Побачивши багряний колір повного місяця, я різко видихнула сухе повітря та з усієї сили стиснула пальці на пледі, що зісковзнув із плечей. Тілом розліталися гострі іскри, які кров розносила по венах разом із надто швидкими ударами серця.

Затемнення. Я ж знала. Я хотіла подивитися на повне місячне затемнення. І коли прилягла на балконний диванчик, мені здалося, ніби повіки зімкнулися лише на мить... але, схоже, минуло значно більше часу. Коли я провалилася в сон, місяць був тільки наполовину вкритий тінню кольору брудної крові. Але зараз на завислому в небі червоному м’ячику яскраво сяяв тонкий білий серп, який збільшувався щохвилини.

Отже, я все пропустила?

Цей рік не надто відрізнявся від решти мого життя... якщо, звісно, припустити, що дванадцять місяців тому я просто збожеволіла. Так, гадаю, це багато чого пояснило б. І, напевно, мені краще вхопитися за таке пояснення. Бо в іншому разі залишається тільки прийняти як факт, що здурів увесь той маленький світ навколо мене.

Триклятий сон, такий заплутаний і незрозумілий. Примарні спогади про нього болісно кружляли в голові, не бажаючи дати мені спокою. Дзвін ланцюгів і схлипи в темряві до болю стискали горло, чомусь розриваючи серце нестерпним смутком.

— Алісо, все добре? — долинув мамин голос. Зупинившись біля входу на балкон, вона стурбовано дивилася на мене. — Сонечку, ти плачеш? Що трапилося?

Я розгублено торкнулася щік кінчиками пальців. І справді, сльози.

— Усе гаразд, мамо. Просто наснилося щось дивне, — ніяково відмахнулася, підібгавши ноги.

— Що ж? — поцікавилася мама, перш ніж сісти поруч на м’який диванчик.

— Навіть не пам’ятаю, дурня якась.

— Ох, рідненька...

Мамині руки були дуже теплими, вони завжди були теплими. І завжди обіймали дуже ніжно, дбайливо. В такі хвилини ставало по-справжньому спокійно... але чомусь не цього разу. Зараз, із якоїсь невідомої причини, від її обіймів смуток різонув гострим ножем і стримати нових сліз не вдалося.

Напевно, те, що відбувається останнім часом, надто сильно мене виснажило. Усе закрутилося разом із тією пригодою в парку... Цікаво, чи закінчиться колись це божевілля? Чи, може, мені хоч хтось дасть відповідь? Хотілося б усе комусь розповісти, але, спробуй я це зробити, буде тільки гірше.

— Мила, заспокойся, — шепотіла мама, пропускаючи крізь пальці мої довгі каштанові коси. — Тобі ж шістнадцять за два дні, а це дуже важлива дата. Обіцяю, ти запам’ятаєш цей день.

Мама витерла сльози, що набігли з моїх золотисто-карих очей, і за мить я відчула ніжний дотик її губ до своєї щоки. Тривога нікуди не ділася, але серцю стало тепліше. І хоч досі чомусь було гірко, я щиро всміхнулася куточками губ. Мама має рацію, не варто сумувати! Зрештою, в усього має бути пояснення, і мені потрібно постаратися, щоб знайти його. Здавалося, цієї хвилини я стояла перед уламками розбитого вітражного скла, яке мені належало відновити.

... А той свій день народження я й справді запам’ятала. Назавжди. І часом мені здається, що, коли я буду народжена знову, він все одно залишиться в пам’яті. Так само, як і маленький чорний метелик на моїй шиї.

— А тепер прошу детальніше! — шоковано закричала я, стукнувши кулаком по столу. Від різкого руху зібрані на потилиці в короткий хвіст каштанові коси розтріпалися та розсипалися по плечах.

Така от експресивна реакція зазвичай була мені невластива, але цього разу ситуація, що й так здавалася дзьобнутою, остаточно вибила мене з колії.

— Вибачай-вибачай, знаю, я мав повідомити це раніше, але якось забулося, — знизав плечима біловолосий лісовик, що сидів навпроти.

— Нічого собі, забулося! — заволала я, насилу стримуючись від того, щоб убитися об добротну дубову стільницю. — Каріле, ти увірвався до мого дому, погрозами вбити мене змусив кинути все, поспіхом лишити рідний світ і вирушити з тобою в альтернативну реальність; зробив мене співучасницею фактично викрадення шістнадцятирічного хлопця...

— Алісо, ти трохи перебираєш із трагедією, — тяжко зітхнув мій співрозмовник. — Вадим сам був не проти перебратися до цього світу. А тобі й кидати не було чого: ні рідних, ні друзів, навіть робота — і та собача, всього-на-всього кореспондент у регіональній чорнушній газетці. Навіть не факт, що ти цього року до університету вступила б. Натомість тут у тебе і перспективи, і можливість розвивати здібності чарівниці...

— А може, ще бомж на чорному віслюку — коли вже принци на білих конях у дефіциті? — уїдливо фиркнула я. — І на додачу ще сто відсотків, за всіма фентезійними штампами, будуть обраність, слава героя та абгрейд зовнішності, який я отримаю, щойно вийду за поріг цієї забігайлівки?

— Слухай, вгамуйся ти вже! — пирхнув Вадим, свердлячи поглядом стільницю. — Я, між іншим, у такому самому становищі.

У цьому була частка істини, але все ж мені не вдавалося так просто примиритися з ситуацією. Хоч як банально це не звучало, але я опинилася в іншому світі!

Так уже вийшло, що два роки тому, коли я прогулювалася парком, у моє тіло вселилася невідомо звідки налетіла енергія, яка згодом виявилася чарівною силою, що пробила проріху між двома світами. Незабаром після того з’явилися кремезні чудовиська (що, як виявилося, називалися песиголовцями), котрі чомусь полювали саме на мене. За минулі роки я зуміла вижити, сяк-так борючись із ними за допомогою замовленого у місцевих реконструкторів меча, яким навчилася махати. Але не змогла вберегти свою сім’ю: всі рідні загинули від лап чергового чудовиська на моєму шістнадцятому дні народження.

Відтоді я якимсь дивом закінчила школу та влаштувалася працювати журналістом у невеликій газеті. Збиралася вступати на заочку до місцевого університету і саме готувалася до вступних. Коли раптом до моєї квартири заявився чоловік, який назвався лісовиком з іншого світу! Я б залюбки йому не повірила, але на користь його словам свідчили сріблясті очі, коротке біле волосся, що відливало сріблом, зелені візерунки на тілі... та імпульс телекінезу, яким він відкинув мене до стіни, щойно я спробувала напасти на нього.

В ультимативній формі лісовик повідомив, що я повинна піти з ним, бо, поки я тут, чарівна сила, яка вплелася в мою душу, сприяє руйнуванню обох світів. І або я погоджуся на його умови, або мене просто вб’ють. Хоча моє життя і здавалося на рідкість паскудним, утрачати його я все ж була не готова, тому довелося погодитися.

Такий самий вибір лісовик запропонував і Вадимові — проблемному підліткові гопівского виду. Йому, щоправда, «пощастило» трохи пізніше, ніж мені — в його душу вплелася сила від енергетичного сплеску, який стався лише кілька днів тому.

Так за лічені години ми обоє зібрали речі та покинули рідний світ.

Щоправда, я не встигла усвідомити весь пафос моменту, який приніс у моє життя таку значущу зміну. Усьому виною стали густі зарості колючих бур’янів, на які я гепнулася з триметрової висоти, щойно шалені фарби тунелю між світами змінила синява небес. З одного боку, будячки трохи пом’якшили приземлення. А от з іншого — моя дупця перетворилася на кактус.

До вечора того самого дня ми дісталися селища на краю старого болота, що мало промовисту назву Духмяне. Там, до речі, смерділо так, ніби в кожному дворі здохла якась велика тварина і закопати гнилі тушки місцевим релігія не дозволяла.

Ми зупинилися на постоялому дворі старого приятеля Каріла, Дейка. І от саме тут, саме зараз хлопець, на якого я вже встигла повісити ярлик «тупий гопник», здивував мене своєю спостережливістю. Завдяки йому я й звернула нарешті увагу на те, що ми сидимо за столом у світлі свічок і розмовляємо про купівлю коней.

Каріл повідомив мені, що в цьому світі немає ні сучасної фізики, ні електроніки! Замість того, звісно ж, були певні технології, які працювали на основі чарів, але чи варто казати, що це було щось зовсім інше? І те, що цю новину я дізналася тільки зараз, мене серйозно обурило. Захотілося терміново пожалітися на несправедливість у «Твіттері»... але й це було неможливо, тому що інтернету я більше ніколи не побачу.

— Будь ласка, Каріле, скажи, що ти пожартував, — тяжко проскиглила я.

— Вибачай, але ні, — запевнив лісовик. — Ну, коли в тебе вже такий напад паніки, спробую тобі пояснити, що й до чого, і почну з короткого екскурсу в історію, — зітхнув він, спираючись ліктями на стіл. — Тисячу років тому весь світ був утягнутий у війну Магії та Вогню. Її вирізняла новітня розробка зброярів, порох. Коли війна закінчилася, кількість жертв шокувала. Кілька місяців чарівники прораховували всі можливі варіанти розвитку подій, але всім їм снився ночами той самий кошмар: зброя ставатиме дедалі потужнішою і, врешті-решт, це призведе до загибелі всього живого. Тому на всесвітній раді чародії та правителі народів ухвалили рішення: розвиток зброї потрібно зупинити будь-якою ціною. Тоді чарівники обрали найсильнішого і найдосвідченішого та зв’язали з ним свої пояси магів. Діставши підтримку їхньою силою, він уплівся в просторово-часове полотно нашого світу та змінив будову реальності. Нитки полотна світобудови, які вели до розвитку і появи нових видів зброї, вилучили. А рецепт пороху знищили. Відтоді ми можемо тільки вдосконалювати відомі нам види холодної зброї та магії. Але разом із тим ми втратили можливість виникнення й розвитку багатьох інших галузей. Хоча це досить помірна ціна за те, чого ми в результаті уникли.

Каріл закінчив промову і склав пальці в замок. А я зрозуміла, що потрапила до Середньовіччя, де навіть не чули про можливість існування хоча б банальної електричної лампочки. Може, краще було одразу погодитися померти?

— Хвилиночку! — видихнула я. — Ви вплелися в просторово-часове полотно та змінили його? А чи не побоялися ваші чародії минулого, що так вони вплинуть на весь світ, викликавши якісь зміни в розвитку всесвіту?

— Процедура дійсно була непростою і проходила не один день, але вони видалили всі необхідні «ниточки», зав’язавши «вузлики» на їхніх кінцях. Тому ніяких проблем із цим не повинно було виникнути.

— Цього не можна стверджувати! Називається, влізли в невідомі вам матерії, а потім ще дивуєтеся, що у вас РАПТОМ діри в просторі з’являються.

— Алісо, благаю, не май перших науковців світу за ідіотів. Зрозумій ти, що в нашій реальності, де крім технологій була і чарівна сила... Уяви собі ту саму вашу ядерну зброю, дія якої ще й посилена магією.

Ніби ставлячи крапку в дискусії, Дейк приніс нам три миски смаженої картоплі, глечик вина і горнятка з чаєм.

Поспіхом проковтнувши свою порцію, Вадим присвятив решту вечора заграванням із шістнадцятирічною Аррою — тендітною білявою дочкою шинкаря, яка допомагала батькові розносити страви та розливати пиво.

Голоси. Високі та низькі, тонкі та грубі, шепіти та крики — вони звучали хаотично, переплітаючись у зловісне чорне мереживо. Гострі, наче леза кинджалів, ковзали по шкірі та легко розсікали її, вивільняючи нестримні водоспади червоної крові.

— Добре, що Центр Тіней уже тут.

— Ми повинні об’єднуватися...

— Усі, кого породила темрява Забутої...

— Але якщо Центр Тіней не прокинеться?

— Ми зробимо так, що прокинеться.

— Два джерела світла, сховавшись під тінню, утворюють темний коридор...

Аж раптом дивне марево розлетілося на шматки від пронизливого крику!

Цей крик вирвав мене зі сну посеред ночі. Я різко сіла в ліжку, хапаючись за скроні. А за хвилину все повторилося: крик переляканої дівчини.

Скочивши на ноги, я схопила свій колись замовлений у реконструкторів меч і вибігла в коридор, де зіткнулася з не менш збентеженим Карілом. Що мене особливо здивувало, так це його блакитний шовковий пояс, який був зав’язаний на два вузли поверх піжами. Лісовик, звичайно, говорив мені, що кожен чарівник повинен носити пояси магів всюди і завжди, але тоді я й подумати не могла, що це правило настільки суворе.

Коли закричали знову, стало ясно, що джерело галасу — за найближчими дверима. Ми перезирнулися, вибили двері... і спантеличено завмерли: у кутку кімнати, немов перелякане мишеня, тремтіла Арра. А Вадим стояв поруч, грубо обвиваючи рукою її талію.

Не вагаючись жодної секунди, Каріл заклинанням відкинув його в інший кінець кімнати.

— Ти що, геть здурів?! — закричав чарівник і запустив у Вадима блискавку закляття, від якої хлопець упав на підлогу і скорчився.

— Я здурів? Так ви мене витягли з дому в якийсь лівий світ, треба ж мені хоч якось розслабитися. Я й так уже давно немов на голках. А вона сама зі мною загравала ще в шинку! Чому я не можу чогось такого...

Перш ніж Вадим встиг договорити, заплакана дівчина підбігла до Дейка, який саме увірвався до кімнати. А Каріл тимчасом запустив у паршивця ще одне заклинання.

— Дейку, Арро, пробачте мені за те, що я привів у ваш будинок цю погань, — винувато промовив чарівник, не наважуючись подивитися в очі старому другові. — Більше ми не будемо зловживати вашою гостинністю. Гей, ти! — крикнув він на Вадима. — Збирай речі та чекай на мене внизу!

Скорчивши гримасу «ти-мені-ще-за-це-заплатиш», Вадим підвівся та вийшов з кімнати.

— Алісо, схоже я припустився помилки, коли привів його в наш світ, — прошепотів Каріл крізь зціплені зуби. — Треба було не боятися забруднити руки, а прикінчити цього гада ще під час першої зустрічі, щойно ми побачили, який він моральний виродок. Розуміли ж, що він якийсь малолітній бандюган... але ні, чомусь вирішили, що, діставши другий шанс, він виправиться. А тепер пізно і вибору дійсно немає. Сподіваюся, його не зарахують до університету. Або, в крайньому разі, після кількох подібних фокусів виключать, закувавши силу.

Я не стала розпитувати засмученого Каріла, що означає «закувати силу», просто мовчки попрямувала до своєї кімнати — збирати речі.

* * *

Перший день подорожі на куплених у селі конях виявився тією ще веселухою. Особливо коли врахувати, що ні я, ні Вадим верхи ніколи не їздили. Те, що протягом цього дня я так і не звалилася зі свого коня, було справжнім дивом. Коли ж увечері ми зупинилися на привал, кожен м’яз мого тіла нестерпно болів.

— Слухай, — задумливо протягнула я. — Може, я занадто поспішаю засипати тебе запитаннями, але мені б хотілося більше дізнатися про цей світ, перш ніж ми доберемося до цивілізації.

— Твоя правда, — кивнув лісовик. — Я повівся трохи по-свинськи: привів тебе до нового світу, майже нічого про нього не розповівши. Уявляю, що було б, якби ти дізналася про втручання в просторово-часове полотно, наприклад, у королівському палаці. Тому зараз питай про все, що тебе цікавить.

— Добре. Почнімо з державного устрою країни, до якої мене занесло.

— Як забажаєш. Ануара — це країна конституційної монархії. Голова держави — король, але його дії обмежує парламент, вибори до якого проводяться раз на шість років. — Каріл уже приготувався вимовити наступне речення, аж раптом затнувся і кілька секунд ловив ротом комарів, потім продовжив: — Королю підвладна Гільдія магів. Кожен випускник університету магії, дістаючи диплом і пояс чародія, присягає на вірність Ануарі та королю. Але фактично голови Гільдій тримають в руках головні важелі впливу.

— Голови? Їх кілька?

— Так. Стихійники розділені на чотири підгільдії: вогню, води, землі та повітря — залежно від стихії, з якої чарівник черпає силу для творення заклинань. У кожної з них свій очільник, але всі вони підпорядковані голові Гільдії стихій. До речі, важливий момент: головні маги повинні скріплювати пояси не подвійним вузлом, як звичайні чарівники, а спеціальною застібкою з цільним рубіном, сапфіром, смарагдом або діамантом — відповідно до стихії. Головний стихій Ануари скріплює його золотою застібкою з усіма чотирма каменями.

— Дякую, що попередив, перш ніж я зустрілася з кимось із цих паничів, — посміхнулася я. — Не вистачало ще випадково наступити комусь із них на ногу, а потім стати ворогом народу.

— Завжди будь ласка, — засміявся лісовик. — Сама розумієш, якби голови Гільдій жили з королем в одному місті... це було б як дві невістки на кухні у свекрухи. Тому Ануара фактично є країною з трьома столицями. Перша — Еданор, офіційна столиця держави. Там перебувають королівський двір, парламент, рада виконавчої влади і центральний військовий штаб. Друга — Фетесарін, місто, де розташована Гільдія стихій. Третій — Адамарей, місто Гільдії... Ой, дивися, м’ясо вже засмажилося! — раптом підскочив Каріл, різко вказавши пальцем на багаття, де готувалась наша вечеря.

— Так, але... — зніяковіла я. — Ти щось казав про...

— Давай швидше їсти, а то охолоне, — якось квапливо перебив чарівник, дмухаючи на гаряче м’ясо.

Після вечері я ще раз спробувала завести з Карілом розмову, але він знервовано перебив мене і скомандував відбій.

* * *

День видався дуже спекотним, але густе листя дерев добре захищало від палючого сонця, і тільки де-не-де крізь пишні крони пробивалися його золотисті промені.

Ми продовжили подорож. І поки щастило не зустрічати різних суб’єктів, які зраділи б можливості назавжди залишити в цьому лісі наші понівечені кісточки.

Так ми і їхали: мирно, без поспіху, час від часу прискорюючи темп. Тому я вкрай здивувалася, коли Каріл під’їхав до мене і ледь чутно прошепотів:

— За нами хтось стежить.

— Ти впевнений?

— Абсолютно. Щойно я помітив рух серед гілок, а потім побачив, як хтось перестрибнув із дерева на дерево. Зараз він трохи попереду.

— Це розбійники?

— Можливо. В усякому разі будь напоготові, але не показуй що знаєш про «хвіст».

Я кивнула, і Каріл виїхав вперед. Вадим плентався позад мене.

Не минуло й хвилини, коли я почула раптовий шелест листя — ніби щось злегка сколихнуло гілку, а вже за мить із дерева зістрибнула струнка дівчина — просто в сідло поряд із Карілом. Вона весело, добродушно засміялася, обійняла й поцілувала його!

— Фандора, — видихнув лісовик, відповідаючи на поцілунок.

Під’їхавши ближче, я роздивилася в «розбійниці» красиву молоду жінку. Шкіра витонченого обличчя мала приємний смаглявий колір. Великі яскраво-зелені очі були підкреслені тонкими бровами. В’юнке волосся кольору темного шоколаду, що діставало до талії, зібране в пишний хвіст, та щонайдивніше — на кінчиках мало колір свіжого листя. А на стегнах у неї був зав’язаний на два вузли зелений шовковий пояс.

— Що ти тут робиш? — радісно запитав Каріл, не випускаючи жінку з обіймів.

— Проїжджала неподалік і на ніч залізла поспати на дерево. А коли прокинулася, зрозуміла, що кінь кудись пропав. Напевно, погано його прив’язала і він чкурнув собі, або упир його знає, куди подівся. Я вже збиралася переміститися, наскільки мене вистачить, а потім відпочити. Аж раптом бачу — ти їдеш. От і вирішила зробити тобі сюрприз. Ну і як там твоє завдання? Знищив те, що порушувало рівновагу між світами?

— Майже. Притяг його з собою, — усміхнувся Каріл, немов відповідаючи на зацікавлений погляд дівчини. — Ті двоє, з різницею у двійко років, отримали силу, що прорвалася після першого і другого енергетичного сплесків. Це Аліса, а он те джерело проблем — Вадим. А це, — Каріл звернувся до нас із Вадимом, — Фандора Елімес, моя наречена.

— Дуже приємно, — привітно відгукнулась я і потиснула протягнуту руку. — А весіллячко скоро?

— Уже недовго чекати, одружуємося в березні, — відповіла Фандора, поправляючи шпильку у вигляді квітки магнолії, яка скріплювала її волосся. — Ви зараз, як я розумію, до Еданора?

— Так, — відповів Каріл і зручніше влаштував наречену в сідлі перед собою. — Ти теж?

— Угадав. Ну, гадаю, ти маєш досить часу, щоб усе мені розповісти... Якщо, звісно, це не секретна інформація, — грайливо додала вона і поцілувала Каріла в ніс.

— Ця інформація секретна тільки для тих, кому я не довіряю. А Вадим її вже все одно знає, тож не маю причин говорити пошепки, — додав Каріл, схилившись до Фандори. — І почну я від самого початку: прибувши до тієї реальності, я шукав давніше, чіткіше джерело енергії, одночасно досліджуючи особливості незнайомого мені світу. Пошуки привели мене до редакції газети «13-й канал», де...

Столиця зустріла нас величними металевими воротами. Вони виявилися одним із нечастих проходів у комплексі з трьох стін. Проминувши їх, я побачила оповите сутінками стародавнє місто.

Деякі будівлі в центральних районах заввишки майже не поступалися багатоповерхівкам із мого рідного світу. І всі ці велетні були справжніми дивами архітектури! Кожну побудовану за унікальним проектом будівлю прикрашали пишні фасади та дивовижні скульптури чоловіків та жінок, яких можна було б назвати ідеалом античної краси. Колони і пілястри з рострами підпирали високі білі будівлі, до яких вели вишукані білосніжні сходи; велетенські статуї красунь у легеньких сукнях прикрашали верхівки фасадів; чоловічі та жіночі фігури з білого каменю переплітали руки, утворюючи величні арки; сірі вершники сторожили стіни старовинних будинків; у величезних вигадливих фонтанах тримали чаші мармурові діви, які, здавалося, от-от зірвуться з місця та побіжать містом, розбризкуючи воду.

У самому центрі Еданора височів шпиль головної вежі чудесного (імовірно, королівського) палацу. Кути замку сторожили гігантські статуї красивих жінок і м’язистих чоловіків. Стіни було прикрашено картинами з барельєфів і ліпнини, на кожній зі стін — по одній порі року. Дах заселяли статуї гордих птахів і могутніх тварин.

Темрява заволоділа містом, і за хвилину вікна будинків, одне за іншим, спалахували яскравими вогниками де свічок, а де магічного освітлення.

Ближче до центру з’явилися кав’ярні та ресторани, театри, клуби, казино і готелі.

— Я винайму нам кімнати, а ви поки відпочиньте, — сказав Каріл і залишив нас у холі.

Важко було повірити своєму щастю. Невже після виснажливої дороги я спокійно спатиму в теплому ліжку? Нарешті хоч трохи спокою...

Головне, щоб цей спокій не виявився класичним затишком перед бурею.

— Ваш час на підготовку закінчився. П’ятдесят восьма Молодша Трояндо, ви готові відповідати? — поцікавився сивий дідок, крізь тонкі скельця окулярів дивлячись на симпатичну дівчину років шістнадцяти.

— Так, — кивнула вона. У білій шовковій сукні, із сяючою білою трояндою в золотавому волоссі, вона нагадувала принцесу з чарівної казки. — Білет 26: Основи загальної світобудови. Особливості світобудови нашого світу.

— Починайте.

— В основі всього — велике ядро. Навколо нього по орбітах обертаються безліч ядер. У кожного з них оболонки, на основі яких побудовано світи. Деякі ядра ніколи не зустрічаються і перебувають далеко одне від одного, такі світи максимально відрізняються між собою. Також є ядра, орбіти яких дуже близькі, іноді навіть обертаються поруч, — такі світи максимально схожі. Крім того, є світи, траєкторії руху яких можуть перетинатися. Відстань світів один від одного і частота їхньої зустрічі зумовлюють подібність світів...

— Дуже добре, це ви знаєте. А наш світ?

— Первинна оболонка ядра нашого світу — чотири стихії: вода, вогонь, земля і повітря. Кожна стихія створила по одній расі: земля — мавок, які ростили дерева і трави; повітря — лісовиків, аби ті розносили вітром насіння дерев і трав; вогонь — рубінів, що берегли підземні шахти й печери; вода — людей, які доглядали моря, ріки й озера. Саме стихії є джерелом магії. Коли одна зі стихій ставить мітку на душі дитини в материнському череві, та народжується чарівником. До кінця життя стихія протегує їй та дарує силу для творення чарів...

— Ваша світлостей, ви перескочили на інший білет. Основи світобудови нашого світу, будьте люб’язні.

— Вибачте, — зашарілася дівчина. — Первинною оболонкою нашого світу є чотири стихії. Вони — основа для вторинної оболонки. Вторинна оболонка розділена на світ живих і паралельний йому світ мертвих, між якими розташований світ сновидінь. Під структурне ядро світу живих, або ж світу наяву, розділене на три частини, іменовані: Лемія — Королева драконів, Сонає — Королева феніксів і Гаретта — Королева тигрів. Із благословення Стихій вони заселили землю чарівними істотами. Але найвищим, що створили Праматері, стали породжені ними за власним образом три роди перевертнів: дракони, фенікси та тигри. Існуючи в гармонії з расами, породженими стихіями, перевертні здатні набувати їхньої подоби. Відмінністю Королев є те, що людської подоби вони можуть приймати як повністю, так і частково, перетворюючи лише певні частини тіла.

— Дуже добре. Продовжуйте.

— Під структурне ядро світу мертвих — це сама Смерть. Світ мертвих розділений на Пекло та Рай, у яких є по п’ять рівнів, а також Кімнати очікування. Територію за Стіною Санкора, що розділяє світ мертвих зі світом снів, називають Прикордонною — це землі, де приречені блукати душі прокльонщиків. По інший бік Стіни — світ снів.

— Яка його структура?

— Світ снів розділений поступовим переходом на дві частини: від мрій до кошмарів. Відповідно підструктурне ядро світу снів складається з двох частин, які називаються Королевою снів та Королевою кошмарів. Припускають, що саме підструктурні ядра були основою Великої всесвітньої релігії аж до війни Кошмарів, коли до світу наяву...

Мені здалося, ніби щось схопило мою душу пазурами і з усієї сили смикнуло вгору: витягаючи з потужної вирви, утвореної нескінченними переплетеннями гілок величезного білого дерева.

А за мить я різко розплющила очі та довго дивилася в стелю.

* * *

Так уже вийшло, що сьогодні ввечері народу в палаці буде більше, ніж спочатку планувалося. Дізнавшись про повернення Каріла разом з гостями із іншого світу, король наказав дати «невеликий» прийом. Тож тепер мені належало показати себе цілому натовпу лордів і леді, які дивитимуться на нас із Вадимом, наче фанат-археолог на скелет вимерлого ящера.

Передчуваючи цей незабутній атракціон, я втомлено застогнала. Оскільки все життя я була соціофобом, то ніколи не любила нічних клубів, концертів чи мітингів. А тут намічався цілий королівський прийом, на якому я буду головним експонатом! Без лабутенів та штанів.

Але немає ради. Тому все, що залишилося, це надягти куплену сьогодні разом із Фандорою бузкову вечірню сукню, кожен сантиметр якої був розшитий бісерними візерунками, і прикраси у вигляді квітів лаванди, зібрати мужність у кулак і сісти в карету з Вадимом, Карілом і його нареченою-мавкою.

Зізнаюся, хоч я і провела в Еданорі майже добу, все одно важко було не ловити ротом комарів, піддавшись чарам нічної столиці. А надто зараз, коли я їхала головною вулицею до королівського палацу.

І от нарешті я побачила його. Тут, зблизька, він вражав так сильно, що в моїх очах буквально заблищали зірочки!

...Усе, годі! Зараз я вийду з карети і піду туди, тож треба терміново прибрати з обличчя цей вираз дівчинки з маленького бідного села, яка вперше побачила Версаль. Тільки привітна усмішка, не більше. Головне — поводитися так, ніби мене ніщо не здивувало й не захопило. Подумаєш, палац як палац. І не такі дива в житті бачила. Взяти хоча б те ж розбите об асфальт коліно моєї противної колишньої сусідки, Юлії Іванівни, яке бабця тицяла під носа всьому району. А надто матері дванадцятирічного Петрика, який, власне, і збив її випадково на велосипеді... хоча чи випадково — багато хто сумнівався.

О, так значно краще. Зазирнувши у відполірований диск на дверцятах карети, я побачила спокійне привітне обличчя бувалої світської левиці, яка все життя тільки по таких прийомах і роз’їжджає. Пам’ятай, Алісо: хоч би що ти побачила, хоч би що почула, залишайся спокійною та зібраною. І весь час отак усміхайся.

Саме з такою посмішкою я гордо пройшлася червоною доріжкою слідом за Карілом, який галантно вів Фандору під руку. А на Вадима за своєю спиною не звертала уваги. І взагалі, який там Вадим, коли попереду відчинено розкішні ворота? За ними — коридор із високою стелею, а в кінці великі двостулкові різьблені двері, які лакей, кланяючись, відчиняє перед кожним новоприбулим... Ось через них вже пройшли Каріл із Фандорою, проходжу я...

Мені знадобилися всі сили, щоб зберегти маску крижаного спокою. Переді мною простягалася величезна пишна бальна зала, прикрашена живими квітами, фонтанами і крижаними статуями. На вигадливому паркеті танцювали близько сотні пар, інші вели світські бесіди, попиваючи вино. Що цікаво, хоча більшість присутніх очевидно були людьми, зустрічалися тут і мавки, яких легко було впізнати за зеленими кінчиками волосся, і лісовики, що мали зелені візерунки на тілі, і низенькі вузлуваті шубіни з темно-червоними нігтями та дивакуватими багряними візерунками на зворотному боці долонь.

У протилежному від входу кінці зали на золотих тронах сиділи король і королева. Високий поміст, до якого вели вкриті червоним килимом сходинки, підносив королівську пару над усіма гостями. Вони були наче на долоні... і на обох стільки шовку, мережив і прикрас, що крізь них майже неможливо розгледіти самих монархів.

Позаду правителів висів великий гобелен — вишиті сріблом лев та єдиноріг на золотому тлі, а над ним сяяли п’ять зірок: праворуч — біла та червона, ліворуч — зелена та блакитна, в центрі ж, над самими головами звірів, — чорна.

— Алісо, Вадиме, — тихо скомандував Каріл. — Ідіть за мною. Фандоро, почекай тут.

Ось і настала ця хвилина. Крокуючи за Карілом, я зловила на собі погляди буквально всіх присутніх. Головне — не розгубитися, не забути жодного слова з інструктажу Фандори про місцевий етикет...

— Вітаю вас, Ваша Величносте король Тардін Данор і Ваша Величносте королево Евана Данор, — кланяючись промовив чарівник.

— І ми вас вітаємо, пане Каріл Ернасс, — ввічливо відповів король.

— Дозвольте відрекомендувати вам двох людей, знайдених мною у світі, куди я вирушав на завдання. Через дуже поважні причини мені довелося забрати їх сюди, до Ануари. Обоє мають чарівну силу, тому їх, я сподіваюся, зарахують до університету магії. Зараз вони чекають на рішення щодо надання їм громадянства.

— Дуже цікаво, — спокійно, але не менш урочисто сказав король. — Відрекомендуйте мені їх.

— Це Аліса Гайлінова, — сказав Каріл, ступив крок убік і звільнив для мене шлях — так, щоб я могла підійти до помосту по центру доріжки.

— Висловлюю вам свою повагу, ваша Величносте король Тардін Данор і ваша Величносте королево Евана Данор, — спокійно сказала я, підійшовши та зробивши реверанс. І як це мій голос не тремтів на кожній літері? — Дякую вам за запрошення. Сподіваюся, невдовзі я здобуду громадянство цієї дивовижної країни та зможу вірно служити вам як умілий і відданий чарівник.

— Ми дуже раді знайомству з вами, — відповів король. — І завжди щасливі прийняти тих, хто щиро готовий служити короні.

Я ще раз зробила реверанс і трохи відступила, звільнивши місце для Вадима...

Що це з ним? Не кліпаючи, він втупився в мене сповненим ненависті поглядом, його повіки тремтіли від люті, а кулаки знервовано стискалися.

— Аліса... Гайлінова? — прошепотів він самими губами.

— А це Вадим Корсаров, — стримано відрекомендував Каріл, на хвилину ставши на середину доріжки.

Кілька секунд минули в повній тиші. Немов забувши про короля і королеву, Вадим дивився на мене так, ніби сподівався, що від його погляду я впаду замертво.

— Вадим! — тихо прошипів Каріл, непомітно наступивши хлопцеві на ногу.

Отямившись, юнак закліпав, швидко змінив вираз обличчя спочатку на незворушний, а потім на лукавий, і ступив крок уперед.

— О ваша Величносте король Тардін Данор і ваша Величносте королево Евана Данор, — пафосно почав Вадим покірно-солодким тоном, відбивши уклін, ніби в церкві на Великдень. — Ви навіть не уявляєте, яка для мене честь просто стояти перед вами, як гість у цьому незрівнянному палаці. За все своє життя я навіть мріяти не смів про подібну радість. Ніби в сонячних променях, я купаюся у вашій величі. Напевно, немає в усьому всесвіті істоти, яка не мріяла б служити таким прекрасним правителям. Якби тільки я потрапив до лав тих щасливчиків-чародіїв, що за одним лише вашим наказом радо йдуть хоч під косу самої смерті... а серця їхні зупиняються з гордістю від того, що це життя минуло не даремно, адже було віддане заради вас. Благаю, не позбавляйте мене цього блаженства.

От чортів підлабузник! Несподіване красномовство. А я ж його спочатку тупим, наче пробка, гопником вважала... Але король і королева, схоже, зовсім не проти такої «відданості». Ну ти і пролаза, Вадиме Корсаров. Хитрий, підлий, егоїстичний, нахабний лис.

Хоч як там було, нас нарешті відрекомендували, тож можна і «розслабитися». Кілька разів до мене підходили різні шановані пани, які ставили стандартні запитання на кшталт: «Розкажіть про ваш світ», «Яким було ваше життя до прибуття в Ануару?», «Як вам наша реальність?»

А от навколо Вадима зібрався справжній натовп. Схоже, його підлабузницька промовка справила потрібний ефект, та й зацікавленим лордам і леді лисяра відповідав у тому самому дусі. На руку хлопцеві грало те, що після перевдягання з китайського спортивного костюма в новенький камзол йому достатньо було тримати поставу й відповідний вираз обличчя, щоб не тільки не нагадувати мавпу, а ще й скидатися на високоповажного панича. Б’юся об заклад, за кілька років він перетвориться на привабливого чоловіка. Додати до цього його шарм, бажання всім сподобатися, теоретично можливий розум, амбіції й патологічну агресивність... Щось мені трошечки стрьомно.

Години за дві бурхливий інтерес до прибульців з іншого світу спав і на нас лише кидали зацікавлені погляди. Тоді я ходила залою і розглядала гостей.

Мою увагу привернув симпатичний чоловік у розшитому сріблом чорному камзолі. Він був високим на зріст, статури міцної, але при цьому досить елегантної: добре натренований, однак, схоже, більше науковець, аніж воїн. Яскраво виражені вилиці, правильний рівний ніс, не надто широке, але і не загострене підборіддя. Чорне як смола волосся пострижене акуратно, не надто коротко.

Його темно-карі очі дивилися м’яко, але водночас упевнено й ніби були дверцятами, через які виривався ореол чарівливості, сили і непробивної твердості залізної волі. А ще — швидкий наче блискавка допитливий погляд, який немов намагався зачепитися за деталі, щоб повністю скласти потрібну йому картину.

Задивившись, я чомусь розгубилася на кілька секунд. Якесь дивне відчуття... ніби дивлюся на когось, знайомого дуже давно. Але зі зрозумілих причин бачитися раніше ми ніяк не могли. І все ж мене не полишала думка, неначе ми з ним колись зустрічалися. Навіть більше — немов якийсь фрагмент розбитого вітражу, який я шукала незмірно довго, нарешті став на законне місце, яке я дбайливо зберігала тільки для нього...

Раптом усвідомивши, що надто затримала погляд на незнайомцеві, я квапливо відвернулася і покрутила в руках келих, з яким ходила лише задля виду. Але це дивне нав’язливе почуття виявилося настільки сильним, що я знехотя продовжувала периферійним зором стежити за чоловіком.

Цікаво, дуже цікаво. На ньому пояс чарівника, от тільки вугільно-чорний і не зав’язаний на два вузли, а скріплений срібною застібкою. Каріл жодного слова не казав про чорні пояси! Треба буде запитати в нього після прийому... до речі, де вони з Фандорою? Востаннє я бачила їх десь годину тому. Може, пішли подихати свіжим повітрям? У переповненій людьми залі справді було душно, але вийти до саду я не наважувалася — ще назад не пустять. А балконів я ніде не бачила. Від того, щоб випити вина, теж краще втриматися: зараз мені необхідна абсолютно твереза голова. Спиртного я практично не вживала, тож швидко п’яніла. Так, якщо пила не надто багато, то при всіх зовнішніх ознаках п’яного як чіп підлітка все ж зберігала ясність думки. Але навіть нерівної ходи і розкутого сміху буде досить, щоб створити мені небажану репутацію. Варто трохи розслабитися, і пиши «пропало».

І все ж, куди подівся Вадим? Хвилину тому нишпорив десь, а зараз його навіть не видно. Хоча... та ну його до біса.

Знаю, на розкішному прийомі в королівському палаці, серед вершків вищого світу Ануари, нудьгувати було б смертним гріхом. Але саме це я й робила! Залишилася сама, підійти до когось поговорити соромилася, тому могла тільки гуляти залою. Ставало дедалі нудніше, тому ходила я дедалі швидше, аж раптово відчула, як щось тримає моє плаття... та було вже запізно.

Це сталося за одну мить: я встигла обернутися і побачити ногу Вадима, який різко наступив на короткий шлейф моєї сукні. Власник ноги підло посміхався, і було чому: спідниця (зуб даю, не без допомоги чарів цього шмаркача!) вже затріщала по швах і, відірвавшись від корсета, полетіла додолу!.. Точніше, полетіла б наступної миті, але несподівано порвані нитки зрослися, прикріпивши спідницю на місце. Опісля шлейф різко потягнувся вбік, що і стало причиною Вадимового ефектного падіння.

Озирнувшись, я зловила на собі заспокійливий погляд чарівника з чорним поясом. Чоловік дружньо кивнув мені та відпив трохи вина.

Я вдячно всміхнулася у відповідь і поглянула на Вадима. Дехто дивився на хлопця насмішкувато... але більшість співчутливо стовпилися навколо, бурмочучи щось про слизький паркет та цікавлячись, чи не забився він. Ох, і чому мені здається, що якби на підлогу впав не Вадим, а моя спідниця, реакція була б трохи іншою? Що поробиш, чомусь мені нечасто вдавалося справити на людей гарне враження. Найчастіше на мене просто поглядали ніби на якусь диваку з психічними відхиленнями.

Коли я знову озирнулася, чарівника з чорним поясом більше не було на колишньому місці. І як я не шукала, знайти його не вдалося.

Триклятий пристрій, названий механічним будильником, дзеленчав, ніби дзвін Нотр-Дама, по якому істерично гамселили мискою. Тому мені більше нічого не залишалося, окрім як одягнутися та покинути номер.

Ми поїхали з прийому близько четвертої ранку, і доти Вадим устиг підлизатися ледь не до всіх шляхетних панів, яких тільки побачив. У результаті він дістав запрошення «якось завітати на чай» мало не від кожного поважного дому столиці.

Спустившись у ресторан на другому поверсі, я побачила Фандору, яка попивала ароматну каву.

— Доброго ранку, — усміхнулася мавка. — Як спалося?

— Ніби всю ніч стрибала вольєром із гієнами, — зізналася я, сівши поруч. Одразу підійшов офіціант, у якого я замовила омлет з овочами.

— Нічого, звикнеш.

— Сумніваюся, — сумно зітхнула я. — Для мене навіть компанія з п’яти — вже натовп. А якщо в цьому натовпі з’являється хоча б одна малознайома людина, я відчуваю непереборне бажання сховатися під стіл і обкласти себе подушками з ніг до голови. Тож навряд чи зможу почуватися комфортно на таких заходах.

— Журбинка, — знизала плечима мавка.

Я ж, зібравшись на силі, таки вирішила запитати:

— Слухай, а ти не знаєш, що це вчора був за дивний чарівник...

— Фандоро, Алісо! Ось ви де, — бадьоро покликав Каріл, ледь забігши до ресторану. — Маю гарні новини. Алісо Гайлінова, вітаю вас зі щойно отриманим громадянством, — урочисто промовив він і вручив мені документи: посвідчення особи, аркуш із печатками про надання громадянства, власний номер громадянина в загальнодержавному переліку. Усе в одній книжці в коричневій палітурці, з гербом — як на гобелені, який я бачила вчора на балу. Що особливо тішило — зроблене з нерозривних, непромокальних та вогнетривких зачарованих матеріалів.

— Ого, так швидко?

— Та я сам здивувався. Знала б ти, хто клопотав про прискорення процесу... — несподівано Каріл затнувся, зам’явся, а потім продовжив, звертаючись більше до Фандори: — Вадимові його посвідчення я зараз віднесу, а потім мені доведеться ненадовго відлучитися. Поки я не повернуся, у вас буде час зганяти по дорожній одяг. Гільдія оплачує всі витрати, пов’язані з цим завданням, тож Аліса може прикупити собі кілька дрібничок за державні грошики. Побачимося за дві години.

Попрощавшись, Каріл покинув ресторан. А ми з Фандорою закінчили снідати й вийшли на чарівні центральні вулички.

— Прийшли, — весело повідомила мавка, зупинившись біля крамнички, на вивісці якої було написано «Мандри». — Я лише тут такі дрібнички і купую.

— Хороший асортимент?

— І не тільки. Менш ніж століття тому історики встановили, що будівлю цього магазину зведено на могилі видатної мавки-поетеси. Тому нам, щоб ми не влаштовували акції протесту, роблять тут знижку у десять відсотків на всі товари.

— Що ж це за поетеса, якщо ви так дешево поступилися?

— Наші історики між собою балакають, що насправді вона була нахабною дріб’язковою сварливою бабою, яка навіть віршів не писала, просто привласнила поезії своєї померлої падчерки. Тому той упир, який її задер, — мало не герой. Але людям і шубінам про це знати не обов’язково. А надто тим, хто особисто знайомий з власниками, — підморгнула дівчина.

Зайшовши до крамнички, я побачила кілька рядів вішалок з одягом і поличок зі взуттям. У центрі приміщення, немов баян посеред музею китайської порцеляни, стояв бронзовий пам’ятник у вигляді невеликого дерева, на якому сидів голуб. Біля нього — могильна плита з барельєфом, що зображував обличчя привабливої жінки. Напис на плиті сповіщав:

Алагара Вандраг, 1529—1581 Епохи Троянди. Вічна пам’ять і слава неймовірно обдарованій доньці землі.

Під плитою струменів фонтан у формі квітки лотоса.

— А що за Епоха Троянди? — поцікавилася я, з підозрою насупивши брови.

— Так називають проміжок часу, який почався понад дев’ять тисячоліть тому і вже три тисячі дев’ятсот дев’яносто два роки як закінчився, поступившись Розсипаній Епосі. Саме відтоді весь світ веде поточне літочислення. В ті часи існували сім великих імперій і десятки підпорядкованих їм народів. На чолі стояла Рада Імператорів, де головувала так звана Троянда — благословенна Стихіями жінка з роду Емалій. Коли б якийсь правитель наважився не послухатися волі Троянди... за легендою, в лічені роки після того його імперії наставав би кінець. Усе життя Троянда жила в храмі та брала шлюб лише для того, аби народити доньку, Молодшу Троянду. Мудра та освічена, священна Троянда завжди ухвалювала остаточні рішення, тож воєн зазвичай удавалося уникнути. Закінчилася ця епоха трагічною смертю вагітної Молодшої Троянди, матір якої була вже надто стара, тож не змогла народити іншу наступницю. Коли остання Троянда померла, її тіло поховали в тому самому храмі. До нього звідси, до речі, дуже далеко — буквально півсвіту.

— Цікаво, — задумливо прошепотіла я.

Треба ж, як ненароком можна знайти цікавий уламок розбитого вітражу. От тільки картину менш загадковою він не робить.

* * *

— Удачі, — ніжно прошепотіла Фандора коханому, перш ніж Каріл сів на коня. Закінчивши з покупками півгодини тому, ми повернулися до готелю, де дочекалися лісовика. А після — зібрали речі та приготувалися вирушати кожен своєю дорогою. — Я ще маю певний час попрацювати тут, а восени одразу поїду до Фетесаріна на Загальну Раду. Там і побачимося.

— Тоді до зустрічі, — прошепотів він і поцілував наречену на прощання.

Стрибнувши на коней, ми поїхали слідом за Карілом, проводжаючи Фандору поглядом, поки вона не зникла за рогом.

Скоро показалася міська брама. За нею зібрався натовп, що метушився навколо семи великих критих возів.

— Нам туди, — скомандував Каріл. — Я записав нас до каравану. У Фетесаріні будемо трохи більше ніж за тиждень. Хоч і повільно, зате для вас безпечніше.

— І скільки Гільдії стихій коштуватиме наша безпека?

— Жодної копійки. Чарівників у каравани беруть безкоштовно і дуже охоче: з ними легше, в разі чого, відбитися від загрози. А щодо цього каравану, то взагалі нічого хвилюватися. Я чув, крім нас із ним вирушають іще троє чародіїв. Тож ми швидко відіб’ємося від яких завгодно недоумків, якщо такі надумають на нас напасти. Нам, по правді, дуже пощастило, що ми встигли з документами. Такі каравани вирушають до Фетесаріна не частіше, ніж раз на тиждень.

Ми під’їхали, запрягли коней до одного з критих возів і сіли в нього. Назвати це подорожжю з комфортом важкувато, більшість місця займали дерев’яні ящики з товаром. Але ж нічого такого, що не можна було перетерпіти.

Караван продовжував збиратися, і скоро в нашому возі сиділо ще четверо чоловіків, троє з яких, схоже, і були його власниками. Четвертим виявився веселий товстун із зав’язаним набік червоним поясом мага.

— День добрий, колего, — засміявся він, протягнувши руку Карілові. — Мене звати Галдор Пегарін.

— Каріл Ернасс, — відрекомендувався лісовик, потискаючи руку вогняному магові.

— А хто ці двоє?

— Аліса та Вадим, молодняк.

— До університету їх везеш? — Каріл кивнув. — Нові майбутні чарівники — це завжди добре.

Поки Каріл теревенив із Галдором, я роздивлялася вулицю... Не може бути. Той самий чарівник у чорному, зі скріпленим срібною застібкою чорним поясом, під’їхав на гнідому жеребці до власника одного з возів. Обмінявшись кількома фразами, передав йому вуздечку та стрибнув до воза. А слідом за ним і одягнений у темно-сіре чоловік років двадцяти трьох: худорлявий, але міцний, з коротким русявим волоссям, спокійними зеленими очима і блакитним поясом чародія.

Отже, можна відкинути теорію про те, що цей чоловік — привид... хоча хто його знає, цей світ і що в ньому водиться?

Одначе ж дивно. Чому Каріл вирішив везти безпечним караваном нас із Вадимом — то зрозуміло. Що Галдор, який подорожує сам, долучився до «великої зграї», теж не дивно. Але для чого отак волочитися двом чарівникам із повноцінною підготовкою і очевидно в прекрасній формі? Самостійно подорожуючи, вони дісталися б Фетесаріна значно швидше. Отже, принаймні один з них мав причину їхати цим караваном. Цікаво, чи має до цього рішення якийсь стосунок те, що ним їхатимуть також і двоє прибульців з іншого світу? Чи то в мене вже просто параноя від нічого робити?

Хотілося запитати, що про це думає Каріл, але я вирішила не перебивати чужу розмову, тому залишила свої підозри маринуватися в баночці на підвіконні.

За кілька хвилин караван рушив. Спочатку зовсім повільно, потроху, але коні набирали хід. І незабаром столиця зникла з очей.

* * *

Другий день подорожі добігав кінця. І караван, поставивши вози колом, укотре зупинився на ночівлю. В центрі табору розвели багаття, у величезному казані готувалася вечеря. Я сиділа на землі та спостерігала за полум’ям, Каріл пішов на розвідку, а Вадим тихенько про щось теревенив із Галдором, до якого вже встиг підлеститися.

— Ну ти й чортяка! — весело вигукнув чарівник, потиснувши Вадимові руку. Він дивився на хлопця наче купець, якому вдалося укласти вигідну угоду.

Чародія з чорним поясом і того чоловіка в темно-сірому, який ні на крок від нього не відходив, я не бачила відучора. Та й тоді вони лише на хвилину з’явилися. Я все збиралася розпитати Каріла про цю людину, але якось не вдавалося.

— Привіт, Алісо, — привітався Седін, мій ровесник, який їхав у сусідньому возі. Він завжди був дуже веселим, запальним і привітним. За час подорожі ми з ним знайшли спільну мову, якщо не сказати — здружилися. Для мене, з моєї недорозвиненою комунікабельністю, це було особливим досягненням.

— І тобі здоров. Що нового?

— Нарешті дізналися, чому в нашому возі так смерділо. Між ящиками застряг дохлий щур. Його, схоже, ще в Еданорі випадково прибили.

— А можна подивитися?

— Вибачай, уже ніяк. Ми давно кинули його в багаття.

— А я все думала, чого це так смерділо, — засміялась я.

Скоро доварилася вечеря. Нічого особливого — чимось схожа на куліш каша. Просто, але смачно. Коли всі зібралися навколо багаття, я знову побачила мага з чорним поясом. А поруч із ним, чарівника в темно-сірому. Поївши, вони одразу ж пішли вартувати.

Незабаром усі полягали спати до своїх возів. День був не легкий, тому я швидко відключилася.

* * *

Я немов заплуталася в гілках величезного дерева, але до жодної з них не могла доторкнутися. Здавалося, чиясь тендітна рука керує моїм хаотичним польотом... тонка рука з блідою шкірою, що виглядає з-під складок розшитого сріблом білого шовку. А потім я відчула дотик холодного дерева, щось схопило і затягнуло мене.

Струнке, ще не до кінця сформоване підліткове тіло, загорнуте в плаття з чорного кашеміру: довгі рукави, вишитий фіалками комір. У неї гладенька шкіра, яка здається божественно м’якою. Довге чорне волосся — немов шовк траурної сукні... а великі очі кольору свіжої крові не мають зіниць. На милому підлітковому личку затримався не по літах наївний вираз.

— Аніка сьогодні померла, — сумно сказала дівчинка високому широкоплечому чоловікові.

Чорнявий, з густою бородою, одягнений в коричневий камзол, під яким зверху темно-сірого жилета зав’язаний червоний пояс мага. Він відійшов від столу, обставленого складними приладами, колбами і пробірками, та обернувся до дівчинки.

— Дуже шкода. Вона була чудовою людиною, добре доглядала тебе і не казала в місті нічого зайвого. Таких, як вона, завжди важко замінити.

— Вона була такою старою.

— Так, доню...

— А прийшла до нас зовсім молодою.

— Аніка прожила з нами все життя. Крім нас, у неї нікого не було, ми замінили їй родину...

— ...Але чому Аніка постаріла та померла, а я майже не змінилася? І ти, тату... тільки бороду відпустив.

— Розумієш... — зам’явся чоловік і несподівано зачепив одну з порожніх колб, що стояли на столі.

— Акіса, Тіміна, Севіта, Філіс, Каміса... — продовжувала дівчинка, наближаючись до батька. — Їх було так багато, всіх і не згадаю. З нами щось не так?

Раптом дівчинка спіткнулася і впала просто на гострі уламки колби!

— Аккаміра! — стурбовано вигукнув чоловік, допомагаючи дівчинці підвестися. Червоні краплі падали з порізів на правій руці — від долоні до ліктя.

Чоловік посадив доньку на стілець, подалі від розбитого скла, залишаючи на її платті плями від крові зі своєї правої долоні... дивно, хіба він теж порізався?

Коли чоловік зняв камзол, відкрився перемазаний кров’ю правий рукав білої сорочки.

— Нічого, все добре, — спокійно прошепотіла Аккаміра, намагаючись втримати сльози. — Зараз минеться.

Вона так і не заплакала. Лише мужньо насупила брови і терпіла біль, поки всі рани на руці, одна за одною, не загоїлися. Тільки від найглибшої залишилася тоненька рожева смужка. Одночасно зажили і рани чоловіка.

— Доню, пам’ятай одне: твоя плоть — це моя плоть, у мене вийде, я знаю. І тоді все буде добре! Тому не звертай уваги ні на що, просто усміхайся.

— Але я не розумію...

— Не треба запитань, маленька. Даруй мені свою усмішку, як це робила твоя мама. Вона ще усміхнеться, я обіцяю тобі...

— Алісо, прокидайся! — скомандував Каріл з незвичною для нього суворістю. — У нас серйозні проблеми.

— Що трапилося?

— Тоденари, дрібні породження тіні.

— А можеш пояснити так, щоб я зрозуміла?

— Створені з тіньової матерії смертоносні гадюки. Проти отрути цих паскуд ми безсилі. Їх можна вбити, фізично пошкодивши тілесну оболонку, але магія на них майже не діє. Тому відбиватися доведеться тільки зброєю.

— І ти розбудив мене через якихось змійок?

— Через ціле кубло цих «змійок», які за хвилину будуть тут. Тоденари дуже агресивні, а як зберуться разом, то геть біда. Ледве відчувши жертву, вони разом кидаються на неї. До речі, саме завдяки цьому тоденар іноді використовують як знаряддя вбивства. Варто чарівникові відловити таку, проникнути в її свідомість і «заговорити» на полювання за конкретною людиною, і жертву ніщо не врятує, окрім щасливого випадку, на кшталт своєчасної смерті гадюки. Від масового використання цього методу рятує той самий імунітет до магії — легше найняти елітарного вбивцю і розробити хитромудрий план, ніж «заговорити» тоденару.

— То що нам робити?

— Битися. Бери меча та йди за мною. Хоч вам із Вадимом і заборонено чаклувати, поки ви офіційно не розпочали навчання... Гадаю, це можна вважати життєво необхідним випадком самооборони, що дозволяє зробити виняток. Тому використовуй усі відомі тобі можливості заступництва стихій, які ти встигла розвинути за ті два роки.

— А я? — обурився Вадим.

— А ти сиди тут і не висовуйся.

— Чого це? Я володію всіма тими силами і теж хочу битися. Не бачу причин сидіти і...

— Аліса розвивала свої фізичні здібності, даровані заступництвом стихій, два роки, а у тебе сила є лише кілька днів. Тому ймовірність твоєї загибелі дуже висока. Переконливий аргумент? От і добре. Алісо, не лови ґав! Бери меча й за мною!

— А що, власне, робити? — запитала я, зістрибнувши з воза слідом за лісовиком.

— Старайся розрубати якомога більше гадюк. Будь обережна, вони люблять атакувати зі стрибка, а стрибнути можуть далеко та високо. І пам’ятай: у жодному разі не дай себе вкусити, інакше тобі вже ніщо не допоможе. Коли це станеться, на тебе чекатиме смерть після п’яти-десяти хвилин агонії. Усе зрозуміла?

— Так, — кивнула я, стаючи в оборонну позицію.

Майже всі, хто був у каравані, вийшли на бій, і кожен тримав зброю напоготові. Чарівник із чорним поясом теж був тут, але молодий чоловік, який весь час його супроводжував, цього разу залишився у критому возі.

Довго чекати не довелося. Скоро я почула зловісне багатоголосе шипіння, а за мить із нічної пітьми вилетіла перша змія. Вона виявилася невеличкою, близько ліктя завдовжки, і це ускладнювало оборону.

Я навіть оком змигнути не встигла, коли меч чарівника з чорним поясом блискавично розрубав тоденару навпіл! Але це була лише «перша ластівка». За мить на нас вилетіла ще одна, і ще, і ще... Деяких удавалося розрубати просто в польоті, але більшість падали на землю та з агресивним шипінням намагалися вкусити першу-ліпшу ногу. Перш ніж зміїний дощ припинився, вилетіло не менше від сотні тварюк. Ох, і пощастило ж нам, що дорогою до Еданора ми не натрапили на них!

Змії ухилялися від ударів мечів із приголомшливою спритністю, тому їх кількість майже не зменшувалася. Утім, гадюк, які траплялися чародієві в чорному, ніщо не могло врятувати. Не кожному вдавалося і з однією впоратися, натомість на його рахунку було щонайменьше два десятки.

Не пам’ятаю, як довго це все тривало, але живих тоденар нарешті майже не залишилося. Я, Каріл, Галдор і чарівник із чорним поясом для підстраховки пройшлися «полем бою», шинкуючи все, що подавало хоч якісь ознаки життя. Решта просто зітхнули з полегшенням і втомлено сперлися на вози або сіли просто на землю.

— Фух, — видихнув Седін, витерши з чола піт. — Пронесло.

Єдина мить, якої мені вистачило тільки на те, щоб закричати... тільки закричати перед тим, як два переповнені смертельною отрутою зуби гадюки, яка виповзла з-під воза, жадібно вгризлися в ногу Седіна.

Меч чарівника з чорним поясом блискавично розрубав тоденару, але хлопцеві це вже нічим не могло зарадити. За лічені секунди він зблід і впав, важко дихаючи.

Ноги відмовилися тримати мене, і я без сил опустилася на землю. Хотілося плакати. На обличчях супутників застигла скорбота.

Чародій у чорному опустився поруч з Седіном і трохи підняв його голову.

— Важко, коли вмирають молоді, — сумно зітхнув Галдор, присівши на землю за моєю спиною. — Шкода хлопця. Ти, здається, подружилася з ним?

Я лише й змогла, що кивнути.

— Вони що, були знайомі? — запитала я у вогняного чарівника, вказавши поглядом на Седіна та чародія з чорним поясом, який схилився над іще живим хлопцем.

— Ні, здається, вони раніше не зустрічалися. Та й тут, у каравані, не розмовляли.

— То чому він...

— А ти не знаєш?

— Не знаю чого?

— Це ж Ларгус Агердон, голова круків. Хіба Каріл нічого не розповідав про них?

— Ні...

— Дивно, а мав би. Що ж, візьму це на себе. Круки — особливі чарівники. Для нас, магів стихій, джерелом сили є енергія землі, води, вогню або повітря. А круки творять заклинання, використовуючи енергію, яку отримують з останнього подиху людини, що помирає.

Вистачило частки секунди, щоб моєю спиною пробігли мурашки. То ось хто він такий! Від усвідомлення того, що подібні речі відбуваються в цьому світі, всередині стало дуже холодно, а душі захотілося сховатися в темний куточок. Згадалися всі недомовки Каріла — очевидно він не хотів, щоб я дізналася про це зараз.

— Спокійніше, Алісо. Я бачу, ти сама від страху помреш. Може, мені не продовжувати?

— Ні, розповідайте, — прошепотіла я, не відводячи погляду від крука.

— Добре, як скажеш. Ніхто не знає, як і чому з’явилися круки. Але вони особливі вже тим, що їхнє джерело сили не просто набагато могутніше, а ще й необмежене. Якщо маги стихій здатні увібрати силу тільки до певної межі, то крук отримає стільки енергії, скільки збере останніх подихів. У середньостатистичного крука, як правило, приблизно в сто разів більше сили, ніж у мага стихій. А Ларгус, певно, найсильніший із них, і не лише за кількістю енергії, а й за силою чарів.

— Як йому це вдалося?

— Що?

— Стати головою круків у такому юному віці.

— Не в такому й юному. Алісо, Агердонові вже добряче за тридцять.

— Скільки? Та я б йому навіть двадцяти семи не дала!

— Круки, що давно успадкували силу, зазвичай здаються на два-три десятиліття молодшими, ніж насправді, і настільки ж довше живуть. Це ще одна з їхніх особливостей: поглинаючи чужу смерть, вони віддаляють наближення власної. Круки тримаються окремою Гільдією, яка перебуває в місті Адамарей.

— Адамарей... — машинально прошепотіла я. Ось про що тоді обмовився Каріл...

— Вони ніколи не розкривають особливостей свого ремесла, — продовжував вогняний чарівник. — Тому ми можемо тільки здогадуватися, як вони відчувають наближення чиєїсь смерті і які в них ритуали тощо.

— Скільки ж таких в Ануарі?

— Рівно сто.

— Чому вони не наберуть до своїх лав більше? Таких що, мало народжується?

— Круком неможливо народитися, ним можна лише стати. А єдиний спосіб перетворитися з мага стихій на крука — прийняти передсмертний подих крука. Тому вони завжди тягають за собою своїх учнів і бережуть їхні життя, наче зіницю ока. Якщо не буде кому прийняти останній подих крука, а разом із ним і всю накопичену силу, дар пропаде безслідно, і в світі навіки стане одним круком менше.

— То ось хто той хлопець у темно-сірому... Він — учень?

— Так, круки дуже ретельно їх добирають. Уяви, що могло б статися, якби ця сила потрапила жадібному до влади егоїстові, який ладен заради своєї мети йти по трупах, які ще й будуть його підживлювати.

— А як король ставиться до цієї... порохової діжки?

— Більш ніж добре. Поки в нас є така бойова сила, ніхто не наважиться напасти на Ануару.

— Хіба в інших країн немає круків? — здивувалася я.

— Зараз ні. До війни Магії та Вогню вони були майже в кожної держави, але після тієї різанини зберегти таких чарівників вдалося тільки Ануарі, і наразі в нас їх рівно сотня.

— А що це він робить? — запитала я, помітивши, що крук приклав долоню до Седінового чола і нахилився до обличчя.

— Це ще одна з особливостей тих чаклунів. Я точно... насправді, навіть приблизно не знаю, як вони це роблять. Але таким от чином вони прискорюють смерть.

— То Седін зараз...

— Правильно.

— Ні! Я не дозволю...

— Спокійно, Алісо. Хлопця вже не врятуєш, сама знаєш. А так крук хоч припинить його страждання.

Я не усвідомила моменту, коли це сталося. Просто Седін раптово змінився на обличчі, а крук набрав повні груди повітря. Потім, залишивши тіло мого померлого приятеля, він швидко зник під навісом свого воза.

Ні-ні, це занадто. Що за чортівня? Чому Каріл мені нічого не розказав про цих чарівників? Не хотів лякати? Сподівався, що я з ними не зіткнуся? Таке пояснення безглузде, я і так дізналася б про все в університеті. Лісовик навіть не забув про це, він цілеспрямовано приховував інформацію.

Варіантів було багато, і всі дуже хаотичні. Сховавшись під ковдрою, я розуміла, що цієї ночі більше не зможу заснути.

* * *

За весь день я так і не наважилася запитати в Каріла, чому він жодним словом не обмовився про круків. Та й Ларгуса Агердона не було видно навіть за вечерею, тільки його учень вийшов по дві миски каші.

Туга гострими кігтями скребла душу. Мабуть, вона зовсім звела б із розуму, якби не Галдор. Цей добродушний товстун практично не залишав мене на самоті, весь час починав і підтримував розмови на будь-які теми... крім однієї: круки.

Та й Вадим майже про себе не нагадував, тільки іноді вилазив на козли.

Було дуже важко. Подив, сумніви і страх буквально фізично виснажували, але водночас тримали в такому напруженні, що, здавалося, я знову не зможу заснути. Однак втома виявилася набагато сильнішою, ніж я думала: тільки-но повечеряла, і вона звалила мене з ніг.

Сон міцно тримав мене. Але всі інстинкти кричали так голосно, що я не могла не прокинутися... і краще б не прокидалася! Найбільше мені зараз хотілося дізнатися, якого біса я зв’язана і з кляпом у роті?

Безумовно, це — випадок крайньої необхідності, тому можна і почаклувати.

Я спробувала обвуглити мотузки поглядом, а потім потроїти свою фізичну силу, щоб розірвати їх, але нічого не вийшло. Здавалося, зв’язане не лише моє тіло, а й чарівна сила.

Озираючись у паніці, я зрозуміла тільки те, що абсолютно нічого не розумію. Чому коли мене зв’язали і я галасую щосили, ніхто у возі не думає не те що прокидатися — хоч ліве око розплющити?

Сховавшись у темряві, хтось огрядний продовжував поратися біля воза. Але розгледіти його не вдавалося. Утім, хіба це мало значення? Головне, що за хвилину цей черевань за ноги витягнув мене з воза і поклав на спину коня, немов мішок картоплі.

— Не смикайся, а то впадеш і втратиш товарний вигляд, — грубо прошипів він... Цей голос, невже я зараз почула саме його? Хіба таке можливо?

Але світло місяця, який виплив з-за хмар, остаточно розвіяло всі сумніви, коли висвітлило обличчя Галдора. Та що він задумав? Чому викрав мене?.. І чи дійсно я хочу це знати?

Чарівник тихо вивів коня з табору і пришпорив його. Після цього єдине, що мені залишалося, — заплющити очі, аби не дивитися на землю, яка проносилася піді мною. Тим паче що, крім неї, я все одно більше нічого не бачила.

Щохвилини паніка зростала. Що далі Галдор відвозив мене від табору, то чіткіше я розуміла: мої й так мізерні шанси на якусь допомогу стрімко наближаються до нуля.

Скільки ми гак їхали? Години дві-три, не менше. Імовірно, і сам Галдор переконався в безвиході мого становища, тому що скоро кінь зупинився. Вогняний чарівник схопив мене і кинув на землю.

Нарешті я наважилася розплющити очі та озирнулася: ми перебували на краю галявини посеред лісу. Але дерева були хвойні, а ґрунт піщаний.

Владним помахом руки мій викрадач зібрав докупи і змусив спалахнути кілька сухих гілок. Проколов палець, підійшов до полум’я і, торкнувшись його, почав поповнювати запас чарівної сили.

— Ну, подивімося, що в мене тут, — пробурмотів чаклун, прибрав палець від вогню і підійшов до мене. — Не худорлява, але фігуриста, — почав Галдор, лапаючи мене, немов дійну корову на ринку. Як же мені хотілося зацідити ногою в його огидну мармизу! — Ніжки довгі, коси прекрасні — нічого, що короткі, відростимо чарами... очі золотисто-карі, губки гарні, м’якенькі... І чудовий магічний потенціал. Пощастило ж мені! Знаєш, Алісо, хороша це штука, снодійне: весь табір спить, ніхто тобі не допоможе, а мені не завадить. Коли вранці всі прокинуться, шукати їм залишиться вітру в полі.

Снодійне? Сволота, він дійсно не залишив мені жодного шансу. Навіть подумати страшно, що тепер зі мною буде.

— Ну як, люба, поцілуєш мене своїми ніжними губками? — засміявся Галдор, вийняв кляп і схопив мене за обличчя.

— Жуй сраку, козел! — закричала я на все горло.

— Стули пельку! — гаркнув чаклун і всадив у мене блискавку заклинання, від якого по всьому тілу прокотилася хвиля гострого болю. — Тебе все одно ніхто не почує. Поблизу навіть глухого села немає, а до табору тим паче. Тому сиди собі тихо і не кудкудакай.

Галдор знову схопив мене за вилиці, а другу руку грубо обвив навколо талії і притиснув до себе. Намагаючись поцілувати мене, він лише сильніше здавлював пальцями почервонілі щоки.

— Ти сам прибереш від неї лапи чи мені їх тобі відрубати? — твердо процідив розгніваний чоловічий голос.

Коли я розплющила замружені від страху очі, у світлі багаття блиснуло лезо меча, який притискався до Галдорової шиї. Підвівши погляд, я побачила темну фігуру чарівника зі скріпленим срібною застібкою чорним поясом.

— Забирайся, це не твоя справа, круче! — прошипів Галдор, устаючи з піднятими над головою руками.

— Справді? — роздратовано гмикнув голова круків. — Я б так не думав.

— Краще не втручайся в справи магів стихій. У нас свої принципи, які вас не стосуються.

— Я добре знаю закони обох Гільдій. І щось не пригадаю такого, який благословляє на викрадення ненавчених чаклунів для продажу в рабство. Тому йди, мабуть, краще в сраку, задля власного ж блага.

— Які ми зухвалі, — нахабно пробурчав Галдор, повільно встаючи на ноги. — Ти ж сам прекрасно знаєш, чому я не поступлюся.

— Тоді я тебе просто вб’ю і однією мерзотою в цьому світі стане менше. Не думаю, що хтось через це засмутиться.

— Розігнався... Меч до меча! — нерівним голосом прокричав вогняний чаклун і, ступивши крок назад, витягнув із піхов холодну зброю.

— Дуель на мечах? І навіщо тобі це? Краще здався б і пожив ще трохи в одиночній камері...

— Гору золота проміняти на в’язницю? Ти що, дорогою впав із коня й головою вдарився? Знаю, що в чарах тобі не суперник. Тільки так я можу залишитися живим, та ще й забрати собі головний приз. Чи ти злякався і просто підсмажиш мене, накривши свою честь мідним тазом?

— Насмішив. Я приймаю виклик.

— Тоді нехай переможе найкращий фехтувальник!

Щойно ці слова вирвалися з горлянки мого викрадача, Ларгуса та Галдора накрив вогненний купол. За лічені секунди полум’я розсіялося, залишивши на землі чорне кільце.

Було очевидно, що Галдор не збирався нападати першим. Зрозумівши це, Ларгус вирішив не тягнути час і пішов у наступ. Вогняний чаклун вдало відбив його атаку й сам спробував проштрикнути супротивника! Але крук одночасно відвів лезо і відскочив убік. Чарівники розійшлися на кілька кроків, а потім знову зчепилися.

Дивно, ніколи не подумала б, що цей дядько з черевом може бути таким майстерним фехтувальником. Чому ж він не показував свої таланти, коли напали тоденари? Хоча якщо він уже тоді задумав мене викрасти, то, імовірно, просто не хотів показувати все, на що здатен.

Галдор і Ларгус знову схрестили мечі та блискавично відбивали удари один одного. Немов заворожена, я спостерігала за поєдинком, від якого залежало не тільки життя одного з дуелянтів, а й моя подальша доля... Але що ж буде зі мною? Що від мене треба кожному з них і чому взагалі почався цей бій?

Зненацька серце мало не вискочило з грудей: кінчик свого меча Галдор чиркнув по животу Ларгуса! Але крук відступив на крок, а потім розвернувся, різко зробив випад, і його меч проштрикнув вогняного чаклуна! Кілька секунд обоє стояли нерухомо, а потім пальці Галдора розтиснулися. Щойно його меч упав на землю, Ларгус притягнув голову чародія до себе і глибоко вдихнув.

Поєдинок закінчився. Крук різко витягнув меча і дав тілу загиблого супротивника впасти. А потім одним помахом струсив із блискучого леза ще теплу кров.

Важкі удари пульсу били в скроні — швидко, ритмічно, з усієї сили. Так, немов намагалися розбити мою голову вщент. Тіло заклякло, я просто не наважувалася закричати. Прокляття, іще ніколи так не боялася! Навіть коли до мене в квартиру увірвався песиголовець, який розірвав усю мою родину, я не відчувала такого крижаного жаху. Світло багаття торкалося темної фігури Ларгуса, відбивалося від холодного леза його меча і зловісно грало на застиглому обличчі Галдора. Крук убив майстерно і не вагаючись. Одним-єдиним рухом обірвав життя, перш ніж утягнути в себе розірвану ниточку — останній подих. Цієї миті для мене не мало значення, хто такий Галдор. Він перетворився на труп, який скоро захолоне. І зробив його трупом чарівник у чорному, який повільно заховав меча в піхви.

Неквапливий рух — і темно-карі очі тепер дивилися на мене. Коли крук ступив перший швидкий крок, усе моє єство стиснулося в маленький клубок, і я стояла посеред голого степу й найбільше у світі прагнула сховатися на дні темної комірчини. Не маючи сили видати жодного звуку, поворухнутися, навіть кліпнути, я, немов скам’яніла, лежала на землі.

На мить чарівник завмер, а потім ступив ще один крок — цього разу повільно, обережно. Потім ще один. Але хоч як би плавно він рухався, це не могло приборкати мого страху перед ним.

Коли чоловік присів біля мене, я заплющила очі та затамувала подих. Ще секунда... і його пальці поспіхом розв’язали мотузки. А потім, наче знімаючи павутиння, крук провів рукою над моїм тілом. Тієї самої миті я відчула полегшення — немов мотузки скинули з мене саме зараз.

— Ти як? — запитав він і легким, дбайливим рухом допоміг сісти.

Моє знесилене тіло тремтіло. Найбільше хотілося негайно бігти світ за очі. Але натомість я, не думаючи, сховала обличчя в куртці крука, яка пахла степовим пилом, і розплакалася.

— Тихіше, все закінчилося, — прошепотів він, обійнявши мене за плечі. — Не хвилюйся, все добре.

Ларгус допоміг встати... хоча фактично майже ніс мене, тому що коліна занадто трусились і встояти на ногах я не могла. Скоро чоловік вивів мене до краю галявини, де чекав гнідий жеребець. Чарівник посадив мене в сідло, влаштувався позаду, взяв до рук вуздечку та м’яко пришпорив коня.

За кілька хвилин ми виїхали з лісу і чоловік перевів жеребця на рись.

— Навіщо він викрав мене? — нарешті зважилася запитати я.

— Хотів продати работорговцям, — відповів Ларгус. — Тут багато лісів, звідси ними можна непомітно дістатися кордону з Дараною. Вірогідно, він незабаром передав би тебе комусь зі своїх спільників, яким іще кілька днів тому відправив послання, аби чекали в обумовленому місці. Вони й вивезли б тебе до Дарани, де продали за кругленьку суму, половину якої переслали Галдорові. А сам він, передавши тебе, тихенько перемістився б назад до табору і зранку вдав, ніби його дивує твоє зникнення.

— Але чому я не могла захиститися?

— Він зв’язав твою силу.

— Хіба таке можливо?

— Тільки доки чарівник не навчиться захищати її недоторканність. Зазвичай Гільдія стихій видає дітям зі здібностями захисні амулети, які в разі спроби викрадення не дають скувати силу, паралізують потенційного викрадача на три доби та сигналізують Гільдії про інцидент. Але ти — особливий випадок. Утім, навіть амулети деякі работорговці навчилися знімати. Після кожної їхньої вдалої спроби систему безпеки артефакта, звісно, вдосконалюють та вшивають оновлені заклинання в амулети всіх майбутніх чарівників країни. Але винахідливі работорговці не здаються. І коли вдається зламати нову версію амулета, спочатку швидко зв’язують силу, а коли опиняються в безпечному місці, з необхідними для обряду інгредієнтами, чарівну силу міцно заковують.

— Заковують?

— Це щось на кшталт підкорення магії чарівника. Офіційно в Ануарі обряд використовується, коли чародія з якоїсь серйозної причини відраховують з університету до третього курсу, аби він, недовчений, не наробив чого. Коли ж силу заковують работорговці, то роблять від енергетичних кайданів ключ-регулятор, який і продають разом із рабом — щоб новий господар міг тримати під контролем чарівну силу своєї нової іграшки.

— Чому вони йдуть на такий ризик? Невже ця справа настільки вигідна?

— Ти навіть і не уявляєш наскільки. На невільничому ринку Дарани можна вторгувати за такого імпортного раба просто казкові гроші. А якщо цей раб іще й вродлива дівчина, ціна зростає втричі щонайменше.

Вродлива? Цікаво, це можна вважати за комплімент?..

Чорт, та в мене в голові вавка! Мало в рабство не продали, а я файно червонію, шукаючи в його словах якийсь сакральний сенс.

— Навіщо їм чарівники, які не вміють чаклувати? — поспіхом запитала я, намагаючись зігнати зі щік відчутний рум’янець.

— Це вони спочатку не вміють. Купивши раба з магічними здібностями, рабовласник наймає дресувальника, який і навчає його. Що найгірше, работорговцями нерідко стають самі чарівники з Гільдії стихій. Вони добре замітають сліди і навчилися обходити обітниці, тож знайти викрадених практично неможливо. На щастя, хоч я сьогодні встиг вчасно.

— Хвилиночку, Галдор підсипав снодійне у вечерю. Як же вам...

— Алісо, будь ласка, звертайся до мене на ти.

— Добре... — зніяковіла я. — Як тобі вдалося прокинутися, коли ти був у одному із сусідніх возів? Навіть Каріл спав так міцно, що Галдор спокійно зв’язав мене у нього під носом.

— Я крук. Жодне снодійне не діє на того, чия душа безпосередньо пов’язана з вічним сном. І, на твоє щастя твоє, Галдор про це не знав.

— А як же обов’язок скрізь брати з собою учня?

— Жартуєш? Та поки б я його будив, спільник Галдора вже довіз би тебе до самої Дарани.

— Але він міг тебе вбити... І, до речі, встиг поранити, — заметушилась я, раптом згадавши, як кінчик меча Галдора чиркнув по животу Ларгуса.

— Не переймайся, — відмахнувся він. — На круках усе гоїться як на собаці, а я ще й магією підлікувався. Рана була неглибока, навіть кров уже зупинилася. Ну а куртку я поновити зможу, руки ніби звідки треба ростуть, і побутові заклинання трохи тямлю.

— А якби він змахлював і скористався чарами?

— У цьому й полягає особливість дуелі «меч до меча»: або ти приймаєш виклик, і поки один із вас не помре, чари дуелянтів будуть заблоковані, або на щоці в тебе з’явиться чорне клеймо. На це й були всі надії Галдора. Попри своє черево він був одним із найкращих фехтувальників у Гільдії стихій.

Хвилиночку, я все правильно зрозуміла? Ларгус Агердон, голова круків, реально і цілком усвідомлено ризикував не тільки життям, а й безцінною силою? Заради мене? Якогось дивакуватого дівчиська з чужого йому світу? Але навіть мій єдиний хлопець (з яким я зустрічалася менше від двох тижнів) не став битися заради мене з хуліганом! Замість того він вирішив по-тихому змитися до найближчого темного провулку... де й зустрівся з песиголовцем, перенесеним до мого світу через проріху.

Навіть не знаю, що й думати.

Блін, треба терміново знизити самооцінку, а то дуже вже розмріялася. Цей чоловік, очевидно, людина честі, тому не міг вчинити інакше. Та й хто знає, які в нього насправді були мотиви. І він ніколи не наважився б на подібне, якби не був упевнений у своїй перемозі...

Чи наважився б?

— Скажи чесно: що ти відчула, коли тобі сказали, хто я? — несподівано запитав Ларгус, і від його слів усе моє єство пройняло дрібним тремтінням. — Я ж правий, ти дізналася про це саме вчора, коли я прийняв останній подих того хлопця?

— Ну... — розгублено протягнула я, не наважуючись відповісти.

— Зараз вгадаю: подив, страх, відраза... Ти вирішила, що я жорстоке безсердечне чудовисько, яке піклується тільки про власну могутність. Так?

— Але я зрозуміла, що ти не такий!..

— Алісо, благаю, кілька хвилин тому ти, дивлячись на мене, сама тремтіла, наче перелякане кошеня, — зітхнув Ларгус. І мені стало нестерпно соромно.

— Зате тепер я не боюся.

— Лише після того, як зі мною хоч двійком слів перекинулася. А для більшості ми саме такі от бридкі паразити. Тож, словом, не раджу особливо афішувати наше знайомство після того, як покинеш караван. Інакше ризикуєш повторити долю наших учнів, яких на вулицях обходять.

— А як вибирають цих учнів?

— Коли з якихось причин звільняється місце, розглядають усі можливі кандидатури молодих чарівників, — зітхнув крук. — Зазвичай нам допомагає ректор університету магії, але рішення за Радою Сотні. Остаточну крапку ставить голова круків, тобто наразі я. Після цього чарівника востаннє запитують, чи не одумався він, і, якщо той достатньо божевільний для того, щоб погодитися, його посвячують в учні конкретного крука. Той навчає його тонкощам заступництва Смерті, а помираючи, передає свій останній подих.

— Що за тонкощі?

— Їх не так уже й багато, але всі вони потребують певних навичок. Та й більшість знань утрачено, ми навіть не знаємо багатьох своїх можливостей. Власне бойова магія мало пов’язана з нашою силою, просто у нас багато енергії і чари потужніші. Тому маємо деякі спеціально розроблені заклинання, на які в чарівників стихій просто забракло б сил. Загалом, серед особливих можливостей — здатність бачити останній подих; дотик смерті, яким ми можемо прискорити кончину, якщо вмирати людина повинна довго; також ми відчуваємо чужу смерть, це допомагає знаходити тих, хто помирає. Ну і все таке інше. Як бачиш, лише необхідні крукам дрібниці.

— І все?

— А ти думала, ми влаштовуємо криваві жертвоприношення, викликаємо духи померлих і підіймаємо трупи з могил? — з усмішкою поцікавився Ларгус. — У цьому плані наш світ не дуже й відрізняється від твого рідного: в ньому мерці теж безмовно зберігають свої секрети.

Не знаючи, що ще сказати, я мовчала. Час минав, а разом з ним відпускала й тривога. Кінь біг рівно, граційно, трохи заколисуючи. А Ларгус надійно тримав мене. Було тепло й затишно, спокійно як ніколи раніше. Тому я навіть не помітила, як переступила поріг сну.

Коли я прокинулася, сонце вже підіймалося над обрієм. Позіхаючи, потягнулася, озирнулася й тільки тоді зрозуміла, що сперлася на очільника круків, наче на спинку крісла.

— Доброго ранку, — привітався він з легкою усмішкою.

— Доброго.

— Ми майже доїхали до табору. До речі, там уже, мабуть, помітили, що ми десь поділися.

Скориставшись заступництвом стихій, я звузила зіниці, зібравши навколо них повітря — так, щоб воно стало чимось на кшталт лінз бінокля. І, поглянувши вдалину, побачила знайомі мені вози, біля яких мурашками метушилися люди.

— Котра година?

— Десь сьома ранку. Гадаю, краще поквапитись, а то ще без нас поїдуть.

Не сказавши більше ні слова, Ларгус пришпорив коня. За кілька хвилин ми опинилися біля табору, де на нас усі здивовано повитріщалися.

— Алісо! — суворо крикнув Каріл, підбігши до коня. — Пане Агердон, де ви були? Ми вже думали, вас обох немає серед живих. Та й не тільки вас, Галдор теж кудись зник...

— Тут ви праві, Каріл, — іронічно зітхнув Ларгус. — Нашого милого Галдора дійсно немає серед живих.

— Як? Що з ним сталося?

— Він сволота, ось що. Галдор виявився работорговцем і мало не викрав Алісу. Та дихайте глибше! Ось вона, жива-здорова. Тільки ви вже дбайте про неї краще, — всміхнувся Ларгус і потиснув Карілові руку, після чого спустив мене з коня.

— Ларгусе! — долинуло до мене вже здалеку, коли крук запрягав свого жеребця назад до воза. Ну от я і почула голос зазвичай німого наче риба учня. — Чому ти не розбудив мене?

— Сам знаєш, — відмахнувся чарівник. — Не було часу, тебе ж снодійним нагодували.

— Але ти не повинен був так ризикувати без учня.

— Якби я чекав, поки учень проспиться, щоб ризикувати разом з ним... то вже можна було і до ранку похропіти.

— Ти що взагалі несеш, га? Я тебе не впізнаю. Хто мені сам в голову вбивав, що кодекс створили не просто так? Що до війни Магії та Вогню ні про які правила ніхто не думав і в результаті від ордену круків майже нічого не залишилося? І з якого ж приводу такі несподівані зміни світогляду?

— Ох, Тейне, зрозумій нарешті, жодне правило не варте чийогось покаліченого життя, — розгублено пробурмотів крук, з нездоровим інтересом розглядаючи пташку, що пролітала по небу. А потім, ніби навмисне додавши дешевого пафосу шкільного драмгуртка, продовжив: — Яка користь з нашої сили, якщо ми трясемося над нею, наче старий скнара над копійчиною? Крук ходить по краю і не може сліпо йти стежкою, якою його ведуть. Він повинен вміти думати, діяти відповідно до обставин. Так, я ризикував силою, але цей ризик був виправданий. Я вже казав тобі... Як щось трапиться з нею, у нас можуть бути значно серйозніші проблеми. Тому припини паніку і стрибай до воза, караван скоро вирушає.

«...Але цей ризик був виправданий», і ще це «можуть бути значно серйозніші проблеми...» Цікаво, що він мав на увазі? Та й чому попросив мене звертатися до нього на ти? Якось дивно це все, особливо коли зважити на його чин.

Ну ось, лише кілька годин у компанії Ларгуса Агердона, і я здивована як ніколи раніше. Може, просто не звикла до ввічливих чоловіків і надумала казна-що?

— Алісо, — видихнув лісовик, сівши поруч на возі, — я в шоці. Негайно розказуй мені все. Навіть не знаю, що й думати.

— А що думати мені? — обурено насупилась я. — Каріл, чому ти нічого не говорив про круків?

— Не хотів тебе шокувати, — зам’явся той, почухавши потилицю. — В університеті ти б усе дізналася від кваліфікованих викладачів, і на той час була б обізнана в нашій історії. То, може, розкажеш, що сталося?

— Добре, вважай, відмазався, — зітхнула я і розповіла все від самого початку. Щоправда, сама не знаю чому, я промовчала про свою слізну істерику та розмову з Ларгусом.

Час пролетів швидко. Здавалося, ми зовсім нещодавно вирушили караваном з Еданора, а сьогодні вже остання ночівля. Завтра до вечора я опинюся у Фетесаріні, і, що буде зі мною далі, уявляла дуже приблизно.

Не знаю чому, але за ці кілька днів ми з Ларгусом навіть не розмовляли, майже не бачилися. Та й що я могла йому сказати? Підбігти електровіником та відзвітувати, як мені у возі цілий день їхалося? Кілька разів я хотіла підійти до нього, але не могла придумати теми для розмови... та й просто не наважувалася. Крім того, Тейн не залишав його навіть на хвилину, а говорити щось, коли він був поряд, я соромилася ще більше.

Вадим, щоправда, пробував набитися в приятелі до голови круків, але в нього нічого не вийшло. Схоже, Ларгус мав імунітет до підлабузництва.

— Привіт. Як життя? — несподівано почула я, озирнулася й побачила Ларгуса, який сів поруч зі мною.

— Нормально, — зітхнула я і подумки дала собі потиличник за «красномовність».

— Ти вже визначилася зі спеціальністю?

— Якою спеціальністю?

— Тією, за якою будеш навчатися в університеті.

Я здивовано закліпала.

— Ясно, — зітхнув чоловік. — І чому Каріл мовчить, наче риба? Звісно, ти маєш іще місяць до початку навчального року, щоб визначитися з факультетом і спеціальністю. Але це має бути зважене рішення.

— Блін, і як я про це раніше не подумала? А скільки там всього факультетів і спеціальностей?

— Факультетів шість: історичний, природничий, медичний, факультет мистецтв, військовий і факультет точних наук. На кожному з них по кілька спеціальностей. І, знаєш, моя тобі порада: якщо немає великого потягу до кабінетних спеціальностей, то навіть не підходь до істфаку, точних наук і мистецтв. Раджу тобі щось активне, щоб можна було на повну використовувати магію. У тебе потенціал, сила дісталася добряча, енергетичні перспективи непогані, та й шило в гузні наче є.

— Дякую, я подумаю, — почервоніла я. — І жодного вступного іспиту?

— Ні, до навчання допущені всі, хто народився з печаткою стихій. Щоб перевірити її наявність, використовують стихійний вівтар, який є в усіх містах і селах. Магічний дар дуже рідкісний, держава цінує його й зацікавлена в усіх носіях. Тому в університет зараховують і навчають буквально всіх, кого позначили стихії. З одного боку це добре, а з іншого — з’являються такі от Галдори.

Наступна хвилина минула в тиші. Здається, тема вичерпалася, тому ми просто дивилися на полум’я. І хоч моє обличчя зовні здавалося спокійним, думки ні на мить не припиняли метушитися, немов налякана пташка в тісній клітці. Про що б іще поговорити? Розпитати, чому він їде до Фетесаріна? То ж не моє діло. І, гадаю, щось подібне він мені й скаже, тільки тактовніше. Опускатися ж до банальностей на кшталт розмов про погоду було б на рівні повної ідіотки. Але треба щось придумати, а то він зараз встане і піде...

А чому, власне, я так сильно не хочу, щоб він ішов?

— Гарна цієї ночі погода, — зітхнула я, подумки давши собі чергового потиличника. — Повітря таке свіже, але й не прохолодно, як кілька днів тому.

— Так, на рідкість тепла для початку серпня ніч. Утім, ми ж у Південній Ануарі. Дивись, іще й Чумацький Шлях як видно...

— Чумацький Шлях? — здивовано вигукнула я. — Хіба в цьому світі він теж є? Та й сузір’я... не може бути, як на наші схожі... Великий Ківш просто як у нас, тільки тут в «держаку» на одну зірочку більше, — говорила я з виразом обличчя настільки розумним, аби не видати, що окрім Великого та Малого Ковша я, в принципі, ніяких сузір’їв і не знаю. — І кратери на Місяці майже такі самі.

— Напевно, це тому, що наші світи, попри всі відмінності, дуже близькі. Можливо, якби не втручання в просторово-часову матерію, то вони зараз могли б бути до біса схожими. У такому разі не дивно, що сила з нашого світу пробила проріху саме до вашого. Знаєш, як зустрінемося найближчим часом, треба буде розпитати тебе про ваш світ. Раптом це допоможе мені із закриттям проріхи?

— То це ти будеш її закривати?

— А хто ж іще? Але перш ніж братися до зшивання матерії, мені потрібно зібрати якнайбільше теоретичного матеріалу для розробки заклинань. Значно сильніше мене хвилює, чи не станеться те, що проб’є нову діру між світами або просто відкриє стару. Нам поки невідомі причини, з яких це сталося.

— І коли ми зустрінемося?

— Не знаю. Може, я влаштую до тебе офіційний візит під час навчання. До речі, можу зробити це в день контрольної з ненависного предмету, ти лишень свисни, — підморгнув чарівник.

— А від Фетесаріна далеко до Адамарея?

— Понад вісімсот сватів на північний захід, — пояснив чарівник, а я подумки підрахувала: один сваг дорівнює приблизно 1,6 кілометра. Отже... майже тисяча триста кілометрів, якщо брати за нашою метричною системою. — Він під лісом Канірел, біля річки Ванагра. Красиве місце, мені воно подобається значно більше, ніж степовий Фетесарін. У столиці стихійників улітку парко, хоч вішайся, навіть Уравське море під боком не рятує. А взимку багнюки більше, ніж снігу. Знаєш, якщо зможеш колись вирватися...

— Алісо! — гукнув Каріл. Коли це він так непомітно підійшов? Точно як малим був, бавився в партизанів. — Ти не повіриш. Виявляється, Мараг, власник шостого воза, везе в себе шкільні підручники. Я купив у нього ті, що тобі знадобляться, щоб ти трохи вивчила наші загальноосвітні предмети.

— Дякую, Каріле, — спокійно зітхнула я, подумки заскреготівши зубами.

— Ти б бачила, які там три підручники з історії. Звісно, деякі факти випущено, але який же я археолог, якщо не поясню їх тобі?

— До речі, — звернувся до нього Ларгус. — Я чув, зараз ви розкопуєте одне цікаве стародавнє поселення?

— Так, і ми знайшли його на території Волошкового степу, де досі не було зроблено жодного значного відкриття. Із того, що відомо на сьогодні, можна виснувати, що цьому місту понад десять тисяч років. Ймовірно, воно мало контактувало з іншими культурами, про що свідчить своєрідність орнаментів на знайдених фрагментах глиняного посуду.

Наступну годину Каріл і Ларгус провели за товариськими теревеньками на тему розкопок. Я ж гадки не мала про історію цього світу, тому про більшість термінів я практично нічого не второпала. Що ж, схоже, нашу з Ларгусом розмову можна вважати закінченою.

Я сховалася у возі, підклала під голову подушку, вкрилася ковдрою з головою, залишивши тільки щілину для очей, і все дивилася на Ларгуса. Крук не припиняв розмовляти з лісовиком, і я не зводила з нього погляду, поки не заснула.

Знімки повільно переповзали з флеш-пам’яті фотоапарата на комп’ютер. Три з половиною гігабайти — пам’ять про поїздку на море. Багато усмішок, сонця і блакитних хвиль; зуби сестри, яка задоволено вгризлася в пиріжок; намисто з морських камінців на маминій шиї. А ще — кадр, на якому я в паніці затуляю вуха і тікаю пірнати в хвилі, коли на весь пляж врубили нову пісню поп-ідола Сладіка Попкіна.

Фотографії змінювали одна одну на екрані монітора.

Я спробувала сфотографувати сонце. Тато мені пояснив, що так робити неможна: камера зіпсується. Пощастило — з камерою все гаразд. Але замість сонця на фото залишилася прірва чорного диску — немов діра в небі.

Прокинувшись, я не підводилася, просто розплющила очі. Той день повернення з останньої сімейної поїздки на море встиг забутися. Коли бути чесною, то я намагалася забути все, що відбувалося зі мною до загибелі рідних, — так було легше жити. Тільки забувши все. До дрібниць, до найменшого слова і навіть погляду. У мене не залишалося іншого виходу, крім як вирвати це з пам’яті, — така собі штучна амнезія... інакше після всього, що сталося, я просто збожеволіла б.

Чесно, не знаю, яка сила змусила мене тоді відгородитися від емоцій та спробувати просто вижити. І заради чого? Невже десь у глибині душі я, після всього пережитого, ще здатна була вірити, ніби коли-небудь зможу стати щасливою?

Довелося швидко опанувати себе і крадькома витерти сльози — ще бракувало, аби хтось тут побачив, як я рюмсаю.

Я ковзала поглядом по цупкому полотну, натягнутому над возом. Але перед очима досі був монітор, на якому застигла фотографія з чорною плямою замість сонця.

* * *

Стрілки годинника підповзали до дванадцятої, коли караван в’їхав у Фетесарін.

Не поступаючись величчю і красою Еданору, головне місто чарівників стихій різко з ним контрастувало.

Фортечні укріплення складалися лише з двох товстих стін. Уздовж них, на рівній відстані одна від одної, розташувалися сторожові вежі з суворими бійницями.

Висота будинків не перевищувала шести-семи поверхів. Лише кілька будівель у центрі міста вибивалися вгору, були вдвічі вищими. Усі вони видавалися надзвичайно пишними, багато які з них прикрашали золотаві куполи. Даруючи оку нескінченну кількість статуй і барельєфів у вигляді драконів, феніксів, тигрів, шляхетних міфічних тварин і хитромудрих завитків, стиль архітектури ніби сповіщав: тут господарюють чарівники. Скрізь були чаклунські крамнички, навіть на ринку весь час спалахували та свистіли чарівні іграшки, з якими бавилися діти. У самому центрі міста розташовувалася кругла будівля, увінчана золотим куполом з драконом, феніксом і тигром на верхівці. Навколо неї до небес тягнулися чотири подібні до хмарочосів вежі. Схоже, це і є Гільдія магів стихій. Якщо не помиляюся, недалеко від неї має бути університет.

У найдальшому кутку великої бухти, шумів порт. Здавалося, життя там не завмирало ні на хвилину! Кораблі прибували і відправлялися, матроси сходили на берег і залишали його, розвантажували та завантажували найрізноманітніші вітрильні кораблі.

Захопившись видовищем, я не помітила, як караван зупинився, купці розпрягли коней і почали розносити товар по крамничках, або віддавати його торговцям, які підходили за ним із паперами, що підтверджували замовлення.

— Алісо, чого спиш? — гукнув Каріл, коли закінчив сідлати останнього коня. — Нам вже час до Гільдії.

Мені залишилося тільки вилізти з воза, заскочити в сідло та поїхати слідом за Карілом і Вадимом. Уже повертаючи за ріг, я обернулася та спіймала на собі останній погляд Ларгуса.

* * *

День промайнув у шаленому ритмі. Спочатку мені довелося дати офіційні свідчення в справі смерті Галдора, підтвердивши показання голови круків. Ну а потім ні на хвилину не припинялися виснажлива біганина коридорами, заповнення паперів, складання заяв тощо. Нарешті о четвертій годині вечора ми з Карілом, втомлені наче рабчики на плантаціях, сиділи на стільцях біля дверей приймальної комісії ануарського університету магії. Мене вже зареєстрували в Гільдії, заяву на вступ було написано, тому залишалося чекати.

Вадима, схоже, вся ця біганина анітрохи не втомила. Щойно з документами було покінчено, він швидко знайшов університетську бібліотеку, де й оселився.

Незабаром я залишилася абсолютно сама, тому що Каріла викликали до кабінету з табличкою, на якій було написано «Ланор Карнесс. Ректор». Там на нього чекав і голова Гільдії стихій.

Не знаю, що вони там робили, але близько восьмої години вечора до мене вийшла секретарка, яка наказала розшукати Вадима і разом із ним зайти до голови приймальної комісії.

Неймовірно зрадівши перспективі шукати Вадима, я підвелася з крісла і зібралася була до бібліотеки, аж раптом побачила його. Поруч із ним стояв древній дідок, із яким він саме закінчив теревенити і, ні слова не сказавши, пройшов до потрібного кабінету. Мені нічого не залишалося, окрім як рушити слідом.

— Отже, — почав голова приймальної комісії. — Вас обох зараховано до магічного університету Ануари. Заняття починаються першого вересня. Із двадцять дев’ятого до тридцять першого серпня ви повинні прибути до приймальної комісії і повідомити її членам про спеціальність, яку оберете з перелічених тут, — сказав він, простягнувши нам із Вадимом по брошурці. — Опісля вас поселять у гуртожитку. Тоді залишиться дочекатися першого вересня. Питання є?

— Так, — спантеличилася я. — А що нам робити до двадцять дев’ятого серпня? У мене в цьому світі немає дому, родичів або друзів, у яких я могла б пожити доти.

— Це ваші особисті проблеми, панно Гайлінова, — відрізав голова приймальної комісії. — Будьте тут у призначений час, а доти ходіть на всі чотири боки. До побачення.

Із тону я зрозуміла, що розмову закінчено. Здається, керівництву на студентів щиро начхати.

Тільки-но ми вийшли з кабінету, Вадим знову кудись утік. А Каріл посадив мене обідати (точніше — вже вечеряти) в затишній кав’ярні з назвою «Деканат», яка розташувалася поряд з університетом. Опісля пішов кудись — імовірно, шукати Вадима.

— Ні, Алісо, ти уявляєш? — пробурчав лісовик, коли повернувся хвилин за двадцять. Я на ту мить саме допивала каву зі спеціями.

— Що трапилося? — запитала, ставлячи на стіл порожню філіжанку.

— Наш підлабузник побратався з головним бібліотекарем, і той узяв його своїм заступником на час відпустки.

— Не може бути. Тобто ти хочеш сказати, що тепер Вадим...

— Так. Здобув не тільки хорошу роботу з харчуванням тричі на день, а ще й службове місце проживання у вигляді однокімнатної квартирки біля університету, допоки головний бібліотекар грітиме булки на пляжі свого санаторію.

— Дідько, влаштувався ж. А мені що робити?

— Ой, навіть не знаю, куди тебе подіти, — зітхнув чарівник. — З тебе ж очей не можна спускати. А мені треба терміново їхати на ті розкопки, я й так надовго їх залишив...

— Слухай, Каріле, а може, ти мене туди з собою візьмеш?

— Куди? До Волошкового степу?

— Так. Запиши мене як свого помічника, чи щось таке.

— Навіть не знаю, що тобі сказати...

— Скажи, що згоден.

— Але це ж справжні розкопки безцінної археологічної знахідки, туди усіх підряд не пускають.

— Каріле, прошу тебе. Ну будь другом!

— Будь другом? Цікава пропозиція. А знаєш що? Гадаю, я на неї пристану! — несподівано всміхнувся лісовик і потиснув мою руку.

— Чорт, Каріле, чому ми знову вляпалися в якесь лайно, га? — простогнала я, відчайдушно женучи коня до річки.

— Це ти мене питаєш? — огризнувся лісовик.

Останні кілька днів дорога вела нас на південний захід: далі від моря і лісів, до випаленої сонцем трави і степових квітів. За словами Каріла, неспішний шлях верхи до місця розкопок потребував трохи більше від тижня. Торгових маршрутів у Диких степах не проходило, тож на караван можна було не розраховувати. І нам, на свій страх і ризик, довелося вирушати в цей шлях лише вдвох.

За сімнадцять років свого життя я напевно могла б уже й засвоїти старе добре правило: як щось може піти не так, то воно точно піде не так. Але чомусь це правило знову і знову вигадувало, як підкласти мені свиню, попри мій нібито життєвий досвід.

От і тепер сталося дещо прикольне. Те, що перервало нашу неквапливу поїздку верхи. Спершу все було спокійно: Каріл читав мені лекції з історії, я раз по раз то поверталася думками до пригоди в каравані, то роздумувала над майбутнім вибором чарівної спеціальності.

...До тієї самої миті, як ми, поглянувши на обрій, помітили, що до нас наближаються вершники, аж надто схожі на розбійників.

— Дідько буряковий, невже ніде поряд немає аванпосту?

— Одного разу спробували такий встановити, — тяжко зітхнув лісовик. — Але степовим бандам це не сподобалося, вони об’єдналися й розбили його. Король дуже розсердився і вислав туди гарнізон, який міг би розбити всіх їх разом узятих... от тільки бандити лише покрутили пальцем біля скроні та не стали нападати на таку міць. І все було б добре, якби ця купа солдатів не потребувала коштів на своє утримання. Менш ніж за місяць король порахував, скільки йому коштують чотириста бійців, які тільки те й роблять, що грають у карти. Монарх трохи посивів, зрозумівши, скільки грошей вони проїдатимуть щороку, і відкликав усіх, окрім півсотні. Коли це сталося, банди знову об’єдналися і від застави не залишилося каменя на камені. Король знову розсердився, наказав відбудувати її і знову посадив там чотириста солдатів. Далі все йшло за старим сценарієм із невеликими нововведеннями, які не змінювали суті. Ну а після четвертої спроби бажання продовжувати цю шляхетну справу в короля відпало і Дикі степи залишили напризволяще.

— Слухай, а може, тоді просто перемістимося?

— Я б, звичайно, міг, але для тебе це означатиме неминучу трагічну загибель. Я ж не крук, аби самотужки перемістити ще когось на велику відстань. Звісно, якби зі мною був ще один хоч трохи навчений маг стихій, хай навіть студент, який поділився б зі мною силою, то жодної проблеми... але що поробиш.

Панічно вигнавши з думок образ Ларгуса, я знову подивилася на бандитів, які невблаганно наближалися.

Трохи сповільнивши хід, ми спрямували коней до невеликої річки. Намагаючись не думати про холодну воду, я спробувала сконцентруватися на густому лісі, що розташувався на тому березі. Там ми зможемо відірватись від погоні...

Поплакала і СТОП, як ми раніше про це не подумали?

— Каріле, забираймося звідси! — закричала я на все горло, щойно копита коня ступили на протилежний берег.

— Що трапилося?

Відповідати не довелося. Замість мене з цим чудово впоралася дюжина озброєних до зубів вершників, які вискочили з гаю, наче Пилип з конопель, та з криками понеслися на нас.

Зрозумівши доцільність моєї поради, Каріл пришпорив коня і помчав уздовж річки, а я — слідом за ним.

Ото вляпалися! І чому ми не подумали, що саме на нашу переправу банда могла розраховувати від самого початку?..

— Як це вони так швидко тут опинилися? — закричала я, побачивши попереду розбійників, які переправилися через річку, хоч не так давно були далеко позаду нас.

— Прокляття! Напевно, в них є якийсь ілюзійний артефакт, який ввів нас в оману візуальним збільшенням відстані.

— То куди нам тепер бігти?

На мить Каріл замислився: позаду — вершники, попереду — вершники, ліворуч — річка, праворуч — ліс. Два перші варіанти не кращі, ніж стояти на місці, повісивши на себе мішені. Третій безглуздий: до того, як ми знову переправимося, нас так нафарширують стрілами, що від їжаків не відрізниш. А четвертий варіант особливих надій не давав, тому що зараз, коли розбійники настільки близько, спіймають нас там ой як швидко...

Але на безриб’ї і рак — риба!

Кинувши роздратоване «ех!», Каріл розвернув коня праворуч і за хвилину пірнув між деревами. Я, відповідно, слідом.

Як і очікувалося, дуже скоро нас наздогнали привітні звуки на кшталт лайки, стукоту копит і свисту шабель. Не змусили чекати і самі розбійники, які з підлими посмішками вискочили із заростей перед нами. Ми хотіли рвонути назад, але там уже спозирали такі самі інтелігентні пики. Вони ж, власне, з’явилися і ліворуч, і праворуч... Тоді я зрозуміла: триндець помідорам!

Кільце бандитів поступово звужувалося. Готуючись до бою, ми дістали з піхов мечі, а лісовик готував бойові заклинання. От тільки навряд вони нам сильно допоможуть. Б’юся об заклад, ці добрі люди обвішані протимагічними амулетами, наче гламурна блондинка стразиками. І поки Каріл самотужки чаклуватиме, намагаючись пробити незначний захист, цим паничам вистачить часу, аби нас прикінчити.

Робити було нічого. Відігнавши думку: «Був би тут Ларгус...», — я підняла меча і вже збиралася з криками побігти на ворога... аж раптом закричав хтось замість мене. А наступної миті якийсь хлопець на білому коні, розмахуючи батогом, ніби Індіана Джонс, прорвав кільце і під’їхав до нас. Вони з Карілом швидко обмінялися поглядами, а потім схопили мене за руки.

За мить я опинилася в зовсім іншому місці. І, до речі, без коня — тільки з мечем і дорожньою сумкою.

— Що це було?! — озираючись, закричала я.

— Це було Фамал, — усміхнувся юнак.

Тепер, стоячи спокійно, я його нарешті роздивилася: високий, волосся світло-русяве, очі сірі. Обличчя приємне, навіть симпатичне. Тіло треноване. На зап’ясті зав’язана зелена шовкова стрічка. Загалом хлопець симпатичний, але в око особливо не впадає.

— Каріле, як ти зміг так вляпатися і хто твоя супутниця? — засміявся він, потискуючи лісовикові руку.

— Моя супутниця — абітурієнтка магічного університету Аліса Гайлінова. Мав необережність стати її другом, тому так вляпався. Привів її з того світу, до якого пробило проріху. Алісо, знайомся: Фамал Гаран, студент університету магії, від осені — третьокурсник історичного факультету. Проходить практику на тих самих розкопках.

— Дуже приємно, — посміхнувся хлопець і галантно поцілував мою руку.

— Мені теж, — знітилася я. Чорт забирай, не звикла до такої ввічливості. — То що ви вдвох зробили?

— Перемістилися з тобою на сімдесят свагів, — втомлено пояснив Каріл.

— А коні?

— А коней довелося залишити, їх перемістити нам було несила. Алісо, що за кисла міна?

— Ти ще питаєш? Цікаво, як нам добиратися до місця розкопок? Пішки? Тоді ми не тільки йтимемо туди до старості, а й матимемо всі шанси натрапити на чергову банду.

— Алісо, спокійніше, я й так за день утомився. Переночуємо, я трохи відпочину, вип’ю настоянку проти головного болю, а потім скористаюся силою Фамала, щоб зробити черговий стрибок переміщення. Завдяки тому, що він нас перестрів, ми швиденько доберемося, — відмахнувся Каріл. — Фамале, краще скажи, як тебе сюди занесло?

— Дізнався, що ти їдеш, і вирішив тебе зустріти, щоб скоріше дещо розповісти. Річ у тому, що під час розкопок ми випадково натрапили на запечатану таємну залу.

— І що тут такого особливого?

— Від неї просто тхне чарами невідомої природи. Вирішили без тебе туди не лізти. А зараз пропоную зробити привал: і ви, і я дуже втомилися через цю біганину. Та й смеркатиме з хвилини на хвилину.

— Я, звісно, щиро перепрошую, — буркнула я. — Відпочинок дійсно був би доречним... от тільки чи ви не забули, що нас може вистежити банда скажених головорізів?

— Не хвилюйся, — сказав Фамал, поклав руки мені на плечі та посадив на травичку. — Ми дуже далеко від них, та й відстежити переміщення зможе хіба що досвідчений чарівник, тому шукати нас будуть довго. Чесно кажучи, гадаю, вони й не стануть цього робити.

— Чому ж?

— Тому що ми залишили їм коней і майже всі речі, а заради наших скальпів і того, що може лежати в наплічних сумках, вони голову морочити не стануть. Тому ти посидь, відпочинь, а ми з Карілом забезпечимо багаття і вечерю.

— Але багаття помітять...

— Та не помітять. Я поповню магічні резерви і захищу наш табір ілюзорним колом, яке приховає як вогонь, так і нас самих, — заспокоїв хлопець. — Спокійно, не забивай цим голову. Просто відпочивай.

Схоже, мені нічого не залишалося, окрім як послухати Фамала. Йому б з таким голосом у психлікарні працювати... Після його заспокоювань і буйні пацієнти лежатимуть у ліжечку спокійні, наче дубові двері, навіть якщо над ними нависне песиголовець із бензопилою.

Фамал наполіг, щоб я не вартувала, тож вперше за останні кілька днів у дорозі з’явилася можливість виспатися.

От тільки саме зараз спати чомусь не хотілося. Я лише переверталася, ще більше забруднюючи одяг пилом. То заплющувала очі, то дивилася на зірки.

І що мене цього разу не влаштовує? Втомилася, наїлася, не треба вартувати... але все одно заснути не можу, зате думаю про людей, яких краще з голови взагалі викинути.

Я плюнула на все та сіла, обхопивши коліна. Саме тоді в поле мого зору потрапив Фамал. Помітивши, що я не сплю, хлопець привітно всміхнувся та підійшов до мене.

— Чому не спиться?

— Гадки не маю, — прошепотіла я. Не люблю брехати... а чого це я, власне, вирішила, що брешу? Дійсно не знаю, чому весь час так переживаю, і всілякі круки тут абсолютно ні до чого. — Просто останнім часом місця собі не знаходжу, — відповіла я і через силу всміхнулася.

— А ти спробуй думати про щось обов’язкове, але дуже нудне; про те, що наганяє сонливість. Тоді оком змигнути не встигнеш, як заснеш.

— Спробую. Послухай, мені от що цікаво. Чи не застарий ти для третього курсу? Я думала, в університет магії йдуть одразу після школи.

— Я після школи й пішов. Просто після першого курсу мене, як студента, що написав гучну дослідну роботу, запросили на два роки працювати за кордон — розкопувати гробницю шегранської цариці Огнари. Це і престиж університету підіймало, і мені давало чималий досвід. Після цього я продовжив навчання, другий курс закінчив із самими «відмінно», а від початку нового навчального року піду на третій.

— Тобі взагалі подобається твоя спеціальність?

— Звичайно. Ти не уявляєш, як це цікаво: знаходити пам’ятки минулого, обережно витягувати їх із землі, вносити в журнал, обробляти спеціальним магічним розчином, упаковувати, доставляти в музей університету або академії наук і вивчати кожну деталь. Іди на археолога, не пошкодуєш.

— Може, так і зроблю. Просто боюся помилитися з вибором і до самої смерті ненавидіти своє життя.

— Повір, археологія — це спеціальність, з якою неможливо помилитися. Ти навіть не помічатимеш, як за роботою минатиме час.

— Слухай, Фамале, — промовила я, витримавши паузу. — Можеш, як історик, трохи просвітити мене в релігійних системах цього світу? Які тут релігії? І що за віра домінує в Ануарі? Бо якось не второпаю. Скільки їздила країною — не помічала нічого, що на це вказувало б.

— Специфічне запитання, — сумно зітхнув хлопець.

— Тобто?

— Як тобі сказати... Є легенда, ніби давним-давно, багато тисячоліть тому, існувала якась велика всесвітня релігія. У різних народів були свої ритуали, але основа вірувань залишалася спільною. Однак про неї не збереглося взагалі ніяких згадок, ніби вона втратила стрижень і розчинилася. Зараз, хоч як намагаються історики, їм не вдається навіть зрозуміти, в чому вона полягала. Звісно, було безліч спроб створити різні релігійні системи — як монотеїстичні, так і політеїстичні. Але жодній не вдавалося поширитися за межі певної етнічної території і протриматися досить довго. Якщо висловлюватися патетично, Бог відвернувся від світу, залишивши нас у невідомості. Але не відмовився від своїх прав, тому будь-яка спроба штучно створити релігійну систему приречена на невдачу. Звичайно, завжди залишаються Стихії, але це зовсім інше.

— Якось то сумно.

— Більш ніж. Люди, лісовики, мавки та шубіни — всі ми в цьому світі ніби діти, на яких батьки чомусь не звертають уваги. Ця порожнеча, відчуття, ніби чогось не вистачає, є в кожного. Деякі цього не визнають, хтось не усвідомлює. Але ж заплющені очі не скасують факту існування неба та землі. Що ж, якщо вже мова зайшла про заплющені очі, то краще поспи, вже пізно, — несподівано змінив тему хлопець.

— Якось не виходить.

— Все одно спробуй, завтра важкий день.

— Мені не звикати, останні два роки мого життя теж не з легких.

— Тоді тим більше на добраніч, — усміхнувся Фамал. — І не сумнівайся, археологія — це прекрасна робота.

Хлопець повернувся до багаття, а я проводила його поглядом і сховалася під ковдрою. Заплющивши очі, вирішила послухатись поради Фамала. От тільки нічого такого безнадійно нудного в голову не приходило.

Надія заснути остаточно зникла, тому я вирішила заглибитися в роздуми про свою ймовірну майбутню професію.

Отже, археологія? Справді досить цікава робота. Я яскраво уявляла, як їздитиму на розкопки, лопаткою викопуватиму із землі старовинні статуетки та черепиці, обережно вкладатиму кожен в окрему пронумеровану коробочку, потім їхатиму з ними до музею, де розглядатиму експонати, уважно вишукуючи в них маленькі тріщинки...

...І якось пропустила той момент, коли захропіла в обидві ніздрі.

Незабаром ми прибули до місця розкопок. І щойно дісталися табору, кілька археологів радісно кинулися до магів, про щось їх розпитуючи. А я тим часом з дитячим інтересом обстежувала територію.

Із землі визирали руїни стародавніх будинків. Вони охоплювали таку величезну площу, що їхнього кінця я просто не бачила. І судячи з того, що неподалік археологи продовжували викопувати нові будівлі, то було далеко не все. З цього безкрайнього поля давнини весь час приносили нові «врожаї» цінних для науки експонатів.

Проте наступні два дні виявилися для мене доволі одноманітними. Я тільки те й робила, що читала підручники із загальноосвітньої шкільної програми. Каріл і Фамал весь час колупалися біля входу до запечатаної зали, тому лише іноді забігали до мене поділитися останніми новинами... різниця між якими, до речі, здавалася мені досить відносною.

За весь час, що провела тут, я дедалі ясніше розуміла, що мій інтерес до археології перебуває трохи вище від рівня захопленого школяра, який прийшов до музею: подивитися і вивчити основне цікаво, але годинами розглядати той самий уламок тарілочки зовсім не хочеться...

Я знову зловила себе на тому, що мислю неправильно. Ні, однозначно не годиться так налаштовувати себе щодо ймовірної майбутньої професії. Досить! Археологія — це дуже цікаво, захопливо та весело. А якщо зайву годину подивитися на тисячолітню статуетку, то в ній можна знайти ще одну тріщину, яка, без сумніву, має колосальне значення для науки.

Роздуми перервав Каріл. Він увійшов до намету саме тоді, коли я намагалась переконати себе, що всі мої думки поглинула принесена ним зранку монографія якогось видатного історика.

— О, привіт, — сказала я, вдаючи, ніби відірватися від книжки коштує мені чималих зусиль. — Що трапилося?

— Ми будемо відкривати залу. Хочеш з нами?

— Звісно, — зраділа я, обережно жбурнувши книжку подалі. Сидіти в наметі та читати вже остогидло.

— Але запам’ятай: роби тільки те, що я скажу. Навіть іди лише моїми слідами, поки я не дозволю ступити крок убік.

— Звідки така військова дисципліна?

— Алісо, ми маємо справу з енергетикою невідомої природи, тому головне — це обережність.

— Хвилиночку, хіба ви її не знешкодили?

— Ні. Але ці чари, схоже, не агресивні... принаймні поки що. До того ж їхнє джерело — всередині запечатаної зали, отже, зробити щось іззовні ми навряд чи змогли б. Тому я прошу тебе на певний час забути про самоправство.

— Як скажеш. А ти впевнений, що варто відкривати цю залу?

— Звичайно ж, ні.

Діставши таку заспокійливу відповідь, я мовчки пішла за Карілом. Коли ми дісталися одного з напівзруйнованих будинків, лісовик відсунув завісу входу до темного підземелля. Хоча темним воно було зовсім недовго: трохи далі його освітлювали розвішані на стінах смолоскипи.

Скоро я побачила Фамала, який чекав нас у коридорі. Помітивши мене, хлопець привітно всміхнувся, і вони з Карілом задивилися на шматок стіни. Я особисто нічого незвичайного не побачила — стіна як стіна, ніяких символів або малюнків. Але чарівники напевно так не вважали, тому вже за хвилину витягнули руки вперед і спрямували на стіну промінь світла, який здавався сплетеним з тисяч ниточок павутиння.

Перші три хвилини я захоплено спостерігала. Через десять хвилин мій інтерес помітно зменшився. За годину стало нудно, а ще за дві я вже відверто позіхала. Звісно, я розумію, що творити заклинання, мабуть, набагато цікавіше, ніж спостерігати за процесом. От тільки від цього не легше. Вони б хоч кросворд і олівець мені дали, а потім вже хоч цілу ніч так стояли...

Я присоромила себе за такі думки і, з усієї сили намагаючись не позіхати, продовжила дивитися на потік світла.

І ось нарешті чарівники опустили руки, заклинання згасло, а ділянка стіни від’їхала вгору і відкрила поглинений непроникною темрявою прохід.

Каріл поглядом наказав мені бути тихішою від води, зняв зі стіни смолоскип і першим увійшов до зали. Фамал попрямував за ним, а я замикала процесію.

Згораючи від нетерпіння, я увійшла до зали... і одразу завмерла наче вкопана. У житті не бачила нічого подібного: відносно невисока кругла зала виявилася настільки великою, що світло смолоскипа не сягало її протилежного кінця. Підлогу, стіни і стелю вкривали майстерні орнаменти та малюнки. Найдивовижніші були барельєфи, які прикрашали нижню частину стін: суцільна картина, розділена на секції, у кожній по зображенню людини на повний зріст. Кам’яні образи були виконані настільки деталізовано, що, здавалося, зараз вилізуть зі стін і підійдуть до мене.

У самому центрі зали на стелі ми розгледіли намальовану червоним велику зірку з безліччю тонких променів, усередині якої курсивні чорні літери складали незрозумілий напис. Просто ж навпроти неї, на підлозі, розташовувалася така сама зірка з аналогічними завитками літер.

— Дуже цікаво, — прошепотів Каріл, насторожено схиляючись над написом на підлозі. Чарівник підніс долоні до літер і, сконцентрувавшись, на кілька секунд заплющив очі. — Схоже, це і є джерело чарів, які ми вловлювали. Як я й казав, вони пасивні. Але в таких випадках достатньо найменшого збудника, щоб чари стали ще якими активними.

— Що там написано? — поцікавилася я.

— Точно не знаю. Символи нагадують давньогедарскі, але є щось від тагарерських. Багато чого незрозуміло.

— А загалом?

— Щось про стіну між смертю та життям, сон, самотність... Коротше, якийсь пафос. Детально цей напис нехай розбирають криптопалеографи в академії наук.

Каріл відійшов від напису та приєднався до Фамала, який розглядав один із барельєфів. Мою ж увагу привернула незвичайна скульптура біля стіни. Вона нагадувала примітивно висічене людське тіло. Безформна постать, схоже, корчилася в агонії і, якби була живою, то, здавалося, впала б на коліна. Фігура виглядала настільки грубою, що неможливо було навіть визначити її стать, не кажучи вже про риси стертого обличчя.

Та найдивнішим у ній була змія, яка обвивала шию людини, — майстерно висічена, немов жива! Мені навіть здалося, що істота рухається, пульсує і ще сильніше стискає шию безликої людини в смертельних обіймах.

Я заворожено підійшла до статуї і вже навіть піднесла до неї руку, але доторкнутися не наважилася.

— Каріле, Фамале! — гукнула я, не відводячи погляду від скульптури. — Здається, у цій штуці щось є.

— Що? — перепитав лісовик.

— Навіть не знаю. Енергія тут якась не така.

— Зараз подивимося, — діловито промовив Каріл, підносячи долоні до статуї.

Чарівник простояв так з хвилину, а потім опустив руки.

— Ти диви, — прошепотів він, витріщаючись на статую так, немов та була кішкою, яка щойно народила білого голуба. — Тут справді якийсь енергетичний ключ. Він настільки слабкий, що я його ледве вловив.

— І що нам тепер із цим робити? — поцікавилася я, щиро не розуміючи: радіти такому факту чи ще більше насторожитися.

— Ясно що, відкрити. Ця скульптура — не джерело, радше бар’єр між ним і зовнішнім світом. Але як це зробити? Заклинання дивне, нічого подібного я раніше не бачив. Гадки не маю, як його розплутувати.

— Я знаю, — сказав Фамал, оглядаючи скульптуру. — Щось подібне я бачив на розкопках гробниці Огнари, структура заклинання дуже схожа. Думаю, впораємося.

Цікаво, а ті, хто так майстерно замаскував те, що там сховане, взагалі хотіли, щоб генії типу нас це знайшли? Я вже зібралася поставити це запитання Карілу і Фамалу... але їм, очевидно, було не до мене: чарівники вже занурилися в свою справу. На мій подив і радість, тривало це так довго, як минулого разу.

Варто було їм опустити руки, скульптура від’їхала вбік і відкрила велику дірку в підлозі. У темні глибини цього жадібного провалля вели круті сходи, що нагадували язик у пащі міфічного чудовиська.

В очах археологів засвітився азарт. Каріл поглядом скомандував мені йти за ним і, розрізаючи чорноту світлом смолоскипа, пірнув у таємний хід. Я слухняно попрямувала слідом, Фамал ішов позаду мене. Коли сходинки скінчилися, ми побачили низький коридор, і довелося нахилитися, щоб пройти ним. У мене навіть поперек заболів, аж раптом лісовик зупинився: ми вперлися в глухий кут.

— Ну от, погуляли, — розчаровано пробурчала я.

— Не поспішай із висновками, — оптимістично попередив чарівник. — Це більше схоже на двері. Зараз знайдемо ручку...

Я не повірила своєму щастю: ніяких тобі розплутувань заклять по дві години. Каріл просто провів рукою над стіною, а потім підняв її — ніби це був не камінь, а легенька завіса.

Затамувавши подих із цікавості, я поспішила за лісовиком до таємної кімнати. Як виявилося, її стіни були розписані незрозумілими символами, а посередині стояв один-єдиний предмет: прикрашений ліпниною кам’яний саркофаг. Підійшовши ближче, я побачила на кришці висічену з каменю велику змію. Вона здавалася настільки реальною, що спершу я навіть злякалась і лише потім зрозуміла, що дивлюся на звичайну скульптуру.

— Це, схоже, і є джерело, — промовив Фамал, обстежуючи саркофаг. — Ну як, відкриємо?

— Відкриємо, — кивнув Каріл.

Чародії протягнули руки і, потроївши свою фізичну силу за допомогою заступництва стихій, зрушили кришку. За лічені секунди ми схилилися над саркофагом: всередині лежало щось, накрите старим покривалом. Лісовик і його помічник обмінялися поглядами, перш ніж обережно взятися за його край і потягнути на себе.

Те, що я побачила наступної миті, здоровий глузд категорично відмовлявся сприймати за дійсність. Перед нами лежала не висохла мумія, не чорний скелет... а молода красива жінка зі смаглявою шкірою і довгими вугільно-чорними косами! Час навіть кінчиком пальця не торкнувся її тіла, на відміну від зотлілого одягу. Здавалося, вона жива...

— Вона жива! — несподівано вигукнув Фамал.

— Що означає «жива»? — недовірливо насупив брови лісовик.

— А те і означає.

— Фамале, та то ж маячня. Це місто вирувало життям ще до Епохи Троянди. Отже, вона пролежала тут, у запечатаній прихованій кімнаті, кілька тисяч років. Тому живою бути ніяк не може.

— Але це так, сам її обстеж. Вона ледь помітно дихає, серце слабко б’ється. Здається, вона просто спить. А раптом ми щойно знайшли найдавнішого в’язня в історії археології? — азартно усміхнувся Фамал.

Зі скептичним виразом обличчя схилившись над жінкою, Каріл провів над нею рукою. За мить від скептичності не лишилося й сліду.

— Знаєш, я, як маг із чималим досвідом, урочисто стверджую: неймовірно!

Неймовірно? Усе, що він може сказати в цій ситуації, — «неймовірно»? Я напевно сказала б значно більше, якби від подиву язик не задубів на кілька хвилин.

— Цікаво, а хто вона така? І чому її тут сховали? — прошепотіла я, оглядаючи жінку. Оце красуня! Така струнка, а смаглява шкіра — наче шовк. Обличчя витончене і настільки ідеальне, що здається, ніби над ним старанно працював ювелір. Коли бачиш таких красунь, недовго і померти від комплексу неповноцінності.

— Може, якась давня цариця, хтозна. Це вже не нам з’ясовувати, а криптопалеографам, які будуть розшифровувати написи, — усміхнувся Фамал, перервавши мої думки.

— Твоя правда, — погодився лісовик. — А котра година?

— Четверта ранку, — позіхнув хлопець, поглянувши на годинник.

— Нічого собі, — присвиснув Каріл. — Що ж, гадаю на сьогодні досить. Ходімо спати.

Заперечень не було, тому ми рушили назад. Знову опинившись у залі, я трохи відстала і підійшла до символів на підлозі. Цікаво, що ж там написано?

Я навіть не зрозуміла, коли це літери стали плавитися, зливаючись у чорнильну масу. Невже... Так, дійсно, за хвилину вони знову розділилися і склалися в рядки:

Кордони розуму й душі Не подолає той, хто сам. Де смутком сліз ідуть дощі, Стоїть стіна-в’язниця там. З одного боку вир життя, З другого боку смерть, прокльон. Солодка мрія — небуття, А посередник — вічний сон.

У мене не було можливості отямитись, тому що напис знову злився в єдину масу, яка поповзла до моєї ноги! Хоч як дивно, чобіт не був для неї перешкодою. Не в змозі поворухнутися, я могла тільки спостерігати. І одразу відчула, як маса пройшла крізь мою шкіру. Ні, це не було фізичне відчуття, таке взагалі неможливо описати. Здавалося, в моєму тілі щось чужорідне. Але це не породжувало страху, не викликало внутрішньої боротьби. Навпаки, навіть заспокоювало. Так, саме цим словом можна описати почуття, яке мене охопило: спокій, абсолютний спокій.

На мить у голові запаморочилось. Я знову опустила погляд, подивилася на напис... і не побачила його. Ті самі незрозумілі курсивні літери чорніли як згори, так і знизу.

Дивно. Може, в мене через перевтому вже галюцинації почалися?

— Алісо, ти де? — долинуло з темряви. — Давай швидше. Не знаю, як ти, а ми з Фамалом точно втомилися.

І правда, мене теж потягнуло в сон. Голова просто вимагала дати їй відпочити, що вже казати про ноги, яким стало нестерпно важко утримувати тіло.

За хвилину я покинула залу, вийшла з підземного лабіринту, буквально доповзла до намету і захропіла, ледь дійшовши до ліжка.

Дивно, але я знову опинилася у великій залі. Поруч зі мною чорнів той самий напис. Здавалося, завмер увесь світ, крім мене. А червона зірка підсвічувала зловісним світлом, виділяючи чорні провалля літер. Я підвела погляд і побачила, що верхня зірка також засвітилася. І мені це ой як не сподобалося...

Дідько, недарма мені це не сподобалося! Раптом малюнки поєднав промінь червоного світла. Символи зірвалися з місць і полетіли один до одного, зливаючись у єдине ціле посередині променя. Безформна чорна пляма зависла в повітрі та наче чорнило — надто густе, аби потрапивши у воду, розчинитися в ній, — розпливалося в той самий напис, що я бачила раніше.

Від замогильної тиші не лишилося навіть спогаду. Зусібіч залунав ритмічний стукіт, схожий на сотні барабанів африканських шаманів. Світло від променя сяяло дуже блякло, проте, на диво, досягало мало не кожного куточка величезної зали.

А потім я звернула увагу на барельєфи, які пішли тонкими тріщинами. Камені осипалися з них, немов луска. І за ними стояли не гладенькі стіни, а справжні живі люди!.. Хоча щодо того, наскільки вони «живі», я не могла сказати напевно.

Від одягу цих істот залишилися тільки безформні гнилі ганчірки, що звисали з незграбних тіл. Їх розвівав легенький вітер, який розлітався від променя. Але люди дійсно здавалися живими, жодної ознаки тління. Щоправда, їхні очі, хоч і були розплющені, не виказували емоцій.

З губ бранців каменю зривалося якесь незрозуміле бурмотіння. Секунда, ще одна, а потім моя спина різко вкрилася липким потом: істоти покидали свої вікові в’язниці та прямували до мене. Я навіть не помітила, як опинилася в потрійному кільці. Шансів прорватися не було. Куди йти? Що робити?

Аж раптом навіть думки про порятунок згасли, поглинуті заціпенінням, що захопило кожну клітинку мого тіла тієї хвилини, коли я зрозуміла, що саме говорять ці люди. Кожен із них, не стежачи за загальним ритмом замогильного хору, сам собі бурмотів:

Кордони розуму й душі Не подолає той, хто сам. Де смутком сліз ідуть дощі, Стоїть стіна-в’язниця там. З одного боку вир життя, З другого боку смерть, прокльон. Солодка мрія — небуття, А посередник — вічний сон.

Із червоного променя витягнулося щось на кшталт щупалець із кривавого сяйва, які обвили мене та потягнули до джерела світла. І найстрашнішим було те, що я не могла поворухнутися. Здавалося, навіть моє дихання йому підвладне. Не встигла я зрозуміти, що до чого, коли опинилася в самому серці червоного променя. І тієї самої миті він вибухнув, заповнивши всю залу! Мене понесло вгору...

Не знаю, як це можна пояснити, але я отямилася посеред безмежного, залитого яскравим світлом зеленого лугу. Позаду виблискувало на сонці кришталеве озеро, навколо якого росли пишні дерева з налитим соком листям. Серед них особливо вирізнявся масивний старий дуб. Радісним блакитним небом пливли легкі білі хмаринки. І від того, як ця картина контрастувала з попередньою, мене ще сильніше затрусило.

Спрямувавши погляд в інший бік, я побачила вдалині величезну стіну. Вона була заввишки наче багатоповерховий будинок і здавалася настільки довгою, що я не могла побачити, де закінчувалася, навіть коли максимально звузила зіниці.

Не знаю чому, але мені страшенно захотілося підійти до тієї стіни. І тоді, зблизька, я помітила кілька похмурих бійниць, у яких немов майоріли напівпрозорі вуалі.

Ідучи вздовж стіни, я натрапила на масивні двері з гартованого заліза. Ти диви, навіть не треба шукати пляшечок із написом «Випий мене»!

Якась внутрішня сила тягнула мене туди, і, підкоряючись їй, я обережно відчинила двері та увійшла всередину стіни.

Схоже, вона була не тільки висока, а й дуже широка. Переді мною розкинулися просторі коридори з дверима. Відчинивши одні з них, я опинилася в кімнаті з іншими дверима, які також кудись мали вести. От тільки світла тут було як кіт наплакав і побиті часом речі в напівтемряві здавалися занадто моторошними.

Я промайнула кімнату і знову вийшла в коридор, звідки попрямувала до дверей... дивно, не пам’ятаю, щоб зачиняла їх за собою.

Аж раптом позад мене пролунав чийсь меланхолійний стогін. Озирнувшись, я побачила молоду темноволосу дівчину в довгій жовтій сукні.

— День добрий, — зніяковіло промовила я.

— Добрий? Вона ще й знущається, — простогнала дівчина, спершись спиною на стіну. — Втім, якщо тобі добре, це твої особисті проблеми, леле.

— Що з тобою? — ображено буркнула я. — Чорний тарган уранці дорогу під сходами перебіг?

— Мені цікаво, скільки ти тут сидиш, якщо вже дах поїхав ще більше, ніж у мене? — буркнула дівчина з відчуженим поглядом.

— Хвилини три.

— То ти новенька! — засміялася вона так, що в мене вже вкотре за сьогодні по спині побігли мурашки.

— Все, з мене досить. Я йду звідси.

Дівчина засміялася ще голосніше, і від цього безумного сміху кожен мій нерв перетворився на кригу.

— Ти диви! Вона йде звідси!

— Так, іду! — схвильовано кинула я і знову попрямувала до дверей.

Але голос дівчини зупинив мене немов батіг по спині:

— Не сміши мене. Звідси не можна піти.

— Чому? — прошепотіла я.

— З цим запитанням уже не до мене, леле.

Вона просто божевільна, вона просто божевільна. Навіть за сваг видно, що в цієї дівчини не все гаразд із головою. Не варто було сюди приходити, треба скоріше забиратися.

Я побігла до дверей та швидко відчинила їх. І те, що наступної миті втрималася на ногах, можна пояснити тільки дивом: за дверима не було НІЧОГО. Тільки нескінченна чорнота.

— Що, переконалася? — глузливо кинула дівчина мені в спину. — І не сподівайся, що, стрибнувши туди, ти припиниш своє існування. Про таку розкіш можеш навіть не мріяти. Якщо опинишся там, за мить уже стоятимеш десь усередині.

Ні-ні, це неможливо. Цього просто не може бути! Я маю знайти вихід.

Увагу привернула невеличка бійниця за кілька метрів від мене. Визирнувши в неї, я побачила той самий сонячний степ, який покинула кілька хвилин тому. Зрадівши, спробувала висунути з бійниці руку, але зрозуміла, що радість була передчасною: рука натрапила на невидиму перешкоду. У розпачі я почала бити по ній кулаками, але нічого, окрім болю в зап’ясті мені це не дало.

— Припини, леле, — холодно промовила дівчина. — Ти не одна така. Я теж свого часу шукала вихід, але всі ми зрозуміли: шляху назад немає, і вдіяти нічого не можна. Зрозумій і ти! Це Стіна Санкора, звідси неможливо вибратися.

Істерично сміючись, дівчина попленталася коридором і незабаром зникла з очей. А я сіла на підлогу й у відчаї обхопила голову руками.

Час став для мене чимось абстрактним, я вже давно перестала рахувати його. Думки про майбутнє, яке тепер ніколи не настане, затьмарювали розум. Щохвилини я тільки сильніше переконувалася: звідси не вибратися.

Скільки я не блукала вздовж холодних коридорів, сонце за вікном, ніби посміхаючись із мене, не припиняло сяяти. Але, визирнувши в бійницю, що виходила з протилежного боку стіни, я жахнулася: навіть натяку на сонце, зелене листя або білі хмаринки. Лише вкрите грозовими хмарами небо — неначе плити зі свинцю над безмежною, всіяною попелом пустелею, серед якої де-не-де стирчали чорні пальці-дерева. І над цим попелом безмовно ширяли напівпрозорі, білі, наче крейда, примари. Їхні обличчя неможливо було розгледіти, тому що на ефемерних тілах майоріли довгі подерті білосніжні вуалі.

Таких духів над мертвими просторами блукало безліч, але жоден із них ніяк не міг зустрітися з іншим. Іноді вони навіть проходили зовсім поруч, але останньої миті якась невідома сила змушувала їх розходитися в різні боки. Так вони й тинялися скорботно-порожньою пустелею, без надії почути хоч якийсь звук, окрім власного стогону.

Я знову оглянула довгий коридор і сперлася чолом на стіну біля бійниці. Виходу немає. От і все. Чому, ну чому я увійшла в ці кляті двері... чому я взагалі підійшла до напису... чому два роки тому вирушила гуляти в парк і стала жертвою чарівної сили з іншого світу?

— Що, досі не звикла? — несподівано пролунало за моєю спиною.

Обернувшись, я побачила красиву дівчину. На вигляд я не дала б їй і двадцяти років, але уважного погляду в сумні сіро-блакитні очі було достатньо, щоб розгледіти тягар, здавалося, нескінченних століть. Довге біляве волосся нагадувало м’який льон і ніжно торкалося блакитного шовкового плаття. У голосі незнайомки відчувався дивний м’який акцент.

Цікаво, і коли це вона встигла підійти до мене?

— Хіба можна звикнути, якщо сидиш тут трохи більше від доби?

— Розумію, — промовила дівчина, спершись ліктями на підвіконня бійниці. — Я й сама кілька років не могла просто повірити в те, що не виберуся звідси. Весь час щось шукала, намагалася дізнатися більше про це місце... але врешті-решт змирилася: виходу немає. І я прийняла свою долю.

— Хочеш сказати, таку долю взагалі можна прийняти?

— Доля на те й доля, щоб її приймали. Але якщо вона здається тобі жорстокою, просто уяви, що з кимось вона ще жорстокіша. Взяти хоча б їх, — зітхнувши, дівчина вказала на розкиданих полем привидів.

— А хто вони?

— Душі прокльонщиків. Усе життя вони тільки те й робили, що злісно бажали іншим біди. І ось тепер ці істоти приречені самотньо блукати тут, на кордоні між світами живих і мертвих. Іноді їм вдається проникнути до світу живих і побродити там, лякаючи тих, чий час іще не настав. Але зазвичай вони залишаються в ньому ненадовго, більшість швидко затягує назад. Ось їм, приреченим на вічні муки та самотність, дійсно кепсько.

— Хочеш посперечаємося? — простогнала я, сівши на підлогу. — Два роки мого життя були суцільним кошмаром, порівняно з яким ширяти над всипаною попелом рівниною — райдужна мрія. І щойно в мене з’явилася надія на краще...

Я затнулася. Знову нахлинули думки про те, що могло б бути, якби сюди не потрапила: магічна освіта за цікавою спеціальністю, нові друзі вперше за два роки і, можливо, просто теоретично, справжні романтичні стосунки з...

Ні-ні, це вже занадто! Чогось моя фантазія надто розгулялася після того викрадення. Досить, зупиняюся на «друзі», а то забиваю тут собі голову мріями про всяких чарівників із чорними поясами...

— А що це взагалі за місце? — запитала я, щоб хоч якось відволіктися від своїх думок.

— Стіна Санкора, в’язниця для душ сплячих. Розумієш, коли людина спить, її душа тільки частково перебуває в тілі. Свідомість тим часом подорожує нескінченними просторами між життям і смертю. Стіна Санкора побудована саме на кордоні між світом снів і світом мертвих. Якщо твоя свідомість, подорожуючи уві сні, опиниться біля Стіни Санкора і зайде в неї, то потрапить у пастку. Ти не можеш прокинутися, поки перебуваєш тут, але й твоє тіло не вмирає. Воно просто спить, і сон цей триватиме фактично вічно. Виберись ти звідси хоч через кілька тисяч років — прокинешся точно такою ж, якою засинала.

— Хвилиночку, ти ж казала, що вибратися звідси неможливо.

— Так і є. Вибратися ти не можеш... але тебе можуть вивести.

— Хто? — з надією вигукнула я, схопившись на ноги.

— Той, кого ти обереш сама. В’язень Стіни Санкора має право на Поклик.

— Що таке «Поклик»?

— Тільки одне-єдине слово — ім’я. Ставши на вершині Стіни, ти можеш уголос вимовити ім’я того, хто міг би по тебе прийти. І він почує його, коли засне. Якщо той, кого ти покличеш, вирішить піти на Поклик, він вийде до стіни. Тоді у нього буде час знайти тебе. Якщо він знатиме, що робити, то удвох ви зможете вибратися звідси.

— Іти досі про це мовчала?

— А хіба є сенс у тому, щоб мучити тебе марними надіями? На Поклик дуже рідко хтось приходить. А були навіть випадки, коли той, хто прийшов, не встигав вчасно знайти ув’язненого. Або просто не знав, що потрібно робити, аби покинути стіну, і тоді теж залишався тут. До того ж скористатися цим правом можна лише раз на тридцять років.

— Отже, я зараз можу когось покликати?

— Так. Але знай: це має бути людина, яка, тільки почувши своє ім’я, сказане твоїм голосом, піде за ним, не побоїться зайти до Стіни, і більш того — хоча б теоретично може знати, як із неї вибратися. То що, тебе відвести на вершину Стіни?

Я кивнула. Нічого більше не кажучи, дівчина швидко повела мене моторошними коридорами.

За кілька хвилин ми опинилися на вершині. Повернувшись спиною до світу мертвих, я спрямувала погляд у далечінь зеленого степу і простягнула руку вперед... але вона наштовхнулася на ту саму невидиму перешкоду.

Одне ім’я, лише одне-єдине ім’я, один шанс. Більше можливості не буде. У цьому світі мене майже ніхто не знає. А через тридцять років і поготів не згадають, що була така ось Аліса Гайлінова з паралельного світу... хіба що пом’януть двома рядками в підручниках з історії. Помилка коштуватиме вічності всередині стіни Санкора. Тому обрати потрібно того, в кому я абсолютно впевнена. Зараз мені необхідний холодний і тверезий розум, рішення має бути виваженим.

Глибоко зітхнувши, я набрала повітря в легені і хотіла, що є сили, прокричати ім’я Каріла, але з моїх губ тільки пошепки злетіло:

— Ларгус...

По щоці покотилася сльоза. Її підхопив вітер, який поніс просторами снів промовлене мною ім’я.

Сидячи на підлозі, я приречено закинула голову. Невже я справді зробила це, невже покликала саме його? Цікаво, на що я взагалі розраховувала, вимовляючи це ім’я? Так, одного разу цей чоловік урятував мене, але це не означає, що він наймався моїм янголом-охоронцем. Он Фамал мене теж врятував, та й Каріл не просто поряд стояв і насіння лускав. Але чомусь я покликала саме цього крука, який уже, напевно, й забув, хто я така. Сумнівів немає, я тут застрягла.

Що ж, доведеться шукати якийсь інший шлях. Але я тут не перша така розумна! Інші теж шукали вихід і не знайшли. А якщо мені тепер дійсно світить навіки залишитися тут? І що я взагалі собі уявила? Невже справді вирішила, ніби Ларгус так просто візьме й побіжить мене рятувати? Та стара сільська курка порівняно зі мною — еталон всесвітньої мудрості!

— Господи, яка ж я дурепа, — гірко прошепотіла я.

— Думаєш той, кого ти покликала, не прийде? — запитала дівчина, сумно на мене подивившись.

— Упевнена.

— Тоді чому ти його кликала?

— Тому що я повна ідіотка, яка науявляла собі бозна-чого.

— Розумію.

— Яка ж падлюка створила цю кляту стіну? — зітхнула я, витираючи з очей нові й нові сльози.

— Цього я не знаю. Але здогадуюсь, навіщо вона комусь знадобилася.

— Он як? І?..

— Якщо я все правильно зрозуміла, її створили не тільки як межу між світом живих і світом мертвих, а й як в’язницю. Ходімо, я тобі все покажу, — скомандувала дівчина та різко підвелася. — До речі, мене звати Флара.

— Аліса.

Я стала на ноги і пішла слідом за Фларою. Схоже, дівчина вже встигла досконало вивчити цю стіну, вже надто добре вона орієнтувалася в її вузьких коридорах. Наскільки я зрозуміла, Флара провела мене до підземної частини стіни, тому що навколо стало вогко, бійниці зникли, а єдиним джерелом світла залишилися смолоскипи, які горіли зовсім тьмяно.

— Послухай мене, — прошепотіла Флара. — Місце, до якого я тебе зараз проведу, найстрашніше тут. Наскільки мені відомо, це внутрішня в’язниця, і сидять у ній далеко не миролюбні істоти. Навіть не намагайся підійти до однієї з камер. Вони охороняються якимись заклинаннями, що по-різному реагують на різних людей. У найкращому разі таке заклинання просто тебе не пропустить, у найгіршому — назавжди паралізує. Зрозуміло?

Діставши у відповідь кивок, Флара відчинила металеві двері. Перед моїми очима з’явився коридор, від одного погляду на який усе нутро стиснуло холодними гострими кігтями.

Я нарахувала рівно дев’ять камер, вхід до кожної закривали товсті ґрати. Усередині було так темно, що неможливо навіть припустити, де там ховаються ув’язнені. Вісім камер утворювали коридор, у торці якого розташовувалась дев’ята. Найтемніша, найстрашніша камера, від якої нестримно тягнуло болем, люттю... і невимовною скорботою.

Над кожною камерою проглядалися висічені в камені написи невідомою мені мовою. Здавалося, це звичайні каракулі. Але варто було вдивитися в напис над камерою в кінці коридору, вона змінилася так само, як літери у великій залі. І тоді я змогла прочитати: «Забута Безіменна».

Щойно я кліпнула, напис знову став таким, як раніше.

Ох, це або всі написи зачаровані, або зі мною щось не так.

— Ось вони, ті, заради кого, ймовірно, і створили цю стіну, — промовила Флара, перервавши мої думки. — Їх восьмеро: сім у бічних камерах, один у торцевій. Перша бічна камера ліворуч порожня. Ми не знаємо, хто ці в’язні, але все вказує на те, що хтось понад усе прагнув надійно замкнути їх. А ми просто випадкові жертви, пішаки, яких можна віддати заради збереження короля. Тепер ти розумієш? Стіну було створено так, щоб вони ніколи не змогли з неї вибратися, ніяких лазівок немає. Єдиний спосіб покинути це місце — Поклик, та й той, мабуть, було створено лише для того, щоб творці стіни самі змогли її покинути, коли закінчать роботу. Для ув’язнених у них, певно, був якийсь свій шлях, який одразу вивів би їх просто до стіни. Ми ж тільки заблукали сюди у снах і потрапили до мишоловки.

Стоп, то невже та зала і була місцем, яке використовували творці стіни? Чорт забирай, яку ж бомбу ми знайшли! Страшно навіть уявити, чим це все загрожує, якщо розкопки триватимуть.

Тепер сумнівів не було: я повинна будь-якою ціною вибратися і попередити чарівників.

— Ти впевнена, що дізналася про цю стіну все, що могла? — серйозно запитала я, спрямувавши на Флару рішучий погляд.

— Абсолютно. Я розпитала всі ув’язнені душі, які на той час іще здатні були хоч трохи тверезо мислити, обстежила стіну до останнього камінчика...

— Але ж вона величезна, я навіть не бачила її кінця. Коли ти встигла?

— Я тут не менше ніж п’ять тисяч років. А за цей час, повір, можна багато чого зробити.

П’ять тисяч років? А тут справді застряєш навіки... Ні, я однозначно не можу тут залишитися.

— І ти впевнена, що не знайшла навіть натяку на те, як звідси вибратися?

— Більш ніж, — запевнила дівчина. — Гаразд, ходімо вже звідси, не варто залишатися тут надовго.

Заперечень із мого боку не було. Коли двері до коридору зачинилися, ми попрямували до надземних рівнів. Незабаром я знову визирнула в бійницю. І навіть не знаю, що пригнічувало мене більше: всіяні попелом простори світу мертвих чи сонячний степ, який міг би стати моїм світлим майбутнім.

...Але якщо ця стіна — така надійна в’язниця для таких страшних істот... то чому ж одна з камер порожня?

Цікаво, скільки я вже тут пробула? Мабуть, близько трьох днів, точно сказати важко. Весь час лише те й робила, що розпитувала Флару про стіну. А переривала це заняття тільки для того, щоб розповісти трохи про себе.

За цей час я дізналася найважливіше, що було відомо Фларі. Але що більше дізнавалася, то сильніше переконувалася, що вже не виберуся звідси. Невже мені дійсно доведеться просидіти тут вічність? Що ж, тепер я розуміла сенс рядка: «Солодка мрія — небуття».

Отже, доведеться прийняти дійсність: із цієї стіни не вибратися, я тут навіки. Крапка...

Стояти, дезертире, ніякої крапки! А як же розкопки? Якщо я залишуся тут, ніхто не зможе попередити чарівників про можливу катастрофу. Та й Ларгусові ж знадобиться інформація про мій рідний світ, щоб закрити проріху...

Та блін, знову Ларгус? Чого я взагалі до того Ларгуса причепилася? Чому вирішила, ніби йому справді знадобляться мої балачки? Це він мені, певно, сказав просто так, із ввічливості, щоб розмову підтримати. Ну коли я подорослішаю? Сімнадцять років, а поводжуся наче п’ятирічна дівчинка. Скільки можна згадувати про Ларгуса? Адже ясно, що в нього і так повно справ, йому на мене начхати, він за мною не прийшов і не прийде...

— АЛІСО! — зненацька долинуло з оповитих мороком коридорів... і я з несподіванки тієї самої миті гепнулася, приземлившись на дупцю. — Алісо, де тебе упирі носять?

— Ларгус? — шоковано видихнула я, коли з-за повороту вискочив до біса стурбований крук. — Як ти тут опинився?

Браво, Алісо! Ти ще раз продемонструвала свою виняткову дедукцію.

— Ти, як я бачу, анітрохи не змінилася, — усміхнувся він, на мить прибравши з обличчя серйозність.

Цікаво, мені це сприймати як комплімент чи як образу?

— Це і є той, кого ти кликала? — запитала Флара, оцінювально оглянувши Ларгуса. — Що ж, мені з вами все ясно. Удачі тобі, Алісо.

Мені дуже хотілося запитати у Флари, що ж їй там ясно, але Ларгус подав мені руку, допоміг встати з підлоги та швидко заговорив:

— Ворушись! Я довго шукав тебе, і в нас майже не залишилося часу. Пощастило, що я взагалі тебе на цій стіні знайшов. Треба негайно, цієї ж секунди вибиратися звідси.

— Як? — з надією запитала я. — Зі стіни неможливо вийти.

— А ми й не будемо з неї виходити, — заявив голова круків, подарувавши мені унікальний шок. Що ж, принаймні, бути тут вічність удвох нам буде трохи веселіше. — Зі Стіни Санкора неможливо вийти з однієї простої причини: це просто сон.

— Що означає «просто сон»? Але ж...

— Це просто сон, Алісо! Лише сон. А уві сні немає правил, є тільки твій розум. Він — єдине обмеження. Так, самому стіну не покинути. Але ти тепер не сама, — швидко заговорив Ларгус, поклавши руки мені на плечі.

— Але...

— Ніяких «але». Зрозумій, це сон, а сон — не той світ, де для нас існують фізичні обмеження. В ньому ти створюєш правила гри, за якими повинні грати тутешні жителі. Забудь про межі, просто усвідом: це сон.

— Ларгус, я...

— Алісо, повір мені, — обережно промовив він, зазирнувши мені у вічі.

Що зі мною? Чому цей погляд так мене заспокоює, чому мені так хочеться йому вірити... чому я так легко, без заперечень, вірю йому?

— Повтори: це просто сон.

— Просто сон... — промовила я.

Але то були вже не слова, а молот, що розбив стіну, яка тиснула на розум і не давала дихати. Я відчула себе пташеням, яке пробило тісну шкаралупу яйця і, вибравшись на волю, на повні груди вдихнуло свіже повітря безкрайнього світу. Темрява розсіялася, але сонце анітрохи не засліплювало очі.

Міцно обійнявши мене, Ларгус прошепотів:

— Забудь про обмеження, разом ми можемо все. Просто не сумнівайся, роби, як я скажу. Пам’ятаєш дуб біля озера? Уяви його... а тепер уяви себе там... а тепер будь там.

Я навіть не помітила, як стіна навколо мене розчинилася в повітрі. А замість неї з’явилися сонячний степ і великий старий дуб. Останнім, що я побачила, була усмішка Флари...

Від стіни не залишилося навіть сліду, я вже стояла біля дуба та дивилася на неї здалеку. Ларгус досі обіймав мене.

— Фух, — прошепотів він. — На останніх секундах вибралися...

Несподівано його ноги підкосило і чарівник похитнувся, але втримався на ногах.

— Що з тобою? — занепокоїлася я.

— Нічого страшного, — заспокоїв Ларгус, сідаючи під дубом. — Просто Стіна Санкора виснажила мене, але це нормально для крука, який прийшов на Поклик та виводив когось. Не хвилюйся, за кілька хвилин відпочину, тоді підемо звідси.

Я теж відчула слабкість, тож сіла поруч із ним. Неймовірно! Тільки хвилину тому я була впевнена, що назавжди залишуся ув’язненою. А тепер усе, що сталося зі мною, здавалося так само далеким, як і Стіна Санкора на обрії.

— Вибач, що затримався, — усміхнувся Ларгус, спіймавши мій розгублений погляд. — Останні двійко днів були суцільною божевільнею, тож я взагалі не лягав спати. Тому і почув твій Поклик лише кілька годин тому. А знаєш, іще трохи, і ми там застрягли б. Поклик довів мене до стіни, але всередині я вже мав шукати тебе сам. Те, що врешті-решт знайшов, вважай — диво. Ти хоч усвідомлюєш, наскільки величезна ця стіна? Якби я просто пішов не в той бік, то за кілька тижнів ми зустрілися б як співкамерники. Чому ти просто не чекала на мене біля входу?

— Ну, я...

— Стоп-стоп, ти що, вирішила, ніби я не прийду? — запитав він. Його обличчя різко стало серйозним, і я відчула себе солдатом часів Другої Світової, який видав нацистам усі таємні склади боєприпасів, а зверху ще й поклав креслення останніх розробок військової техніки... і ось тепер постав перед дружиною-кулеметницею.

— Розумієш... — винувато промовила я, похнюпившись. — Ти людина зайнята, а я й так сідаю тобі на шию зі своїми проблемами, ніби ти мені наймався. А хто я, по суті, така?..

— Так, розумію. Я сам дивуюся, що останнім часом став необдумано робити дурниці, йти на ризик без коливань. Та, Алісо, послухай. — Ларгус взяв мене за руку. — Хоч би що трапилося, хоч у які неприємності ти вляпалася б, я не кину тебе напризволяще. І тільки спробуй мені, знову кудись залізши, гордо насупитися і зображати невластиву для тебе скромність, — несподівано засміявся крук. — А тепер розкажи, як тебе туди занесло.

— Добре. Але спочатку можеш розповісти, що саме тобі відомо про Стіну Санкора? Не хочу здаватися шестикласницею, яка пояснює доктору філологічних наук, як писати транскрипцію.

— Повір, ця розповідь вийде набагато довшою, ніж ти уявляєш.

— Хіба?

— Так. Якщо стихійники знають про Стіну Санкора лише основи, то крукам, які багато століть досліджували її, дійсно є що розказати. Тому давай, викладай.

Я набрала повітря в легені, і незабаром Ларгус уже в загальних рисах знав усе, що за цей час рознюхала я. Схоже, дещо корисне він все ж почув, тому що на кілька хвилин замислився, спрямувавши погляд кудись у далечінь.

— Отже, Каріл знайшов Залу Санкора, — прошепотів крук. — Твоя правда, це світить повним гузном, якщо стихійники продовжать там порпатися.

— То що робити мені?

— Насамперед я дуже прошу тебе нікому нічого про це не розповідати. Скажи тільки, що була на цій стіні, а решту їм знати не варто. Так само як і того, що ти можеш прочитати будь-який напис.

— До речі, ця здатність — що, якийсь побічний ефект через походження моєї сили?

— Вірогідно. Ми не знаємо причин, які змусили цю енергію так агресивно вирватися з нашого світу. Так само як і мутацій, які відбулися з нею, коли вона пробила діру між реальностями. Але в одному я впевнений: обов’язково з’являться ті, хто віддасть праву нирку, щоб цією силою скористатися. Що ж стосується розкопок... щойно я повернуся — напишу голові магів стихій, щоб їх передали нам з усіма матеріалами. Мені навіть страшно уявити, що буде, коли один з ув’язнених у підземних камерах вирветься на волю.

— Хвилиночку, хіба порожня камера не означає, що один з них уже вибрався із в’язниці?

— Якщо і так, то сталося це дуже давно. І, хоч як дивно, ніяких наслідків поки не було. Найдавнішим записам про порожню камеру понад три тисячоліття. Дехто припускає, що в ній взагалі ніхто ніколи не сидів.

— А хто вони такі, ці в’язні?

— Якщо ти справді хочеш знати... Краще я розповім тобі сам, ніж ти полізеш куди не слід. Головне — мовчи про це, обіцяєш мені?

— Згода.

— Тоді почну з основ: коли людина бачить сон, для неї там немає обмежень. Варто лише зрозуміти, що ти просто спиш, і всі можливі козирі потрапляють до твоїх рук. Уві сні єдине обмеження — розум, який впевнено переконує нас у реальності того, що відбувається. Але коли до тебе приходить розуміння того, що це тільки сон, ти сама можеш ним керувати. Ця реальність стає пластиліном у твоїх руках, із неї можна ліпити що завгодно: перетворити смертоносний магічний меч на букет квітів, чорного лицаря-вбивцю зробити трирічним хлопчиком на дерев’яній конячці, а незліченна армія чудовиськ зупиниться і перетвориться на вареники з чорницями від одного лише твого погляду. Словом, можливо все, обмежень немає. Але це палиця з двома кінцями. Звичайно, те, що я тобі розповім, — тільки теорія, тому що підтвердити її у нас іще не було можливості... і, повторюю, не смій розповідати нікому того, що зараз дізнаєшся, тому що, як ця інформація потрапить не в ті руки, наслідки будуть іще ті.

— Обіцяю, — серйозно сказала я, заінтригована тоном чарівника.

— Усе свідчить про те, що колись давно істоти зі світу снів якось знайшли дорогу до світу наяву. І він був для них тим самим, що для нас — світ снів...

— Вони мали в ньому абсолютну владу над матерією?

— Так. Однієї тільки сили їхньої думки було досить, щоб вирізати цілі села, з їхньої волі з’являлися жахливі істоти... Словом, світова цивілізація вже вибирала місце для могилки. Але якось цих істот вдалося приборкати. І зробила це група чарівників на чолі з Рафтаном Санкором. Ми гадки не маємо, як їм це вдалося, але ясно одне: душі істот зі світу снів повернулися сюди, де для них існують приблизно ті самі фізичні обмеження, що для нас — наяву. А щоб вони знову не вибралися, їх замкнули в спеціально побудованій Стіні Санкора, назавжди розділивши душу й тіло. На жаль, ніхто з тих, хто випадково зайшов до стіни уві сні, не можуть вибратися з неї. Єдиний вихід — Поклик. Та й він, напевно, існував лише для того, щоб творці Стіни могли якось з неї вибратися, коли закінчать свою місію.

— Хвилиночку, ти сказав «душі»? А що з тілами? Невже вони залишилися...

— У світі наяву? Вірогідно, що так. Але ніяких підтверджень, знову ж таки, немає.

— А у вас є ще якісь джерела інформації, за винятком свідчень чарівників і звичайних людей, які повернулися зі стіни?

— Взагалі-то не дуже, — знизав плечима крук, перш ніж встати і простягнути мені руку. Ми востаннє подивилися на Стіну Санкора і пішли в протилежний від неї бік. — Але тепер, схоже, буде ще й Зала Санкора. Гадаю, ти правильно все зрозуміла: це саме те місце, з якого творці стіни вирушали до сновидінь, щоб будувати її. І вони створили його саме для того, щоб одразу виходити на стіну, а не шукати її щоразу, лягаючи спати. Той напис, що увійшов у тебе, — ймовірно, заклинання, за допомогою якого вони працювали. А ще, схоже, Зала — відправна точка для ув’язнених стіни. Значно більше ми зможемо сказати після того, як самі вивчимо ті розкопки. Але ти зарубай собі на носі: сон — це теж своєрідна реальність. Тому те, що відбувається в ньому, може відгукнутися і з іншого боку. Тож якщо наступного разу ти побачиш стіну, зловісний замок або печеру, зроби ласку, не підходь до цього місця навіть на сваг, тому що далеко не з кожного такого місця можна покликати когось на допомогу. Якщо ж на тебе нападуть, усвідом: це лише сон, хоч яким би реалістичним він здається, тому ти можеш робити з ним що завгодно. Зазвичай із більшості неприємностей можна вибратися самотужки.

— Розумію. Але проблема в тому, що не так часто вдається вчасно зрозуміти, що це тільки сон. Усе здається таким реальним...

— Це і є межа, проведена розумом. Дуже часто ти, підійшовши до неї впритул, не наважуєшся просто переступити. У таких випадках, хоч би що говорив тобі не зовсім здоровий глузд, пам’ятай: це лише сон.

Ларгус узяв мою руку і вклав у неї витончений чорний підвісок у формі метелика, крила і тільце якого прикрашали три невідомі мені камені. Вони були чорні, прозорі, ніби кришталь, і на світлі переливалися срібними іскрами.

— Ну, а тепер доброго ранку.

Усміхнувшись, Ларгус провів рукою над моїм обличчям. Я тільки й встигла прошепотіти: «Бувай...», — перш ніж усе навколо почало танути.

Здавалося, ніби я під водою і мене несе сильна течія. Абсолютна тиша... яку несподівано прорвало:

— Не може бути, вона прокидається!

Коли я розплющила очі, Каріл уже стискав мене в обіймах, ніби матір — своє дитя, яке несподівано зцілилося від бубонної чуми. Озирнувшись, я побачила Фандору, а за мить дівчина вже пробилася до мене.

— Алісо, яка ж я рада, що ти прокинулася! Уже й не сподівалася... — вигукнула мавка, забравши мене у свого нареченого. — Я була у робочій експедиції неподалік, досліджувала трави, і Каріл викликав мене, коли вранці не зміг тебе розбудити. Я випробувала на тобі всі відомі мені засоби, але ти навіть не ворухнулася.

— Ти не уявляєш, як я злякався, коли знайшов тебе сплячою о другій годині дня і ти не прокинулася, навіть коли я кинув тебе в річку, — з полегшенням усміхнувся Каріл.

Кинув у річку? Друже, як це мило з твого боку!

— Не дивно, я ж була в Стіні Санкора.

В одну мить обличчя всіх присутніх нагадали мені ті сувенірні брелочки, в яких, коли їх стиснути, вилазять очі. Хоча... хіба я очікувала на якусь іншу реакцію?

— Нічого собі, — видихнув лісовик. — Звичайно, ми щось таке і підозрювали. Але якщо ти дійсно була саме там, то твоє повернення — просто небачена удача. Слухай, а як ти звідти вибралася?

— Це довга історія, яку я розповім пізніше, — відмахнулася я.

Мені потрібен був час, щоб придумати для них якесь пояснення. Розтріпати все як є означало порушити дане Ларгусові слово. Та й не дуже хотілося розповідати про все, тому що мене одразу завалили б запитаннями на кшталт: «Чому ти вирішила покликати на допомогу саме його — крука, якого ледве знаєш?» Зрештою, я й сама боялася відповісти собі на це запитання.

— Нічого. Звісно, тобі потрібно отямитися, — лагідно промовив Фамал. Цікаво, як я його раніше не помітила? — Зараз головне тільки те, що ти повернулася.

Хлопець підійшов і стиснув мені в обіймах... от тільки чогось надто довго не хотів із них випускати. Коли він подивився на мене, в його погляді було стільки ніжності, що це мене серйозно спантеличило.

Усі троє метушилися навколо мене, розповідаючи про ці кілька днів мого сну. Частково я слухала, а частково роздумувала, що можна розказати про Стіну.

Відволікшись на мить від розмови, я розгублено опустила погляд і зловила себе на тому, що дивлюся на свою руку... яка міцно стискала чорний підвісок-метелика.

Наступного дня я відпочивала в гамаку, дочитуючи останній підручник з історії, коли до намету з повним ротом піни увірвався Каріл. Розмахуючи зім’ятим папірцем, лісовик заторохтів зі швидкістю триста слів на секунду, не даючи мені змоги розібрати хоч щось із палкої промови.

— Так, а тепер повільніше і солов’їною, — скомандувала я, всадивши енергійного археолога на старенький стілець.

— А який сенс? — приречено зітхнув він, коли трохи заспокоївся.

— Що трапилося?

— Мене кинули, Алісо. Кілька тижнів наполегливої роботи... і ось воно, знущання в чистому вигляді.

— Агов, ти можеш чітко та ясно пояснити, в чому річ?

— Звичайно. Що може бути простіше, ніж сказати, що мене звідси послали подалі? — невдоволено буркнув чарівник і передав мені той самий аркуш, із яким забіг до намету. Папірець мав такий вигляд, ніби його засунули в пащу скаженого вурдалака, який його проковтнув, перетравив і вже потім передав Карілові.

Зацікавившись, я трохи розгладила аркуш і прочитала:

Шановний Каріле Ернасс, на жаль, я маю повідомити вам новину, яка може вас засмутити. Я розумію, як багато сил ви доклали, керуючи розкопками у Волошковому степу. Та попри це мушу передати подальшу роботу над ними Гільдії круків. Але не турбуйтеся, ваші старання не були даремні. Наші колеги-круки, безумовно, зацікавляться вашими відкриттями.

Цим листом я відкликаю вас і пана Фамала Тарана з розкопок. Щодо пана Тарана, то його допомога знадобиться на розкопках поселення Ланкоської культури у Вербському лісі. Ви ж зобов’язані негайно прибути до Фетесаріна разом з усім, знайденим на розкопках, а також журналом із хроніками. Чекаю на вас протягом тижня.

Голова Гільдії магів стихій, Алагар Натон.

Прочитавши записку, я вчасно зрозуміла, що пора напустити на обличчя здивований вираз і обуритися, щоб Каріл раптом чогось не запідозрив. У Ларгуса, бачу, все сказано, як зав’язано.

Звісно, шкода Каріла, але забрати в магів стихій керівництво над розкопками було необхідно.

— Коли вирушаємо до Фетесаріна? — запитала я і повернула чарівникові листа.

— Завтра вранці, щойно зберемо речі.

— Гадаю, ти вже продумав, як нам за тиждень дотягнути всі ті знахідки, які повеземо з собою?

— А чого тут думати? Ми, археологи, користуємося в таких випадках дзеркальцем Теглена. Дуже дорога і дуже корисна магічна технологія: компактне блакитне дзеркальце із золотою кришкою. Воно відчиняє двері до прив’язаного додаткового виміру, своєрідне спотворення реальності, як ми його називаємо — «Дзеркальна кишеня». За допомогою заклинання в кишеню можна багато чого перенести. А як привозимо дзеркальце куди потрібно — розбираємо вміст кишені. Те, що в нас, — одна з останніх моделей, з кишенею на сто кубічних метрів. У неї вміститься те, що ми тут за кілька тижнів викопали, та ще й бутерброди на дорогу запхати зможемо, — усміхнувся Каріл. — Через інше прикро: стільки часу і сил витрачено на ці розкопки, а в мене їх забирають круки.

— Співчуваю... але хіба ти не думав, що у голови магів стихій є причина так чинити?

— Зрозуміло, що є, але від цього не легше.

— Годі скиглити, — відмахнулася Фандора, увірвавшись до намету. — Краще б проводив мене, адже не скоро побачимось.

— Звичайно, люба. Ходімо, — ніжно всміхнувся лісовик і за мить опинився біля нареченої.

Я прокинулася і ніяких проблем з моїм здоров’ям не виникло, тож Фандора поверталася до своєї роботи. Для неї настав час зробити кілька стрибків переміщення й опинитися в місці призначення.

Чародії вийшли з намету, а я попрямувала слідом.

Уже стемніло, і весь табір давно хропів. Фамал мав підійти за хвилину, а я тихенько йшла позаду, тому мене було навіть не чути. Схоже, завдяки цьому лісовикові та мавці дійсно здалося, ніби вони наодинці.

Наскільки я встигла помітити, при свідках Каріл і Фандора зазвичай поводились дуже стримано: ніяких тобі сюсюкань, поцілуночків чи обіймашок. І той, хто не знав про їхні стосунки, мабуть, і не здогадався б, що ці двоє — без п’яти хвилин подружжя.

Але, залишаючись удвох, почуваючись більш затишно, вони розслаблялися і нагадували голубків: ніжні погляди, переплетені пальці, теплий шепіт у вушко. Удвох вони мали вигляд настільки гармонійний і зворушливий, що ними можна було мимоволі замилуватися. І коли я дивилася на них, у моєму серці запалювався маленький вогник віри. Віри зовсім дитячої та безглуздої — ніби щастя існує і, можливо, коли-небудь його зможу торкнутися навіть я.

— Був дуже радий зайвий раз тебе побачити, — усміхнувся Фамал, обіймаючи Фандору на прощання. Коли це він приєднався до нас? І де цей хлопець узагалі навчився так тихо пересуватися? Я ж навіть шелесту не почула.

— Навзаєм, — дружньо відповіла Фандора. — До зустрічі в листопаді. І...

Весело всміхнувшись, Фандора нахилилася до Фамалового вуха і тихенько щось прошепотіла. Хлопець почервонів, наче варений рак. Каріл, очевидно почувши сказане мавкою, прикрив губи долонею, намагаючись приховати хитрий смішок.

Утім, усмішка покинула обличчя лісовика одразу після того, як Фандора зникла. Кілька хвилин він так і залишався незворушним, вдивляючись у те місце, де вона щойно стояла. Тільки коли десь далеко голосно прокричав птах, чарівник отямився і, розвернувшись, мовчки повернувся до намету.

* * *

— То, може, розкажеш, як ти вибралася зі Стіни Санкора? — запитав Каріл, перевівши коня з галопу на рись.

От уже два дні, як ми їхали степом. І, на щастя, не зустріли ніяких милих подорожніх, які привітно махали б шаблюками. Безперервна їзда галопом із зупинками лише на ночівлю вже сама по собі втомлювала. А коней, якби не чари, вже давно змусила б задерти копита до неба і з піною в роті попросити передати овдовілим кобилам, що вони їх любили. Але краще вже так, ніж спокійно плентатися, зустрітися з кількома бандами і в результаті прибути до Фетесаріна на день-два пізніше від запланованого терміну... якщо взагалі дорогою не віддати богові душу.

— Щось немає настрою, — відмахнулась я і демонстративно позіхнула, хоча насправді душа підскочила так, ніби сіла на йогівське ліжко з матрацом із цвяхів.

— А мені здається, що ти продовжуєш ухилятися від розмови.

— Ні від чого я не ухиляюся... — протягнула я, а наступної миті спритно ухилилася від божевільного великого птаха, який із невідомої причини летів із такою шаленою швидкістю, немов під його хвостом прив’язали зварювальний апарат. — Просто мені ліньки, — буркнула я, свердлячи поглядом потилицю свого коня.

— Нічого собі, ліньки, — сторопів Каріл. — Тобі вдалося врятуватися, покинути місце, з якого не повертаються. Але зі Стіни Санкора вихід один, Поклик. Тому ніяк не розумію, кого ти могла покликати, якщо в цьому світі знаєш тільки Вадима (а я сумніваюся, що ти кликала б його на допомогу), нас із Фандорою, Фамала, ну, ще кількох купців і...

Раптом Каріл замовк. Що ж, гадаю, тепер він не лише зрозумів, хто вивів мене зі стіни, а й здогадався, чому в нього забрали розкопки.

Винувато понуривши погляд, я поспішила знову перевести коня на галоп.

* * *

Наступного дня ми з Каріл ом майже не розмовляли. Тому єдиним, що трохи урізноманітнило дорогу, були ще кілька птахів, які несамовито промчали повз. Тепер це спантеличило нас обох. Так, одна пташка — це ще нічого дивного, три — ну то й що, сім — усяке буває. Але ціла зграя здоровенних пернатих, яка дивом не збиває з ніг, уже однозначно свідчить про те, що тут дійсно щось не гаразд. А коли недалечко, так само в істериці, мчить нажаханий песиголовець, виникає нав’язлива ідея змінити маршрут.

— Цікаво, що їх усіх так налякало? — промовила я, коли ми зупинили коней, і спрямувала погляд у далечінь. Здавалося, нічого особливого там не було.

— Не хвилюйся, скоро дізнаємося, — відмахнувся лісовик.

— Ми що, так і поїдемо вперед? Там може бути щось небезпечне.

— Тому ми туди й поїдемо. Я чарівник, це мій обов’язок.

— Але з тим, що попереду, ти сам можеш не впоратися. І навіть якщо я застосую свої мізерні вміння, це теж навряд чи допоможе.

— Тоді викличемо підкріплення.

— Еге ж. Спочатку тиждень будеш ловити поштового голуба, потім стільки ж чекати, поки він долетить до Фетесаріна й повернеться з підмогою у вигляді двох курей і качки з пташиного ринку.

— Маєш ліпшу пропозицію?

— Дістатися Фетесаріна, передати Гільдії всі знахідки з розкопок, а вже потім їхати сюди з кількома чарівниками, аби розбиратися з тим, що тут відбувається.

— Ти дещо забуваєш: ми притягнемо сюди половину Гільдії, а там може бути якась дурниця.

— Така дурниця, що навіть у песиголовця дах зірвало.

— Алісо, годі зображати переляканого зайчика, — наполегливо промовив Каріл. — Ми поїдемо тим самим маршрутом і будемо придивлятися до тварин. Натрапимо на щось незвичайне — розберемося. До речі, щоб ти знала, поштових голубів чарівникам ловити не потрібно. У великих містах є таліри — дорогі прилади, з магічних технологій: щось на кшталт ваших телефонів, тільки сигнал передається магічними імпульсами. А якщо потрібен листоноша, достатньо помітити якусь тварину (бажано таку, що літає), увійти з нею в ментальний контакт і змусити наблизитися до тебе. Опісля залишається повісити на шию поштову торбинку з листом і заговорити тварину віднести її адресатові. А якщо ти передаси йому трохи чарів, він зможе автоматично переміщуватися на певну відстань. Тоді лист отримають не за тиждень, а того самого дня.

— Це складно?

— Не складніше, ніж вибратися зі Стіни Санкора, — буркнув чарівник. Схоже, він досі сердився.

— Годі вже вередувати! — роздратовано гаркнула я. — Поводишся, наче велика дитина, у якої забрали улюблену атомну бомбу разом із мотузочками, з яких можна було крутити колиску для кішки. Ти ж лісовик, світоч столітньої мудрості...

— Вибачте, що? — сторопів Каріл. — Алісо, яка, нафіг, столітня мудрість? Мені двадцять вісім років!

— Правда? — гикнула я. — Хіба лісовики не живуть вічно, ніколи не старіючи та не вмираючи, і все таке?

З виразу обличчя Каріла я зрозуміла: мабуть, ні.

— Будь ласка, скажи, хто ляпнув тобі таку байку? — нарешті зумів видавити з себе чарівник. — Тривалість життя лісовиків, мавок і рубінів майже не відрізняється від тривалості життя людей. Ми ж — представники різних рас, породжених стихіями, а не якась нежить, породження тіні чи ще щось на кшталт того. Чому хтось із нас повинен жити вічно тільки тому, що його породила інша стихія? Звідки в тебе стільки дурощів у голові?

— Будь ласка, забудь, — почервоніла я. Виявляється, розрив шаблону — річ дуже болісна. Ось до чого призводить зловживання фентезі... Хоча я мала б здогадатися! Врешті, й Фандора якось не дуже схожа на ходячу покійницю з діркою на спині.

— Може, мені взагалі про все забути? — продовжував ображатися чародій.

— Було б непогано, — не витримала я. — Скільки можна? Невже в тебе жодного разу не промайнула думка, що я це не просто так зробила?

Відповіді я не почула, Каріл мовчки пришпорив коня та поскакав галопом. Щоб не залишитися далеко позаду, я взяла з нього приклад і скоро майже порівнялася з ним.

* * *

— Я ж казала, що треба було одразу викликати підмогу, — пробурчала я. І на те була вагома причина.

Після кількох зустрічей зі здурілими тваринами ми цілий день проїхали у відносному спокої... поки не натрапили на широке кільце попелястої трави, яке оточувало зловісну чорну діру близько метра діаметром. Описати її інакше, як «чорна діра», я не могла. Це не була прірва, пляма або густий туман. Тільки бездонна чорна порожнеча, ніщо.

Коли я ступила на сіру траву, вона розсипалася попелом, а мене охопив нестримний, тваринний жах. Уся моя сутність бажала, наказувала лише одне: розвернутися і бігти куди завгодно, тільки б подалі від цього місця.

— Цікаво, що це таке? — прошепотіла я, панічно відступивши на кілька кроків.

— Якщо не помиляюся, то континтарда, діра в просторі. Раніше про існування чогось такого говорили лише теоретично. А зараз перед нами перший в історії наочний приклад.

— Це через проріху між світами?

— Здивуюся, якщо причина якась інша. Дві реальності не можуть існувати, поки між ними відкритий зв’язний прохід, тому починається руйнування.

— А мій світ? У ньому такі штуки теж уже з’явилися?

— Не знаю.

— То з континтардою вже нічого не можна зробити?

— Чому ж? Іще й як можна. Зараз вона не дуже велика, тому її ще можливо залатати, поки не розтяглася. Тільки викличу парагеографів на підмогу...

— Зі стихійників?

— Так, а що?

— Може, краще...

— Ні, Алісо, обійдемося без круків.

Озирнувшись на аномалію, я побачила якогось ховрашка, який підповз до кільця сивої трави. Але, перш ніж торкнутися його, різко розвернувся і дав драпака з такою швидкістю, що, лети попереду ракета, він би її обігнав.

Замість спостерігати за ховрашками Каріл сів писати листа.

Він дійсно поводиться наче дитина чи тільки прикидається? Може, звісно, я просто перефантазувала, бо мало чого знаю, але щось мені підказує: стихійникам це не під силу. Доведеться бунтувати.

— Каріле, якщо вже випала нагода, можеш пояснити, як ловити тварин і заговорювати їх на роботу листоношею?

* * *

Зрання, відчуваючи на повіках теплі промені сонечка та вдихаючи запах степових трав, я прокинулася від гарячого вологого дихання, яке пестило моє обличчя...

А розплющивши очі, побачила чорну морду коня. З якоїсь невідомої причини він дивився на мене наче директор, який сам прийшов до учня своєї школи додому, аби нагадати, що той проспав перший урок.

Спрямувавши погляд трохи вище, я помітила вершника, і мені не вдалося приховати теплої усмішки.

— Доброго ранку, — привітався Ларгус, злазячи з жеребця. Погляд крука одразу впав на чорний підвісок-метелик на моїй шиї. Можливо, мені просто здалося, але тієї миті я помітила, що він щиро усміхнувся.

— Рада тебе бачити, — сказала я, підійшовши до раннього гостя. — А ти не змусив чекати.

Каріл саме прокинувся, тож зараз я розглядала трохи запалені гланди в широко відкритій від здивування ротовій порожнині. Звісно, я могла б попередити лісовика ще вчора. Але в такому разі можна було одразу засовувати собі в гузно вила і залазити в багаття, а мені дуже хотілося поспати.

— Ларгусе? — нарешті вимовив він. — Як?.. Алісо!

Здається, пора готуватися отримувати по шиї.

Що ж, принаймні присутність Ларгуса відкладає мою екзекуцію.

— Доброго ранку, Каріле, — весело привітався крук, імовірно, розуміючи, чим це може для мене закінчитися. — Не будемо гаяти час, його мало. Показуйте, де у вас тут континтарда.

Знову побачивши чорну діру, я помітила, що вона трохи збільшилася, а кільце попелу навколо неї зловісно прикрашали чорні курсивні літери. Я уважно придивилася до них, і вони змінилися:

Важлива не відповідь, а запитання. Руйнує не процес, а причина. Кошмар породжує тіні.

Ларгус теж зацікавився написом. Помітивши погляд чарівника, я підійшла і слабким шепотом повідомила суть написаного.

Каріл, схоже, захопився самим фактом появи напису, тому навіть не помітив цього.

— Ну як? — запитав він у Ларгуса.

— Буде непросто, але впораюся, — вдумливо проговорив крук. — Щодо вас, то краще відійдіть подалі.

Лісовик одразу взяв вуздечки та пішов геть разом з кіньми.

— Це небезпечно? — тихо запитала я, затримавшись на хвилину.

— Не те щоб небезпечно, просто йтиме енергетична боротьба. Все одно що намагатися залатати в греблі діру, з якої під сильним напором ллється вода. Тому, коли я почну, вам краще триматися подалі.

Чомусь ця відповідь анітрохи мене не заспокоїла.

— Воно тобі не зашкодить?

— Давай, біжи, — усміхнувся Ларгус. — Із кожною втраченою хвилиною мені буде важче з нею розібратися.

Чорт, а вміє ж він добирати аргументи. Мені нічого не залишалося, окрім як піти до Каріла. Опинившись біля нього, я побачила в його руці аркуш паперу, від якого він не відводив погляд. Поруч сидів хижий птах-листоноша.

— Вибач, Алісо, — безсило промовив чарівник. — Через ті розкопки я поводився наче мала дитина. А голова магів стихій, між іншим, пише, що, отримавши мого листа, одразу звернувся до Гільдії круків з проханням негайно розібратися. Та й з розкопками, схоже, все було не так безхмарно, якщо круки вирішили взятися до них. І цілком природно, що ти не маєш права щось мені розповідати. А я накинувся на тебе, ображався невідомо через що... Якби не ти, Ларгус все одно сюди прийшов би, тільки вже на пів дня пізніше, коли континтарда розтягнулася б іще більше. І, можливо, тоді це коштувало б йому життя.

— А зараз? — схвильовано видихнула я, стиснувши кулаки.

— Думаю, все буде добре, але не зарікатимуся. Я ж казав, що ми ніколи не мали з цим справу, всі розрахунки робилися тільки в теорії. І виконувала їх саме та людина, яка зараз закриває континтарду.

Хвилиночку, то Ларгус може зараз померти? Від самої думки про це мене кинуло в жар. Я поривалася бігти до континтарди, але Каріл, схоже, зрозумів, що до чого, і схопив мене за руку.

— Куди зібралася?

— Як це — куди? Там же!.. — панічно закричала я, намагаючись вирватися.

— Спокійно, — наполегливо промовив лісовик. — Зараз ми тільки заважатимемо.

Мені ледве вистачило сили стримати сльози. Здавалося, голова вибухне.

Аж раптом я побачила величезний стовп холодного білого світла, який з’явився на тому місці, де Ларгус боровся з континтардою. Порив скаженого вітру мало не збив мене з ніг.

Налякане серце намагалося розірвати груди. У паніці я вхопилася за подарований Ларгусом підвісок-метелик і міцно стиснула його в кулаку.

— Що це? — здивувався Каріл, помітивши прикрасу. Але відповіді він не почув. У мене просто не було сил відвести погляд від стовпа світла. Всі думки були тільки там, і я майже фізично відчувала непомітну для ока нитку, яка з’єднувала мене з ним, передавала частинку мене...

Стовп світла повільно згасав. Щойно він зник, я вийшла з трансу та щодуху помчала вперед. І від побаченого душа розбилася вщент: континтарда безслідно зникла, але блідий Ларгус нерухомо лежав на землі! Я підбігла до нього і схопила за руку, яка виявилася холодною наче лід. Стримувати сльози більше не було сил.

— Заспокойся, він живий, — схвильовано промовив Каріл, побіжно оглянувши крука. — Хоча й заледве. Схоже, континтарду більше цікавила його життєва енергія, ніж магічна. Скажи краще, як ти це зробила?

— Що зробила? — прошепотіла я, не відводячи погляду від блідого обличчя Ларгуса. Тільки зараз прийшло розуміння того, яка ж я виснажена. Здавалося, навіть язик ворушиться з останніх сил.

— Передала йому свою життєву енергію, та ще й на такій відстані.

— Каріле, благаю, говори по-людськи, — знесилено прошепотіла я. Якою ж важкою стала голова!

— Знаєш, це непросто, — фиркнув чарівник. — Ти хоч уявляєш, що тут сталося? Не знаю, як так вийшло, але ти поділилася з ним своєю життєвою силою, коли континтарда висмоктала майже всю його власну. Я помітив це на енергетичному рівні. Якщо чесно, то навіть не здогадувався, що таке взагалі можливо. Але якби не це, він, імовірно, дійсно був би мертвий, і тоді... — Каріл замовк і зблід так, що мені здалося, ніби він хоче перевершити в цьому Ларгуса.

— Що сталося?

— Що сталося? Алісо, знаєш, я ідіот. Невже ти нічого не помітила?

— Прошу, не напускай туману.

— Скажи, хіба тобі не здалося, що тут чогось не вистачає?

Усвідомлення прийшло раптово. Воно вразило ніби блискавка, забравши останні сили. Важко дихаючи, я опустилася на траву поруч із круком і спрямувала в небо спорожнілий погляд.

— Не може бути. Невже...

— Так, Алісо. Ларгус Агердон, голова круків, прийшов сюди без учня. Мабуть, він дуже поспішав. Не знаю, як йому вдалося вислизнути без Тейна... але ще трохи, і круків стало б дев’яносто дев’ять.

* * *

Хоча в моєму тілі не залишилося навіть крапельки сил, я весь день не відходила від Ларгуса. Навіть уночі, коли Каріл запропонував стояти на варті всю ніч, я відмовилася від сну.

Блідість потроху сходила, руки здавалися вже не такими холодними. Але повіки крука, здригнувшись, піднялися лише глухої ночі. Тоді я вперше за довгі години зітхнула з полегшенням.

— Більше не роби так, — це було єдине, що я змогла прошепотіти. Насправді мені хотілося сказати зовсім інше, але я вчасно прикусила язика. Не варто.

— А інакше не виходило, — тихо відповів Ларгус, — континтарду треба було закрити.

— Ти знав, що можеш не повернутися, — далі мовила я, прекрасно розуміючи, якими наївними здаються мої слова. Його відповідь була зрозумілою заздалегідь, але я все одно говорила.

— Але повернувся. Хоча й справді була вірогідність, що не пощастить.

— Тоді чому ж ти...

— Інакше не міг. Такий мій обов’язок, я маю захищати цей світ. До того ж тепер ти теж його частина, тому все, що відбувається з ним, стосується й тебе.

Навіщо він це сказав? Зрозуміло, крук зовсім не мав на увазі, ніби прагне захистити мене. Я просто почула те, що хотіла почути, — така вже людська природа. Ларгус, очевидно, вирішив нагадати, що я теж повинна думати про порятунок цієї реальності. Про цей світ потрібно турбуватися більше, ніж про власну шкуру. Адже, якщо він загине, не жити нікому.

...Але все одно йому краще було б дібрати для цього якісь інші слова.

— І про континтарди крукам теж відомо більше, ніж магам стихій, — вимовила я те, що й так знала. Певно, просто намагалася відволіктися від думок, які створювали на обличчі небажаний вираз. Сподіваюся, нерівного світла багаття недостатньо, щоб чарівник його помітив.

— Набагато. Ніхто не знає про проріху і всі пов’язані з нею явища більше за мене. Ідучи туди, я вже розумів, якої саме енергії не вистачить. Чарів я витратив небагато, якщо враховувати масштаби зробленого. Але та діра висмоктувала життєві сили. На жаль, досі ми не продумали технології, яка давала б змогу чаклунам ділитися життєвою енергією одне з одним. Це було саме на черзі, але перша континтарда з’явилася трохи раніше.

— Ларгусе, та в тебе в голові вавка! Ти відкрив у теорії континтарду, розробив заклинання для її ліквідації і навіть знав, що вона повинна висмоктувати життєву енергію. Але сьогодні зранку не продумав, що можна зробити, аби підстрахуватися від власної загибелі під час творіння заклинання. І, знаючи це, свідомо пішов на ризик, навіть не попросивши ні в кого допомоги.

— Єдина допомога, про яку я досі міг когось попросити, — це померти замість мене в разі чого. Мені справді треба пояснювати, чому я не розглядав такий варіант?

— Тоді краще розглянемо таке: хто б досліджував і розробляв заклинання для зшивання проріхи між світами, боротьби з континтардами й іншими аномаліями, які можуть виникнути в майбутньому? Із того, що я чула від Каріла, зрозуміло, що ця справа майже повністю тримається на тобі. Від твого життя, твоїх знань залежить дуже багато. Тому природно, що ти маєш берегти себе. Але чомусь у мене склалося враження, ніби ти навмисне шукаєш смерті.

— Але досі, як бачиш, безрезультатно, — цинічно посміхнувся чарівник.

— Не жартуй про таке, — насупилася я. Від його погляду, тембру голосу та інтонації чомусь стало моторошно.

— Жартувати про смерть може дозволити собі лише та людина, яка дійсно не збиралася помирати, Алісо, — зітхнув чоловік, торкнувшись мого волосся, аби прибрати за вушко пасмо, що вибилося та спадало на очі. — Могла б і здогадатися. А ти розпинаєшся, читаючи нотації, замість зрозуміти, з якої причини я діяв саме так.

— Згодна, я дійсно не знаю, що в тебе на душі, навіть не ризикну припустити, що ти можеш приховувати... Але хіба це моя провина? Ти закритий від усіх, на тобі завжди немов кам’яна маска. Крізь неї неможливо нічого розгледіти — видно тільки те, що ти дозволиш побачити. Або те, що хочеш зобразити.

— Упізнаєш симптоми? — Крук зацікавлено підвів погляд.

— Які ще симптоми? — почула я власний шепіт. — Хіба я справляю враження відлюдника?

— Ні, не справляєш, — знизав плечима Ларгус. — Ти, на відміну від мене, добре ховаєшся. Але мені це не потрібно: я крук, це вже пояснює, чому я тримаюся в тіні. А ось тобі довелося попрацювати, адже подібної відмовки в тебе немає. І постаралася ти на славу: товсту холодну стіну навколо твоєї душі прекрасно маскують зелені лози та квіти, які обліпили кожен її камінчик. Тому ті, хто не спробує ретельно поритися в густих листочках, стіни навіть не помітять. Але вона є, і, якщо спробувати через неї перелізти, стає зрозуміло: за цією стіною тільки порожнеча, туга та попіл. І можеш заперечувати, можеш далі показувати зелену стіну перехожим. От лише особисто мені все, що за соковитим листям, добре видно в твоїх очах. Воно не лежить на поверхні, але я вмію копати глибше. І те, що я бачу, пригнічує. Багато хто не повірив би, що людина, в душі якої твориться подібне, взагалі досі може бути жива.

Цієї миті я не сумнівалася, чи залишиться непоміченим вираз, застиглий на моєму обличчі. Хоч яким би примхливим було світло від багаття, його досить, щоб крук побачив те, що хотів. Було ясно: від нього нічого не приховати. За бажання він може дізнатися що завгодно, прочитати будь-кого, наче книжку. При цьому сам залишиться за сталевою завісою, до якої ніхто не зможе навіть наблизитися. Майстерний маніпулятор із владним поглядом, що пронизує плоть і думки.

— Утім, хто-хто, а я точно не маю права дорікати тобі за це, — додав Ларгус. Його голос прозвучав несподівано м’яко, а в очах читалася гірка теплота. Він тримав мою руку настільки міцно, наскільки дозволяло його знесилене тіло. А мені довелося стиснути зуби, щоб стримати непрохані сльози, які підступили до горла.

Невідомо, чим закінчилася б ця німа сцена, якби десь далеко не пролунав дзвінкий крик нічного птаха! Моя душа, яка останні кілька хвилин була ніби на голках, мало не вискочила з тіла. Я злякано підскочила і скрикнула, мимоволі «підспівуючи» пташці. Все це, напевно, мало дуже кумедний вигляд, бо спричинило щирий сміх чарівника. За хвилину я й сама його підхопила. Напружена атмосфера, що повисла між нами натягнутою ниткою, розбилася вщент.

— До речі, я ще не насварила тебе за те, що ти прийшов без учня, — жартівливо промовила я тоном учительки, яка не побачила в зошиті п’ятикласника домашнього завдання.

— Помітила нарешті, — усміхнувся Ларгус.

— Не зовсім, — винувато опустила погляд я. — Каріл виявився спостережливішим. Чому ти ризикував силою?

— З тієї самої причини, чому без страху пішов до континтарди, попри те що за логікою це був серйозний ризик. Мабуть, просто знайшов для себе вагому причину, аби не помирати сьогодні, та твердо вирішив, що повернуся, — зітхнув він, і від його погляду я відчула, як закрутилася голова. Дідько, Алісо, опануй себе та припини сприймати бажане за дійсне!

— Але все одно я не розумію, як людина на кшталт тебе може поводитися настільки легковажно.

— Чекаючи на учня, я втратив би не менше від години, — закотив очі Ларгус. — Банальний розрахунок. До того ж Тейн не здатен одним махом переміщуватися на таку велику відстань. Перемістити з собою одночасно учня і коня я не міг — завеликі витрати енергії, необхідної для заклинання. А в тому, що мені знадобиться кінь, якщо виживу, сумнівів не було: від сильних чарів на певний час доведеться відмовитися, тож переміститись одразу додому я не зможу. Коли ж з’явилася континтарда, важлива кожна хвилина. Поки існує проріха, вона може стати причиною якої завгодно прутні.

— Що ж це за прутня, через яку можна так ризикувати?

— Ти не замислювалася, чому тварини, лише підійшовши до континтарди, у паніці дають драпака? Або чому трава навколо неї обернулася на попіл? Ця діра в просторі висмоктує життя з усього, що є поблизу, до того ж впливає на душі тих, хто неподалік. Невідомо, які енергетичні чудовиська могли вилізти з неї і вселитися в кожного, хто потрапить в уражену зону... так само як і передбачити наслідки, до котрих вони здатні призвести. І, що найгірше, цей вплив посилюється з кожною хвилиною перебування біля континтарди. Тому я примчав сюди, щойно отримав твого листа. А тепер згадай і скажи точно: ти чи Каріл були в кільці мертвої трави?

— Каріл ні, але я трохи наступила на неї.

Ларгус одразу став похмурішим за грозові хмари.

— Тоді я не помилився, коли вирішив поквапитися. І все одно запізнився. Тепер залишається тільки сподіватися, що тобі пощастило. До того ж я швидко закрив континтарду і вона не повинна була вплинути на тебе надто сильно.

— А якщо ні?

— Тоді навіть я зарікаюся робити будь-які прогнози. Можу лише сподіватися, що нічого страшного з тобою не станеться.

— Зі мною розібралися. А як же ти? Ти теж там був.

— Я крук, енергетичні паразити не можуть вселитися в мене, хоч як би того хотіли.

— Але це не означає, що ти невразливий. Я тут мало не збожеволіла. Крім того, через мене ти знову порушив правило всюди брати з собою учня.

— І хто мене покарає? Голова Гільдії круків? Ну, якщо ти цього хочеш, то... Поганий Ларгус, неслухняний! Порушив правило! Тиждень морозива не отримаєш!

— Годі вже, — засміялася я і жартівливо дала йому щиглика по носі. Як цьому чоловікові вдається поєднувати в собі такі несумісні якості? — Коли ти вже перестанеш залишати Тейна битися головою об стінку?

— Щойно ти перестанеш влипати в неприємності.

— Бідолашний Тейн.

Напевно, я розмовляла занадто голосно, бо за хвилину помітила поруч Каріла — судячи з виразу обличчя, очевидно розбудженого шумом.

— Слава Стихіям, Ларгусе, ви отямилися, — зітхнув лісовик, сідаючи поруч. — Як ви почуваєтеся?

— Загалом непогано.

— Це тішить. Ну, Алісо, тепер можеш іти спати, ти й так сильно втомилася.

— Не хочу, — відповіла я, дивлячись на досі бліде обличчя головного крука. — Я тут іще посиджу.

— Не треба, Алісо, — усміхнувшись, прошепотів Ларгус. — Тобі знадобляться сили, завтра знову буде нелегкий день. Іди, поспи трохи.

Цікаво, невже круки вміють контролювати свідомість? А як ще можна пояснити те, що я так слухняно встала та пішла спати?

Уже вкрившись ковдрою, я подумки давала собі потиличники за дурнувату поведінку. Фамільярничала з головою круків, читала йому нотації, ніби тут він — сімнадцятирічна шмаркля, а я — навчена досвідом важлива персона. Навіть дала йому щиглика по носі... Ким я себе уявила? Будь на його місці менш тактовна людина, і я вже отримала б довгу морально-етичну лекцію про правила поведінки в суспільстві. Та ще й підкріплену забороною наближатися до культурних людей. Як у моєму віці можна бути такою дурепою?

Подумки заволавши, я з головою вкрилася ковдрою, зарилася носом у подушку і за кілька хвилин уже хропіла.

...Щоправда, спалося мені чомусь неспокійно. Не те щоб мучили кошмари, просто снилося щось хаотичне, моторошне.

Ларгус був надто виснажений після боротьби з континтардою, відповідно мав на певний час утриматися від переміщень. Тому пристав на нашу з Карілом пропозицію вирушити до Фетесаріна разом.

На той час, як ми дісталися головного міста магів стихій, від слів «на добраніч» у мене вже смикалося око, бо спалося мені дедалі гірше. Ні, не кошмари, просто було якось не по собі. На мене не нападали ніякі монстри або маніяки з бензопилами; я не падала з висоти пташиного польоту на повну шипів і гострих виступів скелю; не лежала мертвою в труні під час власного похорону... Навколо взагалі нічого не було, просто непроглядна чорнота. Я вирішила б, що мені взагалі нічого не сниться, якби там не було так страшно. Іноді навіть здавалося, ніби з темних глибин долинають якісь звуки, але сказати напевно я не могла. Коли ж поскаржилася на це Ларгусові, він спохмурнів, замислився на кілька секунд, а потім сказав: «Не забувай, це лише сон».

— Не вірю своїм очам, — зітхнув Каріл, коли коні зупинилися біля входу до університету. — Приїхали.

— Чому така сумна? — запитав Ларгус, помітивши мою кислу міну.

— Не бачу, чому радіти, — зітхнула я, піднімаючись сходами на другий поверх. — Здається, дасть мені ректор чортів.

— За що?

— За все хороше. Я користувалася чарами і заступництвом стихій, а це заборонено до початку занять. Схоже, в мене будуть неприємності, — промовила я, коли подивилася на свій амулет: на ньому з’явилося кілька червоних смужок — по одній на кожен раз, коли я використовувала магію від дня, коли стала на облік у Гільдії.

— Не переймайся, не буде, — запевнив крук, коли ми зупинилися біля лакованих дверей ректорату. — Почекаєш тут чи підеш із нами?

Я знизала плечима. Яка, зрештою, різниця? Хоч і цікаво, але сумніваюся, що при мені ректор скаже хоч щось важливе. Імовірно, коли дійде до чогось суттєвого, він все одно делікатно (і то тільки завдяки присутності голови круків) попросить мене вийти.

— Мабуть, тут почекаю, — сказала я, сідаючи на простеньку софу біля дверей.

Коли Ларгус і Каріл зникли в приймальні, мені тільки й залишалося, що сидіти на місці та колупати стінку пальцем, бо всі досі не прочитані підручники, разом з іншими речами, залишилися на спині коня. Але сталося те, порівняно з чим нудьгування здалося мені дуже приємним заняттям: із коридору вийшов Вадим. Схоже, він устиг побрататися майже з усім університетом, тому що практично кожен, хто зустрічався йому, вітався з ним. А дорогий, прикрашений вишивкою камзол прозоро натякав, що прогрес у пошуку корисних та щедрих друзів має досить непоганий темп.

— Кого я бачу, — гмикнув хлопець, підійшовши до мене. Давненько мені так сильно не хотілося дати комусь стусана. Не розумію, чому сам його вигляд так мене дратує? — А я й не чекав на тебе найближчими днями. Що, бомжуєш Ануарою? І як, багато вже милостині назбирала?

— Вадиме, іди ти в... бібліотеку.

— Як ти зі мною розмовляєш? — прошипів хлопець тоном кримінального авторитета, на якого вирішив наїхати сантехнік з районного ЖКГ.

— Очевидно краще, ніж ти на те заслуговуєш.

— Стули пельку, а то організую тобі такі проблеми, що мало не здаватиметься.

— Що? Ти мені вже погрожуєш? — обурилася я, повільно вставши з лави. От вискочка! Та я місила песиголовців, ще коли він під падіком насіння лускав. І ОСЬ ЦЕ вирішило переді мною понти ганяти?

— Ну звісно, ми нічого не боїмося, показуючи всім язика з-за спини голови круків, — саркастично кинув Вадим і скорчив таку огидну пику, що якби я не була зараз під кабінетом ректора... — Я не помилився? Адже ви разом прибули до міста?

— То й що? Я хоч, на відміну від тебе, провела цей час на археологічних розкопках, а не сиділа хробаком у бібліотеці.

— Тепер моя черга казати: «То й що?» Ти тільки подивилася на старий мотлох, а я дізнався багато цікавого і завів важливі знайомства. До речі, не змінюй тему. Зарубай собі на носі: не варто зв’язуватися зі мною. Адже хто знає, що може трапитися.

Усе, з мене годі. Чхати на кабінет ректора, пора познайомити цього вискочку з гречкою та різками.

Я вже занесла кулак для удару, аж раптом двері ректорату відчинилися і вийшли Каріл та Ларгус. Вираз Вадимового обличчя миттєво змінився, тепер на ньому була дратівлива посмішка бувалого підлабузника.

— Вітаю вас, пане Агердон, — чарівно проспівав хлопець, мало не стелячись килимком. Але всі старання, схоже, були марні: Ларгус навіть не подивився в його бік. Отримавши таку саму кількість уваги від Каріла, Вадим ґречно вклонився крукові й поспіхом пішов.

— Ну що там? — запитала я в Ларгуса.

— До післязавтра я буду у Фетесаріні, а потім повернуся до Адамарея, прихопивши із собою знахідки з розкопок. До тебе в ректора жодних претензій.

— Уже радує. А що далі?

— Далі я їду на нові розкопки — ті самі, на які відправили Фамала, — пояснив Каріл. — Скоро починається навчальний рік, тож я повинен його замінити.

— То куди податися мені? Ясно, що тільки я туди приїду, одразу розвернуся і що є духу помчу назад, щоб встигнути до початку занять.

— Не хвилюйся, — всміхнувся Ларгус. — Я домовився з ректором, ти можеш залишитися в університеті.

— Жартуєш?

— Ні. Зараз сходи до приймальної комісії і запишися на обрану спеціальність, а потім тебе поселять у гуртожиток.

Ось тобі й на. Хто б міг подумати, що цей момент настане так скоро? Невже просто зараз я повинна вибрати спеціальність? Чорт, через усе, що сталося, я зовсім забула про це.

— Ларгусе, проведи Алісу до приймальної комісії, а я поки занесу це на кафедру, — попросив Каріл, вказуючи на дзеркальце Теглена.

Крук кивнув, і ми сходами попрямували на четвертий поверх. За кілька хвилин я стояла біля дверей із табличкою, яку ніби навмисне пофарбували в чорний колір. Напис на ній трагічно повідомляв: «Приймальна комісія».

— Хвилюєшся? — запитав Ларгус, помітивши, як у мене тремтять коліна.

— Гірше. Ні в чому не впевнена.

— Не переймайся. Просто подивися на себе зсередини, а потім вибери те, що більше тобі підходить.

— Легко казати, коли все це вже давно позаду.

— Важкий вибір ніколи не буває позаду. Але насправді досить знати, чого ти хочеш, і найголовніше — як сильно ти цього хочеш. Це твоє життя, твоя доля, і тільки тобі вирішувати, як нею розпорядитися. Тому зараз забудь усе, що тобі хто-небудь коли-небудь говорив або радив. Слухай тільки себе. Удачі.

Усміхнувшись, Ларгус ступив крок назад, і я увійшла до кабінету приймальної комісії, де за письмовим столом сиділа секретарка.

— Ти Гайлінова? — запитала вона. — Проходь, мене вже попередили. Розпишися отут, тут, тут... — торохтіла жінка, указуючи на бланки. — А сюди впиши обраний факультет і спеціальність.

Ну от і він, момент істини! Отже, археологія... Археологія ж?

Як і радив Ларгус, я ще раз зазирнула в себе, а заодно згадала своє минуле, останньою сторінкою в якому були розкопки у Волошковому степу.

І все ж, що було б по-справжньому цікаво журналістці, яка працювала в газеті на кшталт «13-й канал»?

Порівнюючи свої інтереси з тим, що було написано в брошурі про кожну зі спеціальностей, я невпевнено стукала ручкою по столу, аж раптом засяяла і написала: «факультет — природознавчий, спеціальність — нежитьознавство».

— Це все? — запитала я, перш ніж віддати секретарці документи.

— Так. Прекрасно, зараз я все оформлю. Ось ключ від твоєї кімнати в студентському гуртожитку, — закінчила жінка і поклала на стіл мідний ключ із номерком-брелоком. — До побачення.

Коли я вийшла з кабінету, поруч із Ларгусом уже стояв Каріл.

— Що ж, вітаю тебе із зарахуванням до лав археологів... — урочисто почав чарівник, потискаючи мені руку.

— Археологів? — здивувався Ларгус. Хоч він і намагався це приховати, вигляд у нього був трохи розчарований.

— Вибач, Каріле, — перебила я. — Але археологія — це не моє.

— Тобто?

— Перед тобою майбутній нежитьознавець.

Схоже, для Каріла це була та ще несподіванка. Він уже, либонь, налаштувався базікати зі мною на історичну тематику довгими зимовими вечорами... А от на обличчі Ларгуса я помітила веселу і, здається, навіть схвальну усмішку.

— То що, проведете мене до гуртожитку? — засміялася я, покрутивши на пальці ключ від кімнати.

— Куди ми подінемося, нежитьознавцю? — усміхнувся Каріл і на пару з Ларгусом підхопив мене під руки.

У шкільні роки я одного разу прийшла в гості до приятельки-студентки, яка жила в гуртожитку. Після цього бажання приходити туди зникло назавжди. Насамперед шокував сам його стан — будівля терміново потребувала капремонту, а ще краще — знесення і зведення нової. Найсильніше враження на мене справила студентська кухня: коли ми готували борщ і відійшли на хвилину, його в нас вкрали разом із каструлею! Що вже казати про нічні гульдебеники, порівняно з якими Содом і Гоморра — «капусник» у дитячому садочку. Тому тваринний жах, який я відчула, наближаючись до гуртожитку, був цілком виправданий.

Хоч як дивно, виявився він настільки ж і безпідставним. Скрізь було чисто й охайно, а кімната (до речі, одномісна) здавалася настільки затишною, що перспектива студентства в іншому світі майже перестала мене лякати.

Уже пізніше, коли Каріл із Ларгусом пішли, а речі були розкладені, я обстежила гуртожиток: чоловіче та жіноче крило з другого до сьомого поверху, на кожному по два десятки житлових кімнат, три просторі кухоньки і стільки ж ванних. На восьмому кілька великих кімнат відпочинку зі зручними диванами, журнальними столиками і різними іграми, з яких знайомою мені здався тільки якийсь місцевий аналог більярду. Схоже, Ларгус говорив правду щодо того, що держава зацікавлена в усіх носіях магічної сили, якщо навіть у студентському гуртожитку такі панські умови.

У будь-якому разі, це було місце, де можна дуже непогано провести ці чотири роки.

Засмучувало лише те, що житиме тут і Вадим.

* * *

Суцільний морок. Повсюди лише суцільний морок. Я не бачу навіть своїх рук, чую тільки власне дихання. Неможливо роздивитися хоч щось... або когось. А хтось є, в цьому я не сумніваюся. Постійно відчуваю його присутність, і від того шкіра вкривається краплями поту.

— Хто ти? — кричу я в темряву. — Покажися!

Але відповіді немає. Я тільки відчуваю, як чиїсь губи кривить зла усмішка, і моя кров коле в стінки судин кристаликами льоду. Воно тут, воно сильне... воно чекає, чогось чекає. Але чого?

Раптом серце зупиняється: я відчуваю огидний крижаний дотик до своєї шкіри. Він швидкоплинний, сам по собі непомітний, але відчуття від нього не проходять і породжують паніку. Здається, воно проникає крізь шкіру і м’язи, доходить до кісток.

— А в тебе тут затишно, Центру Тіней...

Скрикнувши, я прокинулася і кілька секунд сиділа нерухомо, а потім змахнула з чола краплі поту.

Знову. Чорт, знову цей сон, ось тільки зараз усе набагато гірше. Той дотик ніяк не йшов у мене з голови. Здавалося, він досі пронизував крижаним болем. Хотілося б мені нарешті зрозуміти, що до чого.

Я встала з ліжка, накинула халат і пішла на кухню. Зараз тут іще порожньо, тільки Вадим іноді шарудить на чоловічій половині гуртожитку та десь повзають двійко студентів, що залишалися тут на літні канікули. Але від сьогодні починався прийом нових студентів і повернення старих, тому вони швидко заповнять ці стіни.

Університет уже видав мені форму, точніше форми. Перший комплект — три зручні брючні костюми — для тренувань. Другий — три довгі, практично однакові мішкуваті сукні з шаллю — для повсякденного носіння, зокрема відвідування лекцій. Обидва комплекти були виконані в трьох варіантах кольору: темно-фіолетовий, темно-зелений і темно-червоний.

Окрім форми я отримала непоганий меч, лук і стріли, два кинджали, наплічну сумку, темно-сірий плащ, купальний костюм, а також стопку зошитів для конспектів, коробку олівців та ручок (слава помідорам — нормальних кулькових, схожих на ті, що були в моєму світі, а не тих середньовічних, з чорнильними перами!).

Приємною несподіванкою виявилася досить непогана стипендія, яку мені видали, не чекаючи початку навчального року.

Швидко поснідавши, я схопила дочитану вчора ввечері книжку та побігла до бібліотеки.

Уже дорогою назад я помітила невелике скупчення абітурієнтів біля приймальної комісії. І треба ж було такому статися, щоб саме в цей момент звідти вийшов Вадим! Схоже, він зміцнював позиції й серед студентів, тому що зустріли його наче свого хлопця.

— Як я і передбачав, — хвалився він. — Мене без зайвих слів зарахували на спеціальність «стратегії ведення війни» військового факультету.

Тяжко зітхнувши, я пішла собі далі, коли просто переді мною вискочила дівчина, обличчя якої здалося знайомим. Попорпавшись у пам’яті, я дійсно пригадала її. Це була Арра, донька шинкаря з селища Духмяне, в якого ми зупинилися першого дня після прибуття до цього світу. Дивно, і як я не помітила на її зап’ясті захисного амулета?

— Добридень, — сором’язливо прощебетала дівчина, підбігши до мене. — Це ж ви та подруга Каріла?

— Так, я.

— Чи не підкажете, де тут приймальна комісія, бо мені треба заповнити якісь документи...

— Прямо по коридору і праворуч, — кивнула я.

— Дякую, — зраділа Арра, ніби я щойно розповіла їй, де печера з піратськими скарбами.

— А куди вирішила записуватися? — поцікавилася я, намагаючись трохи потягнути час. Може, пощастить і Вадим, скориставшись іншими сходами, забереться подалі від приймальної комісії. Не думаю, що Аррі зараз хотілося б з ним зустрічатися.

— Знахарство, це на медичному.

— А я нежитьознавець. Ну гаразд, побачимося в гуртожитку, — дружньо попрощалась я і попрямувала вниз, до виходу з корпусу.

День виявився ясним, літо ще не поступилося осені, тому мені хотілося зловити якомога більше останніх теплих днів, удихаючи запах розігрітої сонцем бруківки.

Та про гарний настрій швидко довелося забути. Я навіть крякнути не встигла, коли на мене, вискочивши з-за фігурно вистрижених кущів, налетів Вадим! Я втратила рівновагу і дивом не впала на сідниці, що, гадаю, тільки повеселило б цю ходячу скалку в дупі.

Вадима наша мила зустріч теж спантеличила. Я навіть помітила, що в нього щось упало, і хлопець миттєво це підібрав. Але краєм ока мені все ж удалося побачити те, що він блискавично сховав у кишеню, тож моя відвисла до землі щелепа потовкла квіточки на клумбі: це був рубін! І судячи з того, як Вадим його тримав, — розміром не менше від середнього курячого яйця. Цікаво, де ж мій любий друг розжився такою цяцькою?

— Дивися куди преш! — зашипів він, дивлячись на мене згори вниз. — Зовсім осліпла?

— Це я осліпла? — скипіла я, з усієї сили стримуючи себе, щоб не кинутися на нього з кулаками.

— Так, ти. Чи, може, я незрозуміло висловився? Не плутайся під ногами.

— Це я, мабуть, незрозуміло висловилася. Послухай мене, вискочко, не забувай, що я не тільки старша за тебе на рік, а й у чарах досвідченіша. І я, щоб ти знав, два роки робила з песиголовців салат, перш ніж...

— Якщо вже на те пішло, вони теж не відставали на... кулінарному фронті, — лукаво посміхнувся Вадим. Посміхнувся так, що я заціпеніла, паралізована холодними голками, які встромилися в нерви. — Я маю рацію? Не лише ти вбивала їхніх родичів, а й вони теж...

— Звідки ти знаєш?.. — прошепотіла я так твердо, як тільки змогла.

— А ти думала, я малолітній олігофрен, який пробухав свої мізки в під’їзді? — глузливо гмикнув Вадим. — Не варто мене недооцінювати. А ще в мене свої джерела інформації, досить надійні. І я знаю таке, про що ти навіть не здогадуєшся. Тому зроби ласку насамперед собі, — прошепотів він, підійшовши до мене впритул, так, що я відчула його подих. — Не переходь мені дорогу.

Я застигла, було несила навіть поворухнутися. Задоволено розтягнувши пухкі губи в посмішці, Вадим пройшов повз мене та зник за поворотом до найближчої алеї.

Дрібна тварюка. Сволота. Виродок! Як він дізнався про мою сім’ю? Звичайно, про цей випадок нібито «влаштованої бандитами кривавої бійні» писали в газетах, але Вадим тоді навряд пресою цікавився. Чого ж тоді...

Зненацька мої роздуми перервала гілляка, через яку я, власне, і перечепилася. Мабуть, зустріч із цією скотинякою надто сильно вибила мене з колії, бо не вдалося втримати рівновагу і, як результат, я проорала носом клумбу з чорнобривцями. Для носа це, звісно, просто так не минуло. На щастя, профілем старої відьми мені ця зустріч із земелькою не загрожувала, але кров все ж таки пішла. Неймовірно зрадівши, я вже зібралася встати, щоб обшукати кишені в надії знайти носовичка, але останній знайшов мене сам. Просто перед моїми очима на охайному газоні лежала червона хусточка. І чомусь вона викликала в мене якісь нехороші передчуття. Цікаво, кого ж тут застрелили, накриваючи обличчя червоною хустиною, га?

Я підібрала знахідку та ретельно її оглянула. Загалом і дивитися не було на що, крім монограми. Але ця монограма пробудила неприємні спогади: на червоному квадратику шовку було золотими нитками вишите «ПГ».

Ні, годі, це лише моя уява. Галдор не єдина людина в Ануарі з ініціалами «ПГ», а червоний колір не обов’язково символізує вогненних магів. До того ж він давно мертвий, звідки тут узятися його хустці? Хіба що хтось її сюди приніс, але навіщо? Щоб загубити? Ні, ця версія абсолютно не витримує критики.

Але я все ж сховала хустку до кишені — можливо, запитаю в Ларгуса, коли знову зустрінемося.

У моїй голові почав вибудовуватися ще один ланцюжок міркувань... який перервав гучний крик. Його джерелом виявився старий ворон, що сидів неподалік на гілці дерева. І тільки тоді я помітила, що сутеніє. Здається, я тут засиділася, пора повертатися до гуртожитку.

* * *

Ринкову площу недарма прозвали серцем Фетесаріна. Фонтани, статуї і кав’ярні прекрасно поєднувалися з торговельними рядами та крамничками. Усе бурлило та оберталося величезним виром, ритм якого проймав особливим шармом. Напевно, це було єдине місце, де повсякденні та чарівні речі змішалися настільки рівномірно, що сприймалися як єдине ціле.

— Бути такого не може, — захоплено прошепотіла я, зупинившись, наче заворожена, біля вітрини ювелірного магазину. Ніби магніт, мій погляд притягли виставлені на ній зачаровані коштовності: десятки вигадливих прикрас, пророблених до найдрібніших деталей, рухалися так, ніби були живими істотами. Маленькі пташки літали в прикрашених камінням клітках-сережках, змії-браслети неспішно перепліталися, час від часу повертаючи голови і висовуючи роздвоєні язики, метелики на перснях повільно махали крилами, а фігурки крилатих повітруль на гребінцях кокетливо роздавали повітряні поцілунки.

Захоплена, я вже уявляла сережки-кліточки у своїх вухах... але потім побачила найстрашніше: цінники. Аби придбати найдешевшу з цих коштовностей, потрібно було чотири мої стипендії.

Щоб зайве не краяти собі серце, я відвернулася та пішла до найближчого виходу з площі... Аж раптом відчула, що хтось позаду схопив мене за руку і наполегливо вимагав уваги.

— Чого вам...

Чорт, тільки мені могло так пощастити! В мою руку мертвою хваткою вчепився брудний старий шубін. Низенький, вузлуватий, з довгим гачкуватим носом. Заплутана сива борода з дохлими комахами, розбита верхня губа, з-під якої визирав єдиний зламаний зуб, і ніби довершення картини — одне око було каламутним, а друге з більмом.

— Ніхто не врятується, — плямкаючи, простогнав дід голосом божевільного, якого напоїли, а потім ще й накачали героїном.

Давненько мені такі суб’єкти не зустрічалися.

— Вибачте, відпустіть, будь ласка.

— Вони його пробудять. Він уже тут, прийшов у цей світ. Вони просто чекають. Настане час, він дозріє, і тоді вони його пробудять.

— Вибачте, я повинна йти...

— Ви мені теж не вірите? Ніхто не вірить моїм снам. А мені ж їх надсилає сама Біла Королева, а ніхто не вірить, що я чую її голос. І в неї ніхто не вірить, — скаржачись, похитав головою старий. — А ось побачите, скоро все це зруйнується. Врятуються лише породження темряви. Вони перечекають усе в тіні сонця, сховаються, коли Центр Тіней відкриє шлях. Центр Тіней легко може це зробити, тому що вона — ворота. Абсолютні ворота. Породження темряви пробудять його і просто перейдуть у якийсь інший світ, де тієї самої миті також буде затемнення. Сонячне затемнення — це тобі не місячне — для тих, хто народжений темрявою, через тінь можна перенести не тільки душу уві сні, а й тіло. І для нього не потрібні ніякі дірки між світами. Тінь на сонці — і так ворота, просто ключ потрібен. А ключ уже тут, просто вони ще його не пробудили. Ось. Що я кажу...

— Вибачте, панно, — схвильовано промовив лісовик у формі вартового, появи якого я анітрохи не помітила. — Тут такий натовп, ми й не побачили, що цей старий знову до перехожих чіпляється. Сподіваюся, він не завдав вам клопоту?

— Що... ні...

— От і добре. Ще раз вибачте, — вклонився вартовий, разом із напарником тягнучи кудись шубіна.

— А-а-а-а... Це ви... — видихнув старий. Коли він подивився на лісовика, його очі округлилися, і він, мабуть, навіть спробував би вирватися, якби не був таким слабким. — Я знав, давно пора...

Я ще кілька хвилин нерухомо стояла на місці.

Що це, чорт забирай, таке було?

Так, я знаю, що це схоже на марення божевільного. Але, щоб його тричі за ногу, він сказав «Центр Тіней»?

Сумка, яку я тримала в руках, сильно тремтіла. Мені дуже хотілося побігти за вартою і розшукати того старого, але вони безслідно розчинилися у вирі ринкової площі.

* * *

Останні дні літа швидко минали. Студенти університету магії з усієї Ануари повернулися або ж уперше приїхали сюди, і в гуртожитку закипіло життя.

Сьогодні ввечері мало відбутися посвячення в студенти. Завтра розпочнуться заняття, тому відтепер мені треба носити цю дурнувату форму. Але всі приємні сюрпризи були попереду: як виявилося, настільки ідіотським дизайном могла похвалитися лише форма першокурсниць! І носити потрібно саме її, тому що форми тут шили з особливої тканини, яка полегшувала засвоєння чарівних навичок. На додачу, для кожного курсу форма відрізнялася не тільки фасоном та відтінком, а й заклинаннями, вшитими в тканину.

Звичайно, я ніколи не вважала свою фігуру ідеалом, але й не думала, що її можна настільки спотворити. Одягнувшись у це платтячко, я стала схожою на широку квадратну шафу, стінки якої вигнулись через купу напханих у неї речей.

І, ніби на підтвердження всієї безнадійності мого становища, коридором прокрокував Вадим, який пропалив мене, без перебільшення, нищівним поглядом. Погіршувало ситуацію те, що саме цей хлопець відучора був причиною мого паршивого настрою. Саме тоді я дізналася, що мізків у мене немає.

Поки я подорожувала Ануарою та прохолоджувалася на Стіні Санкора, Вадим прийшов до «Гондівер» — першого в країні товариства, яке створювало чарівні технології. Підписавши низку договорів, він розповів усе, що знав про технології нашого рідного світу. І, спираючись на надані Вадимом ідеї, «Гондівер» розпочали розробку аналогічних технологій, які працюватимуть на основі магічної енергії. За це все хлопець отримав чималий аванс. Крім того, товариство платитиме йому кругленьку суму з випуском на ринок кожного нового продукту, а також виплачуватиме відсоток від грошей, виручених з продажу.

Дізнавшись про це, я вбралася в траур. Адже зробити те саме була можливість і в мене, але я її проґавила. Так, я могла б навіть зараз піти в «Гондівер» і пошукати там щастя. Але сумніваюся, що я, клінічний гуманітарій, знаю про технології більше за цього хлопця.

Отже, я залишилася з носом, натомість Вадим забезпечив собі безбідне життя до кінця днів.

Зажурившись, я вирушила до саду, де трохи загубилася в часі, спостерігаючи за природою, і лише ближче до вечора згадала, що пора б уже йти на церемонію посвячення в студенти. Тож зірвалася з місця та побігла до університетського двору.

Майже три десятки студентів-першокурсників зібралися перед головним корпусом, чекаючи на початок церемонії, коли ректор і керівництво університету, урочисто усміхаючись, вийшли до народу.

— А тепер слухайте уважно, — промовив ректор, виблискуючи на сонці залисиною. — Зараз вас розділять на дві групи, після чого куратори поведуть своїх студентів до аудиторій на організаційну лекцію.

Коли зачитали прізвища, я не повірила своєму щастю: нас із Вадимом розподілили в різні групи. Із радощів я навіть підскочила, потім швидко підійшла до своєї нової кураторки. Завдяки коротким ногам, широким плечам, вузлуватим пальцям із темно-червоними нігтями та багряним візерункам на зворотному боці долоней я впізнала в жінці з пишними формами яскраву представницю раси рубінів. На перший погляд їй можна було дати років так тридцять п’ять. Як на шубіна, вона була дуже висока — майже мого зросту. На овальному обличчі красувалися пухкенькі щоки, кирпатий ніс і невеликі, але дуже жваві карі очі. Чорне волосся було коротко підстрижене.

— Кроком руш за мною, студенти, — добродушно скомандувала куратор, жестом наказавши слідувати за нею.

Минуло кілька хвилин, перш ніж я, разом з одногрупниками, опинилася в охайній аудиторії.

— Ну що ж, дітки, вітаю вас із тим, що ви влипли, — засміялася шубінка, присівши на край викладацького столу. — За наступні чотири роки ваші пальці вкриються величезними мозолями від ручок, якими ви будете писати конспекти. А голова затріщить по швах після безсонних ночей, проведених за написанням самостійних робіт, які ви будете відкладати до останнього. Бо магія — це не забобони і не абстрактні казкові дива. Магія — це наука зі своїми правилами та законами, теоріями та доказами теорій, різні галузі якої тісно співпрацюють з іншими науками. Головною метою магії є керування енергетичними хвилями, за допомогою яких можна досягати найрізноманітнішого впливу фактично на будь-які матерії нашої реальності. Дар керувати цими хвилями і впливати на матерію мають лише обрані стихіями, але, щоб опанувати навіть його частину в певних галузях, потрібно чимало зусиль, досвіду та теоретичних знань. Але не бійтеся, пережити це можна.

А тепер, коли я заспокоїла вас, залякавши, будемо знайомитися. Я Феланна Маногра, ваш куратор. Ви запитаєте, що таке куратор? Ну, дехто пояснює таке явище, як куратор, аналогією з класним керівником. Насправді це не зовсім так: в обов’язки куратора не входить стежити за студентами, приводити їх за ручку на пари, коли ті вирішують замість занять відіспатися в гуртожитку, і вимолювати вашого помилування в ректораті, якщо вам раптом захочеться влаштувати «темну» викладачеві теорії мистецтв.

Дехто трактує куратора як маму студентів. Ось що я вам на це скажу: я вам не мама, я ваша совість. У самих студентів совісті немає, тому їм і надали кураторів. Коли ви щось напартачите або захочете напартачити, завжди можете прийти до куратора з нещасними очима. І гарантую вам: я, наче дорогий психолог, збережу все в таємниці (якщо ви, звичайно, не захочете підірвати університет до упиревого діда). Ну от наче і все!

Аж раптом сталося те, що змусило мене втомлено заскавчати: двері аудиторії відчинилися і в них, кланяючись немов дід, якого схопив радикуліт, увійшов Вадим.

— Мої вітання, вельмишановна пані Маногра, — солодко проспівав Вадим, демонструючи свою коронну лисячу пику. — Ректор просить вас зайти до нього, щойно ви закінчите зі студентами. До речі, не можу не відзначити, що багато чув про ваші наукові досягнення і вони мене щиро вразили...

— Сонечку, — глузливо кинула жінка, — це підлабузництво дуже, ну дуже дешеве. Настільки дешеве, що кожен, у кого мозок хоч трохи більший, ніж у курки, просто зобов’язаний розцінювати такий фарс як особисту образу. Тому, будь добрий, перетягни свою матерію кудись подалі.

Група задоволено загиготіла, а Вадим набундючився ніби дикобраз, по мордочці якого постукали колючим дротом, і тихенько вислизнув з аудиторії, безшумно зачинивши за собою двері.

Мені дедалі більше подобалося студентство!

— Ще один аспект, на який я б хотіла звернути увагу, — це ваші стипендії, — продовжувала шубінка. — Звичайно, ці гроші належать вам і у вас є повне право програти в карти все до копієчки. Але хочу вас попередити: не менше ніж половину краще відкладати, можна навіть покласти на депозит у банку... якщо, звичайно, ви не мрієте пізнати значення слова «позорище». Розумієте, чарівники не живуть відлюдниками в печерах. Ми дуже часто буваємо на урочистих прийомах, і кожен повинен мати власний, як повсякденний, так і парадний гардероб. Тож половину стипендій бажано витрачати саме на гардероб. Починати раджу негайно, тому що наприкінці грудня в нашому університеті відбувається традиційний Зимовий бал, на який запрошують усіх магів Ануари. Підкреслюю, там зобов’язані бути всі студенти. Попереджаю на майбутнє: щось подібне відбувається і наприкінці червня — випускний бал, на якому також обов’язкова присутність навіть тих студентів, яким ще вчитися і вчитися. Тож не поспішайте тринькати стипендію.

От тобі й на. Я так і знала, стипендія не просто так настільки щедра.

— До Зимового балу ви повинні навчитися хоч якось танцювати. Але про це не турбуйтеся, в нас є танцювальний клас, де вами опікуватимуться наші хореографи.

Згадавши свою танцювальну майстерність, я іронічно гмикнула. Корова на льоду, й та граційніша.

— А тепер, любі друзі, останній шок на сьогодні, — продовжила Феланна. — Оскільки ви тут, як і більшість першокурсників, почуваєтеся трохи... та що там трохи, добряче не в своїй тарілці, до вас буде приставлено по координатору. Це третьокурсники, які від сьогодні наступні два роки будуть для вас чимось на кшталт старших братів і сестер, хіба що не стануть по шиї так часто давати. До їхніх обов’язків входить допомогти вам пристосуватися до нових життєвих умов. Коли ви доживете до третього курсу, то майже всі самі станете координаторами новоприбулих першокурсників. А комусь, може, навіть по два «подаруночки» дістанеться — якщо новачків того року буде більше за третьокурсників. Тоді ви на власній шкурі відчуєте, що це таке.

— Пані Маногра, — несміливо промовила Арра. — А коли ми познайомимося з координаторами?

— За кілька хвилин. Вони чекатимуть на вас біля ваших кімнат у гуртожитку. Ну, можете вже до них і бігти, а я пішла до ректора. Усім до зустрічі, побачимося завтра на парах.

Покинувши аудиторію, я швиденько попрямувала до гуртожитку. Мені знову пощастило: дорогою я не зустріла Вадима, тому, піднімаючись сходами, була в доброму гуморі. Нарешті дійшла до дверей своєї кімнати... де, спираючись на стінку, стояв Фамал!

— Привіт, підопічна, — усміхнувся хлопець, побачивши мене.

— Привіт, — здивовано промовила я. — Ти що, мій координатор?

— Еге.

— Та невже?

— Уяви собі. Я на хорошому рахунку в ректора. І коли прийшов час призначати координаторів, попросив, щоб мене приставили саме до тебе. Ну то що, ходімо, покажу тобі свою кімнату, щоб ти знала, куди бігати по психологічну допомогу. Я вже поставив чайник і купив печива. Гадаю треба відсвяткувати твоє посвячення в студенти. До речі, Каріл уже розповів мені, що ти пішла на нежитьознавця. Це правда чи він мені локшини навішав?

— Чистісінька правда.

— Чому ж ти не вибрала археологію?

— Внутрішній голос підказав, — підморгнула я.

Зайшовши до великої аудиторії, я одразу ж побачила оточеного новоспеченими друзями Вадима, який сидів у першому ряду. Я ж, за натурою людина скромніша, влаштувалася на п’ятому.

Десь хвилину я спокійно базікала з однокурсниками, аж раптом двері аудиторії з гуркотом відчинилися, впускаючи зеленооку мавку середнього зросту, яку я бачила вчора в своїй групі... ось тільки тоді вона мала дещо інший вигляд. Що ж у ній змінилося?

По-перше, темно-червона форма була радикально перешита: балахон перетворився на приталену сукню з рукавами, розпоротими до ліктя з внутрішнього боку, і з розрізаною спереду під декольте горловиною. На ногах стрункої дівчинки красувалися грубі важкі чоботи — високі, зі шнурівкою.

По-друге, у правій ніздрі виднівся пірсинг, кількість сережок у вухах я порахувати так і не зуміла.

По-третє, на повіках ефектно лежали темно-сірі тіні, губи було нафарбовано бежевою помадою. Раніше зібране в косу темне волосся із зеленими кінчиками тепер спадало до талії дрібними кучерями.

— О, файно, ректор іще не доповз, — весело гмикнула мавка, захряснувши двері ногою. — Що таке? — буркнула вона, коли помітила вирячені очі однокурсників. І їх, загалом, цілком можна зрозуміти — не щодня бачиш дівчину, яка кожним кроком ніби навмисне вистьобує типову поведінку шаленої Мері Сью.

— Ламіро, навіть мені здається, що це занадто, — нарешті видихнула Малісса Арігера, руденька дівчина з бурштиновими очима, які визирали з-за скелець окулярів у роговій оправі. За ці дні непримітна кучерява тихоня з веснянками встигла потоваришував з Аррою. — Ти при своєму розумі?

— Та чужий мені наче ніхто й не давав, — усміхнулася студентка, почухавши потилицю.

— Ти хоч розумієш, що коли ректор побачить тебе в цьому...

— Знаю-знаю. Мені відірвуть голову, яку потім засунуть вовкулаці в...

— РЕКТОР, — несподівано пролунав панічний шепіт. Його джерелом був лісовик в окулярах, який стояв на шухері.

— Не їж мене, ректоре, я тобі пісеньку заспіваю! — награно промовила Ламіра, склавши ручки за спиною.

Мало не знепритомнівши, кілька дівчат почали затягувати в задні ряди Ламіру, яка театрально впиралася та охала. Нарешті їм удалося посадити її в шостому ряду, саме позад мене. За мить до аудиторії увійшов ректор, який одразу ж почав ритися в своєму портфелі.

Схоже, про скромність ця дівчина ніколи не чула, на правила плювала, навіть носом не повівши, а її дах давно зірвало і він полетів у теплі краї. Слава пундикам, хоч один нормальний псих у цьому університеті!

— Прикольне платтячко, — прошепотіла я, непомітно відхилившись назад. — Ех, умій я шити...

— Нічого, навчимо, — підморгнула Ламіра. — Шкода, що вчора я запізнилася і не встигла переробити свою форму до посвяти в студенти. Але нічого, надолужу.

— Звідки ти?

— Вандор, Ануарське Лісоболоття. А ти?

— Анноград, паралельний світ.

— Ламіра Забара, нежитьознавець.

— Аліса Гайлінова, колега, — усміхнулась я, потискуючи руку мавці.

Нашу розмову нетактовно перервав ректор, що став читати організаційну лекцію, до якої входили загальні відомості про університет, його коротка історія, перелік іменитих викладачів тощо. Коли пара закінчилася, він затримав нас іще й на перерву — щоб уточнити деякі оргпитання. І затягнулося це аж до початку наступної пари. Тоді я й зітхнула з полегшенням: до аудиторії, тримаючи під пахвою конспект лекцій, увійшла Феланна.

— Ну, студенти, готуйтеся, бо недовго вам залишилося спокійненько відсиджуватися в аудиторії. Боротьба з нечистю — це вам не теорія мистецтв, де ви тільки й будете пускатися в філософські роздуми про прекрасне, визубрюючи терміни. Тут вам доведеться побігати, бо теорія без практики не варта навіть виїденого яйця химери, — почала викладачка, ні на хвилину не перестаючи весело й трохи лукаво всміхатися. — У жовтні, щойно ви трохи нахапаєтеся теоретичного матеріалу, ми на місяць вирушимо в експедицію дивитися на нечисть... і не лише дивитися. Факультети мистецтв і точні науки попрошу не кривитися, у житті вам усяке згодиться. До того ж для природознавчого це тільки квіточки — так, нежитьознавство для чайників.

— А куди ми поїдемо? — поцікавилася Діяла, миленька дівчина з темним хвилястим волоссям.

— Ясно куди, на північ. Там, загалом, і проживає майже вся нечисть Ануари.

— Справді? А я, дурна, думала, що вся вона в парламенті, — подала голос Ламіра.

— Що не влізла в парламент — проживає на півночі, — схвально всміхнулася шубінка. — Щоправда, після нашого візиту частина її там проживати перестане, але це вже деталі. Ну а тепер почнімо лекцію.

Немов за командою, зашуршав папір і заскрипіли ручки, які писали на білих аркушах сьогоднішнє число.

— Курс загального нежитьознавства покликаний навчити вас виявляти, класифікувати і знищувати нечисті сили всіх категорій, — почала Феланна. — Існує десять категорій нежиті. Кожна з них розділена на шість рівнів: А, В, С, D, Е, F Десята категорія — тупа дрібниця, яка сидить майже в кожній щілині й розібратися з якою може навіть п’ятирічна дитина. Перша категорія — жахливі розумні чудовиська, які володіють темними чарами і мають уроджений опір до магії. Могутні настільки, що самотужки з ними не впоратися жодному з чарівників.

У межах нашого курсу буде вивчено: основні причини появи нечисті, умови існування та особливості розмноження.

Усю нечисту силу цього світу можна розділити на дві групи.

Перша, доволі нечисленна, — породження тіні. Це істоти, про природу виникнення яких ми можемо сказати тільки те, що вони породжені самою Темрявою. Жорстокі й анархічні, вони ніколи не були живими і ніколи не помруть. Породження тіні просто вийшли з мороку, набувши тілесної форми. І якщо їх знищити, у морок вони й повернуться, залишивши після себе лише згусток в’язкої тіні, який розтане під сонячними променями.

Друга група, що значно поширилася в нашому світі, — нежить: істоти, що складаються з мертвої плоті, яка була видозмінена.

Основою нечистої сили є так звані Іскри Талпіра — темна енергія невідомої природи. У породжень тіні вона є структурою, яка утворює каркас і скріплює навколо нього тіньову матерію. У випадку нежиті вона захоплює залишену життям плоть і видозмінює її, підпорядковує своїй природі все, що з останнім подихом випустило з себе життя. Більше того, не дає душі спочити з миром, перетворюючи її на заложного мерця, який блукатиме, аж доки не очистять рештки. Єдиний спосіб заспокоїти нежить — загасити Іскри Талпіра за допомогою спеціальних заклинань різної потужності і, відповідно, складності. Або альтернативний варіант — спалити тіло.

Таємниця походження Іскор Талпіра сягає корінням забутої релігії, тому про це майже нічого не відомо.

Наступного дня мали відбутися перші практичні заняття, тож нарешті настав час з’ясувати, кому яка стихія дісталася. Процедура тривала недовго: студент із заплющеними очима підходив до кам’яної колони, на яку викладач клав прозору стрічку із зачарованого шовку, і прикладав до неї зап’ястя. Потім викладач підходив, дивився на колір, якого сама по собі набувала стрічка, та урочисто називав відповідну стихію, після чого зав’язував її на тому ж зап’ясті.

— Повітря, — не менше урочисто, ніж попередні вісім разів, сказав викладач, коли руку до стрічки приклала Арра.

Наступною вийшла Ламіра.

— Земля, — так само сказав викладач.

— Вогонь, — пролунало за хвилину, щойно червона стрічка зав’язалася на зап’ясті Малісси.

Коли настала моя черга, я підійшла до колони і, заплющивши очі, поклала руку на прозорий шовк. От тільки чомусь викладач підозріло довго мовчав.

— Що таке? — буркнула я, але відповіді не дочекалася, розплющила очі, подивилася на викладача та зрозуміла, що той застиг, дивлячись на мою руку.

— Радане, що відбувається? — поцікавився ректор, коли підійшов до нас... і так само сторопів. — Неймовірно, — нарешті видихнув він.

Я здивовано переводила погляд з одного чарівника на другого, поки нарешті не подивилася на своє зап’ястя.

— Що це означає? — здивовано прошепотіла, розглядаючи золоту стрічку.

— Те, чого не може бути, — нарешті вимовив ректор. — Утім, якщо згадати, як сила стала твоєю, то, може, це й нормально...

— Що нормально?

— Золотий — колір, який символізує єдність чотирьох стихій. Отже, ти — перший чаклун в історії Ануари, який вільно може черпати сили з будь-якої стихії.

Ну от, тепер зі ступору треба виводити мене.

— Цікаво, а з Вадимом те саме? Треба негайно це перевірити, — пробурмотів ректор і швидко зник.

Викладач, трохи оговтавшись, наче в трансі зав’язав на моєму зап’ясті золоту стрічку і легенько штовхнув мене в спину, чим недвозначно дав зрозуміти, щоб я повернулася до одногрупників.

— Нічого собі, — прошепотіла Ламіра, розглядаючи мою стрічку.

Невдовзі разом з ректором з’явився і Вадим. Коли він приклав руку до стрічки на колоні, вона стала такою ж, як і моя, щоправда трохи темнішою.

А далі поїхали довгі урочисті промови. Кілька журналістів, дізнавшись гарячу новину, з ракетною швидкістю понеслися до своїх редакцій.

Поспіхом закінчивши з рештою студентів, викладачі почали радитися, вирішували, чи збирати нараду, і все таке. Але мене вже там, на відміну від Вадима, не було: я, разом з одногрупниками, тихо дісталася гуртожитку і зачинилася у своїй кімнаті. Схоже, що сьогодні занять уже не буде.

— Приймай роботу, — бадьоро повідомила Ламіра, вручивши мені перешиту форму: верх стилізовано під корсет, рукави з кльошем від ліктя, спідниця перекроєна по типу гаде. — І не попадайся в цьому деканові, — сказала вона тоном духовного наставника.

— Та в тебе талант, — захоплено видихнула я. Хто б міг подумати, що з цього багряного чудовиська можна зробити щось пристойне. — Де ти цього навчилася?

— Ходила в гурток крою та шиття, коли вчилася в школі. А ще навчилася використовувати чари для полегшення цього процесу.

— І сильно тобі влетіло від ректора, коли він дізнався, скільки разів ти посилала заборону чаклувати далеко й надовго?

— Якщо чесно, то про точну... та що там точну, навіть про приблизну кількість порушень він не здогадується. Червоні рисочки на захисному амулеті повністю перекрили його первісний колір іще сім років тому. Як «нагороду» за таку працьовитість мені пообіцяли, що до кінця осені вихідні я проводитиму за виправними роботами — фарбуватиму розмальовані парти в аудиторіях. Приємного мало, але, дізнайся вони про кількість порушень, і покарання вже не було б таким м’яким.

— А відмазатися не вийде?

— Та вже відмазалася. Знаєш Дамека з двадцятої групи? Так от, я прийду відбувати покарання, відмічусь, потім прибіжить Дамек, я погуляю до вечора, а коли повернуся, він передасть мені порожнє відро фарби і зникне з очей. Тоді я просто здам роботу та піду з ним до підземної кавової кав’ярні чи до шоколадні.

— Хитро, — усміхнулась я.

— Приблизно такий самий прийом, тільки зі списуванням конспектів і домашки, я налагодила з нашим одногрупником Нафаном. Знаю, моститися одним задом на два стільці не завжди вдало, але я спробую...

Несподівано Ламіру перервав дівочий крик. Зірвавшись із місця, ми щодуху помчали до його джерела. Але хто б міг подумати, що джерелом такого шуму може стати тиха, наче мишеня, Арра?

— Що сталося? — прокричала я, підбігши до дівчини.

— А-а-а-а-а! — зойкнула вона. І, безперечно, ця відповідь була неймовірно змістовною.

— Арро, заспокойся! — гаркнула Ламіра, трясучи її за плечі.

— Заспокоїтися? — злякано вигукнула студентка. — Та ти хоч розумієш, що там було?

— Не розумію, ти нічого не сказала крім: «А-а-а-а!»... Ну а в тому, що там була літера А, я чомусь сумніваюся.

— Але там був... там був...

— Гей, заспокойся і говори нормально.

— Привид! Там був привид, — злякано видихнула Арра.

От же ж грець. Не чекали, не гадали, а тут привиди розліталися.

— І яким він був? — поцікавилась я.

— Весь червоний, прозорий, а що було з його тілом... — проскиглила дівчина і мало не заплакала. — Одна нога вивернута, ребро стирчить, шия зламана, а голова повернута назад. Про те, як виглядало понівечене обличчя, я навіть згадувати не хочу.

— І що цей привид робив? Поплив до тебе з витягнутими руками?

— Та ні, просто повільно пролетів поруч, — зізналася Арра.

— Тоді якого біса було здіймати такий галас? — обурено пробурчала Ламіра. — Подумаєш, привид. У мене на Лісоболотті що привидів, що іншої нечисті більше, ніж на всій іншій території Ануари, разом узятій. І нічого, жива, як бачиш.

— Але він був такий страшний...

— Страшний? Ох уже мені цей медичний, — пробурчала Ламіра. — Страшного ти ще не бачила. А що буде, як побачиш? Опануй себе нарешті. Ти не дитина, і не можна так виставляти напоказ свої емоції. Тобі страшно? То надягни залізну маску і не знімай, твій страх — зброя в руках ворога. Ну а тепер заспокойся. Піди вмийся та сідай готуватися до завтрашньої практичної.

Арра шмигнула носом і попрямувала до ванної, а ми з Ламірою повернулися до кімнати — розробляти фасон перешивання останніх двох суконь.

Знову, знову цей клятий сон! Щоразу він стає тільки гіршим. Тепер звідусіль лунають зловісний сміх і тупіт, по шкірі пробігають сотні ниток крижаного холоду, але досі не бачу нічого, крім непроглядної пітьми.

Я прокинулася з краплями поту на чолі... і заверещала так, що мене, напевно, і в Еданорі почули.

Наді мною, трохи нахилившись, нависло напівпрозоре загробно-синє обличчя привида... От чорт! Тепер я розумію, чому Арра так не хотіла описувати примару, яку бачила два тижні тому. Не знаю, що з тим, червоним, але обличчя цього було немов навскіс розсічене мечем і напівзігниле. Одне око витекло, а друге звисало на нерві до кінчика перерубаного носа. З переламаної щелепи визирали і стирчали в усі боки надбиті зуби. Тіло мало такий вигляд, ніби впало з висоти просто під колеса бульдозера.

Оце називається, доброго ранку...

А привид тим часом, не звертаючи на мій безперервний вереск жодної уваги, подивився у вікно, у якому побачив, що вже світає, край неба палає, і пролетів крізь підлогу. За мить із кімнати поверхом нижче пролунав уже крик Тандіс, третьокурсниці з факультету мистецтв. Судячи з його тривалості, привид пробув там зовсім недовго.

— Кого тут ріжуть? — пробурчала Ламіра, протираючи сонні очі.

Слідом за нею до кімнати увійшли ще кілька дівчат — інші, мабуть, побігли вниз, до Тандіс.

— Мої нерви, — простогнала я, надягаючи халат. — Прокидаюся серед ночі й бачу красеня-примару, який витріщається на те місце, де я лежу, але погляд у нього... ніби він дивиться крізь мене.

— Ну, для неагресивних привидів це нормально, — позіхнула Ламіра.

— Знаю, але приємним моє пробудження це не зробило, — невротично захихотіла я, влізаючи в капці. — Та й зачастили вони чогось, це вже другий за останній тиждень. Цікаво, звідки тут узагалі взялися неупокоєні?

— Гадки не маю. То що, ходімо подивимося, як там Тандіс?

Коли ми, разом із кількома дівчатами, спустилися на поверх нижче і зайшли до кімнатки, то побачили студентку факультету мистецтв, яка досі не вийшла зі ступору. Дівчина так і сиділа на ліжку, клацаючи зубами.

— Тандіс, заспокойся, це звичайний привид, — спробувала втішити я.

— Звичайний привид? — охнула дівчина. — Щоб ви знали, нічого такого «звичайного» тут не бувало за весь час мого навчання. І випускники можуть підтвердити, що вони їх теж не бачили.

— Ну, по-перше, не ототожнюй «не бачили» і «не було», — зазначила Ламіра. — А по-друге, може, розкажеш, що він робив?

— Коли я прокинулася від якогось крику... — пробурмотіла Тандіс, і, щойно почувши ці слова, я квапливо почала винувато вивчати люстру поглядом. — ...То побачила, що зі стелі вилазять ноги привида. Він, не зупиняючись, спустився і пройшов крізь підлогу, — промовила Тандіс, не припиняючи тремтіти.

Ну, тепер ясно, чому новий вереск так і не пролунав у гуртожитку: весь нижній поверх займали три відведені під студентський музей кімнати, їдальня, невеликий спортзал, чотири сауни і басейн з підігрівом. А під ними — підвал. Тому там на привида посеред ночі просто нікому було дивитися. Та питання: «Звідки ж воно взагалі тут взялося?» — стало тільки цікавішим.

Мій погляд випадково натрапив на годинник, і я побачила, що зараз четверта ранку. Власне, поспати ще можна було б, але події останніх п’яти хвилин прогнали сон жорстким копняком. Тому я піднялася на свій поверх і почала готувати сніданок.

І все ж дивно це. Якщо старшокурсники стверджують, що ніяких привидів тут споконвіку не було, то, виходить, погані справи. Отже, хтось нарешті повинен наважитись та зробити це. Вихід тільки один: мені потрібен кваліфікований нежитьознавець.

— Ти куди? — здивувалася Ламіра, коли я зірвалася з місця і побігла до сходів.

— На консультацію до совісті! — крикнула я слідом.

Власне, совість я застала на кафедрі, за півгодини до початку пари. Вона саме допивала каву, коли я забігла і вихором підлетіла до її столика.

— Привіт, Алісо, — усміхнулася Феланна. — А Ламіра, бачу, молодець.

— Гась? — не зрозуміла я.

— Прикольна сукенка.

Йой! Здається, мені пора повісити в себе на спині табличку: «Тут мешкає склероз. Години прийому з 9:00 до 17:30». Додумалася ж надягти сьогодні саме фіолетову форму, в спідниці якої після перешивання з’явився розріз трохи вище коліна!

— Ти щось хотіла? — поцікавилася куратор, не даючи мені почати довго і нудно виправдовуватися.

— Власне, так, — видихнула я. — Мені просто стало цікаво, як часто в гуртожитку з’являються привиди.

— Немає там ніяких привидів і ніколи не було, — відповіла шубінка і надпила кави.

— Ну, слово «ніколи» тут не підходить. Останнім часом вони в нас мало не косяками тусуються...

— Що? — підстрибнула викладач, мало не скинувши на підлогу теки з документами. — Нашим студентським гуртожитком літають примари? Оце так новина. І багато?

— Ну, особисто я знаю про чотирьох, яких бачили від початку навчального року. Трьох зустрічали мої приятельки, а сьогодні вранці я прокинулася і побачила, як четвертий схилився наді мною...

— І ви досі, всім гуртожитком, мовчали? Якби тільки молодняк... але від старших курсів я такого раздовбайства не очікувала. А якщо вас почнуть упирі жерти, ви теж будете знизувати плечима над могилами однокурсників, кажучи, що думали, ніби все це нормально?

— Що ж робити зараз?

— Мені — бігти до ректора бити тривогу, а вам — хапати конспекти. Сьогодні на парі, замість трупних перетворень, будемо проходити привидів.

— Навіщо стільки шуму? Вони ж тільки літають коридорами.

— Знаєш, скільки від пасивного неупокоєного до агресивного неупокоєного? Кажеш, коли ти прокинулася, то побачила над собою привида? То радій, що прокинулася вчасно, а то він цілком міг, скажімо, вселитися в твоє тіло. Тому зараз біжи на пари, а я піду, порадую ректора.

Дізнавшись такі хороші новини, я поспішила до гуртожитку — ділитися ними з іншими студентами, які, без сумніву, підбадьоряться.

* * *

Нарешті конспекти до практичного з нежитьознавства були закінчені, тож на вихідних я могла відпочити. Зрадівши цьому маленькому щастю, я задоволено потягнулася в кріслі, посиділа ще хвилинку, а потім покинула бібліотеку та попрямувала до своєї кімнати в гуртожитку. А дорогою зустріла Ламіру, яка чомусь зупинила мене з неймовірно кислою міною.

— Що таке? — запитала я.

— Бачиш он ту дівулю? — буркнула вона, вказавши на дівчину, яка щойно цілувалася з Вадимом, перш ніж той пірнув у сусідній коридор. Не помітити її було б важко: ефектна, струнка, з великими блакитними очима і білосніжним ляльковим обличчям, яке обрамляли чорні пасма підстриженого під каре доглянутого волосся.

— Хто вона така? — поцікавилась я.

— Раманна Вазейленська. З усього першого курсу єдина походить з родини настільки багатої, що вони вже не знають, куди ті гроші дівати.

— А-а-а-а. Тоді нічого дивного, що Вадим накинув на неї оком.

— І нічого дивного, що вона таке стерво, — презирливо випалила Ламіра. — Кілька хвилин тому, в їдальні, вона вилила склянку соку на голову своєї одногрупниці. І що ти думаєш? Їй ніхто нічого не зробив, тому що вона насупилася і почала розповідати, що це випадковість. А потім Вадим заступився за неї, і цій кралі все зійшло з рук.

— Якось гидко, — пробурчала я. Бачила таких мажорних королев краси з самооцінкою до небес...

І, як на зло, ця мажорна королева попрямувала до нас.

— Та розійдіться ви всі нарешті, — манірно промовила вона, змахнувши рукою так, немов відганяла мух.

— Може, тобі ще червону доріжку постелити і заграти гімн імені тебе? — насупилася Ламіра. — Якщо треба — проходь, і так місце є.

— Що ти собі дозволяєш? — скрикнула Раманна противним, писклявим від роздратування голосом. — Ви тут усі такі хамуваті? Ти знаєш, з ким розмовляєш?

— Якби не знала, то, може, і ставилася б до тебе краще, — відповіла Ламіра, демонстративно схрестивши руки на грудях.

— Відчепися й іди звідси, — спокійно промовила я.

— Хто ви такі й чому так нариваєтеся? — прошипіла дівчина, підійшовши до нас майже впритул.

— Ламіра Забара та Аліса Гайлінова, нежитьознавці, — твердо, хоч і трохи роздратовано, промовила Ламіра.

— Нежитьознавці? — презирливо гмикнула Раманна. — Воно й видно.

— А звідки ти, принцесо? — жовчно поцікавилася Ламіра.

— Міжнародні відносини, — гордо відрекомендувалася фіфа.

— Воно й видно, — кинула я з не меншим презирством і глузливо засміялася на пару з Ламірою.

Раманна з огидою насупилася, дивлячись на нас наче на божевільних, швидко відштовхнула і побігла коридором — імовірно, до своєї кімнати.

— Вона нас ненавидить, — констатувала Ламіра. — Слава яйцям!

— Привіт, Ділло, — усміхнулась я, побачивши в коридорі одногрупницю.

Але дівчина ніяк на мене не відреагувала. Цікаво, що...

Аж раптом її очі яскраво засяяли холодним блакитним світлом, а волосся почало розвіюватись, немов вона перебувала в серці урагану.

— Вона кличе, вона стукає в двері! Але вона не встигне увійти, бо сама пробила проріху в дні корабля! Ми не збираємося піти на дно разом з нею — у нас є човен, у нас є Центр Тіней! — ступивши крок до мене, промовила Ділла грубим, схожим на відлуння голосом.

Мені це все анітрохи не сподобалося, тож я швидко сконцентрувалася і випустила в дівчину нещодавно вивчене екзортичне закляття. На щастя, воно спрацювало, і з неї вилетів згусток синьої субстанції, який пройшов крізь підлогу. Налякана Ділла впала на коліна і схопилася за голову.

Схоже, неупокоєні перестали бути пасивними.

— Вітаннячко! — кинула я, увірвавшись до кімнати Фамала.

Мій координатор, схоже, був зайнятий черговим історичним дослідженням.

— І тобі здоров, — усміхнувся хлопець та швидко відклав підручники. З якого приводу така стурбована?

— Знаєш мою одногрупницю Діллу?

— Здається, знаю. А що?

— А те, що п’ять хвилин тому я виганяла з неї привида.

— Ого!

— «Ого» — це ще м’яко сказано. Якщо чесно, то я тепер боюся навіть лягати спати.

— І то правда. Краще швидше подати запит комендантові та організувати нічне чергування.

— Так. А знаєш, що ще належить зробити?

— Алісо, що ти задумала? — насторожився Фамал, помітивши, як блиснули мої очі.

— Усього-на-всього провести дослідження, — лукаво усміхнулась я. — Ось скажи мені як фанат історії: під нашим гуртожитком, чисто гіпотетично, може бути якесь поховання? Наскільки я знаю, в більшості випадків скупчення привидів зазвичай у таких місцях і водяться.

— Навряд. Чарівники Втраченої Епохи ретельно вибирали місце для університету, перевіривши його на предмет різних аномалій. Хоча багато чого нам так і не вдалося дізнатися. Взяти ті ж плани університету, які були загублені під час війни Магії та Вогню, коли Фетесарін перебував під окупацією Дарани.

— Кажеш, місто було окуповане? — зацікавлено промовила я.

— І доволі довго. Майже всіх жителів тоді евакуювали. А про тих, хто залишився, практично нічого невідомо з однієї простої причини: коли наші пішли в наступ і відвоювали місто, нікого з місцевих жителів так і не знайшли — їх або вивезли в рабство, або вбили. Війна була жорстока, і за мету даранці мали не просто завоювати Ануару та кілька сусідніх країн, а й винищити корінне населення.

— А чи не відомо, як вони використовували університет і студентський гуртожиток?

— Точно про період окупації Фетесаріна ми нічого не знаємо, задовольняємося лише здогадками... що ґрунтуються на археологічних знахідках, — не без гордості додав Фамал.

— І про що ж свідчать археологічні знахідки?

— Ну, з огляду на те, що під час розкопок було знайдено велику кількість плах, сокир зі слідами крові, обгорілих кісток...

— Фамале, от скажи, це весь істфак так гальмує чи ти просто захотів виділитися з натовпу? — пробурчала я.

— Чого ти так? — образився хлопець.

— Чого? Прокинься, хіба не очевидно, що під гуртожитком могильник?

— Звідки? Нагадую, що університет і гуртожиток було побудовано задовго до цієї війни, тому звести його на похованні вже точно ніхто не міг, я ж казав...

— Та пам’ятаю я, що ти казав. Але я не стверджую, що це гуртожиток побудували на місці могильника.

— Ти хочеш сказати...

— ...Що це могильник зробили під будівлею гуртожитку. Страчували тут людей і в цьому ж секторі закопували тіла.

— Маячня. Скажи, будь ласка, де? Наскільки я знаю, в нашому підвалі трупи наче не валяються.

— А під підвалом?

— А під підвалом ґрунти.

— Годі відмахуватися. Ти ж сам казав, що плани університету і гуртожитку загублені, тому цілком можливо, що під нами є якесь підземелля, про котре ніхто не знає.

— Навряд. Алісо, я розумію, що в тобі зараз говорить юнацький максималізм та впевненість у тому, що всі ідіоти, а ти геній, але заспокойся. Під Фетесаріном дійсно є мережа катакомб, але вони обходять університет. Археологи ретельно досліджували територію, і, якби десь було підземелля, ми його знайшли б.

— Не факт. Під час пошуку орієнтуватися потрібно саме на енергетику нечисті — вона може вивести на вхід, який, я гадаю, не в підвалі, а біля гуртожитку.

— Алісо, яка нечисть? До цієї осені тут взагалі було тихо, максимум — час від часу якась поодинока дрібнота пробігала. Я навіть гадки не маю, чому зараз з’явилися ці привиди.

— Справді? А я готова битися об заклад на стипендію, що і тут не обійшлося без цієї клятої діри між світами. Хіба ти не помітив, що цей світ просто догори дриґом перевертається? Ось тобі і відповідь: археологи не знайшли підземелля, тому що не було енергетики нечисті, яка могла б вказати на вхід до нього. То як, ідемо?

— Куди? — сторопів Фамал.

— Шукати підземелля. З привидами впоратися неважко. Щоб заспокоїти душі, досить провести на місці поховання один простенький обряд.

— Слухай, це нерозумно, — запротестував хлопець. Ідея йому, схоже, не дуже сподобалася. — Давай передамо цю справу ректорату.

— Звичайно. А коли виявиться, що ми помилилися, нас просто розстріляють, а на могилах посадять по кущику калини.

— Гей, що ти верзеш? Навпаки, якщо ти маєш рацію і ми туди поліземо, на нас точно не чекає нічого хорошого.

— Можеш вважати це моїм особистим пунктиком, але... — затнулася я, понуривши погляд. — У мене все життя цей страх. Що, як я зроблю якусь заяву, а потім виявиться, що помилялася... коли щось таке трапляється, мені просто хочеться провалитися крізь землю від сорому, залізти там у затишний куточок і порізати собі вени. Просто щоб не бачити навколо людей, у кожному русі яких я помічаю насмішку з дурепи Аліси, яка надумала таку от дурню. Так і чую у своїй голові: «Ха-ха, це ж якою треба бути ідіоткою, щоб подумати, ніби таке можливо! Тепер ми з тебе двійко років реготати будемо». Я чесно не знаю, чому в мене така от параноя. Можливо тому, що в школі була дивачкою, з якої всі постійно знущалися. Але для мене справді в сто разів краще вирушити на пошуки підземелля, повного привидів, аніж вдатися до дій, серед результатів яких може бути ймовірність стати посміховиськом.

— Ти це що, серйозно? — витріщився Фамал.

— Уяви собі, — фиркнула я, відвернулася і, насупившись, обхопила руками плечі. — Може, це якийсь вроджений психічний розлад, пес його знає, але такі от пироги. Тому навіть якщо в тому підземеллі щось і є, я не можу йти з цим до викладачів, поки особисто не буду впевнена, що маю рацію і з мене потім не будуть насміхатися до самого випуску. Ну а якщо вже дійсно виявиться, що все хоча б частково так, як я думаю, то можна буде і піти до ректора, тицьнувши його носом у факти.

— Бачу, ти той іще псих, — почухав потилицю Фамал. — Але навіть якщо в тебе такі таргани... Погодься, спускатися удвох до неупокоєного поховання — то повний ідіотизм.

— Тоді прекрасно. Удвох ми не спускатимемося, тому що Ламіра, гадаю, теж буде не проти скласти нам компанію. А троє — не двоє, тому збирай речі. І підемо ми вдень, до заходу сонця, коли привидів, як і більшості нежиті нижчих категорій, можна особливо не боятися.

— Ні, Алісо, — рішучо заявив Фамал. — Як хочеш, але я не піду.

— Добре, — гмикнула я, знизавши плечима. — Підемо тільки ми з Ламірою.

— Але... гаразд, умовила, — забуркотів хлопець крізь зціплені зуби. — Куди тебе саму відпускати... потім ще й за твоїм привидом ганятися доведеться. Тільки май на увазі: я все одно категорично проти і тільки спасибі тобі скажу, якщо ти захочеш відмовитися від цієї дурної ідеї.

— Прекрасно. Завтра субота, тож після обіду зустрічаємося на ґанку.

— Алісо, у тебе в голові вавочка. Може, сходимо в медпункт, помажемо її там чимось і тобі полегшає? — нудив Фамал, переминаючись з ноги на ногу.

— Або припини скиглити, або йди далі возитися зі своїм дослідженням, — зітхнула я. — А я почекаю на Ламіру, і ми все дізнаємось самі.

— Та зрозумій ти, що це не робота для студенток-першокурсниць. Тут потрібні кваліфіковані нежитьознавці.

— Хочу тобі нагадати, що ці першокурсниці не вчора з пелюшок вилізли, — з викликом заявила одягнена в брючний костюм Ламіра, несподівано вийшовши з гуртожитку на ґанок. Темне кучеряве волосся дівчини було заплетене в практичну косу. — Ми ще до вступу в університет тямили дещо в магії та заступництві стихій.

...А я ще й перечитала цілу гору пригодницького фентезі, тож нізащо не відмовилася б від можливості взяти участь у справжній пригоді на території магічного університету.

— Так, звичайно, тямили. Завдяки тому, що порушували правила, — скипів Фамал.

— Йой-ой-ой, — скривилася Ламіра. — Ти диви, правила йому порушили.

— Щоб ти знала, немає нічого небезпечнішого за чарівника, який чаклує, ще не знаючи, як це робиться. Можуть постраждати невинні люди... Та припини ти мене кривляти! — скипів Фамал, коли побачив, як Ламіра блазнює, імітуючи його повчальну промову.

— Годі вже, — не витримала я. — Гаятимете час, коли повернетеся.

— Якщо повернемося, — невдоволено додав Фамал.

— У такому разі можеш повертатися просто зараз, ми з Алісою й без тебе впораємося, — заявила Ламіра і, задерши носа, демонстративно розвернулася.

Фамал тільки знесилено зітхнув і побрів слідом.

Зупинившись біля клумби, я глибоко вдихнула набридливо-солодкий аромат червоних квітів, сконцентрувалася і почала пошук енергетичних потоків. Те саме робила і Ламіра, натомість Фамал скептично пирхав. Імовірно, його трохи дратували здивовані погляди студентів. Хлопці й дівчата крутили пальцем біля скроні, час від часу питаючи про успіхи в пошуках скарбу.

Мене, зізнаюся, це теж чимало хвилювало, але я, на своє горе, якось не подумала заздалегідь, що нормальним людям така поведінка може здатися дивною. Ну а тепер залишалося тільки вдавати, ніби так і треба, щоб іще більше не виставляти себе ідіотами.

Після години пошуків ми дійшли до саду. Схоже, моя теорія не була такою вже безглуздою, як хотілося Фамалу: із кожним кроком енергетичні потоки ставали дедалі сконцентрованішими, а причиною тому могла бути лише наявність єдиного джерела виходу.

— От дідько, тепер зрозуміло, чому його досі ніхто не знаходив, — засміялася Ламіра, коли нам нарешті вдалося відшукати точку витоку енергії. Нею виявився розписаний квіточками та бджілками білий дерев’яний сортир, у дверцятах якого було прорізано сердечко.

— Фамале, скажи мені як людина, яка знає історію університету настільки, наскільки це взагалі можливо, — проговорила я, намагаючись придушити істеричний регіт. — Як давно ця штука тут стоїть?

— Кілька століть, — зізнався історик. — Наскільки я знаю, він побудований з тайленської сосни, а споруди з цього дерева практично вічні.

— Я бачу, туалети тут шанують, — вимовила Ламіра, зігнувшись навпіл від реготу.

— А каналізації від нього прокладалися ще до війни, — продовжував Фамал, з усієї сили намагаючись стримати гнів праведний.

— І нікому невідомо, куди ж вони ведуть, — припустила я. — Що ж, вхід ми знайшли, то пора і в путь-дорогу.

— КУДИ?! — закричав Фамал, спостерігаючи, як я відчиняю двері.

А туалети тут дійсно поважають! Ніколи не бачила вуличного сортира, вимощеного всередині кахлем, та ще з позолоченим унітазом і елітарним умивальником. Сюди що, якісь міністри ходять подумати про вічне? Ще диви, на золотий батон за бачком натрапимо...

— Дивись у штани не наклади, хоч до трону добіжи, — захихотіла Ламіра, пройшовши слідом за мною. — Чого ти злякався, Фамале?

— Так вам лікуватися треба! Джерело вашої енергетики — унітаз. Як ви збираєтеся...

Не чекаючи кінця протесту, ми з Ламірою переглянулися та чарами відсунули унітаз... щоправда, трохи не розрахували з контролем заклинань, випадково розбили його, та ще й ущент рознесли кахлі навколо.

Та щонайдивніше, побачили на місці, де раніше стояв золотий трон, вертикальну трубу діаметром понад півметра.

— А без псування власності університету було ніяк? Тепер якщо ми і виберемося звідти, ректор усе одно нас тут утопить, — сумно зітхнув Фамал. — Любив він цей сортир.

— То скажи йому, що унітаз потрапив у кращий світ, і йди з нами. Або забирайся і не заважай, — не витерпіла Ламіра. — Хто перший?.. Ясно.

Зітхнувши, дівчина підійшла до дірки та стрибнула в неї, перш ніж ми з Фамалом встигли її зупинити.

— Ламіро, ти нас чуєш? — прокричала я в дірку.

Так, очевидно для стороннього спостерігача це мало вигляд на рідкість дурнуватий.

— Більш ніж, — долинуло з дірки в підлозі. — Тут далі труба навскіс, стрибайте!

Я хотіла піти наступною, але Фамал випередив: заявивши, що пустить мене туди тільки після того, як сам переконається, що це безпечно, історик неохоче проліз у ці ворота пекла... і полетів униз по трубі.

— Алісо, все гаразд! — почулося за хвилину. — Ти можеш стрибати. Але якщо передумала і хочеш повернутися...

Договорити йому я так і не дала. Сівши на край діри, звісила ноги, глибоко вдихнула, набираючи в легені останній ковток свіжого повітря, і стрибнула в довгу темну трубу. Ох, чесне слово, пора мені худнути! Поки я пролетіла по ній, витерла її стіни майже до блиску... костюм, звісно, доведеться тепер викинути.

А впала я просто на Фамала, який стояв під трубою, щоб мене спіймати. Спіймати-то він спіймав, але й сам гепнувся на землю.

— Мій хребет... — простогнав хлопець.

— Вибачай, — я винувато знизала плечима. — То як, ходімо?

Я запалила світловий пульсар, озирнулась і побачила, що в цьому місці труба досить широка — можна йти, майже не згинаючись. От тільки під ногами неприємно чвакало...

На жаль, усі ми, такі розумні, забули взяти з собою годинник, тож про час уявлення в нас було дуже приблизне.

Незабаром енергетичні потоки привели до відхилення в трубі, яке закінчувалося глухим кутом. Але в самому глухому куті була величезна діра, а за нею — земляний тунель.

— Я ж казала, — задоволено прошепотіла я, першою переступаючи поріг підземелля.

Судячи з розрахунків Фамала, ми наближалися до гуртожитку. Незабаром тунелі почали розгалужуватися, але енергетика нежиті незмінно виконувала роль орієнтиру.

— Тут справжні катакомби, — захоплено видихнув Фамал, оглядаючи коридори. — Хто б міг подумати, що під університетом просто своя, окрема система підземель, ніяк не пов’язана із загальною мережею? Сюди потрібно посилати цілий загін археологів!

— От бачиш, — гмикнула Ламіра.

— Але все одно, не подобається мені тут, — промовив хлопець, так само дивлячись на світловий пульсар, який чомусь сяяв дедалі слабше. — Бачите, як ваші чари реагують на тутешню енергетику? Вона їх не забирає, але добряче виснажує. Стає небезпечно. Алісо, зрозумій, я не хочу, щоб ти постраждала.

А це що за новини? Я навіть оком змигнути не встигла, коли відчула, як він узяв мене за руку. Цікаво, що це означає? Коли те, про що я думаю, то мені це зовсім не подобається.

— Як бачиш, ми знайшли часткове підтвердження твоєї теорії, тож тепер краще забиратися звідси. І сонце, напевно, вже сідає, отже, примари будуть дуже раді нас бачити.

— Фамале, годі скиглити, — огризнулася Ламіра. — Привиди — не така вже й небезпечна нежить. Принаймні, відігнати її, навіть коли таких дуже багато, ми точно зможемо. Тому їх ти можеш не боятися...

— Ой, — раптом вигукнула я.

— Що таке? — злякався Фамал.

Схоже, крім мого зойку в тунелях пролунали ще якісь слабенькі, зате дуже моторошні звуки.

— Та я тут згадала одну нежитьознавчу приказку, яку почула від старшокурсників.

— Яку ще приказку?

— Привид від упиря недалеко падає.

І ніби на підтвердження моїх слів, з коридору долинули кроки та сопіння, а за мить іще й засвітилися вуглинки очей. Опісля у світлі пульсара, яке стало ще тьмянішим, з’явилися покалічені силуети.

Якщо згадати бачених нами привидів... то краще б я і далі дивилася на привидів. Тіла, яким колись належали ті заражені Іскрами Талпіра душі, мали вигляд у рази гірший. Вивернуті ноги, руки з відкритими переломами, ребра назовні, випущені кишки і розбиті обличчя — усе це, вкрите гноєм, слизом і личинками...

— Знаєш, Алісо, я був би дуже радий, якби ти згадала цю чудову приказку трохи раніше, — у паніці прошепотів Фамал. — Сподіваюся, упирі не набагато небезпечніші за привидів?

— Тепер я не сумніваюся! — роздратовано гаркнула Ламіра.

— У чому не сумніваєшся? — з надією вигукнув Фамал.

— У тому, що загальний курс нежитьознавства ти сумлінно проспав, а свої «відмінно» за нього отримав за принципом «щоб заліковку відмінникові не псувати». Упирі вдесятеро гірші за привидів! Якщо натовп безтілесних духів розігнати ми ще змогли б, то з усіма їхніми тілами нам, першокурсницям, не впоратися. Тому єдиний можливий вихід — ноги в руки.

Натяк був більш ніж прозорим. Ми навіть самі не зрозуміли, коли стрімголов помчали геть. Щоправда, користі було не багато — стогони і шарудіння лунали звідусіль.

— Стійте! — зненацька закричала я, коли в полі зору не залишилося жодного живого мерця (якщо, звісно, не брати до уваги наші перспективи на майбутнє). — Так ми звідси не виберемося.

— У тебе є якісь ідеї? — зацікавилася Ламіра.

— Не те щоб ідеї... просто потрібно зробити те, заради чого ми сюди прийшли. Якщо ми проведемо обряд на місці поховання, могильник спочине з миром, і тоді ми зможемо спокійно вибратися звідси. Фамале, ти спробуй відбиватися від нечисті, а ми з Ламірою пошукаємо безпечні шляхи до поховання.

Ще більше зрадівши, Фамал дістав із піхов меч із зачарованим лезом (на щастя, хоч хтось із нас не забув його прихопити) і почав прислухатися до підозрілих звуків у тунелях. Кілька разів до нас дійсно вибігали гості, але меч їх шматував, а заклинання добивали. Будь їх тут хоча б два десятки, ми навіть не хвилювалися б. От тільки щось мені підказувало: їх трішечки, зовсім на кра-а-аплинку більше.

Те, що сталося наступної хвилини, підтвердило мою теорію: підлога під нами несподівано провалилася. Недовго думаючи, ми щодуху помчали назад і заскочили на бетонний виступ у глухому куті тунелю. Мабуть, ця пастка була точно спланована, тому що зупинився обвал просто перед нами. Але, побачивши те, що було внизу, я дійсно пошкодувала про своє бездумне рішення полізти сюди під враженням після прочитаного за життя фентезі! На підлозі нижньої кімнати зібралося стільки упирів, що не було місця навіть для голки, якій захотілося б туди впасти. Вони ворушилися, ніби личинки на шматку гнилого м’яса... з характерними звуками, звісно.

— Та що їм від нас потрібно? — у паніці проторохтів Фамал.

— А що зазвичай потрібно упирям? — зіронізувала Ламіра. — Підказую, відповідь «запросити в гості та напоїти чаєм із цукерками» неправильна.

— Ти можеш стулити пельку? — не витримав Фамал.

— А ти можеш не ставити дурних запитань?

— Припиніть, — скомандувала я. — Якщо ми хочемо звідси вибратися, треба діяти. Отже, наскільки я пам’ятаю, у правому коридорі підлога залишилася цілою. До нього звідси метрів двадцять. Якщо доберемося, зможемо йти далі.

— Алісо, не знаю, як ти, я а літати ще не вмію, це матеріал четвертого курсу, — заявив хлопець.

— От менше треба було по світу різними розкопками вештатись — уже і вмів би, — прогарчала Ламіра.

Цікаво, хто кого вб’є першим: упирі всіх нас чи ці двоє одне одного?

— Сподіваюся, заступництвом стихій тут усі трохи володіють? — наполегливо мовила я, намагаючись перекричати цю парочку.

— Запитання, як я розумію, риторичне?

— Слухайте мене: зараз Фамал матеріалізує нам по два... як вони там називаються... — знервовано пробурмотіла я. — Ну ці штуки, що як кілки, з ними ще альпіністи лазять...

— Алісо, коротше! — напружено прогарчав Фамал.

— Коротше, ми візьмемо ті штуки, максимально зменшимо свою вагу і, чіпляючись за стіни, переліземо до коридору. Повинно спрацювати.

— А куди далі?

— Швидко шукати дорогу на нижні рівні підземель. Судячи з концентрації Іскор Талпіра, до поховання нам ще метрів десять углиб. Там Фамал дуже швидко поповнить запаси чарівної сили й утримуватиме захисний бар’єр, поки ми з Ламірою проведемо ритуал. Питання, пропозиції чи заперечення будуть? Ні? От і добре, до справи.

Не скажу, що мій план був геніальним. Радше він був навіть дурнуватим. Спорядження і так входив в землю нелегко. А, зменшивши свою вагу, я вперше після закінчення школи пригадала формулу з такої ненависної фізики: сила дорівнює масі, помноженій на прискорення. Тому зі зменшенням ваги відповідно зменшилася і сила, з якою ми вганяли спорядження в ґрунт. Не знаю, як у цьому світі було з початковою фізикою, і тим більше гадки не маю, як добре її знали Фамал та Ламіра. Але точно не викликав сумнівів той факт, що вони, висячи над прірвою з купою упирів на дні, подумки згадували мене всіма можливими нецензурними словами щоразу, коли намагалися загнати кілок у ґрунт. Урешті-решт, ми, опинившись на твердій землі вцілілого коридору, ледь не впали з ніг. Але замогильний стогін змусив підскочити і з новою силою побігти вперед.

— Я ж казав, що нам тут нічого робити! — простогнав Фамал, рубаючи чергового упиря, якому захотілося пройти поруч.

Таких випадкових перехожих ставало дедалі більше мало не з кожним кроком. Але навіть це, з одного боку, радувало, бо означало, що ми наближаємося до могильника. Хоча з іншого боку...

— Знаєш, Алісо, — видихнула Ламіра, нашвидку проколюючи палець та притискаючи його до землі, аби поповнити запаси чарівної сили, — я вже навіть рада, що ми прихопили з собою цього зануду. Уявляю, як нам було б весело, якби він залишився вдома.

— Весело? Так без мене вас би вже давно розірвали!

— Носа не задирай, — кинула Ламіра, вдаривши Фамала кулаком у плече.

Невідомо, скільки б ще ці двоє гризлися, якби за наступним поворотом ми не натрапили на відчинені металеві ворота. За ними в темряві виднілися обриси величезної печерної зали. На щастя, мерців тут було небагато — мабуть, вирушили на прогулянку. Але кілька десятків все ж вийшли до нас із хлібом-сіллю.

— Фамале, бар’єр! — закричала я на все горло.

Сконцентрувавшись, хлопець накрив нас силовим ковпаком і поступово його розширював, відтіснивши упирів назад — так, щоб звільнити всю площу поховання.

Сподіваюся, у нього вистачить сил утримувати їх весь цей час, тим більше на такому великому могильнику. Судячи з його розмірів і моїх припущень щодо глибини ями, мерців тут ой як значно більше, ніж ми встигли побачити. Цікаво, де вони... СТОП! Ні, мені не цікаво, де вони. І бачити їх я теж не хочу!

Але часу на роздуми залишалося не так уже й багато, про що свідчили краплі поту на обличчі Фамала, який, імовірно, вичавлював із себе залишки сил. Тому ми з Ламірою швидко дістали всі необхідні для обряду матеріали і розпочали ритуал.

— Допоможи Фамалові, — скомандувала я, творячи заклинання для упокоювання поховання.

Ламіра підбігла до історика і взяла його за руку так, щоб зелені стрічки на зап’ястях контактували одна з одною. Хлопцеві стало легше утримувати бар’єр, але цим ми виграли не більше ніж кілька хвилин. А надто коли врахувати, що упирів за межами силового поля зібралося не менше від трьох сотень.

— Повертаю вашим тілам і душам спокій вічного сну! — прокричала я стандартну формулу, разом із якою випустила на могильник підготовлене закляття.

За мить усю залу освітив яскравий спалах. Засліплені упирі завмерли, а Ламіра та Фамал з полегшенням упали на коліна...

— Ну от, — зітхнула я. — Справу зроблено. Могильник упокоїться, щойно зійде сонце.

...Схоже, мені пора вставити в мозок батарейки. Тільки зараз дійшло, ЩО САМЕ я сказала. Ламіра з Фамалом, своєю чергою, застогнали і синхронно приклалися фейспалмом. Не треба бути генієм, щоб прочитати в їхніх очах: «Я тебе зараз уб’ю».

А тим часом упирі, оговтавшись після спалаху, впевнено рушили до нас.

— Алісо, у тебе немає мозку. Зовсім немає, — втомлено стогнав Фамал, вогнем і мечем намагаючись пробитися крізь стіну живих мерців, які не збиралися спочивати з миром ще десь години чотири. — Лише основні життєві функції: поспати, поїсти і вляпатися в халепу. Соціофоб бісів... краще б реальної загрози боялася, а не своїх тарганів.

— Зроби мені ласку, — видихнула Ламіра, сиплячи на упирів потрійними блискавками заклинань. — Якщо я наступного разу засну на фахових предметах, розбуди мене стусаном, а потім дай собі потиличник — так, для профілактики.

— Для цього вам ще потрібно дожити до наступної фахової пари, — нагадав Фамал. — Чули таку давню народну мудрість? Якщо у вас є десятитисячна армія і ви хочете, щоб її розмазали по стінці двісті дідів із вилами, довірте командування Алісі Гайліновій.

— Мовчав би вже, — огризнулася я. — Від тебе я пропозицій, окрім як залишитися вдома, не чула.

— І скажи на милість, чому ж ця пропозиція тебе не влаштовувала?

Нарешті нам удалося пробитися в коридор. Тільки з дорогою назад виникла зрозуміла проблема: не обваленим же тунелем іти. Довелося знову шукати енергетичні потоки, щоправда, тепер це було вдесятеро важче: упирів тинялося стільки, що ми ледь устигали поповнювати резерви.

Але виявилося, що може бути й гірше. Я зрозуміла це, коли побачила в гнилих руках деяких мерців уламки труб, палиці та інший непотріб, придатний для нашого побиття. Озброєні упирі пішли в атаку... і першою, кому пощастило, стала саме я. Зловивши момент, випатраний мрець замахнувся і вдарив мене в живіт так сильно, що я одразу впала на спину і вдарилася головою.

Відчайдушно закричавши, Фамал з усієї сили розрубав упиря, всадив у нього кілька заклинань і впав на коліна біля мене.

— Алісо, що з тобою? — злякано прошепотів він.

— Я бачу світло, — тихо промовила я, ворушачи самими лише губами.

— Ні, Алісо! — несамовито закричав Фамал. У його очах заблищали сльози. Хлопець в істериці схопив долонями мої щоки і повернув до себе. — Тільки не це! Алісо, послухай мене. Ти повинна боротися! Зрозумій, ти потрібна мені! Будь ласка, прости все, що я тут наговорив. Знаю, я ідіот. Аліса, ти мене чуєш? Не йди до світла!

— Як це, не йти до світла? — обурилася я. — Ось ти сам, якщо жити набридло, не йди до світла, а мені не заважай.

— Алісо, тільки не це! Ні. Послухай мене...

— Відчепись від неї, ідіоте! — гаркнула Ламіра. — Якщо людина хоче йти до світла, то не заважай.

— Ти що, з глузду з’їхала? — закричав Фамал. — Вона ж умирає!

— Це твій мозок умирає, — прошипіла мавка. — Коли ти востаннє перевіряв зір?

— Припини дуркувати. Вона сказала, що бачить світло...

— Бачу, — втрутилась я. — Отам, — і втомлено видихнула, вказуючи рукою ліворуч, куди дивилася хвилину тому.

Там сяяв промінь світла, вириваючись із труби, яка послужила нам входом. Тільки от цікаво, звідки саме-то світло взялося? До світанку, якщо не помиляюся, не менше ніж дві години. І упирі назад до могил начебто не збираються.

Аж раптом моя рука намацала щось м’яке і гладеньке. Я стиснула це пальцями, піднесла до очей і побачила червону хустку з вишитими ініціалами «ПГ».

Ось тепер я дійсно нічого не розумію. Якщо це також хустина Галдора, то звідки вона тут узялася?

Але поміркувати мені вже вкотре не дали — з тунелів знову долинули милі звуки, від яких серце й печінка, трясучись зі страху, обнялися і вистрибнули через горлянку.

— Зможеш іти? — запитав Фамал, допомагаючи мені підвестися.

— Напевно, — кивнула я і швидко сунула знайдену хустку в кишеню. Спираючись на плече свого координатора, пошкандибала до труби.

— І куди далі? — злякано запитала Ламіра.

Тіні живих мерців уже танцювали на стінах тунелю.

— Слухай мене, — скомандував Фамал. — Зараз я начаклую мотузку, якою ви підніметеся. Буду допомагати вам чарами, а потім і сам вилізу. Швидше, вони вже поруч!

Хлопець клацнув пальцями, і по трубі звисла довга міцна мотузка. Мене підсадили першою, одразу за мною — Ламіру.

За хвилину ми вже були нагорі, але хлопець тільки почав підніматися... коли його наздогнав перший упир, щелепа якого щосили вгризлася йому в руку! Зціпивши зуби, юнак випустив у нежить блискавку і почав потроху підтягуватися, та нові мерці вже були на підході.

Нетямлячись зі страху, ми з Ламірою потроїли свою фізичну силу заступництвом стихій і підняли приятеля так швидко, як могли. І тільки-но він опинився в безпеці — відпустили мотузку. Позбавлений контакту зі шкірою чарівника, матеріалізований предмет одразу розсипався білими іскрами.

Сил не було. Фамал скривився від болю і, впавши на спину, стиснув пальцями покусану руку — краї рани затягувала зелена цвіль.

...І лише зараз я помітила, що сортиру вже не було, тільки відкритий простір. А навколо — десятки викладачів і студентів з факелами, які дивилися на нас, наче на прокажених.

Ми з Ламірою сиділи в приймальні ректора і лише іноді, пошепки, обмінювалися обривками фраз. Секретарка вже втомилася розганяти натовп студентів, який щоразу за лічені секунди збирався під дверима.

Фамала одразу віднесли до медпункту. Нам про нього ніхто нічого не казав, тому про те, як він почувається, ми могли тільки здогадуватися, та й то було б дуже сміливо з нашого боку. Все ж укус упиря — то не жарти. Пощастить, якщо все обійдеться, але хлопець цілком може втратити руку. Чорт, яка ж я дурепа! Він мав рацію від самого початку: не треба було туди лізти. І без нас знайшлися б умільці, які мають реальний досвід, а не просто пригодницьких книжечок начиталися.

Закушуючи щоку від нервів, я засунула руку в кишеню і намацала там знайдену в катакомбах червону хустку.

Справді, звідки вона там узялася? Хоча... я ж знайшла її просто біля труби, тому її цілком могли викинути в той сортир, сподіваючись, що ніхто не знайде. Тоді що ж з тією хусткою, яку я знайшла першою? Вони, схоже, однакові. Треба буде над цим ламати голову... якщо мені її зараз ректор сам не знесе з плеч.

І ніби почувши мої перелякані думки, чаклун прокричав:

— Гайлінова, Забара, до мене!

Немов на голках, ми підскочили зі стільців і зайшли до кабінету Ланора Карнесса. Сам лише вираз обличчя першого чарівника університету обіцяв, що зараз ми відповімо і за Фамала, і за ініціативу, і за галас... та й за сортир теж.

Що тут скажеш, я не звикла до лінчування на такому високому рівні. З моїм директором у школі стосунки склалися просто чудові — він жодного разу мене не бачив. А у ВНЗ я своє щастя вже втратила.

— Панни, бачу, студентське життя здалося вам занадто нудним? — почав ректор, із кожною літерою посилюючи голос.

Схоже, нам із Ламірою не жити. Не треба бути генієм, щоб зрозуміти силу любові, яку відчуває до нас цей добрий дідусь із лагідним поглядом.

— Настільки нудним, що ви, панно Забара, зіпхнули своє покарання на іншого студента, а самі побігли шукати пригод. Любі мої, поясніть, якого дідька ви туди полізли?

— Гуртожитком тинялися агресивні примари, — зібравшись на силі, промовила я. — Ми вирішили, що зможемо допомогти...

— Начиталися пригодницьких романів і захотіли повторити подвиги дівчаток-мандрівниць у залізних бікіні? — скипів ректор, у моєму разі влучивши просто в десяточку.

— Але ж потрібно було щось робити! — випалила Ламіра.

— От і пішли б у деканат, там вже без вас розібралися б. А так що ми тепер маємо? — прошипів ректор. Підвівшись, він ходив навколо нас із таким виразом обличчя, ніби придивлявся, де краще вдарити сокирою, щоб одним махом відрубати голови. — Важко поранений один із наших найкращих студентів, сад перетворився на зораний город, а преса як мінімум місяць писатиме про нас байки. І якби не пан Корсаров, який випадково натрапив на розбитий чарами туалет, ми і не знали б, де вас шукати.

Вадим? Ну звичайно, хто ще міг так мило нацькувати на нас ректора? Б’юся об заклад, він години три його обробляв. Цікаво, як же той пройдисвіт про все здогадався... Утім, ми ж, наче ідіоти, нишпорили навколо гуртожитку, шукаючи енергетичні потоки. Не дивно, що той щур усе пронюхав.

— Із Фамалом усе гаразд? — нарешті запитала я.

— Що? — закричав ректор. — Ви ще маєте нахабство...

— Із Фамалом усе гаразд, — почула я позаду і зітхнула з полегшенням: у дверях кабінету стояв наш друг. Його рука була перев’язана, а шкіра дуже бліда, але він мав цілком непоганий вигляд.

— Пане Гаран? — здивувався ректор. — Чому ви тут, коли повинні бути в медпункті?

— Тому що я винен так само, як і вони, — спокійно заявив хлопець, сівши на стілець поруч із нами. — Я разом із ними брав участь у цьому заході й вимагаю такого самого покарання. Крім того, я координатор Аліси та відповідаю за неї.

— Однакового покарання вам все одно не буде, — промовив ректор, трохи охолонувши. — Утім, пане Гаран, не сумнівайтеся, що після одужання ви отримаєте таке покарання, що навіть духи в Мертвому місті в штани накладуть. А ось щодо цих двох... гадаю, пан Корсаров мав рацію: єдиним можливим варіантом буде відрахування з університету і закування сили.

— Що? Відрахування? — синхронно закричали ми з Ламірою.

— Так. І прошу без зайвих емоцій. Можете йти збирати речі, а я підготую всі необхідні документи.

— Але... — встав шокований Фамал.

— Ніяких «але». Геть!

Ми навіть не зрозуміли, коли опинилися за дверима кабінету.

— Не хвилюйтеся, я битимуся до останнього, — прошепотів Фамал. — Не дозволю, щоб вас відрахували.

— Та ти й сам не в шоколаді, — вбито промовила я, виходячи в коридор. Натовп, на щастя, трохи розсмоктався, але можна було навіть не сподіватися уникнути зацікавлених поглядів. — Обом нам ти вже не допоможеш, то хоч Ламіру спробуй виручити. А я і так достатньо дров наламала.

Я почувалася останньою поганню. Через те що в мене кеба не варить, Фамалу тепер дістанеться, Ламіру взагалі виженуть. А все тому, що мені не вистачило розуму всидіти на місці.

— Алісо, Ламіро, — почула я позаду.

Обернувшись, ми побачили Феланну.

— Невже ви не зрозуміли? Я ж просила приходити до мене поговорити, якщо захочете напартачити. Зуб даю, вам дісталося на горіхи, — сумно зітхнула куратор.

— Більш ніж, — прошепотіла я.

— Їх відраховують! — випалив Фамал.

— Відраховують? — закричала Феланна, від несподіванки впустивши теки, які несла в руках. — У ректора що, зовсім мозок крізь вухо витік? Ні, я розумію, якби в результаті цієї операції на відкритому могильнику хтось загинув, але всі живі-здорові, а робота виконана досить оперативно.

— Ректору на це, схоже, трошки начхати, — рипнула зубами Ламіра.

— Я йому як чхну! Нічого, бій триватиме до останнього бійця. Згідно із законом, студента-чарівника можна відрахувати тільки після наради викладачів, і я, як ваш куратор, не дозволю так просто вигнати своїх студентів, навіть якщо вони зчинили стільки галасу. Ох, бачили б ви, що зараз робиться. Ті катакомби обстежують майже всі кафедри, репортери не відходять від входу, а голова круків — то взагалі...

— Що? — сторопіла я. — Тут Ларгус?

— Звичайно. А чого ти дивуєшся? Сама знаєш, наскільки ситуація серйозна.

— І давно він тут?

— Від самого ранку. До речі, щойно бачила його дорогою до кабінету ректора, ви з ним розминулися хвилини на три.

— Він зараз говорить із ректором? — від несподіванки у мене закрутилася голова. — От якби нам...

— Ні-ні-ні, — з награною суворістю промовила шубінка. — Навіть не просіть мене, я ні за що не розкажу вам про таємну кімнату з тонкою стіною між нею й кабінетом ректора, про яку практично ніхто не знає. І вже точно не бовкну, що вхід до неї — у третій від вікна кабінці туалету для викладачів, того самого, який біля тераси на другому поверсі.

— Що ж, дякуємо, що нічого не сказали, — ввічливо подякувала Ламіра.

— Та нема за що, — підморгнула Феланна і, насвистуючи, пішла коридорами.

Нам навіть не довелося нічого говорити — Фамал і Ламіра побігли слідом за мною. За хвилину ми прокралися в заборонену зону — викладацький туалет. До речі, чомусь мене анітрохи не здивувало, що ремонт у ньому коштував дорожче, ніж у всіх студентських вбиральнях, разом узятих.

На щастя, зараз там нікого не було, тож ми зайшли в третю від вікна кабінку, яка виявилася доволі просторою.

Сконцентрувавшись, я створила пошукове закляття, і одна з керамічних плиток на стіні стала прозорою. Я трохи натиснула на неї і за мить зрозуміла, що стою вже всередині невеликої кімнати без вікон. У ній були лише пара крісел, журнальний столик і портрет якогось бородатого дядька в пенсне. Мені дуже хотілося запитати у Фамала, чи не знає він щось про цього старого, але зупинили мене голоси, що звучали за стіною. Обидва мені були добре знайомі. Перший — суворий, трохи істеричний, грубий, — безсумнівно, належав ректору. Другий — приємний, спокійний, проте рішучий — Ларгусові.

Не видаючи жодного звуку, я притиснула вухо до стіни і прислухалася.

—... виходить за всякі межі, — белькотів ректор. — Ви ж бачили це все.

— Так, — запевнив Ларгус. — І мушу сказати, що давненько не зустрічав настільки ризикових студентів. Подумати тільки, самостійно провести таку вилазку!

— І як це назвати? Повна безвідповідальність. Не хвилюйтеся, пане Агердон, цих паршивок до вечора відрахують.

— А оце вже тільки через мій труп, — несподівано випалив Ларгус, і, судячи зі звуків, ректор відскочив на крок назад. Мабуть, цей тон його «трохи» налякав.

— Про що ви, пане Агердон?

— Про що? Скажіть, ви справді зібралися відрахувати студенток, які — першокурсниці — провели настільки складну операцію? Тим більше кому, як не вам, знати ціну кожного чарівника для держави? Я розумію, якби хто-небудь загинув...

— Ще трохи, і точно загинув би... — вставив ректор.

— Пане Карнесс, хто дозволив вам перебивати мене? — гнівно прогарчав Ларгус.

Нарешті хоч хтось на нього гаркнув!

— Так, ризик був, але його не уникнути, навіть коли працюють професіонали. Ця ж трійця швидко знайшла й упокоїла могильник під гуртожитком. Нагадаю, що ваша спеціальна комісія на той час тільки радилася щодо того, звідки взялися привиди і як знайти поховання. А студенти, між тим, жили на пороховій діжці, яка могла вибухнути будь-якої хвилини. Хіба ви не розумієте, до чого можуть призвести викликані міжсвітовою проріхою спотворення реальності? Якщо упирі вже цієї ночі так розгулялися, то цілком можливо, що до понеділка деякі студенти і не дожили б.

— Проріха? Ви що, забули, що та задрипанка Гайлінова сама є її...

— Жертвою! — крикнув Ларгус настільки голосно, що навіть я, стоячи з іншого боку стіни, мало не оглухла. — А за «задрипанку» я зараз цілком серйозно збираюся викликати вас на дуель.

— Та що ви, пане Агердон, — забубонів ректор. Схоже, перспектива дуелі з головою круків його не надто надихала. — Не розумію, чому ви так за неї заступаєтеся? Вона ж просто...

— Утратила всіх рідних і була приречена на два роки суцільного кошмару. Нагадаю вам, що це в нашому світі щось пішло не так; наш світ винен у тому, що її життя було скалічене. Тому якщо ваш намір відрахувати її за успішну складну операцію досі в силі, то і я маю пропозицію: переобрати ректора університету магії.

Ого! Схоже, Ланор Карнесс, як мінімум, цегли на паркет наклав.

— Ви пропонуєте мені нагородити цих трьох за відверте порушення... — нарешті прошепотів він.

— Щодо нагороди, то це вже буде занадто — вони все ж дуже ризикували. Але суворо карати цю трійцю — однозначно перебір. Будьте ласкаві, хоч іноді думайте своєю головою, а не слухайте нашіптування різних тхорів.

— Тхорів? Узагалі-то, ви не знаєте пана Вадима особисто, тож не варто говорити про нього так...

— Якщо студент підмовляє ректора відрахувати когось із університету, нічого кращого я сказати про нього не можу. То як, ми з вами домовилися чи мені вирішувати, що зробити спочатку: запропонувати раді голів Гільдій переобрати ректора університету чи викликати вас на дуель? І, щоб ви знали, це не блеф.

— Ні, що ви, пане Агердон, — заторохтів ректор. — Ви в усьому маєте рацію. Я беру свої слова назад і сподіваюся, що ви більше...

— От і добре, — перебив Ларгус. — А мені вже час іти. До зустрічі.

— До зустрічі, пане Агердон, — видихнув ректор круку, за яким зачинилися двері кабінету.

Не минуло й десяти секунд, коли ми почули звук, який дуже нагадував вибух пульсара, що врізався в якийсь предмет. Схоже, ректор трохи рознервувався.

Зрозумівши, що більше нічого цікавого не буде, ми тихенько відійшли від стіни, знову запустили пошукове закляття і за хвилину вибігли з туалету для викладачів. Не варто було обговорювати щойно почуте в коридорі. Крім того, я дуже хотіла зустрітися з Ларгусом, тому ми з друзями розійшлися і я попрямувала до виходу. Але біля кабінету ректора мене зустріла секретарка.

— Пан Карнесс наказав розшукати вас і привести до нього, — спокійно сказала вона, схопивши мене за руку, наче першокласницю.

Хоч як я намагалася пояснити, що підійду за хвильку, слухати мене ніхто не захотів. Тож незабаром знову стояла перед ректором.

— Покарання для вас трьох скасовується, передайте це своїм друзякам, — кинув він. Схоже, ці слова анітрохи не радували його. — У понеділок повертайтеся до занять і, будь ласка, не лізьте більше не в свою справу. А тепер забирайтеся.

— Вибачте, — промовила я. — Тут же щойно був Ларгус? Де він зараз?

— Пан Агердон... — голосно сказав ректор, акцентуючи саме на прізвищі крука, — ...дуже зайнята людина, і часу на всяких студентів-порушників у нього немає. Те, що він удостоїв вас честі обговорити питання вашого покарання, ще не означає, ніби він буде возитися з вами весь час.

— Але мені потрібно терміново...

— Вам вічно щось потрібно, панно Гайлінова.

Несподіваночка. Я вже панна Гайлінова? А хвилину тому була задрипанкою. Як швидко все змінюється.

— ...Але це не означає, що всі бігатимуть за вами, — пирхнув Карнесс. — А пан Агердон, імовірно, вже поїхав до Гільдії стихій. Забирайтесь, поки я не передумав щодо вашого покарання.

У тому, що він передумає, я сильно сумнівалася, але з кабінету все ж вийшла й одразу побігла надвір. Щоправда, скільки не обшукувала все навколо, Ларгуса так і не знайшла. Що ж, буду сподіватися на зустріч із ним найближчим часом. А поки...

Стало дуже боляче на серці. Але я стиснула кулаки і проковтнула клубок у горлі. Краще зробити це якнайшвидше.

— Ламіро, — промовила я — було несила стримати тремтіння в голосі. Стоячи на порозі кімнати одногрупниці, я щосили стискала дверну ручку, не наважуючись увійти.

— Так, заходь, — усміхнулася мавка, саме закінчивши заплітати пишне кучеряве волосся в товсту косу. — Ти щось хотіла?

— Власне... — прошепотіла я, причинивши за собою двері. — Краще нам не спілкуватися, — нарешті промовила я, і по щоках потекли сльози. Чорт, а я так хотіла їх стримати.

— Чому? — шоковано вимовила Ламіра.

— Тому що хоч би в якому світі я була, це не скасує того факту, що я помилковий елемент, від якого нікому не буде добра, — вирвалося в мене. — З моєї вини вже загинуло достатньо людей. Усі, кого я любила, з ким зближувалася... рано чи пізно на них натикалися песиголовці, які потрапляли крізь проріху до мого світу та йшли шукати мене. І дуже наївно з мого боку було думати, ніби в цьому світі я перестану бути загрозою для тих, хто вирішить бути поруч зі мною. Схоже, така в мене карма: не знаю, за які гріхи в минулому житті, але на мене однозначно не чекає нічого хорошого. Сьогодні ви з Фамалом могли загинути через мене. А потім тебе мало не відрахували, ледь не зруйнували твоє життя. І в усьому цьому винна тільки я. Бачте, не могла посидіти спокійно на місці... Я не лише полізла в підземелля, а й вас за собою потягнула. Тому краще тобі триматися від мене подалі, адже боюся, що в майбутньому я ще не раз стану джерелом небезпеки. Без дивачки на кшталт мене ти будеш значно щасливішою.

Я важко дихала. Слова вирвалися швидко і всі разом — наче рій бджіл. А тепер їх не стало. Тільки сльози бігли по щоках.

Але я сказала це, і тепер Ламіра буде в безпеці. Раз уже в мене така доля, краще я нестиму цей хрест сама, не обтяжуючи ним нікого.

— Ти справді думаєш, ніби без тебе мені буде краще? — вимовила Ламіра несподівано холодним голосом... який ледь помітно тремтів. — Ти справді так вважаєш?

Я не могла відповісти. Губи тремтіли, а ком застряг у горлі, заважаючи дихати.

— Знаєш, коли моя мати була вагітна, до неї причепився один паразит — нежить, яка висмоктує сили з ненароджених дітей, — несподівано заговорила Ламіра. — Тієї тварюки швидко позбулися, але я все одно народилася дуже слабкою. Тому перші чотири роки життя майже не вставала з ліжка. Коли я вперше побачила інших дітей, то дуже зраділа, найбільше захотіла їм сподобатися. І довгий час мені навіть здавалося, що сподобалася! Мене постійно кликали бавитися, і я розповідала батькам, як же в мене багато друзів. Так тривало кілька років. До одного сонячного дня, коли довелося підслухати їхню розмову. Вони весь цей час просто сміялися з мене! Я, схожа на дивну тварину, яка так сильно відрізнялося від інших, виконувала роль блазня в їхній компанії...

Я сховалася в кімнаті до кінця літа, побудувала там собі халабуду під столом і сиділа в ній, обклавшись подушками. Батькам нічого не говорила — а раптом і вони посміялися б із мене. З того, яка я наївна мавпочка. Восени мене насилу змусили піти до школи. Я цуралася однолітків, а вони мене. Іноді в мене з’являлися «друзі», з якими я пробувала дружити... але всі вони виявлялися людьми класу: «Ти мені друг, але не на людях. Тому коли з тебе наступного разу знущатимуться, я мовчки постою осторонь».

Усі люди стали для мене ворогами, які за спиною виливають відра бруду. Навіть зовсім безневинний жарт я одразу сприймала як злісну насмішку, що болісно врізалася в душу, і агресивно кидалася на всіх навколо. Я безжально давала здачі, била в десять разів сильніше за нападника, а біль завжди ховала за погрозами.

Але ти — перша за багато років людина, яку я не сприймаю як ворога. Не знаю чому, але не думаю, що ти можеш сміятися з моїх дивацтв. Більше того, я певною мірою відчуваю в тобі споріднену душу. І завдяки цьому неймовірно щаслива.

Тому в жодному разі не думай просто так взяти і знову залишити мене одну! — несподівано закричала Ламіра. Уперше за всю свою промову вона подивилася на мене, і я побачила кілька блискучих крапель, які застигли в колючих від страху і гніву зелених очах.

— Добре, не залишу, — тепло всміхнулася я і щиро її обійняла.

Цієї миті мені найбільше хотілося вірити в те, що вона не пошкодує про своє рішення.

На першій лекції з нежитьознавства Феланна сказала, що теорія без практики — ніщо. А ще пообіцяла, що жовтень ми проведемо з нежиттю в лісі Канірел.

Зрештою жовтень настав і перший курс отримав розпорядження збиратися в дорогу. Нам у супровід, окрім кураторів, давали ще одного нежитьознавця, а також трьох викладачів з військового факультету, двох із медичного і одного з історичного. Аби зекономити трохи часу на подорож, частину шляху ми повинні були подолати за допомогою переміщення. Щоб здійснити це, до кожного зі студентів приставили по двоє магів з однаковими стихіями, які мали перемістити його до Говесу — великого міста на березі річки Ладока. Там на нас чекали коні. Завдяки цьому трюку дорога до місця призначення мала зайняти тиждень, протягом якого викладачі вечорами читали б нам лекції.

Схожі вилазки ми, протягом чотирьох років навчання, повинні будемо здійснити також разом з іншими факультетами заради загальноосвітньої практики за їхнім профілем. Професійні ж практичні експедиції почнуться з другого курсу. Крім того, щороку на нас чекатиме місяць літнього практикуму за фахом.

Координатори з нами, зрозуміло, не їхали. Тому Фамал увечері метушився навколо мене, інструктуючи на всі можливі та неможливі випадки: починаючи скалкою в пальці та закінчуючи нападом банд із Диких степів (і це на північному березі річки Ванагри!). Пів ночі він перевіряв, чи не забула я чого важливого, і навіть встав спозаранку, щоб провести. Здається, серед усього першого курсу я була чи не єдиною, кому дістався такий сумлінний координатор.

— І, Алісо, благаю, — втомлено позіхав хлопець. — Намагайся не вляпуватися в різні неприємності.

— Добре, — кивнула я.

— Ні, повтори це, — наполягав координатор.

— Я не буду вляпуватися в різні неприємності, — буркнула я.

Схоже, Фамал трохи захопився.

— Спробуй так і зробити, — продовжував він. — Якщо неподалік пробіжить стадо породжень тіні, ти не станеш наздоганяти їх, щоб перебити; якщо до вас причепляться сумнівного вигляду продавці фруктів, які пропонуватимуть тобі безкоштовно спробувати яблучко, ти не будеш його їсти, поки не перевіриш чарами; якщо раптом якась нежить викраде Ламіру, ти не побіжиш самостійно її рятувати, а довіриш цю роботу кваліфікованим викладачам... а якщо вони не впораються, то така вже її доля.

— Фамале! — суворо гаркнула я. — Чому ти не можеш хоч п’ять хвилин не гризтися з Ламірою?

— Тому що вона сама не може зі мною не гризтися. На чому я зупинився? А, ну звичайно...

Фамалові так і не дали договорити: настала моя черга, і двоє чарівників з білими поясами взяли мене за руки. Не встигла я оком змигнути, як уже стояла посеред великої кам’яної площі, у центрі якої дзюрчав фонтан із хлопчиком, що обіймав лебедя. Неподалік тупцювала половина першого курсу.

Чарівники, які перемістили мене, одразу випили по настоянці проти головного болю і заходилися поповнювати запаси енергії, щоб через кілька годин повернутися до Фетесаріна. Я ж поспішила до решти потоку, де побачила Ламіру й Арру.

— Ну як, Фамал знепритомнів від думки, що не зможе няньчитися з тобою цілий місяць? — усміхнулася мавка.

— Принаймні, хвилину тому він стояв на ногах, — засміялася я. — Але мене не покидає відчуття, ніби він хотів мені ще щось сказати.

— Звісно. Адже він не встиг переказати тобі вісімдесят шість томів Великої Ануарської енциклопедії. А як же ти без цього?

— Здається, він до тебе небайдужий, — зауважила Арра.

— Не думаю. Просто ми з ним знюхалися іще до того, як я стала студенткою, і він дуже відповідально ставиться до своїх обов’язків координатора, — відмахнулася я. Бажання закрити цю тему підскочило, ніби цифри на лічильнику Гейгера всередині саркофага вибухлої АЕС. — А де наші коні? Щось я їх не бачу.

— Ну не будуть же виводити їх на центральну площу, — знизала плечима Арра. — Я тут порозпитувала... словом, вони в стайні за квартал звідси. Ми підемо туди, щойно всі зберуться.

Однокурсники прибували з інтервалом у десять хвилин. Куратори, апатично позіхаючи, ставили в списках галочки навпроти прізвищ новоприбулих. Усі були зайняті колосально важливими дрібницями на кшталт пліток, порожніх балачок і переривання сумок з класичним виразом обличчя: «Чи не забув я чого?», — за яким слідував черговий класичний вираз обличчя: «Дідько, як я міг це забути?»

Я, від нічого робити, розгорнула мапу і пробіглася поглядом по лінії, яка умовно позначала наш маршрут. За планом ми прямували до Бату — невеличкого рибальського селища, головний прибуток якому приносила не стільки риболовля, скільки використання річкового транспорту з комерційною метою. Там ми пересядемо на плоти (мабуть, університет вирішив заощадити — річкові кораблі коштували вдвічі, а то й утричі дорожче), на яких доберемося до Генаса — селища в місці, де річка Андок впадає у Ванагру. Там нас на поромах переправлять на північний берег — у селище Зонак, — де чекатимуть заброньовані ректоратом коні. Звідти ми вже по прямій і доїдемо до Каласа.

Схоже, я трохи захопилася обмірковуванням нашого маршруту, тому що Ламіра аж надто наполегливо тягнула мене за руку, прикрикуючи:

— Тобі що, більше на практику не хочеться? Наші вже йдуть!

— Справді?

Я швидко накинула сумку на плече та побігла за однокурсниками, які разом із кураторами попрямували до краю площі.

Ближче до вечора ми дісталися Бату, де належало переночувати перед ранковою пересадкою на плоти.

Мої емоції від того, що під час подорожі доводилося ночувати разом з іншими студентами, були далекі від екстазу. Причиною став не тільки стан «нічліжок», а й те, що поруч зі мною ночував ще хтось, — останнім часом я дуже неспокійно спала. Через сновидіння, які мало не щоночі доводили мене до божевілля, я крутилася уві сні. Про це свідчила постільна білизна, що валялася на підлозі біля ліжка (а іноді навіть я разом із нею). Часом моє пробудження супроводжував не дуже гучний крик... Тож не хотілося, щоб мене ще більше вважали хворою на голову.

Утім, принаймні сьогодні всі хвилювання були марні, бо заснути все одно не вдавалося. Я тільки на хвилину задрімала, а потім знову була бадьора, попри пізню годину і важкий день. Може, виною тому був блідий повний місяць, який заглядав у вікно сараю (який тут називали хостелом на двадцять ліжок), кидаючи холодне проміння на моє обличчя?

Ніч видалася дійсно світлою, добре було видно фруктові дерева в саду і край річки. От лише з якихось незрозумілих причин стало трохи моторошно.

Раптом серце завмерло, немов обернувшись на цілісний шматок льоду. Він обпік груди несподіваним страхом, коли повз вікно промайнула дуже бліда чоловіча голова!

Так, Алісо, спокійно, це просто місцевий п’яничка, нема чого боятися.

Майже не дихаючи, я підійшла до вікна і крізь скло визирнула на вулицю — нічого... крім глибоких слідів на землі.

Аж раптом під вхідними дверима почулися зловісний шурхіт і сопіння, а за мить двері рипнули.

Не думаючи, я вихопила меча, відчинила двері та побачила просто перед собою чоловіка в лахмітті. Трохи згорбленого, з блідо-синьою шкірою, червоними щоками... та рваною раною на місці лівого боку!

Часу на вереск не було — мрець замахнувся на мене рукою, яку я одразу відсікла, а залишок тіла, підстрибнувши, відштовхнула ногами. Упир знову подався вперед, але я вже створила потрібне заклинання, яке в нього і запустила. Синюшне тіло з червоними щоками без сил впало на землю... зате покричати наостанок встигло добряче. За хвилину з будинків і хостелів усього села збігся натовп як місцевих, так і студентів.

— Нічого собі! — закричав один з селян. — Та це ж наш Гайк, який минулого тижня зник.

— І як же він зник? — не втрималася я, випередивши із запитанням викладачів.

— Так поплив із вантажем до Зонака. Відтоді ні слуху від нього, ні духу.

— Ну, дух-то якраз є, — гидливо зітхнула я, затискаючи носа: від упиря справді смерділо.

...Хвилиночку, Зонак? Отже, нам належить практично повторити маршрут Гайка? У такому разі сподіваюся, що з цим хлопцем просто стався нещасний випадок і шанси на другий такий — мінімальні.

Романтичний ореол навколо подорожі річкою на плотах розсіявся протягом першої ж доби: їли ми на плотах, спали на плотах, конспекти писали на плотах. Тому коли за два дні плоти нарешті пристали до берега в поромному селищі Генас, студенти та викладачі з полегшенням ступили на тверду землю, маючи лише одне бажання: більше ніколи в житті не бачити плотів. Але ця мрія не могла здійснитися — наприкінці жовтня доведеться повертатися назад, і теж на плотах.

Ну а сьогодні, коли трилер під назвою «Плоти» нарешті закінчився, на нас чекав сиквел під назвою «Переправа на поромі». І от, поки я насолоджувалася переправою в тиші та гармонії, до мене несподівано підлетіла середніх розмірів пташка — судячи з вигляду, хижа і швидкісна. Малятко оперативно приземлилося на бортик порома поруч зі мною і методично привертало до себе увагу.

— Чого тобі? — запитала я.

Пташка вказала дзьобом на прив’язаний до лапи мішечок, який, імовірно, сильно їй заважав. Щойно я його зняла, тварина відлетіла — схоже, бідолаха злякалася, що якісь чарівники знову навантажать її роботою.

У мішечку лежала записка, написана каліграфічним почерком, який я одразу впізнала. Ти диви, хто б міг подумати, що Фамал і тут мене знайде.

Привіт, Алісо, — починав він, не залишаючи сумнівів щодо адресата. — Сподіваюся, ти добре проводиш час на практиці, подорожуючи до табору. Пам’ятаю, як сам туди вирушав на першому курсі. Особливо мені сподобалося подорожувати на плотах, правда ж, весело? Але про свої враження розкажеш потім, зараз у мене тут для тебе вибухова новина! Раджу сісти зручніше, тому що в нас таке почалося...

Це стосується катакомб під гуртожитком. Їх зараз ретельно вивчають і вже дещо з’ясували. Уяви собі, це не тільки поховання вбитих баранцями під час війни Магії та Вогню жителів Фетесаріна. Гадаю, тепер я вперше абсолютно переконаний у правильності нашого рішення туди спуститися. Річ у тому, що ми розкопали глибші шари і знайшли скелет дракона — зовсім молодого і не чистокровного, лише метрів десять завдовжки. Очевидно, над ним попрацювали відьми, а поховання виконувало функцію жертовника: всі ті люди, заражені Іскрами Талпіра, були своєрідним інкубатором, який підживлював проклятий скелет темною енергією, щоб дати чарам дозріти. Якби ми тоді не упокоїли поховання, за кілька днів він прокинувся б. І тоді могло бути дійсно не до жартів! На щастя, нежитьознавці запевнили, що хоч він і дозрів, але тепер не прокинеться... якщо тільки хтось із відьмачої родини його не активує.

На жаль, мало хто оцінив цей наш подвиг і більшість продовжує кривитися, коли я з’являюся на горизонті. А заодно не припиняють перешіптуватися про вас — зі зверхнім виразом обличчя. Тому зараз нам потрібно докласти всіх зусиль на відновлення своєї репутації. У зв’язку з цим я прошу вас із Ламірою втриматися від сумнівних витівок.

Ну що ж, Алісо, бувай. І пам’ятай, я дуже за тебе хвилююся. Повертайся скоріше, а ще краще — живою та здоровою. До зустрічі!

Фамал

Отже, драколіч, який мало не прокинувся? Нежить категорії 1В — перевертні, які здатні набувати людської подоби — за винятком випадків, коли перетворення заклинює в результаті дефектів під час трансформації під дією Іскор Талпіра. З’являються, коли нежить категорії 1А або цілий шабаш представників відьмачої родини проклинають рештки драконів, тигрів, рухів (останні були результатом змішування крові феніксів і драконів), саламандр (результат змішування крові феніксів і тигрів) або вівери (результат змішування крові драконів і тигрів).

Спляча нежить першої категорії під гуртожитком? Цікавий «збіг обставин».

Замислившись, я подивилася вдалину, де осіннім золотом горів протилежний берег. На темно-синій воді вітер гнав невеликі хвилі.

Біля борту стояв і дивився на воду поромник. Праворуч і ліворуч від нього Арра й Ділла про щось теревенили. Я ж ніяк не могла припинити спостерігати за хвилями, які невпинно піднімалися і мчали до берега. На мить опустила погляд, щоб покласти листа до сумки. А знову подивившись на них, зрозуміла, що вода, попри вітер, стала гладенькою, немов дзеркало. Лише в одному місці, за кілька метрів від порома, водяне дзеркало зарябіло.

— Відійдіть від краю! — закричала я на все горло, схопившись на ноги, ніби ошпарена.

— Алісо, що сталося? — здивовано запитала Арра, ступивши крок від борту...

...І тієї самої миті з води випірнула величезна щелепа, яка вгризлася в борт і відкусила поромникові руку! Ділла скрикнула, але не тільки від страху: один із зубастих мацаків, якими істота була вкрита, наче хижими зміями, відтяв їй кінчик мізинця. Арра впала, тримаючись за подряпаний цими ж зубами лікоть.

Минуло рівно три секунди німої паузи, а потім почалося безумство. Усі кинулися хто на протилежний край порома, а хто в центр. Викладачі медичного одразу підбігли до поранених, накладаючи лікувальні заклинання. Але поромникові це вже не допомогло б, його серце зупинилося майже одразу. Арра й Ділла, розглядаючи залишені чудовиськом ранки, нестримно ридали. І я розуміла, чому вони в такому розпачі.

Ця істота... можливо, я помилилася, але сумнівів практично не було: на нас напав мелюзин, нежить категорії 2F. Десятиметрове чудовисько з безліччю товстих щупалець по всьому тілу, кожне з яких закінчувалося зубастою щелепою. Дрібна луска нагадувала необтесаний камінь. Довгий хвіст закінчувався гострим шипом, на якому пінилася отрута. Але найбільше враження справляла жахлива двометрова паща з кількома рядами гострих зубів.

Та наймоторошнішою була особливість отрути мелюзинів: вона не тільки вбивала, а й протягом трьох днів перетворювала ураженого на нежить — навіть якщо доза була настільки малою, що атакований залишився живим. Окрім хвоста й велетенських зубів, отрута також у незначній кількості була на зубах у пащах хижих мацаків. Протиотрути не існувало, тому що можливості вивчити отруту в чарівників практично не з’являлося: ця речовина була дуже нестабільною, тож, не потрапивши до крові жертви, втрачала свої властивості протягом лічених секунд. Але траплялися випадки, коли люди, уражені невеликими дозами, виживали і ніхто не помічав за ними нічого незвичайного. Більш того, ті, хто пережив подібне, решту життя взагалі ніколи більше не хворіли.

Та щонайгірше, мелюзини могли ненадовго міняти стихію перебування і не тільки плавати у воді, а ще й пересуватися під землею оптимальної для них вологості, а що найстрашніше — нетривалий час літати.

Цих тварюк ми проходили на лекціях зовсім недавно. І, судячи з реакції однокурсників, я була не єдиною, у чиїй пам’яті спогади залишалися свіжими.

Ось тільки те, що сталося кілька секунд по тому, шокувало ще сильніше: з води знову виринув мелюзин, а з протилежного боку порома — ще один.

І тут я остаточно розгубилася. Збіги збігами, але хіба можливо таке, щоб дві особини настільки великого і рідкісного виду нежиті опинилися в одній водоймі? Та ще й прісноводній, адже живуть ці істоти зазвичай у морі.

Утім, мої роздуми полетіли до бісової бабці, коли одна з потвор вискочила з води, відкусила шматок порома, а потім ще й мало не покусала половину першого курсу зубастими щупальцями. Але цього разу студенти й викладачі були готові, тому встигли не лише захистити себе магічним бар’єром, а й пустити слідом кілька заклинань. От тільки якщо перше заклинання зупинило чудовисько, то на друге йому було трохи начхати. Сам факт перебування у воді виключав можливість скористатися проти нього вогнем, до якого ці потвори були найуразливіші. Та ще й до берега залишалося понад сваг повноводної річки.

— Ми всі загинемо! — плакала Арра, не припиняючи триматися за поранену руку. Хоч подряпина виявилася маленькою і зовсім неглибокою, для отрути цього було цілком достатньо.

Притискаючись одне до одного, студенти зібралися в центрі порома. Ніхто не смів видати навіть звуку. Винятком були лише Арра та Ділла, які постійно плакали.

Дивно, вже хвилини три від мелюзинів нічого не було чути. Ці тварюки розумніші за деяких людей і я не сподівалася на те, що вони про нас забули. Чого зараз робити не варто, так це розслаблятися...

Не встигла я навіть додумати, як пором знизу пробили кілька зубастих щупальців, які, звиваючись, нишпорили навколо, шукаючи наступних жертв! Студенти з вереском кинулися в різні боки, і тоді просто біля борту виринув другий мелюзин. Я в паніці ступила крок назад... і навіть закричати не встигла, коли нога зісковзнула і я впала у воду крізь дірку в поромі! На щастя, щупальців першого мелюзина там уже не було.

І пощастило ж мені народитися такою невдахою! Опинитися в холодній жовтневій воді просто під дном порома, коли праворуч та ліворуч плаває небезпечна нежить.... На щастя, я непогано засвоїла заклинання, яке давало змогу перебувати під водою протягом години і збільшувало швидкість плавання, тому швидко змогла його створити і щосили попливла вперед. Тільки от мелюзини все одно успішно мене наздоганяли. Що ж, пан або пропав! Недовго думаючи, я пірнула вглиб. Але, хоч як я старалася, нечисть наближалася.

Нарешті мені пощастило — я дісталася до дна. Імовірно, колись давно на цьому місці був ліс, бо стовбурів дерев тут виявилося значно більше, ніж каменів і мулу.

Не гаючи часу, я пірнула під один зі стовбурів і сховалася всередині масивної кореневої системи саме перед тим, як просто біля моїх ніг зімкнулися щелепи потвори.

Це дало мені тимчасовий захист. До того ж, поки чудовиська були зайняті мною, пором на кілька хвилин залишався в безпеці. Але це точно ненадовго — величезні пащі вже розгризали деревину і скоро мали дістатися мене.

Подумки перебравши кілька варіантів, я нарешті зважилася ризикнути. Звичайно, це все світить мені могилою на дні річковому, але варто спробувати, інакше за три хвилини від мене залишаться тільки спогади... і, якщо пощастить, — шматочок нігтя.

Раніше я ніколи не намагалася творити одночасно два заклинання (точніше намагалася, але краще я про ті спроби промовчу), тим більше — три. Але іншого виходу не було. Тож залишалося сподіватися тільки на те, що адреналін відкриє друге дихання та допоможе не схибити.

На кілька секунд я зосередилася (що за цих обставин було подвигом, гідним звання Героя Ануари), аби накласти на себе додаткове заклинання прискорення. А потім випливла зі схованки і попрямувала до мелюзинів, тримаючи в кожній руці по силовому щиту. Задум, схоже, спрацював: щити відштовхували нежить у потрібному мені напрямку, тобто вгору...

От тільки даремно я так рано облишила тренування з одночасної підтримки кількох заклинань: розподіляти увагу на всі три рівномірно в мене не зовсім виходило, а на додачу мелюзини ще й уміли поступово розплітати чари. Тому за кілька секунд щити послабшали. Усе йшло до того, що чудовиська от-от їх проб’ють і тоді мене навіть коряки на дні не врятують.

Не встигла я про це подумати, коли щити зникли під натиском нежиті. Нові заклинання я створити вже не встигала... але раптом мелюзинів знову щось зупинило. Потвори тільки люто билися... об невидиме скло силового щита! Але звідки він?

Правду люди кажуть: часто допомога приходить саме тоді, коли на неї зовсім не чекаєш. Поруч зі мною у воді застигли Феланна, Ламіра, Малісса і ще кілька викладачів, які напружено утримували щити. Обмінявшись зі мною поглядами, вони наклали на себе заклинання прискорення і почали штовхати нежить у тому самому напрямку, що і я за хвилину до того. Я теж прискорила своє пересування чарами. І в той момент, коли мелюзини виринули з води і за інерцією злетіли на кілька метрів, ми запустили в їхні пащеки по закляттю! Кожне з них було результатом розривного заклинання, до якого додали чари для гасіння Іскор Талпіра. Наздоганяючи пульсари, в пащі чудовиськ залетіли ще й стрічки зеленого полум’я, які Малісса спритно випустила зі своїх пальців!

Тієї миті я здивувалася так сильно, що навіть забула про нежить, яка феєрверком розліталася на шматочки. Якщо я правильно зрозуміла... невже це була власна бойова техніка? У першокурсниці, яка вчиться в університеті магії трохи більше ніж місяць? Або тут щось нечисто, або не лише в Ламіри захисний амулет був суцільного червоного кольору.

Зайве описувати емоції, що охопили пасажирів майже рознесеного вщент порома. Щойно ми опинилися на борту, викладачі та студенти почали щосили прискорювати рух понівеченого транспорту. Не брали в цьому участь лише медики, які не відходили від Арри й Діяли.

У тіло поромника вже всадили стільки заклинань для гасіння Іскор Талпіра, що вистачило б для спочинку цілого зараженого кладовища. Але й це не могло остаточно заспокоїти переляканих пасажирів. Напевно, не думали про нього тільки мої поранені одногрупниці. Від отрути дівчата не померли — схоже, дози були замалі. Але питання «чи стануть вони нежиттю?» залишиться відкритим ще двійко днів.

Нарешті ми ступили на тверду землю і найближчі три тижні не побачимо більше ніяких поромів або плотів. А якщо врахувати останні події, то, мабуть, на зворотному шляху ми ними теж користуватися не будемо.

Організувавши студентам чай, викладачі відправили до Гільдії листа, у якому докладно описали трагічну історію. Арра й Діяла почувалися добре, але, коли ми рушимо далі, їм доведеться плентатися за декілька метрів від інших, а після прибуття до Каласу дівчата ще певний час побудуть на карантині в окремих будиночках.

Незабаром я їхала верхи вперед, на північ. І озирнувшись востаннє, знову побачила на обрії смужку води, якою пробігали підняті вітром хвилі. Залишалося тільки сподіватися, що, коли ми повертатимемося, їх уже ніщо не потривожить.

* * *

Після трьох днів дороги ми нарешті прибули до пункту призначення — містечка Калас. За годину нас відвели до збудованого університетом табору. У його центрі була невелика площа, обрамлена з боків дерев’яними будиночками, в яких належало жити студентам. Викладачі мали окреме житло — двоповерховий будиночок. Почувши команду, ми розійшлися по хатах, де збиралися жити по троє. Спочатку планували, що ми з Ламірою мешкатимемо разом з Аррою. Але її розмістили окремо, на карантині, тому до нас потрапила Малісса, її сусідка по парті, яка за первинним планом мала оселитися в одному будиночку з Діллою.

Що ж, схоже, це непогана можливість краще з нею познайомитися. Весь цей час дівчина була не дуже балакуча, зазвичай всі розмови з нею обмежувалися «привіт», «дай ручку», «котра година» і так далі. Тому про неї ми знали лише те, що вона подруга Арри, яка вчиться на знахарстві, любить щось мовчки читати і зазвичай її не те що не чути, — таке враження, ніби на місці цієї дівчини утворюється чорна діра.

Скажу чесно, відчинивши двері свого тимчасового житла, я відчула щось протилежне до щирої радості. Перша кімната будиночка була просторою, з трьома ліжками, стан яких можна було охарактеризувати двома словами: «Господи, помилуй». Тут стояли ще паршивеньке крісло та журнальний столик. У кінці кімнати були відчинені (точніше, вибиті) двері до другої — з трьома письмовими столами. Інші двері вели до обшарпаної ванної кімнати.

Ледве я переступила поріг, на голову впав шматок одвірка, якому, либонь, набридло висіти на законному місці.

— Жива? — поцікавилася Ламіра, яка зайшла всередину, завбачливо прикриваючи голову руками.

— Та наче, — буркнула я і потерла чоло, на якому, імовірно, скоро з’явиться ґуля.

Але не встигла я договорити, як нога провалилася в підлогу — завдяки дошці, яка тріснула просто під нею. У розпачі я кинула сумку з речами на ліжко... і те розвалилося на очах. Я спробувала ступити крок, але нога застрягла занадто сильно. В результаті мій ніс пробив іще одну дірку в трухлявій підлозі. Я занервувала й одразу підбігла до умивальника, щоб хоч відмитися від прилиплого до обличчя бруду... і тут на мене чекав сюрприз номер чорт знає який: кран виявився дірявим, тому, коли я відкрила воду, Н₂0 полилася з нього в моє обличчя так, ніби це був не кран, а якийсь фонтан із хлопчиком, що пісяє.

— У цьому будиночку що, хтось помер страшною смертю? — скривилася Ламіра, знімаючи зі світильника павутиння.

— Якщо ні, то це, боюся, ненадовго, — простогнала я.

— Нічого, зараз трохи наведемо ладу, — вирішила Малісса. — Тому що як будемо жити в такому місці два тижні, у кожного з нас виросте зайва духовна нога. Згодом вона розвине власний інтелект, буде вночі ходити околицею та душити пальцями всіх, хто відмовиться згодувати їй свого первістка, — промовила дівчина з виразом обличчя маніяка, якому подарували на день народження набір ножиків для м’яса. — То що, до роботи? — за секунду запропонувала Малісса. Божевільний погляд миттю змінився на спокійне, нічим не примітне обличчя.

Не знаю, який вигляд у цей момент мала я, але Ламіра, саме невротично гикнувши, нагадала мені кота, який нюхнув прального порошку. Здається, близьке знайомство з цією Маліссою буде до незмоги цікавим...

Але зараз дійсно краще залишити це і прибрати: якщо зустрічаєш людину, яка здатна так безжально підірвати тобі мозок, до специфіки її характеру краще звикати поступово.

Що ж, практика почалася дуже специфічно. Подивимося, які ще сюрпризи вона мені принесе.

* * *

Я бігла — швидко, довго, задихаючись. Щось далеко позаду переслідувало і невблаганно наближалося. Хотілося схопитися рукою хоч за щось — просто щоб не впасти, відчути ефемерну точку опори навіть на мить...

Вона з’явилася перед моїми очима рівно за секунду до того, як рука вхопилася за неї, — тонка біла гілка. Одна з тисяч, мільйонів гілок, у павутині яких я зараз стояла, дивом не зачіпаючи жодної іншої, крім цієї, єдиної. Яскраво-червоний шовк легкої сукні майорів у невагомості. Біла кора пульсувала під моєю шкірою, притягувала, вбирала мій розум, немов губка, і забирала до яскравого світла.

Дзвінкий, ритмічний стукіт змусив молодого чоловіка, що досі спав лицем на розкиданих по столу паперах, підскочити і поспішити до вхідних дверей невеликої квартири, у стінах якої панував повний хаос.

— Це ти? — поцікавився чоловік, почухавши густу чорну бороду.

— Ні, Королева драконів, — пролунав смішок у відповідь.

Усміхнувшись, господар квартири відчинив двері й одразу опинився в радісних обіймах русявого парубка з приємним відкритим обличчям.

— Скільки років не бачилися, — весело промовив чоловік, жестом запрошуючи гостя увійти. — І хто б міг подумати, що зустрінемося з такого приводу?

— А чим тобі не привід? — підморгнув той.

— Кинь, це ж маячня, — відмахнувся господар.

— Незвично чути таке від тебе.

— От саме я маю повне право так говорити. Рафтане, я невдаха, якого ніхто не сприймає всерйоз. Клоун наукового світу. І якщо вже якась теорія чи метод дослідження здаються мені дуже вдалими, будь певний, їх засміють. Навіщо тобі це?

— Зауваж, що ніхто ніколи не робив раніше нічого подібного, і, повір мені, ми увійдемо в історію.

— Але як ти взагалі збираєшся здійснити таке дослідження? — насупив чорні брови чоловік.

— Наука не стоїть на місці, Лаліоре, — усміхнувся він. — Буквально днями закінчилося тестування нового зілля, за допомогою якого можливо подовжити сон до шести місяців. Півроку! Цього цілком достатньо, щоб знайти їх.

— Але ж офіційна мета експедиції...

— Так-так, дослідження світу снів, я пам’ятаю. Саме під таким приводом я і вибив бюджет. Але одне іншому не заважає, еге ж? А якщо я виявлюся правим — а я не сумніваюся в тому, що маю рацію, — ми перевернемо все з ніг на голову.

— І ти дійсно віриш, що зможеш знайти бога? Та навіть праматерів перевертнів ніхто, крім самих перевертнів, і не бачив, попри те, що вони НІБИТО існують у світі наяву. Даруй, це ж...

— Що ти втрачаєш? — перебив Рафтан. — Усе одно ж зараз без людської роботи...

— Тобі, мабуть, теж захотілося дізнатися, як це — бути нікому не потрібним божевільним науковцем, якого не беруть до наукових установ навіть мити колби.

— Повторюю своє запитання: що втрачаєш ТИ? Я в будь-якому разі зроблю це, але в такій справі мені потрібен напарник — той, на кого я зможу покластися в основній меті експедиції; той, кому я зможу довірити другу групу. Послухай, ти чудовий науковець, мислення якого мене завжди захоплювало, і чхати на інших. Я в тебе вірю і знаю, що разом ми досягнемо успіху. Ну, то що скажеш?

— Гаразд, я подумаю, — відмахнувся Лаліор, марно намагаючись приховати азарт у сяючих очах.

— Тоді чекаю на тебе завтра по обіді в моєму кабінеті. І заради Стихій, зголи ти цю бороду! — засміявся чоловік, перш ніж зачинити за собою двері.

Зненацька я відчула, як земля під ногами зникла. Віконце у вирі сновидінь швидко затягувалося, і мене знову відносило у глибини мертвої, холодної, непроглядної чорноти.

Перший тиждень польової практики добіг кінця зовсім непомітно. І тут було навіть цікавіше, ніж я уявляла! Щодня Феланна водила студентів у лісові хащі, де разом із нами шукала необхідну для заняття нежить, проводила інструктаж, а потім давала просте, але дуже відповідальне завдання: спіймати та знищити відповідним для виду способом. Почали ми з різної дрібноти розміром із пацюка та поступово перейшли до нечистої сили шостої категорії. Але найцікавіше в програмі — нежить п’ятої і четвертої категорій — іще залишалося попереду, і ловити нам їх належало командами по п’ять осіб під суворим контролем викладачів.

На цьому етапі я могла хіба що поспівчувати Маліссі. Попри те що ця на вигляд непримітна дівчина здатна була за лічені секунди знищити мозок свого співрозмовника... вона виявилася не тільки неймовірним параноїком, а й неабиякою боягузкою, яка до того ж зеленіла з відрази, коли бачила слиз, бруд, кров чи мертвяка. Парадоксальність її характеру полягала в тому, що вона, попри це, активно шукала пригод на свою дупцю. Варто було розповісти їй про таємничу нечисть, яка виповзає з нори рівно опівночі, щоб заспівати шлюбну пісню, котра, за повір’ями, принесе удачу тому, хто її почує... і на двері будиночка марно було навіть замок вішати: Малісса все одно знайшла б спосіб вибратися, щоб побігти в хащі — шукати ту саму нечисть.

Після цього залишалося тільки два можливі варіанти розвитку подій. Перший — Малісса з вереском прибігла б назад, розбудивши весь табір, зачинилася в будиночку і сховалася під ковдрою. Другий — Малісса, заблукавши, всю ніч пробігала б лісом, не припиняючи кричати, поки вранці її не знайшли б викладачі.

Тож у найближчому майбутньому на нас напевно чекало щось неймовірно феєричне.

Ну а на завтра була призначена звичайна практична вилазка. Тому я скоріше дописала в конспекті кілька рядків і лягла спати...

Але чому, чому я досі не могла спати спокійно? Навіть Ламіра й Малісса вже місця собі не знаходили, готуючи для мене заспокійливе зілля. Але ніщо не допомагало, я знову і знову бачила цей сон. Темрява, крижаний сміх і відчуття нескінченних дотиків холодного вітру, слизу, льоду... коли це припиниться?

Черговий крижаний дотик вирвав мене зі сну! Очі розплющилися, але мерзенне відчуття не покидало...

Хвилиночку, це не спогад про дотик, це і є дотик!

Перевівши погляд на своє плече, я побачила на ньому бліду холодну руку з чорними нігтями і без кінчика мізинця. Ковзнувши поглядом угору, за мить зупинилася на обрамленому пасмами темно-русявого волосся білому обличчі — з синцями під карими очима, червоними щоками і порожнім, скляним поглядом.

— Ділло, що сталося? — тихо запитала я, навіть не ворухнувшись. — Хіба ти не знаєш, що після відбою тобі не можна залишати свій будиночок...

Я не встигла договорити. Слова перервав дикий крик Ділли, яка накинулася на мене... але я встигла відштовхнути її закляттям.

— Що відбувається? — прокинувшись, закричала Ламіра.

— Ділла... — злякано видихнула я, вказуючи на одногрупницю кінчиком вихопленого з піхов меча.

Продовжувати не довелося: побачивши червоне обличчя, спотворене хижою гримасою, Ламіра й Малісса зрозуміли страшну правду: Ділла стала нежиттю.

Ніхто не наважувався хоч щось зробити, ми тільки утримували навколо неї бар’єр і дивилися на дівчину зі сліпою надією, що все це виявиться сном і щось можна зробити...

— Для неї все скінчено, — раптом промовила Малісса.

Раніше я жодного разу не бачила на її обличчі такого холодного, зосередженого виразу. Здавалося, що в її бурштинових очах спалахнули язики полум’я. Вона рівномірно набрала в груди повітря, повільно підвела руку на рівень обличчя...

— Матінко рідна! — закричала Феланна, увірвавшись до будиночка крізь відчинені двері. — Ділла?

Дівчина загарчала і кинулася на куратора, але натрапила на наш бар’єр.

Малісса з полегшенням зітхнула й опустила руку.

Кілька секунд тривала німа сцена. А потім Феланна піднесла руку і випустила в упирицю закляття. Тієї самої миті Ділла затремтіла, опісля впала на підлогу з умиротвореним виразом обличчя.

Не минуло й хвилини, коли на гомін збіглися всі студенти та викладачі... а заодно і половина жителів Каласа. Зчинилася метушня, якої я вже давно не бачила. Нежитьознавці всадили в тіло Ділли кілька контрольних заклинань. Феланна відправляла листи її родичам і клопотала про доставку тіла в крематорій її рідного містечка. Викладачі ж разом із місцевими понесли труп до моргу.

...А ми з Ламірою й Маліссою сиділи на ґанку і мовчки дивилися на чисте нічне небо, в якому яскраво сяяв місяць.

— Сьогодні ми вивчимо вид нечистої сили під назвою «болотяних», — говорила Феланна, походжаючи лісом. — Його класифікують як нежить шостої категорії, рівень В. Велика товста істота, живе на дні болота, вкрита багном, равликами, водоростями та риб’ячою лускою. Нерухома, але має щось на кшталт мацаків із водоростей, якими хапає за ноги та затягує в болото тих, кому не пощастить. Але захиститися від нього не складно навіть тим, хто не володіє магією: ця істота боїться заліза. Тож якщо вас затягне, просто вхопіться за щось металеве та подумки, але твердо накажіть відпустити, і за мить болотяник виплюне вас разом із тим, що переловило за останню добу. Особливість цього виду в тому, що він здатен задурювати розум і будити в одержимих духовних істот, які до цього були пасивними. Тож потрап до нього такий, і духовний паразит активно діятиме. Як саме — це вже питання специфіки конкретної енергетичної істоти.

Поки Феланна продовжувала лекцію, я розглядала осінній ліс, наповнений запахами трав та бульканням болота. Гуляти тут мені залишалося недовго: за три дні належало вирушати назад до Фетесаріна.

Хоч загибель Ділли стала для всіх нас шоком, який затьмарив подорож, безпосередньо практикою я залишалася задоволена. Відшукувати і ловити нежить виявилося набагато цікавіше, ніж я уявляла. А на додачу це допомагало відволікатися від похмурих думок. Тому необхідність повертатися до аудиторних занять навіть засмучувала.

Аж раптом я перебила Феланну тим, що знайшла болотяника... точніше, болотяник знайшов мене. А ще точніше — щупальця болотяника знайшли мене і потягли в товщу болота, а вже мій вереск і перебив Феланну!

Людство, напевно, ще не придумало такого нецензурного слова, яке могло б описати всю мою радість, коли я опинилася у вузькому, темному, слизькому череві нежиті, яке одразу присмокталося до мене сотнями маленьких присосок і ясно дало зрозуміти, що от-от почне перетравлювати.

Е-ні, не на ту нарвалися! Зараз я йому такий шлунковий розлад улаштую...

Мої пальці швидко вхопилися за пряжку ременя, і я подумки зарепетувала, щоб цей слизень негайно мене облишив. Мабуть, експресивна ненормативна лексика, яку я запам’ятала зі школи, справила на нежить сильне враження. Бо за кілька секунд стінки його шлунка почали здригатися. І я навіть не помітила, як кулею полетіла вгору і, вилетівши з болота, впала на землю, разом з десятьма літрами шлункового соку, дохлою пташкою і двома невідомими лісовими тваринами, які вже давно задубіли. Все, що бачили мої однокурсники, можна було описати єдиним словом: гидота.

— Алісо, з тобою все гаразд? — стурбовано запитала Феланна, коли я, хитаючись, підвелася на ноги.

— Ні... — простогнала я, перш ніж знову впасти і провалитися в бездонну чорну порожнечу, де мене, немов змії, обвили холодні слизькі тіні.

Що таке час? Колись я знала відповідь, але тепер просто не усвідомлюю її. Можливо, минули століття, а може, й лічені секунди. Я не відчуваю нічого, крім холоду. Навколо мене порожнеча. Здається, я лежу на кам’яній підлозі у величезній холодній залі, а повітря сповнюється крижаним сміхом.

— Ласкаво просимо, Центр Тіней, — почула я і розплющила очі... хоча чи є в мене очі?

Наді мною схилився темний силует. Я бачила його силуетом не тому, що було недостатньо світла. Обличчя як такого дійсно не існувало, тільки чорний барельєф на передній частині голови. Те саме стосувалося й решти тіла — чорна маса у формі людини.

Я сіла, але чорної тіні вже не було біля мене, вона стояла в промені червоного світла так далеко, що здавалося, ніби це іграшкова фігурка.

— То як, тобі тут подобається? — запитало Тінь, опинившись позад мене. Не встигла я й оком змигнути, як мій співрозмовник знову, лише за мить, віддалився. Я зрозуміла, що і сама сиджу в промені світла, тільки мій був неймовірно слабким, тому правильніше було б назвати його променем напівтемряви.

— Хто ти? — нарешті зважилася запитати я.

І вперше почула відповідь:

— Темрява, яку породило руйнування. Частина нічого. Я вислизнула з ниток, що сплітають реальності, і проникла в сплячий Центр Тіней крізь діру в просторі.

— Континтарда, — прошепотіла я. — Чого тобі від мене треба?

— Єдине, що мені потрібно, — затягувати в порожнечу, зливати з чорнотою все, що трапиться мені на шляху. А на шляху мені трапилася ти.

Прекрасно, просто прекрасно, краще нікуди. Виходить, я зараз перетворююся на порожнечу завдяки ОЦЬОМУ?

— І як скоро я стану нічим?

— Ти вже давно повинна була ним стати, але щось утримує твою душу.

— Цікаво, чому ти таке відверте зі мною?

— Не бачу сенсу приховувати щось від того, що скоро все одно зникне безслідно.

Чудова перспектива. Залишається тільки життєрадісно впасти долу і в істериці бити кулаками по кам’яній підлозі.

— То, може, скажеш, через що виникла проріха між світами?

— Я результат процесу, мені невідомі причини, — промовило Тінь, на мить з’явившись просто біля мене.

Десь я це вже чула... «Руйнує не процес, а причина».

— Добре. А ти знаєш, що утримує мене? — поцікавилася я, спостерігаючи, як Тінь знову і знову з’являється поруч зі мною, простягає руки, намагаючись доторкнутися й розлити по моєму тілу чорні потоки, які зривалися з кінчиків пальців... але розчинялися в тому слабенькому світлі, яке не давало мені остаточно потонути у в’язкій, наче смола, темряві.

— Гадки не маю. Але не сумнівайся: вічно тримати тебе ніщо не зможе, під постійним натиском будь-яка сила рано чи пізно ослабне. Тут я головне, я можу все. Скоро ти теж приєднаєшся до цієї пітьми, — промовило Тінь, обвівши рукою по колу.

Стало дуже холодно — не шкірі, десь усередині, і марно було терти плечі долонями, аби зігрітися. Я просто тремтіла, дивлячись, як у безкрайній темряві один за одним запалювалися сотні крижаних вогників очей, а в промінь мого слабенького світла потрапили кілька щупалець, кігтів і лап, які намагалися дотягнутися до мене. Але перетнути цю межу вони не могли.

— Воно не буде охороняти тебе до віку, врешті-решт, зламається що завгодно. Тому можеш здатися одразу, цим ти збережеш і мій, і свій час... хоча особисто для мене час не має значення.

— НІ! — гаркнула я у відповідь.

— Ні — то ні. Тобі не вдасться ховатися в цьому промені вічно, навіть зірки рано чи пізно згасають.

Волога, що виступала на очах, здавалася кислотою, але я вже втомилася витирати її долонями. Ненавиджу свій страх, ненавиджу свою слабкість... Але гадки не маю, що робити. Невже звідси справді не вибратися? Де я і що ж відбувається? Як сховатися від цих сотень очей і Тіні, яке не припиняє ходити навколо мене, наче стерв’ятник, що очікує смерті виснаженого подорожнього?

— Годі, — різко промовив мій співрозмовник, раптово з’явившись просто переді мною. — На що ти сподіваєшся, Центре Тіней? Невже не хочеш припинити свої страждання? Не май ілюзій, це навіть існуванням назвати не можна: весь час боятися, сидіти склавши руки в напівтемряві і тремтіти від страху, знаючи, що зроби ти зайвий рух — і тебе затягне морок. Ти боїшся навіть розплющити очі та подивитися вперед; кажеш собі, що надія ще є, але її немає, адже ніщо не в силах витягнути тебе з полону пітьми. Чорнота бере верх над усім, завжди перекриває всі кольори, обертаючи їх на таку саму монотонну темряву без будь-якого відтінку. Змирися, здайся, віддай свою прокляту душу темряві і припини нарешті своє існування.

Сили покидали мене так швидко, що я не встигала навіть усвідомити цього. Їх не залишилося на те, аби сказати щось; навіть на думку. З кожним словом Тіні з темряви до мене виповзали змії-щупальця, і я нічого не могла зробити, коли вони обвивали мене одна за одною. Промінь світла майже згас, і я практично зникла під щупальцями...

— Це все, що ми можемо зробити, — ніби здалеку пролунав хрипкий чоловічий голос. Здавалося, я лечу вгору, підпливаю з морського дна до водяної плівки. — Витягнути її не в наших силах, так само як і допомогти. Ти ж сам бачиш, ці блоки непробивні.

— Я знаю, — відповів інший голос, який змусив моє серце затремтіти. — Ми можемо лише підтримувати її, але вибратися вона повинна сама. Ну ж бо, дівчинко моя, — лагідно промовив він, і я відчула на щоці ніжний дотик долоні. — Я вірю, ти зможеш.

Усі звуки стихли, мене знову потягнуло вниз, на чорне дно...

...я ніби впала на кам’яну підлогу, і першим, що побачила, була голова Тіні. Знову на тому самому холодному камені в бляклому промені світла, от тільки «обличчя» Тіні розсікала зла посмішка, а тисячі очей з темряви заметушилися.

— Годі, Центре Тіней, — злісно проговорило Тінь, миттєво опинившись за десять метрів від мене. — Ти що, справді не розумієш? Я було частиною тебе вже давно, відтоді як твоя нога ступила на попіл. Уже тоді поєдналося з усіма чудовиськами, монстрами і кошмарами, які проповзли до твого серця, щодня плекаючи темряву та безвихідь. Я взяло гору над твоєю свідомістю і приходило до тебе, ледь твої очі заплющувалися, а розум впадав у сон із надією відпочити. Прийми правду: тут, у твоїй свідомості, хазяїн я.

Аж раптом із темряви пролунав рик і слабкий промінь освітив страшну морду чудовиська, яке стрибнуло на мене з випущеними кігтями... але одразу відскочило назад.

Скрикнувши, я заціпеніло впала на коліна... і несподівано спіймала себе на тому, що моя рука міцно стискає якийсь предмет. Тремтячи, піднесла кулак до очей, розтулила пальці та побачила на долоні маленький чорний підвісок у формі метелика.

І наче грім серед ясного неба до мене прийшло розуміння: та це ж сон! Усе це лише сон.

— Центре Тіней, зрозумій, — долинало від Тіні. — Темрява поглинає все.

— Можливо, — твердо промовила я, підвівши погляд. — От тільки світло розсіює темряву.

Я стиснула кулаки, встала на ноги та пішла. Промінь світла, який не давав темряві поглинути мене, засяяв неймовірно яскраво. Більше того, він залишав за собою слід там, де я проходила. А йшла я вперед, до Тіні.

— Усе, з мене годі! — войовничо прокричав ворог і, змахнувши руками, дав команду чудовиськам із темряви, які кинулися на мене, не зважаючи на світло.

Але всі вони танули, наче дим, від одного тільки мого погляду. А я була ближче і ближче до Тіні. Воно вочевидь запанікувало, різко розвернулося і спробувало полетіти геть, але виявилося накрите невидимим ковпаком і впало долу.

— Запам’ятай, разом з усіма іншими породженнями темряви: в моїй свідомості хазяїн тільки я!

У моєму серці спалахнуло світло, від якого Тінь знову спробувало втекти, але на бігу розвіялося прахом. Сяйво від мене яскраво пролилося над армією чудовиськ, які оберталися на попіл, що летів за вітром.

А наступної миті світло стало настільки яскравим, що я не могла нічого розгледіти в ньому. Лише відчувала, як лечу вгору. Легко, ніби щось несе мене на крилах...

Світло поступово розсіялося, я розплющила очі... і не повірила їм: лагідно всміхаючись, наді мною схилився Ларгус.

— Я знав, що ти зможеш, — прошепотів він і стиснув у руці МОЮ долоню.

Моє тіло охопила втома настільки сильна, ніби я кілька днів без відпочинку важко працювала. Повіки опустилися, і вперше за останні два місяці я заснула спокійно.

* * *

Коли я прокинулася, мені здалося, що минуло лише кілька секунд — Ларгус так само сидів біля мене. Але те, що моє тіло було повним сил, давало зрозуміти: проспала я значно довше.

— Доброго ранку, — усміхнувся крук, хоча за вікном чорніло всіяне зорями нічне небо. — Ну як, виспалася?

Я кивнула.

— Ларгусе, а де я, звідки ти тут узявся і як я сюди потрапила?

— Ти в Адамареї, у гостьовій кімнаті мого будинку. А те, як ти сюди потрапила, — ціла історія.

— Тоді розкажи, я нічого не пам’ятаю з того моменту, як мене виплюнув болотяник.

— І не дивно, після того ти знепритомніла і прокинулася лише через п’ять днів.

— П’ять днів? Мої однокурсники вже, напевно, на півдорозі до Фетесаріна.

— Так, але не хвилюйся, за кілька днів ти відпочинеш, а потім я доставлю тебе до університету.

— Як я опинилася в Адамареї?

— Я знав, що в тебе практика в Каласі, тому на шляху з Фада вирішив заїхати привітатися. Мабуть, ти здогадуєшся, що здійнятий тобою галас у лісі було чутно за три сваги, — усміхнувся Ларгус. — Я пришпорив коня, швидко дістався до вас і побачив тебе на землі непритомною, та ще й усю в якомусь слизові. Коли мені сказали, що тебе проковтнув болотяник, я швидко оглянув тебе і, наклавши кілька заклинань, які мали тебе трохи підтримати, перемістився з тобою до Адамарея. Тут до справи взялися найкращі випускники медичного, що носять чорні пояси. Але все, що ми могли, — це підтримувати. Вибратися звідти твоя свідомість могла тільки самотужки. На щастя, у тебе все вийшло.

— Ларгусе... кажеш, я проспала п’ять днів?

— Плюс іще один, уже після того, як отямилася.

— Скажи чесно, ти відпочивав хоч трохи?

— Чесно? Не дуже, — зізнався крук. — Якось погано спалося.

— Воно й видно, — сумно зітхнула я. — Іди виспись, бо в ті мішки, що в тебе під очима, влізе вся картопля Ануари, та ще й місце для бурячків залишиться.

— Ларгусе, вона має рацію, виспись. Ти перевтомився, — несподівано почула я і підвела погляд.

Біля входу до кімнати стояла молода жінка. Висока, струнка. Дуже витончені риси обличчя одразу видавали спокійну, вдумливу людину. Великі сапфірові очі, холодні та сумні, немов увесь час дивилися кудись углиб власної душі і щось там наполегливо шукали, їх прикрашали довгі пишні вії та різкі лінії брів. Тонкі ніжні губи не були схожі на ті, які часто всміхаються, але заворожували. Пряме чорне волосся до лопаток було наче шовковий водоспад. На стегнах чорнів акуратно зав’язаний пояс крука. Жінка так сильно вражала своєю темною вродою, що мені здалося, я заверещу від страху, коли зараз подивлюся в дзеркало.

Таємнича незнайомка підійшла ближче до мого ліжка, я розгледіла її ще краще... і виснувала: потворам на кшталт мене потрібно ходити з мішком на голові.

— Алісо, знайомся, це Каніла, моя найкраща подруга та права рука, — усміхнувся Ларгус.

— Рада знайомству, — відповіла я.

Ох, Алісо, ну ти й брехло...

— Я теж, — мило, але стримано відказала жінка. — Ларгусе, не будь таким упертим. Бачиш, із нею все добре. Іди відпочинь. А з Алісою залишиться моя покоївка Таніка. Правда?

— Правда-правда, Каніло, — весело промовила пухкенька жінка років п’ятдесяти, яка хутко забігла до кімнати. — Я догляну за нею.

— Добре, — погодився Ларгус. — Але, Алісо, якщо знадоблюся, знай, що я в сусідній кімнаті, тому можеш кликати коли завгодно...

— То йди вже, — несподівано тепло засміялася Каніла і, підхопивши Ларгуса під руку, вивела його з кімнати.

— Правда, вони гарна пара? — мрійливо промовила Таніка, коли за круками зачинилися двері.

Якщо чесно, то жодної гарної емоції ця думка в мене не викликала.

— То вони разом? — видихнула я, доклавши всіх сил, аби не скочити з ліжка з відчайдушним криком.

— А хто його знає? — відповіла Таніка. — Але коли я дивлюся на них, то питаю себе: а хіба може бути інакше? Вони нерозлийвода ще з дитинства. Уяви лише: росли в одному містечку, в обох виявили чарівні здібності, а після університету обоє стали учнями круків. Звісно, ці круки такі втаємничені, нікому нічого не розповідають. Коли їх про це прямо питали, вони усміхаючись відповідали, що завжди були тільки друзями. Але багато хто все ж уважає, що між цими двома щось є. Та й Ларгус, скільки я його знаю, завжди був одинаком, про таких зазвичай кажуть: «Одружений із роботою». Пам’ятаю кілька його спроб розпочати стосунки, але тривали вони не довше від двох-трьох походів до театру. Остання була років зо два тому — Мірра Реберс, одна з учениць. Вона просто мліла від однієї лише думки про Ларгуса, дуже довго і наполегливо домагалася його уваги. І от нарешті він запросив її на Зимовий бал. Але трохи більше ніж за тиждень вона з депресивним виразом обличчя пішла від нього, бурмочучи щось про те, який він холодний, байдужий, ніби зовсім її не помічає, і взагалі нічого не хоче про себе розповідати. «Це все одно, що гуляти парком разом зі статуєю», — скаржилася вона. Що, загалом, і не дивно, він навіть друзям душу не надто відкриває.

— А Ларгус що? — поцікавилась я, щосили намагаючись зберегти спокійний вираз обличчя.

— Не сказала б, що його це взагалі якось турбувало, — знизала плечима жінка. — Я навіть не впевнена, чи помітив він, що в нього була дівчина. Може, він навіть приділив їй увагу, тільки щоб відвести сторонні очі від того, що відбувається насправді. Він не зближується ні з ким, такий уже в нього характер. Лише від Каніли в Ларгуса, схоже, майже немає секретів. Тому сподіваюся, коли-небудь я все ж доживу до їхнього весілля! Слухай, сонечко, я, стара квочка, все балакаю та балакаю, а ти ж певно голодна наче вовк. Почекай хвилину, я збігаю на кухню і принесу тобі чогось смачненького, — радісно підскочила покоївка та вибігла з кімнати.

Коли чесно, після такої історії про апетит і мови бути не могло. Але Таніка вже гриміла каструлями на кухні, тож я тільки спрямувала погляд у вікно, де з’являлися перші промені досвітнього сяйва.

Спочатку здалося, ніби моє тіло сповнене сил. Але коли я не змогла встати з ліжка, то зрозуміла: це не зовсім так.

Каніла, завітавши по обіді, пояснила, що тепер, після того як Тінь за п’ять днів виснажило мене, я дійсно у чудовій формі. Але ця «чудова форма» наразі нагадує погано застигле желе.

Тож увесь день довелося пролежати. Це виявилося дуже весело — увесь час валятися на одному місці, плювати в стелю й іноді розмовляти з Танікою, в якої улюблена тема завжди була та сама:

— Коли ж, ну коли я доживу до весілля Ларгуса й Каніли? — мрійливо зітхала жінка, а я кривилася, ніби жувала жовчний міхур. Сподіваюсь, я до цього дня не доживу. — А ви з Ларгусом так добре ладнаєте. Гадаю, він точно запросить тебе на церемонію.

Дякую, краще одразу пристрельте... а щоб уже напевно, то з базуки.

— Коли я зможу прогулятися і подивитися місто? — бурчала я, всіма силами намагаючись змінити неприємну тему. Але яке там місто? Я ще навіть Ларгусового будинку не бачила, лише цю кімнату.

— Каніла каже, що як усе буде добре, то вже завтра. Слухай, а в тебе часом немає якогось жениха? А то я так давно не була на весіллях...

У мене було що сказати Таніці, але це могло її сильно образити, тому я промовчала.

— Судячи з темпів розвитку мого особистого життя, заміж я вийду років так через п’ятдесят-шістдесят, — простогнала я.

— Ой, не кажи так, — відмахнулася жінка. — Подивися на себе: молода, красива, розумна...

Нахабні лестощі, а надто коли зважити на вроду і вірогідний розум її роботодавця.

— То й що? Я абсолютно безнадійна. Все життя хлопці звертали на мене уваги менше, ніж на фікус у куточку шкільного вестибюлю. А прекрасного принца, заради якого я подолала б усі свої комплекси, якось не траплялося. Нарешті з’явився один, але з ним я встигла сходити тільки на два побачення: перше — до кав’ярні в парку, друге — у кіно. Саме на другому його і вбив песиголовець. Таких до мене багато залітало, але вони перебували не в рідному світі, тому були в кілька разів слабшими, і мені вдавалося давати їм раду завдяки заступництву стихій та тим малим магічним навичкам, які я опанувала самотужки.

— Бідолаха...

— Якщо не враховувати відчуття провини, то він значно більший бідолаха. Єдиною причиною, з якої я погодилася з ним зустрічатися, був абсолютний штиль в особистому житті. Мої однолітки на той час уже поміняли хлопців більше, ніж я шкарпеток. І ось Тимур, пристойний і адекватний хлопець, чомусь захотів, щоб я стала його дівчиною. З радощів я заспамила свій інстаграм гігабайтами селфі, де ми стояли поруч і кривили пики, які за нашим задумом мали виглядати романтично. Уже після першого побачення я перезнайомила його з усіма родичами, починаючи з батьків і закінчуючи троюрідною бабусею маминої тітки по лінії того діда, чийому куму у війну ногу на міні відірвало. Б’юся об заклад, я так дістала його своїм ненормальним характером, що не вбий його песиголовець на другому побаченні — і до третього він би мене кинув.

— І все одно не зарікайся. А може, знайдеться хтось?

— «Хтось» уже начебто і знайшовся, от тільки за якесь «хтось» я заміж точно не піду з однієї причини: шлюб без почуттів не вартий навіть дірявої калоші. І не важливо, якщо цей хлопець начебто і хороший, і мало не на руках тебе носить... тому що до нього в тебе лише дружні почуття.

— А інших женихів у полі зору немає?

— «Поле зору» і «зона досяжності» — далеко не тотожні поняття, — сумно зітхнула я. І поки Таніка не продовжила тягнути за язика студентку, яка надто розпатякалася, додала: — Слухай, а на кухні немає ніякого печива з чаєм?

— Звичайно є, зараз принесу, сонечко, — усміхнулася жінка та вихором вибігла з кімнати.

Наступного дня я нарешті змогла ходити, тож вирішила оглянути будинок Ларгуса. Результат мене більш ніж здивував. Якщо розібратися, то юридично головна персона в Ануарі — король. Але де-факто король підпорядковується голові магів стихій, а голова стихійників, своєю чергою, — голові круків. Тому за логікою це був будинок першої особи в країні. Та...

Палац короля був таких розмірів, що навіть Мінотавр із лабіринта заблукав би. А маєток голови магів стихій (який я нещодавно бачила здалеку) вражав не тільки розмірами, а й архітектурними викрутасами. Проте будинок Ларгуса був цілком собі простенький. Звичайний затишний двоповерховий будиночок із невеликим садочком та хрущами, які над вишнями гудуть.

— Як тобі тут? — почула я, гуляючи садом, і обернулася.

Ларгус стояв під деревом та всміхався. Схоже, він непогано відпочив.

— Дуже гарно, — промовила я. А потім, зібравшись на думці, зітхнула: — Послухай, я давно хочу тобі дещо показати, але виловити ніяк не могла.

— Що таке?

— Моя сумка тут?

— Так, у гостьовій кімнаті, де ти зупинилася, у шафі висить.

Я жестом дала Ларгусові знак іти за мною і повернулася до кімнати. За хвилину в моїй руці вже були дві червоні хустки з вишитими на них літерами ПГ.

— Звідки це в тебе? — здивувався Ларгус.

— Знайшла в університеті. Першу в саду, а другу — не повіриш — у трубі під сортиром у садочку.

— А що ти там робила? — засміявся крук.

— Бігала заспокоювати поховання.

— А-а-а, то це тоді? Чому ж одразу не сказала?

— Ти ж того разу втік, перш ніж я змогла тебе знайти. То що це?

— Парний артефакт, просторові хустки. Дуже поширений, його можна купити в будь-якій чарівній крамничці. Єдина умова — твоя стихія повинна підходити до стихії артефакту. Тобто чародії вогню можуть використовувати лише червоні хустки, води — блакитні, повітря — білі, землі — зелені, а круки, відповідно, чорні. Користуватися ними дуже просто: одну хустину ти зав’язуєш на якомусь предметі чи загортаєш у неї щось, а другу тримаєш при собі або віддаєш комусь. Коли знадобиться, досить активаційного заклинання, щоб друга хустина перемістилася до першої разом із тим, з чим контактує.

— Тобто хтось скористався цими хустками, аби перемістити щось до університету?

— Якщо ти знайшла обидві хустки, то так.

— А ініціали не здаються тобі знайомими?

— ПГ. Пегарін Галдор? Так, це цілком могли б бути і його хустки.

— Тоді це означає, що Галдорові чи іншому вогняному магові з такими ініціалами потрібно було перемістити щось до університету.

— Приблизний час активації артефактів легко визначити, і я запевняю тебе: на момент переміщення Галдор уже давно був мертвий.

— У такому разі, коли припустити, що хустини дійсно його, то хтось скористався ними, аби перенести щось до себе. Будуть якісь думки?

— Якісь будуть. Гадаю, Галдор хотів комусь щось передати та вирішив зробити це за допомогою хустки. Особливість цього артефакту в тому, що його можна заговорювати на умови, тобто: «Хусточка-хустинка, перенеси мені перстень у тому разі, якщо до заходу сонця я вилізу на дах третьої вежі Гільдії стихій і тричі прокукурікаю».

— А можна визначити, на що саме заговорили хустку? — засміялась я.

— Ні, так само як і те, що вона повинна була перенести. Але це, схоже, проливає світло на одну обставину: Галдор, імовірно, мав спільника в університеті. І не здивуюся, якщо хустка перемістила йому винагороду за допомогу в організації викрадень ненавчених чаклунів. Утім, всі ми люди, усі ми можемо помилятися. Хоч би що там було, я зараз не ризикну зарікатися. Але двійко листів до служби безпеки напишу.

Закінчувався останній день мого перебування в Адамареї. Ніякого одягу на зміну того, який зіпсував болотяник, у мене з собою, звісно, не було. Але Ларгус потурбувався про це і залишив для мене не тільки піжаму та халат, а ще й повсякденну білу сукню із золотавою тасьмою, яка прикрашала ліф та спідницю, а також теплий плащ. Тож мені все ж вдалося вирушити на прогулянку.

За сьогодні я обстежила центральний район міста, милуючись його готичною архітектурою. Одні будинки були неймовірно високі, інші — всього на два поверхи. До неба тягнулися гострі шпилі, обліплені статуями різноманітних химер. На жодній стіні не було навіть сантиметра, не вкритого вишуканими візерунками. Кожне вікно прикрашали рами з вирізьбленими містичними істотами, які ніби сповзли зі всієї стіни і тягнулися до скла, намагаючись пролізти всередину. Навіть газетні кіоски та крамнички посеред парку були прикрашені химерами з гартованого заліза. Коли ж я випадково натрапила на старий цвинтар і побачила шедевральні пам’ятники, склепи та надгробки, подих перехопило не на жарт.

Годинникову вежу на центральній площі з трьох сторін прикрашали дракон, фенікс і тигр. Хвіст дракона, який підтримував циферблат своїм полум’ям, кільцями обплітав вежу й упирався кінчиком у землю. Крила фенікса, застиглого з іншого боку вежі, розкинулися з двох боків, і здавалося, ніби вони належали годинникові. А на вершині стояв тигр, лапи якого міцно вчепилися у верхівку циферблата.

Вулички були заплутані так, що орієнтуватися в місті було практично неможливо. Тільки дивлячись на сонце, я могла визначити напрямок, у якому повинна рухатися.

Особливою атмосферою вирізнялися маленькі непомітні провулки. В Еданорі або Фетесаріні, що славилися бароковою пишнотою старовинних головних вулиць, маленькі вулички між будинками були сірими і без прикрас. Але від того, що я побачила в Адамареї, розбіглися очі: кожен провулок здавався унікальною загадкою, шматочком містичного лабіринта, просоченим власного атмосферою. Ніби кожен дворик — окрема чарівна країна зі своєю неповторною душею, яка проймає тебе до кісток.

Складалося враження, ніби все це місто — величезна скриня, повна секретів. Але жоден із них не можна було побачити: вони крутилися біля самого твого носа, сміючись, закликали розгадати себе, але жодну із загадок ти не бачив, тільки відчував.

— Так, і ви можете зробити це у формі чорного серця з крилами? А на зворотному боці вигравіюйте: «Навіки сама, сумую за тобою в темряві», — долинуло з відчинених дверей однієї з ювелірних крамниць. Краєм ока я побачила там одягнену в сіру сукню учениці гарненьку білявку з великими сірими очима. Мініатюрна, з круглим обличчям, вона справляла враження слабкої принцеси, яка все життя страждала в чотирьох стінах холодної вежі, до якої зараз повернеться. На стегнах молодої жінки був зав’язаний білий пояс мага.

— Звісно, панно Реберс, ми все зробимо, — мило кивнула шубінка середніх літ.

Почувши це прізвище, я чомусь щодуху поспішила сховатися до найближчого провулку. Невже це та сама жінка, про яку говорила Таніка? Оце несподіванка! Мені з якоїсь причини зовсім не хотілося з нею зустрічатися. Цікаво, гравірування присвячене тузі за Ларгусом чи вона вже знайшла собі інший об’єкт для нещасного кохання?

За хвилину Мірра пройшла повз провулок, у якому я причаїлася, і можна було спокійно гуляти далі.

Ближче до вечора я дісталася головної вежі Гільдії, на вершині якої зараз, власне, і стояла, споглядаючи краєвиди.

Сідало сонце. З тераси моїм очам наче на долоні відкривалося місто. А ще — безкрайній ліс Канірел із зеленими хвойними і жовто-багряними широколистяними деревами та смужка Ерзаських гір на обрії, гребені яких висвітлювали останні сонячні промені дня, що згасав.

— Правда, гарно? — почула я шепіт Ларгуса. А озирнувшись, побачила, що крук стоїть поруч зі мною і так само милується заходом сонця. — Адамарей — красиве місто. Бачила б ти його влітку або навесні... Утім, гадаю, ще побачиш.

— Шкода, що я мушу їхати так скоро, — сумно зітхнула я. — Фетесарін хоч і гарний, але навколо зовсім немає лісу, тільки незатишний, випалений сонцем степ. Чому маги стихій вирішили влаштуватися саме там?

— Тому що це місце — дуже вигідний порт. Тамтешня бухта просто створена для цього. Ідеальне рішення, як з економічної точки зору, так і в плані подорожей. А на додачу звідти не так далеко до східного кордону з Дараною, а в нас із тією країною споконвіку були напружені відносини.

— А Адамарей?

— Прикриває кордони Паларіса та Гадаріра. А ще круки не люблять спеки, надаючи перевагу прохолодним лісам. На додачу в нас чимало таємниць, розголошення яких небажане. Тому краще нам триматися подалі від стихійників. Серед нас тільки ті чарівники, що дійсно не зрадять, найкращі з найкращих. А там усі, хто народився з чародійським даром.

Сонце майже сіло. Подув легкий вітерець, я трохи затремтіла від холоду і потерла плечі долонями. А наступної миті відчула, як тілом розлилося приємне тепло, коли руки Ларгуса, який підійшов ззаду, сховали мене в ніжні обійми.

— Ну як, не надто мерзнеш? — тихо промовив він, торкаючись подихом моєї щоки.

— Тепер ні, — пошепки відповіла я, сама не знаючи, чому розслабилася, і трохи притулилася до нього. — Шкода, що завтра я повинна повертатися. Скажи, ти мене перемістиш чи поїду верхи?

— Часу на подорожі в нас небагато: у мене накопичилося чимало справ у Фетесаріні, та й ти пропустила кілька днів занять. Тому завтра по обіді ми перемістимося і зайдемо до ректора розв’язати кілька питань, а заодно і скажу, щоб він не чіплявся до тебе через те, що ти пропустила лекції. Опісля я пробуду в місті кілька днів перед Загальною радою, на яку зберуться всі чарівники Ануари, а потім уже повернуся сюди. Реальність продовжує викривлятися, і часу до катастрофи залишається дедалі менше. Тому проріху між світами треба закрити якнайшвидше.

— А як із цим справи?

— Більшість заклинань для зшивання міжсвітової матерії уже розроблено, але потрібно здійснити ще деякі розрахунки.

— І коли з цим буде покінчено?

— Якщо все піде за планом, то влітку. Орієнтовно — червень-липень. Але не думаю, що із закриттям проріхи все закінчиться. Я багато дізнався, поки досліджував цей феномен, і впевнено можу сказати: поки ми не з’ясуємо причин, про те, щоб зітхнути з полегшенням, можна навіть не мріяти.

— Руйнує не процес, а причина, — прошепотіла я. — Тінь говорило про це.

— Тому я повинен працювати на повну силу, — сумно зітхнув Ларгус.

— Є ще дещо, — нарешті зважилася я. — Після того як я прийшла в цей світ, мене переслідують два слова: Центр Тіней. А ще на ринковій площі у Фетесаріні мені зустрівся з виду божевільний старий шубін. Він бурмотів щось про те, що Центр Тіней захистить істот, яких породила темрява. Бубонів про сонячне затемнення і тіньові ворота.

— Затемнення? От дідько, а воно ж цієї весни.

— Справді? — присвиснула я. — Ой, не подобається мені, чим це все пахне. А ще дуже лякає те, що Тінь називало Центром Тіней мене.

— Он як?

— Так. Не знаєш часом, що таке Центр Тіней?

— Гадки не маю. Але спробую дізнатися. Обіцяю.

Я озирнулася й підвела погляд — Ларгус був вищий за мене приблизно на півтори голови.

— Коли ми знову побачимося? — запитала я.

Мені було дуже легко, спокійно. Як же не хотілося звідси йти...

— Після Ради? Гадаю на Зимовому балу, навряд чи я зможу приїхати до Фетесаріна раніше.

— Але на бал ти приїдеш? — з надією прошепотіла я.

Ларгус подивився на мене, і наші погляди зустрілися. Сонце вже давно сіло, і на небі одна за одною проявлялися зірки.

— На бал приїду, — запевнив крук. — Сподіваюся, до нього ти більше нікуди не влипнеш, — усміхнувся Ларгус.

Я навіть не встигла зрозуміти, коли він трохи нахилився, опинившись за лічені сантиметри від мого обличчя...

— Ларгусе, ти ж тут? — несподівано пролунало за дверима тераси.

Не минуло й п’яти секунд, як вони відчинилися і увійшла Каніла. Але Ларгус уже обернувся до виходу.

— Нарешті я тебе знайшла, — зітхнула жінка. — Ми відкопали дещо серед матеріалів розкопок із Зали Санкора, ти маєш це побачити.

— Як маю, то маю, — погодився крук. — Алісо, знайдеш дорогу назад до мого дому?

— Так, — кивнула я, подумки стиснувши кулаки.

— Добре, тоді зустрінемося за вечерею, — усміхнувся Ларгус і покинув терасу разом із Канілою, якій, схоже, просто не терпілося розповісти щось важливе.

Я підійшла до краю тераси і подивилася на зоряне небо, у якому сяяв блідий місяць. Моє серце охопила вовча туга. Не знаю чому, але захотілося тихо заплакати.

Цікаво, що це зі мною? Придумала собі всякої нісенітниці... Хто я взагалі така? Тут же ясно як божий день, що ці двоє разом. Невже я й справді вважала, ніби можливо, що в такого чоловіка нікого немає? І чому я поводжусь наче остання дурепа? Дійсно, не важливо, що зовні Ларгус лише на кілька років старший за мене. Насправді різниця у віці в нас — дай Боже. Годі, Алісо! Будь розсудливою, пора хоч трохи подорослішати.

Я глибоко й напружено вдихнула, вдарила кулаком по карнизу, розвернулася і попрямувала до дверей тераси.

Через півгодини я була в будинку Ларгуса, де випила склянку холодної води, і повернулася до гостьової кімнати.

І от день, коли я повинна покинути Адамарей, настав.

Тейн добирався на Загальну раду разом з іншими круками та їхніми учнями, які вирушили в дорогу верхи: небезпеки для життя голови круків не передбачалося, а зайвий баласт був ні до чого. Я й сама відчувала провину за те, що через мене Ларгус витрачав стільки сили, необхідної для ліквідації проріхи.

Крук узяв мене за руку. Я ще раз подивилася на його сад, а наступної миті вже стояла посеред університетського двору. Зараз, напевно, йшли пари, тому що ніде не було ані душі.

— Ходімо, — зітхнув Ларгус і попрямував до кабінету Карнесса.

Ледве помітивши мене, ректор схопився з крісла і почав гнівно метати блискавки з очей. Але коли слідом за мною увійшов Ларгус, вираз його обличчя змінився з разючою швидкістю. При цьому всі ввічливі спроби випхати мене за двері зазнали фіаско. Тому наступні двадцять хвилин Ларгус розповідав ректору про страшну загрозу, яка нависла над моїм життям кілька днів тому, і глобальні масштаби тієї небезпеки, вісником якої вона є. Наприкінці крук вибачився за те, що я через це все пропустила три дні занять, попрощався і вийшов з кабінету. Щоб не стати жертвою чергового нападу ректора, я попрямувала слідом.

— Ти вже йдеш? — запитала я, зупинившись на ґанку.

— Так, у мене призначено кілька важливих зустрічей. Пора повертатися до повсякденної роботи в стані надзвичайної ситуації, — усміхнувся крук. — Побачимося.

— До зустрічі, — прошепотіла я.

Ларгус ще раз сумно всміхнувся і попрямував до воріт.

Остання пара мала от-от закінчитися, тож іти на неї не мало сенсу, тим більше що зараз я була в подарованій Ларгусом сукні та плащі, а не в університетській формі. Тому я спокійно попленталася до гуртожитку, розглядаючи місце, яке не бачила більше місяця. Єдиним, що тут суттєво змінилося, був сад. Дерева розлучалися з останніми листочками, які вкривали землю, засипаючи кущі вже засохлих квітів.

— Алісо! — пролунав радісний крик.

Не встигла я обернутися, як Фамал одним махом підскочив до мене та обійняв.

— Ти не уявляєш, як я хвилювався, коли дізнався, що сталося. Чому ти не повідомила, що все гаразд? Я тут просто божеволів.

— Я сама лише кілька днів тому отямилася, — натягнуто всміхнулася я, здогадуючись, що може означати ця радість.

— І все одно ти повинна була написати. Я заснути не міг, тільки про тебе й думав. Навіть уявити не можу, що б зі мною було... Як же я за тобою скучив... Алісо, я...

— Алісо! — прозвучало так голосно, що навіть Фамал схопився за вуха, випустивши мене з обіймів. — Нарешті ти повернулася!

Ламіра підбігла до мене і весело обійняла.

— То що, ходімо в гуртожиток? Хочу скоріше дізнатися, що ж із тобою тоді сталося.

У моїй кімнаті ми заварили чай, умостилися в кріслах та на пуфиках. Хоч Ларгус і не просив тримати язика за зубами, я все ж вирішила промовчати про справжні причини своєї відсутності. Тому обмежилася розповіддю про те, що, як виявилося, іще влітку в мене вселився якийсь духовний паразит, який і викликав проблеми зі сном. І, проковтнувши мене, болотяник пробудив його. Прокинулася я тільки через п’ять днів, знову заснула і відновлювала сили, а потім голова круків перемістив мене до Фетесаріна.

Ще кілька хвилин побалакавши, Фамал відкланявся і пішов до бібліотеки.

— Ех, і чому тобі весь час так щастить? — тяжко зітхнула Ламіра, коли за моїм координатором зачинилися двері. — Он і зараз в універі...

— Що зараз в універі? — насторожилася я.

— Хіба не здогадуєшся? Нас із тобою і без того вважали трохи не від світу цього, а після вилазки в катакомби охрестили недоумками. Останньою ж крапкою в історії твоєї хвороби були події на практиці. Після того як тебе виплюнув болотяник і ти зомліла, до нас майже одразу примчав голова круків. До речі, він їхав так швидко, що його учень дістався до нас лише через десять хвилин. Побачивши тебе без тями, Агердон просто збожеволів, швидко розпитав Феланну про те, що сталося, а, діставши відповідь, всадив у тебе кілька заклинань. Потім узяв на руки і, нічого нікому не кажучи, перемістився невідомо куди. Студенти й без того були більш ніж здивовані, а ще Вадим постарався...

— Коротше, тепер я дивачка, на яку всі дивляться скоса, — сумно констатувала я.

— Угадала, — зітхнула Ламіра. — Нічого, мене теж всі з дитинства вважають не зовсім адекватною людиною. Просто забий.

— Дякую, — видихнула я.

— Ну що ти похнюпилася! Ти ж побувала в Адамареї... до речі, де ти там жила?

— У гостьовій кімнаті будинку Ларгуса...

— Ти гостювала в голови круків? Ого.

— Так, ми з ним ще з літа знайомі.

— Тоді ясно, чому нас досі не вигнали з універу, — розсміялася мавка.

На кілька секунд я замовкла, перш ніж зважилася запитати:

— Ламіро, слухай, а ти часом нічого не чула про Канілу Декару?

— Звичайно, чула. Про найпомітніших круків часто пишуть у пресі, а до Каніли Декари у світських хроніках узагалі підвищена увага. Цю жінку називають Чорною Лілією не тільки за красу, а й за характер та розум. Її вважають однією з найкрасивіших жінок в Ануарі... та що там, у світі. Закоханих у неї наче зірок на небі, але вона завжди сама. Один лише її погляд і усмішка заворожують кого завгодно. Немає жодного чоловіка, який міг би встояти перед її чарами. Подейкують, у неї таємні стосунки з головою кру... Зрозуміла-не-дурна, — механічно промовила Ламіра на одному диханні. — Так, кажеш, Каніла Декара? Та хто ж не чув про те опудало? Її всі за очі химерою називають. Читала, колись один нежитьознавець сплутав її з лісовою відьмою. Кажуть, її голос скрипучий, наче іржавий дріт, зуби криві, а коли вона посміхається, розбігаються навіть упирі. Страховиськ на кшталт неї треба тримати в клітці, накритій чорним простирадлом. Та щоб хоч один чоловік глянув на неї...

— Дякую, Ламіро, — сумно видихнула я, упавши на ліжко.

— Ну, вибачай, я сьогодні весь день трошки туплю, — знизала плечима дівчина. — А ще кажуть, що вона з дитинства не може вивести вошей, а в зубі в неї живе хробак, з яким вона спілкується за допомогою телепатії...

— Справді, не варто, — проскиглила я, у розпачі накривши голову подушкою.

У переддень Загальної ради до Фетесаріна з’їдалися всі чарівники Ануари. Дехто прибув заздалегідь і вже встиг провести кілька ділових зустрічей із перспективними союзниками, інші приїжджали пізно ввечері, аби просто виспатись перед засіданням. У результаті від міста на сваг несло змовами та політичними інтригами. Мало не в кожному темному провулку вночі можна було побачити двох або більше незнайомців, з-під плащів яких коли-не-коли виглядали шовкові пояси.

Загальна рада. Засідання, на якому обов’язкова присутність усіх чарівників, що одержали пояси (за винятком хіба що ув’язнених та злочинців, що перебувають у розшуку). Раду скликали раз на чотири роки посеред листопада, і вона тривала сім днів, але за необхідності могла тривати до десяти. Будь-який чаклун, що закінчив університет, мав тут право голосу; учні п’ятого курсу допускалися на Раду як вільні слухачі. Решта студентів могли хіба що лускати насіння та виконувати самостійні роботи, поки викладачі на Раді.

На Загальній раді кожен учасник мав право виступити з доповіддю та поставити на голосування будь-яке питання. Голоси всіх чарівників були рівними незалежно від статусу. Відповідно, багато хто був би не проти використати це, аби підсилити свої позиції ухваленням тих чи інших рішень, які прямо або опосередковано могли б покращити його добробут, становище або рівень впливу. Як результат, концентрація інтриг серед чародіїв сильно зростала.

— Як же давно ми не бачилися! — радісно вигукнув Каріл, на пару з Фандорою мало не розчавивши мене в обіймах.

— Я теж страшенно за вами скучила! — радісно простогнала я, виштовхуючи з легень залишки повітря.

Ці двоє заскочили мене зненацька на університетському подвір’ї після пар, чим зробили дуже приємний сюрприз.

— Коли ви приїхали? — поцікавилася я, щойно лісовик та мавка нарешті відпустили мене.

— Я зранку, Каріл по обіді, — відповіла Фандора. А по них і не скажеш — обоє вже встигли переодягтися та причепуритися: ні тобі розтріпаного волосся, ні дорожнього пилу на одязі...

— І попереду в нас важкий день, — зітхнув Каріл. — Фандора повинна зустрітися з власником «Доброї травниці», а мені належить провести кілька дискусій у кабінетах Академії наук Ануари, перш ніж почнеться Рада. І якщо Фандора доповідатиме хоч на шостий день ради, моя доповідь першого ж дня.

— Проріха?

— Не зовсім, — зітхнув лісовик. — Про проріху доповідатиме голова круків. Саме він досліджував її, відколи вона з’явилася. Про Залу Санкора та розкопки у Васильковому степу третього дня Ради, на жаль, теж не я доповідатиму. Моя доповідь, одразу після Ларгуса, буде стосуватися подорожі до твого світу і всього, що я там побачив.

— Тобто ти можеш доповісти про проблеми з Вадимом? — з надією запитала я. — І поставити на голосування питання щодо...

— На жаль, ні, — перебив Каріл з очевидним смутком. — Точніше, міг би. Але не буду.

— Поясни, — зірвалось з моїх губ. Я була збита з пантелику.

— Це був би дуже нерозумний стратегічний крок. За час перебування в Ануарі Вадим Корсаров уже встиг схилити на свій бік не тільки безліч упливових домів, а й багатьох авторитетних чарівників. І якщо я виступлю проти нього, ці люди виступлять проти мене. На Раді буде багато чародіїв, які підтримають мене. Більше того, серед них є й ті, хто в разі конфлікту стане на мій бік. Але Вадим діяв дуже хитро та розумно, він устиг знайти собі в адвокати кількох чаклунів — настільки впливових, що як я порушу його питання... вони не тільки виступлять зі словом на його захист. Коли вони це зроблять, вірні їм люди одразу підтримають. А тих підтримають люди, вірні вже їм. Таким чином, я все одно нічого не досягну, натомість підставлю себе під такий удар, що надалі залишиться тільки хутко скласти свої повноваження в Академії наук та переїхати на край Ануари, де працювати вчителем історії у сільській школі. Алісо, прошу тебе, не подумай, що я лицемір, який трясеться за свою шкуру. Я розумію, що Вадим — це порохова діжка для Ануари, і я з радістю приєднався б до цієї гри... якби був хоч один шанс виграти. Але, на жаль, цього шансу в нас зараз немає.

— Зрозуміло.

— Але не вішай носа, — підбадьорив лісовик. — Я переконаний, що колись ми таки притиснемо його до стінки.

— Сподіваюся, — зітхнула я.

— Навіть не сумнівайся, — додала Фандора. — Послухай, ми вже маємо поспішати. Якщо ти не зайнята, можемо повечеряти разом. Фамал теж приєднається.

— Було б непогано.

— Тоді до вечора, — усміхнулася мавка. — Фамал зайде по тебе о восьмій і проведе до ресторанчика.

— Домовилися.

Попрощавшись із друзями, я пішла до гуртожитку. Попереду в мене кілька годин, які я збиралася присвятити самостійним роботам з теорії чаклунської майстерності. З усіх предметів у програмі цей дратував мене найбільше. І не тільки тому, що був нудним, нецікавим та настільки загальним, що ніхто не розумів, навіщо він. Проблема полягала у викладачці, яка його читала. Власне, дехто вважав, що цей предмет поставили в розклад лише тому, що вона наполегливо виявила бажання щось читати в університеті.

Севіта Сокіл, сорокап’ятирічна дружина засновника альманаху «Чарівна хвиля», була найбездарнішою чаклункою з найвищою самооцінкою. Посміховисько для всього університету, вона вважала себе найбільшим експертом у теорії чарівництва — незважаючи на те, що все сказане нею на лекціях було абсолютно відірване від реальності. Вона не пропускала жодної можливості покритикувати роботу не лише студентів, а й випускників, на яких натрапляла. Виголошуючи свої критичні промови, вона мала такий вигляд, ніби їй дуже сильно бракує дзеркальця. Натомість тим, кому вона самовпевнено висловлювала свою авторитетну думку, хотілося битися головою об стінку через безмежну дурість співрозмовниці.

Особисто мене ця генійка теоретичного чарівництва незлюбила та обожнювала покритикувати після мого реферату. Зі списку запропонованих тем я обрала «Пастки світу снів: Стіна Санкора». Це була фатальна помилка: моя, тому що я обрала цю тему; її — тому що внесла цю тему до списку. Бо, як виявилося після моєї доповіді, пані Сокіл свого часу писала дисертацію на тему Стіни Санкора. І, звісно, вона вирішила покритикувати мою доповідь, у якій не було жодного посилання на ту роботу — на її думку, найбільш повного та авторитетного джерела на цю тему. Про те, як розвивалися подальші події, здогадатись неважко.

— Ну чого ти боїшся? Якщо все зробимо розумно, архіхом’як не перекрутить тебе на астральну ковбасу, — раптом почула я, ідучи з Ламірою до бібліотеки.

Голос лунав з темного провулку між гуртожитком та їдальнею і належав Маліссі.

— Якщо зловлять, буде непереливки, — апатично відповіла Арра. — Не хочу я цього робити.

— Годі вже. Ти останнім часом зовсім кисла. Так, тобі тяжко довелося, але, якщо сидіти та хнюпати носом, буде тільки гірше. А це — непоганий спосіб розвіятися.

— Що за спосіб розвіятися? — поцікавилася Ламіра, зненацька вигулькнувши перед дівчатами.

Від несподіванки ті, підскочивши, зойкнули. Не дочікуючись, поки вони отямляться, я й собі привіталася.

— Та нічого такого, — відмахнулася Малісса.

— Нічого протизаконного?

— Ну, не те щоб аж нічого протизаконного... — завагалася дівчина. — Але буде дуже цікаво. Не хочете разом із нами взяти участь в одній веселій пригоді?

Веселій пригоді? Знаючи Маліссу, вже цих слів достатньо, щоб стражденно застогнати.

— Яка ще пригода?

— Це просто бомба в пузі мелюзина! — захоплено вигукнула Малісса. — Як відомо, під Фетесаріном цілі комплекси покинутих підземних тунелів, таємних ходів та сховищ. Так от, днями я роздобула мапу катакомб у центрі міста, вхід до яких — у парку неподалік Гільдії. Якщо вірити цій мапі, таким чином можна потрапити до таємної кімнати, прилеглої до Великої зали засідань. А звідти ми почуємо все, про що говорять на Загальній раді.

Навіть не знаю, що більше мене схвилювало: пропозиція підслухати нараду чи слово «роздобула». Ой передчуваю я щось недобре...

— Маліссо, скажи чесно, якщо ми відмовимося й порадимо тобі втриматися від цієї пригоди... ти ж усе одно не послухаєш нас та підеш? — поцікавилася Ламіра.

— Так, — цілком спокійно кивнула дівчина.

— Тоді зустрінемося завтра ввечері у твоїй кімнаті. Спочатку треба вивчити мапу. Потім навідаємося до входу, оглянемо його і вже після того, якщо все буде добре, підготуємося до походу.

— Гаразд, тоді до завтра, — весело погодилася Малісса і, схопивши Арру за руку, побігла до їдальні.

— Ох, відчуваю я, наші дупці не скоро цю пригоду забудуть, — простогнала я.

— Сама знаю, — усміхнулась Ламіра.

Після повернення з практики я майже не покидала території університету. Лише двійко разів Ламіра витягувала мене на гарячий шоколад у «Солодкий будиночок» — затишну кав’ярню, власницею якої була мавка середніх літ. Тож тепер мені довелося перерити шафу, щоб знайти одяг для сьогоднішнього вечора. На щастя, минулого тижня, власне дорогою з «Солодкого будиночка», Ламіра затягнула мене в крамницю одягу, де буквально змусила купити шаль, кофтину, корсет та довгу спідницю.

«Треба ж тобі мати якийсь одяг, окрім одного білого платтячка, університетської форми та дорогої вечірньої сукні», — наполягала тоді вона... і мала рацію.

О восьмій на порозі моєї кімнати вже стояв Фамал. Вдягнений не дуже пафосно, але елегантно, він усміхався і сяяв, мов начищений чайник.

— Ти, здається, теж дуже скучив за Карілом та Фандорою, — всміхнулась я. — Добре, що вони знайшли час побачитися з нами.

На відміну від декого. Знаю-знаю, ніхто мені нічого не винен, але все одно прикро.

— А-а-а-а... так-так, — збентежено закліпав Фамал. — Ти вже готова?

— Еге, ходімо. Той ресторан далеко?

— Ні, звідси, якщо пішки, хвилин п’ятнадцять-двадцять. Пройдемося? — галантно всміхнувся хлопець.

— Залюбки.

Якби Фамал не переривав навчання заради участі в розкопках за кордоном, то цього року вже брав би участь у засіданні Ради як слухач. Проте не схоже, щоб він переймався з цього приводу. Невже йому анітрохи не цікаво? Так, я розуміла, що, як запропонувати йому піти з нами грати в шпигунів, він тільки заперечуватиме: «Цього робити не можна, це погано». Але зараз проблема була в іншому, Загальна рада його взагалі не цікавила. Тому в підземелля ми підемо без нього...

Чорт забирай! І на біса я взула чоботи на підборах? Днями саме нагадали про себе перші морози. Потім потеплішало, пішов дощик. А цієї ночі знову вдарив легкий морозець, перетворивши калюжі на непомітні в темряві, але дуже слизькі ковзанки. Саме одна з таких відправила мене в ефектний політ, який закінчився посадкою на сідниці, обідраними об бруківку долонями та спідницею, що подолом зачепилася за мій ніс.

— Лишенько, Алісо, ти як? — стурбовано охнув Фамал, хутко нахилившись до мене, аби допомогти встати.

— Ніби жива, — простогнала я... і мало не заплакала з розпачу. Одне діло — посковзнутись і впасти посеред вулиці, де ніхто тебе не знає і нікому немає до тебе діла. Але зовсім інша річ, коли серед цього натовпу є той, хто споглядаючи тебе, дістав найщиріше задоволення.

Раманна Вазейленська стояла за кілька метрів від мене, стискала тонкими пальчиками пишний хутряний комір елегантного червоного пальто та вишукано посміхалася. Отже, щойно вона повернеться в гуртожиток, Вадим теж повсміхається. А якби не посковзнулася, ні я б її не помітила, ні вона мене. Блін, ну за що?

Поки Фамал піднімав мене на ноги, я не зводила очей з Раманни. Зрозумівши, що я її бачу, дівчина зітхнула... і підійшла.

— Алісо, невже це ти? Не дуже забилася? — поцікавилась вона зі щирою турботою, чим змусила мій язик повіситися через напад раптового шоку.

— Е... та ні, хіба що трохи... — вичавила з себе я, намагаючись перетравити те, що відбувається.

— Не так уже й трохи, — зітхнула Раманна, розглядаючи мої долоні: права виявилась розбитою до крові. — Ось, тримай, — сказала вона, дістаючи з сумочки білу шовкову хустину, якою витерла кров і приклала до рани.

— Дякую, — ще більш спантеличено відказала я. Якщо ця хустина не отруйна, то щось у моєму світосприйнятті очевидно порушилося.

— Даруйте, панно, але, може, ми нарешті владнаємо це питання? — втрутився якийсь чоловік у чорному пальто. На мить повіяв вітер, і я помітила, що під верхнім одягом у незнайомця заховано білий шовковий пояс.

— Я ж сказала, що ми нічого не отримали...

Раптом Раманна прикусила язика. Її очі злякано зиркнули на мене, потім сховались за повіками, а за кілька секунд уже дивились на чоловіка абсолютно спокійно.

— Ходімо обговоримо нашу проблему. Я певна, ми знайдемо компроміс, — виважено промовила дівчина. — Алісо, пробач, мені час іти. Добре вам провести вечір, — ґречно всміхнулась красуня, перш ніж швидко покрокувати геть, вправно цокаючи по бруківці високими підборами.

Я не довго стояла на місці зі здивованим обличчям. Фамал швидко привів мене до тями та наполіг, щоб далі я йшла, взявши його під руку. Так іти було значно легше та безпечніше, але мені все одно чомусь було страшенно незручно.

— От і прийшли, — повідомив хлопець за кілька хвилин, коли ми зупинилися перед дверима ресторану, над якими висіла срібляста вивіска з написом «Кроляча нора».

Нас провели до столика, де вже чекали Каріл і Фандора. Побачивши мої долоні, мавка одразу дістала з сумки аптечку (невже вона її з собою скрізь носить?) та намастила ранки маззю, яка вмить заспокоїла біль приємною прохолодою. За хвилину дівчина дбайливо перев’язала мої руки, сховала аптечку та порадила не знімати пов’язки до завтра.

— Неймовірно, уже й не болить, — приємно здивувалася я.

— Моя особиста розробка, — задоволено всміхнулася мавка. — Мазь «Родинний рятівник»: знезаражує, знеболює та прискорює загоєння будь-яких ран. Один із найпопулярніших товарів товариства «Добра травниця».

— До речі, а ким ти там працюєш? — поцікавилася я.

— Другий чарівник відділу розробок.

Я присвиснула. «Добра травниця» — перше товариство Ануари, що виготовляє ліки, зілля та різноманітні медичні настоянки. А я й не знала, що Фандора обіймає таку нічогеньку посаду. Не дивно, що вона у свої двадцять шість років уже має власну квартиру у Фетесаріні.

— І як працюється?

— Не легко, — зізналася мавка. — Моя робота поділена на два цикли. Перший — це відрядження, під час яких я зі своєю командою виїжджаю до обраної місцевості, де досліджую різноманітні трави й коріння на предмет їхньої теоретично можливої корисності в медицині. Другий — безпосередньо робота в алхімічній майстерні зі зразками, які було дібрано, а також вивчення результатів їхньої взаємодії з уже відомими нам травами.

— Дійсно не легко.

— Але я люблю свою роботу і викладаюся по максимуму. До того ж скоро мене мають підвищити та перевести на повний робочий рік до Фетесаріна, лише з кількома нетривалими відрядженнями. Це нарешті дозволить нам із Карілом нормально жити разом, — усміхнулась дівчина. — Тож незабаром я буду головним чарівником відділу розробок. Саме тому керівник товариства доручив мені тримати на Раді слово, відстоюючи інтереси «Доброї травниці».

— І що за доповідь?

— Шостого дня Ради мені належить переконати більшість скасувати закон, що вже півтора століття забороняє алхімікам досліджувати життєвідновлення. Це дасть змогу «Добрій травниці» легально завершити розробки та випустити на ринок серію революційних зіль. Їх застосування дозволить відновити пошкоджений орган, навіть якщо він уже не придатний і потребує пересадки. Для кожного з органів буде своє зілля, налаштоване на особливості кожної з чотирьох рас. Пересадка органів дуже небезпечна, на додачу самі органи можливо знайти далеко не для всіх. Якщо ж ми завершимо препарат, вони стануть непотрібні — курс зілля сам відновить органи, пошкоджені як механічно, так і під час хвороби. Тільки нікому про це не розказуй, у «Доброї травниці» повно конкурентів.

— Але чому життєвідновлення заборонили? — запитала я, коли нарешті змогла підібрати щелепу.

— Це дуже довга і дуже сумна історія, — зітхнув Каріл. — Двісті років тому був черговий спалах активності пророків нових релігій, і серед них вирізнялися адепти Пречистого Бога. Хоч самі жерці безперестанно напивалися в борделях на гроші з пожертвувань парафіян, перед натовпом вони вдавали святих та віщали про Велике Очищення чотирьох рас від усіх огид, якими ті поросли. Три держави були під ними понад сімдесят років, так довго не витримувала жодна з нових релігій. І от жерці заявили, що алхімія — це нечисте вчення. Спочатку вони спробували заборонити саму науку, але, на щастя, в алхіміків було достатньо впливу, щоб цього не допустити. Тоді Посланці Пречистого обмежилися тим, що наклали табу на кілька «найбільш нечистих» напрямків алхімії, серед них було й життєвідновлення, ідея якого саме набула популярності: досліджуючи вцілілі записи засновника науки, Лаліора Деланатера, алхіміки вирішили, що як вдасться відновити все тіло за допомогою його частини, то те саме можна зробити і з душею, чим досягти нарешті дорогоцінної мети та створити штучну душу. Але в жерців на це була своя точка зору. Багато що заборонили читати студентам на лекціях, книжки палили, алхімікам погрожували. Зрештою, не залишилося нікого зі старої школи, хто міг би передати знання новому поколінню. А оскільки Ануара була колискою та впевненим лідером світової алхімії, сама розумієш, що вийшло в результаті. Коли релігія Пречистого Бога зійшла нанівець, алхіміки стали тільки тінню тих, ким були раніше. Тінню вони й залишаються.

Було близько одинадцятої, коли ми вийшли з ресторану. Уперше за довгий час я по-справжньому розслабилася і відпочила. Правда от, щодо «розслабилася» я, мабуть, трохи поквапилася з висновками. Попри веселу, дружню атмосферу цього вечора, я час від часу насторожено супила брови. Ніяк не вдавалося позбавитися відчуття, неначе мене... сватають?

Та ні, годі, я просто підхопила параною від Малісси. Ну не може бути такого, щоб Каріл і Фандора зводили мене з Фамалом.

— Щастить вам, — усміхнувся лісовик, щільніше застібаючи пальто. — Завтра ви спокійно, у зручний для себе час, писатимете самостійні у своїх кімнатах. А ми о дев’ятій ранку маємо йти на війну.

— Милий, не треба жалітися, — засміялася Фандора. — Тільки не вдавай, ніби тобі це все не подобається.

— Ну от, дожився, навіть пожалітися не дають.

Несподівано голос мавки випав із загального сміху. Дівчина завмерла, дослухаючись до чогось.

— Люба, що сталося? — поцікавився лісовик... аж раптом у навислій тиші пролунав жалібний тихий писк.

— Ось ти де, малесенький, — видихнула мавка, підбігши до провулка, з якого визирала маленька істота, схожа на пухнасту кульку з шерстю під колір бруківки. — Чому прокинувся так рано, га? До весни ж іще далеченько. Бідолаха, зовсім худенький, тільки шерсть та кісточки... лишенько, ще й лапка зламана. І за вушком ранка... тебе хтось покусав? — мало не заплакала дівчина, оглядаючи істоту.

— А що це ще за малятко? — запитала я, із цікавістю розглядаючи тваринку.

— Хуха, чарівне створіння, зазвичай мешкають у лісовій траві. У степовій частині Ануари їх майже не зустрінеш. Та й вони ж сплять узимку. А цей чомусь пустився в мандри серед зими.

— І що ж ти з ним робитимеш? — запитала я.

Фандора вмощувала істоту за пазухою. Щойно опинившись у схованці, хуха змінила забарвлення шерсті на темно-зелений, копіюючи колір мавчиного пальто.

— Зрозуміло що. Заберу додому, скупаю, вилікую, нагодую, а як потеплішає — візьму із собою, коли їхатиму кудись, і випущу в найближчому лісі, — усміхалася мавка, гладячи малесеньку голівку з великими очима, від якої долинало приємне муркотіння.

Витівка Малісси з підземеллям мала б забрати в мене чимало часу, відведеного на написання самостійних робіт. Тож поки все не почалося, краще з ними поквапитися, аби встигнути якнайбільше. Тому від самого ранку мені довелося засісти в бібліотеці. Купа книжок буквально відгородила мене від зовнішнього світу, я занурилася в тонкощі теорії ілюзій, тож на ображене бурчання живота увагу звернула лише тоді, коли згорнула щойно опрацьований навчальний посібник і потягнулася по наступний.

Можна було б сходити до їдальні, але облюбована студентами кав’ярня «Деканат» була значно ближче до бібліотеки, тож я вирушила туди.

Уже відчувши запах кави крізь відчинені двері, я помітила неподалік Раманну: як завжди розкішна, дівчина неквапно йшла в бік бібліотеки. Хустина, що вона мені вчора дала, саме лежала в моїй кишені — чиста та випрасувана. А мене дещо цікавило.

— Раманно, привіт! — покликала я.

— Вітаю, — трохи спантеличено кивнула дівчина.

— Дякую тобі за вчорашнє, — привітно всміхнувшись, я повернула їй хустку.

— Пусте, — зітхнула Раманна, ховаючи хустку до кишені. — Як твоя рука?

— Майже загоїлася. У Фандори в аптечці є прекрасна мазь.

— Фандора Елімес? Із «Доброї травниці»?

— Так, вона.

— То ти прямувала на зустріч із нею?

— З нею та Карілом.

— Несподівано. Я думала, у тебе побачення з Фамалом Тараном.

— Що ти, — засміялась я, але всередині всі кишки скрутились від недоброго передчуття. — Ми з ним тільки друзі й обоє товаришуємо з Карілом та Фандорою. Їх давно не було в місті, а попереду Рада, тож ми вирішили вчора провести вечір усією компанією.

— Ясно, — спокійно кивнула Раманна і вже зібралася йти...

— Слухай, я саме йшла в «Деканат» обідати, може, вип’єш зі мною кави?

Брови Раманни насупилися, а очі спантеличено забігали — ніби швидко-швидко оглядали вулицю. Я вже приготувалась почути відмову, але дівчина відповіла:

— Згода.

У кав’ярні вона одразу повела до столика в далекому темному кутку й сіла так, щоб бачити двері. Я влаштувалася навпроти неї, затуливши її від погляду того, хто зайшов би до кав’ярні. Раманна нічого не сказала, але я зрозуміла, що вона мені за це вдячна.

— Знаєш, якось дивно, — почала я, щойно офіціант прийняв замовлення. — Ми з тобою й не спілкувалися після того випадку на початку навчального року.

— Навіть не нагадуй, мені досі соромно, — опустила погляд Раманна. — Я тоді немов сказилася й поводилась наче невиховане розбещене дитя.

— Що ж сталося?

— Це все те дівчисько... — прогарчала Раманна. — Вона вішалася на нього просто в мене перед очима. Потім швидко поцілувала його в губи, а, проходячи повз мене, тихенько прошепотіла, щоб я ні на що не сподівалася; що я, мабуть, із дитинства, немов принцеса, звикла отримувати все, чого хочу. Але цього разу мої гроші не допоможуть, його я не куплю. Бо це ж вона по-справжньому кохає його, а для мене він лише примха. Та що ця сільська вертихвістка могла знати про мої почуття! — скипіла Раманна, трохи підвищивши голос... — Пробач, я повинна краще володіти собою, — прошепотіла дівчина, торкаючись тонкими пальцями скронь.

Розмову перервав офіціант, який приніс запашну каву. Щойно він пішов, я запитала:

— Це була та дівчина, якій ти вилила сік на голову?

— Так, вона. Звістка про той мій вчинок облетіла весь університет. Про мене одразу розпустили плітки. Що коли я з багатенької родини, батьки годували мене діамантами від народження і я можу робити будь-що, бо впевнена: такій, як я, все минеться через моє походження. Знаєш, не дуже приємно. Але він усе одно не відвернувся від мене, розумієш? Коли половина одногрупників оминала мене, а друга — намагалася улестити, він єдиний був зі мною щирим. Єдиний по-справжньому мені всміхався, міцно тримав за руку та обіймав так, що я тонула в теплі. Тільки завдяки йому мені вдалося набратися сил та трохи встановити контакт з іншими, не залишитися відлюдьком. Студент міжнародних відносин, який не може знайти спільної мови з одногрупниками... парадоксально, правда ж? — сумно всміхнулася красуня. — Даремно я тоді так скипіла. Зрештою, Вадим все одно тільки мій, — промовила дівчина, тепло всміхаючись.

— Ти так сильно кохаєш його? — здивувалася я.

Невже ми з нею говоримо про ту саму людину?

— Понад усе, — чесно видихнула Раманна. — Я кохаю його, довіряю і нікому не віддам. У цілому світі я по-справжньому віддана лише йому. Якщо мене катуватимуть, заганятимуть голки під нігті, прикладатимуть до шкіри розпечене залізо, забиватимуть у тіло цвяхи, різатимуть на шматки... я все одно його не зраджу, — говорила красуня з абсолютно серйозним обличчям. — І про що б він мене не попросив, я це зроблю.

— А він уже про щось просив?

— Тільки раз, — зізналась вона. — Днями йому знадобилось дещо. Довелося трохи поворушити особисті родинні зв’язки, але це було неважко.

— Але виникли проблеми? — припустила я. — І вчора ти ходила до міста, щоб їх владнати?

— Це навіть проблемою не назвеш, — невимушено всміхнулась красуня. Занадто невимушено. — Просто двійко ідіотів дещо загубили та поділи невідомо куди. Навіть не знаю, кому могло це знадобитися... Але ми вже все владнали, тож у мене жодної проблеми.

Проте ідеально спокійний вираз на ляльковому обличчі говорив, що не все так добре, як дівчина намагається вдати.

— Знаєш, Вадим чомусь дуже тебе ненавидить, — раптом повідомила Раманна, відпивши кави. — Не знаю чому, але варто лише згадати твоє ім’я, і він просто зеленіє від отрути.

— Це для мене не новина. Але я все одно не розумію, звідки стільки неприкритої ненависті саме до мене.

— Хотіла б я знати... Та ти для нього ворог номер один, тож ми з тобою, на жаль, не можемо спілкуватися, — зненацька відрізала дівчина. — Навіть якби заради Вадима мені довелося відмовитись від усіх, я обрала б його. Тож ми ніколи не зможемо стати друзями, але особистих причин ненавидіти тебе в мене немає, бо мені ти нічого поганого не робила. Ворог мого друга ніколи не буде мені другом, та своїм ворогом я його не вважатиму. Що ж, бувай, я маю бігти. Небажано, щоб хтось помітив мене та розповів Вадимові, що ми бачилися. Мені не хотілося б йому щось пояснювати. Бувай, Алісо, і щасти тобі.

Залишивши на столі філіжанку з недопитою кавою та слідом від червоної помади, Раманна швидко встала, наділа розкішне червоне пальто та квапливо вийшла з кав’ярні.

Увечері наша маленька партизанська групка зібралася в кімнаті Малісси — обговорити план операції.

Перш ніж дістати мапу, Малісса зачинила двері, щільно завісила вікна важкими шторами, наклала на периметр кімнати закляття проти підслуховування та повісила на дверну ручку заговорений хвостик ховрашка, щоб відвернути від кімнати того, хто раптом захоче до неї зайти. Параноя, звісно, річ дивакувата, але іноді зовсім не зайва.

— Почнімо засідання, — сказала Малісса тоном таємного агента, що зібрав нараду своїх у ворожому таборі, щоб обговорити план убивства президента.

У кімнаті було абсолютно темно, тільки бурштинові очі Малісси трохи поблискували. Але за мить загорілась масляна лампа... цікаво, хто її запалив?

На кілька секунд кучерява руда шевелюра зависла над шухлядою, а потім повернулась до нас. Бліді пальці розгорнули на столі великий аркуш паперу.

— Дивно, не схоже на стародавні рукописи. Здається, цю мапу перемалювали зовсім нещодавно, — сказала я, проводячи пальцями по чорнилах, які ще навіть не перестали пахнути. — Або ж це підробка, і тоді я не радила б їй довіряти. Хто знає, до чого вона може нас привести.

— Точність мапи можна перевірити завтра, влаштувавши пробну вилазку, — одразу відказала Малісса. Схоже, вона теж про це вже думала. — Із собою візьмемо трохи їжі, фарбу для позначок та червону нитку — на випадок якщо мапа виявиться не точною. Далеко від входу не відходитимемо. Пропоную цей маршрут, туди й назад, — сказав Малісса, водячи по мапі пальцем. — Ці тунелі в іншому боці від шляху до Гільдії і достатньо заплутані, щоб перевірити точність мапи. Але вони й не далеко від виходу, тож як ми заблукаємо, то за допомогою нитки та відмітин легко знайдемо шлях назад.

— Непогана думка, — погодилася Ламіра. — Та мене зацікавила ця позначка на мапі. Я єдина, кого насторожує, що червоним хрестиком позначено саме ту кімнату під Гільдією, з якої можна підслухати засідання? Цю мапу малювали для когось, щоб він підслухав Загальну раду. Відповідно, цей хтось або не чарівник, або з молодших, «безпоясних» курсів.

— Але ця мапа не в нього, тож він нічого не підслухає, — наполягала Малісса. — А от ми можемо почути щось незвичайне. Ця Рада має бути особливо цікавою, в Ануарі стільки всього відбувається через ту проріху.

— Про проріху та мій світ доповідали сьогодні, — згадала я. — Мені Каріл казав.

— Гадаю, можна буде почути багато чого, про що інакше й не дізнаєшся. Крім того, сама лише прогулянка підземеллями Фетесаріна — то неабияка пригода.

— Не подобається мені це все, — пробурчала Арра, навіть не дивлячись на мапу. — Я нікуди не хочу йти, облишмо цю затію.

— Арро, чого ти, — кинула Малісса. — Годі, ти занадто похмура. Тебе треба кудись витягти, бо скоро пліснявою вкриєшся. На нас чекає щось захопливе.

Так, Маліссиній жазі пригод і таємниць безглуздо опиратися.

— Гаразд, — здалася Ламіра. — Завтра йдемо на розвідку. О котрій?

— Я за те, щоб опівдні зустрітися на розі Ринкової площі та вулиці, що веде до пекарні старої шубінки, — запропонувала Малісса.

Цей час влаштовував усіх: і не надто пізно, і встигнемо виспатися. Тож Арра й Ламіра погодилися й розійшлись по кімнатах.

— Послухай, Маліссо, — проговорила я, трохи затримавшись. — Ти можеш розказати мені, як саме ти роздобула цю мапу?

Замислившись на кілька секунд, Малісса перевірила заговорений хвостик на дверній ручці та тихенько, мало не на вухо, розповіла:

— Я саме практикувала ілюзії на університетському подвір’ї, змінюючи свою зовнішність. Аж раптом ідуть двоє якихось дивних чоловіків: вдягнені дорого, але триматися як пани з вищого світу не вміють, хода якась підозріла. Та й ні поясів чарівників, ні тим паче студентських пов’язок у них немає. І, проходячи повз мене, один з них тихенько сказав: «Я сховав ЦЕ на горищі бібліотеки». А потім, так само спокійно й не зупиняючись, вони вийшли з території університету. Я одразу попрямувала до бібліотеки й пробралася на горище. Там було повно пилюки й усі речі лежали в коробках уже давно. Тож не важко було відшукати свіжий слід і те, що залишили на горищі щойно. Це був футляр, у якому лежала мапа. Я сховала її в рукаві форми, знову ілюзією змінила зовнішність та швидко побігла до своєї кімнати, де вже замкнулася, щоб краще її роздивитися.

— Цікавенька історія, — задумалася я. — Іще одне питання... ти сказала, що, коли ті двоє підійшли до тебе, ти змінила свою зовнішність. Який вигляд ти мала?

— Ну, я ще не так добре вправляюся з ілюзіями, тому зовсім замаскуватися не вийшло, лише зачіску поміняла.

— На яку?

— Пряме чорне волосся, каре до плечей. Давно хотіла подивитися, чи пасуватиме мені така.

— Ясно, — прошепотіла я.

І, не питаючи, чи пасувала зачіска Раманни Маліссі, побажала їй солодких снів та повернулась до своєї кімнати.

У призначений час, у призначеному місці, ми з Ламірою неквапливо попивали придбану в сусідній кав’ярні гарячу каву, коли побачили похмуру, наче дощова хмара, Арру, яка прямувала до нас.

— Привіт. А де Малісса? — здивувалася я.

Насправді я взагалі не розуміла, чому ми зустрічалися тут, а не просто в гуртожитку.

— Мабуть, скоро підійде, — знизала плечима дівчина. — Вона чомусь наполягла, щоб ми йшли окремо.

— Навіщо? — поцікавилась Ламіра.

— Не знаю. Але коли я виходила, вона вмовляла мене маскувати зовнішність ілюзіями. Я сказала, що мені вони погано вдаються. Тоді вона дістала з шафи перуку й спробувала вмовити мене не тільки піти в ній, а ще й кинути в сумку кілька різних перук, щоб я могла, у разі потреби, замаскуватися й залишитися невпізнаною. Мені насилу вдалося утекти.

— Ох ти ж вареник помідорний, — присвиснула Ламіра. — Вона ще здатна нас здивувати. А я вже наївно вирішила, що ми звикли до всього.

— Цікаво, де ж вона зараз? — замислилася я...

— Кишка упиря вже тут, — раптом проговорила худорлява білявка, що останні десять хвилин стояла до нас спиною.

— Маліссо, це ти? — гикнула я.

— Називай мене «Кишка упиря», — не обертаючись, кинула дівчина.

— Не думаю, що це кодове ім’я приверне менше уваги, — зауважила Ламіра.

— Твоя правда. Тоді називайте мене «Дохлий кролик».

— Маліссо, годі, ходімо вже, — не витримала я: кава в паперовому стаканчику скінчилася, а холодні вітри з моря сьогодні були особливо люті.

— Гаразд, розходимося в різні боки, зустрічаємося за десять хвилин біля фонтану з повітрулями, — швидко повідомила Малісса... і перш ніж ми встигли запитати, навіщо нам туди йти, швидко покрокувала геть і розчинилася в натовпі.

Нам залишилось тільки знизати плечима, купити ще по каві у паперовому стаканчику кави та спокійно піти в бік фонтану.

Малісса знову заскочила нас зненацька. Нею виявилась дівчина з темно-русявою косою, яка сиділа на краю фонтану та годувала голубів. Перш ніж ми встигли щось уторопати, вона наказала нам йти до скверу бузничих і так само швидко зникла. Цього разу ми були вже значно роздратованіші: на відміну від Ринкової площі, біля фонтану з повітрулями не продавали гарячу каву.

У скверику Малісса чекала на нас із довгим чорним волоссям, і, перш ніж вона встигла дати нову вказівку, я відрізала:

— Зустрічаємося за п’ятнадцять хвилин у парку біля пагорба.

Туди вже Малісса прийшла зі світло-шоколадним волоссям, трохи завитим на кінчиках.

— Чому ви йшли всі разом та не маскувалися? — цілком серйозно обурилась вона.

— Знаєш, я тебе, мабуть, тут і закопаю, — так само серйозно прогарчала Ламіра. — Нащо був увесь цей цирк?

— Щоб нас не вистежили та не дізналися, що ми хочемо зробити.

— Маліссо, благаю! Кому яке діло до того, куди ми йдемо? — обурилась мавка.

— Ніколи не знаєш, коли і чому за тобою хтось може стежити, — проговорила Малісса з виразом обличчя старого генерала, який пояснює новобранцеві тонкощі військової стратегії. — Ми не на прогулянку вийшли, тож ужити заходів ніколи не зайве.

Поки ці двоє сперечалися, а Арра просто насуплено стояла поряд, я звернула увагу на зім’яту траву біля каменя, що закривав вхід у підземелля. Більше того, з самого каменя було зчищено всю рослинність та засохлі стебла, які наросли на ньому за довгі роки, їхні рештки валялись на потоптаній примерзлій траві біля входу. Сік розчавлених рослин праворуч від каменя був іще зовсім свіжий.

— Тут хтось був, — зосереджено проговорила я, перервавши усі розмови. — І судячи з усього, ще сьогодні. Не здивуюся, якщо ми розминулися з ним буквально на двійко годин.

— Ох ти ж бісів дід, — прошепотіла Ламіра.

— А я про що казала, — нагадала Малісса. — Не в ігри граємося. Пам’ятайте, у нас мапа, яка призначалася для когось іншого, і в нього та сама мета, що й у нас. Та сама кімната. Хіба що ми не знаємо, яка доповідь у який із днів Ради його цікавить.

— Гадаєш, він планує вилазку в конкретний день? — насупила брови Ламіра.

— Звичайно, — гмикнула Малісса. — Якщо він роздобув цю мапу, то й розклад доповідей та голосувань йому теж переписали. Коли йдеш на таку справу, плануєш усе до дрібниць, а не здійснюєш випадкові дії у випадковий час.

Дивно, не помічала раніше в Малісси стратегічного мислення. А раптом і її параноя — лише його трохи гіпертрофований результат? Бо вже надто вона схожа на людину, яка прагне залишитися непоміченою та не сприйнятою всерйоз.

— То що робитимемо? — запитала Арра, перервавши мої роздуми. — Я особисто за те, щоб облишити цю затію та повернутися до гуртожитку.

— Нізащо, — відрізала Малісса. — Усе стає ще цікавішим, і я від такої пригоди не відмовлюся. Відсуваймо камінь, і вперед.

Шкода було дивитися на Арру. Хоч її дійсно треба якось розважати, від усього, що відбувалося, вона ставала ще похмурішою. Можливо, її дійсно варто було залишити в гуртожитку?

Ми потроїли свою фізичну силу, і камінь легко піддався. За ним у темряву пірнали кам’яні сходи, що різко вели вниз. Поки Ламіра діставала фарбу для позначок, я прив’язала кінець червоної нитки до гілки найближчого деревця і вручила клубок Аррі.

— Головне в жодному разі не розділятися, — нагадала Малісса. Пройшовши в коридор, вона поглядом запалила світловий пульсар та пішла вперед. Для вірності ми замаскували вхід у підземелля ілюзією та рушили слідом.

Сходи спустили нас на глибину близько тридцяти метрів. Коридори були прокладені в монолітній плиті білого каменю, якому ґрунти поступилися місцем метрі на п’ятому. Ці тунелі покинуті вже не одне століття, і якщо за весь час тут ступала нога людини, відбувалося це не часто. Зовсім не часто. Слідів археологів я теж не помітила, та й Фамал і Каріл не дуже розказували про катакомби під Фетесаріном. Тому не здивуюся, якщо оригінал мапи лежить у приватній колекції якогось впливового аристократа, чий рід нараховує не одне тисячоліття.

Час від часу до моїх вух долинали тихі скрипи, шарудіння чи стуки, і від кожного з них у мене мороз пробігав шкірою. Воно й не дивно, враховуючи мій останній досвід екскурсії у стародавні катакомби. Те, що ми тоді вижили, мене й досі дивує... але це лише неприємні спогади, які впливають на моє усвідомлення реальності. Ясно, що під землею в цих тунелях, хай навіть на такій глибині, живуть різні миші, кроти, змії чи комашня. Це місце для них просто рай — тихо, безпечно, і боятися треба тільки тих, хто може сюди залізти.

Катакомби просто вражали. Масштаб мапи вміщував у одному сантиметрі близько п’ятдесяти метрів розгалужених коридорів. Час від часу траплялися кам’яні спіральні сходи, що вели нагору, — вірогідно, до інших виходів із підземелля. І, мабуть, вони маскувалися дуже добре, бо, хоч траплялися достатньо часто, їх, схоже, мало хто знаходив. Коли ми порівнювали місце їхнього розташування з мапою сучасного Фетесаріна, результат щоразу був один: сходи розташовано над старовинними будинками, серед яких траплялися державні установи, приватні маєтки, готелі, ресторани й навіть театр.

Ми так захопилися дослідженням катакомб, що навіть не звернули увагу на час. Арра розмотувала вже восьмий клубок, ми давно пройшли значно далі, ніж планували, але повертати назад ніяк не хотілося.

Де-не-де стіни прикрашали майже стерті малюнки. Двійко разів нам траплялись залишки давніх стоянок та розкидані коридором людські кістки. Останнє, до речі, не дуже надихало.

— Мабуть, давайте вже повертатися, — зітхнула я. Хтось мав це рано чи пізно сказати: усі ми втомилися, зголодніли й хотіли поїсти чогось гарячого замість печива та бутербродів. Та й скоро вже вечорітиме — ти диви, ще якісь упирі після заходу сонця вилізуть.

Малісса, звісно, хотіла б іще поблукати, але зрештою навіть вона погодилася з тим, що треба повертатися. Особливо наполягала на цьому Арра. Вона, схоже, дуже втомилася й узагалі почувалася не в своїй тарілці через те, що її витягли із зони комфорту, себто території університету.

Перш ніж повертатися, ми притулилися спинами до стіни та дістали собі по бутерброду. Жуючи ковбасу, я помітила, що стіна, на яку ми сперлися, вкрита ледь помітними візерунками. Центром композиції, очевидно, була майже стерта квітка, навколо якої вгадувались людські фігури.

— Погляньте, — вдумливо проговорила я.

Арра залишилась байдужою. Ламіра проковтнула останній шматок бутерброда й теж долучилася до споглядання.

— Це троянда, — здогадалася Малісса, торкнувшись квітки, щоб стерти пил із кам’яних пелюсток...

Наступної миті всі ми, задихаючись, відскочили до протилежної стіни і почали захоплено хапати ротом повітря, не в змозі відвести погляд: пелюстки троянди запалали лискучим золотом. Слідом за нею світло, переливаючись мільйонами барв, розлилося всім малюнком, оживляло кожну його деталь.

До троянди тягнули руки четверо чоловіків. Один із них був білосніжний, зі срібними пасмами прямого волосся та сірими очима. Другий мав синю шкіру, довге чорне волосся та яскраві блакитні очі. Третій виявився дуже смаглявим, з карими очима й кучерявим зеленим волоссям. А четвертий був червоношкірий, з прямим рудим волоссям до плечей та жовтими очима.

Усі вони — надзвичайно красиві, з тілами античних атлетів, — перебували всередині великої сфери, і кожен із них займав рівно її чверть. Золоті поля поділяли простір навколо сфери на чотири рівні частини.

Нижня була порожня — без малюнків та барв, без світла, немов прірва між двома крайніми.

Права частина світилася градієнтом червоного та темно-синього. Там на пісочному годиннику сиділа чорнява дівчинка зі спокійним обличчям, у прикрашеній мереживами чорній сукні.

На верхній частині малюнка, поділеній градієнтом на чорне та біле, трималися за руки дві жінки, що дивились одна одній у чорні та чисті блакитні очі. Немов негативні відображення одна одної — у чорній та білій сукнях, з довгим чорним та сріблясто-білим волоссям, блідою та смаглявою шкірою. Два віддзеркалення однієї сутності, дві частини одного цілого, що з теплотою торкалися долонями.

У лівій частині малюнка, залитій золотим світлом, найяскравіше від усіх сяяла білява дівчина з вогненними крилами за спиною. Червона сукня, наче полум’я, огортала складками її тіло і розвівалася навколо. Великі очі, немов два камені бурштину, щиро та весело дивилися просто на нас. Тендітні ніжки стояли на краю печатки, усередині якої палав фенікс.

На печатці, у якій розпростер крила дракон, велично напівлежала зеленоока панна з рудим волоссям. Розшита візерунками тканина смарагдової сукні з довгими рукавами розтікалась, немов вода, розлита на мед. Блакитний корсет вишукано підкреслював талію та пишні груди. За спиною гордо розкинулись великі шкірясті крила.

Граційна дівчина з чорними пасмами на темно-золотавому волоссі невимушено, але від цього не менш велично, сиділа на печатці, усередині якої погрожував кігтями м’язистий тигр. Оздоблена хутром чорна сукня, немов тінь, обтікала її треноване тіло, оголюючи розрізом струнку ногу. Замість правої руки, що була піднесена вгору, розправила гострі кігті потужна котяча лапа.

Лише зараз я помітила літери, що слабеньким світлом світилися в нижній частині малюнка. Зосередилася, і вони слухняно розплавилися, перетворившись на напис:

Нехай моя душа опиниться в Раю або в Пеклі. Нехай моя душа блукає в снах або в кошмарах. Допоки моє серце б’ється, а очі розплющені, для мене буде золотом кожна пролита сльозинка та кожна усмішка. Хто б не породив мій народ — Праматері чи один з Чотирьох — я пройду всі дороги, що зможу. Бо я не знаю, як довго мені чекати наступних: мить або вічність.

Світло ставало дедалі яскравішим. Неначе рій, що кожною зі своїх бджілок налягав на стіну з еластичної тканини, намагався пробити її... і нарешті розірвав. Яскравий спалах, здавалося, збив нас із ніг і шалено помчав коридорами. Проте ми так само стояли на ногах, а стіна більше не сяяла. Ми дійсно бачили все це чи перед нами було лише дивовижне марево?

Жодній з нас було несила ступити навіть кроку, та що там — відвести погляд від блідих, ледь помітних стародавніх малюнків...

Допоки коридором не пронісся грізний рев, який супроводжувався стукотом важких лап!

Треба тікати, але куди? Найрозумніше було б скористатися червоною ниткою, щоб якнайшвидше вибігти з підземелля. Але, потягнувши за неї, Арра зрозуміла, що наша ниточка розірвана. І це ще півбіди: очевидно, її обірвало дорогою те, що зараз наближалося до нас.

Залишилося покластись на долю і побігти тунелем. При цьому якщо ми все ж сподіваємося вижити та врешті вибратися звідси, треба ще й запам’ятовувати дорогу!

— Туди! — скомандувала Ламіра, помітивши спіральні сходи, що вели нагору.

Ми й гадки не мали, що чекає там, де вони закінчуються. Але достатньо було того, що в тому місці не буде тварюки, яка за нами женеться. Тож ми злетіли сходами з такою швидкістю, ніби та істота вже клацала зубами недалеко від наших п’ят.

Сходи закінчувались металевим люком. Коли Ламіра відкинула його, потроївши свою силу, ми опинилися в темному, дуже вузькому кам’яному коридорчику. Недалеко від нас можна було помітити малесеньку дірочку, крізь яку пробивалось світло. Я підійшла до неї, зазирнула та побачила розкішну вітальню.

— Ти диви, ми просто в стінах якогось будинку, — прошепотіла я: достатньо голосно щоб мене почули мої супутниці, і достатньо тихо, щоб не почули ті, хто міг бути в кімнатах, які прилягали до стін.

І саме зараз моя душа поспішила втекти в п’яти, бо зі спіральних сходів долинув лютий рик. Готова битися об заклад: кожен із нас дуже сильно пошкодував про те, що не поставив залізну кришку люка на місце. Але тепер це тільки зчинило б зайвий галас, який міг привернути увагу тієї істоти. Ми завмерли, навіть не дихали, слухаючи відголосок важких кроків, що ступали неподалік сходів. І разом зітхнули з полегшенням, коли вони стихли, а гнівний рев став значно тихшим, ніж хвилину тому.

Поки всі відсиджувались біля люка, я вирішила трохи оглянути місце, до якого ми потрапили.

Стіни з потаємними ходами оточували будинок по периметру. Для вікон були викладені окремі тунелі, під якими доводилося пролазити, аби пройти далі. Якщо рухатися праворуч, то ти приходив у глухий кут. Але як піти ліворуч, можна було вийти до сходів, що вели на другий поверх. Сходи на третій поверх розташовувалися за аналогічним принципом, але в протилежному кутку будинку. Дірочки для підглядання, очевидно, якось замасковані всередині, давали змогу спостерігати за всіма кімнатами, що примикали до зовнішніх стін. Крізь одну з них я побачила двох дітлахів, що грали в солдатиків. В іншу — дворецького, який розливав чай у білі порцелянові чашки. Іще одна відкривала розкішну спальню, де лакей залицявся до молодої покоївки. А шпарину в стіні кімнати, у якій не горіло світло, я пропустила б, якби не голоси, що долинали з неї до моїх вух:

— Ти все зрозуміла? Проблем бути не повинно, — солодко проговорив оксамитовий чоловічий голос. Крізь темряву я змогла розгледіти лише високе широкоплече оголене тіло та темне волосся до плечей. — Треба позбутися всіх трьох.

— Не сумнівайся в мені, мій нічний вітер, — прощебетала молода тендітна жінка з довгим світлим волоссям.

— Дивися, ти пообіцяла, — з насмішкою проспівав чоловік, видихаючи повітря в розімлілі жіночі губи. — Мені вдалося уникнути контролю... але їй теж. На щастя, я опинився в місті трохи раніше і встиг підготуватися.

— У тебе немає причин для хвилювання. Я наштовхну чоловіка на правильну думку, а далі він зробить усе саме так, як ти плануєш.

— Головне, щоб ти, зіронько моя, впоралась, — зауважив спокусник, застібуючи сорочку. — Постарайся заради дитинки, яка успішно перетворюється з його на мою. Спочатку я боявся, що вона цього не переживе, але страхи виявились марними. Тож татком, замість твого чоловіка, тепер буду я. Старайся заради того, хто змінив твою дитину. Тепер вона стане могутньою та житиме вічно, навіть крукам буде важко з нею впоратися.

— А мене ти зробиш такою, як наша дитинка? — з надією запитала жінка.

— Звісно, моя люба, — не приховуючи іронії, промовив чоловік. — Тому постарайся зробити все, як я сказав.

— Усе буде якнайкраще, мій місяцю. Я все зроблю, нічого не забуду... і тебе не забуду.

— А тут ти помиляєшся, дорогенька, — гмикнув він. — От саме мене ти ще й як забудеш.

На кілька секунд чоловік припав до шиї жінки та видихнув з вуст струмінь синього диму, що сковзнув шкірою та зник між її губами. За мить панянка зомліла, чоловік підхопив її та поклав на ліжко, опісля накинув куртку та вистрибнув у вікно.

Тепер у мене не залишилося сумнівів: тільки кам’яна стіна відділяла мене від перелесника, представника одного з наймогутніших видів нежиті. Перша категорія, з якою самостійно не впоратися жодному чарівникові, хоч яким би талановитим він був.

Категорія 1D, до якої належать перелесники, має людську подобу. Здатні на часткову трансформацію. Можуть розбивати своє тіло на кілька автономних частин, керованих спільним розумом. Інтелект 90 %, володіють темними чарами впливу на свідомість.

Перелесники здатні раз на три роки змінювати личину, набуваючи подоби померлої людини. Зазвичай використовують цю здібність, шукаючи вдівців, що тужать за нещодавно померлими половинками. І, насилаючи чари, змушують повірити, ніби смерть чоловіка чи дружини була лише поганим сном. Іноді навіть, знайшовши зручну для себе родину, просто вбивають, наприклад, чоловіка, позбуваються тіла та займають його місце. Отже, дружина та діти можуть роками жити з нежиттю, що вбила їхнього чоловіка і батька, та нічого не підозрювати.

Щоб створити істоту свого виду, нечисть 1D діє таким чином.

Самиці вбивають вагітних жінок, забирають немовлят у своє черево, і далі плід або буде розчинений тілом нечисті (що трапляється в більшості випадків), або приживеться, зміниться і, зрештою, народиться. Після цього самиця прямує до найближчого селища, викрадає там немовля тієї самої статі, що її виводок, та замість нього підкидає одмінка.

Самці ж діють інакше: вони знаходять вагітну жінку і спокушають її, при цьому жінка потім нічого не пам’ятає. Опинившись у тілі, насіння нечисті захоплює плід і змінює його. У більшості випадків це закінчується викиднем, але в середньому один зі ста виживає.

Вирішальна стадія настає, коли природне життя закінчується. Зазвичай діти нечисті вмирають у віці від двадцяти до сорока років, рідше доживають до шістдесяти. Смерть цілком природна, і причини її зовсім різні. Але труп, замість гнити, трансформується і за рік залишає могилу вже як нежить першої категорії.

На щастя, спроби до розмноження ці істоти можуть робити не частіше, ніж двійко разів на рік.

Отже, зараз це створіння не просто гуляє Фетесаріном, не просто перетворило ненароджену дитину якоїсь шляхетної жінки на свій виводок. Воно щось задумало, і навряд це закінчиться чимось хорошим.

Цікаво, хто ж ця жінка? Точно не чарівниця — усі вони зараз на Загальній раді. У будь-якому разі, треба дізнатися це і вжити заходів. Живота в неї поки немає, тож у мене щонайменше п’ять місяців.

Раптом я нарешті звернула увагу на темряву в кімнаті, причиною якої була ніч за вікном. Схоже, ми не тільки загулялися, а й тут засиділися.

Ламіра, Малісса й Арра так само сиділи біля люка, гризучи печиво.

— Де тебе Верховна Клізма носила? — пробурчала Малісса, побачивши мене.

— Там, куди може занести клізма, — тяжко зітхнула я. — Тієї істоти, хоч би чим вона була, у тому тунелі вже давно немає, тож можна ризикнути вибратися звідси.

— Може, краще пошукаємо вихід з цих таємних коридорів, не спускаючись назад? — із надією простогнала Ламіра.

— Не вийде. Сама подумай: ми в старовинному маєтку в самому центрі Фетесаріна. Очевидно, що варто нам висунути тут носа, нас одразу помітять, поб’ють, проведуть у якусь кімнату для затриманих, потім довго допитуватимуть... а потім передадуть ректорові, який з нас три шкури спустить, перш ніж викинути з університету.

На це ні Ламірі, ні Маліссі нічого було сказати. Арра ж сиділа з таким виразом обличчя, ніби їй узагалі все байдуже. Тому ми неохоче зійшли гвинтовими сходами і швидко, але дуже-дуже тихо попрямували до виходу з катакомб. На щастя, ні та істота, ні будь-які інші тварюки, яким я тепер точно не здивувалася б, на шляху нам не трапилися. Із неприхованим задоволенням наш маленький загін шукачів пригод виліз із катакомб, попадав на холодну, всипану листям землю і кілька хвилин просто лежав на спині, дивлячись на нічне небо.

Перш ніж рушити далі, ми закрили й замаскували вхід. До гуртожитку дісталися вже глухої ночі, тож довелося добряче повозитись, щоб потрапити до кімнат не поміченими комендантом. Наступну годину ми не вилазили спочатку з душу, а потім із кухні, де розігріли собі по великій тарілці борщу.

— Нарешті все скінчилося, — апатично проговорила Арра, коли ми підходили до дверей її кімнати.

— Ти про що? Усе тільки починається, — радісно нагадала Малісса. — Завтра вдень ми проберемося до підземель Гільдії. Порівняно з цим сьогоднішній похід — тільки розминка.

— Ви всі що, несповна розуму? — прошепотіла Арра з виразом обличчя психіатра, до кабінету якого забігло троє чоловік, які стверджували, що вони носороги на гелікоптерах. — У ті катакомби небезпечно навіть носа сувати. Не дивно, що археологи там нічого не вивчали. Хоч вони про це місце знали, але те страховисько (яке, я переконана, було не одне) позбавило їх бажання проводити там дослідження.

— То й що. Пронесло один раз — то пронесе й вдруге, — оптимістично зауважила Малісса.

— Тоді хай проносить без мене. Я в цьому участі не братиму.

— І що ж ти робитимеш? Те, що й завжди, — сидітимеш у своїй кімнаті та дивитимешся в стелю?

— Так! — гаркнула Арра, перш ніж з гуркотом зачинити за собою двері.

Не можу повірити. Невже це та сама дівчина, яку я зустріла тоді в Духмяному, а потім — біля дверей приймальної комісії? Та сама тихенька, усміхнена, сором’язлива Арра Керпесса, яку я знала? Звісно, я розуміла, що випадок із мелюзинами не мине для неї безслідно. Але мені й на думку не спадало, що людина може настільки змінитися. І ці зміни тривожили мене значно більше за невідому потвору, що жила в підземеллях Фетесаріна.

Ми знову йшли темними коридорами покинутих катакомб Фетесаріна, але цього разу з нами не було Арри. Коли ми вранці спробували покликати її, сподіваючись, що вона передумає чи хоча б захоче з нами поговорити, дівчина так і не відчинила двері. Навіть голосу не подала. Тому о першій дня ми зібрались в парку, але вже без неї.

Нас дуже стурбувало те, що вхід у підземелля був відкритий та замаскований ілюзією. Схоже, той, хто вчора був тут перед нашим приходом, зараз також у тих самих коридорах і, ймовірно, піде туди ж, куди й ми.

З усіх міст Ануари, що нині існують, Фетесарін — найстарше, йому понад п’ятнадцять тисячоліть (Адамарею близько десяти, а Еданору всього три тисячі років). Важко сказати, що з’явилося спочатку — підземелля чи місто над ним. І ще важче уявити, що може тут ховатися.

Дурість — іти підземеллям у напрямку Гільдії після всього, що сталося. І найбільшою дурістю це стає тому, що ми йдемо туди без конкретної мети. Не знаємо, яку саме доповідь хочемо почути; у нас немає жодного плану дій; єдина наша мотивація — звичайна цікавість, і ми коримося їй з упертістю добірних баранів замість готувати самостійні роботи з нежитьознавства. Можна, звісно, назвати це інтуїцією, внутрішнім голосом, що направляє нас... але це були б занадто гучні слова.

Тунелі вели ближче до Гільдії, і на білому камені дедалі частіше можна було помітити майже стерті малюнки. Значна частина сюжетів була присвячена саме трьом жінкам з лівого боку фрески, що вчора мало не осліпила нас своїм сяйвом. Малюнки траплялися як досить детальні, так і загальні, грубі, потьмянілі. Але саме ця трійця добре вгадувалася завдяки крилам за спиною або кігтястій лапі замість руки.

Усе, що сталося вчора після того, як ми її знайшли, настільки затягло нас і вибило з колії, що ми не обговорили побаченого. І я не здивуюся, якщо ніхто з нас, повернувшись до своїх кімнат, навіть не роздумував про це, перш ніж стомлено впасти в ліжко і провалитися в глибокий сон.

Будь-який шум, віднесений луною коридорами, міг стати для нас фатальним, привернувши увагу тієї потвори. Але мені дуже не хотілося, щоб після того, що станеться з нами сьогодні, ми знову забули про це. Тому все ж почала розмову, але пошепки:

— Слухайте, щодо вчорашнього малюнку...

— Чи не знаємо ми щось про те, що на ньому було зображено? — уточнила Ламіра.

— Власне, гак, — кивнула я. — Після прибуття до цього світу мені довелося прочитати кілька книжок з історії, але мої знання поверхневі.

— Тут радше не історія, а міфологія, — всміхнулася Малісса. — Четверо чоловіків — це, очевидно, Стихії.

— Чому ж вони тягнулись до троянди?

— Бо, напевно, недаремно в Епоху Троянди жінку, слово якої було священним для правителів Імперій, звали Трояндою, — знизала плечима Малісса. — Вона завжди була священною: єдиною квіткою, що мала абсолютну невразливість до магії. Але варто було Троянді торкнутися квітки, іменем якої названо її титул, і пелюстки сяяли, немов усипані коштовностями. Тому вважали, що вустами жінок із роду Емалій Стихії висловлюють свою волю. Той малюнок, імовірно, намальовано задовго до Епохи Троянди. Тож можна припустити, що до цих квітів уже давно було особливе ставлення.

— А жінки в трьох частинах малюнку?

— Тут узагалі темно, наче всередині третього ока летючого крота, якого зжер вовкулака, — зітхнула Малісса. — Про дівчинку в чорному та жінок у чорній та білій сукнях я нічого й не чула.

— А інші три? — насупила брови я.

— Вони були поряд із печатками перевертнів. Можливо, це Праматері, — тихенько засміялася Ламіра.

— Хто вони такі? — вирвалося з моїх грудей одним важким подихом.

— Персонажі казочок, — недбало всміхнулася Малісса. — Нібито це вони, Королеви трьох родів перевертнів, створили за своїм образом та подобою драконів, феніксів та тигрів, що могли обертатися в одну з чотирьох рас. Але Праматері — то радше міф. Навіть могутні роди перевертнів зникли багато тисячоліть тому, та, якби не кістки драконів, тигрів та рухів, ми б напевне вважали казочками і їх.

— А кістки феніксів? — спантеличено поцікавилася я.

— Після феніксів не залишилося кісток, — зітхнула Малісса. — Кажуть, після смерті вони оберталися на попіл, який розвіював вітер, аби душа могла знову народитися.

Отже, Праматері перевертнів. А якщо вірити моєму сну — іще й підструктурні ядра світу живих. Хвилиночку, що там казала та дівчина з сяючою трояндою у волоссі... первинна оболонка цього світу — чотири Стихії. Вторинна — це світ живих, світ мертвих та світ снів. Отже, можна припустити, що дівчинка в чорному в правій частині малюнка — то Смерть, ядро світу мертвих. Тоді дівчина в білому у верхній частині, імовірно, Королева снів... а її чорне відображення — Королева кошмарів?

Але якщо це так, то виходить, що той сон, який я тоді бачила... був чимось на кшталт відголоску минулого цього світу? Коли так, то чи може бути, що й інші сни, пов’язані з гіллям того білого дерева, також... не зовсім звичайні? Очевидно, якщо я розкажу комусь про це, мені недовго чекати на сестер психіатричної лікарні, що на морському узбережжі неподалік Фетесаріна.

Ламіру й Маліссу вочевидь зацікавили моє мовчання та вираз обличчя, який його супроводжував. Але необхідність якось пояснювати ситуацію чи ставити нові запитання зникла, коли коридором долетів далекий, але дуже лютий рик.

Чорт забирай, от знала ж я, що краще помовчати!

Певно, я не помилюся, сказавши, що в усіх нас серце застрягло в горлянці, перш ніж ми щодуху побігли коридором. Залишалося сподіватися тільки на те, що дорогою нам знову трапляться гвинтові сходи, які виведуть до будинку, де можна буде сховатися.

Проте, як на зло, ми вже давненько їх не зустрічали, і зараз, скільки не бігли, світлові пульсари вихоплювали з темряви лише білі стіни коридорів. Воно й не дивно, зараз ми якщо ще не під Гільдією, то вже десь поряд. Однак найгіршим для мене виявилася втома, яку я з жахом помітила. Я й так бігла останньою. Ще трохи, й ноги почнуть заплітатися... і тоді мені кінець.

Новий рев страховиська — уже значно ближчий за попередній — заморозив кров у моїх жилах, і я відчула, ніби під ногами в мене нічого немає... а ще за мить проїхалась похилою стіною та впала на твердий камінь.

Я підвела погляд. Кроки страховиська наближалися, Ламіри та Малісси більше не чути. Чи побачу я їх іще колись? Вони виживуть?.. І чи виживу я? Мій світловий пульсар згас, але камені пастки, до якої я потрапила, легенько підсвічували, перетворюючи суцільний морок на півтемряву.

Озирнулася. Дно ями було приблизно метр на метр... а в протилежному від мене кутку стояв, склавши руки на грудях, високий хлопець і з коротким чорним волоссям та великими вухами.

— Несподівана зустріч, Гайлінова, — цинічно гмикнув Вадим.

Усе, що я змогла, — це ступити півкроку назад, впершись спиною в холодну стіну. В мене відняло мову.

Глибина ями, на дні якої я перебувала в компанії єдиного в цьому світі свого співвітчизника, нараховувала три з лишком метри. Стіни похилі, тож, падаючи з такої висоти, потенційна жертва мала б проїхатись по ним і в результаті обійтися майже без травм. Це наштовхувало на думку про те, що той, хто створив цю пастку, хотів мати того, хто в неї потрапить, живим. Не дивно, якщо згадати, що ця яма в підземеллі під самою Гільдією.

Через те що стіни пастки становили специфічну гірку, краї її розширювалися на два метри. Просто диво, що Ламіра й Малісса сюди теж не втрапили (до речі, як і та потвора, що нас переслідувала). Опинившись тут, я ще з півхвилини бачила світло їхніх пульсарів. Хоч коли бігла коридором, то ніякої дірки в підлозі не помічала. Крім того, я чула рев та важкі кроки істоти, що згодом пробігла поряд. Але вона не звернула жодної уваги на те, як я, падаючи, верещала. Отже, на цю пастку очевидно накладено односторонню ілюзію, яка ховає яму зовні, але дозволяє бачити те, що відбувається, зсередини. При цьому, схоже, пропускає звук ззовні, але зсередини, кричи не кричи, ніхто тебе не почує.

Ситуація вже безнадійна. І лише така абсолютна невдаха, як я, могла опинитися в цьому місці сам на сам із людиною, яка ненавидить її, певно, найбільше за всіх у цьому світі.

Кілька разів я пробувала начарувати виступи, якими можна було б піднятися; мотузку, що звисала б з краю ями; драбину... але хоч би яке закляття я творила, нічого не відбувалося.

— Даремно стараєшся, — глузливо кинув Вадим після моєї чергової невдалої спроби. — Я тут уже четверту годину і за цей час перепробував усе. Зсередини звідси не вибратись. Чари в цій ямі повністю блокуються. Так, кожен камінчик я тут уже облапав, і жоден з них не відкриває потаємного ходу. І ні, не все можливо і не має бути ніякого способу. Це пастка під Гільдією, тож вона розрахована на чарівників. Віддаю належне тому, хто її поставив: закляття, схоже, тримаються вже не одну тисячу років.

— Добре, добре, зрозуміла, — насупилася я. — Не треба так нервувати...

— Звісно, навіщо нервувати? Ми ж тут всього-на-всього помремо.

— Ти тут кістяки бачиш? — огризнулася я. — Цю пастку побудували для того, щоб ловити живими і потім, найімовірніше, допитувати.

— Але, вірогідно, її не використовували вже не одне століття. Гадаю, чарівники знають про неї, як і про підземелля під Гільдією. Та ніхто не спускається сюди, щоб перевіряти пастку раз на добу. Ці катакомби давно покинуті, а якщо хтось сюди й забирався, то назад навряд чи виходив: занадто надійні павучки тут повзають.

— Ламіра й Малісса обов’язково знайдуть мене і...

— Подивися правді в очі, Гайлінова. Я щиро здивуюся, якщо вони досі живі. Мабуть, та потвора вже обсмоктує їхні кістки.

— Зуби обламає, — тільки й змогла випалити я у відповідь на цю нахабну, самовпевнену посмішку.

— Гайлінова, ти жалюгідна, — сказав Вадим, зверхньо дивлячись мені в очі.

— А ти тварюка, виродок! — не витерпівши, прогарчала я.

— Справді? Хіба? Я лише людина, що прагне чогось і збирається цього досягти. А методи — це вже деталі.

— Яка чудова деталь — напасти на беззахисну дівчину в її власному домі, коли її батько дав тобі їжу та притулок.

— Це не деталь, просто нерви, — знизав плечима хлопець. — Сама подумай, у якому я був стані. Останні дні виявилися надзвичайно напруженими та закінчились тим, що я опинився в іншому світі. Маю ж я якось знімати стрес. А та кралечка сама на мене заглядалася, навіть підморгнула, сподобався я їй. А той селюк, її батько-бик, сам винен, що не пояснив дочці різницю між казковими лицарями та шістнадцятирічними хлопцями, які навіть певний жест сприймають як сигнал до діла. Я завжди сміявся з малолітніх дуреп, що спочатку вдягаються та фарбуються наче повії, відповідно поводяться, а потім плачуться, жаліючись на тварин-хлопців, які притисли їх до стінки найближчого під’їзду.

— По-перше, годі звинувачувати жінок у тому, що вони нібито «якось отак» одягаються та поводяться, коли самі чоловіки просто не вміють тримати себе в руках. Просто навчіться чути, коли вам кажуть «відвали», а не сприймайте «ні» як «це вона собі ціну набиває, коли сама не проти». А по-друге, Арра так не поводилася!

— Дійсно, так вона не поводилася. Але й того, як вона поводилася, мені в моєму тодішньому стані було достатньо. Тому хай не пхикає, тим паче що в результаті я їй нічого не зробив, зате сам дістав на горіхи (чого, до речі, досі не забув).

— Ну ти й худоба. — Яких нелюдських зусиль коштувало мені не плюнути йому в обличчя... — Звісно, що можна сказати про бідну беззахисну дівчину, якщо ти навіть на свою матір наплював.

— А отут уже замовкни, — холодно зауважив Вадим, прибивши мене поглядом до холодного каменю. — Це точно не твоє діло.

— Але того, що ти покидьок, це не відміняє. Ти ж, покидаючи рідний світ, навіть записки їй не залишив про те, що з тобою все гаразд, просто їдеш назавжди. Тільки справжній покидьок міг так вчинити зі своєю матір’ю, яка його щиро любила, піклувалася про нього попри всі труднощі. Намагалася дати йому все найкраще...

— Замовкни, корово! — загорлав Вадим.

За єдину мить його обличчя скривилося від люті. Немов звір, він одним стрибком опинився біля мене, схопив горлянку залізною п’ятірнею та втиснув мене в стіну. Його широко розплющені очі, здавалось, ладні були налитися кров’ю.

— Яка ж ти розумна, дівчинко з благополучної родини, де всі одне одного люблять, одне про одного дбають і зроблять одне заради одного що завгодно. Кляті лицеміри, що живуть у своєму фальшивому, штучному світі вічної любові та добра. Тебе з дитинства пестили та давали все, щоб ти не почувалася нещасною. І тому ти така тупа худоба. Я ніколи не був потрібен своїй матері. Але, на відміну від твого лицемірного татка, вона одразу дала мені це зрозуміти. Не забувай, я безбатченко, а моя мати — колишня повія. У вісімнадцять років вона вкрала з дому всі коштовності та гроші, які лише знайшла, й утекла до якогось свого хахаля. За ті три роки до мого народження вона змінила кількох мужиків, і останній був моїм татусем. Вона продовжувала гуляти з усіма підряд, він весь час бив її за це, і, врешті-решт, вона пішла від нього. Але, о диво, ніхто з її коханців не хотів селити у свою квартиру шльондру з чужою дитиною. І тоді вона приповзла назад до своєї родини, до батьків та старшого братика. Матір ридала, повзала на колінах і тицяла мене їм у носа, благаючи взяти її назад. Знаєш, що відповів мій дідусь? «Дарино, ти повнолітня і сама обрала собі життя. Я ж маю сина, у якого жінка скоро вдруге народить. І не збираюся забирати в них щось, аби віддати це тобі. Ти вже своє забрала три роки тому». Рідні батьки прогнали свою «блудну доньку» на вулицю, бо вона заважала їхньому ідеальному життю!

Тоді мати стала проституткою. Поки вона ловила перших клієнтів, я лежав у кущах — на щастя, тоді було літо. Якась подружка-повія ненадовго пустила її до себе. Коли ж мати назбирала грошей, то винайняла ту задрипану квартиру. Як ти зрозуміла, на мене вона не зважала. Я ріс сам по собі, міг цілий день пролежати в смердючих пелюшках, бо вона поїхала на корпоратив у сауну. Але найгірше було, коли мати водила клієнтів з вулиці додому. Мене вона тоді зачиняла у ванній з кляпом у роті, щоб своїми криками та плачем не докучав клієнтам. Як підріс і навчився витягувати кляп, вона змінила тактику на слова: «Сиди тут і мовчи. Почую хоч один звук — ночуватимеш у під’їзді». І, коли я шумів, вона дійсно викидала мене за двері, мов паршиве кошеня! А як вона почала виглядати наче задрипана кляча і вже не знаходилося тих, хто хотів би поїздити на ній та ще й заплатити за це гроші — пішла зранку мити під’їзди, удень скребти туалети, а ввечері прибирати офіси. Але грошей все одно не вистачало, тому що вона не могла позбавитися звички наряджатись так, ніби досі в ділі. Постійно скуповувала гори косметики, босоніжок на шпильках, кофтинок та коротеньких спідниць. У той час як я ходив до школи в тій самій футболці, аж доки вона не розлазилася на мені! Лише завдяки дівчатам, які на уроках праці бралися штопати мій одяг, я не світив дірками на штанях. Ну і, звісно, вона приділяла більше уваги тому, щоб догоджати чоловікам, тому не знайшла часу навчитися готувати щось складніше за варені соєві сосиски з горілою кашею, що смерділа, мов помиї. Я завжди був останнім, про що вона думала. І єдина причина, з якої вона пускала мене до квартири, — це щоб я підріс та почав нарешті заробляти для неї, аби вона могла спокійно сидіти й цілодобово витріщатися в телевізор. Я ледве дочекався шістнадцятиріччя, щоб змінити прізвище та не називатися більше так, як вона та її клята родина!

Тому вже пробач, але я не можу зрозуміти, чому ти дивуєшся моїй зневазі до матері. Не захотів навіть записки їй залишити про те, що зникаю з її життя, але при цьому живий-здоровий і вона за мене може не переживати? Боже, яка ж трагедія!

— Але вона дала тобі життя, виростила тебе...

— Ростила-ростила дійну корову, вже скоро мала на її молоко пересісти, і тут такий облом — корівка пропала, — невротично засміявся Вадим, важко видихаючи повітря. — На щастя, я виявився не такою тупою коровою, як ти, Гайлінова. Вулиця навчила мене, що треба робити, аби чогось досягти. Усе вирішують можливості людей, із якими спілкуєшся, взаємодієш і яких можеш використати. Там у мене вибір був невеликий — вуличні хулігани, через яких можна було вийти на більш серйозних людей. Але тут я, як чарівник та прибулець з іншого світу, отримав змогу стати ким завгодно, вчасно використавши можливість примкнути до найвищих кіл. Той королівський прийом став для мене справжнім золотим квитком! За єдиний вечір я вже мав зв’язки з половиною найвпливовіших родин, але не зупинився на цьому і зупинятись не збираюсь. Я отримаю те, що хочу.

— І чого ж ти хочеш? — прошепотіла я, наскільки дозволяло стиснуте холодними пальцями горло.

— Усе, — жовчно прошипів хлопець.

— Чи не забагато?

— Це я ще скромно, — пихато посміхнувся Вадим.

— Нічого в тебе не вийде.

— Хіба? — прошипів він, сильніше стискаючи пальці на моєму горлі. — І хто ж мені завадить? Ти? Сумніваюся. Мене ніколи не здолати такій тупій, як пробка, тепличній ослиці, яка не вміє ні мислити холоднокровно, ні планувати своїх дій; яка діє, керуючись тільки імпульсом, а не розрахунком; ніколи не ставить собі запитання: «Навіщо я це роблю? Що це мені дасть?» Узяти той самий випадок з упирями під університетським гуртожитком. Нащо тобі здалося туди лізти, коли можна було поділитися своїми здогадками з куратором і передати цю справу професіоналам? Але ні, ти полізла сама, ти ж герой. Це нічого не дало, лише створило купу проблем, і не тільки тобі. Та що там, ось зараз, цієї миті. Що ти тут робиш, га? Яку доповідь хотіла підслухати й навіщо, пішовши на такий шалений ризик? Ніяку? Просто кудись залізти? Так?

— А сам? — прохрипіла я. Шия страшенно боліла, а голова крутилась від браку кисню. — Що ти тут робиш?

— Я тут, бо мене цікавила одна конкретна доповідь — мав дещо перевірити. Але зараз уже не важливо, через цю дурнувату яму я не встиг на неї, і тепер не дізнаюсь про те, що хотів.

— От і прекрасно, — зухвало посміхнулась я, не зважаючи на біль...

А наступної миті дихати стало просто неможливо. Пальці безжально стискали горло, а обличчя горіло такою ненавистю, що достатньо було лише погляду, аби спопелити мене.

— Знаєш, я ж міг би вбити тебе просто зараз, — проговорив Вадим з холодним гнівом. — Це було б так легко, і ніхто потім мене б не вирахував, навіть якби твоє тіло раптом знайшли. Але я не буду цього робити. І навіть певного мірою радий, що в нас із Галдором нічого не вийшло з продажем тебе в рабство. Тому що... — обличчя Вадима було зовсім поряд з моїм і мені здалося, ніби він розмазує мене по стінці, — ...моя помста буде значно страшнішою.

Нарешті він відпустив мою шию. Тримаючись за горло, я закашлялася та повільно сіла на підлогу. Вадим тим часом повернувся у свій кінець ями.

Помста? Яка, до біса, помста? За що?

— От завжди було мені цікаво, — сказав Вадим, знову невимушено схрестивши руки на грудях. — Ким ти хочеш стати? Чого прагнеш досягти у цьому світі?

Я не знала, що відповісти. Кілька разів відкрила рота, але так нічого й не сказала.

— Так я і думав, — насміхався хлопець. — Тоді й будеш ніким, і зватимуть тебе ніяк.

Вадим нерухомо, з упевненою посмішкою стояв, спираючись спиною на стіну. Цікаво-цікаво! Він, схоже, звернувся до стоматологів-магів, бо колись криві зуби йому ідеально вирівняли. Волосся він трохи відпустив, тож тепер дійсно був схожий на поважного пана, синка якогось лорда. Підлітково-великі вуха скоро виглядатимуть пропорційно з головою, тіло він, очевидно, тренує, та й обличчя незабаром буде дуже симпатичним, а потім він, можливо, навіть стане знаменитим красунчиком, і затьмарити комусь розум буде значно легше.

Проте найбільше мене лякало те, що він уже не малолітній хуліган. Тепер переді мною стояв страшний, сильний, по-справжньому небезпечний звір. Звір, який чомусь люто мене ненавидів.

Кілька годин ми провели, не спускаючи жорстких поглядів. Згодом Вадим теж сів, і ми ворожо дивилися одне на одного, аж поки я не відчула, як провалилася в сон.

— Де ти? Я так довго чекала, а ти не приходив. І зараз чомусь не йдеш, — відлунюючи, дзвенів мелодійний жіночий голос, разом з яким холодним повітрям розлітався страх.

Суцільний морок, посеред якого стояв юнак. У темряві неможливо розгледіти обличчя, але без того зрозуміло, що кожна клітина його тіла напружена.

— Але ж тепер ми будемо разом, правда? Я скучила за тобою, страшенно скучила, — продовжував голос; хлопця зі спини обвили тендітні жіночі руки. Коли вони торкнулись його, юнак здригнувся, але одразу зібрався та й далі незворушно стояв.

— Мені було так погано... я почувалась мертвою, просто незворушно сиділа, навіть не в змозі заплакати. А потім я зрозуміла, що більше не можу сидіти склавши руки. І тоді я закричала. Я знала, що цей крик досягне всіх людей на світі, розірве будь-які перешкоди, і приведе тебе до мене. Я знала, що ти чекатимеш. Я знала! Знала! Знала! — шепотіла жінка, пестячи смаглявими руками хлопцеві груди. — Здавалося, що я забула геть усе... але не забула твого обличчя. Прийди до мене, забери мене, обійми, будь зі мною. Я більше не можу, — вимовила жінка і схлипнула. — Скажи мені його, розвій цю хмару та звільни мене, перенеси через ворота, що я створила для нас. Дай мені повітря, щоб дихати ним разом із тобою. Це єдине, чого я хочу. Скажи мені його. Будь ласка, скажи.

Чуттєві губи наблизились до вуха юнака, коли на плечі йому впав водоспад чорного, мов ніч, волосся.

— Я буду слухняною, обіцяю!

Я різко розплющила очі та зрозуміла, що важко дихаю, а тіло вкрите краплями холодного поту. Першим, що потрапило в поле зору, був Вадим у протилежній частині камери, і його стан анітрохи не відрізнявся від мого. Проте я не наважилася щось у нього запитати. Якщо мені судилося померти тут — від голоду чи від страховиськ, що нишпорили цим підземеллям, — нехай уже краще я помру, не чуючи його голосу.

Час від часу я поглядала на годинник. Ось уже минуло вісім годин. Десять. П’ятнадцять. Коли ноги зовсім затерпли, я вставала та ступала кілька кроків своєю половиною камери, а потім знову сідала на підлогу й намагалася не дивитися Вадиму в очі.

— Так ми ні до чого не дійдемо, — раптом сказав хлопець, коли я знову мало не задрімала. — Треба вибиратися звідси.

— Несподівано це чути, — насупилася я. — Чи не ти казав, що звідси не вибратися?

— Можливо, один спосіб таки є, — задумливо проговорив він. — Глибина цієї ями метри три, коли врахувати схил — менш ніж три з половиною. Твій зріст — десь метр сімдесят, мій — метр вісімдесят сім. Якщо скласти, вийде понад три з половиною метри. Достатньо, щоб підповзти до краю ями, зачепитися пальцями за її краї та вибратися з пастки.

— Ти маєш на увазі...

— Так, Гайлінова. Я пропоную одному з нас стати на плечі другому, вибратися й начарувати мотузку, щоб потім скинути її другому. Не знаю, чи вийде, але це єдине, на що ми можемо сподіватися. І успіх можливий, лише якщо ми працюватимемо в парі.

— Гаразд, — погодилася я, піднімаючись на ноги.

— Тоді ставай до стінки, — скомандував Вадим.

— Що?

— Ставай до стінки, присядь, щоб я заліз тобі на плечі, а потім, спираючись на стіну, підіймайся.

— Чому це ти залазитимеш мені на плечі, а не навпаки? — обурилася я. — Хто тут з нас слабка дівчина?

— Можливо, пані слабка дівчина забула, що вона важить, коли не помиляюсь, кілограмів вісімдесят?

Хамло! Лише сімдесят три. Ну, може сімдесят чотири.

— Я ж, попри свій зріст, важу тільки шістдесят кіло, тому тобі мене витримати буде значно легше, ніж мені тебе. Особливо тут, де ми не можемо застосувати заступництво стихій.

Чорт забирай, він має рацію, але мені все одно не по собі. Після всього, що сталося в цій ямі, останнім почуттям, яке він у мене викликав, була довіра.

— Вирішуй швидше: будемо вибиратися звідси, чи ти віддаєш перевагу повільній болісній смерті? — різко поцікавився Вадим. — До того ж раптом твої подружки досі живі, але, наприклад, серйозно поранені та потребують допомоги? Утім, тоді на твоїй совісті всього-на всього буде ще двійко смертей дорогих тобі людей. Цікаво, яким дивом ти знайшла нових добровольців на дружбу з собою? Будь-який дурень мав би зрозуміти, що від тебе краще триматися на безпечній відстані — адже раз по раз це підтверджуєш. І як у тебе виходить? Поводишся так, ніби сама померти хочеш, а на той світ вирушають інші. Утім, як хочеш. Давай, продовжуй насторожено бурдючитися й далі. Трупом більше — трупом менше... гадаю, після загибелі твоєї сімейки ти на це вже й уваги не надто звертаєш.

— Добре, давай уже! — знервовано крикнула я, намагаючись стримати сльози. — Тільки спробуй вибратися швидше, я тобі не бик, — огризнулася я й присіла, підставивши йому свої плечі.

Я все ж спробувала потроїти силу, але невтішний результат був передбачуваний. І Вадим, і я повністю налягали на похилу стінку, та я все одно ледь трималася на ногах. Коли його пальці вчепились у край ями і він, підтягнувшись, виліз, я безсило впала, не відчуваючи плечей.

— Тобі зараз, мабуть, не дуже весело, — засміявся Вадим, нависнувши над ямою.

Я хотіла нагадати йому, щоб не барився і спускав мотузку, але згадала, що він все одно мене не почує.

— Ти диви, тут справді ілюзія, яку не відрізниш від справжньої підлоги. Розумна пастка: той, хто про неї не знає, ніколи й не зможе знайти.

Ну-бо, спускай уже мотузку!

— Знаєш, дорогою до виходу з катакомб я ще подумаю: залишити тебе тут вмирати повільною смертю чи якось натякнути кому треба, що в підземеллях під Гільдією в стару пастку потрапила підозріла особа, яка напевне хотіла зробити щось погане? У першому випадку на тебе чекатиме страшна смерть, у другому — сором, тортури і або ув’язнення, або страта. Вибір дійсно не з легких, — самовдоволено посміхався Вадим, у той час коли я фізично відчувала, як по моїх венах тече замерзла кров. Не може бути, тільки не це... Я пропала. — Прощавай, дурепо.

Він не сміявся надто голосно — напевне, боявся привернути увагу потвор. Сама я дуже сильно хотіла закричати на нього, але прекрасно розуміла: закляття не випустить з ями жодного звуку.

Коли кроки Вадима стихли, я сіла назад у свій куточок ями та скрутилася калачиком.

Приблизно півгодини тому я облишила спроби вилізти, чіпляючись пальцями за шпарини між каменями, і тепер лежала на спині, закинувши ноги на похилу стіну. Праву руку підклала під голову, а лівою стискала чорний підвісок.

Невідомо, скільки мені ще тут сидіти і чи виберусь взагалі, але терпіти бурчання в животі більше не було сили, тож я дістала з сумки бутерброд. Відправивши до рота останній шматок, зім’яла харчовий папір, у який було загорнуто мою останню їжу, та у відчаї кинула його вгору, вкладаючи в цей безглуздий жест всю свою злість. Злості в мене справді було багато, бо папірець вилетів із ями і впав десь недалеко від її краю.

Але на кого ж я злюся? На Вадима, який розвів мене, наче лоха на базарі, а потім покинув напризволяще? На себе, тому що додумалася повірити йому та погодилась на його план, а тут він НЕСПОДІВАНО мене розвів? На ці дурнуваті підземелля з їхніми клятими пастками та потворами, що ховаються в темряві?

Цікаво, що з Ламірою та Маліссою? Те страховисько вже наздоганяло нас, коли я сюди провалилася. Вони змогли якось урятуватися — утекти, заховатися, здолати чудовисько чарами? Чи... не хочу навіть думати, що їх уже може й не бути серед живих.

— От так несподіваночка, — пролунало настільки зненацька, що я смикнулася та забила ногу.

Перехилившись через край ями, Малісса опустила голову нижче завіси ілюзії та саме дивилася на мене наче пірат, що знайшов скарби.

— Що там? — почула я голос Ламіри.

— Там Аліса, — всміхнулася Малісса, щойно розігнулась. Зараз вона мене вже не бачила, але я тримала її в полі зору та прекрасно чула.

Не минуло й хвилини, перш ніж мої руки схопилися за міцну мотузку так сильно, як узагалі могли. І от нарешті, після довгих стогонів та ривків, я вхопилася за край ями й виповзла на підлогу.

— Не вірю, що це справді ви, — видихнула я, радісно обіймаючи подруг. — Я вже думала, ви загинули.

— Не дочекаєшся, — засміялася Ламіра.

— Ми про тебе, до речі, те ж саме думали. Ти якось несподівано пропала, ми лише почули крик, що різко обірвався. Коли ми озирнулись, ти просто зникла, хоч те страховисько було ще далеко... проте не достатньо далеко, щоб зупинитися та подумати, куди ж ти поділася.

— І як ви врятувалися?

— Воно було вже зовсім поряд, коли ми натрапили на сходи. Порівняно з тим, як ними піднялися... минулого разу ми ще неквапно прогулювалися садочком, вдихаючи аромат розвішаних на гілках людських органів, — гмикнула Малісса. — І опинились у стінах Гільдії! Все там вздовж і впоперек облазили, а ще знайшли вхід до тієї самої кімнати, з якої можна підслухати засідання. Щоправда, на той час, як ми до неї дісталися, засідання третього дня саме добігло кінця. Проте кімната здалася безпечною, тож там і заночували. Коли ж почалося засідання четвертого дня, то послухали трохи, але нічого цікавого не почули. Тому покинули кімнату та ще трохи полазили всередині стін Гільдії, аж поки не наважилися повернутися до підземелля, щоб пошукати тебе чи хоча б твої рештки.

— І як же вам вдалося мене знайти?

— Ми поверталися назад своїми слідами до того самого місця, де загубили тебе, — пояснила Ламіра. — З протилежного боку пастки знайшли твої сліди, які різко обривалися. Це нас дуже спантеличило... аж раптом з підлоги вилетів зім’ятий папірець.

— Хто б міг подумати, — засміялась я... але швидко замовкла, згадавши про чудовисько. — Гаразд, давайте скоріше дістанемось тих сходів.

Цього разу ми йшли не лише поспіхом, а ще й мовчки, тож дійти пощастило без зайвих пригод. До заповітної кімнатки Ламіра й Малісса провели мене дуже швидко, і я опинилася в маленькому темному кам’яному приміщенні з двома важкими дерев’яними дверима: крізь перші ми зайшли до схованки, другі ж дивились на нас із протилежної стіни.

Однак мене не переставали турбувати слова, сказані Маліссою, коли вони мене знайшли: «...але нічого цікавого не почули». Чорт, невже я дійсно несповна розуму? Розуміючи рівень небезпеки, ми все одно вирішили піти сюди, і дорогою особисто я двічі мало не загинула. А все заради того, щоб просто підслухати, як чарівники від мала до велика обговорюють щось та планують свою діяльність на наступні чотири роки? Хоч як прикро визнавати, але Вадим був правий: я дію бездумно, без мотивації, керуючись тільки шилом, на яке іноді сідаю.

— За цими дверима тонка стіна зі шпариною, крізь яку видно, що відбувається в залі засідань, — інструктувала Ламіра. — Опинившись там, навіть дихати треба тихесенько-тихесенько, інакше тебе почують, швидко знайдуть... ну а далі ти знаєш.

— Можеш не нагадувати, — кивнула я. Хоча...

Цікаво, а що буде, як нас зловлять? Безумовно, трапиться якась дупонька, але яка саме? Ми ж навіть не знаємо, що за кара чекатиме на того, хто підслуховує засідання. Вадим щось говорив про тортури і, можливо, навіть страту!

Ой, чогось у мене волосся дибки стало... Може, нам справді не треба було сюди йти? Дивно ставити собі подібні запитання, заходячи в двері, що ведуть усередину заповітної ніші...

— Змія?! За останні роки це вже, здається, п’ятий чарівник, який помер там від укусу змії! — гнівно кричав низький чоловічий голос. — Наші посли мруть як мухи в тій клятій країні. Міжнародні відносини не випускають стільки дипломатів, щоб забезпечувати Дарану перев’язаним шовковими поясами свіжим м’ясом.

— Але офіційно ми не можемо висунути їм жодної претензії, — зауважив інший чоловік. Тон його був зважений та заспокійливий. — Хвороби та нещасні випадки — це не перерізані горлянки, навіть не самогубства. Вони пояснюють це непристосованістю ануарців до кліматичних умов Дарани.

— Я їм покажу непристосованість! — продовжував обурюватися чоловік. — Байдуже, що їхня територія втричі більша за нашу. Вони федеративна держава, у якій панують рабство, кастовий поділ і тоталітаризм. І якщо в бій піде Чорна сотня, їм кінець.

— Круки ніколи не візьмуть участь у війні, якщо агресором виступить Ануара. Ми сказали це майже тисячу років тому, і відтоді наша позиція не змінилася, — твердо сказав упевнений голос Ларгуса.

Я одразу припала оком до шпарини, сподіваючись знайти його, але зала засідань була така велика, що годі було й сподіватися.

— Хіба це ми агресори? — наполягав чоловік. От його-то я побачила, бо він стояв за кафедрою для доповідачів: високий, вузлуватий, із мідним волоссям до плечей. — Прапор нашого посольства в Дарані постійно приспущений на знак жалоби за кимось із послів. Коли помер Іліс Ранагар, усі посли Ануари покинули країну під офіційним приводом «доставити тіло чарівника на Батьківщину». Але, опинившись в Еданорі, постали перед королем і сказали, що він може судити їх, запроторити за ґрати до кінця життя... але в Дарану вони не повернуться. І при цьому на жодне із запитань чіткої відповіді не дали! Ці люди бояться. Вони знають, що шпигуни Дарани скрізь, і якщо бовкнуть зайве, то наступного ранку можуть не прокинутися. І це коли наші власні шпигуни зникають один за одним.

— Але щось же вони встигають доповісти? — поцікавився стурбований жіночий голос.

— Смію вас запевнити, пані Юлано, у тому, що вони доповіли, немає нічого втішного, — гірко гмикнув чоловік. — Саме незадовго до смерті посла ми отримали донесення від одного з наших останніх шпигунів.

— І про що в ньому говориться? — запитав доволі знайомий голос. Цікаво, чи не ректорові він належав?

— Як усім нам відомо, Дарана, попри жорсткий тоталітарний режим та сувору консервативність, значну увагу приділяє наукам схрещування видів та штучному добору, але свої експерименти та досягнення тримає в таємниці від усього світу. Так от, наш розвідник зумів потрапити до таємної бази, де вони проводять свої експерименти. Там під замком живуть люди, яких схрещують, мов тварин, намагаючись досягти максимального результату! Зі вдалими зразками продовжують роботу, а відпрацьований матеріал знищують. У людей, яких там утримують, можна побачити характерні ознаки не лише даранців, а й інших народів з усього світу. Майже всі вони мають мідне, руде або світле волосся, зелені чи золотисті очі. Всі високі, дуже сильні та спритні.

Шоковано вирячивши очі, я відсторонилася від шпарини, намагаючись усвідомити почуте. З того, що я знала, почитавши підручники, випливало, що Дарана та Ануара завжди одна одну недолюблювали. Але повірити в те, що там може існувати щось подібне, все одно було важко.

Коли я поглянула на Ламіру та Маліссу, стало ясно, що й вони, м’яко кажучи, здивовані. Але на їхніх обличчях було щось, більше схоже на... страх? Усвідомлене збентеження?

— Очевидно, що вони готують армію ідеальних солдатів, — продовжував чоловік. — І коли результат їх нарешті вдовольнить, вони наплодять таких, навчать та підуть на нас війною.

— А круки спопелять їх, щойно вони перетнуть кордон Ануари, — запевнила Каніла. — Але не раніше.

— Участь Гільдії круків у військовому нападі на інші держави — це не те питання, яке можна виносити на голосування Загальної ради, — нагадав Ларгус. — Ваша доповідь зареєстрована як питання посольства Ануари в Дарані. Яке питання ви хочете подати на розгляд Ради? Нагадую, що відведений вам за регламентом час добігає кінця.

— Ніхто не хоче їхати в те посольство, — проговорив доповідач після короткої паузи. — Ні посли від королівського двору, ні дипломати міністерства. Вони своє слово сказали, тепер черга за нами. Випускники міжнародних відносин магічного університету на дорозі не валяються. І я проти того, щоб продовжувати посилати їх на заклання. Так, я розумію, враховуючи складну ситуацію з Дараною, досить нерозумно залишати цю країну без наших людей у посольстві. Вони відверто натякають нам, що не хочуть бачити на своїй території ні наших послів, ні шпигунів. Піддатися їм означає слабкість, продовжувати засилати людей на плаху — дурість, а в нападі на Дарану Гільдія круків традиційно брати участь відмовилася. Але нашим чарівникам-дипломатам напевне можна знайти краще застосування, ніж відправляти їх один за одним на неминучу смерть. Тому я виношу на голосування пропозицію не посилати до Дарани наших послів щонайменше до наступної Ради, а доти стежити за ситуацією так пильно, як зможемо. П’ять хвилин на роздуми, і очікую на ваше рішення, панове.

Чоловік зійшов із кафедри і попрямував до одного з місць у величезній сіро-червоній залі.

За п’ять хвилин до кафедри вийшов бородатий дідусь, білий пояс якого скріплювала золота застібка з чотирма каменями: діамантом, рубіном, сапфіром і смарагдом. Алагар Натон, голова стихійної Гільдії.

— Пропозицію підтримали вісімдесят відсотків присутніх, — проговорив він, не надриваючи горло. — Рішення ухвалено. Останнім сьогодні доповідатиме перший чарівник міської варти, Механ Віланов. Прошу до слова.

Головний чародій Ануари повернувся на своє почесне місце — простеживши за ним поглядом, я нарешті знайшла Ларгуса, що сидів поряд. Позад нього, окремо від інших, розташувалися дев’яносто дев’ять чарівників у чорному.

Тим часом до кафедри вийшов лісовик у темно-синьому камзолі, міцної статури, з коротко підстриженим чорним волоссям.

— Ті з вас, хто мешкає у Фетесаріні та часто буває на Ринковій площі, імовірно, бачили старого божевільного шубіна, який весь час ніс якусь маячню, — почав чоловік. — За кілька днів до початку навчального року ми знайшли його труп. Серце старого проштрикнули ножем, і зауважте, це єдина рана на його тілі. Однак, окрім неї, на грудях шубіна була чорна мітка — печатка, що зображала змію з відкритою пащею. Ми зв’язалися з Академією наук, де історики сказали нам: вони не знають, що означає ця печатка, але раніше знаходили схожий символ на деяких руїнах, яким понад дев’ять тисячоліть. Проте найбільше нас здивували лікарі, які оглядали тіло. За їхніми словами, рана в серці була нанесена вже після смерті шубіна. Щодо причини смерті вони нічого не можуть сказати окрім: «Її немає. Дідуган був хоч старий та схиблений, проте здоровий. Таке враження, ніби життя просто покинуло його». Враховуючи загадкові обставини смерті потерпілого, ми почали розслідування, під час якого з’ясувалося, що останні півроку свого життя він писав заяви до міської варти. Але діда всі вважали божевільним, та й писанина його це тільки підтверджувала, тому записи так і залишилися в столі відповідального за Ринкову площу командувача варти. Усього записок було сім. Перша написана десятого березня цього року:

Я вже давно чую в снах цей голос — ніжний, світлий, ласкавий... але говорить він тривожні речі. Що Вона давно вже кличе його в снах. І тепер він почав відповідати на її поклик.

Прошу донести це до Гільдії магів, аби вони розпочали розслідування.

— Зрозуміло, документ нікуди не пішов — у Фетесаріні завжди було повно божевільних, що весь час чують якісь моторошні голоси. Але шубін не здавався. Наступну заяву він написав вісімнадцятого травня:

Сьогодні я бачив її уві сні — прекрасну Білу Королеву зі срібним волоссям. Красуня була дуже стурбована. Говорила, що Вона вже вхопилася за нього і тепер не відпустить. А він і не хоче, щоб Вона його відпускала, і тягне до неї руки.

Але Біла Королева злякалася й зникла, щойно зрозуміла, що я її бачу. Вона, здається, вже давно не хоче, щоб її бачили.

Нехай чарівники поквапляться з розслідуванням, попереду якась біда.

— У липні від шубіна надійшла нова заява, ще божевільніша за попередні дві:

Я дуже турбуюся через те, що чарівники так не квапляться з розслідуванням, діяти треба терміново. Біла Королева сьогодні сказала, що Він уже тут, а разом з ним і Абсолютні Ворота. І тепер Вона може гучніше кликати його, розмовляти з ним... хоч через це Вона виснажена настільки, що не може й підвестися.

Дні цього світу добігають кінця через Неї, і породження темряви бояться. Та Абсолютні Ворота притупляють їхній страх. Вони відчувають і знають, що їх можна використати, аби відкрити Центр Тіней.

Небезпека зростає з кожним днем. Покваптеся, зробіть щось!

— Коли приблизно за тиждень від шубіна надійшла чергова записка, вартовий уже сміявся з його донесень разом зі своїми друзями. Ця його особливо розвеселила:

Сьогодні я бачив ЇХ — тих, хто залишився і ховається в темних провулках. Вони знають, що Біла Королева говорила зі мною, і не збираються це так просто залишати. Я й сам не знаю, чому вона говорить зі мною. Мабуть, тому, що, хоч я і розказую потім усю правду, мені все одно ніхто не вірить, а отже, не вірить у неї.

Але їм навіть це не подобається. Навіть те, що я старий, нікому не потрібний безхатченко... Рятуйте. Допоможіть мені.

— Побачивши записку, що надійшла від шубіна на початку серпня, вартовий лише гмикнув та кинув її в шухляду до інших донесень старого. У ній було лише кілька слів:

Сьогодні Біла Королева сказала мені тільки одне: «Її знайшли. Це катастрофа». Вона була дуже засмучена... розбита.

— За тиждень до кінця літа надійшла шоста заява:

Біла Королева не знаходить собі місця. Вона в нього. Він не повинен провести крізь Ворота Її та Сімох. Я погано розумію, вона нічого не пояснює, але все дуже погано, Біла Королева не стала б непокоїтися через дурниці.

Я ж прошу Гільдію магів не тільки прискорити розслідування, а й захистити мене. Уночі я прокидаюся від того, що ВОНИ обвивають мої ноги. Їх дотики холодні та страшні. Якщо ви нічого не зробите, скоро вони заберуть мене, і тоді мені кінець. Рятуйте, благаю!

— Остання заява до варти надійшла двадцять шостого серпня, за день до смерті шубіна.

Біла Королева плаче. Вона говорить, що породження темряви йдуть до Абсолютних Воріт. Скоро вони пробудять Посланців і почнуть діяти. Їх час наближається, незабаром сонце перетвориться на чорну діру, і тоді прокляття на душі Воріт дасть змогу їм пробудити Центр Тіней. Він проведе їх звідси до іншого світу, натомість тут усе зруйнується.

Але найгірше, що Вона не думає про це! Вона не думала про це, коли в темряві й у кайданах, безумна, готувала свій божевільний план; не думала, коли прокладала своїм Покликом дорогу для хвилі; не думає й зараз. Для неї має значення лише Він. Вона впевнена, що його просто заховали від неї, а тепер Він знайшовся і залишилося тільки забрати його назад. Не вагаючись, Вона ладна зруйнувати цей світ... навіть не задумуючись про те, що знищить і Його, і себе.

Ви ж... не вірите мені? Інакше ви б уже щось робили! Не будьте сліпими, я не останній, хто загине, якщо ви не почнете діяти! Покваптеся, бо скоро буде пізно.

— Після цього шубін півдня ходив площею, докучаючи перехожим, а потім ніби крізь землю провалився. Тіло знайшли наступного дня. У мене все, панове.

Чоловік залишився незворушним, проте чарівники загуділи, мов бджоли у вулику. За кілька хвилин вони перетравлять почуте та почнуть обговорення. Хтось скаже одне, ще хтось — інше, слово за словом...

Зненацька мені стало страшно. Центр Тіней: голоси, які я чула в снах; старий шубін, що причепився до мене на Ринковій площі; Тінь із континтарди, яка мало не поглинула мою душу. І що це за Біла Королева, про яку писав шубін, і чому вона була така стурбована?

Погані мої справи. Чарівникам щойно сказали, що насувається загроза, — їм і проріхи вистачало. Якщо вони дізнаються, що це за Центр Тіней, то не задумуючись знищать його: як то кажуть, принцип меншого лиха. І мені б, мабуть, не було через що турбуватись... якби я сама не розказала все Ларгусові. Якщо зараз він розповість їм про всі мої сни та здогадки, мені кінець. Очі в страху занадто великі: мене спочатку стратять, щоб убезпечити себе, а потім будуть розбиратися, що, чому і як.

Але час минав, чарівники шепотілися, та голос Ларгуса так і не вирвався з цього гомону.

— Може, не все так погано? — з надією проговорив один з чародіїв, якого я так і не змогла знайти поглядом. — Врешті-решт, це лише нічні марення божевільного з Ринкової площі.

— Звичайні марення не завжди коштують божевільному життя, — зауважила Каніла. — Надто коли смерть така підозріла. Готуватися завжди треба до найгіршого варіанта, тому що в результаті навіть він може бути тільки початком.

— Тоді що ж нам робити? — вигукнув голос ректора.

— Думаю, насамперед... — почала жінка з гучним низьким голосом, коли зненацька до зали засідань увірвалися троє вартових.

— Як ви посміли! — обурився Алагар Натон.

— Прошу вибачення у всіх присутніх за те, що вторгаємося в залу засідань та перериваємо, але Раду зараз можуть підслуховувати, — важко дихаючи, вигукнув найстарший зі сторожі.

— Що? Як? Звідки у вас такі відомості? — заголосив головний чаклун Ануари, присутні спантеличено загомоніли.

— Хтось повідомив варті про невідомого, який потрапив у Мовчазну яму, намагаючись пробратися до Гільдії через катакомби, — продовжував вартовий. — Ми спустилися в тунелі, але в ямі нікого не знайшли. Проте нам вдалося відшукати деякі сліди, за якими можна стверджувати, що там дійсно хтось був. Тож цілком можливо, що зараз він уже в Гільдії та підслуховує Раду.

Обличчя Алагара Натона стало білим мов крейда, коли він швидким кроком рушив до стіни, з якої я дивилась на нього крізь шпарину!

Нам не знадобилось жодного слова, щоб зірватися з місця та щодуху побігти геть, дорогою зачиняючи обоє дубових дверей.

Ми встигли спуститися гвинтовими сходами до катакомб іще до того, як позаду почулись кроки вартових.

Пірнути в тунелі, бігти якнайшвидше, аби скоріше дістатись виходу. До того з них, яким ми спустилися, звідси дві години ходу і хвилин сорок, якщо бігти. Хоча, може, має сенс піднятися нагору найближчими сходами і якщо не вибратися, то принаймні перечекати? Але цей план дуже ризикований: так ми забіжимо в глухий кут і, якщо нас там знайдуть, це кінець.

Гомін, що здійняла варта, час від часу лунав з різних частин підземелля, змушуючи нас постійно змінювати маршрут. Вони бояться цього місця і потвори, що тут живе, тому не спускалися сюди дуже давно. То як же сильно вони не хочуть впустити того, хто теоретично міг підслухати Раду? Воно й не дивно: якщо з Дараною все насправді так, як говорили на засіданні, чарівники остерігаються шпигуна, що міг підслухати багато важливого.

Ми вже, мабуть, здолали половину шляху, коли раптом почули зовсім поряд важкі кроки та сердите гарчання, що лунало з протилежного кінця довгого коридору. Воно було зовсім близько і цього разу вирішило не попереджати нас про себе заздалегідь голосним риком. На кілька секунд усі ми завмерли. Світло пульсару, посланого на розвідку, прослизало до самого кінця тунелю, де вихопило величезну кремезну тінь, потворні щелепи якої розкривалися з лютим ревом!

Часто в мультиках герої лякаються величезної тіні страшного звіра, але, коли чудовисько показується на очі, виявляється, що насправді це лише маленьке цуценятко.

...На жаль, ми зараз не в мультику.

— Якщо в цьому світі все ж є Бог, то нехай він нас помилує, — прошепотіла Ламіра. — Тіньова химера.

Важко описати цю істоту. Вона нагадувала солянку з різних тварин, ходила на чотирьох лапах (хоч задні були розвинені значно краще за передні, отже, істота могла недовго ходити лише на задніх лапах), мала шкірясті крила та схожий на батіг хвіст із жалом на кінці. Важке м’язисте тіло обтягувала тверда сіра шкіра, броньовані лускою передні лапи мали гострі пазурі, задні — копита. Величезна голова, вкрита навпіл лускою та шерстю, була трохи сплюснута з боків, довгі щелепи нашпиговані шаблями зубів, а позбавлені повік величезні круглі очі палали, відбиваючи світло пульсару.

Я не могла стояти, нічого не роблячи, тому зібрала всі свої сили, аби встановити перед тварюкою бар’єр. Він мав трохи затримати потвору й дати нам кілька хвилин фори. Але химера пройшла крізь енергетичну стіну, навіть оком не змигнувши.

— Кепсько, — буркнула Малісса, ступивши крок уперед. Плавним, уже знайомим мені жестом вона піднесла праву руку до очей, а потім різко змахнула нею та викинула вперед, випустивши в потвору стрічку шаленого полум’я! Воно лизнуло істоту вздовж усього тіла... але та на нього навіть не зважила і продовжувала повільно, впевнено йти до нас.

— Його опір до чар надто сильний, — нарешті прошепотіла Ламіра, не в змозі втамувати тремтіння в губах. — Нам кінець.

Ніби підтверджуючи слова Ламіри, потвора зобразила на морді щось схоже на усмішку. Вона вже подолала половину коридору.

Ця дія була зовсім безглуздою, але всі ми розвернулися й щодуху побігли назад. Потвора помчала слідом — швидко та потужно, щоб наздогнати свою жертву в кілька стрибків.

Як по-дурному. І заради чого? Після всього, що сталося зі мною, зустріти таку дурну смерть... Хотілося заплакати, але я просто не встигала цього зробити.

Ларгус... я востаннє бачила його в залі засідань, де він не розкрив мою таємницю, тобто не здав мене, не віддав на розправу переляканим чаклунам. Зберіг мені життя для того, щоб я так дурнувато його втратила. Голова круків стояв у мене перед очима: упевнений, схвильований, мужній і водночас шокований та розгублений. Чорний камзол розлітався з кожним різким рухом. Поряд із ним сірою тінню чомусь біг Тейн... і що він забув у моєму передсмертному видінні?

Голова круків згріб мене в обійми, а Ламіру схопив за руку, Тейн обійняв Маліссу. Тремтливими пальцями я вчепилась у його жилетку, а голову безсило опустила на плече крука, коли він щось крикнув своєму учневі...

У легені увірвалося холодне нічне повітря. Нас оточували оповиті темрявою голі чорні дерева, навколо не було жодної душі.

Коли Ларгус випустив руку Ламіри, мавка, важко дихаючи, сіла на край фонтану з трьома великими пташками. Малісса, трясучись та схлипуючи, так і залишалася в обіймах Тейна, який заспокійливо гладив її в’юнке волосся і щось шепотів. Щодо мене, то я почувалася кам’яною статуєю, яка випала з реальності. Не знаю, скільки тривала ця німа сцена, але обірвав її Ларгус.

— Тейн, проводи дівчат до гуртожитку. Я хочу поговорити з Алісою сам на сам.

— Добре, — кивнув учень і запропонував руку Ламірі, але дівчина відмахнулась:

— Не варто, сама дійду. Не хвилюйтеся, я піду одразу до гуртожитку. Просто мені треба дещо обдумати на самоті.

— Ти впевнена? — перепитав Тейн.

— Так, не переймайся. Краще про Маліссу подбай, це вона в нас страшенна боягузка, — натягнуто всміхнулася мавка, перш ніж швидко покрокувати стежкою. Скоро з поля зору зникли і Тейн із Маліссою.

Нічого не говорячи, Ларгус повів мене в нічну темряву. Я мовчки йшла, намагаючись зрозуміти, чи дійсно це все відбувається. Може, я досі лежу в підземеллях під пазурами химери і, поки страховисько дориває моє тіло, мозок, помираючи, тоне в маревах?

Скоро ми зайшли до невеличкого гроту, де крук нарешті подивився мені в очі. Стало моторошно: його обличчя було кам’яним, наче стіни підземелля, жодної емоції. Очі — мов скельця дзеркальних окулярів.

— Дякую, що виручив, — прошепотіла я, аби якось почати розмову.

— Не мені дякуй, а вищим силам, завдяки яким я — і, до речі, саме я — опинився там у потрібний момент. Іще мить, і вам настав би кінець. Тіньові химери розумні, сильні, майже не вразливі до чарів, і в підземеллях Фетесаріна їх десятки. Чому, ти думаєш, ніхто не досліджував катакомби, навіть носа не сував, попри всю історичну цінність того, що може там бути? Ходять легенди, що під час війни Магії та Вогню останні захисники міста вирішили краще піти в бій проти неосяжної армії, аніж спуститися туди.

— Так, я розумію...

— А якби ви попалися комусь іншому, то вас би перенесли не в дику частину міського парку, а просто до слідчого ізолятора, звідки ніхто з вас уже не вийшов би. Ти ж чула доповідь, що була передостанньою?

— Частково.

— Отже, ти розумієш, що за такої ситуації вас записали б у шпигуни Дарани, яких невідомо коли встигли завербувати. Це було б фатальною обтяжувальною обставиною до вашого вироку за те, що ви підслухали Раду. Тому зараз, дивлячись мені в очі, скажи: навіщо?

У горлі застряг ком. Коліна трусилися, а втримувати очі сухими стало надзвичайно важко.

— Нам було цікаво прогулятися підземеллям та послухати засідання, — проговорила я якомога рівнішим голосом.

— Знаєш, тобі б зараз варто дати ляпас... але рука не піднімається, — видихнув Ларгус, перш ніж відвернутися від мене та сісти на камінь.

— Ларгусе, пробач... — схлипнула я.

— Чого ти переді мною вибачаєшся? — кинув крук. — Це ти себе мало не занапастила. А заодно і своїх подруг.

— Але ми тричі перетиналися з химерами, і за винятком того останнього разу нам удавалося врятуватися.

— А той останній раз дійсно міг стати останнім. Затримайся ми на двійко секунд, і в Гільдії хіба що посмертно заганьбили б вашу пам’ять. Утім, міг бути й менш оптимістичний варіант. Якби вас схопили, все б закінчилось не так гуманно.

— Невже за те, що ми підслухали Раду...

— Так, Алісо! Знаєш, що воно таке? — скипів Ларгус, вказавши на свій пояс. — Це повідок! У нього вплетені тисячі заклинань, які утворюють складну систему контролю за чарівниками. Саме тому кожен чародій зобов’язаний носити їх скрізь, узагалі скрізь, навіть спати з ними. Знімати пояс дозволяється не довше ніж на три години з двадцяти чотирьох. Серед заклять, які активуються, коли чарівник присягає на поясі, є й ті, що стосуються Загальної ради. Через те на неї допущено лише тих чаклунів, що вже мають пояси. Усе, що відбувається на Раді, — таємниця, і обговорювати між собою це мають право тільки ті, хто був там присутній. Якщо ж чарівник розкаже про почуте на засіданні тому, кого там не було, про це одразу дізнаються. За кілька годин клятвопорушника вже допитуватимуть, з’ясовуватимуть мотиви, ступінь вини, завдану шкоду. Відповідно до цього на нього чекає вирок, яким може бути навіть смерть. І якби вас схопили, навіть я ніяк не зміг би тобі допомогти. Вони вміють катувати, тож скоро кожна з вас зізналася б у відданості Дарані та тому, як старанно ви трудилися, аби перетворити мерзенну слабку Ануару на її колонію. Данарці вважають наш народ худобою, толерантними слабаками, яких може виправити лише пущена в потилицю стріла. Зараз офіційно з цією країною в нас мир, але це радше відсутність відкритих бойових дій. Та й ті стримує тільки наявність в Ануари сотні круків. Тож за найменшої вірогідності витоку до них інформації із Загальної ради керівництво цієї країни не задумуючись знищить тих, хто цю вірогідність створює. То скажи, невже ти цінуєш своє життя так низько, що готова була віддати його через звичайну цікавість?

З усіх слів на думку мені зараз приходило лише: «Я не знала...» Але сказати таке було б настільки низько, що я просто стояла й мовчала. Ми повинні були відмовитися від цієї ідеї одразу після розвідки, під час якої мало не розпрощалися з життям... ні, треба було просто прикувати Маліссу до робочого столу, забрати в неї мапу та піти писати самостійні. Так, у результаті я дізналася важливу для себе інформацію, але сталося це настільки випадково, що виправданням бути не може.

— Я ідіотка, — сумно зітхнула я, чим напоролась на ще жорсткіший тон.

— Це не виправдання, тільки ще один привід дістати потиличник. Дурні або помирають дурною смертю, або стають цапом-відбувайлом, або послуговують стадом для того, хто розумніший за них. Для когось це єдина можлива доля, а хтось може її уникнути, якщо навчиться думати та швидко ухвалювати правильні рішення. А головне — відповідати за ці рішення та їх наслідки. Ти вже не дитина, Алісо. Але дорослою теж досі не стала.

— Дивно, зважаючи на те, як я жила останні два роки, — замислилася я. — Мабуть, бере гору моя журналістська натура, не можу прожити й дня без загадок та біганини в зоні стихійних лих. До того ж я звикла не тільки бігати за песиголовцями та розслідувати цікаві таємниці, а й робити все можливе, щоб не померти з голоду на вулиці.

— Можливо, саме тому ти й досі дитина, — зауважив крук. — Бо втратила дитинство, віддала його, щоб вижити. І зараз, коли необхідність повсякденної боротьби зникла, ти розслабилася й стала втричі дитиною. На додачу вивчаєш чари, які відкривають перед тобою нові можливості. У результаті ти, немов сп’янівши, думаєш, що впораєшся з чим завгодно і небезпеки для тебе немає, тому й робиш постійно різні дурниці. Знаєш, я певного мірою теж колись таким був.

— Ти? Не вірю.

— Я й сам не вірю, — сумно всміхнувся Ларгус. — Іноді навіть здається, що це було не зі мною. Весь час шукав пригод, ліз мало не до мелюзина в пащу, а коли мені казали, що як піду кудись, то це для мене обов’язково закінчиться страшною смертю, уже ніщо не могло мене втримати. Я безліч разів ставав до бою, був і героєм, якого карали, і невдахою, який потрапляв у смішні ситуації.

— Чому ж перестав бути таким? Як ти виріс?

— Ворогу не побажаю вирости так само, — гірко прошепотів Ларгус. — У рік після мого випуску учень одного з круків загинув і йому знадобився новий. Тодішній ректор запропонував мою кандидатуру і її не лише дібрали, а й затвердили голосуванням. Я чудово розумів, що для мене означатиме сіра форма учня, але погодився. Коли батько дізнався про це, я отримав від нього листа, у якому він чітко та ясно давав зрозуміти: я йому більше не син і він сподівається на мою скору смерть до того, як я перейму силу крука. Аби ніхто з мого рідного містечка так і не дізнався про сором, яким я заплямив його рід.

Однак його сподівання не справдилися: настав день, коли мій учитель загинув, передавши мені свій останній подих. Коли на місце померлого крука приходить новий, про це пишуть у газетах — повноцінну статтю або замітку. А в моєму випадку ще й відбулася одна гучна битва круків із сильною нежиттю, про яку тоді багато говорили. Із газет жителі мого рідного містечка й дізналися про те, що я «осоромив» рід Агердонів. Батько прилюдно, зі щирою відразою плював на землю щоразу, як хтось згадував моє ім’я. А от мати... вона не змогла так. Навіть коли все місто принижувало її, звинувачуючи в тому, що вона породила «клятого душожера», вона продовжувала захищати мене і переконувати, що я не зла людина, не покидьок і не душогуб. Це тривало до того самого дня, коли на звалищі знайшли її понівечене тіло. Мою матір просто закидали камінням, улаштували їй розправу, причетних до якої знайти так і не вдалося.

Коли ж я приїхав на похорон, ніхто з них не дивився в мій бік, поки я не повертався спиною. Ніхто не сказав жодного слова. На похороні не було нікого, крім батька, який плюнув мені в обличчя і заборонив навіть наближатися до могили матері.

Не в моїх силах було знайти винуватців. І хоч у мене чухалися руки, я не мав права піднімати їх проти всіх без розбору. Моя матір померла за те, що я став круком з усіма можливостями та обов’язками, які ніс за собою чорний пояс чарівника. Тоді я міг лише одне: зробити все, щоб її смерть була недаремною.

Після цього я перестав бути відчайдушним шукачем пригод, відкритим для всіх та кожного. На зміну цьому прийшла відповідальність: за роботу, обов’язок, друзів, які залишилися. Я зрозумів, що тільки так зможу вберегти дорогих мені людей. Треба вміти відповідати за свої вчинки, заздалегідь передбачати можливі наслідки та робити все, аби їх уникнути. Я більше не допущу, щоб хтось постраждав через те, що знається зі мною.

— Ларгусе... — лише і змогла вимовити я.

Моя рука лягла на його плече, але він навіть не поворухнувся.

— Мені час повертатися. Тейн, мабуть, уже провів Маліссу до гуртожитку, тож ми з ним зустрінемося в Гільдії. Я вирушив у катакомби шукати можливого шпигуна, тож повинен розказати, що мої пошуки закінчилися нічим, тільки від химери довелось тікати. Ти ж у нас не маленька беззахисна дівчинка, до гуртожитку сама дістанешся?

— Так, — кивнула я.

— Тоді добре. До зустрічі на балу, — сказав Ларгус, перш ніж вийти з гроту та розчинитись у темряві нічного парку.

Я ще кілька хвилин сиділа на тому самому камені, що й він, перш ніж попрямувати до гуртожитку. Цієї ночі я багато чого зрозуміла, але жити не стало легше.

До Зимового балу залишалося менше від двох тижнів, і всі студенти були зайняті активною підготовкою. Крім чаклунів, приурочені до зимових свят заходи планували ще безліч громадських угрупувань та організацій. Тож у текстильних магазинах, ательє та модних салонах почалися гарячі, зате дуже прибуткові дні.

Ось і зараз я повернулася з примірки. Завтра субота. Усі нормальні люди проведуть цей день розважаючись та відпочиваючи, а я буду зубрити матеріал до зимової сесії, яка повинна закінчитися за три дні до балу.

Особливо дратувало те, що через сесію в мене майже не було часу на встановлення особи жінки, яка стала жертвою перелесника. Перед тим як нас завалили підготовкою до іспитів, я мало що змогла нарити. Мені вдалося знайти адресу будинку, порівнявши мапу Фетесаріна з мапою підземелля, але спроби дізнатися ім’я власника успіху не мали.

Ще ніколи мені так не вистачало посвідчення журналіста, яке відчиняло переді мною двері архівів, давало доступ до будь-яких статичних даних та офіційних документів. І все ж колишніх журналістів не буває, тому зачинені двері стали для мене тільки приводом шукати інший вхід.

Після довгих годин у краєзнавчому відділі міської бібліотеки я дізналася, що той будинок — фамільний маєток шляхетного роду Алларових, які придбали його в дуже знатного, але збіднілого роду Бенакі близько трьох тисячоліть тому. Укріплений якісними чарами під час зведення, будинок вражав міцністю та довговічністю, як і решта найстаріших будівель Фетесаріна.

Довгий час у маєтку ніхто не мешкав, доки його не віддали в посаг старшій дочці кілька років тому. Про останнє, до речі, я взагалі дізналася від бабці, яку зустріла на вулиці, коли розглядала будинок. На жаль, бабуся не знала прізвища чоловіка, за якого вийшла заміж знатна леді з таким гідним заздрощів приданим. Подальше розслідування, звичайно, допоможе це з’ясувати... але поки мені довелося відкласти його, щоб скласти сесію.

Дуже шкода, що я не могла просто передати справу кафедрі нежитьознавства. Адже як я поясню, звідки знаю про шляхетну жінку, що стала жертвою перелесника, яка проживає саме в цьому будинку? Та ще й не викликавши ніяких підозр щодо того, хто ж це лазив катакомбами під Фетесаріном і підслуховував Загальну раду. Це все ще слід добре обміркувати... Але сесія не залишала часу ні на роздуми, ні на розслідування.

— Привіт, Алісо, — ніжно всміхнувся Фамал. Ти диви, а я й не помітила, що він ішов мені назустріч. Так само як і того, що я дійшла до гуртожитку. — Чому така млява?

— Звикла до снігу взимку, а тут навіть мороз нечасто буває, — відповіла я, проходячи всередину. У коридорах нікого не було — мабуть, сиділи в кімнатах і готувалися до іспитів.

— Не переймайся, у другій половині січня з моря прийдуть холоди і тоді доведеться рити тунелі в заметах, щоб дістатися від гуртожитку до університету. Але я не тільки про це. Останнім часом ти взагалі ходиш якась зажурена. Щось трапилося?

— Не сказала б, — затнулася я.

— Ходімо поговоримо. Покажу тобі одне непогане місце.

— Навіть не знаю. Післязавтра іспит...

— Алісо, ти ніколи нічого не складеш, якщо будеш такою невдоволеною. Ну ж бо!

Не чекаючи на відповідь, хлопець повісив наш верхній одяг у спільному гардеробі та потягнув мене до сходів. За кілька хвилин ми піднялися на переобладнане під веранду горище. Тут виявилося дуже тепло, а крізь великі вікна можна було спостерігати за тим, що відбувалося у дворі та в саду.

— Отож, сідай і розкажи своєму координаторові, що тебе гризе, — усміхнувся Фамал, вказавши на тримісний диван навпроти вікна.

— Справді, Фамале, це не...

— Алісо, мене ж для того і приставили, щоб у тебе в університеті була людина, якій ти можеш довіряти, наче старшому братові. А ти, по суті, ніколи не буваєш зі мною відвертою. Що ти від мене приховуєш і чому боїшся відкритися?

— Тут ти справді не можеш допомогти, — прошепотіла я, всією душею бажаючи втекти подалі.

І навіщо я сюди прийшла? Тепер він чекав від мене відвертості.

— Але я можу вислухати і дати пораду.

— То й що? Я сама знаю, що треба робити, але мій здоровий глузд уже давно живе окремо від... — заговорила я, але вчасно прикусила язика. Ще диви, про щось здогадається.

— ...Від серця? — закінчив Фамал, змусивши мене почервоніти.

Спроба втекти закінчилася нічим: я перелякано завмерла, коли хлопець ніжно взяв мене за руку.

— Фамале, відпусти, я краще піду.

— Якщо ти підеш зараз, то будеш мучитися й далі.

Внутрішній голос підказував мені: далі я буду мучитися ще сильніше, якщо залишуся.

— Ти мені все одно не допоможеш, — видихнула я. — Навіть мені самій несила дати собі раду, а я вже себе знаю.

— Може, краще розповіси все мені? Раптом я допоможу?

— Не думаю, що це в твоїх силах. Хіба ти можеш щось вдіяти з тим, що хтось до мене байдужий?

— Ні. Але якщо десь є чоловік, байдужий до тебе, я ніколи не зможу зрозуміти його, — лагідно прошепотів він...

Дідько лисий! Його губи опинилися за лічені міліметри від мого обличчя. Я в паніці схопилася з дивана й підбігла до вікна.

Не можу повірити. Ще мить, і він би поцілував мене.

— Подивися тільки, який там дуб стоїть! — радісно закричала я, вказуючи пальцем на велике дерево. Знаю, дурнувато, але потрібно було хоч щось сказати. Внутрішній голос мав рацію: я залишилася і тепер буду мучитися ще сильніше.

— Гей, — прошепотів він так, що мені захотілося негайно вистрибнути з вікна.

Юнак підійшов до мене і торкнувся плеча.

— Фамале, вибач, просто...

— Ти вже когось кохаєш?

— Не мели дурниць, — відмахнулася я, ховаючи погляд.

— Алісо...

— Усе одно це безнадійно, просто немає сенсу, — я навіть не помітила, як на очі набігли сльози.

— Тоді чому ти тікаєш від мене? Послухай, хіба ти не розумієш, що я вже давно...

— Ні, не говори цього! — закричала я та відвернулася від нього.

— Я кохаю тебе, Алісо.

— Не кохаєш. Ти просто не можеш мене кохати.

Сльози бризнули з очей. Господи, як же я сподівалася, що помиляюся, що це все лише плід моєї уяви. Але які можуть бути сумніви тепер?

— Кохаю, Алісо. Чому ти ховаєшся від мене? Чому не хочеш спробувати відкрити своє серце?

— Ти в ньому можеш бути тільки другом, — насилу промовила я. — Прекрасним, хорошим другом. Не просто координатором, а справжнім старшим братом, якого в мене ніколи не було. Але ніяк не коханою людиною.

— Ніколи не зарікайся. А раптом у нас щось вийде?

— Так, вийде: розчарування і зіпсована дружба. Фамале, — промовила я, нарешті подивившись на нього. — Зрозумій, я тебе не кохаю. Вибач, мені дуже боляче від того, що я повинна тобі це говорити, але я не можу нічого зробити з собою.

— Але ти можеш просто дати мені шанс.

— Не треба, — сказала я.

Чому, ну чому я взагалі почала цю розмову? Чому пішла з ним сюди? Ясно було, що він від самого початку планував щось подібне.

— Послухай, — делікатно промовив хлопець. — Я в жодному разі не змушую тебе переступати через себе. Але може трапитися так, що в нас щось вийде. Будь ласка, дай мені шанс. Спробуймо, а раптом ти знайдеш в своєму серці трохи місця для мене?

— Фамале...

— Я не кваплю тебе. Обдумай усе як слід, а потім відповідай. Просто знай: я кохаю тебе і ніколи не скривджу, ти завжди зможеш мені довіряти.

— Але...

— Так, твоє серце вже може бути зайняте, але не поспішай. А раптом це я стану його частиною і потім ми з тобою ще посміємося з того, що ти так боялася, так сумнівалася... Прошу тебе, подумай.

Хлопець розвернувся і пішов. А я важко опустилася на диван і понурила погляд.

— Алісо, що сталося? — підскочила Ламіра, коли я увійшла до її кімнати.

Підскочити тут дійсно було від чого: мої очі почервоніли, плаття пожмакалося (навіть у той момент я нервово стискала пальцями спідницю), а волосся, що з літа відросло нижче від плечей, сплуталося.

— Фамал закохався в мене, — проплакала я, безсило впавши в крісло.

— Невже тільки зараз зрозуміла? Це ж було очевидно.

— Я сподівалася, що мені воно просто здається. Але які можуть бути сумніви після того, як він освідчився мені і мало не поцілував? Він попросив подумати і сподівається, що я погоджуся з ним зустрічатися. Але, Ламіро, я зовсім його не кохаю.

— Тоді стій на своєму, відмов йому.

— Не можу, це розіб’є вщент не лише його серце, а й нашу дружбу.

— Якщо ти погодишся з ним зустрічатися, то рано чи пізно не витримаєш і кинеш його. А це, зауваж, не залишить від вашої дружби й сліду. Алісо, в тебе занадто м’яке серце, — зітхнула мавка, сівши на пуфик поруч зі мною. — А це не завжди добре.

— Що ж мені робити?

— Слухати свій внутрішній голос. І коли він говорить тобі, що ти не кохаєш Фамала, відмов.

— Він не переживе цього, — схлипнула я. — А що ти сама про нього думаєш, тільки чесно?

— Фамал хороший хлопець, але в нього всі клепки на місці, хіба з таким цікаво? Він занадто передбачуваний, завжди знаєш, чого від нього чекати. Іноді це не так уже й погано, але якщо хлопець не може тебе по-справжньому здивувати, то рано чи пізно він набридає. А ще він надмірно зважений, правильний... Б’юся об заклад, якщо тебе раптом викраде нежить, він спочатку напише в деканат заяву, щоб його відпустили з пар, аби він міг урятувати тебе. Потім подасть клопотання до ректора на отримання необхідної зброї і дозволу на рятувальну операцію, після чого віднесе це все завірити до нотаріуса. І тільки тоді піде по те, що на той час залишиться від твого тіла, — усміхнулася вона. — А якщо без іронії, то думай про себе. Невже ти дійсно хочеш зустрічатися з хлопцем, який тобі зовсім не подобається?

— Ні. Але він мені не чужа людина, і я не хочу завдавати йому болю. Може, це й мені допоможе забути зайві дурниці, які останнім часом косяками літають у моїй порожній голові. Я ж чудово розумію, що повинна позбутися почуттів до того, з ким мені однаково нічого не світить, — прошепотіла я. — Якщо я погоджуся, то варіантів два: або я його все ж покохаю і ми станемо гарною парою, або в нас нічого не вийде і все закінчиться так, що навіть уявляти не хочу. Але відмов я йому зараз, і не знаю, що з ним буде, як ми після цього зможемо бачитися... Якби я знала, що робити...

— Ти знаєш, що робити, — відмовити, — зітхнула Ламіра. — Але весь час відкидаєш цей варіант.

* * *

Не знаю, як мені це вдалося, враховуючи мій нинішній психічний стан, але іспит Феланні я склала на «відмінно» і зараз поспішала до своєї кімнати. Відповідала я серед перших, а інші пішли святкувати завершення іспитів до найближчої кав’ярні, тож у гуртожитку було порожньо.

У кімнаті я кинула сумку на стіл і дістала конспекти, з якими повинна була готуватися до наступного іспиту. За вікном почав накрапувати дощ, і лічені хвилини по тому він перетворився на зливу.

Несподівано у двері постукали й до кімнати увійшов Фамал. Я завмерла, не в змозі навіть кліпнути, — ми побачилися вперше після тієї фатальної розмови.

— Привіт, — прошепотів він. Схоже, хлопець усе ж потрапив під дощ: його одяг був мокрим, а з волосся по обличчю стікала вода. — Як склала?

— Відмінно, — механічно відповіла я.

Це болісне відчуття... ніби ми з ним зараз стоїмо з протилежних країв прірви.

— Я радий за тебе, — сказав він так, ніби ми зустрілися не після вдалого складання іспиту, а на похороні спільного найкращого друга. — Ну, я піду...

— Фамале! — вирвалося в мене.

Хлопець зупинився й обернувся до мене.

— ...Я згодна спробувати, — прошепотіла я так, ніби погоджувалася продати душу дияволу.

— Ти серйозно? — з надією запитав він.

— Так. Хто знає, може, у нас щось і вийде, — натягнуто всміхнулася я, хоча кожне слово врізалося в серце, наче розпечений ніж.

— Ти не пошкодуєш, — радісно засміявся Фамал.

Підбігши, він обійняв мене і закрутив. Хлопець зазирнув мені в очі та з радощів потягнувся до губ, але я трохи нахилила голову і поцілунок вогненним батогом ліг на щоку.

Ох, Фамале, та я вже шкодую.

* * *

Календар продовжував відраховувати дні до Зимового балу. Вчора ми з Ламірою нарешті забрали готові сукні з ательє і результатом залишилися дуже задоволені.

— То з ким ти підеш на бал? — не вгамовувалася Ламіра, бігаючи навколо Малісси з цікавістю бувалої кішки. Сама вона знайшла собі партнера зовсім недавно, за принципом: «вибрати першого-ліпшого симпатичного вільного студента і ненав’язливо натякнути, що шукаєш, з ким би піти на урочистий вечір».

— Секрет, — підморгнула Малісса, укотре розбивши надії Ламіри дізнатися цей самий секрет.

— Ну й добре, — набурдючилася дівчина. — До речі, про бал. Алісо, он Фамал іде.

А й справді, хлопець саме прямував до нас швидким кроком. Підійшовши, він спробував обійняти мене за талію, але я вчасно розгадала маневр і швидко ухилилася.

— Привіт, — сказав він. — Алісо, ти не повіриш. Нещодавно ми знайшли недалеко від міста склеп, у якому були рештки нечисті другої категорії. Так ось, якщо хочеш, я можу після пар провести тебе до неї. Ми там виявили дещо, думаю, тобі це буде цікаво. То як, згодна?

— Добре, — кивнула я. Хоча кожна хвилина наодинці з Фамалом не викликала в мене нічого спільного з райським блаженством, цікавість узяла гору.

Пролунав дзвінок, і ми розбрелися по аудиторіях. Не знаю, що у Фамала, а в нас із Ламірою та Маліссою мало початися практичне заняття із заступництва стихій, а треба було ще переодягнутися в тренувальні костюми.

— Арро, чому така кисла? — запитала я, зустрівши дівчину дорогою до спортивної зали.

Після подій у катакомбах усі ми навідалися до неї з вибаченнями, підкріпленими вишневим тортом, на якому було написано: «Ти мала рацію, а нам пора лікуватися». Після посиденьок усі образи ніби й забулися... але щодня вона все одно ставала тільки похмурішою. Дивно якось. Останнім часом Арра взагалі була на себе не схожа: постійно сумна, відлюдькувата, говорила мало, зате їла багато і зовсім не гладшала.

Ось і зараз, на мій подив, вона не відповіла, тільки подивилася на мене важким, сумним поглядом.

Алісо, тобі навіть джин із казки не вгодив би. Що не дай, усе не те: головне місто чарівників стихій не подобається; жити, нікуди не влізаючи, ти не можеш; а просто ідеальний хлопець чимось тобі не підходить.

Спочатку я всю шкільну юність скаржилася, що на мене не звертав уваги ніхто, крім кількох старих збоченців і гопників, які чомусь вирішили, що зможуть мене зацікавити, причепившись посеред вулиці. А тепер я сама ж відвертаю носа від прекрасного хлопця. Цікаво, чому ж він мені не подобається? Розумний, симпатичний, турботливий, добрий... та по ньому ж напевно половина студенток мрійливо зітхають, а я уникаю його, наче нечистий на руку бізнесмен податкової. Годі, треба спробувати поводитися з ним, як дівчина з хлопцем. Почну, щойно він прийде.

— Привіт, сонечко, — зненацька почула я і, скрикнувши, підскочила.

— Фамале, можеш не підкрадатися? — пробурчала я. Ну от, чорт забирай, просто прекрасний початок.

— Вибач, — зітхнув юнак.

У коридорі нікого не було. Це й не дивно — пари закінчилися дві години тому, навіть за вікном було темно. І чомусь я, замість готуватися до наступного іспиту, стирчала в університеті, аби подивитися на якусь дохлу нежить. Звичайно, показати її одразу після пар не можна — бачте, секретна інформація. Та б’юся об заклад, це просто привід, щоб залишитися зі мною наодинці...

Стоп, я знову мислю неправильно. Потрібно терміново перепрограмувати залишки мозку.

— Нічого, — нарешті промовила я, витиснувши з себе щось схоже на усмішку. І зовсім не важливо, що нею, напевно, можна було б жахати песиголовців! Врешті-решт, я ж старалася. — Ходімо?

— За мною, — скомандував Фамал і, мабуть, вирішив, що самостійно я за ним піти не зможу, тому взяв мою руку і потягнув сходами на поверх археологів.

— А це далеко? — запитала я.

— Фактично? Так. У бункері під землею, приблизно півсвага від міського муру.

— Тоді що ми робимо тут? — загарчала я і зупинилася в класичній національній жіночій позі «руки в боки».

— Єдиний вхід до цього бункера — портал, до якого можна дістатися тільки з кафедри археології, — пояснив Фамал. — У нас кілька таких бункерів для зберігання археологічних знахідок. Але той, до якого йдемо ми, — для особливо важливих. Тому дуже прошу тебе нічого там не чіпати і взагалі мовчати про те, що я тебе туди проводив.

— Нема питань.

Про те, де на кафедрі археології заникали портал, здогадатися без підказок не зміг би навіть Шерлок Голмс. Ніяких заповітних дверей не було, узагалі. Тому коли Фамал відчинив вікно, затягнув мене на підвіконня, обійняв і стрибнув разом зі мною вниз із шостого поверху, я вирішила, що він втратив надію завоювати моє серце та вирішив романтично померти разом... Ну, або я його просто остаточно дістала.

Але несподівано наступної миті ми не опинилися на землі у вигляді паштету, а стояли в пітьмі.

— Гей, де це ми? — прошепотіла я, більше нервуючи через те, що Фамал досі не припиняв мене обнімати, ніж через незвичайність ситуації.

— У бункері, — тихо відповів хлопець і запалив світловий пульсар... от тільки це він навмисне зробив світло від нього таким тьмяним? — Ходімо, я проведу тебе до нежиті, — прошепотів він мені на вухо, і цього разу тримав мене вже не за руку, а за талію.

— Слухай, а ми не могли сходити сюди вже після сесії? — знервовано буркнула я.

— Звісно, могли. Але після сесії цієї штуки тут уже не буде. Уранці ми передаємо її кафедрі нежитьознавства. Тож я вирішив показати її тобі зараз, бо потім з цим уже не зможу допомогти. Слухай, чому ти така напружена? Розслабся, — промовив хлопець і несподівано розвернув мене обличчям до себе.

— Де там та нежить? — скрикнула я, одним ривком вирвавшись з обіймів.

— Он там, — безнадійно махнув рукою Фамал.

Я поспішила в зазначеному напрямку і зупинилася біля залізного столу близько двадцяти метрів завдовжки. Мені здалося, що це все через погане освітлення, тому я створила власний світловий пульсар. Але після цього мої очі викотилися так, що Фамал, імовірно, злякався, ніби зараз вони кудись полетять.

На столі я побачила м’язисте чудовисько довжиною метрів так шістнадцять-сімнадцять. Його вкрита шерстю голова мала гострі ікла та одне око, що досі залишалося заплющеним. Широкоплече тіло було схоже на людське, але синьо-сірого кольору, а груди захищав рельєфний роговий панцир, з якого стирчали гострі чорні шипи. Пальці рук були тверді, подовжені й на кінчиках загострені так, що кожен легко міг проткнути наскрізь мінімум трьох людей за раз. Масивні ноги закінчувалися цілою кореневою системою вкритих кам’яної лускою щупальців, які зараз обвисли, немов зів’яла трава.

— Святі вареники! — тільки й змогла пискнути я.

— Знаю, ця штука вражає. Ми її вже кілька днів розглядаємо і знайшли багато цікавого. Ось, наприклад, це, — промовив Фамал, вказавши на кілька закарлючно-рубаних символів, що розташувалися на перетинці крила. — Такі самі знаки знайшли на кістках дракона та всіх упирів із катакомб. А ще є свідчення того, що їх помічають на тілах мало не всієї нечистої сили в Ануарі. Коли Гільдія направила запити в інші країни, то дізналася, що таке відбувається у всьому світі. Це схоже на мітку, от тільки хто її поставив і для чого вона?..

Поки Фамал говорив, я сконцентрувалася та спрямувала на символах зосереджений погляд. І знову це повторилося: вони злилися в єдину масу, а потім переплавилися в слова:

Пітьма поглинає все. Один — жертва, альянс — сила.

— Так і знала, що це напис, — подумала я вголос... і одразу прикусила язика.

— Чому ти думаєш, що це напис? — поцікавився Фамал. — Як на мене, радше малюнок. Та й не думаю, що більшість нечисті вміє читати, а тим паче робить собі татуювання у вигляді «філософських» написів на ключицях і зап’ястях. Це, скоріше, прерогатива духовно багатих богемних дівчаток, — засміявся хлопець... натомість я підскочила, немов на голках. — Що таке?

Я не відповіла. Тільки підбігла до нечисті та почала уважно вивчати будову її масивної голови й деякі внутрішні органи за допомогою нещодавно засвоєних заклинань.

Чорт-чорт-чорт!

— Алісо, що трапилося? — занепокоївся Фамал, помітивши, як я зблідла.

— Скажи, цю штуку оглядав завкафедрою нечистознавства? Ну, хоч хтось із кафедри нечистознавства цю нежить оглядав? Благаю, скажи, що оглядав.

— Ні, відповідно до розпорядження декана, ним опікувалися тільки наші. А нежитьознавцям цю штуку ми передамо її їм лише завтра вранці...

— Фамале, хочеш, я тебе порадую? — іронічно заторохтіла я. — Що ти знаєш про класифікацію нежиті?

— Чого ти панікуєш? — не витримав хлопець.

— Того, що ОЦЕ, — я знервовано вказала пальцем на чудовисько, — ...ніяка не друга категорія. Перед нами лежить нежить першої категорії, рівень А! Це не просто нечисть першої категорії, це взагалі найнебезпечніша істота, яку ми могли знайти. Світова історія пам’ятає всього кілька випадків появи подібної нежиті, тож дослідити причини їхнього виникнення поки не вдалося. Кожна істота, яка з’являлася, була унікальною, тому немає поділу на види або хоча б роди. Ті, що були зафіксовані, мали вигляд як людей, так і страшних велетенських монстрів. Подібні істоти — найгірше, що може трапитися з нежитьознавцем. Поява кожного такого супроводжувалася страшними, немислимими руйнуваннями і кровопролиттями. Чим узагалі ваш декан думав, коли не запросив когось із нашої кафедри оглянути його? Знаєш, мені здається, університету слід розвивати тіснішу співпрацю між кафедрами, тоді б ми, можливо, не влипли в таке...

— Алісо, чого ти хвилюєшся? Яке зараз значення має категорія дохлої нежиті?

— Дохлої? Ніякого. Тільки я хочу порадувати тебе ще раз: ця штука НЕ дохла.

Від несподіванки юнак вдавився слиною і закашлявся.

— Що означає — не дохла? — промовив він. — Ми її досліджували...

— ...Як археологи, але не як нежитьознавці. З тим самим успіхом найвидатніший художник сучасності міг би досліджувати складний механічний пристрій. А приведи ви до цієї штуки когось із нашої кафедри, він би не тільки правильно його класифікував, а й установив наявність у мозковому центрі кількох Іскор Талпіра. Коли нежить веде активну діяльність, її тіло переповнене Іскрами. Якщо нежить мертва, Іскор у ній немає. Коли ж їх не більше від сотні, істота в сплячці. Саме всередині цього монстра Іскор Талпіра не більше від трьох, тому ви, не застосовуючи спеціальних профільних заклинань, їх і не помітили. Я й сама дивуюся, що мені вдалося їх уловити, — певно пощастило спіймати якусь особливу чутливість, коли в мене з проріхи залетіла магічна сила. Але я знову тебе порадую: Іскри Талпіра будь-якої миті можуть почати активно ділитися і за кілька хвилин наповнять тіло. У результаті цей монстр встане і руйнуватиме все на своєму шляху.

— А ти не перебіль...

— Перша категорія, рівень А! — прокричала я на вухо Фамалу. — Воно може прокинутися коли завгодно.

— То що ти пропонуєш робити? — розгублено промовив юнак, ступивши крок назад під враженням від моєї істерики.

— Що робити? Ставити університет на вуха, тягнути сюди всіх нежитьознавців починаючи з викладачів і закінчуючи студентами, і мочити цю штуку упокоювальними закляттями. Потім, коли Іскор Талпіра тут точно не залишиться, — розрізати на тисячі шматочків, кожен спалити окремо, потім окропити алхімічними настоянками, ще раз спалити, залити попіл алхімічним воском, помістити в герметичні склянки з антимагічним покриттям, на дно кожного з яких покласти по оберегу, і закопати в різних куточках Ануари на глибині мінімум півсвага. А місця, де ця погань спочиває з миром, тримати в секреті. До речі, вже можеш виконувати.

Схоже, Фамал зрозумів перебіг моїх думок. Хлопець схопив мене за руку і відтягнув до стіни, а за мить я стояла на підвіконні кафедри археології.

Звичайно, ректор, декани та викладачі були не в захваті, коли їх підняли мало не з ліжок. Але, почувши причину, трохи охолонули і вирішили вже потім питати у Фамала, якого ж біса він повів мене на екскурсію до секретного об’єкта університету.

Місця для всіх в бункері не вистачало, тому пішли туди тільки викладачі та студенти-нежитьознавці третього та четвертого курсів. Серед запрошених Аліси Гайлінової, звичайно, не було, але коли це мене зупиняло? Щойно всі переправилися в бункер і, ймовірно, вже збиралися завалювати нечисть заклинаннями, я тихенько підійшла до заповітного підвіконня та стрибнула... але останньої миті щось мене підхопило і затягнуло назад до кімнати.

— Що за... — загарчала я, а за мить вже лаялася найяскравішими нецензурними словами: мої плани порушив не хто-небудь, а Фамал.

— Алісо, де ти понабирала таких слів? Скажу чесно, про останні три я навіть не чув, — насупився хлопець.

— Місця треба знати, — огризнулась я.

— А ці «місця» звуть часом не Ламіра Забара?

— «Місць» значно більше. Я, щоб ти знав, колишній журналіст, який працював у регіональній газеті, що публікує чорнуху, — парирувала я. — Скажи краще, хто ти такий, щоб заважати мені?

— Чомусь мені здавалося, що я твій хлопець, — обурився він. Мене ж від цих слів перекосило. — А тому мій прямий обов’язок — стежити за тим, щоб ти нікуди не влізла.

Що? Та я його й хлопцем не ризикнула б назвати, а він, виявляється, мені ще й нянька? Цікаво, що зробити, аби він дав мені спокій?..

Знову за старе. Так я ніколи не покладу цьому край.

— Слухай, зараз справді не до цього, — вичавила я з себе, знову намагаючись вирватися. — Я повинна туди піти.

— Навіщо? У тому бункері найкращі чарівники, які були в університеті. Уже якось розберуться без зарозумілої першокурсниці. Чому тобі так необхідно туди потрапити?

— Тому! — заявила я.

Так, відповідь дійсно вичерпна. Але справді, не говорити ж мені йому, що я зібралася шпигувати для голови круків...

Хвилиночку, а чому це я зібралася для нього шпигувати? І без мене йому все розкажуть...

Звичайно-звичайно, розкажуть все до останнього. А ще зізнаються, що так прокололися з нежиттю першої категорії. І написи, які там ще можуть бути, вони теж прочитають, наче абетку. Ні, вибачайте, панове, але в мене зарезервований квиток у першому ряду.

— Відпусти! — гаркнула я. — Мені дійсно потрібно йти.

— Роби що хочеш, але я не відпущу тебе до нежиті першої категорії, яка може прокинутися просто в тебе під носом.

Усе, годі. Я намагалася залагодити справу мирними переговорами, але настав час для важкої артилерії.

— Фамале, або ти негайно мене відпускаєш, або ми з тобою більше не зустрічаємося.

Знаю, це було жорстоко, егоїстично, нахабно, зухвало... словом, погано. Але що вже поробиш? Головне — не захоплюватися цим шантажем.

Насправді на мить мені дійсно захотілося, щоб Фамал мене не відпускав, але почуття обов’язку та довгий ніс взяли своє.

На кілька секунд шокований хлопець завмер і послабив хватку. Цього мені вистачило, щоб вирватися, одним махом перестрибнути через підвіконня, а за мить опинитися в напівтемряві, де за кілька метрів від мене стирчали майже три десятки чарівників.

Я одразу сховалася за химерною статуєю і спрямувала погляд на дійство, яке розгорталося перед очима. Як виявилося, тривогу я забила зовсім не дарма: нежить хоч і лежала, але повіко на оці вже сіпалося, а кінчики кореневих ніг — ворушилися. Цікаво, чому саме зараз, а не тиждень тому?

Хоч як там було, чарівникам навколо чудовиська таке лише підігрівало нерви. Це і зрозуміло: якщо так важко загасити кілька Іскор Талпіра в сплячій нечисті, то що ж буде, коли Іскри розмножаться і цей бравий хлопець прокинеться?

Але в такої напруженості були свої плюси: увагу чаклунів поглинула нежить і на мене її не вистачало, що дало мені трохи свободи. Тому я звузила зіниці, повітря перед очима згустилося і стало діяти, немов скло лінз бінокля. Зображення наблизилося, і я почала ретельно оглядати тіло істоти, шукаючи інші написи. Зрештою, мені вдалося знайти ще один, невеликий. За кілька секунд я вже змогла його прочитати:

Центр Тіней вабить і збереже дітей темряви.

А якщо подумати, невже нечисть збирається задля чогось в армію, а це, ймовірно, повинно було тією армією командувати? Тепер головне, щоб він не взявся до виконання своїх обов’язків.

Хвилиночку, але ж тоденари, породження тіні, теж збираються у великі зграї. І напис — «Центр Тіней», а не, скажімо, «Центр Смерті», або «Центр нежиті». Чи не означає це, що об’єднується не тільки нежить? Так-так... Варто подумати, чому вони це роблять. Якщо не помиляюся, проріха між світами знищить узагалі все і винятків для чудовиськ робити не стане. Коли різні темні істоти об’єднаються, що вони будуть робити? Покійний шубін казав щось про ворота, сонячне затемнення і перехід до іншого світу...

— Швидше! — закричав декан природничого факультету. — Він може ось-ось прокинутися!

Ці слова змусили мене на мить відволіктися від роздумів і повернутися до реальності у вигляді нежиті категорії 1А, яка, схоже, вже виспалася.

Тепер чарівникам вже точно стало не до мене, і я скористалася ситуацією, щоб підійти ближче... але тієї самої миті в істоти почали згинатися і розгинатися пальці, а «коріння» на ногах злетіло вгору! Злякавшись, я швидко ступила кілька кроків назад... але, схоже, це була хибна тривога — чудовисько знову заспокоїлося.

Я струсила піт із чола і підійшла ближче... нежить знову заворушилася. Коли відійшла, тварюка вкотре вгамувалася.

Цікаво-цікаво. Я, заради інтересу, ще кілька разів підходила і відходила, результат був стабільним: з моїм наближенням нежить активізувалася.

Хвилиночку, а чи не означає це, що причиною пробудження стала моя поява в бункері? І якщо це чудовисько реагує на моє наближення...

Ще жодного разу в історії ніхто не бачив, щоб людина бігла з таким ентузіазмом. Ну його до біса, про причини такої моєї файної «особливості» подумаю потім. Зараз головне — скоріше забратися, поки ця штука не прокинулася, знищивши все навколо.

За мить я стояла на підвіконні. Хоч як дивно, Фамал досі не пішов з кафедри.

— Ну ось, тепер ти перекона... — почав було він повчальним тоном, але морально-етична бесіда поки не входила в мої плани.

— Де бункер? — закричала я. — Напрямок!

— Он там, — розгублено видихнув хлопець, вказавши на схід.

Не вагаючись, я щодуху вибігла з університету і помчала в протилежний бік. Оговталась, коли тільки зупинилася біля західних воріт Фетесаріна. На той час починало світати.

Нічого собі, пробіжка. Сподіваюся, чарівники все ж змогли зробити свою справу, інакше мені доведеться продовжувати бігти, хоча це мої шанси на порятунок особливо і не збільшить... Утім, судячи з того, що зі сходу досі не чути ніякого шуму, а вежі Гільдії поки стоять, мені, мабуть, наразі немає через що переживати. Але береженого Бог береже, краще не ризикувати. Не знаю, чому я так подобаюся тій нежиті, але бажання зустрітися з нею в мене чомусь немає. Набагато безпечніше для мене та оточення буде, якщо я ще трохи потиняюся містом.

Тинялася я години чотири, хоча до початку пар не так уже й багато залишалося. За час поневірянь я вивчила околиці Фетесаріна як свої п’ять пальців на ногах, а на додачу ще й познайомилася з двома приємними молодими людьми, які чемно запропонували мені віддати їм усі мої гроші. Це мене насмішило, тому що, по-перше, найціннішим з того, що було в моїх кишенях, виявилася залікова книжка. По-друге, я була в поганому гуморі.

Я задоволено поспостерігала за ними, коли, знущаючись, сказала, що зараз їм щось дам... а потім, ніби випадково, ворухнула рукою так, щоб рукав задерся, відкривши пов’язку чарівника-студента. Ефект був убивчий: вираз облич хлопчаків змінився, наче настрій пухнастого котика, якого за шкірку кинули у воду. Обидва зібралися методично накивати п’ятами, але я була не в тому настрої, щоб когось відпускати. Тому за п’ять хвилин грізні бандити бігали дахом одного з триповерхових будинків і будили район криками про те, що чародійка начаклувала їм собачі хвости та слонячі вуха. Що стосується останнього, то нічого я їм не начакловувала. Просто наклала тимчасові гіпнотичні галюцинації — шкоди ніякої, тому поскаржитися на мене точно не зможуть. Зате у них тепер точно не скоро з’явиться бажання нападати в безлюдному місці на беззахисну на вигляд дівчину.

Я так захопилася зриванням злості на перших зустрічних хуліганах, що зовсім забула про час. А друга пара, яка в нашій групі сьогодні стояла першою в розкладі, уже почалася. Я саме зібралася рвати волосся на голові та щодуху мчати до університету, але на півдорозі згадала, що другою парою сьогодні була «теорія нежитьознавства», яку я вже давно здала. Коли ж прогортала сторінки заліковки, то зрозуміла, що з усіх предметів, які сьогодні в розкладі, я вже або отримала автомат, або склала заліки та іспити. Це змусило мене подумки вилаятися і зупинитися, щоб віддихатися.

А Фетесарін тим часом прокидався і починав жити своїм звичайним життям. Поки я сиділа на лавці зупинки громадського кінного транспорту, люди потроху заповнювали вулиці, а в повітрі з’явився запах свіжої випічки, що долинав від кондитерської через вулицю.

— Вибачте, дорогенька, чи не підкажете, як пройти до найближчих театральних кас? — поцікавився солодкий жіночий голосок за моєю спиною.

Я озирнулась і побачила неймовірної краси дівчину з білосніжною шкірою, густими тінями на повіках зелених очей і криваво-червоною помадою на пухких губах. Вогненно-руде волосся було розпущене, на голові красувався витончений червоний капелюшок.

— Я погано знаю цей район, можу порадити тільки каси в двох кварталах від ратуші... — почала я і затнулася.

Накинутий на плечі незнайомки плащ, оздоблений білим хутром, трохи розвіяв вітер, і мої очі полізли на лоба: у таку погоду панянка була вдягнена в червоні ботфорти, мереживні панчохи, короткі шкіряні шорти і шкіряний топ, який прекрасно демонстрував її плаский живіт і пишні груди. Складалося враження, ніби вона не квитки в театр хоче купити, а зібралась на фентезійні пригоди в стилі фанфіків дванадцятиліток, тільки он бронеліфчик з кузні забере. Невже у Фетесаріні молодіжна мода вже дійшла до такого маразму?

— Усе одно дякую, — весело всміхнулася дівчина, і, перш ніж я встигла про щось її запитати, здалеку дзвінко пролунало:

— Ось ти де!

Обернувшись, я побачила Ламіру, яка саме перебігла вулицю й опинилася біля мене. Хоч як дивно, коли я озирнулась, незнайомки вже й слід прохолов.

— Не вірю, що мені вдалося тебе знайти.

— Я теж, — усміхнулась я. — Як же ти примудрилася?

— Зустріла Фамала кілька годин тому. Точніше, це він прибіг до гуртожитку і почав розпитувати, чи не бачила я тебе. Після десяти хвилин тортур... — усміхнувшись, Ламіра задоволено потерла долоні, — ...він розповів мені про ваші нічні пригоди, які закінчилися твоєю несподіваною втечею. Коли він сказав, що ти запитала його, де бункер, а потім щодуху втекла, я одразу здогадалася, у якому напрямку тебе шукати.

— Розумно, — похвалила я. — Цей відрізняє тебе від нього.

— Що, знову посварилися? Чому цього разу?

— Тому, чому й завжди: погоджуватися зустрічатися з ним було найбільшою помилкою в моєму житті... якщо не рахувати кремового бісквіту з солоними огірками в сім років. А тепер я просто не можу з ним порвати, бо тоді той, хто нещодавно був мені хорошим другом, зненавидить мене до кінця моїх днів. Ламіро, у мене взагалі немає досвіду стосунків. Мені сімнадцять, а почуваюся шестиклашкою. Я вляпалася по повній програмі. У мене тільки один вихід: піти до Фамала вибачатися, спробувати врятувати ці стосунки та покласти всі сили на те, щоб перетворитися на ідеальну дівчину.

— Алісо, в одному ти права: у тебе взагалі немає досвіду стосунків. Послухай, ти повинна з ним розійтися і рано чи пізно розійдешся. Але якщо станеш тягнути й намагатимешся линвою підняти з дна затонулий корабель, усе буде тільки гірше.

— Фамале, можна до тебе? — запитала я, тихенько відчинивши двері кімнати координатора.

Хлопець не відповів.

— Фамале, ну чого ти?

Знаю, тільки геній на кшталт мене міг поставити таке запитання.

— Звісно, я розумію, що ти почала зустрічатися зі мною не тому, що мала якісь палкі почуття, — нарешті вимовив хлопець. Він навіть не обернувся до мене, та я здогадалася, що за вираз на його обличчі. — Але я й подумати не міг, що ці стосунки важать для тебе настільки мало.

— Пробач, будь ласка, — винувато зітхнула я. — Це дійсно було дуже важливо.

— Важливіше за нас?

Невже він досі не зрозумів, що ніяких «нас» немає? Це лише ілюзія, створена невідомо заради чого...

Ні, я не повинна так думати.

— Це стосується всього світу... і не тільки цього світу.

— Проріха між світами?

— Вибач, але я не можу тобі сказати.

— А кому можеш?

— І цього не можу сказати, — промовила я, понуривши погляд.

Чорт, що ж мені робити? Я так хочу, щоб просто тут, зараз, ми з ним назавжди розійшлися. Та він мене кохає, я відчуваю це з його голосу.

Але ж я його не кохаю! Тому повинна поставити крапку зараз...

Проте якщо я це зроблю, то не зможу розраховувати навіть на кому в тих безглуздих, безнадійних почуттях, які так недоречно вчепилися в мене. Усе, що я відчуваю до того чоловіка, — лише наївні фантазії, вони не мають заважати мені жити в реальному світі.

— Послухай, — нарешті сказала я, поклавши Фамалові на плече руку, яка сильно тремтіла. — Я дійсно не хочу ставити хрест на наших стосунках, — видихнула я. Дідько, якщо люди кажуть правду і брехуни в пеклі лижуть розпечені сковорідки, то мені щойно забронювали найбільшу. — Просто зрозумій, я повинна була дещо з’ясувати. Тоді я ні про що не думала, окрім того, щоб виконати свій обов’язок.

— І ніхто не міг зробити цього замість тебе?

— Ні. Чому ти відмовляєшся розуміти, що вирішується доля двох світів? Один із них — це світ, у якому я народилася, у якому залишився попіл усього, чим я дорожила. А другий — світ, у якому мені доведеться жити далі. Тому прости мені мій сплеск емоцій, і просто спробуймо про це забути.

— Добре, — погодився хлопець. — Але знай: я кохаю тебе і завжди буду піклуватися про тебе, нехай навіть це коштуватиме мені життя.

Алісо-Алісо, яка ж ти огидна свиня.

Коли до Зимового балу залишилося три дні, я склала останній іспит, закривши сесію. На радощах ми з Ламірою й Маліссою вискочили з університету та побігли гуляти містом, святкувати закінчення семестру.

От тільки була обставина, яка буквально підмочила нашу радість. А саме — черговий дощ, «приємні» відчуття від якого посилював противний, вологий, холодний зимовий вітер із моря. Злива почалася ще вночі, тож вулиці Фетесаріна буквально затопило. Подекуди води було майже по коліно. І саме в одне з таких місць нас занесло! Струмок перетинав нам шлях до вже давно вподобаної кав’ярні «Солодкий будиночок», де ми зібралися поласувати пляцками.

— Не може бути, який тісний Фетесарін, — почула я... це хтось із мене знущається чи такі збіги дійсно бувають?

Назустріч мені йшла помічена днями руда незнайомка з червоною помадою на губах. На ній знову був плащ, обшитий хутром, але цього разу під ним замість вульгарних шортиків ховалися чорні шкіряні штани, чобітки на шпильках та корсет.

Невже Мері Сью прокачалася до героїні фентезійного фанфіка вже п’ятнадцятилітки?

— Не те слово, — видихнула я і, не зупиняючись, пішла далі.

Сподіваючись знайти щось, схоже на переправу, ми почали спускатися вниз за течією. Зрештою нам удалося відшукати місце, де потік роздвоювався, утворюючи невеликий острівець суходолу, до якого цілком можна було дострибнути. А від нього — лише метр води до протилежного «берега».

За хвилину ми вже перескочили тимчасову річечку, аж раптом Малісса чомусь забурчала.

— Що трапилося? — запитала Ламіра.

— Поки я стрибала, у мене з кишені випав гаманець. Я так і знала, що сьогодні мене наздожене злий фатум тисячі томатів!

Поки Малісса обшукувала потік закляттям, ми з Ламірою, змінивши вирази обличчя на панічне: «А раптом...», — почали вивертати власні кишені, аби перевірити, чи самі нічого не погубили. Параноя заразна.

— У мене все на місці, — заспокоїлася Ламіра.

— У мене теж. Фух, — зітхнула я, поклавши руку на груди... і миттєво зблідла. Моя рука обмацала шию, ключиці... але чорного підвіска-метелика там не було.

— Алісо, що трапилося? — поцікавилася Малісса.

— Мій підвісок, — шоковано промовила я. — Він зник.

Людство ще не придумало слів, якими можна було б описати мій стан. Я обшукала свій одяг, а потім мало не з пінцетом облазила все навколо, обстежила воду в потоці... Даремно. На відміну від гаманця Малісси, мого підвіска ніде не було. У розпачі ми з дівчатами пройшлися назад за сьогоднішнім маршрутом аж до гуртожитку, але прикрасу так і не знайшли.

— Нічого, Алісо. Звичайно, прикро, але це не найгірше, що могло статися. Наприклад, ти мала всі шанси купити чайник, який знайшли, розрізаючи живіт нечисті, що зжерла його попереднього власника, коли той справляв у чайник нужду, — спробувала підбадьорити Малісса. Змерзнувши, а на додачу ще й забивши ногу, вона попрощалася і пішла до своєї кімнати в гуртожитку.

— Вона має рацію, — зітхнула Ламіра, коли я, понуривши погляд, сиділа на лавці біля ґанку. — Врешті, можна купити якусь іншу прикрасу.

— Ти не розумієш, — простогнала я. — Це подарунок.

— Серйозно? Від кого ж... — На мить Ламіра замовкла, вирячивши очі, а потім підскочила. — Невже... Алісо, підйом! Я не те, що підвісок на території університету, рибу в чорноземі знайду. За роботу!

Я навіть не встигла отямитися, а Ламіра вже схопила мене за руку і потягла вперед, маючи намір оглянути всі місця, де ми сьогодні побували.

За годину пошуки принесли перші плоди: знайшовся ланцюжок. Оглянувши його, ми зрозуміли причину, з якої підвісок загубився: застібка виявилася зламаною. І це при тому, що ще вранці вона була в ідеальному стані.

— Ламіро, це кінець, — втомлено видихнула я. — Ми його не знайдемо. Щось мені підказує, що мого метелика хтось знайшов і перепродав уже разів десять. Прекрасно, просто прекрасно. І так все було погано, а тепер іще й... Підвісок! — закричала я, і ця радість була не безпідставна: тиняючись вправо-вліво одним з коридорів університету, я випадково наступила на щось, і цим «чимось» виявилася заповітна прикраса.

Правда от, чи це моя нога зробила свою справу, чи по підвіску слоновою ходою вже пройшлися кілька студентів, але метелик погнувся, а два камені, які прикрашали крильця, випали з оправи.

— Вбий мене і не воскрешай, — проплакала я, розглядаючи прикрасу.

— Не хвилюйся, я знаю одного хорошого чарівника-ювеліра, пана Салнета. Він швидко все виправить.

— Звичайно, і зниклі камені до нього теж самі прилетять, — буркнула я.

— Камені ми зараз знайдемо, яблуня від лісоруба недалеко падає. Вони повинні бути десь тут.

На пошук у нас пішло понад дві години, але ми знайшли тільки один камінь. І то, щоправда, не ми, а двоє другокурсників, яких Ламіра долучила до пошуків.

Зрештою ми вирішили, що камінь майстер дійсно може замінити, та попрямували до ювелірної крамниці.

Чесно, якби не Ламіра, я ніколи не додумалася б, що ювелірна майстерня може бути там, де ми її знайшли. Звернувши на одну з чотирьох вулиць, які артеріями відходили від ринкової площі, ми пірнули до вузенького провулку через відчинені металеві ворота, за якими лише дуже уважний перехожий міг помітити вишукану вивіску: «Ювелір». На вивісці була стрілка, що вказувала... на ще один провулок між гладенькими стінами помаранчевих будинків. Коли ми рвонули в нього, я майже одразу побачила на стіні в кінці «тунелю» ще одну стрілку з написом «Ювелір», яка направляла в довгий звивистий коридор, у кінці якого на нас чекала... ще одна стрілка. Вона вказувала на металеві двері підвалу чотириповерхового будинку.

Двері відчинилися тихо, без скрипу. За ними ховався цілий маленький світ: тихий, затишний. Світло приглушене, але над вітринами з дорогоцінними прикрасами висіли чарівні світильники, які дозволяли добре роздивитися вишукані каблучки, сережки, браслети, підвіски, запонки... І в цьому затишному місці на нас чекала не дуже приємна несподіванка.

— Підвісок я легко відремонтую, — промовив сивий шубін у товстих окулярах і з червоним поясом на круглому животі. — А ось зі зниклим каменем, на жаль, важче. Це нічні діаманти, дуже рідкісні самоцвіти, та ще й такі великі... До речі, панно, як фанат своєї справи я можу поцікавитися, де ви знайшли таку рідкість?

— Подарунок, — тихо відповіла я.

— А-а-а-а... зрозуміло, — сказав майстер, оглядаючи підвісок із зацікавленою усмішкою на обличчі.

— Ви точно не зможете замінити камінь?

— Вибачте, але ні, — зітхнув майстер. — Єдина надія на те, що він знайдеться.

Я покидала майстерню з таким виразом обличчя, ніби з’їла кілограм зелених лимонів.

— Усе, Ламіро, допоможи мені зламати ногу, щоб був привід не йти на бал, — проскиглила я.

— Не вішай носа. Може, ще викрутимося.

— Скоріше вже король роздасть убогим усі свої багатства.

— Більше оптимізму. Я побігаю трохи по знайомих і попрошу допомогти з пошуками. Ось побачиш, уже сьогодні половина університету шукатиме той камінчик.

— А судді перестануть брати хабарі, — пробурчала я.

Сумнівів не залишалося: у мене немає навіть крапельки розсудливості. Я так переживала через те, що Ларгус не побачить на мені свого подарунка, що ладна була з більшою радістю погладити скаженого вовкулаку, ніж іти на бал без підвіска. І навіть якщо не зможу його полагодити, все одно носитиму з собою в кишені. Діагноз простий як двічі два — вісім: я хвора на голову, а лікую ліву п’ятку.

До Зимового балу залишилося тільки два дні, і на душі в мене було до неможливого огидно. Останній камінь так і не знайшовся, тому нікуди було подітися від розуміння простого факту: на бал я піду без улюбленого метелика...

Я, напевно, зовсім з глузду з’їхала. Ну яке взагалі Ларгусові діло до моїх прикрас?

— Привіт, не зайнята? — поцікавився Фамал, несподівано з’явившись на порозі моєї кімнати.

Такий самий, як і завжди: сині піджак та штани чоловічої університетської форми, акуратно зачесане волосся. На плечі улюблена торбинка з малюнком, на якому зображені золотий кубок, жменя розсипаних монет і майже догоріла свічка, розкладені на старому дерев’яному столі.

— Так, звісно, — відповіла я єдине, що мені залишалося.

— Я подумав, що тобі буде цікаво дещо дізнатися, — почав Фамал, сівши на стілець біля мого робочого столу. — Цієї ночі група чарівників вирушила у відрядження, мета якого — закопати склянки з рештками тієї нечисті подалі один від одного. Нежитьознавці ретельно її вивчили і тепер усією кафедрою пишуть про неї книжку. Істоту назвали Верлиоком. Щоправда, історію цього чудовиська напишуть трохи неканонічно, щоб не видати, як налажали, — іронічно посміхнувся Фамал.

— До речі, про історію тієї штуки... а як ви її взагалі знайшли?

— Ну, це напевно буде одна з небагатьох частин історії Верлиока, яку напишуть правдиво, а не придумають щось, регочучи за кухлем пива, — засміявся хлопець. — Усе почалося з жінки, яка дуже захотіла провести вихідні на пікніку за містом. Її чоловік, попри холодну погоду і великі навантаження на роботі, виконав прохання коханої. У суботу вранці вони виїхали до тихої бухточки за кілька свагів від міста. Наша люба леді гуляла узбережжям, дихаючи морським повітрям, поки її нога не провалилася. Як виявилося, вона наступила на цеглину, яка після багатьох століть не витримала і, розвалившись, відкрила запечатаний вхід до підземної гробниці. Тоді її чоловік, який був деканом історичного факультету магічного університету Ануари, викликав загін університетських археологів і залишив на них розкопки. Під час дослідження гробниці виявили купу золота, коштовностей, предметів побуту, порожній саркофаг... і величезну нежить, яка лежала під шаром землі, деякими частинами свого тіла вилазячи на поверхню.

— Іноді жіночі примхи рятують від катастроф, — засміялася я. — Уяви, що сталося б, якби дружина не потягла декана на природу.

— Не те слово. Рано чи пізно ця тварюка прокинулася б за кілька свагів від міста, а потім несподівано напала посеред ночі. У такому разі ми спостерігали б найкривавішу за останні століття бійню.

— І не кажи. Залюбки почитаю, що про нього напишуть наші нежитьознавці.

— Я теж, — кивнув хлопець. — До речі, я тут почув, що ти дуже переживаєш через те, що загубила свою улюблену прикрасу?

— Так, чорний підвісок-метелик. Я знайшла майже всі частини і віднесла в майстерню, але не вистачає одного рідкісного каменя, тому його не полагодити.

— А-а-а-а, пам’ятаю, ти його завжди носила. Звичайно, прикро... але не переймайся. У мене є для тебе приємний сюрприз.

Фамал пірнув до своєї сумки, а за кілька секунд вийняв чорний футляр. Коли він відкрив його, я зловила себе на тому, що мені чомусь важко дихати: усередині на червоному оксамиті лежав комплект — сережки та підвісок у формі корабликів, всипаних коштовностями.

— Фамале, навіщо було на це гроші витрачати?

— Нічого, я ж не безкоштовно працював на розкопках гробниці Огнари. Тому не переймайся, просто усміхнися. Адже тепер у тебе є прикраси для балу.

Поки я намагалася зібрати думки докупи, хлопець поцілував мене в щоку і швидко вибіг з кімнати.

Тепер усе ще краще, ніж могли уявити мої люті вороги. Цей хлопець вручив мені дуже дорогий подарунок, прийняти який мені не дозволяє совість. І як я не надягну це на бал, Фамал образиться. Але мені навіть уявити боляче вираз обличчя Ларгуса, коли він побачить на мені ці прикраси замість свого підвіска...

Стоп, а чому він повинен через це засмучуватися? Ну справді, не до кінця ж життя мені носити того метелика. І чому я, замість помилуватися подарунком Фамала, перш ніж повернути його, намагаюся заховати коробку подалі від очей?..

Роздуми перервав стукіт у двері. Спочатку я злякалася, що це повернувся Фамал, але до кімнати увійшла шубінка років двадцяти.

— Привіт, — усміхнулася вона. — Ти Аліса Гайлінова?

— Так.

— Чула, ти дещо загубила. Це випадково не твій камінь? — запитала вона... і наступної миті моя щелепа впала, наче рейтинг міністра економіки після шаленого підвищення цін на ковбасу: дівчина дістала з кишені зниклий і, здавалося, назавжди втрачений нічний діамант. — Я знайшла його біля сходів.

— Не може бути! — закричала я, з радощів обнявши дівчину так, що мало не вичавила з неї шлунок. — Дякую! Я вже не сподівалася його знайти.

— Та нема за що, — прохрипіла шубінка, намагаючись наповнити здавлені легені хоч ковтком повітря.

— Ні, є за що, — радісно вигукнула я і щодуху побігла до ювелірної майстерні, де пан Салнет, усміхнувшись, пообіцяв виконати роботу до завтрашнього вечора.

Підйом о шостій ранку, манікюр, педикюр, зачіска, макіяж тощо в умовах студентського гуртожитку. Адже грошей на салон у нас не залишилося... точніше, залишилися, але тільки за умови, що місяць до наступної стипендії ми будемо їсти лише конспекти з предметів, які вже поскладали.

Так, це він, день Зимового балу в усій красі. Зайди зараз Фамал до кімнати, він побачив би зачухану нежить у халаті, із зеленим обличчям, у бігуді та з недофарбованими нігтями.

Що стосується Фамала, уранці на нього чекало розчарування. Перш ніж почати приготування до балу, я зайшла до хлопця і повернула подаровані прикраси під приводом: це занадто дорогі речі, я не можу їх прийняти. Якщо чесно, я не кривила душею — приймати дорогі подарунки від чоловіків мені просто не дозволяла совість, вони занадто зобов’язували. Насправді якби я тоді знала, скільки коштував подарований Ларгусом підвісок, і якби обставини, за яких він мені його подарував, були дещо іншими, то я б його не прийняла. Але повертати йому подарунок через півроку зі словами: «Вибач, я тут дізналася, що це насправді дуже дорога прикраса», — було б іще більшим моветоном.

Що стосується зламаного ланцюжка, який я теж здавала на ремонт, то з ним на мене чекала цікава несподіванка: карабін застібки не просто зламався, на нього наклали закляття, яке перетворило його на крихкий іржавий шматочок металу. Крім того, на підвіску залишилися сліди й інших чар — ніби його хтось перемістив до своїх рук, коли той падав з моєї шиї. Цікаво, як це сталося? І яким чином прикраса потрапила до університету? Вадим до цього точно не причетний, йому мій підвісок потрібен, як баранові адронний колайдер. Для нього це просто прикраса, до якої немає ніякого діла. Але кому потрібно було так хитрувати, викрадаючи мого метелика, щоб потім зламати його і розкидати територією університету?

Мабуть, я дійсно заразилася від Малісси параноєю, тому що потихеньку стала і це списувати на проріху між світами і нечисть, яка останнім часом крутилася навколо мене так, ніби вони папараці, а я модна співачка. Але найбільше мене дратувало саме те, що вони дедалі рідше на мене нападали, натомість просто вешталися поруч.

— Алісо, чому ти фарбуєш повіки помадою? — поцікавилася Малісса.

— Блін, задумалася, — схопилась я і заходилася швидко змивати косметику. Ну от, тепер доведеться заново накладати основу, тоналку, пудру...

— Дівчатка, мені пора, — сказала Малісса, глянувши на годинник: до офіційного відкриття балу залишалася рівно година. — Мені ще треба знайти когось, хто зможе випатрати змію, яка проковтнула мої сережки, коли шпигувала за мною, тоді як була очима даранського уряду. Зустрінемося на балу.

— Бувай, — попрощалася я і повернулася до макіяжу.

Ледве за подругою зачинилися двері, з-за тумбочки вискочила велика ропуха з кількома довгими товстими волосками по всьому тілу! Волоски тягнулися від бородавок і ворушилися, обмацуючи все навколо. Коли жаба відкрила рота, щоб квакнути, ми побачили два ряди гострих зубів.

Підстрибнувши, царівна вистрілила в Ламіру синім язиком, але він не досяг мети, бо одразу ж спалахнуло заклинання, що перетворило істоту на купку попелу.

— І звідки ця нежить тут узялася? — пробурчала Ламіра, яку жаба відволікла від накладення тіней на повіки.

— Схоже, вони неправильно зрозуміли призначення моєї спеціальності і вважають, що я організовую народний союз охорони нежиті, — зітхнула я. — Усе вказує на те, що нечиста сила тягнеться до мене, ніби я заборгувала їй грошей. Якщо так піде надалі, то скоро всі вони будуть просити в мене автограф.

— Гадаю, тобі варто поговорити на цю тему з головою круків, — порадила дівчина, а я схлипнула, побачивши в її руках корсет.

— І не тільки про це, останнім часом взагалі багато чого цікавого відбулося-я-я-я-я-я! — застогнала я. Ламіра була природженою садисткою: корсет, здатний стягнути мою талію на п’ятнадцять сантиметрів, зашнуровувався на максимум. — Тільки постарайся чимось зайняти Фамала, щоб не заважав, а то я його знаю.

— Спробую. Щоправда, гарантій того, що наступного разу ти побачиш його без переламаних рук і ніг, я не даю, — засміялася мавка, зав’язуючи бантиком корсетний шнур.

А за хвилину настала моя черга задоволено посміхатися: у руках я тримала корсет Ламіри.

У головній залі панувала спокійна невимушено-напружена атмосфера. Грала музика, хтось танцював, а хтось спокійно розмовляв. Бал тільки набирав обертів. А опівночі ректор мав виголосити промову, після якої почнеться офіційна програма.

Ми з Ламірою увійшли через головні двері. На мені була сукня з червоної тафти: з корсетом, розшитим бісером, і подвійною спідницею, верхня частина якої була з перепадом довжини. Ламіра красувалася в світло-блакитній шовковій сукні, спідниці якої прикрашали нитки бісеру. Головною родзинкою її вбрання була напівпрозора шаль, стилізована під крила.

Ми задоволено переглянулися і впевнено рушили вперед. Ламіра одразу підхопила під руку свого кавалера і пішла танцювати, я ж гуляла залою і сканувала натовп поглядом, дорогою привітавшись із Карілом та Фандорою.

Аж раптом голова пішла обертом: на паркеті, мило шепочучись і мрійливо дивлячись одне одному в очі, кружляли Малісса з Тейном! У мене було тільки одне питання: як? Оце так сюрприз.

— Привіт, — почула я позад себе, і обернувшись, побачила Ларгуса. Крук був одягнений у чорний камзол із темно-синьою вишивкою. — Ти просто чарівна, — промовив він, галантно поцілував мою руку... і не забув хитро ковзнути поглядом по вирізу корсета.

— Дякую, — зніяковіло прошепотіла я.

— Бачу, пан Салнет дійсно майстер своєї справи, — лукаво всміхнувся Ларгус.

— Що... як... — пробурмотіла я. — Круки що, вміють читати думки?

Якщо це так, то мені гаплик.

— Та ні. Просто я прибув до Фетесаріна вчора і зайшов до його крамнички, де побачив, як він закінчує лагодити підвісок, — засміявся крук. — То як, потанцюємо? — запропонував він і простягнув мені руку.

Мелодійна музика плавно переливалася з ноти в ноту. Навіть на уроках у хореографічному класі при університеті я ніколи не могла похвалитися танцювальною майстерністю, але зараз кружляла вільно та легко.

— Як життя? — запитав Ларгус під час танцю.

— Багато чого цікавого. Чув про нежить, яку знайшли археологи?

— Звичайно.

— А про те, що це була нежить категорії 1А, яка мало не прокинулася від сплячки, бо викладачі налажали, ти теж чув?

— Не скажу, що здивований, — зітхнув Ларгус. — Стихійники завжди були не до кінця відверті з круками, а тут іще й такий прокол... зуб даю, про останнє не знає навіть голова Гільдії стихій.

— Це ще не все. На тілі Верлиока були написи: перший — «Пітьма поглинає все. Один — жертва, альянс — сила», другий — «Центр Тіней вабить і збереже дітей темряви». Але найголовніше те, що ця штука ледь не ожила, тому що до неї підійшла я. І не треба зараз запитань на кшталт: «А ти впевнена?» Так, я впевнена. Останнім часом нечиста сила дедалі частіше тиняється біля мене, але нападає тільки на тих, хто поруч. От і зараз не здивуюся, якщо до зали залетить напівзотлілий дракон, який перегризе всіх присутніх і сяде біля мене, наче слухняний песик, який приніс паличку. Таке враження, що це не проріха між світами, а я — причина всіх бід цього світу.

— Ти трохи себе переоцінила. Не всіх, а тільки доброї половини, — усміхнувся Ларгус. — А якщо серйозно, то це все, як мені здається, лише наслідок того, що в тобі саме та сила, яка пробила діру в міжсвітовій матерії. Тому все, що відбувається, трохи пов’язане з тобою. Але не хвилюйся, скоро це припиниться.

— Сподіваюся. Аж надто багато всього дивного біжить до мене стадом. Взяти ту ж жінку в саркофазі, із Зали Санкора.

— Яку жінку? Ти про ту статую, що...

— Та ні. Про живу жінку, яка спить у кам’яному саркофазі, як підозрює Каріл, не одну тисячу років. Якщо не помиляюся, вона з тих, чия душа потрапила в полон на Стіні Санкора. Що ти про неї думаєш?..

Я затнулася. З виразу обличчя Ларгуса мені стало ясно: щось не так.

— У кишені Дзеркальця Теглена не було жодної сплячої жінки в саркофазі, — нарешті промовив крук.

— Ох дідько... Каріл особисто помістив її туди, а потім ти був з нами і сам забрав дзеркальце з кафедри. Хвилиночку... воно пролежало на кафедрі дві ночі. Хтось потайки розбирав дзеркальце і дістав з нього саркофаг? Але навіщо?

— Причини, вочевидь, були. Значно більше мене цікавить, як він дізнався про дзеркальце і саркофаг. Якщо не помиляюся, чарівників, яким була відома ця інформація, на пальцях можна перелічити.

— Тоді на одному з пальців був нарив, — задумалася я. — А саркофаг зараз може перебувати де завгодно. Не здивуюся, якщо він уже не в Ануарі.

— У такому разі мені пора ставити на вуха Гільдію круків, це все не можна так залишати. Ми не знаємо, ким була та жінка, але судячи з того, що її викрали, вона все ж комусь для чогось знадобилася.

— Головне, щоб той, хто її викрав, не встиг втілити свої плани, — сказала я, саме коли музика стихла.

І перш ніж оркестр знову заграв, відчула неймовірно сильне бажання провалитися крізь землю: до мене швидким кроком прямував Фамал.

— Привіт, сонечко! — голосно вигукнув він.

— Сонечко? — здивувався Ларгус.

— Так, ми зустрічаємося, — відповів юнак.

— Справді? Алісо, чому ж ти мовчала? — запитав крук. Чорт, знову ця кам’яна маска, крізь яку не вгадаєш емоції!

— Та то таке... — відмахнулася я, вичавивши з себе усмішку, яка більше нагадувала оскал химери.

— Аліса просто чудо, — мрійливо, очевидно напоказ, промовив Фамал. — Я дуже щасливий, що знайшов її...

Казкову промову перервав підбор червоного черевичка, яким я непомітно, зате дуже сильно наступила йому на ногу.

— Які люди, — зненацька почула я і побачила Канілу, що підійшла до Ларгуса зі спини і підхопила під руку. — Алісо, то ви з Фамалом зустрічаєтеся?

— Так, зустрічаємося! — крикнула я з виразом акторки, яка сильно переграє. — І ми дуже щасливі разом. Нас вважають просто ідеальною парою. До речі, милий, — промуркотіла я так, ніби в дурдомі мені чогось перекололи, — ходімо на терасу, поворкуємо наодинці.

Знаю, це мало б виглядати романтично. Але за фактом я схопила Фамала за руку так, що збоку здавалося, ніби це розлючена матуся веде додому бешкетливого синочка, який влучив каменем в око п’ятирічній дівчинці, з якою грав у пісочниці.

— Алісо, що з тобою? — загарчав Фамал, коли я зачинила двері на терасу.

— Що зі мною? Та ти б іще оголошення в «Ануарську правду» дав!

— Ну вибач, — саркастично кинув він. — Я не знав, що наші стосунки — це таємниця для всього живого.

— Не те щоб таємниця! — крикнула я, повернувшись до хлопця спиною. — Просто я поки не хочу, щоб усі про це знали.

— Особливо голова круків? — холодно промовив Фамал...

Я навіть не зрозуміла, як усе сталося. Тільки одна мить, і я, обернувшись, із кам’яним обличчям дала хлопцеві такого ляпаса, що він похитнувся.

— Я так і думав, — з комом у горлі видавив він. — Гарний підвісок, — кинув юнак наостанок.

Я не помітила, коли Фамал вийшов. Знаю тільки, що стояла на терасі одна... стояла і плакала. Ще ніколи я не почувалася таким безсердечним звіром. За що я накинулася на нього? За те, що бідолаха кохає мене? Чи через ті дурні почуття, які я ніяк не викину з голови? Чому я не можу просто бути щасливою?

— Не можна довго стояти на терасі в такій легкій сукні, зараз надто холодно, — промовив голос за моєю спиною. — Алісо, що сталося?

— Я визвірився на Фамала і дала йому ляпас, — схлипнула я, навіть не ворухнувшись.

— Навіщо?

— Бо я свиня. Тільки свиня могла зустрічатися з ним, не відчуваючи взагалі нічого, коли насправді не здатна навіть змусити себе поцілувати його. Лише тому, що поки у власній голові нічого не гаразд і ще й стало когось шкода, — затинаючись, заплакала я з новою силою. — А тепер, якщо ми зараз розійдемося, я назавжди втрачу друга.

— Ти зовсім його не кохаєш? — перепитав Ларгус. — Тоді це дійсно була помилка.

— І що мені тепер робити? Як його покинути?

— Алісо, єдине, чого я хочу, — це щоб ти була щасливою. Якщо ти відчуваєш, що з кимось будеш нещасна, краще не гризи себе. Скажу чесно, порадити тобі чогось особливо не можу. Хіба що... спробуй зловити сприятливий момент.

— Так, уявляю собі це: «Фамале, дивися, який гарний вечір! Передай мені, будь ласка, конспект. Слухай, а давай розійдемося».

— Не зовсім так, але суть ти вловила, — усміхнувся крук, витираючи мої сльози. — А тепер припини, тобі сьогодні не можна плакати.

Не знаю, як йому це вдалося, але сльози перестали бігти з моїх очей. Ларгус усміхнувся, провів рукою над моїм обличчям і дав подивитися в щойно наворожене дзеркальце. Чудеса, та й годі! Замість розмазаної косметики на моєму обличчі був вечірній макіяж.

— Як ти це зробив? — здивувалася я.

— Звичайна ілюзія, я в них трохи тямлю. Знімеш її після балу. Дуже зручна штука. Незабаром після випуску мені довелося не зовсім законно битися з сильною нежиттю і в результаті я нагадував відбивну, яку забули підсмажити. А на ранок у мене саме було призначено важливу співбесіду з тодішнім ректором. Якби він побачив мене в такому стані, про можливість стати учнем крука я міг сміливо забути. І тоді я вирішив замаскувати себе ілюзіями. Як бачиш, співбесіду пройшов, — усміхнувся Ларгус. — Нарешті ти засміялася. До речі, з Новим роком, — підбадьорив крук і дістав з кишені невеличку чорну коробочку.

Наступну хвилину я просто кліпала, намагаючись повірити в те, що бачила. На чорному оксамиті лежала пара сережок: прикрашені рубіновими трояндами маленькі срібні кліточки, у яких літали зачаровані чорні метелики. Як він...

— Пробач, але я не можу це прийняти, — сказала я і поспіхом закрила коробочку.

— Чому? — здивувався Ларгус.

— Зачаровані прикраси — занадто дорога річ. Я не можу прийняти такий подарунок від стороннього чоловіка.

— Що ж, тоді я притримаю його до того дня, коли зможеш, — усміхнувся крук із загадковою гіркотою. — Гаразд, ходімо. Уже майже північ, за кілька хвилин ректор почне промову, — несподівано змінив тему Ларгус і повів мене до бальної зали.

Я не звернула увагу на те, коли великий годинник забив дванадцяту. У дитинстві я вірила, що, як загадати бажання, поки б’ють куранти, воно збудеться. Але зараз у цьому не було сенсу: єдине бажання, яке я могла б згадати, і так не покидало моїх думок увесь цей час — поки я стояла посеред натовпу і відчувала тепло руки Ларгуса у своїй долоні. Але це бажання було нездійсненним.

Ледве оркестр, який виконував гімн Ануари, стих, ректор дійсно почав промову. Тривала вона, без перебільшення, годину. Тому здавалося, ніби це звіт про роботу університету та Гільдії стихій за минулий рік.

— На кого ти так уважно дивишся? — поцікавився Ларгус... чим змусив мене знервовано здригнутися, тому що я дивилася на Мірру Реберс.

Дівчина стояла за кілька метрів від Вадима і дивилася на нього з такою трагічною відданістю у великих сірих очах, що мені навіть не довелося довго гадати, що до чого. Особливих страждань їй додавала Раманна, яку Вадим мило обіймав за талію.

— А-а-а... та мені там щось розповідали... — затнулася я. — Якщо не помиляюся, це твоя колишня дівчина?

— Голосно сказано, але формально так, — знизав плечима крук. — Мірра — досить... цікава особистість. Дуже романтична жінка. Занадто романтична. Можна сказати, що сенс її життя — це страждати через нерозділене кохання і мріяти домогтися того, хто є об’єктом пристрасті. Одному з круків удалося цілих два роки бути для неї сенсом життя, під вікнами якого можна плакати в ясні місячні ночі. На щастя, у нас уже давно знайшли «подорожник» від її хвороби.

— Тобто? — здивувалась я.

— Щоб Мірра розчарувалася в своєму коханні і втратила до нього інтерес, досить почати з нею зустрічатися, — тихо засміявся Ларгус. — Вона може роками зітхати, дивлячись на мініатюрний портрет коханого. Але варто їй двійко разів сходити з ним на якусь подобу побачення, і «чари» розвіюються. Чи то ідеалізований образ, який вона будує в своїй уяві, не сходиться з дійсністю; чи то недоліки чоловіків, про яких вона не замислювалася, виповзають назовні... але три-чотири побачення — це її максимум. Опісля вона страждає через свої розбиті надії тижнів три... а потім знаходить нову «жертву». Найчастіше «щастить» саме крукам і учням — в Адамареї вони завжди поруч, та й їх легше ідеалізувати як загадкових і недосяжних. Але іноді її манить романтика класу: «Мій коханий так далеко від мене, але відстань не стане перешкодою для моїх почуттів». Тоді вона закохується або в стихійників, або в якихось багатих панів зі знатних родин Фетесаріна або Еданора.

— Так, дійсно цікава дівчина, — засміялася я. І чомусь спіймала себе на тому, що мій сміх переповнений щирою... зловтіхою? Терміново треба опанувати себе.

На щастя, ректор закінчив промову, але подальші події мене чимало здивували: на його місце вийшла Каніла, яка тримала в руках скрипку. Більшість присутніх радо сполошилися і зааплодували, вітаючи жінку.

— Невже вона... — тільки й змогла видихнути я.

— Так, — відповів Ларгус. — Каніла почала займатися грою на скрипці понад дванадцять років тому і відтоді багато чого навчилася. Тож коли вона присутня на подібних заходах, її завжди просять виступити, хоч вона і не дуже любить грати у присутності свідків.

— Ніколи б не подумала... — почала я, але мене обірвав тонкий звук, що стрімко пройшов крізь душу, коли смичок торкнувся струн.

Мені здалося, що я просто забула, як це — дихати. Майстерна, чарівна, пристрасна мелодія динамічно переливалася дзвінкими акордами. Вона йшла з самого серця чорної скрипальки, така неперевершена... і така сумна. Святі небеса, ніколи б не подумала, що в середині такої красуні може бути стільки горя! Звідки вона? Звідки ця туга — ніби її душа проливає сльози замість усього світу?

Зімкнувши очі, Каніла Декара до останнього віддалася музиці. Дивлячись на неї, я точно знала: для цієї жінки немає всіх нас, немає жодної живої істоти. Вона стоїть у темній кімнаті, у промені світла, і грає з усією скорботою, яку тримає в собі її скривавлене серце.

Коли музика стихла, я так і не поворухнулася. Не кліпаючи, спостерігала, як Каніла спокійно вклонилася чарівникам, що вибухнули оплесками, і швидко розчинилася в темних коридорах. По моїх щоках уже вдруге за сьогоднішній вечір текли сльози, але цього разу їх проливало саме моє єство.

— Алісо, отямся, — стурбовано покликав Ларгус.

— Усе гаразд, просто...

— Розумію, — спокійно відповів крук і дав мені хустку, якою я швидко витерла сльози. — Тобі зараз краще розвіятися — якщо Каніла тебе зачепила, тримати може довго, надто з незвички.

— Напевно, ти маєш рацію...

Перервавши мене, знову заграла музика. Але цього разу — динамічна та пристрасна.

— Ти не проти ще трохи потанцювати? — запитав Ларгус, жестом запрошуючи мене.

Я кивнула і простягла йому руку.

Ні, я абсолютно, непоправно з’їхала з глузду. І це називається — зібралася очистити голову від зайвих дурниць? Навіть розумово відсталому хлопчику, який просить милостиню на ринковій площі, ясно: я не повинна з ним танцювати...

...Різкий випад мелодії і, як результат, швидке па, завдяки якому наші обличчя на мить опинилися так близько...

Що я роблю? Збожеволію. Досить, потрібно припинити цей танець... от зараз перестану танцювати і піду... так, зараз... за одну хвилину... ну, ще за одну... за дві...

От чорт, треба було мені під час першого танцю кинути все, щоб знайти шматок дерева, по якому можна було б постукати (або, в крайньому разі, хоча б плюнути тричі). Тільки зі мною, тільки зараз могло статися щось подібне. Тільки я могла так наврочити: до зали, пробивши кришталеву стіну, влетів десятиметровий скелет дракона, з якого клаптями звисали останки зотлілої плоті!

Ти диви, а Фамал у своєму листі стверджував, що він тепер не прокинеться. Може, в одному бункері з ним тримали і «мертву» відьму, яку знайшли ще на якихось розкопках?

Поки чарівники, які секунду тому спокійно танцювали, навіть не чекаючи такого повороту подій, застигли стовпами, нечисть змахнула крилами. Повітряними потоками зі стін зірвало кілька розвішаних для декору мечів і стріл, які понеслися в натовп. Ларгус миттєво зреагував, відскочив від мене на кілька метрів і почав перехоплювати зброю імпульсами чарів. І саме в цей момент дракон дихнув по ньому вогнем з пащі! До того ж не звичайний, а синьо-зелений, від якого тхнуло тліном.

Навіть не розуміючи, що серйозними бар’єрними заклинаннями, по суті, ще не володію, я стрибнула навперейми полум’ю і підняла протимагічне поле. Вогонь врізався в нього, але силою удару відкинув мене назад, саме на Ларгуса. Він ось-ось мав пробити захист... аж раптом нежить припинила вогонь, розвернулася і приготувалася напасти ще на когось.

Але шара закінчилася: отямившись, чарівники пішли в атаку. Так, правильно, більшість чародіїв Ануари проти одного десятиметрового дракона, який помер зовсім молодим. Перевага в силі була, вочевидь, не на користь драколіча, і його обвуглені останки стали тому безпосереднім доказом.

...От тільки на мене знову всі якось підозріло витріщалися.

Із другим семестром студентське життя перезавантажилося. З’явилися нові предмети та викладачі — все як і півроку тому, все з чистого аркуша. Аби ще з чистого аркуша разом із навчанням можна було б так само розпочати і стосунки з людьми, які поряд із тобою... У вересні якщо Фамал і був у мене закоханий, то це тільки починалося, я ще не давала згоди з ним зустрічатися, і мені не хотілося уникати його.

Усі два тижні зимових канікул ми з ним не бачились: він, не попрощавшись, поїхав до батьків, а я залишилася в гуртожитку, який спорожнів на три чверті. Проте, коли хлопець позавчора повернувся, то так до мене й не заходив. Цього варто було очікувати після того, що сталось на балу. На душі робилося гидко, невже це той самий сумний фінал нашої дружби? Від думки про це хотілося плакати — як усі зимові канікули, так і тепер.

Я довго думала над ситуацією, що склалася. Чому я її допустила? І чому в нас із Фамалом нічого не клеїлося через мене?

Усе своє свідоме життя я була одиначкою. Коли в мене з’явився хлопець, я поводилася так, що злякала його, залізла в самісіньку печінку... яку потім вирвав песиголовець. Чи може бути, що я просто уникаю справжніх серйозних стосунків через страх відповідальності/болю/розчарування тощо? І тому зараз, коли в мене є (чи, принаймні, вже точно був) шанс розпочати такі, — забиваю собі голову романтичними ілюзіями та нездійсненними казками стосовно людини, по суті недосяжної. Відповідно, замість реальності у вигляді справжніх стосунків із перспективою на майбутнє я надаю перевагу мрійливим зітханням у бік людини, з якою в мене точно нічого не буде. Тим самим підсвідомо захищаюсь, раз і назавжди відгороджуючи себе від усього, що можуть нести реальні стосунки... але разом з усім поганим я відмовляюся й від усього хорошого.

Варто подумати ще раз. Невже Фамал такий поганий? Якщо мислити раціонально, то він на рідкість розкішний варіант: розумний, надійний та перспективний, на такого чоловіка можна покластися; водночас він добрий, порядний та дбайливий, ідеальний люблячий сім’янин. І будь-яка дівчина, випади їй шанс на стосунки з таким, хапала 6, поки інша собі не забрала.

Треба буде поговорити з ним за нагоди: порвати чи налагодити наші стосунки — це ще побачимо, але дружби з ним я втрачати точно не хочу.

Роздуми перервав дзвоник на першу в семестрі пару із загальної алхімії. Коли він пролунав, група неквапливо пройшла в маленьку затишну темну аудиторію, де було повно стелажів та шафок із колбами й загадковими різнокольоровими речовинами.

— Доброго дня. Мене звати Генерій Ракаров, і я читатиму вам курс загальної алхімії, — повідомив дідусь, що непомітно зайшов до аудиторії: низенький та худенький, із довгою сивою бородою та білим поясом чарівника. — Тема нашої сьогоднішньої лекції — вступ до алхімії.

Отже, алхімія — це чарівна наука, що вивчає трансформації речовин під дією заклинань. Використання чарів дає змогу досягти реакцій, неможливих без неї. Крім того, завдяки чарам можна значно прискорити реакції, що без них відбувалися б дуже довго. А тепер питання до вас: хто з присутніх знає, яка головна загадка алхімії? Легендарне її призначення, що було причиною виникнення науки, але вважається неможливим?

Я вже хотіла підняти руку та розказати про філософський камінь — еліксир вічного життя та перетворення будь-якого металу на золото... але вчасно згадала, де я, прикусила язика та продовжила дивитися на професора з неймовірно дурнуватим виразом обличчя.

— Невже ніхто не знає? — розчаровано пробурчав викладач. — Діти, ну я ж не кусаюся.

Ніби бажаючи трохи втішити дідуся, Арра повільно підняла тонку руку, що трохи тремтіла.

— Так, слухаю вас.

— Штучна душа? — несміливо прошепотіла дівчина.

— Так, правильно, — зрадів дідусь.

Десь я вже про це чула. Здається, Каріл щось згадував...

— Штучна душа не тільки рівноцінна справжній, а ще й наділена особливими заманливими властивостями. За легендою, вона мала б стати хранителем своєму творцеві, забезпечити йому вічну молодість, а крім того — бути неймовірно потужним підсилювачем чарів. Заради цього чаклуни багато століть досліджували людські душі та привидів, але попри зроблені ними відкриття ніхто не наблизився до мети навіть на крок. Людська душа унікальна, неповторна, і хоч би яким майстерним був чарівник — він лише людина. Тому сучасна алхімія не вірить у штучну душу. Проте саме бажання створити її керувало засновником алхімії, Лаліором Деланатером. За легендою, він із невідомих причин прожив майже шість тисяч років і весь цей час уперто працював у своїй майстерні в місті Ареклія, що наразі відоме як Мертве місто. Деланатер загадково помер чотири тисячоліття тому, намагаючись наблизитися до таємниці... але він так і не зумів цього.

У неділю я купила горіхового печива з шоколадною начинкою та вирушила в гості до Фандори. Їхнє з Карілом весілля мало відбутися трохи більше ніж за два місяці, тож підготовка йшла повним ходом. І от сьогодні я пообіцяла мавці, що складу їй компанію. Нам належало обрати листівки для запрошень, букет нареченої і найголовніше — ресторан, у якому відбудеться святкування.

Опинившись у вітальні чотирикімнатної квартири Фандори, я змогла тільки присвиснути, побачивши стопку альбомів зі зразками. День видасться насичений, це вже точно.

Поки дівчина заварювала чай, з сусідньої кімнати прийшла маленька пухнаста хуха — цього разу із коричневою шерстю, під колір килима. Легким стрибком вона опинилася в мене на колінах, замурчала та почала лизати долоні шершавим язичком.

— Яка ж гарнюня, — мало не розтанула я під гіпнотичним впливом великих оченят.

— Так, Пухнастик просто диво, — погодилася Фандора, що саме повернулася з двома великими горнятками чаю. — Такий лагідний.

— Бачу, йому вже значно краще, — зауважила я. Хуха була чистою, погладшала, а всі ранки зажили, хоч на зламаній лапці досі залишався малесенький гіпс.

— Скоро він буде зовсім здоровим, — усміхнулася мавка та почухала хуху за вушком.

— Знаєш, я чомусь не можу дочекатися твого весілля ще більше за тебе, — мрійливо проворкотала я, гріючи руки гарячим горнятком. — Ти ще приготувань не закінчила, а я вже уявляю, яким гарним буде свято.

— Справді? — зашарілась мавка. — Дуже рада це чути. Бо насправді страшенно хвилююся щодо того, як гості сприймуть обрані мною декорування ресторану, музику, розваги...

— Із якого це дива? Усе дуже цікаво, оригінально та не банально. Як на мене — саме те, що треба.

— Уся проблема в моїй мамі, — сумно зітхнула дівчина. — Чомусь батьки завжди вважають, що їхні діти слабкі на розум і самотужки нізащо не зможуть зробити все як слід. Тому те, яким має бути весілля, повинні вирішувати саме батьки. У такому разі зазвичай усе схиляється до того самого примітивного шаблону, який втовкмачили свого часу їм. У мене цей шаблон не викликав нічого, крім нудоти. Тож коли я сказала матері, що на моєму весіллі не буде «п’яних пісеньок», вульгарних жартиків та ряджених, вона влаштувала скандал, який досі заводить під час кожної нашої зустрічі. Суть загалом одна: я нетямуще пихате дівчисько, влаштую нудне, нікому не зрозуміле весілля, із якого гості просто втечуть, залишивши мене в ресторані саму з моєю непідходящою музикою та нецікавими розвагами.

— Ніколи б не подумала, — шоковано проговорила я.

Самій мені, зрозуміло, не доводилось готуватися до весілля, а подруг, що брали шлюб, у мене не було. Тому велике таїнство конфлікту батьків та дітей під час підготовки весілля останніх так і залишилося для мене таємницею. Але якби я все ж із цим зіткнулася... то не знаю, чи не відбило б це в мене бажання виходити заміж.

Пухнастик, змінивши колір шерсті на світло-зелений, продовжував голосно муркотіти в мавки на колінах, коли ми погортали альбоми зі зразками. Мені сподобався букет із білих та червоних троянд, але Фандора його забракувала.

— Не люблю троянди, — всміхнулась вона.

— Чому ж?

— Не знаю. Мати моя їх теж не любить, мабуть, від неї передалося. Я наче та дівчина з казки.

— Якої казки?

— Про мавку, яка боялася троянд. Її рід було проклято: якщо вона чи її нащадки торкнуться троянди, то по них прийдуть страшні потвори та заберуть у моторошне місце, де вона та її майбутні нащадки не зможуть обирати свою долю. Якось дівчина гуляла в саду й раптом помітила, що майже торкнулася захованої в кущах троянди. Злякавшись, вона відсахнулась, побігла геть і ледь не впала в прірву, край якої ховався за високими деревами та зеленими кущами. Мавка мало не загинула, але її врятував сміливий лісовик. Вони покохали одне одного та жили довго й щасливо. У них народилася чарівна донька, яка завжди пам’ятала: хоч би що сталося, не можна торкатися троянд.

— Цікава казка.

— Так, мама часто читала мені її в дитинстві. Особливо мені подобалося те місце, де мавку рятує лісовик.

— А чому саме лісовик?

— Тому що лісовики та мавки — це раси, що уособлюють дві половинки одного цілого, чоловіче та жіноче начало. Люди, народжені водою, та шубіни, народжені вогнем, — це дві раси, кожна з яких є повноцінним цілим і має обидва начала, тож вони можуть самодостатньо продовжувати свій рід. Окрім того, цілком можливі міжрасові шлюби, просто невідомо, расу якого з батьків успадкує дитина. Але народжені повітрям лісовики та народжені землею мавки не зможуть продовжувати рід одне без одного. Для обох наших рас ключовим є стихії природи — земля, з якої ростуть дерева й трави, і повітря, яке виробляють ці дерева й трави, аби вітер потім розносив їхнє насіння. Саме це поєднання стихій робить нас такими, якими ми є.

— Он воно як. Дивно, що я досі цього не помітила.

— Нічого. Запевняю тебе, ти ще дізнаєшся багато чого з того, чого раніше не помічала, — усміхнулася мавка. — А оцей букет просто диво! — раптом вигукнула дівчина, побачивши в каталозі ніжний букет із магнолій.

Коли з пошуками букету нареченої було покінчено, ми взялися до альбому зі зразками запрошень. На одній зі сторінок виявилася ціла серія листівок, стилізована під драконів.

— А все ж цікаво, як той драколіч опинився в бальній залі? — задумалася я.

— Повір, не одна ти сушиш голову над цим питанням, — зітхнула мавка, розглядаючи наступну сторінку. — Каріл розказував мені, що нечисть тримали в бункері та неспішно вивчали, оскільки без активації представником відьмачої родини вона була безпечна. А скелет дракона, хай і невеликий, — це дивовижна рідкість, тож він був цінною знахідкою для обох кафедр. Тому коли нежитьознавці зробили з ним усе, що хотіли, то передали кістяк археологам для досліджень у їхній бункер, де біля нього постійно чергував нежитьознавець. Ніхто й гадки не має, чому нежить пробудилася, рознесла бункер вщент, пробила в ньому діру та полетіла до бальної зали, тому що цей самий чарівник тоді загинув.

— Можливо, якась відьма дізналася про дракона та пробралася в бункер?

— Це одразу відпадає, — відрізала дівчина. — Бункери ж секретні. Та й відьми з відьмаками у Фетесаріні не в кожному провулку сидять. Хоч там як, це головне місто стихійників. Лише нечисть, яка несповна розуму, ризикне сюди лізти. Обшукай хоч весь Фетесарін, навряд знайдеш щось вище від п’ятої категорії.

Я вже роззявила рота, щоб заперечити Фандорі, розказавши про перелесника, але вирішила промовчати. Поки що їй не треба знати про мою прогулянку підземеллям, а правдоподібного пояснення того, як мені вдалося підслухати ту розмову, я досі не вигадала.

— Все одно він не міг просто так взяти й полетіти. Без постійного підживлення темною енергією або активації категорія 1В не прокинулася б. І тим більше не стала б отак здуру летіти до бальної зали, де зібралися більшість чарівників країни.

— Кажу ж тобі, за кістяком постійно стежили і до ночі балу все було гаразд. А до неї в бункері були лише вповноважені дослідники з Академії наук, історичного та природознавчого, та ще декан істфаку. Ходять чутки, що він уночі водив на екскурсію свою дружину з її кузиною.

— Га? — тільки й змогла гикнути я. — Декан водив екскурсії до секретного бункера? Це що, прогулянковий майданчик?

— Алісо, от хто б казав, — іронічно всміхнулася Фандора. — Його дружина дуже наполягала, а він ні в чому не може їй відмовити. За кузину ж свою вона поручилася.

— А кузина там що забула?

— Каріл казав, що, за словами декана, та дівчина з дитинства захоплюється драконами і побачити його скелет для неї, вважай, нездійсненна мрія.

— То, може, перетворимо секретні бункери на будинки побачень?

— Усе до того й так іде, — засміялася Фандора. — Насправді Каріл і Фамал теж на цю тему мало животи від сміху не надірвали. Кажуть, скоро кожен, у кого буде доступ до бункера, водитиме туди дівчат, заманюючи їх фразою: «А хочеш, я тобі скелет дракона покажу?»

Коли Фандора згадала Фамала, мені знову стало сумно. Мабуть, це було дуже помітно, бо дівчина одразу занепокоїлася:

— Ви з ним досі не помирилися? Що ж між вами сталося?

Ми почали зустрічатися, ось і всі причини наших проблем.

— Хіба він не розказував?

— Фамал узагалі уникає цієї теми, — зізналася Фандора. — Ми помітили, що ви посварилися на балу. Після цього Каріл пробував із ним поговорити, але марно. Він тільки відмахувався і змінював тему, та й зараз його стратегія не змінилася. Може, хоч ти розкажеш?

— Скажу лише, що вчинила дуже погано. Та й узагалі стосовно нього останнім часом я поводилась дуже несправедливо. Зрештою, він не хотів нічого поганого, просто я була дуже неуважна. А потім заплуталася й наробила купу помилок, які тепер не уявляю, як виправити.

— Знаєш, я порадила б тобі поговорити з ним, — зітхнула Фандора. — Він переживає через це не менше за тебе, але зараз у такому стані, що не наважиться на перший крок. І якщо цього не зробиш ти, ви просто отак, мовчки, перестанете спілкуватися.

— Твоя правда. Якби мужність для цього знайти було так само легко, як і для прогулянки повним чудовиськ підземеллям...

— Насправді так воно і є, — усміхнулася Фандора. — Іноді легше побігти назустріч смертельно небезпечним пригодам, ніж просто поговорити з дорогою тобі людиною, яку образив. Але я вірю, що ти знайдеш для цього сили.

Коли я увійшла до кімнати Фамала, він сидів за столом, пишучи конспекти з гори книжок, і демонстративно мене не помічав. Я спробувала привітатися, але він лише швидше зашкрябав ручкою по паперу. Від цього всередині щось защеміло, і мені знадобилося чимало сил, аби не втекти.

Що мені робити? З чого почати, що сказати, аби розташувати його до діалогу, а не відштовхнути? Не можна вагатися, так я лише зменшую наші шанси на примирення.

— Фамал, я не хотіла сваритися з тобою, — нарешті вичавила я з себе.

— Хіба? — кинув хлопець, не відводячи погляд від книжок. — А мені, навпаки, здалося, що ти тільки цього й прагнеш.

— Насправді це останнє, чого я хочу. Наша дружба для мене дуже багато важить, і весь цей час понад усе я боюся її зруйнувати... Бо дуже дорожу тобою і не хочу втрачати тебе, — зізналася я, борючись із клубком у горлі.

— На жаль, твої слова занадто суперечать вчинкам.

— Я заплуталася і справді не знаю, що мені зробити, аби вчинити правильно.

— Алісо, ти ж розумієш, що з ним у тебе ніколи нічого не буде? — задихаючись, виговорив Фамал та розвернувся до мене. — Він нікого не підпустить до себе.

— Так, я знаю. І кажу це собі весь час відтоді, як ми познайомилися і я дізналася, що він за людина.

— У цьому ти права, в нього справді золоте серце. Але він тримає його на замку та ніколи не впустить нікого всередину. Він може дозволити декому поглянути на свою душу крізь віконце, проте нізащо не відчинить це віконце, аби його можна було б торкнутися. Тому не муч себе.

Фамал стояв поряд, поклавши руки мені на плечі. Страшенно хотілося плакати, але я зібрала всі сили й стримала сльози. Не можна, ні в якому разі.

— Чого ти хочеш, Алісо?

— Не знаю. Я взагалі нічого не знаю, і це мене тривожить. Ти, Каріл, Фандора — у всіх вас є мета, мрії та бажання, заради здійснення яких ви з радістю працюєте до сьомого поту. Ви йдете до мети й досягаєте її. А я просто пливу за течією, наче скинутий у річку труп.

— У всіх бувають важкі часи, Алісо, — запевнив Фамал, всадивши мене в крісло. Сам він сів навпроти, присунувши стілець, що стояв біля письмового столу. — Каріл і Фандора разом з університету, але одружитися отримали змогу лише зараз, бо раніше, через свій робочий графік, навіть бачилися не часто. На четвертому курсі Фандора зневірилася у своїх силах, хоча вчилася на «відмінно» та знала свою спеціальність так, що багатьом викладачам могла дати фору. Довгий час вона не знала, чи варте чогось її життя, чи є якась перспектива в її стосунків із Карілом і чи досягне вона чогось як спеціаліст. Каріл також на певному етапі мав проблеми з роботою — в Академії наук його зненавидів один старий пеньок із тодішнього керівництва і через це він більше року не міг нікуди влаштуватися за спеціальністю. Мало не пішов працювати в якусь ліву безперспективну конторку. Та й сам я на початку другого семестру першого курсу не витримав тиску та сподівань, які батьки покладали на мене з дитинства. Я тоді буянив, часто ночував не в гуртожитку, а в якомусь пабі... але, на щастя, мене витягнув Каріл, який того часу саме трохи піднявся в Академії наук та почав співпрацювати з кафедрою археології. Тож заспокойся та не гризи себе, на певних етапах у житті всім буває важко. Але самокатування та агонія ніколи не принесуть тобі винагороди. Просто треба знайти в собі достатньо сили та впертості, аби перетерпіти це, перебороти в собі підсвідоме бажання залишатися жертвою та жаліти себе, обірвати цю пуповину та зуміти вирватися із чорної смуги. А тоді вже все піде як по-маслу.

— Дякую, — усміхнулася я. Від слів Фамала стало легше... але головна проблема лишалася нерозв’язаною.

— Знаєш, я теж не хочу сваритися з тобою, — зітхнув хлопець. — Визнаю, що дуже тиснув на тебе. Мав про все здогадатися вже давно, зрештою, особисто я отримав достатньо натяків. Тому не вимагатиму від тебе негайної обітниці палко кохати мене до кінця життя. Просто буду поряд на випадок, якщо ти розберешся в собі. При цьому не сповіщатиму всій житі та нежиті, що я твій хлопець.

— Гадаю, в цьому вже немає потреби, — знизала плечима я. — Після Зимового балу й так усі, хто хоч трохи сумнівався, чи ми зустрічаємося, остаточно переконалися в цьому — якщо не на власні очі, то з переказів очевидців.

— Тоді більше не даватимемо їм приводу стежити за «сімейними драмами». Натомість спробуємо поступово все налагодити. Згода?

— Згода, — кивнула я... але неприємного відчуття всередині так і не позбулася.

У неї були божевільні очі. Червоні, наче свіжа кров, з поглядом, позбавленим здорового глузду. Вона йшла спокійно, з легкою грацією, а кожен її крок супроводжував дзвінкий божевільний сміх... і шалені крики, плач та відчайдушні молитви людей, що благали про допомогу. Легкий вітер та жар від багать, що палали довкола, плавно розвіював чорну з синім шовкову сукню та довге чорне волосся, немов зроблене з того самого шовку.

Із шаленим азартом вона наближалася до літнього чоловіка, який злякано притискався до стіни зруйнованої хати, — немов ця купа лимпачу могла його захистити. Він спочатку навіть не помітив, коли глина перетворилася на червоне криваве місиво, з якого полізли гнучкі, ніби позбавлені кісток руки.

А потім він закричав — чи то від страху, чи то від болю, — коли там, де його торкалися слизькі липкі пальці, шкіра вкривалася гнійними пухирями. Вони тріскалися, наче перестиглий виноград, і коричнево-червона жижа стікала по тілу, роз’їдаючи його, мов кислота. Плоть злазила, оголюючи білі кістки. Крики чоловіка стихли тільки після того, як жадібні руки затягли його всередину стіни.

Молода дівчина лежала на землі та плакала. Її ногу затиснуло уламками, вона давно вже залишила спроби вирватися. Тож просто зі сльозами на очах спостерігала за жінкою неймовірної краси, що наближалася до неї, мов чорна хустка, якою мають накрити обличчя померлого. До плачу додався ще й несамовитий крик, коли шкіра на її руках вкрилася пухирями. Пори розширювалися, і з них вилазили білі, зелені та чорні личинки. Одна за одною вони градом сипались з рук, плечей, шиї...

— Припини! — закричав розгніваний чоловік, що раптом з’явився між чорною красунею та бідолашною селянкою.

Дівчина продовжувала плакати, але вже не кричала: личинки зникли, немов їх ніколи й не було.

Високий, широкоплечій, із чорним волоссям до плечей та зав’язаним на два вузли червоним поясом мага. Суворе обличчя вкривала густа щетина, величезні мішки під очима наштовхували на думку, що він уже довгий час не висипався.

— Чому? — спантеличено запитала жінка, дивлячись на чоловіка збентеженим поглядом.

— Годі, я ж просив тебе, кохана, просив не робити цього, — відчайдушно заговорив чоловік, міцно обійнявши красуню. — Просив залишатися вдома зі мною...

— Але чому, Лаліоре? Я ж не роблю нічого поганого, правда? — схлипнула жінка, зминаючи напруженими пальцями чорний шовк своєї сукні. — Я просто вирішила...

— Зупинися негайно, ходімо додому.

— Добре, — погодилася жінка... і тієї-самої миті обоє опинилися у затишній кімнаті, яку освітлювали не вогні жорстоких пожеж, а лише спокійний вогник каміну. Тут не було криків та відчайдушного плачу. Плакала тільки маленька дитина, що прокинулася у своєму ліжечку.

— Аккаміро, маленька моя, що сталося? — стурбовано проговорила красуня.

За мить вона вже стояла біля ліжечка. Руки, вкриті плямами сажі та свіжої крові, тримали дитину з неймовірною ніжністю. Тихенько наспівуючи щось, вона колихала її та пестила чорнявий пушок на потилиці. А дівчинка дивилася на матір великими, позбавленими зіниць червоними очима.

Не знаю, скрикнула я вголос чи тільки подумки, але коли мої очі розплющилися, серце розносило по тілу крижану кров.

Аккаміра, позбавлені зіниць червоні очі... Усе це занадто божевільно. Забагато схиблених снів, у яких я знаходжу зв’язки або з реальністю, або з іншими моторошними снами. А може, це я збожеволіла, ще у своєму світі? Може, мене насправді, скажімо, збила машина кілька років тому і все, що відбувалося зі мною протягом цього часу, — це лише задзеркальні фантазії, які створив мій мозок, поки я лежу в комі? Чарівна сила, інші світи, їхні ядра, дивні істоти... це ж занадто неймовірно, щоб бути правдою. Більше схоже на марення, вигадані аби втекти від реальності.

Пальці, що не здатні подолати тремтіння, схопилися за чорний підвісок-метелика — єдине, що мій здоровий глузд погодився визнати для себе якорем. Так я просиділа кілька хвилин, потім випила склянку холодної води та вмилася. За вікном досі темно, але сон — це останнє, про що мені вдавалося думати.

Я вдяглася тепліше та вийшла з гуртожитку. Спочатку гуляла садом, та за кілька хвилин зрозуміла, що тут мені мало місця, тому покинула територію університету та почала блукати оповитими густим туманом вулицями Фетесаріна, які виразно пахли вологою бруківкою.

За півроку я певною мірою полюбила це старовинне місто, попри всі його дефекти. Що там як було, а воно прекрасне, зі своєю неповторною душею та чарами. І якщо я колись покину його, то не зможу повністю усвідомлювати, що воно далеко від мене: що Ринкова площа в іншому кінці країни, що до «Солодкого будиночка» не дістатися щонайбільше за двійко годин, що парк неподалік Гільдії недосяжний мені у будь-який день. Я звикла до цього міста.

— Чорт забирай, невже я дійсно бачу те, що бачу? — долинуло позаду.

Озирнувшись, я захотіла сказати те ж саме: поряд зі мною стояла та сама руденька краля, з якою вже доводилося двічі перетинатися. Щоправда, цього разу вона була вдягнена як панянка з вищого світу: все вишукане й елегантне, без жодної вульгарної крикливості.

— Несподівана зустріч, — погодилася я. — Надто враховуючи ранню годину.

— Справді. Але якщо ми зустрічаємося вже втретє, можливо, це не просто так? — чарівно всміхнулася дівчина. — Тут неподалік є цілодобова кав’ярня. Якщо вже доля так наполегливо зводить нас, може, варто сходити випити кави?

— Схоже, ви маєте рацію, — всміхнулась я.

— До речі, мене звати Евіс.

— Дуже приємно, Аліса.

Вона підхопила мене під руку та повела туманними вулицями, щебечучи, щось, мов невгамовна канарка. Важко було встежити за тим, що саме вона говорила. Лишалося тільки кивати у відповідь на нескінченний потік загалом безглуздої інформації, аж доки дівчина не завела мене до дверей кав’ярні.

Усередині було дуже затишно... хіба що трохи здивували кайдани, розвішані дерев’яними стінами поряд із дуже стильними, хоча й відвертими картинами. Але замість того, сісти за один зі столиків, Евіс повела мене до сходів у підвал, яких я одразу й не помітила. Там виявилося друге приміщення, поділене на кілька секцій.

Якщо у верхній частині кав’ярні атмосфера була дещо розбавлена, то тут, у нижній, вона виявилася сильно концентрована, міцна, наче коньяк із багаторічною витримкою. Перше, що потрапляло на очі, це кам’яні стіни, прикрашені ланцюгами, кайданами та черепами. Де-не-де висіли картини, подібні до тих, що в першій залі, проте в рази відвертіші. Світло олійних ламп просочувалося крізь червоні шифонові завіси, розвішані павутинням по всій залі.

Щойно ми сіли за чорний столик у дальньому кутку, до нас підійшов офіціант, на якому з одягу були тільки шкіряна пов’язка на стегнах, шкіряні напульсники, нашийник та пояс, за який було запхнуто батіг. Офіціант мовчки поклав на столик два меню та зник за складками червоного шифону.

Меню виявилися стилізовані під старовинні обгорілі книжки з плямами крові на сторінках. І я вже, мабуть, утретє гортала їх, намагаючись із переліку дивакуватих назв обрати те, що найменше б лякало. Воно й не дивно, спробуй обрати між «Відмачими ковбасками» та «Перерізаним горлом».

— Мені дуже полюбився «Батіжок відьмочки», неймовірно мила кав’ярня, — усміхнулась панянка.

Назва багато що пояснила:

Фетесарін був столицею чарівників стихій Ануари, тож нечисть вищих категорій оминала його десятою дорогою. Відповідно, її тут практично не бачили й не знали всіх лих, що вона могла заподіяти... Проте чули про насичений відвертим магнетизмом містичний колорит, який деякі заклади використовували заради приваблювання клієнтури. Неважко робити гроші на інфантильних дівчатках, що мріють бути звабленими прекрасним та загадковим перелесником чи мамуном. Про подробиці та наслідки більшість особливо не відає. Не знають вони й того, що приваблива зовнішність тієї самої категорії 1D — лише ілюзія, яка зникає, варто прямим сонячним променям потрапити на нежить. І от тоді перед твоїми очима вже не звабливий красень, що сяє ніби всипана лелітками фея, а огидна потвора чи навіть гора гнилої плоті.

Але що візьмеш з ідіотів? Необізнані панянки скрізь однакові, тож продовжують фантазувати про те, як таємничий вродливий монстр закохається в них, захищатиме від іншої нечисті та даруватиме неймовірний екстаз, п’ючи гарячу кров із ніжної шиї.

— Ви вже готові замовити? — поцікавився офіціант, що несподівано з’явився за моєю спиною, тримаючи в руках чорний шкіряний блокнот.

— Так, мені «Криваву оргію» і з напоїв коктейль «Соки мамуна».

Від сказаних уголос назв обраних Евіс страв я одночасно зашарілася та відчула, як до горлянки підступає нудота. Ну й назву придумали для звичайного безалкогольного коктейлю на основі йогурту!

— А мені «Пристрасні млинці» та чорний чай, — повідомила я, намагаючись удати на червоному обличчі буденну байдужість.

— Буде виконано, — кивнув офіціант і, йдучи, легенько вдарив мене батогом по спині. Не знаю, який у мене від цього був вираз обличчя, але Евіс він чомусь дуже веселив.

— Бачу, ви студентка магічного університету? — заговорила дівчина, коли офіціант зник із поля зору.

— Так. А ви чим займаєтеся?

— Я художниця, — всміхнулась Евіс. — На початку року мені саме офіційно доручили один важливий проект. Хоча в мене й були конкуренти, я з осені робила все, щоб обійти їх, і ось результат. Тепер я свій шанс не впущу, тож на мене чекатиме справжній успіх.

— Дуже за вас рада, — кивнула я.

— Справді? Тоді, можливо, ви погодитеся на одну дрібницю? В мого успіху є дуже важлива умова, без неї ніяк. Мені потрібна ваша допомога.

— Моя?

— Так. Для цього проекту необхідна модель. Доля вже тричі зводила нас, і я навіть не сумніваюся, що саме ви мені потрібні.

— Я модель? — Мені важко було втримати нервовий сміх. — Прошу, не треба цієї маячні.

— Для проекту необхідний саме такий типаж.

— Пробачте, але хоч який у мене був типаж, я не модель. До того ж у мене повно справ.

— Не спішіть відмовлятися, може, ви ще передумаєте. Через тиждень я прийду по відповідь до університетського подвір’я, о третій годині дня.

— Та не варто...

Мене перебив офіціант, який приніс замовлення. Перед Евіс поставили велику тарілку, на якій було красиво викладено шматочки политих червоним сиропом фруктів, вирізаних у непристойній формі. Коктейль у великій холодній склянці був білий, густий і на вигляд дуже в’язкий. На своїй тарілці я знайшла загорнуті рулетами млинці з малиновим варенням та горіхами. Вся підлянка була у двох кульках морозива, викладених з боків кожного з трьох млинчиків.

— Закувати вас? — запропонував офіціант, трясучи масивними кайданами.

— Ні, не варто, — гикнувши, відмовилась я і налила запашного чаю зі стилізованого під череп чайничка в розмальоване кажанами металеве горнятко. Дякую, хоч носик чайника не у формі чоловічого статевого органу...

— Я бачу, ви не звикли бувати в подібних закладах, — лукаво зауважила Евіс, відправляючи до рота шматочки фруктів. — Утім, у кожної людини є те, до чого вона не звикла. Окрім того, не слід забувати, що багато речей людям взагалі не властиві.

— Наприклад? — поцікавилася я. Попри оформлення млинці виявилися дуже смачними, тому зараз я вже наминала другий.

— Наприклад, людям не властиво правильно запитувати, — усміхнулася Евіс, залишаючи слід червоної помади на склянці з коктейлем. — От якщо я запитаю вас, чому ви блукали вулицями в центрі Фетесаріна за годину до світанку, що ви відповісте?

— Що мені наснився страшний сон, після якого я не могла заснути, тож вирішила прогулятися, — одразу відрізала я і спробувала змінити тему. — А чому тут були ви?

— Шукала натхнення, — усміхнулася Евіс. — Але ж що то був за страшний сон, після якого ви не тільки не змогли заснути знову, а й захотіли втекти подалі від ліжка?

— Не думаю, що це буде цікаво.

— Навпаки, подібні речі мене надихають, — наполягала краля. — То розкажіть мені свій сон, з усіма подробицями. Ваші сни турбують вас уже давно, інакше ви не переймалися б так сильно.

— Проте я все одно не думаю, що це слушна тема для розмови, — наполягала я, даремно намагаючись відірвати погляд від яскравих зелених очей. Здавалося, ця жінка схопила мене сталевими пазурами, немов капкан.

— Бачу, кошмари повністю заволоділи вами. І не лише в снах, а й наяву. Ви ніби боїтеся розчинитися в них, — лукаво прошепотіла Евіс. Коли це вона встигла накрити долонею мою руку? — Здається ви повністю у владі тіней.

По шкірі пробіг мороз. Я згадала Тінь, яке мало не розчинило мене в мороку власної свідомості. Згадала моторошні голоси в снах та записки старого божевільного шубіна. Що означає «Центр Тіней»? Що означає «Абсолютні ворота»? Ця жінка провокує мене на безліч роздумів, які небажані зараз, у її присутності. Чомусь мені зовсім не хотілося бовкнути зайвого.

— Алісо, а чи знаєте ви, що вся темрява, всі тіні породжені кошмарами?

Завмерши, я сиділа за столом. Якщо й дихала, то не відчувала цього. Рука Евіс залишалася на моїй руці, дівчина продовжувала шепотіти й дивитися мені в очі, наближаючи своє обличчя до мого. Сама собі я нагадувала обм’яклу маріонетку, підвішену на нитках із диму.

— То що так мучить вас у ваших снах? — солодко проговорила Евіс.

— Багато всього.

— Але є дещо особливе?

— Іноді мені сняться дуже дивні речі. Ці сни надзвичайно реалістичні, в кожному з них на початку або в кінці я помічаю величезне дерево з білими холодними гілками, серед яких ніби падаю. І це прозвучить божевільно, але мені здається, що в тих снах я бачу події, які колись відбувалися у цьому світі.

— От бачите, даремно ви так не хотіли розказувати, — усміхнулася Евіс із неймовірною добротою. — Ніяке це не божевілля, просто одна з таємниць, що зветься Світове Древо Застиглочасся.

— Ніколи про таке не чула.

— І не почули б. Чарівникам усього світу, а тим паче чарівникам Ануари відкриті далеко не всі секрети. У світі є ті, хто знає багато чого їм невідомого. Вони посадили на ланцюг декого з тих, хто ці таємниці відає, але це ще не означає, ніби ті одразу все розкажуть. Звісно, якби їх запитали, вони відповіли б правдиво. Але, на щастя, жодна людина ніколи не розпитуватиме про те, чого взагалі не відає. І одна з таких таємниць — Дерево Застиглочасся. Воно росте десь у світі снів та зберігає кожну мить, що вже минула наяву. І якщо уві сні торкнутися якоїсь його гілки, можна побачити сон. Він відкриє тобі історії, що берегла ця гілочка. Це може бути як те, що сталося тисячі років тому, так і подія, яка щойно відбулася. Однак знайти Дерево Застиглочасся неможливо... без допомоги, звісно. А допомогти можуть лише Забуті — відшукати й скерувати до потрібної гілки. Та їх уже давно ніде немає, ми пам’ятаємо тільки відголоски, що лунають усередині нас.

— Усередині кого?

— Побачимося за тиждень на університетському подвір’ї, о третій дня, — різко повідомила Евіс і квапливо встала з-за столика, залишивши кілька монет. — Чекатиму на вашу відповідь, — пошепки додала вона мені на вухо.

— Привіт, як справи? — запитав Фамал, влетівши до кімнати, поки я зачісувала волосся.

— Та ніби нормально, — затнулася я, але, уважніше придивившись до нього, заспокоїлася. Те, як він тримався, свідчило, що зараз поруч зі мною Фамал-друг, а не Фамал — нещасний романтик. А в таких випадках я була щиро рада товариству координатора.

— Слухай, чого я, власне, прийшов... — почав він. — Декан істфаку запросив мене до себе на вечерю цієї суботи і попросив прийти зі своєю дівчиною. Підозрюю, він хоче обговорити зі мною перспективу моєї участі в одних розкопках під час літніх канікул. Якщо це так, то я по-перше, отримаю неоціненний досвід, по-друге, дуже непогано зароблю. Тому проси в мене що хочеш, але, будь ласка, погодься, сходи зі мною на цю вечерю і, заради синіх помідорів, будь там ясочкою.

Проси, що хочеш... перше, що мені захотілося попросити — це розірвати наші дивні стосунки (які й стосунками назвати важко) та вдати, ніби всього цього взагалі ніколи не було. Подолавши своє бажання, я зітхнула:

— Гаразд, я піду з тобою як твоя дівчина, буду милесенькою наче хуха, а що в тебе за це попросити — придумаю потім.

— Алісо, ти найкраща в світі! — радісно вигукнув Фамал і ще двійко хвилин обіймав мене з обличчям котика, якого почесали за вушком.

— Шкода мені цей світ, коли така людина, як я, в ньому найкраща, — іронічно зітхнула я, коли за Фамалом зачинилися двері.

Я задоволено потерла долоні, коли пухкенька жіночка в окулярах поклала переді мною стос замовлених в архіві тек із документами. Упертості мені не бракувало, але цього разу я перевершила саму себе! Так, мені потрібні були ці відомості, й архів — найвірніший спосіб їх отримати. Але ті збочення, на які я пішла заради цього, гідні якщо не документального фільму, то хоча б байки, про які теревенитимуть у шинках.

Колишніх журналістів дійсно не буває. І тепер це не просто слова, бо я знову в строю, що підтверджує посвідчення позаштатного журналіста газети «Пульс Фетесаріна». Заради нього я на початку семестру визубрила кілька підручників, склала акредитацію та спустила всю новорічну стипендію на ліцензію журналіста. Щоправда, тепер мені належить смоктати лапу до березневої стипендії.

Наразі переді мною було конкретне завдання: ця сама купа паперів з архіву, заради якої все й затівалося. Якщо я знатиму ім’я тієї жінки, то зможу їй допомогти. Тому, не гаячи часу, занурилася в старі документи. Коли пухкенька тітонька в окулярах зігнала мене з насидженого місця, стос зменшився на половину. На жаль, архів працював лише до шостої вечора, а через пари та необхідність ходити по книжки до університетської бібліотеки я не могла потрапити сюди раніше від четвертої. Але що поробиш, завтра закінчу.

Наразі ж я вже знала основні відомості про половину нині живих членів сімейства Алларових... і потрібна мені жінка була десь у другій половині.

Здавши документи, я швидким кроком попрямувала до гуртожитку: від міського архіву до території університету більш ніж година, якщо йти пішки. А після акредитації у мене в кишені залишилися копійки і їх краще притримати, щоб купити якоїсь дешевенької кашки, ніж тринькати на проїзд. До хорошого швидко звикаєш, відвикаючи від поганого. І за півроку в Ануарі я вже встигла забути про «прекрасні» місяці бідності. Я б зараз радо пішла кудись підробляти, але в другому семестрі заняття стали значно складнішими, тож напружений графік навчання просто не залишав для цього часу. А в «Пульсі Фетесаріна» мені одразу сказали чесно та прозоро: грошей вони не мають навіть на зарплати своїм штатникам, третину з яких нещодавно звільнили з цієї ж причини. Тож якщо я хочу, то можу писати їм статті задля власного задоволення, але якщо вони мені колись щось і заплатять, то небагато, і лише якщо матеріал буде дуже багатообіцяючим. А щоб зробити такий матеріал, потрібен той самий час. Відповідно, заміточки про вирощені фермерами овочі смішної форми не проканають.

Проте головним, що турбувало мене цієї миті, була Евіс. Завтра п’ятниця і мені належить дати їй відповідь. Вона була б очевидною, якби йшлося лише про роботу моделі в її проекті. Але ця жінка прямим текстом дала мені зрозуміти, що на кону значно більше. Вона знала щось, упевнена, що ця інформація важлива для мене, і я наразі поділяю її впевненість. Більше того — дуже сумніваюся, що всі наші зустрічі були випадковими. І біс його знає, до чого ще вона була причетна.

Але саме тому мені варто відмовити їй. Евіс щось потрібно від мене, і те, що вона може мені розказати, — дуже привабливий сир у мишоловці. Без цього сиру мені доведеться голодувати й шукати старі зернятка по кутках, у той час як ним можна було б одразу насититися. Та в більшості випадків у змаганні між мишами та мишоловками рахунок не на користь мишей. І кожна з цих мишок вважала, що достатньо спритна, аби вихопити сир до того, як мишоловка переб’є їй хребет. Гра, яку мені пропонують, надзвичайно ризикована, але сир має вигляд такий спокусливий...

— Дивися куди йдеш, нахабо! — манірно гаркнула до мене худорлява літня жінка, яка щойно сама на мене й налетіла. Я побачила її мигцем, але цього вистачило, щоб роздивитися Севіту Сокіл. Проте мене вона, схоже, не впізнала і квапливо пішла далі.

Цікаво, що їй знадобилось у цій частині міста, чому вона знервована і так поспішає? Навіть не помітила, що в неї з кишені випав гаманець. Пані Сокіл я не бачила від зимової сесії і на парах уже не побачу. Ловити її на перервах чи плентатися до неї на кафедру я не дуже хотіла, тож, хоч як мене пригнічувала перспектива спілкуватися з противною викладачкою, коли вона в поганому настрої, довелося наздоганяти.

— Чого тобі? — сердито буркнула жінка, коли я підбігла та гукнула її.

— Пані Сокіл, ви дещо загубили, — тактовно проговорила я і показала гаманець.

— А-а-а-а... дякую... Гайлінова, це ви? — здивувалася викладачка, нарешті впізнавши мене. — Чого вам треба?

— Повернути вам загублений гаманець, — сторопіла я.

— Не заважайте мені, — так само манірно пробурчала викладачка. — Я поспішаю на дуже важливу зустріч. Це буде відкриття, яке зробить з мене зірку наукової спільноти, найвідомішого чарівника Ануари... та й усього світу. Скоро настане день, коли я прокинуся знаменитою. Тому не плутайтеся під ногами, мені не можна запізнюватися.

Після такої експресивної промови пані Сокіл штовхнула мене й покрокувала далі.

Її самооцінка зажди була завищеною. Виходячи заміж, вона навіть залишила своє дівоче прізвище, тому що вважала, ніби своєю науковою діяльністю має прославляти свій рід, а не чоловіка. Але амбіцій аж такого рівня особисто я від неї раніше не помічала. Це підігріло мою цікавість, і я вже зібралася простежити за нею, але останньої миті передумала: цій жінці завжди було властиво переоцінювати себе та свою діяльність, а я за сьогоднішній день дуже втомилася. На додачу завтра два семінари. Відповідно, попереду довгий вечір за підручниками. Тому залишивши Севіту Сокіл з її амбіціями, я попрямувала до гуртожитку.

П’ятниця щойно почалася, а я вже нервувала, постійно дивилася на годинник та рахувала час до третьої дня. Ламіра й Малісса, звісно, помітили, що щось не так. Але, незважаючи на всі запитання, я вирішила мовчати. Вони з однаковою вірогідністю могли б почати як відмовляти мене, так і вговорювати погодитися та взяти їх із собою... точніше, Ламіра б може й почала відмовляти, а от Малісса просто поставила перед фактом, що я погоджуся й вона піде зі мною. Фамалові я теж нічого не сказала, бо тут було зрозуміло: не тільки відмовлятиме, а й зробить усе, щоб я залишилася в гуртожитку, а до Евіс вийшли викладачі бойових чарів. Але вони б її не зустріли і ніколи не знайшли. Та якби й знайшли, навряд вона б розказала їм те, що могла розказати мені. Я ж, чорт забирай, хотіла дізнатися, що й чому відбувається зі мною.

— Арро, ну ходімо, — наполягала Ламіра. — Поп’ємо кави, поїмо пляцків. Ми останнім часом майже не спілкуємося.

— Я ж сказала, що не хочу, — відрізала дівчина, і далі без емоцій дивлячись на порожню дошку.

І що з нею сталося? Ще на початку жовтня вона була хоч тихенькою, але веселою та життєрадісною, завжди заряджала всіх позитивом, училась, мабуть найстаранніше в групі. Але після випадку з мелюзинами щодня, замість оклигувати, дедалі більше занурювалася в апатію. За зимову сесію всі заліки та «задовільно» за екзамени вона й так отримала лише тому, що викладачі знали про її важку психологічну травму та пам’ятали, якою вона була у вересні. Проте навряд у літню сесію це прокатить. Якщо так піде далі, до кінця року вона взагалі не вставатиме з ліжка, цілодобово дивитиметься в стелю, час від часу провалюючись у сон, та їстиме тільки тоді, коли ложку з їжею їй піднесуть до рота.

— Слухай, Алісо, а ти не хочеш часом сходити до кав’ярні? — запитала Ламіра, покинувши спроби витягти Арру на прогулянку.

— Вибачай, але ні. Бюрократи обдерли мене до нитки, тож після плати за ліцензію я на мілині й до стипендії гризу сухарі.

— І це все заради примарної надії допомогти незнайомій жінці... Раніше не помічала в тебе такого мазохістичного альтруїзму.

— Сама дивуюся, — сумно всміхнулася я. — До речі, щось Феланна сильно запізнюється на пару...

Не встигла я договорити, як розпашіла шубінка увірвалася до аудиторії, полохливо зачинила за собою двері та кинула на стіл теку з матеріалами лекції.

— Пробачте за запізнення, але в нас надзвичайна ситуація, тож усіх викладачів зібрали на нараду, — проговорила жінка. — Узагалі мені не варто говорити цього студентам, але до біса протокол. Коли вам може щось загрожувати, краще вас про це інформувати.

Початок мені не сподобався.

— То що сталося? — стурбовано запитала Малісса.

— Севіта Сокіл зникла, — повідомила Феланна. — Востаннє чоловік бачив її вчора ввечері. Вона повернулася додому після пар, замкнулась у своєму кабінеті, а о шостій поспіхом кудись пішла й досі не повернулася. На цю мить міська варта вже обійшла всі лікарні та морги, але нічого не знайшла. Куди вона йшла та навіщо — ніхто також не знає. Слідчі обшукали її кабінет, але не знайшли жодного запису, який міг би наштовхнути на її слід. І не знаю, як ректора, а мене це, щоб його, хвилює. Тому що хоч теоретик із неї нікудишній, проте Севіта Сокіл — чаклунка, яка на достатньому рівні володіє бойовими чарами та заступництвом стихій. Вона могла себе захистити від звичайних людей чи дрібної нечисті. Тож якщо хтось або щось зуміло з нею впоратися, це мінімум кепсько.

Дивне відчуття: ніби всередині хтось проводить гострим лезом ножа по натягнутій струні.

Це буде відкриття, яке зробить із мене зірку наукової спільноти, найвідомішого чарівника Ануари... та й усього світу.

Не знаю, як там буде зі всесвітньою славою, але увагу всіх чаклунів Фетесаріна Севіта Сокіл до себе, схоже, привернула. І попри всі вади її характеру, я щиро сподіваюся, що вона про це ще дізнається.

Я побачила її здалеку, тому кожен крок наповнював мої ноги ватою. Вона сиділа на лавці під деревом, із милою усмішкою на вродливому обличчі, та поширювала навколо себе ніжну ауру тонкого шарму. Їй відомо про всі мої страхи й сумніви, тому що вона посіяла їх сама. Почуваюся мавпочкою, яка слухняно танцює під чиюсь дудку. Але, лише зігравши за її правилами, я можу дізнатися те, що хочу. Мої сни, Дерево Застиглочасся, Центр Тіней та Абсолютні ворота. Якщо не всі відповіді, то принаймні значна їх частина, зараз дивляться на мене з чарівливою усмішкою.

— Доброго дня, Алісо, — привіталася Евіс із таким виразом, ніби я її люба сестра, яку вона хоче задушити в обіймах та розцілувати.

— І вам доброго.

— То що ви відповісте на мою пропозицію? — посміхнулася дівчина з такою щирою невинністю, що спиною пробіг холод.

— Я згодна.

— Чудово, просто чудово, — защебетала Евіс. — Тоді завтра о першій біля входу до території університету?

— На жаль, завтра ніяк. Цю суботу я вже декому пообіцяла і не можу порушити слова.

— Це погано, — пригнічено прошепотіла дівчина, дивлячись кудись вбік і вниз. — Ну... тоді, може, в неділю?

— Гаразд, — кивнула я. — В неділю о першій, біля входу на територію університету.

— Чудово, побачимося, — життєрадісно всміхнулася Евіс і швиденько пішла геть.

Мені пообіцяли безліч уламків розбитого вітражу. Залишається тільки сподіватися, що мене ними ж і не заріжуть.

* * *

Я не хотіла надто чепуритися, але якщо вже пообіцяла, то халтура недопустима. Ця вечеря дуже важлива для Фамала, тому я маю зіграти роль ідеальної дівчини, що може гідно супроводжувати свого обранця в будь-яких колах. Так, попереду в мене пекельний вечір, та дещо дуже підкупало, а саме — деканів стіл. Увесь цей тиждень я жувала пшеничну кашу й дешеві макарони. Ламіра з Маліссою, звісно, трохи підгодовували мене, але сидіти на їхніх харчах мені просто не дозволяла совість. Відповідно, ця вечеря мала стати для мене можливістю смачно набити чрево.

Візник зупинив екіпаж просто під дверима старовинного маєтку. Фамал допоміг мені вийти, я взяла його під руку, і ми разом пішли до парадного входу. Дуже красивий будинок, з ліпниною та барельєфами... які я, здається, вже колись бачила. Можливо, прогулювалася поряд... так, вірогідно, я десь тут гуляла та бачила його.

— Фамале, пробач, що тільки зараз питаю... але як звати декана істфаку? — запитала я, передчуваючи недобре.

— Шаол Мінеріль, — усміхнувся Фамал.

Від цієї миті я перестала відчувати свої ноги. На щастя, в мене попереду було ще двійко хвилин перед тим, як доведеться щось сказати, і за цей час я мушу зібратися.

18 травня 3987 року Розсипаної Епохи Аніласа Алларова у віці 21 року вийшла заміж за чарівника води Шаола Мінеріль, узявши спільне прізвище Мінеріль. Подружжю відійшов родинний маєток «Шепіт», що на вулиці Парковій, 15, закріплений за Аніласою Алларовою як посаг.

Ці рядки я прочитала вчора в архівних документах, наближаючись до кінця стоса з теками. На пошуки цієї жінки в мене пішло чотири місяці, а все що треба було зробити, — це трохи розпитати Фамала про декана історичного та його дружину, коли він мені про них розказував.

— Фамале, я такий радий тебе бачити, — весело всміхнувся хазяїн будинку, зустрічаючи нас у вітальні. Високий на зріст, із зачесаним назад темно-русявим волоссям та охайною бородою. Сіро-блакитні очі майже губилися під густими бровами, визираючи з-під них зі щирою цікавістю. Удягнений чоловік був у чорні штани та темно-сірий светр, з-за коміру якого виглядав білий комірець сорочки. Шовковий пояс чарівника був блакитного кольору. — А яка красуня поряд з тобою! Аліса Гайлінова, правильно? Ох Фамале, Фамале, мало тобі дівчат у нашому світі, он заради тебе вже з інших приходять.

Цієї миті всі мої зусилля були спрямовані на те, щоб усміхатися природно, а не як людина, що жує недозрілу обліпиху. Ну-бо, Алісо, це лише початок, стисни зуби й терпи. Погоджуючись піти з Фамалом на цю вечерю, ти розуміла, що слід чекати подібного.

— Щиро дякую за ваше запрошення, — чемно всміхався Фамал, потискаючи руку декана.

— Проходьте, потеревенимо трохи.

Чоловік провів нас до їдальні, де було накрито великий овальний стіл... біля якого стояла, віддаючи розпорядження прислузі, гарненька жінка: тендітна, з довгим білявим волоссям та блакитними очима. Вона весь час тримала одну з рук на великому животі, який огортала м’яка сукня з блакитного кашеміру.

— Алісо, ви ж не знайомі з моєю дружиною, пані Аніласою Мінеріль? — проговорив декан, пригортаючи жінку з такою щирою ніжністю, що в мене розривалося серце. Це вона, її звабив перелесник. І та дитина, на яку вони з неприкритою ніжністю очікують, уже давно перестала бути їхньою, перетворившись на виводок нежиті.

— Рада знайомству, — усміхнулася я, докладаючи всіх можливих зусиль, щоб не виказати своїх емоцій.

Коли ми сіли за стіл, подали салат. Їдучи сюди, я думала про те, щоб не накинутися на їжу наче жебрак із голодного краю. Але тепер мені кусок до горла не ліз, і повільно жувати щось доводилося заради того, щоб не привертати до себе уваги. Весь цей час декан добродушно теревенив про свої археологічні пригоди, але коли подали суп — схоже, перейшов до справи.

— Фамале, ти ж читаєш «Старі літописи»? — поцікавився чоловік.

— Так, звісно. Це мій улюблений часопис, — підтвердив Фамал.

— Отже, ти знаєш, що недалеко від Еданора знайшли храм жерців Пречистого Бога, який провалився під землю півтори сотні років тому?

Із того, як загорілися очі Фамала, я виснувала, що його сподівання підтверджуються.

— Ще б пак. Найцікавіше те, чому цей храм провалився. Тектонічної активності в тих районах немає. Ніби хтось вирив у землі кишеню під храмом, а потім прибрав опорні точки, щоб усе провалилося.

— Так, звісно, але це насправді не найцікавіше в тих розкопках, — хитро зауважив історик. — Панно Гайлінова, щоб ви не подумали, ніби ми, закляті історики, вас ігноруємо... ви ж знаєте історію та вірування культу Пречистого Бога?

— Взагалі-то ні, — зізналася я. — Тільки те, що він мав великий вплив двісті років тому і пророкував очищення всіх чотирьох рас від скверни.

— Тоді, гадаю, спеціально для вас ми проведемо короткий екскурс в історію, — усміхнувся декан. — Подіям, нібито покладеним в основу релігії, понад чотири тисячоліття. Посланці Пречистого стверджували, що тоді сам Пречистий Бог прокинувся у звичайній людині заради великої мети. Він зібрав навколо себе вірних послідовників і разом з ними вбив безсмертного нечистого демона та розпусника-алхіміка, який породив його в гріховних утіхах із самою Темрявою. Алхімію Пречистий Бог оголосив нечистою наукою, що була створена Лаліором Деланатером заради власного вічного життя та відродження кривавого зла.

Окрім винищення мерзенної науки алхімії, Пречистий Бог назвав своєю місією Велике очищення від огидної темряви чотирьох рас та землі, по якій вони ходять. І посланці Пречистого повинні були нести його слово через віки, аби досягти цієї мети будь-якою ціною.

Невідомо, яких масштабів досяг би орден, якби в перші десятиліття його існування не сталася трагедія, з якою закінчилася Епоха Троянди. Після цього на світ нахлинула хвиля революцій. Нові держави оголошували про свою незалежність та завойовувалися іншими з такою швидкістю, що літописці не встигали всіх їх зафіксувати. Перші століття були особливо буремними. Пізніше все втряслося, але за наступні півтора тисячоліття мапа світу все одно встигла змінитися до невпізнанності. Весь цей час орден чекав.

На нову спробу вони наважилися тисячу років по тому, але їм знову завадила війна, цього разу — Війна Магії та Вогню. Вона змусила орден вкотре сховатися на дно та пролежати там кілька століть, набираючи сили.

І от, двісті років тому, культ очолив Карлон Салбаса, впливовий та багатий купець. Він оголосив себе Верховним Пречистим і вивів культ із тіні саме в той час, коли люди знову потягнулися до будь-якої віри. Золотом та зв’язками він добився того, що культ визнали провідною релігією в трьох країнах — Ануарі, Дарані та Паларісі. Ще в п’яти країнах з’явилися храми, жриці й адепти. Тоді й почалася знаменита облава на алхіміків, результатом якої були навіки втрачені безцінні знання. Невідомо, чим би все це закінчилося, якби культ проіснував довше, але, вочевидь, вищі сили, які відвернулися від цього світу, відмовилися визнавати навіть Пречистого Бога головним.

За п’ятдесят років після виходу з тіні, коли культ перебував на самому піку свого розквіту, сталося дещо загадкове. Уся верхівка культу, а серед них і старий Карлон Салбаса, збожеволіла. Вони просто перетворилися на рослини, які до самої своєї смерті цілодобово лежали в ліжках, відмовлялися від їжі та кричали від жаху щоразу, коли пробували заснути. Обезголовлений культ проіснував ще два десятиліття, під час яких стрімко згасав. Зараз його поодинокі послідовники, можливо, десь і залишилися, але вони не більше, ніж порожнє місце.

Так от, у храмі, який ми знайшли, повно тисячолітніх літописів — ймовірно, тих самих, що були записані самим Пречистим Богом. А також потьмянілі фрески тих часів, на яких зображено міф про розправу над породженням темряви та її батьком, розпусником-алхіміком. Так, саме її, бо на фресках, що розповідають історію боротьби з безжальним злом, зображено дівчинку, ймовірно підлітка.

Поки що розкопки заморожені, територія знахідки опечатана. Відновлювати їх думають улітку. Там багато всього — фрески, зачаровані кімнати, сховища з літописами та артефактами. Фамале, як думаєш, тобі цікаво було б провести там літо? Якщо панна Гайлінова, звісно, не буде проти того, щоб ти залишив її до осені, — декан засміявся настільки добродушно, що я вдавилася картоплиною. На щастя, мені вдалося швидко відкашлятися.

— Звісно не проти, — усміхнулася я, подумки намагаючись збільшити ліміт свого терпіння.

Очевидно, пан Мінеріль, покінчивши з офіційною частиною, уже хотів розпитувати нас із Фамалом про плани на майбутнє сімейне життя. Завадив цьому лакей, який відчинив двері перед розкішною рудоволосою панною, що по-хазяйськи увійшла до кімнати. На мить її яскраво-зелені очі зустрілися з моїм поглядом. Зіниці, що миттєво звузилися, були єдиною реакцією, яку я помітила, перш ніж жінка подивилася кудись убік.

— Знайомтесь, моя мила кузина Евіс. Цієї осені вона приїхала до нас із Еданора погостювати, — захоплено прощебетала пані Аніласа, із сяючими очима підбігши до жінки. — Ми чекали, що ти прийдеш раніше.

— Вибач, моя люба, мені довелося затриматися, — чарівно проговорила Евіс, цілуючи господиню в щічку. Вона граційно віддала служниці розкішну чорну шаль і хутко почала чепуритися біля дзеркала, поки пані Мінеріль підійшла до лакея, аби дати йому якісь розпорядження.

— Алісо, яка несподівана зустріч! — радісно вигукнула Евіс — так, ніби досі мене не помічала. — Я знала, що в моєї дорогої Аніласи сьогодні гості, але навіть уявити не могла, що це будеш ти зі своїм обранцем.

— Дивися, ти пообіцяла. Мені вдалося уникнути контролю... але їй теж. На щастя, я опинився в місті трохи раніше і встиг приготуватися.

— У тебе немає причин для хвилювання. Я наштовхну чоловіка на правильну думку, а далі він зробить усе так, як ти плануєш.

Саме дружина декана історичного потягнула чоловіка на прогулянку за містом, під час якої випадково знайшла гробницю з Верлиоком.

Саме декан історичного влаштував усе так, що нежитьознавці не прийшли оглянути Верлиока, щойно його знайшли, в результаті нежить визнали мертвою та «випадково» помилково класифікували як другу категорію.

Саме дружина декана історичного вмовила чоловіка зводити на екскурсію до неактивного Драколіч свою кузину. От тільки...

Швидким рухом я скочила на ноги та запустила в Евіс пульсар, який штовхнув жінку в груди та відкинув назад. Ударившись спиною об стіну, вона впала на підлогу.

— Що це має означати? — гнівно крикнув пан Мінеріль, готуючи для мене бойове закляття. — Як ти посміла...

— Це відьма!

— Що за...

— В Аніласи Алларової не було ніякої кузини Евіс. Єдина її кузина, Тіліта, потонула в річці у п’ять років.

— Не може... — завагався чоловік.

— Людину цей пульсар одразу б спопелив! — закричала я і вказала на жінку, яка повільно підіймалась з підлоги, витираючи з розбитої губи краплі згорнутої крові.

Подружжя Мінеріль трохи збентежилося, і цих кількох секунд мені вистачило, щоб створити закляття розриву ниток. Наступної миті з моїх пальців зірвався та пронісся кімнатою рваний спалах. Декан із дружиною закричали та попадали, тримаючись за голови. Мине не менше від години, перш ніж вони отямляться після такого грубого розриву контролю відьмочки над їхньою свідомістю. Але краще це, ніж чарівник — маріонетка нежиті, який намагається мене підсмажити.

— Дідько! — просичала Евіс. — Схоже, завтрашня зустріч відміняється. А я так на неї розраховувала...

Чорт забирай, якщо я не помру просто зараз, то можу сміливо стверджувати, що мені пощастило. Відьмочка, перша категорія, рівень С. Це не мишоловка, а націлена на шматочок сиру ядерна ракета. Якби я завтра пішла з нею до «студії», мого тіла б потім так і не знайшли.

Утім, нинішня ситуація не набагато краща. Один чи два стихійні чарівники-студенти — проти відьмочки це особливого значення не має. Якби ми були круками, ситуація вже мала б право не називатися безнадійно кепською. Та від «якби» користі зазвичай мало.

На кінчиках пальців Евіс затанцював вогонь, пронизаний енергетичними розрядами. Ми з Фамалом устигли підняти протимагічний щит, але удар заклинання об бар’єр був настільки сильним, що повалив нас на підлогу.

Закляття відьми продовжувало тиснути на нас, намагаючись пробити захист. Від такої інтенсивної атаки в мене заболіла голова. Я розуміла, що довго не витримаю. Коли ж Фамал залишиться без моєї підтримки, щит швидко впаде. Уперше мені доводилося протистояти такій потужній істоті.

Чи то вищі сили мене дуже люблять, чи то сьогодні мій день, але в одну мить заклинання відьмочки зникло... після того як в неї вдарив букет блискавиць! Чарівник, який його послав, стояв посеред кімнати. Користуючись перевагою від ефекту несподіванки, він продовжував нападати на відьму. Із кожною секундою поряд із ним з’являлися нові й нові чародії.

Мов зляканий звір, Евіс намагалася захиститися від кожного закляття. За хвилину я зрозуміла, що вона задумала, але мого крику ніхто не почув.

Задкуючи, відьмочка вислизнула з кімнати та, схоже, за одну лише мить забарикадувала двері. Це дало їй незначної фори: коли чарівники знесли барикаду з половини меблів, що була в сусідній кімнаті, перед їхніми очима були тільки відчинені парадні двері маєтку.

Трійко чаклунів залишилися, решта ж вирушила в погоню. Нежить вищих категорій володіє багатьма темними чарами, але серед них немає просторового переміщення. Це значно спрощувало завдання, бо все, що їм треба, — це вистежити, не впустити слід та наздогнати.

Глухої ночі я сиділа в кріслі то заплющуючи, то розплющуючи очі. Ламіра й Малісса задрімали, сидячи на моєму ліжку, а я не стала їх будити.

Це була відьмочка, весь цей час я мала справу з відьмочкою. Могутньою, безжальною та смертоносною. І їй щось було від мене потрібно. Вона якось залишилася непоміченою у Фетесаріні, та ще й влаштувалася жити в чарівника.

Більше того, територію університету захищено старовинними охоронними закляттями, які повинні були б забити тривогу, щойно сюди вторгнеться нечисть, вища від четвертої категорії. Але цього чомусь не сталося, Евіс спокійно прийшла сюди на зустріч зі мною, а потім так само спокійно пішла. І якщо мій підвісок ще можна було пояснити, наприклад, тим, що Евіс просто зачарувала когось зі студентів, аби той розкидав зламану прикрасу по корпусах, то її власний візит сюди залишався загадкою.

Від поєднання усіх цих фактів ставало дуже моторошно. Тому коли двері моєї кімнати, відчиняючись, заскрипіли, я тихенько зойкнула. На щастя, це був лише Фамал.

— Із нею покінчено, — коротко сказав хлопець, присівши біля мене. — Годину тому її наздогнали та вбили, зараз над тілом саме проводять усі необхідні ритуали. Але я чув, що облава на цьому не закінчиться.

— Тобто?

— У Фетесаріні довгий час проживала відьма, причому вона, схоже, встигла багато куди пролізти. І чарівники про це взагалі ні сном ні духом. Тож голова стихійної Гільдії наказав розпочати рейд інквізиції. Упродовж найближчих днів чаклуни прочешуть місто, витрушуючи нечисть із кожного кутка, кожного провулка. Фетесарін — столиця стихійних магів Ануари, і ми не можемо допустити, щоб у всьому світі думали, ніби тут може спокійно прогулюватися нежить першої категорії.

Мені значно полегшало.

— Слухай, може розкажеш, звідки та відьма тебе знала і що вона мала на увазі під: «Схоже, завтрашня зустріч відміняється»? Коли це ти встигла...

— Вчора, — зітхнула я. — А перед тим я тричі перетиналася із нею. Уперше це сталося того самого ранку, коли підняті чарівники всього університету упокоїли Верлиока. Вдруге — перед зимовим балом, за кілька хвилин до того, як я помітила зникнення свого підвіска-метелика, частини якого пізніше знайшла на території університету. І втретє — минулої п’ятниці, коли після страшного сну блукала Фетесаріном перед світанком. Саме в останню зустріч вона дала мені зрозуміти, що знає багато чого цікавого для мене. Я розуміла, що мене заманюють у пастку, але вирішила ризикнути. Утім, якби я знала, з ким маю справу, то, звісно, трималася б від неї подалі й передала справу вповноваженим органам.

— Гаразд, — напружено видихнув Фамал. — А тепер останнє запитання: звідки ти знала про кузин дружини декана Мінеріль?

— Прочитала в міському архіві.

— Але чому ти читала в міському архіві про пані Мінеріль та її родину?

— Тому що мені потрібно було дізнатися, що зараз панна Алларова — це пані Мінеріль, і знайти її будь-якою ціною.

— Алісо, досить викручуватися. Кажи, навіщо ти під неї копала?

— Тому що в її животі дитина перелесника! — гаркнула я... і вже потім помітила вирячені очі Наміри та Малісси, бадьорість яких просто дивувала.

— Що? — тільки й зумів гикнути Фамал.

— Що? — підтримали Ламіра й Малісса.

— Я дізналася про це, коли ми, тікаючи від химери з підземель Фетесаріна, пробралися таємним ходом до маєтку. Як виявилося пізніше, це була оселя декана істфаку.

— Якого дідька ви лазили в повних химер підземеллях Фетесаріна?

Коли вже сьогодні день щирих зізнань... гуляти так гуляти.

— Розвідували їх, бо хотіли підслухати Загальну раду.

Може це просто гра тіней, але мені здалося, що я бачу, як ворушиться волосся на голові Фамала. Десь хвилину він сидів нерухомо, а потім почав важко дихати.

— Тобі водички дати? — щиро запропонувала Ламіра, чим перевела хлопця зі стану ступору до стану істерики.

— То це були ви? Це ви тоді підслуховували Раду?! Та ви хоч...

— Можеш не обтяжувати себе. Голова круків уже розказав нам, які ми ідіоти, — відмахнулася я... чим, схоже, тільки погіршила душевний стан Фамала: схопивши з мого письмового столу перший-ліпший важкий підручник, хлопець експресивно бився об нього головою. Здається, цієї ночі до нього почало доходити, з якими недоумками він зв’язався.

— Ти закінчив? — поцікавилася я, коли лоб Фамала нарешті перестав псувати мій підручник.

— Ага, — кивнув хлопець. Машинально він таки взяв запропоновану Ламірою водичку, осушив склянку, опісля нарешті продовжив: — То ти впевнена щодо дружини декана?

— На жаль, так, — прошепотіла я.

— Забагато нежиті першої категорії у Фетесаріні, — задумався Фамал. — Та й узагалі нечисті в цьому місті за останні місяці багатенько. Облава інквізиції піде на користь. Але щодо пані Мінеріль треба діяти. Проте не зараз: народжувати їй ще не скоро, краще почекати, доки пройде облава і все втрясеться.

— В цьому ти правий, — кивнула Ламіра. — Хай спочатку оклигають після чар відьмочки та наведуть лад у будинку, перш ніж ви вдарите по них звісткою про те, що їхня дитина вже четвертий місяць як мертва.

Ламіра й Малісса повернулися до своїх кімнат, Фамал теж пішов спати, і вперше за цю ніч я залишилася в кімнаті сама.

Ти все зрозуміла? Проблем бути не повинно. Треба позбутися всіх трьох.

Усіх трьох. Верлиоко, драколіч... і відмочка? Нежить рівнів А, В та С першої категорії. І загибель всіх трьох була певним чином пов’язані з Аніласою Мінеріль. А наступний у черзі рівень D, до якого належать і перелесники.

Стало дуже холодно, тож я зірвала з ліжка ковдру та швидко в неї загорнулася. Невже це все було вже сплановане тим хитрим покидьком? Він не знав лише того, що я його тоді бачила, але безумовно розрахував на смерть Евіс. Отже, в нього було підготовано якийсь інший план її розкриття.

Над оповитим туманом Фетесаріном займався світанок. І я розуміла, що це ще не кінець.

* * *

У холі університету, поряд з морем квітів, стояв портрет Севіти Сокіл із чорною стрічкою в правому нижньому кутку. Її тіло знайшли під час рейдів інквізиції в одному з покинутих будинків. Особа вбивці ні в кого не викликала сумнівів: над тілом проводили обряди, після яких чаклунка Сокіл за кілька років мала б вилізти зі своєї могили як відьма. Але гадаю, що, якби не облава, її тіло все одно б знайшли — скажімо, за чиєюсь анонімною наводкою. Після цього рейди все одно почалися б, але головною метою була не загальна чистка міста, а пошук відьми, що вбила викладачку. Тоді б Евіс знайшли та знищили.

Схоже, цей перелесник дійсно спланував геть усе.

— Алісо? — покликала Ламіра, нарешті не витримавши того, що я вже третю хвилину нерухомо стою перед портретом.

— Я ж могла її врятувати, — вирвалося в мене ледь чутним шепотом.

— Як це? — здивувалася мавка.

— Ми випадково зустрілися у вечір її зникнення, просто зіштовхнулися посеред вулиці. Вона кудись поспішала і була надзвичайно знервована з приводу тієї зустрічі. Ймовірно, її заманила відьма, так само, як намагалася заманити мене. Якби я пішла тоді за нею — а в мене на мить з’явилась така думка, — можливо, мені б удалося щось зробити...

— Так, Алісо, дещо тобі дійсно вдалося б зробити: померти. Чи ти забула, як ця відьмочка однією лівою бровою вклала вас із Фамалом на лопатки? Ви обоє були б давно мертві, якби декан Мінеріль не оснастив свій будинок сигналізацією на випадок надзвичайної ситуації та не проінструктував прислугу про те, як та за яких обставин натиснути червону кнопочку. Ти мала справу з нежиттю, яка за силою третя в цьому світі. Коли стикаєшся з таким ворогом без загону сильних чарівників за спиною, варто тільки сподіватися, що тобі пощастить втекти.

— Але...

— Так, я розумію, все одно на душі кепсько, — перебила Ламіра. — Проте тоді ти нічого не могла зробити. Якби ти пішла сама, то загинула б. А на допомогу тобі в тій ситуації сподіватися було ні від кого. Бо ти навіть сама не знала, що все це коштуватиме пані Сокіл життя. Просто була останньою, хто бачив її живою. Не більше.

Ламіра взяла мене за руку та силоміць відтягла від портрета. Мій погляд наштовхнувся на колючі очі Вадима. Ми вже давно не перетиналися, можна сказати, я навіть уникала його. Уже занадто сильним було неприємне відчуття, яке охоплювало тіло від цього погляду.

Весь день я просто тихо сиділа та записувала те, що говорили викладачі під час лекцій. На семінарі та практичних від мене ніхто не почув жодного слова. І після пар я так само мовчки пішла до гуртожитку, але на півдорозі мене наздогнав Фамал.

— У мене новина, яка точно тебе порадує, — повідомив він.

— Ти в цьому впевнений?

— Більш ніж, — запевнив хлопець. — Той перелесник мертвий.

— Невже? — мало не підскочила я.

Таки правда, ця новина мене порадувала.

— Цієї ночі інквізитори натрапили на його слід, незабаром вистежили і годину тому добили.

— Навіть не чекала на такі хороші новини.

Моїх губ торкнулась усмішка. Звістка про смерть того виродка щиро мене підбадьорила. Навіть йому не вдалося сховатися від рейду інквізиції.

— Шкода його смерть не відмінить того, що цей покидьок уже зробив, — прошепотіла я, знову згадавши всю ніжність, з якою Аніласа Мінеріль торкалася свого живота.

* * *

Рейди інквізиції закінчили чистку Фетесаріна, тож усі чарівники, які брали в них участь, повернулися до своїх буденних обов’язків. Місто оклигало після всього так само, як і подружжя Мінеріль.

Я відтягувала те, що маю зробити, і, мабуть, ще довго нічого не робила б, якби не Фамал. Він просто взяв мене за руку та повів до деканату історичного факультету. Коли ми прийшли, секретарка повідомила нам, що декан саме вільний, тож ми можемо заходити.

— Стривай, — вимовила я, коли рука Фамала вже потягнулась до дверей кабінету.

— Що таке? — здивувався хлопець.

— Усе побачене й почуте мною стосується тільки мене та декана з його дружиною, і я не хочу, щоб воно зачепило ще когось. Те, що я збираюся сказати, жахливо, за це мене зненавидять. Якщо разом зі мною зненавидять і тебе, всі твої досягнення, вся твоя кар’єра археолога полетить до біса. Тому залишайся тут, я поговорю з ним сама.

Перш ніж Фамал устиг висловити протест, я зайшла до кабінету декана та зачинила за собою двері.

— Панно Гайлінова, яка приємна несподіванка, — як завжди добродушно посміхнувся Шаол Мінеріль. — Сідайте, чим можу допомогти?

Я залишилася стояти, даремно намагаючись прогнати клубок у горлі, та увібрала в груди якнайбільше повітря.

— Є те, що ви повинні знати, — нарешті наважилася я. — Відьмочка Евіс, що жила у вашому домі, взявши вас із дружиною під контроль, наполегливо намагалася заманити в пастку й мене. Але всі її дії насправді були сплановані перелесником, якого також знищили під час чистки. Він просто смикав за ниточки так, щоб відьма, сама того не підозрюючи, виконала всю брудну роботу.

— Звучить якось дивно, — насупив брови декан. — І я не зовсім розумію, до чого ви ведете.

— Цей перелесник використовував вас та пані Аніласу ще з осені. Вже тоді він взяв її під контроль і влаштував усе так, щоб ви знайшли Верлиока до його пробудження. Із якихось причин він хотів знищити його, драколіча й саму відьмочку, і йому це вдалося.

— Так, дійсно цікава теорія, — погодився декан. — Але чому це має бути для мене таким важливим, якщо перелесник також загинув від рук інквізиторів?

Я готувалася до цієї миті, добирала слова та уявляла реакцію декана на них, але чомусь підготовка анітрохи не допомогла. Сказати це все одно було занадто важко.

— Тому що перелесник не тільки заговорив вашу дружину. Він ще й спокусив її. Плід зазнав перетворення, вижив і скоро має народитися.

Чоловік, що сидів у кріслі навпроти мене, здався застиглим — ніби час зупинився, перетворивши його на скляну статую. Варто лише кинути в неї камінь — і вона розлетиться на друзки.

Проте я не мала вибору, тож повинна була кинути цей камінь.

— Проведіть тест Ласгера, він підтвердить мої слова. Дитини, на яку ви обоє так чекаєте, більше немає. А те, що зайняло її місце під серцем вашої жінки, треба хірургічно видалити та знищити, дотримуючись низки обрядів. Я розумію, це тяжко, та інакше...

— Геть, — прошепотів декан. Цей голос звучав ледь чутно, та його вистачило, щоб моє серце здригнулося, мов від удару батога.

— Пробачте, що мені довелося сказати вам. Зважитися на це було важко, особливо після того, як я познайомилася з вашою родиною і на власні очі побачила, як сильно ви бажаєте цієї дитини, але...

— Я СКАЗАВ, ГЕТЬ! Забирайся звідси, негайно! — закричав чоловік на все горло, з усієї сили вдаривши по столу кулаком.

Не пам’ятаю, як я опинилася по той бік дверей. Фамал обіймав мене за плечі й підтримував — мабуть, я мало не впала, бо голова крутилася, а ноги здавалися ватними. Хвилину чи дві мені не вдавалось змусити себе ступити хоч крок.

...а потім з-за дверей я почула відчайдушний, надривистий плач.

* * *

Сніг досі не збирався танути, але коли сонце знову зійде, на календарі вже буде весна. Я проводжала останній день цієї насиченої подіями зими в саду біля гуртожитку. Було холодно, але я не зважала.

— Сьогодні все закінчилося, — спокійно сказала Феланна.

І як це я не помітила, коли вона сіла поряд зі мною на садовій лавці?

— Що закінчилося?

— Дитина Мінеріль, — пояснила кураторка. — Минулого тижня до мене прийшов Шаол. Розбитий, зовсім знесилений. Він розповів про твій візит до нього і попросив допомоги. Я використала всі свої зв’язки, щоб ситуація не набула розголосу. На жаль, результат тесту Ласгера був позитивний. Аніласу підготували до операції анонімно, для всіх родичів та знайомих дитина померла під час передчасних пологів. Шкода їх, вони так хотіли дитину, а тепер ця мрія ніколи не справдиться.

— Чому? — здивувалася я. — Вони ж іще молоді, й...

— Вік не має значення. Якщо тіло жінки отруїв перелесник, вона вже ніколи не зможе завагітніти.

— Я цього не знала.

— Ти дізнаєшся багато чого, коли буде детальне вивчення першої категорії на четвертому курсі, — відмахнулася пані Маногра. — Головне, що це незнання не завадило тобі виконати свій обов’язок чарівниці та нежитьознавця. Мрія Мінеріль стати батьками вже ніколи не справдиться, але не ти в цьому винна.

— Стривайте-но... хіба в них більше немає дітей?

— Ні. Вони одружені вже шостий рік, але Аніласа ніяк не могла завагітніти. Заради цієї дитини вони звернулись до спеціалізованої клініки та проходили складний курс процедур.

— Але ж у листопаді я бачила двох дітей у їхній вітальні. Біляві хлопчики, десь трьох та чотирьох років, — вирвалось у мене.

На щастя, Феланна не стала розпитувати, як саме я опинилась у вітальні маєтку Мінеріль у листопаді.

— То небожі, сини старшого брата Аніласи, — тільки й відповіла вона.

Тоді я зрозуміла все, повною мірою. Усвідомила силу горя цієї родини; безнадійність становища, у яке вони потрапили. Так довго мріяти про дитину і розпрощатися із цією мрією, коли вже готова дитяча кімната, куплено купу іграшок та дитячих речей. Назавжди порожня колиска, мокрий від материнських сліз дитячий одяг — ось усе, що їм залишається після того, як я відкрила правду. То чи була їм так потрібна ця правда? Якби народилася дитина перелесника, вони ніколи про це не дізналися б. Можливо, вона б навіть пережила батьків та вирушила на останній етап трансформації вже після їхньої смерті. Аніласа і Шаол були б щасливими батьками. Невже я вчинила правильно, зруйнувавши їхнє щастя?

— Алісо, не смій сумніватися в правильності свого рішення, — суворо зауважила кураторка, певно, вгадавши мої думки за виразом обличчя. — Якби ти промовчала, на світі з’явився б новий перелесник. І він вчинив би з іншими вагітними жінками так само, як його батько. А з сотень загублених дітей ті одиниці, що пережили перетворення, продовжили б його справу. Продовжили вбивати та руйнувати. Ти розуміла це, тому розповіла все Шаолові. І він теж усе розумів, тому звернувся до нежитьознавців. Більше того, нікому, крім мене, не розповів, що довідався про все з твоїх слів, тож до тебе не прийдуть із небажаними тобі питаннями. А йому на це зважитися було значно важче, ніж тобі. Такий уже обов’язок чарівника: творити, захищати, рятувати. І лише пам’ятаючи про це, можна знаходити відповідь; робити так, як правильно, а не як хочеться. Тест Ласгера дуже ризикований і нерідко закінчується смертю дитини, тому його не проходять усі вагітні жінки. Але коли технологія тесту вдосконалиться і він стане безпечним, нової нежиті категорії 1D більше не народиться. Тоді залишиться просто витратити століття-друге, щоб розшукати та винищити всіх представників категорії 1D, і ті тварюки відійдуть в історію. Це станеться не скоро, а доти ми маємо виконувати свій обов’язок і боротися з ними, не зважаючи ні на що.

Березень нарешті згадав, що він — весна, і почав повільно нести тепло в досі засніжене місто. Це неймовірне відчуття, коли йдучи вулицею, уперше після зими бачиш шматочок сухої бруківки... Для повноти картини не вистачало тільки розбухлих бруньок і щебету птахів. Але до весілля Каріла та Фандори всього цього вже буде достатньо.

У шухляді мого письмового столу лежало запрошення на свято, яке відбудеться вісімнадцятого березня. Дивлячись на нього, я мимохіть усміхалася. Ці двоє знайшли своє щастя. А ось мені, напевно, до кінця життя судилося в дівках сидіти.

Хоча коли поглянути на поточні перспективи, то я краще поки посиджу!

Сьогодні Фамал допомагав мені розібратися з підготовкою до семінару з базового знахарства. Усе ж добре мати координатора-відмінника. Після його допомоги я завжди все розуміла і не тільки була готовою до пари, а й залишалася задоволеною спілкуванням із репетитором. На жаль, моє задоволення зазвичай тривало недовго — тільки до того моменту, як Фамал згадував, що сидить поруч зі своєю дівчиною. От і зараз...

— Слухай, Алісо, — заговорив юнак, наче прокинувшись. Він знову змінив вираз обличчя на той, що так мене дратував: романтична усмішка, мрійливий погляд, плавні, трохи сором’язливі рухи. Усе це було настільки неприродно і анітрохи йому не властиво, що мені здавалося, він це робить навмисне, заради якогось ілюзорного протоколу. — Сьогодні ж п’ятниця, завтра вихідний. Може сходимо в театр?

Чому, ну чому я не можу піти кудись із Фамалом як із другом? Невже мені до кінця життя доведеться гуляти з ним тільки на побаченнях? Утім...

У пам’яті сплив Зимовий бал, мій танець із Ларгусом і те, як я, виставивши щит від полум’я драколіча, впала на крука. А замість швиденько встати й вибачитися за незручність, почервоніла й завмерла просто в його обіймах на цілу хвилину. І це на очах більшості чарівників Ануари! Навіть зараз мене кинуло в жар від цих спогадів.

— Звичайно, сходимо, — всміхнулася я, намагаючись не дивитися хлопцеві в очі.

Ох, треба ще раз спробувати його покохати. Інакше можна одразу заводити чотири десятки кішок і замовляти значок із написом: «Сильна та незалежна».

У цього хлопця немає совісті. А мені ж уже навіть здалося, що він усе розуміє....

Аж ні. Довелося докласти чимало зусиль, щоб не прибити Фамала просто в театрі. Хоча насправді неважко було здогадатися, що він може повести мене на спектакль із подібним сюжетом.

Головний герой — вродливий юнак — усім серцем любить одну дівчину. А вона, легковажна дурепа, закохана в шляхтича, який мало того, що старший за неї на два десятки років, так ще й заручений із якоюсь красунею. Але наприкінці дурненька дівчина розуміє, що все життя насправді кохала тільки головного героя, просто так захопилася вигаданою любов’ю до шляхтича, що не помічала цього. Ну і все це на тлі політичних переворотів, в результаті яких династія Данор опинилася на престолі Ануари.

Коли актори вийшли на уклін, зал зі щирими усмішками аплодував стоячи. Моя ж кисла міна була в цій діжці меду не те що ложкою — лопатою дьогтю.

Нарешті завіса сховала сцену, і глядачі почали розходитися.

— Я принесу твоє пальто, — сказав Фамал і пірнув у натовп у напрямку гардеробної.

Я залишилася стояти біля великого годинника, який тримала на плечі золота статуя повітрулі.

— Доброго вечора, панно, — галантно звернувся якийсь чоловік, непомітно підійшовши до мене. На вигляд йому можна було дати не більше від двадцяти шести років. Світло від свічок холу трохи підфарбовувало його бліду шкіру жовтим кольором, через що чоловік нагадував воскову статую з пронизливими чорними очима. Густе вугільне волосся до плечей було зібране у хвіст, передні пасма завдовжки до вилиць обрамляли вродливе обличчя.

А ще його голос чомусь здався мені віддалено знайомим. Лише на мить, а потім щось усередині мене немов згадало, що раніше я цього голосу справді ніколи не чула.

— Ми знайомі? — здивувалася я.

— Ні, але за хвилину вже будемо. Моє ім’я Нарос.

— А я Інтегра, — відповіла я.

Так, стандартні дії в подібній ситуації: називаєш перше-ліпше ім’я аніме-персонажа й намагаєшся якнайшвидше позбутися підозрілого типчика. Звісно, колись дехто стверджував, що саме через цю звичку в мене й не було хлопця, але чорт з ним. Я й без того людина недовірлива, а після останніх подій...

— Брешете, — миттєво відреагував він. — І не намагайтеся обвести мене навколо вашого чарівного пальчика.

— Що вам потрібно? — пробурчала я.

— Для початку ваше ім’я, — всміхнувся незнайомець... точніше, вже знайомець. — Мила леді, невже це така таємниця?

— У мене є хлопець, — прошепотіла я.

Так, у мене є хлопець. І те, що я жодного разу з ним навіть не цілувалася, а кілька останніх місяців тільки й думаю, як би його кинути, зараз не так уже й важливо.

— І що? Невже я не можу познайомитися з красивою дівчиною? Скажіть, я ж вам сподобався? Якщо не помиляюся, ви надаєте перевагу саме такому типажу чоловіків.

— Що? — наїжачилася я, наче кішка, якій дверима прищемили хвоста.

— Не заперечуйте, я прочитав це у ваших прекрасних очах, — промовив Нарос, упіймавши мій погляд... і я одразу відчула якусь слабкість. — То як же вас звати?

— Аліса, — відповіла я, ніби в трансі.

— От бачите, і нічого страшного не сталося, — всміхнувся Нарос.

Я хотіла щось відповісти, але відчула дивну беззахисність. На додачу помітила Фамала, який саме повертався, тримаючи в руках моє пальто.

— Що ж, Алісо, удачі вам. До зустрічі, — промовив чоловік і, поцілувавши мені руку, перш ніж я встигла отямитися, зник так само загадково, як і з’явився.

— Вибач, що так довго, була велика черга до гардеробу, — видихнув Фамал, допомагаючи мені надягти пальто. — Слухай, а хто це з тобою розмовляв?

— Не знаю. Якийсь дивак, — відмахнулась я і попрямувала до виходу, відчуваючи, як спину мені свердлить чийсь наполегливий погляд.

Як колись казала одна моя колишня однокласниця...

Весілля — це такий день, коли молоді вранці збираються, їдуть в РАГС і катаються по місту туди-сюди, аби зачекінитися біля всіх місцевих пам’ятників, традиційних для весіль, і обов’язково — між двома берізками, що ростуть літерою V. Під час цієї поїздки мало не ногами відбиваються від п’ятнадцятирічних лобів, які зображують маленьких дітей. Ці докучливі стерв’ятники чатують біля пам’ятників з пляшками води, поливають дорогу молодим і вимагають грошей навіть після того, як молодий, несучи молоду на руках, посковзнеться і гепнеться.

А потім новоспечене подружжя прямує до ресторану під назвою «їдальня загальноосвітньої школи». У тому цирку з тамадою на них чекають родичі, батьки, друзі та інша чортівня. Знову і знову доводиться слухати шансон із Сердючкою й кружляти на брудному лінолеумі в сопливому танці під нудотну попсу про фіалочки. Кожні п’ять хвилин, випиваючи по півлітровій чарці, гості кричать «гірко». За півгодини всі напиваються так, що взагалі забувають, навіщо вони сюди прийшли. Коли ж удесяте засинають фейсами в тарілках, наречена в заляпаній помідорами сукні розштовхує нареченого, який сидить за столом уже без краватки і сорочки (які зникли невідомо куди, коли він востаннє бігав блювати в туалет), і той обтрушує зі штанів недопалки. Разом вони біжать до немитого «Запорожця», поки гості не прокинулися й не побігли за ними з нав’язливими побажаннями щасливого подружнього життя.

Не знаю, якої думки були про все це Каріл і Фандора, але ясно одне: свято мало бути святом. Ще б пак, весілля між чарівниками і так рідкість, а тут ще одружуються одні з найкращих, які до того ж належать до не дуже поширених у Фетесаріні рас: лісовик і мавка. Урахувавши це, Гільдія стихій не поскупилася на матеріальну допомогу. Тож усе організували як годиться: ресторан за містом, чудове меню, музика, що не викликає бажання скоріше вбити музик лопатою, харизматичний тамада і обіцяний наприкінці феєрверк.

Але цьому всьому, звичайно, передувала весільна церемонія. Власне, чекаючи на її початок, я переминалася з ноги на ногу в Палаці Шлюбу Фетесаріна. Старовинна будівля вражала пишністю і багатим оздобленням кімнат.

Усі, хто незабаром стане свідками на церемонії Каріла та Фандори, зібралися в третій залі очікування для гостей. Оформлена в світло-фіолетових тонах та заквітчана, вона чудово налаштовувала на урочистий романтичний настрій майбутнього дійства.

— Гарне місце, правда ж? — ніяк не припиняв мрійно торохтіти Фамал.

— Так, — зніяковіло відказала я. Чомусь у цьому місці мені з ним хотілося говорити найменше.

— Почекай, ти ще побачиш залу для церемоній. Та, яку замовили Каріл і Фандора, — одна з найкрасивіших.

— А скільки їх тут?

— Усього дванадцять, але одна з них лише для шляхтичів. Решта одинадцять — у вільному доступі, їхню роботу організовано так, щоб у Палаці Шлюбу можна було проводити до дев’яти церемоній одночасно.

— Ого, чимало.

— Зрозуміло. Адже Палац Шлюбу Фетесаріна — єдиний офіційний заклад у місті, що має право проведення весільних церемоній. Не можу дочекатися початку, — продовжував він. — Коли ти побачиш церемоніальну залу, то просто не зможеш стримати бажання якнайшвидше вийти заміж.

Від цих слів моє обличчя скривилося так, ніби в горлянці застрягла недозріла хурма. І я мало не зомліла від щастя, коли хтось покликав Фамала, тож йому довелося ненадовго мене покинути.

— Привіт, — раптом почула я позад себе і не змогла стримати усмішки.

— І тобі добридень, — радісно відповіла я, дивом утримавшись від того, щоб обійняти головного крука. Убраний у чорний камзол, розшитий темно-червоним, він помітно виділявся у світлій кімнаті. Дивно, що я не побачила його раніше.

— А тобі пасує блакитний, — усміхнувся крук, оглянувши мою сукню оцінювальним поглядом. І, чорт забирай, чомусь мені здалося, що він знову затримав погляд на декольте!

— Дякую, — зашарілась я.

Розмовляти в Палаці Шлюбу з Фамалом було нестерпно... але коли на його місці опинився Ларгус, мене чомусь охопила паніка. Скоріше б уже почалася й закінчилася та церемонія.

— Гарне тут узагалі місце, — незграбно проговорила я.

— Так, доволі непогане. Але почекай, от побачиш ти ще Палац Шлюбу Адамарея...

Перш ніж непроханий рум’янець устиг просочитися крізь тональний крем та пудру, біля мене знову з’явився Фамал. І чомусь мені здалося, що він не дуже зрадів, помітивши крука поряд зі мною.

— Доброго дня, — стримано привітався він і демонстративно взяв мене під руку.

— Доброго, — спокійно відказав Ларгус.

Стоячи між ними, я опинилася в самому центрі атмосфери, що нагадувала електромагнітне поле. Ларгус дивився на Фамала згори вниз зі спокійним співчуттям. І що найпарадоксальніше — погляд мого горе-кавалера був майже такий самий, хіба що трохи більш колючий.

— Проходьте до третьої Зали Церемонії, — несподівано пролунав гучний, але приємний голос молодої жіночки.

Напружена атмосфера луснула, і я зітхнула з полегшенням.

За вказівками мініатюрної жіночки гості рушили довгим коридором до світлої, заквітчаної лілеями кімнати. Біля стіни у протилежному від гостей боці стояли дві колони: одна із золотим кубком, друга зі свічкою. Між ними золотом було накреслене коло не більше від метра діаметром. Біля самого його краю, спиною до стіни, стояв чоловік у білій туніці, підперезаній золотими шнурами, — майстер церемонії.

— Нехай ті, хто ховаються від очей, вийдуть до нас, — урочисто виголосив він, коли всі гості стали на свої місця.

Переплітаючись із запахом лілей, повітря наповнили ніжні звуки арфи. Першим, з дверей праворуч, вийшов Каріл. Убраний у розшитий сріблом білий камзол, лісовик здавався снігом, що сяє на сонці. Попри очевидне хвилювання він твердою ходою прямував червоною доріжкою, аж доки не зупинився біля краю кола.

Тоді двері з протилежного боку зали відчинилися, і з них повільно випливла Фандора. Зашаріла, тендітна, з сяючими від щастя очима, мавка немов втілювала в собі саму сутність ніжності. Кожна деталь святкового вбрання доповнювала, підкреслювала та виділяла вроду нареченої. Красива сукня була схожа на квітку магнолії: спідниця складалася з багатьох клинів, стилізованих під пелюстки, і навіть малюнок тканини був із рожевими прожилками. Вишивка, бісер, стрічки та мережива прикрашали корсет, довгу фату та маленький охайний букет магнолій. Цей букет — вірогідно, для зручності нареченої — мав стрічку, яка кріпилася до корсета поряд із декорованим під бант поясом чародійки.

Коли мавка зупинилася біля краю кола навпроти Каріла, арфа стихла. І слова майстра церемонії дзвінко пролунали в абсолютній тиші, яку не наважувалося порушити навіть дихання хоч одного з гостей:

— Навіщо ви тут?

— Я прийшов взяти собі дружину, — твердо проговорив Каріл, що не зводив з коханої сріблястих очей.

— Я прийшла віддати себе чоловікові, — ніжно сказала Фандора, від хвилювання стискаючи букет тонкими пальцями.

— Тоді присягніться перед світом, у якому ми живемо, на очах у тих, хто прийшов засвідчити ваш шлюб.

Кожен присутній у залі затамував подих. Бічним зором я побачила батьків наречених, які стояли в першому ряду. Напевне усвідомлення того, що відбувається, прийшло до них саме цієї миті: чотири пари заворожених очей зненацька наповнилися вологим блиском.

— Я, Каріл Ернасс, присягаюся тобі, Фандоро Елімес, — почав лісовик і перший розтиснув пальці лівої руки, що досі була міцно стиснута в кулак. На долоні лежала тоненька золота обручка. Звузивши зіниці, я розгледіла на ній маленький смарагд.

— Я, Фандора Елімес, присягаюся тобі, Каріле Ернасс... — продовжила дівчина і розтиснула власну ліву руку, у якій також лежала обручка.

— Ходити з тобою по одній землі, — одночасно проговорили наречені, ступивши крок вперед, в самий центр кола.

Опинившись поряд із коханою, Каріл дбайливо взяв її праву руку та надягнув обручку на безіменний палець. Не випускаючи руки нареченого, Фандора наділа на його палець обручку, яку тримала сама.

— Пити з тобою одну воду, — вимовили вони, підставляючи долоні під золотий кубок, який майстер церемонії взяв із колони.

Кришталева вода проливалася на підлогу, але частина все ж залишилась в долонях. Її було цілком достатньо, аби піднести до вуст та зробити ковток.

Майстер церемонії взяв свічку з другої колони, та підніс її до наречених. З’єднавши руки, Каріл та Фандора переплели пальці та провели долонями над полум’ям зі словами:

— Горіти з тобою одним вогнем.

Майстер церемонії поставив свічку та схрестив руки на грудях. Його пильні очі було спрямовано на Каріла та Фандору, які не відводили одне від одного ніжних поглядів:

— Дихати з тобою одним повітрям, — нарешті прошепотіли лісовик і мавка, перш ніж їхні подихи з’єднав довгий ніжний поцілунок.

— Від цієї миті ви пов’язані землею, водою, вогнем і повітрям, — проговорив майстер церемонії з небаченою урочистістю. — Віднині та довіку ви подружжя: Каріл та Фандора Ернасс.

Від стін світлої зали знову відбилися звуки арфи. Лісовик та мавка вийшли з кола разом, тримаючись за руки, як одне ціле.

Під сонячну музику арфи молодята, а слідом за ними й усі гості пройшли коридором до наступної кімнати — зали поздоровлень. Там їх одразу обліпив кокон із родичів та друзів. Тож я змогла підійти до них, лише коли натовп розійшовся залою.

Фамал, що вже встиг привітати старих друзів, поспішив до одного з професорів університету, який покликав його на кілька слів. Із хвилини на хвилину до Палацу Шлюбу під’їдуть замовлені карети та візниці, які повезуть молодят та гостей до ресторану.

— Яка ж я за вас рада! — весело видихнула я, разом обійнявши Каріла та Фандору. — Не можу повірити, що це нарешті сталося.

— Нам і самим не віриться, — засміявся лісовик, горнучись до своєї дружини. — Стільки років чекали з цим весіллям...

— Але все ж дочекалися, — усміхнулась наречена, лагідно поцілувавши коханого в щічку.

Господи, та, дивлячись на них, просто не можна не розтанути від замилування!

— Головне, мила... сподіваюсь, ти хоч воду випила? — жартівливо поцікавився Каріл.

— Та ну тебе, — награно насупилася дівчина. — Напевне, вже давно вирішив сказати це в день нашого весілля?

— Я не зовсім зрозуміла... про що це ви? — зніяковіло запитала я.

— Одна дуже давня історія, — усміхнувся Каріл, готуючись робити улюблену справу: розказувати історичні байки. — Прецедент, що мав місце понад три століття тому з леді Деліною Авальською. Її видали заміж за того, кого батьки дібрали як вигідну партію. Панянка розуміла, що з майбутнім чоловіком вона, м’яко кажучи, не вживеться, та права відмовитися від шлюбу в неї не було — в ті часи жінки взагалі мало на що мали право. Але за два роки після весілля вона шокувала всіх вимогою анулювати шлюб. І як привід навела те, що під час весільної церемонії не випила жодної краплі води, яку пролили на їхні долоні зі Спільної чаші. Хоч як дивно, їй усе вдалося.

— Хіба ніхто не засумнівався в її словах?

— Засумнівалися, ще й як. Але є один достовірний спосіб перевірити, чи одружені насправді чоловік та жінка. Для цього їм достатньо зняти свої обручки та покласти їх поряд на Стихійний вівтар. Якщо каблучки засвітяться, то чоловік і жінка — подружжя. Каблучки леді Деліни та її «чоловіка» не засвітилися, і це могло означати лише одне: вона сказала правду, весільна церемонія не була проведена належним чином, тож Стихії не затвердили їхній союз. Шлюб визнали недійсним, дітей у них не було, тож леді Деліна покинула дім свого недочоловіка. Однак це кидало на неї погану славу: шлюб був недійсний, отже, леді Авальська понад два роки привселюдно жила разом із чоловіком, із яким не була одружена. Для тогочасної аристократії подібне вважалося нечуваним клеймом, тож знайти для доньки вигідну партію Авальським ставало неможливо, попри високе становище та чималі статки. Тоді леді Деліна й вийшла заміж за Терола Юлетіса — третього сина дрібного аристократа. Вона була закохана в нього вже давно, але раніше батьки не видали б її за таку невдалу партію.

— Кмітлива дівчина, — присвиснула я. — Уявляю, як вона страждала ці два роки.

— Але заради цього, погодься, варто було потерпіти, — усміхнулася Фандора. — Іноді життя підносить нам випробування, які неможливо оминути. Через них тяжко та боляче... так, що хочеться просто померти. Проте коли ти дійсно в щось віриш, чогось бажаєш, то маєш стиснути зуби та знайти в собі сили пережити це. І якщо навколо неймовірно темно, холодно та страшно, то світанок уже скоро.

Нашу розмову перервала працівниця Палацу Шлюбу, яка сповістила про прибуття транспорту. Не вагаючись, усі рушили надвір, де проводили наречених до білої заквітчаної карети. Опісля гості посідали в екіпажі та поїхали слідом.

Ресторан із милою назвою «Солов’їне гніздечко» виявився навіть гарнішим, ніж на малюнках у каталозі. Усередині він нагадував пишний античний сад із чудесними мармуровими статуями, прикрашеними ліпниною колонами та стінами, і мініатюрними фонтанчиками, які наповнювали залу заспокійливим дзюрчанням води. Сила-силенна ніжних квітів розліталися в повітрі тонкими ароматами. Одна зі стін головної зали була скляною, відкриваючи мальовничий вид на море і хитромудрий сад.

Але що дійсно мене здивувало, то це Вадим, якого на весілля точно ніхто не запрошував. Але це не завадило йому прийти нехай і не на церемонію, але в ресторан. Про причини його перебування тут я здогадалася, і ключовим елементом здогадки був Ланор Карнесс, від якого Вадим ні на крок не відходив. Запрошувати ректора на свої весілля було обов’язковим пунктом етикету чарівників. Хоча те, чи дозволено йому приводити на чужі весілля не запрошених туди людей, в етикеті, мабуть, не зазначалося. А якщо й обумовлювалося, то ректора воно, очевидно, не дуже й цікавило.

Окрім Вадима, настрій мені несподівано зіпсувала чергова купка нежиті. Хоч чистка й витравила її з міста, різні дрібні тварюки незабаром знову набігли на місця своїх попередників. І чомусь вони крутилися біля мене з небувалою наполегливістю.

Але якщо з Вадимом зробити вже нічого не можна, то дрібна нечисть просто створена для того, щоб зривати злість. Щоправда, я знову трохи захопилася і, закричавши: «Здохніть, гади!», — скочила з-за столу та побігла за ними в сад, сиплячи їм услід закляття.

Повернулася я хвилин за двадцять: з розпатланим волоссям, порваним і забрудненим одягом, зламаними підборами і подряпаними в кущах ногами. Не варто говорити про очі гостей, які спостерігали за тим, як я буркнула: «Не питайте», — сіла за стіл і відкусила шматок від курячого стегенця. Те, що стегенце лежало на тарілці мого сусіда, я зрозуміла лише за хвилину — знову ж таки, під тиском чужих поглядів. Від усвідомлення я почервоніла і з дурнуватим обличчям поклала ніжку назад на тарілку сконфуженого дядечка. Фамал у цей момент просто вдав, ніби дивиться кудись убік і нічого не бачить, не знає, та й взагалі просто поруч проходив.

Від бригади санітарів місцевої психлікарні мене врятував тамада, який на все горло прокричав тост і запросив спочатку молодих, а потім і гостей танцювати.

— Браво, Гайлінова, — гмикнув Вадим, проходячи повз мене по паркету. — Ти знову відзначилася.

У відповідь я видала звук, порівняно з яким гарчання мелюзина здалося б муркотінням хухи. Не знаю, чим би все закінчилося, якби до мене не підійшов Ларгус.

— Нічого, Алісо, в мене і не такі конфузи бували. Знаєш підвид привидів, які можуть залишатися видимими тільки для однієї людини? Так от, коли я був учнем крука, один із таких причепився до мене, і не просто десь там, а на нараді мого вчителя і ще кількох круків (серед них і тодішнього голови) з королем Ануари. Уявляєш обличчя присутніх, коли я, не розібравшись, що, крім мене, про нього ніхто не знає, стрибнув на стіл переговорів і з бойовим запалом почав жбурляти в привида заклинаннями?

Я посміхнулася, але в голові одразу промайнула думка: «Коли він був учнем крука». Чорт, та я тоді, ймовірно, ще в молодші класи ходила, якщо не в дитячий садок! І я ще дозволяю собі...

— Не переймайся, — весело сказав Ларгус, побачивши, як я миттєво скисла. — Зараз ми виправимо становище.

За кілька хвилин чоловік, користуючись чарами та ілюзіями, привів до ладу мою сукню, полагодив взуття і поправив зачіску.

— Дякую, — ніяково проговорила я.

— Алісо, годі журитися, — спробував підбадьорити Ларгус. — Чому ти так себе гризеш? Ніби не на весіллі хороших друзів, а на поминках. У чому річ?

— Причин багато, — зам’ялася я. — Взяти хоч цю нечисть. Дня не минає, щоб одна-дві зграйки не підбігли до мене з мордами, що нагадують релігійних фанатиків перед статуєю ідола. На додачу згадай недавні рейди інквізиторів і всі пов’язані з ними події: відьмочка, перелесник... Сам же знаєш, цю нежить рідко зустрінеш північніше Еданора, та й там вони не відходять далеко від лісів, загалом промишляють у селах. Тому якщо найближчим часом я побачу ще одну нежить першої категорії, то стану більшим параноїком, ніж Малісса.

— Але після інциденту з відьмочкою вже чимало часу минуло. Тож ризикну припустити, що це не головна причина того, чому ти зараз така знервована. Я маю рацію? — запитав Ларгус, змусивши мене відвести погляд.

Так, не головна. Але ж не можу я йому сказати, що головна причина — це він сам?

Не знаю, як би я викручувалася, не перерви нашу розмову гомін із паркету. Джерелом галасу була, хоч як дивно, Фандора. А ще Каріл, який завзято підтримував дружину в суперечці з Вадимом. От як знала, що його прихід сюди так просто не мине. Цікаво, що він накоїв цього разу?

Коли я підбігла, Фандора саме вилила на Вадима воду зі створеного горщика, який за допомогою чарів щойно наповнила з фонтану. У відповідь хлопець вибухнув лайкою, за що дістав чортів уже від Каріла. Не минуло й хвилини, як троє схожих на шафи охоронців схопили його і потягли геть.

— Ви у мене ще побачите! — прогарчав він наостанок.

Крізь панорамне вікно гості спокійно спостерігали, як за межами ресторану Вадим сів у екіпаж і поїхав до міста.

— Що трапилося? — нарешті запитала я у Фандори.

— Уявляєш, цей пацан підійшов до мене і запросив на танець. Я відмовила, але він наполягав. Мене просто нудило від самої лише думки, щоб танцювати з ним, довелося грубо його відшити, і тоді він тут такий скандал закотив... Поводився наче король, якому в око плюнули.

— Ну так, воно й не дивно, — зітхнула я. — Вадим — та ще свиня, і сало його отруйне.

— А мене більше цікавить, як він сюди потрапив, — промовив Каріл тоном «зараз тут хтось вигрібатиме». — Скажіть на милість, — випалив він, звернувшись до охоронців, — чому ви пропустили сюди того, хто прийшов без запрошення?

— Пане Ернасс, ми дійсно не хотіли його пропускати, — винувато промовив один з шафо-дядьок. — Але він прийшов із ректором університету магії, який наказав нам, щоб ми його впустили...

— А це що за новина? — скипів Каріл і моментально знайшов у натовпі ректора. — Отже, ви тепер маєте право запрошувати абикого на наше весілля? Цікаво, що далі? Може будете вибирати імена для наших дітей?

— Пане Ернасс, зрозумійте, Вадим хороший хлопець, і я подумав, що...

— Вибачте, але, як ви любите говорити студентам, думати вас ніхто не просив, — розсердився Каріл. Раніше я не бачила його таким лютим. — Ви самі прекрасно знаєте, що ми добре знайомі з Вадимом, і якби я або Фандора хотіли його сьогодні тут бачити, то самі б запросили. Але ви напевно вирішили, що ми навіть зараз, давно отримавши дипломи та збудувавши досить успішні кар’єри, нічого самі зробити не в змозі, тому взяли на себе наші обов’язки.

— Вибачте, я дійсно не хотів такої незручності, — пробурчав Карнесс із таким виразом обличчя, ніби це не він привів нахабного хлопця на чуже весілля, а Каріл і Фандора припхалися до нього на день народження без запрошення і самі, на очах усіх присутніх, з’їли руками весь торт.

Ректор попрощався і навіть не потрудився виїхати на екіпажі, просто перемістився.

— Не може бути, — зітхнула з полегшенням Фандора, коли увага до неї трохи спала. — А я вже думала, нам не позбутися цього занудного сноба.

— Ти про Вадима чи про Карнесса?

— Напевно, про обох, — засміялася мавка. — Усе ж добре, що він притягнув з собою того нахабу. Був привід натякнути, що тут його бачити ніхто не хоче.

— Невже я не єдина студентка, яка мріє скупати його в басейні з мелюзинами? — усміхнулася я.

— Уяви собі. Тобі ще пощастило, а от у мене цей пеньок читав знахарську алхімію. І всі чотири роки відверто заявляв, що з мене нічого, крім квіткарки, не вийде. Але, коли я через три роки після захисту диплома була визнана однією з кращих знахарок Ануари, це зовсім не завадило йому розповідати, як же він пишався мною в студентські роки.

— І хто придумав в етикеті той пункт, про запрошення ректора на весілля чарівників? — зітхнула я, знизавши плечима.

— Це ще нічого. Той самий етикет зобов’язує запрошувати не тільки ректора університету, а й головних чародіїв води, землі, повітря і вогню, а також голову стихійників і голову круків. Добре хоч останній не пихатий індик, на відміну від своїх колег. Просто в них немає часу, а в більшості випадків і бажання, ходити на весілля рядових чарівників. От якби одружився, скажімо, Ларгус, тоді б... Алісо, що з тобою? — стурбовано скрикнула Фандора. — Тобі погано?

— Та ні, все гаразд, — запевнила я, відводячи погляд.

— Гаразд? Який там гаразд, ти зблідла наче крейда. Так, говори, що їла? Може, чимось отруїлася...

— Повір, Фандоро, я в нормі.

Але слів знахарці було мало. Нічого не слухаючи, вона обстежила мій організм чарами і перевірила всі можливі органи. Ніяких невідомих їй проблем зі здоров’ям не виявилося, тому мавка вирішила, що в мене просто стався якийсь стрес. Тоді дівчина дала мені випити заспокійливу настоянку зі своєї аптечки... Так, вона взяла її з собою навіть на власне весілля! Оце дійсно ідеальна пара, маніяк-знахарка та маніяк-археолог: одна тебе залікує до смерті, а другий досліджуватиме твої рештки.

Але тему краще змінити. А яка тема може бути актуальною на весіллі?

— Слухай, а скількох ви з Карілом плануєте дітей?

— Каріл хоче двох-трьох, але це навряд. Я впевнена, буде лише одна дівчинка, — сказала Фандора.

— Чому ж? Ти не хочеш більше ніж одного?

— Не в моєму бажанні справа, — продовжувала мавка. — Просто... можна назвати це сімейним спостереженням. Наскільки я знаю своїх предків, по жіночій лінії завжди народжувалася тільки одна дитина, і тільки дівчинка. Моя бабуся, наприклад, дуже хотіла ще одну, але завагітніти вдруге так і не змогла. Пам’ятаю, вона розповідала мені про один випадок... на її пам’яті такого більше не бувало: її прабабуся теж хотіла другу дитину, але як і попередниці, не отримувала бажане. Однак стався нещасний випадок, її дочка загинула під час пожежі. Вона довго сумувала, і до болю втрати додавалося розуміння, що інших дітей у неї вже не буде... але незабаром після цього вона змогла завагітніти знову.

— Нічого собі, схоже на якесь родове прокляття, — присвиснула я.

— Навряд. І я, й інші мої предки, неодноразово проходили магічне обстеження у чарівників різної кваліфікації, але жоден із них нічого не знайшов. Дивина та й годі.

За кілька хвилин я знову залишилася на самоті. Захотілося розвіятися та подихати свіжим повітрям і я вийшла у весняний сад, де сперлася на стінку невеликої альтанки.

— Добрий вечір, Алісо, — промовив приємний чоловічий голос...

А він тут звідки взявся?

— Чому така чарівна панна сумує на самоті?

Нарос зайшов до альтанки і став поряд. Попри величезне бажання піти я залишилася на місці.

— Що вам потрібно? — байдуже запитала я.

— Тільки ваша компанія, — сказав чоловік. — Невже це забагато? Утім, зі своїм ім’ям ви ж передумали. Хто знає, може мені й зараз пощастить.

— Не думаю, — відповіла я.

Бажання залишатися тут випарувалося, але щось ніби прив’язувало мене до цього дивака.

— Чому ж? Ми, якщо подумати, дуже схожі. І ви і я любимо ніч з усіма її чарами, загадками та тінями, які в більшості людей викликають страх. Але з нас вони тільки зривають маски, дозволяючи заполонити думки тим, чому заважає денне світло. Я маю рацію?

Я не відповіла, просто спрямувала погляд у нічне небо: зірки сяяли слабеньким світлом, посеред чорного полотна прорізався серп молодого місяця.

— Іноді я думаю: навіщо взагалі потрібне світло? Загнати нас у нори, щоб ми не показувалися на землі? А як було б чудово, тривай ніч вічно. Але це неможливо... поки тіні не заполонять землю. Ви згодні зі мною? — запитав Нарос, прикрасивши обличчя усмішкою типового плейбоя.

— Ні, — відрізала я. — День і ніч — дві рівноправні сили. І в кожної свій суворо відведений час. Жодна не має права на перевагу, інакше рівновагу буде порушено. А якщо порушується рівновага...

— ...То руйнується всесвіт, — закінчив Нарос.

Я зацікавлено примружила очі, але почула кроки, що лунали десь позаду — до альтанки йшов Ларгус. Я знову перевела погляд на свого співрозмовника, але його там вже не було.

— Ходімо, Алісо, а то пропустиш найцікавіше! — покликав крук. — Із хвилини на хвилину Фандора кидатиме букет.

Ну блін, тричі ХА! Прозвучало наче знущання. Я свого часу переловила на весіллях стільки букетів, що, за логікою, у мене вже повинен бути гарем. Проте я — самотня студентка: без здорового глузду, зате з нібито хлопцем, якого сприймаю лише як друга.

Але щоб не здаватися білою вороною, я приєдналася до натовпу дівчат, які вже стали в пози баскетболістів, що чекають на подачу. Ось букет злетів угору, кілька дівчат спробували схопити його в стрибку, але промахнулися...

Я ж казала, що це дурня. Букет сам упав просто мені в руки, тож тепер дівчата дивилися на мене, наче кіт на сало. Ну блін, знайшли через що перейматися. Невже вони самі не бачать, що половина з них і так прийшли сюди з кавалерами — тобто їхнє сімейне життя практично влаштоване, чого не скажеш про мене. Та у вісімдесятирічної бабці більше шансів вийти заміж, ніж у мене...

Моє обличчя перекосило: я побачила Фамала, який дивився на спійманий мною букет так, що мені захотілося швиденько викинути його, поки ніхто не бачить, і змішатися з натовпом. Але було вже пізно: тамада крутився навколо мене, кричачи на все горло привітання, які я витримала з виразом обличчя: «Усміхайтеся, шефи люблять ідіотів».

Аж раптом ця святково-театральна посмішка розтанула, ніби сніжинка над свічкою: мій погляд випадково знайшов у натовпі Ларгуса, який спостерігав за мною з радістю... і гіркотою. Але, помітивши, що я дивлюся на нього, він знову став таким, яким його всі звикли бачити: суворим, серйозним, врівноваженим.

На щастя, увага швидко перемкнулася на Фандору: пора було знімати фату. Тоді вже потекла зовсім інша пісня: світло приглушили, батьки молодят плакали, натовп затамував подих, а дівчата (серед яких була і я), тримаючи свічки, мрійливо дивилися на наречену. На обличчі мавки з’явився легкий смуток і одночасно щира усмішка, на віях заблищали сльози щастя. А в очах читалося почуття захищеності, коли Каріл витягав з волосся шпильки, які утримували на голові фату. Ось вони, останні секунди: Каріл знімає фату, зав’язує на голові Фандори хустку з тонкого мережива і цілує свою молоду дружину з дбайливою теплотою.

За хвилину я танцювала з нареченою. Це були кілька секунд, коли на моїй голові лежала її фата. І я дозволила собі уявити те, чого не мала права уявляти: моє власне весілля, фату на голові... і ніжні обійми нареченого, одягненого в розшитий сріблом чорний камзол.

Я не витримала, і очі наповнилися сльозами. Але я стримувала їх до останнього і дозволила кільком покотитися по щоках лише після того, як моє місце для танцю з нареченою зайняла інша дівчина. Двійко кроків, я і натрапила спиною на... Ларгуса. Я спробувала приховати сльози, але крук узяв мене за руку і сам їх витер. Наші погляди зустрілися, і здавалося, що крім нас тут темна порожнеча, в якій нікого немає...

Але музика стихла, і танець дівчат із нареченою закінчився. Магічне освітлення знову увімкнули на повну, молодята пішли різати весільний торт, а натовп рушив за ними. Ларгуса покликали, і він, ніби прокинувшись, кудись пішов, не сказавши жодного слова.

Ігноруючи Фамала, я довго колупала торт виделкою, немов не підозрюючи, що його можна їсти. Моя голова була зайнята зовсім іншими думками, які я всіма силами намагалася прогнати. Але вони знову й знову зліталися, не даючи навіть хвилини спокою.

Вона прокинулася з пронизливим криком і одразу схопилася за голову. Тремтливі пальці інтуїтивно почали обмацувати обличчя та шию — немов перевіряючи, чи немає на них нічого. Двійко секунд по тому дівчина нарешті зітхнула з полегшенням. І все ж її серце продовжувало неспокійно битися. Схоже при всьому бажанні вона б зараз не змогла лягти і заснути. Сновидіння, що так налякало, досі відбивалося на її обличчі похмурим серпанком.

Зітхнувши, вона відкинула ковдру та встала з ліжка. Звук, із яким босі ноги важко плескали по підлозі, відбивався від стін і до болю бив по вухах. Майже нічого не бачачи в темряві, дівчина насилу намацала підсвічник і запалила свічку.

Невелика кімната поринула в тьмяне жовте світло, що давало змогу тіням досхочу танцювати на стінах. Тихий голос щось невиразно бурмотів, а бліді губи ледь ворушилися. Вона досі хапалася за своє обличчя, немов бажала зняти з нього тонке бридке павутиння. І немов сподіваючись роздивитися його, дівчина підійшла до великого овального дзеркала.

Важко було зрозуміти, чи розгледіла вона що-небудь у похмурому відображенні. Пальці ще кілька разів пройшлися обличчям — так, наче намагалися вхопитися за прозору ниточку, — а потім завмерли. Вії тремтіли, розширені зіниці уважно вдивлялися в глибини дзеркала... що за єдину мить почорніло.

Дівчина заціпеніла. Вона хотіла бігти, всім своїм єством вона хотіла бігти подалі від клятого дзеркала, але не могла поворухнутися. Тільки тремтіла, дивлячись на чорне скло, з якого до її ока тягнулася тонка червона нитка.

Можливо, жодного звуку не пролунало; можливо, все це було лише в уяві, не більше. Але в голові абсолютно чітко, ріжучи нерви, відбився крик, із яким із непроглядної дзеркальної чорноти по натягнутій червоній нитці вилетів розпливчастий білий силует! Спотворене обличчя, розвіяне сіре лахміття, довгі сплутані коси та криві кігті, які, хапаючись за червону нитку, долали дзеркальну поверхню, витягаючи з темного скла скоцюрблене потворне тіло.

На мить завмерши, істота подивилася просто на обличчя дівчини, торкаючись сморідним диханням її тремтячих губ, і провела по її щоці та шиї довгим, чорним, слизьким язиком.

Вона, як і раніше, не рухалася, тільки з горлянки виривалися безнадійні схлипи. А істота, здавалося втративши до неї інтерес, вилізла з дзеркала і побігла геть.

Нарешті дівчина знову закричала. Руки безсило хапалися за шкіру обличчя та шиї, яка здіймалася гнійними пухирями і злазила, залишаючи на тілі бридкі виразки. На зміну мертвій тиші прийшла істерика. Піддаючись їй, дівчина носилася кімнатою, рвала і розкидала все, що потрапляло їй під руку. Схопивши підсвічник, бідолаха щосили жбурнула його на ліжко, опісля впала на підлогу і каталася по теплому дереву, хапаючись за обличчя — немов намагалася втримати шматки плоті, які, відпадаючи, оголювали череп. І, наслідуючи біснуваті крики, знавіснілий вогонь накинувся на її зім’яту, забруднену гноєм і кров’ю нічну сорочку...

Коли я розплющила очі, не спроможна закричати від жаху, мені здалося, що я лежу на холодних білих гілках. Вони обплітали моє тіло, змикалися над головою і скрипіли, немов шепочучи на вухо.

Але мана минула за лічені секунди, і моя рука судомно стиснула бавовняне простирадло.

* * *

Останні два тижні я почувалася так, ніби вже не належала цьому світу. Якщо не придивлятися, то, певно, важко було помітити якісь істотні зміни: я так само ходила на пари, вчилася, час від часу з’являлася в кімнаті для відпочинку. Досі проводила вільний час із Фамалом, от тільки почувалася так, ніби перебувала в далекому космосі.

Друга пара підійшла до кінця, коли я вийшла на подвір’я і сіла на лавці поряд з Аррою. Та варто було мені побачити, який вона має вигляд, і я зрозуміла: зі мною ще не все так погано. Нещодавно профілактичне обстеження показало, що отрути мелюзина в її тілі не залишилося. І навіть більше, фізичний стан виявився просто бездоганним. Але вона все одно здавалася оповитою темним коконом.

— Що з тобою? — запитала я, але відповіді не почула. — Арро, ти сильно змінилася, нікуди не ходиш, ні з ким не спілкуєшся...

— Алісо, я й сама бачу, — раптом сказала вона, — ...що змінилася. Мене вже ніщо не радує, нічого не цікавить. Я перестала існувати заради себе. Таке враження, що я не просто стала іншою. Здається ніби я СТАЮ чимось іншим. І це нестерпно.

— Воно не дивно, адже ти пережила такий шок. Слухай, гадаю, тобі варто сходити до психолога, іншого виходу я не бачу.

— Думаєш, це допоможе?

— Так. Тим більше в університеті є один і, як кажуть, непоганий.

— Напевно, ти маєш рацію, — сказала дівчина і встала з лавки.

Продзвенів дзвінок, і я, усміхнувшись подрузі, зайшла до корпусу університету та попрямувала до аудиторії. Але на парі Арри знову не було.

* * *

Час минав, і навіть останньому дурневі було ясно: Арру треба якось підбадьорити, інакше її з депресії не витягнути. Привід у нас був: її день народження. Кілька днів ми потай скидалися на подарунок і стіл, малювали плакати та планували майбутнє свято.

Усе минуло, як задумувалося: у суботу, коли Арра вранці зайшла до кімнати відпочинку, ми всією групою закричали: «З днем народження!» Заграли музиканти зі студентського гурту. Кожен промовляв якісь слова вітання, а потім ми вручили їй подарунок — маленькі сережки-гвоздики у формі ромашок з сімома пелюстками із самоцвітів у золотій оправі.

Зворушена дівчина сказала, що дуже рада таким друзям. Але, попри всі наші старання, усмішка майже не торкалася її обличчя. А кілька разів мені навіть здалося, що вона от-от розплачеться.

Прокляття, та що ж із нею?

* * *

Мені не спалося. Хоч як я старалася, м’яка тепла постіль викликала єдине бажання: встати з неї. Скоро в мене вже не було сил опиратися йому, тож я накинула халат і вийшла з кімнати. Я сама не знала, куди піду, просто прямувала вперед. Ноги привели мене до саду, де я сіла на лавку і поглянула на повний місяць у темному небі. Ніч була прохолодна, натомість у саду стояв приємний аромат квітучих дерев.

— Доброї ночі, Алісо, — лукаво всміхнувся... так, знову Нарос.

Ну це вже точно ні в які ворота не лізе. Цікаво, як він пробрався до університетського саду вночі?.. Хвилиночку, може це якийсь молодий викладач, просто ховає пояс під одягом? А що, цілком можливо. Я на нього тут наїжджаю, а раптом він читатиме в мене якийсь предмет на другому курсі? Оце буде сюрприз.

— Ні, я не викладач, не аспірант і навіть не з університетського персоналу, — усміхнувся чоловік.

Дивно, хіба я сказала це вголос?

— Тоді що ви тут робите? — ще більше насторожилася я.

— Милуюся красою: і весняної ночі, і тієї, хто гідна стати її королевою, — галантно промовив він, схилившись до мого вуха.

Та що він собі дозволяє?

Я миттєво схопилася та ступила крок назад, але чоловік знову опинився поруч.

— Чого вам треба? — суворо запитала я, але мій голос прозвучав занадто тихо.

— Того ж, чого і завжди: вашого товариства, — всміхнувся Нарос.

Я не встигла навіть оком змигнути, коли він однією рукою обійняв мене за талію, а другою прибрав із шиї пасмо волосся.

— Мені подобається темрява в твоєму серці. Цей хаос, невизначеність, страх, норовливість... тінь непростимого гріха, яка вже давно тягнеться за твоєю душею чорним шлейфом; карма, яку тобі ніяк не вдається повністю очистити, скільки б ти не перероджувалася. Ці кайдани допоможуть мені. Алісо, ти чарівна. Але до цієї краси залишилося додати один-єдиний штрих, щоб ти посіла своє місце.

Я почувалася ніби в трансі. Нарос схилився над обличчям, і його губи майже торкнулися моєї шкіри.

— Ти не повинна приєднуватися до нас. Ти повинна очолити нас і навіть більше — захистити ніч, темряву... стати Центром.

Ідіотка. Чорт, яка ж я дурна! А ще називаюся відмінницею нежитьознавства, коли за такий довгий час не змогла розпізнати спочатку відьмочку, а потім ще й перелесника. Але тепер, коли між моїх губ ковзнув струмінь холодного темно-синього туману, було вже запізно. Моє тіло обм’якло. Все, що я могла, — це безпорадно хапати різкими ковтками повітря.

Проте навіть зараз, відчуваючи на своїй свідомості вплив його чарів, я знайшла в собі сили, щоб здивуватися: жодне джерело, з яким я працювала на парах із нежитьознавства, коли ми проходили перелесників, не описувало ЦЬОГО. Щоб колись ці істоти гострим кігтем розрізали спершу своє зап’ястя, а потім ним же проколювали вену на шиї жертви, аби прикласти до неї власну скривавлену рану.

Я відчула її фізично, кожним сантиметром своїх вен: кров перелесника, яка змішувалася з моєю кров’ю і розливалася по тілу холодною отрутою.

— Дуже добре, — прошепотів Нарос і відняв руку від моєї шиї. — Просто чудово.

Перелесник знову нахилився, щоб облизати кров із моєї шиї... і саме цієї миті я побачила Маліссу, яка виходила з-за кущів.

— О, Алісо! Репродуктивна система сьомого покоління астральних тарганів мені в кишку. Та невже ти...

Але дивакуватий вираз обличчя миттєво змінився традиційним переляканим вереском, коли Нарос обернувся і Малісса побачила освітлену місячним сяйвом кров на моїй шиї. Не перестаючи кричати, дівчина розвернулася на сто вісімдесят градусів і незграбно дала драпака, не замислюючись про напрямок. Нарос помчав за нею... але несподівано перечепився через мою підніжку! Такого підлого повороту подій перелесник не очікував, і його полум’яні очі хижо заблищали, коли він подивився на мене. Але я не стала довго на них витріщатися, а сама скористалася моментом, щоб побігти геть.

За хвилину я вже стояла перед гуртожитком, із вікон якого визирали перелякані обличчя. Із дверей вискочив Фамал. Ось уже деякі викладачі побігли назустріч...

Але час для мене зупинився. Ціле море нечисті з’явилося незрозуміло звідки! Немов чорна хвиля, вони накрили мене з головою, підхопили і, сховавши в кокон зі своїх тіл, забралися геть, тягнучи за собою. Я не могла поворушити навіть кінчиком пальця і, опустивши тремтливі повіки, зомліла.

* * *

Нарешті мені вдалося розплющити очі, але встати я все одно не змогла. Сил не вистачало навіть на те, щоб поворушити рукою. Навколо було темно, холодно і вогко. Схоже, мене тримали в якомусь занедбаному склепі. Спина заніміла від холоду кам’яної плити, яка цілком могла виявитися старим саркофагом. Я відчувала, як кров перелесника продовжує отруювати моє тіло.

— Як почувається наша принцеса? — галантно поцікавився Нарос, непомітно з’явившись переді мною.

— Що ти зі мною зробив? — прошепотіла я.

— Тільки пробудив те, що має захистити дітей темряви... точніше, майже пробудив. Якщо висловитися патетично, то воно ось-ось розплющить очі та постане перед нами в усій своїй красі.

— Чому ти не пробудив це в якомусь іншому місці?

— Алісо, хіба ти ще не зрозуміла, що особлива? У твоїй душі, яка переродження за переродженням несе своє прокляття, зберігається зібрана Забутою сила, що пробила проріху між світами та створила Абсолютні ворота. Вона зробила це задля іншого, але сама забула про нас, і про все на світі, тільки одне в неї на думці. Тепер Ворота — єдине, що може врятувати нас від краху. Ти повинна стати Центром Тіней: ключем, який захистить нечисті сили, не дасть їм загинути разом із цим світом. А я — той, хто пробудив тебе, четвертий Покликаний, — очолю нечисть у новому світі.

— Урятувати свою шкуру та ще й врешті стати вождем гори гнилого м’яса. То, виявляється, ось вони які, мрії головного героя меню фетесарінскіх кав’ярень на кшталт «Батіжка відьмочки»? Але чому ти такий упевнений у тому, що тобі все вдасться, а твій тарганячий бунт не приб’ють капцями?

— Тому що в численної армії Тіней буде секретна зброя, — усміхнувся Нарос, торкнувшись пальцями мого підборіддя. — Як ти, напевно, пам’ятаєш, післязавтра буде повне сонячне затемнення. До цього в нас лише одна ніч, за яку нам належить очорнити твою паралізовану душу. Скута, залита ріками крові, вона буде темнішою за прірву, яка з’явиться на місці сонця. Пов’язана з усіма породженнями темряви, твоя душа стане Центом Тіней: ключем, який накриє всіх нас, щоб перенести крізь браму тіней, коли місяць закриє сонце. Наступної ночі ти поведеш нас у бій і подаруєш захист від будь-якої загрози, поки ми будемо чорнити твою душу. А коли настане час — проведеш крізь тінь, яка замінить сонце, і випустиш панувати в новому світі, світі темряви. На мене ж поклали скромний обов’язок — пробудити цю силу.

— А ти себе раптом не переоцінюєш, та? Наче ж ти десятий в черзі на цей скромний обов’язок, — гаркнула я попри нестерпний біль у скронях.

— То й що? Я зумів позбутися конкурентів. Отже виявився спритнішим, розумнішим і за всіма показниками кращим за них. Сама поміркуй, за допомогою однієї-єдиної жінки я позбувся спершу того, кого ви назвали Верлиоком. А після цього мені достатньо було просто звести її з відьмою так, щоб та й сама ні про що не здогадалася. Тоді драколіч стояв на шляху не тільки в мене, а й у відьмочки. Тому я просто спрямував у правильне русло слова, сказані чарівною Аніласою, а далі Евіс зробила все сама.

— Але чому драколіч загинув так безглуздо? Адже він 1В, істота з відсотком інтелекту значно вищім, ніж у тебе.

— Відсоток інтелекту не важливий, якщо навчитися правильно ним користуватися, — парирував перелесник. — Я знав, що Евіс прагне забрати всі лаври собі. Вона виправдала мої очікування і, пробуджуючи драколіча, заговорила його. Прокинувшись незабаром після її візиту, він був зовсім не при собі. Бідолаха вважав, ніби проспав, і затемнення вже от-от розпочнеться. Тому помчав просто до тебе саме тоді, коли ти танцювала на університетському балу. Там він був приречений. Мені ж залишалося прибрати відьму, замести власні сліди і зникнути з міста на певний час. Я розумів, що після всього, що сталося, ти, вірогідно, шукатимеш у Фетесаріні перелесника, тому вчинив трохи підло і підставив свого родича, якого напередодні заманив до міста.

— Севіту Сокіл теж ти з відьмою звів?

— А хто ж іще? — всміхнувся Нарос. — Ця жінка, амбітна рівно настільки, наскільки й дурна, була ідеальним елементом для моєї мозаїки. Єдиним для мене способом непомітно потрапити на територію університету був амулет омани. Його можна виготовити з крові того, хто постійно в зоні дії заклинання. Завдяки Севіті Сокіл я спочатку сам отримав амулет, а потім допоміг відьмі побувати на території університету. Погодься, це позбавило тебе підозр щодо її нечистого походження. А от щоб підставити Евіс і почати облаву, мені довелося повозитися.

— Стривай, то Севіту Сокіл вбив ти? — прошепотіла я, намагаючись втримати залишки сил, які вислизали немов вода крізь пальці. — Але над тілом проводили ритуали...

— Майстерна імітація, — засміявся перелесник. — Я схопив Севіту Сокіл одразу після того, як Евіс отримала від неї бажане, вбив і зробив все так, щоб це було схоже на ритуал відьмачої родини, за яким померла чаклунка сама повинна стати відьмою. Якби чарівники копнули глибше, вони все зрозуміли б. Це був дуже ризикований момент, але ти мене від нього врятувала, коли сама спровокувала полювання на Евіс і рейди інквізиції. Мені тоді ледь удалося вчасно забратися з Фетесаріна. Та як бачиш, у мене все вийшло, тож незабаром я зумів повернутися, щоб закінчити почате. До речі, про це... будь ласка, розслабся. Дай моїй крові скоріше завершити свою роботу. Ти ж, врешті-решт, маєш стати на чолі всіх породжень пітьми.

— Розмріявся, — огризнулася я, відчуваючи, як сили безнадійно залишають мене. У свідомості ніби стелився червоний туман, крізь який не пробився б навіть найяскравіший промінь світла. Він ставав дедалі густішим, крок за кроком приховуючи від очей моє колишнє «я».

— Час настав, — засміявся перелесник, аж раптом я різко підвелася.

Просто навпроти мене на стіні висіло велике дзеркало, у котрому я могла спостерігати, як моє волосся немов наливається кров’ю, стаючи яскраво-червоним. Нігті подовжилися і почервоніли, шкіра зблідла, губи набули брунатного кольору, а очі сяяли кривавим вогнем. Усі відчуття загострилися: я вдихала запах квітів, які цвіли десь за кам’яними стінами; чула сопіння крота, який рився глибоко в землі; бачила маленькі тріщинки на оповитій мороком стіні склепу. Сумнівів не було — це вже не я, не та я, яку звикла бачити в дзеркалі.

Перш ніж я встигла про це подумати, залишки моєї свідомості розтанули. Я досі бачила, відчувала так само, як і кілька хвилин тому, але це була вже не я.

— Вітаю з пробудженням, пані, — урочисто промовив Нарос і галантно вклонився.

Цієї миті склепом розлетівся страшний, холодний, повний чорного тріумфу сміх...

Мій власний сміх.

* * *

Ніч знову поглинула Фетесарін, але цього разу пітьма несла загрозу: мене. Вогненною змією я мчала в небі, наближаючись до міста, і налетіла, немов вихор, якого ніхто не очікував. За одну-єдину хвилину підпалила солому в стайні на околиці міста, і загорілося багаття, на тлі якого я, голосно сміючись, набула людської подоби. Я зависла в повітрі так, ніби стояла на твердій землі, а моє горло надривалося від крижаного реготу.

Люди в паніці кричали, метушилися і ховалися по домівках, що неймовірно мене тішило. Досить було одного легкого змаху моєї руки, щоб найближчий будинок завалився, а сусідні — вкрилися тріщинами.

— Прекрасно, пані. Просто чудово, — шепотів Нарос, пролітаючи вітром біля мене. — Зараз, коли до великого моменту залишилося зовсім небагато, ви повинні заявити про себе, заявити так, щоб у живих кров застигла в жилах. Нехай вони кричать, плачуть, бояться. Їхній жах — музика для наших вух.

Улаштувавшись на даху одного з будинків, перелесник спостерігав, як я руйную місто. А дивитися дійсно було на що! Просто змахнувши рукою, я, немов жмутки осіннього листя, розкидала загони вартових, які бігли до мене.

Нарешті з’явилися і чарівники. Побачивши мене, вони завагалися, але наміру знешкодити не залишили.

І тут, почувши мій сміх, з усіх нір вилізли незліченні зграї нежиті різних категорій. Їх було стільки, що здавалося, вони вкрили вулиці килимом зі своєї плоті. Чарівники миттєво зреагували і почали огороджувати моїх слуг різними бар’єрами, але їх було стільки, що значна частина міста опинилася під нашим контролем, а серед того й Гільдія стихій.

— Ось гідний замок для вашої королеви, — засміялась я, вказуючи на будівлю.

Нечисть хвилею помчала туди. Чарівники намагалися чинити опір, але мені досить було лише кількох жестів, аби витіснити їх.

— Прошу, пані, — як завжди галантно промовив Нарос, запрошуючи мене зайти в Гільдію. — Ваш палац чекає на вас. Не турбуйтеся, ніч довга, а їхні сили рано чи пізно вичерпаються. Ще до світанку Фетесарін буде ваш.

Я злісно посміхнулася і впевнено пройшла в Гільдію.

Улаштувавшись у кріслі голови магів стихій у головній залі, я стала прислухатися до хаосу, який панував зовні. Щогодини мої відчуття загострювалися все сильніше. Звідси я, зосередившись, могла почути навіть те, що відбувалося неподалік установлених чарівниками бар’єрів проти нежиті. Що вже казати про голоси, які звучали під стінами Гільдії. Один із них я впізнала, і мої губи розтягнулися кривавою усмішкою.

— Але вона досі жива!

— Пане Агердон, при всій моїй повазі... Це нісенітниця. Студентка бачила, що перелесник отруїв її своєю кров’ю, певно тоді ж і вбив. Аліса Гайлінова стала нежиттю.

— Тут ви помиляєтеся, — суворо прогарчав Ларгус. — Вона не стала нежиттю, лише перейняла деякі її ознаки. Гадаю, її взяли під контроль і тепер використовують проти волі.

— Мені все одно! Подивіться тільки на цю міць, я навіть уявити не міг, що таке можливо. Єдиний спосіб припинити це все — вбити Гайлінову. І мені байдуже, нежить вона чи ні. Я не буду рятувати одне життя, якщо ціною цього можуть стати сотні інших. Вона помре і я знаю, як це зробити. Тому робіть усе так, як я...

— Тільки через мій труп! — прогарчав Ларгус.

— Назвіть мені хоч одну вагому причину, з якої я повинен піти на такий ризик, — прошипів голос. — Повторюю: вагому! І ваші... особисті симпатії до вагомих причин не належать, — в’їдливо додав він.

— Тільки одну? Запевняю вас, причин значно більше, ніж ви можете собі уявити. І вже однієї з них для нас досить, щоб берегти її життя: Аліса — ключ до проріхи. Чарівна сила в її тілі є залишковою від тієї енергії, яка створила портал між світами. І якщо ми втратимо цю дівчину до того, як просторово-часову матерію буде повністю відновлено, а причину енергетичних сплесків усунено... Скажімо так, тоді в майбутньому в усіх нас можуть виникнути дуже серйозні проблеми. То як, вас задовольняє така причина, чи мені продовжувати? Можливо вам і все одно, але я не бажаю загибелі нашого світу і зроблю все можливе, щоб цього не допустити. Повторюю ще раз: поки я живий, Алісі ніхто не зашкодить! Тому якщо ви хочете всадити їй у серце зачарований клинок, вам доведеться спочатку переступити через моє мертве тіло.

Засміявшись, я перервала палку промову крука, вилетівши з розбитого панорамного вікна. То ось із ким він розмовляв! Та на мене прийшли полювати не хто-небудь, а головні чарівники Ануари: води, вогню, землі, повітря, та ще й голови стихійників і круків. І, схоже, ніхто, крім Ларгуса, не налаштований залишати мене живою.

Я пролетіла над чарівниками, випустивши з себе кілька вогняних змій, які б і загризли чародіїв, не постав вони вчасно бар’єри. Тоді я засміялася, і чаклуни знесилено попадали на коліна, хапаючись за голови.

Скориставшись моментом, я спустилася на землю біля головної чарівниці повітря і занесла для удару руку з гострими кігтями...

— Алісо, ні! — раптом почула я і підвела погляд на Ларгуса.

Його очі переповнювала рішучість, а одночасно з нею віра, надія... і ніжність. Здригнувшись, я відчула легкий укол у грудях і звернула увагу на чорний підвісок у вигляді метелика, який досі висів на моїй шиї.

Руки затремтіли, і я відскочила від головної чарівниці повітря. Опісля загарчала, ніби дикий звір, злетіла і за хвилину знову сиділа в кріслі центральної зали.

Немов удари метронома, відлуння моїх кроків розліталося першою залою Гільдії стихій. Нарос сидів поруч, на м’яких диванах, де голова зазвичай приймав поважних гостей. І не потрібно було докладати особливих зусиль, аби прочитати у вогненних очах перелесника щире невдоволення.

— Пані, ви мене турбуєте, — нарешті промовив він. Звук його голосу застав мене зненацька і зупинив, ніби цегляна стіна, яка несподівано виросла перед самим моїм носом.

— Не турбуйся зайвий раз, — холодно відповіла я і різко обернулася, зневажливо подивившись на свого слугу.

— Вибачте, але ви просите про неможливе, — галантно промовив перелесник і підійшов до мене невимушеною ходою. — Як же я можу не турбуватися, коли йдеться про вас? — додав він, цілуючи мою руку, яку потім так і не випустив.

— Це тебе не стосується, — огризнулась я... і мало не скрикнула від болю, коли Нарос міцно стиснув мою долоню.

— А це вже не вам вирішувати, — прошепотів чоловік. Мені дуже хотілося закричати, але чомусь я не посміла. — Я відповідаю за ритуал Центру Тіней і повинен стежити за головним інструментом. Тому просто не можу стояти осторонь, коли цей самий інструмент починає дивно поводиться.

— Те, що я не вбила тих нікчем, ще не означає...

— Помиляєшся! Це означає, що я не достатньо добре з тобою попрацював. Утім, це можна виправити, — криво посміхнувся Нарос і хижо провів роздвоєним язиком по моїй щоці. — На щастя для тебе, я перелесник, і мої методи значно приємніші. Я просто підсилю вплив своєї отрути у твоїх венах і тоді ти більше не забаришся, коли потрібно буде пролити кров. Ти будеш робити те, чого вимагає природа нечисті, зумовлена нашим походженням.

— Яким таким нашим походженням? — поцікавилася я і нарешті вирвала руку.

— Нашим? — перепитав перелесник.

— Нечистої сили, — знервовано пояснила я і копнула дрібну нежить, яка плуталася під ногами. Волохата тварюка заверещала і швидко зникла з очей. — Звідки ми взагалі взялися?

— А-а-а-а, то он ти про що? — засміявся Нарос. — Усе просто. Ми — кошмари, які сняться цьому світу, поки його розум спить. Одних породив сон Праматерів перевертнів, інших — сон Забутої... Із мертвої плоті або з самої темряви — різниці немає. Те, завдяки чому народжуємося й існуємо ми, чудовиська — це сон, у якому потонула сама сутність цього світу.

— Не розумію...

— Тобі й не потрібно. Насправді для тебе все це анітрохи не важливо. Ти — тільки те, що можна використовувати.

— Зміни тон, слуга! — засичала я і хотіла було атакувати нахабного лакея, але й сама не зрозуміла, коли опинилася перед ним на колінах, а він міцно вхопився за моє волосся. — Що ти собі дозволяєш?..

— Спокійно, Центр Тіней, — видихнув Нарос і сильніше потягнув мене за волосся.

— Я твоя володарка! З якого дива...

Несамовито сміючись, перелесник за волосся підняв мене на ноги і зухвало подивився в очі.

— Ти що, в казці живеш? — з насмішкою запитав чоловік. — Алісо... або що ти там зараз? Можеш скільки завгодно командувати дрібними комашками, які бігають містом. Це не змінить того, що вони коряться тобі тільки завдяки моїй крові, яка пробудила в Абсолютних воротах Центр Тіней. І так само, як будь-яку дрібну нежить, моя кров Пробудника підкорює тебе. Ти мій інструмент, і, заволодівши тобою, я можу робити що завгодно.

Із хижим оскалом Нарос схопив мої зап’ястя і повалив на диван.

— У тебе вже немає власної волі, є тільки моя кров, яка керує цим безпорадним тілом зі зв’язаною душею. Зрозуміла? І щоб більше без самодіяльності.

Його кігті виявилися дуже гострими. А ще настільки холодними, що коли вони прокололи шкіру на моїй шиї, кров, яка виступила з маленьких ранок, одразу перетворилася в крихкий лід.

— Що таке? — невдоволено буркнув перелесник, коли упир, без запрошення увійшовши до зали, торкнувся його плеча.

Істота почала щось мукати і вказувати пальцями. Зітхнувши, Нарос випустив зі свого кулака летючого змія, який чкурнув у вікно. За кілька хвилин він повернулася і знову злився з його тілом. Перелесник, насупивши брови, прошепотів:

— Не хвилюйся, з тобою я ще побавлюся... але трохи згодом, зараз маю інші справи.

Піднявшись із дивана, Нарос попрямував до виходу з зали. Але біля самих дверей він зупинився і, не озираючись, кинув:

— Коли наступного разу побачиш цього крука — убий.

— Так і зроблю, — огризнулася я, проводжаючи перелесника роздратованим поглядом.

Нароса не було вже досить давно. Та й нежить стала якоюсь тривожною, весь час посилала до мене представників найвищих категорій із тих, хто штурмував місто. І ті мало не на пальцях пояснювали мені, що ми потроху здаємо позиції, тому необхідне моє втручання. Але я продовжувала сидіти на своєму троні, ігноруючи їхні панічні пародії на мову. Із ними моя сила, без мене з усім впораються, та й до світанку ще години три-чотири.

— І як сидиться? — пролунав голос Ларгуса. Попри темряву я добре бачила крука, який увійшов до зали крізь головний вхід.

Я хижо скочила з крісла голови гільдії і випустила в нього заклинання, від якого інші люди падали разом з сусідніми будівлями. Але він лише виставив клином бар’єр і ступив іще один крок.

— Алісо, я знаю, що ти мене чуєш і розумієш. Ти можеш боротися.

— Тієї Аліси вже немає, — розсміялася я і ще раз атакувала крука, але вже трохи іншим закляттям. Щоправда, знову невдало. — Вона злилася воєдино з кров’ю перелесника і стала тією, кого ти бачиш. Тепер я така.

— Ні, не така. Це лише туман, який треба розвіяти.

Здригнувшись, я схопилася за голову, у якій трохи запаморочилося, але одразу зібралася і одним помахом руки підняла в залі вихор, який стіною відгородив мене від крука.

Але він не здавався. Ларгус виставив новий бар’єр і ступив крок, а потім ще, і ще один.

— Алісо, я вірю в тебе, — ніжно промовив чоловік, ступаючи черговий крок: він був уже зовсім близько, попри те що я з усіх сил намагалася посилити пориви вітру. — Повір і ти.

Я хижо розводила руки, щоб іще більше підсилити вітер, але цієї миті Ларгус опинився поряд. Його долоня так щиро, дбайливо торкнулася моєї щоки. Другою рукою він обійняв мене, з теплотою зазирнув у перелякані очі... а потім моє серце пропустило удар, кожна клітиночка затремтіла. То був не сон і не марево: моїми губами заволодів єдиний поцілунок!

Від легких, ніжних і одночасно наполегливих дотиків гарячих вуст крука голова запаморочилася сильніше за вихор. Я відчувала, як темна сила залишає мене, а натомість у моє тіло вливається нова — світла й чиста. Не в змозі поворухнутися, я розтанула й зомліла.

— Що означає це твоє «ні»? — прошипів суворий жіночий голос, кожна нотка якого була суцільним металом. — Ти розумієш, що тоді весь світ буде знищено?

— Розумію. Але я не вб’ю його, — рішучо прозвучало у відповідь.

Довге волосся, немов багряний прапор, майоріло над всіяними попелом руїнами. А руки, вкриті саднами й мозолями, ніжно тримали обличчя красивого молодого чоловіка, який спав.

— Не будь дурепою. Якщо цей світ загине, він усе одно помре... та й ти разом із ним, — напружено промовила худорлява жінка в довгому чорному шкіряному платті, що віддалено нагадувало вбрання амазонок. Жодне пасмо червоного волосся, що спадало кривавим водоспадом до самої землі, навіть не ворухнулося, попри сильний вітер. Незворушним залишався і маленький мідний ключ, що висів на її шиї. — Ти повинна завершити почате, це твоє призначення, твій шанс...

— Начхати. Навіщо потрібен світ, існування якого раз по раз оплачується ріками крові... для чого взагалі подовжувати життя такого світу?

— Це не тобі вирішувати, дурнувата багряниця.

— Помиляєшся, зараз це вирішую тільки я, — блиснувши яскраво-зеленими очима, прошипіла дівчина. — І я вирішила, що мені не потрібен світ, урятований ціною життя того, кого я кохаю.

— Подумати тільки, я ж навіть уявити не могла, що ти НАСТІЛЬКИ егоїстична погань.

— Називай мене як хочеш, Кімістресс, але я не поступлюся.

— Ти ж розумієш... що я це просто так не залишу? Що буду мучити тебе вічність... та і його разом із тобою? Стільки разів, скільки буде потрібно, поки ти не настраждаєшся достатньо, аби спокутувати свою провину.

— Спробуй. Але від нього я не відречуся, — прошепотіла дівчина, пропускаючи крізь пальці сплутане чорне волосся непритомного чоловіка. — Так само як від своїх слів, і від свого рішення. Він для мене важливіший за цілий світ... важливіший за всі незліченні світи. І якщо заради якогось із цих світів я повинна вбити того, кого кохаю, то нехай цей світ обернеться попелом!

Усе було ніби в тумані. Я нічого не розуміла, мало що могла розгледіти чи почути. Моя голова нагадувала мені великий клубок вати. Усе здавалося сном. Я просто безсило лежала на руках Ларгуса, який виніс мене з будівлі Гільдії. Навколо метушилися чарівники, добиваючи залишки нечисті. Тут і там догорав вогонь.

Я опустила погляд на свою руку і побачила, що шкіра вже втратила ту смертельну блідість.

Втома і слабкість накотилися з новою силою. Не знаю, чи зомліла я, чи просто заснула, але все перед моїми очима знову накрила темрява.

* * *

Голова гула, немов бджолиний вулик. Світло свічки пробивалося до мене ніби крізь товщу води. Нарешті розпливчаста картинка перед очима стала чіткішою, і я побачила Каріла й Фандору. Молоде подружжя сиділо біля мого ліжка, не відводячи від мене погляду.

— Нарешті ти прокинулася, — прошепотіла мавка.

— Скільки я проспала?

— Більше доби, — відповів Каріл. — Ох, і налякала ти нас. Досі не вірю, що ти жива. Ларгус тоді з тобою просто диво провернув... до речі, не розкажеш, що саме він зробив? Тому що сам він навіть слова не сказав.

— Якщо чесно, то не пам’ятаю, — зізналася я після хвилини марних спроб згадати хоч щось. Мої спогади обривалися з того моменту, як Ларгус увійшов до головної зали Гільдії. Та у все, що відбулося, збереглося в пам’яті так, ніби я просто бачила страшний сон... І чим більше подробиць заново прокручувала в голові, тим страшнішим він здавався. — А Ларгус уже повернувся до Адамарея? — тихо промовила я, механічно облизавши пересохлі губи.

— Який там Адамарей? — охнула Фандора. — Зараз у Фетесаріні таке робиться, що в найближчі дні він точно нікуди звідси не піде.

— То з ним усе гаразд?

— Гаразд. Відпочивай-но, сили тобі зараз потрібні, — сказав лісовик. — А ми поки тебе покинемо, в місті багато поранених, потрібна і наша допомога...

Каріл затнувся, помітивши, що на мої очі навернулися сльози. Розгубившись, він сказав на прощання щось підбадьорливе та вийшов з кімнати. Слідом за ним пішла Фандора, і я залишилася сама.

І тут моя голова вибухнула від усвідомлення того, що ж я накоїла! Кожна мить, яку я з жахом відтворювала у своїй пам’яті, змушувала все моє єство замерзати.

— До тебе можна? — раптом почулося з-за дверей, і до кімнати увійшов Ларгус. — Каріл сказав, що ти не пам’ятаєш, що сталося в головній залі.

— Схоже на те, — відповіла я. — А що ж сталося? Як ти мене врятував?

— Я просто допоміг тобі, а завдяки сучасній магічній медицині нам удалося вивести з твого тіла неактивну кров перелесника.

Я помітила дзеркало, що висіло за спиною Ларгуса, і мимохідь зазирнула в нього. На щастя, побачила там своє звичне відображення.

— Але ти сама себе звільнила, Алісо. У цьому лише твоя заслуга.

Так. І в усьому, що відбувалося тієї ночі, також лише моя «заслуга». Я не витримала і, нарешті, заплакала.

— Благаю, заспокойся, — прошепотів Ларгус, торкнувшись моєї щоки.

— Як? Після всього, що тоді сталося? Краще б ти дав їм убити мене. Ти ж сам бачив, на що я перетворила Фетесарін.

— Не хвилюйся, все добре. Ми встигли зреагувати, тому жертв не було, тільки багато поранених.

— Цього не може бути, — видихнула я. — І не треба мене цим втішати. Я бачила, які руйнування...

— Але все ж і ми не такі простаки. До Фетесаріна одразу прибули всі сто круків, а протягом години ще й підтягнулися чарівники, які були в найближчих містах. Ти була під дією чар, які затьмарили розум. А ми, між іншим, швидко вжили необхідних заходів для безпеки жителів міста.

Спасибі, Ларгусе.

— Але ж я зруйнувала третину Фетесаріна.

— То й що? Руйнування не такі масштабні, як здавалося вночі. Повір мені, якщо докласти необхідних зусиль і залучити до роботи чарівників, все буде доведено до ладу ще до осені. І не забувай, ніхто не має права звинувачувати тебе в тому, що сталося. Про це я вже подбав.

— Що б ти не казав, я не можу забути, що накоїла. А до того ж іще й той перелесник...

— Із перелесником покінчили ще вночі, — перебив чоловік.

— Послухай, він розповідав...

— Зараз вгадаю: це пов’язано з тим, що скоро світ буде знищено.

— Як ти здогадався?

— Було неважко. Уже сам факт того, що нечисть пробудила Центр Тіней заради свого захисту, багато про що говорить. Хоча ми й сподівалися, що в нас буде трохи більше часу, але чому бути, того не минути.

— Ти про що?

— Схоже, доведеться ставити крапку в цій справі з проріхою між світами трохи раніше, ніж ми планували, — задумливо промовив Ларгус. — Але не думай про це, тобі потрібно гарненько виспатися. Ти забагато пережила.

— Я не можу спати, — знову заплакала я. — Ти запевняєш, що я нікого не вбила, але навіть якщо я повірю твоїм словам... я наробила забагато лиха. Як мені жити далі?

— Повторюю ще раз: що б хто не казав, твоєї провини тут немає.

— Ще й як є. Я не розпізнала перелесника, хоча він і бачився зі мною досить часто.

— Алісо, перелесник — це нежить першої категорії. У його арсеналі, серед іншого, ще й дуже потужний вплив на свідомість. Він спокусив дружину декана історичного факультету в його власному будинку і залишився непоміченим. Якщо така нежить не хоче, щоб її вирахували, то її не вирахують так просто. А надто першокурсниця, хай навіть відмінниця.

— Я боюся спати, відразу згадується цей жах.

— Нічого страшного, — тихо сказав крук, дбайливо взявши мою руку. — Я буду тут, поруч, поки ти не прокинешся. Тому не бійся нічого.

— Ларгусе, — прошепотіла я після короткої паузи. — Що ти тоді, в залі, зробив?

— Спи, — лагідно прошепотів він і поцілував моє чоло.

Тієї миті я відчула спокій, про який хвилину тому не могла подумати навіть у найсміливіших мріях. Повіки самі зімкнулися, і я, вже нічого не боячись і ні про що не думаючи, спокійно заснула.

Отже, жертв немає?

Можливо, іноді принесений сном спокій дійсно кращий за правду.

Якось незручно вийшло з Фамалом: за весь час мого лікування я жодного разу не згадала про нього. А він, як виявилося, мало не жив під дверима лікарні, де моє тіло очищали від крові перелесника.

Коли мене виписали і я повернулася до занять, з’явилося бажання заритися в глибоку яму, де мене ніхто не знайде. Тепер я почувалася не просто чужою. Здавалося, для всіх я перетворилася на найлютішого ворога. Мене цуралися. В очах студентів я бачила не тільки злість, а й страх. Навіть добра половина однокурсників намагалися триматися від мене подалі. У бібліотеці в радіусі двох столів навколо мене утворилася мертва зона, у якій з’являлися лише Фамал, Ламіра, Малісса й Арра.

Що стосується Фамала, то він, ніби прочитавши мої думки, був зі мною щирим, справжнім другом. За весь тиждень жодного разу не заводив романтичних балачок, тільки підтримував мене і стояв пліч-о-пліч, за що я йому була щиро вдячна.

Перехоплюючи час від часу уривки розмов викладачів, я зрозуміла, що круки роз’їхалися всією Ануарою, аби зібрати якнайбільше останніх подихів. А означати це могло тільки одне: вони поповнюють втрачені під час тієї ночі сили і накопичують нові, щоб закрити проріху між світами. Кілька днів тому, під час останньої розмови, Ларгус зізнався мені, що з нею ще багато чого залишається невідомо і ліквідовувати її зараз дуже ризиковано. Але виходу немає, потрібно поквапитися. Тому зшивання матерії офіційно призначили на перше травня.

Тим часом, наприкінці години куратора, Феланна повідомила нам «приємну» новину.

— Ну, студенти, слухайте уважно, тому що справа серйозна, — промовила шубінка. — Скориставшись недавнім погромом, до Фетесаріна прослизнула якась банда, і тепер вона тероризує місто. На їхньому рахунку вже троє вбитих, на додачу ще й шість пограбованих квартир. Із правопорядком у нас усе серйозно, тож затримання банди — питання лічених днів. Але ці кілька днів ми просимо вас без крайньої потреби не залишати територію університету, надто коли почне сутеніти.

Закінчивши, Феланна покинула аудиторію з незвичною для неї серйозністю.

У всій цій божевільні радувало одне: відсутність Вадима, який до від’їзду професійно підливав бензин у вулкан цькування «демониці Аліси Гайлінової». Його, як першого підлабузника ректора, в складі групи з двох чарівників і п’яти супроводжувачів відправили кудись із дуже важливим завданням. У цій групі була також Фандора, тому я знала, що поїхали вони до Даратера — великого міста на краю Чертерських гір. Мета ж поїздки — укладання серії контрактів з місцевими шубінами на постачання обладнання та будівельних матеріалів... для відновлення Фетесаріна. Тож мені залишалося зітхнути з полегшенням хоча б через те, що найближчі двійко тижнів Вадима я не побачу.

Щоправда, була ще одна обставина, яка просто не могла не пригнічувати, — Арра. Бідолаха у свої вісімнадцять виглядала на всі сорок, навіть у білявому волоссі можна було розгледіти сивину.

— Я не можу так жити, — втомлено прошепотіла вона, коли я знайшла її, всю в сльозах, посеред темного безлюдного коридору. — Це просто нестерпно.

— Арро, заспокойся, — зітхнула я, обіймаючи подругу за плечі. — Не можна так себе мучити. Спробуй якось відволіктися.

— Я пробую, і вдень це навіть іноді виходить. Але вночі не можу заснути, бо зсередини мене ніби гризе якась порожнеча. Вона перевертає все на свій лад, і їй це вдається. Раніше моє життя мало сенс, у ньому було світло. А тепер нічого, крім прісної сірості. Здається, що всі навколо мене — вороги, які тільки й мріють впорснути мені в кров іще більше отрути.

— Розумію, мені теж несолодко. А на твоїй совісті хоча б немає напівзруйнованого Фетесаріна, — зітхнула я.

— Навіть не нагадуй про це, — схлипнула Арра. — Який, напевно, це був жах для тебе... Але не ти винна в усьому цьому.

— Схоже, більшість вважає інакше. Тоді я була не собою, а страшним кровожерливим монстром. І все одно це була я.

— Але зараз ти це знову ти — така, яка є. А я, схоже, ніколи не стану такою, як раніше. І це мене вбиває, буквально вбиває. Я не відчуваю в собі ні сил, ні бажання жити. Ніщо мене не радує. Більше того, я взагалі тепер не маю будь-яких емоцій. Ось зараз я сиджу поряд із тобою і плачу, а всередині порожньо. Я не можу, Алісо, я не можу жити так, ніби я порожня коробка!

Арра знову заплакала. І коли я зазирнула в її очі, вони нагадали мені скло.

Це був один з небагатьох вечорів, які можна назвати спокійними. Ми з Ламірою, Фамалом і Маліссою вирішили провести його в басейні. Власне, Ламіра й Фамал плавали, я сиділа на «березі», звісивши ноги у воду. А Малісса протерла окуляри, сіла на плетеному кріслі біля басейну і з моторошним блиском в очах читала стару книжку, обкладинка якої була загорнута в газетну сторінку. Крім нас, там відпочивало ще кілька студентів, але жодного з нашої групи.

Фамал та Ламіра не мали наміру припиняти сперечатися ні на хвилину й улаштували цілу баталію в басейні, під час якої активно бризкали одне в одного водою. Що найцікавіше — я помітила, як їм обом це подобається.

Я всміхнулася, опустила погляд на воду, яка заспокоїлась на мить... і мигцем побачила в ній відображення Арри. Обличчя дівчини було холодним і млявим.

Що за чортівня?

— Припиніть, — втомлено пробурчала Раманна, підбігши до краю басейну. Цікаво, коли вона прийшла? Раніше я її тут не помічала. — Ви заляпали мене з ніг до голови, хоч я і сиджу в протилежному кінці зали.

— Тобі це корисно, — гмикнула Ламіра. — Зазвичай люди ходять у басейн, щоб купатися, а на пляж — щоб засмагнути. А ти в басейні боїшся води, ніби це кислота, а на пляжі ховаєшся під парасолькою.

— То й що? Не всі люблять плавати і смажитися на сонці. Я просто прийшла сюди разом із подругами і спокійно сиділа в кріслі, читаючи книжку, поки мене не облили. А тобі я порадила б узяти з мене приклад і поводитися спокійніше.

— Не дай Стихії Ламірі брати з тебе приклад, — голосно промовив Фамал, викликавши в усіх присутніх здавлені смішки на адресу Раманни. — Не розумію, чому ти завжди сидиш у темних кутках? Невже, як нежить, боїшся сонця?

— Дуже смішно, — фиркнула дівчина, намагаючись приховати пригніченість. Схоже, для всіх вона так і залишиться манірною багатою красунею. — Але, щоб ви знали, бліда шкіра — ознака аристократа.

— І упиря, — додала Ламіра, давши п’ять Фамалу.

Розбита, як орки під Гондором, Раманна засичала й роздратовано покрокувала до виходу... де наштовхнулася на якусь дівчину.

— Чому сьогодні ніхто не дивиться, куди йде? — не витримала вона.

— Стули пельку, нежить! — гаркнула студентка.

Бідолашна Раманна тільки й змогла, що безсило хапати ротом повітря, не знаходячи слів.

— Чого ви тут сидите? — крикнула вона, вже звертаючись до всіх. — Хіба не чули, що там якусь першокурсницю вбили?

Усі, хто перебував у басейні, вражено застигли на місці.

— Як? Де?.. — спантеличено забурмотіла я.

— Сама нічого не знаю. Чула тільки, та дівчина гуляла містом пізно ввечері, коли на неї напала та сама банда. Вона зараз наче в університетському медпункті.

Продовжувати їй не довелося. Я немов ошпарена побігла в роздягальню і, швидко переодягнувшись, щодуху помчала до будівлі університету. Хоч би я помилялася, хоч би все це виявилося лише плодом моєї уяви...

За кілька місяців я трохи обстежила університет і встигла розвідати чимало прихованих ходів. Один із них вів до таємної кімнати, що прилягала до медпункту. Більше того — дзеркало, яке висіло в медпункті, з іншого боку було прозорим, і можна було роздивитися все, що там відбувалося.

— Не можу повірити, — зітхнула... Феланна! Вигляд у неї був убитий. Моєю шкірою знову сипнув мороз, хоча за натовпом і не було видно тіла. — Я їх попереджала, просила... чому вона мене не послухала?

— Не звинувачуйте себе, пані Маногра, — спробував її втішити чоловік у формі міської варти. — Так, ми знаємо, що дівчинку вже не повернеш, але та банда більше нікому не зашкодить. Коли мої люди випадково проходили поруч і побачили в провулку цих тварюк, які злетілися до тіла бідолахи, то стріляли з арбалетів, навіть не думаючи, що їх можна взяти живцем. До речі, найбільше їх здивувало саме те, що дівчина не здійняла галасу. Мабуть, у неї просто був шок і вона не могла вимовити жодного слова, коли на неї напали з ножами.

Постоявши ще трохи біля тіла, викладачі та ректор розійшлися. Коли ж відійшла і медсестра, обличчя загиблої більше ніхто не загороджував...

Як же я хотіла, щоб це все було не більше ніж плодом моєї уяви. Але тепер побачила стомлене обличчя, слабке худорляве тіло, світле волосся з сивиною. Сумнівів бути не могло: на кушетці лежала Арра.

Коли я увійшла до своєї кімнати, там уже сиділи Ламіра, Фамал і Малісса. Всі спрямували на мене стурбовані погляди.

— Алісо, що...

— Арра мертва, — схлипнула я. — Це її вбили. Я сама бачила тіло...

Я не витримала і заплакала. Фамал одразу обійняв мене і підставив плече... плече друга. Господи, як же добре, що саме цей Фамал зараз поруч зі мною!

— Не може бути, — шоковано промовила Ламіра. — Арра ж чарівниця. Чому її так легко вбили? Чому вона не змогла захиститися?

— Здається, вона не хотіла захищатися, — прошепотіла я.

— Що? — не повірила Малісса.

— Останнім часом вона говорила, що не хоче жити, бо після того випадку з мелюзинами її життя стало нестерпним, порожнім... Схоже, вона навмисне ходила темними провулками так пізно, а коли напала банда — не захищалася.

— Я в це не вірю! — закричала Ламіра, схопившись на ноги. — Як вона могла бути такою слабкою?

— Ламіро... — прошепотів Фамал.

— Не можна здаватися, ніколи! Навіть якщо думаєш, що виходу немає і бути не може, треба боротися, хоч би як важко було, тому що тільки тоді є шанс вистояти. А вона просто похнюпила носа й вирішила спокійно померти. У той час як мусила бути бійцем. Як сталося, що Арра обрала шлях боягуза?

— Ламіро, заспокойся... — промовив хлопець, кладучи руку їй на плече.

— Чому вона не боролася? — заридала мавка і з усієї сили вдарила кулаком по стіні.

Ні слова не сказавши, Фамал обійняв Ламіру, і вона сховала обличчя в його сорочці. Її тендітні плечі тремтіли від плачу, коліна підкошувалися, тому Фамал узяв її на руки і посадив на ліжко поруч із собою.

— Спокійно, Ламіро, спокійно, — шепотів він їй на вухо.

За кілька хвилин знесилена мавка заснула. Ми не хотіли будити подругу, тож я пішла спати до її кімнати. Але Фамал залишився з нею. І коли я повернулася вранці, він так само сидів біля ліжка і не зводив з дівчини почервонілих очей.

* * *

Сонце заливало землю теплими променями. Останні дерева доцвітали, а на решті вже зеленіли молоді листочки. Клумби рясніли ранніми квітами.

Просто не вірилося, що такого чудового весняного дня могло відбуватися щось настільки жахливе, як похорон молодої дівчини. Навіть зараз, стоячи посеред кладовища Духмяного біля труни Арри, я не могла усвідомити реальність.

Поруч зі мною були Малісса й Ламіра, яку Фамал тримав за руку. Трохи лівіше — Каріл, а за ним натовп жителів села. Батьки Арри ні на хвилину не відходили від труни, у якій лежала дівчина, одягнена у весільну сукню, із золотими сережками у формі ромашок із пелюстками-самоцвітами. Навіть зараз сповнений страждань вираз не покидав її обличчя.

От і все. Труну опустили в могилу, і кожен із присутніх кинув до ями по чотири жмені землі. Потім трунарі взялися до роботи, і за кілька хвилин замість ями в три метри завглибшки з’явилася купка землі, біля якої встановили могильну плиту.

Усі потягнулися з кладовища до постоялого двору Дейка, де мали відбутися поминки. Я йшла останньою, на мить озирнулася... і зблідла: хмари затягнули небо над цвинтарем і почали обертатися вихором. Зненацька блакить ніби змило водою і в ній, немов діра, засвітилося вкрите зорями небо в оправі з купчастих хмар. Усе це тривало мить, і, перш ніж я встигла хоч оком змигнути, «дірка» знову затягнулася, не залишивши й сліду від щойно побаченого.

Здається, крім мене, ніхто нічого не помітив.

Я одразу зловила першу-ліпшу пташку. На знайденому в кишені пожмаканому клаптику паперу поспіхом написала:

Щось відбувається неподалік проріхи. Припускаю, що часу більше немає. Здається, пора збирати матеріали у справі та приїжджати до Фетесаріна, аби негайно з усім покінчити.

Аліса

Прив’язавши записку до ноги пташки, я зарядила її чарами та підкинула вгору. Хоч би встигнути...

Заламуючи руки, я рушила до постоялого двору Дейка, де, ймовірно, вже зібралися всі, хто був на похороні.

* * *

Після двох днів скаженого галопу я дісталася Фетесаріна. І хоч їхала верхи конем, який був із народження спеціально підготовлений для чар, що підвищували витривалість, тварина ледве витримала такий шалений темп.

Через смерть Арри в університеті вирував справжній хаос, тож мені залишалося тільки сидіти у своїй кімнаті та кусати лікті. Невже все дійсно так, як я думаю? Я б із більшою радістю дізналася, що помилилася, просто підняла бурю в склянці води, і опісля дістала б по шиї.

Але кожен наступний день розвіював цю надію. Не розумію, невже ніхто, крім мене, не помічає, що все навкруги не таке, яким було раніше? Невже ніхто не бачить, що перелякані тварини забилися в нори? Що вода, постоявши трохи в глечику, починає слабко крутитися виром, а згодом, якщо її випити, — сушить у горлі? Що свіжі квіти в’януть у вазі протягом години, а їжа за лічені хвилини втрачає смак? Кінець близько, от тільки чи буде він щасливим? Хоч би Ларгусові все вдалося...

Я помітила, що інстинктивно жмакаю аркуш паперу, і поклала його на стіл... а він на моїх очах розрівнявся так, немов його взагалі ніхто ніколи не брав до рук.

У паніці я схопилася та вибігла з кімнати. А за хвилину вже сиділа на лавці в університетському дворі та дивилася на небо, з жахом чекаючи появи чогось схожого на те, що бачила на похороні Арри. Але цього разу мені довелося спостерігати іншу картину: до двору верхом заїхав Вадим. Його одяг був порваний та брудний, шкіра подряпана, а кінь — із повним ротом піни.

— Допоможіть! — прокричав він на все горло.

Я навіть не встигла зрозуміти, що до чого, а біля хлопця вже крутилася зграя медиків, які його оглядали. Чарівників збиралося дедалі більше. От уже серед них з’явився і Каріл.

Ректор підбіг до Вадима і стурбовано закричав:

— Що трапилося?

— На нас напали, — видихнув він.

— Як? Хто? І що з...

— Якась банда, вони влаштували засідку. Ми просто їхали в горах, аж раптом невідомо звідки вилетіло кілька стріл. Випустили їх дуже влучно — вцілили точно в серця та голови. Я запанікував і, напевно, перемістився інтуїтивно, зі мною таке раніше траплялося. Здалеку я бачив, як усі тіла обшукують...

— Що з Фандорою?! — закричав Каріл так, що мене затрусисло.

— Вона також. Їй влучили просто в серце, а потім я бачив, як її тіло скинули в якусь гірську річку...

— Ти брешеш! — несамовито закричав Каріл. — Брешеш, паскудо! Кажеш, ОТАК їхав кілька сотень свагів? Напряму, від Ерзаських гір? Цікаво, чому ж ти не заїхав до найближчого міста просити допомоги? І чому не надіслав листа? Натомість подолав таку відстань галопом, підживлюючи коня чарами, та прибіг просто сюди.

Знадобилися зусилля кількох чарівників, щоб відтягнути оскаженілого Каріла від Вадима. Не знаю, куди його повели. Я й сама не могла повірити в почуте. У моїй голові якось не могла прижитися думка, що Фандора мертва: настільки далеким, нереальним це здавалося. Що, чорт забирай, відбувається?

Ніби в трансі, я попленталася до входу в головний корпус університету, але випадково, лише на мить, мій погляд напоровся на погляд Вадима, і я жахнулася: в його очах не було ні краплі співчуття, жалю, печалі. Тільки диявольський блиск.

Я блукала добре знайомими коридорами, але ніби не розуміла, де перебуваю. Усе здавалося чужим, божевільним, холодним. Із кожним кроком у голові наростав вир голосів, емоцій, спогадів. Погано орієнтуючись у просторі, я пірнула в один із таємних ходів, пройшла ще кілька кроків... а потім упала долу й заридала.

Уже три дні я нічого не їла, ні з ким не розмовляла. Схоже, весь світ перевернувся догори дриґом. Коли я кілька разів виходила з кімнати та зустрічала інших людей, то помічала, що в усіх тремтять руки.

Група чарівників, які вирушили на пошуки тіл загиблих, повернулася годину тому. Фандору так і не знайшли — її слід обривався плямою висохлої крові на березі річки. Похорон загиблих призначили на завтрашній вечір. Для Фандори ж вирішили просто зробити пам’ятник.

Але серце в мене найбільше розривалося через Каріла. Я кілька разів бачила його і не впізнавала. Невже це той самий веселий добродушний лісовик, із яким я познайомилася минулого літа? Зараз він нагадував страшну тінь із кошмару. Ні на мить бідолаха не випускав із рук шпильку-магнолію, яку Фандора забула вдома, їдучи на це кляте завдання.

Мені залишалося тільки здалеку дивитися на кладовище, де завтра поховають супутників Вадима. А сам він уже був здоровим та повним сил! Перед натовпом юнак надягав фальшиву маску скорботи, але коли я кілька разів стикалася з ним у коридорах, то не помічала нічого, схожого на смуток. Так і хотілося набити пику цьому самовдоволеному виродку...

Аж раптом я скам’яніла, відчуваючи сотні списів жаху, які прошили мене наскрізь: у небі над кладовищем знову почалося те саме, що відбувалося в Духмяному. Але тепер діра в небі була величезна і протрималася близько хвилини, а затягувалася поступово. Тож цього разу не залишалося сумнівів: я не єдина, хто це бачив. Але все ж зірвалася з місця і щодуху помчала до Гільдії, хоча прекрасно розуміла: мене туди не пропустять. Та й що я там можу зробити? Краятися в істериці?

Щоправда, на підході необхідність заходити зникла — із парадного входу вийшов сам голова стихійників у супроводі кількох чарівників і охорони.

— Таліри не працюють, імовірно через усе це божевілля. Але я вже написав Агердону, щоб збирався і поспішав сюди, — говорив він комусь із них. — Тепер ми можемо тільки чекати...

Схоже, чекати Алагарові Натону довелося менше, ніж він розраховував. Його очі буквально вискочили з орбіт, ніби ядра з гармати, коли з-за повороту головної вулиці виїхав вершник на чорному коні зі скріпленим срібною застібкою поясом крука. За мить з’явився ще один крук, а потім три... вісім... десять. Люди мало не вивалювалися з вікон, спостерігаючи за сотнею круків із учнями, які вихором пронеслися вулицею і зупинилися просто перед будівлею Гільдії стихій.

— Доброго дня, пане Агердон, — промовив Алагар Натон, ледь упоравшись зі здивуванням. — Я не знаю, як ви змогли так швидко сюди прибути...

— Ми прибули не швидко, — відрізав Ларгус. — Щоб зберегти більше чарівної сили, ми витратили на дорогу кілька днів. Тому я хотів би дещо обговорити з людиною, яка покликала мене сюди. А зараз занесіть до Гільдії теки зі схемами та формулами, які ми привезли, обговоримо все за хвилину.

Не чекаючи на відповідь, Ларгус підійшов до мене:

— Я щойно бачив, що тут відбувалося, і здогадуюся, що тобі хотілося б зі мною поговорити. Ходімо до вежі.

Я кивнула і швидким кроком попрямувала за ним. Скоро ми опинилися в одній з кімнат Гільдії, де я, не гаючи часу, швидко переказала події останніх днів. Коли ж черга дійшла до смерті Фандори, не витримала і знову розплакалася.

— Не плач, Алісо, — прошепотів Ларгус, обіймаючи мене. — Я розумію, тобі тяжко, але для сліз просто немає часу.

— Що це за пекло?

— Заспокойся, ситуація майже під контролем. Ми прибули саме вчасно. Якщо все буде добре, покінчимо з проріхою за лічені дні. Зараз проведемо кілька нарад, а потім вирушимо туди і покладемо цьому край.

— Але ж це тільки на певний час? Ти сам казав, що вам багато чого не відомо...

— Так. І все ж я сподіваюся, що ми з цим упораємося. А тепер іди відпочинь, ти несхожий сам на себе.

— Ларгусе, а раптом...

— Обіцяю, ми побачимося ввечері. Зустрінемося в університетському саду о п’ятій, біля старої верби, там і поговоримо. А зараз я маю бігти, на мене вже чекають.

— Гаразд, — прошепотіла я, витерши сльози. І поспіхом покинула Гільдію, аби повернутися в гуртожиток.

До саду я прийшла на годину раніше і влаштувалася на одній з лавок.

Неймовірно! Хвилину тому яблуня, неподалік якої я сиділа, цвіла, а тепер із неї дощем посипалися жовті листочки. Приблизно те саме відбулося ще з двома деревами: листя жовтіло просто на очах. Але це, як виявилося, було не найдивнішим: вишня за кілька метрів від мене почала зменшуватися, молодіти... і, перш ніж я щось зрозуміла, стала росточком, який втягнувся в землю. Квіти розпускалися, в’янули, висихали, а потім знову пробивалися крізь землю та розквітали... І чому це сонце сідає так рано?

— Ти давно тут? — запитав Ларгус, сівши поруч.

— Гадки не маю. Раніше б відповіла: «Хвилин п’ять-десять», але зараз здається, що я сиджу тут роками. Ларгусе, що відбувається? — злякано прошепотіла я, схопивши його за руку.

— Цей світ руйнується. І якщо проріху не закрити негайно, до ранку від нього залишиться тільки примарний делірій.

— То ти зараз...

— Так, вирушаю до проріхи. Круки і п’ятеро з учнів вже там. Я ж вирішив, що негарно буде порушити дане тобі слово.

Я не хотіла плакати, бажала лише підбадьорити його... але не змогла. Сльози текли по щоках, коли я з усіх сил обійняла чоловіка з єдиним бажанням: нікуди не відпускати, нехай хоч кінець світу — головне, щоб він був поруч.

— Ти повернешся, Ларгусе? Пообіцяй, що повернешся, — шепотіла я.

— Не можу, — сумно зітхнув він, ніжно торкаючись долонею мого волосся. — Звичайно, зі мною будуть іще дев’яносто дев’ять круків, а методика передання життєвої енергії допоможе мені вистояти і, сподіваюся, зробити все до кінця. Але обіцяти зараз щось рівноцінно обману, а обманювати тебе я не хочу.

— Тоді хоч пообіцяй зробити все, щоб повернутися.

— Я і так зроблю все, щоб повернутися, — прошепотів Ларгус, перш ніж підвестися. Ось він уже ступив крок уперед... але я скочила з місця і різко схопила його за руку.

— Ларгусе, я тебе!.. — Мене перервав легкий струс землі, нічне небо стало червоним, потім зеленим, потім синім, коричневим, пурпуровим...

На обрії, ніби крізь марлю, я бачила як злітають у небо космічні ракети, що могли бути тільки в моєму рідному світі. Із глибин космосу з’являлися й наближалися всі планети Сонячної системи. Але жодна з них не порушувала гравітації, не міняла орбіту, не викликала руйнувань. Їх не викликало навіть Сонце, яке також з’явилося в небі... але небо стало чорним, і жоден яскравий промінчик не міг його освітлити. А Місяць, поступово набуваючи багряного кольору, був так близько, що, здавалося, іще трохи, і я зможу до нього дотягнутися. Поки я спостерігала за цим, у мені одночасно сплелися захват і жах.

— Бачу, тягнути час більше не можна, — зітхнув Ларгус і після короткої паузи заговорив: — Алісо, пробач мені цей пафос... але все життя крука — це ризик і постійна війна. Знаєш, що це за війна? З суспільством. Нас ненавидять, ми для них немов чумні... так само, як ті, хто з нами поруч. Певно, ця битва ніколи не закінчиться, тому крук приречений на самотність. Я навіть ніколи не зможу бути з коханою жінкою, тому що тоді заражу її своєю «чумою». І нехай вона заперечуватиме, я знаю: їй цього не витримати. Не витримати не лише ворожих поглядів, а й моїх обов’язків, на які я не можу наплювати, незважаючи ні на що. І рано чи пізно вона піде, але навіть після цього її життя не стане колишнім. Тому мій шлях — це шлях самотності. Його не змінити... хіба що ціною щастя того, хто мені дорогий. Але, зрештою, це все одно обернеться нестерпним болем для обох. Ти сама все знаєш, бо бачила, відчула це на собі. Гадаю, я не помилюся, сказавши, що відтоді, як ставало відомо про твою дружбу з круком, від тебе відверталися навіть ті, хто міг бути поруч.

— Що ти верзеш? — обурилася я. — Мене ще в моєму світі цуралися, я все життя була дивачкою з важким характером. У цьому світі на мене дивилися скоса від самого початку — як на дивачку з важким характером, який прибув з іншої реальості. А розбігатися від мене тут стали після того, як я рознесла половину Фетесаріна. Тому розслабся зі своїм комплексом самотнього вигнанця, що тужливо виє на місяць: якщо в моїх бідах хтось і винен, то це точно не ти.

— То й що? Думаєш, від мене в тебе не буде нових проблем? Я не хочу руйнувати твоє життя, яке ти зможеш прожити по-справжньому щасливо.

— Краще нехай моє життя зруйнується, але я залишуся стояти з тобою пліч-о-пліч, ніж буду «щасливою» без тебе, — твердо промовила я.

— Я — крук. Чарівник, приречений на зневагу. З мого боку було б егоїзмом прирікати на таке когось іще.

— Тоді вважай це егоїзмом з мого боку, — так само твердо відповіла я. — Хоч там що, я чекатиму твого повернення.

Хоч ці слова звучали впевнено та рішуче, мої пальці тремтіли, а на очі знову мало не навернулися сльози.

— Подивимося, — тихо сказав Ларгус. — А поки... прощавай, Алісо.

Зазирнувши мені в очі, крук ніжно обійняв мене і поцілував у щоку, торкнувшись куточків губ.

А наступної миті він уже зник.

Невже я зараз бачила його востаннє? Одна-єдина думка про це розривала мене кам’яними кігтями.

— Не хвилюйся, усе буде добре, я вірю в них, — тихо долинуло десь іззаду.

Я озирнулася і побачила Тейна, який обіймав Маліссу на одній з лавок неподалік.

— Вони багато працювали заради цього дня і все зможуть. Ось побачиш, завтра я також тебе обійму, — прошепотів учень крука, ніжно цілуючи дівчину.

Від одного дотику його вуст вона перестала тремтіти, тільки бгала блідими пальцями тканину його куртки.

Ларгус зараз уже, певно, біля проріхи...

Несподівано в голові блиснула божевільна ідея. І від неї у грудях запалав вогонь, який не дав змоги мені стояти на місці!

Я побігла, побігла швидше за вітер. Ось вона, перша вежа Гільдії стихій, найвища будівля Фетесаріна. Охоронців біля входу не було, вони дивилися на небо за декілька метрів звідси. Що ж, вважатиму це запрошенням.

Ноги і заступництво стихій несли мене сходами вгору. Уперед, тільки вперед, до вершини. Кілька разів мені все ж траплялися спантеличені та налякані чаклуни, але я бігла далі, перш ніж хтось із них устигав щось зрозуміти.

Нарешті я вибралася на дах. Щоб відгородитися від непроханих гостей (якщо комусь із них раптом заманеться мені перешкодити), я забарикадувалася, зробивши все, щоб бажання переслідувати мене перетворилося з «ну я тобі...» в «та ну її до біса».

Але тепер це все лише пройдений шлях, попереду головне. Я стала на краю тераси і спрямувала погляд на північний захід.

Неймовірно! Якщо звузити зіниці і максимально згустити навколо них повітря, то звідси можна розгледіти Себорське болото і навіть маленьку чорну цяточку під назвою «Духмяне». Десь там, неподалік...

Так, саме в тому місці, на обрії спалахнула різка лінія проріхи між світами, світло від якої нагадувало блискавку. Зараз не мало значення оскаженіле небо чи знавісніла земля, усе найважливіше відбувалося саме там.

Давай, Ларгусе! Ти говорив мені, що я зможу, коли я вже ні в що не вірила, ні на що не сподівалася... і я змогла. Я вже не плачу, я з тобою! Ти зможеш. У тебе все вийде.

Здійнявся сильний вітер, але я не звертала на нього уваги. Моя рука щосили стискала чорний підвісок-метелика. В очах більше не було ні сльозинки, тільки рішучість. Я відчувала, що зараз не тут, а там, поруч із ним, поруч із проріхою. Може, сам він і не впорався б. Але тепер я з ним, і ніщо не стане йому на заваді. А якщо стане — я зітру це з лиця землі!

Часу вже не існувало. Він не втратив своє значення, а просто зник. Тому я не можу сказати, скільки хвилин або годин минуло до того моменту, коли планети почали відлітати назад, небо — забарвлюватися рівномірним темно-синім кольором, а земля — повертатися до свого колишнього спокійного стану. Все, що я бачила, що мало для мене значення, — це блискавка проріхи між світами, що затягувалася, немов рана від порізу, з якої хвилину тому сочилася кров. Вона ставала дедалі меншою й от, нарешті, згасла.

Вітер стих, і все стало на свої місця... крім мого серця. Воно досі шалено калатало, і ще не скоро йому судилося заспокоїтися.

* * *

На ранок я дізналася про повернення круків до Фетесаріна. Також мені вдалося підслухати, що Ларгус був з ними, але він дуже виснажений і непритомний. Я кілька годин намагалася прорватися до нього в лікарню, але мене не пускали. Зрештою, коли я всіх так дістала, що мене виштовхали з території лікарні, довелося піти.

Продовження дня було не з легких: похорон Фандори. Коли всі розійшлися, Каріл так і сидів на землі, не в силах відвести погляд від кам’яної плити, яка замінила йому могилу коханої дружини.

— Каріле, я...

— Я не вірю в це, Алісо, — тихо промовив лісовик, крутячи в руках шпильку-магнолію, на яку падали сльози. — Не вірю в те, що вона могла так просто померти. Тільки не моя Фандора. І не повірю, поки оцими очима не побачу її тіло. Нехай хтось вважає це безумством, але я відчуваю її. Здається, що між нами є невидима нитка, яка зв’язала наші серця того дня, коли ми вперше зустрілися. Можливо, це тільки тому, що я не можу її відпустити... але якби розірвалася та нитка, я б це відчув. Тому якщо хтось вважає, ніби через слова якогось брехливого виродка я за копійку продам свою надію, то нехай іде в пекло.

— Як би мені хотілося вірити, що ти маєш рацію, — зітхнула я, сідаючи на землю поруч із Карілом.

— То вір, — сказав чарівник, перш ніж підвестися і попрямувати до свого будинку, де він тепер залишився сам.

Я знову повернулася в сад, бажаючи прогулятися вимощними бруківкою доріжками. Несподівано для себе біля одного з фонтанів побачила Фамала, який сидів на його краю, задумливо торкаючись пальцями водяного дзеркала.

— Привіт, — прошепотіла я.

— І тобі здоров.

— Що робиш?

— Міркую.

— Про що?

— Про минуле з його помилками, сьогодення з його туманами, майбутнє з його надіями.

— Фамале, послухай, — почала я, присівши на край фонтану. — Я знаю, що від самого початку робила все неправильно і...

— Ти хочеш, щоб ми розійшлися?

— Так, — тихо відповіла я... і ніби відчула, як з душі звалився важкий камінь.

— Що ж, не скажу, що здивований. Увесь цей час ти ніби й була поруч, але я відчував тільки бажання втекти подалі. І, зізнаюся, мені самому набагато краще з Алісою-другом, ніж Алісою-дівчиною.

— Невже ти справді не ображаєшся?

— Це ти маєш право на мене ображатися. Я намагався прив’язати тебе до себе, навіть не звертаючи уваги на твої власні почуття. Поводився як останній егоїст і через свої сліпі міражі навіть не хотів зрозуміти, як добре нам було, поки я не вліз зі своєю дурнуватою романтикою. Відверто відмовлявся побачити правду: ми не пара, ніколи не були нею і ніколи не станемо, тому що завжди будемо бачити одне в одному тільки друзів. Я й сам уже давно знав це, але знати і зізнатися собі — різні речі. Тому пробач мені за все.

— Хіба на такого чудового друга взагалі можна ображатися? — усміхнулась я, радісно обійнявши свого найкращого друга. — Ти не уявляєш, яка я рада, що наше «зустрічання» закінчилося саме так.

— Чому ж, уявляю, — зітхнув Фамал. — Ну гаразд, я пішов. Малісса зараз гуляє десь зі своїм учнем крука, а ми з Ламірою зібралися попити чаю. Приєднаєшся?

— Не знаю. Може, трохи згодом.

— Тоді до зустрічі.

Ще раз усміхнувшись, Фамал зник за високими кущами самшиту, і я знову залишилася сама. Сонце сідало, фарбуючи небо приємним відтінком рожевого. Я ще трохи пройшлася і зупинилася, притулившись до великого старого дерева.

Згадався мій розбитий вітраж: останні події засипали новими уламками, які виклали перед очима кілька фрагментів. Але це тільки допомогло мені зрозуміти, як багато невідомого залишається дізнатися для того, щоб побачити повну картину.

— Сподіваюся, ти тут не дуже сумуєш, — раптом почула я і ледве стримала сльози. Боялася озирнутися, боялася, що мені просто почулося.

...А потім повільно обернулася і не змогла повірити своїм очам: переді мною справді стояв Ларгус. Я щодуху підбігла до нього і, все ж заплакавши, міцно обійняла. Але тепер це були сльози щастя: він повернувся. З ним усе гаразд.

— Ти не уявляєш, як я хвилювалася, — прошепотіла я. — Як ти?

— Вийти один на один проти стада песиголовців іще не готовий, але ходити можу, — усміхнувся крук. — А ти?

— А я щойно розійшлася з Фамалом.

— І як він це сприйняв?

— Зрадів.

— Справді?

— А хіба ти сумнівався, що я здатна дістати кого завгодно? — засміялася я. — А якщо серйозно, то і він, і я були одне для одного чимось на кшталт брата і сестри. Просто я зрозуміла це одразу, а йому знадобився час, проведений у ролі чогось, що формально називалося моїм хлопцем. Можеш вважати це синдромом Мірри Реберс.

— Я радий, що все так закінчилося.

— Тоді чому такий похмурий?

— Тому що не всі справи завершено, — зітхнув Ларгус. — Проріху між світами закрили, але вона за час свого існування встигла багато чого накоїти. І тепер мій обов’язок — ліквідувати наслідки.

— Що ти хочеш сказати?

— Алісо, я маю надовго поїхати.

— Що? — в одну мить моє серце зупинилося. — Куди?

— Місць багато. До твого світу це не дійшло, а от у нашому... ще до того, як проріха розгулялася на повну силу, я отримав звістки про декілька маленьких континтард, а також про інші прояви спотворення просторово-часової матерії. Тепер, коли проріху закрито, вони не розростатимуться, але позбутися їх треба. Тож я залишаю Канілу як свого заступника, беру з собою кілька круків, і ми, відновивши сили, вирушаємо в навколосвітню місіонерську подорож.

— І скільки ж вона триватиме? — з надією запитала я.

— Довго. Гадаю, не менше за три-чотири роки.

Так багато? І весь цей час я не зможу побачитися з ним? Чому?.. За що?..

— Алісо, не переживай, — занепокоївся Ларгус, побачивши, що мої очі знову наповнюються сльозами. — Ми ще зустрінемося. Можливо, тоді ти навіть познайомиш мене зі своїми дітьми.

Ларгус намагався говорити радісно, але йому не вдалося приховати гіркоту в голосі.

— Навряд, — відрізала я. — Сам знаєш, як мені в цьому плані щастить.

Навіть смішно. Я весь час дивилася на інших людей зневажливо, тому що вони живуть у світі ілюзій, відвертаються від істини та закидають камінням усякого, хто намагається її до них донести.

Зрештою, доля занесла мене до іншого світу. Але дізнаючись дедалі більше нового, я тільки ясніше розуміла: натовп скрізь однаковий. Скрізь для нього створюють радісну картину, щоб раби не замислювалися про своє рабство... взагалі ні про що не замислювалися.

За це я зневажала натовп, дивилася на нього зверхньо. Але водночас, не зважаючи на все своє усвідомлення, сама продовжувала тікати від реальності, вважаючи за краще не замислюватися про справжні проблеми справжнього життя. Лише відверталася від них і намагалася переконати себе, ніби нічого не бачу.

І що найбільш парадоксально — розуміючи це, я нічого не можу з собою вдіяти. То хіба через це я не стаю гіршою за тих, хто навіть не знає про свою сліпоту? Ні на що не спроможною, лицемірною істотою, яка радше підпишеться на чергову авантюру, або й того гірше — закриється у своєму маленькому вигаданому світі?

Останні промені проливалися із сонячного диска, який майже зник за обрієм. Скоро Ларгус теж буде там. Уже завтра він повернеться до Адамарея, а звідти — по світу, на довгі чотири роки.

Діти? Родина? Чи буде це в мене колись? Можливо, я дійсно зустріну прекрасного принца на білому коні, покохаю його без пам’яті та вийду за нього заміж?

Навіть не ворухнувшись, я зазирнула в очі Ларгусові... та зрозуміла, що принаймні від цієї відповіді вже не втечу.

Ні.

Хоч яким би прекрасним був принц, я не зможу його покохати. Моє серце замкнене на замок, від якого існує тільки один ключ...

...і він уже має власника.

— Зустрінемося за чотири роки, — усміхнулась я, зазираючи в темно-карі очі, які дивилися на мене з теплим смутком, коли я наважилась переплести пальці з теплою рукою крука.

— Обов’язково зустрінемося, — прошепотіли губи, які ніжно торкнулися моєї щоки.

Кожен із нас має свої мрії, надії, таємниці та власних демонів. Хтось за покликом честі, хтось за покликом серця, крові, обов’язку, дружби, сліпої надії, відчаю або ненависті... але всі ми ступили на цей шлях. Ми кинули жереб, вибір зроблено. Ніхто з нас не знає, чи прийде до того, до чого сподівається прийти, чи знайде те, що прагне знайти. Ми почули Поклик, і йдемо за ним, збираючи уламки розбитого вітражного скла. Для нас усе тільки почалося.

ДАЛІ БУДЕ

Останнім криком розірветься земля, Вітраж розбитий, де дорога моя. Рахую кроки до воріт і тіней Легенд забутих та химерних ідей. Дорога веде до Країни Чудес, Де тисячі літ у зневірі минають, Де сон і кошмар зіштовхнули з небес, І рани тяжкі всі епохи ховають. Позаду усе, що важливим було... Хоч був лише попіл, а біль не минає. Та як розігнати зміїне кубло, Яке в моїй долі весь час заправляє? По лезу, по краю судилось іти, Не знаю, чи зможу від себе втекти. Повернеться битва, а ворог у снах! Сльозами надія лише на вустах. І віра єдина у те, що прийдеш, В долонях усмішку мені принесеш, Зігрієш одним тільки словом своїм... І другом назвеш себе щирим моїм. Три кроки назад після кроку вперед, Лякаюсь думок, що знаходжу у тінях. Страшна таємниця малює портрет: Божественний образ в отруєних зміях! Де поклик лунає, там туга чужа. Де снився кошмар, там я тишу почула. І що не зроблю — лиш загроза ножа... Я Чорний Метелик, я страх свій забула! По лезу, по краю судилось іти, Не знаю, чи зможу я правду знайти. Смертельної битви уже не боюсь, Крізь сльози і рани колись усміхнусь! З останнього подиху сила твоя, Тати не один, бо з тобою є я. Крізь Сон і Кошмар я без страху пройду, А силу в очах твоїх теплих знайду!

Розсипавшись по траві, руді кучері ловили кожен промінчик сонця, через що здавалося, ніби вони палають чистим вогнем. Бурштинові очі були заплющені, а всипане веснянками обличчя з насолодою ловило приємне тепло. Перехожі, що забрідали в цю частину парку, здивовано поглядали на студентку магічного університету, що розляглася на землі просто посеред галявини. І молодий учень крука, який сидів на лавці поряд з нею, навіть не одразу привертав їхню увагу.

— Ну і довго ти збираєшся тут валятися? — всміхнувся Тейн і, нахилившись, легко торкнувся пасом, які здалися йому гарячими не тільки на вигляд.

— Угу, — задоволено промугикала Малісса, ніби кошеня, потягнувшись на травичці.

— Застудитися не боїшся? Ще ж не літо, — зітхнув юнак, намагаючись зобразити суворість.

— Уже тепло, — відповіла вона, ледь помітно ворушачи губами.

Усе, що залишалося Тейнові, це закотити очі. Малісса була такою відчуженою і небагатослівною від самого ранку, коли він повідомив їй, що завтра вирушить до Адамарея. А звідти — у подорож по світу разом із групою круків, які усуватимуть наслідки проріхи між світами.

Почувши це, дівчина засумувала, а потім почала ховати смуток за своєю вічною усмішкою. От лише виходило це в неї якось кепсько. Тому найбільше Тейну хотілося перед від’їздом знову побачити, як вона щиро всміхається.

— Слухай, не хочеш прогулятися? — запропонував юнак, схилившись над нею.

— А хіба ми вже не гуляємо? — знизала плечима Малісса.

— Ну, не знаю, як ти, а я хотів би побути з коханою дівчиною наодинці, а не посеред парку в усіх на очах.

Ліниво розплющивши очі, Малісса подивилася на Тейна, а потім піднялася із землі, бадьоро встала на ноги і запитала:

— Тоді куди підемо?

— Є у мене тут на прикметі одне місце, яке тобі точно сподобається, — підморгнув Тейн. — Стародавній покинутий маєток. Там ніхто не живе вже дуже давно, а самій будівлі, ти не повіриш, кілька тисячоліть.

— Нічого собі, — одразу ж підбадьоритися Малісса. — І як я раніше про нього не чула, га?

— Певного мірою, існування цього маєтку — ніби як таємниця, — прошепотів юнак їй на вушко, грайливо перебираючи пальцями пасма хвилястого вогненного волосся. — Ще до війни Магії та Вогню навколо нього збудували внутрішній дворик багатоквартирного будинку: так, щоб побачити його, просто йдучи вулицею, було неможливо. Та й щоб потрапити у дворик, потрібно знати кодове закляття.

— Звідки ж такі складнощі?

— Якщо вірити легендам, то цей маєток колись належав самому Рафтанові Санкору. І хоч то лише чутки, знести будинок або пускати туди абикого ніхто не наважується.

Як Тейн і припускав, Малісса, почувши цю новину, буквально підскочила на місці. І, не бажаючи втрачати жодної хвилини, попросила негайно відвести її до того маєтку.

— Жаба мені в нирку, це просто щось, — прошепотіла Малісса на одному диханні, коли її очам нарешті відкрився кам’яний паркан, за воротами якого порожніми очницями вікон на них дивився старий маєток, оточений садом, який здичавів за довгі десятиліття.

— Я ж казав, — усміхнувся Тейн. — Ходімо, — додав він на вухо дівчині та, знявши заклинанням замок, за руку потягнув її до саду.

Першу годину Малісса, немов зірвавшись з ланцюга, носилася будинком туди-сюди, досліджуючи кімнату за кімнатою. Кілька разів учень крука мало не посивів, коли дівчина, безтурботно стрибаючи з поверху на поверх, мчала скрипучими сходинками або різко підстрибувала на старій підлозі. Тому, коли вона, нарешті набігавшись, попрямувала до саду, де вляглася в затишній ніші з кущів самшиту, юнак зітхнув із полегшенням.

— Я не хочу, щоб ти їхав, — раптом прошепотіла Малісса, розглядаючи хмари, що пропливали небом. Її обличчя здавалося спокійним і умиротвореним, але ця безтурботна маска не зуміла приховати від Тейна тінь смутку, що застигла в її очах.

— Я теж, — відповів юнак несподівано сиплим голосом. — Та й Ларгус не хоче. Що б він там не розповідав, яку б локшину сам собі на вуха не вішав... я ж бачу, що він хоче бути з нею. І для нього ця поїздка буде не меншими тортурами. А може, навіть більшими. На відміну від мене, він досі дуркує.

— До речі, як там він?

— Уже однозначно краще, — зітхнув Тейн, на кілька секунд прикривши очі. — Коли його тільки привезли, був зовсім поганий. Але вже сьогодні вранці трохи отямився. Зуб даю, до вечора буде майже бадьорим. Як-не-як, це ж той іще міцний горішок, особливо коли його щось мотивує.

— І все ж не зрозумію, чому твій учитель не взяв тебе з собою на закриття проріхи. Адже він ризикував найбільше, — задумалася дівчина.

— Самому цікаво, — знизав плечима Тейн. — Мені він сказав, що не знає, чи зуміє врятувати цей світ. Тому коли ми всі загинемо, то краще буде, якщо останні хвилини я проведу з тією, кого кохаю. Ну а про його силу, в разі чого, подбають інші учні. Але все ж... особисто мені чомусь здалося, що він просто не хотів помирати і вирішив вижити, хоч би що там не сталося. І в цьому тільки її заслуга. Уперше за всі роки нашого знайомства я бачу, що в нього дійсно з’явилася причина жити.

— Чому ж він тоді так шмарклі тягне? Навіть я бачу, що Аліса від нього без тями.

— Мабуть, не розуміє, що іноді потрібно зав’язувати зі своїми вічними стражданнями нещасної незрозумілої трагічної натури, — пирхнув Тейн і, стомлено закотивши очі, плюхнувся поруч із Маліссою. — Коли він продовжить це й далі... скажу так, якщо Аліса буде терпіти всі його заскоки і таки не махне рукою, знайшовши собі когось іншого, це буде тим ще дивом. І мене це бісить, щоб його! — прошипів юнак, застукавши кулаком по траві. — Хоча один плюс у цьому його пунктику все ж є.

— І який же? — промовила дівчина, нависнувши над учнем крука із зацікавленим блиском в очах.

— Я бачу збоку, яким же ідіотом виглядає Ларгус, і це допомагає мені самому уникнути таких помилок, — захихотів він. — І, на відміну від нього, я не збираюся відкладати своє щастя ні на хвилину. А в дечому в мене точно немає сумнівів: я хочу бути з тобою, — усміхнувся Тейн і, різко подавшись вперед, зловив губи Малісси грайливим поцілунком. Перш ніж дівчина щось зрозуміла, він міцно обійняв її і пригорнув.

Лежати з нею ось так на свіжій весняній траві, під променями м’якого сонця, далеко від чужих очей, було для нього справжнім чаклунством, з яким не зрівняється жодне заклинання. Така тендітна, ніжна, але водночас весела і тепла — наче істинний вогонь. Він розумів, що по-справжньому щасливий з нею і буде щасливий завжди.

— Дочекайся мене, — прошепотів учень крука, на мить розірвавши поцілунок.

— Навіть не сумнівайся, що дочекаюся, — усміхнулася дівчина, знову і знову цілуючи його в перервах між словами. — А ще буду приїжджати до тебе на канікулах. Тільки ти повідомляй, де і коли будеш зі своєю групою.

— Ти не жартуєш? — прошепотів Тейн і, сяючи від щастя, покотився з коханою по траві. Аж раптом завмер, нависнувши над нею.

— Анітрохи, — тепло промовила дівчина за мить до того, як кожною частинкою свого єства розчинитися в поцілунку, який пам’ятатиме все своє життя.

Двісті сорок першого року Розсипаної Епохи несподівана звістка, немов гірська лавина посеред степу, вдарила по селу: богиня йде! Мисливці побачили її сьогодні вранці. І в тому, що до вечора паскуда буде тут, ніхто не сумнівався. Вона йшла повільно, зі зміїною грацією, залишаючи за собою чіткий слід на пухкому снігу.

Горювати часу не було, тож усім селом негайно кинули жереб.

— Така вже моя доля, — важко прошепотів зблідлий Пилар, тримаючи в руці найкоротшу паличку.

До чоловіка, ллючи сльози, підбігла молода дружина. Двоє малих дітей, схоже, ніяк не розуміли, чому це батько з вологими очима покликав їх до себе та міцно обійняв.

— Шкода їх, без годувальника залишаться, — сумно проговорила стара Варіна.

— Що поробиш, так жереб випав, — відповів її зять, Намар. — Якщо почнемо перетягувати, то вже ніколи порядку не буде.

Щойно Пилар попрощався з родиною, його, незважаючи на сльози дружини та збентежені погляди дітей, відвели до кімнати в хаті старости, де належало чекати приходу богині. Хоча він і обіцяв, що все розуміє, тож не втече, трьох дужих чоловіків до нього охороною таки приставили.

А решта селян, не гаючи часу, заметушилися в погребах та на кухнях, аби якнайкраще все підготувати. Кожен щось смажив, варив та зносив до спільного столу. Тож коли надвечір межу села перетнула богиня, на неї чекав пишний прийом.

— Вітаємо вас у Білих Запрудах, — красиво та рівно, з найвищою повагою проговорив староста.

На його слова богиня лагідно усміхнулася тонкими сріблястими губами.

Селяни завмерли немов заворожені, споглядаючи нічну гостю. Висока худорлява панна випромінювала грацію та велич настільки природно, що здавалося — це сама її суть.

Гладеньке білосніжне волосся тягнулося по снігу довгим шлейфом. Ніжними пасмами воно огортало блакитні шати, розписані сріблястими візерунками, які нагадували зміїну луску. Біла шкіра здавалася зробленою з чистого снігу, а великі очі з вертикальними зіницями виблискували променистим сріблом.

— Ми безмежно раді приймати вас в нашому селі, — продовжив староста, вклонившись сніжній красуні. — Запрошуємо вас до столу та просимо прийняти наше підношення.

Троє дужих чоловіків розступилися, відкривши Пилара, який стояв навколішки на холодному снігу. Очі бідолахи дивилися на цей самий сніг, губи невпинно ворушилися — напевне, в молитві одному з тисяч нових богів, у якого чоловік вірив.

— Дуже дякую за ваше запрошення, — дзвінким сріблом пролунав чистий голос величної панни, на губах якої ґречно засяяла найщиріша усмішка. — А підношень мені не треба, я богиня скромна та невибаглива.

— Як це, не треба підношення? — здивовано вигукнув старий Маваній.

Усі погляди одразу спрямувалися на нього, немов хтось потягнув голови селян за довгий сталевий ланцюг.

— Не буває такого, щоб богині не треба було підношення. Так заведено: який би бог чи богиня не приходили до села, вони поїдають когось із його жителів, щоб потім провести ніч за спільним столом та на ранок вирушити далі, благословивши село.

— Відчепися від богині, Маванію! — роздратовано вигукнула дружина Пилара. — Якщо богиня каже, що їй не треба підношення, то й не треба.

— Схаменися, жінко! — ревнув старий. — Не буває винятків.

Селяни загомоніли, наче осиний вулик:

— От старий буркотун.

— Невже так смерті Пиларової хочеш?

— Що він зробив тобі?

— Ану замовкніть! Будьте поважні до богині! — люто вигукнув староста, і всі разом стихли. — Просимо до нашого столу, пані, — продовжив чоловік, а дужі молодики відтягли Маванія подалі.

— Вельми дякую, — іще раз усміхнулася богиня та граційно пішла... ні, попливла по снігу поперед старости.

Селяни рушили слідом.

— Бовдури! — загарчав собі під носа Маваній, споглядаючи здалеку за тим, як односельці наливають богині вина та пропонують найсмачніші страви.

Не треба богині підношення? Аякже. За весь його вік ніколи не бувало такого, щоб богині не потрібне було підношення. Лише раз на його пам’яті, ще коли він в іншому селі жив, прийшла колись така «добра» богиня. Її всі, звісно, радо зустріли, ніхто навіть не засумнівався. Але потім...

Старий не міг гаяти часу. Поки односельці, немов зачаровані, піклувалися про богиню за столом, Маваній хутко осідлав коня і, попри поважний вік, щосили погнав його в ніч. Темне небо було чистим та ясним, тож зорі надійно вказували шлях.

За годину Маваній прибув до невеличкого містечка. Чоловік знав напевне: нещодавно туди перевели молодого чародія. А він уже точно знатиме, що робити.

Будиночок, у якому оселився чарівник, знайти було нескладно — майже кожен у містечку знав, де шукати чаклуна. Тож за кілька хвилин Маваній уже наполегливо стукав, допоки йому не відчинили.

У дверях стояв зовсім молодий чорноволосий чоловік. На його стегнах на два вузли було зав’язано блакитний шовковий пояс, який, звисаючи до колін, розвіювався від зимового вітру.

— Чим можу допомогти? — ввічливо поцікавився чародій.

— Лихо сталося, пане, — вимовив Маваній. — Я з села Білі Запруди, що неподалік. І до нас сьогодні богиня прийшла...

— Ох, людоньки, — змучено видихнув юнак, закотивши очі. — Та скільки можна вам пояснювати: ніякі це не боги та не богині, звичайні блудні тіньові духи. Узимку вони, разом з холодами, приходять із півночі, натомість літні духи йдуть зимувати на південь. Зрідка вони забрідають у села та лиходіють там. Справжні богині вже давно покинули нас, і вони крові не вимагали. А ви, дурні... вам аби собі божества вигадати, уже породженням тіні вклоняєтеся. Може, ще нежиті молитися почнете? Не встигли перевертні вимерти...

— Та я це все розумію, пане, — пробуркотів Маваній, стискаючи пальцями капелюха. — Мені теж ці боги не до душі. Знаю я, що вони просто химери якісь. Он навіть мій прадід — якщо вірити тому, що мені мати розказувала, — на фенікса перекидуватися міг. Тільки на дуже маленького, бо вже кров була слабка...

— Що у вас із тим духом? — перервав чарівник.

— Погано все. Прийшла сьогодні до нас зміюка...

— Зміюка? — перепитав чарівник. — Себто сніжна змійовиця? Погано, дуже погано.

— Щонайгірше, вона від підношення відмовилася. Каже: не треба мені. А я їй не вірю, бачив уже...

— Справді, — замислився чарівник. — Духи, що блукають, зазвичай не відмовляються від підношень. Звісно, бувало так, що воно їм дійсно не потрібне було, але все одно я б таким духам не довіряв.

— То як, ви врятуєте наше село? — із надією запитав Маваній.

— На жаль, сам я не впораюся, — зітхнув чарівник. — Породження тіні — не моя спеціалізація. Та й необхідних матеріалів для боротьби з нею в мене немає. Я негайно напишу в Гільдію, щоб вислали допомогу. Зачарую поштового птаха, щоб лист надійшов до Фетесаріна якнайскоріше... Але навряд чи загін прибуде до ранку.

— Так до ранку ж уже...

— Знаю! — знервовано випалив чарівник. — Та допомогти не можу. Я один зі сніжною змійовицею не впораюся, тільки сам загину.

— Тоді що ж мені робити? — гірко запитав дідусь.

— Пройдіться по шинках. Кажуть, у місті днями вільних мисливців на чудовиськ бачили. Може, вони досі тут і, коли добре заплатите, візьмуться до роботи.

— Чим же я їм платитиму? — забідкався чоловік.

— Пробачте, але я нічим не можу зарадити, — зітхнув молодик. — Знавець нечистої сили, може, сам би і впорався, але я лікар, а не борець із потворами. Все що я зараз можу, — це покликати на допомогу.

Понуривши погляд, Маваній попрощався з чарівником та побрів обшукувати шинки. У третьому йому нарешті пощастило: у відповідь на запитання про мисливців шинкар указав на стіл, за яким сиділи троє чоловіків та двоє жінок. Щоправда, чи можна їх жінками назвати? Вдягнені в чоловіче, з коротко стриженим волоссям, та ще й пили пиво та горланили, наче мужики.

— Даруйте, панове, — ніяково заговорив Маваній, не наважуючись торкнутися рукою плеча найкремезнішого з мисливців.

— Чого вам, діду? — напрочуд привітно відгукнувся чолов’яга.

Заспокоєний товариським настроєм мисливця, Маваній як на духу виклав йому всю проблему: і про богиню, і про задурені голови односельців, та й про відмову чарівника негайно вирушити на допомогу теж розказав. Чоловік вислухав його зі спокійним, зосередженим виразом обличчя й, дочекавшись, поки старий закінчить, спитав:

— Взятися ми можемо... але ви майте на увазі, що це недешево обійдеться. Тому хочу переконатись, чи впевнені ви, що зможете оплатити наші послуги.

— Та розумію, що ви не чарівники на службі в держави, тож не за «спасибі» працюєте. Я бідний старий селянин, але, за вашу допомогу чим розплатитися, знайду. Тільки врятуйте від лиха. Самі ж знаєте, що станеться...

— Так, знаю. Але й ви знайте, що ми чимало ризикуємо, тому не будемо йти на ризик заради благого діла — для цього, як ви самі сказали, є чарівники на службі в держави, але їх, тим паче фахівців у цій області, не так уже й багато, тому скрізь вони не встигають. Отже, ви можете або сподіватися на їхню допомогу, або заплатити вільним мисливцям на потвор. Вибір за вами, — закінчив мисливець. І нашкрябав ножем на стільниці кілька цифр.

— Лишенько, які гроші...

— Що ж, був радий побалакати...

— Стривайте! — відчайдушно вигукнув Маваній. — Мій прадід феніксом був. І, мабуть, тому мені від нього й передалося, хоч ні мій дід, ні тим паче я вже перекидатися не можемо...

Руки старця тремтіли, коли він підніс їх до серця та на хвилину стулив повіки. А за мить усі п’ятеро мисливців, присвиснувши, вирячились на маленьке вогненне перо, яке тріпотіло в зморщених, потрісканих руках нерівним жовтогарячим полум’ям.

— Бабцю мою за ногу, — нарешті видихнула чорноволоса жінка. — Та він хранитель пера Королеви феніксів. А здався ж мені звичайним дідом.

— І не кажи, Байро, — гмикнув голова команди. — Ці реліквії такі рідкісні, і хранителі їх так добре приховують, що багато хто в них і не вірить... так само як і в самих трьох Королев. А ще я чув таку от легенду... що для хранителя найбільший гріх — віддати або навіть гірше — продати реліквію. Не боїшся, дідусю?

— А яке це має значення? — сумно зітхнув Маваній. — Я готовий хоч душу продати, аби лихо відвернути. Бо грець уже з тими дурнями, але ж...

— Так, розумію, — кивнув мисливець. — Тоді домовилися, нас влаштовує твоя плата. Вирушаємо негайно, — скомандував командир, потиснувши Маванієві руку.

Не втрачаючи жодної хвилини, загін мисливців, слідом за старим селянином, щодуху погнав коней до Білих Запруд. Коли вони приїхали, потомлені селяни вже міцно спали, влаштувавши богині перини в садовій альтанці.

— Стій осторонь та не заважай, — попередив голова мисливців. — За кілька хвилин від цієї наволочі тільки калюжа смоли залишиться.

Усі п’ятеро заметушилися, розкладаючи навколо альтанки чудернацькі амулети та запалюючи у світильниках товсті свічки, що пахли дивними травами. Щойно приготування було завершено, голова мисливців змахнув рукою та щосили вдарив по богині батогом!

Різкий крик розірвав ніч, ніби пазур яструба — м’яку плоть кроленяти. Знавісніла богиня обернулася величезною білою змією, злетіла в повітря, здіймаючи цілу хурделицю... але не змогла перетнути кордон, збудований амулетами мисливців. Повернувшись на своє місце, вона безсило впала та знову перетворилася на молоду красуню, яка зацьковано розпростерлася підлогою альтанки. Батіг мисливця ляснув вдруге.

— Пожалійте, благаю, — змолилася богиня, поливши сльози зі срібних очей. — Я нікому не хотіла зла, нікому б нічого поганого не зробила...

Несамовитий крик, який послідував за третім ударом батога, зірвав іній зі старих дерев.

— Будь ласка, не треба, — знову заблагала богиня, але мисливець вже заніс руку для четвертого удару...

...коли раптом з його рота потекла кров!

— Що це ти робиш, навіжений! — несамовито закричав Тифар і вправно витягнув ножа з горла мисливця.

Розбризкуючи кров, чоловік упав на витоптаний сніг.

Не минуло й хвилини, як решта мисливців лягли поряд зі своїм командиром. Але навіть після того оскаженілий натовп селян не припиняв бити трупи ногами.

— Ти зовсім з глузду з’їхав, Маванію! — очманіло загорлав дідові в обличчя один з односельців... один із десятків односельців, обличчя яких злились для старого в суцільну скажену мішуру. — Як ти міг богиню скривдити?

— Це ви всі йолопи! — не витримав Маваній. — Та вона ж...

Договорити йому так і не дали. Тримаючись за пробитий вилами живіт, старий упав на сніг та назавжди замовк. Він більше не бачив, як селяни кинулися в ноги до богині, як обтирали її шкіру снігом, поправляли одяг, переносили з перинами до альтанки в іншому кінці саду.

А ще він не почув, як зранку село розрізав несамовитий жіночий крик. Незабаром до нього приєднався ще один, і ще, і ще... аж доки Білі Запруди не потонули в трагічній симфонії істеричного плачу.

— Пропали, всі пропали! — голосила молодиця, притискаючи до себе двох мертвих дітей. Несамовита, вона бігала вулицею разом із рештою матерів Білих Запруд: у всьому селі не лишилось жодної живої дитини. І на кожному з маленьких, вкритих інеєм тіл, було по оточеному великим синцем сліду від зміїного укусу.

Ольга Мігель — письменниця з Кропивницького, призерка конкурсів «Коронація слова» та «Брама».

Аліса звикла переховуватись і втікати від чудовиськ, які вже рік наступають на п’яти. Та вона точно не очікувала опинитись у світі, де магія — щось буденне, а на межі сну та смерті стоїть безкінечна стіна-в’язниця.

Головну таємницю цього химерного місця знають лише сотня круків: магів, для яких джерелом чарівної сили є останній передсмертний подих. Але що робити, коли шлях додому закритий, а над новим домом нависла небезпека? Адже кошмари, які чекали свого часу тисячі років, кидають їй смертельний виклик.