[XVII ст.]

— Який чорт тебе прислав, до того й повертайся!

Саме таку відповідь отримав писар Петро Устименко, постать у своїх скромних масштабах вельми достойна, коли передав отаману Качурику цілком офіційний наказ збирати по сусідніх селах загін і рушати на збори. Качурик був досвідченим і здоровенним, кожен палець його міг порівнятися розмірами з першорядною морквиною. Він стояв посеред свого хутора, широко й скептично розставивши ноги, і вочевидь не хотів їхати кудись воювати. Тим паче не хотіли воювати його морквини. Позаду з цікавістю позирала купка широкоплечих хлопів. Вони так само не збиралися воювати. Качурик проігнорував уже кілька попередніх наказів, і робити винятків для писаря не збирався.

— Зрозумів, пане писарю? І не затримуйся тут у мене, не вводь у спокусу хлопців. Час добрий! — і показав морквиною на дорогу, що губилася в сутінках серед високих кучерявих дерев.

Взагалі, писар Петро Устименко мав зовсім інші розрахунки. Він збирався спокійно передати потрібний наказ, так само спокійно повечеряти та ще спокійніше переночувати в Качурика. А тепер перед писарем вимальовувався не дуже веселий зворотний шлях крізь осінню темінь і лісову непевність. Устименко трохи піднадувся, як знамено на вітрі.

— Ой, не оцінять таку відповідь!

— Пішов! Бо собак спущу.

Але той уже різко розвернувся, скочив на коня й, не змусивши просити себе вчетверте, рушив геть. На хуторі спалахували перші вогники, від них аж ніяк не хотілось віддалятися, та не такою людиною був писар Петро Устименко, щоб просити про щось учетверте!

Вогники здавалися морквочками, малесенькими, з нігтик, а потім і геть зникли, розчинилися разом зі смачним запахом диму з печей, що його, як інколи здасться, можна їсти просто з повітря, а дехто, між нами кажучи, так і робить. Гадаю, писар Устименко їхав у чорній одежі, й кінь його віз так само чорний, хоча напевно сказати важко, бо сонце було все нижче від лінії горизонту — годі щось розібрати до ладу.

Навколо гойдався ліс чи лісок. Там росли такі дерева, які бувають тільки в цьому краї над Дніпром — товстющі (де вже там Качуриковим пальцям до них!), височенні, з густими й вередливо розкиданими в усі боки кронами. Сонячного літнього дня — суцільна радість бути коло них. А от осіннього вечора сам лише шепіт їхнього листя на вітрі змусить здригнутися будь-яку душу, наділену фантазією. Душа писаря була саме такою. Потім грізне шепотіння вже не привертало уваги, бо за деревами тепер ввижалися значно страшніші речі: тіні й постаті. Потім шлях здавався якимось не тим, як раніше — а це ж і заблукати можна. Потім пищали кляті птахи. Та вершник тільки зліше підганяв свого коня, то лаючись про себе, то промовляючи молитви та інші підбадьорливі казання. Нарешті позаду зачувся дикий хрускіт гілок і стовбурів, клята пташка знову запищала, так часто й густо, ніби забивала цвях голосом. Гілки щораз частіше били по морді. Нарешті писаря хтось скинув з коня, кінь утік, але писар не здавався й біг далі, хай навіть навмання. Лісова земля опускала та підкидала його, мов малу дитину, на небі не було навіть місяця, вчувалося плямкання недалекої води. Надії вибратись і порятуватися від невідомих переслідувачів позаду вже не лишилось, але вона вже й не була потрібна — Петро просто собі монотонно дерся вперед, як заведений. Аж раптом побачив попереду вогні, не такі морквяні, як на хуторі, краще сказати — олійні, побіг на них і впав від удару…

На світанку наступного дня писар виявив себе побитим і зв’язаним у полоні котрогось із польських загонів, що невідомо як опинився в цьому начебто відносно спокійному кутку Полтавської землі. Поляки стояли в невеликому селі, неподалік того самого лісу. Петра сильно не допитували, хоч і знайшли при ньому наказ, якого не схотів брати Качурик, хай би його тепер чорти забрали разом із собаками, хлопами й морквинами.

— Я знаю право! — для чогось сказав Устименко. А польський командир лише погладив нагострену палю, одну з тих, що стирчали з очевидною метою посеред села, та спитав:

— Добра чи ні?

2

Іґнацій Ґлова не був аж таким головатим, як можна було б виснувати з його прізвища. Принаймні у вузький отвір критого воза після переправи через Дніпро чудово проліз і він, і його голова. Іґнацій вертався з Києва до свого лікарського ремесла в одному з містечок Задніпров’я, де нещодавно встигли розташуватися він і його родина, в краю буйному й неспокійному завжди, а тепер і поготів. Напучування від київського воєводи отримав не лише він, а й ще кілька осіб, обізнаних у цілительстві. Пан воєвода дав деякі завдання (серед них і збирання окремих трав), був милостивий, доброзичливий, щедрий, а в обіцянках анонсував зростання цієї щедрості, як то зростає нестримна трава в цих українних землях. Утім, стояла пізня осінь, і довкола давно вже не росло геть нічого. Саме про це подумав Іґнацій Ґлова, коли дивився услід поворотам дороги, що зникали, прокручені колесами возу й ногами коней, і настрій його став відверто меланхолійним, ля-мінорним.

Першими йому наснились алхімічні вогні, бачені в Києві на Подолі. Та глузливі постаті з такими книжками, що їх йому, Іґнацієві, не доводилося навіть бачити. Він хотів проштовхатися крізь юрму, утворену всього лиш кількома людьми, які затуляли вогонь, щоб роздивитися таку книгу, але його не пускали.

— Ти заблукав, хлопче, — говорили вони йому, дорослому й поважному чоловікові. А він усе одно не відступався. Поки врешті головний серед них не зауважив його і не промовив насмішкувато:

— Чого ж ви так, панове, пропустіть лікаря, він теж хоче сокровенного, пропустіть, і, прошу, дайте йому почитати!

Іґнацій Ґлова радісно полинув у бік книги, двоє послужливо розгорнули її, тільки от прочитати там ніякого біса було неможливо. Літери були справжні, але в слова якось не складалися, й Іґнацій просто щось мурмотів собі під ніс.

— Що пан лікар сказав? — підкреслено поштиво перепитав головний.

— Блуе куґуґуа реєреи, — тільки й спромігся виголосити Ґлова.

— А-ха-ха-ха-ха, — вибухнула зала дивакуватої подільської будівлі.

І Ґлова прокинувся. Вони стояли посеред якогось села чи містечка. Тут був ярмарок, а на деяких будівлях можна було помітити сліди нещодавніх сутичок і заворушень.

Мабуть, через той ярмарок за другим разом йому наснилося подружжя крамарів. Він — високий-високий, вона — низенька-низенька. Вони довго й наполегливо переконували Іґнація місцевою говіркою, що доводяться йому сватами. Навіть той аргумент, що діти Іґнація ще зовсім малі, на цю дивакувату парочку не діяв, не кажучи вже про такі дрібниці, як станові чи віросповідальні відмінності. З них крамар і крамариха просто сміялись. А якоїсь миті їм набридло щось пояснювати й вони плюнули на Ґлову. Причому плюнули буквально та відійшли подалі.

Зупинились неподалік, і низенька дружина сказала чоловікові:

— Дай же я тебе поцілую!

— Підскоч — та поцілуй! — відповів він і зрадів так, як може людина зрадіти лише власному жарту.

Як і минулого разу, Ґлова прокинувся від сміху одного з акторів шаленого театру своїх снів. Слід тут додати й те, що Ґлова, людина освічена, не дивувався шаленству цього театру, знав, що це норма для людей різного стану й душевного устрою, що вві сні чорти заводять душу в такі закамарки, яких не знайдеш, навіть влізши у світ дзеркала, в які зі своєї волі не подужають потрапити навіть люди з київськими алхімічними вогнями з його попереднього сну.

У наступному місті дорогу їм перепинили. Воїн, який звідкись дізнався, що возом їде лікар, оголосив, що Іґнацій просто зараз мусить рушити з ним, щоб допомогти шляхтичу, тяжко пораненому в бою.

— А віз хай собі котиться, куди збирався. Нема часу.

Йому дали коня, й вони поскакали без упину. Але коли серед ночі приїхали в село, де базувався військовий загін, поранений уже вмер.

І знову ліг спати змучений Іґнацій Ґлова. Першу половину сну він спостерігав юродивого схизматика Атанасія, що бігав голим і вимащеним у болоті. А в другій половині Іґнацію явився чумний лікар, у давньому костюмі, з величезним пташиним дзьобом, у якому, кажуть, заховано ліки від мору. Замість говорити, він гучно й швидко пищав, а насамкінець навіть став клювати Ґлову, аж поки той не прокинувся і не зрозумів, що справа не в дзьобі зі сну, а в тому, що його штрикає шаблею якась постать.

— Прокидайся!

Як з’ясувалося, він усе пропустив. Доки спав без задніх ніг, зморений дорогою, на загін напали бунтівні козаки. Когось убили, хтось відступив. Козаки навіть нахвалялися, що погнали самого Вишневецького з Полтави. Правда, їх було зовсім небагато, й, звісно, ніякого Вишневецького вони б нікуди не погнали, їх би залюбки прирізала сама тільки охорона князя. Зате козаки були злі, бо військові перед тим посадили на палю кількох їхніх людей.

— Я — лікар! Не чіпайте мене! — запевняв Іґнацій Ґлова.

Та марно — бо ж він був єдиним, кого вдалося взяти в полон, та й взагалі, чого це його сюди принесло? Добре, що в них не було часу на серйозну роботу з бранцем. Козацький ватажок лише погладив нагострену палю та сказав:

— Тебе чекає, голубонька!

3

 Російська імперія, Полтавська губернія, м. Кобеляки

[XIX ст.]

А вже 18NN року в місті Кобеляки Полтавської губернії в православній N-ській церкві на радість усім присутнім обвінчалися Леонід Устименко та Наталія Ґлова. Точніше, на радість усім, окрім самої нареченої. Пізніше її внучка, моя бабуся Валерія розповідала:

— Моя бабця приїхала до чоловіка ще з ляльками!

Зате рано посивіла. Хочеться вірити, що її перші сиві волосинки встигли торкнутися тих ляльок, може, впасти на них, їм під ноги, на коліна. А може, котрась менша лялька хапала таку срібну волосину, як батога, і шмагала нею іншу ляльку, скажімо, нечемного хлопчика чи безхвостого коня, чи, нарешті, зарозумілого м’яча? Дуже хочеться думати, що так воно й було, правда?

Окрім цих жвавих ляльок, котрі ось уже третій абзац не дають спокою, юна Наталка привезла з собою «польський суп», той самий, що його їстиме з залізної миски дід Женя перед тим, як ушкварити Брамса на домрі чи поремонтувати годинника. У цьому прозорому супі вільно плаває «біле коріння», капуста, всілякі овочі… Наприкінці двадцятого століття секрет прапрабабиного супу розкрили естонські мультиплікатори й зняли мультик про пригоди когось у такому супі. На цього Когось під водою полювали страшні селери. Інша легенда стверджує, ніби суп цей привезла до України і Польщі з Італії королева Бона. Упевнений: вона поскидала зі свого тріумфального Кременецького замку багацько кухарів і кухарок, допоки їхні наступники таки навчилися правильно його готувати.

Скромна дрібно-сонно-шляхетська родина росла і множилася, над їхнім хутором сходили яблучні сонця, і їх було багато, мов над невідомою планетою. На деревах тримали одне одного за руки зелений і білий яблучні кольори. Донька Марія тримала в руках маленьку срібну ложечку з кренделем-вензельком «М. У.» (скільки там того часу мине — і з неї вже з’їсть свою першу кабачкову кашку праправнучка Ярослава Олегівна). Обидва страчені предки стали поважними героями родинного епосу. Настромлені на палі український козак і польський шляхтич були і залишилися найкращими символами Непорушної Дружби Обох Народів.

У своєму вже іншому вимірі двоє чоловіків радо погоджуються на таку почесну роль, надто що, коли про них згадують, їм легше проникнути до льоху на хуторі та трохи під’їсти яблучного варення, яке готує ключниця. Їй же лишається тільки дивуватися, куди воно дівається. Щоправда, вона все одно варить забагато, тому не біда.

Першу залізницю Кременчук-Полтава збудували ще в сімдесятих роках дев’ятнадцятого століття. Саме нею, старим, схожим на комод, а не стрімким і темпераментним пізнішим потягом їхало подружжя Устименків на дворянську розвагу до міста Полтава. Колії прорізалися Полтавщиною, як зуби.

Так само прорізалося щось на дворянській вечірці. На останній танець змученої аристократії (яка вже готувалась остаточно зійти з невдячної авансцени громадського театру, сумно зітхаючи, але й з полегшою) Наталію запросив розорений білявий поміщик із іншого повіту — Лубенського. Дивіться: високий! Дивіться: молодий! Упевнено веде свою пару, добре відчуває ритм, зараза. Але що це? Невже музика так і триватиме? Невже танець так і звиватиметься зрадницькою змією? Невже нічого не трапиться?

Ну, нарешті: законний чоловік оскаженів і підскочив, схопив Наталію за руку та силоміць потягнув геть. Проводжали їх уважні, безсумнівно й безмірно вдячні погляди: ох, слава тобі, Господи, нарешті буде про що поговорити щонайменше тиждень! Особливо раділи численні родичі, серед яких і повітовий предводитель — кажуть, аж кавказького походження.

— Їдемо зараз же! Я сказав тобі! І нічого навіть чути не хочу!

Каруселька Круглої площі в центрі Полтави добре їх розкрутила й жбурнула на південь, у бік Кобеляк, білі класицистичні портики мигнули оком, перетворилися на так само білі мазанки й зникли поміж згадуваними вже височенними кучерявими деревами.

Ніхто не знає слів, що говорили вони дорогою одне одному. Але по приїзді на хутір Леонід Устименко замкнув свою дружину в кімнаті, ключі віддав ключниці й наказав бранку без його наказу не випускати. Та частина дітей, яка натоді ще не поїхала з дому вчитися (звичайно ж, на лікарів і юристів), про всяк випадок занишкла в очікуванні новин.

Ключі — ключниці. Що ж, це принаймні звучить і читається логічно. Наша Наталія опинилася в ситуації, подібній до тієї, з якої шукала вихід героїня відомого радянського фільму. Цікаво, чи думали про таке, дивлячись це кіно потім, у наступному столітті, її нащадки? Насправді ж існували дві обставини, що відрізняли одну ситуацію від другої. Перша з них грала на користь ошалілому чоловіку: шукати полонену не приїхала б ані поліція, ані швидка допомога, ані романтичний блондин на віслюку (хм-хм! чи не знову цей білявий жевжик з Лубенщини?). Друга мала виразно протилежний полюс. Хутір серед ланів і лісів на березі Ворскли в кобеляцькому передмісті не передбачав урвищ за вікном і гірських серпантинних шляхів за ворітьми, тобто жодних перешкод для втечі, взагалі! Саме ця обставина й стала вирішальною.

Наталія, покричавши щось необов’язкове та погрюкавши для порядку в замкнені ззовні двері, рішуче сіла на стілець. Рішуче зітхнула. І рішуче не стала чекати ранку. Шкода, що не було можливості забрати з собою ляльки. Але то таке. Вона відчинила вікно, перелізла, зістрибнула та пішла не озираючись у місячну й квітучу центральноукраїнську ніч. Хутір не світив їй услід морквами чи олійними цяточками. Білі стіні будівель фосфорували, повертали місяцеві його промені, ніби відмовлялися приймати від нього хабаря. Можна було би порівняти це з котячими очима, але кіт тієї миті спав якнайбайдужіше.

Вирушила Наталія до тієї-таки Полтави й відкрила там якесь місце, де можна попоїсти. Наприклад, кав’ярню чи чайну.

Що ж до її чоловіка, то він, виявивши втечу, не повторив помилки Гуґо Баскервіля й не спорядив погоні. Натомість одружився з ключницею. Усе вляглося, вона продовжувала штампувати варення, а для нищення його надмірних запасів виписували онука Олега з Києва, Харкова чи де він тоді був. «Живемъ въ хати, а не во флигели, въ послѣднемъ живуть курчата и каченята» — робила ключниця приписку до новочоловікового листа Олегу. Вертикально, на полях.

4

 Російська імперія, Російська республіка, УНР, Південь Росії, СРСР, УСРР

[1899 р.]

— Устименко забороняв своїм дітям розмовляти українською.

— Ба, а чому?

— Щоб у житті легше було. Щоб коли десь учитимуться, матимуть посаду, могли говорити російською і не мали українського акценту.

— ???

— Ну, ось так.

— Дивно, чого це він?

— Не знаю.

— Не можу я зрозуміти такого підходу.

— Кажу ж, нічого більш не знаю, відчепися. Все одно ніхто його не слухався.

Нікому в родині це не заважало мати «самостійницькі» сентименти, читати «Кобзаря» в російській транслітерації (його вдало обміняють на їжу під час Другої світової), тримати картину, на якій гарна жінка у вінку патетично прагнула розірвати кайдани. А ця гарна жінка, своєю чергою, не заперечувала, аби в кількадесятилітньому родинному білінгвізмі російську вважали «офіційнішою», не перешкоджала багатьом з родини воювати за білих. Що, продовжуючи вервечку, знов-таки не завадило ні доньці Устименка, Марії Леонідівні, ані вже її доньці, Валі, до кінця життя бути переконаними в єдиноправильності полтавського діалекту, наполягати, що треба казати не мені, а міні та мрійливо ностальгувати за пом’якшеним ль. Його світлість ясновельможний пан гетьман Павло Скоропадський таки невипадково панував над цими людьми…

На момент початку Подій родина розсипалася, розсіялася та досить зручно розсілася. Дядя Вадя, тьотя Ладзя, нескінченні Олександри обох статей, Ростислав, тьотя Капітоліна, тьотя Леоніда, Марія, Леонід… А ще ж чийсь чоловік на прізвище Головко-Головатий, куди ж без нього, певно, нащадка отамана, викресленого нетремтливою рукою Пантелеймона Куліша з відомого вірша…

Тьотя Капітоліна вчить маленьку Валю грати на піаніно, а її брата Олега — французької. Ходить із нагаєм і в папасі — вона вчилась у Смольному, їй можна! Один із Олександрів за столом наливає собі з власної пляшчини медичний спирт і розводить водою: «Шановні! Це набагато краще для здоров’я, ніж та вбивча мішанина, яку п’єте ви. Я лікар, я знаю! Взагалі, Валічко, ніколи не будь лікаркою, це так тяжко, це той випадок, коли знання справді примножують печалі!». За столом не вистачає ще якого-небудь художника, що пояснив би Валиному братові Олегу, чому йому не варто ставати малярем. Відтак, це подається просто як факт, — тож і брата, й сестру відправлять учитися на хіміків. На них усіх-усіх із фотографії дивиться вже старий ревнивець Леонід Устименко. Дивиться суворо і злісно, лиш ніхто-ніхто на нього не звертає уваги. Навіть ключниця врешті-решт каже йому:

— Що ти всівся? Посунься, мені нема де варення поставити! Так, забула рік написать. Урожай 1917 року!

[1917 р.]

Із листа брата до Марії Леонідівни Крамаренко (в дівоцтві Устименко)

(…) Коли я прочитав перше речення твого листа, широко розплющив одне око, а після другого речення витріщив обидва. Ніяк не збагну, чого хорошого чекаєш ти від революції, про яку «усмішку долі» пишеш. Я добре надивився на звільнений і вільнолюбний народ наш. Днями мав справу з селянами, які рішуче відмовилися висувати кандидатів у судді через те, що суд як такий — «паньска видумка». Також я гадаю, Маріє, тобі не варто давати синові музичну освіту, про яку ти писала. В обставинах перемоги демократії вона йому не знадобиться.

Та що це ми все про дітей, про сестер, братів, тіток, а про чоловіка й забули! Чоловіком Марії Леонідівни, доньки втікачки Наталії, став інженер-хімік Олексій Іванович Крамаренко, родом з Єлисаветграда. Нашорошена зачіска, закручені догори вуса, що згодом переростуть у гітлерівські «лапки». Кирпатий ніс. Позаду і попереду Харківський технологічний інститут, книжки, карти, вино, вірші, жінки, гойдалка почерку, кераміка, скло, запуск заводів, кафедри, Київ, Буди, Часів Яр, Ізюм, Кам’янець, Харків, переїзди, скандали з начальством… Людина, настільки повна свого часу, що новий час у неї просто не влізе.

Брату Марії Леонідівни, Миколі, цей шлюб сподобався. На підтвердження цього він утік із сестрою Олексія Івановича, Варварою, перед тим трохи повоювавши в Білій гвардії. Зібрали речі — та гайда до Болгарії.

[1919 рік]

Евакуаційний корабель з Новоросійська, Одеси чи Севастополя зовсім трохи потягав їх Чорним морем, валізки біженців здавалися наповненими пудрою, а мішки — повними цукру.

— Їх там з росіянами під одну гребінку гребли. І в болгар навіть лайка була про те, що погано зроблено: «руска рабта». Не любили їх.

— То вони повернулися потім?

— Не пам’ятаю, чи обидвоє, але хтось точно повернувся.

— І їм нічого за це не було?

— Не знаю.

Воювати за білих взагалі було цікаво. Про що свідчить іще вдаліший шлюб іншої сестри Крамаренка, Олени. Її чоловік з гордовитим посттюркським прізвищем Абакумов на війні прославився тим, що підчепив сифіліс і застрелився.

— Неймовірно! Як таке могло статися?

— А ось так!

1. Він потоваришував із замисленою вдовою військового у Києві. Царський сад, романтика передчуття реставрації, не зраджені навіть у найголодніші часи рукавички й капелюшок, гітара, повсюдний тепер міцний чай, перші електричні дотики, вона теж любить поезію, вона багато витерпіла, спільне зворушення під час відвідання Покровської церкви на Подолі, хоч коли це востаннє його торкали свічки і молитви? Словом, ви розумієте. Хворобу він виявив уже після відступу з Києва, давно згубивши сліди вдови. Розсміявся і застрелився.

2. Він купив у Одесі на базарі соняшникового насіння. Гриз його і випльовував разом зі щораз новою хижою посмішкою, плював так сильно й далеко, ніби насправді вірив, буцімто одеський тротуар можна зробити ще бруднішим. Одеська весна, як віяло у нервових руках, крутилась і переверталася, складалась і розкладалася, була то сонячною, то хмарною, але неодмінно все на світі видувала звідусюди й навсібіч холоднющим вітром, а горобці переховувалися від нього в останніх купках снігу. Горобчики ігнорували шматки насіння та шкаралупи, що вилітали на землю з білогвардійського рота, і недаремно. Річ у тім, що бабця-продавчиха сушила насіння на тому рядні, на якому спала сама. І передала свою хворобу насінинам (така бабуля завжди з’являється у непевні часи; і якщо ви десь про неї прочитаєте або почуєте — знайте, пригоди починаються або вже почалися). Словом, ви розумієте. Хворобу він виявив уже після відступу з Одеси, давно згубивши сліди. Розсміявся і застрелився.

3. Відступаючи на південь, він зайшов до якогось степового вокзалу, переповненого брудними людьми, що пересипалися, мов пісок, із пригоди до пригоди. Спіймав когось із залізничних службовців — ніяк вони не розбіжаться геть зі своїх вокзалів! — і попросив у нього води. Мабуть, із цієї склянки пив хтось хворий, розповідали родичі. Витерпіти сифіліс людині сімейній, офіцеру, було геть неможливо. А ще ж ця війна, а ще ж ця нудьга. Засміявся, але якось безрадісно, і застрелився.

4. Він вирішив, що захворів на сифіліс у Єлисаветграді. Усвідомив після тижня спирту і кокаїну. Розуміння це прийшло на бічній вуличці, в тіні загрозливого вечірнього особняка в стилі модерн. Нічого не турбувало, нічого не боліло, крім зношених боями внутрішніх органів, але не було жодних сумнівів: це — він. Застрелився, навіть не розсміявшись. Налякавши кількох обивателів, які вирішили, що знов буде погром.

Хоча погром і справді був.

Фортепіано

Вставна новела, взята зі збірника «Київ у слов’янських літературах»

Спершу зі стільця впав черевик, а потім злізла маленька Валя. У дверях вона розвернулась і суворо сказала:

— Я буду вечеряти з Анною!

Пішла на кухню. За кухонними вікнами спали непевним літнім сном довгі дрова на заводському дворі. Вдень по них можна було чудово бігати, в той час як вівчарка стрибала знизу, а над дровами виникала лише її голова, регулярно, ніби дельфін. Вівчарку звали якось на «Д» чи на «Дж», як і більшість вівчарок цієї частини світу, як і, можна наважитись сподіватися, зватимуть їх іще не одну сотню років.

Вдень мама, Марія Леонідівна, бере Валю й везе її дванадцятим трамваєм з Куренівки в центр Києва. Трамвай гуде серед електричних стовпів-гребінців і серед неймовірно великої кількості землі. Чи то мені тепер так здається? На цих старовинних фотографіях майже скрізь в очі лізе земля, дбайливо повсюди розкладена то грудками, то порошком; вона пускає сама на себе тінь, і мій прадід, головний інженер заводу, стоїть на ній, як космонавт.

Трамвай проїжджає повз м’які Кирилівські гори. За вагонними дверима пливе спекотний 1919 рік, і в гаю, в лікарні та на цвинтарі переховуються якісь люди. Бояться, дряпають щось на стінах склепів або заспокоюються, звикають до вузеньких пахких краєвидів, байдужіють до майбутніх облав.

— Ти ж не підеш до гімназії? — питала Валя брата, що боксує з грушею.

— Не… піду… Валю… канікули… а може… її… і зовсім… закрито… вона ж… українська… хтозна… — Олег боксував, видобуваючи звуки, немовби удари рук плавця об пластмасове море.

— Ти б’єш коричневу по-о-о-одушку! — сміялася Валя.

Він нарешті зупинився, перевів подих і сказав:

— Ні, це не подушка, це груша. Точно як я. От поглянь: я стрункий, високий, видовжений — як груша! А ти мала, товста і кругла, як яблуко.

Валя з криком побігла геть із кімнати.

Анна приготувала обід. Під час обіду прийшли червоні з китайцями. Їм сподобалося фортепіано. Усміхнулися.

— Конфіскуємо.

Мій прадід швидко перевдягнувся й поїхав слідом за ними в бік Подолу, проігнорувавши плач і крики дружини про те, що нехай уже те піаніно. Хмари купчилися над пагорбом, ніби на дощ, але то виявилася всього лиш оманлива небесна інсталяція літа.

Він повернувся на підводі з інструментом.

Найважче було знайти людей, що стягли би піаніно з підводи й занесли до кімнати — по цих часах таке заняття здавалося підозрілим.

Зелені бані над зеленим листв’яним масивом на початку літа видаються трохи подряпаними й недоглянутими. Але потім листя висихає, вигорає, зношується — і бані починають брати реванш. Врешті, сьогодні й не до догляду. Цілі купки людей стрімко заходять в чудові запахи Кирилівського гаю, видираються відомими й невідомими стежками на пагорби, перепочивають у сітях тіні, наближаються до склепів і чемно вітаються з тими, хто там переховується.

Так-так, настав час змінюватися, гарна погода, йдіть подихайте, йдіть подихайте. Адже Києвом назустріч одна одній марширують уже відразу дві нові армії, українська і російська, в той час як червоні китайці розчинилися на півночі підступним хімічним елементом. Цвинтарні підпільники розминають кістки, спускаються на Куренівку, де над Троїцьким трамвайним парком уже казяться в теплому вітрі трикольорові прапори.

А нові люди розташовуються по закутках цвинтаря, облаштовуються, ховають свої речі, здають небіжчикам на зберігання компрометуючі документи й починають сторожко розглядати діяльність кирилівських шпаків. Кольори шпаків дещо нагадують гербовий імператорський прапор, а це, погодьтеся, трохи нервує.

Під час обіду прийшли білі.

Виразно подивилися на фортепіано.

— М-м, Олексію Івановичу, як дворянина я все-таки закликаю вас зробити благочинний внесок на користь Добровольчої армії, посприяти якнайшвидшій перемозі над ворогом.

— Я вашій справі не співчуваю…

І забрали не піаніно, а Олексія Івановича. Валя плакала разом з мамою. Потім мама довго дзвонила й відсилала телеграми в Полтавську губернію, ще кудись, а через кілька днів зникла на півдня — і нарешті повернулася зі своїм трохи пожмаканим чоловіком. Так приносять одурілого кота після тижневої весняної гулянки. Кіт теж буде сонно мружитися, охоче їсти й дивитися, як Валя грається підсвічниками на піаніно.

На заводі щось тихо подзеленькувало, а у відповідь надувалися великі й затишні бульбашки звуків церковних дзвонів.

Найнятий автомобіль, схоже, востаннє за ціле довге життя провіз Валю повз Кирилівські гори. Хто там тепер ховався? Вечір нахабно розлігся на бруківці. Потяг на вокзалі готувався рушити на схід, у Харків, куди вже кілька тижнів як поїхав Олексій Іванович. На пероні розвантажували й завантажували всі речі, що мали вирушити зі своїми господарями в нове життя. Олег сумно дивився на метушню людей на платформах.

Рушили. Минули розгалужені системи вогників, тихі пагорби на Видубичах, виїхали на залізничний міст. Валя побачила, як вони опинилися над чорною прірвою, й затамувала подих. Лункий стукіт коліс і чорнота; світло і світ віддалялися далеко ліворуч; свіжий запах безодні. Що може бути свіжішим за безодню? Валя з вагоном, мамою й братом падали кілька довгих хвилин — аж нарешті під колесами з’явився лівий берег Дніпра, нові вогники, стовпи та роз’їзди. Блимнув ліхтар — це сапери несли знешкоджену вибухівку, щоб перепродати партизанам, тим самим, які її заклали.

І тут мама сплеснула в долоні, наче на концерті.

— Господи! Ми ж піаніно на вокзалі забули!

Дрижик — словом із наголосом на перший склад називають цю місцину. Або ще Максимова гора. Висока круча над річкою Сейм, з якої розгортається панорама градусів так на 250: на острів Печерицю (знизу туди можна перепливти, разом з козами в човнах і з коровами безпосередньо у воді), на менші острівці, на заливні луки, де завмерли чаплі й чорногузи, на річку з одновесельними човнами, на затоку й закуток коло неї, де пасуться коні, на ліси, що ситими військами сходяться з усіх боків. А аж отам біла крапка — це бовваніє монастир мазепинського бароко на півдорозі до Путивля. На Дрижику блукають задерикуваті кози, сюди виходять люди, щоб подзвонити по українській сім-картці — зв’язок кращий. Є кілька самозаглиблених хат, котрі належать чи то селу Попивка, чи селищу Тітчин. Десь тут була й хата Романа Галиченка, одного з пра-пра. Добре місце, щоб починати один із відліків. Добре місце, щоб присісти на землю й дивитись у невимовні далі — тільки от за мить тіло твоє повністю окуповують мурахи, і ти тікаєш, обтрушуючись, чухаючись і замислюючись, у які ще отвори можуть вони залізти, чи є в них етичні обмеження.

[2010 р.]

Дорогою можна наїстися вишень, хоч коли прийдеш до баби Ліди, вона обов’язково пригостить. Дорогою можна сфотографувати кішку в старій іржавій кабіні від вантажівки ЗІЛ. Дорогою можна поміркувати, з ким варто привітатись, а з ким ні.

У баби Ліди живе кіт, а двір охороняє сліпий пес. На вікно прилітають синиці, й вона ніколи не забуде насипати їм хліба. Хіба що вже не зможе. Сусідня хата порожня, бо там хтось когось зарізав через ревнощі.

— А шо? Ми завжди були непокірні! Це ще нашому предку цар Петро Перший говорив! Але й поважав за це. Вин тут границю стеріг.

— Бабо Лідо, який Петро Перший, що б він тут робив?

— Не знаю, а робив.

Триюрідна бабуся наливає чай і, коли всі їдять і п’ють, від задоволення кладе собі руку на груди, власне, під саму шию, там, де зазвичай показують удушення, та гладить себе.

— А дід цукрозаводчику Терещенку уху готував. Отам на острові їли. Терещенко казав: нема такої другої ухи. Тому їм і прізвище вуличне дали — Терешки.

Але мене більше цікавлять старі фотографії, рушник і бабилідина тітка — моя прабаба, яку називали Принька і яка, кажуть, була справжньою знахаркою.

— Розкажіть, що вона таке вміла?

— Та що вміла. Молилася. Молитви всякі знала. Граблі ходила кинути, щоб дощ пишов, а вили — щоб припинився. Лікувала.

— До неї ходили?

— Ні! Вона тільки родичам помагала.

— А замовляння, молитви пам’ятаєте?

— Якісь пам’ятаю. Я ж у неї не один рік прожила, ще дитиною, коли мати за татарина вийшла й не змогла мене туди взяти. Я — зозулине яйце. Спасибі, що вони з дядьком Миколою прийняли, хоча назовсім лишатися я і там не могла.

Кілька сторінок у блокноті, кілька фотографій у «кеноні» — рушники, старі знімки. Незмінна відповідь на запитання «Як поживаєте?»:

— Прижме — лежим, одпусте — бижим.

На прощання обов’язково хрестить і цілує в лоба. Тепло розтікається всім тілом. Щира любов до рідних то така квітка, що, як відомо, особливо добре квітне на відстані, починаючи від 150 кілометрів. Після баби Ліди йду побачити в Попивці рештки стін тієї самої хати, де прабабуся приймала «зозулине яйце», і Феодосіївську церкву, де мене і батька хрестили. А потім, уже перетнувши кордон, сівши в поїзд на станції Ворожба, засинаючи, можна подумки промовити собі єдине справді отримане й прийняте від Парасковії Галиченко замовляння:

Промовити й дивитися ще деякий час, як елегантно розчиняється в ньому рима. Приголосні в голосних — наче світло полустанків у ночі.

2

[1936 р.]

Маленька Ліда сиділа на ослоні, а дядько Микола ялозив залізяку для цукрового заводу.

— Ні, Лідко, давай не так. Не я тобі загадку, а навпаки. Ти мені загадуй слово, а я тобі на нього загадку придумаю.

— Язик!

— Лежить колода посеред болота, і не гниє, і не сохне.

— Ви зна-а-а-али!!!

У цей час північними коліями Росії нісся потяг і тріпотів то білим, то чорним, то коричневим прапором над трубою паровоза. Низенькі й ріденькі сосни мали дуже густі гілки, в ідеалі, якби їх загорнути у величезний носовичок чи папіросний папір, можна грати, як на губних гармоніках. Конвоїр стояв на вагонному майданчику, вагон був кольору забродженого вишневого варення. Він дивився, як закручувався сніг, як народжувалася буря — саме їй і випало грати на губних гармоніках миршавих північних сосон. Ставало все гірше видно, життя гралося в калейдоскоп, сніг розкручував пращу та готувався щось кинути. Конвоїр поправив зброю. Чомусь нестримно хотілося лизнути котру-небудь залізну деталь вагона й примерзнути до неї, за всяку ціну, він навіть показав був язика, язикові на вулиці не сподобалось, але хто б його питав, лизнути залізну, лизнути залізну, лизнути залізну залізячину, він нахилився, щоб просто доторкнутися, навколо все тріщало — і цієї миті щось його підштовхнуло ніжно, як далека мама, і він здійнявся в повітря та навчився літати. А потім зачепився ременем за щось, мабуть, за ліхтар, і далі летів разом з потягом.

Зеки спочатку викинули тіла інших конвоїрів, а потім, не звертаючи уваги ні на що, ні на завірюху, ні на того, хто висів, прикутий ременем до ліхтаря збоку, й бився об вагон, пострибали у чорно-білі фовістичні спіралі лісоснігу. Вони летіли і в калейдоскопі готувалися накинутись кожен на свій виграш у цій лотереї: стовп, яма, тепла хата серед лісу, пухка продавчиха, фінський кордон, автоматна черга, закинуте село, човен, вовк, рись, чужий одяг, собаки, з'їдений товариш, решта, капкан, крихка крига, спідниця, під якою можна перечекати кілька років… Стільки всього було до їхніх послуг, можна було збожеволіти, і вони божеволіли.

На станції його, непритомного, зняли з ліхтаря. Маленький чоловік, який перед тим пояснював конвою, що тепер на них усіх чекає після такої зухвалої втечі зеків, навіть відволікся й припинив матюкатися.

— Це хто?

— Живий!

— Я, сука, бачу, що живий, хто, питаю, мать вашу за ногу?

— Галиченко, рядовий.

— В тепло забирайте, вохра, ох будете йому заздрити.

Солдат строкової служби військ НКВС поволі прийшов до тями. А там і оклигав. Рідні дізналися про його пригоду вже після демобілізації. Лиш ніхто не знайшовся, як би її прокоментувати.

— Тільки голова в нього тоді стала трохи хвора.

— Що саме?

— Буває, сидить собі на роботі, на заводі, робе, а потім як встане просто так посеред зміни — і пиде додому.

Таким саме шляхом пишов і ще один його родич. Він був охоронцем на заводі й заснув на посту. Це побачив директор, який саме робив чомусь обхід, вийняв у несумлінного охоронця з рук гвинтівку та шмальнув просто над головою. Відтоді охоронець теж міг полишити своє місце будь-якої хвилини. Що не могло не тішити решту робітників підприємства.

3

Віктор Коцарев усе життя був при кордоні. Народився він у селищі Глушковому, де просто по вулиці проходив тимчасовий, але державний українсько-російський кордон у часи згадуваного вже ясновельможного гетьмана Павла Петровича Скоропадського, а прожив більшу частину життя та помер у Тітчині, де той самий державний кордон теж подекуди різав вулиці, коли хотів, навіть уздовж — так іноді мені хочеться розрізати шматочок торта вздовж, ризикуючи, що він геть розвалиться. Та хоч би й розвалився, я його все одно з’їм, а от прикордонні вулиці й дотепер не з’їдено.

Його батько Юхим був кухарем родом із села Сироватка під Сумами, а мати Єфросинія — з Глушкового, де торгувала.

— А Юхим же був незаконний! Мати незаміжня була і висо-о-о-о-ока.

— Справжній батько був — тамтешній пан.

— Ні, циган.

— Ні, монах.

— Ні, єврей.

І висока жінка сміється та лунко каже: «Підскоч та поцілу-у-у-ууй!». Монах і єврей підскакують. Пан під’їздить на коні, й уже скакати годилося б їй, а не йому. Але коня краде циган і перетворюється на македонця Саво Коцарева, похованого на празькому православному цвинтарі неподалік Олександра Олеся.

Юхим був кухарем у самого генерала від кавалерії Олексія Брусилова. Готував йому паску, аж поки генерал лишив його самого та й поїхав у свій прорив. Юхима ж поранили, поклали в шпиталь, і там його знайшла Фросінька, що саме стала на хвилі загального імперсько-патріотичного піднесення сестрою милосердя.

— Бабуся побачила його — і вирішила, що в них будуть красиві діти! — розповідала тьотя Люба.

[1919 р.]

Єдиною естетично довершеною подією нескінченної війни, якій дав початок рік 1914-й (окрім відсунення кордону Росії, ясна річ), у селищі Тітчин став візит кавалерії до будинку, де потім оселиться родина Коцаревих. Справа в тім, що бійці невідомої армії забігали на другий поверх сходами просто на конях!

Скільки разів бував я у цьому під’їзді. Сходи там вузенькі, дуже круті, дерев’яні, під якимось п’янючим кутом. Уявити на них коня — приблизно те саме, що уявити там автомобіль. А ще й із вояком, та, може, з шаблею, може, з маузером у руці? Краще вже і те, й друге. Кавалерист вимахує шаблюкою, шинкує нею поруччя, а другою рукою тим часом пострілює в стіни та у верхню половину сходів. Бах! Бах! На тобі! На!

Тоді в домі був шпиталь для поранених бійців іншої армії. І коли вороги накаталися сходами, то витягли пацієнтів надвір і розстріляли коло дивакуватої червоної стіни — під нею тепер підвали з консервацією.

Юхиму та Фросі пощастило більше. Їм лише пограбували рибний магазин у Глушковому. Про той загін грабіжників кажуть, що командував ним отаман Шиян. Єфросинія мала дівоче прізвище Пархоменко і про всяк випадок тримала в домі фотографію червоного командира Пархоменка, щоб показувати при червоному обшуку чи реквізиції.

Якось увечері Фрося вийшла з квартири на двір. Було вже темно, але видно, що з краєчку неба котилися важкі хмари, а місяць із другого боку так розрісся, аж стало страшно, чи не стрибне він зараз на плече й чи не відкусить від цього плеча шматок. Від подібних господарських роздумів відволікло дивне світло неподалік сараїв. Точніше, щось блимнуло там, де був Фросин город. Нічого собі справи! Фрося швидко повернулася до квартири, знайшла там залишену для чогось лопату — і рушила на розвідку боєм. Суворі вольові очі поблискували, лопата грізно ледь не зачепила сарайну черепицю. Ось і город. Усе ясно. Якась темна постать викопує тут її овочі, а серед них і моркву, котра підозріло світиться, але Фросі не до метафізики: вона, здійнявши лопату, тихенько рушила в атаку, зараз помститься всім грабіжникам і злодіям світу за обчищену глушківську крамницю, однак постать в останній момент щось відчула, шарпнулася, відскочила, опинилась у хвилі місячного світла і…

— Ш-шо це ти тут робиш? Сказився, чи що? — перед Фросею стояв її рідний законний чоловік із овочами, щойно поцупленими на не менш рідній грядці.

— Фросічка!

— Що це ти набрав?

— Фросічка! То для їдальні, там же ну зовсім нема з чого готувати вже.

— Значить, ти обікрав свою грядку для заводської їдальні?! Точно сказився, я зразу так і подумала. Потрібно тебе освятити, як порося.

Випадок запам’ятався, але не дуже вже й здивував. Чим-бо сильно здивуєш жінку з суворими очима посеред двадцятого століття, оздобленого яскравим візерунком війн і «голодовок»?

[1938 р.]

Та й у Юхима була нагода дещо реабілітуватися.  Одного разу до цукрового заводу завітав усесоюзний староста товариш Калінін. Із такої нагоди в їдальні напилося все начальство, а на честь гостя перейменували сам завод. Залом гойдалася музика, а посередині кухар Юхим Коцарев хвацько танцював «Камаринську», розкидаючи руки, ніби карусель, тож виходило, що карусель розважається на гойдалці. Всесоюзний староста запалився, заплескав, а коли танець скінчився, міцно розцілував кухаря.

— Ніколи-ніколи ще не бачив, щоб так танцювали «Камаринську»! — кликав він у свідки цілий світ, цілував знову й лише за третім заходом повернувся до столу, щоб учетверте переповісти товариству анекдот.

«Сиджу я, значить, на пленумі, а там якийсь такий підлий протяг! І от я як не витримаю, як чхну — просто під час виступу товариша Сталіна! У-я-вля-є-те? Товариш Сталін перервав виступ і замовк. Усі аж завмерли. Тоді він такий питає:

— Хто це чхнув?

Усі мовчать іще тихше, і я мовчу. Тоді він такий:

— Охороно! Заарештувати кожного десятого!

І заарештовують. Виводять геть. Усі зовсім позатихали. Тоді товариш Сталін каже:

— Знову питаю, хто чхнув?

Мовчанка!

— Охороно! Заарештувати кожного п’ятого!

І їх теж виводять і заарештовують. Ну, думаю, треба рятувати товаришів і зізнаватися. Товариш Сталін саме втрете питає:

— Хто це чхнув?

— Це я, — кажу.

— Будьте здорові, Михайле Івановичу!»

— А-ха-ха-ха-ха! Будьте здорові, як вам, та? — аж пітніли від сміхостраху присутні, поки музиканти знову розганяли свою гойдалку.

У 1932 році сину Юхима і Фросі Віктору, ще зовсім малому, від голоду здавалося, що сніг має зелений колір.

Саме зелений колір снігу може добре символізувати потяг Віктора до малювання. Обставини, та й він сам, час од часу ховали цей потяг під такий сніг, але він потім однаково вибивався й виносив на поверхню досить несподівані квіти й плоди.

[1941 р.]

До школи його проводжав рудий кіт, він же зустрічав дорогою додому. Але чомусь сам дід ніколи про це не розповідав. Війна, смерті, місцевий гумор, вишуканою формою якого було вдарити струмом людину, що залізла на дерево, порожнеча далеких доріг через поля, нічні зміни на цукровому заводі, все це засипало справжні думки і бажання ще краще, ще вище, ще, ще, ще, ніж зелений сніг.

— Киць-киць-киць! Кутька! — сказав він і почухав рудому шию. Потім підвівся, глянув на котячий фист і пішов із садка, що патронташем обіймав наш восьмиквартирний будинок. Друзі сиділи на колоді й дряпали її ножами.

— Вітька, ти так, бува, рисуєш, що, Кальченко каже, дуже похоже.

— Та рисую.

— А десятку не нарисуєш.

— Нашо воно мені.

— Не нарисуєш.

— Можеш сам нарисувать.

— Поспорим, що не нарисуєш?

Копія ішла, як кіт по маслу. Або як кіт у маслі, хоча коту в маслі йти нема куди й нема чого. Написи й траурні темні візерунки по льоду лягали на папір. Обурено вигиналася краватка Леніна. Одиничка стирчала довгим носом, що хотів усе на світі дізнатися й квапився все розпатякати. Звісно, підводив папір. Були деякі інші недоладності. Не та літера, кривувате око, орнамент не туди заліз, але то все дрібниці. І в призначений день Андрій програв суперечку та мусив оплатити найближчий похід у кіно й на танці. Зате одержав траурну десятку червінців як сувенір — зберігати таке вдома Вітьку все одно не хотілося, краще батькам його не бачити.

А в неділю Андрій без зайвих рефлексій відніс «купюру» на базар і розрахувався нею, попередньо поблукавши серед рундуків і жінок у білих хустках.

Пов’язали Андрія того ж дня, але зовсім не з вини художника, а з вини неба: пішов дощ, папірець трохи намок — і, на превеликий подив продавчихи, з нього вмить змило всі слова й малюнки. Вмить змило і за мить вмило. Не малюйте гроші тушшю! Наступного разу спробуйте олійні фарби.

Схопили його в скверику біля руїн церкви, на тому місці, де впав із даху тракторист, який помагав валити храм і збирався скинути згори дзвони. Андрій швидесенько здав друга Вітька, але встиг пояснити, що це була лише гра.

Чомусь слідчий пожалів хлопців. Може, якби почергувати коло воріт його двору, і стало б ясно, чому, а може, й це б не допомогло.

— Шуткують вони, ха! Зараз ідіть геть, а я вас на олівець узяв і ще подумаю, що з вами робити.

За кілька днів Віктор не вигадав нічого кращого, як «завербуватися» працювати на завод у Дніпропетровську.

4

Кожен стиль, час і місце мають свою неповторну геометрію. Трикутник над вікном барокового магістрату (хай і найпізнішого-найбілішого) дуже відрізняється від трикутника над вікном класицистичної гімназії. В першому нижні кути більші, вони ненав’язливо випружинюють погляд спостерігача вгору, натякаючи як не на готику, то вже бодай на пагорби з готичних ікон. У другому — верхній кут із полегшенням сідає на шпагат і навіть не помічає, що трохи придушив своїх нижчих братів. Так само ні з чим не сплутаєш пропорції модерну, сецесії, відстані між вікнами, повороти стін, форми вікон і підвіконь. Навіть якщо цей модерн геть провінційний, без жодних прикрас і «ліній краси», якщо це тільки суцільні квадрати і прямокутники, вліплені десь при залізниці під Вроцлавом чи при цукровому заводі в Тітчині.

[1961 р.]

Під цим домом із дивною адресою «Територія цукрового заводу, будинок 1», мій батько в дитинстві грався в дивну гру (це вже коли інші діти пішли, й ні з ким було гуляти в класики, запускаючи битку — клезю). Водив курячою кісткою — її не треба шукати — сама має знайтися — по пухлині на нозі, під коліном, говорив таємні слова, перекидав кістку через плече та закопував у лиш йому відомому місці. Наступного дня все спочатку. Так сказала робити бабуся Приня. І через це потім ой як здивуються лікарі: а от уже й не треба робити операцію! Добре!

Неписьменна, вона малювала йому «наречених» — дівчат із бантиками замість губів. А в паспортах вони з чоловіком замість підписів ставили хрестики. І тим завзятіше показували атестат сина-відмінника Івана. Чорнявий красень, він і вірші писав про те, як сестра розбила глечик, і вчився добре, а от в армії помер після невдалої операції.

Баба Приня виливала в темряві, що задивилася на свічку з усіх закутів і дзеркал, віск у воду, шепочучи м’які слова про те, куди саме має втекти страх. Віск застигав у цікавих фігурках.

— Бачиш, це собака! І зовсім не страшний.

Собака відпливав ліниво-задоволено, мов кинутий посеред річки човен.

— Попльив, — тихо казала Приня з тією самою ледь м’якуватою ль, не аж такою вже, виявляється, й полтавською. Цей звук теж падає до води та рушає слідом за собакою. А от сама Приня, попри деякі загальновизнані віддавна характеристики «відьом», плавати не вміє. Як і її дочка, бабуся Шура, що привезе мені військо іграшкових курей.

Шепотіла до ґулі на яснах. Це — «зубище». В’язала нитку. Підпалювала на склі «фунтик» паперу й отриманою жовтенькою смолою мастила зуби. Так довго читала молитви, що сам собою приходив тягучий сон.

Фотографія якраз на тому місці, де розстрілювали поранених кавалеристи, що гасали на конях по сходах. Біля розваленої стіни. Різні жінки, молоді, старі й зрілі, з Коцаревих, Пархоменків і Галиченків. А ще збоку Віктор. Хто стоїть боком, хто нахилився, хто замислено взявся за підборіддя. Але вся композиція клином збігає до Приньки, вона — ніби око перевернутої піраміди, стоїть нерухомо, рівно, впершись у глядача темно-магнітними очима. Вона не світиться, проте притягує весь довколишній простір.

Пора додому, на Попивку. Це село і Тітчин скліщені наглухо й остаточно, мов два мертві жуки. І, може, саме тому стосунки між ними не такі вже й прості. Та й подумати: Попивка — якесь село, а Тітчин — ціле селище! В ньому навіть три заводи: цукровий, хлібний і спиртовий. Із очевидними наслідками такого поєднання. З особливою інженерною культурою, вершиною якої став знаменитий тітчинський спиртопровід.

ІЗ ЕНЦИКЛОПЕДІЇ ПОСТІНДУСТРІАЛЬНОЇ ІНЖЕНЕРНОЇ ДУМКИ (КИЇВ, ВИД-ВО «НАУКОВА ДУМКА», NN рік):

[1999 р.]

Тітчинський спиртопровід — конструкція, реалізована директором Спиртового заводу селища Тітчин Курської області Російської Федерації (колишня північна частина Слобідської України), Єрухановим М. П., спільно з головним інженером цього підприємства (ім’я невідоме). Являв собою систему труб від резервуарів заводу до помешкання директора, де вона пролягала поряд із трубами водопостачання та виходила безпосередньо у кухонний кран. Тітчинський спиртопровід дозволяв директорові заводу набирати спирт для внутрішнього споживання просто з крану, що забезпечувало якісно новий рівень побутового комфорту. Унікальну конструкцію знищили під час слідства над Єрухановим М. П. За неперевіреними даними, головний інженер підприємства пізніше побудував іще кілька подібних спиртопроводів, а от експеримент зі створення цукропроводу на сусідньому цукровому заводі провалився.

Таке селище, звичайно, не могло не ставитися до Попивки з легкою зневагою. Останнє відповідало скепсисом і знизуванням плечей. Хоч на базар однаково ходили до Тітчина, а до церкви — у Попивку.

— А кольи бильися на льоду тітчинські да попивські, — сміялася баба Ліда, — то перед початком дражнильи одне другого. Ті їм:

Сарана-сарана, не моляться Богу, батька й матір запрягають, їдуть у дорогу!

А другі у відповідь:

Ковирі-ковирі, не моляться Богу, батька й матір запрягають, їдуть у дорогу!..

Під час одного з моїх приїздів вона оголосила новину: в Тітчині тепер теж є церква.

— Хіба відновили оту, зруйновану в тридцятих? Щось я не бачив.

— Та ні, на новому місці.

— І де?

— На колишній бійні.

Настає ніч. На межі населених пунктів місяць на диво охайно (порівняно з тим, як недбало, різко і з гарчанням він присуває до себе море) малює олією каплицю неподалік зруйнованої церкви. Під каплицею задумано бавиться корінням бур’янів могила лікаря. Місяцю-місяченьку, тобі на поповнячко, мені на здоров’ячко.

— Як сука з цуценятами!

Фразу було адресовано Марії Леонідівні вже-Крамаренко, яка сиділа на ґанку з сином Олегом та дочкою Валею. А говорила це свекруха з обнадійливим іменем Надія. Олексій Іванович казав про неї так:

[1918 р.]

— Я ненавиджу свою матір, бо вона — кацапка.

Надія Полікарпівна народилася Бог відає де, росла нібито в дитячому притулку міста Рига, міста різкого, сонячного, холодного й красивого. Ходила вуличками, які щоразу так непередбачувано вигинаються і знову виводять не до, скажімо, театру, а до річки чи до автовокзалу, що ледь-ледь притулився над каналом і цим дуже смішить чайок. Каналом неспішно пропливають бобри…

— Який автовокзал? Які бобри? Тоді ще не було ніяких автовокзалів!

— Добре. А бобри були.

— І чому Рига? Псков!

— А бабця казала — Рига!

Які погляди мав мамоненависник Олексій Іванович Крамаренко? Значить, так: білим не співчував, росіян не любив, націоналістів теж, над «Просвітою» іронізував, якийсь час був у захваті від Троцького, але радянську владу терпіти не міг, влітку 1941-го пішов у «народне ополчення», готував рови і барикади для оборони Харкова, де жив уже мало не двадцять років (рови і барикади не знадобились), а з приходом німців став його обербургомістром. Заплутана історія! Та можливе розв’язання — у фразі, зроненій в одному зі спогадів про часи Другої світової: «Крамаренко, теж уродженець Єлисаветграда, згадував про своє знайомство з Винниченком». Чим не ключ? Чому б не бути йому справжнім, внутрішнім, а не формальним, винниченківцем, який щиро і ненатужно може поєднувати в собі геть протилежні й несумісні, як видається профанам, позиції, погляди, посади, кроки? Володимир Кирилович передає нам привіт зі свого білого капелюха, величезного, як Сіднейська опера.

НА ЦІЙ СТОРІНЦІ МАЛА БИ БУТИ ФОТОГРАФІЯ З ГОЛИМИ Й УСМІХНЕНИМИ ВОЛОДИМИРОМ ВИННИЧЕНКОМ І РОЗАЛІЄЮ ЛІВШИЦЬ НА ОСТРОВІ ÎLE DU LEVANT, ОДНАК ЦЕЙ ЗНІМОК ЗНИЩИВ ЕНЦИКЛОПЕДИСТ ВОЛОДИМИР КУБІЙОВИЧ, БО ХІБА Ж МОЖНА?

ЗАМІСТЬ ЗНИЩЕНОГО ДОКУМЕНТА МОЖНА, ЗВИЧАЙНО, ПОСТАВИТИ ФОТО КРАМАРЕНКА В СВІТЛОМУ ЛІТНЬОМУ КОСТЮМІ, У ПЛЕТЕНОМУ СТІЛЬЧИКУ ТА З НАПИСОМ «КРИМ, 1937», АЛЕ ЗАМІНА НЕ РІВНОЦІННА.

[1937 р.]

— Ну, розповісти, що я там їв? — щораз говорив Олексій Іванович після повернення до Харкова з чергового закордонного вояжу. Уже професор хімії, він постійно їздив як не в Рур, то до Іспанії, Франції, Польщі, Італії, плавав величезним кораблем до Америки й літав там на повітряній кулі. Alex Kramer — називали його там. А в Харкові, коли вояж закінчувався, Крамаренка викликали на профілактику, слідчий ставив стільця йому на ногу, сідав і питав стомлено:

— Що, Олексій Іванич, як діла за кордоном? Як поживає світова контрреволюція? Чи не піднімає голову, клята гідра?

По розмові зі слідчим Олексій Іванич неодмінно напивався до напівпритомного стану. Часом алкоголь будив натхнення — і професор садовив за друкарську машинку дружину, щоб диктувати їй свої одкровення у віршованій і прозовій формі. Після чого можна було й заснути — поки неподалік, на Основ’янському мосту їхній старший син Олег, тримаючись руками за поруччя, ногами відбивався від двох хлопців у таких самих кашкетах, як він. Жанрову сцену охайно оминав немолодий чоловік із недоглянутим білим газоном на голові. Чоловік озирався на бійку і на те, чи немає трамвая та перекручував, перевертав у голові рядки, йдучи кудись у бік залізниці. Його теж відвідало натхнення:

Загудів трамвай — і зник поволі В місячному блиску, за домами, Як зникає в лісі за кущами Звір високий з зіркою на чолі. Я один в провулку мовчазному. Стрягнуть ноги у глибокий порох; Не почує ані друг, ні ворог, Як я наближаюся додому[1]. 2

Олег — романтик. Вчиться на хіміка, пише вірші, малює, б’ється, знає кілька іноземних мов, має сто п’ятдесят любовних історій, може, навіть одночасно, носить перстеника з лірою. Ах! Бути б йому запеклим дуелянтом при якому-небудь імператорському університеті, грубіянити б професору з бакенбардами, труїтися через губернаторську дружину, бити п’яного купця, щоб захистити від нього його ж таки доньку, вагатися, чи не вступити в яку-небудь таємну організацію (за умови, що з неї вийде губернатор) та збирати найбільшу франкомовну бібліотеку в місті… Але от невдача — опинився Олег Олексійович у двадцятому столітті, та ще й у припорошеному пилюкою і червоними прапорами місті Харкові.

Не маючи особливого вибору, він пішов до інституту, де працював батько…

Парк Харківського технологічного інституту, в 1930-ті роки розфасованого на кілька інститутиків, видається створеним лише для одного: щоб поміж його дерев у формі літери «Вікторія» сходилися жінки й чоловіки (а інколи одностатеві пари чи ширші групи), можливо, пили вино, розповідали одне одному кумедні історії з недалекого минулого, сміялися, потім у найзагадковіший і непізнаний момент X торкалися взаємногарячих рук, начебто непомітно обіймалися, нарешті починали цілуватися, зливаючись у незбагненний вихор, щоразу той самий, щоразу геть різний. Одногрупник і одногрупниця. Однокурсники з різних груп. Наелектризований викладач і замислена студентка (шкода, але викладачок у технологічних вишах тих часів для студентів-хлопців було зовсім мало). Викладач і лаборантка чи й рідкісна викладачка. Серед цих останніх, до речі, можна було б наткнутись і на Олексія Івановича Крамаренка. Товариш професор на шостому десятку став віддавати меншу данину азартним іграм, і це, як підозрюють колеги по кафедрі, все завдяки новому захопленню — молодій викладачці, Наталочці Бершадській. Іще недавно він сміявся на її віражі: «Не залицяйтеся до мене!», а тепер уже не сміється, а навпаки, став якийсь серйозний. От чого б їм удвох і не вийти до парку з інститутських приміщень та не всамітнитися десь на Журавлівських схилах над річкою Харків?

Але ж чогось не йдуть! І решта так само. Майже ніколи не зустрінеш у парку поцілунків. Ніби не хочуть вони виникати під наглядом червоних псевдовізантійських стін старих корпусів і поки що елегантно-сірих новеньких, конструктивістських. Це, втім, не значить, буцімто в парку при Технологічному інституті бракує людей. Ні-ні! Їх тут купа, лиш зайняті вони іншими справами, сказати б, не сродними для цього місця. Одні готуються до іспитів, заліків чи лабораторних. Другі дуркують. Треті ж роблять серйозне діло — займаються громадською роботою. Двоє хлопців і одна дівчина (може, ще не все втрачено, га?). Рішуча довга спідниця, не менш рішучі широкі брюки, папіроси, папірці.

— Ой, товаришочки, не мудруйте, прийде зараз наш Колюня — і все розкаже, нащо вам оці драми розписувать? Як вирішить, так і виступимо.

— Андрію, ти сам слухаєш іноді, що говориш? Це ти такий активіст? Сидиш і чекаєш команди? А сам? Не хочеш працювати — йди геть, ми й самі впораємось.

— Елька, ну, ти теж не переборщуй. Андрій, може, пожартував.

— На любиш мене, Елько, так і скажи всім, а то — активіст…

— Не люблю, натурально! А за що мені тебе любити?

— Так, шановні, ми будемо писати заготовку чи ні?

— Точно. Андрій хай не відволікає. Отож… Студент Олег Крамаренко давно і міцно вибився з колективу нашої групи.

— Як це «міцно вибився»?

— А ми не твір тут пишемо на урок літератури в школу!

— Елю, ну справді, не дуже воно звучить. Давай — «безнадійно вибився».

— Гаразд.

— Ех, любить вона тебе, Гришо.

— От мовчи вже краще, бо зараз знову спочатку починати доведеться.

— Їдемо далі. Нас вразила розгульна, можна навіть сказати дрібнопанська поведінка Олега. Карти, безладні романи одночасно з кількома дівчатами, через що останні поробилися нещасливими…

— Ай, не можу! Поробилися нещасливими! Може, навпаки?

— Та пішов ти!

— Елю, але справді!

— Може, це Олег нашу Ельку теж «поробив нещасливою»?

— Замовкни, Андрій. Елю, ця фраза справді виглядає ніби з якогось буржуазно-націоналістичного роману, давай, вистачить і просто «безладних романів».

— Нещодавно нам стало відомо про хуліганську бійку на Основ'янському мосту за участю Олега.

— Да, кажуть, він там трьох ногами відлупасив. Такий форс!

— Це неважливо. Члени студентського колективу також неодноразово звертали увагу на колючі іронічні зауваження Крамаренка на адресу викладачів громадських дисциплін. І це — особливо у зв’язку з останніми викриттями і процесами над інтелігентами, що пішли проти волі радянського народу, — змушує запідозрити Крамаренка не просто у дурних жартах і хуліганських витівках, це змушує нас запитати себе, чи не маємо ми в особі Крамаренка студента з прихованими контрреволюційними поглядами?

— Або й неприхованими.

— Та ну, це вже занадто. Я б якось пом’якшив.

— Не треба, обійдеться.

— Нарешті, не можна обійти увагою і промовисту манеру триматись. Олег поводиться в стилі колишніх паничів, постійно випинаючись своїми богемними звичками, манерами, чужими робітничій більшості студентів, відволікає їх від навчання своїми малюнками та віршами і навіть носить на пальці перстень із лірою, ніби якийсь співець при графському дворі в часи клятої кріпаччини.

— Чи воно треба, оте про перстень?

— Яким треба бути ідіотом, щоб у наш час ходити на лекції про хімію з перстеником з лірою!

— А он і Колюня, зараз поредагує, Елю, твій роман з камеліями.

Коля, трохи старший від решти, стримано з усіма привітався та про щось на мить задумався.

— Колюню! То що в нас виходить зі зборами? От Елька накатала цілу історію про Крамаренка. А ти як? Обробив його? Буде каятись? Я люблю, коли каються, інакше мені й збори — не збори.

— Колю, подивися, ми чернетку виступу склали, пунктиром, так би мовити. Приблизно це виглядає ось як: Студент Олег Крамаренко давно і безнадійно вибився з колективну нашої групи…

— Ні, Елю, він уже назад безнадійно вбився.

— Що-що?

— Задній хід, кажу, не треба всього цього.

— Жартуєш? Ти ж сам його записав нам під першим номером! А дівки його? А карти? А перстень той собачий з лірою?

— Ти, дорогесенька, не все перелічила, дещо забула.

— Що забула?

— Папашу його, прохвесора Олексія Івановича. Він уже всі пороги там оббив, де треба, заступився за свого синочка — і тепер ні партком, ні деканат, ні ректорат, ніхто цього не підтримає, лише в мороку вліземо. Ні, обійдемось поки без нього, хай собі носить свого персня.

— Отак! А я вам що говорив? Полізли поперед батька в пекло. Лише час даремно вбили. Це все ти, Елько, тьху на тебе!

І справді даремно. Скільки всього цікавого могло б уже статися на цю хвилину, якби з самого початку вони не взялися писати чернетку, а відкоркували першу пляшку вина чи Абрау-Дюрсо! Може, хлопці б уже побилися через Елю, й переможець із нею б цілувався. Може, навпаки, вона зловтішно віддала б перевагу переможеному. Чи цілувалися б утрьох або по черзі? Ех, та що там… Змарнований день, змарнований парк, змарнована громадська праця.

3

 Третій Райх, Військова адміністрація східних окупованих територій, м. Харків

[1941 р.]

Настала осінь сорок першого року, і на вулиці Харкова вийшли натовпи — похрустіти битим склом та подивитися на нову владу. А нова влада вирішила, що непогано би поставити на чолі куцого самоврядування окупованого міста людину без особливих амбіцій і впливів, але більш-менш знану. Чому б не професора Крамаренка?

— Німці будуть, німці будуть — от і добре!

— Ой, Валю, яка ти дурна, ти не знаєш, що таке німці.

— Та… Тільки як там Олег, Люня, в своєму Рубіжному, за фронтом? Не добитися до нього тепер.

На одному з будинків вулиці Сумської — звісно ж, як і про всі інші примітні будинки, про нього кажуть, що там був бордель — тепер з’явився жовто-блакитний прапор. В одному з кабінетів управи сидів обербургомістр Крамаренко. Нове життя! Він розлучений, в нього нова дружина, та сама Наталя Бершадська, в нього маленький тхорячий ніс і на піджаку значок із золотистим тризубом.

— Олексію Івановичу, ви знаєте, що вчворив Сліпченко зі своєю «Просвітою»? — до кабінету з обуренням забігає представник «дворянської партії» та починає шепотіти бургомістрові на вухо. Бургомістрові поки можна довіряти, можна з ним дружити, та й він же дворянин, хоч і не спадковий, а, подейкують, лише пер-со-нальний!

— Олексію Івановичу, вам не здається, що в тих дворян партійні квитки позаховані, й навіть не дуже далеко? — Це вже представник раптом вигулькнулого харківського середовища націоналістів, він теж має що нашепотіти.

— Тільки ви, пане обербургомістре, можете вжити належних заходів! — закінчує й свій шепіт представник мельниківської ОУН (а є якась іще? хто їх там до чортового батька розбере!).

— Добре-добре, вирішимо, йдіть, у мене відвідувач. Так, продовжуйте!

— Ось я й кажу, товаришу бобер…, вибачте, обербургомістр, що в нас у школі нема ні зарплати, ні їжі для учнів і вчителів, ні нових підручників. А вчити ж треба дітей, уявляєте, що буде, як їх тепер залишити на вулиці?

— Уявляю-уявляю, талонів я вам спробую знайти, але на нормальну роботу школи поки нема дозволу військового командування. Я намагаюсь, але, але, але…

[1942 р.]

Життя кипить, як забутий на пічці зелений борщ, німецькі вивіски на тьмяних дверях час від часу змінюються, їхній людський вміст і матеріал то перетасовується, то кудись зовсім зникає. «Таємні пружини Олексія Івановича» пострілюють із м’яких диванів у високих кабінетах, але без особливих результатів. Найкраще, що налагоджено в місті — торгівля недопалками. Решта справ або розбігаються водою з розчепірених пальців, або гальмуються й прямо забороняються німцями. Заступник Вітухів хитає вітами, заступник Кублицький кублиться, старий священик Теофіл хоче стати патріархом. Березень. Малесенькі харківські річечки запускають такий вітер, наче б у них хтось повідчиняв кватирки. Скоро в Олексія Івановича буде ювілей — 60 років.

Із наказу № 24/5-6 від 9 березня 1942 року

П’ятий місяць уже над вільним містом поруч з переможним германським прапором майорить наш рідний жовто-блакитний український прапор як символ нового життя, нового відродження нашої неньки-батьківщини. Але, на великий жаль і сором до всіх нас, українців, ще й досі залишається де-не-де ганебна більшовицька спадщина. З великим соромом до всіх нас та з цілком зрозумілим гнівом українського людства трапляється чути по деяких установах, навіть у районових управах, розмови російською мовою з боку урядовців, які нібито соромляться своєї рідної мови. Сором за це тим, хто стає вільним громадянином звільненої батьківщини. Ганьба і не місце з нами тим, хто цурається своєї рідної мови. Ми не припустимо, цього не мусить бути. Тому наказую категорично заборонити будь-кому з урядовців розмову російською мовою в службовий час в установі!

На чортовому березневому вітрі особливо хвацько поспішають прапори на Міській управі, але з колабораційної газетки «Нова Україна» вже наказали зняти тризуб. Серед яскравих паперів, підписаних Крамаренком, — і звіти про виселення євреїв з їхніх квартир, і заборона виходити з міста без дозволу…

Одного з таких березневих днів Олексій Іванович прийшов у гості до колишньої дружини та доньки. Буквально над парканом двору злітає закрита при червоних Трьохсвятительська церква, яку ще називають Гольдбергівською на честь вихрещеного купця. За бургомістрового сприяння її нещодавно знову відкрили, і дзвони тепер упевнено перегукуються.

— Валько, приємно все-таки, коли знову дзвонять.

— Ти ж наче завжди був атеїстом!

— Доню, я атеїст, але мені звук приємний, атмосфера.

— Атмосфера… А я церкву не люблю, стоїш, усі там на тебе дивляться.

— Слухайте, може, ви все-таки переберетеся на Пушкінську? Муша! Що тут сидіти? Ще платити цим. Я знайду квартиру, там є дещо, га?

— А хазяї?

— Евакуйовані всі, там партійне начальство жило з євреями.

— Ні, непевно це якось… мало що… не хочу в чиюсь квартиру, куди потім вертатися, якщо що.

— Вертатися! Думаєш, червоні назад прийдуть?

— Всяко буває. Та й хтозна, евакуйовані євреї чи твої німці з ними щось зробили, люди різне кажуть.

— Зрозуміло. Вовків боїшся — в ліс не підеш. Моя справа запропонувати, твоя — відмовитися.

— Па, а як там твої таблетки для потенції? Діють? Твоя стерва задоволена? — це знову Валька.

— Валю! — обурюється Марія Леонідівна.

— Прекрасно діють. Біжки забігаю на шостий поверх, зауважте, у шістдесят років. Машина тобі, Валько, потрібна завтра?

— Потрібна. Позловживаю твоїм становищем.

— Позловживай. І напиши про це в газету. Або в журнал. У нас видається. «Український за-а-а-а-а-сів», — Олексій Іванович глибоко позіхнув, — вірші, статті, мрії про уряд Винниченка… Пам’ятаєш, Валю, ми тебе Кирпатим Мефістофелем називали?

— Мені це нецікаво.

— А газетка наша цікава? Бачу, номер лежить. Що там у нас пишуть? Хороше ж пишуть! Дивіться. Тобто слухайте.

В кінотеатрі ім. Шевченка демонструється нова кінохроніка і фільм «Між Гамбургом і Гаїті». Кінохроніка дуже цікава. В ній відбито останні події на Східньому фронті — боротьбу за Північний Кавказ. Перед очима глядача — знову грандіозні бої. Спалене, поруйноване Ворошиловське. Ось німецькі частини переправляються через Кубань. А ось перші ознаки того, що переможна армія вступила у ворота Азії: верблюди. Німецькі піхотинці дуже швидко освоюють цю тварину, здобуту серед трофеїв, і пересуваються вперед, зручно вмістившись на верблюжих горбах, — на верблюжих горбах, Валю, переможна армія, уявляєш? Ох-хо-хо! — Кількома яскравими штрихами показано в хроніці й життя Західньої Европи. Спокійним, урівноваженим і повнокровним життям живе Берлін з його розкішними парками, басейнами, міською залізницею. В Данії відбулася сільсько-господарська виставка. На екрані — чудові породи свійських тварин, що ними в усьому світі славиться Данія. А от старовинний Відень з його суворими готичними будівлями. Скрізь людно — схвильовані маси народу стежать за вельосипедними перегонами, що відбуваються на вулицях міста. Беруть участь команди кількох націй Европи. Перемогу здобуває німецький спортсмен. Бадьорим, повним енергії життям сповнена нова, — ме-ме-ме, бе-бе-бе, о! — на цьому мерехтливому блискучому тлі відбувається драма жінки, що покохала, але не може поєднатися з коханим через людські пересуди, підшепти і брехні. Драма глибока і тонко виконувана актрисою. Фільм, безперечно, буде прихильно зустрінутий нашим глядачем.

— А? Як сказано!

— Припини читати цю дурню!

— Тоді хвилинка поезії. Ти, Валю, Блока любиш? Тут трохи слабше, ну, суто технічно, але теж щось! Хоча ні, корабель, це вже Рембо…

По морю синьому між скель Великий плавав корабель. Із азіатом на чолі Шукав щасливої землі. Та був далекий від мети Вже років більше двадцяти. Жиди стояли на кермі, А інші люди — у ярмі. Та раптом знявся гураґан І збаламутив океан. Жиди — на щогли, та дарма, Вже порятунку їм нема. Нема й не буде. Все одно — Жидів морське чекає дно.

— Хм, автор — якийсь Л. Топчій. Цікаво, хто такий, де вони в редакції знаходять усіх цих персонажів?

— Отож! Переїдь туди до вас і живи в цій гидоті, а потім сам знаєш хто вернуться — та відповідай за це все.

— Ну, нехай. Піду я тоді. Кланяюсь і цілую ручки.

ІЗ ІНТЕРВ’Ю РЕСПОНДЕНТА А. D. ДЛЯ ГАРВАРДСЬКОГО ПРОЕКТУ ДОСЛІДЖЕННЯ ТЕРИТОРІЇ СРСР.

Kramarenko? I knew his daughter. They were Ukrainian separatists. He was removed as early as the winter of 1941-42, and was replaced by Semenenko.

4

[1974 р.]

У кабінеті за великим і важким письмовим столом сиділи жінка з чоловіком. Жінка в бордовому, чоловік у синьому. У візочку сміялася кількамісячна дочка, в об’ємному кріслі заплив глибоко в сон бородатий дід. До кабінету залетів крилатий лев і поклав перед парою голубеньку папку. Вклонився та вилетів.

— Зачекай, віснику! — сказала жінка. — Ця істота тут?

— Чекає в коридорі в живій черзі, о володарко!

— Іди.

І вона розгорнула папку. Чоловік тим часом крутив скляну кулю з зірками і планетами всередині, всміхався, а потім заговорив до жінки.

— Якщо ти перша розкрила папку, то негоже мені тіснити тебе, щоб ми влазили двома носами, як два сонця в одну планету, — і він показав на свою скляну кулю. — Давай краще ти просто розкажеш мені найголовніше. А за це я займуся наступним відвідувачем.

— Негоже! Хитрун із тебе ніякий, мій рокований супутнику! Тобі просто ліньки працювати, ніби смертному, котрий хоче поласувати кожною спокійною секундою. Але мені не шкода погортати цю теку за тебе.

— Коли ти кажеш слово «тека», я розумію, що наш відвідувач письменник, і напевно ж письменник український.

— Поет. Народився він там, але потім після різних поневірянь жив у Татарстані.

— Як звати?

— Топчій Леонід Іванович.

— Уже нецікаво.

— Нічого не вдієш, серед творців, яких пересилають до нас, завжди є ось такі люди — вони справді не видаються цікавими. Та дещо цікаве в цьому чоловікові є.

— Наприклад?

— Наприклад, смерть.

— Сподіваєшся зацікавити чи хоча б здивувати мене смертю? Того, хто завідує смертями шість годин на добу? Присягаюся, навіть божевілля здається мені трохи цікавішим.

— Це — смерть під колесами машини витверезника. Причому загиблий п’яним не був.

— Ха! Справді, на якусь мить мені стало весело, — і він поцілував їй руку. — Продовжуй, я починаю вірити в цю людину.

— Тут Радянський Союз.

— Я знаю. Якщо добре зануритися, там іноді буває дуже навіть мило.

— Отже, Радянський Союз і поезія.

— Яка?

— Російська і українська. Трохи в дусі Єсеніна, а ще Корнілова, Свєтлова, всієї цієї окопної правди.

— Може, почитаєш щось?

— Що б не трапилось там нового, Та зосталися в місті тім — Річка тиха, у ліс дорога, Вечори у маю золотім. Просто в центрі — будинок міськради, А отам, де кіно дощане — Нова статуя: сонячна радість В ній живе, як життя осяйне…

На звуки вірша загулила і засміялася дитина у візку.

— Дякую, далі не треба. Це який рік?

— Сороковий.

— Ммм. Що війна?

— Не евакуювався, лишився в Харкові.

— І?

— Писав у місцеву окупаційну газету «Нова Україна» вірші, наприклад, фейлетон «про жидів» під назвою «Корабель».

— «Корабель»? Чудово!

— Потім повернення попередньої влади — і строк десять років.

— Не так і багато.

— Справді.

— Але цікавіше, які він потім вірші писав? Сподіваюся, про радянських солдатів?

— Звичайно! І ще про жахіття окупації.

— Читай! Люблю справжніх майстрів — і вашим, і нашим.

— Играл германец на гармонике Вокруг толпившимся друзьям, Мотив выдавливая тоненький, Совсем чужой ее мехам. Играл баварец складно, худо ли, Но не качал он головой, Не поднимал ее от удали, Не опускал ее с тоской. И как бы клавиши ни гладила Пришельца бледная ладонь — С чужою песнею не ладила Военнопленная гармонь. И даже вздрагивала вроде бы, Мехами алыми дыша, Как будто в ней по вольной Родине Рыдала русская душа.

— Чудово! Давай іще?

— Бачу, ти розсмакував. Слухай ще таке.

Двадцать лет Стоял на пьедестале, А потом пошёл вдруг старшина Поглядеть, какие люди стали, Как живут родные И жена. Подошёл к покинутому дому, Постучал в заветное окно, А жена готовит стол другому, Растерялась, Не был ведь давно, Умер ведь и вдруг стоит покойный. Быть беде. Однако проняло. — Ничего, — сказал, — Живи спокойно, Бабам одиноким тяжело. Я же мёртвый, каменный, Я память, А его живого уважай…

— Іще краще! Але надто довго. Досить, дякую!

— Може, тобі ще сподобаються назви його книжок: «Живу не для себя», «Моя золотая осень», «Разговор с читателем».

— І справді. А потім машина витверезника?

— Саме так.

— Що ж ми маємо йому присудити, що вділити?

— Мій друже, серед різних теорій, які стосуються буття смертних після їхньої смерті, є й така, відповідно до якої, кожному буде…

— О, тільки не треба більше цитат, благаю тебе! Я все зрозумів. Кожному за вірою його. Хай буде так. Клич вісника!

І жінка неочікувано гучно засвистіла. До кімнати слухняно влетів крилатий лев.

— Слухаю, володарко.

— Ні, віснику, цього разу послухай мене, — всміхнувся чоловік. — Настала черга попрацювати мені. Присуд я пишу на цьому папері.

Він дістав папір і почав писати на ньому білою авторучкою з блідо-зеленим ковпачком та промовляти кожне написане слово.

— Топчію Леоніду Івановичу присуджено звання кандидата в члени Пекельно-Райської Спілки Письменників. Про рішення стосовно прийняття в члени та скерування в пекельну або райську секцію буде повідомлено після відповідного засідання правління Спілки. Час засідання наразі невідомий. Очікуйте спеціального повідомлення Нашого вісника. Орієнтовний час очікування — 432 земні роки.

Жінка дзвінко засміялася. Вісник схилив голову та промовив:

— О, мудрий володарю!

— Не відняти, не відняти…

— Скажи, володарю, якщо він запитає, де чекати йому на подальші інструкції, що йому відповісти?

— Нехай звернеться… Ні, скажи краще, що це не до нас. Ні, ще краще, скажи, що в нас — обідня перерва! Іди!

І жінка поцілувала чоловіку руку. Він відповів із жартівливим докором:

— Моя подруго, ти вивела мене з чиновного трансу, хіба можна робити це так різко і несподівано?

Дитина засміялася та розбудила бородатого діда. Він кліпав у кріслі очима і задоволено не розумів, де перебуває.

5

 Харків

[1942 р.]

Травневі вечори ще холодні, як холодильники. Їх можна назвати холодільниками сонця, оспіваними ще одним поетом Андрієм Чужим. Примерзав і дрімав на своєму посту поліцай. Примерзав танк до бездоріжжя. Примерзали пелюстки, що осипалися, до тоненьких дощок садків приватного сектору. Примерзає темрява до вишневих дерев. У цьому нічному світі безмежно затишної та загрозливої вулиці Полтавської наткнулись одна на одну дві постаті.

— Тьху! — сказала, ніби перепрошуючи, одна.

— От уже! — не менш доброзичливо-вибачливо відповіла друга.

— Лидя?

— Шурка, а що ти тут робиш?

— Та так, прийшла от, добрела.

— Ти ж із нашими евакуювалась?

— Евакуювалась, та недоевакуювалась.

— Дивись, як би тебе тут не того, — занадто вже хитро і турботливо сказала Лидя, майже не залишаючи сумнівів щодо причин потенційного «того».

— А я що? Мене он і перевіряли вже у Чугуєві. Жінок, біженців не «того».

— Добре, якщо так. Щасливо тоді, я побігла, чекають уже.

— Підожди, не знаєш, Крамаренки зараз тут?

— Та тут, де їм дітися?

— Усі разом?

— Ні, батько ж від них пішов. Олег — не знаю де, в наших десь. Валька от, чоловік її Женя, ти ж застала його вже. Й мати, хворіє.

— А батько де?

— Чорт його знає. В управі, мабуть. Чи ти й це не знаєш?

— Знаю. Добре, спасибі, бувай.

— Ага.

Зранку Шура Іванцова виглядала вже значно безсумнівніше, не нипала закапелками, а у звичайнісінькому легкому весняному пальтечку йшла собі через Поділ у центр міста. Непомітно роздивлялася німецькі вивіски й таблички. Німці наставили по Харкову мільйони вказівників із напрямками на різні міста і містечка, куди раптом могло знадобитися потрапити будівничим шибениць Нової Європи — від Полтави до Змійова. Ходив трамвай. Продавалися недопалки. Невеселі люди потроху оговтувалися від зимових недоїдань. Вулиця Сумська, як завжди, піднімалася вгору під своїм кутом. За кожним поворотом стояла людина у величезній кепці й стежила за Шурою.

В Управі вона поцікавилася, як потрапити до бургомістра Крамаренка.

— Якого бургомістра? Він давно вже не бургомістр!

— А хто?

— Семененко.

— Ні, я… я хотіла спитати, де тепер служить Олексій Іванович.

— Наукова управа. Будь ласка, другий поверх, вісімнадцятий кабінет.

— До котрої приймає?

— До четвертої.

— Тоді я пізніше зайду. Дякую!

Бона сиділа у мікроскверику навпроти Управи. Скверик цей утворювало заглиблення в будинку, відомому в народі під назвою «Саламандра». Посеред нього стовбичило щось на зразок колишнього фонтану. Саламандри, вимащені зеленим цементом, тихо повзли стінами, на даху стирчала мертва бетонна будка невідомого призначення. З неї можна було би стріляти по Управі, та в цьому не було ніякої потреби. Шура позирнула на годинник. Вулицею, запізнюючись, швидко пробігла тінь хмари. Нарешті з дверей вийшов невисокий міцний чоловік, ледь не повернув за звичкою ліворуч, а потім пішов праворуч. Ха! Простий співробітник управи, хто тепер за ним сильно стежитиме?

Шура наздогнала його на повороті коло тролейбусного парку.

— Драстуйте, Олексію Івановичу!

— А, привіт!

— Як поживаєте?

— Потихеньку. Працюю, наукою займаюся, якщо це слово можна до наших умов застосувати. А ти ж наче була евакуювалась?

— Наче. А от тепер тут.

— Цікаво…

— Я тут, і в мене для вас дещо є.

— Ха-ха, якщо ти з подарунком, то я більше не бургомістр, знаєш?

— Уже знаю. Але подарунок все одно хай буде.

Вона дістала з бездонної кишені пальта складений аркуш. У тій кишені, здається, могла би спати кішка.

— Це лист від вашого сина Олега.

— Он як? Тепер ясно, звідки ти повернулась. І де він, Олег?

— Коли писав, був в Енгельсі. А тепер не знаю, самі розумієте, час такий, люди швидко рухаються, прибувають, вибувають.

— Сподіваюся, ти дозволиш мені прочитати вдома, самому.

— Ну що ви. Я вам зовсім не нав’язуюся. Тільки потім я би поговорити з вами хотіла.

— У цьому не сумніваюсь.

— Ага. У мене пропозиція буде.

— А ти не порушуєш інструкцій, що так наперед мені її оголошуєш?

— Порушую. Та я нічого й не сказала. Не оголосила.

— І то правда. Тільки я все зрозумів.

— Ну, дивіться, вам же вибирати.

— Вибирати. Є з чого. Не вмер — так здох.

— Усім важко. То що, зустрінемося завтра? Ви можете?

— Можу. Давай отак само після роботи. Хоча про відповідь, певно, й так здогадуєшся, вона доволі категорична.

— До побачення.

[26.VIII.1942 р.]

А вже спекотного серпня знайомий інженер перестрів Олексія Івановича на вулиці. Той якось навдивовижу інтимно прогулювався з гестапівцем, ледь не під руку. Привітались.

— А куди це ви? — багатозначно спитав знайомий інженер.

— Я, як той діккенсівський папуга. Пам’ятаєте? «Їхать — так їхать».

— Пам’ятаю-пам’ятаю, Олексію Івановичу. Що ж, хай щастить!

— От спасибі.

І справді діккенсівський день стояв над містом. Багатьох папуг місцевого самоврядування вели кішки вулицями в бік кліток. Напевно ж, був сьогодні й хто-небудь, хто б вирішив утілити іншу цитату британського класика: «А от і я, — як казав хтось, падаючи з десятиповерхового будинку».

6

До Валі, що задумано йшла майданом, долучилася ще одна постать, але це не зашкодило Валі й далі рухатися та поводитися так, ніби вона сама.

— Доброго дня, — не витримала постать.

— Доброго.

— Валеріє Олексіївно, я хотіла з вами поговорити.

— Пані Бершадська, нам з вами нема про що говорити.

— Не треба так, Валю, ми як жінки маємо зрозуміти одна одну. Тим паче, коли ваш батько потрапив у гестапо, а я, вибачте за очевидні подробиці, чекаю від нього дитину. У нас спільна біда, хіба ж ні?

— У мене з вами нічого спільного нема.

— Ви ж доросла людина.

— Особливо після того, як я чула, що саме ви приймали ті хабарі, в яких тепер обвинувачують його!

— По-перше, я от, наприклад, не знаю, в чому саме його там звинувачують, а по-друге, мені якраз доводилося чути, що мішки з провізією возили не куди-небудь, а до вас, на вулицю Полтавську!

— Ха! Ішли б ви собі своєю дорогою, пані Бершадська.

На Оперному театрі бадьоро розташувалися кілька афіш. Більшість із них, з написом «Nur für Deutsche», не викликали особливого ажіотажу, а от біля однієї, без такої позначки, скупчилися кілька людей. На афіші була намальована жінка з усмішкою, що мала би здаватися загадковою. Також скидалося, що, відповідно до задуму художника-оформлювача, жінка повинна нагадувати узагальнений образ німецької націонал-соціалістичної блискучої кінозірки, але була для цього занадто чорнява і недостатньо блискуча. Ніби єврейська шпигунка-партизанка в берлінському кабаре. Під животом шпигунки містилися гордовиті літери —

ВИСТАВА ДЛЯ ВСІХ ГРОМАДЯН

ВИНОВА КРАЛЯ

П. Чайковський

опера на 7 картин

початок об 11 год. ранку

Потенційна публіка жваво обговорювала майбутню виставу, надто ж її назву.

— Значить, «Винова краля». Олю, ти в нас найрозумніша — поясни, будь ласка, що це означає?

— Ай, ну тебе!

— А то кралю я бачу, а вина щось нема.

— Ну, за вином іти не дуже далеко, є тут дворик на Римарській.

— Якщо ти це вином називаєш…

— Вино — не вино, та продає його справжнісінька краля.

— А ось мене б зараз більше зацікавила риба.

— Яка ще риба?

— Риба і є риба. Наприклад, смажений карась. Чи уха зі щукою, а під неї грушевий квас. Поїсти — і в карти! — чоловік показав на позначку масті над головою намальованої жінки.

— Не трави душу, гадюка така, тут усі голодні й ніякої ухи вже триста років не їли!

— Ви, я бачу, тільки назву помітили, вузькочолі люди. А мені цікаво, що початок вистави об одинадцятій дня. Знаєте, що це означає? Це означає, що практично рівно опівдні Ліза заспіває: «Уж полночь близится, а Германа все нет, все нет!».

— Схоже, ти таки розумієш, що таке «Винова краля»! Який же ти зрадник!

І люди при афіші засміялися з виглядом знавців, якими вони, за великим рахунком, і були.

Валя озирнулася на них, але навіть не всміхнулась, а лише похнюплено пішла далі.

7

Дощ легенько бив прутиками видовжені спини струнких вікон і залишав сліди побиття. Чоловік за столом замислився, як собака на човні, поклав долоню на папір і мовив:

— Герр Крамаренко, вас обвинувачено в хабарах і розкраданні провіанту в умовах прифронтового міста.

Або ні, було все ще сонячно. Гілки з листям за вікном шукали, де б їм зіграти щось на роялі.

— Герр Крамаренко, вас обвинувачено в зв’язках із більшовицькою розвідкою і партизанами. Зокрема, з вами на зв’язок виходила розвідниця Олександра Іванцова, про що нам відомо до-сте-мен-но.

Можливо, зрештою, був уже вечір. Недалеко падали бомби та стрибали у воду дівчата.

— Герр Крамаренко, за вашими клопотаннями з ув’язнення на Холодній горі випустили кількох небезпечних осіб, є свідчення про переховування євреїв.

Задовго та безапеляційно співав голуб.

— Герр Крамаренко! Ви підробляєте офіційні документи! Ви фальсифікатор!

Сонце сховалося на горищі будинку напроти.

— Герр Крамаренко! Ви зв’язалися з групою українських націоналістів. Це, як ви знаєте, ворожа група, її оголошено поза законом, і вас буде знищено!

Коли нещодавнього бургомістра виводили на розстріл, він мав переляканий вигляд і був схожий на рудого тхора — так написали автори радянської книжки «В кублі зрадників», а хіба є підстави їм не вірити?

Коли його повели до евакуаційного поїзда в бік Полтави, то, ніби між іншим, пояснили вирок:

— Ув’язнення до кінця війни.

…Щоденники середини двадцятого століття — коли їх написано синім кольором, то він густий, ніби синя кров. Коли червоним — це вицвілий кармін для тодішніх губів. Коли простим олівцем — це лютневе роз(с)тавання снігу. І ще ці маленькі, одноманітно нахилені літерки…

Зі щоденника Валі:

Заходила Е. та сказала, щоб ми поминали батька. Каже, його розстріляли німці перед своїм відходом із Харкова. Але говорила з огидними недомовками: мовляв, минулого разу ви не хотіли на цю тему розмовляти, а тепер не хочу я.

(…)

На роботі кажуть, що батька німці вивезли до Польщі. Нібито так сказала його стерва Бершадська.

КАДР ІЗ МАЙБУТНЬОГО. 1970-ТІ РОКИ, УРСР

Чоловік у формі розправив плечі так, що аж кістки захрустіли, а людина з другого боку столу винувато всміхнулася.

— Ну шо, Володька, почитали мы (то есть, хто надо) вашу рукопись. Вобщем нормально, но, конечно, есть замечания, там, смотрите, красным карандашом. Название не знаю, товарищам вроде нравится, а мне как-то… «У кублі зрадників» как-то дэбэло звучит, не?

Співрозмовник лише знизав плечима.

— Ага, и еще, если уж затронули, как говорится, этот вопрос. От есть у нас тут такой отрицательный герой — бургомистр Крамаренко. Прописан ясно, на высоком идейно-художественном уровне. Дрянь и тряпка. Но я не пойму вашей, товарищи писатели, метафоры. Он у вас там сравнивается, сравнивается, сейчас гляну… ага, «рудий тхір». Шо это такое? Шо за тхир? Это ж наверно дети будут читать, надо понимать?

— Тхір — це хорьок.

— Ах-ха-ха! Хорек? От это да. А почему хорек? Ерунда какая-то.

— Хорьок — він боїться всього, знаєте, як і той посіпака.

— Ой, ладно, делайте, как хотите, мне в принципе этот тхир не мешает, хай будет, но странно, странно выглядит.

І потім цілий тиждень у якісь моменти він раптом зупинявся, привідкривав рота, зліплював ним дурну усмішку й тихо мурмотів.

— Тхир… Тхир… Тхир…

А ще за півроку книжка вийшла друком, і чоловік у формі, звісно, не перечитуючи її повністю, деколи самозабутньо гортав сторінки в пошуку чарівного слова «тхір». Причому йому здавалося, що епітет «рудий» лише заважає, підсвідомо хотілося його вирізати. Чого він не здогадався зробити це раніше?

7

Минулий рік забрав і в мене, і в мого чоловіка Жені батьків, — писала Валя у щоденнику. — І ще я не бачу більше в дзеркалі рум’янцю, що завжди був на моїх щоках. Зате не дають спокою маленькі дитячі ручки, постійно ввижаються.

[1943 р.]

…Батько Жені, Федір Бутирський, з полегшенням ліг у поле, залишивши нарешті в спокої свої сани, якими він віз міняти речі на їжу по селах. Мінка при німцях ніколи не була заняттям надійним, зрештою, вони могли просто не випустити з міста чи арештувати. Або й стрельнути для профілактики.

На поснулого Федора дивились інші учасники обмінних операцій, у яких сьогодні виявилося більше сил. Так, цього діда, який ще поки трохи Дід Мороз, але скоро стане сніговиком, іще потрібно запам’ятати та переказати про нього родичам. Потім чиясь рука дбайливо і ніжно вийняла з твердих воскових пальців шворку від санчат, бо ж мінка триває, скільки б людей не залишилось у полях.

[1933 р.]

Чи це часом не десять років відтоді, як померла його дружина Анна? Тридцять третій рік, запаморочений від успіхів, п’яний, усміхнений тиф ходив тоді у парі з голодом і цілував у лоба обраних і призначених. Знерухомлені подією, сиділи на стільцях худий підліток Женя і дві його сестри — Надя і Галя — з хвацькими бровами та гострими поглядами. Хустка, що перев’язувала обличчя мертвої мами, нагадувала хустини, в яких були ті жінки, які залишали на запилюжених вулицях Харкова своїх немовлят, сподіваючись на добру волю української рулетки…

Тоді ж у травні на заняття з української літератури в хімічному технікумі, де навчалася Валя, вчитель прийшов в особливо урочистому настрої. Він був маленький, смішний, у піджаку, схожому на зіпсуту сіру цукерку. Поглянув на свою невдячну аудиторію, зітхнув, поглянув угору.

— Шановні студенти, сьогодні особливий день. Трагічний. Стало відомо, що застрелився Хвильовий!

Першу секунду в приміщенні було тихо, потім пішла реакція. Вона виявилася в одному слові: «Хто?». Слово «хто» досить довго і безуспішно блукало партами. Жодна людина, крім учителя, не знала ніякого Хвильового. Окремі студенти намагалися пожартувати про скасування заліку з такої нагоди, але, побачивши відчайдушний вираз обличчя вчителя, затихли.

Про інцидент Валя згадала вдома, за вечерею.

І запитала батька:

— Сьогодні в технікумі сказали, що застрелився Хвильовий. Ти такого знаєш?

Олексій Іванович перезирнувся з Валиним братом Олегом і з Марією Леонідівною.

— Знаю.

— І ти думаєш, що цим мені щось пояснив? Хто це?

— Письменник.

— Чому він застрелився? Через нещасливе кохання?

— Ні, Валю, він застрелився з політичних причин.

— Але, тату, — втрутився Олег, — для офіційного некролога причина, яку запропонувала Валька, мені здасться дуже навіть доречною.

— Застрелився на знак протесту. Але яке це вже має значення тепер? І взагалі, менше знаєш — краще спиш. Не будемо про це. Всім дякую, було дуже смачно, а нам з Олегом треба відійти в кімнату на невеличку, хм, чоловічу розмову.

Батько і син статечно підвелися з-за столу й пішли до другої кімнати, зачинивши за собою двері. Почулася тільки перша репліка:

— З такими новинами літературного життя, мабуть, треба припиняти називати Валю Кирпатим Мефістофелем…

[1943 р.]

— Валька, ти шо, заснула? Марш на платформу! — засміялася Лидя.

На відкритій платформі на них чекало кілька молодих озброєних німців.

— Погодились узяти до Кочубеївки! Там мінка нічогенька.

— Ага! А не будуть чіплятися? Ти ж мене знаєш, по морді заїду, буде нам усім.

— Валько, я тобі сама перша заїду, — авторитетно заявила третя дівчина, Катя.

— Дай Боже нашому теляті та й вовка з’їсти. А взагалі, я ще як малою була, мама, коли почує крики з вулиці, завжди казала: «О, або Валька когось б’є, або Вальку хтось б’є». То з’ясуємо в дорозі, хто кого.

Поїзд рушив. На їхній відкритій платформі, звісно, віяли жахливі зимові вітри, тож усі куталися якомога глибше, продовжуючи жартувати одне до одного. До Валі нахилився німець, трохи тривожно всміхнувся і сказав:

— Мене звати Ганс. Сподіваюся, ваші подруги так сміються з нас?

— Дуже приємно. Ні, подруга жартує з мене, — невпевнено відповіла німецькою.

— Мабуть, ненадійна ваша подруга!

— Так! — рішуче відповіла Валя. Бо Лидя німецьку знала поганенько, та й подругою, власне, не була.

Солдати намагалися спілкуватися з дівчатами, і якби в цій місцині справді були партизани (про яких попереджали листівки на стінах і про яких було написано на грудях повішених мирних мешканців, що гойдалися собі на балконах Харкова), вони легко могли б скористатися такою неуважністю та вчинити напад. Колія потроху вигиналася в бік Полтави.

— А куди їдете ви? — сконструювала фразу Катя.

— Полтава! — відповів один із солдатів. — Після успішно виконаного завдання зі знищення партизанів, жидів і їхніх посіпак.

— А! Польтова — страна чудова! От би нам туди. Кажуть, там продуктів хоч задницею жери.

— Сама нею й жери. Хоч би до Кочубеївки спокійно доїхать.

Тут є один поворот, на якому, коли їхати з Харкова на Полтаву, поїзд завжди так нахиляється, що, здається, зараз упаде. Зимове сонечко ще спускалося драбиною, але було видно: драбина дуже непевна, ще якась мить-друга, і воно впаде.

У Кочубеївці дівчат зсадили, німці рушили далі.

— Досидимо до ранку, а там базарчик буде, щось і наміняємо! — переконано озвучила загальний план Катя. — Ходімте у вокзал.

І вони наповнили стару порожню будівлю птахами голосів, що збивались у зграї під стелею.

Посеред ночі вокзальні двері відчинилися. Зайшли ті самі солдати, з якими вони їхали сюди.

— О! Ви вернулися?

— Так, нас відправили сюди до самого ранку. Буде не так нудно, правда, дівчата?

У німців виявився самогон.

На другій годині Валя зняла руку Ганса зі свого коліна. Лидя запустила в їхній бік одночасно зляканий і суворий погляд.

— Шкода, Валеріє, але я ганятися за вами не буду. І, якщо ви така нудна, вам, напевно, доведеться, вийти з приміщення, ви нам заважатимете, та й для вас наш спосіб розважитися може виявитися занадто скандальним, — ретельно і церемонно розставив акценти Ганс.

— На здоров’ячко! — Валя встала, вдяглась і вийшла геть.

— Вона ж замерзне, — невпевнено пробурмотіла Катя.

— Нічого, захоче — вернеться, це легше легкого, хай тільки попроситься.

До самого ранку вона міряла кроками тиху станцію, і мірка швидко погубилася. Спав чорний паровоз. Козячими ріжками стирчали на п’єдесталі ноги розбитої радянської статуї. Неначе коза з’їла траву-невидимку, але та ще не встигла подіяти до кінця. Й оце «не встигла» тривало і тривало. Нарешті вокзальне кохання закінчилось, і дівчата вийшли на перон.

— Пора би вже, — закурила Лидя.

— А я кажу, нікого не буде, — задумливо сказала Катя. Обмінного ентузіазму в них уже не лишилося. Схоже, німецькі солдати щось їм подарували, окрім імовірних венеричних хвороб. Валя майже нічого не говорила. Хоч і говорити не було чого. Ставало ясно й так: базару тут сьогодні не буде, ні поміняти, ні купити нічого не вийде. Залишалося чекати потяга в зворотному напрямку.

8

Зі щоденника Валі:

Сьогодні в їдальні на роботі Петро запитав мене, чи вірю я в дружбу між чоловіком і жінкою. Я відповіла, що так, тільки от така дружба зазвичай переходить у кохання. На це він сказав, що так може статись і з нашою дружбою. Якось я зізналася йому, що вірю в переселення душ, і він, як виявилося, теж! Віра мрійників і романтиків, дивовижно, що він її поділяє. Інколи я замислююся, як було би, коли б я вийшла заміж не за Женю, а за Петра. Підозрюю, після ознайомлення з усіма закутками його душі, мені б стало так само порожньо і нудно.

Коли поверталися з Петром із їдальні, Лариса сказала, що я кокетка. Насправді я інвалід кокетства, але ще дещо можу.

9

Ідея була проста, дивно, що раніше до неї не додумалися. Зробити апарат і продавати самогон! Для початку малий риночок тут же, на Заїківці, за поворотом від Полтавської. А там побачимо. День на пошуки інгредієнтів. Кілька днів на виробництво самого апарату. Інженерне подружжя! І Валерія, і Євген — випускники Технологічного інституту.

Пішло. Нездоровим шлунком апарат тихо почав виробляти рідину і запах.

— Тільки ж чи купить хтось? І без нас он скільки людей торгують…

— Не зли мене! Не хочеш — не роби.

Вони ще раз по черзі зайшли до кухні, кожен щось поправив, вийшли.

— Я взагалі ніколи не робив апаратів, — щиро зізнався молодий чоловік.

— Я теж.

Саме цієї миті з кухні вилетів звук вибуху. Женя і Валя побігли, перекидаючи дрова, відра. Апарат димів, кілька тарілок лежало на підлозі, а головне — вікно було підбите так, мов у нього хтось неґречно вийшов.

— Отак! Інженер!

— Та інженерка.

— Щоб ти здох, — звернулася Валя до колишнього апарата одним із своїх улюблених прощань.

— Він уже, — відгукнулася хвора Марія Леонідівна зі своєї кімнати.

Валя відштовхнула чоловіка та вийшла надвір, тихо сказавши щось нерозбірливе, але явно зі словом «інженер». У дворі вішала білизну на мотузки Катя.

— Ви здуріли там?

— Не твоє діло.

— Оце зараз прийдуть німці з обшуком і побачимо, чиє.

— З яким ще обшуком?

— Недомобілізованих на окопи шукають. На Батуринській уже були. Риють чоловіків, які ховаються — і в гестапо. — Катя урочисто й багатозначно подивилася в бік кухні.

Валя схопилась одразу, забула слово «інженер», побігла та запхала Женю в підвал.

— Ой знайдуть, — прокоментувала це Катя. — Та ще й після вашого вибуху ідіотського.

— Тебе забула спитати!

Двоє німців і справді не змусили довго себе чекати. Ніби в якомусь забутому анекдоті, стали посеред двору й не знали, до якого з будиночків із червоної цегли піти найперше. І саме цієї миті з’явилася Катя з черговою порцією білизни. Німці всміхнулися, пішли до неї та почали обшук, який потім затягнувся і з якого вони вийшли підкреслено рум’яні, навіть рум’яніші, ніж Валя перед війною (якщо вірити її щоденнику). Женя тим часом потихеньку вийшов із підвалу. Він прослизнув вулицею і швидко побіг геть, до парку Квітки-Основ’яненка, де в теплу пору року люди часто ходили у туалет на руїни маєтку родини сентиментального письменника. А нижче пробігає річка Лопань. Ех, колись улітку, коло греблі, хоч війна, хоч не війна, Женя ще розженеться, злетить із бетонного шматка берега, як аероплан, тоді закрутиться в повітрі, мов дурна бомба, тоді ще вирівняється засмаглим осетром і хвацько пірне, ледь попестивши мулке дно. А потім, зігрівшись, довго вибудовуватиме з друзями акробатичні фігури для дивакуватих фотографій. На найкращій із них люди сидітимуть кожен на своїй гілці, як весняні коти. Знімки закриваються, загортаються в товстий альбом, схожий на брунатного динозавра. Ні, що не кажіть, усе-таки важко пам’ятати, що птахи — це теж динозаври. Ви про це знали?

Зі щоденника Валі:

Розповідають, начебто якийсь старець у Житомирі сказав, що коли знайдуться три вдови, підуть на фронт, стануть навпроти окопів червоних, тричі скажуть «Христос воскрес!» і почують відповідь, то війна скоро закінчиться, якщо ж ні — триватиме ще невідомо скільки років. І вдови знайшлися, прийшли в Суми, стали між окопами, казали «Христос воскрес». Двічі ніхто їм не відповідав, а на третій раз один молоденький червоний командир розплакався, встав і сказав «Воістину воскрес!». Тепер, кажуть, ці жінки вже у Харкові, в церкві на Холодній горі. День сьогодні був теплий і ясний, усе було майже добре, якби не так хотілося їсти.

10

[1943 р.]

Мелодійне слово Міжвладдя. Як прохолодна річка, що починається пружною і стрімкою течією, потім на літерах «вл» сплескує вирами, мостами чи гребельками й нарешті виливається на широку гладь.

Коли одне військо вже майже пішло, а друге ще не зовсім прийшло. Коли розгортається старе добре мародерство як прототип громадянського суспільства.

У нових боях за Харків настала відносна тиша. На вулицях посеред снігу лежали побиті меблі німецьких танків. Мирне населення вибиралося на полювання. Одна групка складалася з Валі, Жені та Валиної приятельки, місцевої чешки Даші. Групка рухалася вулицею Пушкінською (яка колись, за іронією долі, звалася Німецькою) на північ крізь снігову кашу. Пострілів було зовсім небагато, і кожен лунав повільно, мов гудок корабля. Проминули той великий будинок, де жив перед арештом Олексій Іванович — Валя зло стиснула зуби. Хтось трощив продуктовий, але в ньому, звісно, не було продуктів.

Шлях трійці вів далі на північ, де, за певними даними, мав розташовуватися загашник із консервами. Якщо його, звісно, ще не розгребли інші спритники, подумала Валя та скептично подивилася на свою бригаду — в них не було ні вогнепальної, ні холодної зброї, ні хоч би якихось палок.

— Дашо-Дашо, чому ж ти не поїхала в свою Чехословаччину, була б у Празі такою панночкою, а стала натомість у Харкові мародеркою, — коректно пожартувала Валя. Їй хотілося трохи підняти настрій. Але Даша сприйняла розмову всерйоз і, замість усміхнутися чи віджартуватися, почала відповідати.

— Куди я поїду? У мене в Празі нікого нема. А головне — там німці, а тут їх уже не буде.

— Але й їсти теж не буде чого. І тобі, мабуть, німців нема чого особливо боятися?

— Не хвилюйся, вони будь-кого можуть повісити. Не цінували ми того, що було до них.

— І то правда.

— І я, Валько, чесно, не розумію, ну чому ваші зробили ставку на тих німців?

— Хто такі «ваші»?

— Українці. Ти ж українка?

— Я українка, але не маю ніякого стосунку до тих, хто робив якісь ставки.

— Ой, ти все розумієш, про що я кажу. Мені що? А вам тепер паршиво буде. У мене от сусіди вже пару місяців як припинили українською говорити та ще, кажуть, якийсь професор у магазині капелюха не зміг купити, через мову засміяли. Даремно-даремно те все затіяли. На кожному кроці тепер згадуватимуть.

— Хотілось «хоч гірше, та інше», мабуть. Але вдалася тільки перша частина прислів’я.

— А варто було подумати, чи треба з ними лигатися.

— Слухай, не одні українці лигались, і чехословаки ваші теж, між іншим, тихо сидять, а як треба, то й патрони німцям подають! Не кажучи вже про всіх цих італійців з румунами. Але питати треба лише з нас?

— Завжди з когось питають.

— Особисто я, Дашо, не боюся — хай питають, так і знай. А хто які ставки робив, той хай і розбирається. Взагалі, не розумію, чого ти до мене причепилася з цими такими «доречними» запитаннями?

Валя роздратовано плюнула.

— Дівчата, зараз ваша дискусія розв’яжеться в природний спосіб, — подав голос Женя, який подібних розмов взагалі дуже не любив. — Ми прийшли.

— За приємною розмовою час і відстань минають непомітно, — похмуро підсумувала Валя.

Її чоловік показав на вузеньку квадратну арку, типову для забудови початку попереднього десятиліття. Воно, десятиліття, таке недалеке в часі, тепер здавалося якоюсь фантастикою — хіба ж уявиш, що цією пошарпаною кулями діркою вдень ходили багато жвавих людей, а вночі неквапом каталися чорні автомобілі з людьми в характерній формі? Тепер за квадратною аркою на голодних людей чекала оаза консервів, яких, коли постаратись і побільше винести, мало б вистачити на тиждень, а то й більше!

Увійшовши до кубістичного лона двору, Женя, Валя і Даша побачили, що вони тут не перші. Але й не останні. Саме золота середина. Люди-Яким-Вистачить.

По кілька бляшанок можна розіпхати по кишенях. Щось у торбочки. Основну масу на санчата. Мабуть, пора вже рушати.

Але тут у протилежному кінці двору почався рух. Наче в опанованій тарганами нічній кухні раптом увімкнули світло. Люди побігли.

— Німці! Німці!

— Де вони взялися?

— Контрнаступ? Чи загін, що прикриває відступ?

Так чи так, у наступному дворі з’явилися фігурки солдатів. Фігурки стали стріляти, вмить остаточно перетворивши все на калейдоскоп. Валя стрибала, як коза, з оберемком консервів. Даша впала у сніг, перекрутилася в ньому та виповзла в арку. Де Женя? Ось він. Люди вискакували на вулицю, гублячи трофеї, вслід їм лунала автоматна авангардна музика. Але діти експериментальної доби більше не хотіли експериментів — навіть без правильних вказівок згори їм тепер милішою була струнка класика з лагідним романсом. Вони бігли геть аркою, що на одній з її стін через багато років намалюють Пушкіна з пістолетом.

Дворами, Журавлівськими схилами, повз побитий Горбатий міст. За кілька годин Женя, Валя і Даша нарешті вибрели до свого району. У пасиві були кинуті під кулями санчата. В активі — мінімальна кількість консервів, яку все-таки вдалося винести і яка дозволить прожити ще певний час. Далеко не найгірший обмінний курс у тих умовах!

Вдома хвора мама і чоловік закурили. Валя гидливо розкашлялась і вийшла дихати на подвір’я. Мовчала церква над домами, затихли мародери на вулицях, не було й пострілів. Розворушене місто зачинилося на переоблік. У повітрі тремтіла відлига, тремтів і запах фінальної битви за Харків, яка мала розпочатись уже завтра.

Зі щоденника Валі:

Усе більше людей гине через кляту війну (як я тепер згадую, як ціную те, що було до неї!). Якось я запитала Женю, що він робитиме, якщо і я загину. Він відповів, що теж не житиме. Цією відповіддю я лишилася цілком задоволена.

11

— Валько! Куди ти лізеш!

— Хочу на танк подивитися, наші прийшли.

— Валько, ти здуріла, бігом злазь, Валько, ти ж не маленька дитина, зараз же стрельнути можуть!

Зі щоденника Валі:

Триває новий, уже третій бій за Харків, але сьогодні було тихіше, і ми з Женею та Іра з її новим другом пішли купатися на річку. Було тепло, мені було дуже приємно, що в Іри шкіра в гусячих лапках, а в мене гладенька, і що в мене гарніша фігура, і що мій чоловік це бачить. Особливо після того, як я безумно ревнувала його останнього разу в театрі, бо поруч сиділа жінка. Не можу бачити його в товаристві привабливої жінки. І він теж — я навмисне прочитала йому наївного, хвилюючого і романтичного листа від Колі (не сказавши, що у відповідь розповіла про своє заміжжя і запропонувала лишитися друзями), й Женя просто оскаженів.

12

— Женю, ти спиш?

— Що таке, Валь?

— Брат прийшов, Олег.

— Ого! Зараз встану, зачекай.

— Замучений! Жах! Ледь живий! Каже, його затягли в розвідку працювати — батькові гріхи відмолювати. Та й Катька ж, його дружина, теж із німцями, здається, лигалася, сама ж наполовину їхня… Зараз натру йому моркви.

Напівнімкеня Катя тимчасом їде далі від Харкова, десь у сусідньому вагоні евакуаційного німецького потяга вибирається і сестра Жені Надя з хвацькими-хвацькими бровами. Переселення народів триває, все суне на захід.

Зі щоденника Валі:

Відколи повернулися червоні, я їм страшенно рада, бо з німцями добре пізнала, що то значить бути річчю, яка належить комусь іншому. Але я боюся, як би мені не довелося відповідати за батька. Тільки чим же я винна? Виключно тим, що ношу прізвище Крамаренко. Та як довести, що я звичайна лояльна громадянка? Тепер на кожному кроці доводиться пояснювати й виправдовуватись, виставляти на огляд свої рани, розповідати про те, що тато пішов від нас, усі болючі деталі. Іноді я просто проклинаю батька за всю цю історію.

13

[2015 р.]

На східній околиці міста, збоку від траси, яка є пунктирним східним продовженням Дороги Якова, стоїть величезна і страшна чорна менора. Те саме місце, куди, зокрема, зникали євреї зі згаданих у бургомістровому звіті «звільнених» квартир і будинків. Гетто неподалік практично безслідно здув степовий вітер: тут не поставиш здоровенних фотографій у вікнах недопалених домів, не розташуєш що-небудь пам’ятне на бруківці неподалік повороту трамваю смерті. Лиш несеться й несеться транспорт — зелені бусики, тролейбуси з гарними коров’ячими очима, потік машин, літери рекламних щитів.

Рівняння з кількома невідомими, де поряд із кривавими документами за начебто невирішальним підписом Олексія Івановича лежать фотографії подруги Валерії — Фані. Де молоденькій Валі дозволяють підглянути молитву в підпільній синагозі. Де родина Крамаренків ніби переховує євреїв уже під час окупації, а інших намагається витягти з концтабору сама Валя, знову користуючись батьковим іменем, й хтось із істориків навіть пише про сімнадцятьох, порятованих просто перед шибеницею. Рівняння розв’язується щораз по-іншому. Крутиться рулеткою, складеною з багатьох різних варіантів, і жоден не обіцяє нічого хорошого, погрожуючи, натомість, сном, у якому ти примаришся собі серед експонатів музею Яд Вашем, і то зовсім не у відділі, присвяченому праведникам світу.

Вітер дме далі, знову розкручує рулетку.

Уцілілі речі в домі так само винувато стоять, сидять і лежать серед уже геть іншого умеблювання іншого століття. Піаніно жаліється комп’ютеру на втрату підсвічників. Сецесійна ваза з оголеною жінкою переймається через обміняні на їжу прикраси. Розсипані на пелюстки «Посмертні записки Піквікського клубу», надруковані скрипниківкою, сумують за «Кобзарем» у російському трансліті. Ефектно діагонально сточена срібна ложка думає про решту посуду. І тільки карафка з етнічним натяком та сувенірна скляна куля з пальмами в снігу задивились одна на одну й не пов’язують зі своїм виживанням жодних комплексів провини.

[1941 р.]

Що наполегливіше Віктор Коцарев утверджував власний атеїзм і раціональність, то веселіше й затятіше підкидала його в повітря доля та потішніші аеродроми для приземлення вигадувала.

До дніпропетровського військкомату він запізнився через те, що саме луснув ремінь. Біля основної дірки утворилася зла вертикальна паща, вона проковтнула зайві п’ятнадцять хвилин. За них позачеплювались інші. Й ось уже він котився з гори переляканим трамваєм, а назустріч продиралися вантажівки з його порцією солдатів.

— Під трибунал би тебе, браток. Але, по-перше, — комісар ерегував дерев’яну іграшку великого пальця, — я добрий сьогодні, добрий аж не за званням, а, по-друге, Батьківщині потрібні солдати, треба, щоб хтось за неї героїчно клав голову. Тому, не че-ка-ю-чи наступного транспорту, своїм ходом, за які хочеш гроші — бігом до Харкова в розташування, зараз напишу, куди. А отам уже, якщо знов заваландаєшся, з тебе точно шкуру знімуть.

Потяг вивалився з правого берега Дніпропетровська на Мерефо-Херсонський міст. Найбільший арочний міст Європи, незамулене металеве джерело орденів і Сталінських премій для інженерів, він довго і невтомно стрибав блохою через Дніпро. Подивіться, отак — піу-піу! Віктор їхав у тамбурі, добути місце просто пощастило, крізь зашкрябане віконце било невтомне літнє сонце, високим, як церковна баня, небом сновигали серафими, мов на моторошних темних маминих іконах, і баламутили бравого солдата-початківця.

Дорога минулася, на загальний подив, дуже швидко. Ранок розгортав липкі повіки вже на харківському вокзалі, повному солдатів і біженців з клунками, що рухалися зустрічними траєкторіями. У військкоматі, зарослому затишними, як у куркульському дворі, абрикосами, Віктора сильно не сварили, але якийсь запис собі зробили.

— Завтра о сьомій тридцять з’явитися в розташування за цією адресою. Неявка — дезертирство. Питань нема?

— Нема.

— Нема, кажеш? Добре, там навчать правильно відповідати.

До сьомої тридцять він встиг кілька разів заблукати, наїстися яблук в одноповерхових кварталах, іще кілька разів заснути, сидячи на лавках. День повз зна-а-а-ачно довше, ніж дніпропетровський потяг, але зрештою таки доплентався до краю.

З усіх можливих локацій для ночівлі дід Віктор безпомильно обрав найкращу, а саме — трофейний австрійський танк, що стояв перед Покровським монастирем на згадку про попередню війну. Літня ніч у літньому танку не була аж такою зручною, зате була не холодною і не спекотною.

Снилося недавнє дитинство, монастир мазепинського бароко за Сеймом і за болотом Мовче. Як вони з друзями гризли на горі яблука з монашого саду і дивились у переповнений простір. Тоді монахи впіймали їх швидко і несподівано, вві сні ж ганялися за ними довго і радісно, а вони, звичайно, ніяк не могли побігти на повну швидкість, в'язли в траві, у поворотах, монастир був уже закинутий, але монахи все гнались і гнались, потім таки зловили та посадили в новенький радянський танк. Усередині танк був розписаний церковними сюжетами. Вони не зникли й коли Віктор прокинувся. «Да шо ж таке», — подумав він і швидко виліз із танку. Була шоста ранку. Скоро на війну.

2

 СРСР, УРСР, Сумська область, селище Ворожба

Потяг м’яко зупинився на станції.

— Ворожба!

Географічний каламбур полягав у тому, що неподалік селища Ворожба на Сумщині розташувалося селище Волфине. Чи то волхви ходили поворожити трохи подалі від своїх домів, чи, навпаки, звичайній людині ворожіння у спеціальному місці треба було закріпити походом до сусідніх волхвів. Як це буває, коли візит до невропатолога неодмінно треба супроводити походом до хірурга, терапевта, у кабінет флюорографії та ще здати на аналіз сечу — вона, на щастя, в сусідньому приміщенні, вишикувалася в шафі у коридорі баночками, схожими на вуличні ліхтарі, що їх забули вимкнути вранці, й вони далі собі сумлінно світять.

— Поїзд буде тільки завтра, а поки що тут будемо кружляти на вокзалі, — повідомив один із солдатів, заїдаючи свою новину смаженим пиріжком із вишнями.

Бійці, нудьгуючи, розташувалися на перонах і в залах очікування вузлової станції. В’язалися розмови з місцевими, торгівля, натуральний обмін і короткотривалі шлюбні союзи. Нудьга останніх днів умовно мирного життя поїдалась методично, охайно і з неприхованим задоволенням.

Віктор чистив своє взуття біля статуї гусака в глибині перону, а потім задумано сказав колезі Шпаку:

— А що, якби мені сходити додому?

— До якого дому? — Шпак вирішив, що його товариш здурів від страху передчуття боїв, і дивився на нього з інтересом, але без глибокого співчуття.

— Дванадцять кеме о-о-отуди, — махнув той ганчіркою собі через голову (немов перекидав через себе землю заради закляття), — там і дім. Своїх побачу. Повечеряю. Та що. Все одно чекати до завтра, що йому станеться.

— Гляди. Як би під трибунал не піти, хоч би й ситим.

— За що? Пішли зі мною? І тебе нагодують.

— От спасибі. Ні, я тут уже, в тіні гусака і під його захистом побуду, — і він погладив тверде пташине крило.

М’яко пішов геть вокзал, судинний вузол колій, пошта, базар, кілька кращих будинків залізничників, одна вулиця, друга, схожа на біло-синього метелика церква, схожа на білу жабу хата, поле. Рядовий Коцарев тихо минув поле та вийшов до ще однієї колії, подальший шлях був чітко до неї прив’язаний. Пухкими хмарами в небі билися ще пухкіші малюки, як на бачених в альбомах у книгарнях і бібліотеках старих репродукціях. Стежка злилася з колією та перемахнула пофарбовану ряскою знущально спокійну річку Вир. Діагонально і невидимо шпали різав уже тепер прозорий і недержавний кордон. Пронісся літак, і рядовий про всяк випадок упав у медоноси. Потім десь легенько гуділа земля, ніби заснула посеред літнього дня і хропла, часом відганяючи лоскотних мурах.

Коли він з’явився вдома, у матері в голові від радості забігала ртуть. Батько прийшов з роботи, всміхався і був схожим на портрет Івана Франка, що висів у бібліотеці на дніпропетровському заводі. Сестри метушилися. Піти побачити свого рудого кота він не наважився. Він і сам тепер, хоч і не знає про те, нагадує кота, іншого, нещодавно посадженого в коробку й невідомо, чи живого там…

[2006 р.]

…На стіні аудиторії Львівського університету теж висить портрет Івана Франка. Се. Новина. Для мене. Се. Новина. Для мене. — вередливий рядок заважає писати конспект. Та воно й писати, чесно кажучи, не розбереш що. Міждисциплінарний семінар. Квантова фізика для бідних. Промені, пройшовши триктуничок, посварились і розійшлися геть. Формули. Умовні способи. Умовні позначки. Маленькі ситі літери алфавітів для формул. Фізики жартують. У сусідки дзвонить телефон звуком розбитого скла. Всі озираються. І тоді лектор помічає мене та вирішує зробити так, щоб я запам’ятав. Показує рукою на дошку з крейдяним Шредінґеровим котом і декламує:

Падав сніг на поріг, живомертвий квантокіт виліпив життя пиріг.

Я навіть не сміюсь, а тихо запам’ятовую і не хочу про це більш нічого розуміти…

[1941 р.]

— Рядовий Коцарев, твою дивізію! — майже байдуже відреагував чоловік у брудно-болотяній формі на повернення вимученого 24-кілометровим маршем Віктора. Він сидів на стільці коло відчиненої бічної кімнатки вокзалу і курив. — А тебе шукали вже, навіть у папери зазирали і вичитали багато цікавого. Ти, виходить, любиш погуляти, а ще, кажуть, грошики малюєш. Не пора у штрафбат? Чи зразу під трибунал, щоб голову собі й людям не морочити? Шуруй у підвал.

З підвалу було видно хіба дурне взуття людей, собак, кішок, коней, кіз і потягів. З підвалу Віктора визволила сестра Рая, котра завбачливо вирішила перевірити, чи не відстане брат від своєї частини і цього разу. З собою не менш завбачливо взяла їжу і випивку. І ось — ешелон на фронт, у війська зв’язку.

— Це майже штрафбат, — заспокоїв свою командирську совість брудно-болотяний і всміхнувся шматком курки, що вже з двадцять хвилин, як прилип і таємно цілував його щоку і губу.

3

 СРСР, РРФСР, Сталінградська обл.

[1943 р.]

Дід Віктор розповідав, як на фронті доводилося повзти з кабелем, потім прикладати його до іншого кабелю і підтримувати зв’язок зубами. В цей час  ішли переговори, доповідалася ситуація, котилися накази. Не знаю, наскільки така система корелює з законами фізики, це хіба квантокіт мав би знати. Але я вірю. Добре, що залізними дідові зуби стали тільки на старість.

Холодне тісто землі довкола Сталінграда замерзало невдовзі після вибухів. Воювати було відверто незручно, що все більше дратувало італійські фашистські частини. І не лише італійцям, а всім народам, які зійшлися на ці степи, всіяна дірками поверхня нагадувала сир, кожному свій, такий, який більше полюбляєш, але вже геть не хочеться їсти.

В одну з таких ям Віктор Коцарев скотився після чергового артилерійського удару. І лишився лежати, коли забрали поранених. А як воскрес, не міг навіть нормально повзти. Лежав серед тіл, намагаючись не дивитися на них уважно. Саме було затишшя. Сита битва тихо відригувала. Сир землі притрушувало сніжком. Санітари-вовки бралися до своєї роботи. Один із них спокійно підійшов до Вікторової ями та уважно подивився на пораненого.

— Іди геть! — тихо запропонував Віктор.

На звук людського голосу прийшло ще двоє вовків. Вони глянули на пацієнта і перезирнулися. Тривав беззвучний консиліум.

Віктор здогадався не кричати «фу!». Спробував дотягтись до зброї і не зміг. Пошукав, чим би хруснути. Не знайшов. Тоді вставив неглибоко пальці в рота — й оглушно засвистів. Вовки зникли, ніби кролики в капелюху. Як бачимо, на війні немає некорисних навичок і вмінь!

— Свистіло.

— Це в голові в тебе свистить.

— Не свисти мені, свистун.

— Іди сам дивися, я тут побуду.

— Боягуз.

Коли над краєм ями з’явилася одна, а потім дві людські голови, Віктор знову про всяк випадок свиснув. Гірше не буде.

— Нічого собі свистить!

— А ти казав, у голові.

— Талант! Можна сказати, життя йому врятувало це свистіння.

— А я зразу почув.

— Дивися, серед трупів кинули пацана.

Вони витягли Віктора і понесли з собою.

— Оце так сеанс художнього свисту!

Але похоронка вже була написана і відправлена. І хто треба встиг усе передати через лінію фронту. Кульки ртуті посипалися низько під самі ноги матері.

Навіть коли фронт вернувся, ще раз порозкидав усе та пішов на захід, коли прийшов лист, що Вітя живий, просто поранений, а скоро знову стане в ряди, на монументі загиблим фронтовикам Тітчина все одно дописали «Коцарев В. Ю.».

[1945 р.]

Сорок п’ятого він дивився на власне ім’я у табличці й іронічно посміхався. І лишився на все життя солдатом із таблички, який кожного 9 травня сам приходить і віддає шану своїй же пам’яті.

4

 Австрія, Радянська окупаційна зона, м. Відень

— Діду, а якою мовою було легше балакати? Німецькою чи венгерською?

— Мабуть, венгерською.

Ще б пак! У місті Секешфегервар він «мало не одружився». А випивши місцевого молодого домашнього вина, не міг підвестись із-за столу. Вели його під руки два мадяри, котрим, на щастя, воювати вже остогидло. На секешфегерварському вокзалі й тепер, здається, є фреска тих, ну, трохи пізніших, років. Робітники, паровози, солдати. Містом подекуди проїздять уже майже забуті, а колись архетипні для багатьох країн автобуси «Ikarus». І готична каплиця Анни так цілиться, пустуючи, в хмари, так крючить свою троянду, так пускає хвилі фактурою каміння, немовби й не пригадає вже ані гарячки турецької облоги, ані шквалу Балатонської операції, ані того, як вабила своїми таємничими дверима діда Віктора.

— А Відень — як тобі?

— Нас там якось водили в оперу. Велика в них опера, красива. А що мене здивувало: згори люди, як у гньоздах, сидять!

У Відні він підібрав у закинутому магазині листівку. Із галантністю воїна-вже-без-кількох-хвилин-переможця зняв із неї шубу пилюки. Всередині білої рамки, схожої на задовгий, але чистий ніготь, стояла вбрана у досить буденну сукню рудувата киця, а їй на вухо шепотів щось смішне кіт, сірий, аж майже синій, у чобітках, далеко скромніших, аніж у його казкового побратима.

Віктор поклав листівку до кишені, розвернувся й пішов, а з розбитого вікна крамниці кулею вистрибнули вже роздягнені кіт і кішка, перелякані, що їхнє миттєве фото дісталося невідомій і непередбачуваній людині в однострої та зі зброєю.

Після перемоги поступово закінчилася війна.

Єфрейтор Коцарев стояв у строю посеред свого відділення, де завжди почувався не до кінця затишно через своє прізвище. Воно робило його відвідувачем зоосаду на тлі прізвищ інших бійців:

— Ворона!

— Лисиця!

— Кот!

— Заєць!

— Вовк!

— Бик!

— Крук!

— Коцарев!

Трохи розбавляв контраст лише його ніс — пташиний дзьобик, схожий іще на готичний дашок.

Цього дня їм оголосили про ще остаточнішу перемогу. Та видали останній бойовий наказ. Р-р-р-р-р-р-розвернути всю артилерію в бік австрійських Альп! І шандар-р-р-р-р-рахнути в них прощальний червоноармійський залп, щоб пам’ятали! Останні кілька слів командир вимовив не рикаючи, а якось сентиментально: попереду ж бо дорога додому.

Як летиш над австрійськими Альпами, вони здіймаються так близько до літака! Річки ніжно розтікаються, сніг навіть не думає прокидатися. Цікаво, скільком гірськолижним курортам змінив маршрути останній залп артилерії? Страшно глянути, що, як і серед чого знову проростало в розтрощених схилах. Звідки наново піднімалися розкидані шматки тіста. Але Альпи… Але Альпи потроху зникають, і замість них от-от з’явиться Італія…

— Бувало, бувало на війні таке, або ти, або тебе, — казав Віктор. Хоч я його про це не питав. Хоч про це не питав.

5

 СРСР, РРФСР, Курська обл.

Миколу Галиченка, майбутнього Вікторового тестя, чоловіка Приньки, тільки невичерпно добра баба Ліда послідовно називала дядьком Миколою. Всі інші — Романич.

[1941 р.]

Романич відганяв углиб тилу худобу. Його коров’яче військо (передвісник мого майбутнього війська курячого) сунуло тривожним потоком через короткотрав’яні поля й убогі річки та було взяте у взірцевий котел танковими частинами Ґудеріана. Стрімкий ривок, швидкість, як у дні Мажино, і ось уже мотоциклісти зупиняють голову стада. Фотографуються з коровами, мазанками, які тут опинилися дуже доречно, але без селянок у хустках, яких тут не виявилося дуже даремно.

— Чи ви є комуніст? — питає перекладач-мельниківець скрученого Романича. Той не розуміє запитання, але здогадується.

— Ні.

— Ні. А за кого ви?

— Я?… Я за народ, — каже він, чомусь із питальною інтонацією.

Німці сміються, отримавши переклад, і забирають його в полон.

Та де! Не так було!

Техніку вибили під час першої ж сутички. Мобілізовані відступали. Й були оточені в районі корівника. Всі здалися в полон. Розстріляли тільки комуністів.

У печі повільно рум’янилися паски. У хаті було приглушено-урочисто і дивно, як у вже пофарбованій крашанці чи навіть у видутій і помальованій писанці. Принька крутилася з водою, свічками, іконами, постійно тримала в лівій руці якийсь чи то фрукт, чи то овоч.

Паски були не звичними тепер високими циліндрами, а низенькими пузатими хлібинами — як на «Великодній заутрені в Малоросії» в Миколи Пимоненка. Як і там, у хаті було темно, гойдалися свічки, і Принька теж скоро понесе свій золотий хлібобулочний виріб до церкви. Церква розсипатиметься салютом у передсвітанку, але навряд чи коло неї серед ошалілих святкових людей хоч хтось матиме печене порося з перчиком у зубах, відповідно до сюжету художника-передвижника. Не той час, надворі війна.

Принька завмерла, шепотіла, їй виділося, певно виділося, що чоловік живий. Невеселий, але є. І вона ніби трималася за довгий цупкий канат. Свічка ледь чутно щось сказала. Принька дослухалася, згідливо, навіть слухняно покивала головою — і вже знала, що потрібно сказати іншим жінкам у церкві на заутрені.

Люди збиралися до церкви, повітряна куля святкового ранку готувалася до польоту. Свічки вже здавалися не дуже переконливими, ніби вчорашнє тремтливе освідчення, церква височіла сріблясто-цегляним снарядом, під сільськими стріхами, як під купками лайна, ворушилися німецькі жуки-солдатики. У натовпі Принька зітхала з приязною усмішкою і розповідала сусідці:

— Тільки так, Ївго, тільки так. Треба, щоб зібралися три вдови та пішли на фронт, вийшли проти наших, красних, стали в окопах да сказали «Христос Воскрес!». Тричі. І як хтось із наших теж встане та скаже «Воістину Воскрес!», то війна в два роки закінчиться, а як ні — то буде і буде, і буде, не знаю, хоч до Страшного Суду.

— Хочеться тобі вірити, хоча я й не сильно вірю. А особливо, чи найдуться три вдови такі? Та чи дадуть нашим офіцери це сказать?

— Отож.

— Не буде ні кінця, ні краю.

І сусідка відвернулася та стомлено перехрестилася.

Проте, вже йдучи додому, Принька чула, як люди перемовляються між собою про трьох вдов. Хтось навіть казав, що їх не три, а чотири, була також суперечка, чи йти їм на Курськ, чи на Суми, де фронт підхожіший для таких речей. Нарешті, окремі односельці щиро переконували, що всі ці дискусії марні, бо вдови вже знайшлись і рушили в свою дорогу — позавчора, на Страсну п’ятницю. Коли ж іще?

Від весняної прохолоди все трохи куталось і надувалось, але повітря і світ святково бриніли, а ноги пружинили, мов юні кози. Весело вибухали маленькі бомбочки яєць-крашанок. Обійми народжувалися м’яко і ненав’язливо. Десь кружляла музика. На якусь мить зникли всі-всі сумніви, на мить усе собою прикрила розслаблена, полегшена усмішка, на хвильку стало нічого не потрібно.

6

[1946 р.]

З полону Микола Галиченко «повернувся» до фільтраційного табору, і лише звідти, далеко не одразу, — додому. Мав усі підстави дякувати долі й щиро це робив. Гладив поглядом кожне дерево (а скоро в нього виросте справжнє яблуко-«дуля», схоже на диню! дуля і доля), кожен кілометр дороги, кожну руїну, яка прийняла на себе роковані йому удари. Принька автоматично готувала їсти, відпустивши нарешті міцний канат, що тримала всі ті дні. І якби тепер запитали, де її чоловік, навіть не зразу б зорієнтувалася.

Романич став непростим. Просто так він уже б навіть по воду через дорогу не пішов, ні-ні-ні. Тепер він спершу легесенько привідчиняв фиртку, непомітно визирав на вулицю й оцінював диспозицію. Лише як нікого не було, рішуче брав відро та хазяйським кроком перетинав вулицю, чіпляв його до ланцюга і запускав геть у підземний космос. Відро сміялось, поки не сягало води.

Вертався та знову торкався рідних дерев. Щось підв’язував.

— Отахто-вот!

Не любив відчинених дверей у хаті. Злився, як хтось їх забуде й кине чи як гойдатиме туди-сюди.

— Не гутай двері! Тикше!

Мугикав нові почуті у мандрах пісні. На Му-у-у-уромско-ой доро-о-ожке! Але перед сном усе-таки надавав перевагу старій добрій Сам п’ю, сам гуляю, сам стелюся, сам лягаю! Уважно й недовірливо дивився на дружинині трави та слухав її замовляння. Хоч ніколи не сумнівався, що саме вони дозволили йому повернутися сюди та знову тут сидіти в тихому безпечному приміщенні. Не сумнівався, але й не казав уголос. Голос завжди міг здичавіти та піти геть шаленим непрогнозованим галопом.

a. Добрий Романич ходить і ніжно роздивляється дерева в саду.

b. Поганий Романич ляскає дружину по губах, щоб багато не балакала за столом.

c. Скажений Романич цілує на Максимовій кручі однокласницю своєї доньки, і все в шию, в шию, в шию.

d. Нестерпний Романич зникає кудись на кілька років.

е. Дбайливий Романич вимикає жижу, щоб не заважала онуку спати на печі.

А донька, Шура, що зуміла пару років тому вчасно відбігти від хлібної черги перед падінням бомби, тепер пішла в Тітчин на роботу, стала там перукаркою і трохи цим пишається. Сьогодні вона стригла молодого і майже зовсім не пораненого ветерана Вітька Коцарева. Так смішно — він записаний на монументі в сквері полеглим, а насправді живий-живісінький і навіть кличе гулять. Завтра вони разом готуватимуть сцену будинку культури до вистави «Наталка Полтавка».

— Твой предвіщаєть зрак мні жизнь дража-а-айшу!

Шура переконана: як і мати, Принька, вона все бачить наперед. І майбутній син їй наснився не просто так. Машиніст. У білій сорочці. Тільки одне неясно — чого це він потім вийшов зі свого паровоза, а вся сорочка — у кольорових плямах? Мов ушанована кольоровими птахами.

[1945 р.]

Поки Вадим Абакумов, син білогвардійського офіцера, жертви сифілісу, банально воював із Фінляндією та з Німеччиною (зокрема, й у Відні, ах, звісно ж, у Відні!), доля вишукувала для нього вишуканіше заняття. Бо ж ну що це таке. Однаково, нудно, як невисоке сонечко осені, так майже кожен може. Не раз перекручувалася наново рулетка, зворушливо і незграбно, але міцно сплетена із зайвих гілок дерева життя. Ось! Нарешті воно!

Із війни він приїхав до одного з містечок Донбасу. Замість розбитих мишачих заводських корпусів у стилі конструктивізму, ніби приплющених сонячним тиском, тут починали зводити нові, з натяком на барокові крученики. Перед заводом висаджували дерева. Відновили пам’ятник Сталіну, і він стояв у такій прострації, що подальші спокій і незрушність не викликали сумніву. Каміння, дерева, залізні труби, перші таємні щілини парканів задоволено позіхали: попереду рівно шістдесят дев’ять років мирного життя. Маленький принишклий світ серед безмежних діагоналей степових пагорбів обіцяв, що тут можна буде наїстися, подрімати й дочекатися наступного дня. Чим і займався Вадим Абакумов, поки його не викликали.

— У вас найкращі характеристики, товаришу Абакумов! Походження, звісно, не зовсім, але тут ви й маєте шанс іще раз довести, що народ і партія, — співробітниця міськвиконкому потерла око, ніби боялася заснути просто зараз, — не даремно вам повірили.

— Готовий до роботи! — потер він око й собі, замислившись, чи не був це акт підлабузництва, з одного боку, та чи не був це акт знущання — з другого.

— Ось передали документи на вас, — вона пробігла пальцем по столу, натякаючи на довгу дорогу, а він простежив маршрут, — поїдете ви, значиться, до… — вона задумалася над назвою, хотіла озирнутись, але на стіні все ще не повісили карти Радянського Союзу, такої, як була в її попередньому міськвиконкомі, — поїдете фактично до Каспійського моря й очолите там колгосп. У вас є досвід керування колгоспом?

— Немає. Тільки керування п’ятьма солдатами.

— О, ну вже щось, значить, не вперше заміж. Колгосп там у занепаді, планів не виконують, є прояви ворожої ідеології та навіть агітації, і все через те, що там живуть виселені ще п’ятнадцять років тому з чорноземних районів країни куркулі та підкуркульники. Наскільки я розумію (вам іще на місці пояснять детальніше), наведення порядку, і в плані ідеології, і в плані практичному, якраз буде вашою основною роботою.

Волга впадає в Каспійське море. Ця фраза була тим єдиним, що твердо знали про Каспій усі мешканці Радянського Союзу. Але дорогою до села Караташ Вадя не бачив ані моря, ані Волги. Лише степи, бездоріжжя й рідкісні поселення. Поселення вирізнялися тим, що сюди майже не долинула хвиля війни, тому все було більш-менш цілим. Це відверто дивувало після України, ба навіть було підозрілим.

Назва Караташ із якоїсь тюркської мови перекладалася як «Чорний камінь», але жодного каміння тут не було. Не було й тюрків — суцільні переселенці з України та півдня Росії.

— Ой-ой-ой, — бідкалася секретарка, що, здається, єдина лишилася з усього начальства колгоспу, — нам тут так тяжко, так усі справи запущені, так ми вас чекали.

На другий день у колгоспну контору не з’явився просто ніхто. Це перетворило низеньку видовжену будівлю на справжній твір сюрреалізму, а Абакумова, відповідно, на сюрреалістичного героя-сновиду. Навколо — про це переконливо свідчила істерика радіоточки — вибухали успіхи відбудови, розстрілювали шкідників і гнали поганою мітлою тих, хто не встигав підтримувати темпи відновлення народного господарства, ладнали колективізацію відвойованої в капіталістів земельки, а тут, серед прикаспійських степів, якісь поселенці на пташиних правах відверто ігнорували представника, можна сказати, партії та народу й навіть не заходили до колгоспної контори. Звуки над селом свідчили, що ігнорувала колгосп і значна частина худоби, затишно влаштувавшись на приватних подвір’ях, серед заборонених садів. Голова вийшов з контори, закурив і задумався над скромними розмірами своєї легітимності та над можливими наслідками.

— Дозвольте прикурить, — звернувся до нього невідомий чоловік.

Дозволив.

— Як вам на новому місці, товаришу голова? — спитав він так запопадливо, аж зігнувся. Чи то поперек заболів?

— Потихеньку.

— Ідеологічна робота в нас, бачте, накульгує, — цього разу чоловік широко-широко всміхнувся, — вас от чекаємо та чекаємо.

— Бачу. Ідеологія у вас просто неперевершена. Дивно, що церкви ще нема.

— Нема-нема. Міру знаємо.

— Ха-ха.

— І розраховуємо, що ви, товаришу голова, знатимете. Що не буде у вас, як говорив наш любий і великий Сталін, запаморочення від успіхів. Ми цю фразу добре запам’ятали.

— А що ж я, по-вашому, маю сказати, коли мені з району подзвонять? Що тут усе добре й робота кипить, тільки церкву би ще трудящим не завадило побудувати?

Чоловік знизав плечима й пішов.

Вадим Абакумов спробував провести зібрання та переконати колишніх куркулів повернутися до реальності.

— Я в МГБ районне доповім і викоріню цей ваш сюрреалізм! — розорявся він із трибуни перед майже порожнім залом, закидаючи його всілякими маловідомими підозрілими словами. Це було відкриття: йому справді сподобалося розорятися з трибуни. В такі моменти дядя Вадя відчував, що бере участь у якійсь веселій грі або виставі. Що ось він — голова української компартії Хрущов, а ось — небіжчик Гітлер, а ось іще хто-небудь. І сам себе лякався.

Настоювався, як домашнє вино, вечір. У конторі й навіть трішечки навколо неї горіло світло, а всередині, як і годилось у сюрреалістичному поселенні, не було нікого, крім голови. Він намагався домогтися чогось від району, але район був зайнятий іншими питаннями.

Вадим сам не знав, чому його понесло прогулятися вздовж закинутого саду до траси. Попереду згущувався шматок темряви, ніби це чорна колгоспна корова зв’язала йому хвостом руки та тягла за собою вперед. Час від часу по боках з’являлися й інші тіні, і це Абакумову вже не подобалось.

На трасі під сліпучими зірками вдалині він побачив вогник, що наближався, і цієї миті остаточно усвідомив, що той чоловік був правий: треба знати міру. Чорна корова зникла. Голова рушив назустріч вогнику. Окремі тіні його випередили і явно брали в каре. Треба зупинити машину, це єдиний порятунок. Вона оминула якийсь кущ і опинилась уже на півхвилинній відстані. Пролунав перший постріл і не поцілив. У Вадима, звісно, теж був пістолет у кишені, але він вирішив —

— Не стріляти, а стрибати!

— і стрибнув на машину. Водій злякався, але з керуванням упорався. Селяни ще двічі стріляли, але в Абакумова на даху машини не влучили, а може, й не сильно хотіли поцілити.

— Не зупиняйся! Не зупиняйся! — намагався він перекричати мотор. Та водій і так не збирався зупинятися посеред стрілянини в нічному степу.

Залишений у конторі військовий квиток Абакумову селяни надіслали поштою до його родичів у Часів Яр. І супроводили його листом, у якому, серед іншого, побажали «доскочити життєвих висот». Дуже грамотний був хтось із цих куркулів. За законами прикаспійського сюрреалістичного жанру ні йому, ні їм за все це нічого не було.

[2013 р.]

— Такого готельного номера в мене ще ніколи не було! — подумав я, зачинивши двері до кімнати, й пройшов через увесь коридор до дверей ванної. У ній чекають нерозгадані кросвординки маленької плитки — кожна мала би відбивати світло лампочки, поки я митимусь. Але двері виявилися замкненими, а з-за них лунали крики. Все ясно! Я запізнився. У ванній розпочався щоденний сеанс масажу. Розгублена підсвідомість вагалась: уявити, що крики ці від нестерпного болю і хрусту в кістках, чи від солодко-соромного задоволення? Так чи так, а з миттям наразі не пощастило.

Трохи не дійшовши назад до кімнати, я вирішив нарешті подивитися, що ж воно є в цих здоровенних шафах напроти. Легко, без особливих сподівань, відчинив дверцята. І був винагороджений справжнісіньким сюрпризом —

переді мною висів без перебільшення велетенський костюм Шерлока Холмса. Навіть не так. Костюм велетенського

Ш

е

р

л

о

к

а

X

о

л

м

с

а.

«Ш» згори — то, звісно, його знаменита кепочка. Потім униз збігав картатий водоспад плаща. А крапка біля «а» — це вже я.

— А «X»?

— Наприклад, ремінь.

Коли легкий переляк минув, я засміявся та побіг до кімнати по Юлю.

— Глянь, що я знайшов!

Відчинив перед нею таємничі дверцята. Юля аж зігнулася від сміху. Але насправді ми не дуже здивувалися. Бо ж мешкали на горищі одного з театрів міста Брно, де зберігається реквізит. А чого там тільки не знайдеш!

Я гепнувся в крісло. Воно, як завжди, завищало.

— Схоже на свиню, правда? Треба написати про це вірш.

У наше піддашне вікно здалеку зазирав гострий Петропавлівський собор.

2

Вивіска театру «Гуска на повідку» вже давно лишилася позаду, й ми гуляли сонячними вуличками. Парки, будинки, костьоли, «Бар, який не існує», шоколадка біля купки лайна, водосховище, покинутий стадіон, конструктивістська вілла, фрагменти готики, підземелля, татко, який ідилічно грається з донькою в пісочниці: обидва насипають піску в пасочки та стукаються ними, як пивними кухлями, неодмінно дивлячись одне одному в вічі — тут так заведено, літературні вечори в «нашому» театрі, замок із просто-таки фортечним кордоном між сонцем і тінню…

Десь посеред повільних, плутаних слідів прогулянок загубився куток, що в ньому ігреком збіглися три вулиці: Кралова, Мучедніцька та Бржезінова. У кутку при спуску засів приземкуватим, але монументальним грибом будинок, відомий під назвою Kounicovy koleje, себто Коуніцові гуртожитки. Меморіальна дошка свідчить, що, крім гуртожитків, у часи німецької окупації тут була в’язниця, в якій стратили багатьох людей.

Тричі побувавши у Брні, я ще не знав, що саме в цих «гуртожитках» випало бути ув’язненим брату моєї бабусі, Олегові Крамаренку. Аж тепер стало ясно, чого мене весь час заносило до цього міста. Аж тепер назва тюрми заговорила по-іншому, по-куничому, нагадуючи про тхора, чи того самого, з радянської книжки сімдесятих років, чи взагалі того, що чорною блискавкою поблимує серед «зеленки» обабіч усіх моїх шляхів.

3

 СРСР, УРСР, м. Київ

[1945 р.]

Із допитів Крамаренка Олега Олексійовича, 1909 року народження, уродженця міста Харкова, громадянина СРСР, позапартійного, сина професора, що обіймав у період німецької окупації посаду бургомістра міста Харкова, з вищою освітою, несудимого, який мешкає в Києві на вул. Дмитрівській, 82. Допити проводили старші слідчі спецчастини НКДБ УРСР Лимарченко і Береза від 16 серпня до 16 листопада 1945 року.

ЗАПИТАННЯ: Вас заарештовано за зраду Батьківщини. Чи маєте Ви намір давати правдиві та відверті свідчення про те, що Вас спонукало стати на шлях зради Батьківщини?

ВІДПОВІДЬ: Зрадником Батьківщини я не був і не є, тому ніяких свідчень із цього питання я давати не можу.

ЗАПИТАННЯ: Розкажіть, як Ви потрапили в розпорядження органів НКДБ УРСР?

ВІДПОВІДЬ: У першій половині квітня 1942 року, будучи головним конструктором на хімічному комбінаті в місті Рубіжне, я поставив собі за мету розробити секретний винахід — зміцнити броню. Не знаючи, як цей винахід оформити і як зв’язатися з Москвою, я вирішив звернутися по допомогу до відділення НКДБ УРСР у Старобільську. Там я зустрівся з майором Тимошенком, і він допоміг мені зробити все належне. Після приблизно трьох зустрічей я подав йому заяву, в якій просив оформити мене на роботу та направити з відповідним завданням у тил супротивника. До того ж, я прагнув стати розвідником. Майор Тимошенко з моїм бажанням погодився, взяв розписку та надав мені псевдонім «Самойленко». Числа 28 червня 1942 року, в зв’язку з наближенням фронту, НКДБ стало евакуюватись углиб країни, і разом із ними поїхав і я, на виданій мені автомашині. Приблизно в першій половині серпня ми прибули до міста Енгельс. В Енгельсі я вступив до школи розвідників. Там я навчався з 6 вересня 1942 року по 20 червня 1943 року. Заняття відбувались у кіно та в театрі. У лютому 1943 року школа переїхала до міста Калач Воронезької області. Після закінчення школи мене з невідомих мені причин відправили на роботу в місто Челябінськ.

ЗАПИТАННЯ: Розкажіть про Ваше перше завдання у ворожому тилу?

ВІДПОВІДЬ: У серпні місяці 1944 року я був викликаний до Києва, до НКДБ УРСР майором Єфремовим. 9 вересня 1944 року з міста Києва в складі групи з 9 осіб мене перекинули літаком типу «Дуглас» до Болгарії, в район села Стеврек наподалік міста Елена. До складу групи входили командир групи майор Іванов, комісар групи Роганов Євген, дівчата-радистки, прізвищ не пам’ятаю, звати Віра й Ніна, болгарин Бачев Василь, болгарин Балабан Степан, вірменин, уродженець Слівена, позивний «Григорій», прізвища та імені не знаю, молодший лейтенант з позивним «Олександр», прізвища й імені не знаю, та я.

ЗАПИТАННЯ: Яку роботу Ви виконали за завданням НКДБ УРСР після прибуття в Болгарію?

ВІДПОВІДЬ: Коли наша група була висаджена неподалік міста Елена, німецьких сил у цьому районі вже не було. Тому ми вдев’ятьох долучилися до болгарських партизанських загонів і разом з ними зайняли кілька населених пунктів. У місті Елена від підпільної комуністичної організації ми з Івановим одержали відомості про фашистську болгарську організацію «легіонаріїв», яка чинила збройний спротив Вітчизняному фронту Болгарії та Червоній армії. Центр цієї фашистської організації був у місті Софії, і вона мала вплив на периферії Болгарії. Очолював групу один болгарин, прізвища не пам’ятаю. Всі відомості про фашистську організацію та її практичну діяльність ми передали до НКДБ УРСР у 4 управління, майору Єфремову. Пізніше наша група прибула в місто Слівен, куди вже підійшли передові частини Червоної армії. Там ми провели роботу з виявлення фашистських організацій, було викрито організацію, члени якої проходили підготовку у Відні та Берліні й мали виконувати завдання в Одесі та Криму. Також ми виявили білогвардійську організацію, яка працювала на користь німців. Після виконання завдань я повернувся до міста Києва.

ЗАПИТАННЯ: Коли Вас вдруге направили у ворожий тил?

ВІДПОВІДЬ: У грудні 1944 року мене викликав майор Єфремов і дав завдання в складі групи вирушити на територію Моравії. 20 грудня мене перекинули з аеродрому міста Львова літаком типу «Дуглас» у складі групи секретних співробітників НКДБ (чех Чунко-«Густав», «Рудич», «Бронек», «Микола», «Дмитро» і «Надія»). Спочатку ми домовилися стрибати з парашутами одночасно з двох бортів літака. Але коли я підійшов до виходу, виявилося, що всі інші члени групи стоять із протилежного боку. Тому я стрибнув окремо від усіх. Коли приземлявся, зламав і вивихнув ногу. Це відбулось у районі міста Вшетін. Я майже не міг рухатись і зв’язок зі своїми товаришами зміг установити лише завдяки партизанам.

ЗАПИТАННЯ: Як Ви встановили зв’язок із партизанами?

ВІДПОВІДЬ: Приблизно 22 грудня 1944 року, заховавши свої речі, я підповз до краю лісу і помітив там будинок. Діставшись туди із великими труднощами, я почав просити господаря відпочити в нього. Селянин мені категорично відмовив, бо його могли розстріляти за це, та ще й сказав, що зобов’язаний повідомити про мене поліцію. Щойно він пішов у напрямку містечка, я скотився з пагорба та відповз у ліс, наскільки дозволяли сили. На третю добу в лісі я зустрівся з лісорубом похилого віку. Повідомив йому, що є партизаном. Тоді чоловік мені розповів, що партизани з загону Мурзіна розшукують парашутиста в гумовому плащі, і якщо це я, він може зв’язати мене з партизанами. Я погодився, і він показав мені будинок. Там був юнак років сімнадцяти, через якого я і зв’язався з партизанами загону Мурзіна.

ЗАПИТАННЯ: Як довго ви пробули в партизан?

ВІДПОВІДЬ: Сім днів.

ЗАПИТАННЯ: Що ви робили у цей період?

ВІДПОВІДЬ: Встановивши зв’язок із партизанами, я залишався на місці, бо через свою хворобу самостійно пересуватися не міг. Тому вони доправили мене в село й надали квартиру, де я сім днів пролежав у ліжку. Через сім днів я через партизана Геннадія встановив зв’язок із «Рудичем», радистом «Дімою», «Густавом» і переїхав на місце їхнього перебування, в Лейтальські хутори.

ЗАПИТАННЯ: Яку роботу виконувала група «Рудича»?

ВІДПОВІДЬ: Через партизан групи Мурзіна ми встановили зв’язок із підпільниками, прізвищ яких я не знаю. З їхніх слів стало відомо, що в місті Вшетін є військовий завод, який випускає кулемети для німецької армії, а також там відбуваються випробування нових військових винаходів, зокрема нової повітряної радіоміни. «Рудич» встановив зв’язок із техніками цього заводу та домовився отримати в них креслення секретних винаходів і генеральний план заводу. Техніки передали нам креслення повітряної міни, електрокулемета і генеральний план заводу.

ЗАПИТАННЯ: Коли і ким Вам було передано креслення?

ВІДПОВІДЬ: Креслення нам вручили Дідек і Жега 6 січня 1945 року. Один примірник креслень залишився в мене, а другий у «Рудича».

ЗАПИТАННЯ: Як і коли Вас заарештувало гестапо?

ВІДПОВІДЬ: 17 січня 1945 року нас зрадив зв’язківець партизанського загону Мурзіна, насправді власовець, Кідалов Анатолій. Він сказав мені та секретному співробітнику НКДБ «Густаву», щоб ми швидко вибиралися з нашої квартири, бо німці десь недалеко. Щойно ми вийшли до лісу, нас оточили німецькі автоматники та взяли під варту. Під конвоєм нас відправили до в’язниці міста Злін.

ЗАПИТАННЯ: Про що Вас допитувало гестапо?

ВІДПОВІДЬ: Гестапо допитало мене про мій зв’язок із органами державної безпеки. Приховати цей зв’язок я не міг, оскільки в момент мого арешту під час обшуку в мене вилучили посвідчення, виписане НКДБ на ім’я «Бронека». Крім того, заарештований разом зі мною «Густав» на допиті зізнався, що ми — секретні співробітники НКДБ. Тому я й зізнався, що разом із сімома співробітниками НКДБ мене заслали на територію Моравії для підривної роботи проти німців. Я назвав псевдоніми кожного співробітника і хто які функції виконував. Повідомив, що в нашої групи є рація і тол для диверсій. Також на допиті начальник гестапо дуже цікавився кресленнями, вилученими в мене під час обшуку. В один із днів мене привели на упізнання тіла вбитого керівника нашої групи «Рудича».

ЗАПИТАННЯ: Яким чином у Вас опинилося посвідчення на ім’я «Бронека»?

ВІДПОВІДЬ: «Бронек», комісар нашої групи, перебуваючи в партизанському загоні Мурзіна, був поранений у бою з німцями та невдовзі помер. За розпорядженням начальника нашої групи, «Рудича», його документ передали мені. Я ж став і комісаром, хоч фактично продовжував перебувати в ліжку через хворобу.

ЗАПИТАННЯ: Чому при Вас виявили секретні креслення Дідека, і як Ви пояснили їхнє походження на допиті в Гестапо?

ВІДПОВІДЬ: Креслення я не встиг знищити під час арешту. На допиті я сказав співробітникам Гестапо, що це — креслення радіоприймачів. Але пізніше Дідека заарештували, він дав свідчення про зв’язок зі мною та про те, що передав мені креслення повітряної радіо-міни. Я був змушений підтвердити свідчення Дідека.

ЗАПИТАННЯ: Коли Ви прибули до міста Брно?

ВІДПОВІДЬ: Під конвоєм я прибув до головної в’язниці міста Брно 26 січня 1945 року, де мене так само допитували.

ЗАПИТАННЯ: Ви вирішили розповісти про Вашу співпрацю з німецькою розвідкою?

ВІДПОВІДЬ: Раніше я хотів приховати цей факт, але тепер бачу, що мовчати немає сенсу, і тому вирішив дати правдиві свідчення.

ЗАПИТАННЯ: Розкажіть, як Вас завербували для співпраці з німецькою розвідкою?

ВІДПОВІДЬ: Після допиту, про який я вже розповідав, мене відвели в підвал і посадили до камери смертників. Там я просидів близько десяти днів, а потім почався новий допит. Мене знову переконували піти на співпрацю з німецькою розвідкою. «Не думайте, що ми ставимо вам тяжку задачу, — казали німці. — Навіть якщо завдяки якому-небудь диву Ви змогли би від нас вирватися та дістатися до своїх, Вас однаково чекає смерть. Радянська розвідка ніколи не повірить, що людина, яка сиділа в Гестапо, залишилася чистою. І якщо Ви їх переконуватимете, що не погодилися співпрацювати з нами — з Вас сміятимуться як із наївної людини. Враховуйте, хто Ви такий. Ваш прадід по батькові міський голова міста Кременчука, один брат батька білоемігрант, сестра його білоемігрантка, другий брат репресований і сам Ваш батько обербургомістр міста Харкова. З боку матері Вашими родичами є генерал Жотлановський, князь Ерістов, один із братів Вашої матері капітан німецької армії. Ви буквально оточені зовсім неблагонадійними з радянської точки зору родичами, та й самі, маючи дворянсько-буржуазне походження, ще на додачу перебували в гестапо. Ми не пропонуємо Вам непосильних завдань, не відправимо Вас до СРСР, де Вас, безумовно, відразу знищать. Сьогодні вже зрозуміло, яким буде фінал війни. Але програш у війні не означає остаточної поразки нашої справи. В нас є друзі та покровителі в багатьох країнах, зокрема в Америці та Англії. Після закінчення цієї війни ми з ними зробимо ставку на розпалювання нової війни, між СРСР і його союзниками. Для цього ми будемо поглиблювати вже існуючі суперечності. Очевидно, що після війни СРСР надішле на Захід величезну армію своїх розвідників. Дотепер радянська розвідка дала слабкий ефект у науково-технічній галузі, тому вони спробують заповнити цю прогалину. Багатьох розвідників направлять на заводи і в наукові заклади Англії й Америки. Ми ж виставимо проти них «блокувальників» — людей, які виявлятимуть радянських агентів і наводитимуть на них американську та англійську розвідку. Так буде виконано відразу три завдання: по-перше, ми здобудемо довіру розвідок західних країн, по-друге, перешкодимо СРСР заволодіти новітніми розробками і технологіями, по-третє, посилимо конфлікт між СРСР і союзниками. Ви — науковець і викладач, знаєте багатьох радянських учених. Ви будете працювати в найбільш культурних підприємствах Заходу і без проблем впізнаєте радянських агентів. Якщо ж Ви не погоджуєтеся на таку роботу і не пристаєте на нашу пропозицію, ми Вас розстріляємо». Офіцер німецької розвідки, який проводив допит, дав мені день часу на роздуми.

ЗАПИТАННЯ: Коли Ви були знову викликані на допит?

ВІДПОВІДЬ: Вдруге офіцер німецької розвідки викликав мене на допит наступного дня. Перше його запитання було про те, чи погоджуюся я співпрацювати з німецькою розвідкою. Боячись бути фізично знищеним, я дав згоду. Він взяв з мене розписку та надав мені псевдонім «Пеєс».

ЗАПИТАННЯ: Які практичні завдання Ви отримали?

ВІДПОВІДЬ: Моїм завданням мала стати робота в Америці або Англії над виявленням радянських агентів з метою поглиблення антагонізму між СРСР і союзниками.

ЗАПИТАННЯ: Як це завдання мало виконуватись на практиці?

ВІДПОВІДЬ: Мені сказали, що мене повинні переправити через територію Швейцарії. Після мого звільнення з в’язниці зі мною мала встановити зв’язок людина, вдягнена в усе чорне, від неї я й отримав би всі інструкції. У розмові ця людина мала промовити слово «Пеєс», після чого слід було обмінятися паролем і відгуком. Пароль був — «Німеччина». Відгук — «хрест».

ЗАПИТАННЯ: Чи називали Вам прізвище цієї людини?

ВІДПОВІДЬ: Ні, але офіцер попередив, щоб я не дивувався, якщо ця людина буде мені добре знайомою.

ЗАПИТАННЯ: Яким чином Ви були звільнені з в’язниці?

ВІДПОВІДЬ: У зв’язку з наступом Червоної армії на місто Брно всіх в’язнів, у тому числі й мене, вивезли 6 квітня 1945 року до міста Мірішов та відправили до концентраційного табору для політв’язнів, де я пробув до 4 травня 1945 року. З наближенням Червоної армії до Мірішова німецька адміністрація та охорона табору втекли, залишивши в’язнів без охорони. Скориставшись цим, усі в’язні розбіглися.

ЗАПИТАННЯ: Скажіть, чим Ви займалися після звільнення з табору?

ВІДПОВІДЬ: Я звільнився разом з іншими в’язнями. За своєю ініціативою я організував близько п’ятдесяти осіб у партизанський загін із тим, щоб зв’язатися з іншими партизанськими загонами та допомагати Червоній армії. Ми розташувались у клубі міста Мірішова, а 5 травня 1945 року з’єдналися з партизанським загоном Фоукала, йому я потім і передав керівництво своєю групою.

ЗАПИТАННЯ: Чи брали Ви участь у якихось операціях проти німецьких загарбників?

ВІДПОВІДЬ: Ніякої участі в операціях проти німецьких військ я не брав. Це пояснюється тим, що я в той час хворів. Однак, постійно перебував при загоні. Після вступу частин Червоної армії в Мірішов я з партизанського загону вибув, виїхав із лейтенантом Марченком, був затриманий американським партрулем, а потім дістався розташування наших військ і зв’язався зі «СМЕРШем», за посередництва якого повідомив у НКДБ УРСР про своє місце перебування.

ЗАПИТАННЯ: Коли ви встановили зв’язок із НКДБ УРСР?

ВІДПОВІДЬ: За сприяння контррозвідки «СМЕРШ» 3 Українського фронту я встановив зв’язок із НКДБ УРСР 28 липня 1945 року і 16 серпня того ж року був заарештований.

Із протоколу допиту оперуповноваженим СМЕРШ гвардії старшим лейтенантом Майоровим свідка, начальника Чеського партизанського загону № 1 імені Яна Жижки капітана чехословацької армії Франтішека Фоукала, 1917 року народження (освіта середня, льотчик чехословацької армії).

ЗАПИТАННЯ: З якого часу Ви знаєте Крамаренка і які у Вас із ним стосунки?

ВІДПОВІДЬ: Крамаренка я знаю з квітня місяця 1945 року, коли мене посадили у в’язницю в місті Брно у Коуніцови Колеє. Там я вперше побачив Крамаренка, стосунки мої з ним були нормальні. Не родичались і не сварились.

(…)

ЗАПИТАННЯ: Чи організовував Крамаренко партизанський загін?

ВІДПОВІДЬ: Партизанського загону Крамаренко не організовував, але 5 травня він з’явився в організованому мною загоні і привів із собою групу росіян, що втекли з того ж табору. Він призначив одного старшого лейтенанта командувати цією групою, а групу передав мені в підпорядкування. Сам Крамаренко перебував увесь час у загоні й ні на які операції не ходив.

ЗАПИТАННЯ: Коли та з якої причини Крамаренко вибув із загону?

ВІДПОВІДЬ: Приблизно 8—9 травня до мене в загін приїхав один партизан-мотоцикліст і почав вести розмови з Крамаренком. Про що вони говорили, мені невідомо. Але після розмови Крамаренко попросив мотоцикл з коляскою, 2 автомати, бінокль, 2 пістолети, 2 ручні годинники, 3 гранати, компас, грошей 4000 крон, видав мені розписку, сказав, що годі жити в партизанському загоні, час виконувати свою роботу, попросив адреси заводів у Моравії та поїхав із Марченком і з російською дівчиною Лідою.

Виписка з протоколу № 30

Особливої наради при Міністрі внутрішніх справ СРСР

РД-4 від 16 серпня 1946 р.

СЛУХАЛИ:

32. Справу № 148458/МДБ УРСР по звин. КРАМАРЕНКА Олега Олексійовича 1909 р. н., ур. м. Харкова, українця, гр-на СРСР, б/парт., до арешту без певних занять.

Звин. за ст. 54-1 «а» КК УРСР.

УХВАЛИЛИ:

КРАМАРЕНКА Олега Олексійовича за зраду батьківщини ув’язнити до виправно-трудового табору терміном на ВІСІМ років, рахуючи термін від 16 серпня 1945 року.

Із висновку заступника Військового прокурора Київського військового округу полковника юстиції М. Совенка від 14 грудня 1955 р.

(…) Відбуваючи покарання у Тайшетському ВТТ, 17 квітня 1948 року Крамаренко О. О. помер (а.с. 99).

Нині дружина засудженого Корнєва К. Д. просить переглянути справу Крамаренка. З матеріалів справи видно, що вина Крамаренка у зраді Батьківщини ґрунтується лише на його свідченнях, однак підстав для зміни постанови Особливої Наради при МВС СРСР стосовно Крамаренка О. О. немає, оскільки проведеною перевіркою встановлено, що скарг на необґрунтованість засудження від Крамаренка не надходило (…).

4

Ну, аякже! 1909 рік народження, Олеже Олексійовичу, накладає свої обов’язки. Героєм тут мало кому випаде стати, а от актором універсального плану має бути практично кожен.

Твій згаданий на допиті (властиво, на допиті допиту, допиті в квадраті) родич, катеринославський генерал-губернатор Жолтановський, повільно і поважно пише книжки з військової справи, методично топче селянські повстання, висилає лікаря Андрія Лисенка, композиторового брата, зі Знам’янки до Росії (не забувши персонально завітати до міста) і, нарешті, так само неквапливо падає від пострілів есера Раппопорта в самому центрі Катеринослава. Твій ще один родич, нащадок грізно-грузинських князів Еріставі, взагалі, округлився на м’якій і смачній Полтавщині до Ерістова, опікується школами та предводительствує повітовим дворянством — хоч пиши з нього ілюстрації до літератури дев’ятнадцятого століття. Не кажучи вже про міського голову Кременчука.

Стабільні, статечні ролі! Тобі на їхньому тлі випаде грати в чомусь на зразок фільму «Веселые ребята». Ось ти б’єшся проти вуличних хуліганів. Малюєш матір, Марію Леонідівну, а сестра виріже потім силует малюнка так, що вийде якась дивна паперова двовимірна статуя. Замальовуєш рисочки архітектурних стилів. Відсилаєш на конкурс російські та українські вірші. А тепер ти вже інженер-хімік, у переліках твоїх технікумів, інститутів, заводів і кафедр сам слідчий ногу зламає. Тут тебе, як казала твоя мама, «тримають за штани» нескінченні жінки, а тут ти вигадуєш якусь супер-броню. Учора забув привітати сестру Валю з днем народження (тепер за неї це пам’ятатиму я), а сьогодні стаєш розвідником — НКДБ УРСР надихає на неабияку романтику, особливо коли твій батько колаборант — і стрибаєш не в той бік із парашутами, хворієш у підпіллі, сидиш на допитах, виходиш на зв’язок із загоном «чорного генерала» Мурзіна Даяна Баяновича (цей чоловік із іменем — уже готовим віршем — дожив, між іншим, до 2012 року!), їдеш моравськими лісами на мотоциклі з російською дівчиною Лідою (чи міцно вона трималася за штани, хорошая девочка Лида?) — і чомусь саме в напрямку СМЕРШу, ігноруючи його очевидне, як для прихильника традиційної силаботонічної поезії, римування. Чому ти туди їдеш, а не зробиш, наприклад, вигляд, що загинув, і не розчинишся серед авангардних руїн Європи чи в архаїчних фігурах чистих кольорів Америки? Сподівався допомогти дружині Каті й сину Олексію? На щось іще сподівався? Ех, та що там… Час на фінальну роль — і вона вже трохи статечніша, бо в Тайшетлагу поспішати особливо нема куди, навіть волосся зранку не поспішає відлипати від нар. Інколи можна викроїти час на те, щоб зробити справжню книжку казок, із ілюстраціями, зі справжньою палітуркою — ну, все, як на волі, — от лише текст туди хай впише сестра, ось він на окремих папірцях, такими дрібнесенькими літерами, що Бог його розбере. А сестра, звісно, не вписала — пам’ятаєш, як ти її не привітав із днем народження? Отож! Розписав тій-таки сестрі в іншому листі цілу теорію казки. В останньому листі вірш про меч, якого ти збираєшся вийняти з піхов. Це ти що мав на увазі? Втечу, повстання, страйк? Чи просто помер від виснаження?

— Брата всього вчили — мов, манер, серйозно виховували, — казала баба Валя, — а зі мною був принцип: «Менше знатимеш, ціліша будеш». Так і сталося (ба, пам’ятаєш, що писав твій дядько твоїй матері про освіту?). Люня неуважний був, легковажний, мама так часто через нього прúкрилась. Але завжди, як образиться, він одразу підійде, притулиться, обійме її, скаже: «Мамо, я тебе так люблю!» — і все, вона вже розтанула. Всі його любили!

5

— Ма, а в баби Валі ж була якась своя версія його пригод?

— Та загалом приблизно така сама. Тільки от вона говорила, що його там у концтаборі врятувало знання французької мови, він її знав як рідну й нібито видав себе за французького військовополоненого, і тому його чи випустили, чи не розстріляли, чи ще щось таке. Але тепер, прочитавши справу, я не надто розумію, коли б це могло бути… І ще вона не згадувала, що радянські війська підійшли туди, коли він звільнився.

— Він не міг їй усе це просто вигадати?

— Хто його знає. Фантазером він був, але то за нормальних обставин. А тут він іще змучений був, хворий, з нервами ні к чорту.

— Значить, він таки встиг після Чехословаччини та перед арештом заїхати до Харкова.

— Так, інакше коли б він їй це розповідав? Не в листах із табору, це вже точно. Ага, ще вона казала, ніби жінка в Києві, в якої він винаймав квартиру перед арештом, казала, що він довго мучився, писав звіт для цих енкаведистів, тяжко він йому давався, а потім пішов туди і вже не повернувся. Тільки от кому та жінка це могла розповідати? Мати не їздила тоді точно, та й не знала, мабуть, ні про що. Моєї бабусі вже не було. Хіба якісь іще родичі.

— Може, дружина?

— Може, але вона з Крамаренками не спілкувалася взагалі, навіть із тими, що теж, як і вона, в Одесі жили.

— Цікаво… А ще часто думаю, чого він усе-таки повернувся? Невже був радянським патріотом?

— Не знаю. Радянських патріотів у тій родині не було. І мати казала, що він дуже не хотів тим усім займатись, але вибору не було. Може, сподівався, що як слід їм пояснить, і тоді все залагодиться. Або просто скучив за сім’єю. За сином. За Катею. Він її дуже любив.

Теплої німецької зими в радянській зоні окупації сніг лягав на землю тонесеньким делікатним килимком — ніби творог, що потроху створюється в каструлі, яка плаває у киплячій воді…

[1945 р.]

У редакції газети, що закликає повертатися на батьківщину колишніх радянських громадян — полонених, остарбайтерів, колаборантів та інших — сидять двоє українських радянських письменників.

— Архипович! Іди-но сюди.

— Іду, Леонтійович. Що сталося?

— Подивись он на цю карикатуру.

— Ну. Дивлюся. Карикатура як карикатура. Ніс, правда, в націоналюги якийсь занадто великий — не буває такого. Та й подумають казна-що.

— Ніс… А тепер порівняй карикатуру з малюнком у цьому-от «Перці».

— Да-а-а-а…

— От зараза наш Сергій, га? Пе-ре-дер усе! Це робота? Забув, як підібрали його півживого? Сачкує. Ох, відправлю його додому і тебе от поставлю замість нього. Ти малювати вмієш, Архипович?

— Та ні.

— Даремно-даремно, виперли б цього симулянта і тобі б оклад підняли. Ну, гаразд, щось придумаємо. А ти там дописуй звернення лікарів. Начальство так і сказало, що перевірить потім статистику, чи збільшився процент медиків серед репатріантів, май на увазі. Бо тягнуть їх союзнички, не хочуть віддавати, а лікарі нам самим потрібні.

Архипович сідає і далі працює собі з різними матеріалами для газети, яка кличе додому всіх «хлястиків», розсіяних із Радянського Союзу війною. «Недостатньо використовуємо образ мами», — з’являється раптом думка в його голові, і він сам собі дивується.

[1960 р.]

Валя рішуче накреслила прямий кут і вийшла на Полтавську вулицю біля колишньої підпільної синагоги. Очі її були підкреслені злістю, а подумки вона скандалила зі співробітниками. Серед них, як фантик перед котячою мордочкою, метлялися згадки про її прізвище та про її батька. Ці згадки невтомно смикали за мотузки ті, хто вже п’ятнадцять років як повернулися з евакуації, але й дотепер щоразу змушували Валю вживати чимало образливих етнонімів. Ну, як тоді, в тридцять якомусь, на практиці в Підмосков’ї, в Дульово, коли їй на ногу в автобусі наступив росіянин і вона закричала: «Всі ви, кацапи, хамлюги такі!».

Через постарілу хвіртку Валя зайшла до двору. Там її донька, мала Наталка, била дрином чоловіка в масці чорта. Валя ввійшла додому, пройшла сіни та сіла за стіл у кімнаті.

Дістала з сумки трудову книжку

кольору вечірнього асфальту.

                            Подивилася. Зціпила зуби.

І почала її розривати.

                Навпіл. Посередині. Обережненько,

як у школі, коли треба

            з подвійного аркуша зробити одинарні.

Працю ВБалі над трудовою книжкою припинив скажений грюкіт у двері.

— Тьотя Валя! Тьотя Валя!!!

Не Наталя, вже легше.

— Пропустіть мене через квартиру на вулицю, бо мій мене зараз розочкою попише!

Молода сусідка прослизнула в сіни, двері за собою швидко зачинила на засув. Вона пробігла через кімнату, розчахнула другі двері на вулицю (саме наскрізні двері роблять ту квартиру магічною, особливо тепер, коли ми з мамою гуляли там неподалік і другі двері вже було заліплено), де вітер саме ганяв пилюку, мов неслухняного віслюка, та розчинилася в напрямку Заїківської вулиці.

Валя знову сіла до трудової книжки.

— Яааабуааабіааа! — заволало під дверима.

— Кого чорти принесли? — запитала Валя. І рішуче відчинила двері назустріч п’яному уркагану. В руці в нього поблискувало сором’язливим мутним бюстом відбите горло пляшки — «розочка». — Чого ти приперся?

— Де ця марамойка? — в урки тривала інерція злості.

— Ти, паскуда п’яна, чого лізеш, іди к чортям собачим, гадина, сукин син! — запропонувала вона йому відійти від дверей. І він її пропозицію прийняв.

— Ну, тьотя Валя, ну шо ви, ну шо я, це все та марамойка, ждала вона мене… — останні слова він мурмотів уже в дворі, меланхолійно, ображено йдучи в бік своєї халабуди з піаніно, де починали, забувши про нього, сваритися між собою його друзі.

А вона втретє сіла до трудової книжки.

І вже рвала її,

ніби                  хотіла сховати сліди

     злочину

якого                                                                сь

тюякважкорветьсяатадурайсправдіпроституткаякмамашаїї

                                 знати

    не хочу             ваш          інститут

                    ШОБ ТИ ЗДОХ гадюшник!

А в дверях знову почалося якесь кубління. Цього разу Валя вже плюнула й продовжила шматувати документ. До кімнати зайшов чоловік Женя. З заводу. Мабуть, думав пограти свого Брамса на домрі. Але, побачивши її обличчя, зрозумів, що сьогодні навряд чи буде музика. Перевів очі на її руки й оцінив кількість папірців на столі та під столом.

— Ти мені, Женю, що, хочеш щось сказати?

Він знизав плечима.

— Ага, як завжди, не хочеш. Тоді не лізь до мене.

— Я що, лізу?

— От і не лізь.

— Я й не лізу.

— Не виводь мене з терпіння! Інна в школі?

— Що це, ма? — до кімнати з двору зайшла Наталка з дрином.

— Це трудова книжка, доцю. Була.

— Наталя, чому ти з дрином? — поцікавився батько.

А Валя згребла папірці докупи та викинула їх на смітник. І більше не працювала на жодній роботі жодного дня свого довгого життя.

2

 СРСР, РСФРР, Курська обл., с. Тітчин

[1965 р.]

— Louis William Wain, — повільно прочитав Віктор Коцарев на звороті своєї заповітної віденської листівки. Та, як ми пам’ятаємо, найкраще з іноземних мов йому давалась угорська, трохи гірше німецька, а з англійською він взагалі не мав справи. Тому прочитати ці слова він міг, наприклад, як Луїш Вільям Вайн або ще якось. Тільки особливої ролі це не відіграло, бо, поміркувавши, він поклав листівку на стіл, розвернувся до мольберта з полотном і почав ставити унизу щойно завершеної копії своє ім’я — «В. Коцарев». Як і на маленькій картці, на чималій картині кіт щось шепотів на вухо кішці. Проте Вікторова копія вийшла ніби якась жвавіша. А разом з тим вона була тривожніша від оригіналу, так, ніби до Вейна додали трішечки Мунка. Можливо, кіт повернувся до кішки з війни? Чи він листоноша? Сподіваймося, не похоронку приніс, а коли похоронку, то лиш таку, як про самого Віктора, з котрої можна лише посміятися.

В. Ко-ца

— А до Шурки мужчина знов приходив — повідомила мати просто під руку.

— Що, який мужчина? Дак, мабуть же ж, стригтися.

— Ага, стригтися.

— Та кожен раз прийде, пострижеться, завернеться, а ти балакаєш.

— Ну, і думай, думай так.

Чомусь саме цієї миті він остаточно зрозумів, що вже ніколи-ніколи не здійсниться його дитяча мрія — не їхати йому вчитися на художника до Курська. Навіть на заочне, як останніми роками себе заспокоював.

ре

Ці дві літери вже глибше втиснуті в полотно. Грюк-грюк-грюк у двері.

— Хто там?

— Це ти, Вітька? — на порозі стоїть усміхнена бабуся, схожа на постаріле зображення з ікони.

— Я. Драстуйте, Леонтіївно.

— Дорога, синку, закінчилась.

— А, ха-ха, дорога закінчилася, да, це я знаю.

— Ага, налий, синку, чарочку бабі передсмертну.

— Яку там передсмертну, вам уже скільки років дорога закінчується-закінчується.

— І то правда. Давай, Вітьку, давай.

Бабуля проковтнула п’ятдесят грам, усміхнулась іще ширше.

— О, вже бачу дорогу. Спасибі, синку, Бог у поміч.

— Ага, щасти, Леонтіївно.

вввввв

Останню літеру він особливо ретельно подарував полотну. Підпис вийшов ледь подібним до жука з банькатими очима першої В та з кривим хвостиком останньої в. От і готово.

Саме на хвостику двері квартири прочинилися без стуку. Тесть Романич із двома кирпичами хліба.

— Здоров, Вихтор.

— Драстє.

— Ох, Вихтор, — умостився Романич при столі й поклав долоню собі на коліно, — давай юхе!

Вихтор насипав тестеві тарілку ухи. Вихтор — так писав у листах іще згадуваний уже в нашій історії Пантелеймон Куліш. А тепер він кружляє безпілотником над моїми дідом і прадідом, що гучно сьорбають уху.

Після Романича, після того, як Віктор лишив свою копію сохнути, у двері грюкнули ще раз. Це в гості приїхав однополчанин Ворона! І закрутилося.

Спогади.

Поцілунки.

Малий Сашко прийшов зі школи й дражниться: «Трактор в полі дир-дир-дир, ми за працю, ми за мир!». Тичина в Тітчині — це вже теж вірш.

Шура з горілкою, яка наливає та каже: «Це гадость».

Грамофон.

«Катюша».

«На сопках Манчжурії». Віктор з Вороною починають танцювати вальс. Радісно цуплять одне одного, закручуються ще більше, ніж усе до того, і нарешті падають так само вдвох на підлогу. Всі сміються, а найбільше — малий Сашко.

3

Поля — і серце остаточно відпочине! Полями, ніби горбик пиріжка, блукає вузькоколійна залізниця-«кукушка». Невеличкий поїздець везе торф із болота на цукровий завод під покровительством чоловіка з наганом і коротким гострим носом у брезентовому плащі. Саме болото з колишнім однойменним табірним пунктом для польських полонених, з місцем, де потонули заведені туди місцевими німці, швидко лишається позаду, колія минає кілька лісосмуг із калюжами, що, певно, були святими ще за язичницьких часів, село Кружок, ззаду тане обскубана дзвіниця, з правого боку проходять Бояро-Лежачі, далі республіканський кордон, тунель під «справжньою», широкою залізницею. Перед Тітчином ліворуч вигулькують Монаші верби з рештками млина і, нарешті, міст Тереховича. Він теж колишній і трохи надломлений, він, як і все — рештки, живий музей автоматичного сучасного мистецтва.

У селищі чоловік із гострим носом зайде до двоюрідного брата, Віктора, з’їсть оселедця в цибулястих перстенях і покаже племіннику нагана. Черговий день спустився вниз пивною порцією, трохи подражнивши бульбашками. Але що ви, бульбашки, нічого такого сьогодні вже не станеться! Іншим разом він приїде на велосипеді, ще іншим на коні.

Поля, якими йде в нікуди Еркюль Пуаро. Поля, в яких лягають помирати герої Тодося Осьмачки. Поля, де добре видихнути. І справді, де ж померти, як не тут? Головне, щоб не відволікали комашки й пташки, як у тому вірші:

Сонечко світить на лісовий цвинтар під старим замком внизу під скелями, тут пахне жовтець, глина і хвоя, тут гудуть джмелі, рожева ящірка заніміла на сходах Дрізд на мене зирка Що тобі треба, чоловіче Нічого, хотів би тільки в тіні під стіною трохи померти, поки знову не піду[2]

Тому похилий уже чоловік з гострим носом зайшов у поля взимку та кружляв, поки не зустрівся з польовим духом і його почтом — невеликою хуртовиною. А тоді ліг.

Усі вони якось розчинились, і вузькоколійка теж. Тільки де-не-де стовпики натякають на неї або, може, окремі рейки сховалися в калюжах і їх обслуговують незворушні жаби, або ще забитий плитами тунелик під широкою залізницею, котра вже, до речі, теж не працює: з початком нової війни її перегородили колючим дротом, а колії вже давно були іржавими. Під соснами за насипом вистигають сунички — м’які камінці для перстеників. У полі лежать їжак і заєць, мов коханці, вбиті поборниками моралі й традиції. У полі дзвенять квіти коров’яку. Над полем з нудьги складає іспит із геометрії сокіл чи боривітер, в очікуванні на вечір, коли стане темно й почне зрадницьки фосфоритися сеча гризунів, дріб’язкових, проте надійних об’єктів полювання.

4

 Велика Британія, м. Лондон

[1950-ті]

Через політичний недогляд — ба, будьмо відверті, через ідеологічну неграмотність — радянська наукова делегація прибула до міста Лондона для участі в конференції не коли-небудь, а в передріздвяні дні й мусила споглядати карнавал релігійного дурману впереміш з карнавалом споживацької зажерливості багатіїв-експлуататорів, ризикуючи цими міазмами надихатися. Представники передової радянської науки збирались у холі готелю, щоб рушити на пленарне засідання, затримувався в своєму номері тільки хімік Юрій Палійчук. Як завжди. Неспокійна душа, зрілий чоловік, він ніяк не міг змиритися з тим, що його піджак здається зламаним навпіл. Я — человек эпохи Москвошвея. Смотрите, как на мне топорщится пиджак. Поправляв і так, і сяк. Нарешті накинув плаща, замкнув номер і швидко побіг сходами донизу.

— Юрій Васильович поспішають так, ніби вони кудись запізнюються, — прокоментувала його довгоочікувану появу колега з Київського університету. І поглянула на годинника.

Над Лондоном розлягався вечір, скрізь спалахували рекламні вогники, вітрини, ялинки та інше різдвяне причандалля. Усе натякало на можливість дива, й цьому можна було лише посміхнутися. Усе неймовірне-впізнаване з книжок і фільмів за якісь п’ятнадцять хвилин більше не вражало. Двоповерхові автобуси, характерні чорні таксі, форма поліцейських (чіпка журнальна пам’ять нагадувала, що цей поліцейський мав би бити кийком безробітних, а не стояти собі незворушно), вибухи готики чи північного бароко, дуже неподібного до нашого, уже скоро стали нормою, хоч і примітною. Відтак, заспокоївшись, Палійчук легко знову відстав, а невдовзі передбачувано загубився.

Це була не перша його помилка в цій мандрівці. І лише неочікувана добродушність куратора поки що дозволяла уникнути будь-яких санкцій і сподіватись обійтися без санкцій після повернення додому. А може, в куратора просто зараз якісь свої проблеми. Учений уже бував за кордоном аж двічі й чув від тих, хто виїздив іще частіше — зазвичай усе значно суворіше. Тим не менш, краще було знайти свою групу якнайскоріше, щоб, бува, не перетворитися на англійського шпигуна, як воно іноді трапляється навіть із найнадійнішими громадянами. На щастя, куратор, схоже, не надто глибоко знав його біографію, наприклад, не був у курсі пікантної подробиці: в молодості Юрій був поетом, та ще й, за розповсюдженою термінологією, поетом формалістичним, космополітичним…

Юрій Палійчук долав у різних напрямках ті самі перехрестя вулиць, що з’єднувалися під якимись дивними кутами, дивився вказівники і путівники, зазирав у вітрини, але ніяк не міг знайти і наздогнати своїх. Проблема! Можна ще було вернутися до готелю, але — підозріло. Тому науковець і далі самовіддано шукав радянську делегацію. Несвідомо починаючи вибудовувати виправдувальні аргументи. Незчувся, як опинився перед вітриною книгарні. Його, як писав Винниченко, Підсвідомчик дуже доречно роздивлявся обкладинки і назви нових шпигунських детективних романів. На цих обкладинках чорні силуети чоловіків у двогорбих і одногорбих капелюхах виструнчували свої пістолети. А жінки — вже не просто силуети, а кольорово пропрацьовані постаті — ховали пістолети до сумочок найстрокатіших фасонів. Палійчук відганяв від себе такі думки, але Підсвідомчик був налаштований грайливо й уявляв себе одним із таких шпигунів, подвійних агентів, який, скажімо, безпосередньо в готельному номері безшумно вбиває професора фізики з Харкова та передає британській розвідці таємниці Радянського Союзу. На отримані за це діло гроші він де-небудь гуляє, припустімо, в казино, потрапляє там у перестрілку й виходить, як це називається, сухим із води. До героїчних фантазій Підсвідомчика раптом логічно долучилося дещо з реальності —

— просто на шпигунські обкладинки лягло вітринне відображення невисокого чоловіка в двогорбому капелюсі. Може, він теж дивився на книжки, обирав щось або так само уявляв себе агентом? Ні, схоже, наскільки це можна зрозуміти в сутінках, чоловік дивиться саме на Палійчука, нахабно вивчає його поглядом. Він зараз дістане пістолета? Він спробує його завербувати?

— Юро, це ви? — запитав двогорбий українською мовою, таким голосом, ніби це було в Києві на бульварі Шевченка і він питав у першого-ліпшого перехожого, котра зараз година.

Палійчук так подивився, що не відповідати вже не було сенсу.

— Це я, — і хотів перепитати «А ви хто?», проте швидко починав упізнавати старого знайомого.

— Ну що, впізнали?

— М-можливо… Олексій… Іванович?

— Ага, Олексій Іванович Крамаренко. Або, як мене називали в Америці, Alex Kramer, — засміявся чоловік.

— Крамер… — Юрій повторив це ім’я, щоб чіткіше пригадати, що він чув про долю професора хімії. Окупація Харкова, колаборант, бургомістр, чи то розстріляли, чи що…

— А як ви тут опинились, Олексію Івановичу?

— Вас побачив, упізнав, а потім точно переконався, що це ви, з того, як ви блукали й тричі пройшли одне перехрестя з різних боків. Пам’ятаю, ви й у нас в інституті кожного разу все ніяк не могли мою кафедру знайти, коли приїхали зі своєю дисертацією. Впізнав — і зрадів земляку, вирішив показати дорогу.

— Ну, в сенсі в Лондоні ви звідки? Як сюди потрапили? Бо розповідали всяке… Чесно кажучи, не чекав, що ви живі, пробачте, — він роззброєно і роззбройно всміхнувся.

— А от і живий, а живому, як відомо, все добре. Бачте, Юро, мене ж і до війни кликали до Німеччини. Тому після арешту в Харкові гестапівці відправили мене в Рур. Працювати. Хоча то така робота була, весь час усе бомбилось… А там уже, після всього, вибрався сюди. Суто технічні моменти. Але, звісно, покрутило, хоч сідай оповідання пиши та в газету надсилай.

— І як ви тут? Як живете?

— Хвалитись особливо не буду. Живу, не скаржуся. Та подробиці вам не надто й потрібні, самі розумієте. Як ви?

— Працюю. В Києві, як і тоді. У війну в евакуації був.

— Сподіваюсь, вірші незрозумілі вже не пишете?

— Більше все за фахом, знаєте.

— Ну, я згадую, вірші у вас теж за фахом були — наполовину з формул складались. А уявіть собі, один рядок ваш досі пам’ятаю, іноді приходить у голову, там, пам’ятаєте, була кумедна пропаганда плавання, і потім так — Не вмієте — треба вміти. Ух! Ха-ха-ха! Між нами кажучи, таке будь-хто міг написати, мудре діло нехитре, але звучить. Звучить. Слухайте, то куди ви йшли, що заблукали?

— На пленарне засідання. Від наших відстав, від делегації, — багатозначно повів очима Палійчук.

— А, зрозумів, — усміхнувся Крамаренко. — Конференція міжнародна, так, чув, але не знаю, де вона, у вас є адреса?

Юрій дістав папірець із адресою.

— Та тут зовсім поряд, давайте я вас проведу, точніше покажу, як дійти, бо вам там зі мною, та й мені з вами з’являтися не варто. Ех… Нагнали ви мені, Юро, ностальгії — хоч іди плач на грудях у радянського посла. Навіть не знаю, про кого б спитати з наших. Та й мого віку ви менше народу знаєте.

— По-різному всі. Багато хто працює, а дехто — самі розумієте, — він ніяково розвів руками так, ніби сам особисто прорідив ряди науковців, зокрема хіміків.

— Розумію-розумію. А от що б я вас справді запитав, то це про моїх рідних — чи живі-здорові. Але ж ви їх, мабуть, і не знали?

— Не знав.

— Ну, ясно, так і думав. Іноді, може, воно й краще не знати. Але раптом ви когось із них десь перестрінете? Випадково, як-от мене. То чи могли би передати привіт від мене?

— Так, звичайно.

— Дуже вдячний. Нічого особливого казати не треба. Просто, що я живий, що в мене все гаразд і що я тут. Звісно, це між нами.

— Я… я пошукаю ваших. Як їх звати і в якому місті вони мали би бути?

— Дружина Бершадська Наталка з сином. Може, ви тоді, як у нас були, бачилися, вона працювала в інституті, але то вже таке. І перша дружина була, Марія Леонідівна. Син Олег, був тоді в евакуації. Дочка — Валя.

— Значить, Валерія? А по-батькові?

— Ха-ха-ха, Олексіївна, я б, може, й посумнівався, так характер не лишає місця для сумнівів.

— Пробачте, це я від розгубленості.

— Тоді жили в Харкові, тепер уявлення не маю. Адреса була вулиця Полтавська, 8, знімали там квартиру. Але хто скаже, чи зберігся взагалі будинок. Дуже буду вам вдячний, хоча, само собою, сильно цим не переймайтеся — цукерок не передаю і спадщини не залишаю. Може, їм краще про мене й не згадувати, а все ж буде нагода — переказуйте вітання.

— Перекажу.

— А ось тут, Юро, повернете праворуч, і метрів за сто ваш сорок восьмий номер, не помилитеся, й там вивіска точно така, як у папірці написано.

— Дуже вам дякую, бо вже не знав, як туди дістатись. І радий побачити вас живим і здоровим.

— Взаємно! Сподіваюся, не дуже шокував вас. Не вмієте — треба вміти, хе-хе. Ну, й приємно, що правовірний комуніст — принаймні ви мені таким здавалися — не погребував балакати з фашистським посіпакою, — Крамаренко всміхнувся.

Палійчук на останню фразу не відреагував, а лише ще раз подякував і попрощався.

Протягом усієї розмови він, як не соромно в цьому було б собі зізнатися, намагався так стати, щоб розгледіти, чи відкидає Крамаренко тінь, але все не міг досягти потрібної диспозиції. Та й сонця, як на лихо, не було. Так і пішов від нього Олексій Іванович нерозпізнаним — чи була в нього тінь, чи ні.

Невдовзі Палійчук добіг-таки на пленарне засідання й навіть зумів пояснити своє зникнення. Але доповідей, звичайно, не слухав, повністю віддавшись швидкій дзизі думок і вражень.

5

 СРСР, УРСР, м. Харків

[1961 р.]

Суттєві речі найкраще виявляються в дурницях. Це мудре правило Юрій Палійчук пізнав на собі морозного січневого дня у місті Харкові. Він фізично відчув, що означає вираз «стати на шлях», після того, як, приїхавши сюди в справах, раптом прийняв рішення зробити, по правді кажучи, необов’язкову, не надто потрібну, а може, й небезпечну дурницю — знайти рідних професора Крамаренка та передати їм звістку. І тепер непереборна сила рішення тягла його вперед, невтомно долала перешкоди, не дозволяла спинитися. Спершу він розпитав у відновленому Політехнічному інституті людину, якій довіряв.

Друга дружина професора, як з’ясувалося, виїхала чи то до Києва, чи ще кудись далі, точно невідомо, решту родини рознесло вітрами, але ось донька Валерія наче й далі мала б жити на своїй Заїківці, ніхто її не зачіпав, і це теж цікаво.

— Де?

— Це район такий, Заїківка.

— Хороша назва. Мабуть, там вулиця Полтавська?

— Там.

Людина, якій довіряв Палійчук, пильно подивилась, але нічого не спитала. Не спитала навіть, чому він про тих Крамаренків розпитує. От що значить внутрішня дисципліна!

Він вийшов з дерев’яної шухлядки трамвая на перехресті, що формою нагадувало йому чайку. З блідо-зеленої церкви так само вийшла і роззиралася на всі боки дзеркальна жінка. Вони непомітно наближались одне до одного, як наближається задумана людина до свого віддзеркалення, щоб поставити йому запитання. Зійшлися біля кіоску. І жінка спитала в чоловіка, як пройти на вулицю Лютівську, а чоловік спитав у жінки, як пройти на вулицю Полтавську. І ніхто не знав відповіді. Вони всміхнулися та й розтанули одне для одного.

Але насправді, оскільки Полтавська пролягала за якісь п’ятдесят метрів звідси, знайти її було нескладно. А там і восьмий будинок. Що ж тепер? Постукати в двері? І тоді отаке сказати? Не повірять і в кращому випадку виженуть або подумають, що провокатор, або ще що. Ні, для початку зрозуміймо, де там Валерія.

Палійчук ненав’язливо чотири рази поспіль пройшов повз вікна одноповерхового будинку, схожого на пічку червоного кольору, та повз хвіртку і визирнув через паркан, але не побачив нічого для себе корисного. Тоді зайняв пост спостереження на другому боці вулиці. Нарешті з двору вийшла жінка. Але Юрій вирішив, що то не Валерія. Її можна спитати!

— Вибачте, а не тут Валерія Крамаренко живе?

— А що таке?

— Та мене попросили їй передачу з Києва передати.

— Тут, он ті двері.

Двері просто з будинку на вулицю, а не в дворі, не помилишся. Чудово. Палійчук подякував, зробив вигляд, що йде до тих дверей, і робив цей вигляд, аж поки жінка не зникла за рогом, а тоді знову пішов на своє місце спостереження. Жінка вернулася, він заховався від неї за деревом, вона зайшла до двору.

У дворі Валерія знімала з мотузки задубілу на морозі випрану білизну. Коли знімаєш таке простирадло, воно нагадує велику, але на диво легку дошку. Коли ж знімаєш одяг, наприклад, нічну сорочку, це схоже на померлого і замерзлого в’язня концтабору. Валерія збиралася занести ці трупи і дошки додому, але її гукнула Лидя.

— Валька!

— Га?

— Там тип якийсь перед твоєю хатою стоїть, стежить і тебе питав.

— Дуже смішний жарт, як і завжди в тебе.

— Хто б, Валька, казав! От від тебе зате одна радість і спокій. Постійно ви щось придумуєте.

Вдома Валя мовчки, незадоволено примруживши очі, підійшла до вікна і визирнула. Якийсь чоловік справді стояв коло хати Білоусових.

Але, зрештою, він міг стояти просто так, а Лидя могла що хочеш ляпнути.

— Бре’! — спробувала переконати себе Валя та пішла від вікна, не забуваючи, однак, про чоловіка ані на мить.

Із кухні з’явився двоюрідний брат Ростислав.

— Валічко, я на базар піду, тобі щось купити?

— Ні, нічого не треба. Сумніваюсь, що там ще хтось є в такий свинячий голос.

Ростислав став справжньою знахідкою для Палійчука, що вже дико замерз і прокляв свою затію. Ростислав вийшов із дверей, на які показала жінка, тож явно був родичем. Чоловіком, братом, будь-ким, та хоч би й просто приятелем. Палійчук рушив за ним. Невдовзі вони повернули праворуч і опинилися перед базарчиком. Над ринком криво всміхалося накриття з натяком на сецесію. При не надто численних рундуках мляво провадили торгівлю ще малочисельніші люди.

Юрій дочекався, поки потрібний йому чоловік скупиться та піде назад. Одразу за базаром він його наздогнав.

— Вибачте, будь ласка, ви ж із восьмого номера?

Ростислав глянув на нього, якось стомлено зітхнув і погодився з незаперечним фактом.

— Іще раз пробачте, що я отак на вулиці до вас, просто мені потрібна Валерія Олексіївна Крамаренко, ви ж її знаєте?

— Знаю, якщо я з восьмого номера. А чого б вам не зайти, не спитати її?

— Мабуть, у мене надто делікатне питання. Або мені так здається.

— Ах делікатне. Ну, тоді звичайно. Якщо питання делікатне, що тут скажеш.

— Додому з такими розмовами не хочеться заходити.

— То ви хочете, щоб я її покликав, чи як? Ви не зовсім зрозуміло висловлюєтеся, шановний.

— Ні. Просто передайте їй вітання від Олексія Івановича, будь ласка.

— Як це розуміти?

— Я випадково зустрів його, і він попросив передати.

— Не знаю, нам про долю Олексія Івановича точно невідомо, але, судячи з усього, він загинув іще за часів, як то кажуть, тимчасової окупації. Тому ваші слова звучать дивно, це як мінімум.

— Я бачив його в Лондоні.

Ростислав тільки похитав головою.

— Він сказав, що його вивезли ще тоді німці, а потім йому вдалося виїхати до Лондона. А ми з ним були знайомі, неблизько, до війни, по роботі, ну, це не важливо.

— Звичайно, не важливо, аякже.

— І попросив передати рідним, що він живий і здоровий. Хоч ви, мабуть, не повірите.

— Може, все-таки зайдете та розкажете це Валі самі? Їй краще й вирішити, вірити вам чи ні.

— Дякую, я вже піду, не хочеться в домі такі розмови вести. Вибачте ще раз. Щасти вам!

Вдома Ростислав сів на стілець і замислився. Валя запитала:

— Ростя, чого задумався?

— Не знаю, як тобі краще й пояснити…

— Так, уже відчуваю, що нічого хорошого.

Його перебив Женя. Він зайшов до кімнати з конвертом.

— Валю, тут лист такий… Хоч би ніхто не дізнався.

— Не вмер Данило, так болячка задавила. А в тебе ще що? Ви мене вирішили з усіх боків клешнями вхопити?

— Надя пише.

— Яка Надя?

— Моя сестра.

— Звідки вона може написати?

— З Америки.

— Чого це з Америки?

— Вона тепер там живе, і її звати вже не Надя Бутирська, а Надін Шоу.

— Щоб ви з нею обидва були здорові, — промовила вона навіть без знаку оклику.

Ростик тихо засміявся.

6

 СРСР, РСФРР, Курська обл., с. Тїтчин

[1980 р.]

Коли піаністка Наталія Бутирська, та сама Наталка з дрином, уперше приїхала додому до художника Олександра Коцарева, того самого Сашка, який колись сміявся й дражнився віршиком про трактор, і Наталка, Сашко, і його сестра Люба їли за одним боком столу, мати, Шура, довго й уважно їх оглядала. Сашко з сестрою були русяві, а Наталка чорнява.

— А я все думала, чому мені такий сон снився… — сказала Шура.

— Який? — скептично запитав хтось із Коцаревих.

— Снилося, що в мене є двоє світленьких поросят, ну вони й справді ж у мене є. Так от, до моїх двох поросят у сні чогось третє додалося. Чорне! І люди скрізь стоять і бачать. Я їм кажу — це не моє, в мене ось два світленькі, а це якесь чорне. Але люди кажуть: ні! Це, Шуро, теж твоє. Ось так!

Сашко чхнув, а Віктор відповів:

— Будь здоровий — паси корови. Хоча можна й поросята.

У другій кімнаті в цей час старезна Фрося зводила очі до високих стель і говорила сама до себе: «Знову пєвчих чую».

До речі, є спеціальна колода карт для дитячої гри, яка зветься «Чорне порося». На кожній карті намальовано ту чи іншу тварину. А головна карта — власне, Чорне порося. І саме вона, звісно, «краплена» — її зразу видно навіть із «сорочки». Багатство потенційних метафізичних і архетипних інтерпретацій колоди «Чорне порося» незліченне.

Тільки це вже зовсім інша історія. Поки ж настає ранній-ранній ранок, а поросята навіть не думають прокидатися. На річці, з сонця, що сходить, випливає човен із людиною, козою й котом. Коза озирається, їй здається, що човен палає, й вона плигає у воду, човен майже перевертається, кіт лякається та стрибає з кігтями на спину людині, людина випускає у воду єдине (як тут і заведено) весло. Коза шукає берега, пливе до нього, людина й кіт не ворушаться в надії на рівновагу, кіт навіть кігті не виймає з людської спини про всяк випадок, човен потрапляє на блискучу кольчугу течії — і його несподівано швидко відносить десь на південь, ніби шкаралупу великоднього яйця, котрій належиться в тижневий термін допливти до тих, які живуть на іншому світі й зводять свої абсурдні замки з інакшого піску.

7

 Російська Федерація, Курська обл. с. Тітчин

[2011 р.]

Червневого дня наступного століття Віктор повільно вийшов з квартири на обсаджений котами ґанок. Непевно дістався хвіртки до садка, поступово підняв гачок і рушив між здичавілі півонії, абрикоси та інші штуки. Обминув ріг будинку та сів на товсту трубу під вікном малої кімнати, тієї самої, де висить кішка з котом-листоношею. Примружився на сонце.

— Здоров! — до садка причвалав сусід Володя, один із небагатьох старших за Віктора мешканців Тітчина. — Сидиш? Давай я до тебе, побалакаєм.

Віктор двозначно махнув рукою.

— Ну шо в тебе?

— Син приїхав. І пацаньонок його з ним.

— Скільки год?

— Тридцять, мабуть.

— Ага, тридцять. Ля, шо в мене є.

Володя видобув зі свого безнадійного піджака чекушку.

— Тсс, сховай! — Віктор озирнувся. — А тепер давай!

І діди почали потихеньку сьорбати прозорий сльозливий напій. На закуску у Володі було трохи черешень.

— А я вчора гроші спалив.

— Багато?

— Немало.

— Чого?

— Не знаю. Так.

Якоїсь миті Володя замислився, надумав, потім забув, що саме він надумав, але з цих роздумів його вивело зітхання Віктора та його безапеляційна заява.

— От і літа нема вже!

— Вітю, як нема? Червень же тільки чи той другий, липень, — відповів Володя і допив останню краплю. Опустивши спорожнілу чекушку вниз і випустивши її з руки, він побачив на собі скептичну посмішку Віктора. Озирнувся та виявив, що літа й справді нема. Бо ж приятель його сидів у теплому кашкеті та завеликій теплій куртці, на деревах уже не було листя, зілля валялося жовте й прибите, ніби його запісяв двадцятиметровий кіт, а земля плямкала чорною манною кашею. Скидалося на те, що навколо — відносно теплий початок грудня чи кінець листопада.

— Оце я так заседівся? — здивувався Володя. — Тоді мені пора.

— Давай, — спокійно відповів Віктор.

Володя вибрався з садка і за якийсь відносно короткий час уже чимось гримів у власному дворі. Віктор придивився. Виявилося, що сусід важко і з боями, але пристосував до своєї хати драбину та поліз на неї. Кілька разів мало не впав. Тоді вже зовсім дивом додряпався до гребеня даху, всівся на ньому півнем і щасливо засміявся. Підняв руки й ловив тепле зимове повітря, не зважаючи на паніку серед рідних унизу. Над ним вільною трасою поспішали хмари.

Поки готувалася рятувальна операція, Віктор замислився. Двором проїхала машина. За машиною на велосипедах проїхали в бік заводу давно покійні Вікторові батьки.

— Точно! Мені ж на заводську конюшню треба!

Він звівся та з легким нервовим поспіхом пішов так само на завод. Повз чорні від вологи двері сараїв і паркани, безповоротно віддаляючись від дому, відсікаючи все, крім напрямку: вперед, у бік будівлі зі старовинними дерев’яними балками, де вже можна буде відпочити, а поки — ще буквально кілька зусиль…

Випусковий редактор Алла Костовська

Редактор Олена Шарговська

Обкладинка Юлії Стахівської та Миколи Леоновича

Макет і верстка Миколи Леоновича

ТОВ «ВИДАВНИЧИМ ДІМ «КОМОРА»

вул. Кудряшова, 3, оф. 133, м. Київ, 03035

www.komorabooks.com

+38 044 221-05-84

komora.books@gmail.com

Свідоцтво ДК № 4588 від 31.07.2013

Формат 84x108 1/32. Папір книжковий полегшений. Друк офсетний.

Ум. друк. арк. 12,2. Обл.-вид. арк. 5,32.

Наклад 1000 прим.

Гарнітура Joanna Nova. Зам. № 7-11-2209.

Надруковано ПРАТ «Харківська книжкова фабрика “Глобус”»

вул. Різдвяна, 11, м. Харків, 61052

www.globus-book.com

Свідоцтво ДК № 3985 від 22.02.2011

Олег Коцарев

К75 Олег Коцарев. Люди в гніздах: Роман. — Київ, Видавничий дім «КОМОРА», 2017. — 232 с.

ISBN 978-617- 7286-27-0

УДК 821.161.2'06-31