ISBN 978-617-12-9194-2 (fb2)

Ніколи не плутай фільм із книжкою.

Кімната була надто гарячою. І надто малою. Хоч як я сапав, це більше мене не холодило. Я встав з-за столу і пішов у куток, до бочки з водою. Зняв із неї покришку та глибоко ковтнув. Серце зграї підвів голову і майже загарчав:

— Пий з чашки, Фітце.

Вода стікала мені по підборідді. Я спокійно і пильно глянув на нього.

— Витри обличчя. — Серце зграї перевів погляд з мене знову на свої руки. На них була мазь, він втирав її в якісь смужки.

Я принюхався до неї. Облизнув губи.

— Я голодний, — сказав я.

— Сядь і закінчи свою роботу. Тоді поїмо.

Я спробував згадати, чого він хоче від мене. Він провів рукою над столом, і я згадав. Більше шкіряних смужок з мого кінця столу. Я повернувся і сів на твердий стілець.

— Я зараз голодний, — пояснив йому.

Він знову глянув на мене так само: наче й не показував зубів, а однаково загарчав. Серце зграї вмів гарчати самими очима. Я зітхнув. Мазь, яку він уживав, дуже добре пахла. Я ковтнув слину. Тоді подивився вниз. Переді мною на столі лежали смужки шкіри і шматки металу. Якийсь час я на них дивився. Потім Серце зграї відклав смужки та витер руки об ганчірку. Підійшов, став біля мене, я мусив обернутися, щоб його побачити.

— Ось, — сказав він, торкаючись шкіри переді мною. — Ось тут ти лагодив.

Стояв наді мною, доки я знову не взяв шкіри. Я схилився, щоб її понюхати, а він ударив мене по плечі.

— Не роби цього!

Мої губи здригнулися, але я не загарчав. Коли на нього гарчати, він ставав дуже, дуже сердитим. Якусь мить я тримав смужки. Тоді здалося, що мої руки згадали раніше, ніж це зробив мій мозок. Я дивився, як мої пальці працюють зі шкірою. Закінчивши, підняв зроблене, показав йому і сильно шарпнув, аби показати, що воно витримає, навіть якщо кінь рвоне головою назад.

— Але коня нема, — вголос згадав я. — Не зосталося жодного коня.

Брате?

Йду. — Я підвівся зі стільця. Підійшов до дверей.

— Повернися і сядь, — сказав Серце зграї.

Нічноокий кличе, — відповів я йому.

Тоді згадав, що він мене не чує. Я думав, що він зумів би, якби спробував, але він не пробував. Я знав, що, коли знову заговорю до нього так, він відштовхне мене. Він не дозволяв мені часто розмовляти так із Нічнооким. Навіть Нічноокого відштовхнув би, якби вовк надто багато зі мною розмовляв. Це здавалося дуже дивним.

— Нічноокий кличе, — повторив я вголос.

— Знаю.

— Це добрий час, щоб полювати.

— Це ще кращий час, щоб залишитися. Я маю для тебе їжу.

— Ми з Нічнооким могли б знайти свіже м’ясо. — Рот мені наповнився слиною на саму думку про це. Розірваний кролик усе ще парує серед зимової ночі. Те, чого я хотів.

— Нічноокому доведеться полювати цієї ночі самому, — відповів мені Серце зграї.

Він підійшов до вікна і трохи прочинив віконниці. Потягло холодом. Я занюхав Нічноокого, а далі сніжного кота. Нічноокий завив.

— Йди геть, — сказав йому Серце зграї. — Зараз іди собі, йди полювати, йди поживитися. Я не маю достатньо їжі, щоб тебе прогодувати.

Нічноокий вийшов за межі світла, що падало з вікна. Та не відійшов надто далеко. Чекав там на мене, але я знав, що він не може довго чекати. Був зараз голодний, як і я.

Серце зграї підійшов до вогню, через який у кімнаті було надто гаряче. При вогні стояв казанок. Серце зграї відсунув його від вогню і зняв покришку. Вийшла пара, а разом із нею запах. Зерно, коріння та дрібка запаху м’яса, майже розвареного. Я був такий голодний, що втягнув пахощі носом і заскавчав. Але Серце зграї знову загарчав на мене очима. Тож я повернувся до твердого стільця. Сів. Чекав.

Готування зайняло йому багато часу. Він зібрав зі стола всю шкіру та повісив її на гачку. Тоді відклав горщик із маззю. Потім приніс гарячий казанок і поставив на стіл. Пізніше — дві миски і дві чашки. Налив води до чашок. Поклав ніж і дві ложки. Приніс із буфета хліб і маленький горщик джему. Наклав душенини до миски переді мною, але я знав, що не можу до неї торк­нутися. Я мав сидіти й не їсти, а він тим часом покраяв хліб і дав мені шматок. Я міг тримати хліб, але не їсти і його, аж доки він теж не сяде зі своєю тарілкою, душениною та хлібом.

— Візьми свою ложку, — нагадав мені Серце зграї.

Тоді він повільно сів на своє крісло просто поруч зі мною. Я тримав ложку, хліб і чекав, чекав, чекав. Не зводив з нього очей, але не міг стримати руху щелепи. Це його розсердило. Я знову стулив рота. Нарешті він сказав:

— А тепер їжмо.

Та це ще не був кінець чеканню. Мені дозволялося лише раз відкусити. Потім слід зупинитися, пережувати й ковтнути, а тільки тоді взяти більше. Інакше Серце зграї давав мені стусана. Я міг взяти лише стільки, скільки поміщалося в ложці. Я взяв чашку і напився з неї. Він усміхнувся мені:

— Добре, Фітце. Добрий хлопець.

Я посміхнувся у відповідь, але потім відкусив надто великий шматок хліба, і він насупився. Я намагався повільно пережувати хліб, але був зараз таким голодним, а їжа була тут, і я не розумів, чому він не дозволив мені з’їсти все відразу. Їжа займала надто багато часу. Серце зграї навмисне перегрів душенину, щоб я обпік собі рота, взявши забагато. Якусь мить я думав про це. Далі сказав:

— Ти навмисне перегрів душенину. Я попечуся, якщо їстиму надто швидко.

Цього разу усмішка з’являлася повільніше. Він кивнув мені.

Я, як зазвичай, закінчив їсти раніше за нього. Мусив сидіти на стільці, доки він теж не доїсть.

— Ну що ж, Фітце, — сказав він урешті. — Сьогодні було не так і зле. Гей, хлопче?

Я глянув на нього.

— Скажи мені щось, — промовив він.

— Що?

— Що-небудь.

— Що-небудь.

Серце зграї насупився на мене, а я хотів загарчати, адже ж зробив, що він казав. За якийсь час він підвівся і взяв пляшку. Налив чогось до своєї чашки. Передав пляшку мені.

— Хочеш трохи?

Я відсахнувся. Навіть запах цього колов мої ніздрі.

— Відповідай, — нагадав мені він.

— Ні. Ні. Це погана вода.

— Ні. Це погане бренді. Ожинове бренді, дуже дешеве. Я його не терпів, а ти любив.

Я видув із носа запах.

— Ми ніколи цього не любили.

Він поставив пляшку та чашку на стіл. Підвівся і підійшов до вікна. Знову відчинив його.

— Я сказав тобі йти полювати!

Я відчув, що Нічноокий підстрибує, а тоді тікає. Нічно­окий, як і я, боявся Серця зграї. Колись я напав на нього. Я довго хворів, а потім почувся краще. Хотів вийти полювати, а Серце зграї мені не дозволив. Він став перед дверима, а я кинувся на нього. Він ударив мене кулаком, а тоді притис до землі. Він не більший від мене. Але підступний і хитріший. Знає багато способів притиснути, а більшість із них болісні. Довго тримав мене на долівці. Я лежав на спині, з відкритою горлянкою і довго, довго чекав, коли він увіп’ється в мене зубами. Щоразу, тільки-но я ворухнуся, він давав мені стусана. Нічноокий гарчав знадвору, але не наближався до дверей занадто і не намагався ввійти. Коли я заскавчав, благаючи пощади, він знову дав мені стусана.

— Тихо будь! — сказав мені.

Коли я затих, він промовив:

— Ти молодший. Я старший і більше знаю. Я б’юся краще, ніж ти, полюю краще, ніж ти. Я завжди вищий за тебе. Ти зробиш усе, що я захочу. Ти це розумієш?

Так, — відповів я. — Так, так, це зграя, розумію, розумію.

Але він лише вдарив мене знову і тримав так далі, вищиривши зуби, аж доки я не промовив уголос:

— Так, розумію.

Зараз Серце зграї повернувся до стола та налив бренді до моєї чашки. Поставив переді мною так, щоб я мусив її понюхати. Я пирхнув.

— Спробуй бренді, — наполягав він. — Колись воно тобі смакувало. Ти пив його, коли був молодшим і тобі заборонялося ходити до таверн без мене. А пізніше жував м’яту і думав, що я не здогадаюся.

Я заперечно похитав головою.

— Я не зробив би такого, якщо ти мені не казав. Я розумів.

Серце зграї видав дивний звук — чи то подавився, чи то закашлявся.

— О, ти часто робив те, чого я тобі не казав. Дуже часто.

Я знову хитнув головою.

— Я цього не пригадую.

— Ще ні. Але пригадаєш. — Знову вказав на бренді. — Давай. Спробуй його. Тільки трішки. Добре на тебе подіє.

Раз він мені звелів, я спробував. Мені запекло у роті й у носі, я не міг позбутися цього смаку. Вилив геть те, що зосталося в чашці.

— Гаразд. Ото Пейшенс утішилася б, — тільки й мовив він.

А тоді наказав мені взяти ганчірку і прибрати те, що я розлив. А ще вимити посуд водою та витерти його досуха.

Ми з Чейдом сиділи на лавці перед хатиною і розмовляли. Не говорили про віщі речі, про значні події з минулого. Не згадували мого повернення з могили чи поточної політичної ситуації. Натомість він розповідав про спільні для нас обох дрібниці, наче я виїжджав був у далеку подорож. Слінк, його ласка, постарівся, минула зима відібрала в нього гнучкість суглобів, і навіть весна не додала йому жвавості. Чейд боявся, що тваринка не доживе до наступного року. Чейдові нарешті вдалося засушити листя золотопрапорника так, щоб воно не пліснявіло, але він виявив, що сила сушеного зілля невелика. Нам обом бракувало тістечок кухарки Сари. Чейд спитав, чи в моїй кімнаті немає нічого, що я хотів би повернути. З наказу Регала її обшукано й покинуто в стані цілковитого безладу, та він не думає, що звідти багато забрано і не можна знайти те, чого б я захотів. Я спитав, чи пам’ятає він гобелен з королем Вайздомом, який розмовляє зі Старійшинами. Чейд відповів, що пам’ятає, але гобелен для нього надто великий, годі його принести. Я глянув на нього з таким болісним виразом, що він одразу ж зм’як. Сказав, що, мабуть, зуміє щось придумати. Я усміхнувся.

— Чейде, я пожартував. Від цього гобелена я не мав нічого, крім кошмарів у дитинстві. Ні. Тепер у моїй кімнаті немає нічого для мене важливого.

Чейд глянув на мене ледь не сумно.

— Покидаєш давнє життя і що з нього виносиш? Одяг на тілі та сережку у вусі? І не кажеш нічого собі принести? Хіба це не здається тобі дивним?

Якусь мить я сидів, міркуючи. Меч, який дав мені Веріті. Срібний перстень від короля Ейода, що до того належав принцу Раріску. Шпилька від леді Грації. У моїй кімнаті був морський ріжок Пейшенс, я сподівався, що він повернувся до неї. Мої фарби і папери. Скринька, яку я вирізав, щоб тримати там отрути. Ми з Моллі ніколи не обмінювалися речами на пам’ять. Вона нізащо не прийняла б від мене жодного подарунка, а я не здогадався вкрасти стрічку з її волосся. Якби я…

— Ні. Може, найкраще почати все з чистого аркуша. Хоча одне ти забув. — Я відвернув комір своєї грубої сорочки і показав йому маленький рубін, оправлений сріблом. — Цю шпильку дав мені колись Шрюд, щоб позначити як свою людину. Я й далі її маю.

Пейшенс скріпила шпилькою смертний саван, у який мене загорнула. Я відкинув цю думку.

— Я досі дивуюся, що Регалові стражники не ограбували твого тіла. Мабуть, у Віту така страшна репутація, що боялися тебе мертвого не менше, ніж живого.

Я торкнувся пальцями носа там, де його зламано.

— Не скажу, щоб вони мене боялися.

Чейд криво мені посміхнувся.

— Цей ніс тебе дратує, чи не так? Думаю, він робить твоє обличчя виразнішим.

Я глянув на нього, примружившись від сонця.

— Справді?

— Ні. Я сказав це з чемності. Але й насправді все не так погано. Скидається на те, що хтось намагався його вправити.

Я здригнувся від уколу зазубреного спогаду.

— Не хочу про це думати, — щиро сказав я йому.

Уболівання за мене раптом затьмарило його обличчя. Я відвів очі, не в спромозі витримати його співчуття. Спогади про зазнані побої легше було б стерпіти, якби я міг вдавати, що ніхто більше про них не знає. Я сперся потилицею об нагріту сонцем хатню стіну і глибоко вдихнув.

— Ну так. То що діється там, де й досі живуть люди?

Чейд кашлянув, погодившись зі зміною теми.

— Добре. Скільки ти знаєш?

— Небагато. Кеттрікен і блазень утекли. Пейшенс начебто чула, що Кеттрікен безпечно дісталася гір. Регал розлютився на короля Ейода Гірського і перетяв торгові шляхи. Веріті досі живий, але ніхто про нього не чув.

— Гей! Гей! — Чейд випростався. — Поголос про Кеттрікен… ти пам’ятаєш його з того вечора, коли ми з Баррічем про це розмовляли.

Я відвів від нього погляд.

— Наче сон, який колись бачив. Кольори розмиті, події перемішані. Тільки й чув, як ти щось про це казав.

— А як із Веріті? — Через раптову напругу в його голосі мені по спині пробігли мурашки страху.

— Він скіллив мені того вечора, — тихо пояснив я. — Я вам тоді казав, що він живий.

— ПРОКЛЯТТЯ! — Чейд схопився на рівні ноги і шалено застрибав. Я ніколи досі не був свідком такого видовища, тож дивився, переходячи від здивування до страху. — Ми з Баррічем не повірили твоїм словам. О, ми з радістю почули, що ти їх вимовив, а коли ти втік, Барріч сказав: «Пусти хлопця, це все, що він може зараз зробити, він пам’ятає свого принца». Це й усе, що ми подумали. Прокляття, прокляття! — Зненацька він зупинився і вказав на мене пальцем. — Звітуй. Розкажи мені все.

Я подумки перебрав усе, що міг згадати. Це було нелегко, я наче бачив ту картину вовчими очима.

— Він змерз. Але живий. Або дуже втомлений, або поранений. Якийсь уповільнений. Він намагався пробитися до мене, а я його відштовхував. Тож він наполіг, щоб я випив. Думаю, щоб зруйнувати мої стіни…

— Де він?

— Не знаю. Сніг. Ліс. — Я навпомацки шукав примарних спогадів. — Не думаю, що він сам знав, де він.

Чейд уп’яв у мене зелені очі.

— А ти взагалі можеш до нього дістатися, почути його? Можеш мені сказати, чи він і досі живий?

Я хитнув головою. Серце закалатало мені в грудях.

— Можеш зараз поскіллити йому?

Я знову хитнув головою. Мій живіт стиснувся від напруги.

Чейдове роздратування наростало з кожним моїм запереч­ним рухом.

— Прокляття, Фітце, ти мусиш!

— Я не хочу! — різко скрикнув я.

Зірвався на ноги.

Тікай! Швидко тікай!

Я втік. Зненацька це стало так просто. Втік від Чейда, від хатини, наче за мною гналися всі дияволи з пекельних Зовнішніх островів. Чейд мене кликав, але я не хотів чути його слів. Я біг, а тільки-но опинився під захистом дерев, як біля мене з’явився Нічноокий.

Не туди, там Серце зграї, — перестеріг він мене.

Тож ми помчали на вершину узгір’я, геть від потоку, вгору до великої гущавини ожини, що звисала над улоговиною, де Нічноокий ховався у грозові ночі.

Що це було? Яка небезпека? — спитав Нічноокий.

Він хотів повернути мене назад, — по якомусь часі зізнав­ся я. Намагався сформулювати це так, щоб Нічноокий міг зрозуміти. — Він хотів, щоб я… ніколи більше не був вовком.

Зненацька мою спину наче обсипало холодом. Пояснюючи це Нічноокому, я став віч-на-віч із правдою. Вибір простий. Бути вовком, без минулого і майбутнього, жити тільки сучасним. Чи людиною, покрученою своїм минулим, чиє серце разом із кров’ю помпувало страх. Я міг ходити на двох, знати страх, жити скуленим. Або бігати на чотирьох, забути все, тоді навіть Моллі буде лише спогадом про приємний запах. Я нерухомо сидів під ожиною, моя рука легко спиралася на плечі Нічно­окого, очі вдивлялися в місце, яке міг побачити тільки я. Світло повільно змінювалося, вечір переходив у сутінки. Моє рішення росло так само повільно і невблаганно, як наповзала темрява. Серце криком кричало, опираючись, але альтернативи були нестерпними. Скріпивши серце, я відважився.

Коли я повернувся, було вже темно. Підкрався до хати підібгавши хвоста. Дивно було повертатися додому, знову ставши вовком, вдихати запах диму, що цівкою здіймався вгору, як щось людське, кліпати, коли вогонь зблискував крізь шпарини у віконницях. Я неохоче звільнив свідомість від Нічноокого.

Ти не волів би полювати зі мною?

Я волів би полювати з тобою. Але цієї ночі не можу.

Чому?

Я труснув головою. Край рішення був таким тонким і свіжим, що я не смів випробовувати його словами. Зупинився на узліссі, щоб змахнути з одягу листя і бруд, відкинути волосся назад і зв’язати його у хвіст. Сподівався, що моє обличчя не брудне. Випростав плечі, змусив себе підступити до хати, відчинити двері, ввійти і глянути на них. Я почувався страшенно беззахисним. Вони ділилися відомостями про мене. Обидва знали майже всі мої таємниці. Моя пошарпана гордість звисала зараз шматтям. Хіба можу я стати перед ними і сподіватися, що вони сприйматимуть мене як чоловіка? Але я не міг їх у цьому звинувачувати. Вони намагалися мене врятувати. Від мене самого, правда, але, попри все, врятувати. Не з їхньої провини те, що вони врятували, не варте клопоту і ні на що не придатне.

Коли я ввійшов, вони сиділи при столі. Якби я так утік кілька тижнів тому, то після повернення Барріч схопився б, добряче мною струснув та ще й дав доброго стусана. Я знав, що таке відійшло в минуле, але пам’ять змусила мене до обережності, яку я не міг цілковито приховати. Однак на його обличчі малювалося лише полегшення, тимчасом як Чейд дивився на мене засоромлено і стурбовано.

— Я не хотів так сильно на тебе тиснути, — щиро сказав він, перш ніж я встиг озватися.

— Ти не тиснув, — тихо відповів я. — Лише вклав пальця туди, де я сам собі тиснув найсильніше. Інколи людина не знає, як тяжко вона поранена, доки хтось інший не промацає рану.

Я присунув стілець до столу. Після тижнів простої їжі було майже шоком побачити на столі сир, мед і вино з чорної бузини. Був іще буханець хліба, а на додачу піймана Баррічем форель. Якийсь час ми просто їли, не кажучи нічого, крім прохання щось передати. Здавалося, що це зменшило напругу. Але, коли вечеря закінчилася, а її рештки прибрано, напруга повернулася.

— Тепер я збагнув твоє запитання, — зненацька сказав Барріч. Ми з Чейдом здивовано на нього глянули. — Кілька днів тому, коли ти спитав, що ми робитимемо далі. Розумієш, я вважав тоді, що Веріті зник. Кеттрікен виношує його спадкоємця, але вона у безпеці в Гірському королівстві. Я більше нічого не можу для неї зробити. Якби ж я втрутився якось, то міг би зрадити її іншим. Найкраще дозволити їй залишатися у безпечній схованці, між людьми її батька. Аж до часу, коли дитина досягне такого віку, що зможе сягнути по престол… ну, як не лежатиму ще тоді в могилі, то зроблю, що зможу. Так я собі думав. Я вважав тоді, що служба моєму королю на сьогодні для мене скінчилася. Тож коли ти мене спитав, я бачив лише потребу подбати про нас самих.

— А тепер? — тихо промовив я.

— Якщо Веріті досі живий, то трон посів узурпатор. Я клявся служити своєму королю. Як Чейд. Як і ти.

Вони обидва дуже пильно на мене дивилися.

Тікай знову.

Не можу.

Барріч здригнувся, наче я дзюгнув його шпилькою. Я міркував, чи кинувся б він за мною, щоб зупинити, коли б я рушив до дверей? Але він не подав ні слова, ні жесту. Просто чекав.

— Я ні. Той Фітц помер, — прямо сказав я.

Барріч мав такий вигляд, наче я його вдарив. Але Чейд спокійно спитав:

— Чого ж ти досі носиш шпильку короля Шрюда?

Я сягнув до шпильки й витяг її з коміра. Мав у ту мить намір сказати: забирай і це, і все, з ним пов’язане. Я з цим покінчив. Не маю на це охоти. Натомість сів, дивлячись на шпильку.

— Бузинового вина? — запропонував Чейд, але не мені.

— Ніч холодна. Зроблю чаю, — заперечив Барріч.

Чейд кивнув. Я й досі сидів, тримаючи в руці шпильку. Червоне і срібне. Я згадав руки мого короля, коли він пришпиляв її до хлоп’ячої сорочки. «Ось, — сказав він. — Тепер ти мій». Але тепер він мертвий. Чи це звільняло мене від обітниці? А останні слова, які він мені сказав? «Що я з тобою зробив?» Я знову відштовхнув це запитання. Куди важливіше, хто я тепер? Чи я тепер те, що зі мною зробив Регал? Чи можу я від цього втекти?

— Регал сказав колись, — задумливо промовив я, — наче досить мені почухатися, щоб видряпати безіменного хлопця-псаря. — Я підвів голову і змусив себе глянути Баррічу в очі. — Це було б добре життя.

— Справді? — спитав Барріч. — Був час, коли ти думав інакше. Хто ж ти, Фітце, якщо не людина короля? Чим займешся? Куди підеш?

Куди я пішов би, коли б був вільним? «До Моллі!» — скрикнуло моє серце. Я труснув головою, відкидаючи цю думку, перш ніж вона мене пронизала. Ні. Я втратив її навіть раніше, ніж утратив життя. Я обмірковував свою порожню гірку свободу. Насправді було тільки одне місце, куди я міг податися. Я стис волю в кулак, підвів голову й рішуче глянув Баррічу в очі.

— Йду геть. Куди завгодно. До Держав Чалседу, до Бінгтауна. Я вмію поводитися з тваринами, з мене добрий писар. Зароблю на прожиток.

— Тут сумнівів нема. Але прожиток — це не життя, — зауважив Барріч.

— То що ж тоді життя? — з натиском спитав я, раптово й насправді розгнівавшись. Чого завжди робити все таким тяжким? Слова й думки зненацька полилися з мене, наче отрута з гнійної рани. — Ти хотів би, щоб я присвятив себе моєму королю і приніс у жертву все інше, як і ти. Покинув жінку, яку кохаю, пішов слідом за королем, наче пес за його ногами, як і ти. А коли цей король тебе покинув? Ти проковт­нув це, виховував для нього його бастарда. Потім у тебе геть усе відібрали: стайні, коней, собак, людей, якими ти командував. Нічого тобі не залишили, навіть і даху над головою, — ті королі, яким ти присягав. І що ти зробив? Не маючи вже нічого іншого, ти вчепився в мене, витяг бастарда з домовини і змусив його повернутися до життя. Життя, яке я ненавиджу, якого не хочу!

Я зі звинуваченням глянув на нього. Він видивився на мене, неспроможний і слова сказати. Я хотів зупинитися, але щось штовхало мене вперед. Гнів був добрим, як очисний вогонь. Я стис долоні в кулаки і пристрасно вів далі:

— Чого ти завжди тут? Чого завжди ставиш мене на ноги, щоб мене знову звалили на землю? Навіщо? Щоб я став твоїм боржником? Дав тобі право на моє життя, бо сам не маєш хребта, щоб жити власним? Все, що ти хочеш, — це зробити мене таким самим, як і ти, людиною без власного життя, людиною, що віддасть усе за свого короля. Хіба ж ти не бачиш, що бути живим — це щось більше, ніж віддавати все за когось іншого?

Я глянув йому в очі й відвів погляд, побачивши там болісне здивування.

— Ні, — глухо сказав я, перевівши подих. — Не бачиш, не можеш знати. Не можеш навіть уявити, що ти в мене відібрав. Я мав бути мертвим, але ти не дозволив мені померти. Все з найкращими намірами, завжди певний, що робиш так, як слід, хай скільки болю це мені завдає. Але хто ж дав тобі це право наді мною? Хто вирішив, що ти можеш це зі мною робити?

У кімнаті не було жодного іншого звуку, крім мого голосу. Чейд завмер, а вираз Баррічевого обличчя тільки додав мені гніву. Я бачив, як він зосереджується. Зачерпнувши зі своєї гордості та гідності, він тихо промовив:

— Це твій батько доручив мені, Фітце. Я зробив усе для тебе якнайкраще, як міг, хлопче. Останнє, що сказав мені Чівелрі, мій принц, це слова: «Добре його виховай». І я…

— Поклав наступні десять літ свого життя на виховання чужого бастарда, — перебив я його з диким сарказмом. — Взяв мене під свою опіку, бо це те єдине, що ти насправді вмів робити. Баррічу, ти все своє життя опікувався кимось іншим, ставлячи на перший план когось іншого, промінявши будь-який нормальний спосіб життя на благо когось іншого. Вір­ний, як пес. Чи ж ти ніколи не думав, як це — належати самому собі й ухвалювати власні рішення? А може, страх перед цим штовхає тебе до пляшки?

Мій голос перетворився на крик. Коли мені забракло слів, я втупився в нього, груди мені здіймалися й опускалися, видихуючи так мій гнів.

Лютуючи в дитинстві, я часто обіцяв собі, що одного дня він заплатить за кожного стусана, якого мені вліпив, за кожне стійло, яке я мусив почистити, хоч думав, що через утому звалюся з ніг. Мої останні слова стали виконанням тієї дітвацької обітниці, ще й сторицею. Барріч широко розплющив очі, онімівши від болю. Я бачив, як його груди раз у раз здіймаються, наче йому забило подих. У його очах було таке потрясіння, наче я зненацька встромив у нього ніж.

Я витріщався на нього. Не знаю достеменно, звідки взялися ті слова, але було надто пізно, щоб забрати їх назад. Сказавши «вибач», я не міг їх скасувати, не міг хоч трохи змінити. Зненацька у мене з’явилася надія, що він мене вдарить, що зробить принаймні це для нас обох.

Він невпевнено підвівся, ніжки крісла човгнули по дерев’я­ній підлозі. Зробив крок уперед, а крісло тим часом перехилилося і з грюканням упало. Барріч, що так рівно тримався, налившись бренді по вінця, тепер хитався, наче п’яний. Ді­стався дверей і вийшов у ніч. Я просто сидів, відчуваючи, як щось у мені затихає. Сподівався, що це моє серце.

Якийсь час панувало мовчання. Довгий час. Тоді Чейд зітхнув.

— Чому? — тихо спитав він за мить.

— Не знаю. — Як добре я вмів брехати. Чейд сам мене навчив. Я глянув у вогонь. Був такий момент, коли я майже зважився все йому пояснити. Але вирішив, що не можу. Отямившись, виявив, що кажу щось не те, ходжу околяса. — Мабуть, я мусив від нього звільнитися. Від усього, що він для мене зробив, навіть коли я цього не хотів. Він мусить припинити робити те, за що я ніколи з ним не розплачуся. Те, що ніхто не повинен робити для іншого, жертви, які ніхто не повинен приносити іншим. Не хочу більше бути його боржником. Не хочу бути нічиїм боржником.

Озвавшись, Чейд говорив спокійно і по суті. Його довгопалі долоні лежали на колінах, спокійні, майже розслаблені. Проте зелені очі набрали кольору мідної руди, у них з’я­вився гнів.

— Відколи ти повернувся з Гірського королівства, то поводився так, наче постійно рвався до бою. Байдуже з ким. Коли в дитинстві ти супився чи сердився, я приписував це тому, що ти ще хлопець із хлоп’ячими судженнями та роздратуваннями. Але ти повернувся… розгніваним. Наче збунтувався проти всього світу, підбурюючи його вбити тебе, якщо зможе. Йдеться не лише про те, що ти став Регалові впоперек дороги: ти занурився у стихію, що була для тебе найнебезпечнішою. Не сам лиш Барріч це помітив. Озирнися на останній рік. Коли я так роблю, то щоразу бачу: ось Фітц балансує на самому краю, ось він лається зі світом, то в центрі кулачної бійки, то всередині битви, то весь забинтований, то п’яний, як рибалка, то в’ється шнурком і канючить ельфійську кору. Чи був ти колись спокійним і замисленим, веселився колись із друзями чи просто мирно жив? Як не кидав виклик своїм ворогам, то відштовхував геть своїх друзів. Що трапилося між тобою і блазнем? Де тепер Моллі? Щойно ти викинув за поріг Барріча. Хто буде наступним?

— Думаю, ти.

Ці слова самі вирвалися в мене. Я не хотів їх промовляти, але не міг і стримати. Час настав.

— Ти вже близенько до цього підійшов, розмовляючи так із Баррічем.

— Я знаю, — прямо сказав я. Глянув йому в очі. — Давно вже все, що я роблю, не подобалося тобі. Чи Баррічу. Чи ще комусь. Скидається на те, що останнім часом я не можу ухвалити жодного доброго рішення.

— Я ладен це підтвердити, — немилосердно погодився Чейд.

І тут жар мого гніву повернувся, спалахнувши полум’ям.

— Може, це тому, що мені ніколи не давали шансу ухвалювати власні рішення. Може, тому, що я надто довго був для всіх «хлопцем». Стаєнним пахолком Барріча, твоїм учнем-убивцею, улюбленцем Веріті, пажем Пейшенс. Коли ж я стану своїм і собою? — несамовито кинув я.

— А коли ж було інакше? — з таким самим палким натиском спитав Чейд. — Ти нічого іншого не робив, відколи повернувся з Гір. Пішов до Веріті та заявив йому, що тобі обридло вбивати тихцем, — саме тоді, коли така тиха робота була необхідною. Пейшенс намагалася перестерегти тебе від надмірної близькості з Моллі, але ти й там краще знав, що робити. Це перетворило Моллі на мішень. А Пейшенс ти втягнув у змови, які наразили її на небезпеку. Ти пов’язався з вовком, попри все, що казав тобі Барріч. Ставив під сумнів кожне моє рішення щодо здоров’я короля Шрюда. А передостанньою твоєю дурістю в Оленячому замку була добровільна згода на участь у повстанні проти корони. Через тебе ми опинилися так близько до громадянської війни, як не були впродовж століття.

— Якою ж була моя остання дурість? — з гіркою цікавістю спитав я.

— Убивство Джастіна й Серени, — спокійно звинуватив мене він.

— Вони саме вичерпали до смерті мого короля, Чейде, — крижаним тоном зауважив я. — Убили його в мене на руках. Що я мав зробити?

Він підвівся і якимсь дивом йому вдалося височіти наді мною, як колись.

— Стільки літ навчаючись у мене, з усією моєю наукою тихої роботи, ти бігав по замку з оголеним ножем, одній перерізав горлянку, другого заколов на смерть у Великій залі, на очах усієї зібраної там шляхти… Мій чудовий учень-убивця! То був єдиний спосіб, яким ти міг цього досягти?

— Я був розлючений! — ревнув я йому.

— Саме так! — ревнув він у відповідь. — Ти був розлючений. Тож знищив усю нашу владну підпору в Оленячому замку. Ти мав довіру Прибережних герцогів, але вирішив постати перед ними в подобі шаленця! Ти знищив рештки їхньої віри в династію Провісників.

— Ти щойно докоряв мені за те, що я здобув довіру цих герцогів.

— Ні. Я докоряв тобі за те, що ти їх очолив. Ти ніколи не повинен був дозволити, щоб вони запропонували тобі правління Оленячим замком. Якби ти належно виконував свої завдання, їм би таке й на думку не спало. Ти раз у раз забуваєш своє місце. Ти не принц, ти таємний убивця. Ти не гравець, ти гральна фігура. А коли робиш власні ходи, то змінюєш всяку іншу стратегію і ставиш під загрозу кожну фігуру на дошці.

Не надумати, що відповісти, — не те саме, що погодитися з чужими словами. Я зиркнув на нього. Він не відступив назад. Просто стояв непорушно, дивлячись на мене згори вниз. Під пильним поглядом зелених Чейдових очей сила мого гніву зненацька мене покинула, залишаючи по собі тільки гіркоту. Таємна й глибинна течія страху знову випливла на поверхню. Рішучість розвіялася. Я не міг цього зробити. Не мав сили протистояти їм обом. За кілька хвилин почув власний похмурий голос:

— Гаразд. Дуже добре. Ви з Баррічем, як завжди, маєте рацію. Я обіцяю, що ніколи більше не думатиму, просто слухатимусь. Що я маю зробити?

— Ні. — Коротко і ясно.

— Що ні?

Чейд повільно похитав головою.

— Сьогодні ввечері повністю з’ясувалося, що я не можу ні в чому на тебе покладатися. Не дістанеш від мене жодного доручення, не будеш більше втаємничений у мої плани. Ці дні минули. — Мені було тяжко усвідомити, що це його остаточне рішення. Він відвернувся від мене, глянув кудись далеко. Коли заговорив знову, був не моїм учителем, а Чейдом. — Я люблю тебе, хлопче. Не відбираю в тебе цієї любові. Але ти небезпечний. А те, що ми мусимо спробувати, досить небезпечне і без твоїх берсерківських нападів.

— І що ви пробуєте? — мимоволі спитав я.

Він повільно похитав головою, його очі зустрілися з моїми. Зберігаючи цю таємницю, Чейд розірвав те, що нас пов’язувало. Раптом я почувся покинутим напризволяще. Приголомшено дивився, як він бере свою торбу і плащ.

— Надворі вже темно, — зауважив я. — А дорога до Оленячого замку тяжка й далека, навіть удень. Зостанься принаймні на ніч, Чейде.

— Не можу. Ти лише колупатимеш цю сварку, як струп на рані, доки вона знову не закривавить. Уже сказано доволі тяжких слів. Найкраще мені піти просто зараз.

І він пішов.

Я сидів і дивився, як вогонь самотньо гасне. Я задалеко зайшов з ними обома, значно далі, ніж будь-коли збирався. Хотів, щоб наші дороги розійшлися; натомість отруїв кожен їхній спогад про мене. Це вже зроблено. Цього неможливо виправити. Я підвівся і почав збирати свої речі. Це зайняло дуже небагато часу. Я зав’язав їх у вузол, зроблений з мого зимового плаща. Замислився, що мною керує, — дитяча образа чи раптова рішучість. Подумав, чи є між ними різниця. Якийсь час сидів перед каміном, стискаючи вузол у руках. Я хотів, щоб Барріч повернувся. Хай би він побачив, що мені шкода, що я жалкував, відходячи. Я змусив себе ретельно це обміркувати. Тоді розв’язав свій вузол, простелив покривало перед каміном і ліг на нього. Відколи Барріч вирвав мене у смерті, він спав між мною і дверима. Може, йшлося про те, щоб мене втримати. У деякі ночі здавалося, що лише він стоїть між мною і темрявою. Зараз його там не було. Попри стіни хатини, я відчував, що самотньо кулюся на голому й дикому лику світу.

Ти завжди маєш мене.

Я знаю. А ти завжди маєш мене.

Хоч я й намагався, мені не вдалося виразити цими словами жодного справжнього почуття. Всі мої емоції вилилися, зараз я був порожній. І такий втомлений. А стільки ще слід зробити…

Сивий веде розмову із Серцем зграї. Мені послухати?

Ні. Їхня розмова належить їм.

Я їм заздрив: вони разом, а я сам. Але це мене й утішило. Може, Барріч умовить Чейда повернутися, почекати до ранку. Може, Чейд зуміє виссати дрібку тієї отрути, яку я вилив на Барріча. Я дивився у вогонь. Не мав про себе високої думки.

Буває вночі мертва година, найхолодніший, найчорніший час, коли світ забуває про вечір і ніщо не обіцяє ще світанку. Час, коли надто рано вставати, але й надто пізно, щоб був сенс лягати в ліжко. Саме тоді ввійшов Барріч. Я не спав, але не ворухнувся. Це його не обмануло.

— Чейд пішов, — тихо сказав він.

Я чув, як Барріч поправив перевернуте крісло. Сів на нього і почав знімати чоботи. Я не чув з його боку ні ворожості, ні неприязні. Наче мої гнівні слова ніколи не були сказані. Або наче гнів і біль змусили його задерев’яніти.

— Надто темно для дороги, — мовив я до вогню.

Я говорив обережно, боячись зламати закляття спокою.

— Я знаю. Але він мав із собою ліхтар. Сказав, що більше боїться залишитися, боїться, що відступить від свого рішення. Рішення відпустити тебе.

Те, чого я раніше прагнув, тепер здалося мені вигнанням. Мене охопив страх, підриваючи мою рішучість. Я різко підвівся, охоплений панікою. Зробив довгий тремтливий вдих.

— Баррічу. Те, що я казав раніше, це через гнів. Я просто…

— Поцілив у яблучко. — Звуки, які він видав, могли б здатися сміхом, якби не було в них стільки гіркоти.

— Тільки ті, що знаються найближче, вміють найсильніше одне одного вразити. Лишень тому, — твердив я.

— Ні. Все так і є. Мабуть, цьому псові потрібен хазяїн.

Коли він говорив про себе, глузлива нотка в його голосі була їдкішою за будь-яку отруту, що я на нього виплюнув. Я не міг сказати й слова. Барріч сів, скинув чоботи на підлогу. Глянув на мене.

— Я не хотів, щоб ти був таким, як я, Фітце. Такого я нікому не побажав би. Я хотів, щоб ти був таким, як твій батько. Та інколи мені здавалося, — хай що б я робив, ти вперто брав собі за взірець моє життя.

Якийсь час він вдивлявся в жар. Врешті-решт тихо заговорив до вогню. Наче розповідав сонній дитині стару легенду.

— Я народився в Державах Чалседу. У малому приморському містечку, риболовному й корабельному порту. На самому дні. Мати прала, щоб утримати мою бабу і мене. Батько помер до того, як я народився, його забрало море. За мною доглядала баба, але вона була дуже стара і часто нездужала. — Я швидше почув, ніж побачив його гірку посмішку. — Невільниче життя не додає жінці здоров’я. Вона мене любила і виховувала найкраще, як могла. Та я був не з тих хлопців, що тихо граються собі в хаті. А вдома не було нікого досить сильного, щоб опиратися моїй волі.

Тож я ще дуже малим пов’язався з єдиною сильною істотою в моєму світі, що мною зацікавилася. Це був вуличний пес. Шолудивий. Покритий шрамами. Вся його цінність — уміння виживати, вся його вірність належала мені. Як моя вірність належала йому. Його світ, його звичаї були всім, що я знав. Бери, що хочеш, коли хочеш, і не переймайся, взявши. Я певен, — ти знаєш, про що я. Сусіди думали, що я німий. Мати думала, що я недоумкуватий. Баба, я певен, дещо пі­дозрювала. Намагалася прогнати пса, але я, як і ти, керувався у цих справах власною волею. Мені було, мабуть, літ вісім, коли він пробіг між конем і возом, кінь його хвицьнув, і він помер. Саме крав шматок бекону.

Барріч підвівся зі стільця, підійшов до покривал.

Він відібрав у мене Нюхача, коли я був молодшим цього віку. Я вважав його мертвим. Але Барріч справді пережив раптову смерть свого товариша по зв’язку. Це не надто відрізнялося від власної смерті.

— Що ти зробив? — тихо спитав я.

Я чув, як Барріч стелить ліжко і вкладається в нього.

— Навчився говорити, — за мить відповів він. — Баба змусила мене пережити смерть Різуна. У певному сенсі я переніс цей зв’язок на неї. Не те щоб я забув Різунові уроки. Я став злодієм, навіть і непоганим. Завдяки моєму новому ремеслу життя матері та баби трохи покращало, хоч вони ніколи не здогадувалися, чим я займався. За кілька літ Чалседом пройшла кривава зараза: я тоді вперше її побачив. Вони обидві померли, я залишився сам. Тож завербувався в солдати.

Я вражено слухав. Усі ці роки я знав його як маломовного. Питво не розв’язувало Баррічу язика, а робило його ще мовчазнішим. Зараз же з нього потоком текли слова, змиваючи роки моїх роздумів і підозр. Я не знав, чого він зненацька заговорив так відверто. В освітленій вогнем кімнаті не було жодного іншого звуку, крім його голосу.

— Спершу я бився за якогось дрібного чалседського вождя. Джекто. Я не знав, за що ми воюємо, не переймався, що в цьому доброго чи лихого. — Він тихо пирхнув. — Як я тобі казав, прожиток — це не життя. Але я непогано впорався. Здобув репутацію жорстокого. Ніхто не очікує, що хлопець битиметься зі звірячою люттю і хитрістю. То був єдиний мій ключ до виживання з людьми, між якими я тоді служив. Але одного дня ми програли кампанію. Я провів кілька місяців, ні, майже рік, навчаючись тієї ненависті до работоргівців, яку мала моя баба. Утікши, зробив те, про що вона сама завжди мріяла. Вирушив до Шести герцогств, де немає ні рабів, ні работоргівців. Герцогом Шокзу був тоді Грізел Неспокійний. Якийсь час я бився за нього. Та врешті-решт якось вийшло так, що я зайнявся кіньми свого підрозділу. Мене це цілком влаштовувало. Солдати Грізела були шляхетним товариством, як рівняти з тою голотою, що служила в Джекто, та я однаково волів компанію коней, аніж їхню.

Коли війна за Сендзедж закінчилася, герцог Грізел забрав мене додому, до своїх стаєнь. Там я пов’язався з молодим жеребцем Неко. Я за ним доглядав, але він мені не належав. Грізел їздив на ньому на полювання. Часом його використовували як плідника. Але Грізел не був по-справжньому шляхетним чоловіком. Інколи виставляв Неко на бій з іншими жеребцями, як дехто влаштовує собачі або півнячі бої для розваги. Кобила в охоті та найкращий жеребець, що її здобуде. І я… був із ним пов’язаний. Жив його життям так само, як своїм власним. Так я виріс на чоловіка. Чи принаймні здавався дорослим чоловіком.

Кілька хвилин Барріч мовчав. Мені не треба було більше пояснювати. За якийсь час він зітхнув і повів далі:

— Герцог Грізел продав Неко й шістьох кобил, а я пішов разом із ними. Вгору узбережжям, до Ріппону. — Він прокашлявся. — До стаєнь нового господаря прийшла якась кінська зараза. Неко помер, прохворівши хіба день. Мені вдалося врятувати двох тамтешніх кобил. Утримування їх при житті не дало мені накласти на себе руки. Але потім я геть розкис. Не годився ні на що, крім пиятики. До того ж у конюшні зосталося надто мало тварин, щоб можна було її так називати. Тож мене звільнено. Врешті-решт я знову став солдатом, цього разу в молодого принца на ім’я Чівелрі. Він прибув до Ріппону, щоб розсудити суперечку за кордон між Шокзом та Ріппоном. Не знаю, як це його сержант мене прийняв. Це був відбірний загін, його особиста гвардія. Мені скінчилися гроші, і три дні я був такий тверезий, що аж хворий. Не відповідав їхнім стандартам ні як чоловік, ні, тим паче, як солдат. Першого ж місяця я двічі постав перед Чівелрі у дисциплінарній справі. За бійку. Подібно до пса чи жеребця, я не знав іншого способу утвердити свою позицію серед інших.

Коли мене вперше волокли до принца, закривавленого і ще не охололого після бійки, я був шокований, побачивши, що ми однолітки. Майже всі його солдати були старшими за мене. Я сподівався зіткнутися з чоловіком середнього віку. Я став перед ним, глянув йому в очі. І між нами пройшло щось наче розпізнання. Немов ми обидва побачили… ким могли стати за інших обставин. Це не зробило його поблажливим до мене. Я втратив платню і заробив додаткові обов’язки. Коли таке трапилося вдруге, всі очікували, що Чівелрі мене вижене. Я стояв перед ним, готовий його зненавидіти, а він тільки дивився. Схилив голову, мов пес, коли щось здалеку почує. Знов урізав мою платню і додав мені ще обов’язків, але залишив. Перед цим усі казали мені, що мене проженуть. Тепер усі сподівалися, що я втечу. Не можу сказати, чого я так не зробив. Що це за служба без платні та з додатковими обов’язками?

Барріч знову прокашлявся. Я чув, як він совгає плечем, глибше зариваючись у постіль. Якусь мить мовчав. Тоді продовжив, майже неохоче:

— Третього разу мене притягли до нього за бійку в таверні. Міська варта приперла мене перед його очі все ще закривавленого, все ще п’яного, все ще готового до бійки. На той час мої колеги по службі не хотіли мати зі мною нічого спільного. Сержант відчував до мене огиду. Я не мав жодних друзів серед рядових солдатів. Отак мене затримала міська варта. Сказали Чівелрі, що я кулачними ударами збив з ніг двох, а ще від п’ятьох відбивався палицею, аж доки не втрутилася варта і не розборонила нас.

Чівелрі відпустив варту, заплативши корчмареві за шкоду з власного гаманця. Він сидів за столом, перед ним лежали незакінчені записи. Оглянув мене згори донизу. Тоді, не кажучи й слова, встав і відштовхнув стола назад, у куток кімнати. Зняв сорочку, взяв із кутка піку. Я думав, що він збирається побити мене до смерті. Натомість метнув мені іншу піку. І сказав: «Гаразд, покажи мені, як ти відбивався від п’ятьох чоловіків». І кинувся на мене в атаку. — Барріч укотре кашлянув. — Я був утомлений, напівп’яний. Але не спасував. Нарешті йому вдалося. Звалив мене так, що мені забило памороки.

Коли я отямився, пес знову мав господаря. Іншого роду. Знаю, ти чув, як люди казали, що Чівелрі був холодним, штивним і правильним, аж нудно. Це не так. Був таким, яким, на його думку, має бути чоловік. Узяв злодія, занедбаного негідника і… — Він завагався, зненацька зітхнув. — Другого дня підняв мене вдосвіта. Вправлятися зі зброєю, доки жоден із нас не стоятиме на ногах. Я ніколи досі не пройшов жодного формального вишколу. Просто дали мені піку й послали до бою. Він тренував мене, навчив битися з мечем. Сокири він ніколи не любив, зате мені таке подобалося. Тож він показав мені все, що вмів, і влаштував так, щоб я навчався в чоловіка, який знав про сокиру геть усе. Решту дня тримав мене при собі. Як пса, ти правду казав. Не знаю чому. Може, був самотнім, бракувало йому товариства однолітків. Може, сумував за Веріті. Може… я не знаю.

Спершу навчив мене чисел, тоді читати. Довірив мені догляд за своїм конем. Тоді додалися його собаки і яструб. Тоді загальний нагляд за в’ючними і тягловими тваринами. Але навчав мене не тільки праці. Чистоти. Чесності. Цінував те, що мої мати з бабою намагалися прищепити мені багато років тому. Він показав мені все це як чоловічі цінності, а не тільки звичаї в жіночому домі. Навчив мене бути людиною, а не твариною в людській подобі. Показав мені, що це все більше за правила, що це спосіб життя. Життя, а не прожитку.

Барріч замовк. Я чув, як він встає. Підійшов до столу, взяв пляшку бузинового вина, залишену Чейдом. Я дивився, як він кілька разів крутнув її в руці. Тоді відклав. Сів на один зі стільців і втупився у вогонь.

— Чейд казав, що завтра я повинен тебе залишити, — тихо промовив він. — Думаю, він має рацію.

Я сів і глянув на нього. Світло дедалі слабшого вогню кидало тіні на його обличчя. Я не міг нічого відчитати в його очах.

— Чейд каже, що ти надто довго був моїм хлопцем. Хлопцем Чейда, хлопцем Веріті, навіть хлопцем Пейшенс. Ми затримали тебе у хлоп’ячому віці, надміру за тобою наглядали. Він вважає, що, коли настав твій час ухвалювати чоловічі рішення, ти робив це як хлопець. Імпульсивно. З наміром мати рацію, з наміром бути добрим. Але самих намірів не досить.

— То мене посилали вбивати людей, щоб затримати у хлоп’я-чому віці? — з недовірою спитав я.

— Ти взагалі мене слухав? Я вбивав людей, коли був хлопцем. Мене це не зробило мужчиною. Тебе теж.

— То що ж я маю робити? — саркастично спитав я. — Пошукати принца, який би мене навчав?

— Ось. Бачиш? Хлоп’яча відповідь. Ти не розумієш, тому стаєш сердитим. І їдким. Ставиш мені запитання, наперед знаючи, що відповідь тобі не сподобається.

— Яка саме?

— Я міг би тобі сказати: можеш зробити щось гірше, ніж шукати принца. Але не казатиму, що тобі робити. Чейд відрадив мене від цього. Думаю, він має рацію. Не в тому річ, що я вважаю твоє мислення хлоп’ячим. Не більше, ніж у мене у твоєму віці. Гадаю, ти мислиш, як тварина. Завжди живеш сучасним, не думаєш про завтра, не пам’ятаєш, що було вчора. Знаю, — ти розумієш, про що я. Ти перестав жити по-вовчому, бо я тебе до цього присилував. А тепер я мушу дати тобі спокій, щоб ти вирішив, як хочеш жити. Як вовк чи як людина.

Він зустрівся зі мною поглядом. У його очах було аж надто багато розуміння. Мене злякала думка, що він справді знає, перед лицем чого я постав. Я заперечив цю можливість — цілковито відкинув її. Повернувся до нього плечем, майже сподіваючись, що мене знов охопить гнів. Та Барріч сидів мовчки.

Врешті-решт я глянув на нього. Він вдивлявся у вогонь. Минув довгий час, доки я проковтнув гордість і спитав:

— Що ти збираєшся робити?

— Я вже казав. Завтра вранці йду звідси.

Ще тяжче було поставити наступне запитання.

— Куди ти підеш?

Він кашлянув. Здавався зніяковілим.

— Є одна людина, мій друг. Вона самотня. Там, де вона живе, може придатися чоловіча сила. Слід полагодити дах, і в полі є робота. Я побуду там якийсь час.

— Вона? — зважився спитати я, звівши брову.

Його голос був рівним.

— Нічого такого. Просто друг. Можливо, ти сказав би, що я знайшов іще когось, про кого можу подбати. Може, й так. Може, настав час подбати про того, кому це справді потрібно.

Тепер я втупився у вогонь.

— Баррічу. Мені це справді було потрібно. Ти повернув мене з краю прірви, знову зробив людиною.

Він пирхнув.

— Якби я з самого початку зробив усе правильно, ти ніколи б не опинився на краю прірви.

— Ні. Натомість лежав би в могилі.

— Хіба? Регал ніяк не міг би звинуватити тебе у вживанні магії Віту.

— Знайшов би інший привід мене вбити. Чи просто нагоду. Він справді не потребує жодної вимовки, аби робити те, що хоче.

— Можливо. А можливо, й ні.

Ми сиділи, дивлячись, як гасне вогонь. Я потягся до вуха, намацав застібку моєї сережки.

— Хочу віддати її тобі.

— Я волів би, щоб ти її зберіг. Носи її. — Звучало майже як просьба. Це було дивно.

— Я не заслуговую на те, що означає для тебе ця сережка. Я її не заробив, не маю на неї права.

— Те, що вона означає, не можна заслужити. Я дав тобі цю річ. Байдуже, чи заслужив ти її. Носитимеш чи ні, — однаково тримай у себе.

Я залишив сережку у вусі. Маленька срібна сіточка з пі­йманим блакитним самоцвітом усередині. Колись Барріч дав її моєму батькові. Пейшенс, не знаючи значення сережки, передала її мені. Я не знав, чого він хотів, щоб я її носив. З тієї ж причини, через яку віддав сережку моєму батькові? Я відчував, що за цим стоїть щось більше, але він нічого мені не сказав, а я не питав. Попри те, я чекав ще якогось запитання від нього. Та Барріч лише підвівся. Я чув, як він вкладається в ліжко.

Я шкодував, що він не поставив мені того запитання. Мені було боляче, що він цього не зробив. Хай там як, я відповів.

— Не знаю, що зроблю, — сказав я у темряву кімнати. — Все життя, завжди я мав завдання, яке мусив виконати, вчителів, яких мусив задовольнити. А тепер не маю… це дивне відчуття.

Якусь мить я думав, що він взагалі не відповість. Тоді він зненацька промовив:

— Я теж його знав.

Я глянув на темну стелю.

— Я думав про Моллі. Часто. Ти знаєш, куди вона пішла?

— Так.

Коли він більше нічого не сказав, я зрозумів, що краще не просити.

— Я знаю, що наймудріше рішення — це дати їй піти. Вона вірить, що я мертвий. Сподіваюся, той, до кого вона пішла, піклується про неї краще, ніж це робив я. Сподіваюся, він любить її так, як вона цього заслуговує.

Покривала Барріча зашелестіли.

— Що ти маєш на увазі? — обережно спитав він.

Промовити це було тяжче, ніж я думав.

— Того дня, коли вона мене покинула, сказала, що є хтось інший. Хтось, про кого вона дбала, як я дбав про свого короля. Хтось, кого вона цінує понад усе і всіх у своєму житті. — Горло мені раптово стиснулося. Я глибоко зітхнув, намагаючись позбутися цієї конвульсії. — Пейшенс мала рацію, — сказав я.

— Так, мала, — погодився Барріч.

— Не можу винуватити за це нікого, крім себе самого. Дізнав­шись, що Моллі в безпеці, я мав дозволити їй піти власною дорогою. Вона заслуговує чоловіка, що віддасть їй увесь свій час, усю свою вірність…

— Так, заслуговує, — немилосердно погодився Барріч. — Шкода, що ти не зрозумів цього, перш ніж із нею зблизився.

Зізнатися собі у провині — це одне. Геть інше — мати друга, який не тільки з тобою погоджується, а ще й покаже всю глибину твого падіння. Я не заперечив і не спитав, звідки він це знає. Якщо від Моллі, то не хотів знати, що ще вона йому сказала. Якщо він здогадався сам, то не хотів знати, що був таким прозорим. Я відчув приплив якогось почуття, такої люті, що ледь не загарчав на нього. Натомість прикусив язика і присилував себе задуматися, що саме я відчуваю. Провину і сором, що це закінчилося для неї болем, що змусило її засумніватися у своїй вартості. І певність, що хай якою помилкою було наше кохання, воно було також і правильним. Знову запанувавши над своїм голосом, я тихо промовив:

— Ніколи не шкодуватиму, що я кохав її. Лишень за тим, що не зміг зробити її своєю дружиною перед очима всіх так само, як була нею в моєму серці.

Барріч нічого на це не відповів. Та за якийсь час тиша, що нас розділяла, стала оглушливою. Через неї я не міг спати. Нарешті озвався:

— Отож. Здається, завтра кожен із нас піде власною дорогою.

— Я теж так думаю, — відповів Барріч. За якийсь час додав: — Удачі тобі.

Це справді звучало так, наче він розумів, скільки удачі я потребуватиму.

Я заплющив очі. Був зараз такий втомлений. Дуже втомлений. Втомлений тим, що завдавав болю людям, яких любив. Та це вже сталося. Завтра Барріч піде, а я буду вільний. Вільний рушити туди, куди прагне моє серце і ніхто ззовні не втрутиться.

Вільний піти до Трейдфорда і вбити Регала.

Барріч пішов наступного ранку. Коли я прокинувся, він уже встав, одягнувся і ходив по хатці, пакуючи речі. Це не зайняло йому багато часу. Зібрав своє майно, але залишив мені більшу частку запасів. Хоча звечора ми не пили, проте обидва розмовляли так тихо, а рухалися так обережно, наче переживали ранкове похмілля. Так уклінно зверталися один до одного, що це здалося мені гіршим, ніж якби ми зовсім між собою не розмовляли. Я хотів попрохати у нього пробачення, благати його змінити своє рішення, зробити щось, однаково що, тільки б наша дружба не закінчилася саме так. Водночас я хотів, щоб він уже пішов, щоб це вже закінчилося, щоб уже було завтра, світанок нового дня, а я зостався сам. Тримався свого рішення так, як хапаються за гостре вістря ножа. Підозрюю, що Баррічеві почуття були подібними, бо інколи він зупинявся і дивився на мене, наче бажаючи щось сказати. Тоді наші погляди зустрічалися, і так тривало якусь мить, аж доки хтось не відводив очей. Між нами витало надто багато безсловесного.

Страшенно швидко він був готовий до відходу. Закинув клунок на плече, взяв дорожню палицю, що чекала біля дверей. Я стояв, дивлячись на нього і думаючи, який незвичний вигляд він має. Барріч, затятий вершник, йде пішки. Сонце раннього літа, проміння якого лилося крізь відчинені двері, показало мені чоловіка, що наближався вже до схилу середнього віку. Біле пасмо волосся, яке відмічало його шрам, провіщало сивину, та вона й почала вже проявлятися в його бороді. Був сильним і справним, але його молодість, без сумніву, проминула. Дні повноти сил він провів, доглядаючи мене.

— Що ж, — грубувато сказав він. — Прощавай, Фітце. Щасти тобі.

— І тобі щасти, Баррічу. — Я швидко перейшов кімнату та обійняв його, перш ніж він устиг відступити.

Він теж мене обійняв швидким стисканням, яке ледь не поламало мені ребер, а тоді відкинув волосся з мого обличчя.

— Іди й причешися. Скидаєшся на дикуна.

Йому майже вдалось усміхнутися. Відвернувся від мене й пішов. Я стояв і дивився, як він іде. Думав, що не озирнеться, але на другому кінці пасовища він обернувся і підняв руку. У відповідь я підняв свою. Затим він зник, поглинутий лісом. Якийсь час я сидів на приступці, вдивляючись туди, де бачив його востаннє. Якщо триматимусь свого плану, можуть пройти роки, перш ніж я знову його побачу. Якщо взагалі побачу. Відколи мені виповнилося шість літ, Барріч завжди був у моєму житті. Я завжди міг розраховувати на його силу, навіть якщо й не хотів цього. Тепер його не стало. Як Чейда, як Моллі, як Веріті, як Пейшенс.

Я подумав про все, що сказав йому минулого вечора, і затремтів від сорому. «Це було необхідно», — сказав собі. Я хотів відіслати його геть. Але надто багато промовленого вибухнуло зі старих образ, які віддавна ятрилися в мені. Я не хотів казати йому всього цього. Хотів лише прогнати його, а не завдати тяжкої рани. Як і Моллі, він пішов, забравши з собою сумніви, які я в нього вселив. Уразивши у своєму шаленстві гордість Барріча, я дощенту зруйнував ту невелику повагу, яку й досі мав до мене Чейд. Припускаю, що якась дитинна моя частка сподівалася: одного дня я зможу до них повернутися, одного дня ми знову заживемо спільним життям. Тепер я знав, що цього ніколи не буде.

— Кінець, — тихо сказав я собі. — Те життя минуло, відпусти його.

Тепер я був вільний від них обох. Вільний від накладених ними обмежень, вільний від їхніх ідей честі та обов’язку. Вільний від їхніх сподівань. Ніколи більше не повинен буду дивитися їм в очі та пояснювати, що я зробив. Вільний зробити ту єдину річ, на яку я мав запал та відвагу, єдину річ, яку міг зробити, щоб остаточно залишити позаду своє давнє життя.

Я вб’ю Регала.

Зрештою, це справедливо. Він убив мене першим. Переді мною ненадовго з’явилася примара обітниці, яку я дав колись королю Шрюду, що ніколи не вб’ю нікого з його людей. Я відштовхнув її, згадавши, що Регал убив того, хто дав цю обіт­ницю, так само як і того, кому я її дав. Того Фітца більше не було. Ніколи вже я не постану перед королем Шрюдом і не складу йому звіту про результат місії, ніколи більше не буду людиною короля, щоб позичати силу Веріті. Леді Пейшенс ніколи більше не смикатиме мене десятками дріб’язкових доручень, украй важливих для неї самої. Вона оплакала мене як мертвого. І Моллі. Сльози запекли мені очі, коли я змірив глибину свого болю. Вона покинула мене ще до того, як Регал мене вбив, але я поклав на нього відповідальність і за цю втрату. Якщо вже я не маю нічого, крім тієї шкарлупи життя, яку Барріч із Чейдом для мене зберегли, то принаймні матиму помсту. Я обіцяв собі, що Регал бачитиме мене, помираючи, і знатиме, що це я його вбив. Це не буде ні тихим убивством, ні мовчазною пригодою з безіменною отрутою. Сам приведу смерть до Регала. Я хотів уразити його, як самотня стріла, як кинутий ніж, йдучи просто до мети, не зв’язаний страхом за близьких мені людей. Коли провалюся, то що ж. Я й так уже мертвий на кожний лад, який мав для мене значення. Моя спроба нікому не зашкодить. Якщо загину, вбивши Регала, то воно того варте. Берегтиму власне життя лише до хвилини, коли відберу Регалове. Байдуже, що трапиться пізніше.

Нічноокий ворухнувся, занепокоєний якимсь натяком у моїх думках.

Ти колись думав, що було б зі мною, якби ти помер? — спитав він мене.

Я на мить міцно заплющив очі. Але я вже міркував про це.

А що було б, якби я жив як здобич?

Нічноокий зрозумів.

Ми мисливці. Ніхто з нас не народжений, щоб бути здобиччю.

Не можу бути мисливцем, якщо завжди чекатиму, що стану здобиччю. Тож мушу його вполювати, перш ніж він уполює мене.

Він аж надто спокійно прийняв мої плани. Я старався, аби він зрозумів усе, що я збирався зробити. Не хотів, щоб він просто пішов за мною наосліп.

Я збираюся вбити Регала. І його групу Скіллу. Збираюся вбити їх усіх за те, що вони зі мною зробили і що в мене відібрали.

Регала? Це м’ясо, яке ми не зможемо з’їсти. Не розумію полювання на людей.

Я взяв свій образ Регала і поєднав його з образом торгівця тваринами, що тримав Нічноокого в клітці та бив обкованим києм. Він задумався над цим.

Коли я від нього забрався, то мав досить розуму, щоб триматися від нього подалі. Полювати на нього так само мудро, як полювати на дикобраза.

Нічноокий, я не можу так цього облишити.

Розумію. Так само, як я дикобраза.

Тож він вбачав у моїй вендеті проти Регала еквівалент власної слабкості щодо дикобразів. Я помітив, що приймаю визначену мною ціль з меншим самовладанням. Поставивши її, я не міг уже уявити, як зайнятися чимось іншим. Мої слова, сказані минулої ночі, повернулися до мене як докір. Куди поділися всі мої блискучі промови до Барріча про те, щоб жити власним життям? Що ж, я застеріг собі право і на це, та спершу слід подбати про свою незавершену справу і вижити. Не в тому річ, що я не можу жити власним життям. Насправді я не можу змиритися з думкою, як Регал вирішить, що він мене переміг. Ну й так, — він украв трон Веріті. «Помста, так помста», — сказав я собі. Якщо я хочу переступити через страх і сором, залишити їх позаду, то мушу це зробити.

Тепер ти можеш увійти, — запропонував я.

Чого б мені цього хотіти?

Мені не треба було обертатися, щоб знати, — Нічноокий уже підійшов до хатки. Наблизився, сів біля мене, тоді оглянув хатину.

Фуу! Ти засмородив нору. Не дивно, що твій ніс так погано нюшить.

Він обережно зайшов досередини і почав там мишкувати. Я сидів на порозі, стежачи за ним. Доволі давно я не дивився на нього, як на щось відмінне від мого власного продовження. Він був уже дорослим, у розквіті сил. Хтось інший міг би назвати його сірим вовком. Але я бачив у нього кожну барву, яку тільки міг мати вовк. Темноокий, темномордий, при основі вух і шиї половий, шерсть всіяна твердими чорними волосками, особливо на запліччі та пласкому крупі. І так великі стопи ставали ще ширшими, коли він біг по снігу, покритому кіркою. Мав хвіст виразніший, ніж багато жіночих облич, зуби і щелепи, які легко дробили кості оленячої ноги. Рухався з економною силою, притаманною ідеально здоровим тваринам. Від самого споглядання за ним моє серце заспокоїлося. Вгамувавши більшу частку своєї цікавості, Нічноокий сів біля мене. За кілька хвилин простягся на сонці та заплющив очі.

Постережеш?

— Пильнуватиму тебе, — запевнив я.

Його вуха здригнулися від звуку моїх слів. Потім він поринув у сон, просяклий сонцем.

Я повільно підвівся та зайшов до хатини. Мені знадобилося напрочуд мало часу, щоб зібрати все своє майно. Два покривала і плащ. Я мав переміну одягу, теплі вовняні речі, геть невідповідні для літньої подорожі. Щітка для волосся. Ніж і точило. Кремінь. Праща. Кілька малих виправлених шкірок із упольованої нами дичини. Нитка зі сухожилля. Ручна сокирка. Баррічеве дзеркальце. Малий чайник і кілька ложок. Ложки вистругав Барріч, це була одна з його останніх робіт. Мішечок житнього борошна, і ще один пшеничного. Залишки меду. Пляшка бузинового вина.

Небагато на початок цієї пригоди. Мене чекала довга сухопутня подорож до Трейдфорда. Я мав її пережити, перш ніж зумію запланувати, як оминути Регалових охоронців і його групу Скіллу та вбити його. Я ретельно все обдумав. Літо не дійшло ще до середини. Був час назбирати й висушити зілля, накоптити риби та м’яса в дорогу. Може, мені й не доведеться голодувати. Наразі я мав вбрання і всі потрібні речі. Але з часом потребуватиму грошей. Я сказав Чейдові та Баррічу, що можу йти своїм шляхом, заробляючи на життя моїм умінням поводитися з тваринами та моїм писарським хистом. Можливо, ці навички доведуть мене до Трейдфорда.

Було б легше, якби я міг подорожувати як Фітц Чівелрі. Я знав човнярів, що плавали річковим шляхом, і міг би працювати у них в обмін на подорож до Трейдфорда. Але Фітц Чівелрі мертвий. З тієї ж причини я не міг шукати роботи на пристанях. Не міг навіть відвідати пристані зі страху, щоб мене не розпі­знали. Я підніс руку до обличчя, згадуючи те, що показало мені дзеркало. Сиве пасмо у волоссі нагадало, де стражники Регала розсікли мені шкіру на голові. Пробіг пальцями по носі з його новою формою. На правій щоці під оком, де колись Регалів кулак розколов моє обличчя, — тонкий шов. Дивлячись на ці шрами, ніхто не згадає Фітца. Я міг би відпустити бороду. А коли зголю волосся над чолом за звичаєм писарів, цього може вистачити, щоб відігнати випадковий погляд. Та я не збирався навмисне пускатися між тих, хто знав був мене.

Йтиму пішки. Я ще ніколи не відбував такої довгої подорожі на своїх двох.

Чого ми не можемо просто залишитися тут? — Сонне запитання Нічноокого. — Риба у струмку, здобич у лісі за хаткою. Що ще нам треба? Чого мусимо йти?

Я мушу. Мушу це зробити, щоб знову стати людиною.

Ти справді хочеш знову стати людиною? — Я відчув його недовіру, але й прийняття того, що я спробую. Він ліниво потягся, не підводячись, широко розчепіривши кігті передніх лап. — Куди ми підемо?

Трейдфорд. Регал там. Далека подорож вгору по річці.

Там є вовки?

Я певний, що не в самому місті. Але у Ферроу є вовки. У Баку теж досі є вовки. Але не тут і не близько.

Крім нас двох, — зауважив Нічноокий. І додав: — Я хотів би знайти вовків там, куди ми йдемо.

Тоді він простягся і знову заснув. «Це частина того, що означає бути вовком», — подумав я. Він більше не перейматиметься, доки ми не рушимо звідси. Тоді просто піде за мною і покладеться на те, що виживе завдяки нашим навичкам.

Але я вже занадто став людиною, аби чинити так, як він. Уже наступного дня почав громадити провізію. Попри протести Нічноокого, я намагався впольовувати більше, ніж нам потрібно було на щодень. Коли ж нам таланило, не дозволяв йому об’їдатися, а відбирав у нього частину м’яса та коптив його. Завдяки вічному лагодженню Баррічевої упряжі я вмів поводитися зі шкірою досить управно, щоб зробити собі м’яке літнє взуття. Старі чоботи добре змастив жиром і відклав їх на зиму.

Днями, коли Нічноокий дрімав на сонці, я збирав різні рослини. Деякі з них були лікарськими, і я хотів мати їх напохваті: вербова кора від пропасниці, корінь малини від кашлю, подорожник від зараження, кропива від кровотечі й таке інше. Інші були не такими невинними. Я змайстрував кедрову шкатулку і наповнив її. Наготував і склав туди отрути, як учив мене Чейд. Цикута, бліда поганка, паслін, серцевина бузини, чернець і серцестиск. Вибирав найкраще, як умів: одні тому, що вони не мали ні смаку, ні запаху, інші тому, що їх легко було переробити на дрібний порошок чи прозору рідину. Ще я зібрав ельфійську кору, потужний стимулятор, до якого вдавався Чейд, щоб допомогти Веріті витримати сеанс скіллення.

Регала має оточувати й охороняти його група Скіллу. З усіх них я найбільше боявся Вілла, але не легковажив жодного. Я пам’ятав Барла як сильного рослого хлопця, а Каррод між дівчатами мав славу фертика. Але ті дні давно минули. Я бачив, на що Скілл перетворив Вілла. З Карродом і Барлом я давно вже не стикався і не міг робити жодних припущень щодо них. Усі вони пройшли вишкіл у Скіллі, і, хоч мій природний дар здавався колись значно сильнішим за їхній, я на власній шкурі впевнився: знають способи використання Скіллу, незрозумілі навіть Веріті. Якби я зазнав Скілл-атаки з їхнього боку й вижив, то потребував би ельфійської кори, щоб відновити сили.

Я змайстрував інший ящик, доволі великий, щоб помістити туди шкатулку з отрутами, а водночас схожий на скриньку писаря. Хотів прикинутися мандрівним писарем. Помітивши скриньку, якийсь випадковий знайомий мав би набрати такого враження. Пера для письма я здобув у пійманої нами дикої гуски. Деякі порошкові барвники зробив сам, а щоб їх зберігати, наготував кістяні трубочки із затичками. Нічноокий неохоче вділив мені кілька волосків на грубі пензлі. Тонші пензлі я намагався зробити зі шерсті кролика, але наслідки вдовольнили мене лише частково. Це було недобре. Люд чекав від писаря, що він матиме чорнило, пензлі та пера для свого ремесла. Я мимоволі визнав слушність Пейшенс. Колись вона сказала, що я маю гарний почерк, але не можу претендувати на повне писарське вміння. А втім, я сподівався, що моїх запасів вистачить на кожну роботу, за яку я міг би взятися на шляху до Трейдфорда.

І от настав час, коли я був певен, що спорядився найкраще, як умів, а невдовзі мушу рушати, щоб подорожувати за літньої погоди. Я прагнув помсти, але дивно неохоче покидав цю хатину і життя в ній. Вперше, відколи себе пам’ятаю, я прокидався добре виспаним і їв, коли був голодний. Не мав жодних завдань, крім тих, які поставив собі сам. Напевне не зашкодить, якщо я виділю якийсь час на зміцнення свого фізичного здоров’я. Хоча здобуті у підземеллях синці давно вже зблякли, а єдиними зовнішніми знаками зазнаних мною ушкоджень були шрами, інколи вранці я почувався дивно скутим. Час від часу тіло пронизував несподіваний біль, коли я надто різко стрибав чи надто швидко повертав голову. Особливо виснажливе полювання викликало в мене тремтіння, і я боявся нападу. Тому я вирішив, що перед мандрівкою доречно було б повністю одужати.

Тож ми затрималися на якийсь час. Погода була теплою, полювання вдалим. Минали дні, і я змирився зі своїм тілом. Не був уже тим фізично загартованим воїном з минулого літа, але не відставав від Нічноокого при нічному полюванні. Коли стрибав, щоб завдати смерть, мої рухи були швидкими і впевненими. Тіло зцілилося, і я залишив позаду минулі болі. Я знав, що вони були, але не думав про них надто довго. Кошмари, які мене мучили, злиняли, мов залишки зимової шуби Нічноокого. Ніколи я не знав настільки простого життя. Нарешті був у мирі із самим собою.

Та жоден мир не триває довго. Мене розбудив сон. Ми з Нічнооким встали до світанку, полювали і разом убили кількох жирних кроликів. Обране нами узгір’я було продірявлене лабіринтами їхніх нір, а полювання на них швидко виродилося у дурну розвагу — стрибки та розкопування. Коли ми вполювали достатньо, уже добре розвиднілося. Ми збігли вниз, у плямисту березову тінь, знову підживилися здобиччю і заснули. Щось, — може, нерівне сонячне світло на заплющених повіках, — занурило мене в цей сон.

Я повернувся в Оленячий замок. Лежав у старій вартівні, простягнувшись на холодній підлозі, мене обступали чоловіки з твердими поглядами. Підлога під моєю щокою була липкою від напівзастиглої крові. Я тяжко дихав, розтуливши рота, а запах і смак тієї крові злилися разом, заполонивши мої чуття. Знову прийшли по мене, не тільки чоловік із кулаками у шкіряних рукавичках, але й Вілл, невловимий невидимий Вілл тихо пробрався крізь мої стіни, щоб вкрастися у мій розум. «Прошу, зачекайте, прошу, — благав я їх. — Зупиніться, молю вас. Я не той, кого вам слід боятися чи ненавидіти. Я тільки вовк. Просто вовк, нічим вам не загрожую. Не заподію вам жодної шкоди, тільки відпустіть мене. Я для вас ніхто. Ніколи більше не завдам вам клопотів. Я тільки вовк». — Здійняв морду до неба й завив.

Мене розбудило власне виття.

Я перекотився, сперся на руки й коліна, струснувся і встав. «Сон, — сказав собі. — Це тільки сон». Страх і сором затопили мене з головою, каляючи своїми хвилями. Уві сні я благав пощади, чого не робив насправді. «Я не був боягузом», — запевнив себе. Чи був? Здавалося, я й досі відчуваю запах і смак крові.

Куди ти? — ліниво спитав Нічноокий.

Лежав глибоко в тіні, літня масть напрочуд добре його маскувала.

До води.

Я пішов до струмка, сполоснув липку кролячу кров з обличчя і рук, тоді жадібно напився. Знову помив обличчя, нігтями видряпав кров із бороди. Раптом вирішив, що не терпітиму бороди. Однаково не збираюся йти туди, де хтось міг би мене розпізнати. Повернувся до вівчарської хатки, щоб поголитися.

У дверях я наморщив носа, почувши затхлий запах. Нічноокий мав рацію: спання у чотирьох стінах ослаблювало мій нюх. Тяжко повірити, що я це витримував. Я неохоче ввійшов досередини, видуваючи з носа людські запахи. Кілька днів тому падав дощ. Волога дісталася до мого сушеного м’яса, і частина зіпсувалася. Я перебрав його, морщачи носа від того, як сильно воно зіпсувалося. У деяких шматках з’явилися черв’яки. Ретельно перевіривши решту свого м’яс­-ного запасу, я відштовхнув надокучливе відчуття неспокою. Лише витягши ніж і зчистивши з нього дрібний пил іржі, я зізнався собі в тому, що відчував.

Минуло багато днів, відколи я був тут.

Можливо, тижнів.

Я й гадки не мав про біг часу. Глянув на зіпсоване м’ясо, на куряву, що покрила мої порозкидувані речі. Відчув свою бороду, був вражений тим, наскільки вона відросла. Барріч та Чейд залишили мене тут не кілька днів тому. Минули тижні. Я підійшов до дверей хати і визирнув назовні. Там, де колись через луг бігли стежки до струмка і рибальських місць Барріча, росла висока трава. Весняні квіти давно зникли, кущі були всипані зеленими ягодами. Я глянув на свої долоні, на бруд, що в’ївся у шкіру зап’ясть, на стару кров, що запеклася й засохла у мене під нігтями. Колись вживання в їжу сирого м’яса викликало б у мене огиду. Тепер сама думка про готування м’яса здавалася дивною й чужою. Моя свідомість відсахнулася, я не хотів суперечності з самим собою. «Пізніше, — чув я власні благання, — пізніше, завтра, пошукаю Нічноокого».

У тебе клопоти, менший братчику?

Так. — Я змусив себе додати: — Ти не можеш мені допомогти. Це людські клопоти, я мушу сам їх розв’язати.

Краще будь вовком, — ліниво порадив він.

Я не мав сили відповісти на це згодою чи запереченням. Тож відкинув його пораду. Глянув на себе вниз, на поплямлені сорочку та штани. Мій одяг покривали бруд і стара кров, штани нижче колін подерті, як ганчір’я. Я здригнувся, згадавши перекованих і їхнє подерте шмаття. Ким я став? Я потяг сорочку за комір і відвернув обличчя від власного смороду. Вовки були куди чистішими. Нічноокий щодня вилизувався. Я заговорив уголос, і власний заіржавілий голос налякав мене.

— Тільки-но Барріч покинув мене тут самого, я скотився до чогось гіршого за звіра. Ні почуття часу, ні чистоти, ні цілей, ні усвідомлення чогось, крім їжі та сну. Саме від цього він намагався мене застерегти впродовж усіх цих років. Я зробив те, чого він завжди боявся.

Я взявся за роботу. Розпалив вогонь у каміні, багато разів збігав до струмка по воду, а затим зігрів стільки, скільки зумів. Вівчарі зоставили в хатці тяжкий казан для витоплювання лою, достатній, щоб наполовину наповнити дерев’яне корито надворі. Доки вода грілася, я зібрав мильної трави і польового хвоща. Не міг згадати, щоб я колись раніше був таким брудним. Жорсткий хвощ здирав із брудом цілі верстви шкіри, я довго тер себе, перш ніж вдовольнився і вирішив, що досить чистий. У воді плавало чимало бліх. Ще я знайшов кліща в себе на карку і спалив його головешкою з вогнища. Вимивши волосся, я розчесав його і знову зав’язав у вояцький хвіст. Поголився перед дзеркальцем, яке залишив мені Барріч, а тоді оглянув обличчя. Засмаглий лоб, бліде підборіддя.

За час, потрібний щоб знову нагріти води, намочити й дочиста випрати одежу, мені стала зрозумілою фанатична й незмінна пристрасть Барріча до чистоти. Єдиним способом порятувати те, що зосталося з моїх штанів, було обрізати їх до колін. Але й тоді вони мало на що надавалися. Я поширив свою шалену діяльність також на постіль і зимовий одяг, змиваючи з них затхлий запах. Виявив, що миша позичила клапоть мого зимового плаща собі на гніздо. Я залатав його, як умів. Розвісивши мокрі штани на кущі, я підвів голову і помітив, що Нічноокий за мною спостерігає.

Ти знову пахнеш, як людина.

Це добре чи погано?

Краще, ніж здобич, вбита тиждень тому. Гірше, ніж вовк. — Він встав і потягся, наче низько переді мною кланяючись, широко розчепірив кігті. — Так. Зрештою, ти хочеш бути людиною. Скоро рушаємо?

Так. Йдемо на захід, вгору по Оленячій ріці.

Ох. — Зненацька він чхнув, тоді звалився на бік і почав качатися на спині у куряві, наче щеня. Тішився, збираючи куряву шерстю, а тоді підвівся, щоб знову всю її струсити. Те, як безтурботно Нічноокий прийняв моє раптове рішення, стало для мене тягарем. Куди я його втягнув?

Впала ніч, а весь мій одяг і вся постіль досі були вогкими. Я послав Нічноокого на самотнє полювання. Знав, що він не швидко повернеться. Місяць був уповні, а нічне небо чисте. Такої ночі буде сила-силенна здобичі. Я зайшов до хатки і розпалив вогонь у каміні, такий, щоб можна було спекти коржики із залишків житнього борошна. У пшеничному вже завелися довгоносики та зіпсували його. А це краще з’їсти зараз, ніж дати і йому змарнуватися. Прості коржики з рештками зцукрілого меду смакували напрочуд. Я знав, що не зашкодить розширити свій раціон, включивши туди ще щось, крім щоденного м’яса та пригорщі зелені. Зробив собі незвичний чай з дикої м’яти і вершечків молодої кропиви, він теж добре смакував.

Тим часом покривало майже висохло, я приніс його і постелив перед каміном. Ліг на нього, то дрімаючи, то дивлячись на вогонь. Пошукав Нічноокого, але він не хотів до мене приєднатися, волів свіже м’ясо і м’яку землю під дубом на краю лугу. Я був настільки самотнім, настільки людиною, як не був уже давно. Трохи дивне відчуття, але добре.

Перевернувшись і потягнувшись, я побачив на стільці клунок. Я знав напам’ять кожну річ у хатині. Коли був тут востаннє, його не було. Я взяв клунок, обнюхав, відчув слабкий запах Барріча і свій власний. За мить усвідомив, що зробив, і дорікнув собі за це. Слід почати поводитися так, наче при кожній моїй дії є свідки, якщо не хочу знову бути вбитий як віттер.

Клунок був невеликим. Там була одна з моїх сорочок, якось добута зі старої скрині з моїм одягом, cвітло-брунатна, — я зав­жди її любив. І пара обтислих штанів. У сорочку загорнуто маленький глиняний горщик з маззю Барріча, якою він гоїв порізи, опіки та синяки. Добрий шкіряний пояс. Чотири срібні монетки у маленькому шкіряному капшуці з вишитим оленем. Я сидів, вдивляючись в оленя. Він опустив роги, готуючись до бою, як на гербі, обраному для мене Веріті. На поясі такий же олень проганяв вовка. Таке послання тяжко не збагнути.

Я вдягнувся перед вогнем. Сумував, бо не зустрівся з ним, а водночас відчував полегшення через це. Знаючи Барріча, я здогадувався, що він почувався так само, коли примандрував сюди і виявив, що мене нема. Приніс мені те пристойне вбрання, бо хотів умовити повернутися разом із ним? Чи щоб побажати щасливої дороги? Я намагався не замислюватися над тим, якими були його наміри чи як він зреагував на покинуту хатку. Знову вдягнувшись, я почувався куди більше людиною. Капшук і свій ніж у піхвах я повісив на пояс, обгорнув його довкола стану. Підтяг стільця ближче до вогню і сів на нього.

Я дивився у полум’я. Нарешті дозволив собі подумати про свій сон. Почував дивне стискання у грудях. Я боягуз? Не був цього певен. Я ж іду до Трейдфорда, щоб убити Регала. Хіба боягуз зробив би так? Може, й так, підказав мій зрадницький розум, може, саме так і зробив би боягуз, якби це було легше, ніж шукати свого короля. Я викинув цю думку з голови.

Та вона повернулася. Чи є вбивство Регала слушною річчю, чи просто тим, що я хотів зробити? Чому це має значення? Бо має. Може, я мав би, замість цього, шукати Веріті.

Нерозумно про це думати, доки я не знаю, чи Веріті досі живий. Якби я спромігся поскіллити до нього, то міг би й довідатися. Та мій Скілл завжди був непередбачуваним. Про це подбав Гален, коли силоміць відібрав мій сильний природний талант до Скіллу, перетворивши його на щось змінне й непевне. Можна це змінити? Я мушу добре послуговуватися Скіллом, якщо хочу прорватися до Регала крізь його групу. Мушу навчитися керувати ним. Чи був Скілл чимось таким, чого можна навчитися самотужки? Як можна навчитися чогось, коли навіть не знаєш повного обсягу його дії? Усі здіб­ності, які Гален колись не вбив у мене і не вибив із мене, усі знання, яких Веріті не міг мене навчити через брак часу, як я маю дійти до них сам? Це неможливо.

Я не хотів думати про Веріті. Це найсильніше й підказувало мені, що саме так я маю зробити. Веріті. Мій принц. А тепер і мій король. Поєднаний з ним кров’ю та Скіллом, я знав його краще, ніж будь-кого іншого. Він казав мені, що відкритися на Скілл просто: лише не закриватися від нього. Війна Скіллом з піратами стала його життям, відібравши в нього молодість і сили. Веріті ніколи не мав достатньо часу, щоб навчити мене керувати моїм талантом, але дав мені стільки уроків, скільки зумів, коли тільки випадала рідкісна можливість для цього. Його сила Скіллу була такою великою, що він міг торкнутися мене, а тоді бути поєднаним зі мною впродовж кількох днів, а то й тижнів. Колись, сидячи у кріслі мого принца, в його кабінеті, за його робочим столом, я поскіллив до нього. Переді мною лежали приладдя, якими він рисував карти, і той дрібний особливий безлад, характерний для людини, що чекає, коли стане королем. Тоді я думав про нього, тужив за ним, прагнув, щоб він був удома та правив своїм королівством. І просто потягся назовні й поскіллив до нього. Так легко, без жодної підготовки і жодного попереднього наміру. Я намагався ввійти у той самий душевний стан. Я не мав ні стола Веріті, ні того безладу, щоб краще згадати мого принца, але, заплющивши очі, міг його побачити. Я глибоко вдихнув і спробував прикликати його образ.

Веріті був ширший за мене в плечах, але трохи не сягав мого зросту. Обидва ми мали темні очі та волосся роду Провісників, але його очі були посаджені глибше, ніж мої, а неслухняне волосся й бороду переткала сивина. За моїх дитячих літ він був мускулистим і міцним, кремезним чоловіком, що орудував мечем так само добре, як пером. Це пізніші роки виснажили його. Він був змушений проводити більшу частину часу без фізичних дій, силою Скіллу захищаючи наше узбережжя від піратів. Але навіть коли фізичні сили принца слабшали, то його аура Скіллу зростала, тож урешті постати перед ним було однаково що перед палючим полум’ям. Коли був поруч нього, то куди сильніше відчував його Скілл, ніж його тіло. Намагаючись відтворити його запах, я згадав гостроту кольорового чорнила, яким він рисував свої карти, аромат добре виробленого пергаменту, а ще повів ельфійської кори, так часто відчутний у його диханні.

— Веріті, — тихо мовив я вголос і відчув, як це слово розходиться в мені луною, відбиваючись від моїх стін.

Я розплющив очі. Не міг вийти із себе назовні, не опустивши своїх стін. Скільки б я не малював подумки Веріті, це нічого мені не дасть, доки я не відкрию дороги, щоб мій Скілл міг вийти з моєї свідомості, а його — ввійти туди. Дуже добре. Це досить легко. Просто розслабитися. Вдивлятися у вогонь, спостерігати за маленькими іскрами, що здіймаються вгору над каміном, танцюють і плавають. Послабити пильність. Забути, як Вілл ударив силою свого Скіллу в ці стіни і замалим їх не звалив. Забути, як мій мозок повністю зосередився на підтримуванні цих стін, тимчасом як моє тіло гамселили. Забути про огидне почуття насилля, коли Джастін силоміць вривався у мене. Як Гален пошрамував і покалічив мій талант до Скіллу, надуживши своїм становищем майстра Скіллу, щоб взяти під контроль мій розум.

Так виразно, наче Веріті був поруч зі мною, я почув слова свого принца:

— Гален тебе покалічив. У тебе є стіни, за які я не можу проникнути, хоч і добре володію Скіллом. Тобі треба навчитися відкриватися. Це важко.

Він промовив мені ці слова торік, до вторгнення Джастіна, до атак Вілла. Я гірко посміхнувся. Чи знали вони, що їм вдалося вибити з мене Скілл? Мабуть, навіть не подумали про це. Хтось колись має це записати. Якийсь король-скіллер може визнати це корисним. Якщо завдати свідомості скіллера значної шкоди, можна змусити його закритися в собі і так позбавити магічних сил.

Веріті завжди бракувало часу, щоб навчити мене зруйнувати ці стіни. Наче на глум, знайшов змогу показати мені, як їх зміцнити, щоб приховати від нього свої приватні думки, якими я не хотів ділитися. Може, я аж надто добре цього навчився. Я задумався, чи матиме він колись час відучити мене від цього вміння.

Час, не час, — втомлено перебив мене Нічноокий. — Час — це річ, яку люди вигадали, щоб завдавати собі клопоту. Ти стільки про це думаєш, що мені голова йде обертом. Чого ти взагалі ходиш старими стежками? Занюхай нові, може, наприкінці них знайдеться трохи м’яса. Якщо тобі потрібна здобич, мусиш її вистежити. Це й усе. Не можеш сказати: вистежування надто довге, а я просто хочу їсти. Це все — одне. Вистежування — початок їжі.

Ти не розумієш, — так само втомлено відповів я. — Час — це скільки годин має день і скільки є днів, коли я можу щось зробити.

Чого ти розрізаєш своє життя на шматки і надаєш їм назви? Години, дні. Це як кролик. Як убиваю кролика, то з’їдаю кролика. — Сонне зневажливе пирхання. — Ти не з’їдаєш кролика, а розрізаєш його та називаєш кістками, м’ясом, хутром і нутрощами. Тому тобі ніколи не досить.

То що ж я маю зробити, о мудрий учителю?

Як маєш щось зробити, то перестань через це скавуліти, а просто зроби його. Щоб я собі спав.

Подумки він дав мені штурхана, як можна штурхонути ліктем у ребра сусіда в таверні, що надто близько присунувся. Зненацька я усвідомив, яким близьким був наш контакт упродовж останніх кількох тижнів. Колись я дорікнув йому за те, що він завжди сидів мені в голові. Я не хотів його товариства, коли був із Моллі, намагався тоді пояснити йому, що такі хвилини належать лише мені. Зараз його штурхан змусив мене зрозуміти, що я наблизився до нього так тісно, як він до мене, коли був щеням. Я рішуче відкинув порив ухопитися за нього. Натомість зручніше всівся, відхилився назад і глянув у вогонь.

Я трохи опустив стіни. Якийсь час сидів із пересохлим ротом, чекаючи атаки. Коли нічого не трапилося, я зосереджено подумав і ще трохи опустив їх. «Вони вірять, що я помер, — нагадав я собі. — Не сидітимуть у засідці, щоб підстерегти мертвого». Опускання моїх стін усе ще було нелегким. Куди легше не мружити очі, дивлячись на яскраві спалахи сонця на воді, чи стояти непорушно, коли на тебе падає удар. Але коли я врешті це зробив, то відчув, як Скілл обпливає мене, мов течія річки камінь. Досить мені в нього зануритися, і я зможу знайти Веріті. Чи Вілла, чи Барла, чи Каррода. Я затремтів, і ріка відступила. Я зібрав сили і повернувся до неї. Довго стояв на березі, вагаючись, не відважуючись пірнути. Скілл — не вода, його неможливо спробувати. Туди чи звідти. Туди.

Туди, всередину, — і я закрутився, перекидаючись, відчуваючи, як моя самість розпадається на шматки, наче уривок гнилого конопляного шнурка. Нитки злущувалися, обвивалися довкола мене, одна за одною відшаровувалися зовнішні оболонки, що робили мене самим собою, спогади, емоції, глибокі значущі думки, проблиски поезії, яких зазнаєш і які проникають глибше, ніж сягає розуміння, випадкові спогади про звичні дні — все це спадало, мов рам’я. Як це добре. Досить лише відпустити.

Але це означало б, що Гален правильно мене оцінив.

Веріті?

Жодної відповіді. Нічого. Його там не було.

Я повернувся у власну свідомість, зосередився довкола неї. Впевнився, що можу це зробити, можу втриматися в потоці Скіллу, зберігши при цьому власне я. Чому досі це завжди було так складно? Я відкинув геть це запитання і замислився про найгірше. Найгірше те, що Веріті був живим і розмовляв зі мною кілька коротких місяців тому. «Скажи їм, що Веріті живий. І це все». Я й сказав, але вони не зрозуміли, і ніхто нічого не зробив. Тоді чим же могло бути це послання, як не проханням допомоги? Поклик про поміч від мого короля зостався без відповіді.

Зненацька все стало зовсім легким, я відчув, як із мене вирвався крик Скіллу, — наче це життя вирвалося з грудей, сягаючи назовні.

ВЕРІТІ!

…Чівелрі?

Не більше, ніж шепіт, який торкнувся моєї свідомості, легкий, мов метелик, що вдаряється у віконну завісу. Цього разу була моя черга: сягнути, вхопитися і втримати рівновагу. Я кинувся в його бік і знайшов його. Присутність Веріті мерехтіла, наче полум’я свічки, що стікає в калюжу з власного воску. Я знав, що невдовзі його не стане. У мене було до нього з тисячу питань. Я спитав лише про одне, найважливіше.

Веріті. Можете взяти в мене силу, не торкаючись мене?

Фітц? — Запитання ще слабше, ще хисткіше. — Я думав, Чівелрі повернувся… — Він балансував на краю темряви…— щоб зняти з мене цей тягар…

Веріті, будьте уважним. Думайте. Можете взяти в мене силу? Можете зробити це зараз?

Я не… не можу… Сягнути… Фітце?

Я згадав Шрюда, як він черпав у мене силу, щоб Скіллом попрощатися з сином. І як Джастін та Серена напали на нього, висмоктали в нього всю силу і вбили його. Як він помер, наче луснула бульбашка. Наче згасла іскра.

ВЕРІТІ! — Я кинувся до нього, обвився довкола нього, усталив його, як він часто усталював мене при Скілл-зв’язку. — Беріть її в мене, — наказав я йому і відкрився перед ним. Я намагався повірити, що він справді торкається рукою мого плеча, намагався згадати, як це було, коли він або Шрюд черпали в мене силу. Полум’я, що було Веріті, зненацька здійнялося, а за мить знову вже горіло сильно і яскраво.

Досить, — перестеріг він мене, а тоді, вже сильніше: — Хлопче, будь обережний!

Ні, зі мною все гаразд, я можу це зробити, — запевнив я його і хотів дати йому силу.

Досить! — наполіг він і відсахнувся від мене.

Це було майже так, наче ми розступилися на кілька кроків, почали розглядати один одного. Я не міг побачити його тіла, але відчував у ньому страшну втому. Не здорову втому наприкінці дня праці, а втому, що пронизує до костей, коли один день, перемоловши людину, накладається на інший, а між ними немає ні достатньої кількості їжі, ні досить відпочинку.

Я дав йому силу, та не здоров’я, а він швидко спалить взяту в мене життєву енергію, бо це не була справжня сила, як чай з ельфійської кори не був справжньою їжею.

Де ви? — зажадав я від нього.

У горах, — неохоче відповів він і додав: — Більше говорити небезпечно. Ми взагалі не повинні скіллити. Дехто може намагатися нас підслухати.

Але контакту не обірвав, а я знав, що він так само прагне поставити запитання, як і я. Я намагався надумати, що хотів би йому розповісти. Відчував, що ніхто не стоїть між нами, але не був певен, чи розпізнав би я, якби за нами шпигували. Довгий час наш контакт був просто взаємним усвідомленням. Затим Веріті мене перестеріг:

Мусиш бути обережнішим. Стягаєш на себе клопоти. А все-таки це мене втішило. Я так довго жив без дружнього дотику.

Тоді це для мене варте будь-якого ризику. — Я на мить завагався, відчуваючи, що не можу зачаїти цієї думки. — Мій королю. Є дещо, що я мушу зробити. Коли це станеться, прийду до вас.

Тоді я щось від нього відчув. Вдячність, яка присоромлювала своєю інтенсивністю.

Сподіваюся, я ще буду тут, коли ти прийдеш. — Тоді суворіше: — Не називай жодних імен. Не скілль без необхідності. — Потім м’якше: — Бережи себе, хлопче. Будь дуже обережним. Вони нещадні.

А тоді він зник.

Веріті цілковито розірвав Скілл-зв’язок. Я сподівався, що, хай де він був, використає частину взятих у мене сил, щоб знайти трохи їжі чи безпечне місце для відпочинку. Відчув, що він живе, мов цькована дичина, завжди насторожі, завжди голодний. Здобич, як і я. І ще щось. Поранення, пропасниця? Я відкинувся на спинку крісла, злегка тремтячи. Знав, що краще не вставати. Вже просте скіллення забрало в мене сили, а я ще й відкрився Веріті та дозволив йому взяти їх ще більше. За кілька хвилин, коли тремтіння вгамується, зроблю чай з ельфійської кори і відновлю сили. Тим часом я сидів, дивився у вогонь і думав про Веріті.

Він покинув Оленячий замок минулої осені. Здавалося, що відтоді минула вічність. Коли Веріті виїжджав, король Шрюд був ще живим, а дружина, Кеттрікен, — вагітною. Він вирушав у похід заради пошуку. Пірати на червоних кораблях із Зовнішніх островів три роки нападали на наше узбережжя, а всі наші зусилля позбутися їх виявилися даремними. Тож Веріті, король-в-очікуванні, спадкоємець престолу Шести герцогств, вирушив у гори, щоб знайти там наших майже легендарних союзників — Старійшин. Традиція запевняла, що багато поколінь тому король Вайздом відшукав їх і вони допомогли Шістьом герцогствам прогнати подібних напасників. Ще вони обіцяли повернутися, якщо колись будуть нам необхідними. Тож Веріті покинув трон, дружину й королівство, щоб їх розшукати і нагадати їм про їхню обітницю. Вдома зоставався його старий батько, король Шрюд, і молодший брат, принц Регал.

Майже відразу ж після від’їзду Веріті Регал виступив проти нього. Улещував внутріземських герцогів, ігноруючи потреби Прибережних герцогств. Я підозрював, що це з його почину розпущено плітки, які глузували з подорожі Веріті, а його самого виставляли безвідповідальним дурнем, якщо не безумцем. Група Скіллу, що склала присягу Веріті, давно вже служила Регалу. Він використав їх, аби сповістити, наче Веріті загинув на шляху до гір, а тоді проголосив себе королем-в-очікуванні. Короля Шрюда Регал тримав під повним контролем. Заявив, що перенесе двір у глибину суходолу, а Оленячий замок цілком покидав на ласку червоних кораблів. Коли ж він проголосив, що король Шрюд і королева Кеттрікен повинні від’їхати з ним, Чейд вирішив, що ми мусимо діяти. Ми знали, що Регал не дозволить нікому з них стати між ним і троном. Отож ми склали план, згідно з яким обоє, король і королева, мали втекти того вечора, коли Регал проголосить себе королем-в-очікуванні.

Та все пішло не так, як ми запланували. Прибережні герцоги були близькі до повстання проти Регала і намагалися втягти й мене до свого бунту. Я погодився допомогти їхній справі, сподіваючись утримати Оленячий замок як опорний пункт для Веріті. Та, перш ніж ми встигли вивезти короля Шрюда, двоє членів групи Скіллу вбили його. Утекла тільки Кеттрікен, і хоча я вбив тих, що стали причиною смерті короля, та самого мене піймано, піддано тортурам і визнано винним у використанні магії Віту. Леді Пейшенс, дружина мого батька, марно клопотала за мене. Якби Баррічу не вдалося потайки пронести до мене отруту, мене повісили б над водою і спалили. Але отрути вистачило, щоб правдоподібно інсценізувати смерть. Тим часом, як моя душа перебувала з Нічнооким, у його тілі, Пейшенс забрала мої останки з тюремної камери й поховала їх. Барріч із Чейдом без її відома викопали мене з могили, тільки-но змогли це зробити.

Я закліпав і відвів очі від полум’я. Вогонь пригасав. Як і моє колишнє життя, — від нього зостався лише попіл. Не було змоги повернути жінку, яку я кохав. Тепер Моллі вважала мене мертвим і, без сумніву, з огидою сприймала те, що я вдавався до магії Віту. На додачу покинула мене за кілька днів до того, як залишки мого життя розсипалися на друзки. Я знав її з дитинства, ми разом гралися на вулицях і біля доків Баккіпа. Вона називала мене Новачком і вважала одним із дітей Твердині — стаєнним пахолком чи писарчуком. Закохалася в мене раніше, ніж довідалася, що я бастард, нешлюбний син, через якого Чівелрі зрікся престолу. Коли ж дізналася про це, я ледь її не втратив. Але вмовив довіритися мені, вона повірила, і близько року ми були разом, попри всі численні перепони, які нас розділяли. Раз у раз мене змушували ставити свої обов’язки перед королем понад наші з Моллі бажання. Вона змирилася з тим, що король не дав мені згоди на одруження. Стерпіла навіть те, що він заручив мене з іншою. Їй погрожували, з неї глузували, називаючи «бастардовою шльондрою». Я не міг її захистити. Та вона була непохитною… аж доки просто не сказала одного дня, що в неї є хтось інший, хтось, кого вона може любити і ставити понад усе у своєму житті, як я — свого короля. І покинула мене. Я не міг її за це звинувачувати. Міг лише тужити за нею.

Я заплющив очі. Був змучений, майже виснажений. Веріті перестерігав мене, щоб я не скіллив без необхідності. Та, мабуть, не трапиться нічого поганого, якщо я спробую глянути на Моллі. Тільки щоб її побачити, на мить, упевнитися, що в неї все добре… Найімовірніше, мені навіть не вдасться її побачити. Та кому зашкодить, якщо я спробую, просто на мить?

Це повинно бути легко. Я без зусиль згадав усе про неї. Так часто вдихав її запах, що складався з трав, якими вона ароматизувала свої свічки, і свіжих пахощів її теплої шкіри. Я знав кожен відтінок її голосу, як він глибшав, коли вона сміялася. Міг достеменно згадати лінію її щелепи, те, як вона зводила вгору підборіддя, коли гнівалася на мене. Знав глянцевий полиск її розкішного каштанового волосся, сяйво темних очей. Цілуючи мене, прикладала долоні мені до щік і притискала до себе моє обличчя… Я сам підвів долоню до обличчя, прагнучи торкнутися її руки, піймати і вже не відпускати. Натомість я відчув рубець шраму. Дурні сльози напливли до очей. Я кліпнув, змахуючи їх, полум’я розпливлося, на мить, аж доки зір знову не погострішав. «Я втомився», — сказав собі. Надто втомився, щоб намагатися знайти Моллі своїм Скіллом. Мушу спробувати трохи подрімати. Я намагався відділитися від цих надто людських емоцій. Але ж це їх я вибрав, вирішивши знову стати людиною. Може, розумніше було б зостатися вовком. Тварини, напевне, ніколи нічого такого не відчувають.

У цю мить під небом ночі одинокий вовк підвів носа вгору і завив, пронизуючи темряву своєю самотністю та розпачем.

Я вирвався зі сну від того, що Нічноокий ткнув мене у щоку холодним носом. Та навіть і тоді не прокинувся цілковито, а раптом почав усвідомлювати світ довкола себе. У голові мені стукотіло, обличчя задерев’яніло. Коли я змусив себе сісти на підлозі, від мене відкотилася порожня пляшка з-під бузинового вина.

Дуже міцно спиш. Ти хворий?

Ні. Просто дурний.

Я ніколи не помічав, щоб ти через це міцно спав.

Він знову штурхонув мене носом, а я його відштовхнув. На мить сильно заплющив очі, тоді знову їх розплющив. Жодних змін на краще. Я докинув ще кілька хмизин до жару від вчорашнього вогню.

— Вже ранок? — сонно спитав я вголос.

Щойно почало сіріти. Нам треба повернутися на кроляче місце.

Йди першим. Я не голодний.

Дуже добре. — Він рушив, тоді затримався у проймі дверей. — Не думаю, що спання в хаті пішло тобі на користь.

Потім зник за порогом, як розмитий сірий рух. Я повільно вклався наново та заплющив очі. Хотів ще трохи поспати.

Коли я знову прокинувся, крізь відчинені двері лилося денне світло. Трохи пошукавши Вітом, я знайшов ситого вовка, що дрімав на поплямованому тінями осонні між двома могутніми коренями дуба. Нічноокий не вважав ясних сонячних днів вдалими. Сьогодні я з ним погодився, проте змусив себе повернутися до вчорашнього рішення. Почав прибирати в хатині. Тут мені спало на думку, що я, мабуть, ніколи більше не побачу цього місця. І все-таки за звичкою закінчив підмітання. Вичистив попіл із каміна, наклав туди свіжих дров. Якщо хтось прийде сюди, шукаючи притулку, знайде все наготовленим. Я зібрав свій уже сухий одяг і виклав на стіл усе, що мав забрати з собою. Жалюгідно мало, тим паче що це й усе моє майно. Та коли я подумав, що мушу нести все це на власних плечах, то речі здалися мені аж надто численними. Я пішов до струмка, щоб напитися і вмитися, а тоді вже братися за складання свого добра у спід­ручний пакунок.

Повертаючись від струмка, я міркував, як нарікатиме Нічноокий на денну подорож. Помітив, що запасні штани якось упали і тепер лежать на порозі хатки. Я схилився, підняв, зайшов, кинув їх на стіл. Раптом зрозумів, що був не сам.

Штани на порозі мали б мене перестерегти, але я став необережним. Минуло надто багато часу, відколи мені щось загрожувало. Я почав надміру покладатися на своє Віт-чуття, певний, що завдяки йому знатиму, коли поблизу з’явиться хтось чужий. Але перекованих неможливо так помітити. Ні Віт, ні Скілл не допоможуть мені проти них. Їх було двоє. Обидва — молоді чоловіки, судячи з їхнього вигляду, перековано їх недавно. Вбрання більш-менш ціле, а хоча вони й були брудними, це не був той зашкарублий бруд і сплутане у ковтуни волосся, які в’язалися мені з перекованими.

Досі я переважно бився з перекованими взимку, і вони були ослаблені браком їжі. Одним із моїх обов’язків як королівського вбивці було не допускати їх до Оленячого замку. Ми так і не відкрили, яку магію використовують пірати червоних кораблів проти наших людей, вириваючи їх у сімей та повертаючи за кілька годин, — уже тваринами, позбавленими почуттів. Знали тільки те, що єдиними ліками була милосердна смерть. Перековані були найгіршим із жахіть, напущених на нас піратами. Залишали наших кревних, щоб ті полювали на нас, коли їхні кораблі давно вже зникли. Що було гірше: стати перед власним братом, знаючи — тепер крадіжка, вбивство й насилля цілковито для нього прийнятні, якщо так він може здобути бажане? Чи взяти ножа, вистежити нещасного і вбити?

Я перебив їхнє заняття: перековані рилися у моєму майні. Цілими жменями гребли і поїдали сушене м’ясо, пильно стежачи один за одним. Хоча перековані могли подорожувати разом, вони не мали жодного поняття вірності. Можливо, товариство інших людських істот було для них тільки звичкою. Я бачив, як затято вони змагаються між собою за здобич, коли достатньо зголодніють. Та зараз глянули на мене, роздумуючи. Я завмер на місці. Якусь мить ніхто не ворушився.

Забрали їжу і все моє добро. Не мають причини нападати на мене, доки я не кину їм виклику. Я позадкував до дверей, ступаючи повільно та обережно, опустивши руки і тримаючи їх нерухомо. Наче я наблизився до ведмедя, що саме вполював дичину. Тож намагався не дивитися на них прямо, обережно вибираючись з їхньої території. Майже вийшов за двері, коли один із них підняв брудну руку і вказав на мене:

— Бачить надто гучні сни! — розлючено гукнув він.

Обидва покинули здобич і рвонули за мною.

Я відвернувся і кинувся навтьоки, сильно, груди в груди, зіткнувшись зі ще одним, що саме входив у двері. Мав на собі мою запасну сорочку і мало що, крім неї. Майже рефлекторно обхопив мене руками. Я не вагався. Зумів дотягтися до ножа за поясом і кілька разів вбив йому в живіт, перш ніж він устиг відступити. Перекований скорчився, ревучи від болю, а я пропхався повз нього.

Брате! — почув я і знав, що Нічноокий наближається, та він був надто далеко, на узгір’ї. Один із перекованих сильно вдарив мене ззаду, я впав. Качався у його затиску, пронизливо зойкаючи від хрипкого жаху, в мені зненацька прокинулися всі пекучі спогади про Регалові підземелля. Паніка заволоділа мною, наче швидка отрута. Я знову провалився у кошмар. Був надто нажаханий, щоб ворухнутися. Серце калатало, я не міг перевести подиху, руки оніміли, я не знав, чи й досі тримаю ножа. Його рука торкнулася моєї горлянки. Я гарячково молотив перекованого, думаючи лише про те, як утекти, як уникнути його дотику. Тут третій перекований несамохіть урятував мене. Зібрався завдати мені дикого копняка, але промахнувся, бо я надто кидався. Злегка зачепив мій бік, зі всієї сили гримнувши в ребра перекованого на мені. Я чув, як той тяжко сапнув, і шаленим поштовхом відірвав його від себе. Перекотився, схопився на ноги і кинувся тікати.

Я біг, гнаний страхом, — таким сильним, що не міг думати. Почувши одного з чоловіків одразу ж позаду мене, вирішив, що чую ще одного, позаду першого. Та зараз я знав ці пагорби й пасовища так, як їх знав мій вовк. Повів їх на стрімке узгір’я за хаткою, але, перш ніж вони встигли дістатися вершини, змінив напрямок і впав на землю. Тут останній із шалених зимових штормів звалив дуба. Він упав, здійнявши своїм сплетеним корінням справжню земляну стіну і потягши з собою менші дерева. Утворилася густа плутанина стовбурів та гілок, а довкола — лісова галявина, освітлена сонцем. Радісно наросла ожина, з верхом закривши поваленого гіганта. Я кинувся на землю поруч із ним. Проповз на животі під ожиновими гілками, густо всіяними колючками, забрався у темряву під стовбуром дуба і лежав там, цілком нерухомо.

Чув гнівні крики, з якими вони шукали мене. У паніці я знову підняв свої ментальні стіни. «Бачить надто гучні сни», — звинуватив мене той перекований. Що ж, Чейд і Веріті підозрювали, що Скілл притягує перекованих. Можливо, гострота почуттів, якої він вимагав, і переростання цих почуттів у Скілл щось у них розворушували та нагадували їм про все, ними втрачене.

І змушували їх бажати смерті того, хто ще міг відчувати? Можливо.

Брате?

Це озвався Нічноокий, чимось притишений або з дуже далекої відстані. Я відважився трішки відкритися перед ним.

Зі мною все гаразд. Де ти?

Просто тут. — Я почув шелест — і зненацька він уже майже поруч, повзе до мене. Торкнувся носом моєї щоки. — Ти поранений?

Ні. Я втік.

Мудро, — зауважив він, і я відчув, що він справді так думає.

Але я також відчув, що він здивований. Нічноокий ніколи досі не бачив, щоб я тікав від перекованих. Раніше я зав­жди стояв і бився, а він стояв і бився поруч зі мною. Що ж, тоді я зазвичай був добре озброєним і ситим, а вони виснажені голодом та холодом. А тут троє проти одного, коли єдина твоя зброя — запоясний ніж. Мало шансів перемогти, навіть коли знаєш, що вовк поспішає на допомогу. У цьому не було жодного боягузтва. Кожен би так зробив. Я кілька разів подумки повторив це.

Все гаразд, — заспокоїв мене Нічноокий. Тоді додав: — Не хочеш вилізти?

Пізніше. Коли вони підуть, — утихомирив я його.

Їх давно вже нема, — відповів він мені. — Пішли, коли ще сонце було високо.

Я хотів би впевнитися.

Я певен. Я бачив, як вони йдуть. Ішов слідом за ними. Вилазь, менший братчику.

Я дозволив Нічноокому витягти мене з ожинових хащів. Вибравшись, я зауважив, що сонце майже сіло. Скільки ж годин я провів там, з омертвілими чуттями, наче равлик, що забився у свою мушлю? Струснув спереду бруд зі свого одягу, ще недавно такого чистого. Була там і кров, кров молодика у дверях. «Доведеться знову прати вбрання», — по-дурному подумав я. Якусь мить міркував про те, що слід наносити води, підігріти її та змити кров, а тоді збагнув, що не зможу повернутися до хатки і знову опинитися у пастці.

Але все-таки там було моє вбоге майно. Чи принаймні те, що перековані від нього залишили.

Коли зійшов місяць, я набрався відваги, щоб підійти до хатки. Це була добра місячна повня, вона освітила широку леваду перед хатиною. Якийсь час я сидів навпочіпки на вершині пагорба, дивлячись униз і шукаючи тіней, що могли там ворухнутися. Один чоловік лежав у глибокій траві біля дверей хатки. Я довго стежив за ним, виглядаючи якогось руху.

Він мертвий. Понюш своїм носом, — порадив мені Нічноокий.

Це був той, з ким я зіткнувся у дверях. Мій ніж мусив завдати йому серйозної рани, перекований не зайшов далеко. А втім, у темряві я стежив за ним так ретельно, наче він був пораненим ведмедем. Та невдовзі почув солодкавий запах мертвого тіла, що весь день пролежало під сонцем. Він простягся на траві долілиць. Я не перевернув його, а обійшов широкою дугою.

Крізь вікно зазирнув до хати, кілька хвилин вивчав темряву всередині.

Нікого там нема, — нетерпляче нагадав мені Нічноокий.

Ти певен?

Так само, як певен, що маю вовчого носа, а не ту марну грудку під очима. Мій брате…

Він не закінчив цієї думки, та я відчув його безсловесний неспокій за мене. Я майже поділяв це почуття. Частина мене знала, що боятися нічого, бо перековані забрали, що хотіли, і пішли собі. Інша частина не могла забути тягаря того чоловіка на мені і сили того копняка. Колись мене так само притисли до кам’яної підлоги підземелля, били кулаками й ногами, а я нічого не міг зробити. Тепер, коли цей спогад повернувся, я міркував, як житиму з ним.

Нарешті я ввійшов до хатки. Навіть змусив себе запалити світло, навпомацки знайшовши кремінь. Поспіхом, тремтливими руками зібрав те, що перековані мені залишили, і загорнув у плащ. Відчинені двері за мною скидалися на грізну чорну щілину, крізь яку вони щомиті могли ввійти. Та, зачинивши їх, я міг би потрапити у пастку всередині. Навіть Нічноокий, що стеріг порога, не міг мене заспокоїти.

Вони взяли тільки те, що могли використати відразу. Перековані не планували на довше, ніж одна поточна мить. Усе сушене м’ясо з’їдено або порозкидувано. Я не хотів брати з собою те, чого вони торкалися. Відкрили мою писарську скриньку, але втратили інтерес до її вмісту, не зна­йшовши там нічого їстівного. Що ж до меншої шкатулки з отрутами і зіллям, то, мабуть, вирішили, що там писарські горщики з кольоровим чорнилом. Навіть не зачепили її. З мого вбрання взяли тільки одну сорочку, а я не мав жодної охоти повертати її собі. Сам добряче продірявив її на животі. Тож забрав те, що зосталося, і пішов геть. Перетнув луг, вибрався на вершину узгір’я, звідки міг оглянути все внизу з усіх боків. Там я сів і тремтливими руками спакував майно, взяте в дорогу. Загорнув усе у свій зимовий плащ, туго обв’язав шкіряними ремінцями. Ще один ремінець дозволив мені закинути клунок на плече. Як матиму більше світла, зможу вигадати кращий спосіб нести його.

— Готовий? — спитав я Нічноокого.

Зараз ми полюємо?

Ні. Рушаємо в дорогу. — Я завагався. — Ти голодний?

Трохи. Тобі так спішно йти звідси?

Мені не довелося обдумувати відповідь.

— Так.

То не переймайся. Можемо і йти, і полювати заодно.

Я кивнув, тоді глянув на нічне небо. Знайшов там Орача, зорієнтувався по ньому.

— Туди, — сказав я, вказавши по той бік узгір’я. Вовк не відповів, а просто встав і рішуче потрюхав у вказаному мною напрямку. Я пішов слідом за ним, нашорошивши вуха та нагостривши чуття на все, що могло рухатися поночі. Рухався я тихо, ніхто не йшов слідом за нами. Ніхто, крім мого страху.

Нічні подорожі стали нашим звичаєм. Я планував подорожувати вдень і спати вночі. Та після першої ночі трюхання крізь ліси за Нічнооким мисливськими звіриними стежками, що вели у більш-менш годящому напрямку, я вирішив, що так буде краще. Однаково не міг спати вночі. Кілька перших діб мені складно було заснути навіть удень. Я знаходив спостережний пункт, який водночас давав нам притулок і місце, щоб полежати. На ту мить був певним, що цілковито знемігся. Згортався клубком, заплющував очі, а тоді лежав, страждаючи від гостроти власних чуттів. Кожен звук, кожен запах пробуджував мою чуйність, і я не міг знову розслабитися, аж доки не вставав, щоб перевірити, чи немає небезпеки. З часом навіть Нічноокий почав нарікати на мій неспокій. Коли врешті я засинав, то лише для того, щоб невдовзі прокинутися, тремтячи і обливаючись потом. Через брак сну вдень я цілковито вибився з сил і ледве встигав, слідуючи вночі за Нічнооким.

І все-таки й ті безсонні години, і час, коли я намагався дотримати кроку Нічноокому, а голова мені пульсувала від болю, не були втраченими. Впродовж цих годин я плекав свою ненависть до Регала і його групи Скіллу. Я відточив це почуття до краю. От що він зробив зі мною. Не досить, що відібрав у мене життя, кохану, не досить, що мушу уникати дорогих мені людей і місць, не досить шрамів, які я носив, і судом, що час від часу мене корчили. Ні. Перетворив мене з людини на тремтливого переляканого кролика. Мені бракувало навіть відваги згадати все, що він зі мною скоїв, та я знав: при першому ж натиску ці спогади здіймуться і опанують мене, відібравши всю мою мужність. Спогади, яких я не міг зібрати докупи вдень, виринали фрагментами звуків, кольорів і дотиків, що мучили мене вночі. Відчуття щоки, яка торкається холодного каменю, слизького від тонкого шару моєї теплої крові. Спалах світла, що супроводжував удар, завданий кулаком мені в скроню. Хрипкі звуки, що виходили з горлянок Регалових стражників, улюлюкання і рохкання, з яким вони стежили за тим, як мене б’ють. Ці зазублені краї рвали на шмаття всі мої зусилля заснути. З відчуттям піску в очах, тремтячи, я лежав поруч із вовком і думав про Регала. Колись я кохав і думав, що це кохання проведе мене крізь усі випробування. Регал відібрав його в мене. Тепер я плекав таку ж сильну ненависть.

Дорогою ми полювали. Моє рішення завжди готувати м’ясо швидко виявилося даремним. Розпалити вогонь вдавалося хіба що в одну ніч із трьох, якщо я знаходив улоговину, де він не привернув би нічиєї уваги. А все-таки я не дозволив собі скотитися нижче тваринного рівня. Дотримувався чистоти і дбав про своє вбрання, наскільки дозволяло наше грубе життя.

План, який я склав для нашої подорожі, був простим. Ми перетнемо весь край, доки не дістанемося Оленячої ріки. Рівнобіжно з нею йшла дорога до Турлейка. Цим шляхом подорожувала сила-силенна людей. Вовку складно буде зостатися непоміченим, але це найшвидша дорога. Звідти недалеко до Трейдфорда над Синьою рікою. У Трейдфорді я вб’ю Регала.

Ось і весь мій план. Я уникав обмірковувань, як цього доп’ясти. Уникав переживань через усе, чого не знав. Просто йшов уперед, день за днем, доки не досягну своєї мети. Цього я навчився, коли був вовком.

Я знав узбережжя з літа, коли орудував веслом на військовому кораблі Веріті, званому «Раріск», але не мав ближчого знайомства з краєм у глибині Баку. Щоправда, якось я проїхав ним, дорогою в Гори, на церемонію зашлюбин Кеттрікен. Тоді я був одним із учасників весільної валки, мав доброго коня і добре спорядження. Тепер я подорожував сам, пішки, тож мав час обдумати побачене. Ми перетинали якісь дикі землі, та багато з них колись були літніми пасовищами для стад овець, кіз і більшої худоби. Час від часу переходили луги, зарослі некошеною травою по груди заввишки, і натикалися там на вівчарські хатини, холодні й покинуті з минулої осені. Стада, які траплялися нам по дорозі, були малими і близько не такими, як я затямив з минулих років. Я бачив куди менше свинопасів і гусячих пастушок, ніж їх було під час моєї першої подорожі цими землями. Підійшовши ближче до Оленячої ріки, ми проминули поля зі збіжжям, теж значно менші, ніж я пам’ятав. Багато доброї землі лежало облогом, зарісши дикими травами.

Я не міг цього збагнути. Я бачив, як таке діялося на побережжі, де часті піратські наїзди нищили селянські стада і посіви. Останніми роками все, що вціліло від вогню чи грабежів піратів червоних кораблів, йшло на податки, на військові кораблі та солдатів, що насилу могли захистити узбережжя. Але я гадав, що у верхів’ях ріки, куди пірати не добиралися, мешканцям ведеться краще. Побачене мене засмутило.

Невдовзі ми дісталися шляху, що вів уздовж Оленячої ріки. Рух тут був куди меншим, ніж я пам’ятав, як на дорозі, так і на воді. Подорожні, з якими ми зустрічалися, були грубими та неприязними, навіть коли Нічноокого не було видно. Раз я зупинився біля сільського дворища, щоб спитати, чи можна витягти холодної води з їхньої криниці. Мені дозволено, але ніхто не відкликав собак, які гарчали, доки я набирав воду, а коли я наповнив свій бурдюк, жінка сказала, що краще б мені піти собі. Таке ставлення до подорожніх здавалося загальним.

Що далі я йшов, то гірше ставало. Мандрівники, з якими я перетинався, не були ні купцями з возами, повними добра, ні селянами, що везли вирощене на ринок. Натомість трап­лялися вдягнуті в дрантя родини, усе їхнє майно поміщалося в один-два ручні візки. Очі дорослих були суворими й непривітними, а в дітей часто хворобливо порожніми. Усі мої надії знайти поденну працю по дорозі швидко зійшли нанівець. Ті, що й далі мали доми і господарства, ревно їх стерегли. На подвір’ях валували собаки, а коли сутеніло, парубки з ферм стерегли новий урожай полів і садів від злодіїв. Ми проминули кілька «жебрачих міст», зборища сяк-так склепаних хатчин і наметів при дорозі. По ночах там яскраво палали багаття, а похмурі дорослі з палицями й піками стояли на варті. За дня діти сідали край шляху і жебрали у подорожніх милостиню. Я починав розуміти, чому нечисленні купецькі вози, які ми зустрічали, мали таку сильну охорону.

Так ми йшли дорогою кілька ночей, тихо, мов привиди, минаючи численні хутори, доки не дісталися якогось більшого містечка. Коли наближалися до передмість, нас наздогнав світанок. Коли ж із нами порівнялися якісь ранні купці з возом курчат у клітках, ми зрозуміли, що настав час забратися всім з очей. День пересиділи на невеликому пагорбі, звідки відкривався вид на місто, наполовину збудоване над водою. Я не міг заснути, тож сидів і дивився на торгівлю, що йшла на дорозі внизу. До міських пристаней були прив’язані малі та великі човни. Час від часу вітер доносив до мене крики залог, що сходили з кораблів. Якось я почув навіть уривок пісні. Самому на подив, мене потягло до власного роду. Я залишив Нічноокого спати, але спустився лише до струмка біля підніжжя пагорба. Взявся прати свою сорочку і штани.

Нам слід уникати цього місця. Як підеш туди, спробують тебе вбити, — послужливо озвався Нічноокий.

Сидів біля мене на березі струмка і дивився, як я обмиваюся, а небо тим часом сповивала вечірня темрява. Мої сорочка та штани майже висохли. Я намагався пояснити йому, чому хочу, щоб він почекав, доки я сходжу до міста, до тамтешнього заїзду.

Чого б їм хотіти мене вбити?

Ми тут чужі, входимо на їхню мисливську територію. Чого б їм не спробувати нас убити?

Люди не такі, — терпляче пояснив я.

Ні. Твоя правда. Радше посадять тебе до клітки і поб’ють.

Ні, вони так не зроблять, — твердо наполягав я, приховуючи цим власні побоювання, чи ніхто мене не розпізнає.

Вони вже так робили, — нагадав він. — З нами обома. І це була твоя власна зграя.

Я не мав чим заперечити, тож пообіцяв:

Буду дуже, дуже обережним. Це довго не триватиме. Я просто хочу трохи послухати їхні розмови, аби знати, що відбувається.

Чого нас має турбувати, що з ними відбувається? З нами відбувається те, що ми не полюємо, не спимо, не подорожуємо. Вони — не наша зграя.

Це може підказати нам, чого очікувати від дальшої подорожі. Я можу довідатися, чи на дорозі завізно, чи є робота для мене на день-два, щоб роздобути кілька монет. Ось так.

Можемо просто піти далі і подивитися самі, — вперто зауважив Нічноокий.

Я натяг сорочку і штани на вогке тіло. Пальцями відкинув назад волосся, витиснув із нього воду. За звичкою зв’язав його у вояцький хвіст. Тоді прикусив губу і замислився. Я ж мав видавати себе за мандрівного писаря. Розв’язав хвоста, пустив волосся вільно. Сягало мені майже по плечі. Трохи задовге, як для писаря. Більшість із них коротко обтинала волосся, навіть зголювала його над чолом, щоб не падало на очі і не заважало при роботі. Що ж, із моєю відрослою бородою та розкуйовдженим волоссям я міг би зійти за писаря, який давно сидить без роботи. Погана рекомендація моїх умінь, але, зважаючи на вбогість моїх припасів, це, може, й на краще.

Я обтяг сорочку, щоб додати собі презентабельності. Застебнув пояса, впевнився, що ніж надійно сидить у піхвах, тоді зважив у руці свого капшука. Кремінь у ньому важив більше, ніж гроші. Я мав чотири срібні монети, які залишив мені Барріч. Кілька місяців тому я вважав би це дріб’язком. Зараз це всі мої кошти, тож я вирішив не витрачати їх без крайньої потреби. Єдині інші мої цінності — це Баррічева сережка, яку він дав мені, та шпилька від Шрюда. Моя рука рефлекторно потяглася до сережки. Хоч як вона могла заважати, коли ми дерлися крізь густі хащі, дотик до неї завжди мене заспокоював. Як і шпилька в комірі моєї сорочки.

Шпилька, якої там не було.

Я зняв сорочку, перемацав увесь комір, тоді перевірив решту одежини. Методично розпалив маленьке вогнище, щоб краще бачити. Розв’язав свій клунок і переглянув усе, що в ньому було, і то не раз, а двічі. Робив це все, хоча й так майже напевне знав, де шпилька. Маленький червоний рубін у срібному гніздечку був пришпилений до комірця сорочки, а ту сорочку мав на собі мертвий чоловік, який лежав під вівчарською хатиною. Я був майже певен цього, а все ж не міг собі в цьому зізнатися. Весь час, доки я шукав, Нічноокий описував неправильні кола довкруж мого вогнища і повискував, трохи схвильований через неспокій, який він відчував, але не міг зрозуміти.

— Цить! — роздратовано сказав я йому і змусив свої думки повернутися до минулих подій, наче б мав скласти звіт Шрюдові.

Востаннє я бачив шпильку тієї ночі, коли прогнав Барріча та Чейда. Тоді я витяг її з коміра сорочки й показав їм обом, а пізніше сидів, дивлячись на неї. Затим пришпилив її назад. Не пам’ятаю, щоб я пізніше мав її в руках. Не пригадую, чи вийняв її, коли прав сорочку. Здавалося б, що я мусив би вколотися об неї під час прання, якби вона й далі там була. Але зазвичай я встромляв шпильку у шов, де вона трималася б міцніше. Так мені здавалося безпечнішим. Годі було довідатися, чи я загубив її під час полювання з вовком, чи вона й досі була пришпилена до сорочки, одягненої на мертвого. Може, я залишив її на столі, а один із перекованих забрав цю блискітку, коли вони рилися у моєму майні.

«Це ж просто шпилька», — нагадав я собі. А проте із хворобливою тугою мріяв, що неждано її побачу. Може, вона застрягла за підкладкою плаща або ж впала у чобіт. У раптовому проблиску надії я перевірив обидва чоботи. Її там не було. Просто шпилька, просто шматочок обробленого металу і блискучий камінець. Просто знак, який дав мені король Шрюд, коли брав мене до себе, коли створював між нами зв’язок — взамін кровного, якого не можна було визнати законно. Просто шпилька, і все, що мені зосталося від мого короля та діда. Нічноокий знову вискнув, а я відчув ірраціональну потребу відповісти йому на це гарчанням. Він мусив знати про це, та все одно підійшов, піднявши носом мій лікоть, а тоді — впихаючи голову мені під пахву, аж доки ця велика сіра голова не опинилася в мене на грудях, а моя рука обвилася довкола його плеча. Раптом він підвів носа, боляче вдаривши мордою мене по підборідді. Я міцно його обійняв, а він обернувся, щоб потертися підгорлям мені об лице. Жест найвищої довіри одного вовка до іншого — це відкрити горло на можливе гарчання. За мить я зітхнув, і біль моєї втрати послабшав.

Це була просто вчорашня річ? — невпевнено міркував Нічноокий. — Річ, якої більше нема? Це не колючка у тебе в лапі, не біль у животі?

— Просто вчорашня річ, — мусив погодитись я.

Шпилька, подарована хлопцеві, якого більше не було, чоловіком, що вже помер. «Може, це й на краще», — сказав я собі подумки. Менше на одну річ, що могла поєднати мене з Фітцом Чівелрі, віттером. Я погладив хутро на вовчому карку, а тоді почухав його за вухами. Нічноокий сів поруч зі мною, а тоді штурхонув мене, щоб я знову потер йому вуха. Я так і зробив, міркуючи собі. Може, мені слід зняти Баррічеву сережку і сховати її в капшук. Але я знав, що не вчиню цього. Хай це буде єдиною ланкою зв’язку між тим і цим життям.

— Дай мені встати, — сказав вовкові, а він неохоче відсунувся від мене.

Я ретельно спакував своє майно у клунок, зв’язав його і затоптав маленьке вогнище.

— Мені повернутися сюди, чи ми зустрінемось по той бік міста?

По той бік?

Якщо ти обійдеш місто по колу, а тоді повернешся до річки, знайдеш продовження дороги, — пояснив я. — Відшукаємо там один одного?

Це було б добре. Чим менше часу ми проведемо біля цієї людської нори, тим краще.

То добре. Знайду тебе перед ранком, — сказав я йому.

Радше я тебе знайду, дубовий носе. І коли це зроблю, матиму повне черево.

Я мусив погодитися, що це більше скидається на правду.

Бережися собак, — перестеріг я його, перш ніж він зник у хащах.

А ти стережися людей, — відповів Нічноокий і щез із моїх чуттів, окрім нашого Віт-зв’язку.

Я закинув клунка на плече і спустився до дороги. Було вже зовсім темно. Я збирався дістатися міста до сутінків, затриматися в таверні, щоб побалакати і, можливо, перехилити кухоль, а тоді рушати в дорогу. Хотів прогулятися ринком і послухати купецьких розмов. Натомість увійшов до міста, яке вже переважно спало. На ринку не було нікого, крім кількох псів, що нюшили біля порожніх яток, шукаючи решток. Я вийшов із ринку та повернув до ріки. Внизу знайшлося багато заїздів і таверн, де зупинялися річкові купці. Де-не-де на міських вулицях горіли смолоскипи, але переважно світло сочилося з нещільно завішених вікон. Вулиці, покриті грубою бруківкою, були в поганому стані. Я кілька разів плутав яму з тінню і ледь не падав, спотикнувшись. Врешті зупинив міського вартовця, перш ніж він зумів зупинити мене, і попросив порадити заїзд на набережній. Він відповів, що «Терези» такі ж чесні та сумлінні з подорожніми, як і підказує їхня назва. Знайти їх легко. Суворо мене попередив, що там не терплять жебракування, а кишеньковим злодіям пощастить, якщо обійдеться самими лише побоями. Я подякував йому за пересторогу й пішов своєю дорогою.

«Терези» знайшлися так легко, як і казав вартовий. Зсередини крізь відчинені двері було видно світло і чутно два жіночі голоси, що співали веселу пісеньку-рондель. Моє серце радо привітало приязні звуки, і я ввійшов, не вагаючись. Опинився у великій просторій кімнаті, оточеній товстими стінами з глиняної цегли і тяжких дерев’яних балок, з низькою стелею. Всередині густо пахло м’ясом, повно було диму і річкового люду. Полум’я у пащі кухонного вогнища в одному з кінців кімнати облизувало розкішний шматок м’яса, але більшість гостей зібралася в прохолоднішому кінці, бо літній вечір був гарним і теплим. Там дві менестрельки виставили крісла на стіл і співали, сплітаючи разом голоси. Сивий чоловік з арфою, очевидячки, член їхньої трупи, пітнів за сусіднім столом, прилаштовуючи нову струну до свого інструмента. Я вирішив, що це старший та дві мандрівні співачки, і разом були, мабуть, сімейною групою. Стояв і дивився, як вони співають. Подумки я повернувся до Оленячого замку, коли востаннє чув музику і бачив зібраних укупі людей. Не усвідомлював, що надто витріщаюся, аж доки одна з жінок не штовхнула іншу ліктем і не зробила легкий жест у мій бік. Друга жінка повела очима, відповіла мені поглядом. Почервонівши, я спустив очі. Здогадався, що повівся неґречно, тож відвів погляд.

Я стояв скраю групи глядачів і приєднався до оплесків, коли пісня закінчилася. Чоловік з арфою був уже готовий і потішив усіх лагіднішою мелодією, у ритмі, з яким здіймаються й опускаються весла. Тим часом жінки сиділи спиною до спини при краю стола і співали, а їхнє довге чорне волосся перемішалося. Люди посідали внизу, слухаючи пісню, а кілька підійшло до столиків під стіною, щоб тихо порозмовляти. Я дивився, як пальці арфіста перебирають струни, та захоплювався їхньою вправністю. За мить біля мого ліктя з’явився червонощокий хлопець-кельнер і спитав, чого б я хотів. Я відповів, що тільки кухоль елю. Невдовзі він повернувся з елем та жменею мідяків — рештою з мого шматочка срібла. Я знайшов столик поблизу менестрелів і мав певну надію, що хтось виявиться доволі цікавим, аби до мене приєднатися. Але, як не рахувати кількох поглядів, кинутих тими, що, очевидно, були тут завсідниками, ніхто не проявляв особливого інтересу до незнайомця. Менестрелі довели пісню до кінця і почали розмову між собою. Погляд старшої з жінок змусив мене здогадатися, що я знову надто витріщаюся. Я втупив очі у столик.

На половині кухля я зрозумів, що встиг уже відвикнути від елю, надто ж натщесерце. Махнув кельнерові повернутися до мого столика і попросив вечерю. Він приніс мені шмат м’яса просто з рожна, а до нього тушковані коренеплоди, политі зверху м’ясним відваром. Це і повторне наповнення кухля відібрали більшість моїх мідяків. Коли я звів брови, дивуючись із цін, для хлопця це виявилося несподіванкою.

— Це половина того, що від вас вимагали б у «Морському вузлі», сер, — обурено промовив він. — І це м’ясо — добра баранина, не з якоїсь там старої бродячої кози, котрій і так було три чисниці до смерті.

Я спробував залагодити суперечку, сказавши:

— Що ж, думаю, за срібняк більше не купиш стільки, як раніше.

— Може, й ні, але це не моя провина, — зухвало відповів хлопець і повернувся на кухню.

— Тож срібняк розійшовся швидше, ніж я сподівався, — дорікнув я собі.

— Тепер це пісня, знайома нам усім, — зауважив арфіст. Він сидів спиною до свого столика, відверто прислухаючись до моїх слів, а дві його партнерки обговорювали якусь проблему з їхньою дудою. Я кивнув їм і всміхнувся, а тоді сказав уголос, помітивши, що його очі затуманені сірою імлою:

— Я певний час не бував на річковій дорозі. Насправді давно вже, літ зо два. Коли я був тут востаннє, заїзди та їжа не коштували так дорого.

— Та боюся, що це можна сказати про кожен закуток Шести герцогств, принаймні Прибережних. Кажуть, що нові податки з’являються у нас частіше, ніж новий місяць. — Арфіст оглянувся довкола, наче був видющим, і я здогадався, що чоловік осліп недавно. — А ще кажуть, що половина цих податків йде на утримання свиней із Ферроу, які їх збирають.

— Джоше! — дорікнула йому одна з жінок, а він повернувся до неї, усміхаючись.

— Не кажи мені, що хтось із них поблизу, Гоні. Мій ніс занюхає ферровця за сто кроків.

— І ти можеш занюхати, з ким зараз розмовляєш? — терпко спитала вона.

Гоні була старшою з двох жінок, приблизно мого віку.

— З хлопцем, від якого відвернулася удача, сказав би я. Отже, це не якийсь товстий ферровець, що прийшов збирати податки. Я й так знав, що він не з Брайтових збирачів, коли він розвів шмарклі через ціну обіду. Ти колись чула, щоб хтось із них заплатив бодай мідяк у заїзді чи таверні?

Я насупився, почувши це. Коли на троні сидів Шрюд, ніхто з його солдатів чи збирачів податків нічого не брав, не запропонувавши плати. Ця деталь уникла уваги лорда Брайта, принаймні в Баку. Але це нагадало мені про власні манери.

— Можу я наповнити ваш кухоль, арфісте Джоше? І кухлі ваших супутниць теж?

— Що це? — спитав старий з міною, середньою між посмішкою та здійняттям брів. — Ти нарікаєш, витративши гроші на власний живіт, але охоче їх тринькаєш, щоб напов­нити наші кухлі?

— Ганьба лордові, що слухає пісні менестреля і залишає його горло висушеним від співу, — з усмішкою відповів я.

Жінки обмінялися поглядами за Джошевою спиною, а Гоні спитала мене з легеньким насміхом:

— Коли ж ви востаннє були лордом, юначе?

— Це просто такий вислів, — недоладно відповів я за мить. — Та я не пожалів би монети за пісні, які почув, надто ж якщо ви маєте до них якісь новини. Йду вгору річковою дорогою, може, ви саме спускаєтесь звідти?

— Ні, ми й самі підіймаємось тією дорогою, — радісно втрутилася молодша жінка.

Мала десь чотирнадцять літ і дивовижно блакитні очі. Я побачив, що старша дала їй знак помовчати. Вона відрекомендувалася за решту.

— Як ви вже чули, добрий сер, це арфіст Джош, а я звусь Гоні Любка. Це моя сестра у перших Пайпер Дударка. А ви?..

І тут я зрозумів, що зробив одразу дві помилки у такій короткій розмові. По-перше, говорив, наче я й досі мешканець Оленячого замку, а вони гості-менестрелі, по-друге, не придумав собі імені. Понишпорив у пам’яті, шукаючи імені, тоді, після дещо задовгої паузи, випалив:

— Коб.

Потім із дрижанням подумав, чого я назвався іменем чоловіка, якого знав і якого вбив.

— Добре… Кобе, — як і я раніше, Гоні помовчала, перш ніж вимовити це ім’я. — Можемо поділитися з тобою жменькою новин і радо приймемо від тебе кухоль будь-чого, байдуже, був ти останнім часом лордом чи ні. Тільки скажи, чи сподіваєшся ти по дорозі зустріти когось, хто б шукав тебе?

— Перепрошую? — тихо спитав я, а тоді підняв свого порожнього кухля, давши знак хлопцеві-кельнеру.

— Це учень, який утік від майстра, батьку, — з цілковитою певністю сказала Гоні. — Має скриньку писаря, прив’язану до клунка, але волосся йому відросло, а на пальцях жодної чорнильної плямки. — Вона засміялася, побачивши, як змінилося від досади моє обличчя, але не вгадала причини. — Ой, ну… Кобе. Я менестрелька. Коли ми не співаємо, то пильно стежимо за всім довкола: ану ж зуміємо знайти сюжет пісні? Не можеш сподіватися, щоб ми чогось не завважили.

— Я не учень-утікач, — тихо сказав я, але не мав напохваті брехні, щоб підкріпити це твердження. Чейд надавав би мені по пальцях за такий промах.

— Та нам однаково, хто ти, хлопче, — заспокоїв мене Джош. — Хай там як, ми не чули жодного розлюченого писаря, який горланив би про збіглого учня. Тепер більшість майстрів тішилася б, коли б їхні учні повтікали… на один голодний рот менше в такі тяжкі часи.

— І учень писаря рідко має зламаний ніс та пошрамоване обличчя, як у тебе, якщо його майстер терплячий, — співчутливо додала Пайпер. — Невелика провина, що ти втік.

Нарешті прийшов кельнер, і вони пощадили мій худий гаманець, замовивши для себе тільки по кухлю пива. Спершу Джош, а потім і жінки пересіли за мій столик. Здається, добре ставлення до менестрелів змусило кельнера краще про мене подумати, бо, принісши їхні кухлі, хлопець наповнив і мій, не порахувавши за це плати. Утім, розміняти срібну монетку на мідяки, щоб заплатити за їхнє питво, таки довелось. Я спробував прийняти це по-філософськи і нагадав собі, що, коли йтиму, слід залишити мідяка і хлопцеві теж.

— Отож, — розпочав я, коли той пішов, — які новини з низу ріки?

— А хіба ж ти не звідти прийшов? — ущипливо спитала Гоні.

— Ні, міледі, насправді я вертаюся з гостини у своїх друзів-вівчарів, — експромтом вигадав я.

Поведінка Гоні почала мене втомлювати.

— Міледі, — тихо повторила вона до Пайпер і закотила очі. Та захихотіла. Джош проігнорував їх обох.

— У низов’ї ріки тепер усе подібно як у верхів’ї, тільки ще гірше, — сказав він мені. — Часи тяжкі, а будуть ще тяжчі, надто ж для тих, хто господарює на землі. Те зерно, яке мали з’їсти, пішло на податки, тож зерно на насіння пішло, щоб прогодувати дітей. А на поля лише те, що зосталося, а ніхто не виростить більше, посіявши менше. Так само з худобою і стадами. І ніщо не вказує, щоб після цих жнив податки зменшилися. Навіть гусячі пастушки, що не можуть полічити власних літ, знають: якщо з меншого забрати більше, то на столі не залишиться нічого, крім голоду. А найгірше діється при солоній воді. Рибалки, випливаючи в море, не знають, що трапиться з домом до їхнього повернення. Фермер засіює поле, знаючи, що врожаю не вистачить на податки та для його родини і що залишиться не більше половини, якщо в гості навідаються червоні кораблі. Складено мудру пісеньку про фермера. Там він каже збирачу податків, що червоні кораблі вже зробили за нього його роботу.

— Мудрі менестрелі такого не співають, — терпко нагадала йому Гоні.

— Тож червоні кораблі наїжджають і на бакійське узбережжя, — тихо сказав я.

Джош гірко реготнув.

— І на Бак, і на Бернс, і на Ріппон, і на Шокз… Сумніваюся, щоб червоні кораблі дбали про те, де закінчується одне герцогство і починається інше. Якщо тільки землю омиває море, вони на неї наїжджають.

— А що з нашими кораблями? — тихо поцікавився я.

— З тими, які у нас відібрали пірати, все гаразд. Ті, що зосталися, аби нас захищати, такі ж удатні, як комарі проти стада биків.

— То зараз ніхто не захищає Бак? — спитав я і почув у власному голосі розпач.

— Пані Оленячого замку. Не тільки твердо, а й голосно. Дехто запевняє, що вся її робота — це кричати і лаяти, та інші знають: не закликає нікого зробити те, чого ще не зробила сама, — сказав арфіст Джош так впевнено, наче знав це з перших рук.

Я був здивований, але не хотів здатися цілковитим невігласом.

— Що, наприклад?

— Усе, що може. Взагалі не носить коштовностей. Усі вони продані, щоб оплатити патрульні кораблі. Продала свої родові землі, за ці гроші найняла залогу сторожових веж. Кажуть, що продала кольє, подарованє їй принцом Чівелрі, рубіни його бабці, самому королю Регалові, щоб купити зерно і деревину для відбудови спалених сіл.

— Пейшенс, — прошепотів я.

Колись давно я бачив ці рубіни, ми тоді щойно познайомилися. Вона вважала їх надто коштовними, щоб носити самій, але показала мені кольє і сказала, що одного дня його надягне моя наречена. Дуже давно. Я відвернув голову і намагався запанувати над власним обличчям.

— Де ти проспав увесь минулий рік… Кобе, що нічого про це не знаєш? — саркастично спитала Гоні.

— Я був далеко звідси, — тихо відповів я.

Знову обернувся до столу, і мені вдалося зустрітися з її поглядом. Я сподівався, що моє обличчя нічого не показує. Вона схилила голову вбік і посміхнулася мені.

— Де? — блискавично кольнула вона.

Гоні геть мені не подобалася.

— Я жив сам, у лісі, — врешті відповів я.

— Чому? — усміхалася вона, тиснучи на мене.

Я не сумнівався, що вона знає, в яке незручне становище заганяє мене.

— Очевидно, тому, що мені так хотілося, — відповів я.

Це прозвучало так по-Баррічевому, що я ледь не озирнувся за ним через плече.

Гоні безсоромно надула губи, однак арфіст Джош дещо різкувато грюкнув кухлем об стіл. Нічого не сказав, а погляд сліпих очей, який він кинув доньці, був лише коротким спалахом, але вона зненацька піддалася. Склала руки на краю столика, як висварена дитина. На якусь мить вона здалася мені пригашеною, аж доки не стрільнула на мене очима з-під вій. Подивилася мені просто в очі, а легенька посмішка, яку мені послала, була зухвалою. Я відвернув від неї погляд, геть здивований, чого це вона так мене дзьобає. Зиркнув на Пайпер і виявив, що її обличчя яскраво-червоне від стримуваного сміху. Я втупився у власні долоні на столі, соромлячись рум’янцю, який залляв моє обличчя.

Намагаючись знову завести розмову, я спитав:

— А є якісь інші новини з Оленячого замку?

Арфіст Джош відповів коротким сміхом.

— Що там казати, біда скрізь одна. Всі розповіді такі самі, міняються лише назви сіл і містечок. О, але є ще дещо, і це ласий шматок. Кажуть, наче король Регал збирається повісити самого Рябого чоловіка.

Я саме ковтав ель. Від несподіванки вдавився, а прокашлявшись, перепитав:

— Що?

— Це дурний жарт, — заявила Гоні. — Король Регал звелів проголосити, що винагородить золотом того, хто передасть у його руки чоловіка, дуже побитого віспою, чи сріблом усякого, хто сповістить, де можна його знайти.

— Чоловік, побитий віспою? І це весь опис? — обережно спитав я.

— Кажуть, що він худий, сивоволосий, інколи перевдягається жінкою. — Джош весело засміявся, не здогадуючись, що від цих слів мої нутрощі скрижаніли. — А його злочин — це державна зрада. Поголос каже, що король звинувачує його у зникненні королеви-в-очікуванні Кеттрікен та її ненародженої дитини. Дехто стверджує, що це просто збожеволілий від горя старий, який запевняє, наче був радником Шрюда і з цього права написав листи герцогам Прибережних герцогств. Наказував їм бути відважними, запевняв, що Веріті повернеться, а його дитина успадкує престол Провісників. Але так само мудрий поголос розповідає, наче король Регал сподівається, що, повісивши Рябого чоловіка, покладе край усім нещастям Шести герцогств.

Він знову засміявся, а я приклеїв до обличчя бліду посмішку і по-простацьки кивнув.

«Чейд», — сказав собі подумки. Регал якось натрапив на слід Чейда. Якщо знає про сліди віспи, то що ще може знати? Очевидячки, пов’язав його з маскарадною леді Тайм. Я замислився, де зараз Чейд і чи все з ним гаразд. Із раптовим відчаєм пошкодував, що не знаю, якими були його плани, з якої змови він мене виключив. Серце моє впало, коли дотеперішнє сприйняття власних моїх вчинків завалилося. Я відштовхнув Чейда, щоб захистити його від моїх планів, чи покинув саме тоді, коли він потребував свого учня?

— Ти ще там, Кобе? Я й досі бачу твою тінь, але щось при твоєму місці за столом стало дуже тихо.

— О, я тут, арфісте Джоше! — Я намагався вдихнути трохи життя у свої слова. — Просто задумався над усім, що ти мені розповів, це й усе.

— Судячи з його обличчя, задумався, якого рябого старця міг би продати королю Регалові, — ущипливо вкинула Гоні.

Зненацька я здогадався, що ці постійні шпички та причіпки вона вважає різновидом флірту. Швидко вирішив, що досить з мене розмов і товариства, як на один вечір. Я надто відвик від контактів з іншими людьми. Зараз мені б піти. Хай краще вважають мене дивним і грубим, ніж я маю зостатися на довше, викликавши їхню цікавість.

— Що ж, дякую за ваші пісні та розмову, — сказав я так ґречно, як тільки вмів. Витяг мідяка, залишив його під кухлем для кельнера. — Час мені повернутися на дорогу.

— Але ж надворі зовсім стемніло! — здивовано заперечила Пайпер.

Вона відставила кухоль і глянула на Гоні, а та здавалася геть шокованою.

— І прохолодно, міледі, — безтурботно зауважив я. — Я віддаю перевагу нічним подорожам. Місяць майже повний, на дорозі такій широкій, як річкова, світла достатньо.

— І ти не боїшся перекованих? — збентежено спитав арфіст Джош.

Тепер настала моя черга дивуватися.

— Так далеко вглиб суходолу?

— Ти точно жив у дикій пущі, — скрикнула Гоні. — На всіх дорогах їх повно. Деякі мандрівники наймають охоронців, лучників і мечників. Інші, як ми, подорожують групами, якщо тільки можемо, і тільки вдень.

— А патрулі не можуть принаймні не допускати їх до доріг? — вражено спитав я.

— Патрулі? — Гоні зневажливо пирхнула. — Більшість із нас воліє зустріти перекованих, ніж зграю ферровців із піками. Їм перековані не заважають, тож вони не заважають перекованим.

— То нащо ж тоді патрулюють? — сердито спитав я.

— Здебільшого ловлять контрабандистів, — це Джош випередив Гоні. — Принаймні їм хотілося б, щоб у це вірили. Перепиняють багатьох чесних подорожніх, обшукують їхню поклажу та відбирають усе, що забажають, називаючи це контрабандою або запевняючи, наче в сусідньому місті ці речі оголошено краденими. Здається, лорд Брайт не платить їм так щедро, як вони розраховували, тож добирають, що можуть.

— А принц… король Регал, він нічого не робить? — І титул, і питання насилу ледь не застрягли мені в горлі.

— Ну, як зумієш дійти звідси аж до Трейдфорда, можеш сам йому поскаржитися, — саркастично порадила мені Гоні. — Я певна, що він тебе вислухає, так само, як вислухав десятки інших вісників, котрі приходили раніше. — Зробила паузу і, здається, замислилася. — Хоча я чула, що коли якісь перековані заходять надто далеко вглиб суходолу і завдають йому клопотів, то у нього є способи впоратися з ними.

Я почувався хворим і нещасним. Король Шрюд завжди пишався тим, що у герцогстві Бак майже нікому не загрожувало пограбування, якщо триматися головних доріг. Тож тепер почути, що ті, хто мав стерегти королівських доріг, самі не кращі за злодіїв, було для мене як гострий ніж. Не досить, що Регал узурпував престол, а тоді покинув Оленячий замок. Не підтримував навіть видимості мудрого правління. Я отупіло міркував, чи не карає він усе герцогство за те, що його сходження на престол прийняли так неприхильно. Дурна гадка — це він і робив.

— Ну що ж, хоч там перековані, хоч ферровці, та боюся, що мені однаково час у дорогу, — сказав я їм.

Допив рештки з кухля і поставив його на стіл.

— Чого б тобі не зачекати принаймні до ранку, хлопче, а тоді вирушити з нами? — зненацька запропонував Джош. — Дні тут не надто спекотні для подорожі, бо від ріки завжди віє вітер. А за таких часів, як зараз, учотирьох безпечніше, ніж утрьох.

— Красно дякую за пропозицію, — почав я, та Джош не дав мені договорити.

— Не дякуй, бо я роблю не пропозицію, а просьбу. Я сліпий чи майже сліпий. Ти, звичайно, це зауважив. Зауважив також, що мої супутниці — дві привабливі молоді жінки, хоча з того, якою ущипливою була з тобою Гоні, ти, здається, частіше усміхався Пайпер, ніж їй.

— Батьку! — обурилася Гоні, та Джош уперто вів далі:

— Не пропоную тобі захист нашого гурту, а прошу подумати, чи не позичив би ти нам свою правицю. Ми не з багатих, не маємо грошей, щоб найняти охорону. Та все-таки подорожувати мусимо, з перекованими чи без.

Притьмарені очі Джоша безпомильно зустрілися з моїми. Гоні зиркала вбік, міцно стиснувши губи, зате Пайпер відверто стежила за мною, а на її обличчі малювався благальний вираз. Перековані. Притиснутий до землі, обсипаний стусанами. Я втупився у поверхню стола.

— З мене не бозна-який боєць, — щиро зізнався я.

— Ти принаймні побачиш, куди замахнувся, — вперто відповів він. — І, напевне, побачиш, як вони наближаються, раніше, ніж це вдасться мені. Дивися, йдеш ти у тому ж напрямку, що й ми. Чи було б тобі аж так складно кілька діб йти не вночі, а вдень?

— Батьку, не благай його! — дорікнула йому Гоні.

— Краще я благатиму його піти з вами, ніж перекованих — відпустити вас живими-здоровими! — різко сказав Джош. Знову повернувся до мене обличчям і додав:

— Тижнів зо два тому ми зустріли кількох перекованих. Дівчатам вистачило здорового глузду, щоб утекти, коли я їм наказав, бо сам не міг за ними встигнути. Та перековані відібрали нашу їжу, пошкодили мою арфу і…

— І побили його, — тихо сказала Гоні. — Тож ми з Пайпер поклялися, що наступного разу не тікатимемо від них, хай скільки б їх було. Ні, якщо нам доведеться через це покинути татка.

З її голосу зникли всі грайливі та глузливі нотки. Я знав: вона справді думає те, що каже.

Я затримаюся, — зітхнув я до Нічноокого. — Чекай мене, стеж за мною, йди слідом невидимим.

— Мандруватиму з вами, — погодився я. Не можу сказати, що це була добровільна згода. — Хоча я не з тих, хто добре б’ється.

— Наче ми не могли здогадатися про це з його обличчя, — кинула Гоні в бік Пайпер. Звичне кепкування знову проявилося в її голосі, та навряд чи вона знала, як глибоко її слова мене поранили.

— Моя подяка — це все, чим я можу тобі заплатити, Кобе. — Джош потягся до мене через стіл, а я стис його руку у древньому жесті укладення угоди. Зненацька він усміхнувся з помітним полегшенням. — Тож прийми мою подяку і розділи з нами те, що ми можемо запропонувати як менестрелі. Нам бракує грошей на кімнату в заїзді, та господар уділив нам притулку в стодолі. Тепер не те, що колись, тоді менестрель ді­ставав кімнату й притулок, варт йому попросити. Та принаймні в стодолі є двері, що постануть між нами і ніччю. Господар має добре серце, не пошкодує притулку й тобі, якщо я запевню, що ти подорожуєш з нами як охоронець.

— Це буде кращий притулок, ніж я знав уже багато ночей, — промовив я, намагаючись бути чемним. Та серце мені скрижаніло і провалилося в глибину нутрощів.

У що ти знову встряв? — поцікавився Нічноокий.

Я теж хотів би це знати.

Я спав погано, і річ не в тім, що відвик спати вночі. Розповіді менестрелів про перекованих дуже мене стривожили. Усі музиʹки піднялися на горище і вклалися спати на соломі, але я знайшов куток, де міг спертися спиною об стіну, маючи заодно добрий огляд дверей. Дивно було вночі перебувати у стодолі. Це була добра міцна стодола, збудована з річкового каменю, вапняного розчину і деревини. Господар тримав тут корову і зграйку курчат — на додачу до коней, яких винаймав гостям, та їхніх власних верхівців. Домашні звуки, запахи сіна і тварин гостро нагадали мені Баррічеві стайні. Раптом я затужив за ними так, як ніколи не тужив за власною кімнатою у Твердині.

Я міркував, що діялося з Баррічем, чи знав він про жертовність Пейшенс. Думав про кохання, що було колись між ними, і як воно затонуло під тягарем Баррічевого почуття обов’язку. Пейшенс вийшла за мого батька, того самого чоловіка, якому Барріч прирік усю свою вірність. Чи думав він колись про те, щоб піти до неї і спробувати здобути її наново? Ні. Я збагнув це миттю і без вагань. Привид Чівелрі відразу ж постав би між ними. А тепер і мій.

Від цих міркувань недалеко було до думок про Моллі. Вона вирішила за нас двох те саме, що Барріч вирішив для себе і Пейшенс. Як сказала мені Моллі, моя всепоглинна вірність моєму королю означає, що ми ніколи не належатимемо одне одному. Тож знайшла когось, про кого могла дбати так, як я дбав про Веріті. Все в цьому рішенні було мені ненависним, крім того, що воно врятувало їй життя. Вона мене покинула. Пішла з Оленячого замку, тож не поділила зі мною мого падіння та ганьби.

Я з ваганням потягся до неї Скіллом, а тоді різко дорікнув собі. Чи справді хотів побачити її у цю ніч? Мабуть, спить в обіймах іншого чоловіка, якому вона за дружину. Від цієї думки я відчув майже фізичний біль у грудях. Я не смів шпигувати за щастям, на яке вона мала право. Та, засинаючи, я думав про неї і безнадійно тужив за тим, що було колись між нами.

Натомість якийсь підступний фатум приніс мені сон про Барріча, яскравий, хоч безсенсовний. Я сидів навпроти нього. Він сидів при столі біля вогню і лагодив упряж, як часто робив увечері. Але місце бренді заступило горнятко чаю, а та шкіра, з якою працював, — то була не упряж, а м’який черевичок, дуже замалий на нього. Проколов шилом м’яку шкіру, надто сильно натиснув і вгородив його собі в руку. Вилаявся, побачивши кров, а тоді різко підвів голову і перепросив за вживання такої мови при мені.

Я прокинувся зі сну, спантеличений і приголомшений. Як я був малим, Барріч часто робив для мене взуття, але не можу згадати, щоб він колись перепрошував за лайку при мені, хоча часто давав ляща, якщо я, ще хлопець, посмів лаятися при ньому. Кумедно. Я відігнав те сонне видіння, але й сон зникнув разом із ним.

Я тихо пошукав Вітом довкола себе, та знайшов лише туманні образи, які уві сні бачили тварини. Усі спокійні, крім мене. Думки про Чейда почали мене шарпати і терзати. Він був із багатьох точок зору старим чоловіком. Доки король Шрюд жив, то дбав про всі Чейдові потреби, щоб його таємний убивця міг жити в безпеці. Чейд рідко покидав свою приховану кімнату, хіба що для виконання «тихої роботи». Тепер зостався сам, робив Ель знає що, а Регалові солдати полювали на нього. Жодного сенсу від цих терзань не було, та я не міг їх позбутися.

Тут я почув чотири легкі кроки, тоді глухий стук, наче хтось спускався з горища і пропустив останній щабель драбини. Мабуть, одна з жінок йшла до віддаленого кутка у своїх справах. Але за мить я почув, як голос Гоні прошепотів:

— Кобе?

— Що? — неохоче спитав я.

Гоні обернулася на звук мого голосу, і я почув, як вона підходить у темряві. Час, проведений з вовком, загострив мої чуття. Крізь нещільно причинені віконниці сочилося слабке місячне світло. Я розгледів її постать у темряві.

— Я тут, — сказав їй, коли вона завагалася, і помітив, як вона здригнулася, почувши мій голос так зблизька. Навпомацки дісталася до мого кутка, а тоді невпевнено сіла біля мене на солому.

— Боюся знову заснути, — пояснила Гоні. — Нічні кошмари.

— Знаю, як це, — відповів я, сам здивований співчуттям, яке відчував до неї. — Щойно заплющиш очі — і знову туди провалюєшся.

— Саме так, — погодилася вона і замовкла, чекаючи.

Та мені більше нічого було сказати, тож я мовчки сидів у темряві.

— Які кошмари ти бачиш? — тихо спитала вона.

— Недобрі, — сухо відповів я. Не хотів накликати їх, згадавши про них.

— Мені сниться, що мене переслідують перековані, але мої ноги обертаються на воду, і я не можу бігти. Та однаково намагаюся, а вони підходять усе ближче і ближче.

— Гммм, — видобув я. Це краще, ніж бачити сни, як тебе б’ють, б’ють і б’ють. Я прогнав це з голови.

— Так самотньо прокидатися вночі й боятися.

Думаю, вона хоче стати тобі парою. Вони так легко приймуть тебе до своєї зграї?

— Що? — вражено спитав я, але відповіла мені дівчина, а не Нічноокий.

— Я сказала, що так самотньо прокидатися вночі й боятися. Так хочеться знайти спосіб, щоб почуватися у безпеці. Під захистом.

— Не знаю нічого, що могло б постати між людиною і снами, які приходять уночі, — скуто мовив я.

Раптом мені захотілося, щоб вона пішла собі.

— Інколи це може зробити дрібка ніжності, — тихо промовила Гоні. Простягла руку, погладила мою долоню. Я мимоволі відвів її.

— Ти соромишся, хлопчику-учню? — несміливо спитала вона.

— Я втратив близьку мені людину, — відверто сказав я. — Боюся тепер поставити когось на її місце.

— Ясно. — Вона різко підвелася, струсила солому зі спідниці. — Добре. Даруй, що тебе потурбувала.

Це звучало так, наче вона не перепрошує, а ображається.

Обернулася і навпомацки повернулася назад, до драбини на горище. Я знав, що образив її. Але не відчував через це провини. Вона поволі підіймалася щаблями, здається, чекала, що я її покличу. Та я не покликав. Шкодував, що прийшов до міста.

То нас уже двоє таких. Полювання погане, надто близько до всіх цих людей. Ти ще довго там будеш?

Боюся, мені доведеться кілька днів мандрувати з ними, принаймні до наступного міста.

Ти не став її парою, вона не з твоєї зграї. Чого ти мусиш це робити?

Я не намагався передати йому це словами. Все, що міг послати, — це почуття обов’язку, а Нічноокий не міг збагнути, як моя вірність Веріті зобов’язує мене допомагати цим подорожнім. Були моїм народом, бо були народом мого короля. Навіть я вважав таке поєднання настільки ж слабким, наскільки й смішним, але так воно й було. Пильнуватиму їхньої безпеки принаймні до наступного міста.

Після того я знову заснув, але спав погано. Здається, розмова з Гоні відчинила двері нічним кошмарам. Ледь провалившись у сон, я відчував, що за мною спостерігають. Я кулився у своїй камері, молячись, щоб стати невидимим, застигши так непорушно, як тільки міг. Міцно заплющував очі, мов дитина, що вірить: як вона не може бачити, то не бачать і її. Та очі, які мене шукали, дивилися так пронизливо, що я їх відчував. Відчував, як Вілл мене шукає, наче я сховався під покривалом, а він його обмацує. Був так близько. Я так сильно боявся, що задихався через це. Не міг перевести подиху, не міг ворухнутися. У паніці я вийшов із себе самого, кудись назовні, прослизнувши у чийсь чужий страх, чийсь чужий кошмар.

Я присів навпочіпки за барильцем маринованої риби у крамниці старого Гука. Темряву надворі розірвали дедалі вищі язики полум’я та крики полонених і поранених. Я знав, що мушу вибратися назовні. Пірати червоних кораблів, напевно, пограбують і підпалять крамницю. Це недобре місце для схованки. Але доброго місця для схованки не було, а мені лишень одинадцять, ноги піді мною тремтять, сумніваюся, чи зумію втриматися на них, не те що бігти. Десь там надворі майстер Гук. Коли залунали перші крики, він ухопив свого старого меча й кинувся за двері. «Стережи крамницю, Чеде», — гукнув через плече так, наче просто йшов у гості до сусіда-пекаря. Спершу я радо виконував цей наказ. Гамір був десь далеко, в нижній частині міста, біля затоки, а крамниця здавалася безпечною і надійною.

Та це було годину тому. Тепер вітер з порту ніс сморід диму, і ніч не була більше темрявою, а сутінками, осяяними жахливими смолоскипами. Полум’я і крики наближалися. Майстер Гук не повернувся.

«Геть звідси, — звелів я хлопцеві, в чиєму тілі сховався. — Геть звідси, тікай, якомога далі, якомога швидше. Рятуйся». Він мене не чув.

Я підповз до дверей, усе ще відчинених навстіж, як їх залишив майстер Гук. Визирнув назовні. Вулицею пробіг чоловік, я кинувся назад, зіщулився. Та це, здається, був містянин, а не пірат, бо біг, не озираючись, з єдиною думкою втекти якомога далі. У роті мені пересохло. Я насилу встав, тримаючись за одвірок. Глянув униз, на місто й на пристань. Половина міста палала. Лагідна літня ніч задихалася від диму й попелу, гнаних гарячим вітром з пожарища. Біля пристані горіли кораблі. При світлі полум’я я бачив постаті людей, що кидалися, тікали й ховалися від піратів, які крокували містом, майже не зустрічаючи опору.

Хтось наблизився до гончарної крамниці при кінці вулиці. Ніс ліхтар і йшов так невимушено, що я відчув раптовий приплив полегшення. Якщо він такий спокійний, то, мабуть, перебіг битви змінився на нашу користь. Я наполовину підвівся, та відразу ж знову припав до землі, коли незнайомець безтурботно вдарив олійним ліхтарем по дерев’яній вітрині крамниці. Лампа розбилася, олія розбризкалася й запалала, по сухому дереві весело помчав вогонь. Я відсахнувся від світла вогнен­ного танцю. Зненацька набрав цілковитої певності, що схованка не дасть мені безпеки, що єдиний порятунок — це втеча, і я мусив так зробити, тільки-но забили тривогу. Це рішення трохи додало мені відваги, настільки, що я схопився на рівні ноги, вискочив на вулицю і рвонув за ріг крамниці.

Якусь мить я усвідомлював себе як Фітца. Не думаю, що хлопець міг мене відчути. Це не я до нього поскіллив, це він потягся до мене власним зародковим Скіллом. Я не мав жодної влади над його тілом і був замкнений у його переживаннях. Я прилучився до цього хлопця, чув його думки й поділяв його відчуття, як колись до мене прилучався був Веріті. Та я не мав часу подумати ні як я це зробив, ні чого я так несподівано прилучився до незнайомця. Бо не встиг Чед кинутися у безпечну темряву, як груба рука вхопила його за комір і потягла назад. На коротку мить страх паралізував його, і ми разом глянули вгору на задоволену бородату пику пірата, який нас піймав. Збоку до нього підійшов інший пірат, напівглузливо, напівзлобно вищирившись. Від страху Чед обм’як у стиску напасника. Безпорадно глянув на змах ножа, на клин яскравого світла, що прослизнув по вістрі, яке наближалося до його обличчя.

Якусь хвильку я поділяв з ним пекучо-холодний біль, коли ніж протяв мені горло й тепла мокра кров потекла мені по грудях, а тоді болісну мить розуміння, що це вже кінець, що вже запізно, що я вже мертвий. Коли вже безтямний Чед, відпущений піратом, упав на закурену вулицю, моя свідомість звільнилася від нього. Я витав там, на одну страшну хвилину відчувши думки пірата. Чув грубий гортанний голос його компаньйона, який копнув мертвого хлопця ногою в чоботі, і знав, що він докоряє вбивці — змарнував того, кого можна було перекувати. Убивця зневажливо пирхнув і кинув якусь відповідь. Вона мала означати, що хлопець був надто юний, прожив не досить багато, щоб витрачати на нього час Володарів. З нудотним виром емоцій я дізнався, що вбивця прагнув двох речей: виявити хлопчині милосердя й насолодитися, завдавши смерть власною рукою.

Я заглянув у серце свого ворога. Та однаково не розумів його.

Я плив над вулицею слідом за ними, безтілесний і нематеріальний. Ще мить тому відчував якусь нагальну потребу. Зараз не міг її згадати. Натомість вирував, наче імла, ставши свідком падіння і плюндрування міста Грімсмайр у герцогстві Бернс. Мене раз у раз притягало до когось із мешканців, і я ставав свідком боротьби, смерті, дрібної перемоги завдяки втечі. Я й досі можу, заплющивши очі, пізнати ту ніч, згадати десятки страхітливих моментів із життів, які ненадовго поділяв. Під кінець я дістався до якогось чоловіка, що з великим мечем у руках стояв перед своїм домом, охопленим вогнем. Стримував трьох піратів, а його дружина з дочкою тим часом намагалися підняти балку і звільнити пійманого в пастку сина, щоб потім усім разом утекти. Ніхто з них не покинув би решту, а втім, я знав: чоловік надто втомлений і ослаблений втратою крові, він не може навіть підняти свого меча, не те що орудувати ним. Я відчував, як пірати з ним граються, заманюють, щоб виснажити, а тоді вони зможуть захопити й перекувати всю сім’ю. Смертний холод охоплював чоловіка, а я поділяв це відчуття. На мить його голова схилилася, опустившись до грудей.

Зненацька оточений ворогами чоловік підвів голову. В його очах з’явилося дивно знайоме світло. Обіруч стиснув меча і з ревом плигнув на нападників. Двоє впало від його першої атаки, помираючи зі здивуванням, що й досі малювалося на їхніх обличчях. Третій зустрів його меча своїм, вістрям до вістря, але не зміг протистояти його шаленству. Кров крапала з ліктя містянина, блищала в нього на грудях, та меч його бринів, наче дзвін, пробиваючи захист противника, а тоді раптовим танцювальним рухом, легким, мов пір’їнка, нарисував червону лінію на горлі пірата. Коли розбійник упав, чоловік обернувся і кинувся до дружини. Вхопив балку, не зважаючи на полум’я, що вже бігло по ній, і підняв її з синового тіла. Востаннє його очі зустрілися з очима дружини.

— Біжи! — гукнув він їй. — Бери дітей і тікай!

Тоді впав на землю неживий.

Коли жінка із закам’янілим обличчям ухопила дітей за руки та помчала з ними, я відчув, як із тіла мертвого чоловіка здіймається якийсь дух. «Це ж мій», — подумав я, та відразу збагнув, що це не так. Він зауважив мене і обернувся, його обличчя так скидалося на моє. Або ж скидалося, коли він був у моєму віці. Я здригнувся, дізнавшись, яким досі сприймає себе Веріті.

Ти? Тут? — Він докірливо похитав головою. — Це небезпечно, хлопче. Навіть я вчинив по-дурному, зважившись на це. Та що ще можемо зробити, коли вони кличуть нас до себе? — Пильно мене оглянув, а я стояв перед ним, занімівши. — Коли це ти набрав сил і таланту для Скілл-ходіння?

Я промовчав. Не мав ні відповіді, ні жодних власних думок. Почувався як мокре простирадло, що тріпоче на нічному вітрі, не матеріальнішим за підхоплений вихором листок.

Фітце, це небезпечно для нас обох. Повертайся. Повертайся негайно.

Чи в називанні людського імені справді є якась магія? Древня мудрість часто запевняє, що так воно й є. Несподівано я згадав, хто я і що я не звідси. Та гадки не маю, як тут опинився, не кажучи вже про те, як повернутися до власного тіла. Я безпорадно глянув на Веріті, неспроможний навіть сформулювати прохання допомоги.

Він зрозумів. Простяг до мене примарну руку. Я відчув його дотик, наче він поклав долоню мені на чоло й легенько підштовхнув.

Моя голова лупнула об стіну стодоли, і зненацька в очах мені зблисли іскри від удару. Я сидів у стодолі заїзду «Терези». Довкола мене була тільки мирна темрява, сонні тварини, лоскітна солома. Я поволі зсунувся на бік, голова паморочилася, нудота підступила до самісінького горла. Слабкість, яка часто опановувала мене після скіллення, накочувалася хвиля за хвилею. Я розтулив було рота, щоб покликати на допомогу, але з моїх губ зірвалося лише безсловесне каркання. Я заплющив очі та провалився в забуття.

Прокинувся аж перед світанком. Доповз до свого клунка, понишпорив у ньому, а тоді потягся, хитаючись, до задніх дверей заїзду, де майже виблагав у тутешньої кухарки горнятко гарячої води. Вона недовірливо дивилася на те, як я кришив туди ельфійську кору.

— Чи ти не знаєш, що це для тебе недобре? — перестерегла вона мене, а потім з осудом дивилася, як я, обпікаючись, пив гірку настоянку. — Таке дають рабам, там, у Бінгтауні. Примішують до їхньої їжі та води, щоб трималися на ногах. Вганяє їх у розпуку, хоч і збільшує силу, так принаймні я чула. Відбирає в них охоту опиратися.

Я ледве її чув. Чекав, коли напар подіє. Я зібрав кору з молодих дерев і боявся, що вона заслабка. Так воно й було. Минув певний час, перш ніж я відчув, як крізь моє тіло пропливає теплий потік, додає мені енергії, припиняє тремтіння рук і очищує зір. Я встав зі східців позаду кухні, на яких сидів досі, щоб подякувати кухарці й повернути їй горнятко.

— Погана звичка для чоловіка, такого молодого, як ти, — вилаяла вона мене й повернулася до свого куховарства.

Я вийшов із заїзду погуляти містом. Над узгір’ями саме здіймався світанок. Якийсь час я майже очікував побачити спалені вітрини крамниць, випотрошені будиночки та перекованих, що з порожніми очима тиняються вулицями. Та літній ранок і річковий вітер розвіяли наслані Скіллом нічні кошмари. Натомість при денному світлі було ще помітніше, наскільки занедбане це місто. Здавалося, що жебраків тут більше, ніж у Баккіпі, але я не знав, чи це нормально для прирічкового міста. Ненадовго замислився, що трапилося зі мною минулої ночі, тоді, здригнувшись, відкинув ці думки. Я не знав, як це зробив. Так само не знав, чи повториться таке знову. Те, що Веріті досі живий, додало надій, навіть якщо мене проймало морозом від того, як нерозсудливо він використовує свою Скілл-силу. Я намагався здогадатися, де він перебуває цього ранку, і чи він, як і я, зустрічає світанок з гіркотою ельфійської кори на вустах. Якби я опанував Скілл, не мусив би здогадуватися. Не була це втішна думка.

Коли я повернувся до заїзду, менестрелі були вже на ногах, сиділи в заїзді й снідали вівсяною кашею. Я приєднався до них за столом, а Джош відверто зізнався: боявся, що я їх покинув. Гоні не сказала мені жодного слова, але я кілька разів помітив, що Пайпер кидає на мене оцінливі погляди.

Коли ми виходили із заїзду, було ще дуже рано, а хоч і не марширували, як солдати, все одно арфіст Джош завдав нам пристойного темпу. Я думав, що його доведеться вести, але він ішов сам, маючи за поводиря лише свого ціпка. Інколи справді клав руку на плече Гоні чи Пайпер, але скидалося, що це радше по-товариському, ніж із потреби. Дорогою ми не нудьгували, бо, йдучи, він, переважно звертаючись до Пайпер, розповідав історію цієї місцевості. Глибина Джошевих знань мене вразила. Ми ненадовго зупинилися, коли сонце вже піднялося високо, менестрелі розділили зі мною свої прості харчі. Я почувався ніяково, беручи їх, але годі було відпроситися пополювати з вовком. Коли місто залишилося далеко позаду, я відчув, що Нічноокий йде за нами, ховаючись у тінях. Його близькість мене тішила, але я волів би, щоб ми з ним подорожували тільки вдвох. Того дня нас кілька разів минали інші подорожні на конях чи мулах. Крізь прогалини між деревами ми неодноразово бачили човни, що долали свій шлях, пливучи вгору по річці, проти течії. Коли ранок минув, нас почали випереджати добре стережені вози. Джош щоразу гукав до них, питаючи, чи не могли б ми під’їхати на возі. Двічі нам чемно відмовили. Іншими разами не відповідали взагалі. Рухалися поквапом, а з одною валкою їхали чоловіки суворого вигляду в однаковому одязі. Я запідозрив у них найману варту.

Пополуднева дорога проминула нам під декламацію «Пожертви Кроссфаєра», довгої поеми про групу Скіллу королеви Віжен Прозорливої, як скіллери віддали своє життя, щоб королева змогла виграти вирішальну битву. Я вже кілька разів чув цю поему в Оленячому замку. Та до кінця дня почув її ще разів сорок, бо Джош надзвичайно терпляче працював із Пайпер, аби впевнитися, що вона бездоганно її заспіває. Я був вдячний за нескінченні речитативи, бо це звільняло мене від необхідності розмовляти.

Та, хоч як швидко ми йшли, вечір застав нас далеко від наступного прирічкового міста. Я бачив, що всі почулися незатишно, коли почало сутеніти. Врешті я перейняв команду. Сказав їм, що біля наступного струмка зійдемо з дороги і знайдемо собі місце на нічліг. Гоні та Пайпер ішли позаду нас із Джошем, я чув, як вони стривожено перешіптуються. Я не міг їх заспокоїти, як це зробив зі мною Нічноокий, сповістивши, що не чує поблизу навіть запаху іншого подорожнього. Натомість при першому ж потічку я повів їх угору проти течії та знайшов там сховану під кедром улоговину, де ми могли зупинитися на ніч.

Я залишив їх, пославшись на природну потребу, насправді ж — щоб провести час із Нічнооким та запевнити його, що все гаразд. І це був добре проведений час, бо він знайшов місце, де вода потічка, вируючи, підмила берег. Він пильно дивився, як я ліг на живіт, опустив руки спочатку у воду, а тоді, повільно, під завісу водоростей, де ховалася — вона! З першої ж спроби я піймав гарну жирну рибу. Кількома хвилинами пізніше подібне зусилля принесло мені меншу рибину. Коли я скінчив, бо вже геть посутеніло, то мав три рибини, які збирався віднести в табір, а дві, хоч це й не зовсім справедливо, залишив Нічноокому.

Риболовля і чухання за вухами. От дві причини, чого людям дано руки, — радісно проголосив він, узявшись за них. Уже заковтнув потрохи з моїх, тільки-но я їх почистив.

Обережно з кістьми, — перестеріг я його ще раз.

Мати вигодувала мене з лососевого косяка, — нагадав Нічноокий. — Кості мені не завадять.

І з виразним задоволенням розірвав рибу. Я залишив його за цим заняттям та повернувся до табору. Менестрелі розвели маленьке вогнище. На звук моїх кроків уся трійця схопилася на рівні ноги й замахала ціпками.

— Це я! — трохи запізно гукнув їм.

— Дякувати Еді, — зітхнув Джош, тяжко сідаючи, а Гоні лише зиркнула на мене.

— Тебе довго не було, — пояснила Пайпер.

Я підняв рибу, насилену за зябра на вербову гілку.

— Роздобув вечерю, — сказав я їм. — Рибу, — додав спеціально для Джоша.

— Звучить чудово, — промовив той.

Гоні вийняла дорожній хліб та мішечок солі, а я тим часом знайшов великий плаский камінь і вкинув його у присок. Рибу загорнув у листя й поклав її на камінь пектися. Запах печеної риби завдавав мені мук, я не міг дочекатися, коли вона вже буде готова, та ще й побоювався, чи цей аромат не притягне до нашого вогнища якихось перекованих.

Я весь час пильную, — нагадав мені Нічноокий, а я йому подякував.

Доки перевертав рибу, Пайпер бурмотіла мені під ліктем рядки з «Пожертви Кроссфаєра».

— Гіст кульгав, а Клів був сліпим, — розсіяно поправив її я, стараючись, щоб шматок риби не переламався під час перевертання.

— Я правильно сказала! — обурено заперечила вона.

— Боюся, що ні, моя дівчинко. Коб має рацію. У Гіста була кінська стопа, а Клів народився сліпим. Можеш назвати п’ятьох інших, Кобе?

Точнісінько як Федврен під час уроку.

Я обпік пальця об вуглину, вклав його в рот і лише потім відповів:

— Кроссфаєр обпечений був на чолі сильних не тілом, а серцем — як він. Усі мали праведні душі. Дозвольте ж мені їх назвати. Отож: Гіст кульгав, а Клів був сліпим, у Кевіна розум непевний, Джойнт мав заячу губу, був Север глухим, а Портера ворог кинув на смерть, без рук і очей. Та коли б ви хотіли зневажити їх, то дозвольте мені перш розказати…

— Оце так! — задоволено вигукнув Джош, а тоді спитав: — Ти навчався у барда, Кобе, коли був малим? Добре відтворюєш і фразування, і слова. Хоча твої паузи не досить виразні.

— Я? Ні, не навчався. Але завжди мав добру пам’ять. — Тяжко було втриматися від усмішки, почувши його похвалу, хоча Гоні пирхнула і труснула головою.

— Як думаєш, міг би ти продекламувати поему цілком? — з викликом спитав Джош.

— Може, й так. — Я волів не ризикувати, хоча й знав, що зможу.

І Барріч, і Чейд часто тренували мене, виробляючи навички запам’ятовування. А сьогодні я чув цю поему так часто, що не міг викинути її з голови.

— То спробуй. Але не промовляй. Співай.

— Я не маю голосу для співу.

— Як можеш говорити, то можеш і співати. Спробуй. Зроби старому ласку.

Може, послух перед старшими людьми надто в’ївся мені в душу, щоб опиратися йому. А може, причиною був вираз обличчя Гоні, з якого було видно: вона сумнівається, що я зумію це зробити.

Я прокашлявся і почав. Співав потихеньку, доки Джош жестом не наказав мені підняти голос. Кивав головою, коли я змагався з поемою, час від часу кривився, якщо я брав не ту ноту. Я майже дістався середини, коли Гоні сухо зауважила:

— Риба пригорає.

Я облишив пісню та кинувся відсовувати камінь і загорнуту рибу з вогню. Хвости й справді обгоріли, але решта була чудова, гаряча та пружна. Ми поділили рибу на порції, свою я їв надто швидко. Навіть подвійна порція мене не наситила б, а все-таки я мусив вдовольнятися тим, що мав. Дорожній хліб напрочуд добре смакував із рибою, а потім Пайпер заварила нам чаю. Ми вклалися на своїх покривалах навколо вогню.

— Кобе, чи з тебе добрий писар? — зненацька спитав мене Джош.

— Не такий добрий, як хотілося б, — заперечив я. — Але якось справляюся.

— Не такий добрий, як хотілося б, — пробурмотіла Гоні до Пайпер, передражнюючи мене.

Арфіст Джош пропустив її слова повз вуха.

— Ти вже надто дорослий, але можеш навчитися співу. Голос у тебе не такий і поганий, ти співаєш по-хлоп’ячому, не знаючи, що маєш тепер голос чоловічої глибини й відповідні легені. Пам’ять у тебе чудова. Граєш на якихсь інструментах?

— На морському ріжку. Але не дуже добре.

— Я міг би навчити тебе грати на ньому добре. Якщо ти залишишся з нами…

— Батьку! Ми ж ледь його знаємо! — запротестувала Гоні.

— Я міг би сказати те саме тоді, коли минулої ночі ти спускалася з горища, — м’яко зауважив він їй.

— Батьку, ми лише розмовляли. — Глянула на мене так, наче я її зрадив. Язик у мене в роті набрав смаку шкіри.

— Знаю, — погодився Джош. — Сліпота загострила мій слух. Але якщо ти визнала когось людиною, з якою можна безпечно розмовляти вночі, сам на сам, то я можу визнати його настільки безпечним, щоб запросити в наше товариство. Що ти на це, Кобе?

Я повільно хитнув головою, тоді заговорив уголос:

— Ні. Попри все, дякую. Я ціную те, що ви пропонуєте мені, чужинцеві. Піду з вами до наступного міста й зичу вдало знайти інших товаришів, які подорожуватимуть із вами далі. Але… Я справді не хочу…

— Ти втратив когось тобі дорогого. Я це розумію. Але повна самотність не є доброю для жодної людини, — тихо сказав Джош.

— Кого ти втратив? — прямо спитала Пайпер.

Я спробував надумати, як це пояснити, щоб не відповідати на дальші запитання.

— Свого діда, — сказав я нарешті. — І дружину.

Промовити ці слова було однаково що роз’ятрити рану.

— Що трапилося? — спитала Пайпер.

— Дід помер. Дружина мене покинула. — Я сказав це коротко, бажаючи, щоб вони від мене відчепилися.

— Старі люди вмирають, як приходить їхній час, — лагідно зауважив Джош, але Гоні грубувато перебила його мову:

— Це те кохання, яке ти втратив? Що ти винен жінці, яка тебе покинула? Хіба що ти дав їй привід це вчинити?

— Йдеться радше про те, що я не дав їй приводу залишитися, — неохоче зізнався я. Потім відверто додав: — Прошу. Я не хочу про це розмовляти. Взагалі. Доведу вас до наступного міста, але після цього піду своїм шляхом.

— Добре. Сказано недвозначно, — з жалем промовив Джош. Щось у його тоні змусило мене почутися грубіяном, але я не хотів забрати назад жодного слова.

Решту вечора ми мало розмовляли, і я був за це вдячний. Пайпер запропонувала, що візьме на себе першу варту, а Гоні другу. Я не заперечував, бо знав, що Нічноокий кружлятиме поблизу всю ніч. Мало що мине його уваги. Я краще спав просто неба, тож швидко прокинувся, коли Гоні схилилася і розштурхала мене. Я сів, потягся, тоді кивнув їй головою на знак, що заступаю на варту, а вона може йти спати. Підвівся, розворушив вогонь, сів біля нього. Гоні сіла поруч.

— Я тобі не подобаюсь, правда? — тихо спитала вона. Її тон був лагідним.

— Я тебе не знаю, — відповів я настільки тактовно, наскільки міг.

— Угу. І не хочеш знати, — зауважила вона. Зміряла мене поглядом. — Але я хотіла краще тебе пізнати, відколи побачила, як ти почервонів у заїзді. Ніщо так не збуджує моєї цікавості, як чоловік, що червоніє. Мало я знала чоловіків, які так сильно червоніють лише тому, що їх застукано, коли вони витріщалися на жінку. — Її голос став низьким і гортанним, вона довірчо схилилася вперед. — Я дуже хотіла б знати, про що ти думав, коли стільки крові припливло тобі до обличчя?

— Лише те, що я грубо повівся, так витріщаючись, — щиро відповів я.

Вона всміхнулася мені.

— А я подумала щось інше, дивлячись на тебе.

Облизнула губи кінчиком язика і присунулася ближче. Я зненацька затужив за Моллі, так сильно, що аж болісно.

— Мені не до серця така гра, — просто сказав я Гоні. І підвівся. — Думаю, піду зберу трохи дров для вогнища.

— Думаю, що знаю, чого дружина тебе покинула, — їдко промовила Гоні. — Кажеш, не до серця? Думаю, твоя проблема трохи нижче.

Підвелася і повернулася до покривал. Я почув тільки полегшення, що вона дала мені спокій. Як і казав, пішов зібрати більше хмизу.

Першим, про що я спитав Джоша вранці, коли той устав, було:

— Скільки звідси до наступного міста?

— Коли йтимемо так швидко, як учора, то будемо там завтра ополудні, — відповів він мені.

Я відвернувся, почувши в його голосі розчарування. Коли ми закинули свої клунки на плечі й рушили в дорогу, я з гіркотою подумав, що покинув знайомих мені людей, аби уникнути саме такої ситуації, в якій опинився тепер з відносно незнайомими. Міркував, як жити між людьми так, щоб не бути зв’язаним їхніми сподіваннями та залежностями.

День стояв теплий, але не спекотний. Був би я сам, приємно було б іти цією дорогою. В лісі по один бік від неї перекликалися птахи. З другого боку дороги між негустих дерев видно було річку, вниз по течії час від часу пропливали баржі, вгору проти течії повільно рухалися веслові судна. Ми мало розмовляли, і за якийсь час Джош знову змусив Пайпер декламувати «Пожертву Кроссфаєра». Коли вона помилялася, я мовчав.

Мої думки вільно витали. Все було куди легшим, коли я не мусив перейматися наступною трапезою або чистою сорочкою. Я вважав себе таким спритним у контактах з людьми, таким умілим у своєму ремеслі. Але тоді я мав Чейда, з яким міг складати плани змов, і час, аби обдумати те, що скажу та зроблю. Не так добре йшло, коли я мусив обходитися власною клепкою і тим, що міг нести на плечах. Позбавлений усього, на що колись бездумно покладався, я засумнівався не лише у своїй відвазі. Тепер я ставив під питання всі свої здібності. Таємний убивця, людина короля, воїн, чоловік… чи був я далі кимось із них? Я намагався згадати того поривчастого молодика, що орудував веслом на військовому кораблі Веріті «Раріск» і, не замислюючись, кидався з сокирою в битву. Не міг повірити, що це був я.

Ополудні Гоні розділила залишки дорожнього хліба. Було його небагато. Жінки йшли попереду, тихо перемовлялися, гризли сухий хліб і запивали його водою з бурдюків. Я відважився натякнути Джошеві, що цього вечора ми могли б розбити табір раніше, давши мені змогу трохи пополювати чи порибалити.

— Це означатиме, що ми не дістанемося наступного міста завтра ополудні, — поважно сказав він.

— Завтрашній вечір — це теж досить скоро, — тихо запевнив я його.

Він повернув голову в мій бік, можливо, тільки для того, щоб краще мене почути, але його покриті полудою очі, здавалося, заглядали мені всередину. Тяжко було витримати прохання, яке я там бачив, але я йому не відповів.

Коли повіяло прохолодою, я почав шукати годяще місце для табору. Нічноокий рушив уперед, на розвідку, і тут зненацька я відчув, як його шерсть стає дибки.

Там люди, від них тхне падлом і їхніми власними нечистотами. Я чую їхній запах, бачу їх, але не відчуваю їх інакше.

Мені передалася тривога, яку він завжди відчував у присутності перекованих. Я поділяв її. Знав, що колись вони були людьми, мали ту іскру Віту, що й усі живі істоти. Мені дивно було бачити, як вони рухаються й говорять, і не відчувати, що вони живі. А для Нічноокого це було так, наче камені ходять і їдять.

Скільки їх? Старі, молоді?

Більше за нас і більші за тебе. — Вовчий погляд на дійсність. — Полюють на дорозі, відразу за поворотом перед вами.

— Зупиняємось тут, — різко наказав я. Три голови здивовано повернулися до мене.

Запізно. Занюхали вас, підходять.

Нíколи кидатися врозтіч, нíколи вигадувати правдоподібну брехню.

— Перед нами перековані. Їх більше ніж двоє. Пильнують дорогу, а зараз рушили в наш бік. — Стратегія? — Приготуйтесь, — наказав я супутникам.

— Звідки ти це знаєш? — з викликом спитала Гоні.

— Тікаймо! — скрикнула Пайпер.

Її не обходило, звідки я це знаю. З того, як розширилися її очі, я зрозумів силу її страху.

— Ні. Вони нас доженуть, а коли це зроблять, ми будемо задихані. А навіть якщо зуміємо втекти, однаково завтра мусимо їх проминути.

Я кинув свого клунка на дорогу, копняком відштовхнув його геть. Ніщо в ньому не було ціннішим за моє життя. Якщо ми переможемо, зумію знову його підібрати. Але Гоні, Пайпер і Джош — музиʹки. Несли у вузлах свої інструменти. Ніхто з них і не подумав позбутися ноші. Я не витрачав дихання, переконуючи їх це зробити. Пайпер і Гоні майже інстинктивно стали обабіч старого. Надто сильно стиснули свої ціпки. Мій легко ліг мені в долоню, я тримав його в рівновазі та напоготові, чекаючи. На мить усі мої думки завмерли. Здається, руки самі знали, що їм робити.

— Кобе, подбай про Гоні та Пайпер. Мною не переймайся, просто не дозволь їх скривдити, — стисло наказав мені Джош.

Його слова прокотилися крізь мене, і зненацька мене залляв жах. Тіло втратило позу легкої готовності, і все, про що я думав, — це біль, який принесе мені поразка. Я почувався хворим, розгубленим, більше, ніж будь-чого іншого, хотів просто повернутися і втекти, не думаючи про менестрелів. «Чекай, чекай, — хотів я скрикнути навздогін дню. — Я не готовий до цього, не знаю, битимусь, утечу чи просто зомлію на місці». Та час не знав милосердя.

Проходять крізь чагарник, — передав мені Нічноокий. — Двоє йдуть швидко, один відстає. Думаю, він дістанеться мені.

Будь обережний, — перестеріг я його.

Чув, як вони з хрускотом долають чагарник, відчував їхній огидний запах. За мить Пайпер скрикнула, помітивши їх, а потім вони з-поміж дерев кинулися на нас. Якщо моя стратегія зводилася до того, щоб стояти й битися, то їхня — просто підбігти й напасти. Обидва були більшими за мене, і скидалося на те, що не мають жодних вагань. Вбрання брудне, але більш-менш ціле. Гадаю, вони недовго були перекованими. Обидва мали тяжкі киї. Мені забракло часу роздивитися щось більше.

Перековування не робить людей ні дурними, ні повільними. Не маючи власних почуттів, вони не здогадувалися ні про емоції інших людей, ні про те, до чого емоції спонукають їхніх ворогів. Тому їхні дії часто були майже незбагненними. Це не робило їх ні менш розумними, ніж тоді, коли вони були цілісними, ні менш вправними в поводженні зі зброєю. А все-таки змушувало негайно вдовольняти свої прагнення, цілковито по-тваринному. Коня, вкраденого сьогодні, могли з’їсти вже завтра просто тому, що голод був безпосереднішим відчуттям, ніж зручність їзди верхи. У битві вони не підтримували одне одного. Всередині їхніх груп не було вірності. Могли як обернутися одне проти одного, змагаючись за здобич, так і кинутися разом проти спільного ворога. Разом подорожували й разом нападали, але не узгоджували своїх зусиль. А втім, перековані зоставалися брутально підступними, немилосердно хитрими у своїх намаганнях здобути бажане.

Я все це знав. Тож не здивувався, коли обидва мене оминули, щоб спершу напасти на слабших. Боягузливе полегшення, яке я відчув, виявилося несподіванкою для мене самого. Воно паралізувало мене, наче один із моїх снів, і я дозволив їм промчати повз мене.

Гоні та Пайпер били ціпками так, як на це спроможні розлючені й перелякані менестрелі. Жодного вміння, жодного вишколу, навіть досвіду, щоб битися як команда, замість зачіпати палицями одна одну чи Джоша. Їх навчено музики, а не боротьби. Джош був затиснений усередині, він міцно тримав свого ціпка, але не міг замахнутися ним без ризику вразити Гоні чи Пайпер. Шал спотворив його обличчя.

Тоді я міг утекти. Міг ухопити свого клунка й тікати дорогою, не оглядаючись назад. Перековані не гналися б за мною, вдовольнившись легшою здобиччю. Та я не зробив цього. У мені все ще зоставалися якісь уривки відваги чи гордості. Я напав на одного з чоловіків, меншого, хоча він здавався вправнішим в орудуванні києм. Залишив Гоні та Пайпер дубасити більшого, а сам змусив другого зайнятися мною. Мій перший удар влучив йому по щиколотках. Я хотів його скалічити чи принаймні збити з ніг. Він заревів від болю, обернувся, кинувся на мене, але здавалося, що удар геть його не вповільнив.

Це ще одне, що я зауважив у перекованих: вони, здається, менше відчували біль. Я знав, що коли самого мене піддано страшним побоям, то значна частка цього страху полягала у тривозі через нищення мого тіла. Дивно було усвідомити, що я емоційно прив’язаний до власної плоті. Моє глибоке прагнення втримати її в доброму стані було сильнішим за звичайне уникання болю. Людина пишається власним тілом. Коли воно ушкоджене, то це щось більше, ніж просто фізична шкода. Регал знав це. Знав, що кожен удар, завданий мені його стражником, разом із синцем залишав по собі страх. Невже я знову перетворюся на хворобливу істоту, яка дрижала від найменшого зусилля і боялася нападів, що відбирали в мене владу і над тілом, і над розумом? Цей страх скалічив мене так само, як їхні удари. Здається, що перековані не знають такого страху. Можливо, втративши прив’язаність до всього іншого, вони втратили також усі теплі почуття до власного тіла?

Мій супротивник обернувся і завдав удару києм. Гримнув так, що коли я піймав цей удар на свій ціпок, то мені аж рамена загули. Невеликий біль, тіло сповістило мені про поштовх і наготовувалося на більше. Він знову вдарив, я знову відбив. Коли я вже втяг його в бійку, не було жодного безпечного способу відвернутися і втекти. Перекований добре орудував своїм києм, можливо, був колись вояком і тренувався з сокирою. Я розпізнав рухи і блокував, ловив чи відбивав кожен із них. Я надто його боявся, щоб перейти в наступ, боявся несподіваного удару, який міг обминути мого ціпка, якщо постійно не стерегтимусь. Навпаки, відступав я з такою готовністю, що він озирнувся через плече, можливо, думаючи, що може просто відвернутися від мене й піти до жінок. Мені вдалося боязко відповісти на один із його ударів, перекований заледве здригнувся. Не був утомлений, не дав мені змоги відступити так, щоб використати перевагу моєї довшої зброї. На відміну від мене, його не відволікали крики менестрелів, що намагалися захищатись. Позаду, між деревами, я чув приглушену лайку й тихе гарчання. Нічно­окий підкрався до третього чоловіка й кинувся на нього, намагаючись перекусити йому підколінний суглоб. Це йому не вдалося, і тепер він кружляв довкола, тримаючись за межею досягу меча, який був у перекованого.

Не знаю, чи вдасться мені проскочити повз його вістря, брате. Та думаю, що зможу його затримати. Він не відважиться повернутися до мене спиною і піти вниз, щоб напасти на тебе.

Будь обережний!

Це й усе, що я встиг сказати, бо чоловік із києм поглинав усю мою увагу. На мене сипався удар за ударом, і невдовзі я зрозумів, що він подвоїв зусилля, вкладаючи тепер більше моці у свої удари. Вирішив, що більше йому не потрібно захищатися від можливої атаки з мого боку, натомість спрямував усю енергію в пробивання моєї оборони. Кожен поштовх, який я ловив на свій ціпок, стрясав мене до самих рамен. Удари розбудили старі болі та зцілені рани, про які я майже забув. Моя витривалість як вояка була вже не та, що раніше. Полювання та піша хода не робили тіло дужчим і не нарощували мускули так, як цілоденне орудування веслом. Наплив сумнівів не давав мені зосередитися. Я підозрював, що вже подоланий, і так боявся болю, що не міг вигадати, як його уникнути. Відчайдушне намагання уникнути болю — не те саме, що рішучість здобути перемогу. Я постійно намагався відступити від перекованого, щоб здобути місце для свого ціпка. Та той невблаганно на мене натискав.

Я кинув погляд на менестрелів. Джош рівно стояв посеред дороги, з ціпком напоготові, але бій відкотився деінде. Гоні відступала, кульгаючи, а перекований переслідував її. Вона намагалася відбивати удари його кия, а Пайпер тим часом ішла слідом, даремно молотячи чоловіка по плечах своїм тонким ціпком. Він просто горбився під її ударами, зосере­дивши всі сили на пораненій Гоні. Щось у мені прокинулося.

— Пайпер, підбий йому ноги! — гукнув я їй, а тоді перемкнувся на власні проблеми, бо кий супротивника зачепив мені плече. Я завдав кілька швидких ударів, яким бракувало сили, і відскочив від нього.

Меч розтяв мені плече і проїхав уздовж грудей.

Я скрикнув від здивування і майже випустив ціпка з рук. Тільки тоді зрозумів, що це не моя рана. Я почув її, а разом із нею — вражений і болісний крик Нічноокого. А потім удар чоботом по голові. Приголомшений, загнаний у кут.

Допоможи мені!

Були ще й інші, глибші спогади, поховані під пам’яттю про побої, завдані мені стражниками Регала. Багато років тому я відчув удар ножем і копняк чоботом. Та не моє тіло було мішенню цих ударів. Ковалик, тер’єр, з яким я пов’язався, ще й не досягши повноліття, бився у темряві з чоловіком, що напав на Барріча за моєї відсутності. Бився, а пізніше помер від завданих ран ще до того, як я зумів до нього дотягтися. Раптом я збагнув, що існує загроза, потужніша за власну смерть.

Страх за себе відступив перед моїм страхом за Нічноокого. І я зробив те, що мусив. Змінив позицію, ступив уперед, прийняв удар на плече, щоб наблизитися до противника. Від удару моє плече аж отерпло, якусь мить я зовсім не відчував руки. Сподівався, що не випустив із неї ціпка. Скоротив захват, різко викинув угору кінець ціпка, влучив перекованому в підборіддя. Він геть не сподівався такої різкої зміни тактики. Підборіддя піднялося, відкривши горлянку, а я різко ткнув ціпком у заглибину біля основи шиї. Відчув, як піддалися дрібні кості. З раптовим болісним видихом він бухнув кров’ю, а я танцювальним рухом відступив, змінив захват ціпка та обернув його іншим кінцем. Луснув чоловіка по черепу. Він звалився на землю, а я відвернувся і побіг до лісу.

Гарчання Нічноокого і хрокання, з яким змагався перекований, привели мене до них. Нічноокий був у скрутному становищі. Передню лапу підгорнув під груди, по лівому плечі текла кров і, немов червоні самоцвіти, виблискувала на охоронних волосках з лівого боку. Відступив у глибину густих і поплутаних ожинових хащів. Гострі колючки й чіпкі пагони, серед яких він шукав захисту, тепер оточили його, перекривши можливість утечі. Втискався між них так глибоко, як тільки міг, уникаючи ударів меча. Я відчув, що його лапи поранилися об колючки. Але водночас ті колючки тримали на відстані нападника, а пружинисті лози поглинули багато ударів меча, коли чоловік намагався прорубатися крізь них і дістатися до вовка.

Побачивши мене, Нічноокий зібрав усю свою відвагу й раптом обернувся, з диким вибухом гарчання кинувшись на напасника. Перекований підняв меча для удару, що мав прошити наскрізь мого вовка. Кінець мого ціпка був тупим, але я з безсловесним криком люті вгородив його чоловікові в спину, з такою силою, що пробив тіло аж до легень. Перекований вибухнув червоними бризками й шалом. Намагався обернутися до мене лицем, але я тримав ціпка. Натискав на противника, змушуючи хитьма відступати в ожинові хащі. Він простягав руки, але не міг ухопитися ні за що, крім колючої ожини. Я пришпилив його до пружних гілок, усією своєю вагою навалившись на ціпок, а Нічноокий, осмілівши, плигнув йому на спину. Щелепи вовка стислися довкола товстого карка перекованого і рвали його, доки кров не оббризкала нас обох. Придушені крики чоловіка поступово перетворилися на безвольне булькотіння.

Я геть забув про менестрелів, доки крик глибокого болю не нагадав мені про них. Схилившись, я ухопив меча, якого випустив перекований, і бігом повернувся до дороги, залишивши Нічноокого втомлено лежати й вилизувати поранене плече. Вискочивши з лісу, побачив жахливе видовище. Перекований навалився на Гоні та зривав з неї одяг. Вона відбивалася, а Пайпер стояла навколішках у дорожній куряві, трималася за передпліччя і дико кричала, у її лементі годі було розібрати хоч слово. Розпатланий і покритий пилом Джош звівся на ноги, намагаючись навпомацки, без ціпка, йти на крик Пайпер.

За мить я опинився поміж них. Копнув чоловіка, щоб стягти його з Гоні, а потім встромив у нього меча, тримаючи обіруч і вдаряючи згори вниз. Він дико шарпався, хвицаючи й намагаючись учепитися за мене, але я натис на вістря, вганяючи меча перекованому в груди. Змагаючись із металом, що пришпилив його до землі, він тільки ширше розірвав рану. Його вуста проклинали мене нерозбірливим криком, а потім придушеними зітханнями. Разом із криком виривалися краплі крові. Його долоні охопили мою праву литку, він намагався підбити мені ногу. Я просто сильніше наліг на вістря. Мені хотілося витягти меч і завдати йому швидкої смерті, але він був таким сильним, що я не відважувався його відпустити. Остаточно його прикінчила Гоні, нищівним ударом устромивши кінець свого ціпка прямісінько в центр його обличчя. Він раптово замовк, і це було милосердям і для нього, і для мене. Я з останніх сил витяг з його тіла меча і, заточившись назад, сів на дорогу.

Мій зір тьмарився, прояснювався і знову тьмарився. Крики болю Пайпер могли бути далекими криками морських птахів. Зненацька всього стало надто багато, а я був усюди. У лісі я вилизував плече, розсовуючи язиком густе хутро, пильно придивляючись до розтину й покриваючи його слиною. А все-таки я сидів під сонцем на дорозі, вдихаючи запах куряви, крові й екскрементів, що виллялися з нутрощів убитого чоловіка. Відчував кожен удар, якого завдав сам і якого завдано мені, рвучкий біль від ударів кия. Той дикий спосіб, яким я убивав, зненацька набрав для мене іншого значення. Я знав, що означає відчувати той біль, якого я завдавав. Знав, що відчували ті повалені, ті, що билися без надії, а смерть була для них єдиною можливістю уникнути ще більшого болю. Моя свідомість вібрувала між крайнощами, між убивцею та жертвою. Я був ними обома.

І самотнім. Самотнішим, ніж будь-коли досі. Раніше в такі хвилини поруч зі мною завжди хтось був. Приятелі-моряки під кінець битви, Барріч, що приходив залатати мене й відтягти додому, і дім, який чекав на мене, і Пейшенс, що прибігала й метушилася навколо мене, або Чейд і Веріті, які напучували мене, наказуючи бути обережнішим. А разом із тишею та темрявою приходила Моллі, ніжно мене торкаючись. Цього разу битва закінчилася, я залишився живим, але це не обходило нікого, крім вовка. Я любив його, однак зненацька збагнув, що так само тужу за людським дотиком. Розлука з тими, що були дорогими для мене, виявилася непосильною ношею. Якби я справді був вовком, підвів би вгору морду й завив. Натомість потягся назовні. Не можу розповісти, як я це зробив. Не Вітом, не Скіллом, а якимось єретичним поєднанням їх обох, у страшному пошуку когось, однаково де, кому небайдуже знання про те, що я живий.

Я майже відчув щось. Чи це Барріч підвів десь голову, оглянув поле, де працював, почувши на мить сморід крові та куряви, замість густого аромату родючої землі, з якої викопував урожай коренеплодів? Чи це Моллі відірвалася від прання, випросталася, притисла руки до болючого попереку та озирнулася довкола, дивуючись, звідки взявся раптовий укол самотності? Чи я зачепив змучену свідомість Веріті, на мить відволік Пейшенс від розкладання зілля на підносах для сушіння, змусив Чейда насупитися та відкласти сувій? Я калатав у стіни їхньої свідомості, мов метелик, що б’ється об вікно. Прагнув повернути собі почуття, яке вважав колись неодмінним. Подумав, що майже дотягся до них, але тільки для того, щоб, виснажившись, провалитися всередину себе самого, того, що сидів самотньо в дорожній куряві, забризканий кров’ю трьох чоловіків.

Вона копняком жбурнула на мене болото.

Я глянув угору. Спершу Гоні була темним силуетом на тлі призахідного сонця. Тоді я закліпав і побачив вираз огиди та злості на її обличчі. Вбрання подерте, запилене волосся безладно звисає.

— Ти втік! — звинуватила вона мене. Я відчував, що вона обурена моїм боягузтвом. — Утік, залишив його, і він зламав руку Пайпер, повалив мого батька, а мене намагався зґвалтувати. Що з тебе за мужчина? Який мужчина може таке зробити?

Було тисяча відповідей на це запитання, — і жодної. Внутрішня порожнеча запевнила мене, що розмова з нею нічого не розв’яже. Натомість я підвівся. Вона дивилася, як я йду дорогою до місця, куди закинув свого клунка. Здавалося, минули години, відколи я відштовхнув його ногою. Забрав, пішов туди, де Джош сидів у куряві біля Пайпер і намагався її заспокоїти. Прагматична Гоні вже розв’язала їхні власні клунки. Джошева арфа перетворилася на плутанину уламків і порваних струн. Пайпер кілька тижнів не зможе грати на дуді, доки не загоїться її рука. Що сталося, те сталося, а я зробив, що міг.

Небагато й міг, хіба що розпалити вогнище край дороги, принести з річки води та закип’ятити її. Я вибрав зілля, що могло б заспокоїти Пайпер і пом’якшити біль її руки. Зна­йшов сухі рівні палиці та обстругав їх, щоб зробити з них лубки. А що ж там на узгір’ї, в лісі позаду?

Болить, брате, але розрізано неглибоко. Утім, відкривається, коли я пробую йти. А тих колючок у мені, як мух над стервом.

Зараз я прийду до тебе і всі повибираю.

Ні. Я й сам можу. А ти займися іншими. — Він замовк. — Мій брате. Нам слід було втекти.

Знаю.

Чому так тяжко було піти до Гоні і спитати, чи має вона якусь шматину, якою можна обв’язати лубки довкола руки Пайпер? Не зволила мені відповісти, але сліпий Джош мовчки подав мені клаптик м’якої тканини, в який була колись загорнута його арфа. Гоні мене зневажала, Джош здавався онімілим від шоку, а Пайпер настільки була поглинута болем, що майже не помічала мене. Але мені якось вдалося змусити їх підійти до вогнища. Я підвів туди Пайпер, одною рукою обіймаючи дівчину, а другою підтримуючи її пошкоджене передпліччя. Посадив її, дав їй першій випити чаю, якого заварив. Звертаючись більше до арфіста Джоша, ніж до неї, я сказав:

— Я можу скласти кістку і взяти її в лубки. Я вже робив таке для поранених у битві. Але я не цілитель. Коли дістанемося наступного міста, може, доведеться складати наново.

Джош повільно кивнув. Ми обидва знали, що справжньої альтернативи нема. Тож він став навколішки біля Пайпер і взяв її за плечі, а Гоні міцно тримала її руку. Твердо налаштований упоратися з болем, який вона відчувала, я рішуче випростав її передпліччя. Вона, звісно, кричала, бо такого болю не втамує жоден чай. Але водночас змусила себе не опиратися. По щоках Пайпер текли сльози, дихання було уривчастим. А я тим часом наклав лубки та обв’язав її передпліччя. Показав, як носити руку на перев’язі, частково сховавши під сорочкою, щоб зменшити тягар і зафіксувати. Тоді дав їй наступне горнятко чаю й зайнявся Джошем.

Той дістав києм по голові, це на мить його приголомшило, але він зостався при тямі. Набігла ґуля, він кривився, коли я обмацував, але рани не було. Я обмив Джошеві голову холодною водою та запевнив, що чай допоможе і йому. Він подякував, і це чогось мене засоромило. Тоді я глянув угору. Гоні по той бік вогнища стежила за мною котячими очима.

— Ти поранена? — тихо спитав я.

— На гомілці, де він мене вдарив, ґуля у сливу завбільшки. І залишив сліди кігтів на шиї та грудях, коли намагався до мене дістатися. Втім, я сама можу цим зайнятися. Але дякую тобі... Кобе. Хоч невелика твоя заслуга, що я зосталася живою.

— Гоні, — грізно озвався Джош притишеним голосом. У ньому було стільки ж утоми, скільки й злості.

— Він утік, батьку. Звалив свого противника, а потім обернувся і втік. Якби допоміг нам тоді, нічого цього не було б. Ні поламаної руки Пайпер, ні твоєї розбитої арфи. Він утік.

— Але він повернувся. Навіть не думаймо, що трапилося б, якби він цього не зробив. Може, нам і дісталося, та однаково можеш йому подякувати, що ти ще жива.

— Нема за що дякувати! — гірко відповіла вона. — Мить відваги — і він зберіг би наші засоби до життя. А що ми тепер маємо? Арфіста без арфи й дударку, яка не підніме руки, аби втримати свій інструмент.

Я підвівся і відійшов геть. Раптом відчув надмірну втому, щоб слухати Гоні, і надмірну нехіть якось виправдовуватися. Натомість стягнув два тіла з дороги та поволік їх до дерну над річкою. У надвечірньому світлі повернувся в ліс і знайшов Нічноокого. Він уже подбав про свої рани краще, ніж це зробив би я. Я пробігся пальцями по його хутрі, витягаючи колючки й уламки ожинових лоз. Трохи посидів біля нього. Він ліг, поклавши голову мені на коліна, а я почухав йому вуха. Це й усе спілкування, якого ми потребували. Тоді я встав, знайшов третє тіло, вхопив його за плечі й потяг крізь ліс до двох інших. Без жодних докорів сумління обнишпорив їхні кишені та капшуки. У двох знайшлося лише по жмені дріб’язку, але третій, з мечем, мав у капшуці двана­дцять срібняків. Я взяв його капшук і додав туди решту монет. Узяв також його пошарпаний мечовий пояс, піхви, підняв з дороги меч. Тоді, доки повністю не стемніло, збирав річкове каміння і складав його спершу довкола тіл, а потім поверх них. Закінчивши, спустився до краю річки, вимив долоні та руки, сполоснув водою обличчя. Зняв сорочку, змив з неї кров, тоді натяг знову, холодну й мокру. На якусь мить мої синці перестали щеміти, але пізніше через холод м’язи почали заклякати.

Я повернувся до маленького вогнища. Зараз воно осявало обличчя людей, що сиділи довкола нього. Діставшись туди, я взяв Джоша за руку і вклав у неї капшук.

— Може, цього вистачить, щоб допомогти вам, доки не зможеш замінити свою арфу, — сказав я йому.

— Гроші мертвих для очищення совісті? — пирхнула Гоні.

Моє розсмикане терпіння остаточно урвалося.

— Вважаймо, що вони вижили. Тоді, за бакійськими законами, мали б щонайменше сплатити вам відшкодування, — підказав я їй. — А якщо це й далі тебе не влаштовує, кинь ті гроші в річку, мені байдуже.

Я ігнорував її куди завзятіше, ніж вона мене. Попри біль і судоми, розстебнув мечовий пояс. Нічноокий мав рацію: мечник був значно більший від мене. Я поклав пояс на шматок дерева і ножем пробив у шкірі нову дірку. Закінчивши, встав і прип’яв меча. Приємно було відчувати його вагу при боці. Я вийняв клинок і оглянув його при світлі вогнища. Не те щоб розкішний, але практичний і міцний.

— Звідки це в тебе? — спитала Пайпер. Її голос був трішки непевним.

— Я забрав це у третього чоловіка, в лісі, — коротко відповів їй.

Знову сховав меча в піхви.

— Що це? — спитав арфіст Джош.

— Меч, — відповіла Пайпер.

Джош повернув до мене затуманені очі.

— У лісі був третій чоловік із мечем?

— Так.

— І ти вбив його, а меча взяв собі?

— Так.

Він тихо пирхнув і сам собі кивнув головою.

— Коли ми потисли один одному руки, я й тоді вже знав, що тримаю не писарську долоню. Перо не залишає таких слідів, як у тебе, і не робить кисть руки такою мускулистою. Бачиш, Гоні, він не втік. Він пішов до…

— Зробив би розумніше, якби спершу вбив того, що напав на нас, — вперто заперечила вона.

Я розшморгав свого клунка, витрусив звідти покривало. Ліг на нього. Був голодним, але з цим нічого не вдієш. Зате можна щось вдіяти з утомою.

— Лягаєш спати? — спитала Пайпер.

На її обличчі малювався такий неспокій, на який їй тільки дозволяв одурманений стан.

— Так.

— А якщо прийдуть інші перековані? — зажадала вона.

— То хай Гоні їх повбиває в такій послідовності, як зміркує сама, — іронічно порадив я.

Мостився на покривалі, аж доки меч не опинився на належному місці, саме під рукою. Заплющив очі. Почув, що Гоні повільно встає і стелить постіль іншим.

— Кобе? — тихо спитав Джош. — Ти взяв собі якісь гроші?

— Не думаю, що вони мені згодяться, — тихо відповів я. Не пояснював, що не планую надалі мати багато справ із людьми. Та й узагалі не хотів надалі нікому нічого пояснювати. Мені байдуже, чи розуміють вони мене.

Я заплющив очі й почав шукати Нічноокого. Ненадовго торкнувся його. Він був голодний, як і я, але, замість втамовувати голод, вирішив відпочити.

Завтра ввечері я знову вільно полюватиму з тобою, — пообіцяв я йому.

Він був поблизу. Моє вогнище було для нього іскрою між дерев унизу. Спер морду на передні лапи.

Я втомився більше, ніж очікував. Мої невиразні думки блукали. Я відпустив їх усі та вільно поплив, геть від болю, що непокоїв моє тіло. «Моллі, — тоскно подумав я. — Моллі». Та не знайшов її. Барріч спав десь на сіннику, простеленому перед каміном. Я бачив його й почував це майже так, наче б скіллив до нього, але не міг утримати видіння. При світлі вогню риси його обличчя здавалися ламаними гранями, він схуд і засмаг до чорноти, працюючи в полі. Я повільно відвернувся від нього. Скілл хвилями бився об мене, але я не міг його опанувати.

Коли мої сонні видіння обтерлися об Пейшенс, я був шокований, заставши її в особистих покоях з лордом Брайтом. Він скидався на зацьковану тварину. Молода жінка в гарній сукні була, здається, так само, як і він, вражена вторгненням Пейшенс. А та тримала в руках карту й, говорячи, відштовхувала водночас тацю з ласощами та вином, щоб розстелити її на столі.

— Я не вважаю вас ні дурнем, ні боягузом, лорде Брайте. Тож припускаю, що ви просто невіглас. Маю намір зайнятися вашою освітою, бо годі далі її занедбувати. Як покаже вам карта покійного принца Веріті, якщо ви негайно не почнете діяти, невдовзі все бакійське узбережжя буде здане на ласку червоних кораблів. А вони не мають ласки.

Підвела на нього гострі карі очі та зиркнула так, як часто зиркала на мене, вимагаючи послуху. Я замалим не пожалів його. І тут втратив слабке пов’язання з цією сценою. Полетів геть від них, кружляючи, наче листок, несений вітром.

Не знаю, злетів я вище чи опустився глибше, відчував лише, що з власним тілом мене пов’язує тільки благенька нитка. Обернувся і закрутився в течії, що тягла мене, заохочуючи покинути все і пливти вільно. Десь неспокійно скавчав вовк. Примарні пальці торсали мене, наче вимагаючи моєї уваги.

Фітце. Будь обережний. Повертайся.

Веріті. Але його скіллення було не сильнішим за легенький вітерець, хоч я знав, скількох зусиль воно йому коштує. Між нами щось було, якийсь холодний туман, ніби серпанок, але незламний, і він обвивав усе, мов ожинова лоза. Я намагався стривожитись, прикликати достатньо страху, щоб він повернув мене до власного тіла. Та це було так, наче уві сні потрапити до пастки й намагатися прокинутись. Я не міг вигадати, як із неї вирватися. Не міг набратися волі, щоб спробувати.

У повітрі тхне собачою магією, і гляньте, що я знайшов, — це Вілл загачив мене, мов кіт пазурами, притяг до себе. — Здоров, бастарде. — Його глибоке задоволення пробудило всі мої страхи, з найдрібнішими нюансами. Я почув його цинічний сміх. — То вони обидва живі: і бастард зі своєю збоченою магією, і Веріті-претендент. Такс, такс. Регал засмутиться, довідавшись, що не доcяг успіху, як гадав. А втім, тепер я зроб­лю все напевно. Власним методом.

Я відчув, як він підступно випробовує мою оборону, рухом, інтимнішим за поцілунок. Шукав у мені слабкості так, начеб обмацував тіло продажної дівки. Я метлявся в його затиску, як кролик, чекаючи тільки, як він скрутить мені шию і рвоне, поклавши край моєму життю. Я відчув, що він наростив і силу, і хитрість.

Веріті, — зойкнув я, але мій король не чув і не відповідав.

Вілл зважував мене, тримаючи у затиску.

Навіщо тобі та сила, якщо ти так і не навчився панувати над нею? Нінащо. Але мені, о, мені вона дасть і крила, і кігті. Зробиш мене досить сильним, щоб розшукати Веріті, хай де він сховався.

Зненацька я почав втрачати силу, наче продірявлений бурдюк. Гадки не мав, як він пробив мою оборону, і не знав, як від нього відгородитися. Жадібно присмоктався своїм розумом до мого й почав ссати, як п’явка. Колись так Джастін і Серена вбили короля Шрюда. Він швидко згас, ніби луснула бульбашка. Коли Вілл руйнував усі стіни між нами, я не міг знайти ні волі, ні сили для боротьби. Чужі думки, його думки тиснули на мою свідомість, він шукав мої таємниці, висмоктуючи з мене і Скілл, і життєві сили.

Та всередині мене його підстерігав вовк. «Мій брате!» — гукнув Нічноокий і метнувся на нього, впився зубами й пазурами. Десь далеко Вілл заверещав від жаху й паніки. Хоч яким сильним він міг бути у Скіллі, геть нічого не знав про Віт. Був так само безсилим перед нападом Нічноокого, як я перед ним. Колись, як Джастін атакував мене Скіллом, йому відповів Нічноокий. Я бачив, як Джастін упав, наче був фізично скалічений вовком. Втратив усю концентрацію і контроль над своїм Скіллом, а я зумів звільнитися від нього. Цього разу я не бачив, що діється з Віллом, але відчув, як клацають щелепи Нічноокого. Сила Віллового страху вдарилася об мене. Він утік, розриваючи Скілл-зв’язок між нами так різко, що якусь мить я не був певен, чи я — це я. Потім, цілковито отямившись, повернувся у власне тіло.

Я сів на покривало, по спині в мене стікав піт. Звів усі захисні стіни довкола себе, про які тільки пам’ятав.

— Кобе? — трохи стривожено озвався Джош, і я побачив, як він сонно сідає. Гоні дивилася на мене зі свого покривала, на якому сиділа, тримаючи варту. Я стримав придушене схлипування.

— Кошмар, — прохрипів я. — Просто нічний кошмар.

Я невпевнено підвівся, нажаханий тим, наскільки ослаб. Світ довкола мене ходив ходором. Я ледве тримався на ногах. Мене підігнав страх перед власною слабкістю. Я вхопив свого казанка та пішов із ним до річки. «Чай з ельфійської кори», — пообіцяв я собі, сподіваючись, що він буде досить сильним. Далеко обійшов купу каміння, якою присипав був тіла перекованих. Перш ніж я дістався берега річки, Нічноокий уже був біля мене, пришкандибавши на трьох лапах. Я обхопив його руками, пам’ятаючи про його поранене плече, і сховав обличчя в хутрі на його карку.

Я так боявся. Ледь не помер.

Тепер я розумію, чого ми мусимо всіх їх повбивати, — неспішно сказав він. — Як цього не зробимо, ніколи не дадуть нам спокою. Мусимо вислідити їх у їхньому лігві й усіх повбивати.

Це була єдина розрада, яку він міг мені дати.

Наступного пополудня я попрощався з музиʹками під дверима заїзду в поганенькому містечку, званому Кровснеком. Точніше кажучи, я попрощався з Джошем. Гоні зайшла до заїзду, не озираючись на мене. Пайпер озирнулася, але її погляд був таким дивним, що я нічого з нього не збагнув. Тоді вона зайшла всередину, слідом за Гоні. Ми з Джошем зосталися стояти на вулиці. Прийшли ми сюди разом, його рука досі лежала на моєму плечі.

— Перед дверима сходинка, — тихо перестеріг я його.

Він подякував кивком.

— Добре. Тепла їжа піде нам на користь, — зауважив Джош і рухом підборіддя вказав на двері. Я хитнув головою, а затим відмовив уголос:

— Дякую, але я з вами не ввійду. Рушаю в дорогу.

— Просто зараз? Ходи, Кобе, принаймні випий кухоль пива і щось перекуси. Я знаю, що Гоні часом тяжко витримати. Але не вважай, наче вона говорить від імені нас усіх.

— Не в тім річ. Я просто мушу зробити одну справу. Таку, що відкладав дуже, дуже довгий час. А вчора збагнув, що не знатиму спокою, доки її не зроблю.

Джош тяжко зітхнув.

— Вчорашній день видався жахливим. Я б нічого важливого не вирішував, виходячи з нього. — Повернув голову, наче щоб глянути на мене. — Хай що тебе гризе, Кобе, вірю, час допоможе. Робить таке з більшістю речей, знаєш.

— З деякими речами, — неуважно пробурмотів я. — Іншим речам ніщо не зарадить, доки їх… не виправиш. Так чи інакше.

— Добре. — Чоловік подав мені руку, а я потис її. — Тож щасти тобі. Принаймні ця рука воїна тепер може тримати меч. Це вже непогано.

— Ось двері, — сказав я і відчинив їх перед ним. — Щасти й вам, — мовив на прощання, коли Джош мене проминув, і зачинив двері.

Знову вийшовши на відкриту вулицю, я почувся так, наче скинув із плечей тягар. Знову вільний. Не хотів би я найближчим часом іще раз брати на себе щось таке.

Я йду, — сказав Нічноокому. — Цього вечора полюємо.

Я тебе чекатиму.

Я підтяг клунок на плечі трохи вище, міцніше взявся за ціпок та рушив вулицею. Не міг надумати нічого, що б мені знадобилося у Кровснеку. Проте дорога вела мене крізь ринкову площу, а життєві навички тяжко відмирають. Я нашорошив вуха, почувши скарги й нарікання тих, що прийшли на торг. Покупці прагнули знати, чого ціни так виросли. Продавці відповідали, що товарів, які прибувають із низу ріки, небагато, від гирла до Кровснека далеко, от вони й дорогі. Запевняли, що вгору по річці ціни ще вищі. Не менше за тих, що нарікали на високі ціни, було й тих, хто зовсім не знайшов потрібних товарів. Не лише морська риба й грубі вовняні тканини з Баку не пливли більше річкою. Як і передбачав колись Чейд, не стало шовку, бренді, коштовних прикрас бінгтаунської роботи, нічого з Прибережних герцогств чи із земель ген за ними. Регалові спроби перекрити торгівлю з Гірським королівством відібрали у кровснекських купців гірський бурштин, хутро та інші товари. Колись Кровс­нек був торговим містом. Тепер він завмер, захлинаючись надлишком власних товарів, яких не було на що обміняти.

Принаймні один пияк, що ледь волочив ногами, знав, кого звинувачувати. Плентався по ринку, вдаряючись об ятки й топчучись по краму, який дрібніші купці розклали на веретах. Розкудлане чорне волосся спадало йому до пліч, зливаючись із бородою. На ходу він співав чи, краще сказати, гудів, бо голос у нього був радше гучним, ніж музикальним. Мелодія була надто вбогою, щоб закарбуватися мені в пам’яті, рими, які колись були в тій пісні, він геть спартачив, але зміст її був ясним. Коли королем Шести герцогств був Шрюд, ріка спливала золотом, але тепер, коли корону носить Регал, усе узбережжя спливає кров’ю. Був там і другий куплет, що краще платити податки на боротьбу з червоними кораблями, ніж віддавати гроші королю, який ховається від напасників, але виконання цієї строфи перебила міська варта. Прибулих було двоє. Я очікував, що вони затримають пияка й витрясуть із нього достатньо грошей, щоб сплатити за завдані шкоди. Мене мала б перестерегти тиша, що запанувала на ринку разом із появою вартових. Торгівля припинилася, люди вступилися з дороги чи притислися до яток, щоб пропустити їх. Усі очі проводжали їх і витріщалися на них.

Вони швидко наблизилися до пияка, а я разом із рештою мовчазного натовпу дивився, як його хапають. Пияк розгублено глипав на вартовців, а натовп оббігав поглядом із благанням допомоги, таким пекучим, аж морозом обсипало. Тут один із вартових відвів назад кулака у шкіряній рукавиці та затопив ним сердегу в живіт. Пияк здавався дужим дядьком, хоч і череватим, як це трапляється з віком багатьом дебелим чоловікам. Хтось слабкий безтямно упав би від цього удару. Він натомість зігнувся, схилився вперед над кулаком вартовця, зі свистом видихнув, а тоді різко виблював кисле пиво. Вартові з огидою відступили, один із них штовхнув пияка, і той утратив рівновагу. Гримнув об ятку, перекинувши на землю два кошики яєць. Продавець нічого не сказав, тільки відступив у глибину ятки, наче прагнув, щоб його взагалі не помітили.

Вартові кинулися на бідолаху. Перший ухопив його за сорочку спереду й підняв на ноги. Завдав йому прямого короткого удару в обличчя, що кинув чоловіка в обійми другого вартовця. Той піймав його й підтримав, підставивши живіт битого під кулак свого спільника. Цього разу пияк упав на коліна, а вартовець позаду знічев’я його копнув.

Я не усвідомлював, що кинувся вперед, доки чиясь рука не вхопила мене за плече. Я озирнувся і побачив висохлу стареньку з поморщеним обличчям. Це вона тримала мене.

— Не доводь їх до шаленства, — шепнула вона. — Як ніхто їх не роздратує, поб’ють його і відпустять. А як розлютяться, то вб’ють. Чи й гірше, заберуть до Королівського кола.

Я втупився жінці в очі, зустрівшись з її втомленим поглядом. Вона спустила очі долу, мов засоромившись, та не прибрала руки з мого плеча. Як і вона, я відвів очі від цього видовища, намагаючись не чути звуку ударів, зойків та здушених криків битого чоловіка.

День був спекотним, а вартові носили тяжчий обладунок, ніж я звик бачити в міської варти. Може, саме це і врятувало пияка. Ніхто не любить обливатися потом в обладунку. Я глянув на них саме в ту мить, як один із них схилився, зрізав у чоловіка капшук, підняв його і сховав до кишені. Другий вартовець оббіг поглядом натовп і проголосив:

— Чорного Рольфа оштрафовано й покарано за зрадницьке діяння, себто глузи з короля. Хай це буде прикладом для всіх.

Вартові залишили чоловіка лежати у бруді й смітті ринкової площі та продовжили обхід. Один із них озирнувся через плече, але ніхто не ворухнувся, доки вони не звернули за ріг. Потім ринок поступово ожив. Стара жінка прибрала руку з мого плеча і знову взялася торгуватися за ріпу. Власник ятки з яйцями вийшов перед свій крам, схилився, підібрав кілька вцілілих яєць і замальовані жовтками кошики. Ніхто не дивився прямо на побитого.

Якийсь час я стояв нерухомо, чекаючи, коли зникне тремкий холод у мене всередині. Я хотів розпитати, чого міська варта так переймається пияцькою пісенькою, та всі уникали мого запитального погляду. Зненацька я зрозумів, що у Кровс­неку мені не потрібен ніхто й ніщо. Тож підтяг свого клунка вище й рушив, прагнучи вибратися з міста. Але коли наблизився до побитого чоловіка, що жалісно стогнав, його біль накотився на мене. Що ближче я підходив, то сильніше це відчував, начеб опускав руку все далі у вогонь. Він підвів голову і глянув на мене. Бруд обліпив його обличчя, приклеївшись до крові та блювотиння. Я намагався йти далі.

«Допоможи йому». Так мій мозок витлумачив раптовий ментальний виклик, який я відчув.

Я зупинився, мов ударений ножем, майже заточившись. Це благання вислав не Нічноокий. Пияк оперся на руку і трохи припіднявся. Його очі втупилися в мої, з німим благанням і мукою. Я бачив уже такі очі, у хворих тварин.

Може, нам слід допомогти йому? — невпевнено спитав Нічноокий.

Цить, — перестеріг я його.

Прошу, допоможи йому. — Благання ставало дедалі нагальнішим і сильнішим. — Стара кров просить Стару кров.

Голос у моїй свідомості промовляв виразно, не словами, а образами. Вітом я збагнув їхнє значення. Заклик виконати обов’язок клану.

Хіба вони з нашої зграї? — здивовано спитав Нічноокий.

Я знав, що він відчув моє збентеження, і не відповів.

Чорному Рольфу вдалося спертися на другу руку. Піднявся, став на одне коліно, мовчки простяг до мене руку. Я вхопив його за кисть і допоміг повільно звестися на ноги. Уже підвівшись, він злегка похитнувся. Я тримав його за передпліччя, тож йому вдалося встояти на ногах. Так само безмовно, як і він, запропонував йому свій дорожній ціпок. Узяв його, але не відпустив моєї руки. Ми повільно покинули ринок, пияк сильно на мене налягав. Аж занадто багато осіб цікаво придивлялися до нас. Коли ми йшли вулицями, люди зиркали на нас, а тоді зникали. Чоловік нічого мені не казав. Я сподівався, що він бодай покаже мені, в якому напрямку хотів би йти, назве своїм якийсь будинок, але він мовчав.

Так ми дісталися околиці міста. Дорога звивинами спускалася до ріки. Крізь прогалину між деревами просвічувало сонце, сріблом виблискуючи у воді. Тут річкова мілина підходила до трав’янистого берега, оброслого по краях вербовим гаєм. Звідти саме йшло кілька людей, несучи кошики з мокрим пранням. Чорний Рольф легко потяг мене за руку, показуючи, що хоче дістатися краю ріки. Там він опустився навколішки і схилився вперед, зануривши у воду не лише обличчя, а всю голову й шию. Виринув, обтер обличчя руками і схилився знову. Витягши голову вдруге, енергійно нею трусив, як мокрий пес, розприскуючи воду на всі боки. Тоді сів рівно і глянув на мене, його очі зайшли сльозами.

— Як прийду до міста, то завжди забагато вип’ю, — глухо сказав чоловік.

Я кивнув.

— А тепер усе гаразд?

Він відповів мені кивком. Я бачив, як язик рухається йому в роті, перевіряючи, чи немає крові та розхитаних зубів. Спогад давнього болю неспокійно перекотився у мені. Я хотів опинитися подалі від усіх нагадувань про це.

— Як так, то щасти, — сказав я йому.

Підійшов до річки трохи вище за нього, схилився, випив води й наповнив бурдюк. Тоді встав, знову підтяг клунок і обернувся, щоб піти собі. Зненацька укол Віту змусив мене повернути голову в бік лісу. Там ворухнувся пеньок, піднявся вгору, і раптом виявилося, що це тварина. Бура ведмедиця. Вона втягла носом повітря, тоді опустилася на чотири лапи й рушила до нас.

— Рольфе, — тихо озвався я, повільно задкуючи. — Рольфе, там ведмідь.

— Вона моя, — так само тихо відповів він. — Тобі нíчого її боятися.

Я завмер на місці, а ведмедиця тим часом вийшла з лісу, човгаючи, і рушила до трав’янистого берега. Наближаючись до Рольфа, скрикнула низьким голосом, і звук дивно скидався на ревіння корови до свого теляти. Тоді буцнула його великою головою. Він підвівся, спираючись рукою на її похилі передні рамена. Я відчував, що вони обмінюються посланнями, але гадки не мав про їхній зміст. Тоді ведмедиця підвела голову і прямо глянула на мене.

Стара кров, — пізнала вона мене.

Її малі очі були глибоко посаджені над мордою. Коли йшла, сонячне проміння лисніло на її гладкій блискучій шкурі. Вони разом рушили до мене. Я не ворушився.

Коли підійшли дуже близько, вона піднесла носа, міцно притисла до мене морду й почала нюшити, сильно вдихаючи повітря.

Мій брате? — з певною тривогою спитав Нічноокий.

Гадаю, що все гаразд. — Я ледве смів дихати. Ще ніколи не був так близько до живого ведмедя.

Голова її була в бушельну корзину завбільшки. Її гарячий подих на моїх грудях гостро відгонив річковою рибою. За мить ведмедиця відступила від мене, з посопуванням і горловим звуком ух, ух, ух, наче обмірковувала все, що в мені занюхала. Знову сіла на задні лапи, втягаючи відкритою пащею повітря, ніби випробовувала мій запах на смак. Повільно похитала головою з боку на бік, тоді, здається, щось вирішила. Знову опустилася на чотири лапи й покотилася геть.

— Ходи, — коротко сказав Рольф і кивнув мені йти слідом за ними. Вони рушили в бік лісу. Додав через плече:

— Маємо їжу для всіх. Вовка теж запрошуємо.

Трохи повагавшись, я подався за ними.

Це розумно? — Я відчував, що Нічноокий недалеко звідси і так швидко, як тільки може, наближається до мене, звиваючись між деревами, спускаючись пагорбом униз.

Я мушу зрозуміти, хто вони такі. Вони такі, як ми? Я ніколи не розмовляв з такими, як ми.

Глузливе пирхання.

Тебе виростив Серце зграї. Він більше схожий на нас, ніж вони. Я не певен, чи хочу наближатися до ведмедя або до людини, що думає разом із ведмедем.

Я хочу знати більше, — наполягав я. — Як вона мене відчула, як до мене дотяглася?

Попри всю мою цікавість, я тримався осторонь від цієї дивної пари. Чоловік і ведмедиця незграбно тюпали попереду. Простували крізь вербовий гай, оминаючи дорогу. У місці, де ліс близько підступив до протилежної сторони дороги, поквапом її перетнули. Я йшов слідом. Дерева ставали дедалі вищими. У їхній найгустішій тіні ми натрапили на звірину стежку, що перетинала схил пагорба. Я відчув Нічноокого ще до того, як він матеріалізувався переді мною. Квапився так, що задихався. Серце мені кольнуло через те, що він біг на трьох ногах. Надто часто зазнавав ран, захищаючи мене. Яке право я мав просити в нього про це?

Усе не так погано.

Він не любив іти позаду мене, але стежка була надто вузькою для нас обох. Я відступив йому дорогу, а сам ішов поруч, оминаючи гілки та пеньки, пильно стежачи за нашими провідниками. Ми обидва почувалися незатишно в сусідстві ведмедиці. Одного помаху її лапи достатньо, щоб покалічити, а то й убити, а мій малий досвід спілкування з ведмедями якось не свідчив про їхню надмірну терплячість. Хода у струмені її запаху змусила шерсть Нічноокого здибитися, а я відчував поколювання шкіри.

За якийсь час ми дісталися маленької хатини, притуленої до схилу пагорба. Її було збудовано з каменю й деревини, щілини заткнуто мохом і землею. Крокви даху додатково покрито дерном. На даху хатини росли трави, а навіть малі кущі. Незвичайно широкі двері відчинено навстіж. Чоловік і ведмедиця зайшли першими. Після хвилини вагання я підійшов ближче, щоб заглянути досередини. Нічноокий зостався позаду, шерсть йому й досі дибилася, вуха нашорошилися.

Чорний Рольф повернувся до дверей, глянув на нас.

— Заходьте, і вітаю вас удома, — запросив він нас. Помітивши, що я вагаюся, додав: — Стара кров не обертається проти Старої крові.

Я повільно ввійшов. Посеред кімнати стояв низький стіл, весь вирізаний з одного стовбура дерева, обабіч стола лавки, у кутку, між двома зручними кріслами, — камін, викладений з річкового каменю. Ще одні двері вели до меншої кімнати, вочевидь, спальні. У хатині пахло як у ведмежому барлозі: згірклим жиром та землею. В одному з кутків порозкидувано кості, на стінах сліди від пазурів.

Жінка, яка підмітала долівку, саме відклала мітлу. Була одягнена в коричневе, волосся тієї ж барви щільно прилягало до голови, як шапочка жолудя. Швидко повернула голову в мій бік і, не кліпнувши, глянула карими очима. Рольф вказав на мене:

— Ось гості, про яких я розповідав тобі, Голлі, — заявив він.

— Дякую за вашу гостинність, — сказав я.

Вона, здається, здивувалася.

— Стара кров завжди вітає Стару кров, — запевнила мене.

Я відвів погляд, зіткнувшись натомість із блискучою чорнотою Рольфових очей.

— Ніколи досі не чув про цю «Стару кров», — ризикнув зізнатись я.

— Але ти знаєш, що це. — Чоловік усміхнувся, і це скидалося на ведмежу посмішку. Він мав ведмежу поставу: тяжку ходу, манеру повільно похитувати головою з боку на бік, схиляти підборіддя та дивитися вниз, наче його очі розділяла морда. Жінка позаду повільно кивнула. Підвела очі та обмінялася з кимось поглядом. Я подивився туди ж і побачив малого яструба, що сидів на поперечній балці. Він утупив у мене очі. Балки були поплямовані його послідом.

— Ти маєш на думці Віт? — спитав я.

— Ні. Так називають його ті, хто не знає, що це. Ця назва викликає презирство. Ті з нас, що належать до Старої крові, не називають його так.

Він повернувся до кухонної шафи, приставленої до масивної стіни, і почав виймати з неї їжу. Довгі товсті брили копченого лосося. Буханець хліба, важкий від запечених у ньому горіхів і фруктів. Ведмедиця звелася на задні лапи, тоді знову опустилася на чотири, схвально посапуючи. Повернула голову вбік і взяла зі столу шмат риби — в її щелепах він здавався малим. Подалася до свого кутка, повернулася спиною і зайнялася їжею. Жінка мовчки сіла на крісло, звідки могла спостерігати за всією кімнатою. Коли я глянув на неї, вона всміхнулася і жестом запросила мене за стіл. Тоді знову завмерла й спостерігала.

Від вигляду їжі мені потекла слинка. Минуло багато днів, відколи я їв досита, а останні два дні то й майже нічого не мав у роті. Легке повискування знадвору нагадало мені, що Нічноокий у такому ж стані.

— Ні сиру, ні масла, — поважно попередив Чорний Рольф. — Міська варта відібрала всі вторговані гроші, перш ніж я взявся купувати масло й сир. Але маємо вдосталь риби та хліба, а до хліба стільник меду. Бери, що хочеш.

Мої очі майже ненавмисне скерувалися до дверей.

— Це стосується вас обох, — пояснив він мені. — Між Старою кров’ю заведено трактувати двох як одного. Завжди.

— Ми з Інеєм теж вас запрошуємо, — лагідно сказала жінка. — Я Голлі Гостролист.

Я відповів на її запрошення вдячним кивком голови й потягся до свого вовка.

Нічноокий? Увійдеш?

Підійду до дверей.

За мить повз відчинені двері промайнула сіра тінь. Я відчув, як він кружляє довкола хатини, поглинаючи запахи цього місця, знову і знову виявляючи ведмедицю. Ще раз проминув двері, ненадовго зазирнув досередини, вкотре оббіг хатину. Недалеко від неї знайшов напівобгризений оленячий кістяк, покритий листям і брудом. Типова ведмежа схованка. Я навіть не мусив перестерігати його, що не слід її чіпати. Нарешті Нічноокий повернувся до входу й сів у дверях, насторожений, вуха сторчма.

— Винеси йому їжу, якщо він не хоче ввійти, — наполіг Рольф. І додав: — Ніхто з нас не вірить, що побратима можна змусити піти проти своїх природних інстинктів.

— Дякую, — мовив я трохи скуто, не знаючи, які звичаї тут заведені.

Взяв зі столу шматок лосося. Кинув його Нічноокому, а він вправно піймав. Якусь мить сидів, тримаючи рибу в зубах. Не міг одночасно їсти і зберігати повну готовність. Так і сидів, затиснувши рибу, а з рота йому стікали дві цівки слини.

Їж, — умовляв я його. — Не думаю, щоб вони затівали проти нас щось лихе.

Більшого заохочення він не потребував. Випустив рибу, передньою лапою пришпилив її до землі, тоді відірвав чималий шматок. Ковтнув його, ледь прожувавши. Коли я побачив, як він їсть, мій досі пригнічуваний голод прокинувся. Я відвернувся від вовка й побачив, що Чорний Рольф украяв мені товсту скибку хліба та намазав її медом. Налив собі великий кухоль медухи. Мій кухоль уже чекав біля тарілки.

— Їж, не чекай мене, — припрошував він, а коли я скоса зиркнув на жінку, вона усміхнулася.

— Прошу, — тихо сказала вона. Підійшла до столу, взяла собі тарілку, але поклала туди лише шматочок риби та окрайчик хліба. Я відчував, що вона зробила це радше щоб мене заспокоїти, ніж через голод. — Смачного, — побажала мені й додала: — Знаєш, ми ж відчуваємо твій голод.

Не приєдналася до нас за столом, забрала їжу до свого крісла біля каміна.

Я радо її послухався. Мої застільні манери були не кращі, ніж у Нічноокого, — я їв так само жадібно. Він уминав третій шматок лосося, а я прикінчив стільки ж скибок хліба і брався за другий шматок риби. Тільки тоді згадав про нашого господаря. Рольф долив мені медухи й зауважив:

— Колись я пробував тримати козу. Для молока, сиру і всякого такого. Та вона так і не звикла до Гільди. Сердега завжди була надто налякана, щоб доїтися. Тож п’ємо медуху. З Гільдиним носом до меду маємо вдосталь цього трунку.

— Дуже смачно, — зітхнув я.

Відставив кухоль, уже на чверть спорожнений, і перевів подих. Я ще не закінчив трапези, але гострий голод зник. Чорний Рольф узяв зі столу ще один шматок риби і знічев’я кинув Гільді. Вона піймала його лапами і щелепами, тоді відвернулася від нас і продовжила їсти. Наступний шмат Рольф кинув Нічноокому, який досі забув уже про всяку пильність. Плигнув по рибу, тоді влігся, поклавши лосося між передніми лапами, повернув голову боком, відкушував і ковтав. Голлі клювала свою трапезу, відриваючи смужки сушеної риби і схиляючи голову, коли їла. Щоразу поглядаючи на неї, я бачив звернутий у мій бік позирк гострих карих очей. Я озирнувся на Гільду.

— Як трапилося, що ви з ведмедицею пов’язалися? — спитав я, а тоді додав: — Якщо це не грубе запитання. Я ніколи не розмовляв ні з ким іншим, хто пов’язався б із твариною, а принаймні ні з ким, хто б відверто у цьому зізнавався.

Рольф відкинувся на спинку крісла і склав руки на животі.

— Я не всім «відверто у цьому зізнаюсь». Здогадуюся, що ти відразу збагнув, хто я, як і ми з Гільдою завжди відчуваємо, коли поблизу є хтось Старої крові. А щодо твого запитання… моя мати була Старої крові, двоє її дітей успадкували це. Вона, звісно, відчула це в нас і належно виховала. Коли ж я досяг дорослого віку, то вирушив у мандрівку.

Я глянув на нього, нічого не розуміючи. Він труснув головою, а його вуст торкнулася співчутлива усмішка.

— Я самотньо вирушив у світ на пошуки тварини-побратима. Хтось шукає у містах, хтось у борах, дехто, як я чув, навіть випливає в море. Та мене тягло до лісу. Тож я подався туди сам, широко розкривши чуття. Я постився, не вживав нічого, крім холодної води та трав, що оживляють Стару кров. Знайшов місце, саме тут, сів серед коренів старого дерева й чекав. Минув якийсь час, — і до мене прийшла Гільда, шукаючи, як і я шукав. Ми випробували одне одного, знайшли довіру, і от ми тут, сім літ по тому. — Рольф глянув на Гільду так ніжно, начеб говорив про дружину чи дитину.

— Свідомий пошук того, з ким можеш пов’язатися, — задумливо мовив я.

Я вірю, що того дня ти шукав мене, а я кликав за тобою. Хоч ніхто з нас не знав тоді, чого ми шукаємо, — замислився Нічноокий, кинувши нове світло на те, як я порятував його від торгівця тваринами.

Я так не думаю, — з жалем відповів я. — До того я вже двічі пов’язався з собаками й аж надто добре вивчив біль через втрату такого товариша. Я вирішив ніколи більше не в’язатися.

Рольф дивився на мене з недовірою. Майже з жахом.

— Ти двічі в’язався перед вовком? І втратив обох товаришів? — Заперечно труснув головою. — Ти надто молодий навіть для першого пов’язання.

Я стенув плечима.

— Я був ще малою дитиною, коли пов’язався з Нюхачем. Його відібрав у мене один чоловік, він дещо знав про пов’язан­ня і не вважав його добрим для жодного з нас. Пізніше я ще раз зустрів Нюхача, але це вже було при кінці його днів. А інше собача, з яким я пов’язався…

Рольф дивився на мене майже з такою ж огидою, яку Барріч відчував до Віту. Голлі тим часом мовчки хитала головою.

— Ти пов’язався дитиною? Даруй мені, але це збочення. Це як дозволити маленькій дівчинці вийти за дорослого чоловіка. Дитина не готова поділяти все життя тварини, всі батьки Старої крові, яких я знаю, ретельно стережуть своїх дітей від таких контактів. — На його обличчі майнув вираз співчуття. — У кожному разі це, напевне, було болісно, коли вас із пов’язаним побратимом розлучили. Але хай хто це зробив, він вчинив слушно, незважаючи на причину.

Чоловік уважніше до мене придивився.

— Дивуюся, що ти вижив, нічого не знаючи про звичаї Старої крові.

— Там, звідки я походжу, про це рідко говорять. А коли вже згадують, то називають це Вітом і вважають чимось ганебним.

— Невже твої батьки теж так казали? Бо хоч я добре знаю, як ставляться до Старої крові та які брехні про неї розповідають, та все-таки від власних батьків їх зазвичай не чують. Батьки плекають наші родинні лінії, а як настане час, допомагають знайти відповідних партнерів, щоб наша кров не розріджувалася.

Я глянув на його щирий позирк, перевів очі на відкритий погляд Голлі.

— Я не знав своїх батьків. — Навіть без називання імен ці слова нелегко мені далися. — Мати віддала мене в батьківську сім’ю, коли мені було шість літ. А батько вирішив, що йому не варто… бути поруч зі мною. Втім підозрюю, що Стара кров передалася мені саме з материнського боку. Я нічого не пам’ятаю ні про матір, ні про її сім’ю.

— Шість літ? І нічого не пам’ятаєш? Вона ж, напевне, навчила тебе чогось, перш ніж відпустила від себе, дала якесь знання, щоб захиститися…

Я зітхнув.

— Нічого про неї не пам’ятаю.

Мені давно вже обридло, як люди кажуть, що я повинен щось про неї пам’ятати, що більшість має спогади з такого віку чи й ще молодшого.

Чорний Рольф видав гортанний звук, середній між гарчанням і зітханням.

— Ну, хтось тебе чогось таки навчив.

— Ні, — відповів я безбарвним голосом, втомившись від цієї суперечки. Хотів її закінчити, тож вдався до найстарішої відомої мені тактики, що мала відвернути увагу людей, які ставили мені надто багато запитань. — Розкажи мені про себе. Чого навчала тебе мати і як?

Рольф усміхнувся, довкола чорних очей зібралися грубі складки, зробивши їх меншими.

— Моє навчання зайняло їй двадцять літ. Маєш стільки ж часу, щоб усе вислухати? — Зустрівшись із моїм поглядом, додав: — Я знаю, ти спитав це, щоб перемінити тему. Та я пропоную тобі те, чого ти потребуєш. Зостанься з нами ненадовго. Навчимо тебе того, про що повинні знати ви обоє. Але цього не навчишся за годину чи день. Це займе місяці. Може, роки.

Зі свого кутка тихо озвалася Голлі:

— Ми могли б знайти йому пару. От хоча б дочка Оллі. Вона трохи старша, але допоможе йому устаткуватися.

Рольф широко всміхнувся.

— Жінки! Знають тебе п’ять хвилин, а вже сватають.

Голлі заговорила просто до мене. Її усмішка була стриманою, але теплою.

— Віта пов’язана з вороною. Вам добре полювалося б разом. Залишайся з нами. Зустрінеш її та вподобаєш. Стара кров має поєднуватися зі Старою кров’ю.

Чемно відмов, — негайно ж підказав Нічноокий. — Уже досить зле барложитися між людьми. Як спатимеш поруч із ведмедицею, смердітимеш так, що ми ніколи не зможемо добре полювати. І я не хочу полювати з набридливою вороною. — Він помовчав. — Хіба що вона знає жінку, пов’язану з вовчицею?

У кутиках губ Чорного Рольфа з’явилася усмішка. Я запідо­зрив, що він почув з нашої розмови більше, ніж показує по собі, і сказав про це Нічноокому.

— Це одна з речей, яких я міг би тебе навчити, якщо вирішиш зостатися, — запропонував чоловік. — Коли ви двоє розмовляєте при комусь зі Старої крові, то здається, наче ви горлаєте, щоб перекричати торохтіння воза лудильника. Нема потреби бути… так широко відкритими. Ти звертаєшся до конкретного вовка, а не до всього вовчого племені. Чи й більше. Сумніваюся, чи хтось із м’ясоїдів іще не знає вас обох. Скажи мені. Коли ви востаннє зустрічали великого хижака?

Пси гнали мене кілька ночей тому, — сказав Нічноокий.

— Пси завжди гавкають, охороняючи свою територію, — зазначив Рольф. — Я мав на увазі дикого хижака.

— Думаю, я жодного не бачив, відколи ми пов’язалися, — неохоче зізнався я.

— Вони уникатимуть тебе так само певно, як перековані йтимуть слідом, — спокійно сказав Чорний Рольф.

Мені по спині пробіг холод.

— Перековані? Але ж вони, здається, зовсім не мають Віту. Я взагалі не сприймаю їх своїм Віт-чуттям, лише очима, носом чи…

— Твоє чуття Старої крові помічає, що всі створіння виділяють тепло споріднення. Усі, крім перекованих. Правда?

Я неспокійно кивнув.

— Вони його втратили. Не знаю, як його у них відібрано, але саме це і є перековуванням. Залишає в них порожнечу. Ми, Старої крові, добре це знаємо, а також те, що перековані з високою ймовірністю полюватимуть і нападатимуть на нас. Надто ж якщо ми необережно використовуємо свої здібності. Ніхто не може напевне сказати, чого це так. Можливо, тільки перековані це знають, якщо вони справді щось «знають». Але це дає нам ще одну причину бути обережними з самими собою і своїми талантами.

— Ти натякаєш, що нам із Нічнооким слід утриматися від використання Віту?

— Я натякаю, щоб ти зостався бодай ненадовго, навчився опанувати здібності Старої крові. А то опинишся ще не в одній битві на кшталт тієї, в якій побував учора.

Рольф дозволив собі ледь усміхнутися.

— Я нічого не казав про цей напад, — тихо промовив я.

— І не мусив, — зауважив він. — Я певен, що всі Старої крові на кілька ліг довкола чули тебе, коли ти з ними бився. Доки не навчишся контролювати ваше спілкування, жодне слово, яким ви обміняєтесь, не належатиме тільки вам. — Він замовк, а тоді додав: — Ти ніколи не дивувався, чого перековані гаяли час, атакуючи вовка, якщо така атака, вочевидь, нічого їм не дасть? Вони зосереджуються на ньому лише тому, що він з тобою пов’язаний.

Я кинув на Нічноокого короткий погляд, прохаючи вибачення.

— Дякую за твою пропозицію. Але ми мусимо дещо зробити, і це невідкладна справа. Думаю, що далі вглиб суходолу ми зайдемо, то менше перекованих зустрінемо. Якось воно буде.

— Можливо. Тих перекованих, що так далеко відходять від берега, прибирає король. Попри те, всі, хто зостанеться, потягнуться до тебе. Та навіть якщо не зустрінеш більше перекованих, ймовірно, зустрінеш королівських стражників. Тепер вони особливо цікавляться людом Віту. Останнім часом багато кого зі Старої крові продано королю, коли сусідами, коли й родиною. Його золото добре, а він навіть не вимагає багато доказів того, що вони й справді Старої крові. Вже багато літ вендета проти нас не палала так яскраво.

Я незграбно відвів очі, чудово розуміючи, чого Регал ненавидить усіх, обдарованих Вітом. А королівська група Скіллу підтримувала б його в цій ненависті. Мені стало зле на думку про невинних людей, проданих Регалові, щоб він мстився їм через мене. Я намагався стримати лють, аби не видати себе.

Гільда повернулася до столу, оглянула його, а тоді вхопила передніми лапами горщик з медовими стільниками. Обережно відійшла від столу, всілася в кутку і взялася ретельно вилизувати горщик. Голлі далі спостерігала за мною. Я нічогісінько не міг вичитати з її очей.

Чорний Рольф почухав підборіддя, тоді скривився — зачепив пальцями болюче місце. Сумно й жалісливо всміхнувся мені.

— Я співчуваю твоєму прагненню вбити короля Регала. Але не думаю, що це так просто, як тобі здається.

Я тільки глянув на нього, зате Нічноокий злегка рикнув, — звуком, видобутим із глибини горлянки. Гільда подивилася на нього, опустилася на чотири лапи, горщик із медом покотився від неї по долівці. Чорний Рольф послав їй погляд, і вона знову сіла, але не зводила очей із мене та Нічноокого. Тяжко знайти щось, від чого нутрощі стискалися б сильніше, ніж від сердитого погляду бурого ведмедя. Я не ворушився. Голлі випросталася на кріслі, але зберегла спокій. Іній на крокві над нами затріскотів пір’ям.

— Як відкриваєш свої плани і скарги нічному місяцю, то не дивуйся, що й інші про них знають. Не думаю, що серед Старої крові зустрінеш багатьох, хто був би прихильником короля Регала… чи бодай хоч когось. Насправді знайшлося б чимало охочих допомогти. А все-таки для виконання такого заміру наймудріше мовчати.

— Судячи з пісні, яку ти співав раніше, здогадуюся, що ти поділяєш мої почуття, — тихо сказав я. — І дякую за пересторогу. Ми з Нічнооким і раніше мусили дбати про обережність, коли йдеться про те, чим ми обмінюємося між собою. Тепер знаємо про існування небезпеки, що хтось нас підслухає, тож постараємося якось це компенсувати. Та все одно поставлю тобі одне запитання. Яке діло міській варті Кровс­нека до того, що хтось трохи переп’є і заспіває глузливу пісню про… короля?

Це слово насилу вийшло мені з горла.

— Жодного, якщо це люди з Кровснека. Та це вже не так — ні у Кровснеку, ні в інших прирічкових містечках. Це королівські стражники у формі Кровснека. Їм платять із міської скарбниці, але вони люди короля. Регал запровадив цю зміну, не пробувши королем і двох місяців. Твердив, що правосуддя чинитиметься справедливіше, коли міська варта складатиметься з присяжних людей короля, які ставлять закон Шести герцогств понад усе інше. Гаразд. Ти бачив, що вони ставлять понад усе… Переважно відбирають усе, що зможуть, у кожного бідняка, який наступить королю на мозоль. Та ці двоє у Кровснеку не такі ще погані, як інші, про кого я чув. Кажуть, наче в Сендбенді злодії та грабіжники живуть собі привільно, коли діляться з вартою. Міська влада не має права змістити вартових, призначених королем. Не може навіть доповнити сторожу власними людьми.

Це звучало цілком по-Регаловому. Я міркував, як далеко зайде його одержимість владою та контролем. Приставить шпигунів до шпигунів? Може, вже так і зробив? Це не віщувало всьому королівству Шести герцогств нічого доброго.

Чорний Рольф вирвав мене із задуми.

— А зараз і я хотів би поставити запитання.

— Питай вільно, — запросив я його, але не став уточнювати, чи я так само вільно відповім.

— Вчора пізньої ночі… коли ти вже покінчив із перекованими. На тебе напав інший. Я не міг відчути, хто це, тільки що твій вовк тебе захищав і що він якось пішов… кудись. Що він метнув свою силу в канал, якого я не розумію і не можу простежити. Знаю тільки, що ви з ним здобули перемогу. Що це було?

— Це був королівський слуга, — обережно відповів я.

Я не хотів цілковито ухилитися від відповіді, а така здалася мені безпечною. Скидалося, що він і так це знає.

— Ти змагався з ним тим, що називають Скіллом. Так? — Рольфові очі зіткнулися з моїми. Коли я не відповів, він однаково продовжував. — Багато хто з нас хотів би знати, як це відбувається. В минулому скіллери не раз полювали на нас, начеб ми були заразою. Серед Старої крові нема нікого, чия родина не постраждала б від їхніх рук. І от знову настали такі дні. Якщо існує спосіб використовувати таланти Старої крові проти тих, хто володіє Скіллом Провісників, то це знан­ня дуже для нас цінне.

Голлі боком висунулася зі свого кутка, підійшла до Рольфа, вхопилася за спинку його крісла і глянула на мене над його плечем. Я відчував важливість моєї відповіді для них обох.

— Я не можу навчити тебе цього, — чесно промовив я. Його очі втупилися в мої з виразною недовірою.

— Цього вечора я двічі запропонував навчити тебе всього, що знаю про Стару кров, щоб відчинити перед тобою усі двері, замкнені лише через твоє невігластво. Ти відмовився, але, на Еду, я пропонував, і то з доброї волі. Та про ту єдину річ, якої я прошу, єдину, що може порятувати стільки життів нашого роду, ти кажеш, що не можеш навчити мене?

Я швидко зиркнув на Гільду. Її очі знову стали ясними і блискучими. Здається, Чорний Рольф не розумів, наскільки його постава скидалася на поставу ведмедиці. Поведінка їх обох змусила мене оцінити відстань до дверей. Тим часом Нічноокий був уже на ногах і готовий до втечі. Голлі позаду Рольфа по-пташиному схилила голову набік і дивилася на мене. Яструб над нами обернувся і пильно за нами спостерігав. Я змусив себе розслабити м’язи, поводитися куди спокійніше, ніж почувався. Це була тактика, якої я навчився від Барріча, коли він стикався з якоюсь знервованою твариною.

— Кажу тобі правду, — обережно промовив я. — Не можу навчити того, чого й сам гаразд не розумію.

Я втримався від згадки про те, що і в моїх жилах тече ненависна кров Провісників. Тепер я впевнився в тому, про що раніше тільки здогадувався. Віт може бути використаний для атаки на скіллера лише тоді, коли між ними відкритий Скілл-канал. Навіть якби я спромігся описати, що зробили ми з Нічнооким, ніхто інший не зумів би цього скопіювати. Щоб змагатися Вітом проти Скіллу, слід володіти водночас і Скіллом, і Вітом. Я спокійно дивився в очі Чорного Рольфа, знаючи, що сказав йому правду.

Чоловік поволі розслабив згорблені плечі, а Гільда знову опустилася на чотири лапи й почала нюшити за розлитим медом.

— Можливо, — сказав він із тихою впертістю. — Можливо, якби ти зостався з нами і навчився того, чого я можу тебе навчити, ти почав би розуміти, що сам робиш. Тоді міг би навчити цього мене. Що ти про це думаєш?

Я відповів, намагаючись, щоб мій голос був спокійним і рівним.

— Ти став свідком того, як один із королівських слуг напав на мене минулої ночі. Думаєш, вони дозволять мені зостатися тут і краще навчитися того, що я можу використати проти них? Ні. Єдиний мій шанс — виступити проти них у їхньому власному лігві, перш ніж вони відшукають мене деінде. — Я повагався, тоді сказав: — Хоч я не можу навчити тебе того, що роблю, можеш бути певен, — воно буде використане проти ворогів Старої крові.

Це, врешті, було міркування, яке він міг прийняти. Кілька разів замислено пирхнув крізь ніс. Я із не дуже приємним відчуттям намагався здогадатись, чи в мене стільки ж вовчих звичок, як у нього ведмежих, а в Голлі яструбиних.

— Принаймні на ніч залишишся? — зненацька спитав Рольф.

— Нам краще подорожувати вночі, — перепросив я. — Так зручніше для нас обох.

Він із розумінням кивнув головою.

— Добре. Зичу тобі всього найкращого й удачі в досягненні твоєї мети. Якщо хочеш, запрошую відпочити тут у безпеці до сходу місяця.

Я порозмовляв із Нічнооким, і ми зі вдячністю погодилися. Я перевірив рану на плечі Нічноокого і впевнився, що з нею не все гаразд, та я про це і здогадувався. Змазав її Баррічевою маззю, а потім ми простяглися надворі в тіні і продрімали аж до вечора. Нам обом було приємно розслабитися отак цілковито, знаючи, що нас стережуть інші. То був найкращий наш сон, відколи ми рушили в подорож. Коли прокинулися, я виявив, що Чорний Рольф приніс рибу, мед і хліб, які ми могли забрати з собою. Яструба не було і сліду. Я вирішив, що він полетів на своє нічне сідало. Голлі стояла в тіні біля дому, сонно дивлячись на нас.

— Йдіть обережно, йдіть легко, — напучував нас Рольф після того, як ми подякували і спакували його подарунки. — Йдіть дорогами, які відкрила для вас Еда.

Він помовчав, немов чекаючи відповіді. Я відчув, що це якийсь незнайомий мені звичай. Просто побажав йому «Щасти», а він кивнув головою.

— Знай, що ти повернешся, — додав він.

Я поволі похитав головою.

— Навряд чи. Та дякую за все, що ти дав мені.

— Ні. Я знаю, що ти повернешся. Не в тім річ, чи хочеш ти того, чого я можу тебе навчити. Впевнишся, що цього потребуєш. Ти не такий, як звичайні люди. Думають, що мають право до всіх тварин; полювати на них, їсти їх або підпорядкувати собі та розпоряджатися їхнім життям. Ти знаєш, що не маєш права панувати. Кінь, що несе тебе, робить так, бо цього бажає. Так само вовк, який полює поруч із тобою. Ти маєш глибше почуття свого місця у світі. Вважаєш, що маєш право не керувати ним, а бути його частиною. Хижак чи здобич; немає жодного сорому в тому, щоби бути одним із них. З часом перед тобою постануть нагальні запитання. Що тобі робити, коли твій побратим захоче бігати зі зграєю справжніх вовків? Обіцяю, що цей час настане. Що йому робити, коли ти одружишся і матимеш дитину? Коли настане час і один із вас помре, а це мусить бути, як тоді другому заповнити посталу порожнечу та жити далі самому? З часом ти прагнутимеш товариства інших зі свого роду. Потребуватимеш знання, як їх розпізнавати і як шукати. На всі ці запитання є відповіді, відповіді Старої крові, такі, яких я не зможу викласти за день, яких ти не зможеш збагнути за тиждень. Ти потребуєш цих відповідей. І повернешся по них.

Я глянув на втоптану лісову стежку. Втратив усю дотеперішню певність, що ніколи не повернуся до Рольфа. Голлі тихо, але виразно заговорила з тіні:

— Я вірю в те, що ти задумав зробити. Зичу успіху й допоможу, чим зумію. — Її очі помандрували до Рольфа, наче це була справа, про яку вони розмовляли, але не дійшли порозуміння. — Коли матимеш потребу, гукни, як ти гукаєш до Нічноокого, прохаючи кожного зі Старої крові, що тебе почує, переслати звістку Голлі та Інею з Кровснека. Ті, хто тебе почує, можуть прийти на допомогу. А навіть як цього не зроблять, то перешлють мені звістку, а я зроблю, що мені до снаги.

Раптом Рольф роздратовано зітхнув.

— Зробимо, що нам до снаги, — поправив він її. — Та розумніше було б тобі зостатися тут і спершу навчитися краще захищатися.

Я кивнув на його слова, але подумки вирішив, що не втягуватиму нікого з них у свою помсту Регалові. Коли я глянув на Рольфа, він криво посміхнувся і здвигнув плечима.

— Тож іди. Але будьте обережні обидва. Перш ніж зайде місяць, залишите Бак позаду і ввійдете у Ферроу. Як думаєш, що Регал тут нас притис, почекай, коли дістанетеся туди, де люди вважають, наче він має на це повне право.

Я похмуро кивнув, і ми з Нічнооким знову рушили в дорогу.

Ми добре виспалися, а наші животи були повними. Не потребуючи полювати, йшли всю ніч. Трималися осторонь від дороги і були куди обережніші, ніж досі, але не зустріли жодного перекованого. Великий білий місяць сріблом малював стежку між деревами. Ми двоє рухалися як одна істота, майже не думаючи, хіба щоб розпізнати й затямити всі зустрінуті запахи, всі почуті звуки. Крижана рішучість, яка мене опанувала, передалася й Нічноокому. Я не сурмив йому легковажно про свій намір, але ми могли думати про це, не зосереджуючись на цьому. Це був інший різновид мисливської спонуки, гнаний іншим голодом. Тієї ночі ми здолали не одну милю під пильним поглядом місяця.

У цьому була солдатська логіка, стратегія, яку схвалив би Веріті. Вілл знав, що я живий. Невідомо, чи відкрив він це іншим членам групи Скіллу або навіть Регалові. Я здогадувався, що він хоче висмоктати з мене Скілл-силу, як Джастін із Сереною висмоктали її з короля Шрюда. Підозрював, що така крадіжка енергії може викликати шалений екстаз і що Вілл хоче насолодитися ним сам. Я не мав жодних сумнівів, що він мене шукатиме, що він твердо вирішив вистежити мене, хай де б я сховався. Ще він знав, що я його дуже боюся. Тож не очікуватиме, що я піду просто до нього, з непохитним наміром убити не тільки його та всю їхню групу, а й Регала. Мій швидкий марш до Трейдфорда міг виявитися найкращою стратегією, яка б дала мені змогу сховатися від нього.

Про Ферроу кажуть, що воно настільки ж відкрите, наскільки Бак скелястий і лісистий. Той перший світанок застав нас у лісі нового різновиду, яснішому й переважно листяному. На день ми влаштувалися у березовому гаю, на пологому пагорбі з видом на просторе пасовище. Вперше від часу бійки з перекованими я зняв сорочку і при денному світлі оглянув плече там, де по ньому вдарено києм. Плече було чорно-синім і боліло, коли я пробував підняти руку вище голови. Та це й усе. Марниця. Три роки тому я подумав би, що це серйозне ушкодження. Обмив би його холодною водою і обклав травами, щоб швидше загоїлося. Тепер, хоч усе плече було фіолетовим і рвало болем, коли я ним ворушив, це був лише синець, і я зоставив його гоїтися самому. Криво посміхнувся сам собі, знову надягаючи сорочку.

Нічноокий не був таким терплячим, коли я оглядав розтин на його плечі. Рана почала вже змикатися. Коли я відвів шерсть із країв розтину, він різко відсахнувся і вхопив мене за зап’ястя. Не грубо, але твердо.

Облиш. Заживе.

Там бруд.

Він втягнув носом повітря і задумливо лизнув.

Небагато.

Дозволь мені глянути.

Ти ніколи не дивишся просто так. Ти штрикаєш.

То сядь спокійно й дозволь мені поштрикати.

Нічноокий поступився, але неохоче. Туди потрапили шматочки трави, які слід було вибрати. Кілька разів він піймав мене за зап’ястя. Врешті гарикнув на мене так, аби дати зрозуміти, що з нього досить. Я був незадоволений. Він ледве дозволив мені накласти трохи Баррічевої мазі.

Ти надто цим переймаєшся, — роздратовано сповістив він мене.

Мені дуже прикро, що тебе поранено через мене. Це недобре. Це не таке життя, яке має вести вовк. Ти не можеш бути самотнім, мандрувати з місця на місце. Маєш бути зі зграєю, полювати на своїй території, може, колись знайти собі пару.

Колись це колись, і, може, так буде, а може, й ні. Це людська річ — перейматися справами, які можуть трапитися або ні. Не можеш з’їсти м’ясо, поки його не вполюєш. До того ж я не сам. Ми разом.

Це правда. Ми разом. — Я ліг біля Нічноокого й заснув.

Подумав про Моллі. Рішуче викинув її з голови і спробував заснути. Даремно. Я неспокійно вертівся, аж поки Нічноокий не рикнув, тоді підвівся, відійшов від мене і вклався знову. Я ненадовго сів, вдивляючись у лісисту долину. Знав, що я близький до дурного рішення. Не хотів обдумувати, наскільки воно дурне й легковажне. Глибоко вдихнув, заплющив очі та потягся до Моллі.

Я боявся, що знайду її в обіймах іншого чоловіка. Боявся почути, що вона говорить про мене з огидою. Натомість узагалі не міг її знайти. Раз у раз зосереджував думки, збирав усі сили й тягся до неї. Врешті я був нагороджений Скілл-образом Барріча, що покривав соломою дах хати. Був без сорочки, а літнє сонце спалило його до кольору полірованого дерева. По його карку стікав піт. Глянув на когось унизу, і на його обличчі з’явився роздратований вираз. «Я знаю, міледі. Ти мог­ла б зробити це сама, дуже дякую. А ще знаю, що в мене й так досить клопотів. Обійдуся хоч без страху, що ви обоє впадете».

Я десь осторонь тяжко дихав і знову почав усвідомлювати власне тіло. Відштовхнувся і потягся до Барріча. Принаймні скажу йому, що я живий. Мені вдалося знайти Барріча, але бачив я його як крізь туман.

— Баррічу! — гукнув я до нього. — Баррічу, це Фітц!

Та його розум був закритий і замкнений переді мною. Я не міг піймати навіть проблиску його думок. Прокляв свій некерований Скілл і знову потягся до вировища хмар.

Переді мною постав Веріті, схрестивши руки на грудях, похитуючи головою. Його голос був не гучнішим за шепіт вітру, а стояв він так нерухомо, що я ледь його бачив. А все-таки я відчув, що він вдався до величезних сил, аби до мене дістатися.

— Не роби цього, хлопче, — тихо перестеріг він мене. — Це лише тебе поранить.

Раптом я опинився в іншому місці. Він сперся спиною об велику плиту чорного каменю, а на його обличчі малювалася втома. Веріті потер скроні, наче від болю.

— Я теж не повинен цього робити. Але інколи так сильно прагну… Ну, гаразд. Не переймайся. А все-таки знай. Певних речей краще не знати, а скіллення зараз дуже ризиковане. Якщо я можу тебе відчути та відшукати, то й інший може. Атакуватиме тебе всіма доступними шляхами. Не привертай його уваги до них. Він без жодних докорів сумління використає їх проти тебе. Покинь їх, щоб захистити.

Раптом він здався трохи сильнішим. Гірко посміхнувся.

— Я знаю, що це таке, — покинути їх задля їхньої безпеки. Так вчинив твій батько. Ти маєш достатньо сил для цього. Облиш це все, хлопче. Просто йди до мене. Якщо й досі маєш такий намір. Йди до мене, і я покажу тобі, що можна зробити.

Я прокинувся опівдні. Полуденне сонячне світло, що падало мені на обличчя, викликало в мене головний біль, я відчував легке тремтіння. Розвів маленьке вогнище, щоб заварити трохи ельфійської кори для заспокоєння. Я змусив себе ощадливо витрачати запаси, тож використав лише шматочок кори, допов­нивши її кропивою. Не сподівався, що так часто її потребуватиму. Я здогадувався, що мушу її берегти; можу потребувати її, зіткнувшись із Регаловою групою. Тепер ця думка здавалася оптимістичною. Нічноокий розплющив очі, глянув на мене і знову задрімав. Я сидів, попивав гіркий чай та оглядав околицю. Через той химерний сон я засумував за домом, за часом, коли були люди, що дбали про мене. Я залишив усе це позаду. Що ж, видно, не зовсім. Я сів поруч із Нічнооким, поклав руку йому на плече. Від дотику його шерсть злегка здибилася.

Спи давай, — сказав він сварливо.

Ти все, що я маю, — мовив я вкрай меланхолійно.

Він ліниво позіхнув.

І я — це все, що тобі потрібно. А зараз іди спати. Спання — серйозна річ, — поважно сказав він.

Я всміхнувся і знову простягся поруч зі своїм вовком, поклавши руку йому на хутро. Нічноокий випромінював просте задоволення, дароване повним животом і сном під теплим сонцем. Він мав рацію. Слід сприймати це серйозно. Я заплющив очі й решту дня проспав без сновидінь.

Упродовж наступних днів і ночей характер місцевості змінився, перейшовши в ясні ліси, перемежовані розлогими левадами. Довкола містечок розкидалися сади й поля зі збіжжям. Колись давно я вже подорожував через Ферроу. Мандрував тоді з валкою, ми, замість пливти річкою, перетнули весь цей край. Я був тоді молодим самовпевненим убивцею по дорозі до важливого вбивства. Ця подорож закінчилася моїм першим реальним досвідом Регалової зради. Я ледве її пережив. Тепер знову подорожував через Ферроу, при кінці подорожі мене знову чекало вбивство. Та цього разу я подорожував самотньо, у верхів’я ріки, тим, кого я мав убити, був мій рідний дядько, а наказ про вбивство я віддав сам. Інколи це приносило мені глибоке задоволення. Інколи тривожило.

Я дотримав даної самому собі обітниці й витривало уникав людського товариства. Ми непомітно прокрадалися між дорогою та рікою, а коли діставалися міст, то далеко їх обходили. На такій відкритій місцевості це було складніше, ніж могло б здаватися. Одна річ — обійти якийсь бакійський хутір, втиснутий у річковий вигин і оточений густим лісом. Геть інша — перетинати поля зі збіжжям чи пробиратися крізь сади, так щоб не пробудити ні собак, ні чиєїсь цікавості. Мені сяк-так вдавалося заспокоїти собак, запевнивши, що ми не маємо проти них злих замірів. Якщо ці собаки були довірливими. Більшість домашніх собак має стосовно вовків підозри, яких не заспокоїш жодними запевненнями. А старші собаки часто неприхильно дивляться на кожну людину, що подорожує у вовчому товаристві. Не раз за нами гналися. Віт міг дарувати мені змогу спілкуватися з деякими тваринами, але не гарантував, що мене почують чи мені повірять. Собаки не дурні.

Полювання на цих відкритих просторах теж було іншим. Дрібна дичина переважно жила групами в норах, а більші тварини легко випереджали нас на великих рівних ділянках. Ми не могли полювати й подорожувати заодно. Час від часу я знаходив нестережені курники й тихцем пробирався туди, крадучи у сплячих птахів яйця. Без докорів сумління крав сливи та вишні в садах, крізь які ми проходили. Нашою найбільшою, хоч цілком випадковою здобиччю був молодий недосвідчений гараґар, різновид диких свиней, яких певні пастуші народи розводять на м’ясо. Нас не цікавило, звідки він сюди забрів. Повалили його мечем та іклами. Тієї ночі я дозволив Нічноокому нажертися досхочу, а тоді, йому на роздратування, порізав м’ясо на смужки та шматки, які сушив на сонці над маленьким вогнем. Це зайняло мені більшу частину дня, лише тоді я вдовольнився, впевнившись, що жирне м’ясо достатньо висушилось і добре збережеться. Зате наступними днями ми подорожували швидше. Коли з’являлася дичина, полювали і вбивали, але, якщо її не було, поверталися до в’яленого гараґара.

Таким робом ми мандрували вздовж Оленячої ріки на північний захід. Наблизившись до великого торгового міста над Турлейком, ми далеко обійшли його і певний час орієнтувалися тільки по зорях. Це значно більше подобалося Нічно­окому, бо в таку пору року простори, крізь які ми йшли, покривала суха трава осоки. Ми часто бачили здалеку стада овець і кіз чи більшої худоби, зрідка гараґарів. Мій контакт із пастушими народами, що йшли за цими стадами, був обмеженим, зводився до коротких оглядин того, як вони пролітають верхи на конях, або того, як палають їхні вогнища, обрисовуючи конічні намети. Вони віддавали перевагу таким наметам, коли розбивали нічні стійбища.

У ті ночі довгого чвалу ми знову ставали вовками. Я ще раз відступив до тваринного стану, але усвідомлював це й казав собі, що воно мені не завадить, доки я його розумію. Насправді ж я вважав, що таке життя пішло мені на користь. Якби я подорожував у людському товаристві, все було б куди складніше. Ми б обговорювали маршрут, забезпечення і тактику дій після приходу до Трейдфорда. Але ми з вовком попросту трюхали, ніч за ніччю, а наше життя було таким простим, як це тільки можливо. Наше братерство ставало дедалі глибшим.

Слова Чорного Рольфа глибоко закарбувалися мені в пам’яті і спонукали до роздумів. У якомусь сенсі я вважав пов’язання між мною та Нічнооким чимось самоочевидним. Колись він був вовчуком, але тепер став мені рівним. І моїм другом. Дехто каже «собака» чи «кінь», наче всі вони однаковісінькі. Я чув, як чоловік називав кобилу, що пробула в нього сім літ, «це», нібито кажучи про крісло. Я ніколи такого не розумів. Не треба бути віттером, аби пізнати дружбу з твариною і збагнути, що ця дружба така ж багата і складна, як із чоловіком чи жінкою. Коли Нюхач був моїм, то був дружелюбним, цікавським псом із хлоп’ячою вдачею. Ковалик був затятим, агресивним, мав схильність вивищуватися над кожним, хто давав йому таку змогу, його почуття гумору було досить грубуватим. Нічноокий так само відрізнявся від них, як від Барріча або Чейда. Для жодного з них не було б образою зізнання, що саме вовк був мені найближчим.

Він не міг лічити. Зате я не міг прочитати запах оленя в повітрі й відрізнити самця від самиці. Хоч і не міг планувати більше ніж на день наперед, то й я не був спроможний на вперту концентрацію при висліджуванні здобичі. Між нами були відмінності, ніхто з нас не проголошував своєї вищості. Ніхто не віддавав іншому наказів і не очікував безумовного послуху. Мої руки були придатними до усування голок дикобраза, кліщів та колючок, а ще до чухання тих місць на спині, що сильно свербіли й були особливо недоступними. Мій зріст давав мені певну перевагу під час висліджування дичини чи огляду території. Тож навіть співчуваючи мені через мої «коров’ячі зуби», слабке нічне бачення і ніс, який Нічноокий називав дерев’яною грудкою між очима, він не дивився на мене зверхньо. Ми обидва знали, що його ловецькі здібності забезпечували нам більшість м’яса, яке ми їли. Та він ніколи не шкодував мені рівної пайки. Знайдіть таке в людини, якщо зумієте.

— Сидіти, собако! — сказав я йому колись жартома.

Я саме обережно білував дикобраза-голкошерста, якого вбив палицею, коли Нічноокий уперся його піймати. Так спішно йому було дістатися до м’яса, що ми дивом не набралися голок. Він знову сів, його клуби нетерпляче смикалися.

Чого люди так говорять? — спитав мене, коли я обережно тяг за край колючу шкіру.

Як?

Наказово. Що дає людям право наказувати псові, якщо вони не зграя?

— Інколи вони зграя чи майже зграя, — задумливо сказав я вголос. Я сильно потяг шкірку, тримаючи її за пучок шерсті на животі, де не було голок, і надрізаючи вздовж відкритого шкірного покриву. Шкірка зі звуком відірвалася від жирного м’яса. — Деякі люди вважають, що мають на це право, — продовжив я за мить.

Чого? — натискав Нічноокий.

Мене здивувало, що я ніколи досі над цим не замислювався.

— Деякі люди вважають, що вони кращі за тварин, — повільно промовив я. — Що мають право їх використовувати чи наказувати їм, як забажають.

І ти так думаєш?

Я не відразу відповів на це запитання. Просунув вістря ножа вздовж лінії між шкірою і жиром, постійно натягуючи довкола лопатки тварини. Хіба ж я не їздив на коні, коли мав його? Чи ж я був кращим за коня, що змушував його підкорятися моїй волі? Полював із собаками, а зрідка з соколами. Яке право я мав їм наказувати? Врешті повільно сказав:

— Хіба ми кращі за того дикобраза, якого збираємося з’їсти? Чи це лише тому, що сьогодні ми перемогли?

Нічноокий схилив голову набік, дивлячись на ножа й руки, що очищали йому м’ясо.

Думаю, я завжди розумніший від дикобраза. Але не кращий. Мабуть, ми вбиваємо і їмо, бо можемо. З цієї ж причини, — і він ліниво витяг перед собою передні лапи, — з цієї ж причини я маю добре вимуштрувану людину, яка зчищає для мене ті колючки, щоб мені краще було їсти.

Показав мені язика. Ми обидва знали, що це лише частина відповіді на загадку. Я провів ножем уздовж хребта дикобраза, і нарешті вся шкіра знялася.

— Я маю розвести вогнище і приготувати трохи того жиру, перш ніж їсти, — мовив я, подумавши. — Інакше розхворіюся.

Просто дай мені моє, а зі своїм роби що хочеш, — велично повчив він мене.

Я зробив надріз довкола задніх лап, вивільнив зі суглобів і відтяв. Там було цілком досить м’яса для мене. Я залишив його на шкірці, а Нічноокий відтяг свою пайку та взявся трощити кості. Тим часом я розвів маленьке вогнище, насадив лапи дикобраза на рожен і залишив їх пектися.

— Не думаю, що я кращий за тебе, — тихо сказав я. — Насправді не думаю, що я кращий за будь-яку тварину. Хоча, як ти кажеш, я розумніший від декого.

Може, від дикобраза, — поблажливо зауважив він. — Але від вовка? Навряд чи.

Ми дедалі краще розуміли кожен нюанс поведінки один одного. Інколи ми несамовито вміло полювали, знаходячи найвищу радість у переслідуванні та вбиванні, цілеспрямовано й грізно прошиваючи простір. А інколи борюкалися, мов цуценята, спихаючи один одного з утоптаної стежки в чагарник, щипаючись і кусаючись на ходу, полохаючи здобич ще до того, як її побачили. Іншими днями лежали й дрімали до надвечірніх годин, тоді вставали пополювати, а вже потім рушали в дорогу. Сонце гріло нам животи чи спини, комахи бриніли, наче самі спали. Великий вовк перевертався на спину, мов цуценя, просячи, щоб я почухав йому черево та перевірив, чи у вухах немає кліщів або бліх. Чи й просто добре вичухав йому підгорля та загривок. Свіжими туманними ранками ми тулилися один до одного, зігріваючись перед сном. Часом мене будив жорсткий штурхан холодного писка у мій ніс; намагаючись сісти, я виявляв, що він навмисне став мені на волоссі, пришпиливши мою голову до землі. Іншим разом я прокидався сам і бачив, як Нічноокий сидить віддалік, оглядаючи околицю. Пам’ятаю, як бачив його таким на тлі призахідного сонця. Легкий вечірній вітерець розвівав йому хутро. Вуха нашорошені, погляд втуплений у далечінь. Тоді я відчув у ньому самотність, непідвладну нічому, що я міг йому дати. Це мене принизило, я дозволив йому залишатися, як був, навіть не потягся до нього. З певної точки зору, я для нього був не кращим за вовка.

Оминувши Турлейк і довколишні міста, ми знову повернули на північ і вийшли до Синьої ріки. Вона відрізнялася від Оленячої, як корова від баского румака. Сіра і спокійна, пливла між відкритими полями, перевалюючись сюди-туди в широкому кам’янистому річищі. З нашого боку ріки паралельно до неї біг гостинець, але йшли по ньому здебільшого кози та худоба. Ми завжди могли почути, що переганяють череду, і легко її уникали. Синя ріка не була такою судноплавною, як Оленяча, була маловоднішою і з численними піщаними мілинами, але й нею човнами перевозили товари на торг. По той бік Синьої, де містився Тілт, тяглася дорога зі жвавим рухом, було багато селищ, а навіть містечок. На деяких відтинках річки ми бачили баржі, які проти течії тягли за собою мули. Я здогадувався, що таким способом вантаж переправляють через мілини. Поселення на нашому березі ріки, здається, зводилися до поромних переправ та нечисленних торгових селищ пастухів-кочівників. Тут траплялися заїзди, кілька крамниць і жменька домів на самій околиці, але не набагато більше. Ми з Нічнооким цих поселень уникали. Кілька сіл, які ми проминули по наш бік ріки, о цій порі року стояли пусткою.

Пастухи-кочівники, які в тепліші місяці мешкали в наметах, випасали тепер свої стада на центральних рівнинах, повільно переміщаючись багатими пасовищами від водопою до водопою. Вулиці сіл і стіни збудованих із дерну домів поросли травою. У таких закинутих містечках панував мир, а все ж ця порожнеча постійно нагадувала мені про села, що зазнали піратського наїзду. Ми ніколи не зупинялися поблизу жодного з них.

Ми обидва схудли і зміцніли. Я протер своє взуття і мусив залатати його невичиненою шкурою. Так само протерті знизу холоші штанів укоротив до литок. Мені обридло часто прати сорочку; та й тепер спереду і на манжетах її вкривали брунатні плями, що залишилися від крові перекованих та нашої здобичі. Була латана і драна, як у жебрака, а нерівний колір робив її ще жалюгіднішою. Якось я запхнув сорочку до клунка і далі йшов без неї. Дні були доволі теплими, так що брак її не відчувався, а під час холодніших ночей ми постійно рухалися, і моє тіло виділяло власне тепло. Під сонцем я так засмаг, що став майже таким самим темним, як і мій вовк. Фізично я почувався добре. Не був ні таким дужим, ні таким м’язистим, як тоді, коли орудував веслом. Зате почувався здоровим, гнучким і підтягнутим. Міг цілу ніч невтомно бігти нарівні з вовком. Був швидкою скрадливою твариною, не раз довів собі власну витривалість. Відновив значну частку віри у власні сили, зруйнованої Регалом. Не те щоб моє тіло вибачило й забуло все, що зробив із ним Регал, але я пристосувався до своїх судом і шрамів. Майже залишив підземелля позаду. Не дозволяв похмурій меті затьмарити ті золоті дні. Ми з Нічнооким подорожували, полювали, спали і знову подорожували. Все було таким простим і добрим, що я забувся його цінувати. Доки не втратив.

Якось увечері ми спустилися до річки, щоб добре напитися перед початком нічної подорожі. Але, коли ми підійшли до води, Нічноокий зненацька завмер, припавши животом до землі, а водночас наставивши вуха вперед. Я пішов за його прикладом, а тоді навіть мій нечутливий ніс уловив незнайомий запах.

Що і де? — спитав я його.

Перш ніж він устиг відповісти, я вже їх побачив. Маленькі олені граціозно спускалися до води. Були не надто вищі за Нічноокого, а замість оленячих мали спіральні козячі роги, що при світлі повні глянцево виблискували чорнотою. Я знав таких створінь лише зі старого бестіарію Чейда і не міг згадати, як вони насправді називаються.

Їжа? — стисло припустив Нічноокий, а я відразу погодився.

Стежка, якою вони йшли, мала швидко привести їх до нас. Ми з Нічнооким стали на свої позиції, чекаючи. Олені наблизилися, ціла дюжина, квапливо, необережно, зачувши холодну воду. Ми пропустили вожака, чекаючи головної частини стада, де вони найбільше скупчилися. Та коли Нічноокий напружився до стрибка, то крізь ніч прокотилося довге тремке виття.

Нічноокий сів, у нього вирвалося схвильоване скавуління. Олені розпорошилися, тікаючи від нас, хоч ми обидва були надто зайняті, щоб за ними гнатися. Наша вечеря швидко перетворилася на далеке легке тупотіння. Я розгублено глянув їм услід, але Нічноокий навіть не помітив цього.

Роззявивши пащу, він видав звуки, середні між завиванням і ревом, його щелепи дрижали і працювали, наче він намагався згадати, як це подавати голос. Через струс, який передався мені від нього на звук далекого вовчого виття, моє серце ледь не вискочило з грудей. Якби це моя мати раптом покликала мене з ночі, потрясіння було б не меншим. З пологої височини на північ від нас долинула відповідь: виття і дзявкіт. До них приєднався перший вовк. Голова Нічноокого поверталася назад-уперед, він низько, гортанно скавчав. Зненацька відкинув голову назад і сам хрипко завив. Після цього оголошення запанувала раптова тиша, потім зграя знову видала поклик, не мисливський крик, а повідомлення про свою присутність.

Нічноокий поглядом попросив у мене пробачення й пішов. Я недовірливо дивився, як він біжить до пагорба. Після хвилинного здивування я схопився на ноги й рушив за ним. Він далеко мене випередив, але, помітивши це, уповільнив біг, а тоді обернувся.

Мушу йти сам, — щиро сказав він мені. — Чекай мене тут.

Обернувся, щоби бігти далі. Мене охопила паніка.

Чекай! Не можеш іти сам. Вони не наша зграя. Ми чужі, вони на тебе нападуть. Краще зовсім не йти.

Я мушу! — повторив він.

Не було сумнівів у його рішучості. Клусом побіг геть. Я кинувся слідом.

Нічноокий, прошу! — Раптом я злякався за нього, злякався того, до чого він так одержимо рвався.

Він зупинився, глянув на мене, його очі зустрілися з моїми, і цей погляд тривав дуже довго, як на вовка.

Ти розумієш. Знаєш, що так. Тепер час тобі повірити мені, як я повірив тобі. Це те, що я мушу зробити. І мушу зробити це сам.

А якщо ти не повернешся? — з раптовим відчаєм спитав я.

Ти повернувся з того міста. І я повернуся до тебе. Йди далі понад річкою. Я знайду тебе. А зараз іди. Повертайся.

Я більше не біг за ним. Він рушив далі.

Будь обережний! — послав я в ніч, услід за ним, благання, власний різновид виття. Тоді стояв і дивився, як він віддаляється від мене, могутні м’язи перекочувалися під густим хутром, хвіст рішуче витягнутий. Мені потрібні були всі мої сили, щоб стриматися і не гукнути до нього, благаючи не залишати мене самого. Я стояв, тяжко віддихуючись від бігу, і дивився, як він меншає вдалині. Він так зосередився на своєму пошуку, що я почувся покинутим і закинутим. Уперше пережив образу й ревнощі, які він відчував під час моїх занять із Веріті чи коли я бував з Моллі й наказував йому забиратися геть із моїх думок.

Це був його перший дорослий контакт із представниками власного виду. Я розумів, що він мусить їх розшукати, побачити, хто вони такі, навіть якщо ті нападуть на нього і проженуть. Це було слушно. Але всі мої страхи за нього скавуліли в мені, вимагаючи бігти за ним, бути при ньому на випадок, якби його атаковано, чи принаймні бути на належній відстані, якби він мене потребував.

Але він попросив не робити цього.

Ні. Він наказав мені не робити цього. Наказав, користаючи з того самого права на власне життя, яким користувався і я щодо нього. Коли я відвернувся і рушив у бік ріки, серце ледь не розірвалося мені в грудях. Раптом я почувся напівсліпим. Він не біг поруч зі мною чи попереду, передаючи інформацію, що мала доповнити здобутки моїх тупих органів чуття. Натомість я почув його здалеку. Відчув тремтіння очікування, страху та цікавості, яке охопило його. У цю мить він був надто зайнятий власним життям, щоб ділитися зі мною. Раптово я почав міркувати, чи не були схожими почуття Веріті, коли я на «Раріску» ганявся за піратами, а він мусив сидіти у своїй вежі, вдовольняючись тією інформацією, яку міг зібрати через мене. Я звітував якомога детальніше, чинив свідомі зусилля, щоб забезпечити йому інформаційний потік. А все-таки він мусив відчувати щось із того болісного виключення, яке зараз викликало в мене млості.

Я дістався краю річки. Зупинився там, сів і чекав його. Він сказав, що повернеться. Я дивився, як тече темна вода. Життя всередині мене скрутилося у маленький клубочок. Я поволі обернувся, глянув угору ріки. Вся охота до полювання щезла разом із Нічнооким.

Я довго сидів і чекав. Нарешті встав і пішов крізь ніч, не зважаючи ні на себе, ні на довкілля. Тихо йшов піщаним берегом річки в супроводі шуму води.

Десь далеко Нічноокий занюхав інших вовків, занюхав досить виразно й сильно, щоб знати, скільки їх і якої вони статі. Десь далеко він показався їм, не погрожуючи й не входячи між них, а просто повідомляючи, що він тут. Якийсь час вони спостерігали за ним. Великий самець зі зграї наблизився і помочився на трав’янисту купину. Тоді пазурами задніх лап проорав глибокі борозни, копняком відкинувши землю. Самиця підвелася, потяглася і позіхнула, потім сіла, зеленими очима дивлячись на Нічноокого. Двоє недорослих вовчуків перестали кусати один одного на час достатньо довгий, щоб його оглянути. Один із них рушив у бік прибульця, але низьке материнське гарчання змусило його поквапом повернутися. Знову взявся кусати свого братчика. Нічноокий сів на задні лапи, аби показати, що не має ворожих намірів, і дозволив їм оглянути себе. Худа молода самичка вискнула, напіввагаючись, тоді урвала цей звук чханням.

За якийсь час більшість вовків підвелася, і вони рушили разом. Полювати. Худа самичка зосталася з вовченятами, пильнуючи їх, доки інші не повернуться. Нічноокий завагався, тоді скромно, на належній відстані, поспішив за зграєю. Час від часу один із вовків озирався на нього. Вожак зграї часто зупинявся, щоб помочитися, а потім задніми лапами відкидав землю.

А я тим часом ішов берегом річки, вдивляючись у довколишню ніч. Місяць поволі долав свою дорогу в нічному небі. Я вийняв із клунка сушене м’ясо й жував його на ходу. Раз зупинився, щоб напитися вапнистої води. Річка у своєму кам’янистому річищі колихнулася мені назустріч. Довелося відійти від краю і йти вище, зарослим осокою берегом. Коли на овиді почало світати, я оглянувся довкола, шукаючи місце для сну. Вмостився на трохи вищому прибережному пагорбі, згорнувся клубком між густих трав. Так я зоставався невидимим, хіба що хтось наступив би просто на мене. Місце не гірше за будь-яке інше.

Я почувався дуже самотнім.

Спалося мені погано. Частина мене сиділа, спостерігаючи все ще з відстані за іншими вовками. Вони так само знали про мене, як і я про них. Не приймали мене до себе, але й не відганяли: я не наближався настільки, щоб вони мусили щось про мене вирішувати. Бачив, як вони вполювали оленя з невідомого мені різновиду. Здавався замалим, щоб усі могли наїстися. Я був голодним, але не до такої міри, щоб самому полювати. Моя зацікавленість цією зграєю була сильнішою за голод. Я сидів і дивився, як вони вкладалися до сну.

Тут мої сни покинули Нічноокого. Я знову відчув незв’язне знання, що сплю, але неспроможний прокинутися. Щось мене прикликало, зі страшною потугою тягнучи до себе. Я відповів на цей виклик, неохоче, але безсилий ухилитися. Опинився десь посеред іншого дня, пізнав до нудоти знайомий дим і крики, що хором здіймалися у блакитне небо над океаном. Ще одне місто в герцогстві Бернс змагалося і впало під ударами піратів. Я вкотре був прикликаний за свідка. Тієї ночі і майже кожної наступної війна з червоними кораблями силоміць поверталася до мене.

Ця битва і всі наступні закарбовані у глибині мого серця з невблаганними деталями. Запах, звук і дотик, я жив ними всіма. Щось у мені прислухалося, і щоразу уві сні невблаганно тягло мене до місця, де люд Шести герцогств змагався та гинув за свої домівки. Я пережив більше падінь селищ Бернсу, ніж будь-хто, що справді жив у цьому герцогстві. День за днем, намагаючись заснути, я міг у кожну мить бути прикликаним за свідка. Я не розумів логіки цього. Можливо, схильність до Скіллу дрімала в багатьох людях Шести герцогств, а перед лицем смерті та болю вони кричали до Веріті й до мене голосами, про які й не знали, що володіють ними. Я не раз відчував, що мій король теж крокує містами з нічних кошмарів, хоча ніколи більше не бачив його так виразно, як першого разу. Пізніше я згадав, як ділив сонне видіння з королем Шрюдом, коли його покликано за свідка падіння Сілбея. Відтоді я міркував, наскільки часто він мучився, ставши свідком наїздів на міста, яких не в змозі був захистити.

Якась частина мене знала, що я сплю над Синьою рікою, далеко від тієї пекельної битви, серед високої річкової трави, обвіяний чистим вітром. Та це не здавалося важливим. Істотною була нагальна реальність безперервних битв, у яких королівство Шести герцогств змагалося з напасниками. Те безіменне мале селище в Бернсі, ймовірно, не мало великого стратегічного значення, але воно впало на моїх очах, ще одна цеглина, вибита зі стіни. Коли напасники-пірати опанують узбережжя Бернсу, королівство Шести герцогств уже ніколи від них не звільниться. І вони займали те узбережжя містечко за містечком, хутір за хутором, а тим часом король сидів собі в безпечному Трейдфорді. Реальність нашої боротьби проти червоних кораблів була неминучою і невідкладною, коли я орудував веслом на «Раріску». Впродовж кількох останніх місяців, усунутий та ізольований від війни, я дозволив собі забути про людей, які щодня переживали цей конфлікт. Я став майже таким нечулим, як Регал.

Врешті-решт я прокинувся. Вечір починав уже красти барви у річки й рівнини. Я не почувався спочилим, а все ж прокинувся з полегшенням. Сів, озирнувся довкола. Нічноокий не повернувся до мене. Я ненадовго потягся до нього. «Брате», — пізнав він мене, але я відчув, що моє вторгнення його роздратувало. Він дивився, як борюкаються двоє вовчуків. Я втомлено повернувся до власної свідомості. Контраст між нашими двома життями зненацька став надто разючим, щоб навіть міркувати про нього. Напасники з червоних кораблів, перековані, Регалова зрада, навіть мій план убивства Регала раптом зробилися огидними людськими справами, які я накинув вовкові. Яким правом я дозволяв цій бридоті формувати його життя? Він був там, де йому слід бути.

Хоч як це мені не подобалося, проте завдання, яке я собі поставив, було тільки моїм.

Я намагався відпустити Нічноокого. А все-таки зоставалася вперта іскра надії. Він сказав, що повернеться. Якщо так, то це має бути його власним рішенням. Не стану кликати його до себе. Я підвівся і попрямував далі. Сказав собі, що коли він захоче до мене приєднатися, то легко мене дожене. У доланні великих відстаней вовчий клус не має собі рівних. І я не надто швидко подорожував без нього. Мені дуже бракувало його нічного бачення. Я дійшов до місця, де берег ріки опускався, перетворюючись на щось не надто краще за болото. Спершу я не міг вирішити: перетинати його чи намагатися обійти. Знав, що воно може тягтися милями. Зрештою надумав триматись якомога ближче до відкритої ріки. Я провів кепську ніч, продираючись крізь очерет і рогіз, спотикаючись об їхні переплетені корені, мої ноги частіше були мокрими, ніж сухими, і мене наполегливо переслідували комарі.

Я питав сам себе, який недоумок намагається перетнути незнайоме болото в темряві? Якщо провалюся у трясовину та втону в ній, то так мені й треба. Наді мною були тільки зорі, довкола незмінні стіни рогозу. Праворуч я бачив проблиски широкої темної ріки. Йшов проти течії. Світанок застав мене посеред маршу. Маленькі однолисті рослини з висячими коренями обліпили мої штани і взуття, груди покрилися комариними укусами. На ходу я їв сушене м’ясо. Не було де відпочити, тож я йшов далі. Вирішивши взяти з цього болота хоч щось добре, я набрав кореневищ рогозу, крізь який пробирався. Було вже пополудні, коли в річки почав з’являтися справжній твердий берег, а я ще годину підганяв себе до руху, тікаючи від мошок і комарів. Тоді змив зеленкуватий слиз зі штанів, взуття і власної шкіри та провалився в сон.

Десь далеко стояв Нічноокий. До нього підступала худа самичка, а він не рухався і не демонстрував погрози. Коли вона наблизилася, він опустився на черево, перевернувся на бік, тоді на спину й відкрив горлянку. Вона підступала ще ближче, крок за кроком. Тоді раптом зупинилася, сіла і втупилася в нього. Він легенько заскавчав. Вона відвела вуха назад, вищирилася на всі зуби, тоді відвернулася і відскочила геть. За якийсь час Нічноокий підвівся й рушив полювати на лугових мишей. Здавався задоволеним.

І знову, коли його присутність віддалилася, мене вдруге прикликано до Бернсу. Палало ще одне село.

Я прокинувся знеохоченим. Замість іти далі, розвів маленьке вогнище з плавника. Закип’ятив воду в казанку, щоб зварити кореневища, тим часом покраяв на шматки частину сушеного м’яса. Потушкував його з крохмалистими кореневищами, додав дрібку солі зі свого дорогоцінного запасу і трохи дикої зелені. На жаль, переважав вапнистий смак води. Наповнивши живіт, я витрусив свого зимового плаща, загорнувся в нього для захисту від нічних комах і знову задрімав.

Нічноокий та вожак зграї стояли, дивлячись один на одного. Їх розділяла достатня відстань, щоб у цьому не було жодного виклику, але Нічноокий тримав хвіст опущеним. Вовчий вожак був вищим і худішим за Нічноокого, мав чорне хутро. Не такий вгодований, покритий шрамами, залишеними йому боями та полюваннями. Поводився самовпевнено. Нічноокий не ворушився. За якийсь час другий вовк трохи відійшов, задер лапу на пучок трави й помочився. Потер передні лапи об траву, тоді пішов, не оглядаючись. Нічноокий сів і так і зостався, наче розмірковував.

Наступного ранку я встав і рушив далі. Нічноокий покинув мене два дні тому. Тільки два дні. Однак мені здавалося, що я вже дуже довго сам. Цікаво, а як Нічноокий мірить час нашої розлуки? Не днями і ночами. Він пішов, аби чогось довідатися, а як довідається, його час перебування вдалині від мене добігне кінця, і він повернеться. Але про що ж насправді він хотів довідатися? Як це — бути вовком між вовків, членом зграї? Якщо вони його приймуть, то що буде далі? Бігатиме з ними день, тиждень, кілька місяців? Скільки часу мине, перш ніж я зникну йому з пам’яті, загубившись у його нескінченних вчорашніх днях?

Чого б йому хотіти повертатися до мене, якщо зграя його прийме?

З часом я дозволив собі усвідомити, що моє серце зболіле і зранене так само, начеб це людський приятель проміняв мене на товариство інших. Мені хотілося завити, потягтися до Нічноокого, вилити йому свою самотність. Напруживши волю, я цього не зробив. Він не був домашнім псом, якого можна покликати свистом. Він був другом, і якийсь час ми подорожували разом. Яким правом я міг просити його відмовитися від шансу мати пару, справжню власну зграю, лише для того, щоби бути при мені? Жодного такого права не було.

Опівдні я втрапив на стежку, що бігла вздовж берега. Пізнього пополудня минув кілька малих селянських обійсть. На полях переважали дині та збіжжя. Річкова вода надходила на поля через мережу каналів. Криті дерном доми збудовано віддалік од берега ріки, мабуть, щоб уникнути повені. На мене гавкали пси, гоготіли зграї товстих білих гусей, але я не бачив жодної людини поблизу, щоб привітатися з нею. Стежка розширилася, перетворилася на гостинець, на ньому з’явилися сліди возів.

Сонце з чистого синього неба било мені по спині й по голові. Високо вгорі я почув пронизливий крик яструба — кі, кі! Глянув на нього — його крила були розпростерті й нерухомі, наче він перепливав небо. Знову крикнув, склав крила і впав униз, мені назустріч. Мабуть, запримітив якогось малого польового гризуна і пірнув за ним. Я дивився, як він наближається до мене, і лише в останню мить збагнув, що справжня його мета — я сам. Коли він розклав крила, я підняв руку, щоб затулити обличчя. Відчув потік повітря, коли він уповільнював політ. Як на птаха такого розміру, він досить легко сів на моє підняте передпліччя. Його кігті болісно вп’ялися мені в тіло.

Першою моєю думкою було те, що це навчений, але здичавілий птах, який побачив мене й чогось вирішив повернутися до людей. Смуга шкіри, що звисала з однієї з його лап, могла бути залишком пут. Він, кліпаючи, сидів у мене на передпліччі, чудовий птах, хоч куди глянь. Я відвів руку, на якій він сидів, подалі, щоб краще роздивитися. Шкіряна смуга на його лапі притримувала маленький сувій пергаменту.

— Можна подивитися? — вголос спитав я.

Він повернув голову на мій голос і глянув на мене блискучим оком. Це був Іній.

Стара кров.

Я не міг вивідати в нього нічого іншого, але цього вистачило.

В Оленячому замку я так і не навчився добре вправлятися з птахами. Нарешті Барріч наказав мені дати їм спокій, бо моя присутність їх непокоїла. Втім, я обережно потягся до його палюче-яскравого розуму. Він здавався спокійним. Мені вдалося витягти маленький сувій. Птах ворухнувся на моєму передпліччі, вбиваючи кігті у свіжу плоть. Тоді без попере­дження здійняв крила і стрімко рвонувся вгору. Піднявся спіраллю, сильно б’ючи крилами, щоб набрати висоти, знову скрикнув своє високе «кі, кі» та ковзким рухом щез із неба. На пам’ять про нього мені зостався кривавий слід у місці, де кігті впивалися в тіло, та дзвін у вусі від биття його крил. Я глянув на своє проколене передпліччя. Тоді цікавість змусила мене зазирнути в сувій. Звістки розносили голуби, а не яструби.

Письмо було старосвітським — дрібним, тонким і плутаним, як павутина. Блиск сонця ще утруднював читання. Я сів край дороги і притінив сувій рукою, щоб придивитися. Перші слова змусили моє серце завмерти: «Стара кров вітає Стару кров».

Решту було тяжче розібрати. Сувій був подертий, орфографія химерна, слів якомога менше. Пересторога походила від Голлі, хоча писав, здається, Рольф. Король Регал полює тепер на Стару кров. Пійманим обіцяє гроші, якщо вони допоможуть у пошуках пари з вовка і людини. Вони підозрюють, що королю потрібен я і Нічноокий. Тим, хто відмовляється, Регал погрожує смертю. Далі ще щось, наче вони передали мої прикмети іншим зі Старої крові та просили допомогти, чим зуміють. Решта сувою була надто пошарпана, аби її прочитати. Я сховав сувій за пояс. Здавалося, що ясний довколишній день миттю оточила темрява. Отже, Вілл доповів Регалові, що я й досі живий. Регал настільки мене боявся, що пустив усі засоби в рух. Може, й добре, що ми з Нічнооким на якийсь час розлучилися.

Як посутеніло, я піднявся на невисокий пагорб на березі річки. Переді мною, втиснувшись у закрут ріки, світили якісь не надто численні вогні. Мабуть, чергове торгове селище чи поромна переправа, що дає змогу хліборобам і чередникам легко перетнути річку. Я дивився на ці вогники, йдучи їм назустріч. Попереду гаряча їжа, люди і притулок на ніч. Якби я хотів, то міг би зупинитися і перекинутися словом з тамтешнім людом. Усе ще мав кілька монет, які міг назвати власними. Позаду мене не було жодного вовка, який міг би викликати питання, Нічноокий не ховався б надворі, сподіваючись, що жоден пес його не занюхає. Я не мав ким клопотатися, крім себе самого. Що ж, може, я так і зроблю. Може, зупинюся, вип’ю чарчину і трохи порозмовляю. Може, довідаюсь, як далеко звідси до Трейдфорда, послухаю пліток, що там діється. Настав час складати справжній план, як учинити з Регалом.

Настав час покладатися лише на себе.

Моя сорочка цілковито змінила форму, так довго пролежавши у клунку. Попри це, я натягнув її, трохи кривлячись від затхлого запаху. Слабкий дух диму й куди сильніший — плісняви. Вона відвологла. Я переконав себе, що просто неба запах розвіється. Зробив, що зміг, з волоссям і бородою. Себто зачесав волосся і зв’язав його ззаду у хвіст, а бороду пригладив пальцями. Борода була мені ненависною, та ще ненависнішою думка про щоденне гоління. Я покинув берег річки, спершу влаштувавши собі коротке обмивання, і рушив у бік міських вогнів. Цього разу я вирішив краще приготуватися. Вибрав собі ім’я Джорі. Я був солдатом, умів поводитися з кіньми та з пером, але втратив домівку під час піратського наїзду. Намірився рушити до Трейдфорда, щоб розпочати життя заново. Це була роль, яку я міг зіграти переконливо.

Коли останнє сонячне світло згасло, у прирічковому містечку запалили більше ліхтарів, і я побачив, що дуже помилився щодо його розміру. Міська територія тяглася далеко від берега. Я занепокоївся, але впевнив себе, що перехід через місто куди коротший, ніж дорога в обхід. Без Нічноокого поблизу я не мав причини додавати ті зайві милі та години до свого шляху. Підніс голову і, прибравши впевненого вигляду, рушив уперед.

Місто було куди жвавішим після настання сутінків, ніж більшість місцевостей, де я бував. У юрбі, що гуляла вулицями, відчувався святковий дух. Більшість прямувала до центру міста, а підійшовши ближче, я побачив смолоскипи, людей у яскравих шатах, почув сміх і звуки музики. Одвірки заїздів оздоблено квітами. Я дістався ясно освітленої площі. Там лунала музика, люди, що прагнули розваги, танцювали. Розставлено бочки з напоями, поверх них — столи з хлібом і плодами. На вигляд їжі мені потекла слина, а особливо чудово пахнув хліб, надто ж для того, хто так довго без нього обходився.

Я пристав на краю натовпу й довідався, що міський капаман святкує свій шлюб — звідси ці танці та розваги. Я здогадався, що капаман — якийсь шляхетський титул у Ферроу і що до цього конкретного капамана люди прихильні через його щедрість. Якась старша жінка, помітивши мене, підійшла і ткнула мені в долоню три мідяки.

— Йди, юначе, до столів і підкріпися, — добродушно сказала вона мені. — Капаман Логіс розпорядився, щоб у його шлюбну ніч усі святкували разом із ним. Їжа на те, щоб усі нею ділилися. Ну ж бо, не соромся.

Вона заспокійливо поплескала мене по плечі, ставши нав­шпиньки, щоб це зробити. Я почервонів через те, що мене прийняли за жебрака, але вирішив, що краще їй не заперечувати. Якщо вона так про мене подумала, то саме такий у мене вигляд, і ліпше мені поводитися відповідно. Все-таки, всунувши ті три мідяки у капшук, я почував дивну провину, наче виманив їх хитрістю. Як вона мені порадила, підійшов до столу і приєднався до низки тих, що отримували хліб, плоди та м’ясо.

При столах розпоряджалося кілька молодих жінок, одна з них наклала для мене їжі на дощечку-піднос і квапливо передала через стіл, наче уникаючи ближчого контакту зі мною. Я подякував, що викликало у її подруг хихотіння. Вона здавалася такою ображеною, наче я прийняв її за вуличну дів­ку, тож швидко звідти забрався. Знайшов куток столу, де ніхто не сидів, і зауважив, що ніхто не сідає поблизу мене. Хлопчина, який забирав кухлі та наповнював їх елем, дав мені один і достатньо зацікавився мною, щоб спитати, звідки я прийшов. Я відповів тільки, що йду до верхів’я ріки, аби знайти роботу, і спитав, чи знає він когось, хто б рядив робітників.

— О, то це тобі потрібен ярмарок рядіння вгору по річці, у Трейдфорді, — по-панібратському сказав він мені. — Менше ніж день ходи звідси. О цій порі року можеш знайти роботу на жнивах. А як ні, завжди залишається будова великого Королівського кола. Там візьмуть кожного, хто може підняти камінь чи махати лопатою.

— Велике Королівське коло? — перепитав я.

Хлопець схилив голову в мій бік.

— Щоб усі були свідками того, як вершиться королівська справедливість.

Тоді хтось його покликав, помахуючи кухлем, а я зостався сам і взявся їсти та міркувати. «Там візьмуть кожного». Тож такий я видався чудний і химерний. Що ж, на це нічим не зарадиш. Їжа смакувала напрочуд. Досі я майже забув пишноту й запах доброго пшеничного хліба. Те, як він перемішався з гострим м’ясним соком на моїй дощечці, зненацька нагадало мені кухарку Сару та її гостинну кухню. Десь у Трейдфорді, вгору по річці, вона зараз вимішує тісто, а може, шпигує прянощами м’ясо, перш ніж вкласти його до одного з великих чорних казанів і добре накрити, щоб воно всю ніч повільно пеклося на вугіллі. Так, а в Регалових стайнях Гендз робить останній вечірній обхід, як робив його в Оленячому замку Барріч, щоб перевірити, чи кожна тварина має чисту воду й чи кожне стійло надійно замкнене. Ще б там мало бути не менше ніж дюжина інших стайничих з Оленячого замку, чиї обличчя і серця я добре вивчив за роки, проведені разом з ними в Баррічевому володінні, під його опікою. Домашню челядь Регал теж забрав з Оленячого замку. Там, ймовірно, була майстриня Гесті, Брант, Ловден і…

Мене раптом охопила самота. Як добре було б їх побачити, спертися об стіл і слухати нескінченні плітки кухарки Сари або горілиць лежати на горищі поруч із Гендзом та вдавати, наче я вірю його несамовитим історіям про жінок, яких він нібито уклав до ліжка, відколи ми востаннє бачилися. Я намагався уявити реакцію майстрині Гесті на мій теперішній одяг і піймав себе на усмішці. От би вона обурилася через такий скандальний проступок.

Мої мрії перебив чоловік, що одну за одною вивергав із себе грубі лайки. Найп’янючіший матрос, якого я знав, не осквернив би так весільної учти. Я не був єдиним, хто обернувся. На мить нормальні розмови припинилися. Я дивився на те, чого раніше не зауважив.

Скраю площі, куди не сягало світло смолоскипів, стояв віз із запряженими в нього кіньми. На возі була клітка, а в ній троє перекованих. Нічого більше я не зумів розгледіти, лише те, що їх троє і що вони непомітні для мого Віту. Жінка-візнича підійшла до клітки з палицею в руці. Гучно гримнула нею об ґратки клітки, наказуючи тим усередині сидіти тихо, а тоді повернулася до двох молодиків, що ошивалися позаду воза.

— І ви відійдіть від них, неотеси! — збештала вона їх. — Вони для Королівського кола, там знайдуть кару чи милість. А до того часу дайте їм спокій, затямили? Лілі! Лілі, принеси-но сюди кості з печені і дай їх отим сотворінням. А ви, кажу вам, геть від них! Не чіпайте їх!

Два молодики відступили перед її грізною палицею, сміючись і піднявши руки вгору.

— Не розумію, чого ми не можемо спершу з ними порозважатися, — вперся вищий молодик. — Я чув, що у Рандсфорді будують власне коло справедливості.

Другий хлопець влаштував ціле видовище, напинаючи мускули на плечах.

— Cам я волію Королівське коло.

— Як чемпіон чи як в’язень?! — гукнув хтось глузливо.

Обидва юнаки засміялися, вищий жартома пхнув свого товариша.

Я стояв як укопаний. У мені наростала нудотна підозра. Королівське коло. Перековані та чемпіони. Я згадав, наскільки жадібно Регал спостерігав за побоями, яких його люди завдавали мені, коли я стояв посеред їхнього кола. Моє тіло задерев’яніло. Тим часом жінка на ім’я Лілі підійшла до воза й дала в’язням повну миску м’ясних костей. Ті кинулися на них, б’ючись і гаркаючи один на одного, бо кожен намагався захопити собі найбільше здобичі. Довкола воза стояло чимало людей. Сміялися, показували пальцями. Я дивився з огидою. Хіба ж вони не розуміють, що цих нещасних перековано? Вони не були злочинцями. Були чоловіками й синами, рибалками і хліборобами з Шести герцогств. Завинили тільки тим, що втрапили в полон червоних кораблів.

Я не лічив, скількох перекованих убив. Я чув до них відразу, це правда. Але таку саму відразу я відчував на вигляд ноги, враженої гангреною, чи пса, настільки коростявого, що на це вже немає ліків. Убивство перекованих не мало нічого спільного з ненавистю, карою чи справедливістю. Смерть була для них єдиним порятунком, і слід було завдати її настільки швидко, наскільки це можливо, з милосердя до сімей, що їх любили. А ці молодики говорили й поводилися так, наче вбивання цих нещасних було якоюсь розвагою. Я дивився на клітку, ледь стримуючи млості.

Я знову повільно сів на своє місце. На моєму підносі все ще була їжа, але апетит на неї зник. Здоровий глузд підказував мені, що маю їсти, доки є така нагода. Якусь мить я дивився тільки на піднос. Змусив себе їсти.

Підвівши очі, я помітив, що обидва молодики витріщаються на мене. Я ненадовго зустрівся з ними поглядом, тоді згадав, за кого себе видаю, і опустив очі. Здається, мій вигляд дуже їх насмішив, тож підійшли, хитаючись, і сіли — один навпроти, а другий поруч, неприємно близько до мене. Той другий зіграв спектакль, морщився, затуляв носа й рота, щоб розвеселити свого товариша. Я побажав їм обом доброго вечора.

— Може, для тебе це й добрий вечір. Відколи ти не їв так, га, жебраче? — Це той, що навпроти мене, незграбний здоров’яга з волоссям, як клоччя, та обличчям, густо обліп­леним веснянками.

— Це правда, і дякую вашому капаманові за щедрість, — спокійно відповів я.

Вже шукав способу, як від них звільнитися.

— Отож. Що привело тебе до Пома? — спитав другий. Був вищим за свого вайлуватого товариша, мускулистішим.

— Шукаю роботи. — Я зазирнув просто в його бліді очі. — Я чув, що у Трейдфорді бувають ярмарки рядіння.

— А на яку роботу ти рядишся, жебраче? На городнє опудало? А може, своїм смородом проганятимеш пацюків з людських домівок?

Він поклав лікоть на стіл, надто близько до мене, тоді, спершись на нього, похилився вперед, наче хотів продемонструвати мені напружені м’язи передпліччя.

Я зробив глибокий подих, тоді ще один. Почуття, яке мене охопило, давно вже до мене не приходило. Це було щось на краю страху і того невидимого тремтіння, що затоплювало мене, коли мені кидали виклик. Я знав, що інколи воно переходило в дрощі, які віщували напад. Але в мені наростало ще щось, я майже забув, як воно, — почувати це. Гнів. Ні, шаленство. Бездумне нестямне шаленство, що давало мені силу здійняти сокиру й відпанахати супротивникові руку з плечем або ж кинутися на ворога й видушувати з нього життя, хай як він тебе лупцює, доки ти це робиш.

Його повернення я привітав із трепетом і задумався, чим воно викликане. Спогадами про друзів, відібраних у мене назавжди, сценами битв, які я останніми днями так часто бачив у Скілл-снах? Байдуже. Я відчував тягар меча при стегні, але навряд чи ті телепні помітили його і здогадуються, як я можу ним скористатися. Вони, ймовірно, ніколи не махали жодним клинком, окрім як косою, не бачили іншої крові, крім як із курчати чи корови. Ніколи не прокидалися вночі від собачого гавкоту і не намагалися здогадатися, чи це наближаються пірати, не поверталися додому з цілоденної риболовлі, молячись, щоб, обігнувши мис, побачити неушкоджене місто. Сільські хлопці, що у блаженному невіданні жили в достатку м’якого прирічкового краю, далеко від битв, які вело узбережжя, і не мали кращого способу довести свою вартість, окрім як чіплятися до незнайомця чи насміхатися з ув’язнених у клітці людей.

Хай би всі хлопці Шести герцогств жили в такому невіданні.

Я здригнувся, коли Веріті поклав мені руку на плече. Ледь не озирнувся. Натомість сидів нерухомо, навпомацки шукаючи його, але не знайшов нічого. Нічого.

Я не міг упевнено сказати, що ця думка прийшла від нього. Може, це було моє власне побажання. А все-таки так скидалася на його думки, що я не міг сумніватися в її походженні. Мій гнів зник так само раптово, як раптово ці двоє його розбудили, і я глянув на них з певним здивуванням, вражений уже тим, що вони й досі там. Хлопчаки, так, не більше, ніж великі хлопчаки, не знають спокою, прагнуть повеличатися. Нетямущі й нечулі, як часто молоді люди. Що ж, я не дам їм нагоди випробувати свою мужність і не проллю їхньої крові в пісок на весіллі їхнього капамана.

— Здається, я тут загостювався, — сказав поважно і встав з-за столу.

З’їв я доволі і знав, що не потребую кухля пива, який, наполовину повний, стояв біля підноса. Бачив, як молодики зміряли мене поглядом, коли я підвівся, помітив, як жахнувся один, побачивши меч у мене при боці. Другий встав, наче бажаючи кинути виклик мені вслід, та я бачив, як його приятель ледь похитав головою. Втративши кількісну перевагу, бравий селянський хлопець пропустив мене, щирячись і сахаючись, наче уникаючи забруднитися через мою присутність. Було напрочуд легко проігнорувати цю образу. Я не відступив від них, а просто розвернувся і рушив у темряву, подалі від розваг, танців і музики. Ніхто не пішов за мною слідом.

Я крокував у бік набережної, тим часом у мені наростав потяг до мети. Отже, я недалеко від Трейдфорда, недалеко від Регала. Я відчув раптове бажання приготуватися до зустрічі з ним. Найму на ніч кімнату в заїзді, заїзді з лазнею, скупаюся і поголюся. Хай гляне на мене, на шрами, які мені залишив, і знає, хто його вбив. А пізніше? Якщо я ще житиму, коли настане те пізніше, і якщо хтось мене пізнає, то хай так і буде. Хай стане відомим, що Фітц повернувся з могили, аби звершити королівську справедливість над тим, хто називає себе королем.

Так зміцнивши серце, я проминув два заїзди. З одного долинули вигуки: це могла бути або бійка, або витівки веселого товариства — у кожному разі я там добре не висплюся. У другому запався ґанок, двері криво висіли на завісах. Я вирішив, що це не віщує добре доглянутих ліжок. Вибрав натомість заїзд, на вивісці якого був намальований казанок, а над дверима горів смолоскип, аби подорожній знав, куди йому йти.

Як більшість великих домів у Помі, заїзд споруджено з річкового каменю та вапняного розчину, підлога теж була кам’яною. При кінці кімнати містився великий камін, але там горів лише літній вогонь, його вистачало хіба що на те, аби обіцяний казанок з душениною умлівав на повільному вогні. Попри мою недавню трапезу, душенина смачно мені запахла. При шинквасі було тихо, більшість клієнтури подалася на весільну урочистість капамана. Господар заїзду здавався дружелюбним, але на мій вигляд зморщив брови. Я поклав на стіл перед ним срібняка, щоб його заспокоїти.

— Я хотів би кімнату на ніч і купіль.

Він із ваганням глянув на мене.

— Спершу купіль! — заявив твердо.

Я усміхнувся.

— Жодних проблем, добрий пане. Ще й вбрання виперу, не бійтесь, що занесу бліх у постіль.

Господар неохоче кивнув і послав хлопця-слугу до кухні по гарячу воду.

— Тож ти здолав далеку дорогу? — сказав він із чемності, ведучи мене до лазні позаду заїзду.

— Далеку дорогу, та й не завжди битим шляхом. Але у Трейдфорді мене чекає робота, тож я хотів би справити щонайкраще враження, коли туди дістануся. — Я посміхнувся, кажучи ці слова, задоволений їхньою правдивістю.

— О, чекає робота. Розумію, так, розумію. Звісно, найкраще показатися чистим і спочилим. У кутку горщик із милом, не соромся з нього користати.

Перш ніж він пішов, я попрохав ще дозволу скористатися бритвою, бо в купальні було дзеркало. Він охоче забезпечив мене цим приладдям. Хлопець приніс мені бритву з першим відром гарячої води. Доки він наповнював ванну, я вкоротив бороду, щоб можна було її зголити. Хлопець запропонував випрати моє вбрання за додатковий мідяк, а я був тільки радий погодитися на це. Забрав у мене одяг, зморщивши носа. З цього я зрозумів, що пахнув куди гірше, ніж припускав. Очевидячки, мій перехід через болото залишив по собі більше слідів, ніж я гадав.

Я гаяв час, поринаючи в гарячу воду, щедро милячись м’яким милом із горщика, а тоді енергійно розтираючись, перш ніж сполоснути його. Мив волосся доти, доки піна не стала білою, а не сірою. Після мене вода у ванні була густішою за вапнисту воду з річки. Цього разу я голився так повільно, що затявся лише двічі. Зачесавши волосся назад і зв’язавши його вояцьким хвостом, я глянув у дзеркало і побачив там обличчя, яке насилу пізнав.

Минули місяці, відколи я востаннє себе бачив, а й то у маленькому дзеркальці Барріча. Обличчя, що глянуло зараз на мене, було худішим, ніж я сподівався, і випнуті вилиці робили його схожим на портрет Чівелрі. Біле пасмо волосся над моїм чолом зосталося, воно мене старило й нагадувало про слід, залишений росомахою. Лоб та щоки засмагли під літнім сонцем, але на місці зголеної бороди обличчя було блідішим, тож нижня половина шраму на щоці здавалася помітнішою за верхню. Наскільки я міг розгледіти свої груди, ребер у мене наче побільшало. Там, звісно, були м’язи, але жиру замало, щоб змастити сковорідку, — як казала колись кухарка Сара. Постійні мандри і здебільшого м’ясний раціон залишили на мені свій слід.

Я відвернувся від дзеркала, криво посміхаючись. Мої побоювання, що перший стрічний, який бачив мене раніше, негайно мене розпізнає, розвіялись, як дим. Я й сам насилу себе пізнавав.

Одягся у зимові речі, щоб дістатися кімнати. Хлопець-слуга запевнив, що решту мого вбрання повісить біля каміна і зранку доставить просушеним. Показав мені мою кімнату й залишив із побажанням доброї ночі та свічкою.

Кімната була скупо обставлена, зате чиста. Там стояло чотири ліжка, але я був єдиним гостем, що мене тішило. Одне вікно, на літо з відчиненими віконницями і незанавішене. Від річки віяв нічний вітерець, заповнюючи кімнату прохолодою. Якийсь час я стояв, вглядаючись у темряву. Дивлячись угору річки можна було розгледіти вогні Трейдфорда. Це було велике місто. Вогні кидали ясні плями на дорогу між Помом і Трейдфордом. Тепер я перебував у густо заселеному краї. «Просто щастя, що подорожую сам», — твердо сказав я собі й відштовхнув геть укол втрати, яку відчував щоразу, подумавши про Нічноокого. Закинув свій клунок під ліжко. Покривала на ліжку були грубими, але пахли чистотою, так само як і набитий соломою матрац. Після місяців спання на землі постіль здалася мені майже такою ж м’якою, як і моя давня перина в Оленячому замку. Я задув свічку і вклався, сподіваючись одразу ж заснути.

Натомість вдивлявся у темну стелю. Десь здалеку долинав веселий гамір. Зблизька — вже майже забуті звуки: скрипіння, з яким осідав будинок, шум людських рухів у інших кімнатах заїзду. Вони непокоїли мене, як ніколи не непокоїли шум вітру у вітті дерев чи хлюпання річки поблизу мого привалу. Я боявся істот власного виду куди сильніше, ніж будь-яких загроз у світі природи.

Мої думки помандрували до Нічноокого, аби впевнитися, що він робить і чи в безпеці він цього вечора. Я почав шукати його Вітом, але стримався. Завтра буду в Трейдфорді, маю зробити те, в чому він мені не допоможе. Ба більше, я був на території, куди він не зможе безпечно до мене дістатися. Якби завтра я добився успіху, вижив і рушив до гір шукати Веріті, то міг сподіватися, що він мене згадає і приєднається до мене. Але якщо завтра я помру, то краще йому бути там, де він і був. Хай спробує пристати до власного племені, хай має власне життя.

Дійти цього висновку й розпізнати правильність мого рішення було дуже легко. Твердо його триматися — куди важче. Не слід було мені платити за це ліжко. Коли б я всю ніч ішов, то відпочив би краще. Я почувався самотнішим, ніж будь-коли за все своє життя. Навіть у Регалових підземеллях, перед лицем смерті, мені вдавалося дотягтися до свого вовка. Зараз, цієї ночі, я самотньо обдумував убивство, якого не міг детально запланувати зі страху, що Регала охоронятиме група скіллерів, про здібності яких я міг лише здогадуватися. Попри теплу літню ніч, мене щоразу проймало морозом і кидало в млості, досить було подумати про це. Однак це не схитнуло моєї рішучості вбити Регала, а тільки відібрало певність, що мені все вдасться. Зоставшись сам, я не надто добре справлявся, але вирішив завтра діяти так, щоб Чейд мною пишався.

Розмірковуючи про групу Скіллу, я відчув нудотну певність, що помилився у виборі стратегії. Я прибув сюди з власної волі чи це Вілл у витончений спосіб вплинув на мої думки, переконавши, наче бігти до нього — це найбезпечніша річ? Вілл напрочуд тонко поводився зі Скіллом. Його дотик був так підступно легким, — майже невідчутним. Раптом я запрагнув вдатися до Скіллу, потягтися ним назовні, щоб перевірити, чи відчую я, що він за мною стежить. Тоді набрав певності, що цей мій імпульс поскіллити насправді був впливом Вілла на мене, він спокушав мене відкрити перед ним свій розум. І так мої думки пливли, стискаючись у дедалі тісніші спіралі, аж доки я не відчув, з яким задоволенням він за мною стежить.

Нарешті після півночі я провалився в сон. Без жодних сумнівів відкинув болісні думки, пірнув у сон, мов нурець, що замірився сягнути дна глибини. Надто пізно збагнув імперативну владність цього занурення. Я б змагався, коли б спромігся згадати, як це робиться. Натомість розпізнав, що довкола мене завіси та трофеї, які прикрашали велику залу Ріплкіпа, головного замку герцогства Бернс.

Великі дерев’яні двері схилилися на своїх завісах, розчахнуті навстіж, ставши жертвою тарана, що лежав посеред їхньої пройми, зробивши свою страшну роботу. В повітрі зали густо висів дим, звиваючись довкола знамен давніх перемог. Мертві тіла стосом лежали там, де борці намагалися відвернути потік напасників, якого не стримали тяжкі дубові дош­ки. За цією стіною з жертв різні ще тримався стрій воїнів Бернсу, та в ньому вже зроблено численні пробоїни. У самому центрі бойової групки був герцог Бронді, обабіч нього — його молодші доньки, Целеріті та Фейт. Змахували мечами, даремно намагаючись захистити батька від ворожого натиску. Обидві билися зі вправністю й затятістю, яких я за ними не підозрював. У парі скидалися на добірних яструбів, їхні обличчя обрамляло коротке й блискуче чорне волосся, темно-сині очі звузилися від ненависті. Але Бронді не хотів, щоб його захищали, не хотів піддатися убивчій хвилі піратів. Поплямлений кров’ю, широко розставивши ноги, обіруч тримав бойову сокиру.

Попереду, на підлозі, під захистом змаху сокири герцога лежало тіло його старшої доньки і спадкоємиці. Удар меча глибоко врубався між її плечем та шиєю, розщепивши хребет, перш ніж розтрощити груди. Була мертвою, безнадійно мертвою, але Бронді не відступив від її тіла. По його вкритих кров’ю щоках текли сльози. Груди з кожним подихом роздималися, наче ковальський міх, подерта сорочка не прикривала старий, але мускулястий торс. Стримував двох мечників, один із яких був палким молодиком, що всім серцем прагнув перемогти герцога, другий — змією в людській подобі. Тримався осторонь від натиску битви, а його довгий меч готовий був використати кожен отвір, створений молодиком.

За частку секунди я збагнув це все, як і те, що Бронді довго не витримає. Топорище сокири було слизьким від крові, він дедалі слабше тримав його, а кожен ковток повітря, який утягував до сухого горла, був сам по собі мукою. Був старим чоловіком, мав зламане серце і знав, що навіть якби він вижив у цій битві, то все одно Бернс втрачено, здобуто червоними кораблями. Моя душа заридала над його нещастям, але він зробив той один неможливий крок уперед і опустив сокиру, обірвавши цим життя палкого молодика, з яким змагався. У мить, коли його сокира рубонула напасника, другий чоловік ступив у прогалину, що постала на пів секунди, і встромив клинок у груди Бронді. Старий герцог слідом за своїм мертвим супротивником упав на закривавлений камінь твердині.

Целеріті, зайнята власним супротивником, на мить повернулася на болісний крик сестри. Пірат, з яким вона билася, скористався нагодою. Його тяжча зброя обкрутилася довкола її легшого клинка й вирвала зброю їй з рук. Вона відсахнулася від його люто вдоволеного вищиру, відвернула голову від своєї смерті й побачила, як убивця її батька хапає Бронді за волосся, готуючись відрубати його голову як трофей.

Цього я витримати не міг.

Я рвонувся до сокири, яку випустив Бронді, ухопився за її слизьке від крові топорище так, наче потис руку старого друга. Сокира здавалася незвично важкою, але я підняв її, заблокував меч свого супротивника, а тоді, провівши комбінацію, яка змусила б Барріча мною пишатися, з подвійною силою відбив удар, скерувавши власний клинок ворога йому в обличчя. Трохи здригнувся, відчувши, як кості його обличчя подалися під цим ударом. Бракувало часу, щоб міркувати про це. Рвонувся вперед, потужно рубонув сокирою, відтявши руку чоловіка, що намагався забрати голову мого батька. Сокира гримнула у кам’яні плити підлоги, відлуння удару дрожем пройшло вздовж моїх рук. Зненацька мене залила кров — це меч Фейт розорав кисть її противника. Він нависав наді мною, тож я підібгав плече, перекотився і схопився на ноги, провівши лезом сокири йому по животу. Він випустив клинок, ухопився за нутрощі, що виливалися йому з тіла, і впав.

У нашій маленькій бульбашці битви настала божевільна мить цілковитої нерухомості. Фейт вдивлялася у мене згори вниз зі здивованим виразом обличчя, який невдовзі перемінився на тріумфальний, а тоді йому на зміну прийшов найчистіший біль.

— Не можемо дозволити їм забрати тіла! — зненацька проголосила вона.

Різко здійняла голову, а її коротке волосся розвівалося, як грива бойового румака.

— Бернсе! До мене! — гукнула вона, а нотку наказу в її голосі годі було сплутати з чимось іншим.

Я глянув угору, на Фейт. Моє видіння блякло, на мить роздвоїлося.

— Хай живе герцогиня Бернська! — привітала сестру дещо спантеличена Целеріті.

Я став свідком того, як сестри обмінялися поглядами, що підказували: жодна з них не сподівалася пережити цього дня. Тут група воїнів Бернсу вирвалася з битви і приєдналася до них.

— Мій батько та моя сестра. Заберіть їхні тіла! — наказала Фейт двом чоловікам. — Решта до мене!

Целеріті схопилася на ноги, здивовано глянула на тяжку сокиру і схилилася, щоб змінити зброю на звичний меч.

— Туди, ми потрібні там, — проголосила Фейт, показуючи, а Целеріті поспішила за нею, аби втримати лінію бою на час, достатній, щоб їхні люди могли відступити.

Я дивився, як відходить Целеріті, жінка, якої я не кохав, але якою завжди захоплюватимуся. Усім серцем прагнув піти за нею, але тут сцена почала вислизати від мене, все перетворилося на дим і тіні. Хтось піймав мене й витяг.

Це було нерозумно.

Голос у моїй голові звучав дуже задоволено. «Вілл!» — з розпачем подумав я, а серце рвалося мені з грудей.

Ні. Але це міг бути й він. Фітце, ти неакуратно ставиш стіни. Не можеш дозволити собі цього. Хай як вони нас кличуть, мусиш бути обачним.

Веріті штовхнув мене, метнув геть, і я відчув, як плоть власного тіла знову мене приймає.

— Але ж ви це робите, — запротестував я, проте почув тільки слабкий звук власного голосу в кімнаті заїзду. Розплющив очі. За єдиним вікном кімнати панувала темрява. Я не міг сказати, хвилини пройшли чи години. Знав лише те, що вдячний за ту темряву, яка зосталася для сну, бо страхітлива втома, навалившись на мене, не дозволяла думати ні про що інше.

Доки посутеніло, я досить детально вивчив зовнішній окіл королівської садиби. Виявив, що будь-хто може вільно прогулюватися нижчими стежками, милуючись водограями та садами, тисовими живоплотами й каштанами. Багато гарно виряджених людей так і робило. Більшість із них дивилася на мене неласкаво та несхвально, кілька з жалістю, а один зустрінутий мною стражник у формі суворо мені зауважив, що в королівських садах заборонено жебрати. Я запевнив його, що прийшов сюди лише побачити чудеса, розповіді про які так часто чув. Він, зі свого боку, натякнув, що розповідей про сади з мене достатньо, і вказав найкоротшу дорогу до виходу. Я вельми покірно йому подякував і пішов собі. Він стояв та дивився, як я йду, аж доки стежка не довела мене до кінця живоплоту і я не зник йому з очей, повернувши за ріг.

Наступна моя вилазка була обережнішою. Якийсь час гадав, чи не напасти мені на одного з молодих шляхтичів, що прогулювалися між квітів і травників, та скористатися з його вбрання, але вирішив цього не робити. Малоймовірно, щоб я знайшов когось настільки худого, аби його одяг добре мені пасував, а модні шати, які вони всі носили, вимагали довгого шнурування барвистими стрічками. Сумніваюся, чи зумів би я натягти на себе одну з тих сорочок без допомоги лакея, не кажучи вже про те, як зняти її з тіла безтямного чоловіка. Брязкання срібних амулетів, нашитих на мереживо, що звисало з манжет, однаково не сприяло тихій роботі убивці. Натомість я поклався на прикриття товстих рослин дов­кола низьких стін і поступово піднявся на пагорб.

Наприкінці я наткнувся на стіну з гладко тесаного каменю, що оббігала вершину пагорба. Була хіба трохи вища, ніж може сягнути високий чоловік у стрибку. Не думаю, що цю стіну заплановано як серйозну перепону. Вздовж неї не було насаджень, але пеньки давніх стовбурів і коріння підказували, що колись її оздоблювали кущі та виткі лози. Я міркував, чи це не Регал наказав її очистити. За стіною я бачив вершечки численних дерев, тож вирішив, що зумію сховатися між ними.

Більшу частину того, що зосталося від пополудня, я витратив на обхід стіни, не виходячи на відкриті місця. У ній було кілька воріт. При одних, розкішних і головних, стояли стражники у формах, вони вітали людей в екіпажах, коли ті в’їжджали та виїжджали. Судячи з числа таких екіпажів, цього вечора планувалося якесь свято. Один зі стражників обернувся й хрипко засміявся. Волоски на карку стали мені дибки. Якийсь час я стояв, завмерши, виглядаючи зі своєї схованки. Чи я вже бачив його обличчя раніше? Здалеку складно було сказати напевно, але ця думка викликала в мене дивну суміш страху та гніву. «Регал», — нагадав я собі. Регал був моєю метою. Я рушив далі.

При кількох менших воротах для посланців і слуг стояли стражники у простіших формах, не так оздоблених мереживом, але вони надолужували це, піддаючи суворому допиту кожного чоловіка чи жінку, які проходили там. Якби моє вбрання було кращим, я ризикнув би видати себе за слугу, але в моєму жебрацькому дранті я не смів і пробувати цього. Натомість став так, щоб стражники не могли мене бачити, і почав просити милостині в торгівців, які проходили крізь ворота. Я робив це мовчки, просто підходячи до них зі складеними човником долонями і благальним виразом обличчя. Більшість із них зробила те, що зазвичай роблять люди, зіткнувшись зі жебраком. Не звертали на мене уваги та продов­жували розмову. Так я довідався, що сьогоднішній вечір — це вечір Шкарлатного балу, що до святкування залучено додаткових слуг, музикантів і штукарів, що весела брунька заступила веселист як улюблений королівський димок, а короля дуже розгнівала погана якість жовтого шовку, привезеного якимсь Фестро, і він погрожував відшмагати купця, що доставив йому такий непотріб. Заодно цей бал мав стати прощанням короля, який завтра вирушав у подорож, щоб відвідати свою любу подругу, леді Челестру в Бурштиновому павільйоні над Синьою рікою. Окрім цього, я чув ще багато чого, але воно не дуже стосувалося моєї мети. Іншою моєю здобиччю була назбирана за цей час жменя мідяків.

Я повернувся до Трейдфорда. Знайшов цілу кравецьку вулицю. При чорному вході до крамниці Фестро помітив учня, який там підмітав. Я дав йому кілька мідяків за обрізки жовтого шовку різних відтінків. Тоді оглянув цю ж вулицю і натрапив на скромну крамничку. Всіх моїх монет ледь вистачило на купівлю вільних штанів, широкої блузи та хустки на голову, які носять учні майстрів. У крамничці я перевдягнувся, заплів свій вояцький хвіст у косичку, сховав її під хустку, взувся і вийшов надвір геть іншою людиною. Меч звисав при поясі, схований у холошу штанів. Незручно, але не надто помітно, якщо триматися повільного кроку. Своє поношене вбрання і решту вмісту клунка, крім отрут та інших придатних знарядь, я сховав у густо зарослій кропивою латці за дуже смердючою вбиральнею на затиллі заїзду. Тоді повернувся до Трейдфорд-голлу.

Я не дозволив собі й миті вагання. Пішов просто до купецьких воріт і став у чергу за іншими, що теж чекали дозволу ввійти. Серце калатало мені об ребра, але я вдавав спокій. Використав цей час, аби вивчити будівлю, наскільки її можна було розгледіти за деревами. Була величезною. Раніше я дивувався, що стільки родючої землі відведено під декоративні сади та місця для прогулянок. Тепер побачив, що ці сади були просто оправою палацу, який розкидався вшир і здіймався вгору, збудований у цілковито незнайомому мені стилі. Ніщо в ньому не нагадувало про фортецю чи замок, був наскрізь зручним і елегантним. Коли настала моя черга підійти, я показав свої пробники шовку й оголосив, що при­йшов від імені Фестро, щоб благати прощення і показати кілька зразків, які, він сподівається, більше припадуть до смаку королю. Коли один сердитий стражник зауважив, що Фестро зазвичай приходив сам, я трохи засмучено відповів: мій майстер вважає, що пасмуги від батогів більше пасують до моїх плечей, аніж до його, якби так ці зразки не вдовольнили короля. Стражники обмінялися посмішками і пропустили мене.

Я квапливо пішов стежкою, доки не наздогнав групу музик, що минули ворота переді мною. Подався слідом за ними на затилля палацу. Коли вони спинилися запитати дорогу, я став навколішки, щоб поправити взуття, а підвівся саме вчасно, щоб увійти з ними досередини. Опинився у невеликому передпокої, холодному і майже темному після спеки та сяйва пополудневого сонця. Слідом за менестрелями пішов коридором. Ті перемовлялися і пересміювалися, спішно долаючи свій шлях. Я уповільнив кроки та відстав. По дорозі мені трапилися відчинені двері, що вели до порожньої кімнати. Я ввійшов туди і тихо їх зачинив. Глибоко вдихнув та роздивився.

Це була невелика вітальня. Меблі пошарпані, зле дібрані, тож я припустив, що це приміщення для слуг або ремісників, які приходять до палацу в справах. Не міг розраховувати, що пробуду тут сам дуже довго. Та вздовж стіни стояло кілька великих посудних шаф. Я обрав серед них ту, якої не видно було просто з дверей, якби вони зненацька відчинилися. Швидко перескладав її вміст і забрався туди. Всівся, дещо прочинивши дверцята, щоб мати трохи світла, і взявся до роботи. Перевірив і впорядкував свої пробірки та пакетики з отрутами. Натер отрутою свій запояcний ніж та вістря меча, тоді обережно вклав їх у піхви. Меч перевісив, щоб тепер він був ззовні штанів. Тоді сів зручніше й чекав.

Здається, минули дні, перш ніж сутінки перейшли в цілковиту темряву. До кімнати двічі ненадовго заходили люди, але з їхньої розмови я зрозумів, що всі слуги зайняті підготовкою до сьогоднішнього свята. Я гаяв час, уявляючи, як убив би мене Регал, якби піймав. Кілька разів ледь не втратив відваги. Але щоразу нагадував собі, що як піду звідси, нічого не зробивши, то мені доведеться постійно жити з цим страхом. Натомість намагався приготуватися. Якщо Регал тут, то, напевно, і його група Скіллу недалеко. Я обережно виконав вправи, яких навчив мене Веріті, ховаючи свою свідомість від інших скіллерів. Відчував страшенну спокусу спробувати легенький дотик Скіллом, просто щоб перевірити, чи почую їх. Але втримався. Сумнівався, чи зумію їх відчути, не видавши себе. А навіть якби зумів їх так виявити, що б це мені дало такого, чого я не знав досі? Краще зосередитися на захисті від них. Я заборонив собі думати про те, що конкретно збирався зробити, щоб вони не піймали навіть сліду моїх думок. Коли нарешті небо за вік­нами цілковито почорніло і вкрилося зорями, я вибрався зі своєї схованки і вийшов до коридору.

Ніч повнилася музикою. Регал і його гості святкували. Якусь мить я прислухався до тихих звуків знайомої пісні про двох сестер, одна з яких утопила другу. Найчуднішим у цій пісні, як на мене, була не арфа, що грала сама собою, а менестрель, який знайшов тіло мертвої жінки і не надумав нічого кращого, ніж зробити арфу з її грудини. Тоді я викинув це з голови й зосередився на справі.

Я був у простому коридорі з кам’яною долівкою і дерев’я­ними панелями, освітленому смолоскипами, розвішаними доволі далеко один від одного. Територія слуг. Я вирішив, що це місце не досить добре для Регала і його друзів. Та все-таки це не гарантувало мені безпеки. Слід знайти сходи для слуг і піднятися нагору. Я крався коридором. Переходив від дверей до дверей, зупинявся, прислуховуючись, що там за ними. Двічі чув людей усередині, за одними перемовлялися жінки, за іншими стукотів ткацький верстат. На мить я заглянув за тихі незачинені двері. Це переважно були майстерні, в кількох займалися ткацтвом і шиттям. У одній із них на столі лежав розкроєний костюм з розкішної блакитної тканини, готовий до шиття. Регал, вочевидь, і досі мав слабкість до гарного вбрання.

Я дійшов до кінця коридору й глянув, що там далі. Черговий коридор, куди гарніший і ширший. Тинькована стеля покрита узорами у формі листя папороті. Я знову прокрався коридором, прислухаючись до того, що діється за дверима, і обережно зазираючи у деякі з них. «Наближаюся», — сказав собі. Знайшов бібліотеку, в якій було більше пергаментних книжок і сувоїв, ніж я будь-коли досі бачив. Зупинився в кімнаті, де птахи з яскравим пір’ям дрімали на своїх сідалах в екстравагантних клітках. У плитах білого мармуру влаштовано маленькі озерця зі стрімкими рибками й водяними лілеями. Довкола гральних столів розставлено ослінчики та м’які крісла. Столики з вишневого дерева, а на них кадильниці димку. Я ніколи навіть не уявляв такої кімнати.

Нарешті я дістався потрібного коридору, на стінах якого висіли портрети в рамках, а підлога була з блискучого чорного сланцю. Помітивши стражника, я відступив назад, сховався у ніші й тихо там стояв, аж доки він не пройшов повз мене знудьгованим маршем. Тоді так само тихо вислизнув назовні й проминув усіх цих кінних шляхтичів і манірно усміхнутих дам у їхніх розкішних рамах.

Я приблукався до передпокою. Гобелени на стінах, столики, заставлені статуетками і квітами у вазах. Навіть кільця для світильників були тут багатше оздобленими. Обабіч каміна з дуже вигадливою камінною полицею — малі портрети в позолочених рамах. Крісла, розставлені близько одне до одного, для інтимної розмови. Музика тут була голоснішою, я чув сміх і голоси. Попри пізній час, веселощі тривали. З протилежного боку передпокою було двоє високих різьблених дверей. Вони вели до загальної зали, де Регал і його нобілі танцювали та сміялися. Я знову сховався за ріг, побачивши двох служників у лівреях, що вийшли з далеких дверей ліворуч від мене. Несли таці з набором різних кадильниць. Я здогадався, що це на зміну тим, котрі вже вигоріли. Стояв, як закам’янілий, прислухаючись до їхніх кроків і розмов. Вони відчинили високі двері, музика арф погучнішала, дурманно запахло димком. Коли двері зачинилися, те й те втихло і розвіялося. Я відважився виглянути знову. Переді мною все було чисто, але за мною…

— Що ти тут робиш?

Серце провалилося мені в п’яти, але я змусив своє обличчя простакувато посміхнутися і повернувся до стражника, який увійшов до кімнати з дверей позаду мене.

— Сер, я заблукав у цьому величезному лабіринті, — сказав я, вдаючи дурника.

— Справді? Це не пояснює, чого ти носиш меч у королівському палаці. Відомо, що зброя тут заборонена всім, крім королівської сторожі. Я бачив, як ти тут скрадався. Думав, що під час свята можеш собі понишпорити й напхати кишені знайденим, злодію?

Я стояв, закам’янівши від жаху, не зводячи очей з чоловіка, що наближався до мене. Він, я певен, з виразу мого обличчя вирішив, що правильно вгадав мою мету. Навряд чи Верде так посміхався б, якби зрозумів, що підступає до чоловіка, якого допоміг забити до смерті в підземеллях. Рука Верде легко лягла на руків’я його клинка, він упевнено всміхнувся. Був гарним, дуже високим і білявим, як багато мешканців Ферроу. Мав на собі відзнаку — золотий дуб Добростанів Ферроу, через який переплигував олень Провісників. Тож Регал змінив не тільки ім’я, а й емблему своїх військ. Я хотів би тільки, щоб він і оленя прибрав.

Якась моя частка помітила це все, тим часом інша частка пережила заново той давній кошмар: як чоловік тяг мене за сорочку, ставлячи на ноги, аби потім ударити і знову звалити на підлогу. Це був не Болт, який зламав мені носа. Ні, Верде був його наступником, немилосердно бив мене вже після того, як Болт настільки мене покалічив, що я не мав сили втриматися на ногах. Височів наді мною, а я кулився й відступав, намагаючись відповзти від нього по холодній кам’яній підлозі, вже забризканій моєю кров’ю. Я чув лайливі слова, які він промовляв, регочучи, щоразу, коли мусив піднімати мене з долівки, щоб ударити ще раз.

— На цицьки Еди, — пробурмотів я сам собі, і з цими словами страх у мені помер.

— Анумо глянемо, що в тебе у капшуці, — з натиском промовив він і підступив ближче.

Я ніяк не міг показати йому отрут, які мав при собі. Це годі було пояснити. Найуміліша брехня не дала б мені змоги втекти від цього чоловіка. Я маю його вбити.

Зненацька все стало дуже простим.

Ми були дуже близько до загальної зали. Я не хотів, щоб звук когось стривожив чи змусив схопитися. Тож повільно відступав від нього, задкуючи, крок за кроком, широкою дугою, аж доки не дістався коридору, з якого зайшов до цієї кімнати. Портрети дивилися на те, як я невпевнено відступаю від високого стражника.

— Стій на місці! — наказав він, але я дико затрусив головою, сподіваючись, що доволі переконливо зображаю жах. — Кажу, стій на місці, ти мале нікчемне злодійча!

Я швидко зиркнув через плече, тоді знову на нього, так наче у відчаї намагаюся зібратися з відвагою, обернутися і дати драла. За третім разом він кинувся до мене.

На це я й розраховував.

Я ступив крок убік, а тоді з дикою силою вдарив ліктем йому по кіпчику. До цього штовхана додався його власний розгін, тож він упав на коліна. Я чув, як вони твердо гупнули об кам’яну підлогу. Він безсловесно заревів від гніву та болю. Я бачив, яку скажену лють викликало в нього те, що нікчемний злодій посмів його вдарити. Різко його втихомирив, копняком під бороду стуливши йому рота. Добре, що мав на собі чоботи. Перш ніж він устиг видати черговий звук, я витяг ножа і провів йому по горлянці. Він вражено забулькав і підняв обидві руки, марно намагаючись стримати цей теплий фонтан крові. Я став над ним, дивлячись йому в очі.

— Фітц Чівелрі, — тихо сказав я йому. — Фітц Чівелрі.

Його очі розширилися від раптового розуміння і жаху, а потім цей вираз зник разом з його життям. Зненацька він став тишею і порожнечею, мертвою, як камінь. Для мого Віт-чуття зник.

Як швидко це сталося. Помста. Я стояв і дивився на нього, чекаючи, коли відчую тріумф, полегшення чи задоволення. Натомість не відчував нічого. Здавалося, що з мене, як і з нього, витекло все життя. Він не був навіть м’ясом, яке я міг з’їсти. Я запізніло міркував, чи є десь жінка, що кохала цього гарного чоловіка, біляві діти, яким його платня давала хліб. Такі думки недобрі для вбивці. Вони не надокучали мені, коли я виконував королівську справедливість для короля Шрюда. Я викинув їх з голови.

Верде наробив на підлозі величезну калюжу крові. Я швидко його втихомирив, але не хотів залишати по собі такого розгардіяшу. Він був великим чоловіком, мав у собі багато крові. Мій мозок кипів, коли я міркував, чи варто витратити трохи часу і сховати тіло, чи погодитися з тим, що колеги-стражники швидко помітять його відсутність, і скористатися замішанням, яке викличе їхнє відкриття.

Врешті я зняв свою блузу й вимакав нею стільки крові, скільки зумів. Тоді кинув ту блузу на груди вбитого й витер руки об його сорочку. Ухопив мертвого за плечі й потяг коридором з портретами, напружено — аж до тремтіння — стежачи, чи не наближається хтось. Мої чоботи ковзали на полірованій підлозі, а звук власного дихання лунав мені у вухах, наче рев. Хай як я старався стерти кров, на підлозі зостався блискучий червоний слід. Біля дверей до кімнати з птахами та рибками я зупинився і прислухався, перш ніж увійти. Зачаїв дихання, намагався не зважати на калатання серця, що віддавало у вуха. Але в кімнаті не було людей. Я відчинив двері і втягнув Верде досередини. Тоді підхопив його і вкинув до одного з рибних озерець. Рибки почали гарячково метатися, а його кров текла й вирувала у чистій воді. Я поспіхом змив кров з рук і грудей в іншому озерці, а тоді вийшов через протилежні двері. Коли почнуться пошуки, потраплять сюди по кривавому сліду. Я сподівався, що їм знадобиться певний час на роздуми, чого вбивця затяг свою жертву сюди і вкинув до озерця.

Я опинився у незнайомій кімнаті. Швидко зиркнув на склепінчасту стелю та обкладені панелями стіни. По той бік кімнати на підвищенні стояло величне крісло. Отже, ще якась аудієнційна зала. Я озирнувся довкола, щоб зорієнтуватися, тоді завмер на місці. Прикрашені різьбленням двері праворуч від мене зненацька розчахнулися. Я почув сміх, питальне бурмотіння, хихотіння у відповідь. Не було часу сховатися, не було жодної криївки. Я притулився до гобелена, що висів на стіні, і не ворушився. Увійшла, заливаючись сміхом, група людей. У цьому сміхові була нотка якоїсь безтямності, і з того я зрозумів, що вони або п’яні, або одурманені димком. Вони проминули мене. Це було двоє чоловіків, які змагалися за увагу жінки, що манірно хихотіла й посміювалася за прикрашеним китицями віялом. Одяг усіх трьох був забарвлений у різні відтінки червоного, один із чоловіків мав срібні прикраси-брязкальця не лише на мереживних манжетах, а й на широких рукавах аж до ліктів. Другий чоловік ніс маленьку кадильницю з димком на орнаментованому стержні, майже як скіпетр. Він ішов попереду і погойдував тією кадильницею сюди-туди, так що компанію постійно обвівали солодкаві випари. Сумніваюся, чи вони помітили б мене, навіть якби я зненацька вискочив перед ними і про­йшовся колесом. Здається, Регал успадкував від матері пристрасть до дурману і перетворив її на придворну моду. Я стояв непорушно, доки вони не проминули мене. Ввійшли до кімнати з рибками й птахами. Я міркував, чи помітять вони Верде в озерці. Сумнівався в цьому.

Я підкрався до дверей, з яких увійшли придворні, і тихцем прослизнув крізь них. Зненацька опинився у великому вестибюлі. Підлога тут була викладена мармуром, я мимоволі задумався, скільки коштувала доставка такого каменю до Трейдфорда. Стеля була високою, покритою білим гіпсом, у якому витиснено узори з величезних квітів і листя. Були там аркоподібні вікна з вітражами, зараз по-нічному темні, та між ними висіли гобелени, що сяяли такими багатими кольорами, наче самі були вікнами в інший світ і час. Усе було освітлене орнаментованими канделябрами на позолочених ланцюгах, з блискучими кристалами на підвісках. У них палали сотні свічок. Довкола кімнати на п’єдесталах, розміщених з рівномірним інтервалом, стояли статуї. Судячи з їхнього вигляду, вони переважно зображали Добростанів, предків Регала з материнського боку. Попри небезпеку, яка мені загрожувала, я на мить захопився величчю цієї кімнати. Тоді підвів очі й побачив широкі сходи, що здіймалися вгору. Це були головні сходи, а не чорний прохід для слуг, якого я шукав. Десятеро чоловіків легко могли б на них поміститися, йдучи пліч-о-пліч. Дерево балюстрад було темним, зі спіралями сучків, але, старанно відполіроване, сяяло глибоким блиском. Товстий килим блакитним каскадом спливав серединою сходів.

Зала була порожньою, так само, як і сходи. Я не дав собі часу вагатися, прослизнув крізь кімнату, тоді вгору сходами. Був уже на півдорозі, коли почув крик. Вочевидь, знайшли Верде. Я саме здолав перший сходовий проліт і тут почув голоси та тупотіння людей, що наближалися справа. Втік ліворуч. Підійшов до дверей, припав до них вухом, нічого не почув і прослизнув усередину. Це все забрало менше часу, ніж розповідь про нього. Серце мені калатало, я стояв у темряві, дякуючи Еді, Елю та іншим богам, які тільки могли існу­вати, за те, що двері не були замкнені.

Стояв у темряві, притиснувши вухо до товстих дверей і намагаючись почути щось інше, крім биття власного серця. Я чув крики внизу, чув тупотіння чобіт — це якісь люди збігали сходами. Минула хвилина чи дві, потім я почув владний голос, що віддавав накази. Я прослизнув до місця, де двері, відчиняючись, бодай ненадовго сховали б мене, і чекав із тремтливими руками, зачаївши подих. Зненацька мене з головою накрив страх, наче раптова темрява, загрожуючи розчавити. Я почув, як підлога піді мною погойдується, і швидко присів навпочіпки, щоб не зомліти. Світ довкола мене вирував. Я скоцюрбився, міцно обійняв себе руками й заплющив очі, наче так міг краще сховатися. Мене накрила друга хвиля страху. Я цілковито опустився на підлогу, перевернувся на бік, ледь не заскавчав. Скрутився клубком, мені на груди тиснув страшний біль. Я от-от помру. Помру й нікого з них більше не побачу: ні Моллі, ні Барріча, ні мого короля. Слід було мені рушати до Веріті. Тепер я це знав. Слід було рушати до Веріті. Я хотів закричати, заплакати, бо раптово впевнився, що ніколи не порятуюся, що мене знайдуть і катуватимуть. Знайдуть і вб’ють, дуже-дуже повільно. Тоді мене охопив майже нездоланний потяг схопитися і вибігти з кімнати, здійняти меч проти стражників, змусивши їх швидко зі мною покінчити.

Заспокойся. Вони намагаються виманити тебе, щоб ти себе видав.

Скіллення Веріті було тоншим за павутинку. Я перевів подих, але мені вистачило розуму не ворушитися.

Після довгого часу, чи принаймні мені так видавалося, мій сліпий жах відступив. Я глибоко, з тремтінням, вдихнув, і мені здалося, що я опановую себе. Тоді почув кроки й голоси за дверима, мій страх знову ожив, але я змусив себе лежати нерухомо і слухати.

— Я був у цьому певний, — сказав чоловічий голос.

— Ні. Його давно вже нема. Якщо його взагалі знайдуть, то десь поза палацом. Ніхто не міг би встояти перед нами обома. Якби він досі був усередині, ми б його викурили.

— Кажу тобі, щось було.

— Нічого, — трохи роздратовано наполягав другий голос. — Я нічого не відчув.

— Перевір ще раз, — не відступав перший.

— Ні. Це гаяння часу. Думаю, ти помилився.

Хоч як вони притишили голоси, у цих словах чутно було гнів.

— Сподіваюся, що так, та боюся, що ні. Якщо я маю рацію, то ми дали Віллові привід, якого він шукав. — У голосі цього чоловіка теж була злість, але ще й плаксивий жаль над самим собою.

— Шукав приводу? Йому цього й не треба. Він і так на кожному кроці обмовляє нас перед королем. Як його послухати, то він єдиний приніс якісь жертви на службі королю Регалові. Служниця казала мені вчора, що він перейшов уже всі межі пристойності. Каже, що ти товстий, а мене звинувачує у всіх плотських слабкостях, які тільки може мати чоловік.

— Якщо я не такий худий, як солдат, то це тому, що я не солдат. Я служу королю не тілом, а розумом. Як звинувачує нас, то хай спершу гляне на себе, тим своїм єдиним здоровим оком.

Тепер я згадав цей плаксивий тон. «Барл, — зненацька зрозумів я. — Барл розмовляє з Карродом».

— Гаразд. Я задоволений, що принаймні цієї ночі він не зможе нас звинуватити. Нема тут жодного зловмисника, інакше я його вже знайшов би. Через нього ти боїшся кожної тіні і бачиш небезпеку в кожному кутку. Заспокойся. Зараз це справа сторожі, а не наша. Вони, ймовірно, виявлять, що це зробив ревнивий чоловік або інший стражник. Я чув, наче Верде щось занадто часто виграє в кості. Може, тому й опинився в кімнаті для ігор. Тож даруй мені, — я повернуся до приємнішого товариства, з якого ти мене витяг.

— То йди собі, як не можеш думати ні про що інше, — відповів плаксивий. — Але, якщо маєш хвилину вільного часу, думаю, нам варто б порадитися. — За хвилину Барл додав: — Я майже готовий піти до нього просто зараз. Хай він цим переймається.

— Закінчиться тим, що ти лишень пошиєшся в дурні. Коли ти так тривожишся, то легко піддаєшся його впливові. Хай він прорікає перестороги і страшні віщування та стоїть на варті кожну мить свого життя. Сам запевняє, наче все, що потрібно королю, — це його пильність. Намагається прищепити нам цей страх. Здається, твоє тремтіння дуже його тішить. Ретельніше стережи такі думки.

Я почув звуки кроків, що швидко віддалялися. Ревіння у моїх вухах трохи втихло. За якийсь час я почув, що йде і другий, тяжко ступаючи та бурмочучи собі під носом. Коли його кроки затихли, я почувся так, ніби мені з пліч звалився великий тягар. У горлі пересохло, я ковтнув слину й заходився обдумувати дальші рухи.

Крізь високі вікна проникало тьмяне світло. Я розгледів ліжко з відгорнутими покривалами, що відкривали білу постіль. Воно було порожнє. У кутку стояла темна шафа, біля ліжка миска і глечик.

Я змусив себе заспокоїтися. Глибоко вдихнув, тоді тихо підвівся. «Мені треба знайти Регалову спальню», — нагадав я собі. Здогадувався, що вона на цьому поверсі, а приміщення для слуг — на горішніх поверхах палацу. Я далеко зайшов, зберігаючи невидимість, але, може, час мені стати відважнішим. Підійшов до шафи в кутку й тихо її відчинив. Доля мені сприяла; це була чоловіча кімната. Я навпомацки обнишпорив одяг у шафі, шукаючи практичного вбрання. Шукав поквапом, бо підозрював, що законний власник кімнати розважається внизу і щомиті може повернутися. Знайшов сорочку ясної барви, з куди вигадливішими рукавами та коміром, ніж хотілося б, але вона майже пасувала за розміром, тільки трохи завузька в плечах. Я натяг її і темні штани, — ті здалися надто широкими. Підперезав їх поясом, сподіваючись, що вони не надто дивно висять на мені. Ще там був горщик з пахучою помадою. Я набрав її на палець, змастив волосся, відкинув його назад і зв’язав у хвіст, позбувшись хустки купецького челядника. Більшість придворних, яких я бачив досі, мали зачіску зі змащених олійкою кучерів, як у Регала, але кілька молодших зав’язували волосся ззаду. Переглянув вміст кількох шухляд. Знайшов якийсь медальйон на ланцюжку й повісив собі на шию. Ще там був перстень, завеликий на мене, та байдуже. Я розраховував лише на неуважні погляди, сподівався, що не приверну пильніших. Вони шукатимуть чоловіка без сорочки і в грубих штанях, що пасували б до закривавленої блузи, яку я покинув. Навіть дозволив собі сподіватися, що того чоловіка шукатимуть надворі. На порозі зупинився, глибоко вдихнув і повільно відчинив двері. Коридор був порожнім, я вийшов з кімнати.

Опинившись на світлі, я невдоволено виявив, що штани були темно-зеленими, а сорочка масляно-жовтою. Не крик­ливіше, ніж те, що я тут бачив на людях раніше, але мені навряд чи вдасться сховатися у натовпі гостей Шкарлатного балу. Я рішуче відкинув тривожні думки й рушив коридором. Ішов без напруги, але спрямовано, шукаючи дверей, більших та пишніше оздоблених, ніж інші.

Я сміливо смикнув перші-ліпші двері, яких дістався, — і виявилося, що вони незамкнені. Увійшовши досередини, я опинився в кімнаті з величезною арфою і кількома іншими музичними інструментами, розставленими так, наче вони чекали менестрелів. Решту кімнати займали м’які крісла та кушетки. На всіх картинах намальовано співочих птахів. Я похитав головою, здивований тими незліченними багатствами, які містив єдиний будинок. Продовжив пошуки.

Через хвилювання мені здалося, що коридор тягнеться переді мною у нескінченність. Я змусив себе йти неквапом і впевнено. Минав двері за дверима, обережно смикнувши кілька з них. Ті, що були ліворуч від мене, скидалися на спальні, а ті, що праворуч, — більшими кімнатами, бібліотеками, їдальнями і так далі. Замість настінних смолоскипів у кільцях, коридор освітлювали свічки під абажурами. Шпалери були дуже барвистими, в нішах стояли вази з квітами або статуетки. Я не міг утриматися від порівняння цієї пишноти із суворими холодними стінами Оленячого замку. Міркував, скільки військових кораблів можна збудувати та скільки команд найняти за гроші, витрачені на оздобу цього розкішного гніздечка. Злість усе ще підсилювала твердість мого наміру. Я знайду кімнату Регала.

Проминув ще троє дверей, тоді дістався тих, що мали особ­ливо обнадійливий вигляд. Подвійні двері із золотистого дуба, на яких інкрустовано саме золотий дуб — символ Ферроу. Я на мить припав вухом до дверей і нічого не почув. Обережно доторкнувся до обсидіанової клямки — двері були замкнені. Мій ніж у піхвах виявився надто грубим знаряддям для подібної роботи. Від поту жовта сорочка намокла мені на плечах, але замок нарешті піддався моїм зусиллям. Я відчинив двері і прослизнув досередини, швидко зачинивши їх за собою.

Це, звичайно, був один із покоїв Регала. Не спальня, а все-таки його кімната. Я швидко пробігся по ній поглядом. Чотири високі шафи-гардероби, по дві при кожній бічній стіні, посередині кожної пари високе дзеркало. Багато різьблені двері однієї з шаф були відхилені; можливо, тиск одежі зсередини не дав змоги щільно її зачинити. Інше вбрання висіло на гачках і вішалках або було розкладене на кріслах. У замкнених шухлядах окремої шафки, ймовірно, зберігалися коштовності. Обабіч дзеркала між шафами стояли два світильники, наче обрамляючи його, вони вже вигоріли майже до оправи. Подібне обрамлення для крісла, повернутого до іншого дзеркала, утворювали дві кадильниці з димком. Поруч із кріслом, трохи позаду, стояв стіл зі щітками, гребенями, баночками помади та флакончиками парфумів. З однієї кадильниці все ще здіймалася вузька цівка сірого диму. Я наморщив носа від солодкавого запаху і взявся до роботи.

Фітце. Що ти робиш? — Слабеньке запитання від Веріті.

Вершу справедливість. — Я вклав у цю відповідь тільки дещицю Скіллу. Не був певний, чиє недобре передчуття я зненацька відчув, — своє власне чи Веріті. Відкинув цю думку і зайнявся своїм завданням.

На мій жаль, небагато було тут такого, з чим я міг би попрацювати своїми отрутами. Міг би використати помаду, але це радше вб’є не Регала, а того, хто чеше йому волосся. Кадильниці містили переважно попіл. Як додам туди чогось, його викинуть разом із попелом. Камін у кутку кімнати вичищений на літо, запасів дров не було. «Терпіння», — сказав я собі. Його спальня не може бути далеко, а там я матиму кращі можливості. Тим часом я обробив його щітку для волосся однією зі своїх найсильніших мікстур, а в те, що зосталося, занурив стільки його сережок, скільки зміг. Останні краплі додав до флакончиків з парфумами, правда, не дуже сподіваючись, що він виллє на себе достатньо, аби від них померти. До пахучих хусточок, складених у шухляді, я додав спори ангела смерті, отруйного гриба, який наповнить його передсмертні години галюцинаціями. З найбільшою приємністю попудрив зсередини чотири пари його рукавичок порошком кореня смерті. Саме цю отруту Регал використав проти мене в Горах, вона, найімовірніше, була причиною нападів, що час від часу переслідували мене відтоді. Я сподівався, що власні напади він вважатиме такими ж кумедними, якими йому здавалися мої. Вибрав три сорочки, про які подумав, що це його улюблені, обробив їхні комірці та манжети. У каміні не було дерева, але я мав отруту, що добре змішувалася зі слідами попелу та сажі на цеглинах. Щедро їх оббризкав, ану ж, коли в каміні палатиме вогонь, випари дістануться Регалового носа? Саме вкладав отруту до капшука, коли почув, як у дверному замку обертається ключ.

Я тихо зайшов за ріг шафи і став там. Чекав, уже з ножем напоготові. Мене охопив смертельний спокій. Тихо дихав, ждучи, сподіваючись, що щаслива доля приведе до мене Регала. Натомість це був ще один стражник у Регалових барвах. Чоловік упхався до кімнати і швидко її оглянув. З роздратуванням на обличчі сказав:

— Тут було замкнено. Нікого нема.

Я чекав, доки його напарник відповість, але він був сам. Якусь мить стояв нерухомо, тоді підійшов до відчиненої шафи.

— Дурня. Гаю тут час, а він собі втече, — пробурмотів стражник сам до себе, але витяг меча й ретельно потикав ним усередині, за вбранням.

Коли схилився, щоб дістати далі вглиб шафи, я побачив у дзеркалі навпроти відображення його обличчя. Нутрощі мої перетворилися на воду, потім спалахнула ненависть. Я не знав його імені, але це глузливе обличчя назавжди закарбувалося в моїй пам’яті. Він належав до особистої сторожі Регала. Був при тому, як мене катували, мав засвідчити мою смерть.

Думаю, стражник побачив моє відображення тоді ж, коли я побачив його. Я не дав йому часу оговтатися, відразу кинувся на нього ззаду. Вістря його меча заплуталося в одязі з Регалової шафи, він не встиг його витягти, як мій ніж уже встромився йому в низ живота. Я затис передпліччям його горло, щоб мати опору, і провів ножем, патраючи його як рибу. Він роззявив рота, збираючись крикнути, а я випустив ножа і вдарив його долонею в обличчя. Якусь мить тримав його, тим часом його нутрощі вилилися крізь зроблений мною розтин. Коли ж відпустив, стражник упав, його безгучне волання перетворилося на стогін. Він не випустив свого меча, тож я наступив йому на долоню, ламаючи пальці, що вчепилися у руків’я. Він трохи перекотився на бік і дивився на мене крізь біль і шок. Я опустився на одне коліно поруч із ним, наблизив до його обличчя своє.

— Фітц Чівелрі, — тихо промовив я, дивлячись йому в очі, аби впевнитися, що він зрозумів. — Фітц Чівелрі.

Вдруге за цю ніч перерізав горло. Це вже було зайве. Коли він помер, я витер ножа об його рукав. Підвівшись, відчув дві речі. Розчарування, що він помер так швидко. І враження, наче хтось торкнувся струни арфи, видавши звук, який я почув якимось іншим органом, не слухом.

Вже наступної миті я відчув, як мене заливає хвиля Скіллу. Вона несла з собою тягар жаху, та цього разу я розпізнав, що це, і знав його джерело. Я стояв перед ним у всеозброєнні, моя оборона була нездоланною. Майже відчув, як він розприскується і обпливає мене. А все-таки мені здалося, що навіть цю дію хтось десь читає. Не треба було здогадуватися, хто це. Вілл відчув обрис мого опору. До мене докотилася луна його тріумфу. На мить я закам’янів від панічного страху. Тоді заворушився, сховав ножа в піхви, підвівся. Прослизнув крізь двері і вийшов до все ще порожнього коридору. Я мав небагато часу, щоб знайти нову схованку. Стражник ніс у своїй свідомості Вілла, тож він бачив цю кімнату й мене так само виразно, як той умирущий. Я відчував його скіллення, наче звук рога, що підіймає стражників і пускає їх, як псів по лисячому сліду.

Я тікав, а якась моя частка з безперечною певністю знала, що я вже мертвий. Я ще можу якийсь час переховуватися, але Вілл знає, що я в палаці. Досить перекрити всі виходи й розпочати систематичний пошук. Я побіг коридором, повернув за ріг, піднявся вгору сходами. Міцно тримав стіни Скіллу, обхопивши ними свій маленький план, наче коштовний клейнод. Я маю знайти Регалову кімнату і все там отруїти. Тоді сам піду шукати Регала. Якщо стражники знайдуть мене першими, що ж, я поведу їх у веселу погоню. Вбити мене вони не зможуть. Не з усією тією отрутою, що в мене була. Сам відберу собі життя. Не дуже мудрий план, але єдина альтернатива — здатися.

Тож я побіг далі, минаючи чергові двері, нові статуетки з квітами, нові завіси. Всі двері, які я торсав, були замкнені. Я вчергове повернув і раптом знову опинився на сходовому майданчику. На якусь мить відчув втрату орієнтації. Намагався прогнати це відчуття, але паніка наростала в моїх думках, як чорна хвиля. Скидалося, що це ті самі сходи. Але я знав, що не повертав стільки разів, аби до них повернутися. Поспіхом минув сходи, знову пробігав повз двері, чув крики стражників унизу, а всередині мене, викликаючи млості, наростала певність.

Це Вілл підім’яв під себе мою свідомість.

Голова паморочиться, щось тисне на очі зсередини. Я похмуро встановив свої ментальні стіни заново. Швидко повернув голову, якусь мить усе мені двоїлося. «Димок?» — міркував я. Не мав опірності проти того дурману, який любив Регал. Проте це здавалося чимось більшим, ніж запаморочення, викликане димком, чи задоволення від веселої бруньки.

Скілл — могутнє знаряддя в руках майстра. Я був із Веріті, коли принц використовував його проти червоних кораблів, збиваючи стернового з пантелику так, що той повертав власний корабель на скелі. Або переконував навігатора, наче він не минув ще потрібної точки на березі, тоді як та давно вже була позаду. Чи викликав страх і сумніви в серці капітана, коли той рушав на битву. Або зміцнював запал і відвагу команди корабля, що по-дурному плив у самісінький центр бурі.

Чи довго Вілл працював зі мною? Привабив мене сюди, на цю зустріч, тонко впевнивши, що ніхто не сподівається мого приходу?

Я змусив себе зупинитися біля наступних дверей. Тримався твердо, зосередився на замку. Двері не були замкнені. Я прослизнув досередини, зачинив їх за собою. На столі переді мною лежала блакитна тканина, готова до зшивання. Я вже був у цій кімнаті раніше. Хвилинне полегшення, тоді перевірка. Ні. Та кімната була на нижньому поверсі. А я був нагорі. Чи ні? Швидко підійшов до вікна, став збоку, виглянув назовні. Далеко внизу розкинулися королівські сади, освітлені смолоскипами. Я бачив білу дорогу, що виблискувала в нічній темряві. По ній їхали екіпажі, слуги в лівреях кидалися сюди-туди, відчиняючи дверцята. Дами й кавалери в екстравагантних вечірніх шатах червоної барви роз’їжджалися всі водночас. Я здогадався, що кончина Верде дещо зіпсувала Регалові бал. При дверях стояли стражники у формах, розпоряджаючись, хто може вийти, а кому доведеться почекати. Я зрозумів це з першого погляду й усвідомив, що піднявся куди вище, ніж думав.

А все-таки був певен, що цей стіл і блакитний костюм, який чекав зшивання, містяться у крилі для слуг, на нижньому поверсі.

Що ж, немає нічого неймовірного в тому, що Регалові шиють два різні блакитні костюми. Не було часу міркувати про це. Мушу знайти його спальню. Я відчув дивне піднесення, вибравшись із кімнати та знову помчавши коридором. Дрижання, як на вдалому полюванні. Ловіть мене, якщо зумієте.

Зненацька я дістався коридору у формі літери Т і здивовано зупинився. Він не пасував до того, що я бачив, оглядаючи будівлю ззовні. Я подивився ліворуч, тоді праворуч. Права сторона була куди розкішніша, високі подвійні двері при кінці коридору прикрашав золотий дуб Ферроу. Тут, наче скеровуючи мене в певному напрямку, з якоїсь кімнати ліворуч долинув гнівний шум голосів. Я повернув направо, на бігу витягаючи ніж. Діставшись великих дверей, тихо торк­нувся рукою клямки. Сподівався, що двері зачинено на міцний замок. Натомість вони піддалися і тихо відчинилися досередини. Аж надто легко. Я відігнав це побоювання і прослизнув до кімнати з оголеним ножем.

У кімнаті переді мною було темно, як не брати до уваги двох свічок, що горіли у срібних підсвічниках на камінній полиці. Здається, я забрався до Регалової вітальні. Другі двері прочинені, видно край ліжка під розкішним балдахіном, позаду нього камін, з наготовленою стійкою, заповненою дровами. Я обережно зачинив за собою двері, ввійшов далі до кімнати. На низькому столику повернення Регала чекала карафка вина і два келихи, а ще тарілка з солодощами. Кадильниця поруч із нею була повна висушеного й розтертого на порошок димку, повернувшись, він мав запалити його. Мрія убивці. Я не міг вирішити, з чого почати.

— Ось як це робиться.

Я обернувся, всі мої чуття збилися з пантелику, голова пішла обертом. Я стояв посеред добре освітленої, але майже порожньої кімнати. На м’якому кріслі в недбалій розслабленій позі сидів Вілл. На столику поруч із ним чекав келих білого вина. Обабіч крісла стояли Каррод і Барл, на їхніх обличчях малювалися роздратування та невдоволення. Попри все бажання, я не відважувався відвести від них очі.

— Ну ж бо, бастарде, озирнись. Я тебе не атакуватиму. Було б навіть соромно розставити пастку для когось такого, як ти, і дати тобі померти, перш ніж ти збагнеш глибину своєї поразки. Ну ж бо. Озирнись.

Я поволі обернувся всім тілом, щось не давало мені просто перевести очі. Зникло, все зникло. Жодної королівської вітальні, жодного ліжка під балдахіном, карафки вина, нічого. Проста вбога кімната, ймовірно, для кількох покоївок. Шестеро стражників у формах стояли тихо, але в повній готовності. Всі витягли мечі.

— Мої приятелі, здається, вважають, що приплив страху витягне зі схованки кожного. Та вони не стикалися з твоєю силою волі так близько, як я. Сподіваюся, ти оціниш витонченість, до якої я вдався, просто запевнивши тебе: ти бачиш точнісінько те, що найбільше хочеш бачити. — Вілл глянув спершу на Каррода, тоді на Барла. — Таких стін, як у нього, ви ніколи досі й не бачили. Але стіна, що встоїть перед тараном, може бути пробита м’якою плутаниною плюща.

Тоді знову перевів увагу на мене.

— Ти був би достойним супротивником, якби не те, що у своїй зарозумілості завжди мене недооцінював.

Я так і не сказав ані слова. Дивився на них усіх, дозволивши ненависті, що мене переповняла, зміцнити мої стіни Скіллу. Всі троє змінилися, відколи я бачив їх востаннє. По Барлові, що був колись м’язистим столяром, видно було наслідки доброго апетиту і браку руху. Одяг Каррода затьмарював чоловіка, який носив це вбрання. Стьожок та прикрас було на ньому більше, ніж цвіту на весняній яблуньці. Та найдужче змінився Вілл, що сидів між ними на своєму кріслі. Весь був одягнений у темно-синє, а через ідеальний покрій його вбрання здавалося розкішнішим, ніж костюм Каррода. Без надміру прикрас: один срібний ланцюг, один срібний перстень на руці, одна пара срібних сережок. І з його темних очей, колись так моторошно пронизливих, уціліло тільки одне. Друге глибоко запалося в очницю, в його глибині чаїлося затьмарення, як мертва риба у брудній водоймі. Побачивши, що я дивлюсь на це, він посміхнувся. Жестом вказав на своє око.

— Пам’ятка з нашої останньої зустрічі. Зоставлена тим, що ти кинув мені в обличчя.

— От шкода, — цілком щиро сказав я. — Сподівався, що та отрута вб’є Регала, а не зробить тебе однооким.

Вілл роблено зітхнув.

— Чергове зізнання у зраді. Наче ми його потребуємо. Ну, гаразд. Цього разу будемо ретельнішими. Спершу, очевидно, затратимо трохи часу, з’ясовуючи, як ти уник смерті. Трохи часу на це — і значно більше на інші розваги, — доки король Регал вважатиме тебе потішним. Тепер йому не потрібні ні поспіх, ні таємниця.

Він ледь кивнув стражникам позаду мене.

Я посміхнувся йому, приклавши отруєне вістря свого ножа до лівого передпліччя. Зціпив зуби, щоб не зойкнути від болю, і провів ножем уздовж руки, не глибоко, але достатньо, щоб розрізати шкіру та впустити у кров отруту з вістря. Шокований Вілл схопився на рівні ноги, тим часом на обличчях Каррода і Барла з’явився вираз жаху й огиди. Я переклав ніж у ліву руку, а правою добув меча.

— Невдовзі я помру, — сказав я, далі посміхаючись. — Ймовірно, дуже скоро. Не маю часу, щоб його гаяти, та й узагалі мені нічого втрачати.

Але Вілл мав рацію. Я завжди його недооцінював. Чогось виявилося, що я повернутий обличчям не до членів групи Скіллу, а до шістьох стражників з оголеними мечами. Вбити себе — це одне. Інше — бути вбитим на очах тих, кому я прагнув помститися. Я обернувся, водночас відчуваючи, як мені запаморочилася голова. Наче це оберталася кімната, а не я сам. Підвів очі та побачив, що й далі стою лицем до мечників. Знову обернувся, ще й ще. Підлога піді мною погойдувалася, тонка кривава лінія на передпліччі почала пекти. Шанс зробити бодай щось із Віллом, Барлом і Карродом ставав тим меншим, що більше отрути просочувалося мені в кров.

Стражники неквапом наближалися, розступившись півколом і женучи мене вперед себе, наче я був заблуканою вівцею. Я позадкував, зиркнув через плече і на мить побачив членів групи Скіллу. Вілл стояв попереду з роздратуванням на обличчі. Я прийшов сюди вбити Регала. А все, що мені вдалося, — це роздратувати його підручного своїм самогубством.

Самогубством? — Десь у моїй глибині жахнувся Веріті.

Це краще за тортури. — Думка тихша за шепіт Скіллу, але, клянуся, я почув, як Вілл навпомацки її шукає.

Хлопче, припини це божевілля. Забирайся звідти. Йди до мене.

Не можу. Надто пізно. Нема лазівки. Відпустіть мене, ви тільки себе виявите.

Виявлю себе?

Скілл Веріті зненацька загуркотів у моїй голові, як грім у літню ніч, як штормові хвилі, що б’ються об сланцеву скелю. Я вже бачив таке раніше. Розлютившись, він використовував усю свою Скілл-силу в одному пориві, не думаючи, що трапиться з ним пізніше. Я відчув, як Вілл завагався, тоді занурився у це скіллення, тягнучись до Веріті та намагаючись висмоктати його.

Вивчіть цей урок, ви, зміїне кубло! — Мій король дав волю своєму гніву.

Скіллення Веріті було вибухом такої сили, з якою я ніколи досі не стикався. Ця сила не була скерована проти мене, та я однаково впав навколішки. Чув крики Каррода і Барла, гортанні вигуки жаху. На мить мої голова та сприйняття роз’яснилися, я побачив кімнату такою, якою вона й була, зі стражниками, що стояли між мною і групою. Вілл безтямно простягся на підлозі.

Можливо, лише я відчув, скільки сил затратив Веріті, щоб урятувати мене. Стражники хиталися, никли, як свічки на сонці. Я відвернувся і побачив двері позаду. Вони відчинилися, впускаючи ще стражників. Три кроки відділяли мене від вікна.

ЙДИ ДО МЕНЕ!

Цей наказ не залишав мені вибору. Він був наповнений його Скіллом і палючими літерами закарбувався в моєму мозку, злившись воєдино з диханням та биттям серця. Я мусив іти до Веріті. Це був одночасно вигук наказу, а тепер і благання. Мій король витратив усі свої резерви, щоб порятувати мене.

Вікно було затягнуте важкими завісами, а за ними товсте хвилясте скло. Це мене не стримало. Я вилетів назовні, сподіваючись, що внизу принаймні виявляться кущі, які трохи пом’якшать падіння. Натомість я вже за частку секунди гепнувся на землю серед скляних друзок. Стрибаючи, я розраховував на падіння з висоти бодай другого поверху, тим часом був на найнижчому. На мить я оцінив повноту насланої Віллом ілюзії. Тоді схопився на ноги, далі стискаючи ніж та меч, і побіг.

Територія за крилом для слуг не була добре освітленою. Я благословив темряву і помчав у неї. Позаду чув крики, тоді Барла, що вигукував накази. За мить підуть моїм слідом. Пішки не втечу. Я звернув у густішу темряву стаєнь.

Від’їзд гостей з балу розворушив стайню, додавши там роботи. Більшість челядників стояла, мабуть, перед палацом, тримаючи коней. Двері стайні широко відчинені в теплу літню ніч, усередині запалено смолоскипи. Я влетів туди, ледь не перечепившись об якогось челядника. Це була дівчинка приблизно десяти літ, худа й веснянкувата. Побачивши мою наготовлену зброю, вона сахнулася назад і закричала.

— Я просто візьму коня, — заспокійливо мовив я. — Тебе не скривджу.

Я сховав у піхви меч, тоді ніж, а вона тим часом відступала. Зненацька обернулася.

— Гендзе! Гендзе!

Побігла, вигукуючи його ім’я. Я не мав часу замислюватися про це. За три стійла від себе побачив чорного Регалового коня, що з цікавістю придивлявся до мене з-над ясел. Я спокійно підійшов до нього, простяг руку, потер йому носа, щоб нагадати про себе. Може, минуло вісім місяців, відколи він мене нюхав, але я знав його новонародженим лошатком. Він скубнув мене за комір, його грива лоскотала мою шию.

— Ходімо, Вихоре. Йдемо з тобою на нічні вправи. Як за давніх часів, еге ж, друже?

Я відчинив стійло, взяв коня за недоуздок і вивів. Не знав, куди майнула дівчинка, але більше її не чув.

Вихор був високим і незвиклим до їзди наохляп. Трохи брикався, коли я вилазив на його гладеньку спину. Навіть посеред усієї цієї небезпеки я відчув задоволення від того, що знову їду верхи. Ухопив скакуна за гриву, стис колінами, погнав уперед. Він ступив три кроки й зупинився перед чоловіком, що перекрив йому дорогу. Я глянув на недовір­ливе обличчя Гендза. Не міг стримати усмішки, бо таким шокованим той здавався.

— Це тільки я, Гендзе. Мушу позичити коня, інакше мене вб’ють. Знову.

Хтозна, — може, я сподівався, що він засміється і помахає мені на прощання. Однак він просто втупився в мене, стаючи дедалі білішим, — наче от-от знепритомніє.

— Це я, Фітц. Я не мертвий! Пропусти мене, Гендзе!

Гендз відступив.

— Милостива Едо! — вигукнув він, а я подумав, що зараз закине голову назад і засміється. Натомість він засичав:

— Звірина магія!

Тоді обернувся і втік у ніч, викрикуючи:

— Сторожа! Сторожа!

Я згаяв, мабуть, зо дві секунди, витріщаючись йому вслід. Відчув усередині болісний скрут, якого не зазнавав, відколи Моллі мене покинула. Літа дружби, довга щоденна спільна праця у стайні — усе це розвіялося у мить Гендзового забобонного жаху. Це було несправедливо, але його зрада викликала в мене нудоту. Мене обсипало холодом, проте я штовх­нув Вихора п’ятами й занурився в темряву.

Він мені довіряв, цей добрий кінь, гарно вишколений Баррічем. Я скерував його подалі від освітленої смолоскипами під’їзної дороги і прогулянкових стежок, погнавши крізь квітники та насадження. Ми промчали повз групу стражників при купецьких воротах. Ті пильнували доріжку, але ми з Вихором із громом копит пролетіли крізь мураву і опинилися за ворітьми, перш ніж вони зорієнтувалися, у чому річ. Якщо я хоч трохи знаю Регала, завтра їх відшмагають.

За ворітьми ми знову помчали крізь сади. Позаду лунали крики погоні. Як на коня, звиклого до вуздечки, Вихор дуже добре реагував на мої коліна та вагу. Я вмовив його продертися крізь живопліт і виїхати на бічну дорогу. Ми залишили королівські сади позаду і галопом понеслися через кращу частину міста, по брукованих вулицях, де й досі горіли смолоскипи. Та невдовзі проминули й розкішні будівлі. Гнали повз заїзди, досі освітлені для подорожніх, минали темні зачинені на ніч крамниці, копита Вихора дудніли на глинястій дорозі. Було вже пізно, рух на вулицях невеликий. Ми мчали крізь них нестримно, як вітер.

Я дозволив коневі вповільнити біг, коли ми дісталися простішої частини міста. Тут вуличні світильники були рідшими, а кілька з них уже вигоріли. Попри це, Вихор відчував, як мені спішно, і тримав пристойний темп. Раз я почув іншого коня, що йшов прудким чвалом. Якусь мить думав, що це нас знайшла погоня. Тоді з нами розминувся гонець, що поспішав у протилежному напрямку. Навіть не стримав свого скакуна. Я їхав усе далі й далі, боячись почути позаду кінський тупіт, чекаючи сигналу рога.

Коли почав уже думати, наче ми втекли від погоні, виявилося, що Трейдфорд приховував від мене ще один сюрприз. Я дістався місця, яке було колись Великим торговим колом Трейдфорда. У найраніші дні міста тут був його центр, великий чудовий відкритий ярмарок, де можна було прогулятися і знайти товари з кожного кутка відомого світу.

Я так ніколи й не довідався, як ця прегарна площа виродилася, ставши Регаловим Королівським колом. Утім, доки ми їхали через відкритий круглий ринок, я бачив, як пирхає Вихор, почувши на бруківці під копитами запах старої крові. Давні шибениці та стовпи бичування, встановлені для розваги юрби, були там і досі, але додано інше приладдя та механізми, призначення яких я не знав і не хотів знати. Без сумніву, ті, які розмістять у новому Королівському колі, будуть ще вигадливіше жорстокими. Я підігнав Вихора і проминув усе це. Тремтів, мов від холоду, і молився, щоб Еда вберегла мене від них.

А тоді тремке відчуття смерчем скрутилося у повітрі, обвилося довкола моїх думок і вигнуло їх. Серце мені закалатало, якусь мить я думав, що це Вілл дотягся до мене Скіллом і намагається довести до божевілля. Але мої стіни Скіллу були настільки сильними, наскільки я міг їх тримати. Сумнівався, що Вілл чи хтось інший здатен на такий Скілл одразу після вибуху Веріті. Це щось гірше. Походило з глибшого, первиннішого джерела, зрадливого, мов чиста вода, до якої додано отрути. Вони вливалися в мене: ненависть, біль, задушлива клаустрофобія і голод, а довкола них обвилася страшна туга за свободою та помстою. Вони пробудили в мені все, що я відчув у підземеллях Регала.

Йшло це все з кліток. Уздовж краю кола стояли клітки, а з них віяло жахливим смородом, смородом заражених ран, виділень і гнилого м’яса. Та навіть ці тортури для мого носа не були такими сильними, як натиск пекельного Віту, що струменів із них. Тут тримали ошалілих звірів, що мали розривати людей — злочинців і перекованих, яких кидав їм Регал. Був там ведмідь, попри ґрати, ще й у тяжкому наморднику. Два великі коти, яких я ніколи досі не бачив, мучилися через поламані ікла та кігті, якими даремно пробували зламати ґрати, — а все-таки й далі вперто намагалися розсадити свою в’язницю. І величезний чорний бик, чиї роги розходилися віялом. Тіло нещасної тварини було обтикане дротиками зі стрічками, вони заглибилися в рани, з яких сочився гній, стікаючи йому по шкурі. Їхнє страждання передавалося й мені, благаючи визволення, але я, навіть не зупиняючись, бачив тяжкі ланцюги та замки на кожній клітці. Мав би відмичку, спробував би відчинити ці замки. Мав би м’ясо чи зерно, звільнив би їх, отруївши. Але нічого цього я не мав, а ще менше мав часу. Проїхав повз них, а хвиля їхня шаленства та муки накотилася і накрила мене з головою.

Я натяг повіддя. Не міг їх покинути. Але наказ «Йди до мене», закарбований у мені Скіллом, здійнявся і погнав мене вперед. Я не міг йому протистояти. Підігнав знервованого Вихора п’ятами і залишив тварин позаду, дописавши до Регалового рахунку черговий борг, сплати якого вимагатиму колись.

Світанок застав нас на околиці міста. Я й не здогадувався, що Трейдфорд такий великий. Ми дісталися повільного потічка, що впадав у ріку. Я підігнав Вихора у воду, тоді спішився і перевів його до протилежного берега. Дозволив коневі трохи попити, тоді поводив, тоді знову дозволив напитися. Весь цей час мій мозок кипів від тисячі думок. Мої переслідувачі, ймовірно, пильнуватимуть дороги, які ведуть на південь, сподіваючись, що я повернуся до Баку. Зараз я мав над ними чималу перевагу; доки рухаюся, в мене є добрі шанси втекти. Згадав хитромудро схований клунок, якого ніколи не поверну. Моє зимове вбрання, покривало, плащ — усе це для мене пропало. Раптом я почав міркувати, чи звинуватить Регал Гендза у крадіжці коня. Постійно згадував, з яким виразом в очах Гендз дивився на мене, перш ніж утекти. Я радів, що не піддався спокусі вистежити Моллі. Тяжко було бачити жах та огиду на обличчі друга. Я не хотів бачити їх і в її очах. Знову згадав німе страждання тварин, свідком якого зробив мене Віт. Тоді ці думки витіснило роздратування через те, що мій замах на Регала провалився, а потім ще й міркування, чи знайдуть отруту, якою я обробив його вбрання, чи, може, мені все-таки вдалося його вбити. Тут, заглушивши все інше, загримів наказ Веріті «Йди до мене», я не міг затулити вуха, щоб не чути цих слів. Якась часточка моєї свідомості була одержима ними, навіть і зараз гнала мене, веліла не гаяти часу на мислення чи пиття, а негайно сідати на коня і їхати, їхати до Веріті, я йому потрібний, він мені наказав.

А все-таки я схилився, щоб попити, і саме тоді, стоячи над водою навколішках, усвідомив, що не помер.

Я намочив у потічку рукав жовтої сорочки, тоді обережно відвів закривавлену тканину від рани. Розтин, який я собі зробив на передпліччі, був неглибоким, не більше ніж подряпина. Рана боліла, мала недобрий вигляд, та жодного прояву отрути не помітно. Я запізніло згадав, що тієї ночі двічі вбивав ножем і принаймні раз обтер його. Коли я різав собі руку, там, здається, не зосталося й сліду отрути.

Мені зненацька сяйнула надія, — наче справжній світанок. Шукатимуть мертве тіло при дорозі або ж отруєного чоловіка, що ховається десь у місті, надто слабкого, аби сісти на коня. Уся група Скіллу бачила, як я отруїв себе, і неодмінно почула мою цілковиту впевненість у неминучій смерті. Зуміють переконати Регала, що я помираю? Якось тяжко повірити, та я однаково сподівався. Знову сів верхи і швидко поїхав далі. Ми проїжджали повз обійстя, поля зі збіжжям, сади. Проминали селян на возах, що везли урожай до міста. Я їхав, притиснувши передпліччя до грудей, дивлячись прямо перед собою. Рано чи пізно хтось надумає розпитати людей, які прибувають до міста. Слід якнайкраще зіграти свою роль.

Нарешті нам почали траплятися ділянки незораної землі, на яких паслися вівці або гараґари. Невдовзі по полудні я зробив те, що, як знав, конче треба було зробити. На зарослому чагарником березі струмка спішився, знову дозволив Вихору напитися, а тоді розвернув його назад, до Трейдфорда.

— Повертайся додому, хлопчику, — сказав я йому, а коли він не ворухнувся, лунко ляснув його по боці. — Давай, назад до Гендза. Розкажи їм усім, що я десь там помер.

Я намалював йому в уяві ясла, повні вівса, бо знав, що він дуже його любить.

— Ну ж бо, Вихоре. Рушай.

Він здивовано пирхнув до мене, але потім пішов. Раз зупинився, озирнувся, сподіваючись, що я піду за ним і його піймаю.

— Ну ж бо! — гукнув я йому й тупнув ногою.

Це його налякало, тож він рушив галопом, високо підіймаючи коліна, закидаючи голову назад. Добрий скакун, майже не втомився. Коли Вихор повернеться до стаєнь без вершника, може, повірять, що я мертвий. Може, згають більше часу, шукаючи тіло замість ганятися за мною. Це було найкраще, що я міг зробити, аби ввести їх в оману, і вже напевно краще, ніж їзда верхи на особистому коні короля, всім напоказ. Тупіт копит Вихора стихав. Я міркував, чи сяду колись верхи на таку чудову тварину, не кажучи вже про те, щоб мати власного коня. Це не здавалося мені ймовірним.

Йди до мене.

Наказ далі лунав у моїй голові.

— Йду, йду, — пробурмотів я сам собі. — Спершу щось уполюю і трохи посплю. Але йду.

Я зійшов із дороги й подався вгору струмком, у густіші хащі. Переді мною довга та втомлива дорога, а в мене мало що є, крім вбрання на тілі.

Тепер головною моєю метою було дістатися Веріті, десь за межами Гірського королівства. Щоб це зробити, я мусив спершу перетнути все Ферроу. А це нелегке завдання. Область обабіч Синьої ріки доволі приємна, але що далі від неї від’їжджаєш, то пустельнішим стає краєвид. Орні землі призначені для великих полів льону та конопель, проте за ними тягнуться розлогі незаселені обшири. Хоча внутрішня територія герцогства Ферроу не є пустелею, та все-таки це рівнинний сухий край, а використовують його лише кочові племена, які переганяють тут череди, шукаючи паші. Коли ж минає «зелена пора» року, навіть вони йдуть звідси, осідаючи в тимчасових поселеннях над річками чи поблизу водопоїв. За дні, що настали після моєї втечі з Трейдфорда, я не раз замислювався, навіщо король Вейлдер Владний узагалі завдав собі клопоту підпорядкувати Ферроу, не кажучи вже про те, щоб зробити його одним із Шести герцогств. Я знав, що мушу йти від Синьої ріки до Синього озера, дістатися на той бік цієї великої водойми, а тоді вздовж Холодної ріки дійти до передгір’я, за яким тяглося Гірське королівство. Та це не була подорож для самотнього чоловіка. А без Нічноокого я таким і був.

У глибині краю немає великих міст, лише розкидані де-не-де примітивні містечка коло джерел, заселені цілорічно. Переважно вони виживають завдяки торговим караванам, що проходять поблизу них. Ведеться торгівля, хоч не надто жвава, між мешканцями Синього озера та Синьої ріки, тим же торговим шляхом товари народу Гір потрапляють до покупців у Шести герцогствах. Я знав: треба якось причепитися до одного з таких караванів. Та те, що очевидне, далеко не завжди легке.

Ввійшовши до Трейдфорда, я скидався на найнужденнішого зі злидарів, якого тільки можна уявити. Залишив я це місто розкішно одягненим, на одному з найкращих коней, будь-коли вирощених в Оленячому замку. Та в ту хвилину, коли я розлучився з Вихором, серйозність мого становища почала мене гнітити. Я мав убрання, яке вкрав, свої власні шкіряні чоботи, свій пояс, капшук, ніж і меч, а ще перстень і медальйон на ланцюжку. У капшуці не було жодної монети, зате всередині зберігалися знаряддя для розпалювання вогню, точильний камінь та багата колекція отрут.

Вовки не створені для самотнього полювання. Так сказав мені колись Нічноокий, і, перш ніж день добіг кінця, я оцінив мудрість цього твердження. Моя їжа цього дня складалася з коренів рябчиків, званих ще рисовими ліліями, та кількох горіхів, схованих білкою у надто помітній криївці. Я охоче з’їв би й білку, що сиділа вгорі й лаяла мене, доки я плюндрував її схованку, та не мав засобів, аби втілити це бажання в дійсність. Натомість товк горіхи каменем, розбиваючи їх, і міркував про те, як одна за одною розвіюються мої ілюзії про себе самого.

Я вірив, що з мене самодостатній і розумний хлоп’яга. Пишався своїми вміннями вбивці, а навіть у глибині душі вірив, що хоч не можу повністю опанувати свій талант до Скіллу, все ж моя сила в ньому не поступається силі жодного скіллера з Галенової групи. Та от не стало щедрості короля Шрюда, мисливських талантів мого побратима-вовка, таємної інформації та змовницьких навичок Чейда, науки Скіллу, яку вділяв мені Веріті, — і що ж зосталося? Голодний чоловік у краденому одязі, на півдорозі від Оленячого замку до Гірського королівства, з невеликими перспективами дістатися хоч туди, хоч сюди.

Хай якими похмурими були ці думки, вони аж ніяк не згладили надокучливості Скілл-наказу Веріті «Йди до мене». Чи хотів він випалити ці слова у моєму мозку? Я в цьому сумнівався, думаю, він хотів лише втримати мене від убивства спершу Регала, а потім себе самого. А все-таки там був примус, і він гноївся, як наконечник стріли в рані. Навіть мій сон заразився неспокоєм, я часто бачив уві сні, що йду до Веріті. Не йшлося про те, що я покинув заміри вбити Регала; по кільканадцять разів на день подумки складав плани, як повернуся до Трейдфорда і підступлюся до Регала якимсь несподіваним способом. Але всі ці плани починалися застереженням «після того, як я дістануся Веріті». Я просто не міг подумати, наче існує щось інше, з вищим пріоритетом.

Кілька голодних днів ідучи вгору річкою, я дістався міста, званого Лендінгом. Хоч і не таке велике, як Трейдфорд, а все ж непогане з себе. Там виробляють багато доброї шкіри, не лише з коров’ячих шкур, а й із твердих свинячих, себто з гараґарів. Іншим головним міським промислом було гончарство. Сировиною для майстерних гончарських виробів — біла глина з-над ріки. Багато речей, які зазвичай роблять із дерева, скла чи металу, в Лендінгу виготовляли зі шкіри чи випаленої глини. Шкіряними тут були не лише взуття та рукавички, але й капелюхи та інші частини одягу, а ще сидіння крісел і навіть дахи та стіни торгових яток. У крамничних вітринах я бачив кухонні дошки і свічники, та що там, навіть відра з гарно глазурованої глини, усі розписані й розмальовані сотнею стилів і барв.

Врешті я знайшов базарчик, де можна було продати все, що хочеш, а при тому ніхто не ставив тобі зайвих запитань. Я обміняв своє розкішне вбрання на вільні штани та довгу робітничу блузу, а на додачу дістав ще й пару панчіх. Міг би сторгуватися й краще, але крамар показав мені кілька коричневих плям на манжетах сорочки, — сумнівався, чи вдасться їх відіпрати. А щодо штанів, то вони неправильно на мені сиділи і втратили форму. Навряд чи вдасться її відновити під час прання. Тож я не торгувався і тішився з укладеної угоди. Принаймні цього вбрання не носив убивця, що тікав із садиби короля Регала.

У крамничці далі по вулиці я розлучився з перснем, медальйоном і ланцюжком, діставши за них сім срібняків і сім мідяків. Це було куди менше, ніж потрібно, щоб приєднатися до каравану, що рушає в гори, але ціна була найкращою з шести, які мені пропонували. Коли я зібрався йти, пухкенька жіночка, що їх купила, боязко торкнулася мого рукава.

— Я б не питала про це, сер, та бачу, що ви у скруті, — соромливо промовила вона. — Тож прошу вас, не образьтесь на мою пропозицію.

— Яку? — спитав я.

Підозрював, що вона хоче купити меч. Я вже вирішив не розлучатися з ним. Однаково не вторгував би досить грошей, щоб варто було йти беззбройному.

Вона несміливо вказала на моє вухо.

— Ваша сережка визволенця. Маю клієнта, що збирає такі рідкісні речі. Здається, вона з клану Бутранів, правда? — спитала це вагаючись, наче боялася, що я ось-ось ошалію з люті.

— Не знаю, — чесно зізнався я. — Це подарунок друга. Не  така річ, яку я хотів би проміняти на срібло.

Жіночка з розумінням усміхнулася, раптом трохи набравши певності.

— Ні, я знаю, що в цьому випадку йдеться про золото. Я б не образила вас, пропонуючи срібло.

— Золото? — недовірливо спитав я. Торкнувся маленької цяцьки у вусі. — За це?

— Звичайно, — полегшено згодилася вона, думаючи, що я хочу підбити ціну. — Бачу, зроблена вона якнайкраще. А клан Бутранів має таку репутацію. До того ж вона дуже рідкісна. Клан Бутранів відпускає рабів, але це нечасто трап­ляється. Це відомо навіть далеко від Чалседу. Якщо чоловік чи жінка носить татуювання Бутранів, ну то…

Небагато треба було, щоб втягти її у вчену розмову про чалседську работоргівлю, невільницьке татуювання і сережки визволенців. Невдовзі стало зрозуміло, що вона хотіла придбати сережку Барріча не для клієнта, а для себе. Мала предка, що визволився з рабства. Досі зберігала сережку визволенця, яку він отримав від своїх власників, як видимий знак того, що більше не є рабом. Лише така сережка, що належно відповідала б останньому клановому символу, витатуйованому на щоці невільника, давала змогу колишньому рабові вільно пересуватися Чалседом, не кажучи вже про те, щоб покинути країну. Якщо невільник завдавав клопотів, це легко можна було помітити за числом татуювань на його обличчі, прослідкувавши заодно, як він переходив із рук у руки. Така «лицева карта» свідчила, що невільник перейшов уже весь Чалсед, що він баламут і неслух, годиться хіба на галери та роботу в шахтах. Жінка попрохала мене зняти сережку і дати добре до неї придивитися. Звернула мою увагу на витонченість срібної сіточки довкола камінця — безсумнівно, сапфіру.

— Бачите, — пояснила вона, — раб мусить не лише здобути свободу, а й відслужити своєму власнику вартість такої сережки. Без цього його свобода — це тільки трохи довша прив’язь. Не може нікуди піти без того, щоб його затримали в першому ж місці перевірки, не може взяти роботи для вільного без письмової згоди свого колишнього власника. Колишній пан не відповідає більше за їжу чи притулок, але раб не має такої свободи від свого давнього власника.

Вона без вагання запропонувала мені три золоті монети. Це було більше, ніж плата за караван: я міг купити коня, і то доброго коня, та не лише приєднатися до каравану, а подорожувати з комфортом. Натомість я вийшов з її крамнички, доки вона не спробувала вмовити мене за вищу ціну. За мідяки я купив буханець грубого хліба і сів біля доків, щоб з’їсти його. Їв і міркував про багато важливих речей. Сережка, ймовірно, належала Баррічевій бабусі. Він згадував, що та була рабинею, але здобула свободу. Я намагався здогадатися, що означала для нього сережка, коли він давав її моєму батькові, і що вона означала для мого батька, коли він зберігав її. Чи знала це Пейшенс, коли передавала її мені?

Я тільки людина. Мене спокушала запропонована жіночкою платня золотом. Я подумав, що якби Барріч знав про мою ситуацію, то казав би мені продати сережку, бо моє життя та безпека дорожчі для нього, ніж ця підвіска зі срібла й сапфіру. Я міг придбати коня, верхи дістатися гір, знайти Веріті й покласти край постійній надокучливості його Скілл-наказу. Дошкуляв мені, мов свербіж у місці, яке не можеш почухати.

Я глянув на ріку і врешті постав перед лицем величезної подорожі попереду. Рушивши звідси, спершу мусив перетнути пустельну місцевість і дістатися Синього озера. Гадки не мав, як перебратися на той бік водойми. А там лісові шляхи, звиваючись, бігли передгір’ями до суворих земель Гірського королівства. У Гірському королівстві мені потрібна столиця, Джампі, де я мусив якось роздобути копію карти, якою користувався Веріті. Її було складено на основі старих записів із джампійської бібліотеки, можливо, оригінал і досі там. Лише ця карта зможе привести мене до Веріті, десь на невідомих землях за Гірським королівством. Мені потрібна кожна монета, кожна можливість, якою я міг би скористатися.

Та, попри все це, я вирішив залишити сережку. Не через те, що вона означала для Барріча, а через те, що вона означала для мене самого. Це був мій останній матеріальний зв’язок із моїм минулим, із тим, ким я був, із чоловіком, який мене виростив, навіть із батьком, що колись її носив. Напрочуд тяжко було змусити себе зробити те, що, як я знав, було мудрим. Я потягся вгору, розстебнув застібку, що тримала сережку у вусі. У мене все ще зосталися обрізки шовку з маскараду у Трейдфорді, тож я добре загорнув сережку в найменший із них і сховав у капшук при поясі. Крамарка надто нею зацікавилася і надто добре її розгледіла. Якби Регал вирішив мене розшукувати, то в описі фігурувала б і та сережка.

Потім я прогулювався вулицями, дослухався до людських розмов і намагався дізнатися все мені потрібне, не питаючи сам. Кружляв по ринковій площі, неквапом мандрував від одної ятки до іншої. Призначив собі на видатки щедру суму в чотири мідяки й витратив її на речі, що здавалися мені екзотичною розкішшю: торбинку трав для чаю, сушені фрукти, уламок дзеркала, казанок і кухлик. У кількох ятках із травами я питав про ельфійську кору, але чи то про неї не знали, чи то у Ферроу її називали якось інакше. Врешті сказав собі, що все гаразд, бо я й не збираюся робити щось таке, аби потребувати потім її відновлювальних сил. Сподівався, що це й справді так. Натомість із недовірою купив щось, зване насінням сонце­кльошу. Мене запевняли, що воно додає людині сил і дає змогу обходитися без сну, хоч якою змученою вона була б.

Я знайшов лахмітницю, яка за два чергові мідяки дозволила мені переглянути все у своєму візку. Трапився плащ, смердючий, але придатний до вжитку, а ще гетри, що обіцяли мені стільки ж свербіння, скільки й тепла. Решту обрізків жовтого шовку я обміняв на хустину. У супроводі численних ущипливих зауважень лахмітниця навчила мене, як пов’язати її на голові. Як і раніше, я зробив із плаща клунок для своїх речей, а тоді подався до різницької дільниці на сході міста.

Такого смороду, як там, я ще досі не нюхав. Одна загорода з тваринами за іншою, а тоді ще і ще, справжні гори гною, запах крові й тельбухів із бойні та гострий дух чинбарні. Наче цього нападу на мій ніс було замало, все довкола повнилося ревом худоби, кувіканням гараґарів, дзижчанням мух і криками людей, що переганяли тварин з одної загорожі до іншої або тягли їх на заріз. Хоч як намагався, я не міг закритися від сліпої туги і страху тварин. Не мали ясного знання, що їх чекає, але запах свіжої крові та крики інших звірів будили в них панічний жах, рівний тому, який я пережив колись, простягшись на кам’яній долівці підземелля. А все-таки я мусив залишатися в цьому місці, бо тут каравани закінчували свою дорогу, а деякі інші починали її. Люди, що привезли сюди худобу на продаж, найімовірніше, рушатимуть назад. Більшість із них купуватиме інші товари, щоб не повертатися впорожні. Я сподівався знайти в одному з таких караванів якусь роботу і дійти з ним принаймні до Синього озера.

Невдовзі я впевнився, що не сам-один мав таку надію. Між двома тавернами перед загородами відбувався цілий ярмарок рядіння для всякої потолочі. Були там пастухи, що прийшли сюди з якимсь стадом від Синього озера, залишилися у Лендінгу, розтринькали тут свій заробіток, а тепер, без грошей і далеко від дому, шукали змоги повернутися. Для деяких погоничів це був звичний спосіб життя. Було й кілька молодиків, ті, очевидячки, прагнули пригод, подорожі та шансів розпочати нову, власну справу. Було й усяке міське шумовиння, люди, що не могли знайти постійної роботи або ж мали непосидющу вдачу. Я не дуже пасував до жодної з цих груп, та врешті став поруч із погоничами.

Я розповів, що моя мати недавно померла й записала весь маєток моїй старшій сестрі, якій я ні на що не здався. Тож рушив у подорож до дядька, що живе за Синім озером, але грошей вистачило тільки щоб добутися сюди. Ні, раніше я погоничем не був, але ми були досить заможними, мали коней, худобу, овець. Тож я ніби й знав, як із ними поводитися, а ще, як дехто казав, «мав підхід» до всякої німини.

Цього дня ніхто мене не врядив. Взагалі мало кого взяли, тож ніч змусила нас укластися там, де ми й простояли весь день. До нас підійшов пекарський челядник з рештками свого товару на підносі, я витратив ще один мідяк на довгий буханець темного хліба, посипаного насінням. Хлібом я поділився з кремезним чолов’ягою, чиє світле волосся вибивалося з-під хустини й закривало йому обличчя. В обмін за це Кріс запропонував мені трохи сушеного м’яса, ковток найгіршого вина, яке я будь-коли куштував, і силу-силенну чуток. Він був балакуном, а ще одним з людей того розряду, які в кожній справі займають найбільш крайнє становище і не стільки розмовляють, скільки сперечаються. Через те що я майже мовчав, Кріс швидко втяг інших людей у дискусію стосовно поточної політики Ферроу. Хтось розвів маленьке багаття, більше для світла, ніж для тепла, з’явилося кілька пляшок і пішли по колу. Я ліг, поклавши голову на клунок, і прислухався, вдаючи, наче дрімаю.

Не було й згадки про червоні кораблі, жодного слова про війну, що палала на узбережжі. Зненацька я зрозумів, наскільки цих людей обурює податок на війська для захисту узбережжя, якого вони ніколи й не бачили, на військові кораблі, що плавали океаном, якого вони не могли й уявити. Безплідні рівнини між Лендінгом та Синім озером — ось їхній океан, а ці погоничі — моряки, які ним подорожують. Шість герцогств за своєю природою не були цілістю, поділеною на шість частин, вони стали єдиним королівством лише тому, що сильна династія державців обгородила їх спільним кордоном і постановила, що відтепер вони одне ціле. Якби всі Прибережні герцогства впали, ставши жертвами червоних кораблів, для тутешніх людей це мало що означало б. Далі ганятимуть стада худоби й питимуть огидне вино, залишаться незмінними трава, ріка та закурені вулиці. Я не міг уникнути думки, яке право ми маємо змушувати цих людей платити за війну, що ведеться так далеко від їхньої домівки. Тілт і Ферроу було завойовано й додано до герцогств, вони не прийшли просити військового захисту чи торгового зиску. Це не означає, що вони не виграли, позбувшись дрібних внутріземських пастуших владарів та зна­йшовши кипучий ринок збуту для своєї яловичини, шкір і мотузок. Скільки вітрильного полотна, скільки мотків добрих конопляних мотузок вони продали, перш ніж стати частиною Шести герцогств? Та це здалося мені невеликим виправданням.

Ці думки мене змучили. Єдиною постійною темою їхніх розмов були скарги на торгове ембарго з Гірським королівством. Мене вже змагав сон, коли мої вуха нашорошилися на слова «Рябий чоловік». Я розплющив очі та трохи підвів голову.

Хтось згадав про нього як про традиційного віщуна катастрофи. Зі сміхом сказав, що всі вівці Генсіла його бачили і повиздихали у своїй загороді, перш ніж сердега встиг їх продати. Я насупився на думку про хворобу в настільки скупчених загородах. Але інший чоловік розреготався і сказав: як хтось побачить Рябого чоловіка, то це, з наказу короля Регала, віщує не невдачу, а, навпаки, найбільше благо, яке тільки може бути.

— Якби я побачив того старого злидня, не збілів би зі страху і не втік, а ухопив би і приволік до самого короля. Він обіцяв сто золотих кожному, хто доставив би йому Рябого чоловіка з Баку.

— П’ятдесят було, тільки п’ятдесят, а не сто, — глузливо перебив його Кріс. Вкотре відпив із пляшки. — Якась байка, сто золотих за сивого стариганя!

— Ні, сто за нього самого, а ще сто за вовколюда, що йде за ним слідом. Я чув, як це прокричали нині пополудні. Той вовколюд прокрався до королівської садиби у Трейдфорді та вбив кількох стражників звірячою магією. Горлянки порозривав, щоб крові напитися. Тепер, значить, полюють на нього. Вдягнений по-панськи, так вони казали, з перснем, ланцюжком на шиї і срібною підвіскою у вусі. У волоссі біле пасмо після давньої битви з нашим королем, на обличчі шрам, ніс зламаний у тому ж двобої. Так, а цього разу король ще й додав йому мечем гарний новий розтин на плечі.

Кілька слухачів аж загули від захоплення. Навіть я мусив віддати належне польоту Регалової фантазії. А проте знову зарився з головою у свій клунок, вдаючи, що сплю. Плітки тривали далі.

— Кажуть, що він родимий віттер і вміє перекидатися на вовка, як на нього засвітить місяць. Такі сплять удень, а вночі волочаться і роблять усяку шкоду, отак воно. Кажуть, це прокляття, а наслала його на короля чужинська королева, як він прогнав її геть, бо вона хотіла вкрасти корону. А про Рябого чоловіка кажуть, що він — напівдух, вичаруваний з тіла короля Шрюда її гірською магією, і він блукає дорогами та вулицями по всіх Шести герцогствах. Де не з’явиться, туди приносить хвороби, а з лиця викапаний старий король.

— Бридня і дурня, — з огидою озвався Кріс. Знову відпив. Та частині інших сподобалася ця шалена розповідь, і вони прихилилися ближче, шепотом просячи оповідача продовжувати.

— Що ж, я таке чув, — ображено промовив той. — Що Рябий чоловік напівдух Шрюда і не зазнає спокою, доки гірська королева, яка його отруїла, теж не ляже в могилу.

— А якщо цей Рябий чоловік Шрюдів дух, то чого ж король Регал обіцяє за нього сто золотих нагороди? — кисло спитав Кріс.

— Не дух, а напівдух. Украв частину душі короля, коли той помирав, і король Шрюд не знатиме спокою, доки Рябий чоловік не помре, щоб королівська душа знову з’єдналася. Дехто каже, — тут оповідач знизив голос, — що бастарда не вбито як слід, тож він і ходить далі як вовколюд. Вони з Рябим чоловіком прагнуть помститися королю Регалові, щоб знищити трон, якого бастард не зумів украсти. Він був у змові і мав стати королем при королеві Лисиці, коли б вони позбулися Шрюда.

Ніч була саме відповідною для подібних історій. Розбухлий оранжевий місяць низько плив небом, а вітер доносив до нас жалісне ревіння і шум рухів худоби в загородах, перемішані зі смородом гниття крові та шкур із чинбарень. Час від часу пропливали високі рвані хмари, затуляючи місяць. Слова оповідача змусили мене затремтіти, хоч і не з тієї причини, на яку він міг сподіватися. Я чекав, що хтось штурхоне мене ногою або крикне: «Гей, а придивімося до нього краще!» Але ніхто цього не зробив. Захоплених тоном розповіді слухачів більше цікавили уявні вовчі очі в темряві, ніж утомлений робітник, що спав серед них. А все-таки серце калатало мені в грудях, коли я оглядався на залишений мною слід. Кравець, у якого я обміняв одяг, міг мене розпізнати за цим описом. Жінка, що цікавилася сережкою, ймовірно, теж. Навіть стара лахмітниця, що допомогла мені зав’язати хусткою волосся. Дехто не захоче висовуватися, ще дехто уникатиме контактів з королівськими стражниками. Та дехто може вчинити інакше. Доведеться мені рахуватися з тим, що будь-хто може мене виказати.

Оповідач вів далі, оздоблюючи свої байки мальовничими деталями про лихі заміри Кеттрікен і про те, як вона лягла зі мною в ліжко, аби зачати дитину, яку ми могли використати, щоб здобути трон. Коли говорив про Кеттрікен, у його голосі лунала огида. Ніхто не глузував з цих слів. Навіть Кріс, що лежав поруч зі мною, погоджувався, начеб ті химерні інтриги були загальновідомими. Тут він зненацька озвався, підтверджуючи мої найгірші підозри.

— Кажеш так, ніби це якась новина, але ж усі й так знають, що вона нагуляла черево не з Веріті, а з бастардом-віттером. Якби Регал не прогнав тієї гірської шльондри, мали б ми спадкоємцем престолу когось такого, як Плямистий принц.

Загуло тихе схвальне бурмотіння. Я заплющив очі та лежав, наче вкрай стомлений. Сподівався, що мій зовнішній спокій і стулені повіки приховають лють, що от-от мала мене поглинути. Потягся до хустки, тугіше обв’язав нею волосся. З якою метою Регал розпускав такі злобні наклепи? Я не сумнівався, що джерелом подібної отрути міг бути тільки він. Я не покладався на свій голос настільки, щоб ставити якесь запитання, не хотів теж здатися невігласом у справах, вочевидь, загальновідомих. Тож тихо лежав і слухав з гарячою цікавістю. Наскільки я зрозумів, усі знали, що Кеттрікен повернулася в Гори. Свіжа гострота їхньої зневаги підказувала, що це недавня новина. Був іще поголос, наче це з вини гірської відьми закрито переходи для чесних купців з Тілту та Ферроу. Хтось навіть посмів сказати, що тепер, коли торгівля з Прибережними герцогствами занепала, Гірське королівство розгледіло можливість ізолювати Ферроу та Тілт і намагається нав’язати їм власні умови, погрожуючи перекрити всі торгові шляхи. Ще інший розповів, що навіть простий караван, ескортований людьми Шести герцогств у кольорах самого Регала, завернули з Гірського кордону.

Як на мене, все це була дурного мова. Гори потребували торгівлі з Ферроу та Тілтом. Зерно для гірського люду було важливішим, ніж дерево й хутро з гір для мешканців низин. Таку вільну торгівлю відкрито вважали головною причиною шлюбу Кеттрікен з Веріті. Навіть якщо Кеттрікен утекла назад у Гори, я настільки її знав, аби бути певним: вона ніколи не підтримає жодного перекривання торгівлі між своїми одноплемінниками та Шістьма герцогствами. Надто була прив’язана до обох народів, надто сильно хотіла стати Жертовною для них усіх. Коли торгове ембарго, про яке я чув, існує насправді, то його ініціатором був Регал. Я в цьому не сумнівався. Однак люди довкола мене ремствували на гірську відьму та її помсту нашому королю.

То Регал розпалює війну проти Гір? Може, намагається ввести туди збройне військо, видаючи його за торговий ескорт? Це дурний замір. Колись давно мого батька вислали в Гори, щоб він уточнив кордони й торговельні угоди з Гірським королівством. Це поклало край довголітнім прикордонним війнам і наїздам. За роки воєн король Шрюд збагнув, що ніхто не зможе зайняти й утримувати перевали та шляхи до Гірського королівства силоміць. Я неохоче простежив цю думку. Це Регал запропонував Веріті Кеттрікен як наречену. Сам вів потрібні перемовини, сватаючи її за брата. Пізніше, коли наблизився час одруження, намагався вбити Веріті та здобути принцесу собі за наречену. Зазнав невдачі, а його плани та інтриги мало кому відкрилися. Шанс самому заволодіти принцесою Кеттрікен і всім, що з нею пов’язане, наприклад, можливістю успадкувати Гірську корону, протік йому між пальців. Я згадав почуту колись мною розмову між Регалом та зрадником Галеном. Вони начебто вірили, що Тілт і Ферроу будуть найкраще забезпечені, якщо контролюватимуть гірські хребти й переходи та спиратимуться на них. Невже Регал думає тепер перебрати силою те, що мав колись надію здобути зав­дяки одруженню? Вважає, що коли достатньо очорнить Кеттрікен, то його прихильники повірять, наче ведуть справедливу війну, помщаючись гірській відьмі, а водночас відкриваючи для торгівлі ключові торгові шляхи?

«Регал, — міркував я, — спроможний повірити геть у все, у що захоче». Зваживши на глибину його чаш вина й голову, одурманену димком, я не сумнівався, що досі він і сам вірить у свої дикі вигадки. Сто золотих за Чейда і ще сто за мене. Ну, я-то знав, за які мої останні вчинки заслужив таку ціну, але ламав собі голову, чим відзначився Чейд. Усі роки, які я провів із Чейдом, він завжди діяв, хоч і був безіменним та невидимим. Імені й досі не мав, але побите шрамами обличчя і схожість зі зведеним братом стали тепер відомими. Це означало, що хтось десь його бачив. Я сподівався, що цієї ночі він здоровий і в безпечному місці, хай де б це було. Якась моя частка прагнула повернутися до Баку та розшукати його. Наче я міг якось його вберегти.

Йди до мене.

Не важило, чого я хотів і що відчував. Однаково знав, що насамперед піду до Веріті. Я обіцяв це собі знову й знову, і нарешті мені вдалося поринути у сторожкий сон. Бачив сни, але вони були бліді, з легким дотиком Скіллу. Здіймалися, опадали та оберталися, мов гнані осіннім вітром. Моя свідомість, здається, піймала і перемішала думки про всіх, кого я втратив. Мені снилося, що Чейд п’є чай із Пейшенс та Лейсі. Він мав на собі накидку з червоного шовку, оздоблену узором із зірочок, дуже старого покрою. Поверх чашки поглядав на жінок, чарівно їм усміхався і викликав сміх навіть в очах Пейшенс, хоча вона здавалася дуже втомленою й виснаженою. Потім мені снилося, що Моллі виглядає з будиночка, а Барріч стоїть за дверима, щільно загорнувшись у плащ, щоб захиститися від вітру, і вмовляє її не турбуватися, він іде ненадовго, а всі тяжкі обов’язки можуть почекати, доки він не повернеться, вона має зоставатися вдома і дбати лише про себе. Я бачив уві сні навіть Целеріті, вона знайшла притулок у легендарних Крижаних печерах Голодного льодовика Бернсу і сховалася там з військами, які змогла зібрати, та численними людьми зі свого народу, що втратили дах над головою через наїзників-піратів. У моєму сні вона доглядала Фейт, яка страждала від пропасниці та гнійної рани, завданої стрілою, що влучила їй у живіт. Наприкінці мені приснився блазень. Він сидів перед каміном і вдивлявся у полум’я, його бліде обличчя, на якому не зосталося жодної надії, набрало кольору слонової кості. Я відчув, що він бачить мене у цьому полум’ї, що я глибоко зазираю йому в очі. Десь неподалік, але не надто близько, невтішно плакала Кеттрікен. Тут подібні сни скінчилися, хоча я бачив ще вовків, як вони полюють і заганяють оленя, та це були дикі вовки. Якщо мій вовк і був серед них, то він уже їхній, а не мій.

Я прокинувся з головним болем, а спину звело від твердого каменю, на якому я спав. Сонце щойно визирнуло, та я однаково встав, пішов до криниці, витяг води, щоб умитися і випити, скільки зумію. Колись Барріч казав мені, що випити багато води — це добрий спосіб втамувати голод. Це була тео­рія, яку я мусив сьогодні перевірити на практиці. Торкнувся вістря ножа, роздумуючи, голитися мені чи ні, і врешті передумав. Краще якомога швидше запустити бороду, щоб замаскувати шрам. Неохоче потер колючу щетину, яка завжди мене дратувала. Повернувся до інших, які й досі спали.

Тільки-но вони заворушилися, як з’явився чоловічок — присадкуватий коротун — і пронизливо закричав, що найме робітника, який допоміг би перегнати його овець з однієї загороди до іншої. Це була робота тільки на ранок, тож більшість погоничів заперечно похитали головою. Хотіли зостатися тут, де їх могли врядити на всю дорогу до Синього озера. Чоловічок замалим не благав, кажучи, що мусить перегнати овець міськими вулицями, тож конче треба з цим упоратися, доки не почнеться щоденний рух. Нарешті запропонував додати ще й сніданок. Справді думаю, що лише тому я кивнув головою і пішов за ним. Мав на ім’я Деймен і, доки ми йшли, постійно говорив, розмахуючи руками й без потреби мені пояснюючи, як, на його думку, слід поводитися з вівцями. Це добра отара, дуже добра отара, він не хотів би, щоб їм завдавали шкоди чи навіть полохали. Спокійно, повільно — ось найкращий спосіб переганяти овець. Я мовчки кивав головою, слухаючи його бідкання, і йшов за ним до загороди в далекому кінці різницької вулиці.

Невдовзі стало ясно, чого він так поспішав перегнати свою отару. Наступна загорода належала не кому іншому, як нещасному Генсілу. У цій загороді кілька овець ще блеяло, але більшість або вже були мертвими, або помирали від проносу. Сморід їхніх хворобливих виділень новою огидною нотою додався до інших неприємних запахів. Були там якісь чоловіки, що білували мертвих тварин, аби врятувати з отари все, що можна. Виконували цю брудну криваву роботу, залишаючи обдертих мертвих тварин у загороді, разом з тими, що ще були живими. Це моторошне видовище чогось нагадало мені поле битви, де між полеглими кружляють мародери. Я відвів погляд і допоміг Дейменові зібрати овець.

Намагатися використати Віт із вівцями — даремне гаяння часу. Вони надто легковажні. Навіть ті з них, які здаються найспокійнішими, є такими, бо забули, про що думали досі. Найгірше мати справу з надміру обережними, ті ставляться з підозрою до найпростіших дій. Єдиний спосіб упоратися з вівцями — поводитися з ними так, як це роблять пастуші собаки. Слід переконати їх, що вони йдуть туди, куди їм хочеться йти, і всіляко додавати їм відваги. Я трохи розважився, уявляючи, як Нічноокий зібрав би в гурт і погнав цих густорунних недоумків, але навіть моя думка про вовка змусила кількох із них різко зупинитися й дико озирнутися дов­кола. Я підказав їм, що мусять іти за іншими, аби не загубитися. Вони рвонули з місця, наче вражені цією думкою, а тоді приєдналися до решти овець.

Деймен у загальних рисах пояснив мені, куди ми вибираємося, і дав довгу пастушу палицю. Я вимахував нею ззаду й по боках отари, захекано ганяючи сюди-туди, як пес, а він вів і на кожному перехресті стримував овець, не даючи їм розбігтися. Привів нас на далеку околицю міста. Ми загнали овець до однієї з тутешніх благеньких загород. У іншій загороді тримали дуже гарного бика червоної масті, у ще іншій — шістьох коней. Коли ми перевели подих, Деймен пояснив, що завтра тут формуватиметься караван, який рушить до Синього озера. Він тільки вчора купив цих овець і мав намір забрати їх до себе додому, щоб приєднати до своїх стад. Я спитав, чи не треба йому якогось помічника, який поганяв би овець до Синього озера. Він задумливо глянув на мене, але нічого не відповів.

Дотримав слова й нагодував мене сніданком. Ми їли вів­сянку та молоко, простий наїдок, що напрочуд мені смакував. Подала його жінка, що мешкала в домі поблизу загород і заробляла собі на прожиток, пильнуючи тварин у загородах і даючи їжу, а часом і нічліг їхнім опікунам. Коли ми поїли, Деймен, вдавшись до довгої мови та численних слів, пояснив мені, що так, потребує для цієї подорожі помічника, а то й двох, та, судячи з покрою мого одягу, я мало що знаю про роботу, якої шукаю. Цього ранку він узяв мене, бо йому здалося, що я єдиний насправді прокинувся і маю охоту до праці. Я розповів йому баєчку про бездушну сестру і запевнив, що близько ознайомлений з доглядом за вівцями, кіньми та рогатою худобою. Після довгих вагань і розважань він мене врядив. Його умова така: він годує мене до кінця подорожі, а тоді платить десять срібняків. Казав мені збігати до міста, забрати свої речі та попрощатися. Але щоб неодмінно повернувся ввечері, а то він найме замість мене когось іншого.

— Не маю що забирати і ні з ким прощатися, — відповів я. Після того, що почув минулої ночі, нерозумно було повертатися до міста. Я хотів би, щоб караван рушив негайно.

Якусь мить Деймен здавався враженим, але потім вирішив, що це дуже його тішить.

— Що ж, а мені потрібно зробити і те, й інше, тож залишайся тут і стережи овець. Їх слід добре напоїти, тим-то я залишив їх у міських загородах, де є помпи. Та мені не подобалося, що вони так близько від хворих овець. Натягай їм води, а я пришлю когось із возом сіна для них. Подивлюся, чи добре їх нагодуєш. Пам’ятай: з того, як ти розпочнеш роботу в мене, я остаточно вирішу, чи рушимо ми разом.

І так далі, і так далі, аж до найдрібніших деталей викладав мені свої побажання, як слід напувати овець, на скільки частин поділити пашу, аби впевнитися, що кожна тварина дістане свою пайку. Думаю, цього слід було сподіватися: я не скидався на пастуха. Я затужив за Баррічем і його спокійною певністю, що я знаю свою справу і зроблю її.

Уже повернувшись іти, він зненацька озирнувся.

— А як тебе звати, хлопче? — гукнув мені.

— Том, — відповів я, трохи повагавшись.

Колись Пейшенс надумала так мене називати, доки я не взяв ім’я Фітц Чівелрі. Рефлекторно згадав, що кинув мені колись Регал. «Досить тобі почухатися, щоб видряпати безіменного хлопця-псаря», — глузував він. Навряд чи він вважав би Тома-вівчаря за щось набагато краще.

Трохи оддалік загороди була криниця з відром на дуже довгому ланцюзі. Невтомно працюючи, мені врешті вдалося наносити води до жолоба. Правду кажучи, я кілька таких жолобів наносив, перш ніж вівці напилися вдосталь і дали мені наповнити його доверху. Десь тоді приїхав віз із сіном, я старанно розділив пашу на чотири купи в кутках загороди. Це була чергова вправа на терплячість, бо вівці збиралися гуртом і їли з купи ще до того, як я її згромадив. Лише коли наїлися всі, крім найслабших, мені вдалося викласти по купі сіна в кожному кутку.

Пополудень я провів, черпаючи й тягаючи воду. Жінка дала мені великого казана, щоб її нагріти, показала усамітнене місце, де я міг би змити з себе найгіршу дорожню куряву. Моє передпліччя добре гоїлося. «Непогано, як на смертельну рану», — сказав я собі, сподіваючись, що Чейд ніколи не довідається, яку дурницю я утнув. Як він сміявся б із мене. Помившись дочиста, я наносив ще води до казана, аби, нагрівши її, випрати вбрання, куплене в лахмітниці. Виявилося, що плащ насправді світло-сірий, куди світліший, ніж я думав. Повністю змити з нього неприємний запах я не зумів, одначе, коли вішав його сушитися, він більше пах мокрою вовною, ніж попереднім власником.

Деймен не залишив мені жодного запасу харчів, але жінка запропонувала погодувати мене, якщо я натягаю води для бика та коней, бо ця робота дуже її змучила за останні чотири дні. Так я й зробив і запрацював обід із душенини та сухарів, а тоді ще й кухоль пива, щоб легше пішло. Потім заглянув до своїх овець. Упевнившись, що всі вони стоять спокійно, я за звичкою повернув до бика та коней. Стояв, спершись на паркан, дивився на тварин і міркував: що, коли б усе моє життя було таким? Зрозумів, що це було б незле, надто якби жінка, схожа на Моллі, чекала мене ввечері вдома. Підійшла довгонога біла кобила, потерлася носом об мою сорочку. Попросила, щоб я її почухав. Я її попестив і довідався, що вона нудьгує за веснянкуватою дівчинкою з ферми, яка приносила їй моркву та називала Принцесою.

Я замислився, чи хтось колись міг жити тим життям, якого прагнув. Може, Нічноокому нарешті це вдалося. Я щиро на це сподівався. Зичив йому всього найкращого, але був доволі самолюбним, аби сподіватися, що інколи він за мною нудьгуватиме. Я похмуро міркував, чи не тому Веріті не повертається. Може, йому набридли всі ці корони та престоли, і він копняком відкинув їх зі своєї дороги. Та, навіть думаючи так, я знав, що це неправда. Таке не про нього. Він рушив у гори, щоб підняти Старійшин нам на порятунок. А якщо не впорався з цим завданням, то вигадав щось інше. Хай там як, він мене покликав, щоб я допоміг йому в цьому.

Надвечір до каравану почали збиратися люди. Власницею бика та коней була жінка. Вони з чоловіком приїхали фургоном, який тягла упряжка волів. Розвели власне вогнище, приготували власну їжу і, здається, цілковито вдовольнялися власним товариством. Мій новий господар повернувся пізно, трохи напідпитку, і довго витріщався на овець, аби впевнитися, що я і нагодував їх, і напоїв. Він приїхав у візку з високими колесами, тягненому міцним коником, якого відразу ж віддав під мою опіку. Сказав мені, що найняв ще одного чоловіка, якогось Кріса. Я маю чекати, коли той прийде, і показати йому овець. Тоді зник у кімнаті, призначеній для сну. Я зітхнув сам до себе, подумавши про довгу подорож з балакучим Крісом і про те, чи не можна б якось її прискорити, але не нарікав. Натомість зайнявся коником — жвавою кобилкою на кличку Тарабарка.

Далі прибуло веселіше товариство. Це була група лялькарів з барвисто розмальованим фургоном, який тягла упряжка яблукастих коней. З одного боку фургон мав вікно, його можна було опустити під час лялькової вистави, а ще тент-навіс — той розкручували над сценою, коли знадоблялися більші маріонетки. Старший над лялькарями звався майстром Деллом. З ним було троє учнів, один лялькар-підмайстер, а ще менестрелька, яка приєдналася до них на час подорожі. Вони не розпалювали власного вогнища, а додали руху в будиночку жінки-господині — співом, стукотом маріонеток і численними кухлями елю.

Тоді з’явилося двоє візників зі двома возами, повними ретельно запакованого глиняного посуду, а вже наприкінці — господиня каравану з чотирма помічниками. Вони мали показувати нам дорогу та ще й виконувати багато інших обов’язків. Уже сам погляд на проводирку вселяв довіру. Мадж була жінкою міцної статури і з волоссям кам’янисто-сірої барви, зв’язаним ззаду шкіряною стрічкою, розшитою бісером. Здається, серед помічників були її донька та син. Вони знали водопої, чисті й недобрі, мали захищати нас від розбійників, везти додаткову їжу та воду, а ще домовлятися з кочівниками щодо проїзду через їхні пасовиська. Це останнє було не менш важливим, ніж усе інше, бо кочовики нерадо дивилися на людей, що перетинали їхні землі з тваринами, які випасали траву, потрібну їхнім власним стадам. Мадж скликала нас усіх того вечора, розповіла це все і нагадала, що вони триматимуть порядок і всередині нашої групи. Не терпітимуть жодних крадіжок чи інших неподобств, темп руху буде таким, щоб усі могли його витримати, господиня каравану розпоряджається при водопоях, домовляється з кочовиками, її рішення — закон для всіх нас. Я, разом з іншими, пробурмотів, що погоджуюся. Тоді Мадж та її помічники перевірили фургони, впевнилися, що всі вони придатні до подорожі, всі люди здорові і є достатній запас води та їжі на якийсь непередбачуваний випадок. Ми підемо зиґзаґом від водопою до водопою. У фургоні Мадж їхало кілька дубових бочок з водою, але вона наполягала, щоб кожен приватний фургон і його пасажири теж мали досить запасу для власних потреб.

Кріс прибув, коли сонце вже сідало, а Деймен давно вже лежав у ліжку у своїй кімнаті. Я сумлінно показав йому овець, а тоді вислухав нарікання, що Деймен не забезпечив нас приміщенням для сну. Була погожа тепла ніч із легеньким вітерцем, тож я не бачив підстав для невдоволення. Не сказав цього, дозволивши Крісові бурчати та ремствувати, доки не набридне. Я спав під самісінькою овечою загородою, пильнуючи заодно, щоб не наблизився жоден хижак. Кріс віді­йшов подалі та дратував лялькарів похмурим настроєм і розлогими повчаннями.

Не знаю, скільки я проспав насправді. Мої сни розступилися, наче завіси, які розвіває вітер. Мене насторожив голос, що шепотів моє ім’я. Здавалося, наче він надходить іздалеку, але, почувши його, я потрапив йому під владу, мов причарований. Побачив полум’я свічки — і щось потягло мене до нього, як заблуканого метелика. На широкому дерев’яному столі горіли чотири свічки, їхні запахи, змішуючись, запов­нювали повітря. Дві високі виділяли пахощі мірики, дві менші, перед ними, — солодкий весняний аромат. «Фіалки, — подумав я, — і ще щось». Над свічками схилилася жінка, глибоко вдихаючи запах. Очі заплющені, обличчя покрите потом. Моллі. Знову промовила моє ім’я.

— Фітце, Фітце. Як ти міг померти й залишити мене в такому стані? Це мало бути інакше, ти мусив мене шукати і знайти, щоб я могла тобі пробачити. Ти мав запалити для мене ці свічки. Я не мала сама проходити крізь це.

Ці слова перебило сильне зітхання, наче від пронизливого болю, а з ним накотилася хвиля страху, який вона гарячково придушила.

— Усе буде добре, — прошепотіла Моллі сама собі. — Усе буде добре. Так повинно бути. Думаю, що так.

Навіть у Скілл-сні моє серце перестало битися. Я глянув на Моллі, вона стояла поблизу каміна в маленькій хатині. Надворі шаліла осіння буря. Вона вхопилася за край столу і наполовину присіла, наполовину схилилася над ним. На собі мала тільки нічну сорочку, волосся змокріло від поту. Я вражено дивився, як вона знову глибоко зітхнула, а тоді скрикнула. Це був не крик, а слабке хрипіння, наче ні на що інше вона не мала сили. За хвилину трохи випросталася і обережно поклала руку на живіт. Мене приголомшив його розмір. Такий роздутий, що вона здавалася вагітною.

Вона була вагітною.

Якби можна було знепритомніти уві сні, гадаю, я б так і зробив. Натомість у голові мені щось закрутилося, розставляючи в належному порядку всі слова, сказані нею, коли ми розлучалися. Я згадав день, коли Моллі спитала, що б я зробив, якби вона носила нашу дитину. Це ж про дитину вона казала, заради неї покинула мене, дитина була найважливішою в її житті. Не інший чоловік. Наша дитина. Вона пішла, щоб захистити нашу дитину. Нічого мені не сказала, боялася, що я не піду з нею. Краще не просити, ніж просити й дістати відмову.

І вона мала рацію. Я не пішов би. Надто багато всього відбувалося в Оленячому замку, на мене надто тиснули обов’язки перед королем. Це було дуже схоже на Моллі — сама вирішила піти, сама змагалася з усім. Нерозумно, але так схоже на неї, що я хотів її пригорнути. Я хотів її струсонути.

Раптом вона знову вхопилася за стіл: сила, що пропливла крізь неї, відібрала їй мову.

Вона була сама. Вірила, що я мертвий. І мала самотньо народити дитину десь у маленькій хатині, шмаганій вітром.

Я потягся до неї, скрикуючи — Моллі, Моллі, — та зараз вона зосередилася на собі самій, дослухаючись лише до власного тіла. Зненацька я збагнув роздратування Веріті, коли він не міг до мене докричатися, хоч як відчайдушно тягся.

Двері різко розчахнулися, впускаючи до хатини порив штормового вітру, а разом із ним струмені холодного дощу. Моллі, задихаючись, підвела очі, глянула.

— Барріч?! — зойкнула вона. Її голос був повний надії.

Я знову відчув хвилю здивування, але воно втонуло в її вдячності та полегшенні, коли його темне обличчя несподівано з’явилося у проймі дверей.

— Це тільки я, наскрізь мокрий. Так і не зміг роздобути сушених яблук, хоч скільки пропонував. Крамниці в місті порожні. Сподіваюся, борошно не промокло. Повернувся б раніше, але ця буря…

Кажучи це, увійшов досередини. Чоловік повернувся з міста, з торбою на плечі. Вода стікала йому по обличчі та крапала з плаща.

— Час настав, уже, — нестямно промовила Моллі.

Барріч впустив свою торбу, щільно зачинив двері та взяв на засув.

— Що? — спитав він, стираючи з очей краплі дощу й відкидаючи з обличчя мокре волосся.

— Маля надходить. — Тепер її голос став напрочуд спокійним.

Якусь мить він тупо на неї дивився. Тоді твердо сказав:

— Ні. Ми ж лічили, ти лічила. Це не може бути зараз. — Слова прозвучали несподівано сердито, так відчайдушно він хотів мати рацію. — Ще п’ятнадцять днів, може, й довше. Повитуха — я сьогодні з нею розмовляв і все залагодив — сказала, що днями зайде на тебе глянути…

Його мова урвалася, бо Моллі знову вхопилася за край столу. Напружилася, зціпила зуби, аж їй розімкнулися губи. Барріч стояв, як громом прибитий. Я ніколи ще не бачив його таким блідим.

— Мені повернутися до селища і привести її? — тихо спитав він.

На шерехаті дошки підлоги з дзюркотом стікала вода. Минула вічність, перш ніж Моллі перевела подих.

— Думаю, на це немає часу.

Він досі стояв, немов закам’янілий, вода з плаща текла на долівку. Не зайшов углиб кімнати, стояв нерухомо, наче вона була твариною, від якої всього можна сподіватися.

— Може, тобі треба лягти? — спитав невпевнено.

— Я пробувала. Коли лежу, болить так, що аж кричу.

Барріч кивнув головою, як маріонетка.

— То, думаю, краще тобі стояти. Звичайно.

Він так і не ворухнувся. Моллі благально глянула на нього.

— Це ж не може так відрізнятися, — видихнула вона. — Від лошатка чи телятка…

Його очі вирячилися настільки, що я аж білки цілком роздивився. Труснув головою, різко, безмовно.

— Але ж, Баррічу… більше нема нікого, хто може мені допомогти. А я… — не договорила, замість слів у неї вирвався крик.

Схилилася вперед, ноги під нею підігнулися так, що Моллі вдарилася лобом об край столу. Глухо зойкнула, в цьому звукові було стільки ж страху, скільки й болю.

Її страх змусив його стрепенутися. Ледь труснув головою, — мужчина отямився.

— Ні. Твоя правда, це не може аж так відрізнятися. Не може. Я робив таке сотні разів. Це те саме, я певен. Що ж. Гаразд. Подивимось. Усе буде добре, тільки дозволь мені… Ухх. — Барріч зірвав із себе плащ і кинув його на підлогу. Поквапом відгорнув з обличчя мокре волосся, тоді став нав­колішки поруч із нею. — Я збираюся до тебе доторкнутися, — попередив він, а я побачив, як вона трішки схилила голову, погоджуючись.

Тоді його впевнені руки торкнулися її живота, погладжуючи згори вниз, обережно, але впевнено, — так робив із кобилою, що ніяк не могла ожеребитися, а він їй допомагав.

— Тепер уже недовго, ще трішки, — сказав їй. — Воно вже опустилося.

Зненацька він набрав упевненості, я відчув, що його тон заспокоїв Моллі. Коли її прошивала чергова потуга, він тримав руки їй на животі.

— Все добре, отак.

Я сотні разів чув, як Барріч промовляв ці слова розради у стійлах Оленячого замку. В перервах між болями підтримував її руками й говорив, не замовкаючи. Називав її доброю дівчинкою, міцною дівчинкою, гарною дівчинкою, яка приведе зараз гарне маля. Сумніваюся, чи хтось із них прислухався до сенсу цих слів. Головною була інтонація. Якоїсь миті він підвівся, взяв покривало й постелив його на підлозі, поруч із собою. Без недоречних слів підняв нічну сорочку Моллі. Вона так і стояла, вчепившись за край столу, а він говорив тихо й заспокійливо. Я бачив, як по її мускулах пройшла хвиля спазмів, тоді вона скрикнула, а Барріч усе говорив:

— Давай, давай, ще трошки, ще трішечки, давай, молодець, а кого це ми маємо, хто це?

Потім дитина опинилася в його руках, голівка в одній складеній мозолястій долоні, друга долоня підтримувала маленьке скручене тільце, а Барріч зненацька сів на підлогу. Мав здивований вигляд, наче зроду нічого такого не бачив. Раніше я чув жіночі розмови про це, тож сподівався годин крику та калюж крові. Але на цій дитині було лише трішки крові. Малятко дивилося на Барріча спокійними блакитними очима. Сіра пуповина, що звисала йому з живота, здавалася товстою і грубою як порівняти з маленькими ручками та ніжками. Все мовчало, тільки Моллі тяжко дихала. Тоді вона зажадала:

— З ним усе гаразд? — Її голос дрижав. — Щось не так? Чого він не плаче?

— Усе з нею гаразд, — м’яко відповів Барріч. — Усе з нею гаразд. Вона така гарнесенька, то чого б їй плакати?

Він довго мовчав, приголомшений чоловік. Нарешті не­охоче поклав маля на простелене покривало, відігнув ріжок, щоб прикрити.

— Маєш іще дещо зробити, дівчино, а тоді вже закінчимо, — хрипко сказав він Моллі.

Незабаром посадив її у крісло біля каміна, закутав у покривало, щоб не застудилася. Трохи повагався, тоді перерізав пуповину запоясним ножем, загорнув дитину в чисте полотно та вручив її Моллі. Та негайно ж розповила немовля. Доки Барріч прибирав кімнату, Моллі вивчила кожен дюйм донечки, ахала над її блискучим чорним волоссячком, делікатними вушками, малесенькими пальчиками рук і ніг та їхніми ідеальними нігтиками. Потім те саме зробив Барріч, тримаючи дитину та відвернувшись, щоб Моллі могла змінити просяклу потом нічну сорочку на свіжу. Дивився дуже пильно. Я ніколи не бачив, щоб він із такою напругою оглядав лошатко чи цуценя.

— Матимеш лоб Чівелрі, — тихо сказав він дитині. Усміхнувся їй, одним пальцем торкнувся щічки. Вона повернула голівку в бік дотику.

Моллі знову сіла на своє місце біля вогню, і Барріч віддав їй дитину, але примостився навпочіпки біля крісла, коли вона приклала немовля до грудей. Дитині знадобилося кілька спроб, щоб відшукати і піймати сосок, коли ж нарешті почала смоктати, Барріч полегшено зітхнув. З цього я зрозумів: йому перехопило подих від страху, що дівчинка не схоче ссати. Моллі дивилася лише на маля, та я зауважив, як Барріч підняв руки, щоб протерти обличчя й очі, і ці руки дрижали. Усміхнувся, і такої посмішки я теж досі в нього не бачив.

Моллі підвела на нього очі, а її обличчя було як ранкова зоря.

— Зроби мені чашку чаю, прошу, — тихо сказала вона, а Барріч кивнув, по-дурному щирячись.

Я виринув зі сну за кілька годин перед світанком, спершу не знаючи, коли перейшов від мрій до дійсності. Зрозумів, що мої очі розплющені і що я дивлюся на місяць. Годі описати мої тодішні почуття. Та поволі думки сформувалися, і я зрозумів, чого в попередніх Скілл-снах бачив Барріча. Це все пояснювало. Я бачив його очима Моллі. Він увесь цей час був із Моллі, дбав про неї. Вона була тим другом, якому він пішов допомагати, жінкою, якій могла придатися чоловіча сила. Він був там із нею, коли я був самотнім. Зненацька в мені хвилею піднявся гнів. Чого він не прийшов до мене і не сказав, що Моллі носить мою дитину? Та я швидко вгамував цей порив, зненацька зрозумівши, що він, може, й намагався це зробити. Чогось же повертався до хатки? Тут я замислився, що він подумав, заставши її покинутою. Що всі його найгірші побоювання стосовно мене справдилися? Що я здичавів і ніколи не повернуся?

Та я повернувся. Раптово, наче розчахнулися якісь двері, я зрозумів, що можу це зробити. Насправді ніщо не стояло між мною і Моллі. В її житті не було іншого чоловіка, а тільки наше дитя. Несподівано я усміхнувся сам до себе. Не дозволю такій дрібниці, як моя смерть, стати між нами. Що таке смерть порівняно з життям, яке з нами ділитиме дитина? Я піду до неї і все поясню, цього разу скажу все, і цього разу вона зрозуміє та пробачить мені, бо між нами більше не буде жодної таємниці.

Я не вагався. Сів у темряві, підібрав клунка, що був мені за подушку, і рушив. Униз рікою куди легше, ніж угору. Я мав кілька срібняків, вистачить за місце на якомусь судні, а як гроші скінчаться, зароблю на проїзд. Синя була повільною рікою, та, тільки-но мину Турлейк, мене понесе бистра течія Оленячої ріки. Додому, до Моллі та нашої донечки.

Йди до мене.

Я зупинився. Це не Веріті скіллив мені. Я знав це. Воно вийшло з мене, то був слід, залишений раптовим і могутнім скілленням. Я не сумнівався: якби він знав, чого я мушу повертатися додому, наказав би мені поспішати, не турбуватися ним, бо з ним усе гаразд. І взагалі все гаразд. Мені потрібно просто йти далі.

Крок за кроком, освітленою місяцем дорогою. З кожним ступанням, з кожним ударом серця я чув у своїх думках слова.

Йди до мене. Йди до мене.

Не можу, — переконував я. — Не піду, — стояв на своєму.

Йшов далі. Намагався думати лише про Моллі, лише про мою донечку. Треба її назвати. Моллі, напевне, встигне дати їй ім’я, доки я туди дійду.

Йди до мене.

Нам доведеться відразу ж побратися. У якомусь сільці знайду місцевого Свідка. Барріч поручиться, що я підкидьок, не маю жодного родича, якого Свідок міг би пам’ятати. Скажу, що мене звати Новачком. Дивне ім’я, та я чув ще дивніші й міг прожити з ним до кінця віку. Імена, колись такі для мене важливі, більше не мали значення. Називайте мене хоч Кінським Кізяком, тільки б я міг жити з Моллі та моєю донечкою.

Йди до мене.

Я мушу знайти роботу, однаково яку. Раптом я вирішив, що срібняки в моєму гаманці занадто важливі, щоб їх витрачати, що мені доведеться заробити на всю дорогу додому. А коли вже туди дістануся, як зароблятиму на життя? До чого я годжуся? Я сердито відкинув цю думку. Щось знайду, щось вигадаю. Буду добрим чоловіком, добрим батьком. Їм нічого не бракуватиме.

Йди до мене.

Мої кроки ставали дедалі повільнішими. Тепер я стояв на невисокому пагорбі й дивився на дорогу переді мною. У прирічковому місті досі світилися вогні. Досить спуститися туди і знайти баржу, що пливе рікою вниз і в якій знайдеться місце для ненавченого помічника. Це й усе. Просто йди далі.

Тоді я не розумів, чому не можу це зробити. Ступив був уперед, спотикнувся, світ закрутився довкола мене, і я впав навколішки. Не міг повернутися. Мусив далі йти до Веріті. Я й досі цього не розумію і не можу пояснити. Стояв на пагорбі навколішках, дивився на місто, достеменно знаючи, чого прагну всім серцем. І не міг цього зробити. Ніщо мене не затримувало, ніхто не здіймав на мене руки чи меча і не наказував повертати назад. Тільки тихий, але наполегливий голос бився у моїх думках. «Йди до мене, йди до мене, йди до мене».

І я не міг зробити інакше.

Я не міг звеліти своєму серцю, щоб воно перестало битися, не міг перестати дихати й померти. Так само я не міг не зважати на цей заклик. Стояв сам, уночі, задихаючись під владою волі іншого чоловіка. Якась моя частка, що зберегла тверезий глузд, сказала: от бачиш, як воно для них. Для Вілла та решти членів групи, яким Гален Скіллом укарбував вір­ність Регалові. Це не змусило їх забути, що вони мають іншого короля, не змусило повірити, що чинять правильно. Вони просто не мали вибору. А покоління тому те саме трапилося з Галеном, якому силою нав’язано фанатичну вірність моєму батькові. Веріті казав мені, що ця вірність була Скілл-укарбованою, що Чівелрі зробив це, коли вони всі троє ледь вийшли з хлоп’ячого віку. Це трапилося, коли той розгнівався на Галена за якийсь його жорстокий вчинок стосовно Веріті. Акт помсти старшого брата за кривду молодшого. Заподіяний у гніві, випадково, навіть без повного розуміння, що таке можливо. Веріті казав мені, що Чівелрі шкодував через цей вчинок і відвернув би його, якби міг. Чи Гален колись усвідомив, що з ним зроблено? Чи це пояснювало його фанатичну ненависть до мене, чи було це перенесенням на сина гніву, якого він не міг відчувати до Чівелрі, мого батька?

Я намагався підвестися, але це мені не вдавалося. Поволі опустився на землю, посеред освітленої місяцем дороги, тоді безпорадно сів. Це не мало жодного значення. Ніщо не мало жодного значення, крім того, що я мав кохану, мав дитину і не міг піти до них. Більше не міг іти до них, як не міг ді­статися нічного неба і зняти з нього місяць. Я здалеку дивився на ріку, вона чорно виблискувала в місячному світлі, збрижена, як черепиця. Ріка, що могла забрати мене додому, але не зробила цього, бо затятості моєї волі так і не вистачило, щоб зламати той наказ у моїх думках. Я глянув на місяць.

— Баррічу, — вголос благав я, наче він міг почути. — Ох, Баррічу, дбай про них, пильнуй, щоб з ними нічого не трапилося, захищай їх як власну сім’ю. Доки я не зможу прийти до них.

Не пам’ятаю, як я повернувся до загороди чи як укладався спати. Та настав ранок, а коли я розплющив очі, то саме там і був. Лежав, дивлячись на блакитне небесне склепіння, ненавидячи власне життя. Між мною та небом постав Кріс і глянув на мене згори вниз.

— Краще тобі встати, — сказав він мені, а тоді, зиркнувши пильніше, зауважив: — У тебе червоні очі. Ти що, мав пляшку, якою не поділився?

— Мені нічим ділитися, — відповів йому лаконічно. Незграбно підвівся. У голові в мене калатало.

Я міркував, яке ім’я дасть доньці Моллі. Мабуть, квіткове. Лілія чи щось таке. Роуз Троянда. Меріголд Нагідка. А як я сам назвав би її? Це неістотно.

Я геть перестав думати. Кілька наступних днів робив, що мені казано. Робив це добре й ретельно, не відволікаючись на власні думки. Десь у мене всередині шалів у своїй камері буйний в’язень, але я вирішив нічого про це не знати. Натомість гнав овець. Їв зранку, їв увечері. На ніч лягав, зранку вставав. І гнав овець. Ішов позаду них у куряві фургонів, коней і самих овець, куряві, що товстим шаром осідала на моїх віях та шкірі, висушуючи мені горло, і ні про що не думав. І без думок знав, що кожен крок наближає мене до Веріті. Говорив я так мало, що навіть Кріса втомило моє товариство, бо він ніяк не міг спровокувати мене на суперечку. Я гнав овець так самовіддано, наче був найкращим пастушим псом, який будь-коли жив. Коли вночі лягав спати, навіть не бачив снів.

А для всіх інших життя йшло своїм ходом. Господиня каравану добре нас вела, ми подорожували щасливо й без пригод. Уся невигода зводилася до пилу, малої кількості води та нечастого попасання, але ми вже звикли приймати це все як частину дороги. Увечері, коли овець зігнано й влаштовано, їжу приготовано і спожито, починали вправлятися лялькарі. Вони грали три п’єси і, здається, хотіли довести їх до досконалості, перш ніж дістануться Синього озера. Часом тільки рухали маріонетками та виголошували їхні діалоги, але інколи розставляли все: світильники, сцену, декорації — і, вдягнені у чисті білі накидки, що мали означати їхню невидимість, проганяли весь репертуар. Майстер був суворим, його ремінь — завжди напоготові, навіть своєму підмайстрові не шкодував удару чи двох, коли вважав, що той їх заслужив. Один рядок із неправильною інтонацією, один порух руки маріонетки, що не збігався з наказом майстра Делла, — і от він уже між акторами та шмагає їх ременем. Навіть якби я мав бажання розважитися виставою, це повністю відбивало всіляку охоту. Тим-то я волів відійти та сидіти, дивлячись на овець, доки інші спостерігали за виставою.

Менестрелька, миловидна жінка, звана Старлінг Шпачок, часто складала мені компанію. Та навряд чи їй потрібне було моє товариство. Причина радше полягала в тому, що ми достатньо віддалялися від табору, тож вона могла сидіти і вправлятися з власними піснями й арфою, осторонь від нескінченних репетицій та плачів покараних учнів. А може, йшлося про те, що я походив з герцогства Бак і міг зрозуміти, чого їй бракувало, коли вона тихо говорила про квиління чайок та блакитне небо над морем після бурі. Жінка була типовою бакійкою, темноокою та темноволосою, на зріст не вища, ніж мені по плече. Вдягалася скромно: вузькі сині штани й туніка. У вухах мала дірки для сережок, але не носила ні їх, ні жодного персня на пальці. Сідала поблизу мене і співала, а її пальці бігали по струнах арфи. Добре було знову почути бакійський акцент і знайомі пісні Прибережних герцогств. Інколи вона щось мені казала. Це не була розмова. Говорила сама до себе в нічній темряві, а я був досить близько, щоб її почути. Так деякі люди розмовляють з улюбленим псом. Тож я дізнався, що вона була одною з менестрелів у маленькому бакійському замку, де мені ніколи не доводилося бувати. Господарем замку був дрібний шляхтич, чийого імені я ніколи не чув. Утім, надто пізно було перейматися хоч незнаною місцевістю, хоч невідомим іменем: не існувало вже ні замку, ні його господаря — все змели і спалили червоні кораблі. Старлінг вижила, та втратила і дах над головою, і покровителя, для якого могла співати. Тож сама рушила в дорогу, вирішивши зайти вглиб суходолу так далеко, щоб ніколи не бачити жодного корабля, байдуже, якого він кольору. Я міг зрозуміти такий порив. Відходячи, вона рятувала Бак для себе самої — як спогад про те, що було колись.

Смерть наблизилася до неї настільки, що торкнулася її кінчиками крил, а вона не збиралася вмирати такою, як була, — незнаною менестрелькою дрібного шляхтича. Ні, вона прагнула здобути славу й гучне ім’я, стати свідком якоїсь події та скласти про неї пісню, яку співатимуть довгі роки. Тоді вона стане безсмертною: її пам’ятатимуть, доки співатимуть ту пісню. Здавалося б, що вона мала більші шанси стати свідком такої події, зоставшись на узбережжі, де палала війна. Але, наче у відповідь на моє непромовлене запитання, Старлінг запевнила мене, що хоче стати свідком чогось такого, де всі свідки зостануться живими. До того ж, як ти бачив одну битву, то бачив їх усі. У крові вона не вбачала нічого особливо музичного. Я погодився з цим, кивнувши головою.

— Ах. Ото ж я й подумала, що ти більше скидаєшся на вояка, ніж на вівчаря. Вівці не ламають комусь носа і не залишають таких шрамів на обличчі.

— Таке трапляється, якщо впадеш зі скелі, шукаючи їх у тумані, — похмуро сказав я.

За довгий час це було найбільше моє наближення до розмови з будь-ким.

Ми подорожували далі, просуваючись так швидко, як тільки дозволяли нам завантажені вози та овеча отара. Дні були дуже одноманітними. Околиця, яку ми проминали, теж була дуже одноманітною. Інколи траплялося щось нове. Час від часу біля водопоїв, до яких ми підходили, стояли табором інші люди. А якось трапилося щось схоже на таверну, господиня каравану доставила туди кілька діжечок бренді.

Одного разу за нами пів дня їхали якісь вершники, що могли бути бандитами. Та пополудні звернули з дороги, давши нам спокій. Або прямували кудись до власної мети, або вирішили, що наше майно не варте зусиль, пов’язаних із нальотом. Раз по раз нас обганяли інші люди, гінці чи кінні подорожні, яких не затримували ні вівці, ні фургони. Якось це був цілий загін вояків у барвах Ферроу. Проїжджаючи повз нас, вони дуже підганяли коней. Дивлячись на них, я відчував неспокій, наче якась тварина шкрябнула по стінах, що захищали мою свідомість. Чи їхали з ними скіллери, Барл, Каррод, а то й Вілл? Я намагався переконати себе, що це лише золото-коричневі форми так мене стривожили.

Іншого разу нас перепинило троє кочовиків із племені, на пасовиськах якого ми перебували. Приїхали до нас на міцних маленьких кониках, які зі збруї мали тільки недоуздок. Дві дорослі жінки та хлопець, біляві, під сонцем їхні обличчя засмагли до бронзового кольору. Хлопець мав на лиці витатуювані смужки, як у кота. Їхнє прибуття змусило караван повністю зупинитися. Мадж тим часом поставила стіл, заслала його скатертиною та заварила особливий чай, який подала з вареними у меду фруктами й коржиками, посипаними ячмінним цукром. Я не бачив жодної монети, що перейшла б із рук у руки, лише цю церемоніальну гостинність. Із поведінки кочовиків я зрозумів, що Мадж була їхньою давньою знайомою і що її син проходив науку, як домовлятися з ними щодо проходу.

Проте більшість днів була така сама. Ми вставали, їли, йшли. Зупинялися, їли, спали. Одного дня я піймав себе на міркуваннях, чи Моллі навчить нашу доню робити свічки й доглядати за бджолами. Чого б я міг її навчити? «Отруйництва і техніки задушення», — гірко подумав я. Ні. Вона навчилася б від мене літер і цифр. Вона буде ще досить юною, коли я повернуся, щоб навчити її цього. І всього, чого Барріч навчив мене про коней і собак. Того дня я усвідомив, що знову дивлюся в майбутнє, вибудовую плани на час, коли знайду Веріті і якимсь чудом безпечно поверну його до Баку. Я казав собі, що зараз моя донечка лишень немовля, смокче груди Моллі, дивиться довкола широко розплющеними очима, а все побачене для неї нове. Надто маленька, аби знати, що їй чогось бракує, що з нею немає батька. Я скоро повернуся до них, раніше, ніж вона навчиться казати «тато». Я ще побачу, як вона робить перші кроки.

Це рішення щось у мені змінило. Я ніколи досі не загадував так далеко. Це не замах, який має закінчитися чиєюсь смертю. Ні, я загадував про життя, уявляв, як навчу її різних речей, уявляв, як вона ростиме, мудра та гарненька, і любитиме свого батька, нічого не знаючи про інше життя, яке він колись вів. Не пам’ятатиме мене з гладеньким обличчям і рівним носом. Знатиме тільки таким, яким я був зараз. Це було дуже важливо для мене. Тож я йтиму до Веріті, бо він мій король, і я його люблю, і він мене потребує. Але як знайду його, то це означатиме не кінець моєї подорожі, а початок. Знайшовши Веріті, зможу обернутися й піти додому, до них. На якийсь час я забув про Регала.

Отак я собі міркував часами, а йдучи за вівцями, у їхній куряві та смороді, ледь усміхався під хусткою, що затуляла моє обличчя. Іншим разом, самотньо лежачи вночі, міркував лише про тепло жінки, дому, дитини — моїх власних. Думаю, я відчував кожну милю, що пролягала між нами. Тоді самот­ність мене поглинала. Я прагнув знати кожну подробицю їхнього життя. Кожна ніч, кожна спокійна мить спокушали мене сягнути до них Скіллом. Та тепер я зрозумів пересторогу Веріті. Якби поскіллив до них, Регалова група знайшла б не тільки мене, а й їх. Регал не завагається використати їх проти мене будь-яким чином, що його зуміє вигадати. Тож я прагнув знати про них, але не смів удовольнити цю спрагу.

Ми приїхали до селища, яке навіть можна було назвати містечком. Наче грибниця, звана відьомським кругом, розрослося довкола глибокого джерела. Був там заїзд, таверна і навіть кілька крамниць, усе це призначено для подорожніх. Де-не-де розсипано будинки. Дісталися туди ополудні, а Мадж заявила, що ми тут відпочинемо й рушимо лише завтра вранці. Ніхто особливо не протестував. Напоївши тварин, ми перегнали їх і фургони на передмістя. Лялькар вирішив скористатися з ситуації та оголосив у таверні й заїзді, що його трупа покаже всьому місту виставу. Це оголошення було зустрінуте радісними подяками. Старлінг устигла вже знайти куток у таверні, який присвоїла собі, щоб представити цьому ферровському місту деякі бакійські балади.

Я залишився з вівцями на передмісті, що цілком мене вдовольняло. Невдовзі зостався сам-один у нашому таборі. Не те щоб це мене бентежило. Власниця коней запропонувала мені додаткового мідяка, якщо нагляну за ними. Але вони майже не потребували нагляду. Їх стриножено, та все ж тварини були вдячні, що можуть хоч ненадовго зупинитися і пошукати, чи не знайдеться якась паша. Бика прив’язали до стовпа, він теж був зайнятий скубанням трави. Тиша й самотність подарували мені спокій. Я вчився виробляти в собі душевну порожнечу. Міг тепер долати довгу дорогу, ні про що особливо не думаючи. Так моє нескінченне чекання ставало менш болісним. Я сидів на візку Деймена, позаду, дивився на тварин і на ледь хвилясту рівнину за ними, де-не-де поплямлену купами чагарнику.

Це довго не тривало. Пізнього пополудня у табір в’їхав фургон лялькаря. Там був тільки майстер Делл і його наймолодша учениця. Інші зосталися в місті, щоб випити, порозмовляти і взагалі порозважатися. Але з криків майстра я швидко зрозумів, що наймолодша учениця осоромилася, забувши кілька рядків і зробивши неправильні рухи. За кару мала зостатися в таборі, у фургоні. До цього додалося кілька різких ударів ременем. Ляскання шкіри і крик дівчини чути було на весь табір. При другому ударі я скривився, при третьому схопився на ноги. Не зовсім розумів, що збираюся робити, тож із полегшенням побачив, як майстер віддаляється від фургона та повертається до міста.

Дівчина голосно плакала, розпрягаючи коней і прив’язуючи їх. Я й раніше бачив її час від часу. Була наймолодшою з цілої трупи, мала не більш як шістнадцять літ, і, здається, їй найчастіше діставалося від майстра ременем. Не те щоб у цьому було щось незвичайне. Майстри нерідко хапалися за ремінь, щоб учні краще пильнували роботи. Ні Барріч, ні Чейд ніколи не вдавалися до ременя, навчаючи мене, але від Барріча мені не раз діставалися штовхани та товченики, а то й копняки, коли я не звивався настільки швидко, як йому хотілося. Лялькар був не гіршим за багатьох майстрів, яких я бачив, навіть лагіднішим за деяких. Усі його підопічні були добре нагодовані й добре вдягнені. Гадаю, найбільше мене в ньому дратувало те, що він ніколи не вдовольнявся одним змахом ременя. Їх завжди було три, п’ять, а то й більше, коли він дратувався.

Вечірній спокій розвіявся. Прив’язавши коней, дівчина ще довго й гірко ридала. За якийсь час я не міг уже цього витримати. Підійшов до їхнього подорожнього фургона та постукав у дверцята. Плач змінився на шморгання носом.

— Хто там? — хрипко спитала вона.

— Том-вівчар. З тобою все добре?

Я сподівався: вона скаже, що так і щоб я собі йшов. Натомість за мить дверцята відчинилися, а вона стояла, дивлячись на мене. По її щоці стікала кров. Я з першого погляду зрозумів, що трапилося. Ремінь перемахнув дівчині через плече, а його кінчик розпанахав їй щоку. Я не сумнівався, що це дуже боляче, але підозрював, що кров налякала її сильніше. Побачив дзеркальце на столі позаду неї, біля нього — закривавлену шматину. Кілька хвилин ми мовчки дивилися одне на одного. Тоді вона захлипала:

— Він скалічив мені обличчя!

Я не знав, що сказати. Натомість увійшов до фургона та обійняв дівчину за плечі. Посадив її. Вона постійно тицяла в обличчя сухою шматиною. Чи геть не мала глузду?

— Сиди тихо, — коротко сказав я їй. — І спробуй заспокоїтися.

Взяв у неї шматину і змочив у холодній воді. Як я й підозрював, розрив був невеликим, але сильно кровив, як це часто буває з ранами на обличчі чи голові. Шматину я склав у квадратик і притис їй до обличчя.

— Тримай це так. Легенько притисни, але не три. Я зараз повернуся. — Підвів голову й побачив, що вона втупилася у шрам у мене на обличчі, а її очі наповнилися слізьми. — На такій гарній шкірі, як у тебе, навряд чи буде шрам. Як зостанеться знак, то невеликий.

Тут її очі так розширилися, що я здогадався: мої слова геть недоречні. Вийшов із фургона, лаючи себе за те, що взагалі втрутився.

Я втратив усе цілюще зілля і горщик з Баррічевою маззю, покинувши свої речі у Трейдфорді. Зате там, де паслися вівці, помітив квітку, що трохи скидалася на низькорослий золотушник, а ще наче соковитий різновид кривавого кореня, як дехто називає сангвінарію. Я зірвав цю другу рослину. Вона пахла неправильно, а сік її листя був надто липким і не схожим на желе. Я вимив руки та оглянув золотушник. Він пахнув правильно. Я стенув плечима. Спершу набрав тільки жменю листя, проте потім вирішив, що при нагоді можу трохи відновити втрачене. Здавалося, це та сама трава, але на сухому кам’янистому ґрунті росла рідше й була меншою. Я розклав свій збір на візку ззаду й переглянув його. Товще листя залишив сохнути. Менше, з вершечків рослин, розтер між двома очищеними каменями на пасту й відніс її до фургона лялькарів. Дівчина невпевнено глянула на ліки, але, повагавшись, кивнула головою, коли я сказав:

— Це зупинить кров. Що швидше затягнеться, то менший буде шрам.

Коли вона забрала шматинку з обличчя, я помітив, що кровотеча майже припинилася. А проте кінчиком пальця я наніс пасту на рану. Вона тихо сиділа, доки я це робив, і тут мене вразив спогад: я не торкався жіночого обличчя, відколи востаннє бачив Моллі. Дівчина мала блакитні очі, вони були широко розплющені й утуплені в мене. Я відвернувся від цього серйозного погляду.

— От. Тепер дай їй спокій. Не три, не торкайся пальцями, не мий. Хай сформується струп, а тоді намагайся не чіпати його.

— Дякую, — сказала вона тоненьким голоском.

— На здоров’я, — відповів я і повернувся, щоб іти.

— Мене звуть Тассін, — промовила мені вслід.

— Себто Калитка. Знаю. Чув, як він на тебе гаркав, — сказав я. Почав спускатися східцями.

— Він страшна людина. Я його ненавиджу! Втекла б, якби могла!

Здається, в таку мить не годилося просто собі піти. Я спустився вниз і зупинився поруч із фургоном.

— Я знаю, що тяжко заробляти ременя, якщо ти дуже стараєшся. Але… так уже ведеться. Якби ти втекла, не мала що їсти, де спати, а твоє вбрання порвалося, було б гірше. Намагайся робити це краще, то й не діставатимеш ременем.

Я мало вірив у те, що казав, тож насилу міг дібрати якісь слова. Та краще вже це, ніж порадити їй просто зараз забратися звідси й тікати. Вона і дня не вижила б у прерії просто неба.

— Я не хочу робити це краще. — У ній спалахнула якась іскорка, змусивши дівчину до бунту. — Взагалі не хочу бути лялькаркою. Майстер Делл знав це, купуючи мене за ученицю.

Я відступив у бік овець, але вона спустилася східцями й подалася слідом за мною.

— У нашому селі був чоловік, якого я любила. Він запропонував мені стати його дружиною, але не мав на той час грошей. Бач, він господарював на селі, а тоді була весна. Ніхто в селі не має грошей навесні. Сказав моїй матері, що заплатить за мене викуп на жнива. Та моя мати відповіла: «Якщо він бідує зараз, маючи один рот до прогодування, бідуватиме ще дужче, маючи їх два. Або й більше». А тоді продала мене лялькареві за половину тієї ціни, яку звичайно платять за учня, бо я цього не хотіла.

— Там, звідки я родом, це робиться інакше, — незграбно сказав я. Не зовсім розумів, що вона мені розповідає. — Батьки платять майстрові, аби він узяв їхню дитину в науку, сподіваючись, що в неї буде краще життя.

Дівчина відкинула волосся назад. Воно було ясно-каштановим, з численними кучериками.

— Я таке чула. Дехто так робить, але більшість ні. Купують учня, зазвичай охочого, а коли в нього не виходить, можуть продати його на чорну роботу. Тоді шість років будеш чимось не кращим за невільника. — Вона шморгнула носом. — Де­хто каже, що через це учень краще справляється. Знає, що шість років працюватиме у кухні попихачем або роздуватиме міхи в кузні, якщо майстер ним незадоволений.

— Ну добре. То краще б тобі полюбити маріонеток, — недоладно бовкнув я.

Сів ззаду на візок свого господаря і задивився на отару. Дівчина примостилася поруч зі мною.

— Або ж сподіватися, що хтось викупить мене у майстра, — промовила зневірено.

— Говориш, як рабиня, — неохоче сказав я. — Це ж не так погано, правда?

— День у день робити те, що ти вважаєш дурним? — спитала вона. — І діставати побої, якщо робиш це неідеально? Чим це краще, ніж бути рабинею?

— Ну, тебе годують, вдягають, захищають. Майстер дає тобі шанс навчитися ремесла, з яким ти зможеш подорожувати по всіх Шести герцогствах, якщо добре навчишся. Можеш закінчити спектаклями при королівському дворі в Оленячому замку.

Вона дивно глянула на мене.

— Ти хотів сказати, що у Трейдфорді? — Зітхнула і присунулася до мене ближче. — Я почуваюся самотньою. Ті інші, всі вони хочуть бути лялькарями. Лютують на мене, коли я помиляюся, називають ледачою, не хочуть зі мною розмовляти, коли вважають, що я зіпсувала виставу. Усі непривітні. Ніхто з них не переймався б моїм скаліченим обличчям, як оце ти.

Мені, здається, нічого було відповісти. Я не знав їх настільки, щоб погодитися чи ні. Тож промовчав. Ми сиділи, дивлячись на овець. Мовчання затягнулося, темрява густішала. Я подумав, що невдовзі слід розпалити вогонь.

— То, — сказала дівчина, втомившись від мого мовчання, — як ти став вівчарем?

— Мої батьки померли. Все успадкувала сестра. Вона ніколи особливо мною не переймалася, і от я тут.

— Ну й сука! — люто випалила вона.

Я набрав повні груди повітря, аби захистити свою вигадану сестру, а тоді збагнув, що так розмова лише затягнеться. Намагався вигадати якусь роботу для себе, але вівці та інші тварини спокійно паслися просто перед нами. Годі сподіватися, що невдовзі до табору почнуть повертатися люди. Цьому завадить таверна та нові співрозмовники, яким можна розповісти про дні нашої подорожі.

Нарешті я послався на голод і встав, щоб зібрати каміння, а тоді сухі кізяки та хмиз для вогнища. Тассін наполягла, що готуватиме вона. Насправді я голодним не був, але дівчина їла з великим апетитом і добре нагодувала мене з подорожніх запасів лялькарів. Ще запарила чай, а потім ми сиділи при вогні та повільно пили його з важких червоних глиняних кухликів.

Якимсь чином мовчання перетворилося з ніякового на дружнє. Добре було сидіти та дивитися, як хтось інший готує страву. Спершу вона торохтіла, питаючись, чи люблю я певні прянощі й чи роблю собі міцний чай, та насправді не слухала відповідей. Сприйнявши моє мовчання за своєрідне схвалення, почала розповідати про себе інтимніші речі. Майже з розпачем розповідала про дні, проведені за навчанням та вправлянням у тому, чого вона не хотіла вчитися і в чому вправлятися. З неохочим захопленням згадала, скільки сил віддають науці інші лялькарі, про їхній ентузіазм, якого вона не могла з ними поділити. Голос Тассін затих, і вона глянула на мене жалібними очима. Не було потреби пояснювати, наскільки самотньою почувалася. Перевела розмову на легші теми, дрібні прикрощі, яких зазнавала, їжу, якої не любила, про те, що від одного з лялькарів завжди тхне застарілим потом, а одна жінка завжди нагадує їй про її репліку щипком.

Навіть її скарги були на свій лад приємними. Наповнювали мої думки розказаними нею банальностями, тож я не міг зосередитися на більших проблемах. Бути з нею — це в певному сенсі, як бути з вовком. Тассін була зосереджена на теперішньому, цій трапезі, цьому вечорі, не думала ні про що інше. Від міркувань про це мої думки помандрували до Нічноокого. Я тихо шукав його. Міг його відчути, десь, живого, але мало чого поза тим. Може, нас розділяла надто велика відстань, може, він був надто зайнятим своїм новим життям. Хай якою була причина, його свідомість не була такою відкритою для мене, як колись. Мабуть, він просто дедалі більше пристосовувався до звичаїв своєї зграї. Я намагався радіти з того, що він знайшов для себе таке життя, — з численними товаришами і, можливо, самицею-парою.

— Про що ти думаєш? — спитала Тассін.

Промовила це так м’яко, що я, не задумуючись, відповів, усе ще дивлячись у вогонь:

— Що інколи тільки почуваєшся самотнішим, довідавшись про інших, — друзів, рідню, в яких усе добре.

Вона стенула плечима.

— Я намагаюся не думати про них. Мій фермер, мабуть, знайшов іншу дівчину, чиї батьки погодилися почекати на викуп за наречену. А щодо моєї матері, то підозрюю, що без мене в неї кращі перспективи. Не була настільки старою, щоб не могла піймати іншого чоловіка. — Потяглася дивно котячим рухом, тоді повернула голову, глянула мені в обличчя і додала: — Нема сенсу говорити про те, що далеко й чого не можеш дістати. Це тільки зробить тебе нещасним. Тішся тим, що можеш мати зараз.

Зненацька наші очі зустрілися. Значення її слів годі було з чимось переплутати. На якусь мить я був шокований. Нас і так розділяла невелика відстань, а тут вона ще схилилася в мій бік. Поклала обидві долоні мені на щоки. Її дотик був ніжним. Зсунула хустку з мого волосся, обома руками відкинула його назад, відкривши обличчя. Зазирнула мені в очі, кінчиком язика облизнула мої губи. Провела долонями мені по обличчі, по шиї, до рамен. Я був причарований, наче миша, що дивиться на змію. Ще більше схилилася та поцілувала мене, своїми вустами розтуляючи мої. Від неї пахло солодким кадилом.

Я зажадав її з раптовістю, яка мене приголомшила. Не самої Тассін, а жінки, ніжності, близькості. Мене охопила пристрасть, але це ще не все. Це було як голод Скіллу, що поглинає людину, вимагаючи близькості та повного зв’язку зі світом. Я був невимовно втомлений самотністю. Притис її до себе так різко, аж вона зітхнула від несподіванки. Поцілував так, наче прагнув проковтнути й цим зменшити свою самотність. Тут ми опинилися на землі. Вона тихенько й задоволено постогнувала, та раптом вперлася рукою мені в груди.

— Зупинися на хвилинку, — шикнула. — Просто почекай. Піді мною якийсь камінь. І я не можу зіпсувати вбрання, дай мені свій плащ, розстелити.

Я жадібно дивився, як Тассін стелить мій плащ на землі біля вогнища. Лягла на нього, поплескала долонею біля себе, запрошуючи мене.

— Ну? Повертаєшся? — кокетливо спитала вона. Тоді розпуснішим тоном додала: — Хай-но я покажу все, що можу для тебе зробити.

Провела долонею собі по сорочці, по грудях, пропонуючи й мені зробити те саме.

Якби вона цього не сказала, якби ми взагалі не зупинялися, якби вона просто глянула на мене з плаща… але її пропозиція та манери раптом стали неприйнятними. Уся ілюзія ніжності та близькості розвіялася, на зміну їй прийшов виклик, який інший борець міг мені кинути на площі тренувань із киями. Я не кращий за жодного іншого мужчину. Я не хотів про це думати, не хотів ні про що міркувати. Прагнув просто кинутися на неї, погасити в ній свій жар, а натомість почув, як питаю:

— Що, коли через мене в тебе буде дитина?

— Ох, — Тассін легко засміялася, наче ніколи про таке не думала. — То можеш зі мною побратися і викупити мене з науки в майстра Делла. Або ні, — додала, побачивши, як змінилося моє обличчя. — Дитина не така велика, її не так складно позбутися, як думають чоловіки. Кілька срібняків за потрібне зілля… але ми не мусимо просто зараз про це думати. Навіщо перейматися тим, що може ніколи й не трапитися?

Справді, навіщо? Я глянув на неї, жадаючи її з усією жадобою моїх самотніх місяців, коли не знав жодної тілесної близькості. Та я знав, що той глибший голод — прагнення товариства і розуміння — вона втамує не краще, ніж це зуміє зробити кожен мужчина, власними руками. Я поволі похитав головою — більше сам собі, ніж їй. Тассін грайливо посміхнулася і простягла до мене руку.

— Ні, — я промовив це слово тихо. Вона глянула на мене так недовірливо, що я ледь не розсміявся. — Це не був добрий задум, — додав я і, почувши ці слова, сказані вголос, зрозумів, що так воно й є.

У цьому не було нічого високого, ідей про вічну вірність Моллі чи сорому, що я вже залишив одну жінку вагітною, змусивши її самотньо народжувати дитину. Я знав ці почуття, та не вони спали мені на думку. Я відчував усередині себе пустку, яка лише погіршиться, коли ляжу з чужою жінкою.

— Це не ти, — сказав я, побачивши, що її щоки різко почервоніли, а з обличчя зникла посмішка. — Це я. Це моя провина.

Я намагався, щоб у моєму голосі звучала розрада. Та це було марно.

Дівчина різко підвелася.

— Я це знаю, бовдуре, — їдко кинула вона. — Я хотіла бути з тобою доброю, і тільки.

Гнівно відійшла від вогнища, швидко зливаючись із темрявою. Я почув, як вона грюкнула дверцями фургона.

Поволі схилився, підняв плаща, стріпав із нього пил. Потім, коли ніч раптом стала холоднішою через дедалі сильніший вітер, накинув плаща на плечі, знову сів і втупився у вогонь.

Було дуже пізно, коли інші почали повертатися до табору. Мій господар Деймен був п’яним і довірчо спирався на Кріса, який теж був п’яним, роздратованим та пропах димком. Стягнули з візка покривала й загорнулися в них. Ніхто не запропонував змінити мене на варті. Я зітхнув, сумніваючись, чи зможу поспати раніше, ніж настане завтрашня ніч.

Світанок почався так само рано, як завжди, а господарка каравану безжально наказала нам встати і приготуватися до дороги. Здогадуюся, що з її боку це було мудро. Дозволила б усім спати доволі, то ті, хто встав раніше, повернулися б до міста, а вона мусила б цілий день збирати їх докупи. Але це був ранок, гідний жалю. Здається, лише члени караванної команди й менестрелька Старлінг знали, коли перестати пити. Ми куховарили і роздавали вівсянку, а інші тим часом змагалися, у кого більше болить голова тощо.

Я зауважив, що спільна випивка, особливо надмірна, пов’язує людей між собою. Мій господар вирішив, що голова надто йому болить, аби він міг правити візком, і приділив цю роботу Крісові. Тож Деймен спав у візку, що гецав собі по дорозі, Кріс тим часом дрімав із віжками в руках, а конячка йшла за іншими возами й фургонами. Барана-проводиря з дзвіночком на шиї прив’язали ззаду до воза, отара йшла за ним. Частково. Мені припало завдання ганяти в куряві, тримаючи овець разом, наскільки це вдавалося. Небо було блакитним, але день видався холодним, а пориви вітру підхоп­лювали й несли піднятий нами пил. Вночі я так і не склепив очей, тож невдовзі і в мене голова розколювалася від болю.

Ополудні Мадж оголосила короткий перепочинок. До того часу більшість подорожніх з каравану оговталася настільки, що захотіла їсти. Я напився води з бочки у фургоні Мадж, тоді змочив хустку і трохи змив куряву з обличчя. Саме намагався сполоснути з очей пісок, коли біля мене з’явилася Старлінг. Я відступив, думаючи, що їй потрібна вода. Натомість вона тихо сказала:

— Якби я була тобою, то не знімала б цю хустку.

Я викрутив хустину і знову пов’язав її на голові.

— Так і роблю. Хоча вона не захищає очей від пилу.

Старлінг прямо глянула на мене.

— Не очима ти мав би перейматися, а цим білим пасмом волосся. Як увечері зможеш трохи залишитися наодинці, зачорни його шміром чи попелом. Може, буде не таким помітним.

Я запитально глянув на неї, намагаючись утримати байдужий вираз обличчя. Вона лукаво посміхнулася.

— Люди короля Регала проминали це водне містечко за кілька днів до нас. Казали тамтешнім, наче король вважає, що Рябий чоловік перетинає Ферроу. І ти разом із ним. — Вона трохи помовчала, чекаючи, аби я щось сказав. Коли ж я й далі просто дивився на неї, посміхнулася ширше. — Хоч, може, то йшлося про якогось іншого бідолаху зі зламаним носом, шрамом на обличчі внизу, білим пасмом у волоссі та… — вказала на моє передпліччя, — свіжою раною від меча на руці.

Поступово до мене повернулися дар мови і сякий-такий глузд. Я закотив рукав і показав їй своє передпліччя.

— Рана від меча? Лишень подряпина від цвяха у дверях таверни. Я виходив звідти не зовсім добровільно. Та глянь сама. Хай там як, уже майже загоїлося.

Старлінг схилилася і слухняно оглянула мою руку.

— О. Бачу. Ну що ж. Моя помилка. А все-таки, — і тут вона знову зазирнула мені в очі, — я б однаково не знімала хустини. Щоб ніхто інший не зробив тієї ж помилки. — Вона помовчала і схилила голову в мій бік: — Бачиш, я менестрелька. Волію бути свідком історії, ніж її творити. Чи змінювати. Та сумніваюся, чи всі інші в цьому каравані думають так само.

Я мовчки дивився, як вона пішла собі, насвистуючи. Тоді знову напився, пильнуючи, щоб не набрати забагато, і повернувся до своїх овець.

Кріс був уже на ногах і трохи допомагав мені решту пополудня. А все-таки цей день здавався довшим і виснажливішим за інші. Не моя робота стала причиною цього: у ній не було нічого складного. Суть проблеми, — вирішив я, — в тому, що я знову почав думати. Дозволив, щоб моя туга за Моллі та нашою дитиною стягла мене вниз. Я перестав стерегтися, втратив страх. Тепер мені спало на думку, що як Регалова сторожа зуміє мене знайти, то вб’є. Тоді я ніколи не побачу ні Моллі, ні нашої доньки. Чогось це лякало мене більше, ніж смерть.

Під час вечері я сидів подалі від вогню, хоч було так холодно, що довелося загорнутися в плащ. Моє мовчання нікого не здивувало. Зате всі інші говорили куди більше, ніж зазвичай, а темою розмов був учорашній вечір у місті. Я довідався, що пиво було добрим, вино слабким, а місцевий менестрель трохи образився, що Старлінг відібрала у нього його постійних слухачів. Мешканці містечка приязно зустріли пісні Старлінг, і члени каравану вважали це особистою перемогою.

— Ти добре співала, навіть якщо не знаєш нічого, крім бакійських балад, — великодушно визнав навіть Кріс. Старлінг кивнула головою на цю сумнівну похвалу.

Як і щовечора, вона, попоївши, витягла арфу. Майстер Делл дав своїй трупі рідкісний вечір, вільний від постійних репетицій, з чого я здогадався, що він був задоволений усіма своїми акторами, крім Тассін. Того вечора Тассін навіть не глянула на мене, зате присусідилася до одного з членів караванної команди, усміхаючись на кожне його слівце. Я помітив, що рана на її обличчі була не більше ніж подряпиною, з синцем довкола. Добре загоїться.

Кріс перейняв нічну опіку над отарою. Я простягся на плащі там, куди не сягало світло вогнища, і збирався відразу ж придрімати. Сподівався, що й інші невдовзі вкладуться. Шум їхньої розмови заколисував мене, так само як ліниве пробігання пальців Старлінг по струнах арфи. Поступово це пробігання перейшло в ритмічні акорди, голос її здійнявся.

Я погойдувався на краю сну, коли мене розбудили слова «Вежа на острові Оленячого Рогу». Мої очі самі розплющилися, коли я збагнув, що Старлінг співає про битву, яка відбулася там торішнього літа, першу справжню сутичку «Раріска» з піратами червоних кораблів. Я пам’ятав про цю битву і надто багато, і надто мало. Як не раз зауважував Веріті, попри всі заняття у вправлянні зброєю з Год, я мав схильність перетворювати будь-яке змагання на бійку. Тож у цій битві я вхопив сокиру й махав нею з шалом, якого ніколи від себе не сподівався. Пізніше мені казали, наче я вбив ватажка піратів, яких ми загнали в кут. Я так і не довідався, правда це чи ні.

У пісні Старлінг це саме так і було. Серце мені ледь не зупинилося, коли я почув, як вона співає про «Чівелрі сина з вогнем у очах, кров королівська, хоч не ім’я». Далі в пісні йшлося про десяток неймовірно прикрашених ударів, яких я завдав, та воїнів, яких повалив. Я почувався дуже приниженим, почувши, що ці вчинки оспівують як шляхетні, замалим не легендарні. Я знав багатьох воїнів, що мріяли, аби про їхні подвиги співано пісні. Але для мене це було неприємним переживанням. Не пам’ятаю, щоб на головищі моєї сокири полум’ям зблискувало сонце та щоб сам я бився так само відважно, як олень на моєму гербі. Пам’ятав натомість невідчепний сморід крові та як я топтався по нутрощах чоловіка, що ще корчився від болю та стогнав. Тієї ночі всього елю у Баккіпі не вистачило, щоб запевнити мені хоч якийсь спокій.

Коли пісня добігла кінця, один із караванної команди пирхнув:

— Цього ти не посміла заспівати в таверні, ге, Старлінг?

Менестрелька запротестувала сміхом:

— Якось не маю певності, чи вона сподобалася б тамтешнім. Пісні про бастарда Чівелрі не настільки там популярні, щоб я заробила за них бодай гріш.

— Це дивна пісня, — зауважив Делл. — Ось король обіцяє золото за його голову, а стражники кажуть усім берегтися, бо бастард має Віт і використав його, щоб обманути смерть. А у твоїй пісні він наче герой.

— Що ж, це бакійська пісня, а там про нього були доброї думки, принаймні якийсь час, — пояснила Старлінг.

— Та закладуся, що вже ні. Хіба що кожен має добру думку про сто золотих, які дістав би, коли б міг здати його королівській сторожі, — сказав один із караванної команди.

— Так-то так, — легко погодилася Старлінг. — Хоча дехто з бакійців і досі каже, що нам розповіли не всю його історію, а бастард не був таким чорнодушним, як його тепер малюють.

— Ніяк цього не розумію. Я думала, що його стратили за те, що він Вітом убив короля Шрюда, — поскаржилася Мадж.

— Кажуть таке, — відповіла менестрелька. — Та насправді він помер у своїй камері, перш ніж його змогли стратити, і тіло поховано, замість спалити. І є така оповідь, — тут її голос знизився майже до шепоту, — що коли настала весна, то на його могилі не виріс жоден зелений листок. Одна стара мудра жінка, почувши таке, збагнула, що магія Віту досі спить у його костях і може бути перейнята кожним настільки хоробрим, щоб вирвати зуб йому з рота. Тож пішла туди при повні місяця, взявши з собою слугу з лопатою. Наказала йому розкопати могилу. Та не встиг він і раз обернути лопатою, як побачив уламки дерева з бастардової труни.

Старлінг зробила театральну паузу. Всі мовчали, лише вогонь потріскував.

— Могила, звичайно, була порожньою. А ті, що це бачили, казали, наче труну розбито зсередини, а не ззовні. Один чоловік повідав мені, що між уламками віка труни були грубі сірі волоски вовчої шерсті.

Ще якусь мить тривала тиша. Тоді озвалася Мадж.

— Це ж неправда? — спитала вона Старлінг.

Менестрелька легко пробіглася пальцями по струнах арфи.

— Таке розповідають у герцогстві Бак. Та я чула також, що леді Пейшенс, яка його поховала, запевняла, що все це бридня, що тіло було холодним і застиглим, коли вона загортала його у смертний саван. А про Рябого чоловіка, якого так боїться король Регал, казала, що це тільки старий радник короля Шрюда, самітник із пошрамованим обличчям. Він вийшов зі свого відлюддя, аби втримати між людьми віру, що Веріті досі живий, та додати відваги тим, хто мусить змагатися з червоними кораблями. Отак. А ти, звісно, можеш вірити, у що хочеш.

Мелоді, одна з лялькарок, жартома здригнулася.

— Брр. Ну й ну. Заспівай тепер щось веселіше перед сном. Не хочу слухати твоїх оповідок про духів, а тоді поночі шукати покривала.

Тож Старлінг охоче затягла любовну баладу, стару пісню з мелодійним приспівом, яку підхопили Мадж і Мелоді. Я лежав у темряві, обмірковуючи почуте. Мав неприємну певність, що Старлінг завела цю мову навмисне, щоб я її почув. Вважала, що робить мені послугу? Хотіла перевірити, чи не підозрює мене хтось інший? Сто золотих за мою голову. Такі гроші зроблять жадібним герцога, що там казати про мандрівну менестрельку. Хоч яким утомленим я був, тієї ночі довго не міг заснути.

Переїзд наступного дня майже заспокоював своєю монотонністю. Я йшов за вівцями і намагався не думати. Це було не так легко, як досі. Здається, тільки-но я очищав думки від своїх клопотів, як одразу ж чув відлуння «Йди до мене», сказане Веріті. Того вечора ми розбили табір на краю гігантської западини з водою у центрі. Нитка розмови при вогнищі постійно рвалася. Думаю, всі ми вже втомилися від повільного темпу нашого руху і прагнули побачити береги Синього озера. Я хотів просто йти спати, але спершу мусив відбути свою варту при отарі.

Я трохи піднявся на узвишшя, звідки міг, сидячи, дивитися на своїх густорунних підопічних. Чаша западини помістила весь наш караван; маленьке вогнище для готування їжі, розведене поблизу води, здавалося зіркою на дні колодязя. Жоден вітерець не долітав до нас, усе завмерло в глибокій тиші. Майже мир.

Мабуть, Тассін вважала, що рухається безшумно. Та я бачив, як вона тихо підходить, натягнувши плаща на голову й закривши ним волосся. Обійшла мене широкою дугою, наче хотіла оминути. Я не дивився їй услід, але чув її кроки. Піднялася схилом пагорба, вище за мене, тоді повернулася, почала спускатися. Попри нерухоме повітря, я відчув її запах, а ще те, що підсвідомо її очікував. Чи вистачить мені сили волі, щоб відмовити їй удруге? Це, мабуть, помилка, але моє тіло понад усе прагнуло її зробити. Зрозумівши, що нас розділяє не більше ніж десять кроків, я обернувся, глянув на неї. Вона здригнулась і сахнулася назад.

— Тассін, — тихо привітав я її, а тоді знову повернувся обличчям до своїх овець. Трохи постоявши, вона пішла вниз і зупинилася за кілька кроків од мене. Я ледь обернувся і мовчки глянув на неї. Вона відкинула каптур свого плаща, відкривши обличчя. В її очах і позі читався виклик.

— Ти — це він, правда? — задихано спитала вона. У голосі відчувався острах.

Я сподівався іншого. Навіть не мусив прикидатися здивованим.

— Хто він? Я — Том-вівчар, якщо ти про це.

— Ні, ти — це він, бастард-віттер, якого шукає королівська сторожа. Коли Старлінг учора ввечері розповіла ту історію, караванник Дрю сказав мені, що говорили в місті.

— Дрю сказав тобі, що я — бастард-віттер? — Я говорив обережно, наче здивований кинутими нею словами. Всередині мене холодною хвилею здійнявся жах.

— Ні. — Слід гніву змішався у ній зі страхом. — Дрю розповів мені, що казала про нього королівська сторожа. Зламаний ніс, шрам на щоці та біле пасмо у волоссі. А того вечора я бачила твоє волосся. Маєш у ньому біле пасмо.

— Кожен, кого вдарять по голові, може мати біле пасмо у волоссі. Це давній шрам. — Я схилив голову і критично глянув на неї. — Я сказав би, що твоє обличчя добре гоїться.

— Ти — це він? — Те, що я намагався змінити тему, ще більше її розлютило.

— Звісно, ні. Глянь. Він має завдану мечем рану на передпліччі, правда? Глянь сюди. — Я закасав рукав і показав їй праву руку. Розтин, який я зробив собі ножем, був із внутрішньої сторони лівого передпліччя. Я ризикнув, припустивши: вона знає, що коли людина обороняється, то рана повинна бути на мечовій руці. Та вона заледве глянула на моє передпліччя.

— Маєш якісь гроші? — спитала зненацька.

— Мав би гроші, то чого залишався б у таборі, коли інші пішли до міста? Крім того, а тобі що, не байдуже?

— Мені байдуже. А тобі ні. Ти міг би купити за них моє мовчання. Інакше я можу вдатися до Мадж зі своїми підозрами. Або до караванної команди. — Дівчина з викликом звела підборіддя.

— Тоді вони зможуть оглянути мою руку так само легко, як і ти, — втомлено сказав я. Відвернувся від неї, знову втупився у своїх овець. — Тассін, ти дурненька дівчинка, якщо дозволила розповідям Старлінг так тебе спантеличити. Повертайся в постіль.

Я намагався, щоб у моєму голосі лунав осуд.

— У тебе подряпина на іншій руці. Я це бачила. Дехто може прийняти її за рану від меча.

— Думаю, саме ті, що й тебе можуть прийняти за розумну, — глузливо кинув я.

— Не насміхайся з мене, — перестерегла вона голосом, що став безбарвним аж до бридоти. — Нікому не можна з мене насміхатися.

— То не мели дурниць. Що з тобою? Помститися хочеш чи що? Ти лютуєш, бо я не став із тобою лягати? Я ж казав, що це не має нічого спільного з тобою. На тебе приємно дивитися, не сумніваюся, що приємно тебе й торкатися. Але не мені.

Зненацька Тассін плюнула на землю поруч зі мною.

— Наче б я тобі дозволила. Я тільки розважалася, вів­чарю. І більше нічого. — Видала тихий гортанний звук. — Чоловіче. Глянь на себе й подумай, чи хтось хотів би тебе за твою вроду? Тхнеш вівцями, охлялий, а твоє обличчя має такий вигляд, ніби ти програв кожну бійку, в яку вліз. — Вона відвернулася, не сходячи з місця, а тоді, здається, раптом згадала, навіщо прийшла. — Не скажу нікому. Поки що. Але, як дістанемося Синього озера, твій господар мусить щось тобі заплатити. Принесеш гроші мені, а то шукатиме тебе все місто.

Я зітхнув.

— Як тебе це розважить, то так і вчини. Не сумніваюся: наробиш стільки заметні, скільки забажаєш. А як нічого з цього не вийде і люди з тебе сміятимуться, то це, мабуть, дасть Деллові ще одну причину тебе побити.

Тассін відвернулася від мене і збігла пагорбом униз. При непевному місячному світлі спіткнулася та ледь не впала. Але втрималася на ногах, а тоді озирнулася, наче щоб перевірити, чи я не сміюся. Та я не мав такого наміру. Хоч і не піддався на її шантаж, шлунок мій стиснувся у клубок, а цей клубок завмер десь під самою горлянкою. Сто золотих. Розійдеться поголос, а такі гроші цілком можуть наробити шелесту. Після моєї смерті, ймовірно, вирішать, що піймали не того.

Я міркував, чи зумію наодинці перетнути решту рівнин Ферроу. Можу піти відразу ж, тільки-но Кріс змінить мене на варті. Піду до візка, тихо заберу свої речі і зникну в ночі. Скільки може бути звідси до Синього озера? Я обдумував це, дивлячись, як чергова постать вислизає з табору і підіймається до мене схилом пагорба.

Старлінг підійшла тихо, але не ховаючись. Підняла руку, вітаючись, тоді по-приятельськи сіла поруч зі мною.

— Сподіваюся, ти не дав їй грошей, — люб’язно сказала мені замість доброго вечора.

— Умгу, — відповів я, дозволяючи їй витлумачити це по-своєму.

— Бо ти щонайменше третій чоловік, що буцімто ввів її в тяж за цю подорож. Твій господар мав честь бути першим звинуваченим. Син Мадж — другим. Принаймні так мені здається. Не знаю, скільки батьків вона підібрала для цієї гаданої дитини.

— Я взагалі з нею не був, то й не могла мене в цьому звинуватити, — відповів я, захищаючись.

— О? То ти, мабуть, єдиний чоловік у каравані, який цього не зробив.

Почуте мене ошелешило. Я замислився про це і взагалі — чи сягну я колись місця, де перестану довідуватися, яким дурнем можу бути?

— То думаєш, вона вагітна й шукає чоловіка, що викупив би її з науки?

Старлінг чмихнула.

— Я сумніваюся, щоб вона взагалі була при надії. Просить не одружитися з нею, а дати грошей на зілля, яке дасть їй змогу позбутися дитини. Гадаю, синок Мадж міг щось трохи їй дати. Ні. Не думаю, що вона прагне заміж, хоче тільки невеликого заробітку. То й шукає способу, що дав би їй можливість і трохи попустувати, і чоловіка, який заплатив би їй за це. — Вона трохи підвелася, відштовхнула камінь, який їй заважав. — То що ж. Якщо ти не зістругав їй дитину, то що ж тоді зробив?

— Я ж тобі казав. Нічого.

— Ах. Тепер зрозуміло, чого вона розповідає про тебе всіляку бридоту. Та це лише відучора, тож, думаю, ти «нічого не зробив» їй того вечора, коли ми всі решта пішли до міста.

— Старлінг, — з пересторогою почав я, а вона заспокійливо здійняла руку.

— Не скажу ні слова про те, чого ти з нею не зробив. Ні словечка. Зрештою, я не про це прийшла поговорити.

Менестрелька помовчала, а коли я нічого не спитав, зробила це сама.

— Що ти плануєш робити, коли ми дістанемося Синього озера?

Я глянув на неї.

— Заберу свою платню. Вип’ю пива, добре попоїм. Скупаюся в гарячій ванні й висплюсь у чистій постелі, хоч одну ніч. А що? Ти що плануєш?

— Думаю, я могла б піти в Гори. — Скоса зиркнула на мене.

— Шукати там щось, що варто оспівати? — Я намагався, щоб це питання прозвучало невимушено.

— Пісні радше пов’язані з людиною, а не з місцем, — натякнула вона. — Я подумала, що ти теж можеш вибратися в Гори. Ми могли б подорожувати разом.

— Ти й далі маєш ту ідіотську ідею, наче я бастард? — спокійно заперечив я.

Вона посміхнулася.

— Бастард. Віттер. Так.

— Ти помиляєшся, — твердо промовив я. — Та навіть якби й мала рацію, то навіщо тобі йти за ним у Гори? Я б на твоєму місці спробував здобути більший зиск, продавши його королівській сторожі. Хто мусить складати пісні, маючи сто золотих?

Старлінг невдоволено мугикнула.

— Певна, що в тебе більший досвід спілкування з королівською сторожею, ніж маю його я. Та навіть у мене його досить, аби знати: менестреля, що намагатиметься отримати цю винагороду, за кілька днів, ймовірно, знайдуть у річці. А деякі стражники зненацька дуже розбагатіють. Ні. Я тобі казала. Не шукаю золота, бастарде. Шукаю пісні.

— Не називай мене так! — гостро перестеріг я її.

Вона знизала плечима й відвернулася. За мить здригнулася, наче я її штовхнув, тоді повернулася до мене з усмішкою від вуха до вуха.

— Ах. Думаю, я вже це розгадала. Ось як Тассін на тебе тиснула, правда? Вимагала грошей за мовчання.

Я не відповів.

— Ти мудро вчинив, відмовивши. Дай їй трохи, а вона відразу ж вирішить, що має рацію. Якби справді вірила, наче ти бастард, тримала б цю таємницю при собі, щоб продати її королівській сторожі. Вона ж не має жодного досвіду спілкування з ними, тож вірить, що справді може здобути те золото. — Старлінг встала, неквапом потяглася. — Добре. Повернуся в постіль, доки можу. Та пам’ятай про мою пропозицію. Сумніваюся, чи знайдеш кращу.

Вона театрально загорнулася в плащ, тоді вклонилася мені, мовби я був королем. Я дивився, як вона віддаляється від мене, спускаючись схилом униз. Навіть при місячному світлі ступала впевнено, як коза. На мить нагадала мені Моллі.

Я міркував, чи не варто тишком-нишком вибратися з табору і самому йти до Синього озера. Вирішив, що, коли зроблю це, Тассін і Старлінг лише впевняться у своїх здогадах. Старлінг може спробувати податися слідом і знайти мене. Тассін майже напевно спробує знайти спосіб здобути винагороду. Я не хотів ні того, ні того. Краще не піддаватися, а тягтися далі як Том-вівчар.

Я звів очі до нічного неба. Воно здіймалося наді мною чистим холодним склепінням. Передсвітанкові години зробилися останнім часом неприємно прохолодними. Коли ді­стануся Гір, зима стане чимось більшим, ніж далекою загрозою. Якби я не згаяв раннього літа на вовче життя, вже був би в Горах. Та це тільки чергова думка, з якої жодного пожитку. Зорі цієї ночі були надзвичайно близькими і яскравими. З таким близьким небом світ здавався меншим. Зненацька я відчув, що як відкриюся і потягнуся до Веріті, то побачу: ось же він — рукою подати. Самотність так різко наросла в мені, що я відчув, як за мить вона з мене вирветься. Щоб дістатися Моллі та Барріча, досить заплющити очі. Я міг би піти до них, обміняти голод незнання на біль від неможливості торкнутися. Стіни Скіллу, які я так тісно змикав увесь час, відколи покинув Трейдфорд, тепер, здавалося, більше душили, ніж захищали. Я опустив голову на коліна і обхопив себе руками, захищаючись від холодної порожнечі ночі.

За якийсь час ця туга минулася. Я підвів голову, глянув на спокійних овець, віз та фургони, нерухомий табір. Кинув погляд на місяць, зрозумів, що моя варта скінчилася. Кріс ніколи не вмів прокинутися сам, коли надходила його черга. Тож я встав, потягнувся і пішов витягти його з теплих покривал.

Наступні два дні проминули спокійно, тільки й того, що ставало дедалі холодніше та вітряніше. Третього вечора, коли ми вже розклалися на ніч і я заступив на першу вечірню варту, на обрії з’явилася хмара пилу. Спершу я не надто цим переймався. Ми були на одному з найжвавіших караванних шляхів і зупинилися біля водопою. Там уже стояв фургон лудильника та його сім’ї. Тож я припускав: хоч які люди підняли таку куряву, вони теж шукають місця при воді, щоб стати на нічліг. Тому сидів і дивився, як наближається хмара куряви та западають сутінки. Курява повільно перетворилася на коней і вершників, що їхали строєм. Чим ближче вони були, тим сильніше я впевнювався. Королівська сторожа. Було надто темно, щоб розгледіти золото-коричневі Регалові кольори, але я знав.

Усе, що я міг зробити, — не намагатися схопитись і тікати. Холодна логіка підказала мені, що, коли б вони шукали конкретно мене, їм вистачило б кількох хвилин, аби я був пі­йманий. На цій розлогій рівнині ніде не сховаєшся. А якщо не я їм потрібен, то втеча лише привернула б до мене їхню увагу та змусила Старлінг і Тассін упевнитися у своїх здогадах. Тож я зціпив зуби й сидів на місці, тримаючи палицю на колінах і пильнуючи овець. Вершники проминули мене й отару та поїхали просто до води. Я полічив їх, коли проїжджали. Шестеро. Розпізнав одного з коней. Мишастий жеребець. Барріч казав, що колись із нього буде добрий верхівець. Це яскраво нагадало мені, як Регал пограбував Оленячий замок, забравши звідти все цінне, перш ніж покинути напризволяще. У мені спалахнула іскорка гніву, але від неї чомусь стало легше сидіти та чекати свого часу.

Згодом я вирішив, що стражники просто їхали своєю дорогою, як і ми, а зупинилися тільки для того, щоб напитися і переночувати. Тут присунув Кріс, шукаючи мене.

— Ти потрібен у таборі, — кинув він із погано прихованим роздратуванням.

Кріс завжди любив поспати, попоївши. Доки він всідався на моє місце, я спитав його, чого це наш розклад змінився.

— Королівська сторожа, — сердито просопів він. — Усе перевернули, хочуть оглянути всіх із каравану. Ще й усі фургони перерили.

— А що вони шукають? — ліниво спитав я.

— Та будь я проклятий, якщо знаю. Не хотів би, щоб мені порахували зуби за питання. Але ти собі питай, як хочеш знати.

Я рушив до табору, прихопивши з собою пастушу палицю. Короткий меч досі висів у мене при боці. Я подумав було, чи не сховати його під холошею, тоді вирішив не робити цього. Кожному вільно носити меч, а якби довелося його витягати, я не хотів би морочитися зі штанами.

У таборі гуло, як у потривоженому осиному гнізді. Мадж та її люди здавалися занепокоєними й сердитими. Стражники саме вчепилися в лудильника. Одна стражниця добряче копнула по чималій купі бляшаних казанків, а тоді вереснула, що може обшукувати де забажає і як забажає. Лудильник стояв біля свого фургона, схрестивши руки на грудях. Здається, йому вже перепало. Двоє стражників притисли його дружину та дітей до задньої стінки фургона. У дружини стікала з носа цівка крові, та вона, здається, не втратила бойового запалу. Я прослизнув у табір тихо, як дим, і сів біля Деймена, ніби весь час тут і був. Ми обидва мовчали.

Командир загону перервав сутичку з родиною лудильника, обернувся, і тут мене обсипало холодом: я його знав. Це був Болт, кулачне вміння зробило його Регаловим улюбленцем. Востаннє я бачив його у підземеллі. Це він зламав мені носа. Я відчув, як серце моє закалатало швидше, кров застукала у вухах. Ув очах потемніло. Я намагався спокійно дихати. Він вийшов у центр табору та кинув нам зневажливий погляд.

— Це всі?

Більше вимога, ніж запитання.

Ми дружно закивали. Він оббіг нас поглядом, а я подивився вниз, щоб не зустрітися з ним очима. Наказав своїм рукам не ворушитися, триматися подалі від ножа та меча. Намагався, щоб з моєї пози не видно було напруження.

— Такого жалюгідного збориська волоцюг я ще не бачив. — Судячи з Болтового тону, ми не варті були й плювка. — Господине! Ми їхали весь день. Хай твій хлопець займеться нашими кіньми. Для нас — вареної страви і назбирати більше палива до вогнища. Нагрій нам води для миття. — Знову окинув нас поглядом. — Я клопотів не хочу. Людей, яких ми шукали, тут нема, а більше нам нічого знати не треба. Просто робіть, що скажемо, то й не буде жодних проблем. Можете зайнятися своїми звичайними справами.

Пролунало кілька схвальних бурмотінь, та загалом цю промову привітали тишею. Він зневажливо пирхнув у наш бік, тоді обернувся до своїх вершників і щось їм тихо сказав. Здається, накази Болта їм не сподобалися, але пара, що загнала в куток лудильницю, на його слова відступила. Зайнялися вогнищем, до якого Мадж уже докинула дров, і відігнали від нього всіх із нашого каравану. Мадж тихо покликала своїх помічників, двох послала до коней стражників, третього — принести води та нагріти її. Сама вона тяжко пройшла повз наш візок до свого фургона та харчових запасів.

У табір повернулася хистка видимість порядку. Старлінг розпалила друге, менше вогнище. Довкола нього й посідали всі: менестрелька, лялькарська трупа та караванна команда. Власниця коня та її чоловік тихо пішли спати.

— Ну, здається, заспокоїлося, — зауважив мені Деймен, але я помітив, що він досі нервово викручує пальці. — Я йду спати. Ви з Крісом поділіть між собою варти.

Я рушив було до своїх овець. Тоді зупинився й оглянув табір. Стражники зараз були силуетами довкола вогню, розмовляли між собою, ліниво розсівшись, один із них тим часом стояв трохи позаду, чатував. Він дивився на друге вогнище. Я теж туди глянув. Не міг вирішити, чи Тассін озирається на нього, чи просто дивиться на інших стражників біля вогню. Хай там як, я підозрював, що в неї на думці.

Я обернувся і пішов до фургона Мадж. Вона саме вибирала з вузликів квасолю та горох і висипала їх до супу. Я ледь торкнувся її плеча, а вона аж підскочила.

— Перепрошую. Чи можу я вам якось допомогти?

Вона глянула на мене, здійнявши брови.

— Навіщо мені допомагати?

Я зиркнув униз, собі на ноги, та ретельно дібрав переконливу брехню.

— Пані, мені не сподобалось, як вони дивилися на лудильницю.

— Я знаю, як поводитися з грубими чоловіками, вівчарю. Не могла б керувати караваном, якби цього не вміла. — Відмірила солі до казанка, тоді жменю приправ.

Я кивнув головою і нічого не сказав. Очевидно, мала рацію, годі було це заперечити. Однак я теж не відступився, тож за кілька хвилин Мадж дала мені відро та наказала принести чистої води. Я охоче послухався, а принісши, стояв і тримав відро, доки вона його не взяла. Дивився, як наповнює казанок для супу, стояв їй біля ліктя, доки вона трохи грубувато не наказала мені забиратися і не плутатися їй під ногами. Я перепросив і позадкував геть, та при цьому перечепився об відро, перевернувши його. Тож сходив по воду ще раз.

Тоді пішов собі, забрав із Дейменового візка покривало й загорнувся в нього на кілька годин. Лежав під візком, вдаючи сон, і стежив не за стражниками, а за Старлінг і Тассін. Помітив, що цього вечора менестрелька не витягла арфи, наче теж не хотіла привертати до себе уваги. Це трохи мене заспокоїло щодо неї. Їй було б досить легко підійти до їхнього вогнища з арфою, здобути піснями їхню прихильність, а тоді запропонувати мене на продаж. Натомість вона, здається, так само пильно спостерігала за Тассін, як і я. Раз Тассін підвелася, щоб під якимось приводом відійти. Я не чув, що їй сказала Старлінг, але вона відповіла гнівним позирком, а майстер Делл сердито наказав учениці повертатися на своє місце. Делл, звісно, не хотів мати нічого спільного зі стражниками. Та навіть тоді, як усі пішли спати, я не міг розслабитися. Коли настав час змінити Кріса, я пішов неохоче, не маючи певності, чи Тассін не вибере передсвітанкових годин, аби вдатися до стражників.

Кріс, виявляється, спав, і мені довелося його розбудити, щоб відправити назад до візка. Я сів, обмотавши покривало дов­кола пліч, та подумав про шістьох людей, які зараз сплять біля вогнища. Тільки одного з них я мав підстави по-справжньому ненавидіти. Згадував, яким був тоді Болт, як він натягав шкіряні рукавички, щоб мене побити, як він супився, коли Регал вилаяв його за мій зламаний ніс, бо це зробило б мене менш презентабельним, якби так герцоги захотіли мене побачити. Згадував, з якою погордою він виконував Регалове завдання, легко ламаючи мою символічну оборону, коли я намагався не впускати Вілла з його Скіллом у свою свідомість.

Болт навіть не впізнав мене. Ковзнув по мені поглядом і знехтував мною, не пізнавши власного витвору. Я ненадовго про це задумався. Здогадувався, що я дуже змінився. Змінили мене не лише шрами, які я мав після зустрічі з ним. Не лише борода, вбрання чорнороба, дорожній бруд і моя худорба. Фітц Чівелрі не спустив би очей під його поглядом, не стояв би мовчки, покинувши сім’ю лудильників на власні сили. Мабуть, Фітц Чівелрі не отруїв би всіх шістьох стражників, щоб убити одного. Я питав себе, мудрішим я став чи втомленішим. Мабуть, і те, й те. Однаково нічим пишатися.

Моє Віт-чуття дає мені усвідомлення живих істот, усіх живих істот навколо мене. Рідко хтось застає мене зненацька. То й вони не стали несподіванкою. Білість світанку саме почала проганяти з неба темряву, коли Болтові люди прийшли по мене. Я сидів нерухомо, спершу відчувши, а тоді почувши їхнє скрадливе наближення. Болт підняв на це завдання усіх п’ятьох своїх солдатів.

Всередині в мене все провалилося від неспокою. Що трапилося з моєю отрутою? Втратила силу, бо я так довго її носив? Перестала діяти, перекипівши з супом? Клянуся, якусь мить головною моєю думкою було те, що Чейд не припустився б такої помилки. Та я не мав часу про це міркувати. Глянув на ледь хвилясту, майже одноманітну рівнину. Низький чагарник, кілька каменів. Жодної схованки — ні яру, ні насипу.

Я міг утекти і, може, на якийсь час загубився б у темряві. Та, врешті, вони піймали б здобич. Я ж мусив колись повернутися до води. Як не вистежать мене на пласкій рівнині, при денному світлі, з коней, то просто сядуть біля водопою й чекатимуть. До того ж утеча означатиме зізнання в тому, що я справді Фітц Чівелрі. Том-вівчар не тікав би.

Тож, коли вони прийшли по мене, я глянув угору, не приховуючи схвильованості, та, сподіваюся, не показуючи страху, від якого калатало моє серце. Підвівся, а коли хтось ухопив мене за плече, не виривався, тільки недовірливо глянув на нього. Друга стражниця підійшла з іншого боку, забрала мій ніж і меч.

— Марш до вогню! — грубо наказала вона. — Капітан хоче на тебе подивитися.

Я йшов повільно, мляво пересуваючи ноги, а як вони знову зібралися біля вогнища, аби показати мене Болтові, то злякано переводив очі з одного обличчя на інше, дбаючи, щоб не вирізняти Болта. Не був певен, чи зумію глянути на нього зблизька і не видати себе. Болт підвівся, ногою розворушив вогонь, а коли язики полум’я здійнялися вгору, підійшов, щоб роздивитися мене. Я мигцем помітив бліде обличчя та волосся Тассін, що зиркала на мене з фургона лялькарів. Якийсь час Болт стояв і дивився на мене. Тоді надув губи й кинув своїм людям розчарований погляд. Ледь хитнувши головою, дав їм знати, що я не той, кого вони шукали. Я дозволив собі глибоко вдихнути.

— Як тебе звати? — зненацька різко спитав мене Болт.

Я глянув на нього крізь вогонь.

— Том, сер. Том-вівчар. Я нічого поганого не зробив.

— Та ну? То ти, певно, один такий на світі. Говориш як бакієць, Томе. Здійми хустку.

— Так, сер. Я бакієць, сер. Та часи тепер тяжкі. — Я поспіхом стягнув хустку, тоді став, мнучи її в руках.

Я не послухався Старлінг і не зафарбував волосся. Під час детального огляду з цього не вийшло б нічого доброго. Натомість скористався дзеркальцем і вискубав значну частку білих волосків. Не всі, але ті, що зосталися, більше скидалися на сивину, розпорошену над лобом, ніж на біле пасмо. Болт обійшов вогнище, щоб подивитися на мене зблизька. Я здригнувся, коли він ухопив мене за волосся, відхилив мені голову назад і глянув на моє обличчя. Був таким великим і мускулистим, яким я його запам’ятав. Усі страшні спогади, які мав про нього, зненацька наплинули до моєї свідомості. Клянуся, що навіть запах його згадав. До горла підступила жалюгідна нудота страху.

Я не чинив жодного опору, коли він пильно мене оглядав. Не дивився йому в очі, лише зрідка перелякано глипав, а тоді відразу ж відводив погляд, наче благаючи допомоги. Помітив, що звідкись з’явилася Мадж і стояла, схрестивши руки на грудях та дивлячись на нас.

— У тебе шрам на щоці, чоловіче? — зажадав Болт.

— Так, сер. Я хлопцем упав з дерева й поранився об галузку.

— А носа теж тоді зламав?

— Ні, сер, ні, це бійка в таверні, близько року тому…

— Знімай сорочку! — наказав він.

Я незграбно розстебнув комір, тоді стяг сорочку через голову. Думав, що він хоче оглянути мої передпліччя, і вже наготував історію про цвях. Натомість Болт схилився, глянув на місце між моїм плечем та шиєю, звідки один перекований відкусив був мені шматок під час давньої битви. Мої нутрощі перетворилися на воду. Він подивився на вузлуватий шрам, тоді зненацька закинув голову назад і зареготав.

— Прокляття. А я не думав, що це ти, бастарде. Був певен, що ні. Я цей знак запам’ятав, відколи вперше повалив тебе на підлогу. — Глянув на людей, що нас обступили, на його обличчі малювалися здивування і радість. — Це він! Ми його піймали. Король розіслав своїх чарівників-скіллерів від гір до узбережжя, шукаючи його, а він падає нам у руки, як стиглий плід. — Болт облизнув губи, його очі зловтішно пробігли по мені. Я відчув у ньому дивний голод, що майже лякав його самого. Раптом він ухопив мене за горлянку і рвонув угору, змусивши стати навшпиньки. Наблизив своє обличчя до мого і прошипів: — Верде був моїм другом, розумієш? Не сто золотих за тебе живого не дають мені вбити тебе просто тут. А тільки віра, що мій король вигадає для тебе куди цікавішу смерть, ніж я. Знову будеш моїм, бастарде, в колі. А як не весь, то те, що мій король з тебе мені залишить.

Він різко відштовхнув мене до вогню. Я перелетів через багаття, спотикнувшись, і мене враз підхопили двоє стражників із того боку. Я дико переводив погляд з одного на другого.

— Це помилка! — закричав я. — Страшна помилка!

— Закувати його! — хрипко наказав їм Болт.

Мадж зненацька ступила крок уперед.

— Ви певні щодо цього чоловіка? — спитала прямо.

Він глянув їй в очі, як командир командирові.

— Так. Це бастард-віттер.

На жінчиному обличчі з’явився вираз глибокої огиди.

— Тож забирайте його й робіть усе, що хочете.

Різко обернулася й пішла.

Мої охоронці з більшим інтересом стежили за розмовою між Мадж та їхнім командиром, ніж за тремтливим чоловіком, що стояв між ними. Я ризикнув, вирвався з їхньої недбайливої хватки й кинувся до вогнища. Відштовхнув убік Болта, якого це заскочило зненацька, і дременув, як кролик. Перебіг табір, проминув фургон лудильника й побачив попереду лише цілковито відкриту місцевість. Світанок зафарбував рівнину сірим кольором, перетворивши її на одноманітне м’яте покривало. Ні схованки, ні мети. Я просто тікав.

Я сподівався за собою погоні, пішої чи кінної. Не розраховував на пращника. Перший камінь плазом ударив мене в ліве плече, рука отерпла. Я біг далі. Спершу подумав, що це в мене влучила стріла. Тоді вдарила блискавка.

Коли я отямився, мої зап’ястя були скуті. Ліве плече страшенно боліло, але не так сильно, як ґуля на голові. Мені якось вдалося сісти. Ніхто не звертав на мене уваги. На щиколотках теж були кайдани, два ланцюги від них бігли вгору, до наручників, що сковували зап’ястя. Ще один ланцюг, значно коротший, з’єднував щиколотки, не даючи зробити навіть цілого кроку. Якби, звичайно, я міг устати.

Я нічого не казав, нічого не робив. Закований у кайдани, не мав шансів проти шістьох озброєних вояків. Не хотів давати їм жодного приводу до грубого поводження. Але все-таки мусив напружити всю волю, щоб тихо сидіти та обмірковувати своє становище. Вже сам тягар ланцюга наганяв страху, так само як холод заліза, що разом із ранковою студінню проймав моє тіло. Я сидів, схиливши голову й дивлячись собі на стопи. Болт помітив, що я опритомнів. Підійшов і глянув на мене. Я вперто дивився на власні ноги.

— Скажи щось, побий тебе грім! — раптом наказав мені Болт.

— Ви не того піймали, сер, — боязко відповів я.

Знав, що його самого мені не вдасться переконати в цьому, та, може, його люди трохи засумніваються.

Болт зареготав. Відійшов і знову сів біля вогнища. Тоді відкинувся назад, спершись на лікті.

— Якщо так, то тобі з біса не пощастило. Та я знаю, що ні. Глянь на мене, бастарде. Як це ти не помер?

Я кинув йому переляканий погляд.

— Не знаю, про що ви, сер.

Це була неправильна відповідь. Він швидко, як тигр, схопився, переплигнув до мене через вогонь. Я зірвався на ноги, але не міг від нього втекти. Він ухопив мене за ланцюги, підтягнув і боляче ляснув. Тоді наказав:

— Глянь на мене!

Я подивився йому в обличчя.

— Як це ти не помер, бастарде?!

— Це не я. Ви не того взяли.

Він удруге заліпив мені ляпаса.

Колись Чейд радив, що під час тортур краще зосередитися на тому, що хочеш сказати, ніж на тому, чого казати не слід. Я розумів, що нема жодного сенсу запевняти Болта, наче я не Фітц Чівелрі. Він знав, хто я. Та, взявши раз цей курс, я вже його тримався. Коли він зацідив мені вп’яте, хтось із його людей заговорив позаду мене:

— Зі всією повагою, сер?

Болт кинув йому розлючений погляд.

— Що таке?

Солдат провів по губах кінчиком язика.

— Бранець мусить бути живим, сер. Щоб за нього заплатили золотом.

Болт знову глипнув на мене. Було дуже бентежно бачити у ньому цей голод, майже такий, як жадобу Скіллу у Веріті. Цей чоловік любив завдавати болю. Любив убивати повільно. А те, що не міг вдовольнити цього бажання, змушувало його тільки сильніше мене ненавидіти.

— Знаю, — грубо відповів він підлеглому.

Я бачив, як на мене падає його кулак, але не міг уникнути удару.

Нічне небо було безхмарним, низько висів величезний оранжевий місяць. Зорі світили ясно, і я йшов, керуючись їхніми вказівками. Кілька хвилин утомлено дивувався, що ті ж зорі світили мені, коли я повертався додому, до Оленячого замку. Тепер же вони вели мене назад у Гори.

Я йшов усю ніч. Не швидко, не дуже твердим кроком, та знав: чим швидше дістануся води, тим швидше зможу полегшити свій біль. Що довше я йшов до води, то слабшим ставав. На ходу змочив один зі шматків полотна для перев’язок Болтовим бренді та обтер обличчя. Мигцем оглянув його в дзеркалі, вивчаючи ушкодження. Як судити з вигляду, то не було сумніву: я встряв у ще одну бійку та програв її. Більшість цих ушкоджень виявилися синцями і дрібними забоями. Здається, нових шрамів не буде. Бренді обпекло численні садна, але від вологи частина струпів розм’якла, тож я міг розтулити рота без особливого болю. Був голодний, але боявся, що в’ялене м’ясо тільки посилить мою спрагу.

Я дивився, як сонце здіймається над великою рівниною Ферроу в чудовій гамі кольорів. Нічний холод послабшав, я зняв Болтового плаща. Йшов далі. Коли достатньо посвітлішало, я з надією придивлявся до землі. Може, кілька коней повернулися до водопою. Однак я не бачив жодних свіжих слідів, тільки залишені нами вчора відбитки копит, уже обсипані по краях і затерті вітром.

Коли дістався води, день лише починався. Я обережно підійшов до водойми, але ніс та очі підказали мені, що довкола, на щастя, порожньо. Проте знав, що на мій талан годі покладатися і довго так не триватиме. Це було звичне місце караванних зупинок. Насамперед я напився вдосталь. Тоді дозволив собі певну розкіш: розпалив власний вогонь, зігрів казанок води й додав туди сочевиці, квасолі, зерна та в’яленого м’яса. Залишив казанок на камені при вогні, щоб він там собі умлівав, а сам тим часом роздягнувся та вимився у водоймі. З одного боку вона була мілкою, а сонце вже досить її нагріло. Моя ліва лопатка все ще поболювала при дотику чи русі, так само, як і натертості на зап’ястях і щиколотках, ґуля на потилиці, все обличчя загалом… Я перестав лічити свої болячки. Не збирався померти від жодної з них. Що ще важить?

Тремтячи, обсох на сонці. Переполоскав одяг, розвісив на якихось кущах. Доки він сохнув на сонці, я сидів, закутавшись у Болтів плащ, пив бренді та помішував суп. Довелося додати до нього води. Здається, минули роки, доки сушена квасоля і сочевиця зм’якли. Я сидів біля вогнища, раз по раз докидаючи туди хмизу чи сухих кізяків. Так минув якийсь час, я виплив із дрімоти, розплющив очі та намагався зрозуміти, п’яний я, побитий чи неймовірно втомлений. Вирішив, що в цьому стільки ж сенсу, як і в перелічуванні болячок. З’їв суп, не чекаючи, щоб квасоля, і досі тверда, зварилася пов­ністю. Запив усе це бренді. Небагато його зосталося. Хоч як складно було змусити себе до цього, вичистив казанок і зігрів ще води. Обмив свої найгірші рани, змазав маззю, перев’язав ті з них, які можна було перев’язати. Одна щиколотка мала препоганий вигляд. Я не міг дозволити заразі потрапити туди. Тоді звів очі та помітив, що день хилиться до вечора. Не знати, коли він пролетів. Рештками сил я погасив вогнище, спакував усе своє майно й перебрався подалі від водойми. Мушу поспати, не ризикуючи при цьому, що інші подорожні мене знайдуть. Пригледів западинку, трохи захищену від вітру якимись кущами, що пахли смолою. Розстелив покривало, накрився Болтовим плащем і провалився в сон.

Знаю, що якийсь час я спав без сновидінь. Потім почався один із тих заплутаних снів, коли хтось кличе мене на ім’я, а я не можу знайти, хто це. Віяв вітер, падав дощ. Так неприємно було слухати виття вітру, так самотньо. Тоді двері відчинилися, в них з’явився Барріч. Він був п’яним. Я відчув роздратування та полегшення водночас. Відучора чекав, коли він повернеться додому, і от він тут, і п’яний. Як таке посмів?

Тут мене прошив дрож, я ледь не прокинувся. Тепер розумів, що це були думки Моллі, що я був нею у Скілл-сні. Не мав би цього робити, знав, що ні, але в цьому безкрайньому сні не було сили опиратися. Моллі обережно підвелася. Наша донечка спала в її обіймах. На мить з’явилося личко, рожеве й пухкеньке, не те поморщене та червоне обличчя новонародженої дитини, яке я бачив раніше. Вона так змінилася! Моллі віднесла її до ліжка й ніжно вклала. Прикрила ріжком покривала, щоб маленькій було тепло. Не обертаючись, сказала тихим напруженим голосом:

— Я турбувалася. Ти мав повернутися ще вчора.

— Знаю. Вибач. Я мав повернутися, але… — голос Барріча був хрипким. І наче неживим.

— Але залишився в місті та напився, — холодно продов­жила Моллі.

— Я… так. Напився. — Він зачинив двері й увійшов до кімнати.

Підступив до вогню, щоб зігріти над ним червоні долоні. З плаща цюркотіла вода, так само з волосся: видно, він не зав­дав собі клопоту підняти каптура, йдучи додому. Поклав дорожню торбу на підлогу біля дверей. Зняв мокрий плащ, тяжко сів на крісло біля каміна. Трохи похилився вперед, розтер хворе коліно.

— Не приходь сюди, коли ти п’яний, — рівним голосом без жодної інтонації сказала Моллі.

— Я знаю, що ти цього не любиш. Я був п’яний учора. Сьогодні зранку ще трохи випив, та я не п’яний. Не зараз. Зараз я просто… змучений. Дуже змучений. — Схилився ще більше, затулив долонями обличчя.

— Навіть не можеш сидіти рівно. — Я чув, що в голосі Моллі наростає злість. — Ти навіть не знаєш, коли ти п’яний.

Барріч утомлено глянув на неї.

— Може, ти й маєш рацію, — мовив у відповідь, і мене це вразило.

Він зітхнув.

— Я піду, — сказав їй.

Підвівся, скривився, переносячи вагу тіла на хвору ногу, і Моллі почула укол докору: він так перемерз, а у хліві, де ночував, протяг та вогко. Але ж сам завинив. Знав, як вона ставиться до пияків. Чоловікові можна випити один чи два келихи, все гаразд, вона сама могла час від часу трохи випити, але ж повертатися додому, хитаючись, та ще й намагаючись запевняти її…

— Можна мені трішки глянути на маленьку? — тихо спитав Барріч.

Він зупинився біля дверей. Я побачив у його очах щось таке, — таке, чого Моллі не знала настільки, щоб розпізнати, і це прошило мене наскрізь. Барріч був у тяжкій тузі.

— Вона тут, на ліжку. Я щойно її приспала, — швидко відповіла Моллі.

— Можна я її візьму… лише на хвильку?

— Ні. Ти п’яний і холодний. Коли до неї доторкнешся, вона прокинеться. Тобі це відомо. Чому ти хочеш це зробити?

Щось у виразі Баррічевого обличчя змінилося, наче зім’яв­шись.

— Бо Фітц мертвий, а вона — це все, що зосталося мені від нього та його батька. І часом… — Він підняв обвітрену долоню, потер обличчя. — Часом мені здається, що все це — моя провина. — На цих словах його голос став дуже тихим. — Я не мав би дозволити, щоб його в мене відібрали. Коли він був хлопчиком. Коли вони вперше захотіли, щоб він перебрався до замку. Якби я посадив його на коня, позаду себе, і поїхав до Чівелрі, може, вони обидва ще жили б. Я про це думав. Замалим цього не зробив. Знаєш, він не хотів зі мною розлучатися, а я його змусив. Замалим не відвіз його до Чівелрі. Та не зробив цього. Дозволив їм його забрати, а вони його використали.

Я відчув тремтіння, яке зненацька пройняло Моллі. У її очах раптом з’явилися сльози. Вона прогнала їх гнівом.

— Прокляття, він уже кілька місяців, як помер. Не намагайся ошукати мене пияцькими слізьми.

— Я знаю, — сказав Барріч. — Я знаю. Він помер.

Він різко та глибоко вдихнув і випростався. Я добре знав цю його манеру. Бачив, що він згорнув докупи всі свої болі та слабкості і сховав глибоко всередині себе. Я хотів простягти руку, заспокійливо покласти йому на плече. Та це я справжній хотів, а не Моллі. Він рушив до дверей, тоді зупинився.

— Ох. Я щось маю. — Понишпорив під сорочкою. — Це його. Я… забрав із тіла, після його смерті. Збережи для неї, щоб вона мала пам’ятку про батька. Він дістав це від короля Шрюда.

Серце мені перевернулося у грудях, коли Барріч простяг руку. На його долоні лежала моя срібна шпилька з рубіном. Моллі лише глянула на неї. Її губи стислися у рівну лінію. Гнів, намагання опанувати власні почуття. Таке сильне намагання, — вона навіть не знала, від чого ховається. Коли Моллі не зробила й поруху назустріч, Барріч обережно поклав шпильку на стіл.

І тут усе для мене склалося. Він пішов до тої хатини, вів­чарської колиби, щоб знову спробувати мене знайти, сказати, що в мене є донька. І що ж він знайшов натомість? Розкладене тіло, вже, ймовірно, скелет у сорочці, в комірі якої й досі стриміла шпилька. Перекований був чорнявим хлопцем, приблизно мого зросту та віку.

Барріч думав, що я помер. Дійсно та справді помер. І тяжко тужив за мною.

Баррічу. Баррічу, будь ласка, я не помер. Баррічу, Баррічу!

Я брязкав і шаленів довкола нього, бився об нього кожною часточкою свого Скілл-чуття, та, як завжди, не міг до нього дотягтися. Раптом я прокинувся, тремтячи та скоцюрбившись, почуваючись так, наче був привидом. Він, ймовірно, вже був у Чейда. Вони обидва вважають, що я мертвий. Від цієї думки мною опанував дивний острах. Те, що всі друзі вважають мене мертвим, здавалося мені величезним горем.

Я легенько потер скроні, відчуваючи початки Скілл-болю. А за мить усвідомив, що мій захист ослаб, бо я щосили скіллив до Барріча. Підняв стіни, зауважив, що вже посутеніло, скрутився калачиком та лежав, тремтячи. Цього разу Вілл не помітив мого скіллення, але я не міг дозволити собі подібної необережності. Навіть якщо друзі вважали мене мертвим, ворогам було видніше. Я мусив тримати стіни піднятими, не міг ризикувати, дозволивши Віллові вторгнутися в мою свідомість. Голова заболіла з новою силою, але я був надто втомленим, щоб встати й заварити чай. Та й не мав ельфійської кори, лише невипробуване насіння, куплене в жінки з Трейдфорда. Тож допив Болтове бренді й знову заснув. На краю свідомості бачив сни, в яких бігали вовки. «Я знаю, що ти живий. Прийду, якщо тобі потрібний. Як треба, поклич». Сягання було невпевненим, але справжнім. Я вхопився за цю думку, як за дружню руку, і сон оволодів мною.

У наступні дні я йшов до Синього озера. Йшов, долаючи вітер, який ніс із собою колючий пісок. Довкола були камені та осипища, тріскуча щіть, покрита шкірянистим листям, низькорослий чагарник, — його листя було м’ясистим і соковитим, — а далеко попереду саме велике озеро. Спершу путівець був лише шрамом на покритій твердою кіркою рівнині, слідами копит і довгими коліями, які залишили колеса фургонів, а все це замітав вічний холодний вітер. Та що ближче я підходив до озера, то зеленішою і лагіднішою ставала земля. Зненацька путівець перетворився на дорогу. До вітру приєднався дощ і вже не вщухав, тяжко барабанячи та пробиваючись крізь моє вбрання. Я ніколи не почувався цілком сухим.

Я намагався уникнути контакту з людьми, які мандрували дорогою. У цьому рівнинному краю годі було від них сховатися, але я щосили вдавав із себе особу нецікаву й непривабливу. На шляху мене минали посланці, що мчали швидким чвалом, — хто до Синього озера, хто в бік Трейдфорда. Вони не зупинялися біля мене, але це невелика потіха. Рано чи пізно хтось неодмінно знайде п’ятьох непохованих королівських стражників і зацікавиться цим. А розповідь про те, як із ними їхав бастард і як його піймано, була надто смаковитою, щоб Кріс або Старлінг не поділилися нею. Чим ближче я підходив до Синього озера, тим жвавішим був дорожній рух, і я сподівався загубитися між іншими подорожніми. Серед багатих травою лугів почали траплятися хутірці, навіть маленькі селища. Їх можна було розгледіти здалеку: горбик хатини та цівка диму, що здіймалася з димаря. Земля ставала вологішою, чагарник змінився кущами та деревами. Невдовзі я вже проминав сади, а тоді пасовища з молочними коровами й курчатами, які греблися у придорожній грязюці. Нарешті я дістався міста, що ділило назву з самим озером.

За Синім озером тяглася чергова латка рівнинної землі, далі передгір’я. За ними — Гірське королівство. А десь за Гірським королівством був Веріті.

Мене непокоїло, скільки часу зайняла дорога пішки, порівняно з першою мандрівкою сюди, коли я подорожував з королівською валкою, посланою, щоб засватати Кеттрікен за Веріті. Літо на узбережжі вже закінчилося, зимові бурі почали шмагати вітрами тамтешні землі. Мине небагато часу, і гострий холод континентальної зими чіпкою хваткою затисне рівнини, засипле їх хуртовинами. У Гірському королівстві, на верховинах, снігопади, мабуть, уже почалися. Коли дістануся Гірського королівства, там лежатиме глибокий сніг. Я не знав, з чим мені доведеться зіткнутися, коли підійматимусь у гори, щоб шукати Веріті десь за ними. Насправді я не відав, чи він ще живий, бо стільки сил він витратив, щоб визволити мене від Регала. Та «Йди до мене, йди до мене» і досі озивалося луною з кожним ударом мого серця, а я піймав себе на тому, що навіть ступаю в ритмі цих слів. Знайду Веріті або його кості. Доки не зроблю цього, не буду знову сам собі господарем.

Місто Синє озеро здається більшим, ніж є насправді, — так воно розтягнуте. Я бачив там небагато будинків, що мали б більш як один поверх. Переважно ж це були низькі довгі споруди, до них добудовували нові крила, коли сини та дочки одружувалися і починали жити своєю сім’єю. По той бік Синього озера було багато дерева, тож лише найбідніші доми будовано з цегли, випаленої з озерного мулу. Домівки старих купецьких і рибальських сімей зводили з кедрових дощок, покритих широким ґонтом. Будинки переважно мальовано білою, сірою чи блакитною фарбою, тому споруди здавалися ще більшими. Багато домів мали вікна з товстого скла, покритого хвильками й завитками. Та я минув їх і пішов туди, де почувався більш як удома.

Набережна і скидалася, і не скидалася на портове приморське місто. Тут не було високих і низьких припливів, з якими доводилося змагатися, лише штормові хвилі, тож куди більше домів — і жилих, і ділових — збудовано на палях, забитих просто в озерне дно. Одні рибалки могли причалювати буквально до власного порога, а інші доставляли свій улов до задніх дверей, щоб рибні купці мали змогу продати його з передніх. Мені здався дивним запах води, в якому бракувало несених вітром солі та йоду, — надозерне повітря тхнуло мені застояним болотом. Чайки теж були інакшими, їхні крила мали чорні кінчики, але з усіх інших точок зору — такі ж захланні та злодійкуваті, як і решта відомих мені чайок. Як на мій погляд, там було надто багато стражників. У своїх золото-коричневих формах Ферроу кружляли, як це роблять зачинені у клітці коти. Я не дивився їм в обличчя і не давав приводу помітити мене.

Сумарно у мене було п’ятнадцять срібняків та дванадцять мідяків, мої власні кошти й те, що Болт носив у своєму капшуці. Деякі з цих монет викарбувано в незнайомому мені стилі, але їхня вага тішила мою долоню. Я припускав, що їх приймуть. Це все, що в мене було, аби забратися далеко в гори, і все, що я міг принести додому, до Моллі. Тож вони мали для мене подвійну цінність, і я не збирався розлучатися з більшою їх кількістю, ніж це було необхідно. Та не був і настільки дурним, щоб мені навіть на думку спало рушати в Гори без запасу харчів і теплішого вбрання. Тож витрачу, скільки мушу, а там сподівався заробити на переправу через Синє озеро або й дальшу дорогу.

У кожному місті неодмінно є бідніші дільниці, а там — крамнички чи й візки, з яких продають те, що вже не годиться іншим. Я трохи поблукав Синім озером, тримаючись набережної, тут торгівля здавалася найжвавішою. Нарешті дістався вулиць, де більшість крамниць збудовано з цегли, випаленої з озерного мулу, навіть якщо й покрито їх ґонтом. Тут я знайшов змучених лудильників, що продавали полатані казанки, лахмітників із візками добряче поношеного одягу й крамниці, де можна було купити розпарований посуд та інші дешеві речі.

Я заздалегідь знав, що мій клунок поважчає, та тут уже нічим не зарадиш. Одною з перших речей, які я купив, був виплетений з озерного очерету міцний дорожній кошик з лямками, щоб носити його на плечах. Я вкинув туди свого дотеперішнього клунка. Коли день добіг кінця, додав ще й підбиті штани, стьобану куртку, як носять горяни, і пару вільних чобіт, більше схожих на м’які шкіряні шкарпетки. Ці чоботи мали шкіряні паски, що зав’язувалися довкола литок. Ще я купив кілька вовняних панчіх, з різних пар та різних кольорів, зате справді товстих. Носитиму їх під чобітьми. На іншому візку знайшов зручну вовняну шапку та шарф. Купив ще пару рукавиць, завеликих для мене. Видно, якась горянка виплела їх для свого чоловіка, за його міркою.

У маленькій ятці з зіллям мені вдалося знайти ельфійську кору, тож я трохи запасся нею. На ринку поблизу купив смужки в’яленої риби, сушені яблука та плескаті й дуже тверді перепічки, — продавець запевнив мене, що вони добре зберігаються, хоч як далеко мені доведеться подорожувати.

Тоді я спробував умовитися про переправу на баржі через Синє озеро. З цією метою пішов на площу рядіння над самим озером, сподіваючись, що мені вдасться знайти роботу на якійсь баржі, а заодно переправитися. Та я швидко довідався, що нікого не наймають.

— Бач, старий, — пихато сказав мені тринадцятилітній хлопчисько. — Всі знають, що о цій порі року баржі по озеру не плавають, якщо лише не йдеться про золото. А цього року ніхто золотом не платить. Гірська відьма перекрила всю торгівлю з Гірським королівством. А як нічого возити, то й нема грошей, за які варто ризикнути. Ото й усе, просто і ясно. Та, навіть якби торгівлю відкрито, небагато знайдеш таких, хто плавав би на той бік узимку. Літо — інша річ. Цієї пори великі баржі плавають сюди-туди. Навіть і тоді вітри можуть бути непевними, але добра команда може переправити баржу — чи під вітрилами, чи на веслах — і на той берег, і назад. Та о цій порі року це тільки гаяння часу. Що п’ять днів зриваються бурі, а в інші дні вітри дмуть в один бік і несуть як не зливи, то сльоту й сніг. Це добрий час, щоб їхати до нашого міста з гірського боку, якщо не боїшся змокнути, змерзнути і всю дорогу збивати лід з такелажу. Одначе ти не знайдеш жодної великої вантажної баржі, яка б випливла звідси до наступної весни. Є малі суденця, що перевозять людей на той бік, але це дорого й ризиковано. За такі переправи платять золотом, а то й життям, якщо шкіпер помилиться. Щось ти не скидаєшся на досить грошовитого для цього, чоловіче, і це ще не кажучи про сплату королівського податку за переправу.

Хоч він був хлопчиськом, проте знав, що каже. Чим більше я розпитував, тим частіше чув те саме. Гірська відьма перекрила перевали, а гірські розбійники нападають на невинних подорожніх і грабують їх. Тож подорожніх та купців завертають на кордоні — для їхнього ж блага. Війна на підході. Від цього моє серце крижаніло, я ще сильніше впевнювався, що мушу дістатися Веріті. Та, коли я наполягав, що мушу дістатися Гір, і то швидко, мені порадили роздобути п’ять золотих за переправу на той бік озера, а ще удачі. Один чоловік натякнув, що чув про не зовсім законну діяльність, і як зацікавлюся нею, то зароблю потрібну суму за місяць чи й швидше. Але я не зацікавився. І так мусив змагатися з аж надто численними труднощами.

Йди до мене.

Я знав, що якось це зроблю.

Я знайшов дуже дешевий заїзд, занедбаний і незатишний, та принаймні там не надто сильно пахло димком. Постояльці не могли собі на нього дозволити. Заплатив за нічліг і дістав сінник на відкритому горищі над спільною кімнатою. Так принаймні сяке-таке тепло здіймалося сюди разом із цівкою диму з каміна внизу. Я розклав плащ і решту вбрання на стільці біля сінника. Нарешті міг повністю їх висушити — вперше за кілька днів. Пісні та розмови, гучні й тихі, були постійним рефреном моїх намагань заснути. Не було жодного відособлення, тож нарешті я встав і рушив до парової лазні за п’ять дверей далі. Там прийняв гарячу ванну, за якою давно вже скучив. А ще приємно було знати, що вночі я спатиму в постелі, хоч і не надто добрій.

Я такого не планував, але виявилося, що це ще й чудова можливість вислухати всі чутки та поголоси, які ширилися Синім озером. Уже першої ночі я довідався куди більше, ніж хотів, про якогось молодого шляхтича, що зістругав дитину не одній служниці, а відразу двом, а також дізнався найдрібніші деталі великої бійки в заїзді за дві вулиці звідси. Вона позбавила Джейка Червоного Носа тієї анатомічної деталі, яка дала йому ім’я, бо її відкушено Криворуким Писарем.

Другої ночі в заїзді я почув поголос, що за пів дня їзди від Джерела Джернігана знайдено дванадцятьох королівських стражників, убитих розбійниками. Пізніше він доповнився описами тіл, розірваних і над’їдених звірами. Я вважав цілком імовірним, що тіла знайшли стерв’ятники й дісталися до них. Але хтось поєднав між собою різні історії, і закружляли зловісні розповіді, що це неодмінно справа бастарда-віттера, який обернувся вовком, аби втекти з оков холодного заліза, і кинувся на всю компанію при світлі місячної повні, давши волю своїй дикій ненависті до солдатів. З того, як оповідач мене описав, я міг не надто перейматися викриттям. При світлі вогню мої очі не світилися червоним, з рота мені не стирчали ікла. Та я знав, що будуть ще й інші, прозаїчніші описи. Регалове обходження зі мною залишило мені набір шрамів, які тяжко було приховати. Я почав розуміти, як складно було Чейдові працювати з його пошрамованим обличчям.

Борода, яка колись так мене дратувала, тепер уже здавалася звичною. Укладалася в жорсткі кучерики, що нагадували мені про Веріті й були такими ж неслухняними, як у нього. Синці та садна, залишені мені Болтом, переважно зблякли, хоча плече на холоді довго й нудно боліло. Волога свіжість зимового повітря зарум’янила мої щоки, на щастя, зробивши край шраму не таким помітним. Поріз на передпліччі давно загоївся, але зі зламаним носом я небагато міг зробити. Та це більше мене не вражало, коли я бачив себе в дзеркальці. Зміркував, що я у певному сенсі творіння Регала такою ж мірою, як і Чейдове. Чейд тільки навчив мене вбивати, Регал перетворив мене на справжнього вбивцю.

Третього вечора в заїзді я почув плітки, від яких мене обсипало морозом.

— Сам король це був, аякже, і з ним головний Скілл-чародій. Плащі з найкращої вовни, а довкола коміра та на каптурі стільки хутра, що годі розгледіти обличчя. Їхали на чорних конях, а сідла золоті, такі вже багаті, що сідайте, прошу, а за ними цілий полк золото-коричневих, та все верхи. Очистили всю площу, щоб вони могли проїхати, стражники очистили. То я й спитав чолов’ягу коло мене: гей, а що воно таке, знаєш? І він сказав мені, що це король Регал власною персоною прибув до міста, аби особисто довідатися, що діє з нами гірська відьма, і покласти цьому край. Ба більше! Кажуть, що король прибув, аби вистежити Рябого чоловіка та бастарда-віттера, бо добре відомо, що вони злигалися з гірською відьмою.

Я почув це від жебрака з каправими очима, якому вдалося випросити достатньо, щоб купити кухоль гарячого сидру та попивати його в заїзді біля каміна. За таку свіжу чутку він заробив іще кухоль, а господар ще й виклав йому вже не нову розповідь, як то бастард-віттер замордував дюжину королівських стражників і випив їхню кров, бо так йому потрібно для його магії. Мене охопили суперечливі почуття. Розчарування, бо мої отрути, здається, ніяк не зашкодили Регалові. Страх, що він може мене виявити. І шалена надія, що я матиму, може, ще один шанс, перш ніж знайду спосіб дістатися Веріті.

Мені майже не довелося розпитувати. Наступного ранку виявилося, що все Синє озеро збурене прибуттям короля. Минуло багато років, відколи коронований монарх востаннє відвідав Синє озеро, а все купецтво та дрібніша шляхта мали замір скористатися з такої нагоди. Регал реквізував найбільший і найрозкішніший міський заїзд, безтурботно розпорядившись, щоб для нього та його почту очистили всі кімнати. Я чув поголос, наче господар заїзду був одночасно і вшанований, і нажаханий таким вибором, бо хоч це, звичайно, усталить репутацію його заїзду, та не було й мови про винагороду, лише довгий список делікатесів і вин, які зволив замовити король Регал.

Я вдягнув своє нове зимове вбрання, натяг на вуха вовняну шапку й рушив. Заїзд знайшов легко. Жоден інший заїзд у Синьому озері не був у три поверхи заввишки, жоден не міг похвалитися стількома балконами й вікнами. Вулиця перед заїздом була заповнена шляхтичами, що прагнули бути відрекомендованими королю Регалові, багато хто притяг із собою гарненьких дочок. Шляхта товклася пліч-о-пліч з менестрелями та штукарями, що пропонували всякі розваги, купцями, які принесли в подарунок зразки своїх найкращих товарів, а ще постачальниками м’яса, пива, вина, хліба й усілякого харчу, який тільки можна собі уявити. Я не намагався ввійти, але прислухався до мови тих, хто вже виходив. Кімната з шинквасом набита стражниками, поводяться вони грубо, лають місцевий ель і шльондр, наче у Трейдфорді вони звикли до кращого. А король Регал сьогодні не приймає, ні, слабує після поспішної подорожі та послав по найкращі запаси веселої бруньки, щоб полегшити своє нездужання. Так, цього вечора буде гостина, дуже пишна, пане сусіде, запрошено тільки саму сметанку. А бачили ви того з одним оком, а друге в нього — як дохла риба, присяйбі, мене аж морозом обсипало, будь я королем, знайшов би якогось гарнішого радника, зі Скіллом чи без. Так говорили різні люди, що виходили з парадних і задніх дверей заїзду, а я все це збирав і зауважив також, які вікна в ньому завішано, щоб не пропускати світла короткого дня. Король відпочиває, так? Я можу йому в цьому допомогти.

Та тут переді мною постала дилема. Кілька тижнів тому я просто тихцем забрався б досередини, зробив усе, що мені до снаги, аби вгородити ніж Регалові в груди, і до біса наслідки. А зараз мною керувала не лише Скілл-команда Веріті, а й свідомість, що, коли я виживу, мене чекатимуть жінка та дитина. Я не хотів уже розмінювати своє життя на Регалове. Цього разу потребував плану.

Сутінки застали мене на даху заїзду. То був похилий кедровий дах, з гострими шпичаками й дуже слизький від паморозі. Заїзд мав кілька крил, а я лежав на стику двосхильних дахів, між ними двома. Був вдячний Регалові за вибір найбільшого та найрозкішнішого заїзду, куди вищого за сусідні будинки. Ніхто мене не побачить, кинувши випадковий погляд, хіба що шукав би навмисне. Усе ж я почекав, доки посутеніє, тоді наполовину сповз, наполовину спустився на край карниза. Там пролежав якийсь час, утихомирюючи серцебиття. Не було за що триматися. Дах мав широкий карниз, що захищав від дощу балкон унизу. Щоб спуститися туди, мені доведеться зсунутися вниз, ухопитися руками за карниз і перекинутися на балкон. Інакше вийде падіння на вулицю з триповерхової висоти. Я молився, аби не приземлитися на балюстраді балкона, оздобленій зубцями.

Я добре все розпланував. Знав, у якій кімнаті Регалова спальня, а де вітальня, знав, коли він вечерятиме зі своїми гістьми. Придивився до дверей і віконних засувок у кількох будинках Синього озера. Не знайшов там нічого, що виявилося б для мене новиною. Забезпечився кількома малими знаряддями, а довга легка мотузка дасть мені змогу вибратися назовні. Я ввійду та вийду, не залишивши жодного сліду. Отрути були напоготові, у капшуці при поясі.

Два шила, придбані раніше у шевській майстерні, були опорою для моїх рук, коли я спускався по даху. Я впихав їх не в міцні ґонтини, а в щілини між ними, так що вони зачіплялися за ґонтини внизу. Найбільше мене непокоїв момент, коли частина мого тіла звисатиме з даху, а я не зможу виразно бачити, що діється внизу. У вирішальну мить я кілька разів змахнув ногами, набираючи розгону, і приготувався метнути себе вниз.

Пастка, пастка.

Я завмер на місці, ноги підібгані під карниз даху, руки вчеп­лені за два шила, устромлені між ґонтинами. Це не Нічноокий.

Ні. Маленький Горностай. Пастка, пастка. Тікай. Пастка, пастка.

Це пастка?

Пастка, пастка на Фітца-Вовка. Стара кров знає, Великий Горностай казав, іди, іди, попередь Фітца-Вовка. Рольф-Ведмідь знав твій запах. Пастка, пастка. Тікай.

Я ледь не скрикнув, коли маленьке тепле тільце вдарило мене в ногу, а тоді збігло вгору по моєму вбранні. За мить горностай притулив вусату мордочку до мого обличчя.

Пастка, пастка, — наполягав він. — Тікай, тікай.

Витягти тіло вгору виявилося складніше, ніж спустити його вниз. Була погана мить, коли мій пояс зачепився об край карниза. Трохи позвивавшись, я вивільнився і поволі знову вибрався на дах. Лежав, віддихуючись, а горностай сидів у мене на спині, раз у раз пояснюючи: «Пастка, пастка». Він мав маленький хижий розум, а я відчував у ньому великий гнів. Я не вибрав би собі такої тварини-побратима, але хтось це зробив. Хтось, кого більше не було.

Великий Горностай смертельно поранений. Каже Малому Горностаєві: йди, йди. Візьми запах. Попередь Фітца-Вовка. Пастка, пастка.

Я стільки всього хотів розпитати… Як Чорний Рольф попросив Стару кров допомагати мені… Відколи я покинув Трейдфорд, боявся, що кожен стрічний віттер буде моїм ворогом. Та хтось вислав цю маленьку істоту, щоб мене попередити. І тваринка трималася своєї мети, хоч її пов’язаний побратим умер. Я намагався довідатися більше, але у цьому маленькому мозочку було не надто більше. Великий біль і обурення через смерть побратима. Бажання попередити мене. Я ніколи не довідаюся, ким був Великий Горностай, як він викрив цей план, як його тваринка-побратим зуміла сховатися між Вілловим майном. Саме Вілла показав мені Маленький Горностай, у кімнаті внизу, там він мовчки чекав. «Одноокий. Пастка, пастка».

Підеш зі мною? — запропонував я йому.

Хоч який затятий він був, однак мені здавався малим і цілковито самотнім. Торкнутися його розуму — однаково що побачити тварину, розтяту надвоє. Там залишився тільки біль та ще мета. Ні на що інше місця не було.

Ні. Йди, йди. Сховайся у речах Одноокого. Попередь Фітца-­Вовка. Йди, йди. Знайди Ворога Старої крові. Ховайся-­ховайся. Чекай-чекай. Ворог Старої крові спить, Маленький Горностай убиває.

Він був маленьким звірком з маленьким розумом. Але образ Регала, Ворога Старої крові, закарбувався у цьому простому розумі. Я міркував, скільки часу знадобилося Великому Горностаєві, аби прищепити Маленькому цю ідею так міцно, що він зберігав її тиждень за тижнем. Тоді здогадався. Передсмертне бажання. Смерть людини-побратима довела маленьку істоту майже до шаленства. Це було останнє послання Великого Горностая. Непосильне завдання для такого маленького звірка.

Ходи зі мною, — лагідно запропонував я. — Як може Маленький Горностай убити Ворога Старої крові?

Не встиг я й оком кліпнути, як він опинився біля мого горла. Я почув, як гострі зубки стискають вену на моїй горлянці.

Тни-тни, коли він спить. Пий його кров, як у кролика. Нема більше Великого Горностая, нема нір, нема кроликів. Тільки Ворог Старої крові. Тни-тни.

Відпустив мою шию і раптом заліз під сорочку. «Тепло». Маленькі кігтисті лапки, що торкалися моєї шкіри, здавалися крижаними.

Я мав у кишені смужку в’яленого м’яса. Вклався на даху та нагодував мого колегу-вбивцю. Я умовляв би його піти зі мною, якби міг, але відчував: він так само не може змінити своїх думок, як я не можу відмовитися йти до Веріті. Це все, що залишилося від Великого Горностая. Біль і мрія про помсту. «Ховайся-ховайся. Йди-йди з Однооким. Занюхай Ворога Старої крові. Почекай, доки засне. Тоді тни, тни. Пий його кров, як у кролика».

Так-так. Моє полювання. Пастка, пастка на Фітца-Вовка. Тікай, тікай.

Я послухався його поради. Хтось дорого заплатив, щоб вислати мені цю звістку. Я в жодному разі не хотів стикатися з Віллом. Хоч як прагнув його вбити, та знав, що я не рівня йому в Скіллі. І не хотів псувати шанси Маленького Горностая. Між убивцями теж є поняття честі. На серці мені стало тепліше від знання, що я не єдиний Регалів ворог. Безшумно, мов тінь, я перетнув дах заїзду і спустився на вулицю, біля стайні.

Повернувшись до свого напіврозваленого заїзду, заплатив мідяка та сів за дощатий стіл поруч із двома іншими відвідувачами. Ми їли головну тутешню страву — картопляно-цибулеву юшку. Коли чиясь рука лягла мені на плече, я не здригнувся, хіба що смикнувся трохи. Знав, що позаду хтось стоїть, але не сподівався дотику. Повернувся на лавці, щоб глянути йому в обличчя, моя рука тим часом потяглася до запоясного ножа. Мої сусіди далі їли, один із них голосно сьорбав. Нікого в цьому заїзді не цікавили жодні справи, крім своїх власних.

Я глянув на веселе обличчя Старлінг, на її усмішку, і нутрощі мені перевернулися.

— Томе! — життєрадісно привіталася вона і зайняла місце за столом поруч зі мною.

Дотеперішній мій сусід без слова заперечення посунувся, шкрябнувши мискою по поплямованій стільниці. За мить я прибрав руку з ножа, знову поклав її на край стола. Помітивши цей жест, Старлінг легенько кивнула головою. Мала на собі чорний плащ з доброї теплої вовни, з жовтою вишивкою по краях. Тепер її вуха прикрашала пара срібних сережок. Здається, вона тішилася із зустрічі. Не те що я. Мовчки на неї дивився. Вона легко вказала на мою миску.

— Їж, прошу, я не хотіла перебивати тобі трапезу. Судячи з твого вигляду, вона тобі потрібна. Останнім часом ти мав урізаний раціон?

— Дещо урізаний, — тихо відповів я.

Коли вона нічого більше не сказала, я доїв свою юшку, витер дерев’яну миску двома останніми шматочками чорного хліба, який мені подали зі стравою. Тим часом Старлінг привернула увагу кельнерки, і та принесла нам два кухлі пива. Старлінг відпила чималий ковток, скривилася і поставила посудину назад на стіл. Я сьорбнув своє і виявив, що смакувало воно не гірше за озерну воду, яка була єдиною альтернативою.

— Ну? — видобув я нарешті, бо вона так і не озвалася. — Чого ти хочеш?

Вона приязно всміхнулася, граючись ручкою кухля.

— Знаєш, чого я хочу. Хочу пісні, яка мене переживе. — Озирнулася довкруж, особливо пильно глянувши на чоловіка, що їв юшку. — Маєш кімнату? — спитала вона.

Я хитнув головою.

— Маю сінник на горищі. А ось пісень для тебе — ні, Старлінг.

Вона стенула плечима — легенький порух.

— Я теж у цю мить не маю для тебе пісень, зате маю новини, що можуть тебе зацікавити. А ще кімнату. У заїзді, недалеко звідси. Ходімо туди зі мною, а потім порозмовляємо. Коли я виходила звідти, там на вогні пеклося чудове свиняче плічко. Думаю, саме буде готове, доки ми туди дістанемося.

На звістку про м’ясо всі мої чуття загострилися. Я майже відчував його смак.

— Мене на це не вистачить, — відверто сказав я.

— Мене вистачить, — спокійно запропонувала вона. — Збирай свої речі. Поділюся з тобою кімнатою.

— А якщо я відмовлюся? — тихо спитав я.

Менестрелька знову ледь стенула плечима.

— Це твій вибір. — Прямо глянула мені в очі. Я не міг вирішити, ховається у її легенькій посмішці загроза чи ні.

За якийсь час я підвівся і пішов на горище. Повернувся зі своїми речами. Старлінг чекала мене внизу біля сходів.

— Гарненький плащ, — терпко зауважила вона. — Я вже десь його бачила?

— Можливо, — спокійно відповів я. — Хочеш побачити ніж, що йде у комплекті?

Старлінг тільки ширше усміхнулася і зробила легенький жест, наче захищаючись. Обернулася та пішла, не озираючись, щоб перевірити, чи йду я за нею. Знову ця дивна суміш довіри до мене й кинутого мені виклику. Я рушив слідом за нею.

Надворі повечоріло. З озера віяв пронизливий і вогкий вітер. Хоча дощу не було, я відчув вологу на шкірі та вбранні. Плече відразу ж розболілося. Ще не запалено вуличних ліхтарів, трохи світла діставалося назовні з нещільно причинених віконниць та дверей. Але Старлінг йшла впевнено і твердо, а я тримався позаду неї, швидко звикнувши до темряви.

Вона вела мене геть від набережної, від бідніших міських кварталів, до купецьких вулиць і заїздів, що обслуговували міський торговий люд. Звідси недалеко було до заїзду, де взагалі не зупинявся король Регал. Старлінг відчинила двері, на яких була намальована ікласта кабаняча голова, і кивнула, щоб я зайшов першим. Навіть не побачивши стражників, я не мав певності, чи просунув голову в петлю, чи ні.

Цей заїзд був ясним і теплим, у вікнах були не тільки віконниці, а й шибки. Столи чисті, очерет на підлозі майже свіжий, повітря переповнював запах печеної свинини. Нас оминув кельнер, який саме ніс тацю, вщерть заставлену пов­ними кухлями. Він глянув на мене, тоді на Старлінг, здійнявши при цьому брову. Вочевидь, здивувався: кого це вона собі вибрала. Менестрелька відповіла замашистим поклоном, заодно скинувши вогкий плащ. Я трохи повільніше зробив так само, а тоді, слідом за нею, пішов до столу поблизу каміна.

Вона сіла, глянула на мене. Була певна, що вже мене піймала.

— Поїмо перед розмовою, добре? — привітно запросила мене і показала крісло навпроти себе. Я сів туди, але повернувся так, аби бути спиною до стіни та бачити всю кімнату. На її вустах з’явилася легенька посмішка, у темних очах затанцювали іскорки. — Запевняю, можеш мене не боятися. Навпаки, це я ризикувала, шукаючи тебе.

Озирнулася довкола, тоді підкликала кельнера, що мав ім’я Оак — Дубок, — і замовила дві тарілки печеної свинини, свіжого хліба та яблучного вина. Він поспішив принести замовлене і подав усе так зграбно й доладно, що видно було, наскільки його зацікавила Старлінг. Вони трохи перемовилися. На мене кельнер майже не зважав, тільки й того, що невдоволено скривився, обходячи мій вологий дорожній кошик. Тут його підкликав інший клієнт, а Старлінг енергійно взялася за своє м’ясиво. За мить і я спробував своє. Я вже кілька днів не куштував свіжого м’яса, а від гарячого хрумкого жиру на свинині мені ледь голова не пішла обертом. Хліб був духмяний, масло солодке: так добре я не їв з часів Оленячого замку. Кілька секунд думав лише про їжу. Потім смак яблучного вина зненацька нагадав мені про Раріска, як він помер від домішаної до вина отрути. Я обережно поставив келих на стіл і нагадав собі про обережність.

— Отож. Кажеш, ти мене шукала?

Старлінг кивнула, не припиняючи жувати. Ковтнула, витерла губи й додала:

— І нелегко було тебе знайти, бо я ні в кого про тебе не розпитувала. Тільки покладалася на власні очі. Сподіваюся, ти це оціниш.

Я ледь схилив голову.

— А тепер, коли ти вже мене знайшла? Чого від мене хочеш? Платні за мовчання? Якщо так, доведеться тобі вдовольнитися кількома мідяками.

— Ні. — Менестрелька відпила ковток вина, тоді схилила голову, глянула на мене. — Все так, як я тобі сказала. Я хочу пісню. Скидається на те, що одну я вже проґавила, не пішовши за тобою, коли тебе… усунули з нашої компанії. Хоча маю надію, що ти милостиво поділишся зі мною деталями того, як тобі вдалося вижити. — Схилилася вперед, а її тренований голос знизився майже до конфіденційного шепоту. — Не знаєш, який це був для мене шок, коли почула, що тих шістьох королівських стражників знайдено мертвими. Бач, я думала, що помилилася щодо тебе. Я й справді повірила, що вони потягли бідного старого Тома, зробивши з нього цапа-відбувайла. «Син Чівелрі, — сказала я собі, — ніколи не піддався б так тихо, так банально». Тож дозволила тобі піти і не рушила слідом. Та, коли почула ту новину, по спині мені поповзли мурашки, а всі волоски на тілі стали дибки. «Це був він, — дорікнула я собі. — Там був бастард, я бачила, як його забирають, а не ворухнула й пальцем». Не можеш навіть уявити, як я проклинала себе за те, що засумнівалася у своїх інстинктах. Але потім вирішила: гаразд, якщо ти вижив, то однаково прийдеш сюди. Ти ж прямуєш у Гори, правда?

Я прошив її таким гострим поглядом, який змусив би до втечі кожного стаєнного хлопця Оленячого замку і стер би посмішку з обличчя кожного бакійського гвардійця. Але Старлінг була менестрелькою. Піснярів не так легко змусити зніяковіти. Вона їла собі далі, чекаючи моєї відповіді.

— Чого б я мав прямувати в Гори? — тихо спитав я її.

Вона ковтнула, відпила ще вина, усміхнулася.

— Я не знаю, чого. Може, на підмогу Кеттрікен? Та хай яка причина, але я здогадуюся, що з цього вийде пісня, ні?

Ще рік тому її чари та усмішка могли б мене подолати. Ще рік тому я хотів би довіритися цій привабливій жінці, хотів би, щоб вона стала моїм другом. Тепер вона лише втомлювала мене. Була обтяженням, в’яззю, якої слід уникати. Я не відповів на її запитання. Сказав лише:

— Зараз нічого й думати про мандрівку в Гори. Вітри дмуть у протилежному напрямку, баржі не плаватимуть до весни, а король Регал заборонив подорожі й торгівлю між Шістьма герцогствами та Гірським королівством. Ніхто зараз не мандрує в Гори.

Вона кивнула, погоджуючись.

— Я чула, що королівські стражники тиждень тому захопили дві баржі з командами та змусили їх переправитися. Принаймні одна з них затонула, бо тіла прибило назад до берега. Люди та коні. Ніхто не знає, зуміли інші солдати переправитися чи ні. Та… — Старлінг задоволено посміхнулася, присунулася до мене, знизила голос: — Знаю одну групу, що й досі має зв’язок із Горами.

— Хто? — зажадав я.

Вона змусила мене трохи почекати.

— Контрабандисти. — Сказала це слово дуже тихо.

— Контрабандисти? — обережно перепитав я.

Це мало сенс. Що жорсткіші обмеження торгівлі, то більший зиск тих, кому пощастило. Завжди були люди, готові ризикнути життям задля зиску.

— Так. Але насправді я не тому тебе шукала. Фітце, ти мав чути, що до Синього озера прибув король Регал. Але це все брехня, пастка, щоб тебе заманити. Не слід тобі туди йти.

— Я це знаю, — спокійно мовив я.

— Звідки? — спитала вона.

Говорила тихо, але я бачив, наскільки її роздратувало те, що мені це стало відомо раніше, ніж вона повідомила.

— Може, пташечка наспівала, — гордовито відповів я. — Ти ж знаєш, що ми, віттери, розмовляємо мовами всіх тварин.

— Справді? — спитала вона, довірлива, як дитина.

Я здійняв брову.

— Мені куди цікавіше, звідки ти знала.

— Вони нас вистежили, щоб допитати. Усіх із каравану Мадж, кого вдалося знайти.

— І?

— І чого тільки ми їм не розповіли! Як вірити Крісові, дорогою зникло кілька овець, хтось потяг їх уночі, без звуку. А Тассін, розповідаючи про вечір, коли ти намагався її зґвалтувати, сказала, наче тільки тоді зауважила, що нігті в тебе чорні, як вовчі пазурі, а очі світяться в темряві.

— Я ніколи не намагався її зґвалтувати! — вигукнув я, а тоді зацитькав себе, бо кельнер питально обернувся.

Старлінг відкинулася на спинку крісла.

— Та з цього вийшла така гарна розповідь, що мені сльози лилися з очей. Вона показала Скілл-чародієві знак на щоці, де ти роздер її кігтями, і сказала, що ніколи б не втекла, якби не вовкобій, що ріс поблизу.

— Чогось мені здається, що як тобі потрібна пісня, то варто податися за Тассін, — пробурмотів я з огидою.

— О, але те, що розповіла їм я, було куди кращим, — почала вона, а тоді труснула головою, побачивши, як до нас наближається кельнер.

Відсунула порожню тарілку, оглянула кімнату. Та почала наповнюватися вечірніми клієнтами.

— У мене кімната вгорі, — запросила вона мене. — Там ми зможемо порозмовляти у більш приватній обстановці.

Друга трапеза за цей вечір нарешті наповнила мені живіт. І я зігрівся. Мав би бути обережнішим, та через їжу й тепло мене хилило на сон. Я намагався зібратися з думками. Хай ким були ті контрабандисти, вони дали мені надію дістатися Гір.

Це єдина надія, яка з’явилася в мене останнім часом. Я ледь кивнув. Старлінг підвелася, а я пішов слідом, тягнучи свій дорожній кошик.

Кімната вгорі була чистою і теплою. На ліжку пухова перина, вовняні покривала. На невисокій підставці біля ліжка — глек води й умивальна миска. Старлінг запалила кілька свічок, прогнавши тіні в кутки. Тоді жестом запросила мене досередини. Коли зачинила за нами двері, я сів у крісло. Дивно, що проста чиста кімната може здаватися мені зараз такою розкішною. Старлінг сіла на ліжко.

— Мені здалося, наче ти сказала була, що в тебе не більше грошей, ніж у мене, — прокоментував я.

— Тоді так і було. Але в Синьому озері я дуже популярна. Особливо відколи знайдено тіла стражників.

— Як це? — холодно спитав я.

— Я менестрелька, — відбила вона удар. — І я була там, коли забрано бастарда-віттера. Думаєш, не зможу розповісти цю історію так, щоб вона вартувала монети чи й двох?

— Так. Ясно. — Я трохи поміркував, тоді спитав: — То блискучими червоними очима й іклами я завдячую тобі?

Вона зневажливо пирхнула.

— Звісно, що ні. Це вигадав якийсь автор вуличних балад. — Тоді зупинилася, усміхнулася, — наче сама собі. — Але зізнаюся, що я додала трохи оздоб. Як уже розповідала, Чівелрі-син з тілом могутнім, втілена молодість, юності цвіт, бився, як олень, хоч права рука слід ще носила меча королівського. Над лівим оком у волоссі біле пасмо, в чоловічу долоню завширшки. Аж троє стражників знадобилося, щоб просто тримати його, а він не припиняв боротьби, навіть коли командир сторожі вдарив його так сильно, що вибив йому всі передні зуби.

Старлінг замовкла, почекала. Коли я нічого не відповів, кашлянула.

— Ти мав би мені подякувати. Тепер менш імовірно, що люди пізнаватимуть тебе на вулиці.

— Дякую. Думаю, так. А що на це Кріс і Тассін?

— Весь час підтакували. Бачиш, моя історія лише поліпшила їхні.

— Зрозуміло. Та ти все ще не сказала мені, звідки довідалася, що це пастка.

— Вони запропонували нам гроші за тебе. Якби хтось із нас мав якусь звістку від тебе. Кріс хотів знати, скільки. На цей допит нас забрано до власної королівської вітальні. Мабуть, щоб ми почувалися важливішими. Нам сказано, що король нездужає після довгої подорожі й відпочиває просто в сусідній кімнаті. Коли ми там були, вийшов слуга. Приніс королівський плащ і його чоботи, щоб почистити з грязюки. — Старлінг послала мені легеньку усмішку. — Чоботи були величезними.

— А тобі відомий розмір королівських ніг? — Я знав, що вона мала рацію. У Регала були дрібні долоні та стопи, і хизувався він ними незгірше за якусь придворну даму.

— Я ніколи не була при дворі. Але кілька шляхетно народжених з нашого замку час від часу відвідували Оленячий замок. Багато говорили про гожого наймолодшого принца, про його благородні манери, темні кучері. І про його маленькі ноги, і як він гарно виступає ними в танці. — Труснула головою. — Я зрозуміла, що короля Регала не було в тій кімнаті. А решту нескладно було відгадати. Вони прибули до Синього озера надто швидко після вбивства стражників. Прибули по тебе.

— Можливо, — погодився я. Починав високо цінувати здогадливість Старлінг. — Розкажи мені більше про контра­бандистів. Як ти про них довідалася?

Менестрелька похитала головою, посміхаючись.

— Якщо ти укладеш з ними угоду, то це буде через мене. А я стану її частиною.

— Як вони дістаються Гір? — спитав я.

Вона глянула на мене.

— Був би ти контрабандистом, то чи розповідав би всім, якою дорогою користуєшся? — Тоді знизала плечима. — Я чула поголос, що контрабандисти знають про переправу через річку. Стару переправу. Знаю, що колись існував торговий шлях, який вів угору рікою, а тоді на той берег. Вийшов з ужитку, коли річка стала непередбачуваною. Кілька років тому були сильні пожежі, відтоді річка щороку розливається. А коли це робить, то змінює річище. Тож звичайні купці почали більше покладатися на судна, ніж на міст, який чи то цілий, чи то ні. — Вона замовкла, гризнула ніготь великого пальця. — Здається, колись був міст через річку вгору проти течії, але вода змивала його чотири роки поспіль, тож ніхто вже не хоче його відбудовувати. Ще мені казали, що влітку курсує шківний пором, а взимку на той бік переправляються по кризі. У ті роки, коли річка замерзає. Може, сподіваються, що цього року вона вкриється льодом. Моя ж думка така: коли торгівля зупиняється в одному місці, то починається в іншому. Тож мусить існувати якась дорога на той бік.

Я насупився.

— Ні. Мусить існувати ще якась дорога в Гори.

Старлінг здавалася трохи ображеною, що я у ній засумнівався.

— Розпитай сам, як хочеш. Можеш втішатися чеканням у компанії королівських стражників, що парадують по набережній. Та більшість людей порадить тобі почекати весни. Ще дехто скаже, що коли ти хочеш дістатися туди взимку, то не з того місця починаєш. Можеш їхати на південь і цілковито обминути Синє озеро. Звідти, я думаю, в Гори веде кілька торгових шляхів, навіть узимку.

— Доки об’їду, настане весна. Так само швидко дістануся Гір, чекаючи тут.

— Це мені й сказали, — задоволено кинула Старлінг.

Я схилився вперед, обхопив голову руками. «Йди до мене».

— І нема близької, легкої дороги через те кляте озеро?

— Ні. Якби існував легкий спосіб переправи, стражники не заповнили б усю набережну.

Здається, в мене немає іншого вибору.

— Де я знайду цих контрабандистів?

Старлінг широко посміхнулася.

— Завтра я відведу тебе до них, — пообіцяла вона. Встала й потяглася. — Та цього вечора мушу йти до «Позолоченої шпильки». Я ще там не співала своїх пісень, але вчора мене запросили. Чула, що тамтешні клієнти дуже щедрі з мандрівними менестрелями.

Схилилася, взяла ретельно загорнуту арфу, накинула ще вогкий плащ. Я встав.

— То й мені час рушати, — чемно сказав я.

— Чого б тобі не поспати тут? — запропонувала вона. — Менші шанси, що хтось тебе розпізнає, а ще в цій кімнаті куди менше комах. — Куточки її губ вигнулися в усмішці, коли вона глянула на мою невпевнену міну. — Якби я хотіла продати тебе королівській сторожі, то вже б це зробила. Ти такий самотній, Фітце Чівелрі, краще б тобі зважитися комусь довіряти.

Коли Старлінг назвала мене на ім’я, я почувся так, наче щось у мені перекрутилося. А тоді…

— Чому? — тихо спитав я її. — Чому ти мені допомагаєш? І не кажи, що це в надії на пісню, якої може й не бути.

— З цього видно, як мало ти розумієш менестрелів, — відповіла вона. — Нема для нас сильнішої спокуси. Та, припускаю, є ще дещо. Ні. Знаю напевне.

Раптом глянула просто мені в очі.

— Я мала молодшого брата. Джея Сойку. Був чатовим у вежі Оленячого Рогу. Він бачив, як ти бився у день, коли на них напали пірати. — Пирснула сміхом. — Насправді ти через нього переступив. Рубонув сокирою чоловіка, який саме збив його з ніг. І рушив далі, вглиб битви, навіть не оглянувшись за ним.

Вона подивилася на мене скоса.

— Тому я співаю «Наїзд на Оленячий Ріг» трохи не так, як інші менестрелі. Він розповів мені про це, то я й співаю, яким він тебе побачив. Ти герой. Ти врятував йому життя.

Різко відвернулася.

— Принаймні на якийсь час. Він загинув пізніше, б’ючись за Бак. Та прожив довше, завдяки твоїй сокирі.

Вона замовкла, накинула плащ на плечі.

— Залишся тут, — сказала. — Відпочинь. Я буду пізно. Якщо хочеш, можеш до мого повернення полежати в ліжку.

Вийшла з кімнати, не чекаючи відповіді. Якусь мить я стояв, витріщившись на зачинені двері. Фітц Чівелрі. Герой. Це всього-на-всього слова. Але вона немов розкрила у мені якийсь веред, випустила трохи отрути, і тепер я міг зцілитися. Таке дивне відчуття. «Поспи», — порадив я собі. І справді почував, що можу це зробити.

Старлінг повернулася пізно. Барріч вважав би цей час ранковим. Я прокинувся, коли вона торкнулася клямки. Доки входила, я скотився з ліжка і вклався на підлозі, добряче закутавшись у плащ.

— Фітце Чівелрі, — привіталася вона.

Язик їй трохи заплітався, від неї пахло вином. Зняла вогкого плаща, скоса зиркнула в мій бік, тоді вкрила ним мене зверху, як додатковим покривалом. Я заплющив очі.

Кинула верхній одяг на підлогу позаду мене, цілком не зважаючи на мою присутність. Я чув, як гойднулося ліжко, коли вона впала на нього.

— Умм. Ще тепле, — пробурмотіла, зариваючись у постіль та подушки. — Відчуваю докори сумління, виганяючи тебе з цього теплого кубельця.

Та, здається, вони її мучили не надто, бо за кілька хвилин дихання менестрельки стало глибоким і рівним. Я пішов за її прикладом.

Я пробудився дуже рано й покинув заїзд. Коли виходив з кімнати, Старлінг навіть не ворухнулася. Я йшов, доки не натрапив на лазню. О цій порі всі вони були майже порожніми. Мені довелося почекати, доки нагріють першу сьогоднішню воду. Коли все було готово, я роздягнувся і обережно занурився в купіль. У глибокій гарячій ванні біль у плечі втамувався. Я помився. Потім лежав у гарячій воді та мовчки думав.

Мені не хотілося умовлятися з контрабандистами. Не хотілося в’язатися зі Старлінг. Та я не бачив іншого виходу. А ще не міг вигадати, чим їх підкупити, щоб вони взяли мене з собою. Мав небагато грошей. «Може, сережкою Барріча?» — припустив. Довго лежав у воді, занурений до підборіддя, і відкидав цю гадку. «Йди до мене». «Знайду інший спосіб, — пообіцяв я сам собі. — Знайду». Подумки повернувся у Трейдфорд, у той день, коли Веріті втрутився, щоб мене врятувати. Цей вибух Скіллу мусив вичерпати йому весь запас сил. Я не знав його становища, знав тільки, що він не завагався витратити все заради мене. Коли б я мусив вибирати між сережкою Барріча та можливістю дістатися Веріті, вибрав би Веріті. Не тому, що він покликав мене Скіллом, не через клятву, яку я дав його батькові. Заради Веріті.

Я встав, дав воді стекти з мого тіла. Обсушився, витратив кілька хвилин, аби вкоротити бороду, покинув цю безнадійну справу та рушив назад до «Кабанячої голови». Дорогою до заїзду мені трапилася лиш одна неприємна пригода. Повз мене проїхав фургон, не інакше як лялькаря Делла. Я йшов швидко, а по молодому підмайстрові, що правив фургоном, не вид­но було, щоб він мене помітив. Проте я втішився, діставшись заїзду та зайшовши досередини.

Знайшов кутовий столик поблизу каміна, попросив кельнера принести мені повний чайник і ранкового хліба. Буханець, за ферровським звичаєм, був начинений насінням, горіхами та шматочками фруктів. Я їв повільно, ждучи, коли спуститься Старлінг. Не міг дочекатися, коли ми вже вирушимо до контрабандистів, і не хотів потрапити під її владу. Тяг­лися ранкові години. Я помітив, що кельнер двічі дивно на мене глянув. Утретє я піймав його погляд і відповів йому тим самим, аж хлопець почервонів і відвів очі. Тут я зрозумів причину його цікавості. Я провів ніч у покої Старлінг. Він, без сумніву, дивувався, що це на неї найшло, спонукавши поділити ліжко з таким волоцюгою. Але й цього вистачило, щоб я почувся ніяково. Хай там як, минула вже половина часу від ранку до полудня. Я встав і піднявся сходами до дверей Старлінг.

Тихо постукав і чекав. Та тільки після другого, гучнішого стуку почув сонну відповідь. За мить вона підійшла до дверей, прочинила їх, позіхнула мені назустріч і жестом запросила ввійти. На собі мала лише обтислі штани та щойно вдягнену простору туніку. Темне кучеряве волосся було розкуйовджене. Тяжко сіла на краю ліжка, закліпала очима. Я тим часом зачинив і засунув двері за собою.

— О, ти скупався, — привітала вона мене і знову позіхнула.

— Це так помітно? — роздратовано спитав я.

Вона приязно кивнула.

— Я вже було прокинулася і подумала, що ти просто мене покинув. Але не переймалася цим. Знала, що без мене ти їх не знайдеш. — Протерла очі, тоді критичніше на мене глянула. — Що з твоєю бородою?

— Я спробував її вкоротити. Без особливого успіху.

Менестрелька кивнула.

— Але це був добрий намір, — втішила вона мене. — Якби вдався, ти б не скидався так сильно на дикуна. І Крісові, Тассін чи ще комусь із нашого каравану було б важче тебе розпізнати. Сюди. Я тобі допоможу. Сідай на це крісло. А, так, відчини віконниці, впусти трохи світла.

Я без особливого ентузіазму послухався. Вона встала з ліжка, потяглася, протерла очі. Не минуло й кількох хвилин, як сполоснула собі обличчя, привела до ладу волосся і закріпила його кількома гребінцями. Підпоясала туніку, щоб вона не висіла хламидою, натягла високі чоботи, зашнурувала їх. Напрочуд швидко набрала чепурного вигляду. Тоді підійшла до мене, вхопила за підборіддя та повернула моє обличчя до світла, спершу покрутивши ним сюди-туди. Аж ніяк не переймалася тим, що я, може, трохи соромливіший за неї.

— Ти завжди так легко червонієш? — зі сміхом спитала Старлінг. — У бакійських чоловіків такий рум’янець рідкісний. Думаю, твоя мати мала світлу церу.

Я не знав, що на це відповісти. Тож сидів мовчки, доки вона нишпорила у своїх пакунках і, врешті, знайшла маленькі ножиці. Працювала швидко та вміло.

— Я стригла свого брата, — пояснила вона, не перериваючи роботи. — І волосся й бороду батька, після смерті матері. У тебе гарна форма підборіддя під усією цією щетиною. Ти що, дозволяв їй рости, як заманеться?

— Думаю, так, — нервово пробурмотів я.

Ножиці блискали мені під носом. Старлінг зупинилася, швидко обмахнула мені обличчя. На підлогу впало чимало чорних кучерів.

— Я не хотів би, щоб шрам був помітним, — попередив я.

— І не буде, — спокійно запевнила вона. — Зате матимеш рот і губи, замість діри у вусах. Підніми підборіддя. От. Маєш якесь лезо для гоління?

— Лише ножа, — неспокійно зізнався я.

— Ну то впораємося й так, — потішила вона мене.

Підійшла до дверей, різко їх відчинила і на всю силу менестрельських легень заволала до кельнера, наказавши принести гарячої води. І чаю. І хліба, і кілька пластівців бекону. Повернувшись до кімнати, схилила голову і критично зирк­нула на мене.

— Волосся обстрижемо теж, — вирішила. — Скидай це.

Але мій слимачий темп не вдовольнив її. Стала позаду мене, стягла хустку, розв’язала шкіряного ремінця, який тримав разом волосся. Воно вільно спало мені до пліч. Старлінг узялася за гребінь, різко перечесала мої патли вперед.

— Що ж, подивимося, — пробурмотіла до себе, а я тим часом зціпив зуби, щоб не зойкнути від цієї суворої процедури.

— Що ти збираєшся робити? — спитав я, але пасма волосся вже падали на підлогу.

Хай що вона вирішила, швидко втілювала це в життя. Частину волосся перекинула на обличчя, рівно обтяла над бровами, по решті кілька разів провела гребенем, вкоротила до лінії щелепи.

— Тепер, — сказала мені, — ти більше скидаєшся на купця з Ферроу. Досі в тобі з першого погляду помітно було бакійця. Ти й далі бакійської масті, але волосся та вбрання у тебе ферровські. Поки не заговориш, люди не матимуть певності, звідки ти. — Вона трохи поміркувала, тоді знову взялася працювати з волоссям мені над лобом. За мить понишпорила довкола, подала мені люстерко. — Тепер біле пасмо майже не помітне.

Старлінг мала рацію. Зрізала більшу частину білого волосся при самій шкірі й перечесала чорне так, щоб воно затуляло вистрижені місця. Борода теж змінилася, обрамляючи обличчя. Я кивнув з мимовільним схваленням. Тут у двері постукали.

— Залиш за дверима! — гукнула менестрелька з кімнати.

Почекала кілька хвилин, потім принесла сніданок і гарячу воду. Вмилася, тоді наказала мені добре нагострити ножа, доки вона попоїсть. Я так і зробив, думаючи при цьому, чи маю пишатися, чи дратуватися тим перетворенням, яке Старлінг зі мною зробила. Вона почала нагадувати мені Пейшенс. Усе ще жувала, підійшовши до мене й забравши ножа. Ковт­нула, тоді сказала:

— Я збираюся надати твоїй бороді трохи кращої форми. Але далі дбатимеш про неї сам, я не голитиму тебе щодня. А зараз добре змочи обличчя.

Я нервував ще більше, ніж досі, коли менестрелька замахала ножем, надто ж коли працювала ним біля моєї горлянки. Та коли закінчила, а я зазирнув у дзеркальце, то здивувався, наскільки вона мене змінила. Окреслила бороду, обмеживши її до щелепи та щік. Рівно обтяте над бровами волосся додало моїм очам глибини. Шрам на щоці далі був помітним, але він повторював лінію вусів і не так впадав у вічі. Я легко провів долонею по бороді, задоволений, що вона зменшилася.

— Чимала зміна, — зауважив я.

— Величезне покращення, — оголосила вона. — Навряд чи Кріс або Делл пізнали б тебе тепер. Позбудьмось цього.

Зібрала обстрижене волосся, відчинила вікно й викинула геть. Вітер поніс волосся за собою. Тоді зачинила вікно, обтріпала руки.

— Дякую, — незграбно сказав я.

— На здоров’я, — відповіла Старлінг. Оглянула те й се в кімнаті, легенько зітхнула. — Сумуватиму за цим ліжком, — сказала мені. Почала збирати речі, швидко й уміло. Піймала мене на тому, що я спостерігаю за нею, всміхнулася. — Коли ти мандрівний менестрель, то вчишся робити це швидко й добре.

Закинула останні речі, зв’язала клунок. Повісила його на плече.

— Почекай мене біля чорного входу, внизу! — наказала мені. — А я тим часом розплачуся.

Я зробив, як велено, але чекав на вітрі та морозі куди довше, ніж сподівався. Нарешті вона вийшла, рожевощока, готова протистояти усім денним випробуванням. Потяглась, як киця.

— Туди, — показала мені дорогу.

Я думав, що мені доведеться вповільнити кроки, щоб вона встигала, та виявилося, що Старлінг легко пристосувалася до моєї швидкості. Коли ми покинули купецьку дільницю міста й повернули до північного передмістя, глянула на мене.

— Ти сьогодні маєш інакший вигляд, — сказала мені. — І йдеться не про зачіску. Ти щось вирішив.

— Так, — погодився я.

— Добре, — тепло промовила вона, по-дружньому взявши мене під руку. — Сподіваюся, ти вирішив довіряти мені.

Я подивився на менестрельку і промовчав. Вона засміялася, та руки моєї не відпустила.

Дерев’яні тротуари купецької дільниці Синього озера нев­довзі зникли. Ми йшли вулицями, повз будинки, що притулилися один до одного, наче ховаючись від холоду.

Вітер увесь час віяв холодом нам в обличчя. Бруковані вулиці змінилися втоптаними ґрунтовими дорогами, обабіч яких тяглися маленькі селянські господи. Дорога була вибоїстою, а через дощі, що падали кілька останніх днів, — болотистою. Та принаймні цей день був погожим, попри холодний поривчастий вітер.

— Ще далеко? — нарешті спитав я Старлінг.

— Я не знаю напевне. Просто йду за вказівками. Шукай три складені стосом камені на узбіччі дороги.

— А що ти насправді знаєш про цих контрабандистів? — зажадав я.

Вона знизала плечима з дещо перебільшеною невимушеністю.

— Знаю, що вони ходять у Гори, коли цього ніхто більше не робить. І знаю, що беруть із собою прочан.

— Прочан?

— Називай як хочеш. Відбувають прощу до святині Еди в Гірському королівстві. Заплатили за переправу на баржі, ще влітку. Та тут королівська сторожа реквізувала всі баржі й закрила кордон із Горами. От прочани й застрягли у Синьому озері, шукаючи способу продовжити свою подорож.

Ми дісталися трьох складених стосом каменів і зарослої бур’янами стежки, що вела через кам’янисте пасовище, всипане кущами ожини й оточене огорожею з каменю та дерева. На цьому вбогому пасовищі сумно паслося кілька коней. Я з цікавістю зауважив, що вони гірської породи, малі, а о цій порі року — лататі. Віддалік дороги стояв маленький будиночок. Його збудовано з річкового каменю і вапняного розчину, а дах — з дерну. Йому під пару була маленька прибудова позаду. З димаря піднімалася тоненька цівка диму, її швидко розвіював вітер. На огорожі сидів чоловік і щось стругав. Підвів очі, глянув на нас і, вочевидь, вирішив, що ми не становимо небезпеки. Не озвався, коли ми пройшли повз нього й підступили до дверей будиночка. Просто перед домом у загороді гордо гуркотали вгодовані голуби. Старлінг постукала у двері, але відповів нам чоловік, що вийшов із-за будиночка. Мав грубе темно-русе волосся, сині очі, був одягнений як фермер. Ніс відро, повне по вінця теплого молока.

— Когось шукаєте? — привітав він нас.

— Ніка, — відповіла Старлінг.

— Я не знаю жодного Ніка, — сказав чоловік.

Відчинив двері та зайшов до будинку. Старлінг сміливо пішла за ним слідом, я, з меншою певністю, тягся ззаду. Меч висів у мене біля стегна. Я присунув руку ближче до руків’я, але не брався за нього. Не хотів провокувати сутички.

Всередині хатки, у каміні, горів плавник. Дим, чи принаймні більша його частина виходила назовні крізь димар. В одному з кутків купу соломи ділили хлопець і латате козеня. Хлопець глянув на нас здивованими блакитними очима, але нічого не сказав. Вуджені шинки та боки низько звисали з крокви. Чоловік поніс відро з молоком до столу, на якому жінка дрібно сікла товсті жовті корені. Поставив відро на стіл, біля неї, повільно повернувся до нас.

— Думаю, ви не туди потрапили. Пройдіть трохи далі по дорозі. Не наступний дім. Там живе Пелф. Може, через один.

— Красно дякуємо. Ми так і зробимо. — Старлінг посміхнулася всім, підійшла до дверей. — Йдеш, Томе? — гукнула мене.

Я чемно кивнув головою і пішов за нею слідом. Ми вийшли з дому та попрямували стежкою далі. Коли вже досить далеко відійшли, я спитав її:

— І що тепер?

— Я не зовсім певна. З того, що я чула, гадаю, — ідемо до будинку Пелфа, а там питаємо про Ніка.

— З того, що ти чула?

— Ти ж не вважаєш, що я особисто знаю контрабандистів, чи не так? Я була в громадській лазні. Чула, як дві жінки розмовляли, купаючись. Прочанки, по дорозі в Гори. Одна казала, що це, може, остання нагода скупатися, яка випаде їм найближчим часом, друга відповіла, що їй байдуже, головне — вони нарешті виберуться з Синього озера. Тоді одна розповіла другій, де вони мають зустрітися з контра­бандистами.

Я нічого не сказав. Але, здається, мій вираз обличчя був дуже промовистий, бо Старлінг обурено спитала:

— Маєш кращу думку? Це або спрацює, або ні.

— Або скінчиться нашими перерізаними горлянками.

— То повертайся до міста й перевір, чи зумієш краще.

— Думаю, коли б ми так зробили, чоловік, що слідкує за нами, вирішив би, що ми шпигуни, і не обмежився б стеженням. Ходімо до Пелфа та гляньмо, що з цього вийде. Ні, не озирайся.

Ми повернулися на дорогу й пішли до наступної садиби. Вітер дужчав, я почув у ньому смак снігу. Якщо швидко не знайдемо цього Ніка, нас чекатиме довге й холодне повернення до міста.

Про наступне господарство хтось раніше дбав. Колись обабіч вхідної доріжки красувалися ряди сріблястих беріз. Тепер дерева перетворилися на ламкі опудала, з довгим голим віттям, з облущеною на вітрі корою. Кілька вцілілих беріз плакали на вітрі, ронячи жовті монети листя. Розлогі пасовища й поля були огороджені, але вся худоба давно вже з них зникла. Необроблені поля заросли бур’янами, закинуті пасовища — будяками.

— Що трапилося з цією землею? — спитав я, коли ми проходили повз спустошене обійстя.

— Роки посухи. Тоді літо пожеж. За цими садибами, на березі річки, тяглися колись дубові гаї та пасовища. А тут були молочні ферми. А там дрібні господарі виганяли своїх кіз на вільний випас, їхні гараґари греблися під дубами, шукаючи жолудів. Я чула, що тут було чудове полювання. Пізніше спалахнула пожежа. Казали, що горіло цілий місяць, люди насилу могли дихати, річка почорніла від попелу. Летючі іскри підпалили не лише ліси та дикі луги, а й доми та сінокоси. Після років посухи з річки зостався хіба що струмок. Не було куди тікати від вогню. А після пожежі знову настали спекотні сухі дні. Та вітри несли тепер не тільки куряву, а й попіл. Засипали ними всі менші струмки. І так віяло, доки не прийшли дощі. Уся вода, про яку люди молилися роками, випала за один сезон. Усе тут затопило. А коли вода відійшла, бачиш, що зосталося. Змило ґрунт, залишилася тільки жорства.

— Пам’ятаю, я щось таке чув.

Була то розмова, колись давно. Хтось… Чейд?.. казав мені, що люди покладають на короля відповідальність за все, навіть за посуху та пожежу. Тоді це мало що для мене означало, але тутешнім фермерам мусило здаватися, що настав кінець світу.

Будинок теж пам’ятав люблячу руку та кращі часи. Двоповерховий, збудований з дерева, але фарба на ньому давно вже вицвіла. Віконниці на горішньому поверсі щільно замкнуто. На протилежних сторонах даху — два димарі, але з одного обвалився камінь. Над другим здіймався дим. Перед дверима будинку стояла дівчинка. На її долоні сидів угодований сизий голуб, вона легко його погладжувала.

— Добрий день, — привіталася дівчинка приємним низьким голосом, коли ми підійшли.

Вона мала на собі шкіряну туніку поверх просторої вовняної сорочки вершкового кольору, а ще шкіряні штани та чоботи з високими халявками. Я дав би їй літ дванадцять, а з волосся та очей зрозумів, що це якась родичка мешканців сусіднього дому.

— Добрий день, — відповіла їй Старлінг. — Ми шукаємо Ніка.

Дівчинка труснула головою.

— То ви не туди потрапили. Тут Ніка немає. Тут живе Пелф. Може, вам треба пошукати далі по дорозі. — Посміхнулася нам, на її личку малювалося здивування і більше нічого.

Старлінг невпевнено на мене глянула. Я взяв її за руку.

— Нам, мабуть, погано пояснили. Ходімо назад до міста, а потім спробуємо ще раз.

У цю мить я сподівався лише якось виплутатися з цієї ситуації.

— Але… — розгублено заперечила менестрелька.

Раптом я відчув натхнення.

— Цить. Нас перестерегли, що це не ті люди, до яких легко дістатися. Птах, видно, заблукав або ж його вхопив яструб. Сьогодні ми вже нічого більше не вдіємо.

— Птах? — голос дівчинки зненацька збився на писк.

— Звичайний голуб. Гарного тобі дня. — Я обхопив Старлінг рукою і твердо обернув її назад. — Ми не хотіли тобі завадити.

— Чий голуб?

Я на мить зазирнув малій в очі.

— Нікового друга. Та ти цим не переймайся. Ходімо, Старлінг.

— Почекайте! — раптом скрикнула дівчинка. — Мій брат удома. Може, він знає цього Ніка.

— Не хотілося б його клопотати, — запевнив я.

— Жодного клопоту. — Птах на її долоні розправив крила, коли вона жестом запросила нас увійти. — Зайдіть досере­дини, трохи зігрієтесь.

— День холодний, — погодився я. Повернувся і опинився віч-на-віч зі стругальником, що саме виходив з-поміж беріз. — Може, варто нам усім зайти?

— Може, — дівчинка широко посміхнулася, наче її повеселив раптово збентежений вигляд мого «хвоста».

За дверима був порожній передпокій. Гарна підлога з ін­крустованого дерева мала на собі подряпини, її вже якийсь час не пастували. Світліші прямокутники на стінах підказували, що колись тут висіли картини та гобелени. Голі сходи вели на горішній поверх. Світло — лише те, яке пропускали товсті шибки. Всередині вітер не дув, але однаково було не надто тепліше, ніж надворі.

— Почекайте тут, — сказала нам дівчинка і ввійшла до кімнати праворуч від нас, щільно зачинивши за собою двері. Старлінг стояла до мене трохи ближче, ніж мені б хотілося. Стругальник з байдужим виразом обличчя спостерігав за нами.

Старлінг набрала повітря.

— Цить, — сказав я їй, перш ніж устигла озватися.

Натомість вона взяла мене за руку. Аби випручатися, я схилився, наче щоб поправити чобіт. Випроставшись, повернувся так, щоб мати її ліворуч від себе. Вона відразу ж ухопилася за мою ліву руку. Здається, минуло чимало часу, перш ніж двері відчинилися. З’явився високий чоловік, темно-­русявий і синьоокий. Як і дівчинка, був одягнений у шкіряне вбрання. Біля його пояса висів дуже довгий ніж. Дівчинка йшла за ним слідом, ледь не наступаючи на п’яти. Здавалася роздратованою. Отже, він її вилаяв. Чоловік прибрав понурої міни та різко спитав:

— Що вам треба?

— Я помилився, сер, — негайно ж відповів я. — Ми шукали чоловіка на ім’я Нік і, вочевидь, потрапили не туди. Перепрошую, сер.

Він неохоче відповів:

— У мого друга є кузен на ім’я Нік. Можливо, я міг би передати йому слівце від вас.

Я стис долоню Старлінг, давши їй знак промовчати.

— Ні, ні, ми не хотіли б вас турбувати. Хіба, може, скажете, де б ми могли знайти самого Ніка.

— Я можу переслати йому звістку, — запропонував він ще раз.

Насправді це не була пропозиція. Я почухав підборіддя, поміркував.

— У мого друга є кузен, який хоче переслати дещо через ріку. Він чув, наче Нік знає когось, хто може цим зайнятися. Дехто обіцяв кузенові мого друга послати птаха, аби Нік знав, що ми приходимо від нього. І готові заплатити, ясна річ. Ото й усе, суща дрібниця.

Чоловік поволі кивнув головою.

— Я чув, що в околиці є люди, які цим займаються. Це небезпечна річ і злочин, замалим не зрада. Якби коро­лівська сторожа їх піймала, поплатилися б власними го­ловами.

— Так і було б, — охоче погодився я. — Та сумніваюся, чи кузен мого друга мав би справи з людьми, яких можна пі­ймати. Саме тому він і хотів би порозмовляти з Ніком.

— А хто вас сюди прислав шукати цього Ніка?

— Та забув, — холодно відповів я. — Боюся, в мене доволі погана пам’ять на імена.

— Он як? — замислено промовив чоловік. Глянув на свою сестру, ледь кивнув. — Можна запропонувати вам бренді?

— Воно б дуже нас утішило, — відказав я.

Входячи до кімнати разом зі Старлінг, я зумів якось вивільнити руку з її затиску. Коли двері за нами зачинилися, менестрелька легко зітхнула, насолоджуючись теплом. Ця кімната була настільки ж багато обставленою, наскільки передпокій голим. Підлогу покривали килими, стіни обвішано гобеленами. Стояв масивний дубовий стіл, а на ньому канделябр із білими свічками, для освітлення. У великому каміні горів вогонь, перед ним півколом розставлено зручні крісла. Саме сюди й запросив нас господар. Проходячи повз стіл, забрав звідти скляну карафку бренді.

— Знайди якісь келихи, — владно наказав він сестрі.

Її це, здається, не образило. Я здогадувався, що йому близько двадцяти п’яти. Старші брати не належать до найпоблажливіших героїв. Вона віддала свого голуба стругальникові, жестом показала, що обом — і стругальникові, і голубу — варто забратися з кімнати. Тоді пішла по келихи.

— Тепер порозмовляймо. То ви казали… — заговорив чоловік, коли ми розсілися перед каміном.

— Точніше, це ви казали, — поправив я.

Він мовчав, доки його сестра не повернулася з посудинами. Подав нам келихи, наповнивши, і ми всі четверо разом здійняли їх.

— За короля Регала! — проголосив він тост.

— За мого короля! — приязно виголосив я і випив. Бренді було добрим, Барріч оцінив би його.

— Король Регал радо послав би таких людей, як наш друг Нік, на шибеницю, — припустив чоловік.

— Чи, радше, до Королівського кола, — уточнив я і ледь зітхнув. — От так дилема. З одного боку, король Регал загрожує його життю. З іншого, якби король Регал не наклав ембарго на торгівлю з Горами, то як Нік заробляв би на життя? Я чув, що на всіх його родинних землях росте тепер лише каміння.

Чоловік співчутливо кивнув.

— Бідний Нік. Людина мусить щось робити, аби вижити.

— Що мусить, то мусить, — погодився я. — А інколи, щоб вижити, людина мусить перетнути ріку, навіть якщо король їй це забороняє.

— Справді мусить? — перепитав чоловік. — Це трохи не те саме, що переправити на той бік якийсь товар.

— Різниця невелика, — сказав я. — Якщо Нік добрий майстер свого фаху, то перше не повинне бути для нього набагато складнішим за друге. А я чув, що Нік добрий.

— Найкращий, — з тихою гордістю промовила дівчинка.

Брат кинув їй застережливий погляд.

— І що така людина запропонувала б за переправу? — тихо спитав він.

— Вона запропонувала б це самому Нікові, — лагідно відповів я.

Чоловік кілька хвилин дивився у вогонь. Тоді встав, подав мені руку.

— Нік Голдфаст. Моя сестра Пелф.

Опора й Багатство! Ну що ж.

— Том, — назвався я.

— Старлінг, — додала менестрелька.

Нік знову підняв свій келих.

— За добрий почин! — виголосив він, і ми знову випили. Потім сів і відразу ж спитав:

— Можемо розмовляти відверто?

Я кивнув.

— Якомога відвертіше. Ми чули, що ти переправляєш групу прочан через ріку, а тоді через кордон до Гірського королівства. Нам потрібна така ж послуга.

— За ту ж ціну, — сказала як проспівала Старлінг.

— Ніку, мені це не подобається, — зненацька втрутилася Пелф. — Хтось забагато молов язиком. Я відчувала, що нам не слід було братися за тих перших. Звідки нам знати…

— Ша. Це я ризикую, тож сам вирішую, що робитиму, а чого ні. А твоє єдине завдання — чекати тут і за всім пильнувати, доки мене нема. І простеж, щоб твій власний язик не молов нічого. — Він обернувся до мене: — По золотому наперед. Другий по той бік ріки. Третій на кордоні з Горами.

— Ах! — Ціна була приголомшливою. — Ми не можемо…

Зненацька Старлінг уп’ялася нігтями мені в зап’ястя. Я стулив пельку.

— Ти ніколи мене не переконаєш, що прочани заплатили стільки ж, — тихо сказала Старлінг.

— Вони мають власних коней і фургони. І запаси харчів теж. — Нік глипнув на нас, перехиливши голову. — А ви скидаєтеся на людей, які подорожують лише з тим, що в них на спині. І не більше.

— І нас куди легше сховати, ніж фургон з упряжкою. Дамо тобі золотого зараз і золотого на кордоні з Горами. За обох, — запропонувала Старлінг.

Він відкинувся на спинку крісла й помовчав кілька хвилин. Тоді знову налив усім по колу.

— Цього не досить, — сказав із жалем. — Та здогадуюся, що це й усе, що ви маєте.

Це було більше, ніж я мав. Сподівався, що, може, Старлінг має.

— Перевези нас за це через ріку, — запропонував я. — Звідти ми дістанемося самі.

Старлінг копнула мене під столом. Коли заговорила, здавалося, що звертається лише до мене.

— Він веде інших до кордону з Горами й через нього. Ми цілком можемо тішитися їхнім товариством усю дорогу. — Повернулася до Ніка. — Доведеться забрати нас аж до Гір.

Той відпив бренді. Тяжко зітхнув.

— Дуже перепрошую, та я хотів би побачити гроші, перш ніж ми вдаримо по руках.

Ми зі Старлінг перезирнулися.

— Нам треба порозмовляти віч-на-віч, — чемно сказала вона. — Стократно перепрошую.

Підвелася, взяла мене за руку, відвела в куток кімнати. Там прошепотіла:

— Чи ти ніколи в житті не торгувався? Даєш надто багато й надто швидко. Скільки в тебе насправді? Кажи.

Замість відповіді, я вивернув на долоню вміст свого капшука. Вона перебрала все так швидко, як сорока, що краде зерно. Вправно зважила монети в долоні.

— Замало. Я думала, у тебе більше. Що це?

То Баррічева сережка вколола її в палець. Я охопив сережку долонею, перш ніж менестрелька встигла її забрати.

— Це щось дуже для мене важливе.

— Важливіше за власне життя?

— Не зовсім, — погодився я. — Та близько того. Якийсь час цю річ носив мій батько. А до мене вона потрапила від його близького друга.

— Що ж, коли доведеться її віддати, допильную, щоб пішла задорого.

Не кажучи більше й слова, Старлінг повернулася до Ніка. Зайняла своє місце, одним ковтком випила решту бренді та почекала мене. Коли я сів, вона сказала Нікові:

— Ми дамо тобі всі гроші, які маємо зараз. Це менше, ніж ти з нас правиш. Та на кордоні з Горами я віддам тобі всі свої коштовності. Персні, сережки, геть усе. Що ти на це скажеш?

Він поволі похитав головою.

— Цього замало, щоб я ризикнув потрапити на шибеницю.

— А в чому ризик? — зажадала Старлінг. — Однаково повиснеш, якщо тебе викриють із прочанами. Те, що вони тобі дали, вже компенсує ризик. Ми твого ризику не збільшимо, хіба що доведеться взяти ще харчів. Воно, безпереч­но, того варте.

Нік похитав головою, майже всупереч власній волі. Старлінг обернулася, простягла до мене руку.

— Покажи йому, — тихо сказала вона.

Мене ледь не знудило, коли я відкрив капшук і витяг сережку.

— Те, що я маю, на позір здається незначним, — промовив я. — Хіба що хтось розуміється на таких речах. А я розуміюся. Знаю, що це, і знаю, скільки коштує. Варте будь-якого клопоту, який ти матимеш через нас.

Я поклав сережку на долоню: срібна сіточка тонкої роботи, сапфір усередині.

— Йдеться не про срібло чи сапфір. Про саму роботу. Глянь, яка еластична сіточка, як делікатно все поєднується.

Старлінг простягла руку, торкнулася сережки кінчиком пальця.

— Її носив колись король-в-очікуванні Чівелрі, — шаноб­ливо докинула вона.

— Готівку легше витратити, — зауважив Нік.

Я стенув плечима.

— Це правда, якщо хтось прагне тільки витрачати готівку. Інколи приємно володіти чимось, і це більша приємність, ніж готівка в кишені. Та, коли ця річ стане твоєю, ти завжди зможеш обміняти її на готівку, якщо захочеш. Якби я спробував це зараз, у поспіху, отримав би тільки частку її вартості. Але людина з твоїми зв’язками, маючи досить часу, щоб поторгуватися, отримала б за неї куди більше, ніж чотири золоті. Та як захочеш, то можу повернутися з нею до міста і…

У його очах спалахнула жадібність.

— Візьму її, — погодився він.

— По той бік ріки, — уточнив я.

Потім підняв коштовність, прип’яв до вуха. Хай бачить її щоразу, глянувши на мене. Тоді я виклав формальну умову:

— Ти зобов’язуєшся безпечно переправити нас на той бік ріки. Коли ми туди дістанемося, сережка твоя.

— І це вся твоя плата, — тихо додала Старлінг. — Хоча до того часу ми віддаємо тобі всі свої гроші. Як поруку.

— Згода, і от моя рука, — підтвердив він.

Ми обмінялися рукостисканнями.

— Коли рушаємо? — спитав я.

— Коли буде відповідна погода, — відповів він.

— Найкраще завтра, — промовив я.

Нік повільно підвівся.

— Завтра, так? Що ж, якщо завтра буде відповідна погода, рушаємо. А зараз я повинен зайнятися деякими справами. Мусите мені дарувати, але Пелф може про вас подбати.

Я сподівався було повернення до міста на ніч, проте Старлінг умовилася з Пелф, що заплатить піснями за їжу для нас, а потім і за кімнату, в якій ми переночуємо. Мені не надто хотілося спати серед незнайомців, але я подумав, що це може виявитися безпечнішим, ніж повернення до міста. Хоча страви, що їх Пелф приготувала для нас, не були такими смачними, як у заїзді Старлінг учора ввечері, однаково виявилися куди кращими за цибулево-картопляну юшку. Вона подала нам товсті пластівці смаженої шинки з яблучним соусом та начинений фруктами пиріг, посипаний насінням і прянощами. Тоді принесла пиво й приєдналася до нас за столом. Ми невимушено порозмовляли на загальні теми. Після трапези Старлінг виконала для дівчинки кілька пісень, але я виявив, що очі в мене злипаються і насилу можу втримати їх розплющеними. Попросив, щоб мені показали кімнату, а Старлінг сказала, що вона теж утомлена.

Пелф показала нам приміщення над розкішним покоєм Ніка. Колись це була дуже гарна кімната, але сумніваюся, щоб останніми роками її часто використовували. Дівчинка розпалила вогонь у каміні, та холод і запах цвілі, що були наслідками довголітнього занедбання, далі наповнювали кімнату. Там було велике ліжко з периною і посірілим балдахіном. Старлінг критично його обнюхала, а тільки-но Пелф вийшла, зайнялася стяганням покривал і розкладанням їх на лаві, перед каміном.

— Так вони заодно провітряться і нагріються, — зі знан­ням справи сказала вона.

Я взяв двері на засувки, перевірив замки на вікнах і віконницях. Усі вони здавалися справними. Зненацька я почувся надто втомленим, аби щось відповісти. Сказав собі, що це бренді, а слідом за ним пиво. Притяг крісло, підпер ним двері, Старлінг придивлялася, і її, здається, це розважало. Потім я повернувся до вогню, впав на лаву, застелену покривалом, витяг ноги до тепла. Роззувся. Добре. Завтра я вже буду в дорозі до Гір.

Старлінг сіла поруч зі мною. Трохи помовчала. Тоді торк­нула пальцем мою сережку.

— Вона справді належала Чівелрі? — спитала мене.

— Якийсь час.

— І ти віддав її, щоб дістатися Гір. Що він сказав би на це?

— Не знаю. Ніколи з ним не знайомився. — Раптом я зітх­нув. — Хай там як, він любив свого молодшого брата. Думаю, не пошкодував би її на пошуки Веріті.

— Тож ти йдеш шукати свого короля.

— Звичайно. — Я даремно намагався придушити позіхання. Здавалося якось по-дурному це заперечувати. — Не певен, чи розумно було згадувати Чівелрі при Нікові. Він може пов’язати кінці з кінцями.

Я обернувся, глянув на неї. Її обличчя було надто близько. Я ніяк не міг зосередитися так, щоб виразно його побачити.

— Та я дуже сонний, щоб цим перейматися, — додав.

— У тебе надто слабка голова для веселої бруньки, — засміялася вона.

— Таж цього вечора не було димку!

— У пирозі. Пелф казала ж тобі, що він із прянощами.

— І мала на увазі це?

— Так. У всьому Ферроу прянощі означають саме це.

— Ох. У Баку прянощі — це імбир. Або ж лимонна цедра.

— Я знаю. — Вона сперлася об мене, зітхнула. — Ти не довіряєш цим людям, правда?

— Звісно, ні. А вони не довіряють нам. Якби ми їм довіряли, вони втратили б до нас повагу. Взяли б нас за наївних дурнів, того штибу, що завдають контрабандистам клопотів, бо надто багато говорять.

— Але ти потиснув Нікові руку.

— Так. Я вірю, що він дотримає слова. До якоїсь міри.

Ми обоє замовкли, думаючи про це. За якийсь час я знову отямився. Старлінг поруч зі мною сіла рівніше.

— Йду в ліжко, — сповістила вона.

— Я теж лягаю, — відповів я.

Потягся до покривала, почав загортатися у нього біля каміна.

— Не будь смішним, — сказала менестрелька. — На цьому ліжку і четверо б помістилося. Спи в ліжку, доки можеш, бо закладуся, що не швидко побачимо наступне.

Мене не довелося довго умовляти. Постіль виявилася м’якою, хоч трохи і тхнула пліснявою. Ми поділилися покривалами. Я знав, що мав би зберігати пильність, але бренді та весела брунька розплутали вузол моєї волі. Я провалився у дуже глибокий сон.

До ранку я прокинувся лише раз, коли Старлінг обійняла мене рукою. Вогонь уже догорів, у кімнаті було холодно. Уві сні вона пересунулася на ліжку і притулилася мені до спини. Я хотів відсунутися геть, але було надто тепло й мило. Відчував її дихання на карку. Це був запах жінки, — не парфумів, а частка її самої. Я заплющив очі й лежав дуже тихо. Моллі. Раптова розпачлива туга за нею, яку я відчув, була мов біль. Я зціпив зуби. Змусив себе знову заснути.

Це було помилкою.

Дитина плакала. Плакала й плакала. Моллі мала на собі нічну сорочку, на плечі накинула покривало. Здавалася виснаженою і втомленою, коли сиділа отак біля каміна й нескінченно колихала її. Співала їй коротку пісеньку, знову й знову, та мелодія давно вже зникла. Повільно повернула голову до дверей. Це Барріч їх відчинив.

— Можна ввійти? — тихо спитав він.

Моллі кивнула.

— Чого ти встав о цій порі? — мовила втомлено.

— Я й там чув, що вона плаче. Вона хвора? — Підійшов до вогню, трохи його розворушив. Докинув дров, тоді схилився, щоб глянути на дитяче личко.

— Не знаю. Просто плаче, плаче і плаче. Навіть не хоче поссати. Не знаю, що з нею.

У голосі Моллі був смуток, такий сильний, що давно вже перетнув межу, коли міг вилитися слізьми. Барріч повернувся до неї.

— Дозволь мені взяти її ненадовго. А ти лягай і трохи відпочинь, а то розхворієтесь обидві. Не можеш робити так ніч у ніч.

Моллі глянула на нього, не розуміючи.

— Хочеш нею зайнятися? Справді хочеш?

— Чом би й ні? — дещо терпко сказав він. — Однаково не сплю через її плач.

Моллі встала, їй, здається, боліла спина.

— Спершу зігрійся. Я зроблю чай.

Замість відповіді, Барріч забрав немовля у неї з рук.

— Ні, лягай тим часом. Нема потреби не спати нам усім.

Моллі, здавалося, не до кінця розуміла.

— Ти справді не проти, щоб я повернулася до ліжка?

— Ні, давай, уперед, ми впораємося. Йди вже, йди.

Він загорнув дитину в покривало, притулив собі до плеча. Порівняно з його темними долонями та здавалася крихітною. Моллі повільно перейшла через кімнату. Глянула на Барріча, але він дивився лише на дитяче личко.

— А тепер — шу-шу-шу, — сказав він маляті. — Шу-шу-шу.

Моллі тяжко забралася в ліжко, натягла покривала. Барріч не сідав. Стояв перед каміном, трохи погойдуючись і поплескуючи дитину по спинці.

— Баррічу, — тихо покликала його Моллі.

— Так? — Він не обернувся, щоб на неї глянути.

— Нема сенсу тобі спати у хліві за такої погоди. На зиму перебирайся досередини і спи біля каміна.

— О. Та нічого. Там не так уже й холодно. Знаєш, уся річ у звичці.

Запала коротка тиша.

— Баррічу. Я почувалася б у більшій безпеці, якби ти був поруч. — Голос Моллі був дуже тихим.

— О. Гаразд. То думаю, що я так і зроблю. Та цієї ночі нема чого боятися. А зараз спи. Обидві спіть.

Він похилив голову, я побачив, як його губи торкнулися маківки дитячої голівки. Почав тихо наспівувати. Я намагався розібрати слова, але його голос був надто тихим. Та й мови я не розумів. Дитячий плач наче заспокоювався. Барріч почав повільно ходити кімнатою, тримаючи дитину на руках. Туди й сюди, перед каміном. Я бачив його очима Моллі, аж доки й вона не заснула від його заспокійливого голосу. Все, що мені снилося пізніше, — це самотній вовк, що біг і біг, без кінця. Такий же самотній, як я.

Я прокинувся від того, що хтось грюкав у двері. Підводячись у темряві, змерзлий і не зовсім розуміючи, що діється, я крикнув щось у відповідь.

— За годину рушаємо! — гукнули мені.

Я виплутався з покривал, вивільнився від Старлінг, що обхопила мене уві сні. Намацав чоботи, взувся, тоді зна­йшов плаща. Закутався в нього, захищаючись від холоду в кімнаті. Все, що тим часом зробила Старлінг, — негайно закопалася в постіль у теплому місці, де я лежав досі. Я схилився над ліжком.

— Старлінг?

Коли не почув відповіді, потягся вниз і трохи її потермосив.

— Старлінг! Виходимо менше ніж за годину. Вставай!

Вона тяжко позіхнула.

— Ти йди. Я буду готова. — Ще щільніше закуталася в покривала. Я стенув плечима й залишив її там.

Внизу, в кухні, Пелф наготувала вже цілу гору млинців. Тримала їх на кухонній плиті, аби були теплими. Запропонувала мені повну тарілку млинців з маслом і медом, я радо це все прийняв. Дім, ще вчора такий тихий, зараз був повний людей. Судячи з їхньої схожості, контрабанда була сімейною справою. Малий хлопець із лататим козеням сидів на стільці біля стола, згодовуючи тваринці шматки млинця. Я час від часу помічав, що він на мене дивиться. Коли ж усміхнувся у відповідь, очі хлопчика розширилися. Він із серйозним виразом обличчя підвівся, забрав тарілку, а козеня побігло за ним.

Нік перейшов через кухню, мав на собі чорний вовняний плащ, що сягав нижче литок. Плащ був обсипаний свіжими пластівцями снігу. Проходячи, помітив, що я на нього дивлюся.

— Готовий рушати?

Я кивнув головою.

— Добре. — Глянув на мене, виходячи. — Вдягнися тепліше. Хуртовина тільки починається. — Усміхнувся. — Ідеальна дорожня погода для нас із тобою.

Я сказав собі, що й не сподівався на веселу мандрівку. Закінчив снідати, перш ніж Старлінг зійшла вниз. Опинившись у кухні, вона мене вразила. Я думав, що менестрелька спатиме на ходу. Натомість вона була бадьора: щоки рожеві, вуста сміються. Зайшовши до кухні, обмінялася жартами з одним із чоловіків і вельми втішилася з цього заняття. Без зайвих церемоній підійшла до столу й наклала собі щедру порцію всякої їжі. Підвівши згодом голову з-над спорожнілої тарілки, побачила здивування на моєму обличчі.

— Менестрелів учать добре їсти, коли їм пропонують частування, — сказала вона.

Простягла мені свій кухоль. За сніданком пила пиво. Я наповнив її кухоль із глечика на столі. Саме відставила кухоль, зітхнувши при цьому, коли через кухню перейшов Нік, похмурий, як грозова хмара. Помітив мене, спинився враз.

— О. Томе. Вмієш правити конем?

— Звичайно.

— Добре?

— Досить добре, — спокійно відповів я.

— Коли так, то ми готові рушати. Мій кузен Генк мав правити, та цього ранку задихається, як ковальський міх, і вночі кашляв. Дружина його не відпустить. Але якщо ти зможеш правити візком…

— Він сподіватиметься, що це вплине на оплату, — несподівано втрутилася Старлінг. — Якщо правитиме конем для тебе, то зекономить на власному коні. І на тому, що з’їв би твій кузен.

На якусь мить Нік розгубився. Перевів погляд зі Старлінг на мене.

— Що правда, то правда, — зауважив я, намагаючись не посміхнутися.

— Гаразд, — погодився він і знову поквапом вийшов із кухні.

Невдовзі повернувся.

— Стара каже, що випробує тебе. Бачиш, це її кінь і візок.

Надворі ще не розвиднілося. Смолоскипи плювалися іскрами від вітру та снігу. Метушилися люди, щільно закутані в плащі, з піднятими каптурами. Стояли запряжені кіньми чотири фургони. В одному з них було повно людей, десь із п’ятнадцятеро. Скупчилися разом, тримаючи свій скарб на колінах, схиливши голови, щоб захиститися від холоду. Якась жінка глянула на мене. Її обличчя було дуже переляканим. До неї збоку притулилася дитина. Я міркував: звідки вони всі взялися? Двоє чоловіків занесли бочку до останнього фургона, а тоді натягли полотно над усім вантажем.

За фургоном, повним пасажирів, стояв менший двоколісний візок. У ньому прямо сиділа маленька стара жінка, вся загорнута в чорне. Була добре закутана в плащ, підняла каптур, зав’язала шаль, а на додачу ще й накинула на коліна дорожнє покривало. Не зводила з мене гострих чорних очей, коли я обходив її візка, запряженого крапчастою кобилою. Тварині не подобалася погода, упряж їй заважала. Я поправив усе найкраще, як умів, умовляючи заодно кобилу повірити мені. Закінчивши, підвів голову й помітив, що стара пильно до мене придивляється. Пасмо її волосся, що вибилося з-під каптура, виблискувало чорнотою, але не вся білизнá в ньому була снігом. Стиснула губи, проте не сказала нічого навіть тоді, коли я запхнув свій клунок їй під сидіння. Привітався, вилазячи на сидіння поруч із нею та беручись за віжки.

— Добридень. Гадаю, це я маю правити вашим візком, — страх як розумно сказав я.

— Гадаєш. Але не знаєш? — Вона гостро зиркнула на мене.

— Генк розхворівся. Нік казав, що я маю правити вашою кобилою. Мене звуть Томом.

— Не люблю змін, — мовила вона. — Особливо в останню мить. Зміни вказують, що ти не був готовим від самого початку, а тепер готовий іще менше.

Я почав здогадуватися, чого Генк зненацька занедужав.

— Моє ім’я Том, — назвався я ще раз.

— Ти вже це казав, — повідомила мене.

Дивилась, як падає сніг.

— Уся ця подорож — кепський задум, — докинула вона голосніше, хоч не звертаючись до мене. — І нічого доброго з цього не вийде. Тепер я це бачу. — Розім’яла руки в рукавичках, опустила долоні на коліна. — Кляті старі кості, — сказала вона, і далі дивлячись на снігопад. — Якби не ці старі кості, я б нікого з вас не потребувала. Геть нікого.

Я не міг вигадати, що на це відповісти, але мене порятувала Старлінг. Зупинилася біля нашого візка.

— Глянь, якого коня мені дали, — звернулася вона до мене.

Її кобилка труснула чорною гривою та закотила очі, наче вимагаючи, щоб я подивився, кого мусить нести на собі.

— Як на мене, вигляд має добрий. Гірської породи. Вони всі такі. Нестиме тебе цілий день, а ще ці коні зазвичай мають лагідну вдачу.

Старлінг насупилася.

— Я сказала Нікові, що за нашу платню сподівалася належного коня.

Тут нас проминув Нік. Його верхівець був не більшим за кобилку Старлінг. Він глянув на менестрельку, а тоді відвів очі, наче остерігаючись її язичка.

— Рушаймо, — сказав він хоч і негучно, але так, що всі його почули. — Краще вам не розмовляти і триматися близько фургона попереду вас. Під час такої завірюхи легше загубитися, ніж ви могли б подумати.

Попри спокійний тон голосу, наказ одразу ж було виконано. Ніхто не викрикував команд, не чулося жодних прощальних вигуків. Натомість фургони попереду нас тихо відкотилися. Я тріпнув віжками і цмокнув на коня. Кобилка невдоволено пирхнула, але рушила з місця. Ми їхали у майже цілковитій тиші, крізь вічну завісу сніжинок. Конячка Старлінг неспокійно шарпала вудило, аж доки менестрелька не попустила його. Тоді її кобилка швидко побігла вперед, щоб приєднатися до інших коней попереду. Я зостався з мовчазною старою.

Невдовзі я впевнився у правдивості Нікової перестороги. Сонце зійшло, та сніг і далі падав так густо, що світло здавалося молочним. Сніговий вихор відблискував перламутром, а це водночас і сліпило, і втомлювало очі. Усе довкола скидалося на нескінченний білий тунель, крізь який ми їхали у хвості фургона попереду, бо нічого іншого розгледіти не могли.

Нік не повів нас дорогою. Ми з хрускотом долали замерзлі поля. Густий сніг швидко засипав сліди, які ми залишали за собою. Не встигнеш і оком змигнути, як колії позаду вже не вид­но. Так ми їхали полями аж до полудня, вершники час від часу спішувалися, щоб відкрити проїзд в огорожі, а тоді закрити його знову. Один раз я крізь віхолу побачив на мить якусь садибу, але вікна будинку були темними. Невдовзі після полудня ми здолали останню огорожу. Зі скрипом та деренчанням виїхали з полів на щось, що раніше було добре в’їждженою дорогою, та тепер перетворилося на шлях, не надто кращий за звичайну стежку. Колії від возів не було, як не лічити нашої, а й ту швидко ховав сніг.

Увесь цей час моя супутниця була холодною та тихою, — як сам снігопад. Інколи я зиркав на неї краєчком ока. Дивилася просто перед себе, а її тіло погойдувалося в такт руху візка. Руки тримала на колінах, безнастанно їх розминаючи, наче вони їй боліли. Не маючи іншої роботи, я підглядав за нею. Вочевидь, бакійської породи. Акцент моєї батьківщини досі відчувався в її мові, хоч і стерся за довгі літа мандрів по інших місцях. Хустку в неї на голові виткано в Чалседі, та вишивка на облямівці її плаща, чорним по чорному, була геть мені незнайомою.

— Далеко ж ти заїхав від дому, бакійський хлопче, — зненацька зауважила стара.

Кажучи це, дивилася просто вперед. Щось у її тоні змусило мене вирівняти спину.

— Як і ви, бабцю, — відповів я.

Вона повернула голову, глянула на мене. Я не був певен, що саме розгледів у її очах, блискучих та чорних, як у ворона. Мої слова розважили її чи роздратували?

— Це так. Мене від дому ділять літа й відстані, довга дорога. — Вона помовчала, тоді раптом спитала:

— Чого ти їдеш у Гори?

— Щоб побачитися з дядьком, — відповів я, бо так насправді й було.

Вона зневажливо пирхнула.

— Бакійський хлопець має дядька в Горах? І так хоче з ним побачитися, що ризикує заради цього головою?

Я глянув на неї.

— Він мій улюблений дядько. А ви, як я здогадуюсь, їдете до святині Еди?

— Це інші їдуть, — поправила вона мене. — Я надто стара, щоб молитися про плодючість. Шукаю пророка. — Перш ніж я встиг щось сказати, додала: — Він мій улюблений пророк.

Стара майже мені посміхнулася.

— Чого ви не подорожуєте з іншими, у фургоні? — спитав я.

Супутниця холодно на мене глянула:

— Вони ставлять надто багато запитань, — відповіла.

— Ах! — сказав я й усміхнувся їй, приймаючи докір.

За кілька хвилин вона озвалася:

— Я вже давно сама, Томе. Люблю прямувати власними стежками, триматися власних порад і сама вирішувати, що їсти на вечерю. А вони доволі милі люди, але гребуться і дзьобають, як зграя курчат. Коли б їх залишити на власні сили, ніхто не здолав би цієї дороги самотужки. Всім їм потрібно, щоб інші казали: «Так, так, ось що ми маємо робити, заради цього варто ризикнути». А тепер, коли вони вже вирішили, рішення важить більше, ніж усі вони. Ніхто з них не може відступитися від нього.

Хитнула головою, а я замислено кивнув. Довгий час вона нічого більше не казала. Наша дорога вийшла до річки. Ми поїхали вздовж неї, вгору проти течії, між убогими кущами й дуже молодими деревами. Я насилу міг її розгледіти крізь сніг, що падав, не припиняючись, але чув річковий запах і шум течії. Замислився: скільки нам доведеться проїхати до місця, де ми спробуємо переправитися. Тоді сам собі усміхнувся. Був певен, що Старлінг знатиме це, коли я побачуся з нею ввечері. Цікаво, чи Ніка порадувало її товариство?

— З чого ти смієшся? — раптом зажадала стара.

— Я подумав про свою приятельку, менестрельку Старлінг.

— І це вона викликає в тебе таку посмішку?

— Інколи.

— Кажеш, вона менестрелька. А ти? Теж менестрель?

— Ні. Я вівчар. Переважно.

— Бачу.

Наша розмова знову обірвалася. Коли вже почало сутеніти, вона сказала мені:

— Можеш називати мене Кеттл.

Чайник? Дивне ім’я.

— А я Том.

— Ти кажеш мені це вже втретє, — нагадала вона.

Я сподівався, що, коли споночіє, ми розіб’ємо табір, але Нік підганяв нас далі. Ми ненадовго зупинилися, він витяг два ліхтарі та розвісив їх на кількох фургонах.

— Просто їдь за світлом, — коротко сказав він мені, проїжджаючи повз нас. Наша кобилка саме так і зробила.

Вже геть потемніло, а холод ставав дедалі дужчим, коли фургон перед нами збочив з дороги і в’їхав у прогалину між деревами над річкою. Я слухняно повернув кобилу слідом за фургоном, і ми звалилися вниз із дороги з таким гуркотом, що Кеттл вилаялася. Я посміхнувся, бо мало гвардійців з Оленячого замку зробили б це крутіше.

Невдовзі ми зупинились. Я сидів на своєму місці, здивований, бо нічого не бачив. Ріка була чорною навальною силою десь ліворуч від нас. Вітер, що віяв з її боку, додавав до холоду нову нотку вологи. Прочани у фургоні перед нами неспокійно ворушились і тихо перемовлялися. Я почув Ніків голос і побачив чоловіка, що йшов повз нас, ведучи коня. Проходячи, зняв з фургона ліхтар. Я поїхав слідом за ним. За мить виявилося, що чоловік і кінь увійшли до низької довгої будівлі, майже невидимої в темряві.

— Зсідайте, заходьте всередину, тут ми переночуємо, — знову наказав нам Нік, проминаючи нас.

Я зліз із візка та почекав, щоб допомогти спуститися Кеттл. Коли подав їй руку, вона здавалася ледь не здивованою.

— Дякую, добрий сер, — тихо сказала мені.

— На здоров’я, міледі, — відповів я.

Вона взяла мене під руку, і ми пішли до будівлі.

— Як на вівчаря, в тебе збіса гарні манери, Томе, — зауважила Кеттл геть іншим тоном.

Біля дверей пирснула сміхом і зайшла досередини, залишивши на мене розпрягання кобили. Я хитнув головою, але мимоволі всміхнувся. Ця стара мені подобалася. Я закинув свого клунка на плече й завів кобилу в будівлю, куди вже зайшли інші. Знявши з неї упряж, озирнувся довкола. Це було довге приміщення, без жодних перегородок. У одному його кінці в каміні горів вогонь. Низьку будівлю зведено з річкового каменю та глини, долівка була земляною. В іншому кінці стояли коні, з’юрмившись довкола ясел, повних сіна. Коли я привів до них нашу кобилку, один із Нікових людей приніс два відра води, щоб наповнити корито. Судячи з кількості гною у цьому кінці приміщення, контрабандисти часто тут ховалися.

— Що тут було раніше? — спитав я Ніка, приєднавшись до решти довкола каміна.

— Овечий вигін, — відповів він. — А це — кошара для раннього окоту. Пізніше ми тут стригли овець, скупавши їх у річці.

На якийсь час його сині очі наче задивилися кудись далеко. Тоді він гірко реготнув.

— Це було дуже давно. Тепер тут не досить паші для кози, не кажучи вже про овець, яких ми мали. — Показав на вогонь. — Краще поїж і спи, доки можеш, Томе. Бо для нас ранок настає дуже рано.

Коли Нік мене минав, його погляд, здається, затримався на сережці.

Їжа була простою. Хліб і в’ялена риба. Вівсянка. Гарячий чай. Більшість харчів належала прочанам, але Нік взяв у дорогу досить припасів, тож вони не заперечували, коли його люди і ми зі Старлінг попоїли разом з ними. Кеттл поїла сама, з власних запасів, і заварила собі власний чай. Інші прочани були з нею ввічливими, вона відповідала їм чемністю, але між ними виразно не було жодного зв’язку, тільки й того, що вони разом їхали до того ж місця. Здається, лише троє дітей із прощі не боялися її, випрошуючи сушені яблука та казки, аж доки Кеттл не перестерегла, що в них заболять животи.

У кошарі швидко потеплішало, — як через те, що її заповнили коні та люди, так і від каміна. Двері й віконниці щільно зачинено, щоб не випускати назовні світло та звуки, а ще тепло. Попри хуртовину й відсутність інших мандрівників на нашій дорозі, Нік волів не ризикувати. Я схвалював таку рису в контра­бандиста. При вечері вперше дістав змогу добре оглянути всіх подорожніх. П’ятнадцять прочан різного віку та статі, не рахуючи Кеттл. Близько дюжини контрабандистів, а шестеро з них настільки скидалися на Ніка та Пелф, що доводилися їм щонайменше кузенами. Решта здавалася змішаною групою, але всі були професіоналами — міцними та пильними. Постійно не менше трьох стояли на варті. Говорили мало й досить добре знали свої завдання, тож Нік віддавав небагато наказів. Я набрав певності, що побачу той бік ріки і, ймовірно, кордон Гір. Це було найоптимістичніше моє відчуття за довгий час.

У такому товаристві Старлінг показала себе якнайкраще. Тільки-но ми поїли, вона взяла арфу. Хоча Нік часто нагадував нам, що слід розмовляти тихо, не заборонив лагідної музики та пісень, які вона виконала для нас. Для контрабандистів заспівала старовинну баладу про Гефта Вагаря, опришка, здається, найвідважнішого розбійника, якого тільки знало герцогство Бак. Навіть Нік усміхнувся, почувши цю пісню, а Старлінг пускала йому бісики, співаючи. Для прочан завела мелодію про круту річкову дорогу, що веде людей додому, а закінчила колисковою для трьох дітей. До того часу вже не тільки діти лежали, простягшись на імпровізованих постелях. Кеттл безапеляційно послала мене принести їй з візка все, потрібне для сну. Я міркував: коли ж це встиг дорости з візничого до служника, але, не кажучи й слова, приніс постіль. Здається, була в мене якась особливість, завдяки їй усі літні люди вирішували, що можуть розпоряджатися моїм часом, як їм заманеться.

Я розстелив власні покривала поруч із Кеттл та вклався до сну. Більшість інших людей довкола мене вже хропла. Кеттл скрутилася у своїх покривалах, як білка у своєму гнізді. Я уявляв, як боліли її кості від холоду, та небагато міг для неї зробити. Старлінг сиділа край каміна й розмовляла з Ніком. Час від часу її пальці легко пробігали по струнах арфи, їхні сріб­лясті нотки були контрапунктом до її низького голосу. Кілька разів довела Ніка до сміху.

Я майже заснув.

Мій брате?

Усе моє тіло здригнулося від шоку. Він був поблизу.

Нічноокий?

Звичайно! — Тоді весело: — Чи в тебе є тепер інший брат?

Ніколи! Тільки ти, мій друже. Де ти?

Де я? Надворі. Вийди до мене.

Я швидко підвівся і знову накинув плащ. Вартовий при дверях насупився, але нічого мені не сказав. Я вийшов у темряву, за стоянку фургонів. Хуртовина вщухла, а вітер розчистив латку зоряного неба. Сніг посріблив гілки всіх кущів і дерев. Я роздивлявся, шукаючи його, аж тут мені в спину вдарив чималий тягар. Я звалився долілиць у сніг, був би скрикнув, якби не те, що мені до рота набралося повно снігу. Зумів перевернутися, а радісний вовк кілька разів по мені потоптався.

Як ти знав, де мене шукати?

Як ти знаєш, де чухати, коли свербить?

Зненацька я зрозумів, що він має на увазі. Я не завжди усвідомлював наш зв’язок. Але зараз розшукати його й дотягтися думкою було не складніше, ніж звести докупи долоні власних рук у темряві. Звичайно, я знав, де він був. Він був частиною мене.

Пахнеш самицею. Завів собі нову пару?

Ні. Звичайно, ні.

Але у вас спільна нора?

Ми разом подорожуємо, як зграя. Так безпечніше.

Я знаю.

Якийсь час ми сиділи в цілковитому безруху думок і тіл, просто наново пристосовуючись до фізичної присутності один одного. Я знову почувся цілісним. Заспокоївся. Я не знав, що так сильно турбуюся за Нічноокого, аж доки його поява не розрадила мене. Відчув, що він приймає цю мою турботу, хоча й неохоче. Він знав, що я самотньо протистояв труднощам і небезпекам. Боявся, що я не виживу. Але він і просто нудьгував без мене. Йому бракувало мого способу мислення, ідей та дискусій, яких вовки ніколи не ведуть між собою.

Тому ти й повернувся до мене? — спитав я.

Нічноокий раптом підвівся і стрепенувся всім тілом.

Настав уже час повертатися, — відповів він ухильно. Тоді додав: — Я бігав з ними. Вони нарешті прийняли мене до зграї. Ми разом полювали, разом убивали, ділилися м’ясом. Це було дуже добре.

Але?

Я хотів бути вожаком. — Відвернувся, зиркнув на мене через плече, показав язика. — Ти знаєш, — я звик бути вожаком.

Ти вожаком? А вони не погодилися?

Чорний Вовк дуже великий. І швидкий. Думаю, що я сильніший за нього, але він знає більше хитрощів. Дуже схоже на те, як ти змагався з Серцем зграї.

Я ледь засміявся, а він обернувся до мене й показав зуби, вдаючи, що хоче загарчати.

— Спокійно, — тихо сказав я, відпихаючи його руками. — Ну й що трапилося?

Він звалився поруч зі мною.

Він і далі вожак. Далі має пару та лігво. — Нічноокий замислився, а я відчув, що він змагається з концепцією майбутнього. — Може бути інакше, іншого разу.

— Це можливо, — погодився я і легенько почухав його за вухом. Він розпластався на снігу. — Ти колись до них повернешся?

Доки я чухав йому вуха, йому складно було зосередитися на моїх словах. Тож я перестав це робити і спитав його ще раз. Він схилив голову вбік і весело глянув на мене.

Спитай мене колись, тоді, можливо, відповім.

Якогось дня, — погодився я з ним. — Я тішуся, що ти тут. Та й досі не розумію, чого ти до мене повернувся. Ти міг зостатися зі зграєю.

Його очі зустрілися з моїми, і, попри темряву, я зрозумів, що в них чаїлося.

Тебе покликано, так? Хіба ж твій король не завив до тебе: «Йди до мене»?

Я мимоволі кивнув.

Мене покликано.

Зненацька Нічноокий встав, обтрусився. Глянув у ніч.

Якщо тебе покликано, то й мене теж.

Він неохоче у цьому зізнався.

Ти не повинен йти зі мною. Цей виклик мого короля в’яже мене, а не тебе.

Отут ти помиляєшся. Що в’яже тебе, в’яже й мене.

Я не розумію, як це могло трапитися, — обережно сказав я.

Я теж. Але так воно є. Він покликав нас: «Йди до мене». Якийсь час я міг на це не зважати. Та більше ні.

Мені так шкода. — Я шукав способу, щоб виразити це. — Він не мав права на тебе. Я це знаю. Не думаю, що він навмисне тебе покликав. Не думаю, що він навмисне зв’язав мене. Але так трапилося, і я мушу до нього йти.

Я встав, стріпав сніг, який почав танути. Мені було соромно. Веріті, якому я вірив, зробив це зі мною. Це вже було досить погано. Та через мене примус накинуто вовкові. Веріті не мав жодного права вимагати щось від Нічноокого. Зрештою, я теж не мав такого права. Те, що між нами відбувалося, завжди було добровільним, обопільним даванням і прийманням, без жодних зобов’язань. А тепер він через мене був пійманий у пастку. Так, наче я сам замкнув його у клітці.

Тож ми ділимо цю клітку.

Я не хотів би цього. Шкодую, що не можу тебе звільнити. Та я навіть не знаю, як звільнитися самому! Взагалі не розумію, як ти зв’язаний, то й не знаю, як тебе відпустити. Ми з тобою поділяємо Віт. Ми з Веріті поділяємо Скілл. Як його Скілл-послання могло пройти через мене й захопити тебе? Ти ж навіть не був зі мною, коли він мене покликав.

Нічноокий непорушно сидів на снігу. Здійнявся вітер, при слабкому зоряному світлі я бачив, як пробігають хвильки по його хутрі.

Я завжди з тобою, брате. Ти, може, не завжди мене усвідомлюєш, але я завжди з тобою. Ми одне ціле.

Ми багато чого поділяємо, — погодився я. Неспокій терзав мене, свербів і зудів.

Ні. — Він повернувся до мене й заглянув просто мені в очі. Так не зробив би жоден дикий вовк. — Не поділяємо. Ми одне ціле. Я вже не вовк, ти вже не людина. Я не маю назви для того, чим ми є разом. Може, той, хто розповідав нам про Стару кров, мав би слово, щоб це виразити. — Він помовчав. — Бачиш, наскільки я людина? Кажу тобі про слово для ідеї. Та слова не потрібні. Ми існуємо, і ми те, чим ми є.

Я звільнив би тебе, якби міг.

Міг? Я б з тобою не розлучався.

Я не це мав на гадці. Мені йшлося про те, щоб ти мав своє власне життя, для себе самого.

Нічноокий позіхнув, тоді потягся.

Я й матиму своє власне життя, для нас обох. Ми здобудемо його разом. Отож. Подорожуємо вночі чи вдень?

Я подорожую вдень.

Він відчув, що я маю на увазі.

Ти далі мандруватимеш з цією величезною зграєю? Чого б тобі не звільнитися від неї і не побігти зі мною? Ми бігли б швидше.

Я похитав головою.

Це не так просто. Щоб дістатися туди, куди ми мусимо йти, я потребуватиму схованки, а не маю жодної, що була б тільки моєю. Потребую допомоги цієї зграї, щоб вижити за такої погоди.

Тоді настали тяжкі пів години, коли я намагався пояснити йому, що мені потрібна підтримка інших з каравану, аби ді­статися Гір. Якби я мав власного коня і запаси, не завагався б довіритися удачі та рушити тільки з вовком. Але пішки, лише з тим, що я міг би нести сам, змагаючись із глибокими снігами та ще глибшим холодом Гір, не згадуючи вже про переправу через річку? Я не був аж таким дурнем.

Ми могли б полювати, — наполягав Нічноокий. — Вночі спали б разом, закопавшись у сніг. — Він дбав би про мене, як це й завжди було. Лише впершись, як слід, мені вдалося його переконати, що я й далі мушу подорожувати так, як робив це досі. — Тож мені й далі доведеться скрадатися, як бездомному псові, за всіма цими людьми?

— Томе? Томе, де ти там? — У Ніковому голосі чутно було роздратування і стурбованість.

— Тут! — Я вийшов із кущів.

— Що ти там робив? — підозріливо спитав він.

— Відливав, — відповів я йому. Зненацька вирішив. — А мій пес побіг за мною з міста і наздогнав нас тут. Я залишив його з друзями, та він, видно, перегриз шнурок. Гей, хлопчику, ходи до нас.

Я тобі п’яту відгризу, — люто запропонував Нічноокий, але послухався і слідом за мною вийшов на чистий простір дворища.

— Великий, як холера, — зауважив Нік. Схилився вперед. — Здається, він більше ніж наполовину вовк.

— Мені вже казали таке у Ферроу. Це бакійська порода. Ми їх використовуємо для випасу овець.

Ти за це поплатишся. Я тобі обіцяю.

Замість відповіді, я схилився, поплескав його по спині, тоді почухав за вухами.

Нічноокий, метельни хвостом.

— Це вірний старий пес. Слід було мені здогадатися, що він не залишиться сам.

Чого тільки я не терплю заради тебе.

Він метельнув хвостом. Один раз.

— Бачу. Гаразд. Найкраще тобі піти всередину й лягти спати. Іншого разу не відходь сам. За жодною потребою. Принаймні попередь мене. Коли мої люди на варті, то стають нервовими. Можуть перерізати тобі горло, перш ніж розпізнати.

— Розумію.

Я пройшов просто повз двох таких.

— Ніку, то ти ж не проти, так? Я про собаку. — Намагався поводитися по-дружньому й зніяковіло. — Він може залишатися надворі. Це добрий сторожовий пес, справді.

— Тільки не сподівайся, що я його за тебе годуватиму, — буркнув Нік. — І щоб він не завдавав нам клопотів.

— О, я певен: він не завдаватиме жодного клопоту. Правда ж, хлопчику?

Старлінг вибрала саме цю мить, щоб підійти до дверей.

— Ніку? Ф… Томе?

— Ми тут. Ти мала рацію, він просто ходив відлити, — спокійно відповів Нік.

Узяв Старлінг за плече та повів її назад до кошари.

— Що це? — зажадала вона, її голос лунав майже тривожно.

Зненацька я мусив ризикнути всім, покладаючись на її сприт і нашу дружбу.

— Просто пес, — швидко сказав я. — Нічноокий, вочевидь, зірвався з прив’язі. Коли я залишав його в Кріса, то просив пильнувати за ним, бо він захоче податися за мною. Та Кріс не послухав, і ось він тут. Думаю, доведеться забрати його з собою в Гори, хай там що.

Старлінг втупилася у вовка. Її очі були такими ж широкими й чорними, як нічне небо над нами. Нік сіпнув її за руку, і вона нарешті обернулася до дверей.

— Думаю, так, — насилу вимовила вона.

Я мовчки подякував Еді та всім іншим богам, які тільки могли мене вислухати.

— Залишайся тут і стережи, ти добрий песик, — сказав я Нічноокому.

Розважайся цим, доки можеш, менший братчику.

Він упав на сніг біля візка. Я сумнівався, що зостанеться там довше, ніж кілька ударів серця. Я пішов досередини за Старлінг і Ніком. Той щільно зачинив за нами двері, взяв їх на засув. Я роззувся. Стріпнув сніг із плаща, тоді загорнувся в покривала. Сон зненацька підійшов дуже близько, разом із глибоким полегшенням, яке я відчув. Нічноокий повернувся. Я знову цілісний. Я в безпеці, з вовком біля дверей.

Нічноокий. Я такий радий, що ти тут.

Ти дивно це показуєш, — відповів він, та я чув, що це більше веселить його, ніж дратує.

Чорний Рольф переслав мені звістку. Регал намагається звернути проти нас Стару кров. Обіцяв їм золото, якщо вони полюватимуть для нього. Ми не повинні надто часто розмовляти.

Золото. Що золото для таких, як ми? Не бійся, менший братчику. Я тут, щоб знову дбати про тебе.

Я заплющив очі та провалився в сон, сподіваючись, що він має рацію. Балансуючи якусь мить на краю свідомості, я відзначив, що Старлінг не розіслала своїх покривал поруч зі мною. Сиділа на них по той бік приміщення. Біля Ніка. Голова при голові, тихо про щось розмовляли. Вона засміялася. Я не розібрав сказаних нею слів, але в тоні відчувалися спокушування та виклик.

Я майже відчув укол ревнощів. Вилаяв себе за це. Вона була моєю супутницею, не більше. Що мені до того, як вона проводить свої ночі? Минулої ночі вона спала в мене за спиною. Цієї ночі не зробить цього. Я вирішив, що це все вовк. Старлінг не могла його прийняти. Не вона перша. Розуміти, що я віттер, — не те саме, що постати перед пов’язаною зі мною твариною. Ну що ж. Так воно вже було.

Я спав.

Десь уночі я почув легенький дотик. Легенький мазок Скіллом по моїх чуттях. Я насторожився, але чекав непорушно. Не відчував нічого. Може, я вигадав це або воно мені приснилося? Тут мені спав на думку тривожніший здогад. Може, це Веріті, і він надто ослаблений, щоб зробити щось сильніше, ніж просто сягнути до мене. А може, Вілл. Я лежав тихо, мріючи сягнути назовні й боячись цього. Так дуже хотів знати, чи з Веріті все гаразд. Після тієї ночі, коли він розгромив Регалову групу, я нічого від нього не чув. «Йди до мене», — сказав він. А якщо це було його передсмертне бажання? Що, коли всі мої пошуки приведуть мене тільки до його костей? Я відігнав страх і спробував відкритися.

Свідомість, що торкнулася моєї, належала Регалові.

Я ніколи не скіллив до Регала, лише здогадувався, що він спроможний на Скілл. Навіть зараз не цілком довіряв своїм відчуттям. Сила Скіллу радше відповідала Віллові, але почуття, виражені ним, належали Регалові.

І жінку ти теж не знайшов? — Він скіллив не до мене. Сягав до когось іншого. Я посміливішав, ризикнув підступитися ближче. Намагався бути відкритим на його думки, не сягаючи їх.

Ще ні, мій королю. — Барл. Приховує свій страх за офіційністю та ґречністю. Я знав, що Регал відчуває це так само виразно, як і я. Знав навіть, що його це тішить. Регал ніколи не був спроможний зрозуміти різницю між страхом і повагою. Не вірив, що хтось може його поважати, окрім як просмердівшись страхом. Та я не думав, що це поширюється на його власну групу. Намагався здогадатися, чим він їм погрожує.

І про бастарда нічого? — зажадав Регал. Зараз сумніву не було. Регал скіллив, використовуючи силу Вілла. Чи це означало, що він не має власного Скіллу?

Барл зібрався на силі.

Мій королю, я не знайшов жодного його сліду. Певен, що він мертвий. Цього разу справді мертвий: порізав себе отруєним лезом, бо розпач, який він відчував у цю вирішальну мить, був абсолютним. Жодна людина не може вдати цього.

Тож мусить бути тіло, чи не так?

Воно десь і є, мій королю, я в цьому не сумніваюся. Ваші стражники просто ще його не знайшли. — Ця думка прийшла від Каррода, який не тремтів од страху. Він приховував цей страх навіть від себе самого, видаючи його за гнів. Я розумів, що він міг мати потребу чинити так, але сумнівався, чи це розумно. Такий прийом змусив Каррода протиставитися Регалові. А Регал не цінував людей, які кажуть те, що думають.

Може, я мав би покласти на тебе командування вершниками, що шукають його на дорогах, — ласкаво запропонував Регал. — Заодно пошукаєш, хто перебив увесь Болтів патруль.

Мілорде королю, — почав було Каррод, та тут Регал заглушив його, ревнувши: — МОВЧАТИ! — Вільно черпав силу Вілла, щоб це зробити. Зусилля нічого йому не коштувало.

Я вже раз повірив у його смерть, і ця довіра до слів інших ледь не коштувала мені життя. Цього разу я побачу його, побачу порізаного на шматки, і тільки тоді заспокоюся. Дурнувата Віллова спроба заманити бастарда в пастку жалюгідно провалилася.

Можливо, тому, що він уже мертвий, — посмів припустити Каррод, і це було помилкою з його боку.

Потім я став свідком того, про що волів би не знати. Уколу болю, гарячого і пронизливого, який Регал вислав Карроду, користуючись Вілловим Скіллом. Тільки тоді я нарешті збагнув, на кого вони перетворилися. Регал осідлав Вілла, але не так, як людина коня, що, розгнівавшись, може скинути вершника, а як кліщ чи п’явка, — вона впивається в жертву, присмоктується до неї та висисає життя. Уві сні чи наяву, Регал завжди був із ними, завжди мав доступ до їхніх сил. А зараз безжально їх використовував, не переймаючись, чого це коштуватиме Віллу. Я не знав, що можна завдавати болю самим Скіллом. Вибух сили, що може призвести до паралічу суперника, як це зробив з ними Веріті, — таке я знав. Але це щось інше. Прояв не сили чи темпераменту, а найчистішої мстивості. Я знав, що Каррод десь звалився на підлогу та бився у безмовній муці. Барл і Вілл, поєднані з ним, мусили ділити тінь цього болю. Мене вразило, що один член групи спроможний зробити таке з іншим. А втім, не Вілл же завдав той біль, а Регал.

За якийсь час це минулося. Можливо, насправді тривало лише мить. Та для Каррода, безперечно, тяглося достатньо довго. Я відчув тихе ментальне скавуління, яке він видавав. Зараз не був спроможний ні на що інше.

Я не вірю, що бастард мертвий. І не повірю, поки не побачу його тіла. Хтось убив Болта і його людей. Тож знайдіть його і принесіть мені. Живого чи мертвого. Барле. Зоставайся там, де ти тепер, і подвой свої зусилля. Я певний, що він тримається цього напрямку. Хай жоден подорожній не мине тебе непоміченим. Карроде, думаю, що тобі, мабуть, слід приєднатися до Барла. Бездіяльне життя не відповідає твоїй вдачі. Завтра рушай у дорогу. Під час подорожі не лінуйся. Зосередься на своєму завданні. Ми знаємо, що Веріті живий, він дуже ефективно довів це вам. Бастард намагатиметься дістатися до нього. Слід його затримати, перш ніж він це зробить, а тоді необхідно ліквідувати мого брата як можливу загрозу. Це єдині завдання, які я перед вами поставив. Чому ж ви не можете їх виконати? Ви ніколи не задумувалися, що буде з нами, якщо Веріті поталанить? Шукайте його, використовуйте для цього і Скілл, і людей. Не давайте всім забути, скільки я запропонував за нього. Не давайте забути про покарання за надану йому допомогу. Ви мене зрозуміли?

Звичайно, мілорде королю. Я не щадитиму зусиль, — швидко відповів Барл.

Карроде? Нічого від тебе не чую, Карроде.

Над усіма повисла загроза кари.

Прошу, мілорде королю. Я зроблю все, геть усе. Знайду його вам, живого чи мертвого. Зроблю це.

Тоді без жодного прощального слова Вілл і Регал зникли. Я чув, як Каррод знесилено закрився. Барл ще якусь мить зволікав. Прислухався чи навпомацки тягся до мене? Я дозволив своїм думкам вільно розпливатися, а концентрації розсипатися. Тоді розплющив очі і лежав, дивлячись на стелю та думаючи. Після скіллення відчував нудоту і тремтів.

Я з тобою, брате, — запевнив мене Нічноокий.

І я радий з цього.

Я перекотився на бік та спробував заснути.

Нік поділяв гадку Барріча про те, коли починається ранок. Мене розбудили звуки, з якими його люди виводили коней. Крізь відчинені двері задував холодний вітер. Довкола мене в темряві заворушилися інші люди. Якась дитина плакала, що її так рано розбудили. Мати заспокоювала маля. «Моллі… — з раптовою тугою подумав я. — Десь утихомирює мою дитину».

Що таке?

Моя пара привела щенятко. Далеко звідси.

Раптова турбота.

А хто ж полюватиме, щоб їх нагодувати? Нам не слід до неї повернутися?

Серце зграї дбає про неї.

Звичайно. Я мав би знати. Він розуміє значення зграї, хай як би не відмагався. Тоді все гаразд.

Встаючи та упаковуючи покривала, я шкодував, що не можу прийняти цього так оптимістично, як Нічноокий. Знав, що Барріч дбатиме про них. Такою була його природа. Згадав усі роки, коли ріс під його опікою. Тоді я часто його ненавидів, але тепер не міг вигадати нікого іншого, кому волів би довірити турботу про Моллі та наше маля. Крім себе самого. Я прагнув дбати про них, навіть колихати крикливу дитину посеред ночі. Хоча зараз мені дуже хотілося, щоб та прочанка знайшла спосіб зацитькати дитину. Я розплачувався страшенним головним болем за Скілл-шпигування минулої ночі.

Здається, що таким способом була їжа, бо, отримавши скибку хліба і трохи стільникового меду, дівчинка заспокоїлася. Ми всі снідали поквапом, не було нічого гарячого, крім чаю. Я помітив, що рухи Кеттл дуже скуті, та пожалів її. Приніс їй кухлик гарячого чаю, щоб вона потримала його в руках і зігріла покручені пальці, доки я згортав її покривала. Я ніколи ще не бачив рук, так спотворених ревматизмом. Вони скидалися на пташині пазурі.

— Мій давній друг казав мені, що часом опік кропиви заспокоював його руки, коли вони боліли, — порадив я їй, зв’язуючи її клунок.

— От знайдеш мені кропиву під снігом — і я її спробую, хлопче, — роздратовано відповіла Кеттл.

Та вже за кілька хвилин запропонувала мені сушене яблуко зі свого невеличкого запасу. Я прийняв його з вдячністю. Доки вона допивала чай, я повантажив наші речі на візок і запряг кобилу. Озирнувся довкола, але не побачив жодного сліду Нічноокого.

Я полюю, — прийшла відповідь.

Хотів би я бути з тобою. Удачі.

Хіба ми не повинні говорити якнайменше, щоб Регал нас не почув?

Я не відповів. Чистий холодний ранок ледь не вражав яскравістю порівняно зі вчорашнім снігопадом. Було холодніше, ніж учора, вітер з-над ріки, здається, пробирався мені під одяг, знаходячи отвори в рукавах та комірах і втикаючи туди студені пальці. Я допоміг Кеттл сісти у візок, а тоді закутав стару в одне з її покривал, на додачу до всіх хусток та шалей.

— Мати добре тебе вишколила, Томе, — зі щирою сердечністю промовила вона.

Я не відповів на це зауваження, тільки трохи зморщився. Старлінг і Нік стояли, розмовляючи, доки всі не були готовими до виходу. Тоді вона сіла на свого гірського коника і зайняла місце поруч із Ніком на чолі нашої валки. Я сказав собі, що, ймовірно, про Ніка Голдфаста вийде краща балада, ніж про Фітца Чівелрі. Якби йому вдалося переконати її повернутися разом від гірського кордону, моє життя тільки спростилося б.

Я зайнявся своєю роботою. Та вона була нескладною, пильнуй лише, щоб кобила не відстала надміру від прочанського фургона. Я мав досить часу, аби оглянути край, яким ми проїжджали. Повернулися на мало вживану дорогу, якою їхали вчора, і далі просувалися вгору вздовж ріки. Над самою рікою зрідка росли дерева, та вже недалеко від берега, де місцевість ставала хвилястою рівниною, на зміну деревам приходили чагарник і щіть. Узвози та промоїни перерізали нашу дорогу, тягнучись до річки. Здається, колись тут було вдосталь води, може, навесні. Але тепер земля була сухою, як не брати до уваги кристалічного невтоптаного снігу, що замів її, наче пісок, і ріки у своєму річищі.

— Вчора ти через менестрельку посміхався сам собі. Через кого ж ти сьогодні супишся? — тихо поцікавилася Кеттл.

— Я подумав, що сором бачити, до чого дійшла ця багата земля.

— Он як? — сухо спитала вона.

— Розкажіть мені про свого віщуна, — сказав я, і то більше для того, щоб змінити тему.

— Він не мій, — з ноткою суворості відповіла вона. Тоді поступилася. — Те, що я роблю, ймовірно, дурниця. А того, кого шукаю, можливо, нема взагалі. Та що краще я можу робити у своєму віці, окрім як ганятися за химерою?

Я мовчав. Починав здогадуватися, що саме на безмовне запитання стара відповість найкраще.

— Знаєш, що у цьому візку, Томе? Книжки. Сувої та записи. Нагромаджені впродовж років. Я збирала їх у багатьох землях, навчилася читати багатьма мовами й абетками. У багатьох місцях я знову й знову знаходила згадки про Білих Пророків. Вони з’являються на перехрестях історії та формують її. Дехто каже, що вони приходять, аби звернути історію в належне русло. Томе, є люди, що вірять у коловорот часу. Вся історія — це велике колесо, і воно невблаганно обертається. Як приходять і минають пори року, як місяць нескінченно повторює свій цикл, — так само діється з часом. Ведуться ті самі війни, настають ті самі катастрофи, такі самі люди, злі чи добрі, здобувають владу. Людство ув’язнене в цьому колесі, приречене вічно повторювати вже зроблені нами помилки. Хіба що хтось прийде, щоб це змінити. Далеко на півдні є країна, в якій вірять, що в кожному поколінні десь на світі з’являється Білий Пророк. Він або вона приходить, і якщо люди слухають їхню науку, то часовий цикл повертає на кращий шлях. Якщо ж на пророка не зважають, то це спихає весь час на темнішу путь.

Вона замовкла, ніби чекаючи, коли я щось відповім.

— Ніколи не чув про таку науку, — зізнався я.

— А я й не чекала цього від тебе. Місце, де я вперше вивчала ці речі, дуже далеко звідси. Там запевняли, що коли такі пророки раз у раз зазнають невдачі, то вся світова історія стає дедалі гіршою, аж доки весь часовий цикл, сотні тисяч літ, не перетворюється на історію лиха і зла.

— А якщо пророка почують?

— Щоразу, коли одному вдається, завдання наступного легшає. А коли промине весь цикл, в якому всі пророки здобудуть успіх, то врешті зупиниться сам час.

— Тож вони працюють для того, щоб настав кінець світу?

— Не кінець світу, Томе. Кінець часу. Щоб звільнити людство з-під влади часу. Бо час — це великий поневолювач нас усіх. Час нас зістарює, час нас обмежує. Подумай, скільки разів ти хотів мати більше часу для чогось чи хотів повернутися в якийсь день і зробити щось інакше. Коли людство звільниться від часу, можна буде запобігти давньому злу, перш ніж його буде вчинено. — Кеттл зітхнула. — Вірю, що настав час приходу такого пророка. А прочитане мною підвело мене до переконання, що Білий Пророк цього покоління постане в Горах.

— Але ж ви самі у своїй мандрівці. Чи ніхто інший з вами не погоджується?

— Багато інших. Та мало, дуже мало хто шукає Білого Пророка. Це народ, якому послано пророка, мусить до нього дослухатися. Іншим не слід втручатися, аби не повернути неналежно весь час назавжди.

Слова, сказані нею про час, змусили мене надовго замислитися. Вони, здається, зв’язалися вузлом у моїх думках. Я дивився поперед себе, над вухами кобили, і міркував. Повернути час і щиро все розповісти Моллі. Поїхати в подорож з писарем Федвреном, замість того щоб стати учнем убивці. Стара дала мені багато матеріалу для роздумів.

Наша розмова на якийсь час завмерла.

Нічноокий з’явився невдовзі після полудня. Клусом вибіг з-поміж дерев і пристав біля нашого візка. Кобила кинула на нього кілька нервових поглядів, намагаючись розгадати контраст вовчого запаху та собачої поведінки. Я потягся до неї та заспокоїв її. Він якийсь час біг поруч із візком, з мого боку, перш ніж Кеттл його помітила. Схилилася вперед, щоб зиркнути повз мене, тоді знову сіла рівно.

— Поруч із нашим візком біжить вовк, — зауважила вона.

— Це мій пес. Хоча в ньому є трохи вовчої крові, — вдавано байдуже сказав я.

Кеттл знову схилилася вперед, ще раз глянула на нього. Зиркнула вгору, на моє спокійне обличчя. Сіла рівніше.

— Тож тепер у Баку овечі отари стережуть вовки. — Вона кивнула головою і більше про Нічноокого не говорила.

Решту дня ми розмірено рухалися вперед. Не бачили жодних інших людей, лише одну маленьку хатку віддалік, над якою здіймалася цівка диму. Холод і вітер наче й не посилювалися, але витримувати їх увесь день було дедалі важче. Обличчя прочан у фургоні перед нами зблідли, носи почервоніли, а в однієї жінки губи стали майже синіми. Вони збилися докупи, як оселедці в маринаді, але ця близькість, здається, не захищала їх від холоду.

Я ворушив пальцями ніг у чоботах, аби не дати їм відмерзнути, перекидав віжки з однієї руки до іншої, по черзі гріючи долоні під пахвами. Плече боліло, і біль збігав рукою вниз, пульсуючи аж у пальцях. Губи пересохли, та я не смів їх зволожити, щоб не потріскалися. Мало є речей настільки неприємних, як постійний холод. Щодо Кеттл, то я не сумнівався, що для неї це справжня мука. Вона не нарікала, але з бігом дня неначе дедалі меншала під своїм покривалом, аж доки не згорнулася клубочком. Мовчання здавалося ще одним доказом її страждань.

Ще не настали сутінки, коли Нік повернув нашу валку з дороги на довгу стежку, настільки засипану снігом, що її ледь можна було розгледіти. Єдина ознака, за якою я міг розпізнати цю стежку, — менша кількість трави, що проступала над снігом, але, здається, Нік добре її знав. Контра­бандисти на конях проторили дорогу фургонам, проте невеликій кобилі Кеттл однаково було тяжко. Озирнувшись назад, я помітив, як вітер, немов рукою, розгладжує наші сліди, так що зоставалися лише хвильки на сніжній рівнині.

Місцевість, яку ми перетинали, здавалася одноманітною, але була ледь горбистою. Нарешті ми доїхали до кінця довгого підйому та побачили внизу будівлі, непомітні з дороги. Вечоріло. В одному вікні горіло самотнє світло. Доки ми під’їжджали, запалали інші вогні, а Нічноокий піймав у вітрі слід диму. Нас чекали.

Будівлі були досить новими. Скидалося на те, що їх зведено недавно. Ми наблизилися до великої стодоли. Загнали туди фургони та все інше, хоч коней і довелося вести вниз, бо стодолу збудовано так, що вона наполовину була під землею. Саме тому її не можна було побачити з дороги. Не сумніваюся, що так воно й задумувалося. Людина, яка б не знала про це місце, нізащо його не помітила б. Довкола стодоли та інших будівель насипано землю з розкопу. За товстими стінами, за щільно зачиненими дверима не чути було навіть вітру. У своєму стійлі заворушилася молочна корова: почула, як ми розпрягаємо коней і заводимо їх до переділок. Там були солома, сіно й жолоб зі свіжою водою.

Прочани висідали з фургона, я допомагав Кеттл спуститися вниз, коли двері знову відчинилися. Гнучка молода жінка з гривою рудого волосся ввірвалася досередини. Стала перед Ніком — руки в боки, стиснуті кулаки.

— Хто ці люди і навіщо ти їх сюди привів? Що доброго у криївці, про яку знає пів околиці?

Нік передав коня комусь зі своїх людей, обернувся до рудоволосої. Не кажучи й слова, обійняв її за плечі та поцілував. Але за мить вона його відштовхнула.

— Що ти собі…

— Вони добре заплатили. Мають власні харчі, можуть тут переночувати. Завтра рушать у Гори. Там, на верховинах, усім байдуже, хто ми і що робимо. Немає жодної небезпеки, Тел, ти надто переймаєшся.

— Мушу перейматися за двох, бо ти й не знаєш, що це таке. Я наготувала їжу, але на такий гурт її замало. Чого ти не послав птаха, щоб мене попередити?

— Я посилав. Він не прилетів? Мабуть, його затримала хуртовина.

— Ти завжди так кажеш, навіть коли й не думав це робити!

— Та заспокойся, жінко. Я маю добру звістку. Повернімось до тебе в дім і порозмовляймо.

Коли вони виходили, Нік невимушено обійняв її за стан. Завдання розмістити нас дісталося його людям. Там була солома, щоб спати, вдосталь місця для всіх. Надворі криниця з корбою та відром для води. В одному кінці стодоли — невеликий камін. Страшенно димів, але годився, щоб приготувати їжу. Тепла в стодолі не було, тільки й того, що краще, ніж просто неба. Та ніхто не скаржився. Нічноокий зостався за дверима.

У них тут у загорожі повно курчат, — сповістив він мене. — І ще є голуб’ятня.

Не чіпай їх, — перестеріг я його.

Старлінг поривалася було вийти з Ніковими людьми, що йшли до будинку, але вони зупинили її біля дверей.

— Нік казав, що вночі всі ви мусите зоставатися тут, усередині. — Чоловік кинув мені промовистий погляд. — Зараз наносіть води, бо, вийшовши, ми засунемо двері. Щоб краще захищали від вітру.

Це пояснення нікого не обурило, і ніхто не висловив свого сумніву. Контрабандист, очевидячки, вирішив: що менше ми знаємо про його криївку, то краще. Це зрозуміло. Замість нарікати, ми взялися набирати воду. За звичкою, я наповнив жолоб для коней. Витягуючи п’яте відро, міркував, чи відучуся колись насамперед піклуватися про тварин. Зате прочани подбали про власну вигоду. Невдовзі я почув запах їжі, що варилася на вогнищі. Ну що ж, у мене було в’ялене м’ясо та сухарі. Цього вистачить.

Ти міг би пополювати зі мною. Тут є здобич. Влітку тут був город, кролики досі прибігають за бадиллям.

Нічноокий розлігся біля курника, між передніми лапами — скривавлене кроляче тільце. Їв, не спускаючи очей із засипаного снігом городу, — чекав іншої здобичі. Я поквапом пережовував шматок в’яленого м’яса, громадячи тим часом солому для постелі Кеттл у стійлі за переділкою її коня. Саме розстелив там їй покривало, коли вона повернулася, несучи з собою чайник.

— Хто тебе приставив до моєї постелі? — зажадала вона. Коли я набрав повітря, щоб відповісти, додала: — Ось тобі чай, як маєш власний кухлик. Мій у торбині на візку. Ще там трохи сиру та сушених яблук. Принеси це для нас, от молодець!

Роблячи це, я почув голос Старлінг і гру на арфі. Не сумнівався, що вона наспіває собі на вечерю. Що ж, саме так і роблять менестрелі, навряд чи вона зостанеться голодною. Я приніс Кеттл її торбину, а вона вділила мені чималу пайку, собі ж узяла зовсім мало. Ми сиділи на покривалах і їли. Під час трапези вона постійно на мене поглядала й нарешті заявила:

— У твоїх рисах є щось знайоме, Томе. Чи ти казав, з якої частини Баку походиш?

— З міста Баккіпа, — не замислюючись, відповів я.

— Ах. І хто ж твоя мати?

Я завагався, а тоді випалив:

— Сал Флатфіш.

У неї було багато дітей, їх стільки бігало Баккіпом, що, мабуть, когось із них таки звали Томом.

— Тобто Камбала? Це ж рибальське прізвище, чи не так? І як це син жінки-рибалки став вівчарем?

— Мій батько пастушив, — вигадав я. — Ми займалися то тим ремеслом, то цим і якось давали собі раду.

— Бачу. І батьки навчили тебе бути чемним з літніми жінками. І ще ти маєш дядька в Горах. Напрочуд дружна сім’я.

— Він замолоду рушив у мандри, то й осів там. — Від такої пильності мене ледь не кинуло в піт. Здається, вона це помітила. — А що ви казали про ту частину Баку, звідки походить ваша сім’я? — зненацька спитав я.

— А я нічого не казала, — з легкою посмішкою відповіла Кеттл.

Раптом біля дверець стійла з’явилася Старлінг. Присіла на них, схилилася.

— Нік стверджує, що за два дні ми переправимося через ріку, — втішила вона мене.

Я кивнув, але нічого не відповів.

Менестрелька встала, обійшла довкола стійла і кинула свій клунок поруч із моїм. Наче так і треба. Потім усілася, спершись на свою поклажу, з арфою на колінах. Повела далі:

— Там, біля каміна, дві парочки сваряться-чубляться. До їхнього дорожнього хліба потрапило трохи води, а все, що вони можуть надумати, — це гарикатися, хто в цьому завинив. Одна дитина хвора і блює. Бідне маля. І чоловік, який так розсердився через промоклий хліб, каже, що годувати хвору дитину — тільки переводити харчі. Хай спершу видужає.

— Це, либонь, Раллі. Більшого скнари й заводіяки я ніколи не зустрічала, — з серцем сказала Кеттл. — А хлопчик — Селк. Відколи ми покинули Чалсед, він раз у раз нездужає. Не інакше, вже й раніше хворів. Думаю, мати вважає, що святиня Еди може його зцілити. Хапається за соломинку, але має для цього золото. Чи, радше, мала.

Вони обидві зайнялися плітками. Я скулився у своєму кутку, прислухався у пів вуха і дрімав. «Два дні до річки», — потішав я себе. А скільки ще до Гір? Перебив їхню розмову, щоб спитати Старлінг, чи вона знає.

— Нік казав, що наперед не визначиш, усе залежить від погоди. Та він запевнив, що не треба цим перейматися.

Її пальці ліниво бігали по струнах арфи. Майже відразу ж біля дверцят стійла з’явилося двоє дітей.

— Ти співатимеш знову? — спитала дівчинка.

Це була дитина, худа й вертка, як веретено, літ шести, у дуже поношеній сукенці. У волоссі застрягли соломинки.

— А ви б хотіли?

Замість відповіді, діти аж підскочили й сіли обабіч неї. Я думав, що Кеттл нарікатиме на таке вторгнення, але вона не сказала нічого, навіть коли дівчинка всілася просто перед нею. Натомість своїми покрученими старечими пальцями почала вибирати соломинки з волосся дівчати. Вона була темноокою, в руках стискала лялечку з вишитими очима та ротом. По тому, як вона усміхнулася Кеттл, я зрозумів, що вони давно знайомі.

— Заспівай про бабцю та її свиню, — попрохав Старлінг хлопчик.

Я підвівся і забрав своє майно.

— Мушу трохи поспати, — вибачився я.

Зненацька перебування між дітьми стало мені нестерпним.

Я знайшов порожнє стійло біля дверей стодоли і вклався там. Чув гомін прочан біля їхнього каміна. Здається, сварка там тривала досі. Старлінг заспівала пісню про бабцю, перелаз та свиню, а тоді про яблуньку. Почулися кроки прочан. Вони підійшли та посідали, щоб послухати музику. Подумавши, що мудріше б їм усім поспати, я заплющив очі.

Було вже геть темно й тихо, коли Старлінг напомацки пробралася до моєї переділки. Спершу в темряві наступила мені на руку, потім ледь не звалила свій клунок на мою голову. Я нічого не сказав, навіть коли вона розклалася поруч зі мною. Розстелила свої покривала, натягла їх і на мене теж, тоді прослизнула мені під бік. Я не ворушився. Раптом відчув, що її рука питально торкнулася мого обличчя.

— Фітце? — тихо сказала вона.

— Що?

— Наскільки ти довіряєш Нікові?

— Я ж тобі казав. Анітрохи. Та, думаю, він заведе нас у Гори, задля власної гордості, якщо не з іншої причини. — Я посміхнувся в темряві. — Репутація контрабандиста мусить бути бездоганною в очах тих, що знають, хто він. Він доведе нас туди.

— Ти на мене сердився сьогодні? — Коли я нічого не відповів, додала: — Ти так серйозно глянув на мене цього ранку.

— Тебе бентежить вовк? — відверто спитав я.

— То це правда? — мовила вона тихо.

— А раніше ти сумнівалася?

— У тій частині, де йшлося про Віт, — так. Думала, що це злобний наклеп на тебе. Що син принца може бути віттером… Ти не здавався людиною, яка ділить життя зі звіром. — Тон її голосу не залишав сумніву, як Старлінг оцінювала такий спосіб життя.

— Що ж, я роблю це. — Іскорка гніву, яка в мені спалахнула, спонукала до щирості. — Він для мене все. Все. Я ніколи не мав вірнішого друга, який, не вагаючись, віддав би своє життя за моє. І більше, ніж життя. Погодитися померти за когось — це одне. А всуціль присвятити комусь життя — це інша річ. От що він дає мені. Таку саму вірність, яку я даю моєму королю.

Я почав роздумувати. Ніколи досі не виклав би нашого зв’язку в таких термінах.

— Король і вовк, — тихо сказала Старлінг. Тоді додала, ще лагідніше: — І більше ніхто для тебе нічого не важить?

— Моллі.

— Моллі?

— Вона вдома. Там, у Баку. Вона моя дружина. — Коли я промовляв ці слова, аж дивно задрижав од гордості. Моя дружина.

Старлінг сіла на своїй постелі, впустивши під покривала подув холодного повітря. Я даремно намагався стягти їх назад.

— Дружина? Ти маєш дружину? — спитала вона.

— І дитину. Маленьку дівчинку. — Попри холод і темряву, я усміхнувся, кажучи це. — Моя донечка, — тихо промовив я, просто щоб почути, як це звучить. — Я маю вдома дружину та донечку.

Старлінг впала у темряві поруч зі мною.

— Та ну, це неможливо! — заперечила рішуче. — Я менестрелька, Фітце. Якби бастард одружився, вже крутилися б якісь чутки. Насправді був поголос, що ти обіцяний Целеріті, дочці герцога Бронді.

— Ми зробили все тихцем, — пояснив я.

— Ах. Розумію. Ти взагалі нежонатий. Вона твоя коханка, ти це хочеш сказати.

Її слова мене вжалили.

— Моллі моя дружина, — твердо сказав я. — У всьому, що має для мене вагу, вона моя дружина.

— А в тому, що має вагу для неї? І дитини? — тихо спитала Старлінг.

Я глибоко вдихнув.

— Коли повернуся, це буде перше, що ми залагодимо. Веріті пообіцяв мені, що, коли він стане королем, я поберуся, з ким побажаю.

Якась моя частка була вражена тим, як вільно я їй це кажу. Інша частка питала: а що вадить, коли Старлінг це знатиме? Яким полегшенням була можливість порозмовляти про це.

— То ти йдеш шукати Веріті?

— Я йду служити моєму королю. Надати всеможливу допомогу Кеттрікен та дитяті — спадкоємцю Веріті. А тоді маю рушити по той бік Гір, щоб знайти мого короля і повернути йому престол. Потім він прожене червоні кораблі від Шести герцогств, і ми знову втішатимемось миром.

Якусь мить панувала тиша, тільки вітер пронизливо завивав за стінами стодоли. А далі менестрелька тихо пирхнула:

— Зроби хоч половину цього, а я матиму свою героїчну пісню.

— Я не хочу бути героєм. Тільки зробити те, що мушу, аби здобути волю жити власним життям.

— Бідний Фітц. Ніхто з нас не має такої волі.

— А мені здається, що ти дуже вільна.

— Я? Мені здається, що кожен мій крок заводить мене в дедалі глибше болото, і що більше я змагаюся, то сильніше занурююся.

— Як це?

Старлінг здушено реготнула.

— Глянь на мене. Ось я, сплю в соломі та співаю за вечерю, ризикую в надії, що знайдеться-таки спосіб перетнути цю ріку та дістатися Гір. А досягну мети, подолавши це все? Ні. Далі мушу тягтися за тобою, поки ти не вчиниш чогось, вартого пісні.

— Але ж ти не мусиш це робити, — сказав я, дещо збентежений такою перспективою. — Можеш іти своїм шляхом, прокладаючи собі дорогу менестреля. Мені здається, що ти доволі добре даєш собі раду.

— Доволі добре. Доволі добре для мандрівного менестреля. Ти чув, як я співаю, Фітце. У мене непоганий голос і вправні пальці. Але я не надзвичайна, а потрібно саме це, щоб здобути становище замкового менестреля. Припускаючи, що за років п’ять іще будуть якісь замки. Не маю наміру співати слухачам із червоних кораблів.

Якусь мить ми обоє мовчали, роздумуючи.

— Розумієш, — сказала вона згодом, — я нікого не маю. Не стало ні батьків, ні брата. Не стало мого старого вчителя, не стало лорда Бронза, — він був до мене прихильний, переважно з огляду на мого вчителя. Не стало нікого, коли згорів замок. Бачиш, пірати покинули мене, прийнявши за мертву, а то б я справді була мертвою. — Я вперше почув у її голосі слід давнього жаху. Старлінг трохи помовчала, мабуть, передумувала все, про що воліла не згадувати. Я перекотився обличчям до неї. — Можу покладатися тільки на себе. І зараз, і завжди. Тільки на себе. А менестрель не може нескінченно мандрувати, співаючи за монети в заїздах. Як хочеш добре жити на старші літа, мусиш здобути собі місце в замку. Лише по-справжньому велика пісня зробить це для мене, Фітце. Я маю не так багато часу, щоб її знайти. — Її голос став тихшим, дихання теплішим, коли вона казала це. — Тож я піду за тобою. Бо ти, здається, спричиняєш великі події.

— Великі події? — Мене це насмішило.

Вона присунулася ближче.

— Великі події. Відречення принца Чівелрі від престолу. Тріумфальна перемога над червоними кораблями на острові Оленячого Рогу. Хіба ж ти не врятував королеву Кеттрікен від перекованих просто перед Полюванням Королеви Лисиці? А тепер про це складено пісню, таку, яку і я хотіла б написати. Не кажучи вже про розпалювання заворушень у ніч коронації принца Регала. Дивимось далі. Постання з мертвих, замах на життя Регала у Трейдфорд-голлі, звідки тобі вдалося втекти неушкодженим. Убивство пів дюжини його стражників, голіруч, та ще й у кайданах… І я ж відчувала, що мала б піти за тобою того дня! Та, сподіваюся, матиму ще непогані шанси побачити щось визначне, тримаючись відтепер поли твоєї сорочки.

Я ніколи не думав про ці події як про список викликаних мною речей. Хотів запротестувати, пояснити, що не я був їхнім призвідцею, що мене просто підхопили млинові колеса історії. Натомість просто зітхнув.

— Я лише хочу повернутися додому, до Моллі та нашої донечки.

— І вона, мабуть, прагне цього. Їй, мабуть, нелегко здогадуватися, повернешся ти чи ні.

— Вона не здогадується. Вона вже вважає мене мертвим.

За якийсь час Старлінг сказала з ваганням у голосі:

— Фітце. Вона гадає, що ти мертвий. Як ти можеш бути певним, що вона чекатиме твого повернення, що не знайде собі когось іншого?

Досі я бачив у власній уяві десяток сцен. Що я можу померти, так і не повернувшись додому, що, коли повернусь, Моллі бачитиме в мені брехуна та віттера, що її відштовх­нуть мої шрами. Не сумнівався в її люті, бо я не сповістив їй, що живий. Та я поясню причину цього: я ж вірив, що вона знайшла іншого і щаслива з ним. Тоді вона зрозуміє і пробачить. Врешті-решт, це ж вона мене покинула. І чомусь я ні разу не уявив, що, повернувшись додому, побачу: моє місце при ній зайняв хтось інший. От я дурень. Чому не передбачив такого? Просто тому, що не міг уявити нічого гіршого?

— Думаю, краще б мені послати їй звістку, — казав я більше собі самому, ніж Старлінг. — Хоч два слова. Але ж я не знаю напевне, де вона тепер. І кому довірити таке послання.

— Скільки тебе не було? — прагнула знати вона.

— З Моллі? Близько року.

— Рік?! Чоловіки, — тихо пробурмотіла менестрелька, — виїжджають битися чи мандрувати і сподіваються, що їхнє життя чекатиме, коли вони повернуться. Сподіваєтесь, що покинуті вами жінки оратимуть поля, роститимуть дітей, лататимуть дах і пастимуть корів. А коли ви з’явитесь у дверях, знайдете своє крісло біля вогнища та гарячий хліб на столі. Ну так, і тепле охоче тіло в ліжку, що й досі вас чекає. — В її голосі зазвучав гнів. — Скільки днів минуло, відколи ти її покинув? Що ж, саме стільки днів вона й мусила обходитися без тебе. Час для неї не зупинився лише тому, що не стало тебе. І як же ти її уявляєш? Як вона колихає вашу дитину біля теплого каміна? А що скажеш на таке? Дитина плаче вдома сама, доки мати надворі, у дощ і вітер, намагається нарубати дров для вогню. Бо вогонь погас, коли вона пішла до млина, щоб змолоти трохи зерна на їжу.

Я прогнав таку картину. Ні. Барріч не дозволить цього.

— Уявляю по-різному. Не лише в добрі, — захищався я. — І вона не зовсім самотня. Мій друг дбає про неї.

— Ах, друг, — лагідно погодилася Старлінг. — Він непоганий з себе, розумний та достатньо відважний, щоб украсти кожне жіноче серце?

Я пирхнув.

— Ні. Він уже в літах. Упертий буркотун. А ще стійкий, надійний і розважливий. Завжди добре поводився з жінками. Чемно й доброзичливо. Він подбає про неї і про дитину. — Я усміхнувся сам собі й, знаючи, що це правда, додав: — Уб’є кожного, хто бодай грізно на них гляне.

— Надійний, добрий, розважливий? Добре поводиться з жінками? — Голос Старлінг став гучнішим, у ньому з’явився вдаваний інтерес. — Знаєш, яка рідкість такий чоловік? Скажи мені, хто він, бо я хотіла б його собі. Якщо твоя Моллі його відпустить.

Зізнаюся, що в цю мить я занепокоївся. Згадав день, коли Моллі дражнила мене, запевняючи, наче я найкраще, що вийшло зі стаєнь після Барріча. Коли я сприйняв це скептично, навіть не знаючи, комплімент це чи ні, вона запевнила, що серед дам він має добру славу, попри мовчазність і відлюдкуватість. Чи вона колись дивилася на Барріча, намагаючись його оцінити? Ні. Це мене вона кохала того дня, тулилася до мене, хоч ми й не могли побратися.

— Ні. Вона мене кохає. Тільки мене.

Я не збирався промовляти ці слова. Але якась нотка у моєму голосі, вочевидь, зачепила чуле місце в натурі Старлінг. Вона перестала мене мучити.

— Ох. То добре. Але, про мене, ти повинен вислати їй слівце. Надія підкріпить її сили.

— Зроблю це неодмінно, — пообіцяв я собі. Тільки-но дістануся Джампі. Кеттрікен знатиме, як послати звістку Баррічу. Я зможу вислати тільки дуже короткого листа, написаного неясно на випадок, коли б його перехопили. Можу попрохати його переказати їй, що я живий і повернуся до неї. Але як я маю передати йому цю звістку?

Я мовчки лежав, міркуючи в темряві. Не знав, де мешкає Моллі. Лейсі мала б знати. Та я не міг послати звістку через Лейсі так, щоб про це не довідалася Пейшенс. Ні. Жодна з них не повинна знати. Мусив бути хтось інший, кого б знали ми обоє і кому я міг би довіритися. Це не Чейд. Я йому довіряв, але ніхто не знає, як знайти Чейда. Навіть якщо знає його під цим іменем.

Десь у стодолі кінь ударив копитом об стіну перегородки.

— Ти геть притих, — шепнула Старлінг.

— Думаю.

— Я не хотіла тебе засмутити.

— Я не засмучений. Ти просто змусила мене замислитися.

— Ох. — Після паузи: — Я так змерзла.

— Я теж. Але надворі ще холодніше.

— Мені від цього нітрохи не тепліше. Пригорни мене.

Це не було проханням. Вона зарилася мені в груди, сховавши голову під моє підборіддя. Від неї гарно пахло. Як це жінки примудряються завжди гарно пахнути? Я незграбно її обійняв, вдячний за додаткове тепло, але занепокоєний близькістю.

— Так краще, — зітхнула вона. Я відчув, як її тіло розслабилося поруч із моїм. Вона додала: — Сподіваюся, нев­довзі у нас буде нагода помитися.

— Я теж.

— Не те щоб ти аж так погано пахнув.

— Дякую, — кинув я трохи кисло. — А тепер даси мені поспати?

— Вперед. — Вона поклала руку мені на стегно. — Якщо не вигадаєш нічого іншого.

Я ледве перевів подих. «Моллі», — сказав собі. Старлінг була такою теплою і близькою, пахла так солодко. За звичаєм менестрелів, у її пропозиції не було нічого особливого. Для неї. Але для Моллі? Для мене?

— Я ж тобі казав. Я одружений, — насилу мовив я.

— Угу. Вона тебе кохає, а ти, вочевидь, кохаєш її. Але ж ми тут, нам холодно. Якщо вона так сильно тебе любить, то невже пошкодує крихти тепла й розради в таку холодну ніч?

Хоч як це було тяжко, я змусив себе трохи подумати, тоді в темряві сам собі посміхнувся.

— Вона не пошкодує. Вона просто мені голову відірве.

— Ах. — Старлінг тихо реготнула мені в груди. — Ясно. — Вона легенько відсунулася від мене. Я прагнув простягти руку й повернути її назад. — То, може, краще б нам поспати. Спи добре, Фітце.

Я так і зробив, але не відразу й не без жалю.

За ніч вітер посилився, а коли зранку відчинили двері стодоли, нас привітав свіжий шар снігу. Я гризся, що, коли він поглибшає, у нас будуть серйозні проблеми з фургонами. Але Нік, збираючи нас, здавався певним себе й веселим. Ніжно попрощався зі своєю дамою, і ми рушили знову. Він повів нас звідси не тією дорогою, якою ми сюди дісталися. Ця була гіршою, у кількох місцях її настільки засипав сніг, що фургони насилу пробивали собі шлях, осідаючи аж по днище. Частину ранку Старлінг їхала разом із нами, але потім Нік послав одного зі своїх людей спитати, чи не хотіла б вона їхати на чолі. Та радо подякувала за запрошення і негайно приєдналася до контрабандистів.

Невдовзі після полудня ми повернулися на дорогу. Здається, не дуже й виграли, так довго уникаючи второваної дороги, але, без сумніву, Нік мав для цього свої причини. Можливо, просто не хотів залишати надто помітного сліду, щоб не викрити своєї схованки. Ввечері ми дісталися до дуже вбогого притулку: кількох зруйнованих халупчин над берегом ріки. Дахи, покриті стріхами, були дірявими, тож на долівці в багатьох місцях лежало на кілька пальців снігу, а під дверима намело цілу кучугуру. Коні не мали жодного захисту, ми тільки завели їх за хатки, ховаючи од вітру. Напоїли їх з річки, всі вони отримали свою порцію зерна, та сіно тут їх не чекало.

Нічноокий пішов зі мною збирати дрова, бо хоча біля камінів було досить палива, щоб приготувати їжу, одначе на всю ніч його б не вистачило. Коли ми спускалися до річки шукати плавник, я міркував, як сильно змінилися наші з ним стосунки. Ми розмовляли менше, ніж колись, але я відчував, що усвідомлюю його виразніше, ніж будь-коли досі. Можливо, у нас не було такої потреби розмовляти. Але ми обидва змінилися за час, проведений нарізно. Тепер, дивлячись на нього, я інколи спершу бачив вовка, а лише тоді мого товариша.

Думаю, ти нарешті почав мене шанувати так, як я цього заслуговую.

У цьому твердженні було піддражнювання, але була й правда. Він зненацька з’явився у латці чагарнику на березі річки ліворуч від мене, легко переплигнув завіяну снігом стежку і якимсь дивом зник між кількома заметами та низькими безлистими кущами.

Ти вже не щеня, це правда.

Ми обидва вже не щенята. Ми відкрили це під час цієї подорожі. Ти зовсім перестав думати про себе як про хлопця.

Я мовчки трюхав крізь сніг і обмірковував це. Не можу сказати достеменно, коли нарешті вирішив, що я вже мужчина, а не хлопець, та Нічноокий мав рацію. Собі на подив, на мить я пошкодував за цим зниклим хлопцем, запальним, з гладеньким обличчям.

Здається, я був кращим хлопцем, ніж тепер чоловіком, — сумно зізнався я вовкові.

Чого б тобі не почекати, коли ти побудеш ним довше, і тоді вирішити? — порадив він.

Дорога, якою ми йшли, була саме такою завширшки, щоб помістився візок, а розпізнати її можна було лише по тому, що з-під снігу не стирчав чагарник. Вітер здував сніг, роблячи з нього скульптурні замети та вали. Я йшов проти вітру, моє чоло й ніс невдовзі запалали під його суворими поцілунками. Місцевість не надто відрізнялася від тієї, яку ми минали впродовж кількох останніх днів, але через те, що йшли тільки удвох із вовком, у тиші, здавалося, наче це інший світ. Тоді ми вийшли до ріки.

Я став на березі та роздивився навколо. Річка при берегах де-не-де підмерзла, а деякі уламки дерева, що пливли вниз по течії, несли на собі шапку брудного льоду й налиплого снігу. З того, як швидко перевертався плавник, видно було, наскільки течія сильна. Я намагався уявити всю річку замерзлою — і не міг. По той бік цього рвучкого потоку височіли пагорби, густо зарослі вічнозеленими ялинами та соснами. Від самого берега до пагорбів тяглася рівнина, покрита дубами та вербами. Я здогадався, що кілька років тому вода не дала поширитися пожежі. Міркував, чи цей берег ріки був колись так буйно зарослим.

Дивись, — тоскно гарикнув Нічноокий.

Я відчув жар його мисливського голоду. Ми вдвох спостерігали за високим оленем, що зійшов до ріки напитися. Підвів увінчану рогами голову, відчувши нас, але дивився спокійно, знаючи, що він у безпеці. Від думок Нічноокого про свіже м’ясо мій рот наповнився слиною.

Полювання по той бік буде куди кращим.

Я на це сподіваюся.

Він стрибнув з високого берега на край ріки — рінь та більші камені, засипані снігом, — помчав угору проти течії. Я теж спустився, хоч і не так граціозно, збираючи по дорозі хмиз. Іти внизу було тяжче, тут віяв суворіший вітер, що ніс холод ріки. Зате це була цікавіша та різноманітніша прогулянка. Я дивився, як Нічноокий біжить попереду. Тепер він рухався інакше. Втратив значну частку своєї щенячої цікавості. Замість ретельно обнюхати оленячий череп, як було б раніше, він лише швидко його перевернув, аби впевнитися, що це справді голі кості, а тоді рушив далі. Цілеспрямовано перевіряв плетиво плавнику, чи не ховається під ним якась здобич. Пильно оглянув підмиті схили берега, нюшачи там за слідами дичини. Стрибнув угору, піймав і зжер якогось малого гризуна, що посмів визирнути з виритої на схилі берега нори. Трохи розкопав вхід до нори, всунув туди кінчик носа, старанно обнюхав. Упевнившись, що інших мешканців там нема, побіг собі далі.

Йдучи за ним слідом, я оглядав ріку. Що більше її бачив, то більше вона мене лякала. Про її глибину та силу течії свідчили величезні стовбури дерев з клубками коренів, що погойдувалися і оберталися, гнані водним потоком. Я міркував, чи шторм у верхів’ях ріки був сильнішим і вивернув таких гігантів, чи ріка поступово підмивала їх, аж доки вони не попадали.

Нічноокий далі мене випереджав. Я ще двічі побачив, як він плигнув і зубами та лапами пришпилив гризуна до землі. Я не мав певності, що це за тварини, але на вигляд точнісінько щурі, а гладенька шерсть начебто підказувала, що у воді вони як удома.

М’ясо насправді не потребує назви, — іронічно зауважив Нічноокий, а мені довелося з ним погодитися.

Він радісно підкинув свою жертву, так що вона перевернулася в повітрі, і знову її піймав. Люто потермосив мертве тільце, ще раз його метнув, пританцьовуючи на задніх лапах. На мить його проста радість передалася мені. Він тішився вдалим полюванням, м’ясом, що наповнило живіт, і можливістю з’їсти його без поспіху та перешкод. Цього разу тільце пролетіло мені над головою, я підстрибнув, щоб його піймати, тоді підкинув ще вище. Нічноокий високо підплигнув, усі чотири лапи відірвалися від землі. Чисто пі­ймав, тоді присів, показав мені здобич, провокуючи догнати його. Я покинув оберемок дерева й кинувся у погоню за ним. Він легко втік, тоді повернувся, дражнячись зі мною, пробігаючи просто повз мене, але так, що я не міг дотягтися до нього рукою і впіймати.

— Гей!

Ми враз припинили нашу гру. Я поволі підвівся. Це був один із Нікових людей, він стояв на високому березі, дивлячись на нас. Мав із собою лук.

— Назбирай дров і повертайся, — наказав він мені.

Я озирнувся довкола, але не побачив нічого, що могло б викликати гострий тон його голосу. Хай там як, підібрав свій порозкидуваний оберемок дерева та повернувся до хаток.

Я застав Кеттл біля вогнища, вона пильно переглядала якийсь сувій, геть не зважаючи на інших прочан довкола, що намагалися приготувати вечерю.

— Що це ви читаєте? — поцікавився я.

— Писання Кабали Білого. Це пророк і віщун часів Кі­моали.

Я знизав плечима. Ці імена нічого для мене не означали.

— Завдяки його проводу укладено договір, що закінчив столітню війну. Це дало змогу трьом племенам об’єднатися в один народ. Вони поєднали і свої знання. Багато їстівних рослин, відомих досі лише у південних долинах Кімоали, перейшли до загального вжитку. Наприклад, імбир. І кім-овес.

— І це зробив один чоловік?

— Один чоловік. Чи, можливо, двоє, якщо лічити воєначальника, якого він переконав вчинити завоювання без нищення. Ось ідеться про нього: «Каталізатором за його часу був Дар Алес, змінювач сердець і життів. Прийшов він не для того, щоб бути героєм, а щоб розбудити героїзм в інших. Прийшов не для того, щоб здійснити пророцтва, а щоб відчинити двері у нове майбуття. Таким завжди є зав­дання каталізатора». А вище він написав, що кожен із нас може бути каталізатором у наш власний час. Що ти про це думаєш, Томе?

— Я б радше був вівчарем, — щиро відповів я. Слово «каталізатор» не належало до моїх улюблених.

Тієї ночі я спав поруч із Нічнооким. Кеттл тихо похропувала поблизу мене, а решта прочан збилися разом під однією зі стін хатини. Старлінг вирішила спати в іншій хатці, з Ніком і кількома його людьми. Якийсь час звуки її арфи та голосу зрідка долітали до мене з поривами вітру.

Я заплющив очі та намагався побачити уві сні Моллі. Побачив натомість бакійське селище. Воно палало, а червоні кораблі віддалялися від нього. Я приєднався до юнака, що підплив у темряві човном до борту червоного корабля. Метнув туди підпаленого смолоскипа, а тоді вилив відро дешевого риб’ячого жиру, який бідні люди використовують для ламп. Корабель загорівся, а коли хлопець відплив від нього, зайнялося вже й вітрило. Позаду за палієм разом з полум’ям здіймалися вгору прокляття і крики людей, що горіли живцем. Я був із ним тієї ночі та відчував його гіркий тріумф. У нього не зосталося нічого: ні сім’ї, ні дому, але він пролив частину крові тих, що пролили кров його рідних. Я розумів сльози, що змочили його усміхнене обличчя. Аж надто добре розумів.

Цього ранку багато хто нарікав на холод і потребу поспіху. Сумно розмовляли про гарячу вівсянку та перепічки просто з вогню. Тим часом ми мали тільки гарячу воду, щоб зігріти нутрощі. Я наповнив чайник Кеттл, а тоді повернувся, аби й собі набрати гарячої води. Мружачись від болю, рився у своєму майні, шукаючи ельфійську кору. Через Скілл-сон минулої ночі почувався хворим і ледь тримався на ногах. На саму думку про їжу мене нудило. Кеттл попивала свій чай і дивилася, як я орудую ножем, вкидаючи в кухлик стружку з кори. Я насилу змусив себе дочекатися, коли напар завариться. Гіркота аж обпекла мені рота, але я майже відразу відчув, що головний біль пом’якшав. Зненацька Кеттл простягла пазуристу руку й вихопила з моїх пальців шматок кори. Глянула, понюхала і скрикнула:

— Ельфійська кора!

Нажахано подивилася на мене.

— Це страшне зілля для молодої людини.

— Воно заспокоює мої головні болі, — сказав я.

Глибоко вдихнув, щоб зібратися на силі, тоді одним ковтком випив решту кухля. До мого язика прилипли дрібні крихти кори. Я змусив себе їх ковтнути, тоді обтер кухлик і поклав його назад до клунка. Простяг руку, і вона віддала мені шматок кори, але зробила це неохоче. Погляд, який мені кинула, був дуже дивним.

— Я ніколи не бачила, щоб хтось так це пив, одним духом. Знаєш, як її використовують у Чалседі?

— Мені казали, що її дають галерним рабам, щоб підкріпити їхні сили.

— Підкріпити сили і знищити надію. Людина, яка звикла до ельфійської кори, легко втрачає відвагу. Її легше тримати під контролем. Кора може притупити головний біль, але вона притуплює й розум. Якби я була тобою, то поводилася б з нею обережніше.

Я стенув плечима.

— Давно вже її п’ю, — сказав я, ховаючи зілля у клунок.

— Тим паче варто вже перестати, — терпко відповіла вона.

Вручила мені свого клунка, щоб я завантажив його на візок.

Барл дотримав слова. Вдень я йшов, оточений стражниками, зі зв’язаними за спиною руками. Ночі проводив у наметі, мені розв’язували руки, щоб я міг попоїсти. Ніхто не проявляв стосовно мене надмірної жорстокості. Не знаю, чи це Барл розпорядився, щоб до мене не сміли наближатися без потреби, чи вистачило розповідей про бастарда, отруйника й віттера, аби ніхто мене не турбував. Хай там як, та найбільшими неприємностями під час мого переходу до Мунсея були погана погода та по-військовому скупі харчі. Мене відокремили від прочан, тож я нічого не знав про долю Кеттл, Старлінг та інших. Стражники не розмовляли між собою в моїй присутності, тож я не чув навіть табірних чуток і поголосок. Не смів розпитувати про когось із них. Навіть думки про Старлінг і те, що вони з нею зробили, викликали у мене млості. Я міркував, чи вистачило комусь людяності, аби вправити та перев’язати їй пальці? Міркував, чи Барл дозволив би це? Собі на подив, часто думав про Кеттл і прочанських дітей.

Зате я мав Нічноокого. Другої ночі, проведеної у Барла в полоні, мене квапливо нагодували хлібом і сиром та залишили в кутку намету. Лежав я одинцем, але в наметі, крім мене, було ще шестеро озброєних стражників. Зап’ястя та щиколотки мені зв’язали міцно, проте без жорстокості: шнурки не впивалися в тіло. Також на мене накинули покривало. Невдовзі стражники зайнялися грою в кості при світлі свічки. Це був намет з доброї козячої шкури, а вони ще, для власної вигоди, обклали його кедровими гілками. Тож я не надто страждав від холоду. Втім, усе тіло мені боліло, я втомився, а від їжі, що наповнила мій живіт, хилило на сон. Але я намагався не спати. Потягся назовні, шукаючи Нічноокого, майже боячись того, що там міг знайти. Відколи я наказав йому заснути, у моїй свідомості були лише найлегші сліди його присутності. Тож я сягнув до нього і був вражений, відчувши його зовсім близько. Він з’явився, наче виступив із-за завіси. Його, здається, дуже розвеселило моє потрясіння.

Відколи ти можеш це робити?

Якийсь час. Я думав про те, що сказав нам чоловік-ведмідь. А коли ми розлучилися, довідався, що маю власне життя. Знайшов власне місце у своїй голові.

Я помітив у його словах вагання, наче він сподівався від мене докору за це. Натомість я обійняв його, огорнув теплом, усім, що відчував до нього.

Я боявся, що ти помреш.

А зараз я так само боюся за тебе. — І майже смиренно Нічноокий додав: — Але я живий. І тепер принаймні один із нас вільний та може врятувати іншого.

Я радий, що ти в безпеці. Але боюся, що небагато можеш для мене зробити. Якщо вони тебе побачать, то не заспокояться, доки не вб’ють.

Тож вони мене не побачать, — легко відповів він. Тієї ночі забрав мене з собою на полювання.

Наступного дня мені знадобилися всі сили, щоб утриматися на ногах та рухатися. Почався шторм. Ми намагалися зберегти вояцький темп, дарма що дорога, якою просувалися, була засніженою і лютий вітер, що змагався з нами, погрожував снігом. Що більше ми віддалялися від ріки та піднімалися на узгір’я, то густішим ставав підлісок. Чули шум вітру у верховітті дерев, але менше відчували його. Чим вище піднімалися, тим сухішим і дошкульнішим ставав нічний холод. Їжі, яку я отримував, вистачало, щоб утримати мене живим і на ногах, але не набагато більше. Барл їхав верхи, на чолі своєї процесії, за ним його кінна охорона. Далі йшов я, оточений сторожею. За нами — прочани, обабіч їхньої групи марширували солдати. Позаду тягся обоз.

Наприкінці кожного дня маршу мене заводили до поквапом встановленого намету, годували, а тоді переставали звертати на мене увагу аж до наступного ранку. Моє спілкування зводилося до приймання їжі та нічного обміну думками з Нічнооким. Полювання по цей бік ріки було бенкетом порівняно з тим боком, де ми були раніше. Він майже без зусиль знаходив здобич і успішно відновлював давні сили. Без проблем біг нарівні з нами, і йому ще вистачало часу на полювання. Четвертої ночі мого ув’язнення Нічноокий саме розривав кролика, коли зненацька підвів голову та понюхав вітер.

Що трапилося?

Мисливці. Ловці.

Нічноокий облишив м’ясо, підвівся. Він був зараз на схилі пагорба, над Барловим табором. Прокрадаючись від дерева до дерева, до нього наближалися щонайменше дві дюжини постатей, схованих у тінях. Половина з них мала луки. Нічноокий побачив, як двоє їх припало до землі під захистом густих заростей. За кілька хвилин його гострий ніс занюхав запах диму. Біля їхніх ніг зажеврів маленький вогник. Вони дали знак іншим, ті розійшлися безшумно, наче тіні. Лучники шукали для себе місць із добрим оглядом, решта тим часом прослизнула до табору внизу. Дехто подався туди, де прив’язано тварин. Уже власними вухами я почув обережні кроки за наметом, в якому лежав. Вони тут не затрималися. Нічноокий відчув запах паленої смоли. Хвилиною пізніше крізь ніч пролетіли дві вогняні стріли. Вдарили в намет Барла. Невдовзі здійнявся гучний крик. Сонні солдати вибігали зі своїх наметів, а лучники засипали їх стрілами.

Барл вискочив з охопленого вогнем намету, закутавшись у покривала та віддаючи накази.

— Вони прийшли по бастарда, дурні! Стережіть його за всяку ціну!

Тут над замерзлою землею пролетіла стріла, ледь не влучивши в нього. Він вереснув, заліз під один з возів із припасами і лежав там пластом. Не встиг і дихнути, як у той віз вп’ялися ще дві стріли.

Стражники з мого намету схопилися на ноги, тільки-но почався переполох. Я не надто на них зважав, воліючи дивитися очима Нічноокого. Та коли сержант вбіг до намету, то першим його наказом було таке:

— Витягніть його назовні, поки не підпалили намет. Тримайте його! Якщо прийдуть по нього, переріжте йому горлянку!

Наказ сержанта виконано буквально. Якийсь чоловік став навколішки мені на спині, тримаючи ножа біля мого горла. Шестеро інших оточили нас. Довкола, в темряві, бігали і кричали інші люди. Тут пролунав ще один особливо гучний крик: це вже другий намет приєднався до Барлового, який досі весело палав, добре освітлюючи свій кінець табору. Коли я спробував трохи підвести голову й роздивитися, що відбувається, молодий солдат на моїй спині енергійно притис моє обличчя до замерзлої землі. Я покинув себе у льоду та дрібному камінні, дивлячись натомість вовчими очима.

Якби Барлова сторожа не з такою затятістю тримала мене й захищала Барла, то легко помітила б, що ні він, ні я не були метою цього нальоту. Доки довкола Барла та його підпаленого намету падали стріли, на другому, темному кінці табору мовчазні напасники звільняли контрабандистів, прочан та коників. Завдяки Нічноокому я розгледів, що лучник, який підпалив Барлів намет, скидався на одного з Голдфастів не менше, ніж сам Нік. Контрабандисти прийшли по своїх. Доки Барлові люди стерегли його й мене, бранці висипалися з табору, як борошно з дірявого мішка.

Барл мав рацію, низько оцінивши своїх людей. Не один збройний стражник перечекав цей наліт у тіні воза чи намету. Я не сумнівався, що вони добре билися б, якби напали на них самих, але ніхто не відважився на вилазку проти лучників на узгір’ї. Я навіть запідозрив, що не єдиний капітан Марк уклав угоду з контрабандистами. Стрільба у відповідь була неефективною, бо підпалені намети в таборі засліплювали стражників, водночас чудово обрисовуючи їхні силуети, в які цілилися лучники-контрабандисти.

Усе закінчилося напрочуд швидко. Лучники з пагорба далі засипали нас стрілами, відходячи, а їхня стрільба приковувала до себе всю увагу людей Барла. Коли дощ стріл зненацька припинився, Барл негайно ж заревів до свого сержанта, вимагаючи відомостей, чи я на місці. Сержант із пересторогою оглянув своїх людей, а тоді заволав у відповідь, що мене втримано.

Решта ночі була жалюгідною. Я переважно провів її, лежачи долілиць на снігу, а напівголий Барл тим часом пирхав і тупотів довкола мене. У згорілому наметі пропала більшість його особистих запасів. Коли виявлено, що прочани та контрабандисти втекли, це здавалося другорядним порівняно з тим, що ніхто в таборі не мав одягу Барлового розміру.

Спалено ще три намети. Крім контрабандистських коників, забрано Барлового коня. Хай як Барл ревів, погрожуючи помстою, він навіть не намагався організувати погоню. Вдовольнився натомість тим, що кілька разів копнув мене. Вже починало розвиднюватися, коли здогадався спитати, чи менестрелька теж зникла. Зникла, аякже. А це, — заявив він, — свідчить про те, що справжньою метою нальоту був я. Приставив до мене втричі більше стражників — до кінця ночі та на наступні два дні переходу до Мунсея. Нічого дивного, що більше ми напасників не побачили. Вони забрали все, що хотіли, і зникли між пагорбами. Я не сумнівався, що Нік мав криївки й по цей бік ріки. Не відчував жодного тепла до чоловіка, який мене продав, але мимоволі захоплювався тим, що він забрав із собою прочан. Може, Старлінг складе про це пісню.

Мунсей здавався малим містечком, що сховалося між складками гірських спідниць. За його межами було кілька селянських господарств, а бруковані вулиці починалися зненацька, відразу ж за дерев’яним палісадом, який оточував місто. Вартовий з вежі над стінами офіційно гукнув до нас. Тільки ввійшовши досередини, я оцінив, наскільки квітучим було це мале містечко. Зі своїх уроків з Федвреном я знав, що Мунсей був важливим військовим укріпленням Шести герцогств ще до того, як став місцем зупинки торгових караванів, що прямували на той бік Гір. Тепер торговці бурштином, хутрами та різьбленою слоновою кістю постійно проходили через Мунсей, збагачуючи його. Так принаймні було відтоді, як моєму батькові вдалося укласти з Гірським королівством договір про вільний перехід.

Регалові військові починання все це змінили. Мунсей повернувся до воєнного стану, як за часів мого діда. Солдати, що ходили вулицями, носили золото-коричневі мундири Регала, замість синіх бакійських, але однаково були солдатами. Купці мали втомлені та обережні міни людей, чиє багатство існує лише в записах їхніх сюзеренів, і, здається, постійно міркували, яку частку втраченого їм вдасться повернути собі у довгостроковій перспективі. Наша процесія привернула увагу місцевих мешканців, але вони не надто проявляли свою цікавість. Я здогадувався, що надмірний інтерес до королівських справ не віщує нічого доброго.

Попри втому, я з цікавістю оглядав місто. Сюди привіз був мене дід, залишивши під опікою Веріті, і тут Веріті передав мене Баррічу. Мені завжди хотілося знати, чи рід, з якого походила моя мати, жив поблизу Мунсея, чи ми здолали довгу подорож, аби знайти мого батька. Та я даремно шукав бодай якоїсь прикмети чи знаку, що збудили б у мені хоч один спогад утраченого дитинства. Мунсей здавався мені так само чужим і знайомим водночас, як усі малі міста, де я будь-коли побував.

У місті було повно солдатів. Під кожною стіною розставлено намети та пристінки з навісами. Здається, останнім часом населення міста сильно зросло. Нарешті ми дісталися дворища, в якому тварини з обозу пізнали свій дім. Нас вишикували, а тоді розпустили з військовою точністю. Мій сторож повів мене до приземкуватого дерев’яного будинку. Вікон він не мав і взагалі здавався грізним. Всередині було однокімнатне приміщення, старий чоловік сидів на низькому стільці біля широкого каміна, в якому привітно палав вогонь. Менш привітне враження справляли троє дверей із заґратованими віконцями, що виходили на цю кімнату. Мене завели за одні з них, швидко перерізали мої пута, і я зостався сам.

В’язниця була найприємнішою з тих, у яких я будь-коли бував. Я піймав себе на цій думці й вищирив зуби в чомусь, що не до кінця було посмішкою. Ліжко з мотузяною основою, на ньому мішок із сіном замість матраца. У кутку нічний горщик. Крізь заґратоване віконце сюди потрапляло трохи світла та тепла. Не надто багато, але все-таки тут було значно тепліше, ніж надворі. Не відчувалося тут суворості справжньої темниці. Я вирішив, що це місце, призначене для п’яних чи буйних солдатів. Дивно було зняти плащ і рукавиці та відкласти їх убік. Я сів на краю ліжка й чекав.

Єдиною прикметною річчю, що трапилася того вечора, була їжа: м’ясо та хліб, а навіть кухоль пива. Старий відчинив двері, щоб вручити мені тацю. Прийшовши забрати її, приніс мені два покривала. Я подякував, а його, здається, це вразило. Тоді він вразив мене, зауваживши:

— Маєш не тільки батькові очі, а й голос його.

Потім він досить квапливо зачинив двері мені перед носом. Пізніше ніхто вже до мене не озивався, а все, що я почув, — це лайка та глузування під час гри в кості. За голосами я вирішив, що у сторожці, крім старого ключника, було троє молодших чоловіків.

Під кінець вечора на зміну грі в кості прийшла тиха розмова. Я небагато міг розібрати зі сказаного через шум вітру надворі. Безгучно встав із ліжка та підійшов до дверей. Заглянувши крізь заґратоване віконце, побачив щонайменше трьох стражників. Старий спав у своєму ліжку в кутку, але ця трійця у золото-коричневих Регалових мундирах спри­ймала свої обов’язки всерйоз. Одним із них був ще безбородий юнак, на вигляд мав не більше ніж чотирнадцять літ. Двоє інших рухались, як солдати. В одного з них обличчя було ще сильніше пошрамованим, ніж моє. Я вирішив, що це забіяка. Другий мав старанно прикорочену бороду. Він, очевидно, командував двома іншими. Всі вони були якщо й не надто пильними, то й не сонними. Забіяка чимось дражнив юнака. Обличчя хлопця було похмурим. Принаймні ці двоє чогось не порозумілися. Вдосталь позадиравшись до хлопця, забіяка завів нескінченні нарікання на Мунсей. Питво погане, жінок мало, а ті, що є, холодні, як сама зима. Шкодував, що Регал ніяк не спустить їх зі смичі та не пошле на злодійських горлорізів гірської шльондри. Знав, що вони проб’ються до Джампі та візьмуть цю фортецю-дерево за кілька днів. Навіщо чекати? Нарікав і нарікав, знову й знову. Решта кивала головами, як на літанію, добре їм відому. Я відступив від вікна й повернувся до ліжка, щоб подумати.

Гарненька клітка.

Мене принаймні добре нагодували.

Не так добре, як попоїв я. Тобі потрібно трохи теплої крові у м’ясі. Скоро втечеш звідси?

Тільки-но придумаю, як це зробити.

Я приділив трохи часу, пильно обстеживши межі моєї камери. Стіни та підлога з тесаних дощок, старих і твердих, як залізо. Добре обшита стеля, до якої я ледь міг дотягтися пучками пальців. І дерев’яні двері зі заґратованим вікном.

Якщо я зумію звідси вийти, то лише у двері. Я повернувся до заґратованого вікна.

— Можна трохи води? — тихо озвався я.

Юнак неабияк злякався, а забіяка зареготав із цього. Третій стражник глянув на мене, тоді мовчки підійшов до бочки, що стояла в кутку, набрав води. Приніс повний ківшик, просунув його крізь ґрати. Дозволив мені напитися, тоді забрав ківшик і відійшов.

— Довго мене тут триматимуть?! — гукнув я йому вслід.

— До самої смерті, — впевнено відповів забіяка.

— Нам не можна з ним розмовляти, — нагадав хлопець, а сержант наказав:

— Стулити пельки!

Це розпорядження стосувалося і мене. Я стояв біля дверей та дивився на стражників, стиснувши руками ґрати. Хлопець був занепокоєним, але забіяка поглядав на мене жадібно, наче акула, що кружляє довкола здобичі. Небагато бракувало, щоб він запрагнув мене вдарити. Я міркував, чи може це на щось придатися. Мені вже неабияк набридло діставати удари, але, здається, це єдина річ, у якій я останнім часом досяг успіху. Тож вирішив трохи натиснути, аби побачити, що з цього вийде.

— Чому вам не можна зі мною розмовляти? — зацікавлено спитав я.

Вони перезирнулися.

— Відійди від вікна й заткнися! — наказав мені сержант.

— Я ж просто спитав, — лагідно запротестував я. — Що поганого в тому, аби зі мною заговорити?

Сержант підвівся, а я відразу ж слухняно відступив назад.

— Мене зачинено, а вас тут троє. Я занудьгував, та й усе. Можете принаймні сказати мені, чи знаєте, що зі мною зроблять?

— Зроблять те, що мали зробити, коли вбили тебе вперше. Повісять над водою, порубають на шматки і спалять, бастарде, — потішив мене забіяка.

Сержант обернувся до нього.

— Знай мовчи. Він тебе підбурює, ідіоте. Не смійте ніхто сказати йому й слова. Жодного слова. Отак ці віттери й беруть над кимсь владу. Втягнувши до розмови. Так він убив Болта й увесь його загін. — Сержант прошив мене лютим поглядом, тоді так само сердито оббіг очима своїх людей. Ті повернулися на свої пости. Забіяка кинув мені глузливу посмішку.

— Не знаю, що вам про мене наговорили, але це все брехня, — озвався знову я. Ніхто не відповів. — Слухайте, я ж нічим від вас не відрізняюся. Мав би я таку магічну силу, то хіба сидів би тут під замком? Ні. Я лише цап-відбувайло, ото й усе. Ви всі знаєте, як воно буває. Коли щось піде не так, на когось мусять перекласти провину за це. От я і впав, як сливка в гівно. Що ж, гляньте на мене і подумайте про історії, які ви чули. Я познався з Болтом, коли він був із Регалом в Оленячому замку. Чи я схожий на людину, що могла б подужати Болта?

І так я плів і плів більшу частину їхньої варти. Не думаю, щоб зумів переконати когось у своїй невинуватості. Та міг принаймні впевнити їх, що ні моя мова, ні їхні відповіді нічим їм не загрожують. Я розповідав про моє минуле життя та безталання, певен, що невдовзі ці історії кружлятимуть у всьому таборі. Хоч і не знав, чи матиму з цього якусь користь, та стояв при дверях, міцно вхопившись за дверні ґрати, і непомітно викручував прут, за який тримався. Покручував туди й сюди, один за одним. Якщо вони й розхиталися, я цього не відчув.

Наступний день тягся й тягся. Я розумів, що кожна година наближає мене до небезпеки. Барл досі не прийшов подивитися на свого в’язня. Я був певен, що він тримає мене під замком, чекаючи, доки хтось з’явиться, і він збуде йому мене з рук. Боявся, що це буде Вілл. Не думаю, що Регал доручив би комусь іншому моє перевезення. Я не хотів чергової зустрічі з Віллом. Не відчував у собі сил, щоб протистояти йому. Цілий день я моцувався з ґратами і спостерігав за своїми наглядачами. Під кінець дня готовий був ризикнути. Після вечері, що складалася з сиру та вівсянки, ліг у ліжко та зосередився, щоб скіллити.

Обережно опустив стіни, побоюючись, що Барл тут як тут і чекає мене. Потягся назовні й нічого не відчув. Знову зосередився і спробував ще раз, але з такими ж наслідками. Розплющив очі та втупився в темряву. Від несправедливості цього мене аж знудило. Скілл-сни могли приходити й забирати мене, коли їм заманеться, але тепер, коли я прагну дістатися ріки Скіллу, вона цілковито мені недоступна. Я спробував ще двічі, а тоді пульсування головного болю змусило мене піддатися. Скілл не допоможе мені вибратися звідси.

Залишається Віт, — зауважив Нічноокий.

Відчувалося, що він дуже близько.

Я справді не уявляю, як це може мені допомогти, — зізнав­ся я йому.

Я теж. Але я прокопав лазівку під стіною на випадок, якщо ти зумієш вийти з клітки. Це було нелегко, бо земля замерзла, а колоди стіни вкопані глибоко. Та, якщо зумієш вибратися з клітки, я виведу тебе з міста.

Це розумний план, — похвалив я його. — Принаймні один із нас щось робив.

Знаєш, де моя нора цієї ночі? — У цій думці відчувалася приглушена веселість.

Де твоя нора? — слухняно спитав я.

Просто в тебе під ногами. Місця саме досить, щоб туди пролізти.

Нічноокий, це нерозумне зухвальство. Тебе могли помітити або знайти сліди твого прокопування.

Кільканадцять собак були тут переді мною. Ніхто не помітить, як я приходжу і відходжу. Я провів вечір, спостерігаючи за людським кролятником. Під усіма їхніми будинками є порожні місця. Дуже легко прослизнути від одного до іншого.

Будь обережний, — перестеріг я його, але не міг заперечити, що близькість до вовка дає мені розраду.

Я провів неспокійну ніч. Троє стражників пильнували, щоб нас постійно розділяли двері. Наступного ранку я спробував свої чари на старому ключникові, що подав мені кухоль чаю та дві скибки хліба з салом.

— То ви знали мого батька, — зауважив я, коли він просовував мені їжу крізь ґрати. — Бо я ні. Ми ніколи з ним не бачилися.

— Дякуй за це богам, — коротко відповів він. — Знати принца — не те саме, що любити його. Кий києм. Для нас правила й накази, а сам тим часом стругав байстрят. Так, я знав твого батька. Знав краще, ніж мені б цього хотілося.

І він відвернувся від ґрат, розвіявши мою надію зробити з нього союзника. Я відступив до свого ліжка, сидів там зі хлібом і чаєм, безнадійно втупившись у стіни. Черговий день тягся нескінченно. Я не сумнівався, що він наближає мене до Вілла, йому зосталося днем менше дороги сюди. Днем ближче до хвилини, коли мене поволочать назад до Трейдфорда. Днем ближче до смерті.

Посеред темної холодної ночі мене розбудив Нічноокий.

Дим. Багато.

Я схопився з ліжка. Підійшов до заґратованого віконця, виглянув. Старий спав на своїй лежанці. Хлопець і забіяка грали в кості, а другий чоловік тим часом обтинав собі нігті запоясним ножем. Усе було спокійно.

Звідки цей дим?

Піти подивитися?

Якщо зможеш. Будь обережний.

Коли ж це я не був обережним?

Минав час, я стояв обіч дверей камери і спостерігав за стражниками. Тоді Нічноокий знову дотягся до мене.

Це великий будинок, що пахне зерном. Горить у двох місцях.

Хтось здійняв тривогу?

Ніхто. Вулиці порожні й темні. Той кінець міста спить.

Я заплющив очі та розділив із ним його бачення. Будинок був коморою з зерном. Хтось підпалив його у двох місцях. В одному місці вогник ледь тлів, але у другому вже добре лизав дерев’яну стіну будівлі.

Повертайся до мене. Може, ми зуміємо скористатися цим.

Чекай.

Нічноокий цілеспрямовано побіг вулицею, прослизаючи від одного дому до іншого. Зернова комора позаду нас палала дедалі сильніше. Вогонь тріщав. Нічноокий зупинився, понюхав повітря і змінив напрямок. Невдовзі дивився на черговий вогонь. Той охоче пожирав прикриту скирту сіна позаду якогось сарая. Дим ліниво тягнувся вгору, відлітаючи в ніч. Зненацька язик полум’я здійнявся з гучним сичанням: запалала вся скирта. Іскри сипалися в нічне небо. Деякі все ще жевріли, опускаючись на сусідні дахи.

Хтось підкладає цей вогонь. А тепер повертайся до мене!

Нічноокий швидко повернувся. По дорозі він побачив черговий вогонь, що гриз купу промасленого ганчір’я, запхнутого під рогом барака. Вітер, який постійно змінював напрям, роздмухав його. Полум’я лизнуло стовп, що підтримував будівлю, збігло по ньому вгору, нетерпляче закрутилося внизу, тягнучись до підлоги.

Зима своїм суворим морозом висушила місто так само ретельно, як найбільша літня спека. Простір між будинками був заповнений пристінками та наметами. Якщо пожежа так і залишиться непоміченою, до ранку з Мунсея зостанеться лише попіл. А з мене теж, якщо я залишуся у своїй камері.

Скільки тебе стереже?

Четверо. І двері зачинені.

Один із них має ключ.

Чекай. Побачимо, чи щось не зміниться на краще. Або ж вони відімкнуть двері, щоб мене вивести.

Десь у холодному містечку залунав людський голос. Помічено першу пожежу. Я стояв у камері, слухаючи вухами Нічноокого. Крик дедалі сильнішав, тож навіть наглядачі за моїми дверима стояли, питаючи один одного:

— Що це?

Один із них підійшов до вхідних дверей, відчинив їх. До приміщення дістався холодний вітер і запах диму. Забіяка відсахнувся і сповістив:

— Скидається на велику пожежу по той бік міста.

Двоє інших негайно ж виглянули за двері. Тривожне перемовляння розбудило старого. Він теж підійшов, виглянув. Надворі хтось пробігав із криком:

— Пожежа! Пожежа в зерновій коморі! Несіть відра!

Хлопець глипнув на сержанта.

— Мені піти й подивитися?

Той якусь мить повагався, але спокуса була надто сильною.

— Ні. Я піду, а ви залишайтесь тут. Пильнуйте.

Ухопив плаща та вибіг у ніч. Хлопець розчаровано дивився йому вслід. Тоді гукнув:

— Дивись! Ще полум’я! Там!

Забіяка вилаявся, тоді вхопив плаща.

— Піду подивлюсь.

— Але ж нам наказано зоставатися і стерегти бастарда.

— Ти зоставайся! Я зараз повернуся, хочу тільки глянути, що відбувається.

Він кинув ці останні слова через плече, поквапом віддаляючись. Хлопець і старий перезирнулися. Старий повернувся до своєї постелі й ліг, але хлопець далі визирав за двері. Зі своєї камери я бачив частину вулиці. Пробігла групка людей, тоді хтось над’їхав возом із упряжкою, віз швидко прокотився повз нас. Усі вони начебто прямували в бік пожежі.

— Наскільки все погано? — спитав я.

— Звідси небагато видно. Тільки вогонь за стайнями. — Хлопець здавався розчарованим через те, що був далеко від центру подій. Раптом згадав, з ким це він розмовляє. Втягнув голову назад і різко зачинив двері.

— Не говори зі мною! — перестеріг він мене. Повернувся назад і сів.

— Комора далеко звідси? — спитав я. Він навіть не глянув на мене, сидів із кам’яним обличчям, втупившись у стіну. — Бо бачиш, — вів я далі, наче у дружній розмові, — я просто міркую, що ви зробите, коли пожежа пошириться аж сюди. Я не хотів би згоріти живцем. Вони ж залишили вам ключі?

Тут хлопець глянув на старого. Рука того мимоволі рвонулася до капшука, наче щоб перевірити, чи він і досі його має. Але ніхто з них не озвався. Я стояв біля заґратованого віконця й дивився. За якийсь час хлопець підійшов до дверей і визирнув знову. Я бачив, як стислися його щелепи. Старий став позаду нього і теж дивився надвір.

— Поширюється, чи не так? Зимова пожежа — страшна річ. Усе висохло на кість.

Хлопець не відповів. Обернувся, подивився на мене. Рука старого опустилася, вхопилася за капшук із ключем.

— Ну ж бо, зв’яжіть мені руки й виведіть звідси. Ніхто з нас не хоче зоставатися в цьому будинку, якщо пожежа дійде аж сюди.

Хлопець кинув погляд.

— Я не дурень, — сказав мені. — Не бажаю помирати через те, що дав тобі втекти.

— Як на мене, то можеш собі, бастарде, згоріти, де стоїш, — докинув старий.

Він знову витяг шию за двері. Я навіть здалеку чув різке сичання — це якийсь будинок зник у вибуху вогню. Зараз вітер приносив сильний запах диму. Я побачив, що поза хлопця стає дедалі напруженішою. Якийсь чоловік пробіг повз відчинені двері й закричав хлопцеві, що на ринковій площі йде бійка. Вулицею промчало більше людей, я чув, як брязкають на бігу мечі та легка броня. Вітер ніс попіл, рев пожежі був сильнішим за поривчастий вітер. Надворі було сіро від диму.

Тут хлопець зі старим раптом повернулися до приміщення. За ними з’явився Нічноокий, продемонструвавши геть усі зуби. Став у дверях і позбавив їх можливості втекти. Видобув із себе гарчання, гучніше за тріск полум’я назовні.

— Відчиніть двері моєї камери, а він вас не зачепить, — запропонував я.

Хлопець натомість дістав меча. Був добрим солдатом. Не чекав, коли вовк ввійде досередини, кинувся на нього, наставивши зброю, змусив Нічноокого відступити. Нічноокий легко уникнув вістря, але не міг більше тримати їх у облозі. Хлопець використав свою перевагу та вибіг у темряву слідом за вовком. Двері більше не були заблоковані, старий миттю зачинив їх.

— Ви збираєтесь зостатися тут і згоріти разом зі мною? — приязно спитав я.

Він вирішив негайно.

— Гори сам! — кинув мені. Відчинив двері й вибіг надвір.

Нічноокий! Ключ у нього, в того старого, що тікає.

Я його добуду.

Тепер я зостався сам у своїй в’язниці. Сподівався, що хлопець повернеться, але цього не сталося. Я вхопився за віконні ґрати й чимдуж поторсав двері, сподіваючись, що вони вирвуться із петель. Ледь ворухнулися. Один прут ґрат, здається, трохи ослаб. Я взявся за нього, впершись ногами об двері, щоб підважити стержень масою всього тіла. Минула вічність, доки вдалося викрутити один кінець. Я похилився й сіпав прут сюди-туди, і ось він уже в мене в руках. Та, навіть якби вдалося вийняти всі ґрати, віконний отвір однаково був замалим, щоб я крізь нього проліз. Я намагався підважити двері, але вирваний мною прут був надто товстим і не поміщався у дверну щілину. Його не вдасться використати як важіль. Тепер я всюди в повітрі відчував густий запах диму. Вогонь наближався. Я гримнув у двері плечем, та вони навіть не схитнулися. Просунув руку у віконце, почав мацати внизу. Мої напружені пальці наткнулися на тяжкий металевий стержень. Я просунув по ньому пучки пальців, знайшов колодку, яка його тримала. Міг її торкнутися, але не більше. Чи то у приміщенні справді стало тепліше, чи я це собі вигадав?

Я наосліп бив залізним прутом по колодці та скобах, коли відчинилися зовнішні двері. До сторожки ввійшла людина в золото-коричневому мундирі, вигукуючи:

— Я по бастарда!

Тоді оббігла поглядом порожнє приміщення, миттю відкинула каптур і перетворилася на Старлінг. Я дивився на неї, не вірячи власним очам.

— Легше, ніж я сподівалася, — мовила вона, хижо посміхаючись. На її обличчі, покритому синцями, усмішка більше скидалася на вищир.

— Може, й ні, — слабо сказав я. — Камера зачинена.

Усмішка змінилася нажаханим виразом.

— Задня стіна цього будинку вже тліє.

Одна рука Старлінг була перев’язана. Іншою відібрала у мене прут. Тільки-но замахнулася, щоб розбити колодку, як у дверях з’явився Нічноокий. Увійшов до сторожки, випустив на підлогу капшук, шкіра якого потемніла від крові.

Я глянув на вовка, раптом ужахнувшись.

— Ти його вбив?

Я взяв у нього те, що тобі необхідно. Поспіши. Клітка вже горить ззаду.

На мить я завмер. Дивився на Нічноокого й питав себе, що я з ним зробив. Він утратив частку своєї чистої дикості. Очі Старлінг перебігали від нього до мене й до капшука на підлозі. Вона не рухалася.

А ти втратив частку того, що робить тебе людиною. Не маємо на це часу, брате. Хіба б ти не вбив вовка, щоб урятувати мені життя?

Я не мусив відповідати на це.

— Ключ у цьому капшуці, — сказав я Старлінг.

Вона й далі непорушно дивилася на мене. Нарешті схилилася, вийняла зі шкіряного капшука тяжкий залізний ключ. Я дивився, як вона просовує його у щілину замка, молячись, щоб моє гамселення не надто ушкодило механізм. Обернула ключем, вирвала колодку, відсунула засув. Коли я ви­йшов, наказала:

— Забери покривала. Знадобляться тобі. Надворі страшенний холод.

Хапаючи покривала, я відчув тепло, що аж пашіло від зад­ньої стіни моєї камери. Загріб заодно свого плаща та рукавиці. З-поміж дощок почав струменіти дим. Ми кинулися навтьоки, вовк біг позаду, наступаючи нам на п’яти.

Надворі ніхто не звертав на нас уваги. З вогнем уже годі було змагатися. Він захопив місто й перекидався, куди хотів. Люди, яких я бачив, були поглинуті власними справами: намагалися врятувати, що вдасться, і вціліти самим. Якийсь чоловік котив тачку, повну майна. Проминув нас, заледве обдарувавши настороженим поглядом. Мені стало цікаво, чи це його майно. У далекому кінці вулиці видно було, як горять стайні. Челядники гарячково виводили коней, але крики переляканих тварин, які ще залишалися всередині, були пронизливішими за вітер. З гучним гуркотом завалився будинок по той бік вулиці, зі страшним зітханням викинувши у наш бік хвилю гарячого повітря та попелу. Вітер розніс пожежу по всьому Мунсею. Вогонь перекидався від будинку до будинку, вітер ніс палючі іскри та гарячий попіл аж за міські стіни, до лісу на узвишші. Цікаво, чи бодай глибокий сніг зупинить пожежу?

— Ходи! — сердито гаркнула Старлінг, і тут я усвідомив, що стою і дивлюся, роззявивши рота.

Вчепившись за свої покривала, я мовчки подався за нею. Ми бігли крутими вуличками підпаленого міста. Здавалося, що вона знає дорогу.

Ми дісталися перехрестя. Тут, видно, трапилася якась бійка. На вулиці лежали чотири тіла, всі у кольорах Ферроу. Я зупинився, схилився над тілом солдата. Це була жінка. Я забрав ніж і капшук у неї з-за пояса.

Ми наближалися до міських воріт. Раптом біля нас заторохтів візок. Коні, що його тягнули, не пасували один до одного і вже покрилися піною.

— Всідайте! — гукнув нам хтось.

Старлінг, не вагаючись, вскочила до візка.

— Кеттл? — здивувався я.

— Хутко! — відповіла вона.

Я забрався у візок, вовк легко застрибнув і примостився поруч зі мною. Кеттл не чекала, щоб ми повсідалися, тріпнула віжками. Візок різко рушив з місця.

Просто перед нами були розчахнуті ворота. Ніхто їх не стеріг, під вітром з пожежі вони вільно погойдувалися на завісах. Краєм ока я побачив, що збоку лежить розпластане тіло. Кеттл навіть не притримала упряжки. Ми проминули ворота, не озираючись, погнали темною дорогою, де вже було чимало людей. Вони з возами й тачками тікали від катастрофи. Більшість, здається, прямувала до приміських садиб, сподіваючись знайти там притулок на ніч, але Кеттл далі підганяла коней. Лише коли стало досить темно, а людей навкруги поменшало, вона трохи знизила швидкість. Я глянув уперед, у пітьму.

Тут я помітив, що Старлінг озирається.

— А це ж мало бути лише для відвернення уваги, — вражено сказала вона.

Я теж озирнувся.

На тлі величезної оранжевої заграви чорно вирисовувався контур палісаду Мунсея. У нічне небо над нами густо, як рій бджіл, здіймалися іскри. Полум’я ревло, як штормовий вітер. Доки ми дивилися, завалився черговий будинок, у повітря здійнялася ще одна хвиля іскор.

— Відвернення уваги? — я глянув на неї крізь темряву. — Це ви все зробили? Щоб визволити мене?

Старлінг таке припущення насмішило.

— Шкода, але доведеться тебе розчарувати. Ні. Ми з Кеттл прийшли по тебе, але це влаштували не ми. Це переважно заслуга Нікової родини. Помста тим, хто зламав укладену з ними спілку. Прийшли розшукати та повбивати зрадників. Зробили це й забралися. — Вона труснула головою. — Це надто складні справи, щоб усе відразу пояснити, навіть якби я їх повністю розуміла. Здається, королівська сторожа в Мунсеї уже багато років була на утриманні контрабандистів. Їм добре платили, щоб вони не бачили діяльності клану Голдфастів. Контрабандисти дбали, щоб тутешній гарнізон мав трохи радості від життя. Наскільки я розумію, найбільший прибуток від такої співпраці мав капітан Марк. Він, звісно, не сам-один був такий, але не надто щедро ділився зі спільниками. Тоді сюди прислано Барла. Той нічого не знав про угоду. Привів із собою численну групу солдатів і намагався запровадити тут військову дисципліну. Нік продав тебе Маркові. Але коли Нік продавав тебе Маркові, то хтось розгледів у цьому можливість продати Марка та його угоду Барлові. Барл натомість побачив шанс і здобути тебе, і прорідити лави контрабандистів. Проте Ніку Голдфасту та його кланові добре заплатили за безпечний проїзд прочан. Тут солдати зламали спілку з ними, а заодно зламано і обіцянку, яку Голдфасти дали прочанам.

Вона труснула головою. У її голосі з’явилася напруга.

— Кількох жінок зґвалтували. Одна дитина померла від холоду. Один чоловік ніколи вже не ходитиме, бо намагався захистити свою дружину. — На якийсь час запанувала тиша, чути було лише торохтіння візка і далеке ревіння пожежі. Коли Старлінг озирнулася на місто, що палало, її очі здавалися дуже чорними. — Ти чув про злодійську честь? От Нік та його люди відплатили за свою честь.

Я й далі дивився на руїну Мунсея. Я нітрохи не дбав про Барла та його стражників. Але там були купці й ремісники, їхні сім’ї та доми. А солдати Шести герцогств ґвалтували затриманих жінок, наче були беззаконними напасниками, а не королівською сторожею. Солдати Шести герцогств, що служили королю Шести герцогств. Я труснув головою.

— Шрюд їх усіх би повісив.

Старлінг кашлянула.

— Ти себе не звинувачуй, — сказала мені. — Я давно вже навчилася не звинувачувати себе за заподіяне мені зло. Це не було моєю провиною. Це не було навіть твоєю провиною. Ти був лише каталізатором, що розпочав ланцюг змін.

— Не називай мене так, — попрохав я.

Візок тарахкотів далі, везучи нас у ніч.

Ніч була безхмарною й холодною. Ясного місячного світла вистачало, щоб розгледіти дорогу, але не на більше. Якийсь час я просто сидів у візку, слухаючи тупіт кінських копит об дорогу і намагаючись збагнути все, що трапилося. Старлінг узяла покривала, забрані з моєї камери, витрусила їх. Одне дала мені, друге закинула собі на спину. Сиділа, скулившись, осторонь від мене, дивлячись у простір позаду візка. Відчувалося, що вона хотіла б зостатися сама. Я дивився, як оранжева заграва на місці Мунсея зникає в далечині. Потім мій розум знову запрацював.

— Кеттл? — покликав я її через плече. — Куди ми їдемо?

— Геть від Мунсея, — відповіла вона.

Я відчув у її голосі втому. Старлінг ворухнулася, глянула на мене.

— Ми думали, ти вкажеш шлях.

— Куди рушили контрабандисти? — спитав я.

Радше відчув, ніж побачив, що Старлінг знизала плечима.

— Вони нам не говорили. Сказали тільки, що, коли ми пі­демо по тебе, можемо розпрощатися з їхнім товариством. Здається, вони вірили, що Барл пошле по тебе солдатів, хай яке нещастя трапилося б із Мунсеєм.

Я кивнув, і то більше самому собі, ніж їй.

— Так він і зробить. Перекине на мене провину за весь цей наліт. Скаже, що нападники насправді були з Гірського королівства, що це солдати, послані, аби мене визволити. — Я сів рівніше, відсунувся від Старлінг. — А коли піймають нас, то вб’ють вас обох.

— Ми не маємо наміру давати їм таку нагоду, — зауважила Кеттл.

— І не дамо, — пообіцяв я. — Якщо поведемося розсудливо. Стримайте коней.

Насправді Кеттл навіть не мусила їх стримувати, вони давно вже самі вповільнили крок, змучившись дорогою. Я кинув Старлінг покривало, обійшов упряжку. Нічноокий вистрибнув із візка та зацікавлено пішов за мною.

— Що ти робиш? — зажадала Кеттл, коли я розпріг коней і кинув збрую на засніжену землю.

— Готую коней, щоб на них можна було їхати верхи. Зможете їхати наохляп?

Кажучи це, перерізав віжки ножем стражниці. Кеттл доведеться їхати наохляп, однаково, зможе чи ні. Сідел у нас не було.

— Думаю, доведеться, — буркнула вона, зсідаючи з візка. — Та вдвох на одному з цих коней ми не заїдемо ні досить далеко, ні досить швидко.

— З вами та Старлінг усе буде гаразд, — пообіцяв я. — Просто їдьте.

Старлінг стояла на візку й дивилася на мене згори вниз. Мені не було потрібне місячне світло, аби знати, що на її обличчі вимальовується недовіра.

— Ти покидаєш нас тут? Після того, як ми повернулися по тебе?

Я запланував дещо інше.

— Це ви мене покидаєте, — твердо сказав їй. — Джампі — це єдине велике поселення на шляху, якщо лишити Мунсей за собою і рухатися у бік Гірського королівства. Тримайтеся рівного темпу. До Джампі їдьте не відразу. Саме цього вони від вас очікуватимуть. Знайдіть якесь менше селище, сховайтесь там і перечекайте. Мешканці Гір зазвичай гостинні. Якщо не почуєте жодного поголосу про погоню, рушайте до Джампі. Але спершу від’їдьте якнайдалі. Лише тоді зупиняйтесь, щоб попросити їжі чи притулку.

— А ти що збираєшся робити? — стишеним голосом спитала Старлінг.

— Ми з Нічнооким підемо своєю дорогою. Як нам слід було піти вже давно. Удвох ми подорожуємо швидше.

— Я по тебе повернулася, — сказала менестрелька. Здавалося, її голос от-от зірветься: такою приголомшливою була для неї моя зрада. — Попри все, що зі мною трапилося. Попри… мою руку… і все інше…

— Він відведе їх від нашого сліду, — раптом промовила Кеттл.

— Допомогти вам сісти на коня? — тихо спитав я Кеттл.

— Нам не потрібна жодна твоя допомога! — сердито проголосила Старлінг. Труснула головою. — Як подумаю про все, що я витерпіла, пішовши з тобою… І все, що ми зробили, аби тебе звільнити… Ти згорів би живцем у тій камері, якби не я!

— Знаю. — Бракувало часу все їй пояснювати. — Щасливої дороги, — тихо сказав я.

І залишив їх, повернувши до лісу. Нічноокий біг поруч зі мною. Нас обступили дерева, і невдовзі дві жінки зникли мені з очей.

Кеттл швидко розгадала суть мого плану. Тільки-но впоравшись із пожежею, а то й раніше, Барл згадає про мене. Знайдуть старого, вбитого вовком, і нізащо не повірять, що я згорів у своїй камері. Буде погоня. Вишлють вершників на всі дороги, що ведуть у гори, невдовзі наздоженуть Кеттл і Старлінг. Хіба що вдасться скерувати ловців на інший, тяжчий слід. Той, що навпростець вестиме до Джампі. На захід.

Це було нелегко. Я не мав певного знання території, що відділяла мене від столиці Гірського королівства. Найімовірніше, там не було жодного більшого міста, бо Гірське королівство не є густозаселеним. Місцевий люд — це переважно трапери, мисливці, мандрівні пастухи овець і кіз, що жили чи то в окремих хатах, чи то в маленьких селищах, оточених розлогими мисливськими угіддями. Я не мав великих шансів випросити чи вкрасти харчі або ж інші припаси. Ще більше мене непокоїла можливість опинитися на краю гірського хребта, який я не зумію перетнути, і те, коли доведеться переправлятися через одну з численних холодних рік, що рвучкими потоками спливали з гір до узвозів та вузьких долин.

Доки ми не застрягнемо, то й нема сенсу перейматися цим, — зауважив Нічноокий. — Коли таке трапиться, доведеться просто знайти спосіб обійти довкола. Це може нас уповільнити. Але ми взагалі нікуди не дістанемося, якщо будемо стояти та гризтися.

Тож ми з Нічнооким ішли всю ніч. Коли діставалися відкритого місця, я дивився на зорі та намагався якомога точніше прокласти курс на захід. Місцевість виявилася такою складною, як я й сподівався, тож навмисне вибирав шлях, який легше було подолати пішій людині та вовкові, ніж вершникам. Ми прошкували, підіймаючись угору зарослими чагарником схилами, пробираючись крізь плутані хащі вузьких ярів. Продираючись такими місцями, я втішав себе тим, що Старлінг і Кеттл легко їдуть добрими дорогами. Намагався не думати, що Барл вишле достатньо слідопитів, аби простежити не один маршрут. Ні. Доведеться спершу забезпечити собі значну перевагу, а тоді спровокувати Барла так, щоб він кинув усі свої сили навздогін мені.

Єдиним способом зробити це було виявити себе як загрозу для Регала. Таку загрозу, якою слід зайнятися негайно.

Я глянув угору, на схил кряжа, де тісно один до одного стояли три гігантські кедри. Там я зупинюся, розведу невеличке багаття і спробую поскіллити. Я нагадав собі, що не маю ельфійської кори, тож доведеться приготувати все для того, щоб пізніше добре відпочити.

Я тебе стерегтиму, — запевнив мене Нічноокий.

Кедри були величезними, їхні могутні гілки вгорі перепліталися так щільно, що земля внизу була чиста від снігу. Натомість густо настелено пахучої кедрової хвої, що нападала сюди з часом. Я влаштував собі з неї постіль, щоб не лежати просто на голій землі, тоді зібрав чималий запас хмизу для вогнища. Вперше заглянув до капшука, підібраного в Мунсеї. Там були кремінь і кресало. А ще п’ять чи шість монет, кілька гральних костей, зламаний браслет і загорнуте у шматок тканини пасмо білявого волосся. Аж надто вичерпний підсумок солдатського життя. Я вигріб ямку в землі та поховав там волосся, кості й браслет. Намагався не думати, хто зостався самотнім, коли загинула ця жінка: коханець чи дитина. Нагадав собі, що не я заподіяв їй смерть. А все-таки холодний голос у глибині моєї свідомості прошепотів слово «каталізатор». Не будь мене, вона й досі жила б. Якусь мить я почувався старим, утомленим і хворим. Потім змусив себе відкинути думки і про жінку-воячку, і про власне життя. Розвів вогонь, доклав до нього багато дров. Решту хмизу розклав так, щоб легко до нього дотягтися. Загорнувся в плащ, ліг на ложе з кедрової хвої. Глибоко вдихнув, заплющив очі та почав скіллити.

Здалося, що я зненацька пірнув у бистру річку. Не був готовим до такого легкого успіху, тож мене ледь не змило течією. Тут ріка Скіллу чогось здавалася дикою, глибшою і могутнішою. Я не знав, чи це мої власні здібності розвинулися, чи цьому була якась інша причина. Знайшов себе, зосередився і рішуче зібрав усі сили, щоб відмовитися від спокус Скіллу. Не хотів навіть міркувати про те, щоб сягнути думкою до Моллі та нашої дитини, побачити на власні очі, як росте наша донечка та як ведеться їм обом. Не потягся й до Веріті, хоч дуже цього прагнув. Сила цього скіллення була такою, що я, без сумніву, легко його знайшов би. Але не для цього я тут був. Я мав роздратувати ворога і мусив бути насторожі. Встановивши весь захист, який не відгороджував би мене від Скіллу, я скерував волю у бік Барла.

Потягся назовні, обережно шукаючи його. У разі атаки я був готовий блискавично підняти свої стіни. Я легко його знайшов, майже вражений тим, що він цілковито не відчув мого дотику.

Тоді мене прошив його біль.

Я сахнувся назад швидше, ніж потривожений морський анемон у зоставленій припливом калюжі. Шоковано розплющив очі, втупився у засипане снігом кедрове гілля. По моєму обличчі та спині стікав піт.

Що це було? — зажадав Нічноокий.

Ти й сам добре знаєш, — відповів я йому.

Це був найчистіший біль. Біль, незалежний від ушкодження, завданого тілу, біль, що не був ні горем, ні страхом. Всеохопний біль, наче кожну часточку тіла, всередині й на поверхні, палив вогонь.

А завдавали цього болю Регал і Вілл.

Потім я лежав, тремтячи, не через скіллення, а через Барлів біль. Це було страхіттям більшим, ніж міг збагнути мій розум. Я намагався скласти до ладу все, що відчув за цю коротку мить. Вілл і, можливо, якась тінь Карродового Скіллу тримали Барла так, щоб він не міг опиратися покаранню. Каррод виконував це завдання з ледь замаскованими жахом і огидою. Може, боявся, що одного дня такому покаранню піддадуть його самого. Найсильнішим Вілловим почуттям був гнів, що Барл мав мене в руках, але якось дозволив мені вислизнути. Та під цим гнівом приховувалося свого роду зачарування тим, що Регал робив із Барлом. Вілл не мав від цього задоволення. Ще ні.

А Регал мав.

Колись я знав Регала. Правда, не надто добре. Тоді він був просто молодшим із моїх дядьків, тим, що зовсім мене не любив. Давав волю цьому почуттю на хлоп’ячий лад, штовхаючи мене, дражнячи і тайкома щипаючи, а ще за кожної нагоди скаржачись на мене. Мені це не подобалося, він теж мені не подобався, але його поведінку ще можна було зрозуміти. Хлоп’ячі ревнощі, бо через старшого сина, батькового улюбленця, з’явився ще один конкурент і претендент на час і увагу короля Шрюда. За тих часів він просто був розпещеним молодим принцом, який заздрив старшим братам, що випереджали його в черзі спадкоємства престолу. Був зіпсованим, грубим, самолюбним.

Та був тоді людиною.

Те, що він випромінював хвилину тому, настільки перевершувало межі тієї жорстокості, яку я міг зрозуміти, що було майже незбагненним. Перековані втрачали свою людяність, але в їхній порожнечі зоставалася бодай тінь того, чим вони були раніше. Якби Регал розкрив свої груди і показав там зміїне кубло, я не був би вражений більше. Він цілковито відкинув людяність, замінивши її чимось похмурим. І це чоловік, якого Шість герцогств називає тепер королем.

Це чоловік, який вишле війська, щоб піймати Старлінг і Кеттл.

— Я повертаюсь, — попередив я Нічноокого і не дав йому часу заперечити.

Заплющив очі та кинувся у ріку Скіллу. Широко відкрився їй, втягуючи її холодну силу, не думаючи, що надмірна кількість цієї сили може мене зруйнувати. Тільки-но Вілл мене відчув, я заговорив до них:

— Регале, ти помреш від моєї руки. Це так само певно, як те, що Веріті знову правитиме королівством.

Тоді я вдарив їх усією нагромадженою силою.

Це був майже настільки ж інстинктивний вчинок, як стискання кулака. Я не планував цього, але зненацька зрозумів, що зробив із ними Веріті в Трейдфорді. У цьому не було жодного послання, нічого, крім шаленого вивільнення сили та звернення її проти них. Я широко відкрився перед ними, показав їм себе, а коли вони обернулися у мій бік, скерував проти них вибух усього зібраного мною Скіллу до останньої часточки. Як і Веріті, я не залишив собі нічого. Думаю, якби там був лише хтось один із них, я б цілковито випалив із нього Скілл. Натомість вони розділили удар між собою. Я ніколи не довідаюся, як це вплинуло на Барла. Може, був навіть вдячний за моє шаленство, бо воно зруйнувало концентрацію Вілла і звільнило бідолаху від витончених Регалових тортур. Я відчув, як нажахано вигукнув Каррод, коли його скіллення урвалося. Думаю, що Вілл міг би встояти й кинути мені виклик, якби Регал слабко не наказав йому: «Розривай, телепню, не ризикуй мною задля своєї помсти!» Не встиг я й оком змигнути, як вони зникли.

Коли я знову отямився, вже давно настав день. Нічноокий лежав майже на мені, на його хутрі була кров. Я трохи відіпхнув його, він одразу ж ворухнувся. Встав, понюхав моє обличчя. Разом із ним я вдихнув запах власної крові, це було неприємно. Я різко сів, світ довкола мене закружляв. Поволі почав розбирати гамір вовчих думок.

З тобою все гаразд? Ти тремтів, потім тобі носом пішла кров. Тебе тут не було, я взагалі не міг тебе почути!

— Зі мною все добре, — хрипко заспокоїв я його. — Дякую, що тримав мене в теплі.

Вогнище ледь жевріло. Я обережно потягся до дров, докинув у вогонь трохи хмизу. Коли вогонь добре розгорівся, я сів біля нього й зігрівся. Тоді встав, зробив, хитаючись, кілька кроків до місця, де починався сніг. Набрав жменю, протер обличчя, щоб позбутися смаку й запаху крові. Взяв трохи снігу до рота, бо мій язик був товстим і заскорузлим.

Тобі треба відпочити? Тобі треба поїсти? — неспокійно спитав Нічноокий.

І так, і так. Але насамперед нам треба було тікати: не сумнівався, що, після всього, вони гнатимуться за мною. Я зробив усе, що хотів, і, хоч сам цього не сподівався, все вдалося, ще й як. Дав їм підстави боятися мене. Тепер вони не заспокояться, доки мене не знищать. До того ж я виразно показав їм, де був. Вони відчули, куди посилати своїх людей. Коли ті сюди дістануться, мені слід бути далеко звідси. Я повернувся до вогню, копняками накидав на нього землі. Тоді ще й затоптав для певності. А потім ми тікали.

Тікали так швидко, як це було мені під силу. Без сумніву, я затримував Нічноокого. Він співчутливо на мене дивився, коли я спинався на узгір’я, аж по стегна в снігу, а йому досить було розчепірити пальці та легко збігти вгору. У нас стало звичним, що, коли я прохав відпочинку й зупинявся, спершись об дерево, він вирушав уперед, шукаючи кращої дороги. Коли денне світло та мої сили майже згасали, я зупинявся, щоб розпалити багаття на ніч, а він зникав і повертався зі здобиччю для нас обох. Найчастіше це були білі снігові зайці, та раз він приніс товстого бобра, що забрів надто далеко від замерзлого озерця. Я прикидався сам перед собою, що добре готую це м’ясо, насправді ж ледь обпалював його над вогнем. Був надто втомленим і голодним, щоб зробити більше. М’ясний раціон не додавав мені жиру, але давав змогу жити й рухатися. Я майже не спав по-справжньому, адже мусив постійно докладати до вогню, щоб не замерзнути, і часто вставати вночі та тупати, щоб не відморозити стопи. Витривалість. У ній уся річ. Не швидкість, не сила, а ощадливе використання своєї спроможності змушувати себе до щоденного руху.

Я сильно зімкнув стіни Скіллу, однак усвідомлював, що Вілл постійно об них б’ється. Не думав, що він міг мене вистежити, доки я був насторожі, але й не мав у цьому певності. Постійна напруга свідомості теж витягувала з мене всі сили. Бували ночі, коли я просто мріяв відкинути весь захист і впустити Вілла всередину, хай уже покінчить зі мною раз назавжди. Та в ці хвилини мені достатньо було згадати, на що тепер спроможний Регал. Це викликало в мене жах і змушувало до ще більших зусиль, аби наростити відстань між нами.

Уставши четвертого ранку нашої подорожі, я знав, що ми далеко забралися вглиб Гірського королівства. Відколи покинули Мунсей, я не бачив жодного знаку погоні. Безумовно, здолавши таку відстань у рідному краю королеви Кеттрікен, ми були в безпеці.

Скільки ще до цього Джампі! Що ми зробимо, діставшись туди?

Не знаю, скільки. І не знаю, що ми зробимо.

Я вперше замислився про це. Змусив себе подумати про все, що не дозволяв собі обдумати раніше. Насправді я не знав нічого про Кеттрікен, відколи відіслав її від короля, наказавши тікати в ніч. Вона не дістала жодного слова ні від мене, ні про мене. Мала б уже народити. За моїми обчисленнями, її дитина повинна була народитися приблизно ж тоді, коли й моя дочка. Раптом це здалося мені дуже цікавим. Я міг узяти цю дитину на руки та сказати собі: «Це начеб я притулив власну донечку».

От тільки Кеттрікен вважала, що я мертвий. Мусила почути, що мене страчено Регалом і давно поховано. Вона була моєю королевою і дружиною Веріті. Я, безперечно, міг розкрити їй, як вижив. Та це однаково, що кинути камінець у став. На відміну від Старлінг, Кеттл чи когось іншого, що здогадався, хто я, Кеттрікен знала мене й раніше. Це був би не поголос, не легенда, не безумна розповідь когось, хто бачив мене одну мить, краєчком ока, а факт. Вона могла сказати іншим людям, які мене знали: «Так, я бачила його, він справді живий. Як йому це вдалося? Завдяки його Віту, звичайно».

Я тягнувся за Нічнооким крізь сніг і холод та думав, що відчує Пейшенс, коли до неї дійде ця звістка? Сором чи радість? Біль, бо я не відкрився їй? З допомогою Кеттрікен можна буде вислати звістку тим, кого я знав. Врешті-решт, вона дістанеться Моллі та Барріча. Як учинить Моллі, дізнав­шись, що я не лише живий, а ще й не повернувся до неї, і до того ж осквернений Вітом? Моє серце боляче вразила звістка, що вона приховала від мене свою вагітність, нашу дитину. Тоді я вперше по-справжньому збагнув, якою скривдженою і зрадженою вона мусила почуватися через усі ті таємниці, які я роками від неї приховував. А ще одна таємниця, така велика, кинута їй в обличчя, може згасити всі її почуття до мене. Мої шанси почати наново життя з нею і так не були великими. Нестерпною була думка, що вони стануть ще меншими.

А всі інші: стаєнні челядники, яких я знав, люди, з якими веслував і бився, звичайні солдати Оленячого замку — всі вони довідаються теж. Хай що б я думав про Віт, я вже бачив огиду в очах давнього друга. Знав, наскільки змінилося через це ставлення до мене Старлінг. Що подумають люди про Барріча, який тримав у своїй стайні віттера та потурав мені? Чи не викриють і його самого? Я зціпив зуби. Мені доведеться зостатися мертвим. Може, краще далеко оминути Джампі та йти вперед, шукаючи Веріті? Але ж без припасів я маю на це такі самі шанси, як Нічноокий видати себе за кімнатного песика.

І ще одна дрібничка. Карта.

Покидаючи Оленячий замок, Веріті покладався на карту. Це була стара карта, яку Кеттрікен розкопала в замковій бібліотеці, вицвіла та древня, ще з часів короля Вайздома, який першим відвідав Старійшин і покликав їх на допомогу Шести герцогствам. Деталі на ній стерлися, але і Кеттрікен, і Веріті були переконані, що один із позначених шляхів веде до місця, де король Вайздом уперше зустрівся з цими невловимими істотами. Веріті від’їхав з Оленячого замку, твердо вирішивши прямувати до теренів за Гірським королівством і при цьому керуватися картою. Він забрав із собою нову її копію, зроблену власноруч. Я гадки не мав, що трапилося з давнішим примірником: ймовірно, перевезено до Трейдфорда, коли Регал сплюндрував бібліотеку Оленячого замку. Але стиль тієї карти та незвичні рисунки на бордюрах давно вже викликали в мене підозру, що вона й сама є копією ще старішого оригіналу. Бордюри були виконані в гірському стилі, тож якщо той оригінал ще існував, то він мав би міститися в бібліотеці Джампі. Видужуючи в Горах, я мав повний доступ до цієї книгозбірні. Знав, що вона велика та добре утримана. Навіть якщо я не знайду оригіналу тієї карти, то, може, знайду інші, які б зображали ту саму місцевість.

Коли я жив у Горах, мене вразило, наскільки довірливі тамтешні люди. Я бачив небагато замкíв і не зустрічав жодної варти, звичної для Оленячого замку. Дістатися до королівської садиби нескладно. Навіть якщо там і завели вже сторожу, однаково стіни зроблено з верств кори, покритих глиною і помальованих. Я не мав сумніву, що проберуся туди, — тим шляхом чи іншим. А коли вже це зроблю, то мені знадобиться небагато часу, щоб ограбувати бібліотеку, укравши з неї карту. Заодно поповню свої запаси.

Мені вистачило совісті засоромитися через такий задум. Та я знав, що сором не втримає мене від того, аби це зробити. Я вкотре не мав вибору. Пробирався крізь сніг, долаючи черговий хребет, і мені здавалося, що моє серце знову й знову вистукує цю фразу. Нема вибору, нема вибору. Я ніколи не мав вибору. Доля зробила мене вбивцею, брехуном і злодієм. А що сильніше я намагався уникнути цих ролей, то дужче мене у них втискали. Нічноокий ішов мені по п’ятах і гризся через мій чорний настрій.

Нас так поглинули похмурі думки, що ми вибралися на вершину хребта і стояли там обидва як дурні, на очах кінного загону, що їхав дорогою під нами. Золото-коричневі каптани вершників вирізнялися на тлі снігу. Я завмер, наче сполоханий олень. Попри все, ми могли б і не привернути до себе їхньої уваги, якби не зграя собак, що їх супроводжувала. Я розрізнив собак з першого погляду. Шестеро, не вовкодави, дяка Еді, а коротконогі біглі, гончаки на кроликів, непристосовані ні до цієї погоди, ні до місцевості. Був там ще один пес, довгоногий і кучерявий, мішаної крові. Він та його господар трималися осторонь решти загону. Здається, до погоні залучили геть усіх, хоча й так на конях їхало більш як десять вершників. Собака-мішанець майже відразу підніс голову й задзявкотів. Інші собаки миттю підхопили цей гавкіт, метляючи хвостами, підвівши голови, щоб краще принюхатися, і гучно сповіщаючи, що вони зачули нові запахи. Чоловік, що наглядав за собаками, підняв руку і вказав на нас, а ми тим часом кинулися навтьоки по власних слідах. Пес-мішанець і його господар уже бігли в наш бік.

— Я навіть не знав, що там є дорога, — просапав я, перепрошуючи Нічноокого, коли ми тікали схилом униз.

У нас була певна перевага, хоч і незначна. Спускалися вниз власними слідами, тоді як собаки та вершники, що нас переслідували, мусили ще вибратися на узгір’я по невтоптаному снігу. Я сподівався, що, перш ніж вони дістануться вершини, звідки ми саме втекли, нам удасться сховатися у зарослому чагарником яру внизу. Нічноокий уповільнював біг, аби не залишити мене позаду. Гончаки дзявкотіли, а я чув схвильовані голоси людей, що кинулися в погоню.

ТІКАЙ! — наказав я Нічноокому.

Я тебе не покину.

Я справді пропаду, якщо ти це зробиш, — визнав я. Мій мозок гарячково працював. — Біжи вглиб яру, аж на дно. Залиш там якомога більше фальшивих слідів, закрути петлю і біжи яром, униз. Коли я туди дістануся, тікатимемо вгору. Може, це трохи їх затримає.

Лисячі хитрощі! — пирхнув він, а тоді проминув мене, як розмазана сіра пляма, і зник у густих кущах яру.

Я намагався швидше долати сніг. Діставшись зарослого краю яру, озирнувся. Собаки та вершники саме піднялися на хребет. Я пірнув у покриті снігом хащі яру і почав спускатися стрімким схилом. Нічноокий залишив там стільки слідів, що вистачило б на цілу вовчу зграю. Коли я на мить зупинився, щоб перевести подих, він проминув мене, помчавши ще в іншому напрямку.

Забираймося звідси!

Я не чекав його відповіді, відразу ж пустився вгору яром, так швидко, як несли мене ноги. На дні яру сніг був плиткішим, низьке віття дерев і кущі затримали більшу його частину. Я схилився навпіл, знаючи, що коли зачеплю котрусь гілку, то вона скине на мене свою холодну ношу. Собачий дзявкіт лунав у морозному повітрі. Я слухав його, прокладаючи собі дорогу. Почувши, як собаче хвилювання змінилося лютим гавкотом, зрозумів, що вони дісталися плутаного сліду на дні яру. Надто рано вони туди спустилися, надто швидко прийдуть сюди.

Нічноокий!

Цить, дурню! Собаки тебе почують! І той, інший.

Серце мені ледь не завмерло у грудях. Не міг повірити, наскільки дурним я виявився. Пробирався далі крізь засніжений чагарник, нашорошивши вуха на те, що діялося позаду. Мисливцям сподобався фальшивий слід, залишений Нічнооким, вони майже змусили собак піти ним. Тут було надто багато вершників, як на такий вузький яр. Штовхалися, заважали один одному, можливо, й затоптали наш справжній слід. Час виграно, хоча й небагато. Тут я зненацька почув крики тривоги і дикий собачий вереск. Піймав розгублене белькотіння собачих думок. Вовк стрибнув між них і пробіг крізь саму середину їхньої зграї, по дорозі тнучи іклами. Погнав просто під ноги коням. Один вершник упав і ніяк не міг піймати свого переляканого коня. Якийсь пес втратив більшу частину звислого вуха й мучився від болю. Я намагався закритися від його страждань. Бідна тварина, і все це дарма. Ноги мої були наче свинцеві, у роті пересохло, та я змушував себе до швидкості, аби добре використати час, який із таким ризиком для себе здобув Нічноокий. Я хотів крикнути йому, щоб він перестав їх заплутувати, щоб тікав зі мною, але не наважився виявити зграї справжній напрямок нашої втечі. Напруживши всі сили, біг далі.

Яр ставав дедалі вужчим і глибшим. Лози, ожина й кущі росли на стрімкому схилі та звисали вниз. Я здогадувався, що біжу по замерзлому струмку. Почав шукати виходу звідси. Собаки позаду мене знову заверещали, дзявкаючи один одному, що тепер вони взяли справжній слід, за вовком, за вовком, за вовком. Я не мав сумніву, що Нічноокий показався їм ще раз, навмисне, аби відвести їх від мене. «Біжи, хлопче, біжи!» Він послав мені цю думку, не дбаючи, що собаки його почують. Я відчув у ньому дику веселість, істеричне безумство. Це нагадало мені, як я гнався за Джастіном коридорами Оленячого замку і вбив його у Великій залі перед усіма гостями Регалової коронаційної церемонії. Нічноокий впав у шал, покинувши через це думку про власне виживання. Я прошкував далі, мені перехопило горло від страху за нього. Змагався зі слізьми, що виступили в куточках очей.

Яр закінчився. Переді мною був блискучий крижаний каскад, пам’ятник гірському струмкові, що прорізав цей каньйон улітку. Лід довгими хвилястими бурульками звисав над кам’яною розколиною в горі, де слабо поблискувала вода, яка ще рухалася. Сніг біля основи ущелини замерз кристалічною зерню. Я зупинився, здогадуючись, що там є глибока водойма, куди можна провалитися під надто тонкий лід. Глянув угору. Схили тут переважно були порізані та зарослі. Де-не-де крізь снігове покривало проступали голі кам’яні плити. Молоді деревця та миршаві кущі росли поодинці, розсипавшись і тягнучись угору, щоб піймати сонячне світло. Жодна рослина не здавалася доб­рою підпорою при підйомі. Я обернувся, щоб повернутися власним слідом, і почув, як здійнялося та затихло собаче брехання. Це була одна тварина, не гончак, не вовк, тож тільки пес-мішанець. Щось у впевненості його гавкоту підказало мені, що він узяв мій слід. Я почув, як чоловік закричав, заохочуючи його, пес знову брехнув, уже ближче. Я обернувся до схилу яру і почав вибиратися вгору. Чув, як той чоловік улюлюкає до інших, криком і свистом закликаючи їх рухатися слідом за ним. Він знайшов тут людські сліди, облиште вовка, це лише хитрощі Віту. Собаки далеко від нього зненацька загавкали. У цю мить я збагнув: Регал нарешті знайшов те, що шукав. Віт­тера, який погодився полювати на мене. Стару кров куплено.

Я підстрибнув, ухопився за деревце, що вихилялося зі стіни яру. Підтягся, став на нього ногами, побалансував, потягся до іншого, над ним. Коли повис на ньому всією вагою, його корені випорснули з кам’янистого ґрунту. Я впав, але знову піймався за перше дерево. «Ану вставай!» — люто сказав я собі. Став на ньому, відчув, як воно тріщить під моїм тягарем. Потягся вгору, долонями вхопився за гіллястий кущ, що ріс на порізаному схилі. Намагався лізти якомога швидше, щоб не висіти всім тілом на одному деревці чи кущі довше, ніж кілька секунд. Гілля ламалося у моєму затиску, купи старої трави рвалися з коренем, я видряпався до краю яру, відчув, що далі лізу вздовж нього, а не піднімаюся вгору. Почув унизу крик, мимоволі озирнувся — назад і вниз. На чистому місці долі були чоловік і кучерявий пес. Пес кинувся вгору, до мене, чоловік тим часом приставив стрілу, натягнув тятиву лука. Я безпорадно звисав над ними — найлегша мішень, яку тільки можна собі уявити.

— Прошу, — почув я свій зойк, а тоді — тихий безпомильний звук відпущеної тятиви. Відчув, як щось ударило мене в спину, наче кулаком, — стара Регалова штучка часів мого дитинства, а тоді глибший, гарячіший біль усередині тіла. Одна моя рука відпустила опору. Я не велів їй цього робити, вона просто не втримала затиску. Тепер висів лише на правій руці. Так ясно, так виразно чув виття собаки, що занюхав мою кров. Чув, як шелестить одяг чоловіка, коли той витягав із сагайдака чергову стрілу.

Тут знову мене куснув біль, глибоко впившись у праве зап’ястя. Я крикнув, розтиснув пальці. У рефлексі жаху мої ноги шкреблися, билися об гнучкі кущі, що перевисали через край яру. Якимось дивом я піднімався вгору, моє обличчя терлося об сніг, що взявся кіркою. Опанував свою лівицю, почав робити невпевнені рухи, наче плив. «Ноги догори!» — гарикнув мені Нічноокий. Та тільки подумки, не видав жодного звуку, бо, глибоко ввіп’явши зуби в рукав і плоть моєї правої руки, він тяг мене вгору. Шанс на життя додав мені сил. Я дико хвицнув, а тоді почув тверду землю під животом. Рвонувся вперед, намагався не звертати уваги на біль, що зосереджувався у мене в спині, розходячись звідти червоними хвилями. Не бачив би я, як той чоловік випускає стрілу, то не сумнівався б, що у моїй спині стирчить стовп завтовшки у вісь воза.

Вставай, вставай! Мусимо тікати.

Не пам’ятаю, як я підвівся. Почув собак, вони, скрегочучи кігтями об камінь, видиралися на схил позаду мене. Нічноокий відступив від краю і зустрів перших. Одного за одним затискав у щелепах, розривав, кидав тіла вниз, до решти зграї. Коли впав кучерявий мішанець, собачий ґвалт унизу раптом затих. Ми обидва поділили з ним його муку і почули крики чоловіка, коли пов’язана з ним тварина лежала на снігу, стікаючи кров’ю, помираючи. Інший мисливець відкликав своїх собак, сердито пояснюючи іншим, що посилання їх на різню нічим не зарадить. Я чув, як чоловіки кричать і лаються, як повертають змучених коней і рушають яром назад, щоб спробувати відшукати місце, де можна було б вибратися вгору й кинутися нам навздогін, знову знайти наш слід.

Біжи! — наказав мені Нічноокий.

Ми не розмовляли про те, що трапилося щойно. Я відчув страшне тепло, яке спливало мені по спині, а водночас воно ж поширювалося як холод. Торкнувся грудей, майже очікуючи, що звідти стирчать древко й наконечник стріли. Та ні, вони глибоко впилися в тіло. Я, похитуючись, ішов за Нічнооким, мою свідомість залило надто багато вражень, надто багато різновидів болю. Сорочка і плащ терлися об древко стріли, коли я рухався. Найменший рух древка луною відбивався від наконечника, що глибоко застряг у тілі. Я міркував, якої ще шкоди завдасть мені стріла. Згадав, як колись краяв на шматки впольованого оленя, в якого влучила стріла; схожу на студенець, залиту кров’ю чорну плоть навколо рани. Міркував, чи зачепила стріла мою легеню. Олень із пораненою легенею далеко не зайшов. Це я відчуваю смак крові в горлянці?..

Не думай про це! — люто наказав мені Нічноокий. — Ослаб­люєш нас обох. Просто йди. Йди і не зупиняйся.

Тож він так само, як і я, знав, що бігти я не можу. Я йшов, а він — поруч зі мною. Якийсь час. Тоді я йшов наосліп у темряві, навіть не дбаючи, в якому напрямку рухаюсь. Його зі мною не було. Я шукав, але не міг знайти. Десь далеко знову почув собачий лемент. Йшов далі. Вдарявся об дерева. Гілки дряпали мені обличчя, та все гаразд, моє обличчя саме немов задерев’яніло, йому це не вадило. Сорочка на спині була мокрим шаром замерзлої крові, що терлася об мою шкіру.

Я намагався щільніше загорнутися в плащ, але раптовий біль мало не повалив мене на коліна. От я дурень. Забув, що плащ потягне за собою древко стріли. От я дурень. Йди і не зупиняйся, хлопче. Я йшов.

Гримнувся об інше дерево. Воно скинуло на мене силу-силенну снігу. Я обтрусився, пішов далі. Йшов довго. Тоді сидів на снігу, мені ставало дедалі холодніше. Я мушу встати. Мушу йти далі.

І знову я йшов. Не думаю, що це довго тривало. Під захистом величезних хвойних дерев, де сніг був неглибоким, упав навколішки.

— Прошу, — сказав я. Не мав сил благати милосердя. — Прошу. — Не міг надумати, кого це я молю.

Побачив заглибину між двома товстими коренями. Земля була всипана сосновими голками. Я скулився, зібгався клубочком. Не міг лягти, бо стріла стирчала мені зі спини. Але міг спертися чолом об гостинне дерево і схрестити руки на грудях. Став маленьким, підібгав під себе ноги й забився у простір між коренями. Мерз би, якби не був такий змучений. Провалився в сон. Прокинувшись, розпалю вогонь, зігріюся біля багаття. Я уявляв собі тепло. Я вже його й відчував.

Мій брате!

Я тут, — спокійно відповів я. — Просто тут.

Потягся до Нічноокого, заспокійливо торкнувся. Він наближався. Хутро довкола його горла наїжачилося від замерзлої слини, та жоден зуб не пробив цього панцира. Мав один поріз збоку біля морди, але не тяжкий. Він водив їх колами, а тоді нападав на їхніх коней ззаду і врешті загнав на засипану снігом та зарослу високою травою болотисту низовину. Вціліли тільки два пси, і один кінь так сильно кульгав, що вершник сів другим на іншого.

А зараз він шукав мене, легко вибігаючи на засніжені схили. Звичайно, був утомлений, але його переповнювала енергія тріумфу. Ніч довкола нього була свіжою і чистою. Піймав запах, а тоді легеньке кліпання очей зайця, який зачаївся під кущем, сподіваючись, що вовк його мине. Ми не минули. Один раптовий стрибок убік — і заєць у його пащі. Ми пі­ймали його за кістляву голову, тріпнувши, відразу зламали йому хребет. Бігли далі, жадане м’ясо звисало йому з пащі. Ми добре попоїмо. Нічний ліс довкола нас був сріблясто-чорним.

Стій. Мій брате, не роби цього.

Чого?

Я люблю тебе. Але не хочу бути тобою.

Я ширяв там, де був. Його легені так потужно працювали, втягуючи холодне нічне повітря, хоч він і тримав у роті заячу голову. Легкий поріз унизу морди пощипує, дужі ноги добре несуть підтягнуте тіло.

Ти теж не хочеш бути мною, Змінювачу. Не насправді.

Я не був певен, чи має він рацію. Його очима я бачив, його носом нюхав себе. Я забився між коренями великого дерева, скоцюрбився, як мале покинуте щеня. У повітрі витав сильний запах крові. Тоді я закліпав, глянув униз, на темряву мого зігнутого ліктя, у згині якого ховалося обличчя. Поволі, болісно підвів голову. Все боліло, а центром усього цього болю була стріла в моїй спині.

Я почув запах заячих нутрощів і крові. Нічноокий стояв біля мене, розривав тушку, притиснувши її лапами.

Їж, доки тепле.

Не знаю, чи зможу.

Хочеш, щоб я це тобі прожував?

Він не жартував. Але ще більшу огиду, ніж думка про їжу, викликала в мене думка про відригнуте м’ясо. Я змусив себе ледь хитнути головою. Мої пальці майже оніміли, але я дивився, як моя рука відщипує від маленької печінки шматочки і несе їх до рота. Вони були теплими, повними крові. Зненацька я зрозумів, що Нічноокий сказав правду. Я мусив їсти. Бо мусив жити. Він розірвав зайця на шматки. Я взяв один, відкусив тепле м’ясо. Було тяжко, та я налаштувався рішуче. Ледь не покинув бездумно власне тіло заради ідеально здорового вовчого, ледь не втиснувся туди, поруч із ним. Колись я вже зробив був таке, за його згодою. Та тепер ми знали краще. Ми ділили все, але не могли стати один одним. Інакше б усе втратили, обидва.

Я поволі сів. Відчув, як м’язи моєї спини рухають стрілу, протестуючи проти того, як вона їх прохромила. Я відчував тягар древка. Коли уявив, як вона стирчить там із мене, замалим не виблював з’їдене. Змусив себе до спокою, якого не відчував. Хоч як це дивно, мені перед очима раптом з’явився Барріч. Смертельна непорушність його обличчя, коли він згинав коліно та дивився, як розкривається стара рана. Я завів руку назад. Провів пальцями по хребті. Прохромлені стрілою м’язи натяг­лись. Нарешті мої пальці торкнулися липкого від крові древка стріли. Навіть цей легенький дотик став новим джерелом болю. Я незграбно охопив пальцями древко, заплющив очі і спробував потягти його. Навіть без болю це було б складно. Але біль був таким сильним, що світ довкола мене затремтів, а коли заспокоївся, я виявив, що стою навкарачки, з опущеною головою.

Мені спробувати?

Я похитав головою, не встаючи. Боявся, що зомлію. Намагався подумати. Знав, що, коли Нічноокий витягне стрілу, я знепритомнію. Якщо кровотеча буде сильною, не зможу її зупинити. Ні. Краще залишити її там. Я зібрав усю свою відвагу.

Зможеш її зламати?

Він підійшов до мене. Я відчув дотик його голови до своєї спини. Він відвернув голову, перемістив щелепи так, щоб задні зуби зімкнулися на древку. Тоді стулив щелепи. Пролунав тріск, — наче садівник обрізав деревце. Нове болісне дрижання. Мене з головою накрила хвиля запаморочення. Але мені якось вдалося потягтися назад і вивільнити просяклий кров’ю плащ від уламка стріли. Тремтячи, закутався в нього щільніше. Заплющив очі.

Ні. Спершу розведи багаття.

Я знову розплющив очі. Це було надто складно. Я пошкріб довкола, притяг усі гілочки та хмиз, до яких міг дотягтися. Нічноокий намагався допомогти, приносячи мені гілки, але й так минула вічність, доки затанцював крихітний вогник. Я повільно підкидав хмиз. Коли розклав справжнє вогнище, помітив, що вже світає. Час у дорогу. Ми ненадовго затрималися, щоб доїсти зайця, а я добре зігрів долоні та стопи. Тоді рушили знову. Нічноокий безжалісно вів мене вперед.

Була ніч. Мало що пам’ятаю, крім того, що вона настала після довгих днів, наповнених болем. Я переніс ціпок, на який спирався, зробив черговий крок. Знову переніс ціпок. Ми йшли нешвидко. Круговерть сніжинок у повітрі сліпила більше, ніж темрява. Я не міг утекти від вітру, що ніс ці сніжинки. Нічно­окий кружляв довкола мене, скеровуючи мої невпевнені кроки, наче це могло змусити мене йти швидше. Час від часу він неспокійно квилив. Його тіло напружилося від страху і втоми. Він відчував запах деревного диму та кіз… «не щоб зрадити тебе, брате. А щоб тобі допомогти. Пам’ятай це. Тобі необхідний хтось із руками. Та якщо вони тебе скривдять, то тільки поклич, а я прийду. Буду поблизу». Я не міг зосередитися на його думках. Відчував, наскільки йому гірко, що він не може мені допомогти, страх, чи не веде він мене в пастку. Мабуть, ми посперечалися, але я ніяк не міг згадати, на чому наполягав. Хай що б це було, Нічноокий переміг, бо просто знав, чого хоче. Я послизнувся на втоптаному снігу дороги, впав навколішки. Нічноокий сів поруч зі мною і чекав. Я намагався лягти, а він ухопив мене зубами за зап’ястя. Легенько потягнув, але щось у моїй спині раптово запалало. Я закричав.

Прошу, мій брате. Перед нами хатки, а в них світло. Вогонь і тепло. І хтось із руками, хто зможе очистити ту паскудну рану в тебе на спині. Прошу. Встань. Ще тільки раз.

Я підвів звішену голову, спробував глянути. Перед нами на дорозі щось було, щось, біля чого дорога роздвоювалася і оббігала його з обох боків. Срібне місячне світло сяяло на ньому, та я не міг розпізнати, що це. Я сильно закліпав, — і от ця незбагненна річ стала вирізаним каменем, вищим за людину. З нього не висічено жодної фігури, просто вигладжено до гарної форми. Голі гілочки біля його основи нагадували про літній кущ. Його оточувала стіна неправильної форми з менших каменів. Усе це запорошив і оздобив сніг. Камінь чогось нагадав мені про Кеттрікен. Я намагався встати, але не міг. Нічноокий поруч зі мною заскавчав від болю. Я не міг скласти докупи жодної думки, щоб його заспокоїти. Завдання втриматися на колінах поглинало всі мої сили.

Я не почув кроків, але відчув раптове наростання напруження, що запульсувало всередині Нічноокого. Далеко попереду мене, за садом, якась постать ішла крізь ніч. Висока і струнка, закутана в тяжку тканину, з каптуром, глибоко насунутим на чоло, — наче монаший клобук. Я дивився, як наближається ця постать. «Смерть», — подумав я. Лише смерть могла так тихо підступати, так гладко пливти крізь цю крижану ніч.

— Тікай, — шепнув я Нічноокому. — Нема сенсу дозволити їй забрати нас обох. Тікай негайно.

На мій подив, він послухав, тихо вислизнув від мене. Повернувши голову, я не міг його побачити, хоча й відчував, що він недалеко. Я спочув, як мене покидає його сила, немовби я зняв теплого плаща. Одна моя частина намагалася піти з ним, учепитися за вовка й бути вовком. Я прагнув залишити це скалічене тіло.

Якщо мусиш, мій брате. Якщо мусиш, не прожену тебе геть.

Я хотів би, щоб він не казав цього. Це лиш ускладнило мої намагання опиратися спокусі. Я пообіцяв собі, що не зроблю цього з ним, що коли муситиму померти, то помру й залишу його вільним, очищеним від мене, аби він нарешті мав власне життя. Та що сильніше наближалася смертна мить, то більше здавалося, наче існує багато добрих причин відкинути цю обіцянку. Це здорове дике тіло, це просте життя тільки в сучасному кликало мене.

Постать повільно наблизилася. Мене терзало дрижання від холоду та болю. Я міг піти з вовком. Зібрав останні сили, щоб побороти самого себе.

— Я тут, — прохрипів я Смерті. — Я тут! Ходи, забери мене, і покладімо цьому край.

Вона мене почула. Я бачив, як вона зупинилася і непорушно завмерла, наче злякавшись. Тоді підійшла, поспішила, її білий плащ закрутився у нічному вітрі. Стала біля мене, висока, худорлява, мовчазна. «Я прийшов до тебе», — шепнув я. Зненацька вона опустилася біля мене навколішки, а я побачив, що її худорляве обличчя має барву слонової кості. Охопила мене руками, підняла, понесла. Дотик її руки до моєї спини був болісним. Я зомлів.

Дні, що настали пізніше, були для мене не стільки днями, скільки хаотичними періодами безсоння впереміш із неспокійними гарячковими снами. Або коротка розмова з Блазнем випалила рештки моїх сил, або ж я нарешті відчув достатню безпеку, щоб піддатися недузі. А може, і те, й інше. Я лежав на ліжку поблизу Блазневого каміна і почувався геть нетямущим, якщо взагалі щось почував. До мене добігали уривки якихось розмов. Усвідомлення власних бід то загострювалося, то притуплювалося, але постійно, наче барабанний бій, у темпі болю лунали слова Веріті: «Йди до мене, йди до мене». Інші голоси вривалися та щезали, долаючи гарячкову імлу, але цей звучав постійно.

Моя пам’ять бунтується на згадку про останні дні у Джампі. Мене опосів похмурий дух, якого не могли розвіяти ні друзі, ні бренді. Мені забракло енергії та бажання ворухнути й пальцем.

— Якщо доля — це велика хвиля, яка підхопить мене і вдарить об стіну, хоч що б я вибрав, то я вибираю не робити нічого. Хай робить зі мною, що забажає, — заявив я одного вечора Блазневі, величним тоном, хоча був напідпитку.

Він нічого не відповів. Далі шліфував кошлате хутро вовчої фігурки. Нічноокий не спав, але й не ворушився. Тихо лежав біля Блазневих ніг. Коли я напивався, він закривав від мене свою свідомість і виражав свій осуд, ігноруючи мене. Кеттл сиділа біля камінного закутка, плела на спицях і навпереміну здавалася то розчарованою, то невдоволеною. Чейд сидів за столом навпроти мене на твердому кріслі. Перед ним стояла чашка чаю, його очі були холодними, як нефрит. Не треба додавати, що я самотньо пив уже третю ніч поспіль. До меж можливого випробовував теорію Барріча, згідно з якою випивка нічого не розв’язує, але може зробити нестерпне стерпним. Здається, ця теорія на мене не поширювалася. Чим більше я пив, тим нестерпнішою здавалася моя ситуація. І тим нестерпнішим я ставав для моїх друзів.

Цей день приніс мені більше, ніж я міг витримати. Чейд нарешті прийшов до мене та повідомив, що Кеттрікен хоче бачити мене завтра. Я пообіцяв, що постану перед нею. Під певним тиском з його боку погодився набрати гідного вигляду. Себто бути помитим, поголеним, чисто вдягненим і тверезим. У цю мить я не відповідав жодній такій вимозі. В такому стані мені не варто було й пробувати змагатися з Чейдом у дотепності та красномовстві, але доля присудила мені замахнутися на це. Я ставив войовничі та звинувачувальні запитання. Він спокійно відповідав. Так, він здогадувався, що Моллі виношує мою дитину, і так, наполіг, аби Барріч став її захисником. Барріч подбає, щоб вона мала гроші та притулок. Він не мав охоти ділити з нею житло, але коли Чейд вказав на небезпеку, що загрожує їй і дитині, якщо хтось здогадається про обставини, то Барріч погодився. Ні, він не сказав мені. Чому? Бо Моллі змусила Барріча пообіцяти, що він не промовиться мені про її вагітність. Він погодився охороняти Моллі з умовою, що Чейд теж пошанує цю обіцянку. Спершу Барріч сподівався, що я зміркую й сам, чого Моллі зникла. Зізнався Чейдові, що, тільки-но дитина народиться, він вважатиме себе вільним від цієї обіцянки і скаже мені вже не про її вагітність, а про мою дитину. Навіть у своєму теперішньому стані я міг розгледіти, що це було найбільшими хитрощами, на які будь-коли спромігся Барріч. Якась моя частка цінувала глибину його дружби, те, що заради мене він зумів настільки вивернути свою обіцянку. Та, пішовши у вівчарську хатину розповісти мені про народження доньки, знайшов натомість свідчення моєї смерті.

Тож він подався просто до Баккіпа, залишив там звістку каменяреві, той передав її комусь іншому, і так воно йшло, аж доки Чейд не прийшов на зустріч із Баррічем на рибальській пристані. Вони обидва не могли цьому повірити.

— Барріч не міг змиритися з думкою про твою смерть. Я не міг зрозуміти, чого ти ще там залишався. Я розіслав повідомлення всім своїм спостерігачам, уздовж усієї річкової дороги, бо не сумнівався: ти не втечеш до Бінгтауна, а негайно ж рушиш у Гори. Я мав цілковиту певність, що, попри всі випробування, твоє серце зосталося щирим. Саме це я й сказав Баррічу тієї ночі: облишмо хлопця, даймо йому спокій, хай сам відкриє, кому належить його вірність. Я побився з Баррічем об заклад, що, коли ми дамо тобі волю, ти, як випущена з лука стріла, полетиш просто до Веріті. Думаю, саме це і вразило нас найбільше. Що ти помер там, а не в дорозі до свого короля.

— Ну що ж, — з чудною пияцькою насолодою проголосив я, — ви обидва програли. Ви обидва думали, що так добре мене знаєте, обидва вважали, що створили знаряддя, яке не може опиратися вашим задумам. Та я там НЕ помер! І не подався шукати свого короля. Я пішов убити Регала. Для себе. — Я відкинувся на спинку крісла і схрестив руки на грудях. Тоді різко випрямився, відчувши неприємний натиск на ще незагоєну рану. — Для себе! — повторив я. — Не для мого короля, не для Оленячого замку, не для жодного з Шести герцогств. Пішов його вбити для себе. Для себе самого.

Чейд лише зиркнув на мене. Але з камінного закутка, де сиділа, погойдуючись, Кеттл, пролунав задоволений старечий голос:

— Білі Письмена кажуть: «Прагнутиме крові роду свого, та його спрагу не буде втамовано. Каталізатор даремно жадатиме хатнього вогнища і дітей, бо діти його належатимуть іншим, а чужа дитина стане його власною…»

— Ніхто не змусить мене виконувати такі пророцтва! — ревнув я. — А, загалом, хто їх вигадав?

Кеттл загойдалася. Мені відповів Блазень. Говорив м’яко, не відриваючи погляду від своєї роботи.

— Це я. В дитинстві, у дні моїх сновидінь. Перш ніж я побачив тебе деінде, крім своїх снів.

— Ти приречений виконати їх, — лагідно сказала Кеттл.

Я кинув свій келих на стіл.

— Будь я проклятий, якщо зроблю це! — закричав я.

Ніхто не здригнувся і не відповів мені. У жахливу мить кришталево чистого спогаду я почув голос батька Моллі з його закутка біля димаря. «Прокляте дівчисько!» Моллі здригнулася, та не зважала на нього. Знала, що безглуздо сперечатися з п’яним.

— Моллі… — п’яно зойкнув я, опустив голову на руки й заплакав.

За якийсь час Чейдова рука лягла мені на плече.

— Облиш, хлопче, це тобі не допоможе. Лягай у ліжко. Завтра мусиш постати перед своєю королевою. — У його голосі було куди більше терплячості, ніж я заслужив, і зненацька я зрозумів глибину своїх грубощів.

Я витер обличчя рукавом, і мені вдалося підвести голову. Не опирався, коли він допоміг мені встати і скерував у куток, у бік ліжка. Сівши на краю постелі, я тихо сказав:

— Ти знав. Ти все знав з самого початку.

— Що знав? — втомлено спитав він.

— Знав про Каталізатора й Білого Пророка.

Чейд випустив носом повітря.

— Я нічого про це не знав. Лише дещо, про них написане. Згадай, що до зречення твого батька всі справи були до певної міри урегульовані. Поселившись у своїй вежі, я мав багато довгих літ, коли мій король кілька місяців поспіль не потребував моїх послуг. У мене було вдосталь часу на читання і багатий запас сувоїв. Тож я зустрічав чужинські розповіді та записи, що стосувалися Каталізатора і Білого Пророка. — Його голос став лагідним, наче він забув про гнів у моєму запитанні.

— Лише після того, як Блазень прибув до Оленячого замку і я тихцем виявив, що він дуже цікавиться такими писаннями, мій інтерес зріс. Ти сам сказав мені колись, що він називав тебе Каталізатором. Тож я почав міркувати… та, правду кажучи, не дуже вірив усім цим пророцтвам.

Я обережно ліг. Знову міг лежати на спині, от-от мені вдасться і спати так. Перекотився на бік, роззувся, натяг на себе покривало.

— Фітце?

— Що? — неохоче спитав я Чейда.

— Кеттрікен на тебе сердиться. Не сподівайся завтра від неї терплячості. Та пам’ятай, що вона не тільки наша королева. Вона жінка, яка втратила дитину і яка понад рік мучилася непевністю стосовно долі свого чоловіка, її вигнано з країни, що стала їй рідною, і це лише для того, щоб нещастя погналися слідом за нею, до її вітчизни. Її батько згіркнів, і це можна зрозуміти. Дивиться на Шість герцогств і Регала очима воїна, йому бракує часу на пошуки брата свого ворога, навіть якби він вірив, що той живий. Кеттрікен самотня, куди самотніша, ніж ми з тобою можемо уявити. Знайди вибачення для жінки. І шанобу до своєї королеви. — Він ніяково зупинився. — Завтра ти потребуватимеш і того, й того. Я мало чим зумію тобі допомогти.

Думаю, що Чейд і далі розвивав цю тему, та я перестав слухати. Невдовзі на мене накотилася хвиля сну.

Минув уже певний час, відколи сни Скіллу перестали мене турбувати. Не знаю, чи моя фізична слабкість врешті-решт прогнала сни про битви, чи мій постійно піднятий захист від Регалової групи закрив для них мій мозок. Тієї ночі мій короткий перепочинок добіг кінця. Сила Скілл-сну, який вирвав мене з мого тіла, була такою, наче могутня рука потяглася до мене, вхопила за серце й витягла назовні. Зненацька я опинився в іншому місці.

Це було велике місто, тобто воно мало численне населення. Та ця людність не скидалася на жодну, яку я досі бачив, і такі помешкання мені теж дотепер не траплялися. Будівлі злітали вгору, звивалися спіралями, здіймаючись аж до небес. Форми їхніх кам’яних стін здавалися текучими. Були там витончені ажурні мости. Сади каскадами спливали вниз із бічних стін або, чіпляючись вусиками, п’ялися вгору. Були там фонтани, що танцювали, були й інші — тихі водой­ми. На вулицях міста повно яскраво вдягнених людей, численних, як мурашки.

Проте все було тихим і спокійним. Я відчував рух людей, плюскіт водограїв, запах розквітлих рослин у садах. Усе це там було, та коли я обертався, щоб його побачити, то воно зникало. Мій розум відчував тендітну ажурність мостів, але око бачило лише купу уламків, що ржавіли і гнили. Покриті фресками стіни вивітрилися до грубо оштукатуреної цегли. Досить повернути голову — і грайливий фонтан перетворювався на зарослий бур’янами пил у зруйнованому басейні. Квапливий натовп на ринковій площі говорив лише голосами рвучкого вітру, що ніс із собою кусючий пісок. Я рухався крізь це примарне місто як безтілесний шукач, неспроможний розгадати, чого я тут і що мене сюди притягло. Там не було ні світла, ні темряви, ні літа, ні зими. «Я поза часом», — подумав я і замислився, чи це остаточне пекло з Блазневої філософії, чи фінальна свобода.

Врешті далеко попереду я розгледів маленьку людську постать, що крокувала однією з широких вулиць. Чоловік схилив голову, затулив краєм плаща рот і ніс, захищаючись від піску та вітру. Він не належав до примарного натовпу, а йшов крізь руїни, оминаючи місця, де якісь земні порухи змусили бруковані вулиці запастися або здійнятися вгору. Тільки-но його побачивши, я відразу зрозумів, що це Веріті. Я знав це завдяки поштовху життя, відчутого в грудях. Здогадався, що мене притягнув сюди крихітний кристалик Скіллу Веріті, який зостався у моїй свідомості. Ще я відчував, що йому загрожує найбільша небезпека. Проте не бачив нічого грізного. Він був доволі далеко від мене, я бачив його крізь туманні тіні будинків, оточених привидами ринкового натовпу. Він тяжко ступав, самотній, недоступний цьому примарному місту і однаково якимсь чином поєднаний з ним. Я нічого не бачив, але небезпека висіла над Веріті, як тінь велетня.

Я поспішив за ним і не встиг й оком змигнути, як опинився біля нього.

— Ах, — привітав він мене. — Нарешті ти прийшов, Фітце. Ласкаво просимо.

Не зупинився, йдучи, навіть голови не повернув. А все-таки я відчув тепло, наче він потиснув мені руку, вітаючись, але не потребував відповісти. Натомість побачив його очима спокусу та небезпеку.

Перед нами пливла ріка. Це не була вода. Це не був блискучий камінь. У ній була частка того й іншого, але вона не була ними. Перетинала місто, як блискуче лезо, виливаючись із гірської розколини позаду нас і стікаючи далі, аж доки не зникала у древнішій водній річці. Як вугільний пласт, оголений різцем припливу, як жила золотоносного кварцу, — так тяглася вона по земній поверхні. Це була магія. Там пливла найчистіша стародавня магія, цілковито невблаганна і байдужа до людей. Ріка Скіллу, по якій я з неймовірними труднощами вчився стернувати, мала такий стосунок до цієї магії, як букет вина до самого вина. Те, що я бачив очима Веріті, існувало фізично, так, як і я сам. І воно відразу ж мене притягло, як вогонь свічки притягає нічного метелика.

Йшлося не лише про красу цього сяйного потоку. Магія наповнювала всі чуття Веріті. Звук течії був музикою, мелодійним перебіганням тонів, яке наказувало чекати і слухати, не залишаючи сумнівів, що цей звук щось будує. Вітер ніс із собою запах, невловимий і змінний, одної миті на краю лимонного цвіту, а наступної — цівка димку прянощів. Я втягував його з кожним подихом і прагнув у нього зануритися. Зненацька набрав певності, що він може втамувати кожну жадобу, яку я будь-коли відчував: не лише фізичну, а й усі неясні бажання моєї душі. Прагнув бути там і тілесно, щоб переживати це так само повно, як Веріті.

Веріті зупинився, підвів обличчя. Глибоко вдихнув, втягнувши повітря, переповнене магією, як туман вологою. Раптом я відчув гарячий металічний присмак у горлі Веріті. Його потяг до магії зненацька став нездоланним бажанням. Він прагнув цього. Діставшись до потоку, впаде навколішки й питиме до знемоги. Наповниться тоді всією свідомістю світу, стане співучасником цілості, стане цілістю. Нарешті пізнає повноту.

Але сам Веріті перестане існувати.

Я сахнувся у містичному жаху. Не думаю, що є щось грізніше, ніж зустріч зі справжньою волею до самознищення. Хоч як приваблювала мене ріка, це викликало в мені гнів. Це не було гідним Веріті. Ні мужчина, ні принц, яких я знав, не був спроможним на такий боягузливий вчинок. Я глянув на нього так, наче ніколи досі його не бачив.

І зрозумів, скільки часу минуло, відколи я його бачив.

Блискуча чорнота його очей стала матовою темрявою. Плащ, який розвівав довкола нього вітер, перетворився на дране ганчір’я, діряве, як решето. Шкіра його чобіт давно потріскалася, шви розійшлися. Його кроки були непевними й нерівними. Навіть якби вітер не вдаряв у нього, сумніваюся, чи стали б вони твердішими. Губи були блідими та потрісканими, а плоть мала сіруватий відтінок, наче сама кров відпливла з його тіла. Бували літні місяці, коли він Скіллом змагався з червоними кораблями й виснажувався так, що в нього не залишалося ні м’язів, ні плоті, — лише худий людський скелет без жодної фізичної опірності. Тепер же він був самою тільки опірністю, шнурками м’язів, натягнутими на кістяну основу, майже неприкритими тілом. Був утіленням втомленої цілеспрямованості. Лише воля змушувала його триматися рівно і йти вперед. До магічного потоку.

Не знаю, як у мене знайшлося досить волі, щоб чинити опір. Може, тому, що я зупинився, на мить зосередився на Веріті та побачив, скільки втратить світ, якщо його особистість перестане існувати. Хай яким було джерело моєї сили, я протиставив її йому. Перегородив дорогу, та він пройшов крізь мене. Наче мене там і не було.

— Веріті, прошу, зупиніться! — скрикнув я.

Кидався проти нього, як шалена пір’їнка проти вітру. Та це ніяк не впливало — він навіть не зупинився.

— Хтось мусить це зробити, — тихо сказав він. Ступивши ще три кроки, додав: — Якийсь час я сподівався, що це буду не я. Та знову й знову питав себе: «А хто ж тоді?» — Він обернувся, глянув на мене спаленими на жужелицю очима. — Не було жодної іншої відповіді. Це мушу бути я.

— Веріті, стійте, — благав я, та він ішов далі. Не поспішав, не барився, просто йшов як людина, що зміряла відстань, яку мусить подолати, і допасувала до неї свої сили. Йому вистачить витривалості дістатися туди, якщо йтиме, не зупиняючись.

Я трохи відступив, відчуваючи, як мої сили тануть. Якусь мить боявся, що втрачу його, повернуся до свого сонного тіла. Аж тут я усвідомив не менш страшну річ. Я так довго був із ним зв’язаний, навіть і зараз він тягнув мене за собою. Я міг втонути разом із ним у цій артерії, де, замість крові, пливла магія. Якби я був у цій реальності тілесно, то вхопився б за щось і тримався. А зараз, благаючи Веріті зупинитися і вислухати мене, я вдався до єдино можливого способу: використав замість якоря тих, що були мені близькими. Потягся до них Скіллом — до Моллі та моєї донечки, Чейда і Блазня, Барріча і Кеттрікен. Я не мав справжнього Скілл-зв’язку ні з ким із них, тож моє чіпляння було в кращому разі слабким, а ще й ослабленим через шалений страх, що Вілл, Каррод чи навіть Барл у кожну мить можуть усвідомити мою присутність. А втім, здалося, наче воно уповільнило Веріті.

— Прошу, зачекайте, — вкотре повторив я.

— Ні, — спокійно відповів він. — Не намагайся мене відмовити, Фітце. Я мушу це зробити.

Ніколи мені й на думку не спадало мірятися Скілл-силою з Веріті. Я не міг навіть уявити, щоб ми були суперниками. Змагаючись із ним тепер, я почувався малим дитям: хай як воно б’є ногами та кричить, але батько легко несе його до ліжка. Веріті не лише проігнорував мою атаку, — я відчув, що його воля та концентрація були деінде. Він невблаганно йшов до чорного потоку, а моя свідомість тяглася за ним. Потяг до самозбереження додав моїй боротьбі нових шалених сил. Я намагався відштовхнути його геть, відтягти назад, але з цього нічого не вийшло.

Та була в цьому змаганні страшна двоїстість. Я прагнув, щоб він переміг. Якщо подолає мене і стягне вниз, я не буду за це відповідати. Я міг би відкритися на потік сили і бути придушеним нею. Це було б кінцем усіх терзань, остаточним їхнім припиненням. Я настільки змучився сумнівами та почуттям провини, настільки втомився обов’язками й боргами. Якби Веріті забрав мене з собою у цей потік Скіллу, я міг би нарешті піддатися без ганьби.

Настала мить, коли ми зупинилися на краю цього райдужного струменя сили. Я глянув униз, на цей потік, його очима. Там не було берега, який би поступово спадав. Був натомість гострий, мов ніж, край, де тверда земля поступалася місцем пливкій іншості. Я глянув на неї та побачив чужу в нашому світі річ, викривлення самої природи нашого світу. Веріті замислено опустився на одне коліно. Вдивлявся у це чорне сяйво. Я не знав, чи він завагався, прощаючись із нашим світом, чи зупинився, щоб зібрати свою волю до самознищення. Уся моя сила опору завмерла. Це були двері до іншості, якої я не міг навіть уявити. Жадоба та цікавість притягли нас ближче до краю.

Наступної миті він по лікті занурив руки в магію.

Я розділив із ним це раптове пізнання. Тож скрикнув разом із ним, коли гаряча течія змила тіло та мускули з його рук. Клянуся, я відчув, як ця кислота лизала його по оголених костях пальців, зап’ясть, кистей рук. Я знав його біль. Але тут на обличчі Веріті з’явилася захоплена усмішка, проступивши у всіх його рисах. Мій зв’язок із ним раптом став незугарним, не давав мені змоги повністю відчувати те саме, що й він. Я прагнув бути поруч із ним, відкрити власну плоть цій магічній річці. Як і він, я не сумнівався, що можна покласти край кожному болю, просто піддавшись і повністю занурившись у потік. Так легко. Досить трохи схилитися вперед і пуститися берега. Він стояв над потоком навколішках, краплі поту стікали по його обличчі, падали в потік, перетворювалися на хмарки пари і зникали. Його голова схилилася, рамена рухалися вгору-вниз, у ритмі тяжкого дихання. Тоді зненацька Веріті тихо заблагав:

— Відтягни мене.

Мені бракло сил протистояти його рішучості. Але, коли наші волі поєдналися і ми разом змагалися з жахливим притяганням потуги, цього вистачило. Він спромігся вивільнити руки з потоку магії, хоча й здавалося, що йому доводиться витягати їх з кам’яної тверді. Вона неохоче піддалася, а коли Веріті хитнувся назад, я на мить цілковито відчув те, що й він. Там пропливала єдність світу, наче окрема солодка нота, вільна від усяких домішок. Це не була пісня людства, а старша споконвічна пісня великої рівноваги та чистого буття. Якби Веріті їй піддався, всі його страждання закінчилися б.

Натомість він підвівся, відвернувся від ріки. Тримав руки перед собою, повернувши долоні вгору та стиснувши їх як дві чаші, наче прохав милостині. Форма рук не змінилася. Та тепер його кисті й пальці сяяли сріблом сили, що проникла в його тіло і сплавилася з ним. Коли він закрокував геть від потоку з тією ж обдуманою цілеспрямованістю, з якою до нього наближався, я відчув, як печуть його долоні та руки, наче відморожені.

— Я не розумію, — сказав я йому.

— Я й не хочу, щоб ти розумів. Ще ні.

Я відчув у ньому дивну двоїстість. Скілл палав у Веріті наче роздмуханий у ковальні вогонь, та всіх сил тіла вистачало лише на те, щоб утримати його в русі. Тепер він легко захищав мій розум від притягання тієї ріки. Але зусилля, потрібні, щоб змусити власне тіло рухатися стежкою, обтяжували його плоть і волю.

— Фітце. Йди до мене. Прошу. — Цього разу це не був Скілл-наказ, навіть не команда принца, а прохання однієї людини, звернуте до іншої. — Я не маю групи Скіллу. Тільки тебе. Якби група, створена для мене Галеном, була справжньою, була б сильнішою моя віра: те, що я мушу зробити, можливе. Та вони не лише невірні мені — вони прагнуть подолати мене. Клюють, як птахи присмертного оленя. Не думаю, що їхні атаки можуть мене знищити, та, боюся, ослаб­лять настільки, що я зазнаю невдачі. Чи й ще гірше: затемнять мені розум і самі посядуть моє місце. Ми не можемо цього дозволити, хлопче. Ти і я — це й усі, хто стоїть між ними та їхнім тріумфом. Ти і я. Провісники.

У фізичному сенсі мене там не було. А все-таки він усміхнувся мені, здійняв страхітливо блискучу долоню, притулив до мого обличчя. Робив це з чітким наміром? Не знаю. Але струс був таким, наче воїн у битві вдарив щитом мені по обличчі. Не біль. Розуміння. Мов сонце, що пробилося з-за хмар і освітило лісову галяву. Раптом усе стало ясним, я зрозумів усі приховані причини та приводи наших учинків, з болісною чистотою осяяння збагнув, чого необхідно йти тією дорогою, яка переді мною пролягла.

Тоді все зникло, а я зменшився, провалився у темряву. Не стало Веріті, а з ним і мого розуміння. Але на коротку мить я побачив проблиск повноти. Потім зостався тільки я, такий маленький, що міг існувати, лише тримаючись з усіх сил. Так я і зробив.

Дуже-дуже здалеку, як з іншого світу, я почув переляканий крик Старлінг:

— Що з ним таке?!

Чейд грубувато відповів:

— Це лише напад, у нього буває таке час від часу. Голову, Блазню, тримай його голову, а то виб’є собі мозок.

Зі свого далеку я відчув руки, що підхопили і тримали мене. Я піддався їхній опіці та занурився в темряву. Трохи пізніше ненадовго виплив із неї. Небагато пам’ятаю про це. Блазень припідняв мене, підпер мені плечі та підтримував голову, щоб я міг напитися з кухлика, що його стурбований Чейд тримав біля моїх губ. Я скривився від знайомої гіркоти ельфійської кори. Тут побачив Кеттл, вона стояла наді мною, несхвально стиснувши губи в тонку лінію. Старлінг стояла осторонь, її очі були великими, як у зацькованого звіра, вона уникала дотику до мене.

— Це приведе його до тями, — почув я Чейдові слова, поринаючи у глибокий сон.

Назавтра я, попри гупання в голові, встав рано й пішов до купальні. Вислизнув так тихо, що Блазень не прокинувся. Зате Нічноокий підвівся і тінню пішов за мною.

Де ти був цієї ночі? — зажадав він, але я не знав, що йому відповісти. Він відчув, як мені не хочеться про це думати. — Я йду полювати, — терпко сповістив він мене. — Раджу тобі пити після цього тільки воду.

Я слухняно погодився, і він розлучився зі мною під дверима купальні.

Всередині витав мінеральний запах гарячої води, що булькотіла із землі. Гірський люд закривав її у великих водозборах, а звідти відводив трубами до різних ванн, щоб кожен міг вибрати таку температуру та глибину, яку забажає. Я довго тер і шурував себе, а тоді заліз у ванну з найгарячішою водою, що тільки міг витримати, і намагався не згадувати опіки Скіллу на кистях Веріті. Звідти я вибрався червоний, як варений краб. У холодному кінці купального приміщення на стінах висіло кілька дзеркал. Голячись, я намагався не дивитися на власне обличчя. Занадто воно скидалося на обличчя Веріті. За останній тиждень я трохи посправнішав, перестав бути аж настільки худим, але біла смуга над чолом знову стала помітною. Навіть більше, ніж досі, коли я зв’язав волосся вояцьким хвостом. Я б не здивувався, побачивши відбиток долоні Веріті в себе на обличчі або ж виявивши, що мій шрам зник, а ніс вирівнявся, такою була сила його дотику. Але Регалів шрам залишався, де й був, вирізняючись блідістю на червоному обличчі. І зламаний ніс не випростався. Не було жодних зовнішніх ознак моєї зустрічі з минулої ночі. Я подумки раз у раз повертався до того моменту, того дотику найчистішої сили. Намагався згадати це, і мені майже вдалося. Та абсолютне переживання, подібно до болю чи насолоди, годі було прикликати повністю, інакше, як блідий спогад. Я знав, що пережив щось надзвичайне. Насолода скіллення, перед якою перестерігають усіх скіллерів, була дрібною жаринкою порівняно з багаттям знання, відчуття і буття, до яких я ненадовго причастився минулої ночі.

Це мене змінило. Гнів, який я живив до Кеттрікен і Чейда, перегорів. Я міг ще знайти ті емоції, але вони втратили колишню силу. Якусь мить я бачив не лише своє дитя, а всю ситуацію з усіх можливих точок зору. Їхні наміри не були злочинними, не були навіть самолюбними. Вони вірили в моральність того, що робили. Я ні. Але не міг уже цілковито відкидати сенсовність їхніх прагнень. Я почувся бездушним. Заберуть у нас із Моллі наше дитя. Я мав би ненавидіти їх за те, та не міг скерувати проти них свого гніву.

Я труснув головою, повертаючись до реальності. Глянув на себе в дзеркало, міркуючи, яким побачить мене Кеттрікен. Чи пізнає того юнака, що хвостиком ходив за Веріті й часто прислуговував їй при дворі? А може, гляне на моє пошрамоване обличчя і подумає, що не знає мене, що той Фітц, якого вона знала, помер? Що ж, вона, безперечно, вже відала, як я здобув ці шрами. Мою королеву вони не здивують. Я дозволю їй самій судити, хто стоїть за цими мітками.

Я набрався духу та повернувся спиною до дзеркала. Озирнувся через плече. Центр рани на спині скидався на червону морську зірку, що впилася мені в тіло. Шкіра навколо неї була туго натягнутою і блискучою. Я зігнув плечі, дивився, як напружується шрам при рухах шкіри. Простяг мечову руку, відчув там невеликий опір. Що ж, немає сенсу перейматися цим. Я натяг сорочку.

Я повернувся до Блазневої хатки, щоб перевдягтися, і, на своє здивування, виявив, що він одягнений і готовий мене супроводжувати. На моєму ліжку лежало вбрання: біла сорочка з вільними рукавами, з м’якої теплої вовни, і темні обтислі штани з тяжчої шерстяної тканини. Ще був короткий темний плащ під колір штанів. Блазень сказав, що одяг залишив Чейд. Вбрання було простим і зручним.

— Воно тобі пасує, — зауважив Блазень.

Сам він вдягнувся як на щодень, у вільне вовняне вбрання, але цього разу воно було темно-синім, з вишивкою на рукавах і по облямівці. Більше відповідало одягові, який я бачив на горянах. Підкреслювало його блідість іще сильніше, ніж звичне біле, і змусило мене звернути увагу на те, що його шкіра, очі та волосся починають набирати забарвлення. Волосся було легким, як завжди. Якби залишити його як є, воно б вільно здіймалося йому довкола обличчя, але сьогодні він зв’язав його на потилиці.

— Я й не знав, що Кеттрікен тебе викликала, — зауважив я.

— Тим паче я маю з’явитися, — похмуро відповів він. — Чейд прийшов уранці і був занепокоєний, що тебе немає. Думаю, побоюється, чи не втік ти знову з вовком. Але на випадок, якщо ти цього не зробив, він залишив тобі звістку. Крім тих, хто бував у цій хаті, ніхто в Джампі не знає твого справжнього імені. Як дивно, що менестрелька виявилася такою стриманою. Навіть цілителька не знає, кого вона лікувала. Пам’ятай, що ти Том-вівчар, аж доки королева Кеттрікен не вирішить, що може звертатися до тебе більш відкрито. Розумієш?

Я кивнув. Зрозумів аж надто добре.

— Я й не знав досі, що в Джампі плетуться інтриги, — зауважив я.

Блазень захихотів.

— Бо ти приїжджав сюди лише раз, і то ненадовго. Повір мені, Джампі породжує інтриги такі ж заплутані, як і в Оленячому замку. Ми тут чужі, тож мусимо не дозволити, щоб нас у них втягли. Наскільки це можливо.

— Окрім тих інтриг, які ми принесли з собою, — сказав я, а він гірко посміхнувся і кивнув головою.

День був погожим і свіжим. Крізь темні вічнозелені гілки зблискувало нескінченно блакитне небо. Нам у спину віяв легенький вітерець, теркочучи сухими кристаликами снігу по замерзлих вершинах заметів. Сухий сніг скрипів під нашими чобітьми, а холод суворо цілував мої свіжопоголені щоки. З іншого кінця селища до нас долинали крики дітей, які гралися. Нічноокий нашорошив вуха, але далі йшов за нами. Тоненькі далекі голоси скидалися мені на крики морських птахів. Зненацька я гостро затужив за бакійським узбережжям.

— Минулої ночі у тебе був напад, — тихо сказав Блазень. Це було не зовсім питанням.

— Знаю, — коротко відповів я.

— Кеттл здавалася страшенно стурбованою. Дуже детально розпитувала Чейда про зілля, яке він для тебе приготував. А коли воно не поставило тебе на ноги, як він обіцяв, сховалася у своєму кутку. Сиділа там ледь не до ранку, клацаючи своїми спицями і несхвально дивлячись на нього. Для мене було полегшею, коли вони нарешті пішли.

Мені було цікаво, чи залишилася Старлінг, але я не спитав про це. Не хотів навіть знати, чого це здалося мені важливим.

— Хто така Кеттл? — зненацька спитав Блазень.

— Хто така Кеттл? — спантеличено перепитав я.

— Думаю, я саме це й сказав.

— Кеттл — це… — Раптом я здивувався, що так мало знав про людину, з якою так довго подорожував. — Думаю, вона росла в Баку. А потім подорожувала, вивчала сувої та пророцтва й повернулася, щоб шукати Білого Пророка.

Я стенув плечима на такі скупі відомості.

— Скажи мені. Вона не здається тобі… незвичайною?

— Що?

— Не відчуваєш, що є довкола неї, у ній щось… — Він сердито труснув головою. Це вперше я бачив, що Блазневі забракло слів. — Інколи я відчуваю, що вона значуща. Що вона пов’язана з нами. А іншим разом вона здається мені старою пронозою, якій фатально не таланить із супутниками.

— Ти маєш на увазі мене, — засміявся я.

— Ні. Я маю на увазі ту влізливу менестрельку.

— Чого ви зі Старлінг так ворогуєте? — втомлено спитав я.

— Це не ворожнеча, любий Фітці. З мого боку — це брак зацікавленості. На лихо, вона не може уявити собі мужчину, що дивиться на неї без зацікавленості та бажання вкласти в постіль. Цю мою просту байдужість вона трактує як зневагу і намагається витлумачити її, шукаючи у мені якийсь ґандж чи хибу. Тоді як я почуваюся ображеним через її власницький підхід до тебе. Знаєш, вона не має справжнього почуття до Фітца, важить лише можливість сказати, що вона знала Фітца Чівелрі.

Я промовчав, боячись, що він сказав правду. І так мовчки ми дісталися джампійського палацу. Мені важко уявити інше місце, яке б так разюче відрізнялося від Оленячого замку. Я чув, як казали, що житло у Джампі завдячує своїм виглядом куполоподібним наметам, що їх деякі кочові племена використовують і дотепер. Менші доми досі скидалися на намети і не дивували мене так, як палац. Над нами височіло дерево з живою серцевиною, що було центральною віссю палацу. Інші, другорядні дерева старанно вигинали впродовж років, творячи з них підпору для стін. Коли ж звели цю живу споруду, її зграбно обклали рогожею з деревної кори, формуючи так основу для легенько заокруглених стін. Покриті штукатуркою з особливої глини й розмальовані яскравими фарбами доми завжди скидалися мені на пуп’янки тюльпанів чи шапочки грибів. Попри свій значний розмір, палац здавався витвором природи, наче виріс із родючого ґрунту прадавнього лісу, що захищав його.

Палацом його робив розмір. Не було жодних зовнішніх знаків: ні прапорів, ні королівських гвардійців обабіч дверей. Ніхто не намагався перегородити нам вхід. Блазень відчинив різьблені двері з дерев’яною рамою при бічному вході, і ми ввійшли досередини. Він ішов крізь лабіринт вільно розкиданих кімнат, я слідом за ним. Інші кімнати містилися над нами, на платформах, до яких вели драбини, а до більших — дерев’яні східці. Кімнатні стіни були благенькими, а деякі тимчасові кімнати огороджені тільки гобеленами з кори, розтягнутими на рамах. Всередині в палаці було лишень трохи тепліше, ніж у лісі надворі. Окремі покої взимку обігрівалися переносними жаровнями.

Слідом за Блазнем я підійшов до покою, зовнішні стіни якого були оздоблені тонко вирізьбленими водоплавними птахами. Здавався тривкішим від інших кімнат, з розсувними дерев’яними дверима, теж із зображенням на них птахів. Ізсередини я почув звуки арфи Старлінг і гомін тихих голосів. Блазень постукав у двері, трохи почекав і розсунув їх. Ми ввійшли. У кімнаті була Кеттрікен, Блазнева подруга Джофрон і кілька інших осіб, яких я не пізнав. Старлінг сиділа на низькій бічній лавці й тихо награвала, тимчасом як Кеттрікен і решта присутніх вишивали ковдру, розтягнену на рамі, що майже заповнювала собою кімнату. На ковдрі поставав яскравий квітник. Недалеко від Старлінг сидів Чейд. Мав на собі білу сорочку, темні обтислі штани та довгий вовняний жилет з барвистою вишивкою, одягнений поверх сорочки. Сиве волосся зв’язане на потилиці вояцьким хвостом, на голові шкіряна стрічка зі знаком оленя, що звисав посередині, між бровами. Він здавався на кількадесят літ молодшим, ніж в Оленячому замку. Велася розмова, тихша, ніж музика.

Не випускаючи голки з руки, Кеттрікен підвела голову, спокійно привіталася з нами. Відрекомендувала мене іншим як Тома й чемно спитала, чи одужав я після поранення. Я запевнив, що так, а вона наказала мені сісти і трохи відпочити. Блазень обійшов ковдру, похвалив стібки Джофрон і, на її запрошення, примостився поруч із нею. Взяв нитку, всилив її в голку і почав додавати метеликів власного вимислу в кутку ковдри. Працюючи, вони з Джофрон тихо розмовляли про знайомі їм сади. Його поведінка здавалася дуже невимушеною. Зате я почувався забутим, бездіяльно сидячи в кімнаті, повній зайнятих людей. Чекав, коли Кеттрікен зі мною порозмовляє, але вона не покидала своєї праці. Очі Старлінг зустрілися з моїми, вона всміхнулася мені, але якось скуто. Чейд уникав мого погляду і дивився кудись убік, наче ми були незнайомими.

У кімнаті велася розмова, але тиха й уривчаста, переважно прохання передати моток ниток чи коментарі стосовно чужої роботи. Старлінг грала старі відомі бакійські балади, але мовчки, без співу. Ніхто зі мною не розмовляв і взагалі не звертав на мене уваги. Я чекав.

З часом почав міркувати, чи це не така витончена форма покарання. Намагався розслабитися, але в мені дедалі більше наростала напруга. Що кілька хвилин я нагадував собі розслабити щелепи і плечі. Минув певний час, перш ніж я побачив подібний неспокій у Кеттрікен. Я провів багато годин, опікаючи свою пані в Оленячому замку, коли вона тільки-но з’явилася при дворі. Бачив її сонною за шиттям або жвавою в саду, але зараз вона шила так затято, наче доля Шести герцогств залежала від того, чи закінчить вона ту ковдру. Була худішою, ніж я її пам’ятав, кості та площини обличчя вирізнялися чіткіше. Її волосся, обтяте торік на знак жалоби за Веріті, було ще закоротким, щоб вона могла добре його вкласти. Світлі пасма раз у раз падали на лице. Довкола очей і вуст з’явилися риски зморщок, вона часто кусала губи, чого я ніколи раніше в неї не бачив.

Ранку, здавалося, кінця не буде, та врешті один молодик сів рівніше, тоді потягнувся і сказав, що його очі надто втомилися, аби ще щось сьогодні вишити. Спитав жінку, яка сиділа біля нього, чи не мала б вона думки піти з ним на полювання, і та охоче погодилася. Наче за сигналом, усі інші теж почали вставати, потягатися і прощатися з Кеттрікен. Мене здивувала їхня фамільярність із нею, доки я не згадав, що тут вона виступає не як королева, а як можлива Жертовна Гірського королівства. Серед власного народу вона гратиме роль не володарки, а проводирки й заступниці. Її батько, король Ейод, вважався поміж свого народу Жертовним, від нього очікувано, що він завжди й кожної миті буде безкорисливо доступним для людей, щоб допомогти їм у кожній їхній потребі. Він був не таким царственим, як монарх Шести герцогств, зате куди більше любленим. Я ліниво міркував, що Веріті значно більше личило б життя тут як консортові Кеттрікен.

— Фітце Чівелрі.

За наказом Кеттрікен я підвів очі. У кімнаті зосталися тільки вона, я, Старлінг, Чейд і Блазень. Я намагався піймати Чейдів погляд, шукаючи підказки. Та він, як і раніше, не дивився у мій бік. Я відчував, що я тут сам. З тону Кеттрікен було зрозуміло, що це офіційна розмова. Я встав, тоді спромігся на дещо скутий уклін.

— Моя королево, ви кликали мене.

— Чекаємо твоїх пояснень.

Вітер надворі був теплішим, ніж її голос. Я глянув їй в очі. Крижана блакить. Я опустив погляд, глибоко вдихнув.

— Я маю скласти звіт, моя королево?

— Якщо це пояснить твої провали, — тоді так.

Це мене вразило. Я перевів на неї очі, та хоч вона не уникала мого погляду, але й не відповіла на нього. Все дівоче в Кеттрікен вигоріло, як домішки, випалені й вибиті в ливарні із залізної руди. Здається, вся давня приязнь до бастарда-небожа її чоловіка зникла безслідно. Вона сиділа переді мною як правителька і суддя, а не подруга. Я не сподівався, що так болісно відчую цю втрату.

І хоч це було не надто розумно, але я відповів так само холодно:

— Я піддамся у цій справі присуду моєї королеви.

Кеттрікен була немилосердною. Наказала мені розпочати не з моєї гаданої смерті, а з більш раннього часу, коли ми тільки уклали змову, щоб потаємно вивезти короля Шрюда з Оленячого замку, з-під Регалової влади. Стоячи перед нею, я зізнався, що Прибережні герцоги звернулися до мене з пропозицією. Заявили, що радше визнають королем-в-очікуванні мене, ніж Регала. І ще гірше: я сказав їй, що хоч і відмовив герцогам, та все ж пообіцяв перейти на їхній бік, обійнявши командування Оленячим замком і захистом бакійського узбережжя. Як колись перестерігав мене Чейд, це було настільки близьким до зради, що різниця вже й неістотна. Та досі я вже смертельно втомився від усіх своїх таємниць і безжалісно їх відкривав. Не раз мені хотілося, щоб Старлінг не було в кімнаті. Я боявся, що вона вплете мої слова в пісню, яка мене ж і очорнить. Та якщо моя королева визнала її гідною довіри, то я не повинен ставити це під сумнів.

Тож я продовжив іти цим тяжким шляхом. Вона вперше почула, як король Шрюд помер у мене на руках, як я вистежив і вбив Серену, а затим і Джастіна у Великій залі — в усіх на очах. Коли дійшло до мого перебування у підземеллях Регала, Кеттрікен не мала до мене жалощів.

— Він наказав бити мене та морити голодом. Я б там і помер, якби не прикинувся мертвим, — сказав я їй. Але це її не задовольнило.

Ніхто, навіть Барріч, не чув від мене повної розповіді про ці дні. Я зібрався на силі й розпочав. За якийсь час мій голос задрижав. Я затнувся. Тоді подивився на стіну позаду Кеттрікен, глибоко вдихнув і продовжив. Раз глянув і на неї, вона була білою, як сніг. Тоді я перестав думати про події, що викладав. Чув власний голос, який безпристрасно розповідав усе, що тоді сталося. Коли я заговорив про те, як скіллив зі своєї камери до Веріті, почув, що Кеттрікен стримує подих. Решта присутніх мовчала. Одної миті мої очі дісталися Чейда. Він сидів, смертельно нерухомий, зі стиснутими щелепами, наче переживав власні тортури.

Я продирався крізь цю історію, і далі розповів, не виносячи присуду, про те, як Барріч із Чейдом воскресили мене, про магію Віту, що зробила це можливим, про дні, які настали пізніше. Розповів про нашу гнівну розлуку, про подробиці моєї подорожі, про хвилини, коли я міг відчути Веріті, про короткі єднання з ним, про замах на Регалове життя, навіть про те, як Веріті мимоволі закарбував у моїй душі наказ іти до нього. Я говорив стільки, що горло й рот мені пересохли, а голос став хрипким. Та я не зупинився і не перепочив, доки не дійшов до кінця розповіді, описавши останню частину виснажливої дороги до Джампі. І, виклавши нарешті повість усіх моїх днів, я стояв далі, спорожнілий та втомлений. Де­хто каже, що, поділившись турботами і болями, відчуваєш полегшення. Проте для мене це стало не катарсисом, а вигрібанням напівзгнилих останків спогадів, оголенням ран, які й досі ятрилися. Після хвилинної тиші я знайшов у собі досить твердості, аби спитати:

— Чи пояснив я свої провали, моя королево?

Та якщо я думав, що так завдам Кеттрікен болю, то помилився.

— Ти не згадав про свою доньку, Фітце Чівелрі.

Це було правдою. Я не згадав про Моллі та дитину. Страх пронизав мене, як холодний клинок.

— Я не вважав, що вона якось стосується мого звіту.

— Звичайно, стосується, — невблаганно заявила королева Кеттрікен. Я змусив себе глянути на неї. Вона схрестила руки на грудях. Можливо, вони тремтіли, можливо, вона відчувала докори сумління через те, що сказала пізніше? Не можу відповісти. — Взявши до уваги її походження, вона ще й як «стосується» цієї дискусії. Ідеально було б, якби вона перебувала тут, де ми могли б гарантувати цілковиту безпеку спадкоємиці Провісників.

Я присилував свій голос до спокою.

— Моя королево, ви помиляєтеся, називаючи її так. Ні я, ні вона не маємо жодних законних прав на престол. Ми обоє незаконні.

Кеттрікен труснула головою.

— Ми не обговорюємо, що було, а чого не було між тобою та її матір’ю. Розглядаємо лише її походження. Незалежно від твоїх заяв щодо неї, її родовід дає їй права. Я бездітна. — Доки я не почув, як вона промовила це слово вголос, не розумів її болю. Кілька хвилин тому я вважав її безсердечною. А зараз міркував, чи вона цілковито душевно здорова. Стільки смутку й розпачу було в одному цьому слові. Вона опанувала себе: — У трону Провісників мусить бути спадкоємець. Чейд переконав мене, що сама я не можу підняти людей на захист королівства. Я досі надто чужа в їхніх очах. Та, хай якою вони мене бачать, я залишаюся їхньою королевою. Маю обов’язок, який мушу виконати. Мушу знайти спосіб об’єднати Шість герцогств і прогнати загарбників з наших берегів. Щоб це зробити, мушу мати лідера. Я думала запропонувати твою кандидатуру, але Чейд запевнив, що тебе теж не приймуть. Справа з твоєю гаданою смертю і використанням тваринної магії є надмірною перешкодою. У такому разі з роду Провіс­ників залишається тільки твоя дитина. Регал виявився зрадником власної крові. Тож вона мусить стати Жертовною для нашого народу. Вона його об’єднає.

— Вона тільки немовля, моя королево, — насмілився сказати я. — Як вона зможе…

— Вона — символ. Єдине, чого вимагатиме зараз від неї народ, це її існування. Пізніше вона стане справжньою їхньою королевою.

Я почувався так, наче від її удару мені забило дихання. Та Кеттрікен вела далі:

— Я пошлю Чейда, щоб він привіз її сюди. Тут дитя зростатиме в безпеці та здобуде належну освіту. — Вона зітхнула. — Я б хотіла, щоб її мати була з нею. Та це неможливо, ми мусимо якось видати її за моє дитя. Як я ненавиджу подібні ошуканства. Але Чейд переконав мене, що це необхідно. Сподіваюся, мені вдасться переконати також матір твоєї доньки. — Більше самій собі, вона додала: — Мусимо сказати, що ми назвали дитину мертвонародженою, аби Регал повірив, наче немає спадкоємця, який би йому загрожував. Бідний мій синочок. Його народ навіть не довідається, що він народився. І в цьому, гадаю, він буде для них Жертовним.

Я піймав себе на тому, що пильно придивляюся до Кеттрікен, виявивши, що залишилося дуже небагато з тієї королеви, яку я знав у Оленячому замку. Те, що вона казала, було мені ненависним, викликало обурення. А втім, я лагідним голосом спитав:

— Чого це необхідно, моя королево? Король Веріті живий. Я знайду його і зроблю все, що в моїй змозі, аби повернути його вам. Ви разом будете правити в Оленячому замку, а після вас — ваші власні діти.

— Чи він повернеться? Чи будемо ми правити? Чи будуть у нас діти? — Вона майже заперечно хитнула головою. — Це можливо, Фітце Чівелрі. Та я надто довго вірила, що все піде так, як має бути. І не впаду більше жертвою таких сподівань. Слід упевнитися, перш ніж зважитися на дальший ризик. Слід забезпечити спадкоємство роду Провісників. — Вона спокійно глянула мені в очі. — Я склала заяву. Одну копію віддала Чейдові, інша зберігатиметься тут, у безпеці. Фітце Чівелрі, твоє дитя є спадкоємцем престолу.

Я так давно плекав у душі маленьку, але незламану надію. Стільки місяців тішив себе думкою, що, коли це все закінчиться, я зможу якось повернутися до Моллі та здобути наново її кохання, що зможу назвати доньку своєю дитиною. Інші чоловіки можуть мріяти про великі почесті, багатство, військові подвиги, оспівані менестрелями. Я ж хотів підійти до ліжечка, коли гасне світло, сісти на кріслі біля вогню, щоб мої плечі боліли від утоми, а руки огрубіли від роботи, і тримати на колінах маленьку дівчинку, доки кохана жінка розповідає мені, як минув її день. З усіх речей, від яких я мусив відмовитися через кров, що пливла у мене в жилах, ця була найлюбішою. Невже ж я мушу зараз її зректися? Невже мушу назавжди залишитися для Моллі чоловіком, який покинув її з дитиною та не повернувся, а тоді через нього в неї ще й викрадено цю дитину?

Я не хотів сказати цього вголос. Навіть не зрозумів, що зробив це, аж доки королева не відповіла:

— Отак воно бути Жертовним, Фітце Чівелрі. Ніщо не можна залишити собі. Ніщо.

— Тоді я не визнаю її. — Ці слова обпікали мені язик, коли я їх вимовляв. — Не визнаю її своєю.

— Ти й не мусиш, бо це я визнаю її своєю. У неї, без сумніву, вигляд Провісників. Твоя кров сильна. Я знаю, що це твоя дитина, а для наших цілей цього досить. Ти вже зізнався у цьому менестрельці Старлінг. Ти сказав їй, що став батьком дитини, народженої Моллі, свічкаркою з Оленячого замку. У всіх Шести герцогствах свідчення менестреля вважається законним. Вона вже приклала руку до документа й присяглася в тому, що знає: це дитя — істинний Провісник. Фітце Чівелрі, — вела далі Кеттрікен, майже дружелюбно, хоч від її голосу мені дзвеніло у вухах, я ледь не впав на місці. — Ніхто не може уникнути своєї долі. Ні ти, ні твоя донька. Подумки повернися в часі й глянь, чого вона з’явилася на світ. Коли всі обставини склалися так, щоб відібрати у Провісників спадкоємця, дитя, однак, народилося. Завдяки тобі. Прийми це і змирися.

Це були неправильні слова. Може, її виховано з вірою в них, але мені казано: «Бій не закінчений, доки ти не переміг». Я здійняв очі, оббіг ними всіх присутніх. Не знаю, що вони побачили в мене на обличчі, але їхні лиця застигли.

— Я можу знайти Веріті, — тихо сказав я. — І зроблю це.

Усі мовчали.

— Ви хочете свого короля, — промовив я Кеттрікен. Чекав, аж доки побачу згоду на її обличчі.

— Я хочу своєї дитини, — тихо додав я.

— Що ти хочеш цим сказати? — холодно зажадала Кеттрікен.

— Я кажу, що хочу того ж, що й ви. Хочу бути з людиною, яку люблю, ростити з нею наше дитя. — Я зазирнув їй ув очі. — Скажіть мені, що матиму це. Це й усе, чого я хочу.

Вона прямо глянула на мене.

— Я не можу тобі цього обіцяти, Фітце Чівелрі. Дитина надто важлива, аби проста любов могла претендувати на неї.

Ці слова здалися мені водночас і цілковито абсурдними, і цілковито правдивими. Я схилив голову, показуючи цим свою незгоду. Дивився у щілину в підлозі, намагаючись знайти інші можливості, інші шляхи.

— Знаю, що ти скажеш далі, — гірко зронила Кеттрікен. — Що, коли я зажадаю твоєї дитини для трону, ти не допомагатимеш мені знайти Веріті. Я довго і глибоко це обмірковувала, знаючи, що через своє рішення втрачу твою допомогу. Я готова сама розшукувати його. Маю карту. Якось зроблю це…

— Кеттрікен, — я перебив цю мову, тихо назвавши її на ім’я, без жодного титулу. Я не це мав на увазі. Бачив, як вона здригнулася від мого звертання. Поволі хитнув головою. — Ви не зрозуміли мене. Якби Моллі стояла тут переді мною з нашою дочкою, я однаково шукав би мого короля. Хай що б зі мною зробили, хай як мене б скривдили. Я однаково мушу шукати Веріті.

Коли я це сказав, обличчя присутніх змінилися. Чейд здійняв голову і глянув на мене з несамовитою гордістю, що сяяла в його очах. Кеттрікен відвернулася, кліпаючи від сліз. Думаю, вона навіть трохи зніяковіла. Для Блазня я знову став його Каталізатором. У Старлінг розквітла надія, що я й надалі можу бути гідним легенди.

Та мене опанував голод абсолюту. Веріті показав мені його в чистій фізичній подобі. Виконаю Скілл-наказ свого короля та служитиму йому, як і обіцяв. Але зараз мене манив інший поклик. Поклик Скіллу.

Кеттрікен справді вважала, що я відмовлюся допомагати їй у пошуках Веріті. У дні мого одужання вирішила йти на пошуки сама й зібрала з цією метою припаси та в’ючних тварин. У Шести герцогствах королева могла б скористатися королівською скарбницею чи вимушеною щедрістю шляхти. Та в Гірському королівстві було інакше. Доки живий король Ейод, Кеттрікен вважалася тут лише молодшою родичкою Жертовного. Хоч і очікувано, що одного дня вона посяде його місце, це не давало їй права розпоряджатися майном підданих. Правду кажучи, навіть якби була Жертовною, теж не мала б доступу до багатств і засобів. Жертовний і його найближча родина скромно мешкали у своєму гарному житлі. Все у Джампі: палац, сади, водограї — належало народові Гірського королівства. Жертовним нічого не бракувало, але їхній достаток не був надмірним.

Тож Кеттрікен звернулася не до королівської скарбниці чи шляхти, яка хотіла б таким чином здобути її прихильність, а до давніх друзів та родичів. Просила допомоги в батька, проте він із жалем, однак рішуче відповів їй, що пошуки короля Шести герцогств — це клопіт не Гірського королівства, а її власний. Хоча він разом із донькою оплакував зникнення чоловіка, якого вона любила, все ж не міг зменшити сили та запаси Гірського королівства, необхідні для захисту від зазіхань Регала, володаря Шести герцогств. Оскільки батька й доньку поєднували тісні родинні узи, вона змогла прийняти цю відмову з розумінням. Мені було соромно за те, що законна королева Шести герцогств мусить просити милостині у своїх родичів та друзів. Утім, це почуття прийшло тоді, коли я перестав живити образу на неї.

Кеттрікен розпланувала експедицію, виходячи з власних, а не моїх міркувань. Мені це було не до вподоби. За кілька днів до нашого від’їзду вона зволила порадитися зі мною щодо кількох речей, та відкидала мої поради так само часто, як і прислухалася до них. Ми розмовляли чемно, без гніву чи приязні. У багатьох питаннях не погоджувалися, а коли так траплялося, вона виносила присуд за власним розумінням. Хоч це не говорилося вголос, але я здогадувався, що мої судження в минулому вважалися помилковими та недалекоглядними.

Я не хотів брати в’ючних тварин, прирікаючи їх на смерть від голоду та холоду. Хоч як я закривався, Віт робив мене вразливим на їхній біль. Але Кеттрікен надбала пів дюжини тварин, запевняючи, що їм байдужі сніг і холод, і вони більше об’їдають дерева та кущі, ніж пасуться. Це були джеппи, тварини з певних віддалених обширів Гірського королівства. Вони скидалися мені на кіз із довгими шиями та кігтями замість копит. Я не дуже вірив, що вони зможуть нести достатньо вантажу, аби варто було з ними морочитися. Кеттрікен спокійно сказала мені, що невдовзі я до них призвичаюся.

Все залежить від того, які вони на смак, — по-філософсь­кому зауважив Нічноокий.

Я був схильний погодитися з ним.

Її вибір учасників експедиції роздратував мене ще більше. Я не бачив сенсу ризикувати їй самій, та знав, що краще не сперечатися. Мені не подобалося, що з нами йде Старлінг, особливо відколи довідався про угоду, яка дала їй це право. Мотивом, що гнав її вперед, як і раніше, були пошуки сюжету для пісні, яка увічнила б її репутацію. Купила місце в нашій групі, давши зрозуміти: лише в такому випадку вона засвідчить на письмі, що дитя Моллі — моє. Знала мою певність, що так мене зрадила, тож потім розумно уникала мого товариства. З нами також рушало троє кузенів Кеттрікен, усе могутні м’язисті чоловіки, звичні до гірських подорожей. Це мала бути невелика група. Кеттрікен запевнила мене, що коли шістьох осіб недостатньо, щоб розшукати Веріті, то не вистачить і шестисот. Тут я з нею погодився, тим паче що для меншої групи потрібно менше припасів, а ще вона часто просувається швидше, ніж численний загін.

Чейд не належав до нашого гурту. Повертався до Оленячого замку, аби передати Пейшенс звістку, що Кеттрікен рушає на пошуки Веріті, а ще щоб сіяти зерна чуток, що у трону Шести герцогств справді є спадкоємець. Нарешті, він мав відвідати Барріча, Моллі та дитину. Запропонував сповістити Моллі, Барріча і Пейшенс, що я живий. Ця пропозиція випала не в пору, бо Чейд добре знав, наскільки ненависною мені була його співучасть у плані, що мав відібрати в мене доньку, посадивши її на престол. Та я придушив свій гнів, розмовляв із ним чемно і був нагороджений урочистою обіцянкою, що він нікому не скаже ні слова про мене. Тоді це здавалося мені найрозумнішим. Я відчував, що тільки сам зможу вичерпно пояснити Моллі, чого я зробив те, що зробив. І вона вже раз оплакала мене як мертвого. Їй не доведеться робити це вдруге, якщо я не переживу нашого походу.

Ввечері, перед тим, як виїхати до Оленячого замку, Чейд прийшов попрощатися зі мною. Спершу ми обидва намагалися вдавати, що між нами все гаразд. Розмовляли про всякі дрібниці, важливі для нас обох. Я щиро вболівав, коли він розповів мені про смерть своєї тваринки, Слінка. Намагався умовити його взяти з собою Рудді та Сажку і повернути їх під Баррічеву опіку. Рудді потребував твердішої руки, а як плідник він міг бути для Барріча важливішим, ніж як верхівець. У такій ролі його можна було винаймати, а лошатко Сажки мало майбутню цінність. Але Чейд похитав головою і сказав, що мусить подорожувати швидко, не привертаючи до себе уваги. Один чоловік із трьома кіньми легко може стати мішенню бандитів, якщо не когось іншого. Я бачив сердитого малого валаха, на якому їздив Чейд. Попри лиху вдачу, він був дужим і жвавим, а ще, як запевнив мене Чейд, вельми швидким на випадок гонки по складній місцевості. Усміхався, кажучи це, і я здогадався, що цей особливий конячий талант добре випробуваний. «Блазень мав рацію», — гірко подумав я. Війна та інтриги йому пасували. Я глянув на нього — чоловіка у високих чоботях, з розвіяним плащем, з буйним оленем, якого він відкрито носив на чолі, над зеленими очима — і спробував порівняти його з тим ніжноруким старцем, який учив мене вбивати людей. Його літа не зменшилися, та він інакше їх носив. Я тихцем міркував, які ліки він вживає, щоб додати собі сил.

Та, попри всі зміни, він зоставався Чейдом. Я хотів дістатися до нього, впевнитися, що нас і далі поєднує якийсь зв’язок, але не міг. Сам себе не розумів. Як це його думка досі могла стільки для мене означати, якщо я знав, що він готовий відібрати у мене моє дитя та моє щастя заради трону Провісників? Те, що мені забракло сили волі, аби його ненавидіти, я вважав слабкістю. Я потягся до цієї ненависті, та знайшов лише хлоп’ячу досаду, яка не дала мені потиснути йому руку на прощання чи побажати щасливої дороги. Він проігнорував мою нечемність, а я через це ще сильніше почувся дітваком.

Коли Чейд від’їхав, Блазень передав мені шкіряну сідельну сумку, яку він для мене залишив. Там був дуже практичний ніж у піхвах, капшучок із монетами, а ще набір отрут і цілющого зілля, зокрема щедрий запас ельфійської кори. Ще — маленький пакетик насіння каррісу, старанно підписаний, що його слід вживати лише з найбільшою обережністю та за найбільшої потреби, а також простий, зате дуже зручний меч у потертих шкіряних піхвах. Зненацька я розсердився на Чейда, хоча й не міг зрозуміти, чому.

— Як це для нього типово! — вигукнув я, поклавши сумку на стіл, щоб Блазень міг її побачити. — Отрута й ножі. От що він про мене думає. Досі так мене бачить. Смерть — це все, що він може для мене уявити.

— Він навряд чи сподівається, що ти використаєш це проти себе самого, — м’яко зауважив Блазень. Відсунув ножа від маріонетки, яку саме насаджував на опору. — Може, він думає, що ти використаєш це для захисту.

— Ти не розумієш? — гостро спитав я. — Це подарунки для хлопця, якого Чейд школив на вбивцю. Не бачить, що я перестав ним бути. Не може мені вибачити, що я хочу мати власне життя.

— А ти ще більше не можеш вибачити йому, що він перестав бути твоїм доброзичливим і поблажливим наставником, — сухо зауважив Блазень, прилаштовуючи керівні шворки до кінцівок маріонетки. — Це ж трішки лякає, чи не так? Бачити, як він крокує по-вояцькому, радісно наражається на небезпеки заради чогось, у що вірить, фліртує з жінками і взагалі поводиться так, наче повернув собі власне життя?

Мені немов хлюпнуло в обличчя холодною водою. Я замалим не зізнався, що заздрю Чейдові. Адже він так відважно вхопив те, що постійно тікало від мене.

— Це геть не так! — гарикнув я Блазневі.

Маріонетка, з якою він працював, погрозила мені пальцем, тимчасом як Блазень посміхався мені з-над стола. Лялечка страшенно скидалася на Щурика.

— От що я бачу, — зауважив він, ніби й ні до кого особливо не звертаючись. — Чейд не оленячу голову Веріті носить на лобі. Ні, знак, який він для себе вибрав, дуже скидається на — ох, дайте подумати — герб, який Веріті подарував своєму небожеві-бастарду. Не помічаєш схожості?

Якийсь час я мовчав. Тоді неохоче спитав:

— Ну то й що?

Блазень опустив маріонетку на підлогу, де кістляве створіння моторошно знизало плечима.

— Ні смерть короля Шрюда, ні гадана смерть Веріті не вигнали цю ласку зі схованки. І лише коли він повірив, що тебе вбито, у ньому спалахнув гнів, настільки палкий, аби змусити його відкинути криївки та хитрощі й заявити, що він іще побачить на троні справжнього Провісника.

Маріонетка тицьнула на мене пальцем.

— Хочеш сказати, що він робить це для мене, для мого блага? Коли останнє, що я хотів би бачити, — це трон, на який посаджено мою дитину?

Маріонетка схрестила руки й замислено похитала головою.

— Як мені здається, Чейд завжди робить те, що вважає найкращим для тебе. Байдуже, чи ти з цим погоджуєшся. Може, він переносить це і на твою доньку. Врешті-решт, вона пра­внучка його брата і остання жива представниця його роду. Звісно, якщо не брати до уваги Регала й тебе. — Маріонетка зробила кілька танцювальних кроків. — Як інакше такий старий чоловік може подбати про таке маленьке дитя? Він же не сподівається жити вічно. Може, вважає, що їй безпечніше буде на троні, ніж під владою когось, хто прагне його для себе.

Я відвернувся від Блазня і вдав, наче збираю одяг для прання. Мені потрібно було багато часу, щоб обдумати його слова.

Було раннє пообіддя, коли ми дісталися широкого гостинця, позначеного на карті. Наш вузький путівець вливався в нього, як струмок впадає у річку. Кілька днів ми йшли цим гостинцем. Інколи він вів нас повз маленькі селища, сховані між складками гір, але Кеттрікен швидко їх проминала, не зупиняючись. Ми обганяли інших подорожніх, з якими вона чемно віталася, але рішуче відкидала всякі спроби зав’язати розмову. Якщо хтось і розпізнав у ній дочку Ейода, то не показав цього по собі. Та настав день, коли ми й на мить не побачили інших мандрівників, не кажучи вже про селища чи хатки. Шлях вужчав, усі сліди на ньому були давніми, присипаними свіжим снігом. Коли назавтра після цього ми встали й рушили в дорогу, наш шлях здрібнів, зробившись не кращим за непевну стежку між деревами. Кеттрікен кілька разів зупинялася та озиралася довкола, якось узагалі наказала нам повернутися назад, а тоді рушати в іншому напрямку. Знаки, по яких вона прокладала дорогу, були для мене непомітними.

Коли того вечора ми стали табором, вона знову вийняла карту та пильно її оглянула. Я відчув її вагання і примостився біля неї. Ні про що не питав, нічого не радив, тільки дивився разом із нею на стерті позначення на карті. Врешті-решт вона глянула на мене.

— Думаю, ми тут, — промовила Кеттрікен. Вказала пальцем кінець торгового гостинця, яким ми йшли досі. — Десь на північ від нас маємо знайти ту, іншу дорогу. Я сподівалася, що їх сполучає якийсь давній шлях, ще більш забутий. Та тепер… — Вона зітхнула. — Завтра нам доведеться йти навмання, поклавшись на удачу.

Її слова нікого не втішили.

Хай там як, другого дня ми рушили далі. Постійно йшли на північ, лісом, якого, здавалося, ніколи не торкалася сокира дроворуба. Гілля дерев спліталося і перепліталося високо над нами, а цілі покоління листя та хвої залягали товстим шаром під нерівним сніговим покривалом. Сніг просочувався крізь листяно-хвойну верству, намагаючись дістатися лісового дна. Як для мого Віт-чуття, ці дерева вели примарне життя, близьке до тваринного, наче набули свідомості просто через свій вік. Але це була свідомість довколишнього світу сонця та вологи, ґрунту та повітря. Вони взагалі не помічали нашого переходу, і коли перевалило за полудень, то я почувався не важливішим за мурашку. Ніколи досі не думав, що дерева ставитимуться до мене зверхньо.

Отак ішли, година за годиною, і, гадаю, не я один замислився, чи ми цілковито не заблукали. Такий древній ліс міг поглинути дорогу ще покоління тому. Коріння вивернуло бруківку, листя та хвоя засипали поверхню. Те, чого ми шукали, могло вже зникнути. Може, тільки й залишилося, що лінія на старій карті.

Вовк, що, як завжди, далеко нас випередив, першим зна­йшов дорогу.

Геть мені не подобається, — заявив він.

— Дорога там! — гукнув я Кеттрікен попереду мене.

Мій никлий людський голос здавався дзижчанням комахи у великій залі. Я був майже вражений, коли вона почула мене та озирнулася. Помітила, куди я показую, тоді, стенувши плечима, повела свою черідку в більш західному напрямку. Так ми і йшли якийсь час, аж доки побачили попереду пряму, наче стріла, смугу, що розсікала надвоє зарослий деревами обшир. Там сніп сонячного проміння пробивався крізь гілля. Кеттрікен повела нав’ючених джеппів униз, на широку відкриту поверхню.

Що з нею не так?

Нічноокий стрепенувся, наче хотів струснути із себе воду.

У ній забагато людського. Як вогонь, щоб готувати м’ясо.

Не розумію.

Він відвів вуха назад.

Як велика сила, що зробилася малою та підвладною людській волі. Вогонь завжди шукає нагоди втекти з місця, де його тримають. Як і ця дорога.

Для мене його відповідь не мала сенсу. Тут ми дісталися дороги. Я дивився на Кеттрікен і джеппів попереду. Широка дорога була рівною прогалиною між деревами. Її поверхня пролягала нижче за лісову підстилку, наче її проклала дитина, тягнучи палицею по піску і залишаючи за собою слід. Лісові дерева росли обабіч дороги і схилялися над нею, але жодне не пустило на ній ні кореня, ні пагона. На снігу, що запорошив дорогу, теж не було жодного знаку, хоч би пташиного сліду. Не було навіть старих затертих слідів, засипаних снігом. Відколи тут залягли зимові сніги, на дорогу ніхто не ступав. Наскільки я бачив, її не перетинали жодні звірині стежки.

Я ступив на поверхню дороги.

Це було так, немовби зіткнутися обличчям з товстим павутинням. Немов крижину кинули за комір. Немов з холодного вітру перейти до гарячої кухні. Те, що мене охопило, було фізичним відчуттям, так само раптовим, як будь-яке інше, а водночас так само неописанним, як відчуття мокрого чи сухого. Я приголомшено зупинився. Та, здається, ніхто інший, зістрибуючи з лісу на поверхню дороги, не помітив нічого такого. Старлінг тільки й сказала, що тут принаймні сніг не такий глибокий, а йти легше. Навіть не задумалася, чого той сніг не такий глибокий, просто поспішила за вервечкою джеппів. Я й досі стояв на дорозі, озираючись довкола, коли з-поміж дерев спустилася Кеттл. Вона теж зупинилася. Постояла якийсь час зі здивованим виглядом і щось пробурмотіла.

— Ви сказали «сотворена Скіллом»? — спитав я її.

Її очі метнулися до мене, наче вона не усвідомлювала, що я стою просто перед нею. Глянула. Трохи помовчала. Тоді озвалася.

— Я сказала «пекельна сило!», — заявила вона. — Ледь не скрутила собі щиколотки, зістрибуючи вниз. Ці гірські чоботи не твердіші за шкарпетки.

Відвернулася від мене й рушила за іншими. Я пішов за нею слідом. Чомусь почувався так, наче бреду крізь воду, хоча й не долав її опору. Це складно описати. Ніби щось довкола пливло й підганяло своєю течією.

Шукає нагоди втекти з місця, де її тримають, — невдоволено повторив вовк. Я глянув угору і побачив, що він мчить рівнобіжно зі мною, але радше лісом, ніж гладкою поверхнею дороги. — І для тебе було б розумніше йти так, як я.

Я подумав про це.

Здається, все гаразд. Тут іти легше. Гладкіше.

Так, вогонь теж тебе гріє, доки не спалить.

Я не знав, що на це відповісти, і тому пішов дорогою поруч із Кеттл. Після днів подорожування вервечкою на вузькій стежці це здавалося легшим, більш товариським. Аж до вечора ми йшли древньою дорогою. Вона постійно п’ялася вгору, але під таким кутом до схилу узгір’я, що ніколи не була надто крутою. Гладенький шар снігу на її поверхні не порушувало ніщо, крім розкиданих де-не-де сухих гілок, які нападали з дерев угорі, та й то більшість із них уже розсипалася на пил. Я ні разу не бачив і звіриних слідів — ні вздовж дороги, ні впоперек неї.

Нема й духу жодної здобичі, — сумно підтвердив Нічно­окий. — Цієї ночі доведеться попошукати свіжого м’яса.

То рушай уже, — порадив я.

Не можу залишити тебе самого на цій дорозі, — суворо сповістив він.

А що тут може мені завадити? Кеттл поруч, я не буду сам.

Вона не ліпша за тебе, — уперся Нічноокий.

Хай як я питав, але він так і не зумів пояснити, що мав на увазі.

Коли надвечір’я перейшло у вечір, я й сам почав дещо зауважувати. Раз у раз помічав, як мої думки ширяють у яскравих снах наяву, у такій глибокій задумі, що виходити з неї — наче зненацька прокинутися. І, як це зазвичай буває зі снами, вони лопалися, мов бульбашки, а я отямлювався, майже не пам’ятаючи, про що був задумався. Пейшенс роздає військові накази, наче королева Шести герцогств. Барріч купає дитину, наспівуючи при цьому. Двоє незнайомих мені людей складають стосом обпалені камені, відбудовуючи дім. Ці барвисті видіння здавалися безглуздими, але вони були такими живими, що я майже вірив своїй уяві. Легка хода дорогою, спершу така приємна, почала здаватися вимушеним поспіхом, наче течія підганяла мене до дій, не зважаючи на мою власну волю. Одначе я не міг іти надто швидко, бо Кеттл весь пополудень ішла нарівні зі мною. Вона часто перебивала мою задуму, ставлячи якесь тривіальне запитання, привертаючи мою увагу до птаха вгорі, цікавлячись, чи не болить у мене спина. Я намагався відповісти, та вже за мить не міг згадати, про що ми розмовляли. Тож не міг її винуватити за те, що вона супилася, такий скаламучений був мій розум, але й не міг нічим цьому зарадити. Ми проминули звалену впоперек дороги колоду. Тут у мене з’явилася якась дивна гадка, і я збирався було поділитися нею з Кеттл, але думка втекла, перш ніж я її усвідомив. Порожнеча настільки мене поглинула, що, коли Блазень до мене гукнув, я аж здригнувся. Глянув поперед себе, але не міг побачити навіть жодного джеппа.

— Фітце Чівелрі! — знову гукнув Блазень.

Я озирнуся і виявив, що проминув не лише його, а й усю нашу групу. Кеттл поруч зі мною щось пробурмотіла, озираючись. Ми обоє пішли назад.

Всі інші зупинилися і вже розвантажували джеппів.

— Невже ви збираєтеся розбити табір посеред дороги? — неспокійно спитала Кеттл.

Старлінг і Блазень зиркнули вгору, понад намет з козлиної шкури, який саме розкладали.

— А чого ви боїтесь? Велелюдних натовпів чи карет? — саркастично спитав Блазень.

— Вона пласка й рівна. А минулої ночі в мене під постіллю був чи то корінь, чи то камінь, — додала Старлінг.

Кеттл проігнорувала їх і звернулася до Кеттрікен:

— І нас здалеку помітить кожен, хто йтиме цією дорогою, — чи так, як ми, чи назустріч. Гадаю, нам слід звідси забратися і розбити табір під деревами.

Кеттрікен озирнулася довкола.

— Кеттл, уже майже стемніло. Не думаю, що у нас аж надто багато причин стерегтися погоні. Гадаю…

Я здригнувся від чийогось дотику. Це Блазень узяв мене за плече й повів до узбіччя дороги.

— Підіймайся, — сказав мені різкувато, коли ми дісталися краю лісу.

Я слухняно видряпався вгору, знову став на лісовий мох. Опинившись там, позіхнув, відчуваючи, як мені лящить у вухах. Майже відразу почувся бадьорішим. Знову глянув на дорогу. Старлінг і Кеттрікен збирали шкіряний намет, щоб його пересунути. Кеттл уже стягала з дороги опорні кілки.

— То ми таки вирішили розбити табір осторонь дороги, — дурнувато зауважив я.

— З тобою все гаразд? — стурбовано спитав Блазень.

— Авжеж. Моїй спині не гірше, ніж зазвичай, — додав я, думаючи, що він це мав на увазі.

— Ти стояв там, втупившись у дорогу й ні на кого не звертаючи уваги. Кеттл каже, що так ти поводився більшу частину пополудня.

— Мені трохи поплуталося в голові, — зізнався я. Зняв рукавицю, торкнувся свого обличчя. — Не думаю, що в мене лихоманка. Але дуже скидалося… усі ці яскраві лихоманні видіння.

— Кеттл думає, що це все дорога. Ти начебто сказав їй, що ця дорога сотворена Скіллом.

— Каже, що то я? Ні. Я думав, це саме Кеттл так сказала, коли ми зійшли на дорогу. Що вона сотворена Скіллом.

— Що значить «сотворена Скіллом»? — спитав Блазень.

— Що форми надав їй Скілл, — відповів я, а тоді продов­жив: — Так мені здається, хоч я ніколи не чув, щоб Скілл використовували для творення чи формування чогось. — Я глянув на дорогу, замислився. Вона так гладенько пливла крізь ліс, як чиста біла стрічка, що зникала між деревами. Мій погляд мимоволі потягся вздовж неї. Ще трохи — і я зазирну за наступну складку лісистого узбіччя.

— Фітце!

Я знову роздратовано подивився на Блазня.

— Що? — різко спитав я.

Він тремтів.

— Відколи я тебе залишив, ти просто стояв, втупившись у дорогу. Думав, що ти пішов по дрова для багаття, аж глянув угору і бачу: ти досі там стоїш. Що діється?

Я поволі закліпав. Щойно я гуляв містом, оглядаючи жовтогарячі та червоні плоди, які горами лежали на прилавках. Та коли я навпомацки потягся до цього сну, то він розвіявся, залишивши в моїй пам’яті лише сум’яття кольорів і пахощів.

— Не знаю. Може, в мене дійсно лихоманка. Або ж я дуже втомився. Піду по дрова.

— Я з тобою, — заявив Блазень.

Нічноокий біля моїх колін тривожно заскавчав. Я глянув униз, на нього.

— У чому річ? — вголос спитав я.

Він глянув на мене, хутро у нього між очима пішло неспокійними хвильками.

Здавалося, ти мене не чуєш. І твої думки були… не думки.

Усе буде гаразд. Блазень зі мною. Йди і полюй. Я чую твій голод.

А я твій, — зловісно сказав він.

Тоді пішов, але неохоче. Я ж слідом за Блазнем подався до лісу, та користі з мене було небагато. Тільки й того, що носив дерево, яке він підбирав і віддавав мені. Почувався так, наче ніяк не міг прокинутися.

— Тобі колись траплялося вивчати щось напрочуд цікаве, а тоді раптом глянути вгору та збагнути, що минули години, відколи ти за це взявся? Отак я почуваюся зараз.

Блазень передав мені чергову дровиняку.

— Ти мене лякаєш, — тихо промовив він. — Говориш наче король Шрюд у дні своєї недуги.

— Але ж його одурманювали, щоб він не відчував болю, — зауважив я. — А мене ні.

— Ось це і лякає, — сказав Блазень.

Ми разом повернулися до табору. Так забарилися, що Кеттл зі Старлінг уже самі назбирали трохи палива й розклали маленьке вогнище. Його полум’я осявало купол намету та людей, які поралися довкола. Джеппи, мов тіні, пропливали поблизу. Коли ми складали дрова поруч із багаттям, аби використати їх пізніше, Кеттл відірвалася від куховарства і глянула на мене.

— Як ти почуваєшся? — спитала вона.

— Краще, дякую, — відповів я.

Я озирнувся довкола, шукаючи для себе пильної роботи, але табір уже розбили без мене. Кеттрікен сиділа в наметі, вивчаючи карту при свічках, Кеттл мішала вівсянку над вогнищем, Блазень і Старлінг — справжнє диво — тихо розмовляли. Я стояв непорушно, намагаючись згадати, що хотів зробити, що тільки-но робив. Дорога. Я хотів ще раз глянути на дорогу. Обернувся, пішов до неї.

— Фітце Чівелрі!

Я озирнувся, вражений різким вигуком Кеттл.

— Що трапилося?

— Куди ти йдеш? — спитала вона. Помовчала, ніби власне запитання стало для неї несподіванкою. — Себто що з Нічнооким? Я вже давно його не бачила.

— Пішов полювати. Він повернеться. — Я знову рушив до дороги.

— Досі він у такий час вже впольовував здобич і повертався, — продовжила вона.

Я трохи помовчав.

— Він казав, що поблизу дороги здобичі небагато. Тож йому довелося зайти далі. — Я знову обернувся.

— Якось це дивно, — тягла своє Кеттл. — На дорозі нема жодного людського сліду. А все-таки тварини її уникають. Хіба дикі звірі не вибирають зазвичай найлегші шляхи?

— Деякі так. А інші воліють ховатися, — відгукнувся я, не озираючись.

— Дівчино, біжи і тримай його! — різко наказала комусь Кеттл.

— Фітце! — почув я крик Старлінг, але наздогнав і взяв мене за руку Блазень.

— Повертайся до намету, — підганяв він, тягнучи мене за собою.

— Я просто хочу ще раз глянути на дорогу.

— Вже темно. Зараз ти нічого не побачиш. Почекай до ранку, коли ми знову нею підемо. А тим часом повертайся до намету.

Я пішов за ним, але роздратовано кинув услід:

— Ти якось дивно поводишся, Блазню.

— Ти не сказав би так, якби бачив своє обличчя ще мить тому.

На вечерю ми мали майже те саме, що й досі, відколи вийшли з Джампі: густу вівсянку зі шматочками сушених яблук, трохи в’яленого м’яса та чай. Ситно, але не надто смачно. Моєї уваги не уникло те, як усі за мною спостерігали. Нарешті я відставив кухлик із чаєм і різко спитав:

— Що?

Спершу ніхто не відповідав. Тоді Кеттрікен відверто сказала:

— Фітце, цієї ночі ти не вартуєш. Я хочу, щоб ти залишався в наметі та спав.

— Зі мною все добре, я можу вартувати, — почав опиратися я, але моя королева мала право наказувати.

— Кажу тобі, що цієї ночі ти залишаєшся в наметі.

Якусь мить я не міг видобути й слова. Тоді схилив голову.

— Слухаюсь. Може, я перевтомився.

— Ні. Це щось більше, Фітце Чівелрі. Ти майже нічого не їв за вечерею, а коли хтось із нас не змушує тебе говорити, тільки й робиш, що дивишся в далечінь. Де ти витаєш?

Я намагався знайти відповідь на безцеремонне запитання Кеттрікен.

— Я не знаю. Достеменно. Принаймні мені складно пояснити. — Було дуже тихо, лише вогонь потріскував. Усі очі втупилися в мене. — Коли хтось навчається Скіллу, — повільніше продовжував я, — то з часом усвідомлює, що магія сама собою є для нього небезпечною. Вона приваблює до себе скіллера. Вживаючи Скілл для якоїсь дії, слід дуже сильно зосередитися на задуманому і не дати притяганню Скіллу розпорошити себе. Якщо скіллер утратить це зосередження, якщо піддасться самому Скіллу, то може в ньому загубитися. Буде ним поглинутий.

Я підвів очі з-над вогню, оббіг поглядом їхні обличчя. Всі так і сиділи непорушно, тільки Кеттл злегка похитувала головою.

— Після того, як ми сьогодні знайшли дорогу, я відчув щось схоже на притягання Скіллу. Я не намагався скіллити, насправді я вже кілька днів якомога сильніше закриваюся від Скіллу, зі страху, що Регалова група може спробувати ввірватися до моєї свідомості й наробити там лиха. А проте я відчував, що Скілл мене притягує. Наче музика, яку ледь чуєш, наче дуже слабкий запах дичини. Ловлю себе на тому, що напружуюся через це, намагаюся збагнути, що мене кличе…

Я знову зиркнув на Кеттл, побачив у її очах далеку жадобу.

— Це тому, що ця дорога сотворена Скіллом?

На її обличчі промайнув спалах гніву. Глянула вниз, на свої старі долоні, які тримала, згорнувши, на колінах. Роздратовано зітхнула.

— Це можливо. Давні легенди, які я чула, кажуть, що коли річ сотворена Скіллом, то вона може бути небезпечною для певних людей. Не звичайних людей, а тих, що мають схильність до Скіллу, але не вивчали його. Або ж тих, хто не навчався достатньо, аби дотримуватися обережності.

— Я ніколи не чув жодних легенд про сотворені Скіллом речі. Навіть не знав, що є такі легенди. — Я обернувся до Блазня і Старлінг. — Може, хтось із вас?

Обоє повільно похитали головами.

— Мені здається, — обережно сказав я Кеттл, — що хтось настільки начитаний, як Блазень, мав би знати про такі легенди. І, звичайно, навчена менестрелька мала щось про них чути.

Я й далі пильно на неї дивився. Вона схрестила руки на грудях.

— Я не винувата, що вони чогось не прочитали або про щось не чули, — штивно промовила вона. — Розповідаю лише те, що й мені розповіли колись давно.

— Наскільки давно? — з натиском спитав я.

Кеттрікен, сидячи навпроти мене, насупилася, але не втручалася.

— Дуже давно, — холодно відповіла Кеттл. — Коли молоді люди шанували старших.

Блазневе обличчя засвітилося веселою посмішкою. Кеттл, здається, відчула, що здобула якусь перемогу, бо з брязкотом поклала чайний кухлик до миски з-під вівсянки та вручила мені.

— Твоя черга мити посуд, — суворо сказала вона.

Встала і відійшла від вогню, зникнувши в наметі.

Доки я поволі збирав посуд, щоб протерти його чистим снігом, до мене підійшла Кеттрікен і відверто спитала:

— Ти щось підозрюєш? Гадаєш, вона шпигунка, підісланий до нас ворог?

— Ні. Не думаю, що вона нам ворог. Але думаю, що вона… щось у ній є. Вона не просто стара жінка з релігійним інте­ресом до Блазня. У ній є щось більше.

— Та ти не знаєш, що саме?

— Ні. Не знаю. От тільки я помітив, що їй, здається, відомо про Скілл куди більше, ніж можна б сподіватися. Але ж особа в літах упродовж життя назбирує чимало дивної інформації. Може, це тільки так, не більше. — Я глянув угору, де вітер ворушив вершечки дерев. — Думаєте, цієї ночі буде сніг? — спитав я Кеттрікен.

— Майже напевно. І нам пощастить, якщо до ранку все закінчиться. Слід назбирати більше дров і поскладати їх поблизу виходу з намету. Ні, не тобі. Ти маєш іти до намету. Якщо забредеш зараз кудись, у темряві та перед снігопадом, нізащо тебе не знайдемо.

Я запротестував, але вона перебила мене запитанням:

— Мій Веріті. Він краще за тебе навчений Скіллу?

— Так, міледі.

— Думаєш, ця дорога кликала його так, як і тебе?

— Майже напевно. Але він завжди був куди сильніший за мене. І у Скіллі, і в упертості.

Її вуста здригнулися від сумної посмішки.

— О так, він упертий. — Зненацька вона тяжко зітхнула. — Якби ж ми були тільки чоловіком і жінкою та жили далеко від моря і гір. Як тоді усе було б просто.

— Я теж цього прагну, — тихо зізнався я. — Хочу мати мозолі на руках від тяжкої праці, хочу, щоб свічки Моллі горіли в нашому домі…

— Сподіваюся, ти це матимеш, Фітце, — так само тихо сказала Кеттрікен. — Я в це вірю. Але перед тим іще мусимо здолати довгий шлях.

— Це правда, — погодився я.

І між нами розквітнув своєрідний мир. Я не сумнівався, що, коли б цього вимагали обставини, Кеттрікен відібрала б у мене доньку заради престолу. Своє ставлення до обов’язку й жертовності вона могла змінити не більше, ніж кров і кості свого тіла. Це те, ким вона була. Інших причин забирати в мене дитину не мала.

Тому, щоб зберегти дочку для себе, я просто мушу безпечно повернути їй чоловіка.

Тієї ночі ми вклалися до сну пізніше, ніж лягали досі. Всі втомилися більше, ніж зазвичай. Блазень обійняв першу варту, попри зморшки на обличчі. Його шкіра прибрала нової барви, ледь кремової, тож, змерзнувши, він мав страховинний вигляд. Наче статуя нужди й розпачу, вирізана зі старої кості. Ми, решта, не надто помічали холод, рухаючись удень, але не думаю, що Блазень хоч колись по-справжньому зігрівався. А все-таки без слова скарги тепло закутався і вийшов назовні, на вітер. Усі інші полягали спати.

Спершу буря шуміла високо над нами, у верхів’ях дерев. Об намет билися окремі голки снігу, а коли буря подужчала, їм на зміну прийшли дрібні гілки та, час від часу, пориви крижаної завії. Холод ставав дедалі сильнішим, заповзаючи в кожну щілину покривала чи вбрання. Посеред варти Старлінг Кеттрікен покликала її досередини, кажучи, що тепер нас стерегтиме буря. Слідом за нею прокрався вовк. На моє полегшення, ніхто надміру не протестував. Коли менестрелька зауважила, що той приніс із собою сніг, Блазень відповів, що на ній снігу не менше. Нічноокий одразу перейшов до нашої частини намету та вклався між Блазнем і зовнішньою стіною. Поклав свою велику голову йому на груди, зітхнув, заплющив очі. Я відчув укол ревнощів.

Йому холодніше, ніж тобі. Значно холодніше. А в місті, де з полюванням було зле, він часто ділився зі мною їжею.

Так. То він у зграї? — спитав я, трохи повеселівши.

Сам скажи, — з викликом кинув мені Нічноокий. — Він тебе врятував, годував своїм м’ясом, розділив із тобою власне лігво. То він у нашій зграї?

Думаю, так, — сказав я, поміркувавши якусь мить.

Ніколи досі я не бачив речей у такому світлі. Непомітно посунувся на постелі, щоб лягти трохи ближче до Блазня.

— Тобі холодно? — вголос спитав я його.

— Не так холодно, коли тремчу, — жалібно сказав він. Тоді додав: — А насправді біля вовка тепліше. Він аж пашить теплом.

— Він дякує тобі за все, чим ти годував його у Джампі.

Блазень примружив очі в наметових сутінках.

— Справді? Я не думав, що тварини можуть так довго пам’ятати.

Це й мене здивувало, коли я про це задумався.

— Зазвичай ні. Та цієї ночі він згадав, як ти його годував. І дякує тобі.

Блазень підняв руку, обережно почухав Нічноокого за вухом. Від задоволення той по-щенячому заскавчав і щасливо присунувся ближче. Я знову замислився про всі зміни, які в ньому помітив. Дедалі частіше його реакції та думки ставали сумішшю людського й вовчого.

Я надто втомився, щоб довго про це міркувати. Заплющив очі й почав провалюватися в сон. Та за якийсь час зрозумів, що очі в мене міцно стулені, щелепи стиснуті, а до сну далеко, як до неба. Я хотів просто скинути тягар свідомості, був такий утомлений, але Скілл так загрозливо мене вабив, що я не міг розслабитися достатньо, аби заснути. Совгався сюди-туди, щоб улягтися зручніше, аж доки Кеттл по той бік намету не спитала, чи в мене, бува, не блохи. Я намагався не ворушитися.

Вдивлявся у темряву, у верх намету, прислухаючись до вітру, що віяв ззовні, та дихання моїх супутників усередині. Тоді заплющив очі та розслабив м’язи, намагаючись принаймні відпочити. Я так відчайдушно хотів заснути. Та сни Скіллу дряпали мене, як маленькі колючі гачки в мозку, аж я злякався, що закричу. Більшість із них була жахливою. Якийсь різновид церемонії перековування у приморському селищі, велике вогнище у глибокій ямі. Остров’яни тягнуть бранців, пропонуючи вибір: або перековування, або стрибок у яму. На це все дивилися діти. Я відірвав свідомість від полум’я.

Перевів подих, дав очам заспокоїтися. Спи. У нічному покої Оленячого замку Лейсі обережно відпорювала мереживо від старої весільної сукні. Витягаючи нитки, на яких трималася ця оздоба, вона несхвально стисла губи.

— За це добре заплатять, — сказала їй Пейшенс. — Може, вистачить, щоб забезпечити наші сторожові вежі ще на місяць. Він зрозумів би, що мусимо зробити це для нашого герцогства.

Тримала голову прямо, а в її чорнявому волоссі було більше сивини, ніж я пам’ятав. Пальці відкріпляли низки дрібних перлин, що блищали в заглибинах біля викоту сукні. Час змінив білий колір сукні на жовтуватість слонової кості, а пишні широкі спідниці каскадами спадали їм на коліна. Раптом Пейшенс схилила голову, наче здивовано прислухаючись. Я втік.

Я напружив усю волю, щоб розплющити очі. У маленькій жаровні жеврів вогонь, випромінюючи червонясте світло. Я втупився у кілки, що підтримували нап’яту шкіру намету. Хотів, щоб моє дихання заспокоїлось. Не смів подумати ні про що, що могло б відтягти мене від мого власного єства. Ні про Моллі, ні про Барріча, ні про Веріті. Намагався знайти якусь нейтральну картину, на якій міг би відпочити, нічим особливим не пов’язану з моїм життям. Подумки намалював спокійний краєвид. Гладенька чиста рівнина, засипана білим снігом, над нею мирне нічне небо. Благословенна тиша… Я затонув у ній, як у глибокій перині.

Рівниною мчав вершник. Низько схилився, аж до шиї коня, постійно його підганяв. У цьому дуеті була проста безпечна краса. Кінь біжить, плащ вершника розвівається, наче дзеркальне відображення розвіяного хвоста коня. Якийсь час не було нічого більше: чорний кінь та вершник перетинали засніжену рівнину в погожу місячну ніч. Кінь біг добре, без зусиль розтягуючи і стягуючи мускули, а чоловік легко сидів у сідлі. Можна б подумати, що летить над конем, а не сидить на його спині. Місячне проміння сріб­лом відбивалося від чола вершника, зблискуючи на підвіс­ці з буйним оленем. Чейд.

З’явилося ще троє коней і вершників. Двоє їхало ззаду, але ці коні бігли натомлено, важко. Одинокий вершник легко пережене їх, якщо погоня триватиме довше. Третій переслідувач перетяв рівнину під кутом до інших. Плямистий кінь біг вільно, незважаючи на глибокий сніг, крізь який мусив пробиватися. Маленький вершник сидів на ньому високо й добре. Жінка чи юнак. Місячне світло легко танцювало на оголеному клинку. Якусь мить здавалося, що молодий вершник перетне дорогу Чейдові, загородивши йому шлях, але старий убивця помітив переслідувача. Озвався до свого коня, валах іще додав швидкості, аж дивно було бачити. Залишив двох обтяжених переслідувачів далеко позаду, але плямистий саме дістався втоптаного шляху. Його довгі ноги злітали в запалі погоні. Ось-ось наздожене… ні, Чейд, здавалося, втече легко. Але плямистий кінь був свіжішим. Валах не міг довго витримувати збільшеної швидкості, плямистий, що біг рівно, наздоганяв його. Пастка змикалася, повільно, але невблаганно. Тоді плямистий побіг одразу ж за чорним валахом. Той уповільнив біг, Чейд обернувся в сідлі, здійняв руку у вітанні. Друга вершниця привітала його, її голос задзвенів у холодному повітрі:

— За Веріті, істинного короля!

Кинула йому сумку, а він їй пакет. Зненацька вони розділилися, їхні коні звернули з витоптаної стежки, помчали в різні боки. Тупіт копит затонув у нічній тиші.

Загнані коні переслідувачів покрилися піною, сходили парою на морозі. Вершники підганяли їх і лаялися. Дісталися місця, де Чейд та його спільниця розлучилися. У повітря здіймалися уривки розмов, перемішані з лайкою.

— Кляті партизани Провісників!

— Годі взнати, в кого воно тепер!

І нарешті.

— Не повертаюся до цього балагана! Що я там, батога не бачив?

Здається, вони досягли якогось порозуміння, бо дозволили своїм коням перевести подих, а тоді поїхали повільніше, утоптаним шляхом, подалі від місця, звідки приїхали.

Я ненадовго отямився. З подивом виявив, що усміхаюся, хоча моє обличчя змокріло від поту. Скілл був сильним і справжнім. Я дихав глибоко, із зусиллям. Намагався відтягти себе від нього, та солодкий приплив знання був надто гострим. Я почував піднесення через втечу Чейда, через те, що існували партизани, які боролися для блага Веріті. Світ широко розтягся переді мною, спокушаючи, наче таця із солодкими тістечками. І моє серце відразу ж вибрало.

Дитина плакала так нескінченно й безнадійно, як на це спроможні немовлята. Моя донька. Лежала на ліжку, досі загорнута в покривало, вкрите краплями дощу. Обличчя було червоним від сильного крику.

— Тихо. Не можеш просто лежати тихо! — сказала Моллі зі страшним, хоч і стримуваним роздратуванням.

Голос Барріча, суворий і втомлений.

— Не сердься на неї. Вона ж усього-на-всього дитя. Мабуть, голодна.

Моллі стояла, губи туго стиснуті, руки так само туго схрещені на грудях. Щоки почервоніли, волосся змокріло.

Барріч повісив плащ, з якого стікала вода. Вони разом десь були і саме повернулися. У каміні й не тліло, сам попіл, у будиночку холодно. Барріч підійшов до каміна, незграбно став біля нього навколішки, почав збирати розпалку, щоб розвести вогонь. Я відчував у ньому напругу, знав, як він намагається стримати свою запальну вдачу.

— Займися дитиною, — тихо підказав він. — Я розпалю вогонь і закип’ячу воду.

Моллі зняла плащ і з підкресленою нарочитістю відійшла, щоб повісити його поруч із Баррічевим. Я знав, як вона не терпить, коли їй вказують, що має робити. Дитя далі плакало, так само вимогливо та немилосердно, як зимовий вітер надворі.

— Я змерзла, втомлена, голодна й мокра. Їй доведеться навчитися, що інколи мусить просто почекати.

Барріч схилився, щоб викресати іскру, тихо вилаявся, коли вона відразу ж погасла.

— Вона теж змерзла, втомлена, голодна й мокра, — зауважив він. Його голос ставав дедалі виразнішим. Продовжував уперто розпалювати вогонь. — І надто мала, щоб якось цьому зарадити. Тож кричить. Не для того, щоб тебе мучити. А лишень для того, аби сповістити, що потребує допомоги. Як скавчить собача, як пищить курча, жінко. Робить це не для того, щоб тебе дратувати.

З кожною фразою його голос гучнішав.

— Що ж, а мене це дратує! — заявила Моллі та знову кинулася в бій. — Їй доведеться просто це викричати. Я надто втомлена, щоб упоратися з нею. А вона надто вже розпещена. Тільки й робить, що плаче, аби її взяли на руки. Я не маю й хвилини для себе. Не можу навіть проспати всю ніч. Нагодуй дитину, помий дитину, переповий дитину, візьми дитину на руки. І це все моє життя.

Вона агресивно перелічила всі свої жалі. В її очах з’явився блиск, такий самий, який я бачив, коли вона сперечалася зі своїм батьком. Я знав: вона очікує, що Барріч підведеться і підійде до неї. Він натомість запалив маленький вогник і вдоволено форкнув, коли вузький язичок полум’я лизнув скрутень березової кори і той зайнявся. Навіть не повернувся, щоб глянути на Моллі чи розплакану дитину. Додавав до вогню гілку за гілкою, а я дивувався, як це він не розуміє, що Моллі позаду нього кипить від злості. Я не зберіг би такого самовладання, якби вона була позаду мене, з таким виразом на обличчі.

Лише коли вогонь добре розгорівся, Барріч підвівся, але рушив не до Моллі — до дитини. Проминув Моллі, наче її там не було. Не знаю, чи він помітив, як вона змушує себе не здригнутися від удару, якого майже очікувала з його боку. Серце мені стислося, коли я побачив, який шрам залишив їй батько. Барріч схилився над дитиною, заговорив заспокійливим голосом, розпеленав її. Я зі свого роду благоговінням дивився, як уміло він змінює їй пелюшку. Роззирнувся, взяв вовняну сорочку, що висіла на спинці крісла, загорнув маля в неї. Воно й далі плакало, але вже іншим тоном. Барріч поклав дитину на руку, а вільною наповнив казанок водою, поставив його на вогонь. Наче Моллі взагалі там не було. Коли він почав відміряти зерно, її обличчя зблідло, а очі розширилися. Побачивши, що вода ще не закипіла, сів із дитиною, почав ритмічно поляскувати її по спинці. Плач став не таким відчайдушним, ніби дитина втомилася від крику. Моллі підійшла до них.

— Дай мені дитину. Тепер я її поняньчу.

Барріч поволі перевів на неї погляд. Його обличчя було незворушним.

— Коли заспокоїшся і захочеш потримати, дам її тобі.

— Даси мені вже! Це моя дитина! — гарикнула Моллі та потяглася по маля.

Барріч зупинив її поглядом. Вона відступила на крок.

— Що, хочеш мене присоромити? — сказала з натиском. Її голос був різким. — Вона моя дитина. Маю право виховувати її за власним розсудом. Не треба весь час тримати її на руках.

— Це правда, — спокійно погодився він, але й не ворухнувся, щоб віддати Моллі дитину.

— Думаєш, що я погана мати. Та що ти знаєш про дітей? Чого ти певний, що я помиляюся?

Барріч встав, трохи хитнувся на пораненій нозі, знову піймав рівновагу. Взяв мірку зерна. Висипав його в киплячу воду, розмішав, щоб рівномірно зволожити. Тоді щільно закрив казанок і відсунув його від вогню. Робив це все, балансуючи малям, яке тримав на згині ліктя. Відповів Моллі, а я знав, що перед цим він усе обміркував.

— Про дітей, може, й нічого. Але знаю про всякий інший молодняк. Лошат, щенят, телят, поросят. Навіть ловчих кошенят. От що я знаю: хочеш, щоб вони тобі довіряли, — часто їх торкайся, коли вони малі. Ніжно, але впевнено. Тоді вони повірять у твою силу.

Промовляв із запалом. Я сотні разів чув уже цю лекцію, зазвичай він викладав її нетерплячим стаєнним хлопцям.

— Не кричи на них, не роби різких рухів, які могли б їх налякати. Давай їм добру їжу та чисту воду, тримай у чистоті, давай притулок від негоди. — Його голос опустився до тону звинувачення, коли він додав: — Не зганяй на них свого поганого настрою, не плутай покарання з дисципліною.

Моллі, здається, шокували його слова.

— Але ж дисципліна походить від покарання. Дитина вчиться дисципліни, коли її карають за погані вчинки.

Барріч труснув головою.

— Хотів би я «покарати» чоловіка, який вбив це тобі в голову, — сказав він, і тут у його тоні з’явився відголосок давнього темпераменту. — І чого ти насправді навчилася від батька, який виливав на тебе свою злість? — зажадав він. — Що бути з дитиною ніжним — це слабкість? Що дорослому не годиться поступитися і взяти дитину на руки, коли вона плаче, бо хоче цього від тебе?

— Не бажаю розмовляти про батька, — зненацька заявила Моллі, але в її голосі з’явилася невпевненість.

Потяглася по маля, як дитина по улюблену забавку, а Барріч дозволив їй забрати донечку. Моллі сіла на кам’яних приступках каміна, розстебнула блузку. Маля жадібно вхопило сосок і відразу ж замовкло. Якийсь час єдиними звуками були шум вітру надворі, булькотіння в казанку з вівсянкою і потріскування дров, які Барріч докладав до вогню.

— Тобі теж час від часу вривався терпець щодо Фітца, коли він був малий, — звинувачувально пробурмотіла Моллі. Барріч порснув сміхом.

— Не думаю, щоб комусь вистачило з ним терпцю. Коли він до мене потрапив, мав п’ять чи шість літ, і я нічого про нього не знав. Тоді я був молодим, мав інші інтереси. Лоша можна замкнути в загороді, собаку на якийсь час прив’язати. А з дитиною не так. Ніколи не забудеш, що маєш дитину, навіть на мить. — Він безпорадно стенув плечима. — Доки я зорієнтувався, він уже став центром мого життя. — Затим дивна коротка пауза. — Потім вони його в мене забрали, а я дозволив їм це… І тепер він мертвий.

Тиша. Я відчайдушно хотів дотягтися до них обох, сказати їм, що живий, — та не міг. Чув їх, бачив, але не міг до них дістатися. Наче вітер надворі, ревів і бився об стіни дому, та все дарма.

— Що я маю робити? Що з нами буде? — раптом спитала Моллі, ні до кого зокрема не звертаючись. Від розпачу в її голосі рвалося серце. — От я. Без чоловіка, з дитиною, жодної можливості йти крізь світ власним шляхом. Усе, що я заощадила, вже витрачено. — Глянула на Барріча. — Я була такою дурепою. Завжди вірила, що він прийде до мене, одружиться зі мною. А він цього не зробив. Тепер уже й не зробить. — Почала гойдатися, притуливши до себе дитину. Не помічала, що по щоках їй пливуть сльози. — Не думай, наче я не почула сьогодні того старого, того, який казав, що бачив мене в Баккіпі, що я була шльондрою бастарда-віттера. Скільки часу мине, доки цей поголос розійдеться у Капелін-Біч? Не смію повернутися до міста, не можу здійняти голови.

При цих її словах щось у Баррічі сколихнулося. Тяжко сів, сперся ліктями об коліна, затулив обличчя руками.

— Я думав, ти його не чула. Не був би він майже так само старим, як бог, я змусив би його відповісти за свої слова, — пробурмотів.

— Не можеш кинути чоловікові виклик за те, що він сказав правду, — пригнічено мовила Моллі.

Це змусило Барріча підвести голову.

— Ти не шльондра! — палко запевнив він. — Ти була Фітцовою дружиною. Не твоя вина, що не всі знали цю таємницю.

— Його дружиною, — глузливо сказала Моллі сама собі. — Не була, Баррічу. Він зі мною не одружився.

— Але завжди говорив тільки про це. Клянуся тобі, знаю, що кажу. Прийшов би до тебе, якби не помер. Зробив би це. Завжди хотів зробити тебе своєю дружиною.

— О так, він мав багато добрих намірів. І багато брехав. Добрі наміри — не вчинки, Баррічу. Якби кожна жінка, що почула від чоловіка обіцянку шлюбу, була дружиною, то що ж, на світі було б куди менше байстрят.

Вона випросталася. Втомлено обтерла сльози з обличчя. Барріч не відповів на її слова. Глянула вниз, на маленьке личко, яке нарешті заспокоїлося. Дитина заснула. Моллі просунула їй до ротика мізинець, щоб вивільнити сосок із сон­ного затиску. Застібаючи блузку, слабко усміхнулася.

— Думаю, я відчула, що в неї вилазить зубчик. Може, це в неї просто кольки через зуб.

— Зуб? Дай мені подивитися! — гукнув Барріч.

Підійшов, схилився над дитиною, а Моллі обережно відвела рожеву нижню губку, показавши на яснах маленький білий півмісяць. Моя донечка відсунулася, насупившись уві сні. Барріч лагідно забрав її у Моллі та відніс до ліжка. Поклав маля там, досі закутане в його сорочку. Моллі біля вогню зняла покришку з казанка та помішала вівсянку.

— Я подбаю про вас обох, — недоладно запропонував Барріч. Кажучи це, глянув на дитину. — Знаєш, я не такий старий, щоб не знайти собі роботи. Доки здатен махати сокирою, можемо вимінювати чи продавати дрова в місті. Впораємося.

— Ти зовсім не старий, — розсіяно сказала Моллі, додаючи до вівсянки щіпку солі. Підійшла до свого крісла, впала в нього. Зі свого робочого кошика, що стояв поруч із ним, витягла якусь річ, котру треба було полатати. Покрутила її в руках, вирішуючи, з чого почати. — Більше скидається на те, що ти щодня, прокидаючись, народжуєшся заново. Глянь на цю сорочку. Шви на раменах розпоролися, наче ти хлопець і досі ростеш. Думаю, ти з кожним днем молодшаєш. А я почуваюся так, наче старію з кожною прожитою годиною. І не можу вічно користати з твоєї доброти, Баррічу. Мушу жити далі, власним життям. От тільки не можу просто зараз надумати, як це почати.

— То й не переймайся цим просто зараз, — розрадив її він.

Підійшов, став за кріслом, в якому вона сиділа. Його руки здійнялися, наче хотів покласти їх їй на плечі. Натомість схрестив на своїх грудях.

— Скоро настане весна. Скопаємо город, знову почнеться риболовля. Я зможу найнятися на роботу в Капелін-Біч. Побачиш, якось упораємося.

Частка Баррічевого оптимізму передалася й Моллі.

— Мені теж час братися до праці й зробити кілька солом’я­них вуликів. Коли дуже пощастить, може трапитися бджолиний рій.

— Я знаю квітуче поле на пагорбах, де влітку аж густо від бджіл. Якщо поставимо вулики там, бджоли в них поселяться?

Моллі сама собі всміхнулася.

— Вони ж не птахи, дурненький. Рояться лише тоді, коли в старому вулику надто багато бджіл. Можуть і так роїтися, але тільки під кінець літа або восени. Ні. Навесні, коли бджоли вперше вилітають, спробуємо знайти бджолине дерево. Коли я була меншою, то допомагала батькові ловити бджіл. Доки не підросла, а тоді змудріла й навчилася, як перетримати їх узимку. Щоб їх привабити, слід виставити посудину з підігрітим медом. Прилітає перша, за нею інші. Якщо добре це вмієш, а я вмію, можна знайти бджолину дорогу і дійти нею до бджолиного дерева. Це, звісно, тільки початок. Тоді слід вивабити рій із дерева та заманити його до приготованого вулика. Інколи, якщо дерево мале, можна просто зрубати його і забрати з собою бджолину борть.

— Бджолину борть?

— Це дупло в дереві, де живуть бджоли.

— І вони тебе не жалитимуть? — недовірливо спитав Барріч.

— Ні, якщо зробиш усе правильно, — спокійно відповіла вона.

— Мусиш навчити мене, як це робити, — слухняно сказав він.

Моллі обернулася на своєму кріслі, глянула на нього. Усміхнулася, але новою усмішкою, не схожою на давню. Ця усмішка начебто підтверджувала: вони обоє вдають, що все йде, як задумано. Тепер вона аж надто добре знала, що жодній надії не можна вірити цілковито.

— Якщо ти навчиш мене писати. Лейсі та Пейшенс почали цього вчити, я трохи читаю, але писати мені складніше.

— Навчу тебе, а ти потім учитимеш Неттл, — пообіцяв Барріч.

Неттл. Кропива. Вона назвала мою доньку Неттл, як рослину, котру любила, хоч та залишала великі пухирі на долонях і руках, якщо збирати її необережно. Вважала, що наша донька завдає болю навіть тоді, коли й радує? Думка про це була для мене болісною. Тут щось привернуло мою увагу, та я судомно тримався, де був. Якщо можу бути з Моллі лише так, що ж, триматимуся за цю можливість що є сили.

Ні, — твердо сказав Веріті. — Тепер іди геть. Ти наразив їх на небезпеку. Думаєш, ті матимуть досить совісті й не знищать їх, якщо вважатимуть, що зможуть так вразити та ослабити тебе?

Зненацька я опинився поруч із Веріті. Був у якійсь місцевості — холодній, вітряній і темній. Я намагався краще роздивитися довкілля, але він затулив мені очі. Як без жодних зусиль переніс мене сюди, всупереч моїй волі, так само легко закрив мені зір. Сила Скіллу в ньому була величезною. А однаково я відчував, наскільки він утомлений. Смертельно втомлений, попри ту страшну силу. Скілл був наче сильний кінь, а Веріті — потертий шнурок, яким він прив’язаний. Щохвилини його шарпано, і щохвилини він опирався цьому.

Ми йдемо до вас, — зайве сказав я йому.

Я знаю. Поспішайте. І не роби цього більше, не думай про них, не називай подумки імен тих, хто міг би нам зашкодити. Тут кожен шепіт — наче крик. Мають сили, які не можеш навіть уявити, потугу, якій не можеш протиставитися. Хоч куди б ти пішов, твої вороги можуть піти слідом. Тож не залишай слідів.

Та де ж ви? — зажадав я, проте він відштовхнув мене від себе.

Знайди мене! — наказав Веріті та знову ввіпхнув мене у власне тіло й життя.

Я сидів між своїми покривалами, конвульсивно ловлячи повітря. Наче боровся — і мене звалено на спину. Якусь мить я видавав тихі звуки, намагаючись наповнити легені. Нарешті вдихнув на повні груди. Озирнувся довкола. Зовні, за наметом, завивала буря. Посередині червонувато жевріла жаровня. Мало що освітлювала, крім скоцюрбленої постаті Кеттл, яка спала поруч із нею.

— З тобою все гаразд? — тихо спитав мене Блазень.

— Ні, — так само тихо відповів я.

Зненацька відчув, що надто втомлений, аби думати, надто втомлений, аби ще щось сказати. Піт на моєму тілі остиг, я почав тремтіти. Блазень здивував мене, обійнявши. Я вдячно присунувся до нього, ділячись теплом. Мене оповило співчуття вовка. Я чекав, коли Блазень скаже щось для розради, та він був надто розумним, щоб намагатися це зробити. Я заснув, тужачи за словами, яких не було.

П’ятеро мудрих прийшли в Джампі-град,

Дорогу знайшли, — ні вперед, ні назад,

Порвались на клапті, злились воєдино,

Роботу закінчили наполовину.

Того дня я йшов, як і раніше, схилом лісистого узгір’я. Спершу узбіччя було широким і пологим. Я міг іти, не гублячи дороги з очей, вона пробігала тільки трохи нижче схилу. Величезні вічнозелені дерева утримували високо наді мною більшу частину зимового снігу. Лісова підстилка була нерівною, де-не-де траплялися латки глибокого снігу, але йшлося не надто тяжко. Та під кінець дня дерева почали меншати, а схил узгір’я став куди крутішим. Потяглася схилом і дорога, тож я пішов попід нею. Коли настав час розбивати табір для ночівлі, ми не могли знайти рівного місця для намету. Мусили далеко п’ястися узгір’ям униз, перш ніж натрапили на годящу галявину. Коли вже встановили намет, Кеттрікен оглянула дорогу й насупилася. Вийняла карту та переглядала її при останніх сонячних променях. Саме тоді я й спитав у неї, в чому річ.

Вона тицьнула в карту пальцем у рукавичці, а тоді показала на схил над нами.

— Якщо дорога й далі здійматиметься вгору, а схили крутішатимуть, ти не зможеш іти нарівні з нами. Завтра ввечері ми залишимо дерева позаду. Тамтешня місцевість безплідна, стрімка й кам’яниста. Нам доведеться взяти з собою дрова для вогнища, скільки зможуть нести джеппи. — Зморщила брови. — Можливо, навіть уповільнимо швидкість, щоб ти встигав.

— Я не відстану, — пообіцяв я.

Її блакитні очі зустрілися з моїми.

— А вже післязавтра тобі, можливо, доведеться приєднатися до нас на дорозі. — Кеттрікен пильно подивилася на мене.

— Якщо так, то мушу з цим упоратися. — Я стенув плечима і спробував усміхнутися, хоча й почував тривогу. — Що ще можу зробити?

— Що ще може зробити будь-хто з нас? — пробурмотіла вона сама собі у відповідь.

Того вечора, коли я закінчив чистити кухонні горщики, Кеттл знову розстелила свою полотнину та розклала камені. Я глянув на розстановку і труснув головою.

— Я ще цього не розв’язав.

— Що ж, це полегшення, — промовила вона. — Якби ти, а навіть ви удвох із вовком зробили це, я б так здивувалася, що й словами не сказати. Це складна задача. Але зараз ми зіграємо кілька ігор, і якщо триматимеш очі розплющеними, а розум гострим, то можеш знайти свій розв’язок.

Та мені це не вдалося, тож, уклавшись спати, я подумки бачив гральну полотнину й розкладені камені.

Наступного дня ми йшли так, як і передбачила Кеттрікен. До полудня я продирався крізь чагарник або пробирався крізь купи насипаного каміння, а Старлінг ішла відразу ж за мною. Хоча місцевість була такою складною, що ледь ставало духу на звичайну ходу, її переповнювали запитання, і то все про Блазня. Що я знаю про його походження? Хто шив йому вбрання? Чи він колись серйозно хворів? Я вже звик відповідати їй так, щоб у цих відповідях було обмаль інформації або й зовсім ніякої. Сподівався, що ця гра її втомить, але вона була чіпкою, мов бульдог. Нарешті я роздратовано повернувся до неї та заявив, що хочу достеменно знати, чого він так її цікавить.

На її обличчі з’явився дивний вираз, наче вона намірялася зробити щось ризиковане і збиралася на силі. Розтулила рота, мить повагалася, а тоді випалила слова, наче більше не мала змоги терпіти.

— Блазень — це жінка. І вона в тебе закохана. — Кажучи це, Старлінг жадібно втупилася мені в обличчя.

Якусь мить мені здавалося, що менестрелька говорить чужоземною мовою. Я стояв, дивлячись на неї згори вниз і намагаючись збагнути, що вона має на думці. Якби не засміялася, я б, може, вигадав якусь відповідь. Але щось у її сміхові так мене вразило, що я повернувся до неї спиною і далі долав стрімке узгір’я.

— Ти червонієш! — гукнула Старлінг ззаду. Задихалася від сміху. — Бачу це по твоєму карку! Усі ці роки, а ти й не знав? Навіть ніколи не здогадувався?

— Думаю, що це абсурд, — сказав я, не озираючись.

— Справді? І що в цьому абсурдного?

— Геть усе, — холодно відповів я.

— То скажи мені, чи ти цілковито певний, що я помиляюся?

Я не вшанував її глузування відповіддю. Продирався крізь латку густого чагарнику, не зупиняючись, щоб притримати для неї гілки. Здогадувався, що вона знала про мій гнів, бо й далі реготала. Я залишив позаду останні дерева і став, дивлячись на майже голу кам’яну стіну. Кущі практично зникли, а потрісканий сірий камінь наставляв з-під снігу скрижанілі гребені.

— Стій на місці! — перестеріг я Старлінг, коли вона, видершись із хащів, підійшла до мене ближче. Роззирнулася довкола й затамувала подих.

Я дивився вгору, на стрімке узбіччя, аж до місця, де дорога перетинала гірську стіну, як жолоб шматок дерева. Це був єдиний безпечний шлях уздовж прямовисного гірського схилу. Над нами тягся стрімкий схил гори, засипаний дрібним камінням. Не повністю вертикальний, та наче й не урвище. Де-не-де розкидані викручені вітром дерева та кущі, їхнє коріння то заглиблювалося у кам’янистий ґрунт, то п’ялося над ним зверху. Гілля цієї рослинності нерівномірно вкривала шержінь. Сходження вгору, до дороги, буде неабиякою випробою. Узбіччя, яким ми йшли весь ранок, ставало дедалі крутішим. Мене б це не мало здивувати, але я так пильно шукав найкращий шлях, що вже певний час не дивився вгору.

— Мусимо повертатися на дорогу, — сказав я менестрельці, а вона мовчки кивнула.

Це було легше сказати, ніж зробити. У кількох місцях я чув під ногами каміння та осипища, інколи мусив пробиратися на чотирьох. Позаду тяжко дихала Старлінг.

— Ще трішки! — гукнув я їй, а Нічноокий тим часом спинався узбіччям поруч із нами. Він без зусиль нас обігнав, кількома стрибками досяг краю дороги. Зник, а тоді повернувся, став на виступі та дивився униз. За мить поруч із ним з’явився Блазень, тривожно глянув на нас.

— Потрібна допомога? — крикнув нам згори.

— Ні. Ми впораємось! — відгукнувся я.

Ненадовго зупинився, присівши і вчепившись за стовбур карликового дерева, щоб перевести подих і витерти піт з очей. Старлінг пристала поруч зі мною. І зненацька я відчув над собою дорогу. Пливла, мов течія ріки, і, як над рікою, у тому ж напрямку, що й течія, віяв вітерець. Це не був зимовий морозний вітер, він ніс із собою життя, водночас далеке й близьке. У ньому витала дивна сутність Блазня, прихований страх Кеттл, тужлива рішучість Кеттрікен. Усе це було розділене й розпізнавалося, як букети різних вин.

— Фітце Чівелрі! — з натиском промовила моє ім’я Старлінг, стусонувши мене між лопатками.

— Що? — неуважно спитав я.

— Рухайся вже! Не можу більше тут стирчати, мені стерпли ноги.

— Ох, — отямився я.

Повернувся у власне тіло і здолав решту підйому до краю дороги. Пливкий Скілл дав мені змогу без зусиль усвідомлювати Старлінг позаду. Я відчував, як вона переставляє ноги, як чіпляється за вбогу гірську вербу на крутому схилі. Якусь мить я стояв на краю дороги. Тоді зробив крок на її гладеньку поверхню, прослизнувши в неї, як дитина в річку.

Блазень чекав нас. Кеттрікен стояла на чолі вервечки джеппів, неспокійно озираючись, аби впевнитися, чи ми до них приєдналися. Я глибоко вдихнув, почувся так, наче збираюся докупи. Нічноокий поруч зі мною зненацька підбив носом мою руку.

Залишайся зі мною, — підказав він.

Я відчув, як вовк намагається сильніше вхопитися за зв’язок між нами. Мене занепокоїло, що я не міг йому допомогти. Глянув у його глибокі очі й раптом знайшов у них невисловлене запитання.

Ти на дорозі. Я не думав, що тварини можуть на неї виходити.

Він несхвально пирхнув.

Вважати щось розумним і робити це — різні речі. Ти міг би й помітити, що джеппи вже кілька днів мандрують цією дорогою.

Це було аж надто очевидним.

То чого дикі тварини її уникають?

Бо наше виживання залежить від нас самих. Джеппи залежать від людей і підуть за ними в найбільшу небезпеку, хай яким дурним це здається. Тому їм бракує глузду тікати від вовка. Натомість, коли я їх лякаю, біжать до вас, людей. Так само коні чи корови та річка. Як залишити їх самих собі, зайдуть у воду лише тоді, коли смерть уже їх наздоганяє. Коли тікають від хижаків чи голоду. Але люди змушують їх перепливати річку, як тільки захочуть перебратися на той берег. Думаю, вони досить дурні.

То чого ж ти на цій дорозі? — спитав я, усміхнувшись.

Не сумнівайся у дружбі, — серйозно відповів Нічноокий.

— Фітце!

Я здригнувся, обернувся до Кеттл.

— Я в порядку, — сказав їй, хоч і знав, що це не так.

Моє Віт-чуття зазвичай робило мене дуже чуйним до того, що поблизу мене хтось є. Та Кеттл підійшла ззаду майже впритул, а я не помітив цього, доки вона не заговорила. Щось у дорозі Скіллу притупило мій Віт. Коли я спеціально не думав про Нічноокого, він блякнув мені в розумі, перетворюючись на невиразну тінь.

А був би ще меншим, якби я не намагався з тобою залишатися, — стурбовано зауважив він.

— Усе буде добре. Мушу тільки бути насторожі, — сказав я йому.

Кеттл вирішила, що я звертаюся до неї.

— Так, мусиш. — Обережно взяла мене за руку й пішла. Інші вже нас випередили. Старлінг ішла поруч із Блазнем та співала на ходу любовні пісеньки, але він неспокійно озирався на мене через плече. Я кивнув йому, він тривожно схилив голову.

Кеттл, що стояла поруч зі мною, щипнула мене за передпліччя.

— Зверни увагу на мене. Розмовляй зі мною. Кажи мені щось. Ти розгадав ту ігрову загадку, яку я тобі дала?

— Ще ні, — зізнався я.

Дні ставали теплішими, але вітер, що пролітав повз нас, досі ніс із собою крижаний подих із гірських вершин. Думаючи про це, я відчував холод на щоках, проте дорога Скіллу змушувала мене цього не помічати. Вона поступово здіймалася вгору, та я, здавалося, без жодних зусиль крокував її поверхнею. Очі казали мені, що ми піднімаємося, але я йшов так легко, наче спускався з гори.

Ще один щипок від Кеттл.

— Думай про загадку, — коротко наказала вона. — І не дозволяй себе ошукати. Твоє тіло втомлюється, і йому холодно. Те, що ти цього не усвідомлюєш, не означає, що можеш на це не зважати. Тримай темп.

Її слова здалися мені водночас і дурними, і мудрими. Я зрозумів, що, чіпляючись моєї руки, вона не тільки певніше трималася на ногах, а й змушувала мене йти повільніше. Я вкоротив і вповільнив кроки, щоб ступати нарівні з нею.

— Іншим, здається, це не вадить, — зауважив я їй.

— Правда. Але вони не є ні старими, ні Скілл-чутливими. Цієї ночі все в них болітиме, завтра вповільнять швидкість. Цю дорогу збудовано в розрахунку на те, що ті, хто нею йтиме, або не відчуватимуть її найтонших впливів, або пройшли тренування і знають, як із ними впоратись.

— Звідки ви стільки знаєте про це? — зажадав я.

— Ти хочеш знати про мене чи про дорогу? — сердито відрізала стара.

— Насправді і те, й інше, — відповів їй.

Кеттл промовчала. За якийсь час спитала мене:

— Пам’ятаєш віршики зі свого дитинства?

Не знати чого, це дуже мене розсердило.

— Не пам’ятаю! — заперечив я. — Не маю жодних спогадів із найранішого дитинства, коли більшість дітей їх вивчає. Зате можу похвалитися, що вивчив стаєнні віршики. Продекламувати вам п’ятнадцять прикмет доброго коня?

— Продекламуй краще «Шість мудреців у Джампі прийшли»! — гарикнула вона. — За моїх часів діти не тільки вивчали віршики, а й знали, що вони означають. Це та гора з вірша, нетямуще ти собача! Та, на яку жодна розумна людина не піднімається і не сподівається з неї спуститися!

Мороз пройшов мені поза спиною. Кілька разів за життя я пізнавав якусь символічну правду, що оголювалася при цьому аж до найстрашніших основ. І це був такий момент. Кеттл змусила мене виразно усвідомити те, що я знав уже кілька днів.

— Мудреці були скіллерами, чи не так? — тихо спитав я. — Шість, п’ять і чотири… групи Скіллу або залишки груп. — Мій розум проскочив логічні східці, замінивши більшість кроків інтуїцією. — От що трапилося зі скіллерами, з тими старими, яких ми не могли знайти. Коли виявилося, що група Галена не працює добре, а Веріті потребував більшої допомоги для захисту герцогств, ми з ним шукали літніх скіллерів, навчених ще Солісіті, до того як Гален став майстром Скіллу, — пояснив я Кеттл. — Ми знайшли небагато записаних імен. І всі ці люди або померли, або зникли. Ми підозрювали зраду.

Стара пирхнула.

— Для груп Скіллу в зраді не було б нічого нового. Але частіше траплялося так, що люди, зростаючи в Скіллі, дедалі сильніше налаштовувалися на нього. І врешті Скілл їх кликав. Якщо хтось був достатньо сильним у Скіллі, то міг витримати цю дорогу. Якщо ж ні, то гинув.

— А якщо комусь вдавалося? — спитав я.

Вона скоса на мене зиркнула і нічого не відповіла.

— Чим закінчується ця дорога? Хто її збудував і куди вона веде?

— Веріті, — нарешті тихо сказала Кеттл. — Дорога веде до Веріті. Нічого більше нам знати не треба.

— Але ж ви знаєте більше! — звинуватив я її. — І я теж. Вона веде до джерела всього Скіллу.

Її позирк став тривожним, а тоді непрозорим.

— Нічого не знаю, — кисло сказала вона. Тоді, видно, відчула докори сумління. — Я багато про що здогадуюсь і чула численні напівправди. Легенди, пророцтва, поголоси. Ось що я знаю.

— А чому ви їх знаєте? — натискав я.

Вона обернулася, рівно глянула на мене.

— Бо я на це приречена. Як і ти.

І не сказала більше ні слова на цю тему. Затим встановила уявну гральну дошку і змусила мене вирішувати, які ходи я зробив би, витягши чорний, червоний чи білий камінь. Я намагався зосередитись на них, знаючи, що Кеттл ставить переді мною ці задачі, аби я не втратив панування над власним мозком. Але ігнорувати Скілл-силу цієї дороги — однаково що не зважати на сильний вітер чи потік крижаної води. Я міг не звертати на неї уваги, але не міг її й зупинити. Посеред міркувань про стратегію гри я задумувався про схему власного мислення і сприймав його не як власне, а як чуже, певним чином використовуване мною. Хоча я подумки тримав перед очима загадану гру, це не зупиняло галереї голосів, що шепотілися десь на задвірках мого мозку.

Дорога звивалася вгору і вгору. Сама гора майже прямовисно здіймалася ліворуч від нас і так само стрімко спадала з правого боку. Дорогу прокладено так, як не зробив би жоден нормальний будівничий. Більшість торгових гостинців звивається між узгір’ями та перевалами. Ця ж п’ялася по схилу гори до її вершини, здіймаючись усе вище. Доки день добіг кінця, ми далеко відстали від інших. Нічноокий клусом обігнав нас, а тоді повернувся, аби сповістити, що решта ді­сталася місця для ночівлі, широкого й рівного, і розставляє там намет. З наближенням ночі гірські вітри стали кусати лютіше. Я радісно подумав про тепло та відпочинок і почав умовляти Кеттл додати ходу.

— Додати ходу? — спитала вона. — Це ж ти постійно його вповільнюєш. А зараз давай, поспіши!

Останній перехід перед постоєм завжди найважчий. Це казали мені солдати Оленячого замку. Але того вечора я почувався так, наче брів крізь холодний сироп, бо заледве волочив ноги. Здається, я раз у раз зупинявся. Знаю, що Кеттл торсала мене за плече та наказувала йти. Навіть коли ми обійшли складку на схилі гори й побачили попереду освітлений намет, я не міг змусити себе до швидшого руху. Як у гарячковому мареві, мої очі спершу наблизили намет до мене, а потім далеко його відсунули. Я тягся далі. Довкола мене шепотілися натовпи. Ніч затуманила мені очі. Довелося примружитися, аби розгледіти щось на холодному вітрі. Повз нас по дорозі проходила ціла юрба людей, нав’ючені осли, дівчата, що несли кошики з яскравою пряжею і сміялися. Я обернувся, щоб роздивитися продавця дзвоників, який саме нас минав. Ніс на плечі високу підставку, і десятки латунних дзвоників різної форми та голосу брязкали й подзвонювали на ходу. Я потяг Кеттл за руку, щоб вона обернулася і побачила це, але стара тільки стиснула залізною хваткою моє плече та поволокла мене геть. Далі повз нас пройшов хлопець, що спускався до селища. Ніс кошик яскравих гірських квітів. Від їхнього запаху аж голова йшла обертом. Я вирвався із затиску Кеттл. Поспішив за ним, щоб купити кілька для Моллі. Хай би напахтила ними свої свічки.

— Допоможіть мені! — гукнула Кеттл.

Я глянув, що трапилося, але її зі мною не було. Я не міг знайти її в натовпі.

— Кеттл! — покликав я. Озирнувся, а тоді зрозумів, що гублю з очей продавця квітів.

— Почекай! — крикнув я йому.

— Він відходить! — налякано й розпачливо лементувала вона.

Зненацька ззаду в мене врізався Нічноокий, його передні лапи вдарили по моїх раменах. Його вага та швидкість звалили мене долілиць на тонкий шар снігу, що покривав гладеньку поверхню дороги. Попри рукавиці, я обідрав шкіру з долонь, а коліна запекло вогнем.

— Дурень! — гримнув я на нього і спробував підвестися, але він ухопив мене за щиколотку і знову кинув на дорогу. Цього разу я міг зазирнути через край і побачив унизу прірву. Мої біль і здивування втихомирила ніч, подорожні щезли, залишивши мене наодинці з вовком.

— Нічноокий! — обурився я. — Дай мені встати!

Він натомість піймав мене за зап’ястя, стис зуби та відволік від краю дороги, не даючи підвестися з колін. Я не знав, що вовк настільки сильний, а радше ніколи не здогадувався, що він може звернути цю силу проти мене. Даремно молотив його вільною рукою, постійно волаючи і намагаючись встати. Чув, як кров пливе мені по руці, це його зуб впився мені в тіло.

Раптом обабіч мене з’явилися Кеттрікен і Блазень, вхопили попід руки, поставили на ноги.

— Він сказився! — гукнув я, коли до нас підбігла Старлінг. Її обличчя було блідим, очі величезними.

— Ой, вовчику, — зраділа вона, опустилася на одне коліно і обхопила його руками. Нічноокий сидів, віддихуючись, помітно втішений її обіймами.

— Що з тобою діється? — зажадав я.

Він глянув на мене, але не відповів.

Перша моя реакція була дурною. Я підняв руки до вух. Але ж я не ними чув Нічноокого. Коли я так зробив, він заскавчав, і я виразно це почув. Це було лише собаче скавуління.

— Нічноокий! — скрикнув я.

Він підвівся. Став на задні лапи, спершись передніми мені на груди. Був таким великим, що майже міг зазирнути мені в очі. Я відчув луну його туги та розпачу, але більше нічого. Потягся до нього Віт-чуттям. Не міг його знайти. Не міг відчути нікого з них. Так, наче всіх їх перековано.

Я озирнувся довкола, побачив їхні перелякані обличчя і усвідомив, що вони кажуть, ні, майже кричать щось про край дороги, чорну колону і що трапилось, що трапилось? Вперше мене вразило, наскільки незграбною є мова. Усі ці окремі слова, поєднані разом, кожен голос вимовляє їх по-іншому, і це так ми спілкувалися між собою? «Фітце, фіт-це, фіт це», — кричали вони моє ім’я, мабуть, звертаючись до мене, та кожен голос звучав інакше, кожен мав на думці власний образ співрозмовника і причину, через яку розмовляли з ним. Слова були незграбними, я не міг зосередитися на тому, що вони намагалися ними передати. Це було так, наче маєш справу з чужоземними купцями, щось показуєш на пальцях, усміхаєшся чи супишся і здогадуєшся, постійно здогадуєшся, що насправді мав на увазі той другий.

— Прошу, — сказав я. — Тихо. Прошу! — Я лише хотів, щоб вони замовкли, припинили шум і рухи губами. Але мою увагу привернуло звучання моїх власних слів. — Прошу, — повторив знову, здивований, скільки всіляких рухів мушу зробити, щоб видобути такий неточний звук. — Тихо! — ще раз мовив я і збагнув, що це слово позначає надто багато речей, аби взагалі мати якесь реальне значення.

Якось, коли я тільки-но перейшов під опіку Барріча, він наказав мені зняти збрую з упряжки коней. Ми тоді ще звикали один до одного, і ніхто розумний не дав би такого завдання дитині. Але мені вдалося видряпатися на слухняних тварин, відстебнути кожну блискучу пряжку та застібку — і от уже вся упряж, розібрана, частинами лежить на землі. Коли Барріч прийшов перевірити, чим це я займався стільки часу, йому від здивування аж мову відібрало. Та не міг звинувачувати мене, бо я зробив, що він наказав. Тим часом я здивувався, зі скількох частин складається річ, яка спершу здавалася мені цілісною.

Отак було зі мною й зараз. Усі ці звуки складалися в слова, всі ці слова складалися в судження. Мова розпадалася на частини мені в руках. Ніколи досі я про це не задумувався. Стояв перед ними, настільки просякнутий сутністю Скіллу на цій дорозі, що мова здавалася мені по-дитячому незручною. От наче їсти вівсянку пальцями. Слова були повільними й неточними, приховували стільки ж сенсів, скільки й розкривали.

— Фітце, прошу, ти маєш… — почала Кеттрікен, і мене цілковито поглинуло обмірковування всіх можливих значень кожного з цих чотирьох слів. Так я й не почув, що ще вона казала.

Блазень узяв мене за руку і ввів до намету. Штовхав, доки я не сів, тоді зняв із мене шапку, рукавиці та плащ. Не кажучи й слова, вклав мені в руки гарячий кухлик. Це я ще міг зрозуміти, але швидка тривожна розмова інших скидалася на перелякане пікання цілої клітки курчат. Підійшов вовк, ліг поруч зі мною, спершись великою головою мені об стегно. Я потягся вниз, погладив широкого лоба, торкнувся пальцем м’яких вух. Він притиснувся до мене дужче, наче прохаючи чогось. Я почухав його за вухами, подумавши, що саме це йому й треба. Страшно було не знати цього.

Того вечора з мене не було жодного пожитку. Я намагався виконати свою частку обов’язків, але за що б не брався, інші просто виривали його мені з рук. Кеттл кілька разів мене щипнула, штурхнула і наказала прокинутися. Одного разу, коли стара мене бештала, я був настільки зачарований рухом її вуст, що й не помітив, коли вона пішла собі. Не пам’ятаю, що я робив, коли вона стисла мене за карк рукою, схожою на пазуристу лапу. Схилила мою голову вперед і тицяла по черзі кожен камінь, розкладений на її гральній полотнині. Вклала мені в руки чорний камінь. Якийсь час я просто дивився на фігури. Раптом відчув, як у моєму сприйнятті щось змінилося. Тепер мене і гру ніщо не розділяло. Раз по раз я пробував ставити камінь на різні позиції. Нарешті знайшов ідеальний хід, а поклавши камінь на вибране місце, почувся так, наче мені зненацька прочищено вуха або ж знято полуду з очей. Звів погляд, придивився до всіх довкола.

— Вибачте, — недоречно пробурмотів я. — Вибачте.

— Тобі вже краще? — тихо спитала Кеттл. Говорила так, наче до малої дитини.

— Я трохи отямився, — відповів їй. Тоді глянув на неї з раптовим розпачем. — Що трапилося?

— Скілл, — просто сказала вона. — Ти не досить сильний у ньому. Ледь не пішов дорогою, яка вже нікуди не веде. Там якийсь дорожній знак, дорога біля нього розходиться, один шлях веде вниз, у долину, другий угору. Той шлях, що вниз, уже багато літ як знищено якоюсь катастрофою. На дні самé тільки звалене каміння, але видно, що дорога з’являється з руїн і продовжується. Тоді зникає у черговій кам’яній плутанині. Веріті не міг туди піти. Але ти ледь не пішов за спогадом про давню дорогу назустріч смерті. — Кеттл замовкла й суворо глянула на мене. — За моїх часів… тебе не вважали б достатньо вишколеним, аби робити те, що ти робив. Не кажучи вже про самотнє постання перед таким викликом. Якщо це найкраще, чого тебе навчено… Ти певен, що Веріті живий? — зненацька зажадала вона. — Що він самотньо витримав це випробування?

Я вирішив, що хтось із нас мусить відкрити свої таємниці.

— Я бачив його у Скілл-сні. В місті, з людьми такими, як ті, кого ми проминали сьогодні. Він занурив долоні й руки в магічну ріку та пішов звідти, насичений потугою.

— Боже риб! — закляла Кеттл. На її обличчі з’явилася тінь жаху та благоговіння.

— Ми нікого сьогодні не проминали, — заперечила Старлінг.

Я не усвідомлював, що менестрелька сіла поруч зі мною, аж доки вона не озвалася. Здригнувся, вражений, що хтось може наблизитися до мене, а я цього не відчую.

— Усі, що йшли колись цією дорогою, залишили на ній якусь свою частку. Твоїм відчуттям ці привиди недоступні, але Фітц блукає між ними нагий, як новонароджена дитина. І так само наївний. — Зненацька Кеттл відкинулася на свою постіль, усі зморшки на її обличчі поглибилися. — Як таке дитя може бути Каталізатором? — сказала вона до всіх і ні до кого зокрема. — Ти не знаєш, як врятуватися від себе самого. Як же ти збираєшся врятувати світ?

Раптом Блазень припіднявся на своїй постелі, взяв мене за руку. З цим заспокійливим дотиком до мене перетекла якась сила. Його інтонація була легкою, але слова глибоко проникли мені в душу.

— Пророцтва ніколи не запевняли про компетентність. Тільки про витривалість. Що там каже ваш Білий Колум? «Вони, мов краплинки дощу, що стікають по кам’яних вежах часу. А дощ завжди бере гору над каменем».

Він стис мою руку.

— Твої пальці, як лід, — сказав я йому, коли він відпустив мене.

— Я неймовірно змерз, — погодився Блазень. Підтяг коліна до грудей, обхопив їх руками. — Я змерзлий і втомлений. Але й витривалий.

Я відвів від нього очі й зіткнувся поглядом зі Старлінг. На її обличчі грала хитра посмішечка, що ніби запевняла: «А я все розумію!» О боги, як же це мене роздратувало.

— У моїх пакунках є ельфійська кора, — запропонував я Блазневі. — Вона і зігріває, і додає сили.

— Ельфійська кора, — скривилася Кеттл, наче це було щось огидне. Та, трохи поміркувавши, захоплено додала: — А насправді це може бути доброю думкою. Так. Чай з ельфійської кори.

Коли я витяг зілля зі своїх речей, стара вирвала його мені з рук, наче я міг ним порізатися. Бурмотіла сама собі, відміряючи до наших кухликів маленькі порції.

— Бачила я, якими дозами ти себе труїш, — дорікнула вона мені та сама заварила чай. До того, який приготувала Кеттрікен, Старлінг і собі, ельфійської кори не додала.

Я випив ковток гарячого чаю, спершу розкуштувавши гризьку гіркоту ельфійської кори, а вже потім відчувши тепло всередині. Воно пройшло крізь мене, принісши полегшення. Я спостерігав за Блазнем і помітив, що й він розслабився в обіймах цього зілля, хоча його очі почали блищати.

Кеттрікен витягла свою карту і схилилася над нею, насупивши брови.

— Фітце Чівелрі, оглянь карту зі мною, — зненацька наказала королева. Я оминув жаровню, підходячи до неї. Ледь усівся, як вона почала: — Гадаю, зараз ми тут, — показала пальцем перший пункт на шляху, нарисованому на карті. — Веріті казав, що відвідає всі три місцевості, позначені на карті. Думаю, що, коли цю карту рисували, дорога, якою ти ледь не пішов цього вечора, ще існувала й була неушкодженою. А тепер її більше немає. І то вже якийсь час. — Її блакитні очі зустрілися з моїми. — Як вважаєш, що зробив Веріті, діставшись сюди?

Я поміркував якусь мить.

— Він — людина прагматична. Наступна, друга зупинка, здається, на відстані трьох-чотирьох днів дороги звідси, не більше. Думаю, він спершу міг рушити на пошуки Старійшин саме туди. А ця — третя, ну, хай ще тиждень від другої. На мою гадку, він вирішив би насамперед відвідати ці два місця. Тоді, якщо б там йому не пощастило, міг би повернутися сюди та пошукати дороги вниз, до… хай що б там було.

Вона зморщила чоло. Я зненацька згадав, яким воно було гладеньким, коли Кеттрікен тільки-но стала нареченою Веріті. А тепер я рідко бачив її без зморщок турботи і смутку на обличчі.

— Він давно вже пішов, мій муж. Але ж нам не зайняло багато часу, щоб дістатися сюди. Може, він ще не повернувся, і досі там, унизу, бо так довго шукав туди дорогу, аби продов­жити свою подорож.

— Можливо, — неспокійно погодився я. — Але ж візьміть до уваги, що ми добре споряджені та подорожуємо разом, тимчасом як Веріті, діставшись сюди, був сам, і в нього зосталося обмаль запасів.

Я втримався і не розповів Кеттрікен про свої підозри, що в останній битві його поранено. Не було сенсу додавати їй ще тривоги. Всупереч власній волі, я відчув, як часточка мене потяглася в бік Веріті. Заплющив очі та рішуче закрився знову. Чи я уявив собі ґандж на Скілл-потоці, аж надто знайоме відчуття підступної сили? Знову звів свої стіни.

— …розділити загін?

— Перепрошую, королево, — винувато сказав я.

Я не знав, що з’явилося в її очах, — роздратування чи страх. Вона взяла мене за руку, міцно її стисла.

— Будь уважний, — звеліла. — Я сказала, що завтра ми пошукаємо дороги вниз. Коли знайдемо щось годяще, спробуємо спуститися. Але думаю, що на ці пошуки ми не повинні затратити більш як три дні. Якщо нічого не знайдемо, підемо далі. Та є ще й альтернатива: розділити загін. Послати…

— Не думаю, що нам слід ділити загін, — квапливо мовив я.

— Ти, мабуть, маєш рацію, — визнала вона. — Але ж це триває так довго, дуже довго, а я так довго зостаюся сама зі своїми питаннями.

Я не надумав, що на це відповісти, тож удавав, наче зайнятий чуханням вух Нічноокого.

Мій брате. — Це був шепіт, не більше, але я глянув на Нічноокого внизу біля себе. Поклав долоню йому на загривок, зміцнивши наш зв’язок дотиком. — Ти був таким порожнім, як звичайні люди. Я не міг навіть зробити так, щоб ти мене почув.

Я знаю. Не відаю, що зі мною трапилося.

Я відаю. Ти дедалі більше пересуваєшся з моєї сторони на іншу. Боюся, що ти пересунешся занадто і не зможеш уже повернутися. Я боявся, що це вже сталося сьогодні.

Що ти маєш на увазі? Що це за моя сторона та інша сторона?

— Ти знову чуєш свого вовка? — тривожно спитала мене Кеттрікен.

Підвівши голову, я був вражений неспокоєм, з яким вона дивилася на мене.

— Так. Ми знову разом, — сказав я їй. І тут мені спало на думку: — Звідки ви знали, що ми не можемо спілкуватися?

Вона стенула плечима.

— Думаю, я здогадалася. Він здавався таким неспокійним, а ти — таким далеким від усіх.

Вона має Віт. Так, моя королево?

Не можу з цілковитою певністю сказати, чи між ними щось промайнуло. Колись давно в Оленячому замку я подумав, наче відчув, що Кеттрікен використовує Віт. Можливо, вона й зараз це зробила, але моє власне відчуття було таким притьмареним, що я насилу підтримував зв’язок зі своєю твариною-побратимом. Хай там як, Нічноокий підвів голову і глянув на неї, а вона спокійно відповіла йому поглядом. Трохи насупившись, Кеттрікен додала:

— Інколи я хотіла б мати змогу розмовляти з ним, як ти. Якби могла покладатися на його швидкість і вміння пробиратися непоміченим, була б певнішою, що на дорозі все безпечно, як попереду, так і позаду нас. Він міг би знайти дорогу вниз, яку ми не можемо розгледіти.

Якщо збережеш досить клепки і Віту, аби переказати їй, що я бачу, то не матиму нічого проти виконання такого завдання.

— Нічноокий був би дуже щасливим, якби міг так вам допомогти, моя королево, — переклав я.

Вона втомлено усміхнулася.

— Що ж, якщо ти здужаєш усвідомлювати нас обох, то, гадаю, можеш бути посередником.

Її фраза такою неймовірною луною повторила думку вовка, що це мене занепокоїло, та я лише кивнув головою. Кожен аспект розмови вимагав тепер моєї цілковитої уваги, бо інакше втік би від мене. Це було наче почувати страшенну втому і однаково продовжувати боротися зі сном. Цікаво, чи й Веріті велося так складно?

Є спосіб подолати це, проте легенько, легенько, наче приборкуєш норовистого жеребця, що бунтує проти кожного дотику вуздечки чи п’яти. Та ти ще не готовий до цього. Тож змагайся з цим, хлопче, і бережи себе. Хотів би я, щоб ти міг дістатися до мене іншим способом. Але є лише ця дорога, і ти мусиш її пройти. Ні, не відповідай мені. Знай, що є й інші, і вони слухають так само жадібно, хоч і не так уважно, як я. Будь обережний.

Колись, описуючи мого батька Чівелрі, Веріті казав, що потрапити під його Скілл — наче опинитися під копитами у коня, що Чівелрі вдирався в мозок свого співрозмовника, скидав свої повідомлення та зникав. Тепер я краще зрозумів, що мав на увазі мій дядько. Я почувався радше як риба, раптово викинута хвилею на сушу. Було відчуття втрати, немовби відразу після відходу Веріті чогось забракло. Минув певний час, доки я зумів згадати, що є окремою особистістю. Якби ельфійська кора не підкріпила мене, думаю, міг би й зомліти. Але зараз зілля дедалі сильніше підтримувало: здавалося, мене закутано у м’яку теплу ковдру. Моя втома розвіялася, але я почувався приглушеним. Допив рештки, які зосталися в моєму кухлику, і чекав припливу енергії, зазвичай дарованого мені ельфійською корою. Але він не надходив.

— Думаю, ви заварили надто слабкий чай, — сказав я Кеттл.

— Досить із тебе, — суворо відповіла стара.

Такий тон бував у Моллі, коли вона вважала, що я випив надміру. Я приготувався, гадаючи, що видіння про Моллі зараз переповнять мій мозок. Але зоставався у власному житті. Не знаю, що я відчув: полегшення чи розчарування. Прагнув побачити їх із Неттл. Але ж Веріті перестерігав мене… Я запізніло сповістив Кеттрікен:

— Веріті скіллив до мене. Просто зараз. — Тоді, побачивши, як на її обличчі зарум’янілася надія, вилаяв себе мужланом і дурнем. — Це не було справжнє послання, — квапливо поправився я. — Тільки пересторога, нагадування, що маю уникати скіллення. Він усе ще вважає, що інші можуть розшукати мене в цей спосіб.

Її обличчя згасло. Сама собі похитала головою. Тоді глянула вгору та зажадала:

— Він не знайшов жодного слова для мене?

— Я не знаю, чи він усвідомлює, що ви зі мною, — поспіхом ухилився я від запитання.

— Жодного слова, — глухо сказала вона, наче взагалі не почула моєї відповіді. Її очі були непроглядними, коли за мить спитала: — Він знає, що я підвела його? Знає про… нашу дитину?

— Гадаю, що ні, міледі. Я не відчув у нього жодної такої скорботи, а знаю, що це дуже б його засмутило.

Кеттрікен зітхнула. Я прокляв свою незугарну мову, але чи ж годилося мені промовляти слова розради та любові його дружині? Вона різко випросталася, тоді підвелася.

— Піду принесу трохи дров на ніч, — заявила. — І зерна джеппам. Тут не видно жодної гілки для них.

Я дивився, як вона виходить у темряву, в мороз, який ще тримався. Ніхто не сказав ні слова. Кілька разів вдихнувши й видихнувши, я теж підвівся та пішов слідом.

— Ненадовго, — загадково попередила мене Кеттл. Вовк тінню рушив за мною.

Ніч надворі була погожою та холодною. Вітер не дошкульніший, ніж зазвичай. Знайомі незручності можна проігнорувати. Кеттрікен не збирала дров і не годувала зерном джеппів. Я був певен, що обидві ці справи вже виконано раніше. Вона стояла на краю розколотої дороги, вдивляючись у чорноту прірви біля своїх ніг. Випростана й нерухома, наче солдат, що складає звіт своєму сержантові, не видавала жодного звуку. Я знав, що вона мовчки плаче.

Є час для придворних манер, час для формального протоколу, а є й час для людяності. Я підійшов до неї, взяв за плечі, повернув обличчям до себе. На ньому читалося таке страждання, що вовк біля мене жалібно заскавчав.

— Кеттрікен, — просто сказав я. — Він вас кохає. Він вас не винуватить. Він тужитиме, авжеж, та і який чоловік не зробив би цього? А якщо йдеться про Регалові вчинки, то це Регалові вчинки. Не покладайте вини за це на себе. Ви не мог­ли його зупинити.

Вона провела по обличчю долонею і не сказала нічого. Глянула понад мене, при зоряному світлі її обличчя було схоже на бліду маску. Тяжко зітхнула, але я відчував, що вона задихається від горя. Я обійняв мою королеву, пригорнув до себе, притуливши її обличчя до свого плеча. Погладив її по спині, так жахливо напруженій.

— Все добре, — збрехав я їй. — Все буде добре. З часом, побачите. Ви знову будете разом, у вас народиться ще дитина, ви обоє сидітимете у Великій залі Оленячого замку і слухатимете пісні менестрелів. Знову настане мир. Ви ніколи не бачили Оленячого замку за мирних часів. Веріті матиме час полювати та рибалити, а ви їхатимете верхи поруч із ним. Веріті знову сміятиметься, кричатиме й ревітиме в коридорах, як північний вітер. Кухарка виганяла його з кухні, бо він, коли повертався додому з полювання голодним, відрізав м’ясо від печені, не даючи йому спектися. Йшов просто туди й відрізав ногу птаха, що там пікся, а тоді забирав її з собою і розповідав історії в кордегардії, вимахуючи нею, наче мечем.

Я поплескував її по спині, мов дитину, та розповідав їй історії про грубуватого й добродушного чоловіка, про щирого та дужого Веріті, яким запам’ятав його в дитинстві. На якийсь час вона притулила обличчя мені до плеча і так і зав­мерла. Тоді кашлянула, ніби подавилася чимось, а затим у неї вирвалося страшне хлипання. Зненацька вона заридала. Плакала нестримно й не соромлячись, як дитина, що впала, забилася і перелякалась. Я відчував, що це сльози, які давно вже збиралися непролитими. Не намагався допомогти їй зупинити ці сльози. Я говорив далі, поплескував, ледве чуючи сам себе, аж доки її плач почав затихати, а тремтіння заспокоюватися. Нарешті вона трохи відсунулася від мене, витягла з кишені носовичка. Обтерла обличчя та очі, висякала носа, а тоді спробувала заговорити.

— Зі мною все буде добре, — сказала вона. Серце мені рвонулося від сили її віри в ці слова. — Це просто… Просто зараз мені важко. Важко чекати зустрічі, щоб розповісти йому всі ці страшні речі. Знаючи, скільки болю йому це зав­дасть. Мене стільки навчили про те, як це — бути Жертовною, Фітце. Я з самого початку знала, що мені, може, доведеться пережити багато горя. Я достатньо сильна… щоб це витримати. Та ніхто не попередив, що я можу закохатися в чоловіка, якого мені вибрали. Витримати власне горе — це одна річ. Інша — заподіяти горе йому. — На цих словах їй стислося горло, вона схилила голову. Я боявся, що вона знову почне плакати. Натомість, підвівши голову, всміхнулася мені. Місячне світло торкнулося срібної вологи на її щоках і віях. — Інколи думаю, що лише ми з тобою бачимо під короною людину. Я хотіла б, щоб він сміявся, ревів і залишав відкриті пляшечки з чорнилом та порозкидувані карти. Хочу, щоб він обійняв мене, пригорнув до себе. Інколи так сильно хочу цього, що забуваю про Регала, червоні кораблі та… все інше. А ще інколи думаю, що якби ми могли знову бути разом, то й решта змінилася б на краще. Це не надто вартісна думка. Від Жертовної вимагається куди більше…

Срібний блиск позаду неї притяг до себе мої очі. Над її плечем я бачив чорну колону. Вона схилилася навскіс над зруйнованим краєм дороги, половина кам’яної основи зникла. Я не чув, що ще сказала Кеттрікен. Замислився: як я не побачив цієї колони раніше. Вона виблискувала яскравіше, ніж місяць на змерзлому снігу. Її вирізано з чорного каменю, покритого павутиною з іскристих кристалів. Як місячне сяйво на хвилях ріки Скіллу. Я не міг розшифрувати жодного напису на її поверхні. Позаду мене пронизливо вереснув вітер, коли я простяг руку, провів долонею по цьому гладенькому камені. Він радо мене привітав.

Я впав навколішки на засніженій вулиці. Поволі підвівся, шукаючи якогось спогаду. Я напився? Млості та запаморочення пасували б до цього. Але не це сутінково блискуче й мовчазне місто. Я озирнувся довкола. Перебував на якійсь міській площі, стояв у тіні чогось схожого на кам’яний пам’ятник, що бовванів наді мною. Закліпав, заплющив очі. Розплющив знову. Неясне світло залишалося так само туманним. Ледве міг розгледіти щось на відстані простягнутої руки, хоч куди її простягай. Даремно чекав, коли мої очі призвичаяться до непевного сяйва зірок. Та невдовзі затремтів від холоду, тож поволі пішов порожніми вулицями. Першою до мене повернулася природжена обережність, тоді імлисті спогади про моїх супутників, про намет, про розбиту дорогу. Але між цим туманним спомином і тією вулицею, на якій я стояв навколішках, не було нічого.

Я озирнувся туди, звідки прийшов. Темрява поглинала дорогу за мною. Навіть мої сліди заповнювалися сніговими пластівцями, що повільно спадали вниз. Кліпнувши, я струсив сніжинки собі з вій, обдивився довкола. Обабіч вулиці бачив блискучі вологі стіни кам’яних будинків. Мій зір не міг збагнути природи цього світла. Воно не мало джерела, було слабким і рівномірним. Не насувалися тіні, я не бачив особ­ливо темних провулків. І однаково не міг зрозуміти, куди йду. Висота і стиль будинків, напрямок вулиць — усе це зоставалося таємницею.

Я відчув, як у мені наростає хвиля паніки. Переборов її. Те, що я переживав, аж надто яскраво нагадувало, як мене ошукано Скіллом у Регаловій садибі. Боявся потягтися Скіллом, щоб не відчути дух Віллової скверни і в цьому місті. Та, коли я й далі йтиму навмання, певний, що мене не ошукують, саме тоді можу потрапити в пастку. Зупинився під захистом стіни, змусив себе заспокоїтися. Ще раз спробував згадати, як я тут опинився, як покинув своїх супутників і чому. Жоден спогад не прийшов до мене. Я потягся назовні Віт-чуттям, намагаючись знайти Нічноокого, проте не відчув нікого живого, крім себе самого. Замислився, чи справді поблизу нема жодної живої істоти, чи мій Віт знову мене підвів. Та й на це не міг відповісти. Прислухаючись, я чув лише вітер. Не міг вловити жодного запаху, крім духу вологого каменю, свіжого снігу і, може, річкової води десь далеко. Мене знову огорнула паніка, я сперся об стіну.

Місто довкола мене зненацька ожило. Я помітив, що спираюся об стіну заїзду. Зсередини чув різкі звуки якогось духового інструмента та голоси, що виводили незнайому мені пісню. Вулицею проїхав віз. Через провулок, що примикав до цієї вулиці, пробігла молода пара. Трималися за руки, сміялися на бігу. У цьому дивному місті була ніч, але воно не спало. Я глянув угору, намагаючись розгледіти гострі шпилі неймовірно високих споруд, і побачив численні вогні, що світилися на горішніх поверхах. Десь далеко якийсь чоловік уголос когось покликав.

Моє серце било молотом. Що зі мною діється? Я зібрався з силами та вирішив іти далі й довідатись, що зможу, про це чудне місто. Почекав, доки черговий віз, навантажений бочками пива, з гуркотом проїхав повз виліт мого провулка. Тоді відступив від стіни.

І негайно все завмерло, перетворившись на блискучу темряву. Затихли пісні та сміх із заїзду, спорожніли вулиці. Я підійшов до вильоту з провулка, обережно глянув в один бік, потім в інший. Нічого. Тільки м’яко падає мокрий сніг. «Принаймні, — сказав я собі, — погода тут лагідніша, ніж на дорозі вгорі». Навіть якщо доведеться провести надворі всю ніч, це нічим особливим мені не загрожує.

Якийсь час я блукав містом. На кожному перехресті вибирав найширшу дорогу і невдовзі зрозумів, що завжди полого спускаюся вниз. Запах ріки став сильнішим. Один раз я зупинився перепочити на краю великого круглого басейну, що міг оточувати фонтан або ж використовуватися як пральня. Місто навколо мене відразу ж знову ожило. Підійшов подорожній і напоїв коня у сухому басейні. Був так близько до мене, що я міг його торкнутися. Він геть не звернув на мене уваги, але я добре зауважив його незвичний одяг та дивну форму сідла на коні. Повз мене пройшла група жінок, розмовляючи й тихо сміючись усі разом. Мали на собі довгий прямий одяг, що м’яко спадав їм із пліч і на ходу розвівався довкола ніг. У всіх них довге ясне волосся вільно спадало до стегон, черевички цокотіли об бруковану вулицю. Я підвівся, щоб із ними порозмовляти, та вони зникли, а разом із ними й світло.

Я ще двічі розбудив місто, перш ніж зрозумів, що для цього досить торкнутися рукою кришталево прожилкованої стіни. Однак мені знадобилася неабияка відвага, щоб почати нарешті йти, ведучи пучками пальців по стінах будинків. Коли я це зробив, місто довкола мене розквітало життям усюди, куди я діставався. Була ніч, далі падав тихий сніг. Вози, проїжджаючи, не залишали на ньому слідів. Я чув грюкання дверей, які давно вже зігнили, бачив людей, що легко переходили глибоку ущелину, прориту сильною зливою на одній із вулиць. Коли вони голосно віталися між собою, важко було не звертати на них уваги, вважаючи привидами. Це на мене вони не звертали уваги, бо я був невидимим блукальцем між ними.

Нарешті я дістався широкої чорної ріки, що текла рівним потоком при зоряному світлі. На неї виходило кілька примарних причалів, і два великі кораблі кинули якір посеред ріки. На їхніх палубах сяяло світло. А на причалі чекали, коли їх повантажать, бочки й тюки шерсті. Гурток людей зайнявся якоюсь азартною грою, йшла гучна суперечка про чиюсь чесність. Були одягнуті не так, як річковики, що прибували до Баккіпа, говорили іншою мовою, але, наскільки я міг сказати, належали до цього ж роду. Суперечка у мене на очах переросла в загальну бійку. Пролунав свисток нічної варти — і всі швидко розбіглися в різні боки. Втекли, перш ніж варта дісталася сюди.

Я відвів руку від стіни. Якусь мить стояв у всіяній снігом темряві, давши очам змогу призвичаїтися. Кораблі, причали, річковики зникли. Але тиха чорна вода пливла й далі, а над нею у холоднішому повітрі здіймався туман. Я йшов до неї, відчував, що дорога у мене під ногами стає нерівною та вибоїстою. Води ріки напливали на вулицю і спливали з неї, а не було нікого, хто б цьому зарадив. Повернувшись спиною до ріки і глянувши на панораму міста, я побачив невиразні силуети повалених шпилів та пожмаканих стін. Ще раз пошукав довкола Вітом — і не знайшов нікого живого.

Я знову обернувся до ріки. Щось у обрисах цієї місцевості рвонуло мою пам’ять. Знав, що це не точно тут, але був певний, що саме в цій ріці Веріті обмив свої долоні та руки і вийняв їх із сяйвом магії. Я обережно пройшов розбитою бруківкою аж до краю ріки. Вода як вода, і пахла водою. Сів над річкою навпочіпки, задумався. Мені доводилося чути розповіді про озерця смолистого мулу, прикритого шаром води. Добре знав, що олія спливає у воді. Може, під чорною водою пливе інша ріка, потік срібної сили. Може, вниз за течією чи вгору проти неї б’є джерело чистого Скіллу, яке я бачив у своєму видінні.

Я зняв рукавицю, оголив руку. Неглибоко опустив її у водяний потік, долонею відчув крижаний поцілунок. Напруживши чуття, намагався збагнути, чи є під цією поверхнею Скілл. Не відчув нічого. Та, може, коли б я занурив руку глибше, то вийняв би її з води, покриту блискучою силою. «Досить сягнути і впевнитися», — переконував я себе.

На цьому, проте, моя відвага й вичерпалася. Я не був Веріті. Знав силу його скіллення і бачив, яким випробуванням для його волі було те занурення в магію. Я не міг з цим рівнятися. Він самотньо пройшов дорогою Скіллу, тимчасом як я… Тут мої думки знову повернулися до цієї загадки. Коли я залишив дорогу Скіллу та своїх супутників? Може, ніколи цього й не робив. Може, усе це сон. Я набрав холодної води, хлюпнув собі в обличчя. Нічого не змінилося. Провів по обличчі нігтями. Дряпнув так, аж заболіло. І все дарма, хіба що я почав міркувати, чи можна відчувати біль уві сні. У цьому химерному мертвому місті я не знайшов жодних відповідей, а тільки ще більше запитань.

Набравшись рішучості, я повернув туди, звідки прийшов. Видимість була поганенькою, а липкий сніг швидко запов­нював мої сліди. Неохоче торкнувся пальцями стіни. Так легше було простежити шлях назад, бо живе місто давало більше орієнтирів, ніж його холодні останки. А все-таки, квапливо проминаючи засніжені вулиці, я міркував, коли всі ці люди жили тут. Чи я оглядав події певної ночі столітньої давнини? Якби я прийшов сюди наступної ночі, побачив би ті самі сцени чи якусь іншу ніч з минулого міста? А може, ці тіні людей сприймали себе як таких, що живуть зараз, а я був дивною холодною примарою, що скрадалася крізь їхні життя? Я змусив себе перестати роздумувати про запитання, на які не міг відповісти. Слід було шукати дорогу, якою прийшов сюди, і повернутися нею ж.

Та я або перетнув уже межі тієї дільниці, яку пам’ятав, або ж звернув не туди. Наслідок той самий. Я йшов дорогою і був певен, що не знаю її. Провів пальцями по фасадах низки крамниць, усіх зачинених на ніч. Проминув двох закоханих, що стояли у дверях, обійнявшись. Пес-привид пройшов повз мене і навіть не понюшив із цікавості.

Попри м’якшу, ніж у горах, погоду, я змерз. І втомився. Глянув у небо. Невдовзі настане ранок. При денному світлі мені, можливо, вдасться піднятися на один із будинків та оглянути місцевість звідти. Може, прокинувшись, я згадаю, як тут опинився. По-дурному шукав якогось пристінка з навісом чи сарая, де міг би сховатися. Тільки тоді мені спало на думку, що немає жодної причини, яка б мені вадила зайти до котрогось будинку. А все-таки почувся дивно, вибравши двері та ввійшовши в них. Торкнувшись стіни, я побачив, що опинився у тьмяній кімнаті, може, коморі. Столи та полиці були заставлені чудовим керамічним і скляним посудом. Біля каміна спала кішка. Коли я відвів руку від стіни, все стало холодним і чорним, як смола. Тож я знову провів пальцями по стіні, ледь не перечепившись об розсипані рештки одного зі столів. Схилився, навпомацки зібрав ці уламки та відніс їх до каміна. Чимало намучився, доки розпалив справжній вогонь там, де вже палав вогонь примарний.

Коли він нарешті розгорівся, а я став над ним, щоб зігрітися, його миготливе світло показало мені кімнату в іншому вигляді. Голі стіни та підлога, засипана сміттям. Не було й сліду витонченого посуду, хоча вціліло кілька уламків дерева від полиць, які давно вже попадали. Я подякував своєму таланові за те, що їх зроблено було з доброго дуба, бо інакше давно б уже розсипались на потерть. Вирішив постелити плащ на долівку, аби захиститися від холоду каменю, і покластися на те, що вогонь дасть мені досить тепла. Вклався, заплющив очі та намагався не думати про примарних котів і примарних людей, що спали у своїх ліжках наді мною, на верхньому поверсі.

Я намагався встановити свої Скілл-стіни, перш ніж заснути, та це було однаково що сушити ноги, стоячи в річці. Що ближче підступав сон, то складніше було згадати, де пролягають ці межі. Якою часткою мого світу був я, а якою люди, що мені небайдужі? Спершу я бачив уві сні Кеттрікен, Старлінг, Кеттл і Блазня, що блукали зі смолоскипами, а Нічноокий тим часом раз у раз пробігав сюди-туди, раз у раз скавулів. Це не був приємний сон, я відштовхнувся від нього і глибше занурився у себе. Так принаймні мені здавалося.

Я опинився у вже знайомій хатині. Знав цю просту кімнату, грубо тесаний стіл, охайно почищений камін, вузьке ліжко, так старанно заслане. Біля каміна сиділа Моллі в нічній сорочці, гойдала Неттл і тихо співала пісню про зорі та морських зірок. Я не пам’ятав жодної колискової, тож був зачарований нею так само, як Неттл. Дивилася на Моллі широко розплющеними очима, слухаючи, як мама їй співає. Затисла мізинець Моллі своїм маленьким кулачком. А та знову й знову співала цю пісню, втім, вона мені не набридала. На цю сцену я міг дивитися цілий місяць, цілий рік, і то б не занудьгував.

Але от повіки маляти заплющилися, тоді швидко розплющилися. Потім заплющилися повільніше і так уже зосталися. Маленькі стиснуті губки ворушилися, наче вона смоктала уві сні. Чорне волосся почало кучерявитися. Моллі схилилася, торкнулася вустами лобика Неттл.

Тоді втомлено підвелася, віднесла дитину до ліжка. Відкинула покривало, вклала донечку, а затим повернулася до столу, щоб задмухати єдину свічку. Я дивився при світлі каміна, як вона лягає в ліжко поруч із дитям, як натягає на себе та на нього покривало. Дивився на її важкий сон, розумів, що це сон виснаження. Зненацька мене охопив сором. Не таке тяжке і вбоге життя уявляв я для неї, не кажучи вже про нашу дитину. Якби не Барріч, їм було б іще важче. Утік від цієї картини, обіцяючи собі, що все обернеться на краще, що я все оберну на краще. Коли повернусь.

Після великого сум’яття, що тривало годину чи дві, я знову опинився в наметі, разом з усіма іншими. Після майже теплого дня в місті ніч здавалася ще холоднішою. Ми сиділи в наметі, скоцюрбившись і закутавшись у свої покривала. Мої супутники сказали, що минулої ночі я зник із краю прірви. Я ж розповів їм про все, побачене в місті. Всі вони сприйняли це з певною недовірою. Я почувався водночас зворушеним і винуватим, побачивши, скільки страждань завдало їм моє зникнення. Старлінг дуже заплакана, Кеттрікен і Кеттл, здається, не спали взагалі. Найгірший вигляд був у Блазня, він сидів блідий і мовчазний, його руки злегка тремтіли. Минув якийсь час, доки всі ми отямилися. Кеттл наготувала їжі удвічі більше, ніж ми споживали зазвичай, і всі, крім Блазня, з апетитом попоїли. Він же здавався геть безсилим. Коли всі сиділи довкола жаровні, слухаючи мою розповідь, він уже загорнувся в покривала, а вовк затишно притулився до нього. Певно, Блазень цілковито виснажився.

Коли я вже втретє описував свою пригоду, Кеттл таємниче прокоментувала:

— Ну, дяка Еді, що ти був під впливом ельфійської кори, коли тебе забрано, а то нізащо не зберіг би розуму.

— Кажеш «забрано»? — відразу ж натиснув я.

Стара похмуро глянула на мене.

— Ти знаєш, про що я. — Пробігла поглядом по нас усіх, а ми тим часом витріщалися на неї. — Через дороговказ чи що це таке. Твоє зникнення якось із ними пов’язане. — Ми привітали її слова тишею. — Гадаю, це очевидно. При одному з них ти нас покинув, при іншому повернувся до нас тим самим шляхом.

— То чого ж не забрано нікого іншого? — зажадав я.

— Бо ти єдиний із нас чутливий до Скіллу, — підказала вона.

— То вони теж сотворені Скіллом? — прямо спитав я.

Вона зазирнула мені в очі.

— Я оглянула цей дороговказ при денному світлі. Він вирізаний із чорного каменю з широкими та блискучими кристалічними нитками. Як стіни міста, що ти описуєш. Ти торкався обох стовпів?

Я трохи помовчав, міркуючи.

— Думаю, так.

Кеттл стенула плечима.

— Що ж, от тобі й відповідь. Насичений Скіллом об’єкт може зберігати наміри своїх творців. Ці стовпи споруджено, щоб полегшити подорож тим, хто зуміє їх опанувати.

— Ніколи про таке не чув. Звідки ви це знаєте?

— Я тільки розмірковую про речі, що здаються очевидними, — вперто промовила вона. — Ото й усе. А тепер іду спати. Я втомлена. Ми всі провели ніч і більшу частину дня, шукаючи тебе й турбуючись за тебе. А в ті години, коли могли відпочити, вовк вив, не замовкаючи.

Вив?

Я тебе кликав. Ти не відповідав.

Я тебе не чув, а то б намагався.

Починаю за тебе боятися, менший братчику. Якісь сили тягнуться до тебе, забирають тебе в місця, куди я не можу піти за тобою слідом, закривають від мене твій розум. Я зараз, як ніколи, близький до того, щоб бути прийнятим до зграї. Та якби я втратив тебе, то й навіть це було б для мене втрачено.

Ти ніколи не втратиш мене, — пообіцяв я йому, але сам замислився, чи зможу дотримати цю обіцянку.

— Фітце? — вимогливо озвалася до мене Кеттрікен.

— Я тут, — запевнив я.

— Гляньмо на карту, яку ти скопіював.

Я вийняв копію, а вона свою карту. Ми порівняли їх між собою. Складно було знайти якусь схожість, бо масштаби карт були різними. Врешті ми вирішили, що та частка, яку я скопіював у місті, дещо нагадує фрагмент шляху, нанесеного на карту Кеттрікен.

— Ось це, — вказав я пункт, зазначений на її карті, — скидається на місто. Якщо так, то це відповідає цьому, цьому і цьому.

Карта, яку забрав із собою Веріті, була копією цієї, давнішої та збляклої. На ній — нанесений шлях, який я вважав тепер дорогою Скіллу, але зроблено це було якось дивно: він зненацька починався в горах і зненацька обривався у трьох різних місцях. Ці кінцеві пункти були колись підписані, але підписи зблякли, перетворившись на чорнильні смуги. Та зараз ми мали скопійовану мною міську карту з трьома кінцевими пунктами. Одним із них було саме місто. А два інші зоставалися нашим клопотом.

Кеттрікен вивчала ієрогліфи, які я відтворив із міської карти.

— Я інколи бачила такі знаки, — неспокійно зізналася вона. — Насправді ніхто вже не може їх прочитати. Але окремі відомі й досі. Переважно вони трапляються у дивних місцях. Де-не-де в Горах є стоячі камені, а на них — такі позначки. Кілька таких каменів є при західному кінці Мосту-над-Прірвою. Ніхто не знає, коли їх поставлено та навіщо. Про деякі думають, що ними позначені гробниці, але є й інше припущення — наче це межові камені.

— А ви вмієте читати знаки? — спитав я.

— Кілька… Їх використовують в одній гірській грі. Деякі з них сильніші за інші. — Вона мовчки вдивлялася в мої начерки. — Жоден точно не збігається з тими, які я знаю, — нарешті визнала з гірким розчаруванням. — Оцей дуже скидається на знак, що означає «камінь». А інших я взагалі ніколи не бачила.

— Що ж, ним позначено одне з місць. — Я намагався, щоб мій голос звучав весело. Слово «камінь» нічим мені не допомогло. — І здається, що воно розташоване до нас найближче. Підемо далі туди?

— Хотів би я оглянути місто, — тихо озвався Блазень. — А ще хотів би побачити дракона.

Я поволі кивнув.

— Ти б не пошкодував. Там багато знань. Якби ж ми тільки мали час їх розвідати. Якби у моїй голові не лунали постійно слова Веріті «Йди до мене, йди до мене», думаю, я теж із більшою охотою дослідив би місто.

Я не розповідав їм своїх снів про Моллі та Чейда. Це були мої приватні справи, як і моє болісне прагнення повернутися додому, до неї.

— Безсумнівно, ти б так і зробив, — погодилася Кеттл. — І так само безсумнівно напитав би собі ще більшого лиха. От цікаво, чи не зв’язав він тебе так, щоб змусити триматися дороги та не дати відволіктися?

Я знову взявся б із натиском випитувати, звідки їй усе це знати, якби Блазень тихо не повторив:

— Хотів би я оглянути місто.

— Нам слід уже спати. Встанемо вдосвіта, завтра нас чекає тяжка дорога. Мені додає надії думка, що Веріті був там до Фітца Чівелрі, та однаково я передчуваю щось недобре. Мусимо якомога швидше до нього дістатися. Не витримаю більше здогадів, чого він не повернувся.

— Надходить Каталізатор, щоб обернути плоть на камінь і камінь на плоть. Від дотику його пробудяться земні дракони. Сонне місто сколихнеться і для нього пробудиться. Надходить Каталізатор. — Блазнів голос був замріяним.

— Писання Білого Даміра, — шанобливо додала Кеттл. Тоді роздратовано глянула на мене: — Сотні літ писань та пророцтв, і всі вони закінчуються тобою?

— Це не моя провина, — недоречно промовив я.

Вже зарився у покривала й сумно думав про майже теплий минулий день. Дув вітер, я перемерз аж до кісток.

Я засинав, коли Блазень простяг руку і провів мені по обличчі теплою долонею.

— Добре, що ти живий, — пробурмотів він.

— Дякую, — відповів я.

Уявив гральне поле й камені Кеттл, намагаючись утримати вночі свої думки при собі. Саме почав обмірковувати задачу, коли дещо усвідомив. Різко сів і вигукнув:

— Твоя долоня тепла! Блазню! Твоя долоня тепла!

— Спи вже, — ображеним тоном вилаяла мене Старлінг.

Я не звернув на неї уваги. Стяг покривало з Блазневого обличчя, торкнувся його щоки. Він повільно розплющив очі.

— Ти теплий, — сказав йому. — З тобою все гаразд?

— Мені не тепло, — жалібно сповістив він мене. — Мені холодно. І я дуже, дуже втомлений.

Я почав квапливо розпалювати вогонь у жаровні. Інші довкола мене заворушилися. Старлінг по той бік намету сіла й зиркнула на мене крізь темряву.

— Блазень ніколи не буває теплим, — сказав я, намагаючись пояснити свій переполох. — Коли торкатися його шкіри, вона завжди холодна. А зараз тепла.

— Справді? — кинула Старлінг дивно саркастичним тоном.

— Він хворий? — втомлено спитала Кеттл.

— Не знаю. Досі я ніколи в житті не бачив його хворим.

— Я рідко хворію, — тихо поправив мене Блазень. — Але така лихоманка була вже в мене раніше. Лягай і спи, Фітце. Сподіваюся, що до ранку вона вже минеться.

— Так чи ні, а ми однаково мусимо вранці вирушати, — невблаганно заявила Кеттрікен. — Ми й так втратили тут цілий день.

— Втратили день?! — вигукнув я майже сердито. — Ми здобули карту чи уточнення до неї та впевнилися, що король Веріті був у місті. Особисто я не сумніваюся, що він потрапив туди так само, як я, і, можливо, точнісінько сюди ж і повернувся. Ми не втратили жодного дня, Кеттрікен, а виграли стільки, скільки б витратили, шукаючи спуск до залишка дороги внизу, а тоді — щоб дістатися міста. І повернутися назад. Наскільки пам’ятаю, ви пропонували виділити день на пошук шляху донизу, по цьому крутосхилу. Гаразд, ми так і вчинили, знайшли цей шлях. — Я замовк. Зробив глибокий подих, змусив свій голос до спокою. — Я нікого з вас ні до чого не примушуватиму. Але, якщо Блазень завтра не зможе йти, я теж не піду.

В очах Кеттрікен з’явився блиск, я приготувався до битви. Та Блазень випередив нас.

— Я піду завтра, здоровий чи ні, — запевнив він нас обох.

— Отже, вирішено, — швидко сказала Кеттрікен. Тоді вже людянішим тоном спитала: — Блазню, можна щось для тебе зробити? Я не поводилася б із тобою так суворо, якби потреба не була настільки великою. Я не забула і повік не забуду, що без тебе ніколи не дісталася б до Джампі живою.

Я відчув тут історію, в яку мене не втаємничено, але залишив питання при собі.

— Зі мною все буде гаразд. Я просто… Фітце? Можна попросити в тебе ельфійської кори? Минулого вечора вона добряче мене розігріла.

— Звичайно! — Я саме порпався у своїх пакунках, коли Кеттл озвалася з пересторогою:

— Блазню, я б тобі цього не радила. Це небезпечне зілля, і дуже часто більше шкодить, ніж допомагає. Хтозна, чи не захворів ти сьогодні, бо пив його вчора ввечері?

— Воно не таке аж сильне, — погордливо кинув я. — Вже кілька років його п’ю і не маю через це жодної хвороби.

Стара пирхнула.

— Скажімо так: жодної хвороби, яку тобі вистачило б розуму розпізнати, — саркастично промовила вона. — Це зілля зігріває та додає енергії тілу, проте згубне для духу.

— Я завжди помічав, що воно радше мене підбадьорює, ніж пригнічує, — заперечив я, знайшовши маленький пакетик та відкриваючи його. Кеттл, хоч я й не просив її, встала, щоб закип’ятити воду. — І ніколи не зауважував, щоб воно притуплювало мій розум, — додав за мить.

— Ті, що його вживають, рідко таке зауважують, — відповіла вона ударом на удар. — І хоча воно може на якийсь час збільшити твою фізичну енергію, однак пізніше тобі доведеться за це заплатити. Тіло годі ошукати, юначе. Ти краще це збагнеш, доживши до моїх літ.

Я замовк. Згадав часи, коли вживав ельфійську кору для відновлення сил, і в мене з’явилася неприємна підозра, що Кеттл бодай частково має рацію. Та підозри було недостатньо, аби втримати мене і не дати заварити дві чашки замість однієї. Кеттл несхвально похитала головою, але знову лягла і нічого більше не сказала. Ми з Блазнем сиділи поруч, попиваючи чай. Коли він віддав мені чашку, його долоня здавалася теплішою, а не холоднішою.

— Твоя лихоманка посилюється, — перестеріг я.

— Ні. Це шкіра зігрілася від чашки, — припустив він.

Я не звернув уваги на його слова.

— Ти весь тремтиш.

— Трішки, — визнав він. Тоді страждання пересилило і зламало його. — Мені холодно, як ніколи досі. Спина та щелепи болять від дрижання.

Підсунься до нього збоку, — порадив Нічноокий.

Великий вовк і сам підсунувся з іншого боку, сильніше притисся до Блазня. Я додав свої покривала до Блазневих і заліз під них поруч із ним. Він не сказав ні слова, але його тремтіння трохи зменшилося.

— Не можу згадати, щоб ти нездужав у Оленячому замку, — тихо сказав я.

— Нездужав. Та дуже рідко, і нікому про це не казав. Якщо пам’ятаєш, цілитель не мав терпцю до мене, а я до нього. Я б не довірив свого здоров’я його засобам на прочищення і зміцнення тіла. І ще. Що спрацьовує з вашим родом, може не діяти на мій.

— Невже твій рід так сильно відрізняється від мого? — спитав я за мить.

Блазень підвів нашу розмову до теми, якої ми рідко торкалися.

— У певному сенсі, — зітхнув він. Підніс руку собі до чола. — Та інколи я сам себе дивую. — Він глибоко вдихнув, тоді видихнув, наче від якогось постійного болю. — Може, насправді я навіть не хворий. Упродовж останнього року я пережив деякі зміни. Як ти сам помітив. — Це останнє додав пошепки.

— Ти підріс і набрав кольору, — тихо погодився я.

— Це частина змін. — Усмішка промайнула його обличчям і зникла. — Думаю, тепер я майже дорослий.

Я тихо пирснув.

— Я вже багато років вважаю тебе мужчиною, Блазню. Гадаю, до тебе мужність прийшла раніше, ніж до мене.

— Он як?! Кумедно! — неголосно вигукнув він, і на якусь мить, здавалося, став самим собою. Його очі заплющилися. — А зараз я спатиму, — сказав мені.

Я не відповів. Глибше закопався у покривала поруч із ним і наново встановив стіни. Провалився у сон без сновидінь, який, утім, не був спокійним відпочинком.

Я прокинувся ще до світанку, з відчуттям небезпеки. Блазень поруч зі мною спав тяжким сном. Я торкнувся його обличчя. Воно було досі тепле та вкрите крапельками поту. Відсунувся від нього, щільно закутавши його покривалами. Докинув до жаровні одну чи дві хмизини дорогоцінного палива та тихо почав одягатися. Нічноокий одразу ж насторожився.

Виходиш?

Просто понюшити.

Піти з тобою?

Тримай Блазня в теплі. Я ненадовго.

Ти певний, що це добре?

Я буду дуже обережним. Обіцяю.

Холод був як ляпас. Темрява, цілковита. За мить мої очі звиклися, та все ж я мало що міг побачити, крім самого намету. Навіть зорі були затулені хмарами. Я нерухомо стояв на крижаному вітрі, напруживши чуття і намагаючись з’ясувати, що ж мене занепокоїло. Послав на пошуки в темряву не Скілл, а свій Віт. Намацав нашу групу, голод з’юрмлених джеппів. Недовго вони протримаються на самому зерні. Ще один клопіт. Я рішуче його відсунув, потягся чуттями далі. І завмер. Коні? Так. І вершники? Скидається на це. Зненацька поруч зі мною з’явився Нічноокий.

Можеш їх занюхати?

Вітер не в той бік. Подивитися на них?

Так. Але щоб вони тебе не побачили.

Звичайно. Подбай про Блазня. Він скавулів, коли я його залишив.

У наметі я тихо розбудив Кеттрікен.

— Думаю, нам загрожує небезпека, — сказав їй негучно. — Коні та вершники, можливо, на дорозі за нами. Я ще не впевнений.

— Доки ти станеш упевненим, вони вже дістануться сюди, — похмуро промовила вона. — Буди всіх. Я хотіла б, щоб ми встали та були готові вийти на світанку.

— Блазня досі лихоманить, — сказав я, схилившись і поторсавши Старлінг за плече.

— Коли тут зостанеться, лихоманка його більше не турбуватиме, бо буде мертвим. І ти разом із ним. Вовк пішов на розвідку?

— Так. — Я знав, що Кеттрікен має рацію, та все ж тяжко було змусити себе поторсати Блазня, щоб той отямився.

Прокинувшись, він рухався, наче в тумані. Доки інші пакували наші пожитки, я поквапом натяг на нього плащ і додаткову пару штанів. Тоді закутав у всі наші покривала й вивів назовні. Решта тим часом згорнула намет і нав’ючила його на джеппів. Я тихо спитав Кеттрікен:

— Скільки можуть понести джеппи?

— Більше, ніж важить Блазень. Але в них надто вузькі спини, щоб сісти верхи, і від живої ваги вони полошаться. Можна б якось його вкласти, але це і для нього незручно, і джеппом важко буде правити.

Я цього й чекав, хоча відповідь мене не втішила.

— Що нового від вовка? — зажадала вона.

Я потягся до Нічноокого й жахнувся, наскільки складно було торкнутися його свідомості.

— Шестеро вершників, — відповів.

— Друзі чи вороги? — спитала вона.

— Йому ніяк довідатися, — нагадав я їй. Тоді поцікавився у вовка:

Які коні з вигляду?

Смачні.

Великі, як Сажка? Чи малі, як гірські коники?

Середні. Один в’ючний мул.

— Вони на конях, а не на гірських кониках, — сказав я Кеттрікен.

Вона похитала головою сама собі.

— Мій народ рідко використовує коней так високо в горах. Переважно коників або джеппів. Приймімо, що це вороги, і діймо відповідно.

— Відходимо чи б’ємося?

— Звичайно, і те, і те.

Вона вже витягла лук з пакунка, навантаженого на одного з джеппів. Саме натягала тятиву, аби був напоготові.

— Спершу пошукаємо місця для засідки. Тоді чекатимемо. Пішли.

Це легше було сказати, ніж зробити. Якби не те, що дорога виявилася такою гладенькою, ми взагалі не могли б пересуватися. Коли ми розпочали свій день, ледь розвиднювалося. Попереду Старлінг повела джеппів. За ними йшли ми з Блазнем, а позаду рухалися Кеттл зі своїм костуром та Кеттрікен із луком. Спершу я дозволив Блазневі йти самостійно. Він повільно, хитаючись, пересував ноги, тож, коли джеппи невблаганно віддалялися від нас, я зрозумів, що так не піде. Закинув Блазневу ліву руку собі на плече, сам охопив його за пояс і швидко повів далі. Вже невдовзі він тяжко дихав і не переставляв ніг, коли я його волочив. Він був таким неприродно теплим, що аж страшно. Хай як це жорстоко, та я силував його рухатись і молився, щоб знайшлося якесь прикриття.

Коли ж ми його знайшли, це були вже не гостинні дерева, а суворий гострий камінь. Значна частка гори над дорогою піддалася зсувові і з’їхала вниз, у прірву. Прихопила з собою більш як половину дороги, а те, що вціліло, засипала кучугурами каміння та землі. Коли ми з Блазнем туди дошкутильгали, Старлінг і джеппи з ваганням дивилися на цю картину. Я всадовив Блазня на камінь. Він так і сидів, заплющивши очі та схиливши голову. Я щільніше закутав його в покривала, а тоді став поруч зі Старлінг.

— Це давній зсув, — зауважила вона. — Може, не так і складно буде пробратися крізь нього.

— Може, — погодився я, шукаючи поглядом місця, де міг би спробувати. Сніг засипав каміння, приховавши його. — Якщо я рушу першим із джеппами, ти зможеш піти слідом із Блазнем?

— Думаю, так. — Вона глянула на Блазня. — Їй дуже зле?

У голосі менестрельки не було нічого, крім стурбованості, тож я стримав своє роздратування.

— Він може сяк-так іти, спершись об чиєсь плече. Стій на місці, доки остання тварина не вийде на осипище. Тоді рушай нашою стежкою.

Старлінг із розумінням кивнула головою, але не скидалося, щоб її це ощасливило.

— А нам не слід почекати Кеттрікен і Кеттл?

Я подумав.

— Ні. Якщо ці вершники нас наздоженуть, не хочу мати каміння за спиною. Ми перейдемо зсув.

Хотів би я, щоб вовк був із нами, бо він ступав удвічі впевненіше, ніж я, і мав значно швидшу реакцію.

Не можу дістатися до тебе так, щоб вони мене не помітили. Вище й нижче дороги голий камінь, а вони між тобою і мною.

Не переймайся цим. Просто стеж за ними та попереджай мене. Вони швидко просуваються?

Ведуть коней і багато сперечаються між собою. Один із них гладкий і втомлений верховою їздою. Мало говорить, але не квапиться. Будь обережний, брате.

Я глибоко вдихнув і, оскільки жодне місце не здавалося кращим за інше, поклався на свій ніс. Спершу на дорозі просто лежали окремі порозкидувані камені, але за ними здіймалася стіна з великих брил, кам’янистого ґрунту та окремих гострих каменів. Я ступив на цю зрадливу поверхню, рушив угору. Джепп-проводир ішов за мною, а всі інші, не вагаючись, — за ним. Невдовзі я виявив, що навіяний на каміння сніг покрився тонким замерзлим шаром і часто маскував заглибини та тріщини під ним. Я необачно наступив на одну, і нога мені запалася аж по коліно. Обережно вивільнився і рушив далі.

Коли я на хвилину зупинився, щоб озирнутися довкола, відвага ледь мене не покинула. Вище був крутий схил, по якому пройшов зсув, він здіймався аж до голої та прямовисної кам’яної стіни. Я йшов узбіччям, засипаним окремими каменями та великими брилами. Дивлячись уперед, не міг розгледіти, де закінчується осипище. Якби воно посунулося вниз, я перевернувся б, з’їхав із ним до краю дороги і звалився б у глибоку долину під нею. Не було тут нічого — ні гілочки рослини, ні жодного надійнішого каменя, за які я міг би вхопитися. Усі дрібниці зненацька стали грізними. Досить джеппові нервово шарпнути поводом, який я тримав, чи повіяти вітрові, та навіть моє волосся, затуливши очі, могло стати смертельно небезпечним. Я двічі падав на всі чотири і так рачкував. Решту дороги здолав, низько схилившись, придивляючись, куди ставлю ногу, й повільно довіряючи їй свою вагу.

Позаду йшла вервечка джеппів, вони ступали за твариною-проводирем. Не були такими обачними, як я. Мені було чутно, як під ними зсувалися камені, а менші уламки скелі, які вони розворушили, розпорскуючись та стрибаючи котилися схилом униз і вистрілювали у відкритий простір. Я щоразу лякався, що це зрушить із місця інші камені і вони покотяться лавиною. Джеппи не були зв’язані між собою, тільки першого я вів за повід. Постійно боявся, що хтось із них зсунеться з узбіччя. Вони йшли за мною, нанизані, як корки на рибальську сіть, а далеко позаду на ними Старлінг вела Блазня. Я один раз зупинився, оглянувся на них і прокляв себе за те, що не зрозумів одразу, наскільки складне завдання доручив їй. Вони йшли вдвічі повільніше за мене, а я ж і так радше повз, ніж рухався з нормальною швидкістю. Старлінг підтримувала Блазня і пильно придивлялася, куди їм ставити ноги. Серце запалося мені в п’яти, коли вона якось спотикнулася, а Блазень пласко розпростерся поруч із нею. Менестрелька підвела голову, побачила, що я озираюся на неї. Сердито здійняла руку. Махнула мені, щоб ішов далі. Я так і зробив. Не міг зробити нічого іншого.

Осипище з уламків скель та каміння лишилося позаду так само зненацька, як і розпочалося. Я вдячно зійшов на гладеньку поверхню дороги. За мною — джепп-проводир, за ним — решта тварин. Спускаючись на дорогу, перестрибували з каменя на камінь, як кози. Коли зійшли всі, я розсипав трохи зерна на дорозі, щоб зібрати їх докупи, і знову виліз угору, до зсуву.

Я не побачив ні Старлінг, ні Блазня.

Мені хотілося побігти назад по осипищі. Натомість я присилував себе до повільного руху. Повертався стежкою, яку проклали ми з джеппами. Я казав собі, що неодмінно побачу їхнє яскраве вбрання на тлі цього нудного чорно-сіро-білого ландшафту. І врешті побачив. Старлінг нерухомо сиділа на камені посеред осипища, біля неї простягся Блазень.

— Старлінг! — тихо покликав я її.

Вона глянула вгору. Її очі були величезними.

— Все довкола нас почало рухатися. Спершу малі камені, потім більші. Тож я зупинилася перечекати, доки воно заспокоїться. А зараз я не можу підняти Блазню і не можу її нести.

Переборювала паніку, що звучала в її голосі.

— Сиди на місці. Я вже йду.

Зараз я міг добре розгледіти, де шматок з поверхні скелі відламався і покотився вниз. Розсипався на дрібніші камінці, що залишили сліди на снігу. Я оцінив побачене й пошкодував, що мало знаю про лавини. Скидалося на те, що кам’яний потік розпочав свій рух високо над ними і проплив повз Старлінг із Блазнем. Ми все ще були далеко від краю, але коли б осипище почало рухатися, то швидко знесло б нас звідси і скинуло вниз. Серце мені похололо, тож я поклався більше на розум.

— Старлінг! — знову тихо покликав я. Це було зайве, вся її увага й так була зосереджена на мені. — Йди до мене. Дуже повільно та обережно.

— А що з Блазнею?

— Залиш його. Коли ти вже будеш у безпеці, я по нього повернуся. Якщо піду до тебе зараз, усім нам трьом загрожуватиме небезпека.

Вбачати в певних діях логіку — це одне. Інша річ — змусити себе дотримуватися рішення, від якого попахує боягузтвом. Не знаю, що думала Старлінг, поволі підводячись. Вона так і не випросталася рівно, а обережно ступала до мене крок за кроком, низько схилившись. Я стиснув губи й мовчав, хоч як хотілося її підігнати. Двічі кроки менестрельки зрушили з місця маленькі зграйки камінців. Вони каскадом скотилися вниз, по дорозі підхопивши з собою й інші. Разом спливли долі й зірвалися через край. Старлінг щоразу завмирала, ще більше схилившись, її очі з відчаєм вдивлялися в мої. Я стояв і придуркувато міркував, що робитиму, коли вона почне сповзати з камінням. Марно кинуся їй на допомогу чи дивитимусь на її загибель, назавжди закарбувавши в пам’яті ці благальні темні очі?

Та врешті вона дісталася відносно стійких більших каменів, де я на неї чекав. Вчепилася за мене, а я тримав її, відчуваючи, як вона тремтить усім тілом. Минуло кілька довгих хвилин, тоді я сильно стиснув менестрельку за передпліччя і трохи відсунув від себе.

— Тепер мусиш іти далі. Це вже недалеко. Коли туди дійдеш, залишайся там і не давай джеппам розійтися. Розумієш мене?

Вона швидко кивнула, потім глибоко вдихнула. Вивільнилася з моїх рук і обережно пішла стежкою, яку проклали ми з джеппами. Тільки тоді, коли вона відійшла на безпечну відстань, я зробив перші обережні кроки в бік Блазня.

Камені зсувалися і помітно скреготіли під моєю вагою, більшою, ніж у Старлінг. Я замислився, чи не розумніше йти вище або нижче схилом, ніж вона. Міркував, чи не повернутися до джеппів по мотузку, та не міг придумати, до чого її прикріпити. І весь цей час ішов уперед, обережно, крок за кроком. Блазень не ворушився.

Довкола моїх стоп почало рухатися каміння, воно вдарялося мені об щиколотки, пролітаючи повз мене, вислизало з-під ніг. Я зупинився, завмер, нажаханий потоком гальки, що швидко пливла вниз. Відчув, що одна моя стопа починає зіслизати, і, опанувавши себе, зробив крок уперед. Камінці покотилися ще швидше й рішучіше. Я не знав, що робити. Думав, чи не варто мені лягти навзнак, щоб рівномірно розподілити вагу на більшу поверхню, але миттю зміркував, що так каміння тільки легше знесе мене з собою. Жоден камінь із цього потоку не був більшим за мій кулак, але їх було так багато. Я завмер і встиг відлічити десять подихів, перш ніж кам’яне торохтіння вщухло.

Я потребував усієї відваги до останньої краплі, щоб зробити наступний крок. Якийсь час вивчав поверхню і нарешті вибрав місце, яке здалося найстабільнішим. Легко поставив туди ногу, переніс на неї вагу та почав шукати місця на наступний крок. Доки дістався Блазня, що лежав горілиць, сорочка прилипла мені до спини від поту, а щелепи боліли, так сильно я їх стискав. Опустився на землю поруч із ним.

Старлінг затулила його обличчя ріжком покривала, і він так і лежав нерухомо, накритий, наче мертвий. Я припідняв покривало, глянув на його заплющені очі. Блазневе обличчя прибрало кольору, якого я ніколи раніше не бачив. Смертельна білизнá його шкіри, притаманна йому в Оленячому замку, у горах набрала жовтуватого відтінку, але зараз ця барва стала страшною і мертвою. Губи сухі та потріскані, вії покриті жовтою шкоринкою. Він і далі був теплим на дотик.

— Блазню? — лагідно покликав я, але він не відповів. Я говорив далі, сподіваючись, що якась його частка мене почує. — Мені доведеться підняти тебе й нести. Поверхня погана, якщо я послизнуся, обидва впадемо у прірву. Тож, коли я тебе підніму, мусиш бути дуже-дуже тихим. Ти мене зрозумів?

Він зробив трохи глибший подих. Я прийняв це за знак згоди. Став навколішки, підсунув руки під його тіло. Коли почав підводитися, шрам від стріли у мене на спині озвався болем. Я відчував, як мені по обличчі спливає піт. Якусь мить, випроставшись, стояв на колінах, тримаючи в обіймах Блазня, опановуючи біль і повертаючи собі рівновагу. Посунув ногу, щоб стопа була піді мною. Намагався поволі підвестися, та, коли це робив, каміння каскадом попливло повз мене. Я переборов страхітливе бажання притиснути Блазня до себе й кинутися навтьоки. Торохтіння та обсипання окремих сланців-лупаків тривало, тривало і тривало. Коли воно нарешті припинилося, я дрижав від зусилля стояти цілковито нерухомо. Каміння з осипища засипало мене по кісточки.

— Фітце Чівелрі?

Я поволі повернув голову. Кеттрікен і Кеттл наздогнали нас. Вони стояли наді мною, далеко від розворушеного каміння. Обох, здається, до млості налякало становище, в яке я потрапив. Кеттрікен отямилася першою.

— Ми з Кеттл пройдемо над тобою. Стій, де стоїш, і так нерухомо, як тільки можеш. Старлінг із джеппами вже перейшли?

Мені вдалося кивнути. Бракувало духу заговорити.

— Я візьму мотузку й повернусь. Рухатимуся якомога швидше.

Черговий кивок. Щоб її побачити, я мусив би обернутися всім тілом, тож не зробив цього. І вниз теж не глянув. Вітер із ревом пролітав повз мене, каміння під ногами цокотіло, а я дивився Блазневі в обличчя. Як на дорослого чоловіка, він важив небагато. Завжди був худорлявим, кості мав тонкі, як у птаха, а обороняючись, покладався радше на свій язик, ніж на кості та м’язи. Та, коли я отак стояв, тримаючи його, він у мене в руках дедалі важчав. Коло болю в моїй спині повільно розширювалося, дійшовши навіть до передпліч.

Я відчув, що Блазень легко здригнувся.

— Тихо, — шепнув я.

Він із зусиллям розплющив очі, глянув на мене. Намагався облизнути губи.

— Що ми робимо? — прохрипів.

— Стоїмо мов укопані в центрі лавини, — прошепотів я у відповідь. Горло мені так пересохло, що складно було говорити.

— Думаю, я міг би встояти сам, — слабко запропонував він.

— Не ворушись! — наказав йому. Він трохи глибше вдихнув.

— Чого ти завжди поблизу, коли я потрапляю в такі ситуації? — хрипко спитав він.

— Я міг би спитати в тебе те саме, — несправедливо відповів я.

— Фітце?

Я повернув свою стражденну спину, глянув на Кеттрікен. Вона була силуетом на тлі неба. Привела з собою джеппа-проводиря. На плечі тримала скручену мотузку, другий кінець якої був прикріплений до упряжі, що мала підтримувати джеппів вантаж, зараз із нього знятий.

— Я кину тобі мотузку. Не намагайся її піймати. Як пролетить повз тебе, підніми та обв’яжися нею. Зрозумів?

— Так.

Вона не могла почути моєї відповіді, але кивнула, додаючи мені відваги. За мить мотузка, розкручуючись, пролетіла повз мене. Це зрушило кілька камінців, ніби й небагато, але від цього видовища мені зробилося зле. Мотузка проповз­ла по камінню, менш ніж на відстані руки від моєї стопи. Я з розпачем глянув на неї. Зібрав усю свою волю в кулак.

— Блазню, можеш триматися за мене? Я мушу спробувати підняти мотузку.

— Думаю, я міг би встояти сам, — знову запропонував він.

— Може, й доведеться, — неохоче погодився я. — Будь готовим до всього. Та, хай там як, тримайся за мене.

— Тільки якщо ти обіцяєш триматися за мотузку.

— Зроблю, що зможу, — похмуро пообіцяв я.

Брате, вони зупинилися там, де ми стояли табором минулої ночі. Їх шестеро, з них…

Не зараз, Нічноокий!

Троє провалилися вниз, як ти тоді, а троє залишилися з кіньми.

Не зараз!

Блазень ворухнув руками, незграбно вхопився мені за плечі. Кляті покривала, в які я його загорнув, були у всіх незручних для мене місцях. Я стиснув Блазня лівою рукою, а праву трохи посунув, хоча й далі підтримував його передпліччям. Переборов абсурдний потяг розреготатися. Усе було так по-дурному недоречно й небезпечно. Коли я міркував, якими способами можу померти, цей ніколи не спадав мені на думку. Зустрівшись поглядом із Блазнем, побачив у його очах той сам панічний сміх.

— Готово, — сказав я йому і схилився до мотузки. Кожен напружений м’яз мого тіла кричав від судоми.

Пальці не дістали мотузки, бракувало лишень пів долоні. Я глянув угору, де Кеттрікен і джепп стояли в неспокійній готовності. Тут я усвідомив: гадки не маю, що робити з мотузкою, коли вхоплю її. Та мої м’язи надто сильно розтяглися, щоб мені зараз зупинитися і спитати. Я змусив руку потягтися до мотузки і тут відчув, що моя права стопа їде вниз.

Усе відбувалося одночасно. Блазень не просто тримався мене, а конвульсивно стис. Увесь схил довкола нас, здавалося, зрушив з місця. Я вхопився за мотузку, та й далі зсувався вниз. Перш ніж мотузка натяглася, я зумів обмотати її дов­кола свого зап’ястя. Над нами, на схід від нас, Кеттрікен повела джеппа, — той рухався дуже впевнено. Я бачив, як він хитнувся, підхопивши частину нашої ваги. Глибше закопався ногами в каміння, пішов через ділянку зсуву. Мотузка натяглася, вгризаючись мені в зап’ястя й долоню. Я тримався.

Не знаю, як я спромігся підтягти під себе ноги, але зробив це і бодай створював видимість ходи, а весь схил піді мною торохкотів. Я почав розгойдуватися, наче повільний маятник, а натягнена мотузка забезпечувала мені достатньо опори, щоб утриматися на поверхні гуркітливого каміння, яке минало мене, котячись униз. Раптом я відчув під ногами твердіший ґрунт. У чоботи набилося повно дрібних камінців, але я на них не зважав, тримався мотузки та рівномірно переміщався крізь зсув. Досі ми вже були значно нижче тієї стежки, яку я вибрав раніше. Я не мав охоти дивитися вниз, аби оцінити, наскільки ми близько до краю. Зосередився на тому, щоб хоч і незграбно, але тримати Блазня, мотузку й переставляти ноги.

Зненацька ми покинули небезпечну ділянку. Опинилися між більшими скельними уламками, де не було тієї рухливої гальки, що ледь нас не прикінчила. Кеттрікен над нами упевнено рухалася вперед, ми теж, а тоді почали спускатися на благословенно рівну дорогу. За кілька хвилин усі були вже на пласкій засніженій поверхні. Я випустив мотузку та поволі осунувся на землю разом із Блазнем. Заплющив очі.

— Ось. Випий води. — Це був голос Кеттл, вона подавала мені бурдюк, а Кеттрікен і Старлінг тим часом забрали Блазня мені з рук.

Я випив трохи води, а тоді ще якийсь час тремтів. Кожна моя часточка боліла, наче покрилася синцями. Доки я сидів, повертаючись до тями, щось замаячило мені в думках. Я різко підвівся.

— Їх шестеро, а троє з них провалилися вниз, як я, — так він казав.

На це белькотіння всі очі звернулися в мій бік. Кеттл вливала воду в Блазня, але йому, здається, не ставало краще. Її губи стислися від турботи й невдоволення. Я знав, чого вона боїться. Але те, що передав мені вовк, лякало куди сильніше.

— Що ти сказав? — лагідно спитала Кеттрікен.

Я зрозумів: вони думають, що я знову блукаю думками.

— Нічноокий стежив за ними. Шестеро чоловіків на конях, одна в’ючна тварина. Зупинилися на нашому старому таборищі. Він сказав, що троє з них провалилися вниз, як я.

— Тобто до міста? — повільно спитала Кеттрікен.

До міста, — луною повторив Нічноокий.

Мене пройняло морозом, коли я побачив, як Кеттрікен киває, наче сама собі.

— Як це можливо? — тихо промовила Старлінг. — Кеттл казала нам, що дороговказ подіяв лише на тебе, бо ти про­йшов Скілл-науку. А на нас, решту, він не вплинув.

— Тож це мусять бути скіллери, — неголосно озвалася Кеттл і питально на мене глянула. На це запитання була тільки одна відповідь.

— Регалова група Скіллу, — сказав я і здригнувся.

Всередині мене наростав хворобливий страх. Вони були так жахливо близько і знали, як завдати мені найсильнішого болю. Страх перед болем накрив мене з головою, затопив увесь мій розум. Я змагався з панікою. Кеттрікен заспокійливо поплескала мене по плечі.

— Фітце. Їм нелегко буде перейти це осипище. Коли вони його перетинатимуть, я зніму їх стрілами з лука, — запевнила вона мене.

Отак воно перевернулося: королева збиралася захищати королівського вбивцю. Справжня іронія долі. Чогось це мене заспокоїло, хоч я й знав, що лук не захистить від групи Скіллу.

— Їм не треба сюди приходити, щоб напасти на мене. Чи на Веріті. — Я глибоко вдихнув і зненацька почув у власних словах ще одне: — Їм не треба фізично до нас наближатися, щоб напасти. То чого ж вони здолали ту саму дорогу?

Блазень оперся на лікоть. Потер своє бліде обличчя.

— Може, вони тут зовсім не для того, щоб тебе переслідувати, — тихо припустив він. — Може, їм потрібно щось інше.

— Що? — зажадав я.

— Навіщо Веріті прибув сюди? — спитав Блазень. Його голос був слабким, але здавалося, що він дуже зосереджено розмірковує.

— Здобути допомогу Старійшин? Але ж Регал ніколи в них не вірив. Він вбачав у цьому лише засіб прибрати Веріті зі свого шляху.

— Можливо. Але знав, що розповіді про смерть Веріті, які він поширював, були його вигадкою. Ти сам казав, що його група стежила і шпигувала за тобою. З якою метою, якщо не відкрити місце перебування Веріті? Тепер він, як і королева, міркує, чого Веріті не повернувся? А ще Регал мусить задуматися, яке це завдання виявилося настільки серйозним, що бастард покинув заради нього свої плани помсти? Озирнися, Фітце. Ти залишив позаду слід крові та хаосу. Регал повинен замислитися, куди веде цей слід.

— А чого ж їм спускатися до міста? — спитав я, а тоді додав страшніше запитання: — Звідки вони знали, як спуститися до міста? Зі мною це трапилося випадково, а вони звідки знали?

— Може, вони куди сильніші у Скіллі, ніж ти. Може, дороговказ до них промовив, а може, вони прибули сюди, знаючи куди більше, ніж ти. — Кеттл говорила обережно, але було зрозуміло, що, попри «може», це не припущення, а твердження. Зненацька все стало для мене ясним.

— Не знаю, чого вони тут. Та знаю, що збираюся їх убити, перш ніж вони дістануться Веріті або далі турбуватимуть мене. — Я схопився на ноги.

Старлінг сиділа, вражено дивлячись на мене. Гадаю, в цю мить збагнула, хто я. Не якийсь романтичний принц-вигна­нець, що врешті звершить щось героїчне, а вбивця. Хоч і не дуже вмілий.

— Спершу трохи відпочинь, — порадила мені Кеттрікен.

Її голос був спокійним, вона все розуміла. Я хитнув головою.

— Якби ж я міг. Дана мені нагода навряд чи довгочасна. Не знаю, скільки вони пробудуть у місті. Сподіваюся, затримаються там на якийсь час. Бачите, я не спущуся вниз, щоб там із ними зустрітися. Не можу рівнятися з ними у Скіллі. Не можу змагатися з ними розумом. Але можу вбити їхні тіла. Якщо вони залишили своїх коней, охоронців та припаси, можу все це в них відібрати. Коли повернуться — потраплять у пастку. Ні їжі, ні притулку. Тут немає жодної здобичі, ні на що полювати, навіть якщо вони не роз­училися полювати. Вдруге я такого шансу не матиму.

Кеттрікен неохоче кивнула. Старлінг було від цього зле. Блазень опустився на свої покривала.

— Я маю піти з тобою, — тихо сказав він мені.

Я глянув на нього. Намагався, щоб мій голос зоставався серйозним.

— Ти?

— Це просто відчуття… що я маю йти з тобою. Що ти не повинен іти сам.

— Я не буду сам. Нічноокий чекає мене. — Я на мить потягся назовні, знайшов свого побратима. Він припав черевом до снігу, трохи нижче від коней та солдатів. Ті розвели маленьке вогнище й готували на ньому їжу. Тож вовк почувався голодним.

Повечеряємо сьогодні кониною?

Побачимо, — відповів я йому. Тоді звернувся до Кеттрікен:

— Можна взяти ваш лук?

Вона неохоче віддала його мені.

— А ти вмієш із нього стріляти? — спитала.

Це була добра зброя.

— Не надто вправно, але достатньо. Вони не мають жодного путнього прикриття і не сподіваються нападу. Якщо мені пощастить, уб’ю одного, перш ніж дізнаються, що я десь поблизу.

— Ти стрілятимеш у людину, не кинувши виклику? — слабко спитала Старлінг.

Я глянув і побачив раптове розчарування в її очах. Тоді заплющився і зосередився на своєму завданні.

Нічноокий?

Погнати коней у прірву чи просто дорогою вниз? Вони вже мене занюхали і починають непокоїтися. Але люди не звертають на це уваги.

Мені потрібні припаси, які вони несуть. Якщо це можна влаштувати.

Чому це вбивство коня муляло мені більше, ніж убивство людини?

Побачимо, — розсудливо відповів Нічноокий. — М’ясо є м’ясо, — додав він.

Я закинув сагайдак Кеттрікен на спину. Вітер знову посилився, віщуючи снігопад. Думка про те, що вдруге доведеться перетинати осипище, перетворила мої нутрощі на воду.

— Вибору нема, — нагадав я собі. Глянув угору й побачив, що Старлінг відвертається від мене. Очевидно, сприйняла моє зауваження як відповідь їй. Що ж, воно й так пасує. — Якщо зазнаю невдачі, вони підуть за вами, — обережно сказав я. — Мусите бути якомога далі звідси. Йдіть, доки буде бодай якесь світло. Якщо все вдасться, я невдовзі з вами зустрінуся. — Я присів навпочіпки поруч із Блазнем. — Ти хоч зможеш іти? — спитав я його.

— Трохи пройду, — глухо відповів він.

— Якщо доведеться, я зможу його нести, — зі спокійною впевненістю промовила Кеттрікен.

Я глянув на високу жінку і повірив їй. Коротко кивнув головою.

— Побажайте мені удачі, — сказав я і рушив назад, до ділянки зсуву.

— Я піду з тобою, — раптом заявила Кеттл. Стояла, зав’язу­ючи чоботи. — Дай мені лук. Піду першою, а ти слідом за мною.

Мені на якусь мить відібрало мову.

— Чому? — спитав нарешті.

— Бо я знаю, що робити, аби перейти це каміння. А з лука стріляю краще, ніж просто «достатньо». Поб’юся об заклад, що вкладу двох, перш ніж вони зрозуміють, що ми там.

— Але…

— Вона вдало знайшла перехід через зсув, — спокійно зауважила Кеттрікен. — Старлінг, веди джеппів. Я займуся Блазнем. — Кинула на нас незбагненний погляд. — Зробіть усе якомога швидше і повертайтесь.

Я згадав, що колись хотів уже позбутися Кеттл, залишивши її позаду. Якщо вже має йти, то краще хай іде поруч зі мною, ніж зненацька з’явиться з-за спини. Я з сумнівом глянув на стару, але кивнув.

— Лук, — нагадала вона мені.

— А ви справді добре з нього стріляєте? — спитав я, не­охоче підкоряючись.

Її обличчя здригнулося від дивної посмішки. Глянула вниз, на свої викривлені пальці.

— Я б не казала, що вмію, якби не вміла. Деякі з моїх давніх умінь досі зі мною, — тихо промовила вона.

Ми знову почали підніматися на кам’яне звалище. Кеттл ішла першою, костуром пробуючи дорогу, а я крокував позаду, на відстані його довжини, як вона мені наказала. Не озвалася до мене й словом, постійно переводила погляд вперед-назад, від поверхні біля своїх ніг до місця, куди хотіла переступити. Я не міг зрозуміти, чому стара вибирає той, а не інший шлях, але під її короткими кроками порозкидуване каміння і кристалічний сніг залишалися непорушними. Вона робила це так уміло, що перехід здавався легким. Через це я почувався повним дурнем.

Зараз вони їдять. Ніхто не стереже.

Я передав ці відомості Кеттл, вона похмуро кивнула. Подумки я непокоївся. Міркував, чи зуміє вона зробити, що слід. Доб­ре стріляти з лука — це одне. Застрелити людину, яка спокійно собі вечеряє, — інша річ. Я згадав нехіть Старлінг, замислився, чи хтось показувався б і кидав виклик, збираючись убити всіх трьох. Торкнувся руків’я свого короткого меча. Що ж, Чейд давно вже обіцяв мені це. Вбивати для мого короля, без почестей чи вояцької слави на полях битви. Не те щоб якийсь із моїх бойових спогадів містив багато почестей чи слави.

Раптом ми спустилися з осипища в ділянці зсуву. Йшли дуже повільно та обережно. Кеттл зовсім тихо промовила:

— Маємо ще трохи пройти. Але, як туди дістанемося, дай мені вибрати місце і зробити перший постріл. Тільки-но той чоловік упаде, покажися і приверни їхню увагу. Можливо, вони за мною не дивитимуться, а я зможу зробити ще один чистий постріл.

— Ви вже робили таке раніше? — негучно спитав я.

— Це не надто відрізняється від нашої гри, Фітце. А тепер нам краще помовчати.

Тут я зрозумів, що досі вона так не вбивала, якщо взагалі вбила колись людину. Почав сумніватися, чи правильно було віддати їй лук. Водночас я був їй самолюбно вдячний за товариство. Задумався, чи не втрачаю відваги.

Може, ти вчишся, що такі справи найкраще робити зграєю.

Може.

На дорозі майже не було де сховатися. І над, і під нами — крутий гірський схил. Сама дорога рівна та чиста. Ми оминули виступ гори і могли вже розгледіти їхній табір. Усі троє солдатів так і сиділи при вогнищі, безтурботно їли та розмовляли. Коні відчули наш запах, заворушилися, тихо зафоркали. Але, оскільки вовк уже якийсь час тримав тварин у неспокої, чоловіки не звернули на це уваги. Кеттл на ходу вставила стрілу в лук і несла його напоготові. Наприкінці все було просто. Огидна й бездумна бійня, зате проста. Кеттл випустила стрілу, коли один із чоловіків нас помітив. Вона прошила йому груди. Двоє інших схопилися на ноги, повернулися, побачили нас, кинулися до зброї. Та за цей короткий час Кеттл насадила другу стрілу й випустила її в політ. Безпорадний сердега не встиг навіть витягти меча з піхов. Нічноокий зненацька вискочив ззаду, повалив останнього та тримав, доки я не прикінчив його мечем.

Це все відбулося швидко і майже безшумно. Троє мертвих людей лежало на снігу. Шестеро спітнілих неспокійних коней, один незворушний мул.

— Кеттл. Гляньте, які харчі на цих конях, — сказав я, щоб вона відволіклась і перестала дивитися таким страшним поглядом. Перевела на мене очі, повільно кивнула.

Я оглянув тіла, аби побачити, що ті можуть нам розповісти. Чоловіки не носили Регалових барв, але походження двох можна було безпомилково розпізнати з рис їхніх облич і покрою одягу. Ферровці. Коли я перевернув третього, серце мені ледь не завмерло. Я знав його з Оленячого замку. Не надто добре, але достатньо, щоб знати його ім’я. Таллоу Салогуб. Я присів навпочіпки, глянув униз, на його мертве обличчя. Соромився, бо не міг нічого більше про нього згадати. Здогадувався, що він перебрався до Трейдфорда, коли Регал переніс туди двір. Так зробило багато слуг. Я намагався вмовити себе, що байдуже, де він починав. Закінчив він тут. Я прогнав із серця жаль і зайнявся своєю роботою.

Тіла я скинув з краю прірви. Доки Кеттл перешукувала їхні запаси та відбирала те, що, на її думку, ми двоє могли понести, я зняв із коней упряж і всю їхню ношу. Це теж, слідом за тілами, полетіло в прірву. Я обшукав їхні сумки. Мало що там знайшов, крім теплого одягу. В’ючна тварина несла їхній намет і всякі дорожні речі. Жодних документів. Та й навіщо членам групи Скіллу письмові інструкції?

Пожени коней дорогою. Сумніваюся, що вони самі сюди повернуться.

Стільки м’яса, а ти хочеш, щоб я їх прогнав?

Якщо ми котрогось із них уб’ємо, то це більше, ніж можемо з’їсти чи понести. А те, що залишимо, нагодує ту трійцю, яка повернеться. Вони мали з собою в’ялене м’ясо та сир. Я допильную, щоб у тебе ввечері був повний шлунок.

Нічноокий не був задоволений, але послухався. Думаю, він погнав коней далі та швидше, ніж це було насправді потрібно, але принаймні залишив їх живими. Я гадки не мав, які в них шанси вижити в цих горах. Ймовірно, скінчать у череві сніжного кота або як пир для вороння. Зненацька я відчув, що страшенно втомлений цим усім.

— Пішли? — зайве спитав у Кеттл, а вона кивнула. Напакувала для нас чимало харчових припасів. Ми понесли їх, та я сумнівався, чи зможу щось із цього перетравити. Те, чого ми не могли понести, а вовк з’їсти, полетіло через край. Я озирнувся довкола.

— Я скинув би туди і цю колону, якби посмів до неї доторкнутися, — сказав до Кеттл.

Вона глянула на мене так, наче думала, що я попрошу її це зробити.

— Я теж боюся її торкнутися, — врешті озвалася вона, і ми обоє відвернулися від колони.

Коли ми йшли дорогою, на гори наповзав вечір, а ніч швидко наступала йому на п’яти. Переходячи осипище у майже цілковитій темряві, я крокував за Кеттл і вовком. Ні він, ні вона не здавалися наляканими, а я надто втомився, аби перейматися, чи переживу цей перехід.

— Не дозволяй своїм думкам блукати, — вилаяла мене стара, коли ми зійшли з кам’яного звалища і знову опинилися на дорозі. Взяла мене за руку та міцно стиснула.

Так ми йшли якийсь час майже напотемки, просто тримаючись прямої та рівної дороги попереду, прокладеної вздовж схилу гори. Вовк біг першим, часто повертаючись, аби впевнитися, що з нами все гаразд. «Табір уже недалеко», — підбадьорив він мене після одної з таких пробіжок.

— Скільки ти цим займаєшся? — за якийсь час спитала мене Кеттл.

Я не став удавати, що не зрозумів запитання.

— Розпочав, коли мені було близько дванадцяти літ.

— Скількох людей ти вбив?

Дарма як звучало, та це не було байдуже запитання. Я відповів серйозно:

— Не знаю. Мій… учитель не радив мені рахувати. Казав, що це погана ідея.

Це не були його точні слова. Я добре їх запам’ятав. «Скільки — неістотно після першого, — сказав Чейд. — Знаємо, хто ми. Кількість не робить тебе ні кращим, ні гіршим». Я саме міркував, що він мав на увазі, коли Кеттл промовила в темряву:

— Я вже вбивала. Один раз.

Я не відповів. Дав би їй змогу розповісти мені про це, якби вона хотіла, та насправді не мав бажання знати.

Рука старої в моїй легенько затремтіла.

— Я вбила її у гніві. Не думала, що зумію, вона завжди була сильнішою. Але я залишилася живою, а вона померла. Тож вони випалили мене і прогнали. Відправили у довічне вигнання. — Сильно стиснула мою долоню своєю. Ми йшли далі. Попереду я помітив маленьку жаринку. Це, мабуть, жаровня, що горіла в наметі.

— Годі було й подумати, аби зробити те, що я зробила, — втомлено промовила Кеттл. — Досі ніколи такого не траплялося. Ох, між групами Скіллу, звичайно, зрідка, через суперництво за прихильність короля. Але я викликала на Скілл-поєдинок учасницю власної групи і вбила її. А це непростимо.

Решту шляху до намету ми пройшли мовчки. Зізнання Кеттл так мене приголомшило, що я не міг придумати жодної годящої фрази. Звісно, у мене з’явилися сотні питань, але ж засипати її ними — чистісінька дурість. Вона має відповіді, та сама вирішує, коли вділити їх мені. Тепер я це знав. Нічноокий тихо і швидко повернувся до мене. Підступив мені аж до ніг.

Вона вбила у своїй зграї?

Скидається на те.

Таке трапляється. Це недобре, але таке трапляється. Скажи їй це.

Не зараз.

Коли ми увійшли до намету, ніхто не заводив розмови. Ніхто нас ні про що не питав. Тож я тихо сказав:

— Ми вбили солдатів, відігнали коней, а їхні запаси скинули в прірву.

Старлінг лише дивилася на нас, наче не розуміла. Її очі були круглими й темними, як у птаха. Кеттрікен налила нам чаю і тихцем додала принесені нами харчі до наших власних, запаси яких уже вичерпувалися.

— Блазневі трохи краще, — сказала вона, змінюючи тему розмови.

Я глянув, як він спав, закутаний покривалами, і засумнівався в цьому. Очі йому запалися, волосся склеїлося від поту і прилипло до черепа, а від неспокійного сну стирчало віхтиками. Та коли я торкнувся його обличчя долонею, то воно було майже холодним. Я щільніше закутав Блазня покривалом.

— Він щось їв? — спитав я Кеттрікен.

— Випив трохи супу. Фітце, я думаю, з ним усе буде гаразд. Він уже хворів так, день чи два, у Синьому озері. Все так само: лихоманка і слабкість. Казав тоді, що це, може, й не хвороба, а лише зміна, характерна для його роду.

— Вчора він повторив мені те саме, — погодився я.

Вона вклала мені в руки миску теплого супу. Якусь мить його запах здавався приємним. Тоді потягло рештками супу, який перелякані солдати розлили на засніжену дорогу. Я стис щелепи.

— А ти взагалі бачив членів групи Скіллу? — спитала мене Кеттрікен.

Я труснув головою, затим змусив себе заговорити.

— Ні. Але там був великий кінь, а вбрання в його сумках пасувало б на Барла. В іншій був синій одяг, як любить Каррод. І речі строгого крою, для Вілла.

Я промовив їхні імена неспокійно, наче боявся, що можу їх прикликати, називаючи. З іншого боку, це імена людей, яких я вбив. Скіллери вони чи ні, гори з ними покінчать. Та я не пишався зробленим. Не міг і цілковито повірити в це, доки не побачу їхніх костей. Тим часом я знав одне: навряд чи вони нападуть на мене цієї ночі. Уявив, як вони повертаються до колони, сподіваючись, що там їх чекають їжа, вогонь і притулок. Натомість знаходять холод і темряву. Не побачать крові на снігу.

Я зрозумів, що суп стигне. Змусив себе з’їсти його, просто ковтав, не відчуваючи смаку. Таллоу грав на сопілці. Раптом я згадав, як він сидів колись на задніх сходах посудомийні та розважав кухонних дівчат-помивачок. Я заплющив очі, даремно мріючи згадати про нього щось недобре. Підозрюю, що єдиним його злочином була служба не тому господареві.

— Фітце, — відразу ж штурхонула мене Кеттл.

— Я не блукав! — обурився я.

— То б невдовзі почав. Сьогодні страх був твоїм союзником. Тому ти залишався зосередженим. Але вночі маєш якийсь час проспати, а тоді твій розум мусить бути добре захищеним. Повернувшись до колони, вони зрозуміють, що це справа твоїх рук, і почнуть полювати на тебе. Чи ти думаєш інакше?

Я знав, що так воно і є, та неприємно було чути, як це промовляють уголос. Хотів би я, щоб ні Кеттрікен, ні Старлінг не чули нас і не спостерігали за нами.

— Отож. А зараз трохи пограємо в нашу гру, гаразд? — задобрювала мене Кеттл.

Ми зіграли чотири партії. Я двічі переміг. Тоді вона розставила камені, майже всі білі, і дала мені чорний камінь, яким я мав виграти. Я намагався зосередитися на грі, знаючи, що раніше це допомагало, але просто був надто втомлений. Думав, що минуло понад рік, відколи я покинув Оленячий замок у подобі трупа. Понад рік, відколи я спав у справжньому ліжку, яке називав власним. Понад рік, відколи мав певність, що вчасно попоїм. Понад рік, відколи тримав Моллі в обіймах, понад рік, відколи вона наказала мені назавжди з нею розлучитися.

— Фітце. Припини.

Я підвів погляд з-над гральної полотнини і побачив, що Кеттл пильно до мене придивляється.

— Ти не можеш дозволити собі цього. Мусиш бути сильним.

— Я надто втомлений, щоб бути сильним.

— Сьогодні твої вороги були необережними. Не сподівалися, що ти їх розкриєш. Більше вони необережними не будуть.

— Сподіваюся, вони будуть мертвими, — кинув я з радістю, якої не відчував.

— Не так воно легко, — відповіла Кеттл, не знаючи, яким морозом пройняло мене від її слів. — Ти казав, що в місті тепліше. Побачивши, що втратили припаси, вони повернуться до міста. Там матимуть воду, і я певна, що вони взяли з собою харчі бодай на день. Не думаю, що ми можемо вже ними знехтувати. А ти як вважаєш?

— Мабуть, ні.

Нічноокий поруч зі мною сів, неспокійно заскавчав. Я придушив свій відчай, а тоді втихомирив його дотиком.

— Я б лише хотів, — неголосно зізнався я, — мати змогу просто поспати якийсь час. Бути самому у своєму розумі, бачити власні сни, не боятися, що десь опинюся або хтось на мене нападе. Не боятися, що голод Скіллу накриє мене з головою. Простий сон, і це все.

Я розмовляв із нею відверто, знав тепер, що стара добре мене розуміє.

— Цього я тобі не можу дати, — спокійно сказала Кеттл. — Єдине, що можу запропонувати, — це гра. Довірся їй. Покоління скіллерів використовували її, щоб захиститися від таких небезпек.

Тож я знову схилився над грою і закарбував у думках розстановку каменів. Вклавшись тієї ночі поруч із Блазнем, мав її перед очима.

Тієї ночі я витав, як колібрі, десь на межі між сном і явою. Зміг наблизитися до сну впритул і в тому стані й залишився, обдумуючи гру Кеттл. Не раз повертався до яви. Розпізнавав тьмяне світло жаровні та сонні постаті поруч зі мною. Кілька разів торкався Блазня, перевіряючи, як він. Щоразу його шкіра здавалася холоднішою, а сон глибшим. Тієї ночі на варті стояли по черзі Кеттрікен, Старлінг і Кеттл. Я помітив, що вовк чергував разом із королевою. Я не чергував: вони ще не вірили, що я буду достатньо чуйним, вартуючи. Я був їм за це егоїстично вдячним.

Незадовго до світанку я знову прокинувся, побачив, що все спокійно. Перевірив Блазня, тоді вклався і заплющив очі, сподіваючись ще трохи відпочити. Натомість у страшних подробицях побачив велике око: наче, стуливши власні, я розтулив це. Намагався знову розплющити очі, відчайдушно рвався до пробудження, але щось мене тримало. Я почував, як мою свідомість тягне, наче зворотна підводна течія засмоктує плавця. Опирався щосили. Відчував пробудження відразу ж над собою, мов бульбашку, в яку міг увірватися, якби тільки зумів її торк­нутися. Та не міг цього зробити. Боровся, викривлював обличчя, намагаючись розплющити неслухняні очі.

Око спостерігало за мною. Одне велике темне око. Не Віллове. Регалове. Він дивився на мене, а я знав, що моє борюкання приносить йому насолоду. Здавалося, він не докладає жодного зусилля, тримаючи мене, як муху під скляною мискою. Та я навіть у паніці знав: якби він міг зробити щось гірше, ніж просто тримати мене, то вже б це зробив. Прорвався крізь мої стіни, але не міг зробити нічого більшого за просту погрозу. Утім, і цього досі вистачало, щоб серце мені калатало від жаху.

— Бастарде, — любовно протягнув він. Це слово прокотилося крізь мій мозок, як холодна морська хвиля. Погроза, яку несла з собою ця хвиля, промочила мене наскрізь. — Бастарде, я знаю про дитину. І про цю твою жінку, Моллі. Око за око, бастарде. — Він зробив паузу, а його веселощі наростали, разом із моїм жахом. — Та спершу маю одну ідею. У неї ж гарні циценята, бастарде? Я добре з нею розважуся?

— НІ!

Я випручався від нього, на мить відчувши Каррода, Барла та Вілла. Вирвався на свободу.

Я зненацька прокинувся. Вибрався з постелі і втік із намету, босий, без плаща. Нічноокий кинувся за мною, гарикаючи на всі боки. Небо було чорне і всіяне зорями. Повітря холодне. Я, тремтячи, втягував один ковток повітря за іншим. Намагався стримати хворобливий внутрішній страх.

— Що з тобою? — злякано спитала Старлінг. Вона саме вартувала перед наметом.

Я тільки похитав головою. Не міг виразити свого жаху словами. За якийсь час обернувся і зайшов до намету. Піт стікав по моєму тілу, наче мене отруєно. Я сів на свої сплутані покривала. Не міг перестати задихатися. Що більше намагався я перебороти паніку, то сильнішою вона ставала. «Я знаю про дитину. І про цю твою жінку». Ці слова раз у раз луною прокочувалися крізь мене. Кеттл ворухнулася у своїй постелі, встала, перетнула намет, сіла поруч зі мною.

— Вони прорвалися до тебе, чи не так?

Я кивнув, даремно намагаючись ковтнути. У горлі мені пересохло.

Вона потяглася до бурдюка з водою, дала мені. Я відпив ковток, ледь не захлинувся, тоді спромігся ковтнути знову.

— Думай про гру, — наказала вона. — Очисти свої думки від усього, крім гри.

— Гри! — дико вигукнув я, будячи і Блазня, і Кеттрікен. — Гри? Регал знає про Моллі та Неттл. Він їм погрожує. А я безсилий! Безпорадний. — Я знову відчув дедалі сильнішу паніку, розмиту лють. Вовк завив, а потім глибоко гортанно загарчав.

— А ти можеш поскіллити до них, якось їх попередити? — спитала Кеттрікен.

— Ні! — відрізала Кеттл. — Він не сміє навіть думати про це.

Кеттрікен кинула мені погляд, який поєднував перепросини і впевненість у власній слушності.

— Боюся, ми з Чейдом мали рацію. У Гірському королівстві принцеса була б у більшій безпеці. Не забувай, що його завдання — доставити її сюди. Не втрачай надії. Може, Неттл уже з ним, у дорозі до безпечного місця, де Регал її не дістане.

Озвалася Кеттл, змусивши мене відірвати погляд від королеви.

— Фітце. Зосередься на грі. Лише на грі. Його погрози можуть бути підступом, хитрощами, що мають змусити тебе видати їх. Не говори про них. Не думай про них. Сюди. Дивись сюди. — Її тремкі старечі руки відкинули моє покривало, розстелили гральну полотнину. Висипала камені на долоню, відібрала білі, відтворила задачу. — Розв’язуй це. Зосередься на цьому й тільки на цьому.

Це було майже неможливо. Я глянув на білі камені, подумав, що це геть безглузда задача. Який гравець міг бути настільки бездарним і недалекоглядним, щоб дозволити грі виродитися у таку плутанину білих каменів? Це не була проблема, варта розв’язування. Але я не міг і лягти спати. Не відважився б і моргнути, щоб знову не побачити те око. Якби це було все Регалове обличчя чи хоч обидва ока, було б не так страшно. Але безтілесне око здавалося всевидющим і неуникним. Годі було від нього втекти. Я дивився на білі камені, аж доки вони, здавалося, не злетіли над перехрестями ліній. Один чорний камінь, щоб видобути з цього хаосу переможний узор. Один чорний камінь. Я тримав його в долоні, тручи великим пальцем.

Весь наступний день, коли ми йшли дорогою, спускаючись із гори, я тримав камінь у голій долоні. Друга моя рука охопила Блазня за стан, а він обвив руку довкола моєї шиї. Камінь і Блазень зберігали мої думки зосередженими.

Блазневі начебто трохи полегшало. Гарячка вже не палила його тіло, але, здавалося, він не міг проковтнути й ложки страви, навіть і чаю випити. Кеттл вливала в нього воду, доки він просто не сів і не відмовився, безсловесно хитаючи головою. Він, певно, так само не мав настрою розмовляти, як і я. Старлінг та Кеттл зі своїм костуром вели нашу малу втомлену процесію. Ми з Блазнем крокували за джеппами, а Кеттрікен із нап’ятим луком стерегла нас ззаду. Вовк неспокійно сновигав сюди-туди, то заглядаючи вперед, то перевіряючи, що там позаду, і повертаючись нашим слідом.

Ми з Нічнооким перейшли до чогось схожого на безсловесний зв’язок. Він зрозумів, що я взагалі не хочу думати і, як умів, намагався не відволікати. Мене постійно дратувало відчуття, що він намагається використати Віт для спілкування з Кеттрікен. «Позаду нас нема нікого й сліду», — сповіщав вовк, пробігаючи повз неї під час однієї зі своїх нескінченних подорожей. Тоді далеко випереджав Старлінг із джеппами, лише для того, аби повернутися до Кеттрікен і мимохідь запевнити її, що й попереду все чисто. Я намагався переконати себе: королева просто вірить, що Нічноокий дасть мені знати, коли виявить щось лихе, роблячи свої розвідувальні пробіжки. Та підозрював, що вона дедалі більше на нього налаштовувалася.

Дорога дуже швидко вела вниз. Разом із нашим спуском змінювався краєвид. Пізнього пополудня схил над дорогою став пологішим, ми почали минати покручені дерева та оброслі мохом камені. Сніг зникав, лише латки його зоставалися де-не-де на узбіччі. Дорога натомість була сухою і чорною. Край неї з’являлася торішня трава, що подекуди вже позеленіла наново. Тяжко було змусити голодних джеппів рухатися. Я послав їм неясне запевнення Вітом, що попереду чекає краще видовище, та сумніваюся, чи знав їх настільки, аби справити стійке враження. Намагався обмежити свої думки тим фактом, що палива сьогодні буде вдосталь. І до вдячності за те, що чим нижче ми спускалися дорогою, тим теплішим ставав день.

Якось Блазень вказав рукою на низьку рослину, покриту маленькими білими пуп’янками.

— У Баккіпі вже, мабуть, весна, — тихо сказав він, а тоді швидко додав: — Вибач. Не звертай на мене уваги, вибач.

— Тобі вже краще? — спитав я його, рішуче викидаючи з голови весняні квіти, бджіл і свічки Моллі.

— Трохи. — Блазнів голос затремтів, він глибоко вдихнув. — Якби ще можна було йти дещо повільніше.

— Невдовзі ми станемо табором, — відповів я, знаючи, що не можемо тепер зменшити швидкість.

Я відчував дедалі сильнішу нагальність. Здогадувався, що вона походить від Веріті. Це ім’я я теж викинув із пам’яті. Навіть ідучи дорогою, при світлі дня, боявся, що досить мені кліпнути — і з’явиться Регалове око. А коли я його побачу, воно знову триматиме мене під своєю владою. Певний час сподівався, що Каррод, Вілл і Барл перемерзли та голодні, але незабаром зрозумів, що й про них думати небезпечно.

— Ти вже хворів так раніше, — зауважив я Блазневі, переважно для того, аби думати про щось інше.

— Так. У Синьому озері. Міледі королева витратила гроші, за які мала харчуватися, на кімнату. Щоб я не мок під дощем. — Він повернув голову, глянув на мене. — Думаєш, це могло стати причиною?

— Причиною чого?

— Що її дитя народилося мертвим.

Його голос затих. Я намагався вигадати відповідь.

— Не думаю, щоб цьому була одна причина, Блазню. Вона пережила надто багато горя, виношуючи дитину.

— Вона мала б піти з Баррічем і залишити мене. Він краще про неї подбав би. Я не міг на той час ясно мислити…

— Тоді я був би мертвим, — зауважив я. — Блазню, хай там як, нема сенсу грати в цю гру з минулим. Зараз ми тут і лише звідси можемо рухатися.

І в цю мить я раптом побачив розв’язок гри, загаданої Кеттл. Він був таким ясним, аж я здивувався, що раніше його не помітив. Затим зрозумів. Щоразу, вивчаючи розстановку, я міркував, як вона могла дійти до такого жалюгідного стану. Бачив тільки безглузді рухи, що випереджали мій. Але вони вже не мали значення, коли я тримав у руці чорний камінь. Мої губи здригнулися у напівусмішці. Я потер чорний камінь великим пальцем.

— Зараз ми тут, — луною повторив Блазень, і я відчув, що його настрій є відображенням мого.

— Кеттрікен казала, що ти, може, насправді й не хворів. Що це, можливо… притаманне твоєму роду. — Я почувався ніяково, навіть здалеку підступаючи до цього питання.

— Це можливо. Так я здогадуюся. Глянь. — Він зняв рукавицю, підняв руку, дряпнув нігтями щоку. Зосталися сухі білі сліди. Блазень потер їх, і шкіра на щоці осипалася, як порошок. З тильного боку долоні вона теж лущилася, наче згоріла на сонці.

— Так буває, коли сходить сонячний опік. Не думаєш, що це через погоду?

— Можливо, й це. От тільки якщо все буде так, як минулого разу, то вся моя шкіра свербітиме й лущитиметься. І, доки це триватиме, я трохи наберу кольору. Мої очі змінюються?

Я мусив зазирнути йому в очі. Знайомі, а втім, зробити це було нелегко. Чи ці безбарвні кулі бодай трохи потемніли?

— Можливо, стали трішки темнішими. Не більше, ніж ель, коли його розглядати під світлом. А що з тобою буде пізніше? Ти й далі матимеш гарячку та набиратимеш кольору?

— Можливо. Не знаю, — зізнався Блазень за кілька хвилин.

— Як ти можеш не знати? — зажадав я. — Якими були твої старші родичі?

— Такими ж, як і ти, дурненький хлопчику. Людьми. Десь у моєму родоводі був Білий. У мені ця древня кров повернула собі власну подобу. Таке рідко трапляється. Та я не більше Білий, ніж людина. Думаєш, такі, як я, звичні для мого народу? Я ж тобі казав. Я аномалія навіть серед тих, що мають змішане походження. Думаєш, Білі Пророки народжуються в кожному поколінні? Тоді б до нас не ставилися так серйозно. Ні. За мого життя я єдиний Білий Пророк.

— Але невже твої вчителі, що мали всі ті записи, про які ти казав, не могли розповісти тобі, що на тебе чекає?

Він усміхнувся, та в його голосі була гіркота.

— Мої вчителі були аж надто певні, що знають усе, чого мені слід чекати. Намагалися розпланувати моє навчання і відкривати те, що я, на їхню думку, мав знати, коли вважали, що приспів належний для цього час. Коли мої пророцтва відрізнялися від їхніх планів, вони були мною невдоволені. Силкувалися витлумачити мені мої власні слова! Бачиш, були й інші Білі Пророки. Та, коли я пробував переконати їх, що я Білий Пророк, вони не могли прийняти цього. Показували мені писання за писанням, переконували, яке це зу­хвальство з мого боку — наполягати на чомусь такому. Але чим більше я читав, тим сильніше впевнювався. Старався пояснити їм, що мій час майже приспів. А єдиною їхньою порадою було почекати й довідатися більше, щоб упевнитися сильніше. Коли я їх покинув, у нас були не найкращі взаємини. Уявляю, якою несподіванкою виявилося для них те, що я поїхав таким молодим, хоч уже кілька літ пророкував їм це. — Він дивно всміхнувся мені, наче вибачаючись. — Може, коли б я залишився і закінчив науку, то краще знав би, як урятувати світ.

Я зненацька відчув, що мій шлунок стиснувся, бо ж досі вже звик покладатися на те, що принаймні Блазень знає, у чому наше призначення.

— То скільки ти насправді знаєш про наше майбутнє?

Він глибоко вдихнув, тоді видихнув:

— Тільки те, що ми творимо його разом, Фітці-фітце. Тільки те, що ми творимо його разом.

— Я гадав, що ти вивчив усі ці писання й пророцтва…

— Вивчив. Коли я був молодшим, бачив багато снів, були в мене й видіння. Та все так, як я казав уже тобі раніше: ніщо там не припасоване точно. Зрозумій, Фітце. Коли б я показав тобі вовну, кросна і швацьке приладдя, чи сказав би ти, глянувши на них, — о, це плащ, який я колись надягну? Та коли вже надягнеш його, то легко озирнутися назад і сказати: о, ці речі провіщали цей плащ.

— То що з цього пожитку? — несхвально кинув я.

— Пожитку? — луною повторив він. — Ах, я ніколи не мислив у цих категоріях. Пожитку з цього.

Якийсь час ми йшли мовчки. Я знав, як тяжко Блазневі тримати швидкість. Марно шкодував, що годі було залишити хоч одного коня і перевести його через осипище.

— Вмієш читати знаки погоди, Фітце? Чи звірині сліди?

— З погодою деякі. А зі звіриними слідами краще.

— Та чи ти маєш цілковиту певність хоч в одному з них?

— Ніколи. Нічого не знаєш напевно, доки не почнеться новий день або доки не постанеш перед звіром.

— Так само з моїм читанням майбутнього. Ніколи не знаю… Прошу, зупинімося хоч на хвилину. Мушу перевести подих і випити бодай ковток води.

Я неохоче послухався. Відразу ж при дорозі лежав оброслий мохом камінь. Блазень сів на нього. Трохи далі росли якісь віч­нозелені дерева, я не знав їхньої назви. Приємно було знову побачити дерева. Я зійшов із дороги, сів біля Блазня. І миттю помітив різницю. Дія дороги була такою тонкою, як дзижчання бджіл, та, коли вона зненацька припинилася, я це відчув. Позіх­нув, щоб відлягло від вух, і раптом у голові мені прояснилося.

— Багато років тому я мав видіння, — промовив Блазень. Відпив ще води, затим подав мені бурдюк. — Я бачив чорного оленя, що здіймався з чорного і блискучого кам’яного ложа. Коли я вперше побачив, як здіймалися над водами чорні стіни Оленячого замку, то сказав собі: «Ось що воно означало!» Зараз я бачу молодого бастарда з оленячим гербом, що йде дорогою з чорного каменю. Може, саме це і означав той сон. Я не знаю. Та мій сон був належно записаний, і одного дня, в майбутньому, мудреці погодяться щодо його значення. Ймовірно, тоді, як нас обох давно вже не буде серед живих.

Я поставив запитання, яке віддавна мене пекло.

— Кеттл каже, що є пророцтво про мою дитину… дитину Каталізатора.

— Є, — спокійно підтвердив Блазень.

— То, думаєш, ми з Моллі приречені втратити Неттл, віддавши її престолу Шести герцогств?

— Неттл. Знаєш, мені подобається її ім’я. Дуже подобається.

— Ти не відповів на моє запитання, Блазню.

— Спитай мене знову за двадцять літ. Такі речі куди легше розпізнати, якщо дивишся назад. — Погляд скоса, який Блазень мені кинув, дав зрозуміти, що нічого він більше на цю тему не скаже. Я спробував підійти з іншого боку.

— То ти здолав увесь цей шлях, щоб Шість герцогств не впали під ударами червоних кораблів.

Він дивно на мене глянув, потім посміхнувся, наче я сказав щось недоречне.

— Ти так це бачиш? Що ми робимо це все, аби врятувати ваші Шість герцогств?

Коли я кивнув, він труснув головою.

— Фітце, Фітце. Я прийшов урятувати світ. Шість герцогств, знищені червоними кораблями, — це лише перший камінь у лавині. — Блазень знову глибоко вдихнув. — Знаю, що червоні кораблі здаються тобі достатньою катастрофою, та лихо, яке вони завдають твоєму народові, — це тільки прищ на сідниці світу. Якби це було все, просто група варварів, що забирає землю в іншої, то воно б нічим не відрізнялося від звичайного перебігу світових подій. Ні. Це перша пляма отрути, яка поширюється в струмку. Фітце, чи посмію сказати тобі це? Якщо ми зазнаємо невдачі, вона пошириться швидко. Перековування вкорениться як звичай, ні, як розвага для вищих верств. Глянь на Регала та його «королівську справедливість». Він уже їй піддався. Тішить своє тіло дурманом, а душу вмертвляє дикими розвагами. Так, і заражає цією недугою всіх довкола себе, доки вони не перестануть черпати задоволення зі змагань, в яких не проливається кров. Доки не розважатимуться лише тими іграми, ставкою в яких є життя. Саме життя знеціниться. Пошириться рабство, бо якщо можна відібрати в людини життя заради розваги, то наскільки ж розумніше відібрати його задля наживи?

Коли він говорив це, його голос набирав дедалі більшої сили й пристрасті. Та от зненацька перевів подих, схилився вперед, опустився навколішки. Я поклав руку йому на плече, але Блазень тільки хитнув головою. За хвилину випростався.

— Мушу заявити, що розмова з тобою втомлює сильніше, ніж дорога. Повір мені на слово, Фітце. Аматори й експериментатори — не менше зло, ніж червоні кораблі. Я бачив видіння, яким стане світ у циклі, коли вони процвітатимуть. Клянуся, в цьому циклі так не буде.

Він підвівся, зітхнув, простяг руку. Я взяв її, ми знову пішли. Він змусив мене багато над чим задуматися, тож я переважно мовчав. Скориставшись із некрутого схилу, я радше йшов поруч із дорогою, ніж нею. Блазень не скаржився на нерівну поверхню.

Що нижче спускалася дорога, то теплішим ставав день, а листяні дерева густішали. До вечора околиця настільки полагіднішала, що ми змогли поставити намет не просто осторонь дороги, а й досить далеко від неї. Перед сном я показав Кеттл розв’язок її гри, а вона кивнула головою, наче була дуже задоволена. Негайно почала складати нову загадку. Я зупинив її.

— Не думаю, що цієї ночі потребуватиму такого. Мабуть, і так добре спатиму. Не можу дочекатися, коли засну.

— Справді? То можеш не дочекатися пробудження.

Ця заява мене приголомшила. Кеттл знову зайнялася розкладанням каменів.

— Ти один проти трьох, а ці троє — група Скіллу, — трохи м’якше зауважила вона. — І, ймовірно, ці троє — насправді четверо. Якщо Регалові брати могли скіллити, то дуже ймовірно, що й він має певні здібності. З допомогою інших може навчитися давати їм свою силу. — Схилилася нижче і стишила голос, хоча всі були зайняті своїми обов’язками в таборі. — Знаєш, що Скіллом можна вбити. Невже щось менше його вдовольнить?

— Та якщо я сплю не на дорозі… — розпочав було я.

— Сила дороги як вітер, що однаково віє на всіх. Лихі бажання групи — як стріла, націлена лише на тебе. До того ж ти аж ніяк не можеш спати, не турбуючись при цьому за жінку й дитину. І щоразу, коли ти про них думаєш, група може бачити їх твоїми очима. Мусиш викинути їх зі своїх думок.

Я схилився над гральною полотниною.

Наступного ранку я прокинувся від звуків дощу, краплі якого тарабанили об шкіру намету. Якийсь час лежав, дослухаючись і дякуючи, що це не сніг. Але йти весь день під дощем теж невелика радість. Відчував, як прокидаються інші. Це відчуття було таким яскравим, як мені не траплялося останніми днями. Здавалося, я майже повністю відпочив. Старлінг по той бік намету сонно зауважила:

— Вчора ми покинули зиму і вступили у весну.

Блазень поруч зі мною припіднявся, почухався і пробурмотів:

— Типова менестрелька. Все перебільшує.

— Бачу, тобі покращало, — відбила удар Старлінг.

Нічноокий увіпхнув до намету голову, в його пащі погойдувався закривавлений кролик.

І полювання тут краще.

Блазень сів на своїх покривалах.

— Він хоче з нами поділитися?

Моя здобич — твоя здобич, менший братчику.

Мене чогось кольнуло, що він назвав Блазня «братчиком».

Особливо тому, що ти вже двох таких з’їв цього ранку? — саркастично спитав я.

Ніхто не змушував тебе вилежуватися весь світанок.

Якусь мить я помовчав.

Вибач, що останнім часом з мене був не найкращий товариш.

Я розумію. Більше нас не двоє. Тепер ми у зграї.

Твоя правда, — слухняно погодився я. — Та цього вечора я збираюся з тобою пополювати.

Непахучий теж може йти, якщо захоче. Коли спробує, з нього може вийти добрий мисливець, бо запах його не видасть.

— Він не тільки хоче поділитися, а й запрошує тебе на полювання з нами цього вечора.

Я очікував, що Блазень відмовить. Навіть у Баку ніколи не проявляв схильності до полювання. Він натомість серйозно схилив голову перед Нічнооким і сказав йому:

— Це було б для мене честю.

Ми швидко згорнули табір і невдовзі були вже в дорозі. Як і раніше, я йшов радше поруч із дорогою, ніж по ній, і в голові у мене прояснювалося. Блазень поснідав із чималим апетитом. Здавалося, майже став уже самим собою. Він ішов дорогою, але на невеликій відстані від мене, і весь день радісно торохтів, щось мені розповідаючи. Нічноокий бігав уперед-назад, як зазвичай, часто переходячи на чвал. Здається, всім передалося полегшення, спричинене теплішою погодою. Легкий дощ скоро закінчився, йому на зміну прийшли сонячні смуги, земля пахуче парувала. Лише постійна моя гризота за безпеку Моллі та надокучливий страх, що Вілл і його поплічники щохвилини можуть атакувати мій мозок, затьмарювали цей любий день. Кеттл попередила мене, щоб я не дозволяв своєму розумові затримуватися на цих проблемах, аби не привернути уваги групи Скіллу. Тож я носив усередині страх, як холодний чорний камінь, рішуче пояснюючи собі, що геть нічого не можу зробити.

Весь день у моїй голові зринали дивні думки. Я не міг побачити пуп’янка квітки, не задумавшись, чи Моллі використала б її запах або колір у своїй роботі. Замислився, чи Барріч так само добре орудує сокирою для дров, як бойовою, і чи цього достатньо, щоб їх урятувати. Якщо Регал довідався про них, то неодмінно пошле за ними солдатів. А може він знати про них, хоч і не відаючи достеменно, де вони?

— Припини! — сердито дорікнула мені Кеттл, легко вдаривши костуром.

Я бігцем перейшов до повної свідомості. Блазень зацікавлено на нас глянув.

— Що припинити? — зажадав я.

— Думати про це. Ти знаєш, про що я. Якби ти думав про щось інше, я б не змогла непомітно підійти до тебе. Опануй себе.

Я так і зробив. Неохоче витяг на поверхню ігрову задачу з минулої ночі, зосередився на ній.

— Отак краще, — спокійно похвалила мене Кеттл.

— А що ви тут робите? — зненацька спитав я. — Я думав, що ви зі Старлінг ведете джеппів.

— Ми дійшли до розгалуження дороги. І до ще одної колони. Хочемо, щоб королева це побачила, перш ніж підемо далі.

Ми з Блазнем квапливо подалися вперед, залишивши Кеттл, — хай сама повертається до Кеттрікен і розповідає їй про розгалуження. Знайшли Старлінг, що сиділа край дороги на якомусь камені з вирізаним орнаментом. Джеппи тим часом жадібно їли. Розгалуження дороги позначало велике коло, покрите бруківкою і оточене відкритим трав’яним лугом. У центрі кола здіймався моноліт. Можна було б сподіватися, що він обросте мохом і покриється шрамами від лишайника. Натомість чорний камінь був гладеньким і чистим, як не брати до уваги пилу та бруду від вітру з дощем. Я стояв, вдивляючись у камінь та вивчаючи ієрогліфи, а Блазень тим часом блукав довкола. Я намагався визначити, чи якийсь із цих символів збігається зі знаками на скопійованій мною карті, коли він вигукнув:

— Тут колись було селище!

Показав, широко розвівши руками.

Я глянув угору й зрозумів, що Блазень мав на увазі. Лугом тяглися заглиблення — це низькоросла трава покрила старі бруковані пішохідні доріжки. Широка пряма дорога, що мог­ла колись бути вулицею, бігла через луг і за його межами, під деревами. Зарослі мохом і виткими лозами підвищення — все, що зосталося від стін домів та крамниць, які в минулому її оточували. Дерева росли там, де раніше палали домашні вогнища, а люди споживали їжу. Блазень знайшов велику кам’яну брилу й виліз на неї, щоб роздивитися довкола.

— Свого часу це могло бути велике місто.

Сказане мало сенс. Якщо ця дорога була широким торговим шляхом, як я бачив у Скілл-видінні, то природно, що на кожному перехресті виростало місто або ярмарок. Я міг уявити це місце в ясний весняний день, коли селяни привозили до міста свіжі яйця та молоду зелень, а ткачі розвішували свої нові витвори, аби спокусити покупців і…

В одну мить коло довкруж колони наповнилося людьми. Видіння обмежувалося брукованим майданчиком. Лише під владою чорного каменю люди сміялися, жестикулювали й торгували між собою. Дівчина у вінку із зеленого плюща пройшла крізь натовп, зиркаючи на когось через плече. Клянуся, що вона помітила мій погляд і підморгнула мені. Здалося, мене покликали на ім’я. Я повернув голову. На підвищенні хтось стояв. Постать, одягнена в легке вбрання, що спадало їй до ніг і зблискувало золотою ниткою. Мала на голові позолочену дерев’яну корону, оздоблену майстерно вирізаними півнячими головами та пір’ям з півнячого хвоста. В руках тримала скіпетр, що насправді був пір’яною мітелочкою, але вона по-королівському ним жестикулювала, виголошуючи якийсь указ. У колі довкруж мене люди ревли від сміху. Я міг лише дивитися на її шкіру, білу, мов крига, та безбарвні очі. Вона глянула просто на мене.

Тут Старлінг чимдуж ляснула мене. Від сили, з якою вона це зробила, голова мені сіпнулася назад. Я здивовано глянув на менестрельку. У роті, де зуби прокусили зсередини щоку, зібралася кров. Вона знову підняла руку, стиснуту в кулак, і я зрозумів, що мене чекає ще й стусан. Поквапом відступив і вхопив її за зап’ястя.

— Припини це! — сердито крикнув я.

— Ти… припини це! — задихалася вона. — І Блазні накажи! — Сердито вказала на Блазня, що й далі височів на своєму п’єдесталі із застиглою мімікою статуї. Не дихав і не кліпав. Та, доки я на нього дивився, він повільно перевернувся і каменем упав униз.

Я очікував, що в повітрі Блазень скрутить колесо і приземлиться на ноги, як він це часто робив, розважаючи двір короля Шрюда. Натомість він упав, розпластаний, на лугову траву й непорушно там лежав.

Якусь мить я стояв, приголомшений. Тоді підбіг до нього. Ухопив Блазня під руки, відтяг від чорного кола й чорного каменя, на який він виліз. Якийсь інстинкт змусив мене відволікти його в тінь і примостити, сперши на стовбур живого дуба.

— Принеси води! — гарикнув я Старлінг, і вона припинила лаяти нас. Побігла до нав’ючених джеппів і дістала бурдюк із водою.

Я притис пучки пальців Блазневі до горла, відчув, що життя й далі в ньому б’ється. Його очі були лише наполовину заплющеними, він лежав наче непритомний. Я кликав його на ім’я та ляскав по щоках, доки не повернулася Старлінг із водою. Розкоркував бурдюк і плеснув йому в обличчя холодною водою. Якийсь час не було жодної реакції. Тоді він тяжко сапнув, пирхнув, виплюнув воду й різко сів. Його очі були порожніми. Тоді зустрівся зі мною поглядом і безтямно вищирився.

— Які люди, який день! Це було проголошення появи Ріелдерового дракона, і він пообіцяв, що візьме мене політати… — Раптом Блазень насупився, розгублено озирнувся. — Усе зникає, мов швидкоплинний сон, і залишаються хіба лиш тіні…

Тут зненацька до нас приєдналися Кеттл і Кеттрікен. Старлінг виклала їм усе, що трапилося, а я тим часом допомагав Блазневі напитися води. Коли менестрелька закінчила, Кеттрікен спохмурніла, зате вже Кеттл напустилася на нас.

— Білий Пророк і Каталізатор! — сердито кричала вона. — Краще називати їх справжніми іменами. Телепень і Йолоп! Не минуть жодної нагоди втнути щось дурне й необачне! Він же геть нетренований, як йому захиститися від групи Скіллу?

— Ви знаєте, що трапилося? — різко перебив я тираду старої.

— Я… ну, звичайно ж, ні. Та можу здогадатися. Камінь, на який він виліз, мусив бути Скілл-каменем, так само, як дорога й колони. І цього разу дорога якось піймала вас обох, а не тебе самого.

— Ви знали, що таке може трапитися? — Я не чекав відповіді. — То чого ж нас не попередили?

— Я не знала! — відповіла вона. Затим винувато додала: — Лише здогадувалася. Ніколи не думала, що хтось із вас буде настільки дурним і…

— Пусте! — втрутився Блазень. Зненацька засміявся і встав, відкинувши мою руку. — Ох, це воно! Те, чого я не відчував роками, відколи був ще дитиною. З певністю та силою. Кеттл! Хочете почути промову Білого Пророка? То слухайте її та радійте, як і я радію. Ми не тільки потрапили туди, де повин­ні бути, а й тоді, коли повинні. Всі перехрестя збігаються, ми дедалі ближче підходимо до центру павутини. Ми з тобою. — Раптом він обхопив мою голову руками, торкнувся своїм чолом мого. — Ми навіть ті, ким повинні бути!

Потім несподівано відпустив мене й перевернувся. Скрутив колесо, якого я чекав раніше, схопився на ноги, присів у глибокому реверансі та знову голосно й радісно засміявся. Ми всі вирячилися на нього.

— Тобі загрожує велика небезпека! — суворо сказала йому Кеттл.

— Я знаю, — майже щиро відповів він, а тоді додав: — Як я сказав. Саме там, де ми повинні бути. — Помовчав, затим спитав зненацька: — Ти бачив мою корону? Правда ж, чудова? Цікаво, чи зумів би я відтворити її з пам’яті?

— Я бачив півнячу корону, — повільно відповів я. — Та гадки не маю, що це й навіщо.

— Не маєш? — Блазень перехилив голову набік і співчутливо усміхнувся: — Ох, Фітці-фітце, я пояснив би тобі, якби міг. Не в тому річ, що хочу зберегти це в таємниці, просто ці таємниці годі передати словами. Вони більше ніж наполовину почуття, розуміння слушності. Можеш повірити мені?

— Ти знову ожив, — сказав я здивовано.

Я не бачив такого світла в його очах, відколи він змушував короля Шрюда ревти від сміху.

— Так, — лагідно відповів він. — А коли ми закінчимо, обіцяю, що так буде і з тобою.

Три жінки, виключені з розмови, стояли, грізно на нас поглядаючи. Побачивши на обличчі Старлінг обурення, у Кеттл — докір, у Кеттрікен — роздратування, я зненацька теж усміхнувся. Слідом за мною захихотів Блазень. Попри всі старання, ми не зуміли достеменно пояснити їм, що трапилося. А все-таки згаяли чимало часу, намагаючись це зробити.

Кеттрікен витягла обидві карти та почала переглядати їх. Кеттл наполягла, що піде зі мною, коли я зі своєю картою подався до центральної колони, аби порівняти нанесені на неї ієрогліфи із зображеними на моїй карті. Вони мали кілька спільних знаків, але єдиним, який Кеттрікен розпізнала, був той, що його вона назвала раніше. Камінь. Коли я не­охоче запропонував, що спробую дізнатися, куди ця колона може мене перенести, як це зробила її попередниця, Кеттрікен рішуче мені заборонила. Сором зізнатися, та я відчув через це велике полегшення.

— Ми разом це розпочали. І я маю намір, щоб разом це й закінчили, — похмуро сказала вона.

Я знав: вона підозрює, наче ми з Блазнем щось від неї приховуємо.

— То що ж ви пропонуєте? — слухняно спитав я.

— Те, що пропонувала й раніше. Рушимо цією старою дорогою, яка пробігає між деревами. Вона, здається, пасує до зображеного тут шляху. Дійдемо до її кінця не пізніше, ніж за два денні переходи. Особливо якщо рушимо негайно.

І, нічого більше не кажучи, підвелася та клацнула джеппові. Проводир миттю з’явився, а за ним вервечкою вишикувалися інші. Я дивився, як Кеттрікен, рівно й широко ступаючи, повела їх тінистою дорогою.

— Ану пішли, обидва! — гарикнула Кеттл до нас із Блазнем. Змахнула костуром.

Я майже повірив, що вона хотіла б підігнати нас ним, наче заблуканих овець. Та ми слухняно зайняли своє місце за джеппами, залишивши Старлінг і Кеттл як задню сторожу.

Того вечора ми з Блазнем покинули затишний намет і пі­шли з Нічнооким. Що Кеттл, що Кеттрікен сумнівалися, чи це розумно, та я запевнив: буду вкрай обережним. Блазень пообіцяв не спускати з мене погляду. Кеттл закотила очі, але нічого не сказала. Здається, нас обох досі підозрювали в ідіотизмі, та однаково дозволили нам піти. Старлінг мовчки дулася, втім, оскільки ми останнім часом не розмовляли, я вирішив, що її образа викликана чимось іншим. Коли ми йшли від вогнища, Кеттрікен тихо промовила:

— Стережи їх, вовчику!

Нічноокий відповів їй, метельнувши хвостом.

Він швидко відвів нас із трав’янистої дороги на зарослі лісом схили. Ми пішли вниз, далі й далі під покрив дерев. Минали дубові гаї та розлогі луги між ними. Я бачив сліди кабанів, та, на моє полегшення, не зустріли жодного. Натомість вовк піймав і вбив двох кроликів. Ласкаво дозволив мені нести їх для нього. Повертаючись до табору окружною дорогою, ми натрапили на струмок. Вода в ньому була крижаною й солодкою, а один його берег густо заріс водяною хріницею. Ми з Блазнем розважалися, ловлячи рибу, аж доки руки нам не закоцюбли від холодної води. Коли я витягав останню рибину, вона шмагнула хвостом, обхлюпавши захопленого вовка. Він відскочив від неї та докірливо на мене гарикнув. Блазень жартома набрав води у жменю і хлюпнув на нього ще раз. Нічноокий підплигнув, широко роззявивши пащу. За мить ми всі троє розв’язали водну баталію, але я єдиний шубовснув у струмок, коли вовк стрибнув на мене. Блазень і вовк від усього серця реготали, коли я, промоклий і замерзлий, вибрався з води. Я теж сміявся. Не міг згадати, коли востаннє просто голосно сміявся з такої простої причини. До табору ми повернулися пізно, але зі свіжим м’ясом, рибою і хріницею для всіх.

Перед наметом горів маленький гостинний вогник. Кеттл зі Старлінг наварили вже вівсянки нам на вечерю, але стара добровільно зголосилася зайнятися ще й свіжопринесеною здобиччю. Доки вона куховарила, Старлінг пильно на мене дивилася, аж доки я не зажадав:

— Що?

— Як це ви так промокли? — спитала вона.

— О. Над струмком, де ловили рибу. Нічноокий штовхнув мене у воду. — Я мимохідь піддав йому коліном дорогою до намету. Він вдав, що хоче перекусити мені ногу.

— І Блазня теж упала?

— Ми похлюпалися водою, — неохоче зізнався я.

Усміхнувся їй, але менестрелька не відповіла мені усмішкою. Натомість злегка пирхнула, наче з погордою. Я знизав плечима і ввійшов до намету. Кеттрікен глянула на мене з-над карти, проте нічого не сказала. Я обнишпорив свої клунки і знайшов одежу, принаймні суху, якщо й не чисту. Королева сиділа спиною до мене, тож я поквапом перевдягнувся. Ми вже звикли забезпечувати одне одному приватність, не звертаючи уваги на такі речі.

— Фітце Чівелрі, — зненацька сказала вона голосом, що вимагав моєї уваги. Я натягнув через голову сорочку, застебнув її.

— Так, моя королево? — Я підійшов до неї та став навколішки. Думав, що вона хоче, аби ми разом оглянули карту. Натомість Кеттрікен її відклала, повернулася й глянула своїми блакитними очима прямо на мене.

— Ми — маленький загін, усі залежимо одне від одного, — несподівано промовила вона. — Будь-яка незгода всередині нашої групи на руку ворогові.

Я чекав, але вона нічого більше не сказала.

— Не розумію, чого ви це мені кажете, — смиренно озвався я нарешті.

Кеттрікен зітхнула, хитнула головою.

— Цього я й боялася. Може, нароблю більше шкоди, ніж користі, сказавши це все. Старлінг страждає через твою прив’я­заність до Блазня.

Мені відібрало мову. Кеттрікен прошила мене смутним поглядом, тоді знову відвернулася.

— Вона вважає, що Блазень — жінка і що цього вечора у вас із нею було любовне побачення. Старлінг засмучена, що ти так її зневажаєш.

Я повернув собі здатність говорити.

— Міледі королево, я не зневажаю майстриню Старлінг. — Обурення змусило мене промовляти офіційно. — Правду кажучи, це вона мене уникала і звела між нами стіну, відколи довідалася, що я віттер і підтримую зв’язок із вовком. Шануючи її бажання, я не набивався їй із дружбою. А стосовно її слів про Блазня, то ви, безперечно, мусите вважати їх настільки ж смішними, якими вони здаються мені.

— Мушу? — м’яко спитала Кеттрікен. — Одне я можу сказати напевно. Знаю, що Блазень дуже відрізняється від решти чоловіків.

— Важко з цим не погодитися, — тихо промовив я. — Він дуже відрізняється від решти людей, яких я знаю.

— А можеш бути з нею привітнішим, Фітце Чівелрі? — раптом спалахнула Кеттрікен. — Не прошу, щоб ти за нею упадав, не давай їй тільки приводу для ревнощів.

Я стиснув губи, стримав почуття і змусив себе чемно відповісти:

— Моя королево, я можу запропонувати їй свою дружбу, як робив це завжди. Останнім часом вона давала мені небагато підстав вважати, що їй це потрібне. Вже не кажучи про щось більше. Та, якщо на те пішло, я не зневажаю ні її, ні жодну іншу жінку. Я вже віддав своє серце. Казати, наче я зневажаю Старлінг, — однаково що запевняти, наче ви зневажаєте мене, бо ваше серце належить мілордові Веріті.

Кеттрікен кинула мені чудний погляд. Якусь мить здавалася здивованою і зніяковілою. Тоді глянула вниз, на карту, яку й досі стискала.

— Усе так, як я й боялася. Тільки зіпсувала все, розпочавши цю розмову. Я така змучена, Фітце. Розпач геть висушив моє серце. Вередування Старлінг — це для мене як пісок на відкриту рану. Я хотіла тільки, щоб між вами був лад. Даруй мені моє втручання. Але ти й досі вродливий юнак, і це не востаннє у тебе подібні клопоти.

— Вродливий? — Я вголос гірко розсміявся, не вірячи власним вухам. — З цим пошрамованим обличчям і побитим тілом? Бачу в кошмарних снах, що коли ми з Моллі зустрінемось, то вона вжахнеться й не захоче мати зі мною жодних стосунків. Вродливий. — Я відвернувся від Кеттрікен, у горлі мені зненацька надто пересохло, щоб говорити. Не скажу, щоб я так оплакував свою зовнішність. Просто боявся того дня, коли Моллі побачить мої шрами.

— Фітце, — тихо озвалася Кеттрікен. Її голос зненацька став дружнім, а не королівським. — Кажу тобі як жінка: попри твої шрами, ти далеко не настільки негарний, яким, здається, себе вважаєш. Ти й досі вродливий юнак, і це не має нічого спільного з твоїм обличчям. А якби моє серце не належало мілордові Веріті, я б тебе не зневажила.

Вона простягла руку, провела холодними пальцями вздовж давнього розтину на моїй щоці, наче її дотик міг його стерти. Моє серце здригнулося відлунням вкладеної в мене пристрасті Веріті, ще посиленої вдячністю за сказані нею слова.

— Ви гідні кохання мого владаря, — не задумуючись і від усього серця прорік я.

— Ох, не дивись на мене його очима, — сумно зронила вона.

Зненацька підвелася, притискаючи карту до грудей, мов щит, і вийшла з намету.

На відміну від дороги Скіллу, та дорога, якою ми йшли наступного дня, повною мірою зазнала на собі руйнівного впливу часу. Колись, без сумніву, це була жвава й широка траса, та тепер, стиснута лісом, повужчала, звівшись ледь не до стежки. Я безтурботно крокував цією дорогою, яка не загрожувала щохвилини вкрасти в мене розум. А от інші тим часом все бурмотіли й бурмотіли, нарікаючи на горбки, корені, що вилазили із землі, гілля, яке напáдало зверху, та решту перешкод, які ми долали весь день. Я тримав свої думки при собі й тішився густим мохом, що покрив колись бруковану поверхню, тінню всипаних бруньками гілок дерев, які нависали над дорогою, а час від часу — тупотінням тварин, що тікали в підлісок.

Нічноокий був у своїй стихії. То мчав уперед, то чвалом повертався назад, до нас, тоді якийсь час рішуче трюхав поруч із Кеттрікен. Потім знову рушав у дальшу дорогу. Одного разу підбіг до нас із Блазнем, висолопивши язика, та оголосив, що цього вечора ми пошукаємо дикого кабана, бо довкола повно їхніх слідів. Я переказав це Блазневі.

— Мені жоден дикий кабан не губився, тож я не збираюся жодного з них шукати, — спогорда відповів він.

Загалом кажучи, я погоджувався з такими міркуваннями. Пам’ятаючи покалічену ногу Барріча, я волів бути дуже й дуже обережним з великими ікластими тваринами.

Кролики, — запропонував я Нічноокому. — Полюймо на кроликів.

Кролики для кроликів, — зневажливо пирхнув той і знову помчав уперед.

Я пропустив цю шпичку повз вуха. День видався саме для мандрівки — приємно прохолодний. Запахи зеленого лісу були для мене як повернення додому. Кеттрікен вела нас, заглибившись у власні думки, а Кеттл зі Старлінг прошкували позаду, зайняті розмовою. Кеттл і досі йшла найповільніше, але здавалося, що, відколи почалася наша подорож, стара набрала сили та витривалості. Та, вони обидві однаково були на зручній відстані від нас, коли я тихо спитав Блазня:

— Знаєш, що Старлінг вважає тебе жінкою?

Він повернувся, моргнув бровою і послав мені повітряний поцілунок.

— А хіба ж ні, прекрасний принцику?

— Я серйозно, — дорікнув я йому. — Вона гадає, що ти жінка, ще й закохана в мене. Думала, що минулого вечора у нас було любовне побачення.

— А хіба ж ні, мій соромливий? — Він глянув на мене так, що я скипів.

— Блазню, вважай! — перестеріг я його.

— Ах, — він раптом зітхнув. — Може, правда в тім, що я боюся показати їй свій доказ. А то потім усі чоловіки її розчаровуватимуть. — Значуще показав на себе.

Я спокійно на нього дивився, доки він не посерйознішав.

— Чи істотно, що вона думає? Хай собі думає те, в що їй найлегше повірити.

— Себто?

— Їй потрібен був хтось, кому вона могла би звіритись. На якийсь час вибрала мене. Може, їй легше було це зробити, повіривши, що я жінка. — Блазень знову зітхнув. — Оце єдине, до чого я так і не звик за всі роки, проведені між вашими людьми. Велика вага, яку ви прив’язуєте до статі.

— Ну, бо це важливо… — розпочав я.

— Дурня! — вигукнув він. — Це ж усього-на-всього звичайна гідравліка. Чого це важливо?

Я глипав на нього й не міг дібрати слів. Це все здавалося мені настільки очевидним, що нічого й казати. За кілька хвилин промовив:

— Не можеш просто сказати їй, що ти мужчина, і покласти цьому кінець?

— Це не було б кінцем, Фітце, — розсудливо відповів Блазень. Переліз через повалене дерево, почекав, доки і я це зроблю. — Далі вона захоче знати, чому я, як мужчина, її не прагну. Або це якийсь ґандж у мені, або ж я вбачаю якийсь ґандж у ній. Ні. Не думаю, що слід розмовляти на цю тему. Однак Старлінг має певні вади, притаманні загалу менестрелів. Вважає, що все на світі, хай яке особисте, має бути темою обговорення. Чи й ще краще, перетворене на пісню. О так!

Зненацька прибрав артистичної пози посеред лісового шляху. Його постава так скидалася на Старлінг, коли вона готувалася до співу, що я жахнувся. Озирнувся на менестрельку, аж тут Блазень раптом завів щиросерду пісню:

Наступного дня, рано-вранці, снідаючи припеченими шматками кролячого м’яса, ми з Кеттрікен знову звірилися з її картою. Могли б цього й не робити, настільки її вивчили. Але це була помічна річ, на яку можна було завжди покластися, коли ми обговорювали наш подальший шлях. Кеттрікен провела пальцем по ледь помітній лінії на збляклому сувої.

— Нам доведеться повернутися до колони у кам’яному колі, а потім ще трохи пройти дорогою Скіллу. І так напевно дістанемося третьої позначки на карті.

— Мені не надто хочеться йти цією дорогою, — чесно зізнався я. — Навіть коли йду поруч із нею, це мене напружує. Та, гадаю, немає іншої ради.

— Жодної, яку б я могла побачити.

Вона була надто заклопотана, щоб виявити мені більше співчуття. Я глянув на цю жінку. Її колись блискуче біляве волосся було заплетене в коротку недбалу косу. Холод і вітер висушили її обличчя, покрили тріщинами губи, нарисували дрібні лінії в куточках очей та вуст, не згадуючи вже про глибші зморшки на чолі та між очима, прокладені смутком і турботами. Її вбрання було поплямленим і поношеним. Королева Шести герцогств не пройшла б тепер відбору на покоївку в Трейдфорді. Зненацька мені захотілося підступити до неї ближче, торкнутися. Та я не міг вигадати, як це зробити. Натомість просто сказав:

— Ми дістанемося туди і знайдемо Веріті.

Кеттрікен здійняла очі, зустрілася з моїми. Намагаючись вкласти віру у свій погляд і голос, промовила:

— Так, знайдемо.

Але я почув у цих словах тільки відвагу.

Ми так часто розбирали й переносили свій табір, що це вже не вимагало від нас жодної думки. Рухалися разом, майже як одна істота. «Як група Скіллу», — подумав я.

Як зграя, — виправив мене Нічноокий.

Підійшов, штовхонув головою мою долоню. Я перервав роботу й ретельно вичухав йому вуха та горлянку. Він заплющив очі й задоволено відвів вуха назад.

Якщо твоя пара змусить тебе відіслати мене геть, мені дуже цього бракуватиме.

Я не дозволю, щоб це трапилося.

Ти вважаєш, що вона змусить тебе вибирати.

Не хочу зараз думати про це.

Ах! — Він перевернувся на бік, тоді перекотився на спину, щоб я міг вичухати його черево. Вищирив зуби у вовчій усмішці. — Ти живеш у теперішньому і не думаєш про те, що може трапитися. Але я, здається, мало про що можу думати, крім того, що може трапитися. Ці часи добрі для мене, мій брате. Живу з іншими, полюю спільно, ділюся м’ясом. Але та вовчиця, що часто виє, добре сказала вчора ввечері. Щоб існувала зграя, потрібні щенята. А твоя щенячка…

Я не можу думати про це зараз. Мушу думати лише про те, що слід зробити сьогодні, аби вижити, і все, що я мушу зробити, доки здобуду надію повернутися додому.

— Фітце? З тобою все гаразд?

Старлінг підійшла, взяла мене за лікоть, злегка потермосила. Я глянув на неї, отямившись із задуми. Вовчиця, що часто виє. Я намагався не всміхнутися.

— Все гаразд. Я був із Нічнооким.

— О, — менестрелька глянула вниз, на вовка, і я побачив, як вона знову намагається збагнути, що саме ми поділяємо. Тоді прогнала цю думку.

— Ти готовий іти?

— Якщо всі інші готові.

— Здається, так.

Пішла до Кеттрікен допомогти їй навантажити останнього джеппа. Я озирнувся, шукаючи Блазня, і побачив, що він мовчки сидить на своїх клунках. Його рука легко торкалася одного з кам’яних драконів, на обличчі — відсутній вираз. Я тихо підійшов до нього ззаду.

— З тобою все гаразд? — спитав я неголосно.

Він не підскочив. Не здригнувся навіть. Просто повернув голову, глянув на мене блідими очима. Його обличчя втратило звичний гостро дотепний вираз, стало натомість сумним і загубленим.

— Фітце. Тобі колись траплялося, що ти намагався відшукати щось у пам’яті, та, хай як намацуєш, нічого не знаходиш?

— Траплялося, — сказав я. — Думаю, це з усіма траплялося.

— Ні. Це інакше, — тихо наполягав Блазень. — Відколи я позавчора став на той камінь і зненацька побачив проблиск старого світу, що був тут колись… Відтоді мені постійно здається, що я от-от щось згадаю. Хоча б його. — Він ніжно погладив дракона, попестив рукою клиноподібну зміїну голову. — Я майже згадав, що знав був його колись. — Раптом кинув мені благальний погляд. — Що ти тоді бачив?

Я злегка знизав плечима.

— Наче ярмаркову площу, оточену крамницями. І людей, які займалися своїм ремеслом. Торговий день.

— А мене бачив? — дуже тихо спитав Блазень.

— Я не певен цього. — Зненацька я почувся дуже ніяково, кажучи про це. — Там, де був ти, стояв хтось інший. Інша. Вона була наче ти. Безбарвна, і поводилася, думаю, як паяц. Ти ще говорив про її корону, прикрашену різьбленими півнячими головами й хвостами.

— Я таке говорив? Фітце, я мало пам’ятаю з того, що казав одразу ж опісля. Тільки те відчуття, і як швидко воно розвіялося. Якщо коротко, я був поєднаний з усім цим. Був часткою всього. Це було так чудово, наче я відчував приплив любові, чи проблиск чогось ідеально гарного, чи… — Він із зусиллям добирав слова.

— Таким і є Скілл, — тихо пояснив я йому. — Те, що ти відчув, — це його притягання. Це те, з чим мусить постійно змагатися скіллер, інакше воно його поглине.

— То це було скіллення, — прошепотів він сам собі.

— Коли ти тільки-но вийшов з нього, то був у екстазі. Ти казав щось про чийогось дракона, якого збирався представити. Там небагато було сенсу. Хай подумаю. Йшлося про Ріелдерового дракона. Він пообіцяв, що візьме тебе політати.

— Ох. Мій сон із минулої ночі! Ріелдер. Так тебе звали.

Кажучи це, Блазень гладив голову статуї. І тут трапилася вкрай дивна річ. Моє Віт-чуття статуї наросло, Нічноокий рвонувся до мене, мені до ніг, кожна його шерстинка здибилася. Я знав, що волоски в мене на карку теж піднялися. Сахнувся назад, очікуючи, що статуя от-от оживе. Блазень кинув нам здивований погляд.

— Що таке?

— Статуї здавалися нам живими. Мені й Нічноокому. А коли ти промовив це ім’я, вона майже ворухнулася.

— Ріелдер, — для проби повторив Блазень. Я затамував подих, але не почув жодної відповіді. Він глянув на мене, а я похитав головою. — Це лише камінь, Фітце. Холодний прекрасний камінь. Гадаю, твої нерви надто довго були перенапружені.

Він по-дружньому взяв мене за руку. Ми відійшли від статуй і повернулися до зруйнованого шляху. Нікого вже не було видно, крім Кеттл. Вона стояла, спершись на свій костур та озираючись на нас. Я інстинктивно піддав ходи. Коли ми підійшли до неї, вона взяла мене за другу руку, а тоді владно махнула Блазневі, щоб ішов уперед. Ми рушили слідом, але повільніше. Коли він далеко нас випередив, вона сталевою хваткою стиснула мою руку й зажадала:

— Ну?

Якусь мить я тупо дивився на стару. Тоді зрозумів, про що вона, і почав виправдовуватися.

— Я ще не розв’язав.

— З першого погляду видно, — суворо промовила Кеттл.

Вона прикусила губи, насупилася, от-от мала щось сказати, тоді енергійно хитнула головою. Моєї руки не відпустила.

До кінця того дня я переважно мовчки йшов поруч із нею, обмірковуючи ігрову загадку.

Не думаю, що є щось нудніше, ніж повертатися назад власними слідами, надто ж якщо відчайдушно прагнеш кудись ді­статися. Зійшовши зі старої дороги, майже невидимої у буйних хащах, ми пішли далі шляхом, який втоптали були, коли йшли до кам’яного саду. Проминули заболочений ліс, піднялися вгору гірським схилом, рухалися швидше, ніж коли долали цю дорогу вперше. Зі зміною пір року день подовшав, і Кеттрікен не давала нам зупинитися, доки геть не споночіло. Тож коли ми врешті розбили ввечері табір, то від площі з чорного каменю нас відділяв лише один пагорб. Думаю, Кеттрікен вирішила провести ще одну ніч на старій дорозі з огляду на мене. Мені не хотілося спати ближче до цього перехрестя, ніж це було необхідно.

Полюємо? — зажадав Нічноокий, тільки-но ми поставили свою нічну домівку.

— Я йду полювати, — заявив я іншим.

Кеттл несхвально на мене глянула.

— Тримайся подалі від дороги Скіллу, — застерегла.

Мені на подив, підвівся Блазень.

— Піду з ними. Якщо вовк не заперечує.

Ласкаво просимо Непахучого.

— Він запрошує тебе піти з нами. А ти справді почуваєшся достатньо сильним?

— Якщо втомлюся, то можу повернутися, — зауважив Блазень.

Коли ми подалися у дедалі густіші сутінки, Кеттрікен переглядала карту, а Кеттл стояла на варті.

— Не будьте там довго, бо прийду і знайду вас, — попередила стара мене на прощання. — І тримайся подалі від дороги Скіллу, — повторила ще раз.

Десь над верхівками дерев пропливав повний місяць. Його світло повзло, срібними плямами просочувалося крізь молоде листя дерев, освітлюючи нам шлях. Якийсь час ми просто мовчки йшли крізь приємно розлогі ліси. Вовкові чуття доповнювали мої. Ніч була сповнена весняних рослинних запахів, жаб’ячого кумкання, нічних комах. Увечері повітря було свіжішим, ніж удень. Ми знайшли звірину стежку і пішли нею. Блазень рухався нарівні з нами, не кажучи й слова. Я набрав повні груди повітря, видихнув його. Собі на подив, подумки промовив:

Це добре!

Так. Добре. Мені цього бракуватиме.

Я знав, що він думає про слова, сказані Старлінг минулого вечора.

Не думаймо про майбутнє, яке може ніколи й не настати. Просто полюймо, — запропонував я.

Ми так і зробили. Блазень та я трималися стежки, а вовк подався навпростець через ліс, щоб сполохати здобич і погнати її у наш бік. Ми рухалися у згоді з лісом, майже безшумно прослизали крізь ніч, настороживши всі чуття. Я наткнувся на дикобраза-голкошерста, що блукав собі вночі, але не мав охоти завдати йому смертельного удару палицею, не кажучи вже про морочливе обдирання від шкури, без чого він не годиться на їжу. Цього вечора я волів би простіше м’ясо. З великими труднощами умовив Нічноокого пошукати зі мною іншої здобичі.

Як не знайдемо нічого іншого, повернемося сюди. Вони не надто прудкі, — зауважив я йому.

Він неохоче погодився, і ми знову рушили з місця. На відкритому схилі, досі нагрітому сонячним теплом, Нічноокий помітив тріпотіння вуха і зблиск яскравого ока. Двічі плигнувши, дістався кролика. Його стрибок сполохав ще одного вуханя, той кинувся навтьоки до вершини узгір’я. Я побіг навздогін, а Блазень тим часом гукнув, що повертається до табору. Здолавши половину схилу, я вже знав, що не піймаю кролика. Я втомився довгим днем ходи, а він рятував своє життя. Коли я добіг до вершини, його ніде не було, тож зупинився, щоб віддихатися. Нічний вітерець легко віяв між деревами. У ньому я відчув запах, водночас і чужий, і дивно знайомий. Не міг визначити, що це, але все, з чим він поєднувався, було неприємним. Я стояв, роздувши ніздрі та намагаючись розпізнати той запах, коли до мене безшумно підбіг Нічноокий.

Зробися маленьким! — наказав мені.

Я, не задумуючись, підкорився. Присів на місці та озирнувся довкола, шукаючи небезпеки.

Ні! Зробися маленьким у своїх думках.

Цього разу я миттю зрозумів, про що він, і панічно здійняв свої стіни Скіллу. Вовчий ніс, чутливіший за мій, одразу поєднав слабкий запах у повітрі з тим, як пахло Барлове вбрання у його тороках. Я скорчився, зменшився, наскільки зумів, будував та перебудовував межі своєї свідомості, водночас благаючи, щоб це було не насправді. Та ж майже неможливо, щоб він опинився тут!

Страх може бути могутнім стимулом для розуму. Зненацька я збагнув те, що давно мало стати очевидним. Ми були недалеко від площі перехрестя і тамтешнього чорного дороговказу. Символи, вирізані на колонах-дороговказах, не лише допомагали визначити, куди ведуть прилеглі дороги, а ще й те, куди ці знаки можуть перенести. Від колони, хай де вона була, можна перенестися до іншої колони. Від древнього міста до будь-якої позначеної місцевості було не більш як крок. Вони всі троє можуть бути просто поруч зі мною.

Ні. Тільки один, і він навіть не дуже близько від нас. Скористайся носом, якщо мозком не можеш, — уїдливо запевнив мене Нічноокий. — Убити його для тебе? — знічев’я запропонував він.

Прошу. Але будь обережний.

Нічноокий тихо й зневажливо пирхнув.

Він куди товстіший за того дикого кабана, якого я вбив. Пихтить і пітніє, просто йдучи стежкою. Лежи спокійно, менший братчику, а я його позбудуся.

Вовк, тихий, як смерть, рушив крізь ліс.

Я цілу вічність сидів навпочіпки, чекаючи, коли щось почую. Гарчання, крик, шум бігу через чагарник. Не було нічого. Я роздимав ніздрі, але не міг піймати й сліду того невловимого запаху. Зненацька мені забракло сил сидіти далі та чекати. Я схопився на ноги і подався за вовком, так само тихо смертоносний, як і він. Раніше, під час полювання, я не звертав особливої уваги на те, куди ми зайшли. А зараз помітив, що ми ближче до дороги Скіллу, ніж я припускав, що наше таборище зовсім недалеко від неї.

Раптом я відчув їхнє скіллення, — наче приглушену відстанню далеку музику. Зупинився на місці і стояв непорушно. Змусив свої думки завмерти, дозволив їхньому Скіллу обтиратися об мої чуття, не відповідаючи сам.

Я близько. — Барл, засапаний од хвилювання і страху. Я відчув, що він насторожився й чекає. — Чую його, він наближається. — Пауза. — Ох, не подобається мені це місце. Геть не подобається.

Заспокойся. Досить торкнутися. Торкнися його, як я тобі показав, і його стіни впадуть. — Це говорив Вілл, наче вчитель до учня.

А якщо він має ножа?

Він не матиме часу, щоб скористатися ним. Повір мені. Жодна стіна не встоїть перед цим дотиком. Я тобі обіцяю. Досить його торкнутися. Я пройду крізь тебе і зроблю решту.

Чому я? Чому не Каррод?

Ти справді хотів би, щоб тобі дісталося Карродове завдання? До того ж це ти мав бастарда у своїй владі та виявився настільки дурним, що спробував утримати його в клітці. Йди і виконуй завдання, яке ти давно мав довершити. А може, хочеш знову зазнати гніву нашого короля?

Я відчув Барлове тремтіння. Тремтів і сам, його відчуваючи. Регала. Думки належали Віллові, але якимсь чином Регал теж їх слухав. Я міркував, чи знає Барл те, що достеменно знав я. Байдуже, вб’є він бастарда чи ні, Регал із насолодою завдасть йому болю ще раз. Спогад про катування Барла був настільки приємний Регалові, що він не міг уже думати про бідолашного скіллера, не згадуючи, як воно його цілковито вдовольнило. От тільки ненадовго. Я тішився, що не був Барлом.

От! Це був бастард! Шукай його!

Згідно зі всіма законами, я мав тоді померти. Вілл знайшов мене, вловив мою необережну думку, що носилася в повітрі. Вистачило мого короткого співчуття Барлові. Він узяв мій слід, мов гончак.

Я піймав його!

Настала мить напруженої готовності. Серце калатало мені об ребра, я послав Віт на пошук довкола себе. Поблизу не було нікого, більшого за мишу. Я знайшов Нічноокого біля підніжжя пагорба по сусідству зі мною. Він швидко рухався, стелячись по землі. Але ж Барл сказав, що наближається до мене. Невже знайшов спосіб сховатися від мого Віт-чуття? Від цієї думки коліна мені підігнулися.

Десь далеко на узгір’ї я почув тріск, з яким чиєсь тіло ламало чагарник, людський крик. «Вовк наздогнав його», — подумав я.

Ні, брате, це не я.

Я ледве зміг зрозуміти вовчу думку. Скілл ударив мене з такою силою, що я заточився, хоч не міг відчути його джерела. Мої чуття суперечили одні одним. Наче я занурився у воду, але вона здалася мені піском. Не цілком розуміючи, що роблю, я побіг схилом пагорба вниз.

Це не він! — Вілл, украй розлючений і збуджений. — Що це? Хто це?

Зосереджена пауза.

Це та потороча, блазень! — Тоді величезна лють. — Де бастард? Барле, ти товстий дурню, ти нездаро! Ти усіх нас йому виказав.

Та це не я, а Нічноокий напав на Барла ззаду. Я навіть здалеку чув вовче гарчання. У темному лісі внизу вовк кинувся на Барла. Побачивши, як до його обличчя наближаються зажерливі щелепи, той видав такий Скілл-вереск, що спантеличив Вілла. У цю мить я зімкнув стіни і помчав, щоб приєднатися до вовка у його фізичному зіткненні з Барлом.

Я був приречений на невдачу. Вони були значно далі, ніж я гадав. Я навіть мигцем не побачив Барла інакше, ніж вовчими очима. Барл, товстий вайло, яким вважав його Нічноокий, виявився чудовим бігуном, коли вовк гнався за ним, наступаючи на п’яти. Та все ж Нічноокий звалив би його, якби погоня тривала довше. За першим стрибком вовк пі­ймав лише плаща, що обкрутився довкола Барла. Плигнувши вдруге, дістав його ногу, вгризся у литку, та Барл тікав, наче й не був поранений. Нічноокий побачив, як він дістався краю чорної площі та метнувся до колони, благально простягши руку. Долоня вдарила у блискучий камінь — і Барл раптом зник у колоні. Вовк згрупувався, гальмуючи, його лапи проїхали по гладенькому каменю. Сахнувся від колони, наче Барл ускочив у палюче вогнище. Зупинився, шалено загарчав, не стільки від люті, скільки від дикого страху. Я бачив це все, хоча був далеко, на схилі пагорба. Біг і спотикався в темряві.

Зненацька накотилася хвиля Скіллу. Не мала фізичного прояву, але кинула мене на землю і забила подих. Відступила, залишивши мене приголомшеним, із дзвоном у вухах, безпорадно відкритим перед кожним, хто запрагнув би оволодіти мною. Я лежав безсилий і стуманілий. Можливо, мене врятувало те, що в ту мить я не відчував у собі й сліду власного Скіллу.

Та я чув інших. У їхньому скілленні не було сенсу, тільки німий жах. Тоді зникли віддалік, наче сама ріка Скіллу змила їх. Я ледь не потягся за ними, настільки був здивований відчутим. Здавалося, їх розтрощено на друзки. До мене допливало їхнє збентеження, дедалі слабше. Я заплющив очі.

Тоді почув Кеттл, яка несамовито вигукувала моє ім’я. У її голосі лунала паніка.

Нічноокий!

Я вже в дорозі! Доганяй! — похмуро відповів мені вовк. Я послухався.

Діставшись намету, я був подряпаним і брудним. Одна штанина розірвалася на коліні. Кеттл стояла перед наметом, чекаючи мене. Палало чимале вогнище — наче сигнальний маяк. Коли я побачив її, моє серцебиття дещо заспокоїлося. Я майже повірив, що на них напали.

— Лихо? — спитав я, підійшовши.

— З Блазнем, — відповіла вона й додала: — Ми почули крик і вибігли назовні. Тоді я почула вовче гарчання. Ми пішли на звук і знайшли Блазня. — Хитнула головою. — Не маю певності, що з ним таке.

Я спробував протиснутися повз неї до намету, але Кеттл піймала мене за плече. Як на стару жінку, була напрочуд сильною. Зупинила мене і змусила подивитися їй в обличчя.

— На вас напали? — зажадала.

— Певним чином. — Я коротко розповів їй, що сталося. На мову про хвилю Скіллу її очі округлилися.

Коли я виклав усе, вона сама собі кивнула головою, похмуро підтверджуючи свої підозри.

— Вони тяглися до тебе, та натомість схопили його. А він і гадки не мав, як захиститися. Наскільки розумію, вони й досі його тримають.

— Що? Як? — нетямущо спитав я.

— Згадай площу. Там ви обидва, хоч і ненадовго, поєдналися в Скіллі, силою каменю та силою того, ким ви є. Це залишає… певний шлях. Що частіше поєднуються двоє, то сильнішим він стає. З часом може перетворитися на такий зв’язок, як у групі Скіллу. Інші скіллери зуміють розгледіти подібні зв’язки, якщо шукатимуть їх. Часто вони стають чимось схожим на лазівку, незахищений прохід до свідомості скіллера. Хоча я сказала б, що цього разу вони просто вас переплутали.

Вираз мого обличчя змусив стару відпустити мене. Я пропхався в намет. У жаровні горів невеликий вогонь. Кеттрікен стояла навколішках поруч із Блазнем, тихо й серйозно щось промовляючи до нього. Бліда Старлінг нерухомо сиділа на своїй постелі, втупившись у нього, а вовк неспокійно метався сюди-туди наметом. Його шерсть досі стояла дибки.

Я швидко опустився на коліна біля Блазня. Кинувши на нього перший погляд, відсахнувся. Я думав, що він лежатиме безвладно, непритомний. Натомість той був напружений, з розплющеними очима, очні яблука йому здригалися, наче він спостерігав за якоюсь страшною боротьбою, невидимою нам. Я торкнувся його плеча. Мускули заціпеніли, тіло холодне, як у трупа.

— Блазню! — покликав я його. Не було й знаку, що він взагалі мене почув. — Блазню! — гукнув я голосніше, схилився над ним. Труснув його, спершу легко, потім сильніше. Жодного наслідку.

— Торкнися його, поскілль до нього, — жорстко наказала мені Кеттл. — Але будь обережний. Якщо вони досі його тримають, ти теж наражаєшся на небезпеку.

Сором зізнатися, та на мить мене пройняло морозом. Хоч як я любив Блазня, проте й далі боявся Вілла. Врешті, коли минула секунда, що здалася мені вічністю, я потягся до нього, поклав руку йому на чоло.

— Не бійся, — даремно підбадьорювала мене Кеттл. А тоді додала таке, що майже мене паралізувало: — Якщо вони його схопили і досі тримають, то використають зв’язок між вами, щоб забрати й тебе. Це лише питання часу. Єдиний твій шанс — битися проти них з його свідомості. А тепер давай.

Поклала руку мені на плече, і на одну несамовиту мить ця стареча рука стала рукою Шрюда, що тягнув із мене силу Скіллу. Тоді Кеттл заспокійливо мене поплескала. Я заплющив очі, відчув під долонею Блазневе чоло. Опустив свої стіни Скіллу.

Ріка Скіллу пливла, повновода, як під час повені, а я впав у неї. Мить, щоб зорієнтуватися. Тоді хвилина жаху: я відчув Вілла і Барла на краю свого сприйняття. Були чимось дуже збуджені. Я відсахнувся від них, наче від гарячої печі, звузив поле зору, зосередився на Блазневі. Блазень, лише Блазень. Шукав його, майже знайшов. Ох, він дивно поводився, і сам був напрочуд дивним. Кидався, тікав від мене, мов яскраво-золотий короп у зарослому ставку, мов пилинки, що танцюють перед очима, засліпленими сонцем. Піймати цю блискучу думку — однаково що піймати відображення місяця опівночі в нерушній воді. Я пізнав його красу і силу в цих миттєвих спалахах прозорливості. На секунду я його збагнув, здивовано глянув на все, чим він був, та вже наступної секунди забув це розуміння.

Тоді інтуїція, гідна гравця в камені, підказала мені, що робити. Замість того, щоб спробувати піймати Блазня, я його оточив. Не намагався силоміць у нього вторгнутися чи захопити його, а просто охопив усе, що в ньому бачив, і тримав це разом, відгородивши від зла. Це нагадало мені, як я починав навчатися Скіллу. Веріті часто робив таке для мене, допомагаючи мені триматися вкупі, коли виникала загроза, що течія Скіллу от-от розмиє мене і рознесе по світу. Я зміцнив Блазня, а тим часом він зібрався в цілість. Зненацька я відчув прохолодний дотик до свого зап’ястя.

— Годі, — тихо благав Блазень. — Прошу, — додав він, і мене вразило: він думав, що я потребую цього слова. Я припинив свої пошуки, відступив, розплющив очі. Кілька разів кліпнув, а тоді здивовано відчув, що весь облитий холодним потом і тремчу. Блазень не міг стати ще блідішим, ніж зазвичай, але в його очах і на губах з’явився невпевнений вираз, наче він не розумів, чи прокинувся. Наші очі зустрілися, я відчув його, усвідомив, і це виявилося для мене ледь не потрясінням. Між нами існував Скілл-зв’язок. Тонкий, як нитка, але існував. Якби мої нерви не були такими напруженими від сягання до нього, я, може, зовсім цього б не відчув.

— Мені це не подобалося, — тихо сказав він.

— Вибач, — лагідно відповів я. — Я думав, що вони тебе схопили, тож пішов шукати тебе.

Блазень слабко махнув рукою.

— Ох, я не про тебе. А про тих інших. — Він ковтнув слину, наче його нудило. — Вони були в мені. У моїй голові, у моїх спогадах. Ламали все і трощили, як лихі свавільні діти. Вони… — Його очі зайшли шкливом.

— Це був Барл? — м’яко припустив я.

— Ах. Так. Це його ім’я, хоча останнім часом він сам навряд чи його пам’ятає. Вілл та Регал перебрали над ним владу і використовують із власною метою. Через нього вони ввійшли у мене, думаючи, що знайшли тебе… — Його голос притих. — Так принаймні мені здається. Звідки я можу таке знати?

— Скілл дає дивну прозорливість. Вони не можуть підкорити твій розум, не показавши багато чого зі свого власного, — неохоче сповістила йому Кеттл. Зняла із жаровні маленький казанок киплячої води. — Дай мені свою ельфійську кору, — кинула мені.

Я відразу ж потягся до своїх пакунків. Дістав кору, але не втримався, щоб трохи не дошкулити старій.

— Ви наче казали, що це зілля шкідливе.

— Так і є, — лаконічно промовила вона. — Для скіллерів. Але йому може дати захист, на який сам він неспроможний. Я не сумніваюся, що вони спробують знову. Якщо їм вдасться вторгнутися в нього хоча б на мить, використають його, щоб знайти тебе. Давній трюк.

— Про який я ніколи не чув, — зауважив я, вручаючи їй торбинку з ельфійською корою.

Кеттл висипала трохи кори до чашки, залила кип’ятком. Тоді спокійно поклала мою торбинку зілля до свого клунка. Ні, це не була випадкова помилка. Дарма навіть просити, щоб вона повернула мені кору.

— Звідки ви стільки знаєте про все, пов’язане зі Скіллом? — значуще спитав її Блазень. Очевидно, частина сприту вже до нього повернулася.

— Може, я навчилася, слухаючи, замість постійно ставити нескромні запитання і лізти в чужі справи, — відрізала стара. — А тепер пий, — додала, закриваючи тему. Не був би я таким схвильованим, неабияк посміявся б із того, як вправно Блазневі заткнули рота.

Він узяв чашку, але глянув на мене з-над її краю.

— Що це таке було, те, що трапилося наприкінці? Вони тримали мене, а тут зненацька розпочалися землетрус, повінь і пожежа. — Він насупив брови. — Тоді я розсипався і зник. Не міг відшукати себе. Потім з’явився ти…

— Чи хтось зволить пояснити мені, що трапилося цього вечора? — дещо роздратовано спитала Кеттрікен.

Я сподівався, що відповість Кеттл, але вона промовчала. Блазень опустив свою чашку.

— Це складно пояснити, моя королево. Скидалося на двох розбійників, що вриваються до вашої спальні, витягають вас із ліжка, трусять вами, постійно називаючи вас чужим іменем. А коли вони виявили, що я не Фітц, то дуже на мене розсердилися. Тоді настав землетрус, і я впав. Пролетів кілька сходових маршів. Звичайно, метафорично кажучи.

— Вони тебе відпустили? — радісно спитав я. Відразу ж обернувся до Кеттл. — Не такі вони й мудрі, як ви боялися!

Кеттл неприязно зиркнула на мене.

— Та й ти не такий мудрий, як я сподівалася, — похмуро буркнула вона. — Відпустили його? Чи це Скілл-вибух вирвав його в них? А якщо так, то чия це була сила?

— Веріті, — з раптовою певністю промовив я. Зненацька зрозумів усе. — Цього вечора вони напали й на Веріті! І він їх подолав!

— Про що ти кажеш? — зажадала Кеттрікен воістину королівським тоном. — Хто напав на мого короля? Що знає Кеттл про тих, хто напав на Блазня?

— Це не особисте знання, міледі, запевняю вас! — квапливо заявив я.

— Ох, мовчи та диш! — гарикнула на мене Кеттл. — Моя королево, те, що я знаю, — це теорія. Якщо ваша воля, це знання людини, яка вчилася, але не вживала цих знань на практиці. Відколи Пророк із Каталізатором поєдналися на площі, я побоювалася, що між ними виникне зв’язок, який скіллери можуть використати проти них. Але або ця група нічого про таке не знає, або щось їх цього вечора розпорошило. Може, це була хвиля Скіллу, про яку казав Фітц.

— Хвиля Скіллу… ти вважаєш, що це зробив Веріті? — Дихання Кеттрікен раптом прискорилося, її щоки зарум’янилися.

— Тільки в нього я бачив таку силу, — відповів я їй.

— То він живий, — тихо промовила вона. — Він живий.

— Можливо, — кисло озвалася Кеттл. — Таке виверження Скіллу здатне вбити самого скіллера. А може, це взагалі був не Веріті. Це могло бути наслідком невдалої спроби Вілла з Регалом дістатися до Фітца.

— Ні. Я ж вам казав. Їх розкидало, як полову на вітрі.

— І я тобі казала. Вони могли влучити один в одного замість убити тебе.

Я думав, що Кеттрікен скартає її, та вони обидві зі Старлінг, широко розплющивши очі, дивилися на Кеттл, вражені глибиною її знань про Скілл.

— Як мило з вашого боку, що ви обоє про все мене попередили, — з кусючою чемністю кинув Блазень.

— Я не знав… — запротестував я, але Кеттл знову мене обірвала.

— Таке попередження не принесло б нічого доброго, тільки змусило б тебе постійно про це думати. А тепер поміркуймо і порівняймо. Нам знадобилися всі наші спільні зусилля, щоб на дорозі Скіллу втримати Фітца зосередженим і при своєму розумі. Він нізащо не пережив би перенесення до міста, якби його чуття не були перед тим притуплені ельфійською корою. Але ж ці інші йдуть дорогою і вільно використовують Скілл-маяки. Очевидно, їхня сила значно переважає Фітцову. Ох, що робити, що робити?

На це запитання ніхто їй не відповів. Раптом вона кинула нам із Блазнем погляд, в якому читалося звинувачення.

— Це не може бути правдою. Просто не може. Пророк і Каталізатор, а ви ж обидва ледь не хлопчаки. Зелені в мужності, ненавчені у Скіллі, тільки й знаєте, що витівати дурниці та сохнути з любові. То це вас послано порятувати світ?

Ми з Блазнем обмінялися поглядами, я помітив, що він набрав повні груди повітря, збираючись гідно їй відповісти. Та тут Старлінг клацнула пальцями.

— І саме це має стати темою для пісні! — несподівано вигукнула вона, а її обличчя змінилося від радості. — Це не буде піснею про героїчну силу й могутніх воїнів. Ні. Пісня про двох, сильних лише своєю дружбою. Обидва вірні королю, і ця вірність незламна. І приспів готовий. «Зелені в мужності» і ще щось…о…

Блазень зазирнув мені в очі, тоді значуще глипнув униз, на себе самого.

— Зелена мужність? Я справді мав би їй показати, — тихо сказав він.

І, попри все, навіть попри те, як грізно глянула королева, я вибухнув сміхом.

— Ану припиніть, — вилаяла нас Кеттл таким суворим голосом, що я відразу прохолов. — Зараз не час на пісні чи жарти. Невже ви обидва надто дурні, аби не помітити, в якій небезпеці перебуваєте? На яку небезпеку наражаєте нас усіх своєю беззахисністю? — Я дивився, як стара неохоче виймає мою кору зі свого клунка і знову ставить казанок на вогонь. — Це й усе, що я можу вигадати, — виправдалася вона перед Кеттрікен.

— Що саме? — спитала та.

— Бодай одурманити Блазня ельфійською корою. Це приглушить його для них і сховає від них його думки.

— Ельфійська кора діє не так! — обурено заперечив я.

— Та невже? — розлючено повернулася до мене Кеттл. — То чого вона роками традиційно саме для цього вживалася? Якщо дати її досить юному королівському бастарду, це цілковито знищить його потенціал як скіллера. Так часто робили.

Я рішуче труснув головою.

— Та я вже кілька років її використовую, щоб відновити сили після скіллення. Так само, як Веріті. І вона ніколи…

— Ласкава Едо, змилуйся! — вигукнула Кеттл. — Прошу, скажи мені, що ти брешеш!

— Навіщо мені брехати про це? Ельфійська кора відновлює людську силу, хоча після її вживання може настати меланхолія. Я часто носив чай з ельфійської кори Веріті, у вежу Скіллу, щоб його підкріпити. — Тут мені забракло слів, щоб говорити далі. Жах на обличчі Кеттл був надто щирим. — Що? — тихо спитав я.

— Ельфійська кора добре відома серед скіллерів. Це засіб, якого слід уникати, — неголосно сказала вона. Я чув кожне слово, бо ніхто в наметі не смів навіть дихнути. — Притуплює Скілл у людині так, що вона не може скіллити сама, а інші, через викликане корою затуманення, не можуть скіллити до неї. Кажуть, що це зілля загальмовує або руйнує талант до Скіллу в молодих й утруднює його розвиток у старших скіллерів. — Глянула на мене з жалем в очах. — Колись ти мусив мати великий талант, якщо досі зберіг бодай видимість скіллення.

— Це неможливо… — пробелькотів я.

— Поміркуй, — звеліла мені стара. — Ти відчував колись, щоб твоя Скілл-сила прибувала після вживання кори?

— А що з моїм паном Веріті? — зненацька спитала Кеттрікен.

Кеттл неохоче знизала плечима. Повернулася до мене.

— Коли він почав її вживати?

Мені було складно зосередитися на її словах. Стільки речей несподівано постали в іншому світлі. Ельфійська кора завжди змушувала мою голову прояснюватися, гамувала пульсування, що наставало після тяжкого скіллення. Але я ніколи не намагався скіллити відразу ж після вживання ельфійської кори. Веріті робив так, я це знав. Але не знав, наскільки успішно. Мій непередбачуваний талант до Скіллу… це могло бути наслідком вживання ельфійської кори? Мов спалах блискавки, постало приголомшливе знання, що Чейд помилявся, даючи її Веріті й мені. Чейд помилявся. Мені ніколи й на думку не спадало, що Чейд може помилятися. Чейд був моїм учителем. Чейд читав і вивчав древні записи. Знав усю стару мудрість. Але його ніколи не навчали Скіллу. Він був бастардом, як і я. І ніколи не навчався Скіллу.

— Фітце Чівелрі! — наказ Кеттрікен змусив мене отямитися.

— Ох, наскільки мені відомо, Веріті почав вживати кору на початку війни. Коли він був єдиним скіллером, що став між нами й червоними кораблями. Думаю, він ніколи не скіллив так інтенсивно, як тоді, і ніколи досі це так його не виснажувало. Тож Чейд почав давати йому кору, щоб підкріпити його силу.

Кеттл кілька разів кліпнула.

— Без використання Скілл не розвивається, — сказала майже сама собі. — Якщо ж використовується, то наростає, починає утверджуватися, а скіллер майже інстинктивно навчається, наскільки численними можуть бути його застосування. — Я піймав себе на тому, що ледь киваю головою в такт її тихій мові. Старі очі раптом глянули вгору, зустрілися з моїми. Вона говорила відверто. — Ви обидва, здається, затримані в рості. Ельфійською корою. Веріті, як доросла людина, міг відновитися. Можливо, помітив, що його Скілл зріс за час, коли зілля було йому недоступним. Як можеш помітити й ти. Адже він самотньо здолав дорогу. — Кеттл зітхнула. — Але підозрюю, що ті, інші, не вживали кори, тож їхні таланти та навички скіллення зросли й перевищили твої. Фітце Чівелрі, ти постав перед вибором, який можеш зробити тільки сам. Блазень нічого не втрачає, вживаючи цей трунок. Він не в змозі скіллити, а кора може не дати групі знайти його знову. Але ти… Можу дати тобі кору, і вона притупить у тобі Скілл. Їм тяжче буде дістатися до тебе, а тобі тяжче буде сягати назовні. Тож ти опинишся у більшій безпеці. Та це знову нашкодить твоєму таланту. І надмір ельфійської кори може знищити його цілковито. Вибір за тобою.

Я глянув униз, на свої долоні. Тоді вгору, на Блазня. Наші очі ще раз зустрілися. Вагаючись, я потягся до нього своїм Скіллом. Не відчув нічого. Може, це просто мій непередбачуваний талант укотре мене підвів. Та мені здавалося ймовірним, що стара має рацію. Ельфійська кора, яку недавно випив Блазень, закрила його від мене, притупивши наш зв’язок.

Ведучи свою мову, Кеттл зняла казанок із вогню. Блазень мовчки простяг їй свою чашку. Вона додала туди ще пучку гіркої кори, знову наповнила посудину водою. Тоді глянула на мене, тихо чекаючи. Я оббіг поглядом обличчя, звернуті в мій бік, не знайшов там допомоги. Витяг кухлик зі стосу посуду. Бачив, як старече обличчя Кеттл темніє, а губи стискаються. Але вона нічого не сказала. Просто потяглася до торбинки з ельфійською корою, глибоко занурила пальці, аж до дна, де кора розсипалася на порошок. Я заглянув у порожній кухлик, чекаючи. Озирнувся на Кеттл.

— Ви казали, що вибух Скіллу міг їх знищити?

Вона поволі похитала головою.

— Не варто на це розраховувати.

Ні на що не варто розраховувати. Ні на що певне.

Я відклав кухлик і заповз під покривала. Раптом відчув жахливу втому. І переляк. Знав, що десь там є Вілл, що він шукає мене. Я міг сховатися за ельфійською корою. Та цього може бути недостатньо, щоб його стримати. Це могло тільки послабити мій захист, і без того ненадійний. Зненацька я зрозумів, що взагалі не засну цієї ночі.

— Переберу варту, — запропонував я і знову встав.

— Тобі не можна стояти самому, — сварливим голосом сказала Кеттл.

— Вовк стерегтиме разом із ним, — впевнено промовила Кеттрікен. — Він, як ніхто інший, допоможе Фітцові проти цієї фальшивої групи.

Я задумався, звідки вона це знає, та не посмів спитати. Натомість узяв плаща, вийшов назовні і став біля вогню. Дивився, як він гасне, і чекав, наче приречений на страту.

Наступного дня ми знову дісталися дороги Скіллу. Коли проминали грізну кам’яну колону, я відчув, як щось мене до неї тягне.

— За крок од мене може бути Веріті, — тихо промовив я.

Кеттл пирхнула.

— Або твоя смерть. Ти геть утратив розум? Думаєш, хоч якийсь скіллер може сам-один протистояти тренованій групі?

— Веріті зміг, — відповів я, думаючи про Трейдфорд і як він мене врятував.

Решту цього ранку стара йшла із замисленим виразом обличчя.

Я не намагався схилити її до розмови, бо ніс власний тягар. Відчував дошкульну внутрішню втрату. Майже дражливе почуття, коли знаєш, що про щось забув, але не можеш зрозуміти, що саме. Я загубив по дорозі якусь річ? Забув важливу справу, яку збирався зробити? Пізнього пополудня збагнув, що це, — і мені здалося, наче я тону. Знав, що я втратив.

Веріті.

Коли він був зі мною, я майже ніколи не усвідомлював його присутність. Думав про нього, як про сховане насіння, яке чекає, щоб проклюнутися. Ті численні випадки, коли я шукав його в собі й не міг знайти, раптом перестали щось означати. Зараз не було ні сумніву, ні роздумів, лише дедалі сильніша певність. Веріті був зі мною понад рік. А тепер він зник.

Чи це означало, що він мертвий? У цьому я певності не мав. Та величезна хвиля Скіллу, яку я відчув, могла бути ним. Або ж чимось іншим, що змусило його покинути мене, відступити всередину себе самого. Це, ймовірно, й усе. Вже диво, що його дотик Скіллу тривав так довго. Я кілька разів починав розмову про це з Кеттл чи Кеттрікен. І щоразу не міг вирішити, чи вести її далі. Що я мав розповісти? Раніше не міг сказати напевне, чи Веріті зі мною, а тепер узагалі його не відчуваю? Вечорами біля вогнища я дивився на зморшки на обличчі Кеттрікен і питав себе, який сенс ще й додавати їй гризот. Тож залишив ці клопоти собі й мовчав.

Постійні невигоди породжують монотонність. Коли такі дні переповідати, вони пробігають усі разом, зливаючись в один. Погода стояла дощова, вередлива, вітряна. Наші запаси вичерпувалися, тож зелень, зібрана нами по дорозі, та здобич, яку ми з Нічнооким могли вполювати ввечері, стали для нас важливими. Я йшов поруч із дорогою, а не по ній, проте постійно відчував бурмотіння Скіллу, як відчував би шум річки поблизу. Блазень регулярно отримував свою дозу ельфійської кори. Невдовзі почав виявляти ознаки як величезної енергійності, так і чорного гумору, викликаних цим зіллям. У випадку Блазня це означало нескінченні стрибки й акробатичні трюки, які він демонстрував, коли ми йшли дорогою Скіллу, а ще жорстокі шпички, породжені його дотепністю та язиком. Він надто часто насміхався з марності нашої виправи, на кожне оптимістичне зауваження відповідав диким сарказмом. Під кінець другого дня здавався мені нічим іншим, як погано вихованою дитиною. Не зважав на нічиї докори, навіть на слова Кеттрікен, не пам’ятав, що мовчання може бути чеснотою. Не те щоб я боявся, наче його нескінченне базікання і глузливі пісні привернуть до нас увагу Регалової групи. Я радше турбувався, що постійний шум, який він спричинював, не дасть нам почути їхнє наближення. Жодні умовляння не могли змусити його замовк­нути, не допомагав і крик, щоб він нарешті стулив пельку. Блазень настільки мене дійняв, що я вже й уві сні бачив, як душу його. Не думаю, що я був самотнім у цьому пориві.

Лише ласкавіша погода зуміла покращити нашу долю під час довгих днів мандрівки дорогою Скіллу. Дощ став слабшим, падав рідше. На листяних деревах обабіч дороги розкрилися бруньки, узгір’я довкола нас майже за одну ніч зазеленіли. Стало більше поживи для джеппів, вони подужчали, а Нічноокий знаходив силу-силенну дрібної дичини. Через укорочений сон я не міг достатньо відпочити, але відмова від полювання з вовком не розв’язала б цієї проблеми. Я боявся спати. Що гірше, Кеттл боялася дати мені спати.

Стара зі власної волі взялася контролювати мій розум. Мені це не подобалося, але я не був настільки дурним, щоб опиратися. І Кеттрікен, і Старлінг визнали вищість Кеттл у всьому, що стосувалося Скіллу. Мені заборонили йти з табору самому чи тільки у Блазневому товаристві. Коли ми з вовком полювали ввечері, з нами йшла Кеттрікен. Зі Старлінг ми ділили нічні варти, під час яких, за спонукою Кеттл, менестрелька тримала мій мозок зайнятим, навчаючи декламувати пісні та розповіді зі свого репертуару. Коли ж я ненадовго засинав, Кеттл пильнувала за мною, постійно тримаючи напоготові міцну настоянку ельфійської кори, щоб у разі потреби влити її мені в горлянку, пригасивши так мій Скілл. Уже й це достатньо дратувало, але найгірше було вдень, коли ми йшли разом. Мені було заборонено говорити про Веріті, про Регалову групу, про все, що могло б їх стосуватися. Натомість ми працювали над ігровими загадками, збирали придорожні трави для вечері, або ж я декламував їй історії Старлінг. Щоразу, запідозривши, що мої думки дещо ухилилися від неї, вона могла різко влупити мене костуром. Коли ж я намагався розпитати Кеттл про її минуле, стара зверхньо відповідала, що такі розмови можуть привести нас до тем, яких нам слід уникати.

Нема ковзкішого завдання, ніж утримуватися від думок про щось. Не раз посеред мандрівничої праці запах придорожніх квітів змушував мене згадати Моллі, а звідти зоставалася лише мить задуми до Веріті, що відкликав мене від коханої. Або ж якась принагідна Блазнева балаканина нагадувала про терплячість короля Шрюда до його жартиків, а там і про те, як помер мій король і від чиїх рук. Та найгіршим з усього було мовчання Кеттрікен. Не могла вже розмовляти зі мною про те, як непокоїться за Веріті. Я не міг глянути на неї, не відчувши, наскільки вона прагне його знайти, а тоді лаяв себе за те, що подумав про нього. Так минали для мене довгі дні нашої подорожі.

Околиця поступово змінювалася. Ми дедалі глибше спускалися в долини. Певний час наша дорога йшла паралельно з молочно-сірою рікою. У деяких місцях річка, розливаючись і відпливаючи, відкушувала в дороги шматки поруч із собою, перетворюючи її ледь не на стежину. Нарешті ми дісталися величезного мосту. Коли мигцем побачили його вперше, павутинна витонченість мостових прольотів здалася мені схожою на скелет. Я боявся, що попереду на нас чекатимуть лише розщеплені уламки балок. Натомість ми ступили на споруду, яка вигиналася над річкою дугою, зайве високою, наче просто з радості, що може таке зробити. Міст, по якому ми йшли, був чорним та блискучим, арки, що граційно здіймалися понад та попід прольотами, — пудрово-сірими. Я не міг визначити, з чого їх зроблено, — зі справжнього металу чи з дивного каменю. Вони більше скидалися на випрядену нитку, ніж на кований метал чи тесаний камінь. Елегантність і краса мосту на якийсь час втихомирили навіть Блазня.

Перейшовши міст, ми здолали кілька підйомів, а тоді розпочали новий спуск. Цього разу долина була вузькою і глибокою, схожою на круту щілину в землі, наче якийсь велетень давно колись прорубав її бойовою сокирою. Дорога трималася одного боку цієї улоговини і невблаганно вела вниз. Ми не надто могли роздивитися, куди спускаємось, бо долина здавалася заповненою хмарами й зеленню. Це мене дивувало, доки нашу дорогу не перетнув перший струмок гарячої води. Булькаючи та паруючи, випливав із джерела просто край дороги, але давно вже знехтував оздобленими різьбою кам’яними стінами та дренажним каналом, куди невідомий інженер помістив його колись, щоб стримати. Блазень влаштував справжню виставу, обмірковуючи довколишній сморід і те, чи слід приписати його зіпсованим яйцям, чи це здуло саму землю, і тепер вона випускає смердючі вітри. Та цього разу його простацькі дотепи не змусили мене всміхнутися. Здається, ці ескапади й так тривали надто довго, принаймні для мене, і вся їхня веселість розвіялася, а зосталися тільки грубість та жорстокість.

Раннього пополудня ми дісталися околиці гарячих водойм. Спокуса теплої води була надто сильною, щоб їй протистояти, тож Кеттрікен дозволила нам раніше розбити табір. Ми дуже давно були позбавлені того комфорту, який дає втомленим тілам гаряча купіль. Хоча Блазень знехтував нею через її запах. Як на мене, то вона пахла незгірше за ту воду, що надходила до купалень Джампі, але цього разу я був щасливий, що уникну його товариства. Він подався шукати води, більш придатної до пиття, жінки тим часом зайняли просторіший басейн, а я забезпечив собі відносну відособленість у меншому озерці, трохи поодаль. Певний час я мокнув у воді, а потім вирішив змити хоч трохи бруду з убрання. Мінеральний запах води був куди слабшим за той, якого одяг набрався від мого тіла. Опісля я розклав випраний одяг на траві, щоб сохнув, а сам знову пішов полежати у воді. Нічноокий сидів на березі та здивовано дивився на мене, акуратно обвивши хвоста довкола лап.

Це приємно, — сказав я йому, хоча й не було такої потреби. Знав, що він відчуває, як мені добре.

Це, мабуть, тому, що тобі бракує хутра, — вирішив він урешті-решт.

Залазь усередину, я тебе скупаю. Це допоможе тобі позбутися зимового підшерстку, — запропонував я.

Він зневажливо пирхнув.

Думаю, краще його здряпати потроху.

Що ж, ти не мусиш сидіти тут, дивитися на мене й нудьгувати. Рушай на полювання, як хочеш.

Хотів би, але верховна вовчиця попросила мене попильнувати за тобою. То й пильную.

Кеттрікен?

Так ти її називаєш.

А як вона тебе попросила?

Він кинув у мій бік здивований погляд.

Як і ти. Подивилася на мене, а я зрозумів її думку: турбувалася, що ти зостався сам.

Вона знає, що ти її чуєш? А вона тебе чує?

Час від часу майже чує. — Раптом він ліг на траву, потягся. Висунув рожевого язика. — Мабуть, коли твоя пара звелить тобі прогнати мене, я пов’яжуся з нею.

Не смішно.

Він не відповів, перевернувся на спину і почав качатися, заодно вичухуючись. Тема Моллі пролягла тепер між нами, як небезпечна щілина, куди я не смів заглядати, зате він — залюбки. Зненацька я запрагнув, щоб ми були такими, як колись, поєднаними й цілісними, і жили тільки сучасним. Я відкинувся назад, сперся головою об берег, тіло наполовину у воді, наполовину над нею. Заплющив очі і ні про що не думав.

Коли розплющив їх знову, наді мною стояв Блазень і дивився згори вниз. Він застав мене зненацька, я аж здригнувся. Так само й Нічноокий, — вовк загарчав і схопився на ноги.

— Такий собі з нього вартовий, — зауважив я Блазневі.

Він не пахне, а ходить легше, ніж падає сніг, — поскаржився Нічноокий.

— Він завжди з тобою, правда? — спитав Блазень.

— Так чи інакше, — погодився я і знову ліг у воду.

Невдовзі доведеться вийти з неї. Надвечір’я перетворювалося на вечір. Додаткова прохолода повітря робила воду ще приємнішою. За мить я глянув на Блазня. Він і досі просто стояв, дивлячись на мене.

— Щось не так? — спитав його.

Він зробив непереконливий жест, незграбно сів на берег.

— Я думав про твою дівчину-свічкарку, — сказав несподівано.

— Он як? — тихо спитав я. — Бо я з усіх сил намагаюся про неї не думати.

Він трохи поміркував.

— Якщо ти помреш, що буде з нею?

Я перекотився на живіт, сперся на лікті і глянув на Блазня. Майже сподівався, що це вступ до якогось нового блазенського жарту, але його обличчя було серйозним.

— Барріч про неї подбає, — тихо сказав я. — Доки їй потрібна буде допомога. Вона жінка з головою на плечах. — Після хвилинних роздумів я додав: — Вона вже роками дбає про себе сама, Блазню. Насправді ж я ніколи її не опікав. Був поруч із нею, але вона завжди стояла на власних ногах. — Сказавши це, я відчув одночасно і сором, і гордість. Сором, бо я мало що їй дав, окрім клопотів, і гордість, що був небайдужим такій жінці.

— Але ти принаймні хотів би, щоб я передав їй звістку, правда?

Я повільно хитнув головою.

— Вона вважає мене мертвим. Вони обоє так вважають. Якщо я помру насправді, то хай краще думає, що це трапилося в Регалових підземеллях. Коли довідається інше, я стану в її очах ще чорнішим. Як ти пояснив би їй, чому я відразу ж не пішов до неї? Ні. Як зі мною щось трапиться, я не хотів би, щоб їй розповіли цю історію.

Мене знову охопила темрява. А якщо я виживу і повернуся до неї? Здається, обміркувати це було навіть тяжче. Намагався уявити, як я стою перед нею і пояснюю, що ще раз поставив свого короля перед нею. Я міцно заплющився на саму думку про це.

— А проте, коли все це закінчиться, я хотів би ще раз її побачити, — зауважив Блазень.

Я розплющив очі.

— Ти? Я навіть не знаю, чи ви колись розмовляли одне з одним.

Здавалося, його це дещо спантеличило.

— Себто я з огляду на тебе. Щоб упевнитися, чи їй нічого не бракує.

Я відчув дивне зворушення.

— Не знаю, що й сказати, — промовив я.

— То й не кажи нічого. Просто скажи мені, де я можу її знайти, — порадив він, усміхнувшись.

— Я й сам достеменно цього не знаю, — зізнався я. — Чейд знає. Якщо… якщо я не переживу того, що ми мусимо зробити, спитай у нього. — Мені здалося, що розмова про власну смерть — недобра прикмета, тож додав: — Звичайно, ми обидва знаємо, що виживемо. Це ж провіщено, так?

Блазень дивно на мене глянув.

— Ким провіщено?

Серце мені завмерло.

— Якимсь Білим Пророком чи ще кимось. Так я принаймні сподівався, — пробурмотів я. Мені спало на думку, що я ніколи не питав Блазня, чи провіщено, що я виживу. Не всі виживають, вигравши битву. Я зібрався з відвагою. — Чи провіщено, що Каталізатор житиме?

Він, здавалося, напружено думав. Несподівано зауважив:

— Чейд веде небезпечне життя. Немає певності, що він виживе. І в такому разі ти мусиш якось здогадуватися, де дівчина. Не скажеш мені?

Те, що він не відповів на моє запитання, зненацька здалося мені достатньою відповіддю. Каталізатор не виживе. Мене наче облила хвиля холодної солоної води. Я відчував, що впав у це холодне знання, тону в ньому. Ніколи не візьму на руки своєї донечки, не відчую знову тепла Моллі. Це завдало мені майже фізичного болю. У голові запаморочилося.

— Фітце Чівелрі? — тиснув на мене Блазень.

Тут він підняв руку, несподівано міцно затулив собі нею рота, наче втратив дар мови. Другою рукою різко вхопив себе за зап’ястя. Здавався хворим, ніби його ось-ось знудить.

— Усе гаразд, — насилу промовив я. — Може, й краще мені знати, що має трапитися. — Я зітхнув, напружив мозок. — Я чув, як вони розмовляли про селище. Барріч ходить туди, аби щось купити. Це мусить бути недалеко. Можеш почати звідти.

Блазень ледь кивнув, додаючи мені відваги. У його очах стояли сльози.

— Капелін-Біч, — тихо зронив я.

Він іще мить просидів, втупившись у мене. Тоді зненацька звалився на бік.

— Блазню?

Жодної відповіді. Я встав і глянув на нього, а з мене стікала вода. Він лежав на боці і, здавалося, спав.

— Блазню! — роздратовано покликав я.

Коли відповіді й далі не було, я вибрався на берег і піді­йшов до нього. Він лежав на трав’янистому лужку і вдавав, що рівно та глибоко дихає уві сні.

— Блазню? — мовив я знову, майже очікуючи, що він схопиться, стрибне мені назустріч.

Натомість Блазень зробив неясний рух, наче я перебив йому сон. Мене невимовно роздратувало, що він міг так різко перейти від серйозної розмови до чергової буфонади. Та це було типово для його поведінки останніми днями. Зненацька тепла вода втратила спроможність приносити спокій чи відпочинок. Далі стікаючи водою, я почав збирати вбрання. На Блазня не хотів і дивитися. Обтрусився, трохи обтерся. Вдягнувся, хоч одяг був іще злегка вологим. Блазень спав собі й далі. Я відвернувся від нього й рушив до табору. Нічноокий ішов мені по п’ятах.

Це така гра? — спитав він на ходу.

Думаю, щось таке, — коротко відповів я. — Не з тих, які мені подобаються.

Жінки вже повернулися до табору. Кеттрікен міркувала над картою, Кеттл ділила між джеппами невеликі рештки зерна. Старлінг сиділа біля вогнища, розчісуючи гребенем волосся, та, коли я наблизився, підвела погляд.

— Блазень знайшов чисту воду? — спитала мене.

Я знизав плечима.

— Коли я востаннє його бачив, то ні. Якщо й знайшов, то не мав її при собі.

— Хай там як, у нас достатньо води в бурдюках. Я просто волію свіжу до чаю.

— Я теж.

Я сів біля кухонного вогнища і дивився на неї. Вона, здавалося, геть не думала про свої пальці, а вони тим часом танцювали їй над волоссям, сплітаючи вогкі блискучі пасма у гладенькі коси. Згорнула їх при голові та надійно пришпилила.

— Ненавиджу, коли вогке волосся тріпається довкола обличчя, — прокоментувала вона, а я зрозумів, що витріщався на неї.

Присоромлено відвів погляд.

— О, він досі червоніє, — засміялася Старлінг. Тоді промовисто додала: — Бажаєш позичити в мене гребінь?

Я торкнувся свого розкуйовдженого волосся. Пробурмотів:

— Гадаю, що слід.

— Чистісінька правда, — погодилася менестрелька, але гребеня мені не дала. Натомість підійшла до мене ззаду, опустилася на коліна.

— Як це ти вхитрився? — вголос міркувала вона, пробираючись мені крізь волосся гребенем.

— Та воно саме, — промимрив я.

Її ніжні дотики до шкіри голови й делікатне розчісування волосся були напрочуд приємними.

— Воно дуже тонке, ось у чому річ. Я ніколи не зустрічала чоловіка-бакійця з таким тонким волоссям.

Серце мені ледь не вискочило з грудей. Бакійський пляж у вітряний день, Моллі на червоній вереті поруч зі мною, її блузка не до кінця зашнурована. Вона сказала мені тоді, наче я — найкраще, що вийшло зі стаєнь після Барріча. «Думаю, це все твоє волосся. Воно м’якше, ніж у більшості тутешніх чоловіків». Одна коротка інтерлюдія, повна залицянь, компліментів, невимушеної розмови та її солодких дотиків просто неба. Я ледь не всміхнувся. Та не міг згадати того дня, не згадавши заодно, що він, як багато наших спільних годин, закінчився суперечкою і сльозами. Моє горло стиснулося, я хитнув головою, намагаючись позбутися спогадів.

— Сиди тихо, — налаяла мене Старлінг, сильніше тягнучи між волоссям. — Майже все вже пригладжено. Приготуйся, це останній вузлик.

Вона затиснула пальцями пучок волосся над вузликом і розплутала його швидким рухом, якого я майже не відчув.

— Дай мені ремінець, — сказала, забрала його в мене і зв’я­зала мені волосся на потилиці.

Тут повернулася Кеттл, нагодувавши джеппів.

— М’ясо є? — значуще спитала вона.

Я зітхнув.

— Ще ні. Скоро буде, — пообіцяв їй.

Втомлено звівся на ноги.

— Пильнуй за ним, вовче, — наказала Кеттл Нічноокому.

Він злегка махнув хвостом і вивів мене з табору.

Коли ми повернулися до табору, вже потемніло. Були дуже задоволені собою, бо принесли не кролика, а копитного звіра, радше схожого на козлика, але з шовковистою шерстю. Я випатрав тушку просто там, де ми його вполювали, щоб Нічноокий з’їв нутрощі і щоб легше було нести. Перекинув тушку через плече, але невдовзі пошкодував, що зробив це. Кусючі паразити, які досі трималися козлика, тільки втішилися з можливості перебратися мені на шию. Доведеться скупатися ще раз.

Я посміхнувся Кеттл, коли вона підійшла до мене. Скинув козлика з плеча, щоб стара могла його оглянути. Та, замість подяки, вона лише зажадала:

— Маєш іще ельфійську кору?

— Я віддав вам усе, що в мене було, — відповів я. — Навіщо? Вже закінчилася? Зважаючи, як через неї поводиться Блазень, я цій новині лише зрадію.

Стара дивно на мене глянула.

— Ви посварилися? — суворо спитала мене. — Ти його вдарив?

— Що? Звичайно, ні!

— Ми знайшли його біля озерця, де ти купався, — тихо сказала вона. — Кидався уві сні, наче пес, якому сниться щось страшне. Я його розбудила, та, навіть прокинувшись, він якийсь запаморочений. Ми привели його сюди, але він прагнув лише залізти під покривала. Відтоді спить мертвим сном.

Ми дійшли до кухонного вогнища, я кинув козлика поруч із ним та побіг до намету. Нічноокий пропхався туди першим.

— Він отямився, але ненадовго, — вела далі Кеттл. — Тоді знову заснув. Поводиться як людина, що видужує від затяжної хвороби чи відновлює сили після виснаження. Боюся за нього.

Я майже не чув її. У наметі опустився навколішки поруч із Блазнем. Він лежав на боці, згорнувшись клубочком. Кеттрікен стояла біля нього на колінах, на її обличчі малювалася тривога. Він здавався просто чоловіком уві сні. Полегшення змагалося в мені з роздратуванням.

— Я дала йому майже всю кору, — тягла своє Кеттл. — Якщо дам усю до решти, нічого не залишиться на випадок, коли група спробує на нього напасти.

— А немає іншого зілля… — почала було Кеттрікен, але я перебив її.

— Чому б нам просто не дати йому поспати? Може, його давніша хвороба тільки тепер закінчується? А може, це наслідок самої кори. Хай який сильний трунок, тіло можна ошукати лише на певний час, а тоді воно вимагатиме свого.

— Це правда, — неохоче погодилася Кеттл. — Та це геть не схоже на нього.

— Він став геть несхожий на себе на третій день вживання кори, — зауважив я. — Його язик зробився надто гризьким, дотепи надто їдкими. Якби мене спитали, я сказав би, що тепер волію його, коли спить, аніж коли прокидається.

— Добре. Може, у твоїх словах щось є. Тож нехай спить, — промовила стара.

Глибоко вдихнула, наче хотіла ще щось сказати, але не зробила цього. Я вийшов із намету, щоб приладити козлика. Старлінг пішла за мною слідом.

Якийсь час вона сиділа мовчки, дивлячись, як я білую тварину. Це була не така й велика тварина.

— Допоможи мені розвести багаття, а тоді спечемо його цілком. Печене м’ясо краще зберігається за такої погоди.

Цілком?

Крім щедрої порції для тебе. — Я обвів ножем довкола колінного суглоба, вивільнив гомілку, вирізав решту хрящів.

Хочу чогось більшого, ніж кості, — нагадав мені Нічноокий.

Довірся мені, — запевнив я його.

Коли закінчив білувати, вовкові дісталися голова, шкура, всі чотири гомілки й задня чверть — усе для його виключного вжитку. Складно було насадити м’ясо на рожен, та я впорався. Це була молода тварина, і, хоч мала небагато жиру, я сподівався, що м’ясо вийде ніжним. Найтяжче було дочекатися, коли воно спечеться. Полум’я лизало його своїми язичками, обпікаючи, а пікантний запах печені лоскотав мені ніздрі.

— Ти так сердишся на Блазня? — тихо спитала мене Старлінг.

— Що? — озирнувся я на неї через плече.

— За час, коли ми подорожували разом, я придивилася, які між вами стосунки. Ближчі за братерські. Могла б сподіватися, що ти сидітимеш біля нього і непокоїтимешся. Як тоді, коли він нездужав. А ти поводишся так, наче з ним нічого не трапилося.

Менестрелі, мабуть, бачать усе аж надто виразно. Я відкинув волосся з обличчя і подумав: «Сьогодні він прийшов до мене, ми розмовляли. Про те, що він зробив би для Моллі, якби я не дожив до зустрічі з нею». Глянув на Старлінг, хитнув головою. Несподівано для мене самого моє горло стиснулося.

— Він не сподівається, що я виживу. А коли пророк таке каже, тяжко повірити у щось інше.

Збентежений вираз її обличчя не додавав розради. Супе­речив її словам, коли вона нарешті заговорила. Робив ці слова неправдою.

— Пророки не завжди мають рацію. Він сказав напевно, що бачив твою смерть?

— Коли я спитав його, він промовчав, — відповів я.

— Йому не слід було навіть починати розмову на цю тему! — зненацька сердито вигукнула Старлінг. — Чи ж у тебе вистачить відваги на все, що ти мусиш зробити, якщо вважаєш, наче це принесе тобі смерть?

Я мовчки стенув плечима. Під час полювання взагалі не хотів думати про це. Почуття, замість розвіятися, тільки наростали. Раптом мене з головою накрив жаль. А ще злість. Я лютував на Блазня за те, що він сказав мені. Змусив себе обміркувати це.

— Навряд чи це його власне пророкування. І не можу засуджувати його намірів. А все-таки тяжко протистояти власній смерті. Не тій, що трапиться колись, а що, ймовірно, настане раніше, ніж це літо втратить свою зелень.

Я підвів голову, оглянув довколишню смарагдово-зелену дику луку. Дивно, наскільки інакшого вигляду набувають речі, коли ти знаєш, що вони для тебе останні. Кожен листок на кожній стеблині вирізнявся безліччю відтінків зеленої барви. Птахи співали, обмінюючись покликами, або пролітали у зблиску своїх кольорів. Запахи припеченого м’яса, самої землі чи навіть звуки, з якими Нічноокий трощив кості, стали зненацька неповторними та дорогоцінними. Скільки таких днів я змарнував: просто йшов собі наосліп, думаючи лише про кухоль елю, який вип’ю, діставшись міста, або ж котрого коня слід сьогодні підкувати? Колись давно, в Оленячому замку, Блазень порадив мені проживати кожен день як значущий, так, наче доля всього світу залежить од моїх учинків. Тепер я раптом зрозумів, що він намагався мені сказати. Тепер, коли мені зосталося небагато днів. Лічені дні.

Старлінг поклала руки мені на плечі. Схилилася, торкнулася своєю щокою моєї.

— Фітце, мені так шкода, — прошепотіла.

Я ледве чув її слова, чув у них лише віру в мою смерть. Дивився на м’ясо, що пеклося над вогнищем. Ще недавно це був живий козлик.

Смерть завжди на краю теперішнього. — Лагідна думка Нічноокого. — Смерть винюхує наш слід і не сумнівається, що вполює. Це не те, про що варто довго міркувати, це те, що ми всі знаємо, нашими нутрощами й кістьми. Всі, крім людей.

І тут, несподівано для себе самого, я усвідомив те, що Блазень намагався пояснити мені про час. Зненацька я запрагнув повернутися, наново прожити кожен окремий день. Час. Я був у ньому ув’язнений, прикутий до крихітного шматочка сучасного, що був єдиною миттю, на яку я міг вплинути. Всі скоро та завтра, які я міг планувати, були примарами, їх будь-коли можна відібрати. Наміри на майбутнє — це ніщо. Тепер — це й усе, що в мене є. Я різко підвівся.

— Я зрозумів, — сказав уголос. — Він мусив мені сказати, підштовхнути мене. Я мушу перестати поводитися так, наче настане завтра, коли я зможу все виправити. Все слід робити тепер, одразу, не міркуючи про завтрашнє. Не вірячи у завтрашнє. Не боячись завтрашнього.

— Фітце? — Старлінг трохи від мене відсунулася. — Скидається на те, що ти збираєшся зробити щось блазенське. — В її темних очах малювався неспокій.

— Блазенське, — повторив я сам собі. — Блазенське як Блазень. Так. Прошу, можеш припильнувати м’ясо? — сумирно спитав я Старлінг.

Не чекав відповіді. Скочив на ноги, а вона підмінила мене при вогнищі. Ввійшов до намету. Кеттл сиділа біля Блазня, просто дивлячись, як він спить. Кеттрікен лагодила розпоротий у шві чобіт.

— Я мушу з ним порозмовляти, — просто сказав я. — Наодинці, якщо ви не проти.

Проігнорував їхні здивовані погляди. Шкодував уже, що переповів Старлінг слова, промовлені мені Блазнем. Вона, без сумніву, розповість усе іншим, а я тим часом не хотів би з ними ділитися. Мусив сказати Блазневі щось важливе і прагнув зробити це негайно. Не хотів простежити, як вони виходять із намету. Натомість сів поруч із Блазнем. Легенько торкнувся його обличчя, відчув холод його щоки.

— Блазню, — тихо озвався я. — Мушу з тобою порозмовляти. Я зрозумів. Думаю, нарешті я зрозумів те, що ти постійно намагався мені пояснити.

Знадобилося ще кілька зусиль, щоб він остаточно прокинувся. Я вже почав поділяти стурбованість Кеттл. Це не був звичайний людський сон наприкінці дня. Та нарешті він розплющив очі, глянув на мене крізь темряву.

— Фітце? Вже ранок? — спитав.

— Вечір. Печеться свіже м’ясо, скоро буде готове. Думаю, добра страва допоможе тобі оговтатися. — Я завагався, тоді згадав своє щойно ухвалене рішення. Тепер. — Раніше я на тебе сердився за те, що ти мені сказав. Та, здається, тепер я зрозумів, навіщо. Ти мав рацію, я ховався у майбутньому і гайнував дні. — Я глибоко вдихнув. — Хочу віддати тобі сережку Барріча. Щоб ти її зберіг. Пі… пізніше віднеси її йому. Скажи, що я не помер перед якоюсь вівчарською хижкою, а дотримав клятви, яку дав моєму королю. Це матиме для нього певне значення, може, бодай трохи заплатить за все, що він для мене зробив. І навчив мене бути мужчиною. Не хочу, щоб це залишилося непромовленим.

Я розстебнув замочок сережки, витяг її з вуха. Втиснув у розслаблену Блазневу долоню. Він лежав на боці, мовчки слухаючи. Його обличчя було дуже серйозним. Я хитнув головою.

— Не маю що переслати Моллі та нашій дитині. Вона матиме шпильку, яку колись давно дав мені Шрюд, але мало що, крім цього. — Я намагався говорити спокійно, та ці слова були настільки важливими, що застрягали мені в горлі. — Може, найрозумніше не відкривати Моллі, що я не помер у Регалових підземеллях. Якщо це можна влаштувати. Барріч зрозуміє причину таємниці. Вона вже оплакала мене як мертвого, не треба змушувати її робити це знову. Я тішуся, що ти її відшукаєш. Зроби іграшки для Неттл. — Всупереч моїй волі, сльози обпекли мені очі.

Блазень сів, його обличчя було дуже стурбованим. Легко взяв мене за плече.

— Якщо ти хочеш, щоб я знайшов Моллі, то знаєш, що я це зроблю. Якщо до цього дійде. Але навіщо нам думати про це тепер? Чого ти боїшся?

— Своєї смерті, — зізнався я. — Та страх її не відверне. Тож роблю, що можу, аби приготуватися. Як мав би зробити вже давно. — Я прямо зазирнув у його імлисті очі. — Пообіцяй мені.

Він глянув на сережку у своїй долоні.

— Обіцяю. Хоча й не знаю, чого ти вважаєш мої шанси вижити кращими за власні. Також не знаю, як я їх знайду, але зроблю це.

Я почув велику полегшу.

— Я вже тобі казав. Знаю, що їхній будиночок десь поблизу селища, званого Капелін-Біч. Правда, в Баку не одне селище так зветься. Та, якщо ти кажеш мені, що знайдеш її, я вірю, що так і буде.

— Капелін-Біч? — Блазневі очі помандрували кудись далеко. — Думаю, я згадав. Я вважав, що мені це наснилося. — Він хитнув головою, легенько всміхнувся. — Тож тепер я втаємничений в один із найсуворіше стережених бакійських секретів. Чейд казав мені, що навіть він не знає достеменно, де Барріч сховав Моллі. Знає тільки місце, де можна зоставити Баррічу звістку, щоб той до нього прийшов. «Чим менше людей знає таємницю, тим менше тих, хто може її видати», — казав він. А все-таки мені здається, що я чув уже цю назву раніше. Капелін-Біч. Можливо, уві сні.

Моє серце застигло.

— Що ти маєш на увазі? У тебе було видіння про Капелін-Біч?

Блазень хитнув головою.

— Не видіння, ні. Сонний кошмар, зубастіший, ніж зазвичай. Коли Кеттл знайшла мене й розбудила, я почувався так, наче взагалі не спав, а біг цілі години, рятуючи своє життя. — Він знову повільно хитнув головою, протер очі, позіхнув. — Навіть не пам’ятаю, що я ліг спати просто неба, на траві. Але якщо саме там мене знайшли…

— Я мав би здогадатися, що з тобою щось негаразд, — перепросив я. — Ти був біля гарячого джерела, розмовляв зі мною про Моллі та… інші речі. А тоді раптом ліг і заснув. Я гадав, що ти з мене глузуєш, — присоромлено звірився я.

Блазень широко позіхнув.

— Навіть не пам’ятаю, щоб я тебе шукав, — зізнався він. — Раптом принюхався. — Ти щось казав про печеню?

Я кивнув.

— Ми з вовком уполювали козлика. Молодий, м’ясо мусить бути ніжним.

— Я так зголоднів, що можу з’їсти старі чоботи, — заявив він.

Відкинув покривала і вийшов із намету. Я пішов за ним.

Ця вечеря була найкращим з усього, що з нами трапилося цими днями. Блазень здавався втомленим і замисленим, але облишив свій ущипливий гумор. М’ясо, хоч не таке ніжне, як жирна ягнятина, виявилося смачнішим за все, що ми їли останніми тижнями. Під кінець трапези я був так само сон­ний і так само насичений, як Нічноокий. Він згорнувся клубком перед наметом, біля Кеттрікен, з якою поділяв нічну варту. Я тим часом шукав свої покривала в наметі.

Могло б здаватися, що Блазень, проспавши половину дня, вночі не засне. Але він улігся першим, коли я не встиг ще й роззутися. Кеттл розклала свою гральну полотнину і загадала мені задачу, яку я мав розв’язати. Я ліг на спочинок, а стара пильнувала за моїм сном.

Та тієї ночі я не надто відпочив. Ледь задрімав, як Блазень почав тремтіти і зойкати уві сні. Навіть Нічноокий ввіпхнув голову до намету, аби глянути, що діється. Кеттл довелося кілька разів будити Блазня, але, заснувши наново, він знову провалився у свої галасливі сни. Цього разу я зібрався було добре його поторсати. Але, коли торкнувся його плеча, мене пройняло усвідомлення: я на мить поділив його нічний жах.

— Блазню, прокинься! — гукнув я йому, а він сів, наче у відповідь на цей наказ.

— Пусти, пусти! — розпачливо скрикнув він.

Тоді, озирнувшись довкола і впевнившись, що ніхто його не тримає, знову ліг на свою постіль. Зустрівся зі мною поглядом.

— Що тобі снилося? — спитав я його.

Він подумав, хитнув головою.

— Той сон уже розвіявся. — Тремтливо вдихнув. — Та боюся, що він чекає мене, тільки-но я заплющу очі. Мабуть, гляну, чи не потрібне Кеттрікен якесь товариство. Краще не спати, ніж постати перед лицем… того, що мені снилося.

Я дивився, як Блазень виходить із намету. Тоді знову ліг під покривала. Заплющив очі. Знайшов його — тонкий, як блискуча срібна нитка. Скілл-зв’язок між нами.

Ах. То це воно? — зчудувався вовк.

Ти теж це відчуваєш?

Час від часу. Схоже на те, що в тебе було з Веріті.

Тільки слабше.

Слабше? Я так не думаю, — міркував Нічноокий. — Не слабше, брате. Але інше. Більше скидається на Віт-зв’язок, ніж на поєднання Скіллом.

Коли Блазень вийшов із намету, вовк на нього глянув. За якийсь час Блазень насупився і глянув униз, на вовка.

Бачиш, — прокоментував Нічноокий. — Він мене відчуває. Неясно, але відчуває. Здоров, Блазню! Мені сверблять вуха.

Блазень перед наметом раптом потягся вниз і почухав вовкові вуха.

За три дні ми прибули до каменярні. Погода весь час була напрочуд теплою. Повітря переповнювали запахи листя і квітів, що розкривалися з бруньок та пуп’янків, пташині посвисти, дзижчання комах. Обабіч дороги Скіллу вирувало життя. Я йшов крізь нього, чуття мої загострилися, я сильніше, ніж будь-коли досі, відчував, що живий. Блазень нічого більше не говорив про те, що він бачить у моєму майбутньому. Я був йому за це вдячним. Зрозумів, що Нічноокий мав рацію. Те знання, яке я мав, і так було досить важким. Не варто на ньому зациклюватися іще більше.

Тоді ми дісталися каменярні. Спершу нам здавалося, що ми просто зайшли в тупик. Дорога вела вниз, до вирізаного в чорному камені узвозу, площею зо два Оленячі замки зав­більшки. Стіни долини були прямовисними й голими, пошрамованими в місцях, де з них видобуто величезні блоки чорного каменю. Де-не-де каскади зелені, що росла біля ущелини, перевисали через край каменярні, покриваючи стрімкі кам’яні стіни. У нижньому кінці западини зібралася дощова вода. Вона застоялася і поросла зеленою ряскою. Іншої рослинності було небагато, бо мало тут родючого ґрунту. Ми дійшли до кінця дороги Скіллу і стояли на необробленому чорному камені, з якого її збудовано. Глянувши вгору, на скелю, що маячила перед нами, ми розгледіли чорний камінь зі срібними прожилками. На дні каменярні, серед кучугур щебеню і пилу, лежали покинуті блоки. Вони були величезними, більшими за доми. Я не міг уявити, як їх вирізано, не кажучи вже про те, як їх відтягли. Біля них виднілися залишки великих механізмів, дещо схожих на ті, які вживаються під час облоги. Дерево механізмів спорохнявіло, а метал заіржавів. Їхні скупчені рештки скидалися на обігнилі кості. У каменярні панувала тиша.

Були тут дві речі, що відразу привернули мою увагу. Перша — чорна колона, яка виросла на нашому шляху, на ній вирізано ті самі стародавні руни, які ми вже бачили раніше. Другою був цілковитий брак тваринного життя.

Я зупинився біля колони. Потягся назовні Вітом, вовк приєднався до моїх пошуків. Холодний камінь.

Може, навчимося їсти каміння? — запропонував Нічноокий.

— Цього вечора нам доведеться полювати деінде, — погодився я.

— І знайти чисту воду, — додав Блазень.

Кеттрікен зупинилася біля стовпа. Джеппи вже відійшли, сумно шукаючи якусь зелень. Скілл і Віт загострили моє сприйняття інших людей. Та цієї миті я нічого не відчув у ній. Обличчя королеви було застиглим і порожнім. Обвисло, наче вона постаріла в мене на очах. Очі Кеттрікен пробігли по мертвому камені, випадково затрималися на мені. Її вуста здригнулися у болісній посмішці.

— Його тут нема, — промовила вона. — Ми здолали весь цей шлях, а його тут нема.

Мені не спадало на думку жодної речі, яку варто було сказати. З усього, що можна б очікувати при кінці нашої мандрівки, закинута каменярня здавалася найменш імовірною. Я намагався вигадати щось оптимістичне. Не вигадав нічого. Це було останнє місце, зазначене на нашій карті, і, судячи з усього, остаточний кінець дороги Скіллу. Королева поволі опустилася, сіла на плаский камінь біля основи колони. Просто сиділа, надто знесилена й розчарована, щоб заплакати. Глянувши на Кеттл і Старлінг, я помітив, що вони дивляться на мене так, наче я мушу мати відповідь. Повинен знати, що нам робити далі. Та я не знав. Мене тяжко пригнітило тепло спекотного дня. І задля цього ми так далеко зайшли?

Я чую запах стерва.

Я ні. — Це була остання річ, про яку мені хотілося думати.

З твоїм носом це не дивно. Але тут поблизу є щось дуже мертве.

— То котись туди і покінчи з цим, — дещо різко кинув я йому.

— Фітце, — дорікнула мені Кеттл, коли Нічноокий впевнено потрюхав на пошуки.

— Я розмовляв із вовком, — недоладно відповів я.

Блазень майже непритомно кивнув головою. Він геть не був сам собою. Кеттл наполягала, щоб він і далі вживав ельфійську кору, хоча наш невеликий запас дозволяв лише крихітні дози, які ще й доводилося заварювати повторно. Час від часу мені здавалося, наче я помічаю короткий проблиск Скілл-зв’язку між нами. Якщо я на нього дивився, він інколи обертався та відповідав мені поглядом, навіть через цілий табір. І було іще дещо. Коли я заговорив із Блазнем про це, він відповів, що часом наче щось відчуває, але не має певності, що саме. Я не згадував про те, що сказав був мені вовк. З ельфійською корою чи без неї, але Блазень залишався незворушним і сонним. По ночах він не давав мені спокійно відпочити, стогнав і бурмотів уві сні. Скидався на людину, що видужує після затяжної хвороби. Численними дрібними способами нагромаджував сили. Говорив мало, зникла навіть його гірка веселість. Одним клопотом більше для мене.

Це людина!

Ніздрі Нічноокого наповнилися густим смородом стерва. Мене ледь не знудило. Тоді я нажахано шепнув:

— Веріті.

Бігом кинувся вслід за вовком. Блазень повільніше подався за мною. Похитувався, немов його ніс вітер. Жінки дивилися на наш відхід, нічого не розуміючи.

Тіло застрягло між двома великими кам’яними брилами. Було скорчене, наче й після смерті прагнуло сховатися. Вовк неспокійно кружляв довкола, його шерсть здибилася. Я зупинився, стягнув на долоню манжет сорочки. Затулив собі носа й рота. Це трохи допомогло, але ніщо не могло заглушити цей огидний запах. Я підійшов ближче, готуючись до того, що, як знав, мушу зробити. Наблизився до тіла, схилився, вхопився за полу розкішного плаща і витяг останки на відкрите місце.

— Жодної мухи, — майже сонно озвався Блазень.

Він мав рацію. Не було ні мух, ні їхніх личинок. Єдине, що змінило риси цього чоловіка, — це мовчазна гнилизна смерті. Обличчя було темним, ще темнішим, аніж у засмаглого орача. Викривилося від страху, але я знав, що це не Веріті. Однак дивився на нього кілька хвилин, перш ніж упізнав.

— Каррод, — тихо сказав я.

— Член Регалової групи? — спитав Блазень, наче поблизу міг бути якийсь інший Каррод.

Я кивнув. Став біля трупа навколішки, далі затискаючи манжетом носа й рота.

— Як він помер? — спитав Блазень.

Йому, здавалося, сморід не вадив, але я не думав, що зможу говорити так, щоб це не перейшло у блювання. Тож знизав плечима. Щоб відповісти, довелося б вдихнути. Я обережно посіпав його одяг. Тіло було закляклим, але вже обм’якало. Тяжко було оглянути ретельно, та я не бачив жодних слідів насилля. Неглибоко вдихнув, затримав повітря, а тоді обома руками відіп’яв Карродів пояс. Стягнув його з тіла разом із капшуком та ножем, що досі на ньому трималися, швидко відступив із ними.

Кеттрікен, Кеттл і Старлінг підійшли до нас саме тоді, коли я відкривав капшук. Не знаю, що я сподівався там знайти, але не побачив нічого вартісного. Він мав при собі лише жменю монет, кремінь і маленький точильний камінь. Я кинув це все на землю, обтер долоню об штанину. До неї прилип сморід смерті.

— Це був Каррод, — сказав Блазень жінкам. — Певно, пройшов крізь колону.

— Що його вбило? — спитала Кеттл.

Я зустрівся з нею поглядом.

— Не знаю. Гадаю, Скілл. Хай що б це було, він намагався від нього сховатися. Між цими брилами. Ходімо геть від цього смороду, — запропонував я.

Всі повернулися до колони. Ми з Нічнооким йшли останніми, повільніше за решту. Я був здивований. Зрозумів, що докладаю всіх зусиль, аби зміцнити свої стіни Скіллу. Картина Карродової смерті мене шокувала. «Одним членом Регалової групи менше», — сказав я собі. Але ж у мить смерті він був тут, у каменярні. Якщо це Веріті вбив його Скіллом, то, може, Веріті теж тут? Я міркував, чи не наткнемося ми десь у каменярні на Барла з Віллом, якщо вони теж прибули сюди, щоб напасти на Веріті. Ще холоднішою була підозра, що, найімовірніше, ми знайдемо Веріті мертвим. Але я не сказав цього Кеттрікен.

Думаю, ми з вовком відчули це одночасно.

— Там є щось живе, — тихо сказав я. — Глибше в каменярні.

— Що? — спитав Блазень.

— Не знаю.

Я здригнувся. Моє Віт-чуття того, що там було, слабшало й розвіювалося. Чим більше я намагався його відчути, тим сильніше воно вислизало від мене.

— Веріті? — спитала Кеттрікен.

У її очах знову ожила надія, і це змусило моє серце болісно стиснутися.

— Ні, — обережно відповів я. — Я так не вважаю. Не відчуваю це як людину. Я ніколи досі не відчував нічого схожого. — Трохи помовчав і додав: — Гадаю, вам усім варто почекати тут, доки ми з вовком підемо глянути, що це.

— Ні, — промовила Кеттл, але, глянувши на мою королеву, я побачив, що та цілковито згодна зі старою.

— Як на те пішло, то це вам із Блазнем слід почекати, доки ми все оглянемо, — суворо сказала Кеттрікен. — Це ви наражаєтеся на ризик. Якщо тут був Каррод, то й Барл із Віллом теж можуть.

Врешті-решт ми погодилися, що підемо всі разом, але вкрай обережно. Розійшлися віялом і рушили вперед, по дну каменярні. Я не міг достеменно сказати, де саме відчув те створіння, тож усі ми напружилися. Каменярня скидалася на дитячу кімнату, на долівці якої розкидано величезні іграшки та кубики. Ми проминули один частково оброблений кам’яний блок. Він не мав тої скульптурної витонченості, яку ми бачили в кам’яному саду. Був грубим, примітивним і, на якийсь лад, непристойним. Походив мені на викидень, недоношене лоша. Це видовище мене налякало, я проминув його якомога швидше й дістався нового сховку.

Решта поводилася схоже, переходила від одного прикриття до іншого, намагалася не спускати з очей бодай когось із нашого гурту. Я думав, що не побачу вже нічого гіршого за ту недороблену фігуру, але наступна геть мене приголомшила. Хтось висік дракона, що тонув у довколишньому камені, з такими подробицями, від яких розривалося серце. Його крила були напіврозкритими, наполовину заплющені очі закотилися в агонії. На ньому сиділа вершниця, молода жінка. Вхопилася за вигнуту хвилею шию, сперлася об неї щокою. Її обличчя було болісною маскою: вуста розтулені, риси обличчя напружені, мускули горла нап’яті, мов струни. Лінії та барви обох постатей: і дівчини, і дракона — відтворено у найдрібніших деталях. Я бачив вії жінки, її золоте волосся з точністю до окремих волосин, тонку зелену луску довкола очей дракона, навіть крапельки слини, що прилипли до його викривленого рота. Але там, де мали бути могутні драконові лапи та бич його хвоста, розлилася калюжа чорного каменю, в яку вони провалилися, мов у смоляну яму, і не могли з неї вирватися.

Це була просто статуя, та вона краяла душу. Я побачив, як Кеттл відвертає від неї обличчя, а очі їй заходять сльозами. Але мене з Нічнооким схвилювали корчі Віту, що його ця кам’яна фігура випромінювала. Він був слабшим за той, який ми відчували у кам’яному саду, але через це й щемливішим. Наче остання передсмертна мука ув’язненої істоти. Я міркував, який талант знадобився, щоб надати статуї настільки живої подоби. Навіть оцінивши артистичний хист творця, я не мав певності, чи приймаю його витвір. Але це стосувалося багатьох речей, породжених расою древніх скіллерів. Прослизаючи повз фігуру, я намагався здогадатися, чи це не її відчули ми з вовком. Щось наче кольнуло мені шкіру, коли Блазень обернувся й озирнувся на неї, невдоволено зморщивши лоба. Він, вочевидь, відчував те ж саме, тільки слабше.

Може, ми саме це й відчули, — звернувся я до Нічноокого. — Може, у каменярні все-таки немає жодного живого створіння, крім цього пам’ятника повільній смерті.

Ні. Я відчуваю якийсь запах.

Я розширив ніздрі, тихо пирхнув, продимаючи їх, тоді глибоко й повільно вдихнув. Нюх у мене був не таким гострим, як у Нічноокого, але вовчі чуття підсилювали мої. Я занюхав піт, слабкий запах крові. Те й те було свіжим. Раптом вовк ближче притиснувся до мене, і ми разом, як одна істота, підступили до ребра кам’яного блока зо дві хати завбільшки.

Я зазирнув за ріг, тоді обережно пішов уперед. Поруч зі мною крався Нічноокий. Я бачив Блазня біля іншого ребра каменя, відчував, що й решта наближається. Всі мовчали.

Це був ще один дракон, розмірами він не поступався кораблю. Увесь із чорного каменю, він спав на брилі, з якої виринав. Земля довкола блока була засипана осколками, уламками та кам’яним пилом. Навіть здалеку він справив на мене сильне враження. Попри сон, кожна його лінія свідчила про силу та шляхетність. Крила, складені обабіч тулуба, скидалися на згорнуті вітрила, а вигин могутньої шиї змушував згадати бойового румака. Я кілька хвилин дивився на нього, перш ніж побачив малу сіру постать, що розтяглася поруч із ним. Витріщився і намагався здогадатися, від кого походить те миготливе життя, яке я відчував. Від постаті чи від кам’яного дракона?

Порозкидувані кам’яні уламки утворювали щось схоже на схил. Він вів угору, до блока, з якого виринав дракон. Я думав, що та постать стрепенеться, почувши хрускіт моїх кроків, але вона й не ворухнулася. Я не бачив також і найдрібніших рухів, у яких її груди здіймалися б при диханні. Мої супутники трималися ззаду, спостерігаючи за мною, крім Нічноокого, що й далі був поруч, досі зі здибленою шерстю. До незнайомця можна було дотягтися рукою, коли він різко підвівся і повернувся до мене обличчям.

Був старим і худим, сивим, оброслим бородою. Його вбрання, порване на шмаття, було сірим від кам’яного пилу, на одній щоці теж була сіра пляма. Коліна, що просвічували крізь холоші штанів, були закривавленими і покрилися струпами від стояння навколішки на розбитому камені. Стопи, замість взуття, обмотані ганчірками. Рукою в сірій рукавиці він стискав сильно зазублений меч, але не підняв його, як до бою. Я відчував, що навіть втримати того меча ледь не понад його сили. Керований якимось інстинктом, я широко розвів руки, аби показати йому, що не маю зброї. Якусь мить він тупо дивився на мене, тоді повільно здійняв очі, глянув мені в обличчя. Так ми стояли, дивлячись один на одного. Те, як він придивлявся, його майже сліпий погляд — усе це нагадало мені про арфіста Джоша. Тоді його рот широко роззявився у хащах бороди, явивши напрочуд білі зуби.

— Фітц? — невпевнено сказав він.

Я пізнав цей голос, хоч він, здавалося, покрився іржею. Міг належати тільки Веріті. Та все у мені кричало від жаху, що він дійшов до такого стану, перетворившись на руїну людини. Позаду я почув хрускіт швидких кроків і встиг обернутися саме вчасно, щоб побачити, як Кеттрікен вибігає на поміст із кам’яних уламків. Надія та розгубленість змагалися на її обличчі, але коли вона скрикнула «Веріті!», то в цьому слові було лише кохання. Кинулася до нього, розкривши обійми. Я ледь устиг її піймати, коли вона пробігала повз мене.

— Ні! — голосно гукнув я. — Ні, не торкайтесь його!

— Веріті! — знову скрикнула вона, а тоді спробувала випручатися від мене, благаючи: — Пусти мене, пусти мене до нього!

Усе, що я міг зробити, — це з усіх сил її стримувати.

— Ні, — спокійно повторив я їй.

Як воно часто буває, м’якість мого наказу змусила її не вириватися. Питально глянула на мене.

— Його долоні та руки покриті магією. Не знаю, що б із вами трапилося, якби ви їх торкнулися.

Вона обернула голову в моїх грубих обіймах, глянула на свого мужа. Він стояв і дивився на нас із дружелюбним, трохи наче розгубленим виразом обличчя. Схилив голову вбік, немов розмірковуючи про нас, потім обережно схилився, поклав меч на землю. Тоді Кеттрікен побачила те, що я вже розгледів раніше. Зрадницький блиск срібла розповзся по його кистях і пальцях. Веріті насправді не носив рукавиць; сама плоть його рук і долонь була насичена сирівцем потуги. Пляма на його обличчі була не пилом, а смугою сили, яку він залишив, торкнувшись щоки.

Я почув, як за нами підходять інші, як їхні кроки повільно хрускотять на камінні. Не було потреби обертатися, аби знати, як напружено вони дивляться. Нарешті Блазень тихо промовив:

— Веріті, мій принце, ми прийшли.

Пролунав звук, середній між зітханням і хлипанням. Це змусило мене повернути голову. Я побачив, як Кеттл повільно осідає, наче тоне продірявлений корабель. Одну долоню притисла до грудей, другою затулила собі рота і впала нав­колішки. Коли дивилася на руки Веріті, її очі зайшли імлою. Старлінг одразу ж підбігла до неї. Я почув, що Кеттрікен, уже заспокоївшись, намагається вивільнитися з моїх обіймів. Я глянув на її стражденне обличчя і відпустив її. Королева поволі підступала до Веріті, а він дивився, як вона наближається. Його обличчя не виражало байдужості, але не схоже було й на те, що він її пізнає і зазнає при цьому якихось особ­ливих почуттів. Вона зупинилася на відстані простягнутої руки від нього. Всі мовчали. Якусь мить дивилася на нього, тоді повільно хитнула головою, наче це й мало бути відповіддю на її запитання.

— Мій пане муже, чи ж ти не пізнаєш мене?

— Муже, — слабким голосом повторив він. Його брови сильніше зсунулися, він поводився мов людина, яка згадує щось, вивчене напам’ять. — Принцеса Кеттрікен з Гірського королівства. Її віддали мені за дружину. Ще дівча, пуп’янок, дика гірська кішка з жовтим волоссям. Це й усе, що я знав про неї, доки її до мене не привезли. — Легка усмішка пом’якшила його обличчя. — Тієї ночі я розпустив золоте волосся, як плавкий потік, ніжніше за шовк. Таке тонке, що я не смів його торкатися. Щоб не зачепилося об мої мозолясті долоні.

Руки Кеттрікен здійнялися до її волосся. Діставши звістку про смерть Веріті, вона обтяла волосся, залишивши на голові тільки щіть. Тепер воно відросло й сягало пліч, але не було вже ніжно шовковистим. Загрубіло від сонця, дощу та дорожньої куряви. Та королева вивільнила його з товстої коси, в яку воно було сплетене, труснула, давши розсипатися довкола обличчя.

— Мілорде, — тихо сказала вона. Перевела погляд з мене на Веріті. — Я не смію вас торкатися? — заблагала.

— Ох… — Він, здавалося, обмірковував прохання. Глянув униз, на свої кисті та долоні, зігнув срібні пальці. — Ох, боюся, що, мабуть, ні. Ні, краще ні. — Він казав це з жалем, але я мав відчуття: йому просто шкода, що не може вдовольнити її прохання. А не тому, що сам не може торкнутися її.

Кеттрікен уривчасто вдихнула.

— Мілорде, — почала вона, тоді її голос зламався. — Веріті, я втратила нашу дитину. Нашого сина. Він помер.

До цієї миті я не розумів, яким тягарем це для неї було. Як вона розшукувала чоловіка, знаючи, що мусить йому це сказати. Опустила горду голову, наче очікуючи його гніву. Однак те, що їй дісталося, виявилося ще гіршим.

— О, — видобув він. — Ми мали сина? Не пригадую…

Думаю, саме це її і зламало. Відкриття, що її вражаюча звістка не розсердила Веріті і не засмутила, а тільки спантеличила. Вона мусила почуватися зрадженою. Її відчайдушна втеча з Оленячого замку, всі труднощі, які вона здолала, щоб урятувати свою ненароджену дитину, довгі самотні місяці вагітності, закінчені страдницьким народженням мертвого немовляти, страх, що мусить розповісти своєму панові, як вона його підвела, — такою була її дійсність упродовж минулого року. Та от вона постала перед своїм мужем і королем, а він насилу її згадав, мертве ж дитя збув тільки коротким «О». Сором мені було за того миршавого старця, який дивився на королеву й мимрив щось, утомлено посміхаючись.

Кеттрікен не скрикнула, не заплакала. Просто обернулася, повільно відійшла. Я відчув у цьому відході величезний самоконтроль і величезний гнів. Старлінг, що сиділа навпочіпки біля Кеттл, глянула, як повз неї проходить королева. Хотіла було схопитися і рушити слідом, але Кеттрікен легким жестом заборонила їй це. Самотньо зійшла з високого кам’яного помосту, закрокувала геть.

Піти з нею?

Прошу. Але не набридай їй.

Я не дурень.

Нічноокий покинув мене. Як тінь, рушив за Кеттрікен. Я знав, що, попри мою пересторогу, він підійшов просто до неї і притисся великою головою їй до ноги. Вона зненацька опустилася на одне коліно, притулилася, сховала обличчя в його шерсті, її сльози потекли по шорсткому вовчому хутрі. Вовк обернувся, лизнув їй долоню. «Йди геть», — дорікнув він мені, а я відтяг від них свою свідомість. Закліпав, зрозумівши, що весь час витріщаюсь на Веріті. Його очі зустрілися з моїми. Він кашлянув.

— Фітце Чівелрі, — промовив і глибоко вдихнув, щоб говорити далі. Тоді легко видихнув. — Я такий втомлений, — жалібно сказав він. — А стільки ще треба зробити. — Вказав рукою на дракона позаду себе. Замислився, сів біля статуї. — Я так тяжко трудився, — промовив, ні до кого зосібна не звертаючись.

Блазень отямився раніше, ніж я.

— Мілорде принце Веріті, — почав було, тоді виправився: — Мій королю. Це я, Блазень. Чи можу я послужити вам?

Веріті підвів очі на худорлявого блідого чоловіка, який стояв перед ним.

— Це було б для мене честю, — відповів він за мить. Його голова гойднулася на шиї. — Прийняти вірність і службу того, хто так добре послужив моєму батькові та моїй королеві.

Я на якусь мить помітив проблиск давнього Веріті. Тоді впевненість знову зникла з його обличчя.

Блазень підійшов і раптом став біля нього навколішки. Поплескав Веріті по плечі, здійнявши хмарку кам’яного пилу.

— Я про вас подбаю, — сказав він. — Як дбав про вашого батька.

Різко підвівся, звернувся до мене.

— Я збираюся принести дров для вогнища і чистої води, — сповістив він. Глянув повз мене, на жінок. — З Кеттл усе гаразд? — спитав у Старлінг.

— Вона ледь не зомліла, — розпочала менестрелька.

Але Кеттл одразу ж її перебила:

— Я була вражена до глибини душі, Блазню. І не спішиться мені вставати. Але Старлінг може зайнятися всім, що слід зробити.

— Ах. Добре. — Скидалося на те, що Блазень цілковито опанував ситуацію. Роздавав накази так, наче розпоряджався чаюванням. — То чи не була б ти такою ласкавою, майстрине Старлінг, і не подбала б про встановлення намету? Або й двох, якщо це можна влаштувати. І глянь, скільки харчів нам зосталося, та заплануй трапезу. Щедру трапезу, бо, думаю, вона потрібна нам усім. Я невдовзі повернуся з дровами для вогнища та водою. І зеленню, якщо пощастить. — Кинув мені швидкий погляд. — А ти пильнуй за королем, — сказав тихо.

Тоді він пішов. Старлінг провела його повними здивування очима. Потім підвелася, рушила на пошуки заблуканих джеппів. Слідом за нею дещо повільніше пішла Кеттл.

І так, після всього цього часу та мандрів, я постав наодинці перед моїм королем. «Йди до мене», — наказав він мені, а я так і зробив. Настала мить спокою, коли я зрозумів, що той невідступний голос нарешті затих.

— Що ж, я тут, мій королю, — тихо промовив я. І йому, і собі самому.

Веріті не відповів. Повернувся до мене спиною і зайнявся статуєю. Стояв на колінах, тримав меча одною рукою за держак, другою за клинок, а вістрям шкріб камінь на передній лапі дракона — шкряб, шкряб, шкряб. Я підійшов ближче, подивився, як він дряпає чорний камінь помосту. Його обличчя було настільки зосередженим, рухи такими точними, аж я не знав, як мені далі бути.

— Веріті, що ви робите? — лагідно спитав я.

Він і не глянув на мене.

— Висікаю дракона, — відповів мені.

Минуло кілька годин, а він усе ще був зайнятий тим самим. Монотонне шкрябання вістря об камінь змусило мої зуби зціпитися, а кожен нерв у тілі напружитися. Я залишався з ним на помості. Старлінг із Блазнем установили наш намет, а інший, менший, змайстрували з уже непотрібних зимових покривал. Палало вогнище. Кеттл стояла над казанком, в якому щось булькотіло. Блазень розбирав принесені ним зелень та коріння, Старлінг тим часом стелила постіль у наметах. Кеттрікен теж ненадовго приєдналася до нас, але тільки для того, щоб забрати лук і сагайдак із в’юків на джеппах. Сповістила, що збирається на полювання з Нічнооким. Він кинув на мене променистий погляд темних очей, і я стримав язика за зубами.

Досі я знав не набагато більше, ніж тоді, коли ми тільки-но знайшли Веріті. Його стіни Скіллу були високими й міцними. Я майже не відчував Скіллу від нього. А коли спробував Вітом, то відкрив дещо іще тривожніше. Я щось вловлював Віт-чуттям, але не розумів суті. Скидалося на те, що життя і свідомість Веріті переливаються між його тілом та величезною фігурою дракона. Я згадав, коли востаннє зауважив щось таке. Це було між віттером Рольфом і його ведмедицею. Вони поділяли той сам потік життя. Я підозрював, що коли б хтось потягся Вітом до нас із вовком, то відкрив би той самий взірець. Ми так довго поділяли свідомість, що в певному сенсі були одною істотою. Та це не пояснювало мені, як Веріті міг пов’язатися зі статуєю і чого він так уперто шкребе її мечем. Я прагнув ухопити меча й вирвати йому з рук, але стримався. Правду кажучи, Веріті здавався настільки одержимим своїм заняттям, що я майже боявся йому завадити.

Перед цим я намагався його розпитувати. Коли спитав, що трапилося з тими, хто пішов з ним, він поволі похитав головою.

— Гнали нас, як зграя вороння наскакує на орла. Наближалися, каркали, дзьобали й тікали, коли ми оберталися, щоб відповісти ударом на удар.

— Вороння? — нездогадливо спитав я.

Веріті кивнув головою, здивований моєю нетямущістю.

— Наймані солдати. Стріляли в нас з укриттів. Інколи підступали до нас поночі. Частина моїх людей до того ж стала жертвою групи Скіллу. Я не міг захистити свідомості тих, що були вразливими. До нічних жахіть, які група тайкома їм посилала, і взаємних підозр. Тож наказав їм повернутися. Вкарбував у їхні думки власний Скілл-наказ, аби захистити від усіх інших.

Це було ледь не єдине запитання, на яке Веріті дійсно відповів. На інші майже не зважав, коли й давав відповіді, то або недоречні, або ухильні. Тож я покинув цю затію. Натомість склав йому звіт. Це був довгий виклад. Я розпочав днем його від’їзду. Не сумнівався, що багато з розказаного мною Веріті знає й так, але однаково повторив це. Якщо він блудив думками, як я здогадувався, то це могло стати йому якорем і допомогти освіжити пам’ять. А якщо під усією цією запиленою поведінкою розум мого короля залишався так само гострим, як завжди, однаково не завадить викласти всі події в належній перспективі та впорядкувати. Я не міг вигадати жодного іншого способу, щоб до нього достукатися.

Гадаю, я розпочав це, аби він усвідомив, скільки ми витерпіли, щоб дістатися сюди. Хотів змусити його зрозуміти, що відбувалося в його королівстві, доки він гаяв тут час зі своїм драконом. Може, сподівався пробудити так у ньому почуття відповідальності за свій народ. Коли я говорив, він здавався цілковито байдужим, лише раз по раз кивав головою, наче я підтверджував якийсь його таємний острах. І весь час вістря меча шкребло об чорний камінь — шкряб, шкряб, шкряб.

Майже стемніло, коли я почув позаду кроки Кеттл. Перервав виклад своїх пригод у зруйнованому місті, обернувся. Глянув на неї.

— Я принесла вам обом гарячого чаю, — сповістила вона.

— Дякую, — відповів я і взяв у неї свій кухлик, але Веріті ледь глянув, не припиняючи свого постійного шкрябання.

Якийсь час Кеттл стояла, тримаючи чашку Веріті. Заговоривши, не нагадала йому про чай.

— Що це ви робите? — спитала лагідно.

Шкрябання зненацька припинилося. Він обернувся, кинув погляд на неї, тоді на мене, наче хотів перевірити, чи я теж почув те кумедне запитання. Питальний погляд, яким я йому відповів, вочевидь, здивував його. Він прокашлявся.

— Я висікаю дракона.

— Вістрям вашого меча? — спитала стара. У її голосі була цікавість, більш нічого.

— Тільки найгрубіші частини, — відповів їй Веріті. — Для тоншої роботи використовую ножа. А насамперед свої пальці та нігті. — Він повільно повернув голову, оглянув величезну статую. — Хотів би я сказати, що кінець уже близько, — невпевнено промовив. — Та як же це сказати, якщо досі залишилося стільки зробити? Стільки зробити… а боюся, що буде запізно. Якщо вже не запізно.

— На що запізно? — спитав я так само лагідно, як і Кеттл раніше.

— Щоб… запізно, щоб урятувати народ Шести герцогств. — Він дивився на мене, як на недоумкуватого. — Чого б я інакше робив це? З якої ще причини покинув свою землю і свою королеву, щоб дістатися сюди?

Я намагався зрозуміти сенс того, що він мені сказав, але одне надокучливе запитання все-таки вирвалося мені з рота.

— Ви вважаєте, що самотужки вирізали всього цього дракона?

Веріті замислився.

— Ні. Звісно, ні. — Та коли я почув полегшення, що він не цілковито збожеволів, то зненацька додав: — Його ще не закінчено. — Знову кинув на свого дракона ніжний і гордий погляд, яким обдаровував досі лише найкращі свої карти. — Але й це зайняло мені багато часу. Дуже багато часу.

— Не вип’єте чаю, доки він гарячий, сер? — спитала Кеттл, знову подаючи йому чашку.

Веріті глянув на посудину, наче на щось геть незнайоме. Тоді із серйозним виглядом узяв її з рук старої.

— Чай. Я майже забув про чай. Це ж не ельфійська кора, правда? Едо ласкава, як же я ненавидів те гірке вариво!

Кеттл ледь не скривилася, почувши, як він про це каже.

— Ні, сер, жодної кори, клянуся вам. Та боюся, що його зварено з придорожнього зілля. Тут переважно кропива і дрібка м’яти.

— Чай із кропиви. Мати давала нам чай із кропиви навесні, щоб додати бадьорості. — Він усміхнувся сам до себе. — Я вкладу це у свого дракона. Кропивний чай моєї матері. — Відпив ковток і, видно, здивувався. — Теплий… Я так давно вже не їв нічого теплого.

— Як давно? — спитала його Кеттл ніби мимоволі.

— Дуже… давно, — відповів Веріті. Зробив ще ковток чаю. — У струмку за каменярнею є риба. Та її складно піймати, не кажучи вже про те, щоб зготувати. Якщо чесно, я забув. Стільки всього вклав у дракона… мабуть, і це теж.

— А коли ви востаннє спали? — натискала стара.

— Не можу ж я одночасно спати і працювати, — пояснив він їй. — А робота мусить бути зроблена.

— І роботу буде зроблено, — запевнила вона. — Та цього вечора ви ненадовго її припините, щоб попоїсти й випити. А тоді поспати. Бачите? Гляньте туди. Старлінг зробила для вас намет, де буде тепла м’яка постіль. І тепла вода для вмивання. І вбрання, настільки свіже, наскільки ми спромоглися.

Веріті глянув на свої посріблені долоні.

— Не знаю, чи зумію я вмитися, — зізнався він.

— То Фітц Чівелрі та Блазень вам допоможуть, — безтурботно пообіцяла Кеттл.

— Дякую вам. Це було б добре. Але… — Здавалося, його очі на якийсь час заглянули кудись далеко. — Кеттрікен. Вона ж була тут раніше? Чи, може, це мені наснилося? У ній було стільки сили, що я віддав пам’ять про неї драконові. Думаю, саме за цим я найбільше тужив з усього, що там помістив. — Помовчав, тоді додав: — У ті хвилини, коли згадував, що за чимось тужу.

— Кеттрікен тут, — запевнив я його. — Пішла полювати, але невдовзі повернеться. Ви хотіли б умитися і перевдягтися у свіже, перш ніж вона повернеться? — Про себе я вирішив відповідати на ті його фрази, що мали якийсь сенс, не дратуючи розпитами про все інше.

— Вона вища за це все, — сказав він із тінню гордості в голосі. — І все-таки це було б мило… та стільки ще слід зробити.

— Але сьогодні вже надто темно, щоб працювати. Почекайте до завтра. Це буде зроблено, — запевнила його Кеттл. — Завтра я вам допоможу.

Веріті повільно хитнув головою. Випив ще чаю. Навіть ця рідка водичка, здавалося, його підкріпила.

— Ні, — тихо сказав він. — Боюсь, ви не зможете. Бачите, я мушу зробити це сам.

— Завтра побачите. Думаю, до того часу ви достатньо зміцнієте, щоб я змогла вам допомогти. Та поки що не будемо цим перейматися.

Він зітхнув і простягнув Кеттл порожню чашку. Натомість вона швидко вхопила його за передпліччя і змусила встати. Як на таку стару жінку, була сильною. Не намагалася відібрати в нього меч, він сам його впустив. Я схилився, підняв меча. Веріті слухняно пішов за Кеттл, наче такий простий вчинок — взяти за руку — позбавив його всякої волі. Йдучи за ними слідом, я пробігав очима по клинку, який був колись гордістю Год. Міркував, що опосіло Веріті, змусивши його перетворити цю королівську зброю на знаряддя, яким ріжуть камінь. Краї були вищерблені та зазублені від неналежного вжитку, вістря не гостріше за ложку. Я подумав, що меч схожий на свого власника, і пішов до табору.

Коли ми дісталися багаття, я був майже шокований тим, що Кеттрікен уже повернулася. Сиділа край вогню, байдуже в нього вдивляючись. Нічноокий лежав майже впоперек її ніг. Його вуха нашорошилися, коли я підійшов до вогнища, та він не зробив жодного руху, щоб залишити королеву.

Кеттл повела Веріті прямісінько до імпровізованого намету, розбитого для нього. Кивнула Блазневі, а той мовчки взяв миску гарячої води, що стояла біля вогню, і рушив слідом. Коли я зважився ввійти до маленького намету, Блазень прогнав нас із Кеттл.

— Він не перший король, про якого я піклуюся, — нагадав нам. — Довірте його мені.

— Не торкайся його долонь і кистей рук! — суворо застерегла стара.

Блазня це наче трохи здивувало, та за мить він кивнув головою, погоджуючись. Коли я виходив, він розв’язував поплутані і зв’язані тугими вузлами шнурки, що тримали вкупі зношений каптан Веріті, постійно говорячи про всякі дрібниці. Я чув, як Веріті зауважив:

— Дуже бракує Чаріма. Не слід було дозволяти йому йти зі мною, але він так довго мені служив… Помирав довго й болісно. Тяжко було мені дивитися на його смерть. Але й це пішло у дракона. Так було треба.

Я почувався ніяково, повернувшись до багаття. Старлінг помішувала казанок, де весело булькотіла душенина. Жир із чималого шматка м’яса на рожні капав до вогню, змушуючи його спалахувати й сичати. Запах їжі нагадав мені про голод, у животі забурчало. Кеттл стояла спиною до вогню, вдивляючись у темряву. Кеттрікен мигцем глянула на мене.

— То, — зненацька озвався я, — як полювалося?

— Як бачиш, — тихо відповіла Кеттрікен.

Вказала казанок, тоді знічев’я махнула рукою на розібрану тушу лісової свині. Я підійшов і захоплено оглянув. Звір був аж ніяк не дрібним.

— Небезпечна здобич, — зауважив я, намагаючись, щоб це звучало буденно, без переляку, що моя королева сама пішла на такого грізного звіра.

— Мені треба було її вполювати, — сказала вона так само тихим голосом.

Я аж надто добре її зрозумів.

Це було дуже добре полювання. Я ніколи не здобував стільки м’яса такими малими зусиллями, — заявив мені Нічноокий.

Зі щирим почуттям потерся головою їй об ноги. Кеттрікен опустила руку, ніжно почухала йому вуха. Він аж застогнав від задоволення і міцно притисся до неї.

— Ви його розпестите, — жартівливо перестеріг я її. — Каже мені, що ніколи не здобував стільки м’яса такими малими зусиллями.

— Він такий розумний. Клянуся, це він погнав на мене здобич. А який відважний. Коли я не влучила з першого разу, тримав її на відстані, доки я вставляла в лук наступну стрілу.

Говорила так, наче не думала ні про що інше. Я кивнув головою, задоволений, що між нами ведеться саме така розмова. Та зненацька вона спитала:

— Що з ним діється?

Я знав, що Кеттрікен має на увазі не вовка.

— Сам не знаю, — обережно сказав я. — Він зазнав стільки злигоднів. Може, цього виявилося достатньо, щоб… його розум ослаб. І…

— Ні, — голос Кеттл був твердим. — Усе геть не так. Хоч я вірю, що він втомлений. Будь-хто втомився б, зробивши те, що він виконав сам. Але…

— Ви ж не вважаєте, що він сам-один висік того дракона! — перебив я її.

— Вважаю, — впевнено відповіла стара. — Як він і казав. Мусив виконати це сам, так і зробив. — Повільно похитала головою. — Я ніколи не чула нічого схожого. Навіть королю Вайздому допомагала його група Скіллу чи те, що від неї лишилося, коли він дістався сюди.

— Ніхто не може вирізати такої статуї мечем, — вперто промовив я. Вона верзла якусь нісенітницю.

Замість відповіді, Кеттл підвелася та вийшла у темряву. Повернувшись, кинула мені до ніг два предмети. Один був колись долотом. Його головка перетворилася на безформну брилу, гостряк цілковито збився. Другим виявився старий залізний молоток, насаджений на порівняно новий дерев’яний держак.

— Є ще й інші, порозкидувані. Ймовірно, він знайшов їх у місті. Або зібрав покинуті тут, — пояснила вона, перш ніж я встиг щось спитати.

Я дивився на побиті знаряддя та міркував про всі ті місяці, коли Веріті не було. Навіщо це? Щоб висікти кам’яного дракона?

— Не розумію, — слабко промовив я.

Кеттл говорила повільно й виразно, наче розмовляла з тугодумом.

— Він висік дракона й помістив у нього всі свої спогади. Це частково пояснює, чому він такий стуманілий. Та є ще дещо. Гадаю, він використав Скілл, щоб убити Каррода, і це сильно вдарило по ньому самому. — Вона сумно хитнула головою. — Так близько підійти до мети, а потім зазнати поразки. І яка ж лукава Регалова група. Послали проти нього одного з-поміж себе, знаючи, що коли Веріті вб’є того Скіллом, то може сам себе подолати.

— Не думаю, щоб хтось із цієї групи добровільно пожертвував собою.

Стара гірко посміхнулася.

— Я не казала, що він пішов на це добровільно. І не казала, що він знав наміри своїх товаришів. Це як гра в камені, Фітце Чівелрі. Їх жертвують, якщо це дасть перевагу. Адже мета гри — перемогти, а не згромадити якнайбільше каменів.

Перш ніж я встиг натиснути на Кеттл, аби вона висловилася ясніше, з намету Веріті долинув зойк. Ми всі схопилися, але першою до входу в намет підбігла стара. Звідти вискочив Блазень, стискаючи лівою долонею праве зап’ястя. Метнувся просто до відра з водою і занурив у нього руку. Його обличчя скривилося від болю чи страху, а може, від того й того разом. Кеттл подалася за ним слідом, оглянула йому руку й осудливо похитала головою.

— Я ж тебе попереджала! Ану вийми її з води, це нічого не дасть. Нічим не допоможе. Стій. Подумай про це. Насправді це й не біль, просто почуття, якого ти досі не знав. Глибоко вдихни. Розслабся. Прийми це. Прийми це. Дихай глибоко, дихай глибоко.

Отак промовляючи, вона тягла Блазня за передпліччя, аж доки він не вийняв неохоче долоню з води. Кеттл негайно перевернула відро ногою. Загребла розлиту воду кам’яним пилом і щебенем, весь час тримаючи Блазня за руку. Я витяг шию, щоб заглянути повз неї. Три перші пальці його правої руки стали на пучках срібними. Він глянув на них і затремтів. Я ніколи досі не бачив Блазня таким знервованим.

— Це не змиється, — твердо сказала Кеттл. — Це не зітреться. Тепер воно з тобою, тож прийми його. Погодься з цим.

— Це боляче? — занепокоєно спитав я.

— Не розпитуй його про це! — гарикнула на мене стара. — Не розпитуй його зараз ні про що. Заглянь до короля, Фітце Чівелрі, а Блазня залиш мені.

Через клопоти з Блазнем я майже забув про мого короля. Схилився, щоб увійти до намету. Веріті сидів на двох згорнутих покривалах. Намагався зашнурувати одну з моїх сорочок. Я здогадався, що Старлінг обнишпорила всі в’юки, доки знайшла для нього чисту сорочку. Мене приголомшило, що він схуд настільки, аж моя сорочка йому підійшла.

— Дозвольте, мій королю, — запропонував я.

Він не тільки опустив руки, а й відвів їх за спину.

— Блазень дуже постраждав? — спитав він мене, доки я змагався з позаплутуваними шнурками. Це прозвучало майже як у мого давнього Веріті.

— Йому просто посріблило пучки трьох пальців, — відповів я.

Побачив, що Блазень наготував щітку та ремінець для волосся. Я став у Веріті за спиною і почав зачісувати йому волосся назад. Він поквапом склав руки на грудях. Частина сивини у його волоссі була кам’яним пилом, але не вся. Його вояцький хвіст був тепер сірим із чорними пасмами та шорстким, як кінська грива. Я довго й старанно його пригладжував. Зав’язавши ремінця, спитав:

— На що схоже це відчуття?

— Це? — спитав він, здійнявши руки і стріпнувши пальцями. — Ох. Як Скілл. Тільки сильніше, і на моїх руках та долонях.

Як я зрозумів, Веріті вважав, що відповів на моє запитання.

— Навіщо ви це зробили? — спитав я.

— Ну. Щоб працювати з каменем, знаєш. Коли ця сила на моїх руках, камінь мусить підкоритися Скіллу. Незвичайний камінь. Як бакійське Каміння Правди, знаєш його? Тільки там він не такий чистий, як тут. Звичайно, руки — кепське знаряддя для обробки каменю. Та коли вже відсічеш усе зайве, аж до місця, де чекає дракон, то можеш розбудити його своїм дотиком. Я веду рукою по каменю і нагадую йому про дракона. А все, що не є драконом, відпадає уламками і сколками. Звичайно, дуже повільно. Зайняло мені весь день, щоб відслонити його очі.

— Розумію, — розгублено пробурмотів я. Не знав, чи вірити йому, чи він збожеволів.

Він підвівся, наскільки це було можливо в низькому наметі.

— Кеттрікен сердиться на мене? — спитав зненацька.

— Мілорде королю, не моя то річ — говорити…

— Веріті, — втомлено урвав він мене. — Називай мене Веріті і, на ласкаву Еду, відповідай на запитання, Фітце.

Це так скидалося на того давнього Веріті, що я ледь його не обійняв. Натомість сказав:

— Не знаю, чи вона сердиться. Та їй завдано тяжкого болю. Вона здолала довгу і втомливу дорогу, шукала вас, несучи страшні вісті. А вам, здається, до цього байдуже.

— Не байдуже, коли я про це думаю, — серйозно промовив він. — І коли думаю, тужу. Але стільки є речей, про які я мушу думати, а не можу думати про все водночас. Фітце, я знав, коли помер наш син. Як же я міг не знати? І його, і все, що тоді відчував, я вклав у дракона.

Він поволі вийшов геть, а я покинув намет слідом за ним. Назовні він випростався. Утім, його плечі так і зосталися схиленими. Веріті був тепер старим чоловіком, якимсь робом значно старшим за Чейда. Я не розумів цього, але знав, що це правда. Зачувши його кроки, Кеттрікен підвела погляд. Знову зиркнула у вогонь, тоді, майже неохоче, встала, вивільнившись від сонного вовка. Кеттл і Старлінг перев’язували Блазневі пальці смужками тканини. Веріті підійшов просто до Кеттрікен, став поруч із нею.

— Моя королево, — прорік поважно. — Якби міг, я обійняв би тебе. Та сама бачиш, що мій дотик… — Він указав на Блазня і залишив цю фразу недомовленою.

Я бачив вираз її обличчя, коли вона розповідала Веріті про народження мертвої дитини. Очікував, що вона відвернеться від нього, завдасть йому болю, як він завдав їй. Та серце Кеттрікен було більшим за таку помсту.

— Ох, муже мій, — промовила вона, голос її ламався на цих словах.

Веріті широко розвів посріблені руки, а вона підійшла до нього, обійняла. Схилив сиву голову до загрубілого золота її волосся, та не міг дозволити собі торкнутися її рукою. Відвернув від неї посріблену щоку. Хрипким і зламаним голосом спитав:

— Ти дала йому ім’я? Нашому синові?

— Я назвала його за звичаєм вашої землі. — Кеттрікен глибоко вдихнула. Слова були такими тихими, що я ледь їх почув. — Сакріфайс Жертовний, — прошепотіла.

Припала до нього, а я побачив, як його худі плечі здригаються від хлипання.

— Фітце! — засичала до мене Кеттл. Я озирнувся й побачив, що вона грізно на мене дивиться. — Залиш їх самих, — прошепотіла. — Знайди собі якесь діло. Принеси Блазневі тарілку.

Я й справді на них витріщався. Відвернувся, засоромлений цим, та водночас радий, що побачив їхні обійми, хай навіть сумні. Послухався Кеттл, взявши заодно їжі й собі. Відніс тарілку Блазневі. Той сидів, гойдаючи ушкоджену руку на колінах. Коли я сів поруч із ним, підвів голову.

— Воно нічим не стирається, — забідкався. — Чого воно прилипло до моїх пальців?

— Не знаю.

— Бо ти живий, — коротко відповіла Кеттл.

Сіла навпроти нас, наче ми не могли обійтися без нагляду.

— Веріті сказав мені, що завдяки Скіллу може формувати камінь пальцями, — розповів я їй.

— Чи твій язик прикріплено посередині, що він теліпається з обох кінців? Забагато говориш! — вилаяла мене Кеттл.

— Може, я не говорив би забагато, якби ви сказали трохи більше, — кинув я. — Камінь неживий.

Стара зиркнула на мене.

— Ти це знаєш, так? То навіщо нам розмовляти, якщо ти й так усе знаєш. — Накинулася на їжу, наче та була її особистим ворогом.

До нас приєдналася Старлінг. Сіла біля мене з тарілкою на колінах і сказала:

— Не розумію, що це за срібло на його руках? Що це таке?

Коли Кеттл прошила її грізним поглядом, Блазень пирснув у свою тарілку, як неґречна дитина. Та мене вже втомили ухильні висловлювання старої.

— І що ж ти відчуваєш? — поцікавився я у Блазня.

Він подивився вниз, на свої перев’язані пальці.

— Це не біль. Вони дуже вразливі. Я відчуваю сплетіння ниток у перев’язці. — Його очі задивилися кудись у далечінь. Він усміхнувся. — Бачу чоловіка, що її зіткав, жінку, що випряла нитки. Овець на схилі пагорба, дощ, який падав на їхню грубу вовну, траву, яку вони їли… вовна з трави, Фітце. Сорочку зіткано з трави. Ні, це ще не все. Ґрунт, чорний та родючий, і…

— Припини! — суворо промовила Кеттл. Сердито повернулася в мій бік. — І припини його випитувати, Фітце. Якщо не хочеш, щоб він зайшов задалеко й загубився назавжди. — Різко штурхонула Блазня. — Їж свою страву.

— Звідки ви стільки знаєте про Скілл? — зненацька спитала її Старлінг.

— І ти туди ж? — гнівно заявила Кеттл. — Чи вже немає нічого особистого?

— Між нами? Небагато, — відповів Блазень, але не дивився на стару.

Пильно стежив за Кеттрікен. Вона набирала їжу для себе та Веріті, а її обличчя все ще було опухлим від плачу. Поношене й поплямлене вбрання, загрубіле волосся, обвітрені руки і ця проста турбота про свого чоловіка могли б надати їй буденного жіночого вигляду. Та я дивився на неї і бачив, можливо, найсильнішу королеву, яку будь-коли знав Оленячий замок.

Я помітив, як Веріті злегка скривився, беручи з її рук просту дерев’яну миску та ложку. На мить заплющив очі, змагаючись із тягарем історії цього приладдя. Надав обличчю звичного виразу, зачерпнув душенини, вклав до рота. Навіть на іншому кінці табору я відчув, як у нього раптово пробудився голод. Не лише без гарячої страви обходився він дов­гий час, а без поживнішої їжі взагалі. Тяжко вдихнув і почав їсти, наче виголоднілий вовк.

Кеттл пильно на нього дивилася. На її обличчі з’явився жалісливий вираз.

— О ні. У нас зосталося дуже мало особистого, — сумно сказала вона.

— Що швидше ми відвеземо його назад до Джампі, то швидше він одужає, — заспокійливо промовила Старлінг. — Як вважаєте, нам слід рушати завтра? Чи дати йому кілька днів, щоб попоїв, перепочив і відновив сили?

— Ми не заберемо його назад до Джампі, — заперечила Кеттл із ноткою суму в голосі. — Він почав свого дракона. Не зможе його полишити. — Спокійно глянула на нас. — Єдине, що ми можемо тепер для нього зробити, — це зостатися тут і допомогти йому закінчити його діло.

— То червоні кораблі нищать вогнем усе узбережжя Шести герцогств, Ферроу збирається напасти на Гори, а ми тим часом мусимо зоставатися тут і допомагати королю висікати дракона? — недовірливо перепитала Старлінг.

— Авжеж. Якщо ми хочемо врятувати Шість герцогств і Гори, мусимо зробити саме так. А тепер даруйте мені. Думаю, слід приготувати ще трохи м’яса. Судячи з вигляду нашого короля, це піде йому на користь.

Я відставив порожню тарілку.

— Краще приготувати його все. За такої погоди воно швидко зіпсується, — недоладно промовив я.

Наступну годину я провів, розрізаючи свинячу тушу на шматки, які можна в’ялити над вогнищем цілу ніч. Нічноокий прокинувся і допомагав позбуватися решток, аж доки йому не роздулося черево. Кеттрікен та Веріті сиділи, тихо розмовляючи. Я намагався не підглядати за ними, а втім, помічав, як його погляд часто переходить від неї до помосту, де височів його дракон. Низьке рокотання його голосу було невпевненим і часто завмирало, доки не лунало нове запитання Кеттрікен.

Блазень розважався, торкаючи своїми Скілл-пальцями різні речі: миску, ніж, тканину сорочки. На сувору гримасу Кеттл відповів лагідною усмішкою.

— Я обережний, — запевнив він її.

— Ти гадки не маєш, як це — бути обережним, — дорікнула стара. — Не збагнеш, що збився зі шляху, доки не заблукаєш цілковито.

Вона підвелася, буркітливо покинула нашу різницьку справу й наполягла, що наново перев’яже йому пальці. Тоді разом зі Старлінг пішла назбирати ще дров для вогнища. Вовк зі стогоном встав і подався за ними.

Кеттрікен провела Веріті до його намету. За мить з’явилася знову і перейшла до більшого намету. Винесла звідти свою постіль. Побачила, як я мигцем на неї глянув, і, мені на сором, зазирнула прямісінько у мої вічі.

— Я забрала довгі рукавиці з твого клунка, Фітце, — спокійно сказала мені.

Тоді вона приєдналася до Веріті в меншому наметі. Ми з Блазнем дивилися на все, що завгодно, тільки не один на одного.

Я повернувся до краяння м’яса. Вже втомився від цього. Зненацька свинина запахла мені радше як щось мертве, ніж як свіже м’ясо. Рукави аж по лікті заляпала липка кров, поношені манжети сорочки просякли нею наскрізь. Та я витривало робив своє. Блазень сів поруч зі мною навпочіпки.

— Коли мої пальці ковзнули по руці Веріті, я його пі­знав, — сказав він несподівано. — Збагнув, що він — король, гідний, аби я став його послідовником. Так само гідний, як його батько перед ним. Знаю, що він замислив, — додав притишеним голосом. — Спершу це було важко осягнути, але я сидів і думав. Воно пасує до мого видіння про Ріелдера.

Я здригнувся, — аж ніяк не від холоду.

— Що? — спитав його з натиском.

— Дракони — це Старійшини, — тихо промовив Блазень. — Але Веріті не зміг їх розбудити. Тож висікає власного дракона, а закінчивши, розбудить його і тоді рушить на битву з червоними кораблями. Сам.

Сам. Це слово мене приголомшило. Знову Веріті збирається самотньо змагатися з червоними кораблями. Але зосталося ще багато, чого я до пуття не розумів.

— Усі Старійшини були драконами? — спитав я.

Подумки я повернувся до всіх фантастичних Старійшин, яких бачив, мальованих і тканих. Деякі з них скидалися на драконів, але…

— Ні. Старійшини є драконами. Оті скульптури в кам’яно­му саду. Це і є Старійшини. Свого часу король Вайздом спромігся змусити їх прокинутися, здійнятися в повітря і змагатися за його справу. Для нього вони ожили. Та тепер або надто глибоко заснули, або вже мертві. Веріті витратив більшість часу і сил, усіма можливими способами намагаючись їх розбудити. Коли ж не зумів цього, вирішив, що мусить створити власного Старійшину, оживити його й використати для бою проти червоних кораблів.

Я сидів, приголомшений. Подумав про Віт-життя, яке ми з вовком відчули, пробираючись між каменями драконячого саду. З раптовим болем згадав дівчину на драконі в цій каменярні, муку, що приховувалася в її статуї. Живий камінь, ув’язнений, позбавлений можливості злетіти. Я здригнувся. Це був інший різновид темниці у підземеллях.

— Як це робиться?

Блазень хитнув головою.

— Не знаю. І не думаю, що й Веріті знає. Діє методом спроб і помилок, наосліп і навпомацки. Формує камінь і передає йому свої спогади. А коли це закінчить, дракон оживе. Так я здогадуюсь.

— Ти сам себе чуєш? — спитав я його. — Камінь постане й захистить Шість герцогств від червоних кораблів. А як же Регалові війська і прикордонні сутички з Гірським королівством? «Дракон» упорається і з цим? — Всередині мене повільно наростав гнів. — Навіщо ми здолали весь цей шлях? Заради казочки, в яку й дитина не повірить?

Блазень наче образився.

— Вір чи ні, твоя річ. Я знаю тільки те, що Веріті вірить у це. І, якщо не помиляюся, Кеттл теж. Чого б їй інакше наполягати, щоб ми тут зосталися і допомогли Веріті завершити дракона?

Якийсь час я обмірковував це. Тоді спитав:

— Твій сон про Ріелдерового дракона. Що ти з нього пам’я­таєш?

Він безпорадно знизав плечима.

— Переважно почуття, з ним пов’язані. Мене перепов­нювали наснага й радість, бо я не тільки оголосив прибуття Ріелдерового дракона, а він ще й пообіцяв, що візьме мене політати. Знаєш, я почувався так, наче був трохи в нього закоханий. Такий різновид піднесеного настрою. Але… — Він завагався. — Не можу згадати, у кого я був закоханий. У Ріелдера чи в його дракона. У моєму видінні вони змішалися… так я думаю. Тяжко згадувати сни. Їх треба піймати, тільки-но прокинешся, і швидко повторити про себе, щоб закарбувати у пам’яті деталі. Інакше вони швидко розвіються.

— Але у твоєму сні кам’яний дракон літав?

— Я оголосив прибуття дракона і знав, що літатиму на ньому. А як це буде, — того я не побачив.

— То, може, це не має нічого спільного з тим, що робить Веріті. Може, за тих часів, які ти побачив у видінні, існували справжні дракони, з плоті та крові.

Блазень здивовано на мене глянув.

— Ти не віриш, що тепер існують справжні дракони?

— Я ніколи жодного не бачив.

— У місті, — тихо зауважив він.

— Це було видіння з інших часів. А ти сказав — тепер.

Він наблизив до вогню свою бліду руку.

— Думаю, це так, як зі створіннями мого роду. Вони рідкісні, але не міфічні. До того ж якби не було драконів із плоті, крові та вогню, то звідки взялася б ідея цих кам’яних скульптур?

Я втомлено хитнув головою.

— Наша розмова ходить по колу. Годі з мене загадок, здогадів і вірувань. Хочу знати, що є справжнім. Хочу знати, навіщо ми пройшли весь цей шлях і що мусимо зробити.

Але Блазень не знав, що на це відповісти. Коли Кеттл і Старлінг повернулися з дровами, він допоміг мені розкласти багаття і прилаштувати м’ясо так, щоб жар вогню витопив із нього жир. М’ясо, яке ми не змогли приготувати, загорнули у свинячу шкуру та відклали вбік. Там була вже чимала купа костей і решток. Нічноокий, хоч як наївся досі, сів там і взявся гризти кістку ноги. Я здогадувався, що він устиг уже відригнути частину вмісту свого живота.

М’яса багато не буває, — задоволено сказав він мені.

Я кілька разів намагався розговорити Кеттл, але чомусь це щоразу зводилося до лекції, як я тепер мушу пильнувати Блазня. Його слід захищати не лише від Регалової групи, а й від Скілл-притягання предметів, що можуть змусити його думки блукати. З цієї причини стара бажала, аби ми з ним відбували варту разом. Наполягала, щоб Блазень спав на спині, а пальці його мають бути скеровані вгору і нічого не торкатися. Оскільки він зазвичай спав, зібгавшись клубочком, це не вельми його втішило. Та врешті ми якось уклалися на ніч.

Я мав стати на варту за кілька годин до світанку. Але було ще надто рано, коли вовк підступив до мене, ввіпхнув носа мені під щоку і штовхав мене, доки я не розплющив очі.

— Що? — втомлено зажадав я.

Кеттрікен пішла сама, плачучи.

Я сумнівався, чи потрібне їй моє товариство. Та сумнівався теж, чи варто їй бути самій. Безшумно підвівся, слідом за вовком вийшов із намету. Назовні біля вогнища сиділа Кеттл, невтішно штрикаючи м’ясо. Я знав, що вона напевно бачила, як королева пішла, тож не прикидався.

— Йду шукати Кеттрікен.

— Мабуть, це добра гадка, — тихо промовила вона. — Сказала мені, що хоче глянути на його дракона, але її надто довго нема.

Не було потреби більше про це розмовляти. Нічноокий упевнено потрюхав від вогнища, я пішов за ним слідом. Але він повів мене не до дракона Веріті, а назад через каменярню. Місячне світло було скупим, та й те, здавалося, поглинали чорні кам’яні блоки. Тіні начебто падали в різних напрямках, змінюючи перспективу. Мені довелося зберігати обережність, ідучи за вовком, і це зробило дорогу дуже довгою.