Вони з’являються разом із сутінками — нічні троянди наших вулиць. Виповзають зі шпар і тріщин, вилітають із димарів, випірнають з каналізацій і смітників — діти ночі.

Тільки тоді, як смеркне, зможеш їх розпізнати безпомилково. А вдень вони не помітні. Вдень вони — як усі. Як ти або я.

У величному храмі ночі минає їхнє життя. Жриці любові, древні як світ, — з вулиць вузьких Вавилона, Єгипту й Ізраїлю, з афінських передмість і римських сутерин, з площі Пігаль і Бродвею, діви ночі з Академічної — прошу, дозвольте пізнати світ ваш таємний, проникнути у ваш храм, аби знати, якому богу ви молитесь і чи вартий він вашої віри.

Історія ця трапилася 1978 року і тривала рівно 18 днів. То було неймовірно шалене літо.

Минуло півроку, як я повернувся з війська, і перше, що я повинен був зробити, це з’явитися у військкомат і замельдувати свій дембель. Заодно отримати пашпорт, якого в мене забрали перед відправкою на службу. А з’явитися на ясні очі пана коменданта я мав у повному обмундируванні — себто у парадовій формі і в шинелі. І ось замість того, щоб як нормальна людина прийти туди відразу по приїзді до Львова, взимку, я закинув і форму, і шинелю в комірку та спрагло кинувся у вир життя, якого був позбавлений у війську. Почав я з того, що зробив рейд по кінотеатрах, переглядаючи інколи по три фільми на день. Я, як і більшість львів’ян, надавав перевагу закордонним фільмам, за винятком індійських, арабських та з країн соціалістичної співдружності. Багато переглянутих фільмів були тупими і безпросвітними. А ще я жадібно ковтав книги, які замовив поштою, і за рік служби чекала на мене їх уже ціла гора. По п’ятницях, суботах та неділях я з кимсь із кумплів водив козу по кнайпах, підриваючи дівчат. А їх було море, і кожна свіжа дівчина видавалася мені гіршою за ту, яку я можу мати після неї. Тому я ніколи не зупинявся на досягнутому. Гроші я заробляв, перепродуючи манатки, куплені в поляків. Бажання влаштовуватися на сталу роботу в мене не виникало, і пашпорт мені був поки що ні до чого. Військовий квиток з успіхом його заміняв на пошті чи деінде.

За ці півроку я випив цистерну вина і зо три відра різноманітних коктейлів. Переважно без закуски. При цьому ніхто мене ніколи не бачив п’яним. Бо я мав свою мірку. Точніше, мірка мала мене. Я навіть при великому бажанні не вдую більше як дві пляшки вина. Щось раптом у мені перемикається, і все, клямка. Чорнила я не пив категорично. Горілки для мене не існувало. Я не любив дешевих міцних вин, лікерів, коньяків, одеколону, політури й денатурату. Я пив тільки вишукані напої, які тоді коштували смішні гроші, а продавались на кожному кроці. Я смакував чудесні напівсухі вермути з Югославії в літрових пляшках — білі й червоні. Особливо «Бадель» та «Істру». Від них не відставали також вермути мадярські — особливо вишневий. Я в ліричній задумі цмулив сухі білі словацькі вина в пузатих літрових пляшках, часто змішуючи їх із «Баделем» у пропорції три до одного. Молдавський червоний «Ізвораш» у парі з шампанським уставляв будь-яку панну за лічені хвилини. Дорогі тепер грузинські вина коштували чотири карбованці, і я піднімався у небеса, перекочуючи по піднебінню терпкуватість їхнього смаку. Грузинські вина міг оцінити тільки такий гурман, як я. Публіка їх купувала рідко, надаючи перевагу «біоміцину» — білому міцному шмурдяку. Мадярський «Токай» у присадкуватих півлітрових пляшках з роком урожаю, румунські напівсухі білі вина «Котнарі» та «Мурфатляр» у пляшках із видовженими шийками, у які дуже важко було загнати корок, я міг пити й на самоті і завше тримав у запасі на випадок, якщо приведу панну додому. Алжирські червоні, аж чорні, суперсухі і супертерпкі вина чудово надавалися для глінтвейну — я нагрівав їх на вогні, додавши меду і гвоздиків. Від склянки португальського портвейну в мене крутилася голова — він мав щось чи не 25 градусів. Пляшки на двох було цілком достатньо, аби відчути себе крутим чуваком.

Я пив за свої і на шару, пив сам і з друзями, пив у кнайпах, сквериках, парках, брамах, пив у кінотеатрах і на стадіонах, пив у підвалах і на дахах, в автах і потягах, на деревах і бальконах, в травах і житах, в озерах, морях і ріках, в лісах, полях і кущах, в майстернях художників і в помешканнях ледь знайомих мені людей. Інколи я, прокидаючись уранці в чужому приміщенні, не міг навіть пригадати імені господаря чи господині. В таких випадках я намагався непомітно щезнути, аби уникнути обов’язкового похмеляння. Синдром похмілля був мені невідомий. Я пив з класними письменниками, які не мали змоги надрукуватися, і з модерними художниками, які демонстрували свої картини лише в майстернях. Кращі з них поволі відходили в інші світи, бо не дотримувалися міри у випитому, залишаючи мене напризволяще.

І ось одного сонячного липневого дня я відчув, що з мене уже всього цього досить і пора братися за розум. Пора влаштуватися де-небудь художником-оформлювачем і продукувати транспаранти, стенди, стінні газети та іншу байду, як це робив Грицько Чубай. Заробіток непоганий і, головне, не відбирає багато часу. Коли мені спала на думку ця мудра ідея, я раптом згадав, що й досі не замельдувався у військкоматі й не маю пашпорта, а без пашпорта я ніхто. «Без бумажкі ти букашка, а с бумажкой чєлавєк», — вістила совєтська приказка. Я поліз до комірки, витягнув на світ божий військову форму разом з шинелею, розгорнув — і вжахнувся. Їх поточила міль! Мундир до всього ще й вкрився якоюсь липкою цвіллю, бо в комірці було вогко. Шинель постраждала менше, але вона вся сипалася і біліла личинками молі. Я заходився її чистити і за годину таки привів до ладу, але з мундиром був гиблий варіант. У такому мундирі я ніяк не міг заявитися у військкоматі. В такому мундирі я міг хіба порпатися в смітниках у пошуках порожніх пляшок. Але якщо вбрати поверх військової форми шинель, то буде все в порядку. Я так і зробив, але прихопив ще з собою течку зі штанами і сорочкою, аби перебратися після відвідин військкомату.

І от уявіть собі картину. Літо. Сонце. Дівчата в міні-спідничках, хлопи в сорочках з короткими рукавами. А тут суне якийсь вар’ят у важкій довгій до п’ят шинелі, застібнутій на всі ґудзики. Добре хоч військову шапку-вушанку він не натягнув на голову, а сховав у ту ж таки течку. Цей вар’ят, спливаючи сьомим потом, сідає до трамвая «чвірки», висідає біля Оперного і далі чимчикує у напрямку Краківського базару. Але тут уже в центрі він таки натягає на себе шапку-страшилку, бо якщо він буде вбраний не по формі, без «головного убору», його вмить замете військовий патруль. Люди озираються. Вар’ят виглядає дико. За півроку в нього відросли патли, і він уже нічим не нагадує солдата славної Червоної армії. Він хутше нагадує бійця із армії Нестора Махна. Понадто, що на ногах у нього не солдатські черевики чи чоботи, а… сандалі. Черевики він встиг уже подарувати свому татові.

На превелике моє щастя, я не зустрів дорогою нікого знайомого. Моя поява у військкоматі викликала чималий ажіотаж, секретарки не могли надивуватися:

— Ти шо, на північному полюсі служив? А під шапкою снігу нема?

Комендант ошелешено гортав мій військовий квиток і не міг зрозуміти, чому я так довго — цілих півроку — не міг до нього дійти. Я щось белькотав, впріваючи під шинелею, яка мене гріла в найлютіші морози, і не смів розстібнути жодного ґудзика, аби не зганьбитися до решти своїм мундиром. Посопівши, комендант поставив у квитку печатку, видав мені пашпорт, і я, супроводжуваний кпинами секретарок, вивалив на вулицю. Пірнувши у першу-ліпшу браму, я скинув шинелю і шапку та повісив на поруччя сходів — комусь знадобиться. Потім вийняв із течки сорочку й штани, перебрався, а парадову форму, поточену міллю, запхав у течку й лишив її там-таки у брамі. За хвилю я уже чимчикував центром міста, нічим абсолютно не відрізняючись від оточуючого середовища. Ви собі не уявляєте, яка це полегкість — отак взяти й розчинитися в натовпі, ти йдеш і нікому нема до тебе діла, ти стаєш людиною-невидимкою.

Але, не маючи жодних справ у місті, я вирішив вернутися до хати. І от на зупинці «четвірки» сталася пригода, яка стала початком цілої смуги життєвих катавасій.

— Пробачте, ви не скажете, де тут можна пообідати?

Я вмить виринув із глибини своїх дум — переді мною розквітли дві фантастичні кралі, їхня врода належала до того типу, за яким завше всі озираються, милуються і палко прагнуть здобути, але одружуватися остерігаються.

Не знаю, який мене чорт підкусив бовкнути таке, чого не дозволила б собі жодна нормальна людина. Але спробуйте бути нормальним, коли біля вас такі запашні істоти — «шанель» число три било в ніс із відстані метра. Запитання звучало російською мовою, але я, вважаючи, що переді мною мої землячки, відповів українською:

— У мене, — ще й вишкірив зуби, як це люблять робити американські актори у тих фільмах, які ми купуємо.

Панночки хихикнули:

— У вас? Ви що — офіціант?

— Ні, я поет. Але живу поруч і можу вас нагодувати кишкою.

— Кішкою? — перепитали вони і перезирнулися.

І тоді я зрозумів, що це не галичанки, бо справжню галичанку збуди о третій годині ночі і спитай про кишку, то вона тобі вмить протарабанить усі вісім способів її приготування.

— Еге, — кивнув я, — кишкою. Це смаколик, який вам і не снився.

— Смакалік? — знову перепитали вони, не перестаючи хихикати, так, як це, мабуть, чинили чарівні англійки, коли зустрічали чарівного аборигена.

Тоді вже я перейшов на свою ламану російську і пояснив, про що йдеться, описавши, звісно, і ті вісім способів. Ясно, що тут і камінь пустив би слину, а тому я не здивувався, коли обидві скочили зі мною у трамвай і навіть милостиво зафундували талона.

Заки ми дісталися моєї хати на Голоскові, милі дівчата повідомили, що вони з Одеси і працюють в одеському цирку, який саме прибув до нас на гастролі.

Мешкав я на ту пору сам у привітному будиночку, який належав колись моєму дідові. А кишку та інші смачнющі речі передали мені зі Станіслава батьки, бо там, де вони жили — на благословенній Софіївці, — трималося не тільки гусей, качок, кролів, свиней, кіз, а навіть корів.

І от, коли ми плямкали вже над другою пательнею, панночки розкололися: ніякі вони не циркачки. Просто приїхали до Львова погуляти. Ніде не працюють, але кожна має однокімнатну квартиру в Одесі.

— Не знаю, чи коректним буде з мого боку запитання: з чого ви живете?

Панночки не могли натішитися моєю наївністю:

— Який же він милий, правда?

Щось несміливе і туманне почало засвічуватися в моїй голові, неясний здогад ставив усе на свої місця, але одразу ж знаходив опір при думці: а що сказала б моя ненька, якби дізналась, що гордість її кулінарного мистецтва — найкращу кишку всіх часів і народів — цямкають оці… оці… е-е… не знаю, як і сказати, бо те смачненьке слівце, яке має моя мама для даного хобі (нагадую: це був 1978 рік, коли професією таке заняття ще не називалося), може викликати у вас спазми горла, і якщо ви ненароком їсте зараз вареник, то ліпше мені стриматись.

— Так, він дуже милий, — підтвердила друга панночка і провела теплою долонею по моїй щоці.

У читача може скластися враження, що автор був набагато молодший від своїх гостей. Насправді було навпаки. Я мав тоді двадцять шість років, а дівчата — по вісімнадцять. Однак почувалися вони впевненіше й розкутіше, аніж я, вони сипали дотепами, говорячи цілком культурно, і лише деколи вставляли якесь одеське слівце. Одну звали Маріанна, а другу Лєна (насправді Олександра, що їй дуже не подобалося). Я їх відразу перехрестив Марунькою і Леською, на що вони відреагували божевільним реготом, але не заперечували.

Попоївши та запивши львівським пивом, мої кралі повмощувалися на канапі, закурили «Маlborо» і почали розповідати.

Шлях на панель для кожної з панночок пролягав своєрідно. Марунька у восьмому класі «втріскалася» у спортсмена-десятикласника і віддалася йому на природі. Але, як виявилося, для цього спортсмена вона була лише черговим рекордом, досягнувши якого він заспокоїтися не міг і рушив на подолання нових бар’єрів. Ну а Марунька, винятково з бажання забутися, закохалася вдруге. А потім утретє і вчетверте.

У дев’ятому класі вчитель фізики показав на свою долоню і проголосив, що скоріше у нього там волосся виросте, аніж Марунька перейде до десятого класу. Тоді наша Марунька, не довго думаючи, «випадково» застає фізика в його кабінеті після уроків і так жалібно-жалібно, опустивши соромливо очка, просить консультації. Учитель не був із заліза і тут-таки зловив таксі й повіз палаючу любов’ю до фізики дівчину на свою хату. Рівно о вісімнадцятій нуль-нуль урок було закінчено, бо мала повернутися з роботи вчителева дружина, а вона чомусь не любила хатніх уроків. Учитель тицьнув Маруньці два карбованці на таксі, висловивши переконання, що однієї консультації буде малувато.

Марунька щасливо переповзла в десятий клас, хоч долоня фізика так і не покрилася волоссям.

Згодом, уже маючи досвід, вона домовилася на консультації ще й з іншими вчителями. Ба, навіть із самим завучем. Можна, правда, було консультуватися і в директора, якби це не була жінка.

Гадаю, ви не здивуєтесь, якщо я скажу, що Марунька вступила до Одеського університету на заочне відділення і на час нашого знайомства закінчила перший курс. Консультації їй давали охоче, а деякі викладачі, «врубавшись в струю», уже самі заганяли Маруньку в глухий кут незадовільними оцінками, провокуючи таким чином хатні уроки. Слухняна студентка не відмовляла ані тридцятилітньому, ані шістдесятилітньому.

З цього приводу пригадую, що була і в Станіславському педінституті теж отака Марунька. Один професор у літах побився об заклад у компанії, що охоче проведе ніч з цією панною. Заклад був прийнятий одноголосно. Якби викладач не справився, то мав подарувати дамі норкове хутро, а якщо б опинився на висоті, йому мали завезти «на хату» десять ящиків шампанського.

Отже, двоє розімлілих від спеки голубочків замкнулися в готелі, і Венера благословила їх усміхом. Як на те, дурний хлоп наковтався перед тим якогось чортовиння, бо на власні сили не розраховував, і от під час апогею пішла в нього горлом кров і залила лебедину шийку нещасної студентки. Скандал був неабиякий, але, як той казав, під ковдрою. Його хутко погасили, бо викладач читав далеко не географію.

У Маруньки подібних ексцесів не було, але розповідала, що один професор поважного віку запрошував її до себе щотижня, поїв заморськими винами і годував із ложечки різними кремами, а потім гладив кістлявою рукою по коліні й, відкинувшись на подушки, блаженно засинав. Усе це задоволення обходилося йому дуже дешево, бо Марунька, крім вина і крему, не діставала ані ламаної копійки. Зате усі сесії минали на одному диханні.

Такий спосіб проституції у совєтські часи був популярнішим, аніж звичайний, за гроші. Крім навчальних закладів, де практикувалися подібні «консультації», різноманітних Маруньок культивували й на підприємствах. Їх тримали завше напоготові, аби кинути в останній наступ, бо коли підводили усі інші методи, вдавалися до цього. «Секретарка» йшла на штурм чергової «нездоланної фортеці», яку не брав навіть хабар. І ось уже з тієї фортеці зоставалися самі руїни…

Вийшовши заміж, окремі з них продовжували займатися улюбленим фахом. Я знаю один трафунок, коли чоловік зловив свою жінку на гарячому точнісінько, як у банальному анекдоті, повернувшись достроково з відрядження. Ясна річ, билися писки, юшило з носа, рвалася нічна сорочка, і летіла на підлогу масивна кришталева ваза, про яку заздалегідь було відомо, що не розіб’ється. Клієнт у шоковому стані згрібав манатки і чкуряв мало не через вентиляційний отвір. А потім… потім люба жіночка, коли їй вдалося перекричати чоловіка, почала тицяти пальчиком і в те, і в се, і в оце, і в оте, ба навіть витягла потаємну скриньку, набиту перстениками, шпурнула під ноги чоловікові його джинси, костюмчик «Містер Д» і п’ятнадцять таких же сорочок, і дублянку, і ще Бог знає що, а тоді спитала так ніжно-ніжно: «А чи задумувався ти, мій кохасику, звідкіля усе це взялося? Чи не за твою інженерську платню?… А оце?» — І тут вона давай викидати з холодильника сальцесони, ковбаси і бляшанки з чорним кав’яром та ще різні там марципани, які багатьом з нас і не снилися. А ще бар відкрила та хрясь фігурною плящиною бананового лікеру об паркет: «А це звідки? За твої мідяки?»

Чоловік, сьорбаючи з паркету дорогоцінний лікер, починає гатити себе в груди і клястися, що такого більше не повториться, а потім обоє полягали в ще теплу постіль, і він, тепер уже сьорбаючи носом, потихеньку заспокоївся і попросив пробачення.

На радість закордонних туристів, совєтські повії були найдешевшими в Європі. Меншою була такса тільки в повій В’єтнаму чи Філіппін, де існував до іноземців такий самий пієтет. Колись африканки та полінезійки віддавалися білим за всілякі брязкальця, люстерка, шкатулочки, намиста. В Союзі ж іноземець отримував ніч кохання за помаду, бюстгальтер, духи, панчохи чи просто за набір протизаплідних пігулок. Зате громадянин Країни Рад у себе вдома міг мати любов за шампанське або, як говорилося, «за стіл».

Проте існували повії і значно вищого ґатунку, набагато дорожчі. Їх було менше, називались вони путанами і були справжніми майстринями своєї справи, до них зверталися за консультацією, щоб перейняти досвід. Московські путани цінилися найвище, оскільки мали змогу побувати за кордоном та пройти практику на площі Пігаль або в інших відповідних інституціях. Наші ж провінційні повії особливими талантами не відзначалися і лише завдяки урокам у путан та переглядові порнокасет сяк-так підняли свою кваліфікацію.

Улітку, коли повії усіх можливих ґатунків котяться на південь, кожне курортне містечко відразу оживає і на очах молодіє. Це всесоюзний симпозіум жриць любові розпочав свою роботу. Йде широкий обмін інформацією, розповсюджуються порножурнали, відеокасети, порнофотографії і таке інше.

Розповівши про Маруньку, ми нарешті дійшли до того місця, де читач повинен дізнатися, як і чому вона з Леською опинилася у Львові.

Отже, Лесьчина кар’єра мала сімейні традиції — повією «працювала» її мама, а коли Леська досягла п’ятнадцяти років, матінка змусила її лягти з клієнтом за дві пляшки шампанського. Однак донька хутко зметикувала, що заробляти можна далеко більше, і втекла з дому. В якомусь барі познайомилась з бурмилом років тридцяти п’яти, який запропонував пожити в нього. Називався Фіма Пріцкер на прізвисько Шкаф, по-нашому Шафа. Був грубий і широкий. У Шафи «на хаті» виявилися всі умови для прискореного статевого дозрівання — велика колекція порножурналів, які постійно були в русі, бо Шафа ними гендлював. Пройшовши курс навчання, Леська зрозуміла, що не любов керувала самаритянським вчинком Шафи, а звичайні гроші. Шафа виявився ще й сутенером.

Вони й далі мешкали разом, і Шафа навіть виявляв ознаки ніжності, але тепер уже Леська заробляла гроші і була годувальницею «сім’ї». Шафа сам вибирав клієнта, домовлявся з ним, здавав йому на руки Леську мало не під розписку і приймав назад. Відводив на роботу і приводив з роботи. Гроші ділили порівну. Чим не ідилія?

І була б ця ідилія безконечна, якби Шафу одного разу не «поставили на перо» — себто пригрозили ножем. Річ у тім, що Шафа мав один недолік: грав у преферанс на гроші. Раз виграє, раз програє — різне бувало. Це коли грав зі своїми. Але якось програв невідомим особам чотири тисячі. Думав — поставить ресторан та й обійдеться. Аж ні. Ті особи увімкнули «лічильник», щодня росли проценти, а хитрі хлопці спокійно чекали, поки Шафа метався, як загнаний лев. Леська навіть спробувала спокусити тих осіб, але з цього нічого не вийшло. «Чотири тисячі або перо в печінку», — відказали вони.

Одного вечора Шафа повернувся побитий. Леська змивала кров, мастила йодом і кремами, а Шафа гірко плакав:

— І де мені взяти такі гроші? Що вони думають? Вони думають, що Шафа мільйонер? А Шафа бідний єврей. У Шафи часом нема навіть трьох копійок на трамвай.

Його велике волохате тіло здригалося від плачу. Леська плакала теж. Шафа був добрий і ставився до неї, як брат.

А наступного разу Шафа кудись щез і не повернувся додому. Такого з ним не бувало, Леська обдзвонила всіх знайомих, потім почала видзвонювати по лікарнях, але все даремно. І тільки вранці голосний стукіт у двері сповістив, що сталося щось злого. Стукала сусідка. Вона щойно опустилася у підвал, а там… там…

Леська щодуху помчала вниз. У підвалі, загородивши вузький прохід, лежав мертвий Шафа. Потовчений і в крові. У скривавленім роті було повно скла.

Вернулася назад зателефонувати його родичам, поки сусіди викликають міліцію, і що ж вона побачила? Та сама сусідка, яка знайшла тіло, хазяйнувала тепер у квартирі. На підлозі валявся одяг, висунуті шухляди, постіль… Леська кинулась на сусідку і шарпнула її за волосся. Та зашипіла:

— Дурна! Зараз приїде міліція! Все пропаде! А тут гроші! Великі гроші!

— Які гроші? Шафа не мав на трамвай! Його вбили за гроші!

— Дурна! Шафа — буржуй!

Леська остовпіла. Сусідка, користуючись цим, поновила розкопки і таки знайшла, що шукала. В корзині з брудним шматтям було подвійне дно. А там — пакунок. Рахувати не було коли. Сусідка на око розділила гроші на дві половини, тицьнула одну дівчині, а з другою щезла. За хвилину вона повернулася і помогла прибирати.

— Це ще не все. Має бути й золото.

— Але як же так? Як же так? — хлипала Леська. — Винен був чотири тисячі… Міг же віддати…

— Ти Шафи не знаєш. Він так любив гроші! Жив для них. Не раз прийде до мене: «Тьотю Сімо, у вас не буде двох копійок? Мені треба з міста потелефонувати…» Ніколи не повертав… Душевний був чоловік… Тільки де ж він золото приховав? Усе ж пропаде…

— Боже, що ж мені робити?

— Я б на твоєму місці, голубко, тікала світ за очі. Замотає тебе міліція, закрутить… Біда буде.

Леська, недовго думаючи, спакувала валізочку і, благословляючи розважливість та непоквапливість нашої міліції, випурхнула з будинку.

За кілька днів разом зі своєю подругою Маріанною покинула й Одесу. Мала з собою шість тисяч — спадок по Шафі.

Досхочу потеліпавши язиками, дівчата повідомили, що їм пора б уже вийти кудись на люди, скажімо, до ресторану.

— Який тут у вас у Львові ресторанчик з інтуристами?

Я подумав, що в «Інтурист» (теперішній «Жорж») ми можемо й не потрапити і запропонував «Львів». Дівчата запросили мене з собою, аби я міг наочно побачити, як виглядає їхня «праця». Я охоче погодився на пропозицію. На ту пору я жадібно вивчав життя. Дівчата пильним оком оглянули мій невибагливий гардероб і зупинили свій вибір на джинсах і светрові. З мештами в мене було невесело. Фірмою не пахло. Витвір рідного «Прогресу» міг відлякати клієнта.

Дівчата вирішили розіграти невеличкий спектакль. Разом ми мали вдавати студентів-греків, які навчаються у Львові. Така затія мені припала до смаку. Дарма, що грецькою знав я лише загальновідомі терміни на зразок «альфа» та «омега». Зате обидві «гречанки» мали напохваті кільканадцять необхідних для їхньої професії фраз, яких вони набралися в одеському порту. По дорозі вони навчили мене кільком з них та ще десяткові слів, які мали для нас кодове значення (так — ясу, ні — охі, шляк би тя впік — гамота панагія).

Отже, мені, як грекові, фірмові мешти були просто життєво необхідні.

— Нічого, йдемо, — сказала твердо Марунька, яка виявляла до мене якесь особливе, ледь не материнське почуття.

І ми пішли. Майже навпроти готелю «Львів» був скверик і автостоянка, де паркувалися польські авта. Тут завше крутилися фарцівники, скуповуючи в поляків різне манаття. Однак це був не надто спокійний бізнес, бо час від часу робила набіги міліція, і коли їй вдавалося когось прилапати за купівлею джинсів чи сорочок, то відразу загрібала у відділок. Тому всі торги відбувалися блискавично, чим, звичайно, користалися поляки і деколи підсовували шмельц.

— Ви обоє посидьте у скверику, а я зараз повернуся, – сказала Марунька і попростувала до польських авт.

Ми сіли з Леською на лаві і пригорнулися, наче парочка закоханих. Але я не спускав очей з Маруньки, яка почала переговори з водіями, жваво жестикулюючи і тицяючи пальцем кудись в неозору далечінь. Нарешті якийсь поляк виліз із авта, вдавано байдуже роззирнувся і попрямував у браму, а моя люба подруга за ним.

— От дає! — засміялася Леська.

— Як? Вона що… там… у брамі? — пробелькотів я з неприхованим жалем, у якому вчувалися ледь не ревнощі.

— Обставини вимагають, — сказала Леська і простягнула мені сірники, аби я запалив їй цигарку, а коли я хотів повернути пуделко, додала: — Тримай у себе. Вчися обслуговувати дам. Ти тепер грек, а не рагуль.

Я недбало розвалився на лаві і подумав: «Я грек, а не рагуль. А до цього часу я був рагулем і нічого не знав про справжнє життя. А воно ось — поруч. І я грек. І біля мене моя гречка». Я поклав руку Лесьці на плече і засвистав «Гуцулку Ксеню». Попри нас пройшов міліціонер, і всі, хто ще кілька секунд тому прилип до польських авт, враз повідлипали і стали заклопотано дивитися хто куди з такими мінами, начеб у кожного з них з-під самого носа втік трамвай.

Я й незчувся, як раптом перед очима вигулькнула Марунька і кинула на коліна пакунок.

— Ну, скидай свої шузи.

У пакунку лежали чудові кавові фірмові мешти. Тільки ледь зачовгані.

— «Саламандра». Чого придивляєшся? Це навіть добре, що поношені. Природніше виглядатиме.

Тут вона нагнулася, підхопила мої «прогресівські» антимешти й граційно опустила у сміттярку.

— І це ж треба, ще тільки вчора я купив до них нові шнурівки, — зітхнув я, взуваючи «Саламандру».

Мешти були як влиті. Ось так, мої любі, і стають альфонсами.

— Звідки ти знаєш мій розмір?

— Око треба мати. Ходімо. Мусимо ще зайняти вигідний столик.

— Дайош Львів! — бадьоро гукнула Леська, а мені захотілося відповісти розпачливим «no pasaran!», однак я стримався, бо при їхній похапливості до чужомовних фраз може бути, що й ця їм знайома.

Біля входу в ресторан юрмилися джинсові «мальчики» і полум’яні «дєвочки». Двері ресторану відчинялися щойно о сьомій, але вже з шостої публіка займала чергу під дверима, інакше потрапити всередину було неможливо. Годинник показував чверть на сьому. Я думав, що ми зачекаємо разом зі всіма, але Марунька пропхалася до дверей і почала лопотіти щось по-грецькому, де-не-де вставляючи російські слова. Швейцар перехилив набік розумну голову й уважно слухав. Іноземцями його важко здивувати. Раптом Марунька вдарила об скло пальцями, і враз швейцар прокинувся, на обличчі його з’явилося зацікавлення. Три пальці Маруньки вдаряли по склу з якоюсь ледь вловимою періодичністю. Ніхто на це не звернув уваги і, може, лише тому, що я не зводив очей, оці удари пальцями видалися якимось таємничим знаком. Зрештою, і поведінка швейцара говорила про це: він зрозумів гасло, відчинив двері і впустив нас досередини. Марунька тицьнула йому щось у руку, а він кивнув головою в бік вільного столика під вікном.

Ресторан не був цілковито порожній, як це видавалося з вулиці. За одним столиком сиділа товста розпацькана профура туманного віку. За іншим — дві зовсім молоденькі дівчини.

— Соски, — цвиркнула Леська, визначаючи специфіку їхньої професії. А коли ми сіли, описала, які саме деталі одягу і косметики говорять про це. — Бачиш, які в них нарум’янені щічки? Тільки соски так малюються. Ще вони полюбляють зав’язувати собі кольорові бантики, вбирати білі підколінки і короткі спіднички школярського покрою. Вони, як і всі інші повії, завше тусуються парами.

— Які ж будуть наші імена? — слушно нагадала Марунька.

— Ну, ти можеш залишатися Маріанною, — відповіла Леська. — Я буду Єлена, а він — Коста.

— Мені більше подобається Нікос, — сказала Марунька.

— Казандзакіс, — уточнив я.

— Що?

— Був такий грецький письменник. Нікос Казандзакіс.

— Письменників нам не треба, — категорично похитала головою Леська. — Будеш Коста… Ах, міо, міо Коста!… – Вона замріяно відкинула голову, а за мить видушила крізь зуби: — Жлоб… Подарував мені французький коньяк і сам його видудлив за ніч.

— А ти де була?

— У трансі.

Тут швейцар милостиво розчахнув двері, і ресторан наповнився галасом. Юрба вмить обсіла столи. Але далеко не всі. Кілька столів зосталося вільними, проте швейцар знову зачинив двері і повісив табличку: «Вибачте. Місць немає». Тепер настав його зоряний час. Надалі запускатиме лише окремими групами, докладно з’ясувавши, скільки має бути осіб, а адміністратор навіть поцікавиться, що саме вони збираються замовити на вечерю, бо ану ж це ті, хто за пляшкою пива зібрався бавитися до півночі.

Того вечора за п’ятьма столами «працювало» дванадцять повій. «Мої» сиділи за шостим столом, але повіями не були. Бо були греками. Скільки ще в залі було таких «греків», важко сказати.

Швейцар, маючи з повіями угоду, особисто скеровував потенційних клієнтів за столи з повіями. Одних — на їх власне замовлення, а інших — на замовлення самих повій. Цим він скидається на вуличного регулювальника. Після такого жесту, який вказує напрям руху для грошовитого клієнта, повії зводять голови і насторожено проводжають поглядами кожного з них. Ось два грузини вже щось нашіптують швейцарові, і той, кивнувши, показує рукою на наш столик.

— Увага, — шепоче Єлена і пригублює шампанське.

У нас на столі крім пляшки шампанського і тарілочки з цукерками більше нічого нема. Я цмулю шампан і намагаюся не дивитися на грузинів. У цю мить почуваюся такою ж повією, як і мої нові подруги. Дурна фраза з дурного анекдоту починає мигтіти в мозку: «Ох, не могу — січас отдамся». Відчуваю, як тихо-тихенько опускаюся на дно і стаю там своїм чуваком, а дно — моєю стихією. Я — грек, альфонс і блудник.

Грузин: Извинит. Ки вам можьно?

Єлена: Міса арахі.

Маріанна: Есі ясу… ясу…

Коста: Да, да… пожалюйста… ясу…

Грузини сідають якось дуже обережно, наче їх попередили, що крісла зроблено з чеського скла. Обом під сорок. Здорові хлопи. Такий як тріпне, думаю собі, не знати де опинишся.

Якусь мить панує мовчанка. Ми троє вдаємо повну байдужість. Дівчата курять, я попиваю вино. Грузини повільно дозрівають. Нарешті один засвічує золото зубів:

— Ви іностранец, да? Ілі местний?

— Наверно местний, — додає другий.

— Ми — греки, — пояснюю каліченою російською мовою. — Ми вчимося у Львові.

— О, греки! — захоплено вигукують грузини. — А ми – Колхида, да? Помниш? Язон, Медея, Аргос? Залатой руно?! А? Помниш? Адисей, да?

— Ясу! — скрикую я, наче зустрів по довгих мандрах рідного брата, і ми кидаємося одне одному в обійми. — Ясу! Колхіда!

— Вашь — Язон, нашь — залатой руно, да?

— Ясу! — знову тішуся я і тисну обом руки.

— Куда девал залатой руно, а? Ето типер валута, да? А ти забрал, ничего не дал!

Після цього відбулося знайомство. Грузинів звали Теймураз і Отар. Вони дуже швидко вияснили для себе суттєвий факт, що я — брат Маріанни, а Єлена не моя дівчина. Тобто обидві гречанки були вільні. Це дуже втішило грузинів, і вони, закликавши офіціанта, вкрили стіл наїдками та напоями.

Далі вже все йшло як по маслу. Грав оркестр, грузини танцювали з чарівними гречанками, делікатно розставляючи сіті і заманюючи в них «невинних пташат», хоч насправді самі вже були в сітях від тієї самої хвилини, як переступили поріг цього ресторану. Гречанки належали до майстринь своєї справи і «знімалися» дуже повільно, відступаючи з кожним танцем лише незначну частину території.

А тим часом я сидів за столом, забутий і покинутий, обстежуючи все довкола пильним оком сутенера. Бо якщо глянути на ресторанну залу оком пересічного відвідувача, то можна побачити лише людей, зайнятих розмовами, їжею, напоями і танцями. Громадяни після трудового дня вирішили трохи відпочити. Нічого цікавого. Але це тільки так на перший погляд. Спробуйте придивитися уважніше, зупиняючи погляд на кожному зі столиків трохи довше… Ні-ні, не так — ще уважніше… Бачите? Перед вами не просто зала. Перед вами тяжко працює могутній цех! І хоч не чути ані ударів молота, ані скреготу металу, праця кипить і приносить прибуток.

Ось за сусіднім столом сидять четверо фарців і грають у «чмен». У пальцях вони тримають віялом червоні десятки, які мандрують із рук у руки. Гра проста — треба відгадати суму серійних цифр на банкноті. Вони не поспішають, розмірковують, аналізують. Це нагадує гру в карти, але грати в карти у ресторані не можна, то грають у «чмен».

За іншим столом — поляки, як завше галасливі, з морем алкоголю на столі. Таке враження, що поляки тільки у Львові відриваються «на цалего», тут вони переганяють через себе декалітри горілки. Вигідно спродавши товар, квасять тепер так, що аж гай гуде. Над ними, спершись на стіл, нахилився «зйомник» — фарц, який знімає клієнтів. Видно, не весь ще товар продали «франики», як прозвали їх львівські фарци. Ось полька висовує з-під столу спортову торбу, розкриває, «зйомник» озирається на боки, чи не з’явилася в ресторані міліція, щойно після цього зазирає до торби, мацає рукою, киває і випрямляється. Полька бере з собою другого поляка і, підхопивши торбу, чимчикують за «зйомником».

Між столиками з діловим виглядом снує якийсь курдупель. Росту малого, але напомпований понад міру — непропорційно широкі плечі і груди колесом. Він не танцює, але це не означає, що ритми музики ковзають повз його вуха, він реагує на них кожним своїм рухом. Він усіх знає, зі всіма вітається, навіть із заїжджими поляками.

— Честь, Франю!

— Serwus, Zbychu! Sie masz? Dzisiaj twój dzień, nie[1]?

— Gdzie tam mój! Sluchaj, te wasze menty! Juz tutaj mam ich[2]! — Збишко чиркає долонею попід горлом. — Dzisiaj jedno auto zawrócili do Polski! Nawet towar nie zdołałem przepakować. Mamy srany dzień. Ale siadaj do nas[3].

— Nie, dzięki, jestem w pracy[4].

— Ano, tak[5]! — регоче Збишко. — Musisz pracować, ja twoją pracę znam. Jak skończysź — przyjdź do nas. Mamy takźe ślicznych panienek. Popatrz na Dorotę[6]. Дорота, Дорота, візьми до рота! — заспівав поляк українською.

— Stul pysk, draniu[7]! — дзявкнула п’яна Дорота.

— A widzisz, jaka piękna[8]?

Франьо-курдупель дефілює далі, звинно, обминаючи крісла, випростані ноги, танцюючі пари. Він то зникає мені з очей, то несподівано з’являється, підходить до одного стола, до іншого, нахиляється, перешіптується, роззирається. Ось перебалакує з кількома повіями, уважно перебігає поглядом по залі і зупиняє свій погляд на нас. Погляд цей не віщує нічого радісного, погляд вивчає кожного з нас. Коли він зупиняється на мені, я недбало позіхаю і тягнуся за шампаном. Я розслаблений і спокійний, як ніколи. Від випитого душа рветься на простори, хочеться притулитися до чогось теплого і пружного.

За кілька хвилин бачу курдупеля уже біля сосок. Схоже на те, що вони чимось незадоволені, їхні сусіди по столу, двоє лисіючих з животиками дядечків, вийшли покурити. Коли вони з’являються знову, курдупель перехоплює їх на півдорозі, і починається торгівля. Соски стежать за нею з неприхованим інтересом. Я теж. Дядечки виразно збивають ціну. Курдупель стоїть на своєму. Жести його недвозначні: або-або. Нарешті, коли вже дійшли згоди, курдупель дає знак пальцями, і втішені соски випливають з-за столу, аби в супроводі дядечків покинути залу. Так працюють справжні сутенери.

Повернувшись назад, соски застають уже за своїм столом двох представників Середньої Азії в тюбетейках.

А курдупель усе снує і снує свою павутину… Мене, однак, непокоїть, що він занадто часто зиркає у наш бік. Щоправда, я не танцюю, і моє роздивляння по залі справді може викликати підозру. Обстеживши танцюючі пари, виловлюю оком чудесну блондинку в таких тугих джинсах, що усі звабні випуклості — як на долоні. Вона витанцьовує з якимсь добряче захмелілим піциком, явно не кавалєром. «Ах, Адеса, жемчужина у моря! Ти, Адеса, знала многа горя». Коли музика закінчується, я все ще продовжую стежити за блондинкою. Піцик підводить її до бенкетного столу, де розмістилося зо двадцять осіб, і сідає навпроти. На столі букети квітів, які свідчать про те, що нарід гуляє чиїсь уродини.

При перших звуках музики я пересікаю відстань, яка нас розділяє, і запрошую блондинку до танцю. По дорозі минаємо курдупля.

— Сервус, Надю! — кидає він, встромивши свої очі просто в мене.

— Привіт, Франю! Ти чому мене не поздоровляєш?

— А ніби з чим?

— З уродинами!

— Невже? Ну всьо — фалюю за шампаном.

— Одним шампаном не обійдеться!

Але тут нас підхоплює вихор танцю і Франьо зникає.

— Я бачу, цей Франьо знає весь ресторан.

— Аякже! Така в нього робота.

— Яка саме?

Надя сміється і уникає відповіді. Вона захмеліла, і очі її світяться безмежною радістю.

— І скільки вам нині гепнуло?

— Вісімнадцять.

— Поздоровляю. А можна я вас теж привітаю шампаном? Обіцяю, що однією пляшкою не обійдеться.

Далі я з’ясовую, що Надя працює секретаркою в науково-дослідному інституті на Лермонтова. Я встигаю ще витягти з неї номер телефону, і танець закінчується.

— Не забудьте про шампанське, — сміється Надя, коли я, відпровадивши, підсовую їй крісло.

Запросити її на наступний танець не вийшло, оскільки музиканти зробили перерву, і за нашим столом знову стало гамірно. Ось Теймураз починає допитувати Маріанну, в панчохах вона чи в колготках, а коли дізнається, що в панчохах, то з’ясовує, де саме вони закінчуються. Руки Отара вже вирушили у кругосвітню подорож по Єлені. Усе нормально. Я радий за них.

Виходжу до вбиральні і зосереджено розчісую буйну тоді ще чуприну, мружачи очі від клубів диму. Раптом помічаю за своєю спиною курдупля, рука з гребінцем заклякає. Він усміхається, але обличчя в нього суворе, навіть жорстоке. Перебитий ніс, шрам на щоці. У мене теж перебитий ніс і шрам на скроні. Але чомусь не такий грізний вигляд. Та й біцепсами не можу похвалитися. Він киває набік, і я слухняно відходжу подалі від курців.

— Під греків працюєте?

Запитання ловить мене зненацька, і я про всяк випадок трясу головою, водночас гарячково обдумуючи якусь відповідь. Але якою може бути відповідь? Краще за все — вдавати захмелілого. Як він мене розкусив?

— Давай без фокусів, — проказує Франьо. — Я за тобою давно спостерігаю. Вийдем поговоримо.

У фойє він вибирає безлюдний кут.

— Що це за тьолки з тобою? Я їх раніше не бачив.

— З Одеси.

— За чужу територію треба платити. Хіба ти цього не знаєш?

— Знаю.

— А вони про це знають?

— Вони ні. Вони просто відпочивають. Я теж.

— Шлангом прикидаєшся? Ти чув про Франя Короля?

— Ні.

— Це я.

— Дуже приємно, Юрко.

— Перестань хохмити. Я пізнав тебе. Я з твоїми домовився, що Збоїсько і Голоско ваші. По «Ватру» включно. Мало?

Він прийняв мене за когось іншого, але за кого? Що йому відповісти? Тут ми не зовсім і самі. Якихось двоє збуїв крутяться неподалік і позирають з-під лоба… Догрався. Будуть бити. Чи не будуть? Ні, таки, мабуть, будуть. Такі люблять бити.

— Ну, ваші теж не раз порушували територію, а я удавав, що не помітив.

— Ти про Шиньйона? Це ж дурак! І коли то було? Але після того, як ти розправився з тими чудиками з Підзамча, я тебе почав поважати. Та й для Шиньйона ти авторитет.

І тут я згадав! Боже мій! Я згадав, за кого він мене має!

«Хочеш спізнати багно? — запитував наш філософ вісімнадцятого століття Паїсій Величковський і сам собі відповів: — То стань ним». І я став.

На дверях ресторану знайоме попередження: «Вибачте. Місць немає». Під дверима нетерплячий тлум. Але у фойє я бачу Маріанну, вона теж помічає мене і кличе швейцара. Той розповзається в усмішці, обережно відчиняє й одним ривком втягує мене до себе, тут же затраснувши двері перед носами обурених відвідувачів.

Маріанна виглядає чудово. Не хочеться й думати, що оце квітуче сотворіння колись перетвориться на профуру з вищербленими зубами. Сьогодні вона в «левісах» і тоненькому светрику, а темне волосся буйним хвостом спадає на груди.

— Ти поміняла гардероб?

— Так, привезла з камери схову. Нам тут сподобалося, ми вирішили зупинитися на кілька днів.

З’являється і Єлена. Так само в «левісах».

— Привіт!

Вона цілує мене в щоку. І це на очах публіки, яка там за дверима жадібно спостерігає за нами. Я повертаюся до неї обличчям: бачите, як виглядає галицький супермен? Ото щоб знали!

Потім виймаю з кишені гроші.

— Тут сто сімдесят п’ять.

— Що? — дивуються обидві. — Звідки?

— Дуже просто. Я мовчав, а він піднімав ціну. Зупинився на двохсот. Четвертак ковтнув портьє. А це решта.

— Хо! — ляскає мене Маріанна по рамені. — Ти нам подобаєшся! Давай працювати разом. Ліпшого опікуна годі й шукати.

— Еге, — підхоплює Єлена. — Катаймо разом в Ужгород. Там теж можна незле погуляти.

— А поки що поділимо гроші, — каже Маріанна.

— Всім по п’ятдесят, а четвертак на пропій і службові витрати.

Таким чином, крім мештів «Саламандра» і десятки від профури, я заробив ще півсотні, і все це за один день.

За столиком Єлена розливає шампанське і проголошує:

— Кіріє елейсон!

— Ми знову греки? — запитую.

— В обов’язковому порядку. Сьогодні в нас у гостях польська делегація.

— Звідки ти знаєш?

— Програма розписана до кінця тижня. Не переживай. Твої функції залишаються такими ж — приймеш гроші і даси четвертак портьє.

— Цей портьє незле заробляє.

— Незле. Але не все йде в його кишеню. Мусить ще поділитися. Свою лепту дістане адміністрація і черговий міліціонер.

— Боже, скільки людей знає, що ми не греки!

— О, їх значно більше. Доплюсуй усіх тутешніх проституток.

— Невже в них таке фахове око?

— У них свої можливості. До речі, тут одна вже підходила і пропонувала за тебе п’ятсот крабів.

— За ніч? — сміюся я.

— Ну, ти дуже високо себе ціниш. П’ятсот за те, що станеш опікуватися ними. Їм сподобалося, як ти працюєш. У тебе інтелігентний писок, а це в нашій роботі рідкість. Такий ось курдупель жодного довір’я у порядної людини не викличе. Хто повірить, що він у ресторані випадково? Він торгує проститутками, і ніхто навіть не сумнівається, що має справу з проститутками. А якщо за це візьмешся ти, клієнт справді може повірити, що береш гроші за сестру-студентку, яка дуже хоче прибарахлитися, та не має за що. І в ліжко з мужчиною йде, мов на державний екзамен, а вранці неодмінно заллється слізьми: «Ах, що я наробила! Ах, навіщо я пила стільки шампанського! Як ви могли скористатися моєю слабістю?!» і т. д. Ясно тобі?

— Може, й ви так уранці ридали?

— А ти думав! — встряла в розмову Маріанна. — Мій любий Теймураз наклюкався так, що тільки-но ми прийшли в номер і випили ще плящину, як він повалився і захропів. Ну, я хутенько його розібрала наголо, сама теж роздяглася і щасливо заснула. Вранці він, бідолаха, не міг згадати — мав зі мною щось чи ні. Далі з криком: «Вах! Сколка денег угробил!» кинувся мене ґвалтувати. Однак я завзято боронилася. «Шановний! — сказала я. — Ви заплатили за ніч. А зараз білий день…» За що я люблю грузинів — вони джентльмени. Теймураз дав мені спокій. Тільки, вдягаючись, щоразу приказував: «Пагулали, да? Могітхан?! Пагулали, да?»

Дівчата заливаються сміхом.

— Таким чином, я провела дуже цнотливу ніч.

— А як ти, Єлено?

— Ну, я змушена була попрацювати. Але в міру. Мій теж був залитий по вінця. Вранці він довго шукав гаманця, який чомусь опинився під ліжком. А з гаманця, уяви собі, не пропала ані копійка. Зрештою, там і було всього вісімдесят карбованців. Зате пропали два квитки до Тбілісі. Уявляєш, який розпач?

— Пагулали, да? — регоче Маріанна.

— А ці квитки тепер у твоїй торбинці? — здогадуюся.

І тепер уже всі троє регочемо як навіжені.

— Ні, їх уже там нема. Ми ж їздили на вокзал за речами. — При цьому Єлена кладе мені в кишеню двадцять п’ять карбованців. — Ти задоволений?

Ще б пак! Вісімдесят п’ять крб., не рахуючи мештів! З них двадцять п’ять крадені. За таку суму ще не садять. Я можу спокійно пити шампанське.

Відчуваю, як усе глибше і глибше опускаюся на таємниче дно. «Граєшся з вогнем, — шепоче мені на вухо пані Осторога. — Ніхто тебе не врятує, коли вляпаєшся по вуха. Бо ти — сам. І ніхто». Ба й справді, хто я? Письменник? Але ж я ніде не друкуюся. Що я комусь поясню? Вивчаю життя повій? Щоб написати оповідання?… Ні-ні, цього в жодному разі говорити не варто. Я уявляю, як сивий капітан міліції дивиться мені в очі й докоряє: «Пишеш наклеп на нашу дійсність? Для тих, що за кордоном? Обливаєш багном свою Батьківщину? На кого ти працюєш? Признавайся! Добровільне зізнання полегшить провину!»

Майже такі слова я почув, коли мене затримала міліція при здійсненні жахливого злочину: я фотографував сміттярку. А в сміттярці порпався горбатий дідусь. Ніколи не думав, що сміттярки належать до військових об’єктів. А виявилося, що саме так. Плівку засвітили, мене кілька годин понудили, змусили написати пояснення і відпустили. До наступного разу.

— Ці п’ятсот крабів ми б поділили порівну, — зітхає замріяно Маріанна. — Погоджуйся, тут золоте дно.

— А Франьо?

— Гадаю, від комісійних він не відмовиться.

— А лягаві?

— Ну й дивак ти. З лягавими завше можна домовитися. Хіба ти ще не помітив, що міліція на проституток уваги не звертає? А не звертає тому, що їх у Радянському Союзі нема. У нас нема ані сексу, ані проституток. А як можна покарати того, кого не існує? Врубався?

— Сутенерів теж не існує?

— Натурально! Звідки їм узятися без проституток?

— Зате є інша можливість — притягти за неробство.

— Хіба якусь хвойду, як он та твоя знайома, — і Маріанна киває на профуру. — А путана має усі документи в порядку. Я, наприклад, працюю лаборантом у школі.

— Цікаво — такі зарібки, як за вчорашню ніч, мабуть, нечасто трапляються?

— Бувають і більші. Треба відчувати клієнта. Я одразу оцінюю його можливості. Адже ми працюємо під недосвідчених дівчаток. Я розумію, що це до певного часу, потім уже такий номер не пройде. Але зараз у нас такса — не нижче п’ятдесяти. Під час розмови з клієнтом орієнтуюся, наскільки він вляпався в мене і якими фінансами диспонує. Потім я піддаюся на вмовляння піти з ним на квартиру чи в готель, але попереджаю, щоб не пробував підкрадатися. Тоді він спокушає золотими горами. Зазвичай, дуже абстрактними. Але доки я не почую щось конкретне і, заливаючись рум’янцем від сорому, не погоджуся, доти я нікуди з ним не піду.

По дорозі натякаю, що він може мене обдурити. І розпашілий клієнт платить наперед… Кожен має свій метод.

— А що буде, коли станете старшими?

— Нічого страшного. Просто зараз ми при мінімумі праці дістаємо непогані гроші. Згодом змушені будемо вигострити майстерність. Опікун нам тоді також дуже буде потрібен, аби робити рекламу. Все-таки мені незручно вихваляти себе перед клієнтом.

— Але ж є ще одна перспектива — вийти вигідно заміж! — встряє Єлена.

— А я цього й не відкидаю, — погоджується Маріанна. — Це взагалі ідеальний варіант — вийти заміж за дійсного члена академії наук.

— Шкода тільки, що на ту пору, коли вони стають дійсними членами академії наук, їхні члени стають вже недійсними, — засміявся я.

— Подумаєш! А нам цього й не треба. Головне — прожити життя так, як казав Островський. Щоб не було мучітєльно больно. Потім. З життя треба взяти все найкайфовіше. І якнайбільше. Такий девіз.

— До нас ідуть, — шепоче Єлена.

Справді, до нашого столика прямує троє поляків. Усім близько сорока. Двоє чоловіків і одна жінка. У неї великий круглий живіт, а повні стегна, здавалося, ось-ось вигулькнуть із жорстокого полону тісних джинсів і являть нам свою рубенсівську драгливість.

— Рrzepraszam… Сzy tu jest wolno[9]?

Мотаємо головами, що означає водночас і «не розуміємо», і «не зайнято». Поляки вмощуються й діловито роззираються за офіціянтом.

— Готі го арістос ятрос каі, — каже Єлена.

— Хреяс тон ен моріон, — підтримує розмову Маріанна.

— Батрахоміомахія, — пригадую назву поеми Гомера.

Поляки замовкають і прислухуються. Так само завмирає карась, коли помітить хробачка. А потім р-раз! — і губа на гачку. Вони здогадуються, що ми не місцеві, але це їх інтригує і водночас сковує. Вони не знають, як себе вести, і в перші хвилини взагалі мовчать, лише переглядаються.

— Ясу, — задумливо вуркоче Єлена. — Епіклорес магес тріполітікос.

Поляки починають перешіптуватися, нарешті один не витримує психічної атаки і ковтає гачок:

— Рrzepraszam… Słyszałem, żе гоzmаwіаliśсіе w jаkimś nіеznаnym jęzуku. Włаśnіе doszło do sрrzесzki, со tо zа jęzуk. Рrzуjасіеl mówi, żе łоtеwskі, а jа — żе grесkі. (Перепрошую… Чув я, що ви розмовляли на якійсь невідомій мові… Власне ми посперечалися, що то за мова. Приятель каже, що латвійська, а я — що грецька).

Бракувало якоїсь секунди, аби я не бовкнув «grесkі», та, видно, Маріанна помітила з виразу мого обличчя, що я розумію польську, і вже ось-ось готовий відповісти, бо штурхає мене під столом ногою. Я зиркаю на поляка туманним поглядом і відказую:

— Но, но… не понимаєм… гаварітє па рускі… харашьо?

Поляк повторює запитання російською і страшенно тішиться, коли виявляється, що мав рацію він, а не його колега. А, зрештою, він і не міг помилитися, адже кілька років тому відвідав Грецію і пам’ятає навіть окремі вирази, наприклад… Та я не даю йому пописатися грецькою, щоб не потрапити у халепу, і починаю одразу обряд знайомства. Поляк, що був у Греції, називається Антеком, а другий — Рисіком, їхню колєжанку звати Малгося. Завтра рано вони їдуть автом до Румунії з товаром. Ми вже розмовляємо російською, але поляки постійно забуваються і вставляють польські слова та речення, а я мушу стежити, аби не забути перепитати, що воно означає. Далебі, з грузинами було легше.

Поляки замовляють собі вечерю і пляшку горілки.

Поляк, поки тверезий, грошима не розкидається і цим суттєво відрізняється від кавказця. Зате коли вип’є, то його можна розкрутити «на всю котушку», чим він також суттєво відрізняється від нашого брата галичанина, якого не розкрутиш ні на сухо, ні на мокро. Правда, є окремі незначні винятки, які лише підтверджують правило.

Ми п’ємо своє шампанське, вони — свою горілку. Водночас відбувається розвідувальна акція: поляки з’ясовують, у яких стосунках ми перебуваємо між собою. Отже, Маріанна знову буде моєю сестрою, а Єлена — її подругою, яка приїхала з Києва на кілька днів. Про те, що їхня дама не перебуває із жодним з них у подружньому зв’язку, нам наперед відомо. Інакше б швейцар і не спрямував їх до нашого столика.

Я повертаю голову і зацікавлено спостерігаю, як працює профура. У неї свій специфічний метод.

— Marek! Сhodź tutaj[10]!

— Nie jestem Marek[11].

— Wszystko jedno. Сhcesz kielicha[12]?

Поляк підсідає до неї, а за хвилину чує:

— No, a teraz ty mnie postaw[13].

Але яструб-курдупель уже кружляє, уже кружляє над своїм цехом і бачить усе. Ні, такого не обведеш довкола пальця.

З першими звуками музики поляки беруть «гречанок» і гонорово випливають на танцювальний майданчик. Ах, як їм приємно вести попід ручки таких слічних панянок! Вони цвітуть і пашіють, вони зиркають наліво й направо, туди, де сидять їхні земляки, аби кинути коротке «Честь!», чи просто кивнути головою, і цим привернути увагу до себе та своїх партнерок. А кумплі з-за столів підносять вгору свої «кцюки» — великі вказівні пальці, засвідчуючи щире захоплення. Дехто не втримується і кидає репліки:

— Antek! Trzymaj się dupy[14]!

— Rysik! Jestes zuch. Ale nie pszyciskaj się zamocno, bo ci klamka padnie[15].

— A co wy, chłopaki! To tylko tango z przyciskaniem[16].

— No to cisnij, cisnij, ale pamiętaj, źe to nie cytryna[17].

А тим часом Малгося промовисто стріляє до мене очима. Вона аж пищить — так їй хочеться танцювати. Там би вона притискалася до мене своїм животиськом і бурмотіла б якісь дурниці. Та я вдаю, що наче не помічаю, як вона подригується на кріслі, як намагається підспівувати. Якось мене не дуже тягне до старших кобіт, а понадто до таких безформних, як ця.

Повз наш столик проходить курдупель і, ледь помітно кивнувши, подає знак вийти за ним. Я вичікую кілька секунд і виходжу. Малгося проводжає мене тужливими очима.

— З тобою один чоловік має перебалакати, — каже Франьо.

— Хто?

— Зараз побачиш. Ходім до бару.

Курдупель підводить мене до високого столика, за яким — хто б ви думали? — сержант міліції. Капець, думаю. Пропав ні за цапову душу.

Але мені підсовують каву, чемно тиснуть руку, і я розумію, що хвилюватися рано. Сержанта звати Миколою, він говорить у ніс, часто робить паузи, мовби чекає, коли я перетравлю його слова.

— Маю до тебе одне діло… Є велика партія джинсів… Розумієш?

Я киваю, хоч і не розумію.

— Дуже велика.

Курдупель за кожним його словом киває. Видно, вони вже цю проблему обговорювали. Навіщо ж я їм здався?… Ага, у мене ж є цигани. А тут — велика партія джинсів. Лише циганам під силу скоро сплавити таку кількість. Та я мовчу і тільки калатаю ложечкою у каві.

— Візьмешся? — питає міліціонер.

— Як я можу от так ні сіло ні впало щось сказати? Не знаю, ані скільки їх, ані по якій ціні, який сайс.

— Триста штук. Самі «Вранглєри». Сайс тридцятий, тридцять перший і тридцять другий. Найбільш ходові. А ціна божа — сто двадцять.

«Вранглєр» тоді коштував сто вісімдесят. Отже, навар має виносити вісімнадцять тисяч. Страшні гроші. Я відчуваю, як по спині котяться краплинки поту. Здається, я влипаю зараз у небезпечнішу історію, аніж це було досі. Бо що було досі? Я провертав оборудки на двісті-триста карбованців щомісяця. Цього мені повністю вистачало на моє парубоцьке життя. Я не запорпувався глибше з дуже простої причини — аби не загриміти. Що робити? Відмовитися? Так просто не відмовишся, треба пояснити причину. А яка причина? Що я не той, за кого себе видаю?… Тут пахне смаленим, і на якого біса я сплутався з тими повіями? Ніколи не думалося, що можу потрапити у таку трясовину — з кожним кроком усе більше загрузаю. І немає дороги назад. А є лиш бездоріжжя, і треба ним іти.

— Ну? — питає Микола.

— Добре. Але по сто десять, — ляпаю просто так.

— Ні, усе розписано. Сто двадцять.

— Шкода.

— Що шкода? Не візьмеш?

— Ні.

— От ти який… — вираз його обличчя похмурніє, і я бачу, як під шкірою забігали жовна.

— Це він жартує, — каже курдупель. — Жартує. Я його знаю. Кокеточка, хе-хе. Ану, відійдемо на хвилинку. Щось тобі скажу.

Бере мене під руку і за два-три кроки шепоче:

— Не будь фраєром, чуєш? Згоджуйся. Ціна — люкс! А це чоловік дуже цінний. Про всі облави на фарців повідомляє, чуєш? Не раз ще згодиться. До речі, у п’ятницю будуть брати «скупку». Можеш своїх попередити.

«Скупка» — скверик за оперним, де тусували фарцівники. Я там теж вирішував свої оборудки, тому подумав, що мати такого інформатора справді вигідно. Я повертаюся до столика з приязною усмішкою.

— Добре. Згоден.

— О, це інша розмова, — і собі всміхається міліціонер. – Двадцятого будь у сім нуль-нуль вечора з машиною і з грошима на шосе в Брюховичі. Від того місця, де починається ліс, проїдеш кілометр і зупинишся. Відкриєш багажник і чекай. Можеш взяти з собою ще когось одного. Не більше. Я теж буду з товаришем.

— Буде він, буде, — киває Франьо. — Вісімнадцятого я з ним зустрінуся.

— Вісімнадцятого? — перепитую.

— Ти вже забув?

— Ні, але ти точної дати не називав.

— Тепер називаю. Вісімнадцятого з вісьмома хлопцями біля входу в ресторан. Десь так о дев’ятій вечора… Ну, і хай там візьмуть деякі інструменти, чуєш?

Я прощаюся і йду в залу. Зараз тут, як у вулику, бо музика має перерву. На столі у нас три пляшки шампанського і дві горілки. Ясно, поляки вже ставлять.

— О, Коста! — гукає Антек. — Приєднуйся.

Розпашіла Малгося опиняється чомусь біля мене. Порозумілися вони досить хутко: Антек тисне Маріанну, Рисік — Єлену, Малгося їсть мене очима. А коли музиканти починають горлати «Лєто, ах лєто», вона хапає мене за руку і силоміць тягне на майданчик. А там, як я й чекав, притуляється так міцно, наче хтось її попередив, що за хвилину по залі прокотиться жахливе цунамі. І дихає важким сопухом просто в ніс, а ліва її рука ніжно гладить мене по спині. Права теж не дрімає, а пересовує мою ліву руку до себе на груди і притискає її таким красномовним жестом, що я вже ніяк не можу вдавати, наче по вуха захоплений танцем, і мушу хоч для годиться скривити рота в усмішці. Під долонею чую щось м’яке і розлізле. Воно бовтається з боку на бік і зволожує мою долоню потом, бо пані Малгося нині без бюстоноша.

Нарешті танець закінчується, але відразу починається другий і, як на лихо, знову з пшитисканєм.

— Коха-а-асю, — умліває Малгося. — Ти так само лишишся?

— Де? — насторожуюсь.

— У готелі, очевидячки. Антек і Рисік запросили дівчат до себе в гості. А я маю окремий покій, і можу тебе теж запросити.

— Не знаю… Маю завтра важливу справу.

— У-у, поганий… Відмовляти дамі?… Певно, я для тебе застара, так?

— Та ні, що ти… Я…

— Коха-асю, так би-м хотіла… Маю для тебе подаруночок… Годинник. Гонконг. З музикою…

Вона зазирає мені в очі й муркоче так, наче б була на двадцять літ молодша. І це по кількох келихах, а що буде далі? Як казали мої дідо: горілка в роті — баба в роботі.

Коли повертаємося за стіл, Малгося злегенька похитується, і це мене сповнює надією. Маріанна і Єлена п’ють дуже мало, зате підбадьорюють партнерів, а ті міри не питають: раз за разом — то горілку, то шампанське хляють.

Тим часом і мені вже відкрилася дорога на панель: рука Малгосі задумливо гладить моє стегно. Заплющую очі і бачу, яке бурхливе майбутнє розкривається переді мною… Бабусі записуються в чергу… В мене свій імпресаріо. Він приймає телефони. А я цілий день тільки те й роблю, що просиджую біля дзеркала, поліруючи нігті та вищипуючи брови і волоски з носа…

Зараз мене знудить. Ця Малгося пре, як танк. Скидаю її руку зі стегна, але вона це чомусь розуміє, як звичайне кокетство, і далі белькоче щось невиразне й масне. На щастя, по-польськи. А я не зобов’язаний усе це розуміти, бо я ж прецінь грек.

Ну їх к бісу. На сьогодні досить. Нічого цікавого більше не передбачається. Роблю знак Маріанні, і ми виходимо.

— Ну то що — я піду? Ви вже тут самі якось.

— Яке — піду? А гроші взяти, поки ще лико в’яжуть?

— Ну, добре, зараз візьму і йду.

— І дуже багато втратиш.

— Що саме?

— Залишися, не пошкодуєш.

— Якби до мене ця Мандося не липла.

— А ти з нею зроби те саме, що ми зі своїми — нахляй по саму зав’язку.

— А потім на плечах нести?

— Та ж не тут, а в номері. Зараз ідемо до них у номер. Ясно? По дорозі скажи їм за гроші.

— По п’ятдесят?

— Більше вони не дадуть. До того ж ведуть у свої номери, а це для нас дешевше.

І ми пішли в готель. По дорозі в номер, уже на сходах, я тактовно натякаю Рисікові, що любов любов’ю, а в мене сестра. Що я скажу мамі, яка в далекій Греції на кам’янистому острові чекає своїх любих діток? Мало, що різні там імперіалісти постійно забавляються з невинними гречанками, то ще й тут спокуси підстерігають. А ми — студенти, нам учитися треба.

Рисік обняв мене і сказав:

— Дуже добре. Але спочатку вип’єм.

— Ні, — кажу я. — Спочатку гроші, бо я сестру за так не віддам.

— Твоя сестра Маріанна?

— Ну?

— А я до неї ніц не маю. Говори з Антеком.

Ото хитрун! Беруся за Антека. Мур. Ані руш. Я говорю, він киває, навіть перепитує, але гроші не дає. Ага, он ви як!

— Маріанна, кес ке ме!

— О? Су амі терахі?

— Не дають, — шепочу, коли вона підходить.

— А-а! — обурюється Маріанна. — Тоді чао-какао!

І ми спускаємось униз. Поляки швидко ґелґочуть, врешті Антек мене здоганяє і шепоче:

— Що ти, жартів не розумієш. Скільки треба дати?

— А скільки ти думаєш дати за двох вісімнадцятилітніх дівчаток, чистих, як сльоза?

У Антека відразу лізуть очі на лоба:

— Чистих, як сльоза? — перепитує, облизуючи губи.

Бачу, що переборщив.

— Ну не зовсім, як… Але… це ж вам не якісь там… У них наречені є…

Антек набирає у легені повітря і простягає п’ятдесят.

— Це за одну. А за другу?

— Як? Ти хочеш сто?

— Ні, я хочу двісті. Але з вас беру сто лише тому, що ми сиділи за одним столиком. Такий закон у греків. Раз сиділи, пили, їли — значить поріднилися.

Антек шморгає носом, Рисік підступає ближче і, коли дізнається, що задоволення аж таке дороге, починає обурюватися не на жарт:

— У нас такі гроші хіба за секс-бомбу.

— Значить, ваші секс-бомби пса варті. Ви ж у цивілізованій країні, а не на острові Тобаго.

Чи не вразив я часом їхньої національної гідності? Так і є: Рисік враз наїжується і випинає груди. Але Антек, посопівши та кинувши оком на дівчат, виймає ще п’ятдесят і кладе мені в руку.

У номері поляки поривають зі всіма ваганнями і починають наливатися з таким завзяттям, наче роблять це востаннє. Я пильную, аби моя Малгося теж не дармувала, і мішаю їй такі термоядерні коктейлі з горілки та вина, що сам би вже давно беркицьнув, а вона тримається.

Антек затяг: «Пий, брате, пий! На старість торба і кий!»

Маріанна шепоче:

— Забирай свою клячу і заведи її у номер. Через півгодини зустрінемось біля сходів.

Малгося мовби читає мої думки — повисає на рамені і тягне до себе в номер:

— Коха-а-асю! Який ти милий!

Виходячи, я беру ще недопиту пляшку горілки і повну шампанського. Малгося мусить відрубатися.

Тільки-но ми переступили поріг, як Малгося клацає ключем і вмить залишається без джинсів. Але така поспішливість мене не приваблює.

— Давай вип’єм, — кажу і підсовую свіжий коктейль.

Малгося хлюскає питво махом і починає танцювати переді мною якийсь арабський танок із заламуванням рук над головою і виставлянням пупа. В танці вона знімає ще й светр. Під светром — гола. Брр! Її біле сальце підстрибує, наче на пательні. Ось вона з торбинки дістає годинника з браслетом і силоміць вдягає мені на зап’ястя. Я віддячую їй новим коктейлем:

— Давай за любов!

Ми цокаємось. У Малгосі на очах сльози. Ридаючи без причини, цмулить коктейль, водночас гойдаючись усім тілом так, що мені здається, ніби вона ось-ось гупне на підлогу. Тому стою поруч, і коли вона відставляє порожній фужер, легенько штовхаю її на ліжко. Малгося падає на спину і стогне:

— Коха-а-асю! Де ж ти подівся?

— Зараз, почекай.

Чекати зосталося недовго. Блаженне посвистування носом хутко перейшло у важке хропіння.

На землі лежить її торбина, а з неї визирають фотографії. На одній з них Малгося з двома дітьми й, очевидно, чоловіком. На другій лише чоловік. Відразу видно — трудяга. Мабуть, дивиться в цю пору телевізор і думає: а як же там моя люба Малгося?

Скидаю годинника і кладу його в торбинку. Не заробив я на нього.

Погасивши світло, виходжу в коридор до сходової клітки. Там за столом сидить дебела жіночка і щось пише. Важко сказати, хто вигадав цю безглузду посаду — «чергової по поверху», але вона була у всіх совєтських готелях. Ці насуплені непривітні бабенції переважно несли свою ніким не санкціоновану службу моральності. Побачивши мене, вона одразу набирає суворого вигляду і так грізно-грізно:

— А ви що тут дєлаєте? Ви у нас не живйотє!

— Зараз іду. Чекаю на знайомих.

— Каких таких знакомих? Що ти мінє врьош? Ану папрашу уніз!

— Ну, ще пару хвилин. Зараз вони вийдуть.

— Нікаких зараз. Папрашу уніз. А то шас міліцанера позову. Іш какой! Многа вас тут усяких шляється, а я отвичать довжна. Понапиваються, дебош устраівають, вокна б’ють, стулья ломають, скатерті ворують.

Проказуючи все, як заклинання, пре на мене, розставивши руки так, наче б заганяла півня до курника.

— Давай-давай, уніз… Міліцанера позову, зачем неприятностьов?

Ну, що ж — виймаю з кишені два карбованці.

— Мені треба зачекати. Пару хвилин.

Стара ховає гроші і вже приязно всміхається:

— Ну, дивись мені, щоб біди не було. А то, знаєш…

О, диво! Вона перейшла на українську! І все це задоволення коштує два карбованці.

— Нервова в мене робота… За всім слідкуй, щоб порядок був… а приїжджі, знаєш які — водять усяких, прости, Господи…

— А вам який клопіт? Їх же внизу пропустили і гроші взяли.

— А ти звідки знаєш? — насторожується стара. — Чи не сам і платив?

— Може, й платив.

— Отож бо й воно. Їм там перепадає немало. А я сиджу тут ночами, і все на мені… Той рубель, той два… А вони там, унизу, не рублики деруть… — І додає із смутком чи із заздрістю: — Євреї себе не обидять. Отак і в житті бува. Він унизу, а ти нагорі. Тільки ж там унизу він лопатою гребе, а ти нагорі об’їдки приймаєш. Насправді, бач, не ти угорі, а він…

— Але за ніч десятку-дві маєте?

— Як коли. Та й не все моє. Як ішла сюди мусила заплатити.

— Скільки?

— Еге, тобі скажи… Ніби не знаєш, скільки. Заплатити заплатила, та що з того? З кожного діжурства й далі плачу… Таке-то…

Годинник у неї над головою показує чверть на другу. Я втрачаю терпець і виходжу з готелю.

Наступного дня дівчата знову чекають мене за столом.

— Привіт. Знайомся. Я — Марунька, а це — Леська.

— Мені дуже приємно, що ми вже не греки. Хто у нас сьогодні в гостях?

— Невідомо. Взагалі ми вирішили взяти вихідний. Тому навіть не просили швейцара підсаджувати когось.

— Ось гроші. Де ви вчора пропали?

— Гроші забери собі, бо ми вчора дістали доплату. У вигляді подарунків. Тому й затримались.

— І що ж ви там дістали, якщо не секрет?

— Секрет. А це твоя сотня.

— Та ні, з мене досить. Я ж не гроші прийшов заробляти, а…

— …а писати роман. Знаємо, знаємо. Тільки дозволь нам оплатити твою тяжку працю. Ми дуже поважаємо письменників. Сам подумай — якщо ми не оплатимо, то хто? Де ти цей скарб надрукуєш? Ми взагалі оце думаємо, а чи не перебалакати з іншими повіями та не відкрити для тебе стипендію? На період написання роману? Як ти на це?

— Я зворушений до глибини душі.

— Ну, то давай нам про всяк випадок адресу.

Здуру я продиктував їм адресу, навіть не підозрюючи, у чиї руки вона потрапить і якого це клопоту мені завдасть. Але станеться це лише за кілька тижнів. А зараз я сиджу в ресторані і в кишені у мене сотня. Тепер я ще й проститутський стипендіат.

До нашого столу підсіло двоє. Один — худий високий чоловік років за шістдесят, вбраний у поношений каштановий костюм. Другий — значно молодший, під тридцять, у ядучо-синьому костюмі з кремпліну. Одне слово, «роги». Розмовляють межи собою суржиком. Видно, приїжджі. Дівчата на них не звертають жодної уваги. Цех тим часом працює, аж гуде. Профура хрипить: «Марек! Хцеш келіха?», курдупель сновигає межи столами, чменники хрумтять десятками, фарцівники добивають торгу.

Минає так, може, з годину. І коли починаються танці, Маріанну запрошує якийсь майор. По танцях він підходить до мене, відкликає набік і мовчки кладе в руку дві двадцятьп’ятки. Я так само мовчки ховаю гроші в кишеню і, сівши за стіл, проводжаю їх очима.

— Вихідний не вдався, — сміється Леська.

Рагулі попивають горілку і потроху червоніють на лицях. Я роззираюсь по залі. Багато цікавого можна побачити, коли зосередишся.

Ось з’являється група циганів. Двоє з них, чоловік і жінка, — дуже поважні, товсті і набундючені, наче индики. На чоловікові, що схожий на Ріші Капура, вилискує велюровий піджак, джинси з закоченими холошами розпирає громіздкий живіт. На руках в обох перстені, а коли розкривають роти, то засвічується суцільне золото, їх супроводжують два охоронці. Таких прийнято в цьому світі називати горилами. Поки вони непоспішно розсідаються, верткий офіціант пурхає над ними, наче колібрі, і щось тріщить, сюрчить, цвірінькає. Мабуть, якийсь барон циганський.

— Це що — цигани? — питає старий.

— Так.

— Ти бач! У нас таких і нема.

— А ви звідки?

— Із Житомира.

Потім старий починає мене розпитувати про ресторани та про те, де тут можна погуляти.

— А що це на вас найшло — погуляти?

— Понімаєш, синок, хворий я. А грошей — тьма. Живу сам. Ніде гроші подіть. От і махнув сюди. Подивитися на западенців, інтересний ви народ.

— Хіба ми не один народ?

— Нє-е… Западенці — це западенці.

— А що, — скалить зуби молодий, — ще й досі, мать, у сіні автомати ховаєте? Ха-хха!… Да? — він лізе у кишеню і виймає пулярес. Обережно його розкриває і тицяє мені під ніс Сталіна. — Знаєш цього чоловіка?… От він вам залив сала за шкуру, скажи? Зали-и-ив! Да?… А я уважаю. Хароший був, бдітєльний товаріщ. Скажи, дядь Міш? Уважаєш?… І дядь Міш уважає. А ти не уважаєш. Правільно?

— Дурак ти, — кажу я. — І не тицяй мені під ніс своїх родичів.

— Що? — визвірюється той, і я бачу в його п’яних очах спалах люті. — Ти чо? По мозгам хош? Здєлаєм! От вип’ю ще псять грам, і здєлаєм. Да, дядь Міш? Здєлаєм?

— Заткнися ти, — буркає старий. — Нахлявся уже?

— А чо він виступає? Думає, з красівими дєвочками сів, так уже й виступати можна?

— Заткнися, я тобі сказав!… Не слухайте його. Дурак п’яний. Я його взяв для компанії. На побігеньках у мене… Грошей тьма…. Куди їх подіть? От і гуляю. Жінка вмерла, дітей нема. А я на м’ясокомбінаті робив. Та й жінка… Сам понімаєш. Заробляли добряче. А тепер кому оце все?… От я й… проп’ю, прогуляю… На юг поїду… ще там подивлюся. А то всю жизнь пахав, як папа Карло. Світа божого не бачив. Коври, хрусталі там усякі — цього в мене, як… Хоч би родина яка була… а то… У тридцять третьому з голодухи троє сестер моїх вмерло… А я вижив…. бо батько з фабрики печеня крав. Мені його розмочують і дають. От і вижив… Але батько не вижив… Піймали і розстріляли… за печеня… А це чмо… це чмо ще зі Сталіним носиться… Мало того, що в кабіні в нього один висить, то другого ще, бач, коло серця тримає…

— А ви, дядь Міш, неправі-і-і… Уважаю я його! Потому шо — бдітєльний був!

— Пішов ти!… Чмо і є… Родич, понімаєш. Який родич – третя вода на киселі. І хоч би що путнє, а то…

Словом по слові вивідав у мене старий, що я художником працюю.

— О! Це то, що нада! Слухай, намалюй мій партрет, га? От умру, а партрет лишиться. Намалюй! Плачу, скільки скажеш.

І не встиг я ще пояснити йому, що я зовсім не портретист, а звичайний оформлювач, який створює лише такі шедеври, як «Решения ХХV съезда КПСС в жизнь!» або «Не курить! Не сорить!», як він витяг якогось документа і — рраз! — вирвав звідти своє фото.

— На, бери. Зараз ще й гроші дам.

Леська зразу ожила і нахилилась вперед.

— Які гроші? — кажу. — Не треба ніяких грошей. Я портретів не малюю.

Леська мене копає під столом ногою. Ясно, хоче розкрутити старого. Але при чім тут я?

— Він намалює, — говорить вона. — Він справжній талант. Одного разу як намалював мене — ви не повірите! – як жива! А один голова колгоспу заплатив йому аж…

Цього разу вже копаюся я, але дістаю такого шпіцака в саму кісточку, що відразу забуваю, що мав казати. А старий уже кладе на стіл триста карбованців, які вмить зникають в Лесьчиній торбинці. Вона ще в нього й адресу бере, аби вислати портрет.

«Дядь Міш» розстібає штани і виймає звідти поліетиленовий мішечок, набитий банкнотами. Але сталося непередбачене. Юний сталінець, виявляється, одним вухом таки прислухався до розмови, хоч Леська всіляко його відволікала і забавляла. Стрепенувшись, мов після наркозу, він хапає старого за руку:

— Дядь Міша! Та ви що? Ви кого слухаєте? Тут усі жуліки! — А тоді до мене: — Ти чо пристав? Дядю Мішу охмуряєш, да? В дяді Міші кури дєнєг не клюють, да? Запад, понімаєш!… А я плював! Тільки й дивитеся, щоб руского чалавєка надути!

— Який ти в біса руский? — озвався старий.

— А от і руский! А вони всі бандеровци! Понял? З ким сплутався? Всіх вас к…

І враз захлинувся. Міцна рука стисла його за шию.

Я зводжу очі і бачу курдупля. Це його рука. І це він шипить так грізно, що в «руского чалавєка» очі бубнявіють і сльозяться.

— Ти, жлоб! Щоб я твого поганого рила більше тут не бачив, ясно? Я тобі покажу бандерівця, скотина!

— Він п’яний, — кажу я, — лиши його.

— Якщо він за п’ять хвилин звідси не забереться, то його винесуть.

— Ми вже йдемо, — каже старий. — Вже йдемо. Він просто дурак.

Франьо відпускає свою жертву і киває мені головою – мовляв, вийдем.

У фойє він втуплює в мене свій хижий пронизливий погляд, яким одразу просвердлює в моїй голові діру, і я відчуваю, як там уже починає ворушитися хробачок страху. Це мене дратує. Чому я повинен остерігатися цього курдупля?

— Ну що? Як ми з тобою домовлялися?

— Не розумію, про що ти.

— Не розумієш? Інтересний ти чувак. Воно, може, й легше так у житті — шлангом прикидатися. Але зараз ти влип, і якщо ви, не дай Боже, продали товар, то тяжко вам доведеться.

— Послухай, я справді не розумію, про що ти говориш. Який товар? У що я влип?

— У що? Давай не будем, добре? Я знаю точно, що поляків «поставили» твої дівчатка. І не кажи мені, що ти нічого про це не знав.

— Добре, я виправдовуватися не буду. Ти лише мені у двох словах поясни проблему.

— Проблема елементарна: твої лялі «поставили» поляків на двадцять годинників. Якщо їх пульнути лише по п’ятдесят, то маєш цілий кавалок. Незле? Правда?

— Вони вкрали чи…

— Ясно — вкрали. Який дурень заплатить за ніч такі гроші?

Так от про який подарунок говорили мої дівчатка!

— Але я про це нічого не знаю. Вони мені сказали, щоб я залишив собі гроші, бо вони дістали від поляків подарунки.

— Гарний подарунок! Я б сам від такого не відмовився. От так вони нашого брата й дурять. Хе… Я вже знаю, що можна чекати від цих дубельтівок. Не перший рік працюю… у цій галузі, і як ти тільки дозволив так себе набрати? Дивуюся. Ну, та будеш мати науку на майбутнє… Словом, зроби так, аби годинники зараз же об’явилися. Поляки приїдуть за кілька днів із Румунії. Треба годинники вернути. Щоб шуму не було. Такі речі треба вміти робити. А коли твої лялі захочуть когось «поставити», то хай це роблять у брамах, скверах, кльозетах, де в голову стрілить, але не тут… Ну, а якщо ти й справді про це не знав, то я б на твому місці всипав їм такого перцю під хвіст, що вони б надовго запам’ятали… І ще одне: після цього фокуса, сам розумієш, більше їм тут гастролювати не можна. Хай пендзлюють куди-інде. Та й ти б із ними ліпше не плутався. Підведуть під монастир, і оком не моргнеш.

— Добре. Зараз я годинники заберу.

— Якщо вони їх іще не загнали.

— А як загнали?

— Ну, дорогий, тоді нехай бабки гонять. Не менше кавалка з вуглом (чвертю).

— Ти ж казав тільки кавалок.

— Чувак, ці годинники йдуть по шістдесят-сімдесят каербе. Захавав? От і рахуй. За скільки продали — усе до копійки на бочку. А то звідси не вийдуть.

Нічого собі, милі дівчатка. Так мене в дурні пошити!

Я повертаюся до зали і бачу їх самих за столом, вони весело чомусь регочуть. Мабуть, Марунька оповідає щось пікантне про майора. Та коли їхні погляди помічають мою насуплену фізію, сміх кудись пропадає.

Усе тепер залежить від того, як я почну бесіду. Якщо почну її так, як це вмію я, писака, то цілком можливо, що мене просто висміють. Що вчинив би на моєму місці курдупель? І тут я пригадую французький фільм, де розігрувалася саме така сцена. Починалася вона з дзвінкого ляпасу, і не одного. Але ляпаси в ресторані неодмінно привернуть увагу. Уваги ж курдупля привертати нема потреби. Він і так стежить за нами упівока. Він з моєї поведінки хутко визначить, чи маю я якийсь стосунок до тих годинників, а головне, чи дійсно я такий зірвиголова, яким йому видався.

Я повертаю усміхнене обличчя до Леськи і, коли вона пробує мені відповісти усмішкою, ловлю її щоку великим і вказівним пальцем правої руки, а лівою пригортаю до себе. В бідолахи проступають сльози на очах.

— Ти, шмата! Щоб мені зараз були годинники на столі! Всі двадцять.

— Які годинники? — обурюється Марунька. — Ти що, здурів? Пусти її.

— Пуфти… — шипить Леська. — Бо’ить!

— Розірву морду до вуха! Рахую до трьох.

— Які годинники?! — нервує її подруга. — Перестань чудити. Я закричу!

— Тоді в неї буде писок, як халява. Раз!

— Ми ж не тільки собі! Ми хотіли з тобою поділитися! Хочеш, забери половину.

— Два!

— Віттай готинники… — скавулить Леська, а по її обличчю тече чорна фарба.

— Пусти її, садюга! Зараз принесу.

Марунька спурхує з-за столу, я відпускаю Лесьчину щоку, але продовжую пригортати до себе. Збоку — просто закохана парочка. Це нічого, що вона витирає сльози. Це буває. Може, у нас індійська любов.

Зизом зиркаю на курдупля. Та він, здається, уже й забув про мене, бо захоплений жвавою розмовою з трьома сосками.

Марунька кладе на стіл торбину і наливає собі шампанського.

— Всі?

— Порахуй, — форкає вона незадоволено.

— Словом, так, дівчатка. За нами стежать. Тому не робіть дурниць.

Я відпускаю Леську і рахую годинники. Є усі… А курдупель тільки вдавав, що уваги не звертає — вмить зривається на ноги і прямує до нас.

Так само перераховує годинники, навіть оком не ковзнувши по дівчатах.

— Передай їм, нехай зроблять так, аби я їх довго-довго шукав. Добре? І то зараз.

Коли він пішов, Марунька пробує винувато всміхнутися до мене:

— Ти гніваєшся?

— Я буду гніватися ще сильніше, якщо ви не покладете мені зараз на стіл тих триста крабів від старого.

— Всі триста? — нетямиться з подиву Леська.

— Всі триста. Це ж я малюватиму портрета, а не ви.

— Але ж… але ж…

— Мені що, повторити процедуру?

— Ой ні! — скрикує Леська і про всяк випадок відсовується з крісла на другий кінець столу. Зате я присовуюся до Маруньки і ніжно пригортаю її стан.

— Пе-ре-стань! — белькоче вона. — Давай поговоримо спокійно. Годинники ми віддали. Зараз підемо звідси. Хочеш, перебазуємося разом до іншого ресторану? Хочеш?… Ще когось розіграємо? Ну? Ясу?

— Охі, кицюню. Я завдяки вам влип в історію, з якої мушу виплутатися. І мені потрібні гроші. А ви собі пливіть, куди завгодно і на всіх вітрилах. Вам тільки сюди заборонено вступати. А так — свобода. Можете чкурнути хоч на Сахалін. А мені нема куди чкуряти. Я залишаюся зі своїми клопотами сам на сам. І ніхто мені не допоможе. Ясно? Викладайте бабки!

Марунька бере Лесьчину торбину і відраховує гроші.

— Шуруємо звідси, — каже Леська. — Мені вже ця кнайпа обридла.

— Ну, добре, чао, — ніжно всміхається Марунька і, чмокаючи мене в щічку, кладе в долоню гонорар.

Потім вони йдуть, кидаючи наліво й направо прощальні погляди. Пора й мені. Я допиваю пиво і в цей момент чую над головою:

— З вас шістдесят вісім сорок.

Я закашлююся і витріщаю здивовані очі на молодого, але нахабного офіціянта. Його обличчя ввічливе й незворушне. Коли я бачу такі гладенькі обличчя, у мене виникає палке бажання заліпити його кремом. Але на столі кремів нема. Зате є чотири порожні пляшки шампанського, дві з-під горілки і кілька з пива. Є ще салати і м’ясне асорті — улюблена страва усіх офіціантів Радянського Союзу, адже на ній завиграшки можна заробити цілих п’ять карбованців, бо коштує вона п’ятнадцять.

— Не розумію. Хіба з вами не розплатились?

— Ні. Прошу розрахуватись. Закриваємо.

— Але ж це все замовляв не я, а ті двоє. Ми з дівчатами замовляли одне шампанське і два пива, це коштує сім карбованців.

— Та-ак, мені що — міліцію кликати?

Міліцію? Цього ще мені бракувало. Але викинути отак ні сіло ні впало аж шістдесят вісім карбованців? Не на того напали.

— Давай, клич, — кидаю байдуже і беруся за те асорті. Якщо вже гудіти, то хоч на ситий шлунок.

Зала поволі вилюднюється. За кілька хвилин біля столу виростають дві постаті. Офіціант і… мій знайомий міліціонер.

— Привіт, — каже Микола і, повернувши голову до офіціанта, додає: — Осічка, Вася.

— Як то?

— А так. Осічка. Наш чоловік. Навару не буде.

— От чорт! — всміхається офіціант. — А я думав, рагуль якийсь. Як і ті… Да-а… Ну, нічо… А ти тоже, — хляпає мене по плечу. — Ти тоже — х-хе! — дайош! Сказав би зразу, я б і… То, може, пару грам?

— Ну, принеси, коли не жалко, — погоджується міліціонер і сідає біля мене. — Та прибери тут.

— Айн момент! — не знати чого тішиться Вася, збираючи порожні пляшки.

— То ви разом працюєте? — підморгую Миколі, коли залишаємося самі.

— З дурнем попрацюєш…

— Та чого. Спосіб не з найгірших.

— Ну да. На хліб заробляємо.

Тим часом Вася пурхає метеликом. Ось він уже наливає з графинчика, ось підсовує салат, ставить свіжу тарілку асорті, потім перехиляє келишок горілки за наше здоров’я і щезає.

Сидимо в порожній напівтемній залі.

— То ти що, дійсно про ті годинники не знав нічого? – питає Микола.

— За кого ти мене маєш? — відказую діловим тоном. – Якби я взявся, усе було б шито-крито. Навіть ти нічого не занюхав би.

— Овва!

— Еге. А ти думав!

Микола випиває чарку, замислено жує шинку і, ніби між іншим, цідить:

— Да-а, шкода, що так сталося… А то маю я для тебе незлий ґешефт. За кілька днів якась там нарада… Тузи поз’їжджаються. От їм і треба дівчаток. Можна непогано заробити.

— А що, Франьо не може організувати?

— Дівчата повинні бути інтелігентні. Такий нюанс. А у Франя, сам бачиш, який контингент — лярви. Хіба їх можна начальству чи партійним шишкам пропонувати?

— А шишки будуть місцеві?

— І місцеві, і столичні. Сам розумієш, мусимо показати вищий пілотаж. Щоб мали вони, що згадувати вдома.

— Невже ти думаєш, що соски їм не підійдуть?

— Та вони підійшли б, але ж то все старі пердуни. Їм же не тільки сексу треба, а щоб і поговорити, час провести. А з сосками що — дав до писка і шлюс. Що ти з неї візьмеш? Маю таку підозру, що кількість висмоктаних прутнів суттєво впливає на розумові здібності.

— То візьми собі моїх одеситок. Вони саме пішли в номер.

— Ні, вони пішли в ка-пе-зе[18].

— Що?… Як то? Вони ж годинники віддали!

— Так, але мають з Одеси хвоста. Хіба тобі не відомо?

— Ну, знаю — убивство Шафи. Але ж вони ні при чому.

— Розберуться. А поки будуть розбиратися… хе-хе… давай дзьобнем… Вони ж, шалави, тими дзиґарками до себе тільки увагу привернули… Перевірили по картотеці — є такі. От і загребли. У нас теж план. Так що дякуй Франьові. А то б і ти влип.

— Я? Ще чого!

— Ну, не влип, то хоча б газу трохи спустив… Отакі діла. Ну, то як, берешся теличок підкинути? А то Франьо мене вже заграв. Привів якихось шалав, а ті побачили стіл та як почали хляти наполеон-камю та запивати чінзаном — копита й повідкидали. Не було з ким і файдолитися. Тузи матом крили, як портові вантажники. Облажався Франьо тоді навіки… А інтелігентні курви зараз дефіцит у нашому засраному світі. Нема школи.

Відшукав я пані Аліну — простіше не буває — за телефонним довідником. Я так втішився, що подзвонив не відразу, боячись, що натраплю на її однофамільницю, або дізнаюся ще прикрішу річ — вона вже не живе. У мене билося серце, коли я набирав цей номер. У голові крутилося відразу кільканадцять фраз на всі випадки життя. І коли в слухавці пролунав хрипкий жіночий голос, такий характерний для кобіт, що палять цигарки, я вже був певен на всі сто, що натрапив таки на неї.

— Пані Аліна?

— Слухаю.

— Чи не міг би я з вами зустрітися? Я збираю матеріал про довоєнний Львів.

На хвильку в слухавці зависла тиша, потім почувся якийсь шепіт, щось скрипнуло.

— А хто вам мене порекомендував?

Її голос злегка бринів металом.

— Я цілком випадково знайшов в архіві вашу справу… І подумав… а що, як ви лишилися у Львові?

— Хтось же таки мусив лишитися, нє? — тут вона розсміялася, і крига скресла. — Як вас звати і кілько маєте літ?

— Юрко. Двадцять чотири, — випалив я.

— Що я вам вповім, пане Юрцю. Можете прийти до мене, я поговор’ю з вами, і якщо ви мені припадете до ґусту, то, може, я вам дещо й вповім. Чекаю вас в суботу о десятій ранку. Знаєте Кривчицьку дорогу?

— Звичайно.

— Там є така маленька сліпа вуличка — Рутяна. А на тотій вуличці зувидите кам’яницю на два поверхи з великим ґанком. Перед кам’яницею — квітник і виноград. На фіртці пишеся, жи злий пес, але можете мого Мопся не лякатись, бо він не кусає, іно лизькає. До зустрічі.

Я поклав слухавку і якийсь час перебував у стані нервового вичерпання. Я не сподівався, що вдасться так легко домовитися. В субот у я купив на базарі червоні рожі, прихопив з хати пляшку «Токаю» і на крилах влетів у маленьку сліпу вуличку під назвою Рутяна. Вуличка вміщала всього вісім будинків — чотири зліва й чотири справа. Кам’яниця пані Аліни потопала в розквітлих кущах бузку, а доріжка до будинку була вся оповита виноградними лозами, з яких звисали зелені ще китиці. На фіртці красувалася табличка з намальованою вищиреною псячою пащекою. Але коли я зайшов на подвір’я, назустріч мені вибіг кудлатий пудель з рожевим бантом під шиєю і привітно завихляв хвостиком.

Пані Аліна, худа висока пані, розмальована і напахчена, зустріла мене в китайському шляфроку і в хитромудрому строкатому тюрбані. В пальцях крутила довгого червоного мундштука з тоненькою коричневою цигаркою «More», і коли розкрила вуста, то разом з кучерявим димом закружляли в повітрі слова вітання.

— О-о, то є пан Юрцьо? Моє поважання! Як мило з панського боку — такі ружі! Прошу досередини. Там у мене в хаті є ще двоє песиків, але ся не бійте, зі мною вам ніц не загрожує.

Вона не пішла, вона поплила поперед мене, гордо несучи свою струнку поставу.

— Прошу до сальону, — сказала вона.

Проминувши сіни, ми опинилися у просторому покої з великими широкими вікнами, пальмами і фікусами, зі старими меблями і картинами. В куті височів оздоблений мозаїкою коминок, на дерев’яній полиці біліли статуетки порцелянових панночок і кавалєрів. Над самим коминком пишалася вродою оголена панна зі скрупульозно виписаного портрету. Тіло її бронзовіло на блідо-рожевій постелі, а в кутиках медових вуст гуляла фіґлярна усмішка. Витончену фігуру оздоблювали великі перса з грайливо задертими пиптиками, права рука зі жмутом орхідей кокетливо затуляла низ живота.

— Це ви! — захоплено скрикнув я.

— Ох, це було так давно!

Вже з самої сецесійної манери художнього письма можна було відгадати автора портрета.

— Невже сам Новаківський?

— О, то ви ся трохи розумієте на мистецтві? Олюсь був частим гостем у моєму сальоні. То була велика дитина. Коли продавав свої картини, то плакав.

— Ви просто красуня!

— Е, був кінь та з’їздився! — засміялася пані Аліна.

У цей момент до вітальні увійшло двоє здоровенних чорних псів, сам вигляд яких викликав на моїй спині зимний піт. Пси цілком мирно мене обнюхали і вляглися під стіною.

— Знайомтеся — це мої песики Адольфик і Йосько. Ще маю зграйку зледачілих котів, котрі мешкають з псами в якійсь таємній змові, бо не звертають одне на одного жодної уваги. Коти мають не менш поетичні імена: Берія, Каганович, Ріббентроп, Геббельс і Молотов.

— Невже ви їх так і кличете?

— Де там! Я кличу їх значно ласкавіше — Берцьо, Казьо, Рібусь, Гебусь і Мольо. А хто, гадаєте, найліпше миші ловить? Берцьо! Майстер своєї справи. А от Казьо дуже вже скаправів. Якось наклав посеред хати. Ох, і дала ж я йому перцю! Та ви сідайте на канапі і чуйтеся як вдома. Чай чи каву? Чай! З молоком чи без? Рекомендую на англійський манір з молоком. Спочатку наливаємо в горнятко окріп, потім чай і щойно вкінці молоко. В жодному випадку не навпаки. Затямили? І ні грама цукру! То тільки москалі цмулять гербату з цукром.

Я розлив токай, пані Аліна надпила і всміхнулася.

— То моє улюблене вино. Ви маєте нюх, пане Юрцю. Ну, а тепер оповіджте мені дещо про себе.

Я зрозумів, що її цікавить в першу чергу, наскільки вона може мені довіряти, і я виклав свою біографію, наголошуючи саме на тих моментах, які представляли мене як людину, що жодною мірою не може влитися у гармонійне совєтське суспільство і тільки під страхом смерти буде керуватися кодексом будівника комунізму. Пані Аліна вдоволено кивала головою і з того дня між нами зав’язалися теплі задушевні стосунки.

— Овва! Кого я бачу! Пан піїта! — привітала мене пані Аліна після тривалої розлуки. — Якими вітрами вас завіяло? Ну, ходіть, ходіть, якраз є свіжа кава. І де-сьте пропадали?

— Та я ж на рік до війська попав.

— Справді? Матко рідна, а чому-сьте мене не сповістили? Я б вас на місяць на Кульпарків до вар’ятів спровадила, зате б не стратили цілого року.

— Та я й у війську собі раду дав. А після місяця на Кульпаркові хто його зна, чи не виявилася б у мене манія переслідування або імпотенція.

— Ну нє! Та я вже як ся домовляю, то домовляю. В мене все грає. Вам би ніхто не посмів робити заштрики. Дайте спокій!

Ми розсілися по фотелях, цмулили каву і розмовляли. Загалом у вітальні за цей час нічого не змінилося, пальми і фікуси дещо вигналися, на стінах побільшало картин, тільки й того, що з’явилися чотири клітки з канарками.

— Мені їх подарував панотець зі Щирця. У нього дев’яносто шість канарок! Уявляєте? І кожна співає у свій час. Тобто кожні п’ятнадцять хвилин котрась стерва прориває собі горлянку! Я б збожеволіла. Я б запікала собі цих чортових канарок щоранку на сніданок і з величезним задоволенням знищувала б, дбайливо відзначаючи кожну в зошиті. Я б їх навіть начиняла вишнями, аґрестом і чорними порічками, а потім тушкувала в сметані і помідоровому соці. Мої теж поділили собі добу на штири частини. Але це вже не так страшно — іно кожні шість годин. Я звикла.

— Як для мене, то одна канарка зайва.

— Ну, та певно, ви, молоді, потребуєте для сну більше. А нам старим порхавкам і шести годин сну забагато. Хоча так по правді, то я люблю си й по обіді трохи втяти. Ну, то що вас привело знову до мене? Тільки не кажіть, що хочете знову розпитувати про львівські кнайпи. Я вам оповіла все, що знаю.

— Ні, я маю до вас ділову пропозицію.

— Овва! Не вірю своїм вухам.

Після недовгої увертюри я виклав господині суть справи.

— Десять дівочок? Мамцю рідна! А то що має бути за вистава?

— Партійна забава. Просто я трохи влип і мушу викручуватися.

— Ну, якщо в цьому зацікавлені ви… Дівочки мають кудись їхати?

— Так. Але то має бути вишукана публіка.

— І кілько дають?

— Три тисячі, але п’ятсот забере той, хто мені це запропонував.

— Пхе! І то мають бути гроші! Як я ще візьму п’ятсот, то що сі зостане? А вам також щось має перепасти, нє?

— Ні, мене тут гроші не цікавлять. Я ж кажу, що мушу викручуватися. А крім того просто хотілося би потрапити на таку забаву. Знаєте, для повного щастя бракує ще й такої пригоди.

— Та вже знаю, знаю, як ви любите запхати носа всюди, де можна і не можна. Але пильнуйтеся, аби не попасти в яку халепу. Тоті, — показала пальцем на стелю, — не люблять, коли їх дурять. Як розкусять, хто ви насправді, розчавлять, оком не зморгнувши. Я вже знаю…

Раптом замовкла, наче вчасно схаменувшись, і, докуривши цигарку, сказала:

— Файно є. Будуть вам дівочки!

Завтра я повинен привести для курдупля вісьмох циганів.

За ці кілька днів я трохи очухався після пригод і вже встиг поринути у свій звичний спосіб життя, який минав біля письмового столу. Дівчата поділилися зі мною «сухим пайком», і я з задоволенням смакував делікатесами. Та ось я мушу знову кудись поспішати, щось влаштовувати… Вже сьогодні маю розшукати моїх знайомих циганів, щоб домовитися з ними про таємничу акцію. Та це ще не все — цигани мали помогти Миколі спродати джинси.

Увечері я подався в ресторан «Червона Рута» на Замарстинівській, де зазвичай полюбляли гуляти цигани. Чи впізнаю тих хлопців? Адже бачив їх лише раз та й то під газом. Пам’ятаю, правда, окремі прізвиська.

Ресторан був напівпорожній. Ліниво поскрипувала оркестра. Циганами й не пахло. Коли я запитав про них у офіціянта, він зміряв мене сухим поглядом і промимрив щось незрозуміле. Але враз змінив свій настрій, коли я захрумтів п’ятіркою.

— А вони сьогодні на Збоїщах весілля мають, — сказав він.

За півгодини я вже чимчикував маленькою вуличкою і прислухався до галасу. Вирахувати будинок, у якому гуляли циганське весілля, виявилося зовсім просто. На подвір’ї тинялися якісь підпилі суб’єкти, гриміла музика і линав галас.

— Гей! — покликав я. — Де там Ося?!

— А ти хто такий?

— Ося тобі пояснить!

В освітлених дверях з’явилася фігура:

— Що там таке?

— Осю питає!

— Осю? — фігура заторохкотіла щось швидко по-циганськи, а тоді проказала так, наче не знати яку ласку чинила для мене. — Ну, нехай зайде!

Я ступив на подвір’я. Фігура виявилася дядьком років під сорок.

— Якого тобі Осю?

— А хіба у вас кожен другий Ося?

Тут я помітив, що цигани обступили мене вже з усіх боків.

— Ну, то якого Осю треба? — спитав дядько, шкрябаючи міцною п’ятірнею випнуті груди.

— Це мій друг. Я поміг йому битися у «Ватрі».

— Коли то було?

Я сказав.

— А-а, — озвався хтось з-за спини. — Та це ти? Ану повернись!

Я слухняно повернувся.

— Еге, точно він! Помниш, як ми гульнули?… Кличте Осю!

— А ти точно його впізнав? — не здавався дядько.

— Кажу ж, точно! Що ти! Щоб я не пізнав?

Нарешті з хати вийшов Ося і, розкинувши руки, посунув на мене з обіймами. Ледве мені вдалося пояснити, що прийшов я у справі, а не банячити з ними. Я відвів Осю набік, і ми домовились про завтрашню зустріч.

— Мабуть, бійка буде, — сказав він замріяно, начеб ішлося не про бійку, а про бенкет. — Ну, та це нам не вперше. А от з тими джинсами треба обмізкувати. Я з ментами ще таких справ не мав.

— Чому не мав? Ви ж їм податок платите за те, що торгуєте в центрі?

— Пхе! Копійки! А тут море грошей. Любому дур у голову вдарить… Словом, відповідь дістанеш завтра. Я з хлопцями буду. Тільки так: щоб нас і привезли, і назад відвезли. А зараз ідемо за стіл. Не хочу нічого слухати. Ти в мене дорогий гість.

І він мене силоміць поволік у хату і посадив навпроти себе біля двох молоденьких циганок.

— Це мій друг Юра! — оголосив Ося. — Юра, ти не соромся. Тут всі свої, це Соня, а це Мара. Вони мої сестри. Можеш навіть не пробувати до них залицятися, бо все одно в тебе нічого не вийде. Мара, ану налий йому штрафного!

Цигани за столом були з ніг до голови вбрані в усе джинсове. Циганочки без своїх широких суконь в обтислих джинсах вражали худизною. Вони відразу почали мені накладати в тарілку кусні печеного м’яса і бульбу та лити горілку.

— Що ти йому ллєш? — обурився Ося. — Він горілки не п’є, правильно, Юра? Ти п’єш шампанське. Бачиш, я все пам’ятаю. Налий Юрчикові шампанське. Ану давай — за здоров’я молодих! До дна!

Я випив. Молоді були зовсім юні й прищаві. Вони нічого не пили, а сиділи, як приморожені. Я спробував до них усміхнутися, але вони дивилися у якусь тільки їм відому точку на стіні.

— Хочеш травки? — поцікавилася Соня, припалюючи разом з Марою по цигарці.

Я замотав головою. Тільки анаші мені бракує для повного щастя. Клуби диму незабаром огорнули мене з усіх сторін, і я зрозумів, що пора зникати. Ося намагався протестувати, але я переконав його, що це в наших інтересах.

— Зустрінемось у «Червоній Руті», — сказав Ося на прощання. — Нам треба перед цим ділом заправитися як слід.

Ця дивна історія не давала мені спокою, і хоч я вже зарікся вивчати життя, та все ж виловив за кілька днів Шиньйона і затягнув його на шампанське. При цьому він десять разів уточнив, хто конкретно ставить.

— Розумієш, мене всі дурять. Вони кажуть: Шиньйон, ходімо на шампанське! А закон який? Хто запрошує — той ставить, нє? А коли пляшка порожня, починається: хто платить? Ну, це нормально? Нормально?

— Ні, — погоджуюсь я і, щоб Шиньйон розслабився, розраховуюсь за пляшку відразу.

— Оце я розумію. Оце нормально. Як справи?

— Ніяк.

— І в мене. Товар не йде. Бляха, підзалетів я з «феррарі». Взяв по двадцять. По сорок п’ять продавали на скупці. Я думав, здам гуртом по сорок. А тут вони почали падати. Тридцять п’ять! Я чекаю. У мене нюх. Я чекаю, коли вони піднімуться. Тридцять! Я в паніці. Але я маю нюх. Я чекаю. Двадцять п’ять! Я в трансі. Я п’ю валідол. Три дні п’ю валідол і ні грама спиртного. Але я маю нюх. Я знаю, що в мене нюх і намагаюся не зірватися. На четвертий день я прилітаю на скупку і чую — все, капєц, «феррарі» на скупці по двадцять і ніяка падла не дасть хоч на карбованець більше. Ти розумієш? Якби в мене був револьвер, я б вистрелив собі в скроню. Бац! — і Шиньйона нема. І що ти думаєш? Я продаю гуртом це сране барахло по шістнадцять! Ти чуєш? По шістнадцять! А я так довіряв своєму нюхові! Нє, бляха, тепер нікому не можна довіряти. Навіть собі. Вип’єм… То як, кажеш, у тебе діла?

— Так собі.

— Пролетів я на півтисячі. А ти знаєш, що для мене півтисячі крабів? Я ж хворий. Мені на ліки потрібно. А тут – півтисячі!

— Та перестань — що для тебе півтисячі? Ти без тисячки в кишені з хати не виходиш, — під’юдив я його.

Шиньйон ураз загорівся, як віхоть сіна, і, щоб загасити пожежу, я замовив ще одну пляшку. А випити на шару Шиньйон не відмовився б навіть при смерті. Коли він уже трохи захмелів, я поклав на стіл сотню і сказав:

— Це маленька компенсація за твої страждання, але я хочу почути історію про вкрадені джинси.

— Які джинси? Я нічого не крав!

— Не ти, а Франьо. Ті джинси, які нібито сперли цигани в поляка. Триста пар.

— Я нічого не знаю.

Я згріб сотню в кулак.

— Зачекай… У принципі я дещо чув…

Я розправив сотню на столі.

— Тільки це між нами, — його рука накрила сотню і поволі потягла на свій край столу. — Якщо ти ще комусь розповіси, я скажу, що ти все вигадав.

— Добре. Я просто хочу знати для себе.

— Значить так. У цьому ділі замішані поляки і троє ментів.

— Микола, Едик і лейтенант.

— Я цього не говорив. Я не знаю жодних імен. І не хочу знати. Зайва інформація в мене стирається. Отже, поляки під прикриттям ментів привезли до Львова триста пар джинсів. Один мент напередодні звернувся до Франя, щоб той поміг сплавити джинси. Але з умовою, що треба відразу кинути всю партію, а не цикати по кілька штук. Франьо сказав, що такими сумами не оперує і звів мента з тобою, щоб ти поклеїв для цієї справи циганів. Один поляк разом із лягавим поїхали на зустріч з циганами. Але… Тут в цей процес вмішується Франьо, який взагалі ніби до цього справи не мав. Він посилає когось до циганів і переносить зустріч. Здається, на пізнішу годину. А потім його люди, перевдягнені за циганів…

— У светрах «феррарі».

— Во! У светрах «феррарі»! Щоб вони горіли синім вогнем! Його люди нападають на лягавого і поляка, луплять їх так, що лягавий потрапляє до лікарні, а поляк просто йде на дно і залягає, як бичок. І джинси щезають. Менти в трансі. Їм відомо тільки те, що джинси пограбували цигани. Підозра падає на тебе. Але, коли тебе беруть в обробку, то вони бачать, що тут щось не клеїться. Проте нема жодної ниточки і, щоб довго часу не витрачати, нацьковують тебе ж таки на ті джинси. Ну, і ти їх знаходиш, чи навпаки за версією Франя, підкидаєш йому на хавиру. Їм ясно, що циган підставили і вони вас відпускають. А Франьо в свою чергу вішає їм клюски, що підставили якраз його. Зійшлися на тому, що Франьо поміг їм товар пульнути, не заробивши при цьому ані копійки. Потім ще виставляв ресторан. Можна сказати, він відбувся легким переляком.

Я розпрощався з Шиньйоном, не підозрюючи, що всі хвороби, на які він страждав, були не вигаданими, а справжніми і що за кілька років він таки помре тихо і непомітно, залишаючи у невтішному горі своїх кредиторів.

Минуло два роки. Жодного просвітку я й далі не бачив перед собою. Писав у шухляду, працював художником на ізоляторному заводі й чекав на якісь блаженні часи, котрі мали прийти мені на порятунок. А проте вони не приходили. Леонід Ілліч, здавалося, житиме вічно, а разом із ним і вся його гнила банда.

На заводі я малював лозунги, заклики, агітки, і не було всьому цьому ні кінця, ні краю.

Наприкінці квітня мені доводилося працювати щодня, квацяючи Першотравневі транспаранти й інші дурниці. Одного разу до моєї майстерні зайшов рознервований начальник цеху, в якому я записаний був маляром, і спитав:

— Де табличка для мого кабінету?

Голос його звучав грізно і не віщував нічого доброго. Дурнуваті таблички, які він собі замовив, я весь час відкладав на потім, одна лише згадка про них псувала мені настрій — начальник хотів, щоб я їх фігурно повирізав з латуні й наклеїв на дерев’яну дощинку.

— Я ще не зробив, бо мушу малювати транспаранти, – збрехав я.

— Що значить «не зробив»? Сьогодні у нас іноземна делегація! Що вони побачать на моїх дверях?

Я ще його таким не бачив. Він весь розчервонівся і аж кипів від злості. Можливо, навіть для хоробрості врізав сто грам. Принаймні я б не сподівався від нього в тверезому стані наступної тиради:

— Всьо! Ти більше тут не працюєш! Хватить з мене! Художники, бля, понімаєш! Пиши заяву! З сьогоднішнього дня! І мені на стіл! Вже!

Я теж можу впадати в нерви. Один елегантний змах руки — і слоїк з фарбою вилився на готовий щит із передовиками виробництва.

— Ах ти бл…! Та ти шо? Обалдів! — верещав начальник, а я спокійно надряпав заяву і, тицьнувши йому в руки, забрався геть.

Через годину, зібравши необхідні підписи для звільнення, я з трудовою книжкою в кишені вже чалапав сонячною вулицею з настроєм далеко не сонячним.

Ізоляторний містився в самому кінці Зеленої, до центру було далеко, але я не мав жодного бажання пхатися в тролейбус і чимчикував пішки. Раптом я почув, як біля мене загальмувало авто. Дверцята прочинилися, і знайомий голос пані Аліни покликав:

— Пане Юрцю! Сідайте, я вас підвезу.

Я слухняно сів поруч з нею.

— Ну, куди то ви чимчикували з таким понурим виглядом, ніби програли душу в карти? — штурхнула вона мене плечем.

Старша пані за кермом виглядала оригінально. Особливо цей білий капелюшок із маленькою білою вуалькою.

— У мене й справді такий сумний вигляд? — спитав я.

— Жахливий. Я подумала, що неодмінно мушу вас перепинити. І знаєте що? Ми зараз їдемо до мене, і там ви мені про все розповісте. Між іншим, хочу вас потішити — я взялася писати мемуари. І все завдяки вам. Ви є великий спокусник. Проблема тільки в тому, що мені доводиться ворушити святі імена.

— А хіба власникам святих імен щось людське було чуже? — перекрутив я фразу Ніцше.

— Ну, власне! Я теж так мислю, а проте щось мене гризе. Коли я стала пригадувати все своє життя, то мені ставало зле. Так виглядає, що я втягла в розпусту зо два десятки національних світочів! Серед них наші відомі галицькі політики, письменники і художники. Ви уявляєте, що то зачнеться, коли ці спогади будуть видані?

— Уявляю. Але ви єдина, хто може засвідчити, що великі люди не конче мали бути кам’яними болванами. А так між нами, про кого ви вже написали?

— Почала я з Сяся Людкевича.

— Але він ще жиє!

— Так, але я мусила зачати з нього. То, знаєте, все одно, що розрахуватися з кредитором. Я була один час у нього втріскана по самі вуха. Він хтів на мені вженитися. І якби я не була така дурна, то життя моє пішло б зовсім іншою колією.

— Але хто б від того виграв? Замолоду ви були такою красунею, що жоден чоловік не мав би з вами тихого щастя. Не уявляю вас за ліпленням щонедільних вареників, як то прийнято в усіх порядних галичанок. Цілком можливо, що ви б зруйнували йому життя.

— Але ви є в’їдливий! Хоча, може, маєте рацію. З мене була б нездала жінка.

— Хоч із вами жоден чоловік не чувся б щасливим, проте вам вдалося ощасливити безліч чоловіків! Ви їм відкрили такі обрії, яких вони були позбавлені. Все це вартує увічнення.

— Мене осудять. Святі імена на таке не заслужили. Вони чисті й непорочні.

— Святі імена не користувалися кльозетовим папером?

— Перестаньте! — залилася сміхом пані Аліна.

Авто спинилося. Будинок пані Аліни крізь густе гілля дерев майже не прозирався. Я допоміг їй вибратися з авта і повів попід руку по гравієвій доріжці, що пінилася квітниками, які розливали надовкіл бзикання та дзижчання різноманітних комашок і бджіл. Вже від самого цього затишку настрій у мене почав поправлятися. А поправився він ще більше, коли я перехилив келих югославського вишневого вермуту. Ми вмостилися у вітальні в м’які крісла, і я відчув, як мене огортає спокій.

— Ну, — усміхнулася господиня. — Давно ми з вами не бачилися. Розповідайте.

— З нинішнього дня я знову безробітний, — повідомив я.

— І це все ваше горе? — розсміялася вона.

— Просто я мав дуже вигідну роботу. А тепер знову доведеться щось шукати.

— І що ж то була за робота?

— Художником на заводі. Раз на тиждень прийдеш, зробиш свою справу і гуляй далі.

— А яка була платня?

— Сто сорок.

Пані Аліна залилася голосним сміхом.

— Сто сорок карбованців! Та за такі гроші я навіть не встану з фотеля.

— То ви, а то я.

— Бо ви є трохи гоноровий. Я вам пропонувала помогти, а ви ся відмовляли. Але ще не все втрачено. Хочете працювати за грубі гроші?

— Де?

— О господи! Він не питає, яка робота, а питає де! Яка різниця де? Може, це на Марсі, а може, в Підгірцях. Зараз до мене прийде один пан, котрий мені багато чим завдячує. У нього є дуже великий бізнес. Пам’ятаю, він у мене цікавився, чи не маю якого інтелігентного хлопця. Сподіваюся, ви ще не втратили своїх інтелігентних манер, гаруючи на заводі?

— І що то за пан?

— То є пан Роман. Він зв’язаний з дуже високими людьми.

— Але чим він займається?

— У нього надто розмаїті інтереси. В одному місці купує, в іншому продає. Але є одна галузь, яка нас єднає. Це — гарні панянки.

— Що, він теж плекає цей виноград?

— Можна сказати й так.

— Ви хочете мене знову познайомити з кримінальним кодексом?

— О-о, ви є надто розважливий. У ваші літа я без роздуму кидалася в перший-ліпший вир і, знаєте, завше виринала суха-сухісінька. А чому? Бо не боялася йти просто, куди вела мене дорога, і ніколи не розмірковувала на роздоріжжях. Це мене врятувало. Вам пропонується добра робота. Наскільки я орієнтуюся, тисячі три в місяць.

Я захлинувся вермутом, і в голові моїй пролунав шурхіт банкнотів. А коли струснув головою, то банкноти вляглися в пачки. Таких грошей я ще не тримав у руках.

— Добрі гроші, — погодився я. — Але щоби їх заробити, напевно недостатньо самого лише інтелігентного вигляду, нє?

— Звичайно.

До покою ввійшла дівчина і сповістила:

— До вас пан Роман.

— Добре, проси його, — сказала господиня і додала, звертаючись до мене: — Ну от, зараз про все й поговоримо.

Вермут потихеньку чинив свою підлу справу, я відчував якийсь поцимбальний стан і міг пристати на будь-яку пропозицію.

Пан Роман мав під п’ятдесят. То був високий кремезний чолов’яга, бездоганно зодягнений і з усмішкою американського актора. Він увійшов швидким енергійним кроком.

— Пані Аліно, моє глибоке шанування. Виглядаєте чудово! Щоб я тріс — ви знову закохані! — майже проспівав він, цілуючи руку господині.

— Е, перестаньте — в моєму віці!

— Що таке вік? Вік грає ролю тільки для телятини, але не для кобіти.

На його середньому пальці зблиснула золота печатка з якимсь фантастичним гербом.

— Пане Ромцю, хочу вас запізнати з моїм знайомим. Пан Юрко є літерат, але мав би вродитися деінде, а не в наших більшовицьких умовах. Тут він просто гине.

— О, література! — кивнув головою пан Роман, вмощуючись у крісло біля нас. — І де ви, цікаво, берете свої теми?

— З голови, — сказав я.

— Ну, це щось мусить бути з жанру фантазій. Бо голова у вас ще досить молода, аби черпати теми з життя. А фантазій у нас не люблять. Тепер мені зрозуміло, чому ви гинете.

— Ну, ще так трагічно не є, — всміхнувся я. — Надіюся на ліпші часи.

— Не нарікайте на часи. Може, для мистецтва вони не найліпші, але для чогось іншого — годі й мріяти. Нам із пані Аліною ведеться незгірше, ніж десь за океаном.

Обоє вони розсміялися. Пані Аліна налила гостеві кави і запропонувала вермут.

— Але ж ви знаєте, що вина я не п’ю.

— Тоді, може, коньяку?

— А, коньяк, то будь ласка.

— Виберіть собі в креденсі. Знаєте, пане Ромцю, маємо одну проблему.

— Ну? Яку? — спитав пан Ромцьо, розглядаючи в барі пляшки. — У вас тут чудовий вибір. Чудовий. Але я, знаєте, маю свій ґуст. А він мене більше тягне на «Арарат».

— Пан Юрко шукає собі роботи. А я якраз пригадала, що ви колись мене питали про інтелігентного хлопця.

Пан Роман знову сів у крісло, налив коньяку і задумливо випив. Потім вийняв з кишені цигарки, щиглем вибив цигарку і, припаливши від запальнички, видихнув дим тоненьким струменем. Після цього відхилився назад, заклав ногу на ногу і промугикав щось невиразне, відбиваючи такт пальцями на коліні. Йому, видно, подобалося приковувати до себе увагу, але чинив це дуже примітивним способом – зволікаючи з відповіддю.

— Так, я потребую інтелігентного хлопця, — нарешті видушив із себе, обводячи мене пронизливим поглядом, наче якийсь товар.

Його очі при цьому були зимні і нечутливі, і ліве око мені виглядало лагіднішим за праве, а праве могло належати людині, яка ніколи не страждала від докорів сумління.

— То має бути чемна, вихована людина, котра б справляла гарне враження і викликала б до себе довіру.

Ага, подумалося мені, оце останнє його найбільше й цікавить.

— Ну, пане Ромцю, вам неймовірно поталанило. Маєте перед собою саме того, кого потребуєте. Він завше у мене викликав довіру… Але оповіджте нам, що то має бути за робота?

— Видите, пані Аліно, мені деколи треба полагодити різні важливі справи на досить високому рівні. І я не можу послати з візитою до першого секретаря чи до якогось генерала тих бомків, котрі в мене працюють.

— Ага, то пан Юрко мав би бути чимось на зразок вашого секретаря?

— Хочу уточнити: таємного секретаря, — пан Роман перевів погляд із пані Аліни на мене і додав: — Тому вирішуйте. Я не можу брати на цю роботу людину, котра за рік-два мені вифуркне. То має бути стала робота з обов’язковим підвищенням.

— Пана Юрка цікавило ще одне питання, чи не буде це надто ризикована праця.

— Я ніколи не ризикую. Я все роблю на кант. Стільки літ вже працюю, а ще жодного разу навіть ґумка не пукла. Чи то не є показник?

Пані Аліна засміялася:

— Ну, пане Юрцю, слово тепер за вами.

Я пробував замислитися, але клятий вермут помішав мені все в голові.

— Для початку дістанете на місяць три тисячі, — сказав пан Роман.

Краще б він цього не казав, бо, може б, я тоді щось намислив, а так знову зашелестіло в голові банкнотами, і мудрий вождь усміхнувся з кожної сотки.

— Я згоден.

Невже це сказав я?

— Ну, от і прекрасно, — зраділа пані Аліна за мене. — Давайте вип’ємо.

Ми цокнулися, і пан Роман попросив мене зачекати в машині, поки вони з пані Аліною перебалакають.

Я вийшов із будинку і побачив сіру «Волгу». Біля неї, спершись на капот, стояв якийсь тип у майці і джинсах. З-під майки випинали м’язи. Він щось насвистував під музику, котра линула з автомобіля. Здогадавшись, що це водій пана Ромка, я, ясна річ, попер зі своїм інтелігентним виглядом простісінько до нього.

— Це машина пана Ромка? — спитав я.

— А що? — зміряв мене байдужим поглядом водій.

— Нічого, він сказав мені зачекати в авті.

— А я тут при чім? — стенув плечима. — Він мені такого не сказав. Так що погуляй.

Я не образився, а сперся собі на багажник і теж почав щось мугикати під ніс.

— Я буду працювати на пана Романа, — сказав я за кілька хвилин.

Водій глипнув на мене здивовано і перепитав:

— Ти?

— Умгу.

Він тільки похитав головою і далі вже не промовив ні слова. Чому я йому не сподобався, важко сказати.

За чверть години з’явився пан Роман, і ми поїхали.

— Ну, Юрку, ти вже зазнайомився з Максом? — спитав, киваючи на водія.

— Так, ми собі порозмовляли, — відказав я.

— Навіть порозмовляли? — засміявся пан Роман. – Знаючи його маломовність, я просто дивуюся твоїм успіхам. У такому разі ти, певно, й мертвого розбалакаєш?

Макс мовби й не чув нас.

— Не знаю, чи це тобі сподобається, — продовжив шеф, — але доведеться мешкати в мене. Отримаєш окремий покій. Вихідних днів нема. Є просто деколи вільні дні, але з’являються вони без жодної системи, тому, коли захочеш щось спланувати і відлучитися, то мусиш узгодити це зі мною. Часу вільного фактично будеш мати доволі, але треба весь час перебувати напохваті. Крім моєї дружини, в будинку ще мешкає служниця. Всі інші мої працівники з’являються тоді, коли я їм скажу. Поруч із моїм будинком є ще один, який теж належить мені. Там розташована моя фірма, а ще там мешкає пані Ольга. То є фахівець зі спецдоручень. Баба-грім, одним словом. Намагайся бути з нею ввічливим, бо я не хочу мати жодних незгод. А вона має свої фіялки в голові. Мені пані Аліна розповіла дещо про тебе. Отже, коли не хочеш мати більше клопотів із законом, то намагайся не пхати носа туди, де тебе не просять. Виконуй свою роботу і не завдавай дурних запитань. Що менше знаєш, то довше проживеш. Такий закон природи. Бери приклад з Макса. Він ніколи не сяде. А чому? Бо нічого не знає, нічого не бачив і нічого не чув.

Вся ця розмова мені мало подобалася, але розбирала цікавість: що за цим усім стоїть?

Авто проминуло центр, вимчало на вулицю Сімсотліття, а далі на трасу, що вела в Брюховичі, і виїхали на вулицю, що мала будинки лише з одного боку. По той бік вулиці тяглися кущі, зблискувало прозорою водою невелике озерце, а далі зеленів лісок. Місцина виглядала привабливо.

Будинки, очевидно, будувалися зовсім недавно, бо деякі навіть стояли без тиньку з голою цеглою.

Дім пана Романа мав унизу гараж, а над ним ще два поверхи. До будинку вела зі смаком оздоблена алея, обабіч якої буяли тюльпани і нарциси.

Коли ми зайшли на подвір’я, я побачив біля куща бузку дівчину, що стояла до нас спиною. Попелясте волосся хвилями стікало її стрункою фігурою, котра мимоволі приковувала увагу. Щось знайоме було в її поставі.

— Дзвінко! — окликнув її пан Роман, і моє серце відразу закалатало так голосно, що аж перехопило подих.

Дівчина озирнулася й наші погляди зустрілися. Я впізнав її! То була Дзвінка, котру я стрічав колись у пані Аліни. Я завше відчував за нею якусь солодку тугу, вона навіювалася мені час від часу в думки, і щось тягло до неї, а проте я так і не наважився признатися Дзвінці в цьому. Зараз, коли ми побачилися знову, мені кортіло кинутися до неї й стиснути в обіймах. Я вже мало не вихопився з якоюсь дурною фразою, але вчасно схаменувся. Я побачив у її очах мовби таємний знак, який заборонив мені наближатись до неї.

— Дзвінко, познайомся, — сказав пан Роман. — Це мій новий секретар.

Куди подівся старий? — крутнулося мені в голові.

— Дуже приємно, — ввічливо сказала Дзвінка, жодним відрухом не видаючи колишнього нашого знайомства. – Мене звати Дзвінка, а вас?

— Юрко, — сказав я і потис її тоненькі тендітні пальчики…

Може, я затримав їх на пару секунд довше, аніж було прийнято, проте ледве чи це хтось помітив. Зате я відчув, як великий її палець злегка стиснув мою долоню.

— Мені його пані Аліна запропонувала. А рекомендація пані Аліни для мене закон. Юрко літератор, гадаю, тобі буде цікаво з ним спілкуватись.

— Справді? — вдавано перепитала Дзвінка.

— Ми з Дзвінкою лише рік, як побралися, — продовжував пан Роман. — До речі, завдяки нашій пані Аліні. Дзвінка, бідолаха, нудиться, але я думаю, ви знайдете спільну мову. До твоїх обов’язків, Юрку, належатиме один з найпочесніших і найвідповідальніших обов’язків — супроводжувати мою дружину в оперу, театр і… і… Куди там ще?

— У філармонію, — підказала Дзвінка.

— Власне. Ну, ще там на якісь виставки, презентації і таке інше. Мені на такі забави ніколи часу не вистачає. Тут по сусідству мешкає ще один мій приятель і компаньйон. У нього та сама проблема. Так що, Юрцю, заопікуєшся відразу двома чарівними панянками. Тільки пильнуй, щоби вони тобі голови не закрутили.

— А ми такі, що можемо, — засміялася Дзвінка. — Пан Юрко буде мешкати в нас?

— Так. Мабуть, тобі потрібно забрати з дому якісь речі? – звернувся він до мене.

— Здалось би, — відказав я.

— Зараз я поїду з Максом на пару годин, а коли повернуся, Макс тебе завезе, куди треба, і привезе назад. Ну, все. Покажи йому, Дзвінко, покій.

По тих словах пан Роман подався до авта, а ми зостались самі. Я не знав, чи можу вже нарешті перестати грати вар’ята, і мовчав. Неясна підозра, що я потрапив у якісь спритно розставлені тенета, війнула на мить мені в голові і тут же зникла.

— Ходімо в сад, — сказала Дзвінка, коли авто від’їхало.

Вона йшла попереду, і в своїй білій довгій сукні скидалася серед цього квіткового розмаю на зображення з якоїсь англійської картини вісімнадцятого віку. Ми не бачилися два роки, інколи я згадував її, і мене тягнуло до неї, але жодного тверезого витлумачення цьому потягу я не знаходив. Так буває, коли тобі хтось насниться, хтось, до кого ти досі не виявляв жодних особливих емоцій, але, прокинувшись, раптом відчуваєш, що тебе манить до цієї особи якась незборима сила. Дзвінка навідувалася в мої сни, вабила, спокушала, аби потім невмолимо щезнути і розчинитися уві сні. Я пригадав, що зустрів якось одну з тих панночок, яких возив на обкомівську дачу, і спитав про Дзвінку.

— О, Дзвінка! Вона вийшла заміж, — радісно повідомила мені сумну новину панна.

І я перестав про неї думати. Я не люблю думати про щось недосяжне.

Ми зайшли у глиб саду подалі від будинку і сіли в альтанці, оточеній кущами ясьмину. Тут у затишній тіні ми скидалися на змовників.

— Невже ми мусимо й надалі вдавати, що незнайомі? – спитав я.

— Звичайно. Навіть не думай щось бовкнути. І те саме стосується Роми.

— Якої Роми?

— Ах, яка ж у нас коротенька пам’ять!

— Стривай… Рома…

— Ну?

— Це не та, що на обкомівській була з усіма вами?

— Невже згадав?

— Така, повненька? Котра Анатоль Палича охмуряла?

— Вона, вона…

— І що ти мені хотіла про неї повідомити?

— А те, що вона вийшла заміж за колегу Романа і мешкає в сусідському будинку.

— То ви непогано влаштувалися. Ти щаслива?

— А ти як гадаєш?

Вона подивилась на мене з-під лоба.

— Мені здається, ти саме цього й прагнула — віддатися за заможну людину і жити без турбот. Така доля по-моєму призначена для всіх випускниць школи кохання пані Аліни.

— Ти близький до істини.

Тепер у її голосі пролунав смуток, а в тому смутку бриніли нотки розчарування. Вона либонь не це хотіла почути з моїх вуст.

— Дзвінко, ти знаєш… — почав я тремтячим голосом, – …як тільки я тебе побачив…

— Знаю.

— Звідки?

— Вичитала в твоїх очах.

— А ще що ти вичитала?

Якусь мить вона вагалася, боролася з собою і врешті випалила щось зовсім не те, що крутилося в неї на думці:

— Не скажу, і взагалі, Юрчику, прошу не забувати, що ми щойно з тобою зазнайомилися.

У цей момент я раптом збагнув, що люблю її. Тобто любив її завше, але, знаючи, що призначається вона для якогось великого пана, так ніколи й не видав своїх почуттів. Що я, вічний безробітний, міг їй запропонувати? Однак тепер, коли вона стала належати чужій людині, я до розпачу запрагнув її. Мені хотілося зараз благати, щоб вона негайно кидала свого чоловіка і тікала зі мною світ за очі. Мене раптом пронизала дивна думка, що від цього залежатиме моє життя.

Що це за дивне почуття — любов? Чому воно розриває нам серце лише тоді, коли втрачаєш кохану, і ледве тліє, коли її маєш біля себе?

Саме тепер я був готовий на все. А найгірше, що це елементарно читалося з моєї зрозпаченої фізіономії.

— Юрку, мені здається, я здогадуюся, про що ти зараз думаєш, — сказала Дзвінка. — Повір, мені теж нелегко. Я не виходила заміж з палкого кохання. Однак я не думала, що все це буде виглядати саме так. Тобто я не знала, що звикнути до людини, котрої не кохаєш, неможливо. Поступово всі спроби звикнути перетворюються на почуття ненависті. Але назад мені дороги нема. Я вирішила, що буду Романові зразковою жінкою. Тому я дуже прошу, не дивися на мене такими очима і не роби більше спроб розбудити в мені якісь спогади. Все це буде небезпечно як для тебе, так і для мене. Ці люди не вміють прощати.

Голос її бринів мені медовою музикою, а в цей час нестримне кохання затоплювало мене усе сильніше й сильніше. Я ледве стримував себе, щоб не сказати їй про це. Краще б нам було не стрічатися знову.

— Ми мусимо зберігати обережність, — провадила вона далі. — Тут всюди очі, тут всі продажні, тут нема жодної душі, якій можна в чомусь звіритися.

— А Рома?

— Вона, звичайно, скрашує мій побут, але у нас із нею надто мало спільного. Крім того вона має завидну здатність пристосовуватися до навколишнього середовища. Я так не вмію. Я не можу заплющувати очі на все те, що помічаю.

— І що саме ти такого помітила?

— Не все відразу, — сказала вона і замовкла.

Чи мені здалося, чи вона насправді змахнула з очей сльозу.

— А хто мешкає в сусідньому будинку? — спитав я просто так, аби заповнити мовчанку.

— Там живе пані Ольга. Я її прозвала фрау Ольга. Терпіти її не можу. Але чоловік її тримає, бо вона вміє полагодити різні складні справи. Фрау Ольга провадить вишкіл дівчат. Властиво, це не вишкіл, а приборкування юних тигриць. Зрештою вона й сама схожа на приборкувачку диких звірів. І не тільки звірів, а й чоловіків. Вона влаштовує забави для прихильників мазохістського сексу.

— Твій чоловік казав, що там знаходиться його фірма.

— Так, там відбуваються різні темні оборудки. Але, крім того, у вихідні дні працює казино. З’їжджаються різні тузи і розважаються.

— А сусіди?

— Ця вулиця, як ти вже бачив, має забудований лише один бік. Крім наших двох будинків, тут ще є будинок компаньйона мого чоловіка, а всі решта будівель — це вілії. Там ніхто не живе, у них поселяються лише на вікенд. А вілії належать знову ж таки людям утаємниченим. Одне слово, усе діється в своєму колі. На нашу вулицю не забреде ані поштар, ані газівник, ані електрик, бо все виплачується рік наперед, а вся пошта йде на поштове відділення, де її забирає Макс і потім розвозить.

— Цікаво, які люди бувають у казино?

— Та такі самі, яких ти бачив на тій вілії коло Янова. Різні там партайґеноссе, директори заводів, генерали, кагебісти. А біля них крутиться череда якихось підозрілих ділків, здатних на все. Одні одним догоджають і так співіснують. Все це, знаєш, таке заплутане, що я навіть не маю бажання заглиблюватися.

— А ти вже була в тім казино?

— Ні, що ти. Туди привозять дівчаток і розважаються. Роман би мене забив, якби я туди поткнулася.

— Забив би?

Дзвінка зашарілася:

— Ну, це я так, до слова. А ти вже подумав, що він такий грізний?

— Просто злякався за тебе.

— Ну й даремно. Нічого мені не загрожує. Я нічим не цікавлюся. Живу собі, та й все. От появився ти, і я зможу кудись нарешті вибратися.

— А хіба твій чоловік зовсім не заздрісний?

— Смішний ти. Нас всюди возитиме Макс. А під його чуйним наглядом найбільше, що нам вдасться, хіба пошептатися.

Мені стало ще сумніше.

— Дивно, — промовив я, — що пан Роман отак відразу взяв мене до такої справи. Адже він мусить мати певність, що я не розв’яжу язика.

— А він тебе й не взяв відразу.

— Що ти маєш на увазі? — здивувався я. — Ми ж тільки сьогодні з твоїм Романом познайомилися.

— Ну, гаразд. Видам тобі таємницю. Це все я підлаштувала.

— Ти?

Я не повірив почутому, хоча десь у глибині душі вже кілька хвилин жевріла думка, що тут відбуваються зовсім не випадкові речі.

— І що саме ти підлаштувала?

— Я попросила пані Аліну, аби вона порекомендувала тебе моєму чоловікові. Він якраз шукав надійну людину. Я дізналася, що ти тяжко працюєш на заводі і вирішила тебе рятувати. Пані Аліна зателефонувала Ромкові і запросила сьогодні до себе.

— Стривай… Але як вона могла знати, що якраз сьогодні я втрачу роботу? І як вона, не переговоривши зі мною, могла знати, що я погоджуся? Адже ми зустрілися випадково.

— Зовсім не випадково. Ти втратив роботу за планом. Це пані Аліна тебе звільнила. А потім чекала в машині біля заводу. Все було розраховано наперед. Але ти не гнівайся, добре? Мені так нудно тут у середовищі різних кретинів, що я вже не знаю, що з собою робити.

Я не міг отямитися від новин, що сипонули на мою бідолашну голову. Спочатку хотілося обуритися, кинути все і чкурнути звідси якнайдалі, але ця розпачлива любов уже встигла виповнити мене до краю, я відчував, що стаю її покірним невільником і мене вже не цікавить, що за робота мене чекає і з чим вона пов’язана.

— Юрчику, пробач…

Її голос стелився так ніжно, що я міг тепер пробачити не тільки цей фарс, але й щось значно неприємніше.

Я подумав, що коли б мені забаглося в цю хвилю її поцілувати, то вона б і не боронилася. Просто аби загладити свою провину. Але я не скористався цією можливістю, бо хто його знає, чиї пильні очі можуть стежити за нами.

— Дзвінко, — озвався нарешті я, опанувавши себе, — ти підсунула мені цю роботу, знаючи, що мене знову чекають якісь темні історії?

— Чому відразу темні? Для темних справ існують темні люди. Тебе бралося на цю роботу для зовсім іншого. Наскільки мені відомо, тебе чекає посада рекламного агента. Чи як це називається? Одним словом, береш альбом зі знимками, сідаєш до Макса в авто і їдеш до якого-небудь боса на прийом. Вручаєш йому альбом. Він оглядає, робить замовлення і альбом повертає назад. Ось і все.

— Ти забула тільки уточнити: що має бути в тому альбомі?

— Ну, це товар для тебе звичний — голенькі дівчатка. Фірма постачає і гарантує.

— Ага, то твій чоловік працює в одній галузі з пані Аліною?

— Так. Але пані Аліна співпрацює з вузьким колом клієнтів, а Роман має цілий бізнес з експортом включно.

— З яким ще експортом?

— Нормальним. Відпродують дівчат за кордон. Поїдеш до Польщі, до Болгарії, Югославії… Золоті піски, Адріатика… Не пошлють же вони з такою місією тих дебілів. А ти ж знаєш слов’янські мови, правда? Ну, тепер бачиш, яку я для тебе малину знайшла?

Я зітхнув:

— Тепер бачу. Ще не забулася тамта халепа, а вже вліз в нову.

— Біднесенький мій! Але ж я це все лишень для твого щастя! Ну сидів би ти й далі на тому заводі і шкробав свої дурнуваті лозунги. А тепер ти ж бізнесмен! А скільки нових тем для роману? Ага, до речі, ти вже скінчив писати свій шедевр про наші пригоди?

— Я написав його одним духом. Лежить тепер, як і вся інша моя писанина.

— Обіцяй мені, що ще сьогодні привезеш почитати. Добре?

— Та мені не шкода… Послухай, а хто виконував переді мною цю роботу?

— Є тут фотограф. Ярко називається. Але він захопився наркотиками. Як фотограф він просто ас і виконує цю працю надалі. А от щоб відвідувати високопоставлених осіб — це вже для нього заважко.

— То він може на мене ображатися?

— Ні, він уже місяць, як займається самою лише фотографією… Ходімо, я покажу тобі твій покій.

Вікна мого покою виходили в сад. Господарі мешкали нагорі і, як я зрозумів, простісінько наді мною. Це означає, що коли панові Романові забагнеться погарцювати на Дзвінці, то я матиму чудові хвилини для натхнення.

Кухня містилася внизу в сутерині, там також мешкала служниця — огрядна старша жінка з пронизливим всезнаючим поглядом і великим волом, котре клекотало при кожному її слові. Дзвінка відрекомендувала мене зимним тоном, а сама зникла, вдаючи повну байдужість.

— Можете мене кликати пані Зоня. Аби-сьте знали, жи ту всьо в нас розписане по годинах. Сніданок о дев’ятій, обід о другій пополудні, вечеря о сьомій. Ви будете харчуватися з господарями. Але якщо з якихось причин ся спізните, то страва вас буде чекати в заморознику. О, ту маєте мікрохвильовий п’єцик, і загрієте си їдження.

Я вислухав її тираду і, вловивши паузу, подякував та подався до свого покою. Я ліг на канапу, заклав руки за голову і засумував. Звичайно, гроші мені потрібні, але як довго я зможу витримати таку роботу? І чи вдасться вирватися з неї, після того, як довідаюся про все, що тут відбувається?

Пан Роман вислухав звіт, потім оцінив своїм пильним оком мій вигляд і сказав:

— Завтра рано поїдеш з Максом на базу. Ось тобі платня наперед за весь місяць. Підбереш собі пару костюмчиків. Один щоб був чорний. Ну, і сорочки там, краватки, мешти і т. д.

— Знаєте, в мене смак не дуже добрий, — промимрив я.

— Дзвіночок, поїдь з Юрком, добре? На твій смак я принаймні можу покластися.

— О, тоді вже заодно я й собі щось виберу? — втішилася Дзвінка.

— Що за питання? У них днями якраз товар прибув. Скажеш Борису Яковлевичу, що забава цієї суботи відміняється. Вже нехай на другу… Ці партійці щось євреїв недолюблюють. А вже щоб з ними разом бавитися — не приведи боже… Ха-ха, я згадав, як одного разу вони пристали до Бориса Яковлевича, щоби той показав їм, як виглядає обрізаний. Оце була комедія! Вони ж напилися до того, що скрутили йому руки, а та їхня Лідка давай у штанах йому копошитися. Ну, Боря ревів, як дикий кабан. Мовби йому нове обрізання робили… Та-ак, ну, Юрко, завтра у нас що? П’ятниця? Часу мало. Отже, завтра після бази поїдете вже разом в «Інтурист». Знайдеш там директора ресторану, скажеш, що від мене. Нехай у суботу з самого ранку пришле сюди своїх людей. Харчів нехай розрахує десь так на двадцять п’ять персон. І пива не забудь. Чеського. Чотири ящики… Потім відразу сюди. Бо ще мусиш поїхати в одне місце… Дзвіночок, вийди на хвилинку…

— Ага, чергова чоловіча розмова, — вдавано надулася Дзвінка і покинула нас.

— Я не хочу, аби дружина слухала такі речі, — сказав пан Роман. — У суботу прийдуть гості. Забава буде в тамтім будинку. Дівчатами у нас займається пані Ольга. Крім того, вона відповідає, хе-хе, за культмасову роботу. Тобто бавить гостей, затіває різні ігри, веселощі й таке інше. Твоє ж завдання стежити за тими, хто вже добряче нахляється. Тоді кличеш Макса. Макс, аби ти знав, сидітиме до рання в сутерині й оглядатиме відео. Макс відведе акуратно гостя нагору і покладе в ліжечко, а пані Ольга приведе йому панянку. В жодних іграх ти не повинен брати участі. Пити якнайменше. Бо ми з моїм компаньйоном паном Зеньом мусимо перебувати в гущі подій, а це означає — бути під газом. Через те, дорогенький, нам не надокучай, а звертайся просто до пані Ольги. Вона все знає і все полагодить…

Пан Роман налив нам по чарці коньяку і продовжив:

— Затям одне. В цих забавах замішані такі високі особи, що боятися нам нічого. Вони у мене всі ось тут, — він показав стиснутий кулак. — Пані Аліна мені сказала, що ти вмієш тримати язика за зубами. Мусиш затямити, що це є перш за все в твоїх власних інтересах. Нам ти ніколи нічим не зашкодиш, а собі — так. На тих забавах відбуваються різні пікантні речі. Але ти на все мусиш дивитися зимними очима. Розумієш? Жодних емоцій — ні добрих, ні злих. І нічого не бійся. Але й не наглій. Мої клієнти загрузли у все це так глибоко, що самі вже мене бояться і, можливо, навіть зі самого лише страху не годні розірвати цих ниток, якими зі мною зв’язані.

— А якщо хтось із них захоче втопити іншого і спробує видати все, що знає?

— Це дурниця. Тоді і йому кінець настане. Не думай, що я тут ґави ловлю. Маю на кожного такі документи, що ніхто з них чистим з води не вийде. Хоч би навіть лише раз тут побував. Ні, стосовно цього я спокійний. Мене лише можуть непокоїти мої власні люди. Мушу бути певний у кожному з вас на сто відсотків. І ще зрозумій одне. Мої клієнти, хоч би якими були приятельськими, хоч би навіть нас цілували й обнімали і казали, що ми їхні найліпші друзі, насправді нас ненавидять. Ненавидять за те, що ми є свідками їхнього виродження. Адже вони себе звикли сприймати яко удільних князів, а тут — опускаються до примітивних тваринних інстинктів. І це на очах таких плебеїв, як ми. Мало того — ми ще й для них дуже небезпечні. Тому ми з ними не надто там за панібрата. Звикни, що ми тільки служба сервісу і не більше. Навіть, коли вони п’яні, будь з ними на дистанції.

Ми випили коньяк.

— Візьми дипломата, ходімо, я познайомлю тебе з пані Ольгою.

Сусідній будинок геть потонув у дикому винограді, що навіть вікна ледве проглядалися у тій зелені.

На дзвінок з’явилася жінка років під сорок. Тепер я зрозумів, чому Дзвінка називала її фрау Ольга. То була вродлива жінка, але якоїсь дивної сатанинської вроди. Схожа була на іспанку чи італійку. Висока і струнка, з осиною талією і міцними стегнами. Чорне волосся було стягнуте ззаду на ґудз, а з-під густих нафарбованих повік дивилися такі ж чорні жагучі очі. Таких жінок охоче беруть на ролю гестапівок або сексуальних садисток. Я подумки роздягнув її, але не міг собі уявити, як вона ластиться й муркоче в ліжку, зате дуже легко було уявити, як фрау Ольга ґвалтує і душить у своїх обіймах, як кусає до крові рамена і роздряпує нігтями спину.

Не знаю, що думала в цей час вона, розглядаючи мене. Очі її ковзнули по мені згори вниз без жодної реакції, мовби мала оцінити письмовий стіл або крісло. Правда, це тривало тільки секунду, після чого вже вся її увага зосередилася на шефові.

— О-о, пан Роман! — усміхнулась вона. — Прошу, прошу…

Ми зайшли всередину й опинилися у просторому холі з фотелями і кавовими столиками.

— Пані Ольго, — сказав шеф, — то є наш новий працівник. Він щойно від Бобрика. В суботу чекаємо гостей.

— Чудово. Я саме розпрацювала новий сценарій. Вони будуть задоволені.

— Я не сумніваюся у ваших талантах. На жаль, мушу вас покинути. Ознайомте Юрка з будинком і взагалі введіть у курс справи.

— Але чому ви так квапитеся? Може, нап’ємося кави?

— На жаль, мушу мчати. Ви вже з Юрком собі покавуєте.

По тих словах він вийшов, залишаючи нас наодинці. Ніколи ще присутність жінки не викликала в мене такої ніяковості, як зараз. Ніколи ще я не відчував у подібних ситуаціях мурашок на спині, а вже щоб усі слова геть попропадали і в голові натомість почала зяяти суцільна пустота — такого взагалі зі мною ніколи не бувало, відколи я розпрощався із підлітковим віком.

Я розумію, що кожна вродлива жінка змушена розвивати в собі якийсь особливий псячий нюх зі шляхетною метою самозахисту. Через те вона на всіх фертиків дивиться з підозрою і вивчає їх набагато проникливіше, аніж кожна інша жінка. Крім того, вона повинна виховати в собі неабияку кмітливість, щоби не розгубитися, відповідаючи на такі складні питання різним там жевжикам, як наприклад, котра година, або де є трамвайна зупинка. Особливо, коли пристають до тебе з цими проблемами на кожному кроці.

Нюх фрау Ольги у цей момент працював на повні оберти. Я не пошкодував би віддати дві місячні платні, аби лише дізнатися, що він їй говорить, той клятий нюх, котрий мене змушує відчувати себе жалюгідним плястерком шинки.

То була якась дика ситуація. Я стояв з дипломатом, вона стояла навпроти і мовчки — мовчки! — дивилася на мене. Ага, забув, що вираз її обличчя при цьому був цілком лагідним, ба навіть усміхненим. Дуже симпатична, до речі, усмішка. Вуста великі, червоні і блискучі. Тільки й пильнуй, аби вони тебе не проковтнули.

— Пан Роман просив оце дати вам, — нарешті я видушив з себе і простяг їй дипломат.

— Ах, так, звичайно, — спохопилася вона. — Чому ви не сідаєте? Прошу!

Вона вийняла альбоми й уважно вивчила картку паперу, на якому, очевидно, виписано було замовлених на забаву дівчат.

— Ну, смаки Бобрика нам відомі, — всміхнулася вона. – Полюбляють вони товстозадих і блондинок. Ага, до речі, ви вже ознайомилися з цими альбомами?

Я заперечливо захитав головою.

— О-о, то ви позбавили себе великого задоволення. Погортайте собі, а я тим часом наготую каву.

Я тепер дістав можливість непоквапливо роздивитися обидва альбоми. Особливо мене цікавив той другий, у якому я встиг оглянути лише кілька сторінок. Отже, спочатку тут були самі дівчатка, але далі побачив я фото двох лесбіянок, котрі демонстрували своє захоплення. На наступній сторінці позувала якась в’єтнамка чи лаоска, бо була дуже вже мініатюрна, а її малюсінька дупця, мабуть, вмістилася б на долоні. Після неї на сцену вийшло огрядне бабисько з фантастичним бюстом і такою сідницею, що якби це чудо гепнуло хлопові на ноги, то він би лишився калікою до кінця свого віку. Весь цей альбом призначався, вочевидь, для спеціальних смаків і специфічних замовників. Де вони вишпортали негритянку, я не знаю, але тут було й дві негритянки, котрі аж зі шкіри пнулися, аби пересвідчити клієнта, що не все в них аж таке чоколядове, як здається. Красувалася ще там одна лошиця, котра мала, як вказано, метр дев’яносто вісім, і була така худюща й плеската, мовби пролежала цілий рік під шафою. Кості випинали всюди, де треба і не треба, а ноги вражали своєю довжиною. Цікаво, що й такий екземпляр користувався попитом. На останній сторінці побачив я фотографію кімнати тортур. Посередині, правда, було ліжко, але довкола і над ним всюди висіло різне залізяччя, канчуки й ланцюги. Це вже для мазохістів. Ти собі лежиш любенько на ліжечку, а тебе катують, шмагають, може, й кров пускають.

Закінчив я оглядати альбом якраз вчасно. Увійшла фрау Ольга з кавою.

— Ну, як вам наші дівчатка?

— Вибір на всі смаки.

Вона сіла проти мене і закинула ногу на ногу. Роблячи це, мабуть, добре знала, який воно ефект буде мати, бо тепер її очі стежили за мною так, мовби тільки й чекали, коли врешті можна з мене закпити. Внаслідок своєї природної соромливості я намагався не зупиняти свого погляду на її фантастичних ногах довше, ніж півсекунди. А власне це її й розважало, і коли вона нагиналася до горнятка з кавою, то, думаю, не випадково, стегна ще дужче заголювалися, являючи свою спокусливу витонченість.

— Все це не один рік плекалося, — сказала вона. — І я пишаюся, що доклала до цього стільки зусиль.

— А як ви здобували дітей?

— О-о, різними способами. Можна, наприклад, почергувати на вокзалі. Діти дуже часто тікають з дому і швендяють вокзалами. Серед них трапляються цілком гарненькі дівчатка. Зазвичай вони або сироти, або їхні батьки алкоголіки чи ув’язнені. Одним словом, приголубити таку дитинку не справляє жодних зусиль. Там на вокзалах пасуться й різні збоченці, котрі лише чекають на довірливу курочку. Ми обіцяли їм добрі гроші за симпатичних дівчаток. Ну, а собі вони залишають, що попадеться.

— І вони їх привозять просто сюди?

— Ну, що ви? Як можна? У нас є свої точки в місті. Дорослі дівчата отримують власні квартири, а дітлашня мешкає з опікунками. У нас, до речі, як у бібліотеці. Тільки замість книжки можна позичити на який завгодно час ту, що тобі припала до серця. Одного разу був цікавий випадок. Директор заводу після розлучення з дружиною мешкав сам і позичив у нас дванадцятирічну дівчинку. Справно платив за неї щось із місяць. Ну, а це в добру копійку влітає. Тоді що він робить? Одружитися з нею не може, то бере й оформляє батьківство. Ну, ми не дуже протестували, бо він нам за це діло виділив дві квартири. Тепер живе собі з донечкою, як уміє.

— А кому найбільше подобаються малі дівчатка?

— В основному поважним мужчинам. Молодь воліє досвідчених коханок. А різні дідки якраз тягнуться до дітей. Діти у нас, щоправда, вміють дещо і добре знають, чого від них хочуть. Мають за це все, що заманеться. А що їх чекало раніше? Запущений брудний сиротинець, батьки-п’яниці, бійки, сварки… Уявіть собі, що ми їх лише на початку пильнуємо, а далі вони вже дістають повну волю. Навіть самі собі в місто ходять. І не було ще випадку, аби котрась втекла. Трапилося, правда, інше… Одна дівчинка повісилася. Але це трапилося тут, у нашому саду. Свідків не було, то ми й до голови собі нічого не брали. Поховали її в лісі.

Мені стало трохи моторошно, коли я це собі уявив. Подумалося, що ховали дівчинку, мабуть, фрау Ольга і Макс.

— Пане Юрку, ви повинні мати на цій роботі сталеві нерви. Не варто перейматися дрібницями. Ми ж працюємо з людьми.

Таке враження, наче б вона читала мої думки.

— Ходімо, я покажу вам розташування покоїв. Післязавтра мусите орієнтуватися тут бездоганно, — сказала вона і пішла попереду.

Дивлячись на її сідничку, що грала м’язами перед моїми очима, я уявляв увесь її багатющий досвід шурхання на шкіряних канапах високих посадовців, на задніх бамбетлях в авті, на столах і підвіконнях. Еге ж, якби канапи говорити вміли, на них жінки б ніколи не сиділи.

По обидва боки холу містилося дві зали, двері до яких були оздоблені дерев’яною різьбою. Одна зала призначалася для бенкету, столики тут було зсунуті попід стіну. Замість крісел стояли фотелі, а по кутах канапи. Між стінами і стелею бігла фігурна ліпнина. Паркет був наґлянцований до такого фанатизму, що я в ньому бачив своє відображення.

— У нас прийнято робити лише шведський стіл. Кожен сам себе гостить, як йому багнеться. Таким чином звільняється доволі місця для різних забав. Тепер ходімо в казино.

Казино було зліва від входу і за розміром таке ж, як і бенкетна зала. На стінах висіли картини у бронзових рамах і старовинна зброя. Попід стінами так само стояли фотелі, а поміж ними — низенькі куценькі столики — якраз аби вмістилася пляшка і кілька келишків. Посередині я побачив масивного дубового стола з рулеткою.

— І хто у вас провадить гру?

— Круп’є у нас пан Зеньо. Майстер своєї справи. Головні події вечора будуть відбуватися у цих двох залах. Отут вам і слід перебувати.

— А що там нагорі?

— Нагорі кімнати відпочинку. Зараз побачите.

Вона повела мене по сходах, знову демонструючи свою ідеальну фігуру, її кругла, випнута дозаду сідниця приковувала погляд. Але чомусь не викликала в мене жодного бажання, а самий лише острах.

На другому поверсі обабіч від сходів тяглися покої. Фрау Ольга штовхнула перші-ліпші двері, і я побачив голубе овальне ліжко, яке займало мало що не півпокою. Збоку були двері і вели вони до лазнички. Я зазирнув і туди. В лазничці мене вразила широка і глибока ванна, в якій залюбки можна було хлюпатися удвох або й утрьох.

— Прекрасно, — похвалив я. — Гості мусять бути задоволені.

— Хочу вам показати ще один специфічний покій, – сказала фрау Ольга й вийняла з кишені в’язанку ключів.

Я здогадався, що мова, певно, йде про кімнату тортур. І не помилився. Я пізнав її з фотографії.

Демонстрація цього покою для фрау Ольги, зі всього видно, справила приємність.

— Я сама комплектувала все це причандалля. У нас є клієнти, котрі полюбляють гострі відчуття. Причому тут розігрується ціла вистава. Клієнт замовляє собі сцену, в якій хоче брати участь.

— І що то бувають за сцени?

— Ну, наприклад, коли до нас приходить старий чекіст Любащенко, він вимагає, щоби його катувала тільки «бандєровка». Це означає, що дівчата вдягаються у форму УПА і починають опрацьовувати клієнта. Любащенко любить, коли його роздягають наголо і шмагають канчуками. При цьому неодмінно треба вимагати: «Признайся, більшовицька морда, хто ваш агент у боївці Крука!» Цей Крук йому, бідачці, з пам’яті не виходить. От дівчата його лупцюють, а він мужньо відповідає: «Умру, но нє видам! Смєрть бандеровскім холуям!» і таке інше.

— Ну, добре, а крім катування ще якось забавляєте старого?

— А це вже на самий кінець. Старичок наш слабенький, і в нього інструмент стоїть дуже недовго. Дівчата просто його перев’язують шнурочком і дбайливо ґвалтують. Інші клієнти люблять, коли їх катують гестапівці. Товариш Ярчук чомусь забаг собі чилійську хунту. Наші дівчата навіть змушені були навчитися кількох іспанських фраз. Ми намагаємося задовольнити будь-які бажання наших клієнтів. Є такий сталий відвідувач, котрий отримує оргазм лише в одному випадку. Його голого й зв’язаного кладуть у ванну, а дівчата обступають довкола і цюняють. І то є висока шишка! Батько щасливого сімейства! Вдома у нього в цій справі суворі приписи. Божився, що ані жінки своєї наголяса не бачив, ані вона його розібраного. Все відбувається в темряві, шито-крито. А тут — чоловік розслаблюється і витворяє таке, що тільки встигай реагувати.

— Я так зрозумів, що саме ви й відповідаєте за культмасову роботу?

— Саме я, — задоволено всміхнулася вона. — Мені це вдається найкраще. Я організовую різноманітні гульбища. Цілими днями тільки й думаю, що б то іще такого крутенького вигадати! А ви — не хочете спробувати? — раптом запропонувала мені, киваючи на ліжко з кайданами і ланцюгами.

Я здригнувся від несподіванки:

— А вам дуже хочеться мене відшмагати?

Фрау Ольга зміряла мене насмішкуватим поглядом і відказала грайливо:

— Ви повинні мене про це попросити.

— Знаєте, я сумніваюся, що дістану задоволення від шмагання канчуком. Мабуть, це тому, що в дитинстві мене якось не привчили любити пасок.

— Ну, не обов’язково шмагати… Можна лише прикувати кайданами…

— Так? А що далі?

Вона явно не могла натішитися моєю тупістю. Запитання викликало в неї сміх. Вона загравала зі мною, але так, аби в її пропозиції не вбачалося однозначності. Тому розвивати тему далі не наважилася. А я продовжував вдавати недоумка.

— Ну що ж, ходім допивати каву, — промовила із вдаваним розчаруванням.

Внизу вона запропонувала ще й мартіні, і я не відмовився. Ця жінка знала дуже багато, а мені розкрила щойно якусь маленьку часточку з того всього, що бачила й чула. Їй, видно, подобалося пояснювати й вводити мене в курс справи, а можливо, усе це чинила лише задля того, щоби вивчити мене і потім заздалегідь прорахувати кожен мій крок.

— До речі, пане Юрку, незабаром поїдемо разом по нових дівчаток.

— Справді? Це теж входить до моїх обов’язків?

— Деколи. Так би мовити, в особливо складних випадках. Раніше я це робила удвох з Ярком, нашим фотографом. Півроку тому їздили аж у Ташкент і привезли чотири дівчинки. Але тепер він ненадійна людина.

— Я щось чув про наркотики.

— Власне. Невідомо, що тепер з ним робити. Це як валіза без ручки. І нести незручно, і кидати шкода. Він надто багато знає.

Для чого вона мені це говорить? Щоб налякати? Що коли і я буду багато знати, то мушу стежити за собою, щоб не збитися з праведного шляху? Інакше…

— Але як фотограф він справляється з обов’язками? – спитав я.

— Як фотограф так. Але наркотики — надто небезпечне зілля. Розумієте? Не дай боже попадеться і… різне буває… З нього потім можна буде витягти будь-яку інформацію. Досить лише посадити на голодний пайок. А в нас є не лише всесильні друзі. Є й вороги, які марять перехопити наш квітучий бізнес. Вони можуть піти на все.

— І нема жодної змоги відлучити його від наркотиків?

— Яким чином? Лікувати? Для цього принаймні треба його тримати десь під боком. Ми вже про це думали. Але, здається, це вже безнадійно. Від нього навіть пішла дружина. Пане Юрку, у мене виникла одна проста думка. Чому б вам не потоваришувати з Ярком? Ви одного віку. Гадаю, знайдете спільну мову.

— Для чого? — не зрозумів я.

— Ну, мало що… Він би вам, може, щось оповів…

— Ага, то я мав би виступати в ролі інформатора?

— О-о, які ви негарні слова вживаєте! Не в ролі інформатора, а в ролі товариша. Який вболіває за свого колегу.

— Ну, до товаришування далеко. Я взагалі ще його не бачив…

— А він скоро появиться. Ви мусите зрозуміти, що ми не якісь там гангстери, а одна велика родина. Ми переживаємо одне за одного. Це де-небудь в Америці такого Ярка цюкнули б по голові й оздобили б під асфальт. У нас інші методи.

Мені пригадалася дівчинка, котру поховали в лісі, і я чомусь засумнівався в щирості її слів. Либонь була інша поважніша причина, чому Ярка не могли позбутися традиційним способом.

Небавом і справді з’явився худий високий хлопець у вицвілих джинсах. На вказівному пальці крутив ключиками від машини так, наче б це він зайшов до бару, щоб зняти чергову пасажирку. Рухи його були швидкі й нервові.

— Честь! — гукнув з веселою усмішкою, але усмішка дуже скоро згасла, коли наштовхнулася на суворий погляд фрау Ольги. — Що сталося? У вас горе? — пробував знову віджартуватися, але це йому погано вдавалося.

— Так, у нас горе, — відказала фрау. — Бо ми зв’язалися з дебілом.

— Це ви про мене?

— А про кого ж? Ти де пропадав цілий тиждень, що ми мусили за тобою посилати?

— Діла. Самі знаєте. А що, є робота?

— Є.

— Завтра?

— І завтра, і позавтра.

— Ну, я завтра з самого ранку, як блискавка.

— Нічого подібного. Звідси ти вже не поїдеш нікуди. Тут заночуєш.

— Але… я… цей… — зашарівся він, — мені ж потрібні деякі речі… Я не маю зі собою всього… Мені треба зараз поїхати додому.

Фрау Ольга вміла обламувати таких, як він.

— Ярку, не випробовуй моє терпіння…

— Але я справді мушу взяти касети, камеру… Я ж нічого не взяв.

— А ти куди їхав?… Пане Юрку, я вас дуже попрошу поїхати з ним до нього додому. І повернетесь назад. Ночувати будете тут… Ага, ще одне. Сфотографуєш Юрка на нові документи.

— От гадюка! — цвиркнув крізь зуби Ярко, коли ми вже сіли в машину. — А ти що, на роботу сюди влаштувався?

Я кивнув.

Ми виїхали на дорогу.

— І чим ти маєш займатися?

— Та так… старшим куди пошлють.

— Ясно… Я так і думав, що вони когось замість мене візьмуть.

— Чому замість тебе? Я ж не фотографую.

— Фотографія — останнє діло. Було тут куди цікавіше заняття.

— Хіба тобі хтось сказав, що я зайняв твоє місце?

— Це й так зрозуміло. А ти не корч зі себе такого наївняка. Можна подумати, що при тобі мене ні разу не згадували.

Я чесно признався, що так.

— Ага, то ти вже знаєш, у чому справа? Вони тепер мене бояться. Та я й сам себе боюся. Хочуть мене мати на оці.

— Нічого дивного в цьому нема. Бізнес у них ризикований.

— Не в них, а в нас. Хтозна, скільки ти протримаєшся. Сталеві нерви не в кожного. Ти чим займався раніше?

— Фарцував…

— Ну, ти ж зовсім дилетант. І відразу вліз у таке діло? Нічого, на твою задницю так само ключик знайдеться. Але я не дам собі в борщ наплювати. Вони мене голими руками не візьмуть.

— Що ти маєш на увазі?

Він зиркнув на мене з підозрою і відказав:

— Ану давай чесно — доручили вони тобі стежити за мною?

— Смішний ти. В мене часу не буде цим займатися.

— Ага, значить, доручили. Що ж… — Він помовчав кілька хвилин, обганяючи відразу кілька машин, а потім сказав: — Взяли чувачка з вулиці і відразу в діло! Га? Кльово. А тут людина провірена-перепровірена. В ділі по самі вуха. І її за борт?

— Я такого не чув, щоб за борт.

— Нічого, почуєш…

Авто заїхало на невеличку вуличку на Голоскові, де стояли старенькі одноповерхові будиночки з дзявкітливими песиками. Ми вийшли з авта і потрапили на подвір’я, захаращене дошками, побитими відрами з рештками розчину, якимись ящиками і цеглою.

— Я тут ремонт недавно скінчив.

Він відімкнув двері і пропустив мене в хату. Тут і справді після ремонту панував специфічний вологий запах. Книги на стелажах косилися в різні боки, поміж книгами виднілися порожні пляшки імпортних напоїв, порцелянові фігурки, касети і якісь пуделка.

— Ти сам живеш? — спитав я, не сумніваючись у відповіді.

— Сам. Розлучився недавно з жінкою. Забембало її таке життя.

— Невже вона грошей не любила?

— Ти знаєш, бувають серед жінок і винятки. От вона до таких винятків і належала. Та я, зрештою, не жалкую. В моїй праці дружина тільки зайва перешкода. Мені ж частенько доводиться не ночувати вдома. А тепер сідай ось тут, я зроблю знимку.

— Навіщо?

— Накази не обговорюють. Може, тобі закордонний паспорт збираються зробити. Звідки я знаю?

Я вмостився в кріслі під стелажем і став оглядати книги. Тут красувалася звична колекція українського інтелігента — вітчизняна і зарубіжна класика. Видно, що господар надавав перевагу серійним виданням, але більшість із них пишалася незайманістю.

— Вип’єш? — спитав Ярко.

Я здивувався його пропозиції. І видно це не залишилося поза його увагою.

— Запам’ятай, — підняв угору вказівного пальця. – Тільки в хаті алкоголіка нема чого випити.

— Ніц не маю проти. Але наскільки я чув…

— Власне, і що ж ти чув? — вдавано зацікавився він, ставлячи на столику пляшку коньяку і шампанське. — Що ти п’єш?

— Шампанське. Я чув, що ти присів на наркотики.

— Наркотики! Що ти знаєш про наркотики? — Він розкоркував шампанське й налив у келих, а собі хлюпнув коньяку. — Тільки й всього, що покурюю зіллячко. А вони вже бучу зняли. Я ж не колюся і взагалі я в цій справі далеко не фанатик. Ось навіть коньячок полюбляю.

Він сів навпроти і ми випили.

— Мені байдуже, — сказав я. — Мене взяли на роботу і обіцяли добрі гроші. Я не збираюся ставати при цьому нишпоркою і винюхувати, хто чим дихає.

— Рано чи пізно тебе й до цього змусять. Тут усе надто тісно переплетено. І між іншим ця робота не позбавлена ризику. Надіюсь, тебе попередили.

— Я звик до ризику, — збрехав я.

Ярко розсміявся.

— Ризик ризикові не пара.

Наступного дня зранку я поїхав з Дзвінкою на базу. В машині при Максові ми були з нею на «ви» і намагалися розмовляти про нейтральні речі. На подвір’ї бази ми вийшли, з задоволенням залишивши Макса в авті.

— Ай-я-я-я! Кого я бачу! — розквітнув, мов півонія, маленький кругленький єврей і пішов нам назустріч, розкинувши руки. — Моя леді! Невже я знову можу вам прислужитися?

— Ще й як! — усміхнулася Дзвінка, дозволяючи себе обняти і цьомкнути в щічку. — Я привела вам клієнта.

— Борис Яковлевич, — виголосив він, тицьнувши мені свою пухку долоню. — Директор цієї богоугодної обителі. Чим можу служити? Вас вбрати, взути, напарфумити?

— Юрко потребує зо два порядних гарнітури, чотири пари мештів і кілька сорочок.

— Вам сильно повезло. Якраз ми дістали костюми «Mister D». Маємо югославські мешти і бельгійські сорочки. Який розмір?

Як тільки я назвав, ураз переді мною почали з’являтися і зникати речі, яких і вдень зі свічкою неможливо було б побачити в магазинах. Мені аж мерехтіло в очах. Я ледве тамував у собі синдром спекулянта — адже перепродавши будь-який із цих костюмчиків, я міг би цілий місяць бити бомки! Чому тільки два костюми? Я беру три! Ні, чотири!

— Я можу взяти чотири? — поцікавився я у Дзвінки.

— Дайся на стримання. Не все відразу. Ще не кінець світу, за місяць знову навідаємося.

— Тоді вже будь ласкава і вибери мені на свій смак.

— Ти вже свому не довіряєш?

— Я ніколи не довіряв смакові настільки, щоб зробити вибір з першого погляду.

— Я помітила, — відказала вона уїдливо, згадавши вочевидь наше знайомство.

Я залишив її репліку без коментаря — біля нас крутилося надто багато людей.

Дзвінка не забула й собі зробити кілька подаруночків. Спакувавшись, ми попрощалися з директором і ще перед дванадцятою повернулися назад.

Пан Роман уже нас чекав. Щойно ми вивантажили машину, кинув «Буду ввечері» на прощання і щез разом з Максом.

— До вечора я вільний? — спитав я в Дзвінки.

— Звичайно. Це завтра почнеться запарка. А зараз я пропоную прогулятися. Тут чудові місця. Ходімо?

Ми пройшлися в кінець вулиці й опинилися в лугах. Ми йшли доти, доки не зникли у нас за спиною будинки, а висока сита трава не сягнула нам до колін. Біля невеликого ставка за великими лапатими кущами бузини ми сіли на березі й мовчки дивились на воду, що застигла в якомусь сонному стані. Довкола лунав радісний щебет пташок, сюркотіли коники, понад плесом діловито снували бабки.

Сонце пражило, як улітку. Життя здавалося прекрасним. Я роздивлявся лісок на пагорбі, дерева видавалися наче намальованими і неживими.

— Дзвінко, навіщо ти розіграла всю цю комедію? Навіщо я тобі потрібен тут?

Стебельце трави в її устах сіпнулося.

— Мені нудно самій.

— Хіба ти тут сама?

— Сама.

— Чому ти не товаришуєш з Ромою?

— У неї інший характер. Вона вжилася. А я не можу.

— Невже ти не могла передбачити, що станеться саме так?

— Ні. У мене немає досвіду подружнього життя.

— Чому ти не відшукала мене раніше?

— Я не мала про тебе жодної вістки. Не знала, з ким ти, де ти. До речі, ти маєш дівчину?

— Нічого серйозного.

— Принаймні вона тебе не буде розшукувати?

— Не думаю.

На очах у неї зблиснули сльози, а мене знову почала спалювати туга кохання. Мені було мало того, що вона сказала.

— Тобі бракувало саме мене? — спитав я.

Вона кинула стебельце у чисте плесо води і розправила на колінах сукню. Там у ставку відбувалося теж якесь своє життя. Стебельце спочатку стало сторца, а за мить зникло під ряскою. Дзвінка повернула до мене голову і подивилася поглядом сумним і лагідним.

— Ти ж знаєш відповідь…

Ні, я відповіді не знав. Я хотів це почути з її вуст. І похитав головою.

— Не знаєш? — всміхнулась вона, наближаючи обличчя своє до мого.

І коли наші вуста з’єдналися, я злякався, що в грудях моїх ось-ось вибухне цілий вулкан. Серце шалено калатало, і обійми мої були такі несміливі, наче цілувався я вперше. Та за хвилю нарешті оговтався, і ми повалилися в траву.

Ми обоє перебували в якомусь дивовижному стані, схожому на сп’яніння. Щось солодке, тепле і давно забуте спливало із дна моєї пам’яті. Я обережно, мов сонячне проміння, відгорнув її волосся і кінчиком язика торкнувся вушка. Дзвінка нічого не боронила моїм рукам і вустам, і, збагнувши це, я припав до неї цілим тілом, вивільняючи її і себе як з одежі, так і з законів моралі. В пам’яті у мене змигнули її слова про бажання бути зразковою жінкою і швидко згасли. Вона не змогла одурити ні себе, ні мене.

— Люби мене… люби мене… люби мене… — шепотіли її вуста.

І я любив її так захланно, наче то був останній день у нашому житті. Ми були настільки спраглі одне одного, що наситилися дуже скоро і втомлено випростали свої тіла попід сонячним промінням.

Рука Дзвінки лягла мені в долоню і затихла. Ми лежали мовчки, і весь наш сором оглядало небо.

— Боже мій, — сказала вона за якийсь час. — Я б отак лежала і лежала… і щоб ми були тільки вдвох і більше нікого…

— Давай втечемо…

Мої слова викликали в неї легку усмішку.

— Втікати? Куди?

Жінки чомусь завжди набагато практичніші від нас. От вона спитала: куди? І я замислився — а й справді, куди втечеш від цих людей?

— Тоді нам залишається тільки тішитися краденою любов’ю? — зітхнув я.

— Напевно, — відказала вона. А по хвилі додала: — Мені чомусь страшно. Якесь лихе передчуття. Мені часом здається, що я доживаю останні дні і мушу взяти від життя все, що тільки можливо. Це щось, як відчуття приреченої людини.

— Звідки в тебе такі дурні думки? Я не думаю, що це безвихідна ситуація. Треба тільки набратись терпіння і чекати. На свій час.

Вона зітхнула.

— Він може й не прийти…

— А ти пані Аліні розповідала про свої страхи?

— Так.

— І що?

— Як бачиш. Тепер я не одна. Маю тебе. Тільки пробач мене, добре? Мені було так важко і самотньо. Нікого в мене нема, крім тебе.

— Але чому ти це зрозуміла тільки тепер? Невже раніше я був для тебе пустим місцем?

— Ти знаєш, я жила таким життям, що не було часу на роздуми. А тут я просто не маю де себе подіти. І отак з нудьги думаєш собі, думаєш… Доки нарешті не починаєш вити з розпачу. Я тільки тепер зрозуміла, що мені бракує найбільше тебе. Мені чомусь здається, що ти зможеш мене врятувати… Ну, принаймні, спробуєш?

— Дзвінко, я все зроблю, щоб ми були разом. Але скажи мені: кого ти найбільше боїшся?

Вона задумалась.

— Кого найбільше? Але вони всі дуже небезпечні — і Роман, і Макс, і фрау Ольга… Пан Зеньо теж… На вигляд начеб усе спокійно, милі люди. Інколи в мене таке відчуття, що вони мене бачать наскрізь. Я постійно боюся себе чимось видати — словом чи рухом. Я просто знаю, що коли хтось спробує перейти їм дорогу, вони зітруть у порохно.

— Це тепер чекає Ярка?

— Можливо. Але мені здається, що Ярко якимсь чином застрахувався. І змусив боятись його. Ярко не такий простий, як виглядає.

— І як же він себе міг застрахувати?

— Елементарно. Він же фотограф, має купу цікавих знимків. Крім того, знімав на камеру порнокасети. Міг собі залишити копії.

— І що там знято?

— Різні забави. Гості замовляли, аби їх знімали прихованою камерою. Там у кожному покої є потаємна ніша, в якій замасковано камеру, завдяки цьому можна зняти все, що відбувається в ліжку. Отже, він знімав на замовлення порнуху і продавав тим же, кого знімав. А вони потім між собою обмінювалися і оглядали. Ясна річ, вони забирали касету ще того дня, але Ярко завше мав час, аби переписати найцікавіші кадри. Думаю, він має цілу колекцію того добра. Коли захоче, зможе шантажувати.

— Стривай… Але це означає, що твій чоловік у нього в кулаці?

— Мабуть, так.

— Тепер я розумію, чому вони не можуть його позбутися… Фрау Ольга попросила мене, аби я з ним затоваришував.

— Справді?… Виходить, вони хочуть тебе використати в цій грі. Аби знати напевно, чи має Ярко якесь досьє, чи ні. А якщо має, то де воно.

— Твій чоловік сказав, що й сам має усіх своїх клієнтів у кулаці.

— Має. Але коли Ярко розколеться, то найбільше, на що можна буде надіятися, — це вийти сухим з води. А бізнес доведеться прикрити, а то й ушиватися зі Львова кудись подалі… Котра година?

— За чверть друга.

— Нам пора.

Ми не пройшли й п’ятдесяти метрів, як перестрілися з Ярком. Він ішов нам назустріч.

— Гуляєте? — розплився в багатозначній посмішці, хльоскаючи себе лозиною по ногах.

— Гуляємо, — відказала холодно Дзвінка.

— Я теж. Мушу стирчати тут до завтра. Нудьга… Чи не міг би я з Юрком перемовитись кількома словами?

Дзвінка стенула плечима:

— Про мене… Тільки не затримуй його, бо скоро обід.

Ярко мав якийсь загадковий вигляд. Зі всього видно, що йому неймовірно кортіло щось мені вибовтати, але присутність Дзвінки стримувала. Коли ж вона відійшла, Ярко сказав:

— Ну, можеш тепер тішитися.

— А то чим?

— А тим, що цю відповідальну справу доручили саме мені.

— Яку ще справу?

— Зробити шмон у твоєму покої.

Я похолов.

— Шмон? Ти порпався в моїх речах?

— На твому місці я б здурів від щастя, що порпався я, а не хто інший. Одначе все по порядку. Давай сядемо. Чого нам стовбичити?

Ми сіли в траву.

— Хто тобі доручив обшукувати мій покій?

— Хто ж, як не та стерва.

— Фрау Ольга?

— Так.

— І ти її відразу послухав?

— Це моя робота — слухати всіх. Зрештою, як і твоя.

— Що її цікавило?

— Вона запідозрила, що ти не той, за кого себе видаєш.

— Хіба я себе за когось видаю?

— У наше діло люди з вулиці не приходять. А ти прийшов з нізвідки.

— За рекомендацією пані Аліни. І взагалі, я думаю, це є справа шефа, кого він бере на роботу. До чого тут фрау?

— Фрау — це права рука шефа.

— Ну, добре. Ти зробив шмон, відзвітував, і що далі?

— Помиляєшся. Я ще не відзвітував. Фрау поїхала по справах. І як ти думаєш, що мене найбільше зацікавило в твоєму покої?

І тут до мене нарешті дійшло: він прочитав «Діви ночі»! Дзвінка просила, щоб я прихопив із собою рукопис. Боже, який же я ідіот!

— Ти прочитав?

— За одним подихом. Кримінальчики — моя слабість. Може, з тебе ще будуть люди. От така історія. Той факт, що ти знайомий з Дзвінкою віддавна… і то навіть близько знайомий… викликає деякі роздуми.

— Наприклад?

Вуста в мене пересохли, і я чекав, коли ж він нарешті видушить із себе свої наміри.

— Наприклад, можна запідозрити, що об’явився ти тут цілком не випадково. І всі ці рекомендації пані Аліни можна потрактувати зовсім в інакшому світлі. Може, вона просто вирішила звести докупи двох голубочків… А може, мати свого власного агента в конкуруючій фірмі… Хтозна… У будь-якому разі шефові ледве чи сподобається твій флірт з його жінкою.

— Для чого ти мені все це говориш? Біжи до своєї фрау. Може, вона тобі заплатить… Чи ти, може, чекаєш плати від мене? Збираєшся шантажувати?

— Навіщо мені тебе шантажувати?

— Ага, то ти націлився на Дзвінку? Ну, звичайно, грошей у неї більше.

— Заспокойся. В дупі я маю вас обох. Не збираюся шантажувати вас, бо можу будь-якого дня розпочати шантаж таких високих асів, що ви проти них дрібні мурашки. Я фрау нічого не скажу. А рукопис ти спали. Ти ж маєш інші відбитки?

— Маю.

Його пропозиція мене здивувала. До чого він веде? Навіщо розігрує зі себе доброго самаритянина?

Ярко запалив цигарку і продовжив:

— Скажу по правді, я мав до тебе недовіру. Думав, що ти такий самий негідник, як і всі решта. Тепер бачу, що помилився. Тебе цікавить Дзвінка. Так?

— Так.

— Тоді ми з тобою союзники. Я хочу вибратися з цього багна. По-доброму мене ніхто не відпустить. Але й пришити не просто. Я маю деякі речі, якими можна застрахати будь-кого.

— Вони ж напевно здогадуються про твій компромат.

— Звичайно. Це мене й тримає ще при житті. Інакше б мене давно позбулися.

— А як у тебе з наркотиками?

— Невже ти ще не здогадався, що це дурниця? Я навмисне запустив цю бздуру, а вони повірили.

— То ти навіть марихуани не смалиш?

— Ніколи в житті.

— Навіщо ж ти вигадав цю історію?

— Спочатку я думав, що це буде зручною причиною, щоб мене вигнали з роботи. Але тепер бачу, що вони вирішили вчепитися в мене, як кліщі. Однак гра під наркомана мені вигідна. Сьогодні вранці я вдав, що маю жахливий облом. І фрау дала мені марихуану за те, що я обшукаю твою кімнату. Це вже не вперше мене купують за цигарку. Як бачиш, цього разу маємо вигоду обоє. Коли б обшукала вона, добром би це не скінчилось. Мені це вигідно, бо я бачу, що можу тобі довіряти. Ти дилетант, для тебе все це лише захоплюючі пригоди, які ти потім опишеш. А ці люди здатні на все. Ти це усвідомлюєш?

— Я до них не маю жодного сентименту.

— От і прекрасно. У нас із тобою тепер є спільна світла мета — зруйнувати їх дощенту. Бо лише тоді я зможу цілим і неушкодженим випорснути з їхніх мацаків, а ти здобудеш свою Дзвінку. Ну як? Кльово я все розклав?

— Нормально. Але як ти хочеш їх зруйнувати?

— Розумієш, є одна компанія, яка б охоче перехопила цей бізнес. Вони тільки й чекають слушної можливості, і от я, уважно вивчаючи твій рукопис, натрапляю на знайомі імена. Я просто в захваті від твоєї наївності! Ти навіть не подумав, що імена варто змінити!

— Я писав для себе, а не для друку. А коли буду друкувати, то дещо зміню.

— Ну, це ти, дорогенький, ще не скоро видрукуєш. Хіба де на Заході. Але, як ти гадаєш, кого я зустрів у твоїй повісті?

— Важко сказати. Шиньйона? Його всі знають.

— Та ну — Шиньйон! Лушпайка! От Франьо — це фігура!

— О-о! Не кажи мені тільки, що ви з ним нерозлучні друзі! — скривився я.

— Знаю, що в тебе нема підстав, аби його палко любити. Але є одне святе правило: ворог нашого ворога — наш друг!

— Себто Франьо — це наш друг?

— Ти мудрієш на очах! Франьо якраз і належить до тієї компанії, котра спить і бачить, як фірма пана Ромка злітає в небеса.

— Чому ж вони її ще досі не висадили в повітря?

— Брак динаміту. Але ми їм запропонуємо цей динаміт. Розумієш?

— Не розумію.

— Ну, це ж елементарно! Ти знаходиш Франя і повідомляєш, що в тебе є одна касета. На цій касеті увічнено сексуальні подвиги відомих діячів місцевого масштабу. Досить лише Франьові натякнути цим діячам про існування подібної касети, як від Романа і його фірми лишиться саме мокре місце. А тим часом увесь бізнес перейде в руки іншої компанії.

Я хвильку подумав і побачив, що цей план не є аж такий ідеальний.

— Ярку, ти, мабуть, знаєш, що пан Роман так само не з порожніми руками. Він же має свій власний динаміт.

— Має. Це я сам його ним і забезпечив. Я знімав оргії, а потім робив копії — для себе і для шефа. Звичайно, я вибирав тільки найцікавіше. Все це вмістилося на одній тригодинній касеті, яку він зберігає тут. Отже, коли сюди примчить міліція, зробить обшук і її знайде, йому капут. І не тільки йому. А тут поселяться нові люди.

— Ти знаєш, де ця касета?

— Цього я не знаю. Шеф її береже, як козирну карту. Коли запахне смаленим, то забезпечить де-небудь в іншому місці: мовляв, якщо з ним щось станеться, касета потрапить в КГБ чи ще куди. А поки все спокійно, вона лежить собі любесенько і чекає своєї пори.

— Чому ти сам досі не зустрівся з Франьом?

— Е ні, сам на сам я не маю бажання такі справи полагоджувати. Крім того, він подумає, що пан Роман мене навмисне підіслав для якоїсь провокації. Ти людина збоку, він тебе не буде остерігатися. До того ж, судячи з твого опису, він мусить тебе мати за лопуха.

Я пропустив повз вуха його репліку і спитав:

— Скільки всього касет?

— Існує дві касети. Одна в шефа, а друга в мене. Ну, то як — згода?

— Добре. Я розшукаю Франя. Хоча після тієї історії він мені не дуже довірятиме. Можливо, запідозрить, що я хочу помститися.

— Для початку передаси йому п’ятнадцятихвилинну касету. Так би мовити, для реклами. Тоді він вже з гачка не зірветься.

— Де ти пропав? — спитала Дзвінка, коли я зайшов до хати.

Обід уже чекав на столі.

— Романа ще не було?

— Ні.

— Нас ніхто не підслухає?

— Не бійся. Служниця пішла до церкви. Ми самі.

Я розповів за обідом про свою розмову з Ярком.

— Ти думаєш, ця затія вдасться? — спитала вона.

— Треба спробувати. Що мені робити з рукописом?

— Дай мені. Я хутенько прочитаю і спалю, добре? – Вона наблизилась до мене, пригорнулася і прошепотіла:

— Я маю для тебе сюрприз.

— Який?

— Коли я тобі розповім, то він уже не буде сюрпризом. Наберися терпцю, скоро побачиш. Якщо нам усе вдасться…

Вона не докінчила, коло будинку пригальмувало авто. Дзвінка визирнула у вікно.

— Твій чоловік? — спитав я.

— Ні, фрау Ольга. Йде до нас. Не забудь, що ми на «ви».

Фрау Ольга мала на собі чорний в смужку костюм. Виглядала на дуже поважну особу, навіть волосся вже не спадало грайливо на плечі, а було укладене в сувору зачіску.

— Добрий день, мої любі, смачного. Я за паном Юрком.

— Десь маємо їхати? — спитав я.

— Так. І то вже. Але мусите вдягнути свій новий костюм. І все решта. Пана Романа ще не було?

— Напевно, під вечір буде, — відказала Дзвінка.

Я подався у свою кімнату і за кілька хвилин об’явився перед обома жінками у всій своїй красі.

— О, то я розумію! — сказала фрау. — Хлоп вбраний, як до шлюбу!

— А що, маєте таку поважну справу? — спитала Дзвінка.

— Їдемо в дитячий будинок, — багатозначно відказала фрау. — Нас там уже чекають.

Коли ми вийшли на подвір’я, я вдав, що у мене печія.

— Нема ради, — простогнав я. — Мушу випити соди від тих смальців пані Зоні.

Я повернувся в дім і сказав Дзвінці, де знаходиться рукопис.

— Забери його вже, поки не знайшли.

— Ти тільки за цим повернувся?

— Не тільки. Ще за тим, щоб тебе цьомкнути в губки.

За мить я вилетів на вулицю, де вже біля авта чекала мене фрау Ольга.

— Треба буде попередити пані Зоню, аби смажила на олії, а не на смальці, — усміхнулась вона. — А то в нас дехто тяжко переносить масні страви. І віддавна це у вас?

— Після війська. Там нам присмачували якимсь гидким «комбіжиром». Як згадаю, відразу знову починає пекти.

— Візьміть в бардачку свій пашпорт.

— Мій пашпорт? — перепитав я, знаючи, що він лишився вдома.

— Візьміть-візьміть.

Я вийняв пашпорт і, розгорнувши його, отетерів. В пашпорті було моє фото, але прізвище далеко не моє: Амбарцум’ян Ованес Арутюнович, народився в Єревані.

— Це тепер я?

— Ви. А я ваша дружина: Амбарцум’ян Ізабелла Аветіківна.

Ну, фрау Ольга зі своїм чорнющим волоссям могла залюбки зійти за вірменку. Щодо мене, то я вже колись з успіхом зіграв ролю грека. Нема причин, аби я не спробував перевтілитися на вірменина.

— А ви не могли б мені все пояснити?

— Ми маємо в дитячому будинку вдочерити дівчинку. Ми з вами приїхали з Єревана. Директорка дістане кругленьку суму й оформить усі папери. Я вже була нині зранку, але виявилося, що потрібен і батько. Не забудьте, що розмовляти мусите каліченою російською мовою.

— Ну, це я вмію. А що ми далі будемо робити з нашою донечкою?

— Навчати жити, — відказала вона тоном досвідченого педагога.

Не скажу, що мене тішила вся ця комедія з оформленням батьківства, але відмовитися не було можливості.

Авто ми лишили на сусідній вулиці, щоб не засвітитися з львівськими номерами. Я зачесав волосся назад і вбрав чорні окуляри.

Пишна розмальована пані директорка зустріла нас мало не з обіймами. Видно, що вранці фрау Ольга вже встигла її задобрити. Вона відразу провела нас до себе в кабінет, запропонувала каву з коньяком, не забувши при цьому розсипатися компліментами на адресу вірменських коньяків, і стала шурхотіти паперами.

— Дівчинку вже збирають, — повідомила вона. — Прошу ось тут розписатися… і тут… і тут…

Ми поставили підписи. Можливо, варто було попередньо потренуватися, бо щось мій підпис вийшов якимсь надто закрученим, як то буває в людей, які ще його не виробили.

— У вас там чудовий клімат, — сказала мрійливо директорка. — Я була в Єревані кілька років тому… Фрукти… виноград… Дівчинці все це дуже потрібне. Організм якраз розвивається. Я дуже рада, що Мартуся поїде жити на Кавказ. А які у вас люди! Які люди!

Вона торохтіла без упину, доки фрау Ольга не вийняла з торбинки згорток з грошима і не передала їй.

— Перерахуйте, — сказала фрау усміхнено.

— Ну, що ви! Що ви! — почервоніла та. — Я вам вірю! Ви солідні люди! Я відразу, тільки глянула і бачу — які солідні люди!

З цими словами вона розгорнула гроші в себе на колінах і таки перерахувала.

До кабінету молода вихователька ввела чепурненьку дівчинку з довгим каштановим волоссям. Дівчинка була схожа на ляльку і мала великі чорні очі.

— А ось і Мартуся! — радісно повідомила директорка. — Мартусі чотирнадцять років. Вона дуже гарно вчиться. Мартусю, це твої нові батьки. Вони приїхали за тобою аж з Єревана. Уявляєш? В Єревані тепло. Там ростуть персики, гранати… Там дуже люблять дітей… Мартуся така сором’язлива.

Дівчинка дивилася на нас з-під лоба і мовчала.

— Ну що, — озвався я, — нам пора?

— Так, — відповіла фрау Ольга.

— Мартусю, обов’язково напиши мені, як ти влаштувалася, — сокотіла директорка, погладжуючи її по волоссю.

Ми попрощалися. Директорка і вихователька розцілували Мартусю мало не зі сльозами на очах. Фрау взяла дівчинку за руку, і ми покинули інкубатор будинку розпусти.

Коли ми сіли в авто, дівчинка спитала по-російськи:

— Ми їдемо в аеропорт?

Я зиркнув на фрау Ольгу.

— Можеш говорити з нами по-українськи, — відказала та. — Ми будемо мешкати у Львові.

— А чому Марія Іванівна сказала, що ви вірмени?

— Вона щось переплутала. Ми львів’яни.

— Це добре, — зітхнула дівчинка. — А то я вже переживала, що заберуть мене кудись далеко і я ніколи не побачу ні Львова, ні своєї бабусі.

— А в тебе ще є бабуся? — спитала роздратовано фрау.

— Є. Вона вже старенька і хвора.

— Ну, ти бач! — моргнула мені фрау. — А та запевняла, що…

Вона не договорила, але я збагнув, що директорка обдурила, сказавши, що дівчинка не має родини. Цікаво, що з її батьками…

— І ще я боялася, що ніколи не навчуся говорити по-вірменськи. Я й по-російськи не люблю, а то по-вірменськи! А найбільше я боялася, що ви дасте мені зовсім інше ім’я.

Я спробував глянути на неї очима мужчини, який кохається в підлітках. Мартуся була високого зросту і мала гарну фігуру. Під сукеночкою вимальовувалися невеличкі груденята, а ніжки були круглі й рівні. Практично вона вже сформована і виглядає цілком звабливо. Але зараз у ній ще було чимало дитячого. Я з жахом уявив, що її чекає. Мені неприємно було усвідомлювати, що якимсь чином і я причетний до всього цього. Проте іншого способу, як здійснити замислене з Ярком, я не мав, я мусив грати свою ролю, а коли нам пофортунить, буде врятована й дівчинка.

— А ким ви працюєте? — спитала мене вона.

— Я лікарка, а пан Юрко інженер, — відказала фрау Ольга.

— А де я буду ходити до школи?

— До школи? Та скільки там тієї школи. Скоро вже літо. Підеш з вересня.

— От і добре! Мені не подобається школа. Але, може, потім сподобається… Мені вас називати мама і тато?

Це запитання вивело з рівноваги фрау Ольгу, і вона мусила трохи пригальмувати, інакше б авто занесло у фосу.

— Поки що називай нас пан Юрко і пані Ольга, добре? А коли ми звикнемо одне до одного, тоді інакше будеш кликати.

— А я вже звикла, — відказала дівчинка і, всміхнувшись до мене, додала: — У вас такі вуса, як у мого татка.

Я тоді ще не мав бороди і носив вуса підковою. Фрау Ольга зблиснула лютими очима.

— То в тебе ще й татко є?

— Ні. Мама з татком загинули в літаку. Знаєте про той літак, що летів з Таллінна?

Я пригадав, що така катастрофа й справді трапилася коло Львова.

Фрау Ольга навіть не намагалася приховати своє полегшене зітхання.

— Ой, як тут гарно! — втішилася дівчинка, коли ми приїхали і ступили на подвір’я. Вона явно не сподівалася подібної розкоші.

Я хотів було відкланятись, але фрау Ольга шепнула мені:

— Ще трішки пограємось в тата і маму.

Сказала це таким довірливим тоном, наче б за тим мало стояти щось значно більше.

Ми зайшли в дім, і дівчинка взагалі розгубилася від подиву. Фрау запровадила її до покою і ввімкнула відео з якимсь пригодницьким фільмом.

— Ви збираєтесь її тут тримати? — спитав я, коли вона звільнилась. — Адже завтра тут забава.

— Ну і що? Саме на завтрашню забаву вона і закуплена.

— Так швидко запускаєте її в діло?

— А що робити, коли завтра прибуде гість із Києва. Він кохається лише в дівчатках, і то невинних. А в нас усі вже втратили цноту. П-ф-у-у… Яка я змучена. Давайте за цю справу вип’ємо?

Вона відкоркувала шампанське, ми сіли в холі і продовжили розмову.

— Цікаво мені, як ви змушуєте таких дівчаток, щоб вони віддалися вперше.

— Для цього є чимало методів. Такій козі можна запропонувати пару келихів шампана або дати відповідний заштрик.

— І що дістане Мартуся? — спитав я.

— Укольчик.

Фрау відповідала на мої питання цілком спокійно, усі свої емоції віддаючи виключно шампанському, котре вливала в себе, наче райський нектар, примруживши очі і посміхаючись. Ось вона міняє позу: зсовується на край фотеля, відкидається на спинку і, коли знову закладає ногу на ногу, я мало не захлинаюся вином.

Коли вона встигла скинути майтки, я не знаю. Тепер на мене дивилося обидва її примружених ока, і ще одне третє — таємниче й глибоке, воно приковувало усю увагу і, здавалося, втягувало в себе всі мої помисли, наче пилосос.

Ситуація була ідіотична. Я намагався й далі вдавати, наче б нічого не помітив, і цмулив спокійно шампанське. Фрау Ольга не зводила з мене ласого погляду, вологий лискучий язичок прогулювався набряклими вустами. Перса її високо здіймалися, а пальчики нервово танцювали на стінках келиха.

Це тривало, може, хвилину або дві, але для мене минула вічність. Мабуть, зрозумівши, що поза її не справила враження, спокійно опустила ногу, і таємниче око щезло.

Я видихнув своє заціпеніння, допив вино і сказав:

— Мабуть, мені пора?

Вона мовчки ворухнула плечима. Напевно, я образив її жіночу гідність. Якщо, звичайно, вона в неї була.

У суботу зранку першими приїхали кухарі з офіціантами ресторану «Інтурист» та заходилися готувати вгощення. В будинку, де мала відбуватися забава, розпочалися гарячкові приготування. З’явився пан Зеньо — товстий, але міцно збитий чолов’яга віку мого шефа. Він всюди пхав свого носа і страшенно всім заважав.

Я намагався нікому не потрапляти на очі і таким чином мені вдалося перебути до самого обіду. В обід прибуло зо два десятка дівчат. Дві з них, що мали на вигляд років десять, взявшись за руки, гуляли садом. Решта мали від шістнадцяти до двадцяти років і видно було, що у них за плечима достатньо досвіду, аби не особливо перейматися тим, що їх чекатиме ввечері. Мартусю тримали в будинку і надвір не випускали. Ані Дзвінка, ані Рома теж не світилися.

Коли все вже було наготовлене, кухарів та офіціантів одіслали назад. У бенкетовій залі чекав на гостей шведський стіл, обслуги жодної при ньому не потребувалося, а що менше людей, то менше свідків.

Фрау Ольга звеліла вдягнути костюм, і я зрозумів, що гості ось-ось з’являться. О п’ятій над вечір почали над’їжджати чорні «Волги» й, оперативно висадивши високих пасажирів, одразу щезали. Гостей стрічали шеф, пан Зеньо і фрау Ольга. Більшість прибулих належали до постійних відвідувачів і називали господарів на імена.

Першими приїхали товариші з обкому. Було їх дев’ятеро. Верховодили ними Бобрик і Ярчук. Потім приїхали ще чотири авта і привезли районне начальство. Всього зібралося сімнадцять чоловіків і одна жінка — секретарка товариша Бобрика Ліда. Помітивши мене, вона підплила майже впритул і промуркотіла:

— Сервус, кіцю. Як ся маєш? Ти готовий до забави?

— Я ще ні в одному оці, — засміявся я.

Вона провела пальцем по моїх вустах, потім торкнулася своїх і підморгнула.

— А хто тут з Києва? — спитав я пошепки.

— А он той лисий.

— Тут половина лисих.

— Але він єдиний — як бубон. Схожий на Хрущова.

Так от він, підкорювач дитячих сердець і дегустатор цноти. Руки в нього були короткі й товсті, животяра випинав над мішковидними штанами, і рухався він, мов дерев’яна лялька, розсипаючи на всі боки щасливу усмішку.

Вся компанія, весело перебалакуючись, посунула в будинок. Ми з Лідою попід руки замикали процесію. Вона пригорталась до мене своїм м’яким гарячим тілом і видихала у вухо жар тропіків.

Дівчата наводили перед дзеркалами останні штрихи. Сукні звабливо оголювали плечі до самого пояса. Обидві малі дівчинки мали намальовані личка і щедро наквацяні губи. Вони вже не трималися за руки, а стояли коло входу в бенкетову залу й зачудовано озирали багаті столи.

Гості затопили хол, і їхні жадібні очі відразу ж почали обмацувати стрункі дівочі фігурки. Дехто відразу починав розмову, зустрівши, очевидно, знайому.

— Просимо з дороги на чарочку, — проголосив пан Зеньо.

Своїм товстеньким виглядом він не відрізнявся від гостей і чувся межи ними знаменито.

Весь тлум повалив у залу і зосередився побіля столів. Дівчата моментально попідпливали до своїх клієнтів і почали їм накладати в тарілки. Тільки обидві дівчинки відбилися від гурту й харчувалися самі.

Довкола аж гуло від голосів, плямкання, сьорбання, дзенькоту келишків і виделок. Алкоголь поволі вивільняв їхні душі. На столах лежали фаршировані коропи, заливні судаки, печені поросята, фазани з барвистими хвостами, купи м’ясива, гори шпинату, салатів, фруктів.

— Яке наше завдання, щось я не второпав, — поцікавився я у Ярка, відірвавшись від Ліди.

— Стояти і спостерігати. Трапляються різні ексцеси. Коли виберешся до Франя? — спитав упівголоса.

— Я не знаю… Може, завтра або позавтра.

— Не тягни. Час підпирає. Мені здається, вони щось затівають.

— Що вони можуть затівати?

— Проти мене.

— Чому ти так думаєш?

— Бо хочуть тепер мене весь час мати на оці.

— Ти будеш сьогодні фільмувати?

— Так. Того гостя з Києва. Це якийсь заступник Щербицького. А ще маю зняти гру в «дев’ятку». То вже гості замовили.

— Що це за гра?

— У «дев’ятку»? О, то є улюблена гра всіх партійців. Дев’ять голих дівчат стають в позу «мама миє сходи». Тоді робляться ставки. Біля кожної складають, скажімо, по сотні. Гравець повинен по порядку, переходячи від першої до дев’ятої, всім дівчатам запхати по п’ять разів. А скінчити лише на дев’ятій. Коли це йому вдасться, забирає всі свої гроші. Якщо не втримається і скінчить раніше, то вважається, що програв. Взагалі мало кому вдається виграти.

За вікнами смерклося, і в будинку спалахнуло тьмяне інтимне світло. Гості вже почали скидати піджаки. Пан Зеньо повідомив, що бажаючі грати в рулетку можуть завітати в сусідню залу.

Ярка покликала фрау, я зостався сам. Але недовго. Біля мене раптом виросла Ліда.

— Таке враження, що ти нудьгуєш.

— Я на роботі. Яка тут нудьга? Я на такій забаві вперше.

— О-о, то тебе чекає море задоволення.

Вона кокетливо до мене всміхалася, вигинаючи своє тіло і надимаючи повні груди. Була вже під газом.

— Налий мені, кіцю.

— Що ти п’єш?

— Кампарі. Собі теж налий, вип’ємо на брудершафт.

Я налив, ми переплелися руками, одним духом вихилили келихи і Ліда з таким смаком засмоктала мої вуста, що я на хвилю втратив здатність дихати. Мимоволі моя долоня лягла їй на перса, Ліда застогнала і притислася до мене всім тілом. Проте я вивільнився:

— Хвилинку! Я на праці. Ще чого доброго побачить твій шеф.

— Він зайнятий, бачиш, як тиснеться з якоюсь блондинкою?

— Цікаво, навіщо він возить тебе з собою?

— А я тут своя людина. Мені теж щось належиться від життя.

— О-о, то ти мусиш знати дуже багато про свого шефа. Може, він тебе навіть боїться?

— Тут усі всіх бояться. Так і живуть. Налий мені ще. Ти за мною зовсім не пильнуєш. Я ж дама.

— А чим ти займаєшся, коли відбуваються якісь пікантні забави?

— Ну, які, наприклад?

— Наприклад, «дев’ятка».

— Ха, то ти вже й про це знаєш. А я розважаюся разом зі всіма.

Я розкрив від подиву рота. Але вона не дала мені його закрити.

— Я і є «дев’ятка».

— О… дуже приємно… Мабуть, тобі нелегко чекати, поки до тебе дійде черга.

— Нелегко… Але зате я вже маю діло зі справжнім мужчиною. Мені здається, ти б у цю гру виграв.

— Я?… М-м, не знаю, не пробував.

— А спробуй! Я тебе буду чекати.

— Але я тут не на забаві, а на роботі.

— Це не має значення. Якщо я захочу, то і тебе введуть до гри. Ну, то як?

— Е-е, знаєш, може, якось іншим разом. Я ще новачок.

— Ну, гаразд. Але наступного разу ти так легко не викрутишся, — сказала вона.

На щастя, наступного разу не буде, подумав я собі. А вголос сказав:

— Отже ти справжня секс-бомба, якщо тебе приберегли на сам останок.

— Ти не помилився. Все, що я добилася в житті, я завдячую своїй задниці. Відповідно мене можна вважати дамою найвищої класифікації. Я коштую дорого, але ніхто ще не сказав, що він дурно стратив гроші. Хочеш перевірити? Я для тебе зроблю скидку.

— Ти знаєш, я тобі вірю й так. Але я ніколи не платив за любощі. Бо вважаю себе теж кавалером високої кваліфікації.

— О-о! І кілько коштує задоволення з тобою?

Я вдав, що замислився.

— Ходімо, пора, — смикнула вона мене за руку і потягнула за собою у зал, де грали в рулетку.

Гра була в розпалі. Пан Зеньо, як заправський круп’є, хвацько виконував свою справу. Але коли в повітрі сяйнуло чарівне слово «дев’ятка», усі миттю позривалися з крісел і помчали до бенкетної зали.

Обидві дівчинки і собі подалися туди ж. Я спинив їх:

— Зачекайте, давайте я вам включу телевізор. А сюди не йдіть.

— А чому?

— Ну, там будуть дорослі в щось грати.

— У «дев’ятку»?

— Так.

— Думаєте, ми «дев’ятки» не бачили? — спитали вони таким буденним голосом, що я зрозумів — вони вже все бачили.

Дівчатка зайшли в залу, сіли під стіною і стали чекати захоплюючого видовища.

Бажаючі грати в «дев’ятку» виходили в роздягальню і з’являлися звідти в халатах. Восьмеро дівчат і Ліда розібралися наголо просто в залі. Ліда кидала на мене грайливі погляди, цікавлячись, видно, яке враження на мене справить її статура. Там, звичайно, було на що подивитися, і я весело їй підморгнув.

Раптом залою прокотилося пожвавлення, котре перейшло в бурхливі оплески.

На сцену вийшла фрау Ольга. Вигляд її викликав вигуки захоплення геть у всіх. Фрау мала на собі з чорної шкіри вузенькі майточки і бюстгальтер. На ногах чорні панчохи, які підтримував так само чорний шкіряний пояс, і чорні чобітки на шпильках. Пасочками шкіри були оздоблені її руки і шия. На плечі з-під гестапівського кашкета спадало хвилями смоляне волосся. Фігура її була бездоганна, і в багатьох просто щелепи повідвисали.

Фрау Ольга ляснула канчуком і скомандувала початок гри.

Дівчата поставали навкарачки, розставивши ніжки. Бобрик, Ярчук і гість із Києва не грали. Останній мав такий живіт, що це б йому і не вдалося. Гравці один за одним займали позицію і вся їхні рухи голосно коментувалися глядачами:

— Ну, давай, засади! Встав пістон! Вали її, дуй!

Перші п’ятеро гравців вибули з гри, не добравшись і до восьмої дівчини. Зате шостий добрався до Ліди і скінчив справу під бурхливі оплески. Зрештою, це був чоловік середнього віку.

Незабаром я побачив, як гість із Києва наблизився до фрау Ольги і почав з нею шепотітися. Та кивнула, і вони разом покинули забаву.

Ярко припинив фільмувати і теж подався до виходу.

— Що трапилося? — перепинив його я.

— Маю діло. Треба увічнити того жевжика.

— Я піду з тобою.

— Зачекай. Ольга повела його нагору до новенької дівчинки. Коли вона повернеться, можеш підійти. Зайдеш у четверті зліва двері.

Фрау хутко повернулася, і я під шумок вислизнув із зали.

За четвертими дверима знаходилася тісна кімнатка з вікнами в стінах по обидва боки. Вікна виходили в сусідні покої.

— У них там дзеркало, — пояснив Ярко, — і вони нас бачити не можуть.

За вікном на постелі лежала Мартуся в голубій сорочині. Мала якийсь напівпритомний вигляд. Високий гість непоквапливо розбирався. Я затамував подих. Ярко старанно фільмував.

— Вона дістала наркотик, — пояснив мені. — Взагалі нічого не тямить.

— Чи нема якоїсь можливості її врятувати?

— Врятувати? Від чого? Ти гадаєш, він їй щось зробить? Ця жаба?

— Адже він нарихтувався таки щось зробити.

— Нічого в нього не вийде. З таким пузевищем!

Голий ідеолог виглядав зовсім огидно. Він виліз на ліжко, підповз до дівчинки і почав цілувати її ноги, поволі підбираючись усе вище і вище, аж поки не задер на ній сорочку і не розсунув стегна.

— Ну, бачиш, нічого страшного, — всміхнувся Ярко. – Старе одоробло більше ні на що не здатне, крім цілування.

Мені поволі відлягло від серця.

Дівчинка лежала непорушно, поки той вилизував її тіло, пестив червоними пухкими пальцями і трясся в старечому оргазмі.

— Ось і все, — сказав Ярко, вимкнувши камеру.

Старий знесилено впав на ліжко і важко дихав з заплющеними очима. На волохатих його ногах вилискувала сперма.

Я сплюнув і вийшов з кімнати.

Забава в «дев’ятку» закінчилась. Гості знову взялися за келихи і дружно випили.

Фрау Ольга не забувала свого обов’язку, і я побачив, як вона підвела Бобрика з Ярчуком до обох дівчаток. За хвилю обидві пари покинули залу. Так от хто у нас кохався в маленьких дівчатках!

Гостина ще потривала з півтори години, і гості почали розповзатися по покоях. Тепер і для мене знайшлася робота, я мусив вести одного добродія, котрий уже встиг надійно вимкнутися.

Фрау Ольга ушилася з якимсь клієнтом в кімнату тортур.

П’яна Ліда чіплялася до всіх з одним питанням:

— Де кабінет товариша Бобрика? Термінова телеграма! Лічно Леонід Ілліч!

Прокинувся я пізно. На вулиці знову панував гармидер. Авта під’їжджали і забирали гостей, господарі проводжали, припрошуючи «на коня». Дівчата стояли напоготові, тримаючи кольорові таці з горілкою, шампанським і легкою закускою.

Бобрик раз по раз притискав до себе київського гостя і хрипким з похмілля голосом перепитував:

— Ну, как вам? Как? Правда, висший пілотаж?

Я спустився вниз. На кухні не було живої душі. Я відкрив заморозник, набитий рештками вчорашньої учти, і став снідати. Щойно налив собі кави, як увійшов Ярко.

— Смачного.

— А тобі що до того? — всміхнувся я.

— Половину з того. От від кави і я не відмовлюся, — сказав він, підсідаючи.

— А ти чому не з ними?

— Пішли вони… Там всі ще такі прибацані, що лика не в’яжуть. Перегаром несе за кілометр. Мені здається, що маємо якраз добру нагоду провідати Франя. Мені треба проявити плівку. Під цим приводом можемо змитися.

— Добре. У неділю вранці Франя ще можна буде застати в хаті.

Коли ми вийшли на подвір’я, від’їхала остання машина з гостями.

— Хто куди, а я спати, — сказав пан Роман, позіхаючи.

— А ви куди? — поцікавилася фрау Ольга.

— Плівку проявляти, — відповів за нас пан Роман. — Нехай їдуть. Сьогодні ви всі вільні. Можете розповзатися по норах.

Ми сіли в авто і весь той час, поки ми не виїхали з нашої вулички, мене не покидало відчуття, що фрау Ольга не зводить з нас очей.

— Щоб я скис, коли вона чогось не підозрює, — сказав я.

— А це її звичайний стан — геть усіх підозрювати. Їй би в гестапо працювати.

— У неї є коханець?

— Навіщо? Вона втішається з клієнтами. Є така комаха богомол. Так от, коли самка парується з самцем, то вона під час оргазму відгризає самцеві голову. Фрау Ольга саме така. Вона не потребує тривалого спілкування.

— Тебе не пробувала звабити?

— Ні. Мабуть, я не в її смаку.

— Зате мене намагалася.

— Та йди! І як це виглядало?

Я розповів. Ярко похитав головою.

— Можливо, краще б для нас обох було, якби ти її вграв.

— Тоді б я лишився без голови?

— Можливо. Нема правил без винятків. Хтозна, чи якраз на тобі вона б і не зашпорталася. Невже ти настільки кам’яний, що не відчув до неї потягу?

— Вона досить приваблива. Ідеальна фігура, задниця аж проситься, щоб до неї припасти. Але я не люблю владних жінок. Я не мазохіст. Дивує мене, що ти ще її не вграв.

— Я — пас. Я надто кохаю свою дружину.

— Ту, яка від тебе пішла?

— Ту саму. Тільки Оксана мене не покидала. Я сам винайняв для неї і малої на Майорівці помешкання. Щоб не підставляти сім’ю, розумієш? А шефам я сказав, що з Оксаною всі контакти зруйновані, вона не дозволяє мені бачитися з дочкою, а я цього й не надто прагну. Я намагався вдавати з себе пропащу людину. Таку, що не для сім’ї. Розумієш? Я не хочу, щоб мене шантажували сім’єю.

— А що як вони у тебе вдома теж затіють шмон?

— А вони там знайдуть різні цікаві піґулки, від яких тащаться усі наркомани, сушені голівки маку, а на плиті стоїть закіпчена ринка для виварювання кокнару. Усе має свідчити про те, що я викінчений наркоман.

— Але з дружиною і донькою ти бачишся?

— Звичайно. Але роблю це дуже обережно. І з задоволенням скористаюся тим, що я сьогодні маю твоє прикриття.

На Новому Львові я попросив його завернути у вуличку, що сусідила з тією, де мешкав Франьо. Ярко лишився чекати в авті, а я взяв короткотривалу касету і подався до будинку, де два роки тому розігралася дивовижна комедія з краденими джинсами.

На мій дзвінок пролунало чалапання пантофель і Франів заспаний голос видушив:

— Хто там?

Я назвався. Але Франьо довго не міг чи вдавав, що не може мене згадати. Він сопів, кахикав, десять разів перепитував, заки врешті не відчинив двері й пустив мене до хати.

— Ну, чого приперся? — позіхнув на повен рот, заводячи мене в кухню. — Поговоримо тут, бо в покої у мене теличка.

— Маю до тебе справу. Переглянь зараз оцю касету.

— Зараз? Кажу ж тобі, що там теличка на мене чекає. Вважай, що ти мене здер просто з гарячого тіла.

Він важко впав на стілець і посоловілими очима зиркнув у вікно, мовби не вірячи, що там на дворі може бути така гарна сонячна погода.

— А їй теж буде цікаво, — сказав я. — Там якраз еротичні сцени.

— Порнушка? Пхе! Ти шо, хочеш мені загнати? Та в мене цього добра цілий склад. Я тобі сам хоч ящик продам. «Ферму» бачив? Там про одну сімейку. Батько і донька. Батько грає свиню, а донька віддається псові, кабанові і жеребцю. Найцікавіше діло з кабаном. Ти бачив, який у кабана прутень? Він як спіраль, а довгий такий, що атас. Коротше, я тобі за сто крабів віддам.

— Це не проста собі порнушка, — перебив я його. — Тут знялися найкращі актори конкуруючої фірми.

Нарешті у Франьових очах зблиснула іскорка інтересу. Він вийняв з заморозника чеське пиво.

— Хочеш?

— Давай. Можливо, якраз тільки пива тобі й бракує, щоб второпати, про що йдеться.

— Я вчора перебрав. Сідай.

Ми випили пива, і Франьо спитав:

— Якої фірми?

— Пана Ромця і пана Зеня.

Франьо уважно подивився на мене і відкоркував другу пляшку.

— Чого ж ти зразу не сказав?

— От я й кажу.

Він підійшов до вмивальника, плюснув собі в писок холодної води, витерся і, взявши касету, посунув з кухні. Рівно за чверть години повернувся назад. Зі всього видно, те, що він побачив, справило на нього незабутнє враження.

— Де ти це взяв?

— Це тільки рекламний ролик. Є ще ціла тригодинна касета.

— І ти хочеш мені її загнати?

— Ні. Подарувати.

— Навіщо?

— Людина, яка мені її передасть, хоче зруйнувати фірму пана Ромка. Оригінал цієї касети знаходиться на фірмі. Ви її легко знайдете.

— А ти тут при чім?

— Посередник.

— Ти завше у щось вляпаєшся. Воно тобі треба? Ти ж дилетант.

— От я й звернувся до фахівця.

Франьо засміявся.

— Отже, ти знаєш того, хто це знімав?

— Так.

— Ти хоч усвідомлюєш, що з нами буде, якщо, наприклад, оригіналу не виявиться там, де ти сказав? Ми ж будемо крайніми.

Я кивнув.

— Я знаю, що касета і фотографії там. У сейфі.

Франьо хвилю подумав і спитав:

— А де копія?

— Ти її отримаєш, коли перебалакаєш зі своїми. Оцю рекламу варто показати тим, кого на цій касеті відзнято. Розумієш? Тоді вони самі разом з міліцією і знищать Ромкову фірму. А ви в нагороду її переймете.

— Та це ясно, що ми самі нападати не будемо. Діло тут тонке.

— Але, Франю, попереджаю тебе, що коли захочеш зайнятися знову самодіяльністю, то цього разу так легко не випорснеш. За мною стоїть крутий чоловік, — брав я його на понт, — відразу пришиє.

— Ну-ну, не страхай мене. Подзвони в понеділок після шостої.

Я вернувся в машину.

— Ну, як? — спитав Ярко. — Клієнт дозрів?

— Дозріє в понеділок увечері.

— У той день, коли їх будуть брати, мусимо знайти якусь правдоподібну причину, щоб зникнути. Це теж, до речі, проблема.

— А чого нам боятися?

— А того, що заметуть і питати не будуть. А як розберуться, то вже пізно буде. Між іншим я збираюся провідати дружину.

Ярко пригальмував біля телефону.

— Зачекай секунду, я їм задзвоню, — сказав, порпаючись у бардачку. — Не маю пам’яті на цифри. Мусить пройти хіба з півроку, заки запам’ятаю. А то ще новий телефон… Ага, ось він.

Нарешті видобув пачку «Космосу» і вибіг з авта. Я знічев’я дивився, як він розкриває пачку і набирає номер, записаний на внутрішній стороні пачки. Розмова триває не більше півхвилини.

— Я їду до них, — сповістив, шпурляючи цигарки назад у бардачок. — Тебе де висадити?

— Нагорі Личаківської. Години через дві підбереш. Тобі вистачить часу?

— Вистачить. А ти чим збираєшся в цей час зайнятися?

— Зроблю одну візиту.

— І не хочеш мені сказати, кому?

— Краще тобі менше знати. Скажу тільки, що це в наших інтересах.

Я висів на Личаківській, під’їхав нагору на «двійці» і пішки перейшовся до будинку пані Аліни. Господиня приймала сонячні ванни в садку, розлігшись у шезлонгу і смалячи  Була вбрана по-домашньому у китайський шляфрок. Біля неї на столику стояла ціла батарея алкоголю, кілька тарілок із закускою і фруктами. Судячи з порожніх келихів, пані Аліна щойно приймала гостей.

— О-ой, пане Юрцю! Як я ся тішу! Ну, як там ваша нова праця? Сідайте і вгощайтеся. Мала-м ту гостей з Польщі.

В її голосі вчувалося легке захмеління. Я вигідно розвалився у плетеному кріслі з доброю порцією югославського вермуту і сказав:

— Не знаю, чи маю вам дякувати, чи навпаки…

— Я була проти того, щоби ви йшли на цю роботу, — зітхнула пані Аліна. — Але Дзвінка так просила… Я не могла їй відмовити. Ви вже пробачте мене за всю ту комедію. Але хіба не хочете сказати, що вам там зле?

— А хіба ви не орієнтуєтеся, яка то банда? Я ще з таким криміналом справи не мав. Торгівля дівчатами і малолітніми дівчатками — це вам не забава.

— За малолітніх я вперше чую.

— Невже вам Дзвінка не розповідала?

— Ні. Можливо, не хотіла мене полохати. Бо якби я дізналася аж про таке, то нігди би вас не рекомендувала на ту роботу. Я давно знаю пана Ромця, знаю, чим він займається, але щось такого навіть не уявляла. І що — тепер? Що ж ви тепер хочете робити?

— Рятувати Дзвінку.

— Яким чином?

— Пані Аліно, не будете ж ви заперечувати, що Дзвінка потрапила туди завдяки вам? Ну от, маєте тепер можливість загладити свою провину.

— Що від мене вимагається?

— У цю хвилю тільки обіцянка допомогти, коли така допомога буде потрібна.

— Я готова для вас із Дзвінкою на все. Мене нічого з паном Ромком не єднає. А чи Рома теж потребує рятунку?

— Не думаю. Вона, здається, прижилася. А нам із Дзвінкою можливо треба буде підшукати якийсь надійний схрон.

— Не бійтеся, я вас так сховаю, жи вас вся міліція Совітського Союзу не знайде. Як вам подобається вілія в Карпатах?

— Чудово.

— А десь так за місяць я підготую вам документи для виїзду за кордон. Спочатку до Угорщини, а звідти до Австрії.

— Ви справді це можете?

— Я можу все, — проказала вона не без пихи.

Її план мені припав до вподоби настільки, що я замислився, чи варто діяти в парі з Ярком. Його план був куди небезпечніший і при цьому досить непевний.

Ярко спинив авто коло будинку фрау Ольги і сказав:

— Завтра ввечері приїдеш до мене додому. Після того, як зв’яжешся з Франьом.

У саду я побачив Мартусю, вона гралася з козеням. У вікні сиділа фрау і зображала на обличчі привітну усмішку.

— Ну як ся маєш? — спитав я дівчинку.

— Добре. Це мені вчора було погано. В мене була грипа?

— У тебе просто була температура, — збрехав я.

— Мене зранку боліла голова.

— Вже пройшла?

— Пройшла. Давай погуляємо?

Я гукнув фрау Ользі:

— Ми підемо прогулятися.

Фрау радісно помахала нам ручкою.

Ми пішли на луг, Мартуся рвала квіти і весь час зиркала на мене.

— У мене таке вражання, що ти хочеш мені щось сказати, — промовив я.

— Я все пам’ятаю.

— Що ти пам’ятаєш?

— Все, що було уночі.

Я отерп.

— А що було?

— А ви ніби не знаєте?

— Ні.

— Мене виціловував якийсь товстий дядько… Але не так… а інакше…

— Ти ж спала…

— Я вдавала. Мені дали якісь пігулки, я одну випила, а інші за щокою потримала, а тоді виплюнула. Я таке ще в нашому дитбудинку робила. Мене тягло трошки на сон, але не так сильно. Я чекала, що зі мною буде далі. А тоді прийшов той кабан і почав мене цілувати.

— Тобі не було страшно?

— Ні, я вже знаю, що це таке.

Я не втримався і засміявся.

— Що ти можеш знати?

— У нас був учитель, він мене садив собі на коліна, гладив і цілував. Намагався весь час залізти під сукенку.

— І цей учитель тільки тебе вподобав?

— Ні, не тільки. Але потім ми домовилися між собою і всі разом прийшли до нього, і пригрозили, що все розкажемо директорці. Тоді він відстав.

— Ну добре, а що було далі вночі?

— Кабан обслинив мене з ніг до голови, а потім захропів і врешті забрався. Я поспала, а рано встала і вийшла в сад. Там гуляли дві дівчинки. Вони мені все пояснили, куди я попала. Їх так само з дитячого будинку забрали. Але з ними ще й не таке виробляють. З ними усе по-справжньому. Спочатку, вони розказували, це дуже болить, але потім можна терпіти. Залежить тільки від клієнта.

— Ого! Я бачу ти тут сильно просвітилася. Але навіщо ти мені все це говориш? Думаєш, я не такий, як всі інші?

— Думаю. Я підслухала, що про вас говорила пані Ольга панові Ромкові.

— О, це цікаво.

— Вона сказала, що за вами треба дивитися, бо ви слизький тип. Вона за вами весь час пильнує. Пан Роман сказав, що треба й справді про вас щось більше дізнатися, бо він довірився якійсь пані Аліні, а більше ні в кого не питався. А пані Ольга сказала, що краще поки що вас не дуже залучати в діло, бо хтозна, що від вас можна чекати. І ще про якогось Ярка, що ви з ним поїхали.

— А що про Ярка?

— Що пора з ним покінчити.

— Покінчити? — насторожився я. — Ти нічого не переплутала?

— Ні. Вони так і сказали: покінчити. Скажіть мені, а ви справді проти них?

— Якщо чесно, я сюди потрапив цілком випадково. Але хочу виплутатися з цієї компанії.

— Тоді й мене не забудьте виплутати. Поки не пізно.

— Добре. Я тебе заберу звідси, як тільки з’явиться нагода.

— І коли вона з’явиться?

— Вже скоро.

— Добре. А то я вже думала тікати.

— А-а, то ти навмисне вирішила зі мною прогулятися, аби вирватися з-під пильного ока твоєї нової матусі?

— Спочатку я й справді так планувала.

— А зараз?

— Зараз я думаю, що можу довіритися вам.

— Це добра думка. Я все одно не дозволив би тобі втекти. Ти мені б тоді зруйнувала всі плани.

— Я ж чесно призналася. Я вам вірю.

— Мабуть, нам пора, а то ще щось запідозрять.

У садку в альтанці сиділи пан Роман і пан Зеньо з дружинами в товаристві фрау Ольги. На столику перед ними парувала кава, але не бракувало й алкоголю.

— Ми тут вчора погуляли, а бідні наші жіночки вже другий день нудяться, — сказав до мене шеф. — Поїдь з ними до міста. В кіно підіть, чи ще куди. Макс буде за кермом.

Дзвінка і Рома, мовби тільки й чекали цієї пропозиції. Обидві були вбрані в обтислі білі штани і такі самі обтислі білі футболочки, які не досягали пупа, залишаючи для любування звабливу місцинку. Крізь тоненьку тканину майок звабливо просвічували темні вишеньки пиптиків.

— Познайомся, це Рома, — сказала голосно Дзвінка.

Рома ледве себе стримувала, щоб не пирснути сміхом. Я стис її долоню і ввічливо вискалив зуби. Біля авта нас уже чекав Макс у костюмі і при краватці. Я сів біля нього, дівчата — за спиною і відразу ж почали вирішувати, куди податися.

— Я не знаю, чи мені хочеться в кіно, — задумалась Дзвінка.

— Ну що кіно, я кіно вдома маю. Давай, десь на люди. Я так надивилася телевізора, що мені в очах рябить, — сказала Рома.

— Давайте я вгадаю, чого вам хочеться, — встряв я.

— Ну-ну! Вся надія на тебе.

— Вам хочеться випити. Я вгадав? І, може, навіть не просто випити, а напитися.

— Ой, по-моєму, він близький до правди! — зраділа Рома. — Напитися! Це якраз те, що я потребую вже другий день.

— Що вам заважало це зробити вдома? — спитав я.

— Самій? Я п’ю тільки в компанії, а Дзвінка не бажала мені компанію підтримати, і я мусила мучитись.

— Ну я бачу, що ви вже все вирішили за мене, — засміялася Дзвінка. — І що мені залишається?

— Напитися з нами, — втішила її Рома. — То що — куди їдемо?

— Я пропоную чоколядовий бар, — сказав я.

Макс поставив авто просто навпроти магазину «Світоч» на Академічній. Ми спустилися в бар. Всі столики, крім одного, були зайняті, але на вільному столикові стояла табличка «Службовий». Я підкликав офіціянта.

— За той столик можна?

— Якщо замовлення буде не менше як на п’ятдесят карбованців.

— Запросто, — заспокоїв я його і кивнув дівчатам.

Макс розмістився просто за баром — на відстані, але так, щоб мати нас весь час на оці.

— Ну, дівчатка, нам цей столик відпустили при умові, що стратимо півсотні. Так що замовляйте найкращі смаколики, — сказав я.

— Ну, старий, ти даєш! — засміялася Рома. — Я за вас дуже рада.

— За кого саме?

— За вас із Дзвінкою. Гуляємо на всю котушку.

— Вона все знає, — сказала Дзвінка. — Своя людина. Я хочу пити коктейлі.

— Я теж, — зраділа Рома. — Але ми їх приготуємо самі. Замовимо мартіні, кампарі, чінзано, сухе шампанське і коньяк.

— Ти забула про м’ятний лікер, — нагадала Дзвінка.

— Ой і справді! Без м’ятного лікеру не вийде.

— А не злипнеться? — спитав я.

— Фу, який вульгарний, — відказала Рома. — Офіціянт!

Офіціянт прийняв замовлення, до якого ще додалася гаряча чоколяда і празький торт, а за хвилю наш столик вкрився напоями.

— Так, я пропоную перший коктейль під назвою «Ночі Кабірії», — заявила Рома. — Мартіні, шампанське і коньяк. Прошу обслужити дам.

Я змішав їм трунки у тих пропорціях, які назвала Рома, але собі налив шампанське з кампарі.

— Вип’ємо за вас, — підморгнула по-змовницькому Рома. — Дзвінка у нас була завше романтичною особою, а я от не шукаю журавлів у небі. Пливу за течією.

— Кожному своє, — відказав я, і ми випили.

— Як ви уявляєте ваше майбутнє? — спитала Рома.

Я перезирнувся з Дзвінкою і з її погляду зрозумів, що Ромі вона всього не розповіла. Ледве чи Ромі сподобалася б перспектива руйнації того бізнесу, яким займався її чоловік і завдяки якому вона вела безтурботне існування кімнатного гіацинта.

— Яке в нас може бути майбутнє? — вдавано засміявся я. — Ти ж чула про Трістана та Ізольду? Це ми. У нас платонічне кохання, правда, Дзвінко?

— Правда, коханий.

Ми випили ще кілька коктейлів. Я спитав:

— А ви коли-небудь були присутніми на тих забавах?

— Ніколи, — сказала Дзвінка. — Мені просто гидко дивитися на ті свинячі рила.

— Ну, я дещо бачила, — сказала Рома. — Мене теж ніхто ніколи не запрошував, але я одного разу поміняла зачіску, розмалювалася так, що мене рідний чоловік не впізнав. Правда, вже всі вони були п’яні, як белі. Ото була комедія. Я подивилася, як вони забавляються, покрутилася, а тут до мене прилип один жук. Мусила я з ним піти нагору, поклала його в ліжко і сказала, що за хвилинку буду. А сама втекла. Потім я дізналася, що він шукав мене, скандалив, вимагав, щоб йому показали всіх дівчат. Ледве чоловіка втихомирили… Але скажіть мені, ви хоч маєте якийсь план?

Я кивнув.

— Я зрозуміла, більше ні про що не питаю. Але знайте, що коли буде потрібна моя допомога, я готова. Тільки не чипай мені мого Зеня.

Я подумав, що Дзвінка зробила дурницю, довірившись Ромі. Вона не збирається втрачати розкішне життя. І коли щось їй буде загрожувати, то може й не стриматися від зради. Я перевів розмову на іншу тему.

Грала музика. Поміж столиками шастали різні типи, вишукуючи чергову панну серця, аби запросити на танець. Біля нашого столика спинився якийсь захмелілий молодик і запросив Рому.

— Я не танцюю, — сказала Рома.

— Зате я танцюю, — вперся той.

— Ну і танцюй далі.

— Ні фіга. Хочеш салат на голову?

Він підступив ближче і поклав руку їй на рамено.

— Слухай, — сказав я, — не говори дурниць. Йди своєю дорогою.

— Що? — визвірився він. — Добре, я зрозумів. Одну хвилинку.

Він відійшов, але повернувся ще з одним типом і повторив, вигойдуючись просто над нашим столом:

— Ну, то як? Ідеш танцювати?

— А ми з дебілами не танцюємо, — сказала Рома.

Ну, все, подумалося мені. Зараз почнеться. І я не помилився, бо таки почалося, але зовсім інакше, ніж можна було передбачити. За спинами хлопців виросла могутня статура Макса. Його жилаві руки згребли обох кавалерів за обшивку і поволокли з бару. Ті пробували сіпатися, лаятися, але все це було марною справою.

— От бачиш, — сказала Дзвінка. — Макс теж став у пригоді. Ну, що — по останньому коктейлю і додому люлі?

Повернувся Макс і знову сів коло бару. Весь вечір він цмулив лише каву і сік. Ми випили і покинули кнайпу. На дворі моросив дощик, свіже повітря провітрило мені голову і здмухнуло поцимбальний настрій.

В понеділок вранці я прокинувся з поцілунком на вустах.

— Вставай, лежебоко!

Я розплющив очі й побачив біля себе Дзвінку.

— Ти не боїшся, що тебе застукають? — спитав я.

— А нікого нема. Ходи снідати.

— Снідати? Чудово. Що може бути смачніше за гарячу Дзвінку на сніданок? — сказав я, схопивши її за руку.

— Ні-ні, — вирвалася зі сміхом вона. — Не спіши. У нас все попереду. Спускайся, я тебе чекаю.

За сніданком вона сказала:

— Я маю для тебе сюрприз.

— Той самий, про який ти мені вже казала?

— Побачиш. Зараз поїдемо з тобою в одне місце.

— А де Роман?

— Його не буде цілий день. Він мені так і сказав, щоб я пішла з тобою в кіно.

— Але ми в кіно не підемо?

— Я тобі влаштую куди цікавіше кіно, — підморгнула вона мені.

— А на чому ми поїдемо?

— На моїй машині.

— Бо я вже з жахом подумав, що нас повезе Макс.

— Макс повіз Ромка.

В авті я пробував випитати в Дзвінки, куди ми їдемо, але вона тільки віджартовувалася. Заїхали ми на Кривчиці й спинилися біля якогось двоповерхового будинку.

— Ну, от ми й приїхали, — сказала вона, відмикаючи хвіртку.

— Що це за будинок? — дивувався я. — Звідки в тебе ключі?

І лише коли ми зайшли всередину, вона мене ошелешила:

— А це наш будинок! Розумієш?

Тут усе було зовсім нове й необжите — меблі, килими, посуд. Видно, що зовсім недавно скінчено ремонт.

— Це твій будинок? — перепитав я.

— Так, я купила його ще перед одруженням. Тобі подобається?

— Що за питання? А Роман знає?

— Ні, що ти. Ніхто не знає. Ми тут зможемо зустрічатися, коли вдасться нарешті вирватися від Ромка. А потім, якщо ти захочеш, поселимося тут.

Вона обняла мене і притулилася усім своїм пружним тілом…

Ми пробули тут до обіду. Дзвінка була неймовірно щаслива. Нам так хотілося, аби це щастя тривало якнайдовше, але пора було повертатись назад.

Ми вже збиралися вставати з ліжка, коли раптом скреготнув ключ знадвору, двері рвучко відчинилися і всередину ввалилися три особи, поява яких не віщувала нічого приємного. Їм вдалося нас застати в дуже пікантній ситуації. На Дзвінці не було нічого, крім лаку на нігтях.

— Ах ти ж сука! — заскрипіло на зубах у пана Романа.

Фрау Ольга, зі всього було видно, вельми тішилася цією сценою. Макс зупинився на крок від мене і тільки чекав слушної нагоди познайомити свій кулак з моїми зубами.

— Ти думаєш, я не зрозумів, що це ти сама його мені підсунула? — люто сопів її чоловік. — Мені досить було кількох днів, аби дізнатися про нього все! Ти його знала віддавна і дурила мене, як хлопчика! — А повернувшись до мене, кинув: — Ти — труп!

Бути трупом, напевно, дуже неприємно, але пересвідчуватись у цьому я не мав ані найменшого бажання. Я гарячково став натягувати на себе вбрання, перебираючи у голові, чим я можу ошелешити пана шефа, але нічого спасенного мені на думку не спадало.

Дзвінка спокійно вбрала сукню на голе тіло, решту речей згребла в торбинку і гордо випросталася. В її очах не було й натяку страху, тільки холодна зневага. Відступати було нікуди, виправдань від нас ніхто не чекав. На дерев’яному писку Макса повільно засвічувалася блаженна усмішка. Я либонь не сподобався йому ще з першого погляду. Цілком можливо, що він цією антипатією ділився з кимсь із них, і ось зараз настав його час тріумфу: «А я не казав?»

— Романе, залиш нас у спокої, — промовила Дзвінка. – На твому боці сила, але силою ти нічого не доб’єшся. Мені від тебе не потрібно жодного маєтку. Як прийшла, так і піду. Я ніколи не повернусь до тебе.

— А тебе ніхто й питати не буде! — жили на його шиї напнулися, а обличчя налилося кров’ю. — Я за тебе заплатив, і зі своїм товаром зроблю, що захочу!

Тепер настала черга й Дзвінці спалахнути:

— Бо ти ніколи не був справжнім мужчиною!

Навіщо вона йому говорила такі речі? До того ж в присутності його підлеглих. А їм, вочевидь, ця інформація припала до смаку. Макс зацікавлено зиркнув на шефа, а фрау пихато всміхнулася. Вона, видно, теж мала свою думку про можливості пана Ромця.

Але Дзвінка на цьому не заспокоїлась.

— Ти огидний для мене! І вся твоя липова фірма!

— Ти знаєш, що тебе за це чекає? — спитав шеф. — Підеш по руках! Тебе будуть дерти самі старі пердуни! Я тебе буду тримати лише для різних звироднілих бобриків і ярчуків! І ти будеш у мене найдешевшою курвою! А як захочу, то й задурно віддам!

Чи я був у ті хвилини надто вже отупілий, але жодної розумної думки у моїй голові так і не з’явилося. Я не знав, як із цього виплутатися.

— Я нею охоче займуся, — замріяно проворкотіла фрау Ольга. — Вишколю за найвищою категорією. Та й Макс не відмовиться! Правда, Максе?

Макс погойдувався на підборах, відчуваючи у цю хвилину всю вагу своєї професії. Чекав лише на знак, на легенький покив голови, щоб нарешті показати, на що здатні його волохаті п’ястуки.

— Романе, — озвалася Дзвінка, — не роби дурниць. Це безглуздо. Я не буду любити тебе зі страху.

— Не будеш? Помиляєшся! Зеньо свого добився, і я доб’юся!

— Ах, Зеньо! То це Рома нас продала?

— Так, твоя найліпша колєжанка! Тепер вам так дешево не вислизнути! Цей піцик, — показав чомусь на мене, — забагато знає. А ти знаєш ще більше. Я не самогубця!

Досить було після цього лише кивнути в мій бік, і в голові моїй вибухнула бензоколонка разом зі всіма автами, а стеля враз помінялася місцем з підлогою. Проте Макс і не думав на цьому зупинятися. В голові шаленіла пожежа, очі заволочив густий дим, я нічого не чув і не бачив. Останнє, що виловив мій погляд, це шприц у руках фрау Ольги — вона підступила з ним до Дзвінки. Після цього я відчув, що провалююся в якесь бездонне урвище і лечу, вдаряючись об виступи скель, доки нарешті не гупнув потилицею на щось тверде, і світ для мене вимкнувся. Я навіть було подумав, що навіки.

Повільне випірнання з темної каламуті, здавалося, не матиме ні кінця, ні краю. Очі вперто не розплющувалися, склеєні чимось липким, аж поки я не розкрив повіки пальцями. Від яскравого світла призахідного сонця запекло в очах. Оточений памороками і тишею, якийсь час я лежав у повній безпорадності. Усвідомлення того, що сталося, засвічувалося в мозку надто повільно, наростаючи разом із відчуттям жаху. Хотілося знову вимкнутися.

Я ворухнувся і відразу застогнав, пронизаний гострим болем потилиці. Звівшись на ліктях, виплюнув солоний згусток слини і крові. Я знаходився й далі у тому самому будинку. Без Дзвінки. Потім, тримаючись за стіл, звівся на ноги, чіпляючись за меблі, поплентався в лазничку і, зазирнувши у дзеркало, переконався, що мене при великому бажанні ще можна впізнати. На очах запеклась кров, що витекла з розбитої брови. Я промив очі, відчуваючи, як при кожному русі голови розколюється потилиця. Торкнувшись її рукою, намацав засохле від крові волосся. Намочив у зимній воді рушник і став обережно протирати потилицю.

На кухні в креденсі знайшлася аптечка. Я заліпив пластиром брову. Все, що я пам’ятав, — це власне удар кулаком в обличчя. Що було далі? Я впав. А тоді вдарився об кант креденса. На підлозі засохло трохи крові. Це, видно, мене й врятувало. Вони вирішили, що я забився на смерть.

Тішило мене й те, що я не відчував нудоти, котра неодмінно віщувала б струс мозку. Я подякував Господу, що наділив мене такою мудрою головою, але для того, аби ожити остаточно, варто все-таки трохи струснути свій мозок. Я поліз у бар, висмикнув пляшку ямайського рому і ликнув добрих півшклянки. Було таке враження, наче ром протікає не в стравохід, а відразу тече в артерії. Я ликнув ще і за хвилю вже готовий був на будь-які подвиги.

Годинник показував за чверть восьму. Отже, я був непритомний цілих п’ять годин. За цей час багато могло скоїтися. Я вибіг з будинку і помчав до першого телефону. На щастя, Франьо був удома.

— Ну, що там? — спитав я.

— Шеф згідний. Нагорі теж переглянули. Але хочуть цілу касету дістати.

— Завтра вранці привезу.

— Давай, не тягни.

Тепер я мусив упіймати Ярка і забрати в нього касету. Тільки б він мене дочекався.

Як на біду, я довго не міг зловити таксі і прибув на місце, коли вже починало сутеніти. Вікна Яркового будинку не подавали ознак життя. Але на подвір’ї стояла його машина.

Я ступив на ґанок і натиснув дзвінок. Ніхто не з’явився. Двері були зачинені, а в шпарі ключа не було. Що це мало означати? Може, спить, а може, кудись вийшов. Я ще раз натиснув, але у відповідь не почулося жодного звуку. Де він міг подітися?

З чорного входу, який вів до підвалу, я легко вивалив кийком благенькі двері. Війнуло на мене сирістю, запахом фарби і лаків. Сходами я піднявся навпомацки нагору і потрапив на кухню. Тут панував жахливий рейвах. Все було поперекидане й потовчене. Шухляди витрушені на підлогу, меблі відсунуті від стіни.

Я зазирнув до покою і відразу побачив Ярка. Він сидів на підлозі, спершись спиною на книжкову шафу. До грудей притуляв якусь книжку. На руках і на книжці червоніла кров.

Ярко був мертвий. Його застиглий погляд, спрямований на двері, свідчив, що він когось чекав. Можливо, мене.

Я взяв книжку з його рук і побачив стріляну рану на грудях. Але застрелили його не тут, біля шафи, а метри зо два далі. Зі слідів крові можна було здогадатися, що він рештками сил добрався сюди. Для чого? Невже тільки для того, щоб добути цю книжку, з обкладинки якої всміхався до мене бравий вояк Швейк?

Я обмацав його кишені, але вони були порожні. Хтось уже цікавився їхнім вмістом.

Тепер у мене дуже складна ситуація. Ті, що його вбили, мусили забрати й касету. Якщо знайшли.

Я оглянув покій. Всюди кидалися в очі сліди обшуку. Це означає, що Ярко їм касети не дав. Але чи знайшли вони її? Застреливши його, вони відразу зникли. При них він би сюди не доповз, а понадто в їхній присутності не сягав би по книжку. Книжка мусить бути якимось знаком. Чи був сенс залишати для мене знак, якби касету було знайдено?

Я розгорнув книжку і прочитав: «Дорогий Ярчику! Бери приклад із Швейка, який не знав безвихідних ситуацій. Твоя Оксана».

Чому Ярко вийняв з шафи саме цю книжку?

Отже, по порядку. Він знав, що я маю прийти. Чекав на мене. Але прийшли інші люди. Вимагали в нього касету, не добилися нічого і застрелили. Тоді перевернули всю хату. Коли пішли, Ярко поповз за книжкою, притулив до грудей і вмер. Залишив мені якийсь знак. Який? Це могло стосуватися тільки касети. Виходить, що він мені подав знак, де знаходиться касета? «Пригоди бравого вояка Швейка». Чому Швейк? А може, вся розгадка в написі? Хто така Оксана?

Я роззирнувся. На підлозі валялися фотографії, листи, різні рахунки за газ, воду… На кількох світлинах була молода симпатична жінка. То вона сама, то з Ярком і маленькою дівчинкою, то лише з дівчинкою. Мабуть, це його дружина і донька. Здається, звати її Оксана. Можливо, касета в його жінки. Але де тепер її шукати?

Я пригадав, як Ярко телефонував до дружини. Номер має бути записаний на пачці з цигарками. А пачка в авті. Якщо вони перевернули всю хату, то не обминули й авто. Та ледве чи звернули увагу на цигарки.

Я вибіг з хати на подвір’я, дверцята авта були незамкнені, і я, присвічуючи сірниками, почав шукати цигарки. Вміст бардачка був весь висипаний і довелося шпирати попід бамбетлями, але пачка таки знайшлася. Я сховав її до кишені і побіг назад до хати, щоб зателефонувати Оксані.

У мить, коли я став набирати номер, раптом по вікнах ковзнуло світло фар. Можливо, це й нічого не означало – мало яке авто могло проїжджати вулицею. Але я вже звик, що все випадкове чомусь стає для мене закономірним, і обережно визирнув у вікно. Авто зупинилося, і з нього вийшло двоє, чоловік та жінка, й попрямували сюди. Я отерп і відчув, як спина моя вкрилася інеєм — я упізнав Макса та фрау Ольгу. Макс ніс дві великі каністри. Навіть не було сенсу розмірковувати про їхній вміст. Ще раз поцілуватися з кулаком Макса я не мав жодного бажання.

Я кинув прощальний погляд на Ярка, якому за лічені хвилини судилося перетворитися на вугіль, і, сховавши книжку про Швейка за пояс, вимчав на стрих.

І якраз вчасно. Скреготнув ключ, і вони зайшли до хати.

— О-о, ти гарно попрацювала, — похвалив Макс. — Тільки не треба було так відразу на той світ відправляти.

— Хто б говорив! Сам сьогодні відзначився.

— Ну, та той нам і не був потрібен. А цей ще б згодився.

— Максе, ти в нас не для того, щоб ділитися своїми роздумами. Ти в нас зовсім для іншої мети. Часом і в мене бувають проколи. Я не думала, що він такий слабак. Взяв і вмер. Тільки стривай…

— Що таке?

— Він не так лежить, як я його покинула. Він впав ось тут біля столу, бачиш цю калюжу?

— Ну?

— А потім поповз сюди. Я думала, що він мертвий. А виходить, ще якийсь час жив.

— Дурниця. Все одно здох.

— Так, але якого чорта він повз до книжок?

— Ну ти ж там все переглянула?

— Хіба не видно? — роздратовано відповіла фрау Ольга. — Там касети не було.

— Значить, щось інше було. Може, яка фотографія…

— Чогось він туди повз. Мені це не подобається. Треба ще переглянути.

Добре, що я мав при собі сірники, на стриху панувала безпросвітна темрява.

— Та ну, не мали роботи, — буркнув Макс. — Згорить і так. Ти цілу хату обдивилася?

— Ясно, все перетрусила. Підлогу, стіни обстукала. В підвалі була.

— А на стриху?

Я затамував подих.

— Дивилася. Він цей будинок недавно купив, ще не встиг його захарастити.

Я хутенько почав відв’язувати грубого білизняного шнура.

— Ну, тоді… — сказав Макс, і я почув дзюркіт рідини.

— Ти дуже квапишся. Стривай… ці фотографії… Це його жінка?

Дзюркотіння втихло.

— Так. Колишня. А що?

— Де вона мешкає?

— На дідька вона тобі?

— Він говорив, що вже понад півроку, як вона від нього пішла. І що він не бачився ані з нею, ані з донькою.

— Ну і що?

— А те, що півроку тому була у нас осінь, так?

— Та-ак, — намагався вловити логічну нитку Макс. Я навіть уявив, як він, бідачка, морщить свого куцого лоба. – Я не розумію, до чого ти ведеш.

— Подивися — ось його дружина з букетом бузку. А поруч його донька. Дійшло?

— Ні.

— Не дійшло? А хіба бузок цвіте восени?

— Та де! Бузок цвіте у травні. Отже, ти хочеш сказати, що вони зустрічалися в травні?

— Власне!

— Але це не конче має бути цьогорічний травень. Може, вони знимкувалися минулого року.

— Виключено.

— Чому?

— Скільки зараз має його донька?

— Та десь… е-е… коли ми обмивали, як він забирав її з пологового будинку… Півтора року тому.

— Якби ця знимка була зроблена минулої весни, то дівчинку тримали б на руках, розумієш? А тут вона стоїть на власних ногах. Знимка зроблена цього травня! Дійшло? Він нас пошив у дурні.

— Не розумію навіщо.

— Та це ж ясно. Щоб вберегти родину від неприємної несподіванки. А якщо він перебуває в контакті з дружиною, то варто і її провідати. Касета в неї. Щоб я трісла.

— Ти думаєш?

— Тепер я майже впевнена.

— Тільки як ми її знайдемо?

— Ти тільки не спіши. За нами ще ніхто не женеться. Що ми тут маємо?… Так… рахунки за газ, світло… Рахунки за телефон… Стривай… Тут не тільки рахунки за цю хату. Тут є рахунки ще за якесь помешкання, але на те саме прізвище, бачиш?

— О, телефон! Це ж не його номер!

— Ха! Вона у нас в жмені, — втішилась фрау. — Можеш продовжувати.

Знову почулося дзюркотіння. Різкий запах бензину проникав уже в усі закамарки.

— Увімкни телевізор, — сказав Макс, — я його теж поллю.

— Навіщо?

— Щоб вибухнув. Будуть думати, що це причина пожежі.

— Чудний ти. Якщо будуть розслідувати, то й так з’ясують, що він був застрелений.

— Якщо будуть розслідувати? А розслідувати не будуть! Подумаєш — наркоман згорів! З ними всяке буває.

— О-ой, щось я вже і в ту його наркоманію не дуже вірю.

Я відмотав здоровенний шмат шнура, перекинув його через балку, а обидва кінці зав’язав на морський ґудз.

— Іди в машину, — сказав Макс, — заведи мотор і чекай.

Фрау вийшла.

— От, курва, — вилаявся Макс, поливаючи сіни.

Потім хлюпнув на сходи, що вели на стрих, вивів струмочок аж до порогу і, черкнувши сірником, затраснув за собою двері.

Полум’я гехнуло і заклекотіло, напоюючи смородом повітря. Його язики миттю шугонули по всіх кімнатах, а за мить уже горіли й дерев’яні сходи на стрих.

Я спустив обидва зав’язані кінці мотузки через віконце на двір. Потім, щоб не поздирати шкіри з долонь, зняв зі шнурів два полотняні рушники й обмотав ними долоні.

Спустився я так різко, що потовк собі ноги об дошки, але це ж дрібниця порівняно з тим, від чого я врятувався. Я розв’язав ґудз і, тягнучи за один із кінців, стягнув мотузку додолу та закинув на купу сміття. Тепер не лишиться й сліду, що хтось тут був під час пожежі і врятувався від вогню втечею.

Вогонь шугав уже так яскраво, що на вулиці став збиратися натовп. На щастя, задньою стіною будинок виходив на пустище, і я, перемахнувши через паркан, зник у темряві.

Тепер зосталася найважливіше — відшукати Оксану.

Мені довго не вдавалося натрапити на справний автомат, а коли знайшов, то номер виявився зайнятим. Незважаючи на це, автомат ковтнув останню монету. Далі ще з півгодини я тинявся в пошуках двох копійок, а це у пізній час було нелегкою справою.

Аж от, нарешті, я додзвонився, і слухавку підняла жінка.

— Добрий вечір, це Оксана?

— Так.

— Я товариш Ярка. Маю до вас справу.

— Яку справу?

— Це не телефонна розмова.

— Це вже друга нетелефонна розмова.

— Що? Вам вже хтось дзвонив?

— Щойно.

У мене шалено забилося серце і пересохло в роті.

— Оксано! Повірте мені! Це дуже важливо для вас. Ви самі вдома?

— Так. А що трапилося?

— Негайно візьміть касету…

— Яку касету?

— Оксано, ви добре знаєте, яку касету. Ту, що передав вам Ярко. Візьміть її і покиньте квартиру. Зробіть це негайно.

— А що трапилося? Я не знаю, хто ви. Чому я повинна вам вірити?

— Ну, у вас просто іншого виходу нема. Мусите мені вірити.

— Де Ярко?

— Я вам все поясню. Ярко просив мене з вами зв’язатися.

— Де він?

Я боявся її сполохати і вирішив збрехати.

— Ярко чекає на вістку від мене.

— Чому він не дзвонить?

— Він не може. Ви ж знаєте, чому.

— Ви той новий працівник?

— Так.

— Чому ви відразу не сказали? Що я повинна робити?

— Ті, що їдуть зараз до вас, дуже небезпечні. Вони за будь-яку ціну хочуть дістати касету. У вас там є неподалік знайомі?

— Так.

— Заведіть доньку до них, візьміть касету і приходьте до «Червоної гвоздики». Я вас буду чекати за півгодини біля входу.

— Я вас не знаю.

— О, Боже! Я буду тримати в руках книжку, яку ви подарували Яркові, — «Пригоди Швейка»! Вам нема чого боятися. Добре?

— Добре. Я візьму з собою знайомих.

— Беріть хоч усіх. Але негайно звідти вимітайтеся.

— Я чую, що ліфт поїхав униз!

— Гасіть світло, беріть касету і спускайтеся з донькою сходами!

Мене всього тіпало. Ліфт поїхав униз. Це могли бути мешканці будинку, а могли бути й мої «знайомі». Поки ліфт спуститься, поки підніметься, вона повинна встигнути вийти.

Я піймав таксі, і за двадцять хвилин був на Майорівці.

Біля ресторану не було нікого. Понеділок — санітарний день. Я сів на кам’яний виступ, але нерви не дозволили спокійно сидіти, і я став міряти кроками всю довжину ресторану.

Взагалі, я вибрав дурне місце. По обидва боки шастали авта. Хтозна, чи не вискочить раптом машина Макса і фрау. Ресторан був яскраво освітлений, і розгледіти мене можна без проблем.

Я покинув освітлене місце і причаївся у тіні.

Минуло ще двадцять хвилин. Оксана запізнювалась. Я з тривогою вдивлявся в кожну машину.

Якщо вона не встигла вийти, я пропав. І Дзвінка теж.

Якесь авто спинилося, і з нього вийшло троє людей. Дві молоді жінки та чоловік. Усі троє попрямували до ресторану. Я вийшов на світло. Одна з жінок підійшла до мене.

— Це ви дзвонили?

— Так.

— Мені ледве вдалося вискочити. Це справді такі небезпечні люди? Я завше казала Яркові, щоб він кинув ті темні справи.

— Він якраз і збирався кинути. Але для цього треба було передати касету у відповідні руки.

— Чому подзвонив не Ярко, а ви?

Я затнувся, не знаючи, чи сказати правду. Натомість простяг їй книжку. Вона взяла і побачила засохлу кров.

— Що з ним? Це кров?

— Так. Вони його вбили. Він чекав на мене. І щоб дати мені знак, притулив до грудей цю книжку. Так я дізнався, що звернутися треба до вас.

— О, Боже, Боже… — вона сховала обличчя в долоні. – Я ж йому казала…

— Він саме планував, як вирватися від тих людей…

— І… І де він?…

— Там… у хаті.

— Ви викликали міліцію?

Я вирішив не пояснювати, чому я не викликав міліцію. Поки пожежу погасять, міліції ще доведеться зачекати.

— Я не міг цього зробити, бо вони повернулися, і я мусив тікати. Я спішив попередити вас.

— Що на цій касеті? — спитала вона.

— Там знято, як розважаються великі начальники. Я передам її таким людям, котрі знищать фірму пана Романа.

— Для чого це вам? Яркові вже не поможе.

— У них моя дівчина. Мушу її врятувати.

— Добре, я віддам вам касету. Все одно вона мені не потрібна.

Вона взяла касету в чоловіка і передала мені.

— Поживіть ще кілька днів у знайомих, — сказав я на прощання.

Була вже пізня година, коли я приїхав до пані Аліни. Вона вже вкладалася спати.

— Боже мій, що ся стрєсло?

— А ви ще нічого не знаєте? Маємо два трупи.

— Свят-свят! А то що ви таке говорите? Бійтеся Бога!

Вона завела мене до вітальні.

— Я не жартую. Одного трупа ви бачите перед собою.

— Я так і думала, що ви жартуєте. Налийте собі щось.

— Я живий, але вони думають, що я мертвий. А ось Ярко таки насправді мертвий.

— Який Ярко? Їхній фотограф?

— Так. Його нині застрелила фрау Ольга. Вона шукала касету. Ось цю.

Я налив собі добру порцію токаю, випив і плюхнувся у фотель. Пані Аліна простяглась на канапі, прикрившись ліжником.

— Що то за касета?

— Ярко там накрутив різні сцени з клієнтами. А які там були клієнти, самі знаєте.

— Як йому то вдалося?

— Він це робив з відома пана Ромка. Одна копія призначалася для фірми, а другу таємно Ярко залишав собі. Найцікавіші кавалки він зібрав на одну тригодинну касету.

Я розповів про наш із Ярком план і про те, що трапилося зі мною та Дзвінкою.

— Нє, то не для моїх нервів, — похитала головою пані Аліна, — налийте і мені. Що ви збираєтесь робити?

— Треба рятувати Дзвінку. Вранці мусите їхати до Романа.

— Добре, я зроблю все, що в моїх силах. Але що я йому скажу?

— Скажете, що я живий. І маю касету. Касету я виміняю на Дзвінку. Ви забираєте Дзвінку, завозите туди, куди я вам скажу, а потім привозите касету.

— Він мені може не повірити після того всього… Це ж я йому підсунула вас.

— Але в нього нема виходу. Давайте подивимося кілька хвилин, що там знято, ви перекажете Романові, і то буде непоганий доказ.

Я ввімкнув магнітофон, вставив касету, і незабаром на екрані з’явився голий товариш Бобрик із двома дівчатками. Одна сиділа на ньому й сонно гойдалася, друга цілувала йому вушко.

За хвилин п’ятнадцять пані Аліна сказала:

— Досить… Я вже стара жінка, щоб таке оглядати… Де я маю вам тоту Дзвінку завезти?

— Я вам покажу. Зранку ви мене підкинете до мого знайомого, я буду вас там чекати. Але пильнуйте, щоб за вами не стежили.

— Я гадаю, вам варто заночувати в мене.

— Здалось би.

— Ну, то йдіть нагору. Там кімната вільна.

Вона підвелася з канапи. Була помітно рознервована.

— Чи міг би я скопіювати у вас цю касету?

— Прошу дуже. Розберетеся самі з технікою?

— Чому ні? Потребую тільки якоїсь чистої касети.

— Он там, на поличці. Беріть любу. Але для чого вам копія?

— Та так, на всякий випадок.

— Не хочете мені казати… — зітхнула вона. — Але, може, маєте рацію. На добраніч.

Я сполучив обидва відеомагнітофони шнурами, до одного вставив касету Ярка, а до другого чисту і запрограмував. Три години, заки буде копіюватися касета, я, звичайно, не мав наміру чипіти і, допивши токай, ліг спати.

Вранці розбудила мене господиня.

— Але ви спите! Ледве вас добудилася. Хутенько пийте каву і їдемо.

Ми сіли в авто, і я з задоволенням стежив за всіма рухами пані Аліни — вона цілковито опанувала собою.

— Але то лайдаки! — бурчала вона. — Все, кінець. Аби я коли-небудь ще втелепалася у щось подібне — Боже борони. Мені дуже прикро, жи ви мусили це все пережити.

— Але це ще не кінець.

— Не може бути. То мусить бути кінець. Я відчуваю, що все буде файно.

Вона підвезла мене до Франя.

— Я буду вас чекати тут. Пильнуйте тільки, аби за вами не було хвоста, — сказав я, висідаючи.

Франьо зустрів мене, як завше о такій порі, розчухраний і заспаний та з черговою теличкою в ліжку.

— І чому тобі не спиться? — позіхав він на цілий писок. — Я ж веду нічний спосіб життя. Як вовк. Якщо я пізно лягаю, то пізно встаю. Ти мав би це запам’ятати.

— Я чудово пам’ятаю твої вовчі звички. Але у нас нема часу. Ось касета. Мусиш квапитися. Варто би ще сьогодні накрити їх. Бо про цю касету вони вже пронюхали.

— Та-а-ак? — перепитав Франьо незадоволено. — Яким чином?

— Вони забили фотографа, який фільмував забави. Вони шукали цю касету, але не знайшли. Касета опинилася в мене. А вони думають, що забили мене.

Франьо звів брови й уважно на мене подивився.

— На духа ти не схожий. Але колись ним станеш, якщо не покинеш дурної звички пхати всюди свого носа…

— Обов’язково візьму до уваги.

— Зараз я зберуся і поїду до своїх. Тільки дай мені випити кави.

Ми зайшли на кухню, Франьо поставив чайник з водою на вогонь і запалив цигарку. Потім поклав переді мною аркуш паперу з олівцем.

— Намалюй, як розташовані їхні будинки. Скільки в кожному будинку осіб. І де саме може бути касета.

Я накреслив план.

— Є один нюанс, — сказав я. — Мушу десь пересидіти. З хвилини на хвилину вони дізнаються, що я живий і почнуть мене вираховувати.

— Дивно, як у тебе все розплановано. Просто не вірю своїм вухам. Отже, ти збираєшся пересидіти в мене?

— Якщо не заперечуєш, — усміхнувся я.

Франьо знизав плечима.

— Добре, сиди. Але там у мене теличка, — кивнув нагору. — Вона ще спить, але коли встане, то буде сильно здивована. Надіюсь, ти не будеш робити спроб спокусити мою теличку. Ось ключ, якщо захочеш вийти. Гадаю, по обіді я приїду.

— А що теличка? Вона в тебе живе?

— Тимчасово. Як тільки вони починають облаштовувати мій побут, я їх міняю.

— А ця, здогадуюсь, ще зовсім свіженька?

— Свіжіше не буває. Від учора. Знав я її, правда, давно, але тільки зараз заволік у ліжко. Надя називається.

— Надя? Стривай, чи це не та сама Надя, яку ми з тобою поздоровляли у «Львові» з днем народження?

— Два роки тому? Вона. — Він на хвилю замовк, потім ляснув себе в чоло. — Е! Та ти її знаєш! Щоб я скис — ти її грав! — Франьо відчутно збудився. — Ха! То ми молочні брати?

Я розсміявся.

— Виходить, що так.

— І чому ви розійшлись?

— Вона спробувала облаштовувати мій побут.

Тепер ми удвох залилися реготом. На прощання Франьо тицьнув мені під ніс вказівного пальця:

— Вона моя, врубався?

— Я давно про неї забув, — збрехав я.

Я налив кави, розкоркував шампанське і, закинувши ноги на стіл, розвалився у плетеному кріслі. Тепер головне, щоб пані Аліна встигла забрати Дзвінку до того, як там влаштують облаву. Нема для мене гіршого, як що-небудь чекати. В товаристві пляшки це робити значно приємніше, але все одно нерви накручені до краю.

На сходах почулося чалапання, кроки завернули до лазнички, полилася вода і загорілась колонка. Я зручніше вмостився в кріслі, прибравши ноги зі столу. Зараз з’явиться заспана Надюся зі своїми рум’яними щічками і з очима, в яких застигло незмінне дитяче здивування. Так воно й сталося. Панна у Франьовій фланелевій сорочці завмерла від несподіванки на порозі кухні. Кого-кого, а мене вона тут не сподівалася побачити.

Вона кілька разів кліпнула своїми великими віями, але від цього в її очах кмітливості не побільшало. Нарешті вона опанувала себе і відкрила пухкі соковиті вуста, на яких звабливо блищала слинка і якими вона… якими вона… ну, та не будемо відволікатись.

— Що ти тут робиш?

Я знизав плечима.

— Чекаю на одну особу.

— А куди зник Франьо?

— Поїхав по справах. Сідай і пий каву. Зробити тобі канапку?

— О, я бачу, ти тут чуєшся, як у себе вдома?

— Ми з Франьом нерозлучні друзі. Він у мене чується, як вдома, а я в нього.

Надя сіла навпроти, з таким виглядом натягаючи на коліна сорочку, мовби пройшло після наших любощів років двадцять. Але я ще пам’ятав усі її перчики на спині і всі припухлості, розташовані нижче, і ковзання її вуст по тілу.

Я налив їй каву, а собі вина.

— А шампана хочеш? — спитав я.

— Бррр! Принципово не похмеляюсь.

— Я теж. Але шампан чудово скрашує муки очікування.

— Чим ти зараз займаєшся?

— Всім потроху.

— А точніше?

— Нічим.

— Нічого не змінилося?

— Власне чекаю змін на краще. З’їж канапку.

— Ти вже забув, що з самого ранку я п’ю лише каву? Без нічого.

— У тебе сьогодні вихідний?

— Відпросилася. Які в тебе справи з Франьом?

— Це ти краще сама в нього спитаєш. Я думаю, він від тебе секретів не має.

— Перестань стібатися. Я з ним не настільки зблизилась.

— Не наскільки?

— Не настільки, — повторила з притиском вона. — І невідомо, чи зближусь.

— А хотіла б?

— Ні. Що за особу ти чекаєш?

— Ти її не знаєш. Як тобі Франьо?

— В якому розумінні?

— Як мужчина.

— Я ніколи не роблю висновків з першої ночі. А чому це тебе раптом стало цікавити?

— З ввічливості.

— З ввічливості? Ти думаєш, я тобі повірила?

— Ні. Але це правда. Це все одно, що запитати: як тобі смакувала кава?

Вона уважно подивилась на мене з таким виразом, з яким дивиться психіатр на потенційного пацієнта. Потім закинула ногу на ногу, оголивши кругле сите стегенце.

— Я б на твому місці вбрав майточки, — сказав я. — Бо коли тебе Франьо застане в такому пікантному вигляді, то боюся, що ти втратиш нагоду зробити висновки з другої ночі.

Вона розсміялася.

— Мені на Франьові не залежить. Я скоро виходжу заміж.

— Як скоро?

— За місяць.

— Ага, то ти просто піднімаєш свою кваліфікацію?

— Можна це назвати й так. Невигуляна дівка дуже небезпечна, хіба не знаєш? От я й надолужую.

— А хто цей щасливий обранець?

— Інтелігентний хлопець. Я до шлюбу з ним не збираюся спати. Але свої сексуальні потреби мушу якось задовольняти.

— Ти що, готуєшся розігрувати цілку?

— Звичайно. Все буде, як книжка пише.

— А він уже спав з кимось?

— Ніби спав, але досвіду не має. Принаймні з цілочкою він ще не кохався.

— І яким чином ти продемонструєш свою незайманість?

— Забіжу на хвильку в лазничку — мені ж треба позмивати косметику. А там запхаю собі розрізану цитрину…

— Куди запхаєш? Невже туди?

— Саме туди. Цитрина сприяє скороченню м’язів, і виникає ілюзія справжньої цілки. Для повноти картини мазну ще по простирадлі червоним фарбником для волосся. Ось і все.

— А як щодо цитрини? Вона має там залишатися?

— Та ні! Вистачить кількох хвилин. А що це ти так зацікавився?

— Просто перевірив, чи ти все правильно засвоїла. Чи раптом чогось не переплутала.

— То ти знаєш цей спосіб?

— Ще б пак. Це ж я тобі його й відкрив.

— Та ну! Жартуєш?

— Я розповідав тобі про школу кохання пані Аліни. Згадай. І між іншим про цей народний спосіб.

З вулиці долинув звук мотору. Я визирнув — про вовка промовка. Нарешті з’явилося авто пані Аліни. Я вилетів стрілою. Вже на бігу побачив Дзвінку. Вона напівлежала на задньому сидінні і ніби спала. Я сів коло пані Аліни.

— Що з нею? — спитав я.

— Вона непритомна, її чимось накололи.

Я глянув на Дзвінчині руки, на яких виднілися сліди заштриків, і все зрозумів.

— Ви маєте знайомого лікаря? — спитав я.

— У мене повно знайомих лікарів. А ви хочете такого, щоб вивів її з цього стану?

— Звичайно.

— Тоді їдемо. В мене обмаль часу, ще ж мушу відвезти касету.

— Взагалі, за те, що вони з Дзвінкою зробили, я міг би їм не давати жодної касети.

— Ну-ну, не жартуйте. Ті розбишаки погрожували, що рознесуть мою школу на цурпалля.

— Не бійтеся. Мені та касета не потрібна. Розкажіть ліпше, як то було.

— Ну, як… Приїхала я і застала всіх за нарадою. Вони були страшенно ошелешені, коли я сповістила, що ви живі й здорові. Тота вампірична кобіта визвірилася на Макса, назвала його одороблом. Далі почали між собою сваритися. Я сказала, що ви дасте касету за Дзвінку. Вони довго сперечалися, але таки згодилися… Тільки коли її винесли, я аж отерпла. «Що ви з нею зробили?» — питаю. «Не бійтеся, — каже Роман, — вона спить після заспокійливого заштрику». От і все.

— Вони за вами стежили?

— Намагалися. Але то ся їм не вдало. Я так погнала, що дуже скоро стратила їх з ока.

Ми спинилися біля лікарні. Я взяв Дзвінку на руки й поніс за пані Аліною.

Її знайомий лікар дуже втішився, що може пані Аліні чимось прислужитися, і небавом Дзвінка вже лежала в палаті. Крім неї, тут лежала ще якась жінка, і більше нікого.

— Я думаю, її накололи морфієм, — сказав лікар. — До вечора очуняє.

— Я зайду ввечері, — сказав я.

— Добре. Мене вже не буде, але та лікарка, котра мене замінить, зробить все, що можливо.

— Ви думаєте, її можна буде забрати ще сьогодні?

— Гадаю, так. На все добре.

Я знову сів до пані Аліни в авто, і вона завезла мене назад до Франя. Я дав їй касету і сказав:

— Ну, Боже благослови. Лишилася ще дрібниця. Тільки дивіться — не пробалакайтесь, де Дзвінка знаходиться.

— Чи ви, пане Юрку, маєте мене за зовсім здурнілу?

Надю я застав знову на кухні, але вже вбраною. Вона варила зупу. Я провів рукою по її випуклих сідничках і сказав:

— Я радий, що ти вбрала майточки, бо Франьо дуже ревнивий.

Вона звабливо хіхікнула. Я поцілував її в шийку і сів за стіл.

— Ти зразкова господиня.

Вона про це й сама знала. Вона справді була зразкова. Книжки її не цікавили. «Мені легше помити підлогу, ніж прочитати сторінку», — призналась якось вона, і з того часу я не раз користав з цього її скромного таланту мити і прибирати.

— Куди це ти їздив?

— Справи.

— Що за справи?

— Колійові.

— З тебе важко щось витягти.

— Ти ж знаєш — великі знання створюють великі клопоти.

Незабаром з’явився Франьо.

— Ну що? — спитав я нетерпляче.

— Все нормально. Надю, залиш нас на хвильку. — Він провів її допитливим поглядом і продовжив: — Операцію призначено на одинадцяту годину вечора. Одним словом, так, старий. Коли все щасливо завершиться, шеф обіцяв для тебе гонорар і роботу.

— Ні вже. Дякую. Досить із мене таких робіт. З цієї ще не звільнився.

Решту дня я провалявся у Франя. Увечері заїхав до лікарні, але лікарка сказала, що Дзвінка й досі не очуняла.

— Вона отримала надто велику дозу. Але усе буде нормально. Можете не турбуватися. Приходьте завтра вранці. Я нині чергую цілу ніч. Вранці вже її випишемо.

— Чи я можу хоча б зазирнути в палату?

— Будь ласка. Але не підходьте до неї.

Дзвінка мирно спала, розметавши волосся на подушці. Обличчя її було бліде, але спокійне.

Франьо повернувся пізно вночі. З його щасливого обличчя можна було здогадатися, що облава вдалася.

— Ну, все! — вигукнув він. — Фірмі пана Ромця настав капець! Що ти там міряєш? Налий і мені.

— Розказуй, не трави душу.

Він упав на канапу з келихом, жадібно відпив і сказав:

— Ми зупинили авта на сусідній вулиці, далі пішли пішки. Міліція оточила всі три будинки, а тоді висадила двері. Ті жлоби навіть не боронилися, їх раз-два скрутили, речові докази — дві касети — знайшли там, де вказав. І шлюс!

— Ну, і кого ви загребли?

— Пана Ромця, пана Зенця, його жінку, ще того бурмила Макса… Ну, там ще була служниця, але ми її відпустили… Стара баба. Ще якась дівчинка спала. Ми її не рухали.

— Стривай, а фрау Ольга?

— Фрау Ольга? — перепитав Франьо, і мені відразу стало кисло на душі. — Яка фрау?

— Там була ще одна жінка. Вона серед них, може, найнебезпечніша.

— Ніякої жінки ми не бачили. В першому будинку був Роман, Макс і служниця. В другому тільки якась дівчинка. А в третьому Зеньо і його жінка.

— І ви всюди дивилися?

— По всіх кімнатах, по всіх закамарках.

— А там, де спала дівчинка?

— Але там нікого не було!

— Під ліжком дивилися?

Франьо наморщив чоло і здвигнув плечима…

— Чорт його знає… Повинні були дивитися.

— Зрозуміло. Вона випорснула.

Неясна тривога раптом охопила мене.

— Франю, поїхали!

— Куди? Я спати хочу.

— Я кажу: поїхали! То не є жарти. Чи ти хочеш прокинутися з перерізаним горлом?

Він витріщив очі, але я зблефував якраз влучно. Він миттєво зібрався, прихопив пістолет і ми тихенько, щоб не розбудити Наді, вийшли з хати.

— Куди їхати? — спитав у машині.

Я назвав лікарню.

— Заберемо звідти одну дівчину.

Франьо важко зітхнув.

Я потермосив вхідні двері, звідкись виповзла заспана чергова, і я їй показав десять карбованців.

— Розумієте, їду вранці у відрядження. Мушу з жінкою побачитись.

— Хоч би цукерки купив, — буркнула вона. — З порожніми руками до жінки йде.

Я помчав нагору, перестрибуючи через дві сходинки. За столом куняла знайома лікарка. Коли я торкнувся її рукою, вона здригнулася і закліпала очима.

— Чого ви серед ночі?

— Мушу її забрати.

— Вона спить.

— Нічого.

— Добре, тільки без шуму.

Я зайшов у палату. В нічній тиші чути було рівномірний подих. Але то був лише один подих. І Дзвінці він не належав.

Коли я торкнувся її, то не стримався від розпачливого зойку. Дзвінка була холодна. Я не вірив самому собі і приклав пальці до шиї. Шия теж була холодна і пульсу під пальцями я не почув.

Жінка, що лежала поруч, прокинулася:

— Що сталося?… А-а, це ви?… Вона спить. Їй зробила медсестра укол.

— Коли?

— Н-не знаю… Давно… Я тільки-тільки засинала…

Я вибіг в коридор і покликав лікарку.

— Гляньте на неї… Мені здається, вона не дихає.

Лікарка увімкнула світло, помацала руками тіло і кивнула.

— Вона померла.

— Ви їй зробили укол? — спитав я.

— Я не робила ніяких уколів.

— Це не вона, — сказала жінка. — Та була з чорним волоссям. З двору падало світло, я її роздивилася. Вона зробила укол і відразу вийшла.

— Ви ніде не відлучались? — спитав я лікарку.

— Ні, я сиділа тут безперервно… Хіба що… Стривайте, мене покликали вниз.

— Хто покликав?

— Вона сказала, що… одним словом, що вона в нас лікувалася і попросила, щоб я спустилася і зачекала… А вона хоче мені віддячити… Але так, щоб ніхто не бачив…

— Коли то було?

— Ну, десь по дванадцятій. Я спустилася, почекала хвилин десять і вернулася назад.

Тепер все зрозуміло. Я посунув до виходу.

— Тіло можете забрати завтра ввечері, — сказала навздогін лікарка. — Я оформлю всі папери. Але… одну хвилинку…

Я спинився.

— Може, не будемо робити шуму? А то вийде, що я винна? Я б хотіла обійтися без міліції.

— А та жінка?

— З її палати? Вона мені багато чим завдячує.

— Добре.

— Тоді напишіть, що відмовляєтесь від розтину.

Я написав. Рука в мене тремтіла, і хотілося чимдуж вискочити з лікарні на свіже повітря.

Лікарка дякувала і ще щось лопотіла, дрібочучи за мною до самого виходу, але я її не слухав. Я мав зараз щось вирішити, а жахлива туга переплутала всі мої думки. Ледве себе опанував, коли сів у машину.

— Що, ти сам вернувся? — спитав Франьо.

— Сам. Вона померла.

— Від чого?

— Від уколу.

— Я завше казав, що всі лікарі — то дроворуби.

— Лікарка не винна. Це зробила фрау Ольга. Ви її не догледіли. Тепер буде мстити.

— Вона справді така небезпечна?

— Вже двох людей забила. Це те, що я знаю. Скільки ще заб’є, невідомо… Їдемо туди.

— Куди? — перепитав Франьо.

— До хати пана Ромка.

— А то нащо? Думаєш, та фрау там?

— Ні, не думаю. Не така ж вона вже дурна. Але там є одна дівчинка. Я хочу її звідти забрати. Бо хтозна, може, і її чекатиме укол.

— О, Господи! Та я тобі що — приватний шофер?

— Франю, мені здається, ти мені чимось зобов’язаний. Поїхали.

Надворі вже сіріло, а в будинку фрау Ольги панували глухі сутінки. Франя з автом я лишив на розі вулиці, а сам почимчикував на подвір’я. Легенько натиснув на клямку, двері подалися, і я зайшов усередину. Про всяк випадок рухався навшпиньки, але довкола була суцільна тиша.

Тільки ліниве поцокування дзиґаря в холі на стіні і більше нічого.

Та щойно я попрямував до сходів, як у мене за спиною пролунав знайомий голос фрау Ольги:

— Привіт, кохасику. Заскучив за мною? Я знала, що ти прийдеш, і чекала на тебе.

Я рвучко повернувся.

— Ну-ну, не так різко, — сказала вона. — В мене в руці пістолет.

І на підтвердження своїх слів засвітила нічну лампу. Тьмяне сяйво висвітлило постать фрау з пістолетом в руці.

Не знаю, чи у вас коли-небудь цілився хтось із пістолета, якщо ні, то скажу вам, що відчуття це не є з тих ліпших. У тій частині тіла, куди спрямована цівка, відразу починається скрут м’язів. Це так, якби вже куля туди полетіла. Думати в такій ситуації дуже важко. Натомість з’являється інстинктивне бажання заговорювати зуби.

— Ти вбила Дзвінку? Навіщо? — спитав я.

— Чому вбила? Дала укол. Хтозна, чи після стількох доз морфію не стала б вона наркоманкою? Навіщо зайві муки?

— Як ти її знайшла?

— Макс їхав за пані Аліною, а я їхала за Максом. Коли Макс вдав, ніби загубив її, і відстав, пані Аліна заспокоїлася і більше не звертала уваги, хто за нею їде. Я бачила, як вона підібрала тебе на вулиці, далі ви поїхали в лікарню. Все дуже просто.

— А коли була облава, де ти поділася?

— Тут. Сховалася в кімнаті малої.

— Під ліжком?

— Який ти здогадливий!

— А що з дівчинкою? Ти ще їй уколу не зробила?

— О, то ти повернувся через неї? А я думала, що тебе привела сюди жага до мене. Як гірко я помилилася. Ти мені завше подобався.

— Я спитав, що з дівчинкою?

— Я ще не встигла зайнятися нею. У мене доволі часу. А тепер, мій любий, піднімайся по сходах.

— Куди?

— Побачиш. І не пробуй робити ґеци. Якщо не хочеш, аби сталося з тобою те саме, що з Ярком. Я стріляю цілком добре.

Я слухняно рушив нагору.

— Але з Ярком тобі не все вийшло добре.

— Ти це теж повинен врахувати. Це означає лише одне – на кулях економити не варто… А скажи мені, що Ярко шукав у книжковій шафі?

— Книжку. Він тримав її в руках, коли я його знайшов. Книжка мені підказала, де знаходиться касета.

— Отже, я не помилилася. Коли ми від’їхали, я подумала, подумала і теж дійшла того ж висновку. Навіщо він повз до тих книг? Щоб вийняти книжку, яка може тобі підказати, де знаходиться касета, правда? А яким чином книжка може слугувати підказкою? Можливо, своєю назвою. Щось на зразок «Смерть виповзає з підвалу» або «Духи на стриху». Але усі місця в будинку, де можна було щось заховати, я дбайливо обшукала. Проте, якщо книжка була кимось подарована і підписана, то підказка мусила причаїтися в підписі. А хто з Яркових знайомих міг йому дарувати книжки? Довкола крутилися самі кретини. І тут я згадала його дружину. Вона справляла враження. Виглядала якраз на таку, що читає книжки.

Нагорі я спинився.

— Не зупиняйся, іди просто в мою улюблену кімнату.

— У кімнату тортур? Що ти задумала?

— Нічого страшного. Вирішила трішки порозважатися. Життя таке нудне й нецікаве. Ну-ну, заходь. І не думай затраснути двері, бо куля долетить швидше, аніж ти дриґнешся.

У кімнаті фрау ввімкнула світло. Я побачив перед собою ліжко і всі причандалля для забави.

— Роздягайся, — звеліла фрау.

— Ти що, здуріла? Що ти хочеш?

— Роздягайся, — повторила вона крижаним тоном.

Я почав повільно роздягатися під її пильним поглядом. Моя світла голова не здатна була випродукувати жодного нормального пояснення для її затії.

— Не тягни час. Все, все скидай.

Врешті я постав перед нею у всій своїй небуденній красі. Фрау з задоволенням оглянула мене.

— Тепер лягай в ліжко, і защіпни ремінцями ступні.

Я ліг, защіпнув ступні і подумав собі, що, напевно, не варто аж так у всьому слухати жінок. Однак це була особлива жінка. Скількох вона закатрупила, Бог святий знає.

— Тепер защіпни зап’ястя.

Я защіпнув ліву руку, а вона вже мені защіпнула праву. Таким чином я лежав у позі розіп’ятого.

Фрау Ольга поклала пістолет на столик і скинула сукню. Під сукнею мала ту саму чорну білизну. Виглядала вона настільки спокусливо, що я відразу забув про пістолет, який щойно цілився мені в живіт. Фантастична жінка!

Фрау сіла мені на ноги, і руки її почали гладити мене. Навіть не вірилося, що ці тоненькі рухливі пальчики вміють гратися ще й з пістолетиком.

Тепер я переконався, що натура мужчини не має жодного зв’язку з його розумом. Якою б великою не була моя ненависть до цієї жінки, а все ж таки інстинкти брали гору. Мені гірко признатися в цьому, і я розумію, що кожна читачка лише скрушно похитає головою: всі вони, хлопи, однакові! Одначе я не думаю, що всі вже аж такі однакові, бо, може, котрийсь і не піддався б на жодні пестощі, а плюнув би тій хвойді в писок.

Але я так не зробив. І коли вона вмостилася зверху й почала гойдатися назад і вперед, а перса її визволилися з чорного бюстгальтера і торкалися мого обличчя, я подумав, якщо вже маю загинути, то чому б не зазнати ще цієї останньої в моєму житті насолоди?

— Ну, скажи, тобі приємно, коли я тебе ґвалтую? — питала вона. — Скажи!

Я мовчав. У справах ґвалту я досвіду не мав, але мислив собі, що той, кого ґвалтують, повинен почуватися ображеним. Таким чином, я вдав ображеного, аби не виглядати на зовсім уже безпринципову особу. Шкода лише, що на той момент це мені нічим не допомогло.

— Скажи! — ляснула вона мене по щоці. — Скажи! – ляснула вдруге.

На вустах я відчув кров.

Але тут я побачив, як двері за її спиною помаленьку прохиляються. Я не знав, чи за ними з’явиться мій порятунок, чи ще щось гірше, але вирішив будь-що відвернути її увагу.

— О-о, як мені приємно! — сказав я. — Ґвалтуй мене! Ти — богиня!

Богині сподобалися мої слова, і вона солодко потяглася. А з-за дверей уже з’являлася моя знайома дівчинка Мартуся. Мала круглі налякані очі, але видно, що прослизала вона до покою не просто так, а з якимсь наміром.

— Тобі справді приємно? — спитала фрау.

— Ти розкішна! Це ні з чим не зрівняти!

— А тепер скажи: ти завинив переді мною?

— Так.

— І що за це тобі належиться?

— Не знаю.

— Я повинна тебе відлупцювати, так?

Я чекав гіршого, а тому відразу кивнув:

— Так, відлупцюй мене.

— А тобі подобається, коли я тебе б’ю? — питала вона великими вологими вустами.

— Дуже подобається.

Лясь! Лясь! І ось уже з кутика вуст моїх стікає тоненька цівочка крові.

Тим часом Мартуся зайшла вже до покою. Погляд її зупинився на масивному мідному свічникові. Свічки вже там не було.

— Ти зруйнував моє життя, — сказала фрау. — Я мала все. Тепер я все втратила. І мушу тікати з цього міста. Хочеш просити у мене вибачення?

— Так.

— Проси!

— Вибач мене.

— Мені цього мало. Я хочу забрати тебе з собою. Ти будеш моїм. Будеш?

— Буду.

— Ти справді так хочеш?

— Так, ти найкраща жінка в світі.

Дівчинка простягла руки до свічника. Я намагався не зводити очей з фрау.

— Ти брешеш! — ляснула мене знову. — Брешеш! Скажи, що ти про мене думаєш! Обізви мене!

Здуріла баба, подумалося мені.

— Чого я маю тебе обзивати?

— Бо мені так хочеться! — застогнала вона від розкоші. — Вилай мене! Ну!

— Ти стерва!

— Ще!

— Скотина!

— О-о, ще, ще!

— Курва! Хвойда!

— Так, так… ще… — шепотіла вона, заплющивши очі й обхопивши перса долонями.

Дівчинка підступила ближче і підняла свічника над головою.

— Тепер ти мене вдар! — попросила фрау. — Вдар мене!

Вона відщіпнула мою ліву руку і нахилила своє обличчя до мене, аби мені було зручніше. Очі мала заплющені.

— Я прошу тебе — вдар!

Я ляснув.

— Сильніше! Покажи мені, як ти мене ненавидиш!

Я ляснув ще сильніше. Тепер і на її вустах з’явилася кров. Вона облизала її гарячим язиком і сказала:

— Вдар мене ще!

Я знову ляснув. Вона відповіла тим самим. Ми обмінялися ще кількома ляпасами. Фрау перебувала на верховині насолоди. Вона стогнала, вигойдуючись і викручуючись, доводячи себе до шалу.

— Вдар мене ще! Ще! Вдар мене! — вигукнула, жадібно заковтуючи повітря.

І тоді дівчинка з усієї сили вдарила її свічником по голові.

Ні, не цього удару чекала вона. В її очах спалахнув жах і розпач, її великі жагучі вуста розкрилися в безгучному крикові, але сам крик не з’явився. Дівчинка вдарила ще раз, і в горлянці у фрау Ольги забулькотіла кров.

Тіло її ослабло і повалилося з ліжка на підлогу.

Мартуся кинула свічник і почала розщіпати мені руки.

— Який ти смішний, — сказала вона.

Я й справді був смішний. Смішний і голий. Я вивільнився з ремінців і почав зодягатися під допитливими очима дівчини. За вікнами вже настав ранок.

— Ходімо, — сказав я.

— А її залишимо так?

— Її заберуть пізніше.

Ми вийшли з будинку. Франьо куняв за кермом.

— Де ти пропав?

— Була одна історія. Фрау лишилася там, — сказав я.

— Жива? — витріщив очі Франьо.

— Вже ні.

— Слава богу.

— Заберете сьогодні. А тепер відвези нас до мене додому.

Март уся хазяйновитим оком обстежила мою хату і сказала:

— Відразу видно, що тут бракує жіночих рук.

— Маєш рацію. Але це мій єдиний недолік.

— Його можна поправити.

— Справді? Як?

Мартуся не відповіла. Вона набрала в чайник води і поставила на плиту.

— Давай поснідаємо, — сказала вона і вийняла з холодильника яйця, масло, сир. — Ти відпочинь, а я приготую сніданок.

— Я маю відпочити? Після чого?

— Знаєш, після чого, — хитро всміхнулась Мартуся.

— А ти вмієш і сніданки готувати?

— Нас вчили варити. І я варила найкраще.

— Та ти просто скарб.

Вона підійшла до мене і, поклавши руки мені на плечі, сказала:

— Якщо я не змогла стати твоєю дочкою, то, може, стала б жінкою?