— Із старими я вже домовився. Уявляєш — двокімнатне кооперативне кубельце! Вони огинатися почали: «Може, досить з вас і однокімнатного кубельця?» Тут я їх і притиснув, настрахав як слід. «Та ви що! — гукаю, щоб аж сусіди почули. — Хочете, щоб моя молодість зів’яла через якихось поганих кілька тисяч?! Мені життєвий простір потрібний для щасливого подружнього життя. У мене, може, запити великі. Щоб завтра мені дві кімнати було, а то на село поїду працювати. Всім розкажу, як ви мені вільний диплом без відзнаки влаштували, щоб у місті залишити. Батька рідного не пожалію, а тим паче хапугу й пройдисвіта дядька Харлампія!» Одним словом, моя люба, ти знаєш, як у подібних обставинах поводиться твій наречений. Мати поплакала, батько ковтнув таблетку валідолу і… погодилися. На всі мої умови пристали: двокімнатний кооператив, імпортний меблевий гарнітур, дві туристські путівки за кордон, оці «Жигулі» на моє ім’я і щомісяця сто карбованців на дрібні витрати. Заживемо як люди!

З тими словами я повертаюсь до моєї нареченої. Вона, здається, й не слухає. Дивиться поперед себе на дорогу, яку вже оповили вечірні сутінки.

А може, її заколисав стрімкий біг «Жигулів», тих самих, що їх завтра, найпізніше післязавтра, буде записано на моє ім’я.

Либонь, що післязавтра, бо завтра наше весілля. Клопотів вистачить і без «Жигулів». Напевне, вона уявляє зараз завтрашній весільний бенкет в окремому залі найкращого в місті ресторану «Маяк». Ці уявлення кого хочеш заколишуть! Триста чоловік сяде за весільний стіл. Втремо носа й Едику Стебуну, і навіть самому Бобові Стрибаленку. Хай казяться від заздрощів! Чи могла вона, скромна дівчина з малоінтелігентної родини, мріяти про те, що сам Боб Стрибаленко казитиметься на її весіллі?

— Ні, що не кажи, — веду я своєї, — а весілля в нас буде вищого ґатунку. І врахуй, твоїм батькам воно не коштуватиме й шеляга. Сукню ми тобі придбали, і туфельки, і обручки з діамантом. Ти могла коли-небудь мріяти про такі речі? А це ж тільки початок. Та я… та ми для тебе все, що треба! Хай люди бачать, яка в Жоржа Пилипенка дружина. Квартира, машина, дружина — і все вищого класу, за останніми зразками!

Вона мовчить, не озивається, не дивиться на мене.

У цих клятих сутінках усе здається непевним, викривленим. І дорога, за якою доводиться напружено стежити, і її обличчя, на якому з’являється незрозуміла іронічна посмішка. Від несподіванки я навіть зупиняю машину, вмикаю світло в кабіні, щоб переконатися в тому, що посмішка мені привиділася.

Вона спокійно повертає своє симпатичне обличчя до мене (я ж таки вибрав найкращу дівчину в інституті). Нічого на тому обличчі нема, ніяких іронічних посмішок.

Пробую пояснити вимушену зупинку бажанням поцілувати свою наречену. Десь колись читав, що закохані так роблять — нетерплячка їх заїдає, значить.

Стенувши плечима, вона дозволяє себе поцілувати. Але поцілунок виходить холодним, байдужим. Згадався мені той перший… Вона тоді посварилася зі своїм приятелем Кирюшею Криловецьким і прагла помститися йому за зраду. Переживала ж як! А чого? Хіба ж мене можна порівняти з Кирюшею, а мою персональну «тачку» з Кирюшиним побитим мотоциклом?! Криловецького он у якусь Хацанетівку розподілили, а в мене — вільний диплом.

Треба бути уважним. Зовсім споночіло. Вискочить із-за повороту який-небудь шибайголова на вантажній лайбі й поб’є без п’яти хвилин мої «Жигулі». Тягни тоді з батьків гроші ще й на ремонт. Совість же треба якусь мати…

І тут я побачив їх. Вчасно, здалеку запримітив і стишив хід.

Двоє вершників стояли посеред дороги. Один на коні — худий, з довжелезною палицею в руці. А другий, опецькуватий, — на віслюкові.

«Геодезисти чи картографи, — подумав я, довга палиця скидалася на рейку, з якою вони чалапають полями та лісами. — Тільки чого їх на такий нікудишній транспорт посадовили?»

На це питання відповісти я не встиг, бо подальша поведінка тих нічних заброд повернула мої думки в інший бік.

Під’їжджаю ближче, сигналю: мовляв, звільніть дорогу для персональної тачки Жоржа Пилипенка. А вони немов і не чують — ані з місця. Худий з рейкою трохи попереду, а опецькуватий позаду тримається. Не об’їдеш і між ними не пропхаєшся.

Довелося зупинитися. Відчиняю дверцята і гукаю майже ввічливо, як на таке їх нахабство: «Гей ви, опудала городні, ану геть з дороги, бо вийду — мордяки наклепаю!»

Вони — анітелень. От тоді я їм видав на повну котушку. Бачу, вершник змушує свого коника здати назад, наче дорогу звільняє. Аж ні. То він, виявляється, для розгону. Вйокнув, гейкнув, загукав щось нерозбірливе і суне прямісінько на мої «Жигулі».

Ледве встиг я толову відхилити, а він як торохне своєю рейкою по фарі: скло полетіло і «Жигулі» враз осліпли на одне око.

— Що ти робиш, негіднику? — заволав я чимдуж.

А він від’їжджає назад для нового розгону. Другого удару чекати не випадало. Я крутонув кермо вбік, спробував розвернутися і… застряг у кюветі.

У другу фару йому вцілити не пощастило, але крило над правим переднім колесом понівечив. У цьому шарварку й пролунав її на диво спокійний голос:

— Я думаю, ти програв. Виходь з машини і здавайся.

У мене не було часу обмірковувати ту пораду. Та її слушність не викликала сумнівів. Треба зупинити цього навіженого, інакше від «Жигулів» через півгодини залишиться купа металобрухту. Тож кинувся з машини, не тямлячи себе. А вершник тим часом мчав просто на мене, наставивши поперед себе грізну зброю.

Я впав на землю перед «Жигулями» і затулив голову руками. Почув тільки, що кінь зупинився поруч.

Зиркаю вгору і бачу: шолом з заборолом на голові, міцний візерунчастий панцир на тілі, а головне, зовсім не рейку він тримав у руках — справжнісінького списа, та ще й гострезного. Чудасія якась! Звідки тут узявся цей закутий в крицю лицар?

— Здаєшся? — спитав він досить чемно, хоч і підсунув до самісінького мого носа свій спис. — Здаєшся, підлий кривднику шляхетних панн, огидний володарю не менш огидних драконів?

— Здаюся, — прошепотів я.

— Не чую! — сказав лицар і почав списом шматувати мою найкращу сорочку.

— Здаюся! — поспішив я запевнити його в своїй повній і беззастережній капітуляції.

— Шляхетна панно, ви вільні! — урочисто проголосив мій переможець.

Я здивовано озирнувся довкола, намагаючись зрозуміти, де це він знайшов тут ще й шляхетну панну. Божевільний якийсь чи п’яний? Не інакше десь кіно знімають. а цей артист надудлився коньяку та хуліганить на битому шляху.

Це пояснення мене дещо заспокоїло. Аж раптом бачу — вона виходить з машини, низько вклоняється тому п’яному кінохулігану й промовляє до нього цілком серйозно:

— Дякую тобі, мій визволителю, добрий лицарю дон Кіхоте!

— Ти знаєш, як мене звуть? — здивувався лицар (я б на його місці теж здивувався).

— Так, мій лицарю. Слава про твої подвиги розійшлася далеко по світу.

— Наказуй, прекрасна й шляхетна панно, я виконаю будь-яке твоє прохання. Окрім одного. Я ніколи не зможу покохати тебе, бо моє серце навіки віддане донні Дульцінеї з Тобоси.

— О! — каже ще серйозніше моя суджена. — Я не вимагатиму від тебе такої жертви. Довези мене тільки до острова, де губернатором працює твій вірний супутник і зброєносець Санчо Панса. Може, там я знайду справжнє щастя і спокій.

І що ж ви думаєте було далі? Видряпалася моя наречена на худорлявого коника, сіла позаду того дон Кіхота.

Бачу, від’їжджати збираються, кинувши мене в грязюці біля понівечених «Жигулів». Тут уже я не втримався:

— А мені що накажете робити? У мене ж весілля, квартира двокімнатна, машина! Одні обручки скільки коштують!

— А тобі я наказую з’явитися до Дульцінеї з Тобоси. Будеш виконувати все, що вона загадає.

Отаке розпорядження дає той дурноверхий лицар, моя наречена ніжно тулиться до нього, а він ще й списом погрожує.

— Слухай, дівчино, а як же наша любов? — кидаю я останню козирну карту, натякаючи на деякі обставини особистого характеру.

Вона сумно посміхається до мене згори:

— Ти хіба не чув? Мене звільнено. Від усього звільнено. Ти програв у чесному двобої і визнав свою поразку. Чого ж хочеш від мене, Жорику? Скорись, підремонтуй «Жигулі», виїжджай у поле і шукай. Може, наступного разу пощастить більше.

І вони поїхали. Я довго сидів у грязюці, не міг отямитися від зухвалого хуліганського нападу. Лаяв їх спочатку подумки, а потім, коли цокання копит уже не було чути, і вголос.

Та лайкою лихові не зарадиш. Треба було вживати якихось заходів. За весілля не тривожився. До ранку я ще встигну й не таку наречену знайти. А от нахабу, який побив мені машину, треба провчити негайно, поки він ще далеко не втік. Думалося, знайти його буде неважко. Та я помилявся.

Коли, сяк-так полагодивши машину, я доїхав до найближчою поста автоінспекції, мою розповідь там підняли на глум. Навіть заходилися перевіряти, чи я, бува, не п’яний, і почали розпитувати, де це я отак понівечив ще зовсім нову машину. Я поцікавився, чи не знімають де-небудь поблизу фільм.

— Ні, не знімають, — відповіли інспектори. — Що тут знімати? Ніякої тобі екзотики і романтики.

— А чи не бачили ви часом дівчини? — спитав я і подав їм найсуттєвіші прикмети моєї нареченої.

— Чого ж не бачили! Дівчину ми бачили. Сиділа вона на мотоциклі за спиною в якогось енергійного хлопця. Вони проскочили повз нас хвилин тридцять перед тим, як ти припхався сюди на своєму побитому драндулеті.

— Може, все-таки то був не мотоцикл, а кінь? — спробував я повернутися до своєї попередньої версії.

— Слухай, хлопче, сідай за кермо й паняй звідси. А то ми й образитися можемо. Що ж, по-твоєму, державтоінспектор коня від мотоцикла відрізнити не може?

З тим я й поїхав. Треба ж було до ранку іншу наречену знайти, бажано того ж зросту й розміру, щоб сукню, туфлі й обручку не перезамовляти, бо це навіть моєму дядечку Харлампію, який усе може, зробити не так-то й просто.