Я працюю в бюро соціального захисту інтересів країни дванадцять років. Тіньовим експертом-слідчим з особливо важливих справ.
Робота переважно — консультативна. Тіньовий слідчий взагалі підключається до справи у надзвичайних випадках. Коли офіційно розслідування не може подолати якихось бар’єрів або наштовхується на добре продуманий захист. Тоді в інтересах справи одне розслідування ведеться відкрито, офіційно і не обов’язково за найвірогіднішою версією, а друге — також цілком законне, але по можливості таємне. Саме воно проводиться тіньовим слідчим. Доводиться поєднувати оперативну роботу зі слідчою. А потім ми передаємо матеріали основному, офіційному співробітнику слідства для використання у справі. Самі ж повинні залишатися нерозкритими. І тільки у виняткових випадках, коли іншого виходу немає, ми виступаємо у ролі свідків. Або головних обвинувачів. Але це — кінець кар’єри. Як правило, наша справа — триматися в тіні.
…Здебільшого доводиться працювати за кордоном. Тому я давно в штаті кореспондентського корпусу Агентства преси «Інформація». Часто читаю в багатьох журналах і газетах статті, підписані моїм прізвищем. І тоді у мене виникає відчуття, що нас, Борисів Михайленків, кілька. Втім, якщо брати до уваги службових двійників, так воно й було. Схоже, я ніколи не дізнаюся, хто ось уже тринадцятий рік активно працює на мою легенду журналіста-міжнародника. Зустріти б цього хлопця, потиснути йому руку… Цікаво, чи знає він щось про мене? Що думає?
І все ж я не запеклий ледар і нероба в журналістиці. Навпаки, моя друга професія мені дуже подобається. І коли не завантажений основною роботою, а таке буває часто, я із задоволенням пишу сам. Три книги по праву підписані моїм ім’ям. Ними я пишаюся, мабуть, не менше, ніж своєю репутацією удачливого слідчого.
Звичайно ж, я абсолютно нічим не схожий на традиційного детектива або контррозвідника кінця двадцятого століття. На мене, буває, працює не одна сотня професіоналів. У моєму розпорядженні величезні відео-, фоно-, фотобібліотеки, ЕОМ, комп’ютери, ще безліч різної техніки. І все ж робота експерта, так офіційно називається моя посада в БСЗ, надзвичайно складна і, як каже полковник Івчук, залежить від кількості звивин у сірій речовині.
Не знаю, як у мене, а в мого шефа ця сіра речовина працює неабияк. У тридцять два роки очолити такий відділ, як наш, це не кожному під силу. Я, хоча й старший, мабуть, не зміг би.
Ні, я не забув про комп’ютери управління. Звичайно ж, ці розумні машини значно полегшують контроль за ходом кожної конкретної операції. Відпрацювання варіантів, їх аналіз, визначення найвірогідніших версій, можливі варіанти захисту, структура і розробка методів прикриття — все це давно не наші турботи.
…Мене викликали до полковника надвечір. Як звичайно, зустрілися на конспіративній квартирі, у передмісті. До мого прибуття полковник уже встиг приготувати каву, а коли я увійшов, сервірував невеличкий, схожий на журнальний, столик.
Одягнений Івчук був у тонкий светр і майже нові джинси фірми «Світанок». Поверх светра — жилет. У кімнаті було прохолодно — дачний будиночок з березня майже не опалювався. Однак у каміні вже потріскували дрова, і павутину з кутків хтось встиг зняти, протерши й пил на підвіконнях та меблях. Квартира як квартира.
— Твоя подвійна, — Лавр підсунув до мене чашечку. І це нагадало мені часи, коли ми обидва, ще зовсім молоді експерти, стажувалися разом у Берліні. Він і тоді охоче брав на себе обов’язки господаря нашої затишної квартири в центрі міста, із задоволенням готував каву і взагалі любив, якщо був час, поратись на кухні. Тоді, правда, я не передбачав, що Лавр Івчук через якихось вісім років стане моїм керівником.
Івчук підняв з підлоги маленький «дипломат» з електронним замком, вставив ключ-жетон і дістав тоненьку целулоїдну папку з кількома світлокопіями.
— Є дуже цікава робота…
Такий початок не віщував нічого хорошого. Можна було не сумніватися, мова йтиме про щось досить заплутане і незрозуміле. Як правило, саме такі справи підкидав, очевидно по дружбі, мені Лавр.
— Ситуація така. Наш учений-електронник, професор Яків Олегович Сивко, ти про нього знаєш, звинувачується в тому, що передав на Захід матеріали своїх технічних розробок.
— Це неможливо.
Професора особисто я не мав, та його добре знала моя дружина Юлія. Свого часу вона навчалась у нього. З розповідей Юлії, професор захоплений роботою, надзвичайно розумна людина, яка вже досить багато встигла зробити для вітчизняної кібернетики, незважаючи на свої сорок років.
Я вперто повторив:
— Це неможливо!
— Ось, зверни увагу, — Лавр простягнув мені копію якогось документа. Це була заява Я. О. Сивка про звільнення з роботи «у зв’язку з повною професійною непридатністю» — так і було написано його рукою. Почерк професора мені добре знайомий. Не раз читав його рецензії на робити Юлії, вона, зберігав їх до цього часу. Та й як не запам’ятати цей розмашистий крупний почерк з характерним «Р», виведеним без відриву від паперу, одним розчерком пера і схожим на «д» з розвернутою у зворотний бік головкою?
— Його вмовляли, не відпускали. Даремно. Поїхав і поселився в передмісті, на дачі. Нікого не приймає і не хоче бачити. У пояснювальній записці, яку надіслав до інституту, написав таке: «У моїх розумових здібностях відбулися якісь незворотні процеси. Продовжувати далі наукову діяльність я не можу і не маю морального права. Мені важко працювати…» Як тобі все це подобається?
Я взяв копію, довго розглядав. Щось мене насторожило. Почерк, безсумнівно, той самий… І все ж ніби щось не так. Ну звичайно ж! Зовсім інша побудова фраз! Професор, пригадую, любив вигадливий стиль. Майже не користувався простими реченнями. Цим ще Юлія захоплювалася. Мовляв, зверни увагу, який стиль…
— Та найцікавіше, — обірвав мої роздуми Івчук, — професор ніяк не зміг пояснити появу у західній пресі викладки суті його останніх робіт. Зазначу, робіт, яких він в інституті так і не закінчив…
— Ти хочеш сказати, що Сивко надрукував за кордоном результати того, до чого в інституті ще не дійшли? — здається, я починав розуміти, куди хилить полковник.
— Саме так. Можливо, він, закінчивши роботу, передав результати на Захід.
— Де з’явилася публікація?
— Зареєстровано як відкриття вчених Сумраїтського коледжу…
— Це де?
— Острів у Атлантичному океані, неподалік Лісабона, в Португалії.
— Ви дізналися про це з Каталогу всесвітніх винаходів?
— Так. Бюлетень сто сорок сім.
— Сивко подав заяву до чи після публікації?
— До.
— Як він сам пояснює її появу?
— Та ніяк! Він взагалі сказав, що не розуміє, про що мова. І все заперечує. Йому можна було б повірити. Але в банк на його рахунок перерахована напередодні досить велика сума грошей. Від неї професор відмовляється. Каже, що провокація…
— Отже, проти Сивка вже порушено кримінальну справу?
— Так. І веде її слідчий Циган.
— Це добре, — відповів я цілком щиро. З Віктором Циганом мені вже доводилося працювати. Хлопець був тямущий.
Полковник дістав з «дипломата» кілька відеокасет.
— Ось тобі відеозаписи Цигана. Ось — довідковий матеріал по інституту Сивка. Це — фільмокопії основних робіт… у популярному викладі. Це — сімейна хроніка професора. Тут — відеотека найздібніших його учнів і конкурентів серед учених. На жаль, більше нічим поки що не допоможу.
— А що «Гіпотеза»? — запитав я, хоча відповідь можна було передбачити.
— «Гіпотеза» видала ось це.
Полковник простягнув дешифровану перфокарту. На ній було вибито: «Вчинок досліджуваного об’єкта немотивований».
— Небагато. А що по цьому Сумраїтському коледжу?
— От-от! — Івчук підвівся. — Саме в ньому вся й справа. Про нього інформація є і в той же час для нас — практично нічого.
Я почав переглядати вирізки. Майже всі вони були датовані трьома останніми роками. На це я відразу звернув увагу. Ніби вгадуючи мої думки, Лавр Івчук пояснив:
— Коледж відкритий лише п’ять років тому багатим емігрантом з Південної Америки — Отто Гредтом.
— Німець?
— Мабуть. Його предки — вихідці зі Східної Прусії. Та, кажуть, він і слова не знає з рідної мови. Вважає себе американцем.
— У нас на нього щось знайшлося?
— Ні, нічого. Знайшлося на його прадіда — Генріха Гредта. Той свого часу організував фірму промислового шпигунства, яка процвітала. Потім несподівано Гредт відійшов від справ, поїхав до Парагваю, де й помер. Його внук Франц, батько Отто, успадкував величезне багатство. Комерцією не займався, був меценатом мистецтва, жив переважно на проценти. Єдиному синові дав хорошу освіту і пристойний спадок, який той примножив, зайнявшись експортом-імпортом кави. Нині він — мільярдер. Його експортні контори поставляють каву і нам. До речі, цілком можливо, саме її ми з тобою й п’ємо. Тепер про коледж. За останні три роки його випускники зробили чимало досить вагомих наукових відкриттів. У Каталозі, думаю, названі не всі. Одночасно в деяких країнах за обставин, наголошую, дуже схожих на випадок з Сивком, пішли з науки кілька вчених зі світовими іменами: Бельдер, Ойт, Гейр, Вукетич, Денейра… До речі, йдуть не старі, які вичерпали себе, а молоді вчені. Ми уважно вивчили мотиви. Вони різні. Та все ж у двох — Бельдера і Ойта — майже те саме, то й у професора Сивка. Вони визнали себе нездатними працювати у своїх інститутах, де практично все на них трималося. А через певний час, рік або трохи більше, у тих галузях, де обидва працювали до звільнення, були зроблені два геніальні відкриття. Належать вони випускникам Сумраїтського коледжу. Їхні роботи ніби продовжили те, на чому зупинилися перед тим, як залишити роботу, Ойт і Бельдер.
— Це інтригує… — не втримався я від репліки. — Мені здається, ми знаємо не так уже й мало. Всю цю інформацію пропонували «Гіпотезі»?
— Звичайно. Ось її відповідь: «Викладені факти мають точки дотику. Для їх виявлення необхідна додаткова інформація». Ти її й роздобудеш.
Я посміхнувся. Виходить, що навіть для нашої розумниці ЕОМ даних було замало… А «Гіпотезі», треба визнати, для роботи потрібно не так уже й багато. Вона могла буквально з нічого зробити версію, яка при розробці приводила до успіху.
— Усе, Борисе. Більше поки що нічим не допоможу. Три дні тобі на вивчення матеріалів. Терміни підганяють, як ніколи. Складність у тому, що йдеш другим, Митров з Болгарії, який займався коледжем, змушений вийти з гри. Викритий. Вводимо тебе за запасним варіантом.
— Я зможу зустрітися з Раденом Митровим?
— Ні. Він ще не повернувся. Просто ми його вивели з гри. Працювати доведеться за старою легендою. Ось відрядження редакції в Португалію, квитки на літак. Номер у прес-центрі замовлений. Через три дні ти повинен бути в Лісабоні…
Коли я летів через Західну Європу в Португалію, вже було відомо: працювати доведеться на одному з маленьких острівців Атлантичного океану, поблизу Лісабона. Точніше, за кілька годин ходу на катері. Саме там і розташувався Сумраїтський коледж імені Франца Гредта. Це ускладнювало справу. На острові кожна людина на видноті. І тут моє прикриття як журналіста-міжнародника не дуже вже й годилося. Доводилось починати практично з нуля. Митров устиг тільки зібрати невелике досьє на студентів коледжу й підготувати зв’язок. Теж чимало, але завжди хочеться більшого.
У досьє, на перший погляд, нічого особливого. Крім того, що майже всі студенти — вихідці або зі Штатів, або із Західної Європи, та, мабуть, ще спільного пункту в договорі, за яким випускник Сумраїтського коледжу все життя зобов’язаний був виплачувати певний процент своїх майбутніх прибутків цьому закладу. Раден Митров виявив себе, коли намагався добути копію одного з договорів. Навчання для студентів було безкоштовне й тривало від року до двох.
З аеропорту я поїхав прямо у прес-центр, де жили майже всі акредитовані в країні журналісти. Вже в холі житлового блоку помітив Дена Брейла, журналіста з Венесуели. Ми з ним колись разом працювали у Конго і Сальвадорі.
— Надовго, Борисе? — посміхнувся він радісно.
— Як вийде,·— пожартував я.
— Але ж у тебе є книга про Португалію. І, як мені здається, не одна.
— Дві, Дене… Та хіба завадить третя?
Я взяв ключі. Портьє, мабуть, ще пам’ятав мене, тому що дав ключі саме того житлового блоку, в якому я жив три роки тому. Рідкісний випадок, коли я просто працював кілька місяців журналістом, підстраховуючи одного з наших хлопців, який займався місцевими терористами.
Занадто багато знайомих, навряд чи це допоможе, подумав я з прикрістю. Певно, для розвідника у мене все ж таки надто виразна зовнішність. Портьє й зараз пам’ятає.
Брейл пішов, пообіцявши зазирнути ввечері, щоб увести в суть місцевих подій.
Прийнявши душ, я ввімкнув телевізор, та думки мої були далеко від того, що відбувалося на екрані.
Те, що Ден Брейл тут, говорило мені багато про що. Брейл — професійний американський розвідник, як і я, під дахом міжнародника-журналіста. І в мене є підозра, що він здогадується, хто я насправді. Це, звичайно, погано. Якщо діяти точно за інструкцією бюро соціального захисту інтересів країни, то мені треба негайно, не розпаковуючи валізи, їхати звідси під будь-яким приводом. Працювати «під ковпаком» у таких умовах неможливо. А з іншого боку, виїжджати аж ніяк не можна, надто багато вкладено в цю справу старань наших хлопців і колег з країн співдружності. Будемо працювати під наглядом Брейла. Він, напевне, привіз із собою цілий гурт помічників і закинув сітку. Було б непогано, якби дещо з улову потрапило на мій стіл… Отже, не американці. Тоді хто ж? Німці? Про це свідчить кілька фактів: і походження засновника школи, і її сьогоднішній власник — американізований німець, і… Чий інтерес у школі? Якщо судити з досьє, яке я переглянув ще в Києві, сім’я Франца Гредта не підтримувала з батьківщиною діда і батька практично ніяких контактів, навіть торгових. Точніше, ми не змогли поки що ці контакти, якщо вони є, простежити. Дещо мені видається дивним. Німці давно й активно співробітничають з американцями. Між ними не повинно б бути проблем і з коледжем. Це — якщо він справді належить німцям… А якщо пани-хазяї не німці? Тоді інтерес американців виправданий. Якщо не американці і не німці, то хто ж?
— Не поспішай, Борисе, не поспішай, — стримував я себе. — Ти відштовхуєшся від версії, що Ден, як і ти, відпрацьовує коледж. А якщо ні? Тоді що він робить у Лісабоні? Ось це й треба з’ясувати насамперед. І хай Центр мені в цьому допоможе.
Пригадалася зустріч з професором Сивком.
Я запитав:
— Спробуйте згадати, як і за яких обставин ви помітили свою, як ви це назвали, невідповідність посаді, що займаєте? У чому це виявилося? Чому?
Сивко похмуро посміхнувся.
— Мені здається, що неможливо пояснити. Хоча постривайте. Почалося десь місяць тому… Був понеділок. Я прийшов на роботу з почуттям якоїсь незрозумілої легкості в усьому тілі, у чудовому настрої. Напередодні, в суботу-неділю, ми з кількома друзями відпочивали на дачі, в Кончі-Заспі. Ввечері, пам’ятаю, грали в цікаву гру «Агент проти детектора брехні»… Було так весело…
— Що за гра? — зацікавився я.
Сивко пожвавішав.
— Ви, мабуть, читали, в сімдесятих роках минулого століття, а може, навіть раніше, був винайдений псевдонауковий прилад «Детектор брехні». Ось його, іграшкового, звичайно, ми й намагалися обдурити. І, знаєте, не кожному вдавалося.
— А вам?
— Мені пощастило. Я не «зізнався», хоча детектор дуже старався.
— Ми відхилилися від теми бесіди. Повернемося до понеділка.
— Так-так… — Сивко знову знітився. — У понеділок я почувався легко й вільно. Взагалі відпочити вдалося чудово. Та, взявшись за роботу, я раптом зрозумів, що ніяк не можу згадати, чим же я хотів зайнятися. Я, знаєте, веду діловий щоденник. Сам собі пишу завдання на наступний день. Розгорнув його, почав читати і раптом, ви уявляєте, відчуваю, що не можу збагнути суть запису. Уявляєте — власного запису! Відтоді над темою я вже не працював, зайнявся господарськими справами, чимало їх зібралося. Підписував рахунки, приймав співробітників… До кінця дня зрозумів: щось сталося з пам’яттю. Вдома, перечитуючи свою докторську, раптом відчув: майже нічого з написаного не сприймаю, точніше — не розумію. Почав читати нову роботу Вукетича — те ж саме! Відчуття таке, ніби бракує спеціальних знань, щоб зрозуміти зміст публікації. Я звернувся до свого лікаря. Він не знайшов у організмі ніяких змін, сказав, що я абсолютно здоровий. Але працювати я вже не міг. Через тиждень, відчувши себе абсолютним дурнем у науці, я пішов з інституту… От і все…
— А як поясняти продовження роботи над вашою темою молодим ученим Айгом з Сумраїтського коледжу саме з того розділу, на якому ви зупинилися? Така думка експертів.
— Ніяк. Немає у мене пояснень. Можливо, Айг давно паралельно працював над цією темою. Я не зміг, а у нього вийшло. Ви таке виключаєте?
— Зовсім ні. Тоді за які заслуги на ваш рахунок перерахована з Сумраїту досить солідна сума?
— Знову ці гроші. Ви ж знаєте, я від них відновився. Це якась провокація.
— Можливо, — сказав полковник, який до цього часу мовчав. Задзвонив телефон у сусідній кімнаті, й Івчук вийшов. А я поставив перед професором ще кілька запитань, на які він відповів дуже коротко.
Коли його повезли, Лавр сказав:
— Є новини. Кілька годин тому в Кончі-Заспі згоріла дача. Саме та, де наш гість нещодавно так гарно відпочивав.
— Он як… — ця новина мені була зовсім не до душі.
— Ага, щоб ти не мучився, — полковник дістав звідкись з-під столу дві відеокасети. — Записи свідчень учасників уїк-енду на дачі, що згоріла. Циган тобі передав. Гра не вплинула на розумові здібності інших учасників.
— Хто гості?
— Троє з семи вчені, два художники, музикант і письменник. Господар дачі — художник… — полковник помовчав і додав: — Є підозра, що він загинув під час пожежі.
— Думаєш, не випадковість?
— Найвірогідніше.
Згодом я уважно переглянув досьє. Дещо мене вочевидь зацікавило і ще більше переконало в необхідності бути ближче до «Коледжу геніїв», як його назвала одна з французьких газет. Співвласником дачі був, виявляється, й один з учених-кібернетиків, Ромозов, автор гри «Детектор брехні», аналогічної або майже такої, в яку грали на дачі. Власне, у цьому не було б нічого особливого, якби не збіг деяких обставин. Володимир Валентинович Ромозов два роки тому був у круїзі, заїжджав до Португалії. Після повернення захопився електронними іграми для дорослих. А наскільки мені відомо, Сумраїтський коледж мав невелику фабрику з виготовлення електронних ігор для дорослих. Чи не пов’язане з цим несподіване захоплення Ромозова? А якщо навіть і пов’язане… І я вирішив, поговоривши з Володимиром Валентиновичем, розігнати сумніви. Однак зустрітися ми не змогли. За день до нашого побачення Ромозов загинув за досить дивних обставин. Заснув у автомашині з увімкненим двигуном у власному гаражі…
Співставивши факти, а більше покладаючись на інтуїцію, я вирішив, що ниточка все ж у мене в руці. Закривавлена ниточка… Адже загинуло вже двоє з тих, ким ми зацікавилися. Отже, доведеться мати справу з досить серйозним, рішучим і безжальним супротивником.
Уже в літаку я думав: розгадку, мабуть, могли знати загиблі. Розгадку несподіваної втрати пам’яті вченим зі світовим ім’ям.
…Через галас на телеекрані, де завзяті космонавти ефектно знищували космічних піратів, я не відразу розчув дзвінок.
— Спиш? Я вже хвилин п’ять дзвоню!
На порозі стояв Ден Брейл.
Ден пройшов до кімнати, кілька секунд дивився на екран телевізора, потім підійшов до столу і сів у крісло. Він всюди почувався ніби вдома. Мені не залишалося нічого іншого, як, подавши гостеві кілька свіжих журналів, піти на кухню. Потім я, як і належало, попросив Дена ввести мене в суть справи. Журналістської обстановки, якщо точніше.
— Тебе, як і раніше, цікавить наука і екологія?
Я кивнув.
— Отже, і ти прилетів на вогник коледжу…
— Що значить — і я?
— Борисе, не прикидайся. Ми ж з тобою старі газетні вовки. Я читаю всі твої книги, тому майже впевнений — ти припхався, як і я, через цей незрозумілий бум відкриттів, пов’язаних з «Коледжем геніїв». Навіть моя маленька Венесуела й та виявила інтерес.
— Гаразд. Звичайно ж, мене цікавить і коледж, хоча книга моя буде про морську фауну узбережжя. Хочу поспостерігати за акулами.
— Біля острова? — іронічно запитав американець. І я зрозумів: мої підозри, що він здогадується, хто я насправді, не безпідставні.
— І біля острова також, — прикидаюся нетямущим.
— Можу скласти компанію, — погляд Брейла стає зумисно безтурботним. — Завтра вранці нас запрошують на острів.
— Кого це — нас?
— Кількох журналістів люб’язно погодився прийняти директор коледжу.
— Ти серйозно? — мені важко приховати зацікавленість. — Як же… — хотів натякнути на те, що керівництво коледжу раніше було категорично проти подібних візитів та й взагалі екскурсій на острів.
— Американці зуміли домовитися.
— Вони мене не візьмуть, — засмутився я досить правдиво.
— Візьмуть. У нас з’явилася вакансія. Захворів Шейвін з «Радіо Ізраїлю»… Тільки, сам розумієш, місце дорого коштує.
— Про що мова, Дене? — цього разу мені імпонувало прагнення Брейла на всьому робити бізнес.
Ми ще поговорили про те, про се з годинку, і Брейл пішов, прихопивши з собою рахунок на чималеньку суму, за яку мені ще треба зуміти відзвітувати в Центрі.
…Наступного ранку Брейл з кількома колегами ждав мене біля причалу невеликої приватної пристані. Серед репортерів були й мої знайомі.
— О, містере Михайленко! Як ви сюди потрапили? — вигукнув довготелесий британець Ретчер, ми з ним зустрічалися в Південній Америці. — Це і є твій сюрприз, Дене?
Брейл загадково посміхнувся. Він, як я здогадувався, запросив мене не тільки задля грошей. Найшвидше, Ден спробує використати мене як громовідвід у критичній ситуації, яка може надалі виникнути або вже підготовлена.
Лідером журналістської братії, яка зібралася на причалі, безсумнівно, був американець Чарлі Клейк. Він знав мене по роботі в Панамі, і особливого здивування моя поява у нього не викликала. Та, мабуть, він був підлеглим Дена і тому ніяк не показав своїх емоцій. Ми обмінялися традиційними «Хелло, Чарлі!», «Хелло, Борисе!» і я приєднався до галасливого гурту.
Репортерів було п’ятеро. Крім знайомих мені «венесуельця», американця й англійця, право побувати на острові одержали француз Еміль Тьєро і радіожурналіст з ПАР Майкл Ойлен — друг Дена Брейла і, як мені здається, також співробітник американської спецслужби.
Ще вчора, вже в ліжку, обдумуючи пропозицію венесуельця, я дійшов висновку: Ден рішуче й напористо робив перший хід, не даючи мені часу на підготовку ходу у відповідь. Отже, він вважає мене кадровим розвідником? Це, звичайно, погано і рівноцінно зриву. На самісінькому початку роботи. І відповідно інструкції я повинен негайно, доповівши про свої сумніви в Центр, вийти з гри. Можливо, за інших обставин я так би й зробив. Якби не провал мого болгарського друга. Щоб підготувати нову людину з надійною легендою і хорошим прикриттям, потрібен час. А саме його у нас і немає. Ден тут. Хронометр запущений. Не відмовлятися ж справді від поїздки на острів! Це було б для журналіста безглуздо.
Ще вчора я уважно оглянув номер. «Клопів», тобто приладів для підслуховування, як звичайно, в номері було кілька. Три традиційних вмонтовано, мабуть, ще під час будівництва місцевими контррозвідниками під штукатурку. Їх можна виявити тільки спецапаратурою. І я вкотре подумав з вдячністю про хлопців з нашого науково-технічного відділу, які забезпечили мене набором найвишуканіших приладів-індикаторів у вигляді кольорових кулькових авторучок…
Біля пристані нас зустрічав сам господар — директор коледжу Отто Гредт. Це був досить міцний ще чоловік років п’ятдесяти, середнього зросту, світловолосий, чорноокий, з викоханим обличчям, якого майже не торкнулися зморшки.
— Панове! Радий вітати у себе на острові представників преси, таких рідкісних гостей у нас.
Ми перезирнулися.
— Так, так, — помітивши це, продовжував Гредт. — Ми дозволили цю, так би мовити, ознайомчу екскурсію вперше і не без занепокоєння. Тому прошу вас поставитися до того, що побачите у нас, з повагою і розумінням. А зараз прошу до конференц-зали.
— Борисе, ти звернув увагу — на острові не видно жодної живої душі, — шепотів мені дорогою на вухо Еміль. — А якщо вірити проспекту, тут живе майже дві тисячі чоловік.
Зізнатися, мені й самому здалося дивним безлюддя. Еміль не витрачав часу даремно. Відзнявши катер, рульового на містку, пристань, присівши на одне коліно, почав кадрувати замок. На тлі блакитного червневого неба це справді було мальовниче видовище… Я, пам’ятаю, не втримався і теж зробив кілька відеосюжетів.
На нашу роботу Отто Гредт не реагував. І тільки коли всі відеокамери були знову спрямовані на нього, він несподівано посміхнувся і сказав:
— У вас ще буде можливість познімати. Бережіть плівку.
Піднімалися кам’яними сходами майже годину. Втомлені, ми, врешті, вибралися на майданчик біля коледжу. Ніде нікого.
— Усі вчаться або працюють, — пояснив Гредт.
Довгими, яскраво освітленими коридорами пройшли ми до конференц-зали. Вона була битком набита. На нашу появу ніхто не звертав особливої уваги. Директор мовчки провів нас до столу, де вже нашорошили свої зміїні голови мікрофони, а сам підійшов до кафедри. Тільки-но він з’явився на ній, у залі відразу ж стало тихо…
— Пани журналісти до нас з материка в гості, — почав Гредт без будь-якого вступу. — Їх дивує, чому ви робите так багато світових відкриттів у науці. Вони прибули по таємницю нашого коледжу, який останнім часом називають у своїх публікаціях «Коледжем геніїв».
У залі зашуміли. Студенти, майже всі 20–25 років, заусміхалися.
— Так, саме «Коледжем геніїв», — продовжував директор. — До речі, перед вами автор цієї назви — містер Клайк.
Клайк ніяк не відреагував на це. Як і всі інші, він продовжував знімати. Кафедру, директора, студентів. Зала на 900 місць була переповнена.
— Що ж, — сказав директор, — запитуйте, панове журналісти. Мої студенти до ваших послуг. Таємниць від преси у нас немає. Сподіваюсь, години три вам буде достатньо? А то ви зірвете нам навчальний процес… З вашого дозволу, я піду — у мене багато роботи. Якщо до мене виникнуть запитання, відповім згодом.
І він пішов. А ми залишилися навпроти багатьох зацікавлених очей.
— Отже, — заволодів ініціативою Чарлі, — перше запитання: чому і як ви опинилися в цьому коледжі? Хто відповість?
У третьому ряду підвелася тоненька струнка дівчина у синій блузці.
— Ми тут тому, що тут краще, ніж будь-де, навчають.
— І навчають — безкоштовно! — вигукнув хтось.
— Так уже й безкоштовно? — Чарлі витягнув подовжувач мікрофона у залу. — Як вас звати, дівчино, звідки ви?
— Маріам Дітчер, штат Мічіган, США, містере Клайк. Я добре вас знаю з передачі «Якщо у вас з’явилися гроші…»
— Дякую, Маріам. І все ж дуже коротко: як ви сюди потрапили? Сподіваюсь, нам усім буде це цікаво.
Дівчина посміхнулася і, граційно відкинувши з лоба кучерявого чубчика, розповіла:
— Мене запросив джі-мен з острова. Він сказав, що у мене є здібності до мов і я зможу їх розвинути.
— І він вас не обдурив?
— Ні. Я навчаюся другий рік, але вже оволоділа трьома новими групами мов Північної Америки, СРСР і сходу Індії.
— Дякую вам, Маріам.
Чарлі подивився на нас, очевидно, пропонуючи продовжити інтерв’ю.
— Отже, ви запевняєте, що в коледжі краще, ніж будь-де, навчають? — запитав Еміль Тьєро. — І, як ви вважаєте, безкоштовно. У мене запитання: хто платить за ваше навчання? Хто вас усіх утримує?
— Скажу я, — підвівся з першого ряду хлопець в окулярах у світлому панамському костюмі. — Взагалі, ми самі згодом платимо за цю освіту, підписавши контракт, за яким зобов’язуємося після закінчення навчання, уже працюючи, з прибутків відраховувати п’ять процентів коледжу. На навчання тих, хто прийде сюди після нас.
— І як довго?
— Постійно, доки будемо працювати.
— Але ж це грабіж?
— Такі умови. Ми приймаємо їх добровільно, як прийняли наші попередники. Вони не шкодують.
— Як ви поясните, що саме випускники вашого коледжу за останні три роки зробили багато дуже цінних наукових відкриттів у найрізноманітніших галузях?
— Нам здається, факти досить красномовні самі по собі, — вигукнув хтось.
Потім запитання посипалися, мов горох.
— Скільки триває навчання?
— Від двох до п’яти років, залежно від профілю та здібностей.
— Чому більшість із вас — європейці?
— Ми легше погоджуємося на умови навчання.
— Які?
— Майже повну ізоляцію від зовнішнього світу. Безвиїзне перебування на острові до закінчення навчання. Працювати п’ять років там, куди направить керівництво. Навчання за тим профілем, який вчена рада визнає для тебе найдоцільнішим.
— Які предмети ви вивчаєте?
— Усі необхідні для роботи і спілкування.
— Якщо хтось захоче розірвати контракт?
— Таких випадків поки що не було.
— Хто вас навчає?
— Найкращі спеціалісти світу з різних галузей.
— Звідки вони?
— Майже всі — колишні студенти коледжу.
— Є винятки?
— Є. Вчителі аеробіки, карате, танців. Наставник поводження в товаристві, курсові куратори.
— Невже вам не хочеться хоч раз за час навчання побувати на материку?
— Ми буваємо. Три-чотири рази на рік. На практиці. У тих фірмах, які виявляють до нас інтерес. Протягом усього іншого часу ми навчаємося і працюємо. І нам настільки цікаво, що таке бажання не виникає. Ніколи. Треба багато встигнути.
— Чи дозволяють вашим родичам бачитися з вами?
— Тричі на рік. На Великдень, Різдво і день організації коледжу.
— Чи задоволені ви своєю долею?
— Ще б пак!
— Чому на острові ми не бачили жодної живої душі?
— У нас немає нероб. Усі або навчаються, або працюють, або розвивають себе у спортивних секціях та гуртках мистецтв.
Під час інтерв’ю Ден штовхнув мене в бік.
— Раджу стенографувати і поменше знімати на відео, якщо хочеш мати матеріал.
— А це чому? — прошепотів я.
Та Брейл тільки рукою махнув.
— Потім сам побачиш.
Я зважив на його поради і, як «венесуелець», більше записував до записника, ніж на відеомагнітофон.
Ми поставили безліч простих і складних запитань. І на всі одержали відповіді. Втомлені, але дуже задоволені, ввійшли до кабінету директора. Він сидів за величезним письмовим столом у чорному костюмі з краваткою-метеликом і щось писав. Ліворуч світився монітор, на екрані якого ми побачили конференц-залу. Студенти, весело перемовляючись, залишали її.
— Ви задоволені розмовою, панове? — директор підвівся нам назустріч.
— Ще б пак! — радісно вигукнув Еміль. — Це буде кращий мій репортаж!
— Чудово! Тепер я готовий відповісти на всі ваші запитання.
— Мені здається, — почав Ойлен, — щонайменше дивним дозвіл на сьогоднішню розмову. Адже, наскільки мені відомо, раніше своїм вихованцям ви не дозволяли спілкуватися з пресою?
— Ви праві. Ми хотіли захистити їх від вашого брата. Для їхнього добра. Ви розумієте, робота з талановитими людьми має свою специфіку. Передчасна реклама студентам тільки зашкодить. Ми й сьогодні виставили проти вас команду випускників, — директор посміхнувся. — Цих вам уже не збити з пантелику!
— Ми це відчули, — буркнув Ден.
— Нам не дуже хотілося організовувати цю дискусію, — продовжував Отто Гредт, — та ваші колеги, панове, почали друкувати, вибачте на слові, нісенітниці про наш навчальний заклад.
Він бридливо дістав із шухляди купу газетних вирізок.
— Тому, — продовжував свій монолог директор, — вибір упав на вас, тих, хто не хотів або не встиг ще опублікувати про наш коледж якусь нісенітницю. Дали вам можливість поговорити зі студентами про все, що захочете. Після того, як я задовольню вашу цікавість, покажемо вам острів. Єдине прохання: опишіть усе, що почули й побачили, так, як воно є. Сподіваюсь, після ваших публікацій нам дадуть можливість спокійно працювати. А то, знаєте, щоночі вашого брата біля берегів виловлюємо. Або «героїв», які намагаються «врятувати із полону бідних в’язнів науки». Усе це страшенно заважає працювати. Острів — моя власність. Школа-коледж — дітище батька. І єдине наше прагнення — щоб нам врешті дали спокій!
Мені здалося, останні слова Гредт сказав, ледь стримуючи гнів.
— Отже, запитуйте, панове.
— Хто був ваш дід, гер Гредт? — простодушно запитав Еміль Тьєро, майже під ніс тицьнувши мікрофон.
— Відомий підприємець Генріх Гредт був великою людиною. Так, так, панове. Я чудово розумію, на що ви натякаєте. Але, крім школи промислової розвідки, він мав три заводи, театр і кіностудію. На ті часи це було не так уже й мало.
— Яку спадщину він залишив вашому батькові? — запитав Чарльз.
— Три мільйони.
— Чим займався ваш батько?
— Це була зовсім інша людина. Його більше цікавили мистецтво, література. Але ні в чому великих здобутків він так і не досяг. Наш театр з його п’єсами успіхом не користувався. Це ви, напевне, читали у підготовлених для вас проспектах. Та батько дав мені й сестрі чудове виховання й освіту. І майже неторканою залишив спадщину діда. Сам жив на проценти. Я дуже любив батька. Він був доброю людиною, але, на жаль, так і не знайшов себе у жодній справі. Правда, ідея створення школи-коледжу для обдарованих юнаків і дівчат належить йому.
— А ви знайшли себе?
Очі Отто Гредта заблищали чорними вуглинками.
— Як бачите. Я втілив мрію батька, і щасливий з цього.
…Того дня я також поставив Гредту кілька запитань, на які він, як мені здалося, відповів без вагань.
А потім було найцікавіше. Він провів нас по школі й показав острів.
Коледж вразив нас. Це був сучасний навчальний центр, нашпигований комп’ютерною технікою останнього покоління, тобто для спілкування з нею голосом. Нам показали затишні житлові блоки з басейнами і зимовими садами, офіси з чудовими спортзалами й тренінгами, і все це компактно, всередині скелястого острова. Звичайно, показували нам далеко не все. Але те, що ми бачили — вражало.
Ден під час екскурсії кілька разів пробував відірватися від нас. Але його тактовно повертали.
Записуючи відповіді в кабінеті директора, я все ж устиг помітити, що безбарвний обідок моєї сьомої кулькової ручки у наборі змінив забарвлення. Це свідчило про те, що рівновага мого електричного і біополя порушена. Відтінок зміни забарвлення індикатора відкривав таємницю: десь, певно, в одязі, закріплений радіоактивний ізотоп-маяк. Цей невидимий «мічений атом» можна було прихопити де завгодно. Крапля, часто невидима для неозброєного ока, випромінює якийсь ізотоп. От і все. Та з’явилася вона на острові. Що означає — нас не бажають випускати з поля зору. І, можливо, не тільки на острові. Тому спроби Дена відірватися або загубитися були приречені на невдачу. Я подумав, цього разу до таємниці, напевне, не доступитись. Доведеться ще раз навідатися сюди. А ізомаяк? Це не так і погано. Хай працює. Але на мене, а не супроти.
Як я й передбачав, не обійшлося без пригод. Після повернення на материк репортери навперебій кинулися до своїх студій — монтувати зняте. Та не так усе просто! У жодного з них нічого не вийшло. Запис виявився нечітким, каламутним, мов у тумані Я відразу згадав Денові слова — не покладайся на відеотехніку, стенографуй. Отже, він передбачав подібні наслідки?
Півночі після візиту я не спав. Намагався проаналізувати все, що сталося наступного дня після прибуття на місце.
Отже, у моєму блоці, крім «клопів» місцевої контррозвідки, кимось встановлено кілька нових… Що переслідував своїм візитом до мене Ден Брейл? Чому він не тільки взяв мене замість когось на острів, а й попередив про марність відео на острові? У чому таємниця коледжу?
На деякі із запитань я зміг відповісти вже тоді. Мені було зрозуміло: Ден уже раніше побував на острові й намагався зробити відеозапис. Одночасно він хотів, щоб я зібрав матеріал. Чекають на мою публікацію? Навіщо? Не було сумнівів у тому, що директор коледжу, по суті, попередив нас про неможливість нелегально потрапити на острів. Натяк його на «рятівників» прозвучав досить прозоро. Очевидно, наш одяг позначили радіоактивними ізотопами, щоб не випускати нас і на хвилину з поля зору на острові, а можливо, і тут, на материку… Отже, нас вели заданим маршрутом, чогось не хотіли показати, боялися, щоб ми кудись не потрапили. Куди?
Відпливаючи з острова, я звернув увагу на антени радарів біля узбережжя. Заходи безпеки з повітря. Чому? Для чого треба ізолювати студентів від усього світу на час навчання? Адже, якщо судити з прес-конференції, навчаються вони із задоволенням.
Раптом пригадалася остання розмова з полковником.
— Ти працюй, а ми будемо готувати варіант «С».
Він це зумисне сказав, щоб мене підігнати. Варіант «С» — введення нашого агента як студента коледжу. Складно і небезпечно, а головне — довго. Час же працює проти нас, гинуть люди, які доторкнулися до таємниці Сумраїтської школи-коледжу.
Пригадалося сумне обличчя професора Сивка з його дивною втратою інтелекту, здається, так він визначив свій стан. І потім, дуже мене приголомшила пожежа на дачі і загибель Ромозова від вихлопних газів власного автомобіля. Тут щось негаразд. Гинуть люди, останні, хто спілкувався із Сивком напередодні його дивної хвороби, якщо це хвороба.
Зітхнувши, я перевернувся на правий бік. Поглядом випадково ковзнув по шторі вікна. Що це? За шторою — силует? І не на вісімдесят сьомому поверсі?
Не рухаючись, приготувався до зустрічі з незнайомцем. Тим часом він наклеїв на скло пластир і безшумно видавив шибку. Рука в капроновій темній рукавичці нечутно відчинила двері балкона. До мого ліжка було метрів п’ять. Та незваний гість у чорному трико, схожому на водолазний костюм, бо відкритим було тільки обличчя, до мене не підійшов. Його цікавив мій телетайп. Хвилини зо три він длубався в ньому. Потім так само тихо вийшов на балкон. Зачинив двері. Через хвилину щось чорне вдарилося об скло, звук був схожий на різкий помах крил. У кімнату, розбиваючи скло балконних дверей, впав якийсь величезний птах.
Підвівшись, я ввімкнув світло. Поранена осколками скла, на підлозі билася велика сова. «Оригінально, — подумав я, — замітають сліди». Натиснув кнопку виклику чергового портьє. Він ввійшов через хвилину — заспаний і невдоволений. Ще б пак! Чотири години ранку.
— А… Знову, — сказав сумно. — Вже п’ята в цьому році. І чому вони у вікна летять?
— П’ята? — перепитав я.
— Так… Уже п’ята таким ось чином залітає до нас погостювати. Мабуть, у них з орієнтацією щось негаразд…
Коли портьє пішов, прихопивши з собою уже мертву сову, я, не вмикаючи світла, користуючись ліхтариком, обстежив телетайп. Не відразу, та все ж знайшов «подарунок».
…Вранці, начитавши на диктофонну «Любаву» статтю для агентства, яку відразу ж паралельно передав телетайпом, я вийшов у місто.
«Хвоста» помітив на першому ж перехресті. Стежили майже відкрито, непрофесійно, дідівським методом візуального нагляду з передаванням об’єкта по ланцюжку. Тому я відразу відзначив: непрофесіонали.
Не звертаючи уваги на «хвіст», що періодично змінювався, я йшов наміченим маршрутом. Кінцевою моєю метою був невеличкий спортивний аероклуб. Але знати це моїм переслідувачам було зовсім ні до чого. Тому у величезному універмазі я без особливих труднощів позбувся наглядачів, вийшов у двір через службовий хід. Звідти на сусідню вулицю, де для мене на стоянці було залишено вишневий «Фіат» останньої моделі, одна з найпоширеніших тут марок автомобілів.
У машині я перевдягнувся у легку спортивну куртку, одягнув величезні дзеркальні окуляри. Мою голову прикрасив поширений тут білосніжний пляжний берет. Тепер мене з першого погляду не впізнати, а довго розглядати себе я не дам.
Поглянув на годинника. Чверть на десяту ранку, а я ще не снідав. Перш ніж увімкнути запалювання, подивився на свій улюблений набір кольорових кулькових авторучок, з яким не розлучався. Обідок, що мене цікавив, кольору не змінював. Отже, мічений атом разом з дорожнім костюмом, як я й передбачав, залишився в готелі.
У бістро на площі Свободи було лише кілька чоловік. Один з них — мій зв’язковий. Поки я замовляв собі каву і омлет, зв’язковий розрахувався і пішов до виходу. Ми тільки на секунду перезирнулися. На столику, який тільки-но залишив мій колега, я знайшов усе, що мені було потрібно. Уже в машині переглянув замітку в залишеній мені в бістро газеті. Моя подорож на острів разом з репортерами не схвалювалася. Я подумав і не погодився. Відмовся я від цієї екскурсії, хіба б дізнався, що є ще практично закритий для доступу співробітників десятий поверх коледжу? І що потрапити на нього, очевидно, можна лише з кабінету Отто Гредта. І користуються таємним ходом досить часто. У цьому я не сумнівався. Ще під час розмови з директором я уважно оглянув кабінет і помітив на килимі біля його столу ледь помітну доріжку: ворс дужче вичовганий, ніж в інших місцях. Доріжка вела до гобелена, прикріпленого до стіни так, що його можна було за лічені секунди відхилити. Але, боюся, доріжку помітив не тільки я. Ден також зацікавився гобеленом.
Був ще один сигнал того, що я на правильному шляху. Під час екскурсії по острову директор показав нам невеличкий заводик, де студенти випробовували деякі свої ідеї. Але не тільки. Завод випускав одиничні партії електронно-комп’ютерних ігор. І одна з них називалася «Агент проти детектора брехні». Пам’ятаю, на запитання, для чого вона, директор відповів:
— Це своєрідний і дуже ефективний психологічний тренінг для дорослих. Чи не хочете випробувати себе?
Мене тоді ледь за язик не сіпнуло погодитися. Та Еміль віджартувався.
— Якось іншим разом.
А іншого разу, напевне, не буде.
Цех електронно-комп’ютерних ігор для дорослих зацікавив не тільки мене. Репортери знімали багато. Директор не забороняв. Бо він знав, що нічого з цього не вийде. Очевидно, на острові діяв якийсь відеозахист. Але Ден теж знімав. Щоб не викликати підозри? Мабуть.
Ось приблизно так я міркував, під’їжджаючи до аероклубу за містом на крутому березі океану. Швидко розшукав керівника клубу «Дельтакрил». Я заплатив вступний внесок і показав посвідчення на право пілотування безмоторних і легкомоторних літальних апаратів. Подібних документів на всі види транспорту в мене був повний комплект. А інакше який же з мене тіньовий слідчий?
Бокс, де розмістилася віддана у моє користування техніка, мов на замовлення, був крайнім, відразу біля льотного поля, інструктор мої документи розглядати не захотів, а даремно. Там було написано, наприклад, що видані вони на ім’я Дена Брейла, венесуельського журналіста.
Інструктор мовчки викотив мотоплан і чи то запропонував, чи то наказав:
— Я повинен подивитися… вас… містере…
— Брейл! — підказав я охоче.
— …містере Брейл, у повітрі.
Мотоплан був двомісний, і через кілька хвилин ми вже пливли в небі. Там ставлення до мене в інструктора різко змінилося. Він подобрішав і залишився задоволений моєю льотною підготовкою. На землі, віддавши мені ключі від боксу і двигуна мотоплана, запитав:
— Коли містер Брейл буде нас відвідувати?
— Переважно вечорами, після роботи в прес-центрі.
— Тоді я вам підзаряджу акумулятори, — пообіцяв інструктор.
Я подякував, залишивши на пам’ять про себе кілька грошових знаків. Інструктор мені сподобався. Насамперед тим, що ні про що не розпитував.
Після аероклубу я заїхав у кілька крамничок на околиці. Накупив різних непотрібних, на перший погляд, речей: шовковий канат завдовжки майже 100 метрів, набір альпіністських гачків, деякі хімікати…
До півдня я одержав телекс з видавництва і агентства преси. Мене просили укласти договір і продовжити тему про коледж у кількох номерах журналу «Життя науки». Крім того, я вичитав між рядками, що полковник дає мені добро на нову операцію, але просив на першому ж етапі підключити дублера. Що ж, з цим я погодився, а тому вирішив негайно поздоровити з днем народження тітку Дженні, що й зробив, підписавшись чітко: «Дік».
Я вже якось говорив, що на нас, тіньових слідчих, працює дуже багато висококласних професіоналів. Тож їх треба завантажити якомога ефективніше. Мені здається, що кількома листівками і невеличким оголошенням у газеті мені це вдалося зробити. Принаймні коли я під’їхав до однієї із заміських зупинок-стоянок, на мене чекав точнісінько такий, як мій, «фіат». Я пересів, навіть не потурбувавшись забрати куплені речі.
Якби хтось спеціально спостерігав за мною, його б це, напевне, здивувало. Але я сподівався, що мого переходу з однієї автомашини в іншу ніхто не бачив. Адже через якихось чверть години у залишений мною «фіат» сів двійник, зовні дуже схожий на мене чоловік, або, як ми його називаємо, дублер. Тепер він буде весь час на виду, чого не можна сказати про мене.
Глянувши на годинника, я заквапився на околицю. Зупинився біля металевих воріт. На мене вже чекали. Бо не встиг я під’їхати, як ворота безшумно розчинилися і так само тихо зачинилися за мною.
Назустріч вийшов немолодий, чимось схожий на рибалку, чоловік.
Ми пройшли до кімнати. Я про всяк випадок витягнув свій набір кулькових ручок. Усі обідки були безколірними. Отже, в квартирі чисто. Це мене порадувало.
— У нас усе готове, — сказав господар і посміхнувся. Його обличчя мені відразу сподобалося. Він ніби зійшов з ілюстрації до повісті Хемінгуея «Старий і море».
Ми без зайвих слів почали готуватися до роботи. Цього разу виїхати довелося вдвох і вже не на моєму «фіаті», а на старенькому «мерседесі», який знову був у моді. Власне, від старого «мерседеса» залишилися хіба що тільки форма та назва. Все інше, звичайно ж, було сучасне. Та й повітряно-кисневий двигун останньої конструкції також дещо значить. По-перше, безшумна робота, по-друге, якщо треба, шалена швидкість, по-третє, вихлопний газ — кисень. Словом, ідеальний вид транспорту для нашої нічної подорожі.
Правда, цього разу мені довелося лягти на задньому сидінні. За кермо сів «рибалка», як подумки називав я свого помічника. І повіз він мене до океанського узбережжя.
На невеличкому майданчику в горах було безлюдно, тихо й темно. Крім автомобіля і дельтаплана — нічого й нікого. Я обійшов дельтаплан з усіх боків і залишився задоволеним, подумки подякував тим, хто його зробив. Сьогодні вдень в аероклубі Ден Брейл дивував інструктора вмінням пілотувати цей мотоптах. Сподіваюся, про це знатимуть й інші, якщо поцікавляться.
Часу залишалося не більш як півгодини. Я швидко перевдягнувся у легкий водолазний костюм з еластику, взяв речмішок з усім необхідним. Увімкнув на мотоплані протирадарний прилад «Антипеленг».
Вітер дув з океану, і я подумав, що летіти можна було навіть без мотора. Короткий розбіг, поштовх з кручі, і я чорним трикутним птахом зник у темряві. «Рибалка» чекатиме на мене всю ніч. А якщо не з’явлюся, йому доведеться підписати ще одну листівку тітці Дженні. Відверто кажучи, мені цього не хотілося б.
До острова летів хвилин сорок. Спочатку головним моїм завданням було обдурити радари, тобто не потрапити на екрани моніторів служби охорони острова. На цей випадок ми з полковником ще вдома підготували для радарів сюрприз. Я ввімкнув контрпеленг ще на березі і сподівався, що екрани моніторів спостерігачів при моїй появі в зоні радарів залишаться такими ж безтурботними, як і раніше. Але для цього треба було летіти з певною швидкістю, на певній висоті.
Деякі труднощі виникли у мене з приземленням. У темряві я не відразу знайшов саме ту із семи веж колишнього монастиря, від якої найближче до директорського кабінету. Довелося облетіти увесь замок.
Вікно в кабінет було розчинене навстіж. Це мене не здивувало. Здивувало інше. Такої пізньої години, яку я обрав для свого візиту, Отто Гредт сидів за письмовим столом і працював. Завдання значно ускладнювалося. Але відступати було пізно.
Я відпустив мотузку й зіскочив з підвіконня в кабінет. Хвилину директор коледжу дивився на мене швидше здивовано, ніж злякано. Та цього мені було досить. Я вмить паралізував його волю гіпнозом.
— Спокійно, — навіював я директору. — Не рухатися. Говоримо цілком відверто. Де ключ від дверей під гобеленом? Чудово. Підведися й відчини.
Директор послухав. Ключ був пристебнутий у нього на ланцюжку до пояса. Він натиснув десь під столом потайну кнопку, гобелен з’їхав убік, відкривши заховані двері.
— Що там? — запитав я.
— Апарат Жакренді, — трохи затнувшись, відповів директор, скосивши очі на якусь зелену лампочку, що мигтіла на пульті.
— Для чого він призначений?
— Для опромінювання талановитих студентів.
— Хто керівник… цієї роботи?
— Вольф Браун.
— Де він?
— У відрядженні на материку.
— Студентів для навчання він сам підбирає чи ви?
— Він.
— Скільки ви йому платите?
— Половину всіх прибутків. Він співвласник школи.
— Браун поїхав один?
— Ні, як завжди, зі своєю групою.
— Що за група?
— Група по відбору талановитих студентів для коледжу.
— Де встановлений апарат Жакренді, ведіть туди. Там є охорона?
— Ні, все на електроніці.
— Ключі в кого?
— Лише у Брауна.
— Ведіть до архіву.
…Світало. Наш автомобіль зупинився біля готелю. Мені хотілося якомога швидше лягти в ліжко і добре відпочити. Але не судилося. Колега, який пішов у розвідку, невдовзі повернувся дуже стривожений.
— Погані новини! Не можна тобі туди. Там годину тому вбитий журналіст Борис Михайленко. Повно поліції. Терористичний акт. Відповідальність взяли на себе «Нічні сови», місцеві терористи правого напряму. Кажуть, у вікно кинули пластикову бомбу. Краще зараз не з’являтися.
Мене мов блискавкою вразило. Як же так… Шкода хлопця, який загинув замість мене. Про повернення не могло бути й мови! Мабуть, це було написано на моєму обличчі, бо «рибалка», сівши за кермо, запитав:
— Куди їхати?
— Працюємо за запасним варіантом.
…Тиждень я відсиджувався у заміському будинку одного з невеличких містечок на самому кордоні. Читав газети, слухав радіо, дивився телевізор. Тобто займався звичайною справою контррозвідника — чекав. Свій план я відправив через «рибалку» в Центр, звідки повинні були дати згоду на другий етап операції.
Спочатку по радіо, а потім і в газетах повідомили про мою трагічну загибель від рук екстремістів. Загибель несподівану і безглузду. Я пом’янув двійника. Який був хлопець! Сім років ми з ним успішно працювали. І от треба ж.
Почув по радіо і те, що давно хотів почути: заарештований агент іноземної розвідки Ден Брейл за спробу порушити недоторканість приватної власності, його вислали з країни.
У ранкових газетах було багато портретів Дена, інтерв’ю з директором коледжу, в якому він викривав «венесуельского» журналіста у порушенні законів гостинності країни і розповідав дещо про його візит на острів. Друкувалися фото залишеного мною на острові альпіністського спорядження, уламки дельтаплана, фото членського квитка аероклубу.
Оперативно спрацювали, подумав я про поліцію, розглядаючи добре знайомі мені предмети і документи.
…Через кілька днів я був уже в Парижі, лежав на м’якому дивані в номері готелю «Континенталь» і намагався розкласти все по поличках.
Отже, що мені відомо зараз? Те, що головна дійова особа в нашій історії — Браун. Прізвище, мабуть, вигадане. Та нічого, незабаром я все ж дещо знатиму про нього. Запит дано, і зараз сотні людей працюють над інформацією для мене.
Коледж, як ми й передбачали, виявився з секретом і справді готує геніїв. Незрозуміло, правда, яким чином. Та відомо, що в системі навчання є таємниці. Може, використовується якесь невідоме наукове відкриття? Вигода Брауна — половина досить високих прибутків коледжу. Запитання перше: чому сам Браун не став генієм і не робить відкриттів у різних галузях науки? Отже, для цього підходить не кожний. Цікаво, чи вийшло б щось із мене? Значить, насамперед треба з’ясувати критерії відбору для дослідів Брауна. Адже до нього в лабораторію потрапляють далеко не всі студенти. У принципах відбору може таїтися розгадка.
В архіві коледжу вдалося виявити список, на який я покладав певні надії. Три прізвища з нього я вже зустрічав як авторів чудових відкриттів. Тепер над списками працюють спеціалісти, пошуковці. Незабаром матиму орієнтири.
Для чого Браун зі своїми людьми виїжджав у відрядження? Пригадалася карта його поїздок, також із архіву. Вона, звичайно ж, була зашифрована, і вчора я одержав від наших дешифрувальників її розсекречену копію. Довго розглядав її. І недаремно. Здається, вдалося простежити певну закономірність. Якщо я правий…
До речі, не думайте, що в Париж мене привабили вродливі парижанки. Цього разу в місто вічної весни і кохання мене привело інше. Тут працювала група Брауна.
Так проінформували мене хлопці з «Європолу», звичайно ж, через підставних осіб, бо мені входити в контакт з подібними організаціями категорично забороняється. До мене підключили кількох співробітників Бюро соціального захисту Франції. Ці хлопці працювати вміють. Але, на жаль, з’ясувати вдалося тільки те, що Браун майже легально спілкується у наукових колах, не приховуючи того, що він помічник директора коледжу в Сумраїті.
Та наша екскурсія на острів, попри невдачі з відеотехнікою, була з точки зору репортерів досить успішною, і з’явилося безліч публікацій про «Коледж геніїв». Браун змушений був провести невеличку прес-конференцію для журналістів столиці Франції. Він провів її чудово. Чи треба говорити про те, що я також був на ній. І Браун мені сподобався. Зовні досить привабливий для своїх шістдесяти років, жодної сивої волосини. Кілька зморщок біля очей на бронзовому обличчі впевненого в собі чоловіка. Твердий погляд зеленкуватих очей, круті щелепи і пряме підборіддя. Типовий німець з хорошої заможної родини.
Почали надходити замовлені мною матеріали. Вчений-електронник, батько дев’ятнадцятої родини ЕОМ, так званих комп’ютерів-інтелектуалів, автор численних комп’ютерних ігор для дорослих. Він і в Париж привіз кілька своїх новинок, які демонстрував на конференції. Власне, реклама виробів коледжського заводу електронних ігор і була офіційною метою його відрядження.
Я побував на всіх атракціонах, які влаштовував Браун. Нічого підозрілого. Всі атракціони — виключно для дорослих. Але проводилися, як правило, в містах, де є наукові центри, а то і в академмістечках. Це мене насторожило. Адже якщо Браун переслідує комерційні цілі, то значно вигідніше зайнятися іграми для дітей.
На всяк випадок я відзняв на відеоплівку всіх помічників Брауна і його самого, відіславши відеострічки в Центр. І недаремно.
В одному з асистентів Брауна впізнали частого гостя професора Сивка. Виходить, зв’язок між коледжем і справою Сивка можливий… Отже, Браун і технологія викрадення розробок учених… Версія у мене вже була. Треба тільки перевірити її.
Звичайно ж, взяти Брауна мені буде нелегко. Тут не вийде все так просто, як у випадку з Отто Гредтом. Звідки ж мені було знати тоді, що директор коледжу виявився зовсім не таким простим, як намагався виглядати. Це я зрозумів трохи згодом, коли одержав із Центру останні дані, що дозволили взятися за другу частину операції, а ввечері почув по телебаченню про трагічну загибель Брауна.
Тоді в мене мурашки поповзли по шкірі. І я зрозумів: Отто Гредт обвів мене навколо пальця мов хлопчака.
Де я помилився? Радари? Ні. Моя поява у кабінеті була для Гредта несподіванкою. То де ж? Коли він мене обдурив з ключами до дверей лабораторії? Певно… Але ж я справді не міг її відчинити, навіть застосовуючи найновіші засоби! Отже, раніше… Де? В кабінеті? Так, спокійно, пригадую все до найдрібніших деталей.
Мене щось відволікло першої хвилини, коли я з’явився в кабінеті. Що? Ага, спалахнула зелена лампочка на пульті біля письмового столу директора! Потім вона згасла. І я про неї забув. Чи здалося? Та ні ж, таки був спалах! Але чому ж тоді там, після стрибка в кабінет, я не звернув на неї уваги? Адже ж повинен був! Першою моєю командою було: «Стояти! Ніяких сигналів не подавати!» Гіпнотична команда. Саме в момент її подачі я помітив спалах. Але потім мене захопив Гредт. Він, побачивши мене, підхопився з крісла. І стояв. Так, стояв під моїм навіюванням. У правій руці кулькова ручка. Ліва — трохи зігнута. Я й зараз пам’ятаю його позу. Світлий костюм, синя сорочка без краватки. На великому носі — окуляри із світлою масивною оправою… Окуляри… Окуляри… Більше нічого не запам’яталося. Вираз обличчя — здивований, стривожений. Потім — спокійний, так повинно бути під час гіпносеансу. Потім він відповідав на мої запитання… Досить чітко, без найменшої затримки з відповіддю… Брехав? Певно… Насамперед про Брауна. А що, коли і лабораторія, і загадкові досліди — брехня? А я, як останній дурень, вуха розвісив. Вірив у свою гіпнотичну силу. Що ж трапилось?
Встиг увімкнути захисне поле? Тоді мій гіпноз на нього ніяк не подіяв. Якщо припустити, що Гредт прикидався, тоді він міг зумисне спрямувати мене неправильним шляхом, а коли зрозумів, що я повірив — віддав мені Брауна. Тільки мертвим. Хвацько… Але архів? Документи ж справжні? Чи також обман?
Беру до роботи версію: директор коледжу не піддався гіпнозу, а просто грав зі мною. Але Деном Брейлом він мене все ж таки вважав. Саме це мене й збило.
…Брауна ліквідували грубо й примітивно. Того, хто стріляв, «Європол» виявив приблизно через годину, в автомобілі на околиці міста. З кулею в серці й пістолетом, з якого було вбито Брауна, в кишені.
Уже наступного дня я переглянув усі матеріали в справі, які мав «Європол». Начальник його паризького відділення Сімон Жескар — сорокарічний красень-брюнет, за яким упадала, напевне, не одна вродлива парижанка, тільки хвилину вивчав одержаний з управління «Європолу» телекс. Його блакитні очі світилися доброзичливістю, у погляді читалося запитання: «Чи не допоможеш ти і нам, хлопче?» Цього я обіцяти не міг. Пообіцяти, власне, я міг, а от зробити — хтозна. Єдиною метою моїх вимушених відвідин штаб-квартири «Європолу» був намір потрапити до групи, яку Жескар, видно з усього, збирався послати на острів для розслідування справи Брауна.
На острів, за домовленістю із португальським відділенням «Європолу», Жескар послав інспектора Руше і його помічника Жана Готьє, тобто мене. Правда, я зробив усе або майже все, щоб змінити свій вигляд до невпізнання. З брюнета став блондином, «подорослішав» років на десять, завів коротенькі з сивиною вуса. Щоб Гредт не впізнав мене по голосу, застосував нашу новинку, так звану голосову пластинку, котра змінювала тембр голосу. Коли я з’явився на очі Жескару, його широке відкрите обличчя розквітло посмішкою:
— Чудово, Жане. Клянуся богом, я б і сам нізащо тебе не впізнав. Чим ще можу допомогти?
— Мабуть, тільки тим, щоб не бовкати про мене зайвого.
— Але ж Руше повинен знати про тебе? — не дуже впевнено запитав Жескар.
— Для чого? — здивувався я. — Для нього я стажер.
Жескар викликав Руше, представив мене і пояснив завдання. Інспектор, кинувши кілька поглядів у мій бік, мовчки кивнув. Як і належить стажерові з провінції, я виглядав повним дурнем і віддано дивився в очі своєму тимчасовому начальству.
Інспектор Руше мені сподобався. Насамперед тим, що був мовчазним. Мовчуни справді люди надійні. Імпонувала і зовнішність Руше — високий, широкоплечий, одразу видно — спортсмен.
— Руше, — повчав Жескар, — хай стажер працює самостійно або майже самостійно. Не тисніть на нього, але й не дайте спіткнутися. Не в’яжіть у дрібницях, інакше він нічому не навчиться.
Руше знову мовчки кивнув, і я засумнівався, чи вміє він взагалі говорити? З часу появи його в кабінеті минуло хвилин двадцять, а він і рота не розтулив.
Увійшов сержант, прищуватий хлопець, від якого пахло якимось одеколоном.
— Турболіт готовий!
— Що ж, вирушайте! — дозволив Жескар.
І ми вилетіли на Сумраїт, де двічі я намагався викрити таємницю «Коледжу геніїв».
Приземлилися, якщо можна так сказати, на даху. Виявляється, тут обладнана досить пристойна повітряна пристань для турбовертольотів, є майданчик для мотодельтапланів. Знати б це раніше.
Зустрічав нас один з викладачів. З чорною пов’язкою на руці. У коледжі всі носили траур. У холі на видному місці ми побачили портрет вбитого з чорним бантом. Біля нього несли траурну вахту два студенти.
Директор чекав на нас у кабінеті. Цього разу Гредт був сама люб’язність. Вийшовши із-за столу, він довго тиснув нам руки.
Я глянув на невеличкий пульт ліворуч від крісла. Так і є! Зелене око якогось індикатора то спалахувало, то згасало.
Руш назвав себе і відрекомендував свого помічника. Хвилину чорні демонічні очі Гредта обмацували мене, я скосив погляд на обідок однієї з моїх авторучок у нагрудній кишені Він змінював колір майже непомітно для стороннього погляду. Та для мене це був досить красномовний сигнал. Отже, я не помилився, директор володіє даром навіювання та гіпнозу. І мене осяяло! А що, коли зелений вогник на пульті — такий же, як і в мене, індикатор біоенергополя? Тоді багато стає зрозумілішим…
— Чим можу бути корисним «Європолу»? — почули ми скрипучий голос директора коледжу.
— Ми б хотіли оглянути житло Брауна, його лабораторію або кабінет і, якщо дозволите, останні роботи.
— Це ваше право. Зіхельсон вас проведе, — Гредт кивнув викладачеві, котрий зустрічав нас на турбольотному майданчику. — Якщо виникнуть проблеми, звертайтеся безпосередньо до мене. У нас всюди працюють відеофони. Пауль вам покаже…
— Кілька запитань, гер Гредте, — інспектор не поспішав залишити кабінет. — У Брауна є сім’я?
— Нікого.
— Кому відписані його заощадження?
— Половина — його кращому учневі Генрі Майгену, половина — коледжу. Майгена ви зустрінете в лабораторії Брауна, він тепер у ній працюватиме.
— Яка сума на рахунку Брауна?
— Не знаю. Духовна вступить у силу через рік.
— Які у вас особисто були стосунки з вашим компаньйоном?
— Нормальні, ділові. Ми були однодумцями. Школа — наша спільна ідея, точніше — справа. Про коледж мріяв ще мій батько…
— І все ж, як нам відомо, весь прибуток, усі перерахунки колишніх ваших учнів йдуть на рахунок коледжу, номер якого співпадає з вашим рахунком, а не в якійсь пропорції із рахунками компаньйона.
— Це не зовсім так. У кінці кожного року прибуток перерозподіляється. Вам покажуть документи. Не поспішайте, інспекторе, Браун мав право, як і я, виписувати чек на будь-яку суму. Ми довіряли один одному. А папери… Вам Пауль покаже все, що знадобиться.
Руше був незворушним.
— Дякую, гер директор. Я скористаюся вашою люб’язністю. Ми не прощаємося, певно, у нас ще будуть до вас запитання.
— Звичайно, інспекторе. Завжди до ваших послуг. Вбивця повинен бути знайдений.
Дивна фраза, подумав я тоді. Адже Гредту напевне відомо — вбивця Брауна вже загинув. Та ж сама думка, мабуть, виникла і в інспектора. Та він промовчав. І цим сподобався мені ще більше.
Пауль Зіхельсон провів нас в Браунову лабораторію. Всупереч пророкуванням директора, вона була зачинена. І, схоже, про це знав супроводжувач. Біля дверей кімнати на десятому поверсі з написом «Доктор Браун» він дістав з кишені біоелектронний ключ і підніс його до замкового екрана — маленького віконечка-пластини із надміцного поліметалу.
Ми ввійшли до лабораторії. Але мені здалося, що це зовсім не та кімната, біля дверей якої ми з Гредтом стояли кілька днів тому.
Коли ми розгледілись, Руше легенько штовхнув мене ліктем, показуючи очима на монітор. Вій був ввімкнений на кабінет Гредта, той працював за своїм величезним письмовим столом. Я зрозумів: нас також бачать на екрані монітора. І, мабуть, не тільки в кабінеті директора.
Перебираючи папери, я подумав, що все-таки де в чому і мені вдалося обійти Гредта. Схоже, він був щиро переконаний, що в його кабінеті тієї ночі був Ден Брейл. Втім, особливої радості мені це не дало. Супротивник був дуже серйозний і жорстокий. Схоже, що, підставивши Дена, я накликав на нього смертельну небезпеку. Адже для директора коледжу чи того, хто стоїть за ним, «венесуельський» журналіст — єдиний із сторонніх, хто здогадується про існування таємної лабораторії.
Інспектор Руше методично, метр за метром обстежував кабінет-лабораторію, час від часу запитуючи щось у прикріпленого до нас директором Зіхельсона, який з нас очей не зводив…
Хвилин через двадцять роботи я наштовхнувся на лабораторний щоденник Брауна. Нічого незвичного у ньому не було — перелік того, що зроблено за день. Але все ж я не відклав його вбік, як інші папери, а спробував зосередитися і вчитатися в написане.
Моя цікавість, або, якщо хочете, інтуїтивне передчуття було винагороджене. Десь на середині записів я наштовхнувся на таке: «Знайомився з роботами С-ка…» Запис, правда, було зроблено латинськими літерами, але я не сумнівався або майже не сумнівався — йдеться про роботи Сивка. Дивлюся на дату — записові майже рік. У мене навіть спина спітніла. Певно, приблизно таке почуття переживає гончак, напавши, нарешті, на загублений слід.
Намагаючись нічим не виказати свого стану, недбало перегортав щоденник. Сотні прізвищ, скорочень, можливо, шифрів. Та ось, врешті, ще одне знайоме прізвище… З таким самим формулюванням: «Знайомився з роботами…»
Якщо дивитися на записи неупереджено, у них ніякої крамоли не знайдеш. Вчений вивчає праці своїх колег. Але я відчував: розгадка криється десь тут, у цих записах. Не вистачало однієї, точніше, двох ланок. Та я вперто шукав. І знайшов.
Знайшовши, відразу ж втратив інтерес до всього, що відбувалося навколо. Хоча й далі створював видимість активної допомоги інспектору. Сподіваюсь, він залишився мною задоволений. Правда, мене вже не цікавила ця кімната, начинена найсучаснішою апаратурою. Для мене тієї миті значення мали лише кілька слів із щоденника Брауна, і підсвідомо я навіть кілька разів повторив їх. Це були останні рядки записів. Щоденник закінчувався фразою: «Ознайомився з роботами Платера…»
…На острові ми пробули ще майже дві доби, але нічого суттєвого так і не знайшли. А коли я повернувся до свого номера в паризькому готелі й увімкнув залишений в режимі автоматичного запису відеомагнітофон, третьою інформацією була звістка про таємниче зникнення венесуельського журналіста Дена Брейла…
З вікна готелю мені було видно одну з паризьких вуличок, прикрашену намистинами невеличких крамничок із яскравою рекламою. Я пригадав — сьогодні субота. І відразу ж подзвонив за номером, відшуканим у довіднику «Хто є хто у Франції». Мене погодилися прийняти ввечері.
Через годину я вийшов із таксі біля красивого особняка на одній з центральних вулиць Парижа. Мене довго розглядали у вічко масивних металевих воріт. Врешті вони безшумно відкотилися вбік, і я опинився на маленькому подвір’ї. Офіцер охорони довго й старанно записував у якийсь журнал дані з моїх несправжніх документів. Це був зовсім ще молодий лейтенант, який дуже пишався наданою йому довірою охороняти світило французької науки.
— Проходьте, пане Ланьє, — врешті закінчив записувати лейтенант. — Пан Платер чекає на вас. У вашому розпорядженні не більше п’ятнадцяти хвилин.
Помітивши тінь, що промайнула на моєму обличчі, лейтенант довірливо нахилився й додав:
— Справа в тому, що доктор погано себе почуває і вже другий день нікого не приймає.
Доктор П’єр Платер прийняв мене у кабінеті незвичної овальної форми зі справжніми джунглями тропічних рослин біля стін. Сам доктор був повний, неповороткий чоловік із втомленим, зацькованим виразом обличчя. Привітавшись, він посадив мене навпроти за овальним столом у крісло з овальною спинкою. Я зрозумів, що гострих кутів і прямокутних форм Платер чомусь не любить. Втім, до дивацтв учених я давно звик.
— Пане Ланьє, ви дуже наполягали на зустрічі. Я не маю честі вас знати і чекаю пояснень…
«Хто ви, пане Ланьє?» — було у погляді його розумних карих очей. Однак він зрозумів, що правдивої відповіді навряд чи дочекається, а тому запитання вголос так і не прозвучало.
— Хочете, докторе, я опишу симптоми вашої хвороби, — мовив я.
Він здригнувся і подивився на мене з цікавістю і водночас злякано. Навіть дихання почастішало. Мабуть, як і всі, він дуже болісно переживав ті зміни, що в ньому відбувалися. На чолі виступили краплі холодного поту, і Платер почав нервово витирати хустинкою обличчя.
— Ви лікар? — врешті запитав тремтячим голосом.
— Ні, але це не має значення.
— А що має? — розсердився раптом вчений. — Що має? Ви розумієте, що це катастрофа? Кінець усьому! — вибухнув він і почав нервово ходити по кабінету.
М’який килим робив його важкі кроки майже нечутними. Раптом він зупинився навпроти мене і запитав глухим байдужим голосом:
— Що ви хочете на заміну? Що?
Тільки істерики мені не вистачало. Я пильно подивився докторові в очі, і він відразу обм’як.
— Сядьте. Ви помиляєтесь. Я не прийшов вас шантажувати. На жаль, поки що я не знаю, чи можна вам допомогти. І не тільки вам. Але я намагаюся розшукати того, хто з вами це зробив.
Налив доктору склянку види і хвилин п’ять опікувався ним, доки врешті почув:
— Я вас слухаю, пане. Даруйте, нерви… Самі розумієте, як важко…
Я розумів. Бо раптове перетворення із світила біоелектроніки на звичайнісінького обивателя з інтелектом курки було, звісно, справжньою трагедією.
— Ви знаєте цю людину? — я виклав на стіл перед ученим фотографію.
— Так, це доктор Браун, мила людина. Його недавно вбили.
— Які у вас з ним були стосунки?
— Дружні.
— Ви давно знайомі?
— Місяців шість-сім.
— Чим займався доктор Браун?
— Він рекламував електронні ігри для дорослих і вишукував обдарованих учнів для свого коледжу.
— Ви йому когось рекомендували?
— Так, звичайно. Адже я був спеціалістом у своїй галузі.
— Кого?
— Артура Фрасіднея. Це один із найталановитіших студентів місцевого університету. Він зацікавився тими ж проблемами телекінезної біоніки бджіл та мурашок, що і я.
— Фрасідней погодився продовжувати навчання в коледжі?
— Я його умовив.
— А де вій зараз?
— Як де? Поїхав навчатися на Сумраїт.
— Скажіть, докторе, Браун ніколи не пропонував вам спробувати зіграти в якусь гру для дорослих разом з ним?
— Ні… У нас були інші інтереси. Ми обидва, знаєте, пристрасні рибалки.
Я замислився. Або доктор чогось не договорював, або моя версія неправильна.
— Браун ніколи не дарував вам на пам’ять якусь настільну електронну гру або щось подібне?
Платер пильно подивився на мене, намагаючись зрозуміти логіку моїх запитань. Мабуть, безуспішно, бо зітхнув і відповів:
— Мені — ні.
— А вашим близьким?
— Не пам’ятаю… Здається, ні… — якось невпевнено відповів доктор.
— А ви подумайте, — почав я гіпнотичний вплив.
— Хіба що онуку… — згадав Платер. — Два місяці тому в мого онука був день народження. Браун приніс йому гру.
— «Детектор брехні»? — зірвалося у мене з язика.
— Ні, — здивовано подивився на мене співрозмовник. — Гра називається, якщо не помиляюся, «Сни наяву».
— Опишіть мені її.
— Нічого особливого. Маленький побутовий комп’ютер-модулятор, за допомогою якого на екрані монітора або відеовізора можна подумки передати будь-які образи-картини або відеосюжети. Цікава річ, я вам скажу.
— Чим же?
— Уявляєте, — пожвавішав Платер, — малюк одягає на голову такий прилад, що чимось нагадує стереонавушники і стародавню царську корону одночасно. І все. Потім вмикається комп’ютер і на екрані думки модулюються у зримі образи. Досить цікаво, скажу я вам…
— Ви коли-небудь пробували самі грати? — посміхнувся я.
— Звичайно.
— А де зараз ця гра?
— Я думаю — в дитячій у онука. Останнім часом він втратив до неї інтерес. У них занадто багато іграшок, щоб подовгу бавитися однією.
— Я хотів би подивитися «Сни наяву».
Ми пішли в дитячу, де я оформив вилучення кількох електронних ігор з маркою «Мейд ін Сумраїт», чим дуже засмутив маленького Жака Платера.
…Через годину я був у відділенні паризького «Європолу», і ми дві доби розробляли операцію проти Гредта.
Мені, звичайно ж, дуже хотілося подивитися у нахабнуваті очі директора «Коледжу геніїв», але, на жаль, моя місія, місія тіньового слідчого, вичерпувалася розробкою операції. І тоді, коли кілька мотопланів «Європолу» починали її, я уже летів у «Боїнгу-1369» і подумки готувався до зустрічі з полковником, від якої нічого хорошого цього разу не чекав.
— Ми вивчили твій звіт, — сказав мені за тиждень полковник Івчук. — Працював ти оперативно, щоправда, припустився кількох серйозних помилок. Тільки випадок врятував нас від повного провалу. Тому на похвалу не сподівайся. Ось твої нові документи, — продовжував полковник. — Сам розумієш — Бориса Михайленка, журналіста-міжнародника, вже не воскресити. Думаю, професія вченого-лінгвіста тобі сподобається, — продовжував шеф. — Але спочатку трохи треба повчитися. Відлітаєш завтра. А щоб у літаку не нудьгував — почитай, що пишуть про твої походеньки твої колишні «колеги».
Стаття називалася «Новий успіх «Європолу». Написав її мій знайомий — Еміль.
«Кілька днів тому завершилася операція «Європолу» проти злочинної групи доктора Гредта, власника так званого «Коледжу геніїв» на Сумраїті.
Початок розслідування поклало вбивство співучасниками доктора Брауна, який, як з’ясувалося, займався викраденням інтелектуального потенціалу вчених і передаванням його учням коледжу, які нічого не підозрювали. Розроблена Брауном «Корона інтелекту» дозволяла протягом кількох секунд повністю «зняти» інтелектуальний потенціал будь-якої людини і так само швидко «передати» його іншій людині, яка має певні задатки.
Браун по всьому світу відбирав як «кандидатів у генії», так і донорів інтелекту. Правда, не запитував про згоду ні тих, ні інших.
Такими донорами стали не з власної волі багато вчених зі світовим ім’ям.
Одночасно в останні роки випускники Сумраїтського коледжу, використовуючи одержаний інтелектуальний потенціал, зробили багато відкриттів у галузях, з яких змушені були піти «донори».
Для викрадення інтелекту Браун використовував винайдений ним прилад, котрий легко вмонтувати у різні безневинні з першого погляду прилади, електронні ігри, комп’ютери.
Намагаючись відкрити таємницю, безслідно зник болгарський вчений Митров. Венесуельський журналіст Ден Брейл перший натрапив на слід злочинної групи Гредта-Брауна, але його викрили і вбили. Намагаючись приховати сліди і привласнити собі величезні прибутки коледжу, його директор Отто Гредт організував кілька вбивств, не пожалівши навіть компаньйона — доктора Брауна. Вбили і вбивцю. Але інспектор «Європолу» француз Руше чудово провів розслідування, і злочинець постане перед судом.
Як запевняють експерти із Всесвітньої академії наук, лабораторію Брауна під час операції вдалося зберегти. Таким чином, з’явилася надія, що у недалекому майбутньому наука зможе повернути вченим, які постраждали, їхній інтелектуальний потенціал і вони продовжать свої роботи. Деякі студенти-«генії» ховаються від «Європолу», не бажаючи повертати незаконно одержані здібності…»
Ну от, сказав сам собі, без роботи я поки що не залишуся. Певно, найближчим часом доведеться підключатися до пошуків «геніїв», котрі втекли. До речі, скільки їх там? Четверо? Зрозуміло. Щонайменше на рік роботи… для вченого лінгвіста, як додав би обов’язково не без посмішки мій друг і начальник полковник Лавр Івчук.