Сьогодні вранці я побачив у саду море розлитої повітрям пари, що піднімалася, обгортаючи мигдаль. Коли я вийшов, усе навколо вже сховалося під цією вологою ватою. Джанні прийшов по мене, щоб відвезти вище в гори, де немає туману й куди, на його думку, періодично долинають пориви африканського вітру. Наша машина повільно піднімається дорогою до Міратойо, аж доки світ нарешті цілковито відкривається нашим очам. Ми піднімаємося дедалі вище, до «Палацаччо», групи покинутих будинків. Зупиняємося й сідаємо на сірі кам’яні брили. Одразу нас огортає тепле, майже нерухоме повітря. Джанні показує мені на розщелину, яка ділить гору навпіл.

— Крізь неї проходить африканський вітер, — каже він, заледве стримуючи захват.

І ось я розкошую під утомленим вітром, що народжується в пісках Сахари. Заплющивши очі, вдихаю повітря, яким дихав Ганнібал. Пообідньої пори я зупинився, щоб оглянути двері, на поїденій вологою та шашелем деревині яких утримувалася ще лискуча від вологи шкарупа смарагдової фарби. Шари кольору, що збереглися, розповідають нам про свою подорож у часі. Я згадав старі двері в Сеговії. Ми піднімалися пішки — дорогою від палацу в арабському стилі до центру міста, і на півдорозі я побачив двері в стіні, яка огороджувала невеличкі внутрішні ділянки. Прямокутник старої деревини, посіченої дощами й обпаленої нещадним іспанським сонцем, яке полірує чорні волохаті спини биків і друкує тіні дубів по всій Естремадурі. Я попестив очима зморшки цієї деревини й латки іржавої бляхи, які затуляли найбільші щілини. Ті двері переповідали мені прості слова селянських звірянь і рухи старих долонь, які відчиняли й зачиняли хистку огорожу. Я опинився поруч зі своїми пращурами, які залишали за будинком сапи та граблі з довжелезними, до блиску відполірованими працею держаками. Я зрозумів, що зачарування архітектурними дивами Сеговії було даниною чомусь, що мені не належало. У них я не знаходив того наповнення прямою спадщиною, якої вдосталь містилося в убогих дверях.

В Україні, неподалік від величних берегів річки Дніпра, спочиває в невеличкому гаю славетний актор Ленський, творчість якого підштовхнула Станіславського до нових ідей щодо театру. Ми з дружиною з’їли бутерброди поруч із його могилою, що являє собою гранітну плиту, цілковито всіма забуту. Я погладив брунатний граніт, установлений на честь того, чиї жести повторювали найвидатніші актори світу, зокрема — Маллон. Жінки вишивають скатертини й рухаються серед цих полотен, які сповнюють барвами очерети й чагарники. Кожен мешканець, коли знаходить пташине перо, піднімає його й несе додому. Є пір’їни, які допомагають заспокоювати дітей після переляку через падіння або нічний жах, від якого вони кричать уночі. Одразу треба взяти одну з таких пір’їн, спалити її, а тоді обвіяти попелом тіло дитини.

До неї одразу повернеться спокій.

Я прибув до великого монастиря на Толзі, притоці Волги. Він білий-білісінький після тривалої реставрації. Сестри чорними мушками пораються навколішки коло дрібних квітів на узбіччі. Я зачарований видовищем. Інтер’єр відновлений, я оглядаю клаптики фресок, що вкривають стіни та стелю коридорів. Центральний неф уже гарно впорядкований. Мої очі вбирають плями збережених первісних кольорів. Рідкісні моменти мого релігійного піднесення не бували ще такими виразними, як зараз. Я прозираю шорсткуватий старий тиньк на стінах, із якого прорізаються стародавні тіла, що летять і зачинають жести, які одразу переходять у білувату плісняву матерію. Тут і там спалахують сині шати, укупі з полум’яно-помаранчевими плямами. Слід би залишити принаймні якісь частини не реставрованими — для живішого сприйняття, активнішого споглядання. На мою думку, зізнаюся, як лиходійство часу з його порами року, так і людська брутальність мали б залишатися задокументованими через такі ось свідчення. Вони завжди викликали моє зацікавлення, з яким я збираю випадкові таємничі знаки; вони певним чином подібні до творів мистецтва, вирішуючи самі, що саме стерти. Запах їхньої агонії обіцяє мені втіху — з тієї розради, яку я намагаюся їм дати.

Я опановую себе в монастирському саду, обнесеному муром таким високим, що він затуляє краєвид Волги, яка плине під монастирем. Вдихаю повітря, насичене ароматом кедрів, що їх посадив Петро Великий, гучливе хрипкуватим голосом дзвонів, що їх ледь похитує вітер. Відпочинок часто виявляється марним, сповнюючи мене роздумами, тяжчими за втому від усіх труднощів, яких я зазнаю в своїх мандрівках туристичного характеру.

Теплі води морів Індійського океану назавжди залишили йому корабельну хитавицю, тому для збереження рівноваги на старості літ він ходив селом, спираючись на велосипед, який тримав під руку, наче свою наречену. Я маю на увазі морського капітана Прозопорчі. Щоразу, коли я в пригніченому стані, мені здається, що кращі ліки від цього — нужденність, тож я починаю ходити не асфальтованими путівцями, я ловлю ротом дощові струмені. Багатство ніколи не зможе розрадити мене, бо я не мав його в дитинстві, і тому воно ніколи не буде моїм. Єдині речі, що належатимуть нам завжди, — це ті, що ми їх мали в дитинстві, і навіть протяжність дороги ніколи не буде такою довгою, як десять кілометрів, що відділяють Сантарканджело від Ріміні. Щоб померти зі спокійним серцем, слід повернутися в ті виміри, у ті поетичні помилки. Ми вже побували в Раю і часто повертаємося до нього, коли вступаємо туди, де живе пам’ять. Я помічаю це, зокрема тут, у Пеннабіллі, де часто ходжу на пошуки звуків торохтіння дощу іржавою бляхою, пахощів фіалки, яку тримаєш губами, а також мішаного духу керосину, ацетону й мастила, що іноді долинає до мене з якої-небудь старої майстерні.

Ось де рай.

Ми відвідали Марину, жінку, яку розпачливо й ніжно кохав режисер Вронський[22] і яка подарувала йому сина. Подолавши довгі кам’яно-дубові марші сходів і проминувши малу кухоньку, заставлену пательнями й каструлями на столах і шафах, улаштовуємося за великим круглим столом посеред вітальні, в оточенні меблів, задушених стосами паперів, посеред сухого бадилля квітів, що ростуть у банках і високих келихах. Марина після роботи завжди сидить удома і при заході сонця дивиться на люд, що проходить під великим багатоквартирним будинком. Тіні відбиваються на бетоні, а тоді піднімаються муром, нагадуючи великих ластівок.

Я прибув до Вірменії здебільшого заради музею Сергія Параджанова, який помер кілька років тому, дивовижного митця, зустріч із яким закарбувалася в пам’яті кожного, кому випадало відвідати його вдома чи бодай зустріти на вулиці.

Я не знаю, чи є над нами Бог, і мені дуже прикро, що я не маю тієї великої втіхи, що була доступною моїй матері, яка, попри свою неписьменність, служила відправу латиною о четвертій ранку в лікарні Сантарканджело. Коли я сказав матері, що, нехай навіть її слова закінчуються на -us, вони складаються лише в неясне гомоніння, вона показала на небо і сказала, що Він її розуміє.

Тут, у Вірменії, ці дрібненькі християни, з неосяжною силою їхньої слабкості, викликали в мене подив і благоговіння. Нині людству настільки бракує ідеалів, що воно, здається, чекає радше на слова, подібні до проповідей цих ченців або Святого Франциска, а не на заклики грошових клумаків, що не мають, однак, жодного бажання зупинити розгул бідності, позбавленої будь-якої розради. Людина, яка заявляє, що турбується про інших, не повинна сидіти на мішках, повних спокою.

Прошу вас, знайдіть спосіб дістатися цих вірменських теренів під білосніжними піками Арарату, до якого прибило Ноїв ковчег у дні Великого потопу й де перша долина називається долиною Першого спочинку.

Напевне, саме тут зупинилися тварини й люди ковчега, посадили рослини, що дали світові плоди, тут почавили ногами виноград і вмістили сусло у глиняні дзбани, закопані в землю, щоб виробити вино. У Вірменії люди витримують злидні й мізерні пенсії, бо їм допомагають численні емігранти з усього світу. Цей край щедрий на вияви братерства і дружби, які допомагають вам ліпше зрозуміти себе й позначаються на спокої мислення. Вас приголомшить тиша, сповнена оповідями монастирів, куди прибувають тисячі й тисячі вірян, щоб вирізьбити малі хрестики вічної пам’яті. Численні надгробки оточують собори, і ви з таємничою легкістю ступаєте по могилах небіжчиків, спраглих вічного смирення. У Нораванку ми пили зелений чай у холодку під вербами, одразу під мурами монастиря. Тоді рушили зворотним шляхом до Єревана, а думки вже вирували всередині нас.

Дозвольте мені визначити Вірменію як «край вертикальних мандрів». Попри те, що я відвідав лише лічені монастирі, переконання моє тверде, з огляду на вертикальні роздуми, які вони мені навіяли та які насправді стали також подорожжю всередині себе самого. У Єревані, у столиці, я швидко збагнув, що час видовжується в нас за плечима на століття й століття, коли, не ймучи віри своїм очам, оглядав катафалк на колесах із потемнілого дерева, який служив людям для погребних церемоній за 2000 років до Різдва Христового. Завдяки стародавнім монастирям і цим дивовижним музейним експонатам, маленька нація відчуває свій простір більшим. Цими спекотними днями вершина гори Арарат є білосніжним вітрилом, що плине в небі й в очах вірменів. На сходженні додолу з вершини перша долина називається долиною Першого спочинку, і саме в цю улоговину, нині значною мірою включену в територію Азербайджану, Ной прибув зі своїми тваринами, коли ковчег сів на мілину — на вершину гори, а повінь стала потроху відступати.

Іще один шлях, що спонукає мене говорити про Вірменію як про край вертикальних мандрівок, — це її притулок стародавніх рукописів в одному з найважливіших музеїв світу. Мої очі вбирали стародавні мініатюри, сповнені невинності та щастя. Я дізнався, що червону фарбу у Вірменії одержували з комах, які виходять із-під землі у вересні: їх одразу збирали й висушували. Але гадаю, що ніхто у Вірменії більше не спроможний відгадати пропорції, необхідні для того, аби перетворити на фарбу цей червонуватий пил.

Була неділя, і ми поїхали на озеро Севан. У невеличких ятках уздовж вулиць продавали шашлики. Я бачив продавців із в’язанками дров для приготування м’яса, бачив овець із темною вовною, що стояли, похнюпивши голови, замкнені в тісній загороді край дороги. Гори, укриті пожовклою травою, іноді здавалися лісами — то мандрівні хмари вводили мене в оману, плямуючи тінями цей сонячний світ.

В останній день подорожі Вірменією ми відвідали Хор Вірап, де навколо монастиря й у ньому самому літають і співають ластівки. А тим часом просто неба хлопчаки пропонують вам білу голубку, щоб ви відчули, як б’ється її перелякане серце, а тоді — відпустили її.

Далі ми досягли монастиря Нораванк. Ми опинилися на краю улоговини в оточенні гори, закривавлені гранітним пилом та призахідним сонцем. Наші ноги пройшли надгробками благородних і бідних ченців — так воліли вони, на вияв свого остаточного смирення, щоб люди ходили землею, під якою поховані їхні тіла. Я не схильний говорити про мистецтво й не прагну для нас естетичного приголомшення. Я бажаю натомість, щоб ми втішилися сприйняттям цього жесту великої духовності, щоб якісь хвилини прожили спогляданням, бо воно підносить нас до розуміння тиші наших слів, таких бідних усередині нас.

Ми прибули у світ твердих скель із гострими хребтами, а там, серед них, наче частина цих гір, постає монастир Ґегард. У мене викликають захват ченці, що звели цей монастир, для піднесеного смирення викравши в кам’яного масиву простір, що возвеличує твій голос, коли промовляєш або співаєш, і обіймає тебе руками, повними ніжності. Саме відданість тих людей, рабів своєї непохитної віри, дарувала їм щасливу свободу. Я намагаюся прозирнути, я чув голоси жіночого хору, які просочувалися крізь тріщини й щілини, щоб долинути до мене, я сидів і думав про свою матір, яка так прагнула туди, де духовність суцільна і щаслива. Ті ранні християни втішалися, не тільки перетворюючи камінь молитвами, але також — єднаючись до гурту з маленькими хрестами, надряпаними на жорстких мурах, пестячи їх руками.

Видається, що дорога до монастиря Ґегард проходить просто під горою Арарат. Під захистом синіх поліетиленових тентів, парасольок і металевих дашків стоять продавці з невеличкими пірамідами кавунів, вишнями в кошиках та абрикосами на тарелях. Курні узбіччя дороги, якою, здається, перетинаєш світ, охоплений пожежею. Не тільки люди ховаються в тінь дерев, але й будинки туляться попід горіхами, як курчата під куркою. Я помітив стареньку під квадратним тентом, який відкидав на неї прозору тінь. Постать літньої жінки була такою врочистою і сповненою благородного убозтва, що я попросив зупинити машину, маючи на думці сфотографувати стареньку й розпитати: які думки обсідають її впродовж годин і годин очікування покупців. Вона довго мовчала, перш ніж відповісти:

— Коли проїжджає машина, я питаю себе, чому він не зупинився.

Я купив усі її товари, які важили небагато й коштувати недорого.

Москва під сірою масою хмари, подібної до перенасиченого водою туману. Аеропорт «Домодєдово» затоплений ордою, що тягне барвистий багаж, який накопичується перед стійками реєстрації.

Я повертаюся в чудовий будинок зі світлими меблями, у яких зберігаються гори моїх спогадів. Я втомлений і випиваю багато води. По телебаченню показують похорон Паваротті. Спокійна потуга його оксамитового голосу належить до кращого, що Італія може дати світові. Той голос не втрачав своєї глибокої ніжності. Хтозна, чи коли ще народиться інший такий, як він, щоб подарувати нам спів такий італійський і такий універсальний. Ми зустрічалися кілька разів, і щоразу я відчував світло, яке випромінювало не тільки його обличчя, а й яскрава постать.

Дощ ллє ливцем. Я дивлюся, як збігають шибками великі краплі води. Бачу міські будівлі за межами кільцевої дороги. Італійська група, з якою ми приїхали до Москви, оглядає місто зсередини автобуса. О другій пополудні ми маємо зустрітися в узбецькому ресторані, який Рустам вказав Хамдамову. Слухаючи дощ, я віднаходжу давнє зачудування з часів свого дитинства.

Навколо мене й Лори цілий світ дорогоцінних люблячих друзів. Виставка ліхтарів «Толстого» всіх зачарувала, так само, як колажі та фрески. Мене сповнила втома від компліментів. Я простягнувся на ліжку, мов та ганчірка, і впав у сон, що вже чекав на мене.

Двома маленькими автобусами прибуваємо в Суздаль. Калина вже вквітчалася гронами червоних ягід. Розцвіли знову в моїй пам’яті різні відвідини, які я здійснив у цьому світі. Нам випало прим’яти своїми підборами трави поблизу високих берегів перед мурами монастиря, де свого часу перебували щонайменше сім тисяч полонених італійських солдатів. Я зупиняюся в точці, з якої Тарковський показував вихід процесії з воріт маленького Покровського монастиря, що стоїть у долині над вузенькою річкою. Уже надвечір, у сутінки, ми ввійшли до монастиря, аби привітатися з матір’ю ігуменею, яка провела нас до великої зали — показати гробниці численних покинутих дружин царів і великих дворян. Перше ніж попрощатися з нами, «матушка» сказала, що в лютому, коли на калині не залишається листя, але рясно стиглих червоних ягід, раптом налітають зграї птахів із гребінцями, скльовують усі ягоди, і дерева залишаються з голими гілками, уже без рум’янцю грон.

Із Суздалі ми їдемо автобусом у Москву. Упродовж п’яти годин друзі-підприємці обговорювали справи з італійськими партнерами. Я тим часом споглядав спокійний мальовничий краєвид. Ми з Лорою відзначали тридцятирічний ювілей свого шлюбу в «Кафе Пушкін». Я з’їв смачну пожарську котлету. Заради справедливості мушу вам порадити не слухати мене й не вірити в те, що я вам розповідаю. Поважний вік віддаляє від довгих і завершених історій, які намагаються перетягти до себе мої думки, а сам я пристрасно чіпляюсь до фрагментів, роз’єднаних фактів і обставин, які видаються неважливими.

Москва біжить уперед, а я твердо стою на місці у своєму провінційному збентеженні, прислухаючись із увагою до звуків дощу та інших маленьких див. Мені здається, що це місто намагається віддалитися від мене й усіх моїх друзів, які вшановували мене у дні виставки картин і світильників «Толстого». Можливо, це моя остання поїздка в Росію. Усе — і не тільки тут — рухається в нових напрямках. Мені залишається тікати мовою й уявою. Слідом за Джанні я надибував невеличкі місцини неподалік Пеннабіллі.

Я бачу себе на краю містечка, що ми його відвідали на початку вересня, аби послухати тишу покинутих будинків. Я відчуваю, що скоро стану частиною покинутого чоловіцтва. Будинок у Пеннабіллі стане моїм всесвітом, і я, стоячи коло вікна, побачу там, у долині, свої дні в Росії. Бажання скорочуються. Намагаюся вигадати, як упоратися зі старістю, яка дається взнаки радше фізично, але залишається байдужою до невпинних змін у виявленні світу.

Москва й уся Росія — це колосальний світ, що живе радісно у своїх словах, своїх піснях і своїх виставах, по-провінційному жвавих, але споживаних зі щирим задоволенням. Бракує тих великих поетів, які відважно критикували комунізм. Я хотів би, щоб хтось голосно — з любов’ю і злістю — ганьбив величезні багатства, від яких пухнуть кишені обраних, тим часом як вісімдесят відсотків населення живе на сто доларів на місяць. Удома в Лори тихий рай, який схиляє мене ставити під сумнів красу вічного життя. Нудьга, імовірно, стане непростимим вторгненням у нашу свідомість. Таким чином, нам залишається сумнівна розрада — бути порошинкою в цьому дивовижному всесвіті. Є, однак, імовірність того, що великі вибухи планет і зірок дадуть нам змогу насолодитися принаймні невеличкими поштовхами.

Сонце намагається прозирнути крізь хмари, тому ми їдемо на дачу до Наташі. Зупиняємося в Барвисі, лісистій місцевості, де розташувалися вілли мільярдерів. Невеликий торговий центр утворений, зокрема, ресторанами зі східною атмосферою, де збирається розкута молодь із хибним розумінням елегантності. У нехитрих масивних паралелепіпедах виставлені кращі італійські вироби від Armani до Prada. Ми поїли в «Маріо», ресторані, що, виступивши з Москви, дістався зі своїми столиками до цього грошовитого місця.

Ще один приємний день у районі казкових обійсть. Ми були на дачі в Наташі, російської пані, яка мешкає з чоловіком у Парижі, де подружжя має прибутковий бізнес. На території вілли є басейн і концертний зал. Надвечір я влаштувався за столом у парку в оточенні сорокаметрових сосен із довгими, вкритими хвоєю гілками, що тихо похитувалися і зронили на мене кілька крапельок води, збереженої після злив останніх днів.

Повертаючись до Москви, ми застрягли у шляховому заторі — довжелезному й доволі безнадійному. Я одразу подумав про те, як складно жити в цьому прекрасному місті, де щодня ризикуєш потрапити в затор, щонайменше на дві години.

Це майже сонячно-сірий колір. Я намагаюся сидіти цілий день удома. Лора та інші побоюються, щоб мене на вулиці не обсіли віруси. Сонця навіть дещо забагато, воно встромляє свої довгі пальці у вітальню, а я спостерігаю за сліпучими відблисками, що грають на вазах із зів’ялими квітами. Віруси не прийшли, і я почуваюся ліпше. Мені здається, що в Москві та інших містах Росії зростає прагнення до яскравого й оптимістичного життя. Телебачення стає більш розмаїтим, і часом трапляються цікаві культурні програми. Ведучі ледь набальзамовані, але тримаються елегантно. Почуваєшся серед великої єдиної нації. В Італії багато хто думає про те, щоб розділитися й повернутися до малих незалежних областей.

Неділя сонячна, нас запросили на фірмовий грибний суп, який варить сестра великого живописця Баркіна. Будинок з білими стінами та дверима, обставлений меблями з вишневого дерева. Світло виказує гостре око архітектора, який працював над проектом. Бульйон подають у невеликій мисці, а в центрі столу — рулетики, начинені грибами, з яких було зварено суп. Приємно опинитися в місті, де не так багато машин. Очі розкошують, коли навколо ліси. Квапимося, аби повернутися перше, ніж ринуть додому москвичі з легенями, повними сільського повітря. Мушу зізнатися, що втома бере мене навіть по кількох кроках. Я не можу кивати на якісь конкретні недуги, але подолання будь-яких нерівностей потребує зусиль. Навіть тротуаром пройти — усе одно, що еквілібристові кодолою.

Мандрівка гарна, хоча й непроста. Домівка затишна. Я почуваюся вдалині від усього. Як у мирному вигнанні. Подорож дуже мене ослабила, тому ліжко здається пуховою хмариною.

Я наче в Бога за пазухою. Купа років упала мені з плечей. Я дивлюся у велике ледь заокруглене вікно на будинки, в одному з яких народився Лєрмонтов, великий поет. Потроху відступає сум, що огортав мене останнім часом, зокрема — у вечірні години, коли ми з Джанні поверталися з наших поїздок, оглядин краєвидів. Ніч на селі витерпіти непросто. Сьогодні я розумію, що у великих містах комфорту більше. Чуєш поруч дихання інших людей. Часто тобі за товариша — гамір нічного життя. Учора вночі я прокинувся на кілька хвилин, коли світло з невеличкої площі під будинком писало яскраві знаки у дзеркалах шафи, у ногах мого ліжка.

Опівдні бульйон у тарілках із рожевими квітами подарував мені відчуття, ніби я аристократичний селянин. Я знову бачу невеличкі ескізи, які зробив на окремих книжках. У мене таке враження, ніби я хтось, хто вивчає моє життя й мої подорожі. Як сумно залишати по собі пил.

Небо сіре. Я не знаю, чи йде дощ, але дахи будинків мокрі й лискучі. Можливо, надмір вологи в повітрі. А може, це дощ, який тягнеться тонкими пеленами, укриваючи ними будинки, наче прозорими скатертинами. Я сиджу в ампірному кріслі й питаю себе, прибув я до Москви, чи ні.

Імовірно, мені добре тому, що я віддалився від себе, від своїх думок: слухаю людей, які щось говорять із телевізора, і не розумію. Воно й на ліпше, бо слухаю я їх не надто уважно. Путін одягнений у чорне. Тут теж криза.

Завтра мій День народження.

Це моє свято, 89 років. Я був щасливою дитиною. Співав. Тьмяна юність. Полон у Німеччині — важлива обставина. Він створив мене. Від першого шлюбу народилися Андреа й Костанца. Смерть Костанци йде за мною невідступно. Її драматичне життя визначилося моїм розривом з її матір’ю. Отже, це також моя провина, що донька зав’язла у стражданнях і вадах, які привели її до трагедії. Другий шлюб, з Лорою, освітив моє життя й подарував мені всю Росію й незліченних друзів.

Наразі я досі тут. Падає сніг. Місто росте навколо таксі. Приїжджаємо до студентів. Я промовляю; мене слухають. Наприкінці світло в залі гасне. Коли знову засвічується, на обличчях студентів кумедні блискучі маски. Аплодують. Дякую. Ми приносимо додому клітку, дно якої вкрите горіхами. Усередині кожного горішка сюрприз — відкривати належить мені. А ще мені треба подзюрити. Сподіваюся, ми встигнемо повернутися додому вчасно. О шостій знову в машині. З численними друзями вечеряємо в «Турандот». Мене завалюють словами й подарунками. Об 11 вечора ми повертаємося додому. Лора розставляє по вазах троянди, орхідеї та тюльпани. Уночі мені не спиться.

На першу ми знову в ресторані, щоб поїсти найліпшої й найсвіжішої риби в Європі. Частує нас Ніно з Неаполя, сеньйор, що сприймає життя з усмішкою. Додому повертаємося о п’ятій. Роз’їжджаючи туди й сюди в таксі, я побачив величну й чисту Москву. Криза стоїть мені в очах. Вечерятимемо чорним хлібом, якого ми набрали в ресторані. Не розумію, чому в Італії не роблять такого запашного й соковитого хліба. Слухаю великого скрипаля, який виконує італійські та іспанські твори. Вивітрюється з голови моя сільська романьйольська атмосфера. Я думаю про Файді, учителя, який викладав у нас музику в школі, повернувшись із Америки, де він був першою валторною в оркестрі Тосканіні. Ближче до полудня він прогулювався під портиками Торлонії, куди я в дитинстві бігав, аби побачити ярмарок шовкових коконів. Мої батько з матір’ю не могли втриматися від танцю, коли він грав свої вальси.

Я не виспався як слід, але зараз сиджу в ампірному кріслі й дивлюся у вікно на небо, затягнуте багатьма сірими сувоями, на яких лежить закутане габою сонце, охоче кинути оком на цю частину світу. Щойно вставши і проходячи повз шафу в стилі ліберті, я помітив, що мої губи мають невеличкі зморшки, типові для інфантильної старості. Тепер небо сповнене сонячного пилу, а будівлі за вікном убралися тінями. На кухні нам допомагає грузинка Далі. Опівдні вона мені розповіла про свій сільський будинок недалеко від Кутаїсі, у Грузії. Вона змалювала мені своє життя з сорока кізоньками. Мені подумалося, що я теж волів би жити з тими козами. Я зараз у нашій маленькій квартирі в Москві. Пів на сьому вечора. Ще не стемніло. Над містом сіре вологе повітря.

Я розважаю себе читанням. Найповніший спокій навіює мені Москва навколо мене — зі своїми двома сотнями театрів і машинами, які повільно сунуть головними дорогами. Доречна атмосфера, щоб ступити на світлі казкові стежки. У Пеннабіллі складніше знайти спокій чарівної казки. Уранці я ходив на виставку монастирської продукції. Великі контейнери з різними видами твердого та рідкого меду й маленькі пластикові ложечки на крихітному столику, щоб відвідувачі могли покуштувати мед. Черниця пропонує зелені яблука, є також тисячі мазей і настоянок. Пляшки лампадної олії, дерев’яні предмети ручної роботи, різні види хліба, ковбаси й солонини. Хрестики і квадратики ікон, виконаних молодими черницями, скатертини й картини, вишиті українськими черницями. Кераміка, а на додачу — віддалений хор створює атмосферу невинності. За вікном сіре небо вже наповнилося темним порохом ночі, але я досі бачу відблиски на дахах будинків, а за величезним шляховим кільцем з усіма машинами, які створюють гігантське намисто на шиї Москви, я хочу побачити світло, хоча знаю, що за межами цього неба тяжіє маса води. Москва завжди була моїм раєм. Саме тут я знаходив підказки та ідеї, що сповнили мене любов’ю, навіть якщо втома сповільнила ходу й думки. Спокій визначається не місцем. Нехай смерть дбає про нас, а не ми про неї.

Грузинка Далі, яка допомагає нам, сказала, що по смерті чоловіка ніхто не може звільнити її від самотності. У неї три заміжні дочки, але вона каже: «Діти в жоден спосіб не здатні замінити любов чоловіка або, звісна річ, дружини, якщо чоловік залишається сам на старості».

Далі мріє повернутися в Грузію, щоб жити зі стадом кіз. Москва для неї — лише гори посуду, який треба перемити, і брудні підлоги, що їх треба вичистити. Повсякчас я думаю про свою Костанцу, про її складне життя, боротьбу з вадами і хворобами, про її серце, сповнене любові до цього далекого батька, байдужого, як їй здавалося, до неї.

Сьогодні День народження моєї дружини. Сімдесят років. Сусіди. Вона подарувала мені цілий континент друзів і дивовижних вистав. Я багато чого навчився в Росії. Світ навколо мене існує тому, що є моя дружина. За великими вікнами на четвертому поверсі, де мешкав колись один комуністичний міністр, небо ясне. Слухаю Моцарта у виконанні блискучого скрипаля. Музика промовляє до мене, і я її розумію чіткіше за слова, що чую з телевізора. Я зараз далеко від Пеннабіллі й самого себе. Я не ставлю собі запитань, оскільки не знаю, що відповідати.

Повернення у старі приміщення пристарює людину. У залі Будинку письменників аншлаг. Мені наговорили компліментів і зробили чудові подарунки прекрасні режисери й актори. Квартира наповнилася квітами. Я з півгодини стояв із оберемком троянд. Нарешті Лора занесла ті троянди на кухню.

Небо яскраве й гостре, як щойно пробуджене лезо. Сьогодні субота. Лора приготує спагеті з тунцем. Потім вона побіжить із квітами на цвинтар, щоб покласти їх на могили своїх небіжчиків, а я залишуся вдома з Далі й думатиму про Грузію, а також про Пеннабіллі, де, як мені сказали, падає сніг.

Ні Пеннабіллі, ні Москва не можуть витягти мене з туману печалі, що останніми роками спустився на мене. Треба думати не про одне певне місце. Воно вже чекає на нас. Потрібні невеличкі мандрівки для швидких і розмаїтих утіх. Москва не може стати притулком. Забагато заторів, забагато труднощів на шляху до місця яскравих подій і до друзів. У Пеннабіллі можна рухатися з легкістю. Там немає необхідності пересуватися. Бо куди там іти? Треба розмірковувати й дивитись у вікна. Марно шукати способів відволіктися. Не допоможуть потрясіння й буревії уникнути прикрих думок.

Я думаю про створення місцинки в Сантарканджело, яку я заповнив би своїми творіннями. Картини, гравюри, кераміка, меблі, розписані полотна. Думаю, що своє дев'яностоліття відзначу в Сантарканджело, якщо, звісно, доживу до того часу. Москва сіра і кваплива. Я залишився лежати на канапі. Лора пішла до консерваторії послухати молодого піаніста Луганського, нову й виняткову зірку.

Я почуваюся ліпше, горло вже турбує менше. Сонячно. Але прийшло похолодання. Я думаю про Іспанію. Із Севільї до Мадрида — на машині. Ми проїхали дубовими гаями, і я помітив биків з білими рогами, що пронизували небо. У машині Сергій з Італії сказав мені: «Я тобі потім скажу те саме, що кажу тобі зараз». Ми бігали з Лорою на виставку Бориса Мессерера в одному з салонів парламенту. Кілька портретів чудової поетеси Белли Ахмадуліної. Вони дивовижні. Її обличчя й уся постать випромінюють найрозпачливіші думки. Мене притягує її віддаленість від цих місць — наче вони написані з пам'яті. Небо, зображене у краєвиді, побачене очима балерини Легоберієвої[23].

Уночі мене трохи лихоманило. А сьогодні зранку — 36,2 С°. Московський ранок ошелешує мене. Удень я щасливий, що перебуваю тут. З настанням ночі думки вбираються в меланхолію. Вона та сама, на жаль, що обсідає мене в Пеннабіллі. Повертаючись туди, я думаю, що хотів би вирушити в невеличкі мандри, пошукати покинутих місць.

Вечоріє, а я так само сиджу в кімнаті. Я маю пригадати історію, зокрема, свого дитинства в Сантарканджело, з гільзами від снарядів Великої війни, у які моя мати ставила квіти, і деякі вдяганки зі шкіряними елементами, і центральний стіл на весіллях моїх сестер. Потім — небо, що є синявою ночі. Постійно запитую себе, що я робитиму, коли повернуся до Італії. Ці поїздки до Росії, як видається, завжди щось обіцяють. Чимало очікувань справджуються, але я відчуваю, що не тут моє місце. Забагато автомобільних заторів. І славні друзі зі своїми проблемами. Треба мати в Італії бажання почути голос Джанні, який говорить мені про краєвиди й закликає дивуватися римській присутності. Раз у раз утішатися виглядом долини Марек’я з височини. Померти з надією побачити такі речі. Мир. Я перебуваю у стані смиренного одужання. Попросив перевернути всі квіти догори дриґом, щоб бачити, як вони в’януть разом зі мною. Ми думаємо назавжди залишити Москву. Розраховуємо, як продати меблі та квартиру. Не найдоречніший час для цього, однак нас непокоїть радше те, що ми не знаємо, де саме купити житло в іншій частині світу. Ми могли б також витратити час і кошти, подорожуючи, наприклад, круїзним судном. Я дійшов до того, що міркую, як старі жінки.

Хтось прокинувся, щоб повідомити нам про землетрус в Абруццо. Багато росіян телефонують мені, аби розвіяти мій смуток.

Прийшов Леонід, крихітний худенький чоловічок із білою, майже прозорою бородою. Він зняв документальний фільм про старообрядців, які живуть убого в дивовижних місцях. Люди, поховані у своїй вірі, стародавній і вічно замовчуваній. Аж до 1700 року вони не мали єпископів і керувалися старими книгами, які читали найосвіченіші.

Після 1700 року з Угорщини прибув єпископ і були створені невеличкі органи для керівництва цими відколотими від офіційної церкви вірянами. У тайзі, неозорому лісі, що тягнеться від Уралу до Владивостока, якщо вітер дме з півночі, немає риби в річках. Траплялося так, що впродовж років вони харчувалися хлібом із трав або гороху. У бородах заплутуються слова, що беззвучно спадають із вуст, а тоді ковзають уздовж постатей, повних вітру й утечі. Проте, їхня присутність як така вже є молитвою.

Я ні в що не вірю, але потребую цих людей, відмінних від мене, сповнених духовної втіхи, мені недоступної.

Я відчуваю, що скоро цей невеликий потічок вступить у море, оскільки зникнуть ці люди, зіткані з духовності.

Я прокинувся рано з болем у голові й думкою про землетрус, який зруйнував Аквілу, світле місто в центральній Італії. Понад 200 загиблих, 50 тис. залишилися без даху над головою.

О четвертій годині дня я виступатиму перед студентам ВДІКу, головної кіношколи Росії. Скажу їм, що мають вірити мені на слово? Заледве. Вони самі мають дати правильні сигнали щодо історії нашого часу.

Я закінчив насичену гострими словами розмову, коли вже було пів на сьому. Здається, я задовольнив цю студентську аудиторію. Уже вдома, у ліжку — не знати чому — я пригадав дівчину, яка приходила від Таліма й бороданя, що показував документальний фільм про старообрядців. Найкраще за сьогодні — нагадування Лори про листування двох японських бізнесменів. Один запропонував іншому дуже вигідну справу. А той відповів, що не схильний мати справи з людиною, яка в листі з пропозицією не згадала предивного снігу, що саме випав тими днями.

Москва починає показувати мені важливість Пеннабіллі, де з вами, як сказав Єлисей, товаришує самота. Вони вважають, що мене треба розважати подіями й виставами. Я теж так гадав. Я відчуваю, що мені потрібні нові зустрічі, присутність у житті нових світлих постатей.

У середу я подумав, що вже четвер. Сонячно. Я пройшовся до продуктової крамниці. Хотів купити авокадо, але всі вони виявилися твердими. Зустрів чоловіків з різкими рисами вкритих зморшками облич. Тут, у Росії, обличчя людям виліплюють морози. В Італії ми не такі скульптурні.

Я виступав у Фонді Солженіцина. Промовляв дві години. Наприкінці для мене влаштували концерт. Я був вражений виступом грузинської співачки, яку бачив, коли ще замолоду бував у Тбілісі. Мене зворушив її спів, сповнений гарячих зітхань. Дві пісні Манани — так звуть виконавицю — досі в моїй пам'яті, досі бринять мені у вухах. Багато сонця. Її шпакувате густе волосся було тлом для оголених рук, а витончені пальці торкали гітарні струни, створюючи акомпанемент голосу, який виводив мелодію, аж доки вона завмерла у вологому й туманному віддиху. Пісня була, імовірно, плачем на спогад про біль Грузії, про її страждання — незалежно від того, чи слова говорили про це, чи про щось інше. Її пісня, супроводжувана також звуком млинка в руках іншої дівчини, підкреслювала виразну тугу за чимсь, що вона втрачає, — за клаптиком раю, тобто за батьківщиною. Я теж не раз зазнавав щастя в цьому світі, з кишенями, повними щедрості.

Сьогодні ввечері, імовірно, поїздом о шостій тридцять ми їдемо до Санкт-Петербурга. Я знаю, у мене є інші зобов'язання, і ця робота непокоїть мене й Лору. Нас, однак, перемагає бажання побачити це прекрасне місто, сповнене італійського духу. Я відчуваю, що ми таки поїдемо.

Ось уже три дні я в Санкт-Петербурзі. Мої очі споглядають цей дивовижний світ, мій погляд любовно пестить канали й будинки вздовж них, що відображаються у воді. Я бачив це місто взимку, коли барвисті уривки віддаленої реклами ковзали крижаною Невою. Я почувався, як Акакій, славетний і нещасний гоголівський персонаж. На вулицях Санкт-Петербурга я бачив багатьох людей, доволі елегантних, а також — прояв із таким химерним казна-чим на вухах, що наводило на думки про великих тварин.

Я у віці, який дозволяє отримувати таємничі насолоди. Сиджу в машині й дивлюся на шпиль Петропавлівської фортеці, який посилає мені золоте вітання запорошеним повітрям, через сніги, помережані лискучими латками білої криги. Я подумав, що було б непогано жити в елементарній грі цього великого лабіринту. Туман. Сніг і дощ не вщухають і намагаються надати безладнішого вигляду цьому акуратному геометричному світові.

Імовірно, це одна з найкращих мандрівок мого життя.

Я сидів у холі готелю «Європа» з балконами, рельєфними від скульптур, із яскравим небом у вікнах стилю ліберті, які дарують вам атмосферу з зеленим мохом. На стінах — великі скляні метелики, що мають задовольнити таємну цікавість.

Удень я побував у кабінеті Пушкіна, поруч із диваном, який чув його останні подихи і його слова прощання, звернені до книжок, що стоять цілою стіною. Я везу в Пеннабіллі білу рукавичку, що її мені видали, аби я міг покалатати в маленький срібний дзвіночок, яким Пушкін колись викликав прислугу.

Кілька років тому директор музею, часто відвідуваного групами молоді, дозволив мені — як виняткову ласку — посидіти на дивані, і я прим’яв набряклу шкіру ложа, ніби сам був пораненим поетом, тож на якусь мить мені здалося, що я — це він.

Хоча Венеція ковзає на воді зі своїми гаптуваннями та своїми міцними каменями, Санкт-Петербург свій стиль Палладіо подає з більшою простотою й комфортом.

Після цих двох дивовижних міст, Венеції й Санкт-Петербурга, можна вже не перелічувати інших міст, які надихають вашого Поета.

У вчорашньому інтерв’ю я сказав, що мої подорожі далеко від Пеннабіллі стають щоразу коротшими. Домівка замикає мене в собі. Часто я дивлюся на світ із вікна. Чую, як дощ барабанить по гілках і листю дерев. Бачу, як сніг вибілює долину. Я жадаю, щоб до мого вікна принесло звістку про іншу планету, подібну до Землі. Таким чином, ми всі станемо землянами, і тоді зникнуть кордони, що розділяють численні республіки. Я з нетерпінням чекаю на цю новину. Вона, я знаю, надійде. І завдяки їй народиться колективна мрія, що дасть наснагу до життя людям, які наразі не мають ідеалів.

Масажистка, що часто їздить до Китаю, подарувала мені м’який шарф, яким я обгортаю шию, щоб перемогти зиму. Санкт-Петербург увійде в Помпеї моєї пам’яті й розташується там перед багнистою дорогою мого дитинства, поруч із кафедральним собором Сан-Базіліо, фонтаном Треві, бараком із часів перебування в концтаборі, повною дзеркал спальнею Лориної квартири, мигдалевими деревами у цвіту, Саною, якої я ніколи не бачив, і селищем із глини, що розчиняється в дощ.