До книги вибраних творів Луїджі Піранделло (1867–1936), видатного італійського прозаїка і драматурга, лауреата Нобелівської премії, увійшов один з його найвідоміших романів — «Блаженної пам’яті Маттіа Паскаль», а також оповідання різних років.
1.0 — створення файлу: верстка, вичитування — mirabel.lv, грудень 2021
Піранделло народився в центрі Хаосу.
В тому Хаосі були тільки небо й каміння та ще — сухий срібний шелест могутніх і старих сарацинських олив.
«Воістину я син Хаосу», — сказав про себе Піранделло.
Дарма що ця метафора має суто географічне походження: Хаосом по-давньогрецькому, а Кавузу по-сіцілійському називався старий ліс на околиці древнього сіцілійського міста Агрідженто. У літньому будиночку на галявині того лісу й народився 28 червня 1867 року Луїджі Піранделло.
Так, «син Хаосу» — це метафора. І все ж контрастний драматичний відблиск цієї метафори падає на все життя Піранделло.
Це один з найбільших письменників XX століття, чия творчість дала імпульс ряду потужних авангардистських течій. Без імені Піранделло-прозаїка і Піранделло-драматурга неможлива розмова про театр абсурду й філософію екзистенціалізму. Його творчість — безжальне дослідження форм глобальної кризи свідомості, яку переживає людина XX століття. Постійна потреба експерименту і боротьба з каноном, скептична недовіра до усталених норм і пошук незвіданих шляхів у мистецтві — це внутрішній естетичний імператив художника, яким визначається ламаний нервовий ритм його творчого буття. Перед нами — письменник епохи модернізму з усіма гострокутними гранями його суспільної поведінки та естетичних концепцій.
І водночас Піранделло — справжній класик-реаліст у тому давньому розумінні цього слова, яке психологічно означає для нас неперехідний вододіл між літературою XIX та літературою XX століття, — і вододіл, зрозуміло, не хронологічний, а духовний.
Піранделло і суб’єктивно, і об’єктивно належить двом століттям. Це грандіозна трагічна постать на зламі епох, яка сублімувала в собі етичні й естетичні потужності світобачення класичного реалізму та художню безстрашність XX століття, основним мистецьким законом якого став експеримент. Ці два полюси творчої еволюції письменника відкорегували один одного, створивши дивовижний трагедійний світ Піранделло — світ катастрофічних почуттів і зламаних доль, світ постійної втечі від себе, світ пошуку і втрати себе, світ великої віри, а ще більшої зневіри, — незглибимий і фатальний світ людської душі, яка повстає проти догм і фальші, проти всіх форм несвободи й насилля над собою, котра бунтує проти власної минущості, — знаючи, що прогрáє.
І знову повернемось до біографії, до поворотних її моментів, які значною мірою допомагають зрозуміти загадки творчості цього письменника.
Піранделло — сіцілієць, чиє генетичне коріння формувалось боротьбою за незалежність Італії, — рухом Рісорджіменто, перемогами та поразками гарібальдійців, героїчною етикою епохи народного бунту проти різнонаціональних завойовників, які шматували Італію. 60-і роки XIX століття — період, на який припало народження Піранделло, — завершували епоху Рісорджіменто. На Сіцілії один за одним спалахували повстання. Безпосередніми учасниками цих політичних штормів були близькі родичі Піранделло. Дід письменника по материній лінії Джованні Річчі Грамітто, відомий свого часу адвокат, помер вигнанцем на Мальті, висланий на острів за організацію сіцілійського повстання 1848 року проти Бурбонів, правителів Королівства Обох Сіцілій. Мати Піранделло — Катерина Річчі Грамітто — вишивала для повстанців триколірний республіканський прапор, а Стефано Піранделло — батько письменника — був гарібальдійським солдатом. Розповідають, що в одній з вирішальних битв Рісорджіменто — битві 1862 року при Аспромонте — він врятував життя Гарібальді, затуливши собою визволителя Італії.
Та коли Луїджі Піранделло підростав, ця героїка вже перейшла у вимір пам’яті. А реальністю були розмірені важкі ритми замкнутого і провінційного сіцілійського соціуму. Реальністю був застиглий час, повільна і древня історія, знерухоміла між розпеченими на сонці руїнами давньогрецьких храмів. Реальністю були сірчані копальні в Порто Емпедокле біля Агрідженто, власником яких став батько письменника, сподіваючись побачити в синові свого помічника і спадкоємця.
Душа Піранделло належала цьому дивному магнетичному світу Сіцілії з химерним характером острівного етносу, спіритуалістичним співіснуванням різних пластів історичного часу і різних культур, з космічною розімкненістю простору омитої трьома морями Трінакрії, як називали Сіцілію давні греки. Але він був спадкоємцем не сірчаних копалень, а золотоносних руд культурної пам’яті Сіцілії. Вона завжди поставатиме в його творах — трагічна й парадоксальна, провінційна і космічна, темна і геніальна, реальна й символічна. І по смерті він повернеться на свій Острів. Але напочатку крута траєкторія долі повела його за межі Сіцілії — до Риму.
Спершу Піранделло навчався в Технічному інституті в Агрідженто (тоді ще місто називалось по-сіцілійському: Джірдженті). Далі почав учитися одночасно на юридичному та філологічному факультетах в університеті Палермо, але невдовзі категорично віддав перевагу філологічним студіям і вирішив продовжувати їх у Римському університеті. Та недовго затримався він і в Римі. Фундаментальну освіту Піранделло здобув у Боннському університеті, проживши в Німеччині майже три роки. Це мало значний вплив на його творчість: там відбулося його знайомство із світовою культурою, там він глибоко зайнявся проблемами естетики й питаннями лінгвістики. Там зробив перші літературні кроки, створивши поетичний цикл «Рейнські елегії», написаний під відчутним впливом гетевських «Римських елегій»; там 1891 року захистив дисертацію (німецькою мовою) «Звуки та фонетичні особливості говірок Джірдженті»… Там уперше розімкнувся для нього простір національної культури до вимірів світових.
1893 року Піранделло оселяється в Римі, де знайомиться з культурними колами столиці, співпрацює в літературних журналах. Серед його найближчих друзів — видатний представник веризму Луїджі Капуана, теж сіцілієць, як і Піранделло: у творчості Піранделло ще не раз відгукнеться його глибокий і водночас полемічний зв'язок з італійським варіантом натуралізму — веризмом[2]. Молодий Піранделло продовжує писати вірші (його перша поетична збірка «Радісний біль» вийшла друком 1889 року), де, крім романтичної закоханості, звучать ноти песимізму й дисгармонії зі світом. Але формується він насамперед як прозаїк: 1893 року написаний перший його роман «Вигнанка» (надрукований згодом), наступного року з'являється перша збірка новел «Любов без любові».
Відбуваються зміни і в особистому житті Луїджі: 1894 року молода і гарна Марія Антоньєтта Портолано стає його дружиною. Але це всього-на-всього традиційний і закономірний для того часу та, зокрема, для сіцилійських умов шлюб без любові, зумовлений матеріальними розрахунками батьків. Марія Антоньєтта народить йому трьох дітей: Стефано, який піде шляхом батька і стане досить відомим письменником та комедіографом (щоправда, підписуватиметься псевдонімом Ланді), дочку Льєтту, найвірнішого друга Піранделло, і Фаусто, напрочуд своєрідного й талановитого художника.
Піранделло круто набирає професійну висоту. Одна за одною виходять книги новел, написаних уже рукою майстра: «Недобрі жарти смерті і життя» (1902–1903), «Коли я був божевільний» (1902), «Білі й чорні» (1904). Але його підстерігає недоля: саме в ці роки, коли він почав так інтенсивно працювати, тяжко й невиліковно захворіла його дружина. І це стало бідою всього його життя. То була психічна недуга, яку вона отримала внаслідок раптового емоційного струсу, дізнавшись про повну втрату майна, вкладеного в сірчані копальні батька Піранделло, що потерпів фінансовий крах. Для письменника почалися нестерпні роки: божевільна дружина, постійна грошова скрута, що поглинула всі родинні коштовності й змусила його давати приватні уроки італійської та німецької мов, — словом, кошмар реальності, який дедалі тісніше змикався навколо душі й роботи. Єдиним світлом серед цього кошмару була Марта Абба — талановита актриса, що грала основні жіночі ролі в його п'єсах. Психологічний профіль Марти, її врода, пристрасність і розум прозирають у багатьох героїнях Піранделло. З 1925 року по 1936-й — останній рік життя — Піранделло написав до Марти 560 листів — душа тікала од світу в цій любові, але світ цю душу наздоганяв і повертав її до чадної маячні реальності.
В цей трагічний для Піранделло час директор римського журналу «Нуова Антолоджіа» Джованні Чена запропонував йому надрукувати «якийсь роман»…
За кілька місяців, доглядаючи прикуту до ліжка дружину, Піранделло написав роман «Блаженної пам'яті Маттіа Паскаль». Надрукований кількома подачами в журналі, він мав величезний успіх, був одразу перекладений у Франції та Німеччині й передрукований у найпрестижнішому на той час видавництві братів Тревес у Мілані. Тим часом Піранделло вже працював над новим романом «Старі й молоді».
Робота — каторжна, тяжка, нескінченна (тільки новели його зібрані в п'ятнадцяти томах, а драматичні твори складають тридцять один том під загальною назвою «Оголені маски») — стала основним психологічним пристановищем письменника, його порятунком від драматичних колізій особистої долі та від усе каламутнішої і напруженішої суспільно-політичної атмосфери, що наелектризовувалась не лише в Італії, а й по всій Європі. Починалася довга, на кілька десятиліть, епоха злочинної брехні, суспільних патологій, безцеремонного наступу на людину, — епоха боротьби тоталітарних режимів з людством.
Катастрофічно легко підмінялися поняття, тасувалися факти і події: на Заході й на Сході Європи червоним полиском мінились патетичні мізансцени, поставлені за чорним сценарієм зловісних ідеологій. Історія неухильно йшла до того фатального повороту, за яким почалася кривава оргія канібалів, де паруючі страви у вигляді місива понівечених народів передавалися від одного канібала до іншого — від Муссоліні до Гітлера, від Гітлера до Сталіна і навпаки.
А почала готуватись інфернальна кухня ще в чорному проломі середини 1910-х років. Відмовившись від позиції нейтралітету, Італія вступила в першу світову війну. Для чого? Уряд цинічно і, на жаль, небезпідставно вважав, що цілком досить підкинути народові стереотипний набір псевдопатріотичних лозунгів, аби він став сліпим натовпом, загіпнотизованим офіціозною пропагандою, а відтак здатним лише до виконання абсурдних наказів. І тому уряд закликав «усіх істинних італійців» піти війною на Австро-Угорщину… задля продовження традицій Гарібальді і завершення національного руху за відродження батьківщини — Рісорджіменто! Давній, добре опанований всіма злочинними урядами засіб маніпуляції суспільною свідомістю. А в революційно-мілітаристській лихоманці, яка трусила світом, вже проглядали моторошні форми тотального фашизму, що міг стати страшним і ганебним фіналом великої європейської цивілізації.
Все менш прозорим ставало над Європою повітря і все коротшою ставала для Піранделло дистанція від трагедій і втрат світових до особистісних. 1915 року померла його мати, а з нею для нього пішла в небуття доба істинної героїки, громадянської етики й безкомпромісності, духовної цілісності. Ні гордий дід Піранделло, вмираючи у вигнанні на Мальті, ні донна Катерина, мати Луїджі, вишиваючи республіканський прапор, не могли б собі навіть уявити тих страждань, а надто тих психологічних митарств, які випадуть на долю їхнього сина і внука.
Переживши втрату матері, Піранделло мало не втратив на війні двох своїх юних синів: Стефано і Фаусто чудом лишилися живі. Письменник існує від потрясіння до потрясіння, від втрати до втрати, від розпачу до розпачу.
І все ж таки він працює як одержимий. Кілька десятків новел написано між 1912 та 1918 роками — виходять збірки «Терцети», «Дві маски»; «Пастка», «І завтра, понеділок». 1910-і роки — це також і період народження Піранделло-драматурга, одного з найвидатніших представників сучасного театру, предтечі багатьох його концепцій та естетичних відкриттів.
Тим часом Європу лихоманило все дужче, і ось уже обрій італійської історії заступила похмура кремезна тінь соціаліста Беніто Муссоліні.
Дуче діяв круто: в жовтні 1922 року він очолив так званий «похід на Рим», а вже в січні 1925 року проголосив себе диктатором, вимагаючи від палати депутатів визнання його «фашистської революції». Що ж, у кожного диктатора було по своїй революції, тому й схему режиму нам не важко уявити, знаючи сталінський: та ж сама відсутність усіх конституційних свобод, і насамперед свободи друку, ті ж самі надзвичайні трибунали, ті ж самі доноси, обшуки, арешти, таємні вбивства й розстріли без суду і без слідства… Фашизм — явище інфекційне. Чи не єдина різниця — Беніто не ставив собі за мету цілковитого винищення селян та інтелігенції, як Сталін. На геноцид дуче не спромігся — цей диктатор усе ж таки зріс у контексті культурної нації, та й масштаби геополітичної фантазії мав дещо скромніші від свого радянського побратима.
І от саме в цей період до Піранделло прийшла світова слава. Її прихід навіть має свою дату: 10 травня 1921 року. В цей день у римському театрі Валле Піранделло поставив свою славетну по сьогодні п’єсу «Шість персонажів у пошуках автора». Трохи раніше — 1917 року — вже була поставлена п’єса «Подумай про це, Джакоміно!» і з’явилися знамениті його комедії — «Ліола» і «Так і є (якщо вам так здається)». Проте саме «Шість персонажів…» означають вибуховий вихід автора на європейську сцену завдяки, зокрема, новаторським драматургійним рішенням, кардинальній зміні й реорганізації сценічного часу і простору, виведених в координати цілковитої умовності. Логіка і послідовність сюжету втрачають значення: примхлива уява автора, тонко реагуючи на примхливість самої реальності, розгортає сюжет як бурхливий простір одночасно існуючих та взаємно конфліктних психологічних площин. До теми «театру в театрі» Піранделло повернеться ще не раз — і в п’єсі «Кожен по-своєму» і — особливо — в написаній вже 1930 року п’єсі «Сьогодні ввечері ми імпровізуємо». Та при всій сміливості мистецького експерименту не лише свідомість XX століття, а й шекспірівське дихання вчувається в його п’єсі «Генріх IV» з її діалектичними роздумами про алогічність історії та логіку безумства, — це 1922 рік! Рік контрреволюцій і встановлення диктатур — фашистської і так званої пролетарської.
В той період і в далекій від часів Генріха IV реальності, яка оточувала Піранделло, історія, здавалося, була вже вкрай алогічна, а безумство набуло набезпечної «залізної» логіки.
Піранделло не зовсім розумів, що відбувалось. Фашизм обіцяв так багато: і свободу, і землю, і рівність, і світле майбутнє. Дивно тільки, що й далі засідали надзвичайні трибунали, — мабуть, для прискорення приходу світлого майбутнього. І далі йшов наступ на пресу, людей вистежувала таємна поліція, а тюрми були переповнені. «Я не займаюсь політикою», — сказав Піранделло в розмові з одним журналістом. Що це було: категорична констатація продуманої позиції чи відчайдушна, хоч і приречена на провал, спроба врятувати незалежність своєї творчості від дедалі навальнішої експансії ідеологічної шизофренії?
Тут постає дуже болюче питання: Піранделло і фашизм.
Вкрай неетичний, хибний і, на жаль, типовий для нашого літературознавства шлях — камуфляж проблеми або, навпаки, однозначна вульгаризаторська її інтерпретація. Через те ім’я Піранделло раніше було в нас одіозним, а тепер це питання просто нерідко випадає з поля зору дослідників.
Такий метод неприпустимий. Проаналізуємо.
У 20-х роках фашизм обіцяє суспільне оновлення і розквіт демократії. Ще Муссоліні наче й не диктатор, а просто такий собі Беніто — енергійний, сповнений літературних амбіцій, а відтак і симпатій до творчої інтелігенції. Дуче заграє з письменниками — бо який же без них режим? Хто ж, як не вони, напише, що це режим найсправедливіший у світі і що він, Беніто, — єдиний і неповторний батько нації?!
Піранделло одержимий ідеєю мати власний театр у Римі. Без цього неможливо відродити національний театр. А дуче так знається на мистецтві, що обіцяє йому театр і, між іншим, запрошує вступити до фашистської партії. 1924 року Піранделло до неї вступає.
Компроміс? Розрахунок? Нерозбірливість? Ні. Просто Піранделло все робив відверто. Якщо помилявся — аналізував і відверто визнавав помилку. Не забуваймо й того, що це всього лише 1924 рік, — чума ще тільки наближається. Змагання між диктаторами у винищенні людства почнеться за кілька років — й іменем комунізму чинитимуться не менші, якщо не більші злочини, як іменем фашизму. Соціальні ідеї ніби й протилежні, а ідеологія і навіть методика — ті ж самі.
Своєрідно пояснює позицію Піранделло 1926 року його відповідь одному журналістові на запитання, чи він, Піранделло, фашист: «Я вже тридцять років як фашист». Отже, з 90-х років минулого століття? А що таке 1890-і роки на Сіцілії? Це народні повстання і створення «фаші» — об’єднаних загонів бідних сіцілійських селян, які таким чином боролися проти землевласників. І фашизм у всіх своїх національних варіантах, і сталінська модель комунізму були моторошно схожі у своїй звичці експлуатувати одну й ту ж саму ідею — ідею народного бунту, — така вже історична типологія фашизму, настільки очевидна, що не потребує доказів.
А коли 1927 року під час бразильського турне інший журналіст запитав у Піранделло, чи можна сприймати його як представника партії, письменник відповів чітко і недвозначно: «Ні, я просто італієць».
Це йому так не минулося. За наказом роздратованого Муссоліні його викликав на сувору «розмову» високий фашистський чин. «Розмова» закінчилась погано, власне, добре: Піранделло порвав квиток фашистської партії і шпурнув його на підлогу.
Щоправда, перед Піранделло вибачились. У подібній сюжетній ситуації, навіть без порваного партійного квитка, вже мертвого Агатангела Кримського викинули за ноги з поїзда просто в сніг. Інших топили на баржах у Білому морі. Лесь Курбас іще встиг організувати театр на Соловках. А Микола Куліш, уже вкотре розіп'ятий, уже зрозумівши, що приречений, уже сліпий од болю став на коліна на нічній харківській площі і сказав: «Люди, простіть!..»
Останнє вибачення художника перед людьми за ту трагедію, яка зветься історією. Тут замість історії вже була тільки кров. А погляд італійського письменника на історію був просто дещо амортизований запрограмованою ввічливістю тих, хто цю історію тримав під прицілом з протилежного боку.
Період 1920-х років став для Піранделло часом його творчого злету і разом з тим драматичного пізнання дійсності та самого себе. Надії оберталися зневірою, ілюзії — крахом. Власний театр Піранделло — театр Одескалькі в Римі — був мрією всього життя. Але ж дав його письменникові режим — і трагічні персонажі населили сцену «Художнього театру». Катований і принижуваний дух людський повставав на цій сцені проти рабства, — так гіркий і саркастичний розум письменника боровся на ній проти офіціозної брехні. Режим, природно, вже не поспішав давати субсидії на таке мистецтво, — і влітку 1928 року Піранделло змушений був розпустити свою трупу. От і не створив він державного драматичного театру, якого так потребувала Італія. Театр Піранделло не потрібен був тій державі. Та держава не потрібна була Піранделло.
Роки, коли до письменника приходить світова слава, стають для нього періодом великої самотності й печалі. Наприкінці 20-х — на початку 30-х років п'єси його ставляться майже виключно за кордоном, та й сам письменник покидає батьківщину: живе переважно в Парижі. Режим усе ще робить спробу його догнати — і це, до речі, промовистий факт: саме італійський фашизм, на відміну від гітлеризму й сталінізму, не поспішав принаймні знищувати національну культуру. Отож до славетних своїх письменників намагався виявити лояльність — так 1927 року Піранделло обирають академіком. Але різка й опозиційна промова його під час процедури обрання, присвячена творчості родоначальника веризму Джованні Верги, призвела до відповідно різкої реакції офіційних кіл. Режим не привітав письменника і з присудженням йому в листопаді 1934 року Нобелівської премії: 19 грудня того ж року в театрі Насьйональ на урочистому спектаклі Піранделло вітали французи. Для Італії він ніби перестав існувати.
Ще два роки — і його не стане. Помре, як і жив, — у самовідданій, нескінченній, фанатичній праці: захворівши на пневмонію, останні передсмертні дні диктуватиме синові Стефано фінальний акт драми «Гірські велетні» — поетичну фантасмагорію прощання з життям. 10 грудня 1936 року Піранделло помер. А до фінального акту драми його життя — поховання — ми ще повернемось наприкінці нашої розмови про письменника — однієї з ключових постатей драми XX століття, учасника її й літописця.
Творчість Луїджі Піранделло — і як прозаїка, і як драматурга, — це відкристалізований у всіх своїх основоположних аспектах перехід від XIX століття до XX, — тобто перехід від об'єктивізму та натуралізму, реалізованих на італійському грунті, зокрема, у веризмі, до спіритуалістичного суб'єктивізму, перехід від всесвіту реальності до всесвіту «Я», від канонічних законів літературного письма до спонтанної внутрішньої деструкції форми як карколомного, але стрімкого шляху до нового самопізнання і нової ментальності. Цікаво й те, що драматургія Піранделло була не якимсь відмежованим, цілковито автономним жанром, а формою художнього мислення, яка дозріла в надрах його нарративного, оповідного світобачення: не випадково драматургом він став, маючи вже за сорок і уславившись як блискучий майстер прози, а останній роман «Дехто, ніхто, сто тисяч», завершений 1926 року, письменник характеризував як «вступ до всієї своєї театральної продукції». Врешті, виразна драматургічна сюжетика його новел і романів найяскравіше свідчить про нерозривність цих двох начал у творчості Піранделло.
Ця характерна особливість творчого письма Піранделло відсилає нас до контексту веристської літератури з природним для неї драматургічним началом у новелістиці й оповідним — у театральних жанрах. І все-таки характерно те, що до «нової драми» як принципово новаторської мови театрального мистецтва веристи не дійшли: давалася взнаки парадоксальна розбіжність між оновленими сюжетними колізіями та інерцією тогочасних традиційних уявлень про театр.
У драматургів-веристів панувала зовнішня сюжетика — їхні п'єси не мали єдиного драматургічного подиху, розбивались на фабульні фрагменти. А Піранделло не розв'язував конкретні колізії, а відповідав на запитання XX століття, — відтак і розвиток його сюжетів з самого початку, від перших новел, був перенесений із зовнішніх координат на внутрішні, з площини об'єктивного аналізу факту в площину безпосереднього його переживання. В цій загостреній суб’єктивізації сюжету відбилася природна полеміка Піранделло, значною мірою учня веристів, із спадком своїх учителів, — полеміка, викликана стрімким поступом інтелектуальної думки на початку нашого століття з її кризовою і скептичною інтерпретацією об'єктивності як незалежної від суб’єкта екзистенціальної категорії. Для Піранделло самодостатня об'єктивність втрачає значення — зміст її переходить із площини позитивістськи оціненого факту, з байдужої площини відстороненої констатації в драматичне силове поле суб'єктивного сприйняття, де стикаються часом взаємовиключні, протилежні тлумачення і підходи, де діє не послідовна логіка подій, а панує цілковитий релятивізм, — стихійна гра непередбачуваних комбінацій, мінливий спектр трагікомічних ситуаційних парадоксів.
Відтак і слово «релятивізм» у контексті творчості Піранделло має насамперед параметри не морально-психологічні, а філософські, — в аспекті новочасних концепцій співвідношення людини і світу із спільною для них суб'єктивізацією історії, свідомо протиставлених антилюдському смислу тоталітарних ідеологій. Власне, саме тоталітаризм як панівна ідеологія XX століття дав поштовх до відмови від глобальних концепцій універсуму, закладених інтелектуальною думкою Ренесансу, і мимоволі сприяв переміщенню смислових акцентів з об’єктивної історії на історію суб’єктивну, тобто на внутрішній світ людської особистості. У творчості Піранделло це виявляється надзвичайно рельєфно: об’єктивна реальність існує в нього настільки, наскільки її переживає людина. Письменник переплітає трагізм людського буття як духовного тривання в часі з глибоко драматичними в своїй основі, а зовні або цілковито моторошними, або вкрай кумедними явищами сучасного йому суспільства. І тому не об’єктивно існуючий статичний факт може характеризувати бурхливий вир непроясненого у своїх витоках і в кінцевому своєму призначенні Життя, а — парадокс як сума мінливих, нерівнозначних і драматичних у своїй непередбачуваності суб’єктивних розв’язань та інтерпретацій. Парадокс як глобальна іманентна характеристика буття стає основним внутрішнім механізмом творчості Піранделло у змістовних і формальних її аспектах, а також і в аспекті філософського її підгрунтя.
Читач не знайде у Піранделло підсвідомої дидактики, природної для веристів. Адже він сам не глядач, а учасник зображуваної реальності — ніби й спокійно «записаного», але такого драматичного дійства! Парадоксальна логіка життя (найчастіше вона знущальна) і так само парадоксальне розгортання сюжету (який обіцяє одне, а обертається цілковитою протилежністю) — це універсальний принцип суто піранделлівської побудови сюжету. Так, скажімо, той, хто знає психологічну стилістику Піранделло, вже в назві однієї з ранніх його новел — «Шлюбна ніч» (1900) — не відчує семантично прогнозованої еротики і таємничого шурхоту крохмальних простирадл. Любовна містерія шлюбної ночі під пером Піранделло — це дві чорні тіні на освітленому місяцем жовтому гравії цвинтаря, де наречені — вдівець і дівчина, яка щойно оплакала померлого судженого, — моляться рідним могилам, благаючи у них прощення за свій новий, гіркий і вимушений союз. Людина у Піранделло — це постійне відкриття і розмикання все нових і нових пекельних кіл самотності. Самотність і відчуженість стають визначальними в життєвій драмі і персонажів, і їхнього автора.
Життя в інтерпретації Піранделло позбавлене сенсу і логіки, воно є грою обманів і парадоксів. Тому новелістичні й драматургічні герої Піранделло неминуче перетворюються на маски: по-перше, маска — це захист, за маскою можна заховати свій біль, адже світові до людської душі байдуже; а по-друге, маска, власне, є метафорою цього тотально фальшивого світу, де вже ніщо не виступає в істинній своїй подобі. Маска — форма протидії, форма протистояння, а отже, й свідчення свідомої вольової реакції людини на реальність. А «оголеність» цієї маски — знак того, що душа беззахисно і водночас владно проглядає крізь усі штучні захисні конструкції, — так само, як крізь розрізи для очей веселої маски може проглянути раптом сповнений тривоги і болю трагічний людський погляд. Принцип «маски» виводить Піранделло на кін шекспірівської драматургії. Пронизливе в своїй мудрості й трагізмі мотто над театром «Глобус» — «Весь світ — лицедійство» — цілком могло б бути написаним над омріяним, але так, по суті, і не здійсненим театром Піранделло. У своїй автобіографії 35-річний письменник написав: «Мені здається, що життя — це вкрай сумна буфонада, бо в нас живе — взявшись невідь звідки, навіщо й чому — постійна потреба ошукувати самих себе, мимоволі вигадуючи якусь реальність (для кожного свою, аж ніяк не однакову для всіх), — реальність, яка з плином часу все дужче й дужче виявляє всю свою примарність та ілюзорність»[3]. Завважимо, що такий внутрішній світ — це світ без Бога, а отже, світ хисткий і розцентрований, відкритий всім зовнішнім небезпекам і спокусам, — світ без етичних самокорекцій, народжений палючим диханням XX століття, що самотворчий космос людського духу перетворило на самогубні сипучі піски в пустелі свідомості.
І все-таки лицедійство героїв Піранделло вимушене. Герой-маска — це не втрата власної волі та індивідуальності, не покірне її розчинення в недиференційованому психологічному коді, в типологічно нерозбірливих рисах сумарної моделі. Це, навпаки, відповідь індивідуальності на тотальний наступ агресивного соціуму (згадаймо відому і вкрай важливу для культури XX століття тезу Фрейда про іманентну конфліктність стосунків між «Я» і завжди агресивним соціумом, котрий здебільшого виходить переможцем). Чим виразніша індивідуальність, тим сильніший тиск соціуму і тим більша потреба в рятівній масці. Але в результаті і цей порятунок виявляється ілюзією.
Невідступна внутрішня потреба героїв Піранделло у масці — також і наслідок гостро відчутої письменником втрати зв’язку людини з природою, із світом, з універсумом, а отже, з глобальними законами буття. Час перестав бути історією, став абстракцією. Щоб вижити, герой входить в систему кодів цієї умовної абстракції, — для цього йому й потрібна маска. Він навіть може замінити її на іншу, а може переміряти їх кільканадцять, та однаково він — «оголена маска». Бо й з-під вигаданої личини визирне справжнє обличчя — покривджене або насмішкувате, зсудомлене горем, бідністю, страхом — або ж нахабно вишкірене в знущальній презирливій гримасі. І якщо все — ілюзія, то в кінцевому рахунку і маска теж — остання ілюзія, і навіть найвиразніша з масок ризикує розчинитись у миготінні взаємозамінних нерозбірливих рис — шизофренічній ієрогліфіці історії.
Маска не потрібна хіба тільки Ліолá — герою знаменитої однойменної комедії Піранделло. І не тому, що він — бідний сіцілійський селянин, а тому, що він — природна у своїй первісності, майже язичницькій свободі особистість серед безживних і безликих покручів, чия бездуховність обумовлена вродженим прагматизмом і сфальшованістю сучасного суспільства. Суб’єктивно ніби й наймит, тобто раб, Ліола є насправді повелителем немічного світу ляльок: неспроможного на подружні обов’язки підстаркуватого Сімоне, і його дружини Міти, якій Ліола великодушно подарує дитя, бо Сімоне мріє про спадкоємця, і хитрої Туцци, яка теж носитиме від Ліола дитину, прагнучи тим самим досягти своїх корисливих планів. А Ліола сміється над усіма — за ним, як за Паном, побіжать його діти — маленькі фавни, теж сміючись над мертвим для них світом недолугих умовностей. Вакхічна розкутість Ліола — це й ностальгічний спогад Піранделло про Сіцілію — десь іще там, на далекому рідному Острові може вибухнути ця потужна життєдайна діонісійська сила, яка забезпечує зв’язок минулого з майбутнім. Могутність народної стихії тут здається незнищенною, гармонія — невмирущою, одвічною і переможною, непідвладною тиску зовнішніх сил. Діонісу-Ліола маска не потрібна. А проте надто гостро відчуває Піранделло неминучість розриву між минулим і майбутнім, між природою і людиною — розриву, який так трагічно означує вже початок XX століття. Тому й тут в основі — суто піранделлівський парадокс: комедія пронизана печаллю і почуттям втрати — в ній Піранделло милується на Ліола і прощається з ним — першим і останнім гордим і вільним своїм героєм.
У новелі Піранделло «Канделора» художник, чоловік героїні, думає про «прокляття форми». Ці ніби мимохідь кинуті слова — один з ключів до розуміння творчості Піранделло, а водночас і до розуміння тяжкого конфліктного відкриття культури XX століття: «прокляття форми» як закон фатально запрограмованої невідповідності між внутрішньою суттю явища та зовнішніми його виявами тяжіє над усією інтелектуальною історією новочасної епохи. Звичайно, джерела такого самовідчуття слід шукати ще в культурі початку XX ст.: перша серйозна криза усталеної концепції форми відбувається в період романтизму. Доти середньовічна формула: «forma» дорівнює «formositas», тобто форма — це краса, а отже, Гармонія, протиставлена Хаосу, — ніколи не піддавалася сумніву. Романтизм вперше відверто сказав про іманентну невідповідність форми й змісту — і відтоді це відкриття стало драмою культури. Безупинне фанатичне експериментування в мистецтві XX століття — це, в плані художньої практики, поглиблений всебічний розвиток даної тези, а в плані психологічному — страх перед дедалі глибшою прірвою між змістом у стані ентропії та власне формою, не здатною цю ентропію зупинити і втримати. В цьому своєму новаторському і дуже точному самовідчутті XX століття парадоксальним чином повертається до вже згадуваної середньовічної концепції форми як краси: звичайно, сучасний художник вже не може ототожнювати форму з красою, але він шукає щораз видозмінену форму як спосіб приборкання грізного і некерованого хаосу нововідкритого смислу, — хаосу, який стає щоразу темніший, щоразу клубочиться дужче і все дужче опирається відчайдушним спробам художника розгадати його природу. Словом, про радіацію сонет не напишеш, і сповнений музики катрен зі стогоном розбивається на верлібр під обваленими кроквами монументальної доби.
«Прокляття форми» — це піранделлівське визначення є метафорою не лише кризи естетичного самовираження культури, а й метафорою глобальної кризи сучасної свідомості. А основа цієї кризи, її першопричина — втрата і руйнація етичних ідеалів не лише XIX століття, а всього ренесансного коду культури, — концепції індивідуальності як самоцінного і автономного духовного світу.
Герої Піранделло — криві дзеркала суспільних деструкцій і власної приреченості та готовності ці деструкції приймати і множити, назавжди примирившись із фатальною їхньою природою. В ламаних лініях існування цих людей, випадкових зблисках і так само несподіваних затемненнях їхнього буття, розколотого на несумісні фрагменти, відбувається розпачливе боріння двох епох. Перемагає сильніша: агресивне і водночас байдуже, заряджене ідеєю тотального підкорення й нівеляції особистості XX століття.
В колізіях суто особистісних, у заплутаних шляхах індивідуальності, серед реальних проблем і проблем ефемерних найвиразніше проступає насамперед «дезінтеграція суспільної реальності» (У. Маріані) — а відтак і розщеплення індивідуальності, її одночасна приналежність до різних уламків дезінтегрованої реальності. Душа людська безпомилково відчуває цю дезінтеграцію, однак безсила їй протистояти. І неподоланний — і знову ж таки суто піранделлівський — парадокс у тому, що шлях людини до самої себе чи до інших неминуче обертається катастрофічним відчуженням і від інших, і від себе самої. А справжня зустріч, хай ненадовго, але все-таки зустріч, можлива лише в нещасті: так горбата Клементина і божевільний юнак на мить зустрінуться очима кожен у своєму горі («Три думки горбатої»). Якби їм не нещастя, вони б і не побачили одне одного, — горе, тільки горе є істинним виміром, істинним простором для зустрічі людських душ, а значить, і єдино можливим простором взаєморозуміння, доброти й любові.
Цілком природно, відтак, що герої Піранделло перебувають у постійному непримиренному конфлікті з життям. Їхнє власне життя — не об’єктивне тривання в часі і не суб’єктивна духовна та біологічна данність. Життя для них — це всюдисутній ворог з невиразними контурами, а тому ще страшніший і цілковито нездоланний. Бунт героя в культурі XIX століття — це повстання особистості, готової заради свободи піти на смерть. Герої Піранделло — теж всуціль бунтарі. Недарма ж його драматургію критики називають «театром Бунту». Але бунт героїв Піранделло — це вже сама їхня смерть, але смерть не як один з можливих фіналів повстання, а як свідомий вибір саме такого фіналу. Фактично смерть і є усвідомлюваною ціною свободи. Вона — єдиний порятунок від вимушеного і вимученого життя — того театру абсурду без антракту, приреченим персонажем якого примусили стати людину. Смерть і тільки смерть дає змогу відновити людську гідність, відокремити суть від ілюзій, істинні вартості — від примарних. Так, не переживши болю й приниження, накладуть на себе руки Елеонора («Чорний шаль») і Раффаелла Озімо («В самісіньке серце»). Несподівано і дико уб’є себе Канделора з однойменної новели. Загине, свідомо зробивши свій смертний вибір, Лука Фаціо («Дурень»). Бунт синьйора Беллуки — це раптова і вочевидь смертельна його хвороба, до якої він ішов також свідомо («Посвист поїзда»). І юний Чезаріно витримає все горе, що випало йому на долю, але не витримає одного — зазіхання на внутрішній простір своєї особистості, на сокровенний, але такий ламкий і беззахисний храм духовного буття, що його він самотужки вибудував; і він утече від цієї безцеремонної агресивної реальності — в смерть («У тиші»). Це — екзистенціальне розв’язання сюжету: лише на грані останнього випробування людина стає собою, повертає собі відібрану в неї свободу і гідність. Але чисто по-людському це може бути запізно, бо здійсниться лише в останньому акті драми людського буття.
Незважаючи на реалістичність письма Піранделло, «внутрішній», невербалізований, не втілений у слові сюжет у його творах завжди глибший від «зовнішнього», написаного. Тому його твори — не портрет кризи певного, скажімо, класу чи соціального типу, а грандіозний і, врешті, достатньо песимістичний портрет екзистенціальної кризи сучасної людини.
Піранделло був фактично одним із предтеч екзистенціалізму, а відтак і театру абсурду. В його творчості можна знайти прямі паралелі з ідеями Хайдеггера, Марселя, Сартра, Аббаньяно. Екзистенціальне насамперед його розуміння свободи і смерті, трагічної нерозривності цих понять.
За історичним часом ніби й не дуже близько, а за культурно-психологічним часом зовсім поруч постають герої Піранделло з героями Сартра і Камю. Герої Сартра і Камю, які усвідомлюють абсурдність життя, генетично починаються з того сліпого болю прозріння, небажання бачити правду і водночас неможливості її не бачити, які є внутрішньою драмою героїв Піранделло.
Анатомічним аналізом цієї драми став роман Піранделло «Блаженної пам’яті Маттіа Паскаль». Написаний ще 1904 року, він уже виразно був побудований з тих цеглин, з яких лише через кілька десятиліть почне зводитись складна і трагічна будова екзистенціалізму.
Розмова у романі ведеться від першої особи, і це дає змогу письменникові крок за кроком проаналізувати драму розкладу новочасної людської свідомості. Маттіа Паскаль — це розпач власного «я», котре страждає від жорстокої фатальної запрограмованості своєї долі і водночас від невизначеності власної ролі, місця, вибору в цьому бутті. Чим конкретніше в реальних своїх проявах буття, тим загадковіша й ірреальніша відповідь на питання: то хто ж я насправді?
Перша спроба відповісти на це запитання відразу руйнує ілюзорну врівноваженість реальності. Події починають переганяти одна одну, вибудовуючись в алогічний ряд, у якому цілковито втрачена схема причинно-наслідкового зв’язку.
Маттіа Паскаль тікає з обридлого дому, від буднів, від гніту провінційного повсякдення, щоб, нарешті, бути «кимось», а не покірливою безликою істотою, хранителем старої бібліотеки з віковічним пилом на книгах та біганиною сірих мишей. Випадок закине його в Монте-Карло, випадок подарує йому помилкову інформацію про самогубство гравця в рулетку, а разом з тим — і шанс стати, нарешті, не собою, а — «кимось», «іншим», інакшим. Адже можна одягти маску «іншого» — і перед людиною відкриється незмірний простір втечі. Це і є простір (ілюзія!), де, здається, можна стати «кимось», можна стати «іншим»… І де, врешті, можна стати ніким.
Бо щоб стати «кимось», треба реально стати «іншим». Але ж власної енергії не вистачає навіть для того, щоб бути собою, — і це теж характерна ознака нового часу і нового героя — героя XX ст.: нестабільні й суперечливі його ідеї і прагнення, зв’язки його зі світом неврівноважені, а потужна деміургічна, креативна сила особистості втрачена, можливо, й безповоротно. Деміургом стає випадок — так само непевний, алогічний і непрогнозований, — і як тут не згадати похмуре пророцтво даного явища в поезії Малларме, де людська доля ввіряється знаменитому «un coup de dés», кидку гральних костей? Щоб стати собою, Паскалю потрібен «інший» у собі. І зав'язується нерозв’язний конфлікт: він хоче «самості» не випадкової, а визначеної, вибраної свідомо, але ж «інший» у ньому — лише випадкова комбінація випадкових деталей і збігів. Так, новим його іменем стає випадкове поєднання випадково почутих імен: імені римського імператора Адріана та прізвища відомого історика й культуролога Камілло Де Меїса. І маска назвала себе Адріаном Меїсом. Маска ще захоче змінити свою зовнішність — аби втекти остаточно. Але їй не вдасться, бо насправді це маска «оголена», ілюзорна. Замість того, щоб принести героєві свободу, вона виявляє цілковиту й остаточну ілюзорність цієї свободи.
Найстрашніше ж у цьому — смерть самоцінної, в параметрах ренесансного коду культури, особистості. Можливість одягати і міняти маски означає замінюваність, необов’язковість конкретного індивідууму, а отже, конкретного духовного світу як простору зустрічі минулого з майбутнім, як творчого космосу, здатного до відкриття і розгортання щораз нових і невичерпних духовних потенцій людини. Тяжко й безжально передбачав Піранделло подальші «концепції» замінюваності й необов’язковості — і то не тільки окремих людей, а «окремих» десятків мільйонів людей, і цілих народів, і їхніх мов, і їхніх культур. Лише з втратою особистості, а значить, свідомості і волі, етики й відповідальності могла початись вакханалія тоталітаризму.
Герой Піранделло — і не герой, а «тінь власної тіні». І так само життя стає імітацією життя, інерційною послідовністю нових обманів та ілюзій. Випадкове імператорське ім’я зустрінеться з непридуманим іменем Адріани, дочки старого Ансельмо, в домі якого сподівався знайти собі притулок Маттіа. Дівчина закохається — і загине. Загине, бо йому не вистачить душі на цю любов. Бо він пустка. Порожнеча. Він уже неживий. Він — маска. І він знає це, бо й сам каже про себе, що вже навіки викинутий із життя без жодної можливості повернутися в нього. От і стане йому духовної енергії лише на те, щоб сфальшувати друге своє самогубство і… повернутися назад у своє нудне провінційне містечко. А містечко живе, як і жило, і ані така ризикована втеча, ані карколомні метаморфози героя нічого не зрушили в цьому застиглому омертвілому світі. Хіба що дружина Маттіа, вважаючи себе вдовою, вдруге вийшла заміж. За іншого, має іншу сім'ю, — але це просто інша маска. От тільки місце Паскаля в бібліотеці залишилось незмінним — бо нікому воно не потрібне. Можна було й не виїжджати. Бо навіть перетворившись на власну тінь, Маттіа Паскаль не зміг втекти від себе: це тінь тікала від тіні, наздоганяючи сама себе і зливаючись із власною неіснуючою, беззмістовною і безтілесною суттю. І все, що залишилось героєві після його такої трудної, але марної втечі, — збагатити ту ж саму бібліотеку з тим же самим віковічним пилом на книгах та біганиною сірих мишей не чим, а власними ж мемуарами «двічі померлого»…
І хто ж у такому разі його «я»? Ніхто. «Я… блаженної пам’яті Маттіа Паскаль».
Отже, пошук свободи для сучасної людини неминуче обертається смертю. Ця людина приречена на несвободу. І смерть тут навіть не ціна свободи. Тут сама свобода — одинока й пустельно безбережна, як сама смерть… Живому доведеться примиритись із власним небуттям.
Від античності й до кінця XIX століття людина вимірювалася своєю здатністю кинути виклик часові й виклик самій собі. Поріг XX століття переступила вже лиш тінь особистості. Так, вона ще тікатиме, аби віднайти себе, повернути собі себе, свою вроджену споконвічну сутність. Але все марно. Марна втеча, та найголовніше — марні пошуки себе: так від «Блаженної пам’яті Маттіа Паскаля» простягнеться нить до фільму Мікеланджело Антоніоні «Професія: репортер», песимістичного репортажу приреченої на невдачу втечі сучасної людини. Але навіть у Піранделло особистість вирушала в цей шлях, принаймні ще хоч прагнучи себе знайти.
В сучасній же культурі психологічний поштовх до втечі — не пошуки себе, а, навпаки, намагання втекти від необхідності себе шукати, адже результати цих пошуків не дають більше надій. Життя у пошуках втраченої свободи — не життя, бо свобода ця втрачена остаточно.
Надію Піранделло, хай ілюзорну, з безнадією сучасної культури пов’язує між собою трагічний скепсис і сумнів театру абсурду, в якому життя цілковито втратило смисл, і логіку, і потрібність. Надто швидко в передвоєнні десятиліття втратили сенс і універсум, і саме буття. Наступний крок людини XX століття виявився кроком у порожнечі — і це був «Чужий» Камю.
Відомий італійський поет і критик Руджеро Якоббі назвав роман Піранделло «Блаженної пам’яті Маттіа Паскаль» «зразковим романом сучасної тривоги». Однак тривога письменника — то була тривога не пасивної жертви доби. Піранделло — не продукт епохи. Він є одним з її творців і пророків, який з самого початку зрозумів, що основна драма нашої доби — це драма відчуження, крах всієї системи зв’язків людини з соціумом і соціуму — з космосом. Необхідність глибокого та безкомпромісного самоусвідомлення ця людина відчула як імперативну внутрішню етичну потребу, але разом з тим навіть розуміння цього є драмою, бо надто незглибимим і трагічним виявилось це самоусвідомлення саме тоді, коли життя підійшло до того краю, де ще незнані катастрофи дихають вогненною пусткою трагічних біблійних пророцтв…
Так, Хаосом був XX вік, — був, тому що історично, демографічно і духовно, як вважають деякі західні дослідники, наше століття вже закінчилось, вичерпало себе ще в кінці 1970-х. Так, XX вік був Хаосом. Але Піранделло не був жертвою Хаосу, — бо став його режисером. Він знав про це. Але висловився так стримано, сумно й непатетично: «Я прожив життя, — сказав він, — багате лише на духовну енергію та почуття, тільки задля того, щоб сказати людям кілька слів. Я почуваю себе просто людиною на землі…»[4]
Луїджі Піранделло — світової слави письменник, Луїджі Піранделло — академік, Луїджі Піранделло — Нобелівський лауреат — зробив в умовах фашистського режиму останню спробу залишитись «просто людиною на землі». Це означало останню втечу. Це означало — смерть.
Він заповів поховати себе тихо, без розголосу. Хай зустрінуть мовчанням мою смерть, написав він у заповіті. Хай не буде ні квітів, ні свічок. Найпростіший віз, як для бідних. Ніхто щоб не їхав за мною. Ні родичі, ні друзі. Катафалк, кінь, візник — і все. Спаліть моє тіло й розвійте його на вітрі — аби нічого не лишилось. Якщо ж це неможливо, то прах мій в урні відвезіть на Сіцілію і поховайте в землі під нетесаним каменем у селі Джірдженті, де я народився…
Це було повернення до себе. Істинне й остаточне.
Заповіт його виконали. Випадкові люди, що супроводили його прах, грали в карти на домовині.
Скульптор Маріно Мадзакураті знайшов камінь, великий нетесаний сіцілійський камінь, — такий, як просив Піранделло.
І поховали його там, де він народився, де — як писав Піранделло, — одної червневої ночі «я впав, ніби світлячок, під велику самотню пінію в селі сарацинських олив, що зависла на краю урвища з голубої глини над африканським морем…»
Африканське море шумить, як і шуміло. А стара пінія спалена суворим вітром сірокко й закіптюжена димом з фабрик Порто Емпедокле.
Поруч — будинок Піранделло, але туди не хочеться заходити, — там музей і там живуть нащадки. А з могили видно круговерть злитого воєдино моря і неба — блакитне провалля вічності.
З того, що в житті мені було відомо, я достеменно знав, мабуть, одне: мене звуть Маттіа Паскаль. І я цим зловживав. Прийде, скажімо, хтось із моїх друзів чи знайомих просити в мене поради або якихось настанов (певне, з глузду зсунувшись), а я стенаю плечима, мружуся й відповідаю:
— Мене звуть Маттіа Паскаль.
— Дякую, любий, це я знаю.
— І тобі цього не досить?
Коли по щирості, то не здавалося й мені, що цього досить. Але я тоді не міг збагнути, як потерпає той, хто не знає навіть такої дрібнички і не може при нагоді відповісти:
— Мене звуть Маттіа Паскаль.
Хтось, либонь, поспівчуває мені (це ж нічого не коштує), уявивши собі нестерпну печаль горопахи, який неждано-негадано відкриває, що… нема в нього ні батька, ні матері і взагалі сумнівно, чи й сам він жив чи не жив на світі. Ще з більшою охотою такий добродій стане обурюватись (а це задарма й поготів) розбещеністю звичаїв, вадами й жалюгідністю нашого часу, що прирікає безвинного бідака на жахливі муки.
Отож-бо слухайте.
Але мушу застерегти, що не про те йдеться. Я міг би подати родовідне дерево нашої сім’ї і довести, що знаю не лише своїх батька й матір, а й походження наших прапращурів, так само, як і їхні не завше похвальні вчинки в минулому.
То й що?
А от що: пригода, яка мені приключилася, така виняткова, така чудернацька, що я вирішив розповісти про неї.
Майже два роки поспіль прослужив я доглядачем книг, точніше, щуроловом, у бібліотеці, яку заповів нашому містечку такий собі монсиньйор Боккамацца перед своєю смертю в 1803 році.
Ясно як божий день, що його превелебність поганенько знав звички та вподобання своїх співгромадян, якщо він сподівався таким дарунком бодай поступово пробудити в їхніх душах любов до знань. І донині, запевняю вас, така любов не пробудилася, і я підкреслюю це, щоб похвалити моїх краян. І це ще не все: вони виявили так мало вдячності прелатові за його дар, що не подумали спорудити йому пам’ятника чи бодай погруддя, а книги пролежали багато років купою у великому вогкому складі. Потім їх звідти витягли (можете уявити, в якому стані) і перевезли до віддаленої церковці Санта Марія Ліберале. Бо в ній, не знаю чому, заборонялося відправляти службу божу. Тут книги без будь-яких інструкцій довірили, як бенефіцію або синекуру, одному висуванцю-неробі, щоб той за дві ліри на день гайнував у бібліотеці по кілька годин, дивлячись або й не дивлячись на книжки та вдихаючи запах цвілі й тліну.
Подібна доля судилася й мені. З першого ж дня я перейнявся такою зневагою до книг, друкованих і рукописних (приміром, до деяких інкунабул нашої книгозбірні), що довіку не взявся б за перо. Одначе моя історія, як я вже казав, справді химерна і навіть повчальна для допитливого читача, якщо він, здійснивши колишню мрію покійного монсиньйора Боккамацци, забреде до нашої бібліотеки, де зберігатиметься мій рукопис. До речі, йому видадуть цей манускрипт на прочитання не раніше, ніж через п’ятдесят років після моєї
Адже зараз (бачить Бог, як мені це болить!) я мертвий. Так, саме так. Я вже вдруге помер. Першого разу помилково, а вдруге…
А втім, слухайте, що й до чого.
Думку чи то пак пораду писати мені подав мій вельмишановний друг дон Еліджо Пеллегрінотто, який опікується книгами Боккамацци і якому я доручу свій рукопис, тільки-но його завершу, якщо взагалі завершу.
Пишу в колишній церковці Санта Марія Ліберале при тьмяному світлі почепленого під банею ліхтаря, в абсиді, відведеній для бібліотекаря і відокремленій від зали низенькою дерев’яною стінкою з пілястрами.
Тим часом дон Еліджо сопе, геройськи взявши на себе велику мороку: намагається дати хоч якийсь лад книжковому вавілонському стовпотворінню. Боюся, що це йому не до снаги, бо жоден з попередніх бібліотекарів не спромігся навіть визначити, бодай по спинках, які ж саме книги подарував містечкові монсиньйор. Вважалося, що всі вони — душеспасенні. А тепер дон Пеллегрінотто на превелику свою втіху знайшов у цьому безладді багато цікавих книг на розмаїті теми. Але ж їх перевозили сюди й скидали купою, отож вийшла неймовірна плутанина: опинившись у близькому сусідстві, книжки позлипалися, створивши чудернацькі комбінації. Дон Еліджо розповідав мені, наприклад, що йому ледве вдалося відірвати «Життя і смерть Фаустіно Матеруччі, бенедиктинця з Поліроне, прозваного Блаженним», цілком пристойну біографію, оприлюднену в Мантуї 1625 року, од вельми сороміцького трактату в трьох книгах «Мистецтво кохати жінок», написаного Антонієм Муцієм Порро в 1571 році. Через вогкість палітурки цих книг по-братньому поєдналися. До речі, у другій частині цього сороміцького трактату докладно розповідається про життя і любовні походеньки ченців.
Чимало мудрих і втішних творів відшукав дон Еліджо Пеллегрінотто в шафах монсиньйорової бібліотеки, цілісінький день висиджуючи на драбині, позиченій у ліхтарника. Щоразу, натрапивши на якусь цікаву книжку, він влучно кидав її згори на величезний стіл, що стояв посеред церковки. Розлягався виляск, відлунюючись під склепінням, здіймалася хмара пилюки, з якої вискакувало двоє-троє зляканих павуків; я прибігав з абсиди, перестрибнувши через загородку, і спершу тією самою книжкою проганяв павуків із запиленого столу, а тоді розгортав її і проглядав.
Отак собі помалу прилюбився я до читання, добравши в цьому неабиякого смаку. Дон Еліджо казав мені, що й моя книга мусить бути написана цікаво, на зразок тих, які він добуває з шафок книгозбірні, себто мати свій особливий аромат. Я знизував плечима і відповідав, що така робота не для мене. Крім того, мене стримувало іще дещо.
Спітнілий і вкритий порохом дон Еліджо злазив з драбини і виходив подихати свіжим повітрям на крихітну діляночку біля абсиди в церковному дворі. Він сам скопав її і обгородив низенькими кілочками.
Якось дон Еліджо розпушував грядочку латуку, а я сидів на підмурівку, обіпершись підборіддям на головку палиці.
— Знаєте, мій вельмишановний друже, — озвався я, — як на мене, то нині не час писати книги навіть задля втіхи. А що стосується письменства, так само, як і всього іншого, я можу повторити мій улюблений вислів: «Будь проклятий, Копернику!»
— Ой-ой-ой! При чому тут Коперник?! — вигукнув дон Еліджо, випростуючись і піднімаючи розпашіле обличчя, затінене солом’яним брилем.
— А при тому, доне Еліджо, що коли Земля не оберталася…
— Овва! Вона споконвіку оберталася!
— Неправда. Люди цього не знали, отож для них Земля була непорушна. Та для багатьох і зараз вона не обертається. Недавно я сказав про це одному селянинові, так знаєте, що він мені відповів? Це, мовляв, дуже зручне виправдання для пияків. Зрештою навіть ви, перепрошую, не маєте права сумніватися в тому, що Ісус Навін зупинив Сонце. Та облишмо цю тему. Я хочу лише сказати, що, коли Земля не оберталася, людина в грецькій чи то в римській одежі мала величний вигляд, почувалася впевнено і тішилася власною гідністю. Тим то їй удавалися докладні розповіді, сповнені зайвих подробиць. Як ви самі вчили мене, це ж у Квінтіліана сказано, що історія існує для того, аби її розповідати, а не для того, щоб переживати, чи не так?
— Так, — згодився дон Еліджо, — але ж безперечно й інше: ніколи не писали грубших книжок, ніколи не заходили в нікчемніші подробиці, як відтоді, коли, за вашими словами, Земля почала обертатися.
— Ну гаразд! «Синьйор граф прокидався рано, точно о пів на дев’яту… Синьйора графиня одягла лілову сукню з розкішною мережкою біля шиї… Терезіна пухла з голоду… Лукреція знемагала від кохання…» О боже мій милий! Та на біса мені все це? Хіба ми всі не перебуваємо на невидимій дзизі, обпаленій промінням сонця, на скаженій піщинці, яка крутиться, а навіщо, й сама не знає, крутиться без жодної мети, ніби їй просто подобається крутитися, та щоб нам було коли трохи тепліше, а коли холодніше? А десь після шістдесятого чи сімдесятого її оберту ми помираємо, до того ж нерідко з відчуттям, що наше життя — низка мізерних і безглуздих учинків. Коперник, Коперник, а не хто інший, мій любий доне Еліджо, занапастив людство, та ще й без вороття. Тепер ми вже всі помалу позвикали до думки про нашу безмірну нікчемність, про те, що ми з усіма нашими знаннями й відкриттями важимо у Всесвіті менше, ніж ніщо. То яку ж вартість можуть мати розповіді не тільки про наші власні клопоти, а й про загальні лиха? Тепер це історія нікчемних хробаків. Ви читали про невеличку катастрофу на Антільських островах? Не читали? Горопашна Земля, стомившись від безглуздого кружляння зі сваволі цього польського каноніка, трохи розсердилася та й вивергнула якусь дещицю вогню одним із своїх численних ротів. Бозна-чого розлилась ота жовч. Може, через людську глупоту, бо й справді люди стали тепер такі зануди, як ніколи. Отож кілька тисяч хробаків спеклося. І що ж? Житимем, як і жили. Хто про них згадає?
Дон Еліджо Пеллегрінотто зауважив мені, що хай би як нещадно ми намагалися знищити, розтрощити ілюзії, створені мудрою природою для нашого блага, це нам не до снаги. На щастя, люди забудькуваті.
Це правда. В ті ночі, що, згідно з календарем, мають бути місячними, наш муніципалітет не засвічує ліхтарів, і ми частенько — хмарної години — сидимо в темряві.
Хіба ж це не доводить ось що: в глибині душі ми й досі віримо, ніби місяць сходить на небі лиш на те, щоб світити нам уночі, як сонце світить удень, а зорі — щоб тішити нас чудовим видовищем? Саме так. Нам дуже часто хочеться забути, що ми — наймізерніші атоми і не маємо жодних підстав шанувати й цінувати одне одного, бо ми здатні перегризтися за якийсь клаптик землі і потерпаємо за такий дріб’язок, що самим стало б соромно, якби могли глянути на себе збоку й осягнути, хто ми є насправді.
І все ж таки (попри ці зауваги) я насмілююсь розповісти історію свого життя, бо вона незвичайна. Не буду широко розводитись, а розповім якомога коротше і лише про те, що вважаю за потрібне.
Звичайно, деякі факти не прикрасять мене, але зараз я живу за таких виняткових умов, що ніби стою поза життям, отож дозволю собі махнути на все рукою і не церемонитися.
Отож послухайте.
Я занадто поспішив, сказавши, що знав свого батька. Я його не знав. Мені було чотири з половиною роки, коли він помер. Поплив своїм кораблем на Корсіку в торгових справах та вже й не вернувся додому. Він помер там за три дні від злоякісної лихоманки, маючи з роду тридцять вісім років. Залишив чималий статок дружині та двом синам — Маттіа (яким був я і колись знову стану) та Роберто, на два роки старшому за мене.
Дехто з місцевих старожитців подейкує, ніби велике батькове багатство має, делікатно кажучи, таємниче походження (та тепер воно вже не кине найменшої тіні на покійного, бо цілком перейшло до інших рук).
Кажуть, буцімто батько здобув його в Марселі, обмахлявши в карти капітана англійського торговельного судна. Той невдаха просадив усі гроші, які були при ньому (певне, кругленьку суму), та ще й програв кілька тонн сірки, яку з далекої Сіцілії віз для одного ліверпульського купця, що найняв пароплав. Бачте, навіть це знають! А ім’я? Така дрібничка нікого не обходить. Безталанний англієць знявся з якоря, заплив у відкрите море та й утопився з відчаю. Тож по прибутті в Ліверпуль корабель полегшав і на вагу капітана. А зажиток мого батька обтяжували заздрощі його краян.
Ми володіли землею і будинками. Мій батько, людина завзята й діловита, не вів своїх комерційних справ в одному місці, а мандрував на легкому трищогловому вітрильнику по всіх усюдах, закуповуючи найрізноманітніші товари і вигідно перепродуючи їх. При цьому він не спокушався великими й ризикованими оборудками, а вкладав капітали в земельні ділянки й будинки тут, у рідному містечку, де сподівався любісінько жити собі з дружиною й дітьми, тішачись достатком, здобутим так нелегко.
Спочатку він купив ділянку землі — Дує Рів’єре з буйно-зеленими оливами й пишними шовковицями, потім маєток Стіа, через який протікав повноводий потічок (батько не забарився побудувати на ньому млин); тоді все узвишшя Спероне, найкращі виноградники в наших краях, і, нарешті, Сан-Роккіно, де він побудував розкішну віллу. У містечку, крім будинку, в якому ми жили, нам належало ще два інших, а також великий склад, що його тепер обладнали під корабельню.
Нагла батькова смерть зруйнувала нас. Моя мати, неспроможна сама порядкувати спадком, мусила довіритись чоловікові, котрому батько зробив стільки добра, що його суспільне становище геть змінилось. Отож той чоловік мав би з самої лише вдячності до свого благодійника опікуватися його осиротілою родиною. Це не вимагало б від нього ніяких жертв, хіба що трохи чесності й старанності.
Свята жінка моя мати! Тиха й сором’язлива від природи, не знала вона ні життя, ні людей, була наївна й довірлива, мов дитина. Говорила гугняво і так само сміялася, хоча щоразу, ніби соромлячись свого сміху, стуляла губи. Дуже тендітна, вона після батькової смерті почала нездужати, але ніколи не нарікала на свої хворощі. Може, гадала, що їй треба було померти з горя, і дякувала богові за те, що він заради малолітніх дітей тримає її, таку хирну та немічну, на цьому світі.
До нас вона почувала майже хворобливу ніжність, трепетну й бентежну. Мати хотіла, щоб ми й на крок не відходили від неї, наче боялася втратити нас назавжди. Як траплялося котрому відлучитися бодай на хвильку, вона відразу непокоїлась і посилала служниць на розшуки.
Вона сліпо корилася чоловікові, а овдовівши, відчула себе пропащою в цьому світі. Тепер мати виходила з дому лише в неділю вранці — йшла до найближчої церкви на утреню в супроводі двох старих служниць, з котрими поводилася, як з близькими родичками.
У великому нашому будинку тільки три кімнати були відведені під помешкання, а в інших, які абияк доглядали слуги, ми з Робертіно пустували.
Спорохнявілі старовинні меблі й збляклі фіранки в цих кімнатах ширили затхлість, властиву старожитнім речам і подібну до подиху іншої доби. Я пригадую, що не раз уважно роззирався довкола, вражений і спантеличений німою нерухомістю цих предметів, які стільки літ простояли без руху, без життя.
Подеколи маму навідували родичі. Найчастіше приходила до нас батькова рідна сестра, гордовита стара панна з тхорячими очицями на смаглявому обличчі. Звали її Сколастикою. Вдачі була тітка Сколастика норовистої та сварливої, отож довго в нас не затримувалась, бо тільки-но зачне бесіду, як уже й розпалиться до нестями і вибіжить геть, ні з ким не попрощавшися. У дитинстві я дуже боявся її і прикипав до неї поглядом, коли тітка, мов знавісніла, тупала ногою по підлозі і кричала на маму:
— Чуєш? Під мостинами яма! То кріт! Кріт!
Тітка Сколастика натякала на нашого управителя Маланью, що потай копав яму в нас під ногами. Тітка Сколастика хотіла (я довідався про це пізніше), щоб мама неодмінно вдруге вийшла заміж. Як правило, зовицям такі думки голови не сушать, і вони подібних порад своїм овдовілим невісткам не дають. Але в тітки Сколастики було загострене почуття справедливості і, певне, через нього, а не від надмірної любові до нас, не могла вона байдуже спостерігати, як липкорукий чоловік обкрадає сім'ю її покійного брата. Бачачи цілковиту материну непрактичність і безпорадність, тітка не знаходила іншої ради, як знову віддати мою маму заміж. Вона й нареченого їй підшукала — доброчесного синьйора на ім’я Джероламо Поміно.
Синьйор Поміно був удівцем і сам виховував свого єдиного сина, котрий живе-поживає і досі. Його також звуть Джероламо, він мій найкращий друг, навіть більше ніж друг, як ви це зрозумієте згодом. Ще змалку він приходив до нас разом з батьком і доводив до розпачу мене і мого брата Берто. Батько його замолоду довго домагався руки тітки Сколастики, але та й чути не хотіла про нього, як, до речі, не хотіла і нікого іншого, і не тому, що від природи не здатна була кохати, а тому, як вона сама призналася, що навіть думка про можливу зраду коханого могла призвести її до злочину, до смертовбивства. Всі чоловіки, на її думку, були брехуни, облесники й шахраї. І Поміно також? Ні. Поміно не такий. Та занадто пізно вона в цьому впевнилася. За кожним чоловіком, який сватався до неї, а потім одружувався з іншою, водилися бодай маленькі грішки, чому Сколастика безтямно раділа. Поміно ж був чистий: сердегою потурала, як хотіла, його дружина.
Чому ж тоді Схоластика не збиралася вийти за нього заміж тепер? А тому, бачте, що він удівець! Він же належав іншій жінці, ану ж коли-не-коли та й згадає небіжку. А потім… Авжеж, це за п’ять миль видно, попри всю його сором’язливість, горопашний синьйор Поміно закоханий, безтямно закоханий, самі знаєте в кого!..
Ясна річ, моя мати не могла погодитись на це одруження. Воно здавалося їй справдешнім блюзнірством. До того ж і не вірила, що тітка Схоластика наполягає серйозно. Мати сміялася своїм неповторним сміхом з гнівних спалахів зовиці і ремствувань бідолашного Поміно, який був присутній майже при всіх тих суперечках і якого стара діва розхвалювала до небес. Скільки разів він вигукував, соваючись на стільці, як на ложі тортур:
— О боже мій милостивий!
Цей охайний чоловічок з ласкавими голубими очима мав одну слабинку: він пудрився і, як мені здається, навіть підрум’янював щоки.
Синьйор Поміно пишався тим, що в нього до похилого віку зберігся чуб, якого він дбайливо підпушував і чепурив.
Невідомо, як пішли б наші справи, коли б мама, хоч не заради себе, а задля нашого з братом майбутнього, послухалася тітки Схоластики й одружилася з синьйором Поміно. Певне одне: гірше, ніж при цьому кротові Маланьї, нам би не стало.
Коли ми з Берто підросли, більша частина батькових статків уже зникла. Аби ми врятували з пазурів хапуги бодай рештки, це дозволило б нам жити якщо вже не розкошуючи, то принаймні безбідно. Але ми били байдики і за холодну воду не бралися, живучи й дорослими так, як нас мати привчила змалку.
Вона й до школи не схотіла нас віддати. Нашим вихователем був такий собі Циркуль. Його справжнє ім’я було чи то Франческо, чи то Джованні дель Чінкве, але всі звали його Циркулем, і він так звик, що й сам себе називав цим прізвиськом. Він був страшенний худорба і неймовірний довгань. Боже мій, він здавався б ще вищим, якби спина його не згиналася під самою потилицею несподіваним невеликим горбиком, а здоровенний борлак снував то вгору, то вниз. Шию він мав, як у обпатраного півня, ніби їй набридло тоненьким паростком гнатися вгору. Циркуль постійно закусував губи, начеб старався затамувати уїдливий смішок, що пробивався на волю. Та всі його зусилля були марні: якщо цьому смішку не вдавалося зірватися зі стиснутих вуст, він глумливо й злісно світився в його очах.
Циркулеві очиці бачили в нашій господі чимало такого, чого не помічали ні мама, ні ми з братом. Однак він мовчав, можливо гадаючи, що його хата скраю, і потайки зловтішався тим, що бачив.
Ми робили з ним усе що хотіли, і він давав нам повну волю, а потім, ніби для чистоти сумління, виказував нас, коли ми найменше цього сподівалися. Наприклад, мати наказала йому повести нас до церкви: надходив Великдень, і ми мусили сповідатися. Після сповіді нам треба було зайти до Маланьї — провідати його хвору дружину. Гарна розвага, що й казати! Отож тільки-но вийшли на вулицю, ми запропонували Циркулю оборудку: ми ставимо йому літр доброго вина, а він дозволяє нам замість церкви та відвідин Маланьї піти до нашого маєтку Стіа — по пташині гнізда! Циркуль згодився. Він був дуже задоволений, потирав руки, очі його блищали. Притьмом випив вино, і ми всі подалися до маєтку. Циркуль гасав, бігав з нами три години, як шаленець, підсобляв нам, лазив з нами по деревах. А ввечері, коли ми прийшли додому і мати спитала, як сповідалися і чи не забули провідати хвору, він з найбезневиннішою міною сказав:
— Ось я вам зараз усе розповім…
І докладно розповів усе, що ми робили.
І хоча ми щоразу мстилися за зраду, ніщо не допомагало. А наша-бо помста була не якимось жартом. Скажімо, я і Берто, знаючи, що Циркуль у чеканні вечері дрімає на скрині в передпокої, тихенько повставали з ліжок, куди для покари нас повкладали раніше, ніж ми звикли, знайшли олив’яну клістирну трубку в дві цалі завдовжки, наповнили її мильною водою з великого тазу з білизною й отак озброєні підкралися нишком до свого кривдника, приставили трубку йому в ніздрю і — фук! Циркуль як не до стелі підскочив!
Про наші успіхи в науках під керівництвом такого наставника здогадатися неважко. Щоправда, не сам Циркуль був у цьому винен. Він все ж таки старався дечого навчити нас, хоч не мав жодного уявлення про те, що таке методи навчання і дисципліна. Йому доводилося день у день вдаватися до хитрощів, аби хоч як-небудь зосередити нашу увагу. Зі мною було йому трохи менше мороки, бо я від природи далеко вразливіший, ніж Берто.
Циркуль мав досить своєрідну ерудицію, потішну й химерну. Він, скажімо, був великий мастак каламбурити, знав фіденціанську і макаронічну, бурлескну і вчену поезію, без упину міг читати напам’ять усілякі тавтограми, ліпограми, крипти, центони і паліндроми — закандзюбисті витвори усіляких віршомазів. Він і сам складав такі жартівливі поезійки.
Пригадую, як він повів нас у Сан-Роккіно до одного пагорка, що мав дивовижну акустику, і ми всі втрьох голосно проказували його «Луну»:
Циркуль змушував нас відгадувати «Загадки-октави» Джуліо Чезаре Кроче, «Загадки-сонети» Монеті та ще якогось пройдисвіта, що мав сміливість сховатися під псевдонімом Катона Утицького. Він попереписував їх чорнилом тютюнової барви на пожовклих аркушиках свого старого зошита.
— Ось послухайте! Уважно послухайте цей вірш Стільяні! Як гарно! Ану, хто відгадає? Слухайте ж:
Я ще й зараз немов бачу, як він декламує — замружений, сяючи від захоплення і ляскаючи пальцями в такт.
Наша мати була певна, що нам цілком досить того, чого навчає нас Циркуль, а слухаючи, як ми декламуємо загадки Кроче або Стільяні, подумувала, либонь, чи й не забагато ми знаємо.
Зате тітка Сколастика після невдачі з улаштуванням другого маминого шлюбу зі своїм улюбленцем Поміно взялася за мене та за Берто. Однак ми анітрохи не піддавалися їй, бо мали надійний захист — ласкаву нашу маму. Це так бісило стару панну, що вона напевне шкуру з нас злупила б, коли б їй випала нагода лишитися з нами наодинці, без свідків.
Одного разу тітка Сколастика, розлючена до нестями, як завжди прожогом вибігала з нашого дому, а я, на лиху годину, попався їй у коридорі. Вона схопила мене за підборіддя, стисла щосили і, нахиляючись до мого обличчя, свердлила поглядом мої очі й шипіла: «Вроддивчик! Вродливчик!» А тоді, якось дивно рохнувши, відіпхнула мене й процідила крізь зуби: «Вилупок собачий!»
Чомусь мені перепадало від неї куди більше, ніж братові, хоч я набагато уважніше ставився до безглуздої Циркулевої науки. Напевне, її дратував безтурботний вираз мого обличчя і великі круглі окуляри, які я мусив носити, щоб виправити одне око, що бозна-чому дивилося кудись убік.
Ті окуляри завдавали мені чимало страждань. Одного дня я викинув їх геть і дозволив своєму окові дивитися, куди йому заманеться. Щиро кажучи, зизоокість не додавала мені вроди, однак я не нарікав. Я пашів здоров’ям, і цього мені було досить.
Десь під вісімнадцять років моє обличчя прикрасила рудувата ще й кучерява борода. Зате мій невеличкий ніс внаслідок цього майже зовсім загубився між широким лобом і тим розкішним бородищем.
Коли б ото кожна людина могла вибирати собі носа до вподоби, носа, котрий пасував би саме їй, або, скажімо, здибавши якогось бідолаху з величезним носом на дрібненькому личку, ти міг сказати: «Ваш ніс мені підходить, я його беру», то, либонь, марудився б я недовго, а враз знайшов би собі те, що треба. Заразом і очі прихопив би якісь інші, а там перемінив би й ще щось. Проте я добре знав, що це неможливо, отож без нарікань змирився з тим, чим наділила мене природа, і більше ніколи не клопотав собі голови.
А Берто, навпаки, гарний і лицем, і тілом, тільки те й знав, що крутитися перед люстром, чепурився без кінця і смітив грішми — на нові краватки, на вишукані парфуми, білизну й наймодніший одяг. Якось мені заманулося покепкувати з нього. Я взяв з його шафи новісінький фрак, елегантний жилет з чорного велюру і циліндр та й подався, ошатно вдягнений, на полювання.
Тим часом Батта Маланья все скаржився мамі на низькі врожаї, що нібито змушує його залазити в борги, аби задовольняти наші надмірні забаганки й утримувати маєтки в належному стані. На це потрібні неабиякі кошти!
— Ще одна рахуба нам на голови! — проголошував управитель замість вітання, заходячи до нас.
Густі тумани геть знищили всі оливки в Дуе Рів’єре, а від філоксери загинули всі наші виноградники в Спероне. Слід посадити американську лозу, якій не страшні хвороби, але це ж знову борги й борги… Батта Маланья порадив продати спочатку Спероне, аби спекатися лихварів, які не давали йому, Маланьї, спокою. Так було продано спершу Спероне, а потім Дуе Рів’єре і Сан Роккіно. Зостався в нас тільки маєток Стіа з водяним млином. Мама боялася, що от-от одержить повідомлення про те, що там попересихали всі джерела і вже немає води.
Ми таки справді багато витрачали, а самі били байдики. Та безперечно й те, що такого ошуканця, як Батта Маланья, навряд чи знайдеш, навіть і всю землю обійшовши. І це найм’якші слова, які можна сказати, зважаючи на ту обставину, що мені довелося породичатися з ним.
Батта Маланья, повсякчас нарікаючи на втрати та витрати, винахідливо діставав усе, чого ми бажали. Але за всім цим достатком і змогою легко вдовольняти будь-яку примху ховалося провалля, яке після материної смерті поглинуло мене одного. Мій братко вчасно врятувався вигідним одруженням.
А моє одруження, навпаки…
— Чи варто розповідати про моє одруження? Як би ви порадили, доне Еліджо?
Дон Еліджо Пеллегрінотто відповідає мені з-під стелі (він перебирає книжки, сидячи на ліхтарниковій драбині):
— А чом би й ні? Розкажіть усе як було. Пристойно… По-доброму.
— Як же можна по-доброму? Ви ж знаєте…
Дон Еліджо сміється, і колишня капличка відповідає йому луною. Пересміявшись, старий радить мені:
— На вашому місці, синьйоре Паскаль, я взяв би та й прочитав якусь новелу Боккаччо або Банделло. Задля стилю, задля колориту…
Який там стиль, доне Еліджо. Ху! Викладу все, що і як заманеться.
Ну ж бо, сміливо вперед!
Одного разу на полюванні я з неабияким подивом зупинився перед копичкою сіна, з якої стирчала палиця з навішеним на неї горщиком. Мене пойняло незвичне хвилювання, я закляк на місці й сказав:
— Знаю тебе, знаю…
А тоді раптом вигукнув:
— Ти — Батта Маланья!
На землі біля копички лежали вила, і я мов несамовитий схопив їх і ну щосили штрикати в сіно. Горщик мало не впав. Коли я спинився, щоб звести дух, і глянув на копичку, мене сміх розібрав: викапаний Батта Маланья, коли ото сопучи й витираючи піт, збиває капелюх набакир!
У Батти Маланьї все якось ковзало: по його довгастому обличчю ковзали очі й брови, ковзав ніс над недоладними вусами й підборіддям, ковзали плечі, ковзало пухке черево, що звисало майже до самої землі, бо кравець, бачачи, як воно колишеться над товстенькими ніжками, мусив пошити найшироченніші штани, і здалеку здавалося, ніби замість штанів на Маланьї довгополий сурдут.
Як чоловік з отаким лицем і таким черевом міг бути затятим злодієм, я не годен збагнути й досі. Адже й злодії, здається мені, повинні мати якусь подобу, а то ж опудало, та й годі. Не ходить, а, заклавши руки за спину, спроквола човгає ногами, поколихує черевом… Не говорить, а вичавлює з себе м’якенькі звуки, наче нявкає. Якщо була в нього хоч крихта совісті, то як він примудрявся мирити її з постійними крадіжками, добре знаючи, що занапащає нас?
Як я вже казав, виправдовуватись перед нами потреби він не мав. Ну, а для себе самого повинен же був знайти якусь причину, бодай вибачення? Чи, може, бідолаха крав лише задля розваги?
Батта Маланья зробив помилку, узявши собі дружину шляхетного роду, тоді як сам походив з низів, і тепер потерпав від її сваволі та гордування — вона була з тих, що вимагають шани до себе. Вийшла б та жінка заміж за рівню, то, либонь, отак би не комизилась. А Маланьї вона повсякчас нагадувала про своє походження і не минала найменшої нагоди, аби сказати, що в її родині ведеться отак і отак. І Батта Маланья, аби скидатися на синьйора, слухняно робив так, як вимагала дружина. Але це йому дорого коштувало! Сім потів з нього лилося, а пуття ніякого.
Та ще й незабаром по весіллі синьйора Гуендаліна тяжко захворіла. Зцілитися від тої недуги вона могла лише ціною непосильної для неї жертви: мусила відмовитись від багатьох смаковитих страв, улюблених пиріжків з трюфелями, а надто від вина. Ясна річ, синьйора багато не пила, вона ж бо шляхетного роду, але їй не слід було й губи вмочати у вино.
Коли ми з Берто були ще хлопчаками, нас іноді запрошували до Маланьї на обід. Що вже ми попотішилися, слухаючи, як він навчав свою дружину здержливості, прохав не їсти того, що може їй зашкодити, — наче проповідь казав, — а сам тим часом аж приплямкував од задоволення, поїдаючи найсмачніші страви.
— Ніяк не можу втямити, — промовляв Батта Маланья, — чому задля миттєвого вдоволення, котре відчуваєш, ковтаючи, скажімо, оцей шматочок (і він ковтав шматок), людина сама себе прирікає на цілоденні муки? Ну що тут особливо смачного? Коли б я піддався такій спокусі, то безумовно вважав би себе приниженим у власних очах. Розіно! — (він підкликував служницю) — А дай-но мені ще трішки! Ото смаковитий майонез!
— Ма-йо-не-е-з?! — аж стогнала обурена синьйора. — Припини це неподобство! Ти побачиш, бог покарає тебе — відчуєш на собі, що таке хворий шлунок! Отоді навчишся бути уважнішим до дружини!
— Як, Гуендаліно! Хіба я не уважний до тебе? — вигукував Маланья, підливаючи собі вина.
Синьйора, не тямлячись від гніву, зривалася з місця, вихоплювала з його рук склянку і вихлюпувала вино за вікно.
— Ну, навіщо ти так? — жалібно питав Маланья.
А вона:
— Бо це для мене отрута! Бачиш, я й собі налила ковточок? Так от, візьми і вилий його за вікно, як я зробила, ясно?
Ображено всміхаючись, він поглядав то на Берто, то на мене, то на склянку, то на вікно і врешті промовляв:
— О боже, ну ти ж не дитина! Щоб я силоміць?.. Е ні, люба, ти сама мусиш усвідомити… Сама приборкай бажання…
— Та як же?! — кричала Гуендаліна. — Як я можу стриматись, коли в мене повсякчас перед очима спокуса! Ти навмисне п’єш, аби роздражнити мене. Ти смакуєш, прицмокуєш, розглядаєш вино на світло, милуєшся ним. Іди геть, я тобі кажу! Інший би чоловік, щоб не мучити дружину…
Маланья пристав на ту умову і вже не пив вина, аби подати дружині взірець здержливості, щоб і їй не кортіло.
А сам ще завзятіше крав. Як же інакше! Мусив же чоловік якесь діло порати!
Та трохи перегодом він спостеріг, що синьйора Гуендаліна нишком попиває. Виходило так, ніби вино їй і не шкодило, аби тільки чоловік не бачив! А раз таке діло, то й Маланья запив, однак не вдома, щоб не дратувати її.
Красти він усе ж таки не облишив.
Я знаю, що Батта Маланья жадав усім серцем стати батьком і з нетерпінням чекав, коли ж нарешті дружина порадує його, народивши дитину, і таким чином віддячить за нескінченні прикрощі, яких доводиться зазнавати від неї. Тоді злодійство мало б мету, виправдання: чого, мовляв, заради діток не зробиш!
А синьйора Гуендаліна щодень хиріла та всихала, і Маланья не смів навіть заїкнутися їй про свою заповітну мрію. Ану ж вона від природи безплідна! Та й поза всім з недужою слід поводитись обачно: не доведи господи, ще помре від пологів… Окрім того, вона навряд чи й доносить дитину — це великий ризик.
Отож Батта Маланья примирився зі своєю бездітністю.
Та чи справді щиро? Хай там як, а по смерті синьйори Гуендаліни він цього явно не показував. Щоправда, оплакував її, та ще й як гірко, як ревно! І згадував вельми поштиво. Він навіть не побажав узяти на її місце іншу синьйору — авжеж, не побажав, хоч міг би: адже зробився не тільки гладким, ще й дуже багатим, — а одружився з молодою донькою сільського орендаря — меткою дівчиною, здоровою і веселою. Може, він і поквапився трохи з тим весіллям, але ж маємо зважити на те, що Батта Маланья був уже далеко не юнаком, отож не міг довго зволікати.
Оливу, доньку П’єтро Сальвоні, нашого орендаря з Дуе Рів’єре, я знав іще дівчинкою.
Завдяки їй у моєї сердешної матері зблиснула надія, що я нарешті вже схаменувся і набув смаку до сільського життя. Материній радості не була меж. Та на лиху годину якогось дня злюща тітка Сколастика відкрила їй очі:
— Чи тобі вже повилазило? Хіба не бачиш, дурноверха, що він учащає в Дуе Рів’єре?
— Атож. Ходить туди оливки збирати.
— Одну оливку, одну-єдину, пришелепувата!
Тоді мама завдала мені доброї прочуханки. Ти, каже, смертельний гріх на душу візьмеш, коли намислив бідну дівчину з пуття збити!
Однак мені таке не загрожувало. Олива була доброчесна дівчина, доброчесна аж занадто, бо дуже добре знала, якої шкоди заживе собі, піддавшись на чоловічі вмовляння. А це позбавило її лицемірної сором’язливості. Вона поводилась вільно й невимушено.
Як вона сміялася! Її вуста — то дві вишні. А які зубки!
Та не вдалося мені з тих вуст ані поцілуночка зірвати. А гострі білі зубки Олива пускала в хід, коли я обіймав її і казав, що не відпущу, поки не дозволить поцілувати бодай у коси.
І більш нічого.
А тепер оця дівчина, така гарна й свіжа, стала дружиною Батти МаланьїІ А що вдієш? У кого вистачить мужності відмовитись від багатства? Оливі було достеменно відомо, яким багатієм зробився Батта Маланья. Отож у розмовах зі мною вона часто глузувала з підтоптаного вдівця, а тоді взяла та й вийшла за нього заміж — на статки його поласилась.
Минув рік після весілля, минув другий, а дітей у них все нема та й нема.
Маланья анітрохи не сумнівався, що в бездітності його першого шлюбу винна була тільки синьйора Гуендаліна — або через її безплідність, або через нескінченні недуги. Йому ніколи й на думку не спало, що причиною їхнього подружнього нещастя міг бути він сам. І він почав зганяти злість на Оливі. Повсякдень набридав їй:
— Нічого?
— Нічого.
Переждав Маланья ще один рік, третій: намарно. Тоді він заходився на всі заставки шпетити дружину, а, втративши останню надію, вже й відверто глумився з неї. Кричав, що вона обдурила його своїм квітучим виглядом, безсовісно обдурила. Що, мовляв, тільки бажання мати дитину змусило його взяти просту дівку на місце справдешньої синьйори. Коли б не це палке бажання, він довіку не зневажив би пам'яті синьйори Гуендаліни цим принизливим одруженням!
Бідолашна Олива не знала, що йому відповідати. Вона часто прибігала до моєї матері поплакатись та поради спитати. Мама втішала її добрим словом та обнадіювала, адже Олива зовсім молода.
— Вам двадцять?
— Двадцять два…
То чого ж у розпач впадати? Скільки буває випадків, що діти народжуються через десять, а то й через п'ятнадцять років після весілля.
Через п'ятнадцять? Але ж Маланья вже старий, і якщо…
Олива ще на першому році заміжжя збагнула, — як би це сказати? — ну, що не її вина, а чоловікова. Та він і заїкнутися про це не дозволяв! Раз так, чому б не спробувати? Але ж, виходячи заміж, Олива присягала на вірність, і тепер не хотіла порушувати її — краще бути чесною заради власного спокою.
Звідки мені про все це відомо? Та з перших вуст! Я ж казав, що Олива частенько прибігала до моєї матері шукати розради. Казав і про те, що знав її ще дівчинкою. Ну, а побачивши, як допікає їй Маланья, як вона плаче від нахабних причіпок того підстаркуватого дурня, я… Хіба треба все доказувати до кінця? Я отримав відкоша, та й годі.
Довго я не страждав, бо мав собі вдосталь розваг. У моїй голові роїлося (чи мені здавалося, що роїся, — власне, це одне й те саме) багато різних думок. Та ще й грошенята водилися, а з ними, як відомо, до такого додумаєшся, що аж самому дивно.
Пускати на вітер гроші допомагав мені Поміно Джероламо Другий, бо сам він, завдяки мудрій батьковій скупості, завжди сидів на бобах.
Міно був нашою тінню — то моєю, то братовою по черзі. Він змінювався з дивовижною мавпячою спритністю, залежно від того, з ким водився — з Берто чи зі мною. Як тільки він чіплявся до Берто, то ставав таким самим дженджиком, і тоді його батько, що претендував на елегантність, брязкав своїм капшуком. Щоправда, довго дружити з Берто йому не вдавалося. Мій брат, помітивши, що Міно копіює навіть його ходу, втрачав терпець, потурав ним і, зрештою, проганяв свого прилипливого друзяку геть, аби не зробитися посміховиськом на все наше містечко. Тоді Міно прилипав до мене, а його батько тугіше зав'язував гаман.
Я був терплячішим, ніж Берто, бо Міно розважав мене. Потім часто каявся — відчував, що через нього я перебирав міру у витівках, чинив наперекір своїй вдачі або надто вихлюпував свої емоції — і все з однією метою: здивувати приятеля або загнати його на слизьке, а згодом усі наші вибрики окошувалися тільки на мені.
Одного разу на полюванні я розповів Міно про подружні незлагоди Маланьї, а він признався, що вподобав собі дівчину — родичку Маланьї, доньку його двоюрідної сестри, заради тої дівчини готовий на все. Я не сумнівався, що Міно може накоїти дурниць, тим більше що, за його словами, дівчина не здавалася неприступною. Одначе досі йому не вдавалося навіть словом з тією дівчиною перекинутися.
— Сказав би вже — сміливості бракує! — насмішкувато зауважив я.
Міно запротестував, але чомусь залився рум’янцем.
— Я вже зумів побалакати з їхньою служницею, — додав він квапливо. — І ти знаєш, довідався від неї про дещо цікаве. Вона каже, що твій Маланья унадився до них, ходить день у день і, здається, замишляє якусь каверзу. А стара відьма, його кузина, в одну дудку з ним грає.
— А що ж це він замишляє?
— Він скаржиться на свою долю, мовляв, дітей у нього немає. А стара каже, що так йому, дурневі, й треба. Видно, після смерті синьйори Гуендаліни вона хотіла, щоб Маланья взяв її дочку, та нічого в неї не вийшло, хоч як старалася. Спіймавши облизня, відьма заходилася крити Маланью на чім світ стоїть. Тварюкою і ворогом своїх родичів та підлим зрадником називала. Ще й міцнішими словами ганила. І доньку поїдом їла за те, що та не змогла дядька причарувати. А тепер, коли старий пройдисвіт слізно кається, що не ощасливив небогу, хто знає, яка ще химера зайшла відьмі в голову!
Я затулив вуха і гримнув на Поміно:
— Замовч!
В ту пору я був, власне, страшенним простаком, хоч не здавався таким. Знаючи про сімейні сварки Маланьї, я теж дійшов висновку, що служниця має слушність, і мені схотілося для добра Оливи спробувати хоч трошки поліпшити їхнє становище. Я попросив у Міно дати адресу тої відьми. Він завагався.
— Та не бійся, дівчини в тебе не відіб’ю! — заспокоїв я товариша.
І вже наступного ранку я побіг за вказаною адресою до вдови Пескаторе, нібито мати послала мене розшукати Маланью, щоб забрати в нього вексель, який треба було терміново оплатити.
Я навмисне гнав гоном і ввірвався в дім захеканий, вмиваючись потом.
— Маланьє, вексель!
Коли б я й не знав, що сумління в нього нечисте, то, безсумнівно, тої ж миті здогадався б: наш управитель зблід, скривився, підскочив мов ужалений і пробелькотів заїкаючись:
— Який век… вексель?
— Той, якому сьогодні вийшов термін… Мене мати послала, вона дуже хвилюється.
Батта Маланья впав на стілець і в довгому «А-а-а!» вилив страх, що зненацька охопив його.
— Я вже владнав!.. Усе владнав!.. Дідько б тебе вхопив, отак налякати… Я його переписав, ясно? На три місяці разом з відсотками, зрозуміло. І ти оце справді летів мов навіжений заради такої дрібнички?
Він зайшовся реготом, аж черево в нього трусилося та підскакувало. Тоді запросив мене сісти й відрекомендував дамам:
— Маттіа Паскаль. Маріанна Донді, вдова Пескаторе, моя кузина. Ромільда, моя небога.
Відразу ж запропонував чогось випити — мовляв, після такої біганини мене, мабуть, мучить спрага.
— Будь ласка, Ромільдо…
Він поводився тут, мов у власній господі.
Ромільда підвелася, запитливо глянула на матір і, не зважаючи на мої заперечення, принесла невеличку тацю, на якій стояла пляшка вермуту й склянка. Побачивши це, стара підхопилась і невдоволено буркнула:
— Та ні! Не це!
Вихопила з доччиних рук тацю, пішла сама і повернулася до вітальні з іншою — новою-новісінькою, великою, що аж сяяла лаком. На ній стояв розкішний лікерний набір у вигляді посрібленого слона з гарною скляною бочечкою на спині, обвішаною маленькими келишками, які приємно подзенькували.
Я волів би вермуту, однак довелося пригощатися лікером. Маланья та його кузина випили зі мною, а Ромільда відмовилась.
Того разу я затримався недовго, аби мати привід завітати знову. Сказав їм, що поспішаю, бо мушу заспокоїти маму щодо векселя, а днями зазирну до них і сподіваюся довше побути в товаристві милих дам.
Я завважив, що Маріанна Донді, вдова Пескаторе, не вельми зраділа, почувши мою обіцянку знову до них загостити. Вона опустила очі додолу і, стуливши губи, знехотя подала мені на прощання холодну кощаву руку з випнутими жилами. Зате донька подарувала ніжну усмішку, а в очах її сяйнула неприхована радість. Лагідний погляд тих пойнятих зажурою очей справив на мене велике враження. Вони припали мені до душі відразу, тільки-но я переступив поріг вітальні. Затінені довгими віями, темні, як ніч, очі Ромільди були дивовижного зеленавого кольору. Смолянисто-чорне волосся двома хвилями спадало на чоло та скроні й особливо разюче підкреслювало свіжість дівочого обличчя.
Кімната була умебльована досить скромно, хоч серед старих меблів вирізнялися нові речі, претензійні й смішні в своїй викличній новизні; наприклад, дві великі майолікові лампи, котрі, як видно, ще жодного разу не засвічувались. Кумедно виглядали на тих лампах плафони чудернацької форми з матового скла. Лампи стояли на низенькому столику з пожовтілою мармуровою стільницею, на якій кріпилося тьмяне люстро в потрісканій овальній рамі, схожій на роззявлений рот голодної людини. Перед розхитаною благенькою канапкою стояв іще один столик, новий, на чотирьох позолочених ніжках, з порцеляновою дошкою, розмальованою дуже яскравими фарбами, а трохи далі виблискувала японським лаком стінна шафка. На цих та інших блискучих дрібничках вельми вдоволено зупиняв очі Маланья. Надто ж його тішив лікерний набір, тріумфально внесений вдовою Пескаторе.
Стіни були завішані старими, але непоганими гравюрами. Маланья забажав, щоб я помилувався кількома з них, створеними його кузеном Франческо Антоніо Пескаторе, чудовим гравером (помер він у Туріні в божевільні, шепнув мені Маланья). Потім показав автопортрет художника:
— Написаний власноручно, перед люстром.
Дивлячись на Ромільду та на її матір, я спочатку вирішив: «Дівчина в батька вдалася». А тепер, стоячи перед його автопортретом, не знав, що й думати.
Мені, ясна річ, не хотілося підозрювати щось ганебне, хоч було видно: Маріанна Донді, вдова Пескаторе, здатна на все. Але як уявити собі чоловіка, котрий міг би закохатися в неї? Якщо він, звісно, не божевільний, тобто не божевільніший від її покійного чоловіка.
Я поділився з Міно враженнями від мого першого візиту.
Говорив йому про юну Ромільду з таким захопленням, що він аж нетямився з радості. Ще б пак: коли вже дівчина й мені сподобалася, виходить, я схвалюю його вибір.
Тоді я спитав, які в нього наміри. Мати, без сумніву, справдешня відьма, однак донька — можу заприсягтися — дівчина чесна. Маланья, безперечно, замислив якусь капость. Отже, бідолашну дівчину треба рятувати за будь-яку ціну та якомога швидше.
— Але ж як рятувати? — спитав Поміно, ловлячи кожне моє слово, мов зачарований.
— Як? Побачимо. Слід насамперед усе перевірити, збагнути суть справи, досконало вивчити все. Розумієш, поспіхом приймати рішення не можна. Покладайся на мене, я допоможу тобі. Ця пригода мені до смаку.
— Та… Але… — несміливо заперечив Поміно, певне, збентежений моїм завзяттям. — Може, ти вважаєш… щоб я одружився з нею?
— Поки що я нічого не вважаю. А ти ж як? Чи, бува, не злякався?
— Та ні. Чого ти так гадаєш?
— Бо дуже квапишся, як бачу. Давай спокійно все обміркуємо, а вже коли впевнимося, що Ромільда й справді така, якою нам здається, — добра, розумна та чесна (а що красуня й припала тобі до душі, в цьому сумніву немає, чи не так?), і їй справді загрожує серйозна небезпека через ницість матері й цього мерзотника Маланьї і вона приречена на ганьбу, на огидний самопродаж, — то невже ти зупинишся перед таким благородним і святим вчинком, як порятунок ближнього?
— Та я… я, звичайно!.. А мій батько? — промимрив Поміно.
— Він заперечуватиме? А з якого дива? Тільки через посаг? Не інакше! Але ж вона дочка художника, визначного художника, який помер… ну… врешті, чесно помер у Туріні… А твій батько заможний, і ти в нього одинак, отож вистачить тобі на прожиття без ніякого посагу! Коли ж не зумієш переконати його, теж не бійся: вилетиш із гніздечка, а згодом усе й улаштується. Поміно, та чи ж у тебе серце з клоччя?
Поміно засміявся, і я легко переконав його в тому, що він народжений бути чоловіком, отак, як деякі народжуються поетами. Яскравими веселковими кольорами змалював його майбутнє подружнє щастя з Ромільдою: адже вона щиро кохатиме свого рятівника, повсякчас, виявлятиме свою безмежну вдячність, буде лагідною і дбайливою дружиною. На закінчення я сказав:
— Тепер ти мусиш знайти спосіб і можливість звернути на себе увагу Ромільди, зустрітися з нею чи листа написати. Бачиш, саме зараз для неї, обплутаної цим павутинням, твій лист стане якорем порятунку. А я тим часом навідуватимусь до них додому, стежитиму за подіями, а там якось знайду слушну годину, щоб познайомити її з тобою. Домовились?
— Домовились!
Чому це мені так закортіло неодмінно віддати Ромільду заміж? Знічев’я. Аби здивувати Поміно. Говорив, говорив, і вже самому здавалося, що всі перешкоди зникають. Я був тоді запальним і легковажним. Може, тому мене й любили жінки, незважаючи на мою досить помітну зизоокість і незграбну постать. Відверто кажучи, цього разу мене підохотила можливість розірвати огидне павутиння, яке сплів старий поганець, пошити його в дурні, допомогти бідолашній Оливі, а також — чом би й ні? — зробити добро дівчині, котра дійсно справила на мене велике враження.
Хіба ж я винен, що Поміно так несміливо виконував мої настанови? Хіба я винен, що Ромільда закохалася в мене, а не в нього, хоч я усе торочив їй про Поміно? І, зрештою, не моя вина в тім, що хитра Маріанна Донді, вдова Пескаторе, зуміла переконати мене, ніби я так швидко подолав її недовіру, ба навіть сотворив диво: не раз її смішив своїми чудернацькими вибриками. Помалу-малу почала вона складати зброю, мене приймали все чемніше та ласкавіше. А я пояснював це тим, що, бачачи в своєму домі багатого юнака (тоді я ще вважав себе багатим), до того ж явно закоханого в її доньку, вдова Пескаторе викинула з голови злочинний задум, якщо він у неї справді коли-небудь був. Отже, я й сам засумнівався, чи мала вона злий намір!
Правда, я мав би спостерегти, що вже не заставав у їхньому домі Маланьї і що мене запрошували приходити до них чомусь тільки вранці. Та хіба варто було надавати цьому ваги? Здавалося цілком природним виходити раненько на прогулянки, а потім цілий день маєш вільний. До того ж і я закохався в Ромільду, хоч безперестанку говорив їй про кохання Поміно. Закохався, мов божевільний, у її прекрасні очі, і в носик, і в рот, і в усе, навіть у малесеньку бородавку на її потилиці і ледь помітний рубчик на лівій руці, що його цілував, цілував і цілував… від імені Поміно.
Та все ж таки нічого серйозного, певне, й не сталося б, якби одного чудового ранку Ромільда (ми були в Стіа й милувалися наодинці водяним млином) зненацька не перервала моїх роздебендів про далекого романтичного закоханця й не кинулась мені на шию, захлинаючись од нестримного ридання. Вона тремтіла всім тілом і благала пожаліти її, врятувати, завезти кудись далеко, подалі від осоружної матері, подалі від домівки, подалі від усіх і негайно, негайно…
Подалі? Та як же я міг повезти Ромільду далеко та ще й негайно?
По кількох днях, ще сп’янілий з кохання до неї, я гарячково шукав способу залагодити все чесно й благородно.
Передусім почав готувати свою матір до того, що мені з обов’язку честі доведеться скоро одружитися. Аж тут ні з сього ні з того отримую від Ромільди листа, в котрому вона без жодних пояснень, категорично попереджає мене, щоб ні під яким приводом і ноги моєї не було в їхньому домі, а наші стосунки слід вважати віднині розірваними назавжди.
Отакої! Але ж чому? Що скоїлося?
Того ж дня прибігла до нас Олива, уся в сльозах, розповіла матері про своє лихо: вона тепер найнещасніша жінка в світі, спокій її подружнього життя навіки порушений. Маланья отримав безсумнівний доказ, що дітей у них немає тільки через неї, і врочисто заявив їй про це.
Я був свідком цієї сцени. І сам не знаю, де взялася в мене сила стриматися. Очевидно, пошана до матері. Захлинаючись од гніву й огиди, я вискочив з вітальні, замкнувся в своїй кімнаті і, схопившись за чуба, довго думав над тим, як могла Ромільда, після всього, що було між нами, дійти до такої ницості. Ет, яка мати, така й донька! Вони вдвох поглумилися не тільки над старим дурноголовцем, а й наді мною, наді мною! Виходить, що й відьма, і Ромільда скористалися мною для своєї підлої мети, для свого злого наміру! А сердешна Олива! Її життя тепер пропаще…
Надвечір, тремтячи від образи, я побіг до Оливи. У мене в кишені лежав Ромільдин лист.
Заплакана Олива збирала свої речі: вирішила повернутися до батька, хоч ніколи й словом не прохопилась перед ним, як тяжко їй жити в Маланьї, скільки довелося вистраждати.
— А що ж мені робити? — сказала вона. — Це кінець. Може, й справді, зійшовся б він з якоюсь іншою…
— А, так ти знаєш, хто твоя суперниця? — спитав я.
Олива кілька разів кивнула головою і розридалась, затуливши обличчя руками.
— Дівчина! — вигукнула вона. — А мати! Мати! Вона все знала, уявляєш? Рідна мати!
— І ти кажеш це мені? Ось візьми прочитай! — я дав їй листа.
Ошелешена Олива здивовано глянула на папірець, тоді взяла його в руки й спитала:
— Що це означає?
Вона вміла читати лише по друкованому, отож її погляд ніби питав мене, чи варто в цю хвилину витрачати стільки зусиль.
— Читай, — наполягав я.
Олива втерла сльози, розгорнула аркушик і почала читати по складах. Розібравши перші слова, подивилася на підпис, а потім звела на мене широко розкриті очі:
— То це ти?
— Дай сюди, — мовив я. — Прочитаю тобі все.
Але вона притиснула аркушик до грудей і закричала:
— Ні! Я тобі не віддам! Цей лист мені знадобиться!
— Та як там він знадобиться? — спитав я, гірко всміхаючись. — Хочеш своєму чоловікові показати? Але ж у листі немає жодного слова, яке могло б порушити певність Маланьї в тому, чому він так хоче повірити. Як бачиш, тебе спритно обдурили!
— А й справді! Справді… — простогнала Олива. — Він же бігав переді мною мов несамовитий, розмахував руками й застерігав, щоб я, крий боже, не засумнівалась у чесності його небоги!
— Отож-то й воно! — в’їдливо промовив я. — Поводься тепер обачно і ні в якому разі не висловлюй сумніву, що в нього можуть бути діти. Навпаки, згоджуйся, що це правда, найчистісінька правда. Інакше ти нічого не доб'єшся, зрозуміла?
Ось чому, як минуло з місяць після цієї нашої розмови, розлючений Маланья налупцював Оливу, а сам прибіг до нас, нетямлячись од гніву, і з піною на губах горлав, що негайно вимагає сатисфакції, бо я зганьбив його небогу, нещасну сирітку. Не бажаючи великого скандалу, він згодився мовчати. Думав пожаліти бідну дівчину і всиновити дитя, коли воно народиться, але ж тепер милостивий бог послав йому свою благодать, і скоро він матиме
— Це Маттіа постарався! Нехай Маттіа й розплачується! — завершив Маланья, тремтячи від люті. Й додав: — І то негайно! Хай залагоджує все негайно, бо я за себе не ручаюся!
Ось тут давайте-но трішки поміркуємо. Чого тільки не трапляється в житті! Зрештою, мене спіткало не таке вже велике лихо — тільки й того, що в дурні пошився. Таж у всьому має бути логіка. Заради неї й хочеться поміркувати.
Я анітрохи не сумніваюся, що Ромільда нічого поганого не вчинила, принаймні не намагалася ввести в оману свого дядька. Бо чому б тоді Маланья побив дружину за невірність і звинуватив мене перед матір'ю, що я зганьбив його небогу?
Ромільда справді твердила, ніби після нашої прогулянки в Стіа мати примусила її в усьому зізнатися, і вона розповіла про наше кохання. Розлючена до нестями, стара відьма репетувала, що ніколи не віддасть її заміж за гультяя, який до того ж ось-ось скотиться в прірву. Але ж Ромільда вскочила в найтяжчу для дівчини халепу, отож її матері нічого не лишалося, як здобути з цього якнайбільшу вигоду. Що то за вигода, здогадатись неважко. Коли наступного дня Маланья своїм звичаєм навідався до них, вдова Пескаторе хутко знайшла привід, аби піти з дому й залишити доньку наодинці з дядьком. Однак Ромільда повелася не так, як напучувала її стара, а, плачучи, кинулась йому в ноги і про все розповіла — і про своє лихо, і про те, чого вимагала від неї мати. Дівчина благала Маланью втрутитися й змусити матір поводитись чесно, бо вона, Ромільда, тепер належить іншому і хоче бути вірною йому.
Маланья розчулився, звісно, до певної міри. Він сказав Ромільді, що вона ще неповнолітня, отож перебуває під владою матері, а мати має право, якщо забажає, притягти мене до суду. А самому Маланьї сумління не дозволяє сприяти шлюбові небоги з отаким непутящим і безклепким шалапутом, тому він не може дати її матері цієї поради. Він додав, що Ромільда мусить дечим пожертвувати, аби заспокоїти справедливо обурену матір, а ця жертва трохи згодом принесе їй щастя. Насамкінець Маланья заявив, що в його силах зробити лише одне — подбати (ясна річ, за умови збереження таємниці) про майбутнє немовля, він навіть замінить йому рідного батька, бо в нього самого дітей немає, а він давно хоче дитини.
«Чи ж можна повестися чесніше?» — подумав я.
Це ж бо чоловік хотів повернути дитині те, що награбував у її татуся!
І хіба винен Маланья, що я сам такий невдячний, такий легковажний, узяв та й сам усе розладнав?
Двоє дітей? Е ні! Нема дурних! Двох він не хоче!
Це було б занадто. Тим більше, що Роберто, як я вже казав, досить вигідно одружився. Отож Маланья вирішив, що не так уже й нашкодив моєму братові, аби платити за двох.
Зрештою, маючи справу з такими порядними людьми, я не міг не збагнути, що причина всього лиха — я сам. Виходить, мені за все й розплачуватись.
Спочатку я із зневажливою міною відмовився. Але потім, поступаючись благанням матері, яка бачила, що нам загрожує неминуче розорення, і сподівалася, що я врятую себе шлюбом з небогою нашого ворога, я здався і одружився.
Над моєю головою завис грізний гнів Маріанни Донді, вдови Пескаторе.
Відьма все не могла вгамуватися:
— Ти що замишляєш? — питала мене. — Чого тобі ще треба? Мов той злодій прокрався в мій дім, піддурив мою доньку, світ їй зав'язав, і цього тобі мало?
— Е, люба тещо, — відповідав я, — коли б то я зупинився на цьому, ви були б вельми вдоволені і нічого кращого й не бажали б. Добре я вам прислужився б…
— Ти чуєш? — кричала вона Ромільді. — Він іще сміє хизуватися, що пожививсь і тією… — І тут лився потік гидких слів на адресу Оливи. Потім теща, взявшись у боки й войовничо виставивши лікті вперед, заводила своєї: — То яку капость ти ще замислив? Хіба ж ти не розорив ущент не тільки себе і матір, а й свою дитину? Йому, бачте, наплювати на це! Бо та дитина теж від нього!
Теща не минала найменшої нагоди випорснути на мене свою трутизну, хоч добре знала, що вражає Ромільду в самісіньке серце, адже та ревнувала мене до Оливи і до майбутньої Оливиної дитини, що зростатиме в розкошах і радості, тоді як її власне дитя зазнає нестатків і слухатиме нескінченні сварки. А тут іще й кумасі занадились до нас та нібито нічого не знають і все одна поперед одної вихваляють Оливу — яка вона зробилася гожа та пишна, як сяє вродою, мов та квітка, як радіє, що господь милосердний нарешті послав їй щастя.
А бідолашна Ромільда лежить у кріслі, знемагаючи від нападів нудоти, — бліда, виснажена, споганіла, світові божому не рада. Не те що слово мовити, а навіть очі розплющити не в силі.
Чи й тут я завинив? Виходить, так. Ромільда не хоче ні бачити мене, ні чути. Надто ж кепсько нам повелося після того, як задля врятування маєтку Стіа та водяного млина довелося продати будинок, і сердешна матуся перейшла жити до мого сімейного пекла.
Цей продаж, до слова, нічим нам не зарадив. Окрилений надією, що матиме спадкоємця, Маланья, який і раніше не відзначався порядністю, тепер без крихти сорому завдав нам останнього удару: змовився з лихварями і через підставну особу поскуповував за безцінь усі наші маєтки. Борги, що висіли над Стіа, залишилися несплаченими, отож і цей маєток довелося віддати під опіку кредиторам, а трохи згодом його разом з млином пустили з молотка.
Що ж було робити? Я кинувся, правда, без проблиску надії, шукати собі якесь заняття, котре могло б забезпечити бодай найскромніші потреби сім'ї. Таж я ні на що не був здатний. А слава гультяя і бешкетника, якої запожив собі в юності, не викликала в людей великого бажання дати мені роботу. Крім того, щоденні домашні сварки, що відбувалися не тільки в мене на очах, а й за моєю участю, не давали мені зосередитись, добре поміркувати і кінець кінцем вирішити, чим я можу зайнятися.
Найтяжче було бачити матінку в товаристві вдови Пескаторе, яка викликала в мене справдешню огиду. Свята моя старенька вже знала все. Я анітрохи не нарікав на неї, бо зрозумів: усі її помилки були зумовлені лише тим, що вона до останньої хвилини не могла повірити в людську підлість. Тепер зіщулиться і сидить у куточку, склавши руки на грудях, опустить очі додолу, ніби не впевнена, що їй дозволять тут залишитися, ніби жде, що її от-от виженуть звідси і доведеться йти хтозна-куди і жити як бог дасть. Здається, що й дихнути зайвий раз боїться. Тільки час від часу гляне на Ромільду та всміхнеться жалісливо, а підійти не сміє, бо якось через кілька днів після переселення до нас вона кинулась була допомогти невістці, але моя відьма брутально відштовхнула її:
— Сама зроблю, сама! Я знаю, як треба!
Того разу я змовчав — бачив, що Ромільді справді потрібна допомога, однак надалі уважно стежив, аби ніхто не виявляв неповаги до моєї матері.
Але скоро я завважив, що моє піклування про матусю дратує і тещу, й дружину, отож боявся, що за моєї відсутності вони скривдять її, щоб зігнати на ній злість і вилити свою жовч. Крім того, я був певний: мати нічого мені не скаже, і ця думка мучила мене. Скільки разів я заглядав їй у вічі, підозрюючи, що вона плакала! А вона лагідно дивилась на мене, всміхалася і питала:
— Чому так приглядаєшся?
— А ти здорова, мамо?
Вона ледь помітно піднімала руку й відповідала:
— Авжеж, здорова. Хіба ти не бачиш? Іди краще до своєї дружини, йди, вона, сердешна, так мучиться.
Я вирішив написати братові в Онелью і попросити його взяти маму до себе — не тому, що мені хотілося зняти зі своїх плечей тягар (я не відмовлявся б жити з матір’ю і в цих жахливих умовах), а лише задля її добра.
Роберто відповів мені, що не може цього зробити. Не може, бо після того, як ми остаточно розорилися, вельми погіршилось і його становище: живе тепер на утриманні своєї дружини і вважає, що не має ніякого права нав’язувати їй ще й свекруху. Зрештою мамі, писав він, буде не краще і в його сім’ї, адже і він живе з матір’ю дружини, — доброю жінкою, але ж і вона може стати поганою внаслідок неминучих чвар, які виникають між свекрухою і тещею. Отож мамі найліпше залишитись у мене, бодай для того, щоб на старості літ не покидати рідних місць і не змінювати своїх звичок та способу життя. В кінці листа Берто висловлював щирий жаль з приводу того, що через викладені вище міркування він не в змозі подати мені й грошової допомоги, хоч усім серцем бажав би.
Я приховав цього листа від матері. Коли б у ту хвилину не охопив мене розпач і не затьмарив мого розуму, я, мабуть, не так би обурився на брата. Наприклад, поміркувавши своїм звичаєм, я сказав би собі: «Соловейко, залишившись без хвоста, може втішитися тим, що має талант. А що робити безхвостому павичеві? Отак і нашому Берто доводиться старатися з усієї сили, аби жити, не принижуючись перед своєю дружиною, ба навіть зберігати гідність, бо що ж, окрім вроди, вишуканих манер та вигляду елегантного синьйора, може він дати їй? Либонь, і легеньке порушення рівноваги, здобутої такими тяжкими зусиллями, було б для нього великою жертвою, непоправною втратою. Адже ж у Берто нема й крихти сердечної теплоти, щоб віддячити дружині за турботи, яких завдала б їй наша нещасна матуся. Та що вдієш? Таким сотворив його Бог. Чи ж винен бідолашний Берто?»
Тим часом у нас дедалі більшало прикростей, а я був перед ними безсилий. Ми продали материні сережки — дорогу пам’ять про щасливі літа. Вдова Пескаторе, побоюючись, що й мені з матір’ю невдовзі доведеться жити на убогу ренту з її посагу, сорок дві ліри на місяць, щодень ставала все похмуріша й лютіша. Будь-якої миті можна було чекати вибуху її шаленого гніву, що його вона ледве стримувала, очевидно, завдяки маминій присутності та витримці. Дивлячись, як я сновигаю з кутка в куток, наче сонна муха, теща, схожа на грозову хмару, пронизувала мене поглядами, мов стрілами блискавки. Тоді я намагався втекти з дому, аби не зчинилася буря. Але страх за матір гнав мене назад.
Та одного дня я трохи припізнився. Буря таки зчинилася. І з якого ж мізерного приводу! Матусю прийшли провідати дві її старі служниці.
Одна з них, після того як пішла від нас, мусила найнятися до інших людей, бо ніяких заощаджень не мала, а на її утриманні була дочка — вдова з трьома дітьми. Друга, її звали Маргеріта, зовсім самотня жінка, виявилася щасливішою: вона зуміла за довгі роки служби в нашому домі забезпечити себе на старість і тепер відпочивала.
Розчулена доброзичливістю і щирістю вірних служниць, з якими жила в злагоді багато років, мама тихенько нарікнула на свою гірку долю.
Тоді Маргеріта, лагідна і чуйна бабуся, що відразу про все здогадалась, але не насмілювалась заговорити першою, запропонувала матері перебратися жити до неї, в будиночок з двох чистеньких кімнаток і тераси, обвитої квітами, яка до того ж виходить на море. Поселяться, мовляв, удвох та й житимуть собі мирно. А вона, Маргеріта, буде щаслива ще хоч трохи прислужитися мамі, аби довести їй свою щиру симпатію і відданість.
Та хіба ж могла моя матінка прийняти пропозицію бідної бабусі? Оце й довело до сказу вдову Пескаторе.
Повернувшись додому, я застав справжню бійку: відьма наступала на Маргеріту, розмахуючи кулаками, та мужньо відбивалась, а перелякана мама тремтіла і зі сльозами на очах тулилася до другої бабусі, обійнявши її обома руками, наче шукала захисту.
Коли я побачив матусю в такому розпачі, у мене потемніло в очах. Схопив удову Пескаторе за руку і шарпонув щосили, аж вона полетіла сторчака. Однак за якусь мить теща вже підскочила з кулаками до мене, але вдарити не посміла, тільки зарепетувала:
— Геть! Ти і твоя мати — геть звідси! І щоб ноги вашої не було в моєму домі!
— Що таке? — проказав я тремтячим голосом, насилу стримуючи шалений гнів, що розпирав мені груди. — Ану, забирайся геть сама! І негайно. Зникни з-перед очей, бо я за себе не ручуся! Для свого ж добра забирайся геть!
Ромільда зі сльозами й криком скочила з крісла й кинулася в обійми матері:
— Ні! Ти зі мною, мамо! Не залишай мене, не залишай мене тут саму!
Але достойна матуся люто відштовхнула її:
— Ти хотіла його? От і зоставайся зі своїм лайдаком! Я піду сама!
Ясна річ, нікуди вона не пішла.
А через два дні після цього до нас вихором увірвалася тітка Схоластика (я гадаю, побувавши в Маргеріти). Вона хотіла забрати маму до себе.
Ця сцена заслуговує опису.
Вдова Пескаторе того ранку заходилася пекти хліб. Засукала рукави, підіткнула спідницю, щоб не замаститися. Коли вбігла тітка Схоластика, вона навіть бровою не повела — просіювала собі борошно. А тітка й поготів не звернула на неї ніякісінької уваги. Начеб у кімнаті нікого не було, окрім моєї матері, вона звернулася до неї:
— Одягайся скоріше та ходімо! Житимеш у мене. Я казна-що почула. Оце й прийшла по тебе. Мерщій збирайся, де твої речі?
Тітка говорила уривчасто, ніздрі її орлиного носа тремтіли, а очі блискали.
Вдова Пескаторе мовчала.
Просіявши борошно, вона приготувала тісто й почала місити його, аж виляски розлягалися по хаті. Тітка Схоластика лютує, а вдова Пескаторе на кожне її слово — лясь! лясь! Мовби примовляє: «Авжеж! Так! Так! Чом би й ні! Як же інакше!» А тоді пішла та ще й качалку принесла і поклала її поруч, ніби промовисто попереджала: «Ось що я припасла!»
Ліпше б вона цього не робила! Тітка Схоластика підскочила мов ужалена, зірвала зі своїх плечей шаль і жбурнула її матері:
— Бери накинь! Залиш усе і негайно ходімо!
А сама впритул приступила до вдови Пескаторе. Та, остерігаючись нападу, зробила крок назад і загрозливо підняла догори качалку. Тоді тітка Схоластика вхопила обома руками чималий кавалок тіста, кинула його на голову вдові Пескаторе й заходилася кулаками розмазувати по обличчю — ляп! ляп! ляп! — заліпила очі, ніс, щоки, рот, а тісто текло й текло. Тоді вхопила мою матінку за руку й вибігла з нею геть.
А все це окошилося тільки на мені. Вдова Пескаторе, нетямлячись од люті, почала здирати тісто зі свого обличчя, зі склеєного волосся і шпурляти в мене. А я реготав і реготав мов несамовитий. Вона смикала мене за бороду, дряпала мені лице, а тоді гепнулась навзнаки на підлогу і наче здуріла: почала зривати з себе сукню й ошаліло качатись. Моя благовірна в цей час (sit venia verba)[6] блювала і верещала.
__ Ноги! Ноги! — кричав я вдові Пескаторе, що качалася по підлозі. — Пожалійте мене, не показуйте своїх ніг!
І враз мені стало байдуже до всього на світі. Я почав сміятися з себе самого, зі своїх прикрощів і мук. Хто я такий? Блазень! Блазень із неймовірної трагікомедії: моя мати втекла від мене з божевільною тіткою; моя дружина, що… ну, бог з нею; Маріанна Пескаторе качається по підлозі; а я — я не маю шматка хліба на завтра; борода моя в тісті, обличчя подряпане — і по ньому чи то сльози течуть від сміху, чи то кров виступає. Підходжу до дзеркала: течуть сльози та й подряпано мене добряче. А яким напрочуд гарним зробилося тепер моє око! Хоч стій та милуйся ним: з розпачу зиркає бозна-куди вбік. І тоді я побіг з дому. Побіг, твердо поклавши собі за мету не вертатися, поки не знайду засобів, щоб самому утримувати, бодай найскромніше, себе і свою дружину.
Нетямлячись од злості на самого себе за марно втрачені роки, за дурисвітнє байдикування, я збагнув, що ні в кого не знайду співчуття, нікого не зворушу розповіддю про своє нещастя, мене ніхто навіть не зрозуміє. Так мені й треба!
Один тільки чоловік міг пожаліти мене — той, що прибрав до своїх рук усі наші статки. Та наївно було б сподіватися, що Батта Маланья подасть мені руку допомоги після всього, що сталося між нами.
Рятунок прийшов звідти, звідки я його не чекав.
Протинявшись цілісінький день по містечку, під вечір я випадково здибав Поміно, що хотів пройти мимо, вдаючи, ніби не впізнає мене.
— Поміно!
Він знехотя обернувся і став, устромивши очі в землю.
— Чого тобі? — буркнув, не повертаючи голови.
— Поміно! — повторив я голосніше, плескаючи його по плечу і сміючись над його похмурістю. — Ти що, серйозно?
О, невдячність людська! Навіть товариш відвертається від мене — вважає, що я зрадив його. Мені не вдалося переконати Поміно в щирості моїх дружніх почуттів і в тому, що він має не просто бути вдячним, а впасти на коліна й цілувати сліди моїх ніг. Я ще не оговтався від нервового нападу веселощів, які охопили мене, коли дивився на себе в дзеркало.
— Бачиш ці подряпини? — спитав я трохи перегодя. — Це все вона!
— Ро… тобто твоя дружина?
— Її мати!
І я розказав Поміно геть-чисто все. Він іронічно всміхнувся. Либонь, був певен, що вдова Пескаторе його не подряпала б. Де ж бо: у нього все краще, ніж у мене — і маєтний, і статечний, і вдача шляхетна, і серце добре.
Аж язик мені засвербів спитати, чому ж він сам не одружився з Ромільдою, коли так побивається за нею? Адже міг і втекти з коханою, як я йому радив ще до того, як сам собі на погибель закохався в неї. Це ж усе через його дурнувату ніяковість та делікатність. Я був украй збуджений і хотів ще багато чого висловити йому, але стримався. Натомість подав руку і спитав, як йому ведеться, з ким він тепер дружить.
— Ні з ким! — тяжко зітхнув Поміно. — Ні з ким! Я нудьгую, смертельно нудьгую!
Він промовив ці слова з такою гіркою тугою, що я вмить зрозумів достеменну причину його розпачу. Так ось у чім річ! Поміно не так за коханою побивається, як за тим, що втратив своїх друзів: Берто вже звідси виїхав, а мене він цурається через Ромільду. Отож бідолаха і не знаходить собі місця.
— Одружися, любий! — сказав я йому. — Побачиш, як тобі відразу стане весело!
Але він заплющив очі, похитав головою і, піднісши руку, твердо відповів:
— Ніколи! Тепер уже ніколи!
— Браво, Поміно! Так тримайся! А якщо тобі бракує товариства — я в твоєму розпорядженні хоч і на всю ніч, кали схочеш.
Я розказав йому про обіцянку, що її дав собі, виходячи з дому, і пояснив, за яких умов доводиться мені жити. Поміно розчулився і, як вірний друг, запропонував мені всі гроші, що були при ньому. Щиро подякувавши, я відмовився. Мовляв, така допомога не порятує мене: на завтра я знову лишуся без мідяка. Надійний заробіток — ось що мені потрібно.
— Зажди! — раптом вигукнув Поміно. — Ти знаєш, що мій батько став членом муніципалітету?
— Ні, але можу уявити собі.
— Він комунальний радник з питань народної освіти.
— Оцього я вже уявити не можу!
— Учора за вечерею… Стривай! Ти знаєш Ромітеллі?
— Ні.
— Невже? Отого, що працює в бібліотеці Боккамацци. Він глухий як пень, майже осліп, виживає з розуму і вже не тримається на ногах. Учора за вечерею мій батько казав, що бібліотека вкрай занедбана, треба як слід про неї подбати. Ось і місце для тебе!
— Бібліотекарем? — вигукнув я. — Але ж у мене…
— А чому б і ні? — сказав Поміно. — Коли вже годився Ромітеллі…
Цей доказ переконав мене.
Поміно порадив улаштувати все так, щоб з його батьком поговорила тітка Сколастика. Для певності.
Наступного дня я пішов провідати матір і розповів їй про це, бо тітка Сколастика не схотіла навіть бачити мене.
Ось так через чотири дні я і став бібліотекарем. Шістдесят лір на місяць! Я зробився багатшим, ніж вдова Пескаторе! Таки моя взяла! Міг святкувати перемогу.
В перші місяці я просто-таки розважався на службі, бо Ромітеллі ніяк не міг збагнути, що муніципалітет відправив його на пенсію і йому вже не треба приходити в бібліотеку. Щоранку, в один і той же час, ні на хвилину раніше, ні на хвилину пізніше, він з’являвся в дверях на чотирьох ногах (рахуючи ті ціпки, що він тримав в обох руках і які слугували йому надійніше, ніж ноги). Відразу виймав з кишені камізельки старий мідний годинник-цибулину на грубезному ланцюжку і вішав на стіну. Потім сідав, ставив ціпки між ніг і витягав з кишені ярмулку, табакерку і картату, червону з чорним, хустину. Повагом закладав у ніс чималий понюх тютюну, витирав хустиною обличчя, відчиняв шухляду і брав звідти бібліотечну книгу — «Історичний словник покійних і живих музикантів, артистів та аматорів, виданий у Венеції 1758 року».
— Синьйоре Ромітеллі! — гукав я, поки старий незворушно проробляв усі ці маніпуляції, не звертаючи на мене ніякісінької уваги, начебто мене й близько не було.
Та до кого я звертався? Він не почув би й гарматного пострілу. Я смикав його за руку. Тоді синьйор Ромітеллі обертався, заплющував очі, кривив лице в подобі посмішки, показуючи жовті зуби. Потім схиляв голову над книгою, аж наче хотів лягти на неї, як на подушку, — це він так читав: одним оком на відстані двох сантиметрів від тексту. Голосно промовляв:
— Бірнбаум, Йоганн Абрахам… Бірнбаум, Йоганн Абрахам, надрукував… Бірнбаум Йоганн Абрахам надрукував у Лейпцігу тисяча сімсот тридцять восьмого року… у Лейпцігу тисяча сімсот тридцять восьмого року… опус ін-октаво… ін-октаво… неупереджений розгляд одного делікатного вчинку музичного критика. Міцлер… Міцлер включив цей епізод до першого тому своєї музичної бібліотеки. У тисяча сімсот тридцять дев’ятому році…
Отак синьйор Ромітеллі читав і читав, повторюючи по два, а то й по три рази імена і дати, ніби намагався запам’ятати їх. Чому він так горлав, не можу збагнути. Повторюю: він не почув би й гарматного пострілу.
Я дивився на нього з превеликим подивом. Навіщо, скажіть, йому, оцьому дідуганові, що вже стоїть однією ногою в могилі (він справді помер через чотири місяці після того, як мене призначили бібліотекарем), навіщо йому всі оті імена і дати? Яке йому діло до того, що якийсь Бірнбаум Йоганн Абрахам видав у Лейпцігу 1738 року опус ін-октаво? Задля чого він витрачає стільки сил на читання? Чи він не міг існувати без відомостей про музикантів, артистів і любителів мистецтв, які жили до 1738 року? А може, старий Ромітеллі вважав, що, оскільки бібліотека створена для читання, то бібліотекар зобов’язаний читати сам, коли вже жодна жива душа до неї не потикається. Тому він і взяв цю книгу. Хоч, правда, міг взяти і будь-яку іншу. Старий геть вижив з розуму, отож друге припущення слушне.
Великий стіл посеред церковці був покритий шаром пилюки завтовшки з мій палець, і я, аби применшити чорну невдячність моїх співгромадян, написав на ньому великими літерами:
Тим часом з полиць на підлогу попадало дві чи три книги, за ними навздогін — кілька пацюків, здоровенних, мов кролі.
Це вплинуло на мене, як на Ньютона яблуко.
— Знайшов! — вигукнув я з задоволенням. — Ось і для мене знайшлося діло, поки Ромітеллі читає свого Бірнбаума.
І для початку я написав на ім’я шановного кавалера Дже-роламо Поміно, комунального радника з питань народної освіти, вельми поштиве прохання негайно забезпечити бібліотеку Боккамацци, тобто, бібліотеку Санта Марія Ліберале, хоча б двійком котів, утримання яких нічого не коштуватиме муніципалітетові, бо вони самі себе прогодують полюванням, адже матимуть скільки завгодно здобичі. Потім я додав, що було б не зайве забезпечити бібліотеку хоча б півдесятком пасток з необхідною принадою. Я мав на увазі сир, але не посмів ужити такого простацького слова в проханні, яке читатиме сам комунальний радник з питань народної освіти.
Спочатку мені прислали двох таких хирлявих котиків, що вони відразу ж поперелякувались величезних пацюків і ні про яке полювання й не помишляли. А щоб не поздихати з голоду, самі лазили в пастки по сир. Отож мені щоранку доводилося визволяти їх з полону — таких од страху наїжачених і охлялих, що навіть нявкати не могли.
Тоді я написав нове прохання, і в бібліотеці з’явилися два розкішні, завзяті котяри, які не гаючись почали діловито виконувати свої обов’язки. Підмогли й пастки — в них часто потрапляли пацюки.
Якось увечері, роздратований цілковитою байдужістю Ромітеллі до моїх старань і досягнень, до моїх перемог над клятими пацюками — наче йому тільки й діла, що читати книги, а пацюкам — гризти їх, я, перед тим як іти додому, посадив двох живих гризунів, яких вийняв з пастки, в шухляду його столика. Я сподівався бодай на один ранок відірвати старого від того нуднющого читання. Та де там! Наступного ранку старий своїм звичаєм висунув шухляду і, відчувши, як ті звірки шаснули в нього під носом, неквапом повернувся до мене (я вже не міг стриматися й зареготав) і спитав:
— Що то було?
— Двоє пацюків, синьйоре Ромітеллі!
— A-а, пацюки… — спокійно промовив він, начеб ішлося про звичайних домашніх тваринок, і знову поринув у своє читання.
У «Трактаті про дерева» Джованні Вітторіо Содеріні написав, що фрукти визрівають «почасти завдяки теплу, а почасти завдяки холодові; оскільки тепло, як це можна спостерігати скрізь і всюди, сприяє прискоренню дозрівання і є природною його причиною». Але Джованні Вітторіо Содеріні не знав, що садівники вміють прискорювати дозрівання не лише з допомогою тепла, а й іншим способом. Коли їм треба повезти ранні фрукти на ринок і продати їх якнайдорожче, вони зривають ці плоди — яблука, груші, персики — ще зеленчаком, а тоді ударами доводять їх до зрілості.
Отак дозрів і я, ще геть молодий і зелений.
Минуло зовсім небагато часу, а я зробився далеко не таким, як був раніше. Коли помер Ромітеллі, я лишився сам у цій занедбаній церковці серед старих книжок, де мене заїдала нудьга. Хоч був я самотній і потерпав від цього, проте не шукав товариства. Міг би сидіти на службі лише по кілька годин на день, але мені, зубожілому до краю, соромно було з’являтися на вулицях містечка, а з дому я втікав, наче з в’язниці. Отож і доводилося сушити голову, чим би зайнятися. Що робити? Анічогісінько. Тільки на пацюків полювати. Та хіба ж мені цього досить?
Пригадую, як я вжахнувся, коли вперше побачив, що стою в бібліотеці біля столу з книжкою в руках, яку несвідомо взяв з полиці. Виходить, і я, так само, як Ромітеллі, опустився до того, що відчуваю потребу читати за всіх, хто не відвідує бібліотеки! Я пошпурив ту книжку на підлогу. А тоді підняв її! Так, синьйори, я підняв її і заходився читати. І теж одним оком, бо друге моє око дивилося кудись убік.
Читав я безладно, всього потроху, але здебільшого книги з філософії. Важкий поживок, та, засвоївши його, витаєш у хмарах. Він іще дужче сплутав мої думки, і так незграйні. Коли моя голова починала паморочитись, я замикав бібліотеку і спускався стрімкою стежкою до смуги безлюдного пляжу.
Морський краєвид породжував таке сум’яття в моїй душі, що терпіти його ставало дедалі нестерпніше. Я сидів на пляжі, низько похиливши голову, аби не дивитися на море, але ж чув, як воно шумує, плюскотить хвилями по всьому берегу, неквапливо пересипав важкий щільний пісок поміж пальцями і мимрив:
— Отак буде завше, до самої смерті, і нічого не зміниться…
Незмінність умов мого існування зненацька викликала в мене жахливі думки, майже спалахи божевілля. Я схоплювався на ноги, ніби хотів струсити з себе ті думки, і йшов уздовж берега. Бачив, як море невпинно накочує на берег ліниві дрімотні хвилі, бачив довкола пустельні піски і гнівно вигукував, стиснувши кулаки:
— Ну чому?! Чому!
І ноги мені обмивала хвиля.
Може, море закидало її трохи далі, ніж звикле, щоб застерегти мене:
«Ось бачиш, любий, чого ти домігся отими «чому»? Ноги собі замочив. Повертайся краще до своєї бібліотеки! Солона вода роз'їдає взуття, а в тебе немає зайвих грошей, аби розкидатися ними. Отож іди в бібліотеку і не читай філософських книжок. Читай уже ліпше про те, що Бірнбаум Йоганн Абрахам видав у Лейпцігу 1738 року опус ін-октаво. Це поза всяким сумнівом корисніше».
Та одного дня мене нарешті покликали: у моєї дружини почалися пологи, і я мусив бігти додому. Помчав, як лань. Та, певне, втікав від самого себе, щоб ні на хвилину не лишатися на самоті, не думати про те, що в мене має народитися дитина. Моя дитина! В таких умовах? Дитина?!
Не встиг я переступити порога, як теща схопила мене за плечі й випхала на вулицю:
— Лікаря! Мерщій! Ромільда помирає!
Мені б дома лишитися, чи не так? А тут раптом наказ: «Біжи!» Я ніг під собою не чув, не знав, у який бік кинутись, летів мов навіжений і повторював на бігу: «Лікаря! Лікаря!» Люди зупинялися й мене зупиняли, питали, що скоїлося. Я бачив перед собою зблідлі, схвильовані обличчя, відчував, як мене сіпають за рукав, але відпихав усіх і повторював одне й те саме: «Лікаря! Лікаря!»
А лікар у цей час був уже біля Ромільди. Коли я, оббігавши всі аптеки, повернувся додому, знемагаючи від утоми, злості й розпачу, перша дівчинка вже народилася і от-от мала з’явитися на світ друга.
— Двійнятка!
Мені здається, я й зараз бачу їх обох у колисочці: вони дряпали одна одну манюсінькими пальчиками, начеб підкоряючись якомусь дикому інстинкту, що викликав і жаль, і огиду. Кволенькі, ще хирлявіші від тих миршавих котиків, яких я щоранку витягував з пасток і в яких не було сили навіть нявкати, дівчатка теж не могли й пищати, а все-таки дряпались!
Я розсунув їх, і при першому доторку до їхніх тендітних тілець мене пойняло незнане досі почуття — почуття невимовної ніжності. Це ж мої доньки! Мої!
Одна померла через кілька днів, а друга дала мені час звикнути до неї, полюбити її так палко, так безмежно, як може тільки батько, який нічого в світі, крім дитини, не має і лише в ній бачить смисл свого життя. Жорстока смерть забрала мою донечку, коли їй був майже рік і вона стала такою гарненькою, в золотавих кучериках, які я навивав собі на палець і безперестанку цілував. Вона кликала мене: «Тату!», а я відразу озивався до неї: «Доню!» Вона знову: «Тату»… Лепетали просто так, як між собою пташки перекликаються.
Разом з нею, того ж дня і майже водночас, померла і моя мати. Я не знав, як поділити між ними мої турботи і моє горе. Коли засинало дитя, я біг до матері. Вона вже не думала про себе, про свою смерть, а все питала про неї, про внучку, горювала, що вже не побачить її, не поцілує востаннє. Ці нестерпні муки тривали дев’ять днів! А як минуло дев’ять днів і дев’ять безсонних ночей… Чи можу я признатися? Багато хто, мабуть, посоромився б сказати правду, але ж це притаманно людині. Справді, в першу мить я не відчув горя. На якийсь час ніби остовпів, ніби провалився в жахливий морок і заснув. Атож, передусім я повинен був виспатися. А потім, коли прокинувся, оступила мене туга, тяжка, несамовита туга за моєю донечкою і за моєю матір’ю. Їх уже ніколи не буде… Я ледь не збожеволів. Цілу ніч вештався мов неприкаяний по містечку і по ланах. Не пригадую, про що тоді думав, тільки знаю, що опинився зрештою в маєтку Стіа біля водяного млина, і дід Філіппо, колишній мірошник, а тепер сторож, відвів мене подалі від води, посадив на землю під деревами і довго-довго розповідав мені про мою неньку, про мого батька, про далекі чудові часи. Він заспокоював мене, умовляв не плакати, не впадати у розпач, адже, коли пішла на той світ моя донечка, то й бабуся, рідна бабусенька, поспішила за нею, щоб доглядати маленьку, брати собі на коліна й розказувати день у день про мене, ніколи не залишати її самої.
Через три дні Роберто, немов бажаючи заплатити мені за сльози, надіслав п’ятсот лір. Писав, щоб я пристойно поховав маму. Та про це вже потурбувалася тітка Сколастика.
Ті п’ятсот лір пролежали якийсь час між сторінками однієї з бібліотечних книг.
А потім вони прислужилися мені, стали — як би це сказати? — причиною моєї
Грає, здавалося, тільки вона, оця кулька зі слонової кості, що граційно біжить усередині рулетки проти годинникової стрілки:
«Так, так, так…»
Еге ж, грає вона сама, а не ті, що невідривно стежать за нею, потерпаючи від мук, на які прирікають їх її примхи. Це саме їй кладуть сюди на жовті квадрати грального столу, як жертовну данину, золото, золото й знову золото багато нервових рук, що тремтять од жагучого чекання й інстинктивно намацують у кишенях золото для наступної ставки. До неї звернені благальні очі, які ніби промовляють: «Де ж ти побажаєш зупинитися, граційна кулько з білокості, як тебе вмилостивити, наше жорстоке божество?»
Я опинився тут, у Монте-Карло, випадково.
Після чергової сварки з тещею та дружиною, після сцен, які були вже звичними, але тепер викликали в мене, прибитого подвійним горем, страшенну огиду, я відчув, що більш не стерплю такого мерзенного животіння. Убогий і нещасний, не бачачи ніякісінького просвітку в майбутньому, втративши єдину свою втіху і надію — кохану донечку — і не знаючи, як зцілити роз’ятрену душу, я зненацька зважився і пішки подався геть з нашого містечка, маючи в кишені п’ятсот лір, надісланих Берто.
Спочатку я намірився поїхати в Марсель (у сусідньому містечку, куди я прямував, була залізнична станція), а з Марселя міг би, купивши квиток у каюту третього класу, попливти пароплавом до Америки — пошукати там щастя-долі.
Чого мені, власне, боятися? Хіба ж може бути щось гірше від того, що я зазнав і перетерпів удома? Ясна річ, доведеться влізти в нове ярмо, але ж тяжчих пут, ніж оці, що їх я збирався скинути з ніг своїх, годі уявити. Крім того, я побачу інші краї, інших людей, інше життя і звільнюся нарешті від нестерпного тягаря, який давить і принижує мене.
Однак, під’їжджаючи до Ніцци, я відчув, що починаю втрачати мужність. Моє молодече завзяття давно вже пригасло: душу підточила нудьга, силу зломило горе. А найдужче гнітила мізерна сума грошей, з якими я збирався вирушити в далеку мандрівку назустріч незвіданій долі. Та ще й був зовсім не підготовлений розпочати нове життя.
Отож, зійшовши в Ніцці з поїзда і не вирішивши остаточно, повернуся додому чи ні, я блукав по місту і на авеню де ла Гар випадково наткнувся на велику крамницю, вивіска якої здоровенними позолоченими літерами повідомляла:
«DÉPÔT DE ROULETTES DE PRÉCISION»[7]
На вітрині були виставлені не тільки рулетки різних розмірів та інші ігрові штуковини, а й численні брошури з зображеними на палітурках рулетками.
Знедолені люди, що, як відомо, мають звичку скептично ставитись до нездійсненних мрій інших бідаків, ба навіть кепкують з їхніх забобонів, самі легко стають забобонними і дуже часто тішать себе марними сподіваннями, які, певна річ, ніколи не справджуються.
Пригадую, з якою гордовито-поблажливою усмішкою відійшов я від крамниці, прочитавши назву однієї з виставлених на вітрині брошур: «Méthode pour gagner à la roulette»[8]. Але, ступивши кілька кроків, повернувся назад і з тією ж гордовито-поблажливою усмішкою на вустах зайшов до крамниці й купив ту брошурку.
Я зовсім не знав, про що йдеться, в чому полягає гра і як влаштований гральний апарат. Почав читати, але второпав дуже мало.
«Мабуть, це тому, — подумав я, — що погано знаю французьку мову».
Ніхто ж мене цієї мови не навчав, я самотужки займався нею, почитуючи бібліотечні книжки. Про вимову навіть не йшлося: я не наважувався й слова сказати по-французькому, боячись нарватися на глузи. Але ж я зібрався мандрувати аж до Америки з мізерною сумою і зроду не бачивши ні англійської, ні іспанської книжки! То чому б мені, трохи знаючи французьку мову та ще й з путівником у руках (щойно купленою брошуркою), не податися в Монте-Карло, надто, що до цього міста палицею докинути?
«Ні теща, ні дружина нічогісінько ж не знають про п’ятсот лір, що лежать у моєму гаманці, — заспокоював я себе в поїзді, — отож поїду й витрачу їх, аби уникнути спокус. А на дорогу додому прибережу, скільки треба. А коли нічого не зостанеться…»
Я чув, що навколо казино росте багато дерев, та ще й міцних. Зрештою, я можу на одному з них повіситись, використавши свій пасок. Ніяких зайвих витрат, і вигляд матиму досить пристойний. Люди, певне, казатимуть:
— Либонь, програв бідолашний чоловік бозна-скільки!
Але як по правді, то я сподівався на краще.
Вхід до казино справив на мене непогане враження: вісім мармурових колон безперечно свідчили, що тут хотіли побудувати храм Фортуни. Дверей було троє: одні великі в центрі і двоє менших з обох боків. Спочатку я підійшов до дверей з написом «Tirez»[9], тобто «До себе», а потім до других, на яких був напис «Poussez»[10], що означав, очевидно, протилежне. Я штовхнув ці двері й зайшов.
Який панував усередині несмак! Люди залишають тут стільки грошей, то невже їм на радість не можна було влаштувати так, щоб їх дурили в красивому приміщенні, нехай і не в такому розкішному? В усіх великих містах є чудові різниці для худоби, але ж тупі тварини не вміють втішатися тією красою. Щоправда, більшість відвідувачів казино заклопотані іншими думками, і їм зовсім байдуже, зі смаком чи абияк оформлені п’ять гральних залів цього будинку. А ті, що сидять на канапах довкола грального столу, і поготів не помічають сумнівної розкоші, яка їх оточує.
На цих канапах сидять звичайно сердеги, чию тяму геть потьмарила пекельна пристрасть до гри. Вони сидять і сподіваються визначити вірогідність виграшу, морочать голови над тим, які комбінації їм спробувати, невідривно стежать за чергуванням номерів, вивчають архітектоніку гри, одне слово, на повному серйозі намагаються знайти закономірність у випадковостях, а це не легше, ніж вичавити воду з каменя. Проте всі вони певні, що їм не сьогодні-завтра пощастить.
А втім, нічому не слід дивуватися.
— Ах, дванадцять! Дванадцять! — торочив мені один синьйор з Лугано, дебелий чолов’яга, чия огрядність наводила на втішні роздуми про здатність роду людського чинити опір ударам долі. — Дванадцять — це король усіх чисел, це мій номер! Він ніколи не зраджує мені. Правда, частенько підводить, але в кінцевому рахунку неодмінно віддячує за вірність.
Закоханий у число дванадцять, той чоловік не міг говорити про щось інше. Він розповідав мені, що напередодні його улюблене число не побажало вийти жодного разу, та він уперто ставив тільки на дванадцять і програвав до останньої хвилини, коли круп’є оголосив:
— Messieurs, aux trois derniers![11]
І ось першу з тих трьох ставок він програв, другу теж, а третю, останню, таки виграв! Цок-цок-цок — і дванадцять!
— Моє число відповіло мені! Відповіло! — запевняв чоловік, і очі його сяяли радістю.
Правда, за день він майже всі гроші витратив, так що для останньої ставки лишилося зовсім мало, отож мізерний виграш нічого не поправив. Та яке це має значення, коли число дванадцять відповіло йому!
Слухаючи запальну балаканину горе-гравця, я пригадав чотиривірш свого дивакуватого вчителя і наставника Циркуля. Після того як з нашого будинку довелося винести все майно, Циркулеві зшитки з його віршами і каламбурами потрапили до бібліотеки. Я продекламував:
Чоловік обхопив голову обома руками, і його лице перекривила страдницька гримаса. Спочатку я дивився на нього з подивом, а далі з тривогою:
— Що з вами? — спитав я занепокоєно.
— Нічого. Я просто сміюся, — відповів чоловік.
Ось як він сміявся! У нього несамовито боліла голова, так боліла, що навіть легенький сміх був нестерпний.
От і спробуйте закохатися в число дванадцять!
Перед тим як випробувати долю (хоч ніяких ілюзій у мене й не було), я вирішив трохи оговтатись. Спостерігаючи гру, завважив, що вона не така складна, як собі уявляв, прочитавши брошурку.
Посеред столу на зеленому пронумерованому полі була закріплена рулетка. Гравці — чоловіки й жінки, молоді й старі — сиділи і стояли довкола й готувалися викладати гроші на жовті номери квадратів — хто більшу купку, хто меншу. Усі страшенно нервували. Ті, що не змогли чи не схотіли протовпитися до столу, називали круп’є номери й кольори, на які вони збиралися ставити, і круп’є напрочуд моторно розкладав лопаткою ставки за їхніми вказівками. Потім западала тиша, напружена й тривожна тиша, аж наче тремтлива від затамованих пристрастей. Її переривали час від часу тільки монотонні вигуки круп’є:
— Messieurs, faites vos jeux![12]
А біля інших столів такі ж монотонні й ліниві голоси повідомляли:
— Le jeu est fait. Rien ne va plus[13].
Насамкінець круп’є кидав кульку на рулетку:
Так, так, так…
Усі погляди впиналися в ту кульку. Найрізноманітніші почуття можна було прочитати в очах гравців: тривожне чекання, зухвалий виклик, нестерпну муку, шалений страх. Ті, що стояли позаду, перегиналися через стільці, аби ще раз перевірити свої ставки перед тим, як лопатка круп'є зніме їх.
Ось кулька падає на якусь цифру, і круп’є сонним голосом проказує звичну фразу, оголошуючи номер, що виграв, колір.
Я ризикнув поставити маленьку суму в першому залі за столом зліва. Назвав навмання цифру двадцять п’ять і з усмішкою стежив за підступною кулькою, відчуваючи якийсь навдивовижу незвичний холодок у животі.
Кулька нарешті зупинилася:
— Vingt-cinq, rouge, impair et passe![14] — повідомив круп’є.
Виграв! Я вже простягнув був руку, щоб забрати свою прибільшену купку, як тут зненацька якийсь синьйор, високого зросту, з могутніми, але занадто похилими плечима, над якими стриміла маленька плосколоба голова з довгим прилизаним на потилиці білясто-сивуватим волоссям і такими ж вусами та золотими окулярами на горбатому носі, безцеремонно відштовхнув мене і загріб собі мої гроші.
Своєю убогою французькою мовою я ввічливо зауважив йому, що він помилився — ясна річ, випадково…
Це був німець і розмовляв французькою ще гірше, ніж я, але накинувся на мене, мов лютий лев, і кричав, що це я сам помилився, а гроші, без жодного сумніву, його.
Я ошелешено роззирнувся: ніхто й слова не промовив, навіть мій сусіда мовчав, хоча добре бачив, як я поставив ті кілька монет на двадцять п’ять. Тоді я глянув на круп’є. Він стояв, як і всі інші, нерухомо і байдуже, ніби статуя.
«Он воно що! — подумав я і спокійно пішов, забравши зі столу решту своїх монеток, які був відклав для наступної ставки. — Існує, значить, і такий спосіб pour gagner à la roulette[15], хоч він і не описаний у моїй брошурці. Здається, цей спосіб найпевніший!»
Проте доля, не знаю вже, з якою таємною метою, побажала врочисто й незабутньо спростувати мої висновки.
Я підійшов до іншого столу, де грали на великі суми. Спочатку довго розглядав людей, які там сиділи й стояли. Більшість із них були поважні пани в чорних фраках, серед них я нагледів кількох дам. Якісь вони, ті гравці, непевні — здалося мені. Надто ж один білявий чоловічок, що в нього великі блакитні очі помережані червоними прожилками й оторочені довгими, майже білими віями, спочатку викликав у мене підозру: зодягнений у фрак, але ж дуже помітно, що не звик носити його. Мені закортіло поглянути, як чоловічок поводиться під час гри. Він поставив багато і програв, однак у розпач не вкинувся, а знову зробив велику ставку. Ясно — цей на мої дрібняки не зазіхне. Хоч я вже один раз, як то кажуть, обпікся, та все ж таки стало соромно всіх підозрювати: люди цілими пригорщами геть без страху кидають золото й срібло, мов пісок, а я потерпаю над своєю злиденною дрібкою.
Мою увагу привернув блідий, наче віск, юнак з великим моноклем у лівому оці. Він дуже старався прибрати байдужого вигляду: сидів розвалькувато, мляво, ніби сонний, виймав з кишені штанів золоті монети, зневажливо клав навмання на будь-який номер і, не дивлячись на рулетку, поскубував свої ледь висіяні вусики, аж поки кулька зупинялася. Тоді питав у сусіди, програв він чи ні.
Програвав він весь час.
Його сусіда, років сорока, надзвичайно елегантний худорлявий синьйор з довгою тонкою шиєю, жвавими чорними очима й густим смолянистим волоссям, зачесаним назад, щоразу з явною втіхою відповідав ствердно. Сам він інколи вигравав.
Я присусідився до повновидого синьйора, такого смаглявого, аж наче присмаленого. Волосся в нього було сивувате з попелясто-сірим відтінком, а кучерява борідка ще зовсім чорна. Він ніби пашів силою й здоров’ям, але здавалося, що прудкий біг кульки викликає в нього ядуху, так надривно той чоловік хрипів. Люди оберталися й дивились на нього, та він рідко це помічав, а помітивши, на якусь мить замовкав, роззирався навколо з нервовою усмішкою, тоді знову починав хрипіти і не міг заспокоїтись, аж поки кулька не попадала на цифру.
Я спостерігав і не зогледівся, як лихоманка гри охопила й мене. Перші ставки не вийшли. А потім я відчув у собі якийсь дивний бурхливий хміль, я діяв майже автоматично, скоряючись несподіваному підсвідомому натхненню, і в мене одразу ж виникла спершу надія на виграш, а потім впевненість у ньому. І я вигравав! Спочатку ставив мало, а тоді, не рахуючи грошей, усе більше й більше. Мене все дужче змагало якесь світле сп’яніння, що його не розвіяло навіть кілька програшів, бо здавалося, що я їх передбачав. Іноді подумки я казав собі: «Цю ставку програю, мушу програти!» Я був наче наелектризований. Настала мить, коли мене пойняло нестямне бажання ризикнути всім, раз і назавжди. Я виграв. Задзвеніло у вухах, все тіло вкрилося холодним потом. Мені здалося, що один круп’є, вражений таким дивовижним успіхом, стежить за мною. Я трохи злякався, але в погляді того чоловіка зблиснув відвертий виклик і змусив мене знову ризикнути всіма виграними грішми. Моя рука несамохіть потяглася до тієї самої цифри — тридцять п’ять. Потім я завагався і хотів був забрати ставку, та зненацька поклав гроші на місце, наче підкорився чиїйсь невидимій команді.
Я заплющив очі і, мабуть, дуже зблід. Запала глибока тиша, стало моторошно: здавалося, що все тут відбувається тільки задля мене, що всі гравці й глядачі заціпеніли разом зі мною в тривожному чеканні. А кулька котилася цілу вічність, так повільно, що кожна мить робила мою муку нестерпнішою. Нарешті кулька зупинилася.
Я вже знав і нітрохи не сумнівався, що круп’є звичним голосом вигукне:
— Trente-cinq, noir, impair et passe![16]
Тільки голос той чувся мені наче здалеку.
Забравши гроші, я відійшов від столу аж п’яний, ледь переставляючи ноги.
Насилу доплентався до канапи і знеможений упав на неї, відкинувши голову на спинку. Страшенно хотілося заснути, поринути в забуття. Але тільки-но я почав дрімати, як щось несусвітньо важке навалилося на мене, і я враз отямився. Скільки ж я виграв? Я розплющив очі та притьмом заплющив — голова запаморочилась. У залі стояла така задуха, що можна було зомліти. Я помітив яскраві свічники. Як? Уже вечір? Так довго я грав? Я тихенько підвівся і вийшов надвір.
Замружився від денного світла.
Свіже повітря підбадьорило мене.
В саду було небагато людей. Ходили парами й по троє, гомоніли, палили. Деякі трималися самотою.
Я спостерігав за всіма. Людина в цих краях нова, я прагнув бодай трохи виглядати завсідником. Найпильніше придивлявся до тих, що поводились вільно й невимушено. На мій превеликий подив, раз по раз хтось із них зненацька робився блідий, мов тороплений прикипав поглядом до одного місця, а тоді кидав сигарету і, під сміх своїх співрозмовників, рішуче прямував до казино. Чому вони реготали? Але ж і я хихотів — мимоволі, наче якийсь дуркуватий.
— A toi, mon chéri[17], — почувся тихий, ледь хрипкуватий жіночий голос.
Я обернувся й побачив одну з тих жінок, що сиділи разом зі мною за гральним столом. Вона, всміхаючись, дарувала мені троянду. Другу лишила собі. Вона щойно купила їх у вестибюлі в квіткарки.
Невже я справді такий смішний і дуркуватий на вигляд?
Аж зло взяло. Навіть не подякувавши, я відмовився від подарунка і хотів піти геть, але жінка, так само всміхаючись, повела мене попідручки алеєю і, ніби граючи на публіку, — мовляв, у нас інтимна розмова, — заговорила до мене тихо й поквапливо. Я зрозумів, що вона бачила, як я вигравав, і тепер хоче пограти разом зі мною. Пропонує, щоб я вказівки давав, а вона ставитиме і за мене, і за себе.
Цього ще мені бракувало! Я зневажливо глянув на неї і мовчки відійшов.
Незабаром побачив її в гральному залі: вона розмовляла з присадкуватим зизооким смаглявим бороданем, на вигляд іспанцем. У нього в руці була та сама троянда, яку жінка хотіла подарувати мені в саду. З того, як вони обоє повернулись при моїй появі, я здогадався, що розмовляли про мене. Отже, треба стерегтися. Я пішов до іншої зали і зупинився біля першого столу, не збираючись грати. Трохи перегодом зизоокий бородань, уже без супутниці, підійшов до цього ж столу, удаючи, ніби не помічає мене. Тоді я уп’явся в нього поглядом: нехай знає, що мені все зрозуміло і в дурні пошити себе не дам.
Та він зовсім не скидався на шахрая. Робив великі ставки і тричі підряд програв. Та все кліпав очима — не міг, видно, приховати хвилювання. Після третього програшу глянув на мене й усміхнувся.
Я лишив його там, а сам перейшов у сусідню залу до того столу, за яким виграв.
Тут був уже інший круп’є. Жінка сиділа на своєму місці. Я став позаду, щоб вона не побачила мене, й спостерігав за її грою. Жінка ставила мало і то не щоразу. Я протовпився вперед, вона помітила мене, хотіла поставити і передумала — певно, вирішила зачекати, поки я почну грати, аби поставити після мене, на той самий номер. Але марно чекала. Коли круп’є оголосив: «Le jeu est fait. Rien ne va plus», я глянув на неї. Вона жартівливо погрозила пальчиком. Кілька разів я пропустив, потім знову відчув, що мене проймає дрож, що непогамовне бажання тіпає мною і немає сили, яка могла б утримати мене від гри. Не звертаючи уваги на жінку, я почав грати.
Звідки в мене бралося натхнення, що то за чудодійне передчуття допомагало мені безпомильно орієнтуватися в незбагненному безмежжі комбінацій чисел і кольорів? Чим, як не підсвідомим осяянням, виправдати оту божевільну, справді несамовиту певність, сам спогад про яку кидав мене в дрож. Адже я ризикував усім, навіть життям, мої ставки були справдешнім викликом долі. І в ті хвилини, коли я ставав у двобій з долею, коли я зачаровував і підкоряв її, в мені нуртувала шалена, демонічна сила. Я відчував, що впевненість жила не тільки в мені, а й у всіх, хто сидів і стояв поруч. Усі вони, затамувавши подих, стежили за моєю відчайдушною грою. Не пригадую вже, скільки разів підряд випав червоний колір, на який я вперто ставив, а коли я ставив на нуль, неодмінно випадав нуль. Блідий юнак, що, ніби сонний, витягував з кишені штанів золоті монети, і той нарешті підбадьорився, і на його обличчі проступив рум’янець. Товстий синьйор захрипів ще дужче. Збудження навколо столу зростало з кожною хвилиною, всі нервово жестикулювали і насилу стримували жахливу лють, змішану з диким захопленням. Пожвавились навіть незворушні круп’є.
Зробивши ще раз величезну ставку, я раптом відчув запаморочення. Мені здалося, що я взяв на себе страхітливу відповідальність. З ранку я ріски в роті не мав і тому тремтів усім тілом від тривоги й надлюдського напруження. Після цієї ставки я пішов до виходу, хитаючись, мов п’яний.
Зненацька хтось ухопив мене за руку. Бородатий іспанець, збуджено виблискуючи косими очима, силкувався затримати мене:
— Ще тільки чверть на дванадцяту, круп’є запрошує зробити три останні ставки! Ще можемо зірвати банк!
Він говорив каліченою італійською мовою, кумедно перекручуючи слова, а я, ледь тримаючись на ногах, відповідав йому як заведений:
— Ні, ні! Досить! Я вже не можу! Пустіть мене, любий синьйоре!
Іспанець відпустив мою руку, але не відчепився. Разом зі мною він сів у поїзд на Ніццу і настирливо наполягав, щоб я неодмінно повечеряв з ним і оселився в тому ж готелі, що й він.
Його увага й запобігливість, якесь аж наче боязке захоплення мною, так ніби я щонайменше чудотворець, — усе це спочатку приємно тішило мене.
Людське марнославство інколи не від того, щоб звести собі п’єдестал навіть з принизливих лестощів, воно не гребує й сумнівним фіміамом з убогих смердючих кадильниць. Я був схожий на генерала, котрий цілком випадково, сам не знаючи як, здобув перемогу в тяжкому і безнадійному бою. Та небавом я почав розуміти це, потроху оговтався, і коли туман у моїй голові остаточно розвіявся, товариство нахабнуватого синьйора почало дратувати мене.
Одначе, хоч як я намагався, а спекатись його по приїзді в Ніццу не зумів, і таки довелося піти з ним повечеряти. За вечерею він признався, що в ту залу казино, де я грав, послала його метка жіночка, якій він три дні поспіль приклеював банкнотові крильця, аби змогла політати хоч над самою землею, тобто, простіше кажучи, дав кілька сот лір, щоб спробувала щастя. Либонь, сьогодні ввечері їй справді поталанило чимало виграти, ставлячи на мої номери, бо після гри вона зникла не попрощавшись.
— Що вдієш? — розважливо мовив іспанець. — Мабуть, знайшла, бідолашка, когось путнішого за мене. Я вже підстаркуватий. Однак, хвалити бога, хоч не заплутався в її тенетах.
Він розповів мені, що живе в Ніцці вже цілий тиждень і щоранку їздить у Монте-Карло. Програв до біса, а виграти жодного разу не вдалося. Дуже йому цікаво, як я навчився вигравати. Він певний, що я збагнув механізм гри і знаю якесь її непорушне правило…
Я засміявся і відповів, що донині не бачив рулетки навіть на картинках і не тільки не уявляв, що люди грають, а й сном-духом не відав, що сам гратиму і стільки виграю. Це для мене більша несподіванка, ніж для нього.
Він мені не повірив. Я зрозумів це, коли він майстерно змінив тему (поза всяким сумнівом, цей тип вважав, що має справу з досвідченим шахраєм), а тоді, невимушено розбалакуючи своєю чи то іспанською, чи то бозна-якою каліченою мовою, ніби між іншим запропонував мені те ж саме, чого домагався вранці, використавши за принаду свою веселу партнерку.
— Е ні, даруйте, синьйоре! — вигукнув я, намагаючись бодай усмішкою пом’якшити його образу на мене за відмову. — Невже ви справді вірите, що в цій грі можуть бути якісь правила, існує якийсь секрет? Та ні ж бо! Тільки щастя. Сьогодні мені пощастило, а завтра невідомо, чи ще раз всміхнеться фортуна, хоча все може статися. Принаймні я сподіваюсь на неї!
— А чому ж ви сьогодні не схотіли скористатися своєю фортуною?
— Як скористатися?
— Ну, чому не грали до кінця? Чому?
— Але ж, любий синьйоре, я маю не так багато грошей!
— Bien![18] — сказав він. — Я ставитиму за вас. Ви даєте своє щастя, а я свої гроші.
— І ми любісінько можемо програти! — заперечив я, всміхаючись. — Ні, ні… Слухайте-но! Зробімо інакше. Коли вже ви так упевнені, що я щасливчик, — ясна річ, тільки у грі, а не в чомусь іншому, то ліпше буде ось як: без жодної угоди, без будь-якої відповідальності з мого боку, бо я не хочу брати її на себе, ви робитимете великі ставки на ті номери, на котрі я ставитиму невеликі гроші, — отак, як було сьогодні. І якщо ваша надія справдиться…
Тут він перебив мене, зайшовшись дивним сміхом, не позбавленим іронії, і відрізав:
— Так не вийде, любий синьйоре! Ні, ні! Сьогодні я це спробував, а завтра не буду! Якщо й ви зі мною поставите великі гроші, bien! А ні — тоді я не буду. Красненько дякую!
Я не зводив з нього очей, намагаючись збагнути, що він хотів сказати: в його останніх словах, мовлених з уїдливим смішком, крилася підозра, для мене принизлива. Я розхвилювався і почав вимагати пояснень.
Іспанець перестав сміятися, але на його обличчі ніби завмерла тінь того огидного сміху.
— Кажу, ні, не буду так робити, — повторив він. — Більш не скажу нічого!
Я торохнув кулаком по столу і, нетямлячись од люті, процідив крізь зуби:
— Ні, ви мусите, мусите пояснити, що означають ваші слова і ваш дурнуватий сміх! Я цього не розумію!
Поки я говорив, він убирав голову в плечі й усе дужче бліднув. Видно, хотів попросити пробачення. Я встав і зневажливо стенув плечима:
— Годі! Я зневажаю вас і ваші підозри, хоч навіть не уявляю, що ви мали на увазі.
Я заплатив за свою вечерю й пішов.
Колись я знав одного поважного чоловіка, котрий вирізнявся серед інших неабияким розумом. Його здібності варті були глибокої шани, однак ніхто ним не захоплювався, і, здається мені, тільки через його штани: він завжди носив світлі картаті штани, які аж облипали його худющі ноги. Наш одяг, його крій і колір можуть часом викликати в знайомих і незнайомих людей химерні думки про нас.
Але того вечора взяла мене досада ще й через те, що я не здавався собі погано одягненим. Правда, на мені був не фрак, а новий чорний жалобний костюм. У цьому ж жалобному костюмі я був тоді, коли огидний німець прийняв мене за простакуватого бевзя й нахабно забрав мої гроші. Чому ж тепер іспанець має мене за шахрая?
«Може, через мою довгу бороду? — подумав я, виходячи з ресторану. — Чи занадто коротко підстрижене волосся?»
Я блукав нічними вулицями в пошуках якого-небудь готелю: хотілося зачинитись і підрахувати, скільки виграв. Грошей було повно, я понапихав ними всі кишені — і в піджаку, і в штанях, і в жилеті. Золото, срібло, банкноти. Мабуть, їх багато, дуже багато!
Я почув, як пробило дві години. Вулиці були безлюдні. Мимо їхав порожній фіакр, і я сів у нього.
Поставивши дріб’язок, я виграв майже одинадцять тисяч лір! Таких грошей я давно не тримав у руках, і спочатку ця сума видалась мені величезною. Однак потім, згадавши своє колишнє життя, я відчув сором за себе. Та чи ж два роки служби в бібліотеці та інші халепи зробили мене отаким дріб’язковим?
І я заходився сам себе розпікати, споглядаючи купки грошей на ліжку:
«Біжи, поспішай, доброчесний чоловіче, сумирний бібліотекарю, мерщій вертайся додому і приголомш удову Пескаторе своїм скарбом. Вона подумає, що ти вкрав ці гроші, і враз перейметься глибокою шаною до тебе. Коли ж і ця нагорода здається тобі недостатньою за труди твої праведні, то рушай до Америки, адже ти колись збирався. Тепер можеш туди податися: грошовитий синьйор! Одинадцять тисяч лір! Яке багатство!»
Я зібрав гроші, кинув їх у шухлядку комода і ліг спати. Але заснути не міг. Що ж мені кінець кінцем робити? З’їздити в Монте-Карло і повернути цей несподіваний виграш? Чи вдовольнитися ним і скромно користатися тим, що маю? Але ж як? Може, втішатися достатком у лоні осоружної сім’ї? Я міг би трохи краще одягти дружину, таж вона не тільки не старалась мені подобатись, а, навпаки, робила все, аби викликати огиду до себе: цілісінький день ходила розпатлана, без корсета, замітаючи підлогу обвислими сукнями. Либонь, була певна, що заради такого чоловіка, як я, не варто чепуритися. До того ж Ромільда ще не зовсім оклигала після тяжких, небезпечних для життя пологів. Що ж до вдачі, то вона робилася все дратівливішою, лютилася не тільки на мене, а й на всіх. Образа і відсутність щирого кохання зробили її похмурою і ледачою. Моя дружина не спізнала навіть материнської любові до своїх дочок, бо їхнє народження стало для неї поразкою: адже Олива через місяць після Ромільди легко народила гарненького хлопчика, та й вагітність її була теж легкою. Взаємна зневага і постійні суперечки, що неминуче розгоряються там, де нужда, як ото кошлата чорна кицька моститься клубком на золі згаслого домашнього вогнища, зробили наше співжиття осоружним для нас обох. То чи можуть мої одинадцять тисяч лір принести в сім’ю мир і злагоду й воскресити кохання, підступно задавлене вдовою Пескаторе ще в зародку? Безумство! Що ж зостається? Податися до Америки? Але для чого мені шукати щастя так далеко, коли воно ніби навмисне хоче затримати мене тут, у Ніцці, хоч я й не мріяв про щось подібне, коли стояв перед вітриною з виставленим у ній причандаллям для гри. Ні, тепер я мушу довести, що гідний щастя й ласки Фортуни, коли вони справді призначені мені. Тільки так! Усе або нічого. Зрештою, програвши, я стану таким, яким був до виграшу. Та й чого, власне кажучи, варті одинадцять тисяч лір?
Отож наступного ранку я поїхав у Монте-Карло. І наїжджав туди ще дванадцять днів поспіль. Не мав уже ні часу, ні можливості чудуватися з забаганки долі, не просто ласкавої до мене, а казково щедрої. Я не тямив себе, я геть ошалів, не перестаю дивуватись і зараз, хоч уже достеменно знаю, яку відплату готувала мені доля, обдаровуючи нечуваними і небаченими щедротами. Дев’ять днів я грав, відчайдушно ризикуючи, і виграв величезну суму. А на десятий день почав програвати і нестримно покотився в безодню. Дивовижне чуття зрадило мене, бо вже, либонь, вичерпалась моя нервова енергія, що живила його. Я не зміг, ліпше сказати, — не зумів, вчасно зупинитися. І якщо все-таки отямився й зупинився, то не з власної волі, а лише завдяки сильному враженню, яке справило на мене одне жахливе видовище, яких, певне, можна набачитися там скільки завгодно.
Коли вранці дванадцятого дня я заходив до ігрової зали, до мене підійшов синьйор з Лугано, той, що закоханий у число дванадцять. Він був дуже засмучений і, задихаючись, скорше жестами, аніж словами, повідомив: оце щойно в саду заподіяв собі смерть один гравець.
Я відразу подумав, чи це, бува, не мій іспанець, і відчув докори сумління. Я був упевнений, що це він допомагав мені вигравати. Наступного дня після нашої сварки іспанець не схотів ставити на ті номери, що я, і весь час програвав. А потім, бачачи, що я постійно виграю, спробував ставити разом зі мною, але тоді вже я не схотів грати з ним і, ніби підкоряючись знакові самої Фортуни, заходився снувати від столу до столу. Два дні я не бачив іспанця і відтоді почав програвати: може, саме через те, що він перестав за мною ганятися.
Підбігаючи до вказаного місця, я був упевнений, що самогубець, розпростертий на траві, — саме він. Але замість іспанця побачив того блідого юнака, що з удаваною байдужістю виймав з кишені штанів золоті монети й не дивлячись ставив.
Посеред алеї він здавався меншим на зріст. Лежав у спокійній позі, стуливши п’ятки, ніби сам спустився на землю, аби не вдаритись при падінні. Одну руку притулив до тіла, а другу ледь відкинув убік, стиснувши кулак і випроставши вказівний палець, наче й досі натискав на курок. Біля цієї руки лежав револьвер і — трохи далі — капелюх. Спочатку мені здалося, що куля вийшла через ліве око: з нього на обличчя витекло багато крові, що вже запеклася. Але ні, хоч кров і звідти бризнула так само, як з ніздрів і вух, проте більше вона виливалася з дірочки у правій скроні просто на жовтий пісок алеї, що весь просяк нею. Довкола роїлися оси, деякі сідали просто на око. Ніхто не здогадався прогнати їх. Я вийняв з кишені хустинку і прикрив нею жахливо знівечене обличчя горопахи. Мій жест не викликав у споглядальників вдячності: я позбавив їх найцікавішої частини видовища.
Я втік із саду, негайно повернувся до Ніцци і того ж дня виїхав.
У мене було майже вісімдесят дві тисячі лір.
Усе на світі міг я собі уявити, тільки не те, що й зі мною станеться щось подібне.
Я міркував так:
«Викуплю Стіа і житиму собі на селі — стану мірошником. Людині слід бути ближче до землі. А під землею, може, ще краще. Кожне ремесло приносить задоволення. Навіть грабарі не бідують. Мірошникові приємно слухати шамотіння жорен, вдихати запах борошна, яке літає в повітрі і яким він обсипаний з голови до ніг.
Зараз, ясна річ, на млині і драного мішка не знайдеш. Та як тільки млин стане моїм… «Синьйоре Маттіа, потрібна нова засувка… Синьйоре Маттіа, зламався підшипник! Синьйоре Маттіа, постиралися зубці на колесі!»
Усе буде, як за покійної матері, коли нашими маєтками керував Маланья.
Поки я наглядатиму за млином, управитель крастиме врожай з ланів, а як візьмуся стежити за управителем, мірошник тим часом переполовинить борошно. Отак управитель і мірошник з обох боків наче розгойдуватимуть гойдалку, а я, поміж ними, гойдатимусь собі на втіху.
А чи не ліпше буде дістати з заповітної тещиної скрині якийсь із старих костюмів Франческо Антоніо Пескаторе (вдова зберігає ті костюми в камфорі й перці, ніби священні реліквії), напнути його на Маріанну Донді й відпровадити її в Стіа — нехай наглядає і за мірошником, і за управителем?
І моїй дружині сільське повітря безперечно піде на користь. Правда, з появою тещі листя на деяких деревах може пожухнути, а пташки оніміють, однак джерело, сподіваюся, не пересохне. А я лишуся самотою бібліотекарем у Санта Марія Ліберале».
Отак я собі міркував, а поїзд тим часом мчав уперед.
Тільки-но я заплющував очі, як переді мною з жахливою чіткістю поставала тяжка картина: на алеї мертвий юнак, що здавався таким маленьким і тихим під розкішними деревами, оповитими ранковим туманом. Тоді я намагався переключити уяву на інше видиво, не менш страхітливе, та хоч не таке криваве: згадував тещу й дружину. Тішився, уявляючи сцену зустрічі з ними після тринадцяти днів мого таємничого зникнення.
Я був певен (здавалося, бачив наяву), що вони обидві при моїй появі напустять на себе якнайзневажливішу байдужість. Знехотя глянуть у мій бік, ніби питаючи: «Ти знову тут? І не скрутив собі в’язів?»
Мовчать вони, мовчу я.
Але трохи перегодом вдова Пескаторе неодмінно почне поливати мене жовчю, дорікаючи за службу, яку я, певно, втратив.
Справді, ключі від бібліотеки були в мене, отож, почувши про моє зникнення, поліційна управа, можливо, розпорядилася висадити двері. Не знайшовши в каплиці мого тіла і не маючи про мене жодних звісток, чиновники муніципалітету, може, й чекали мого повернення три, чотири, п’ять днів, найбільше — тиждень, а тоді віддали мою посаду якомусь іншому гультяєві. От і спитає теща, чому я, мовляв, тут розсівся? Знову через свою власну дурість викинутий на вулицю. Отак мені й треба! Дві нещасні жінки не зобов’язані утримувати ледацюгу, каторжника, який з дурного дива зникає казна-куди і від якого можна чекати всіляких вибриків, і так далі, і таке інше.
Я мовчу.
Обурена моєю зневажливою мовчанкою, вдова Пескаторе щохвилини лютішає, її жовч хлюпає, кипить, а я мовчу!
Нарешті виймаю з нагрудної кишені свій гаман і кладу на стіл одну за одною тисячні банкноти: ось, ось, ось і ось…
Теща й дружина повилуплювали очі, пороззявляли роти.
А потім:
— Де ти їх накрав?
— Сімдесят сім, сімдесят вісім, сімдесят дев’ять, вісімдесят, вісімдесят одна; п’ятсот, шістсот, сімсот; десять, двадцять, двадцять п’ять; вісімдесят одна тисяча сімсот двадцять п’ять лір і сорок чентезімо в кишені.
Спокійно збираю гроші, кладу їх у гаман і встаю.
— Ви не хочете, щоб я жив з вами? Ну що ж, вельми вдячний! Я піду. На все добре!
Я аж засміявся, уявивши цю сцену.
Мої супутники поглядали на мене і теж нишком підсміювались.
Тоді, аби прибрати суворішого вигляду, починаю думати про своїх кредиторів. Доведеться віддати їм ці банкноти. Приховати грошей не зможу. Бо й сам не скористаюся ними.
Не дадуть мені ті собаки пожити собі на втіху. Щоб повернути свої права на млин у маєтку Стіа і на прибутки з нього, доведеться заплатити й властям, а вони вже злуплять з мене борги удвічі, не інакше. За млин теж здеруть удвічі більше, а то чекати їм сплати боргів бозна-скільки років. Хоча тепер, як запропоную їм готівкою, то, може, й залагоджу все куди вигідніше. І я заходився підраховувати:
«Стільки ось тому сучому синові Реккйоні, стільки — Філіппо Брізіго (а з яким задоволенням оплатив би я витрати на його похорон: перестав би він принаймні пити кров з бідняків!)… Стільки-то Чікіно Лунаро, турінцеві, стільки-то вдові Ліппані… Кому ще? Еге, кредиторів до біса! Марготтіні, П’єна, Боссі… Оце й увесь мій виграш!
Та хіба я для них вигравав у Монте-Карло? Як прикро, що в останні два дні мені не поталанило! Коли б не програв, став би знову… багатим! Багатим!
Тепер я так тяжко зітхав, що мої супутники засміялися, не криючись. Але я не міг заспокоїтись. Вечоріло. Попелясто-сірі сутінки підсилювали нестерпну тугу.
На першій італійській станції я купив вечірню газету, сподіваючись, що читання приспить мене. Розгорнув її і при світлі електричної лампочки почав читати. На втіху читачам повідомлялося, що замок Валенсі, вдруге пущений з аукціону, дістався синьйорові графу де Кастеллане за два мільйони триста тисяч франків. Площа прилеглих земель — дві тисячі вісімсот гектарів. Це найбільший маєток у Франції.
«Майже такий, як Стіа…»
Я довідався, що німецький імператор прийняв опівдні в Потсдамі марокканську місію, і на прийомі був присутній статс-секретар барон Ріхтофен. Потім місію було представлено імператриці й запрошено на обід. Ото вже понажиралися там!
Російський цар і цариця прийняли в Петергофі надзвичайну тібетську місію, котра вручила їх величностям дари від далай-лами.
«Дари від далай-лами? — подумав я собі й заплющив очі. — Що ж воно за дари?»
Мабуть, то був опій, бо я заснув. Проте діяв той опій слабенько — я швидко прокинувся від легкого поштовху: поїзд зупинився на черговій станції.
Я глянув на годинник. Вісім годин п'ятнадцять хвилин. Отже, за годинку приїду.
Газета ще була у мене в руках, і я перегорнув її, сподіваючись знайти на іншій сторінці щось краще, ніж дари далай-лами. Мою увагу відразу привернув заголовок, набраний великими літерами:
САМОГУБСТВО
Спочатку я подумав, що то про самогубство юнака в Монте-Карло, й поквапливо схилився над газетою. Вже перший рядок, надрукований петитом, до краю здивував мене: «Нам телеграфують з Міраньйо…»
Міраньйо?
Хто ж наклав на себе руки в моєму містечку? Читаю далі:
«Учора, в суботу, 28-го, в шлюзі водяного млина знайдено дуже розкладений труп…»
Зненацька в мене потемніло в очах — здалося, ніби я побачив у наступному рядку назву мого колишнього маєтку. Оскільки читати дрібненький шрифт одним оком мені було важко, я встав і підійшов ближче до світла.
«…розкладений труп. Сам млин — у маєтку Стіа, на відстані близько двох кілометрів від нашого міста. Коли на місце прибули судові чиновники та інші службові особи, труп було витягнено зі шлюзу і віддано під варту. Трохи пізніше його розпізнано, він виявився тілом нашого…»
Клубок підкотився мені до горла, і я, мов божевільний, перелякано глянув на своїх супутників. Вони всі спали.
«…на місце прибули… витягнено… під варту… виявився тілом нашого бібліотекаря…»
Моїм?!
«Коли на місце прибули… трохи пізніше… нашого бібліотекаря Маттіа Паскаля, що зник кілька днів тому. Причина самогубства — фінансова скрута».
Я?..
«…що зник… розпізнали… Маттіа Паскаля…»
Не знаю, скільки разів підряд перечитав я ті рядки, скипаючи люттю. В першу хвилину всі мої життєві сили збунтувалися й запротестували, наче повідомлення, яке обурювало своєю байдужою лаконічністю, могло бути правдивим і для мене. Але що з того, що для мене воно — брехня? Для інших — це чистісінька правда! Усвідомлення, що всі співгромадяни від учора впевнені в моїй смерті, боляче вразило мене… Ще раз глянув на моїх супутників, і здалося, що й вони заснули отут, переді мною, з тією ж певністю. Мені кортіло розбуркати сусідів, які поскоцюрблювались у незручних позах, побудити їх і кричати їм у вічі, що це неправда.
Невже таке можливо?
Я ще раз перечитав приголомшливе повідомлення.
І вже не міг усидіти на місці. Хотів, щоб поїзд зупинився, хотів, щоб він злетів у безодню: його монотонний рух, жорстокий, глухий, важкий і механічний, усе дужче й дужче дратував мене, я відчував, що шаленію. Стискав і розтискав пальці, впинаючись нігтями в долоні. М'яв і розгладжував газету, знову й знову перечитував повідомлення, хоч знав його напам'ять, слово в слово.
«Розпізнали!» Хіба це можливо, щоб мене розпізнали?.. «…дуже розкладений…» Тьху!
На якусь мить я побачив себе, брудного, розпухлого, потворного, в зеленавій воді шлюзу. Інстинктивно схрестив руки на грудях, а тоді заходився обмацувати себе пальцями.
Ні, ні то був не я, не я… Але хто ж? Схожий на мене, ясна річ… Може, в нього була така ж борода, такий самий зріст… І вони мене розпізнали!.. «…що зник кілька днів тому…» Отакої! Хотів би я знати, дуже хотів би знати, хто це так швидко розпізнав мене! Невже той бідолаха такий схожий на мене? Одягнений так само? Точнісінько так? Може, це вона винна, вона, Маріанна Донді, вдова Пескаторе? О, вона притьмом знайшла мене, вона вмить упізнала мене! Можна уявити, яка вона була вражена! «Це він! Це він! Мій зять! О нещасний Маттіа! О бідолашний мій синку!» Либонь, і заплакала, може, ще й на коліна впала перед тілом того бідолахи, який не міг копнути її ногою й крикнути: «Йди геть, я тебе не знаю!»
Я весь тремтів. Нарешті поїзд зупинився на якійсь станції. Я відчинив двері і вискочив з вагона, гнаний підсвідомою думкою щось негайно зробити, хоча б надіслати термінову телеграму зі спростуванням.
Стрибок з вагона врятував мене: ніби вибив з голови безглузду настирливу думку, і натомість я побачив… так, своє звільнення, свободу, нове життя!
У мене вісімдесят дві тисячі лір і я нікому не повинен віддавати їх! Я покійний, мертвий: ніяких боргів, ніякої дружини, ніякої тещі — нікого! Вільний! Вільний! Віль-ний! Чого ж мені ще треба?
Мабуть, у мене був чудернацький вигляд, коли я сидів на лаві під будинком вокзалу і розмірковував про все це. Довкола зібрався натовп, люди щось гукали мені, нарешті якийсь чоловік сіпнув мене за плече і крикнув щосили:
— Поїзд рушає!
__ Нехай собі рушає, нехай, любий синьйоре! — вигукнув я у відповідь. — Я пересідаю на інший поїзд!
І зненацька мене охопив сумнів: чи не буде спростоване повідомлення про мою смерть? Може, в Міраньйо вже знають, що сталася помилка, може, знайшлися родичі того потопельника і впізнали його?
Отож перш ніж радіти, слід упевнитися, що нічого не змінилось, роздобути точні, докладні відомості. Але ж як їх роздобути?
Я полапав кишені — газети немає. Залишилась у поїзді. Подивився на пустельні залізничні колії, що тьмяво виблискували в нічній темряві, тягнучись невідь-куди, і мені здалося, ніби я загубився в цій глухомані, на вбогій маленькій станції. Сумнів подужчав: а раптом усе те мені наснилося?
Але ж ні:
«Нам телеграфують з Міраньйо. Учора, в суботу, 28-го…»
Так, можу слово в слово повторити всю телеграму. Жодного сумніву! Однак самої телеграми замало. Я глянув на будиночок вокзалу і прочитав назву станції: АЛЕНГА.
Чи знайду я інші газети? Згадав, що сьогодні неділя. В Міраньйо є своя газета, «Фольєтто», сьогодні вранці вона вийшла. Я мушу дістати цей номер. Будь-що! У ньому я знайду всі потрібні мені подробиці. Та чи ж куплю я в Алензі «Фольєтто»? Навряд. Тоді можна зателеграфувати від чужого імені до редакції газети. Я знайомий з її видавцем Міро Кольці, Жайворонком, як його називають у Міраньйо відтоді, як він, ще зовсім юний, опублікував під цією милою назвою свою першу (й останню) збірку поезій.
Але ж прохання надіслати в Аленгу недільний номер газети надзвичайно здивує Жайворонка. Крім того, найцікавішою подією минулого тижня було моє самогубство, отже, і розповідь про нього — окраса недільного номера. То чи не ризикую я викликати підозру, звертаючись до редакції з таким проханням?
«Та ні!» — заспокоював я себе. — Жайворонкові навіть на думку не спаде, що я не втопився. Він вважатиме, що прохача зацікавив якийсь інший важливий матеріал, опублікований у сьогоднішньому номері «Фольєтто», тим паче що Жайворонок уже кілька років мужньо бореться з муніципалітетом за водогін та газопровід. Отож він подумає, що прохання надіслати газету пов’язане з його черговою «кампанією».
Я зайшов у приміщення вокзалу.
На щастя, візник єдиного тутешнього екіпажу — поштового шарабана — затримався на станції побалакати з залізничниками.
Я вліз у той розхитаний, без ліхтарів, деренчак і — вперед, у нічну темряву!
Їхати до селища було хвилин сорок п’ять, дорога весь час піднімалася вгору.
Мені треба було багато чого обміркувати. Душу ятрило оте газетне повідомлення про моє самогубство. Почуття страшної, досі не знаної самотності охопило все моє єство, і здавалося, що я опинився в порожнечі, на отих пустельних рейках, що вели бозна-куди. Мене жорстоко, силоміць вирвали з повсякденного, звичного життя, я ніби пережив самого себе і тепер розгублено стояв перед лицем нового буття, посмертного, не знаючи, яким воно буде.
Щоб вирватися з полону тяжких думок, я спитав у візника, чи є в Алензі газетний кіоск.
— Як ви сказали? Ні, синьйоре, немає.
— Хіба в Алензі не продаються газети?
— Продаються, синьйоре. Ними торгує аптекар Гроттанеллі.
— А готель у вас є?
— Є трактир Пальментіно.
Візник зіскочив з шарабана, аби хоч трохи допомогти старій шкапині, яка сопла від натуги і мало не тикалась мордою в землю. Я ледве бачив його в темряві. На якусь мить обличчя його освітив вогник, коли він запалював люльку. «Знав би ти, кого везеш…» — подумав я.
І відразу подумки спитав самого себе: «А кого ж він везе?» Адже я й сам не знаю цього. Хто я тепер? Треба поміркувати. В усякому разі, доведеться придумати собі ім’я, яким можна підписати телеграму, придумати негайно, щоб не розгубитися, коли в трактирі спитають, як мене звуть. Поки що досить придумати ім’я. То як же мене звуть?
Ніколи б не подумав, що вибрати ім’я та прізвище так важко. А надто прізвище. Я почав навмання нанизувати склади. Виходили різні прізвища: Строццані, Парбетта, Мартоні, Бартузі, однак усі вони тільки дратували мене. У жодному я не вловлював ніякого глузду. Начебто прізвище мусить щось означати… Гаразд, виберу перше, яке спаде на думку. Скажімо, Мартоні. От і добре. Та через хвилину я вже відкинув його. Краще нехай буде Карло Мартелло… І знову почалися муки…
Я доїхав до селища, так і не придумавши собі імені. На щастя, аптекареві, котрий суміщав обов’язки телеграфіста, продавця канцтоварів і газетяра, шахрая і ще не знаю кого, мого імені не треба було. Я купив газети, що надходили йому з Генуї: «Каффаро» і «XIX століття», — а потім спитав, чи немає в нього «Фольєтто» з Міраньйо.
В аптекаря Гроттанеллі була голова, як у сови, з круглими, наче скляними, очима, на які він з великим зусиллям час від часу опускав важкі хрящуваті повіки.
— «Фольєтто»? Не знаю такої.
— Це провінційна щотижнева газетка, — пояснив я. — Мені б хотілося мати її. Сьогоднішній номер, звичайно.
— «Фольєтто»? Не знаю такої, — повторив він.
— Ну гаразд. Знаєте ви її чи ні, байдуже. Я заплачу за телеграфний запит до редакції, чи зможуть вони надіслати десять-двадцять примірників завтра ж, та якнайшвидше. Це можливо?
Аптекар не відповів. Устромивши незрячий погляд у простір, усе повторював: «Фольєтто»? Не знаю такої…» Нарешті він згодився, щоб я продиктував йому запит зі зворотною адресою на його аптеку.
Наступного дня після безсонної ночі, стривожений невідчепними думками, я отримав у трактирі Пальментіно п’ятнадцять примірників «Фольєтто».
У двох генуезьких газетах, котрі я прочитав відразу, тільки-но залишився сам, не було жодного рядка про моє самогубство. В мене затремтіли руки, коли я взяв «Фольєтто». На першій сторінці — нічого. Розгорнув і відразу ж побачив угорі на третій сторінці жалобну рамку, а на ній великими літерами своє ім’я:
МАТТІА ПАСКАЛЬ
«Ми не мали про нього звістки вже кілька днів. Це були дні невимовної печалі й великої тривоги нещасної родини, тривоги, яку поділяла краща частина наших співгромадян, котрі любили й поважали Маттіа за його щире серце, веселу вдачу і природжену скромність, що завдяки їм та ще багатьом притаманним йому чеснотам він, не принижуючи своєї гідності, зносив удари долі: адже останнім часом розкішне життя змінилось для нього убогим животінням.
Коли після першого дня несподіваної відсутності Маттіа його стривожена родина пішла до бібліотеки Боккамацци, де Маттіа старанно працював, цілими днями читаючи серйозні книги, повсякденно збагачуючи свій допитливий розум, двері виявились замкненими. Ті замкнені двері відразу ж викликали тяжку чорну підозру, яку, однак, притлумила надія, що Маттіа Паскаль виїхав з рідного міста, керуючись тільки йому відомими міркуваннями.
Гай-гай! Дійсність спростувала ті сподівання!
Після втрати багатої спадщини недавня одночасна втрата обожнюваної матері і єдиної коханої донечки тяжко вразила душу нашого безталанного Друга. Ще три місяці тому він зробив спробу скінчити своє скорботне життя в шлюзі того самого млина, який нагадував йому про недавні безтурботні роки, коли його родина жила заможно й весело, у щасті та злагоді.
Нам розповів про це заплаканий старий мірошник, вірний слуга колишніх господарів, схлипуючи над розпухлим, спотвореним до невпізнання трупом. Запала вже похмура ніч. Біля потопельника, якого охороняли два королівські карабінери, поставили червоний ліхтар, і старий Філіппо Бріна (називаємо його ім’я на науку всім добрим людям) говорив і плакав разом з нами. Тієї сумної ночі йому пощастило перешкодити горопасі здійснити жахливий намір, та не знайшлося іншого Філіппо Бріни, котрий зміг би стримати нещасного Маттіа вдруге. Отож і пролежав він у шлюзі млина цілу ніч і майже половину наступного дня.
Ми навіть не спробуємо описати розпачливої сцени, яка розігралася позавчора ввечері, коли вбита горем удова стояла над жалюгідними останками свого коханого чоловіка, вірного друга, що пішов із життя услід за любою донечкою.
Все місто поділяло її горе і висловило їй співчуття, провівши в останню путь її чоловіка, над тілом якого виголосив коротку схвильовану промову комунальний радник кавалер Поміно.
Ми висловлюємо щире співчуття родині, яка перебуває в глибокій жалобі, і Роберто, братові небіжчика, котрий мешкає далеко від рідного Міраньйо, і востаннє кажемо нашому дорогому Маттіа: «Vale, наш незабутній друже, Vale!»[20]
М. К.»
Навіть без цих ініціалів я здогадався б, що автор некролога — Жайворонок.
Передовсім мушу зізнатися, що моє ім’я, надруковане в чорній рамці, хоч я й чекав цього, не тільки не порадувало мене, а навпаки — викликало шалене серцебиття, і мені довелося перервати читання. «Невимовна печаль» і «велика тривога» моєї родини так само, як і любов та повага співгромадян за мої чесноти і службове сумління, аж ніяк не розсмішили мене. Спочатку мене вразило те, що згадка в некролозі про найсумнішу ніч у моєму житті, коли я після смерті матері й дочки пішов у маєток Стіа, стала найпереконливішим доказом мого самогубства. Потім я відчув себе приниженим, і почали мене гризти докори сумління.
Але ж ні! Я не заподіяв собі смерті, втративши матір і кохану донечку, хоч тієї ночі, можливо, ця думка й промайнула в моїй голові, а невдовзі я справді втік у розпачі з рідного містечка, однак тепер ось повертався додому, повертався з Монте-Карло, де несподівано всміхнулася мені доля, яка, певне, ще й досі до мене ласкава. Наклав на себе руки хтось інший, мабуть, якийсь чужинець, і я мимоволі завинив тим, що його не оплакали батько й мати, що він пішов у могилу без співчуття рідних і друзів, а натомість — яка іронія долі! — йому випало те, що призначалося мені: удавана скорбота і навіть похвальне надгробне слово кавалера Поміно.
Таким було моє перше враження від прочитаного некролога в «Фольєтто».
Але потім я подумав, що той горопаха загинув, звісно, не через мене, і від того, чи повернусь я додому живий і здоровий, він уже не воскресне. А скориставшись його смертю, я не тільки не ошукаю родичів небіжчика, а навпаки — дам їм надію побачити його колись: якщо помер я, а не він, то для них він лише пропав безвісти.
Лишалися дружина й теща. Як я міг насправді повірити, ніби вони журяться за мною, ба навіть невимовно страждають, як розписував це Жайворонок у своєму некролозі! Адже варто їм було ледь-ледь підняти ліву повіку небіжчика, аби відразу переконатися, що то не я. А звісно, коли б дружина цього не хотіла, то не визнала б отак ураз чужу людину за свого чоловіка. Чому вони так поквапились «розпізнати» мене? Чи не сподівається раптом Маріанна Пескаторе, що Маланью розжалобить моє самогубство, і докори сумління змусять його прийти на поміч бідній вдові? Та коли дружина і теща вдоволені, то я й поготів!
Помер? Утопився? Чудово! Поставити хрест на всьому і нема про що й говорити!
Я встав, потягнувся і зітхнув з великою полегкістю.
Отож не задля того, аби дружину й тещу ошукати, бо ж вони вочевидь самі схотіли ошукатись, а тільки підкоряючись долі та своїм власним бажанням, я почав створювати з себе іншу людину. Така легковажність не заслуговує схвалення, однак у моєму конкретному випадку її, може, й осуджувати не варто.
Той жалюгідний Маттіа Паскаль, якого всі вважали потопельником, наробив стільки дурниць, що загинути в млиновому шлюзі було б для нього й справді доречно, кращої долі він і не заслуговував.
Я хотів, щоб тепер у мені не зосталось і найменшого сліду від нього — не тільки зовні, а й внутрішньо.
Нині я один, як палець, і не може бути на землі самотнішої людини. Я не маю ніяких обов’язків, я вільний, оновлений, сам собі господар, не обтяжений минулим. Стою віч-на-віч з майбутнім, і ніхто й ніщо не завадить мені будувати своє майбутнє таким, яким я хочу.
Крила б мені! Як легко стало!
І ті приписи, які прищепило мені минуле життя, мене тепер зовсім не обходили.
Слід знайти себе, виробити новий світогляд, нітрохи не рахуючись із сумним досвідом небіжчика Маттіа Паскаля.
Усе залежить від мене: я сам можу і мушу стати творцем свого оновленого буття у тих межах, які вкаже мені доля.
«І насамперед, — казав я собі, — я дорожитиму своєю волею, ходитиму з нею на прогулянки тихими і завжди новими шляхами і не дозволю їй надягати на себе надто важкої одежини. Заплющу очі і пройду мимо, коли надокучить споглядання картин життя. Шукатиму втіхи в предметах, які називають бездушними, шукатиму чудові краєвиди, спокійні, приємні місця, поступово перевиховаю і цілковито зміню себе, вчитимусь наполегливо, з любов’ю, щоб одержати зрештою право вважати, що не тільки вік звікував двічі, а й прожив за двох різних людей».
Ще в Алензі, за кілька годин до від’їзду, я зайшов до перукаря поголитися. Спочатку хотів за одним разом позбутися бороди й вусів, але, подумавши, вирішив поки що вуса лишити, боячись викликати підозру в цьому невеличкому селищі.
Перукар був іще й кравцем. Старий, згорбатілий, бо звик роками сидіти, зігнувши спину. У нього наче й ребра склеїлись. Окуляри носив на кінчику носа. Певне, доводилось йому частіше шити, ніж бороди голити. Озброївшись великими кравецькими ножицями, він, ніби ангел, що карає грішника, накинувся на мою розкішну бороду, яка вже мені не належала. Я боявся зайвий раз дихнути, заплющив очі і лиш тоді їх розплющив, як відчув, що мене термосять за плече.
Добродій кравець-перукар стояв переді мною весь спітнілий і подавав мені люстерко, щоб я побачив, як чудово він попрацював.
Цього ще мені бракувало!
— Ні, ні, дякую вам, — відсахнувся я. — Покладіть люстерко на місце, я не хочу лякати його.
Він аж очі вирячив:
— Кого?
— Та оце ж люстерко! Яке гарненьке і, либонь, старовинне…
Люстерко було кругле, з костяною, оздобленою інкрустаціями ручкою. Яка його історія і як воно потрапило до цього кравця-перукаря? Зрештою я підніс люстерко до свого обличчя, аби не розчаровувати майстра, який і досі не отямився від подиву.
Чоловік справді попрацював на славу!
Після цих перших тортур я побачив, яке чудовисько з'явиться на світ, коли й усі інші прикмети Маттіа Паскаля доведеться геть змінити. Ось іще один привід ненавидіти його! Малюсіньке, гостре, вдавлене підборіддя, що стільки років ховалося під густою бородою, здалося мені особливо зрадливим. І віднині муситиму тримати цей страм навидноті! А який ніс дістався мені в спадок! А око?!
«Ой, кляте око! — подумки нарікав я. — Воно ж і на новому моєму обличчі в захваті дивитиметься вбік! Що вдієш? Найліпше — сховати його під темними окулярами. До того ж окуляри нададуть мені, сподіватимусь, приємнішого вигляду. Я відрощу собі довге волосся, і тоді гарне високе чоло, окуляри та голене обличчя зроблять мене схожим на німецького філософа. Носитиму сурдут і крислатий капелюх».
Вибору я не мав: така зовнішність вимагала, щоб я був філософом. Ну що ж, трохи терпіння, трохи зусиль, і я озброюся скромною усміхненою філософією і йтиму з нею своїм шляхом серед бідолашного людства, яке, попри всі мої намагання, завжди здаватиметься мені дещо сміховинним і убогим.
Нове ім'я підказали мені в поїзді, що кілька годин тому відійшов від Аленги до Туріна.
Я їхав з двома синьйорами, які збуджено сперечалися про християнську іконографію. Вони, певне, розумілися на ній, не те, що я, неук.
В одного з них, молодшого, обличчя заросло шорсткою чорною бородою, він з великим задоволенням доводив, що Ісус Христос мав дуже непривабливу зовнішність. Це підтверджується, палко говорив він, давніми свідченнями великомучеників Юстіна, Тертуліана та ще чиїмись. Він говорив глухуватим голосом, який дивно контрастував з благородним обличчям.
— Так, так, потворний! Навіть Кирило Александрійський, саме Кирило Александрійський твердить, що Ісус Христос був найпотворніший з усіх людей!
Його співрозмовник, щуплявий дідок, спокійний, аскетично блідий, але з тонкими іронічними зморшками в кутиках рота, сидів згорбившись, з витягнутою шиєю, мовби підставленою під ярмо. Він твердив, що давнім свідченням вірити не можна.
— Річ у тім, що в перших століттях церква намагалася сприймати передусім вчення і дух свого натхненника і надто мало, справді надто мало, думала про його тілесну подобу.
Потім розмова перекинулась на Вероніку і дві статуї в місті Панеаді, які вважалися зображенням Ісуса Христа й покаянної Марії Магдалини.
— Оце так! — вигукнув молодий бородань. — Щодо цих статуй уже немає жодних сумнівів: то імператор Адріан, а жіноча постать — символ міста, яке схилилося до ніг імператора
Старий незлобиво наполягав на своєму, а його співрозмовник заперечував. Позираючи на мене, він уперто повторював:
— Адріан!
— …По-грецькому Бероніке, звідси — Вероніка…
— Адріан! (і позирк на мене).
— Або Вероніка від Vevaicon — цілком можливе спотворення…
— Адріан! (до мене).
— Бо Бероніке з «Пілатових діянь»…
— Адріан!
Бородань одно повторював «Адріан» і все поглядав на мене.
Коли обидва на якійсь станції вийшли з поїзда і лишили мене самого в купе, я підійшов до вікна і подивився їм услід. Вони сперечалися й далі на ходу.
Зненацька старий побіг, певне, терпець йому увірвався.
— А хто це сказав? — з викликом гукнув услід йому бородань.
Той обернувся й голосно кинув:
— Каміло де Меїс!
Мені здалося, що він вигукнув це ім’я для мене, бо я саме під впливом їхньої суперечки несвідомо торочив: «Адріано… Адріано…»
Я негайно викинув «де» і зберіг «Меїс».
— Адріано Меїс… Гаразд. Адріано Меїс звучить гарно…
Повторивши кілька разів «Адріано Меїс», я вирішив, що це прізвище та ім'я якнайліпше пасує до голеного обличчя, окулярів, довгого волосся, а також до крислатого капелюха, якого я збирався носити.
— Адріано Меїс. Чудово! Мене охрестили!
Геть-чисто відкинувши всі спогади про минуле, я почав переконувати себе, що з цієї хвилини починаю жити по-новому. Охоплений щирою дитячою радістю, я відчув душевне піднесення. Здавалося, що свідомість моя незаймана й прозора, а дух бадьорий і готовий здолати все задля створення мого нового «я». Я радів від самої думки про знову здобуту волю. Ще ніколи не дививсь я на людей і на речі під таким кутом зору. Розвіявся раптом туман, що приховував їх від мене, і нові стосунки, які неодмінно мали виникнути між нами, уявлялись мені легкими й радісними, бо для повного задоволення життям нічого не потребуватиму від своїх ближніх. Як легко на серці! Яке солодке, яке світле сп’яніння! Доля визволила мене з тенетів буденності, зробила стороннім спостерігачем усіх тих клопотів і турбот, що ними переймаються інші, й попереджала: «Ось побачиш, скільки є в житті цікавого й дивовижного! Скажімо, отой бородань — заливається жовчю й доводить до божевілля бідолашного дідуся, твердячи, ніби Ісус Христос був найпотворніший з людей…»
Я всміхався, без зупину всміхався всьому на світі: деревам, які бігли мені назустріч, прибираючи на своєму ілюзорному бігу чудернацьких поз; маєткам, розкиданим там і сям, де орендарі на всі заставки лають тумани — запеклих ворогів оливок — та сваряться кулаками на небо за те, що не посилає їм дощу. Я всміхався до пташок, які злякано пурхали, загледівши чорне чудовисько, що з гуркотом котилося полями; всміхався до тремтячих телеграфних дротів, по яких летіли в газети новини, подібні до повідомлення з Міраньйо про моє самогубство в маєтку Стіа; всміхався убогим вагітним дружинам обхідників колій: вони понадівали картузи своїх чоловіків і протягували назустріч поїздові нерозгорнуті прапорці.
Раптом я глянув на обручку, що й досі муляла мені безіменний палець лівої руки. Мене ніби хто обухом по голові вдарив. Замруживши очі, я зірвав ту золоту обручку, щоб ніколи вже не бачити її. Та враз пригадав, що вона розкривається зсередини, і на ній вигравіювані імена: «Маттіа — Ромільда» і дата весілля. Що ж мені з нею робити?..
Я розплющив очі й деякий час, примружившись, дивився на обручку, що лежала на долоні.
Світ мені потьмарився.
Ось вона, остання ланка того клятого ланцюга, який ще зв’язує мене з минулим! Маленька обручка, така легка і водночас жахливо важенна! Але ж ланцюг розірваний, отож треба знищити й цю останню ланку.
Хотів викинути обручку за вікно, та стримався. Мені досі щастило, тож не варто спокушати долю. Все може статися: раптом якийсь селюк випадково знайде на полі обручку з вигравіюваними двома іменами і датою весілля, і, переходячи з рук у руки, обручка розкриє істину і доведе, що в маєтку Стіа втопився аж ніж не бібліотекар Маттіа Паскаль.
«Ні, ні, — подумав я, — пошукаю надійніше місце. Але де?»
В цей час поїзд зупинився на черговій станції. Я глянув у вікно, і в мене відразу виникло рішення, яке спочатку здалося огидним. Я розповідаю про це, аби вибачитися перед тими, хто намагається не сушити голови роздумами, хто звик до гарних жестів і прагне забути, що в людей є деякі потреби, котрі повновладні над усіма без винятку, навіть над тими, хто приголомшений тяжким горем. І Цезар, і Наполеон, і, хоч це й принизливо на перший погляд, найвродливіша жінка… Досить. З одного боку написано «Ч», з другого — «Ж». Ось туди я й укинув свою золоту обручку.
Потім, не так задля того, щоб розважитися, як бажаючи надати дещо нового змісту моєму новому існуванню, яке поки що лишалося непевним, я заходився вигадувати біографію Адріано Меїса. Питав сам себе, хто мій батько, де я народився і таке інше. Мусив зважувати все, запам’ятовувати найменші подробиці.
Я — єдиний син, щодо цього ніяких сумнівів бути не може.
Чи на світі є ще хоч одна людина з такою незвичайною долею? А чому б і ні? Може, нас багато? Може, є в мене побратими, що також опинилися в подібному становищі? Це ж дуже просто — залишити капелюх і піджак з листом у кишені на парапеті мосту через річку, а потім не кинутись у воду, а любісінько поїхати до Америки чи ще куди-небудь. Мине кілька днів, а там, дивись, і виловлять труп, який важко розпізнати, — звісно, гадатимуть, що того, хто залишив листа на парапеті. І жодних сумнівів! Правда, в мене вийшло не так: ні листа, ні капелюха, ні піджака я не лишав, усе сталося всупереч моїй волі. Одначе я такий самий, як і всі інші, з тією лише різницею, що можу втішатися волею без жодних гризот. Доля подарувала мені це щастя, отже…
Отже, я син-одинак. Народився… Місце народження ліпше не уточнювати. Але ж як бути? Не можна ж народитися на хмарах і взяти собі Селену за бабу-повитуху! Хоч я читав якось у бібліотеці, ніби в античному світі, окрім багатьох інших обов’язків, на неї покладали й цей. Тому жінки, які були при надії, кликали її на допомогу, називаючи Людиною.
На хмарах, звичайно, народитися не можна, але, скажімо, на пароплаві, можна. От і чудово! Я народився під час мандрівки. Мої батько й мати подорожували… аби я народився саме на пароплаві. Та ні, досить жартів! Якою логікою пояснити мандрівку вагітної жінки напередодні пологів? А може, мої батько й мати їхали до Америки? Чом би й ні, адже туди їде так багато людей… Навіть горопаха Маттіа Паскаль збирався до Америки. Тоді я зможу сказати, що там, в Америці, мій батько й заробив ці вісімдесят дві тисячі лір. Ні, не логічно: маючи вісімдесят дві тисячі, він не пустився б у мандрівку, а почекав би, поки народиться дитина, забезпечив би дружині найкращі умови, найпильніший догляд. Ні, не годиться. Крім того, емігрантові не так просто заробити в Америці стільки грошей. Мій батько… До речі, як же його звали? Паоло. Так, Паоло Меїс. Мій батько, Паоло Меїс, подібно до багатьох інших, розчарувався, втратив надію розбагатіти. Попомучився років три-чотири, а потім у розпачі написав з Буенос-Айреса листа дідусеві…
О дідусю!.. Як би мені хотілося побачити цього милого дідуся, схожого на того знавця християнської іконографії, котрий оце щойно зійшов з поїзда!
Незбагненні примхи фантазії! З якого дива набігло мені на думку, що той Паоло Меїс, мій батько, був добрячий шалапут? Так, він завдав дідові багато клопотів: одружився супроти його волі й утік до Америки. Либонь, і він вважав Ісуса Христа потворним. Авжеж, син божий здавався йому потворним і пишномовним, коли вже Паоло Меїс не почекав допомоги від дідуся, а негайно пустився в мандри, хоча його дружина от-от мала розродитися.
А чому, власне, я неодмінно мав народитися під час мандрівки? Хіба ж не краще народитися просто в Америці, в Аргентіні, за кілька місяців до повернення моїх батька й матері на батьківщину? Атож! Дід саме й полагіднішав через невинне дитятко: вибачив синові тільки завдяки мені. Отже, я перетнув океан ще немовлятком і, певне, в каюті третього класу. Під час цієї мандрівки я захворів на бронхіт і вижив якимось дивом. Чудово! Мені часто розповідав про це дідусь. Та я аж ніяк не повинен шкодувати, як це частенько буває, що не помер ще тоді, коли мені було кілька місяців. Ні, ні, не повинен. Зрештою, якого там лиха зазнав я в житті? Щиро кажучи, пережив одне-єдине горе: смерть мого любого дідуся, в якого я виріс. Батько мій, Паоло Меїс, волоцюга, не міг довго всидіти на одному місці, не терпів ніякої влади над собою і незабаром покинув мене з мамою в дідуся, а сам знову втік до Америки. Там і помер від жовтої пропасниці. Трирічний малюк, я став круглим сиротою, бо мати теж померла. Тому й не пам’ятаю ні батька, ні матері. Лишилися мені тільки оці мізерні відомості про них. І що вже занадто — я навіть не знаю достеменно, де народився. В Аргентіні, звичайно. Але ж де? Дід цього не знав, бо йому не сказав батько, а може, й сказав, та дід забув. Я, звісно, пам’ятати цього теж не міг.
Отож підсумуємо.
Я: а) син-одинак Паоло Меїса;
б) народився в Америці, а Аргентіні (без подальших уточнень);
в) приїхав до Італії, коли мені було кілька місяців (бронхіт);
г) не пам’ятаю ні батька, ні матері і майже нічого не знаю про них;
д) виріс у діда.
Де? Ми жили скрізь потроху. Спочатку у Ніцці. Невиразні спогади: майдан Массена, Променад, авеню де ла Гар… Потім у Туріні.
Одне слово, я розфантазувався і вигадав цілу купу найменших подробиць: обрав вулицю й будинок, де мешкала родина, в яку віддав мене дід на виховання, аж поки виповнилось мені десять років (я намалював собі родину такою, щоб їй притаманні були всі прикметні риси жителів тієї місцевості); я пережив, або, точніше сказати, простежив подумки, але зважаючи на дійсність, життя маленького Адріано Меїса.
Це пригадування, або, точніше, вигадування не прожитого насправді життя, а зібраного зі шматочків чужих життів та деяких епізодів власного, стали для мене в першу пору моїх мандрів джерелом нової, незвичної радості, ледь оповитої смутком, перетворилися на постійне заняття. Я переживав не тільки теперішнє, а й минуле, тобто ті роки, коли Адріано Меїса ще й на світі не було.
З тих перших вигадок я не запам’ятав нічого або майже нічого. Звісно, людина не може вигадати щось таке, що цілком відірване від дійсності; однак у житті бувають інколи надзвичайно дивовижні випадки, і жодна уява не спроможна відтворити неймовірніших безумств і пригод, ніж ті, що виникають у стрімкому потоці життя й вириваються з нього.
І все-таки, яка відмінна справжня, повна життя дійсність од вигадок, створених нами на її грунті! Скількох найдрібніших, але суттєвих подробиць потребує наша уява, щоб знову стати реальністю, яка породила її! Скільки ниток пов’язують людську уяву зі складною тканиною життя і скільки тих ниток ми обриваємо, аби зробити свою уяву «річчю в собі»!
Та хто ж і я сам, як не вигадана людина? Вигаданий мандрівник, якого супроти його волі кинули в життєвий вир і таки змусили крутитися в тому вирі.
Спостерігаючи життя інших людей у його різноманітних проявах, я пересвідчився, якими численними нитками пов’язаний з ним, і водночас розумів, скільки таких ниток обірвав сам. Чи зможу коли-небудь знову зв’язати їх? І хто знає, куди це мене заведе? А раптом вони перетворяться на міцні віжки, і знавіснілі коні закинуть у безодню вбогу таратайку моєї мимовільної вигадки? Ні, поновити свої обов’язки я зможу лише в уяві.
На вулицях і в скверах я спостерігав за хлопчиками від п’яти до десяти років. Вивчав їхні звички, жести, ігри, прислухався до їхніх розмов, аби поволі скласти зі своїх вражень дитинство Адріано Меїса. Це вдалося мені так гарно, що постало в моїй свідомості мов наяву.
Я не схотів вигадувати собі іншої матері, це було б оскверненням живої й скорботної пам’яті про мою рідну неньку. Ну, а дідуся, ясна річ, я собі створив: адже він був першим виплодом моєї фантазії.
О, за скількома дідами попоходив я в Туріні, в Мілані, у Венеції та Флоренції, поки витворив свого! В одного з них позичив костяну табакерку і великий носовичок в червону і чорну кратку; в другого — ковіньку, в третього — окуляри та розкішну бороду, у четвертого — ходу і звичку сопіти носом, у п’ятого — манеру говорити й сміятися. І вийшов славний дідусь, любитель мистецтва, хоча й трохи дратівливий і забобонний: не схотів дати мені систематичної освіти, а навчав мене сам — у жвавих розмовах, у переїздах з міста в місто, в оглядах музеїв та картинних галерей.
Буваючи в Мілані, Падуї, Венеції, Перуджі, Флоренції, Равенні, я завжди возив із собою, мов тінь, свого вигаданого діда, який часто гомонів зі мною вустами якогось старенького сторожа.
Але ж я хотів жити не тільки в минулому, але й тепер, хотів жити й для себе. Час від часу замислювався про свою безмежну, небувалу досі волю, і мене охоплювало почуття такого великого щастя, що я наче поринав у блаженне сп’яніння. Це усвідомлення волі вливалося мені до грудей нескінченним широким потоком і ніби підносило все моє єство. Сам! Я сам! Сам собі господар! Ні перед ким і ні в чому не зобов’язаний звітувати! Можу їхати куди заманеться: до Венеції так до Венеції, до Флоренції то до Флоренції. Моє щастя було зі мною всюди. Ах, який незабутній захід сонця випало побачити мені в Туріні на Лунго По, біля мосту зі шлюзом, що стримує бурхливі води! Це сталося в перші місяці мого нового життя. Все навколо сяяло в напрочуд прозорому повітрі, і, милуючись тим дивовижним сяйвом, я відчував таку п’янку волю, що, здавалося, не витримаю і збожеволію.
Я вже змінив свою зовнішність з голови до п’ят. Чисто поголений, у світло-синіх окулярах, з довгим волоссям, яке вільно спадало на плечі, уже й сам собі здавався іншою людиною. Іноді ставав перед люстром і, сміючися, промовляв до себе:
— Адріано Меїс! Щасливий чоловіче! Шкода, що в тебе такий вигляд… Та, власне, хіба тобі не байдуже? Все чудово! Якби не оце око, що лишилося від того дурня, твій дивакуватий і трохи зухвалий вигляд не здавався б зрештою таким потворним. Нехай жінки сміються, що тобі до того? Ти ж не винен. Коли б той, інший, не носив короткого волосся, тобі не довелося б носити довгого. І не на свій же смак ти поголився, немов священик, це я знаю напевне. Що вдієш! Коли жінки сміються… смійся й ти — це для тебе найрозумніше.
Зауважу, до речі, що жив я тільки собою і для себе. Перемовлявся кількома словами з власниками готелів, з обслугою, з сусідами за столом — та й то не тому, що хотів завести розмову. Я зрозумів, що моя мовчазність означає лише одне: я не вмію прикидатися. Та й ті, що мене оточували, теж не дуже часто озивалися до мене. Мабуть, через мою зовнішність усі вважали мене за іноземця. Пригадую, якось у Венеції не зумів переконати старого гондольєра, що я не німець і не австрієць. Так, я народився в Аргентіні, але ж мої батько й мати — італійці. Справжня таємниця моєї, якщо можна так висловитись, незвичайності полягала зовсім в іншому, і знав її тільки я сам: я зробився тепер зовсім іншою людиною, і жодне місто, крім Міраньйо, не має мене в актах громадянського стану. Небіжчик під чужим іменем — ось хто я такий.
Це завдавало мені прикрощів, одначе я не хотів ні бути, ні вважатися австрійцем. Мені ще ніколи не доводилося замислюватися над словом «батьківщина». Раніше я мусив думати про інше. А тепер, на дозвіллі, в мене виробилася звичка перейматися тим, чим раніше ніколи б не зацікавився. Причому, заглиблювався в деякі питання, сам того не помічаючи, і лише роздратовано стенав плечима. Але ж треба було й мені чимось займатися, коли набридало вештатись по вулицях і витрішки продавати! Аби не лізли в голову пусті й непотрібні роздуми, я змережував іноді аркуш за аркушем своїм новим підписом, намагався переінакшити почерк, тримати перо не так, як тримав завжди. Проте закінчувалось це тим, що я кидав перо і рвав на дрібні клапті папір. Мені ж любісінько можна бути й неписьменним! До кого писати? Листів я не отримував і не міг отримувати нізвідки.
Ця думка, як і багато інших, повертала мене в минуле. Я знову бачив свій будинок, бібліотеку, вулиці Міраньйо, пляж і питав себе: «Чи Ромільда ще ходить у жалобі? Либонь, ходить, про людське око. А що вона поробляє?» І я пригадував її такою, якою так часто бачив удома. Уявляв також і вдову Пескаторе, що, певне, проклинає навіть пам’ять про мене.
«Звичайно ж, ні теща, ні дружина, — думав я, — жодного разу не навідались до могили, де лежить той трагічно загиблий бідолаха. Цікаво, де мене поховали? Навряд чи тітка Схоластика схотіла витратити на мене стільки, як на маму. А надто Роберто. Може, ще й сказав: «Хто його силував топитися? Зрештою міг би прожити і на ті дві ліри на день, що їх мав за службу в бібліотеці». Мабуть, кинули мене, мов собаку, до спільної ями для бідняків… Ну, не варто сушити голови… Жаль тільки того бідолашного чоловіка. Може, його родичі людяніші, ніж мої; може, вони поставилися б до нього краще. Та яке це кінець кінцем має тепер значення навіть для нього? Він же ні про що вже не думає.
Спочатку я мандрував по Італії, а потім забажалося поїхати за її межі. Побував на чудових берегах Рейну, спустився вниз по річці пароплавом аж до Кельна. Зупинявся у великих містах: Маннгеймі, Вормсі, Майнці, Бінгені й Кобленці…
З Кельна я хотів податися далі, до якоїсь іншої країни, може, до Норвегії, але схаменувся і вирішив трохи обмежити свої забаганки. Адже я мусив так витрачати гроші, щоб їх вистачило на все життя, а запас їх танув. Прожити я міг іще років з тридцять, але в мене не було документів на підтвердження принаймні реальності мого існування. Крім того, ясна річ, не могло бути й мови про влаштування на роботу.
Отож я мусив жити скромніше, щоб не померти на соломі. Підрахунки показали: не слід витрачати більше двохсот лір на місяць. Звичайно, на такі гроші далеко не заїдеш, але майже два роки я жив і на менші кошти та ще й був не сам. Так що треба пристосуватися.
Власне, я вже стомився від свого самотнього й мовчазного бурлакування, і в мене виникла інстинктивна потреба мати якесь товариство. Гостро відчув це одного похмурого дня в осінньому Мілані невдовзі після повернення з Німеччини.
Той листопадовий день був холодний, а надвечір збиралося на дощ. Я помітив старого торговця сірниками під ліхтарем. Він ніяк не міг закутатись у благеньке пальто, бо йому заважала скринька, що висіла на грудях. Старий тримав біля підборіддя стиснуті кулаки, і в одному з них був мотузочок, що звисав до самої землі. Я нахилився і побачив малюсіньке цуценя, яке, згорнувшись клубочком біля стоптаних черевиків господаря, тремтіло від холоду і безперестанку скавчало. Бідолашна тваринка! Я спитав старого, чи не продає він цуценя. Той відповів ствердно і додав, що продасть зовсім дешево, хоч цуценя дороге. О, з нього виросте гарний великий собака.
— Двадцять п’ять лір…
Бідолашне цуценя анітрохи не запишалося, почувши таку високу похвалу. Воно не перестало дрижати. Либонь, зрозуміло, що господар оцінив не його майбутні достоїнства, а глупоту, яку прочитав на моєму обличчі. Тим часом я збагнув, що, купивши собаку, матиму вірного, скромного і люблячого друга, який з поваги до мене ніколи не спитає, хто я насправді такий, де взявся і чи гаразд у мене з документами. Однак за собаку необхідно платити податок, а я вже відвик від цього. Обмежити свою волю! Ні в якому разі!
— Двадцять п’ять лір? Бувайте здорові! — сказав я старому торговцеві сірниками.
І, насунувши капелюха на очі, почвалав під сизою мжичкою, що вже заснувала вулицю. Отоді я вперше подумав: солодка моя воле, ти безмежна й прекрасна, а все ж таки трохи й деспотична, коли не дозволяєш мені навіть собачки купити.
Перша зима була сувора, дощова і туманна, та я майже й не помітив її, захоплений мандрівками, сп'янілий від волі. Але на початок наступної зими вже стомився від постійних переїздів і, як уже сказав, намірився дещо обмежити себе. І я помітив… ну, звісно, був легкий туман і було холодно… Я помітив, що страждав від зміни пір року, хоч і переконував себе не піддаватися такому настроєві.
«Чим ти ще невдоволений? — докоряв я собі. — Чого супишся? Ти ж можеш безтурботно насолоджуватися своєю волею!»
Справді, я вдосталь порозважався поїздками: Адріано Меїс прожив за цей рік свою безтурботну юність; тепер слід було постатечнішати, зосередитись, обрати собі спокійний і скромний спосіб життя. О, це зовсім легко вільній людині, не обтяженій жодними обов'язками!
Так мені здавалося, і почав я міркувати, в якому б місті оселитись. Бо негоже статечному чоловікові жити, як птах без гнізда. Але де ж оселитися? У великому місті чи в малому? Я все не міг вирішити.
Заплющував очі й подумки літав до тих міст, де вже побував. У кожному з них намагався чітко уявити саме ту вулицю, той майдан, те місце, про яке збереглися в мене найприємніші спогади. Казав собі: «Я тут був! І тут був. І скрізь вирує цікаве життя, а від мене воно втікає». Скільки разів я запевняв себе: «Отут хочу влаштуватися! З якою охотою зостався б отут!» Заздрив тамтешнім мешканцям, що спокійно займаються своїми звичними щоденними справами і не знають болісного почуття ненадійності, властивого тим, хто часто роз’їжджає.
Нестерпне почуття ненадійності весь час дошкуляло мені, не даючи відчути вдоволення від постелі, в яку лягав спати, і від інших речей, що оточували мене.
Кожен предмет змінюється в нашій свідомості залежно від образів, які він викликає, і, так би мовити, вабить до себе, оскільки будить різноманітні приємні почуття в їхній гармонійній єдності; однак він приносить нам задоволення не сам по собі, а тому, що наша уява прикрашає його, мовби осяває любими нам образами, бо з ними асоціюються наші звички. Тобто ми любимо в речі те, що вносимо в неї від себе, ту злагоду, ту гармонію, яка виникла між нами, ту душу, якою ми самі наділяємо кожну річ і яка зіткана з наших спогадів.
Та хіба ж може викликати такі приємні почуття готельний номер?
Інша річ, коли був би в мене власний будинок, мій, тільки мій. Може, варто придбати? Але ж грошей уже поменшало… А якщо скромний будиночок на кілька кімнат? Квапитись не слід. Усе обміркувати, зважити кожну дрібницю. Звичайно, вільним, зовсім вільним я можу бути лише з валізою в руці: сьогодні тут, завтра там. Тільки-но оселюся у власному будинку, як уже: реєструватися неодмінно, платити податки негайно! А я навіть не записаний в адресному бюро. А як записатися? Під чужим іменем? І що далі? А там і не зогледишся, як поліція розпочне таємне розслідування… Як не крути, а клопотів наберешся!.. Отже, нічого не вийде. Я знаю, що мені не можна мати власного будинку, власних речей. Та я можу поселитися в сімейному пансіоні або в мебльованій кімнаті. Чи варто журитися через такі дрібниці?
Всі ці меланхолійні роздуми навіяла мені зима. Наближалися різдвяні свята, і душу мою огорнула туга за родинним теплом і затишком.
Ясна річ, я не оплакував тещиної хати, бо не зазнав у ній радості. Батьківського дому, в якому я жив раніше, єдиного, про який зосталися приємні спомини, вже не було, його зруйнували. Та він уже й не відповідав моєму нинішньому становищу.
Отож лишалося втішатись думкою про те, як весело було б мені, якби подався на різдвяні свята в Міраньйо, до жінки й тещі. (Ото жах!)
Аби посміятися досхочу й розважитись, я уявляв собі, як стою перед дверима свого дому з величезним кошиком у руках.
— Дозвольте? Чи тут іще мешкають синьйора Ромільда Пескаторе, вдова Паскаль, і Маріанна Донді, вдова Пескаторе?
— Так, синьйоре. А ви хто такий?
— Я — покійний чоловік синьйори Ромільди, той бідолашний синьйор Паскаль, що втопився торік. Оце, як бачите, з дозволу високого начальства прийшов з того світу погостювати на різдвяні свята в родині, а тоді негайно вернуся назад!
Чи вдова Пескаторе не вріже дуба з переляку, несподівано побачивши мене? Хто? Вона?! Еге, сподівайся! Та вона днів за два знову зажене мене на той світ!
Усе моє щастя, запевняв я себе, — це воля, цілковита незалежність від тещі й дружини, від податків, від принизливих злигоднів мого колишнього життя. Нині я вільний від них. Хіба цього мало? В мене ще життя попереду. А самітників, таких, як я… скільки їх на білому світі?
«Так, так, — нашіптувала мені негода у парі з клятим туманом, — але всі вони або іноземці, або мають десь домівку і можуть повернутися до неї будь-якого дня. Якщо ж своєї хати в когось із них нема, то він купить її хоч завтра або може оселитися в своїх друзів. А ти завжди, скрізь і всюди будеш чужим, ось у чому різниця. Ти чужий у житті, Адріано Меїс».
Я стенав плечима й роздратовано вигукував:
— Тим краще! Менше клопотів… Немає в мене друзів? Будуть!..
У таверні, куди я навідувався цими днями, один добродій, мій сусіда за столом, уже виявляв бажання заприязнитися зі мною. Йому було років під сорок і був він лисуватий, смаглявий, у золотому пенсне, яке раз у раз сповзало з носа, — певне, масивний ланцюжок щирого золота був заважкий. Ах, який славний чоловік! А ще уявіть собі: коли він надівав капелюха і виходив з-за столу, то відразу змінювався і робився схожий на хлопчика. А все через ноги — вони в нього були такі короткі, що, сидячи за столом, він не торкався підлоги. Тому зі стільця він не вставав, а ніби злазив. Щоб виправити цей недолік, чоловічок носив черевики на високих підборах. Що ж тут поганого? Нічогісінько. Хіба тільки те, що ті підбори надто стукотіли. Зате ступав він граційно, дріботів маленькими кроками, наче куріпка.
Милий, цікавий, трохи, правда, дивакуватий і балакучий, але з власними поглядами на життя та ще й шляхетного роду; на візитці, яку він мені дав, стояло:
Цією візиткою він мало не завдав мені неприємностей, принаймні поставив у незручне становище, адже я не міг відповісти люб’язністю на його люб’язність, бо не мав візитних карток: я не насмілювався надрукувати свого нового імені. Ото халепа! Наче не можна обійтися без візитки! Просто назвав своє ім’я, та й годі.
Я так і вчинив. Але ж насправді моє ім’я…
А втім, годі про це!
Які цікаві розмови вів кавалер Тіто Ленці! Навіть латину знав і запросто цитував Цицерона.
— Свідомість? Але свідомості не досить, любий синьйоре! Самою свідомістю керуватися не можна. А можна було б лише за умови, якби вона, свідомість тобто, нагадувала палац, а не майдан, даруйте за таке порівняння. Я маю на увазі, коли б ми уявляли її осібною, що за своєю природою не відкрита для інших. Саме в свідомості, на мою думку, здійснюється основний зв’язок між мною, що мислить, та іншими особами, яких я мислю. Що ж до почуттів, нахилів і смаків тих інших осіб, котрих ми з вами мислимо, то вони не відображаються ні в мені, ні в вас, не даючи нам ні вдоволення, ні спокою, ні радості, хоч усі ми прагнемо до того, щоб наші почуття, думки, нахили і смаки відображалися в свідомості інших людей. А якщо цього не відбувається, то лише тому… ну, скажімо, тому, що повітря кожної миті не встигає переносити зародки ваших ідей, любий синьйоре, до мозку вашого ближнього і не встигає допомогти їм розвинутися там. Ось чому ви не можете сказати, що вам досить вашої свідомості. А кому її досить? Хіба її досить, щоб прожити самотою, виснаживши себе в темряві? Ні, і ще раз ні! Ви знаєте, я ненавиджу риторику, оту стару брехливу хвастуху, кокетку в окулярах. Це ж вона, б’ючи себе в груди, придумала гарну фразу: «В мене є моя свідомість, і мені цього досить». Не сперечатимусь, Цицерон перший сказав: «Mea mihi conscientia pluris est quam hominum sermo!»[21] Цицерон, звичайно, пишномовний, але… боже борони і спаси нас від нього, любий синьйоре! Він нудніший за скрипаля-початківця!
Мені кортіло розцілувати кавалера Тіто Ленці. Та милий чоловічок не обмежився гострими й оригінальними міркуваннями, за які я ладен був вважати його мудрецем, — він пустився в щирі, відверті балачки, і тоді мені стало враз ніяково, я відчув, що якась сила спонукає мене відцуратись його і замкнутися в собі. А я вже вірив був, що ми легко заприятелюємо. Поки говорив він і йшлося про щось абстрактне, все було пречудово, але тепер кавалер Тіто Ленці намагався викликати на розмову мене:
— Ви не міланець, чи не так?
— Ні…
— Проїздом тут?
— Еге ж…
— А Мілан — красиве місто, га?
— Атож, красиве…
Я був не балакучіший за прирученого папугу. Що настирливішими ставали його запитання, то ухильніше я відповідав. Дуже швидко ми дійшли до Америки. Тільки-но чоловічок почув, що я народився в Аргентіні, як підскочив і кинувся потискувати мені руки:
— Вітаю вас, любий синьйоре! Я заздрю вам! Ах, Америка!.. Я теж там бував.
Він там був? Рятуйся, Адріано!
__ В такому разі, — хутко докинув я, — вітати слід вас, бо мені… власне, я там і не був, хоч і народився за океаном. Я виїхав звідти кількамісячним немовлям, отож навіть не ступав по американській землі.
— Шкода! — з сумом вигукнув кавалер Тіто Ленці. — Одначе у вас там зосталися родичі, чи не так?
— Ні, нікого…
— То, виходить, ви приїхали до Італії з усією вашою родиною і тут влаштувалися? А де ж ви оселилися?
Я сидів, як на голках. Стенув плечима й відповів, зітхнувши:
— Мені довелося жити в різних місцях. Сім’ї не маю і… і подорожую!
— Як чудово! Щасливчик! Подорожі… У вас таки справді нікого немає?
— Нікого…
— Як чудово! Щасливчик! Я заздрю вам.
— А ви, значить, маєте сім’ю? — спитав і я, щоб перевести розмову на нього.
— Анікогісінько! — зітхнув він, заплющивши очі. — Я сам і завжди був сам.
— Отже, в нас одна доля!..
— Але я нудьгую, любий синьйоре, о, як я нудьгую! — вигукнув чоловічок. — Самотність для мене… Остогидла вона мені. Друзів у мене доволі, але повірте, у моєму віці не вельми приємно, коли приходиш додому, а тебе ніхто не чекає. Є люди, котрі все розуміють, а є такі, що не розуміють нічого, любий синьйоре. Розумному, напевне, навіть гірше, бо зрештою в нього не лишається ні снаги, ані волі. Він каже собі: «Не слід робити того, не слід робити цього, щоб не вчинити неподобства». Чудово! Але ж якоїсь хвилі він помічає, що все життя саме по собі — суцільне неподобство. А тоді, скажіть на милість, який сенс у тім, що він не чинив неподобства? Виходить, що він ніби й не жив на світі? Ось так, любий синьйоре.
Я спробував утішити його:
— У вас, на щастя, ще є час…
— Вчинити неподобство? Та я вже чинив його і то не раз, — перебив мене кавалер Тіто Ленці, хвалькувато всміхаючись. — Я мандрував, як оце ви, і були в мене пригоди… так, так, вельми потішні й пікантні… У Відні, приміром, якось увечері…
Я ніби з-за хмар упав на землю. Як? Любовні пригоди? У нього? Три, чотири, п’ять — в Австрії, у Франції, в Італії, навіть у Росії… Та ще ж які! Відчайдух! Ось, наприклад, уривок з розмови між ним та однією заміжньою панею:
В і н: — Ех, коли поміркувати, люба пані, то я чудово розумію вас! Зрадити чоловіка, боже мій! Вірність, цнота, гідність… Троє великих і святих слів! Слова з великої літери. А також — честь! Ще одне високе слово… А на ділі, повірте, люба пані, все зовсім інакше. Це ж лише коротка мить. Спитайте-но ваших подруг, котрі вже спізнали…
П а н і: — Питала. Усі вони потім були дуже розчаровані.
В і н: — Ще б пак! Ясна річ! Налякані й скуті всіма цими гучними словами, вони надто довго вагалися — півроку, рік. Розчарування й виникло саме через несумірність того вчинку й занадто довгих розмірковувань, які йому передували. Слід зважуватись негайно, люба пані. Подумав — зробив. Усе так просто.
Досить було глянути на нього, уявити собі його крихітну, смішну постать, аби, не слухаючи нових доказів, зрозуміти: він бреше.
Мій подив змінився пекучим соромом за нього, адже чоловічок цей навіть не усвідомлював, яке жалюгідне враження справляє його брехня, надто ж на мене, бо я бачив, як легко й залюбки він бреше без жодної потреби. А я, змушений казати неправду з примхи долі, стримувався і страждав щоразу, бо відчував, як мені душу вивертає.
Від приниження й гіркоти мені хотілося схопити його за руку й крикнути: «Даруйте, кавалере, ну навіщо, навіщо ви брешете?»
Хоч прикрість моя була небезпідставна, однак, поміркувавши як слід, я зрозумів: казати йому таке — огидно. Справді, якщо милий чоловічок поводиться так дивно і жадає, аби я повірив у його перемоги, то поведінка ця якраз і зумовлюється тим, що, не маючи в тому необхідності, він може брехати просто так, а мене саме необхідність і змушує казати неправду. Зрештою, для нього брехливі вигадки — звичайнісінька розвага, а може, розумові вправи, а для мене, навпаки, — неприємний обов’язок, покара.
До чого ж призводили подібні міркування? А до того, що я почав усвідомлювати: моє становище неминуче змушуватиме мене брехати, а відтак я ніколи не зможу мати ні свого дому, ні друзів, навіть одного-єдиного справжнього друга… Дружба вимагає чесності й відвертості, а хіба ж я, людина без імені, без минулого, довірю кому-небудь таємницю свого життя, яке виросло, мов гриб, із самогубства Маттіа Паскаля? Я можу дозволити собі тільки побіжні зустрічі, тільки короткий обмін пустими фразами.
Нічого не вдієш — це ж і є зворотний бік мого щастя. Отож не варто впадати у розпач.
Житиму собою і для себе, як жив досі!
Та ось біда: я, щиро кажучи, боявся, що моє товариство нікому не цікаве й не потрібне, нікому не принесе задоволення. І потім, обмацуючи своє безбороде обличчя, проводячи рукою по довгому волоссю або поправляючи на носі окуляри, я мав дивне відчуття: здавалося, ніби я вже не я, що я доторкаюсь не до себе.
Будьмо справедливі: такого вигляду я надав собі не задля себе, а задля інших. І ось тепер, наодинці з самим собою, мушу носити маску, і все, що я вигадав про Адріано Меїса, все вже стало не для інших. А для кого ж? Для мене? Але я сам міг повірити в це тільки за умови, що в це повірять інші…
І коли виявилось, що в Адріано Меїса немає вже снаги кидатись у життєвий вир і брехати, що він, стомлений самотністю, все-таки змушений усамітнюватись, що він у ці похмурі зимові дні блукає вулицями Мілана, повертається до готелю й замикається в товаристві небіжчика Маттіа Паскаля, я збагнув, що справи мої кепські, що мене чекають не самі радощі, отже, моя щаслива доля…
Та, може, річ не в тім? Може, моя безмежна воля й заважає мені нормально жити? Бо завжди, коли я мушу на щось зважитися, щось неодмінно стримує мене: то мені ввижається сила-силенна перешкод, то на заваді стане якесь мимовільне неприємне враження.
І тоді я знову вибігав на вулицю, спостерігав за всім, що відбувалося довкола, приглядався до кожної дрібниці, довго розмірковував над дріб'язковими питаннями. Стомившись, заходив до кав'ярні, читав якусь газету, дивився на відвідувачів — тих, що заходили, і тих, що виходили. Потім виходив і сам. Життя, коли я споглядав його, ніби сторонній, здавалося мені аморфним і безглуздим. А себе я почував загубленим серед метушливого натовпу. Безперервний вуличний гамір забивав мені памороки.
Чому люди так намагаються ускладнювати собі життя? Раз у раз я питав себе про це і не знаходив відповіді. Навіщо таке нагромадження машин? Чим займеться людина, коли все робитимуть машини? Чи не виявиться потім, що так званий прогрес нічого спільного не має з людським щастям? Яку радість приносять нам ті винаходи, якими наука чесно намагається збагатити людство (а насправді, збіднює його, бо вони обходяться дуже дорого).
Якось у трамваї зустрівся мені один бідолаха з тих, що не можуть не поділитися з людьми своїми враженнями.
— Який чудовий винахід! — вигукнув він. — Лише два сольдо, і я проїжджаю пів-Мілана за кілька хвилин!
Ті два сольдо за проїзд витіснили з його свідомості розуміння того, що всього його заробітку не вистачить на це щасливе життя з трамваями, електричним освітленням і на таке інше.
Отже, наука, думав я, створює ілюзію, буцімто життя стає легшим і зручнішим. Та якби й визнати, що своїми громіздкими машинами вона справді полегшує життя, я таки спитаю: чи можна зробити тому, хто приречений на безглузду працю, гіршу послугу, аніж полегшити цю працю, зробивши її майже механічною?
Я повернувся до готелю.
Там у коридорі на вікні висіла клітка з канаркою. Я не знав, чим зайнятися, а з людьми розмовляти не міг, тим-то й озвався до пташки. Пробував повторити її пісеньку, і канарка, здавалось, повірила, що з нею хтось розмовляє: слухала мене і, може, вгадувала в моєму щебеті любі їй звістки про гнізда, про листя, про волю… Вона схвилювалася, пурхала по клітці, хитала голівкою, висовувала її крізь прутики, а потім відповідала мені, запитувала про щось і знову слухала. Бідолашна пташина! Я був зворушений її поведінкою, але ж сам не знав, що кажу їй…
Отож, коли поміркувати, хіба з нами, з людьми, не трапляється подібне? Хіба ми не гадаємо, що природа говорить з нами? І хіба ми не знаходимо смислу в її таємничих голосах? Не знаходимо бажаної відповіді на болючі запитання, з якими звертаємось до неї? А природа в своїй недосяжній величі навіть не помічає ані нашого існування, ані наших марних сподівань.
Бачите, яких висновків може дійти змушена жити самотою людина через жартівливе заняття, до якого вона вдається знічев’я? Я ладен був відлупцювати самого себе. Чи я справді зібрався стати філософом?
Ні, ні, годі! Нема ж ніякої логіки в моїй поведінці. Далі так тривати не може. Я маю подолати всі свої вагання і кінець кінцем, хай би там що, прийняти рішення.
Треба ж таки розпочати нове життя!
Через кілька днів я приїхав до Рима з наміром оселитися там. Чому саме в Римі, а не десь-інде? Справжню причину я збагнув пізніше, вже після того, що там зі мною трапилось, але зараз не називатиму її, аби не зіпсувати своєї розповіді недоречними в цю мить міркуваннями. Я обрав Рим насамперед тому, що вподобав його дужче, ніж інші міста. Крім того, мені здавалося, що, байдуже даючи притулок стільком чужоземцям, він прихистить і такого, як я.
Пошук будинку, тобто пристойної кімнати на тихій вулиці в скромній родині, коштував мені багатьох зусиль. Нарешті я знайшов на вулиці Ріпетта кімнатку з вікнами на річку. Щиро кажучи, перше враження від сім’ї, в якої я намірився жити, було таке несприятливе, що, повернувшись до готелю, я довго вагався, чи не варто пошукати ще.
На дверях четвертого поверху висіли дві таблички: з одного боку — «ПАЛЕАРІ», з другого — «ПАПІАНО». Під другою була прибита двома мідними цвяхами візитна картка, на якій проступав напис: «Сільвія Капорале». Мені відчинив старий років шістдесяти (Палеарі? Папіано?) в полотняних штанях і брудних черевиках на босу ногу, з м’ясистим рожевим оголеним торсом без жодної волосинки, з намиленими руками і в білому тюрбані з мильної піни.
— Ой, перепрошую! — вигукнув він. — Я гадав, це служниця… Зачекайте хвилинку, ви мене застали… Теренціо! Адріано! Ходіть сюди мерщій! Тут синьйор… Зачекайте хвилинку, будьте ласкаві… Чого ви бажаєте?
— Ви здаєте мебльовану кімнату?
— Так, синьйоре. Ось моя донька, поговоріть з нею. Адріано, це про кімнату!
З’явилася бліда зніяковіла дівчина, невеличка, білява. Її ніжне обличчя і блакитні очі були сумовиті. Теж Адріана! «Оце так штука! — подумав я. — Наче навмисне!»
— А де ж Теренціо? — спитав чоловік у мильному тюрбані.
— О боже мій, тату, ти ж чудово знаєш: вони в Неаполі з учорашнього дня. Іди звідси! Глянув би на себе… — з прикрістю відповідала дівчина ніжним голоском, у якому, незважаючи на ледь помітне роздратування, вчувалася природжена лагідність.
Старий пішов, усе повторюючи «Еге ж! Еге ж!» та човгаючи черевиками і безперестанку намилюючи лису голову та густу сиву бороду.
Я не міг стримати усмішки, але всміхнувся доброзичливо, аби не збентежити вкрай його доньки.
Вона замружилась, наче не хотіла помічати моєї усмішки. Спочатку Адріана видалась мені дівчинкою, та придивившись уважніше, я зрозумів з виразу її обличчя, що вона вже доросла, тому на ній домашній халат, у якому вона має трохи кумедний вигляд, бо ця одіж не пасує ні до її дитячої статури, ні до личка. Дівчина носила жалобу.
Стиха розмовляючи, Адріана повела мене темним коридором до кімнати, яку вони здавали. На мене не дивилася (бозна-яке враження я справив спочатку). Коли відчинилися двері, я відчув, як свіже повітря наповнило мої груди — кімната була світла, з двома великими вікнами, що виходили на річку. На обрії вимальовувались Монте Маріо і новий квартал Праті аж до замку Святого Ангела — він височів над старим мостом Ріпетта і новим, що будувався поряд. Трохи далі було видно міст Умберто і всі старі будинки Тордіноне, розташовані в широкому закруті річки. А з другого боку виднілися зелені пагорби Джаніколо з великим водограєм Сан-П’єро в Монтаріо та кінна статуя Гарібальді.
Завдяки такому приємному краєвидові я і винайняв кімнату, обставлену, до речі, з вишуканою простотою, оклеєну світлими — біле з блакитним — шпалерами.
— Оцей балкончик теж наш, — мовила дівчина. — Принаймні поки що. Кажуть, ніби його збираються зламати, бо дуже випирає.
— Випирає?
— Атож, випирає над вулицею. Хіба так не можна сказати? Але це буде не скоро — не раніше, як добудують набережну Тібру.
Слухаючи її тихий розважливий голос і дивлячись на її вбрання, я всміхнувся й промовив:
— Он воно що!
Вона образилась. Опустила очі й прикусила губку. Тоді, аби зробити їй приємність, я теж заговорив серйозно:
— Даруйте, синьйорино, у вашому домі, здається, немає дітей?
Вона мовчки похитала головою. Може, в моєму голосі їй причувся відтінок іронії, що аж ніяк не входило в мої наміри. Та сказав же я «дітей», а не «дівчаток». Я знову спохопився:
— А… Скажіть, синьйорино, інших кімнат ви не здаєте?
— Ця найкраща, — відповіла вона, не глянувши на мене. — Якщо вам не до вподоби…
— Ні, ні, я спитав, аби довідатись…
— Ми здаємо ще одну, — мовила дівчина силувано байдужим тоном. — З фасаду… Вона виходить на вулицю… В ній мешкає одна синьйорина. Вона живе в нас уже два роки. Заробляє уроками гри на фортепіано… але не вдома.
Промовивши ці слова, дівчина ледь помітно всміхнулась і додала:
— Тут живу я, мій батько і наш зять…
— Палеарі?
— Ні, Палеарі — мій батько, а нашого зятя звуть Теренціо Папіано. Він має виїхати разом зі своїм братом, котрий зараз теж живе в нас. Моя сестра померла… півроку тому.
Щоб перевести розмову на інше, я поцікавився платою. Ми швидко домовились. Я спитав, чи не треба завдатку.
— Як завгодно, — відповіла вона. — Можете просто назвати своє ім’я.
Я обмацав нагрудну кишеню і, знічено всміхаючись, мовив:
— Немає в мене… Не лишилося жодної візитної картки… Звуть мене Адріано, саме так. Я чув, синьйорино, що й вас так звуть. Може, вам неприємно…
— Та ні! Чому ж? — заперечила вона, помітивши, мабуть, моє зніяковіння, і засміялася цього разу, мов дитина.
Я теж засміявся й додав:
— Ну, якщо вам байдуже… мене звуть Адріано Меїс. Отже, домовились! Я можу переїхати сьогодні ввечері. Чи краще завтра вранці?
Вона відповіла:
— Як завгодно.
Однак мені здалося, що їй було б приємніше, якби я не повернувся. Я навіть не звернув належної уваги на її халатик.
Та по кількох днях я переконався, що бідолашна дівчина просто змушена була носити його — хоч-не-хоч — бо весь тягар домашньої роботи лежав на її плечах. І невідомо, що сталося б з родиною, аби не Адріана.
У її татка, Ансельмо Палеарі, старого, який вийшов мені назустріч з тюрбаном мильної піни на голові, мізки теж були з піни. Того ж дня, коли я оселився в них, він заявився до моєї кімнати, пояснивши, що прийшов не так задля того, аби зайвий раз перепросити за малопристойний вигляд під час нашої першої зустрічі, як задля приємності познайомитися з людиною, що схожа на вченого або, скажімо, на художника.
— Я не помилився?
— Помилилися. Художник… Ніколи я не був художником! Учений… Відносно… Я інколи полюбляю читати книжки…
— О, ви маєте гарні! — вигукнув він, розглядаючи корінці кількох книг, які я вже поставив на поличку бюро. — Днями і я покажу вам свої книжки, гаразд? У мене теж гарні. Ех!
Він стенув плечима, постояв мов укопаний. Погляд його затуманився, обличчя стало відчужене, — либонь, забув уже, де він і з ким. Потім ще двічі повторив: «Ех! Ех!», повернувся до мене спиною і вийшов з кімнати не попрощавшись.
Спочатку я дуже здивувався, але згодом мені стала зрозуміла не тільки його неуважливість, а й багато іншого.
Коли старий дотримав обіцянку й запросив мене до своєї кімнати, щоб показати книги, я побачив такі: «Смерть і потойбічний світ», «Людина і її плоть», «Сім принципів людини», «Карма», «Ключ до теософії», «Абетка теософії», «Таємниче вчення», «Астральний план» і т. ін.
Синьйор Ансельмо був членом теософічного товариства.
Пустився він у фантастичні дослідження й туманні роздуми знічев’я. Відпровадили його у відставку з посади начальника відділу якогось міністерства раніше, ніж належало. І занапастили чоловіка — не тільки матеріально, а й морально. Від нічого робити, не обтяжений ніякими обов’язками, він усе дужче й дужче відривався від реального життя. Добра половина його пенсії витрачалась на книги. Він уже зібрав собі невелику бібліотечку. Однак теософські вчення не вдовольняли його цілком. Напевне, точив душу хробак сумніву, бо поряд з теософськими творами була в нього чимала колекція старовинних і нових філософських есе і трактатів, а також збірки наукових статей. Окрім того, останнім часом старий захопився спіритичними дослідами.
У синьйорини Сільвії Капорале, своєї пожилиці, вчительки музики, він відкрив незвичайні здібності медіума, а втім, ще не блискучі, та він не сумнівався, що з часом і за допомогою спеціальних вправ учителька розвине ті здібності й затьмарить найзнаменитіших медіумів.
Я, зі свого боку, можу засвідчити, що ніколи не бачив на такому грубому, потворному обличчі, схожому на карнавальну маску, таких скорботних очей, як у синьйорини Сільвії Капорале. Були вони чорні-пречорні, мигдалевидні, дивилися завжди пильно і здавалося, ніби до них зсередини підвішеним свинцевий важок, як у механічних ляльок.
А ще в сорокарічної синьйорини Сільвії Капорале під яскраво-червоним, круглим, мов бульба, носом, росли справжнісінькі вуса.
Згодом я дізнався, що вона, сердешна, до нестями жадала кохання, через те й пила. Знала, що потворна, стара, і пила з розпачу. Іноді вечорами приходила додому в неймовірному вигляді: капелюшок з’їхав набакир, червонястий носик схожий на моркву, а погляд приплющених очей — сама скорбота.
Вона падала в постіль, і випите вино відразу ж виливалося нестримним потоком гірких сліз. І тоді бідолашній маленькій мамі в халатику доводилось до пізньої ночі доглядати втішати її. Адріана жаліла нещасну, і та жалість переборювала навіть огиду. Дівчина знала, що Сільвія одна-однісінька на світі, безталанна, і що невтолений пломінь бажання завдавав їй таких мук, що вона зненавиділа й саме життя і вже двічі пробувала накласти на себе руки. Адріана лагідно домагалася від неї обіцянки бути слухняною, не робити дурниць, і — що б ви думали? — на ранок синьйорина Капорале виходила снідати вичепурена ще й маніжилась, мов та мавпочка, — за ніч наче перетворилася на вередливе наївне дівчисько.
Кілька лір, які вдавалося їй час від часу заробити на репетиціях пісеньок з якоюсь дебютанткою з кафешантану, витрачались на пиятику та вбрання. Вона не платила ні за кімнату, ні за скромне харчування в домі Палеарі. Але вигнати її не могли — синьйор Ансельмо не зміг би тоді влаштовувати спіритичні сеанси.
Власне, була й інша, вагоміша причина. Два роки тому, коли після смерті матері синьйорина Капорале продала будинок і перейшла жити до Палеарі, вона дала Теренціо Папіано на одну надійну й вельми прибуткову справу близько шести тисяч лір, виторгуваних за меблі. Ті шість тисяч безслідно зникли.
Коли синьйорина Капорале, заливаючись слізьми, сама розповіла мені про це, я частково вибачив синьйорові Ансельмо Палеарі: раніше мені здавалося, що він тримає таку жінку біля своєї доньки з примхи.
Правда, маленька Адріана була від природи винятково порядна й аж надто розсудлива, отож, мабуть, не було підстав побоюватися за неї. Найдужче вражали її в цій історії таємничі батькові маніпуляції та викликання духів за допомогою синьйорини Капорале.
Маленька Адріана була побожна. Я завважив це з перших днів, коли вона почепила на стіні над моїм нічним столиком біля ліжка кропильницю з блакитного скла. Увечері перед сном я закурив і почав читати одну з книг Палеарі, а потім через неуважливість поклав недопалок у ту кропильницю.
Наступного дня її вже не стало. Натомість на нічному столику з’явилася попільничка. Я спитав Адріану, чи то не вона зняла зі стіни кропильницю, і дівчина, ледь почервонівши, відказала:
— Даруйте, мені здалося, що попільничка вам потрібніша, ніж кропильниця.
— А хіба в кропильниці була свята вода?
— Була. Тут у нас навпроти церква Сан Рокко.
І вона пішла. Цій маленькій мамі хотілося, щоб я був благочесний уже тому, що в Сан Рокко вона зачерпнула святої води для моєї кропильниці. І для своєї, звичайно. Батькові свята вода, певне, ні до чого. А синьйорина Капорале наповнювала свою кропильницю, якщо вона її мала, не святою водою, а скоріше святим вином.
Тепер, коли я відчував, що останнім часом ніби завис у тумані, кожна дрібниця наводила мене на довгі роздуми. Кропильниця Адріани нагадала мені, що змалечку я не виконував релігійних обрядів і жодного разу не бував у церкві відтоді, як пішов від нас Циркуль. Він водив Берто й мене до церкви, коли мати посилала. Я не відчував ніякої потреби спитати в самого себе, віруючий я чи ні. І Маттіа Паскаль помер смертю нечестивця — без каяття й причастя.
Несподівано я збагнув, що потрапив у незвичайне становище. Адже всі, хто мене знав, вважали, що я (добре це чи погано — то вже інша річ) позбувся думки, найтяжчої для живої людини, — думки про неминучу смерть. Хто знає, скільки моїх співгромадян у Міраньйо казали: «І все-таки він щасливець! Хай би там що, а для нього вже все вирішено».
А тим часом я нічогісінько не вирішив. Я гортав книги Ансельмо Палеарі і дізнався з них, що в такому ж становищі, як я, в «мушлях» Камалока, перебувають справжні мерці, а надто самовбивці. Їх роздирають, як запевняє добродій Лідбітер, автор «Астрального плану» (так у теософії зветься перший ступінь потойбічного світу), найрізноманітніші чуттєві жадання, котрих вони аж ніяк не можуть задовольнити, бо позбавлені тілесної оболонки, хоч і не знають, що втратили її.
«Еге, — подумалось мені, — це ж так я й сам скоро повірю, що насправді втопився в млиновому шлюзі маєтку Стіа і тепер тільки уявляю, ніби живий».
Відомо, що деякі різновиди божевілля передаються, мов зараза. Отож і я, хоч би як опирався, зрештою відчув: божевілля синьйора Ансельмо передається й мені. Звісно, я не вважав себе справді мертвим, хоч у цьому не було б великої біди. Найважче — померти. А коли вже людина померла, то в неї навряд чи з’явиться прикре бажання повернутися до життя. Біда була в іншому — я раптом збагнув, що мені ще доведеться помирати. Я ж про це геть забув: після мого самогубства в Стіа думав, ясна річ, тільки про життя. А тепер синьйор Ансельмо Палеарі весь час викликав переді мною привид смерті.
Цей блаженний чоловік не міг говорити про щось інше! Та ще й говорив з таким запалом і частенько вдавався до таких дивовижних образів і порівнянь, що, коли я його слухав, мене поймало нестримне бажання стрімголов тікати з цього дому й оселитися десь-інде. Одначе в теоріях і поглядах синьйора Палеарі, дарма що вони здавалися мені здебільшого наївними, було врешті й чимало втішного, а раз мене вже непокоїла думка, що колись і я помру-таки по-справжньому, я охоче слухав його міркування.
— Є тут логіка? — спитав він мене якось, прочитавши уривок з книги Фінота, переповненої такою сентиментально-похоронною філософією, що все це здавалося маячнею могильника й морфініста. В тому уривку йшлося про зародження хробаків у розкладеному трупі людини. — То є тут логіка? Звичайно, матерія існує, я не заперечую. Нехай навіть усе матеріальне. Однак є форма і форма, образ і образ, якість і якість. Є камінь і невагомий ефір, чорт забирай! Так і в моєму тілі є нігті, зуби, шкіра і є, чорт забирай, найтонша тканина ока! Отож, синьйоре, з якого побиту станемо ми заперечувати, що так звана душа теж матеріальна? Але згодьтеся, що це інша матерія, не така, як ніготь, зуб і шкіра. Ця матерія схожа на ефір чи щось подібне. Чому ж ми приймаємо ефір як гіпотезу, а душу заперечуємо? Є в цьому логіка? Матерія — так, синьйоре. Стежте за моєю думкою, і ви побачите, до чого я веду, як усе узгоджу. Ми прийдемо до Природи. Зараз ми розглядаємо людину як наслідок зміни незліченних поколінь, як продукт довготривалої роботи природи, чи не правда? А відтак, любий синьйоре Меїс, ви теж тварина, причому найжалюгідніша і зрештою майже нічого не варта. Я погоджуюся з цим і кажу: припустімо, що людина посідає не дуже високе місце на ієрархічній драбині живих істот — від хробака до людини, скажімо, сім-вісім, а то й п’ять щаблів. Але ж, чорт забирай, аби піднятись на ці п’ять щаблів, природа трудилася тисячі й тисячі століть! Чи не правда, матерії довелося пройти нелегкий шлях розвитку як формі і як субстанції задля того, щоб досягти цього п’ятого щабля і стати твариною, котра краде і бреше, але водночас здатна написати «Божественну комедію» або віддати себе в жертву, як наші матері, — моя і ваша, синьйоре Меїс. І ця істота зненацька — гах! — і нема! Перетворюється в ніщо? Є тут логіка? Ні, на хробака перетвориться мій ніс, моя нога, але ж не моя душа, чорт забирай! Так, синьйоре, вона — теж матерія, хто заперечить? Тільки ж не така, як ніс і нога. Є тут логіка?
— Перепрошую, синьйоре Палеарі, — заперечив я, — геній виходить на прогулянку, випадково падає, вдаряється головою і стає ідіотом. А де поділася душа?
Синьйор Ансельмо заціпенів, устромив очі в землю, наче біля його ніг зненацька впав камінь.
— Де поділася душа?..
— Звісно, ми з вами геніальні люди, та все ж розміркуйте самі: я гуляю, падаю, вдаряюсь головою, роблюсь ідіотом, — де поділася душа?
Палеарі склав руки на грудях і з поблажливим співчуттям відповів:
— О боже мій милий! Навіщо вам, любий синьйоре Меїс, падати і вдарятися головою?
— Ну, це просто гіпотеза.
— Ні, любий синьйоре, ви гуляйте собі спокійно, так буде ліпше. Візьмімо старих, котрі, не падаючи і не забиваючись головою, інколи стають ідіотами. Що ви на це скажете? Хочете довести, що, ушкодивши тіло, ви ослаблюєте й душу, що небуття тіла призводить до небуття душі? Але вибачте! Чому б вам не уявити собі щось протилежне — душу, яка осяває до краю немічне тіло? Приміром, Джакомо Леопарді! І багато інших старих, скажімо, його святість Лев Тринадцятий! Ось так! Уявіть собі фортепіано і піаніста. Раптом під час гри інструмент відмовляє — одна клавіша не звучить, дві чи три струни порвалися. Звісно, на такому інструменті навіть найкращий піаніст гратиме погано. Та коли фортепіано й зовсім змовкне, хіба піаніст перестане існувати?
— Виходить, що мозок — це фортепіано, а душа — піаніст?
— Давнє порівняння, синьйоре Меїс! Ясна річ, коли мозок зіпсувався, душа стає нерозумною, божевільною і таке інше. Однак це означає лиш те, що коли піаніст зламав інструмент, не випадково, не через необачність, а навмисне, то він мусить і розплачуватись: хто ламає, той і платить, так, так, за все треба платити. Та це вже інше питання. Даруйте, невже для вас нічого не значить та обставина, що все людство, всі люди, про яких ми що-небудь знаємо, завжди мріяли про життя по той бік смерті? Адже це факт, факт, справдешній доказ.
— Кажуть, інстинкт самозбереження…
— Ні, синьйоре! Ось мені, щоб ви знали, начхати на цю гидку оболонку, яка мене вкриває! Вона тисне на мене, і я ношу її тільки тому, що мушу носити. Та коли мені доведуть, чорт забирай, що, протягавши її ще п’ять, шість, десять років, я не матиму за це ніякої винагороди і що для мене все скінчиться тут, я сьогодні ж, цієї ж миті скину її. До чого ж тут інстинкт самозбереження? Я зберігаю себе тільки тому, завважте, тільки тому, що відчуваю — так усе скінчитися не може! Але хтось мені заперечить, людина, мовляв, це одне, а людство — інше. Людина помирає, людський рід еволюціонує. Оце так розумування! Поміркуйте самі: хіба людство — це не я, не ви, не кожна людина? Хіба кожен з нас не відчуває, що було б безглуздо й жахливо, коли б усе зводилось лише до жалюгідного подиху, яким і є наше земне життя? П’ятдесят-шістдесят років нудьги, нещасть, тяжкої праці, і в ім’я чого? Марно! Задля людства? Але ж і людству колись прийде кінець? Подумайте: життя, прогрес, еволюція — навіщо все це? Марно! Бо ніщо, абсолютно ніщо, кажуть, не існує… Отож заради оновлення світила, як ви днями висловились? Гаразд, нехай оновлення. Та погляньмо, в якому розумінні. Погодьтеся, синьйоре Меїс, біда науки й полягає в тому, що вона хоче займатися тільки життям.
— Ну, — зітхнув я, — оскільки ми все-таки повинні жити…
— Але ж ми повинні також і померти, — підхопив синьйор Палеарі.
— Розумію. Але навіщо про це так багато думати?
— Навіщо? А на те, що ми не збагнемо життя, допоки не пояснимо собі смерті! Це ж необхідна умова наших дій, це провідна нитка, яка виводить нас усіх з лабіринту. І це світло, синьйоре Меїс, має прийти до нас саме звідти, від смерті.
— Але ж смерть — це пітьма.
— Пітьма? Пітьма для вас! А ви спробуйте засвітити лампадку віри, наповнивши її чистою оливою душі. Якщо такої лампадки немає, ми блукаємо по життю, мов сліпці, дарма що винайшли електричне світло! Гарна, чудова електрична лампочка для життя. Та нам, любий синьйоре Меїс, конче необхідний інший світильник, який осяяв би нас по смерті. Ось бачите цей ліхтарик з червоним склом? Я запалюю його вечорами — треба навчитися бачити при слабкому освітленні. Зараз мій зять Теренціо в Неаполі. Він повернеться через кілька місяців, і тоді, якщо ви схочете, я запрошу вас на один із наших скромних сеансів. І хто знає, може, цей ліхтарик… Досить, більше нічого не скажу.
Як бачите, товариство синьйора Палеарі не було вельми приємним. Та чи міг я не всупереч здоровому глузду сподіватися на товариство людей, не відірваних від життя, та ще не ризикуючи при цьому і не змушуючи себе казати неправду? Я знову й знову згадував кавалера Тіто Ленці. На відміну від нього синьйор Палеарі ні про що не розпитував мене, вдовольняючись увагою, з якою я вислуховував його промови. Майже щоранку після обов’язкового обмивання всього тіла він ходив зі мною на прогулянки. Ми йшли або на Джаніколо, або на Авентіно чи на Монте Маріо, інколи навіть аж до Понте Номентано, і все говорили про смерть.
«Отакої, багато я виграв, що не помер насправді!» — думав я.
Іноді я пробував змінити тему, однак синьйор Палеарі, здавалось, анітрохи не зважав на вир довколишнього життя. Він завжди тримав у руці капелюха, іноді зненацька піднімав його, ніби вітаючись до якоїсь тіні, й вигукував:
— Дурниці!
Лише одного разу він запитав мене:
— Чому ви живете в Римі, синьйоре Меїс?
Я стенув плечима й відповів:
— Бо мені подобається тут жити…
— Але ж це скорботне місто, — зауважив він, хитаючи головою. — Багато хто дивується, чому тут не звершується жодне починання, не приживається жодна жива ідея. Та люди дивуються тільки тому, що не хочуть визнати: Рим мертвий.
— Навіть Рим мертвий? — з жалем вигукнув я.
— Уже давно, синьйоре Меїс. І повірте мені, всі спроби оживити його — марні. Він снить своїм великим минулим і не бажає нічого знати про повсякденність, яка без упину вирує довкола. Коли місто прожило таке виняткове, таке славетне життя, воно вже ніколи не зможе стати сучасним, тобто таким, як будь-яке інше місто. Велике серце Рима розбите, Рим спочиває вічним сном на Капітолійському пагорбі. Хіба ж оці нові будинки — Рим? Ви знаєте, синьйоре Меїс, моя донька Адріана розповіла мені про кропильницю, яка висіла на стіні у вашій кімнаті. Пригадуєте? Потім Адріана винесла ту кропильницю, але наступного дня вона випала в неї з рук і розбилася. Уціліла тільки мушля і стоїть тепер на моєму письмовому столі — я прилаштував її саме для того, для чого ви з неуважності були скористалися нею. Отака й доля Рима, синьйоре Меїсе. Папи зробили з нього кропильницю — своєрідну, ясна річ, а ми, італійці, перетворили її на попільницю. Люди їдуть сюди з усіх країн, аби струсити попіл зі своїх сигарет. Який символ нашого жалюгідного життя і тієї гіркої, отруєної насолоди, що ми зазнаємо від нього!
Що більше синьйор Палеарі виявляв до мене поваги та симпатії, то важче ставало мені спілкуватися з ним. І раніше я ніяковів у його присутності, та намагався приховати ніяковість, але тепер вона сковувала мене, робилася нестерпною, як і докори сумління, що невідступно мучили, — адже я вкрався в цю сім’ю під чужим іменем, змінивши свою зовнішність, і живу вигаданим, майже безглуздим життям. Обіцяв сам собі, що триматимусь осторонь, повсякчас пам’ятаючи, що не маю найменшого права торкатися чужого життя, що мушу уникати будь-якої близькості і вдовольнитися існуванням поза суспільством.
— Вільний! Вільний! — повторював я, та вже починав усвідомлювати суть цієї волі, бачити її межі.
Через цю волю, я, приміром, вистоював вечорами біля вікна, спершися ліктями на підвіконня, і споглядав річку, чорну, мовчазну. Вона текла поміж новими будинками, попід мостами, у ній відбивалося світло ліхтарів, танцюючи вогняними змійками. Я подумки стежив за течією. Річка починалася десь далеко в Апеннінах, плинула полями, містами, потім знову полями, отак до самого гирла. Уявляв собі збурунене, похмуре море, в якому губляться річкові води, пройшовши такий далекий шлях, і раз по раз позіхав стомлено.
— Воля, воля… — бурмотів я. — А хіба в іншому місці буде не так само?
Інколи я бачив вечорами на балконі нашу маленьку маму в халатику — вона поливала квіти. «Оце життя!» — думав я, спостерігаючи славну дівчину за таким приємним поранням. Чекав, що вона кине погляд на моє вікно. Але марно. Вона знала, що я вдома, та завжди, коли була сама, вдавала, що не помічає мене. Чому? Напевне, тільки через сором’язливість… А втім, може, вона ще й досі потайки гнівалася на мене за те, що я вперто виявляв їй мало уваги?
Поливши квіти, Адріана схилялась на балконні поручні і також дивилась на річку, усім своїм виглядом показуючи, що аніскілечки не цікавиться мною, бо зайнята власними, куди серйознішими думками, і їй необхідна самотність.
Я всміхався сам до себе, та коли вона йшла з балкона, мені здавалося, що я помилився, — просто було прикро, як і кожному, хто бачить, що на нього не звертають уваги.
«А чому, зрештою, вона повинна думати про мене і розмовляти зі мною без потреби?» — міркував я.
Стовбичу в неї перед очима, повсякчас нагадуючи про нещастя її життя — батькове безумство. Може, моя присутність принижує її. Може, вона оплакує той час, коли батько обіймав солідну посаду і вони не були змушені тримати пожильців, та ще таких, як я! Може, я лякаю бідолашну дівчину своїм косим оком і темними окулярами…
Неподалік на дерев’яному містку загуркотів екіпаж і урвав мої роздуми. Я повернувся спиною до вікна і поглядав то на ліжко, то на книги — якусь часину вагався: лягти в постіль чи почитати. А тоді стенув плечима, взяв капелюха і вийшов на вулицю, сподіваючись там розвіяти щемливу тугу.
Скоряючись настрою, я ішов на гомінкі вулиці чи в відлюдні місця. Пригадую, якось уночі на майдані святого Петра я ніби наяву поринув у сон. Перед очима постали картини життя далекого минулого, немовби відкрився прадавній світ, затаєний отут біля величавого портика в якійсь незвичайній дзвінкій тиші, підсиленій плюскотінням двох водограїв. Я підійшов до одного з них, і мені здалося, що вода жива, а все інше майже примарне і до нестями скорботне в своїй мовчазній і нерухомій урочистості. Повертаючись вулицею Борго Нуово, я здибався з захмелілим чоловіком. Побачивши зажуру на моєму обличчі, він витягнув шию, нахилився, зирнув мені в очі й, стиснувши вище ліктя мою руку, вигукнув:
— Веселіше!
Я враз зупинився, зміряв його здивованим поглядом.
— Веселіше! — повторив чоловік та ще й підморгнув: мовляв, чого ти нахнюпився? Викинь з голови всі дурниці!
І пішов геть непевною ходою, тримаючись рукою за стіну.
Такої пізньої доби, на безлюдній вулиці біля величного храму зустріч з п’яним і його несподівана дружня й філософська порада саме в ту хвилю, коли в моїй голові роїлися думки, збуджені цим храмом, ошелешила мене.
Якийсь час я стояв нерухомо й спостерігав за чоловіком, а тоді відчув, що моє здивування ось-ось прорветься нестримним реготом.
— Веселіше! Так, любенький, але я не можу піти до шинку шукати радості на денці келиха, як ти. Бо, звісно, не знайду її там! І ніде не знайду! Завітаю хіба до кав’ярні, мій любий пораднику. Там статечні люди палять і базікають про політику. Виявляється, ми всі можемо бути веселі і навіть щасливі лише за однієї умови: якщо нами правитиме добрий король. Так твердить один адвокатик-монархіст. Ти, бідолашний захмелілий філософе, либонь, і не здогадуєшся про це, де тобі! А справдешня причина всіх наших нещасть і печалей, знаєш, яка? Демократія, мій любий, демократія! Це коли при владі багато людей, коли править країною більшість. Бо як влада в руках однієї людини, та людина ніколи не забуває, що вона одна мусить дбати про багатьох. А коли їх править багато, то думають вони тільки про те, як би самим вдовольнитися, і тоді виникає найниціша, найогидніша тиранія — тиранія під маскою свободи. Саме так! Чому, на твою думку, я страждаю? Та через оцю ж замасковану тиранію… Вернуся я ліпше додому…
Однак, то була ніч зустрічей.
Трохи перегодом, ідучи темною вулицею Тордіноне, я почув несамовитий зойк і приглушені вигуки в одному з провулків, що виходив на цю вулицю. Раптом назустріч мені з криком вибігло кілька людей. Чотири мерзотники, озброєні сукуватими палицями, гналися за повією.
Згадую цю пригоду не задля того, аби похвалитися мужнім вчинком, а щоб передати той страх, якого зазнав потім унаслідок свого благородства. Чоловіків було четверо, але ж і я мав замашну палицю та ще й з металевим наголовком. Двоє з них кинулись на мене з ножами. Я захищався як міг, розмахуючи палицею і відскакуючи вбік, щоб вони не оточили мене. Нарешті мені вдалося торохнути по голові найзатятішого, і я побачив, як він похитнувся, а тоді притьмом кинувся навтьоки. Інші троє, мабуть, злякалися, що на жіночий крик збіжаться люди, і накивали п’ятами услід за ним. Не знаю, як це вийшло, але мені розбили лоба. Я гукнув жінці, щоб замовкла, годі кричати пробі. Однак вона, побачивши моє залите кров’ю обличчя, не могла стриматись. Сама пошарпана й побита, підбігла до мене плачучи й спробувала допомогти — заходилася перев’язувати голову розірваною під час бійки шовковою хустиною, що прикривала їй груди.
— Ні, ні, дякую, — мовив я, здригаючись від огиди. — Облиш… Усе гаразд… Тікай звідси негайно… Щоб ніхто тебе не бачив…
І пішов змити кров до найближчої колонки під мостом.
Тим часом прибігло двоє поліцейських і почали з’ясовувати, що скоїлось. Жінка (вона була неаполітанка) хутко розповіла їм про «лихо, що спіткало благородного синьйора», себто мене. Аж захлинаючись від захоплення, вона торохтіла на своєму неаполітанському діалекті, не шкодуючи хвалебних вигуків на мою адресу. Я ледве скараскався тих запопадливих ревнителів порядку — їм конче хотілося, щоб я пішов з ними і дав свідчення. Тільки цього мені й бракувало! Стати завтра героєм газетної хроніки! Оце тепер, коли мушу жити в тіні, тихо, забутий усіма!
Ким, ким, а героєм я міг стати хіба що ціною смерті… Але ж я і так уже мертвий!
— Даруйте, синьйоре Меїс, ви — вдівець?
З таким запитанням звернулася до мене з доброго дива якось увечері синьйорина Капорале, коли вони з Адріаною сиділи на балкончику і покликали й мене до свого товариства. В першу мить мені наче заціпило, а потім я відповів:
— Я? Ні. Чому ви так гадаєте?
— Тому, що ви часто потираєте вказівним пальцем правої руки безіменний на лівій, ніби хочете повернути обручку. Ось так… Правда ж, Адріано?
Подумати тільки, що можуть запримітити очі жінки, точніше сказати — очі деяких жінок, бо Адріана відповіла, що нічого подібного ніколи не помічала.
— Ти просто не звертала уваги! — вигукнула синьйорина Капорале.
Мушу признатися, що я також не звертав на це ніякої уваги, хоч цілком можливо, таку звичку мав.
— А й справді я довго носив на цьому пальці перстень, потім його розпиляв ювелір. Той перстень сильно тиснув, мені було дуже боляче.
— Бідолашний перстень! — аж застогнала, кривлячись, сорокалітня панна, переживаючи того вечора напад дитячої манірності. — Чи вже й справді такий він був вузький? Навіть з пальця не знімався? Може, то був спомин про…
— Сільвіє! — докірливо перебила її маленька Адріана.
— А що ж тут поганого? — заперечила синьйорина Капорале. — Я хотіла сказати — про перше кохання… Ну ж бо, синьйоре Меїс, розкажіть нам що-небудь! Невже ви весь час мовчатимете?
— Так ось, — почав я, — мені здається, ви зробили нелогічний висновок, отак пояснивши мою звичку потирати палець. Удівці, люба синьйорино, як мені відомо, обручки не знімають. Пригнічувати може тільки дружина, а не обручка, коли дружини вже немає. Скажу більше, як ветерани полюбляють прикрашати свої груди медалями, так і вдівцям, я гадаю, приємно носити обручки.
— Оце такої! — вигукнула Капорале. — Ви хитро ухиляєтесь, хочете змінити тему!
— Навпаки! Я поглиблюю її!
— Що тут поглиблювати? Особисто я ніколи нічого не поглиблюю. Просто в мене склалося таке враження, і край.
— Враження, що я вдівець?
— Так, синьйоре. А тобі, Адріано, не здається, що в синьйора Меїса вигляд удівця?
Адріана звела на мене очі, та враз опустила їх: природжена сором’язливість не дозволила їй витримати чужий погляд. Вона своїм звичаєм ніжно й сумовито всміхнулася:
— Звідки мені знати, який вигляд мають удівці? Дивна ти, Сільвіє!
Напевне, дівчина в цю мить згадала про когось, чийсь образ постав перед нею, бо знову зніяковіла й задивилася вниз на річку. Мабуть, її приятелька це зрозуміла, бо зітхнула й теж повернулася обличчям до річки. Очевидно, хтось четвертий, невидимий, постав перед ними. Зрештою і я додумався до цього, дивлячись на одяг Адріани з ознаками жалоби. Справді, її зять Папіано, який зараз був у Неаполі, навряд чи схожий на невтішного вдівця. Отож такий вигляд, на думку синьйорини Капорале, мав бути і в мене.
Щиро кажучи, я зрадів, що розмова закінчилася так негарно. Нехай біль, завданий Адріані спогадом про сестру-небіжчицю та Папіано-вдівця, буде для синьйорини Капорале покарою за нескромність.
Хоча, якщо по справедливості, то мушу визнати: те, що здалося мені нескромністю, було, власне кажучи, звичайною цікавістю, природною і цілком виправданою. Її не могла не збудити моя мовчазність і потаємність. Оскільки ж самота стала тепер нестерпною для мене і я вже не мав снаги відмовитись від такої спокуси як спілкування з іншими людьми, то, ясна річ, і ті люди мали повне право поцікавитися, хто ж я такий. А мені доводилося задовольняти їхню цікавість, тобто вигадувати і брехати. Інакше не міг. Винен у цьому був я сам та ще й збільшував свою провину брехнею. Та коли б перестав казати неправду або почав страждати через свої вигадки, то довелося б знову пуститися в невідомі мандри, знову зостатися на самоті з самим собою.
Я завважив, що Адріана, хоча сама ніколи не задавала нескромних запитань, однак дуже уважно слухала мої відповіді синьйорині Капорале. А запитань тих було чималенько, і, відверто кажучи, вони нерідко переходили межу цікавості, яку можна вибачити. Якось увечері, наприклад, на тому ж балкончику, де ми звичайно збиралися, коли я повертався після вечері, синьйорина Капорале спитала мене, сміючись і захищаючись від Адріани, яка, дуже збуджена, кричала їй: «Не смій, Сільвіє! Я забороняю тобі!»:
— Даруйте, синьйоре Меїс, Адріана хоче знати, чому ви не носите хоча б вусів…
— Неправда! — вигукнула Адріана. — Не вірте їй, синьйоре Меїс! Це все вона, а я навпаки…
І наша маленька мама залилася слізьми. Синьйорина Капорале кинулася втішати її:
— Облиш, чого ти? Що ж тут поганого?
Адріана відштовхнула її ліктем:
— Погано, що ти сказала неправду, і це дратує мене! Ми говорили про акторів, котрі всі такі… Тоді ти спитала: «Як синьйор Меїс? Чому він не запустить хоча б вусів?» А я тільки повторила: «Атож, чому?»
— Саме так, — згодилася синьйорина Капорале. — Хто каже: «Атож, чому?», той теж питає.
— Однак перша сказала ти! — запротестувала Адріана з неприхованою досадою.
— Дозвольте відповісти? — звернувся я до них, щоб заспокоїти обох.
— Ні, даруйте, синьйоре Меїс, не треба. На добраніч! — мовила Адріана і встала, збираючись іти.
Але синьйорина Капорале затримала її за руку:
— Облиш, яка ти ще дурненька! Ми ж тільки жартуємо… Синьйор Адріано — добра людина, він не розгнівається. Правда ж, синьйоре Адріано? Ну, скажіть-бо їй самі, чому ви не носите хоча б вусів?
Адріана засміялася крізь сльози.
— А це вже таємниця, — відповів я, кумедно понизивши голос. — Я змовник!
— Не віримо! — вигукнула синьйорина Капорале тим же тоном, а потім додала: — І все-таки ви, безсумнівно, дуже потайний. Що ви, наприклад, робили сьогодні після обіду на пошті?
— Я? На пошті?
— Так, синьйоре. Ще й заперечуєте? Але ж я на власні очі бачила. Близько четвертої… Я йшла майданом Сан-Сільвестро…
— Ви помилилися, синьйорино. То був не я.
— Невже? — насмішкувато протягла Капорале. — Таємне листування… Це правда, Адріано! Адже синьйорові Меїсу ніколи не приносять листів додому. Завваж, мені сказала про це служниця.
Адріана спаленіла, засовалась на стільці.
— Не зважайте, — промовила вона, кинувши на мене сумовитий і майже ласкавий погляд.
— Так, мені не надходять листи ані додому, ані на пошту! — відповів я. — Це чистісінька правда! Ніхто не пише мені, синьйорино, з тієї простісінької причини, що я нікого не маю, хто міг би мені писати.
— Навіть жодного приятеля? Та не може бути! Отак уже й нікого?
— Нікого на світі. Існуємо тільки я та моя тінь. Я весь час мандрую з нею по різних місцях. Однак я ніде не затримуюсь так довго, щоб устигнути зав’язати міцну дружбу.
— Щасливець, — зітхнула синьйорина Капорале. — Все життя в мандрах! То хоч про свої мандрівки розкажіть нам, коли не бажаєте говорити ні про що інше.
Помаленьку проминувши перші підводні камені важких запитань, я поступово навчився обходити деякі з них на веслах брехні, що були мені важелем і опорою. Коли ж запитання зачіпало мене надто близько, я хапався за підводний камінь обома руками і поволі, обережненько повертав човника моєї вигадки так, щоб він міг вийти нарешті у відкрите море й напнути вітрила фантазії.
І тепер, після цілорічної мовчанки, я міг говорити! Розмовляти щовечора на балкончику, залюбки розповідати про все, що бачив, про свої спостереження і пригоди. Я й сам здивувався, скільки вражень зібралося в мене під час мандрівок. І всі ті враження досі були поховані під важким каменем мовчання. А тепер, коли я заговорив, вони воскресли і живими злітали з моїх вуст. Це внутрішнє здивування надзвичайно прикрашало мої розповіді. А неприховане задоволення, з яким обидві синьйорини слухали їх, поступово збуджувало в мене жаль за тими благами, котрих я ще не спізнав до кінця. Той жаль також присмучував тепер мої розповіді.
Після кількох вечорів, проведених у розмовах, поведінка синьйорини Капорале і її ставлення до мене геть змінилися. Погляд її наче поважчав від удаваної млості і ще дужче нагадував про свинцеві кульки, підвішені всередині для рівноваги, та поглиблював контраст між скорботними очима й карнавальною маскою обличчя. Сумніву бути не могло: синьйорина Капорале закохалася в мене!
Мені стало смішно і дивно, і я раптом збагнув, що всі ці вечори говорив не для неї, а для іншої, тієї, що завжди слухала мене мовчки. Адріана, безперечно, теж зрозуміла, що я все розповідав тільки їй, бо ми обоє, не змовляючись, тішилися тим враженням, яке справляли мої розповіді на синьйорину Капорале, зачіпаючи найчутливіші струни серця сорокалітньої вчительки музики.
Несподівано зробивши таке відкриття, я, однак, не запалав гріховним почуттям до Адріани. Її цнотлива, пронизана смутком лагідність не допускала й думки про це. Але мені приносили невимовну радість навіть перші прояви довіри милої, сором’язливої Адріани: то її швидкий, мов блискавка, ніжний погляд; то співчутлива усмішка, коли вона бачила, як її старша подруга піддається самообману; то поблажливе застереження, яке вона посилала мені поглядом, коли я забрідав нашою таємною стежиною трохи далі, ніж годиться, і подавав хоч найменший проблиск надії синьйорині Капорале; то ніби паперовий змій злітав до небес раювання, то падав з небес на землю при якомусь моєму несподіваному й різкому шарпанні.
— А серце у вас не дуже ніжне, — якось зауважила мені синьйорина Капорале, — раз ви запевняєте, буцімто й справді пройшли по життю неушкоджений, в що я, звичайно, не вірю.
— Неушкоджений? Як це?
— Ну, жодного разу не відчули жаги кохання…
— Ні разу, синьйорино, ні разу.
— А все ж таки не хочете сказати нам, звідки взявся у вас отой перстеник, що його розпиляв ювелір, бо дуже стискав вам палець…
— І палець нестерпно болів. Хіба я не казав? Та не може бути, звісно, казав. То ж пам’ять про дідуся, синьйорино.
— Неправда!
— Як вам завгодно, а я, бачте, можу навіть сказати вам, що дідусь подарував мені той перстеник у Флоренції, коли ми виходили з галереї Уффіцці. І знаєте, за що? За те, що я (було мені тоді дванадцять років) сприйняв одну картину Перуджіно за роботу Рафаеля. Ось так. У нагороду за свою помилку я отримав перстеник, куплений в одній з крамничок на Понте Веккйо. Річ у тім, що дідусь, не знаю чому, мав цілковиту певність: та картина Перуджіно має вважатися роботою Рафаеля. Оце вам і пояснення таємниці! Ви ж розумієте, що між рукою дванадцятилітнього хлопчика і моєю теперішньою ручищею є різниця. Погляньте самі. Тепер я весь такий, як оця ручище, на яку вже не надінеш вишуканий перстенець. Я, синьйорино, теж маю серце, але ж і глузду не позбавлений: коли дивлюся на себе в дзеркало через оці окуляри, котрі ношу з жалю до власної персони, у мене опускаються руки, і я подумки волаю: «І ти сподіваєшся, любий Адріано, що якась жінка покохає тебе!»
— О, яка нісенітниця! — вигукнула синьйорина Капорале. — І ви вважаєте, що так думати справедливо? Це жахлива несправедливість щодо нас, жінок. Запам’ятайте, любий синьйоре Меїс, жінка великодушніша, ніж чоловік, і звертає увагу не лише на тілесну красу, як ви.
— Визнаємо тоді, що жінка й хоробріша за чоловіка, синьйорино. Адже, крім великодушності, вона мусить мати ще й відвагу, аби по-справжньому покохати, скажімо, такого чоловіка, як я.
— Та ну вас! Вам просто подобається вважати себе негарним і говорити про це.
— Ваша правда, синьйорино. І знаєте, чому? Щоб не викликати ні в кого жалю. Нехай би я побажав хоч трохи прикрасити себе, наді мною неодмінно кепкували б: «Погляньте на цього бідолаху, він сподівається, що стане не таким потворним, коли відпустить вуса!» А так не кепкуватимуть. Я невродливий? Ну й що ж? Зате відверто, і нічим не хочу себе прикрашати. Що ви на це скажете?
Синьйорина Капорале глибоко зітхнула й відповіла:
— Скажу, що не маєте слушності. Якби ви, приміром, відпустили бодай маленьку борідку, то відразу побачили б: ніякий ви не потвора, як намагаєтесь нас запевнити.
— А моє косе око?
— О Боже мій! — вигукнула синьйорина Капорале. — Коли вже ви говорите про це так просто, я, даруйте, скажу вам те, що збираюся сказати вже кілька днів: чому не ризикнете на операцію, яку тепер роблять дуже легко? Варто лише схотіти, і ви швидко позбудетесь цього маленького ганджу.
— Ось бачте, синьйорино, я допускаю, що жінка великодушніша за чоловіка, але дозволю собі зауважити, що, даючи мені таку пораду, ви все ж таки бажаєте, щоб я змінив свою зовнішність.
Чому я так наполегливо вів цю суперечку? Невже мені справді хотілося, щоб учителька музики Капорале прямо сказала при Адріані, що вже закохалася в мене, навіть такого бритого й зизоокого? Ні. Я говорив так багато і задавав синьйорині Капорале безліч дрібних запитань тому, що помітив задоволення, може, й мимовільне, яке відчувала Адріана, коли слухала переможні відповіді старшої подруги.
Отак я збагнув, що ця мила дівчина могла б мене покохати, незважаючи на мій дивакуватий вигляд. Я не признавався в цьому навіть собі, однак від того вечора постіль, на якій я спав у домі синьйора Палеарі, здавалася мені м’якшою, всі речі в моїй кімнаті — приємнішими, повітря, яким я дихав, — свіжішим, небо — блакитнішим, а сонце — яснішим. Мені хотілося вірити, що ці зміни зумовлені ще й тим, що Маттіа Паскаль закінчив своє життя в шлюзі водяного млина в маєтку Стіа, а я, Адріано Меїс, попервах був дещо розгубився від безмежної свободи, а тепер уже оговтався, знайшов нарешті рівновагу, осягнув ідеал, до якого прагнув, створив із себе іншу людину, що живе іншим життям, і те життя, я відчував, переповнює мене.
І моя душа, позбувшись отрути досвідченості, знову повеселіла, як у ранній юності. Навіть синьйор Ансельмо Палеарі тепер не здавався мені нудним: тінь, туман, дим його філософії розтанули на сонці моєї нової радості. Бідолашний синьйор Ансельмо! Із двох речей, про які, за його словами, слід думати на землі, він непомітно для себе звик думати лише про одну. Та бог його знає, може, в кращі свої роки і він думав про життя? Більшого співчуття заслуговувала вчителька Капорале. Навіть вино не давало тих веселощів, про які говорив той незабутній п'яничка з вулиці Борго Нуово. Підстаркувата панна жадала щастя і нарікала на нетямущих чоловіків, котрі цінують тільки тілесну красу. Значить, у душі вона вважала себе красунею? О, коли б то їй зустрівся «тямущий» чоловік, на які б жертви пішла! Може б, і від вина відмовилась.
«Якщо ми не заперечуємо, що людині властиво помилятися, — думав я, — то маємо визнати, що справедливість жорстока».
І пообіцяв сам собі не бути жорстоким до синьйорини Капорале. Пообіцяти пообіцяв, але, на жаль, був жорстокий, сам того не бажаючи. Причому, тим жорстокіший, чим менше цього хотів. Моя привітність ще дужче розпалювала її. І виходило так, що від моїх слів бідолашна жінка блідла, а Адріана червоніла. Бувало, я й сам добре не розумів, що кажу, однак відчував, що мої слова, звук мого голосу, інтонація хоч і хвилюють ту, до якої вони звернені, вона не бажає руйнувати таємної гармонії, котра невідомо як виникла між нами.
Серця якось уміють знайти спільну мову, поріднитися, перейти, як то кажуть, на «ти», у той час, коли ми самі ще борсаємось у тенетах буденних слів і не можемо вибитися з умовностей, нав'язаних нам суспільством. У наших сердець є свої власні потреби і прагнення, на які тіло не звертає уваги, якщо бачить незмогу задовольнити їх і здійснити. І щоразу, коли двоє спілкуються між собою тихою мовою сердець, вони, залишаючись наодинці, відчувають нестерпну розгубленість і ледь не огиду до найменшого фізичного контакту. Це гостре почуття відразу минає, тільки-но з'явиться хтось третій. Тоді обоє сердець відчувають взаємну привабу і знову всміхаються одне одному здалеку.
Скільки разів я переконувався в цьому на наших стосунках з Адріаною! Але та розгубленість, яка виникала в неї, коли ми залишались наодинці, могла бути наслідком її природної стриманості й сором'язливості, тоді як моя ніяковість пояснювалась гризотою сумління, бо я мусив весь час прикидатися, постаючи в іншому образі перед цим наївним, чистим і ніжним створінням.
Тепер я дивився на неї іншими очима. Та, може, й вона змінилася за цей місяць? Хіба ж не осявало внутрішнє сяйво її швидких поглядів? І хіба ж її усмішка не свідчила, що домашні обов’язки й клопоти стали не такими обтяжливими для неї?
Либонь, і вона, так, як я, піддалася інстинктивній потребі створити собі ілюзію нового життя? Яким воно мало бути і як його створити, я й сам не знав. Неясне бажання, мов подих душі, непомітно прочинило для неї, й так само для мене, вікно у майбутнє, звідки линуло до нас п’янке тепле світло, хоч ми й не вміли ані наблизитись до того вікна, аби побачити, що за ним, ані зачинити його.
Наше солодке сп’яніння передалося й нещасній синьйорині Капорале.
Одного вечора я сказав їй:
— А знаєте, синьйорино, я майже вирішив скористатися вашою порадою.
— Якою? — спитала вона.
— Піти на операцію до окуліста.
Синьйорина Капорале неймовірно зраділа, заплескала в долоні:
— Ах, чудово! І неодмінно в лікаря Амброзіні! Зверніться до Амброзіні — це найкращий лікар! Він оперував катаракту моїй бідолашній мамі. Бачиш, Адріано, дзеркало заговорило! А що я тобі казала?
Адріана засміялася і я теж.
— Річ не в дзеркалі, синьйорино, — відповів я, — а в необхідності: час від часу в мене поболює око. Воно, щиро кажучи, ніколи не служило мені по-справжньому, однак і втрачати його не хотілося б.
Це була неправда. Синьйорина Капорале мала слушність: дзеркало таки заговорило і сказало мені, що, коли досить легка операція зітре з мого обличчя цю огидну особливу прикмету Маттіа Паскаля, Адріано Меїс зможе зняти сині окуляри, відпустити собі вуса і взагалі зробити свою зовнішність такою, щоб вона відповідала його новому душевному станові.
Через кілька днів після цієї розмови мене вразила нічна сцена, яку я спостерігав, притулившись до жалюзі одного з моїх вікон. Сцена розігралася на балконі, де я до десятої пробув з Адріаною та синьйориною Капорале. Повернувшись до своєї кімнати, я почав читати улюблену книгу синьйора Ансельмо «Перевтілення», але ніяк не міг зосередитись. Зненацька почув, ніби на балконі хтось розмовляє. Прислухався — чи не Адріана? Ні. Говорили двоє. Стиха, але збуджено.
Один голос був чоловічий, але не синьйора Палеарі. А чоловіків у домі тільки двоє — я і він.
Мене взяла така цікавість, що я підійшов до вікна й заглянув у щілинки жалюзі. Мені здалося, що в темряві я розгледів синьйорину Капорале. Але хто ж той чоловік, з яким вона розмовляє? Чи не приїхав, часом, з Неаполя Теренціо Папіано?
З одного слова, яке синьйорина Капорале промовила трохи голосніше, я зрозумів, що говорили про мене. Я притулився до жалюзі й прислухався. Чоловік був явно роздратований тим, що йому повідомила про мене вчителька музики, і тепер вона старалася пом’якшити враження.
— Багатий? — зненацька спитав він.
— Не знаю… Здається, так. Принаймні має на що жити, ніде не працює…
— Він завжди вдома?
— Та ні! Завтра його побачиш.
Саме так вона сказала: «Побачиш». Отже, вона з ним на «ти», а відтак Папіано (в цьому вже не було ніякого сумніву) — коханець синьйорини Капорале… Чому ж тоді вона всі ці дні виявляла таку ласку до мене?
Моя цікавість усе дужчала, а вони, як на те, заговорили зовсім тихо. Не маючи можливості слухати розмову, я став ще напруженіше вдивлятися в темряву. І раптом побачив, як синьйорина Капорале поклала руку на плече Папіано. Він грубо відштовхнув її.
— Ну як я могла заборонити? — сказала Капорале, у розпачі підвищивши голос. — Хто я така? Що я значу в цьому домі?
— Поклич мені Адріану! — владно звелів чоловік.
Почувши ім’я Адріани, вимовлене таким тоном, я стиснув кулаки, кров зашуміла в скронях.
— Вона спить, — відповіла синьйорина Капорале.
— Піди й розбуди! Негайно! — в голосі чоловіка прозвучала погроза.
Не знаю, як я стримався і зопалу не розчахнув жалюзі.
Зусилля, яке я зробив над собою, аби втихомирити гнів, ураз привело мене до тями. Ті самі слова, які тільки-но з таким розпачем промовила бідолашна синьйорина Капорале, готові були зірватися й з моїх вуст: «Хто я такий? Що я значу в цьому домі?»
Я відійшов від вікна. Виправдання собі довго не шукав: вони говорили про мене, а чоловік, окрім того, хоче ще й Адріану розпитати, отже, я маю повне право довідатись, які в нього наміри щодо мене.
Отак легко вибачивши свою неделікатність (бо підглядав і підслуховував!), я мусив визнати, що тільки прикриваюся власними інтересами, аби приховати від самого себе те, що все дужче й дужче цікавлюся Адріаною.
Отож я знову припав до щілинок жалюзі.
Синьйорини Капорале на балконі не було. Чоловік оперся на поручні й дивився на річку, стиснувши долонями голову.
Пойнятий невимовним страхом, я зігнувся й, міцно обхопивши обома руками коліна, чекав, коли на балконі з’явиться Адріана. Довге чекання не стомило мене, а, навпаки, ще й підбадьорило. Я навіть відчув задоволення, подумавши, що вона замкнулась у своїй кімнаті, не бажаючи підкоритися грубіянові. Може, зараз синьйорина Капорале заломлює руки та благає її вийти. А тим часом цей тип потерпає від досади на балконі. Я вже сподівався, що вчителька от-от повідомить йому: Адріана відмовилася встати з ліжка. Коли ж ні — ось вона!
Папіано ступив крок їй назустріч.
— А ви йдіть спати! Дайте мені побалакати з моєю своячкою, — наказав він синьйорині Капорале.
Та слухняно пішла, а він заходився причиняти віконниці тих вікон їдальні, які виходили на балкон.
— Навіщо ти? — Адріана притримала віконницю рукою.
— Мені треба побалакати з тобою, — похмуро кинув він, стараючись говорити пошепки.
— Говори так. Що ти хочеш мені сказати? — спитала Адріана. — Міг би почекати до завтра.
— Ні, зараз! — відповів Папіано, схопивши її за руку, і потягнув до себе.
— Перестань! — обурено вигукнула Адріана, вириваючись від нього.
Я вже не міг стриматись — розчахнув жалюзі.
— О! Синьйор Меїс! — зраділа Адріана. — Чи не могли б ви підійти до нас?
— Іду, йду, синьйорино! — вмить відгукнувся я.
Моє серце затріпотіло від радості і вдячності, я притьмом вискочив у коридор. А там, біля моєї кімнати, згорнувшись клубком на скрині, лежав білявий хлопець. Його довгасте обличчя було геть бліде, зовсім безкровне. Він насилу розплющив млосні голубі очі й здивовано глянув на мене. Я вражено зупинився, але вмить збагнув, що то, мабуть, брат Папіано, і прожогом побіг на балкон.
— Дозвольте, синьйоре Меїс, відрекомендувати вам мого зятя, Теренціо Папіано. Він щойно приїхав з Неаполя, — мовила Адріана.
— Дуже радий! Невимовно щасливий! — вигукнув той і, знявши капелюха, низько вклонився й міцно потис мені руку. — Дуже прикро, що весь цей час я був відсутній, але я певен, що моя маленька своячка давала раду всьому, чи не так? Коли маєте в чомусь потребу, не соромтеся! Якщо вам потрібне, наприклад, більше бюро чи якісь там інші меблі — не церемоньтеся. Ми завше намагаємось догоджати пожильцям, які роблять нам честь.
— Дякую, — мовив я. — Нічого мені не треба. Дякую.
— Нема за що — це мій обов’язок! І, будьте ласкаві, звертайтеся до мене з усіма своїми проханнями, хай би як дорого вони нам коштували… Адріано, дитя моє, ти вже спала, іди лягай, якщо хочеш…
— Та облиш… — промовила Адріана, сумовито всміхаючись. — Коли вже я встала…
Вона підійшла до поручнів і задивилась на річку.
Я відчув, що дівчина не хоче залишати мене наодинці зі своїм зятем. Чого вона боїться? Стояла задумлива, а Папіано, все ще тримаючи капелюха в руці, розповідав мені про Неаполь, де йому довелося затриматись довше, ніж передбачав, аби зняти копії з сили-силенної документів із приватного архіву її вельможності герцогині донни Терези Раваск’єрі Ф’єски, герцогині-мами, як її всі звуть. Ці документи надзвичайно важливі, мають виняткову цінність: вони кидають нове світло на останні роки існування королівства обох Сіцілій, і особливо на Гаетано Філанджері, князя Сатріано, якого маркіз Джільйо, дон Іньяціо Джільйо д’Аулетта, має намір прославити у повній, неупередженій біографії. Він, Папіано, служить секретарем у маркіза Джільйо. Пан маркіз хоче написати біографію, неупереджену настільки, наскільки дозволять йому його відданість і вірність Бурбонам.
Папіано ніяк не міг закінчити. Він хмелів від свого красномовства і весь час підсилював свої слова всіма прийомчиками актора-аматора: то притишеним смішком, то виразним жестом. Ошелешений, я стояв наче бовдур та тільки раз по раз кивав головою на знак згоди і краєм ока позирав на Адріану. А вона не відводила погляду від річки.
— Ех, що вдієш! — артистично продекламував на закінчення Папіано. — Маркіз Джільйо д’Аулетта був відвертим прихильником Бурбонів і клерикалів! А я, я… (не можу навіть удома сказати про це вголос) той, хто, щоранку виходячи з дому, віддає шану статуї Гарібальді на Джаніколо… Ви бачили її? Звідси чудово видно… Так ось, я змушений служити в нього за секретаря! І це тоді, як ладен щомиті гукнути: «Хвала двадцятому вересня!» Що й казати, маркіз — людина вельми порядна, але ж прихильник Бурбонів і клерикал! Так, так, синьйоре… Кусень хліба! Присягаюся, дуже часто мені хочеться, даруйте, просто плюнути на все це! Той кусень застряв мені в горлі, давить мене… Та що вдієш? Хліб! Хліб насущний!
Він двічі стенув плечима, здійняв руки до неба і крутнув стегнами.
— Ну, ну, Адріануччо! — він підбіг до дівчини й легенько обійняв її за стан. — Іди вже лягай! Пізня година. Синьйор, либонь, хоче спати.
Біля дверей моєї кімнати Адріана потиснула мені руку, вперше за весь час, відколи я в них живу. Зоставшись сам, я довго не розтискав пальців, ніби хотів зберегти її доторк. Цілісіньку ніч не склепив очей, усе роздумував і ніяк не міг угамувати в собі суперечливих почуттів. Манірне лицемірство, улесливе й красномовне підлабузництво, прихована ворожість Папіано зробили нестерпним моє перебування тут. Він хотів — поза всяким сумнівом — стати в цьому домі тираном, скориставшися з недоумкуватості свого тестя. Хто знає, до яких іще підступів може вдатися такий чоловік? Він уже показав мені один з викрутасів, геть змінившись при моїй появі. І чому, власне, він не вдоволений тим, що я в них оселився? Хіба ж я для нього не такий самий пожилець, як і будь-хто інший? Що йому набалакала про мене синьйорина Капорале? Невже він ревнує її? Чи, може, іншу? Він нахабний і підозріливий. Грубо вигнав геть Капорале, аби лишитися наодинці з Адріаною. З нею теж говорив надто різко. Обурення Адріани і те, що вона не дозволила йому зачинити віконниці, а також сум’яття, яке охоплювало її щоразу, коли хтось згадував про відсутнього зятя, — усе це зміцнювало в мені огидну підозру, що Папіано розраховує на неї.
Гаразд, але чому це мене так хвилює? Хіба я зрештою не можу піти від них, тільки-но Папіано хоч трохи допече мені? Що мене стримує? Ніщо. І все ж таки я з великою ніжністю згадував, як Адріана покликала мене на балкон, ніби хотіла, щоб я захистив її, а на прощання міцно-міцно потиснула руку…
Я залишив відчиненими віконниці і жалюзі. Через деякий час до мого вікна зазирнув місяць, наче схотілося йому застати мене в ліжку ще не сонного й сказати мені:
— Я, любий друже, все зрозумів! А ти ні? Та невже?
— Трагедія про Ореста в театрі маріонеток! — оголосив мені синьйор Ансельмо Палеарі. — Маріонетки автоматичні, це — новий винахід. Сьогодні ввечері о пів на дев’яту, вулиця Префетті, номер п’ятдесят чотири. Варто піти, синьйоре Меїс.
— Трагедія про Ореста?
— Так! D’apres Sophocles[22], як сказано в афіші. Дають «Електру». Ось послухайте, яка чудасія спала мені на думку! А раптом у кульмінаційну мить, коли маріонетка, що зображає Ореста, вже готова помститися за батькову смерть своїй матері та Егістові, картонне небо театрика прорветься? Скажіть, що тоді буде?
— Не, знаю, — стенув я плечима.
— Та це ж ясно, синьйоре Меїс! Така дірка в небі збентежила б Ореста до краю.
— Чому?
— Ось я вам поясню. Ореста пече жадоба помсти. Нетямлячись, він прагне втамувати її, і в цю мить, глянувши вгору, бачить дірку, крізь яку на сцену прориваються якісь ворожі віяння. І руки йому мимоволі опускаються. Орест стає Гамлетом. Запевняю вас, синьйоре Меїс, вся різниця між античною трагедією і трагедією нового часу зводиться до одного — до отієї дірки в картонному небі.
І він пішов, накульгуючи.
Із захмарних верховин своїх абстракцій синьйор Ансельмо частенько скидав отакі снігові лавини думок. Звідки вони в нього бралися? З чим були пов’язані, що його наштовхувало на них — усе це приховане десь там у хмарах, а той, хто слухав його, лише на превелику силу міг утямити, що він говорить.
Однак образ маріонеткового Ореста, збентеженого діркою в небі, чомусь закарбувався в моїй пам’яті.
«Які все ж таки маріонетки щасливі! — зітхав я. — Небо над їхніми дерев’яними голівками завше рівне, без ніяких дірок. Ані душевного сум’яття, ані вічних питань, ані жодних перепон, ані тяжких думок, ані вагань та сумнівів — нічого! Вони можуть бути сміливими і залюбки віддаватися своїй грі, кохати, втішатися почуттям самоповаги і власної гідності, бо це небо скроєне на їхню мірку і є гідною покрівлею для них і для їхніх діянь.
А прототип такої маріонетки, любий синьйоре Ансельмо, — розвивав я свою думку, — ви маєте в себе вдома — це ваш паскудний зятьок Папіано. Він достоту вдоволений низеньким небом з пап’є-маше над своєю головою, зручним і спокійним прихистком мальованого бога, який дивиться на все крізь пальці, а то й просто заплющує очі та охоче відпускає гріхи. А на будь-яке шахрайство такий бог сонним голосом бурмотить: «Береженого бог береже». А ваш Папіано, той береже себе. Для нього життя — постійна гра, в якій треба неодмінно когось ошукати. Отож він з великою охотою вплутується в першу-ліпшу інтригу. Меткий, заповзятливий базіка!»
Було Папіано років сорок. Високий на зріст, міцної статури. Почав уже лисіти і густі з сивиною вуса стирчали просто під великим носярою з тремтливими ніздрями. Очі сірі, гострі й такі ж неспокійні, як руки. Він усе бачив і все обмацував. Розмовляє, наприклад, зі мною, і не збагну, яким побитом бачить, що за його спиною Адріана старанно начищає якусь річ або прибирає в кімнаті. І притьмом біжить до неї прислужитися, кидаючи мені на ходу:
— Pardon![23]
Вихоплює в дівчини з рук те, над чим вона порається:
— Ні, дівчинко, поглянь: треба отак!
Сам начищає, ставить на місце й повертається до мене. А то як побачить, що в його брата починаються корчі (той слабував на падучу), підскочить до нього і поляскає долонею по обличчю, дасть щигля в ніс:
— Шіпіоне! Шіпіоне!
Або дмухає йому в обличчя, аж поки хворий отямиться.
Як би все це розважало мене, коли б не моє минуле.
Ще з перших днів Папіано, мабуть, здогадався, що в мене не все гаразд. Принаймні щось відчув. І заходився обережненько брати мене в облогу, спочатку ходив околясом, а тоді все частіше став закидати вудочку, сподіваючись, що я бовкну щось. Мені здавалося підступним кожне його слово, кожне запитання, навіть нейбезневинніше. Тим часом я намагався не виказувати йому недовіри, аби не зміцнити його підозри. Але мене так лютили його манери облесливого інквізитора, що я не міг як слід приховати свого роздратування.
Дратували мене ще й дві обставини — внутрішні, потаємні. По-перше, те, що я, не заподіявши нікому зла, не вчинивши нічого поганого, змушений був з усіма поводитись обачно, весь час бути на сторожі, наче втратив право на спокійне життя. Щодо другої обставини, то мені самому не хотілося брати її до уваги, і я від того потерпав ще дужче. Скільки разів я казав собі: «Отямся, дурню, не зважай на того причепу!»
Та не міг не зважати, не міг отямитись.
Боротьба, яку я вів з самим собою, щоб не усвідомлювати свого почуття до Адріани, не давала мені поміркувати над тими наслідками, до яких може привести це почуття при моєму аж надто ненормальному становищі в житті. А відтак я тупцював на місці, до болю невдоволений собою, вічно заклопотаний, з сум’яттям у душі, але з безтурботною усмішкою на обличчі.
Те, що я підслухав крізь опущені жалюзі того вечора, коли повернувся з Неаполя Папіано, ще не виявилось явно. Напевне, погане враження, яке склалося в Папіано про мене після розмови з синьйориною Капорале, несподівано розвіялось при нашому знайомстві. Він, правда, дошкуляв мені, але, мабуть, просто за звичкою і, в усякому разі, без прихованого наміру вижити мене. Навпаки! Що ж він замислив? Адріана після його повернення весь час була засмучена й мовчазна. Синьйорина Сільвія Капорале зверталася до Папіано на «ви», принаймні на людях, а цей несосвітенний нахаба при всіх говорив їй «ти». Він дійшов до того, що називав її Рея Сільвія. Я не знав, як розуміти його зухвалість і блюзнірство. Хоча бідолашна вчителька музики й не заслуговувала великої пошани, однак і такого ставлення з боку сторонньої людини теж не заслуговувала.
Якось увечері (світив місяць уповні, було ясно як удень) я побачив її зі свого вікна. Самотня й зажурена, стояла вона на балконі, де ми тепер збиралися дуже рідко і вже не мали колишньої втіхи, бо відразу з’являвся Папіано і не давав нікому й слова мовити. Цікавість підбила мене підійти до неї і, як то кажуть, захопити її зненацька.
У коридорі біля дверей моєї кімнати, як завше, лежав брат Папіано у тій самій позі, в якій я побачив його вперше. Було це його постійне місце чи він стежив за мною, виконуючи братів наказ?
Синьйорина Капорале плакала на балконі. Спершу вона нічого не хотіла казати, тільки скаржилась на нестерпний головний біль. А тоді раптом обернулась до мене, глянула у вічі й, поклавши руку на моє плече, спитала:
— Ви мені друг?
— Якщо ви ЗГОДНІ виявити і цю честь… — відповів я, вклонившись.
— Дякую. Тільки не говоріть мені, бога ради, милих речей! Коли б ви тільки знали, як потрібен мені друг, справжній, щирий друг — і саме зараз! Ви маєте зрозуміти мене, бо ви, як і я, один на світі… Але ви — чоловік! Аби ж то ви знали, аби ж то знали…
Стримуючи ридання, вона прикусила носову хустинку, однак і це не допомогло, й вона кілька разів люто рвонула її.
— Баба, потвора, карга! — надривно вигукнула вона. — Троє непоправних нещасть. Навіщо мені жити?
— Заспокойтесь, синьйорино, чому ви так?
Нічого іншого я не придумав.
— Тому що… — вихопилось у неї, але вона змовкла, ніби схаменувшись.
— Кажіть, — умовляв я її, — якщо вам потрібен друг…
Вона піднесла до очей розірваного носовичка:
— Найбільше мені потрібно померти! — простогнала вона в такому жахливому відчаї, що в мене клубок до горла підкотився.
Ніколи в житті я не забуду ні скорботної складки її жалюгідних зів’ялих вуст, коли вона вимовляла ці слова, ні тремтячого підборіддя з кількома чорними кучерявими волосинками.
— Та мене і смерть не бере, — мовила вона. — Нічого… Даруйте, синьйоре Меїс! Чим ви зможете допомогти мені? Нічим. Хіба що словами… Так, лише краплиною співчуття. Я сирота, не маю на що розраховувати. І нехай зі мною поводяться так… Ви, певне, самі завважили — як. А вони ж не мають на це ніякого права! Вони ж не милостиню мені подають!..
І синьйорина Капорале розповіла мені про шість тисяч лір, які, як я вже згадував, прибрав до своїх рук Папіано.
Хоч я співчував нещасній жінці, не про те мені хотілося від неї почути. Скориставшись, зізнаюся в цьому, її збудженням (вона, певне, ще й хильнула зайве), я наважився спитати:
— Вибачте, синьйорино, але чому ви дали йому ті гроші?
— Чому? — стиснула вона кулаки. — Дві підлості, одна чорніша за іншу. Я дала йому гроші, аби довести, що чудово розумію, куди він хилить. Вам ясно? Його дружина була ще жива, а він, мерзотник…
— Розумію.
— Уявіть собі! — схлипнула вона. — Бідна Рита…
— Дружина?
— Так, Рита, сестра Адріани… Вона два роки тяжко хворіла, весь час була між життям і смертю… Подумайте, хіба ж я могла… Але всі знають, як я поводилась. Адріана також знає і тому вона добре ставиться до мене. Вона, сердешна, ласкава зі мною. Та з чим я тепер залишилась? Повірте, через нього мені довелося розлучитися навіть з роялем, а він був для мене… всім! І не тільки через мою професію, я розмовляла зі своїм роялем! Ще дівчинкою в музичній школі я займалася композицією. І після того, як отримала диплом. А тоді кинула. Та поки в мене був рояль, я імпровізувала. Просто так, для себе. Виливала свої почуття, п’яніла від музики так, що, бувало, повірте мені, непритомна падала на підлогу. Не можу пояснити, що виривалося з моєї душі, я зливалася з інструментом в одну істоту, і то не пальці мої бігали по клавішах, а душа моя кричала і плакала. Скажу одне: якось увечері (ми з мамою жили в мезоніні) внизу, на вулиці, зібралося повно людей, і мені довго аплодували. Аж моторошно стало.
— Даруйте, синьйорино, — почав я, щоб хоч трохи втішити її, — а хіба не можна взяти рояль напрокат? Я залюбки слухав би вашу гру, і якщо ви…
— Ні, — перебила вона, — що я тепер могла б зіграти? Всьому кінець. Бренькаю якісь непристойні пісеньки. Годі. Кінець…
— Але ж синьйор Теренціо Папіано, мабуть, обіцяв повернути вам гроші? — насмілився я спитати.
— Він? — голос синьйорини Капорале гнівно затремтів. — А хто його просить? Так, звичайно, він обіцяв, якщо я допоможу йому… Ось як! Він хоче, щоб я, саме я допомогла йому. Він мав нахабність запропонувати мені це, і то вельми спокійно…
— Допомогти? В чому ж?
— Учинити нову підлість. Ви зрозуміли? Бачу, що зрозуміли…
— Адрі… Синьйорина Адріана? — пробелькотів я, заникуючись.
— Атож. Я повинна умовити її. Я, розумієте?
— Одружитися з ним?
— Ясна річ. І знаєте, навіщо? У нього є, тобто має бути чотирнадцять чи п’ятнадцять тисяч лір посагу за його нещасною дружиною, ці гроші він зобов’язаний повернути синьйорові Ансельмо, бо Рита померла бездітною. Не знаю вже, як він там схитрував, ну зумів випросити в старого відстрочку на рік. А тепер розраховує… Цсс! Адріана!
Засмучена дужче, ніж завжди, Адріана мовчки підійшла до нас, обняла синьйорину Капорале за стан і легенько кивнула мені. Після всього почутого від синьйорини Капорале мене охопило обурення на саму думку, що Адріана майже по-рабському підкоряється тиранії цього пройдисвіта. Невдовзі на балконі, мов тінь, з’явився братик Папіано.
— Ось і він, — шепнула синьйорина Капорале Адріані.
Та опустила очі, гірко всміхнулася, похитала головою і пішла з балкона, кинувши мені на прощання:
— Даруйте, синьйоре Меїс. На добраніч.
— Шпик, — підморгнула мені синьйорина Капорале.
— Але чого боїться синьйорина Адріана? — не стримав я роздратування, що кипіло в мені. — Невже вона не розуміє, що, поводячись так, дає тому негідникові зайвий привід ще більше в’язнути і сваволити? Послухайте, синьйорино, мушу вам зізнатися, я дуже заздрю тим, хто вміє любити життя і втішатися ним. Я в захваті від таких людей. Коли вже вибирати між тим, хто мириться з рабським становищем, і тим, хто прагне як завгодно, навіть відкинувши сором, стати володарем, я віддаю перевагу останньому.
Синьйорина Капорале помітила моє збудження і спитала, наче кинула мені виклик:
— То чому ж ви самі не спробуєте обуритись?
— Я?
— Так, так, ви, — підтвердила вона, дивлячись мені у вічі.
— А при чому тут я? У мене тільки один спосіб виявити своє обурення — виїхати з цього дому.
— Так ось що я вам скажу, — лукаво промовила синьйорина Капорале, — може, саме цього Адріана й не хоче.
— Не хоче, щоб я виїхав?
Вона помахала перед собою розірваним носовичком, потім обкрутила його навколо пальця й зітхнула:
— А бозна!
Я стенув плечима.
— Час вечеряти! — вигукнув я і пішов, залишивши синьйорину Капорале саму на балконі.
Для початку я того ж вечора, ідучи коридором, зупинився біля скрині, на якій знову згорнувся клубком Шіпіоне Папіано.
— Вибачте, — звернувся я до нього, — чи не знайшли б ви іншого, зручнішого місця, щоб лежати? Тут ви мені заважаєте.
Він глипнув на мене сонними очима, але й не поворухнувся.
— Ви мене зрозуміли? — підвищив я голос, торсаючи його за плече.
Однак з таким же наслідком можна було звертатися до стіни! Та в цей час відчинилися двері в кінці коридора, і на порозі з’явилася Адріана.
— Прошу вас, синьйорино, — звернувся я до неї, — спробуйте ви розтлумачити цьому бідоласі, що йому краще влаштуватися десь в іншому місці.
— Він же хворий, — заступилася Адріана.
— Отож хворий! — не здавався я. — Тут йому погано, повітря мало… Та й лежати на скрині… Може, мені поговорити з його братом?
— Ні, ні, — квапливо заперечила вона. — Я сама скажу, не турбуйтеся.
— Він зрозуміє. Я ж іще не король, щоб біля моїх дверей постійно вартував страж.
Від того вечора я перестав стримуватись і розпочав відвертий наступ на сором’язливість Адріани. На все інше заплющував очі і, не задумуючись, віддався своєму почуттю.
Мила дівчинка! Вона, бідолашна, з самого початку ніби вагалася між страхом і надією. Звіритись надії не насмілювалась, бо здогадувалася, що мене підстьобує роздратування. А я розумів, що її страх зумовлений саме прихованою і майже підсвідомою надією не втратити мене. Та оскільки я своєю рішучою поведінкою давав тепер поживу цій надії, дівчина вже не могла до останку піддаватися страхові.
Її вагання і благородна стриманість, у яких виявлялася душевна чистота, не давали мені лишатися наодинці з самим собою, а змушували все дужче втягуватись у поки що приховане суперництво з Папіано.
Я сподівався, що він з першого дня прийме виклик, облишить звичну люб’язність і манірність. Однак цього не сталося. На мою вимогу він забрав свого братика зі спостережного пункту на скрині та ще й заходився жартувати з сором’язливості та ніяковості, що їх у моїй присутності мимоволі виказувала Адріана.
— Будьте поблажливі, синьйоре Меїс, до моєї маленької своячки! Вона в нас така сором’язлива, мов черниця.
Його несподівана поступливість і невимушеність змусили мене трохи замислитись: що в нього на думці?
Якось увечері Папіано привів додому невідомого субчика. Той гучно стукотів ціпком по підлозі, мабуть, щоб усі чули, як він іде, бо взутий був у ганчір’яні черевики, що приглушували тупіт ніг.
— Ану ж, показуйте, де тут мій люб’язний родич? — закричав він з різким турінським акцентом, не скидаючи капелюха з ледь заломленими крисами, насунутого на самі очі, затуманені вином, і не виймаючи з рота люльки, якою він наче підпалював собі носа, ще червонішого, ніж у синьйорини Капорале. — Де мій любий родич?
— Ось він, — мовив Папіано, вказуючи на мене. А мені: — Синьйоре Адріано, на вас чекає приємна несподіванка: це синьйор Франческо Меїс із Туріна, ваш родич.
— Мій родич? — ошелешено вигукнув я.
Той субчик заплющив очі, підняв, наче ведмідь, свою лапу й тримав її так довгенько, чекаючи рукостискання.
Я, не потиснувши руки, оглянув його з голови до п’ят і нарешті сказав:
— Це що за комедія?
— Даруйте, чому ж комедія? — втрутився Теренціо Папіано. — Синьйор Франческо Меїс запевнив мене, що він ваш…
— Кузен, — підхопив той, не розплющуючи очей. — Усі Меїси — родичі між собою.
— Але ж я не маю приємності знати вас! — заперечив я.
— Так у цьому ж і річ! — радісно вигукнув субчик. — Я ж і зайшов побачитися з тобою! Зробити тобі приємність!
— Меїс? З Туріна? — перепитав я, удаючи, ніби пригадую. — Але ж я не з Туріна!
— Як же! Вибачте, — перебив Папіано, — хіба ви самі не казали мені, що до десяти років жили в Туріні?
— Авжеж! — підхопив субчик, вельми роздратований, що хтось засумнівався в цілком імовірному для нього факті. — Кузен! Кузен і є! Ось цей синьйор… Як вас звати?
— Теренціо Папіано, до ваших послуг.
— Теренціано. Так оце ж він і сказав мені, що твій батько поїхав до Америки. А раз так, то знаєш, що виходить? Не втямиш? А те, що ти — син дядечка Антоніо, це ж він і поїхав до Америки. Отож ми з тобою двоюрідні брати!
Але ж мого батька звали Паоло…
— Антоніо!
— Паоло, Паоло, Паоло! Кому краще знати?
Субчик стенув плечима й скривився.
— А мені здавалось — Антоніо, — промовив він, чухаючи заросле сивуватою щетиною підборіддя, не голене вже не менше чотирьох днів. — Не варт сперечатися, нехай буде Паоло. Я теж міг забути, бо не знав його.
Бідолаха! Він, напевне, краще за мене знав, як звали його дядька, котрий поїхав до Америки, однак погодився зі мною, бо страшенно хотів бути моїм родичем. Він повідомив мені, що його батько, теж на ім’я Франческо, у якого був брат Антоніо, тобто Паоло, мій батько, поїхав з Туріна, коли синові виповнилося сім років. Сам він, чоловік бідний, весь час служив і мешкав далеко від сім’ї — то сям то там, — отож дуже мало знає про своїх родичів чи по матері, чи по батькові, а все ж таки не сумнівається, що ми з ним кузени.
Ну, а дідуся, хоча б дідуся, він пам’ятає? Я спитав його про це. Виявляється, пам’ятає! От тільки не пригадує точно, де той жив: чи то в Павії, чи в П’яченці.
— Он як? Отже, пам’ятаєте? Який же він був?
— Він був… Та ні, чесно кажучи, не пригадую. Минуло ж років тридцять…
Здавалося, чоловік говорив щиро. Скидалось на те, що він просто невдаха, який утопив душу в вині, аби не так давив його тягар туги й убозтва. Не розплющуючи очей, він згідливо кивав головою у відповідь на всі мої слова, аби тільки не суперечити мені. Коли б я сказав, що ми разом росли, я частенько смикав його за волосся, певен — він би так само згодився. Лише в одному я не мав права сумніватися — в тому, що ми з ним двоюрідні брати. Тут уже ні на які поступки він не йшов. Кузени, та й квит! Це, мовляв, доведено точно, і жодних сумнівів бути не може.
Та коли я ненароком глянув на Папіано і побачив, як він зловтішно всміхається, мені перехотілося жартувати. Я випровадив захмелілого бідолаху, сказавши йому на прощання: «Бувай здоровий, родичу!», а тоді подивився прямо у вічі Папіано, аби нахаба затямив, що я не такий простачок, як він собі гадає, і спитав:
— А тепер скажіть мені, де ви надибали такого телепня?
— Ласкаво перепрошую, синьйоре Адріано! — єлейним голосом підлещувався не позбавлений винахідливості крутій. — Я бачу, мені сьогодні не пощастило…
— Але ж вам завше щастить! — вигукнув я.
— Та ні. Я маю на увазі лиш те, що не зробив вам приємності. Повірте, благаю вас, — це звичайнісінька випадковість. Ось як усе було. Сьогодні вранці на доручення маркіза, мого принципала, довелося зайти до податкового управління. Займаюсь я там своєю справою, коли раптом чую, хтось голосно кличе: «Синьйоре Меїс! Синьйоре Меїс!» Я хутко обернувся, подумавши, що й ви зайшли сюди у якійсь справі і, може, вам потрібна моя допомога. Я завжди до ваших послуг. Та нічого подібного: кликали того «телепня», як ви справедливо висловились. Ну, я взяв та й підійшов до нього, просто так, з цікавості, і спитав, чи справді він Меїс і звідки родом, бо маю честь і приємність здавати кімнату одному синьйорові Меїсу… Ось як воно вийшло! Він запевнив мене, що ви безперечно його родич, і напросився піти зі мною побачити вас.
— У податковому управлінні?
— Атож, синьйоре! Він служить там помічником інспектора.
Чи можна було довіряти йому? Я вирішив пересвідчитись. Усе підтвердилось. Тільки ж я діяв відверто, перешкоджаючи таємним підступам Папіано, а він, вислизаючи, тим часом готував мені удар в спину, дошукуючись мого минулого. Я добре пізнав його, отож мав усі підстави боятися, що з таким нюхом він виявиться завзятим лягавим, з тих, які довго не принюхуються. Лихо мені буде, коли цей пес натрапить хоч на ледь помітний слід: він неодмінно виведе його до млина в маєтку Стіа.
Отож неважко уявити мій жах, коли через кілька днів, читаючи в своїй кімнаті якусь книжку, я зненацька почув у коридорі голос, ніби з того світу, голос, іще живий у моїй пам’яті:
— Присягаюся богом святим!
Іспанець? Отой маленький бородатий іспанець з Монте-Карло? Який хотів грати зі мною і з яким я посварився в Ніцці? Дідько б його вхопив! Це ж слід! Папіано зумів-таки натрапити на нього!
З несподіванки й страху я геть розгубився, скочив на ноги і був би впав, якби не вхопився за столик. Ошелешений, пойнятий жахом, я почав дослухатися, і перше, що спало мені на думку, — рятуватися втечею. Причому негайно, поки Папіано й іспанець (в тому, що це саме він, сумніву вже не було) не дійшли до кінця коридора. Втікати! А раптом Папіано спитає в служниці, чи я вдома? І що він подумає, дізнавшись про мою втечу? Але ж може бути й так: йому вже відомо, що я не Адріано Меїс! Спокійніше! Що, власне, цей іспанець знає про мене? Він бачив мене в Монте-Карло. Та чи сказав я йому, що мене звуть Маттіа Паскаль? Цілком можливо, не пригадую…
Сам не знаю, як я опинився перед дзеркалом, наче хто за руку мене підвів. Подивився на себе. Кляте око! Через нього, мабуть, мене й можна впізнати. Але як, яким побитом Папіано докопався до моєї пригоди в Монте-Карло? Це дивувало найбільше. Що ж тепер робити? А нічого. Чекати. Що буде, те й буде.
Але нічого не сталося. І все ж таки я цілий день потерпав від страху. Не минувся він і ввечері, коли Папіано розповів мені про іспанця, і я зрозумів, що ніякої таємниці немає, що його прихід до нас зовсім не пов’язаний з Монте-Карло і з тим, що Папіано напав на мій слід. Це був просто випадок. Випадок, ласкою якого скористався і я свого часу, ще раз поставив на моєму шляху іспанця, хоч він, може, анічогісінько вже не пам’ятав про мене.
З розповіді Папіано про іспанця виходило, що я неодмінно мав зустріти його в Монте-Карло, бо він — професійний гравець. Дивним було тільки те, що, влаштувавшись у Римі, я потрапив саме в той дім, де бував і він. Ясна річ, аби я не мав чого боятися, цей випадок не здався б мені таким дивним. Хіба ж не доводиться нам, і то нерідко, надибати на когось, з ким познайомились випадково зовсім в іншому місці? Зрештою, він мав чи думав, що мав вельми поважні причини для приїзду в Рим і появи в домі Папіано. Отож у страхах своїх винен був лише я сам або, точніше, те, що я поголив бороду та змінив ім’я.
Років двадцять тому маркіз Джільйо д’Аулетта, в якого секретарював Папіано, віддав свою єдину дочку за дона Антоніо Пантогаду, аташе іспанського посольства при святому престолі. Незабаром після весілля Пантогаду разом з іншими римськими аристократами було затримано якось уночі в гральному кублі, і його відкликали до Мадріда. Там він поводився так само, а може, й гірше, бо змушений був відмовитись від дипломатичної кар’єри. Відтоді маркіз д’Аулетта уже не мав спокою: йому доводилося без кінця посилати гроші для виплати картярських боргів непутящого зятя. Чотири роки тому померла дружина Пантогади, залишивши шістнадцятирічну доньку. Маркіз вирішив узяти дівчинку до себе, добре знаючи, в яких руках вона зосталася б і хто її виховував би. Пантогада спочатку не погоджувався відпустити доньку, але трохи згодом поступився — через брак грошей. Зате тепер він постійно погрожував забрати дівчинку назад і саме того дня приїхав до Рима з наміром витягти з бідолашного маркіза ще грошей, маючи певність, що той не відмовить йому заради Пепіти, улюбленої внучки.
О, як палко, якими дошкульними словами картав Папіано мерзенного шантажиста Пантогаду! І його шляхетний гнів був цілком щирий. А я, поки він розбалакував, мимоволі чудувався з надзвичайної гнучкості його сумління, яке дозволяло йому без крихти лицемірства обурюватись паскудною поведінкою інших людей і любісінько чинити те саме або дуже подібне на шкоду такій добрій людині, як його тесть Ансельмо Палеарі.
Проте цього разу маркіз Джільйо дав Пантогаді відкоша. Це й змусило того затриматися на деякий час у Римі, а відтак і завітати до Папіано: вони, певне, розумілися між собою чудово.
Таким чином я наражався на зустріч з цим іспанцем будь-якої хвилини. Що ж було робити?
Не маючи змоги з ким-небудь порадитися, я знову пішов на пораду до дзеркала. На його чисту гладінь, наче з туману, виринув образ небіжчика Маттіа Паскаля з його косим оком — єдиним, що в мене залишилось від нього. І небіжчик озвався до мене:
— У яку халепу ти втрапив, Адріано Меїс! Ти ж боїшся Папіано, а провину хочеш скинути на мене, знову на мене, і тільки тому, що я посварився з тим іспанцем. Але ж ти добре знаєш, що я мав слушність. Гадаєш, тобі зараз необхідно змити з обличчя єдиний спомин про мене? Ну що ж, скористайся з поради синьйорини Капорале і звернися до лікаря Амброзіні, нехай поставить твоє око на місце. А тоді… Поживеш — побачиш!
Сорок днів у темряві.
Вдало, дуже вдало пройшла операція! Правда, одне око буде в мене трішечки більше, ніж друге. Терпіння! Поки що доведеться просидіти сорок днів у темряві, у себе в кімнаті.
Отак мені випала нагода на власному досвіді переконатися, що, коли людина страждає, у неї виникає особливе уявлення про добро і зло. Вона вважає, що інші мають робити їй добро, чекає цього, нібито страждання дають їй право вимагати винагороди. А як вона завдає прикрощів іншим, то інші повинні їй вибачати, немов своїми стражданнями вона здобула право і на це. Така людина звинувачує інших, якщо вони, всупереч обов'язку, не роблять їй добра, і водночас легко виправдовує себе за те зло, якого на правах недужої завдає іншим.
Після кількох днів ув'язнення в мороці сліпоти потреба бодай найменшої втіхи довела мене до нестями. Я чудово розумів: адже перебуваю в чужому домі і маю тільки дякувати своїм господарям за увагу й турботу, яку вони виявляють до мене. Але їхнє піклування вже не могло вдовольнити мене, ба навіть дратувало, ніби все робилося мені на зло. Так, саме так. Я ж бо здогадувався, що це Адріана піклується про мене. Її увага свідчила про те, що подумки вона завжди зі мною, в моїй кімнаті.
Красненько дякую за таку втіху! Що мені від неї, коли я справді цілісінькими днями невідступно й бентежно думав про Адріану? Вона єдина могла підбадьорити мене і повинна, повинна була б робити це, адже кому як не їй розуміти, яка нудьга мене гризе і як роздирає душу бажання бачити її або хоч знати, що вона поруч.
До моєї душевної бентеги й зажури додалася ще й лють: я довідався, що Пантогада раптово виїхав з Риму. Хіба ж згодився б я аж на сорок днів усамітнитися в темряві, якби знав, що він так скоро поїде!
Аби втішити мене, Ансельмо Палеарі заповзявся довести розсудливими міркуваннями, що морок цей — уявний.
— Уявний? Сліпота — уявна?! — крикнув я.
— Хвилинку терпіння, я вам зараз усе поясню…
І він заходився розвивати (либонь, наміряючись підготувати мене до спіритичних дослідів, які цього разу, аби мене розважити, були б проведені в моїй кімнаті) цілу філософську концепцію, штучну й оманливу, яку можна було б назвати «ліхтарикософією».
Час від часу старий зупинявся, щоб запитати:
— Ви спите, синьйоре Меїс?
Мені так і кортіло відповісти:
— Дякую вам, синьйоре Ансельмо, сплю.
Та оскільки намір у нього був по суті добрий — не залишати мене на самоті, я відповів йому, що вельми зацікавлений і прошу розповідати далі.
І синьйор Ансельмо втовкмачував мені, що собі на лихо ми не влаштовані так, як дерево, яке живе, не усвідомлюючи себе, і якому ніколи не ввижається, начебто земля, сонце повітря, дощ і вітер — дружні або ворожі до нього, та й насправді це не так. А нам, людям, природа подарувала сумну перевагу: ми усвідомлюємо, що живемо. І це викликає в нас ілюзію: ми сприймаємо за певну реальність, яка існує поза нами, своє внутрішнє відчування життя, мінливе й різноманітне в залежності від часу, обставин і випадку.
Для синьйора Ансельмо це відчування життя нагадувало ліхтарик, який ми носимо в собі. Цей ліхтарик показує нам, що є добро, а що — зло. Він відкидає навколо нас то більше, то менше світлове коло, а за межами цього кола панує безпросвітна страшна пітьма. Її не було б, якби в нас не горів ліхтарик, але поки він світить, нам доводиться вважати, що пітьма існує насправді. Зрештою ліхтарик згасне від легенького подуву, а відтак наш суєтний уявний день скінчиться і нас прихистить вічна ніч. А може, ми просто опинимося під владою якогось вищого Єства, що лише розвіяло суєтні образи, створені нашим розумом.
— Ви спите, синьйоре Меїс?
— Говоріть, говоріть, синьйоре Ансельмо, я не сплю. Мені здається, я бачу його, отой ваш ліхтарик.
— От і добре… Але поки ваше око не загоїлося, не будемо заглиблюватись у філософію, гаразд? Ліпше спробуймо простежити за нашими ліхтариками, цими мандрівними вогниками в пітьмі людського буття. Насамперед я сказав би, що всі вони бувають різних кольорів. Як ви гадаєте? І кольори ті залежать від того, які скельця дає нам ілюзія — велика, незрівнянна продавщиця кольорового скла. Мені, наприклад, здається, синьйоре Меїс, що в різні історичні епохи так само, як і в різні періоди людського життя, можна помітити переважання того чи іншого кольору. Чи не так? Адже за будь-якої доби в людей звичайно спостерігається певна узгодженість почуттів, яка дає і світло, і барву ліхтарикам, що є абстрактними поняттями: істина, доброчесність, краса, честь і таке інше… Чи не здається вам, що, скажімо, ліхтарик поганської доброчесності був червоний? А ліхтарик доброчесності християнської — фіолетового, гнітючого кольору. Світло будь-якої суспільної ідеї наснажується колективним почуттям. Коли це почуття перестає бути єдиним, ліхтар абстрактних уявлень стоїть на місці, однак пломінчик ідеї починає в ньому потріскувати, коливатися, гуготіти, як це звичайно буває в усі так звані перехідні періоди. В історії, крім того, нерідко дмуть і буремні вітри, які враз гасять усі ліхтарики. Яка розкіш! Раптовий морок — і в ньому несказанне сум’яття окремих ліхтариків: той поривається сюди, інший туди, той вертається назад, цей креслить кола, і жоден не знаходить свого шляху. Вони зіштовхуються, на якусь мить об’єднуються по десять, по двадцять, але не можуть узгодити своїх рухів і розбігаються знову, охоплені сум’яттям, тривогою і люттю, наче мурахи, які ніяк не можуть знайти входу до засипаного жорстокою дитиною мурашника. Мені здається, синьйоре Меїс, що нині ми переживаємо одну з таких миттєвостей. Морок і сум’яття! Усі великі ліхтарі згасли. Куди нам іти? Може, назад? До ще вцілілих світильників, котрі горять на могилах великих небіжчиків? Мені спадають на пам’ять чудові вірші Нікколо Томмазео:
Та що вдієш, синьйоре Меїс, коли в нашій лампадці немає того священного єлею, яким живиться світильник Поета? Багато хто ще й досі ходить до церкви, аби заправити оливою свої ліхтарики. Це здебільшого нещасні, немічні старі люди, безталанні жінки, яких зрадило життя, і вони освітлюють собі шлях у пітьмі нашого існування тендітним, мов у лампадки перед іконою, пломінцем почуття. Вони тремтять над тим пломінцем, дбайливо оберігають його від крижаного подиху згубних розчарувань, аби тільки він горів до кінця, до фатальної межі, яка ось уже зовсім близько. Поспішають до неї, не відводячи погляду від вогника, та одно повторюють: «Бог мене бачить!..», аби не чути гучних покликів довколишнього життя, бо ті поклики звучать для них блюзнірством. «Бог мене бачить…» — промовляють ті люди, бо самі бачать Бога — і не тільки в собі, а й у всьому, навіть у своїх муках, у злигоднях, які наприкінці шляху будуть винагороджені. Тьмяне, але рівне світло цих лампадок у багатьох з нас викликає заздрість. Але є й такі, що, навпаки, позирають на ті церковні лампадки зневажливо, бо мають себе за Юпітерів-громовержців, озброєних блискавицями, що їх приручила наука, й урочисто виставляють напоказ потужні електричні лампи. От я й питаю самого себе, синьйоре Меїс: а що, коли весь цей морок, вся ця велика таїна, про яку з давніх-давен на всі лади марно сперечалися філософи, втім, не заперечуючи її, і якою перестала займатися сучасна наука, — що, коли вона, по суті, просто марево, одна з оман нашого розуму, бліда, безбарвна фантазія? А що, коли ми зрештою переконаємо себе в тому, що цієї таїни поза нами просто немає, що вона існує лише в нас самих через оту нашу горезвісну перевагу — усвідомлення, що ми живемо, тобто, що в кожному з нас є ліхтарик, про який я казав? Одне слово, що, коли смерті, яка викликає в нас такий жах, немає? Що, коли смерть — аж ніяк не кінець життя, а тільки подих вітру, який гасить наш ліхтарик, — це злощасне усвідомлення життя, усвідомлення нестерпне й боязке, бо воно обмежене, оточене зусібіч кільцем уявної пітьми, що густішає за межами того мізерного простору, який осяваємо ми, жалюгідні мандрівні світлячки? Адже наше життя ув’язнене в цьому тісному, обмеженому просторі, немов у в'язниці, воно ніби відчужене на деякий час від всесвітнього життя, вічного життя, з яким ми, напевне, маємо коли-небудь злитися, щоб перебувати в нім постійно, але вже без почуття відчуженості й страху. Але межі цього простору — уявні, вони визначаються нашим слабеньким світлом, нашою особистістю, а в дійсності, у природі, таких меж немає. Ми — не знаю, чи поділяєте ви мою думку, — завжди жили і житимемо разом з усім світом. І нині, в нашій теперішній подобі, ми беремо участь у всіх порухах Всесвіту, але не знаємо і не помічаємо цього, бо, на жаль, наш клятий тьмяний світильник дає нам змогу побачити лише стільки, скільки він у змозі освітити. І якби ж то він хоч це показував таким, яке воно є насправді! Таж ні: він усе забарвлює на свій лад і чого тільки не показує нашим очам! Чорт забирай, тут і справді пожалкуєш, що в іншій формі буття ми не матимемо вуст і не зможемо над усім оцим щиро посміятися! Так, синьйоре Меїс, посміятися над усіма суєтними, безглуздими прикрощами, якими обдарував нас ліхтарик, над пітьмою, що нас оточувала, над страхом, який нас мучив, над жахливими привидами, що виникали попереду і позад нас через нього, з його вини!
Але чому ж синьйор Ансельмо Палеарі, котрий так слушно нарікав на цей ліхтарик, що світиться в кожному з нас, так щиро прагнув засвітити в моїй кімнаті інший ліхтарик, з червоними скельцями, для своїх спіритичних дослідів? Чи не досить з мене одного, мого власного?
І я спитав його про це.
— Потрібен коректив! — відповів він. — Один ліхтарик на противагу іншому! Крім того, настає мить, коли другий, матеріальний ліхтарик гасне!
— І вам здається, що це найліпший спосіб щось побачити? — нерішуче зауважив я.
— Е ні, перепрошую, — жваво заперечив синьйор Ансельмо, — так зване світло править нам лише для того, щоб ми слушно бачили речі тут, у нашому так званому житті. А бачити за його межами світло, повірте мені, не те що не допомагає, ба навіть перешкоджає. То все вкрай безглузде шанолюбство деяких учених з нікчемними душами та ще нікчемнішим розумом, котрі задля своєї власної зручності хочуть переконати всіх, буцім такі досліди — не що інше, як зневаження науки і природи. Та це не так, синьйоре! Ми прагнемо відкрити в природі інші закони, інші сили, інше життя. Так, дідько його бери, в тій же природі, тільки поза межами нашого мізерного звичайного досвіду.
Ми хочемо подолати вузькість сприйняття, яке отримуємо за допомогою своїх обмежених почуттів. Але, даруйте, хіба ж оті вчені самі не створюють сприятливих умов для того, щоб їхні досліди вдалися? Досить згадати затемнену кімнату для проявлення фотографій. Чого ж іще? Крім того, існує стільки способів перевірити себе!
Але сам синьйор Ансельмо, як я згодом переконався, жодних способів перевірки не застосовував. Правда, досліди ставилися в домашньому колі! Чи ж міг старий запідозрити синьйорину Капорале і свого зятя Папіано в тому, що вони ошукують його? Чого б то? Навіщо? Його віра в спіритизм була такою несхитною, що не потребувала жодних підтверджень дослідами. А припущення, що його можуть дурити з іншою метою, і на думку не спадало такому добрязі, як синьйор Ансельмо. Що стосується нікчемно малих результатів, то сама теософія знаходила для цього переконливе пояснення. Вищі істоти ментального або ще вищого плану не опускаються до спілкування з нами через медіума; отож доводиться вдовольнятися грубуватими дослідами з викликанням душ небіжчиків нижчого розряду, астрального плану, найближчого до нас. Ось так.
Що можна було заперечити йому на це?[24]
Я знав, що Адріана несхитно відмовлялася брати участь у дослідах. Відтоді як я усамітнився в повній темряві у своїй кімнаті, вона заходила до мене дуже рідко, і то не сама, а з кимось, і лише спитати про моє самопочуття. Здавалося, питала щоразу просто з чемності. Мабуть, так воно й було насправді, вона ж добре знала, як я почуваюся! У її голосі бриніли навіть насмішкуваті нотки, адже вона уявлення не мала, чому я раптом вирішив піти на операцію, щó мене до цього спонукало. А тому, певне, вважала, що я вельми марнославний і сподіваюсь зробитися вродливішим або хоч трохи привабливішим, коли моє око буде виправлене на пораду синьйорини Капорале.
— Я почуваюся чудово, синьйорино, — відказував я, — от тільки не бачу нічого…
— Ви скоро бачитимете, і ще краще, ніж раніше! — встрявав до розмови Папіано.
Я піднімав у темряві кулак: так хотілося заїхати в пику нахабному базіці. Він, безсумнівно, говорив це навмисне, аби я втратив рештки терпіння. Не міг же не помічати відрази, яку я почував до нього. Я ж бо не приховував її: відверто позіхав, невдоволено сопів. Однак майже щовечора він заходив до моєї кімнати і сидів годинами та ще й не змовкав ані на мить. У непроглядній пітьмі від його надокучливого голосу мені аж дух забивало. Я корчився на стільці, наче сидіння було цвяхами пообтикуване, стискав кулаки і часто ладен був задушити причепу. Чи він здогадувався про це? Чи відчував мою лють? Бо саме в такі хвилини голос його лагіднішав особливо, ставав майже ласкавим.
У нас постійно виникає потреба звинувачувати когось у наших бідах та негараздах. По суті, Папіано як міг силкувався вижити мене з їхнього дому. І коли б у ті дні я керувався здоровим глуздом, то мав би тільки щиро подякувати своєму недоброзичливцеві. Та де там! Адже я вважав Папіано за неабиякого пройдисвіта. Хіба ж він не прагнув спекатися мене, аби безперешкодно дурити синьйора Палеарі й занапастити Адріану? Тільки це і вчувалося мені тоді в його пустій балаканині. А то ж був голос розуму! Як воно сталося, що він звучав з уст Папіано? Чи, може, то я сам вклав його в ті брехливі уста, аби знайти виправдання собі і мати підстави не довіряти йому, бо вже відчував, як міцно я заплутався в тенетах життя, і лютило мене саме це, а не густий морок, у якому я в той час перебував, і не роздратування, яке викликав у мене Папіано.
Про що він мені торочив? Щовечора одне й те ж саме — про Пепіту Пантогаду.
Хоч жив я дуже скромно, він утовкмачив собі в голову, що я бозна-який багатій. І щоб відвернути мою увагу від Адріани, він, певне, плекав думку закохати мене в маркізову внучку. Вихваляв її на всі лади: і цнотлива, і горда, і розумна, і серце має добре, і на вдачу щира та палка. А що вже красуня — ой, яка красуня! Чорнява, граційна і пишна водночас, вся вогонь, очі так і сяють, а принадні вуста створені для поцілунків. Про посаг і казати нічого, він буде казковий: вся маєтність маркіза Джільйо д’Аулетти, не менше! Маркіз, нема сумніву, залюбки віддасть її заміж якнайшвидше — не лише затим, щоб скараскатися татуся Пантогади, від якого життя не мав, а й тому, що дідові з онукою живеться разом не дуже солодко. Старий маркіз на вдачу слабкий, він замкнувся в своєму вже мертвому світі, а Пепіта аж тремтить від жадоби життя.
Язикатому Папіано було невтямки: що дужче він розхвалює Пепіту, то більшу неприязнь до неї викликає в мене, хоч я ще й не бачив дівчини. Він запевняв, що скоро познайомить нас. В один з найближчих вечорів умовить її прийти сюди на спіритичний сеанс. І з маркізом д’Аулеттою я матиму нагоду познайомитись — той сам прагне цього, адже так багато гарного чув про мене від Папіано. Тільки маркіз не виходить з дому і довіку не візьме участі в спіритичних сеансах через свої релігійні переконання.
— Як то так? — здивувався я. — Сам не піде, а внучці дозволить?
— Але ж він добре тямить, кому довіряє її! — хвалькувато вигукнув Папіано.
Це вже мене не цікавило. Хотілося зрозуміти інше: чому Адріана відмовляється приходити на такі сеанси? Також через релігійні переконання… Та коли внучка самого маркіза Джільйо братиме участь у них, причому з дозволу свого діда-клерикала, то чому б не прийти й Адріані? Маючи такий вагомий доказ, я спробував умовити її ввечері, напередодні першого сеансу.
Вона зайшла до моєї кімнати разом з батьком, і він також чув моє прохання.
— Оце завжди у нас так, синьйоре Меїс! — зітхнув старий. — Релігія перед лицем проблеми спіритизму нашорошує свої ослячі вуха й боїться так само, як і наука. А тим часом я вже казав і пояснював своїй дочці, що наші досліди аж ніяк не суперечать ні релігії, ні науці. Щодо релігії, то вони ж якраз і доводять ті істини, що їх вона стверджує.
— А може, я просто боюся? — заперечила Адріана.
— Чого? — не здавався батько. — Доказів?
— Чи темряви? — додав я. — З вами, синьйорино, ми були б у повному складі. Невже ви не підтримаєте товариство?
— Але ж я… — знітилася Адріана, — я в це не вірю, бо… не можу вірити, бо… знаю!
Більш нічого вона не сказала. З її інтонації та розгубленості я відразу зрозумів, що не тільки релігія перешкодила Адріані бувати на спіритичних сеансах. Страх, на який вона посилалась, можна було пояснити зовсім інакше. Синьйор Ансельмо й не підозрював, чим викликаний той страх. Мабуть, їй нестерпно було дивитися, як її старого батька, наче малу дитину, дурять Папіано та синьйорина Капорале.
Мені не стало духу наполягати.
Але вона мовби прочитала в моєму серці жаль, якого завдавала мені її відмова, нерішуче промовила в темряві: «Зрештою…», і я притьмом упіймав її на слові:
— От молодчинка! Значить, ви будете з нами?
— Тільки на завтрашній вечір, — усміхнулася вона.
Наступного дня по обіді Папіано заходився готувати кімнату: приніс грубувато збитий прямокутний ялиновий столик, не полірований, без шухляд. У кутку причепив на мотузці простирадло. Потім приволік гітару, собачий нашийник з безліччю бубонців та ще деякі предмети. Усі ці приготування відбувалися при світлі славнозвісного ліхтарика з червоними скельцями. Порядкуючи в кімнаті, він, певна річ, не змовкав ні на мить.
— Простирадло править… так, саме править… як би вам це пояснити?.. ну, скажімо, за акумулятора таємничої психічної сили. Ви побачите, синьйоре Меїс, як воно тріпотітиме, напинатиметься, мов вітрило, і часом осяватиметься дивним, я сказав би, зоряним світлом. Так, так, синьйоре! Нам поки що не пощастило домогтися матеріалізації, але світло ми вже маємо. Ви самі в цьому пересвідчитесь, якщо сьогодні ввечері синьйорина Сільвія буде в належному стані. Вона спілкується з духом одного свого давнього товариша по консерваторії, який помер — спаси нас, Господи! — від тифу вісімнадцятирічним. Родом він… слово честі, не знаю… ага, здається, з Базеля, але його родина давно оселилася в Римі. Геній у музиці! Та жорстока смерть скосила його раніше, ніж він устиг дати людям те, що міг би дати. Так принаймні вважає синьйорина Капорале. Ще до того, як виявилось, що вона володіє даром медіума, синьйорина Сільвія спілкувалася з духом Макса. Так, синьйоре, його звали Макс… Хвилиночку, Макс Оліц, здається, я не помиляюся. Так, запевняю вас, синьйоре! Коли цей дух оволодівав нею, вона імпровізувала на роялі, поки не падала непритомна. Якось увечері на вулиці зібралися люди і почали аплодувати їй…
— І синьйорина Капорале навіть злякалась, — добродушно вставив я.
— Ах, ви це знаєте? — здивувався Папіано.
— Вона сама розповідала мені. Виходить, люди аплодували музиці Макса, яку виконувала синьйорина Капорале?
— Так, так! Дуже шкода, що в нас немає рояля. Доводиться вдовольнятися уривками, двома-трьома акордами на гітарі. Макс іноді через це так сатаніє — еге ж! — що струни на гітарі рвуться… Ось почуєте самі сьогодні ввечері. Здається, вже все гаразд.
— А скажіть мені, синьйоре Теренціо, — я просто з цікавості хочу спитати вас, поки ви не пішли, — ви самі вірите в це? Справді, вірите?
— Ну, якщо по щирості, — вмить відгукнувся він, наче передбачав це запитання, — то мені тут не все ясно.
— Ще б пак!
— Та зовсім не тому, що досліди проводяться в темряві! Усі явища, які там відбуваються — справжні, нічого не скажеш, вони просто безсумнівні. Не можемо ж ми сумніватися в самих собі…
— А чом би й ні? Ще й як можемо!
— Що? Не розумію!
— Ми ж так легко самі себе дуримо, надто ж тоді, коли хочеться вірити…
— Але ж мені ніяк не хочеться! — запротестував Папіано. — Мій тесть глибоко вивчає все це і по-справжньому вірить. А в мене, мушу сказати, і часу бракує вдумуватись… навіть коли б я й хотів. Маю стільки мороки з тими клятими Бурбонами мого маркіза, що вгору ніколи глянути. Тут я іноді вечорами відпочиваю. Що стосується мого ставлення до спіритичних дослідів, то я вважаю, що ми, дякувати богові, ще живемо, тож нічого не можемо знати про смерть, а відтак — чи варто думати про неї? Ліпше вже постаратися якнайщасливіше прожити своє життя, нехай Бог поможе! Ось що я думаю про все це, синьйоре Меїс. Отже, до вечора? Зараз я побіжу на вулицю Понтефічі по синьйорину Пантогаду.
Десь за підгодини він повернувся, дуже невдоволений: разом із синьйориною Пепітою та її гувернанткою прийшов якийсь іспанський художник. Папіано крізь зуби процідив мені, що це друг сім’ї маркіза Джільйо. Звали його Мануель Бернальдес, він досить шпарко розмовляв по-італійському, тільки ніяк не міг вимовити кінцеве «с» мого прізвища, так наче воно штрикало йому язика.
— Адріано Ме-їй, — промовляв він, нібито ми враз стали приятелями нерозлийвода.
— Адріано Твій! — хотілось мені перекривити його.
До кімнати увійшли дами: Пепіта, її гувернантка, синьйорина Капорале, Адріана.
— І ти тут? Оце новина! — не вельми чемно озвався Папіано до своячки.
Він не чекав такої несподіванки. А з того, як прийняли Бернальдеса, я зрозумів, що маркізові Джільйо не скажуть про його участь у сеансі і що в нього з Пепітою є якась таємниця.
Однак великий Теренціо від свого плану не відмовився. Розташовуючи навколо столу медіумний ланцюжок, він сів поруч Адріани, а біля мене посадив синьйорину Пантогаду.
Мене це не влаштовувало, та й Пепіту теж. Вона відразу висловила невдоволення, причому заторохтіла чистісінько, як її татусь, змішуючи італійські слова з іспанськими:
— Вельми вдячна, asi no puede![25] Я хочу estar[26] між синьйором Палеарі і моєю гувернанткою, любий синьйоре Теренціо!
У червонуватій темряві вирізнялися тільки обриси людських постатей і предметів, тому я не міг пересвідчитися, наскільки правильний портрет Пепіти намалював мені Папіано. Але її голос, манера говорити і це раптове обурення відповідали моєму уявленню про неї після його розповіді.
Звичайно, така зневажлива відмова від запропонованого їй Папіано місця поруч зі мною була образливою для мене, однак я не тільки не образився, а навіть зрадів.
— Цілком справедливо! — вигукнув Папіано. — Тоді можна зробити так: нехай біля синьйора Меїса сяде синьйора Кандіда, а за нею сідайте ви, синьйорино Пепіто. Мій тесть зостається на своєму місці і ми троє теж залишаємось там, де сидимо. Так буде добре?
Е ні! Так теж не було добре: ні для мене, ні для синьйорини Капорале, ні для Адріани, ні — як з’ясувалося трохи згодом — для Пепіти, яка значно краще влаштувалася в новому ланцюжку, складеному за вказівками геніального духа Макса.
А поки що поруч мене опинився жіночий привид, з якоюсь чудернацькою копичкою на голові (капелюшок? чепчик? перука? — чортівня, та й годі!). З-під тієї копички раз по раз чулися схожі на стогін зітхання. Ніхто не додумався представити мене синьйорі Кандіді, а ми, між іншим, складаючи ланцюжок, мали триматися за руки, і вона зітхала. На її думку, це було непристойно… Боже мій, не рука, а справдешня крижина!
Другою рукою я тримав ліву руку синьйорини Капорале. Вона сиділа спиною до почепленого в кутку простирадла. Її права рука була в руці Папіано. Ліворуч від Адріани сидів художник, а на протилежному кінці столу, якраз навпроти синьйорини Капорале — Ансельмо Палеарі.
Папіано сказав:
— Передусім маємо пояснити синьйорові Меїсу та синьйорині Пантогаді спосіб спілкування… Як він зветься?
— Типтологічний, — підказав синьйор Ансельмо.
— І мені поясніть, будь ласка, — втрутилась синьйора Кандіда, соваючись на стільці.
— Цілком справедливо! І синьйорі Кандіді також, як же інакше!
— Так ось, — почав пояснювати синьйор Ансельмо, — два удари означають «так».
— Удари? Які ще удари? — перебила Пепіта.
— Удари, — відповів Папіано, — це означає постукування по столику, по стільцях чи по чомусь іншому, а іноді й спілкування за допомогою доторків.
— Ах! ні-ні-ні-ні-н-і-і!! — закричала Пепіта, притьмом скочивши з місця. — Я жодних доторків не люблю. Чиї доторки?
— Ідеться про Максів дух, синьйорино, — пояснив Папіано. — Я ж вам показував, коли ми йшли сюди, як це буває. Аніскілечки не шкідливо. Не хвилюйтеся.
— Титтологія, — додала синьйора Кандіда поблажливим тоном досвідченої в цих справах жінки.
— Так ось, — вів далі синьйор Ансельмо. — Два удари — «так», три удари — «ні», чотири — «темрява», п’ять — «говоріть», шість — «світло». Поки що досить. А тепер, панове, нам слід зосередитись!
Запала тиша. Ми зосередились.
Боязно? Ні. Немає навіть тіні страху. Але мене охопила шалена цікавість і ще й тривога: коли б то Папіано не провалився зі своєю витівкою. Здавалося, це мало б порадувати мене, а воно, навпаки, тривожить. Та хто ж не відчував неприємності, ба навіть приниження, сидячи на кепсько розіграному поганенькими акторами спектаклі?
«Він сидить між двома жінками, — міркував я. — Або надто спритний, або вперте бажання сидіти поруч Адріани заважає йому збагнути, що він влаштувався не там, де слід, що тут він не зможе одурити ні Бернальдеса з Пепітою, ні мене з Адріаною, і ми всі відразу, без жодних ілюзій, пересвідчимося в його шахрайстві. Передусім упевниться в цьому Адріана, бо сидить поруч нього. Та вона вже підготовлена до обману — підозрює його. Оскільки їй не вдалося сісти біля мене, вона, мабуть, шкодує, що доведеться брати участь у комедії, на її думку, не просто безглуздій, а негідній і блюзнірській. Так само, либонь, невдоволені Бернальдес і Пепіта. Невже Папіано й тепер, коли йому не вдалося посадити мене поруч Пепіти, сподівається ввести нас в оману? Отже, він цілком певний у своїй спритності? Що ж, побачимо».
Отак розмірковуючи, я забув про синьйорину Капорале. А вона зненацька заговорила, наче в напівдрімоті:
— Ланцюжок… — промовила вона, — ланцюжок змінився…
— Макс уже тут? — поквапливо спитав старий добряга синьйор Ансельмо.
Синьйорина Капорале відповіла не відразу.
— Так, — оголосила нарешті, та потім занепокоєно і навіть тривожно додала: — Але ж нас сьогодні більше…
— Це так! — перебив її Папіано. — Але мені здається, ми розташувалися пречудово!
— Тихше! — суворо спинив його синьйор Палеарі. — Послухаймо, що скаже Макс!
— Йому здається, — вела далі синьйорина Капорале, — що ланцюжок не досить рівний. Ось тут, з цього боку (вона підняла мою руку), біля чоловіка сидять дві жінки. Синьйорові Ансельмо ліпше було б помінятися місцями з синьйориною Пепітою.
— Гаразд! — вигукнув синьйор Ансельмо, скочивши зі стільця. — Прошу вас, синьйорино, сідайте на моє місце!
Цього разу Пепіта не заперечувала. Вона опинилася поруч художника.
— Тепер, — промовила синьйорина Капорале, — синьйора Кандіда…
Папіано перебив її:
— На місце Адріани, чи не так? Я вже подумав про це. Чудово!
Я міцно-міцно, до болю стис руку Адріани, тільки-но вона сіла біля мене. Водночас синьйорина Капорале стисла мою другу руку, наче питаючи: «Ну як, задоволені?» «Авжеж, задоволені!» — відповів я потиском руки так, щоб це означало: «Тепер можете робити все, що вам до вподоби, робіть, що заманеться!»
— Тихше! — пролунав у цю мить суворий наказ синьйора Ансельмо.
Але хто подав голос? Хто? Столик? Чотири удари! «Темрява»!
Присягаюся, я нічого не втямив.
Однак усі мої передбачення пішли шкереберть, тільки-но погасло світло. Синьйорина Капорале відчайдушно закричала, аж усі враз позіскакували зі своїх місць:
— Світла! Світла!
Що скоїлось?
Удар! Синьйорину Капорале хтось дуже вдарив кулаком в обличчя. З рота в неї потекла кров.
Пепіта і синьйорина Кандіда перелякано тремтіли. Папіано засвітив ліхтарик. Адріана хутко висмикнула свою руку з моєї. На червонуватому від запаленого сірника обличчі Бернальдеса блукала здивована й водночас недовірлива усмішка. А геть розгублений синьйор Ансельмо одно повторював:
— Удар кулаком? Як же це могло статися?
Я теж збентежено думав про це. Удар кулаком? Отже, остання переміна місць не була узгоджена синьйориною Капорале й Папіано. Удар кулаком? Виходить, синьйорина Капорале збунтувалася проти Папіано. Що ж тепер буде?
Тепер синьйорина Капорале, відсунувши від себе стілець і прикладаючи до рота носову хустинку, рішуче заявила, що з неї досить. А Пепіта Пантогада верещала:
— Дякую, панове, дякую! Я вже не хочу! Тут б’ються!
— Та ні! Ні! — вигукнув синьйор Палеарі. — Любі мої, це ж зовсім нове і вельми дивне явище! Слід з’ясувати, в чім річ!
— У Макса? — спитав я.
— Звичайно, в Макса. Може ви, люба Сільвіє, неправильно зрозуміли його підказки щодо впорядкування нашого ланцюжка?
— Цілком імовірно! Цілком імовірно! — зареготав Бернальдес.
— А як на вашу думку, синьйоре Меїс? — звернувся до мене Палеарі. Йому явно не сподобався Бернальдес.
— Справді, здається, сталося щось подібне, — відповів я.
Але синьйорина Капорале заперечливо похитала головою.
— То в чому ж річ? — дивувався синьйор Ансельмо. — Чим же пояснити, що Макс раптом розлютився? Коли таке було? А що ти скажеш на це, Теренціо?
Теренціо не сказав нічого. Знизав плечима — та й усе.
— Ну що ж, — звернувся я до синьйорини Капорале. — Вчинимо так, як просить синьйор Ансельмо? Будемо вимагати в Макса пояснень? А коли цей дух знову виявиться… не в гуморі, припинимо сеанс. Правильно я кажу, синьйоре Папіано?
— Цілком правильно, — вигукнув він. — Неодмінно вимагатимемо пояснень. Я так вважаю.
— Але так не вважаю я! — гостро відказала синьйорина Капорале, обертаючись до нього.
— Це ти мені? — спитав Папіано. — Але ж, коли ти не бажаєш продовжувати…
— Так, ліпше припинити… — несміливо втрутилась Адріана.
Аж тут, не гаючись, подав голос синьйор Ансельмо:
— Ото страхополох! Що за дитяча вередливість, чорт забирай! Перепрошую, Сільвіє, це стосується й вас. Адже ви добре знаєте цього духа, спілкувалися з ним, і сьогодні вперше таке сталося… Припиняти сеанс просто шкода, хоч, звичайно, випадок дуже неприємний, однак маємо визнати, що саме зараз почалися явища виняткової сили.
— Аж надто! — вигукнув Бернальдес, заражаючи всіх нас своїм саркастичним сміхом. — Я не хочу, — додав він, — щоб мені підбили око…
— І я не хочу! — підтримала його Пепіта.
— Сідайте! — рішуче скомандував Папіано. — Прислухаймось до поради синьйора Меїса. Спробуймо домогтися пояснень. А якщо всі ці феномени знову почнуть виявлятися, негайно припинимо сеанс. Сідайте!
І погасив ліхтарик.
Я знайшов у темряві холодні тремтячі пальчики Адріани. Щоб не злякати її, я не став відразу стискати руку дівчини, а злегка потискував її, аби зігріти і щоб разом з теплом Адріана відчула певність: тепер усе буде гаразд. Та й справді, можна було не сумніватися — Папіано вже шкодує, що піддався раптовому нападу люті, і змінив свої підступні плани. В будь-якому разі ми матимемо перепочинок. Хоч потім, цілком можливо, саме ми з Адріаною станемо в темряві мішенню Максові.
«Нічого, — подумки заспокоював я себе, — коли гра виявиться надто прикрою, ми її припинимо. Я не допущу, щоб Адріану мучили».
Тим часом синьйор Ансельмо завів розмову з Максом, ніби той насправді був з нами в кімнаті:
— Ти тут?
Два легеньких удари по столику. Значить, він тут!
— Як же це вийшло, Максе, — з лагідним докором спитав синьйор Палеарі, — що ти, такий добрий, такий чемний, отак брутально обійшовся з синьйориною Сільвією? Чому? Як ти це поясниш?
Цього разу столик спочатку захитався з боку на бік, а тоді в самому його центрі пролунали три гучні, різкі удари. Три. Отже — «ні». Він не бажав нічого пояснювати.
— Ми не наполягаємо, — вів далі синьйор Ансельмо. — Ти, може, ще й досі трохи збуджений, чи не так, Максе? Зрозуміло, я ж тебе знаю, добре знаю… Та, може, скажеш принаймні, чи ти задоволений розташуванням нашого ланцюжка?
Не встиг синьйор Палеарі закінчити фрази, як я відчув, що хтось швидко і легко, здавалося, кінчиками пальців, двічі доторкнувся до мого лоба.
— Так! — зненацька вигукнув я і повідомив усім відповідь духа, потай стиснувши руку Адріани.
Мушу зізнатися, що ці раптові доторки все-таки справили на мене якесь дивне враження. Я був певен: коли б умить зреагував, то схопив би Папіано за руку. А втім… Легкість, ніжність і водночас чіткість доторків були надзвичайні. До того ж, повторюю, я цього не чекав. Але чому Папіано обрав саме мене для показу своєї поступливості? Чи він хотів заспокоїти мене, чи, навпаки, кидав мені виклик: побачиш, мовляв, який я задоволений!
— Браво, Максе! — вигукнув синьйор Ансельмо.
А я подумав собі: «Справді, браво! Надавав би я тобі запотиличників!»
Синьйор Ансельмо тим часом звертався до Макса:
— Тепер, якщо твоя ласка, може, подав би нам який-небудь знак твоєї прихильності до нас?
Прозвучало п’ять ударів по столику, тобто: «Розмовляйте!»
— Що це означає? — перелякано спитала синьйора Кандіда.
— Що нам слід розмовляти, — спокійно пояснив Папіано.
А Пепіта:
— З ким?
— А з ким хочете, синьйорино! Наприклад, зі своїм сусідою.
— Голосно?
— Так, — сказав синьйор Ансельмо. — Це означає, синьйоре Меїс, що Макс матиме можливість підготуватися, аби виразніше виявити себе. Може, раптом, засяє світло… хто знає! Розмовляймо ж…
А про що розмовляти? Я вже якусь часину вів тиху розмову з маленькою Адріаниною рукою і вже ні про що інше не думав. Була ця розмова наполеглива, напружена і водночас ніжна. Вона слухала мене трепетно, в самозабутті. Я вже змусив її розтиснути пальчики, переплести їх з моїми. А сам ніби сп’янів. Палав і насолоджувався навіть тим гарячковим зусиллям, з яким намагався погасити свій шалений порив і виказувати лише лагідну ніжність, якої вимагала цнота її щирої, сором’язливої душі.
І ось у той час, поки наші руки вели свою жваву мову, я відчув, ніби щось треться об поперечку між задніми ніжками мого стільця. Папіано не міг дістати туди ногами, та коли б і міг, то йому заважала б поперечка між передніми ніжками стільця. Може, він встав з-за столу й підійшов до мене ззаду? Але в такому разі це неодмінно помітила б синьйора Кандіда, якщо вона, звичайно, не дурноверха. Перед тим як повідомити товариству про новий феномен, я хотів знайти йому бодай примітивне пояснення. Але мені спало на думку, що раз я вже домігся того, чого прагнув, то зараз повинен хоча б із вдячності не заважати Папіано. І я оголосив усім про моє відчуття.
— Невже? — аж підскочив Папіано, як мені здалося, щиро здивований.
Вражена була й синьйорина Капорале. Я відчув, як волосся в мене на голові заворушилося. Виходить, це не ошуканство?
— Щось треться? — схвильовано спитав синьйор Ансельмо. — Як треться? Що?
— Еге ж, треться! — трохи роздратовано підтвердив я. — І не перестає! Ніби там за стільцем собачка… Ось і зараз!
Моє пояснення викликало несподіваний вибух реготу.
— Так це ж Мінерва! Мінерва! Мінерва! — закричала Пепіта Пантогада.
— Що за Мінерва? — обурився я.
— Таж моя собачка! — відповіла Пепіта, сміючися. — Моя старенька болонка, синьйори! Вона завжди треться об усі стільці. Ану ж, дозвольте! Дозвольте глянути!
Бернальдес засвітив сірника, Пепіта встала, взяла собачку, яку звали Мінервою, і посадила собі на коліна.
— Отепер я розумію, чому такий роздратований Макс, — скрушно зауважив синьйор Ансельмо. — Сьогодні ми поводимося вельми несерйозно!
Може, з погляду синьйора Ансельмо, так було тільки того вечора. Однак, по щирості кажучи, і наступні вечори не відзначалися великою серйозністю.
Кому хотілося уважно стежити в темряві за Максовими подвигами? Столик порипував, рухався, розмовляв з нами за допомогою легенького чи гучного стуку. Інші постукування лунали під сидіннями наших стільців, а то й під іншими стільцями та столами, котрі були в кімнаті. Чулося також дряпання, тертя й усякі чудернацькі звуки. А то виникало на мить дивовижне фосфоричне мерехтіння, схоже на мандрівні вогники; простирадло світилося й напиналось, немов вітрило. Один маленький столик — підставка для коробок з сигарами — пересувався сюди-туди і якось ледь не впав на стіл, за яким ми сиділи, тримаючи ланцюжок. У гітари наче крила виросли: одного разу вона злетіла з ящика, де лежала, і забренькала над нашими головами… Проте мені здалося, що геніальний музика Макс значно вправніше грає на бубонцях із собачого нашийника, котрий невідь як опинився раптом на шиї синьйорини Капорале. Синьйор Ансельмо сприйняв це за вияв дружнього і надзвичайно милого жарту з боку Макса. Але синьйорині Капорале він не дуже сподобався.
Без сумніву, під завісою темряви в кімнаті з’являвся Шіпіоне, брат Папіано, що мав найдетальніші інструкції. Він справді був епілептик, але ж далеко не такий ідіот, яким намагався зобразити його братик Теренціо. Шіпіоне звик до темряви — мабуть, його очі пристосувалися до неї й навчилися бачити в пітьмі. Я не можу сказати напевно про майстерність його гри, про точність виконання вказівок Папіано і синьйорини Капорале. Наскільки це стосувалося нас, тобто мене й Адріани, Пепіти й Бернальдеса, то він міг витворяти що завгодно, і все йому миналося. Отже, Шіпіоне мусив догодити тільки синьйорові Ансельмо та синьйорі Кандіді, і, здається, чудово з цим справлявся. Але вони обоє не були надто вимогливі. О, синьйор Ансельмо безмежно радів, іноді так тішився, що нагадував хлопчика, який потрапив до лялькового театру. Слухаючи його дитинно-захоплені вигуки, я страждав не лише від сорому за цього доброго чоловіка, аж ніяк не дурня, котрий виставляв себе у такому вкрай безглуздому вигляді, а й тому, що Адріана не могла приховати від мене свого страждання: їй доводиться втішатися нашою близькістю, обдурюючи старого батька, користаючись з його сміховинної наївності.
Тільки це й затьмарювало час від часу нашу радість. Але ж я знав Папіано і мав би запідозрити, що в нього виник якийсь підступний план, коли вже він дозволив мені сидіти біля Адріани і, наперекір моїм сумнівам, не тільки не турбував нас втручанням Максового духа, а ніби ще й допомагав нам, опікувався нами. Та в ті хвилини я так радів — адже мав нагоду побути в темряві поруч з Адріаною! — що жодна підозра не могла закрастися мені на думку.
— Ні! — зненацька зарепетувала синьйорина Пантогада.
— Кажіть, кажіть, синьйорино! Що сталося? — аж скинувся синьйор Ансельмо. — Що ви відчули?
Бернальдес також почав лагідно розпитувати її.
— Та ніби хтось пестив… — відповіла Пепіта.
— Пестив рукою? — спитав синьйор Палеарі. — Легенько, правда ж? Отакі ніжні, прохолодні, швидкі доторки… Ох, Максе, ти, коли схочеш, умієш поводитися з жінками! Ану ж бо, дорогенький, якщо твоя ласка, торкни синьйорину ще раз!
— О, знову, знову! — заверещала, сміючись, Пепіта.
— Що? Що таке? — зрадів синьйор Ансельмо.
— Знову, знову… він пестить мене!
— Може, ти й поцілуєш її, Максе? — запропонував тоді синьйор Ансельмо.
— Ні! — заверещала Пепіта.
Але в цю мить хтось соковито, з виляском поцілував її в щоку.
Тоді я майже несвідомо підніс до своїх вуст руку Адріани, та не вдовольнився цим і став шукати її вуста. Отак ми вперше поцілувалися. Цілунок був довгий, беззвучний.
Що далі? Розгубившись від сорому й ніяковості, я не відразу втямив, що навколо нас зчинилася метушня. Невже вони довідались про наш поцілунок? Лунали вигуки, засвітився сірник, другий, потім свічка, та, що була під червоним скляним ковпачком. Усі позіскакували зі своїх місць. Але чому? Чому? Нараз, уже при світлі, щось грюкнуло по столику. Це був сильний удар кулака, ніби заведений незримим велетнем. Ми всі сполотніли від жаху, найдужче Папіано й синьйорина Капорале.
— Шіпіоне! Шіпіоне! — покликав Папіано.
Епілептик лежав на підлозі й страшенно хрипів.
— Та сідайте ж! — закричав синьйор Ансельмо. — Це ж він у трансі! Бачите, столик рухається, піднімається, піднімається… Це вже левітація! Браво, Максе! Ура!
І справді, столик, до якого ніхто не торкнувся, плавно піднявся на цілу долоню, а потім важко грюкнув на підлогу.
Бліда, як віск, перелякана до смерті синьйорина Капорале, тремтячи, припала обличчям до моїх грудей. Синьйорина Пантогада з гувернанткою вибігли з кімнати, а розлючений синьйор Палеарі нестямно репетував:
— Куди ви? Чорт забирай! Не розривайте ланцюжка! Зараз буде найцікавіше! Максе! Максе!
— Та який там Макс! — вигукнув Папіано, нарешті отямившись від страху, і кинувся рятувати свого брата.
Я забув і про поцілунок, такий був вражений воістину дивним, незбагненним явищем, яке щойно сам бачив. Коли це при світлі на моїх очах діяла таємнича сила і була вона силою невидимого духа, як запевняв синьйор Палеарі, то, безсумнівно, дух цей не мав нічого спільного з Максом. Аби в цьому пересвідчитись, варто лише глянути на Папіано та синьйорину Капорале: Макса вигадали вони самі. Але що ж то таке? Хто так сильно гупнув кулаком по столу?
Усе, що я прочитав у книжках синьйора Палеарі, зненацька хаотично ожило в моїй уяві. І пройняла мене дрож, коли я згадав про того невідомого, який утопився біля водяного млина в маєтку Стіа і в якого я забрав сльози й жалобу родичів та друзів. «А раптом це він?! А раптом він з’явився тут, аби помститися мені, розкрити мою таємницю?»
Тим часом синьйор Палеарі, єдиний серед нас, хто не злякався і нітрохи не здивувався, ніяк не міг дотямити, чому саме таке просте й звичне явище як левітація столика отак усіх нас схвилювало й настрахало, хоч ми вже спостерігали й не такі чудеса. Як на його думку, то зовсім не суттєво, що це явище відбулося при світлі. Значно дужче здивувало його те, що Шіпіоне опинився тут, у моїй кімнаті. Адже синьйор Палеарі був певен, що хлопець уже спить.
— Це мене вражає тому, що бідолаха звичайно ні на що не звертає уваги, — пояснив він. — Очевидно, наші таємничі сеанси викликали в нього цікавість, і йому схотілося підгледіти, що ми тут робимо. Зайшов потихеньку і… гух! Попався! Бо ж ясно як день, синьйоре Меїс, що незвичайні явища медіумізму виникають досить часто за допомогою невропатів-епілептиків, каталептиків, істериків. Макс бере від усіх, він позичає і в нас чимало нашої енергії, використовуючи її для спіритичних явищ. Це твердо встановлено! Ось ви, наприклад, хіба не відчуваєте, що й у вас дещо взято?
— Щиро кажучи, поки що не відчуваю.
Майже до ранку совався я на ліжку, весь час уявляючи собі нещасного потопельника, похованого на кладовищі в Міраньйо під моїм іменем. Хто він такий? Звідки прибув? Чому наклав на себе руки? Може, він хотів, щоб про його сумний кінець стало відомо всім? Може, це була помста чи спокута?.. А я скористався його смертю?
Не стану приховувати — я кілька разів ціпенів од жаху в нічній темряві. Бо не тільки ж я сам чув удар кулаком по столику в моїй кімнаті. Ану ж, то був він? А раптом і зараз він тут, поруч мене, мовчазний і невидимий? Кожен ледь чутний звук, найменший шерех змушував мене принишкнути. Потім я нарешті заснув, але снилось мені щось жахливе.
Наступного дня я розчинив вікна — світло залило кімнату.
Коли я прокидався, як то кажуть, в самісінькому серці ночі (правда, ніч у цих випадках можна було б назвати безсердечною), то часто потерпав у тиші й пітьмі від якоїсь незбагненної ніяковості ба навіть від сорому за сподіяне вдень, при ясному світлі. І тоді я питав у самого себе: чи не залежать наші дії від вигляду навколишніх речей, їхнього забарвлення, багатоголосого звучання життя? Атож, залежать! І не тільки від цього. Є ще багато іншого. Чи не спілкуємось ми, як вважає синьйор Ансельмо, зі Всесвітом? І нам слід замислитись над тим, скільки всіляких дурниць змушує нас робити клятий Всесвіт, а ми через ті дурниці нарікаємо на нашу нещасну совість. А над нею тяжіють зовнішні сили, засліплюючи яскравим світлом. І, навпаки, скільки ухвалених уночі рішень, скільки ретельно обміркованих задумів, скільки загаданих хитрощів стають безглуздими, руйнуються, розвіюються при яскравому денному світлі? Як день і ніч зовсім різні, так, може, й ми — удень одні, а вночі зовсім інші, і водночас (нічого не вдієш!) — найжалюгідніші створіння — як удень, так і вночі.
Знаю достеменно: я не відчув ніякої радості, коли після сорокаденної пітьми знову відчинив вікна своєї кімнати й побачив світло. Бо його затьмарив спогад про те, що я накоїв, коли жив у темряві. Усі докази, виправдання, які тоді здавалися вагомими, відразу зробилися мізерними, тільки-но розчинилися вікна. Марно те бідолашне «я», що так довго жило за причиненими віконницями й зі шкури пнулося, аби полегшити собі нестямну тугу ув’язнення, тепер, мов побитий песик, терлося, насуплене, похмуре, невдоволене, біля другого «я», що розчинило вікна назустріч денному світлу. Марно намагалося перше «я» відірвати свого двійника від тяжких думок, умовляючи його підійти до дзеркала й порадіти, що операція закінчилася щасливо, що відросла борода, і потішитися навіть тим, що на обличчі з’явилася блідість, надавши йому шляхетнішого вигляду.
«Що ти накоїв, дурню? Що ти накоїв?»
Що я накоїв? Та, власне, нічого! Займався коханням. У темряві — хіба це моя провина? — мені здалося, що жодних перешкод уже нема, і я забув про вимушену мою стриманість. Папіано хотів відняти в мене Адріану, а синьйорина Капорале повернула мені її, посадивши поруч, і за це отримала, бідолашна, удар кулаком у лице. Я тоді страждав, сидів весь час у темній кімнаті і, як кожен страдник (така вже людська натура), вважав, що маю право на деяку винагороду. А винагорода завдяки синьйорині Капорале була біля мене, і я взяв її. Тут проводили досліди з потойбічним світом, а поруч мене сиділа юна дівчина, окраса життя, і тільки й чекала цілунка, щоб розквітнути в промінні радості. Та й Мануель Бернальдес поцілував же в темряві свою Пепіту, отож і я…
— Ах!
Я затулив обличчя руками й кинувся в крісло. Вуста мої затремтіли, коли я згадав про той поцілунок. Адріана! Адріана! Які надії запалив я в її серці тим цілунком! Вона — моя наречена! Невже? Вікна відчинені — свято для всіх!
Не знаю, як довго я просидів отак у кріслі, розмірковуючи. То з розплющеними очима, то стривожено скулившись, наче боявся гострого душевного болю й хотів захиститися від нього. Нарешті я все збагнув. Збагнув, яку жорстоку, яку злу штуку втнули мої ілюзії і чим насправді обернулося те, що здавалося мені найвищим щастям, коли я сп’янів від несподіваної волі.
Тепер я вже пересвідчився, що моя безмежна, як здавалося спочатку, воля, на жаль, обмежена убогою сумою моїх грошей. Потім я усвідомив, що маю всі підстави назвати цю волю самотністю і нудьгою, адже вона прирікає мене до жорстокої кари — вдовольнитися своїм власним товариством. Я хотів спілкуватися з іншими людьми. Але чого був вартий мій намір ні в якому разі, хай навіть слабенько, не зав’язувати знов розрізаних ниток? Ці нитки самі собою зав’язалися, і життя, хоч як я опирався, відчуваючи, що справи кепські, життя, на яке я не маю права, захопило мене у свій вир. Так, я чітко усвідомив це тепер, бо вже не міг приховати від себе самого почуття до Адріани, хоча вдавався до всіляких примітивних доказів, майже дитячих хитрощів і дріб’язкових виправдань. Я применшував перед самим собою власні наміри, слова, дії. Адже, не промовивши й слова, я сказав дівчині дуже багато, коли стискав її руки, коли змушував її пальці переплітатися з моїми. І врешті поцілунок, поцілунок закріпив наше взаємне кохання. Але ж як зможу я виконати дану таким чином обіцянку? Чи могла Адріана стати моєю? Це ж мене кинули в ставок біля водяного млина в маєтку Стіа дві милі жінки — Ромільда і вдова Пескаторе. Не самі туди кинулись! І вільною лишилась моя дружина, а не я. Я прилаштувався на місце небіжчика, сподіваючись стати іншою людиною, зажити новим життям. Стати іншою людиною, але ж за однієї умови: нічого не робити! І якою людиною? Тінню людини! Зажити новим життям? А яке це життя? Допоки я вдовольнився тим, що, замкнувшися в собі, споглядав життя інших людей, я ще міг так чи інакше зберегти ілюзію, буцімто зажив новим життям. Але нині, коли я заглибився в це життя так, що зірвав поцілунок з дорогих мені вуст, я мусив з жахом від них відсахнутися, ніби поцілував Адріану вустами небіжчика, який не міг воскреснути заради неї. Звичайно, я мав змогу цілувати продажні губи, але ж хіба дадуть вони відчути радість життя? О, коли б то Адріана знала про моє химерне становище… Вона?.. Ні, ні! Що це я? Навіть думати про таке не можна! Вона — сама чистота, сама скромність… Та якби кохання в її серці виявилось сильнішим над усе, дужчим за будь-які загальноприйняті в суспільстві правила… Ех, бідолашна Адріана, хіба ж я дозволю собі втягнути її в чорну безодню своєї долі? Яким же я буду чоловіком, коли під жодним приводом повік не посмію розповісти про себе відверто, зізнатися, що я живий? Що робити? Що робити?
У двері двічі постукали, і я скочив з крісла. Це була вона, Адріана.
Хоч як намагався я приховати сум’яття, та не міг. І вона була схвильована, однак природжена сором’язливість не дала їй відверто виявити свою радість — бачити мене нарешті при денному світлі, зціленого, задоволеного… Хіба ж не так? Чому? Вона лиш на мить звела на мене очі, спаленіла й подала конверт:
— Це вам…
— Лист?
— Не думаю. Здається, це рахунок від лікаря Амброзіні. Служник хоче знати, чи буде відповідь.
Голос її легенько тремтів. Вона всміхнулася.
— Зараз, — сказав я.
І тут мене огорнула невимовна ніжність: я зрозумів, що Адріана (рахунок — то тільки привід) прийшла до мене, аби почути бодай одне слово, яке підкріпило б її надії. Щемливий жаль до неї і до себе спонукав мене пригорнути дівчину, адже тільки з нею міг я притлумити своє болісне страждання. І хоч розумів, що заплутуюсь іще дужче, все-таки я не стримався — обійняв її. Залившись рум’янцем, вона довірливо підняла свої руки й тихенько поклала на мої. Тоді я пригорнув до грудей її біляву голівку й погладив м’яке волосся:
— Бідна Адріана!
— Чому? — здивовано спитала вона. — Хіба ми не щасливі?
— Щасливі…
В ту мить мене охопило обурення, схотілось відкритися їй, сказати: «Чому? А тому що кохаю тебе, але не можу, не маю права кохати! І все ж, коли ти хочеш…» Боже мій! Хіба могло чогось хотіти це лагідне, покірливе створіння? Я міцно притис до грудей її голівку і відчув, що було б куди жорстокіше скинути дівчину з високостей блаженства, на які вона, ні про що не відаючи, була піднята коханням, скинути в ту безодню відчаю, що зазяяла в моїй душі.
— Тому, — промовив я, відхиляючись від неї, — що я знаю багато такого, через що ви не зможете бути щасливою…
Наче якесь гірке здивування охопило Адріану, коли я отак зненацька випустив її зі своїх обіймів. Може, вона сподівалася, що тепер я вже звертатимусь до неї на «ти»? Глянула на мене і, завваживши моє сум’яття, спитала несміливо:
— Знаєте багато…. про самого себе чи… про мою родину?
V відповідь я кивнув головою: мовляв, про вашу родину.
Я боявся піддатися спокусі й розповісти Адріані всю правду.
Коли б то я наважився! Нехай би вразив її болісно, зате позбавив би від інших прикрощів і сам би остаточно не вскочив у ще тяжчу й скрутнішу халепу. Але ж я не встиг іще звикнути до свого гіркого відкриття, треба було самому добре його обміркувати, призвичаїтись до нього, а кохання й жалість не давали мені мужності отак відразу, одним махом, розвіяти сподівання Адріани та й своє власне життя, тобто ту тінь ілюзії, що я живу і яка могла в мене лишатися тільки доки я мовчав. Крім того, я усвідомлював, як огидно звучало б зізнання, що в мене є десь жива дружина, а в такому разі мені неодмінно довелося б зізнатися в цьому. Так, так! Признавшися їй, що я не Адріано Меїс, я знову став би Маттіа Паскалем,
Адріана визнала, що в неї дійсно немає жодних підстав бути вдоволеною станом справ у родині. Але ж тепер… І своїм поглядом, своєю сумовитою посмішкою вона ніби запитувала, чи можу я вважати перепоною те, що приносило їй самі лише прикрощі. «Ні? Правда ж, ні?» — питали мене зажурені очі.
— Ой, треба ж заплатити лікареві Амброзіні! — вигукнув я, вдаючи, ніби раптом згадав про конверт і служника, який чекає на відповідь. Вийнявши з конверта рахунок, я змусив себе говорити жартівливим тоном: — Шістсот лір! Ви тільки погляньте, Адріано, що ж це виходить! З великої ласки матінки-природи мені довелося стільки років ходити з таким, скажімо, неслухняним, оком. Потім я перетерплюю біль і сиджу сорок днів у темній кімнаті, наче ув’язнений, аби тільки було виправлено її помилку. А тепер, до всього, ще й гроші маю платити. На вашу думку, це справедливо?
Адріана силувано всміхнулася.
— Лікар Амброзіні, — мовила вона, — либонь, не був би в захваті, якби ви порадили йому звернутися за винагородою до матінки-природи. Гадаю, він розраховує на вашу вдячність, бо око…
— Ви вважаєте, що тепер воно гарне?
Адріана змусила себе глянути на мене і промовила стиха, опустивши очі:
— Так… Ніби зовсім інший вигляд…
— У мене чи в ока?
— У вас.
— Може, через мою борідку?
— Ні… Чому? Вона вам личить…
Я видер би собі те око! Яке тепер має значення, що воно на місці?
— І все-таки, — зауважив я, — мабуть, для ока краще було тоді. Зараз воно наче дратує мене… Та нічого. Минеться!
Я пішов до стінної шафки, де лежали мої гроші. Адріана повернулась до виходу, а я, телепень, почав затримувати її. Але хіба ж можна було передбачити те, що сталося? З кожної халепи, великої чи меншої, мене, читачі вже, певне, завважили, завжди рятувала доля. Ось як вона підсобила мені цього разу.
Намагаючись відімкнути шафку, я відчув, що ключ не повертається в замку. Почав обережно натискувати, і раптом дверцята піддалися: шафка була не замкнена!
— Як?! — скрикнув я. — Невже я отак залишив її?
Помітивши моє несподіване хвилювання, Адріана зблідла як смерть. Я звернувся до неї:
— Ось погляньте… самі погляньте, синьйорино, сюди хтось запускав руки!..
В шафці — жахливе безладдя. Мої банкноти, вийняті зі шкіряного гамана, в якому я їх ховав, були розкидані по всій поличці. Охоплена жахом Адріана затулила обличчя руками. Я гарячково зібрав гроші й заходився рахувати їх.
— Оце так! — вигукнув я, порахувавши, і провів тремтячою рукою по лобі, зрошеному холодним потом.
Адріана мало не зомліла. Вона схилилася на столик і якимось чужим голосом спитала:
— Вкрали?
— Заждіть… заждіть… Хіба це можливо? — перебив я.
І знову заходився рахувати, нестямно заламуючи собі пальці, мнучи кредитки, ніби міг вичавити з них ті, яких бракувало.
— Скільки? — спитала Адріана, не тямлячись від огиди й жаху, коли я закінчив рахувати. Обличчя її перекосилося.
— Дванадцять… Дванадцять тисяч лір… — промимрив я. — Було шістдесят п’ять… лишилося п’ятдесят три! Порахуйте самі…
Коли б я вчасно не підхопив бідолашної дівчини, вона впала б на підлогу, ніби її обухом по голові вдарили. Хотів посадити її в крісло, та, зробивши велике зусилля, Адріана отямилась і, надривно схлипуючи, вирвалася з моїх рук і кинулася до дверей:
— Я покличу тата! Покличу тата!
— Ні! — закричав я, стримуючи дівчину. Посадив-таки її в крісло й почав заспокоювати: — Не хвилюйтеся, прошу вас! Це для мене страшніше, ніж втрата грошей… Я не хочу, не хочу, щоб ви так переживали! Ви ж не винні! Заспокойтеся, бога ради. Дозвольте мені ще раз перевірити… Так, шафку хтось відімкнув, але я не можу, не хочу вірити, що сталася така величезна крадіжка… Будьте ж розумницею, прошу вас!
І, востаннє перевіряючи себе, я знову почав перераховувати гроші. Та хоч був цілком певний, що всі вони лежали тут, у шафці, заходився шукати скрізь, навіть там, де ніяк не залишив би такої суми. Хіба потьмарення найшло б якоїсь миті. Аби провадити далі пошуки, хоч вони з кожною хвилиною все очевидніше здавалися мені марними й безглуздими, я переконував себе, що така зухвала крадіжка просто неможлива. Але Адріана, затуливши обличчя руками, не переставала стогнати і, затинаючись від ридання, казала:
— Марно… Марно!.. Злодій… Злодій… Він до всього ще й злодій!.. Усе обміркував заздалегідь… Я щось відчувала тоді, в темряві… У мене виникла підозра, та я не хотіла вірити, що він може дійти до такого…
Вона мала на увазі Папіано. Ніхто, крім нього, не міг вчинити крадіжки. Це зробив він при допомозі свого брата під час спіритичного сеансу…
— Чому, чому ви тримали таку суму тут, удома? — гірко нарікала вона.
Я обернувся й отупіло глянув на неї. Що відповісти? Хіба міг я зізнатися, що обставини існування змушують мене тримати всі гроші при собі? Хіба міг я пояснити, що не можу пустити ці гроші в обіг, довірити кому-небудь? Навіть у банк не можу покласти на своє ім’я, бо як виникне раптом хоч найменша заковика при їх отриманні, — а таке трапляється досить часто, — я ніколи не зможу довести свого права на них.
І, щоб не здатися Адріані заплішеним дурнем, я відказав жорстоко:
— Хіба міг я уявити собі щось подібне?
Адріана знову затулила обличчя руками і розпачливо простогнала:
— Боже! Боже! Боже!
Зміркувавши, що злодій, безперечно, боявся, коли крав, я задумався над тим, що ж буде далі. Ясна річ, Папіано не міг сподіватися, що я запідозрю в крадіжці іспанського художника чи синьйора Ансельмо, синьйорину Капорале чи служницю, а Максів дух і поготів. Він, певно, не сумнівався, що запідозрю я саме його, його з братом. І все-таки зважився на це, наче виклик мені кинув.
А я? Що міг вдіяти я? Викрити його? Як? Я нічого не міг зробити, анічогісінько! Я відчував себе переможеним, знищеним. За той день це стало другим відкриттям. Я знав злодія і не міг заявити про нього. Яке я мав право на те, щоб закон мене захистив? Я ж був поза будь-яким законом. Хто я такий? А ніхто. За законом я взагалі не існував. Будь-хто міг обікрасти мене. А я — нічичирк!
Але ж Папіано нічого про це не знав. То як же тоді?
— Як він міг це зробити? — промовив я. — Чому він такий зухвалий?
Адріана відкрила обличчя і з подивом глянула на мене, мов хотіла спитати: «Ви не знаєте?»
— А, ясно! — вигукнув я, вмить усе збагнувши.
— Але ж ви заявіть! — Адріана скочила з крісла. — Прошу вас, дозвольте мені покликати батька… Він сам негайно заявить!
Мені пощастило й цього разу стримати її. Бракувало ще, аби на додачу до всього Адріана змусила мене заявити про крадіжку! Наче не досить того, що мене так просто обікрали на дванадцять тисяч лір. Та ще я мусив боятися розголосу! Довелося прохати Адріану, благати її, щоб не кричала про це щосили, щоб нікому й слова не сказала. Та що вдієш? Адріана — тепер я це добре знав — аж ніяк не могла дозволити, щоб я промовчав сам і змусив мовчати її, не могла ніяк прийняти мій, на її думку, благородний жест. Вона мала більше, ніж досить, підстав: передусім, її кохання до мене, потім честь її родини, потім я сам і, нарешті, її ненависть до зятя.
Але я потрапив у таке жахливе становище, що її праведний гнів став останньою краплиною, яка переповнила чашу мого терпіння. Я роздратовано закричав:
— Ви будете мовчати? Я наказую вам! Нікому ані слова, ясно? Ви що, хочете скандалу?
— Ні! Ні! — плачучи відповіла бідолашна Адріана. — Я хочу збутися цього негідника!
— Але ж він заперечуватиме! І тоді всі, хто тут живе, потраплять під слідство… Не розумієте?
— Так, добре розумію! — вигукнула вона, палаючи від гніву. — Нехай заперечує! Нехай! А ми маємо в чому звинуватити його. Ви повинні заявити і не думайте про нас, не бійтеся за нашу долю… Повірте, ви зробите нам велику послугу, дуже велику! Помститеся за мою бідолашну сестру… Ви маєте мене зрозуміти, синьйоре Меїс, що зневажите мене, якщо не заявите. Я хочу, хочу, щоб ви це зробили. Якщо ви відмовитесь, то я сама заявлю! Хіба ви хочете, щоб ми з батьком терпіли таку ганьбу? Ні! Ні! Ні! І потім…
Я стис її в обіймах: побачивши, як вона тяжко страждає, вже не думав про викрадені гроші. Аби заспокоїти її, я пообіцяв зробити так, як вона хоче. До чого тут ганьба? Для неї і для синьйора Ансельмо ніякої ганьби немає. Адже я знаю, хто злодій. Папіано підрахував, що моє кохання до неї коштує принаймні дванадцять тисяч лір, а я буду спростовувати? Заявляти? Гаразд, я це зроблю, але не заради себе, а задля того, щоб здихатися негідника. Зроблю, але за однієї умови: Адріана заспокоїться, перестане плакати — ось так, от і добре! І поклянеться мені найдорожчим, що в неї є на світі, нікому й слова не казати про крадіжку, поки я не пораджуся з адвокатом відносно всіх наслідків, які можуть виникнути, бо ми з нею зараз такі збуджені, що не можемо їх передбачити.
— Присягаєтесь? Тим, що вам на світі найдорожче?
Адріана присяглася і так ніжно поглянула на мене крізь сльози, що я зрозумів, чим вона присягалась.
Бідна Адріана!
Я залишився сам у кімнаті, приголомшений, убитий, знищений, ніби весь світ став для мене пусткою. Скільки я просидів так, поки отямився? Телепень… Телепень! Мов останній дурень, підійшов я до шафки подивитися, чи немає на дверцятах якихось слідів злому. Ні, жодного сліду. Їх тихенько відчинили за допомогою відмички, тоді як я старанно ховав ключ у кишені… «
Дванадцять тисяч лір!
І знову пойняло мене відчуття цілковитої моєї безпорадності, нікчемності. Навіть уві сні не могло приснитися, що мене обікрадуть, та ще й доведеться мовчати, аби ніхто не довідався про ту крадіжку, ще й потерпати, ніби я сам її вчинив, а не мене обікрали. Це завдавало мені нестерпних мук.
Дванадцять тисяч лір? Дрібниці! Мене можуть обібрати до нитки, можуть зняти з мене останню сорочку, а я — нічичирк! Яке я маю право піднімати свій голос? Перше, що мене спитають: «А ви хто такий? Звідки у вас оці гроші?» Та навіть якщо я не заявлю… Побачимо, як воно буде! От схоплю його за карк сьогодні ж увечері й крикну: «Негайно віддай мені гроші, які ти взяв отут, у шафці! Віддай, злодюго!»
Він здійме галас, запротестує, може, навіть скаже: «Так, так, синьйоре, ось вони, я помилково взяв їх…» Аби ж то так! А раптом він подасть на мене скаргу за наклеп? Мовчати, тільки мовчати! Колись мені хотілося, щоб мене вважали мертвим. Так ось я справді помер. Помер? Ні, ще гірше, і про це нагадав мені синьйор Ансельмо: мертвим уже помирати не доведеться, а мені доведеться. Я ще живий для смерті, але мертвий для життя. Яке тепер може бути в мене існування? Нудьга, самотина… Безвихідь!
Я схопився руками за голову і впав у крісло.
Краще був би я негідником! Може, пристосувався б тоді до животіння з волі випадку, весь час ризикуючи, постійно залежачи від вибриків долі, не маючи твердого грунту під ногами, не маючи жодної опори. А я? Я не годен до цього. Що ж мені робити? Як бути? Піти? А куди? А Адріана? Хоча, що я міг зробити для неї? Нічого… Нічогісінько… Піти, навіть слова не мовивши, після всього, що сталося? Але ж Адріана гадатиме, що я пішов геть через крадіжку, і скаже: «Він побажав урятувати злочинця, а мене, невинну, покарати!» Ні, ні, безталанна моя Адріано! Та як мені вчинити, аби моя роль не була такою негідною, коли я вже нічогісінько не можу зробити для дівчини? Хоч-не-хоч я змушений бути непослідовним і жорстоким. Непослідовність і жорстокість — оце мій талан. І я перший від цього страждаю. Навіть Папіано, злодюга, і той, чинячи злочин, виявився послідовнішим за мене і не таким жорстоким, яким, на жаль, змушений стати я.
Він хотів заволодіти Адріаною, аби не повертати тестеві посагу своєї першої дружини. Я побажав відняти в нього Адріану? Тоді я й повинен повернути посаг синьйорові Палеарі.
Надзвичайно логічно, як на злодія!
На злодія? Та який там він злодій! Крадіжки, власне, й нема. Вилучення в мене цих грошей скоріш уявне, аніж реальне, бо, знаючи порядність Адріани, Папіано не міг подумати, що я розраховую зробити її своєю коханкою, отже, я збирався одружитися з нею, а коли так, то отримаю свої гроші як посаг Адріани та ще й матиму таку чесну й чудову дружину. Чого ж мені ще треба?
О, я був певен, що якби ми змогли почекати і якби Адріані вистачило терпіння й сили зберегти таємницю, ми б стали свідками того, як Папіано, дотримавши своєї обіцянки, віддає тестеві посаг покійної дружини ще до закінчення річного терміну.
Ті гроші, звичайно, мені не дісталися б, адже я не міг одружитися з Адріаною, але вони дісталися б їй, якби вона, скориставшись моєю порадою, зуміла помовчати, і я зміг би ще деякий час пожити в них. Одне слово, треба поводитись обачніше, спритніше, тоді Адріана одержить у найгіршому випадку хоча б свій посаг.
Отак розмірковуючи, я трохи заспокоївся. Принаймні для Адріани ще не все втрачено. Що ж до мене… Виявлена крадіжка одним махом розбила всі мої сподівання, жодної ілюзії не лишалося. Порівняно з цим украдені дванадцять тисяч — дрібниця. А якщо гроші будуть повернуті Адріані, то це навіть благо.
Я зрозумів, що назавжди викинутий із життя і повернутися в нього вже ніколи не зможу. З тяжким тягарем на серці доведеться мені піти з цього дому, до якого вже звик, у якому знайшов не тільки прихисток, а й трохи спокою, ніби звив тут гніздечко. А тепер знову чекають на мене блукання по світу, безглузді, безцільні. Марнота! Я боятимуся знову втрапити в тенета життя, а відтак цуратимусь людей, зроблюся самотнім, справдешнім відлюдьком, підозріливим, похмурим. І Танталові муки знову терзатимуть мене.
Я вибіг з дому, наче навіжений. Отямився аж на вулиці Фламінії біля Понте Молле. Чого я тут? Постояв, роззирнувся. Погляд упав на мою власну тінь. Якусь хвилю я споглядав її, а тоді люто заніс ногу, щоб розтоптати. Та хіба ж я міг розтоптати власну тінь!
А втім, хто з нас був тінню? Я чи вона?
Дві тіні!
Обидві вони кинуті на землю, і будь-хто може по них пройтися: розтовкти мені голову, потоптати моє серце. А я — нічичирк! І тінь моя — нічичирк!
Бути тінню небіжчика — ось до чого звелося моє життя…
Проїхав візок. Я не зрушив з місця. Спочатку по моїй тіні протупотіли конячі ноги, потім прокотилися колеса.
— Отак! Отак! По самісінькій шиї! О, ще й песик! Ну ж бо! Давай! Задирай лапу!
Я зловтішно зареготав. Переляканий песик кинувся навтьоки. Візник обернувся і здивовано глянув на мене. Тоді я рушив уперед. Тінь ішла поруч, трохи випереджаючи мене. Я пішов швидше, і з якоюсь дикою насолодою намагався кинути її під зустрічні колеса, під ноги людям. Усе моє єство пойняла нестямна лють, аж наче кігтями роздирала мої нутрощі. Врешті я вже не міг бачити своєї тіні перед собою, хотілося скинути її з ніг. Я повернувся, і вона опинилась позаду.
«А коли я побіжу, вона поженеться за мною!» — подумав я.
З переляку я щосили вдарив себе по лобі, бо здалося, що божеволію, що в мене виникає невідчепна ідея. Справді! Так і є! Тінь — це символ, привид мого життя: це я сам лежу на землі розпластаний, а чужі ноги топчуть мене як хочуть. Ось що залишилось від Маттіа Паскаля, загиблого в маєтку Стіа! Лишилася тінь на вулицях Рима!
Тінь має серце, та не може кохати; має гроші, та будь-хто її обікраде; має голову, але тільки для усвідомлення, що вона голова тіні, а не тінь голови. Саме так.
Тоді я відчув її як щось живе, і мені стало боляче за неї, ніби вона й справді розчавлена кінськими копитами й колесами візка. Мені вже не хотілося, щоб вона лежала на землі, у всіх під ногами. Мимо проходив трамвай. Я вскочив у нього.
А коли повернувся додому…
Ще перед тим як мені відчинили двері, я здогадався: вдома скоїлося щось серйозне. Лунали збуджені голоси Папіано й синьйора Палеарі. Назустріч мені вибігла стривожена синьйорина Капорале:
— Так це правда? Дванадцять тисяч лір?
Я вкляк на місці, розгублений і приголомшений. Шіпіоне Папіано, епілептик, пробіг повз мене блідий, босий, без піджака, з черевиками в руках. А Теренціо Папіано кричав:
— Тепер заявляйте! Заявляйте!
Мене охопила страшна прикрість: отже, Адріана все-таки не стрималась, дарма що я заборонив їй говорити про крадіжку, дарма що присягалась мовчати!
— Хто це базікає? — кинув я синьйорині Капорале. — Це неправда! Я знайшов гроші!
Синьйорина Капорале вражено глянула на мене.
— Гроші? Знайшли? Правда? Ой, слава тобі господи! — вигукнула вона, сплеснувши руками, і прожогом кинулась до їдальні, де репетували Папіано з синьйором Палеарі і плакала Адріана.
— Знайшлися! Знайшлися! Ось синьйор Меїс! Він знайшов гроші!
— Як?!
— Знайшов?
— Невже?
Усі троє були ошелешені. В Адріани і в синьйора Ансельмо щоки палали, а спотворене обличчя Папіано вкрилося землянистою блідістю.
Якусь хвилину я пильно дивився на нього. Мабуть, я сам зблід ще дужче і весь тремтів. Він опустив очі, мовби вжахнувся. Братів піджак випав з його рук. Я підійшов до Папіано майже впритул і подав йому руку.
— Вибачте мені, дуже прошу вас. І ви всі… будь ласка, вибачте мені, — промовив я.
— Ні! — вигукнула обурена Адріана, але враз затулила рот носовичком.
Папіано глянув на неї і не посмів потиснути мені руку. Тоді я повторив:
— Вибачте мені…
І доторкнувся до його тремтячої руки, холодної, ніби рука небіжчика. Очі в нього також були ніби мертві — каламутні, погаслі.
— Мені дуже прикро. — мовив я, — що завдав усім вам стільки клопоту і прикрощів, сам того не бажаючи.
— Та ні… тобто так… щиро кажучи… — бурмотів синьйор Палеарі, — бо таке… такого не могло бути, чорт забирай! Я невимовно радий, синьйоре Меїс, невимовно щасливий, що ви знайшли ті гроші, бо…
Папіано зітхнув з полегкістю, провів обома руками по спітнілому лобу і по волоссю й утупився поглядом у балконні двері.
— Зі мною сталось, як у відомому анекдоті… — сказав я, силувано всміхаючись. — Шукав віслюка, сидячи на ньому. Ці дванадцять тисяч лір були в моєму гамані.
Тепер Адріана вже не стрималась.
— Але ж ви при мені насамперед заглянули в гаманець, — сказала вона. — Якщо там, у шафці…
— Авжеж, синьйорино, — перебив я її, і голос мій зазвучав твердо й суворо. — Але я, виходить, тоді погано шукав, раз вони все-таки знайшлися… Перед вами я особливо винен, вибачте мені, будь ласка. Адже ви через мою неуважність схвилювалися найдужче з усіх. Та я сподіваюся, що…
— Ні! Ні! Ні! — закричала Адріана. Вона заридала й вибігла з кімнати. За нею вийшла синьйорина Капорале.
— Не розумію… — здивовано промовив синьйор Палеарі.
Папіано повернувся до нього і з обуренням сказав:
— Все одно я сьогодні ж піду від вас… Здається, тепер уже не треба… тепер не треба…
Він замовк, наче раптом йому перехопило подих. Повернувся був до мене, та не вистачило йому духу глянути мені у вічі.
— Я… я, повірте, не зумів навіть нічого заперечити, коли мене… захопили отак зненацька… Я накинувся на брата… адже він у такому стані… хворий, не володіє собою… Хто знає! Можна було подумати, що… Я приволік його сюди… Вийшла дика сцена! Я змушений був роздягти його… Став обшукувати… Обшукав увесь одяг… аж до черевиків… А він… Ах!
На очах у нього виступили сльози, у горлі заклекотіло ридання. Задихаючись, він додав:
— Ви самі бачили… Але тепер, раз ви вже… Після всього, що сталося, я мушу піти з цього дому!
— Та ні! Нічого ж не сталося! — заперечив я. — Піти через мене! Ні, ви маєте залишитись тут. Ліпше буде, коли піду я.
— Та що ви кажете, синьйоре Меїс! — з жалем вигукнув синьйор Палеарі.
Тоді й Папіано, силкуючись утамувати ридання, заперечливо замахав руками. Потім сказав:
— Я збирався… збирався й так… Власне, й почалося все з того, що… я, нічого не підозрюючи, повідомив, що збираюся переїхати. Адже мого брата вже не можна тримати вдома… І маркіз навіть дав мені листа, ось він тут… листа до директора клініки в Неаполі, куди мені треба поїхати ще й по важливі документи… Коли я сказав про це, моя своячка… вона так добре… ставиться до вас… цілком заслужено… Вона раптом сказала, що ніхто не має права йти з дому… що ми всі повинні лишатися на місці…. бо ви… я вже не знаю… виявили… Це вона заявила мені! Своєму зятеві! Звернулася прямо до мене… може, тому, що я чоловік незаможний, але порядний, мушу виплатити моєму тестеві…
— Та хто про це думає! — вигукнув, перебиваючи його, синьйор Палеарі.
— Ні! — гордо заперечив Папіано. — Я про це не забуваю! Я багато думаю про це, не сумнівайтеся! А тепер я піду… Нещасний, нещасний Шіпіоне!
І, вже не в змозі стриматись, він ридма заридав.
— Ну, гаразд, — втрутився зворушений і вражений синьйор Палеарі, — до чого ж тут він?
— Нещасний мій брат! — вигукнув Папіано так щиро, що аж мене пойняв жаль.
У тому зойку я почув голос розпачу й каяття, яке в ту мить мало пекти Папіано, бо ж він використав свого брата з наміром звалити на нього відповідальність за свою крадіжку в разі б я заявив. Крім того, він щойно скривдив Шіпіоне, прилюдно обшукавши його.
Папіано ліпше за всіх знав, що я аж ніяк не міг знайти грошей, які він у мене вкрав. Моє несподіване повідомлення врятувало його саме в ту хвилину, коли він, вважаючи, що вже все втрачено, звинуватив у всьому брата або намагався повернути справу так, що, мовляв, тільки Шіпіоне міг украсти гроші (усе це, звичайно, було заздалегідь обмірковане). Однак цією ж моєю заявою Папіано був просто розчавлений. Тепер йому треба було виплакатись, аби полегшало на душі після такого нервового напруження, а може, ще й тому, що тільки отак, плачучи, він міг стояти віч-на-віч зі мною. Той плач мав означати, що Папіано припадає до моїх ніг, падає переді мною навколішки, але за умови, що я й надалі запевнятиму всіх, нібито знайшов гроші. Коли ж я, побачивши його приниження, посмів би скористатися з цього й відступив би від своїх слів, то він дав би мені найзапеклішу відсіч. Сам він, певна річ, нічого не знав і не міг знати про крадіжку, отож моє повідомлення рятувало тільки його брата, а той, кінець кінцем, і не постраждав би анітрохи, бо хворий. Папіано зобов’язувався натомість (як він уже натякав) повернути синьйорові Палеарі посаг його доньки.
Ось що, на мою думку, означав плач Папіано. Піддавшись на умовляння синьйора Ансельмо і навіть на мої, він зрештою заспокоївся й пообіцяв повернутися з Неаполя, тільки-но влаштує брата в клініку,
— Ой, зовсім забув, — звернувся він до мене, — синьйор маркіз просив переказати, щоб ви, коли зможете, сьогодні-разом з моїм тестем і Адріаною…
— Чудово, чудово! — вигукнув синьйор Ансельмо, перебиваючи його. — Ми всі прийдемо… Чудово! Мені здається, маємо привід повеселитися, чорт забирай! Чи не так, синьйоре Адріано?
— Та мені… — розвів я руками.
— Ну, тоді близько четвертої… Гаразд? — запропонував Папіано, витираючи напослідок очі.
Я пішов до своєї кімнати і мимоволі почав думати про Адріану. Вона після мого повідомлення, що гроші знайшлися, вибігла з їдальні вся в сльозах. А раптом зараз прийде до мене вимагати пояснень? Звичайно ж, вона не вірить, що я знайшов гроші. Що ж тоді вона може подумати? Гадає, що я вперто заперечую крадіжку, аби покарати її за порушення слова? Але ж чому? Напевне, тому, що від адвоката, до якого нібито мав намір звернутися за порадою перед тим, як заявити до поліції про крадіжку, я дізнався, що вона і всі інші опиняться під підозрою. Ну й нехай! Хіба ж вона не сказала мені, що піде на будь-який скандал, пов'язаний з викриттям злодія? А я, значить, вирішив не заявляти, воліючи пожертвувати дванадцятьма тисячами лір… І хіба вона не збагне, що це великодушність, жертва з мого боку, на яку я йду заради кохання до неї? Ось іще одна вимушена брехня, до якої призвело мене моє двозначне становище. Огидна брехня, що робила мене буцімто здатним на такі витончені докази кохання і приписувала мені великодушність та ще й безкорисливу, бо ж Адріана не просила і не бажала її.
Та ні! Ні! Ні! Чого це я так фантазую? Адріана може дійти зовсім іншого висновку, йдучи за логікою моєї необхідної і неминучої брехні. Яка там великодушність? Яка жертва? Які докази кохання? Невже я й надалі морочитиму голову бідолашній дівчині? Та я повинен, я зобов'язаний приборкати, притлумити свою пристрасть! Я не смію сказати Адріані жодного слова кохання, не смію кинути на неї жодного ніжного погляду. І що ж тоді? Як їй узгодити мою уявну великодушність із тією холодною стриманістю, до якої я муситиму вдатися тепер? Отже, обставини вимагають, щоб я скористався цією крадіжкою, про яку Адріана розголосила супроти моєї волі і яку я заперечив, аби розірвати всі стосунки з дівчиною. Де ж тут логіка? Якщо я страждаю від того, що в мене вкрадено гроші, то чому ж тоді, знаючи злодія, не заявляю про нього, а віднімаю в неї своє кохання, наче це вона винна в крадіжці? Якщо ж я справді знайшов гроші, то чому раптом перестав кохати її?
Я задихався від гніву, огиди, ненависті до самого себе. Мені слід було б хоч сказати їй, що не йдеться ні про яку великодушність, що я просто не маю ані найменшої змоги заявити про крадіжку… Але ж у такому разі я повинен зізнатися, чому! Чи моїми були викрадені гроші? І ті, що лишилися в мене? Вона може й таке подумати. Чи сказати їй, що я втікач, ховаюся від закону і змушений жити нишком і не маю права пов’язувати долю жінки зі своєю долею? Знову обдурювати нещасну дівчину?.. Але, з другого боку, хіба ж можна сказати їй правду? Ту правду, яка й мені самому здавалася неймовірною, безглуздою вигадкою, маячнею? Можна сказати їй таку правду? Невже для того, щоб не обдурювати її тепер, я повинен зізнатися в тому, що обдурював весь час? Ось до чого призведе розкриття моєї таємниці. А навіщо? Який сенс? Нічого ж не вийде — ні виправдання для мене, ні втіхи для неї.
Але, розлючений до нестями, у розпачі й безнадії, я, може, й розповів би все Адріані, якби вона зайшла до мене сама, а не прислала синьйорину Капорале, і якби пояснила, чому порушила своє слово.
Власне, причина була мені відома — адже щойно я почув її від Папіано. Синьйорина Капорале додала, що Адріана невтішна.
— А чому? — спитав я з удаваною байдужістю.
— Бо не вірить, що ви насправді знайшли гроші.
І тут у мене виникла думка (вона, зрештою, цілком відповідала моєму душевному настрою, моїй огиді до самого себе) викликати в Адріани почуття зневаги, змусити її розлюбити мене, а для цього показати себе нещирим, лицемірним, жорстоким, легковажним, жадібним… Так я покарав би себе за все заподіяне їй. Звісно, тепер це буде для неї ще одним ударом, але ж мета моя благородна — щоб зцілити її.
— Не вірить? Чому ж не вірить? — з усмішкою сказав я синьйорині Капорале. — Дванадцять тисяч лір, синьйорино… це що — пісок? Невже вона гадає, що я був би такий спокійний, коли б справді в мене їх украли?
— Але ж Адріана сказала мені… — спробувала заперечити вона.
— Пусте! Пусте! — перебив я. — Мені спочатку здалося… це так. Але ж ви нагадайте синьйорині Адріані, що я навіть думки не припускав про крадіжку. На моє й вийшло! І чого б я, кінець кінцем, запевняв, що знайшов гроші, коли б насправді не знайшов?
Синьйорина Капорале знизала плечима:
— Певне, Адріана гадає, що в вас є якась особлива причина…
— Та ні! Ні! — закричав я. — Ідеться, повторюю, про дванадцять тисяч лір, синьйорино. Коли б це було тридцять чи сорок лір, нехай би… А на таку великодушність я не здатний, повірте. Дідька лисого! Це треба бути героєм…
Коли синьйорина Капорале пішла, щоб передати Адріані мої слова, я заломив руки і вп’явся в них зубами. Чи так треба було вчинити? Виходить, ніби викраденими в мене грішми я хочу заплатити їй, відшкодувати втрачені надії! Як це підло! Вона, звичайно, стогнатиме з розпачу, буде зневажати мене… а того й не знатиме, як я караюсь… Ну, що ж, нехай так і буде! Нехай вона зневажає і ненавидить мене так, як я сам себе зневажаю і ненавиджу. Аби розпалити її гнів ще дужче, аби викликати в неї ще більшу ненависть, я віднині зроблюся вельми ласкавий до Папіано, її ворога, постараюсь у неї на очах спокутувати вину перед ним за начебто безпідставну підозру, яка була виникла у мене… Так, так, я здивую навіть злодія, хоч вони всі й подумають, що я з глузду зсунувся. Навіть більше! Ми збираємося в гості до маркіза Джільйо! То сьогодні ж почну упадати за синьйориною Пепітою.
— Ти ще дужче зневажатимеш мене, Адріано! — стогнав я, соваючись на ліжку. — Що я можу ще зробити для тебе? Що?
Тільки-но пробила четверта година, як до мене постукав синьйор Ансельмо.
— Зараз іду, — сказав я, надіваючи пальто. — Я вже готовий.
— Ви так і підете? — спитав синьйор Ансельмо, здивовано дивлячись на мене.
— А що?
І тут я помітив на своїй голові подорожню шапчину, яку я завжди носив удома. Швиденько засунув її до кишені і зняв з вішалки капелюха, а синьйор Ансельмо тим часом реготав і реготав, наче сам він…
— Чого ви регочете, синьйоре Ансельмо?
— Ви тільки погляньте, що в мене на ногах! — відповів він сміючися і вказуючи на свої пантофлі. — Ну, виходьте, виходьте. Там Адріана…
— Вона теж іде?
— Та вона не хотіла, — сказав рушаючи до себе в кімнату синьйор Палеарі, — але я вмовив її. Виходьте, вона вже одягнена, чекає нас у їдальні.
Скільки осуду й суворості прочитав я в погляді синьйорини Капорале, коли зайшов до їдальні! Вона, що так страждала від нерозділеного кохання, вона, яку так часто втішала недосвідчена, лагідна дівчинка, тепер, коли та дівчинка також зазнала горя, щиро намагалась утішити її. А до мене запалала ненавистю, бо вважала страшною несправедливістю, щоб через мене потерпало таке ніжне, таке добре дівчатко. Нехай уже вона — невродлива й недобра, отже, коли чоловіки жорстокі до неї, то вони мають хоч якесь виправдання. А хіба ж можна завдавати страждань Адріані?
Ось що говорив мені погляд синьйорини Капорале, змушуючи подивитись на ту, котра тяжко страждає через мене.
Яка вона бліда! По очах видно, що недавно плакала. Скільки ж то зусиль коштувало їй у такому душевному сум’ятті згодитись піти в гості разом зі мною…
Хоч і тяжко було в мене на серці, коли я йшов до маркіза Джільйо д’Аулетти, його дім і він сам зацікавили мене.
Я знав, що маркіз оселився в Римі, бо віднині бачив один засіб відновити Королівство обох Сіцілій — провадити боротьбу за відновлення світської влади папи: якби глава церкви знову повернув собі Рим, то єдина Італія розпалася б і тоді… хто знає! Пророкувати маркіз не наважувався. Але нині він чітко знав своє завдання: нещадно боротися разом з клерикалами. У його домі часто бували прелати курії, непримиренні поборники чорної партії.
Цього дня в просторій, розкішно вмебльованій вітальні ми не застали нікого. Щоправда, не зовсім так. Посеред кімнати стояв мольберт, а на ньому незавершена картина — портрет Мінерви, Пепітиної болонки: чорна собачка розляглася на білому кріслі, поклавши голівку на передні лапи.
— Твір художника Бернальдеса! — урочисто оголосив Папіано, наче знайомив нас із поважною особою і чекав низького поклону.
Першою до вітальні зайшла синьйорина Пепіта Пантогада зі своєю гувернанткою синьйорою Кандідою. Я бачив їх обох у напівтемряві своєї кімнати, а тепер, при денному світлі, синьйорина Пантогада видалась мені зовсім іншою. Правда, не в усьому, але ніс… Невже й тоді, в моїй кімнаті, ніс у неї був такий самий? Мені здавалося, що він маленький, трохи кирпатенький, а виявилось — орлиний і чималий. А втім, вона дуже гарна: очі іскристі, чорне волосся лискуче й кучеряве, чітко окреслені вуста яскраво-червоні. Доладний стрункий стан облягає гарна темна сукня в білий горошок. Лагідна привабливість білявої Адріани зблідла в порівнянні з Пепітиною вродою.
І нарешті я зрозумів, що то за копиця на голові в синьйори Кандіди! Розкішна руда перука з кучерями, а на ній блакитна шовкова хустина, велика, ніби шаль, зав’язана на шиї. В такому яскравому обрамленні її худеньке прив’яле обличчя видавалося надто безбарвним, хоч і було щедро намащене кремом, рум’янами та білилами.
Тим часом болонка Мінерва надривно гавкала, аж заходилась, не даючи нам як належить привітатися з Пепітою та її гувернанткою. Бідолашна собачка гавкала не на нас, а на мольберт та на біле крісло, яке, мабуть, було для неї місцем тортур. То гнівно протестувала її змучена душа. Мінерві хотілося вигнати з вітальні кляту триногу. А та стояла нерухомо, і це дратувало болонку ще дужче. Вона то розлючено плигала на мольберт, то з гавкотом відступала, а тоді накидалася знову.
Мінерва була справді потворна: маленьке гладке тільце на тонесеньких лапках, очі каламутні від старості, шерсть на голові вицвіла, а на спині, біля самого хвоста, геть вилізла, певне, тому, що Мінерва полюбляла завзято тертися тим місцем об шафи та перекладинки стільців. Я дещо знав про цю її звичку.
Пепіта схопила болонку за шию і кинула на руки синьйорі Кандіді, вигукнувши:
— Замовкни!
В цю мить до вітальні швидко зайшов дон Іньяціо Джільйо д’Аулетта. Зігнутий в три погибелі, він умостився на своєму кріслі біля вікна, затиснувши ціпок між колінами. Глибоко зітхнув і всміхнувся смертельно втомленою усмішкою. Його чисто виголене змарніле обличчя, зоране вертикальними зморшками, було бліде, як у мерця, зате очі горіли живим юнацьким завзяттям. На скронях і вздовж щік тяглися густі пучки волосся, схожі на вологий попіл.
Він вельми приязно привітався з нами (розмовляв з різким неаполітанським акцентом) і попросив свого секретаря показати мені речі, які свідчили про його, маркіза, відданість Бурбонській династії. Ми підійшли до квадратної картини, прикритої зеленою тканиною, на якій було вишито золотом: «Я не приховую, а зберігаю: підніми мене й прочитай», і дон Джільйо попросив Папіано зняти картину зі стіни і подати йому. У рамці під склом виявився лист від П’єтро Уллоа, який у вересні 1860 року, тобто в останні дні існування королівства, запрошував маркіза Джільйо д’Аулетта стати членом міністерства (того міністерства, до речі, так і не встигли сформувати). Поруч була чернетка відповіді, у якій маркіз заявляв про свою згоду — гордий лист, що таврував ганьбою всіх відступників, котрі відмовилися прийняти владу і відповідальність у час найтяжчої небезпеки, тривоги й загального сум’яття перед лицем ворога — авантюриста Гарібальді, який стояв тоді майже біля воріт Неаполя.
Старий сам прочитав той документ, голосно й урочисто. Читав з таким запалом і хвилюванням, аж я захопився ним, дарма що не поділяв його вірнопідданських почуттів. По-своєму він був героєм. Ще один доказ цього — історія позолоченої дерев’яної лілеї, що теж зберігалась у вітальні. Маркіз розповів, як вона тут опинилася.
Вранці 5 вересня 1860 року король з королевою виїхали зі свого неаполітанського палацу у відкритому екіпажі в супроводі двох придворних. На запрудженій візками й каретами вулиці К’яйя їм довелось зупинитися біля аптеки, на вивісці якої були зображені золоті лілеї. Приставлена до вивіски драбина загородила дорогу. Кілька робітників стояли на верхніх щаблях і здирали з вивіски лілеї. Король побачив це і звернув увагу королеви на лякливу обачність аптекаря, який довго домагався честі прикрасити свою аптеку королівською емблемою. Маркіз Джільйо д’Аулетта саме проходив мимо. Охоплений обуренням і гнівом, він заскочив до аптеки, вхопив за карк ницого боягуза, виволік його на вулицю й показав йому короля. Потім плюнув аптекареві в обличчя і, високо піднявши одну із зірваних з вивіски лілей, вигукнув серед людського натовпу: «Хай живе король!»
Нині ця лілея нагадувала старому маркізові тут, у затишній вітальні, той сумний вересневий ранок і один з останніх виїздів його монарха на вулиці Неаполя. Цією дерев’яною лілеєю дон Джільйо пишався не менше, ніж своїм золотим камергерським ключем, знаками ордена святого Януарія і багатьма іншими нагородами, виставленими у вітальні під двома великими олійними портретами — короля Фердінанда і короля Франціска Другого.
Після розмови з маркізом я залишив його в товаристві Папіано та синьйора Ансельмо Палеарі, а сам, виконуючи свій прикрий задум, підсів до Пепіти. Я відразу помітив, що вона дуже нетерпеливиться і нервує. Передусім спитала мене, котра година.
— Пів на п’яту! Чудово! Чудово!
Її чомусь розізлило те «пів на п’яту», бо «чудово! чудово!» процідила крізь зуби. А тоді як заповзялася шпетити Італію, а особливо Рим! Мовляв, занадто хизується своєю минувшиною. Між іншим, у них в Іспанії, заявила Пепіта, є también[27] такий самий Колізей, як і в Римі, і такий же стародавній, однак вони не надають йому жодного значення.
— Piedra muerta![28]
Для них, іспанців, набагато важливіша plaza de toros[29]. Так, так. А особисто вона ставить понад усі твори античного мистецтва портрет Мінерви художника Мануеля Бернальдеса, котрий невідь чому запізнюється. Так ось чого вона так нервувала! Її нетерпіння сягло апогею. Розмовляючи, вона весь час тремтіла, часто потирала пальцем ніс, кусала губи, стискала й розтискала кулаки і не зводила погляду з дверей.
Нарешті камердинер доповів про Бернальдеса. Той з’явився розпашілий і спітнілий, наче не йшов, а біг. Пепіта вмить повернулася до нього спиною і, пересиливши себе, вдавала байдужу. Та коли він, чемно привітавшися з маркізом, підступив до нас, точніше, до неї, і почав своєю рідною мовою вибачатися за запізнення, Пепіту ніби прорвало, де й поділася її холодна стриманість:
— По-перше, говоріть по-італійському, porque aquí[30] ми в Римі і до нас завітали оці добродії, які не розуміють іспанської мови, отож, на мою думку, непристойно, щоб ви розмовляли зі мною по-іспанському. Крім того, знайте: мені байдужісінько, що ви запізнилися, отож можете не вибачатися.
До краю вражений Бернальдес розгублено всміхнувся і вклонився Пепіті, а потім спитав, чи можна йому попрацювати над портретом, поки ще світло.
— Та як хочете! — відповіла вона байдуже. — Ви puede pintar[31] без мене або también відкласти роботу, як вам краще.
Мануель Бернальдес ще раз схилив голову і повернувся до синьйори Кандіди, яка й досі тримала собачку на руках.
Для Мінерви знову почалися муки. Та ще більшим тортурам був підданий її мучитель. Аби покарати Мануеля за запізнення, синьйорина Пепіта почала так натхненно кокетувати зі мною, аж утратила чуття міри. Навіть для моєї мети це було занадто. Кілька разів потай глянувши на Адріану, я зрозумів, як вона страждає. Словом, страждання випали не тільки на долю Мінерви та Бернальдеса, їх вистачило і Адріані, й мені. Обличчя в мене пашіло, ніби я поволі п’янів від тієї образи, якої свідомо завдаю невинному юнакові. Та великого жалю він у мене не викликав. Шкода було тільки Адріану. Але ж я прагнув, я мусив зробити їй боляче, відтак мене зовсім не обходило, що водночас страждає Бернальдес. Мені навіть здавалося, що чим дужче мучиться він, тим менше повинна страждати Адріана. Та потроху наруга, яку кожен з нас чинив над собою, досягла такого напруження, що вибух став неминучим.
Привід до цього подала Мінерва. Сьогодні хазяйчин погляд не тримав її в страхові божому, і вона, тільки-но художник переводив очі з неї на полотно, потихеньку змінювала позу, засовувала мордочку і лапки в щілину між спинкою і сидінням крісла, наче силкувалася залізти туди й сховатися, з чарівною відвертістю показувала художникові свій облізлий задок, схожий на літеру
Бернальдес, чекаючи, поки гувернантка допоможе йому, невдоволено пирхав, дослухався до моєї бесіди з Пепітою та все щось бурмотів собі під ніс на мої слова. Я помітив це, і мені кортіло йому сказати: «Говоріть голосніше!» Зрештою Бернальдесові урвався терпець, і він крикнув Пепіті:
— Прошу вас, заставте хоч оцю тварюку лежати сумирно!
— Тварюку, тварюку, тварюку… — аж захлиналася обурена Пепіта. — Нехай і тварюка, та не вам це казати!
— Хто знає, може, бідолашка, все розуміє… — зауважив я на виправдання Мінерви, звертаючись до Бернальдеса.
Мої слова можна було зрозуміти по-різному. Я збагнув це лише після того, як вимовив їх. «Хто знає, — хотів я сказати, — може, бідолашка, розуміє, що з нею роблять». Але Бернальдес надав моїм словам іншого значення. Він скипів і, дивлячись мені просто у вічі, вигукнув:
— От ви довели, що нічого не розумієте!
Він дивився на мене так виклично, та й я був до краю збуджений, отож не міг стриматись і мимоволі відповів:
— Але я чудово розумію, любий добродію, що ви станете великим художником…
— У чім річ? — спитав маркіз, відчувши, що наша розмова загострюється.
Розлючений до нестями Бернальдес підступив до мене впритул:
— Великим художником?.. Припиніть негайно це знущання!
— Так, великим художником… Але ви погано виховані, як мені здається, бо лякаєте маленьких болонок! — зневажливо кинув я.
— Гаразд, — промовив він. — Побачимо, чи самих тільки болонок!
І вийшов.
Пепіта зненацька скрикнула і, судомно заридавши, знепритомніла. Її підхопили синьйора Кандіда й Папіано.
Коли ми всі стовпилися біля канапки, на яку поклали зомлілу синьйорину Пантогаду, я раптом відчув, як хтось шарпнув мене за плече, і побачив перекошене від люті обличчя Бернальдеса. Мені пощастило вчасно перехопити занесену на мене руку. Я відштовхнув його щосили, та він знову підбіг до мене і пацнув рукою по моєму обличчю. Нетямлячись од гніву, я кинувся на іспанця, але синьйор Палеарі та Папіано втримали мене, а Бернальдес вискочив з вітальні, крикнувши:
— Вважайте, що я вас образив! Я до ваших послуг! Тут знають мою адресу!
Обурений маркіз, тремтячи всім тілом, підвівся з крісла і щось гукав услід художникові, а я силкувався вирватися з рук синьйора Палеарі та Папіано, щоб наздогнати свого кривдника. Дон Джільйо почав заспокоювати мене і радив за дворянським звичаєм послати двох своїх друзів до того негідника, котрий посмів виявити таку неповагу до маркізового дому, і добряче провчити його.
Все ще задихаючись від образи, я промимрив кілька слів: вибачився за прикрий інцидент і швидко пішов. Синьйор Палеарі та Папіано вийшли слідом за мною, а Адріана зосталася біля Пепіти, яка ще й досі не отямилась.
І тепер я мусив прохати злодія, що недавно обікрав мене, стати моїм секундантом! Його і синьйора Палеарі. До кого ж іще міг я звернутися?
— Я? — вигукнув украй здивований синьйор Ансельмо. — Та що ви! Ні, ні, синьйоре! Ви серйозно? — І всміхнувся: — Та я ж у цьому ділі нічогісінько не тямлю, синьйоре Меїс… Облиште, усе це дурниці, хлоп’яцтво, вибачте на слові…
— Ні, ви це зробите для мене! — вигукнув я, не маючи сили довго переконувати його. — Ви зі своїм зятем підете до того синьйора і…
— Та нікуди я не піду! Що ви кажете! — перебив мене він. — Просіть мене про що завгодно, я зроблю вам будь-яку іншу послугу, тільки не це. Бо такі штуки, передусім, не для мене. Крім того, я вже сказав вам — це хлоп’яцтво, та й годі. І не треба надавати значення… Пусте…
— Ні, ні, я з вами не згоден! — втрутився Папіано, бачачи мою нестямність. — Це не дурниці! Синьйор Меїс має повне право вимагати сатисфакції! Більш того — зобов’язаний! Саме так, він мусить, мусить…
— Тоді підете ви з кимось зі своїх друзів, — сказав я, певний, що він не відмовиться.
Але Папіано розвів руками і з жалем мовив:
— Повірте, я залюбки пішов би!
— Але не підете? — крикнув я на всю вулицю.
— Тихше, синьйоре Меїс, — благально сказав Папіно. — Поміркуйте самі, згляньтеся на моє становище, жалюгідне становище залежної людини: убогий секретар маркіза. Я ж тільки служник, служник…
— Та що ж тут міркувати? Адже сам маркіз… Хіба ви не чули?
— Так, синьйоре! Але що буде завтра? Він же клерикал… Перед лицем своєї партії… З секретарем, який втручається в справи честі… Ах, боже ти мій, ви навіть не уявляєте мого жалюгідного становища! А та — яка вітрогонка! Ви ж самі бачили? Закохана, мов кішка, в художника, в отого мерзотника… Завтра вони помиряться, а мені, вибачте, що тоді робити? У дурні пошиюсь, ось що! Подумайте, синьйоре Меїс, зрозумійте мене… Запевняю вас, це справді так.
— То ви залишаєте мене напризволяще в такій скруті? — у розпачі спитав я знову. — Я ж тут, у Римі, нікого не знаю!
— Але зарадити можна! Можна! — поспішив заспокоїти мене Папіано. — Я саме хотів пораяти вам… Ми з тестем тільки заплутаємо все, ми для цього непридатні… Ви маєте слушність, кожен на вашому місці не стерпів би. Я згоден з вами: кров не вода. Ось що я вам пораджу: негайно зверніться до двох будь-яких офіцерів королівської армії. В справі честі вони не відмовляться бути свідками такої благородної людини, як ви. Ви представитесь їм, розкажете, що сталося… їм не вперше робити таку послугу приїжджому.
— Гаразд, — похмуро мовив я до Папіано, коли ми наблизились до нашого будинку, і, покинувши його з синьйором Ансельмо, пішов геть.
І знову різонула душу гірка думка про цілковиту мою безпорадність, про безвихідь. Як мені в такому становищі викликати когось на дуель? І досі не втямлю, що нічого, ну нічогісінько вдіяти неспроможний? Два офіцери? Отакої! Але ж вони передусім поцікавляться, з повним на те правом, хто я такий. А я той, кому можна плюнути в лице, надавати ляпасів, кого можна віддубасити, та ще й прохатиму, щоб били дужче, але тихо, без зайвого галасу… Два офіцери! Якщо навіть я зважуся відкритися їм, навряд, чи вони повірять, а що запідозрять бозна в чому, то вже напевне. Та це було б так само марно, як у випадку з Адріаною: офіцери хоч і повірять у те, що я розповім, вони порадять спочатку ожити, а вже потім діяти у відповідності з кодексом честі: дуелі — не для мерців…
Отож мені доведеться тихо-мирно перетерпіти образу, так само, як щойно перетерпів крадіжку? Той негідник зганьбив мене, ледь не дав ляпаса, кинув виклик, а я втечу, мов боягуз, щезну в непроглядній пітьмі тієї нестерпної долі, що судилася мені, нікчемному, ненависному самому собі?
Ні, ні! Як же тоді жити? Терпцю не стане! Ні, досить! Досить! Невиразне передчуття пойняло мою душу пекучим болем, ноги підкошувались, мене всього трясло. Я зупинився.
— Але спершу принаймні… — бурмотів я, мов у лихоманці, — спершу треба все ж таки спробувати… Чом би й ні? А раптом вийде… Можна спробувати… Щоб хоч перед самим собою не бути таким нікчемою… Якщо вийде, я не так зневажатиму себе… А втрачати вже, власне, нічого… То чому б не спробувати?
Я був за два кроки від кав’ярні «Араньйо». «Отут, отут і спробую. Ризикну!» Мене підстьобував сліпий порив, і я ввійшов до кав’ярні.
У першому залі сиділо за столиком п’ятеро чи шестеро артилерійських офіцерів. Один з них, побачивши, що я нерішуче зупинився біля дверей, почав роздивлятися на мене. Тоді я легенько вклонився йому і тремтячим од хвилювання голосом промовив:
— Прошу вас… вибачте… Можна звернутися до вас?
Це був зовсім юний безвусий лейтенантик, мабуть, недавній випускник військової академії. Він швидко встав і підійшов до мене.
— Будь ласка, говоріть, — озвався він чемно.
— Дозвольте відрекомендуватися: Адріано Меїс. Я приїжджий і нікого тут не знаю… Я мав… Я посварився… Мені потрібні два свідки… Я не знаю, до кого можна звернутися… Чи не могли б ви з одним із ваших друзів…
Юнак збентежився і якусь хвилю здивовано розглядав мене. А тоді обернувся до своїх товаришів і голосно гукнув:
— Грільйотті!
Той, кого він покликав, теж був лейтенант, але значно старший за віком. Вуса в нього були хвацько закручені вгору, в око заправлений монокль, волосся прилизане й напомаджене. Він підвівся, не уриваючи розмови з приятелем («р» вимовляв гаркаво, на французький лад), і підійшов до нас, привітавшись зі мною стриманим кивком.
Побачивши, як він встає з-за столу, я хотів попросити лейтенантика: «Цього не треба! На бога, тільки не цього!» Та враз я збагнув, що тут ніхто ліпше за нього не залагодить моєї справи. Цей хвацький лейтенант, безсумнівно, знав кодекс честі, мов свої п’ять пальців.
Те, що він мені набалакав про мою справу і чого від мене зажадав, я не можу детально переповісти… Я мусив телеграфувати, не знаю вже, куди і кому, усе розповісти, зробити необхідні уточнення, переговорити з їхнім полковником ça va sans dire[32], як це зробив свого часу він сам, коли ще не був військовим і з ним трапилося щось подібне в Павії. Бо в справах честі… І заходився перелічувати статті і прецеденти, і казуси, які траплялися в судах честі, та ще казна-що.
Я відчув себе мов на голках, щойно загледів його. А як мені тепер було вислуховувати цю балаканину! Зрештою терпець мені урвався:
— Атож, добродію! Але ж я все це знаю! Ви маєте слушність, я не заперечую. Та як же я можу кудись телеграфувати зараз? Я ж сам-один! Я хочу битися на дуелі! Битися негайно, завтра ж, коли це можливо… без ніяких зволікань! Навіщо мені ваші подробиці! Я звернувся до вас, маючи надію обійтися без дріб’язкових формальностей, без отаких, вибачте на слові, дурниць!
Після вибуху мого гніву розмова перейшла майже в сварку і несподівано закінчилася гучним реготом усіх присутніх офіцерів. Я вибіг з кав’ярні, нетямлячись од люті, з червоним лицем, ніби мене там відшмагали, схопився за голову, наче боявся втратити глузд, і кинувся навтьоки, подалі від того шаленого реготу. Заховатися, причаїтися десь. Але де? Вдома? Про це навіть думати було огидно. І от я йшов, ішов світ за очі, аж поки спинився, знесилений до краю. Не мав уже снаги нести далі свою нещасну душу, зневажену й потоптану, взяту на глузи, переповнену вщерть тяжкою тугою. Трохи постояв як укопаний і рушив далі, ні про що не думаючи, мовби отупілий, і не відчуваючи більше ніякого болю. Я довго блукав вулицями, втративши відчуття часу. Зупинявся то тут, то там перед вітринами крамниць, які поступово зачинялися. Мені здавалося, що вони зачиняються одна за одною лише для мене, назавжди. А вулиці все безлюдніють тільки для того, щоб я лишився сам, блукаючи в нічній темряві серед мовчазних темних будинків з позачинюваними дверима і вікнами — назавжди зачиненими для мене. Все життя замикалося, стихало, гасло — усе затягував густий морок. Це життя вже не мало для мене ні глузду, ні мети, я споглядав його, ніби здалеку. І ось, мимоволі, наче вело мене якесь невиразне відчуття, що охопило все моє єство і нестримно в мені наростало, опинився я на Понте Маргеріта. Стояв, обіпершись на парапет, і не зводив очей з чорної нічної річки.
— Кинутись туди?
Я здригнувся від жаху, і той жах збудив усі мої життєві сили, підняв люту ненависть до тих, хто здалеку знову штовхає мене на самогубство, як колись біля водяного млина в маєтку Стіа. Адже всі мої біди через них — через Ромільду та її матір. Ніколи б мені не спало на думку вдавати самогубство, аби позбутися їх. З їхньої ласки вештався я два роки мов тінь у своєму уявному посмертному житті, а тепер вони знову пхають мене до води, тягнуть за волосся, аби я сам здійснив їхній вирок. Отже, вони справді вбили мене! І звільнились тільки вони, а не я!
Охоплений обуренням і гнівом, я гарячково думав: а чи не можна помститися їм замість того, щоб самому іти на згубу? Та кого, власне, я збираюсь убивати? Небіжчика… тінь…
Я стояв, наче осліплений яскравим світлом, яке раптом бризнуло у вічі. Помститися? Отже, їхати туди, в Міраньйо? Здерти з себе лжу, бо вона вже нестерпна, вона душить мене! Повернутися живим — це буде для них найбільша кара. Повернутися під своїм ім’ям, не ховаючись, з усіма своїми колишніми знегодами, мороками, справжніми, невигаданими. А як бути з нинішніми? Чи зможу я скинути їх зі своєї душі, як важкий, непотрібний тягар з плечей? Ні, ні, ні! Я відчував, що не можу цього зробити, і стояв на мосту, сповнений тривожних сумнівів і ще не певний своєї долі.
Тим часом я щось намацав у кишені пальта, нервово м’яв його пальцями і ніяк не міг збагнути, що то таке. Нарешті вийняв з кишені і побачив, що то моя шапчина, яку я машинально запхав туди, ідучи в гості до маркіза Джільйо д’Аулетти. Вже розмахнувся, щоб кинути її у воду, аж тут зненацька блискавкою сяйнула мені нова думка. Власне, в пам’яті чітко зринуло те, про що я подумав колись у поїзді на шляху між Аленгою і Туріном.
— Отут, — промовив я, ніби марив, — на цьому парапеті… капелюх… палиця… Так! Там, біля водяного млина в маєтку Стіа Маттіа Паскаль, а тут — Адріано Меїс… Раз і назавжди! Я помщуся їм! Приїду живий!
Радісний порив підбадьорив мене, додав сили й снаги. Так! Саме так! Не себе, мертвого Маттіа Паскаля, повинен я знищити, а безглузду вигадку, дику фікцію, від якої потерпав два роки, — цього Адріано Меїса, приреченого бути страхополохом, ошуканцем, нікчемою. Я повинен убити цього Адріано Меїса, у якого під вигаданим ім’ям криється мозок із клоччя, серце з пап’є-маше, а в гумових судинах тече підфарбована водичка. Достеменно так! Падай же з мосту, падай, понура маріонетко! Утопись, як Маттіа Паскаль! Туди тобі й дорога! Нехай оця тінь живої істоти, народжена брехнею, і загине так само — від нової брехні! І все скінчиться! Може, й Адріані буде легше? Вона стільки кривди зазнала від нікчемного Адріано Меїса! Я не зважатиму на образу, яку заподіяв мені той мерзотник. Адже він ницо, підступно напав на мене. Певна річ, я не боюся його аніскілечки, але ж образив іспанець не мене, а його, Адріано Меїса. І ось тепер Адріано Меїс накладе на себе руки.
Іншої ради я не мав!
Однак мене охопив дивний трепет, ніби я насправді збирався когось убити. Та на серці враз полегшало, розум прояснів і стало радісніше.
Я роззирнувся, чи немає кого поблизу на набережній Тібру: скажімо, поліцейського, котрий, можливо, спостерігав за мною, побачивши, що я довго стою на мосту. Я хотів переконатися: спершу заглянув на площу Ліберта, потім на набережну Мелліні. Ніде нікого! Тоді повернувся на міст, але перед тим зупинився між деревами під ліхтарем, вирвав аркушик із записника і написав олівцем: «Адріано Меїс». Що ще? Нічого. Адресу й дату. Цілком досить. Весь Адріано Меїс отут — у цьому капелюсі, у цій палиці. Дома залишились книги, одяг… Гроші після крадіжки я носив при собі.
Я повернувся на міст, зіщулившись і тремтячи від страху. Ноги у мене підкошувались, серце шалено калатало. Я вибрав найтемніше місце, подалі від ліхтарів. Швидко зняв капелюха, засунув складений аркушик за стрічку, потім поклав капелюха на парапет, а поруч з ним палицю. Натягнув на голову шапчину, послану мені долею, яка врятувала моє життя, і, наче злодій, шаснув у темряву.
Я дістався до вокзалу перед відходом поїзда на Пізу о дванадцятій десять.
Взяв квиток і забився у вагон другого класу. Чекаючи відходу поїзда, насунув шапчину аж на очі — не так для того, щоб замаскуватися, як щоб самому нічого не бачити. Адже перед очима невідступно поставала одна картина: капелюх і палиця, залишені на парапеті мосту. Може, тепер їх уже помітив якийсь перехожий… Може, в цю мить нічний сторож побіг до квестури заявляти про самогубство… А я ще й досі в Римі! Чому цей клятий поїзд не рушає? Мені перехопило подих…
Нарешті поїзд рушив. У купе, на щастя, я був сам. Підвівся, розпростав руки, потягнувся і з полегкістю глибоко зітхнув, наче з грудей упав важенний камінь. Це ж я знову оживаю, стаю самим собою, Маттіа Паскалем! Я знову я! Мені хотілося щосили закричати, аби всі почули: «Це я, я, Маттіа Паскаль! Я не помер! Ось я тут!» Мені вже не треба нічого вигадувати, не треба боятися, що мене викриють! Правда, спочатку треба дістатися до Міраньйо… І найперше — відверто заявити про себе, домогтися, щоб мене визнали за живого, і знову прирости до свого коріння. Дурень! Самовпевнений дурень! Хіба житиме спиляне дерево? А я сподівався прожити без коріння… Мені пригадалась інша поїздка — з Аленги до Туріна: яким щасливим вважав я себе тоді! Божевільний! Думав, визволення… Нічогеньке собі визволення — зі свинцевою мантією брехні на плечах! На плечах привида, тіні…
Правда, знову доведеться терпіти на шиї свою дружину і тещу на додачу. Адже вони не переставали гнітити мене й тоді, коли я був мертвий! А тепер я таки живий! І маю досвід. Тепер ми побачимо!
Коли я міркував про це, мені здавалася просто неймовірною легковажність, з якою я два роки тому зважився на авантюру, поставивши себе поза законом. Згадав перші дні свого вільного життя, блаженство на межі з божевіллям, нестримну радість, що охопила мене в Туріні і не полишала в інших містах, хоч би куди я поїхав. Як приємно було мандрувати: самому, ні від кого не залежному, замкнутому в собі. Яким щасливим почуттям був я тоді сповнений! Ось я в Німеччині, пливу пароплавом по Рейну… Чи це не сон? Ні, так і було! Ех, коли б то я міг весь час отак безтурботно мандрувати життям… Та ось у Мілані… Те нещасне цуценя, яке я хотів купити в старого вуличного торговця… Тоді я вже почав розуміти… А потім… А потім!
Подумки я знову повернувся до Рима. Тінню прослизнув у будинок синьйора Палеарі. Вони вже всі сплять? Адріана, може, й не спить, чекає мене. Їй сказали, що я пішов шукати двох свідків для поєдинку з Бернальдесом. Вона прислухається, а мене все нема й нема. Вона боїться, плаче…
Я затулив обличчя руками, серце стислося від болю.
«Раз я не міг бути для тебе живим, Адріано, то краще вважай мене мертвим! Вважай мертвими вуста, що зірвали з твоїх неторканих уст єдиний поцілунок. Забудь мене, безталанна Адріано! Забудь назавжди…»
Що буде в їхньому домі завтра вранці, коли з квестури принесуть жахливу звістку? Чим вони пояснять моє самогубство, отямившись від потрясіння? Майбутньою дуеллю? Ні, звичайно. Чому б то людині, котра ніколи не виявляла страху, заманулося заподіяти собі смерть від страху перед дуеллю? То в чому ж причина? Не зміг знайти свідків? Безглуздо. Це не привід для самогубства. А може… Хто знає? Чи не було в мене якоїсь таємниці?..
О, так! Безперечно, тільки так вони й подумають! Вкоротив собі віку без явної причини, ніколи раніше й натяку не було на щось подібне. Хоча, ні: деякі дивацтва останнім часом помічали, і то не раз. Скажімо, неприємна історія з крадіжкою — спершу виявив підозру, а потім почав заперечувати… Може, гроші були не мої? І я мусив комусь повернути їх? Чи незаконно привласнив частину цих грошей, а тоді спробував зіграти роль потерпілого? Потім розкаявся і наклав на себе руки? Хто знає? А що був я людиною загадковою, то це вже напевно: жодного приятеля, жодного листа…
Мабуть, варто було б вказати на тому аркушику не тільки ім’я, адресу й дату, а також якусь причину самогубства. Але ж у ту мить… Та що, власне, я міг вигадати?
Цікаво, як ухопляться газети за цей випадок? Хто знає, що вони кричатимуть (і чи довго?) про таємничого Адріано Меїса? Ясна річ, не лишиться осторонь і мій славнозвісний кузен, турінський Франческо Меїс, помічник інспектора, і даватиме свідчення у квестурі. За його свідченнями розпочнуть пошуки і невідомо, що знайдуть. Добре. А гроші? Адріана ж бачила всі мої банкноти… Уявляю собі Папіано! Підскочить до шафки, а вона порожня! Виходить, гроші пропали? На дні ріки? Ах, як шкода! Ну чого ж було вчасно не забрати всі? Квестура забере мій одяг і книги… Кому вони дістануться? Хоч би що-небудь лишилося на згадку бідолашній Адріані! Як їй тяжко буде оглядати мою спорожнілу кімнату!
Отакі думки, запитання, здогади снували в моїй голові, не даючи спокою. А поїзд мчав у ніч…
Я вирішив з обачності затриматись на кілька днів у Пізі, аби хтось не пов’язав повернення Маттіа Паскаля до Міраньйо із зникненням Адріано Меїса в Римі. А такий зв’язок легко простежиться, особливо в тому разі, коли газети зчинять крик про вчорашнє самогубство. Почекаю в Пізі ранкових і вечірніх римських газет. А потім, якщо великого галасу не буде, заїду по дорозі в Міраньйо до свого брата Роберто в Онелью і подивлюся, яке враження справить на нього моє воскресіння. Тільки мені не слід під жодним приводом розводити балачок про перебування в Римі, про те, де я там мешкав і чим займався. Про два роки своєї відсутності розповім багато фантастичного, надто про мої далекі мандрівки… Еге ж, тепер, повернувшись живий і здоровий, я почну завзято, залюбки сипати побрехеньками. Вигадуватиму так само, як кавалер Тіто Ленцо, а то переважу і його!
У мене ще залишилось п’ятдесят дві тисячі лір з гаком. Кредитори, сподіваюся, цілком вдовольнилися маєтком Стіа і водяним млином, зважаючи на те, що минуло вже два роки по моїй смерті. Після продажу маєтку і млина вони отримали пристойну суму, отож не чіплятимуться до мене зі своїми надокучливими домаганнями. Власне, якщо вони таки вчепляться до мене, я зумію їх відшити. Маючи п’ятдесят дві тисячі лір, у Міраньйо можна жити. Не скажу, що розкішно, але, безперечно, досить непогано.
Висівши в Пізі з поїзда, я передусім купив собі капелюха — такого самого, якого носив за життя Маттіа Паскаль. А тоді швиденько подався обстригти кучму того дурня Адріано Меїса.
— Коротше, так буде гарніше, правда ж? — мовив я до перукаря.
У мене вже трохи відросла борода, і тепер, підстригшися, я став прибирати свого колишнього вигляду та ще й погарнішав: обличчя стало тонше, можна сказати… так, так, стало шляхетніше. Око, правда, вже не косувало — ця характерна ознака Маттіа Паскаля щезла. Отож на моєму обличчі дещо збережеться й від Адріано Меїса. Тепер я вельми схожий на свого брата Роберто. Чи міг я коли про таке мріяти?
Та от лихо! Позбувшись розкішного чуба Адріано Меїса, я надів на голову новенького капелюха, і голова моя втонула в ньому аж до потилиці! Спасибі, перукар допоміг — засунув за підкладку картонне кружальце.
Аби не заходити до готелю з порожніми руками, я купив собі валізу. Поки що покладу в неї пальто і цей костюм, що на мені, бо доведеться придбати ще один, адже я не міг сподіватися, що по двох роках моя дружина в Міраньйо зберегла бодай дещицю з мого одягу та білизни.
Відтак у крамниці готового одягу я вбрався в гарний новий костюм і з новенькою валізою в руках пішов до готелю «Нептун».
Я вже приїздив до Пізи, коли був Адріано Меїсом, і побачив усі визначні пам’ятки цього міста. Зупинявся тоді в готелі «Лондон». А тепер, знесилений до краю тяжкими переживаннями, я просто помирав з голоду і від утоми. Нашвидку перекусив і проспав до самого вечора.
Тільки-но я прокинувся, знову потрапив у полон тривожних думок. Для мене день збіг, наче його й не було: зранку я ходив по крамницях, а тоді заліг спати. А як минув цей день там, у будинку синьйора Палеарі? Метушня, розгубленість, настирлива цікавість чужих людей, поверхове слідство, безглузді припущення, неймовірні гіпотези, марні пошуки тіла… Та ще мій одяг і мої книги — на них дивляться з тяжким почуттям, яке викликають речі, що належать трагічно загиблій людині.
А я собі спав! І тепер з тривожним нетерпінням чекатиму наступного ранку, щоб прочитати римські газети.
Тим часом їхати до Міраньйо або навіть до Онельї не можна, треба перебути в Пізі днів два-три, а то й більше в дуже приємному становищі, наче в дужках: у Міраньйо я покійний — як Маттіа Паскаль, і в Римі теж — як Адріано Меїс.
Зайнятися було нічим, отож, аби хоч трохи розважитись, я придумав улаштувати обом небіжчикам прогулянку по Пізі.
О, це була дивовижна прогулянка! Адріано Меїс тут уже бував і надумав стати за гіда Маттіа Паскалю. Але той, заклопотаний своїми справами, тільки похмуро кивав головою і піднімав руку, мовби відганяючи надокучливу волохату тінь у довгому пальті, крислатому капелюсі й окулярах:
— Геть! Геть! Геть! Вертайся в річку, ти вже втопився!
І я пригадав, як два роки тому Адріано Меїс тинявся вулицями Пізи і теж відчував, що огидна тінь Маттіа Паскаля набридає йому, дратує його, і йому хотілося таким самим помахом руки збутись її, відігнати назад, до водяного млина в Стіа. Ліпше було б не довіряти ні тій, ні тій. О, біла пізанська вежо, ти хилишся в один бік, а я метляюсь між двома тінями — то туди, то сюди.
З божої волі я перетерпів іще одну тяжку, нескінченно довгу ніч і нарешті взяв у руки римські газети.
Читання не дуже мене заспокоїло, та й не могло. Однак тривога поменшала: я впевнився, що повідомленню про моє самогубство приділено не більше уваги, ніж будь-якому фактові з хроніки подій. В основному всі газети писали одне й те саме: про капелюх і палицю, знайдені на парапеті Понте Маргеріта разом із коротенькою запискою. Повідомлялося, що я турінець, самотній чоловік, і невідомо, що мене штовхнуло на такий фатальний крок. Правда, в одній газеті було висловлене припущення, що йдеться про «інтимні причини», бо того дня відбулася сварка з «одним молодим іспанським художником у домі вельми поважної особи, зв’язаної з клерикальним світом».
Інша газета писала: «…можливо, в зв’язку з грошовою скрутою». Всі замітки були короткі і поверхові. Лише одна ранкова газета, що мала звичай досить детально розповідати про всі пригоди, натякала на «подив і горе в сім’ї відставного начальника відділу Міністерства народної освіти кавалера Ансельмо Палеарі, у якого Меїс винаймав мебльовану кімнату і своєю чемністю та делікатністю зажив великої поваги». Красненько дякую! Ця газета теж згадувала про сварку з іспанським художником М. Б. і прозоро натякала, що причину самогубства слід шукати в таємному коханні.
Виходить, я наклав на себе руки через Пепіту Пантогаду. Ну, що ж, це навіть краще. Ім’я Адріани в газеті не згадувалось, жодного слова не було й про викрадення в мене грошей. Отже, квестура вела слідство таємно. А по чиїх слідах?
Тепер можна їхати до Онельї.
Я застав Роберто у нього на віллі — саме збирали виноград. Легко уявити, які почуття наринули на мене, коли я знову опинився на рідному узбережжі, найгарнішому в світі. Адже я гадав, що вже ніколи не ступлю тут ногою. Однак моя радість притьмарювалась і тривожним прагненням якнайшвидше дістатися додому, і побоюванням, щоб мене хтось чужий не впізнав перш, ніж родичі. Та ще й зростало хвилювання від самої думки про те, як вони зустрінуть мене, що відчують, зненацька побачивши живого й здорового. Аж в очах темніло від цих думок. Я не бачив ні неба, ні моря, кров шалено пульсувала в жилах, серце калатало, як не вискакувало з грудей. Мені вже здавалося, що ніколи не доїду!
Коли нарешті служник відчинив хвіртку чудової вілли, яку Роберто одержав у посаг за дружиною, мені й справді примарилося, ніби я вертаюся з того світу.
— Будьте ласкаві, як накажете доповісти? — спитав мене служник.
Я відчув, що не можу й слова мовити. Намагаючись приховати свої зусилля усмішкою, я ледь пробелькотів, затинаючись:
— Ска… скаж… скажіть йому, що… один його друг… близький друг… приїхав здалеку. Так…
У найкращому разі служник подумав, що я заїка. Він поставив мою валізу під вішалкою і провів мене до вітальні.
Чекаючи на Роберто, я тремтів, усміхався, сопів і розглядав світлу, затишну, зі смаком умебльовану вітальню, і несподівано побачив на порозі гарненьке хлоп’ятко років чотирьох. В одній руці воно тримало маленьку лійку, а в другій — грабельки і пильно дивилося на мене.
Невимовна ніжність охопила мене: цей малюк, мабуть, мій небіж, старший синок Роберто. Я нахилився і поманив його рукою до себе, та він злякався й вибіг.
І в цю мить відчинилися інші двері. Я випростався, в очах знову потемніло, у горлі заклекотів уривчастий сміх.
Здивований і трохи зніяковілий Роберто зупинився переді мною.
— З ким маю… — почав він.
— Берто! — вигукнув я, розкриваючи обійми. — Ти не впізнав мене?
Він смертельно зблід, почувши мій голос. Швидко провів рукою по чолу, по очах, захитався й пробурмотів:
— Як же… як же… як же?!
Я встиг підхопити його, хоч він і відсахнувся перелякано.
— Це я! Маттіа! Не бійся! Я не помер… Бачиш мене? Торкнись! Це я, Роберто. Я ще ніколи не був такий живий, як тепер! Ну, чого ж ти?
— Маттіа! Маттіа! Маттіа! — проказував бідолашний Берто, не вірячи своїм очам. — Але ж як? Ти? О боже… Як? Братику мій! Любий мій Маттіа!
І міцно-міцно обійняв мене. Я розплакався, як дитя.
— Ну, як же це? — знову спитав Роберто, теж плачучи від радості. — Як же це?
— Ось так… Бачиш?.. Повернувся… І не з того світу, ні… Я весь час був на цьому клятому світі… Ну, перестань… Зараз усе розповім.
Весь у сльозах, міцно тримаючи мене за руки, Роберто ніяк не міг отямитись:
— Ну як?.. Адже там…
— То був не я… Зараз поясню. Вони переплутали. Я тоді був далеко від Міраньйо і дізнався про своє самогубство в Стіа, як, мабуть, і ти, з газет.
— Отже, то був не ти? — вигукнув Роберто. — А чим же ти займався весь цей час?
— Удавав мертвого і нікому нічичирк. Я все тобі розповім, тільки зараз не можу. Скажу тобі одне: я роз'їжджав скрізь і спочатку почував себе щасливим, уявляєш? А потім… потім стали траплятися пригоди, і я збагнув, що помилився, що ходити в небіжчиках — не така вже гарна штука. Ось я й повернувся. Хочу знову жити.
— Маттіа! Я завжди казав, що ти трохи недоумкуватий. Шаленець! Шаленець! Шаленець! — вигукнув Берто. — Який я радий бачити тебе! Хто міг чекати такого? Маттіа живий… Так! Розумієш, я не можу повірити! Дай-но я подивлюся на тебе… Ніби трохи не схожий!
— Бачиш, я вирівняв око?
— А, так, так… Тому мені й здалося… дивлюсь, дивлюсь на тебе… Чудово! Ходімо ж, ходімо до моєї дружини… Ні, зачекай… Адже ти…
Він зненацька вмовк і знічено глянув на мене.
— Ти збираєшся повернутися до Міраньйо?
— Неодмінно. Сьогодні ввечері.
— Отже, ти нічого не знаєш?
Він затулив обличчя руками і застогнав:
— Нещасний! Що ти наробив… що ти наробив? Ти не знаєш, що твоя дружина…
— Померла? — вигукнув я.
— Ні! Гірше! Вона… вона вийшла заміж!
Я так і зомлів.
— Заміж?
— Так! За Поміно! Я отримав повідомлення. Уже більше року.
— Поміно? Поміно одружився з… — белькотів я.
І раптом сміх, гіркий, мов жовч, підкотився мені до горла, і я зареготав гучно, нестримно. Роберто дивився на мене розгублено, може, навіть подумав, що я збожеволів:
— Ти смієшся?
— Авжеж! Авжеж! — кричав я, трясучи його за руки. — Тим краще! Це ж вінець мого щастя!
— Що ти верзеш? — обурено вигукнув Берто. — Щастя? Якщо ти тепер там з’явишся…
— Неодмінно з’явлюся! Тепер і поготів, не сумнівайся!
— Хіба ти не знаєш, що тобі доведеться знову стати її чоловіком?
— Мені? Чому це?
— Певна річ, — підтвердив Берто, і тепер уже я ошелешено дивився на нього. — Другий шлюб оголосять недійсним, а ти будеш зобов’язаний знову взяти її.
В очах у мене все закрутилося.
— Як? Що ж це за такий закон?! — крикнув я. — Моя дружина вийшла заміж, і я… Що ти вигадуєш? Замовкни! Це неможливо!
— А я тобі кажу, що так воно і є! — наполягав Берто. — Тут у нас мій свояк, він доктор права і краще, ніж я, все тобі розтлумачить. Ходімо… Або ні, почекай трохи тут: моя дружина при надії, і я не хотів би… хоч вона й мало знає тебе, але сильне потрясіння може зашкодити їй. Я підготую її… Зачекай, гаразд?
Він випустив мою руку біля самих дверей, наче боявся, що коли залишить мене хоч на хвилинку, я знову щезну.
Коли брат вийшов, я заметався по вітальні, як лев у клітці. Вискочила заміж! За Поміно! Авжеж… Саме її хотів він мати за дружину, він же перший закохався в неї! Він очам своїм не повірить! І вона теж… Отакої! Розбагатіла… Дружина Поміно… І саме в той час, коли вона вдруге вийшла заміж, я там, у Римі… А тепер, виявляється, знову зобов’язаний жити з нею в шлюбі! Хіба ж таке можливо?
Незабаром Роберто, сяючи від радості, повернувся і покликав мене до своєї дружини. Але я був такий приголомшений, що навіть не зміг подякувати їй та її матері за гостинність. Роберто помітив моє збентеження і почав негайно розпитувати свояка про те, що мені хотілося б знати передусім.
— Ну що ж це за такий закон! — ще раз вирвалось у мене. — Це, перепрошую, якийсь турецький закон!
Молодий адвокат зверхньо всміхнувся, поправляючи пенсне на носі.
— На жаль, закон саме такий, — відповів він. — Роберто має слушність. Не скажу вам напевно, яка стаття, але кодексом подібний випадок передбачений: другий шлюб скасовується, якщо з’явився перший чоловік.
— То я мушу визнати за дружину, — обурився я, — жінку, котра цілий рік жила, не криючись, з іншим чоловіком, а він…
— Але ж у цьому, вибачте, ваша провина, любий синьйоре Паскаль! — перебив мене адвокатик, усе всміхаючись.
— Моя провина? Чому? — заперечив я. — Насамперед помилилася та мила жінка, опізнавши труп якогось горопашного потопельника. Потім вона поспішила вискочити заміж, а винний, виходить, я? І я зобов’язаний поновити з нею шлюбні стосунки?
— Авжеж, — відповів адвокат. — Оскільки ви, синьйоре Паскаль, своєчасно, тобто до закінчення терміну, в межах якого за законом не дозволяється вступати в новий шлюб, не побажали виправити помилки вашої дружини, хоч та помилка, можливо, не була цілком несвідома. А ви це помилкове опізнання прийняли, ба навіть скористалися з нього… Не заперечуйте, я вас за це не осуджую, я хвалю вас, як на мене, ви повелися просто чудово. Дивує мене тільки те, що ви навіщось повернулися сюди, аби заплутатись у тенетах нашого безглуздого законодавства. Я на вашому місці не став би оживати.
Спокійне, самовдоволене мудрування цього зеленого юриста розгнівило мене.
— Та ви самі не тямите, що кажете! — сказав я йому, знизуючи плечима.
— Чому? — заперечив він. — Це ж справдешній дарунок фортуни, справдешнє щастя!
— Отож і спробуйте, спробуйте такого щастя! — вигукнув я і повернувся до Берто, аби не слухати далі цього чванька.
Але й тут я напоровся на шпичаки. Брат спитав мене:
— А, до речі, як ти ці два роки перебивався з… — і він потер великим пальцем по вказівному, натякаючи на гроші.
— Як перебивався? — перепитав я. — Довга історія! Я зараз не в такому стані, щоб розповісти. Але скажу тобі одне: гроші в мене були і зараз є. Нехай ніхто не думає, нібито я повертаюся до Міраньйо, бо сів на мілину.
— Ах, ти все ж таки поїдеш туди? — здивувався Берто. — Після всього, що ми тобі повідомили?
— Ясна річ, поїду! — вигукнув я. — Невже ти гадаєш, що після таких поневірянь, таких страждань у мене ще є бажання вдавати небіжчика? Ні, любий мій, з мене досить. Я хочу повернути собі законні документи, хочу почуватися живим, по-справжньому живим, навіть, якщо ціною буде повернення до родинного кола. О, я забув спитати: чи моя теща… вдова Пескаторе жива?
— Цього я не знаю, — відповів Роберто. — Розумієш, після другого шлюбу… Але, здається, вона жива…
— Тим краще! Власне, це не має значення. Я помщуся. Я вже не той, що був. Шкода тільки, що ощасливлю того телепня Поміно!
Всі засміялися. Увійшов служник і повідомив, що стіл накритий. Мені довелося залишитись на обід, але я аж тремтів, так нетерпеливилось їхати додому. Не розібрав навіть, які страви подавали. Відчув тільки, що наївся досхочу. Той звір, що заворушився в мені, підкріпив свої сили і був тепер готовий до стрибка.
Роберто запропонував переночувати в них на віллі, а наступного ранку поїхати до Міраньйо разом з ним. Він хотів помилуватися сценою мого несподіваного повернення до життя, побачити на власні очі, як я шулікою впаду на звите моїм добрим приятелем Поміно родинне гніздечко. Та де там було мені чекати! Я й слухати про це не хотів. Попросив його відпустити мене негайно, сьогодні, без будь-якої затримки.
Я виїхав восьмигодинним поїздом. За півгодини буду в Міраньйо.
Тепер мене діймали лють і тривога. Не скажу, яке з цих почуттів було дужче, напевне, це одне почуття: люта тривога або тривожна лють. Я вже не потерпав від страху, що хтось чужий упізнає мене до приїзду в Міраньйо або при виході з поїзда.
На всяк випадок я взяв квиток у вагон першого класу. Уже звечоріло, крім того, після зустрічі з Берто я переконався, що всі вже звикли до моєї наглої смерті, адже минуло цілих два роки. Отож нікому й на думку не спаде, що я — Маттіа Паскаль.
Аби хоч трохи пригасити лють і тривогу, я спробував висунути голову з вікна — сподівався, що на серці полегшає, коли побачу рідні місця. А вийшло навпаки. Упізнавши здалеку в місячнім сяйві пагорб у маєтку Стіа, я вже не тямив себе.
— Убивці! — процідив я крізь зуби. — Тепер… Я вам покажу…
Скільки важливого забув я розпитати у Роберто, приголомшений несподіваною звісткою! Чи продали маєток і млин? Чи кредитори зійшлися на тому, щоб тимчасово віддати їх під опіку? Чи живий ще Маланья? Як наша тітка Сколастика?
Мені здавалося, що минуло не понад два роки, а ціла вічність відтоді, як я втік з цих країв. За той час мене спіткало стільки неймовірних пригод, тож здавалося, що і в Міраньйо станеться щось незвичайне. А там нічого особливого й не сталося, крім одруження Ромільди та Поміно. І то звичайнісінький собі шлюб. Дивовижною подією він стане тільки тоді, коли я з’явлюся в Міраньйо.
Куди ж мені податися насамперед? Де намостила собі кубельце нова подружня пара?
Той будиночок, у якому довелося жити мені, бідняку, занадто вбогий для Поміно, багатія і єдиного спадкоємця. Крім того, у Поміно ніжне серце, і він почувався б вельми незатишно там, де все нагадувало про мене. Можливо, він оселився разом зі своїм батьком у їхньому розкішному особняку. Це ж уявити тільки, якою гонористою панею зробилась тепер вдова Пескаторе! А благородний, чемний кавалер Поміно, Джероламо Перший, у пазурях такої мегери! Які там сцени! І, ясна ж річ, ні в батька, ні в сина не стало мужності вказати їй на двері. А тепер — ех, яка прикрість! — саме я, а не хтось, позбавлю їх…
Так, так, мені треба йти просто до особняка Поміно. Якщо їх там немає, то слуги скажуть, де їх знайти.
О, сонне моє містечко, яке потрясіння чекає на тебе завтра вранці, коли розлетиться звістка про моє повернення!
Сяяв місяць уповні, майже всі ліхтарі на безлюдних вулицях уже погасли, люди саме вечеряли.
Сам не свій від нервового збудження, я ніг під собою не чув, ніби й не торкався підошвами землі. Не можу розповісти, що було в мене на душі, збереглося тільки дивне відчуття, мовби всі мої нутрощі стрясались од затамованого гомеричного сміху. І якби він прорвався, то, уявлялось, і каміння на бруківці вищирилось би, як зуби, і захиталися б будинки.
Я незчувся, як підійшов до особняка Поміно. У заскленій сторожці біля під’їзду нікого не було. Я трохи постояв, тремтячи від нетерпіння, і раптом побачив, що з одвірка на вхідних дверях звисає жалобна стрічка, уже вилиняла й запорошена. Її прикріпили місяців зо два тому. Хто ж помер? Вдова Пескаторе? Кавалер Поміно? Хтось із них, не інакше. Мабуть, кавалер… Ну, тоді я знайду мою пару голуб’яток тут, у цьому розкішному особняку. Я вже не міг довше чекати і кинувся сходами вгору. На другому прольоті наскочив на стару служницю.
— Удома кавалер Поміно?
Стара черепаха так ошелешено глянула на мене, що я вмить збагнув: то кавалер Поміно віддав богові душу.
— Син! Його син! — гукнув я і ще швидше побіг нагору.
Не знаю, що стара бурмотіла, йдучи вниз, а я, не добігши вгору кількох сходинок, зупинився: мені забило дух. Я глянув на двері і подумав: «Може, вони оце вечеряють, усі втрьох сидять собі за столом… і ні про що таке й не помишляють. А за якусь хвилю я постукаю в двері, і життя цієї сімеєчки полетить шкереберть… Тепер їхня доля в моїх руках».
Я ступив на останню сходинку і взявся за шнурок дзвінка. Серце шалено калатало. Прислухався — жодного звуку. І в цій тиші почулося легеньке «дзінь-дзінь»— це я обережно сіпнув за шнурок.
Кров ударила мені в голову, зашуміло у вухах, наче цей ніжний дзвоник, що ледь долинав до мене з тиші, звучав у мені — різко, оглушливо.
За якусь мить я здригнувся, впізнавши голос вдови Пескаторе:
— Хто там?
Я не міг одразу відповісти, а лише притиснув кулаки до грудей, наче для того, щоб серце не вискочило. Потім замогильним голосом, чітко вимовляючи кожен склад, відповів:
— Маттіа Паскаль.
— Хто?! — скрикнув голос за дверима.
— Маттіа Паскаль, — повторив я ще глухіше.
Я почув, як стара відьма відскочила від дверей, — певна річ, перепудилась до смерті. Уявив, що там у них зчинилося. Тепер має з’явитися чоловік — сміливець Поміно власною персоною!
А мені тим часом слід поміркувати, як діяти далі.
Тільки-но розгніваний Поміно рвучко відчинив двері, я випростався на повен зріст і рушив на нього. Він з переляку відступив назад. Увірвавшись до передпокою, я заволав:
— Маттіа Паскаль! З того світу!
Поміно гепнувся на підлогу. Руки він мимоволі закинув за спину і тепер спирався на них усім тілом, вирячивши на мене очі:
— Маттіа! Ти?!
Вдова Пескаторе прибігла зі свічкою в руці й закричала не своїм голосом, ніби породілля. Я ударом ноги зачинив двері і вихопив свічку, яку вона ледь не впустила на підлогу.
— Цитьте! — гукнув я їй у саме обличчя. — Ви що, справді гадаєте, що я привид?
— Ти живий! — вичавила вона з себе, зблідла, мов віск, і вчепірилась пальцями собі в волосся.
— Живий! Живий! Живий! — підхопив я з лютою радістю. — А ви мене опізнали в мертвяку, чи не так? В потопельнику, еге ж?
— Та звідки ж ти взявся? — з жахом спитала вона.
— З млина, відьмо! — зарепетував я. — Ось, тримай свічку та дивись на мене добре! Це я? Упізнаєш мене? Чи тобі здається, що перед тобою той горопаха, який утопився в Стіа?
— Значить, то був не ти?
— Іди ти до біса, мегеро! Ось я стою тут, живий! А ти вставай, телепню! Де Ромільда?
— Благаю тебе… — простогнав Поміно, хутко встаючи з підлоги. — Дитя… Я боюся… Молоко…
Я схопив його за руку, сторопівши, мабуть, дужче, ніж він:
— Яке ще дитя?
— Моя… Моя донька… — пробелькотів він.
— Ах ти, вбивце! — заволала вдова Пескаторе.
Мені аж заціпило з несподіванки. Я не міг і слова вимовити.
— Твоя донька?.. — промимрив я нарешті. — Крім усього, ще й донька?.. І тепер вона…
— Мамо, йдіть до Ромільди, прошу вас… — благав Поміно.
Та було вже пізно. Напіводягнена Ромільда з немовлятком, яке припало до соска, з’явилася в дверях. Побачивши мене, вона скрикнула:
— Маттіа! — і впала на руки Поміно і своєї матері. Вони понесли її в спальню, а дитинка опинилася в мене на руках.
Я зостався сам у темному передпокої з немовлям, яке заходилося від плачу, вимагаючи молока. Збентежений і розгублений, я не знав, що робити. У вухах лунав відчайдушний зойк жінки, яка була моєю дружиною, а тепер ось народила цю дівчинку, не мою! Не мою! А моєї вона тоді не любила! Отже, й мені, сто чортів, не треба жаліти ні її дитини, ні їх усіх! Вона одружилася? Ну, то я… А малятко все кричало й кричало, і тоді… А що ж робити? Аби заспокоїти дівчинку, я пригорнув її до грудей і став ніжно поплескувати по малюсіньких плечках і заколихувати. Дитя поволі замовкло, вгамувалась тим часом і моя лють.
З темряви почувся переляканий голос Поміно:
— Маттіа!.. Дитина!..
— Не кричи, вона в мене.
— А що ти з нею робиш?
— Пожираю її… Що роблю!.. Самі всунули мені в руки… Тепер не чіпай! Вона заспокоїлась. Де Ромільда?
Поміно підійшов до мене, весь тремтячи, і з острахом дивився мені у вічі, немов сучка, яка побачила, що господар узяв на руки її цуценя.
— Ромільда? А що? — перепитав він.
— А те, що хочу поговорити з нею! — відрізав я.
— Ти знаєш, вона непритомна.
— Непритомна? То приведем її до тями.
Поміно спробував заступити мені шлях, благаючи:
— Бога ради… Послухай… Я боюся… Як же це… ти… живий!.. Де ж ти був?.. О боже мій!.. Послухай… А зі мною ти не хочеш поговорити?
— Ні! — закричав я. — З нею говоритиму! Ти тепер ніщо! Ти нічого не значиш тепер!
— Я?! Я?
— Твій шлюб не дійсний!
— Як… Що ти кажеш? А дитина?
— Дитина… Дитина… — у мене ледь язик повертався. — Посоромився б! Тільки рік, як одружилися, а вже й дитинку завели! Цить, моє любеньке, спи! Ходімо до мами!.. Гаразд, веди мене! Куди йти?
Не встиг я з дитям на руках переступити порога спальні, як вдова Пескаторе накинулась на мене, мов гієна.
Я відштовхнув її лютим змахом руки.
— А ви йдіть геть! Он там ваш зять. Як хочете лаятись, то нападайте на нього! А я вас і знати не знаю!
Я схилився над Ромільдою, яка гірко ридала, і поклав біля неї дитину.
— Ось, візьми її… Ти плачеш? Чому ти плачеш? Плачеш, що я живий? Тобі краще, коли я мертвий? Поглянь на мене… Ну, подивися ж мені у вічі! Живий я чи мертвий?
Вона спробувала крізь сльози глянути на мене і, захлинаючись від ридання, прошепотіла:
— Але ж… як ти?.. Що… що ти робив?
— Що робив? — усміхнувся я. — Ти питаєш мене, що я робив? Ось ти вдруге вийшла заміж… за цього телепня!.. Ти народила дитину, а тепер іще питаєш, що я робив?
— Що ж тепер буде? — простогнав Поміно, затуляючи обличчя руками.
— А ти, ти… де ти пропадав? Раз вдавав мертвого, раз ти втік, переховувався… — зняла крик вдова Пескаторе і посунула на мене з піднятими кулаками.
Я схопив її за руку, скрутив і закричав:
— Ану, заткніться! Цитьте, я вам кажу! Щоб я й слова не чув! А то минеться моя жалість до того телепня, вашого зятька, і до цієї крихітки! І я з вами поквитаюся! Я діятиму по закону! А ви знаєте, що каже закон? Що я маю поновити свій шлюб з Ромільдою!..
— З моєю донькою? Ти? Ти здурів! — заверещала вдова Пескаторе.
А Поміно, почувши мою погрозу, почав умовляти її, щоб вона заради всього святого замовкла і заспокоїлась.
Тоді мегера, облишивши мене, накинулась на нього, нікчему, телепня, остолопа, який тільки те й знає, що нюні розпускати й жалітися, мов та баба!
Мене розібрав такий сміх, що аж за живіт ухопило.
— Досить! — крикнув я, коли трохи заспокоївся. — Залишу йому Ромільду! Охоче залишу! Ви що, справді вважаєте мене за останнього дурня? Та чи ж я схочу знову стати вашим зятем?! Ех, бідолашний ти мій Поміно! Вибач мені, любий друже, що я назвав тебе телепнем. Але ж ти чув? І теща твоя так на тебе сказала. І Ромільда, наша дружина, можу присягтися, як не віриш, теж вважала тебе колись за телепня, недотепу, дурня і забув уже, за кого ще. Так, так, і вона. Чи не правда, Ромільдо? Ну, признавайся!.. Перестань плакати, люба моя, утри очі, а то не стане молочка для дитини… Я тепер живий, бачиш? І я хочу радіти життю, так, радіти, як колись казав один мій захмелілий приятель… Радіти, Поміно! Ти думаєш, я хочу відняти в дитини маму? Ні! Ні! В мене вже є один безбатченко… Бач, Ромільдо? От ми з тобою й поквиталися: у мене є син, це син Маланьї, а в тебе є донька, вона — донька Поміно. Як буде на те божа воля, ми ще колись і одружимо їх! Тепер мій син тобі очей не мулятиме… Побалакаймо про щось веселіше… Розкажи мені, як ви з матінкою зуміли опізнати мій труп у маєтку Стіа…
— Але ж і я! — вигукнув Поміно. Йому вже увірвався терпець. — Вся округа опізнала! Не вони самі!
— Молодці! Молодці! Він достеменно схожий на мене?
— Твій зріст… Твоя борода… Одягнений у чорне, як ти… І потім… ти ж пропав… тебе так довго не було…
— Ну, звичайно, я зник, переховувався, ти ж це вже чув? Ніби не через них довелося втікати… Через неї, через неї… І, ти знаєш, я намірився був повернутися… Так, так! З мішком золота! Як раптом… виявляється, що мене вже нема, я мертвий, потопельник, уже й розклався… І всі мене опізнали! Слава богу, я два роки тинявся повсюди, як блудний син, а ви тут не сумували: заручини, весілля, медовий місяць, бенкети, радощі, донька…
— А тепер? Що ж буде тепер? — корчачись повторював Поміно. Він наче на голках сидів. — Ось що я питаю.
Ромільда встала і перенесла дитину в люльку.
— Ходімо, ходімо звідси, — мовив я. — Маленька заснула. Побалакаймо в іншому місці.
Ми перейшли до їдальні. На столі ще стояла недоїдена вечеря. Смертельно блідий, ошелешений, з перекошеним обличчям, Поміно весь тремтів і моргав скаламученими очицями, які від страждання звузилися, а зіниці в них стали двома цяточками, чухав собі лоб і повторював, наче в забутті:
— Живий… живий… Як же це? Як же це!
— Ану, перестань скиглити! — гримнув я. — Зараз усе вирішимо, кажу тобі!
Ромільда наділа халат і приєдналася до нас. Я замилувався нею, побачивши її при світлі лампи: погарнішала, стала такою, як була до заміжжя, навіть кращою.
— Дай я хоч подивлюся на тебе, Ромільдо. Ти дозволяєш, Поміно? В цьому немає нічого поганого: я ж раніше за тебе був її чоловіком і довше, ніж ти. Та не соромся, Ромільдо! Он поглянь, поглянь, як корчиться Міно! Тепер ти впевнилась, що я насправді живий?
— Так не можна! — перемінився на лиці Поміно.
— Хвилюється! — підморгнув я Ромільді. — Ну, гаразд, заспокойся, Міно… Я ж сказав, що лишу її тобі, і дотримаю слова. Тільки зажди… З твого дозволу!
Я підійшов до Ромільди і смачно цмокнув її в щоку.
— Маттіа! — аж застогнав Поміно.
Я знову зареготав:
— Ревнуєш? До мене? Оце такої! У мене ж право першості! Власне, Ромільдо, можеш вважати, що нічого й не було… А знаєш, любий Міно, я, йдучи сюди, думав (ти вже вибач, Ромільдо), я думав, що ти будеш страшенно радий, коли я дам тобі можливість стати вільним, і, признаюся, це мене ще й засмучувало, бо я ж хотів помститися. Ти не повіриш, я й зараз, мабуть, не проти відібрати в тебе Ромільду — ти її кохаєш, я бачу. А вона… Так, так, це схоже на сон, але вона така сама, якою була кілька років тому… Пригадуєш, Ромільдо?.. Ти не плач! Ти знову плачеш? Ех, які то були часи!.. Та вже не повернеш… Гаразд, у вас є дитина — отож і говорити нічого! Даю вам спокій, сто чортів!
— А шлюб же наш буде недійсним! — закричав Поміно.
— Нехай собі буде! — мовив я. — Якщо його й розірвуть, то чисто формально. Я не домагатимусь своїх прав, не домагатимусь, аби мене офіційно визнали за живого, коли раптом щось не припече. Я буду цілком задоволений, якщо всі побачать мене і довідаються, що насправді я живий. Єдине, чого я бажаю, це не вважатися мертвим. Повірте мені, таке становище — справдешня смерть. Ромільда стала твоєю дружиною… Все інше мені байдуже! Ти одружився не потаймиру, усі про це знають, усім відомо, що вона вже цілий рік твоя дружина, тож нехай усе так і лишається. Невже ти гадаєш, що комусь стукне в голову з’ясовувати, чи й досі законний її перший шлюб? Багато води спливло… Ромільда була моєю дружиною, а тепер уже рік, як вона твоя дружина, мати твоєї дитини. Через місяць уже й балачок про це не буде. Правильно я кажу, двічі тещо?
Набурмосена вдова Пескаторе похмуро кивнула головою. Але Поміно все дужче непокоївся:
— А ти лишишся тут, у Міраньйо?
— Авжеж! Іноді вечорами заходитиму до тебе випити чашечку кави чи келишок вина за ваше здоров’я.
— Е, це вже ні! — скрикнула вдова Пескаторе, скочивши з місця.
— Та він жартує! — озвалася Ромільда, не піднімаючи очей.
— Бачиш, Ромільдо, — звернувся я до неї. — Вони бояться, щоб у нас із тобою не зродилось кохання… Це було б дуже мило з твого боку! Та годі, не треба мучити Поміно… Я хочу сказати, що коли він не бажає приймати мене в своєму домі, то я прогулюватимусь під твоїми вікнами. Гаразд? І виспівуватиму тобі найніжніші серенади.
Поміно, блідий, знервований, ходив туди-сюди по кімнаті і все бурмотів:
— Це неможливо… це неможливо…
Зненацька він зупинився і сказав:
— Безперечно, вона, раз ти живий і заявився сюди, вже не буде моєю дружиною…
— А ти вважай, що я помер! — спокійно відповів я.
Він знову забігав по кімнаті:
— Тепер я не можу так вважати!
— То й не вважай! Ну, поміркуй сам: кого тобі боятися, якщо Ромільда не суперечить? Нехай вона сама скаже… кажи-но, Ромільдо, хто з нас кращий? Я чи він?
— Та я питаю, як бути перед лицем закону! Перед лицем закону! — закричав Поміно, зупиняючись.
В очах Ромільди з’явилась тривога.
— Невже ви не розумієте, — зауважив я, — що найдужче доведеться терпіти мені? Вибач, Поміно, але ж віднині мені доведеться бути свідком того, що моя дружина веде з тобою шлюбне життя.
— Так вона ж тепер не твоя дружина! — заперечив Поміно.
— Ось що я вам скажу, — зітхнув я, — хотілось мені помститися, але я не буду. Лишаю тобі, Поміно, дружину, даю тобі спокій, а ти ще й не вдоволений? Тоді вставай, Ромільдо, й ходімо звідси! Пропоную тобі пречудову весільну мандрівку… Ми зуміємо з тобою розважитись! Залиш цього набридливого плаксія. Він же хоче, щоб я справді кинувся у воду біля млина в маєтку Стіа!
— Та не хочу я цього! Не хочу! — заволав у нестямі Поміно. — Але ти хоча б виїхав звідси! Адже тобі сподобалось удавати небіжчика! Їдь негайно і подалі звідси, так щоб ніхто не бачив тебе. Бо я… поки ти тут… живий…
Я підвівся, заспокійливо поплескав його по плечу і розповів, що вже був у свого брата в Онельї. Там усі тепер знають, що я живий, і завтра ця звістка неодмінно долетить до Міраньйо. Потім я закричав:
— Знову стати небіжчиком? Нидіти десь далеко від Міраньйо? Жартуєш, любий мій! Заспокойся! Живи собі тихомирно зі своєю дружиною і ні про що не турбуйся… Хай там як, а весілля твоє відгуляли. Всі згодяться, що я чиню правильно, зважаючи на вашу дитину. Обіцяю, присягаюся, що ніколи не зайду навіть на чашечку кави та щоб помилуватися вашим коханням, вашою радістю, вашим щастям, побудованим на моїй смерті… Невдячні! Б’юсь об заклад, ніхто, навіть ти, найвірніший мій друже, не побував жодного разу на кладовищі, не приніс вінка, не поклав хоч маленької квіточки на мою могилу… Правда ж? Чого мовчиш?
— Тобі все жарти!.. — зіщулився Поміно.
— Жарти? Ніякі не жарти! Адже там лежить тіло небіжчика, а з цим не жартують. Ти бував там?
— Ні… не… У мене мужності не вистачило… — промимрив Поміно.
— А дружину в мене відняти — на це мужності вистачило, шалапуте?
— А ти в мене? — притьмом заперечив він. — Ти ж перший забрав її в мене, коли був живий! Хіба не так?
— Я?! Отакої! Вона ж сама не схотіла тебе! Невже знову повторювати, що вона вважала тебе дурнем? Скажи йому, Ромільдо, прошу тебе, а то, бач, звинувачує мене в зраді… Ну, гаразд! Не будемо про це. Він все-таки твій чоловік. Але я ні в чому не винен… Ну, годі, годі. Завтра я сам провідаю того бідолаху-небіжчика, який лежить там без жодної квіточки, не скроплений жодною сльозиною… А скажи, плиту хоч поклали на його могилу?
— Так, — швидко відповів Поміно. — За рахунок муніципалітету… Мій бідолашний батько…
— Виголосив промову на моїй могилі. Я знаю! Коли б той горопаха-потопельник чув… А що написано на плиті?
— Не знаю… Писав Жайворонок.
— Уявляю собі! — зітхнув я. — Гаразд. Не будемо і про це говорити. Розкажи краще, як це вам надалося так хутенько одружитися? Не довго ти оплакувала мене, моя люба вдовице… Чи, може, й зовсім не плакала? Ну ж бо, скажи! Хоч одне словечко промов. Невже я так і не почую твого голосу? Бачиш, уже глуха ніч, а тільки-но на світ благословиться, я піду, і все буде так, ніби ми ніколи й не знали одне про одного… Скористаймося ж цими хвилинами. Говори, говори…
Ромільда стенула плечима, зиркнула на Поміно і нервово всміхнулася. Потім знову опустила очі й почала розглядати свої руки.
— Що я можу сказати? Звісно, плакала…
— Хоч ти й не заслужив, — буркнула вдова Пескаторе.
— Дякую. Але недовго, правда ж? Ці прекрасні очі помилялися легко, однак довго не псували себе слізьми.
— Ми дуже потерпали, — промовила Ромільда, наче виправдовуючись. — І коли б не він…
— Браво, Поміно! — вигукнув я. — А той шахрай Маланья нічого й не допоміг?
— Нічого, — різко відповіла вдова Пескаторе. — Усе зробив він…
І показала пальцем на Поміно.
— Тобто… ні… — поправив її Поміно, — мій бідний тато… Ти знаєш, він же був членом муніципальної ради? Ну от, передусім він виклопотав для Ромільди невеличку пенсію у зв’язку з нещастям… а потім…
— Згодився на ваше весілля?
— Він був невимовно щасливий! І хотів, щоб усі жили тут, разом з ним… На жаль… два місяці тому…
Поміно заходився розповідати мені про батькову смерть, про те, як старий полюбив Ромільду і свою маленьку внучку, як уся округа його оплакувала. Тоді я спитав про свою тітку Сколастику, добру приятельку кавалера Поміно. Вдова Пескаторе аж засовалась на стільці — певне, ще не забула, як свавільна стара запустила їй у лице пригорщу тіста. Поміно відповів, що не бачив тітки Сколастики років два, але вона жива. І в свою чергу почав розпитувати мене, що я робив, де жив і таке інше. Я розповів усе, що можна було розповісти, не називаючи ні імен, ні міст, і натякнув, що ці два роки я провів не в розвагах. Отак гомонячи, ми всі разом чекали світанку, чекали початку нового дня, того дня, коли Міраньйо довідається про моє воскресіння з мертвих.
Ми страшенно потомилися від неспання й нервового напруження. Та ще й померзли. Аби нам хоч трохи зігрітися, Ромільда сама приготувала каву. Наливаючи мені чашечку, вона глянула на мене з легкою, повитою сумом, якоюсь далекою посмішкою:
— Ти, як завше, без цукру?
Що вона побачила в моїх очах? Знітилася, відразу ж опустила погляд.
У сутінках блідого світання я зненацька відчув, як до горла підкочується клубок, і з ненавистю глянув на Поміно. Але духмяна кава парувала в мене під носом, п’янила мене, і я почав поволі сьорбати її. Випивши каву, я попросив у Поміно дозволу залишити в них валізу, поки знайду собі притулок. А тоді когось пришлю по неї.
— Звичайно, залиш! — запобігливо відповів Поміно. — Ти не турбуйся, я сам принесу її…
— Та вона порожня, — сказав я. — До речі, Ромільдо, чи не залишилось у тебе чогось… із мого одягу, білизни?..
— Ні, нічого, — з жалем у голосі промовила вона, розвівши руками. — Розумієш… після такого нещастя…
— Та хто ж міг уявити! — вигукнув Поміно.
Однак я можу присягтися, що на шиї в нього була моя старенька шовкова хустина.
— Ну, годі. Бувайте здорові й щасливі! — мовив я, потискуючи їм руки на прощання. Ромільдина рука тремтіла, коли вона відповідала на мій потиск. Очей на мене так і не підвела. — На все добре!
Коли я опинився на вулиці, то знову відчув себе неприкаяним. Хоч і в рідному містечку, але ж сам-самотою, без притулку, без жодної мети.
— А тепер? Куди ж мені податися? — подумки спитав я себе.
Ішов вулицею, розглядаючи перехожих. І що ж! Ніхто не впізнав мене! Хіба ж я так дуже змінився? Адже кожен, хто здибався мені, міг би хоч подумати: «Як цей чоловік схожий на горопаху Маттіа Паскаля! Коли б око трохи косувало, був би викапаний небіжчик!» Та ніхто не впізнав мене, бо всі вже про мене забули. Ні цікавості я не викликав, ні найменшого подиву… А я ж уявляв собі, який зчиниться галас, який переполох буде, коли мене побачать на вулиці! Такого розчарування і приниження, такої гіркоти й досади я ще ніколи в житті не зазнавав. Навіть переказати не можу, як це мене вразило. Я не зміг навіть привернути до себе уваги тих, з ким колись був добре знайомий, кого відразу впізнавав. Де ж пак! Минуло два роки!.. От що значить померти! Всі, всі вже мене забули, ніби мене ніколи й на світі не було.
Двічі пройшов я з кінця в кінець нашого містечка, і жодна душа не зупинила мене. Моє обурення дійшло до того, що я вже готовий був повернутися до Поміно, сказати йому, що наша домовленість мене не влаштовує, і зігнати на ньому злість за ту образу, якої завдало мені, на мою думку, наше містечко, не впізнавши мене.
Але ж Ромільда не пішла б зі мною добровільно, і я не знав би, куди її вести. Передусім мені слід знайти собі житло. Я надумав піти до муніципальної ради у відділ записів актів громадянського стану, аби мене негайно викреслили зі списку померлих. Але по дорозі туди я передумав і пішов до бібліотеки Санта Марія Ліберале, де й застав на своєму місці мого вельмишановного приятеля дона Еліджо Пеллегрінотто, який теж спершу не впізнав мене. Правда, дон Еліджо запевняв, що впізнав з першого погляду і вже хотів кинутись мені на шию, але чекав, аби я назвав своє ім’я, бо моя поява здалася йому такою неймовірною, що він просто не міг обняти того, хто так скидався на Маттіа Паскаля. Нехай і так! Він перший палко й радісно привітав мене, а потім майже силоміць витягнув на вулицю, аби розвіяти неприємне враження, що його справила на мене забудькуватість моїх співгромадян.
І тепер їм на зло, я не розповім усього, що сталося спочатку в аптеці Брізіго, а згодом у кав’ярні «Уніоне», коли дон Еліджо, захлинаючись від радості, відрекомендував завсідникам воскреслого небіжчика. В одну мить звістка облетіла все містечко, і до кав’ярні назбігалося стільки людей, що не могли протовпитися. Всі зачудовано дивились на мене, хотіли, щоб я сказав їм, хто ж той чоловік, який утопився в Стіа, начебто не вони самі один за одним опізнали в ньому мене. А де ж я був, я сам? Звідки повернувся? «З того світу!» Що робив? «Прикидався мертвим!» Більш нічого я не розповідав — нехай їх, пустомолотів, погризе цікавість! На моє й вийшло! Не день і не два сушили вони голови над незбагненною загадкою. Не зробив я винятку й для свого приятеля Жайворонка. Він, ясна річ, прибіг «проінтерв’ювати» мене. Сенсаційний же матеріал для газети! Аби розчулити мене й спонукати до розмови по щирості, Жайворонок показав примірник «Фольєтто» дворічної давності з моїм некрологом, але марно: я сказав йому, що знаю цей некролог напам’ять, бо «Фольєтто» користується великою популярністю в пеклі.
— Я вельми вдячний тобі, любий друже! І за надгробок теж… Ти знаєш, я таки піду погляну на нього.
Не буду переказувати сенсаційного недільного випуску «Фольєтто» з набраним великими літерами заголовком:
МАТТІА ПАСКАЛЬ ЖИВИЙ!
Серед тих небагатьох, хто не схотів потрапляти мені на очі, був, окрім моїх кредиторів, Батта Маланья, хоч він, казали, два роки тому виявляв найглибший жаль з приводу мого самогубства. Охоче вірю. Тоді великий смуток на звістку про мій відхід у небуття, а тепер, на звістку про моє повернення, — таке ж велике невдоволення. Я цілком розумію причину і того й іншого.
А Олива? Якось у неділю я зустрів її на вулиці — вона саме виходила з церкви, тримаючи за руку свого п’ятирічного хлопчика. Вродливий, як і вона, і пашить здоров’ям. Мій син! Привітно глянула на мене, всміхнулася. Скільки сказав мені цей променистий погляд…
Досить. Тепер я живу в мирі й злагоді зі своєю старою тітонькою Сколастикою, що люб’язно дала мені притулок у своїй оселі. Моя дивовижна пригода відразу викликала в неї повагу до мене. Сплю на тому ліжку, на якому померла моя бідолашна мама. Більшу частину свого часу проводжу тут, у бібліотеці, в товаристві дона Еліджо Пеллегрінотто. Він ще й досі не дав ладу старим книгам, і тій роботі краю не видно.
З його допомогою я місяців за шість написав свою незвичайну історію. І все, що тут написано, він збереже в таємниці, ніби почув це на сповіді.
Ми довго обговорювали з ним мою пригоду, і я сказав йому, що не уявляю, який висновок з усього цього можна зробити.
— А ось який, — відповів дон Еліджо. — Жити поза встановленими законами, не зважати на родинні та інші приватні обставини — добрі чи погані, — які, однак, роблять нас самими собою, неможливо.
Я заперечив йому, бо свого існування я, власне, не узаконив і не повернувся до своїх родинних обставин. Моя дружина тепер дружина Поміно, і я не можу сказати, хто ж я насправді такий.
На кладовищі в Міраньйо, на могилі невідомого бідолахи, який заподіяв собі смерть у Стіа, ще лежить надгробок з написом, складеним моїм приятелем Жайворонком:
ПІДКОШЕНИЙ УДАРАМИ ДОЛІ
МАТТІА ПАСКАЛЬ,
БІБЛІОТЕКАР,
ШЛЯХЕТНЕ СЕРЦЕ, ВІДВЕРТА ДУША,
ТУТ САМОХІТЬ
УПОКОЇВСЯ.
НА ЗНАК СКОРБОТИ ЙОГО СПІВГРОМАДЯН
СЯ ПЛИТА ПОКЛАДЕНА
Я виконав обіцянку, яку дав сам собі, — відніс на могилу вінок із живих квітів і частенько тут буваю. Дивлюся на себе померлого й похованого. Коли хто-небудь спостерігає за мною з цікавості, а тоді питає: «А ви хто йому будете?», я знизую плечима, замружуюсь і кажу:
— Ет, любий друже… Я ж і є той блаженної пам’яті Маттіа Паскаль.
«Пан Альберто Хейнц із Буффало в Сполучених Штатах, який розривався між коханням до своєї дружини і до одної двадцятирічної особи, зміркував, що буде найліпше запросити обох на розмову, аби усім разом пошукати якоїсь ради.
Обидві жінки і пан Хейнц зібралися в призначений час у призначеному місці, довго радилися і зрештою дійшли згоди.
Усі втрьох вирішили вкоротити собі віку.
Пані Хейнц повернулася додому і застрелилася із револьвера. Тоді пан Хейнц і закохана в нього двадцятирічна дівчина збагнули, що по смерті пані Хейнц ніщо не перешкоджає їхньому щастю, і тепер немає жодних підстав накладати на себе руки. Вони вирішили не вмирати, а одружитися. Але судові власті розцінили все це зовсім інакше й заарештували їх».
Яке тривіальне розв’язання справи!
(Див. ранкові нью-йоркські газети від 25 січня 1921 року).
Припустімо, що якомусь драматургові-невдасі спаде на думку показати подібний випадок на сцені.
Можна з певністю сказати, що його творча уява насамперед постарається будь-якими засобами підсилити вірогідність безглуздого вчинку пані Хейнц.
Але з такою ж певністю можна передбачити, що хай би яких героїчних зусиль доклав драматург, дев’яносто дев’ять театральних критиків із ста запевнятимуть, що самогубство таки безглузде, а сюжет п’єси невірогідний.
Бо наше життя з усіма його нісенітницями, великими й малими, має ту неоціненну перевагу, що любісінько обходиться без тієї безглуздої вірогідності, якій мистецтво вважає за свій обов’язок підкорятися.
Безглуздя, що відбуваються в житті, не мають потреби здаватися вірогідними, бо вони відбуваються насправді — на противагу безглуздям у мистецтві, котрим необхідно бути вірогідними, аби здаватися істинними. І тоді, ставши вірогідними, вони перестають бути безглуздими.
Випадок у житті може бути безглуздим. Твір мистецтва, якщо це дійсно твір мистецтва, не може собі цього дозволити.
А звідси висновок: вважати твір мистецтва безглуздим і невірогідним з погляду вимог життя — нерозумно.
З погляду вимог мистецтва — так, з погляду вимог життя — ні.
У природі є світ, що його вивчає зоологія, бо він населений тваринами.
Людина також належить до тваринного світу.
Зоолог, говорячи про людину, може сказати, наприклад, що ця тварина не чотиринога, а двонога, і що в неї немає хвоста, як от у мавпи, осла або павича.
Людину, про яку говорить зоолог, ніколи не спіткає таке нещастя, як, скажімо, втрата ноги і заміна її дерев’яною чи втрата живого ока і заміна його скляним. Людина, котру вивчає зоолог, завжди має дві ноги, і жодна з них не дерев’яна, у неї завжди двоє очей і жодне з них не скляне.
Сперечатися з зоологом марно. Коли ви покажете йому людину з дерев’яною ногою чи зі скляним оком, він вам відповість, що це його не стосується, бо це не людина взагалі, а конкретна особа. Правда, ми, зі свого боку, можемо відповісти зоологу, що людини взагалі, яку він вивчає, не існує, а існують
А тепер поміркуймо: чи варто вважати зоологами або літературними критиками тих добродіїв, які, роблячи висновки про оповідання, п’єсу чи роман, висловлюють осуд тому чи іншому персонажу, тому чи іншому змалюванню подій і почуттів не з погляду мистецтва, що було б цілком справедливо, а з погляду людства, що його вони, мабуть, вельми добре знають, ніби воно насправді існує у якомусь абстрактному світі, тобто поза межами нескінченно різноманітної сукупності людей, здатних чинити усі оті горезвісні безглуздя,
Тим часом я, з власного досвіду щодо подібної критики, вважаю вельми важливою таку обставину. З погляду зоолога, людина відрізняється від інших тварин здатністю мислити. Проте здатність мислити (інакше кажучи, те, що властиве саме людині) стільки разів уявлялася панам критикам не своєрідним надлишком людяності, а навпаки, її браком у багатьох моїх невеселих персонажів. Для цих критиків, напевне, людяність — це щось таке, що більше стосується почуттів, аніж розуму. Та коли вже говорити абстрактно, як це роблять критики, то, можливо, виявиться правильним і те, що людина ніколи не мислить так пристрасно (розумно чи нерозумно — байдуже), як тоді, коли страждає, адже вона прагне довідатися про причину своїх страждань, з’ясувати, ким вони їй послані і чи справедливо послані. А коли людина зазнає втіхи, то поринає в неї безоглядно, не думаючи, так ніби насолода — то її право.
Доля тварин — страждати не думаючи. Той, хто страждає і водночас мислить (саме тому, що страждає), для цих панів критиків не є
Однак я зустрів недавно критика, якому вельми вдячний.
Він питає інших критиків, звідки вони беруть критерії для того, щоб говорити про мою
«Може, з так званого нормального життя? — питає він. — Але що ж воно таке, як не просто система відносин, що її ми вибираємо з хаосу повсякденних подій і довільно називаємо нормальними». Свій роздум цей критик закінчує так: «Світ, створений митцем, можна розглядати тільки за критерієм, взятим з цього ж світу».
Мушу додати на похвалу цьому критикові в порівнянні з іншими критиками, що він, узявши мене начебто під захист, незважаючи на це, ба навіть саме через це, все-таки несхвально відгукнувся про мій твір. На його думку, я не зумів надати своїй розповіді й своїм персонажам загальнолюдського значення й змісту. Не зумів настільки, що той, хто став би висловлюватись про мій роман, неминуче замислився б: чи не свідомо автор поставив перед собою обмежене завдання — змалювати деякі цікаві випадки, своєрідні психологічні стани?
А що, коли загальнолюдське значення і суть моїх сюжетів і персонажів, у яких, як висловлюється згаданий критик, дійсність протистоїть ілюзії, а індивідуальність — її суспільному обличчю, — що, коли це загальнолюдське значення полягає саме в такому первинному протиставленні? І що, коли саме протиставлення дійсності та ілюзії за своїм змістом завжди виявляється мінливим, оскільки будь-яка сьогоднішня дійсність неминуче уявлятиметься нам завтра ілюзією, однак ілюзією також неминучою, — а поза нею для нас ніякої дійсності не існує? Що, коли цей загальнолюдський зміст у тому й полягає, що якийсь чоловік і якась жінка, поставлені волею інших людей або й своєю власною волею в становище обтяжливе, прикре, ненормальне з суспільного погляду і, коли хочете, безглузде, залишаються в ньому, терплять його і не приховують від інших чи то через свою сліпоту, чи то через виняткову щирість,
«Тоді раптом, — каже той самий критик, — хвиля живої людяності захлюпує ці персонажі, маріонетки стають істотами з плоті й крові, і слова, що обпалюють душу і крають серце, вириваються з їхніх уст».
Ще б пак! Невже живе, неповторне обличчя вигулькнуло з-під цієї маски, що робила з нас маріонеток у наших власних руках чи в руках інших людей і змушувала нас удавати з себе неоковирних і бундючних, як усе те, що відбувається не саме по собі, а з необхідності, через обставини ненормальні, неймовірні, парадоксальні, одне слово, такі, що зрештою призводять до протесту, бо далі терпіти нам не стає снаги.
Отож якщо виникає плутанина, то вона задумана свідомо, якщо відчувається хитра вигадка, то й вона цілком свідома. Тільки не я вигадую і заплутую, а сам сюжет, самі персонажі… І все це, по суті, розкривається раптово: часто перебіг подій складається в одне ціле відразу і постає перед глядачами в ту ж мить, коли виникає і комбінується. Тут уже міститься все: маска для одного поодинокого спектаклю, комбінації ролей; те, чим би ми хотіли або повинні були стати; те, якими нас бачать інші, тоді як ми самі не розуміємо себе до кінця; груба, неточна метафора нашого справжнього єства; конструкція нерідко досить складна, яку ми робимо з самих себе або яку з нас роблять інші. Так, це справді хитра вигадка, де кожний, повторюю, свідомо робиться своєю власною маріонеткою доти, доки нарешті всьому цьому балаганові не завдається нищівного удару.
Гадаю, мені можна тішитися успіхами своєї фантазії: вельми делікатна, вона зуміла намалювати як цілком реальні життєві злигодні те, що вигадала сама, тобто вади в тій штучній споруді, яку мої персонажі зводили над собою і над своїм життям або яку зводили для них інші, одне слово — вади
Та ще більшої втіхи зачерпнув я з самого життя або, точніше, з хроніки подій через двадцять років після видання мого роману «Блаженної пам’яті Маттіа Паскаль», що тепер знову виходить друком.
Коли він вперше вийшов у світ, то майже в одностайному хорі його критиків не було, певне, жодного голосу, який не картав би його за невірогідність.
Аж тут саме життя підкинуло мені доказ його правдивості, причому доказ цілком вичерпний, аж до деяких найхарактерніших подробиць, свого часу витворених моєю уявою без будь-чиєї підказки.
Ось що було надруковано в «Корр’єре делла сера» від 27 березня 1920 року:
Гадане самогубство в каналі; труп, витягнутий з води і опізнаний дружиною та іншими людьми, зокрема, чоловіком, за якого вона невдовзі вийшла заміж; повернення живого небіжчика і, нарешті, покладення квітів на свою власну могилу! Всі факти ті ж самі, тільки, ясна річ, без того узагальнення, що надавало окремому випадку загальнолюдського значення.
Мені не віриться, що синьйор Амброджо Казаті, електротехнік, міг прочитати мій роман і принести квіти на власну могилу, наслідуючи Маттіа Паскаля.
А тим часом у житті з його неперевершеною зневагою до будь-якої вірогідності може знайтися такий муніципальний чиновник і такий священик, котрі з’єднають у законному шлюбі синьйора Майолі та синьйору Тедескі, не поклопотавшись перевірити один-єдиний факт, про який легко було навести довідку, а саме: що перший її чоловік, синьйор Казаті, сидить у в’язниці, а не лежить у могилі.
Уява письменника, певна річ, була б надто вибаглива, аби такий факт знехтувати.
Тепер вона тріумфує, згадуючи про колишні закиди в невірогідності і маючи змогу показати всім і кожному, яку цілком реальну вірогідність здатне утнути життя навіть у романі, де воно, саме того не усвідомлюючи, наслідує мистецтво.
© Український переклад. Г. В. Бережна, 1991.
— Зачекай, — сказав Банді своєму другові д’Андреа. — Я її попереджу. А як знов упреться, заходь без дозволу.
Обоє були короткозорі і, розмовляючи, стояли майже впритул один до одного. Вони схожі були на братів: майже однолітки, подібні навіть статурою: високі, худорляві, прямі; все робили акуратно, з дріб’язковою ретельністю. І рідко траплялося, щоб, розмовляючи отак, один із них не поправив другому дужки окулярів на переніссі чи вузлика краватки; а як усе було гаразд, то не полічив би гудзиків на піджаку. Втім, говорили вони мало. І похмурість їхнього повсякденного життя читалася на їхніх блідих обличчях.
Вони виросли разом, училися в університеті, — тільки один на юридичному, а другий на медичному відділенні. Тепер удень їх розводила служба, але щовечора вони неодмінно прогулювалися, — там, де за околицею починалася довга алея, над урвищем.
Вони так добре вивчили один одного, що для порозуміння їм вистачало погляду, слова чи легенького кивка. Отож їхні прогулянки починалися з обміну короткими фразами, після чого друзі переважно мовчали, так ніби уривчасті перемовки давали їм досить поживи для роздумів. Ступали вони поволі, заклавши руки за спину, як пара потомлених коней; жодного разу ні тому ні другому не закортіло кинути погляд за парапет алеї і помилуватися величним краєвидом, що відкривавсь унизу, — долинами й пагорбами, і морем, що пломеніло ген удалині під останніми променями сонця. Важко повірити, що ці двоє можуть іти отак і жодного разу не озирнутися, не глянути на таку красу.
Кілька днів тому Банді сказав д’Андреа:
— Елеонора ніби занедужала.
Д’Андреа поглянув приятелеві в очі й зрозумів, що сестрина недуга не важка.
— Може, мені зайти до неї? Я б її оглянув.
— Вона не хоче.
І обидва попрямували далі, похмурі, ніби розсердилися на цю жінку, яка замінила їм матір і якій вони завдячували всім.
Д’Андреа змалку осиротів, і його взяв до себе один із дядьків, який не міг дати йому освіти. Елеонора Банді та її маленький брат теж лишилися сиротами, коли Елеонорі було вісімнадцять років; шляхом суворої ощадливості вона розтягла як зуміла мізерну спадщину. Потім їй довелося працювати, підробляючи уроками музики та співів. Так Елеонора виростила брата, так дала освіту і йому, і його другові.
— Зате я гладка, а ви худі, — весело говорила вона юнакам. — Я забрала на себе весь жир, а вам лишилися самі маслаки.
Вона й справді була гладка і гладшала дедалі більше. Та обличчя мала тонке, ніжне, як у тих мармурових ангелів у розмаяних туніках, що їх можна побачити в усіх церквах. Оксамитовий погляд чудових чорних очей з-під довгих вій і мелодійний голос пом’якшували перше враження. Вона завжди ніяковіла, коли на неї дивилися, і сумовито всміхалась, думаючи про свою зовнішність.
Вона грала на роялі й співала, може, не за всіма правилами, проте щиро й з великим почуттям. Якби не суворе виховання та не провінційні забобони і, нарешті, якби не брат, вона могла б стати співачкою. Колись вона мріяла про театр — тільки мріяла, не більше. Тепер їй добігало вже під сорок. В містечку її шанували за артистичний хист, і це було їй якоюсь віддякою за нездійснену мрію, втіхою в тяжкій праці задля майбутнього двох бідолашних сиріт, за довгі роки самопожертви.
Доктор д’Андреа чекав довго, а його друг усе не виходив.
Вітальня, де він сидів, була світла, хоча й невисока; від старомодних, потертих, вицвілих меблів віяло духом минувшини; ніби журячись за колишньою величчю, ці меблі споглядали своє відображення в двох великих дзеркалах. Здавалося, в цій кімнаті жили тільки портрети померлих предків. Вони сердито дивилися з рам на єдину нову річ — кабінетний рояль Елеонори.
Врешті докторові набридло чекати, він підвівся, підійшов до дверей, прислухався. Почувши притамований плач, тихо постукав.
— Заходь, — сказав Банді, відчиняючи йому. — Не можу збагнути, чому вона так затялася.
— Та тому, що я не хвора! — вигукнула Елеонора крізь сльози.
Вона сиділа в глибокому шкіряному фотелі, вбрана за звичаєм у чорне, величезна й бліда. Зараз особливо дивним здавалося, що в неї таке дитяче обличчя; щось майже непристойне було у цьому, а надто вражала якась божевільна непорушність її погляду, затятість, яку вона, втім, всіляко намагалася приховати.
— Запевняю вас, я не хвора, — повторила вона трохи спокійніше. — Ну прошу, дайте мені спокій…
— Гаразд! — відрубав брат. — Ось Карло. Нехай він розбереться, що там у тебе. — І вийшов з кімнати, сердито грюкнувши дверима.
Елеонора затулила обличчя руками й зайшлася плачем. Д’Андреа дивився на неї, йому було незручно й соромно. Нарешті він запитав:
— Ну в чому справа? Що сталося? Навіть мені не можете сказати?
Елеонора все плакала, він спробував лагідно, але настирливо відвести її руки від обличчя.
— Не треба, заспокойтеся й розкажіть мені все. Я ж тут, з вами.
Елеонора похитала головою і раптом у якомусь пориві схопила його руку в свої, обличчя її скривилось — і вона простогнала:
— Карло! Карло!
Д’Андреа нахилився до неї, — всупереч своїй звичайній стриманості:
— Розкажіть усе як є…
Тоді вона припала щокою до його руки й тихо, розпачливо мовила, благаючи:
— Допоможи мені померти, Карло. Допоможи, бога ради! Я не знаю як, і мені не вистачає духу…
— Померти? — посміхнувся він. — Та що це ви! Для чого вам помирати?
— Я мушу померти! — повторила вона крізь ридання, що душило її. — Навчи мене, як це зробити. Адже ти лікар. Порятуй мене, ради бога, від цієї агонії! Я мушу вмерти. Іншого рятунку для мене немає. Тільки смерть.
Він розгублено дивився на Елеонору. Вона теж підвела на нього очі, та відразу ж і заплющила їх, обличчя її знову скривилось, і вся вона скулилась, ніби злякалась чогось.
— Так, так, — рішуче мовила вона. — Так, я пропала, Карло! Пропала!
Д’Андреа мимоволі висмикнув свою руку з її долонь.
— Що? Що ви кажете? — пробурмотів він.
Не дивлячись на нього, вона притулила палець до вуст і кивнула в бік дверей.
— Аби тільки він не дізнався! Не кажи йому нічого, благаю! Спершу допоможи мені вмерти. Дай мені що-небудь, я вип’ю як ліки, я віритиму, що це ліки, прописані від тебе. Аби тільки відразу! Я не можу, сама не можу, страшно! Вже два місяці я мучуся, але ніяк не зважуся. Скажи, Карло, адже ти мені допоможеш?
— Чим я зможу допомогти вам? — спитав розгублено Д’Андреа.
Елеонора знову схопила його за руку і, благально зазираючи йому в обличчя, сказала:
— Якщо ти не хочеш допомогти мені вмерти, може… якось інакше… ти міг би мене врятувати?
Д’Андреа випростався і суворо насупив брови.
— Благаю тебе, Карло! — все повторювала вона. — Це не заради мене, не задля мене, аби тільки не дізнався Джорджо. Якщо ти ще не забув того добра, що я зробила для вас обох, поможи мені, врятуй мене, Карло! Невже після всього, що я зробила, що я вистраждала, на мене чекає такий кінець, така ганьба, у моєму віці? За що ж мені таке безталання? О, який жах!
— Але як же це, Елеоноро? Ви? Як це могло статися? Хто він? — тільки й зміг спитати д’Андреа, приголомшений цим незвичайним зізнанням.
Елеонора знову кивнула на двері і затулила обличчя руками.
— Не треба! Я не можу зараз про це думати! Невже тобі не шкода Джорджо? Така йому ганьба!..
— Але як саме? — спитав д’Андреа. — Адже це був би злочин. Подвійний злочин. А чи не міг би я допомогти… якось інакше?
— Ні! — рішуче й гірко мовила вона. — Доволі. Я зрозуміла. Облиш мене. Більше не можу.
Голова її впала на спинку фотеля, знесилене тіло обм’якло.
Карло д’Андреа розгублено дивився на неї крізь окуляри, довго стояв, не знаходячи слів; він ніяк не міг повірити, уявити собі, як жінка, що була все життя взірцем доброчесності, самозречення, могла впасти у такий гріх. Неймовірно! Елеонора Банді? Адже замолоду вона відмовилася від стількох блискучих партій! А тепер, як молодість уже минула… А може, саме тому…
Він поглянув на неї, і тому, що вона була така безмірно пишна, надто непристойною і брудною видалась йому ця думка.
— Ну годі! — нервово мовила Елеонора. Не дивлячись на нього, вона відчувала весь жах його підозр. — Іди, скажи Джорджо. Хай швидше робить зі мною все що хоче. Іди!
Д’Андреа вийшов майже машинально. Вона ледь підвела голову, проводжаючи його поглядом. І, тільки-но двері зачинилися, знову впала на крісло.
Після того як д’Андреа пішов, Елеонорі полегшало — вперше за два місяці нестерпної муки. Їй здалося, що найгірше — позаду. Вона вже знемоглася в боротьбі з цією мукою, хай вирішиться її доля як завгодно, аби швидше!
Зараз увійде брат і вб'є її. І нехай… Тепер вона не має права ні на повагу, ні на співчуття. Правда, вона зробила для нього і для його друга більше, ніж велів їй обов'язок, але тепер за одну мить все її добро перекреслене.
Знову їй зробилося страшно, і вона заплющила очі.
В глибині душі Елеонора винуватила в усьому, що сталося, виключно себе. Так, вона сама, сама винна — стільки років знаходила в собі сили не піддаватися поривам юності, змушувала себе жити шляхетними й чистими помислами і самопожертву свою вважала за обов'язок. І пропала отак, відразу! Як це страшно!
Єдине її виправдання нічого не важить для брата. Вона могла б сказати йому: «Послухай, Джорджо, а може, мій гріх стався через тебе?» А власне, так і було.
Вона стала йому матір'ю. І за все добро, що йому зробила, за велику її пожертву, він навіть не всміхнувся до неї ніколи — ні він, ні його друг. Ніби душі їхні були отруєні мовчанням і нудьгою, пригнічені незбагненною тугою. Одержавши дипломи, вони обоє з головою поринули в роботу, працювали дуже багато, і скоро їм ніхто вже не був потрібен, крім них самих. Тепер їм нетерпеливилось розрахуватися з нею, і цей їхній поспіх ранив її в самісіньке серце. Отак вона раптом втратила мету і сенс життя. Що їй лишалося тепер, коли вона зрозуміла, що не потрібна більше цим юнакам? А молодість минула, — без вороття.
Навіть коли братові до рук попливли гроші, усміх не повернувся на його обличчя. Може, прийнявши від неї таку жертву, він мучиться, бо вважає себе зобов'язаним на все життя і в свою чергу змушеним поступитися своєю свободою? Їй хотілося сказати йому просто, від щирого серця:
«Не думай про мене, Джорджо! Я хочу тільки одного — аби ти був щасливий… Розумієш?»
Та вона знала, — він відразу її обірве:
«Ну-ну! Що за балачки? Я не забув про свій борг. Зачекай, я сплачу тобі все».
«Сплатиш? Та хіба мені це потрібно?» — хотілося крикнути їй. Адже вона йшла на жертви не замислюючись, із легким серцем, завжди посміхаючись.
Вона знала його впертість і тому не наполягала. Але як тяжко їй було, як задихалась вона в цій атмосфері відчуженості й самоти!
Заробітки його зростали, він оточив сестру комфортом, наполіг, щоб вона кинула свої уроки співів та музики. І от якоїсь лихої години, години вимушеної, принизливої бездіяльності, в неї майнула думка, яка спершу видалася смішною: «А що як я вийду заміж?»
Але ж їй тридцять дев’ять років! Та ще така гладуха… довелося б і нареченого замовляти по мірці! Проте немає іншої ради, щоб звільнити брата від гнітючого боргу вдячності.
Майже сама того не усвідомлюючи, вона почала стежити за собою, чепуритися, мов дівчина на порі, про що раніш і помислити не могла.
Ті, хто колись упадали коло неї, давно вже мали свої родини. Раніш їй було до цього байдуже, тепер, коли вона згадувала про це, серце їй починало щеміти, вона заздрила подругам, що зуміли влаштувати своє життя.
Одна вона лишилася ні з чим…
Та хто зна, може, ще не пізно? Невже на тому й скінчилося її діяльне життя, а далі лишається животіти в цій страшній порожнечі? Невже вона повинна загасити пломінь своєї палкої душі? Поринути в морок?
І тоді її опосіла нестерпна туга. Шалені жадання поймали Елеонору, куди й поділась її мила невимушеність і щирість, змінився навіть її сміх і тембр голосу. Мова її стала глузлива, навіть ядуча. Вона сама відчувала, як змінилась у неї вдача, і ненавиділа себе, своє могутнє тіло, трепет незвіданої жаги, якою воно так раптово спалахнуло і тепер мучило її, не давало спокою.
Тим часом брат, назбиравши грошей, купив ділянку землі й побудував на ній гарненьку віллу. Він умовив сестру поїхати туди на місяць — відпочити. Але їй здалося, що, мабуть, він просто хоче спекатися її, і вона вирішила залишитися там назавжди. Вона зійде з його дороги: перестане допікати йому своєю присутністю. Та й сама викине з голови безглузду думку — вийти заміж у такому віці.
Перші дні їй було гарно, і вона повірила, що так триватиме завжди.
Вона вже звикла вставати вдосвіта й довго блукати полем. Часом вона зупинялась і мов зачарована дослухалася до прозорої тиші поля, де лише трави ледь тремтіли від ранкової прохолоди, до співу сільських півнів, що перегукувалися між собою, милувалася зеленими смужками лишайника на камені чи оксамитовим мохом на поваленому стовбурі оливи.
О, тут, на природі, ближче до землі, вона відживить свою душу, знайде інші думки й почуття і, може, стане такою, як ота мила дружина орендаря, яка так лагідно з нею розмовляє і вже встигла розповісти стільки цікавого про село… В цих нехитрих оповідях відкривався їй новий, несподіваний і глибокий сенс життя.
Сам орендар був доволі неприємною людиною, він хизувався своїми широкими поглядами — так, попоїздив світом, був в Америці, вісім років жив у
Тепер Джерландо мав дев’ятнадцять років, та за довгий час навчання він доплентався лише до третього класу технічної школи. Був він незграбний, наче витесаний з колоди, парубійко, геть замучений батьковими турботами. В школі він мимоволі набрався міських звичок і від того зробився ще дурніший з вигляду.
Щоранку він кропив водою свого жорсткого, непокірного чуба й розчісував на проділ, але потім, висихаючи, волосся стирчало кущами, ніби на черепі в нього були гулі, і брови в нього росли кущами, і так само сіялися вусики та ріденька борідка. Бідолаха ДжерландоІ Увесь його вигляд викликав співчуття — такий неоковирний, і вічно сидить над книжкою! З батька, було, сім потів зійде, доки він добудиться синочка, бо той раз у раз засинав важким сном ситого кабана, розбуркає його і ще зовсім сонного, отетерілого, везе до міста, на нові тортури.
Коли приїхала синьйорина, Джерландо попросив її поговорити з матір’ю, аби вона поклопоталася перед батьком. Триклята та наука, триклята вона, триклята! Він більше не витримає!
Елеонора спробувала заступитися за нього. Але батько й слухати не схотів — ні, ні, ні! До синьйорини він ставиться з усією шанобою, але уклінно просить її не втручатись. І тоді вона, почасти з жалю, почасти знічев’я, почасти задля розваги, почала допомагати бідному хлопцеві як могла.
Щодня по обіді вона запрошувала його до себе. Він приходив, знічений і розгублений, затиснувши під пахвою книжки й зошити. Йому було ніяково, мабуть, пані просто хоче розважитися, посміятися над його недолугістю. Але ж то батько його силує, він справді тупий до науки, нічого не вдієш, інша річ, коли треба дерево посадити або з волом упоратися, це він може, чорт забирай! І Джерландо показував їй свої мускулясті руки, сумирно дивився на неї і широко посміхався, оголюючи міцні білі зуби…
Іноді Елеонора рішуче припиняла ці заняття, не хотіла більше його бачити. Вона звеліла привезти їй з міста рояль і тепер замикалась у себе і поринала в музику, співи, читання. Якось увечері вона помітила, що, втративши так раптово її допомогу, її товариство, прихильність і жарти, що вона їх дозволяла собі на адресу Джерландо, він почав скрадатися до вікна, аби послухати її співи та гру на роялі. Їй закортіло заскочити його зненацька. Спонукувана раптовою недоброю забаганкою, вона одного разу рвучко припинила гру й швидко збігла сходами вниз.
— Що ти там робиш?
— Слухаю…
— Подобається?
— Так, синьйоро, дуже! Я ніби в раю.
Од такого визнання вона розсміялась. І раптом Джерландо, ніби той сміх підстьобнув його, кинувся на неї — біля дому, в темряві, куди не сягала смуга світла, що падало з балкону.
Так все і сталося.
Переможена цією навальністю, вона не змогла його відштовхнути, відчула, як раптом невідомо чому її зрадили сили, і вона знетямилась, здалася, сама того не бажаючи.
Наступного дня вона повернулася до міста.
І що ж тепер? Чому не заходить Джорджо, не ганьбить її? Може, д’Андреа ще нічого йому не сказав? Може, він думає, як зарадити її лихові? Але як?
Вона сховала обличчя в долонях, ніби не бажаючи бачити прірви, що розкрилася перед нею. Тут нічим не зарадиш. Треба вмерти. Але — як? І коли?
Двері зненацька прочинилися, і на порозі постав Джорджо, блідий, скуйовджений і заплаканий. Д’Андреа підтримував його.
— Я хочу знати лише одне, — процідив Джорджо крізь зуби, карбуючи кожен склад. — Я хочу знати, хто це.
Не підводячи очей, Елеонора лише похитала головою і знову розридалася.
— Ти мені скажеш! — крикнув Банді й підступив до сестри, але д’Андреа втримав його. — І хай би хто він був, ти вийдеш за нього заміж!
— Ні, ДжорджоІ — простогнала вона, ще нижче опускаючи голову й заламуючи руки. — НіІ Це неможливо! Неможливо!
— Він що, одружений? — спитав Джорджо і, стиснувши кулаки, грізно рушив на неї.
— Ні, — поспіхом відповіла вона. — Але це неможливо, повір мені!
— Хто він? — наполягав Банді, увесь тремтячи й підступаючи до неї майже упритул. — Хто, кажи! Швидко! Ім’я!
Відчувши на собі весь безмір братової люті, Елеонора зіщулилась, зробила спробу підвести голову й простогнала під його навіженим поглядом:
— Я не можу цього сказати…
— Кажи, а то я вб’ю тебе! — заревів Банді, замахнувшись на неї кулаком.
Але тут не витримав д’Андреа. Відштовхнув приятеля й суворо наказав:
— Краще вийди. Вона скаже мені. Іди…
І випровадив його з кімнати.
Брат був невблаганний.
Перед весіллям він тільки те й робив, що підливав масла у вогонь. Боячись глузів, він усім і кожному розповідав про свою ганьбу у найбрутальніших висловах. Він був ніби несповна розуму, і всі його жаліли.
З батьком Джерландо йому довелося добре повоювати, перш ніж той згодився на синове весілля.
Незважаючи на свої широкі погляди, старий наче з неба впав: спершу ніяк не хотів повірити. Потім запевнив:
— Ви не звольте сумніватися, пане добродію! Я його розчавлю, як ото чавлять ногами виноград! Або ліпше зробімо так: зв’яжу йому руки-ноги, видам вам, а ви вже робіть як знаєте. Ще й сам, будьте певні, візьму в руки батога, три дні мочитиму, аби краще шмагав.
Коли старий дотямив, що пан хоче зовсім іншого і що йдеться про шлюб, він знову не на жарт розгубився.
— Га? Та що ви таке кажете, пане добродію? Віддаєте синьйорину за сина простого наймита?
І навідруб одмовився.
— Даруйте. Але синьйорина вже не маленька, досвіду їй — не позичати, знає, що гоже, а що ні. Не слід було їй так з моїм дурником поводитися. Не хотів би казати, та вона сама щодня його принаджувала. Ну, самі розумієте… Зелений ще… В такому віці їх не зупиниш… А тепер хіба я можу отак розлучитися з сином, знаєте, в які гроші він мені обійшовся? Та й синьйорина, даруйте на слові, у матері йому годиться…
Банді довелося пообіцяти за нареченою чималий посаг — садибу та утримання сестрі.
Так залагодили це весілля, яке стало справжньою подією для всього містечка.
Всі ніби знаходили особливу втіху в тому, щоб прилюдно познущатися з жінки, до якої вони стільки років виявляли повагу й шанобливість. Ніби між колишньою повагою і теперішньою ганьбою не могло були місця для звичайнісінького співчуття.
Всі жаліли брата, а він, звісно, не схотів брати участі в шлюбній церемонії. Д’Андреа теж не прийшов, пославшись на те, що не може кинути друга в цей сумний день.
Старий лікар, який доглядав ще Елеонориних батьків (і в якого д’Андреа, повернувшись з університету, озброєний таємницями новітньої терапії, відразу ж відбив більшу частину пацієнтів), зголосився бути за свідка, він привів з собою ще одного старого, свого приятеля, і той став за другого свідка.
Разом з ними, в закритій кареті, Елеонора поїхала до мерії, а звідти — в маленьку церкву на околиці міста.
В другій кареті їхав похмурий наречений, Джерландо, в супроводі батьків. Вони сиділи святково виряджені, пихаті, поважні. Що не кажи, а їхній син бере справжню панну, адвокатову сестру, та ще й з добрим посагом — земля, гарний дім, навіть грошенята. Джерландо, аби стати гідним свого нового стану, вчитиметься далі. Маєткові дасть раду він, батько. От тільки наречена трохи підтоптана. А може, воно й на краще! Незабаром з’явиться спадкоємець, він, як то кажуть, уже на підході. Згідно з усіма законами природи вона вмре раніше, і Джерландо житиме вільний і в достатку.
Приблизно так міркували й свідки з боку нареченого в третій кареті, — селяни, батькові приятелі, а також дві старі тітки но материній лінії. Інші родичі й численні приятелі Джерландо чекали в садибі, святково вбрані: чоловіки у костюмах з темно-синьої вовни, жінки в нових накидках і неймовірно яскравих хустках. Батько жениха, людина широких поглядів, не пошкодував грошей на бенкет.
Коли приїхали до мерії, Елеонора раптом розридалася. Родичі підштовхували до неї нареченого, але старий лікар сказав, що ліпше йому постояти осторонь.
Ще не зовсім заспокоївшись, Елеонора увійшла до зали, де мала відбутися шлюбна церемонія. Побачивши біля себе цього хлопця, який від незручності й сорому здавався ще недоладнішим, вона від розпачу мало не крикнула: «Ні! Ні!» й поглянула на нього, ніби хотіла, щоб він відмовився. Але невдовзі вони обоє, ніби на згоду з неминучим вироком, сказали: «Так». Поспіхом здійснили церковний обряд, і сумний весільний кортеж рушив назад до вілли. Елеонора не хотіла розлучатися зі старими друзями, але їй все-таки довелося пересісти до карети з молодим та його батьками.
Дорогою всі мовчали. Старий і стара були розгублені: часом кидали крадькома погляди на невістку, потім перезиралися між собою і ховали очі. Молодий понуро втупився у вікно.
Вдома їх зустріли галасливо — кричали, стріляли, плескали в долоні. Та, глянувши на молоду, гості притихли, хоч вона й намагалася посміхатися до всіх цих добрих людей, які вітали її на свій лад, як заведено у них.
Незабаром вона попросила дозволу піти, але побачивши в кімнаті, де завжди спала під час літнього відпочинку, шлюбну постіль, заклякла на порозі: «Отам, з ним? Ніколи! Ніколи!» І, здригаючись від огиди, вона метнулася до іншої кімнати і замкнула двері на ключ. Потім упала в крісло й затулила обличчя руками.
Крізь двері долітали голоси і сміх гостей, які під’юджували Джерландо, вихваляючи не так молоду, як її посаг та родину.
Джерландо мовчки стояв на балконі, йому було соромно, і він час від часу лише знизував могутніми своїми плечима.
Соромно, еге ж, соромно, що він одружився отак з цією синьйориною! А все через батька! Це він насідав на нього з тією клятою наукою, і вона, ця синьйорина, поводилася з ним, Джерландо, як з останнім бовдуром, шпигала його дошкульними жартами. І ось що з цього вийшло. Батькові що, він одержав добрячий шмат землі, а до іншого йому байдуже. А йому? Як він тепер житиме з цією поважною синьйориною, перед якою почувається ні в сих ні в тих? Вона пішла за нього тільки від сорому й ганьби. Як же він тепер насмілиться поглянути їй в очі? А тут ще й батько — вимагає, щоб він не кидав цієї остогидлої школи! Таж його там засміють приятелі! Адже вона на двадцять років за нього старша, та ще й така товстелезна, як гора…
Поки Джерландо переймався цими думками, батько з матір’ю стежили за останніми приготуваннями до учти. Нарешті вони врочисто увійшли до зали, де стояв уже накритий стіл. Святкові наїдки готували не вони — найняли міського трактирника, а той привіз із собою кухаря та двох лакеїв — подавати гостям.
Старий вийшов на балкон до сина й звелів йому:
— Піди скажи своїй жінці, щоб ішла до столу.
— Не піду, хай там що! — буркнув Джерландо, тупнувши ногою. — Ідіть самі.
— Це твій клопіт, віслюче! — крикнув на нього батько. — Ти її чоловік. Ану, йди!
— Як собі хочете, а я не піду! — вперто повторив Джерландо.
Старий, якому увірвався терпець, вхопив сина за комір і дав йому стусана.
— Тепер тобі соромно, дурню! Сам заварив кашу, а тепер, бач, соромишся? Ану, йди, я кому сказав! Вона — твоя дружина!
Понабігали гості, почали їх мирити, навперебій умовляючи Джерландо піти по дружину.
— Та що тут такого? Поклич її, хай прийде закусити…
— Та я навіть не знаю, як її кликати! — розпачливо заволав Джерландо.
Одні розреготалися, інші кинулися стримувати батька, який поривався всипати синові за те, що цей телепень псує йому свято; так усе пишно наготували, стільки грошей викинули.
— Покличеш її на ім’я, — тим часом розважливо підказувала матір. — Як її звуть? Елеонора? От і клич її Елеонорою… Вона ж тобі дружина… Іди, синку, йди…
І, по тих словах, підштовхнула його до подружньої спальні.
Джерландо постукав у двері. Спершу тихенько. Почекав. Тихо. Що він їй скаже? Як же це, — отак відразу на «ти»? Чорт, сором який! Але чому вона не відповідає? Може, не почула? Він постукав гучніше. Почекав ще. Тихо.
Тоді, остаточно розгубившись, він тихенько покликав її, як радила мати. Але це «Елеоноро!» вийшло в нього так незграбно, нерозбірливо, що він, намагаючись виправити помилку, загукав голосно, владно:
— Агов, Елеоноро!
І почув її голос з-за дверей іншої кімнати:
— Хто там?
Він підійшов до тих дверей, серце йому калатало.
— Це я… — промовив він. — Це я, Джер… Джерландо… Там усе вже готове.
— Я не можу, — відповіла вона. — Сідайте до столу без мене.
І Джерландо, з полегкістю зітхнувши, вернувся до зали.
— Вона не йде! Каже, не вийде. Вона не може!
— Бачили такого бовдура? — лайнувся батько, який інакше його ніколи не називав. — Ти їй сказав, який у нас стіл сьогодні? Не йде? Треба було силоміць привести!
Втрутилась мати, вона переконала батька, що сьогодні краще дати невістці спокій. Гості її підтримали:
__ Авжеж, вона переживає… соромиться… це ж ясно.
Свекру дуже кортіло показати Елеонорі, що й він при нагоді зуміє все зробити як слід. І тепер, неабияк розлютившись, він похмуро запросив усіх до столу.
Гостям, звісно, хотілось покуштувати міських наїдків, але вони трохи розгубилися, бо стіл було накрито з незвичайними витребеньками: ото вигадали — на кожного по чотири келихи й келишки різної форми, ножі — малі й великі, по кілька виделок та ще якісь пір’їни в тонкому папері!
Вони сиділи далеко від столу, пріючи у своїх святкових піджаках з цупкого сукна, незвичні до таких пишнот, дивилися одне на одного, на грубі засмаглі обличчя, спотворені незвичним умиванням. Вони незграбно брали своїми натрудженими селянськими руками всі ці срібні виделочки (яку треба, — велику чи малу?), срібні ножички… Їм було дуже ніяково під нахабними поглядами лакеїв у білих рукавичках, які сновигали довкола столу з тацями.
Батько дивився на Джерландо, чухав потилицю, примовляв, скорчивши глузливо-жалісну міну:
— Погляньте, погляньте на нього! Віслюче ти, віслюче! Авжеж, їй і глянути бридко на таку пику! І правильно вона робить, правильно робить, що соромиться. От я б на його місці!..
Довечеряли в похмурій мовчанці, й гості під тим чи іншим приводом порозходилися. Було вже темно.
Ну, що тепер будеш робити? — спитав батько, тільки-но лакеї поприбирали зі столу і все в домі затихло. — Що тепер робитимеш? Виплутуйся як знаєш!
І звелів жінці йти за ним до їхньої хати, неподалік від вілли.
Коли вони пішли, Джерландо розгублено роззирнувся довкола, не знаючи, на яку стати.
У тиші він відчував присутність жінки, що зачинилася від нього там, у кімнаті, поруч. Може, тепер, почувши, що все затихло, вона вийде звідти? Що йому тоді робити?
Ох, добре було б піти звідси разом з матір’ю або хоч під деревом прилаштуватися, надворі!
А раптом вона чекає, щоб він її покликав? Може, вона упокорилась і чекає тепер, що він її покличе… Так, чекає, що він…
Джерландо прислухався. Ні, все було тихо. Мабуть, заснула. Вже зовсім смеркло. Крізь одчинений балкон до зали вливалося місячне світло.
Не засвічуючи лампи, Джерландо взяв стільця й примостивсь на балконі, звідки видно було все село й долину, що спускалася до моря.
Ніч була місячна, на небі сяяли яскраві зорі, молодик сипав у море срібні бризки, над жовтою розлогою нивою, ніби мелодійні дзвіночки, сюрчали коники. Зненацька десь поблизу пронизливо й сумно пугукнув пугач, здаля йому відповів другий, і вони довго перегукувалися між собою у прозорій нічній імлі.
Спершись на поручні, він дослухався до їхнього пугукання, і його тяжка, гнітюча невпевненість поволі минала. Потім він розгледів мур, який оточував садибу, і подумав, що ця земля належить тепер йому, і всі дерева — оливи, мигдаль, інжир, шовковиця — його, й оті дальні виноградники — теж його власність.
Батько й справді недаремно радів, тепер він ні на кого не гнутиме спину.
Зрештою не така вже й безглузда була ідея примусити його вчитися далі. Краще вже там, у школі, ніж цілий день отут, із жінкою. А він таки зуміє присадити кожного, хто почне брати його на глузи, навіть поза очі. Тепер він сам господар і не боїться, що його виженуть зі школи. Та й не виженуть! Він учитиметься тепер дуже старанно, аби одного чудового дня, — і той день уже недалеко, — з’явитися серед міського панства як рівний серед рівних. Ще чотири роки повчитися, і він матиме диплом технічної школи, стане агрономом чи бухгалтером. І тоді шурякові, пану адвокатові, який вважає, що віддав сестру за нерівню, доведеться знімати перед ним капелюха! Отак! А він йому тоді й скаже: «Кого ви мені підсунули? Оцю стару бабу? Я чоловік учений, не бозна-хто, міг би взяти собі молоду красуню, багату й високородну!»
За тими роздумами його зморив сон, і він заснув, схиливши голову на руки, що лежали на поручнях.
Пугачі так само пугукали, один десь поруч, другий — віддалік: скаржилися на щось один одному. Ніч була світла, над землею ніби тріпотіла місячна завіса, сюрчали коники, а здалеку, ніби непевний докір, долинав глухий стогін моря.
Пізно вночі Елеонора, мов тінь, з’явилась на порозі балкона.
Вона не сподівалася застати там Джерландо, який солодко спав. А побачивши його, відчула враз і розпач, і жаль. Вона довго зважувала, чи слід його розбудити, щоб сказати про своє остаточне рішення. Але не змогла доторкнутися до нього, їй забракло духу покликати його на ім’я, — і вона нечутною тінню майнула до своєї кімнати.
Домовитися з ним виявилось не так уже й важко.
Наступного дня Елеонора поговорила з Джерландо по-материнському: вона сказала, що він господар дому і може робити все що заманеться, так ніби вони нічим не зв’язані. Для себе попросила тільки одного — дозволу жити окремо, в маленькій кімнатці, разом із старою служницею, яка знала її з пелюшок.
Джерландо, який змерз на балконі мов цуцик і десь перед самим світанком перебрався на диван у вітальні, довго не міг прочуматися від сну. Він тер кулаками очі, розкривав од напруження рота і виявляв не так розуміння, як згоду, схвально киваючи після кожного її слова. Мати з батьком, дізнавшись про таку угоду, мало не показилися, і марно Джерландо запевняв їх, що так йому куди краще, що це його цілком улаштовує.
Аби заспокоїти старого, Джерландо пообіцяв йому, що на початку жовтня повернеться до школи. На зло невістці мати звеліла йому зайняти найкращі кімнати — і спав щоб у найкращій, і вчився б у найкращій, і обідав би щоб теж у найкращій, хай знає!..
— Ти будеш тут усьому голова, затямив? А як ні — сама прийду до вас і навчу її слухатися й шанувати тебе!
Під кінець вона побожилася, що й слова ніколи не мовить до цієї гордулі, яка гребує її синочком, — а він же такий славний, такий красень, — вона й мізинчика його не варта!
Того ж таки дня Джерландо почав готуватися до іспиту. Часу лишалося обмаль, всього тижнів зо три. Але хто зна, якщо натиснути на науку, то, може, й одержить, нарешті, атестат, бо хіба марно він цілих три роки через нього мордувався?!
Елеонора потроху оговталась і за порадою старої няньки почала готувати придане для майбутньої дитини.
Вона зовсім забула про це й думати, і коли їй нагадали, розплакалася.
Джеза, стара служниця, допомагала їй у цій незвичній для неї справі: показувала, як кроїти сорочечки, як шити чепчики… О, таж доля посилає їй таку розраду, а вона про це й не думає, тепер у неї буде малесенький, хлопчик чи дівчинка, є на кого чекати, є для кого жити! Добре, як бог пошле хлопчика. Бо сама вона вже в літах, скоро вмре, — як залишити дівчинку на такого батька? Адже їй вона передасть і свої думки, і свої почування. Хлопчику буде не так тяжко, він легше приживеться у цьому середовищі, куди незабаром закине його жорстока доля.
Розтривожена такими думками, втомлена працею, вона, аби розрадити душу, сідала до книжок, що їх раніше прислав їй брат, і поринала в читання. Часом, киваючи головою на двері, вона питалася у служниці:
— Що він робить?
Джеза зневажливо випинала губу, здвигала плечима й відповідала:
— Гм! Поклав голову на книжку. Може, спить? Може, думає? Хто його зна!
Джерландо думав: думав про те, що життя його, врешті-решт, не таке вже й радісне.
Що й казати: у нього є маєток, та ніби й немає, є жінка, та ніби й немає, з батьками він свариться, лютий на самого себе, бо ж нічого, анічогісінько не запам’ятовує з того, що вчить!
Він лютував, не міг працювати й відчував, як плоть його повниться жаданням. Він жадав дружини, бо вона нехтувала ним. Що й казати, ця жінка не може тепер викликати бажання, це так. Але — що то за умова? Він чоловік, йому й вирішувати, а не їй!
Він зривався з місця, вибігав з кімнати, стояв під її дверима, та варто було йому побачити її, як обурення його згасало. Він тяжко зітхав і, не бажаючи признатись, що йому просто не вистачає духу, переконував себе, що справа не варта заходу.
І ось одного разу він повернувся з міста, знічений, прибитий після чергового провалу на іспитах. Годі! З нього досить! Ця наука йому колом поперек горла стала, більше він не хоче про неї чути! Він згріб зі столу книжки, зошити, креслення, готовальню, олівці й поніс усе вниз, поскидав біля дому й заходився розпалювати багаття. Прибіг батько, спробував зупинити його, але Джерландо розлютився:
— Дайте мені спокій! Я тепер сам собі пан!
Прибігла мати, наспіли селяни, що працювали поблизу.
Купа паперу вже диміла, дим густішав, щось затріщало, спалахнуло полум’я і шугонуло вгору. Почувши лемент, вибігла на балкон Елеонора, а за нею і служниця.
Джерландо стояв без піджака, пожовклий від люті і, наприндившись, як індик, кидав у вогонь знаряддя своїх довгих і безглуздих тортур.
Елеонорі стало смішно й вона поквапилася піти з балкону. Та свекруха помітила її посмішку й закричала синові:
— Диви-но, твоїй пані смішно! Вона з тебе насміхається!
— Якби не довелося плакати! — крикнув тоді Джерландо, обернувшись до балкону.
Елеонора почула й сполотніла. Їй стало ясно, що настав кінець її тихому й журливому життю, яке вона провадила досі. Доля надала їй лише короткий перепочинок. Але чого хоче від неї цей мужлай? У неї нема більше сил, навіть незначний удар підкосить її.
Тут вона побачила перед собою Джерландо. Він важко дихав, обличчя його потемніло від гніву.
— Досить! — заволав він. — Годі знущатися! Батько мій селянин, і я буду селянином. А ти перестань корчити з себе пані. І все це ганчір’я — геть звідси! Ні до чого дитині ці витребеньки! Буде селянином, як я. Служницю вижени: сама готуватимеш їжу й доглядатимеш дім, як моя мати. Ясно?
Елеонора підвелася, бліда, ледь стримуючи обурення:
— Твоя мати — це твоя мати, — мовила вона, гордо дивлячись йому в очі. — А я — це я, і ти не зробиш з мене мужички.
— Ти моя дружина! — закричав Джерландо й люто схопив її за руку. — І робитимеш все, що я хочу! Тут я наказую, ясно?
Тоді він рвучко обернувсь до старої служниці й показав їй на двері:
— Геть! Зараз же забирайтеся звідси! Мені не потрібна в домі прислуга!
— Я з тобою, Джезо, — крикнула Елеонора, намагаючись вивільнити руку.
Але Джерландо не випускав руки, стискаючи ще дужче. Елеонора змушена була сісти.
— Ач, захотіла, лишишся тут, від мене не втечеш! Доволі я через тебе натерпівся! Ану, неси все сюди зі своєї нори! Годі мені одному тягти лямку! Досить, наплакався!
— Чого ж ти плакав? — спитала вона, ледь стримуючи сльози. — Адже я нічого від тебе не вимагала!
— Не вимагала? А щоб я тебе не чіпав? А щоб не підходив і близько? Ніби я якийсь там… ніби з такою поважною панею і поговорити зась! Звеліла служниці прислуговувати мені за столом. Сама подавати маєш, як усі жінки!
— Чого тобі ще від мене треба? — спитала Елеонора, намагаючись стриматися. — Гаразд, якщо хочеш, я сама тобі прислуговуватиму.
Тут вона не витримала, заридала, голова їй запаморочилася, ноги підкосились — і вона мало не впала. Переляканий Джерландо ледве встиг підхопити її, й удвох із Джезою вони перенесли Елеонору в крісло.
А ввечері у неї раптово почалися перейми.
Повний розкаяння й страху, Джерландо метнувся по матір, послали до міста якогось хлопчину, аби негайно привіз повитуху; батько дуже перелякався: якщо невістка скине, прощавай земля і маєток! — і накинувся на сина:
— Що ж ти накоїв, бовдуряко? А як вона тепер помре? А якщо в неї більше не буде дітей? Та тебе ж викинуть звідси на вулицю! Що тоді? Школу ти кинув, а лопати як слід тримати не вмієш. Пропадеш!
— Чхав я на все! — скрикнув Джерландо. — Аби тільки жива лишилася!
Прибігла мати, замахала руками:
— Лікаря! Негайно лікаря! Помирає!
— Що з нею? — заволав Джерландо, блідий як смерть.
Але батько вже виштовхав його за двері.
— Та біжи! Мерщій!
Дорогою Джерландо весь тремтів. Він намагався бігти що є сили, але йому заважали сльози. На півдорозі він мало не наскочив на воза, в якому їхали хлопчина з повитухою.
— Жени! Жени! — закричав він. — А я біжу по лікаря, вона вмирає!
Він спіткнувся, впав, увесь запилюжений, схопився на ноги й побіг далі, затиснувши зубами обідрану руку.
Коли він повернувся до вілли з лікарем, Елеонора втратила багато крові й лежала при смерті.
— Вбивця! Вбивця! — голосила Джеза, пораючись біля своєї хазяйки. — Це все він! Підняв на неї руку!
Та Елеонора заперечливо хитала головою. Вона відчувала, як разом із кров’ю з неї по краплі витікає життя, як сили її покидають і холоне тіло. От і добре. Вмирати не страшно. Навіть приємно — така полегкість після жахливих страждань. Бліда, як віск, вона дивилася в стелю й чекала, коли очі їй склепляться нарешті, тихо-тихо, назавжди. Наче уві сні, побачила вона старого лікаря, що був у неї на весіллі за свідка. І посміхнулась до нього.
Джерландо не відходив від її ліжка ні вдень ні вночі весь той час, доки Елеонора перебувала на межі смерті й життя.
Коли її нарешті можна було перенести в крісло, вона була невпізнанна — прозора, без кровинки. Вона побачила перед собою Джерландо (який теж ніби переніс смертельну хворобу), побачила його турботливих батьків, подивилася на них прекрасними чорними очима, які немов побільшали й стали ще скорботнішими на її блідому обличчі, і зрозуміла, що між нею і цими людьми нема нічого спільного, — ніби вона щойно повернулася звідкись здалеку, оновлена, і всі пута, які пов’язували її не лише з ними, а й з усім колишнім життям, обірвано.
Їй було важко дихати, від найменшого шуму серце в грудях завмирало, а тоді починало шалено калатати, її гнітила страшенна втома.
І тоді, відкинувши голову на спинку фотеля, заплющивши очі, вона в душі картала себе за те, що не вмерла. Як жити далі? Як витерпіти цю муку — знову бачити навколо себе ці обличчя і це оточення? Вона ж тепер така далека від них, така далека! Нестерпні, огидні образи минулого наступали на неї, підходили зовсім близько, і ніби хтось силоміць тримав її, змушував дивитися, не давав забути про все це, таке чуже, ненависне!
Вона гадала, що їй уже не підвестися, гадала, що от-от помре від розриву серця. Проте ні, минуло кілька днів, і вона змогла встати, і навіть зробила кілька кроків по кімнаті, спираючись на руку Джези. Минуло ще кілька днів — і вона знайшла в собі сили спуститися сходами вниз і вийти на свіже повітря. Згодом вона почала ходити щовечора до самого насипу над урвищем на південному краю садиби. Звідти, згори, відкривався чудовий вид на морське узбережжя й долину. Спочатку її супроводили Джерландо і Джеза, потім тільки Джеза і, нарешті, вона почала ходити сама.
Сидячи на камені, в тіні столітньої оливи, вона дивилася на м’яку, ледь хвилясту лінію берега, який вигинався пагорбами й видолинками, врізаючись у море, що мінилося під вітром, бачила, як сонце помалу тоне в густому тумані над зовсім уже посірілим морем, як востаннє святково спалахують хвилі й казково підсвічуються хмарки, бачила, як у сірому вечірньому небі з’являються зірки, як ллється на землю спокійне світло Юпітера і як народжується прозорий витончений місяць; вона вбирала в себе журну ласку близького вечора й дихала, відчуваючи, як свіжість і спокій вливаються в самісіньку її душу, наче неземне блаженство.
А тим часом у родині орендаря визрівала змова проти неї. Батько й мати переконували сина, що йому слід подбати про власні інтереси.
— Нащо ти лишаєш її саму? — усе шпетив його батько. — Хіба не бачиш, тепер, після хвороби, вона вдячна тобі за турботу. Намагайся бути при ній, втертися до неї в довіру… а тоді зроби так, щоб служниця не спала з нею в одній кімнаті. Їй тепер краще, не потрібна служниця по ночах.
Джерландо дратувався, чуючи такі поради:
— І не подумаю! Та хай їй і на думку не спаде, що я можу… Ще чого! Та вона зі мною як з сином… Ви б послухали, як вона зі мною говорить! Вона почуває себе вже старою, далекою від цього світу. От!
— Старою? — втручалася мати. — Ну, звісно, вона вже не дівчинка, але не така вже й стара, і ти…
— Землю твою заберуть, дурню! — лютився батько. — Я тебе попереджав, — пропадеш, на вулицю викинуть. Як не буде дітей, посаг по смерті дружини повернеться до її родичів, так по закону… А ти лишишся ні з чим: школу кинув, час прогаяв, майно з рук випустив. Порожньо і в жмені, і в кишені. Ти поміркуй, доки не пізно… На що сподіваєшся?
— А ти з нею по-доброму, — радила мати. — Підійди лагідно і скажи: «Ось бачиш, так, мовляв, і так. Я до тебе з усією повагою, як ти хотіла, але подумай і про мене. З чим я лишуся, що робитиму, як тебе не стане?» Ласкавий боже, ну не розсердиться ж вона на тебе за такі слова!
— А ще скажи, — знову встрявав батько, — скажи їй: «Ти що, хочеш братові своєму прислужитися, він он як з тобою вчинив! А мене хай і поготів на вулицю викине, як собаку?» Таки діждешся, згадаєш моє слово! Вижене копняком під зад, як собаку, і нас із матір’ю услід за тобою.
Джерландо нічого не відповідав. Материні поради дратували його, але водночас були і приємні, як ото лоскіт. А похмурі батькові провіщання страхали його й лютили. Що робити? Він розумів: розмова буде важкою, та Джерландо знав, що її не уникнути. Нічого не вдієш, як треба, то треба.
Елеонора їла тепер з ним за одним столом. Якось за вечерею, коли він втупився очима в тарілку, вона спитала:
— Ти не їси? Що з тобою?
Він уже кілька днів чекав цього запитання, всіляко намагаючись викликати його своєю поведінкою. А проте не зміг відповісти так, як навчили його батьки, і лише невиразно махнув рукою.
— Що з тобою? — наполягала Елеонора.
— Нічого, — ніяково відповів Джерландо. — Батько, як завжди…
— Знову про школу? — запитала вона, всміхаючись, щоб викликати його на відвертість.
— Ні, гірше, — сказав він. — Лякає мене всілякими страхіттями… Чіпляється, щоб я подбав про своє майбутнє… Він уже, мовляв, старий, а я ні се ні те, добре, каже, поки є ти… а як тебе не стане?., лишишся, каже, синашу, ні з чим.
— Перекажи батькові, — серйозно відповіла Елеонора, трохи приплющуючи очі, аби не бачити, як він почервонів, — перекажи батькові, хай не тривожиться. Я про все давно подбала. Коли вже зайшла про це мова, то знай: якби я померла, — а всі ми смертні, — в моїй кімнаті, у другій шухляді комоду, в жовтому конверті знайдеш папір на твоє ім’я.
— Папір? — перепитав Джерландо, не знаючи, що йому сказати.
Елеонора кивнула головою й додала:
— Так. Можеш не турбуватися.
Джерландо, радий-радісінький, наступного ж ранку переказав батькам усе, що почув від Елеонори. Але вони, надто батько, були невдоволені.
— Папір, кажеш? Знаємо ми таке шахрайство!
Що це за папір такий? Заповіт, мабуть: залишає все майно чоловікові. А що, як він написаний не так як треба? Хіба жінка здатна написати все як слід? Та й без нотаріуса він недійсний… доведеться тоді мати справу з її братом, а ці суддівські такі крутії!
— Судитися, синку? Боронь боже! Суд — це не для бідняків. Вони тобі все навиворіт вивернуть, біле назвуть чорним, чорне — білим.
А може, його й нема, паперу того? Може, так сказала, аби відчепився?
— Ти що, бачив його на власні очі? Ні. То ж бо. А якби вона й показала тобі того папера, то що ти в ньому втямиш? Та й ми із старою нічого не втямимо. Не дай наплювати собі в кашу, послухай нас, синку. Дитина тобі потрібна, чуєш — дитина! А папір — пусте!
І ось одного разу ввечері, коли Елеонора сиділа за звичкою на камені під оливою, до неї непомітно підкрався Джерландо.
Вона змерзла і куталась у просторий чорний шаль, хоча лютий видався такий теплий і в повітрі вже пахло весною. Внизу, під урвищем, зеленіли трави, море й небо на обрії забарвились у ніжний рожевий колір, може, надто блідий, але надзвичайно гарний, а ниви у затінку були ніби вкриті поливою.
Втомившись милуватися в тиші цією розкішшю барв, Елеонора притулила голову до стовбура оливи. Чорний шаль вона накинула на голову, і її обличчя видавалося від цього ще блідішим.
— Що ти тут робиш? — запитав її Джерландо. — Ти зараз схожа на скорботну богоматір.
— Дивлюся… — відповіла вона, зітхнула й заплющила очі.
Але він озвався знову:
— Якби ти знала… як… як тобі до лиця оцей чорний шаль…
— До лиця? — сумно всміхнулась Елеонора. — Мені просто холодно!
— Ні, я кажу… як він тобі пасує… до лиця… — пояснив він, затинаючись. І присів на землю біля каменя.
Елеонора заплющила очі й посміхнулася, аби не заплакати. Несподівано її охопив жаль за марно втраченою молодістю. От у вісімнадцять років вона справді була гарна, така гарна!
Поринувши у свої спогади, вона раптом відчула, як він доторкнувся до неї.
— Дай мені руку, — попросив він, не підводячись із землі і дивлячись на неї блискучими очима.
Вона добре все зрозуміла, однак прикинулась, ніби не розуміє.
— Руку? Навіщо? — спитала вона. — Я не зможу тебе підняти, сил не вистачить. Я й сама ледве тримаюся на ногах. Пізно вже, ходімо.
І вона підвелася.
— Та я тобі не про це, — мовив Джерландо, не підводячись. — Посидьмо ось так, у темряві. Ніч така гарна…
Він раптом припав до її колін, судомно всміхаючись пересохлими губами.
— Ні! — вирвалось у неї. — Ти збожеволів! Пусти!
Аби не впасти, вона схопила його за плечі й відштовхнула. Він стояв перед нею навколішки, і чорний шаль, що зіслизнув у неї з плечей від різкого поруху, накрив його.
— Я тебе хочу! Я тебе хочу! — бурмотів він мов п’яний, ще дужче стискуючи їй коліна, а другою рукою тягся до її стану, задихаючись від запаху її тіла.
З відчайдушним зусиллям вона вирвалася. Підбігла до краю урвища. Озирнулася. Крикнула:
— Не підходь!
Він люто метнувся до неї. Вона ухилилась і кинулась у прірву.
Він завмер від жаху, занімів з піднятими руками. Почув страшний глухий звук. Нахилився над урвищем. Побачив купу чорних одежин на зелені схилу. І чорний шаль, що, розпластавшись на вітрі, поволі опускався все нижче й нижче.
Схопившись руками за голову, він глянув у бік дому. В очі йому вдарив блідий образ місяця, що зійшов над оливами; Джерландо закляк на місці й нажахано дивився на нього, ніби місяць бачив з неба все і тепер винуватив його.
© Український переклад. Л. С. Танюк, 1991.
Чотири сорочки,
чотири простирадла,
чотири спідниці,
словом, усього по чотири. Матінку не притомлювало показувати сусідкам доньчин посаг, який вона з терпінням павучка день при дні роками ощадливо збирала, висновувала по нитці.
— Небагатеньке придане, зате справне.
Своїми вимученими, пошкарублими, скоцюрбленими руками, що знали будь-яку тяжку роботу, вона неквапом, ніби торкаючися чаші святого причастя, діставала зі старої скрині, довгої і вузької, мов труна, білосніжну білизну в мережках, поодинці розкладала на постелі шалі і сукні. Одна була вінчальна, з вишивкою і тонкими шовковими торочками по низу. Ще три — теж вовняні, але не такі ошатні. Милуючися своїм скарбом, смиренно усміхалася, повторювала: «Небагатеньке придане, зате…» І від утіхи їй тремтіли руки і здригався голос.
— Зосталася я одним одна, — жалілася вона. — Усе переробила оцими руками, що вже й не чую їх. Чи дощ ллє, чи сонце палить, а ти знай своє — роби. То в річці кому переш, то біля джерела, то воду кому носиш на полив, то прибираєш кому хату, то мигдаль лущиш, то маслини збираєш — то тут, то по чужих селах. Хоч зігнися, а роби! Один Всевишній знає, скільки сліз я виплакала, які біди пережила; хвала йому, вистачило мені сил та здоров’я. Бачте, щось-таки загорювала своїм трудом, тепер можу вмирати спокійно. А як мій благочестивий чоловік, що чекає мене на тім світі, спитає про нашу дочку, то не сором буде і відповісти: «Не турбуйся, небораче, не тривожся — про доню нашу я подбала. Їй страждати не доведеться, бо я вистраждала за обох». Не зважайте, що я плачу, це від радості…
І тітонька Анто кінчиком чорної хустини, зав’язаної під підборіддям, утирала сльози.
Одягнена у все нове, вона у той день була майже невпізнанна, і якось дивно було чути від неї її звичний голос.
Співчутливі сусідки навперебій втішали її і хвалили. А донька її Марастелла, вже у весільній сукні з сірого єдвабу, з голубою шовковою косинкою на шиї (яка пава!), угледіла заплакані очі матері із свого кутка, де її наряджали для святкової події, і сама невтішно розридалася.
— Марастелко, серденько, що з тобою?
Сусідки турботливо обступили дівчину, кожна на свій лад взялася її заспокоювати:
— Отакої! Тобі радіти треба! Що це ти ще вигадала? Такого дня не плачуть… Знаєш, як люди кажуть? Журба сорочки не дасть.
— Я згадала тата! — прохлипала Марастелла, сховавши обличчя у долоні.
Сім років минуло відтоді, як її батька забрало море. Він служив у портовій митниці і щоночі ходив на шлюпці у дозор. Одного разу знялася буря, шлюпка, лавіруючи біля Дуе Рів’єре, перекинулася, і троє чоловіків, що були в ній, потонули.
Пам’ять про це нещастя була ще свіжою у всіх жителів узбережжя. Люди не забули, як Марастелла з матір’ю, голосячи й заламуючи руки, не помічаючи ані вітру, ані бризок з моря, прибігли на скелясту косу біля нового порту, туди, де лежали тіла трьох потопельників, виловлених після двох днів одчайдушних пошуків. І як Марастелла, замість упасти на коліна біля мертвого батька, стала як укопана перед іншим загиблим і, зібгавши на грудях руки, проквилила:
— Коханий мій, милесенький! Нащо ж покинув ти мене?..
Тітонька Анто, рідня того юнака і всі, хто прибіг, так і сторопіли від несподіваного відкриття. А мати нещасного, якого звали Тіно Спарті (золотий був хлопець!), як почула таке, то пригорнула Марастеллу до себе, міцно-міцно притисла її до серця, ніби спорідняючи її привселюдно з собою і з ним, своїм мертвим сином. І заголосила:
— Донечко моя, донечко!
Ось чому, зачувши Марастеллине: «Я згадала тата», сусідки перезирнулись і мовчки її пожаліли. Ні, не за батьком плакала вона, сердешна. А може, і за батьком, бо якби він був живий, то нізащо не погодився б на цей її шлюб, який матері через її вдовине убозтво видавався неабияким щастям.
Ох і побилася ж тітонька Анто над тим, аби схилити свою уперту виданницю до заміжжя!
— Глянь на мене! Я вже стара, однією ногою в могилі. На що ти сподіваєшся? Що з тобою буде завтра, коли ти опинишся на вулиці, одна й безпорадна?
Авжеж, мати правду казала. Але своя правда була і в міркуваннях Марастелли. Безперечно, дон Лізі Кіріко, за якого її хотіли віддати, чоловік достойний, але ж він майже дід, та ще й удівець. Бідоласі, хочеш не хочеш, а доводиться женитися вдруге: лише рік, як він зостався без господині, а господиня йому й потрібна, аби доглядати хату та варити їсти. Тому він і жениться.
— Ну то й що? — гнула своєї мати. — Розважливий чоловік тобі й пара — за таким, як за горою. Старий, кажеш? Та йому нема ще й сорока. З ним ніколи не знатимеш нестатків: у нього пристойна служба й тверда платня. П’ять лір щодня — то ж ціле багатство!
— Нівроку собі «служба»! — боронилася кпинами дівчина. — Що пристойна, то пристойна!
Ага, ось у чім заковика; тітка Анто збагнула це з самого початку: Марастеллі не до вподоби служба дона Кіріко.
Й одного чудового травневого дня сердешна мати покликала кількох сусідок пройтися гуртом за село на пригірок, звідки було видно все навкруги.
Дон Лізі Кіріко здаля запримітив жінок крізь гратчасту огорожу невеликого цвинтаря, що височів над селом, відмежовуючи його від моря, і запросив їх увійти.
— Бачила? Що тепер скажеш? Квітів — ніби в саду, — напосідала на доньку мати, повернувшися з кладовища. — Зваж, ці квіти ніколи не в’януть. А довкола — вільні поля, простір. Визирнеш отак з-за огорожі, глянеш униз і побачиш біля підніжжя усе село, почуєш гомін, голоси. А кімнатка, бач, яка гарна — вибілена, чистенька, простора! А вечорами позачиняєш двері й вікна, засвітиш світло — і хороше тобі у себе в хаті, не гіршій, ніж у людей. І ти ще роздумуєш?
А сусідки й собі не вгавали:
— Атож! Аякже! А потім, хіба не звикаєш до всього! От побачиш, мине день-два — і тобі вже нічого не ввижатиметься. Мертві, як то кажуть, зла не чинять, остерігайся, доню, живих. Це нас скоро закопають, одну за одною, а тобі, молодій, ще жити та й жити і горя не знати. Матимеш власну садибу, господарюватимеш та й наш спокій берегтимеш.
Ота прогулянка на кладовище погожої травневої днини запала в душу Марастеллі солодким спомином на всі одинадцять місяців від заручин до весілля, він був їй розрадою в години смутку, надто надвечір, коли напливали похмурі передчуття і робилося моторошно.
Вона ще втирала сльози, як на порозі з’явився дон Лізі Кіріко з двома великими пакунками під пахвою. Його ледве впізнали.
— Мати божа! — сполошилася стара Анто. — Що це ви з собою зробили, добродію?
— Я? Ага, та це… Нема бороди… — зніяковіло відповів дон Лізі, і його товсті мертвотно-бліді губи затремтіли в жалібній посмішці, вже не прихованій бородою.
Дон Лізі не просто поголився — він увесь порізався: щетина так цупко в’їлася йому в запалі щоки, що тепер своїм виглядом він нагадував старого обдертого цапа.
— Це я, я примусила його поголитися, — поспішила втрутитися сестра молодого, гладка, але прудка й завзята донна Нела, що раптом виросла за спиною розгубленого брата.
Вона несла кілька пляшок під шаллю і, коли увійшла, то своєю шовковою світло-зеленою сукнею, що джеркотіла, як струмок, заполонила, здавалось, усю кімнату.
При ній був її чоловік, бундючний і мовчазний, такий же худющий, як і дон Лізі.
— Хіба я що зле нараяла? — донна Нела скинула шаль. — Хай скаже молода. Де вона? А глянь-но, Лізі, що я тобі казала? Вона плаче… Твоя правда, дочко. Ми геть забарилися. Це все Лізі винен. «Чи мені голитися? Чи не голитися?» — добрих дві години не міг вирішити, як йому бути. Скажи-но, хіба тепер він не здається молодшим? Чи ж до лиця молодому сива борода в день весілля?..
— Бороду я знову відпущу, — перебив сестру Кіріко, безутішно поглядаючи на молоду. — Без бороди я так само старий, але на вроду поганіший.
— Муж є муж, телепню, красень він чи потвора, — повчально прорекла розсерджена сестра. — Гляди краще не обнови костюма! Ой боже, споганиш умить!
І вона заходилась обтрушувати йому з рукавів цукрову пудру, яка насипалася з тістечок, що їх він запакованими досі тримав при собі.
Було вже пізно, треба було йти спершу до мерії, аби не затримувати урядовця, а потім до церкви. Весілля мали відсвяткувати раніше, ніж звечоріє. На цьому наполягав дон Лізі, який дуже ревно пильнував приписи своєї служби. За столом він сидів, як на голках, надто через сестру, охочу до баляндрасів, пліток і бучних веселощів, та ще після доброї чарчини.
— Давайте нам музику! Що то за весілля без музики? будемо танцювати! Пошліть по сліпого Сідоро! Кличте музик з гітарами й мандолінами!
Вона підняла такий гвалт, що братові довелося відкликати її вбік.
— Цить, Нело, цить. Ти б мала розуміти, що я не хочу ні танців, ані музик.
— Як? От тобі й маєш! Це чому?
Дон Лізі насупився і зітхнув:
— Не забувай, ледь рік минув, як небога…
— Ти справді ще думаєш про неї? — насмішкувато перебила брата донна Нела. — І ведеш до шлюбу іншу? Ах, бідна Нунціата!
— Так, я беру шлюб удруге, — дон Кіріко поблід і опустив очі, — але не треба ні танців, ні музики. В мене зовсім інше на серці.
І коли сонце стояло вже на вечірньому прузі, він попросив тещу наготувати дочці усе що треба в дорогу.
— Ви ж бо знаєте, мені скоро дзвонити до вечерні, там, нагорі.
Перед тим як піти з рідної домівки, Марастелла кинулася матері на шию і знову заридала, затужила, та так, що здавалося, ніби не буде її сльозам кінця-краю. Не хотіла, не могла вона йти нагору з ним одна.
— Ми тебе всі разом проведемо, не плач, — заспокоювала її мати. — Не плач, дурненька.
Та стара й сама плакала, а разом з ними плакали й сусідки.
— Невеселі проводи! — кинув хтось із гостей.
Тільки розпашіла, як ніколи, донна Нела, сестра Кіріко, розчулена не була. Вона сповістила всім, що гуляла на дванадцятьох весіллях і ніде без сліз та без ласощів не обійшлося.
— Плаче дочка, покидаючи матір; плаче мати, виряджаючи дочку. Так ведеться. Краще випиймо ще по чарці, аби втихомирити душу, та й ходімо, коли вже Лізі так поспішає.
Всі вирушили в дорогу. Цей весільний похід нагадував скорше жалобну процесію. Забачивши його, люди виглядали з дверей, висовувалися з вікон, зупинялися прямо на вулиці і зітхали: «Бідолашне дівча!»
Нагорі, на невеликому майданчику перед огорожею, гості ще трохи постояли, напучуючи й підбадьорюючи Марастеллу на прощання. Сонце вже сідало, небо було вогненно-червоним, і море, здавалося, теж палало. Знизу, з села, невгавно долинав неясний гомін, ніби відлуння далекої бурі; дійшовши до гори, людські голоси згасали, задирливо нахлинаючи на білу гратчасту стіну довкола цвинтаря, оповитого німотною тишею.
Легке срібне теленькання малого дзвона, яким дон Лізі сповістив вечерню, нагадало гостям, що пора вже йти. Від того теленькання цвинтарна огорожа мов побілішала: вже сутеніло. Треба було вертатися до своїх осель. І гості заходились прощатися, бажаючи молодій щастя.
З Марастеллою, остовпілою і розгубленою, залишилися тільки мати та дві її найближчі подруги. Хмари, що допіру рум’яніли, стали темними, ніби з диму.
— Може, зайдете? — спитав дон Лізі в жінок, прочинивши хвіртку.
Але стара Анто раптом подала йому знак рукою, щоб він помовчав і зачекав. Марастелла крізь сльози благала матір забрати її назад у село.
— Змилуйся, бога ради! — примовляла вона. — Бога ради, змилуйся!
Вона не лементувала, ні — квилила так тихо, таким тремтливим голоском, що в нещасної матері розривалося серце. Дівчину проймав дрож — мати знала чому: крізь огорожу проступав глибокий морок кладовища, там видніли хрести, що відкидали страхітливі тіні.
Дон Лізі пішов і засвітив лампу в маленькій спочивальні, що була ліворуч від входу, роззирнувся, перевірив, чи скрізь там лад, і постояв вагаючись: вийти за дружиною чи почекати, поки вона піддасться на умовляння матері і ввійде сама.
Він усе розумів, і йому було її жаль. Він усвідомлював, що його похмурий, незугарний вигляд підстаркуватого чоловіка не міг викликати в юної дівчини ні прихильності, ні довіри, і від того його власне серце сходило гіркими слізьми.
Минулого вечора, впавши навколішки перед могилою з невеликим хрестом, на цьому ж кладовищі, він заходився плачем, як мала дитина, прощаючися зі своєю першою жінкою. Віднині йому не годилося більше думати про неї. Він мав стати воднораз батьком і чоловіком іншій. Проте, піклуючися про нову дружину, він ніколи не знехтує тими своїми обов’язками, котрі вже багато років з святобливою ніжністю виконує перед людьми, близькими та незнайомими, що мирно спочивають на горі під його охороною.
Учора під час вечірнього обходу він заприсягся в цьому перед усіма хрестами.
Врешті-решт Марастелла дозволила матері вмовити себе і ввійшла в дім. Мати хутенько зачинила двері, ніби хотіла відгородити її в затишку кімнати від цвинтарних страхів. І справді, вигляд звичних речей, здавалося, трохи заспокоїв Марастеллу.
— Скидай-но, доню, шаль, — мовила мати. — А втім, зачекай, я сама… От ти і вдома…
— І повновладна тут господиня, — несміло кинув дон Лізі з журливою, але привітною посмішкою.
— Ти чуєш? — підхопила стара, щоб заохотити зятя сказати ще щось.
— Еге ж, господиня в домі і наді мною, — провадив дон Лізі. — Хай пам’ятає. Поруч неї тут буде той, хто її любитиме й шануватиме, як рідна мати. І не треба нічого боятися.
— Звичайно, а чого їй боятися? — вела далі стара Анто. — Вона що — дитина? Які тут можуть бути страхи? З неї стане домашнього клопоту. Хіба не так? Хіба не правда?
Молода покивала головою на знак покірної згоди. Але щойно стара з обома сусідками рушила до дверей, як вона знову зайшлася риданням, метнулася до матері, припала до неї, міцно обхопивши за шию. Та лагідно розняла доньчині руки, веліла їй довіритися мужу і Богу і вийшла в супроводі подруг з дому, сама уся в сльозах.
Марастелла зупинилася біля дверей, що їх, виходячи, мати нещільно причинила, і, затуливши обличчя руками, намагалася стримати судомне хлипання. Тим часом від подмуху вітерцю двері нечутно прочинилися.
Усе ще уткнувшися в долоні, дівчина того не побачила; навпаки, зненацька — хто зна, чому — її відпустило, вона, немов поринаючи в сон, відчула солодке забуття, до неї здалеку долинуло невгавне сюрчання цвіркунів, свіжі, п’янкі пахощі квітів. Вона відняла руки від очей: кладовище потопало в місячному світлі, чітко окреслені хрести стояли незрушно, мов зачакловані.
Дон Лізі Кіріко поквапився зачинити двері. Але Марастелла раптом здригнулася від жаху і, забившись у куток біля одвірка, закричала:
— Благаю, не торкайтеся мене!
Вражений виявом несамовитої відрази, дон Лізі зупинився.
— Та я ж тебе й не чіпав, — пробурмотів. — Я лиш хотів зачинити двері.
— Не треба, не треба, — швидко проказала Марастелла. — Хай будуть відчинені. Мені вже не страшно.
— І що ж тепер?.. — пролепетав дон Лізі, відчуваючи, як йому від розпачу опустилися руки.
Крізь ніпіввідчинені двері здаля, з вечірньої тиші долинала пісня селянина, який при світлі місяця безтурботно вертався додому з долини, відкіль нагору повівав прохолодний легіт, міцні пахощі косовиці.
— Як дозволиш, я пройду і защепну хвіртку, — почав глибоко принижений і вкрай засмучений дон Лізі. — Вона досі відчинена.
Марастелла ані ворухнулась у своєму кутку. Лізі Кіріко неквапом попрямував до хвіртки; він уже повертався, коли дівчина вибігла йому назустріч, як навіжена.
— Де тут мій батько? Покажіть! Я хочу побачити його могилу.
— Справді, чому б і не глянути? Я тебе проведу до неї, — стиха відповів він. — Щовечора перед сном я обходжу усе кладовище. Такий у мене обов’язок. Сьогодні я не робив обходу через тебе. Ходімо. Ліхтаря нам не треба. Нам світитиме небесний ліхтар.
І вони пішли посипаними гравієм доріжками між заростей квітучої лаванди.
Довкола, в місячному світлі, біліли родові усипальні знаті й темніли низенькі могили бідняків, на яких проступали, наче з того світу, чорні тіні від залізних хрестів.
Ще ясніше, ще виразніше було тут чути, як в навколишніх полях сюрчать цвіркуни і як невгавно гуркоче вдалині море.
— Ось тут, — Кіріко вказав на непримітну могилу з надгробком, що нагадував про трагічну загибель у морі трьох вірних обов’язку дозорців. — Тут лежить і Спарті, — додав він, спостерігши, що Марастелла впала навколішки перед могилою і заголосила. — Ти поплач тут. А я піду он туди, це поруч…
З небесної височіні місяць споглядав невелике кладовище на пагорку. Він один у ту чудову квітневу ніч бачив біля двох могил дві чорні тіні на жовтавому гравії доріжки.
Дон Лізі, схилившися над могилою своєї першої жінки, ридма ридав:
— Нунціє, Нунціє, чи ти чуєш мене?
© Український переклад. В. Д. Радчук, 1991.
Справжня проща до оселі молодого священика Артуро Філомаріно.
Візити співчуття.
Всі сусіди позбиралися біля вікон та дверей і невідступно стежили за облупленими, потемнілими дверима з жалобною стрічкою. Двері ці — чи то прочинені, чи то причинені — нагадували зморшкувате обличчя діда, який, примруживши око, лукаво підморгує кожному, хто входить у дім після того, як господар востаннє покинув свою оселю ногами вперед.
Цікавість, з якою сусіди стежили за відвідувачами, наводила на думку, що мета цих візитів була зовсім інша, ніж могло здатися з першого погляду.
Кожного нового візитера зустрічали звідусіль вигуками подиву:
— Ого, цей теж?
— Хто, хто?
— Інженер Франчі!
— І він туди ж!
— Так, і він увійшов. Але як це розуміти? Масон? Так, синьйори, уявіть собі. А перед ним увійшов цей горбань, доктор Нішемі, безбожник, так, безбожник; а після нього — відповідальний республіканець, адвокат Рокко Туррізі, і з ним нотар Шіме. А он і кавалер Преато, а цей — комендаторе Тіно Ласпада, радник префектури; не обійшлось і без братів Морлезі, тих самих, що, тільки-но всядуться, бідолахи, як одразу всі четверо починають хропти, ніби їх обпоїли. Навіть барон Черрелла заявився, сам барон Черрелла! Словом, усі найповажніші персони Монтелузи: чиновники, купці, люди вільних професій…
Дон Артуро Філомаріно прибув напередодні ввечері з Рима, цей молодий священик, попавши в неласку до монсиньйора Партанни через грядку суниць, обіцяну черницям монастиря святої Анни, вирушив у столицю, аби поповнити свою освіту і здобути ступінь доктора філософії та філології. Терміновою телеграмою його викликали в Монтелузу до батька, що несподівано занедужав. Син приїхав запізно, тож не спізнав хоча б гіркої втіхи побачитися з ним востаннє!
Чотири заміжні сестри та зяті скоромовкою розповіли молодому чоловікові про несподівану батькову смерть і одразу ж заходилися неприязно, люто, з огидою дорікати дону Артуро за те, що його братія, монтелузькі священики, правили з умирущого двадцять тисяч лір, так, двадцять тисяч за обряд останнього причастя. Таж хіба добряга мало жертвував на благочесні справи і боговгодні заклади! Хіба не обличкував він мармуром два храми? Хіба не зводив вівтарі? Не дарував ікони і статуї святих? Не роздавав щедрою рукою гроші на всілякі релігійні свята? Зігнавши на ньому зло, вони пішли сердито сопучи й нарікаючи, що до смерті втомилися від нескінченних клопотів, що опосіли їх у ці жахливі дні; і дон Артуро лишився сам, наодинці (святий Боже!) з доморядницею, особою вельми… атож, вельми молоденькою, яку добряга батько незадовго до смерті виписав з Неаполя; вона вже так обвиклася, що з нудотною люб’язністю називала молодого священика «дон Артурі».
Коли дон Артуро бував чимось невдоволений, він зазвичай тихенько посвистував крізь стулені губи і при цьому проводив пучками пальців по бровах. І тепер, бідолаха, на кожне «дон Артурі!»…
Ото вже ці сестри! Змалку вони його незлюбили, ба навіть терпіти не могли — чи тому, що він був єдиним хлопцем у родині і найменшою дитиною, чи тому, що всі четверо, небоги, були потворні, одна поганіша за другу, а він — ставний красень з ореолом золотавих кучерів. Це здавалося їм ще несправедливішим від того, що він — хлопець і ще змалку сам збирався стати священиком. Дон Артуро наперед уявляв, які огидні сцени, скандали й чвари почнуться, коли дійде до розподілу спадщини. Зяті наполягли, щоб вогнетривку шафу та письмовий стіл у кабінеті їхнього тестя було запечатано, бо старий не лишив духівниці.
Чому, власне, вони дорікали йому за те, що святі отці справедливо розважили заправити з батька гроші, аби він міг померти добрим християнином? Адже, хоч як важко його синівському серцю, він мусить визнати, що його добряга батько багато років поспіль давав гроші під проценти і навіть не намагався при цьому триматися поміркованості, яка могла хоча б применшити гріх. Правда, тією самою рукою, якою брав, він і давав, і давав чимало. А втім, то були, власне, не його гроші. І чи не тому монтелузькі священики намірилися присилувати його до того останнього пожертвування. Він же, дон Артуро, присвятив себе Богові, аби ціною зречення благ земних спокутувати великий гріх, у якому батько його жив і помер. І нині молодого священика гризли сумніви: він не знав, що йому робити зі своєю часткою батьківського спадку, отож вирішив попитати ради й поради у котрогось із старших пастирів, приміром, у монсиньйора Ландоліни, який очолював виховний притулок при монастирі; то був його духівник, людина праведна, чия палка відданість справі милосердя була всім відома…
Треба сказати, що від цих візитів молодий священик почувався мов не в своїй тарілці.
На перший погляд, через суспільне становище відвідувачів, ці візити були незаслуженою для нього честю, але якщо взяти їхню потаємну мету, то за ними крилося жорстоке приниження.
Молодий священик боявся образити візитерів, дякуючи їм за високу честь; водночас він боявся, що коли їм зовсім не дякувати, то цим він тільки виявить власне приниження і видасться подвійно нечемним.
Крім того, він і гадки не мав, що, власне, хотіли повідомити йому ці пани, не знав, що їм відповідати і як триматися. Чи не зробить він хибного кроку? Чи не дасть мимоволі маху, сам того не усвідомлюючи?
Він звик завжди і в усьому коритися своїм наставникам. І тепер, не поспитавши їхньої поради, він почував себе геть загубленим серед цього натовпу.
Отож він і вирішив сидіти на старій канапі в темному закутку занедбаної, запорошеної кімнати, вдаючи, скільки зможе, ніби горе і втома так його підкосили, що несила й озватися до співчутливців.
Відвідувачі, зі свого боку, зітхаючи, потискували йому руку і, опустивши очі, мовчки займали місця вздовж стін: здавалося, всі вони поділяли з осиротілим сином його велике горе. І при цьому уникали дивитися один на одного, ніби кожен був невдоволений тим, що інші поприходили сюди і теж висловлювали молодому чоловікові своє співчуття.
Ніхто з них явно не збирався йти геть, і кожний сподівався, що раніше розійдуться інші і йому випаде нагода шепнути наодинці слівце донові Артуро.
Тому жоден не рушав з місця.
Кімната була вже повна, і новоприбулим ні на що було присісти; всі нудилися в мовчанні, заздрячи братам Морлезі, які одні лише не помічали, як тягнувся час, бо всі четверо, своїм звичаєм, одразу ж поринули в глибокий сон.
Врешті перший, сопучи, підвівся, а краще сказати скотився зі стільця барон Черрелла, маленький і круглий, як м’яч; дражливо порипуючи своїми лакованими чобітками, він задріботів просто до канапи, схилився до вуха дона Артуро і тихенько шепнув:
— З вашого дозволу, отче Філомаріно, невеличке прохання.
Хоч який був зажурений дон Артуро, він підхопився на ноги:
— До ваших послуг, бароне!
І він провів гостя через усю кімнату до передпокою. Невдовзі він повернувся і, важко дихаючи, знов опустився на канапу, але не минуло й двох хвилин, як іще хтось із присутніх устав, наблизився до нього і повторив:
— З вашого дозволу, отче Філомаріно, невеличке прохання.
Приклад ураз підхопили інші, і почалась повільна процесія. Один по одному що дві хвилини відвідувачі піднімалися і… Та після п’ятого чи шостого разу дон Артуро не став більше дожидатися, коли черговий прохач підійде аж до канапи в закутку кімнати; тільки-но він помічав, що хтось устає з місця, як сам одразу ж підходив до нього й послужливо проводив до передпокою.
Та не встигав він перемовитися з одним, як одразу ж підходило двоє чи троє інших, і це випробування загрожувало затягтися на цілий день.
На щастя, після третьої пополудні більше ніхто не з’явився. В кімнаті лишилися тільки четверо братів Морлезі, що сиділи рядком у тій самій позі, опустивши голови на груди. Вони спали вже близько п’яти годин.
Дон Артуро ледве тримався на ногах. Розпачливим жестом він показав молодій неаполітанці-доморядниці на заснулих.
— Підіть попоїжте, доне Артурі, — сказала вона. — З цими я сама упораюсь.
Коли брати Морлезі прокинулись, вони довго озиралися довкола, широко розплющивши почервонілі від сну очі й силкуючись збагнути, що відбувається; потім вони так само захотіли сказати слівце по секрету донові Артуро. Марно він запевняв їх, що в цьому нема потреби, що він уже знає, в чому справа, і зробить усе можливе, аби вволити їхнє прохання, як і прохання всіх інших. Брати Морлезі, виявляється, хотіли не тільки просити його, як інші, постаратися при поділі спадщини взяти їхні векселі собі, аби вони не потрапили до лап інших спадкоємців; вони, крім того, бажали довести до його відома, що їхній борг насправді складає не тисячу лір, як записано у векселі, а всього-на-всього п’ятсот.
— Як це? Чому? — простодушно спитав дон Артуро.
Всі четверо заходилися навперебій пояснювати, поправляючи один одного, і спільними зусиллями розтлумачувати в чім річ.
— Бо ваш шановний батечко, на жаль…
— Ні, на жаль… через… через зайву…
— Передбачливість!
— От-от… він сказав нам, що впише тисячу…
— І це підтверджується тим, що відсотки…
— Як випливає з прибутково-видаткової книги…
— Двадцять чотири відсотки, доне Артуро! Двадцять чотири! Двадцять чотири!
— Ми акуратно сплачували йому відсотки з п’ятисот лір, аж до п’ятнадцятого числа минулого місяця.
— З прибутково-видаткової книги випливає…
Молодому священикові здалося, що від їхніх слів жбухає пекельним полум’ям, він стулив губи і заходився тихенько посвистувати, проводячи пучками пальців безгрішної руки по бровах.
Він подякував за довіру, яку вони, так само як інші, виявили до нього, і вселив у їхні душі невиразну надію, що, як істинний служитель церкви, не вимагатиме з них повернення боргу.
Задовольнити всіх він, на жаль, не міг: спадкоємців було п’ятеро, і він міг розпорядитися на свій розсуд лише п’ятою частиною спадщини.
Скоро в містечку стало відомо, що дон Артуро Філомаріно, обговорюючи в адвокатській конторі з іншими спадкоємцями питання про незліченні векселі, не пристав на пропозицію своїх зятів доручити ліквідацію боргів спільній довіреній особі; гадалося, що особа ця, виявляючи людяність до боржників, надасть їм право відстрочки і поновлення векселів з виплатою скромних п’яти відсотків, тоді як небіжчик завжди лупив не менше двадцяти чотирьох відсотків. Ця обставина додала боржникам ще більше надії, що молодий священик, як і годиться істинному християнинові і достойному церковнослужителю, не тільки не правитиме відсотків з тих, чиї векселі, на щастя, потраплять до його рук, але, може, навіть цілком подарує і сам борг.
І знову потяглися люди до оселі дона Артуро. Всі благали, всі закликали ощасливити їх, раз у раз потикалися йому на очі, гірко зойкаючи і нарікаючи на свою недолю.
Дон Артуро не знав, як йому спекатися їх: від постійного посвистування в нього терпли губи; його взяли в таку облогу, що він не міг улучити ані хвилини, щоб піти до монсиньйора Ландоліни й попитати в нього поради; і молодому чоловікові здавалося, що часу мине безліку, поки він зможе вернутися до Рима, до своїх книжок. Дона Артуро цікавили тільки його заняття: він був, як мовиться, людина не від світу цього.
Нарешті важкий розподіл безлічі векселів завершено, і в руках молодого чоловіка опинилася ціла купа боргових зобов’язань; тоді, навіть не глянувши, ким вони видані, аби не жаліти тих боржників, які ошукалися в своїх надіях, навіть не підрахувавши, на яку суму були ці векселі, він рушив до монастирського притулку, готовий цілком і повністю підкоритися ухвалі монсиньйора Ландоліни.
Порада духівника стане для нього законом.
Будівля, виховного притулку височіла на пагорбі: це була велика, квадратна, похмура з вигляду споруда, ветха від часу й непогоди, але всередині світла й простора.
Тут зібрали нещасних сиріт і позашлюбних дітей з усієї провінції віком від шести до дев’ятнадцяти років, їх навчали грамоти та різного ремесла. Дисципліна в притулку була сувора, особливо за монсиньйора Ландоліну, і коли бідолашні вихованці щоранку й щовечора під звуки органа виспівували молитви в невеличкій монастирській церковці, в голосах їхніх бриніли сльози, і перехожим ті співи, що линули з похмурої будівлі високо над містом, здавалися лементом в’язнів.
Зовнішність монсиньйора Ландоліни нічим не виказувала в ньому сильного, владного, суворого і діяльного чоловіка.
То був довготелесий худючий священик, що здавався майже прозорим, можна було подумати, що яскраве світло в його кімнаті, яка сяяла білиною, не тільки знебарвило, а й висушило його: кощаві тремтячі руки старого були ніби з воску, а повіки світлих довгастих очей — тонші, ніж шкірка цибулі. Говорив він деренчливим одноманітним голосом, а на завжди стиснутих безбарвних губах, на яких постійно пінилася слина, грала лицемірна посмішка.
— О Артуро! — вигукнув він, побачивши хлопця. А коли той, плачучи, припав до його грудей, старий заговорив: — Так, так! Велике горе… Та все на краще, хлопчику мій! Що й казати, велике горе. Одначе подякуй за нього Господу! Ти знаєш, як я дивлюсь на дурнів, які бояться страждань. Горе врятує тебе, сину мій! А долею тобі судилося багато, багато страждати, згадуючи свого батька, цього нещасного грішника, який наробив стільки зла! Хай пам’ять про нього буде твоєю власяницею, сину мій. Скажи-но, а ця жінка й досі в твоєму домі?
— Вона завтра їде, монсиньйоре, — поквапно відповів дон Артуро, втираючи сльози. — Їй треба було зібратися в дорогу…
— Чудово, чудово, що швидше, то краще. Що ти хотів мені сказати, сину мій?
Дон Артуро видобув на світ Божий пачку векселів і заходився квапливо розповідати про свої суперечки з родичами, про візити й гіркі нарікання нещасних боржників. Та тільки-но погляд монсиньйора Ландоліни упав на векселі, він відсахнувся і судомно заворушив пальцями своїх тонких прозорих рук, ніби то були не боргові зобов’язання, а знаряддя сатани чи сороміцькі малюнки, і він боявся обпектися, навіть не доторкуючись до них, а тільки глянувши на ці гріховні папери. Звертаючись до Філомаріно, який тримав їх на колінах, він простогнав:
— Не тримай їх на рясі, сину мій, не тримай їх на рясі…
Дон Артуро хотів був покласти векселі поряд на стільця.
— Та ні ж, ні… Бога ради, куди ти кладеш їх! Кинь їх, сину мій, кинь їх…
— Але куди ж їх подіти? — злякано спитав дон Артуро, який сторопів і розгубився, тепер він теж з огидою позирав на векселі, тримаючи їх двома пальцями витягнутої руки, ніби вони викликáли в нього нездоланну огиду.
— На землю, на землю кинь, — заволав монсиньйор Ландоліна. — Невже ти не розумієш, коханий сину мій, що священик…
Весь почервонівши, дон Артуро шпурнув векселі на підлогу й пробурмотів:
— Я збирався, монсиньйоре, вернути їх цим нещасним злидарям…
— Нещасним? Ні, з якої речі? — раптом урвав його монсиньйор Ландоліна. — Хто тобі сказав, що вони нещасні?
— Але… — почав дон Артуро. — Вже сам той факт, монсиньйоре, що вони мусили вдатися до позички…
— Це все пороки, мій любий, пороки! — заволав монсиньйор Ландоліна. — Жінки, ненажерливість, жалюгідне шанолюбство, нездержливість… Які там нещасні? Грішники, любий мій, просто грішники. Хай-но я тобі все поясню. Адже ти юний, не знаєш життя. Не довіряй їм. Плакати — це вони вміють! Адже плакати легко… Не грішити — куди важче. Спершу грішать напропале, а тоді проливають сльози. Годі, годі! Я покажу тобі істинно нещасних, коханий сину мій, бо сам Господь напутив тебе звернутися до мене. Істинно нещасні всі ці сироти, довірені моїй опіці, бо вони — плоди гріха й ницості всіх цих людей, котрих ти вважаєш нещасними. Дай-но сюди свої папери, дай!
І, нагнувшись, він зробив рукою знак Філомаріно підібрати з підлоги купу векселів.
Дон Артуро розгублено дивився на нього. Як же так? Виходить, він має взяти їх до рук?
— Ти хочеш їх позбутися? Бери ж їх, бери! — поспішив підбадьорити його монсиньйор Ландоліна. — Бери їх просто руками, сміліше! Ми враз знімемо з них знак сатани і перетворимо на засіб милосердя. Ти можеш віднині сміливо доторкатись до них, бо тепер вони послужать на користь моїм бідним вихованцям! Ти даси їх мені, адже так? І ми змусимо заплатити по них, змусимо заплатити, мій любий, ти побачиш, як ми змусимо всіх цих твоїх нещасних заплатити по них!
Отак примовляючи, він сміявся, сміявся безгучним сміхом, випнувши бляклі губи й не перестаючи трясти головою.
Дон Артуро відчув, як від цього сміху дрож пробіг у нього по тілу, і тяжко зітхнув. Але бачачи, як рішуче його духівник заволодів векселями, ніби в інтересах милосердя, молодий священик не посмів нічого заперечити. І він мимоволі подумав про всіх цих нещасних, котрі вважали себе щасливцями, коли їхні векселі потрапили до його рук. Скільки вони благали його про це! Вони розчулили його розповідями про свою нужду. І він спробував урятувати їх принаймні від сплати відсотків.
— Ну, ні! З якої речі? — відразу заперечив монсиньйор Ландоліна. — Господу Богу все знадобиться, мій любий, для його милосердних діянь! Скажи-но краще, який відсоток правив твій батько? Мабуть, немалий! Щонайменше двадцять чотири відсотки, чи не так? Чудово: ми змусимо їх платити стільки ж. Всі вони заплатять по двадцять чотири відсотки…
— Але… бачите, монсиньйоре… сказати по щирості, адже… — лепетав дон Артуро, який почував себе, мов на жаринах, — інші спадкоємці постановили ліквідувати векселі з виплатою п’яти відсотків і…
— І чудово зробили! Так, чудово зробили! — швидко, з переконаністю в голосі озвався монсиньйор Ландоліна. — Вони вчинили прекрасно тому, що ці гроші призначені їм! Наші ж гроші призначені біднякам, мій хлопчику! Як бачиш, тут річ зовсім інша! Наші гроші не належать ні тобі, ні мені! Вони належать бідним. По-твоєму, правильно було б позбавити наших бідняків того, на що вони мають право претендувати, враховуючи відсотки, що їх брав твій батько? Хоча це й лихварські відсотки, але ж віднині вони послужать милосердю! Ні, ні! Твої боржники сплатять, вони сплатять усі двадцять чотири відсотки, ще як сплатять! Не тобі вони платитимуть і не мені! Це гроші бідняків, вони священні. Іди з миром, сину мій, і не муч себе сумнівами, вертайся до Рима до твоїх улюблених занять, а тут я сам упораюсь. Я з ними сам побалакаю, з цими боржниками. Адже то гроші бідняків, гроші бідняків… Хай благословить тебе Бог, сину мій! Хай благословить тебе Бог!
І монсиньйор Ландоліна, ревний поборник у справах милосердя, чим він заслужено славився, навіть слухати не захотів про те, що четверо бідолашних братів Морлезі, які підписали вексель на тисячу лір, насправді одержали тільки п’ятсот, і зажадав від них, як і від усіх інших боржників, виплати двадцяти чотирьох відсотків — навіть з отих п’ятисот лір, що їх вони і в очі не бачили.
А на довершення намагався переконати, бризкаючи слиною, що вони мають почуватися воістину щасливцями, бо роблять, хоч і проти волі, боговгодну справу, за яку Господь воздасть їм колись на тім світі…
Вони плакали.
— Ну, що ж! Горе спасе вас, діти мої!
© Український переклад. А. О. Перепадя, 1991.
Убогий і запорошений скверик посеред широкої площі був майже безлюдний у цей гарячий серпневий полудень. Навіть високі кам’яниці, які облямовували площу, здавалось, розімліли від нестерпної спеки.
Тута прийшла до скверика з дитиною на руках.
На лаві, в затінку, сидів худий дідок у мішкуватому сірому костюмі. Він прикрив голову носовичком, а зверху нап’яв жовту від часу панаму. Рукави його сорочки були охайно закасані: він читав газету. Поряд, відкинувшись на бильце лави і вронивши голову на руки, спав безробітний.
Вряди-годи дідок уривав читання і повертався до сусіди, чий брудний засмальцьований кашкет, здавалося, от-от упаде з голови. Очевидно, цей кашкет, який бозна-як іще тримався, все дужче дратував дідка, і він відчував нездоланне бажання насадити його сусідові на голову або зірвати й кинути на землю. Важко зітхнувши, він знову кинув погляд на сусідні лави, сподіваючись знайти ще одну, теж у затінку. Саме така лава була неподалік. Та на ній сиділа гладка, в лахмітті, баба, яка щоразу, як він зводив очі, гучно позіхала, роззявляючи беззубого рота.
Тута навшпиньки підійшла до заснулого робітника. Приклавши пальця до уст, вона обережно поправила йому кашкета.
Спершу дідок здивовано стежив за нею, потім сердито насупився.
— З вашого дозволу, синьйоре, — озвалася Тута до нього. При цьому вона з усмішкою вклонилась, ніби зробила послугу не сонному безробітному, а дідкові. — Подайте милостиню бідному маляткові.
— Ні, — люто відрубав дідок (хто знає, чому він, власне, лютився) і знову вкняпився в газету.
— Якось переб’ємося! — зітхнула Тута. — Господь Бог нас не забуде. — Вона сіла на другу лаву, коло обірваної баби, й одразу ж завела з нею розмову.
Туті ледь минуло двадцять. Була вона маленька, пишногруда, з напрочуд білою шкірою і з чорним блискучим волоссям, зачесаним на проділ і заплетеним ззаду в дві товсті коси. Очі її дивилися лукаво, майже зухвало. Коли-не-коли вона покушувала губи, і її маленький кирпатенький носик тривожно трепетав. Тута розповіла бабі про свої болі. Чоловік…
З самого початку баба зміряла її поглядом з ніг до голови, мовляв, хочеш розрадити душу розмовою, будь ласка, але пошити мене в дурні — зась.
— Законний чоловік?
— В церкві вінчались.
— Ага, в церкві?!
— А що, цього мало? Все одно чоловік.
— Ні, дочко, нічого путнього з цього не вийде.
— Авжеж, не вийде.
Гай-гай, баба мала рацію: нічого путнього у них не вийшло. Недавно Тутин чоловік надумав спекатись її і ось змусив поїхати до Рима: хай, мовляв, пошукає там місце годувальниці. Тута їхати не хотіла: хто її візьме в мамки, якщо синочкові минуло майже сім місяців? Два тижні вона прожила в одного маклера. Платити за житло і за харчування було нічим, і маклерша набралася нахабства запропонувати їй…
— Розумієш? Мені!
Від обурення в неї пропало молоко. І тепер вона не може прогодувати груддю навіть свого бідолашного малюка. Маклерша забрала в неї сережки і клуночок з речами, що їх вона привезла з села. Відтоді вона опинилась на вулиці.
— Свята правда — на вулиці!
Вернутися до села вона не могла, та й не хотіла, чоловік усе одно прогнав би її. Як тепер бути, адже дитя їй світ зав'язало. Її і служницею ніде не візьмуть.
Баба слухала Туту недовірливо. Надто вже спокійно та розповідала про свої злигодні і все примовляла: «Свята правда». Та ще й усміхалася.
— Звідки ти родом? — спитала баба.
— З Коре. — Вона задумано дивилася кудись у далечінь, наче бачила там своє рідне селище.
Потім труснула головою, подивилася на малого й сказала:
— Куди мені його подіти? Кинути тут просто на землю? Мою солодку ягідку!
Вона пригорнула малого й почала міцно, міцно цілувати.
Баба озвалася:
— Сама, либонь, згрішила? Чого ж тепер побиваєшся?
— Я згрішила? — повернулася до неї молода мати. — Ну, згрішила, за це мене й покарав Господь. А ось голубенятко моє за що карається? Чим воно завинило? Ні, не все Господь робить правильно. А коли так, чого ж тоді з нас, нерозумних, питати? Якось переб’ємося.
— Ну й життя! — зітхнула баба, насилу підвівшись із лави.
— Горе, та й годі! — кивнувши головою, додала інша баба, яка проходила мимо, налягаючи усім своїм опасистим тілом на костур. Обірвана баба пошпорталась у своїх лахах і дістала маленький, перев’язаний ремінцем капшучок. Тоді вийняла з нього кусень хліба.
— На, бери, хоч?
— Ще б пак! Хай оддячить тобі Господь, — квапливо відповіла Тута. — Нарешті хоч хлібця пожую. Повіриш, з ранку рісочки в роті не було.
Вона розламала хліб навпіл: більшу пайку лишила собі, меншу всунула дитині в рожеві пальчики, які ніяк не хотіли розтулятися.
— Хлібчик це, Ніно, хлібчик! Смачненький! М’якенький! Хлібчик, хлібчик!
Баба поплентала доріжкою, важко тягнучи ноги, разом із нею рушила й та, друга, з кийком.
У скверику пожвавішало. Сторож заходився поливати квіти. Але навіть плюскотливі цівки води, здавалося, не могли пробудити їх від глибокого сну. Від квітів віяло незмірним смутком. Журний вигляд мали й рідкі моріжки, геть всіяні яєчною шкаралупою, паперовими клаптями, скоринками; миршаві, обкладені зеленим дерном деревця були поприв’язувані до обламаних паколів.
Тута задумливо милувалася невисоким круглим водограєм посеред скверика. Застояна вода в ньому позеленіла і затяглася плівкою бруду. Лише коли хтось із тих, хто сидів довколо водограю, кидав туди скоринку, плівка брудної води на мить розходилася колами.
Сонце вже сідало і майже всі лави були тепер у затінку. На одну з них сіла синьйора в білій сукні. На вигляд їй було років тридцять. Лице рябе від ластовиння, волосся скуйовджене, руде з мідним відлиском.
Синьйора вдавала, що просто задихається від спеки, і намагалася відігнати від себе неслухняного хлопця в матросці, з личком жовтим, як віск. При цьому вона не забувала дивитися на всі боки, мружачи свої короткозорі очі й, мабуть, виглядаючи когось. Потім знову підштовхнула хлопчика, щоб він пошукав собі, з ким гратися. Та хлопець не відходив від матері: він пильно стежив за тим, як Тута їсть хліб.
Тута теж з цікавістю позирала на синьйору, потім раптом озвалася до неї:
— Дозвольте запитати, синьйоро, чи вам не потрібна праля або служниця на півдня? Ні? Шкода!
Потім, побачивши, що хлопчик не зводить з неї очей і не зважає на умовляння матері, Тута покликала його:
— Хочеш подивитися на маленького? Ходи сюди, любий, ходи.
Мати різко підштовхнула хлоп’я, і воно неохоче підійшло до Тути. Постояло трохи, дивлячись на малюка зляканими, як у побитого кота, очима, нараз вирвало в нього з рученят шматок хліба. Немовля голосно заплакало.
Ай-яй! Бідний мій Ніно! Ти, хлопчику, в нього весь хлібець забрав! Бачиш, як він плаче? Він голодний… Відламай йому хоч шматочок.
Тута хотіла покликати хлопчикову матір, але синьйори вже не було на лаві, вона гомоніла неподалік з гладким бороданем у зсунутому на потилицю білому брилі.
Заклавши руки за спину і зачаровано всміхаючись, він неуважно слухав схвильовану співрозмовницю. Тим часом мале не переставало рюмсати.
— Коли так, — мовила Тута, — я сама відламаю в тебе маленький шматочок.
Тоді заревів і синьйорин синок. Прибігла злякана матуся, і Тута чемно пояснила їй, що сталося. Впертий хлопчик обіруч притискав до грудей шмат хліба і ніяк не хотів його віддавати. Не допомогли й умовляння матері.
— Тобі захотілося цього хліба, еге ж? І ти його з’їси, Нінні? — спитала рудоволоса синьйора. — Він нічого, розумієте, нічого не їсть. Я просто в розпачі. Добре, коли це не чергова примха. Не відбирайте в нього хліба, прошу вас.
— Що ж, будь ласка, — зітхнувши, погодилась Тута. — Бери його, хлопче, собі, їж на здоров’я.
Проте хлопчак підбіг до басейну і жбурнув хліб у воду.
— Це ти для рибок, Нінні? — засміявшись, крикнула Тута. — А моє бідне дитятко так і залишиться голодне. У мене нема ні молока, ні дому — нічогісінько нема. Свята правда, синьйоро, нічогісінько.
Синьйора квапилася до свого знайомого, який чекав її в глибині скверика. Вона дістала з торбинки два сольді і простягла їх Туті.
— Хай благословить вас Господь, — сказала їй Тута навздогін. — Не треба плакати, моя крихітко, я куплю тобі пряника. На бабиному хлібі ми з тобою забагатіли. Не плач, Ніно. Адже тепер ми багаті.
Немовля заспокоїлося.
Міцно затиснувши монети в руці, Тута зацікавлено розглядала людей, які потроху заповнювали скверик, дітлахів, годувальниць, няньок, солдатів.
Маленькі дівчатка стрибали через скакалку, хлопчаки грали в квача, малюки, яких мамки несли на руках, на ходу мирно перемовляючись, аж заходились од плачу, няньки крутили з солдатами, довкола сновигали торговці бобами й різними ласощами. Скверик став схожий на розбурханий вулик.
Очі в Тути раптом загорілись, на губах блукала дивна усмішка.
Ніхто не хоче вірити, що вона не знає, як бути, куди тепер іти… Тута і сама вірила цьому на превелику силу. Але так воно було насправді. Вона прийшла до скверика відпочити трохи в затінку і просиділа так уже близько години. Можна пробути тут до вечора, ну а потім? Де на ніч голову прихилити, та ще не одній, а з малям? І де перебути весь наступний день? А потім що? В селі у неї теж нема ні рідних, ні близьких, а цей чоловік і знати її не бажає; та й як туди тепер дістатися? Отже, нема ради? Тута згадала про стару відьму, яка забрала в неї сережки й клуночок з речами. Вернутися до неї? На саму думку про це кров кинулась їй у голову. Вона подивилася на заснуле дитятко.
— Е, Ніно, в річку, виходить, удвох? Ось так…
Тута підняла дитину, ніби готуючись кинути її в річку. Потім настане і її черга. Але ж ні, ні! Вона підвела голову і всміхнулась, потім глянула на перехожих.
Сонце вже сіло, та задушлива спека все ще трималася. Тута розстебнула комір сукні й одгорнула його, заголивши трохи білі як сніг груди.
— Жарко?
— Ще й як!
Біля неї стояв низенький дідок у капелюсі, з якого стирчало два паперових віяла. У руці він тримав ще два яскраві розгорнуті віяла, а на лікті висів плетений кошичок, ущерть наповнений віялами найрозмаїтіших барв: червоними, голубими, жовтими…
— Всього два сольді.
— Іди геть, — здвигнула плечима Тута. — З чого вони? Адже з паперу?
— А тобі з шовку подавай!
— А якби й так! — насмішкувато посміхаючись, відповіла Тута, потім розтулила долоню, в якій лежали дві монетки.
— Це все, що в мене є. Віддаси віяло за одне сольді?
Дідок обурено затряс головою.
— Два сольді. Менше не можу.
— Е, тримай. Давай швидше віяло. Просто вмираю від спеки. Малий спить. Якось переб’ємося. Господь поможе.
Вона віддала дідкові два сольді, взяла віяло, ще нижче відгорнула комір сукні й заходилася шалено обмахуватись.
Вітер обвівав її майже оголені груди, вона усміхалась, сміливо дивлячись на солдатів, які проходили мимо, і в очах її грали бісики.
© Український переклад. А. О. Перепадя, 1991.
Дізнавшись, що вранці студенти-медики прийдуть до лікарні знову, Раффаелла Озімо попросила старшу сестру повести її до конференц-залу, де проводилися навчання з діагностики.
Сестра сердито покосилася на неї.
— Перед студентами хочеш похизуватися?
— Авжеж, візьміть мене, будь ласка.
— А ти знаєш, що схожа на ящірку?
— Знаю. Мені байдуже. Візьміть мене.
— Ні, ви бачили таку безсоромницю? А ти хоч знаєш, що там з тобою робитимуть?
— Те саме, що і з Нанніною, — відказала Раффаелла. — Хіба ні?
Нанніна, її сусідка по палаті, вже виписалась з лікарні. Перед тим вона була в конференц-залі, а повернувшись до палати, показала своє розмальоване, як географічна карта, тіло: легені, серце, печінка, селезінка — все обведено дермографічним олівцем.
— Тобі так кортить туди піти? — спитала старша сестра. — Ну що ж, хай буде по-твоєму. Тільки май на увазі — ті знаки ще довго потім не відмиваються, навіть з милом.
Раффаелла Озімо знизала плечима і сказала, всміхаючись:
— Ви мене відведіть туди, а про інше не турбуйтеся.
Личко її ледь порожевіло. Але яка вона ще худюща: самі очі та пишні коси! Очі, щоправда, чорні й прегарні, знову сяяли колишнім вогнем. А худорба її тендітного, немов у дівчинки, тільця була непомітна під згортками ковдри.
Для старшої сестри, як і для всіх доглядальниць, Раффаелла Озімо була давньою знайомою.
У лікарні вона лежала вже двічі. Вперше через… Ох, ці необачні дівчата! Спочатку легко даються на підмову, а мучитись має бідолашне невинне малятко, яке неодмінно потрапить до притулку.
Хоча, ніде правди діти, і Раффаелла дорого заплатила за свою помилку. Через два місяці після пологів її, ледь живу, знову привезли до лікарні: бідолашна проковтнула три таблетки сулеми. Цілий місяць її лікували від недокрів’я. Завдяки ін’єкціям залізистих препаратів, вона оклигала, і її вже збиралися виписати.
В палаті любили й жаліли Раффаеллу, завжди таку сором’язливу й добру, з журною посмішкою на обличчі. Навіть горе її не зробило ні злою, ні плаксивою.
Коли її вперше привезли до лікарні, вона, посміхаючись, сказала, що тепер їй лишається тільки вмерти. Але ж так багато дівчат, подібно до Раффаелли, стають жертвою своєї легковажності, отож слова її нікого не стурбували. Адже всі зведені й покинуті дівчата погрожують накласти на себе руки: чи ж варто вірити їхнім словам!
Одначе Раффаелла Озіма як сказала, так і зробила.
І марно добрі черниці намагалися тоді укріпити її в вірі. Дівчина поводилася так само, як і нині: уважно слухала, усміхаючись, погоджувалася з ними, але відчувала, що й після всіх напучувань серце її не відпускає туга.
В цьому житті її ніщо більше не тримало. Вона розуміла, що гірко ошукалася і виною всьому був не юнак, якому вона віддалася і який однаково не міг би стати її чоловіком, а власна її недосвідченість, жагучість і довірливість.
Але примиритися з цим вона не могла.
Тоді як іншим історія її здавалася звичайнісінькою, дівчині від цього було не легше. Вона стільки натерпілася! Спершу по-зрадницькому вбили батька, потім як вітром розвіялись усі її надії і мрії. Тепер вона була бідна швачка, зведена й покинута, як тисячі інших, а колись… Правда, інші теж казали: колись… — і самих себе дурили, бо в нещасних, битих життям людей несамохіть виникає потреба брехати.
Проте вона не брехала.
Батько ладний був зробити для неї все, і Раффаелла вивчилася б на вчительку, якби під час парламентських виборів він не загинув у Калабрії від руки найманого вбивці. Ім’я вбивці так і лишилося невідомим, але всі знали, що вбили Раффаеллиного батька не з помсти, а з наказу політичних ворогів барона Барні, чиїм відданим і завзятим секретарем він був.
Барні знав, що в Раффаелли ще раніше померла мати, і, коли його обрали депутатом парламенту, хизуючись перед виборцями своєю добротою, дав дівчині притулок у себе.
Так Раффаелла опинилась у Римі. Становище її в домі Барні було непевним: з нею поводилися як з членом сім’ї, але насправді вона була вихователькою молодших баронових дітей, а також чимось на зразок баронесиної компаньйонки. Грошей їй, звісно, не платили.
Вона працювала, а Барні пишався своєю добротою.
Але тоді їй було однаково. Вона працювала не за страх, а за совість, намагаючись заслужити батьківську прихильність свого благодійника. В душі Раффаелла сподівалася, що її некорисливість і жертва, принесена її батьком, пом’якшать серце Барні. Старший баронів син Ріккардо обіцяв Раффаеллі, що скаже батькові про свої почуття до неї і той не стане наперекір їхньому щастю. Сам Ріккардо не сумнівався, що батько залюбки вволить його бажання. Але йому всього-на-всього дев’ятнадцять років, він ще студент. Він просто не насмілився признатися у всьому батькам. Краще почекати кілька років.
І от, чекаючи… Але скільки можна чекати? Постійно разом, в одному домі, запевнення в коханні, присягання, обіцянки одружитися…
Словом, кохання засліпило Раффаеллу.
А коли гріх неможливо стало ховати, її вигнали з дому. Атож, її просто викинули геть без жалю, незважаючи навіть на її стан. Барон Барні написав у Калабрію її старій тітці, щоб та негайно забрала Раффаеллу. Причому він пообіцяв допомагати їм грішми. Одначе тітка вблагала барона трохи зачекати — може, він дасть Раффаеллі змогу хоча б народити в Римі. Адже там, у маленькому калабрійському селищі, це викличе неабиякий поговір. Барні поступився, але за умови, що син нічого не знатиме: йому скажуть, ніби вони обидві вже поїхали. Одначе після пологів Раффаелла відмовилась вернутися до Калабрії. Не тямлячись од люті, барон пригрозив позбавити її допомоги. І потім, як Раффаелла спробувала вкоротити собі віку, він справді перестав їй допомагати. Ріккардо поїхав до Флоренції. Раффаелла, яку чудом пощастило врятувати, пішла ученицею до кравчині — тепер їй треба було утримувати себе і тітку. Минув рік, Ріккардо повернувся до Рима, але вона навіть не пробувала знову з ним зустрітися. Після невдалого самогубства дівчина твердо вирішила поволі заморити себе. Її тітка, втративши терпець, вернулася до Калабрії. Місяць тому, прийшовши на роботу, Раффаелла зомліла. Її відвезли до лікарні й почали лікувати від недокрів’я.
І ось учора, коли Раффаелла Озімо лежала в ліжку, повз неї пройшов гурт студентів-медиків, що слухали курс лекцій з діагностики. Серед них, уперше за ці два роки, вона побачила Ріккардо. Поряд нього йшла гарна білява дівчина. З вигляду вона скидалася на іноземку і, мабуть, теж була студенткою. А як вона на нього дивилася! Так, чуття підказувало Раффаеллі: ця дівчина закохана в Ріккардо. А як ніжно вона всміхалася, зазираючи йому в очі.
Раффаелла не відривала від них погляду, поки вони не вийшли з палати. Вона напівлежала, спираючись на лікоть, очі її були широко розплющені. Нанніна, її сусідка по палаті, зайшлася сміхом.
— Що ти там побачила цікавого?
— Нічого.
Раффаелла з якоюсь сумною усмішкою квапливо лягла. Серце в неї так і тьохкало, ніби хотіло вискочити з грудей.
Потім прийшла старша сестра й звеліла Нанніні одягтися: професор хотів продемонструвати її студентам на лекції.
— А що вони зі мною робитимуть? — запитала Нанніна.
— З’їдять! Що вони можуть з тобою такого зробити? — відповіла їй старша сестра. — Цього разу обрали тебе, потім дійде черга і до інших. Тим більше що завтра ти виписуєшся.
Спершу Раффаелла потерпала на саму думку, що можуть обрати і її. Ох, як вона з’явиться перед ними, така худа й негарна? Адже змарніла жінка ні в кого не викликає ні співчуття, ні жалю.
Звичайно, приятелі Ріккардо, побачивши її, таку жалюгідну, почнуть сміятися з нього.
«Як! Невже ти міг зв’язатися з цією ящіркою?»
Так їй не вдасться помститися Ріккардо. А втім, вона й не збирається йому мстити.
Через півгодини повернулася Нанніна. Коли вона пояснила подрузі, що з нею робили, і показала їй своє розмальоване тіло, Раффаелла раптом щось надумала. Тепер вона аж тремтіла, нетерпеливо чекаючи приходу студентів.
Нарешті годині о десятій вони з’явилися. Прийшов і Ріккардо, як і тоді, разом з білявою студенткою-іноземкою. Вони закохано всміхалися одне одному.
— Можна вдягатися? — спитала Раффаелла у старшої сестри. Вся зашарівшись, вона миттю підхопилася й сіла на ліжку, тільки-но ті двоє пройшли до залу.
— Бач, яка швидка! Лягай! — звеліла старша сестра. — Почекай, поки професор покличе.
Але Раффаелла — ніби й недочула — поволі почала вдягатися.
Коли старша сестра прийшла по неї, вона була вже готова.
Здригаючись усім своїм худеньким тільцем, бліда як смерть, з розпущеними косами, ввійшла вона до залу. Очі її гарячково блищали, вона намагалася всміхнутись.
Ріккардо Барні розмовляв з юною студенткою і спершу не помітив Раффаелли. Загубившись серед людей, вона шукала його очима і навіть не почула, коли головний лікар сказав їй:
— Сюди, сюди, дочко!
Барні обернувся на голос професора і побачив Раффаеллу, яка з розпашілим личком пильно дивилася на нього. Він геть розгубився, поблід як полотно. В очах йому потемніло.
— Ну ж бо! — гукнув професор. — Ходіть сюди!
Студенти зареготали. Почувши їхній сміх, Раффаелла розгубилася ще дужче. Вона побачила, як Ріккардо відступив до вікна, обвела зал зляканим поглядом, нервово посміхнулася і спитала:
— Що мені треба робити?
— Сюди, сюди, лягайте ось тут! — звелів їй професор, який стояв біля демонстраційного столу, вкритого чимось схожим на ватяну ковдру.
— Зараз, зараз, синьйоре! — квапливо відповіла Раффаелла, але ніяк не могла залізти на стіл; вона знов посміхнулася й сказала: — Ніяк не можу…
Один студент підсадив її. Перш ніж лягти, вона глянула на професора, гарного, високого, чисто виголеного чоловіка в золотих окулярах, і, показуючи на молодесеньку дівчину, мовила:
— Будь ласка, хай мене розмалює вона.
Студенти знову дружно зареготали. Посміхнувся й професор:
— Чому? Соромишся абощо?
— Ні, синьйоре. Просто краще хай вона. — Раффаелла обернулась і глянула на Ріккардо, який усе ще стояв біля вікна, спиною до неї.
Білява студентка мимоволі простежила за її поглядом. Вона вже встигла помітити, що Барні збентежений і розгублений. Тепер вона побачила, що він відійшов до вікна, і теж страшенно збентежилась.
Та професор уже покликав її:
— Що ж, прошу вас, починайте огляд, синьйорино Орліц. Хай буде так, як хоче пацієнтка.
Раффаелла лягла на стіл і подивилась на біляву студентку, яка обережно підняла вуаль. Яка вона вродлива, струнка, шкіра у неї біла, а очі голубі і ніжні-ніжні. Ось вона скинула плащ, професор простягнув їй дермографічний олівець, і молоденька дівчина нахилилася над Раффаеллою. Руки у дівчини ледь тремтіли, коли вона заголила груди пацієнтки.
Раффаелла заплющила очі, соромлячись своєї убогої груді, на яку дивилися зараз стільки молодих чоловіків, що з’юрмилися біля столу. На серце їй лягла холодна рука дівчини.
— Прискорене серцебиття… — відразу сказала синьйорина Орліц, забираючи руку. Говорила вона з виразним іноземним акцентом.
— Давно ви в лікарні? — спитав професор.
Раффаелла відповіла, не розплющуючи очей, лише її повіки нервово затрепетали:
— Тридцять два дні. Я майже одужала.
— Перевірте, чи нема у хворої шумів у серці, — провадив професор, простягаючи студентці стетоскоп.
Раффаелла відчула холодний доторк приладу до грудей, потім почула, як синьйорина відповіла:
— Шумів нема… Сильне серцебиття.
— Зробіть перкусію, — звелів професор.
При першому ж легкому ударі Раффаелла відвернулася, міцно зціпила зуби і ледь розплющила очі. Але одразу ж вона їх заплющила, насилу стримуючи ридання. Час від часу студентка припиняла перкусію, студент, що стояв поряд, виймав зі склянки з водою олівець і простягав його синьйорині Орліц; легенько натиснувши на грудь середнім пальцем, дівчина проводила олівцем коротку лінію. Раффаелла, яка, поки її вистукували, лежала, затамувавши подих, тільки тепер наважилась нарешті глибоко зітхнути.
Чи скоро край цим тортурам? А Ріккардо все ще стоїть біля вікна… Чому професор не покличе його? Не звелить глянути на зображення її серця? Хай і він подивиться на її жалюгідну, висхлу з його вини грудь, яку його білява подруга поступово розкреслює олівцем.
Нарешті студентка закінчила перкусію. Тепер вона з’єднала між собою всі лінії, завершуючи загальний малюнок. Раффаеллі кортіло глянути на точне зображення свого серця, але їй забракло сил і, не втримавшись, вона розридалася.
Професор одіслав її в палату і роздратовано наказав старшій сестрі викликати іншу хвору, не таку істеричку й дурепу, як ця.
Докори старшої сестри Раффаелла стерпіла спокійно. Влігшись на свою вбогу постіль, вона з дрожем нетерпіння чекала, коли студенти підуть з конференц-залу.
Чи Ріккардо, минаючи палату, хоч поглядом шукатиме її? Ні, ні! Яке їй тепер до цього діло? Вона навіть голови не підведе. Та й нема чого йому на неї дивитись. Що вона звелася, від неї лишилася одна тінь, він уже знає. Більше їй нічого не треба.
Тремтячими руками вона натягла на лице простирадло і довго лежала так, ніби мертва.
Цілих три дні, до самої виписки, Раффаелла Озімо старанно стежила за тим, щоб малюнок у неї на грудях не стерся.
Вернувшись до своєї убогої кімнатки, вона підійшла до маленького люстерка, дістала вигостреного ножа, притисла колодкою до стіни і ввігнала його в самісіньке серце, яке мимовільна суперниця намалювала їй на грудях.
© Український переклад. А. О. Перепадя, 1991.
Синьйорина Сільвія Ашенсі приїхала до Рима просити про переведення її з Перуджі, де вона викладала в середній школі. Вона готова працювати де завгодно, навіть на Сардінії, навіть на Сіцілії. В Рим Сільвія звернулася по допомогу до молодого депутата парламенту Марко Верони. Колись Верона був улюбленим учнем її безталанного батька, професора перуджійського університету, славетного фізика, що загинув рік тому від вибуху в лабораторії.
Знаючи, чому вона хоче виїхати з рідного міста, Верона, безперечно, допоможе їй, використавши весь свій вплив, що його він так швидко здобув у парламенті.
Верона справді зустрів її не лише гречно, а й зі щирою прихильністю. Навіть згадав про те, як студентом загощав до покійного професора і, коли пам’ять його не зраджує, бачив іноді і її. Авжеж! Вона була тоді ще зовсім дівча, а вже секретарювала у батька.
Від цього спогаду синьйорина Ашенсі вся спаленіла. Дівча? Отакої! Їй уже тоді чотирнадцять минуло… А скільки було на той час вельмишановному депутатові Вероні? Двадцять, щонайбільше двадцять один рік. О, вона могла б зараз повторити до слова все, про що вони говорили тоді з батьком.
Гай-гай, він вельми шкодує, що не продовжив дослідницької роботи, на яку надихнув його професор Ашенсі; потім, помітивши, що на згадку про батька синьйорина не змогла стримати сліз, він щиро її підбадьорив. І, щоб надати більшої ваги своїй рекомендації, молодий депутат зголосився особисто провести її до міністерства освіти («Ах, вона завдає йому стільки клопоту!» — «Ні, ні, він неодмінно піде з нею»).
Та як це нерідко буває літньої пори, в міністерстві всі пішли у відпустку. Верона знав, що ні міністра, ні його заступника немає в Римі, але не сподівався, що не застане ні начальника департаменту, ні навіть начальника відділення. Довелося йому задовольнитися розмовою з секретарем першого класу, кавалером Мартіно Лорі, який один вів справи всього департаменту.
Цього Лорі, найсумліннішого урядовця, любили і начальники, і підлеглі: його усмішка, погляд, рухи сповнені щирості й доброти, костюм охайний, білизна білосніжна.
Депутата Верону він зустрів вельми поштиво і навіть зашарівся від задоволення. Його тішив цей візит не лише тому, що Марко Верона, безперечно, рано чи пізно стане його, Лорі, начальником, а й тому, що вже чимало років захоплювався чудовими промовами депутата в парламенті. Потім, обернувшись, щоб глянути на синьйорину, доньку, як він уже знав, славетного перуджійського професора, кавалер Лорі знову щиро зрадів.
Лорі тільки трохи за тридцять, і він одразу помітив, що в синьйорини Сільвії Ашенсі така чудна манера розмовляти: її очі сяяли якимсь дивовижним зеленкуватим світлом і ніби засилали слова глибоко в душу співрозмовника. В її мові проступав світлий і гострий розум, якийсь владний дух. Але поволі впевненість і ясність думки щезали, Сільвія нітилась, її миле личко заливалось рум’янцем. Невдовзі вона з прикрістю помічала, що її слова і доводи більше не справляють враження, бо співрозмовник забував про все, зачарований її вродою. І тоді на її личку, що пашіло від збентеження і втіхи, бо її жіночі чари мають таку владу (сама ж вона не докладала до цього зусиль), ясно відбивалась розгубленість. Але захоплена посмішка зачарованого співрозмовника мимоволі змушувала і її посміхатися. Сердито труснувши головою і знизуючи плечима, Сільвія замовкала. А потім додавала, що вона просто не вміє розмовляти, не може нічого до пуття пояснити.
— Ну що ви! Навпаки, мені здається, ви чудово пояснили суть справи, — поквапився запевнити її кавалер Мартіно Лорі.
І він пообіцяв шанованому Вероні зробити все, щоб догодити синьйорині. А воднораз стати в пригоді і йому, депутатові!
Через два дні Сільвія Ашенсі вже сама прийшла до міністерства. Вона одразу примітила, що рекомендації їй більш не потрібні. І сказала навпростець, що поїхати з Рима вона не може, не може — та й край. За ці три дні вона обходúла все місто і навіть не притомилася. Вона милувалася самотніми віллами в затінку кипарисів, мальовничими й мовчазними парками Авентіно та Челіо, врочистими й трагічними руїнами та старовинними вулицями, як от віа Аппіа, прозорістю прохолодного Тібру… Словом, вона закохалася в Рим і хоче переведення сюди. Неможливо? Чому неможливо? Ах, це дуже важко зробити! Годі бо вам! Треба тільки дуже захотіти… Навіть учителькою молодших класів не можна? Дарма! Він мусить піти їй назустріч. А то їй доведеться щодня оббивати пороги. Вона від нього не відчепиться! Адже призначити її в молодші класи неважко! Отже…
Одначе все склалося інакше.
Після шести-семи таких візитів якось пообіді кавалер Мартіно Лорі вийшов з міністерства, вельми святково вдягнений, і попрямував до Монтечіторіо[35] — просити аудієнції в депутата Верони.
Чекаючи, поки секретар запросить його до Верони, він схвильовано озирав свої рукавички, носаки лакованих черевиків, підсмикував манжети.
Увійшовши до кабінету, Мартіно Лорі, аби приховати своє збентеження, завзято почав розтлумачувати депутатові Вероні, що його «протеже» вимагає неможливого.
— Моя «протеже»? — перебив його молодий депутат. — Яка така «протеже»?
Він, Лорі, вельми шкодує, що вжив, звісно, без злого помислу таке слово, яке допускає… атож, хибне тлумачення, але він мав на увазі синьйорину Ашенсі.
— Ах, синьйорину Ашенсі? Тоді це справді моя «протеже»! — урвав його Верона, посміхаючись, і цим ще дужче спантеличив сердешного Лорі. — Я й забув, що рекомендував вам її, і відразу не здогадався, про кого це ви збираєтеся говорити зі мною. Мені дуже дорога пам’ять про славетного професора, батька синьйорини і мого вчителя, і дуже хотілося б, що і ви, кавалере, взяли синьйорину Сільвію під свою опіку, саме під опіку, і неодмінно вволили її прохання — вона того заслуговує.
Тож він, Лорі, саме й прийшов поговорити про це. Перевести її до Рима просто неможливо. Якщо це не видасться нескромним, то він хотів би знати справжню причину, чому це… чому синьйора вирішила покинути Перуджу.
Та, бачте, причина не з приємних. Дружина професора Ашенсі, жінка багата й розбещена, зрадила його і зійшлася з таким самим негідником, як і вона сама. Вона прижила з коханцем двох-трьох дітей. Професор Ашенсі забрав, звичайно, свою доньку-одиначку, а дружині відписав усе майно. Великодушний, але геть непрактичний, професор Ашенсі сяк-так перебувся, життя його било з усіх боків. Він усе купував книжки, гори книжок і прилади для своєї лабораторії і ніяк не міг втямити, чому його платні не вистачає на потреби такої маленької родини. Щоб тата не так смутили постійні нестатки, синьйорина Ашенсі сама пішла вчителювати. О, скільки знадобилося терпіння і стійкості, щоб жити так, як ця дівчина жила до батькової смерті. Але вона пишалася, і недарма, батьковою славою. Вона могла сміливо протиставити цю славу материній безсоромності. Та після трагічної батькової загибелі, лишившись убогою безпорадною сиротою, вона не могла більше жити в одному місті зі своєю багатою і ницою матір’ю. Оце і весь її життєпис.
Мартіно Лорі був розчулений цією оповіддю (а втім, історія синьйорини Сільвії розчулила його ще до того, як він почув її з уст такого багатонадійного депутата), на прощання він дав слово зробити все можливе, аби винагородити дівчину за злидні, страждання і за таку дивовижну відданість батькові.
Ось так синьйорина Сільвія Ашенсі, що їхала до Рима домагатися переведення, знайшла тут… чоловіка.
Зате їхнє шлюбне життя, принаймні перші три роки, було не життям, а нещастям, бурею.
В полум’ї перших днів Мартіно Лорі був ладен спалити самого себе. Зате від Сільвії йому перепадало небагато тепла. Коли пригас вогонь, у якому горять, зливаючись в одне душа і тіло, він побачив, що жінка, котра здавалася часткою його самого, зовсім інша, ніж він мріяв.
Словом, Лорі зрозумів, що Сільвія його не кохає, вона й до шлюбу з ним спала ніби в якомусь дивовижному сні. І ось настало пробудження: гірке, похмуре, тоскне.
Хто знає, що їй примарилося в тому сні?
Згодом Лорі збагнув, що Сільвія не тільки не кохала його, а й не могла кохати, такі різні на вдачу вони були. Їм навіть не давалося притертись одне до одного. Якщо він, кохаючи Сільвію, ладен був рахуватися з її буйною вдачею і незалежним духом, то вона не любила чоловіка і не хотіла поважати ні його поглядів, ні його звичок.
— Які там погляди! — люто кричала вона. — Ти ніяких поглядів мати не можеш, мій любий! Ти людина без нервів…
Який зв’язок мали нерви з поглядами? Сердега Лорі тільки дивом дивувався. Либонь, Сільвія вважала його бездушним і холодним, бо він усе мовчав. Але ж мовчав він, аби запобігти чварам! Тепер він замкнувся в розпачі, змирившись з крахом своєї чудової мрії: прожити життя з турботливою і ніжною подругою в чистенькому кубельці в мирі і згоді.
Найбільше Лорі вражало, як дружина тлумачила кожний його вчинок, кожне слово. Іноді йому починало здаватися, що він і справді не такий, за якого себе мав, що він просто не помічав усіх своїх недоліків і вад, що їх тепер ставила йому на карб дружина.
Досі він завжди йшов прямо, ніколи не збиваючись на манівці, і тому звик довіряти собі й іншим. А Сільвія, навпаки, змалку бачила зворотний, брудний бік життя і, на лихо, повірила, що все на світі бруд і нема в ньому нічого святого, коли навіть її мати, о Боже, навіть мати… Ох, сердешна Сільвія, її можна зрозуміти й простити за те, що вона бачила чорне там, де було біле, і часто бувала несправедлива до нього. Та що ближче він зі своєю делікатністю намагався підійти до неї, прищепити їй віру в життя й переконати в протилежному, то дужче вона лютилася й огризалася.
Трохи вдячності, якщо не любові, — оце й усе, чого йому треба від неї. Зрештою це ж він, Лорі, вирвав її з нестатків і злиднів, дав їй дім і сім’ю! Так ні, навіть ніякісінької вдячності. Сільвія була горда, самовпевнена, гадала, що здатна сама заробити собі на прожиття. За ці три роки не раз Сільвія погрожувала йому, що знову піде вчителювати й покине його. І от одного дня вона свою погрозу здійснила.
Того дня, повернувшись зі служби, Лорі не застав дружини вдома. Вранці вони знову посварилися — через дрібний докір, який він наважився їй закинути. Вже цілий місяць заходило на бурю, хоча розігралася вона аж цього ранку. Весь цей місяць Сільвія поводилася дуже дивно й ходила хмарою. Зневажала свого чоловіка вже не криючись.
І, як завше, зовсім безпричинно!
І от у листі, залишеному вдома, вона заявила про свою остаточну ухвалу порвати з ним назавжди. Далі вона писала, що поклала будь-що добитися місця вчительки. А щоб він даремно не робив дурниць і не розшукував її повсюди, Сільвія вказувала адресу готелю, де тимчасово зупинилася. Та хай Лорі не потикається, усе марно.
Лорі сидів з листом у руках і думав.
Настраждався він несправедливо донесхочу. Порятунок від цієї жінки, може, дасть йому якусь полегкість, але завдасть і страшенного болю. Адже він кохає її — та й край. Отже, полегшає йому лише на мить, а тоді довіку мучитиметься й страждатиме від самотності. Лорі добре знав і відчував, що ніколи не зможе покохати іншої жінки, ніколи… А який піде поговір! Ні, він цього не заслужив, бо завжди поводився порядно. І ось тепер, коли від нього пішла дружина, йому перемиватимуть кісточки, приписуватимуть які завгодно гріхи, хоча Бог свідок, скільки витримки й терпіння виявив він за ці три роки.
Що йому діяти?
Наразі нічого. Ранок покаже, та й Сільвія, може, ще схаменеться.
Назавтра Лорі на службу не пішов і просидів цілий ранок удома. Опівдні таки надумався вийти, хоча й не знав, як йому діяти, аж це надійшов лист: Марко Верона запрошував його прийти до нього в палату депутатів.
Цими днями в країні вибухнула урядова криза, і в міністерстві освіти частенько згадували ім’я Верони як вірогідного кандидата на посаду заступника міністра, а то й міністра.
Лорі й раніше спадало на думку порадитися з Вероною. Але, уявивши, скільки тепер клопоту в молодого депутата, вирішив не турбувати його. Сільвія, та, навпаки, не розводитиме церемоній, певно, дізнавшись, що Верона має очолити міністерство освіти, вже попросила його про місце вчительки.
Мартіно Лорі спохмурнів: адже тепер Верона може скористатися своєю прямою владою і зажадати, щоб він, Лорі, не перешкоджав дружині.
Проте Марко Верона зустрів його вельми привітно.
Йому так прикро, адже його спіймали в пастку… Ні, ні, не міністром! На щастя, тільки заступником міністра. Йому не хотілося лізти і в це ярмо, відомо ж бо, яка нині політична ситуація! Та нічого не вдієш, цього вимагає його партія. І якщо вже так склалося, то він хотів би мати в міністерстві за помічника чесну й досвідчену людину й одразу ж згадав про нього, кавалера Лорі. То як, він згоден?
Поблідлий від хвилювання Лорі не знав, як дякувати за виявлену йому честь і довіру. Аж вуха в нього почервоніли. Розсипаючи подяки, Лорі, однак, усе допитувався поглядом: «А більше вельмишановний депутат, точніше, його ясновельможність пан Верона нічого не бажає?»
Марко Верона, усе ще всміхаючись, підвівся й поклав руку на плече співбесідникові. Авжеж, він бажає ще дечого. Хай Лорі набереться терпіння і простить синьйорі Сільвії. Адже це дитячі пустощі, та й годі.
— Прийшла до мене й поділилася своїм «сміливим» задумом, — сказав Верона, не перестаючи всміхатися. — Ми з нею довго розмовляли, і… вам не треба виправдуватися, кавалере, не треба. Тепер я певен: кругом винна синьйора! Я так і сказав їй напрямки. Вона аж заплакала… Атож, я нагадав їй про батька, про те, як мучили його родинні чвари… І ще багато про що. Вертайтеся спокійно додому. Синьйора чекатиме на вас.
— Ваша ясновельможносте, не знаю, як і дякувати вам, — схвильовано белькотів Лорі, вклоняючись.
Та Верона одразу урвав його:
— Прошу, не дякуйте і, головне, — не величайте мене «ваша ясновельможносте».
На прощання Марко Верона сказав, що синьйора Сільвія — жінка твердої вдачі і напевне слова свого дотримає. Отож хай Лорі повірить, прикрі сцени більш ніколи не повторяться, і дружина будь-що винагородить його за всі кривди й приниження.
Так і сталося.
Вечір їхнього примирення запам’ятався йому назавше. Запам’ятався з багатьох причин, а надто тим, як палко з порога Сільвія кинулася йому в обійми. Вона стала іншою, він це одразу збагнув, або, точніше, відчув душею.
А як вона ридала, як ридала! І яка це радість була для нього: бачити ці сльози каяття й кохання!
Весілля вони відсвяткували по-справжньому лише тоді. І в цьому єднанні душі і тіла здійснилася ще одна його найпалкіша мрія.
Невдовзі у Лорі вже не лишилося сумнівів щодо стану дружини: коли Сільвія народила йому дочку, він побачив, на яку самопожертву здатна заради дитини ця жінка. А що вже вона піклувалася про нього! Лише тепер він збагнув, чому вона раніше так поводилася. Збагнув і пояснив собі: Сільвія хотіла стати матір’ю. Можливо, вона й сама не усвідомлювала цього, не чула таємного поклику природи. Звідси і її вибрики, тому вона й нудила світом. Авжеж, вона хотіла стати матір’ю.
Лише одне затьмарило сімейне щастя: падіння міністерства Марко Верони. Позначилося це і на кар’єрі Мартіно Лорі, його особистого секретаря.
Він обурювався ще більше, ніж сам Верона: надто вже розперезалася опозиція, згуртувавшись для повалення (без будь-яких на те причин) кабінету міністрів. А сам Верона заявив, що політика йому обридла. Краще він знову візьметься за наукові дослідження. Принаймні користі буде більше.
І справді, на нових виборах депутат, незважаючи на настійливі прохання виборців, не висував своєї кандидатури. Він весь поринув у дуже важливу наукову роботу, що її не встиг завершити професор Бернардо Ашенсі. Якщо його донька, синьйора Лорі, не відмовиться передати йому цю розвідку, він доведе її до кінця.
Сільвія почувала себе на сьомому небі.
Між її чоловіком і Вероною за рік спільної служби в міністерстві встановилися дружні взаємини. Та хоча Верона ніколи не чванився і не підкреслював різниці в становищі, Лорі бентежився і тримався нижче трави. Навіть тепер, коли Верона звертався до нього на ти і вимагав того ж від нього, Лорі завжди бачив у своєму другові начальника. Верона цього не любив і глузував з нього. Лорі віджартовувався незлобиво. Проте в душі потерпав: він помітив, що друг день у день похмурніє все більше. Цей лихий гумор він пояснював відставкою Верони, тим, що він лишився осторонь від битв парламентських. Мартіно Лорі не раз говорив про це з дружиною, він радив їй використати свій вплив і переконати Верону знову вернутися до політичного життя.
— Де там, послухає він мене! — заперечувала Сільвія. — Та й потім, він сказав ні, ти ж знаєш, раз сказав, значить — край. А мені здається, Вероні байдуже. Подивись, як завзято і самовіддано він працює тепер…
Мартіно Лорі знизував плечима.
— Не хочеш, не треба!
А втім, йому здавалося, що Верона знов стає веселий, як раніше, коли грається з їхньою маленькою Джінеттою. Донька росла просто на очах, і все гарнішала, і жвавішала.
Лорі зворушувало до сліз ніжне піклування Марко Верони про його дівчинку. Друг не раз казав:
— Хай Лорі пильнує, колись він украде в нього доню. Атож, він не жартує. А Джінетту довго прохати не доведеться: вона покине і татка, і маму, еге ж? Так, так, навіть маму, і піде з ним…
Джінетта, ах бридке дівчисько, притакувала — піде. Ще б пак, Верона за кожної нагоди дарував їй іграшки. Та ще й які! Лорі і його дружина щоразу аж торопіли. Іноді, не витримавши, Сільвія давала Вероні зрозуміти, що такі подарунки її ображають. Може, вона була надто гордою? Де там! А подарунки справді були надто дорогі, та й підносив їх Верона дуже часто. Але Верона, мліючи від того, як раділа Джінетта кожній цяцьці, тільки сердито знизував плечима на всі їхні нарікання й докори, а іноді досить грубо просив їх замовкнути: дитині ж радість.
Зрештою Сільвія сказала, що їй набридли витівки Верони. Щоб вигородити друга, чоловік переконував її, що Верона тяжко переживає вимушений кінець своєї політичної кар’єри, але Сільвія заперечувала: це не привід зривати на них свій лихий гумор.
Лорі хотілося відповісти дружині: мовляв, хоч Верона і нетактовний, але його відвідини — така радість для їхньої доньки. Проте, не бажаючи порушити спокій, що запанував між ними від дня примирення, вирішив промовчати.
В перші роки їхнього шлюбу він виявив у Сільвії стільки вад. Нині ж, навпаки, бачив самі чесноти. Її розум, твердість, енергія, не спрямовані проти нього, захоплювали Лорі й підбадьорювали. Він зажив тепер повнокровним, справжнім життям — адже поруч була дружина, віддана родинному вогнищу й доньці.
Лорі вельми дорожив дружбою Верони, і йому бувало прикро, що дружину все дужче дратує ця надмірна прихильність Верони до їхньої доньки. А з другого боку, якщо таке надмірне піклування про Джінетту може порушити мир і згоду в домі, то краще вже… Але як пояснити все це Вероні, якщо він не хоче навіть помічати тієї холодності, з якою його зустрічає нині Сільвія?
З роками виявилося, що Джінетта дуже кохається в музиці. І от уже Верона двічі, тричі на тиждень заїжджає за нею каретою і везе дівчинку то на той, то на той концерт. І часто в розпал музичного сезону він приходив, шепотівся з нею, відкликавши в куточок, а тоді Джінетта починала мило умовляти матусю і татуся поїхати з нею до театру, ложу вже замовлено.
У відповідь Лорі знічено й стурбовано посміхався; йому не ставало духу відмовитися, він боявся образити друга й доньку. Але, Боже милий, коли ж Верона нарешті збагне, що він не має змоги їздити в театр так часто! Це ж які треба мати гроші, аби щоразу платити за ложу й карету. Та й Сільвії треба пристойно вдягатися: не може ж вона осоромитись. Так, нині він став начальником відділу й заробляє більше, але даруйте: кидати гроші на вітер він не може!
Любов Верони до дівчинки була така велика, що він навіть не замислювався про таке, навіть не помічав, на які жертви йшла Сільвія. Часто вона цілі вечори просиджувала вдома, прикинувшись недужою.
Але ж не сидіти їй в чотирьох стінах весь час! І от якось Сільвія повернулася з театру перемерзнувши. Вранці вона вже кашляла, горіла в лихоманці. А через п’ять днів її не стало.
Все сталося так жахливо швидко, що Мартіно Лорі попервах навіть не відчув горя, тільки ходив як прибитий.
Ввечері Верона, вражений пригніченим станом друга, близьким до божевілля, відіслав його до доньки, заприсягшися, що цілу ніч просидить біля покійної.
Лорі дав відвести себе. Та коли серед ночі нечутно, як мара, він вернувся в кімнату дружини, то побачив там Верону, який припав до постелі, на якій спочивало заклякле тіло Сільвії.
Спершу Лорі здалося, що знеможений сном Верона прихилився в забутті головою до ліжка, та, придивившись пильніше, помітив, що він аж здригається від німих ридань. І тоді плач, так довго стримуваний, вихопився в нього з грудей, і він заридав так само гірко, як і його невтішний друг. Нараз Верона схопився на ноги, його перекошене обличчя тремтіло. Весь у сльозах Лорі простяг до нього руки. Та зненацька Верона відштовхнув його, відштовхнув брутально, люто. «Мабуть, він відчуває себе винним у її смерті. Адже це він п’ять днів тому майже силоміць повіз Сільвію до театру, і тепер горе роз’ятрило йому душу». Так подумав Лорі, намагаючись пояснити собі цей спалах люті. Горе впливає на людей по-різному, сказав він собі — одних нещастя до землі прибиває, інших озлоблює.
Тепер ні нескінченні відвідини підлеглих, що любили Лорі мов батька рідного, ні умовляння друга подбати про доньку, убиту горем, не могли вивести його з апатії і безнадії. Незбагненна, похмура жорстокість цієї раптової смерті приголомшила Лорі, відгородила від світу невидимим муром.
Усе ввижалося йому тепер іншим, ніж колись, звуки ніби долітали до нього здалеку, і навіть голоси друга і доньки, такі знайомі, лунали зовсім по-іншому.
Поступово його заціпеніння змінилося холодною цікавістю: виявляється, довколишній світ раніше був йому невідомий або ввижався зовсім не таким.
Невже Марко Верона й раніше був такий, як нині? Адже навіть його постать, риси обличчя здавалися Лорі незнайомими. А рідна донечка? Овва! Невже вона так виросла? А може, це нещастя відразу зробило її дорослою? Ця нова, незнана Джінетта була висока і ставна, дещо стримана, надто з ним, Лорі. Так, вродою вона вдалася в матір, лише нема в ній того тепла, яке замолоду так прикрашало і осявало вроду Сільвії. Тим-то іноді Джінетта навіть здавалася негарною. Владність вона успадкувала від матері, але без її щирих поривань, без раптових змін настрою — від веселощів до печалі.
Тепер Верона уже без церемоній вчащав до Лорі: мало не щодня лишався на обід або вечерю. Важливі наукові дослідження, початі професором Бернардо Ашенсі, Верона завершував і збирався видати їх розкішним виданням. Багато газет уже надрукували першу інформацію про цю роботу, а найбільші вітчизняні та чужоземні журнали жваво обговорювали найважливіші її висновки. Все свідчило про те, що дослідника чекає слава.
Після публікації роботи було одностайно визнано заслуги Верони, який продовжив розвідки і зробив на грунті первісної гіпотези ряд сміливих висновків, отож науковий внесок його не менший, ніж самого професора Ашенсі. До професора прийшла посмертна слава, але ще більше прославився Верона. Всі його вітали й підносили над усяку міру. Невдовзі призначили сенатором. Спершу, далекий уже від парламентської діяльності, Верона не згоджувався. Але тепер, коли призначення не зобов’язувало його займатися політикою, він прийняв його залюбки.
В ті дні Мартіно Лорі часто думав, як раділа б зараз Сільвія посмертній славі свого батька. Щовечора після служби він ходив на могилу дружини і щоразу просиджував там усе довше. Зрештою він так призвичаївся до цих одвідин, що і взимку в негоду заглядав на кладовище поправити живопліт або замінити гнота лампади. І заводив тут тиху розмову з покійною. Ці щоденні візити до могили навіювали йому похмурі думки і поорали зморшками його бліде обличчя.
Донька і Верона благали його відмовитися від цієї звички. Лорі спочатку все заперечував, наче та дитина, спіймана на гарячому. Потім, коли довелося признатися, він, знизуючи плечима і кволо посміхаючись, мовив:
— Що ж тут поганого? Для мене це якась утіха. Не заважайте мені…
Та й те сказати, ну повернеться він зі служби просто додому. А зустріне його хто? Щодня Верона забирає Джінетту з собою. Ні, Лорі не сердиться на нього, ні. Навпаки, він вдячний другові, що той намагається розважити його доньку. Хай Верона і ставиться до нього часом трохи холодно і дрібні хиби його вдачі стали помітніші, та Лорі не перестає захоплюватися цією дивовижною, непересічною людиною. А його вдячність і відданість другові навіть зросли. Адже ні слава, ні високе становище, ні успіхи не змогли змінити щирого, справді братерського ставлення Верони до нього, сіроми, що міг похвалитися хіба що однією чеснотою — добросердістю.
Лорі з утіхою переконувався: ні, він не помилився, кажучи колись дружині, що прихильність Верони принесе доньці тільки щастя. Найкращий доказ своєї слушності він дістав, коли Джінетті минуло вісімнадцять. Ох, як би йому хотілося, щоб Сільвія була цього святкового вечора з ними!
На день народження Верона зумисне прийшов без подарунка. Та тільки-но Джінетта лягла спати, Верона відвів Лорі набік. Хвилюючись, він урочисто заявив, що його молодий друг, маркіз Флавіо Гуальді, просить руки Джінетти. Маркіз доручив йому, Вероні, поговорити про це з батьком дівчини.
Мартіно Лорі не міг отямитися від здивування. Маркіз Гуальді? Родовитий… грошовитий… просить Джінеттиної руки? Звісно, буваючи з Вероною на концертах, на лекціях, на прогулянках Джінетта могла увійти в вищий світ, який раніше через її походження і становище в суспільстві був для неї недосяжний. Вона могла навіть мати там успіх, але ж він…
— Адже ти знаєш, — сказав Лорі другові, трохи розгублений і прибитий щастям, — якого я стану… Я не хотів би, щоб маркіз Гуальді…
Верона перебив його:
— Гуальді знає все… що йому треба знати.
— Розумію. Але між нами така станова різниця. Хай у нього і найкращі наміри, але мені не хотілось… аби маркіз так і не довідався про дещо…
Верона ще раз із серцем урвав його:
— Мені здавалося зайвим нагадувати тобі про таке. Але ти верзеш зараз такі дурниці, що задля твого спокою я все-таки поясню. Ми з тобою багаторічні друзі.
— Мені це відомо.
— Джінетту радше виховував я, ніж ти… отож можна сказати…
— Так… так…
— Чого ж ти плачеш? У цьому шлюбі я не збираюся бути за посередника. Годі-бо тобі! Я пішов. Побалакай про все завтра вранці з Джінеттою. Ось побачиш, умовити її буде неважко.
— То вона вже все знає? — спитав, посміхаючись крізь сльози, Лорі.
— А ти не помітив, що ввечері вона зовсім не здивувалася, коли я прийшов з порожніми руками?
І Марко Верона засміявся. Давно вже Лорі не чув, щоб він сміявся так весело й безтурботно.
В зятевому домі ніби холодом війнуло спершу на Лорі. А втім, він не зважив на це. Добряга всьому знаходив виправдання. Адже давалися взнаки соціальна нерівність, різниця в характерах та вихованні між ним і зятем.
Маркіз Гуальді був далеко не юнак. Уже злисілий, з блискучим рожевим обличчям білявець, він здавався статуеткою з найтоншої, ледь підмальованої порцеляни. Маркіз говорив поволі, і в мові його, щирого п’ємонтця, вчувався французький акцент. Атож, він розмовляв спроквола, і в голосі його чулася поблажлива доброта, яка, проте, не в’язалася з цупким поглядом синіх, ніби скляних, очей.
Лорі відчував, що зять дивиться на нього якщо й не вороже, то байдуже. Йому навіть здалося, що в маркізових очах можна прочитати жаль і зневагу до нього, Лорі, з його надто вже простими, а нині ще й надто обережними манерами. А що маркіз Гуальді ставиться до нього і до Верони з Джінеттою зовсім інакше, це теж зрозуміло. Маркіз, певно, гадав, що своїм одруженням з Джінеттою він завдячує Вероні, а не йому, рідному батькові… Власне, так воно й було, але Верона…
А от переміни в ставленні друга Мартіно Лорі ніяк не міг пояснити собі.
Хіба тепер, коли Лорі лишився в домі сам-один і на догоду зятеві навіть пішов у відставку, Верона не мав би виявляти до нього більше тепла й турботи?
На маркізову віллу Верона ходить побачитися з Джінеттою що день Божий, а до нього, його друга, після весілля дочки не навідався ні разу, навіть знічев’я. Може, йому набридло бачити його, скорботного й похнюпленого? Верона теж уже чоловік не молодий і, мабуть, воліє розважатися в товаристві Джінетти, яку він ощасливив.
Авжеж, так воно і є. Але чому ж тоді, коли Лорі приходить побачити доньку і застає там приятеля за щирою розмовою з Джінеттою і зятем, Верона зустрічає його так холодно, не приховуючи досади? Можливо, це враження холодності створює простора вітальня, вся у свічадах, пишно вмебльована? Та де там! Верона не просто відцурався друга. Змінилось і його ставлення. Він подає йому руку недбало, не дивлячись, і відразу ж вертається до розмови з Гуальді, ніби нічого не сталося.
Ще трохи, і його не запросять сісти. Лише Джінетта зрідка кидала йому кілька порожніх слів. Видно було, що говорить вона їх з чемності, для годиться: хай бачить, що бодай хтось ним цікавиться.
Спантеличений і ображений, Мартіно Лорі йшов геть, і серце його стискала неймовірна туга.
Невже зять не повинен бодай трохи вділяти йому уваги і шани? Виходить, тільки Вероні випадає вся шана, бо він багатий і знаменитий? Якщо так, якщо вони всі троє збираються зустрічати його як непроханого гостя, він більше туди не піде. Ні, ні, не ступить і ногою! Побачимо, як тоді вони себе почуватимуть, ці троє синьйорів.
Збігло два дні, збігло чотири, п’ять, минув цілий тиждень, одначе ні Верона, ні зять, ні Джінетта так і не з’явилися. Ніхто, навіть служник, не прийшов дізнатися, що з ним, чи не слабує він…
Лорі поглядом розгублено блукав по кімнаті, він потирав тремтячими пальцями чоло, ніби намагаючись струснути з себе це дивне заціпеніння. Він не знав, що й гадати, знов і знов розгублено перебирав у пам’яті події минулих літ…
Нараз, без будь-якого видимого зв’язку, з далекого минулого наринув спогад. Перед очима постала виразна картина того, що сталося тієї найсумнішої і найстрашнішої в його житті ночі. Чотири свічки горіли в кімнаті покійної, і Марко Верона, припавши лицем до ліжка, на якому лежало тіло Сільвії, плакав…
Несподівано ці чотири свічки немов гойднулись і спалахнули, освітивши своїм мертвотним блиском усе його життя від того дня, коли Сільвія вперше прийшла до нього з Марко Вероною.
Ноги йому підкосились, і відразу кімната ніби попливла кудись. Він весь згорбився, затулив обличчя руками.
— Невже? Невже?
Сливе вжахнувшись своїх думок, Лорі подивився на жінчин портрет. Потім у погляді його, втупленому з німим запитанням у портрет, майнула лють. Зціпивши кулаки, з обличчям, спотвореним ненавистю, зневагою і жахом, він просичав:
— Ти! Ти!
Вона дурила його більш за усіх, тому, либонь, її запізніле каяття було щире. Так, Сільвія розкаялася, а от Верона — ні. Той приходив сюди, до його хати, хазяїном і… звичайно ж, підозрював, напевне, підозрював, що йому, Лорі, відомо все, але волів вдавати, ніби це його не обходить…
Від цієї жахливої думки Лорі відчув, як хребет йому ніби розламався надвоє, а нігті несамохіть вп’ялися в долоні. Він скочив на ноги, але заточився — так його замлоїло. Гнів і біль разом вилилися невтримним, судомним риданням.
Помалу Лорі заспокоївся, у душі зяяла якась дивна пустка, і він зовсім підупав на силі.
Знадобилося понад двадцять літ, щоб він усе зрозумів. Він би так ні про що і не здогадався, якби та трійця своєю холодністю і зневажливою байдужістю не зняла полуду з його очей. їхнє ставлення було промовистіше за всі слова.
Що ж тепер вдієш? Що йому лишається робити по стількох роках невідання? Тепер, коли давно вже всі кінці в воду поховано: тихо, без розголосу… як заведено у порядних людей, котрі вміють спритно вискочити з будь-якої халепи. Чи ж йому не натякнули, що він уже відіграв усі свої ролі? Спершу він грав роль чоловіка, потім — батька. Годі, пора і честь знати. Тепер він їм більше не потрібен, трійця і без нього порозумілася…
Можливо, найменше за всіх брехала і прикидалася та, яка покаялася одразу ж після своєї непоправної помилки, але вона нежива…
Того вечора Мартіно Лорі за давньою звичкою подався на кладовище. Напівдорозі він раптом зупинився, похмуро й розгублено питаючи себе: йти йому далі чи вернутись назад? Він подумав про квіти на могилі — стільки років їх плекав! Скоро й він спочине… На цьому кладовищі. Тут, поряд неї? Ні, ні, тепер уже ні! І все-таки, як ридала ця жінка, повернувшись додому, якою турботою оточила його… Авжеж, авжеж, вона розкаялася… Її, лише її, він і може, либонь, простити.
І Мартіно Лорі знову рушив дорогою на кладовище. Того вечора йому треба було сказати так багато померлій.
© Український переклад. А. О. Перепадя, 1991.
Власне, яке відношення має депутат Гвідо Мадзаріні до самогубства Пуліно?
— Пуліно? Ой леле! То Пуліно наклав на себе руки?
— Атож, Лулу Пуліно: дві години тому. Його знайшли вдома, він висів у кухні на гачку для світильника.
— Повісився?
— Атож, повісився. Ну й видовисько! Посинів, язик вивалився, пальці скарлючені.
— Ох, сердешний Лулу! — Але до чого тут Мадзаріні?
Нелегко було щось второпати. Десятків зо два біснуватих, розмахуючи руками (хтось навіть видерся на стілець) лементували в кав’ярні, згуртувавшись довкола найгаласливішого — Леопольдо Пароні, голови «Республіканського клубу» Костанови.
— Дурень! Я вам кажу напевне: дурень! Я б йому оплатив дорогу! Я сам оплатив би! Коли людина не знає, що їй робити з власним життям і не користається ним, то хіба, дідько його забирай, хіба вона не дурна?!
— Перепрошую, а що сталося? — спитав один новоприбулий, приголомшений всім отим галасом, нерішуче звертаючись до завсідника, що тримався осторонь гурту, в темному кутку, кутаючись у вовняну накидку. Тінь від дорожнього кашкета з дашком ховала верхню половину його обличчя.
Перш ніж відповісти, той зняв з наголовка на ціпку кощаву руку, в якій тримав зібганий носовичок, і підніс його до рота під обвислими безбарвними вусами, повернувши до світла виснажене жовте обличчя, поросле подекуди ріденькою борідкою, як у хворого. Затуливши рота носовичком, він якусь хвильку вгамовував своє горло, в глибині якого вирував кашель, клекотливий, зі свистом; нарешті пролунав, наче з бочки, його голос:
— Мені здалося, коли ви підходили… Перепрошую, ви ж нетутешній, правда? — І відхаркнув у носовичок.
Вражений прибулець, ніяковіючи від неспроможності приховати свою огиду, відказав:
— Так, я — проїздом.
— Всі ми проїздом на цьому світі, синьйоре.
І вищирився, показавши зуби; від німого холодного сміху на висхлому обличчі довкола його колючих очей зібралася зморшками жовта шкіра.
— Гвідо Мадзаріні, — поволі провадив він, — це депутат від Костанови. Поважна персона…
І він потер вказівний палець об великий, ніби показуючи, в чому та поважність.
— Минуло сім місяців після парламентських виборів, а Костанова, як бачите, добродію, кипить від обурення, бо, зазнавши тут цілковитої поразки, він зумів перемогти в інших виборчих дільницях округу, щедро оплативши голосування. Пристрасті не вщухали, бо Мадзаріні помстився, влаштувавши так, що до муніципалітету Костанови призначили… — відійдіть, відійдіть трохи: немає чим дихати, — призначили королівського комісара. Дякую. Так! Важлива подія… Так! Королівського комісара.
Він випростав, на очах у ошелешеного прибульця, руку, стис кулак, відстовбурчивши тільки тоненький мізинчик, а тоді випнув губи і якийсь час уважно розглядав синюватий ніготь на тому пальці.
— Костанова — велике місто, — мовив нарешті. — Весь світ обертається довкола Костанови. Зірки небесні тільки й роблять, що дивляться на Костанову; і дехто скаже, що вони сміються, а дехто — що зітхають, мріючи й собі мати таке місто, як Костанова. Чи ви знаєте, синьйоре, від чого залежить доля світу? Від Костановської республіканської партії, яка не має спокою, запобігаючи то перед Мадзаріні, то перед колишнім мером міста Каппадоною, що представляє короля. Нині міську раду розпущено, отож весь світ перевернувся догори дном. Он вони: ви їх чуєте? Той, що галасує найдужче — то Пароні, так, он той, з еспаньйолкою, в червоній краватці і в капелюсі а-ля Лоббія[36]; він ото так розходився, бо хоче, щоб і життям, і смертю повсюди в світі порядкували республіканці Костанови. Атож, навіть смертю. Пуліно заподіяв собі смерть… Знаєте, хто такий був Пуліно? Бідолашний чоловік, хворий, як і я.
Нас тут, у Костанові, кілька таких хворих. Маємо ж і ми бути на щось годні. Стомившись од страждань, сердешний Пуліно сьогодні…
— Повісився?
— На гачку для світильника в кухні. Але ж ні, така смерть мені не до вподоби. То занадто обтяжливо — вішатись. Є ще й револьвер, любий пане. Куди легша миттєва смерть. Чудово! Чуєте, що каже Пароні? Він каже, що Пуліно — дурень. І не того, що повісився, а того, що перед тим, як накласти на себе руки, не поїхав до Рима і не порішив Гвідо Мадзаріні. Атож! Аби Костанова, а значить, і весь світ могли зітхнути вільно. Якщо чоловік не знає, що йому робити з власним життям і, перш ніж заподіяти собі смерть, не порішить якого-небудь мадзаріні, то він — просто дурень. Пароні каже, що оплатив би йому дорогу. Коли ваша ласка, пане.
Він рвучко звівся на ноги, запнув накидкою обличчя, аж до кашкетного дашка, і, геть закутаний, згорбившись, кинув лютий погляд на гурт крикунів і вийшов з кав’ярні.
Проїжджий отетеріло провів його очима до дверей, а тоді, обернувшись до старого кельнера, здивовано запитав:
— Хто це?
Старий журливо похитав головою, тицьнув себе пальцем у груди і пояснив зітхаючи:
— Він теж… ех, не довго протягне. Вся родина вимерла! Вже двоє братів і сестра… Він — студент. Його звуть Фаціо. Лука Фаціо. А все мати винна. Заради грошей вийшла заміж за сухотного, знаючи, що він сухотний. Тепер сама розкошує, розжиріла, мов настоятелька, тоді як бідолашні діти одне по одному… Жаль! У цього, знаєте, яка голова і скільки він вчився! Кожен скаже, що він тут найученіший. Щойно з Рима повернувся, закінчивши університет. Шкода!
І старий кельнер почимчикував до гурту горланів на чолі з Леонардо Пароні, які збиралися йти і хотіли розплатитися.
Вологий листопадовий вечір. Туман густішав. Бруківка на площі була мокра. Довкола ліхтарів мерехтіли кола тьмяного світла.
Щойно вийшовши з дверей кав’ярні, галаслива компанія враз попіднімала коміри пальт і, розпрощавшись, кожен подався своєю дорогою.
Леопольдо Пароні, за своїм звичаєм, гордо підвів голову, рішуче наставив уперед гостру борідку і перетнув площу, розмахуючи ціпком. Він пішов вулицею, що тяглася прямо від кав’ярні, тоді — праворуч, у перший завулок, в кінці якого стояв його дім.
Два заплакані ліхтарики, що тонули в тумані, один на початку, другий в кінці, тьмяно освітлювали цей брудний завулок.
Коли Пароні пройшов половину шляху, дістався найтемнішого місця і вже прямував на ледь видиме світло другого, ще далекого ліхтарика, йому здалося, що там, у глибині, якраз перед його домом, хтось стоїть. Кров йому захолола в жилах, і він зупинився.
Хто б то міг бути о такій пізній порі? Але хтось явно стоїть і чекає; стоїть перед дверима його дому. Отже, чекає на нього. А для чого? Напевне, не для того, щоб обікрасти, адже всім відомо, що він бідний, як Цинциннат[37]. Отже, з політичних мотивів… Хтось підісланий Мадзаріні або королівським комісаром? Хіба це можливо? Щоб аж до такого дійшлося?
Гордий республіканець розгублено озирнувся назад, розважаючи, чи не ліпше йому вернутися до кав’ярні або наздогнати приятелів, які ще недалеко відійшли, і наздогнати тільки для того, щоб вони стали свідками жорстокості, безчесності суперника. Але враз він помітив, що невідомий, почувши його кроки, мабуть, іще коли він зайшов до тихого завулка, рушив йому назустріч, ховаючись у густому мороці. Ось він: тепер його добре видно — у щось закутаний. Пароні насилу поборов тремтіння і бажання накивати п’ятами; він кашлянув і голосно крикнув:
— Хто там?
— Пароні! — покликав його глухий голос.
Нестримна радість охопила Пароні, тільки-но він упізнав цей голос:
— А, Лука Фаціо… ти? Я ж так і подумав! Ти тут, друже? Яким же вітром? Повернувся вже з Рима?
— Сьогодні, — похмуро відмовив Лука Фаціо.
— Ти чекав на мене, любий?
— Так, я був у кав’ярні. Ти мене не бачив?
— Та ні. Отже, ти був у кав’ярні? Як тобі ведеться-можеться, любий друже?
— Кепсько: краще не запитуй.
— У тебе до мене якась справа?
— Атож, важлива.
— Важлива? Я слухаю!
— Не тут. Ходімо до тебе додому.
— Але ж… Що таке? Яка справа, Луко? Все, що в моїх силах, друже…
— Я ж сказав, не запитуй: мені погано.
Вони підійшли до будинку. Пароні витяг ключа з кишені і відімкнув двері, запалив сірника і повів Луку Фаціо сходами нагору.
— Обережно… Обережно на сходах…
Піднявшись сходами, вони проминули маленьку вітальню і увійшли до кабінету, де пахло кислим тютюновим димом. Пароні запалив гніт, білий вогник блимнув у закопченій лампі, що стояла на захаращеному письмовому столі, і зацікавлено обернувся до Фаціо: у бідолахи очі повилазили з орбіт, обома руками він притискав до рота носовичка. Від цього тютюнового смороду у нього почався напад жахливого кашлю.
— Господи… Тобі й справді погано, друже…
Луці довелося перечекати перш ніж відповісти. Він кілька разів кивнув головою. Обличчя було мертвотно бліде.
— Не називай мене другом і відійди, — нарешті видушив він із себе. — Мені вже кінець… Ні, я буду стояти… Стояти… А ти відійди.
— Та я… я не боюсь… — заперечив Пароні.
— Не боїшся? Ну стривай… — вищирився Лука Фаціо. — Дуже ти поспішаєш. Я в Римі, відчувши кінець, усе розтринькав: залишив тільки декілька лір на цей револьвер.
Він засунув руку в кишеню пальта й витяг звідти чималий револьвер.
Леопольдо Пароні пополотнів, побачивши зброю в руці людини в такому стані, й забелькотів:
— Він… він з набоями? Ой-йо, Луко…
— З набоями, — холодно відповів той. — Ти ж сказав, що не боїшся.
— Ні… але, якщо, боронь Боже…
— Відійди! Стривай-но… Я замкнувся у своїй кімнаті в Римі, щоб порішити себе. Я вже наставив був револьвер до скроні, аж чую раптом — хтось стукає в двері.
— Ти, в Римі?
— В Римі. Відчиняю. І знаєш, кого бачу? Гвідо Мадзаріні!
— Його? У себе?
Лука Фаціо кілька разів кивнув головою. Тоді повів далі:
— Він побачив мене з револьвером у руці і зразу все второпав: кинувся до мене, вхопив за руки, струснув і закричав: «Ти що? Отак вирішив загинути? Луко, не будь дурнем! Гаразд… Якщо хочеш це вчинити… Я тобі оплачу дорогу: їдь до Костанови та вбий спершу Леопольдо Пароні!»
Пароні, який напружено слухав цю дивовижну, дику мову, ждучи якоїсь жахливої наруги, раптом відчув, що йому підкошуються ноги: він розтяг рота у жалюгідній, немічній посмішці:
— Ти жартуєш?
Лука Фаціо відступив на крок; йому сіпалася щока і рот перекривило, коли він вимовив:
— Я не жартую. Мадзаріні оплатив мені дорогу, і ось я тут. Зараз порішу тебе, а потім себе.
На ці слова він підняв револьвер і прицілився.
Переляканий Пароні затулив лице руками і, ухиляючись від прицілу, кричав:
— Ти здурів, чи що?.. Луко… Ти здурів?
— Не метушись! — звелів Лука Фаціо. — То кажеш, я здурів. Га? Я здурів? А ти що горланив три години поспіль у кав’ярні? Хіба не ти кричав, що сердешний Пуліно дурень, бо не поїхав до Рима убити Мадзаріні, перш ніж повіситися самому?
Леопольдо Пароні спробував був заперечити:
— Таж є різниця, бачить Бог. Я ж не Мадзаріні!
— Різниця? — вигукнув Фаціо, тримаючи Пароні на мушці. — Яка може бути різниця між тобою і Мадзаріні, для такого, як я або Пуліно, адже для нас нічого більше не важить ваше життя і весь ваш вертеп! Убити тебе чи першого перехожого — нам однаково! Ага, ти маєш нас за дурнів, якщо на краю могили ми не зробилися знаряддям твоєї чи будь-чиєї зненависті, ваших суперечок, вашого блазнювання? Гаразд: я не хочу бути дурнем, як Пуліно, і вб’ю тебе!
— Заради всього святого, Луко… Що ти робиш? За що? Я завжди був тобі другом! — почав благати Пароні, витанцьовуючи під дулом револьвера. — Бога ради!
В очах Фаціо справді промайнуло нестямне бажання спустити курок.
— Ну, — мовив він з тою самою холодною посмішкою на устах. — Коли чоловік не знає, що йому робити з власним життям… Блазень! Заспокойся, я тебе не вб’ю. Ти ж вільнодумець, як і належить справжньому республіканцеві, га? Атеїст! Ясна річ!.. Інакше не посмів би назвати Пуліно дурнем. Зараз ти подумав, що я тебе не вб’ю, бо сподіваюся, що мені воздасться на тім світі… Але, бач, не так воно. Для мене було б найприкріше вірити, що я маю забрати з собою туди весь тяжкий досвід, що випав на мою долю за двадцять шість років життя. Я ні в що не вірю! І все-таки я тебе не вб’ю. І не матиму себе за дурня, якщо не порішу тебе. Мені жаль тебе, жаль за твоє блазнювання, от і все. Я дивлюсь на тебе здалеку і бачу тебе маленьким і милим, бідним, рудим, пихатим і дуже смішним чоловічком. Але твоє блазнювання я хочу запротоколювати.
— Що зробити? — спитав Пароні, поклавши руку на дзвінок; він був такий приголомшений, що не розчув останнього слова.
— За-про-то-ко-лю-ва-ти, — повторив по складах Фаціо. — Я маю на те право, бо стою одною ногою в могилі. І ти маєш скоритися. Сядь отам і пиши.
Він показав револьвером на письмовий стіл, точніше, примусив Пароні сісти, прицілившись йому в груди.
— А що… Що я маю писати? — покірно пробелькотів Пароні.
— Те, що я тобі продиктую. Зараз ти принишк, але завтра, коли дізнаєшся, що я вкоротив собі віку, знову піднімеш хвіст, я тебе знаю, горлатимеш у кав’ярні, що я теж дурень. Хіба ні? Але я не для себе стараюсь. Я хочу поквитатися за Пуліно. Тож пиши… Ось тут, тут, дуже добре! Два слова. Такий собі маніфестець: «Я, що нижче підписався, каюся…» Е ні, біс тебе забирай! Пиши, чуєш? Це в тебе єдина можливість зберегти життя! Або пиши, або пристрелю тебе. «…Каюся, що сьогодні ввечері у кав’ярні, в колі друзів, назвав Пуліно дурнем за те, що він, перш ніж накласти на себе руки, не поїхав до Рима і не вбив Мадзаріні». Це чиста правда: тут ні краплі перебільшення. Я навіть випустив про те, що ти оплатив би йому дорогу. Написав? Тепер далі: «Лука Фаціо, перш ніж убити себе, прийшов до мене…» — напиши «озброєний револьвером»! Атож, додай: «озброєний револьвером». Адже мені вже не доведеться платити штраф за недозволене зберігання зброї. Отже: «..Лука Фаціо прийшов до мене, озброєний револьвером», — написав?..» і заявив, що й він, аби його не назвав дурнем Мадзаріні чи хто інший, мав би порішити мене, як собаку». Написав: «як собаку»? Добре. З нового рядка: «Він міг це зробити, але не зробив. Він не зробив цього через огиду й жалість до мене, коли побачив мій страх. Його задовольнило моє визнання: істинний дурень — це я».
Тут Пароні, весь червоний, розлючено відсунув аркуш паперу і відкинувся назад, протестуючи:
— Ну, це вже…
— «…що істинний дурень — це я», — рішуче повторив незворушний Лука Фаціо. — Тобі легше буде зберегти свою гідність, любий, якщо дивитимешся на цей папір, а не на зброю. Написав? Тепер підпишись.
Він узяв папір, уважно прочитав його і сказав:
— Чудово. Завтра це знайдуть на мені.
Він склав папір учетверо і сховав до кишені.
— Хай тебе втішить думка, Леопольдо, що я оце маю зробити щось куди тяжче, ніж те, що зараз зробив ти. На добраніч.
© Український переклад. В. Б. Чайковський, 1991.
До дев’яти років усе було гаразд: вродилася здоровенька, добре росла.
А коли їй минуло дев’ять, доля немовби простягла із мороку величезну незриму правицю і поклала її на голову дівчинки, прирікши: «
Лікарі відразу, вони ж бо вчені, дійшли висновку, що далі вона не ростиме. Анемія, дистрофія, рахіт…
Розумаки! Та спробуйте ж переконати ноги і тулуб Клементіни, що відтепер їм не рости! Ноги і тулуб, тільки-но народившись, потяглися в ріст і росли наперекір усьому. Не маючи змоги зростати догори під страшенним гнітом тої ручиськи, що давила їх до землі, вони вперто росли вбоки: ноги — кривими, тулуб — горбом ззаду і спереду. Аби тільки рости…
А втім, хіба не так ростуть деякі деревця, вузлуваті та покривлені. Точнісінько так. З однією, правда, різницею: деревце не має очей, щоб бачити себе, серця, щоб відчувати, розуму, щоб думати, а нещасна горбата — має; з кривого деревця, як відомо, прямі не глузують, на нього не позирають скоса, щоб часом не наврочило, пташки від нього не летять геть; а на бідолашну горбату люди поглядають з-під лоба, від неї тікає навіть малеча; і, нарешті, деревце не потребує кохання, бо у травні воно заквітує саме по собі, за законами природи, хоч і криве, та восени принесе плоди; а нещасна горбата…
Та що там казати, не поталанило їй, і нічим тому горю тепер не зарадиш. Коли пишеш листа і він тобі не до вподоби, то можна розірвати його та переписати спочатку. А життя? Життя не перепишеш наново, не розірвеш, як аркуш паперу.
Та й потім — Господь не велить.
Іноді, коли бачиш таке, то і в Бога вірити не хочеться. Однак Клементіна вірила. Тому й вірила, що бачила себе такою. Бо де знайти краще пояснення тому страшному лихові, од якого вона, безгрішна та безневинна, мала страждати усе своє життя? А воно ж у людини одне, і триватиме наче злий жарт, насмішка, і так довіку, а не одну мить: витерпів — і кінець! А потім зробишся рівненькою та стрункою, гнучкою та високою і забудеш про всі свої муки… Та куди там! Назавжди така…
А що ж Господь? Господь, ясна річ, сам забажав, щоб було так, у нього своя потаємна мета. Треба було вдавати, Господи прости, що віриш цьому, інакше Клементіна поринула б у розпач. А віра, навпаки, давала їй змогу вважати своє тяжке горе за благо, за найвище, неземне благо, дароване їй. На тім світі, звісно. На небі. Якою гарненькою янголицею стане Клементіна на небі!
І ось, ідучи вулицею, вона вже посміхається до людей, які дивляться на неї. Вона ніби хоче їм сказати: «Не смійтеся з мене! Не треба! Ви ж бачите, я сама сміюся перша. Така вже стала, не я сама себе створила; така була воля Божа, а тому не журіться, бо й я не журюся; я знаю напевне, коли така була воля Божа, то він мені опісля за все і воздасть!»
Зрештою, ніг з-під спідниці майже не видно.
Один Господь знає, як важко Клементіні ходити такими ногами. А вона ще й посміхається.
Її муки стають ще нестерпнішими, коли вона намагається ходити не розгойдуючись, щоб не дуже кидатися в очі людям. Пройти непоміченою вона все одно не змогла б. Вона ж горбата. І все-таки, коли вона йде отак, досить прудко, скромна із себе, та ще й посміхається…
Коли-не-коли трапляються справді немилосердні люди: розглядають її, хай навіть з виразом співчуття, потім вертаються, знов ідуть їй назустріч, знов дивляться на неї, ніби хочуть, що б то не було, збагнути, як же це вона примудряється ходити такими ногами. Коли Клементіна бачить, що своєю звичною посмішкою вона не може обеззброїти безжальну цікавість, вона червоніє з досади, схиляє голову, іноді, втративши самовладання, вона спотикається і мало не падає, і тоді, роздратована, вона ледве стримується, щоб не задерти спідницю і не закричати до того безжалісного: «Ось, на тобі, подивись! А тепер дай мені спокій, не займай каліку».
У цьому кварталі її ще не знають. Клементіна переїхала сюди кілька тижнів тому. Там, де вона жила раніш, її знали всі, ніхто їй більше там не докучав. Незабаром так буде і тут. Треба потерпіти трохи! Їй дуже подобається нова квартира, вікна якої дивляться на невелику площу, тихеньку та чистеньку. З ранку до вечора вона працює: вправно й з великим смаком робить коробочки і гарні торбинки для весіль та хрестин. Її сестра (бо у Клементіни є сестра Лауретта, молодша за неї на п’ять років, але… вона пряма і, навіть більше, струнка і така гарна, білява та квітуча) працює в майстерні модистки: кожного ранку о восьмій вона йде туди і повертається додому ввечері о сьомій. Сестри по черзі були за матір одна одній; спочатку Клементіна Лауретті, а тепер вона Клементіні, хоч Лауретта й молодша. Та що вдієш, коли Клементіна, через те своє лихо, так і лишилася наївною дитиною!.. А Лауретта, навпаки, набула великого життєвого досвіду! Якби не вона…
Часто Клементіна слухає її, відкривши рота.
Боже ж мій, Боже ж мій… ну й діла!
І розуміє, що їй, на її нещасних кривих ногах, ніколи не ввійти в той таємничий світ, про який розповідає Лауретта. Однак, заздрощів вона не відчуває, лише якийсь невиразний острах та щось подібне до болісної розчуленості, з жалю до себе. Лауретта, рано чи пізно, подасться в той світ, створений для неї, і що ж тоді буде з бідолашною Клементіною? Правда, Лауретта запевняє, присягається, що ніколи не кине її, навіть коли вийде заміж.
І Клементіна тепер думає про майбутнього чоловіка Лауретти. Хто це буде? Як вони познайомляться? На вулиці, мабуть… Він побачить її, піде слідом, потім якогось вечора перепинить її. І про що вони розмовлятимуть? Ой, як же то, либонь, цікаво — закохатися…
Клементіна сидить біля вікна, замріялась, погляд її блукає, вона ніяк не може взятися до роботи, що лежить перед нею на столі. Вона дивиться у вікно… І кого ж вона бачить? Там юнак, білявий вродливий юнак, з довгим волоссям та борідкою назареянина, сидить біля вікна у будинку навпроти, спираючись ліктями на підвіконня й поклавши голову на руки.
Неймовірно! Юнак невідступно, з якоюсь дивною напруженістю, дивиться на неї. Блідий… Боже, який же він блідий! Мабуть, хворий. Клементіна вперше бачить його біля вікна. А він, він не зводить з неї очей… Клементіну це бентежить; потім вона зітхає і заспокоюється. Перша думка, що приходить їй у голову:
—
Якби Лауретта була вдома, то Клементіна подумала б, що той юнак… Та Лауретти вдень ніколи не буває. Тоді, мабуть, коло вікна сусідньої квартири сидить якась гарна дівчина, до якої той юнак залицяється. Та схоже на те, що він дивиться саме сюди, дивиться на неї. Такими очима? Та ні, це неможливо! Ой, що це?
Юнак підняв руку, наче привітався! До неї? Ні, ні! Безперечно, до якоїсь в іншому вікні.
І Клементіна вилазить на стільчик, що завжди стоїть тут саме для неї, висовується і непомітно заглядає у вікно поруч, потім на сусіднє з другого боку… дивиться униз на вікно поверхом нижче, потім — поверхом вище…
Немає нікого!
Нерішуче, краєчком ока вона дивиться на юнака, і ось… він знову вітається, до неї, до неї… ой, цього разу не може бути жодного сумніву!
Клементіна тікає від вікна геть, тікає навіть з кімнати, серце її шалено калатає. От дурна! Ну ясно, це помилка… Той юнак, певно, недобачає. Він прийняв її за іншу… Може, за Лауретту? Ну, авжеж! Мабуть, вулицею він пішов слідом за нею, довідався, що вона живе тут, якраз навпроти нього… Але тоді він не просто недобачає, він сліпий! А окулярів не носить. Правда, з лиця Клементіна непогана, навіть трошки схожа на сестру, але ж тіло! Хто зна, може, побачивши її за столом, біля вікна, він подумав, що бачить Лауретту за роботою.
Того ж вечора вона спитала про нього сестру. Але та немов з неба впала.
— Який хлопець?
— Живе он там, навпроти. Ти його бачила коли-небудь?
— Я? Ні! А хто він такий?
Клементіна детально змалювала його, тоді Лауретта запевнила, що нічого про нього не знає, ніколи не здибала, ніколи не бачила його ні зблизька, ні здалеку.
Наступного дня все почалося спочатку. Ось він там, біля вікна, в тій самій позі, лікті на підвіконні, гарна білява голова схилилась на руки, і дивиться, дивиться на неї, як і напередодні, з тою самою дивною напруженістю в погляді.
Клементіна навіть думки не припускає, що той юнак, який здається їй таким зажуреним, може шукати розвагу в тому, щоб поглузувати з неї. Задля чого? Вона ж нещасна каліка й нізащо в світі не сприйме за правду жорстокий жарт, не клюне на гачок, її не звабиш… А що ж тоді? О, він знов, як і вчора, подає їй знак, махає їй рукою, кілька разів киває головою, ніби хоче сказати: «Тебе, так, тебе», і затуляє, немов з великої туги, обличчя руками.
Клементіні вже несила зоставатися тут, біля вікна, вона злазить зі свого стільчика, вся тремтить і, немов загнане звірятко, переходить до іншої кімнати і виглядає з-поза опущених фіранок. Він підвівся з підвіконня і вже не дивиться на вулицю, вигляд у нього сумний, задуманий, раз У раз він поглядає «а її вікно, щоб подивитись, чи не вернулася вона. Він чекає на неї!
Що було думати Клементіні? І тоді в неї майнула друга думка:
—
І, аби їй, нарешті, дали спокій, нещасна горбата нараз вигадує ось що: вона підсуває стіл до самого вікна, бере ганчірку, вилазить спочатку на стілець, потім насилу видирається на стіл, зводиться на ноги й немовби збирається протирати шибки. Ну, тепер він добре її побачить!
Та Клементіна мало не випадає з вікна, коли бачить, що юнак, угледівши її там, перелякано схоплюється на ноги і відчайдушно махає їй руками, хапається за голову і кричить, кричить.
Сторопіла, охоплена жахом Клементіна якомога швидше злазить зі столу, вона вся тремтить і дивиться на юнака широко розплющеними очима, а той розкриває до неї обійми, шле поцілунки. І тоді, заломлюючи руки, Клементіна думає:
—
Так воно і є. Того ж вечора Лауретта це підтвердила.
Зацікавившись розпитами Клементіни, вона попиталася в людей про того юнака, і їй розповіли, що він збожеволів з рік тому по смерті своєї нареченої, яка мешкала там, де тепер оселились вони, Лауретта і Клементіна. У тієї дівчини була саркома, а перед тим як вона померла, їй відтяли одну, а тоді і другу ногу.
А, то он чому! Коли Клементіна слухала розповідь сестри, їй так хотілося плакати. Від жалю до того юнака чи, може, до себе? Потім вона, з ледве помітною посмішкою, озвалась до Лауретти тремтячим голосом:
— А я знала, віриш? Він дивився на мене…
© Український переклад. О. А. Поманська, 1991.
Він марив. Лікарі пояснили, що почалося запалення мозку, і цей діагноз не сходив з уст його товаришів по службі, що поверталися по двоє-троє з лікарні після відвідин.
Вони немов тішилися науковими термінами, щойно почутими від лікарів, коли, зустрівши на вулиці когось із запізнілих колег, сповіщали:
— Енцефаліт!
— Френезія…
— Запалення оболонки.
— Запалення головного мозку.
Вони вдавали, що засмучені, а в душі потай раділи, що і свій обов’язок виконали, і живі-здорові вийшли з похмурої лікарні під веселу голубінь зимового ранку.
— Він житиме? Не збожеволіє?
— Хто зна!
— Схоже, живим буде.
— А що він говорить? Що говорить?
— Одне й те саме. Нісенітниці…
— Сердешний Беллука!
І нікому й на думку не спадало, що бідолаху довели до такого стану незвичайні умови, за яких він стільки років прожив, і що слова його, прийняті усіма за очевидний симптом затьмарення свідомості, виразно свідчили зовсім про інше.
Справді, коли зважити, що учора ввечері Беллука став гонористо відповідати начальнику, а, отримавши сувору догану, замало не кинувся на нього, то можна й засумніватися, чи, бува, не схибнувся він.
Бо злагіднішого й сумирнішого, акуратнішого й терплячішого працівника, ніж Беллука, годі собі й уявити.
«
І що ж, сотні разів цього віслюка безжально шмагали, сікли, репіжили — так собі, для потіхи, аби подивитися, чи розгарячиться він хоч трішки, чи бодай сторожко підніме сторч понурені вуха, чи дригне ногою, видаючи непевний замір відхвицнутися. Де там! Він був завжди вірний своїй вдачі і зносив несправедливі й немилосердні штурхани й шпигання тихомирно, навіть не зітхнувши, так ніби то були легкі непомітні доторки, а точніше, так ніби він до того звик терпіти постійні товченики, що втратив до них всяке відчуття.
Тому-то його дивний бунт міг означати лише одне — що він зненацька схитнувся з розуму.
Тим більше що учора йому перепало від начальника цілком по заслузі. Уже вранці Беллука виглядав якось незвично, по-новому. І що вже справжнісінька чудасія — приголомшлива, як що?.. як обвал у горах! — він спізнився на роботу на півгодини з гаком.
Здавалося, що з очей йому раптом спали шори і він вмить побачив широкий навколишній світ, що перед ним відкрилося, розгорнулося пишне видовище життя, що вуха йому враз порозтулялися і він уперше почув голоси і звуки, до яких раніше був глухий.
Він з’явився на службу ошелешений і водночас замріяно-веселий. І цілий день нічого не робив.
А ввечері начальник, зайшовши до його кімнати, переглянув реєстри, ділові папери й здивувався:
— Як же так? Чим ти займався цілісінький день?
Беллука глянув на нього з усміхом, майже нахабно, і розвів руками.
— Що це значить? — гримнув тоді начальник, підійшов, узяв його за плече й трусонув. — Послухай, Беллуко, що це значить?!
— А нічого! — відповів той, кривлячи ту саму зухвало-глупувату посмішку. — Маю честь доповісти, ваша ясновельможність, це поїзд.
— Поїзд?
— Еже ж. Він свистів.
— Що за дурниці ти верзеш? Який поїзд?
— Сьогоднішній. Нічний. Він, ваша ясновельможність, свиснув. Я чув, як він свистів.
— Поїзд?
— А-атож. І якби ви знали, де я побував! У Сибіру… чи то… у лісах Конго. Одна мить — і вже там, ваша ясновельможність.
Чиновники, що позбігалися до кімнати на крик роз’ярілого начальника, зачувши таке, аж покотилися з реготу.
Тоді під’юджений, ображений сміхом начальник, що в той вечір, певне, був не в гуморі, аж закипів від люті і напустився на покірливу жертву своїх незліченних злих жартів.
Та цього разу ягня всіх налякало й приголомшило: зчинило бунт, галас і перейшло в наступ зі своєю бриднею про поїзд, що свистів, і про те, що тепер, коли він, Беллука, почув той посвист, він нізащо в світі не попустить такої наруги над собою.
Його схопили, зв’язали й відправили до божевільні.
Він і там співав своєї про той поїзд. Наслідував його свистіння. Таке тужливе, жалібне, ніби з мороку ночі. Й тут-таки додавав:
— Поїзд рушає, рушає. Не знаєте, панове, куди?
Він дивився на всіх несвоїми очима. Ці очі, завжди понурені й похмурі, тепер сміялися й променіли, як у дитинчати чи того, хто спізнав найвищого щастя. І він плів казна-що. Нечувані, запаморочливі фрази розцвітали на його вустах — поетичні, химерні, фантастичні. Вони тим більш збивали з пантелику, що куди там було збагнути, звідки вони взялися у чоловіка, який досі знав тільки цифри, реєстри й каталоги, а до навколишнього життя був сліпий і глухий. Не чоловік то був — суща рахівниця! А тепер він патякав про
Той, хто розказував мені про цей випадок, нітився від розчарування, бачачи, що анітрохи мене не здивував.
Дійсно, я сприйняв новину мовчки.
І мовчання це було вщерть сповнене суму. Я похитав головою і гірко сказав:
— Беллука, панове, не з’їхав з глузду. Запевняю вас, він при своєму розумі. З ним щось скоїлося, це так, але нічого ненормального з ним не сталося. Для всіх його дивацтва — повна несподіванка, бо ніхто добре не знає, як досі жив цей чоловік. А я знаю і певен, що розберуся в усьому, дайте тільки з ним побачитися й поговорити.
Дорогою до лікарні, куди поклали небораку, мені не йшла з голови учорашня пригода.
На людину, яка живе так, як досі жив Беллука, тобто життям нестерпним, може справити враження неабиякої сили найпростіша річ, звичайнісінька подія, якась непередбачена дріб’язкова перешкода, навіть камінчик на стежці, і ніхто нічого тут не добере, достоту не зрозумівши, що життя цієї людини — нестерпне. Той, хто бачить тільки хвіст, не помічаючи самої потвори, може злякатися хвоста не менше. А треба повернути хвостові тулуб — і тоді він уже не лякає: він просто хвіст, такий, який і повинен бути у потвори.
Звичайнісінький собі хвіст, та й годі.
Я ніколи не бачив, щоби хтось вікував свій вік так, як Беллука.
Я був його сусідою, і не тільки я, але й усі інші мешканці будинку дивом дивувалися, як це він може терпіти таку долю.
З ним жило троє сліпих: його жінка, теща й сестра тещі. Дві останні, ветхі-преветхі, посліпли від катаракти, а жінка не бачила білого світу за муром повік, що не розмикалися зроду.
Усі троє вимагали догляду. Верещали з ранку до вечора, бо нікому було їм догоджати. Дві овдовілі доньки, що знайшли в домі притулок після смерті чоловіків, одна з чотирма, друга з трьома дітлахами, не мали ні часу, ні бажання ходити коло них, лише зрідка вони надавали якусь допомогу — та й то одній тільки матері.
Як міг Беллука прогодувати стільки ротів на мізерну платню рахівника? Він брав ще й роботу додому, на вечір, недосипав, переписуючи папери. Переписував під дикий лемент п'ятьох жінок і сімох малюків, який не вщухав доти, доки всі вони не повкладаються й не позасинають на тих трьох ліжках, що були в хаті.
Ліжка були широкі, двоспальні, та їх було тільки троє на тринадцятеро душ.
Чвари, побиті миски й горшки, шалені гонитви з колотнечею, перекинуті меблі, рюмсання, зойк і гвалт. Хтось із дітей поночі тікав і ховався поміж сліпих бабунь, що спали окремо і щовечора гиркалися, бо жодна з трьох не хотіла спати посередині й баламутилася, коли надходила її черга.
Нарешті наставала тиша, а Беллука все працював і працював, аж до глибокої ночі, аж поки перо йому випадало з обважнілої руки й самі собою злипалися очі.
Тоді він падав, часто прямо в одежі, на рипучу канапку і в ту ж мить засинав мертвим сном, а вдосвіта ледве вставав, знеможений до нестями. І так день у день — до повного очманіння.
Так от, панове, з Беллукою сталася пригода, якої слід було чекати.
Коли я прийшов до нього в лікарню, він сам розповів мені про ту пригоду з усіма подробицями. Він був, правда, ще трохи збуджений, але якраз від усвідомлення того, що сталося. Сміявся з лікарів, доглядальниць і колег по службі, що ті прийняли його за навіженого.
— Нехай! — казав він. — Нехай!
Беллука, бачте, багато років тому забув, — авжеж, саме забув, — що світ існує.
Охоплений постійною скрухою від свого нещасного животіння, поглинутий безпросвітно, без продиху конторськими рахунками, мов та шкапа з зав’язаними очима, що ходить по колу біля поливального колодязя чи млина, він давним-давно забув, геть забув, який він, цей світ.
Два дні тому Беллука впав, украй виснажений, на свою канапку, але проти звичаю від перевтоми не зміг одразу заснути. І зненацька серед глибокої нічної тиші почув далекий посвист поїзда.
Наче грім ударив і йому вперше за багато років відіткнули вуха.
Цей посвист підхопив його й поніс геть від нелюдських злиднів і страждань, немов відкрилася могила й він ожив, і злинув в осяйний і безмежний простір, вдихаючи його на повні груди, аж задихаючися від свободи.
Він мимоволі ухопився за благеньку ковдру й полинув думками за поїздом, що рушав у ніч.
Там, далеко від цього остогидлого дому, від бідувань, був світ, справжній і прекрасний світ без кінця і краю, і туди вирушав поїзд… Флоренція, Болонья, Турін, Венеція… Скільки міст, у яких він побував замолоду і які, звісно, цієї ночі світилися вогнями. Авжеж, він знав, яке чудове життя там нуртує. Життя, яким і він колись жив. Воно тривало, не затихало увесь цей час, поки він тут, як шкапа, наосліп крутив млина. Життя, про яке вже й думати перестав. Світ звузився для нього, замкнувся в межах домашніх злигоднів, нестерпної конторської тісняви й нудоти… А тепер ось він бурхливим потоком знов увірвався в душу. Мить, коли Беллука прозрів, тут, у цій своїй в’язниці, блискавкою освітила йому обрії, розчахнула перед ним увесь світ, і збуджена уява понесла його над знайомими й незвіданими містами, широкими рівнинами, гірськими пасмами, густими дібровами, морськими глибинами. Та осяйна мить бриніла, розпросторювалася, проймала до живого. Поки він, Беллука, жив своїм нестерпним життям, мільйони й мільйони людей по всій землі жили інакше, кожен по-своєму. В ту саму хвилину, коли він тут мучився, на світі були самотні засніжені гори, що здіймали в нічне небо свої лазурові чола. Так-так, він їх бачив, бачив, бачив саме такими… І були ще океани, пущі…
І ось тепер, коли увесь світ ринув йому в душу, у нього з’явилася хоч якась розрадонька! Авжеж, він міг будь-якої хвилі відірватися від рутини, аби хоч в уяві вхопити ковток повітря з великого світу.
Йому досить і цього.
Звичайно, першого дня, надихавшися досхочу, він перебрав міру, очамрів. Ще б пак: перед ним в одну мить пройшов цілий світ! Та мало-помалу він би вгамувався. Він ще відчував легке захмеління від свіжого повітря.
А зовсім оговтавшися, він би пішов вибачитися перед начальником і знову взявся б за свої рахунки. Тільки хай начальник вже не перевантажує його понад силу, як раніше. Хай не забороняє йому час від часу, між двома записами в реєстрі, з’їздити — а чом би й ні? — у Сибір… чи то у ліси Конго.
Одна мить — і вже там, ваша ясновельможність. Тепер, коли пролунав посвист поїзда…
© Український переклад. В. Д. Радчук, 1991.
— Ватерлоо! Ватерлоо, святий Боже! Ви сказали «Ватерлоо»!
— Так, синьоре, після Святої Єлени.
— Після? Та що з вами? До чого тут Свята Єлена?
— Ой, вибачте. Острів Ельба.
— Та ні! Облиште острів Ельбу, любий Брею! Ви що ж, гадаєте, на уроці історії можна імпровізувати? Сідайте!
Чезаріно Брей, знічений, сів, і вчитель ще якусь мить дивився на нього невдоволено, коли не роздратовано.
Цього юнака перші два роки так хвалили в ліцеї за послух і старанність, а тепер (себто відтоді, як одягнув на себе форму вихованця Національного коледжу), хоч і слухає уроки уважно, дуже уважно, як зразковий учень, ніяк не може зрозуміти дійсних причин поразки при Ватерлоо!
Що з ним сталося?
Цього не зміг би пояснити й сам Чезаріно. Він годинами читав, чи, точніше, дивився крізь товсті скельця окулярів у відкриту книгу своїми короткозорими очима, але не міг зосередитися, вражений і спантеличений новими, безладними думками. Сталося це з ним не після вступу до коледжу, як гадали вчителі, а трохи раніше. Чезаріно міг навіть сказати, що саме через оці думки та деякі химерні враження він піддався на умовляння матері вступити до коледжу.
Почалося з того, що мати (вона називала його Чезаре, в не Чезаріно) сказала, не дивлячись йому в очі:
— Тобі слід змінити спосіб життя, Чезаре, тобі потрібне товариство друзів-ровесників, потрібен порядок і режим не лише в заняттях, а й у розвагах. Якщо ти не заперечуєш, то тобі ліпше провчитися цей останній рік у коледжі. Хочеш?
Він без зайвих роздумів поспішив відповісти «так»; надто вже його бентежила поведінка матері впродовж останніх місяців.
Єдиний син, він не пам’ятав свого батька, який, певно, помер зовсім молодим, адже мати ще така молода жінка — всього тридцять сім років. А йому вже вісімнадцять, тобто стільки, скільки було його матері, коли вона вийшла заміж.
Чезаре підрахував правильно, але, правду кажучи, коли його мати ще досить молода і вийшла заміж вісімнадцятилітньою, то це анітрохи не означає, що батько помер молодим: могла ж вона вийти заміж і за чоловіка в літах, навіть за старого, чи не так? Але Чезаріно мав убогу фантазію. Ні про це, ні про щось інше він не замислювався.
До того ж у їхньому домі не було жодної батькової фотокартки, жодного сліду його існування: мати ніколи не розповідала про батька, та й Чезаріно ніколи не розпитував. Він тільки й знав, що батька, як і його, звали Чезаре. Та й лише тому, що в шкільному атестаті було написано: «
Якби гарненько подумати, то Чезаре міг би сказати, що й про матір свою він знає мало. Вдень він майже ніколи її не бачив. З ранку до другої пополудні вона викладала малювання та гаптування у професійній школі, потім години до шостої-сьомої, а часом і до восьмої вечора ходила по учнях — давала уроки французької мови та музики. Верталась увечері стомлена, але навіть той невеликий проміжок часу, що лишавсь до вечері, поралася по господарству, виконуючи те, чого не змогла впорати служниця, а відразу ж по вечері перевіряла зошити своїх приватних учениць.
Меблі були більш ніж пристойні, житло з усіма вигодами, гарний одяг, на все це потрібна прірва грошей і за все щедро платила матуся працею, але зате яка журба, яка тиша в цьому домі!
Розмірковуючи про це в коледжі, Чезаріно відчував, як у нього щемить серце. Вдома, вернувшись зі школи, він без смаку обідав сам у добре вмебльованій, але майже темній їдальні, притуливши розкриту книжку до карафки на білому квадраті серветки, якою закривали старовинний горіховий стіл. Потім ішов до своєї кімнати й робив уроки, і, нарешті, коли його кликали до вечері, виходив незграбний, пригнічений, похмурий, мружачи за скельцями окулярів короткозорі очі.
За вечерею мати й син майже не розмовляли. Вона розпитувала його про школу, про те, як минув день, часто картала за те, що він живе не як усі хлопці його віку, радила розважитись, гуляти вдень на свіжому повітрі, бути жвавішим, більше скидатися на чоловіка. Вчитися треба, це ясно, але ж треба й відпочивати! Їй тяжко бачити його завжди такого блідого, виснаженого, похнюпленого. Він відповідав їй коротко: «так» або «ні», холодно згоджувався і нетерпляче чекав кінця вечері, аби якомога скоріше лягти спати, бо звик вставати рано.
Він виростав самотою, і радитися з матір’ю не звик. Він бачив і відчував, які вони з нею різні — мати така жвава, розкута й енергійна. Він, мабуть, вдався у батька. І порожнеча, що виникла по смерті батька, стояла між ним і матір’ю, і все гостріше відчувалася з роками. Навіть коли мати була поруч, вона завжди здавалася йому далекою.
Тепер це відчуття посилилося й викликало в ньому дивну бентежність, а надто коли (правда, досить-таки запізно, але ж, усім відомо, Чезаріно мав убогу фантазію!), коли він почув розмову двох шкільних товаришів, і в нього розвіялися дитячі ілюзії. Перед ним несподівано постали деякі огидні таємниці життя, про які він раніше не мав і гадки. І тоді мати стала для нього ще більш далекою. Останніми днями, що їх він провів удома, Чезаріно помітив: попри всю переобтяженість щоденними справами, мати все ще була вродлива, квітуча і завжди дбала про свою вроду: щоранку вона довго й любовно розчісувала коси, вдягалася елегантно, з аристократичною простотою, і йому неприємні були навіть пахощі її парфумів, яких він доти майже не помічав.
Аби звільнитися від цього химерного почуття до матері, він одразу ж згодився вступити до коледжу. Чи помітила вона це? І що спонукало її до такого рішення?
Тепер Чезаріно розмірковував про все. Змалку він завжди був дбайливим і слухняним хлопчиком, без принуки виконував усе, що йому загадували, правда, він був трохи слабкий, тендітний, але цілком здоровий. Він боровся з собою, намагаючись позбутися думок, що сіяли в ньому сором і каяття, особливо тепер, коли він дізнався, що мати захворіла. Ось уже кілька місяців вона по неділях не відвідує його в коледжі. Під час двох-трьох останніх відвідин їй нездужалося, мати й справді видалась йому тоді не такою квітучою, як раніше, він навіть помітив деяку, незвичайну для неї, неохайність у зачісці, і його почало ще дужче гризти сумління за ті недобрі думки про надмірну ретельність, з якою вона раніше дбала про свою зовнішність.
З коротеньких записок, які мати коли-не-коли посилала, щоб спитати, чи не треба йому чого, Чезаріно знав: лікар приписав їй відпочинок, бо вона надто перевтомлювалась, заборонив їй виходити, хоч і запевняв, ніби нічого серйозного нема, і якщо вона точно виконуватиме всі його приписи, то, безсумнівно, видужає. Проте її хвороба тривала, і стривожений Чезаріно не міг дочекатися кінця навчального року.
Звісно, в такому стані він ніяк не міг до кінця второпати дійсних причин поразки Наполеона Бонапарта при Ватерлоо, вигаданих учителем історії, хоч і старався як міг.
Коли того дня Чезаріно повернувся в коледж, його викликали до директора. Він чекав суворої догани за низьку успішність протягом року, але натомість директор говорив з ним дуже приязно й навіть чомусь здавався збентеженим.
— Любий Брею, — мовив він, поклавши йому руку на плече, що вельми здивувало хлопця, — ви знаєте, ваша мама…
— Їй погіршало? — одразу вигукнув Чезаріно, звівши на директора злякані очі, і картуз випав йому з рук.
— Мабуть, так, мій хлопчику. Вам слід негайно йти додому.
Чезаріно дивився на директора, і в його благальному погляді було запитання, яке не зважувалися вимовити вуста.
— Я сам добре не знаю, — відповів директор, зрозумівши це німе запитання. — Тут по вас приходила літня жінка, ваша служниця. Хлопчику мій, хай би що сталося, тримайтесь! Ідіть. З вами піде служитель.
Коли Чезаріно вийшов з кабінету директора, в голові йому гуло. Він не знав, що робити, якою дорогою бігти додому. Де служитель? Де картуз? Де він лишив свій картуз?
Вийшовши услід, директор подав йому картуз і звелів служителю, як знадобиться, не відходити від хлопця весь день.
Чезаріно побіг додому на вулицю Фінанце. За кілька кроків він побачив, що парадні двері напіввідчинені, і ноги йому підкосилися.
— Тримайтесь! — повторив йому служитель, який уже все знав.
В домі все було догори дном, ніби смерть вдерлася туди силоміць.
Вбігши, Чезаріно одразу ж кинувся в кімнату матері і там, у глибині, на ліжку, побачив її… таку довгу (таке було перше, приголомшливе, дивне, несподіване враження), — таку довгу, о Боже, ніби смерть навмисне її видовжила. Вона лежала невпізнанна, заціпеніла, і коло ніздрів уже залягли свинцево-сірі тіні.
— Що це? Що?.. — бурмотів він, опустивши плечі й витягуючи шию, аби краще бачити, як це звичайно роблять короткозорі: в першу мить він скорше був зацікавлений, аніж наляканий цим видовищем.
І ніби у відповідь із сусідньої кімнати, розітнувши страхітливу німоту смерті, пролунав надсадний, хрипкий крик немовляти.
Чезаріно рвучко повернувсь на цей крик, ніби той кресонув його бритвою по спині, і, тремтячи всім тілом, глянув на служницю, яка мовчки плакала, стоячи навколішки перед ліжком.
— Дитина?
— Там… — кивнула вона на двері.
— Її? — скорше видихнув, ніж запитав він.
Служниця ствердно кивнула головою.
Він знову обернувсь до матері, але вже не мав сил дивитися на неї. Вражений раптовим, жорстоким відкриттям, яке приголомшило його і наче вбило скорботу в серці, він затулив обличчя руками і відчув, як ізсередини, з глибини його заціпенілого тіла рветься зойк, — та горло, здавлене розпачем, його не пропускає.
Отже, від пологів? Умерла від пологів? Але ж як воно могло статися? То он чому! І раптом у нього майнула підозра, що там, звідки пролунав дитячий плач, хтось є; він обернувся й з ненавистю глянув на служницю.
— Хто?.. Хто?
Більш він нічого не міг вимовити. Тремтячою рукою намагався поправити окуляри, що ковзали з носа, мокрого від сліз, які несподівано ринули гарячим потоком.
— Ходімо… Пішли… — вмовляла його служниця.
— Ні… ти скажи мені… — наполягав він.
Лише тепер він помітив, що не один у кімнаті, довкола ліжка стоять незнайомі люди і дивляться на нього вражено й співчутливо. Він замовк і дозволив служниці відвести себе до кімнатки, в якій мешкав до вступу в коледж.
Там була сама тільки повитуха, — вона щойно викупала ще синюшне й спухле немовля.
Чезаріно з огидою поглянув на нього й знову обернувсь до служниці.
— Нікого? — сказав він ніби до самого себе. — А це дитя?
— Ой паничу! — скрикнула служниця, сплеснувши руками. — Що я можу вам сказати? Я нічого не знаю. Ми саме говорили про це з повитухою… Я нічогісінько не знаю! Сюди ніхто ніколи не приходив, можу заприсягтися!
— Вона тобі не казала?
— Ніколи, нічого! Вона ніколи нічого мені не розповідала, а я, звісно, не сміла розпитувати… Знаєте, вона плакала! Весь час плакала нишком… І перестала виходити з дому, коли стало помітно… ви мене розумієте.
Чезаріно перелякано здійняв руки, вимагаючи, щоб служниця замовкла. Вкинутий в жахливу порожнечу цією раптовою смертю, він відчував нездоланну потребу про все дізнатися і водночас не хотів нічого знати. Ганьба завелика. Його мати померла від цієї ганьби, і вона ще там, у кімнаті.
Затуливши обличчя руками, Чезаріно відійшов до вікна і на самоті поринув у роздуми.
Але й він не зміг згадати, чи бачив коли-небудь у домі якого-небудь чоловіка, котрий викликав би в нього підозру. Добре, а поза домом? Мати мало бувала вдома! Що він знає про її життя поза межами цих стін? Ким була його мати поза тим вузьким колом їхнього спілкування тут, вечорами, під час спільної вечері? Вона жила своїм життям, куди йому було зась. Певно, мати з кимось зійшлася… Але з ким?.. Вона плакала. Отже, він кинув її, не захотів чи не зміг одружитись. Ось чому вона віддала сина в коледж — аби позбавити його й себе неминучої ганьби. А що потім? У червні він однаково вийшов би з коледжу. І як тоді? Чи вона думала й далі приховувати всі сліди свого гріха?
Він відвів руки від обличчя, аби ще раз поглянути на немовля. Повитуха сповила його й поклала на канапу, де спав Чезаріно, коли жив удома. Чепчик, сорочечка, слинявчик… Та ні, вона явно хотіла лишити дитину в себе! І, звичайно, сама наготувала їй придане. Виходить, повернувшись з коледжу, Чезаріно побачив би в домі незнайому маленьку істоту. Що сказала б йому мати тоді? Ось, ось чому вона вмерла! Хто зна, які потаємні муки пережила вона за ці місяці! Ах, негідник, який негідник той, хто змусив її страждати — зганьбив і кинув! І вона ховалася вдома, приховуючи своє становище, і, може, втратила місце вчительки у трудовій школі… На які кошти вона жила всі ці місяці? Либонь, на заощадження, що їх вона відклала за довгі роки праці. А тепер?
Чезаріно раптом відчув, що порожнеча навколо нього стає ще ширшою і чорнішою. Він зовсім один, один на білому світі, ні допомоги, ні рідних — близьких чи далеких, сам на сам з цією крихітною істотою, яка вбила матір при появі на світ і сама опинилася в такій же порожнечі, приречена на таку ж долю… без батька… як і він.
Як і він? А що, коли й він… так само… чом раніше він про це не подумав? Може, й він народився так само? Що знає він про свого батька? Хто він був, цей Чезаре Брей?
— Послухайте-но, мій бідолашний паничу! — озвалася до нього служниця. — Ось повитуха тут каже… Це малятко…
— Так, — урвала її повитуха, — маляткові треба молока. А хто його годуватиме?
Чезаріно розгублено подивився на неї.
— Я казала, — вела далі повитуха, — що коли вже воно отак народилося… і бідолашної матінки більше немає… а ви, сердешний хлопчику, не годні подбати про маля… я казала…
— Що треба забрати його? — насупивши брови, спитав Чезаріно.'
— Але ж поміркуйте самі, — казала вона, — мені слід повідомити про нього в міську управу. Я маю знати, що ви збираєтеся робити.
— Так, — ізнову ніяковіючи, мовив Чезаріно. — Так… Зачекайте… я хочу… хочу спершу поглянути…
І він озирнувся довкола, ніби чогось шукаючи. Служниця прийшла йому на допомогу.
— Ключі? — тихо спитала вона.
— Які ключі? — машинально повторив він.
— Ви шукаєте низку ключів, щоб подивитись… або ще що? Вони он там, на піддзеркальнику, в материній кімнаті.
Чезаре зробив крок, та одразу ж зупинився, подумавши, що знову побачить матір, тепер, коли він усе знає. Служниця, що рушила за ним слідом, додала ще тихше:
— Багато про що слід подбати, паниченьку. Я розумію, ви розгубилися, сам-один, бідна невинна душенько… Приходив лікар, я бігала до аптеки… накупила всього… Ну, то дрібне, тепер слід подбати й про сердешну маму, га? Що робити?.. Ви вже вирішуйте…
Чезаріно рушив по ключі. Знову побачив випростану, довгу, закляклу маму на ліжку і ніби заворожений наблизився до неї. Ох, ці німі, навіки німі вуста, які так багато мали йому сказати! Вона забрала з собою, у страхітливу німоту смерті таємницю цієї дитини, а також і таємницю його власного народження… Але, може, пошукати чого, подивитися?.. Де ж вони, ці ключі?
Він узяв їх з піддзеркальника й пішов слідом за служницею до маленького кабінету матері.
— Пошукайте там, у тій шафці.
Він знайшов там трохи більш як сто лір, мабуть, усе, що лишилося від її заощаджень.
— Оце й усе?
— Все… Зачекайте…
У шафці він знайшов кілька листів. Й одразу ж вирішив їх прочитати. Але то були листи від учительки з професійної школи, писані до матері у Ріо Фреддо, де два роки тому вони разом відпочивали під час літніх канікул. А через рік ця вчителька, материна подруга, померла. З останнього листа раптом вислизнув на підлогу папірець, і служниця квапливо підняла його.
— Дай-но сюди! Дай сюди!
Записка була написана олівцем, без зазначення дати й адреси: «
— Альберто… — повторив Чезаріно, дивлячись на служницю. — Це він! Альберто… Ти його знаєш? Нічого не знаєш? Так-таки й нічого? Відповідай!
— Ні, ні, мій паничу, я ж вам сказала.
Він знову почав порпатись у шафці, обнишпорив усю кімнату, але нічого не знайшов. Лише це ім’я. Відомо тільки, що батька дитини звуть Альберто. А його батька — Чезаре… Два імені — і більш нічого. А вона лежить мертва, там. І він один у цій порожнечі, з дитям, котре щойно народилося, а вже нікому не потрібне; у нього самого досі принаймні була хоч мати. Кинути дитину? Ні, ні, бідолашне маля!
Охоплений нестерпною жалістю, в якій уже проступала братня ніжність, він відчув, як від розпачу в ньому прокидається шалена енергія. Він вийняв із шафки кілька материних коштовностей і віддав їх служниці, щоб та роздобула грошей, на перший час. Потім вийшов до вітальні й попросив служителя подбати про все, що треба зробити для мами. Знову побіг до повитухи й попросив її негайно знайти дитині годувальницю. Метнувся по свого учнівського картуза туди, до кімнати покійниці, подумки пообіцяв матері, що не дасть пропасти ні її маленькому, ні собі, й побіг до коледжу переговорити з директором.
За одну мить він зробився ніби зовсім іншою людиною. Не скаржачись, розповів директорові про своє становище, про наміри й попросив допомоги спокійно, твердо переконаний, що ніхто йому не відмовить, бо він має святе право на допомогу за всі ті страждання, на які його, ні в чому не винного, прирекла власна мати і невідомий, що дав йому життя, і той, другий, котрий одібрав у нього матір, залишивши на руках з немовлям.
Директор слухав його, розтуливши від подиву рот, з очима, повними сліз; він одразу ж запевнив Чезаріно, що зробить усе, аби якнайшвидше йому допомогти, і ніколи-ніколи не кине його напризволяще. Він притис учня до грудей, плачучи разом з ним, пообіцяв того ж вечора зайти до нього і, можливо, принести добрі вісті.
— Гаразд. Дякую, синьйоре. Я на вас чекатиму.
І прожогом кинувся додому.
Невеличка допомога наспіла швидко, та Чезаріно майже цього не помітив, бо все пішло на похорон, про який подбали чужі люди.
Сам він думав тільки про дитину, про те, як порятувати її і себе, як піти геть з цього сумного дому, де, на довершення ганьби, зібрано — хто зна, як і звідки — порцеляну, всю цю обстанову, може, й не розкішну, але, звісно, дорогу. Він дивився на мамине майно майже з ненавистю, — адже в них, у цих речах, крилася таємниця його народження. Треба їх негайно позбутися, лишивши тільки найскромніше і найнеобхідніше, аби умеблювати три вбогі кімнатки, що їх він винайняв за містом з допомогою директора коледжу.
Він довго й запекло торгувався зі скупниками старих меблів і лахмітниками, яких йому нараяли сусіди. Як не дивно, тепер йому здавалося, що ці речі належать передусім дитині, коли вже мати померла через неї і тим самим зняла завісу з таємниці свого багатства. А дитя, таке малесеньке й безмовне, мало право, чорт забирай, не відчувати ганьби, тим більше що не воно, а інший захищав його інтереси.
Він продав би й мамині сукні, і прикраси меланхолійній і хворобливій перекупці, що прийшла до нього, пообвішувана разками намиста, якби та улесливим голосочком і з солоденькими посмішечками не натякнула, для якої клієнтури призначає ці сукні й оздоби. Він вигнав її геть. О, ці речі, ніби живі, вони ще зберігали той запах парфумів, який так бентежив його останнім часом! Коли він ховав їх, йому здалося, що від них ніби віє подихом немовляти, і це підсилювало гостре відчуття того, що все тут, геть усе належить оцій дитині, вимитій, припудреній тальком і сповитій у розкішне придане, яке наготувала йому власноруч мати перед смертю. Цю дитину треба було не тільки порятувати, але й оточити всіма тими турботами, якими б неодмінно оточила її мати; дитина здавалася тепер Чезаріно дорогою, неоціненною і милою істотою, завдяки якій у ньому несподівано прокинулась чудова, мужня материна бадьорість.
Він не помічав (хоча це могли помітити інші), що жвава і палка енергія матері в його худенькому жалюгідному тілі підтримувалась лише відчайдушним зусиллям, і це робило хлопчика різким, підозріливим і навіть жорстоким. Так, навіть жорстоким, адже йому стало жорстокості звільнити стару служницю Розу, а вона ж так підтримала його в нещасті. Та його не можна було винуватити в тому, що він робив чи говорив. Бо служницю він звільнив слушно, адже йому доводилося платити чималі гроші годувальниці; правда, можна було знайти іншу раду, але люди простили йому й це, ба навіть простила сама Роза: він же, бідолаха, мабуть, і не помічав, що чинить жорстоко щодо інших, — на нього самого тепер сипалися тяжкі злигодні. Якби не співчуття, то найбільше, що можна було б дозволити собі, — це посміхнутися, дивлячись на змученого чоловічка, на худенькі підсмикнуті вгору плечки, на бліде й суворе личко, на ці примружені за товстими скельцями очі. Змучений, засмиканий страхом чогось не встигнути, запізнитись, він постійно усе кудись бігав, клопотався про все. Йому допомагали, а він навіть забував дякувати. Не подякував навіть директорові коледжу, коли той відвідав його на новій квартирі й повідомив, що знайшов йому місце писаря в міністерстві народної освіти.
— Цього, звичайно, не досить. Але вечорами, після роботи, ти даватимеш приватні уроки учням молодших класів. І побачиш, цього тобі вистачить. Ти — молодець.
— Так, синьоре. А костюм?
— Який костюм?
— Не піду ж я до міністерства в шкільній формі.
— Одягни старий костюм, що його ти носив до вступу в коледж.
— Ні, синьйоре, не можу. Мені завжди все шили так, як хотіла мама, з короткими штанами. І в мене нема жодного чорного костюма.
Всі перепони, що поставали перед ним (а їх було чимало), не так пригнічували його, як дратували. Він хотів перемогти, він мусив здобути перемогу! От тільки, що дужче він прагнув перемогти, то більшої допомоги жадав від інших. І коли в міністерстві інші переписувачі паперів, люди здебільшого в літах або й старі, марнували час, байдикували, незважаючи на погрози начальства закрити відділ переписування через його малу віддачу, — він починав голосно сопіти, тупав ногою, кидав на них через стіл пекучі погляди або грюкав кулаком по столу, і не тому, що їхнє байдикування здавалося йому безчесним, а тому, що вони, не вважаючи за свій обов’язок працювати разом з ним і для нього, збільшували його ризик залишитися без роботи. Вони ж, звичайно, лише глузували й знущалися з дурного хлопчиська, який намагався закликати їх до порядку. Він зривався з місця, погрожував піти й поскаржитися на них, а вони тоді — так-так! — самі пропонували йому це, і йому доводилося визнати, що доносом він, либонь, тільки б пришвидшив спільну біду. Він дивився на них так, ніби своїми кпинами вони роздирали його на шматки, а потім, згорбившись над столом, переписував, переписував, скільки міг, переглядав переписане іншими, виправляв їхні помилки, глухий до їхніх дотепів, глузів і шпичок. Іноді, аби закінчити роботу, доручену відділові, він ішов з міністерства на годину пізніше за інших. Директор бачив, як Чезаріно прибігав до коледжу захеканий; очі його, здавалося, застигли від зосередження на думці, що йому забракне сил подолати всі ті труднощі й перепони, до яких тепер долучилася ще й людська зловмисність.
— Нічого, нічого, — казав йому директор, втішаючи свого вихованця, а часом і ласкаво картав його.
Та Чезаріно не слухав ані розради, ані докорів, так само як і на вулиці, біжучи на службу, ні на що не звертав уваги; вранці він поспішав зі своєї далекої околиці, щоб не спізнитись на роботу, опівдні приходив обідати, а потім на третю знову квапився на службу, весь час пішки, аби заощадити на трамваї, а ще — від страху спізнитися, коли буде його чекати. Увечері він просто падав з ніг. Так натомлювався, що навіть не мав сили взяти на руки Нінні й змушений був спершу сісти.
Він сідав на балкончику з іржавими залізними поручнями, який спершу видався йому таким гарним, бо з нього видно було довколишні садочки, і, тримаючи на колінах Нінні, намагався винагородити себе за біганину, втому й прикрощі цілого дня. Та малий, якому вже минуло майже три місяці, не хотів сидіти в нього на колінах: чи тому, що мало бачив брата вдень і не впізнавав його, чи тому, що той не вмів його тримати на руках, а може, просто хотів спати, як, виправдовуючи його, казала годувальниця.
— Дайте мені, я присплю його, а потім нагодую вас вечерею.
Сидячи на балкончику, в холодному, згасаючому світлі присмерку, він дивився (хоч, може, й невидющим поглядом) на червоний серп місяця на блідому ще, беззоряному небі, потім переводив погляд униз на безлюдну брудну вуличку, по один бік якої тягся сухий запорошений паркан, і відчував, як його втомлена душа сповнюється розпачем і смутком, але тільки-но його починали пекти сльози, він зціплював зуби, впинався пальцями в залізний поручень балкона, спрямовував погляд на єдиний вуличний ліхтар, в якому хлопчаки камінням вибили два скельця, і починав умисне плекати в собі лють на своїх учнів у коледжі, а ще на директора, — тепер, коли вже не міг довіритися йому як раніше, бо розумів, що коли той і робить йому добро, то швидше для себе, для самовдоволення: ось, мовляв, який я добрий: тож, приймаючи від нього допомогу, Чезаріно почував себе приниженим. Злостивсь і на своїх колег, на їхні брудні натяки й паскудні запитаннячка, якими вони хотіли принизити, зганьбити його: «
У тиші до нього долинали удари ніжок стільця об підлогу, спершу дві передні, потім задні: це гойдалася годувальниця, заколисуючи маля; а за парканом дзюркотіла вода, віялом розбризкуючись з довгого, наче змія, шланга, — то селянин поливав свій город. Дзюркіт води подобався Чезаріно, тішив душу, і йому не хотілось, аби через неуважність того селянина на якесь місце потрапило забагато води, а він відчував це відразу ж по відлунню, бо земля робилася глейкою й набрякала вологою. І чому раптом йому на пам’ять спливала та візерунчаста чайна скатертина з блакитними бережками й густою торочкою, яку мати стелила на столик, коли пригощала чаєм котрусь із подруг, що несподівано приходила о п’ятій годині? Ця скатертина… придане Нінні… витонченість, смак, мамина охайність; а тепер лежить на столі брудна шматина, вечеря не готова, його постіль зранку не прибрана, ну хоча б дитина була доглянута — так ні ж, і цього нема: сорочечки брудні, слинявчик теж, а спробуй скажи хоч слово годувальниці — розсердиться і, чого доброго, в його відсутність зжене зло на цій невинній крихітці, до того ж у неї завжди готова відповідь, що, бавлячи дитину, вона не встигає ані прибрати, ані приготувати, і якщо за дитиною недостатній нагляд, то це через те, що їй доводиться бути і прибиральницею, і куховаркою. Сама колода-колодою, селючка неотесана, а туди ж — удає красуню, волосся зачісує догори, чепуриться. Та бог із нею! Молоко в неї гарне, і дитина, хоч і недоглянута, але здорова. О, як малюк схожий на маму! Ті ж оченята, той же носик, губи… Проте годувальниця запевняє, що, навпаки, дитина схожа на нього. Та де! Хто й зна тепер, на кого він сам схожий! І хіба це так уже важливо? Йому досить, що Нінні схожий на маму, він навіть щасливий з того, — не згадуватиме більше про того незнайомця, котрого вже і розшукувати не хоче.
По вечері, за тим самим нашвидкуруч прибраним столом, він сідав до книжок, бо хотів через рік скласти випускні іспити, а потім, якщо звільнять від платні, вступити до університету. Він пішов би на юридичний факультет, а диплом дав би йому змогу взяти участь у конкурсі на посаду секретаря у тому ж таки міністерстві народної освіти. Тому хотілося якомога швидше кинути це нікчемне й хистке місце переписувача. Та іноді вечорами, коли він працював, його поволі охоплював похмурий розпач. Можливість учитись здавалась йому такою далекою серед усіх цих мук! І він, намагаючись зазирнути в цю далечінь, відчував марність своїх мук, яким, здавалося, ніколи не буде кінця. В його трьох майже порожніх кімнатках стояла така тиша, аж він чув, як гуде гасова лампа, яку, аби краще бачити, він знімав з гвіздка і ставив на стіл; Чезаріно скидав з носа окуляри, дивився примруженими очима на полум’я, і великі важкі сльози скочувалися йому з-під вій і падали на розкриту книжку.
Однак це тривало недовго. Наступного ранку він працював іще старанніше, схиляючи змучене, спітніле, ніби воскове, личко, витягуючи над сутулими плечима, як це роблять короткозорі, голову з прилизаним, як у хворого, і надто відрослим на шиї волоссям, і з величезними окулярами на носі, які туманили його блискучі, пронизливі очі, — що крізь скельця здавалися ще меншими, — і впиналися до крові в ніжне перенісся.
Часом його навідувала служниця Роза. Вона обережно розкривала йому очі на вади годувальниці і задля перестороги переповідала все, що казали про неї сусідки. Чезаріно стенав плечима. Він підозрював, що Роза говорить усе те від образи, — адже вона з самого початку, бажаючи лишитися в домі, пропонувала вигодувати дитину стерилізованим молоком, вона нібито бачила багатьох матерів, які так роблять, і дуже задоволені. Зрештою, Чезаріно довелося з нею згодитися й вигнати годувальницю, яка була на другому місяці вагітності. На щастя, дитині від зміни годування нічого не сталося, завдяки добрій старенькій, що була рада-радісінька повернутися на службу до двох сиріт.
Хоч як важко це йому далося, Чезаріно міг нарешті втішатися спокоєм. Він знав, що Нінні в надійних руках і тепер можна спокійно вчитися й працювати. Повертаючись увечері додому, він бачив там лад і затишок: Нінні ошатний, як наречений, вечеря смачна, постіль м’яка. Це було щастя. Перші слова, перші милі міни Нінні — Чезаріно мало не шаленів з радості. Кожні два дні він зважував малого, побоюючись, що той почне худнути від штучного годування, хоча Роза його заспокоювала:
— Хіба ви не бачите, він скоро буде важчий за мене! Сопілки з рота не випускає!
Сопілкою вона називала смоктунчик.
— Агов, Нінні, а зіграй-но нам сонатину!
Нінні не примушував себе просити двічі, йому не подобалось, коли інші хапалися до його сопілки, він хотів тримати її сам, як справжній дударик, а насмоктавшись донесхочу, блаженно заплющував свої милі оченята. І Чезаріно, і стара служниця дивилися на нього з захватом, і коли малий, ще не закінчивши смоктати, бувало, засинав, вони тихенько вставали і, тамуючи подих, навшпиньки несли його до колиски.
І Чезаріно, з подвоєною енергією взявшись до навчання, тепер уже цілком певний успіху, осягнув нарешті дійсні причини поразки Наполеона при Ватерлоо.
Але одного вечора, коли він, як завжди, прибіг додому, бо йому хотілося швидше поцілувати Нінні, на порозі його перепинила Роза. Дуже хвилюючись, вона повідомила, що якийсь пан хоче поговорити з ним і чекає вже з добрячих півгодини.
Чезаріно побачив перед собою чоловіка років п’ятдесяти, високого на зріст, гарної постави, вбраного в чорне, — ніби в глибокій жалобі, — сивоволосий, смаглявий, вигляд суворий і похмурий. Він підвівся, коли пролунав дверний дзвінок, і чекав у їдальні.
— Ви хочете поговорити зі мною? — запитав Чезаріно, розглядаючи його насторожено й неприязно.
— Так, наодинці, якщо дозволите.
— Прошу, проходьте.
І Чезаріно показав на двері своєї кімнати, пропустивши незнайомця вперед, потім зачинив їх тремтячими руками, обернувся і, перемінившись на обличчі, суплячи брови, мружачи за скельцями окулярів очі, запитав:
— Альберто?
— Так, Роккі. Я прийшов…
Чезаріно підступив до незнайомця з обличчям, спотвореним судомою, так ніби збирався напасти на нього.
— Навіщо? Навіщо ви прийшли у мій дім?
Той відступив, зблід, але стримався.
— Дайте мені сказати. Я прийшов з гарними намірами.
— Якими намірами? Моя мати померла!
— Я знаю.
— Он як, ви знаєте?! І вам цього мало? Ану, вимітайтеся звідси геть, а то пошкодуєте!
— Даруйте, але…
— Так-так, пошкодуєте! Пошкодуєте, що прийшли мене ганьбити…
— Та ні ж бо, я перепрошую, ви не зрозу…
— Для мене бачити вас — уже ганьба! Так, синьйоре! Чого вам од мене треба?
— Але… вибачте… Якщо ви дасте мені сказати… Заспокойтесь! — знову заговорив відвідувач, ошелешений цим нападом. — Я все розумію… Проте мушу вам сказати…
— Ні! — тремтячи від люті й стискаючи свої слабкі кулачки, рішуче вигукнув Чезаріно. — Годі, я нічого не хочу знати! Не хочу жодних пояснень! Досить і того, що ви посміли прийти! Забирайтеся геть!
— Але тут мій син, — заперечив Роккі, сердячись і втрачаючи терпець.
— Ваш син? — закричав Чезаріно. — То ви прийшли по нього? Нарешті згадали, що у вас є син?
— Раніше я не міг… Якщо ви дасте мені сказати хоч слово…
— Не дам! Забирайтеся! Ідіть геть! Геть звідси! Ви звели зі світу мою маму! Ідіть же, бо я покличу людей!
Роккі примружив очі, важко перевів дух і сказав:
— Гаразд. Виходить, мені доведеться доводити свої права в іншому місці.
І рушив до дверей.
— Права? — аж скрикнув услід йому Чезаріно, і в очах йому потемніло. — Негідник! Ти вбив маму і смієш доводити свої права! Ти — проти мене? Права?
Той озирнувсь від порога й зміряв Чезаріно похмурим поглядом, потім на губи йому набігла посмішка, — чи то зневаги, чи жалості до цього тендітного хлопчика, який його ображав.
— Подивимось, — мовив він.
І пішов.
Чезаріно лишивсь у темряві їдальні, за дверима; його аж тіпало від шаленого пориву, на який його, сором’язливого й слабкого від природи, штовхнули лють, сором і страх назавше втратити свого любого малюка. Трохи оговтавшись, він постукав до Рози, — вона замкнула двері на ключ і сиділа, міцно пригортаючи до себе хлопчика.
— Я зрозуміла! Зрозуміла! — відповіла Роза.
— Йому потрібен Нінні.
— Йому?
— Так. І він наполягатиме на своїх правах, розумієш?
— Він? Хто його послухає?
— Він батько. Невже він і справді може відібрати в мене Нінні? Я вигнав його геть, як собаку! Сказав йому, що… що це він убив мою маму… і що я прихистив дитину… і що тепер Нінні мій, мій… ніхто його в мене не забере! Мій! Мій! Начувайся… негідник… убив… убивця…
— Справді, так! Ну звичайно… Та ви заспокойтеся, паничу! — сказала йому Роза, не менше вражена й розгублена, ніж він. — Ні, він і силоміць не вирве в вас хлопчика! Ви теж зумієте довести свої права. Хотіла б я бачити, як це вони відберуть у нас Нінні, адже це ми його вигодували. Та заспокойтесь, заспокойтесь, він сюди більше не поткнеться після такого достойного прийому!
Марно добра старенька служниця весь вечір умовляла його, ніщо не могло заспокоїти Чезаріно. Назавтра день у міністерстві видавсь йому справжніми тортурами. Ополудні він, важко дихаючи, прибіг додому. О третій годині йому не хотілося вертатись до міністерства, але Роза вмовила хлопця, пообіцявши замкнути двері на засув і нікому не відчиняти, не лишати Нінні самого й на хвилину. Тоді він пішов, але о шостій повернувся, не заходячи до коледжу, де його чекали учні.
Бачачи його приголомшеного й пригніченого, Роза як могла підбадьорювала хлопця. Та все марно. Чезаріно мав лихе передчуття, воно опосіло йому душу й не давало ні хвилі спокою. Уночі він не склепив очей.
Наступного дня ополудні він не прийшов додому обідати. Стара Роза не знаходила собі місця. Нарешті близько четвертої він прийшов блідий, важко дихаючи, з мертвим поглядом.
— Я мушу віддати дитину. Мене викликали до квестури. Він теж був там. Показав мамині листи. Це його дитина.
Він сказав це уривчастим голосом, не дивлячись на малого, якого Роза тримала на руках.
— Ах ти ж моє серденько! — затужила стара, міцно притискаючи Нінні до грудей. — Не може бути! Що він такого сказав? І як міг суд…
— Він батько, батько! — одрізав Чезаріно. — Тому доведеться віддати.
— А ви? — спитала Роза. — Що буде з вами?
— Я? Я з ним. Ми підемо туди разом.
— З Нінні? До нього?
— До нього.
— Он воно що! То ви підете разом. Ну що ж, це добре… Ви його не покинете… А я? що робити бідолашній Розі?
Чезаріно, аби не відповідати їй прямо, взяв на руки Нінні, притис його до грудей і, плачучи, почав йому примовляти:
— А що, Нінні, робити бідолашній Розі? Взяти її з нами? Ні, це несправедливо! Так не можна! Ми залишимо все бідолашній Розі. Всю ту мізерію, що тут є. Нам було так гарно втрьох, адже так, мій Нінні? Та вони не схотіли… не схотіли…
— Ну от, — мовила Роза, ковтаючи сльози. — Не побивайтеся так через мене, любий мій паничу. Я стара, що там уже про мене думати? Господь про мене подбає… Аби вам було добре… А скажіть, хіба я не можу приходити до вас подивитись на моє янголятко? Не виженуть же мене, як прийду? Врешті, чого б мені й не приходити? Мине час, і, може, все обернеться для вас краще, як ви гадаєте?
— Може, й так… — відповів Чезаріно. — А поки, Розо, приготуй усе, та швидше… все, що ми пошили для Нінні, і мої речі, і твої… Сьогодні ввечері й переберемося. Нас чекають там до вечері. Ти чуєш: я все лишаю тобі…
— Та що ви, паничу! — вигукнула Роза.
— Все… Оту дещицю, що маю… все до останнього гроша… Я тобі куди більше винен за всю твою турботу… Мовчи, мовчи! Не будемо про це. Ти це знаєш, і я знаю. Годі. І ці меблі теж… Там у нас буде інший дім… А з цим роби що хочеш. Не дякуй мені… Лишень приготуй все, і ми підемо. Спершу ти. Бо я не зможу піти, лишивши тебе тут. А завтра ти зайдеш до мене, я залишу тобі ключі й усе-все…
Стара Роза мовчки скорилася. Серце їй так краялося від болю, що якби вона спробувала щось сказати, то не змогла б, а тільки заридала б. Вона зібрала речі, а потім і свій вузлик.
— Можна лишити його тут? — спитала вона. — Адже завтра я вернуся…
— Так, звичайно, — відповів Чезаріно, — а тепер поцілуй Нінні… Поцілуй його — і прощай.
Роза підхопила хлопчика на руки, той дивився трохи ошелешено, але поцілувати його не змогла, поки не виплакалась, тоді сказала:
— Ото ще дурість — лити сльози… Адже завтра… Ось він, мій паниченьку… візьміть його… Та не побивайтеся ж, добре? Дайте я й вас поцілую… До завтра!
І пішла, не озираючись, заглушивши хусткою ридання.
Чезаріно відразу ж замкнув двері. Він поправив рукою свою пряму, жорстку чуприну. Поклав на ліжко Нінні, дав йому до рук срібного годинничка — для забавки, аби не плакав. Поспіхом накидав на папері кілька рядків: він лишав Розі все своє злиденне майно. Потім вибіг на кухню, швидко розпалив огонь і приніс його до кімнати, позачиняв вікна, двері й при світлі лампадки, що завжди світилась у Рози під образом Марії, ліг на ліжку біля Нінні. Хлоп’я відразу вронило годинничка і потяглося, як завжди, до брата, щоб стягти в нього з носа окуляри. Цього разу Чезаріно йому не боронив, він заплющив очі й міцно притис малюка до себе:
— А тепер тихо, Нінні, тихо! Спи, мій любесенький, люлі, люлі…
© Український переклад. Л. С. Танюк, 1991.
Зазвичай професор Горі був доволі терпеливий зі старою служницею, яка служила в нього вже років з двадцять. Але сьогодні він уперше в житті збирався надягти фрак, і це вивело його з рівноваги.
На саму думку, що така дрібниця могла спантеличити такого чоловіка, як він, байдужого до всіляких витребеньок і сповненого високих духовних поривань, на саму думку про це він кипів від обурення. Ну як він міг погодитися надягти на себе цю блазенську хламиду, приписану безглуздим звичаєм на ті випадки, коли саме життя ошукує себе примарними радощами свят.
Та й потім, Господи, він же товстий, як бегемот, як допотопне страховисько…
Горі важко відсапувався і пропікав очима служницю, а та, маленька і пухкенька, схожа на клуночок, усе поглядала на свого огрядного хазяїна, який так пишно вбрався, і не помічала, як усе довкола убого: старомодні дешеві меблі, пошарпані книжки, вся обстанова неприбраної, напівтемної кімнатки.
Ясна річ, фрак був чужий. Професор Горі взяв його напрокат. Прикажчик з сусідньої крамнички приніс цілий оберемок фраків на вибір. І тепер, примруживши око й поблажливо посміхаючись, — ну просто arbiter elegantiarum[38] — він крутив бідолашного вчителя на всі боки: «Пардон! Пардон!», і раз у раз вирікав, відкидаючи чуба:
— Не те.
Професор пихкав і втирав піт.
Уже приміряно вісім фраків… дев’ять… цілу купу фраків. Той тісний, а цей ще тісніший. І комірець — ну просто зашморг! І манишка геть пом’ялася й вилізла з жилета! І цю білу накрохмалену краватку треба зав’язати, а як вона в’яжеться — один Бог знає.
Нарешті прикажчик змилувався:
— Оцей підійде. Ліпшого не знайдемо, повірте, синьйоре.
Змучений Горі обернувся до служниці й лютим поглядом урвав її вихваляння: «Ну як картинка! Задивишся!» Потім обдивився фрак (либонь, тільки з пошани до цього строю прикажчик величав його синьйором) і обернувся до прикажчика:
— А ще чогось у вас не знайдеться?
— Я приніс їх цілий тузінь, синьйоре!
— То цей, виходить, і є дванадцятий?
— Дванадцятий, до ваших послуг, синьйоре.
— Ну що ж, гаразд!
Цей фрак був ще тісніший за інші. Молодик, дещо роздратований, погодився:
— Тіснуватий, та дарма, підійде. Будьте ласкаві, погляньте в дзеркало, синьйоре!
— Красно дякую! — гаркнув Горі. — Досить того, що ви на мене очима лупаєте та ще оця синьйора.
Прикажчик стримано вклонився і пішов, забравши з собою одинадцять фраків:
— Отакої! — зойкнув розгніваний Горі, марно силкуючись підняти руку.
Він глянув на листівку-запрошення, що лежала на комоді, і знов засопів. О восьмій треба бути в домі нареченої, на віа Мілано. Двадцять хвилин дороги! А вже чверть на восьму.
Вернулася, випровадивши прикажчика, служниця.
— Ні слова! — закричав на неї синьйор Горі. — Спробуйте-но краще зав’язати цю краватку.
«Ну годі вам… зараз усе зроблю… А то комірець…»— забубоніла вона. І, старанно витерши фартушком тремтячі руки, взялася до справи.
Хвилин п’ять панувала тиша. І сам Горі, і вся кімната застигли, ніби в чеканні Страшного суду.
— Ну як, готово?
— E-ex, — зітхнула стара.
Професор Горі схопився на ноги й заволав:
— Годі! Пустіть! Більше несила!
Він зазирнув у дзеркало і враз так розлютився, що сердешна служниця аж затрусилася. Він незграбно вклонився і побачив, як фалди по-чудернацькому розійшлися й зійшлися. Тоді він рвучко крутнувся, мов кіт, якому щось причепили до хвоста. І тут — т-р-р — фрак луснув під пахвою.
Горі аж скипів від люті.
— Це по шву! По шву! — кинулася до нього служниця. — Зніміть, я зараз зашию!
— Ніколи! — гримав професор. — Я так піду, так піду, достолиха! Нікому руки не подам! Пустіть, я піду!
Він сердито вив’язав краватку, накинув пальто на свій ганебний стрій і вибіг на вулицю.
Зрештою не так уже все й погано, сто чортів. Сьогодні весілля його улюбленої учениці — Чезари Рейс. Вона заслужила це щастя. Так самовіддано працювала, сердешна, довгі роки навчання.
Дорогою він розмірковував про те, які дивовижні обставини призвели до цього шлюбу. Так… але ж яке прізвище в нареченого? Горі пригадав, як той прийшов до них в учительський інститут — шукати дітям своїм гувернантку. Такий багатий удівець, синьйор… Грімі? Гріті? Ні, Мітрі! Ага, так, Мітрі!
Ось як усе сталося. Рейс дуже бідувала. Вона в п’ятнадцять років лишилася сиротою без батька і билася як риба об лід, щоб прогодувати стару матір, — шила, давала приватні уроки. Та ще й училася, одержала учительський диплом. Горі, вражений завзяттям Чезари, клопотався за неї по закінченні інституту і виклопотав їй місце вчительки в Римі. Потім до нього звернувся цей синьйор Гріті… (Гріті, Гріті, от, Гріті його прізвище, а не Мітрі!)… і він рекомендував йому Чезару Рейс. Через кілька днів той прийшов знову, засмучений. Чезара Рейс відмовилася від місця гувернантки. Вона надто молода, недосвідчена, кинути свою стареньку маму не може, а найдужче вона боїться пліток. Треба було бачити, як вона все це щебетала і які міни корчила, свавільниця!
Чарівна вона дівчина, ця Рейс. І на вроду саме така, яка йому найбільш до вподоби. Та ще й доля її не милувала (недарма Горі був викладачем словесником — він так думав: «доля її не милувала»), і це надало рисам дівчини якоїсь витонченості і журливої, лагідної шляхетності.
Тож не дивно, що цей синьйор Грімі… (так, либонь, його прізвище все-таки Грімі)… Не дивина, що цей синьйор Грімі, як глянув на неї, то й закохався по самі вуха. В житті так буває. Приходив три-чотири рази, і все марно. Тоді Грімі звернувся до нього, її вчителя, попросив замовити за нього слово. Адже синьйорина Рейс така гарна, така скромна і така чеснотлива. Його дітям вона буде не гувернанткою, а другою матір’ю, Чому б їй не згодитися? Горі радо зголосився допомогти, і Чезара Рейс поступилася. І от сьогодні весілля, хоча його рідня проти, всі ці… Грімі? Гріті? Ні, здається, все-таки Мітрі.
— Ану їх до біса! — підсумував гладкий синьйор Горі, відсапуючись.
Нареченій слід дарувати квіти. Вона так просила його бути за свідка на шлюбній церемонії. Але він їй сказав, що тоді змушений буде зробити їй подарунок, гідний високого становища нареченого, а це не з його кишенею, аж ніяк не з його кишенею. Досить того, що він вирядився в цей фрак! А квіти — будь ласка. Збентежений і несміливий, Горі зайшов до квіткарки й купив китичку зілля з двома-трьома квіточками. Квіточок небагато, а грошей викинув чимало.
Звернувши на віа Мілано, він побачив у глибині вулички, біля будинку, де жила Чезара, натовп роззяв. Так і є, він спізнився. Он і карети біля під’їзду. Мабуть, люди зібралися подивитися на весільний кортеж. Горі підійшов до будинку. Чому це всі так на нього витріщилися? Фрака під пальтом не видно. Може, фалди? Він озирнувся назад. Ні, не видно. То що ж воно таке? Що сталося? Чому зачинені вхідні двері?
Швейцар спитав його тихим скорботним голосом:
— Ви на весілля, синьйоре?
— Авжеж… Мене запрошено.
— Бачте… весілля не буде.
— Як це не буде?
— Бідолашна синьйора… мати синьйорини Чезари…
— Померла? — вигукнув Горі, ошелешено дивлячись на двері.
— Минулої ночі… несподівано…
Горі став як укопаний.
— Святий Боже, що ж це? Мати?.. синьйори Рейс?..
Він обвів розгубленим поглядом усіх присутніх, ніби шукав у їхніх очах підтвердження цих страшних слів. Букет упав на брук. Горі нахилився й одразу відчув, як під пахвою рветься фрак. Він завмер. О господи! Луснув, клятий!
Цей фрак призначався для весілля, а тепер він постане в ньому перед лицем смерті. Що робити? Піднятися в такому вигляді? Вернутися додому?
Він підібрав квіти й розгублено подав їх швейцарові.
— Будь ласка, потримайте. — І увійшов до будинку. Спробував вибігти сходами; перший марш подолав легко. Але на останньому поверсі — клятий жилет! — йому забило дух.
Він увійшов до вітальні і відразу помітив якесь сум’яття серед тих, хто зібрався: ніби при його появі хтось зник або раптово урвалася жвава розмова.
Знітившись неабияк, Горі зупинився на порозі й розгублено озирнувся. Він був один у цьому ворожому таборі. Довкола поважне панство, рідня і друзі нареченого. Ось ця стара, мабуть, його мати. А ці дві старі дівки — певно, сестри або кузини. Він незграбно уклонився. (О Господи! Знову фрак!) Зігнувшись, ніби його вдарили в живіт, він швидко роззирнувся: чи не почув хто, як затріщало. Знову цей клятий шов під пахвою! Ніхто на його уклін не відповів, наче скорботна мить не припускала навіть легкого кивка. Якісь люди (либонь, близькі друзі) розгублено юрмилися довкола одного з чоловіків. Горі, придивившись, упізнав у ньому нареченого. Він зітхнув з полегкістю і кинувся до нього:
— Синьйоре Грімі…
— Мігрі, до ваших послуг.
— Ага, Мігрі!.. Атож! А я все думаю… Грімі, Мітрі, Гріті… А Мігрі мені й на думку не спало! Даруйте… Я — професор Фабіо Горі… якщо пригадуєте… ми з вами бачилися в…
— Дуже радий, але… — кинув той, згорда міряючи його поглядом, потім раптом згадав: — А, Горі… як же. Ви, мабуть, ну, так би мовити, причинець… непрямий призвідник цього шлюбу. Авжеж, брат казав мені…
— Прошу, прошу? То ви що, брат синьйора?..
— Карло Мігрі, ваш покірник.
— Дуже радий, дуже радий… Ви схожі як дві краплі води, достолиха! Даруйте мені, синьйоре Грі… Мігрі, так… Але цей грім з ясного неба… На жаль, я… себто я, на жаль, не… ну, не те щоб призвідник… непрямо… так би мовити, сприяв, це так…
Мігрі відмахнувся і встав.
— Дозвольте відрекомендувати вас моїй матері.
— Вважатиму за честь!..
Вони підійшли до канапи, половину якої займала стара гладуха в чорному. Пухнасте сиве волосся, розсипаючись з-під чорного очіпка, обрамляло її пласке обличчя, жовтаве, як пергамент.
— Мамо, це синьйор Горі. Ну, той самий, знаєш… котрий залагодив шлюб Андреа.
Стара синьйора звела важкі сонні повіки. Її каламутні, безвиразні очі розплющилися по-різному — одне більше, друге менше.
— Бачите, я… — пробурмотів учитель, вклоняючись так, щоб під пахвою не тріщало, — я… не те щоб залагодив… як би це сказати… Я просто…
— Рекомендували гувернантку для моїх онуків, — загула, як у бочку, стара. — Авжеж! Так буде правильніше.
— Я ж і кажу… — жебонів Горі. — Знаючи високі чесноти і скромність синьйорини Рейс…
— О, гарна дівчина, що й казати! — погодилася стара, поволі опускаючи повіки. — Повірте, ми всі співчуваємо…
— Таке горе! І так зненацька! — вигукнув Горі.
— На все воля Божа! — зітхнула стара.
Горі глянув на неї.
— Жорстока доля…
Тоді, роззирнувшись по вітальні, він спитав:
— А… де ж синьйор Андреа?
Відповів йому брат нареченого — удавано байдуже:
— Хтозна… щойно був тут. Мабуть, пішов приготуватися.
— О! — вигукнув Горі, раптом оживаючи. — То весілля все-таки відбудеться?
— Ні! Таке скажете! — підхопилася ошелешена стара. — О Господи Боже! Коли в домі покійниця? О-о-о!
— О-о-о! — луною озвалися нажахані старі діви.
— Він збирається в дорогу, — пояснив Мігрі. — Сьогодні вони мали поїхати до Туріна. У нас фабрика в тих краях, у Вальсангоні. Його присутність там необхідна.
— І… він поїде? — спитав Горі.
— Мусить. Не сьогодні, так завтра. Це ми наполягли. Адже ясно, що лишатися йому тут не годиться.
— Так краще… їй, звісно… — загула стара. — Злі язики…
— Атож, атож, — підхопив брат. — Та й діла не ждуть, знаєте… Цей шлюб був дещо…
— Непродуманий, — підказала одна із старих дів.
— Ну, скажімо, дещо поквапливий, — спробував пом’якшити Мігрі. — Це нещастя впало на них ніби для того, щоб дати час… саме так, щоб дати час на роздуми. Жалоба, бачте… От і можна буде поміркувати, усе тверезо зважити…
Горі аж занімів. Ці слова, усі ці обережні недомовки дратували його не менше, ніж тісний фрак, що луснув під пахвою. Легенько смикни, і все розлізеться по шву. Точнісінько так само, як може одірватися рукав, тільки-но смикни — відразу прорветься назовні вся облуда і лицемірство цих панів.
Горі відчув раптом, що не витримає більше й хвилини. Найдужче дратувало його біле мереживо на комірі чорної сукні старої. Таке мереживо чомусь завжди нагадувало йому про такого собі П'єтро Карделло, галантерейника з його рідного села. У того ще була величезна гуля на потилиці… Горі мало не пирхнув, але вчасно стримався і зітхнув по-дурному:
— Ех… Бідолашна дівчина, ех!
Тоді посипалися співчуття. Опам'ятавшись, Горі спитав з серцем:
— Де вона? Можна її бачити?
Мігрі показав йому на двері.
— Ось сюди, прошу.
І Горі вискочив з вітальні.
На білій постелі лежало простерте захололе материне тіло. Голову небіжчиці прикрашав величезний туго накрохмалений чепець.
Ввійшовши, Горі побачив тільки його. Роздратування його наростало, він був розгублений, ошелешений, голова йшла обертом. І видовище смерті його не зворушило, а радше прикро вразило. Яке безглуздя! Який безглуздий, жорстокий забобон! Ні, хай їм біс, не можна кидати все напризволяще!
Непорушність небіжчиці здавалася йому вдаваною, ніби ця нещасна стара жінка у величезному накрохмаленому чепці зумисне простяглася тут, на ліжку, аби підступно відібрати щастя у власної доньки. Горі так і поривало гукнути:
— Встаньте, встаньте, бідолашна моя синьйоро! Тепер не час отак жартувати!
Чезара Рейс уклякла коло ліжка. Вона вся зіщулилася і вже не плакала, ніби заціпеніла від безнадії та розпуки. В її чорних скуйовджених косах ще з вечора стирчали паперові папільйотки.
Але навіть тут Горі відчув не співчуття, а скоріше прикрість. Головне зараз — підняти її з підлоги, вирвати з цього заціпеніння. Він не дасть долі зламати її. Цій долі, що так ницо підсобляє всім цим лицемірним панам у вітальні. Ні, не попустить! Усе готове! Ті пани прийшли у фраках, як він, прийшли на весілля! Треба лишень, щоб комусь вистачило волі підняти цю сердешну дівчину, повести її, потягти ось так, майже непритомну, аби тільки весілля відбулося сьогодні. А то вона пропаде.
Не так воно й легко — протиставити свою волю лихій волі всіх цих людей. Та коли Чезара кволо ворухнула рукою і промовила, не піднімаючи голови: «Бачите, вчителю?» — Горі не витримав.
— Атож, голубонько, атож! — заволав він так гучно й сердито, що дівчина стрепенулася. — Тільки ти встань! Мені важко опуститися навколішки! Ти сама встань! Вставай! Мерщій! Зроби мені таку ласку!
Ошелешена його тоном, дівчина стрепенулася і вражено глянула на нього.
— Навіщо? — спитала.
— А от навіщо, голубонько… Ти тільки спершу встань! Кажу ж тобі, я не можу опуститися навколішки! О Господи! — промовив Горі.
Чезара підвелася. Глянула на материне тіло, затулила обличчя руками й заридала. Та він схопив її за руку і люто затряс її, хвилюючись дужче, ніж раніше.
Вона глянула на нього, насилу стримуючи сльози, і спитала:
— Як же мені не плакати?
— Плакати зараз не треба. Не час зараз плакати! — сердито мовив Горі. — Ти, дочко, тепер одна на світі і маєш про себе дбати. Ясно? Сама повинна про себе подбати. Тепер, саме тепер! Збери в кулак усю свою мужність. Зціп зуби і роби, як я скажу.
— Що мені робити?
— Нічого особливого. Спершу повиймай папірці з кіс.
— Святий Боже! — простогнала вона, знімаючи папільйотки тремтячими пальцями.
Горі не давав їй опам’ятатися:
— Отак, отак, голубонько. А зараз іди до себе, одягни скромну сукенку, надінь капелюшок і поїдемо!
— Куди поїдемо?
— В мерію, дочко!
— Господи, що це ви кажете?
— Я кажу: поїдемо в мерію, зареєструємо шлюб, а потім — до церкви. Весілля буде сьогодні. А то пропадеш. Бачиш, як задля тебе вичепурився? Фрак надів! Буду за свідка, як ти й хотіла. Покинь ненадовго свою бідолашну неньку. Її ти не образиш. Вона сама хоче, щоб ти так зробила. Твоя мати хоче! Послухайся мене, ходи одягнися, а я піду і все залагоджу.
— Ні… ні… як можна… — заголосила Чезара, знову схиляючись головою на ліжко й ховаючи личко. — Я не можу! Всьому кінець, я знаю! Він піде й більше не вернеться, він мене кине… Тільки я не можу… не можу…
Горі не відступив. Він хотів нахилитися, щоб відірвати її від ліжка, але не зміг. Тоді він люто затупотів ногами і закричав:
— Пусте! Я поїду й буду свідчити з одірваним рукавом! Але ви обвінчаєтесь сьогодні! Зрозумій… Глянь мені в очі! Ти зрозумій: прогавимо слушну мить — ти пропала! Як житимеш? Без роботи! Сама! Хочеш перекинути вину на свою бідолашну матір? Ти забула, як вона мріяла про цей шлюб? І ти хочеш, аби все розладналося через неї? Ну-бо, кріпись, Чезаро! Що тут поганого? Я з тобою! Я за все відповідаю. Ходи ж, одягнися! Одягнися, серденько, не гай часу!
І він повів її до дверей, підтримуючи за плечі. Потім вернувся, пройшов через кімнату, зачинив двері і войовничо вступив до вітальні.
— Де наречений?
Всі обернулися, вражені його владним тоном. Мігрі спитав з удаваною стурбованістю:
— Синьйорині недобре?
— Синьйорина почуває себе добре, — відповів Горі, втупившись у нього поглядом. — Радий повідомити вам, панове, що я зумів її переконати. Вона опанувала себе. Ми всі готові, всі зібралися. Треба тільки — не перебивайте мене! — треба тільки, щоб хтось із вас, скажімо, ви (звернувся він до одного з гостей) вирушив до мерії і попередив, що…
Йому не дали доказати. Як можна? Який скандал, який сором, який жах!
— Дайте мені пояснити! — гукнув професор Горі, намагаючись перекричати хор обурених голосів. — Навіщо відкладати весілля? Адже на заваді стояла жалоба нареченої, еге ж? Але якщо сама наречена…
— Не дозволю! — заволала стара. — Не допущу, аби мій син…
— Виконав свій обов’язок і зробив добру справу? — перебив її синьйор Горі.
Карло Мігрі кинувся на захист матері:
— А чого втручаєтеся ви?
— Я втручаюся в цю справу тому, — відрізав Горі, — що вважаю вас за джентльмена, любий синьйоре Грімі…
— Мігрі!
— Мігрі, Мігрі, — і зрозумійте, що не слід прикриватися цим раптовим нещастям. Треба відвести удар долі, що вразив бідолашну дівчину, врятувати її. Хіба ми можемо кинути її напризволяще: одну, безпорадну, без роботи? Ні, весілля відбудеться, наперекір нещастю, наперекір… пробачте!
Він зупинився, люто відсапуючись, заліз у рукав пальта, різко сіпнув за фрачний рукав, відірвав його і шпурнув геть. Цей його вибрик викликав мимовільний сміх. А він провадив далі, зітхнувши з полегкістю:
— І незважаючи на клятий рукав, що так мене мучив.
— Ви жартуєте! — мовив Мігрі, нарешті оговтавшись.
— Ні, синьйоре. Він луснув.
— Ви жартуєте! Це насильство!
— Іншої ради нема!
— Ви так гадаєте! Кажу ж вам, це неможливо, за таких обставин…
На щастя, тут до кімнати увійшов наречений.
— Ні! Ні, Андреа, не згоджуйся! — закричали звідусіль.
Але Горі, ні на кого не зважаючи, рушив до Мігрі.
— Вирушайте самі! Дайте мені сказати! Річ ось у чому. Я переконав синьйорину Рейс опанувати себе. Вона згодилася, зваживши на важливість моменту. Отож, любий синьйоре Мігрі, якщо ви теж згодні, рушаймо зараз до мерії, тихомирно, в закритій кареті, та й зареєструємо шлюб. Маю надію, ви не відмовитесь? Лишень скажіть, скажіть, що ви згодні.
Андреа Мігрі розгублено глянув на Горі, потім на інших і промовив нерішуче:
— Та… про мене, як Чезара згодна…
— Згодна! Згодна! — вигукнув Горі, намагаючись заглушити гамір протестів. — Ось нарешті щирі слова! Нумо, швидше! Летіть до мерії, дорогесенький мій синьйоре!
Він схопив за руку одного з гостей і потягнув його до дверей. У передпокої перечепився через кошики з квітами, привезеними на весілля, і знову кинувся до нареченого, щоб вирвати його з рук розлючених родичів.
— Синьйоре Мігрі! Синьйоре Мігрі! Я до вас з проханням. Одну хвилинку!
Андреа Мігрі підійшов.
— Зробімо приємне бідолашній Чезарі. Ось оці квіти… До покійної… Допоможіть мені!
Він схопив два кошички і побіг через вітальню до кімнати, де лежала покійна. Наречений ішов слідом з двома іншими кошичками. Все змінилося на очах. Багато хто побіг до передпокою по решту кошичків, і утворилася жива гірлянда.
— Квіти — покійній. Чудово! Квіти — покійній!
Невдовзі до передпокою вийшла Чезара, бліда-бліда в простій чорній сукні. Волосся на голові трохи розкуйовджене. Вона тремтіла, видно було, що їй дуже важко стримуватись. Наречений кинувся до неї і ніжно її обійняв. Усі замовкли. Мало не плачучи від радості, Горі попросив трьох гостей бути з ним за свідків, і вони тихо вирушили до мерії.
Лише тоді мати, брат, старі дівки, гості дали волю своєму обуренню, стримуваному в присутності Чезари. Добре, що бідолашна стара жінка, там, серед квітів, уже не могла чути, як обурюються ці люди такою зневагою до її пам’яті.
Дорогою в мерію професор Горі думав про те, як там пащекують у вітальні. Виходячи з карети, він заточувався, як п’яний, і був такий ошелешений, що геть забув про одірваний рукав і заходився скидати пальто разом з усіма.
— Учителю!
— А бодай йому! — спохопився він.
Чезара посміхнулася. Проте Горі було не до сміху. Він уже був заспокоївся на думку, що більше не вернеться туди, до тих людей, а тепер доведеться їхати по рукав. Адже фрак узято напрокат. Підпис? Який такий підпис? А, звичайно, він підпишеться як свідок. Тут абощо?
Потім вирушили до церкви, молодих швидко обвінчали, і вони поїхали додому.
Їх зустріли крижаною мовчанкою.
Горі, намагаючись змаліти, озирнув кімнату, а тоді пошепки, приклавши пальця до уст, звернувся до одного з гостей.
— Чи ви не бачили, куди подівся рукав від мого фрака, пам’ятаєте — я віджбурнув його геть?
Скоро він знайшов рукав і непомітно зник. Дорогою додому він розмірковував про свою пригоду. Зрештою, тільки завдяки тісному фракові він зумів здобути таку блискучу перемогу над долею. Адже якби рукав не луснув і не дратував його так, він поводився б як завжди і, вражений раптовим нещастям, оплакував би долю бідолашної дівчини. Але тісний фрак позбавив його звичайної сумирності, і він знайшов у собі сили кинути всім виклик і перемогти.
© Український переклад. А. О. Перепадя, 1991.
Коли цивілізація часом припізнюється і змушує чоловіка тягати на власному горбі довгу драбину від ліхтаря до ліхтаря та підніматись і спускатись по ній тричі на день біля кожного з них — уранці щоб погасити, вдень почистити, а ввечері знов засвітити, — то цей чоловік, навіть коли він невеликого розуму й любить до чарки заглядати, хоч-не-хоч звикне розмовляти сам з собою на високі, як ота його драбина, теми.
Ліхтарник Квакео якось увечері, бувши напідпитку, впав з тієї висоти, розбив собі голову й поламав ногу. Він чудом лишився живий. Через два місяці вийшов з лікарні, накульгуючи на одну ногу, з потворним шрамом на лобі, й знову почав ходити, патлатий, неголений, у темно-синій робі, з драбиною на плечі від ліхтаря до ліхтаря.
Щоразу, коли він піднімається по драбині на ту висоту, з якої впав, мимоволі починає розмірковувати: нічого не вдієш — існують певні обов'язки. І не хотілося б їх мати, але вони є. Десь у глибині душі чоловік любісінько собі не зважав би на провини своєї жінки. Але ж ні, синьйори, він мусить зважати! Бо інакше — всі, навіть діти, колотимуть йому очі, глузуватимуть з нього.
— Гей, рогоносцю, Квакео! Коли тобі наставляють ті роги, Квакео?
— От сучі діти! — кричить Квакео з драбини. — І це ви говорите мені зараз? Саме зараз, коли я освітлюю місто?
Освітлює місто! Знайшов виправдання, аби тільки не приглядати за поведінкою своєї жінки. А може, він не бачить, що вона виробляє? Хіба ж при цих гасових ліхтарях щось побачиш, коли не видно й злодіїв, які вламуються до хати чи нападають з ножем у брудних безлюдних завулках?
— Самі ви злодії і вбивці!
Кінець кінцем Квакео пішов до муніципалітету, звернувся до асесора кавалера Біссі, якому він завдячував посадою і навіть деякими винагородами за ревну службу, виклав йому суть справи і спитав: хіба він, у той час, коли засвічує ліхтарі, не є державною особою при виконанні службових обов’язків?
— Звичайно, — відповів асесор.
— Отже, той, хто мене ображає, — зробив висновок Квакео, — ображає державну особу при виконанні службових обов’язків, так?
Але, здається, кавалер Біссі з цим не дуже згоден, добре знаючи, на які саме образи скаржиться Квакео. Він намагається делікатно довести, що образи ті не стосуються його як ліхтарника.
— Е, ні, ваша ясновельможність, — заперечує Квакео. — Прошу, повірте мені, ваша ясновельможність!
Вимовляючи слова «ваша ясновельможність», Квакео примружує очі, ніби смакує своє улюблене вино. У це звертання він вкладає всі свої почуття до кавалера Біссі, котрий, крім тих обов’язків, яких він, як і кожна людина, певно, не хотів би мати, але все-таки має, бере на себе ще й інші, високі обов’язки асесора. Квакео так глибоко поважає всі ті обов’язки, особисті й громадські, що коли йому іноді доводиться провести під носом тильним боком долоні, щоб змахнути якусь непрошену капку, він ніколи не забуде спершу витерти руку полою своєї довгої темно-синьої роби.
Квакео теж чемненько, але трохи ніяковіючи, намагається довести асесорові, що коли образи, на які він прийшов скаржитися, і не безпідставні, то факт, який дає їм поживу, може мати місце тільки тоді, коли він виконує свої обов’язки ліхтарника, бо потім, коли він уже не ліхтарник, а лише чоловік, ніхто не може сказати нічого поганого ні про нього, ні про його жінку. При ньому вона і розважлива, і покірна, і лагідна: в нього ніколи не було підстав у чомусь її запідозрити.
— Мене ображають, ваша ясновельможність, саме тоді, коли я освітлюю місто, коли стою на драбині, приставленій до ліхтаря, і чиркаю сірником, щоб засвітити лампу, тобто коли всі знають, що я не можу залишити місто в темряві й побігти додому подивитися, що й з ким виробляє моя жінка, і, якщо треба, порішити їх обох.
Слова «порішити їх обох» він вимовляє майже із смиренною усмішкою, бо розуміє: як зганьблений чоловік, він має ще й цей обов’язок, і не хотів би мати, а має.
— Хочете ще доказів, ваша ясновельможність? Місячними вечорами, коли я ліхтарів не засвічую, ніхто мені й слова не скаже, а чому? Та тому, що в такі вечори я не службова особа при виконанні своїх обов’язків.
Квакео міркує тверезо, та цього замало. Треба переходити від слів до діла. Але саме тоді навіть найкращі міркування часто розпадаються, як упав і він того разу зі своєї драбини, п’яний як чіп.
То якого ж висновку він дійшов у своїх міркуваннях? Кавалер Біссі питає його про це. Якщо він вважає, що його подружні незлагоди починаються, коли він виконує обов’язки ліхтарника, то нехай відмовиться від цієї посади, а як не хоче відмовитися, то хай не нарікає, а люди можуть говорити що завгодно.
— Це остаточний присуд? — запитує Квакео.
— Остаточний, — відповідає йому кавалер Біссі.
Квакео браво козиряє:
— Покірний слуга вашої ясновельможності!
Що не день, то важчою стає його драбина, Квакео вже насилу вилазить на неї по старих, вичовганих за довгі роки щаблях, та й нога ж у нього одна коротша за другу.
І ось тепер, коли він уже дістався аж до останнього ліхтаря на вершині пагорка в найкрутішому завулку, він не поспішає спускатися, а притискується до ліхтаря, або, скоріше, повисає на ньому всім тілом, опустивши вниз руки й схиливши голову на плече, і в такій позі там, над землею, він усе думає і розмірковує сам з собою.
Думає про дивні й сумні речі.
Думає, скажімо, про те, що розсіяні по небу зірки хоч і дуже ясно світять деякими ночами, а все ж неспроможні освітити землю.
— Марна ілюмінація!
Але ж яка гарна! І він пригадує, як колись йому приснилося, нібито він має засвітити всю оту небесну ілюмінацію з драбини, кінця якої не видно, і він не знає, на що її зіперти, а довгі й важкі жердини прогинаються, і йому несила втримати в руках таку вагу. І як би він ліз по тих нескінченних щаблях угору і вгору, аж до зірок? Сни! Але які тривожні й сумні!
Він думає, яке й справді сумне оте його ремесло ліхтарника, принаймні такого ліхтарника, як він, що звик розмірковувати, засвічуючи ліхтарі.
Уже одне те, що людина засвічує світло в темряві і робить це здавна, хіба врешті не пробудить навіть у найтупішій голові хоч якихось проблисків думки?
Якось увечері, розмірковуючи, Квакео дійшов висновку, що той, хто приносить світло, приносить і темряву. Так, так! Бо нічого не існує без своєї протилежності. Хто народжується, той рано чи пізно помирає. А тінь — то ніби смерть, вона йде слідом за кожним. Саме тому його загадкова фраза, що звучить погрозою з високої драбини, коли він засвічує ліхтарі, є не що інше, як висновок, що випливає з його міркувань:
— Чекайте, чекайте, я причеплю вам за спиною смерть!
Узагалі Квакео вважає, що оте його ремесло справді має якесь високе призначення, бо саме він виправляє помилки природи, та ще й які! Помилки освітлення! Що й казати: в своєму місті він — заступник сонця. Заступників двоє: він і місяць, і вони змінюють один одного. Коли світить місяць, Квакео відпочиває. А всю значимість його ремесла видно саме в ті вечори, коли місяць мав би бути, а його немає — хмари затулили, не дають освітлювати землю, — обов’язок, якого місяць, певно, й не хотів би мати, але має; і місто поринає в темряву.
А як гарно дивитися темної ночі вдалину, на якесь освітлене містечко!
Квакео бачить щоночі багато вогників, коли дістанеться до останніх ліхтарів на околиці містечка, й довго милується ними, розмірковує і зітхає, опустивши руки і схиливши голову на плече.
Ті вогники, мов зграйки світлячків, мерехтять удалині й чатують цілу ніч у похмурій тиші над брудними покрученими вуличками, де причаїлися злидні, може, ще гірші, ніж у його містечку; та здалеку це дуже гарно, і йому приємно бачити вогники серед темряви. Час від часу повіває вітерець, і ті далекі вогники тремтять і ніби теж зітхають.
Подивишся отак здалеку, і здається, що то бідні чоловічки, розкидані по землі в темряві, збираються гуртом то там, то тут, щоб розрадити душу й допомогти одне одному; а насправді все зовсім не так: коли поставити десь хатку, то друга виростає не поряд, як рідна сестра, а неодмінно стає навпроти, як ворог, щоб затулити світ і не дати чим дихати; і люди не об’єднуються тут і там, щоб жити вкупі, а стають ворожими таборами одне проти одного, щоб воювати. О, він, Квакео, це добре знає! А в кожному домі точиться війна між тими, хто мав би любити одне одного і жити в злагоді, щоб захищатися від чужих. Ось хоч би його жінка, хіба вона не найлютіший йому ворог?..
І коли Квакео п’є, то п’є саме через це; п’є, щоб не думати про те, що змушує його брати на себе певні обов’язки. Він і не хотів би їх брати, та доводиться, нічого не вдієш.
— Хіба не так, стара мишо?
Квакео звертається до кажана. Він називає його старою мишею, бо кажан — це крилата миша. Часом він звертається до якогось кота, що крадеться попід стіною, а тоді раптом зупиняється, завмирає і, нашорошившись, злякано дивиться на нього, або до якогось бродячого собаки, що плентається слідом за ним крутими безлюдними провулками від ліхтаря до ліхтаря і сідає під кожним ліхтарем, чекаючи, поки він його засвітить.
Але як йому засвічувати ліхтарі, коли немає гасу?
Сьогодні ввечері місто може залишитися у пітьмі. Підрядчик, який постачає гас для освітлення, розгнівався на муніципалітет: уже кілька місяців йому не платять ані сольдо, а заборгували майже дванадцять тисяч лір, і тепер він більше не хоче мати з ними справи. Сьогодні вдень Квакео не зміг почистити лампи, а як настав вечір, знову подався в обхід з драбиною — перевірити, чи не вистачить гасу, що лишився з минулої ночі. Лампи засвітились, трохи поблимали й зовсім згасли, сповнивши вулицю смердючим гаром. Перехожі обурюються, ніби він і справді в тому винен, а хлопчаки-шибеники діймають його своєю пісенькою:
— Роги! Роги! Кому роги? Роги, Квакео, роги!
Глузування стає нестерпним. Квакео не витримує і, щоб одкараскатися від своїх кривдників, звертає з головної вулиці і з драбиною на плечі шкутильгає провулками. Та хлопчаки не дають йому спокою. І от коли Квакео, стомлений і знічений, звично поринає в роздуми біля ліхтаря, вони вже не задовольняються тим, що дозоляють йому словами, а висмикують драбину йому з-під ніг, і він безпорадно повисає в повітрі.
Ага, так? Це вони змушують його виконати обов’язок зганьбленого чоловіка, бо через брак гасу він сьогодні не зміг виконати свого обов’язку ліхтарника? Вони загнали його на слизьке саме тепер, коли він не може виправдатися тим, що освітлює місто! Ну гаразд! Нехай приставлять драбину на місце, і він задовольнить їхнє бажання! Драбину! Драбину! Хай дадуть йому змогу спуститися, і, Бог свідок, вони побачать, на що він здатний!
Троє, четверо, сміючись, підставляють йому під ноги драбину і хором під’юджують його:
— А ніж у тебе є?
— Знайдеться!
Квакео задирає полу роби, витягає з кишені штанів великого ножа, розчіплює його і показує.
— Годиться, бісові діти?
— Ти її заріжеш?
— Заріжу обох, якщо застукаю разом! Ходімо, будете свідками.
І він, шкутильгаючи, кидається вперед, а хлопчаки з галасом біжать за ним темними кривулястими вуличками все вгору і вгору.
— Ти справді її заріжеш?
Квакео зупиняється і, обернувшись, хапає за барки одного з них.
— Ага, злякалися? Коли вже ви мене підбурили, трясця вашій матері, і я вхопився за ножа, щоб виконати свій обов'язок, то ви всі повинні бути зі мною! Всі, дідько б вас не взяв!
І він щосили трясе хлопчака, а тоді знову прямує далі. Тепер багато хто злякався, розгубився. Хлопчаки нерішуче йдуть за ним іще трохи, а потім, смикаючи один одного за рукав, відстають і розбігаються. Тільки четверо дорослих і двоє хлопчаків доходять за ним аж до будинку, але й вони принишкли і вже не під’юджують його, а, навпаки, ладні не допустити, щоб він здійснив свій намір. Перед самими дверима вони хапають його за руки і, сміючись та жартуючи, намагаються відвести кудись випити вина. Але збуджений і захеканий Квакео виривається і погрожує їм ножем; він гупає ногами в двері і кричить до жінки:
— Відчиняй, негіднице! Відчиняй! Цього разу я з тобою поквитаюся! Пустіть мене, бісові діти! Пустіть, а то я вам голови порозвалюю!
Після такої погрози хлопчаки задкують, а він швиденько дістає з нагрудної кишені ключа, відмикає двері, вскакує всередину і, грюкнувши, замикає їх. Усі кидаються до дверей, намагаються висадити їх, кличуть на допомогу. Всередині чути крик і голосіння.
— Заріжу! Заріжу! — горлає Квакео, розмахуючи ножем. Попотягавши жінку за коси, він кидає її, розпатлану й розхристану, додолу, а сам шукає під ліжком, перевертаючи все, що потрапляє під руку, шукає в скрині, біжить у кухню і весь час кричить:
— Де він? Кажи мені, де він? Де ти його сховала?
А жінка йому:
— Чи ти здурів? Чи ти п’яний? Що тобі в голову вдарило, дурню?
А в провулку лементують оті четверо, що під’юдили його, на галас збігаються люди; вони гупають у двері кулаками, ногами, плечима. То там, то тут відчиняються вікна, і всі питають:
— Що таке? Що сталося?
Квакео знову накидається на жінку:
— Кажи мені, де він, а то вб’ю! Крові, крові, жадаю сьогодні крові!
Він уже не знає, де ще шукати. Раптом погляд його падає на кухонне вікно, що виходить на протилежний бік, до урвища. Вікно розташоване височенько і завжди зачинене, шибки в ньому потемніли від кіптяви.
— Бери стілець і відчиняй оте вікно! Що? Не хочеш? Ну то я сам відчиню, відьмо!
Він вилазить на стілець, відчиняє вікно і… — О Боже! Квакео задкує, витріщивши очі й запустивши руки в скуйовджене волосся. Ніж випадає у нього з рук.
За вікном, над урвищем, стоїть кавалер Біссі.
— А що як, боронь Боже, ви посковзнетесь, — вигукує Квакео, та, схаменувшись, затуляє долонею рота. Ледь отямившись від жаху, тремтячи, він кидається на допомогу кавалерові.
— Помаленьку… отак, помаленьку, а тут ставте ногу мені на плече, ваша ясновельможність… І як це ви могли сховатися там? Подумати тільки! Ви, кавалер, ризикуєте скрутити собі в’язи через оцю шльондру! Ваша ясновельможність!
Він повертається до жінки й тиче їй кулаком в обличчя:
— Як?.. — кричить він. — Як ти тільки могла ховати його там, де так високо, так високо! Чом не знайшла пристойнішого місця? Хіба ти не бачила, дурепо, що я шукав скрізь, крім стінної шафи за портьєрою? Мерщій неси щітку для синьйора кавалера! Прошу, ваша ясновельможність, на п’ять хвилин у ту шафу! Чуєте, як там на вулиці кричать? Існують певні обов’язки, ваша ясновельможність, повірте, будь ласка. І не хотілося б їх мати, але що вдієш! Тільки на п’ять хвилин, будьте ласкаві; я їх прожену.
І, замкнувши кавалера в шафі, він підбігає до вікна, що виходить на вулицю, прочиняє його і кричить до юрби, що зібралася внизу:
— Нікого тут нема! Я відчиняю двері… Піднімайтеся, хто хоче, коли бажаєте переконатися самі. Але тут нікого немає!
© Український переклад. І. В. Василенко, 1991.
Третю ніч дядько Нелі Згембрі вкладався на току, на вимолоченому збіжжі, сторожувати домашню худобу — мула та двох віслюків, що неподалік скубли стерню.
Солома була волога від роси — зірки сльози зронили, казав старий Нелі. Ніжними дзвіночками заливалися цвіркуни довкола, і відрадним був їхній чистий спів після скреготливого монотонного сюрчання, яким оглушили за цілий день голосисті цикади.
Одначе старий почувався сумно. Лежачи горілиць, він дивився на зірки, раз по раз заплющував очі та зітхав.
Відчував, що доля обдурила його: нічого не дала здійснити з юнацьких мрій, натомість одібрала майже всі невеличкі вигоди, які випали йому мимоволі. А тут ще й дружина померла чотири роки тому, без якої йому сутужно, а парубкувати, сивому та згорбленому, сором.
І ось, коли він так журився, перед очима йому проплив у повітрі зеленою іскоркою світлячок і опустився поряд на солому.
Цей вогник приніс відчуття близькості неба, насправді такого далекого, і старий миттю підхопився й сів, наче прокинувшись од сну; та сном, скоріше, видавалися занурені у ніч речі довкола: його хатина, облуплена й задимлена, мул та двоє віслючків серед стерні, і там, ген вдалині, непевні вогні його рідного Раффадалі.
Світлячок ще був тут, на соломі побіля нього. Дядько Нелі підняв його й, розглядаючи бліду зелену іскорку в проваллі своєї грубезної долоні, подумав, що ця «вівчарикова свічечка» припливла до нього з милих серцю давніх молодих літ; може, це та сама, котра одного червневого вечора, більш як сорок п’ять років тому, на такому ж як і цей току, заплуталася у чорному волоссі Трізуцци Туміньї, яка разом з іншими раффадальськими хлопцями й дівчатами залишилася відсвяткувати закінчення жнив танцями під цимбали, просто неба, під місячним світлом.
Як же злякалася Трізуцца Тумінья, коли світлячок заплутався їй у волоссі, не відала сердешна, що це лише «вівчарикова свічечка»! Він підійшов до неї, обережно дістав світлячка і, показуючи затиснутого між двох пальців, проказав, наче проспівав колядку:
— Бачите, як світиться? На чоло вам сіла зіронька.
Так почалося кохання з Трізуццою Туміньєю тоді, коли світ видавався йому іншим! Але його батьки були проти заручин — через давні родові незгоди; відтак Трізуцца вийшла заміж за іншого і він узяв іншу; понад чверть століття вже збігло; тепер він удівець, і вона вдова понад десять років… Нащо прилинув світлячок? Нащо засяяв мерехтливим вогником перед очима йому, зажуреному і самотньому? Нащо опустився поруч нього на солому, зрошену зоряними сльозами?
Намацавши в кишені якийсь папірець, дядько Нелі загорнув у нього світлячка і довго ще потім сидів, поринувши в свої нічні роздуми, посміхався сам до себе; а зранку, побачивши дівча, котре простувало стежкою з поля до Раффадалі, гукнув, щоб завернуло до нього.
— Ніку, Нікуццо, послухай-но.
Очі йому сміялися, і сміх поривався і на обвітрені губи. Він затулив їх долонею.
— Кажи, знаєш тьотю Трезу Тумінью?
— Оту, що з льохою?
Старий насупився ображено. От тобі й маєш! Уже її знають у Раффадалі як «оту, що з льохою»! А прозвали її так тому, що вже кілька років вона з любов’ю відгодовує на диво гладку свиню, таку тлусту, що вже й ратиці не тримають. Чоловік помер, діти обсадилися власними сім’ями, тож льоха залишалась для неї єдиним близьким створінням, і горе тому, хто раптом пропонував її зарізати! Жінка частенько нахилялася почухати їй лоба, а та, рожева, наче зліплена з глини, розлігшись черевом на соломі, задоволена пестощами, рохкала й витягувала рило, наче в посмішці, підставляла шию. Всіх обурювало це вдоволене рохкання: навіщо відгодовувати свиню, коли не відвести її потім на різницю?
— Атож, тьотя Треза, — потвердив старий Нелі. — Знаєш її? Гаразд, тоді слухай: отут, у цьому клаптику паперу, загорнута вівчарикова свічечка. Дивись, щоб не полетіла, і не роздуши часом! Віднеси тьоті Трезі й перекажи, мовляв, Нелі Згембрі посилає, це та сама, — передай, — із давніх-давен! Отак. Дивись, не забудь: та сама, що колись давним-давно!.. Принеси мені увечері відповідь, а я тобі дам за це глечик бобової каші. Біжи!
А що? Зрештою, хоч йому шістдесят три роки, а проте він і дужий, і міцний, наче корінь оливи, та й Треза свіженька, мов та квасолька, соковита і при тілі.
Надвечір повернулося дівча з відповіддю:
— Сказала тьотя Треза, що волосся посивіло і свічечка згасла.
— Так і сказала?
— Отак.
Наступного дня дядько Нелі, ретельно виголений і чисто вбраний, наче молодий, з'явився у Раффадалі і зайшов до Трези Туміньї, аби сказати їй, що вівчарикова свічечка палає у його серці таким самим зеленим вогнем, як тоді, коли він побачив її у неї, зіркою на чолі.
— Заріжемо свиню й зіграємо весілля!
Треза штовхнула його в груди обома руками.
— Ідіть геть, старий шкарбун!
Вона сміялася. А про те, щоб заколоти льоху, і слухати не схотіла. Що ж до весілля… Чом би й ні?
Така вже доля. Як колись батьки, так нині діти войовничо стали проти їхнього шлюбу.
Правда, тепер вони не дуже на це зважали. Самі собі були вже господарями. На людях вдавали з себе ображених, а в серці відчували задоволення од відчуття юності, що його надавав той опір їхньому шлюбові. Справжньою втіхою було слухати, як їхні діти розпатякують про пристойність і розважливість.
У кожного було їх по четверо від першого шлюбу: у Трези Туміньї всі сини; у Нелі — двоє синів та дві доньки. Трезині хлопці всі четверо поодружувалися й поділили порівну батьківське майно; а в старого Нелі вдома ще лишалася дочка Нарда, дівка на виданні.
Аби вмилостивити дітей, які одразу ж запалали до них ненавистю, вони, перш ніж побратися, склали в нотаря заповіт, за яким, на випадок їхньої смерті, майно успадковували діти. Але марно сподівалися вони їх задобрити. Найсердитішими були діти старого Нелі, хоча забрали собі найбільше: він віддав їм не тільки те, що лишилося від покійної матері, а й власне добро, бо збирався жити зі своїх рук, обробляти ділянки Трези і доньки Нарди — поки вона житиме з ними.
Особливо лютилася старша дочка, Сідора, що за чоловіком була тепер Перонелла, вона так кипіла, аж піну з рота пускала, коли говорила з братами та невістками про бідолашну Нарду, змушену жити з мачухою.
— Нехай мені черва язик сточить, але побачите, в цієї старої відьми вона зачахне в дівках, — казала вона. — Хай навіть до Нарди сам принц посватається, мачуха скаже, що він їй не пара.
Казала так, бо гадала, що стара Треза Тумінья не дозволить чоловікові віддати посаг за Нардою і сісти на її хліб.
Сусідкам, що приходили погомоніти про те, якими подарунками Треза обсипає Нарду (так і рідну дитину не панькають): золоті сережки, каблучки, добре намисто, шовкові хустинки й шалі з торочками у чотири пальці завдовжки, шкіряні черевички на високих підборах, одне слово — дивовижа, — Сідора відповідала, зеленіючи від злості:
— Тьху! Дурниці! Не розумієте хіба, що вона хоче її заманити в пастку? Хоче відгодувати й тримати вдома, як свою льоху!
Та їй довелось язика прикусити, коли сусідки принесли звістку про сестрині заручини. Та ще й з ким? Із самим Пітріну Кріворуччі! Саме тітка Треза просватала її за цього славного хлопця, свояка свого старшого сина; Пітріну Кріворуччі — взірець для всіх сіцілійських парубків: він мав угіддя й хутори, в’ючаків і худобу.
— Та ну! Отакої! Ти диви! — забелькотіла тоді Сідора, аби не виказати розчарування на втіху цим плетухам. — Пітріну Кріворуччі? Яка ж я рада за бідолашну Нарду! Ой, яка ж я рада!
Ані вона, ані брати не відвідали жодного разу сестру, відколи та жила у мачухи. Хоча садиба старшого з братів, Сару, була на постріл старої фузії від Трезиної, а з вікна поміж фіговими та мигдалевими деревами можна не тільки побачити хлів у її дворі, а й полічити курей, що греблися у гною. Старша сестра і брати не хотіли й знати тепер Нарду, підкуплену мачушиними дарунками, улюбленицю гадських братчиків, котрі, підростаючи, не мали сестри й тепер наввипередки прислуговували їй і стелилися перед нею.
Напередодні весілля старий Нелі зайшов на синове обійстя, насуплений, чухаючи одною рукою щетинисте підборіддя. Опустивши очі долу, він звернувся до старшого з такими словами, попросивши переказати потім молодшим:
— Врожаї погані, дітоньки, і всі ми перебиваємося з хліба на воду. Бог свідок, я хотів би бачити всіх вас разом на весіллі вашої сестри Нарди і зробити свято на славу. Але ж, як ото у раффадальській церкві дзвони дзвонять, знаєте?.. Чути: Де-взять? Чим-пла-тить? Я усе віддав, залишився як Ісус коло стовпа. Більш у мене вже нічого немає. Зійдемося двома хатами, та й годі. А якщо прийдете ви, родичі молодої, то Пітріну Кріворуччі захоче запросити своїх, тобто з Трезиного боку, а з ними, не мені казати, ви давно горшки побили… Отож вирішили ми, не слід приходити ані вам, ані їм. Будемо я, Треза та батьки молодого. Двома хатами — і все.
Сару, так само опустивши очі долу й приклавши руку до підборіддя, слухав батькові слова, вочевидь продумані заздалегідь, а тоді мовив:
— Як знаєте, тату. Ви над нами господар, бо ж ми ваша кров і мусимо коритись. Але щоб не сталося так, що велено не приходити тільки нам! Дивіться, тату, я вас попередив: щоб не було біди.
Старий, спохмурнівши і не підводячи очей, чухав собі щоки.
— Я, дітоньки, домовився: їм буде сказано те, що й вам.
— А як хтось із них таки прийде?
Старий не відповідав. І його мовчання ясно показувало, що він не знає, як повестися, якщо прийде хтось із жінчиних родичів.
— Гаразд, тату, — кинув тоді Сару. — Йдіть собі з Богом. Ми вже самі розміркуємо, що до чого.
І повів очима батька, який пішов, посіпуючи себе за вухо.
А зайшовши до хати, Сару витяг із бесагів, підвішених на гвіздку, довжелезного ножа, з тих, що звуться колунами. Дістав з-під столу правúльний камінь, змочив лезо водою, сів на порозі й почав гострити ножа, затиснувши камінь між коліньми.
Перелякана дружина тричі його покликала і, не почувши відповіді, схопилася за голову й заголосила:
— Мати Божа, Сару, любий, що ж це ти надумав?
Сару скочив на ноги, наче хижий звір, і заніс ножа:
— Замовчи, Бога ради! Тільки писни — то з тебе й почну!
Дружина, щоб приглушити плач, затулила рот фартухом і принишкла в кутку. Сару знов заходився гострити ножа, на очах у дітей, що мовчки посідали довкола. На обійсті тітки Трези закукурікав півень, і йому відразу відповів сусідський, піднявши лапку й струшуючи гребінцем.
Один… Два… Три… Чотири!.. П’ять!.. Шість!.. Уже шість нав’ючених мулів під дашком у дворі навпроти. Онде вони: чітко вимальовуються в місячному світлі всі шестеро, один коло одного.
Стоячи на порозі свого дому, Сару лютував, лічачи їх і витягуючи шию, аби ліпше роздивитись поміж дерев.
Шість уже. І, може, ще буде.
Велика гулянка передбачається. Всі мачушині діти, їхні дружини й дітлахи, геть усі її родичі запрошені. Тільки їх обійшли, найближчих: братів та сестру молодої. Зараз, мабуть, вони бенкетують, потім почнуться танці.
Він взяв піджак і перекинув через руку, щоб прикрити нагостреного ножа.
Дружина й Нілуццу, старший хлопчик, тремтіли, нишком стежачи за ним з хати. Невдовзі він звелів дружині розкласти вогнище й закип’ятити воду у великому казані. Вона, ошелешена, все виконала, не тямлячи, що то він збирається робити з тим казаном окропу.
— Матір Божа, — зойкала вона, — хай би хто прийшов та остудив йому кров!
Надворі світив місяць, у повітрі лунали пронизливі співи цвіркунів, наче промінчиками штрикаючи ніч.
— Нілуццу, — покликав раптом батько. — Біжи до тітки Сідори, отут поряд, тоді — до твого дядька Луццу, і скажи, щоб ішли до нас, негайно: чоловіки, жінки, діти — всі хай ідуть до нас. Втямив? Гайда, мигцем!
Нілуццу, замість зрушити з місця, остовпіло вирячився на батька, прикриваючись рукою, наче від потиличника.
— Татуню, я боюся, татуню…
— Боїшся? Падлючий ти сину! — гарикнув батько, давши йому стусана. А тоді обернувся до дружини:
— І ти з ним іди! Та миттю сюди вертайтеся, разом з усіма!
Дружина наважилась іще раз запитати крізь сльози:
— Але що ж ти збираєшся робити, Сару, любий? Не мовчи, заради всього святого!
Сару приклав пальця до рота, потім величним порухом тієї ж руки дав знак виконувати наказ.
А тоді, крадучись поміж дерев, ховаючись од місячного світла, він рушив до обійстя навпроти. Так підкрався до останнього фінікового дерева, якраз на межі. Серце колотилося в грудях, а у скронях гупало молотом. Він підскочив, коли неподалік, під дашком, форкнув мул. У ніздрі вдарив теплий масний сморід гною, а у вуха — веселий гамір: крики, сміх, брязкіт тарілок у мачушиній хаті. Визирнув сторожко з-поміж гілок. На подвір’ї нікого не було, крім тих самих шести в’ючаків, а трохи далі, біля хатніх дверей, — велетенська льоха.
Вона вмостилась, поклавши рило на передні кінцівки, опустивши вуха і приплющивши очі, ніби розмірковувала про щось, насолоджуючись вечірньою прохолодою. Час від часу вона ніби зітхала, але то було вдоволене рохкання від повноти щастя.
Сару підкрався до неї тихцем, обережно простягнув руку їй до лоба і потроху став чухати. Свиня потяглась з насолодою і у відповідь скривила рило у «посмішці»: нарешті підставила шию.
Сару, тільки того й чекаючи, другою рукою встромив їй туди колуна, прохромивши й серце.
Повернувся він з непомірно важкою ношею майже водночас із дружиною й сином, яких супроводила вся вкрай перелякана рідня.
— Мовчіть, Бога ради! — звелів їм Сару, скидаючи зі полегкістю ношу, захеканий, весь у крові з голови до п’ят. — Буде тепер і нам свято, незгірш од їхнього! По чверть туші вам і дві чверті мені, бо таки заслужив! Та спершу зачекайте! Поможіть лишень оббілувати! Ти, Луццу, тримай отам! Ти, Сідоро, тягни на себе. А ти, Нілуццу, дістань з буфету таріль, отой великий, круглий! Печінку! Я хочу подарувати старій печінку! Мовчіть усі! Печінку — старій!
Він довго білував свиню; вийняв печінку і побіг мити у мисці, потім виклав її, лискучу, драглисту, на таріль і простяг синові.
— Біжи до діда, Нілуццу, і скажи йому так: «Мене прислав тато Сару із цим дарунком для баби Трези, нехай їй льоха буде здорова!»
© Український переклад. В. Б. Чайковський, 1991.
Війна почалася зовсім недавно.
Маріно Лерна добровільно вступив до офіцерської школи і, пройшовши прискорений курс навчання, здобув чин лейтенанта піхоти; відгулявши в родинному колі восьмиденну відпустку, він вирушив до Мачерати, у розташування своєї частини, дванадцятого полку бригади Казале.
Юнак розраховував місяць-другий відбути на учбовому зборі для новобранців, перш ніж відправитись на фронт. Замість цього, днів через три, коли він був у дворі казарми, чийсь голос несподівано викрикнув його прізвище; а піднявшись по сходах, він опинився серед інших одинадцяти лейтенантів, що прибули в Мачерату з різних офіцерських шкіл.
— То куди тепер? Навіщо?
— Тепер нагору, до зали. Полковник чекає.
Стоячи разом з товаришами струнко перед великим столом, заваленим паперами, він, з перших слів полковника карабінерів, який виконував обов’язки коменданта казарми, зрозумів, що наказ про їхню відправку вже отримано.
Очі, ще не звиклі після червневого сонця до мороку похмурої зали, розрізняли лише срібний візерунок на комірці полковникового мундира, його рожеву, по-конячому видовжену фізіономію, ніби поділену надвоє кавалерійськими вусами, та білі папери на столі.
Попервах Маріно, ошелешений навалою думок і почуттів, не збагнув значення слів, що промовлялися до них різким, металічним голосом. Він напружив усю свою увагу… так, так, ішлося саме про це: наказано вирушити наступного вечора.
Всім уже було відомо, що батальйони дванадцятого полку займали одну з найнебезпечніших і найважчих позицій близько Подгори; в численних безплідних атаках скосило чимало молодих офіцерів. Отож і вимагалося негайно прислати поповнення.
Тільки-но полковник відпустив юних офіцерів, як внутрішня напруга в кожного з них у першу хвилину вилилася в дивовижне заціпеніння, ніби всі вони раптово захмеліли. Та майже відразу на них накотила хвиля невтримних веселощів. Однак невдовзі вони опам’яталися й почали навперебій запевняти один одного, що радість їхня — щира.
Так чи інакше, всі гуртом вирішили негайно податися на телеграф і в обережних висловах сповістити рідних про майбутній від’їзд.
Усі, крім одного. Це був один з вісімдесятьох курсантів, що закінчили із Маріно Лерною офіцерську школу в Римі й одержали призначення в дванадцятий полк, прізвище його було Саррі; того Саррі аж ніяк не хотів мати за товариша юний Лерна, а зрадлива доля ніби навмисне вибрала саме його з випускників римської офіцерської школи і направила з ним в один полк.
Та насправді тому Саррі нíкому було повідомляти про свій від’їзд. За три дні, проведені разом у Мачераті, Маріно Лерна хоч і не змінив остаточно своєї думки про нього, та все-таки почав краще ставитись, може, тому, що з ним наодинці Саррі відкинув свою погорду, через яку його незлюбили товариші по роті. Маріно Лерна нібито зрозумів, що погорда Саррі випливає з його вдачі та природної потреби: ніколи не перейматися загальним настроєм, а будь-що вирізнятися з-поміж інших, доводити як завгодно, ніби почуття його не тільки інакші, а й прямо протилежні, а як розцінять це товариші, йому байдуже. Словом, не так сам Саррі, як його манера триматися викликала неприязнь, а він навіть пишався нею. Саррі був багатий і зовсім самотній, отож міг поводитись так, як йому заманеться.
З Рима він прихопив із собою до Мачерати дівулю легкої поведінки, яку утримував уже зо три місяці; її добре знали його товариші по роті. Саррі розраховував пробути в тилу не менше місяця і за цей час скуштувати всіляких насолод, принаймні найпростішої — плотської. Саррі був певний, що йому судилося загинути на фронті; до того ж думка, що по закінченні війни доведеться жити в країні, переповненій героями та їхніми шанувальниками, здавалася йому нестерпною.
Маріно Лерна, вирушаючи разом з усіма на телеграф, помітив, що Саррі нікуди не збирається, і запитав:
— А ти не йдеш?
Саррі стенув плечима.
— Тобто… я хотів сказати… — поправив себе Лерна, ніяковіючи за таке безглузде запитання. — Мені треба порадитися з тобою.
— Чому саме зі мною?
— Та не знаю… я, бач, три дні тому, коли їхав з Рима, дав батькам надію…
— Ти в них одинак?
— Ага, а що?
— Я тобі співчуваю.
— А, знаю, через моїх рідних. Я дав їм надію, що мене пошлють на фронт не раніше як за місяць, і обіцяв перед тим неодмінно побачитися з ними в…
У нього вже крутилося на язиці «востаннє», але він затнувся. Саррі зрозумів, осміхнувся.
— Так і кажи: «востаннє»!
— Ну, що ти… Дасть Бог, не востаннє, тьху-тьху-тьху, аби не наврочити. Скажімо, попрощатися «ще раз» перед від’їздом.
— Гаразд. А далі?
— Стривай. Батько взяв з мене обіцянку, що я повідомлю заздалегідь, в разі мені відмовлять у відпустці, аби вони з мамою могли приїхати сюди й попрощатися зі мною. А виходить, що ми вирушаємо завтра о п’ятій вечора…
— Якщо вони встигнуть сьогодні на вечірній поїзд, — урвав його Саррі, то будуть тут завтра о сьомій ранку і зможуть провести з тобою весь день.
— Отже, ти так мені радиш? — спитав Маріно Лерна.
— Ні, що ти! — вигукнув Саррі не вагаючись. — Скажи, тобі пощастило виїхати без сліз?..
— Та де там! Мама плакала!
— І тобі цього замало? Ти хочеш іще раз побачити, як вона плаче? Повідом, що ми вирушаємо сьогодні увечері і заразом попрощайся! Так буде ліпше і для тебе, і для них.
Тоді, побачивши, що Лерна розгублений і вагається, докинув:
— Бувай. Піду скажу Ніні, що ми вирушаємо. Ото сміху буде. Вона ж мене кохає! А як здумає плакати, я її приб’ю.
Сказав, та й пішов.
Маріно Лерна подався на телеграф, так і не вирішивши, чи скористатися йому з поради Саррі. Там він знайшов товаришів, які посилали прощальні телеграми; Маріно зробив так само, але потім подумав, що то зрада по відношенню до бідолашних мами й тата, і відбив термінову телеграму, в якій попередив, що коли вони виїдуть того ж вечора десятигодинним поїздом, то приїдуть вчасно і встигнуть попрощатися з ним.
Мати Маріно Лерни була жінка сувора, патріархального складу, такі ще зустрічаються у провінції.
Пряма, кощава, хоча й не худа, з погруддям, піднятим у масивному корсеті, вона неспокійно водила туди-сюди гострими мишачими оченятами.
З нестямної любові до свого сина-одинака вона, аби не розлучатися з ним, коли він вступив до університету, покинула затишний старовинний сільський дім в Абруццах, пожертвувала своїм патріархальним життям і ось уже два роки як перебралася до столиці, де почувалася вкрай незатишно.
Наступного ранку вона прибула до Мачерати в такому стані, що син одразу пошкодував, що її викликав. Але мати протестувала. «Ні, ні», — повторювала вона, виходячи з вагона; потім обняла сина за шию і, не в змозі розчепити руки, ридала в нього на грудях:
— Не кажи так, Рінуччо… Не кажи так…
Батько тим часом з суворим виглядом поплескував його по плечі. Він-бо чоловік. Чоловіки не плачуть.
У Римі, перед самим від’їздом, він розмовляв з одним незнайомим чоловіком, у котрого син на фронті з першого дня війни, а вдома — ще двоє меншеньких. Так собі, звичайнісінька розмова, і більш нічого. Просто розмова між двома батьками.
І ніхто не плакав…
Однак відчайдушні зусилля будь-що стримати сльози (які так і наверталися на запалені очі) надавали цьому охайному, дрібної статури чоловікові, натужної, а тому трохи кумедної урочистості, і дивитися на нього було ще болючіше, ніж на материне нестримне голосіння. Батько був украй збуджений, весь час натякав на таємничу розмову з незнайомим синьйором, наче для того, щоб приховати свої почуття. І все це призвело до несподіваного наслідку: він ніби глянув збоку на самого себе, на своє погано приховане збудження під личиною спокою і мимоволі відчув біль, тугу перед глибоким і стриманим синовим стражданням, викликаним сльозами матері.
Як і передбачав Саррі, прощання перетворилося на марну, непотрібну муку для всіх.
Відвізши батьків до готелю, Маріно Лерна мусив щодуху мчати до казарми, звідки вернувся близько полудня. Ледь устиг поснідати в готельному номері, бо в матері очі попухли від сліз і вона не могла зійти в ресторан, та й взагалі ледь трималася на ногах, як знову довелося, прямо з-за столу, бігти до казарми по останні інструкції. Отож батько й мати побачили його знову лише за кілька хвилин до від’їзду.
Правда, батько спробував виголосити чудову промову перед матір’ю, коли вони залишились удвох, він говорив довго й розважливо, часто ковтаючи слину і проводячи по губах тремтливою рукою: їй нічого так плакати, бо хто ж сказав, що Рінуччо… боронь Боже… всяке трапляється… полк можуть відвести на другу лінію оборони, коли вже він, як кажуть, з першого дня на передовій… І, крім того, якби всі на фронті гинули, то всьому кінець!.. Скоріше — його поранять… легко поранять… наприклад, у руку… Бог поможе їхньому хлопчикові… Навіщо горя йому завдавати цим голосінням? Так… так… Рінуччо болісно дивитись на її невтішне ридання, він напевне засмутиться…
Але мати казала, що вона не винна. То все очі… Так, очі… Що з ними вдієш? Кожне слово, кожен порух сина якось дивно діє на неї, ніби то все вже в минулому.
— Кожне слово — розумієш? — долинає до мене ніби з минулого, ніби він не зараз говорить, а вже говорив колись… У минулому! В мене таке відчуття, наче його вже немає… Що ж я можу зробити?.. О Боже… Боже…
— Та хіба ж це не гріх?
— Схаменися! Що ти кажеш!
— Те й кажу, що це гріх! А я сміятимусь, от побачиш, сміятимусь, коли він від’їжджатиме.
Ще трохи — і вони неодмінно посварилися б. Сина все не було, тож вони сиділи як на голках. Ну хіба не розуміє начальство, що ті останні хвилини мають належати бідолашній матері, згорьованому батькові?
Коли ж до готелю почали з’їжджатися один по одному товариші Маріно, муки чекання стали нестерпними; молоді офіцери квапливо збирали свої речі й одразу вирушали на станцію. Денщики зносили вниз ящики, мішки, шинелі, шаблі, і екіпажі стрімко мчали до вокзалу.
Маріно вийшов з казарми мало не останній і кинувся забрати польові черевики, які напередодні здав полагодити, звісна річ — запізнився.
Він не те щоб відстав, а геть од усіх одірвався, ризикуючи не встигнути на поїзд. Мусив мчати на відчай душі, та однаково, коли він з батьками приїхав на вокзал, уже зачиняли двері вагонів. Він ледве встиг ускочити до якогось, його підхопили товариші, і поїзд ту ж мить рушив, і навздогін полинули крики, плач, напучування, люди махали руками, хустинками й капелюхами.
Синьйор Лерна вимахував капелюхом аж до останньої миті, хоч і не був певен, що син його бачить. А коли, роздратований тим, що йому не дали часу як годиться попрощатися з Маріно, іще не отямившись як слід, він обернувся до дружини, то не знайшов її біля себе: сердешна зомліла, і її перенесли до кімнати-чекальні.
На вокзалі скоро все вгамувалося. На платформі нікого й не видно. Лише виблискують рейки під безтурботним сліпучим сонцем літнього полудня, а вдалині чути невгавне сюрчання коників.
Екіпажі з тими, хто приїхав попрощатися, повернулись до міста; і коли мати Маріно Лерни опритомніла й відчула, що може вернутися до готелю, жодного візника на станції не знайшлося.
Станційний сторож пожалів її і зголосився піти до сусіднього гаража по омнібус, який, напевно, вже вернувся з міста.
В останню хвилину, коли знесилену синьйору мало що не внесли до омнібуса і він мав рушати, на приступку скочила, невідь звідки взявшись, молоденька білявка в солом’яному капелюшку, прикрашеному трояндами. На ній була чудернацька, надто відкрита сукня, вії та губи дівчини були нафарбовані. Вона нестримно ридала. То була дуже вродлива дівчина.
В одній руці вона тримала маленький вишитий носовичок блакитного кольору, а другою, унизаною каблучками, прикривала праву щоку, на якій палав жахливий червоний знак від ляпаса.
Це була та сама Ніні, яку привіз із Рима лейтенант Саррі.
Батько Маріно Лерни одразу збагнув, що воно за пташка, ця білявка. Мати, як на те, не здогадалася і, побачивши перед собою жінку, так само заплакану, як і вона, не втрималась од запитання:
— Синьйора проводжала чоловіка?
Але та, витираючи сльози своїм ляльковим носовичком, заперечливо похитала головою.
— Брата? — допитувалась мати Маріно.
Але тут чоловік, даючи їй знак, непомітно штовхнув її ліктем.
Дівчина, мабуть, помітила це; так чи інак вона збагнула, що літня синьйора недовго помилятиметься щодо неї, і не відповіла.
Та водночас вона збагнула і щось інше, куди прикріше. Вона зрозуміла, що не дала матері поплакати, бо тепер ця старенька погребує змішувати свої сльози з її сльозами.
Але хіба ж її сльози не щирі? Хіба не від болю, тільки набагато незвичайнішого, ніж такий зрозумілий і природний біль матері?
Так, у Римі Ніні перебувала не з одним лише Саррі, вона належала багатьом його товаришам з офіцерської школи і — хто знає? — може, й тому юнакові, за котрим так побивається старенька мати.
Ще сьогодні вона обідала з ними, з десятьма. То була справжнісінька оргія! Що вони тільки з нею виробляли, а вона їм усе дозволяла: нехай, бо шаленіючи, вони хотіли поринути в забуття, сердешні хлопчики, перед тим як вирушати на війну. Під кінець вони жадали оголити їй груди, просто там, у тратторії, на очах у всіх, вони ж бо знали, які в неї високі, майже дівочі маленькі груди. І цим навіженим заманулося будь-що окропити їх шампанським! Вона все їм дозволяла: торкати, цілувати, щипати, стискати, пестити, аби вони понесли з собою туди, на війну, живий спогад про її тіло, створене для кохання, понесли туди, де завтра смерть, можливо, забере їх одного по одному, цих гарних двадцятирічних юнаків. Вона так сміялася разом з ними, а потім так, о Боже… Потім розцілувала їх востаннє… Тоді-то вона й дістала від Саррі цього жахливого ляпаса, від якого й досі пашить щока. Але ні, ні, вона на нього зовсім не сердиться…
Так годі, вона має, теж має право дати волю сльозам, не ображаючи цим стареньку матір. Правда, та не заважала їй плакати, але чомусь сама перестала, бідолашна стара пані. А їй же так треба виплакатись!
Ніні намагалася стримати свої сльози, аби не заважати матері плакати. Але марно: що дужче вона стримувала сльози, то бурхливіше вони лились їй з очей. А ще як подумає про те, що їй і плакати зась! Нарешті, знемагаючи від жорстокої муки, ковтаючи сльози, вона простогнала:
— Бога ради… Бога ради… Я не можу нічого з собою вдіяти, синьйоро… Ці мої сльози… Я також маю право плакати… Ви горюєте за своїм сином… А я… Не за ним саме… за іншим, котрий вирушив разом із ним і вдарив мене за те, що я плакала… Ви плачете за одним… а я за всіма… Мені жаль усіх… і вашого сина… всіх… усіх…
І вона затулила обличчя руками, не витримавши суворого погляду матері, сповненого ревнивого осуду, що його всі матері відчувають до жінок її штибу.
Занадто підкосив матір від’їзд сина. І тепер їй потрібні були спокій і тиша, а «ця» не тільки дратувала її, а й ображала. Думка про те, що син іще цілі два дні не наражатиметься на небезпеку, дала їй благодійний перепочинок. І вона відчула, що може дозволити собі виявити жорстокість, і виявила її. На щастя, їхати від вокзалу до міста було недалеко. Тільки-но омнібус зупинився, вона зійшла, навіть не глянувши на свою попутницю.
Наступного дня синьйора Лерна з чоловіком верталися додому в Рим; на станції Фабріано, з вікна вагона першого класу вони знову побачили біляву попутницю, яка квапливо шукала вільного місця в поїзді. З нею був якийсь юнак; вона тримала в руках букет квітів і сміялася.
Синьйора Лерна обернулася до чоловіка і проказала голосно, так щоб її почула білявка.
— О! Подивись-но, це та, що всіх оплакувала!
Дівчина спокійно обернулася і глянула на неї без гніву й роздратування.
«Бідолашна матінко, добра й нерозумна, — казав її погляд. — Чи тобі невтямки, що таке це життя? Вчора я плакала за одним. Сьогодні мушу сміятися до іншого».
© Український переклад. В. Б. Чайковський, 1991.
Коли донна Мімма, накинувши блакитну хустку, прямує вулицями містечка, залитого сонцем, то здається, ніби легка її постать, іще рухлива й струнка, закутана в скромне чорне «манто», довге, з опушкою, зовсім не відкидає тіні, — ані на дикий камінь завулків, ані на бруківку просторого майдану.
І нічого дивного, адже донна Мімма, як гадають і діти, і дорослі, які робляться при ній теж дітьми, — приносить із собою ту особливу атмосферу, коли все довкола відразу стає несправжнім: небо — паперовим, а червона куля сонця — зіркою з різдвяного вертепа. Коли з’являється донна Мімма, містечко під прекрасним золотим сонцем і чудовим блакитним небом, що сяють як нові над старими дахами, кривулястими завулками, ветхими каплицями й опецькуватими дзвінничками, над просторим майданом, посеред якого б’є водограй, а далі, в глибині, бовваніє головний собор, — все це відразу перетворюється на іграшки феї Бефани, — лише виймай їх із круглої шкатулки, яка так приємно пахне клеєм. Кожна іграшка, — а їх багато, — це будиночок з вікнами й верандою, і треба тільки розставити їх уздовж вулиці чи довкола майдану; ось і найбільша іграшка — собор з хрестами й дзвонами; а це — водограй, його слід обсадити цими деревами, у яких крони з яскраво-зеленої стружки, а внизу, аби не хилилися, — круглі підпорки.
Дивосвіт, створений донною Міммою? Ні. Це світ, у якому вона живе в уяві малечі і тих дорослих, які при ній маліють. Маліють мимоволі, бо ніхто не може почуватися цілком дорослим перед донною Міммою. Ніхто.
У цей свій уявний світ вона вводить дітей, коли починає з ними розмову, розповідає, як їздить купувати їх поодинці, — далеко-далеко.
— Куди?
— Куди-куди! Далеко… Далеко…
— Аж до Палермо?
— Так, до Палермо, довгим шляхом, уночі, коли темно, — у прегарній білій кареті з слонової кістки, запряженій парою розкішних білих коней, без дзвіночків.
— А чому без дзвіночків?
— Щоб не дзенькали.
— І коли темно?
— Так. Уночі світить місяць і мерехтять зорі, та все одно темно. Бо коли отак їдеш і їдеш довгим шляхом, тебе неодмінно заскочить в дорозі ніч. І тому вертаєш додому завжди вночі, тією самою дорогою, але це… це… щоб ніхто не бачив, щоб ніхто не чув.
— Чому?
— А щоб маленьке, якого тільки-но купили, не злякалося шуму і, крий Боже, не побачило враз сонячного світла.
—
— За татові гроші! Великі, великі гроші!
— І Флав’єтту купили?
— Еге ж, і Флав’єтту, за неї віддали понад двісті унцій… Та ні, куди більше! Дивіться, які золоті кучерики, які вустонька — ну просто дві полунички! Бо тато захотів саме такої — русявої, кучерявої, з величезними гарнюніми очима, які оце позирають на мене, чи не так, моє серденько? Та одні ці оченята варті більше двохсот унцій! Як же мені не знати, коли я сама тебе купила? Так, і Нінні теж, звісно. Усіх вас я купила. Нінні трохи дорожчий, бо хлопчик. А за хлопчиків, моє серденько, завжди просять трохи більше, — бо вони, коли виростуть, багато заробляють, як тато. А знаєте, і вашого тата купила я. Так-так, я. Звичайно, він тоді був отакесенький, зовсім крихітка. До покійної татової матусеньки я привезла його в кареті, вночі. Так, з Палермо. Скільки він коштував? О, не одну тисячу унцій, не одну!
Вражені дітлахи не можуть відвести від неї очей. Розглядають її гарну шовкову хустку кольору неба, завжди як нову, її блискучі, ще чорні коси, поділені посередині проділом; на скронях у неї в’ються два кучерики, що спадають на вуха, відтягнуті донизу двома важкими сережками у вигляді сльозин. Вдивляються в її трохи видовжені очі і майже прозорі повіки, відтінені довгими віями, витріщаються на ніс бульбою, весь у тонких прожилках, з широкими темними дірочками ніздрів, на гостре підборіддя, де цупкими пружинками закрутилося кілька волосин. Дітям здається, ніби її, цю чистеньку бабусю, яку їхні мами називають «хрещеною», завжди, зроду огортав серпанок загадковості. Вона неодмінно з’являється в їхньому домі, коли мама занедужає, а згодом їм показують нового братика чи сестричку, по яких вона їздила далеко-далеко, аж у Палермо, каретою. Діти дивляться на неї з величезною цікавістю, намагаючись непомітно торкнутися несміливими пальчиками її хустки чи спідниці. Така охайна бабуся, ніби як усі; як же вона може їздити так далеко своєю каретою, невже справді знає ту єдину на весь світ крамницю, де продають дітей і звідки вона їх привозить, як фея Бефана — іграшки?
Отже, їх звідти беруть?.. Вони не знають, вірити чи не вірити, але почувають і себе трохи причетними до таємниць цієї бабусі, такої звичайної, що до неї можна доторкатися руками, і яка їде потім у таку далеч купувати дітей… Отже, і вони… ну ясно… з Палермо. Бо звідки ж іще? Вона одна знає достеменно, звідки вони, а їм, дітям, про це невідомо, але віриться, що вони таки були там, — зовсім іще маленькими, — і вона їздила їх купувати…
Вони мимоволі шукають поглядом її руки. А де ж це її руки? Вона ховає їх під шалем. І ніколи звідти не виймає, нікого з дітей не приголубить, а тільки цілує їх, розмовляє з ними, — очі, губи, навіть щоки — все в ній рухливе, жваве, живе своїм життям, тільки не руки. Дивно. Хтось сміливіший питає:
— А хіба рук у тебе нема?
— Ах ти, Боже мій! — вигукує донна Мімма і виразно дивиться на маму, ніби кажучи: «Ну, не чортеня?»
— А це що? — враз показує вона руки у нитяних мітенках. — Як то нема, чортенятко? Ну й запитаннячко, святий Боже!
І сміється, сміється, знову ховаючи руки й підбираючи ними шаль угору, до самого носа, намагаючись приховати своє хихотіння, аби, крий Боже… О Господи! — і вона кладе на себе широкий хрест. Зайде ж малому в голову!
Її дрібненькі руки ніби й створено для того, щоб ліпити з воску маленьких Ісусиків, яких різдвяної ночі носять у кошиках до церковного вівтаря, оздобленого небесно-блакитним єдвабом. Донна Мімма відчуває святість відомої їй крамниці, вона знає таїну людського народження, і в розмовах з дітьми огортає її серпанком цнотливості й чистоти; навіть у розмовах з дорослими ніколи не вживе слова, здатного розвіяти її загадковість, говорить мало, опустивши очі. Їй добре відомо, що дитина не завжди й не кожному — радість, а іноді то дуже сумне діло — давати життя крихітному створінню, яке враз заходиться плачем, уперше ковтнувши повітря. Дитя, яке вона приносить до панської господи, ще може стати святом, і то не завжди! Але носити їх — і так багато! — в хати бідняків… Серце їй обкипає кров’ю. В їхньому містечку вона майже тридцять років одна клопочеться цим… Точніше сказати, клопоталася одна… до вчорашнього дня.
Бо тепер на острів їхній приїхала двадцятирічна лялька з материка, з П’ємонта: в коротенькій жовтій спідничці, зеленій жакетці, руки в кишенях, як у того вуркагана — сестра митного службовця, незаміжня. Але з дипломом
Донна Мімма довго не може заспокоїтися. Побачивши, як ота краля прямує через майдан — стегна вихилясом, кирпу задерла, руки в кишенях, а біле перо велюрового капелюшка так і тріпоче на вітрі, — вона рвучко відвертається, затуливши долонею очі. А як стукотять по бруківці її підбори, ніби примовляючи: «Я іду! Я іду!»
Ні, це не жінка — відьма! Господь не міг такого сотворити!
— Що кажете? Табличка?
— Аякже! Почепила на двері дому табличку, де зазначила своє прізвище й фах. Як її?.. Ельвіра… далі не пригадаю. Синьйорина Ельвіра Мості? А що означає — «дипломована»? A-а, має ліцензію? Дипломована пройда! О Господи, хто в таке повірить? Хто її, безсоромну, до себе покличе? І який вона може мати досвід, коли сама ще й… во ім’я отця і сина і святаго духа… Невже в наші часи таке можливо? І в такому містечку, як наше? О-хо-хо…
І донна Мімма махає рученятами в чорних мітенках, ніби угледівши перед собою язики пекельного полум’я.
— Ні, синьйоро, красненько дякую, — чи до кави мені тепер! Накажіть принести води, склянку води, — у мене голова паморочиться! — так бідкається вона перед клієнтами, до яких часто навідується, щоб, як вона каже, посидіти й погомоніти про сеє-теє… Ні? Ще нічого не спостерегли? На все воля Божа, дяка йому і на землі, і на небесах, люба синьйоро!
Нарікати стало для неї манією: ні, за себе вона не боїться, місцеві жінки ніколи не проміняють її на ту, іншу, та й чи треба цього боятися, знаючи, які вони тут побожні, як їх у цих краях виховують і як вони шанують святині! Та не проміняють ні за що в світі!..
— От я й кажу, о пресвята діво Маріє… не про мене мова… Такий скандал! якась дівуля… Кажуть, лається не згірш од карабінера… не соромиться бридких слів… Ніби так і треба…
Її так поглинає сама жахливість цього скандалу, що вона вже не помічає, як пригнічено й ніяково поглядають на неї жінки, — ніби хочуть їй щось сказати, але не зважуються.
А тепер ось і міський лікар від неї відвернувся, здибавши на вулиці. Не помітив? Якби ж то! Помітив — і відвернувся. Чому?
Невдовзі донна Мімма дізнається, що та безсоромниця відвідала лікаря удвох із своїм братом. Звичайно, тільки для того, щоб відрекомендуватися. Хто там зна, як вона його приголубила: вони це вміють, приїжджі; там, у себе на материку, по великих містах, геть утратили сором! А цей лікар просто зсунувся з глузду… В неї диплом? Та до чого тут диплом? А-а, ну знаємо, знаємо, справа виключно у дипломі… Ніби ми не знаємо, як це робиться! Сюди скік, туди скік, оченята-бровенята, підморгнула-пригорнула — і чоловіки спалахують, як солома! Тепер і старі Бога не бояться! Та годі, припиніть, — диплом, диплом! Досвід — ось що головне! Досвід!
— Так, але й диплом, донно Міммо… — зітхнувши, відповідає аптекар, якого вона перестріла на вулиці й пожалілася йому, що лікар перестав її помічати.
— Я, наприклад, ніколи не мала диплома, і що? — кидає вона, посміхаючись і склавши докупи свої рученята у нитяних мітенках. — А вже як-не-як тридцять п’ять років практикую, тридцять п’ять повнісіньких… Я ж і вам, доне Саріно, діточок Божою милістю з Палермо привезла… Ось, погляньте…
І донна Мімма нахиляється й підхоплює на руки, такі маленькі, але міцні, гарного малюка, який спинився на розі біля аптеки, і підкидає його високо, аж до сонця.
— І його теж! Всіх, хто тут є, усіх — я! Це я їздила купувати їх до Палермо — і без диплома! Кому він потрібен, отой диплом?
Молодий аптекар силувано всміхається:
— Та воно то так, донно Міммо, звісно… досвід… але…
І дивиться на неї, засоромлений і знічений, і теж не знаходить у собі мужності сказати, яка загроза над нею зависла.
Нарешті з префектури провінційного центру надходить гербовий папір з печаткою, наполовину віддрукований на машинці, а далі дописаний від руки; змісту того повідомлення вона до кінця не втямить, проте здогадується, що там сказано про брак у неї диплома, а тому — відповідно до статті такої-то, параграф такий-то… Вона все ще вивчає той папір, коли з’являється поліцейський з мерії, щоб запросити її до мера.
— До мерової жінки? А хіба вона вже?.. — кривиться донна Мімма.
— Ні, вас кличуть до мерії, — відповідає охоронець порядку. — Для вас є повідомлення.
Донна Мімма супить брови:
— Для мене? З приводу цього листа?
Охоронець порядку знизує плечима:
— Не знаю. Там усе вам скажуть.
Донна Мімма йде до мерії, де її зустрічає вельми збентежений мер. Колись вона і його купила в Палермо, потім двох діток привезла йому звідти, і скоро їй знову лаштувати карету в далеку дорогу, по третю дитину, а тут тобі маєш…
— Ось, донно Міммо! Бачите? Ще один папір з префектури. Так, ідеться про вас. І, на жаль, нічого не вдієш. Вам забороняється приймати дітей.
— Мені?
— Вам. Бо ви, люба донно Міммо, не маєте диплома. Такий закон.
— Який закон? — мало не кричить донна Мімма, і на обличчі в неї ані кровинки. — Новий закон?
— Та де новий! Просто у нас тут, окрім вас, багато років нікого не було, ми вас знали, шанували, любили, довіряли вам і тому дивилися на все крізь пальці. Але зрозумійте, донно Міммо, ми теж порушували закон! Хай їм біс, тим клятим формальностям!.. Доки ви були тут самі… А тепер приїхала ця… ну, дізналася, що ви без диплома… Розумієте, її ніхто не кличе до себе… От вона й написала до префектури, і тепер вам заборонено практикувати. Або доведеться таки їхати до Палермо, тепер уже насправді, до університету, по диплом, — такий, як у цієї…
— Мені? До Палермо? В моєму віці? На п’ятдесят сьомому році життя, після того як тридцять п’ять років я віддала цій справі? Та хто їм дозволив так мене кривдити? Мені — диплом! Та всі, хто тут живе… Ні, що ж це робиться? На біса мені ваш диплом? Хіба для такого діла треба читати й писати? Та я ледве читаю — по складах! Ну поміркуйте самі: мені — до Палермо, якщо я звідси зроду-віку не виїздила! Я там загину! В мої літа! І все через оту зайду! Хотіла б я бачити, як вона з тим своїм дипломом… Хоче зі мною змагатися? І сміх і гріх… Але чого мене можуть навчити після тридцяти п’яти років практики всі оті професори?.. Невже й справді доведеться їхати до Палермо? Що? На два роки?
Донна Мімма в розпачі, разом із лавиною запитань з неї виривається потік сліз, гірких і невтримних. Вражений мер не знає, як її вгамувати. Спершу він мовчить, — нехай, мовляв, виговориться, може, полегшає, далі втішає: два роки минуть швидко, що й казати, присуд суворий, але хіба то буде справжня наука, — так, дня годиться, аби одержати папір, щоб оте дівчисько не збиткувалося, не мало жодної переваги… Врешті, проводжаючи бідолашну повитуху до порога, мер підбадьорливо поплескує її по плечі, заспокоює, як малу дитину: головне не хвилюватися, — теж мені страх — Палермо, — бо хто ж, як не вона, їздила туди щодня по три-чотири рази? Під кінець вона навіть посміхається.
Накинувши свою блакитну хустку, донна Мімма запинається ще в чорний шаль, насуває його на самісінькі брови, зводить під ним свої рученята, ховає лице, аби ніхто не бачив її сліз. Ох, діточки, ця блакитна шовкова хусточка! Свята поезія вашої з’яви на світ убралася нині в жалобу; донна Мімма їде до Палермо, але не в білій кареті, а просто — вивчати акушерство: гіпофіз, шийку матки… Такий закон. Донна Мімма ридає, ніщо не може її розрадити, вона ледь читає — по складах, їй не здолати цієї тернистої професорської науки — там, у Палермо, куди вона стільки разів їздила білою каретою поезії!
— Синьйоро, люба синьйоро…
Її ридання крає серце кожному, до кого приходить вона прощатися перед від’їздом. В кожному домі вона неодмінно попестить-голубить чорняву чи біляву голівку, нахиляючись і випростуючи свої маленькі руки (о, тепер вона ні від кого їх не ховає, чого соромитись?), і разом із цілунками розсипає серед пахучих кучериків свої невтішні горьовані сльози.
— Так, мої маленькі… Я їду до Палермо… До Палермо.
А діти розгублено дивляться на неї й не можуть зрозуміти, чому цього разу перед від’їздом до Палермо вона так гірко плаче. І їх бере тривога: а що як раптом це обернеться якимось лихом і для них, і для всіх отих малят, яких там треба купити?
Мами втішають її:
— Ми на вас чекатимем!
Донна Мімма дивиться на них крізь сльози й сумно похитує головою. Неправда, вони її просто жаліють, є речі, які від них не залежать, таке життя…
— Синьйоро, люба, цілих два роки?
І йде від них із розбитим серцем, щільніше запинаючи чорним шалем свою хустину кольору небесної блакиті.
Палермо. Донна Мімма приїздить увечері; маленька, стоїть вона на величезному привокзальному майдані.
О пресвятий Ісусе, що то — місяць? Та де! Двадцять, тридцять місяців зависло на небі! Невже це майдан? Кінця-краю нема! Куди йти?
— Сюди, сюди!
Серед палаців, жахливих велетенських тіней, прохромлених вогнями, ошелешена вуличним виром, засліплена тими сліпучими намистинами й низками ліхтарів на нескінченних вулицях, потрапивши зненацька в людський мурашник, донна Мімма розгубилась і дуже розсердилася на всіх і вся. А гуркіт підступає зусебіч, б’є по голові, машини стрімко проносяться повз неї, і донну Мімму раптом охоплює заціпеніння, з якого її вириває лише страх, тільки він іще тримає її на поверхні цього виру, не дає загубитися у натовпі, спонукає пробиватися далі крізь пекельну метушню, — і все це після запаморочливої подорожі залізницею, першої у її житті.
Господи, ну й залізниця! Гори й доли ніби змагалися з поїздом, кружляли, втікаючи кудись у безвість разом з деревами, далекими садами й самотніми хатками; раз у раз перед очі вистрибував телеграфний стовп, задуха, брязкіт і морок, а смиканина і той жахливий свист, коли поїзд в’їжджає на міст або минає прорізаний у скелях тунель, — скільки їх було!.. Господи, пресвятий Ісусе!
— Що-що?
Вона давно вже нічого не чує, ледве тримається на ногах і ні на крок не відходить від свого небожа, який її супроводить. Він зовсім ще молодий хлопець, втіха всієї родини, а тут він просто Бог, володар світу, якщо може навіть посміюватись і так упевнено, діловито вибирати шлях. Та воно й не диво, адже він служив тут в армії, в самім Палермо.
— Ти щось сказав?
А, звичайно… гукнути візника… Якого візника? A-а, так-так! Бо треба вибратися до центру й дістатися до готелю, не йти ж вулицею з оцим здоровенним клунком під пахвою!
Ось він, цей клунок, пильнуй його — там усі речі! Як хотілося б їй самій сховатися там, в купі тих одежин під пахвою у небожа, вдихати їхній запах і нічого більше не бачити й не чути!
— Дай його мені! Дай його мені!
Вона тягне до себе цей клунок, з ним їй спокійніше на душі, а душа її зовні, у вирі вражень, що набігають на неї ярими хвилями. Небіж подає їй якісь знаки, і донна Мімма згідливо підтакує: нічогісінько не розуміє.
Пресвятий Боже, він ще й питає! Хай буде все так, як він скаже. Візника — то й візника, готель — то й готель! Вона зараз ніби в бурхливому морі, бідарка для неї — човен, а дістатися до готелю — означає ступити на берег. І вона подумки жахається: що з нею буде, коли небіж, улаштувавши їй пансіон і де жити, повернеться за три дні додому, а вона, самотня й безпорадна, залишиться тут одна посеред цього вавілонського людолому.
Коли вони під’їжджають до готелю, небіж пропонує їй піти подивитись ярмарок на П’яцца Маріна.
— Ярмарок? Який ярмарок?
— Ярмарок померлих.
Донна Мімма злякано хреститься. Як же вона забула, завтра — День Поминання мертвих! Вона приїхала до Палермо першого листопада, напередодні Дня Поминання мертвих, — вона, котра завжди їздила до Палермо купувати новонароджених!.. Померлі… Вони для сіцілійських дітей — замість феї Бефани, бо це вони приносять їм іграшки другого листопада, а не Бефана шостого січня: дорослим — смуток, малятам — свято.
— А людей там багато?
— Ой багато, сила-силенна, не злічити, бідаркою не проїдеш, бо всі татусі й матусі, тітоньки й бабуні з’їжджаються на ярмарок померлих на П’яцца Маріна купувати дітям іграшки. Лялечок? Так, маленьких сестричок. Цукрових голячків? Так, маленьких братиків, — це по них їздила донна Мімма, про яку діти знали, що вона вже безліч разів бувала в Палермо, на ярмарку життя: купувала малят і привозила їх додому в кареті із слонової кістки, малят, схожих на іграшки, але живих, справжніх, зі справжніми оченятами, справжніми ручками-ніжками, слабенькими, скоцюрбленими і водночас хапкими, із справжнім слинявим ротиком, що кривиться від плачу.
І тепер, коли перед донною Міммою наяву відкривається увесь отой ярмарковий розмай, очі їй круглішають од захвату, як у малої дівчинки: вона не могла собі й уявити, що казкові таємничі подорожі, про які вона так мальовниче розповідала дітям, — отут, на цьому ярмарку — жива дійсність! Таке не могло їй навіть приснитися! Серед того надсадного лементу крамарів, які зазивали люд до освітлених барвистими ліхтариками рундуків, серед галасу, брязкоту й гудіння ярмарку, та ще й у тисняві юрби, яка нескінченним потоком вливалася на майдан, донну Мімму охоплював підсвідомий страх перед великим містом, але водночас вона й сама зараз ніби перетворилася на дівчинку, зачаровану казковими розповідями. З тією лише різницею, що тут вона позбавлена тієї поетичної загадковості, яка огортала її вдома — на вулиці й у кожній хаті, — й викликала, як у малят, так і у дорослих, повагу, — адже вона приносила людям дітей, плекаючи таємницю народження. А тут вона втратила свій ореол. Безжально вихоплена з рідного оточення, позбавлена своєї ролі, хто вона тепер, отут, у цій ярмарковій юрбі? Стара, жалюгідна, розгублена баба! Її вигнали з казки, з поетичної мрії, викинули геть — на смерть, на поталу цій немилосердній реальності; і вона стоїть перед нею, неспроможна будь-що зрозуміти, нездатна ані поворухнутись, ані мовити слова, ані хоча б озирнутись довкола.
— Ходімо звідси… ходімо…
Куди? Абикуди, геть від цієї юрби; і не так важко з неї тепер вибратися (трохи терпіння — і стане легше), як важко потім віднайти рівновагу, спокій і втрачену безтурботність. Який там спокій, коли зараз — до готелю, а завтра — до школи.
У школі сорок дві відьмочки, нахабні шибайголови у спідницях, дуже схожі на ту кляту дівулю, що приїхала з материка до їхнього містечка; вони обступили донну Мімму першого ж дня, щойно угледіли її перед собою — у блакитній хустці й довгому плетеному шалі з торочкою, що скромно облягав її постать. У-у, оце-то бабуся! Ось вона, повитуха з казок, що ніби впала з неба і що не сміє вистромити з-під хустки рук та сором’язливо ховає очі; ось вона, та сама, яка досі розповідає дітям байки про те, що їх купують! Вони витріщаються на неї, торкають її пальцями, ніби перевіряючи, чи вона справжня, й наче не вірять своїм очам.
— Донна Мімма? Гаразд, донна Мімма, а прізвище? Євола? Донна Мімма Євола? А літ скільки? П’ятдесят шість? Ай-ай-ай, чи не зарано починаєте? Ні? Вже тридцять п’ять років практикуєте? Як же це? Ах, без ліцензії? І хто вам дозволив? Он воно що — практика! То, кажете, практика — головне? Гаразд, побачимо!
До класу заходить професор Торрезі, обтяжений своїм потужним знанням теорії акушерства, і бідолашну новеньку під загальний регіт і глум витягають наперед, — показати йому:
— Баба-пупорізка, пане професоре, баба-пупорізка!
Професор Торрезі, вже лисий і з черевцем, проте ставний чолов’яга, схожий на кірасира, який щойно зійшов з коня, сиві вуса закручені вгору, на щоці — чимала волосата родимка (от сміхота, він увесь час її смикає, ніби поправляючи старанно закручені догори вуса), професор Торрезі завжди пишався своїм умінням підтримувати дисципліну, приборкуючи сорок дві відьмочки, наче тих кобилиць — шпорами й канчуками. Та іноді він дає їм пожартувати, навіть сміється з їхніх витівок, — в нагороду за їхню палку любов до нього. Іншим разом, зачувши такий галас, він нагнав би на обличчя сувору міну, і все б умить стихло, але пан професор побачив перед собою новеньку, — ну й кумедна ж бабуся! — то чом і не розважитись?
Він питає, чи зможе вона, приїхавши так пізно, наздогнати інших. Адже він (Тихо, я вам кажу! На місце!) давно ознайомив учениць (А нехай вам, замовкніть! На місце) з феноменом вагітності — від зачаття до пологів, і докладно розповів їм про статеве життя чоловіка й жінки, а тепер переходить до визначення розміру зародка, минулого разу йшлося про чільно-потиличний діаметр і біакроміальний, а сьогодні він розповість про діаметр біліакальний. Ви все розумієте? Ну, гаразд, практика. Але що таке практика? Тихо, тихо, увага! (професор Торрезі смикає вгору свою волосату родимку на щоці, от сміхота!). Практика — не є знання, це блукання наосліп. Хіба цього досить? Для повноти втілення знання має перетворитися з імпліцитного на експліцитне, тобто вийти назовні, аби людина могла побачити кожен фрагмент окремо, кожну часточку, — і навчилась порівнювати, вирізняти, відчувати навпомацки, але торкатися рукою тямущою, он воно як! Інакше практика не стане знанням. Слова? Термінологія? Ні, не кажіть, слово — це річ! Слово — це поняття, яке живе в кожному з нас, — поняття про речі, котрі існують поза нами. Без слова немає визначення, і річ, предмет, не названий у слові, лишається для нас річчю в собі, чимось сліпим і невиразним.
Приголомшивши клас таким поясненням, професор Торрезі влаштовує іспит новенькій.
Донна Мімма дивиться на нього з невимовним жахом. Їй здається, що до неї звертається турок. Змушена відповідати, вона наражається на гучний регіт сорока двох відьмочок, — такий голосний, що навіть професор Торрезі побоюється за свій авторитет приборкувача. Він кричить, стукає по кафедрі, закликаючи до тиші, до порядку.
Донна Мімма плаче.
Коли в класі знов западає тиша, професор гнівно картає своїх учениць, так ніби сам щойно не сміявся разом з ними, він повертається до донни Мімми й кричить, що то ганьба — заявлятися до школи, нічого не знаючи, та ще й рюмсати в такому віці, мов те дівчисько! А сльози тут не зарадять!
Донна Мімма витирає очі, ствердно хитає головою і підводиться з наміром піти геть. Професор наказує їй лишитись.
— Сядьте отам! І слухайте!
Та що слухати? Вона однаково нічого не втямить. А була певна, що по тридцяти п’яти роках практики знає все досконало. Тепер ясно, що вона не тямить нічого, анічогісінько.
— Не все зразу, не впадайте в розпач! — втішає бідолашну наприкінці лекції пан професор.
— Не все зразу, не впадайте в розпач! — підтакують учениці, розчулені її слізьми.
Але поступово, в міру того як імпліцитне знання, про яке говорив пан професор, стає для неї експліцитним, донна Мімма (може, вона починає бачити ясніше? якби ж то!) взагалі втрачає здатність будь-що розуміти.
Бачення, яке жило в ній раніше як цілісна картина, тепер розпадається на фрагменти, яких дуже багато, і в кожного така назва, що й не вимовиш. Хіба можна втримати їх у пам’яті, ці терміни? Зігнувшись над столом, на якому ледь блимає гасова лампа, донна Мімма щовечора терпляче працює в своїй убогій, погано вмебльованій комірчині, по складах читаючи підручник:
— Бі-бі-акро-біакром-і-а-біакроміа-біакроміальний.
І починає завчати, — поволі, натужно, — як називається те, що вона знала раніше на практиці, і щоразу вигукує, не можучи стримати подиву:
— Але ж!.. О Господи, оце так воно називається?
Проте чому одне слід називати так, а інше — так, вона не розуміє. Професор намагається їй це втовкмачити, але кожна деталь тільки дужче віддаляється в її свідомості від цілого; їй же тлумачать про це, як про щось окреме, існуюче саме по собі, оскільки ж тих подробиць не злічити, то донна Мімма знічується й не може зібрати їх докупи.
Який жалюгідний вигляд вона мала на практичних заняттях у пологовому будинку, коли пан професор запропонував їй застосувати своє вміння на практиці! Всі учениці нетерпляче чекали, як вона покаже себе в житті, спираючись на свій багатий досвід. Овва! Професор категорично забороняє їй робити те, що вона вміла; він вимагає спершу назвати все, а назвати вона не вміє, коли ж надходить час не розбалакувати, а діяти, він не дає їй нічого робити на свій лад, по-старому, як вона робила стільки років — і все тоді було добре. Ні-ні, тільки по науці, параграф за параграфом, як учив їх він, пан професор! І тоді донна Мімма, беручись виконувати, одержує нагінку, бо забуває всі настанови й вимоги, якщо ж вона старається й пробує їх виконувати, то знову одержує нагінку, бо все плутає, розгублюється й не може нічого зробити як слід — чітко, впевнено, до ладу.
Та не лише професорові вимоги, не лише параграфи так її сковують. Серцем своїм почуває вона набагато більшу причину для такої незручності. Вторгнення у те, що завжди було для неї так ревно прихованим сенсом життя, здається їй жахливим насильством над людиною. Донна Мімма неймовірно страждає від того, що таємницю, яку вона стільки років вважала священною, виставляють на загальний огляд і роблять з неї відкрите для всіх видовище. Адже кожна мати болем своїм і соромом спокутує перед Богом первородний людський гріх. Донна Мімма страждає невимовно й намагається як може прикрити це видовище серпанком чистоти й цноти, але професор зриває усі покрови, вони для нього — облуда й темрява, він кричить на неї, лає її, знущається, зумисне вдаючись до соромітних слів, а сорок дві відьмочки безсоромно регочуться з його кпинів, з отих крутих висловів — і що для них природна цнотливість, що для них повага до бідолашної породіллі, до цієї нещасної, приниженої матері, виставленої на загальні оглядини та на глум — тільки вивчай та експериментуй!
Пригнічена, сповнена образи й туги, донна Мімма зачиняється після тих занять у своїй комірчині й гірко плаче. Вона ладна кинути остогидлу науку й повернутися додому, до рідного краю. За довгі роки практики вона встигла відкласти трохи грошей, на старість вистачить, доживатиме спокійно віку, втішено дивлячись на односельців: на діток, підлітків, на парубків і дівчат, на їхніх батьків, — на всіх-усіх, кого за стільки років вона, казкова бабця-повитуха, що їздить у кареті з слонової кістки, відважилась приймати на світ Божий без будь-яких правил і настанов.
Виходить, хай гору бере те дівчисько, що зігнало її з місця, ота зайда, що затесалась тепер у кожну родину, а ти мовчи й дивись на неї, склавши руки? Ні, ні, тільки не це! Треба знайти у собі сили, не зважати на кривду й образу та повернутися до містечка з гарним дипломом! І кинути в обличчя тій безсоромній, що вона, донна Мімма, теж знає все, чого навчають пани професори, що таїнство Боже — це одне, а витвір природи — зовсім інше!
Аби не підвели її маленькі рученята…
Донна Мімма з жалістю дивиться на них крізь сльози.
Чи зможуть вони робити все так само спритно, як раніше? Тепер вони наче пов’язані путами з усіх цих нових понять. Вони тремтять, її бідні рученята, вони більше не бачать. Пан професор дав донні Міммі окуляри науки, але назавжди відібрав у неї природний зір.
І що робитиме завтра донна Мімма з цими окулярами, якщо вона більше не бачить?
— Флав’єтту? Еге ж, лялечко, і її. А як же інакше? З Палермо привезла, звичайно, у кареті з слонової кістки, а купила на татові гроші. Скільки віддала? О, понад тисячу лір!
— Унцій!
— Ой, справді, а я кажу лір? Унцій, лялечко, авжеж унцій, понад тисячу. Добре, що поправила мене, любенька! Дай я тебе за це поцілую!.. Іще раз, моя крихітко…
Хто це говорить? Ви тільки погляньте — ота, з П’ємонта, що два роки тому була схожа на уркагана в спідниці: зелена жакетка, руки в кишенях… Жакетку й капелюшика викинула, зачісується тепер по-сільському, а на голові — ой лишенько! — блакитна хустина, легко запнута під підборіддям, і чудовий індійський мережаний шалик, довгий, з торочкою. Та сама, з П’ємонта! Вона тепер теж усім розповідає, що купила дітей у Палермо, на татові гроші, і привозить їх уночі в кареті з слонової кістки, уявіть собі, який захват викликає її італійська мова, її сільський одяг: усі їй страшенно симпатизують!
— А стан, сповитий шаликом, у неї тонший!
— Авжеж… так-так…
— А хустка… ні, хустку треба трохи зсунути…
— Не назад, а вище, отак…
— І запнути трохи вільніше, отак… Більше відкрити волосся… Тепер славно!
А потім оченята скромненько додолу, і нічого, коли часом вирветься з-під брів лукавий бісик погляду чи усмішка заграє на щоках гарненькими ямочками. Таке ж воно гарнюнє!..
Матерів тепер називають «пані» (Моє шануваннячко,
Діти й собі, слухаючи, як інший голосок трохи інакше розповідає їм давню казку про подорожі до Палермо місячними ночами у кареті з слонової кістки, запряженій білими кіньми, роззявляють роти, бо цю оповідь їм ніби прочитали з книжки казок, і фея з тієї казки — ось, перед ними, до неї можна навіть доторкнутися, отже, фея насправді існує, і є карета, яка місячної ночі привозить їм з Палермо менших братиків і сестричок. Вони дивляться на ту фею у захваті й кажуть:
— Ні, донна Мімма погана! Нам вона більш не потрібна!
А ще гірше те, що донна Мімма не потрібна вже й їхнім мамам, простим жінкам, бо поводилася з ними так собі, без церемоній. Ніби вони не мали права й покричати від болю! І частенько, якщо діло було затяжне, могла кинути їх напризволяще й побігти до якоїсь заможнішої синьйори, теж у тяжі… А ця дівчина — золото, гарна і з лиця, і душею, а що вже привітна, що терпелива! І ставиться до всіх однаково. Як котрась із заможніших синьйор велить покликати її негайно, то відповість чемно, проте рішуче: негайно, мовляв, не прийде, бо не може кинути бідолашну породіллю, і скільки разів уже так було! Не кажучи про інше: дівча, яке само не спізнало ще цього болю, вміє і втамувати його, і так мило поспівчувати жінкам — всім синьйорам і простим селянкам однаково! І гляньте, де й ділися її капелюшик, оті витребеньки й міська пиха — ходить, як усі, в шалику й хустці, і як же їй те вбрання до лиця, просто диво!
А донна Мімма?.. Що? Приїхала в капелюшку? Еге ж, мерщій погляньте на неї! Щойно з Палермо і в капелюші, такому величезному, — свята мадонно! — наче та ярмаркова мавпа, що витанцьовує під губну гармонію. Люди так і повисипали на вулицю, дітлахи бігли за нею аж додому, мов за перерядженою, брязкаючи у черепки.
— Не може бути! Справді, в капелюші?
Ой таки справді! Капелюш! А що? Хіба не вивчилась вона в університеті на диплом — такий, як у тієї, з П’ємонта? Два роки гризла науку… ще й яку! Геть посивіла — а до від’їзду в Палермо волосся ж у неї було чорне. Так вивчилася, що хай тепер пан доктор і не пробує з нею сперечатися, вона йому покаже, де раки зимують, їй тепер не затулиш рота турецькою тарабарщиною, вона сама кому хочеш зуби заговорить не згірш од турка!
Капелюшок? Ну й дурноверхі оті селюки! Хіба вона не заслужила права носити його після двох років університетської науки? Всі, хто там із нею вчився, носили такі капелюшки, отож і вона, куди дінешся!
Професія акум… ні, акуш… шера… акушерки тепер мало чим відрізняється від лікарської. Робиш усе те саме — майже. А лікарі хіба не ходять у капелюхах? Хіба ж вона дарма їздила в Палермо, дарма вчилася два роки в університеті? Задля чого їй цей диплом, як не задля того, щоб зрівнятися в усьому — знаннях і становищі, — з цією п’ємонткою, котра хизується дипломом Туринського університету?..
Донна Мімма вражена, вона аж міниться на обличчі, дізнавшись, що та, з П’ємонта, більше не носить капелюшка, а ходить у хустці й шалику. Он воно що! Вона зняла свого капелюшика? Ходить у «манто» і блакитній хустці? А що робить? Що розповідає? Що дітей купують у Палермо? Привозять у кареті? Ну й негідниця! Ну й підступна! То вона позбавляє її шматка хліба? Видирає з рота? Напасниця! Втерлась у довіру до цих сільських бовдурів! Ганьба! Ганьба! А люди… Як? Вони раді такій підміні? Вони замирилися з кралею, для якої нема нічого святого? Але якщо вже цій безсоромній випало перебрати на себе роль баби-повитухи в їхньому містечку і робити все те, що тридцять п’ять років робила вона, донна Мімма, то навіщо було силувати її їхати до Палермо і вчитися два роки в університеті? Лише для того, щоб виграти час і позбавити її місця? Видерти в неї з рота кусень хліба? Ач, перебралася в її одяг, розповідає баєчки, як розповідала раніше вона! Вбивця без сорому й честі! Самозванка й погань! Та що ж це таке… о Господи… що діється?..
Кров ударила донні Міммі в голову, вона плаче від образи, ламає руки, забувши зняти свого величезного капелюшка, тупає ногою, капелюшок з’їжджає набакир, і ось уже з її вуст уперше зривається сороміцьке слово; ні, вона не скине тепер свого капелюшка, не скине з принципу! Та краля його скинула, а вона, донна Мімма, тепер носитиме! Диплом у неї є, в Палермо вона була, два роки згаяла на цю науку, і тепер буде тут не кумасею, не бабою-пупорізкою, а акушеркою з дипломом поважного університету Палермо!
Бідолашна донна Мімма, вона вимовляє слово «акушерка» так люто, бігаючи туди-сюди по хаті, де всі речі ніби дивляться на неї злякано: вони ж бо чекали, що по двох роках розлуки їх радісно привітає і приголубить господиня. Донна Мімма їх не помічає, вона кричить, що хотіла б глянути в очі тій… (ще одне сороміцьке слово), подивитись, чи стане їй нахабства розводитись при ній про карети з слонової кістки й про те, як купують дітей, і зопалу вирішує, не відпочивши з дороги й хвилини, обійти всіх сусідок і подивитися, чи стане їм невдячності відвернутися від неї заради цієї приблуди!
Вона виходить з дому, але вже дорогою на неї чекає несподіванка — насмішки односельців, вихватки зухвалих і невдячних дітлахів, які вже забули, хто їх приймав, хто допомагав їхнім матерям привести їх на світ Божий.
— Щенята! Гадюченята! Сучі діти!
В неї летять шкаралупа й каміння, влучають у капелюшок, малі шибеники лають її образливими словами й скачуть довкола.
— Донна Мімма! Ой, ви тільки погляньте! — вигукують синьйори, зупиняючись подивитися на ту виставу, безглузду й жалюгідну, бо донна Мімма у своєму великому капелюші, збитому набакир, з почервонілими від люті й сліз очима, — то гіркий і глибокий докір їм, жінкам, бо виходить, що це вони змусили донну Мімму проти її волі вчитись у Палермо, через них вона повернулася звідти в чудернацькому капелюшку — недарма ж провчилася два роки в університеті! Вони дивляться на донну Мімму і бачать перед собою живий докір за вчинену проти неї зраду.
Так, то зрада, зрада, мої синьйори, бо коли вам потрібна така сама баба-повитуха, якою донна Мімма була раніше, — з хусткою на голові під чорним шаликом, і щоб вона розповідала вашим дітям казочки про карету й братиків, куплених у Палермо на татові гроші, то навіщо ви дозволили, щоб небесно-блакитну хустину донни Мімми, її шалик і давні казки привласнила ця зайда з материка, що теж приїхала з університету і теж — у капелюшку? А тепер ви насміхаєтеся з донни Мімми, глузуєте з її вигляду, а мали б сказати загарбниці: «Ні, дорогенька, це ти змусила донну Мімму податися до Палермо, щоб змарнувати там два роки, це ти змусила її напнути капелюшка, щоб такі, як ти, зайди, з неї сміялися, — а свого капелюшка, бач, скинула? Захотіла перебратися в її хустку і шаль, аби посісти місце тієї, яку сама ж і вигнала вчитися? Але ж ти самозванка! Це для донни Мімми природно було так одягатися, так говорити! Ні, любонько, не чини їй підлоти! Сама насміхалася з неї за її хустку й шалика, за казочку про карету, а тепер з неї глузуватимуть інші через цього кумедного капелюшика й нікому не потрібну університетську науку». Отак, мої синьйори, ви повинні були сказати цій зайді. А якщо вам тепер і справді подобається «освічена» повитуха, що вміє усе до ладу пояснити: як роблять дітей і як можна їх не робити, — то примусьте цю заброду з П’ємонта знову надягти свого капелюшка, аби люди не сміялися з донни Мімми, котра вивчилась на акушерку й повернулася теж в капелюшку!
А ви знизуєте плечима, любі синьйори, і даєте донні Міммі зрозуміти, що тепер уже й не знаєте, як вам ставитись до тієї, іншої, котра вам багато допомагала, і робила це добре, дуже добре, так… і що наступного разу ви вже обіцяли саме їй… а на майбутнє, то ви, аби не пошитися в дурні, говорите, що маєте надію на Бога, бо досить уже вам нести свій хрест і народжувати дітей.
Донна Мімма плаче, вона шукає розради в колі дітей, аби не лякати їх, врешті знімає з голови це вороняче гніздо свого чорного капелюшка. Але марно. Діти більш не впізнають її.
— О Господи, що ж це таке? — плачучи, нарікає донна Мімма. — Раніше, Флав’єтто, ти дивилась на мене своїми гарненькими оченятами. Ти, Нінні, теж був мій, еге ж? Ви мене забули? Свою донну Мімму? Це ж я, я їздила купувати вас до Палермо, на татові гроші, я, мої діточки, привезла вас у кареті з слонової кістки, ось ходіть-но сюди!
Діти не хочуть підходити, насуплені, вони стежать за нею звіддалік, і тоді донна Мімма, не встигаючи витирати заплакані очі, розуміє, що їй нема на що сподіватися. Вона надягає свого капелюшка і йде геть.
Та не тільки через той клятий капелюшок, міркує собі донна Мімма, всі тепер у містечку заповзялися проти неї. Тут уже пішло на принцип: якби не впертість, донна Мімма пожбурила б його під три чорти. Але що вдієш з наукою? Так, з наукою, через яку вона скинула з голови чудову хустку блакитного шовку й надягла цього чорного капелюшка; з наукою, яку вона таки подолала, проте запізно і не так, як годилося б; з наукою, що відібрала в неї природний зір і дала штучні окуляри; з наукою, яка звела нанівець її тридцятип’ятирічний досвід і прирекла на два роки каторги, — і це в її віці! Що їй робити з наукою, якої вона до скону тепер не забуде, — ось де справжнє, непоправне лихо! Бо часом і нагода трапляється — онде сусідка, перший рік заміжня, от-от стане матір’ю; того вечора жінці не спалося, місця собі не знаходила в чотирьох кімнатах, не могла приспати тривоги, що підкочується під серце і душить, вийшла на ганок… дивиться… ба ні, відчуває, як дивляться на неї з неба зорі, як ото мурашник відчуває кожну свою мурашину, так і вона гостро відчуває усією своєю плоттю кожен зоряний шпичак на небі і починає стогнати й волати, що більше несила! Треба почекати, радять їй, до завтра, але вона, — ні, каже, якщо так триватиме далі, до завтра не витримає, помре. Ту, з П’ємонта, кудись уже викликали, й вона переказала, що вночі не зможе прийти, а що їх тепер двоє з таким ремеслом, то хай уже буде як буде, — чи не запросити донну Мімму?
Га? Як ви сказали? Донну Мімму? А донна Мімма вам що — затичка для бочки? Вона не хоче бути «підміною» для тієї, іншої! Її довго вмовляють, і нарешті вона згоджується, напинає на голову капелюшка і йде неквапом. Гай-гай, невже донна Мімма не використає нагоди показати все, чого навчилася за два роки в університеті? Невже не доведе своєї переваги над тією, іншою, не доведе, що зробить усе краще за неї і за усіма правилами науки та гігієни? Бідолашка! Вона хотіла продемонструвати відразу всі закони науки, всі вимоги гігієни, і так постаралася, що доводиться посилати спершу по ту, з П’ємонта, а потім і по лікаря, бо інакше не порятуєш бідної матері та її дитини од наглої смерті, вони вже ледве дихають після застосування всіх тих правил і вимог.
І то вже для донни Мімми справжній кінець. Після такої невдалої спроби ніхто — і цілком справедливо! — не хоче й чути про неї. Кленучи все село, вона виходить щодня у тому своєму капелюші на майдан, і там біля аптеки неодмінно влаштовує бешкет: обзиває лікаря віслюком, а цю зайду з П’ємонта, що приїхала позбавити її шматка хліба, — шльондрою. Кажуть, ніби вона почала заглядати в чарку, бо, вертаючись додому, частенько гірко плаче, а вино, як відомо, діє на людину саме так.
А та, п’ємонтка, у блакитній хустці і в довгому індійському шалику, який звабно облягає її струнку постать, бігає тим часом од хати до хати, скромно опустивши очі, лише зрідка кине на вас лукавий погляд, і тоді усмішка заграє чарівними ямками на її щічках. Вона співчутливо говорить: то справді біда, що донна Мімма пустилася берега, а вона ж бо вірила, так сподівалася, що після повернення донни Мімми їй полегшає, — саме так, полегшає, бо ці благословенні сіцилійські татусі тільки те й роблять, що витрачаються на дітей, змушуючи її день у день їздити без спочинку до Палермо в кареті.
© Український переклад. Л. С. Танюк, 1991.
Нане Папá, мнучи своїми ручиськами криси старої потертої панами, каже Канделорі:
— Тобі негоже… Ні. Послухай мене, люба. Це тобі негоже.
Канделора вмить скипає:
— А що мені гоже? Що? Лишитися з тобою? І конати тут від огиди й люті?
А Нане Папа спокійно, ще дужче мнучи свою панаму:
— Так, моя люба, лишитися… І не треба конати. Май терпіння… Ну поміркуй сама, твій Кіко…
— Я забороняю тобі так його називати!
— А хіба ти звеш його якось інакше?
— Саме тому й забороняю!
— Ну гаразд. Я гадав, тобі так приємніше. Ти хочеш, щоб я називав його бароном… Барон… Отже, барон любить тебе, моя Канделоро, і витрачає на тебе…
— Ах, витрачає на мене! Блазень! Мерзотник! Хіба він не витрачає на тебе куди більше?
— Дай договорити… Барон витрачається і на тебе, і на мене… Але зрозумій нарешті… Ну, тратить він на мене куди більше — і що? Розваж сама. Виходить, тебе він цінує лише остільки, оскільки на тебе падає відблиск моєї слави. Сподіваюсь, цього ти не будеш заперечувати?
— Відблиск твоєї слави? — знову кричить Канделора, заходячись од ненависті. — Відблиск, та не той…
Вона піднімає ногу й показує йому черевичок.
— Ганьба! Ганьба! Ганьба! На мене падає!
Нане Папа всміхається й відповідає так само розважно:
— О ні, вибач. Коли вже йдеться про ганьбу, то падає вона на мене. І в цьому весь смак, повір мені, Лоретто. Якби я не був твоїм чоловіком і, головне, якби ти не жила зі мною, під цим гостинним дахом, куди й подівся б для них увесь твій чар! Всі вони можуть приходити сюди безкарно й віддавати тобі належне. І, скажімо відверто, що більше ти мене ганьбиш, то більше це їх тішить. Без мене ти, Лоретто Папа, відразу станеш нікчемною іграшкою, не дуже коштовною і доволі небезпечною, на які твій Кіко… твій барон не захоче витрачатися… Що з тобою? Ти плачеш? Та припини… я пожартував…
Нане наблизився до Канделори й хотів був ніжно поплескати її по щоці, проте Канделора враз перехопила його руку і, хижо вишкіривши зуби, вп’ялася в неї: лютуючи, вона довго не відпускає руки, все дужче й дужче зводячи щелепи.
Зігнувшись і намагаючись тримати руку зручніше, на рівні її вуст, Нане так само шкірить зуби, але це тільки гримаса болю, від якого він стає блідий мов полотно.
Погляд його щодалі гострішає, очі блищать.
Потім, — о насолода! — Канделора розціплює зуби, але одразу ж Нане пронизує такий біль, наче руку йому припекли залізом.
Він мовчить.
Поволі він піднімає рукав піджака, але рукав сорочки не піддається: полотно глибоко ввійшло в живе м’ясо. На білому рукаві червоніє пляма — два закривавлені півкола, сліди міцних зубів Канделори, всі вони відбилися тут. Спробуй тепер відгорни сорочку! Нарешті бідолашному Нане, блідому й усміхненому, вдається це зробити. На руку й глянути страшно. Кривава роз’ятрена рана, всередині тканина вже почорніла.
— Бачиш? — питає Нане, показуючи їй руку.
— Отак би я вигризла твоє серце! — гарчить Канделора, коцюрблячись на лаві.
— Знаю, — каже Нане. — Саме це твоє бажання має тебе переконати, — і переконає, будь певна, що тобі не слід нікуди від мене йти. Отож зніми свого капелюшка. Треба зробити пов’язку з йодом, щоб не було зараження крові. Принеси мені карболову вату і бинт. Вони там, Лоретто, у правій шухляді мого письмового столу, друга згори. Я знаю, ти належиш до звірят, які кусаються, і саме тому тримаю напохваті все потрібне для першої допомоги.
Канделора піднімає його руку і зазирає йому в очі, потім скоса кидає погляд на рану.
В очах у Нане — любов і захват.
Канделора — це диво кольорів і форм, зухвалий виклик його мистецькому баченню, він щоразу відкриває в ній щось нове, несподіване.
Цієї полуденної пори, тут, у саду невеличкої вілли, під пекучим, майже рудим серпневим сонцем, яке покреслило сад різкими тінями, вона його справді лякає. Лише сьогодні вранці вона повернулася з морських купань, засмагла на сонці, просякнута сіллю, і в її ясних припалених очах, видовженому підборідді й рудому вигорілому волоссі є щось від любострасної кози. Платтячко з блакитного газу, щільно облягаючи її пропечене жарінню тіло, аж тріщить на ній і, здається, може репнути за кожним порухом її міцних стегон і дужих рук, з яких подекуди облупилась шкіра.
Ну та й кумедне ж у неї платтячко!
Канделора годинами плавала голою в морі, гола смажилась на пустельному пляжі, посипаючи тужаве тіло розпеченим піском, відчуваючи босими ногами приємний доторк морського шумовиння! То чи може тепер оце блакитне платтячко прикрити її справді зухвалу голизну? Накинуте лише про людське око, воно надає їй справді куди непристойнішого вигляду, аніж якби вона була зовсім гола.
Розлючена Канделора несподівано ловить на собі закоханий погляд чоловіка і мимоволі самовдоволено всміхається. Втім, усмішка одразу поступається місцем виразові ненависті. Обличчя кривиться, і, вибухнувши риданням, Канделора біжить геть, до вілли.
Нане Папа проводжає її довгим поглядом і, сам того не помічаючи, кривить обличчя в лукавій посмішці. Потім дивиться на поранену руку, яку боляче напекло сонце, і раптом відчуває, що і йому кортить заплакати.
А й справді нелегко такого задушливого серпневого полудня зненацька відчути ввесь тягар життя, бридкого й ганебного, відчути жалість до самого себе, і, обливаючись потом, думати про той нестерпний тягар, яким тиснуть на душу ганьба і сором.
У цьому саду, покресленому різкими тінями, під сяєвом сліпучого сонця, Нане Папа раптом відчуває (і це відчуття гнітить його, дратує і майже страхає!) присутність безлічі німих свідків його ганьби, що ніби заклякли перед ним в осудливому подиві — це височенні акації, оточений штучними скелями басейн, зелене дзеркало стоячої води, лави…
Чого вони чекають?
Адже він може рухатись, може навіть піти звідси. Та що за мара? Йому раптом починає ввижатися, що всі ці непорушно застиглі речі глузливо стежать за ним звідусіль, і не просто стежать, а в’яжуть його по руках і ногах якимись своїми зловорожими чарами, і таємниця тих чарів саме в їхній жахливій непорушності. І тоді він усвідомлює всю марність, безглуздість і просто кумедність своєї думки про втечу, зникнення.
Цей сад — прикмета розкошів барона Кіко. Він, Нане Папа, живе тут майже півроку, і лише вранці відчув непереборну потребу самому вдивитись і змусити глянути Канделору на їхню спільну ганьбу у всій її непривабливості. І він гірко сміявся, коли Канделора захотіла раптом позбутися цієї ганьби, — тепер, коли, за її словами, вони
Авжеж! Тепер картини Нане Папа хапають усі, і його нова, неповторна манера завоювала загальне визнання, але не тому, що люди справді почали розуміти його мистецтво, а просто тому, що критика привернула до його полотен увагу тупоголових багатіїв, завсідників малярських виставок.
Критика? Та годі, хіба в ній суть? Критерій такого критика — у нього в штанах. І критик, котрому Канделора в розпачі кинула в обличчя, що несправедливо, аби такий художник як Нане Папа вмирав з голоду, — критик цей (один із найвідоміших) своєю грунтовною статтею вирішив долю неповторного мистецтва Нане Папа, привернувши до нього увагу багатих бовдурів. Але він, цей критик, згодом побажав, щоб його послугу не те щоб оплатила, а… в чарівний спосіб винагородила вдячна Канделора. І Канделора, сп’яніла від перемоги, яка уявлялась їй бозна-якою значною, несподівано виявилась вельми щедрою на вдячність — і не тільки щодо цього критика, а й до всіх найзахопленіших шанувальників нового мистецтва її чоловіка: багатьом, а надто баронові Кіко, який — так-так! — навіть поселив їх на власній віллі, аби мати честь надати притулок жерцю мистецтва й обранцеві слави… І яке поводження! Які подарунки! Які бенкети!..
Але що вдієш, коли бідолашна Канделора не бачила в цьому нічого лихого!
Її просто лякали злидні. Втім, вона це завжди заперечувала, мовляв, злидні її не так лякали, як обурювали, бо вони не просто нестатки та постійне приниження, а жахлива несправедливість, якщо говорити про його талант. І вона поклала собі помститися за цю несправедливість. Як? А ось як: вілла, автомобіль, яхта, золото, коштовні прикраси, розваги, щодня нові туалети, святкування… І дуже сердилася на чоловіка, що він анітрохи не змінився, залишивсь таким, як і раніше, — ані сумним, ані веселим, і далі байдужим до всього, крім свого малярства, і мав лише одне бажання — з головою поринути в мистецтво, ніби в такий спосіб міг відгородитися від благенького карнавалу, що панував довкруг.
А його слава — хіба це не частка того ж блазенського життя? Хіба її відділиш від коштовностей Лоретти, від розкошів, від усіх цих зальотників і оргій? Його слава невіддільна від його ганьби. Але що йому до того!
Всю свою життєву снагу він вкладає, віддає, витрачає на блаженство оживити аркуш паперу; він, митець, стає плоттю і кров’ю цього аркуша, здається, навіть мертвий холодний камінь оживає на його полотнах: — тільки це і має сенс і вартість в його очах.
Його ганьба? Його життя? Життя інших людей? Все це для Нане чуже, далеке, скороминуще. Чи ж варто на це зважати? Для нього існує лише його мистецтво, тільки його полотна, вони стають плоттю і світлом, виростаючи з його душевних мук.
Так йому вже судилося долею, іншого талану він собі не мислить. Яким далеким ввижається йому все довколишнє!
Таким же далеким від усього був він і цього ранку, коли сказав Лоретті, — о, не надаючи цьому серйозного значення. — що йому хотілося б мати біля себе вірну подругу в житті, яку не лякали б так злидні, лагідну й скромну, на грудях якої він міг би віднайти спокій, чиї страждання надихали б його на працю так само, як колись надихало невизнане його мистецтво.
Лоретта, звісно, знову накинулась на нього, мов розлючена кішка.
Але де ж це вона? Чом не поспішає з йодом, ватою і бинтом? Бідолашна, побігла вся в сльозах…
Тепер Лоретті хочеться бути коханою. Лоретта ображена його байдужістю і, либонь, саме тому прагне його кохання. Але то божевілля! Якби він її направду кохав, то неодмінно убив би. Йому потрібна ця байдужість, бо тільки вона допомагає зносити ганьбу, що її накликала на них Канделора. Позбутися цієї ганьби? Це неможливо — тепер ганьба живе в них самих, біля них і довкола — всюди! Лишається одне — вдавати, ніби нічого не сталося, і продовжувати: йому — писати картини, їй — розважатися, нині з Кіко, завтра — з кимось іншим, позавтра — і з Кіко, і з кимось іншим водночас, і головне — легко, безтурботно. Нічого не вдієш, діло житейське, пусте… Так чи інак — усе минає, не лишаючи сліду. А тим часом — смійся з усього почварного, приреченого на страждання, і хай воно собі нидіє у своїх почварних формах, аж доки розсиплеться на порох. Все на світі несе в собі прокляття й муку форми, фатальне усвідомлення того, що ти такий, як є, і не можеш бути інакшим. В тому то й полягає відкриття його мистецтва — він перший дав людям відчути цю муку й прокляття форми. Він добре знає, що кожен горбатий має покірно нести свій горб. А людські вчинки підвладні тому ж закону, що й форми. Вчиненого не можна вже ні виправити, ні змінити. І хай би як намагалася Канделора, їй уже ніколи не стати такою чистою, як у дитинстві. Втім, чистою Канделора, напевне, не була ніколи, навіть у дитинстві. Інакше б вона так не вчинила, інакше не купалася б у такій насолоді після всього.
Але звідки тоді в ній ця раптова болісна жадоба чистоти, звідки це прагнення жити з ним удвох спокійним, скромним і тихим життям? Звідки бажання бути з ним? Після всього, що сталося? Хіба може він тепер сприймати хоч щось у житті серйозно, без усмішки, не кажучи вже про кохання, її кохання, опоганене блазенською постаттю Кіко і його критика, і багатьох інших, які, ідилічно обнявшись, здавалося, скачуть довкола них з Канделорою у веселому хороводі!..
Ой, сонце геть запалило рану, кров запеклася, зап’ястя й рука вище рани спухли; жили напружились наче струни.
Зусиллям волі Нане Папа струшує з себе ці роздуми і йде до будинку. Він голосно гукає спершу біля сходів, потім уже з передпокою:
— Канделоро! Канделоро!
Голос його луною озивається по всіх кімнатах. Ніхто не відповідає. Він заходить до кімнати, що поруч студії, де стоїть його письмовий стіл, — і злякано сахається. У світлій, залитій сліпучим сонцем кімнаті просто на підлозі лежить Канделора; вона випростана на весь зріст, сукня її пом’ялася і задерлась, оголивши стегно. Він підбігає, піднімає їй голову. Боже, що вона наробила! Рот, підборіддя, шия, груди — все в якихось темно-жовтих плямах. Вона випила пляшечку йоду!
— Нічого! Нічого! — кричить він несамовито. — Канделоро моя, яку ж ти скоїла дурницю! Дівчинко моя… Але нічого! Ну попече трохи всередині… Вставай же, вставай!
Він хоче підняти її — і не може: тіло бідолашної звела судома. Тепер він не називає її бідолашною, він шепоче: «Дівчинко… дівчинко…». Йому трохи смішно, що вона випила йод. «Дівчинко, — повторює він і додає. — Дурненька моя!» Й намагається прикрити коротеньким блакитним платтячком її непристойно оголене стегно, і відводить очі, аби не дивитись на її почорнілий рот… Од першого ж гарячкового руху його руки плаття рветься і ще дужче оголює стегно.
Нане один на всю віллу. Лоретта тільки вранці вернулася з морських купань, а перед від’їздом відпустила прислугу. Тому ніхто не може допомогти йому підняти її з підлоги, нікого послати по візника, щоб відвезти її до лікарні — надати першу допомогу. Та от, на щастя, від шляху долітає гудок баронового автомобіля. І за хвилину з’являється розгублений Кіко, вдягнений аж надто елегантно; його тупе, старече обличчя не в’яжеться з іще молодявою постаттю.
— О Боже! Що сталося?
Він мимоволі встромляє в око монокль і націлює його на оголене стегно.
— Та допоможіть же мені, чорт би вас забрав, її підняти! — роздратовано кричить Нане, змучений марними своїми спробами.
Але не встигають вони її підняти, як з руки, притиснутої до тіла, випадає револьвер, і на грудях, там де серце, видно криваву пляму.
— A-а! А-а! — стогне Нане, й удвох з Кіко вони заносять її до спальні.
Ні, тіло Лоретти заціпеніло не від судоми, а від смерті. Нане Папа, поклавши мертву на ліжко, кричить до Кіко мов божевільний.
— Хто з вами купався? Та відповідай же, хто з вами купався?
Ошелешений Кіко називає кілька імен.
— Чорти б вас забрали! — люто кричить Нане, підступаючи до нього впритул. Він хапає барона за карк і починає нестямно трясти. — Виходить, ви всі, багатії, такі недолугі нікчеми?
— Недолугі? Ми? — бурмоче вкрай очманілий Кіко, задкуючи від Нане.
— Так! Так! Так! — люто горлає Нане Папа. — Такі недолугі нікчеми, аж вона, бідолашна, захотіла мого кохання! Вона захотіла, щоб я її кохав! Я! Я!
Він падає на мертве Лореттине тіло і невтішно ридає.
© Український переклад. Л. С. Танюк, 1991.
Сто п’ятдесят номерів, три поверхи дивляться трьома рядами однаковісіньких вікон на наймодніший квартал міста: низенькі решітки на підвіконнях, сірі рами та сірі віконниці — розчахнуті, щільно зачинені, напівпрохилені.
Фасад неоковирний і вбогий. Та хоч би який він був, усе одно такими кумедними виглядають оці сто п’ятдесят коробок, по п’ятдесят у ряд, і люди, які там комашаться, особливо як дивитися з вулиці.
Готель, однак, пристойний і досить зручний: є ліфт, багато покоївок, метких та добре вихованих, гарні ліжка, непоганий ресторан, автосервіс. Чимало клієнтів нарікають на те, що дорого, проте всі врешті визнають, що коли в інших готелях і платиш менше, там куди гірше. А тут ще й живеш у центрі міста, і це неабияка перевага. Хазяїну байдуже до нарікань на високі ціни — хай пошукають собі інше житло. Готель і так завжди переповнений. Вранці, коли приходить пароплав, або вдень, коли прибувають поїзди, чимало людей дійсно розходиться по інших готелях, і не тому, що тут гірше, а тому, що бракує місць.
Тут зупиняються комівояжери, бізнесмени, провінціали, які приїжджають у комерційних справах, або з заявою в суд, або ж на консультацію до лікаря. Власне кажучи, це тимчасові пожильці, які не затримуються довше як на три-чотири дні, іноді на одну добу, а тоді — знову в дорогу.
Валізок тут багато, дорожних чемоданів мало.
Тут панує безперервна метушня, починаючи з чотирьох ранку і далеко за північ. У адміністратора просто паморочиться голова. В одну мить усе заповнено, ще мить — і ось уже три, чотири, п’ять кімнат спорожніли: від’їжджає гість з п’ятнадцятого номера на першому поверсі, з тридцять другого — на другому поверсі, з другого, двадцятого і сорок п’ятого на третьому. А ось двоє під’їхали. Буває, хтось приїжджає з запізненням, а дістає найкращу кімнату на першому поверсі; інший прибув на хвилину раніше — і має вдовольнитися п’ятдесят першим номером нагорі. На кожному поверсі по п’ятдесят кімнат, але є три номери п’ятдесят один, бо скрізь пропущено номер сімнадцятий: після шістнадцятого відразу йде вісімнадцятий. Число добре, нещастя не принесе.
Є й такі клієнти, які завше зупиняються в цьому готелі, вони кличуть обслугу по імені і відчувають неабияке задоволення від того, що їх тут знають, — не те, що інших, випадкових, котрих називають за номером кімнати. Це — люди безпритульні, в усі пори року в дорозі, весь час з валізкою в руках, вони всюди гарно себе почувають, готові до всіляких несподіванок і впевнені в собі.
А новачкам тут погано. Вони тривожаться, розгублені, спантеличені. Вони не тільки покинули своє село та власний дім, вони ніде не знаходять собі місця. Позбавлені своїх звичок, знайомого оточення і звичних речей, які втілювали їхнє буденне, вбоге животіння, вони не впізнають себе, все наче зупинилось і застигло в порожнечі, і вони не знають, чим цю порожнечу заповнити, бояться, що будь-якої миті, через будь-яку дрібничку найзвичайнісінькі речі повернуться іншим боком, можуть виникнути якісь нові думки та бажання. Їх дивує і цікавить ця нова, незвичайна, таємнича дійсність, вона не тільки довкола, вона і в них, в їхніх душах.
На світанні їх будить метушня коридорних і гамір з вулиці. Вони швидко встають і розбігаються у своїх справах. Але всюди зачинено: адвокат прийде аж через годину, лікар приймає з пів на десяту. Потім, залагодивши справи, вони повертаються до готелю, вкрай стомлені й роздратовані, до поїзда ще цілі дві, а то й три години. Вони снують по кімнаті, зітхають, поглядають на ліжко — ні, лежати не хочеться, на крісла та канапу — ні, сидіти теж не хочеться, на вікно — і в вікно дивитися не хочеться. Яке дивне це ліжко! І канапа якась чудернацька! А дзеркало, який жах! Раптом у пам’яті спливає якесь забуте доручення: треба купити бритву, а ще підв’язки для дружини і нашийник для собаки. Вони дзвонять коридорному, щоб запитати про адресу та здобути необхідну інформацію.
— Нашийник з ось такою металевою бляшкою, щоб там можна було викарбувати ім’я…
— Чиє ім’я? Собаки?
— Ні, моє, а також домашню адресу.
Чого тільки не доручають коридорним! І так увесь час, нема коли вгору глянути — стільки справ, стільки всіляких клопотів. От, приміром, в номері дванадцятому на другому поверсі зупинилася бабуся в жалобі, вона ніколи в житті не подорожувала. Зараз їде до Америки і все допитується, хитає на морі чи не хитає. Приїхала вона вчора увечері, мало не падала з ніг від утоми, її з обох боків підтримували діти — син і дочка, теж у жалобі.
А саме по понеділках, о шостій вечора, власник готелю бажає точно знати, скільки є вільних номерів. Річ у тім, що під цю годину прибуває пароплав з Генуї, привозить італійців, що повертаються з Америки, і водночас приходить швидкий поїзд з півдня, завжди напхом напханий.
Ось і вчора ввечері, о шостій годині, приїхало понад п’ятнадцять чоловік. Розмістити вдалося лише чотирьох, було всього два вільні номери, обидва на другому поверсі. Дванадцятий дали цій бідолашній бабусі з дітьми, а тринадцятий, поряд — якомусь чоловікові, що прибув з Генуї.
Адміністратор готелю записав у журналі:
Старій жінці в жалобі було дуже прикро, що довелося розлучитися з другою родиною, також із трьох осіб. Вони разом їхали в поїзді, і нові знайомі порадили їй цей готель. Як же вона бідкалась, коли дізналася про те, що ця родина могла б розміститись у сусідній кімнаті, якби за хвилину до того… так, саме за хвилину до того тринадцятий номер не віддали б ось цьому синьйору Фунарді, підприємцю з Нью-Йорка…
Син побачив, що вона схлипує на плечі вчорашньої попутниці, і вирішив попросити синьйора Фунарді, щоб той поступився своєю кімнатою для тієї родини. Він звернувся до нього по-англійському — бо ж він теж
Ні. Синьйор Фунарді не згодився. Вислухавши безладну англійську мову, він заперечливо похитав головою. Рішуча відмова. Чого іншого було чекати від такої людини! Справжній американець, грубіян, он які в нього густі насуплені брови, яке товсте, жовтаве обличчя, який заріст! Він відмовив і рушив до ліфта — до себе пішов, у тринадцятий номер на другому поверсі.
Дітям так і не пощастило затягти стару матір до ліфта. Вона й чути не хотіла про всю цю жахливу машинерію. І подумати тільки, що тепер вона змушена їхати до Америки, в Нью-Йорк! Туди так далеко їхати, через Океан… Діти вмовляли її, заспокоювали, що на морі зовсім не хитає. Але вона не вірила, адже її загойдало і в поїзді! Отож вона щохвилини питала всіх і кожного — чи правда, що на морі зовсім не хитає.
Коридорні, покоївки та носії, аби спекатися її, весь ранок навперебій радили звернутися до синьйора з сусіднього номера. Адже він напередодні зійшов з пароплава в Генуї і їде з Америки! Він провів на пароплаві стільки днів, переплив океан — кому ж краще знати, хитає на морі чи не хитає!
Тож з раннього ранку (діти поїхали на вокзал по багаж, а потім — купити дечого на дорогу) — з раннього ранку стара тихенько відчиняє двері і через кожні п’ять хвилин несміливо визирає в коридор. Вона чатує на синьйора з сусідньої кімнати, який переплив океан і скаже їй, хитає на морі чи не хитає.
В перших проблисках світла, що пробивається крізь вікно в глибині похмурого коридора, вона бачить два довжелезні ряди черевиків. Перед кожними дверима по парі. Час від часу ті чи інші двері прочиняються, висовується рука і забирає черевики. І ось усі черевики вже розібрані. Всі, крім тих, що стоять перед дверима сусідньої кімнати, якраз біля номера того самого синьйора, який переплив океан і скаже їй, хитає на морі чи не хитає.
Дев’ята година. Вже десята, вже пів на десяту, вже десять. А ті черевики ще стоять, на тому самому місці. Єдина пара на весь коридор. Так і стоять перед дверима, а двері зачинені.
Такий гамір у коридорі, люди снують туди-сюди, двері грюкають, коридорні носяться, покоївки бігають, ліфт усе гуде, тільки й чути дзвінки. А він усе спить! Скоро одинадцять. Черевики стоять. Так, і досі стоять.
Стара втрачає терпець. Мимо йде служник. Вона зупиняє його і показує на черевики:
— Як же так? Невже він ще спить?
— Еге ж, — відповідає служник, знизуючи плечима, — певне втомився… Така довга дорога. — І йде далі.
Стара обурено гмикає і втягує голову в двері. Та невдовзі вона знову висовується і, все дужче хвилюючись, дивиться на черевики.
Певне, довго подорожував цей чоловік, багато доріг сходив у тих черевиках… Он які вони величезні, з гумками по боках, стоптані, закаблуки збиті, шкіра потріскана… Хто зна, скільки довелося йому пережити, як він здорожився, намучився…
А старій так кортить тихенько постукатися в оці двері. Але вона переборює це бажання і зачиняє двері. Що далі її бере тривога, та й діти чогось забарилися.
Може, вони пішли глянути, яке там море, адже обіцяли. Та як можна з берега угледіти, спокійне воно чи ні? Море таке величезне, без кінця і краю… Океан… Ну, скажуть вони, що море спокійне. Але хіба вона їм повірить? Ні, тільки він, синьйор із сусідньої кімнати, міг би сказати правду. Він знає. Вона прислухається, притуляє вухо до стіни — може, почує що? Нічого. Тиша. Але вже скоро дванадцять годин дня: невже він і досі спить?
І ось дзвінок на обід. З усіх дверей виходять люди, вони прямують униз, до ресторану. Старенька знову з’являється в дверях: цікаво, чи зверне хто-небудь увагу на ті черевики чи ні. Ні. Не помічають. Ідуть і не дивляться. Підходить коридорний, кличе її на обід: діти щойно приїхали, чекають на неї в ресторані. І вона йде вниз.
І ось у коридорі вже нікого немає, всі кімнати спорожніли, а пара черевиків стоїть перед зачиненими дверима, а за ними — тихо.
Таке враження, наче їх скривдили.
Нікому вони не потрібні, стоять без діла, геть стоптані. Уже своє відслужили… Їм ніби не по собі й вони жалібно просять, щоб їх узяли, забрали звідти нарешті.
Приблизно через годину постояльці вертаються з обіду. Стара дивиться і ціпеніє з жаху. Всі зупиняються і починають гадати. Американець… приїхав учора ввечері. Хто його бачив? Він зійшов з пароплава у Генуї. Можливо, минулої ночі не спав? …Може, на морі хитало? …Приїхав з Америки… Якщо він погано переносить морську подорож, то коли плив океаном, хто зна, скільки ночей він не спав… Певне, відпочиває, проспить цілий день. Та що ви! Хіба тут заснеш? Такий гамір: і вже перша година дня.
Черевики стоять перед зачиненими дверима, і чомусь ніхто не підходить до них, усі поставали трохи далі, півколом. Суперечка розпалюється. Коридорний біжить по адміністратора, той посилає по хазяїна готелю. Вони по черзі стукають у номер. Ніхто не відповідає. Намагаються відчинити двері. Замкнені зсередини. Грюкають дужче, потім ще дужче. І знову тихо. Більше сумнівів не лишається. Треба негайно бігти в поліцію: добре, поліційний відділок поряд. Невдовзі підходить комісар з двома жандармами та слюсарем. Двері відчиняє слюсар, жандарми стримують натовп. До кімнати заходять комісар та хазяїн готелю.
Чоловік, що приїхав з Америки, помер в готельному ліжку, в першу ж ніч як, перепливши океан, ступив на землю. Він помер уві сні, і ось — лежить, підклавши руку під щоку, геть як дитина. Певне, удар.
А ті, хто лишився живий, кого неспокійне життя зібрало тут на один день, покидали свої справи, свої нескінченні клопоти і купчаться біля входу до маленького щільника великого вулика, де так раптово обірвалося чуже життя. Новина розповзлась по всьому готелю. Збігаються звідусіль, хочуть бачити, хочуть знати, хто помер, як помер…
— Сюди не можна!
В кімнаті зачинилися слідчий і лікар. Але через щілину у дверях можна розгледіти дзеркало, а в ньому відбивається ліжко і мертве тіло — ось, ось обличчя… ой, яке бліде! Рука під щокою; ніби спить… як дитина… Хто він такий? Як його звали? Ніхто не знає. Відомо тільки, що приїхав він з Америки, з Нью-Йорка. Куди він їхав? До кого? Невідомо. У кишенях і валізі знайдено папери, але в них теж нема ніяких даних. Підприємець. Досить туманно. В портфелі знайшли шістдесят п’ять лір, в гаманці — трохи дрібних грошей. Один із жандармів підходить і кладе на мармурову плитку комоду оті бідолашні стоптані черевики, що більше ніколи не ходитимуть.
Мало-помалу юрба тане, одні йдуть нагору, другі — вниз, треті — на вулицю, в своїх справах.
І тільки стара, яка так хотіла дізнатися, хитає море чи не хитає, стоїть перед дверима. Діти кличуть її, вона не чує. Вона плаче, їй жаль цього чоловіка. Він помер після важкої подорожі, яка так скоро чекає її.
Головний вхід зачинили на знак жалоби. Візники лаються, носії ще дужче — їм незручно ходити через маленькі бічні двері.
— Зачинено? Чому?
— Та так. Тут у готелі помер…
© Український переклад. В. С. Шиманський, 1991.
О. Пахльовська. Луїджі Піранделло, літописець драми XX століття • 5
БЛАЖЕННОЇ ПАМ’ЯТІ МАТТІА ПАСКАЛЬ
Роман
1. Засновок • 30
2. Другий засновок (філософський) замість вибачення • 32
3. Дім і кріт • 35
4. А було це так • 46
5. Зрілість • 62
6. Так, так, так… • 78
7. Я пересідаю на інший поїзд • 97
8. Адріано Меїс • 109
9. Трохи туману • 124
10. Кропильниця й попільничка • 134
11. Увечері, споглядаючи річку • 147
12. Око і Папіано • 167
13. Ліхтарик • 182
14. Максові подвиги • 196
15. Я і моя тінь • 207
16. Портрет Мінерви • 222
17. Перевтілення • 246
18. Блаженної пам’яті Маттіа Паскаль • 257
Післяслово автора про делікатність творчої вигадки • 275
ОПОВІДАННЯ
Чорний шаль
Шлюбна ніч
Щасливці
Віяло
В самісіньке серце
Як заведено у порядних людей
Дурень
Три думки горбатої
Посвист поїзда
У тиші
Тісний фрак
Певні обов’язки
Хто спокутує?
Вчора й сьогодні
Донна Мімма
Канделора
У готелі помер…
ББК 84.4Ит
П33
В книгу избранных произведений Луиджи Пиранделло (1867–1936), выдающегося итальянского прозаика и драматурга, лауреата Нобелевской премии, вошел один из его известнейших романов — «Блаженной памяти Маттиа Паскаль», а также рассказы разных лет.
Редакційна колегія:
Передмова
Художник
Редактор
П 4703010100—225 / М205(04)—91 192.90
© Передмова. О. Є.-Я. Пахльовська, 1991.
© Художнє оформлення. Ю. П. Шейніс, 1991.
ISBN 5-308-00733-0
Литературно-художественное издание
ЗАРУБЕЖНАЯ ПРОЗА XX СТОЛЕТИЯ
Серия основана в 1988 году
ПИРАНДЕЛЛО Луиджи
Блаженной памяти Маттиа Паскаль
Роман
Рассказы
Перевод с итальянского
Киев
Издательство художественной литературы «Днипро»
На украинском языке
Художник Ю. П. Шейніс
Художній редактор О. Д. Назаренко
Технічні редактори Л. М. Смолянюк, С. М. Величко
Коректори А. Л. Алейникова, З. П. Шкода
ИБ № 3665
Здано до складання 15.06.90.
Підписано до друку 28.02.91.
Формат 70х100 1/32- Папір офсетний № 2.
Гарнітура таймс. Друк офсетний.
Умовн. друк. арк. 20,8. Умовн. фарбовідб. 21,369.
Обл.-вид. арк. 24,569. Тираж 15 000 пр.
Зам. 0—180. Ціна 2 крб. 10 к.
Видавництво
художньої літератури «Дніпро».
252601, Київ-МСП, вул. Володимирська, 42.
Київська
книжкова фабрика «Жовтень».
254655, МСП, Київ-53, вул. Артема, 25.
Піранделло Л.
П33 Блаженної пам’яті Маттіа Паскаль: Роман/З італ. перекл. Г. Бережна. Оповідання. Передм. О. Пахльовської; — К.: Дніпро, 1991. — 506 с. іл. (3арубіж. проза XX ст.)
ISBN 5-308-00733-0
До книги вибраних творів Луїджі Піранделло (1867–1936), видатного італійського прозаїка і драматурга, увійшов один з його найвідоміших романів — «Блаженної пам’яті Маттіа Паскаль», а також оповідання різних років.
П 4703010100—225 / М205(04)—91
192.90
ББК 84.4 Ит.
Видавництво художньої літератури «ДНІПРО»
СЕРІЯ «ЗАРУБІЖНА ПРОЗА XX СТОЛІТТЯ»
ВИХОДЯТЬ У СВІТ
1991—1992
Альбер Камю
Вибрані твори
До книги відомого французького письменника, лауреата Нобелівської премії Альбера Камю (1913–1960) увійде роман «Чума», що приніс автору всесвітню славу, повісті «Сторонній», «Падіння», п’єса «Калігула».
У кожному з творів, незалежно від того, чи йдеться про пошесть, від якої гинуть жителі міста Оран в Алжірі («Чума»), чи про засудженого до смертної кари дрібного службовця Мерсо («Сторонній»), чи про адвоката, який скотився на дно життя («Падіння»), письменник порушує проблеми про сенс людського буття, про правду, про добро і зло, істину і справедливість. («Переклад з французької).
Стратіс Мірівіліс
Життя в могилі
Роман
Роман відомого грецького письменника — один із кращих творів європейської літератури про події першої світової війни. Канву «Життя в могилі» становлять листи загиблого сержанта Костуласа до своєї коханої, в яких розповіді про фронтові будні переплітаються зі спогадами про минуле. З цих листів постає страшна картина перетворення війною нормальної людини на сліпе знаряддя смерті. Лише спогади і мрії дають змогу героям твору витримати це «життя в могилі». (Переклад з новогрецької).
Альберто Моравіа
Чочара
Роман
Дія роману видатного італійського письменника (1907–1990) розгортається в Італії в 1942–1943 рр., коли країна являла собою арену бойових дій. В центрі твору — історія крамарки з Рима, кмітливої і чесної жінки, яка змушена була разом із донькою-підлітком тікати з міста і переховуватись по гірських селах.
Оповідання присвячено злободенним проблемам сучасного італійського суспільства. (Переклад з італійської).
Джон Стейнбек
Зима тривоги нашої
Роман
Миші і люди. Перлина
Повісті
Роман американського письменника «Зима тривоги нашої» — це сповнена глибокого драматизму та гострої іронії розповідь про долю людини в сучасній Америці.
В основі повісті «Миші і люди» лежить трагічна історія дружби двох сезонних робітників — Джорджа та Ленні, які мандрують по країні в пошуках роботи.
В повісті «Перлина» змальовано історію, почуту автором під час експедиції в Мексиканську затоку.
Індіанець Кіно знайшов у морі величезну перлину, але знахідка ця принесла йому тільки горе й розчарування… (Переклад з англійської).
ШАНОВНІ ЧИТАЧІ!
Книжки видавництва «Дніпро» ви можете попередньо замовити і придбати в книгарнях республіки або в магазині «Книга — поштою».
(252117, Київ, вул. Попудренка, 26).
2 крб. 10 к.
…собі на лихо ми не влаштовані так, як дерево, яке живе, не усвідомлюючи себе, і якому ніколи не ввижається, начебто земля, сонце, повітря, дощ і вітер — дружні або ворожі до нього, та й насправді це не так. А нам, людям, природа подарувала сумну перевагу: ми усвідомлюємо, що живемо.
І це викликає в нас ілюзію: ми сприймаємо за певну реальність, яка існує поза нами, своє внутрішнє відчування життя, мінливе й різноманітне в залежності від часу, обставин і випадку.
Друкується за авторською редакцією.
Веризм (від. італ. vero — істинний, правдивий) — реалістичний напрям в італійській літературі та мистецтві останньої третини XIX ст. Основні представники: Дж. Верга (основоположник), Л. Капуана, Грація Деледда, Матільда Серао, Ф. Де Роберто, С. Д. Джакомо, Д. Чамполі (до речі, відомий славіст, дослідник, зокрема української літератури) та ін. Веризм сформувався під впливом критичного реалізму і теорії натуралізму Золя, але ряд характерних його особливостей був зумовлений специфікою національного життя Італії після епохи Рісорджіменто та об'єднання країни (1870). Свою мету веристи вбачали у створенні романів із сучасного життя з панорамним зображенням соціальних та духовних конфліктів видозміненого італійського суспільства. Цей напрям сприяв демократизації італійської літератури, але надмірний побутовізм не дав йому змоги вийти за його історичні межі.
Contini G. La letteratura italiana. Otto-Novecento. — Milano, 1974. — P. 270.
Тут і далі без зазначення переклад віршів Анатоля Перепаді.
З дозволу сказати (латин.).
Продаж вивірених рулеток (фр.).
Як вигравати в рулетку (фр.).
До себе (фр.).
Від себе (фр.).
Панове, три останні ставки! (Фр.)
Панове, робіть ставки! (Фр.)
Ставки зроблені. Банк закритий (фр.).
Двадцять п’ять, червоне, непарне і пас! (фр.)
Щоб виграти в рулетку (фр.).
Тридцять п’ять, чорне, непарне і пас! (Фр.)
Це тобі, любий (фр.).
Гаразд! (Ісп.)
Данте. Божественна комедія. Пекло, пісня 5.
Прощавай! (Латин.)
Моє спокійне сумління важливіше для мене, ніж усі пересуди! (Латин.)
За Софоклом (фр.).
Вибачте! (фр.).
«Віра, — пише маестро Альберто Фйорентіно, — це субстанція речей бажаних, підтвердження і доказ речей не явних». (
Так не годиться! (Ісп.).
Бути (ісп.).
Також (ісп.).
Мертве каміння! (Ісп.)
Арена для кориди (ісп.).
Бо тут (ісп.)
Можете малювати (ісп.).
Само собою зрозуміло (фр.).
Опубліковано 1921 року спочатку в пресі як відповідь на критичну статтю про роман.
Неписьменний орендар говорить про Буенос-Айрес (столиця Аргентини). Тут і далі прим. перекладачів.
Будинок парламенту.
М’який фетровий капелюх з увігнутим верхом — від імені депутата Крістіана Лоббії, який 1867 року, симулюючи напад на свою особу, продавив посередині верх свого капелюха.
Давньогрецький діяч (5 ст. до н. е.), провадив дуже просте життя і сам обробляв землю.
Арбітр елегантності (латин.).