Розказували, що він вийшов просто з хвиль Північного моря, породжений їхнім крижаним, лютим безмежжям, приведений у світ заплідненою морем утопленицею.

Розказували, що він вийшов із Пустки Тривоги, де був створений не так, як інші Тіні, як плід чиїхось нечистих помислів. Не такий, бо в усьому схожий на людину.

Розказували, що він був сином Гінда, бога воїнів, що смертна жінка зачала його, коли бог укотре подорожував по землі у втіленні мандрівника.

Розказували, що його породила блискавка, яка вбила доньку великого моряка Стіґінґа Галасливої Сокири, Сікрану Солоний Вітер, коли вона у грозу самотньо стояла на скелі. Вдивляючись у щогли на горизонті, вона виглядала корабель свого коханого. Мертва, вона породила полум’я й воїна.

Розказували, що він прийшов просто з ночі, ідучи на великому, мов дракон, коні, і на його плечі сидів яструб, а поряд біг вовк.

Казали різну маячню.

Однак було інакше.

Правда в тому, що його виплюнули зірки.

— У тебе п’ятнадцять хвилин, — пояснює Джофа. Повторює це, мабуть, удесяте. Я сиджу, пристібнутий у коконі. Моє дивне обладнання розпихане по всій кабіні, десь на тлі бігають техніки в яскраво-червоних комбінезонах, хтось підключає товстий кабель і лається, миготять помаранчеві аварійні вогники, якийсь прилад щомиті плюється струменями густої пари. Я не готовий.

Я не готовий.

— Пам’ятай. Маєш відійти принаймні на півкілометра й сховати голову. Вибух не буде надто голосним, капсула випарується, але тебе може вдарити камінням, шматками дерев чи ще чимось. Буде дві ударні хвилі. Перша — нормальна, від вибуху, потім — зворотна. Більш-менш за три секунди.

Перший сигнал сирени. Погордий жіночий голос починає відлік. Кожні десять секунд, починаючи від шестиста. Я не готовий. Зараз вони запустять мене й підуть собі до буфету.

Не розумію, як я міг дозволити себе в це втягнути. Джофа поправляє якісь кабелі всередині капсули і крадькома пхає в кабіну пачку тютюну.

— Як ви почуваєтеся? — чую в навушниках металевий голос Новінкова. — У вас прискорюється пульс.

— Цікаво, чого б це, — проціджую в мікрофон. Дурний шарлатан.

Я відчуваю себе якимось прадавнім мертвим володарем. Прив’язаний до трону, який за мить опиниться посеред полум’я. Переді мною суне хоровод жалоби з дарами. Я вже отримав швейцарський складаний ніж і пляшку пальонки від когось із земляків. Усе нелегально, звісно. Артефакти. Анахронізми. А керівництво місії так старалося, щоб у мене навіть запальнички не було. Посмертні дари.

Бракує тільки плакальниць.

Вони мали б привести плакальниць.

П’ятсот секунд.

Я не готовий.

— Як почуваєшся? — це вже Дейрдре. Руді кучерики зникли під капюшоном, красиві вуста тремтять, в очах завмер блиск діамантів.

Що ж, хоча б одна плакальниця. Нічого не вийде з нашого короткого знайомства, моя руда Дейрдре з Дерри (деякі помилково називають його Лондондерри). Ти знала, що в нас нічого не вийде. Такий собі прифронтовий роман…

Я лише піднімаю великий палець. Цифрал поки що деактивований. Я не можу опанувати емоцій і вдавати крутого. І мені теж сумно, руда Дейрдре з Дерри.

Але вже надто пізно, щоб щось говорити.

Цей стос піді мною зараз підпалять.

Ти вже не поцілуєш мене через маску.

Хоча насправді це ти справжній командос, моя Дейрдре. Справжній морський котик. Капрал Морського підрозділу Спецрозвідки. Я — простий «цивільний». Доброволець розвідки, який пройшов річне навчання.

Це ти крута.

Крім того, це я зникну на вогняному троні, а ти підеш до буфету.

Я простягаю руку, Дейрдре плескає мені по долоні. Так воно в нас виходить — бракує часу на сцени.

А потім хтось помирає, не попрощавшись.

Восьмеро досі не повернулися. Я лише маю перевірити, що з ними сталося. А найімовірніше… ідентифікувати тіла. Минуло два роки. Якщо вони все-таки вижили, то витягнути їх або полагодити те, що вони зіпсували. І повернутися.

І повернуся, чорт вас забирай.

Триста п’ятдесят.

Кришка капсули опускається з виском серводвигунів, вона випукла, як крильця хруща. Чую, як закриваються важелі.

Дейрдре цілує сімнадцятишарове скло трикутного вічка. На панцерній поверхні лишається слід іржаво-коричневої помади.

Красиві вуста Дейрдре відбиваються на моєму саркофазі, як запечена кров.

Сталевий стукіт лине згори капсули. Тріск, з яким колодки заходять у швартувальне гніздо.

Усі контрольні екрани загоряються зеленим і бурштиновим.

— Нічний Подорожній, це Контроль. Починаємо скидання. Як почуваєшся, Драккайнене?

— Готовий.

— Ти вже на транспортній рейці, наближаємося до камери скидання.

— Зрозумів.

Усю дорогу Контроль розпитує мене про процедури й показники приладів — мабуть, для того, щоб чимось мене зайняти. Це все-таки не шатл.

Це капсула скидання. Я — вантаж. Я ні на що не маю впливу. Старт і посадка відбуваються автоматично. Я повинен стиснути зуби на захисті для щелепи й пам’ятати про дихання. Як варіант, розслабити м’язи, думати про Європу й намагатися знайти у цьому всьому хоч щось позитивне. Це все.

Щось на кшталт пневматичної пошти.

— Як почуваєшся, Ніт’їсефні?

Ніт’їсефні — Нічний Подорожній. Моє кодове ім’я. Так воно звучить на горловому діалекті Народу Узбережжя. Окрім мене, може ще з двісті осіб знає цю мову. Я впізнаю цей голос. Це Льодовик. Шеф місії. Приємний чолов’яга, на вигляд добрий гуманітарний професор філософії якогось серйозного університету. А насправді безжалісний, як змія, диявол, який спокусив мене взяти участь у програмі. Тепер він вирішив, що повинен попрощатися особисто. Це точно має справити на мене позитивне останнє враження.

— Як посилка, шефе.

— Буде, як у лунапарку, тобі сподобається.

Коридор, яким суне мій кокон, освітлює флуоресцентне світло ламп, за мною закриваються перегородки.

Я сам цього хотів.

Я не бачу зірок.

Я не бачу планети, яка за мить стане моїм єдиним світом.

Коли відкривається перегородка скидальної камери — все опиняється внизу, під капсулою. Я можу дивитися на стіну, яку періодично заливає помаранчевим світлом лампи тривоги.

Чую галас у навушниках. Контроль перевіряє останні параметри, пихата сука починає відлік секунд. Що за голос? Ображена валькірія в переддень менструації! Сподіваюся, ніколи її не зустріну.

— Хочеш щось сказати?

— Я невинний.

Останній звук мого світу — це тріск стикувальних колодок, що просковзують панциром, і стишений гуркіт запуску.

Я не готовий…

Потім немає жодних звуків ззовні, окрім голосу в навушниках. Я вичавлюю із себе радісний, ковбойський крик і падаю.

Така безцеремонна поведінка — це традиція. Я ж молодецький, крутий і незнищенний.

Насправді мені це починає подобатися.

Майже нічого не видно. Усе вирує, зірки розмазуються у зигзаги, лише одну мить я бачу «Манту», що висить на небосхилі, як широкий накінечник кебірийської стріли. Вона моментально стискається й перетворюється на чергову зірку, яку не відрізнити від інших. Прощавайте, податки, процедури й правила. Прощавай, цивілізаціє. Прощавайте, свята, гот-доги й лікарні. Прощавай, Земле. Прощавай, солодка Європо. Нехай твій бик понесе тебе до ясної холери!

Кінець.

І чорт вас усіх забирай.

Я намагаюся дихати нормально, але складається враження, що кишки протискаються крізь горло. Шкіра на обличчі розтягується в якійсь страшній гримасі, і я починаю сліпнути. Я відчуваю, як кров відпливає з пальців, як німіють ноги.

На трикутному візері досі бачу відбиток красивих губ Дейрдре з Дерри. Кривавий слід поцілунку залишається зі мною, допоки його не знищить кокон лютого вогню, який розцвітає навколо капсули.

На мене ніхто не чекає. Висока скеля на березі моря порожня аж до самого горизонту. До самого кінця зрідка порослих покрученими кущами солоних боліт, де маячить темна смуга лісу.

Повне безлюддя. Це добре. Якби хтось тут з’явився, я мусив би його вбити.

І це не жарт.

Місія цілком таємна. Офіційно нелегальна. Увесь цей світ охоплює цілковитий карантин. З моменту провалу дослідницької програми — карантин абсолютний. Перша антропоїдна цивілізація в усьому дослідженому космосі. Безцінна. Вони не можуть дізнатися, що не одні в космосі. Нам не можна порпатися в їхній культурі, що б вони не робили. Хто ми такі, щоб вирішувати… ну і таке інше. Усе, що я роблю, саме моє існування, ґвалтує всі правила, урочисто видані Брюсселем. З точки зору ідеології невтручання Льодовик — злочинець. Він ризикує викликати культурний шок, щоб врятувати кількох людей. І, може, прагне дізнатися, що тут відбувається.

Це проти директив.

Мені це аніскільки не заважає.

Я приземляюся з точністю до метра за якихось п’ятдесят метрів від прірви. Парашут типу «крило» і гравітаційні маневрові двигуни.

Чекаю п’ять хвилин, поки оболонка охолоне настільки, що можна буде вийти, а потім відчиняю засуви й відстібую паси.

Капсула, що стоїть у центрі кола з випаленою травою, схожа на тріснутий фрукт.

У мене мало часу. Я не можу милуватися видами. Сліди мого перебування тут мають зникнути якомога швидше.

Треба дістати все обладнання, яке я повинен забрати з собою, скласти парашут і заштовхати його в люк, а тоді нав’ючитися всіма цими речами й запустити відлік.

Треба відійти на пів кілометра. Це дистанція, яка відділяє мене від вапнякових скель під лісом. Це добре. Вони захистять мене від уламків.

Речі переношу по черзі. Напхані торби, сідло, мішок, зброю. Повітря холодне й чисте, освітлене несамовитим яскравим світлом заходу сонця. Це єдина чужа планета, яку я бачив наживо. Як і більшість людей, я ніколи не покидав Землі. Передусім я якось не можу усвідомити, що все навколо таке звичайне.

Як своє.

Трава як трава. Рослини як рослини. Трошки чужі, але не більше, ніж у якійсь Бразилії чи Австралії. Небо над головою, захід сонця, морські хвилі біля підніжжя скелі виглядають цілком нормально. Як на полігоні Коста Верде. Як у домі під Сплітом.

Так, як скрізь.

Мені шкода парашута. Кількадесят квадратних метрів плівки — сильнішої й легшої, ніж будь-яка інша доступна тканина. Багато чудових мотузок з арахніду. Кожна могла б витримати вагу вола. Усе це за уламок секунди має випаруватися, а в мені місяці вбивчих тренувань виробили інстинкт сміттяра. Кожна річ, яку знайдеш, може стати у нагоді. Тому мені так складно розлучитися з парашутом. Змарную його, а невдовзі, мучаючись із якоюсь дешевою мотузкою, сумуватиму за ним.

Я піднімаю захисну кришку детонатора, повертаю ключ, вбиваю шестизначний код, а потім відводжу червону ручку, повертаю її й витягаю на всю довжину.

Нічого не відбувається.

Замість квадратних цифр зворотного відліку я бачу на екрані перелік машинних кодів, потім якісь значки й одне за другим — повідомлення про помилки.

Мені стає спекотно.

Це одна з таємниць цього світу.

Одна з тих, які я маю з’ясувати.

Мідґаард — це зона смерті для електроніки. Тут усі дорогі іграшки, якими ми оточені вдома від самого народження аж до моменту смерті, починають спочатку глючити, потім псуються, а під кінець просто помирають.

Перша експедиція не змогла навіть рушити. Рятівний шатл, який за ними вислали, після старту зміг лише вийти на орбіту, а потім вся електроніка відразу здохла. Навіть світло в кабіні згасло, а потім човен перейшов у режим дрифту. Мусили його відбуксувати. Усі вижили, але довелося викинути навіть наручні годинники.

Транспорт, яким сюди прибула остання експедиція, чекав у визначеній точці всього пів години. Коли повернувся — ледь не розбився об модуль материнського корабля.

Зараз я не знаю, чи детонатор спрацював і просто заглючив екран, чи саму команду самознищення було відхилено. Якщо я помиляюся, то сидітиму тут навколішках, сперечаючись з вредною клавіатурою, допоки гіпертермобарична боєголовка не оживе просто в мене під ногами.

Кінець місії.

Я відчуваю, як полотняна сорочка мокне. Нервово стукаю по мертвих клавішах, вводячи команду зупинки, а потім ключем перезавантажую прилад.

Він прокидається, але це триває довше, ніж мало б. Знову ключі, коди, пуск. Цього разу відлік починається, але деякі цифри виглядають дивно, немов літери чужого алфавіту.

Я переконуюся, що детонатор працює, і прожогом біжу в напрямку скель.

Щонайбільше за двісті метрів до мене докочується вибух.

Я побачив сліпучий відблиск і навіть не встиг упасти. Ударна хвиля змітає мене, мов цунамі, і тягне по бруду й мохах болота. У роті повно болотистої води, спина й одна рука печуть, мов їх облили окропом.

За пів секунди хвиля повертається. Повітря заповнює пустку в епіцентрі.

Висновок простий: детонатор активувався ще за першим разом.

Ледь устиг.

Навколо місця, де була моя капсула, лишилася тільки немов вигризена у скелі, напівкругла вирва й кільце обвугленої трави. Над усім цим підноситься гриб диму, схожий на мініядерний вибух.

І наказав він спалити всі кораблі на узбережжі.

За кільцем скель, де я склав своє обладнання, сідаю на пласкому камені й опираюся спиною на граніт. Я дивлюся на небо, що поволі темнішає, і слухаю чужі, сумні голоси птахів.

У нашому світі складно знайти пустку, де не буде нічого, крім природи, неба над головою й людини, що сидить на камені. Людини, що підкоряється тільки тому закону, який має у серці. Усе моє життя, куди б я не пішов і що не робив би, мене контролювали мільйони правил. Тисячі чиновників унормовували кожну мою думку і кожен вчинок. На все були приписані процедури. Мною постійно хтось опікувався і намагалися захистити від будь-якого ризику. Все своє життя я почувався так, ніби мені дванадцять років, а навколо — мільйони батьків.

Тут мною ніхто не опікується. Я можу напитися, вивихнути ноги, висадити себе в повітря термічним обладнанням або впасти до якогось колодязя. Усе на власний розсуд.

Боже, яке полегшення…

Під купою речей лежить пласка пластикова пляшка пальонки «Монастир». Я роблю великий ковток, але спочатку ллю трохи на долоню і притискаю її до землі. Пожертва для Гінда, бога воїнів. Зараз Узбережжя Вітрил — це моя єдина Вітчизна. Я відчуваю смак слив, що росли по інший бік космосу, десь під Рієкою. Смак сонця Адріатики, яке звідси здається лише блідою зіркою всередині неістотного сузір’я, що називається Долонею. Неймовірно далеко. Цього не можна навіть уявити. Людина не вміє думати космічними категоріями. Мене попереджали про це. Це страшне відчуття.

Здуріти можна.

Немов хтось, хто погоджується на щось подібне, може бути нормальним…

Я розкладаю свої скромні пожитки. Кожен предмет знаю напам’ять, тисячі раз тримав їх у руках, вмію все скласти й розкласти навіть уві сні.

Спочатку я не розумів, навіщо це все. Гадав, що в мене має бути нормальна зброя. Хоч би пістолет. Я можу нагадувати тубільця, це зрозуміло, але навіщо брати на роботу цілий штаб, який під керівництвом ксеноетнологів шиє мені чоботи зі спеціальної модифікованої шкіри за допомогою клонованих зв’язок, коли я можу взути якісні військові чи туристичні чоботи за п’ятдесят євро? Яка різниця? Я увійду в легенди як Той, Хто Мав Магічні Чоботи й зміню культуру цього світу?

Чому мені не дозволили взяти труси? Я огорнутий тонкою полотняною хустинкою, немов пелюшкою. Це не так вже й складно… Зав’язуєте мотузком на поясі, потім прямокутний шматок тканини, що висить ззаду, складаєте так, щоб вийшли два трикутники, й протягуєте між ногами, а потім кінчик засовуєте під мотузку й вивертаєте назовні. Просто.

І незручно.

У мене стільки речей, що ними можна було б нав’ючити коня, але треба якось із цим усім рушити. Мене навчили обходитися без спорядження, але невідомо, скільки я тут пробуду. Кожен предмет збільшує мої шанси на виживання.

Мене визнають загиблим в експедиції, якщо не знайдуть за рік на цьому самому місці або якщо я не подам ознак життя.

Електроніка здихає відразу ж, але біонічні системи якось виживають. Мене це не дивує. Зрештою тут чудово почуваються і люди, і звірі.

Я витягаю пакунок з радіоларією. Моя забавка. Моє звірятко.

Мій передавач.

Металевий циліндр, вкритий плутаниною орнаментів. Я натискаю кілька зображень у потрібній послідовності — голову змії, листок клену, колесо воза, око жаби. Внутрішній контейнер із сичанням висувається, радіолярія безвольно підіймається у зеленуватому гелі, немов велика медуза. Щупальця вільно звисають, капелюхи антен закривають купол, по склоподібному тілу пробігають лише маленькі вогники — відблиски люмінесценції. Передавач перебуває в напівсні й очікує свого часу. Колись я буду змушений викликати допомогу, доповісти про закінчення місії чи скласти свій останній рапорт, і тоді радіоларія прокинеться. Вона відправить моє повідомлення прямо на супутник спостереження і, ймовірно, це коштуватиме їй життя.

Під час навчань виявилося, що для цієї подорожі я повинен одягнути повний обладунок на себе. Інакше я не впораюся з усім цим. Він не важкий, але дуже незручний, якщо його зняти. Займає весь пузатий мішок, а в мене ж іще сакви, скручений плащ, зброя, щит і сідло. Якби це була оригінальна місцева зброя, то я ледь міг би пересуватися з усім цим. Та завдяки сучасним матеріалам, які правдоподібно вдають ковану сталь, плетені ремені й затверділу шкіру, усе це, разом із шоломом, важить усього дванадцять кілограмів. Повний комплект екіпіровки воїна з Узбережжя вдвічі важчий. Я вдягаю наколінники, поручі, кольчугу, латний нагрудник і шолом. Пристібую ремінь зі зброєю і вперше витягаю меч на цій землі.

Його було створено в майстерні Нордланд, яка виготовляє бойові гравітаційні гелікоптери. Меч не схожий на меч Людей Узбережжя — він довший, має вдвічі довше руків’я без виразного навершя, квадратну щитовидну гарду і односічне мономолекулярне лезо. Формою він трохи завдячує шінобі кен, мечу найманих убивць давньої Японії. Я волів би мати самурайську катану, але мій інструктор із боротьби за допомогою кількох болісних прикладів довів мені, що це дурна забаганка. Зате я отримав більш універсальну зброю, яку можу використовувати в кількох різних стилях — тримаючи щит, однією рукою чи двома. Можу фехтувати, вести бій у стилі кенджюцу або рубатися як воїн ордену тамплієрів.

Мачете я отримав додатково, як звичайний інструмент. Він так само технологічно витончений простий у будові, як і меч. Однак у парафеодальних культурах, як-от ця, меч — зазвичай не просто меч. Він не тільки коштує багато, а і вміщує честь воїна, духи його жертв, вдачу, якогось бога й дідько знає що ще. Якщо я почну рубати ним сухі гілки для вогню або копати землю — отримаю на свою голову проблеми або стану посміховиськом. У будь-якому разі, зверну на себе непотрібну увагу.

Ще є ніж, трохи похідного обладнання, теплий одяг, запасні чоботи, зимові чоботи, композитний лук, стріли, овальний щит із ламінату і кінська упряж. Прокляте сідло. Воно досконале й легке, із купою схованок і торбинок, але, мабуть, не існує нічого менш зручного для транспортування.

Шолом, звісно ж, на голові. Сідельні торби сконструйовані так, що я можу повісити їх на плечі — одну спереду, другу ззаду — і закріпити з боків. Вийде щось на кшталт рюкзака. Щит можна закріпити на спині. Сагайдак зі складеним луком — на поясі праворуч. Мачете — під клапаном сумки, що висить на грудях.

Сідло врешті вантажу — на загривок, уперши внутрішнім чепраком у щит; одна тебенька входить між торбою і задньою частиною шолома.

Такий от я.

Іду.

Навантажений, наче верблюд, у повному озброєнні, із сідлом на зашийку, виглядаю наче Круть і Верть в одній особі. Спотикаюся на цій багнистій масі з каміння та засохлих дере, спорядження дзеленчить, а я рухаюся в бік лісу, який приховає від світу це жахливе видовисько.

Царство за коня.

Сутеніє. Я вирішую пробудити цифрал.

Цифрал. Мій паразитарний янгол-охоронець, вигадуваний в таємних лабораторіях «Нісіма Біотронікс» для Морського загону спеціальної розвідки.

Єдиний елемент спорядження, який я точно не загублю і без якого мені тут буде непросто вижити.

Він перетворює мене на надлюдину. Це завдяки йому я бачу в темряві, чую мишачий писк на відстані двохсот метрів; це він у хвилини небезпеки вводить у мої вени гіперадреналін, який прискорює мої рухи та реакцію. Завдяки йому брязкітлива тарабарщина Людей Узбережжя або горлове белькотання амітраїв звучить у моїх вухах, наче рідна мова. У разі чого він знеболить мене, вилікує, висвітлить мапу під заплющеними повіками або виведе приціл на сітківку ока.

Завдяки йому за рік навчання я вивчив так багато, що за нормальних умов на це пішло би двадцять років.

Без цього холерного паразитарного гриба у моєму мозку вся місія була б тільки недешевим самогубством.

Його мені вводили крізь ніс.

Тоді цифрал був лише зернятком. Він розчинив оболонку і перетворився на личинку завбільшки зі збудник малярії. А потім подорожував кровоносною системою, утворюючи білі кров’яні клітини, поки не дістався гіпоталамуса. Там він угніздився і почав рости, харчуючись моєю кров’ю.

Коли дванадцять років тому у глибокій таємниці застосували першу модель, моя люба вітчизна вустами якогось божевільного єврократа наполягла на тому, щоб цифрал пильнував, аби солдати діяли згідно зі статутом, процедурами та відповідними наказами. А найкраще — щоби були покірні. Підозрюю, він уявляв собі Європу, де щось подібне завантажать кожному новонародженому. Ті щасливчики були з відділу «Fallschirmjager». Кілька командос загинуло вже під час полігонних випробувань, а двоє пустили собі кулю в лоба перед тим, як їм встигли деактивувати імпланти. Трьох відправили в божевільню.

Я страшенно боявся, коли мені його вживлювали.

Вони пояснювали, що це шоста, ретельно протестована версія. Що це тільки допоміжна система, елемент, який не втручатиметься в мою особистість. Що це просто внутрішній комп’ютер. Він зробить доступними ті частини мозку, які тимчасово не використовуються, і дозволить силі волі керувати процесами, на які зазвичай ми не маємо впливу. Що в разі невдачі все можна буде повернути назад. Якщо його деактивувати, він просто здохне й буде поглинутий організмом. Переконували, що вони знають що роблять.

Я їм не вірив ні на гріш.

І страшенно боявся.

А потім цифрал активувався і позбавив мене страху.

Це перше, що він зробив. Убив у мені здатність до звичайного людського переляку. До паніки чи істерії. Я більше не отримаю справжнього неврозу і не буду прокидатися з відчуттям неспокою та незрозумілого нещастя, як нормальна людина. Перед лицем небезпеки я до останнього вигадую, думаю і планую. Я буваю стурбований або переляканий, але мене не паралізує страх. Я вже так не вмію. Коли не відбувається нічого особливого, я безтурботно спокійний. Не переймаюся наперед.

Я гадав, що це зробило з мене психопата, і відразу побіг із цим до Льодовика.

Мене обстежили. Цифрал просто поставив мені фільтри. Я вмію кохати, бажати, співчувати. Мені може бути сумно. Я можу боятися. Вищі почуття лишилися. Але негативні емоції більше не можуть взяти наді мною верх.

Льодовик застерігав, що це може мене вбити. Що в такому разі у мене має бути вдвічі більше розсудливості, ніж у інших, бо ці механізми — переляк та паніка — це природні запобіжники інстинкту самозахисту.

Але від певного часу в мене його й так мало. Найліпший доказ цьому — те, що я погодився взяти участь у цій місії.

Є й погані сторони. Часом прискорені реакції взагалі недоречні. Коли гіперадреналін наповнює кров — можна пробити рукою двері, які хотів просто відчинити, і водночас зламати собі кістки. Звуки занижені на кілька октав і слабо чутні. Не дай Боже в такому стані ляснути в долоні. А просто вхопившись за шнурок, можна обрізати собі пальці.

Усі, хто навчався в замку Даркмур, після активації цифралу боялися торкатися жінок. Бо врешті-решт це теж можуть бути емоції.

Ми розповідали одне одному легенди про те, як якийсь командос у момент пристрасті нібито розірвав дівчину на шматки.

Утім, у групі були й дівчата. Дві.

Про те, що відбувається, коли зустрічаються двоє осіб із імплантом, теж ходили легенди.

Як про нас із Дейрдре.

На щастя, це були лише легенди.

Коли цифрал наділив мене даром мов, у свій вихідний я пішов до пабу в Аксенгіллі й не зміг замовити пива. Белькотів якусь мішанину з мови Узбережжя та кебірийської, вставляючи хорватські, фінські та польські прокляття. Потім усе відрегулювалося.

У свою чергу, нікталопія здається зручною, поки різко не виходиш із темряви на світло. Зіниця реагує миттєво, цифрал теж, але малюнок на сітківці лишається ще на кілька хвилин. Якось уночі Дейрдре полізла до холодильника, підсвічуючи собі очима. Відчинила дверцята. Зір повернувся до неї лише після сніданку.

З іншого боку, дуже допомагає усвідомлення, що за потреби можна схопити рукою стрілу або поцілити ножем в осу на пні.

Моє завдання — збір інформації. Моя головна зброя — це мозок.

Мене цьому вчили. Але фізична перевага дає зовсім іншу психічну установку.

Сонце сідає. Я брьохаюся в багнюці, ступаючи біля стовбурів сухих дерев, стрибаю по валунах і камінню, балансуючи з пірамідою вантажу на карку. Сорочка під обладунком, кольчугою і каптаном просякла потом. Спина, обпалена вибухом, пече несамовито. Темний густий ліс, справжня стіна зарослих мохом стовбурів, маячить вже за декілька метрів. Я зупиняюся на вогкому килимі моху, дивлюся ще раз на морський горизонт над краєм скелі і активую цифрал.

Уже спадала рання сутінь, коли Вуко Драккайнен зайшов під дерева. Ліс був неприємний. Низький, сплутаний, повний кволих дерев із покрученими стовбурами, порослими бородатим лишайником. Десь у гіллі кричали птахи.

Драккайнен ступав розміреним, ритмічним кроком, однією рукою підтримуючи руків’я меча, а іншою — стабілізуючи розміщене на загривку сідло, що чіплялося за гілля. У цьому лісі не було стежок. Дерева, що померли від старості, попадали в підлісок, перегороджуючи дорогу, або чіплялися за крони сусідніх дерев і так висіли, плутаючись гілками, обростаючи грибами і лишайником, аж поки не струхнуть. Справжні джунглі.

За годину він заміряв швидкість руху і зрозумів, що до розташованої за вісім кілометрів дослідницької станції добиратиметься ще принаймні дві години.

Звичайно, існувала ймовірність, що, діставшись до місця, він отримає чай і бутерброд із дичиною. «Ми навчилися робити місцевий хліб! Думали, що вже ніхто за нами не прилетить». Тоді місія буде завершена за два дні, не враховуючи часу, який пішов на планування, навчання й підготовку.

Дорога затягувалася. Ліс був монотонним і нудним. Однакові чорні покручені стовбури та неохайні гірлянди лишайнику, що хитався від вітру. Смерділо мокрою грибницею, порохнявою і гостро, мускусно — дрібними гризунами.

Він поглянув на світ в інфрачервоному світлі. Трохи з нудьги, а трохи й тому, що хащі вже починали тонути в мороці. Підмальовані зеленим дерева не стали красивішими, проте можна було помітити схожих на маленьких капібар гризунів, що сиділи на землі, поблискуючи сріблом оченят, птахів, що стрибали по гілках, комах, що сновигали в повітрі, мов смугасті кулі, змій, що причаїлися в гущавині.

Цей марш затягнувся на три години, і, коли Подорожній дістався до місця, настала ніч. У пейзажі навколо нього нічого не змінилося. Просто в якийсь момент він зупинився і сказав: «Тут».

Він знав, що знаходиться за кількадесят метрів від галявини на вершині пагорба, де стояла покрита гонтом дерев’яна хата, оточена частоколом і названа польовою дослідницькою станцією «Мідґаард-ІІ».

Драккайнен зняв із себе незручне манаття і тихенько склав його між двома струхлілими стовбурами, маскуючи листям, схожим на папороть. Панувала тиша. Птахи вже замовкли. Тільки іноді чулося протяжне виття нічного хижака. Драккайнен сидів між папоротей, чекав, поки висохне мокра полотняна сорочка, і прислухався. Вітер не приносив жодних знайомих звуків. А з такої відстані він повинен був почути тріск вогню, брязкання металевого начиння, розмови. Адже саме тоді був час для вечері на дослідницькій станції. Однак ніхто не розмовляв. Мертву тишу переривав лише ледь чутний дивний звук. Щось злегка стукало і дзеленчало. Щось ледь вловиме, на межі людського сприйняття.

Зате сморід гниття був виразним. Гострий і нудотний водночас — його неможливо було ні з чим сплутати.

Якусь мить він крутив головою, втягуючи повітря, поки не встановив напрямок. Смерділо саме з боку станції. Не так сильно, як могли б смердіти людські тіла, а точніше вісім трупів, але все-таки…

Може, це просто якісь покинуті припаси.

Він відклав щит і шолом, перевісив меч за спину і перевірив, чи зручно дотягуватися до руків’я, а потім підтягнув всі застібки і кілька разів підстрибнув на моху, перевіряючи, чи нічого не дзеленчить. На голову пов’язав хустку, а потім, знайшовши під корінням калюжу, вимазав багнюкою лоб і щоки.

Станція розміщувалася на пагорбі, порослому рідким чагарником. Драккайнен не помітив жодного руху. Бачив тільки щербатий, не надто високий частокіл, що нагадував ряд зіпсованих зубів, і завалений посередині дах. Не було ані диму, ані вогню, ані найменшого руху. Станція виглядала давно покинутою. Однак він непокоївся.

По-перше, по всьому схилі пагорба, на відстані десятка метрів від частоколу, лежали мертві тварини. Вони оточували це місце по колу. Щури, кабани, олені, вовки і навіть птахи. На різній стадії тління. Він бачив кістки, пір’я, шматки плоті й хутра. Більшість тварин порубані або розірвані. Жодне нормально не оббіловане. Зате всі без голів.

Крім того, на пагорбі було градусів на п’ять прохолодніше, ніж в інших місцях. Така собі пляма холоду з пасмами туману з епіцентром на місці станції, що сяяла блакиттю.

Наче кіт на полюванні, він прокрадався, безшумно маневруючи від куща до вітролому, від вітролому до валуна. Всюди лежали спотворені залишки трупів, завдяки процесами гниття деякі з них світилися зеленуватим фосфоричним теплом. Він вирішив відфільтрувати сморід стерва, оскільки через нього більше нічого не відчував. Що ближче до станції, то ставало холодніше, він бачив хмаринки пари, що вилітали з рота.

Ворота, збиті з кривих, загострених дошок, були виламані вже давно. І було схоже на те, що виламали їх ізсередини. Він притиснувся спиною до частоколу, присунувся ближче до хвіртки й легенько обхопив обплетене ременями руків’я меча. Зазвичай ворота запирав товстий брус, але зараз він уже струхлявів. Колись, може з рік тому, його переломило від сильного удару, наче хтось в’їхав у ворота всюдиходом. Проте вчені не мали всюдиходів.

Він схилився й швидко зазирнув у двір з-під виламаних дошок. Порожньо. Безлад. Руїни.

За частоколом стояв будинок, зараз порожній, частково зруйнований і темний, на подвір’ї також була квадратна криниця із журавлем і кілька менших за розміром будиночків під самим палісадом. Усе це встигло перетворитися на купу балок і каміння.

Десь крапала вода, звідкись долинав легкий стукіт, що наводив на думку про дерев’яне калатало. Крім цього, тут панували тиша й мертвота.

Драккайнен, мов кіт, прослизнув усередину, обережно ступаючи по стежці, складеній із мокрих трухлявих дошок.

Застукотіло знову і лише зараз він це помітив. Вони висіли на кроквах будинку, на гілках дерева, що росло посеред двору, на загострених палях частоколу. Вітряні калатала. Невеликі, колихані вітром конструкції, що були сплетені з тонких ремінців і трави.

І кісток.

Гомілкові кістки, ребра, черепи невеликих звірів. Вони висіли на ремінцях, прикрашені пір’ям, коливалися від подиху вітру і торкалися одне одного, видаючи тихий нав’язливий звук, який він чув уже деякий час. Постукування в різній тональності, що складалося у випадкові мелодії. Звук міг би бути приємним для вух, якби не його моторошне джерело.

Він прослизнув у хату. Тхнуло старим деревом, давно вивітреними реактивами та цвіллю. Довге внутрішнє приміщення поділялося на кілька менших. Він розширив зіниці, збільшуючи сприйняття світла, завдяки чому зміг роздивитися інтер’єр, немов у світлі сірих передсвітних сутінків. Якби не цифрал, у будинку для нього було б затемно, мов у погребі. Дерев’яні лави вздовж стіни, довгий, збитий з дошок стіл посередині. Місце для вогнища.

І за цим столом, над металевим кухлем хтось сидів. Нерухомо, наче скульптура, нахилившись уперед, спершись ліктями на стільницю, немов у роздумах над вечірнім чаєм. Шкіра його здавалася гладкою і неприродно сірою, вона трохи виблискувала у сяйві зірок, що просочувалося крізь дірявий дах.

Драккайнен не озвався. Він просто обійшов стіл навколо і придивився до того, хто сидів навпроти: череп із обдертим м’ясом, ряд вишкірених зубів, ребра, кістки однієї руки. Труп.

А точніше, напівтруп-напівскульптура. Було схоже, ніби хтось занурив його правим боком у щось на кшталт бетону, а потім посадив за стіл. Вуко простягнув руку і злегка торкнувся його долоні. Холодна і тверда. Рівномірно сіра, з домішком дрібних кристаликів. Граніт.

Ретельно вирізана й відполірована статуя правого боку чоловічого тіла. Ліва розклалася, залишився тільки скелет з висохлими рештками шкіри і м’язів, шматочками скальпа з довгим світлим волоссям, що досі трималося на черепі.

Він присів поруч і уважно придивився до місця, де закінчувалася скульптура і починалося тіло. Туди, де було видно, як кістки поступово переходили в камінь, ніби сплавлені з ним. Чи це справді була скульптура? Хто створив щось подібне? Яким чином?

І навіщо?

На стільниці перед чоловіком Вуко помітив сліди крові. Брунатні темні плями давно в’їлися в дерево. Він потер їх, наблизив палець до носа і сильно втягнув повітря. Далі, долаючи огиду, вирвав одну волосину зі скальпа мерця і принюхався до неї. Галлерінґ. Доктор Йоганн Галлерінґ із університету в Мюнхені. Наполовину перетворений на статую.

Прийми, Господи, його душу.

Він обшукав лабораторію, сподіваючись знайти якісь нотатки, але всередині халупи все було повністю зруйновано. Центральне приміщення постраждало найбільше. Було схоже на те, що тут щось вибухнуло і проломило дах, після чого на підлогу впали опорні балки. Він знайшов трохи посуду, ящики із залишками армійської їжі в пакетах, якісь зотлілі шматки одягу. Губну помаду, розтоптане дзеркальце.

Тут вони не могли користуватися комп’ютерами — жодних дисків чи диктофонів. Мусили все записувати на папері. Отже, десь повинні були лишитися протоколи досліджень, нотатки, записки. Але нічого такого він знайти не зміг.

Що ж тут сталося? Напад тубільців?

Приміщення станції виглядали зруйнованими навмисно, але не пограбованими. Драккайнена підготували мислити категоріями Людей Узбережжя, принаймні настільки, наскільки це було можливо. Тож він точно знав, що на їхньому місці не залишив би, наприклад, красивої сталевої сокири, що лежала на землі. Забрав би столове начиння, каністри, дзеркало з примітивної ванної кімнати, дамську косметичку, в якій досі виблискувала жменя біжутерії, і безліч інших речей. Виніс би все, що зміг, і тільки потім розсортував, викидаючи непотрібне.

Крім того, у лабораторії стояв довгий міцний стіл, освітлюваний похідними лампами на рідкому паливі. На ньому було викладено колекцію найрізноманітніших місцевих предметів.

Їх було розсортовано. Окремо ґудзики, защіпки, гачки — все, що використовувалося для оздоблення та застібування одягу. Окремо — прикраси, чоловічі та жіночі. Намиста, амулети, браслети, сережки. Каміння, срібло, трохи золота. Скринька, повна монет. Також мішанка: срібні сіканці, грубі крони Узбережжя, карбована імператорська монета з Амітраї, квадратні кебірийські тигрики. Багато. Для будь-якого місцевого — неабияка здобич.

Єдиними нотатками, на які він натрапив, була купка малюнків на технічній кальці, що зображали орнаменти й оздоблення одягу. Більше не було нічого. Жодних записок, протоколів. Нічого.

Хтось тут колись сидів. На складаному стільчику під теплим світлом спиртівки, сортуючи зразки предметів. Пив щось із металевого кухля, купленого колись у спортивному магазині — а зараз потемнілого й порослого ізсередини зашкарублою темною масою, яка вже навіть не була пліснявою.

Він щось почув… Либонь саме те, що трапилося з Галлерінґом. Може, тоді був якийсь галас? Він різко підвівся, перекинувши стілець. Той склався і впав.

Уцілілі частини станції виглядали так, наче вони були покинуті за одну мить — схожі на корабель, що дрейфує Бермудським трикутником. Розібрана постіль на лежанці, збитій з обкорованих жердин, і матраца, сплетеного із натягнутої між балками мотузки. Заплющивши очі й глибоко вдихаючи повітря, він обнюхав спальний мішок.

Цвіль… курява… тирса, пил гнилих балок і десь глибоко, ледь відчутні, частинки ДНК. Кілька клітин епідермісу. Слина. Залишки сперми. Лезергазе. Ніґель Лезергазе.

Він систематично обійшов усі житлові приміщення, обнюхуючи зотлілі залишки одягу, старомодні леза для гоління, зламані столові прибори. Знайшов сліди всіх вісьмох.

Але тільки сліди.

Назовні знову пролунав гучний звук, так наче щось покотилося по дерев’яних дошках.

Вуко взявся за руків’я меча, що стирчало за плечем, і обережно вислизнув із хати, притискаючись спиною до дерев’яної стіни. Порівняно з напівмороком будинку, ніч іззовні видалася йому цілком ясною. Завдяки підсилювачу зору видимість була такою як на світанку — сірому й похмурому, однак там, куди світло зірок і розсіяне атмосферне сяйво не потрапляли, причаїлися плями глибокої темряви.

Драккайнен сконцентрувався, обережно переставляючи ноги в м’яких чоботях і утримуючи низьку бойову стійку. Одна долоня — на руків’ї меча, друга — витягнута вперед на рівні точки чудан. Поруч із криницею, на стежці, викладеній дерев’яними дошками, перекочувалося пластикове жовте відро. Експедиція не мала дбати про злиття із місцевими аж так сильно, як він. Вони пили земне пиво з металевих банок, розігрівали собі ростбіф із овочами, набирали воду пластиковим відром.

Щось промайнуло на межі тіні. Рух занадто швидкий як на людську істоту. Наче птах, що пролетів надто низько.

Вуко подумав, що чим би це не було — воно вже знає про його присутність, вирішив він. Усі ці рештки навколо пагорба були залишені нещодавно. Деякі трупи зовсім свіжі. А останні сліди вчених були залишені тут два роки тому.

Поволі й обережно він обійшов халупу по колу, але там нічого не поворухнулося.

За будинком, де він ще не був, Вуко натрапив на скульптуру. Цього разу звичайну. З полірованого каменю, можливо, базальту. Безсумнівно, місцеву і добре зроблену. Нагадувала примітивну фігуру вагітної жінки, що танцює з вишкіреними, мов у акули, трикутними зубами. З однієї її руки стирчало щось, що нагадувало серп, устромлений у видовбану дірку так, щоб його можна було легко витягти. У другій руці жінка тримала кам’яну миску. Статуя була заввишки десь із півтора метра, і її точно притягнули сюди в дослідницьких цілях, хоча вона й була страшенно важкою. Під її піднятою в танці стопою височіла купка черепів. Пташиних, тваринних, різної величини й форми.

І два людських.

Він обережно присів так, щоб мати можливість за потреби миттєво кинутися в бій, і обережно розсунув кістки. Перший череп, який він дістав, був невеликим, щелепа кудись зникла. Він був чудово очищений комахами: їхній гострий, оцетний слід був чітко відчутний; кістка вицвіла на сонці, її омили дощі. Але сліди амінокислот були досі помітні, тож він зосередився, намагаючись вихопити віддалений, схожий на сморід горілого пір’я, слід нуклеотидів.

Знайшов їх, а потім якусь мить чекав, поки його перетворена на базу даних частина мозку розрізнить індивідуальний малюнок. Поки тільки знав, що це ДНК пахне знайомо. Мажена Завратілова… Спеціалістка із ксенозоології.

Він торкнувся рукою статуї. Миску і підняту ногу рясно вкривали іржаві сліди й патьоки.

На нього кинулися збоку.

Із раптовим, майже поросячим вереском, щось темне, розмазане й зубасте.

Драккайнен злякався і раптом увесь світ сповільнився, крик перетворився на дуже низький звук, що лунав, немов із зіпсованої труби. Падаючи, Вуко помітив, як розчепірена худа лапа з великими й вигнутими, наче гаки, пазурами, пролітає повз його обличчя. Повітря загусло, мов вода. Він схопив це незрозуміло-що десь за загривок і лише тоді вдарився стегном об землю. Гнилі дошки прогнулися під вагою його тіла, він ухилився від щелеп, що клацнули зубами, мов капканом, біля його голови і, перекинувшись, ударив ногою в стегно противника, а потім підкинув його над своїм тілом. Кидок по дузі. Виконаний з дивної позиції, але цілком результативний.

Зірвався на ноги, немов пружина. Відразу — в бойову стійку, водночас витягнувши меч із низьким ковзаючим звуком, що нагадував різке гальмування трамваю.

Тварюка ще боком летіла в повітрі, незграбно загрібаючи кінцівками. В імлистому світлі ночі її шкіра злегка виблискувала. Кремезна, може, метра півтора заввишки, вона нагадувала огидну людиноподібну жабу. Вдарилася об землю, відскочила й проїхала десь метр на спині, але одним різким рухом відразу підхопилася, що за умов нормального перебігу часу здалося б миттєвим. Широка паща, наче шрам на пласкій голові, що виростала просто з плечей, блиснула рядами трикутних акулячих зубів.

Руку охопив пульсуючий біль, краєм ока Драккайнен зауважив кілька вузьких неглибоких подряпин — наче від дротяної щітки. Схоже, на шкірі тварюки були колючки.

Він підняв меч з боку голови у звиклому ассо-но-камае. Це тільки тварюка.

Побачив, як м’язи ніг створіння скорочуються, і воно вистрілює в його бік, немов гігантська жаба. Бачив, як трикутні довгі стопи гойдаються в повітрі, як істота розкидає лапи з виставленими пазурами.

Вуко чекав до останньої секунди і, крутнувшись, ухилився від блискавичного удару лапи, згідно із «правилом обертової кулі». Атакував навскіс, приміряючись так, щоб розрубати хребет. Вістря пройшло крізь загусле повітря. Драккайнен з подивом побачив, що уникаючи удару, тварюка перевертається в повітрі і розвертається до нього мордою, майже одночасно з його власним рухом. Феноменальна швидкість реакції.

Істота приземлилася боком, з-під пазурів полетіли тріски і хмара пилу, що зависла в повітрі, немов скаламучений мул. Відразу ж вона приготувалася до наступного стрибка.

Він почав вдихати, коли тварюка стрибнула. Зійшовши з лінії атаки, одним плавним рухом Вуко рубонув пласко і так швидко, як тільки вмів, знаючи, що може потягнути собі м’язи. Вістрям пронеслася хвиля тремтіння, спровокована турбулентністю. Цього разу самий кінчик меча на мить у чомусь загруз, він не помітив, у чому саме, бо саме провернув руку на зворотний хват, вістрям униз, і хльоснув навхрест, описуючи в повітрі вісімку. Ще раз торкнувся тварюки, знову самим лише кінчиком. Відступив на крок і ще раз змінив хват. Вдих завершився.

Тепер видих. Спостерігаючи за світом у сповільненому часі, можна забути про дихання.

Щось довгасте повільно насувалося, перекидаючись у повітрі, немов у невагомості. Нагадувало анемону. Драккайнен глянув іще раз і побачив, що це була відрубана лапа. Долоня зі шматком передпліччя дрейфувала в повітрі й бризкала краплями крові, схожими на маленькі пульсуючі кульки.

Він виставив вістря перед собою, а потім підняв над головою. Пазурі вгрузли в землю, тварюка вищирилася у жаскій посмішці, і раптом вздовж її хребта й на голові настобурчився гребінь із довгих шипів, схожих на голки дикобраза. Гостро запахло мурашиною кислотою і рициною. Та свинота була ще й отруйною. Погано.

Треба було взяти щит і обидва поручі. Усе через власну лінь.

Тварюка вистрілила, мов торпеда. Її задні ноги, схоже, мали силу катапульти. Стрибнула, однак трохи убік, загрібаючи уцілілою лапою там, де Драккайнен повинен був опинитися згідно з «правилом обертової кулі». Замість цього людина відхилилася назад із піднятими мечем, продовжуючи твердо стояти на землі. Він зігнув коліна, перед його обличчям промайнули пазурі, і тоді, відчуваючи, як розриваються напружені, мов канати, м’язи очеревини, він випростався; видихаючи повітря у страшному вібруючому крику, що пролунав немов уповільнений грім, рубонув навскоси, і, відхилившись в інший бік, розминувся з тварюкою, наче тореадор.

Тварина приземлилася на задні кінцівки й розвернулася.

Відрубана лапа завершила політ і вдарилась об землю з мокрим ляскотом.

Вони знову стояли одне навпроти одного. Драккайнен важко дихав, відчуваючи, як пульсують усі м’язи. Не бачив, куди саме поцілив.

Тварюка роззявила пащу, і раптово по її грудях, навскіс, побігла темна, лискуча, наче вузький перев’яз, змійка.

Вони стояли далі. Безкінечно довго.

А потім її голова разом із одним плечем почала з’їжджати з тіла і за мить пружно вдарилася об землю.

Час почав плинути в нормальному темпі, світло зірок із жовтуватого знову стало зеленим, тулуб завалився горілиць, а ноги затремтіли. Подорожній стояв, важко дихаючи, подряпини на передпліччі пульсували болем, але дії отрути він не відчував. Усі м’язи тремтіли, судома сталевими кліщами охопила литки.

Потвора продовжувала смикатися на землі, але якось хаотично. Кінцівки тремтіли, дико виблискували очі, паща роззявлялася і стулялася, щомиті висувався одинарний шип, гребінь на голові зіщулювався й опадав. Навіть відрубана лапа продовжувала дряпати землю пазурами. Розрубаний тулуб ритмічно бризкав цівками крові.

Він не міг пригадати подібного звіра. Більшість фауни Мідґаарда трохи нагадувала земну. Певною мірою. Конвергенція — пристосування до умов. Однак, вони нагадували родичів зі страшного сну. Стаючи на задні лапи, ведмеді сягали трьох метрів у висоту; травоїдна істота, що рилася в землі й була аналогом лінивця, важила майже дві тони, мала схожі на шаблі пазурі та пащу, якій міг би позаздрити крокодил. Немов на Землі у третинному періоді. Місцевий Творець, ймовірно, не облишив прихильності до зубатих, як дракони, представників мегафауни. Могло виявитися, що й цю тварюку, яка зійшла прямісінько із «Саду земних насолод» Босха, тут вважають звичайною жабою.

Ніт’їсефні вдарив долонею в гарду меча. На землі перед ним з’явилася кривава лінія. Він змахнув мечем в недбалому рейсікі, провернув руків’я в пальцях і вклав меч назад у піхви.

— Ульф Убивця Жаб, — тихо промовив він.

Повернувся до статуї і дослідив другий череп. Лезергазе було знайдено. Бідолаха вже не повернеться до Кембріджа.

Тварюка, що досі здригалася на землі, не допомогла знайти відповідей. Це створіння було винятково небезпечним і настільки швидким, що людина без цифралу не мала проти нього жодного шансу, але точно не воно порішило Галлерінґа, перетворивши половину його тіла в гранітну статую. Це не воно вбило Завратілову і Лезергазе, оскільки їхні голови були відрубані за допомогою гострого, металевого й досить важкого знаряддя. Хребці зберегли сліди відсікання й дроблення. Найімовірніше, від теслярської сокири, що досі стирчала з пенька біля дровітні. Поруч, на купі порубаних і струхлявілих дров, він знайшов розсипані людські кістки. Людей притягли сюди й стратили. У шарі трісок і на самому пні збереглися сліди крові їх обох. Крові травматичної, з високим вмістом білірубіну. Потім той, хто це зробив, забрав голови і кинув їх до ніг статуї. А також зібрав кров у якусь посудину і наповнив її миску. Хтось приніс тут жертву. Хто?

Статуя була місцевою, але не з Узбережжя. Серед тутешніх мешканців не було пастви вагітної богині-танцівниці з серпом. У пантеоні не було таких постатей.

Наскільки він знав, богині Мореплавців виглядали зовсім інакше й не вимагали людських жертв. Можливо, це була амітрайська Богиня Жнив, Аззіна, але звідси до Амітрая понад тисяча кілометрів, гори і пустеля. Не було відомо точно, у чому полягав цей культ — може, він вимагав і жертв. Тільки звідки тут амітраї? Їхня країна була великою і войовничою імперією, яка загарбала багато земель, включно з приморськими королівствами, звідки й прибули Мореплавці. Вони були народом біженців. Тут амітраїв не терпіли б. Їх вважали демонами та щиро ненавиділи.

Самі загадки. Досі він стикався лише з питаннями і не мав жодної відповіді.

Кільканадцятисекундний бій страшенно його втомив. М’язи вже починали боліти, а завтра він повзатиме, немов паралітик. Так бувало після прискорення. Людина не пристосована до чогось такого. На кілька хвилин вона стає надлюдиною, а потім цілу добу мусить відхворіти. Він знав, що за кілька годин впаде і засне. У голові вже паморочилося. М’язам не вистачало кисню, Вуко спалив майже всю глюкозу, яка була в його організмі, шлунок уже крутило від голоду. А на додачу — пошкоджені м’язи. Подряпини пульсували гарячим болем. Отрута, схоже, туди не потрапила, але точно гноїтимуться. Обпечена спина, залита потом, стиснута між кольчугою і нагрудником, теж жахливо боліла.

Він обійшов усю територію, але інших тіл не знайшов. Завратілова, Лезергазе, Галлерінґ. Бракувало ще п’ятьох. Пішли? Були викрадені? Загинули так само таємничо, але десь за межами станції?

Він знав, що тут більше нічого не дізнається. Вирушив на пошуки їжі. Військові харчі не були вічними, але могли зберігатися дуже довго. На жаль, вчених не приваблювали готова польова їжа, яка зберігалася у герметичних упаковках. На вигляд і смак вона нагадувала корм для тварин, зате з нею нічого не треба було робити. Можна було просто відкрити і з’їсти, навіть розігрівати не обов’язково. Замість цих харчів учені набрали смачнішої, ліофілізованої їжі, до якої необхідно додавати воду. Вуко пожував один такий сухий обід — на смак як гіпс. Порошок зв’язав усю слину і застиг солоною масою, що заліпила рот і язик. У баку в ванній було трохи води — застояної, повної водоростей і зі смаком пластику. Однак Драккайнен прополоскав рота й розмішав масу, що мала би бути овочевим рагу із кроликом, а перетворилася на огидне місиво. Утім, його він зміг хоч якось проковтнути. Знайшов також тюбик суничного джему, батончик і запив усе це несолодкою згустівкою. На десерт видавив у рота тюбик пасти з анчоусів. У такому стані йому було абсолютно байдуже, що їсти. Він відчував себе жертвою корабельної аварії на порозі смерті від голоду. Знайшов ще три цілі упаковки і сховав їх під нагрудник. Решта була роздерта, розчавлена, вміст давно змішався з дощовою водою, його пожерли тварини. Зрештою, цього небагато лишилося.

Він знову обійшов лабораторію і переконався, що тут збереглося чимало предметів, які могли б стати у пригоді. На жаль, майже нічого не зміг би забрати з собою. Він і так ходив обвішаний, немов мандрівний крамар. Поміркувавши, прихопив тутешні монети. Прикраси земної роботи висипав у банки з-під кави і сховав під фундаментом.

Вийшов із халупи і подумав, що він тут не залишиться за будь-яких обставин. Це місце не годилося для опорного пункту. Воно не годилося ні для чого. Треба було йти далі. Куди — він не мав жодного уявлення. Вирішив вважати інших учених живими, допоки не знайде їхніх тіл. У такому випадку вони повинні були звідси піти. Куди? Спершу, напевно, просто вперед.

У дерева, що росло посеред двору, був дивний стовбур з бочкоподібним здуттям посередині, яке нагадувало груди чоловіка. Він придивився уважніше й помітив, що гілки нагадують виразну лінію рук: вгадувалися плечі, біцепси, навіть вени на передпліччях. Що довше він дивився, то більше бачив подробиць. Ребра, соски, ключиці, кадик, і, нарешті, обличчя.

— Ще одна статуя, — промовив уголос. — Справжня художня галерея.

І тоді на дерев’яному обличчі відкрилися очі.

Драккайнен здригнувся й відскочив, встигнувши до половини витягти меча. Очі дивилися на нього з якимось божевільним стражданням. Нормальні очі, людські, з білками. У місцевих райдужка була майже на все очне яблуко, як у коней.

Обличчя було знайомим. Дюваль. Хоакін Дюваль. Керівник експедиції.

— Що з тобою стало? — запитав він і зрозумів, що несвідомо говорить мовою Узбережжя. Повторив питання англійською.

Очі раптово ворухнулися.

— Не можеш говорити?! Кліпни два рази, якщо «так», і раз, якщо «ні».

Два мигання. Дуже швидко.

— Це зробили місцеві?

Три мигання. Що це означає?

— Решта вижила?

Три мигання.

— Це означає, що ти не знаєш?

Хвилина роздумів. Два мигання.

У голові Подорожнього пронеслися сотні питань, але мало на які з них можна було відповісти «так» або «ні».

Щось тихо застукало.

Одна гілка праворуч злегка ворухнулася, б’ючись об сусідню. Стук-стук… стук… стук-стук… Пауза. Стук… стук… Пауза.

Азбука Морзе? Спробував зрозуміти, що передає Хоакін, але розгубився.

Крапка, тире, крапка, крапка, тире, тире, крапка.

L-M-E?

Він почав знову.

Тире, крапка, тире. Крапка, крапка.

Нарешті він зрозумів. KILL ME. Убий мене.

— Я маю тебе вбити?

Той перестав стукати. Кліпнув двічі, заплющив очі.

— Дюваль! Я не хочу тебе вбивати! Це рятувальна експедиція! Я викличу корабель! Але я повинен знати! Куди пішли інші? Що тут сталося?! Хто зробив це з тобою? Як я можу допомогти?!

— KILL ME KILLME KILMEKILME KILME KILL…

Нічого не виходило.

Драккайнен просив, благав, переконував і пояснював. Безрезультатно. Той не відповідав на жодне питання, тільки повторював по колу своє.

Він обмацав дерево з усіх боків, але не знайшов нічого, крім стовбура. Звичайного, гладенького, сухого стовбура, майже без кори. Стовбур, гілки, ланцетоподібне листя, як у оливи. Дерево, що полонило в собі Дюваля, нагадувало статую Галлерінґа в халупі.

Але Дюваль був живий. Мав тільки очі й можливість рухати однією гілкою. Чи ріс він разом із цим деревом?

Не дивно, що він збожеволів.

Сповнений жаху і співчуття, Вуко, можливо, й справді зміг би його вбити, але гадки не мав як це зробити. Як швидко і гуманно вбити дерево? Адже це не так просто.

Відійшов, намагаючись не слухати безперервний стукіт гілки:

— KILMEKILMEKILMEKILME…

Підійшов до половини тварюки, що лежала на землі, та вирішив уважніше її оглянути. Для початку тицьнув її мечем. Бліді круглі очі раптово розплющилися, лапа встромила пазурі в землю, а голова різко підскочила, немов ракета, на висоту його обличчя. Прискорення впало, наче запона; спиною і шиєю він раптово відчув опір повітря, відскакуючи, розвертаючись і влучним копняком відправляючи голову потвори вгору. Та, прискорюючись, змінила траєкторію польоту і впала на землю з огидним порожнім відлунням.

Важко дихаючи, Драккайнен із жахом за нею спостерігав, аж тут побачив, що лапа потвори витягнулася вперед, а кігті всадилися в дошки. Далі напружилися м’язи, підтягуючи плече й голову, і рука знову витягнулася вперед, як у поганому фільмі жахів. Повзла. До нього.

— Piczku materi! — рявкнув Драккайнен. — Здихай, стерво!

Ухопив меч обіруч і щосили пробив потворі череп. Потім підняв на диво важкі рештки на вістрі, розмахнувся і закинув голову просто в стіну частоколу. Аж загуло.

— Я вже п’ять разів тебе вбиваю! — кричав він, розлючений до нестями. — Припини ЖИТИ! Що це взагалі за маячня! Що за придуркуватий світ! Зараз ще Баба-Яга на мітлі прилетить! І казанок прискаче вклонитися мені!

Істота ніби його послухалася: тихо засичала й завмерла.

— Ну! — вигукнув Драккайнен. — І не сіпайся мені тут!

Це місце його дістало, він був розлючений, втомлений і голодний. Лаючись собі під носа, перетнув великими кроками подвір’я й увійшов до хати. За мить повернувся зі старою пошарпаною ковдрою. Кинув її на землю, копняком закинув туди відрубану лапу та загорнув її в товстий пакунок. Усередині щось почало ворушитися, тож Ніт’їсефні, брудно лаючись фінською, кілька разів лупнув згортком об землю.

Потім зібрав на подвір’ї рештки тіл членів експедиції та заніс усередину будинку. Усе, що знайшов, поклав на столі навпроти статуї Галлерінґа. Якусь мить він стояв, похиливши голову й беззвучно рухаючи губами. Ще раз обшукав будинок і нарешті вийшов із невеликою пластиковою каністрою, обливаючи пальним стіни й залишки даху. Потім сів на безпечній відстані й дістав із торби на поясі кресало.

«Ви повинні з’ясувати, що сталося, — казав Льодовик. — А якщо буде потрібно, прибрати весь безлад».

Дюваль увесь час монотонно стукав гіллякою.

Драккайнен піднявся, копнув колодязь і пішов по сокиру.

Коли він спускався з пагорба, полум’я піднімалося над частоколом і стріляло іскрами в нічне небо.

Мене розбудив дощ. Огидний, свинцевий ранок серед туману й мерзенної мряки. У мене все болить. І не знаю, через учорашню бійку чи після ночі, проведеної на товстій, розгалуженій гілці. Холодно.

Розв’язую мотузку, що тримає мене, і, загорнувшись у вовняний плащ, спускаюся на землю.

Чого я тільки не наслухався про ці плащі! Що натуральна вовна гріє, навіть коли мокра. Що від дощу волокна стискаються, і плащ стає водонепроникним.

Може, й так.

Але до цього моменту він уже промокає наскрізь. Як і людина, яка в нього вбрана.

У мене болить гомілкостоп, усі м’язи, подряпини на передпліччі й обпечена спина. Я намок, змерз і до біса зголоднів.

Він озивається саме тоді, коли я стою посеред папороті, випускаючи назовні вміст сечового міхура.

Сидить на краю лісу в дерев’яному одноосьовому візку, запряженому присадкуватою тваринкою, яка віддалено нагадує віслюка чи окапі.

— Гарна була бійка, — каже він. — Може, навіть варта пісні.

— Яка бійка? — питаю.

Він худий, у плащі з каптуром, тримає в руці кусень солонини, від якого кривим ножем відрізає невеликі шматочки.

Я спокійно зав’язую штани. Впораюся в разі чого. Впораюся перш, ніж він зіскочить з козел або потягнеться за чимось гострим.

Ігнорую його. У такому місці підкрадатися до сплячої людини — щонайменш, некультурно, якщо не сказати небезпечно. Щойно він мене образив.

Принаймні наскільки я знаю.

Я й гадки не маю, як він роздивився мене в густому листі серед гілок. Тому й злюся, але тільки на себе.

Збираю підходящі гілки для багаття. Тут є кілька рослин, сухе гілля яких розгориться, навіть якщо воно вологе. Чоловік продовжує жувати, з цікавістю поглядаючи на мене незвичними, сповненими темряви очима. Мабуть, він старий. Важко оцінити. Тут і сорокарічний — уже застарий. Худе обличчя вкрите зморшками й видається втомленим.

Кресало вистрілює снопами іскор. Я роздмухую жарини на шматочку кори, на купці порохняви та гілок, поки не з’являється вогник.

Гріючи долоні біля вогню, що потріскує, жеручи сухе гілля, думаю про каву. Еспресо з пінкою в маленькій філіжанці. А той на возі досі сидить і їсть з ножа шматочки сала.

— Сідай до вогню, — кажу я.

— Я міг би тебе вбити, — відповідає він із набитим ротом.

— Але не вбив.

— Це спритно — спати отак на дереві.

— Схоже, недостатньо спритно. Так і будеш кричати з воза?

— Надаю перевагу спогляданню на світ із козел. Вище. Видніше.

Я витягаю зі сховку свої речі. Торби, сідельні сумки і врешті сідло, на якому вмощуюсь біля вогню. Хоч для чогось згодилося. Знаходжу тверді смужки солоного сушеного м’яса, загорнуті в пергамент. Приготую їх в окропі. Як немає кави, то принаймні вип’ю щось схоже на бульйон. Хоч щось гаряче для шлунка.

— Хто там мешкав? — показую рукою в бік пагорба, на якому чорніють спалені залишки станції. Частокіл частково вцілів, але звідти досі піднімається стовп чорного диму.

Він стенає плечима.

— Ніхто. Усі знають, що це прокляте місце. Урочище. Таких багато. Тільки дурень заходить у такі місця.

— Я декого шукаю. Я чужий у тутешніх краях. Шукаю таких, хто був би чужим, як я, таких, хто загубився.

— Мене теж довго тут не було. Похід.

Він використовує слово «гансінґ». Похід, а точніше — морський грабіжницький набіг. Дослівно — «дорога за щастям».

Витягає руку з ножем і вказує на ліс по той бік галявини, де дзюркотить струмок:

— Отам тракт. Приведе до першого двору. Там мешкає Грисма Шалений Крик.

— Він щось знає про моїх родичів?

— Ні, а може, й так. Але звідси ти можеш піти тільки туди. Грисма Шалений Крик оточив себе зазубреним частоколом, сидить у будинку предків і разом зі жменькою своїх людей трясеться від страху перед тим, що виходить із лісу. Він перший, хто мешкає за Пусткою Тривоги. Іди і вручи йому подарунок. Віддай йому свою здобич.

— Яку здобич?

Чоловік показує на згорток, що лежить неподалік. Клунок зі старого пледа, просочений кров’ю. Клунок, який досі трохи ворушиться.

— Іноді він відправляє до лісу когось чужого. Когось занадто молодого, щоб боятися, і занадто дурного, щоб відмовитися — аби він звільнив Грисму від чергових привидів. Від дітей холодного туману. Пробуджених. Але вони ніколи не припинять приходити. Це погані часи. Війна Богів. Раніше такого не було. Ти віддай йому це на згадку. Нехай повісить на частоколі й хвалиться своїм людям, що він — великий стирсман.

У мене вже є трохи вугілля, можу на нього поставити кухоль із водою і смужками м’яса.

— Не знаю, про що ти говориш. Я думав, це жаба.

Той схвально сміється.

— Я — Вороняча Тінь. Продаю магічні речі. Хочеш кинджал, що насилає прокляття на власника? Камінь, що повертається? У мене є дорожні камені, амулети чорного сну, пір’я птаха грому. У мене є все.

— Мені потрібен кінь.

— Я не торгую кіньми. Торгую речами, які діють.

— У тебе є щось таке, що може перетворити людину на камінь?

— Час? У мене є багато часу.

— А де я можу купити коня?

— Там, де хтось його продає. Ми, певно, ще побачимося. Відшукай дорогу.

«Відшукай дорогу» — слова прощання. Принаймні згідно з «Культурою й онтологією Узбережжя» Рековіца.

— Мене називають Ніт’їсефні, — кричу йому вслід.

— Це помітно. Але для мене ти — Той, Хто Спить На Дереві, — відповідає він через плече і з’їжджає своїм скрипучим возом в улоговину, давлячи колесами білі квіти папороті.

Лишаюся сам. Дощ монотонно лопотить по листю, моє багаття неохоче шипить під краплями, що падають з гілок. Десь високо в небі чути крик хижого птаха.

Я п’ю ріденький бульйон і починаю складати план дій. Марне і складне заняття, оскільки так насправді я не уявляю, що робити далі. Піду тією стежкою. Куди б не вирушили нещасні дослідники, вони точно не пішли б навпростець через ліс, тож так піду і я. Побачимо, що нам розповість той, кого називають Грисма Шалений Крик.

Мені потрібен кінь. Грошей у мене досить, навіть не враховуючи того, що я поховав на станції. Мій пояс рівномірно набитий золотими і срібними монетами, він висить у мене на стегнах, як ситий удав. Мені потрібна лише крамниця з кіньми.

І я мушу дізнатися, що трапилося. Це навіть важливіше, ніж знайти вчених.

Той вечір у їдальні в Даркмурі. Урочистості. В каміні палає вогонь, ми сидимо за довгим столом у сяйві свічок, серед срібла, смажених куріпок, картоплі з печі і, звичайно, огидного yorkshire pudding. Льодовик промокає губи серветкою і владним рухом долоні наказує налити нам вина.

— Умови місії змінено. Полетить тільки один, — каже він нарешті. — Загін лишається, підготовка триває, чекаємо на розвиток подій. Політика, — додає як пояснення.

Ми кам’яніємо, сидячи за столом, зиркаємо то одне на одного, то на Льодовика. Він робить ковток шеррі і повертається до одного зі стюардів, який подає йому тацю з конвертом, запечатаним червоним сургучем, поруч лежить срібний стилет. За рік ми звикли до помпезності, церемоніальності й дивакуватої — чи то псевдосередньовічної, чи то масонської — атмосфери, до смокінгів і вечірніх суконь, які раптово змінюють буденні лахи. Це вже нікого не смішить.

Усі ховаються за завченими рухами. Коли Льодовик за допомогою вістря ламає печатку, Кауфман докладає собі їжі, я кручу в пальцях срібний келих і нюхаю шеррі, Кавалліно колупається в зубах, а Дейрдре общипує виноград. Усі виглядають розслабленими і вільними.

— Панові Корвіно ми дякуємо за співпрацю. Пане Корвіно, боцман Гардінґ допоможе вам зібрати речі. Внизу, у холі, чекає водій. Нагадую, що ви зобов’язані зберігати найвищий рівень секретності. Прошу забути про все, що ви тут чули й бачили, крім одного. Того, що ми про вас не забуваємо. Дякую і до побачення.

У глибокій тиші чути як луною під куполом відбиваються кроки Рене. Коли величезні двері з гуркотом зачиняються, ніхто не промовляє ані слова.

— Панове Кауфманн, Нільфссон і пані Декруа — підстраховка. Поки що. Пані Малліґан, пан Кавалліно, пан Роґовський, пан Когутек і пан Дартлов — резервна група.

Тиша.

— Летить пан Драккайнен.

Доля секунди, коли всі розслабляються. За нашими мірками, звісно. Нільфссон з полегшенням витягується й випиває ковток вина. Дартлов стискає зуби, видно, як у нього грають жовна. Декруа, схоже, дуже здивована, у неї такий вираз обличчя, ніби в неї влучила блискавка. Дейрдре на якусь мить уподібнюється до валькірії. Стиснуті губи, випнуте підборіддя, в очах — блиск діамантів.

Я нічого не відчуваю. Нічого, крім запаху yorkshire pudding.

Навіть Когутек на секунду припиняє їсти.

— Пана Драккайнена я попрошу пройти зі мною. Решта можуть невимушено продовжувати вечеряти. Смачного, спасибі й добраніч. Прошу думати про хороше. Місію буде продовжено.

— Ви здогадуєтеся, чому? — зацікавлено питає він, уже сидячи за своїм столом і набиваючи люльку.

— Ні, командоре.

— Ви найстарший. Ви ще пам’ятаєте світ, в якому ми були єдиними живими істотами у Всесвіті. Ви пам’ятаєте часи, коли не існувало надгравітаційного двигуна, а астронавтика була лише експериментом навмання. Це збереглося у вашій пам’яті. Ви — дитя старого світу і народилися з переконанням, що існує лише те, що є на Землі, ми — єдиний розумний вид у космосі, а швидкість світла подолати неможливо. Мені здається, ви краще за інших пристосуєтеся до тамтешніх людей і до їхньої ментальності, оскільки вони думають так само, але у межах свого світу. До того ж ваша мати була полькою, батько — фіном, а виховувалися ви у Хорватії. Культурний шок для вас — це буденність. Крім того, ви один із небагатьох, хто перетворив власну незалежність на релігію. Ви не вірите в державу, закони та колективний розум. Ви — самітник. Ви вірите у своє моральне право й здоровий глузд. Якби летіла група, ви залишилися б на Землі. Але ми повинні відправити одного. Одну людину. Гадаю, ви виживете. Принаймні у вас є шанси.

— А зараз я скажу вам одну річ, про яку, крім мене, знають лише шестеро. Це навіть не вищий рівень секретності. Якщо ви скажете комусь хоча б слово, хай би й лейтенанту Малліґан, то загинете обоє. Я перепрошую за тон, але це необхідність. Відомо, що ви повинні знайти дослідницьку групу або встановити, що з ними сталося, евакуювати, кого зможете. Ви маєте ліквідувати сліди, усунути можливу шкоду, яку вони могли заподіяти, якщо таки дійшло до неавторизованих контактів з ксеноцивілізацією, але про це ви й самі чудово знаєте. Але ви не знаєте, що у вас є офіційна згода на використання будь-яких засобів відповідно до ситуації. Ви розумієте, що це означає?

Я роблю ковток віскі.

— Ліцензія на вбивство…

— Саме так. Якщо доведеться вбивати — ви маєте на це право. Я беру на себе повну відповідальність. Є ще одна справа. Там ми зіткнулися з явищем, яке не можемо навіть нормально назвати, а тим паче пояснити. Із чимось, що може виявитися неймовірно небезпечним або матиме найвище значення.

Роблю ковток віскі. Мовчу.

— Там діє магія, — каже нарешті Льодовик, ніби соромлячись і відчуваючи щось подібне до відрази. — Принаймні так це виглядає в рапортах, з якими ви ознайомитеся. Поверніться звідти живим і розкажіть мені, що ми стали жертвою ілюзії, шахрайства або побічної дії невідомого фізичного феномена. Я сподіваюся, що саме так і буде. Або поверніться і скажіть, що Всесвіт перевернувся догори дриґом, а наш світ за мить перетвориться на пекло.

Тракт видно погано. Власне, це просто поросла травою стежка, але принаймні я знаю, що не загину в непрохідній гущавині. Іду весь час на схід, уздовж берега, тож усе одно потраплю до людей. За деякий час починають траплятися вогнища.

Круглі чорні плями вугілля й попелу. Старі, але вздовж цього струмка все ж час від часу розбивали табори. Вогонь розводили майже біля стежки, немов подорожні боялися заглиблюватися в ліс. Привали були поспішними. Я знаходжу срібний оздоблений келих, кований ріг для пиття, кілька кістяних ґудзиків, маленький топірець, встромлений в стовбур поваленого дерева.

Два рази натикаюся на непоховані розірвані тіла. Вперше — на висхлий, мінімум піврічний труп, на якому вціліли залишки одягу й грубого обладунку. Віддалік лежить зіпсований дерев’яний щит і заіржавілий меч з багатокутним конусоподібним руків’ям і таким самим масивним навершям. Меч із Узбережжя поганої роботи. Трохи далі — фрагменти старого, вибіленого скелета в руслі струмка.

Обоє обезглавлені.

Жоден із них не належить тому, хто народився на Землі.

Я роззираюся, але бачу лише тисячі старих стовбурів, що тягнуться в нескінченність, мов ясенева колонада.

Плащ мій твердне й важчає — мабуть, справді вже не пропускає воду, але це не має особливого значення. Я міг лишитися сухим тільки в тих місцях, де мене вкривають складені нахлистом пластини обладунку, але там я спітнів і мені все свербить.

Пополудні я відчуваю запах диму. Десь горять багаття. Через якийсь час чую гавкіт собак і ревіння худоби. Принаймні я це так називаю. Коли бачу дерево, називаю його «ясінь». Або «сосна». Або «пінія». Це краще, ніж «мідґаардська вельвічья» або «драґомерія». Чую хрипке гукання, яке завершується пронизливим скигленням, що нагадує сміх гієни, і думаю: «Собака гавкає». Але, мабуть, то не гавкіт і навіть не собачий — звуки видає істота, функціонально найбільше схожа на сумчастого тигра.

Послизаюся на мокрому камінні й коренях, проклинаючи свій мотлох. Охоче жбурнув би все це десь у кущі, але то дурня. Кожна з цих речей може колись урятувати мені життя.

Садиба стоїть на пагорбі, перед нею видно закрут річки, в яку впадає мій струмок. Прогалина вирубана, вся вкрита пнями. З місця, де я стою, видно частокіл, що вінчає вал, наїжачений загостреними палями. Над ними — запалі дахи, вкриті замшілим ґонтом. Навколо валу де-не-де стоять низькі, темні дерев’яні хати без вікон; виглядають так, наче привалені важкими стріхами.

Я бачу людей. Вони вибігають з лісу і наввипередки мчать до форту.

Крик.

За кільканадцять метрів від мене, по кісточки в струмку, стоїть дівчина з мокрою білою ганчіркою в руках. Бліде, перелякане обличчя, широко розплющені, сповнені чорнотою очі. Пасмо мокрого, темно-фіолетового волосся прилипло до її лиця. Довга, блакитна сукня теж мокра й обліплює тіло. Вона стоїть так секунду, перелякано верещить, а потім у паніці кидається вгору, виблискуючи босими п’ятами. На березі залишається лише дерев’яне відро, повне м’ятих ганчірок.

У форті вже замикають ворота, хтось жене всередину двох кудлатих корів із розлогими рогами, масивних як буйволи. Вони перелякано ревуть. Крики, гавкіт псів. Усе це увінчує протяжний голос якоїсь труби, що звучить, ніби ревіння мамонта.

Але ж тут раді гостям.

Але тут мешкають добрі люди. Біля стежки стоїть крива дерев’яна повітка. Збита з балок, накритих дахом. Має тільки три стіни, а перед входом можна помітити кам’яне коло й купку вологого вугілля. Неподалік зведено напівкруглу кам’яну стіну, щоб відбивати тепло всередину, є також в’язанка дров, дбайливо прикрита від дощу шаром гілля. У центрі — стіл, збитий з половинок балок, і дві лавки. Що ще потрібно?

Тут не варто підходити зненацька до будинків і стукати у ворота. Слід сісти і почекати, коли до тебе вийдуть. А якщо не вийдуть — є де переночувати, розпалити багаття, є дах над головою. Відпочинь, поїж, поспи і йди собі геть. Це справді дуже милий звичай.

Спершу я скидаю кляте сідло на лаву і знімаю мокре спорядження.

Відрубану лапу тварюки я залишаю на подвір’ї. Нехай мокне.

Це буде мій вступний внесок, щось на кшталт «я звільнив вас від потвори». Може, дізнаюся, що це взагалі таке було.

Розпалюю багаття під навісом. Роздмухування жару, підкладання маленьких голок і трісок, оберігання хирлявих язичків полум’я від вітру — це потребує бенедиктинського терпіння.

Хвилин за двадцять у мене гуде вогонь, який не боїться хляпавки. Схрестивши ноги, сиджу на столі, курю люльку з моїм безцінним тютюном «Вірджинія» і мрію про чай. Шкода. Чаю мені не дали. Тільки зараз до мене доходить, скільки корисних речей могло вціліти на станції. Хоча б чай. Вони ж точно не випили всього чаю, а я все спалив.

Садиба на пагорбі здається порожньою, темною, похмурою і тихою. Я відчуваю, що за мною пильно стежать, але так насправді радію, що вони вирішили мене ігнорувати.

Перевдягаю білизну й витягаю з торби сухі штани. Знаходжу куртку з каптуром і проводжу ревізію запасів.

У мене є кубики бульйону, загорнуті в якийсь змащений жиром шкіряний мішечок. Є трохи карпатських копчених сирів, сушена ковбаса, м’ясо в смужках, сухарі, загорнуті в пергамент. Скляна баночка з медом, закрита широкою кришкою. Трохи пресованих сухих фруктів із горіхами, кілька батончиків халви, але без упаковки — вони загорнуті в якесь листя, мабуть, виноградне.

Цукру мені дати не могли. Це було б жахливо небезпечно. Натомість, вони змогли мені дати халву, пресований інжир чи шматок корку. Наскільки я знаю, ані мигдалю, ані інжиру, ані коркових дерев тут немає, то чим би мені зашкодило трохи чаю? Хіба не можна було все це загорнути в чайне листя?

Також я знаходжу речі, які провіз контрабандою, і які мені поклали потайки. Але жодного сліду кави або чаю. З радістю знаходжу три плитки шоколаду, трохи тютюну, пляшку ракії та рому — обидві пластикові й пласкі. Я швидше помру, ніж їх викину. Яка чудова річ — пластик. Легкий, небиткий і герметичний. Левкович дав мені сливовицю, a «Navy Rum», напевно, Дартлов. Розкручую металевий контейнер і складаю вудку. Жилка зі сплетеного кінського волосу незручна. Добре, що хоч гачки та грузила нормальні. Могло ж їм спасти на думку, наприклад, забезпечити мене кістяними гачками. Слава Богу, що не спало.

А потім я вистругую собі палицю і дійсно йду на риболовлю. Рибу видно. Плаває над самісіньким дном, ховається за камінням, але її не цікавлять ані дощові черв’яки, ані кульки розжованого сухаря, ані шматочки м’яса. Вона товста й лише діє мені на нерви. Треба спробувати зробити остень.

Варто було б ще скласти лук, але мені зовсім не хочеться. Я й так ходжу завантажений, немов віслюк. Із розібраним зручніше.

Готую воду з медом та крапелькою сливовиці. Крім того, на вечерю буде шоколад, шматок ковбаси й сухарі.

Я прочитав мільйони книг, дія яких відбувалася в казкових світах, що перебували, як і мій, у псевдосередньовіччі. Там завжди можна було піти в корчму, кинути на стіл монету й крикнути: «Корчмарю, пива!». Завжди хотів так зробити.

Ще більше розпалюю багаття. Хочу просушити одяг і показати їм, що я не з тих, хто ходить крадькома.

У форті, мабуть, триває бурхлива нарада.

Якби я опинився серед них, то голосував би за те, щоб залишити дивного чужинця у спокої хоча б до ранку.

Мушу відшукати сліди своїх зниклих колег, але пройшло стільки часу, що одна ніч нічого не змінить. А мені страшенно не хочеться зав’язувати контакти. Я трохи нервую, а ще трохи втомився. Подобається мені ця халупа. У Фінляндії схожі повітки ставлять на паркінгах біля пляжів.

Повечеряю, подивлюся на вогонь, подумаю, вип’ю ще ковточок сливовиці й з насолодою розтягнуся на цьому широкому столі, вкрившись ковдрою і поклавши сідло під голову. Кому це заважатиме?

Увесь час я відчуваю на собі чийсь погляд: коли перемішую свій дивний грог, підкладаю в багаття дрова або ріжу тверду, мов камінь, ковбасу. Він проникливий, вивчає мене.

Бачу лише кущі, по яких січе дощ, мовчазну, наїжачену гострою огорожею темну садибу та імлу. Холоднішає. Помалу сутеніє.

Мабуть, звідкись стежать за мною. З-понад частоколу або крізь якусь бійницю. Ну й на здоров’я.

І тоді я помічаю дитя.

Воно з’являється зненацька, немов із мороку, що нависає над землею. Хлопчина років, може, вісьми, карикатурно худий, з надутим, округлим животом. Стоїть мовчки, зовсім голий під дощем і на холоді, зі складеними руками, ніби приховує щось на грудях.

Забули про нього? Не помітили, що не встиг добігти до воріт? Може, не знають точно, скільки в них дітей? А зараз пан Грисма Шалений Крик вдає, що його немає вдома, а цей тут мокне голий на пронизливому холоді.

— Не бійся, — лагідно кажу я. — Хочеш їсти?

Не озивається. Стоїть нерухомо й вдивляється в мене тими несамовитими очима, які здалеку в сутінках здаються порожніми очницями. Раптово він опускає ліву руку і виявляється, що він притискав до худих грудей другу руку з моторошно видозміненою долонею: з чотирма пальцями, але задовгими, сантиметрів по двадцять, з безліччю суглобів, схожих на кінцівки краба.

Я ошелешено витріщаюся на нього, досі тримаючи у витягнутій руці шматочок шоколаду, аж його очі раптом зблискують фосфоричною зеленню, і хлопчина стає млою, клубком туману, який поволі розвіюється.

Я відсмикую руку з шоколадом і відчуваю, як волосся стає дибки. Гіперадреналін б’є мене, наче струмом.

Практикуючи дихання ібукі, я чекаю, поки спазм розійдеться. І тоді знову лунає гул рогу.

Він просто відступив і зник у імлі, думаю я, спостерігаючи, як відчиняються дві ворітниці, і з них виходять кілька людей. Обережно сходять з пагорба, затуляючись щитами дивної форми, що нагадують контрабас. Я бачу блиск клюг.

Ідуть до мене.

Я відставляю кухоль і, лаючись собі під ніс, надягаю важкий нагрудник, підперезуюсь ременем із мечем. До роботи.

Ідуть. Повільно, статечним кроком, щоб показати, що зовсім мене не бояться. Але щити підняті, списи готові до удару. Всього вісім чоловіків. Усередині йдуть двоє без щитів і списів, але, як і решта, в обладунках.

Зупиняються метрів за десять від мого табору і мовчки дивляться. Один із тих двох, що посередині — точно хтось важливий. Прикрашений каптан із набитими на ньому металевими бляхами обтягує повне тіло, у чоловіка широка сива борода і довге, теж сиве волосся під золотим обручем. Хтозна, може, це сам шеф. Але він не видає шалених криків, а мовчить і уважно придивляється.

Щитоносці обмінюються неголосними зауваженнями, переконані, що я не зможу їх почути.

«Видно, що заможний. Обладунок чужоземної роботи. І меч який… Глянь, у нього людські очі. Може, він мара…»

Я чекаю.

Це вони мокнуть, я — ні. Тягнуся за своїм кухлем і роблю ковток гарячого напою.

— Того, хто в дорозі спить на камінні далеко від дому, вітають не пивом, а списом, і не дадуть знять шолому, — кажу я виразно і роблю наступний ковток. Зібрав усі свої знання мови Мореплавців, аби склеїти цей віршик. Тут такі речі люблять. Цікаво, старий також відповість в риму?

Він розпихує тих, хто попереду, і обережно підходить, тримаючи одну руку на наверші меча. Оглядає мене з ніг до голови й уважно заглядає в очі.

Це може означати, що землян тут бачили. Мої очі змодифіковані й виглядають як очі тутешніх, повністю заповнені темними горіховими райдужками, мов у корови. Скільки б разів я не дивився на власне відображення, мене вивертає. Не можу звикнути. На щастя, дзеркала тут рідкість. Але вченим не робили ніяких операцій. Їхні очі повинні були привертати увагу.

Двоє з його людей повільно й неохоче повертають вістря списів униз і встромлюють у землю. Це не означає, що за мною перестали спостерігати. Один рух руки — і вони жбурнуть спис, пришпиливши мене до стіни халупи.

— Подорожній безтурботний стоїть перед двором, де щоночі смерть сидить; їжі бажав би, вогню й пива, але тут лише ворон кричить, — відповідає старий. — Якщо складаєш вірші, можеш потішити короля. Ходімо, коли ти людина, а не Пробуджений. Сідай за стіл.

Я збираю свої речі і вирушаю з ним. Воїни допомагають мені нести сідло й торби. Хтось із них забирає в мене навіть кухоль, який досі парує. Бачу, що якнайменше двоє з них — це зовсім хлопчики. Одному не більше тринадцяти і він насилу тягне щит, у другого на голові, немов казанок, хитається завеликий шолом із кольчужною бармицею і наніссям. Ще одному воїнові років шістдесят, і він злегка кульгає на праву ногу. Якщо «король» виставив супроти мене кращих зі своєї армії, то справи в нього і справді кепські.

Я крокую пліч-о-пліч з вельможою і двома воїнами, які несуть мої речі, інші оточують нас аматорським, криво поставленим колом. Не заклинюють щитів, збиваються з кроку і наштовхуються один на одного, але тикають кованими навершями списів у всі боки, а останній воїн — той зовсім іде задом наперед, ніби щосекунди очікує атаки. Це не дуже допоможе в разі небезпеки, бо в цьому колі повно дір.

Я озираюсь, але залитий дощем і затуманений вируб геть порожній. Тільки десь на межі зору стоїть біла худа фігура хлопчика з очима, схожими на випалені вікна, і з довгими пальцями, що по-краб’ячому ворушаться.

Обидві стулки брами відчиняються перед нами, і ми ступаємо на зболотнілий майдан. Дощ січе по калюжах, худі, величезні собаки рвуться з ланцюгів, пахне димом, затхлістю й тілами безлічі людей. Важкий мускусний запах просочив тут усе.

Головна будівля похмура, довга і зсередини нагадує ангар. У центральній частині між колонами стоїть довгий стіл, за яким сидять кільканадцятеро людей. У повітрі висить важкий сморід, хоч ножем ріж. Дим стелиться пасмами, зала посередині майже порожня. Кілька скринь, трохи хутра, біля входу стійка зі щитами та списами. І все.

Крізь дірку в даху дощ крапає просто у вогнище, а навпроти, на широкому кріслі, сидить закутаний у хутро Грисма Шалений Крик.

Він старий. Ще не старезний, тож можна повірити, що масивний меч, на який він спирається, — не просто прикраса, але вік видають зморшки на обличчі, довге сиве волосся та виблякла матова блакить очей. Його бояться. Це видно з того, як сидять оточуючі, як вдають невидимих і уникають примружених, уважних очей та рішуче стиснутих вуст. І тільки я знаю, що грізне обличчя маскує страх і невпевненість. Грисма постійно боїться. За своїх людей, за себе, за весь рід, за свою честь. А в цей момент він боїться мене.

Я на півголови вище за найвищого з них і цього ніяк не приховати. До того ж, у комплекті з нагрудником ідуть великі наплічники, як у футболістів, що надає мені вигляд героя. Це було вигадано передусім задля психологічного ефекту, але і для того, щоб захист був пружним і перебирав на себе частину удару.

Грисма підозріливо мене оглядає, шамкаючи, ніби щось жує. Я так б’ю поручем об нагрудник, що аж дзвін відлунює від стелі. Злегка схиляю голову. Хтось із тих, хто сидить за столом, помітно нервує і здригається. За колонадою причаїлося четверо. Вони переконані, що їх не видно в напівтемряві. Я відчуваю запах їхнього поту і запах дьогтю, яким просякнута тятива, чую скрипіння ременів. Чую, як в одного з них калатає серце.

— Пробач чужоземному волоцюзі, великий королю, — кажу я. — Я загубився в цій країні і не знаюся на придворних звичаях. Заледве говорю мовою Узбережжя, знаю її погано і привітатися не зумію, але навіть я чув про Грисму Шаленого Крика, тож забажав сховатися саме під твоїм дахом.

Я мало можу йому дати і це проблема. Золото не можу. По-перше, його вважають королем, тож це він тут головний роздавач золота, ще ображу його… По-друге, якщо вони побачать, скільки його в мене — то просто вб’ють. Також не можу наважитися віддати йому лапу тварюки. Я дозволив себе намовити, що це бозна-що, але зараз починаю все більше переконуватися, що просто зарубав лісового шкідника. Що подумали б про середньовічного лицаря, який кинув би під ноги королю шматок змії або голову вовка й назвався драконоборцем? Божевільні бувають у кожній культурі.

— Підійди, гостю, — наказує Грисма. — Стань так, щоб стара людина могла тебе побачити.

Я роблю два кроки і стаю в місці, освітленому миготливим вогником олійних світильників, що димлять риб’ячим жиром. У цьому місці підлога особливо ретельно заметена, а на кривих дошках вугіллям намальоване обплетене письменами коло. Я впізнаю руни Узбережжя з абетки Сонерманна Вейґля, які вважають священними. У чому справа? Тест якийсь, чи що?

Імовірно, той факт, що я тут стою, має якесь значення. Усі схиляються в очікуванні, сидять напружені, в дивних позах, ніби готові в будь-який момент підірватися з місць. Вони сподіваються, що я якийсь там упир, але, на жаль, я не знаю, що роблять упирі.

Як людина, я мав би боятися тих знаків чи навпаки? Готовий посперечатися, що це закляте охоронне коло, а отже, демон повинен його цуратися. На жаль, це лише теорія. Збоку, в ніші, сидить якась бабка, убрана в чорне. Каптур чи хустка закриває її обличчя, вона сидить зовсім нерухомо і не зводить з мене уважного, підозріливого погляду. Навіть я ледь можу розгледіти її, але не помітити її неможливо, бо вона жахливо смердить.

— У мандрівця пересохло в горлі, — виголошує Грисма. — Випий зі мною, гостю.

Подає мені ріг, наповнений чимось каламутним, що пахне дріжджами й ферментованим зерном. Зварене вдома пиво. Він спостерігає дуже уважно, вип’ю я це чи ні. Чоловік, який сидить ближче за інших, стискає кулаки, а ще один закушує губу. У чому справа? То я повинен пити чи ні? Подумаймо: людина, звісно, вип’є. А демони в них що, непитущі?

У темряві скрипить тятива. Так ти ніколи в мене не поцілиш, синку. Не за такого освітлення. Та й простий лук не проб’є ламінату.

Виливаю трохи пива на руки і притискаю долоню до землі.

— Що б я не пив, я п’ю на твою честь, Гінде, — проголошую.

Піднімаюся й підношу ріг до губ. Всі пильнують так уважно, немов це найважливіша на світі справа. І тільки тоді я розумію.

Вони додали щось у пиво. Щось, чого бояться демони, на кшталт святої води — і це ще оптимістична версія. А можливо, щось отруйне, чого людина не помітила б, і тоді все ще гірше. Диявольська логіка Божого суду. Я здам тест, якщо впаду мертвим — це як випробування водою. Баба тоне — значить, невинна, баба спливає — відьма. Якщо я почну вередувати, це означатиме, що я демон. Сподіваюся, вони не спробують мене отруїти відразу, а тому п’ю. Тут навряд чи знаються на миттєвих токсинах, тож, якщо щось піде не так, я одразу все виблюю.

П’ю одним хилом, аж до дна із залишками зерна і дріжджів. Пиво густе й огидне. У ньому стільки всього, що важко розібрати, що саме має бути отим таємничим інгредієнтом. Сліди якихось неприємних рослинних танінів — напевно, від помилок під час приготування. Якийсь нехлюй не вибрав бур’янів із зерна. На щастя, я не відчуваю метилу, натомість є щось дивне, чого не можу розпізнати. Металевий, мідний присмак.

Рудий чоловік на краю столу блідий, як стіна, а на його губах — ледь приховуваний вираз огиди. Наплювали мені в пиво, чи що?

П’ю.

Худорлява, пишно вбрана жінка, яка сидить біля короля, червоніє немов маків цвіт і розглядає стіни.

Хтось із нереалізованих убивць, що ховалися за колонами, вибігає на двір, і я чую, як його вивертає просто на майдані. Та що з вами таке?

Це якісь гемові групи… кров. Накапали мені туди крові. Слабко, але відчувається. Людина не відчула б, тож я спокійно допиваю. Залишається якийсь виразний слід. Чужий і неприємний. Якісь кислоти? Молочні? Гидота.

Це менструальна кров. Паскудний жарт.

Ну що ж… десант не плаче.

Я променисто усміхаюся і з гуркотом ставлю перевернутий ріг на стіл прямо перед рудим джентльменом, який мимоволі відсахується. Значно охочіше метнув би його в голову тієї баби, яка сидить у ніші. Голову дам на відсіч, що це її ідея.

Король виглядає так, наче проковтнув жабу. Він розлючений. Але, схоже, не на мене. Спопеляє поглядом невидиму стару.

— Сідай до столу, гостю, — каже він.

Сідаю. Сусід звільняє мені місце і квапливо вручає ще один ріг пива. На його обличчі — вираз полегшення, відрази і співчуття. Беру в нього ріг неспішно і спокійно.

— Кажеш, що ти чужинець, але шануєш нашого Гінда як набожна людина, — каже Грисма стурбовано й підозріло.

— Мої боги далеко, — відповідаю я і раптово розумію його стурбованість. Він підсунув мені спаскуджене пиво, а я його присвятив богу воїнів, збройного братерства, гніву, грози й честі. Я зробив це з найкращих спонукань, тож це в нього тепер проблеми — як у того, хто образив бога. Розумію, що підставив його, а відтак настрій відразу поліпшується.

Королева дивно на мене дивиться. Схоже, цей подарунок був від тебе, ваша величносте?

Я роблю черговий ковток пива. Воно трохи краще, але не набагато.

Переді мною ставлять пом’яту металеву тарілку, підсовують дерев’яну миску, повну паруючих шматків вареного м’яса. Воно трохи смердить — зварили в останній момент. Ще не зіпсувалося, але було близьке до того.

Повертається гомін розмов, хтось у ніш починає грати на флейті.

Я пройшов ретельне навчання. Мого апетиту не псує ані присмак зіпсутого м’яса, ані каламутне пиво, ані чорні обідки під нігтями чоловіка, що сидить навпроти, ані жирна підлива, що склеює ріденьку бороду воїна, що сидить поруч. Його обличчя сильно спотворене — він майже не має нижньої щелепи, а аж до самої вилиці тягнеться нерівний, рваний шрам, напевно, від сокири.

Я з’їв би пристойної плескавиці.

Із сиром.

— Ти, схоже, божевільний, якщо самотою подорожуєш Пусткою Тривоги, мандрівцю.

— Я тут чужинець і не знаю, що таке Пустка Тривоги. Шукаю кількох своїх і йду світом, не розпитуючи, як інші називають ліси і пагорби, які проминаю.

— Як тебе кличуть?

— Вашою мовою це звучало б як Ульф Ніт’їсефні, — відповідаю я. У них імена не завжди мають значення, вони родові. А ось прізвиська індивідуальні і формуються майже як індіанські імена. Я хотів зберегти власне ім’я. «Вуко» хорватською означає «вовк», але, на жаль, «вуко» на одній із тутешніх говірок — це пташиний послід. Моє ім’я переклали норвезькою: Ульф — це те саме і, на щастя, мовою Узбережжя нічого не означає і звучить трохи краще, ніж «гуано».

— У молодості я вдосталь помандрував, — каже Грисма. — Може, був і в твоєму краї, прибульцю. Як він зветься?

Я усміхаюся.

— Мій край — Хорватія, — кажу нахабно і бачу, як витягується його обличчя. — Він так далеко, що над ним світять інші зірки.

— А чи бував ти в країні, яку ми звемо Амістрандом?

Амітрай. Їхній ненависний ворог. Я спльовую на землю й піднімаю кулак, бурмочучи ім’я Гінда. Вони дивляться задоволено — я правильно відреагував. Вони мене що, за дурня тримають? Адже якби я був амітрайським шпигуном, учинив би так само.

— Я бачив її, — відповідаю коротко. — І не хочу побачити знову.

Не знаю чому, але коли подорожуєш чужими країнами, то після повернення люди перш за все запитують: «Що ти там їв?» Я й сам зазвичай про це питаю. Схоже, кулінарні відмінності найкраще розповідають про чужу культуру. Втім, може, так воно і є.

В основному, сіре варене м’ясо, що трохи віддає тухлятиною і дивними приправами, які мають забивати сморід. Якісь засолені трубчасті гриби, може, лишайники, скриплять на зубах, немов гума. Трохи маринованих овочів дивної форми, кольорів і смаків, що віддають погребом. Солона і сушена пласка риба. Каламутне дріжджове пиво. Корінці, схожі на смак водночас і на часник, і цибулю, а виглядають як очерет. Усім цим вони заїдають шматки м’яса, з яких стікає жир і водянистий бульйон. Недопечений житній коржик скрипить на зубах від піску з кепських жорен. Лише деякі могли б похвалитися металевими або базальтовими жорнами, що не кришаться в борошно, але Грисма Шалений Крик, схоже, до них не належав.

Міцність пива — приблизно шість відсотків. Якщо питимуть у такому темпі, за годину чи дві більшість за цим столом буде п’яна.

Вони безперервно розпитують про новини із світу. Я викручуюся, несу якусь нісенітницю. Хочу справити враження людини, яка потрапила до їхнього берега відразу і нічого не знає про новини. Кажу, що мій корабель потонув і врятувався тільки я. Відчуваю, що розпитують мене із занепокоєнням. Відбувається щось погане. Знають, що щось наближається. Очікується війна? Їхня країна ізольована. Решта континенту лежить далеко на заході, відрізана пустелею і високим гірським хребтом. Місця майже безлюдні. На морі потрібно здолати лабіринт небезпечних скелястих острівців, проток і шхер, якими гори сходять у море. Жоден флот не пройде. А ніхто при здоровому глузді не стане гнати армію крізь пустелю і гору в цю глушину. Навіщо? Заради їхніх оббитих міддю відер? Щербатих сокир?

Вони запитують, чи не бачив я мандрівних ченців у червоних плащах і зі срібними обличчями.

Не бачив.

А чи не бачив я божевільних чорних вершників з татуйованими обличчями, вбраних у чорнений метал і на залізних конях? Кажуть, вони з’являються дедалі ближче.

Я не бачив нікого подібного.

А чи бачив я Пробуджених?

Не знаю, хто такі Пробуджені. Я тут чужинець, а в моїх краях про таке ніхто не чув.

— Війна богів триває всюди, — бурмоче Палений Гнів, рудий і коротко стрижений воїн, який сидить навпроти, поруч із тим, порубаним сокирою, на ім’я Дубове Обличчя. — Напевно у себе ви кличете їх по-іншому. Діти холодного туману.

Я заперечно хитаю головою.

Хочуть знати, чи не бачив я нічого дивного під час подорожі їхнім лісом.

— Я не впевнений. Бачив щось дивне, що на мене напало. Убив його, — кажу. — Але це, можливо, просто звір.

Я йду до своїх речей, складених під стіною акуратною купкою, і виймаю згорток. Вони дивляться на мене ошелешено, коли я розв’язую шнур і розгортаю ковдру. Відрубана лапа з гуркотом падає на дерев’яну підлогу між святими знаками. Пальці її досі злегка ворушаться.

Крик. Вони зриваються на ноги, жінки й діти верещать, хтось викрикує ім’я Гінда, хтось лається і видає повний ентузіазму бойовий рик, дехто підскакує і штовхає лапу, після чого боягузливо ховається в натовпі. Вони озвіріли.

Я стою посеред цього галасу й повільно, ретельно згортаю ковдру. Вона просмерділася падлиною і чимось, схожим на рибу. Треба буде випрати.

Дехто розлючений, інші перелякані. Королева бліда як полотно, кусає кулак. Чорні коров’ячі очі скляні від сліз.

Шок чи як?

Король вимагає спис. Йому подають зі стійки коротке, масивне древко. Розступаються. Грисма топче лапу розшитим шкіряним чоботом і, сопучи, всаджує в неї коване вузьке вістря. Повільно і методично. Шкіра тварюки слизька, тверда й еластична, а трикутне вістря недостатньо гостре. Шкіра поступається неохоче, нарешті Шалений Крик домагається свого і піднімає кінцівку, напнуту на спис. Вона досі ворушить пальцями, нагадуючи здихаючого кальмара.

— Прибийте це над воротами. Нехай всі Пробуджені побачать, що на них чекає. А ви дивіться, що таке хоробрість. Нині до нас завітав чужинець. Він самотою подолав Пустку Тривоги і приніс мені мертвого Пробудженого. А ви?

Вони бояться навіть взяти в нього спис. Охочих немає. Нарешті вперед виходить довговолосий юнак із фіолетовими пасмами і непроникним виразом обличчя. Виглядає розлюченим. Коли за ним замикаються ковані стулки дверей, знадвору чути крики.

Уявлення не маю, чи я їх потішив, але точно справив враження.

— Чому ти не забрав голову? — питає мене Грисма.

— Була важка, — відповідаю я коротко. — І, крім того, кусалася.

Він фиркає і дивиться на мене з підозрою.

— Як ти вбив Пробудженого?

— Зарубав.

— Вони можуть вбити поглядом і бути в трьох місцях одночасно, — кричить хтось. — Жодна людина не може вбити упиря! Залізо їх не бере!

— Бере, — кажу я заспокійливо. — Просто треба швидко рухатися.

Вони повертаються за столи, намагаючись не наступати на те місце, де хвилину тому лежав мій трофей.

Я дивлюся, як вони жадібно п’ють — аж пиво стікає по бороді, всотується у волосся. Зі стуком відставляють кубки і вимагають чергових дзбанів. Деякі поглядають на мене з подивом, інші — з забобонним переляком, а дехто — з відразою.

Королева досі бліда, як папір, її підборіддя тремтить, але красиво окреслені уста стискаються у виразі впертості й злості. Натомість Грисма поглядає на мене з надією. Мені так здається.

Я не вмію розрізняти їхніх емоцій. Усе через ці дивні тваринні очі. Очі ведмедів, очі корів, білок, собак. Очі зайців. Повністю заповнені блакиттю, бронзою, чорнотою або фіолетом.

Повертається молодик. Схоже, він тут важлива особа. Спадкоємець трону? Сідає біля столу і, потягнувшись за пивом, удостоює мене важким поглядом. Я йому не подобаюся. Вважає своїм суперником? Відібрав у нього першість?

Дивлюся, як стискаються його щелепи, як мимоволі роздуваються ніздрі.

Я активовую цифрал. Про всяк випадок.

Зробивши наступний ковток з буйволячого рогу, що досі трохи тхнув, Драккайнен вирішив, що це можна пити. Не «Карловацьке», але не біда. Він простягнув руку до дерев’яної тарілки і певний час водив вказівним пальцем від одного шматка м’ясця до іншого, та потім вирішив відмовитися. Схопив щось, що вирішив вважати огірком.

Бенкет тривав і ніщо не вказувало на те, що воїни збиралися спати. У декого злипалися очі, дехто дрімав над тарілками, але всі намагалися лишатися при тямі. Щойно в когось починала хилитися голова над столом, сусід, явно стурбований, будив його штурханом. Той, хто засинав, теж здавався наляканим.

Драккайнена вже залишили в спокої, тож він розважав себе спостереженнями. Шалений Крик пильно в нього вдивлявся і насуплено сидів, потягуючи пиво маленькими ковтками. Справляв враження людини, яка щось задумала. Його дружина понуро сиділа над пустою тарілкою і спідлоба дивилася на товариство за столом. На вигляд була набагато молодшою від Грисми. Оцінити було важко, але здавалося, що їй ще немає й тридцяти. Зважаючи, що заміж вона, певно, вийшла десь у чотирнадцять — легко могла бути матір’ю і того пихатого юнака з довгим волоссям, і, може, восьмирічного хлопчика, який сидів біля неї. Обидва були вбрані заможніше, ніж інші: їхні каптани були пошиті з кольорової тканини, а манжети і комір прикрашені складною вишивкою. У обох на поясі висіли металеві бляхи та оздоблені ножі. На шиї вони носили золоті амулети. Чому ж вони такі похмурі? Королева могла бути розчарована життям у цій пустці. А може, їй набридла ця таємнича загроза, перед якою всі тряслися? Може, справа в Драккайнені? Він кілька разів перехопив її довгий погляд, занадто нав’язливий, щоби бути випадковим, і впізнав це старе як світ явище. Бідна, амбітна дівчина, ув’язнена в провінції зі старим і заможнішим від неї чоловіком, і раптовий таємничий прибулець. «Втечемо разом». Мелодраматично, але можливо. Молодик, у свою чергу, ймовірно, заздрив славі, яку Подорожньому принесла лапа чудовиська. Нещасний шмаркач, він поняття не мав, що без цифралу Вуко не мав жодного шансу, так само, як і будь-хто інший. Тварюка була дуже швидка і спритна. Якщо таких звірів тут багато, то в мешканців садиби Шаленого Крика і справді проблеми.

Він розмірковував від нудьги. Робив те, від чого його застерігали.

«Ми не знаємо цієї культури», — казали вони. Застерігали від ілюзорної схожості й мислення звичними категоріями. «Ти побачиш різні речі, але не зрозумієш їхнього значення. Деякі здаватимуться тобі поганими. Ти побачиш дітей, які п’ють алкоголь, насильство в сім’ї, вбивства, інтриги, жорстокість, кровозмішення і канібалізм. Не звертай уваги. Не твоя справа. Це відбувається на іншому боці космосу. Ти маєш знайти і витягнути звідти кілька людей. Решта нехай собі йде».

Баба, що ховалася в ніші, не рухалася довгий час і, мабуть, заснула. Ні. Хтось підійшов до неї, невидимий для інших у глибокій тіні колонади, і схилився до її вуха. Драккайнен нагострив слух.

«Сонце напевно вже зайшло… морок густішає».

«Холодний туман іде?» — прошепотіла у відповідь стара.

«Поки ні».

«Ти приніс?»

«Я боюся торкатися його речей, шановна».

«Дурень! Він випив кров і нічого не помітив! Він слабкий. Повинен піти».

«Він наведе на нас Пробуджених».

«Я тобі дам, торкатися моїх речей!» — занепокоївся Драккайнен. Вбраний у чорне інформатор відійшов від баби, але не наблизився до його спорядження, а вийшов із зали.

Стара щось задумала, задумав і Грисма, королева — також, молодик зиркає так, наче я в нього козу видоїв… Що за товариство!

— Коли почалася ця «війна богів»? — запитав він у Паленого Гніву.

Той подивився на нього як на ідіота.

— Хто може знати справи богів? Для нас важливо, що Пробуджені почали виходити з урочищ. Колись давно про Пустку Тривоги розповідали різне, але там можна було пройти. Ми там полювали на оленів, обробляли землю. Ми були тими, хто не знає страху, бо вміли там жити. Знали, де є урочища і як їх оминути. Уміли ходити через багнюку і скелі. Влітку спускали човни на річку і плавали до самого моря, а потім шукали щастя в далеких країнах. Уже багато років не плаваємо. Уся наша земля стала урочищем. Якби ми сіли в човни, то, повернувшись, знайшли б лише попіл та Пробуджених. Хто увійде в ліс, уже не повернеться. Під плуг годиться лише те поле, яке видно зі стін. Дорогами вже теж ніхто не ходить. Немає подорожніх, купців або піснярів. Дорога починає заростати. Кажуть, це холодний туман і пустка, але я гадаю, усюди вже так.

— А що таке «холодний туман»?

Під час здобування інформації важливо, щоб співрозмовник говорив про те, що цікаво саме йому. Більшість людей прагне говорити лише про себе. Тому, коли потрібно здобути інформацію, варто стати вдячним слухачем. Не чекати на момент, коли сам почнеш говорити, а слухати. Розпитувати про подробиці. Палений Гнів нахилився в його бік і пошепки почав:

— Спочатку стає холодно. Навіть у сонячний день. Потім світло робиться дивним, і з’являється імла. Інша, ніж зазвичай. Густа і холодна. Все затихає. Навіть птахи не співають. А потім приходять Пробуджені. Часом це померлі. А часом — потвори. А іноді нічого не видно, тільки людина починає горіти. Або перетворюється на камінь. Мій свояк на моїх же очах постарів і помер. А те, що померло, продовжувало рухатися. Я прибив його списом до землі і втік. Коли приходить холодний туман, часом найгірше, що сидить у людини в голові, постає перед нею, як живе. Моя дружина боялася води. Не навчилася плавати, не підходила до струмка, навіть криниці боялася. Казала, що їй часто сниться, наче вона тоне. Туман наздогнав її в полі під лісом. Казали, що кидалася, як божевільна, ніби на неї напали оси. А потім блювала водою. Цілі відра води з неї виходили, поки не втопилася. У воді, яку мала всередині. На сухому полі.

— Чому ви не підете звідси?

— Ми — люди Грисми. Плем’я Шаленого Крику. Ми не підемо. Хочемо битися. Це наша земля. Нам нема куди йти. Стара каже, що настане день, коли Пробуджені припинять до нас приходити.

Що вони кудись ідуть, і тільки наша садиба стоїть на їхньому шляху. Але одного разу підуть усі і тоді заберуть туман із собою. Саме з нього вони беруть силу.

«Це можуть бути вулканічні випаровування, — подумав Драккайнен. — Токсичні, а тому викликають галюцинації. Або підводні поклади якогось газу, як на озері Танганьїка».

— Тепер, коли ти з нами, ми впораємося, — раптово заявив Палений Гнів. Драккайнен остовпів. — Ти вмієш вбивати Пробуджених. Навчиш нас, і ми підемо битися. Відженемо їх, — тупувате обличчя засяяло ентузіазмом. Палений Гнів у своєму запалі виглядав майже симпатично. — Пустка знову почує Шалений Крик. Ми повернемося на свою землю.

«Це може бути спориння в зерні або щось схоже», — подумав Драккайнен.

— Ніхто не ходить трактом? Я був першим? Відколи?

— Часом трапляється так, що подорожній виявляється Пробудженим. Спочатку він схожий на людину, а потім уже запізно.

Драккайнен потягнувся за глечиком і налив Паленому Гніву пива. Щедро.

— Дивна людина може виявитися чужинцем або просто божевільним. Одного я зустрів на дорозі. Звався Вороновою Тінню. Це необов’язково мусить бути Пробуджений. Сюди не приходив ніхто дивний? Роки зо два тому?

Палений Гнів деякий час пив, потім відставив ріг з посрібленими ніжками, і витер рота рукавом.

— Зараз усе дивне, — відповів він невпевнено. — Війна богів… Поганий час…

— Dobrodoszli. Ми у вихідній точці, — пробурчав Драккайнен і зробив ковток зі свого рогу. Вирішив ризикнути і кинути все на кін. — Я шукаю декого. Чотирьох людей. Чужинців здалеку. Троє чоловіків і жінка. Вони не Пробуджені, але можуть виявитися небезпечними. І вони… дивні. Не розмовляють вашою мовою, а ще мають сліпі, білі очі.

Палений Гнів підвів голову над столом і свердлив Подорожнього чорним нерухомим поглядом, як у змії.

— Один був. Перед тим, як усе почалося. З риб’ячими очима. Мав бути сліпим, але бачив. І говорив кульгавою мовою, як розумово відсталий. У нього ще ніс був дивний. І чорне волосся, довге таке, зачесане назад. І біле, наче віск, обличчя. І високий, як нелюдь. Ще вищий за тебе. Але це був Пісенник.

— Хто?

— Умів зробити так, щоби речі ставалися. Колись таких було багато, але зараз їх уже не лишилося. Люди кажуть, вони одне одного повбивали. А решту потім інші добили. Деякі такими народжуються, але краще їх виганяти. Кажуть, вони ведуть за собою холодний туман.

— Чому?

— Це ті, хто викрав пісні богів. Пісні, що вміють лікувати, вбивати або впливати. Різні. Один знає одну, а інший — десять. Коли боги про це дізнаються — насилають туман, щоб він знайшов його. Так було і з цим. Він небагато вмів, але цього вистачило. Пробув два дні і пішов. А потім прийшов холодний туман і з’явилися Пробуджені. Туман прийшов за ним.

— А що він зробив? — обережно запитав Драккайнен.

— Говорив усіляке. Я бачив тільки, як він запалив вогонь блискавкою з руки і їв пісок з водою.

Блідий, високий, з довгим чорним волоссям… Ван Дікен, подумав Вуко. Ван Дікен із запальничкою і порошковим супом. Але де інші?

Палений Гнів хитався за столом, а його зміїні маленькі очі помутніли. Знизу навіть з’явилася вузька смужка білків.

— Не можна про це говорити. Вночі. Злий час… Війна богів…

Усе це трохи нагадувало невдале сільське весілля. Незважаючи на всі зусилля, частина людей вже засинала. Фізіологія і алкоголь починали брати гору. Вони скручувалися в клубочки під стінами, падали обличчями на стіл між кістками, калюжами пива і залишками овочів. Ще тверезі і притомні присувалися ближче до вогнища, де тліли і шипіли від крапель дрібного дощу дрова. Драккайнен роззирнувся в пошуках чергового ймовірного інформатора, з острахом констатуючи, що повсякденність середньовіччя — це примарна, всеосяжна нудьга.

Тут не було чого робити. Можна було сидіти над пивом, розповідаючи одне одному якісь історії. І все. Крім цього був іще страх.

Усі тривожно вглядалися в темряву за дверима, намагаючись тримати зброю під рукою, навіть під час сну. Нервово здригалися крізь сон, як дикі звірі, часом прокидалися й роззиралися навколо переляканими очима, а потім засинали знову. Нудьга і страх. Довгі періоди монотонності, що перериваються короткими спазмами жаху і страху.

З’явився Ван Дікен. Що він тут робив? Куди пішов?

— Стирсман хоче говорити з тобою, — це був той старий, який по нього вийшов. Подорожній уже знав, що його звуть Нулле Сплячий-Ha-Льоду. Він став навпроти Драккайнена і похилився над лавкою, обгризаючи кістку. Розвідник узяв ріг, до якого вже встиг звикнути, і пішов за старим, намагаючись не наступити ні на кого з тих, хто дрімав на лавках і під ними, пробираючись між тими, хто ще намагався розмовляти.

За цим кращим кінцем столу, де сидів владика, розваги були ще гірші, ніж в інших місцях. Королева сиділа рівно, ніби палицю проковтнула, і дивилася скляними очима прямо перед собою. Молодик зневажливо жував маленькі шматки м’яса, а хлопчисько дрімав, зарившись у хутро, що накривало плечі матері.

Сам Грисма дивився з-під кошлатих брів і щомиті плямкав губами.

— Скоро осінь, — раптом мовив він. — Куди піде прибулець, у якого нікого немає? Ані даху, щоб сховатися, ані вогню, щоб зігріти руки, ані страви в казанку. Залишайся з нами. Я дам тобі дружину і будинок. Їх у мене більше, ніж чоловіків, які могли б розводити там вогонь. Дам тобі золота. Стань поруч зі мною, Подорожній ночі, підтримай слабку руку старця. Разом ми відженемо Пробуджених, і тоді туман відступить.

— Ніхто не може стати на шляху призначення, — відповів Драккайнен. — А моє призначення — це похід. Я не можу грітися біля вогнища або жити під дахом, поки не знайду четвірки божевільних чужинців зі сліпими риб’ячими очима. Така воля богів.

«Коли розмова піде не так як тобі потрібно, звертайся до вищих сил», — радили йому.

Шалений Крик скривився.

— Ти сам казав, що твої боги далеко, під іншими зірками. І сумніваюся, щоб тут, на землях наших богів, вони мали свою силу. Зараз, коли боги ведуть війну, а світ збожеволів, ніхто розважливий не замислюється про таке. Хто знає, чого вони можуть хотіти? Навіщо тобі шукати щось, чого вже немає? Може, кістки тих, хто тут пройшов, уже давно гниють на тракті.

— Це не тільки справа богів, — таємничо відповів Вуко. — Ті чужинці пройшли твоїми землями. Мені казали, що один тут був. Високий Пісенник із риб’ячими очима.

— Був час, коли трактом вешталися подорожні. Приходили і йшли собі. Невідомо звідки, невідомо куди. Тепер приходять лише Пробуджені. Якщо не залишишся з нами, одного разу вони перетнуть частокіл. Не буде більше садиби Шаленого Крику. Залишаться лише згарища, кістки й ворони. Лишися. Лишися хоча б до весни. Навчи нас убивати дітей холодного туману. Одного ти здолав.

— Одного, — зауважив Драккайнен. — І це забрало в мене годину. Якби їх було більше — я загинув би. Забери людей, пожитки і йди звідси. Знайдеш інший пагорб і поставиш іншу садибу. Навіщо жити в такому місці?

— Тут земля наших предків, — гаркнув молодик. — Припини його благати, батьку. Тобі не потрібен цей приблуда. У тебе є син і є вірні воїни. Плем’я Шаленого Крику ще існує.

— Юнак, який ще нічого не побачив, має мовчати, коли говорять мужі, — процідив Грисма. — Цей чужинець сьогодні приніс лапу чудовиська. Хто з вас зробив щось схоже? Може, ти?

— Пес теж часом приносить руку з місця битви, але тільки дурень подумав би, що пес виграв цю битву. Покажи мені, як ти вбив чудовисько, прибульцю. Покажи мені й я повірю, що ти нам потрібен.

— Замовкни!

— Дозволь мені з ним битися, Грисмо Шалений Крику. Не примушуй мене слухати, як великий воїн і стирсман, який колись водив п’ять кораблів на кінець світу, благає волоцюгу про допомогу. Не говори з ним так, наче ти один. Я вб’ю його, і тоді ти зрозумієш, хто захистить нашу землю. Або помру, і тоді нехай він її захищає.

— Мовчи, йолопе! Я хочу отримати воїна, а не втратити сина.

— Ми не битимемося, — заспокоїв його Драккайнен. — Це була б дурість.

— Тоді тобі доведеться віддати мені це, — процідив молодик і поставив на стіл металевий різьблений циліндр розміром з півлітрову банку. Контейнер із радіолярією.

Драккайнен зітхнув. Один удар суглобом вказівного пальця в точку між очима і одночасний другий удар великим пальцем у сухожилля на зап’ястку, щоб він випустив контейнер. Одна мить і можна повернутися до перерваної розмови. Тільки стіл заширокий.

— І що, батьку? Знову попросиш про допомогу боягуза, який боїться зняти броню навіть під дахом? Якому не вистачає самої кольчуги як справжньому чоловікові, а тому обкладається латами, мов черепаха? Тому що він кинув тобі шматок м’яса?

Грисма деякий час мовчав.

— Нехай буде так. Тобі доведеться прийняти виклик, прибульцю. Грисмальфі Дощовий Птах бажає битви. Тож бийтеся. Покажи нам, як ти вбив потвору.

— Я не буду нікого вбивати, — прошипів Драккайнен. — Я вже сказав.

— Ну так не вбивай його. Але, якщо хочеш отримати цю річ назад — бийся з ним. Не виключено, що його таки доведеться вбити.

Вуко скреготав зубами, крокуючи до своїх речей, складених під стіною. Швидко перевірив спорядження, але, здається, більше нічого не зникло. Він повинен був не спускати очей зі свого майна.

У залі зчинилася метушня. Воїни радісно перегукувалися, розтягували столи, запалили більше факелів, внесли ще кілька ламп на триногах.

Вуко зняв нагрудник і кольчугу саме тоді, коли Грисмальфі одягав свою. Він залишив на собі тільки лівий поруч і вийняв меч із піхов.

Світло було тьмяне, лампи чаділи. Дерев’яна підлога була вкрита тирсою — аби тільки не було надто слизько. Драккайнен відстебнув ремінь і став посеред кімнати у високій стійці, недбало тримаючи меч. Противник комічно сопів, з-під шолома було видно лише рот з вишкіреними, як у пса, зубами і напруженими жовнами. Грисмальфі провів вістрям по своєму щиту, викрешуючи іскри, і видав із себе високий вібруючий крик. Обличчя його почервоніло, а очі в трикутних отворах здавалися божевільними.

— Сподіваюся, він занадто молодий для апоплексії, — пробурмотів Драккайнен хорватською.

Він повернув меч у руці так, щоб лезо сховалося за його передпліччям і торкнулося плеча. З долоні виступало лише руків’я. Стояв на рівних ногах, трохи згорбившись, ліву руку підвів на висоту сонячного сплетіння. Людина в стійці айкідо оманливо виглядає натхненною або розсіяною, що видається зовсім недоречним.

Молодик кинувся в атаку зовсім інакше, танцюючи і підскакуючи, немов боксер, меч і щит увесь час нервово рухалися в його руках, як голова кобри. Драккайнен дивився на нього і чекав, розслабивши м’язи. Він уже зрозумів, що Грисмальфі має непогані рефлекси. Перший удар міг би бути абсолютно несподіваним, якби не гримаса відрази, яка підняла губу юнака всього на чверть секунди раніше. Це був низький, підступний удар у стегно, розрахований на те, щоб перерубати м’язи. Вистачило зробити півкроку назад, а потім зійти з траєкторії удару. Юнак відновив рівновагу кількома танцювальними стрибками і раптово зробив не менш підступний укол. Драккайнен крутнув плечима й поворотом зійшов із лінії атаки, після чого, досі тримаючи меч уздовж руки, сягнув під пахвою хлопця до його шиї.

Молодик впав на спину з неабияким гуркотом, щит полетів під стіл. Усі, хто стояв поблизу, відскочили в різні боки.

Драккайнен почекав, поки Грисмальфі знайде щит, тремтливою від злості рукою потрапить у петлі й відшукає шолом, який покотився через усю залу.

Наступна атака була ще швидша, складалася з кількох випадів, один за одним, аж поки супротивник у дикому стрибку не отримав скісного удара по щиту.

На цей раз Грисмальфі перевернув лавку і посунув стіл, щит на мить застряг під пахвою, блокуючи йому руку.

— Якими б не були обставини, зберігай гідність. Гідність підготуватися до бою холоднокровно, але вміло, не дозволь вивести себе з рівноваги рухами противника. Удаваний спокій гідності приховує тисячі можливостей. Кількість варіацій може протистояти силі. А отже, гідність і сила — єдині, — виголосив йому Драккайнен, стоячи посеред зали.

Після трьох наступних атак молодий королевич, побитий під час час падінь і покалічений власним щитом, вже погойдувався від утоми.

Він виконував випади-уколи, різав і рубав, але противника ніколи не було в місці, де опинявся його меч. Подорожній крутився, як куля, як імла. Однак сам ані на мить не виставив меча, весь час ховаючи його вздовж правої руки. Йому вистачало швидкого захвату чотирьох пальців долоні, щоб викрутити хлопцеві зап’ясток — жбурнути його на землю, смикнути плече, зробити крок, забрати руки. Його жести були недбалі, ледачі, ніби він муху відганяв.

— Шматок кори глузує зі шторму, а верба — з урагану, — порадив Драккайнен, хоча насправді йому було не до сміху.

Хлопець був насправді швидкий і небезпечний, а Вуко не вчили вести безкровні дружні бої. Щомиті йому доводилося концентрувати всю свою увагу, щоб не піддатися рефлексу, вбитому в мозок і м’язи, який наказував перерізати незахищену артерію, перерубати підставлену шию, коли відкривалася потилиця противника, прошити одним швидким уколом горло і мозочок, розпороти черево, коли противник пролітав поруч за інерцією власного руху. Що кілька секунд траплялися такі моменти, коли лише зусилля волі Вуко, який стримував мимовільний рух руки, відділяло Грисмальфі від смерті.

А той і гадки про це не мав. Побитий, втомлений і принижений, думав лише про власну лють і поразку. Ставав дедалі менш спритним і більш небезпечним.

Особливо для себе.

«Досить», — вирішив Драккайнен і одним махом зніс шолом із його голови, а потім руків’ям меча ударив хлопця за вухом.

Грисмальфі хитнувся, вхопився за край столу і завалився обличчям у потоптану тирсу. Легко смикнув однією ногою і завмер.

У раптовій тиші Драккайнен відійшов у кут і сховав меч у піхви.

— Живий, — сказав він, дивлячись Грісмі у вічі. — Вранці йому треба дати води і перев’язати голову.

Потягнувся до столу і взяв контейнер з радіолярією.

— Це моє, — сказав. — І так вже лишиться.

Лазня, в якій мені доведеться спати, — це кам’яна прибудова. Приміщення три на три метри, притулене до одного з будинків. Тут є складене з великих каменів місце для вогнища, виліплена зі скам’янілої глини підлога і дерев’яний поміст. На балках під стелею висять якісь трави, дим ліниво проходить крізь дірки в даху. Я відчував полегшення і злість.

Не даю ради. Не вмію домовлятися. Нічого не дізнався, нічого не розумію. Не простежив, як вкрали радіолярію, і дозволив втягнути себе в бійку. Браво, Драккайнене.

Утім, я не мушу лежати покотом разом із іншими воїнами у великій смердючій залі серед немитих тіл. У патлатій напівтемряві, де щосекунди хтось хропе, стогне, чухається або пердить.

Я сиджу на своєму сідлі, пихкаю люлькою і дивлюся на дрова, що палають у вогнищі.

Не знаю навіть — це гостинність, привілей чи знак недовіри.

Ніч темна, назовні, як і раніше, йде дощ. Чути тільки кашель вартових, що чатують на стіні. Те, що тут відбувається, схоже на підвищену бойову готовність. Думаю, зазвичай вони в залі не сплять. Навіть у лицарів Грісми є жінки, діти, будинки або постій. Однак нині все інакше. Нині час холодного туману, що би це не означало. Жінки і діти сплять в окремій коморі, теж зі зброєю під рукою. Воїни після пиятики дрімають на столах і на підлозі в залі, охороняючи доступ до їхньої спальні. Остання лінія оборони. Притиснувшись один до одного, немов кролики. Навіть до вітру виходять потайки і якось тривожно — тільки за поріг. Вони не вийшли б уночі за ворота за жодні скарби.

Я вибиваю люльку об каміння вогнища, потягуюся і, натягнувши каптур, виходжу назовні. У миготливому світлі ламп, що стоять під дахом на платформі біля воріт, краплі дощу нагадують риски ртуті.

Я прислухаюся. Чути лише гавкіт собак, кроки вартового, що стукає древком, шипіння олійних гнітів, скрип ременів, брязкіт металу і шум дощу. Нічого більше.

Стою так якусь мить, чекаючи, поки вартовий мене помітить.

Він боїться відірвати очі від темряви за частоколом, лише зиркає через плече. Я спускаюся слизькими дерев’яними сходами, намагаючись якомога більше шуміти. Усі тут якісь нервові.

— Це ти той чужинець, що мандрує один? Той, що вбив Пробудженого? — запитує воїн, кивком вказуючи на спис з насадженою лапою, яка стирчить над воротами.

— Я. Хотів побачити холодний туман.

— Нічого не видно. Ніколи нічого не видно, поки не стає пізно.

— Ти коли-небудь бачив Пробудженого?

Він крутить головою:

— Не знаю. Щось бачив. Рух, туман. Часом тільки очі світяться. Одного разу бачив, як людина раптово загорілася. Але, зазвичай, ми знаходимо лише трупи. Підеш далі?

— Така доля.

— Кажуть, ти божевільний. Але, гадаю, якщо підеш звідси — проживеш довше, ніж ми всі.

— Чому тоді ви не підете?

— Як піти зі своєї землі? Самому легше. А цілим племенем? Хат і землі з собою не забереш. Якщо стирсман скаже, тоді підемо. Не скаже — залишимося. Від війни богів не втечеш. Так скрізь. Треба виганяти дивних дітей і не красти пісень богів. І дотримуватися звичаїв. Завжди якось було, то й тепер зло мине. Ти далеко йдеш?

— Шукаю божевільних чужинців із риб’ячими очима. Тут наче був один. Мені казали, що Пісенник.

— Був такий. Давно, але був. Високий, із чорною гривою і блідий, наче риба. З місяць просидів, а однієї ночі просто зник. Очі такі моторошні, що аж зле ставало. Такий бридкий, але баби за ним упадали. І, кажуть, Грисма хотів його вбити, але боявся. Правду кажуть, що був це Пісенник. Відразу як він зник, прийшов туман, і вісім мужів загинуло. Кажуть, що туман іде за Пісенниками. Щоб забрати пісні й повернути богам. Кажуть, немає нічого гіршого, ніж Пісенник, бо хоч його пісні й діють, проте принаджують злу долю. З усім іншим людина впорається. На залізо знайдеться меч, на отруту і хворобу — зілля й чари, і навіть на бабу спосіб знайдеться. Тільки з піснями богів людина нічого не вдіє. А ще гірше, якщо через це якийсь бог про тебе дізнається. Навіщо ти його шукаєш?

— Така доля, — відповідаю ухильно. — Він декому дещо винен. Його місце не тут. Я повинен його звідси забрати. Мій король бажає його бачити, — чотири дурні пояснення краще, ніж одне гарне. Схоже, цього достатньо, оскільки вартовий киває і замовкає.

Я концентруюся і активовую цифрал.

У підсиленому світлі він теж бачив небагато. Та сама вирубка, ті самі кущі, річка, що вилася поміж скель, і похмурий ліс на горизонті. Він сконцентрувався на температурі й тоді побачив холодний туман.

Той і справді був холодним, на цілих десять градусів холодніший від температури навколишнього середовища. Саме явище туману виникало завдяки конденсації, але навколо садиби гойдалося кільце крижаного повітря. Трохи далі виднілися смуги, що тягнулися до лісу, мов щупальця.

Драккайнен сперся на балюстраду і придивився уважніше. Туман, який видавався йому синьо-блакитними випаровуваннями, весь час рухався. Він то густішав, то знову рідшав, клубочився невиразними формами; здавалося, з нього проступали то фігури людей і тварин, то якісь зовсім невизначені силуети, що нагадували гілля, щупальця або змій. Усе це було в невпинному русі, перетікаючи одне в інше. Де-не-де туман згущувався в плями, оточені інтенсивною синявою, які наче висмоктували тепло довкола. Це тривало якусь мить, після чого хмара розсмоктувалася і здавалося, що там стоїть потворна напівлюдська фігура. Вуко побачив щось, що нагадувало горбатого чоловіка із карикатурно зміненими прикметами: із надщербленими сокирами замість рук і клепаним черепом, на якому поросли шипи з настромленими на них людськими вухами. Його ніс і підборіддя нагадували покручене переплетене коріння, і тільки очі були абсолютно круглі, риб’ячі. Шкіра потвори виглядала як відполірована іржава бляха.

Що довше він дивився, то більше помічав страховиськ, немов у якійсь головоломці. Здавалося, фігури підходять до воріт і дивляться, ставши півколом за якихось двадцять метрів від брами. Усі вони нав’язливо нагадували образи з полотен Босха. Ті ж карикатурні риси, той самий садистський сюрреалізм, от тільки стійких форм тут не було. Вони постійно росли, змінювалися, пульсували. На його очах кремезна жабоголова тварюка раптово витягнулася, випростала худі ноги, після чого зігнула видовжений тулуб, склала під ним шипасті кінцівки і підняла трикутну голову з обличчям Дейрдре — Дейрдре Малліґан з Деррі з великими розплющеними зміїними очима і гривою, що нагадувала клубок розпечених дротів. Він побачив пару грудей, які клацали вишкіреними зубами, і здригнувся.

«Мов наркотичний сон», — подумав він. Цей проклятий туман — галюциноген.

Тварюк він бачив тільки в інфрачервоному. Вони нічого не робили. Просто стояли і дивилися.

Дивилися на лапу, повішену на воротах.

Драккайнен струснув головою і поглянув нормальним зором, без різниці температур, просто у підсиленому світлі.

— Бачиш щось? — запитав вартовий.

— Туман, — це була правда.

Він знову бачив тільки туман.

Прокинувся він раптово, занурений у темряву лазні і задушливий запах згаслого вогнища. Прокинувся і прислухався. Не підвівся, просто розплющив очі й повільно пересунув руку, щоб намацати руків’я меча. У лазні не було вікон, а світло, що падало крізь димохід, було надто слабким, навіть у підсиленому режимі. Він глянув на перепад температур, але й без того відчував, що кімната була порожньою. Це було щось назовні.

Плавним, безшумним рухом він відкинув ковдру і підвівся з помосту, на якому розстелив постіль.

Надворі тихо і заспокійливо шумів дощ. Лунали неквапливі кроки важких чобіт вартового. Стукало древко. Долинав слабенький звук мокрих, замерзлих долонь, які хтось розтирав одна об одну, щоб хоч трохи зігрітися. Десь поблизу Вуко вловив легкий подих: через ніс, повільний, але будь-який подих — це звук. Легкий шурхіт одягу. Плескіт багнюки.

Він відчув поколювання в долонях. Гіперадреналін. Сконцентрувався, пригальмував наближення режиму прискорення. Процес можна затримати, але на це йде кілька секунд. Останнє, що він хотів — це пурхати по лазні, немов кажан у клітці, і трощити все навколо.

«Єдина твоя зброя — це мозок. — казав Левіссон. — Не м’язи, не меч, а мозок. Це буде не так як у фільмах. Багато разів ти опинятимешся в оточенні або тебе захоплять зненацька. Утратиш зброю або не встигнеш її дістати. Дізнаєшся смак паніки, поразки, втоми від бою. Пам’ятай — гинуть загалом ті, хто припиняє думати. Хто піддається. Опускає руки. Ніколи не припиняй планувати. Ні на секунду. Усе є зброєю. Крик, непритомність, прохання про допомогу, ложка або шматок ганчірки. Кожне виживання — це перемога імпровізації».

Спокійним рухом він витягнув меч з піхов і глянув на трикутний отвір одного з димарів. Просто незабудований простір під дахом, занадто малий, щоб там помістилася людина. Ззовні знову пролунав плескіт багнюки. Хтось уступив у калюжу.

Він озирнувся. Загасла лампа. Купа спорядження в кутку. Поміст із застеленою постіллю. Кам’яне вогнище. Усе може бути зброєю.

У дверній щілині з’явилося вузьке вістря ножа й почало піднімати дерев’яну клямку. Легенько. Так, щоб зіскочила з гака, але не вивернулася в інший бік. А потім вистачило натиснути на двері. Завіси зі шкіряних ременів не повинні зарипіти.

Зловмисник прослизнув всередину, прикривши за собою двері. А потім безшумно прокрався до помосту, на якому лежала скручена постать, накрита ковдрою. У лазні було абсолютно темно, тому зловмисник не міг побачити притуленого до стіни Драккайнена, який стояв на одвірку над дверима. Натомість Вуко бачив достатньо. Він затиснув лезо меча між зубами з тупого боку і, витягнувши руки вперед, стрибнув. Усе відбулося в тиші.

Драккайнен вдарив долонями об крокву, підтягнув тіло вперед, приземлився на підлогу, а далі одним рухом завів руку під пахву зловмисника, схопив його за горло і, затиснувши артерію, вихопив меч. Підбив коліном ноги нападника й перекинув його на себе. Спрямоване донизу вістря торкнулося сонної артерії. Тепер вистачило б одного руху.

Короткого.

Але вістря завмерло нерухомо.

— Зараз я тебе відпущу, — видихнув Драккайнен ласкаво. — Але якщо спробуєш крикнути чи я відчую, що твій живіт напружується, переріжу тобі горло. Не зможеш навіть писнути… моя пані.

Відпустив її.

Якусь мить королева кашляла і розтирала горло, стоячи на колінах і звісивши голову.

Вуко підняв ніж, який вона впустила. Вузький, не дуже довгий. Шило. Проб’є майже будь-який одяг і увійде глибоко, але не залишить багато слідів. Зброя таємного вбивці.

Вона намагалася щось сказати, але знову закашлялась. Він зачерпнув кубок води з відра і подав їй.

— Він казав, що ти прийдеш. Казав, що за ним прийдуть інші. Я відразу тебе впізнала. У тебе немає святих очей, як у нього, але ти такий самий. Високий, із дивним обличчям. Я знала, що ти також син богів. Він так само сидів і дивився. Так, немов все знав наперед. Я чекала, коли ти прийдеш. І ти прийшов. Приніс руку мого сина.

Драккайнен остовпів.

Зараз треба було поставити одне з мільйона питань, які крутилися в його голові, але він не знав, яке саме.

Смикнула застібку, і хутра, в які вона була загорнена, впали на підлогу. Королева задерла спідницю і лягла на спину на краю помосту, широко розвівши ноги. Простягнула до нього руки:

— Візьми мене.

— Ти хотіла мене вбити.

— З того часу, як він пішов, кожні дев’ять місяців я народжую дитя, хоча й не буваю вагітною. Вони бояться. Стара наказує відносити їх потай до лісу. У холодний туман, щоб вони помирали. Але вони повертаються. Йдуть до свого батька. Одного дня вони помстяться мені і заберуть із собою. Я належу йому. Не хочу, щоб все закінчилося. Візьми мене, я хочу народити більше дітей холодного туману. Одного разу стара мене вб’є. Стільки років вона прикидалася Відаючою, і тільки він показав, чим вона є насправді.

«Що Ван Дікен тут наробив?» — розпачливо подумав Драккайнен. Чарівна ситуація. Йому було цікаво, скільки людей в історії, потрапивши в аналогічну ситуацію, змогли вигукнути перед смертю: «Королю, це не те, що ти подумав!»

— Ти повинен мені відплатити. Дай мені дитину замість тієї, яку ти вбив.

— У тебе була дитина від Ван Дікена?

— Від кого?

— Пісенник із риб’ячими очима. Це він наказав тобі мене вбити?

— У мене було багато дітей від нього. І ще буде. Від нього і від тебе. А його звали Акен.

Акен. Ієронім ван Акен, якого називали Босхом.

І діти холодного туману. Народжені без вагітності і віднесені до лісу.

Зрозуміло.

Темрява лазні маскувала всі відразливі дрібні відмінності. Вузькі крила носа. Повні чорноти коров’ячі очі. Волосся, що росло на зашийку і на верхній частині плечей, немов кінська грива. Довгасті вуха. Інші дрібниці, які робили з неї не-людину. У темряві вона була просто жінкою. Мала холодні руки і мокрі стопи.

Трохи пахла кінським потом, трохи — мускусом і кислим молоком. Чужа. Нелюдська.

Він міг би її взяти.

І усвідомив, що міг би і вбити її, якби йому спала на думку така забаганка.

Міг би зробити що завгодно. Убити Грисму і правити замість нього. Керувати натовпом божевільних, вошивих дикунів, що надихалися галюциногенними випарами. Або повбивати їх усіх і вирушити далі. Над ним не було ані закону, ані релігії. Нічого. Він був тут один. Міг робити все або нічого. Обидві можливості здавалися досить нудними і не могли мати ніяких наслідків. Світ нігілізму.

Він глянув у її широко розплющені коров’ячі очі, розтулений рот, повний дрібних зубів.

Королева…

Йому захотілося сміятися.

Це непрофесійно.

— Іди сюди… — простогнала вона.

Раптом ізнадвору щось зашуміло. Рипіння дверей, тупіт багатьох ніг, вереск. Щось із гуркотом перевернулося, собаки люто загавкотіли.

Вони відскочили одне від одного. Драккайнен схопив штани, вскочив у чоботи, абияк оповив халяви ременями, натягнув на голову шолом і з одним поручем у зубах глянув на королеву, що скрутилася на помості й дивилася на нього вологими очима, немов переляканий щурик.

За дверима загримів лютий рев. Протяжний, аж тіло вкривалося сиротами. Такий же видавав королевич під час поєдинку.

— Шалений Крик… — прошепотіла вона. А потім вишкірила зуби в божевільній посмішці. — Ідуть мої діти! Ти їх покликав! Наближається холодний туман!

Драккайнен зміряв її важким поглядом, досі стискаючи наручні щитки в зубах, і різко відчинив двері.

На майданчику панував повний хаос. Можна було побачити воїнів у шоломах, але без штанів або повністю одягнених, але без зброї. Люди безглуздо кидалися увсебіч, тулячись одне до одного. Запалили смолоскипи вздовж частоколу. Площу залляло миготливим світлом, немов від пожежі. Мокрі смолоскипи сипали іскрами і диміли, хтось перечепився об бочку, хтось викрикував якісь накази, але його ніхто не слухав. Над усім цим лунало понуре гудіння рогу.

Драккайнен знайшов невимощений шматок площі і встромив меч у землю, після чого засунув пальці в отвори шкіряної рукавички, з’єднаної з поручем.

— Що за балаган… — пробурмотів невиразно хорватською, затягуючи зубами ремінці. Ударив долонею об обладунок, вийняв меч і засунув його під пахву. — Посеред ночі… А в мене побачення в самому розпалі… З королевою, piczku materi…

Хтось вискочив позаду. Вуко вдарив його в груди розкритою долонею, згріб за кольчугу, притягнув до себе:

— Що відбувається?! Куди ти летиш?!

— Пробуджені… — пробелькотів той, дихаючи перегаром. — Пробуджені…

— Тут уже всі пробуджені, бараняча ти голово! — гаркнув Драккайнен. Відштовхнув його на стіну лазні і рушив до воріт.

Дикий бойовий крик пролунав знову, заморожуючи кров у жилах. Воїни зупинилися і на мить затихли.

Королевич стояв під дощем із мечем і щитом у руках. Напівголий, лише в хутряних чоботях і штанях. Драккайнен спочатку його не впізнав, бо Грисмальфі намалював собі на обличчі і грудях чорні широкі зиґзаґи. Він стояв і видавав оте жахливе завивання, від якого дзвеніло у вухах. Йому відповідали хором, немов зграя шакалів.

«Мабуть, я його дещо заміцно довбанув», — зі співчуттям подумав Драккайнен.

— Грисмальфі, ні! — верещала якась дівчина, захлинаючись риданням.

— Встану на згарищі, останній живий! — крикнув королевич. — Не відступлю і не заплачу! Світ нехай плаче, нехай ворог тікає. Нехай померлі встануть за мною. Нехай пам’ятають ті, хто залишиться. Бога розбудить пісня про останнього живого! Плач, Гінде, над тим, хто не відступив! Я йду! Той, хто заступить шлях! Ви не пройдете!

«Це якийсь обряд», — подумав Драккайнен. Решта розступилися, давши Грисмальфі пройти. Вартові морочилися із засувами малих дверей у центрі воріт. Вони були розміром з людину і щетинилися залізними шипами назовні. Стулки трохи прочинилися, Грисмальфі протиснувся крізь щілину і розчинився в темряві.

Люди на подвір’ї тіснилися біля головних воріт, щоб побачити, як героїчний син владики змиватиме ганьбу вчорашньої поразки. За вечерею з нього сміялися, а тепер, коли він віддав себе на такий відважний подвиг, вони мали сльози на очах. Він стоятиме там і відганятиме наркотичні примари, розмахуючи своїм прямим мечем. Буде колоти туман і розганяти випари.

Герой.

Подорожній протиснувся крізь наляканий натовп воїнів, що стояв на сходах, і вийшов на настил з мокрих жердин над воротами.

Нічого не було видно. Навіть туману.

Тільки розмальований чорними зиґзаґами Грисмальфі, який стояв у темряві та висікав іскри, б’ючи мечем об край щита.

— Там нічого немає, — сказав голосно Драккайнен. — Немає чудовиськ. Це тільки морок. Туман отруйний.

Палений Гнів, який стояв поруч, схопив його за руку і мовчки показав безголовий труп вартового, що лежав на узвишші. Той, з яким Драккайнен розмовляв кілька годин тому. Над воротами стирчав обламаний спис, лапи чудовиська на ньому не було.

Вуко відкрив рота, але нічого не сказав.

Спершу з’явилося перелякане стадо оленів. Самець, самиця і четверо оленят. Вони вискочили з лісу і побігли в бік фортеці, ігноруючи Грисмальфі, ніби він їх зовсім не цікавив.

Туман раптово захопив дерева і залляв галявину, немов хвилею приливу. Імла накрила звірів, і, перш ніж вони зникли, Драккайнен остовпіло зауважив, що олень розпадається на ідеальні квадратні шматочки, так наче проскочив крізь сітку лазерних променів. Вуко трусонув головою.

— Там нічого немає, — повторив.

А потім згадав істоту, яку зарубав. Туман чи ні, але тварюка була реальною і добіса небезпечною. Подряпини на шкірі досі пекли, немов мурашині укуси.

Зробилося холодно. Вуко глянув крізь термічний фільтр і побачив, як перед витягнутим мечем Грисмальфі густішає стовп туману, як миготить в ньому щось кривоноге, велике і людиноподібне, як розлючена гірська горила.

Хтось скрикнув. Для звичайного зору тварюка була згустком пітьми. Волохатим мороком, в якому лише поблискували розпечені червоні очі та частокіл великих зубів.

— Там нічого немає, — сказав Драккайнен втретє. — Це морок. Дивіться, це пролетить наскрізь.

Вирвав із держака смолоскип і жбурнув просто в чудовисько. Шиплячи полум’ям, снаряд перекинувся і відскочив від грудей потвори. Посипалися іскри. Істота трохи присіла і видала розкотистий інфразвуковий рик майже на межі людського сприйняття, від якого здригнулося повітря.

Драккайнен вилаявся, жбурнув меч за стіну і перескочив бар’єр, намагаючись не напоротися на загострені кілки.

Прискорення впало на нього, як завіса, перетворюючи політ у сонне ковзання, схоже на спуск на парашуті. Він виставив ноги, напружив м’язи, втягнув язик і зціпив зуби. Від настилу до землі було не більше чотирьох з половиною метрів. Він пам’ятав, що навпроти воріт немає кілків.

Земля пливла до нього назустріч. Він замортизував падіння, перекинувся через спину і вирвав свій меч із землі.

Підняв зброю збоку від голови, дивлячись крізь дрібну сітку крапель дощу, кожна з них сяяла у світлі смолоскипів, немов діамант. В уповільненому світі гіперадреналіну туман здавався щільним, немов завіса. Крик Грисмальфі перетворився на плач кита.

Тварюка раптово матеріалізувалася і рушила вперед, як кудлата гора. Нагадувала печерного ведмедя, чия мама погуляла з єті. Сукувата лапа з кривими пазурами промайнула повз його голову, розриваючи загусле повітря, немов реактивний літак. Він відхилився, перекинувся між ногами чудовиська і, вставши з іншого боку, два рази рубонув там, де мали бути стегна тварюки.

Ревіння болю лунало низько, як вібрація, що аж тремтіли барабанні перетинки. Потвора розвернулася, немов горила, вдарила обома гігантськими кулаками, здіймаючи фонтани брудної води, але Драккайнена там вже не було. Мокре руків’я чудово лежало в руці, а вістря було гостре, як бритва. Респект заводові «Нордланд», який виробляє кращі мечі у Всесвіті.

«Це всього лише тварина, — подумалося Вуко. — Велика, але тварина».

Величезна голова рвонула вперед, щелепи клацнули, немов капкан. У повітря полетіли липкі нитки слини, повіяло важким, майже мінеральним смородом. Драккайнен ухилився у півоберті і зворотнім хватом рубонув істоту однією рукою під могутніми щелепами. По горлу.

Дивився, як із шиї тварюки бризкає пульсуючий потік чорної крові. Як він розпадається на окремі округлі краплі.

І тоді він відхопив.

Тільки впавши після довгого, ідіотського польоту, що в уповільненому часі тягнувся нескінченно довго, він зрозумів, що справи кепські. Біль наплинув десь від кісточки довгою нудотною хвилею і вже не зникав.

«Недооцінив я цю тварюку, — подумки вилаяв він себе. — Розслабився, пихатий дурень».

Спробував встати, але знову впав на мокру траву. Змінив положення, але цієї ж миті чорна, схожа на шкіряну рукавичку розчепірена лапа впала йому на груди і прицвяхувала до землі.

«Як нерозумно, — подумалося Драккайнену, — шкода».

«Гине той, хто припиняє думати», — говорив Левіссон. До меча було занадто далеко. Він простягнув руку, не зводячи очей з огидного, плаского, як людське обличчя, ведмедеподібного писка. З перерубаної артерії бив пульсуючий струмінь, і частина сукровиці повільно кружляла у нічному повітрі, всмоктувалася в хутро і капала на обличчя Подорожнього.

Меч лежав занадто далеко.

Не припиняй думати.

Він закинув здорову ногу на лапу, що притискала його до землі, і спробував підважити тіло ліктем.

Але з таким самим успіхом можна було намагатися зламати стовп моста.

Чорні губи задерлися, з них зірвалася крапля в’язкої слини, і Драккайнен, мов зачарований, спостерігав, як оголюються ікла, а потім конусоподібна, велика, наче відро, голова наближається просто до його голови.

Щелепи клацнули.

На поручі, яким Драккайнен закрився. Поруч під шаром титану, що удавав бляху, містив модифікований сімнадцятишаровий ламінат. Кістяк зі структурою бджолиних стільників, наповнений пресованим арахнідом. Цікаво, яка у тварюки сила укусу?

Поруч затріщав. Будь-якої миті він міг тріснути, і тоді рука Вуко лусне, наче помідор.

Він потягнувся вільною рукою і встромив її в рану на шиї чудовиська, потім щось намацав усередині й рвонув.

Тварюка раптово випросталася і, заревівши, на мить підвела лапу, якою притискала Подорожнього до землі. Але рухалася вона не дуже швидко. Натиск поволі ослаб, лапа з’їхала, а за цей час Драккайнен устиг підняти здорову ногу, відштовхнутися від тіла бестії і проїхатися спиною по мокрій траві, здерши шкіру об якийсь корінь.

Меч лежав у траві, цілий.

Вони розминулися під час атаки. В уповільненому темпі йому здавалося, що тварюка мчить, як буйвол, вириваючи шматки трави й розбризкуючи бруд. Сам він зробив важкий, скісний ухил, підскакуючи на одній нозі, і рубонув горизонтально, через живіт.

Тварюка падала вперед сонно, повільно, наче підірваний будинок; вдарилася об землю з гуркотом, від якого затряслося все навколо. М’язами та хутром пройшла хвиля удару, вгору полетіли бризки багнюки та гілля.

А потім краплі линули долу, повернувся шум дощу і крики воїнів, що стояли на помості.

Вуко відштовхнув голову потвори носаком чобота, прекрасно розуміючи, що це ідіотизм. Нічого не сталося. Звір як звір. Ніякий не Пробуджений.

— Ну ти й потвора, — пробурчав Драккайнен. — Несхожий, мабуть, на татка.

Хвилину він сидів, важко дихаючи.

Недовго.

Грисмальфі самотньо стояв перед воротами з витягненим мечем, якось жалюгідно і безпорадно.

На помості запала мертва тиша. Страшна. Навіть собаки замовкли.

Перед молодиком виросла висока худа істота в чорному, мокрому плащі. Її голова нагадувала щурячу морду. Вона тримала щось на кшталт музичного інструменту, схожого на масивну флейту.

Дуже важко бігти, накульгуючи на одну ногу і тримаючи оголений меч. А надто після декількох хвилин прискорення.

Істота, що стояла перед воротами, підняла флейту і видала звук, подібний до жіночого крику. Жахливий, сповнений страждання і жаху, але протяжніший, ніж той, що могли випустити з себе людські легені.

Драккайнен біг.

У повітрі лунав примарний плач, а Грисмальфі стояв, звівши меч.

І старів.

Старів із тріском. З хрускотом, схожим на звук трави, що палає. Синє волосся блідло і вкривалося сріблом сивини, шкіра вкривалася глибокими зморшками, меч трусився у пальцях, що ставали дедалі більш павукоподібними, а на кінчиках росли зламані, закручені в гаки жовті кігті. З напіврозтуленого рота один за іншим випадали зуби, а за ними тягнулися нитки густої крові і слини.

Драккайнен біг. Підкидаючи пошкоджену ногу, кульгаючи і підскакуючи.

Навіть одяг Грисмальфі старішав. Він миттєво вкрився плямами, металева оздоблення почорніло, вишивка розтріпалася шматками зотлілих ниток.

А над усім цим лунало нескінченне голосіння, немов крик катованої баньші.

Вуко добіг і зупинився у положенні кота, дозволивши вивихнутій нозі злегка торкатися землі.

У режимі прискорення голосіння було схоже на низьке вібруюче гудіння, повне інфразвуків.

Він не встиг.

Перш ніж меч опустився, обрубавши спів моторошного музики, той раптово обірвав мелодію і сам почав розсипатися.

Це був не пил.

Музика зі щурячою головою розпадався на нічних метеликів. Товстих, з вилискуючими металом черевцями і крилами, схожими на маленькі чорні пелерини. Сотня маленьких комах, що летять у ніч.

Меч прорізав порожнечу.

Грисмальфі нерухомо лежав на землі і вдивлявся вицвілими чорними очима в дощове небо. Не кліпав, незважаючи на дрібні краплі дощу, які падали йому просто на зіниці.

Був легкий, немов порожня шкаралупа. Нагадував скинуту шкіру змії, але рис його обличчя майже не можна було впізнати. Нагадував мумію.

Туман розвіювався. Залишився тільки дощ.

Вуко вдарив шоломом в ту частину воріт, де не було шипів, і почув, як усередині заскреготали засуви.

Вони мовчки розступилися, коли він ішов, накульгуючи, з мертвим молодиком на руках.

Поклав його на столі у великій залі, біля вогнища, що згасло. Дивився, як вони заходять слідом і стають під стінами, ніби боячись наблизитися.

— Це твій син, Грисмо! — вигукнув Драккайнен. На щоках ходили жовна. — Він повинен був правити після тебе, але загинув, щоб тебе захистити. Загинув, розганяючи списом туман. Ставши супроти бурі. Пронизуючи мечем вулкан. Рубаючи землетрус. Для того, щоб ти міг казати, що ніколи не відступаєш. Він звався Грисмальфі Дощовий Птах.

Відійшов від столу. Вони розступалися, коли він незграбно пройшов на двір. Мовчки дивилися, як щось шукає на подвір’ї. Нарешті він знайшов драбину, потім увійшов до стайні і приніс старі вудила. Всі стояли навколо, спостерігаючи за кожним кроком Вуко. Дивилися, як він обв’язував ногу ременями і кріпив її до щаблів драбини. Якийсь час шукав потрібне положення, нарешті, смикнув усім тілом і ногою, знерухомленою між щаблями. Пролунав хрускіт і здушений крик, схожий на виття вовка. Вони відскочили.

Драккайнен розв’язав ремені і розтер кісточку, крутячи стопою в різні боки. Потім надів чобіт і повернувся до зали, розштовхуючи тих, хто не встиг відскочити.

Знайшов кістку, на якій залишилося багато м’яса, засохлу голівку сиру, позбирав якісь надкушені цибулини, присунув до себе діжку з огірками.

Вони дивилися, як Вуко жадібно відриває шматки хліба, як прямо з глечика жлуктить пиво, що стікало підборіддям, як рве зубами м’ясо, вгризається в цибулину.

Ніхто нічого не сказав.

Навіть Грисма.

Потім Драккайнен відсунув від себе рештки їжі, встав і вийшов із зали.

Вони стояли на брукованому подвір’ї, коли він увійшов у лазню і грюкнув за собою дверима. Чути було, як чимось їх замикає. Падав дощ.

Уранці злива припинилася, але всі продовжували стояти, так само мовчки й безпорадно.

Врешті потроху розійшлися. Треба було якось жити. Відчинили ворота, пастухи повиводили корів і кіз. Почався кволий рух. З-під покрівель хат потягнувся угору дим.

Тільки з двору линув плач жінок і голос бубона Відаючої. Син короля мав вирушити в останній шлях.

Хтось запряг волів, щоб відтягнути залишки потвори від садиби. Наймудріші і найвідважніші воїни пішли туди з рогами пива в руках, щоб штрикати мертву плоть списом, витріщатися й обмінюватися професійними зауваженнями.

Пізнього ранку двері лазні відчинилися, і з’явився Драккайнен. Трохи кульгав на одну ногу, але йшов упевнено, обвішаний пакунками й торбами, у повному обладунку, із сідлом на плечі. У нього досі був кам’яний вираз обличчя і він не озивався.

Грисма заступив йому дорогу.

— Мій син помер учора вночі, — заявив він.

— Я бачив, — буркнув Драккайнен.

— Він помер, щоб ти залишився з нами. Ти винен мені це, — почав Грисма, але, побачивши вираз обличчя Вуко, замовк.

Той скинув сідло і швидким зміїним рухом вихопив меч. Тільки трохи — на п’ять пальців, але Грисма стрімко відскочив назад. Решта теж відступили.

— Спробуй затримати мене, королю, — сказав Драккайнен тихим страшним голосом. — І обіцяю тобі, що ще сьогодні до полудня не існуватиме племені Шаленого Крику.

Грисма мовчав.

Ніт’їсефні сховав меч і закинув сідло на плече. Пішов уздовж струмка, не озираючись, і ніхто його не затримав. Казали, що за ним ішов туман.

Першу зупинку я роблю десь через три години маршу від Садиби Шаленого Крика. Про всяк випадок.

Сиджу на валуні й опускаю вивихнуту ногу в крижану воду фйорду. Низька температура приносить полегшення і сприяє загоєнню.

Ішлося не тільки про те, щоб люди стирсмена не помітили, як я кульгаю, як плетусь, спираючись на палицю, як шукаю в кущах усамітнення, борючись із зіпсованим м’ясом у збунтованих кишках. У моєму підручнику з виживання точно не вистачало розділу «Рослини Узбережжя Вітрил, що можуть безпечно замінити туалетний папір». Ішлося також про те, що я сам від них втомився.

У мене вже є справді багато матеріалу для упорядкування.

Розмірковую про галюцинації. Я переконаний, що частина того, що я бачив — плід моєї уяви. Особливо ті примари, що наче зійшли з картин божевільного голландця. А ще, можливо, токсичний вплив туману провокує до нападу деяких тварин. Наприклад, того ведмедеподібного бігфута.

Варто було б узяти зразки і дослідити склад. За допомогою цифралу я, ймовірно, міг би із цим упоратися, але це ризиковано й нерозумно.

Я боюся.

Зрештою, туман — це не моя проблема.

Моя проблема — це четверо людей, які загубилися десь у пустках Узбережжя. Принаймні я знаю, що йду слідами Ван Дікена.

Слідами, що налічують два роки.

Уявімо собі галюциноген, який дає тривалі симптоми. На моїх очах помідор перетворюється на павука, згодом отруєння минає, але я вже завжди бачитиму цей овоч як помідороподібного павука. Тривале ушкодження перцепції. Ба більше, це бачать решта тих, хто потрапив під вплив отрути. Але приходить хтось новий, і для нього помідор є просто помідором.

Королевич постарішав і розсипався на моїх очах, але, можливо, його скосив інфаркт, а решта — лише мої фантазії?

Річка ліниво плине між високими скелястими берегами, серед каменів ростуть покручені сосни, чіпляються корінням за залишки ґрунту. Це мені нагадує Фінляндію.

Канікули в дідуся Вайнамьойнена. Якби він тут був, пішов би ловити рибу.

Шлях, що звивається між камінням і скелями, — це мука для того, хто підвернув ногу. З моєї внутрішньої мапи виходить, що мене чекає мінімум два дні маршу. А з такою ногою, то й усі три.

Я плентаюся, зупиняючись що дві години. Міг би йти швидше, але мені немає куди поспішати. Вперше в житті відчуваю: днем більше чи менше — жодної різниці.

Незабаром мені доведеться когось підстрелити або зловити. Скромного недоторканого запасу не вистачить надовго.

Я мрію про коня. Про присадкувату оленеподібну істоту дивної масті, на яких тут їздять.

Царство за коня.

Золото за коня.

Думка про коня потихеньку стає манією. У цій частині Узбережжя немає диких скакунів. Жодних табунів. Тільки скелі, дерева і річка. Річка, що тече до моря. Мені спадає на думку зробити пліт і спуститися за течією до гирла, де є порт. Або, принаймні, якусь довбанку. Каное.

Але ідея про будівництво човна не заглушує маніакальних думок.

Жадаю коня.

Мрію про коня.

У мене є тільки мачете, тож солідний пліт я будуватиму цілий тиждень. Швидше дістатися до місця пішки.

Я крокую між камінням і з нудьги візуалізую коня. Елемент позитивного мислення. Подумки чую цокіт і пирхання, бачу, як він мчить чвалом із витягнутими ногами, а його грива розвивається. Кінь. Царство за коня.

Смеркає, над річкою піднімається туман. Імлисті смуги і клубки — через цей пейзаж моє серце починає битися швидше, але це всього лише звичайний вечірній серпанок. Немає різкого зниження температури, немає галюцинацій.

Я знаходжу порослий травою виступ і будую собі курінь на березі. Зв’язую верхівки невисоких дерев і прикріплюю їх до покрученого стовбура рослини, схожої на вербу, а потім обкладаю дах голчастим гіллям. Шар таких самих гілок я розкладаю на підлозі куреня.

Якби ж я тільки мав бодай шматок мого парашута… Що б це був за намет.

За годину перед куренем палахкотить вогонь, у флязі парує вода, а «Вірджинія» димить у люльці.

На березі навколо мого табору натягнуто мотузки, на яких дзеленчать металеві фрагменти спорядження. Примітивно, але, можливо, так ніхто не наблизиться до мене, поки я сплю.

Тихо. Неприродно тихо і пусто. Лише час від часу хлюпоче вода і кричить якийсь птах. Я ловлю себе на тому, що говорю сам із собою.

Мабуть, я ніколи не був на самоті так довго. Удома навіть самотня людина постійно чує розмови. Говорять предмети, побутова техніка. «Ключі! Забули ключі!», — кричить чіп у куртці, коли виходиш із дому. Розмовляє будинок, холодильник, телевізор, машина.

Коли я був маленьким, усі ці речі намагалися не тільки пильнувати людину, а ще й виховувати. Такі були часи. «Це четверта банка пива! — лаяв мого батька холодильник. — Одне пиво — це одиниця алкоголю, що становить двадцять п’ять сотих грама чистого спирту! Навіть така кількість може бути небезпечна для здоров’я!» Можна було здуріти. Особливо посеред ночі. Тому батько заклеював плівкою штрих-коди на продуктах, і холодильник не міг вираховувати кількість холестерину, цукру, тригліцеридів і відсотків алкоголю.

На вечерю я жую сушену ковбасу із сухарем, запиваю водою з медом і ракією. Дивлюся на вогнище. Споглядаю нарешті чисте небо, повне чужих зірок, розсипаних випадково, наче жменя попелу.

Десь там — острови Сплітської Затоки, гори Істрії, озера Мазурії і Карелії. Мій потрійний будинок. Хвар, Вроцлав і Турку. Мої міста. Десь там.

Десь там, крізь чорну діру в космосі, пливе «Манта», а на її борту руда Дейрдре з Деррі повертаються додому.

Десь там.

Я засинаю, загорнувшись у вологий плащ і дивлячись на багаття. Бачу сни про коней.

Мене будить звук вибуху. Раптовий гуркіт, який розкочується луною поміж горами. Не такий як тріск блискавки, ще й зважаючи на те, що ранкове небо не віщує грози.

Я вискакую з куреня, немов пружина.

Продираюся між деревами в той бік, звідки долинув звук, обережно, з мечем у руках. Блідий світанок. Мокрі гілки шмагають мене по обличчю. Тут немає чогось такого, що могло б вибухати. Першим спадає на думку, що це якийсь фокус Ван Дікена. Людина з Землі могла б улаштувати вибух, якби схотіла. Якби знайшов десь селітру, сірку і вугілля, міг би виготовити порох. Неважливо навіщо, важливо, що він тут є.

Я шукаю дим, вирву в землі, будь-що. Але не знаходжу нічого і замерзлий повертаюся до табору.

День починається з нестачі.

Немає зубної пасти. Бракує мила. Крему для гоління, одеколону.

Я відмовляюся від гоління. Щетина дряпається і свербить, але мені не хочеться користуватися архаїчною бритвою у формі півмісяця, що лежить у шкіряному чохлі.

Таємничий вибух не дає мені спокою. Вирішую ще раз обшукати околиці перед виходом.

Немає капучино, грінок і паштету з тунця або салату з восьминогів — такого, як подають у ресторані «Реді Маре».

Зате є гаряча вода із розчинним шоколадом, смужки сушеної яловичини і шматок халви.

Після купання в крижаній річці й миття попелом я замерзлий і мокрий, але не чистий.

А потім, коли складаю своє манаття, мені знову дошкуляє те, що не маю коня.

Ледь проходжу кільканадцять метрів і раптом натикаюся на щось, що може бути слідом від того вибуху. Кругла пляма дивно посивілої трави, ретельно очищена від кущів, розкиданих навколо, але немає ані вирви в землі, ані слідів впливу температури. А посередині… я бачу коня. Остовпіло витріщаюся на нього, переконаний, що це галюцинація. Він великий, майже два метри в холці, а його шерсть якоїсь дивної смугастої масті, немов у тигра. Стоїть на ідеально круглій галявині, врізаній посеред карликових сосен, наче хтось поставив там гігантську склянку.

Я відстібаю ремені, дуже повільно кладу на землю речі та сідло. Мені стає гаряче. Уся упряж — в одній із торб. Гарячково намагаюся згадати, куди ж я подів мотузки. Відкриваю торбу, повільно перебираю різні предмети, не зводячи очей з тварини.

Кінь невпевнено пританцьовує на дивній галявинці, в колі пригнутої до землі посивілої трави. Я повільно простягаю долоню і торкаються її. Схоже на таємниче коло на полі, але трава просто вкрита памороззю. Хрустить під трипалими копитами, немов скло. Такий круглий заморозок з конем посередині.

Схоже, він так само здивований і охоплений панікою, як і я. Притискає вуха до голови, видає дивні буркотливі звуки. Не знаю, що вони означають, мене вчили на нормальних, земних конях.

Нарешті я знаходжу мотузку і роблю петлю на одному кінці, після чого протягаю решту крізь неї і роблю ласо.

Тварина видає нервове пронизливе бурчання і відбігає трохи, але лише на край галявини, немов боячись її залишати.

Ми кружляємо, як на арені. Я рухаюся повільними, майже гіпнотичними кроками, одночасно складаючи мотузку широкими колами, рівно, виток до витка, так як мене вчили. Петлю на кінці широко розтягую і складаю в пальцях так, щоб можна було виконати широкий круговий оберт над головою і кинути. Кінь не спускає з мене очей, тупцює боком і намагається триматися якнайдалі.

Це не дикий кінь. Хтось обрізав йому роги — закоротко, але може, не настільки, як я це зробив би. На боці видно випалений знак, схожий на грецьку «фі»: коло, перекреслене вертикальною лінією. У мене немає часу досліджувати галявину або замислюватися, звідки вона тут взялась. Зараз найважливіше — це кінь. Якщо вже доля, бог або тутешні божки дають мені в руки скарб, я маю намір ним скористатися.

Увесь час я ласкаво до нього звертаюся хорватською, польською, фінською і мовою Узбережжя. Він стриже вухами і неохоче гиркає, але не дозволяє мені підійти. Мене вчив індіанець. Денні Три Пера. Заклинач коней з Вайомінгу. Вчив мене терплячості, розумінню складної психіки стадної тварини і того, як добиватися ласкою довіри.

Але то були тварини з Землі. Крім того, у Денні був час. Багато часу. Океан часу. Він міг дозволити собі терплячість. А в мене часу немає.

Ми кружляємо галявиною. Я не знаю як довго. Тут необхідний добрячий терпець.

Мені необхідна підтримка.

Він був упевнений у кидку. Цифрал малював перед його очима траєкторію, якою полетить петля, залежно від положення руки і напруження м’язів. Сяюча крива пливла то вгору, то вниз, часом накладалася на кінську шию, а часом ішла в бік.

Драккайнен сконцентрувався, мотузка зі свистом кружляла у нього над головою. Кінь мотнув головою, наче собака, і вищирив зуби.

Було схоже на те, що він вирішив просто чкурнути з кола. Тож Вуко рушив боком, щоб заступити йому дорогу до річки і тракту.

— Гарний коник… Дуже, дуже гарний коник, — бурмотів він то рішуче, то ласкаво. Вирішив, що більше немає на що чекати, і кинув. Ласо прошипіло в повітрі, як змія, кінь притиснув вуха і рвонув раптовою, панічною риссю просто на Подорожнього.

Ривок ледь не вирвав йому зап’ястка. Що гірше, струс відчувся ще й у кісточці, і Драккайнен упав на землю. Тварина з переляканим вереском потягнула його по мокрій, вкритій інеєм траві, намагаючись, схоже, дістатися до дороги, а це означало б, що Вуко протягнуть по камінню і скелях.

Наскільки міг, підтягнувся на мотузці, після чого послабив її, намагаючись перекинути ноги вперед. Ривок поставив його на ноги, але за мить він знову впав.

Врятувало лише те, що придушений скакун вирішив зупинитися на мить, встати дибки, а потім струсити послаблену петлю.

— Поганий кінь! Дуже поганий кінь! Поганий кінь! — кричав Драккайнен, випльовуючи траву. — Тобто, не кінь, а цей… північний олень якийсь… або лань… Чорт тебе знає, поганий олень! Дуже погана верхова тварина невідомо якої породи! Поганий окапі! Бридкий жираф!

Обв’язав мотузку навколо стовбура і сів, щоб перевірити, що лишилося від його кісточки. Перший етап було пройдено.

Скакун шарпав мотузку, смикався, вставав дибки і взагалі всіма доступними способами демонстрував, що йому не подобається ця ситуація, він не в захваті від поведінки Драккайнена і дуже ображений.

Та на разі це не мало жодного значення.

Вуко приготував усе необхідне, неспішно й методично розклавши упряж у траві: вузду, віжки, сідло зі складеними зверху попругами, короткий чепрак.

«Треба підходити повільно і спокійно, — пояснював Три Пера. — Тварина не повинна бачити, що ти боїшся. Це найважливіше».

Спочатку потрібно було підійти. З широко розкинутими руками, щоб здаватися якомога більшим і зайняти якомога більше місця. Повільно, але впевнено. І весь час говорити.

Заспокійливим тоном.

Кінь знову почав шарпати мотузку і смикатися. Звуки, які він при цьому видавав, більше нагадували ричання верблюда і вереск свині.

Потрібно говорити. Ласкаво й терпляче.

Якщо йдеш, то повинен підходити. Не можна відступати. Якщо простягнув руку — повинен доторкнутися. Повинен показати, хто тут головний. Саме в цю мить усе вирішується, раз і назавжди. Тварина не може отримати переваги ні на мить. Раз утратиш обличчя — і все. Станеш підлеглим назавжди. Але не смикай і не бий. Це поганий метод.

Він простягнув долоню до великої голови. Кінь сіпнувся, дико заводив очима і клацнув зубами, а потім спробував встати дибки, але натягнута мотузка не дозволила йому цього зробити.

Драккайнен миттю ухилився від щелеп, а потім торкнувся шиї коня. Така увага мала заспокоїти тварину.

Вуко гладив велику голову, знаючи, що встигне відскочити перед атакою.

Один із індіанських секретів — легенько подути коню в ніздрі. У стаді це знак прояву симпатії. Пробуджує відчуття дружби і довіри.

У зовсім іншому світі. Із зовсім іншими тваринами.

Вуко не помітив, чи це дало якийсь результат. Принаймні його не вдарили.

А зараз смаколик. Він вирішив перевірити, чи смакуватиме тварині сухарик.

Коли підходив удруге, кінь смикався вже менше, повертався боком, бурчав і тряс головою, але бити копитом вже не намагався.

— Гарний кінь, гарна конячка… Гарна, гарна тваринка, — у Вуко склалося враження, що він скоро захрипне. Повторював це без упину вже добру годину.

Сухар був дуже уважно обнюханий, а потім — із хрускотом змелений величезними щелепами — значно більшими, ніж у звичайних коней.

— Добре, — сказав Драккайнен. — А зараз зерно. Взагалі-то мені це не подобається, але так має бути, тож давай уже покінчимо з цим. Немає виходу, мій любий. Я мало розуміюся в об’їжджуванні антилоп і ковбой з мене ніякий. Я просто пройшов курс: улюбленцем індіанця я не був і особливого таланту не мав.

Він відкрив сховок у шкіряних закутках торби, знайшов шприц і три зерна, що лежали в металевих ампулках.

— Боляче не буде, — запевнив він скакуна, відкриваючи шприц і розкручуючи ампулку. — Я сам пройшов через щось подібне і досі живий.

Зерно плавало в ємності, як слизький зеленуватий пуголовок. Драккайнен засунув туди шприц і почав накачувати повітря мірними рухами поршня.

— Якби ми мали більше часу, — пояснював він, — якби я вмів говорити з кіньми або принаймні краще знав твою біологію замість загальних, недбалих і неточних дрібниць, які в нас були… Але є, як є.

Він зітхнув і підійшов до жеребця, ховаючи лискучий шприц у руці.

— Почуваюся жахливо, — запевнив він тварину, лівою рукою погладжуючи її голову, а потім чорний ніс. Кінь забурчав, що прозвучало майже приязно. Драккайнен зітхнув, підвів другу руку, впевненим рухом увіп’яв тварині кінчик шприца в ніздрю і натиснув поршень.

Кінь жахливо вереснув і став дибки, а потім різко смикнувся, натягуючи мотузку. Драккайнен відскочив, уникаючи потужного удару в голову, і перекотився по траві. Ласо врізалося в шию тварини і кінь, замість того щоб ревіти, захрипів. Його очі вилізли з орбіт, на морді проступила піна. Не в змозі до нього підійти, щоб зняти зашморг, Вуко дістав ножа й обрізав мотузку біля стовбура дерева. Кінь рвонув, немов ракета, брикаючи то передніми, то задніми ногами, перескочив через низький чагарник і погнав у ліс.

Драккайнен сховав ніж.

«Але ж я сучий син, — подумав із подивом. — Почуваюся так, наче зарізав дельфіна».

Він повернувся і остовпів. У його сумках порпалася велика, розміром із гусака, чорна птаха з величезною головою і потужним, як вістря льодоруба, дзьобом.

— Це неймовірно! — гаркнув Драккайнен з приголомшеним обуренням. — Забирайся геть!

Птах схилив голову, дивлячись на Драккайнена, блиснув білими повіками, після чого хамським і хрипким тоном, але абсолютно чітко повторив:

— Забирайся!

Розкидав дзьобом розсипані речі й знайшов шматок сушеної ковбаси, який відразу ж і проковтнув, не звертаючи уваги ні на крики, ні на дикі стрибки Подорожнього. Драккайнен мчав через галявину, вигукуючи найгірші фінські лайки, але, припадаючи на хвору ногу, не мав жодного шансу. Птах дзьобав купу його речей, які тепер виглядали так, немов по них рубанули киркою. Коли підвів голову, з його дзьоба стирчала маленька трубочка, що відблискувала металом.

Зерно.

— Ні! — волав Драккайнен. — Негайно виплюнь!

Птах вдарив широкими крилами і злетів над галявиною. Не надто поспішаючи.

— Та щоб ти вдавився! — кричав чоловік. — Щоб ти в пеклі лосю відсмоктав, проклятий вилупку!

Але ворон вже високо злетів над деревами.

— Так каркни ти переможно, сучий сину! — кричав йому вслід Драккайнен. — Каркни і виплюнь це! Щоб ти ним захлинувся, виродку!

Оглянув речі. Казанок був продірявлений і — що ще гірше — вмістилище останньої зернини погнулося. Лаючись, він відклав шприца й позбирав інші речі, а потім почав складати лук.

— Ніколи більше, ніколи! — процідив, монтуючи обидві дуги і насаджуючи систему блоків. Якщо крук проковтне цілу ємність — нічого не станеться. Через дурного птаха людині тепер доведеться вбивати воронів десятками, а потім їх патрати. Заняття на роки. Хіба що падлюка прикрасить зерном своє гніздо, як це роблять сороки. Безнадійно.

— І чому ти не зжер щось інше? — крикнув він, скинувши голову в небо. — Тобі моєї здобичі не вистачило?! Не міг нажертися золота, якщо вже потягнуло на щось блискуче?

У нього була пара стріл, які слід було скрутити. Але все одно мусив чекати. Більше нічого не поробиш.

Він знову натягнув обладунок, позбирав своє спорядження і повернувся до затоки, де досі височів його курінь. Йому здавалося, що вже починає тут облаштовуватися.

Знову розпалив багаття, остаточно з’єднав всі елементи лука, спеціальним ключем скрутив і натягнув кількаметрову тятиву, пропущену через систему блоків. Добре загострених стріл було всього п’ять, але у нього залишався неабиякий запас наконечників у спеціальному мішечку.

Вуко схопив мачете і рушив на пошуки матеріалу для стріл.

Це забрало чимало часу: знайти в природних умовах досить рівні гілки — не найпростіше завдання. Взагалі-то виготовлення стріл має тривати цілу зиму: відібрані гілки, обтяжені знизу грузилами, вішають десь у сухому місці і чекають, поки вони просохнуть і стануть ідеально рівними, і тільки потім прикріплюють до них пір’я та вістря.

Я сиджу і роблю стріли. Це заспокійливе заняття. Люди з примітивних культур проводять таким чином більшу частину вільного часу. Роблять стріли, лагодять упряж і обладунки, шиють одяг. Це потрібно робити безперервно, і мені потрібно до цього звикати. Повний золота пояс тут нічого не змінить. Я не можу викликати таксі, поїхати в супермаркет і купити там собі пучок стріл або пачку ризото з дарами моря. Напевно десь є базар, але мало хто продає чоботи, стріли, лук, булки чи масло. Кожен робить такі речі сам. Кожен сам годує курей, пече хліб, тче ковдри і варить пиво.

Ти можеш десь купити цвяхів або гачків, але тут немає промтоварів. Це землеробська культура.

Прогулявшись серед кущів, я знаходжу чотири пера різної величини, які придадуться для оперення. Розділяю їх навпіл, надрізаю кінчики, закріплюю пір’я живицею та ниткою. За дві години роботи у мене є шість нових стріл.

Якийсь час я стріляю в купу піску між високими валунами на березі. Повертаю свої навички. Стріли летять по-різному, тож намагаюся прорахувати поправку, аж урешті за кожним вистрілом починаю влучати в м’ясистий лист, розміщений на схилі як ціль.

Мій лук із блоковим натягненням лупить із силою сімдесят фунтів, але завдяки блоку натягується як тридцятифунтовий — стріли встромляються в пісок аж по пір’я. Після години вправ у мене болять м’язи правої руки і плеча. Перед очима постають понівечені скелети середньовічних лучників із кривими хребтами та слідами пошкоджених сухожиль. Я натягую по-англійськи від ноги, по-спортивному прямо і по-японськи над головою. Для впевненості стріляю ще з-під пахви і від стегна, тримаючи лук горизонтально.

З двадцяти метрів я влучаю майже туди, куди хочу, за винятком однієї стріли, яку зносить.

Встромляю готові до використання стріли в землю біля намету. Стрілецька зброя покращує моє самопочуття. Я родом зі світу, де люблять вбивати на відстані.

Перерва в подорожі призначена для очікування.

Тож я чекаю.

За якийсь час забираю меч, ніж, сагайдак і йду на полювання.

Це не так просто. Одну стрілу я марную зовсім по-ідіотськи, вистріливши в птаха на льоту, який здався мені спокусливо схожим на гуску. Занадто покладаюся на допомогу цифралу і хиблю на волосину, але стріла лупить на добрих двісті метрів угору, а потім падає в гущавину і зникає з очей.

Через кілька годин втрачаю надію. Усе навколо немов вимерло. Навіть чогось на кшталт кроликів немає. Великі травоїдні пасуться на світанку — зараз для них не найкраща пора. Але річ навіть не в цьому. Я не зустрічаю ані жаб, ані мишей; не чути птахів, не видно навіть комах.

Зрештою, я закінчую тим, що блукаю мілководдям з луком в руці й вистежую серед каменів риб. Кілька разів стріляю безрезультатно, але врешті справа увінчується успіхом: маю звивисте, подібне до мурени сріблясто-смугасте тіло, позначене стрілою, мов гігантським поплавком. Несу рибину до табору і мене переповнює гордість, яку важко собі уявити. Одночасно почуваюся непереможним і смішним. Усе своє життя, коли хотів риби — купував її. Ішов у «Теско» у Гварі або на набережну за портом, де стояли рибальські човни на повітряній подушці, або в рибарицу і там обирав між камбалою, сардинами і тунцем, що красиво лежали на льоду. Просто з нічного улову. А тепер мене розпирає гордість від однієї рибини. Тільки тому, що я особисто добув їжу в людьми та богом забутому куточку Узбережжя, покладаючись лише на лук і природу.

Після двох років навчання, після біонічної модифікації, тренувань у школі командосів я набув навичок, якими тут володіє кожна дитина.

Запали сутінки, я печу над вугіллям порізану на шматки рибину. Уперше тутешня вечеря мені смакує.

Ароматні шматочки білого м’яса, розірвані пальцями на листі, кухоль слабкого грогу.

Починаю відчувати себе частиною природи. Наприклад, мене ніколи не цікавила погода. За все моє життя вона могла максимум стати приводом, щоб пошвидше повернутися додому. Дощ, спека або сніг — це просто явище за вікном. Треба підкрутити обігрів або увімкнути кондиціонер, або забрати з тераси забуті меблі.

А тут я буквально не маю даху над головою і постійно дивлюся на небо. У мене нема нічого, окрім цього куреня, збудованого з гілок і зв’язаних молодих дерев. Мені здається, що збирається на дощ, тому накриваю свій прихисток ще й смердючою ковдрою, яку прихопив зі станції, щоб забрати лапу мого Гренделя. У мене немає нічого, але я збудував укриття й добув їжу. Відчуваю себе водночас убогою і напрочуд вільною людиною.

Мене будить холод і миготливий аквамариновий блиск, наче від північного сяйва. Опів на третю ранку — вовча година. Час, коли спиться найміцніше, а до світанку ще далеко. Час, коли людина психологічно найслабша. Час засідок і нічних нападів.

Згодом я сиджу біля входу в курінь, сховавшись за щитом, яким загородив вхід, з луком в руці і стрілою на тятиві, і дивлюся на річку.

Біля берега вода аж кипить від тисяч рибин і водяних створінь, які метушаться, мов жменя срібних монет, і виглядають так, немов жадають утекти на сушу від того, що відбувається на середині потоку.

Це справді трохи нагадує північне сяйво. Переливається стрічками і хмарками, розливає блакить, фіолет і аквамарин, відкидаючи мерехтливий блиск на берег, повзе водною поверхнею, немов величезна змія. Це холодний туман блукає річкою. У застиглих над водою смугах і стрічках миготять і перетікають одна в одну фігури чудовиськ і тварюк, клубочаться щупальця. Я бачу туманні гриви і голови коней, бачу наїжачені колючками спини.

А всередині туману матеріалізуються набагато більші образи звіролюдей, що кудись прямують. Потворних, покручених, як на картинах Босха. Я згадую давнє плем’я з кельтських вірувань, старіше за людську расу. Фомори. Їх уявляли людиноподібними істотами з яскравими звірячими рисами. Потвори, що приходять із глибин і б’ються з людьми за острів, який пізніше назвали Ірландією. Зараз я бачу саме це.

У повній тиші над поверхнею річки тягнеться нескінчений хоровод фоморів у миготливій імлі.

Я сиджу, стискаю лук і дивлюся. Холод пронизує.

Знаю, що це лишень галюцинація, але нічого не можу вдіяти з тим, що моє серце колотиться, рука, що стискає лук, мокра від поту, а стримуваний з останніх сил гіперадреналін кипить під шкірою.

Я дивлюся на дивні жаб’ячі, риб’ячі, зміїні та кінські морди, на лискучі хребти, вкриті ґулями — гострими або гладкими, дивлюся на рила і морди, повні ікл, і в мені починають назрівати ідіотські забобонні переконання. Подумки лаюся, але це не допомагає.

Я впевнений, що Садиба Шаленого Крика пала.

Хоровод тягнеться посеред річки, це триває близько години.

Потім вони йдуть, і знову опускається пітьма. Дедалі теплішає.

Вони пішли.

Я знаю, що вони були галюцинацією. Були лише туманом. Бо йшли посеред річки, поверхнею води. Отже, це галюцинація або ілюзія.

Моє незламне «вірю лише в те, що має сенс» якось не дуже переконливо працює о пів на четверту ранку серед темної безмісячної ночі.

Я вірю в те, що бачив.

А бачив я армію чудовиськ, що рухалась рікою.

— Розплющуй очі, ледащо, день настав! — так починався кожен мій ранок відколи мені виповнилося п’ять років. З першим синім проблиском зорі різким, хрипким голосом Учителя, призвичаєним до команд, вигукуваних у строю атакуючої важкої піхоти, які більше пасували військовому табору, ніж імператорському палацу. Так він будив мене і моїх братів, щоб ще перед скромним сніданком гнати нас на тренування. І в дощ, і в сніг ми мчали садом у сірому світлі ранку, щоб піднімати гирі, долати перешкоди і вчитися бою на палицях та голіруч. Лише коли сходило сонце, змерзлі та захекані ми поверталися до лазні, щоб помитися декількома відрами крижаної води. Опісля ми одягали на вкриті синцями й замерзлі тіла простий одяг з грубої тканини. Штани, сорочку і куртку. Повстяні чоботи з плетеними підошвами. Виглядали як солдати або холопи. Тільки одяг був чистим і цілим, практичного бурого або сіро-синього кольору, з простим візерунком.

Увесь час: поспіх, тростина в руках Учителя, скромний одяг і проста їжа. Наша лазня була збудована з найкращого червоного дерева і шліфованого мармуру. Відра, з яких нас поливали водою, були виготовлені з панцирів величезних черепах і оправлені в місячне срібло. Крім цього, ми не отримували ані найменших предметів розкоші. Жодних вишуканих мил, жодних парфумів чи ароматних олій. Звичайна вода, й та була холодна, наче талий лід.

Снідали ми в залі, повній безцінних ваз і статуй, серед простих піренейських меблів, виготовлених так, наче їх створив сам Бог. На столі з’являлися чудові делікатні тарілки з коштовного, вкритого живицею дерева, порцеляни або мушель, але в полумисках і мисочках лежало лише трохи хліба, паштету з гороху або риби, жменя каші чи кілька ложок супу. І все. Принаймні так було зазвичай. Коли батько не мусив правити, він сам виходив з імператорського палацу і повертався до свого павільйону. Тоді ми вечеряли з ним біля вогнища або в саду серед скель, струмків і вигнутих драгомерій, а на столі з’являлися десятки вишуканих страв. Тоді поверталося наше дитинство. Ми слухали, як матір грає на сітарі і наспівує кірененські казки, а батько оповідає веселі історії. Але ми не завжди бачили батьків. Зазвичай з нами був лише Вчитель, крижана вода, грубий одяг і скромна їжа. Нескінченні години тренувань. Каліграфія, мови, стратегія, історія, поезія, політика, верхова їзда, стрільба з лука, володіння списом, палицею, мечем, ножем, двома шаблями, рукопашний бій і плавання.

До десятого року життя я навіть не здогадувався, що я — майбутній правитель. Я жив при дворі, що складався з безлічі павільйонів, збудованих моїм дідом серед садів, які називали Притулком Хмар. Двір був точною копією резиденцій поважних родів тих земель, з яких ми походимо. Десь над ним височів імператорський палац, але там ми бували рідко. Ми навіть не дивилися в той бік. Усім нашим світом був двір і Притулок Хмар. Тут у нас були дерева і квіти, проточна вода і ставки, що виглядали мов озера, скелі і стежки, посипані білим гравієм. Ані двір, ані сад у такому вигляді не могли б тут повстати до встановлення нашої династії. До того, як перший з моїх предків посів Тигрячий Трон. Сад був чисто кірененський. Він мав пробуджувати в людині спокій і рівновагу духу, що випливали з природної гармонії. Виглядав, як дикий куточок, обдарований досконалою красою. Був гімном на честь Творця. Кожне дерево нагадувало скульптуру. Кожна скеля і кожна крапля води були на своєму місці. Дикі, але сповнені рівноваги. Для нас, кірененців, краса — це приморські гори і струмки.

Амітрайські імператори завжди мешкали в палаці, а їхні сади були майже пустельними ділянками, де дерева, кущі та квіти росли рівними квадратами, наче візерунок на рушнику. Їхній сад водночас нагадував степ і розкішний килим. Служив для верхової їзди і мав виглядати красиво з вікна палацу. Для них краса — відкритий, голий степ, де розпускаються квіти.

Інколи, під час Свята Коней, тут ставили величезний, смердючий повстяний намет, розставляли в ньому оздоблені золотом і дорогоцінним камінням жахливі меблі з буйволової кістки. Імператор сидів там, їв жирне м’ясо бабака, запечене на вугіллі, пив молочне пиво з чарки і слухав, як йому грають Пісні Землі.

Амітрайці ніколи не могли вирішити: чи вони — народ диких кочівників, чи імперія, яка підкорила світ і стала його серцем.

Мій рід не має нічого спільного з Амітраєм. Ми в ньому чужі. Зрештою, як добра половина громадян, але як так сталося, я розповім пізніше.

Моє дитинство було саме таким, оскільки ми походимо з Кіренену. Далекого королівства, якого вже не існує. Я був сином володаря. А сини володарів повинні вміти більше, бути мудрішими і благороднішими за інших людей, бо на них чекає прокляття влади. Вони повинні вміти відмовлятися від себе, якщо буде потрібно. Мусять тримати себе в шорах, оскільки, коли вони стануть володарями, не буде нікого, хто зуміє їх стримати. Повинні нести відповідальність за долю всіх інших. Тому нам не можна було ставитися до себе поблажливо. Не можна було керуватися гнівом, забаганками, бажаннями і примхами. Для нас могли існувати лише честь, відвага і служба.

Так говорили кірененські кодекси, згідно з якими нас і виховували.

Місто було видно з пагорбу. Власне, це можна було окреслити як «селище» чи «поселення». Просто велике згрупування дворів, хаотично розкиданих по обидва боки фйорду і по навколишніх пагорбах. Будинки були схожі. Дерев’яні, довгі, з різьбленими стовпами, чотирикутної форми. Утім, поселення мало власні земляні вали, увінчані почорнілим частоколом, що оперізував весь простір від берега до берега, а між господарствами звивалися викладені дерев’яними жердинами вулички. Уздовж усього фйорду тягнулася дерев’яна пристань і поставлені на палях пірси, які на кільканадцять метрів врізалися у воду. Тож нехай буде «місто».

Ворота були відчинені, їх ніхто не охороняв. Ніхто не зупинив дивно вбраного високого чоловіка, який їхав на великому смугастому скакуні з підрізаними рогами.

Деякі витріщалися на нього, оскільки чоловік був високим, а його скакун — обвішаний торбами і згортками. Він був одягнений у бурий вовняний плащ із глибоким каптуром, а в роті тримав дивну вигнуту люльку, з якої випускав клуби диму, як це робили мешканці півдня.

Він проїхав в’їзну вежу і попрямував на пристань.

— Спершу ночівля, — сказав він коню. — Дах над головою. Це головний порт в околицях. Тут повинні бути приїжджі, а отже, буде і якась корчма. Сюди з’їжджаються купці, моряки й подорожні… такі, як ми. І хтось повинен заробляти на цьому гроші. Я розумію, вони досі не винайшли ані парової машини, ані душу. Але невже ніхто досі не помітив, що мандрівник заплатить дзвінкою монетою за дах над головою, воду та якусь їжу? Моряк, який сходить на берег, повинен перш за все щось з’їсти, щось таке, що не є жахливим корабельним пайком. Звичайно, він мусить напитися. А ще йому, безсумнівно, потрібна жінка, і за це все він теж заплатить. А де курви — там і готелі. Quod erat demonstrandum. Я не перераховую культурних стереотипів. Просто вірю в закони прибутку. Універсальні в космічному масштабі, мій північний оленю.

Дорога зміїлася між господарствами, але, врешті-решт, вивела до берега. Він минав людей, одноосеві вози на дерев’яних колесах, завантажені товаром, корів, собак і свиней. Минав місцевих, убраних у пофарбовані плащі і шкіряні безформні шапки, якихось голодранців, обвішаних зброєю — ймовірно, моряків. Бачив жінок у простих сукнях і солом’яних капелюшках і дітей, що бігали навколо. Він ще не бачив тут стільки людей в одному місці.

— Ах, цей шум великого міста, — процідив він, проводячи Ядрана крізь стадо шестирогих овець.

Дорога вела вниз, і тоді, стоячи на узбіччі між будинками, він побачив кораблі. Вони стояли біля пристані, пливли посередині широкого фйорду, погойдувалися на якорях. Кількадесят. Незрозуміло чому він уявляв собі, що вони нагадуватимуть драккари вікінгів, але це радше були середнього розміру джонки. Мали високі, задерті корми із зубчастими помостами, подвійний кіль і дивні вітрила, що нагадували жалюзі або віяла. Три човни розминалися в річковому руслі, і було видно, що на вітрилах намальовано прості геометричні розпізнавальні знаки.

Якийсь час він доброзичливо дивився на них. Усе життя любив кораблі, особливо вітрильники. Ці виглядали солідно і пристойно. Невеликі, радше для каботажного плавання, але ж «Санта-Марія» теж справляла таке враження.

На набережній він зіскочив з коня і повів його за упряж, тримаючи біля самої морди. Ядран стриг вухами і воркотів від незадоволення.

Ті, кого він шукав, мусили чинити так само. Чіплялися до місцевих і розпитували про ночівлю. Це теж, імовірно, космічна стала. Вони йшли сюди через ліси, спали під голим небом. Певне, знали мову, принаймні Ван Дікен. Мали якісь гроші. Вони мусили шукати нічліг, якусь корчму. Походили із Землі. Перш за все — гаряча вода, пристойна тепла вечеря і ночівля. Ванна, бочка, що завгодно. Аби вимитися і поспати під дахом.

Треба було шукати щось на кшталт готелю.

Він знайшов його за годину. Це не був заїжджий двір або хоча б корчма. Радше, караван-сарай. Підковоподібний будинок, схожий на сарай, де тварин тримали внизу, а спати можна було покотом на сіннику, куди піднімалися по сходах.

В одному з будинків палало вогнище, а похмурий, неговіркий господар позичав казанки і продавав дрова. Ніякої кухні, ніякого бару, ніякого: «Господарю, пива!»

Поблизу порту було з п’ять таких місць, і всі забиті возами, кіньми, мулами, всюди натовп людей. Наближався осінній ярмарок.

Купці сиділи і спали на своїх возах, що купчилися на подвір’ях, а якщо ні, то неподалік крутився ескорт з мутних типочків у шоломах і зі зброєю. Вони не відходили від товарів ні на крок і похмуро витріщалися крізь вирізи в чорнених шоломах.

— Не вірю, — сказав Драккайнен. — Я не знайду ночівлі, бо не забронював номера?

Він повернувся на набережну і пошукав солідного на вигляд рибалку, швидше за все, власника пузатого човна, який саме розвантажував кошик невеликих сріблястих рибок, схожих на сардини.

Переговори не тривали довго.

Рибалка якусь мить стояв, розглядаючи солідний шматок срібла на витягнутій руці Драккайнена, і чухав лисину, зсунувши на потилицю шкіряну шапочку, схожу на миску. Його екіпаж — худий підліток з нервовим тиком і ображений на весь світ довготелесий худорлявий чоловік середніх років — теж мовчки чекав, дивлячись на срібло, немов ніколи досі не бачили такого багатства.

— Стайню для коня і якийсь дах для мене, — повторив Драккайнен. — Лазня, сарай, дровник. І щоб були якісь двері, щоб мене ніхто не обікрав.

Рибалка шкрябав потилицю, дівчина, яка чекала на звантаження риби, сітки і такелажу з човна, сиділа на козлах возу зі спідницею, підітканою з одного боку за пояс, та байдуже жувала соломинку. Худорляк бурчав під носа, критично оглядаючи зв’язані смердючі сіті. Підліток тримався за ванти, працьовито чухаючи п’ятою кісточку. А час летів.

Драккайнен стиснув долоню, але старий несподівано сплюнув на землю і вхопив його за зап’ястя.

— Домовилися, — сказав він. — Одна восьма марки сріблом, як ти і сказав. У мене є сухий сарай із лазнею. Великий. Помістишся і ти, і кінь. На три дні. Потім я відпливаю, бо місяць піде на ріст. Захочеш жити і далі — доплатиш ще одну восьму.

— Домовилися, — підтвердив Драккайнен і стиснув у відповідь зап’ясток рибалки.

Увесь будинок, сарай, в якому я маю мешкати, та й взагалі все навколо просочене запахом риби. Я відчуваю сморід рибної гнилі і слизу, димний аромат копчених тушок, просочений сіллю і йодом сморід сітей, що сохнуть.

Перш за все я знімаю сідло з Ядрана і протираю його жменею соломи. Від господаря отримую старий мішок, що смердить рибою і повен сухих помаранчевих зерен. Корм.

Складаю свої речі під стіною і ось я вже вдома. Сарай похмурий, крізь щілини в балках і дірки під дахом проникає зовсім небагато світла. Як би там не було, тут є принаймні якийсь дах.

Відчуваю полегшення і втому. Я дістався до якоїсь мети. Реалізував якийсь етап. Я в порту Зміїна Горлянка і знайшов собі дах над головою, незважаючи на пік сезону. Власне, кінець сезону. Моряки повертаються додому зі своїх грабіжницько-дослідницько-торгівельних мандрів. Більшість завертає в цей порт, і за кілька днів тут буде важко знайти місце, де кинути якір, а про вільне швартування можна тільки помріяти. Кораблі зі складеними вздовж бортів щоглами з’являться навіть на пляжах по обидва боки фйорда, немов викинуті на берег кити. Розпочнеться великий ярмарок. Здобич, товари, невільники, зброя, срібло, прянощі, хутра переходитимуть із рук в руки. Купці, які прибули сюди зі своїми возами з глибин материка, укладуть прекрасні угоди і збагатіють більше, ніж моряки, при цьому не підставляючи шию під час подорожей.

Місцеві мешканці продадуть усе м’ясо, пиво, хліб і рибу. Жадібніші зазіхнуть навіть на власні зимові припаси і залишаться зі жменею срібла, але без борошна, риби та риб’ячого жиру. А пізніше відбудеться віче.

Вирішуватимуть суперечки, радитимуться, укладатимуть союзи і вгамовуватимуть родові суперечки.

Це все, що я дізнався за час дороги до цього будинку.

А тепер не уявляю, що мені робити далі.

Перш за все, я не знаю, чому мої вціліли вчені покинули станцію і вирушили в мандри. Скажімо, вони тікали від холодного туману і його феноменів. Скажімо, дісталися сюди. Якби я був на їхньому місці, то постарався б залишити звісточку. Вирізати десь напис на зразок: «Тут був Драккайнен». Найрозумніше було б оселитися десь тут і чекати. Не виключено, до речі, що так вони і вчинили.

Хіба що на них напали, викрали, або вони в якийсь інший спосіб встряли в халепу.

Так чи інакше, черговість така сама: локалізувати, можливо, відбити, евакуювати.

На подвір’ї дружина рибалки закінчує в’язати сітки, прихоплюючи мотузками дерев’яний човник, і входить у будинок. На старому, майже позбавленому кори дереві зі сріблястим стовбуром, що росте посеред двору, сидить величезний чорний ворон і витріщається на мене чорним, немов агат, оком.

— Ти мені набрид, — кажу я.

Мені вже не хочеться ані стріляти в нього, ані кидати чимось, ані намагатися зловити. Він настільки ж швидкий, як і я. Ба більше, точно передчуває мої наміри. І завжди неподалік. Коли я прокидаюся біля багаття, він сидить десь на купі речей або поблизу на гілці. Краде залишки моєї їжі, але я мушу визнати, що одного разу він приніс велику рибину, а іншим разом — якесь створіння, схоже на кролика, і залишив поруч із моїм ліжком. Ядран його ігнорує, я, власне, теж.

Рибалка стоїть, спершись об стовп, що підпирає дах його будинку, їсть кашу з дерев’яної миски і теж дивиться на ворона.

— Твій? — питає.

— Важко сказати, — відповідаю я. — Постійно його зустрічаю.

— Погана прикмета. Це птах смерті. І посланник богів.

— Це тільки птах. Дякую за притулок.

— Ми — спокійні люди, — цідить він. — Страндлінґи.

Цифрал гальмує на мить, підсовує мені неологізм «берегарі», а потім виправляє на «живуть-на-березі».

— Якби не те, що відбувається останнім часом, я б тобі відмовив. Не люблю чужинців удома. Але зараз триває війна богів. Сам Скіфанар Дерев’яний Плащ не прийняв одного разу дивного подорожнього і ось чим все закінчилося. Зараз дивні бродять світом. А ти дивний. До того ж, ти дав мені два шеклі чистим сріблом.

— Я йду в місто, — кажу йому. — Ти відпускаєш на ніч собак чи щось на зразок того?

— Постукай, і я тебе впущу. Звуся Лунф Гарячий Кремінь.

Він спостерігав, як я пристібаю меч і вдягаю плащ.

— Чужинцям не можна носити зброю в межах валів. Тільки ніж можеш узяти. Зараз час осіннього віче. Якщо вб’єш людину, тебе втоплять в сітці з вогняними вуграми. Такий закон Страндлінґів, Людей Берега. Однак, якщо хтось нападе на тебе першим і проллє твою кров або підніме зброю, нехай просто кухоль або кістку, ти маєш право захищатися. Але, якщо зможеш, то краще не вбивай. Можеш потім піти на віче і там його викликати. Під Деревом Вогню. Але не в межах частоколу. Кажу це тобі я, Лунф. Людина Берега. Прийми добру пораду і доживеш до часу, щоб заплатити мені ще два шеклі.

— Дякую, Гарячий Кременю. Я залишу меч. Підкажеш, що ще не можна робити?

Він знизує плечима:

— Можна все, що розсудливо. Не ображай чоловіків, жінок чи богів.

Я навіть задоволений. Меч важкий, плутається під ногами, чіпляється за плащ і привертає увагу. Я виходжу за ворота. Пірнаю в натовп і не маю наміру ображати чоловіків, жінок чи богів.

Треба йти туди, де людей найбільше. На пристань. Це широкий дерев’яний поміст, що тягнеться уздовж фйорду. Човни причалюють до кнехтів з грубо вирізаними візерунками, які, схоже, позначають постійні родові місця. На дерев’яних балках, опустивши ноги над водою, сидять люди, п’ють з рогів, грають в «короля» і якусь іншу гру, що полягає у жбурлянні жмені різьблених кубиків.

Це дивно, але вони вже не здаються мені надто екзотичними. Усе тут таке звичне. Усі носять штани, шнуровані вільні сорочки, обшиті стрічкою і затягнуті важкими ременями, а ще каптани з товстого сукна, іноді защебнуті срібними шпильками короткі плащі. Якби не ці пряжки, застібки і барвиста ткана тасьма, виглядали б зовсім звично. Такі собі мужики в штанях і полотняних сорочках. Просто злегка грубуваті. Навіть на Землі не викликали б ажіотажу. Жінки носять широкі, затягнуті в талії сукні, схожі на грецький пеплос, але з товстого полотна. Багатші носять на головах вільно накинуті хустки і ключі на поясі. Всі — і жінки, і чоловіки, і діти — не розлучаються з ножами.

Машинально озираюся. Не впевнений, чи впізнав би я своїх так легко. Одягнених як місцеві, з інших зачісками. Чи впізнаю я, скажімо, поголеного Фйолсфінна з бакенбардами? Бородатого Ван Дікена з підстриженим волоссям? Довговолосу Фрейхофф?

Мені потрібен якийсь ярмарок або корчма. Місце, де вдосталь людей, найкраще місцевих. Треба купити тутешній каптан і, може, таку шкіряну ярмулку. А ще я охоче чогось би з’їв.

Нарешті я знаходжу майданчик між дворами, заставлений дерев’яними прилавками. Тут є ряд столиків на козлах, і хтось продає пиво просто з бочок на возі. Але потрібен власний кухоль.

Під ногами трава перетворилася на багнюку, навколо крутяться худі собаки. Є багаття, біля якого якась добра людина продає запечені на залізній, підвішеній на ланцюгах сітці шматки нанизаного на палички м’яса і квадратних рибин, схожих на камбалу.

Все виглядає наче свято. Космічна стала.

Я купую собі кований ріг для пиття, оздоблений драконячими ніжками, і сідаю за стіл — туди, де ще є трохи місця. Скромно і з краю.

Жую шматок м’яса, запиваю солодкуватим каламутним пивом і спостерігаю. Така моя робота.

Місцеві відрізняються від моряків. Вони не настільки яскраво одягнені, здаються трохи спокійнішими, тримаються збоку, сидять за власними столами. Мовчазні і розважливі в рухах. Моряки виглядають і поводяться зухвало. У них коротко обрізане волосся і стрижені бороди, на щоках і плечах звиваються складні татуювання. Часто вбрані тільки в штани, іноді — в шкіряну жилетку на голе тіло. Їхня поведінка і зовнішній вигляд щось мені нагадують.

Ці сповнені ентузіазму крики в обличчя, коли зустрічаються два приятелі, гупання кубками об дерев’яну стільницю, ця показна веселість… Крики аж до почервонілих облич і здутих вен на скронях, жадібне питво просто з глечика.

Я робив у своєму житті багато різних речей. Часто обертався серед специфічних людей. Переганяв контрабандою машини через Сахару, ходив під вітрилами, жив на кораблі, їздив на мотоциклі, бували такі періоди, коли мене можна було зустріти там, де життя повне адреналіну і люди не роблять ті самі речі в той самий час.

Танцюють.

Тільки чоловіки і всього кілька жінок, теж татуйованих і настільки ж диких. Це не танок для друзів. Тупають по колу, збиваючи куряву, часом пара налітає на пару, вони вдаряються в повітрі торсами, часом луплять одне одного плечами в плечі, і все це під дикий ритм барабанів і якоїсь сопілки. Крики. Навіть не зрозуміло, це ще спів чи вже тільки ентузіазм.

Я починаю відчувати себе як удома.

Досить припаркувати поруч кілька мотоциклів або переодягнути тутешніх в мундири Іноземного легіону.

Вони вижили.

І радіють з цього.

Зовсім недавно їх нудило жовчю на хитких палубах «вовчих човнів», вони сцяли в штани від страху, ховаючись під щитами від дощу стріл на якомусь пляжі, або бігли крізь чуже місто у вогні, з руками, що парували від свіжої крові і людського жиру. Вони наїлися цього по самі вуха. Вони оплакали багатьох товаришів і десятки раз — самих себе. Але вижили і повернулися додому. І тепер вони безсмертні.

Мають здобуту десь далеко жменю золота, досі бачать небо над головою і відчувають смак пива. Зараз увесь адреналін, який вони жерли, яким дихали і яким їх нудило протягом усіх місяців походу, горить у їхніх венах і парує з чолів.

Я теж горланив би.

Але від них я нічого не дізнаюся.

Мій сусід навалюється на мене усією масою. Я притримую його за каптан на спині і обережно укладаю обличчям на стіл між риб’ячих кісток. Я не шукаю сварки.

Я зовсім не хочу, щоб мене втопили разом із вогняними вуграми.

Розпитувати треба місцевих. Вони сидять за окремими столами, з мечами на поясі, мовчазні і якісь похмурі. Дивляться на крикливих моряків із-під лоба. Але не ворожо — допитливо. Не хочуть стати черговим розореним містом, тому не пускають чужинців зі зброєю, а самі постійно тримають під рукою мечі та сокири. Я прислухаюся.

Це нелегко в тому ґвалті, який тут панує. Потрібно відфільтрувати пискляву музику, кілька сотень випадкових розмов, якими вибухає площа. Я вмію виловлювати з галасу поодинокі фрази, майже як направлений мікрофон. Концентруюся на словах-ключах: «чужинці», «чужаки», «Акен», а ще «війна богів», «сліпі», «риб’ячі очі», «Той, хто Діє», «пісні богів», «два роки тому».

Слухаю.

«Не знаю, на що повертаюся. Батько був уже старий, може бути, вже помер, але тоді брат візьме всю спадщину, а мені нічого не залишить. Може виявитися, що доведеться йти на своє, тільки не знаю, куди…»

Ні.

«Я вже більше не попливу. Стає все гірше. Доводиться плисти все далі, а часи дедалі гірші. Колись, за синів Горластої Сокири, раз сплаваєш на діло — і можеш поставити двір. А зараз… За жменю срібла ризикувати шиєю…»

Ні.

«Перший і останній раз пливу з Чорним Листком. Мати такого стирсмана, у якого немає талану — це найгірше. Кажуть, він образив богів, пливучи з жінками. Возив Тих, хто Діє… Від цього лише сварки на човні, як не трахаються, так б’ються, до чого такий похід…»

Ні.

«Три воли плямистих, вісім шеклів срібла, а до того ж дванадцять фунтів воску, по дві з однією восьмою дубових діжок, таких чотириквартових, десь два вози та…»

Ні.

«А він засовує руку під спідницю і кричить: „У неї кинджал!“»

Ні.

«Пара залізних казанків, кольчуга погана, порвана, якийсь лук, такий, що аж жалість брала, жменька намистинок і нічого більше. Ось такий видобуток. А билися три дні…»

Ні.

«Не заперечую, що сміливий. Але зараз уже не так: якщо комусь вдома нудно, він вирушає в світ і тільки там знаходить золото на ремінь або залізо в живіт. Нині війна богів — навіть у власному будинку не знаєш, чи доживеш до вечора. Так воно зробилося… Так сталося і з твоїм дядьком».

Зараз.

Це вже трохи цікавіше.

Це один із місцевих, але розмовляє з моряком. Місцевий середнього віку, а моряк молодий і злегка гордовитий. Багато вбраний, довге волосся зв’язане на потилиці ремінцем у заплетений кінський хвіст, що нагадує палицю. Судячи з амулетів, окуття ножа і майстерних вишивок, якими обшито багатий зелений плащ — чоловік він знатний. Усе в нього оздоблене, навіть м’які шкіряні чоботи. Ношені, але найвищої якості.

П’ють за його гроші. Дивні квадратні монети з діркою, напевно кебірийські. Мабуть, старий — якийсь його родич і мусить сказати йому щось сумне, а молодий це відчуває.

— Мені здається, що це був просто Пісенник, але вправний, — продовжує місцевий. — Такий, яких тут не бачили вже давно. Твій дядечко був занадто гордий. Найбагатший, найсильніший, у нього був найбільший двір у всій Зміїній Горлянці… Коли людина хвалиться багатством, врешті-решт її колись помітять боги, і нещастя готове…

— Я знав дядечка, Адральфі, — цідить молодий. Схоже, він хоче, щоб все закінчилося якнайшвидше.

— Пісенник хотів у нього погостювати, а дядько наказав йому йти геть. Воно й не дивно. Той увійшов до найзаможнішого володаря в околицях і звернувся до нього, немов до невільника: «Я буду тут спати і їсти. Подай пива». Твій дядько наказав його викинути, і сам схопився за сокиру. Той відвернувся без слова і вийшов за ворота. Моя стара каже, що він прокляв двір одним словом. Просто підняв руку і тоді все сталося. Ти не повіриш, поки не побачиш. Господарство ще стоїть і, мабуть, завжди стоятиме. Люди роблять вигляд, що його не помічають. Навіть підходити туди бояться.

— То мій дядько живий чи ні? Той чужинець його вбив? А моя тітка? А діти? А їхні люди?

Чоловік розгублено шкрябав голову під ярмулкою:

— Важко сказати. Може, і живі, але добре б їм було померти. Краще тобі самому все побачити.

Я допиваю пиво і вішаю ріг на пояс. Мій господар, Гарячий Кремінь, теж згадував про це. Про когось, кого звуть Скіфанар Дерев’яний Плащ, який напросився на проблеми, не прийнявши подорожнього.

Місцевий, якого я обираю за інформатора, стоїть, спершись об прилавок, укритий вовняними попонами і, заклавши великі пальці за ремінь, дивиться на «вовчий човен», що саме входить в порт, маневруючи на схожому на віяло фоку.

— Шановний пане, де тут колись мешкав господар, якого звуть Дерев’яним Плащем?

Той плює крізь зуби і не зводить очей з човна.

— Розсудлива людина не цікавиться такими справами. Хочеш потішити очі бідою проклятого чоловіка? Хочеш побачити Двір Залізних Голок? Треба йти вгору, на пагорб. До місця, де ростуть сливи і стоїть найкрасивіший різьблений двір, який ти бачив у своєму житті. Там, звідки видно всю затоку і море. На пагорбі. Там, куди ніхто не ходить і куди навіть дорога прогнила. Стежкою дурнів.

Тож я йду стежкою дурнів. Угору, між стін збудованих із балок чотирикутних будинків. Деякі досить старі, а в деяких перемонтували й замінили окремі балки, які тепер нагадують латки з молодого світлого дерева. Але майже всі ідентичні. І ті, що здавалися багаторічними, і ті, що поставлені недавно. Однакові. Ніякого розвитку, ніякого бажання що-небудь поліпшити, жодних спроб використовувати нові матеріали. Я починаю сумніватися, чи впізнаю той «найкрасивіший двір» у місті. Вони різняться лише розміром; бідніші вкриті ґонтом або соломою, а багатші — шматками черепиці. На колонах багатших будинків більше орнаменту. І тільки.

Те саме стосується і кораблів. Вони майже близнюки, немов виготовлені на конвеєрі. В цілому не такі вже й примітивні. З низькою посадкою, стабілізовані рухливим кілем, який біля берега маятником піднімається на борт. Однакове вітрильне оснащення, однакові кормові надбудови, однакові катапульти в носовій частині, пристосовані для метання списів. І така сама зарубка на правому носовому релінгу, трохи нижче бушприту. Повторена з безглуздою докладністю на кожному кораблі. Немов клас регати. Чому? Адже кожен винахід — це перевага над противником, велика швидкість і маневреність. Шанс на перемогу або збереження життя.

І ті будинки, і кораблі, і рухливі килі не було придумано за одну мить. Це досить сміливі винаходи, вони пройшли довгу еволюцію. Мабуть, добре виконують свої функції, але, схоже, у цій формі їх використовують уже кілька сотень років. Виглядає так, наче технічна думка розвивалася до певного моменту, аж хтось сказав «стоп». І все зупинилося.

Це наводить мене на думку про середньовічну Японію. Такі консервативні культури існували, але ж не настільки, щоб відтворювати щербину на борту кожного корабля.

Я бачу купу дерев на вершині пагорба і дах маєтку. Будинок як будинок, але справді стоїть там, звідки відкривається найкращий вид. Звідси видно край скелі та море за нею, видно порт і місто внизу. Міський вал тягнеться за сотню метрів звідси до самого схилу, але тут він нижчий і більш занедбаний, ніж унизу.

Колись тут було більше будинків, але тепер вони занехаяні. На самому березі стоять рештки круглої конструкції, від неї залишилися лише кам’яні уламки, які стоять по колу, немов дольмени. Старий храм?

Зупиняюся перед прогнилими воротами, які закривають фронтальну стіну.

Деякі балки повністю зотліли, дах над хвірткою з одного боку перекосився, крізь щілини видно зарослий кущами двір. Уздовж стін в’ються лише жорсткі чорні лози, схожі на плющ. Вони рясно затягнули всі стіни, влізли на дах, лежать на камінні подвір’я.

Я даремно втрачаю тут час.

Входжу на перекинутий через дренажний рів місток, що веде до воріт. Старі гнилі балки поскрипують під ногами.

— Забирайся! — крик.

Знайоме каркання.

Мій ворон.

Б’є крилами, зависнув на місці над подвір’ям, як чайка, що бореться зі штормовим вітром.

А потім шугає просто на мене. Немов яструб, що помітив кролика.

Він великий, важить десь кілограмів сім, має дзьоб розміром з льодоруб і кігті як мої пальці.

Коли така пташка летить комусь просто в голову, це таки справляє враження.

Драккайнен мимоволі присів і підняв руку, намагаючись затулити обличчя і зіскочити з містка, коли ворон, що наближався до нього в стрімкому піке, немов камінь, раптом вдарив крилами і, розвернувшись на місці, знову вистрілив угору.

Звідкись неподалік до Подорожнього долинув дивний металевий звук і гуркіт, немов від розкручування ланцюга.

Плющ почав рухатися.

Це нагадувало гніздо, в якому раптово прокинулися змії.

Відростки м’яко рухалися, плелися по стінах, з-під даху вгору вистрілили лози, закручуючись, немов кінчики батога.

Ворон молотив крилами, минаючи чергові метри, а відразу під ним розвертався відросток чорного плюща. В уповільненому часі було чутно свист, з яким стебло, листя і колючки різали повітря.

Різкий металевий свист.

Ще удар крилами — і ворон утік від одного стебла, але друге перерізало йому дорогу перед самим дзьобом.

Драккайнен почув власний попереджувальний крик, який розлився протяжним басистим гуркотом.

Чергові відростки метнулися просто в його бік, занадто швидко, щоб розумно відреагувати.

Подорожній ухилився і побачив, як гілка пролітає у нього перед обличчям, потім випростався і, дивлячись, як рослина згортається, немов кінчик батога, зробив з місця важке напівсальто назад.

Ще в повітрі він відчув, що отримав самим кінчиком стебла по стегну. Запекло так сильно, немов його хльоснули розкрученим сталевим тросом.

Приземлився за містком і відскочив на кілька кроків назад. Ледве-ледве вилікувана кісточка відреагувала різким болем розтягнутих сухожиль.

Ліана зигзагоподібним зміїним рухом відступала. Він підняв ногу, щоб наступити на неї, але в останню мить передумав. Жмут чорного, мов сажа, листя звивався по балках містка, залишаючи на них глибокі шрами, ніби від сталевого леза. Друга гілка проповзла поруч і посікла на дрібні шматочки маленьке деревце, що росло у рові.

Він глянув на своє стегно. Штани висіли шматками, рівно розрізані в декількох місцях, шкіра під ними теж була розсічена, вся бічна сторона стегна вже просочилася кров’ю.

— Мої найкращі штани! — гаркнув він.

У повітрі кружляло кілька чорних пір’їн. Ворон тріумфально закаркав, шугаючи поза межами досяжності батогів, що шмагали повітря над подвір’ям.

— Ще трохи, і… Здається, ти врятував мені життя, — сказав Вуко. Підняв невеликий камінчик і кинув.

Той пролетів над містком і був відбитий у повітрі невеликою гілкою. Пролунав металевий брязкіт, полетіли іскри.

— Зрозуміло, — процідив Драккайнен. — Реагують на рух.

Гілля знову почало звиватися в огидному щупальцеподібному ритмі, стинаючи тріски з балок і видряпуючи шрами на камінні.

І тоді з маєтку долинув крик. Жахливий вереск кількох катованих людей. Крик не був артикульованим — було чутно і чоловіків, і жінок, що волали хрипкими голосами.

Драккайнен відступив ще на кілька кроків, лаючись по-фінськи, і тоді щупальця перестали рухатися. Крик перейшов у стогони і плач, а тоді поступово затихнув.

Подорожній отетерів.

— Треба їм допомогти, — пробурчав. — Тільки як, якщо підійти не можна?

Обійшов двір по колу на безпечній відстані, але нічого не придумав.

— Підірвати його до біса? — замислився. — В’їхати на танку?

Ворон закаркав, кружляючи над ним.

— Що за притрушений світ, — зітхнув Драккайнен. Глянув униз і побачив, що трава навколо двору вкривається інієм. — Dobrodoszli. Знову те саме.

Двір знову вибухнув криками, плющ, яким обросли стіни, почав звиватися. Вуко чув брязкіт листя, що стрибало по балках і зіштовхувалось, скрегіт ліан, що стискалися та рипіли, мов сталеві канати. І виття людей усередині. Страхітливе, немов із пекла.

І ще один крик людини — від воріт.

Він побіг туди і побачив молодого моряка, того самого, який розмовляв із місцевим біля прилавків. Той лежав на спині і безпорадно смикався — з білим, перекошеним обличчям і ногами, тісно обплетеними ліанами. Вони повільно волокли його через місток просто на подвір’я.

Униз, вкритою підгнилими колодами дорогою, тікали його товариші.

— Не рухайся! — крикнув Драккайнен. — Припини рухатися! Зовсім!

Моряк з відчаєм і подивом подивився на нього, але ніби послухався. Ліани, що тримали його, сповільнилися, але продовжили волочити жертву по колодах, тільки вже ніби неохоче.

Вуко відчайдушно озирнувся, але не побачив нічого, що можна було б використати. Найбільше у пригоді став би дорожній рятувальний набір. З гідравлічними ножицями для різання металу і лебідкою.

Він побіг до найближчої покинутої хати, що спокійно занепадала за двісті кроків від нього. Там не залишилося нічого, тільки завалений дах, бур’яни і поросле кущами подвір’я. Слідів чорного плюща не було.

Поміркувавши, він підхопив збиті з дошок двері, що висіли на одній шкіряній петлі, і вирвав цвяхи, які утримували їх у рамі. Підняв двері над головою і побіг назад.

До кладки підходив обережно. Дедалі повільніше, поки не встав, завмерши абсолютно нерухомо на самому кордоні, за яким плющ починав реагувати. Кілька ліан застережливо піднялися, але одразу завмерли. Драккайнен якусь мить стояв із дверима над головою, відчуваючи, як тремтять м’язи, а потім зробив глибокий, дуже повільний вдих і жбурнув їх просто у ворота.

Ліани з вереском кинулися і обплели двері ще в повітрі. Гілки по-зміїному охопили дошки, видряпуючи на них глибокі сліди, як ланцюг бензопили.

— Не рухайся, — повторив Драккайнен. — Навіть не дихай.

Гіперадреналін біг його жилами, проте він повинен був його контролювати. Він міг випередити щупальця і висмикнути лежачого, але відірвати йому ноги.

Схилився плавним, майже непомітним рухом, ніби в сонному кошмарі. Рухався, наче занурившись в застиглу смолу. Повільно. Дуже повільно. Міліметр за міліметром. Так, щоб не ворухнути повітря. Зігнув коліна, його права рука наближалася до ножа на поясі. Повільно. Дуже повільно.

Так повільно, як росте плющ.

Він не зміг би сказати, як довго це тривало.

Йому здавалося, що цілі тижні. Що сонце зайшло і зійшло, перш ніж він нарешті присів над лежачим моряком із ножем у руці і зумів прикласти вістря до відростка, що обліпив його кісточки.

Десь далеко лунав спів і удари барабана. Шуміло море. Кричали чайки.

Тріщали і лопалися дошки дверей, які розривали ліани біля самих воріт.

Кінчик ножа вперся в балку, утворивши важіль, і дуже повільно, але з постійним натиском, вістря наближалося до плюща, що обплітав щиколотки моряка. Тепер потрібен рух униз.

Мономолекулярне вістря, виготовлене на авіазаводах «Нордланд», проти залізного відростка чорного плюща. Матеріал із твердістю діаманту проти посиленої холодним туманом магії заклинання. Міліметр за міліметром.

Волокно за волокном.

Кричали чайки.

Здавалося, що він чує, як волокна рослини поступово поступаються натиску вістря, видаючи тихі мелодійні звуки розірваних струн. Ліана піддалася.

І тоді одна велика крапля поту зірвалася з чола Подорожнього і полетіла вниз, на балки, розбризкуючись на слизькому дереві і породжуючи мініатюрну хвилю повітря.

Щупальця вистрілили з брязкотом розкручених ланцюгів.

Час рвонув уперед і загальмував, потонувши у водоспаді гіперадреналіну, який наповнив його кров.

Дуже багато речей відбулося одночасно.

Він жбурнув ніж за спину, вдарив долонями в балки, підкидаючи тіло в повітрі та схопивши моряка за пояс, намагаючись при цьому не вирвати йому нутрощі.

Ворон упав з неба з карканням, що розтягнулося в буркотіння трансформатора.

Ліани прорізали повітря тисячею чорних лез, що коливалися, немов водорості під час припливу.

Якийсь темний предмет пролетів зовсім поруч з головою Подорожнього і з гуркотом встромився в балки помосту, притискаючи до них ліани.

Обидва — і Драккайнен і моряк — повалилися на траву і каміння.

Він почув крики кількох людей і з подивом зрозумів, що чує зрозумілі слова і що час знову тече нормально. Світло здавалося йому дивно яскравим, звуки — ненормально різкими.

Він сів у траві.

Один із прибулих, жилавий моряк з червоним волоссям, розрізав штани товариша і намагався зупинити пов’язкою кров.

— Кістки цілі. Ходити будеш, — заявив.

— Я подумав, мій кум утік.

— Він побіг за нами. Ми б тебе витягнули.

— Ні, — коротко відповів моряк. — Ви б туди навіть не увійшли. Воно порубало б вас на шматки. Цей чоловік мене врятував.

— Як він це зробив? — запитав величезний тип без сорочки і з татуйованим черепом.

— Обережно, — відповів Драккайнен і встав, шукаючи ножа. — Навіщо ти туди поліз?

— Ніхто, у кого є хоч крапля розуму, не розмовлятиме таким тоном з Атлейфом Кремінним Конем, стирсманом Людей Вогню!

— Ніхто розумний не ображатиметься на розважливе зауваження, Ґрюнфе, — відповів юнак. — Я пішов, бо почув крик стражденних. Я не любив дядечка, але життя віддав би за Хродін, мою тітку. Також гадаю, що навіть такий козел, як Скіфанар, не заслуговує на такі страждання. Ніхто не заслуговує.

— Я теж їх чув, — сказав Драккайнен. — Але мені спало на думку, що катовані люди не можуть жити без їжі і води кілька років.

— А те, що гілля зазвичай не рухається, тобі на думку не спадало?

Драккайнен знайшов ніж і сховав його в піхви.

— Спалимо це, — сказав рудий моряк, обв’язуючи приятелю щиколотку. — Будеш кульгати, спираючись на милицю, як дід… Спалимо весь двір.

— Схоже, воно не захоче горіти, — засумнівався Вуко. — Воно як залізо.

— Ми так цього не залишимо, — заявив Атлейф, намагаючись підвестися.

— Тут справа не лише в твоїй тітці, — відгукнувся старший моряк з підстриженою помаранчевою бородою і зав’язаним на потилиці волоссям, який досі мовчав. — Страндлінґи вдаватимуть, що тут нічого немає, у кращому випадку почнуть брати гроші за те, щоб показувати це всім, кому буде цікаво. Якщо це рослина, то вона може розростатися. Був у мене колись пекучий кущ у саду. Я про нього забув і пішов у море. За рік довелося випалювати все, тому що виріс із дорослого чоловіка висотою. Але цей чужинець має рацію. Це може не захотіти горіти. Це насіння пісні богів.

— Принесіть сюди кілька якорів, — порадив Драккайнен. — Залізну поперечину, багато ланцюгів і четвірку запряжених волів.

— А хто ти такий, щоб нам вказувати?

— Той, хто врятував життя іншій людині, хоча не повинен був, — зауважив молодий Атлейф.

— Коли розумний чоловік дає пораду, лише дурень не слухає, — підтримав його той з помаранчевою бородою. — Спробуємо зробити, як він сказав, — підпалити можна завжди. Я — Ґрунальді Останнє Слово. Як тебе звати?

— Ульф Ніт’їсефні, Нічний Подорожній.

— Ходити краще вдень. Ти чужинець?

— Здалеку. Шукаю моїх земляків, які зникли кілька років тому.

— Однак звешся ти по-нашому.

— Називаюся по-своєму. Кажу, як би це звучало вашою мовою. Шкутильгаючи, молодий моряк підійшов з витягнутою долонею і привітав Драккайнена так, як тут було прийнято: стискаючи біцепс і хапаючи другою рукою за потилицю.

— Ти врятував моє життя. По-моєму, це означає, що ти — хороша людина, Той, що Подорожує Вночі. Я — Атлейф Кремінний Кінь.

Привели волів, принесли якорі, ланцюги, навіть якусь драгу для виривання водоростей. Навколо вже зібралося зо два десятки роззяв.

— З цього не буде нічого доброго, — кричав хтось.

— Треба всі гаки кинути одночасно і відразу поганяти волів, — сказав Драккайнен. — Я бачив, наскільки швидкі ці ліани. Поріжуть ланцюги і залізо раніше, ніж ви озирнутися встигнете.

— А я все підпалив би, — запропонував Ґрунальді. — Взяв би з корабля дві діжки пального для катапульти. Може, це їх послабить.

— А як підпалиш?

— Ти що, ніколи не бачив «драконячої олії»? Вона сама загорається на повітрі.

Ліани вхопили діжки, ледь ті полетіли, одну навіть у повітрі. Дошки моментально тріснули, розхлюпуючи навколо брудно-жовту каламутну рідину, яка одразу ж почала диміти, а за кілька секунд вибухнула густим чорним димом, який ревів і коптив, а полум’я стреміло під самий дах.

Двір вибухнув криками людей, які мучилися всередині.

Плющ почав скручуватися і бити повітря, тягнучи за собою віяло вогню, але складно було сказати, наскільки це йому шкодить.

— Якорі! Зараз! — закричав Атлейф.

Гаки полетіли, тягнучи за собою ланцюги, і впали у клубок кучерявих відростків.

— Зачекайте, поки вони натягнуться, — закричав Драккайнен. — І тоді женіть волів!

Воли нагадували скоріше мастодонтів, буйволів, схрещених з носорогами, але виглядали потужно, як рухомі гори жилавих м’язів, що пульсували під бронзовою шкірою.

Подорожній дивився, як могутні потрійні копита занурюються в траву, як із ніздрів тварин виривається пара. Запряга рушила.

Повільно, метр за метром, відростки натягнулися, ланки ланцюгів заскрипіли.

— Уперед! Дава-а-ай! Но-о-о! — надривалися погоничі і били тварин батогами.

Один із надто розтягнутих відростків раптово лопнув і злетів у повітря. Роззяви попадали на землю.

Чергові ліани періщили по натягнутому ланцюгу і закручувалися навколо металевих ланок. За ними — наступні й наступні відростки, аж за мить уже всі стебла, які було видно, трималися за гаки. Запряга зупинилася. Воли продовжували тягнути, копита вбивалися в землю, з морд і боків летіла піна, але чорний плющ не давав себе вирвати.

За натягнуті ланцюги чіплялися вже всі стебла.

Один з ланцюгів раптово видав тонкий звук.

— Усі всередину! — закричав Атлейф.

Вони припустили галопом, дістаючи ножі, і тільки Ґрунальді одним непомітним рухом висмикнув з рук місцевого роззяви списа.

Драккайнен утік разом з іншими, але пошкодував про це вже за мить. Це була погана ідея.

Сарай або, може, хлів із гулом палав, стовп чорного диму валив у небо.

Відростки чорного плюща шмагали все навколо, але були дещо дезорієнтовані. Вони молотили палаючий будинок, сікли клуби диму і полум’я, що стрибало дахом, розрізали палаючі балки, що сипалися довкола. Усередині ліан росло набагато менше, ніж навколо двору.

Драккайнен, лаючись трьома мовами на власну дурість, проскочив над стеблами, що плелися по землі, Ґрунальді ткнув у клубок ліан списом, і відростки моментально обліпили древко.

Моряк смикнув і йому вдалося звільнити зброю, хоча тепер спис був весь у засічках і з погнутим вістрям.

Побачивши жінку, всі на мить завмерли.

Вона лежала на ґанку, обплетена чорним плющем. Листя, немов вирізане з закопченої жерсті, вкривало її голову, мов перука, тонкі відростки впивалися у зморщену воскову шкіру. Було видно лише половину обличчя і одне страшне, вирячене око, з якого тік струмочок сліз. З відкритого рота линув безперервний горловий стогін, який було чутно навіть крізь шум полум’я.

— Хродіно! — крикнув Атлейф.

— Не торкайся її! — у той самий момент рявкнув Драккайнен, хапаючи його за плече.

Молодий моряк дивився безпорадно, опустивши руки. Жінка кричала весь час, смикаючись серед чорного листя, що різало її шкіру.

Великий лисий моряк з татуйованим черепом розштовхав усіх і блискавичним рухом встромив клинок жінці під підборіддя. Хродін сіпнулася, напружилася, а потім обм’якла.

Вони знайшли ще двох людей у різних місцях. Один був давно мертвий, від гілок, що його обплутували, не залишилося і сліду; від другого вціліла лише голова, але ця голова, немов жахливий плід обплетена гілками і листям, продовжувала кричати. Атлейф без слів вдарив її ножем за вухо, і крик за мить стих.

Головна зала нагадувала оранжерею. Ліани звивалися підлогою і стінами, а на дальньому кінці столу у великому різьбленому кріслі сидів Скіфанар Дерев’яний Плащ. Плющ обплітав його руки, впивався під зогнилу шкіру, обвивали кістки і рухався навколо голови.

— Убий мене! — крикнув він, щойно їх побачив. — На милість Скінґі і мужність Гінда, Атлейфе, сине Атлі, убий мене!

— Не пройдемо, — сказав Ґрунальді. — Вони вже нас бачать.

Ліани на стінах і підлозі вже піднялися, скрегочучи листям, що дзвеніло немов шматочки жерсті.

— Позаду теж погано, — промовив він тим самим діловим тоном. — Усі вже на подвір’ї.

Драккайнен повернувся і плавним рухом забрав у нього спис.

А потім розвернувся і замахнувся.

Усе тривало уламок секунди. Ґрунальді не встиг і рота розкрити.

Подорожній в одну секунду ще тримав зброю в руках, а в наступну вона вже стирчала з чола Скіфанара, наполовину вийшовши зі спинки крісла. Господар якусь мить здригався, стискаючи вигнуті пальці, потім напнувся на сидінні і обм’як.

Відростки вистрілили зі стін і обплели спис, розрізаючи його на шматки, але раптом завмерли.

Пролунав дивний глухий звук, немов скрип гігантських залізних дверей у гаражі, а потім гуркіт, немов у діжку посипалися цвяхи.

Запанувала тиша. Чути було лише ревіння полум’я.

Плющ обвис і перестав рухатися.

Драккайнен мовчав, дивлячись на нерухоме тіло, обплетене чорними ліанами. Мовчав, тільки жовна ходили під шкірою обличчя.

— Королівна заснула, — процідив він. — Забираймося звідси.

Вогонь уже сягнув даху, і всюди довгими тонкими стрічками тягнувся дим.

Стебла лежали на землі або затягували стіни, але тепер у них було не більше життя, ніж у звичайних рослинах.

Подорожній копнув гілку, що лежала поперек дороги, збиваючи хмару рудої пилюки.

— Уже іржавіє, — сказав він.

Вони вийшли з воріт без опору.

Роззяви радісно кричали й розглядали величезний клубок відростків, що його витягнули воли.

Атлейф озирнувся і мовчки дивився на двір, що палав у вогні.

По його щоках текли сльози.

Молодий плаче. Нічого дивного, адже йому років двадцять, а то й менше. А один із його людей щойно вбив жінку, яку він любив. На його прохання. Ким вона була для нього? Коханкою? Опікункою? Було незрозуміло, скільки їй років.

He можу позбутися образу списа, що пливе в повітрі і з огидним звуком пробиває череп старого. По суті, той уже був мертвий і не було часу на щось інше. Але це нічого не змінює.

Це вже другий.

Той був деревом, цей — живим трупом, який вріс у залізний плющ.

Не знаю, що я бачу.

Не розумію, що я бачу.

Але знаю, що вбив уже двох людей, оскільки інакше не зміг їм допомогти. Якби не цифрал, було б зовсім погано.

Я сідаю на землю і тремтячими руками виймаю люльку. Від утоми мені погано.

З палаючого двору виходять ще двоє. У них сірі скам’янілі обличчя.

Ґрунальді витирає ніж об траву і повільно підводиться.

— Це всі, — каже коротко.

— А… діти?

— Усі.

Двір горить.

Криків уже не чутно.

Казали, що вона прийшла з пустелі. Прямо з безводного пекла Нахель Зиму, де немає нічого, крім каменю, піску та кущів залізної трави. Самотня жінка, вкрита мішкуватим червоним плащем, який носять у пустелі, з обличчям, прихованим під глибоким каптуром. Пророчиця, яка повідала, що підпалить світ. Мовила, що її прислала стародавньої богиня Амітрая, Підземна Матір. Богиня, від якої відвернувся народ.　Принаймні, якщо вірити пліткам, які повторювали в палацах і на базарах усієї імперії.　

Сталося це під час винятково спекотного та сухого літа. Небо горіло, в південних провінціях пересихали річки, а земля вкривалася потрісканою шкаралупою. Пекло день у день, а з весни в центральних провінціях не випало ані краплини дощу. Мій батько покликав до себе Відаючих, але що вони сказали, мені невідомо. Думаю, нічого важливого. Є речі, з якими навіть кращий з правителів небагато може вдіяти, і до них належать засуха, повені або мор. Навіть наймудріший з імператорів не втримає урагану, і навіть найкраща з армій не здолає бурі. Просто так воно є.　

Тоді я вже входив у пору юності. Мій старший брат Кімір Зил був мертвий, а я вже змирився з думкою про світ, який виглядає інакше. Часом я відвідував його могилу в Саду Мовчання і запалював лучину в кам’яній мисці, прикрашеній рельєфом у вигляді коня, але я не думав про нього занадто часто. Звик.　

Утім, мій Учитель не залишав мені багато часу на роздуми. А чим більше я невпинно тренувався і навчався в Будинку Сталі, що сприймав як тягар, до якого слід звикнути, тим більше я отримував додаткових завдань. Мій брат і дві сестри сиділи в Кімнаті Науки над сувоями і слухали вчителя. Я ж часто виходив в компанії Ременя. Ми кружляли таємними кам’яними коридорами аж до самого палацу. Раніше я майже ніколи не залишав Притулку Хмар. Його сади і будинки були для мене цілим світом. Стіни Тигрячого Палацу, що здіймалися так далеко, наскільки міг осягнути погляд, означали для мене те саме, що для когось іншого горизонт.

Під час свят та урочистостей нас інколи забирали, щоб ми дивилися на містерію з-за колон Тигрячої Зали або спостерігали за хороводами танцюристів на Площі Тисячі Коней перед палацом; іноді нас водили до державного храму, але все це були екзотичні подорожі, так само, як поодинокі виїзди в Орлиний палац в Морських горах.

Моє знання про світ походило з сувоїв і повістей. Про базар і вулиці Маранахара, які міг би відвідати відразу після сніданку, я знав стільки ж, скільки про кебірийські степи, гірські міста Саура-ґару або річки і канали Ярмаканди.

Єдині прості люди, яких я бачив, були палацовими садівниками, слугами і невільницями. Ситі і здорові, вони справляли враження абсолютно щасливих, і мені здавалося, що так само виглядають усі мешканці імперії і взагалі всі люди на світі.

Однак це мало змінитися, коли я увійшов в пору юності. Ремінь брав мене до палацу, щоб я стежив за народом і спостерігав з укриття за тими, хто прибуває до мого батька з посольствами. Щодня вранці я повинен був вислухати звіти про стан держави. Дізнавався про шторми, бунти, неврожаї зерна і дурри, кораблі, податки, неспокій і релігійні чвари. Ремінь безжально перепитував мене, перевіряючи, чи розумію і пам’ятаю я всі ці речі. Наказував мені казати, щоб я зробив би в тій чи іншій ситуації, і не приймав безглуздих аби-яких відповідей. Я мав цілі дні проводити в нескінченних дискусіях. Не вистачало відповідей на кшталт: «Я пересунув би тумен піхоти до Кебзеґару» або «Я підняв би податок на п’ять дірханів з прилавку». Невпинно лунали чергові «як» і «чому». Я повинен був придумувати рішення і відстоювати їх. Це змучувало мене сильніше, ніж навчання мистецтву бою.

Іншою зміною в моєму житті було саме те, що для мене закінчився час фехтування на палицях. Я отримав власні меч, ніж, лук і спис. Прості й дешеві — такі, які видають в армії. З лезами з доброї сталі, але вставленими в звичайну кістку і дерево.

Синці, які прикрашали мене до цього моменту, поповнилися неглибокими шрамами і ранами.

Одного разу я запитав у Ременя, коли настане хоч якийсь перепочинок.

— Легкий день був учора, — відповідав він, усміхаючись. — Тепер так буде протягом всього твого життя. Запам’ятай це, тохімоне.

Мені було нелегко на цьому зосередитися, оскільки почав змінюватися і я сам. І в мене було враження, що це сталося за одну ніч.

Увесь мій світ обмежувався полюванням на крихту свободи, щоб мати можливість бігати по саду, стріляти з лука по мішені або плавати в озері, аж раптом виявилося, що для мене немає цікавішої речі під сонцем, ніж той момент, коли покоївка Хафма стоїть проти світла на терасі, і крізь одяг чітко видно силует її тіла.

Коли моя вчителька Аїна пояснювала мені нотатки давніх вождів і викладала основи ефективної політики, я бачив лише її шию, а точніше, те місце на потилиці, де починалася лінія високо підколотого волосся. Слухав, як вона пояснює основи торгівлі, її хитрощі та таємниці, але засинав з розплющеними очима, не в змозі відвести погляду від таємничого затіненого місця між її грудей, яке проглядало між застібками каптану.

Ми часто грали в гру, яка була тренуванням торгових умінь. Вона називалася тарбісс. Я любив у неї грати, але з певного моменту почав постійно програвати. Те, чи зможу я виторгувати в Аїни рідкісний чорний камінь і який розклад приготувала мені доля, мене цікавило менше, ніж те, чи вдасться мені побачити в розрізі спідниці її стегно або внутрішню частину стопи.

Я ніби й знав, що росту і починаю ставати чоловіком, але не припускав, що це буде наче пожежа в степу. Я думав, що почну бажати жінок так, як бажав отримати власного коня або подивитися виступ акробатів. Таке бажання, через відсутність можливості його реалізувати, легко буде ігнорувати і пригнічувати. Я не розумів усіх тих полум’яних емоцій, про які читав у поетів. Не думав, що це буде немов паралізуюча туга за домом і гарячка з жагою посеред пустелі одночасно.

Я знав, що на мене чекає одруження з однією з принцес зі старих амітрайських родів, може, з донькою владики якогось чужоземного краю. Знав, що в мене буде кілька наложниць. Але також знав і те, що жодної не оберу сам, за покликом серця і що зовсім немає способу, щоб однією з них стала Аїна, моя вчителька.

Отже, уся країна вмирала від спраги, і я теж. Тільки люди та звірі мріяли про воду, а я засихав, жадаючи тіла Аїни.

Мій батько звелів виділяти корм для худоби і підвозити воду з річок до деяких міст. З прибережних провінцій цілими обозами рухалися наповнені водою діжки, з яких людям видавали по відерцю щодня.

Асіль — річка, що протікала через столицю — виглядала як струмок і ліниво несла свої води крізь широкий пояс сірого, потрісканого під сонцем мулу.

Я не міг згадати обличчя Аїни, тільки-но вона зникала з моїх очей. Знав, що очі у неї сині, трохи розкосі, і що її волосся кольору нічного літнього неба сплітається в кільця і кучерявиться. Чорне з відблисками синього. Пам’ятав її ніс, вузький, наче ніж, і повні губи з легко опущеними куточками, але це були лише слова. Я не міг побачити цього очима душі, хоча дуже старався. Мені здавалося, що обличчя вчительки ховалося за якоюсь заслоною і що ось-ось я зумію його побачити, але щойно я уявляв собі її очі, зникали губи, а коли згадував її волосся, щезало все обличчя. Я лежав ночами, стискаючи залізну кулю бажань, отриману від Ременя. Кулю, до якої настільки звик, що тягнувся за нею абсолютно не замислюючись, тільки-но мені ставало погано. Іноді я засинав лише тоді, коли вона випадала з моєї руки.

Криниці на дорогах доводилося оточувати військами, щоб їх не вичерпували до дна. Вози, навантажені діжками, теж мали їздити в супроводі солдатів. Дурра сохла на полях, а качани були розміром із дитячий кулачок.

Я намагався перемогти бажання, яке спалювало мене, і зайнятися чимось іншим. Але навіть наука стала монотонною. День за днем палац жив лише дощем, водою і урожаєм. Безперестанку перераховували стратегічні запаси і вирішували, як країні дожити до наступного року. Як і всі інші, я не міг відшукати жодного гарного рішення, тож відчував себе змученим.

Дедалі частіше ми отримували неспокійні рапорти. Від комендантів військових гарнізонів, від міської варти, від чиновників і шпигунів. У них повторювалася одна фраза, її шепотіли на базаpax, у придорожніх корчмах, на станціях і площах — «гнів богів».

У цьому не було нічого дивного: коли відбувається щось погане, люди підозрюють в цьому богів. Але в імперії мого батька плітки про старих богів були справді небезпечними і, як не крути, політичними.

Мені слід було би розповісти, як виглядав Амітрай за часів, коли мій дід посів Тигрячий Трон. І поступово я про це розповім, але не зараз. Досить цього: коли на базарах шепотіли про гнів богів, мали на увазі старих богів. Велику Підземну Матір та її слуг. Аззіну, якій перед кожними жнивами приносили десятки жертв кров’ю в’язнів.

Двох Місячних Братів, які були заступниками чоловіків. Кодекс Землі, який регулював не тільки кожен крок людини від народження до смерті, а і майже кожне слово, яке той вимовляв.

У тому Амітраї людина не мала майже нічого власного. Усе було присвячене богам, і все належало їм. Звичайно, їх бачили так само рідко, як і тепер, або деінде. Однак амітраї вірили, що їхній народ є власністю Підземної Матері, і що всі завоювання є відновленням її спадщини. Вірили, що, коли вони завоюють увесь світ і віддадуть його Матері, повернеться Золотий вік. Вік достатку, щастя й любові. Час, коли люди не мали статі і були єдині. Тоді світ, що розколовся надвоє, зростеться наново. Не буде дня і ночі, жінок і чоловіків, добра і зла — тільки гармонія єдності.

Ми, кірененці, віримо в дещо інше. У важку Подорож Угору до просвітлення і гармонії з Творцем. Віримо, що існують різні дороги, і багато з них — ті, що Ведуть Угору через зусилля буття справедливими, милостивими, вільними і добрими, — є слушними. Однак кожен іде сам і мусить обрати свій шлях. Боги — ці дивні створіння, що з’являються на землі, — теж рухаються своїми шляхами, так само, як і всі інші. Одні йдуть Угору, а інші втрачають свій шлях, як і люди, але це не має значення. І ми змусили Амітрай прийняти цю філософію.

Поступово, крок за кроком, ми дозволили людям брати шлюб, жити разом, будувати будинки, накопичувати достаток і самим виховувати дітей. Ми дозволили їм Іти Вгору і вибирати шляхи.

Ми дозволили їм пам’ятати стару мову і звичаї країн, з яких вони походили, перш ніж були завойовані імперією, дозволили їм поклонятися старим богам, якщо тільки вони підпорядковувалися нашим законам і Тигрячому Трону.

Але прийшла засуха, а з нею голод і хвороби, і на базарах почали шепотіти про гнів богів.

Старих богів. Тих, яких образили.

І про пророчицю, звану Вогнем Пустелі. Високу жінку, яка ховала своє обличчя під каптуром і була надіслана розгніваною Підземною Матір’ю, аби висікти неслухняний народ вогнем засухи.

— Чому це має таке значення? — запитав я у Ременя за сніданком. — Нарікають, бо страждають. Дощ піде рано чи пізно. Це жахливо, що деякі помруть, що рік буде гіршим, але ж ми можемо підняти податки в провінціях, які не постраждали. Можемо виростити там стада, які віддамо постраждалим у Внутрішньому Колі. Дощ коли-небудь піде. Ми привозимо воду, роздаємо її. Роздаємо також їжу. Вони бачать, що батько їм допомагає. А дощ піде і так. Мине час, вони забудуть про посуху. Так само, як і про цю пророчицю.

— Хотів би я, щоб ти мав рацію, — сказав Ремінь і похмуро глянув у свою чару з горіховим відваром. — Скажи, яка найцінніша річ, що ми дали амітраям?

— Ми, — розсміявся я. Він мене стукнув, але теж усміхнувся. — Ми дали їм свободу, — сказав я серйозно. — Чи існує більший скарб? Вони можуть спілкуватися одне з одним, незважаючи на касти, але ніхто їх до цього не примушує. Старі роди досі тримаються своїх каст, якщо того бажають. Ми дали їм закон. Кожен може обирати дорогу. Може працювати в полі або торгувати, або вступити в армію.

— Кожен? — запитав він глузливо. — Тоді як же відбувається, що все Хіруки працюють на полях Сіндарів? Жоден з них не хоче торгувати?

— У них немає чим торгувати. Однак колись за те, що вони залишали своє село, на них чекала смерть, а зараз вони можуть іти, куди захочуть, і робити, що захочуть.

— Тоді чому вони цього не роблять, Молодий Тигре?

— Тому що не вміють! — розсердився я. — Ти знову перекручуєш слова. Якщо сотні років кожен міг їх убити, оскільки вони були нижчою кастою і нічим не відрізнялися від рабів, вони ще довго будуть перебувати в темряві, це зрозуміло. Однак, наскільки я знаю, Сіндарам нині доводиться їм платити. У всіх селищах є імперські вчителі. Тож їхні діти…

— І Сіндари з цього приводу щасливі.

— Гадаю, що так і є, оскільки зараз вони можуть багатіти. Коли заплатять людям і віддадуть податки, те, що залишиться, беруть собі. Тоді ж вони не мали нічого.

— Запевняю тебе, що і тоді вони вміли збагачуватися. У них були свої способи. Жерці не тримали все в тих своїх Червоних Вежах. Отже, ми з’ясували, що Хірукам не дали нічого. А що ми дали Сіндарам?

— Ти чудово знаєш, що ми ще не закінчили! Минуло всього три покоління! Ми ж намагаємося вилікувати всю країну! Ти повинен мати велику повагу до того, чого досяг мій батько і твій повелитель!

— Хо-хо, Молодий Тигр буде лякати мене державною зрадою. Це так, якби я бив тебе, тохімоне, щоразу, коли не знав би, що сказати.

— Я спитав лише, чому Тигряча Імперія має боятися однієї божевільної жінки. Хіба мало пророків дивних культів, що кричать на площах? Ми настільки слабкі? Вистачить кількох тижнів спеки?

— Вона — інша. Де б вона не з’являлася — там залишаються її соратники. Одягають кастовий одяг, знову будують Червоні Вежі. Віддають своє майно храму.

— Чому?

— Відомо небагато. Її ритуали таємні. Її промови — звичайні погрози, старі казки про Підземну Матір, яку її діти повинні нагодувати, і ті ж самі уявлення про новий, воз’єднаний світ єдності. Без розділень, без несправедливості, і таке інше. Є й нові речі, які вона додала до старої віри, але і це нічого не пояснює. Має значення лише те, що вона роздає воду та їжу. І, згідно з тим, що надсилають мені в рапортах урядовці, дає людям джерела.

— Як це «дає джерела»?

Ремінь відкрив товстий футляр і витяг звідти оберемок сувоїв:

— Ось: кишлак Кахір Дим в Грифових горах. Вона вдарила кулаком у камінь, що стояв посеред базару, а потім його перекинула. З-під нього пробилося джерело. Невелике, але воно б’є вже місяць і продовжує давати воду. Те ж саме в передмістях Баусабаду. Залишила після себе джерело, яке б’є зі скелястої стіни, а на приміському базарі підбурила народ до того, щоб вони відібрали товар у купців. Його було небагато, але вона потім роздавала дурру жінкам і дітям. Черпала зерна з діжок за допомогою дерев’яного відерця і роздала близько… Ось, прошу: «…більше, ніж п’ять разів по п’ятдесят бушелів». Вийшов бінхон дурри з однієї діжки! Ось далі: «Зупиняється в печерах або підвалах і там зцілює хворих». У мене є рапорти про зцілення переломів, усунення вогневих виразок, вилікуване гниле дихання і болотна гарячка.

— Отже, вона Та, хто Діє. Ми можемо її заарештувати.

— Ти не повинен говорити швидше, ніж думаєш, тохімоне. Заарештувати за те, що вона напоїла спраглий народ? За те, що зробила те, чого не зуміли зробити ми? Може, нам ще завалити ті джерела? А потім повісити зцілених? Справа в тому, що ті, хто одужав, ледь ставши на ноги, починають марити Підземною Богинею, роздають майно і відбудовують Червоні Вежі.

Я деякий час слухав мовчки, граючи чарою.

— Я перестаю розуміти твої уроки, Ременю. Не розумію, чому ти хочеш мене навчити? Яка відповідь?

Учитель зітхнув.

— Для тебе потроху закінчується час готових відповідей, які можна знайти у сувоях і кодексах. Я просто вчу тебе мислити. Користуватися тим знанням, яке Будинок Сталі зумів розмістити в твоїй порожній голові за стільки років. Тому що може настати час, коли саме я чекатиму від тебе відповіді на питання, що робити, Молодий Тигре, а ти повинен будеш таку відповідь дати. Однак, перш ніж цей день настане, ти повинен пізнати світ.

— Як це?

— Ти мусиш вийти з палацу. Без свити, Тигрячого Возу, ескорту і всього того штучного світу, який ти носиш із собою, як черепаха свій панцир. Час вийти з панцира. Ти повинен стати Тигром, а не черепахою.

Так настав час, коли я отримав одяг звичайного сіндара. Темно-жовту куртку з чорною обшивкою, широкі штани і повстяні чоботи з плетеними шкіряними підошвами. Мене здивувало те, що вони були кращої якості і виглядали дорожчими за ті, що я носив кожного дня.

Мені розказали, як звичайні люди — такі як молода людина, яка нещодавно здала іспити в імператорську управу — можуть поводитися, як належить вітатися з іншими і що в місті такій людині можна, а чого — ні.

А якогось ранку учитель представив мені людину, яка повинна була стати ще одним важливим другом у моєму житті.

Він був високий і худий, складалося враження, що був сплетений з переплутаних, висушених на сонці ременів. Носив косичку ветерана, а на його плечі я помітив татуювання чотирнадцятого тимена, званого «Блискавичним». Він був трохи молодший за Ременя, але мені здавався не молодим, а позбавленим віку, наче кінь.

Звався він Брус, син Полинника, і походив із клану Струмка.

Привітав мене стримано, прикриваючи кулак долонею, і, прикладаючи його на мить до чола, буркнув:

— Тохімоне, пане мій.

— Не чекай колінопреклоніння, Молодий Тигре, — сказав мені Ремінь. — Брус повинен допомогти тобі залишитися живим та здоровим на вулицях міста і повернутися до палацу. І тільки. Це не твій слуга, він — твій опікун. Відтепер ти можеш виходити таємним ходом і гуляти по Маранахару, однак Брус завжди повинен тебе супроводжувати. Без виключень. Він вчитиме тебе, але там, назовні, ніхто не має навіть подумати, що він твій слуга. Офіційно його звати Тендзин Бирталай, і ти повинен звертатися до нього «сітаре Тендзин», ніяк інакше. Ти ж зватимешся Арджук Хатармал, однак Брус називатиме тебе Арджуком, Аркі і навіть Рудою Довбешкою. Так, ніби він є кимось старшим і важливішим за тебе.

Іноді говоритиме з тобою зневажливо або висміюватиме тебе. Це частина маскування, як куртка або фальшиві імена.

Кораблі Зміїв відпливли. Не знаю — на інший бік фйорду або взагалі забралися звідси. У будь-якому разі в порту їх не видно. Хай кожен і може приїхати на осінній ярмарок, та Людей Змія тут бачити не бажають. Що для мене вкрай невигідно, бо поки що це єдиний слід, на який я натрапив. Треба було б притиснути якогось Змія. Проблема в тому, що вони не схожі на компанійських хлопців.

Я вештаюся набережною і зазираю до багатих обмінників. Серед інших, до гаряче рекомендованого мені Груля Солом’яного Пса. Шукаю речі.

Переглядаю цілі купи дрібничок, від погляду на які у кожного антиквара запітніли б контактні скельця. Запонки, шпильки, ножі, кубки, кресала, амулети, біжутерія. Деякі грубі, інші на диво тонкої роботи. Плетені візерунки нагадують складні вузли на ременях або сплутане коріння. Стилізовані звірі, людські фігури і знаки найдивніших абеток. Литі, ковані, гравіровані та шліфовані. Дива.

Але я шукаю… запальнички. Італійську біжутерію. Губну помаду. Швейцарський ножик. Компас. Прості туристичні гаджети зі спортивної крамниці. Ампули мегапірину. Бінокль. Складані столові прибори з нержавіючої сталі. Зубні щітки. Усе, що завгодно. Жодної електроніки, а лише прості речі, які можуть тут працювати й дивувати. Наприклад, ніж пірнальника міг викликати тут фурор і бути проданим за чималі гроші. Ніж пірнальника — гострий як бритва, плаваючий, у піхвах з чорного і яскраво-жовтого пластика.

Нічого.

Коли питаю про плаваючий ніж, який не треба заточувати, про металеві, але легкі пляшки, в яких гарячий напій залишається гарячим, а холодний не нагрівається, хай би навіть пляшка лежала на сонці, або про скляну маску, в якій видно під водою — зустрічаю погляд, повний співчуття і легкого відсторонення. Ніхто не крутить пальцем біля скроні, але це, мабуть, тому, що в них божевілля не зовсім асоціюється з мозком.

Замість цього мені показують камінь, який завжди показує дорогу, якщо його підкинути вгору; барабан, який закликає вовків, сокиру, яку варто покласти перед від’їздом під ліжко, і тоді це неминуче наведе смерть на коханця дружини.

Дякую.

Я розлучений, обійдуся якось без зграї вовків, а ще глибоко переконаний, що підкинутий угору камінь швидше за все впаде мені на голову.

Наостанок я проходжуся серед прилавків. Оглядаю дивакуватий одяг, видивляюся джинси, светри, парки і куртки з термотексу.

Замість цього є мечі, опущені в порожні діжки, немов парасольки, або підвішені з піхвами на кілочках, кольчуги, розвішані на палицях, вставлених у рукави, ряди шоломів, цілі паркани списів і луків.

Я купую товстий пучок стріл. Цілу в’язку, п’ятдесят штук. Однак на жоден корисний слід так і не натрапляю і врешті опиняюся за столом в компанії печеної половинки якогось птаха та шматка хліба.

Відриваю шматочки м’яса, запиваю пивом і мрію про круасани з джемом. Або про грінки з salata iz hobotnice. Видивляюся Людей Змія. Оті, на кораблі, мали татуювання не тільки на руках, але й на обличчях, були вбрані в усе чорне і мали темне, чимось змащене волосся — може, смолою. Вони відрізнялися від інших.

Однак ті, хто на мене напав, виглядали, як типові тутешні. У коричневому, червоному і в оливковому одязі, як усі тут. Штани, довгі сорочки, якісь куртки. Якби не татуювання і кулони, Зміїв у них було б важко розпізнати. До того ж, вони з’явилися перед тим, як припливли ті кораблі.

Вони носили бороди, а Змії голяться. Однак зазвичай тут носять коротку щетину. Такої бороди можна відростити за тиждень. І розгледіти, свіжа вона чи підстрижена, не можна. Схоже, мої мертві приятелі намагалися розчинитися в натовпі.

— Купи мені пива, Той, Хто Спить На Дереві, — чую скрипучий, різкий голос.

— Радий тебе бачити, Воронова Тінь. Що, справи йдуть погано?

— Ні, але якщо я вже тебе зустрів, то нехай з цього буде принаймні хоч якась користь.

— А що отримаю я, окрім того, що цього кепського пива стане трохи менше?

— Коли дурень зустрічає мудрого — завжди має користь. Люди можуть подумати, що у нього є трохи мізків, якщо він сидить із мудрим чоловіком.

— Це знову користь для тебе.

Однак я купив йому пива.

— Якщо вже ти такий досвідчений, може, скажеш мені, що ти знаєш про Людей Змія? Чи для цього мені потрібно виграти в тебе в «короля»?

— У них по дві руки і дві ноги. Уночі вони сплять, а коли прокидаються, йдуть у кущі помочитися. По воді йдуть під вітрилом, по льоду ходять на лижах. Найкраще їх убивати залізом. Дурня легко впізнати по тому, Той, Хто Спить На Дереві, що він ставить дурні питання.

— Де вони живуть?

— На сході, за Землею Вогню. Можна поплисти туди вздовж узбережжя або з іншого боку по фйорду Драґоріни, або ж піти посередині, горами. А навіщо вони тобі?

— Може виявитися, що один із тих, кого я шукаю, потрапив до них.

— Ну тоді жодних проблем. Постав йому поминальний камінь десь біля дороги і випий за його упокій.

— Ні, поки я не побачу його труп.

— Ти швидше побачиш свій власний.

— Мене не так легко вбити.

— Я про це начуваний. Послухай, що я тобі скажу, Той, Хто Спить На Дереві. У такі краї, як Земля Змія, не входять трактами, просячись на ночівлю. Він огорнутий холодним туманом, тож не вір нічому, що тобі там скажуть, чи навіть тому, що сам побачиш.

Але тут не будь таким підозріливим. Розсудливий чоловік знає, кого побоюватися, і вміє відрізнити ворогів від друзів. Якщо хтось запропонує тебе підвезти, скористайся цим. Якщо знайдеш приятеля, не нехтуй ним, якщо він захоче з тобою товаришувати. Не відмовляйся й від гостинності. Наближається осінь, краще мати над головою дах, ніж хмари. Краще сидіти біля вогню, ніж плентатися в мокрому снігу. І, перш за все, не дозволяй відібрати у тебе те, що ти здобув. У Землі Зміїв не приймай необачно ні ковтка води, ні шматка м’яса, ні тіла жінки. І стеж за ногами. Змії кусаються.

Він зазирає в глечик і кривиться, після чого рішуче перевертає його догори дном. Я киваю і йду за наступним. Мені цікаво, що іще розповість мені старий.

Коли повертаюся, буквально за три секунди, лавка біля столу вже порожня. Роззираюся, але Воронової Тіні немає ніде в полі зору. Проте я бачу Ґрунальді Останнє Слово, який стоїть у товаристві молодого Атлейфа. Радісно мені махають. Добре. Принаймні хтось вип’є це пиво.

— Куди пішов той, із ким я розмовляв?

Ґрунальді підводить брови.

— Ти сидів сам. Дивився перед собою, а потім встав і пішов за пивом. Я з тобою привітався, але ти не почув. Не бачив, щоб ти з кимось говорив.

Я дивлюся на них, отетерівши. Атлейф кривить губи в гримасі типу «не дивися на мене, я нічого не бачив» і теж хитає головою.

Я сідаю і відразу відчеплюю від пояса ріг. Ґрунальді знімає кришку з глечика і нюхає вміст.

— Після місяців у морі, — каже, — будь-яке пиво добре. Навіть те, що страндлінґи варять на осіннє віче з цапової сечі, риб’ячих кісток і помиїв. Знають, що мореплавці осушать усі діжки.

— Коли почнеться віче? — питаю я.

— Не знаєш? Воно вже триває.

Відчуваю себе наче у школі. Чому завжди всі все знають, а я — ні. Це наче поганий сон. «До коли потрібно здати хімію? — Ти що, не знаєш? До вчора!» І потім так усе життя.

Я встаю.

— Я повинен туди піти! Я ж вам казав, що декого шукаю. Хотів це там оголосити.

Атлейф хитає головою:

— Це так не робиться. У Колі Каменів вони не дозволять тобі нічого оголошувати. Там відбуваються великі наради стирсманів і найважливіші суди. Там вирішують суперечки між цілими землями. Не можна просто увійти і щось оголосити, тим паче, що ти — чужинець. А малих кіл, де розбирають звичайні суперечки, надто багато. До того ж там повно роззяв. Вони сидять навіть на скелях і деревах, бо хочуть спостерігати за поєдинками. А може, буде й кара. Найми крикуна.

— Кого?

— Він має рацію, — каже Ґрунальді. — Крикуна. Того, хто має гарну пам’ять і гучний голос. Даси йому пару мідяків, і він ходитиме по місту і ярмарку, кликатиме тих, кого ти шукаєш, казатиме, де ти сидиш. Сюди приїжджають люди шукати тих, хто поплив за море і не повернувся, жінки розпитують про своїх чоловіків, люди й самі по собі губляться щомиті, тут же моряків — як оселедців у бочці. Легко знайдеш крикуна, вони строкато вбрані і мають палиці з півнячим пір’ям на кінці.

Тож я наймаю крикуна, одягненого в яскраву куртку, обшиту латками найрізноманітніших кольорів і дзвіночками. Виглядає він як блазень, але дійсно має чудову пам’ять. Уявлення не маю, як він це робить. Головне, що від виду срібного секанця він аж кипить від ентузіазму. Після декількох спроб вигукує повний опис розшукуваних, трохи спотворюючи прізвища, а також цілком зрозуміле повідомлення англійською: «Евакуація! Повертайтеся додому! Рятувальний загін на місці! Шукайте Ульфа Нічного Подорожнього. Станція Мідґаард-ІІ, повертайтеся додому!» Голос у нього немов єрихонська труба. Від першої ж спроби у мене дзвенить у вухах.

Формулювання «rescue team is here» щодо до мене одного — занадто гучне, але я не хочу відбирати в моїх загубленців надію. Нехай уявляють евакуаційний загін з десятка осіб, обвішаних обладнанням. Якщо зрозуміють, що означає «рйатувални заїн на міс-сі!», звісно. Тепер можу повернутися до столу і спілкуватися, піднімаючи ріг з почуттям виконаного обов’язку.

— Ти хотів іти з нами, коли ми купуватимемо рабів, — зауважує Атлейф. — Нам доведеться купити десь двадцять чоловіків і кілька дівчат. Я двох, Ґрунальді двох. Потрібні і на весла, і в будинок.

— Піду. Справа в тому, що ті, кого я шукаю, могли потрапити в неволю. Звідки беруться невільники?

— Ну, спочатку якийсь невільник зустрічає невільницю, а потім… — схоже, незважаючи на коров’ячі очі, на моєму обличчі все ж помітні якісь емоції, оскільки Останнє Слово раптово замовкає.

— Я питаю, чи хтось тут полює на людей, щоб потім їх продати?

— Ні. Їхні родичі тебе вбили б. У вас так роблять? Усі одне одного хапають і продають? Це бранці з чужих країв, іноді в’язні. Також, трапляється після родових чвар. А ще є закон, за яким злочинець може бути відданий потерпілому, аби відпрацювати провину. Але це не назавжди: бранці йдуть у неволю на десять років, в’язні — на двадцять, а засуджені — на скільки присудять.

Я хочу ще про щось запитати, але раптово біля нашого столу виростають двійко місцевих у повних обладунках: один із сокирою в руках і зі щитом, другий — із коротким списом.

— Ти — той дивний чужинець, якого називають Нічним Подорожнім, і який мешкає в Гарячого Кременя?

— Так, — кажу я, відчуваючи занепокоєння. — У чому справа? На нього знову напали?

— Тобі тре йти до суду. Під Глід Істини.

Перед моїми очима моментально постає образ вулички з трьома трупами Людей Змія, а потім перспектива утоплення в сітці з вуграми. Цифрал реагує на удар страху і відразу активується.

Драккайнен кинув на вартових довгий погляд, розраховуючи сили. Незважаючи на зброю, вони не здавалися йому небезпечними.

Атлейф відставив ріг і дуже повільно підвівся з лавки, дивлячись на прибулих. Ґрунальді сунув у рота великий і вказівний пальці і оглушливо свиснув.

На одному з «вовчих кораблів» пролунали крики і тупіт ніг.

— Нікого, хто сидить за столом із Людьми Вогню, нікуди не поведуть, — сказав Атлейф рішуче. — Він — чужинець. Прибув на Узбережжя нещодавно і не не міг з кимось посваритися, оскільки ніхто його не знає, крім нас. Він не може мати суперечок у країні, куди щойно прибув.

«Ой, можу», — подумав Драккайнен, який був замішаний — якщо швиденько прикинути — у п’ятьох різних убивствах.

— Крім того, він не знає наших законів, а тому не можна його звинувачувати в їх порушенні.

— Є закони, які в усьому світі однакові, — флегматично відповів той, що з сокирою. — А до них належить і закон про грабіжників. Лифдаґ Годівник Риб, торговець кіньми із Землі Солоної Трави, каже, що цей украв у нього найкращого в табуні коня, якого він вів на ярмарок.

— Той Годівник Риб повинен краще охороняти свій товар і не морочити голову чоловікам на ярмарку, — процідив Ґрунальді.

Потім звернувся до Драккайнена: — Ти вкрав коня в того Лифдаґа?

— Ні, — відповів Драккайнен. — Але правда в тому, що я зустрів самотнього коня в лісі і зловив його. Бачив, що в нього на шкірі є якийсь знак, але там нікого не було. Добре, я піду. Побачимо. Заплачу тому Годувальнику Риб — і справу закрито.

— Один ти не підеш. Ти один із нас, і в такому випадку всі Люди Вогню підуть під Глід Істини.

— Як там у вашому законі? — запитав Вуко моряка, коли вони йшли вже вдесятьох у бік натовпу на віддаленому лузі. — Якщо в коня є знаки, але він втече від власника, його треба віддати?

— Чого б це! — обурився Ґрунальді. — Я взагалі не чув, щоб хтось віддавав знайденого коня.

Лифдаґ Годувальник Риб відразу справляв огидне враження. У нього були круглі блідо-блакитні очі і ріденька борідка, яка була схожа на купку водоростей. Крім того, він був якийсь блідий і глевкий, немов недопечена булка. Навколо стояло кілька осіб, але, схоже, цей суд не вважався дуже видовищним.

— Я Йольґвір Місяць На Обличчі, оповісник закону, — оголосив старий, що сидів біля багаття на високому білому валуні. — Тут стоїть Лифдаґ Годувальник Риб і заявляє, що ти відібрав у нього коня, який повинен був бути принесений у жертву богу моря Медіру. Твердить, що один із його людей упізнав тварину, на якій ти в’їхав у місто. Він обрав мене, щоб я розсудив суперечку, оскільки вважає, що мусить тебе вбити, і хоче, щоб з тебе зняли мир осіннього віче. Що ти на це скажеш?

— Вельмишановний Йольґвіре, — почав Драккайнен. — Я не знаю Лифдаґа, ніколи його не бачив, і нічого в нього не крав. Того коня я зустрів далеко звідси, в лісі, коли йшов над річкою від Пустки Тривоги. Я був один і заблукав у лісі. Я зловив його, і тепер він мій. Але, якщо Лифдаґ доведе, що кінь насправді був його, я готовий йому заплатити звичайну ціну, яку він бере за коней, додавши кілька монет як відшкодування збитку. Адже коня я не віддам.

— То із Землі Солоної Трави він жене стада вздовж річки Вларіни? Ти йшов сюди через Пустки Тривоги? — запитав Ґрунальді.

— Я йшов прямо вздовж берега, — взяв слово Лифдаґ. — Кінь був викрадений вночі на дюнах, сім днів дороги звідси на північ. Забрали його силою Того, Хто Діє. Ми почули гуркіт — і раптом коня не стало. Він зник із середини табуна. Мав бути пожертвуваний для важливої морської справи Медіру, тож я поніс потрійну втрату. По-перше, бо втратив коня, вартого три ґвіхти. По-друге, він був обіцяним приношенням богу. По-третє, той приблуда посміявся наді мною, в’їхавши на моєму коні в місто. Два останніх пункти не можна оцінити. Скажу тобі, Йольґвіре, що цей волоцюга мусить померти, а я повинен отримати назад свою власність. І скажу ще, що нього брехливий язик, оскільки цього коня було обрано для жертви за жеребом жреця Медіра, і він найдикіший. Він не знає сідла, і ніхто його не загнуздав би.

— Ти сам сказав, що Ульф образив тебе, оскільки їздить на цьому коні, — обірвав його Ґрунальді. — Ти нам розповідаєш щось дивне. Цей чоловік, схоже, слабкий на голову, судде. Ми даремно залишили своє пиво.

— Мабуть, ми повинні побачити цього коня, — сказав Йольґвір. — Нехай хто-небудь відправить стражника в будинок Лунфа і приведе тварину сюди.

— Краще цього не робити, — сказав Драккайнен. — Цей кінь уб’є кожного, крім мене, якщо той спробує його відв’язати. Минулої ночі він убив злодія, який пробрався у будинок Лунфа і хотів його вкрасти. Я сам маю його привести. Відправ мене разом зі стражником.

— Ти тоді втечеш! — крикнув Лифдаґ.

— То відправ із ним десяток стражників, або всі ходімо! — розізлився Ґрунальді. — Я й сам не проти побачити коня, вартого трьох ґвіхтів, оскільки ніколи такого не бачив. Може, він сере золотом? Плаває по морю? Бздить голосніше за грім? I як так сталося, що його одночасно можна і не можна приборкати?

Врешті Драккайнен прогулявся до дому Лунфа під наглядом охоронців і повернувся верхи на Ядрані. Побачивши вогонь і людей, що зібралися, особливо Лифдаґа, скакун почав фиркати і порикувати, йти боком і гарцювати, тож Подорожньому довелося його заспокоювати. Він зіскочив на землю, погладив коня по шиї і притулився головою до його лоба.

«Ядран і Вуко разом, — прозвучало в резонаторі. — Ядран не піде. Погана людина не забере. Ядран і Вуко разом».

«Ні, я так не можу, — подумав Драккайнен. — Не віддам його».

— Кінь як кінь, — заявив Ґрунальді. — Може, й вартий трьох шеклів, але не більше. І всі бачили, як Ніт’їсефні на ньому їздить.

— Це твій кінь, Лифдаґу? — запитав Йольґвір.

— Кожен бачить, що Лифдаґів! У нього наші знаки на боці! — верещали люди Годувальника Риб.

Оповісник закону підвівся з валуна, кривлячись і хапаючись за спину на рівні попереку, а потім стукнув палицею об землю.

— Скажу так: ви, люди Солоної Трави, йшли узбережжям. Нічного Подорожнього бачили, коли він в’їжджав південними воротами, а отже, він ішов західним берегом Вларіни. Не могло бути інакше, оскільки в жодного з вас немає човна. А це означає, що він не міг украсти в тебе цього коня на дюнах, оскільки його там не було. Отже, він не відібрав у тебе майно силою і не образив тебе.

З іншого боку, не підлягає сумніву, що це твій кінь і що ти зазнав збитків. Усе вказує на те, що це сталося через силу Того, хто Діє, а закон каже, що подібні випадки вважають такими ж, як ті, що трапилися з волі богів або долі. Як удар блискавки, хвиля на морі або шторм. Хіба що буде схоплено Того, хто Діє. Тому питаю вас: Ульф Нічний Подорожній — Той, хто Діє?

Люди Вогню перезирнулися, але не відповіли нічого.

— Той, хто Діє! — кричали прибічники Лифдаґа. — Кажуть, що він уникнув смерті від чорного плюща в будинку Скіфанара.

— Він швидкий і спритно володіє мечем, — громовим голосом промовив Ґрунальді. — До того ж у нього є голова на плечах! Якщо це означає, що він Той, хто Діє, то у нас, на Землі Вогню, самі лиш Діючі! Скажи мені, оповіснику закону, який закон порушує чоловік, який долає нещастя? Нічний Подорожній не садив того живого плюща із заліза, а всього лише допоміг нам його вирвати, а ще вбив Скіфанара, що й зняло закляття. Усі ми це бачили. Якби він був Тим, хто Діє, то не став би наражатися на смерть, вириваючи плющ якорями і рубаючи його ножем, а спопелив би його піснею богів.

— Отже, не можна встановити, чи Ульф Ніт’їсефні є Тим, хто Діє, — наголосив оповісник. — Тому вважаю, що справа повинна закінчитися відшкодуванням збитку. Однак, коли в справі замішано ображену честь, відшкодування недостатньо. Ульфа покарати неможливо, оскільки він нічого не зробив. Однак суперечка залишилася. Тому вам доведеться вирішити її тут, під Глодом Істини. Вистачить звичайного поєдинку. Такого, де програє той, хто переступить визначену межу або кине на землю меч, або втече за камінь. Тоді його не можна вбивати, але він втратить і коня, і відшкодування збитку, на яке я призначаю п’ять марок срібла.

— Не хочу такого поєдинку! — обурився Лифдаґ. — Тут, перед судом осіннього віче, я маю право вимагати поєдинку в Колі Вогню!

— Ну ні! Це дурниця! — вигукнув Ґрунальді. — Чого ти від нього хочеш? Він сім’ю тобі вибив, чи що? Ти ж його до сьогодні навіть не бачив! Коло Вогню — для месників! Оповіснику закону, ти дозволиш, щоб хтось вимагав права помсти через коня за кілька шеклів?

— Закон лише каже, що кожен має право вимагати Кола Вогню.

— Що за «Коло Вогню»? — запитав Драккайнен, нахилившись до Атлейфа.

— Поле, яке позначають вогнищами, — відповів молодий, — і де б’ються будь-якою зброєю, кому яка до смаку. Входять двоє, виходить один або ніхто. Просто не може бути інакше. Якщо обидва порубають один одного так, що не зможуть далі боротися, їх залишають у колі, поки один не помре або не отямиться настільки, щоб добити іншого. Все це триває стільки часу, скільки знадобиться.

Драккайнен зціпив зуби. Отже, знову або вб’є, або помре. Через коня. Що за притрушений світ!

— Суди, оповіснику. Чи варто, щоб хтось гинув через коня? — запитав Драккайнен. — Я ніколи не бачив цієї людини. Він для мене нічого не значить. Я не хочу його вбивати. Я запропонував йому відшкодування. Чого він іще від мене хоче?

— Якщо він бажає Кола Вогню — у нього є на це право, — вирішив Йольґвір, — адже тоді обидва ризикують однаково. Тому ось моє рішення: Коло Вогню!

— Я не можу віддати йому коня, — розлючено гаркнув Драккайнен до Ґрунальді. — Я сам його приборкав і знаю, що кінь уб’є його і втече до мене.

— Швидше він уб’є коня, щоб тобі досадити. Утім, він коня й не бажає. Йому хочеться битися. Схоже, ти залив йому сала за шкуру, — відповів Ґрунальді. — Зарубай його — і по всьому. Ти ж упораєшся з таким товстим скунсом?

— Не хочу мати його смерть на своїй совісті.

— Таких речей не вибирають. Та й життя такого хробака — невеликий тягар. Світ відразу стане кращим.

Принесли мішок зі зброєю, розлючений Драккайнен вдягнув повне спорядження, разом із шоломом і півпанцирем, а багаття тим часом уже розпалили. Їх було вісім, на відстані трьох метрів одне від одного. Новина про поєдинок у Колі Вогню вже встигла облетіти натовп, і нудна суперечка про вкраденого коня раптово набула популярності. Поле битви оточила чимала юрба, і приятелям довелося силою прокладати Драккайнену дорогу.

Його противник уже стояв у колі, і, на здивування Подорожнього, це був не Лифдаґ. Посеред вогнищ стояв якийсь високий худий чоловік у чорному плащі з каптуром. Його руки були складені на грудях, обличчя ховалося в тіні. Не було видно жодної зброї.

— Хто це?! — запитав Вуко Йольґвіра, який знову сидів на валуні, вказавши мечем на постать. — Де той, хто мене викликав?!

— Зброя Лифдаґа — його боєць. Якщо той захотів увійти в Коло Вогню замість нього — це його справа. Тепер ви обидва переступили Коло, і з нього вийде тільки один.

Виходу не було.

Драккайнен підтягнув ремені і поправив на голові шолом. Гамір натовпу, приглушений глибоким, по самі вуха, шоломом, звучав як шум прибою.

У нього були погані передчуття. І, перш за все, він не хотів нікого вбивати.

Вийняв меча і встромив його в землю, потім присів на хвилинку в позиції дзадзен, намагаючись очистити розум і перетворитися на машину для вбивства. Почувався ошуканим, роздратованим і втомленим. Фатальний коктейль для такої ситуації.

Не вийшло. Думки тріпотіли в голові, ніби зграя воронів.

Супротивник стояв із широко розставленими ногами і дивився з-під каптура, нерухомий, мов скеля. Де його зброя? Чому він хотів увійти в Коло Вогню? Це серйозна справа. Чому ж він такий спокійний? У чому тут справа?

Вуко вдихнув носом і видихнув ротом. Ібукі. Енергія ци. Шлях восьми кілець. Шлях воїна. Бла-бла-бла.

Хрінь.

Він підскочив, випростовуючи ноги, вихопив меч і взяв щит за ручку.

«Ти не обираєш ані часу, ані місця, ані супротивника — це вони вибирають тебе», — сказав Левіссон.

Власне дихання шуміло під шоломом, немов у відрі. Противник досі не рухався, тільки похмуро поглядав. На ньому були залізні рукавиці, що сягали ліктів. Душитель якийсь, чи що?

— Ти не знаєш могутності темної сторони Сили, Люку, — сказав йому Драккайнен. Помітив, що, мабуть, був розлючений, бо мимоволі почав насміхатися. Завжди так було.

Той без поспіху розстебнув плаща і дозволив йому повільно впасти на землю. Мав зиґзаґоподібні татуювання на обличчі і руках, а зачесане назад довге волосся, заплетене у вузькі косички, було просякнуте дьогтем. Був убраний у чорну шкіряну жилетку, а на грудях мав амулет, схожий на спіраль ДНК чи символ медичної служби. Танцюючі змії. Він із хрускотом розправив пальці в металевих рукавичках, а потім ударив кулаком об долоню і засунув руку в шкіряний напівкруглий мішечок на поясі, звідки дістав сяючий диск розміром із середню піцу. Натовп зашумів.

Супротивник примружив паскудні жовтуваті очка й зашипів, показуючи надрізаний на кінчику роздвоєний язик, пофарбований чимось чорним.

— Чудово. Ти, я і фризбі, — процідив Подорожній. — На життя чи на смерть.

Прискорення вдарило в його вени ще до того, як той кинув диск. Звісно, одним рухом зап’ястя, точно як на пляжі.

Гул натовпу розтягнувся в глухе бурчання, а диск розтинав повітря, обертаючись навколо своєї осі. Летів він трохи швидше, ніж повинен був, і прямував у бік Драккайнена вигнутою висхідною траєкторією. Чоловік-Змій стояв нерухомо з витягнутою рукою і розчепіреною долонею.

Драккайнен розрахував траєкторію польоту диска і вивернувся в протилежний бік. Таке ухилення — найкраще, хоч і важке. Не від атаки, а до неї. На мить небезпека зросла, а потім траєкторії розминулися.

Теоретично.

Диск помітно затремтів у повітрі, після чого почав кренитися і повертати в бік Подорожнього.

Той не встиг злякатися, але ухилився в останній момент. Летюче вістря лизнуло його щит, залишивши помітну подряпину, знову затремтіло в повітрі і відхилилося догори, пройшло дугою і впало просто в металеву рукавицю противника. Удар у щит ледь не повалив Вуко на землю.

«Він цим керує, — подумалося Драккайнену. — Я встиг, оскільки я поки що далеко. У нього їх іще кілька. Він не дасть мені навіть підійти. Можна забути про крав-мага, айкідо і фехтування. Тут потрібен револьвер».

Диск вилетів із руки Змія і полетів, цього разу пласко, майже на рівні колін. Натовп відреагував розтягнутим басовим гудінням, із запізненням майже в три десятих секунди.

«Думай, — промовив у голові Вуко Левіссон. — Хто не думає, той труп».

Змій стояв із простягнутою рукою, пласко розпрямивши рукавицю. Управляє долонею, зрозумів Драккайнен. Але, Боже, як?!

Довелося реагувати перед самим попаданням, так щоб не залишити часу для коригування. Коли фризбі була за пару кроків, він ударив згори.

В останню мить диск розвернувся по вертикалі й розминувся з його мечем, потім відскочив від землі і, крутячись, немов відірване колесо вантажівки, вистрілилив йому прямо в обличчя.

Драккайнен закрився, продираючись крізь загусле повітря, що перетворилося на ртуть. Пласко підставив свого щита й дозволив диску сковзнути по ньому. У голові промайнуло, що трохи раніше він надколов щит, тому що крутився в інший бік, немов лезо дискової пили.

«Дискова пила — це така пила, що ріже диск», — дурнувато подумав він, падаючи на землю.

Через падіння ручка щита вирвалася з його пальців, і щит, наче в стані невагомості, відірвався від руки, приземляючись серед вирваних шматків дерну.

Він пружиною підскочив із землі. Ахіллесове сухожилля відгукнулося протяжною хвилею знайомого нудотного болю.

«Так воно ніколи не одужає», — промайнуло в голові у Драккайнена.

Диск вилетів за межі Кола Вогню й увірвався поміж глядачами, лишаючи за собою червону хмару розпорошеної крові. Натовп вибухнув вереском.

Драккайнен виконав потрійний стрибок у бік Змія. Він проплив крізь масляне повітря, дивлячись, як супротивник швидше, ніж мав би, лізе у свою сумку. Відштовхнувся правою ногою, маючи попереду ще десяток метрів, і поплив знову, коли пальці Змія схопили новий диск. Ударив іншою ногою об землю, вже знаючи, що не добіжить, коли зігнуте зап’ястя противника випросталося і фризбі ковзнуло в його бік.

Часу не було.

Драккайнен розкрив кулак і дозволив мечу випасти з руки.

А потім ударив рукою в диск згори, підклав другу руку знизу і зловив його між двома долонями. Нога Подорожнього уперлася в землю. Драккайнен розвернув стегна, крутонув у повітрі пірует, перемістив верхню руку, намагаючись не торкатися гострого, як бритва, ріжучого краю диску, після чого схопив його між великим і вказівним пальцями і, продовжуючи обертання, вистрілив ним із-під пахви.

Ми бігли коридором в абсолютній темряві. Я вже перестав протестувати. Коли Брус потягнув мене в пащу тунелю, я почув, як Ремінь зачинив двері на засув з того боку. Я опинився в пітьмі, що приховувала мої сльози і переляк. Здавалося, що ми біжимо нескінченно довго, а десь високо над нашими головами точилася війна, перекочувався пульсуючий відгомін, немов бурмотіння далекого божевільного океану.

Навколо мене і всередині панувала та сама чорна порожнеча. Я перебирав ногами, оскільки мені наказано було йти. Але я поняття не мав, куди й навіщо.

Мені завжди здавалося, що зненацька опинитися перед обличчям власної загибелі має бути чимось огидним. Я знав, що ніхто не може бути впевнений, як у такому випадку поводитиметься і чи не прокинеться в ньому жах і тваринна жага до життя. Але я не допускав, що можна уникнути смерті, а необхідність жити далі відчувати як страшний тягар.

Моя мати, імператриця, яка вважала мене сином, батько, Аїна, Чагай, Майстер Звірів — усі померли. Їх немає. Навіть Ремінь, Фіалла і Тахела в цю мить, певно, вже були мертві. Померли всі, кого я знав. Мій світ, мій Притулок Хмар пожерла ревуча пожежа.

Я залишився один у задушливій темряві.

І заздрив їм, що вони пішли. Хотів і сам піти Шляхом Угору, слідом за ними, або зникнути в порожнечі, чорній і глибокий, як та, що мене оточувала.

Натомість мені наказали жити.

Імператор. Владика Тигрячого Трону без трону. Кай-тохімон клану Журавля, але без клану. Сам. У темряві. Останній із живих.

Якби не Брус, який мене супроводжував, гадаю, я сповз би під стіну і лежав, доки не помер би від голоду.

Ми бігли довгими коридорами. Коли в них світилися лампади, здавалося, що шлях до міста триває тільки хвилину. Востаннє ж, коли я проходив ними в темряві, здавалося, що вони нескінченні.

Нарешті я почув скрегіт ключа і тихий скрип дверей. Ми увійшли на склад, майже такий же темний, як і коридор. Тільки десь зовні тріпотіло слабке світло, в якому було помітно обриси бочок і тюків, хоча, можливо, це просто мої очі вже призвичаїлися до темряви.

Ми прокрадались у тиші, мовчки. З дорожніми кошами за спинами, у плетених дощовиках. Брус дуже повільно розсунув завісу з намистин, і до нас долинули голоси.

— Що ти там ховаєш?! Що в тебе під рукою, собако?!

Щось із гуркотом впало на підлогу.

— Не чіпайте моїх віршів… — тихий голос, якого я ніколи не чув.

Брус зсунув ремінці кошика і повільно поставив його на землю. А потім взяв свій ціпок і провернув його кінчик. Ціпок розійшовся, і між його частинами заблищала сталь. Брус висунув вістря й акуратно притулив другу частину палиці до стіни, після чого засунув руку за пазуху і вийняв щось, що нагадувало товстий вухналь.

А потім його широка спина затулила мені прохід, тож я не зміг побачити, що відбувається за дверима.

— Ще раз тобі повторюю! Золото, гроші й вино, чужоземний хробаче. І листи. Віддавай листи! Жерці хочуть знати, хто стелився перед чужинцями, хто хотів знатися з брудом не зі своєї касти і хто порушував Кодекс Землі! Усі!

— Листів не можна… — пробурмотів Шилґан Хатьєзид, писар, який сидів за столиком, досі тримаючи в руці тростинний стилус. Вільною рукою він притискав папірець, приховуючи його вміст, немов учень, спійманий на малюванні дурниць.

Два піхотинця низького звання з «Кам’яного» тимена плюндрували приміщення. На підлозі стояв круглий кошик, у який вони скидали сувої з полиць. На них не було важких панцирів, тільки найпростіші сегментовані обладунки. Жоден не вдягнув шолома: мали тільки пов’язки навколо чола для захисту голови і щік.

Один із них тримав старого за волосся, приклавши кинджал до його горла.

Це все, що я встиг побачити, перш ніж Брус увійшов до приміщення.

Змахнув рукою, і короткий клинок шмигнув у повітрі, і водночас блискавично вдарив дивним мечем, власне, шматком палиці з вістрям. Другий солдат мимоволі прикрився рукою, але Брус перерубав її до половини, вирвав лезо з кістки і з огидним хрускотом устромив його солдату межи залізні смуги панцира. Провернув меча і вирвав його. Перший крутився по конторі, тримаючись двома руками за горло, а між його пальцями стікали струмочки крові і крапали на листи й сувої, що вкривали підлогу.

— Обережно! Мої вірші… — шепотів писар.

Брус обережно виглянув на вулицю й роззирнувся.

— Нікого, — прошепотів. Потім повернувся, підхопив одного із солдатів під пахви і витягнув його надвір. Повернувся, підхопив другого за вузли панцира на потилиці і поволік по землі, не звертаючи уваги на те, що той був ще живий і поволі вмирав, давлячись власною кров’ю і вилуплюючи очі.

Я забрав обидва наші кошики й ціпки з коридору, після чого втиснувся в кімнату писаря.

— Добрий вечір, ситаре Шилґан, — привітався я зі старим, який, як завжди, удавав, що не бачить мене, тільки підняв з підлоги чистий аркуш, зрошений крапельками крові, і вмочив стилус у туш.

Я не міг позбутися відчуття, що обов’язково маю прокинутися.

— У нас є шанси, допоки не мине ніч, — заявив Брус, озираючись через плече з порогу. — Ходімо, Арджуку.

Я подав кошик із ціпком і капелюхом, що впав із його голови.

Ми вийшли в ніч, першу прохолодну ніч за багато місяців. Дощ досі падав, але це вже не була страшна злива. Канавами текли потоки каламутної води, і вже було майже світло через іржаву заграву, що пробивалася над пласкими дахами з боку палацу.

— Нам потрібно дістатися до річки, — прошепотів Брус. — У самий кінець торгівельного кварталу за портом.

Я байдуже кивнув.

Ми пробиралися попід стінами. Часом до нас долинало торохтіння коліс, часом — цокіт кінських копит по мокрій бруківці. Тоді ми ховалися, вишукуючи найтемніші кутки в провулках, закапелках або за купами сміття.

Кілька разів вуличкою пробігали солдати зі списами в руках, тоді ми чекали, поки не стихне брязкіт заліза і гуркіт важких, підбитих цвяхами сандалій, надягнутих на звичайні полотняні чоботи з плетеними підошвами.

Ми продиралися крізь порожнє вимерле місто, освітлене лише імлистим відблиском, що нагадував світанок, але світанку не віщував.

Крізь таке місто треба йти зовсім інакше. Ніколи не знаєш, що чекає на тебе за рогом. Брус заглядав за будинки, стежив за околицями і показував мені чергове укриття, до якого я повинен був добігти і там присісти. Перевернутий візок для овочів під стіною, кілька бочок, підворіття.

Лише коли я пробігав таку ділянку і ховався — він добирався до мене і видивлявся наступне укриття. Вночі спустошене місто виглядало чужим, тож я вже давно перестав розуміти, де знаходжуся.

Однак Брус знав дорогу і вів мене впевнено, обходячи стороною всі навколишні храми і порожні площі. Ми йшли якимись двориками, брамами й закутками. Він не зупинявся ні на мить, так наче ходив цим шляхом уночі сотні разів.

Одну площу ми бачили здалеку. Там було повно солдатів у червоній броні «Полум’яного» тимена: піраміди встановлених списів, чорні широкі мископодобні шоломи з номерами бінгонів, надягнуті на охоронні пов’язки, що захищали чоло та щоки.

Вони виганяли переляканих людей із будинків і розділяли їх на площі. Я бачив, як дружин відривають від чоловіків, як зганяють дітей в окрему збиту групку. Поруч стояли три високі жерці пророчиці в червоних плащах і срібних масках, в яких відбивалося сяйво полум’я.

Я бачив, як якогось чоловіка витягають із натовпу і розпинають на криниці, викрутивши руки, а потім перерізають горло. Як жрець збирає кров у жертовну миску, витягає кремінний серп, а потім схиляється над помираючим.

Брус потягнув мене за руку.

— А в моєму дорожньому ціпку теж є зброя? — запитав я його, коли ми сховалися в черговому закутку серед стосів гниючих ганчірок і старих дошок.

— Там є багато зброї. Це ціпок шпигуна. Це меч і ніж, ланцюг і спис. Удень я покажу тобі, як їх знайти. Сьогодні повинно вистачити меча. Вгорі є мідне кільце. Усе, що над ним, — це руків’я меча, тільки треба його провернути.

Ми бачили трупи. Порубаних мечами кінноти, з перерізаними шиями або повішених, що з чорними обличчями колисалися під дощем.

Щось у мені надломилося лише тоді, коли я побачив, як ґвалтували дівчину, як вона рвалася в подертій сорочці, розіпнута на прилавку. Четверо солдатів тримали її за руки і ноги. Дівчина вила і кликала на допомогу.

Я встиг вийняти меч тільки наполовину, коли Брус схопив мене за зап’ястя і знерухомив, викручуючи руку.

— Не можна, тохімоне, — видихнув мені у вухо. — Усі вони загинули не для того, щоб ти віддав життя в сутичці з першими ліпшими солдатами. Це їхня ніч гніву. Повертається Кодекс Землі. Сьогодні вони зірвалися, щоб завтра цілий світ тремтів від страху. Вони правлять страхом, Арджуку. Ти ще побачиш і жорстокіші злочини і теж нічого не зможеш зробити. Зараз вони зайняті. Це добре, бо означає, що ми можемо пройти непоміченими.

Він тягнув мене через вмираюче місто і не дозволяв ні на мить передихнути. Навіть коли ми побачили наших солдатів. Ми саме перебігали пласкими дахами неподалік, і я все бачив згори.

Наших. З маранахарського «Блискавичного» тимена, у жовтих панцирах, з чорним тигром на щитах, без домальованих подвійних місяців або знаків Підземного Лона.

Їх було небагато. Неповна сотня. Обороняли сходи храму. Навіть не знаю, що це був за храм, але точно не Підземної Матері.

Білий, прикрашений колонами і барельєфами на фронтонах. Я бачив рівну стіну жовтих щитів, що наїжачилися списами в кілька рядів, барикаду з возів, прилавків, діжок і розбитих скульптур біля воріт храму, як останню лінію оборони. На сходах перед ними лежали гори трупів у чорних і червоних панцирах.

У вуличках навколо храму вже юрмилися щитоносці, присівши за своїми великими щитами, а за ними було помітно, як готуються лучники. Піхота піднімала мечі, а дикий вереск: «Іфрія! Іфрія!» підносився в небеса.

— Це наші люди! — кричав я на Бруса. — Наші! Ми повинні бути з ними! Повинні збирати їх навколо себе, адже вони б’ються за те саме!

— Вони загинуть! — гаркнув Брус. — Поглянь на лучників. Порахуй їх. Поглянь на колісниці на тій вулиці. Поглянь на «Кам’яних», що встановлюють онагри на тому боці площі! Подивися на запалювальні снаряди на тих возах! Чим їм допоможуть двоє людей?!

Потім потягнув мене далі.

Тієї ночі ще кілька разів ми бачили тих, хто боровся. Їх завжди було мало, а супроти них завжди стояло багато.

Тоді я вперше побачив справжню мужність.

Кільканадцятеро солдатів, які згрупувалися посеред площі, відгородившись трохи нахиленими щитами і списами, що стирчали на всі боки у строю «мушлі», а навколо — кіннота, що засипає їх дощем стріл.

Бачив я й тих, хто тікав. У побитих обладунках, вони вели під руки кульгаючих товаришів, тримаючи мечі в іншій руці, рубані незліченними ударами вершників, що налітали зненацька. Людей, які продовжували стояти, хоча їхні тіла виглядали посіченими.

Бачив я й напади пустельних колісниць. Вони кидалися, мов скорпіони, виставивши жала. Уперше в житті я почув тоді страшний свист обертових кіс, прикручених до осей коліс. Побачив, як тікає людина, повз яку проноситься колісниця, і як вона на бігу розпадається на шматочки в хмарі крові, що забризкує все навколо. Стіни, бруківку, моє обличчя. Я дивився на це, сидячи за якоюсь бочкою, і відчував, як дощ стікає по моїх щоках разом з його кров’ю і моїми слізьми.

І зовсім несподівано ми побачили Нагель Іфрію. Вогонь Пустелі.

Вона танцювала на кам’яному мосту над каналом. Крутилася, немов веретено, з широко розставленими руками і закинутою назад головою, з якої спав каптур, а червоний переливчастий плащ, як у моєму сні, злітав навколо неї, ніби яскравий сніп або крила комахи. Вона була самим рухом.

По обидва боки від неї сиділи два бойові леопарди, що невпевнено облизувалися і роззиралися навкруги.

Брус схопив мене за комір і затягнув униз за стінку.

— Я повинен побачити її обличчя!

— Осліпнеш! — прошипів він.

Хтось біг уздовж каналу.

Пророчиця зупинилася й відкрила рот, а потім видала страшний високий звук, від якого в мене позакладало у вухах. За мить він стихнув, хоча її рот досі був роззявлений і вона кричала, але її крик я чув уже десь усередині. Я прикрив голову.

Людина, яка щойно бігла, раптово спалахнула, немов її обілляли олією з лампи, і перетворилася на полум’я. Полум’я, що кричало і вигиналося, з вогняними руками і ногами, якусь хвилину воно металося берегом, а потім із шипінням звалилося у воду.

І все ж крізь палахкотіння я побачив її обличчя.

Страшне обличчя чи то жінки, чи то чоловіка, божевільне, з палаючими золотом очима.

Я не осліп — може, тому, що вона не глянула на мене.

А потім вона знову закрутилася, накинула капюшон і розчинилася в темряві вулички, а обидва леопарди побігли за нею.

Я вирвався від Бруса.

— Я міг її вбити, сину Полинника! — гаркнув я. — Я міг закінчити все тут і зараз!

— Ти навіть не встиг би добігти, — сказав він. — Якби її можна було так убити, я сам зробив би це, а потім приніс би тобі її голову. Вже давно.

Ми продовжили продиратися крізь страшне й чуже місто. Бачили, як то тут, то там спалахували пожежі, чули, як гудуть кулі запалювальних снарядів, що вистрілювали одна за одною в небо, та кричать сотні горлянок. Не знаю, як довго це тривало. Не знаю, спав я чи біг наяву.

Нарешті ми дісталися річки.

Це була вже не та напіввисхла річечка, яка перетворилася на ледачий струмочок, що точився крізь багнюку.

Зараз вона була темною спіненою масою, що з плескотом тягнула за собою бочки, сміття, зірвані човни й тіла убитих. Вдалині було видно, як в порту горять, стикаючись, кораблі, було чути відгомін битви.

Брус знайшов якийсь кам’яний сарай із порослим травою дахом і задзенькав ключем, відчиняючи маленькі дверцята. Загуркотів ланцюг. Найближчі будинки стояли тихі й темні, ніби їх мешканці спокійно спали.

Я увійшов, а точніше, заповз усередину, між бекаючими в темряві вівцями, чув хрумкіт, з яким вони жували сухе сіно. Брус розгріб лайно і прілу солому на підлозі, а потім підняв кляпу і раптово занурився кудись під землю. Я поповз слідом, тягнучи обидва кошики, чіпляючись за все підряд ціпком, шурхочучи плащем і раз у раз гублячи капелюх.

Ми йшли кам’яними сходами. Стіни теж були кам’яними і вологими. Кожен крок відбивався від них луною. За мить ми зупинилися. Було темно, але я відчував, що це якийсь великий підвал, в якому стоїть вода. Чув, як зі стелі падають краплі.

Затріщало кресало, потім, мружачись від світла лампи, я побачив орлине обличчя Бруса і його долоні, а за мить — усе приміщення. Воно було досить великим, з дугоподібним склепінням, усю підлогу займав басейн, в якому коливався весловий човен — такий, з яких селяни торгували на річці. Довгий, із дахом, розтягнутим на бугелях від носа, і з квадратним балдахіном на кормі.

— Іди на ніс, пане, — прошепотів Брус. — Ляжеш під полотном і поспиш. Там є сухі ковдри, рушники, навіть їжа і напої. Треба відпочити. Пливтимемо аж до світанку.

— І куди ти хочеш плисти в цьому підвалі?! — запитав я.

— Довірся мені, Арджуку. Попливемо. Поспіши, лампа зараз згасне.

Я зійшов на човен і витягнув ноги. Тканина на носі була натягнута так високо, що там можна було навіть сидіти, не торкаючись головою даху.

Брус відв’язав швартові і взяв весло, що стояло під стіною. Тоді лампа і справді згасла. Темрява, що запала тепер, була ще більш непроглядною, ніж раніше. А потім Брус потягнув за якийсь ланцюг. Пролунало торохкотіння і шум води — перед нами з’явилася щілина, крізь яку увірвалося слабке нічне світло.

Передня стіна підвалу повільно відчинилася, і вода, що заповнювала басейн, із шумом потекла похилим кам’яним, вимощеним квадратними плитами жолобом прямо в річку. Виглядало це як відплив дощових вод. До річки було невисоко і недалеко. Завдяки грозі. Ми спустилися ледве на кілька кроків, і ніс нашого човна вдарився об воду. Двері в кам’яній стіні над річкою раптом зачинилися, тож я не зміг би сказати, де вони знаходяться. Бачив тільки стіну і кущі з травою, що росли просто зі стіни.

Брус штовхнув кермо, і човен пішов за течією.

Деякий час я сидів, дивлячись на вогні, що розливалися на березі, чув крики, що лунали десь із темряви, і роздумував, чи побачу це місто ще колись.

Увесь час було чути рівномірний гуркіт сигнальних барабанів. Він лунав над водою і пульсував у повітрі.

Брус вилаявся.

— Змінили мову барабанів, — сказав він. — Нічого не розумію. Це не наші коди.

Він мав рацію. Я теж нічого не розумів, хоча знав мову барабанів краще за багатьох офіцерів. Я знав три мови барабанів, у тому числі найтаємнішу, але все одно нічого не розумів. За винятком одного слова. Вони не змінили одного слова, яке раз у раз повторювалося у повідомленні. «Тенджарук». Перевернутий Журавель.

Це я.

Моє ім’я.

Він сам обрав ще двох чоловіків, окрім Ґрунальді. Наказав їм вдягнути темний, а найкраще — чорний одяг і намастити волосся дьогтем. Змішав барвник і намалював чорні зиґзаґи на руках і обличчі, повісив на шиї амулет із танцюючими Зміями. Вони мовчки дивилися на те, що він робив.

— Дайте мені щось, що належало дітям. Одяг, ковдри, гребінь.

Принесли. Нервово, з біганиною, неспокійним обшукуванням кутів, копирсанням по закутках. Але все ж знайшли. Якийсь шалик, щось схоже на светр, кістяний гребінець. Дерев’яного коника. Драккайнен узяв шаль і притиснув її до обличчя, глибоко втягуючи повітря.

Вони стояли тісним колом, втупивши в нього темні звірині невиразні очі, й отетеріло мовчали.

Він заплющив очі, намагаючись виділити характерний, чужий запах поту, але не знав, чи вдасться. Запах був надто чужим, надто відмінним. Його не вдавалося ні з чим порівняти. Цифрал працював на повних обертах, але програмування не було пристосоване до розпізнавання чужих.

— Хто це? — запитала одна з жінок тривожним шепотом.

— Чужинець. Його кличуть Нічним Подорожнім.

— Він Діючий?

— Не знаю.

— Меч, ніж, лук і стріли, — сказав Драккайнен і встав. — Іншої зброї не брати. Нас замало, щоби вступати в битву. Візьміть коней, які не бояться вогню і гір. Трохи їжі. Усе інше доведеться добувати самим. Якщо побачимо Зміїв, шуму не здіймати. І збирайтеся швидко, кожна денна хвилина нам потрібна.

Він вийшов на площу і перевірив збрую Ядрана. Чорнява жінка з мечем за спиною стояла, спершись об стовп галереї, і допитливо на нього дивилася.

— Я їх знайду, — сказав він. — Надія є. Якщо вони живі, то ми їх відіб’ємо і приведемо назад.

Глянув у темні, схожі на білчині, очі і, як завжди, не побачив у них емоцій. Відчай? Відторгнення?

— З якого боку частоколу була драбина?

Вона вказала рукою.

— Ішов дощ. Ми спробували шукати з собаками, але ті загубили слід.

— Ми не загубимо.

Вони мовчки та скептично спостерігали, як Вуко рачкував під частоколом, мацаючи траву і мокру землю. Знайшов один слід, потім другий. Відбитки кількох псів і багатьох людей.

— Тут усе затоптане, — промовив осудливо. — Поки що — туди, — вказав напрямок. — Не сідати на коней, ідемо навпростець, через ліс.

Вони побігли слідом. Він біг підтюпцем, раз у раз присідаючи, щоб акуратно, майже пестливо обмацати бруд, розгорнути і понюхати траву, роззирався і глибоко вдихав повітря. Вони не встигали за ним. Драккайнен перестрибував стовбури й каміння, піднімався схилом.

— Не ведіть коней точно за мною! — раптом гаркнув твердим голосом. — Обходьте перешкоди! Важливо, щоб ви мене бачили, а не наступали мені на п’яти.

Сліди вели до невеликого струмочка, що біг серед каміння. Драккайнен увійшов у воду і якийсь час роззирався навколо.

— Тут собаки загубили слід, — сказав він замислено, немов сам до себе. Опустив голову і оглянув дно, шукаючи камені, перевернуті світлою стороною догори, коріння і гілки на березі, за які хтось хапався, щоб устояти на ногах. Потім по коліна у воді рушив угору за течією струмка. За якийсь час знову зупинився, подивився у воду під ногами, а потім оглянув високий берег.

— Тут, — сказав. — Угору по схилу. Один із них шкутильгає, — зронив незабаром. — Хлопець.

— Тарфі, — глухо відповів Спалле.

Схил був занадто крутий для коней, тож їм довелося його обходити, піднімаючись між вивернутими стовбурами, ямами і скелями тільки для того, щоб відразу ж спуститися з іншого боку. — Але ж тут є стежка, — незадоволено пробурмотів Спалле, — ми могли нормально доїхати в сідлі.

— Він же йде по сліду. Звідки міг знати, куди цей слід приведе.

— Якщо він і справді йде по сліду після таких дощів, значить, усе так, як я відразу казав. Він Діючий.

— Але це наш Діючий.

— Гаразд, але, якщо це не так, ми даремно тут лазимо.

З іншого боку і справді була стежка, але Драккайнен досить швидко з неї зійшов і рушив униз по схилу. Було видно, як він скаче між сріблястими стовбурами і щохвилини припадає до землі. Унизу, між деревами, було значно світліше, там починалася гірська галявина. Вони бачили, як Вуко виходить на траву і знову рачкує на землі.

— Ми не з’їдемо туди кіньми. Він прострибав, немов козел, а коні поламають ноги.

— Тоді як?

— Сухим жолобом, трохи далі. Ми з Гйяфі візьмемо коней, а ти хутко за ним.

Драккайнен втрачав слід мінімум тричі. Міг покладатися лише на сліди, що були й так розмиті, бо запах змили дощі й перекрили інші аромати — такі ж далекі й невиразні.

Коли вони під’їхали, він сидів навпочіпки і прикладав до землі меч, трохи вийнятий з піхов. Кінчик піхов залишався нерухомим, але руків’я меча в руках Подорожнього крутилося по землі, він прикладав його то туди, то сюди.

— Він здурів.

— Я міряю довжину кроків, — гаркнув Драккайнен. — Втратив слід і тому шукаю від останньої точки. Не заважай.

За якийсь час вони знову його наздогнали. Він стояв і дивився на землю.

— Тут їх зустріли.

— Хто?

— Кілька чоловіків. П’ятеро чи шестеро. І вісім дивних створінь. Напевно, це ті самі краби, про яких усі говорять. Сліди незвичні, схожі на людські, але вузькі й довгі. І ці вістря… все навколо порубано. Листя, стебла. Так наче ними безглуздо розмахували. Вузькі, довгі леза. Дуже гострі. Але крові немає. Нікому тут нічого не зробили. Це не був бій.

Він випростався.

— У чоловіків були коні. Важкі і дивно підковані. Туди пролягає дорога на Скельний перевал?

— Ні.

— А куди в країну Зміїв?

— Може, через Ведмежі пагорби. Там невисоко, кіньми зможемо пройти.

— Тоді покажи мені дорогу.

Їхали без перепочинку до самих сутінків. По дорозі Драккайнен раптом зіскочив з коня і присів у траві. Потім встав і подав Ґрунальді маленьку шкіряну шапочку:

— Тримай. Хтось із них загубив. Тепер ви бачите, що ми йдемо правильно?

Потім вони знову злізли з коней і пішли далі, незважаючи на темряву. Драккайнен вів уперед упевнено, немов рівною дорогою. Коні спотикалися, люди перечіплялися через гілки.

— Треба зробити зупинку, — сказав хтось.

— Немає часу! — гаркнув Ґрунальді. — Ульф якось іде, значить, і ми можемо!

Ішли в цілковитій темряві вгору, спотикаючись об скелі. Спалле трохи підвернув ногу, а другий воїн на ім’я Гйяфі Залізний Ранок виблював через утому.

Урешті-решт зупинилися на відпочинок. За три години перед світанком, на кам’янистому схилі трохи вище лінії лісу. Драккайнен заборонив розпалювати вогонь.

— Занадто погано бачу, — сказав він. — Ми могли втратити слід. Потрібно чекати до ранку, бо якщо йдемо не в той бік, доведеться повертатися.

Вони впали один біля одного на мокру траву, важко дихаючи. Ніхто не мав сил сказати ані слова. Фляжка з водою помандрувала з рук у руки.

Потім Гйяфі і Спалле заснули. Драккайнен сидів, загорнувшись у плащ, і прислухався, а Ґрунальді сидів поруч і нервово хрустів пальцями. Було видно, що найохочіше він вирушив би далі. Шкіряну шапочку, знайдену по дорозі, він увесь час тримав у руках.

— Ти правда бачиш слід? — запитав нарешті. — У цій темряві?

— У темряві вже ні. Тому ми й зупинилися. Другий місяць сховався. Взагалі-то щось бачу, але по сліду йти не можу.

— У тебе очі світяться в темряві, як у вовка, — понуро зауважив Ґрунальді. І за мить: — А що робитимемо, коли дійдемо? Вчотирьох?

— Точно не станемо кидатися на них із криками. Подивимося. Влаштуємо засідку, повибиваємо їх по одному, може, влаштуємо саботаж. Найважливіше — це відбити дітей.

— Що таке «саботарх»?

— Побачиш.

Рушили в дорогу, ледь посіріло небо.

Угору, вгору і вгору. Між камінням, чіпляючись за скелі і тягнучи за собою коней, які дедалі сильніше впиралися. Тут не було жодної стежки, тільки кам’янисті осипи. Над ними височіли сірі стіни, наполовину досі занурені в пітьму.

Драккайнен раптово зупинився, підняв руку:

— Стояти! Тихо, чуєте?

Вони не чули нічого.

— Те виття, що ми чули на Драґоріні. Не чуєте?

— Здається, я щось чую, — невпевнено сказав Гйяфі.

— А я нічого.

— Далі. Немає часу.

За кілька годин вони минули перевал і почали спускатися, поки дорогу їм не перегородив струмок. Тут не було ані стежки, ані дороги. Нічого. Тільки струмок, скелі і хащі карликових дерев. Вони з надією спостерігали, як Вуко повзає серед скель, поки нарешті не вказав напрямку.

— Угору. Вершники їхали струмком, інші йшли поруч, по скелях.

Побігли вздовж струмка. Потім — на інший берег і долиною вниз. По слизьким, вологим скелям, ледь помітною стежкою. Кінь Гйяфі запанікував. Хропів, танцював і дико верещав. Моряк деякий час намагався з ним упоратись, усвідомлюючи, що всі стоять і дивляться на нього з осудом, врешті накинув плащ на голову тварини і повів її в кінці.

— Не видавай нашого розташування! — гаркнув Драккайнен.

Вони мовчки подивилися на нього.

На дні долини Подорожній раптово зупинився і безпорадно роззирнувся.

Вони спокійно зупинилися, чекаючи, поки він знайде слід. Завжди знаходив. Сиділи тихо і намагалися не заважати. Ґрунальді підняв фляжку, спершу попив, а потім плеснув в обличчя трохи води. Спалле сидів біля ніг коня, звісивши голову. Зняв шолом, приторочив його до свого пояса і розтирав утомлене обличчя.

Чекали.

Драккайнен оглянув гілки, потім відступив на узбіччя, відщебнув меча і взявся перевіряти сліди.

Вони чекали, поки він натрапить на слід. Упевнені, що буде так, як щоразу.

Драккайнен встав, копнув скелю і вибухнув низкою жахливих фінських прокльонів, які лунали так, немов хтось занурив розпечене до білого вістря в крижаний льодовиковий струмок.

Моряки мовчали і слухали з повагою, хоча не могли зрозуміти ані слова.

— Кінець, — сказав Подорожній, — тепер ми справді їх втратили. Тут був останній слід, — він копнув землю. — А далі вони немов розчинилися в повітрі. Зараз почнуться ці ваші їбучі бздури про холодні тумани і всяке там магічне лайно, яке я терпіти не можу! От правда, jebem ti duszu, da piczki materi. Ненавиджу це! Воно заважає працювати! Може, хтось знає, куди вони полізли? Туди?! Туди?! А може, отуди?! Або вони полетіли на диких гусях?! У цьому дебільному світі, напевно, часто так подорожують!

Випростався і зробив кілька глибоких вдихів.

— Дайте води, — сказав раптово ввічливим тоном, перевішуючи меч за спину.

Ґрунальді подав йому фляжку. Драккайнен випив, витер губи і повернув.

— Спуск із гори, — сказав спокійно, — був траверсом в ту сторону. Тобто, попереду. Слідів немає, отже, йдемо вперед.

Але вони пройшли заледве кількадесят кроків.

— Стояти! — крикнув Спалле.

Драккайнен, який пройшов вступний вишкіл у Морському Загоні Спеціальних Операцій, завмер із піднятою ногою. Таке раптове і громове «стояти!» для нього означало міну. Розтяжку, фотоелемент або лазерний фугас. За мить він усвідомив, що протипіхотних мін тут немає, і дуже повільно поставив підошву чобота на стежку.

— Що трапилося? — запитав терпляче.

Спалле вказав на щось рукою:

— Не бачиш?

— Спалле, — процідив Драккайнен, — прошу по суті. Я бачу багато речей, але не знаю, про що ти. Бачу гори, кущі, скелі.

— Урочище. Поглянь на ці покручені кущі. На коло мертвих птахів навкруги. На труп кози, який поріс якимись шипами. На скелети скельних псів.

— Я так розумію, — почав Драккайнен, — що в зв’язку із цим ми не можемо йти далі?

— Бачиш, як тремтить повітря?

— Отже, маємо обійти.

— Як? Занадто стрімко. І вниз, і вгору. Коні впадуть.

Драккайнен сів на траву, дістав люльку:

— У кого які ідеї?

Викресав вогонь, роздмухуючи жар на скелі серед сухої хвої карликових сосен, нарешті блимнув вогник. Драккайнен дуже обережно запалив маленьку гілочку, приклав її до люльки.

Решта мовчали, із цікавістю на нього поглядаючи. Драккайнен випустив клуб диму, потім на мить прикрив очі.

— Перепрошую, — сказав. — Схоже, я трохи втомився. Зараз щось вигадаю.

Сидів так якийсь час, попихкуючи люлькою і роззираючись.

— Забирайся! — раптово каркнув Невермор, присівши на скелю просто на межі урочища.

— Це я й сам знаю, — сказав йому Драккайнен. — А далі що?

Ворон пролетів у нього над головою і сів на іншу скелю.

— Траакт!

— Чудово, — процідив Драккайнен. — Чому б і ні? Це ж абсолютно раціонально. Слідуємо за вороном. А в тебе збільшився словниковий запас, як я чую.

— Траакт! Траакт! — каркав Невермор.

— Мені б хотілося, щоб ти казав «шлях», «туди» чи щось у цьому дусі, що менше схоже на каркання. Тоді я не відчував би себе ідіотом.

Відтоді йшли набагато швидше. Не було потреби раз у раз зупинятися й шукати слідів.

Так тривало кілька наступних годин, і моряки почали думати, що птах жене їх ще швидше, ніж Драккайнен.

Спустилися в якусь долину, потім піднялися на черговий, не дуже високий гірський хребет.

Унизу, між гостроверхими ялинками, тягнулося русло річки, а відразу біля неї стояв чотирикутний двір. Із димових отворів під дахом звивалися сині смуги диму, а навколо крутилося кілька людей, які звідси здавалися крихітними, немов мурашки.

— Коней назад! — крикнув Драккайнен. — І всі — на землю! Не стійте на тлі неба!

Повернувся і побачив, що всі й так уже лежать, а Гйяфі притримує всіх коней.

«Перестань вдавати тут коммандос, — вилаяв себе подумки. — Вони не дурні і в цю гру грають усе своє життя».

Вуко підповз до краю і дуже обережно визирнув, оглядаючи околиці.

— Двоє людей женуть кудись кіз. Перед воротами сидить один із мечем, але не знаю — він охоронець чи сидить просто так. Жере щось біле з миски. Під рукою в нього лук, тому гадаю, що все ж таки вартовий. Усі — Змії. Зачіски, татуювання і таке інше. Зараз назовні виходить якась тварина. Свиня? Ні, це не тварина. Це один із тих так званих крабів. Справді, весь у броні, клинків я не бачу. Маленький, дістав би дорослому чоловікові до грудей, але кремезний. Якось дивно рухається. Наче тільки тулуб, без голови. Виглядає радше як глибоководна риба на ногах, а не як краб. Ну гаразд.

Відповз задом і спустився з іншого боку, між валунами.

— Зробимо так, — сказав він. — Я зараз туди піду. Сам. Подивлюся, що воно таке, і перевірю, чи є там ваші діти. Подивлюся, скільки там воїнів і як вони охороняють. Ви чекайте тут. Не ходіть за мною, нічого не робіть. Мені ви не допоможете. Сам я маю більше шансів. Якщо вони мене схоплять, ви це побачите. Якісь радісні крики, біганина, колотнеча. Але це може означати, що я сам вирішив влаштувати якийсь гармидер. Чекайте терпляче. Якщо не повернуся до ранку — мені кінець.

— Краще ми підемо з тобою, — сказав Ґрунальді.

— По-перше, вдаримо вночі, коли вони спатимуть. Нас замало, щоб атакувати відразу і все перевіряти боєм. Вони прикінчать нас за п’ять хвилин. По-друге, хтось залишиться з кіньми, а за дітьми ми вирушимо втрьох.

— На конях швидше тікати, — несміливо зауважив Спалле.

— Нам не можна користуватися стежкою, яка тут проходить. Це їхня стежка, і вони весь час за нею наглядають. Це єдиний вхід у долину, яким можуть в’їхати збройні, — принаймні, вони так вважають. Знайдемо собі інше місце, трохи віддалік. Там на мене почекайте, і там чекатиме Спалле з кіньми, коли підемо відбивати дітей.

— Чому Спалле?! — запротестував Спалле.

— Тому що ти вивихнув ногу, а хтось повинен залишитися з кіньми, бо це єдиний шанс на втечу. Коли ми будемо вже близько, тобі доведеться стріляти в погоню і кидати їм на голову каміння. У нас не буде на це часу.

Вони трохи спустилися схилом і знайшли лощину між скелями, в місці, якого не було видно з садиби.

Драккайнен виповз на хребет і визирнув на іншу сторону.

— Чудово, — сказав, — невисоко, але прямовисно.

На дно лощини і справді вела біла вапняна скельна стіна висотою щонайбільше п’ятнадцять метрів.

Унизу шумів потік.

Спалле стриножив коней і дозволив їм щипати суху гірську травичку і обгризати жовтий мох зі скель. Драккайнен розв’язав свій мішок і зосереджено розкладав перед собою різні предмети. Меч, моток мотузки, ніж, лук у сагайдаку і стріли. Кресало. Великий швейцарський складаний ніж, який він урочисто помістив усередину.

— Не подобається мені це, — заявив Ґрунальді.

Драккайнен умочив палець у розмішаний на пласкому камені чорний барвник і підправив звивисті візерунки на своїх руках і обличчі.

— Чому завжди в такій ситуації знайдеться той, кому «не подобається»? Вас усіх хтось найняв, чи що? — запитав Вуко, витираючи барвник об траву і копирсаючись в сумах у пошуках карабіна «вісімкою» для швидкісного спуску.

— Мені не подобається, що все залежить від тебе і що саме ти танцюєш зі смертю. Воїн не сидить і не чекає біля коней. Ми не боїмося.

— Ти помиляєшся, — відповів Драккайнен, пристібаючи карабін до поясу й перевіряючи, чи ніж не чіплятиметься об мотузку. — Це, власне, питання ризику. Воїн летить із криком, розмахуючи сокирою, після чого йому всаджують три стріли в дупу і насаджують його войовничу голову на кіл. Я вдарю під захистом темряви. Уб’ю в тиші. Знатиму, куди піти і де шукати. Ми не прийшли щоб битися зі Зміями. Ми прийшли повернути ваших дітей. Може статися так, що нас уб’ють, і нічого не вдасться. Але не розраховуй, що тоді тебе буде прославлено в пісні, хіба що твій кінь уміє співати. Бо з людей не вціліє ніхто.

Він надів на голову свою чорну хустку і зав’язав її на потилиці.

Усі мовчки дивились, як він фіксує стріли в сагайдаку, щоб ті не випадали й не гуркотіли. Випробував кілька положень сагайдака з луком, щоб той ні за що не чіплявся, перекинув за спину меч і розпустив моток мотузки.

Знайшов над урвищем криве деревце, схоже на берізку, і щосили штовхнув стовбур, а потім повис на ньому над прірвою.

— Витримає, — вирішив, зав’язуючи швартовочний вузол на стовбурі біля кореня. — Тут ми будемо спускатися.

Кинув мотузку вниз, виглянув за край, кивнув:

— Вистачило. Навіть із запасом.

Клацнув карабіном, смикнув ним для контролю і перекинув мотузку за спину.

— Пішов, — кинув Драккайнен. — Чекайте, поки я повернуся.

— Відшукай дорогу, — сказав Спалле.

Драккайнен перекинувся головою вниз і покрокував по скельній стіні під свист мотузки, що прослизала між гальмівними ланками «вісімки».

За мить вони визирнули за край, але Подорожнього там уже не було. Мотузка, впритул притиснута до вапняної стіни, теж була ледь помітна.

Він лежав під прикриттям густих хащ карликової сосни і спостерігав. Нарешті робив те, до чого його готували. До збройного звільнення й евакуації полонених. Щоправда, не тих, яких треба, але для початку і так непогано.

У лісі він відшукав порослі листям пагони плюща і обмотався ними, створивши подобу маскувального костюму снайпера. Зараз він знав, що поки не зробить якоїсь дурниці, його не повинні помітити. Навпроти брами був один великий будинок, що стояв перпендикулярно до частоколу. З боків розташовувалися дві видовжені господарські споруди.

На подвір’ї крутилося кільканадцять озброєних Людей Змія — ймовірно, тих, хто прибув уночі з бранцями в супроводі «крабів».

Окрім них, тут були ще якісь постійні мешканці. Було видно, як вони бродять подвір’ям, за годину приїхало три невеликих вози, завантажених сіном. Була ще та пара пастухів, яких він вистежив за кілька сотень метрів далі, на греблі. Прокрався в їхній бік. Хлопчисько лежав на траві, заклавши руки під голову, тримаючи травинку в зубах та віддаючись спостереженню за хмарами. Дівчина ж сиділа на навпочіпки трохи віддалік, під скельною стіною, з якої спадав невеликий водоспад. Вода пінилась, наповнюючи округле природне озерце, і впадала в струмок. Ідилія.

Дівчина була голою, лише на голові мала вінок із лози, обсипаної дрібними червоними ягідками. Зиґзаґоподібне червоно-чорне татуювання вкривало не тільки її руки, але і плечі, і стегна. Вона піднімала долоні і співала, але в шумі водоспаду не було чути ані слова. Він бачив тільки її спину, щиро кажучи, товстувату, з рядами дрібних складочок над стегнами, і руки, які вона піднімала вгору, закидаючи голову. Потім підвелася на колінах, кілька разів хитнула стегнами, потім руками, немов вивчаючи танець живота. Він уважніше придивився і помітив, що на колінах дівчина тримає козеня. Вона поклала його перед собою на землю і знову почала танцювати на колінах.

Йому подумалося, що, може, варто було б цих двох чимось налякати, але він не міг збагнути, чим саме. Він міг би їх убити і залишити тут, тоді жителі форту вийшли б на пошуки, знайшли б тіла і збіглися б до водоспаду, залишивши фланг незахищеним, але йому страшенно не хотілося цього робити.

Він уже почав був задкувати, коли побачив, як у білій піні під водоспадом з’являються темні фігури, які перетинають водну поверхню звивистими рухами, а потім навколо дівчинки звиваються величезні чорно-червоні змії. Зв’язане козеня відчайдушно сіпалося, голови змій вдарили в нього, немов батоги, і тваринка, здригаючись, впала. Гади відразу її обплели і вона зникла під клубком тіл. Кілька змій піднялися й на дівчину, обвиваючи її ноги і руки. Вони були різного розміру. Від маленьких, завбільшки з великий палець і довжиною у півметра, до двометрових, товщиною з руку чоловіка.

Драккайнен взяв до відома побачене, після чого відповз і через зарості повернувся до околиць форту. Найбільше його дратувало, що за такого руху навколо йому не вдасться пробратися всередину.

Чатував по кілька годин у різних місцях, але можливості так і не з’явилося.

Бачив «краба», який знову виліз і походжав перед самими воротами. Вартовий щось буркнув йому і тицьнув у броню кінчиком списа. Краб раптово показав кінцівки з кривими клинками, які до цього були тісно переплетені на діжкоподібних грудях, і зашипів.

Охоронець щось крикнув і вмазав крабові держаком по пласкому чолу, після чого вийняв щось із-за пазухи. Краб видав потворно високий, страхітливий протяжний крик і відступив до огорожі.

Це якась тварина, подумав Драккайнен. Принаймні вартовий до нього ставився саме так. Однак ця броня виглядала штучною. Тендітним обладунком з іржавого металу якоїсь дивної форми. Тільки на що цей обладунок одягнуто? На гігантське курча?

Він вирішив переповзти на інший бік форту і послухати, що відбувається під частоколом.

Опівдні раптово пролунав протяжний звук рогів, і ворота відчинилися. Звідти вийшли риссю кілька вершників, а за ними двома шеренгами рівно крокували краби.

Драккайнен тоді був на середині шляху через поле, просто перед поселенням. Ретельно обплетений клубком ліан і сухою травою, він був схожий радше на пагорбок або оберемок сіна, що впав із возу. Рухався так повільно, що потрібно було бути справді уважним спостерігачем, щоб помітити хоч якийсь рух.

Але коли загін вилетів просто на нього, єдине, що йому залишалося — це повільно опустити обличчя до землі й чекати.

Коні, на яких їздили Змії, виглядали дивно. Носили повні обладунки, але все було в якихось безладних лусочках і відростках. Нагадували радше ящірок або морських коників. Та сама естетика, що і на обладунках «крабів».

Щось його жахливо дратувало в їхньому вигляді, але він не міг зрозуміти, що саме. Щось було не так. Щось типу: «Знайдіть відмінності на малюнках».

Оточене шипастими сегментами копито вдарило в землю поруч із його головою, здіймаючи хмару пилу. За метр від нього крокували, брязкаючи вільно прилягаючими бляхами, дивні створіння. Голів майже не було, тільки гладенька випуклість із чимось на кшталт широкого дзьоба спереду і вузькою щілиною над ним. Нагадували шолом «жаб’ячий писок» із земного шістнадцятого століття.

Кінь ударив копитом поруч із його стегном, ще один переступив через голову. Драккайнен навіть не здригнувся, хоча тіло поривалося з криком скочити на ноги.

Вершник, може, тебе й не бачить, але кінь відчуває, що щось не в порядку, тому не бажає сюди ступати. Коні цінують рівновагу і ненавидять гарцювати по невідомо чому. Однак він підозрював, що лише втішає себе. Вони ж бо й кіньми справжніми не були.

Загін проїждав над його головою не більше тридцяти секунд, але Драккайнену здавалося, що цей кошмар ніколи не закінчиться. Коли всі пройшли, йому навіть не довелося змушувати себе залишитися на місці. Був виснажений.

Полежу тут, подумалось йому. Може, навіть подрімаю.

Сутеніло. Сонце сховалося за край хребта, і долину залили довгі тіні.

Треба було поспішати.

Він переліз на інший бік форту — болотистий луг, що відокремлював його від схилу долини, і за якийсь час прокрався до частоколу. Той виявився не таким вже й високим.

— Руку мені подай, — сказав Драккайнен, раптово з’являючись з-за краю прірви.

Ґрунальді, що кілька годин уперто сидів біля обв’язаного мотузкою деревця, відскочив назад:

— Звідки ти взявся?! Хвилину тому я дивився вниз, і там нікого не було.

— Ти дивився на мене, просто не знав, на що дивишся.

— Діти в них?!

— У них. Їх тримають в сараї біля самого частоколу. Якщо дивитися від воріт, праворуч. Це довгий будинок. Перші двері — сідельня, другі — сарай для кіз і хлів, треті — приміщення, де замкнули дітей. Тільки не відчиняйте наступних дверей. Там вони тримають крабів. Це дикі звірі. Не знаю які, але важливо, що вони повністю залізні і дуже швидкі. Зараз їх всього троє, решта вийшли з форту разом із вершниками. Я бачив, як їх годують. Здається, самі Люди Змія їх бояться. Один підійшов до огорожі і кинув туди чверть свинячої туші. Потім було чутно тільки вереск і свист мечів, а м’ясо зникло. Зважайте на них. Зараз усередині десь півтора десятка Зміїв. І чоловіки, і жінки — всі озброєні. Збирайтеся. Ми повинні сховатися в чагарнику, перш ніж вони приведуть кіз з пасовища.

— Чому?

— Розповім по дорозі. Подайте мені шолом і поручі.

Почалося з того, що молода жриця і хлопець, який пас із нею кіз, на заході сонця увірвалися до форту перелякані і з відчайдушними криками. Коли вони поверталися від водоспаду, женучи стадо, наткнулися на чотирьох священних змій. Ті були мертві, з відрубаними головами, а їхні тіла блюзнір натягнув на кілки, як рукавички, і встановив серед скель.

Нікому про подібне навіть чути не доводилося, і вже зовсім не можна було зрозуміти, як таке могло статися під фортом, посеред їхньої долини з видом на Скам’янілі Чудеса, по дорозі до святого водоспаду. Буквально за декілька кроків від них. Повірити в це було неможливо, тож із форту вибігли майже всі, хто це почув.

Охоронець теж побіг, бо покликали і його. «Тільки глянь, який із тебе охоронець! Як це можливо! Під самим фортом! Хто міг це зробити?! Ти тільки глянь!»

Ну він і подивився.

Натомість не побачив людини з мечем за спиною, який, немов тінь, прослизнув усередину форту.

Відразу за воротами Драккайнен звернув і побіг уздовж частоколу, де під стіною сараю стояв візок із сіном. Він на мить присів біля передніх коліс і з широкою усмішкою витягнув свій багатофункціональний швейцарський ніж, провезений проти всяких правил. Біля самого руків’я розташовувалося сталеве кільце. Подорожній потягнув за нього, витягаючи тридцятисантиметрову струнну пилку. Мономолекулярний волос із гостротою діаманту і витрималістю, яку можна порівняти зі швартовим канатом великого корабля. Перекинув струну через балку дишля і відрізав її трьома довгими рухами.

— Ти ніколи не використовуєш усіх тих гаджетів, казали вони, — бурмотів собі під носа, несучи дишель на плечі провулком між частоколом і стіною сараю. Ішов, рахуючи кроки, поки не опинився на рівні приміщення, з якого недавно долинали перелякані дитячі голоси. Якісь сонні, як у лихоманці.

«Де музика? Хочу, щоб знову була музика! Мамо… мамо… мамо… Хочу до змія…»

По його шкірі пробігали мурашки від самої згадки про це.

Він обіпер дишель об частокіл, підскочив, розставив ноги між частоколом і стіною і виліз на дах сараю.

Десь удалині люди кричали одне на одного, лаялися і погрожували невидимому ворогові. І все через декілька змій. Для них це було щось таке, як для араба канкан голяка на молитовному килимку.

Драккайнен втягнув дишель нагору і раптово завмер у дуже незручній позі. За сараєм з’явився високий чоловік Змія і, спершись спиною об стіну, розшнурував штани.

Потім залунало дзюрчання і безтурботне насвистування. Драккайнен терпляче чекав, тримаючи дишло в повітрі. Змій сходив до вітру, після чого, порпаючись у штанях, раптом глянув на нижній кінець дрючка, що висів за метр від його голови. Повів за ним поглядом і на тлі темного неба побачив Подорожнього, який завмер за два метри вище.

— Немає чого сцяти за сараєм, — пробурчав Драккайнен з огидою, а потім врізав Змієві кінцем дишля в обличчя. Підняв дровиняку і перекинув її за частокіл, обперши одним кінцем між загостреними кілками.

Дістав меча і встромив його в стріху, розрізаючи мотузки і розпорюючи старі шари соломи, що смерділи пилом. Покриття даху посипалося за сарай, і Подорожній знову потягнувся за складаним ножем і вийняв струну, щоб перерізати балки даху. Потім схилився і, лежачи на даху, відірвав дошки підлоги на низькому горищі. Зазирнув усередину і побачив п’ятьох дітей, що збилися в кутку і дивилися на нього очманілими очима. Перший етап завершено.

Десь далеко пролунали крики. Різкі й істеричні. Не було часу. Етап другий — саботаж. Кілька стріл, які послав з чагарника Грунальді, утримали натовп від того, щоб обшукувати найближчі кущі. Охоронець упав на стежку зі стрілою в оці, на нього звалилася товста баба з високо зачесаним волоссям, схожими на очерет. Хтось наступний, з ногою, прошитою навиліт, кульгаючи і волаючи, шукав сховку, інші кинулися ховатись за камінням.

Драккайнен, зігнувшись, пробігся дахом і перескочив на стріху, що вкривала будинок. Зараз треба було відвернути увагу обстріляних Зміїв від кущів і виграти трохи часу обом морякам.

Втягнув повітря і сконцентрувався, активуючи цифрал, а потім розщебнув сагайдак і, стоячи на даху, вийняв лук.

У зубах міг утримати лише дві стріли. Тому витягнув ще п’ять і встромив їх у стріху, активував тепловізор. У підступаючій темряві безформні плями тіні перетворилися на холодні скелі і фігурки, за ними, які палали гарячими кольорами. Драккайнен наклав стрілу і прицілився в небо, стежачи за параболічними лініями, що висвітлювала програма. Той, старший, що зігнувся під сумнівним захистом карликових сосен. Вказує рукою місце, де може ховатися Ґрунальді, і щось кричить. Красно дякую. Не будеш мені тут ні на що вказувати. Другий, що з криками біжить до воріт. Наступний. Наступний. Чергові стріли випустив у повітря одну за одною, чудово знаючи, куди вони поцілять, і зіскочив з даху.

З’їхав по слизькій соломі на подвір’я якраз вчасно, щоб зіткнутися з товстим Змієм, який поспішно виходив з дому із сокирою в руках.

Це тривало уламок секунди. Драккайнен ударив його коліном у печінку, великим пальцем — в око, а потім лобовою частиною шолома в обличчя. Притримав падаючого і насилу штовхнув на наступного чоловіка, який саме з’явився в дверях. Той роззявив рота, щоб закричати, і потонув в медово-густому повітрі прискорення.

Подорожній рубонув його зап’ястям нижче скроні, після чого підскочив і наніс удар в грудну клітку здорованя збоку. Обидва Змії попливли назад, падаючи всередину будинку. Чув, як ламають там щось із нескінченним протяжним тріском.

Драккайнен зачинив двері і роззирнувся. Знайшов поглядом забутий, опертий об стіну спис і встромив вістря в дошки дверей, обіперши другий кінець об землю. Потім вирвав жмут соломи зі стріхи і присів, щоб викресати вогонь.

Ґрунальді і Гйяфі увірвалися крізь широко відчинені ворота, голосно дихаючи і розмахуючи луками.

— Ґрунальді, тобі не сюди! — крикнув Драккайнен. — За частокіл! Будеш приймати дітей. Там, де обіпертий дишель, бігом!

Ґрунальді крутанувся на місці і побіг, немов за ним гналися демони.

Драккайнен підпалив стріху. З’явилися веселі помаранчеві вогники і клуби густого, як сметана, сивого диму. Він схопив ще якусь лавку і кілька бочок і звалив усе це докупи, барикадуючи двері.

— Гйяфі, зачиняй ворота! — крикнув. — На засув!

Гйяфі наліг на стулки брами, а потім опустив кований залізний засув.

Стукіт у двері зсередини хати ставав дедалі сильнішим.

— За мною! — крикнув Драккайнен. — На дах!

Він переплів руки і, щойно чобіт Гйяфі став на його долоні, виштовхнув його в повітря.

Стріха палала просто чудово. Десь над струмком Змії почали панічно верещати, але боялися вилізти з-за каменів, переконані, що їх обстрілюють з декількох сторін. Він випустив ще пару стріл у небо, навмання, просто щоб утримати їх у цьому настрої.

Гйяфі безпорадно з’їхав назад з даху і гепнувся об землю.

Двері з тріском розкололися, вдарені чимось ізсередини. За мить у них вдарили ще раз. Кілька дошок, перекидаючись, полетіли на подвір’я.

Драккайнен одну за одною всадив три стріли в дірку від виламаних дошок. Звідти пролунав дикий крик.

Гйяфі підвівся з землі, шиплячи і накульгуючи.

Двері сараю повільно відчинилися, і звідти вийшли два краби. Виглядали огидно. Немов карлики в пластинчастих обладунках п’ятнадцятого століття або як морські істоти чи демони з картин якогось божевільного голландця. Босх? Брейґель? Будь ласочка.

Поверхня панцирів була поцяткована ямками і нагадувала відполіровану іржу.

Хтось іззовні почав молотити в закриті на засув ворота.

Гйяфі вийняв меча.

Ревуча пляма вогню охопила вже половину даху і пожирала стріху з оглушливим тріском. Хтось із полонених всередині людей жбурнув лавку у вузьке вікно, вибиваючи раму, але лише заблокував остаточно. Лавка застрягла посередині і тепер стирчала назо^вні.

Перший краб кинувся на нього різко, несподівано розплітаючи тісно сплетені на грудях кінцівки і вивільняючи дві шаблі, досі приховані за спиною. Трохи підвівся, і з плаского, прорізаного лише вузькою щілиною шолома вирвався писклявий крик.

Тварюка була пекельно швидка. Поперемінні удари шаблею наносилися зі швидкістю гвинтів гелікоптера. У прискоренні Драккайнен бачив, натягуючи лук, як удари сипляться один за одним, і як Гйяфі, обдарований феноменальними рефлексами, відбив три з них, а потім його рука полетіла вгору, перекидаючись і бризкаючи кров’ю.

Сам Вуко тричі вистрілив прямо в щілину шолома краба, що був позаду, й одночасно бачив, як Гйяфі розпадається так, ніби потрапив у вентилятор. Вибухаючи кров’ю, втрачаючи кінцівки, розлітаючись в повітрі ще до того, як впасти на землю. Ті три постріли були вже на межі можливостей лука, вистрілив ними менше, ніж за секунду, остання розлетілася в повітрі від удару тятиви. Зброя могла не витримати стрільби в прискоренні. Вуко підкинув лук і вихопив меч, після чого відбив два спазматично миттєвих, немов у скорпіона, удари шабель і двічі вколов між сегментами панциря. Перший краб, в якого він поцілив із лука, крутився наосліп і рубав усе, що траплялося на його шляху.

Драккайнен вискочив з бойового режиму, але для Гйяфі було вже запізно. Він виглядав так, наче наступив на міну. Подорожній сховав меча і глянув на краба, який раптом сів і опустив кінцівки, лише злегка шкрябаючи землю мечами. Усе навколо було забризкане кров’ю Гйяфі, який здригався на землі. Йому вже не можна було допомогти і винести звідси теж не вдалося б.

Часу не було, але це він мусив з’ясувати.

Другий краб звалився на землю із жахливим гуркотом, що наштовхував на думку про автомобільну аварію.

Знайти застібку на панцирі було важко. Нарешті він відшукав якийсь стик і з силою розсунув його, калічачи долоні. Потім, уже тягнучи вгору неабиякий шматок металу, відчув, як одна за одною вискакують застібки, і шолом легко піддався. Усередині, під бронею, було щось м’ясисте, як тіло молюска, повне слизьких щупальців і судин, залите якимось смердючим слизом, а в усьому цьому здригалося худе бліде тільце.

— Мамусю, болить… — Вуко почув ізсередини металевий голос і закричав. Відскочив назад, гублячи меч і продовжуючи задкувати. — Хочу до змія…

Голос замовк, а Драккайнен задкував, поки не наштовхнувся на стіну і не з’їхав по ній на землю. Сидів так деякий час, поки не пролунав ще один сильний удар у ворота. Подорожній здригнувся й отямився. Ворота здригнулися знову, двері палаючої садиби розкололися наполовину, і було видно, як кілька людей з усіх сил їх штовхають.

Він встав, похитуючись, підняв лук, знайшов десь меч і сховав його в піхви. А потім із абсолютно мертвим і нерухомим виразом обличчя підстрибнув, схопився за балку і видерся на дах.

Знайшов місце, де вирізав шматок стріхи, і зісковзнув усередину.

Діяв як автомат.

Витягав дітей по одному на горище, потім на дах, не дозволяючи їм розповзатися і притримуючи, немов кошенят. Потім спустив їх по дишлю просто в обійми Ґрунальді.

Зіскочив із даху, відштовхнувся від дровиняки і стрибнув у темряву. Перевернувшись, амортизував падіння на землю і пошкутильгав за Ґрунальді.

— Де Гйяфі?

— Мертвий. Краб.

Вони розчинилися в темряві, тягнучи за собою дітей, що рухалися як лунатики.

Змії верещали, зайняті штурмом власних воріт і порятунком від пожежі будинку, засліплені вогнем і приголомшені власними криками і панікою.

Як в Африці, промайнуло в голові Драккайнена. Так само було в Африці. Так само виглядали армії військових вождів. Офіцерам було по чотирнадцять, іншим — від семи і вище.

Він підхопив двох дітей під пахви і побіг, намагаючись ступати якомога тихіше.

Коли добігли до мотузки, Драккайнен схопив Ґрунальді за плече:

— Лізь першим. Будеш разом зі Спалле витягати дітей, а я їх прив’язуватиму.

— А потім вилізеш? — запитав Ґрунальді.

— Ні. Потім мені доведеться піти далі.

«Мамусю, хочу до змія…»

— Приглянь за моїм конем. Він сумуватиме. Тримай його і не викидай моїх речей. Я повернуся.

— Ти не можеш піти один.

— Відведіть дітей додому. Слідкуйте за ними. Вони наче отруєні, але, гадаю, рано чи пізно це мине. Можуть знову втекти. І поспішайте. Посадіть їх на мого коня і на коня Гйяфі.

Драккайнен вийняв кілька стріл і встромив їх, одну біля одної, в землю. Сагайдак був майже порожній.

У темряві, з боку пожежі, що гула і сипала іскрами, було чутно крики і тупіт ніг.

— Ульфе, ми чекатимемо на тебе.

— Я почув, — відповів Драккайнен твердо. Не можна розклеюватися. «Морські котики» не плачуть. — Ґрунальді?

— Так?

— Мій кінь… Притулися чолом до його лоба і скажи йому, що я повернуся, добре?

— Добре, друже. Якщо ні, я сам за тобою повернуся. А… Ти знаєш, що воно таке, ці краби?

— Ти не захочеш цього знати.

Вони потиснули один одному біцепси і потилиці, а потім Ґрунальді почав підніматися. Зупинився на мить.

— Ніт’їсефні?

— Так?

— Відшукай дорогу.

— Boh, — відповів Подорожній хорватською.

Драккайнен підняв лук і випустив у темряву першу стрілу. У відповідь почувся крик.

Потім вистрілив ще двічі і прив’язав першу дитину булінем під пахвами. Ще одна рушила кудись у темряву, і йому довелося схопити її за загривок, немов кошеня.

Він знову взяв лук і вистрілив. Залишилося троє переслідувачів, які нарешті зрозуміли, що решта лежать, прошиті стрілами, або вмирають на землі, тож відступили.

Згори зі свистом полетіли чергові стріли. Ґрунальді і Спалле.

Він усміхнувся.

Коли останній хлопчисько поїхав угору, схлипуючи і обтираючись об скелю, Драккайнен сховав лук і розчинився в темряві.

Темрява дає мені відчуття безпеки. Коли я проходжу через ліс, натикаюся на трьох Зміїв, які штрикають списами в зарості трави і кущів. Дівчина схлипує від люті, інші зціпили зуби. Знайдуть.

Знайдуть мерзотника, який убив святих змій, підпалив їхній будинок і вкрав їхніх рабів. Який убив стількох братів. Тож будуть шукати. Це нічого, що будинок палає, нічого, що будь-яка пара рук потрібна, щоб носити відра і гасити пожежу.

Нічого, що навколо абсолютно темно.

Не відступляться. Шукатимуть. Це нічого, що в тому місці, де злодія вже давно не може бути.

Вони наштовхуються на дерева, лізуть у кущі, чіпляються списами за гілки.

І минають мене з обох боків. Тільки тому що я сиджу абсолютно нерухомо, з опущеним обличчям, і тримаю руку на руків’ї меча. Мій обрис не нагадує людський. Я — просто темна пляма. І крім усього іншого, пляма нерухома. У темряві око переважно реєструє рух. Я терпляче сиджу, поки вони не відійдуть, потім вичікую ще трохи.

А потім залишаю їхню долину.

Сходить перший місяць, і, як на мене, стає цілком світло. Я зупиняюся в закритій лощині на схилі невеликої прямовисної гори.

Справа не в темряві. Справа в плямах перед очима, у голоді і втомі. Кілька десятків секунд бойового режиму теж зібрали свій урожай.

Я виснажений.

У мене небагато припасів. Вузлик зі жменею смужок сушеного м’яса, два батончики халви і ті нові сушені фрукти, схожі на великі фініки. Тільки те, що я порозпихував по кишенях.

У мене немає фляжки.

Я недавно пив воду зі струмка, але відсутність посудини може стати проблемою. Як мінімум, треба було захопити пластикову пляшку з-під сливовиці. У мене там лишалася десь половина ракії.

Могла б служити навіть для промивання ран, а потім пляшечка стала б чудовою флягою.

Що поробиш.

Маю що маю, а чого в мене немає, те непотрібне.

Я відчуваю, що треба поспішати. Це інстинкт. Знаю, що я вже біля цілі.

І знаю, що вже, мабуть, запізно.

Я вдягаю каптур півкожушка і міцно обхоплюю себе руками, а потім знаходжу місце, захищене від вітру.

Зараз двадцять хвилин на третю, середа, двадцять четверте жовтня згідно з умовним місцевим календарем. Температура повітря — шість градусів, сила вітру — тридцять кілометрів на годину. На добраніч, Мідґаарде.