Це цілком могло би називатися умовною свободою. Щоразу, коли консьєржка вручала йому конверт, Луїсові досить було впізнати знайоме крихітне обличчя Хосе де Сан-Мартіна[1], аби зрозуміти, що доведеться знову переходити через міст. Сан-Мартін, Рівадавія[2] — ці імена також були образами вулиць і речей; Рівадавія, номер шість тисяч п’ятсот, великий дім у районі Флорес, мама, кав’ярня на розі вулиць Сан-Мартіна і Корр’єнтес, де його іноді чекали друзі, де мазаґран[3] мав легкий присмак рицинової олії. З конвертом у руці, сказавши «Merci bien, madame Durand»[4], вийти на вулицю було вже не те, що попереднього дня, що у всі попередні дні. Кожен лист від мами (навіть перед тим, що тільки-но сталося, до цієї дурної і абсурдної помилки) нараз міняв життя Луїса, відкидав його у минуле, як різкий рикошет м’яча. Навіть до того, що він тільки-но прочитав — і тепер перечитував в автобусі, почуваючись чи то розлюченим, чи то розгубленим, і ніяк не міг повірити своїм очам, — мамині листи завжди викривляли час, вносили маленький і невинний розлад у порядок речей, якого Луїс хотів, який намітив і здобув, увівши його у своє життя, як увів Лауру в своє життя і Париж у своє життя. Кожен новий лист на якийсь час (бо потім він стирав їх зі своєї пам’яті, як тільки ніжно на них відповідав) давав зрозуміти, що його тяжко завойована свобода, це нове життя, безжально відрізане ножицями від того мотка вовни, який інші називали його життям, не мало виправдання, втрачало опору, змазувалося, як вулиці за вікном автобуса, що мчав вулицею Рішельє. Залишалася тільки куца умовна свобода, наруга жити подібно до слова у дужках, розлученого з основним реченням, для якого воно, утім, майже завжди є опорою і поясненням. А◦ще досада і потреба одразу ж відповісти — немов знову зачинити двері.

Цей ранок був одним із тих багатьох ранків, коли приходив лист від мами. Із Лаурою вони мало говорили про минуле і майже ніколи — про великий дім в районі Флорес. І річ не в тім, що Луїс не любив згадувати Буенос-Айрес. Радше йшлося про те, щоб уникати імен (людей вже уникалося віддавна, та імена, ці справжні привиди, ніяк не відв’язувалися). Якось він зважився сказати Лаурі: «От якби можна було подерти і викинути минуле, як чернетку листа або книжки. Та воно завжди лишається тут, зоставляючи плями на чистовику, і, гадаю, це і є справжнє майбутнє». Бо й справді: чому б їм не поговорити про Буенос-Айрес, де жила родина, де друзі час від часу розцвічували листівки милими фразами. А◦глибокий друк газети «Ля Насьйон» із сонетами стількох екзальтованих сеньйор, це відчуття уже прочитаного, пустопорожнього. І час від часу якась урядова криза, якийсь розлючений полковник, якийсь приголомшливий боксер. Чому би їм з Лаурою не поговорити про Буенос-Айрес? Але вона також не верталася до минулого і лиш випадково — особливо тоді, коли приходили мамині листи, — зроняла в розмові якісь ім’я чи образ, і ті падали, немов монети, що вийшли з обігу, предмети віджилого світу на далекому березі ріки.

— Eh oui, fait lourd[5], — сказав робітник, що сидів перед ним.

Не знати, як і розповідати про це, від першої особи чи від другої, вдаючись до третьої особи множини чи постійно вигадуючи форми, які ні на що не згодяться. Якби можна було сказати так: я бачили сходити місяць, або: нас мене болить очне дно, а особливо так: ти білява жінка були хмари що далі пропливають перед моїми твоїми вашими нашими їхніми обличчями. Що за чортівня.

А◦берешся розповідати, то було б ідеально, якби можна було піти десь випити пива, а машинка продовжувала сама (тому що я друкую на машинці). І це не просто слова. Ідеально, так, оскільки тут вічком, про яке треба розповісти, є також механізм (іншого різновиду, Контакс[8] 1.1.2.), і може виявитися, що один механізм знає про інший більше, ніж я, ти, вона — білява жінка — і хмари. Але мені щастить лише, як дурневі, тому знаю, що коли я піду, мій Ремінгтон[9] скам’яніє на столі з тим подвійно нерухомим виглядом, який буває у рухомих речей, коли вони не рухаються. Отже, мушу писати. Хтось з усіх нас мусить писати, якщо вже про це має бути розказано. Краще, коли це буду я, мертвий, не так у це вплутаний, як решта. Я, хто не бачить нічого, крім хмар, і може думати, не відволікаючись, писати, не відволікаючись (ось пропливає ще одна, сіра по краях), і згадувати, не відволікаючись. Я, мертвий (і живий, не йдеться про те, щоб когось обдурити, це зрозуміють, коли настане час, бо мені треба якось розпочинати, і я почав з того, з чого почав, що, врешті-решт, є найкращим початком, коли хочеться щось розповісти).

Раптом запитую себе, чому я повинен про це розповідати. Але якщо почнеш питати себе, чому робиш те, що робиш, якщо лише перейнятися питанням, чому приймаєш запрошення на вечерю (зараз пролітає голуб, а мені здається, що горобець), або чому, почувши від когось якусь цікаву історію, ми одразу ж починаємо відчувати щось таке, як лоскотання у шлунку і не можемо заспокоїтися, поки негайно не зайдемо в сусідній кабінет і, своєю чергою, не розповімо її; відразу ж після того ми почуваємося добре, відчуваємо задоволення і можемо знову братися до роботи. Наскільки я знаю, цього ще ніхто не пояснив, отож найкраще відкинути сором’язливість і розповісти, бо, зрештою, ніхто не соромиться того, що дихає чи назуває черевики. Це речі, які робляться, і коли відбувається щось дивне, коли в черевику ми знаходимо павука чи, вдихаючи, відчуваємо немовби бите скло, тоді треба розповісти про те, що діється, розповісти хлопцям в конторі чи лікарю. «Ох, лікарю, щоразу, коли вдихаю…» Завжди розповідати, завжди позбуватись цього неприємного лоскотання у шлунку.

І як ми вже взялися розповідати, упорядкуймо це трохи, спустімося сходами цього будинку в неділю сьомого листопада, якраз місяць тому. Сходиш із п’ятого поверху униз і опиняєшся в неділі, з несподіваним для листопада в Парижі сонцем, з величезним бажанням кудись іти, щось бачити, фотографувати (оскільки ми — фотографи, я є фотографом). Я◦знаю, що найважче буде знайти манеру розповідати це, і не боюся повторюватися. Буде важко, бо ніхто добре не знає, хто насправді розповідає: чи я, чи те, що трапилося, чи те, що зараз бачу (хмари, а часом голуб), чи я попросту розповідаю правду, що є лише моєю, і тому не є правдою, окрім як для мого шлунка, для цього бажання вибігти і якось покінчити з цим, хоч щó б то було.

Розповідатимемо поволі, й одразу стане ясно, що відбувається відповідно до того, як я пишу. Якщо мене хтось замінить, якщо я вже не знатиму, що сказати, якщо закінчаться хмари і почнеться щось інше (бо не може бути так, щоб це постійно були хмари, що пропливають, і часом голуб), якщо що-небудь з усього цього… А◦після «якщо» що написати, як правильно завершити речення? Але коли я почну ставити питання, то не розповім нічого; краще розповідати — може, розповідь буде відповіддю, принаймні для когось, хто її прочитає.

Роберто Мішель, напівфранцуз-напівчилієць, перекладач і у вільний час фотограф-аматор, вийшов з будинку під номером 11 на рю Мсьє ле Прінс в неділю, сьомого листопада цього року (зараз пропливають дві менші, сріблясті по краях). Останні три тижні він працював над перекладом французькою трактату про відводи й апеляції Хосе Норберто Альєнде, професора університету Сантьяго. Вітер у Парижі буває вкрай рідко, а ще рідше вітер, який би на розі вулиць закручувався і здіймався догори, мордуючи старі дерев’яні віконниці, за якими приголомшені господині на різний лад коментували нестабільність погоди останніми роками. Але було також і сонце, верхи на вітрі, приятель котів, і тому ніщо не могло завадити мені перейтися по набережних Сени і сфотографувати Консьєржері[10] i Сен-Шапель[11]. Була всього лишень десята ранку, і я вирахував, що близько одинадцятої буде гарне освітлення, найкраще, яке може бути восени; щоб згаяти час, я попрямував до острова Сен-Луї, почав прогулюватися вздовж Ке д’Анжу, якусь хвильку дивився на готель «Лозен»[12], прочитав сам собі вголос кілька рядків з Аполлінера, які завжди спливають у мене в пам’яті, коли я проходжу повз готель «Лозен» (це мало нагадати мені іншого поета, але Мішель є упертюхом), коли зненацька вітер ущух і сонце зробилося щонайменше удвічі більшим (я хочу сказати — теплішим, але насправді це одне і те саме). Я◦присів на парапет і відчув себе страшенно щасливим у неділю зранку.

Серед багатьох способів здолати ніщо одним із найкращих є робити фотографії — діяльність, якої дітей треба навчати змалку, позаяк вона вимагає дисципліни, естетичного виховання, доброго ока і твердої руки. Не йдеться про те, щоб чатувати на якусь побрехеньку, як якийсь репортер, і ловити ідіотський силует якоїсь знаменитості, що виходить з будинку під номером 10 на Даунінг-стріт; та в кожному разі, коли прогулюєшся з фотоапаратом, маєш ніби за обов’язок бути уважним, не прогавити те, як несподівано і прегарно відбивається сонячний промінь від старого каменю або як розвіваються в повітрі коси дівчинки, що повертається додому з хлібом чи пляшкою молока. Мішель знав, що фотограф завжди наче робить заміну власної манери бачити світ на іншу, яку йому підступно нав’язує фотоапарат (зараз пропливає величезна, майже чорна хмара). Та не зневірювався, бо добре знав, що тільки-но він вийде без свого Контакса, як до нього знову повернуться розсіяність, бачення без кадру, світло без діафрагми чи витримки 1/250. Зараз (що за слово — зараз — яка ідіотська брехня) я міг сидіти собі на поручнях над рікою, дивитись, як пропливають чорні й червоні човни, зовсім не замислюючись над сценами, які я бачив, з погляду фотографії, просто пливучи за плином речей, линучи, не рухаючись з місця, разом із часом. І вітер вже стих.

Потім я пройшовся вздовж Ке де Бурбон аж до краю острова, де є затишний майданчик (затишний тому, що маленький, а не тому, що потайний, бо навстіж відкритий ріці та небу), який мені страшенно подобається. Там не було нікого, крім якоїсь пари і, звісно, голубів; може, котрийсь із них саме пролітає повз те, що я зараз бачу. Підстрибнувши, я вмостився на парапеті і дозволив сонцю огорнути й оплутати себе, підставляючи йому обличчя, вуха, долоні (рукавички я сховав до кишені). У мене не було бажання фотографувати, і я запалив сигарету, щоб чимось себе зайняти. Гадаю, що саме тієї миті, підносячи сірник до цигарки, я вперше побачив хлопчину.

Ті, кого я сприйняв за пару, радше скидалися на сина з матір’ю, хоча у той самий час я розумів, що це не син із матір’ю, що це — пара, в тому значенні, яке ми надаємо цьому слову, коли бачимо пару, що стоїть, обіпершись на парапет, або сидить, обійнявшись, на лавці в парку. Робити мені було нічого, тож я мав удосталь часу, аби перейнятись питанням, чому хлопчина виглядає настільки неспокійним, ніби якесь лошатко чи зайченя, то запихаючи руки в кишені, то одразу ж витягаючи їх одна за одною, проводячи пальцями по волоссю, змінюючи позу. І найголовніше — чого він боїться, бо страх прочитувався в кожному його русі, страх, приглушений соромом, бажання кинутися геть, яке було настільки очевидним, наче його тіло було готове ось-ось утікати, з останніх сил стримуване гідністю.

Усе це було настільки явним, там, за п’ять метрів від мене — ми були одні біля парапету, на краю острова — що спочатку страх хлопця не дав мені краще роздивитися біляву жінку. Зараз, розмірковуючи над усім цим, я бачу її значно чіткіше тієї першої миті, коли я розгледів її обличчя (зненацька воно розвернулося, як мідний флюгер, і очі, там були очі), коли неясно почав розуміти, щó могло відбуватися з хлопцем, і сказав собі, що варто залишитися і подивитись (вітер відносив їхні слова, які вони ледь шепотіли). Гадаю, я вмію дивитись, якщо є щось, що я вмію, і що коли ми дивимось — це завжди сочиться фальшею, бо це те, що виганяє нас із нас самих і без найменшої гарантії, натомість коли ми нюхаємо чи… (але Мішелеві дуже легко відійти від теми, йому не можна дозволяти просторікувати, як заманеться). У кожному разі, якщо заздалегідь передбачати ймовірну фальш, тоді можна дивитися, та достатньо добре вибирати між «дивитися» і «що бачити», знімати з речей увесь цей сторонній одяг. Та, звісно, все це доволі складно.

Образ хлопця запам’ятався мені краще, ніж його справжня статура (це стане зрозумілим згодом), а от про жінку я зараз впевнений, що її фігуру пам’ятаю значно краще, ніж її образ. Була вона худорлявою і стрункою — неточні два слова для того, щоб сказати, якою вона була, — і мала на собі хутряне пальто, майже чорне, майже довге, майже гарне. Увесь вітер того ранку (тепер це був легенький вітерець і не було зимно) розвівав білявим волоссям, що облямовувало її біле понуре обличчя — неточні два слова — і весь світ стояв, жахливо самотній, навитяжку перед її чорними очима, що падали на все, як два орли, два стрибки в порожнечу, два зблиски зеленої твані. Я◦нічого не описую, радше намагаюся зрозуміти. Тому й кажу — два зблиски зеленої твані.

Будьмо об’єктивними: хлопець був досить добре вбраний і мав при собі жовті рукавиці, які — я міг би в цьому заприсягнутися — належали його старшому братові, студентові права чи суспільних наук; забавно було бачити, як їхні пальці визирають з кишені куртки. Довший час я не бачив його обличчя, лише профіль, зовсім не дурний — налякана птаха, ангел Фра Філіпо, рисовий пудинг — і спину підлітка, що хоче займатися дзюдо і вже декілька разів бився за якусь ідею чи сестру. На порозі чотирнадцяти- чи, може, п’ятнадцятиріччя, відчувалося, що вдягають і годують його батьки, але в кишені у нього ні гроша, що він має переговорити з товаришами, перш ніж зважитись на горнятко кави, чарку коньяку, пачку сигарет. Блукаючи вулицями, він думає про однокласниць, про те, як чудово було б піти в кіно і подивитися останню стрічку або купувати романи, чи краватки, чи пляшки алкоголю з білими та зеленими етикетками. Вдома у нього (респектабельний дім, обід ополудні і романтичні пейзажі на стінах, із темним передпокоєм і підставкою для парасоль із червоного дерева біля дверей) повільно точиться час, аби вчитися, щоби бути надією мами, щоби бути подібним до тата, щоб писати листи до тітоньки в Авіньйон. Тому й усе це ходіння вулицями, уся ця ріка для нього (але ж у кишені — ні копійки) і загадкове місто, коли тобі п’ятнадцять років, з його знаками на брамах, його жахаючими котами, пакетик картопляних чіпсів за тридцять франків, складений вчетверо порнографічний журнал, самотність, як порожнеча в кишенях — мені це порівняння видається вдалим, — і запал до стількох незбагненних, але осяяних загальною любов’ю речей, які своєю доступністю нагадують вітер і вулиці.

Це — біографія того хлопця і будь-якого хлопця взагалі, але саме його я бачив зараз, самотнього, зусібіч оточеного присутністю білявої жінки, що продовжувала з ним розмовляти. (Я◦стомився наполягати, але щойно пропливли дві довгі роздерті хмари. Гадаю, того ранку я ні разу навіть не глянув на небо, бо як тільки я здогадався, щó діється між хлопцем і жінкою, то міг лише дивитися на них і чекати, дивитися і…). Отже, хлопець виглядав занепокоєним, і можна було легко здогадатися, що ж відбулося кілька хвилин — максимум пів години — тому. Хлопець дійшов до краю острова, побачив жінку — і вона видалася йому прекрасною. Жінка чекала цього, позаяк була там, щоб чекати цього. Або хлопець прийшов раніше, і вона побачила його з якогось балкона чи авто, і вийшла йому навперейми, під якимось приводом зав’язала розмову, від самого початку певна в тому, що він її боятиметься і захоче втекти і що, ясна річ, залишиться, настовбурчений і похмурий, вдаючи, що має досвід і насолоджується пригодою. Все решта не становило труднощів, бо відбувалося за п’ять метрів від мене, і будь-хто міг побачити, на якому етапі перебуває гра, цей сміху вартий поєдинок на шпагах; найбільшою атракцією було не те, що він відбувався, а передбачення його розв’язки. Закінчиться тим, що хлопець, зіславшись на побачення чи на якийсь інший обов’язок, збентежено і спотикаючись, піде геть, намагаючись ступати невимушено і відчуваючи себе оголеним під глузливим поглядом, що супроводжуватиме його, аж поки він не зникне з поля зору. Або залишиться, заворожений чи просто неспроможний взяти ініціативу в свої руки, і жінка почне голубити його обличчя, куйовдити волосся, промовляючи до нього вже без слів, а потім візьме його за руку, щоб відвести до себе, якщо він сам зі зніяковінням, яким, можливо, почне забарвлюватися бажання, ризик пригоди, не наважиться покласти руку їй на талію і поцілувати її. Усе це могло відбутися, але ще не відбувалося, і Мішель розпусно чекав, сидячи на поручні і майже несвідомо налаштовуючи фотоапарат, щоби зробити мальовниче фото в кутку острова з дуже незвичайними двома, що розмовляють і дивляться одне на одного.

Цікаво, що сцена (майже ніщо: двоє, що стоять там, неоднаково молоді) мала в собі якусь тривожну ауру. Я◦думав, що я сам наклав її, і що моє фото, якби його зробив, повернуло би речам усю їхню дурну правду. Цікаво було б дізнатися, що думав чоловік у сірому капелюсі, який сидів за кермом авто, припаркованого на набережній, що веде до містка, і читав газету чи дрімав. Я◦його щойно помітив, бо людина в припаркованому авто майже зникає, губиться в цій жалюгідній приватній клітці, позбавленій краси, якої їй надають рух і небезпека. Однак авто стояло там увесь час, формуючи частину (чи деформуючи цю частину) острова. Авто, так, ніби кажеш — вуличний ліхтар чи лавка в парку. І ніколи вітер, сонячне світло — це завжди щось нове для шкіри та очей, а також хлопець і жінка, унікальні, які стояли там, аби змінити острів, показати мені його по-іншому. Зрештою, цілком могло виявитися, що чоловік з газетою також стежив за тим, що відбувалося, і, як і я, відчував недобрий присмак від усього того, чого можна було сподіватися. Тепер жінка легенько розвернулася, і хлопчина опинився між нею і парапетом. Я◦бачив їх майже у профіль, він був від неї вищим, але не набагато, і, незважаючи на це, вона над ним вивищувалася, здавалося, вона нависала над ним (зненацька її сміх — батіг із пір’я), роздавлюючи його лише тим, що була тут, сміялася, проводила рукою в повітрі. Для чого чекати ще? З діафрагмою сімнадцять, рамкою кадру, куди б не попадало це жахливе чорне авто, але попадало це дерево, потрібне для того, щоб розбити занадто сірий простір…

Я◦підніс фотоапарат, зробив вигляд, що розглядаю щось в об’єктив, наведений не на них, і став пильнувати, впевнений, що вдасться врешті-решт упіймати викривальний жест, узагальнюючий вияв усього, що відбувалося, розмірене рухом життя, яке застиглий образ руйнує, дроблячи час, якщо лишень ми не виберемо ледь помітну найістотнішу його частинку. Мені не довелося чекати довго. Жінка просувалася вперед у своєму завданні лагідно сплутати хлопця по руках і ногах, поволі, шар за шаром здерти з нього залишки його волі в довжелезних і солодких тортурах. Я◦уявив собі ймовірний фінал (тепер з’явилася маленька пінява хмаринка, майже єдина на небі), передбачив, як вони прийдуть у будинок (можливо, помешкання на цокольному поверсі, яке вона переповнила подушками і котами), і припустив, що хлопець злякається, з відчаю вирішить це приховати і піддасться, прикидаючись, що для нього у цьому немає нічого нового. Заплющивши очі — якщо я їх і справді заплющив — я уявив собі таку сцену: поцілунки, які роздражнюють, жінка на ліжку з периною бузкового кольору лагідно відштовхує руки, що намагаються її роздягнути — як у романах, натомість змушує його дозволити їй зняти з нього одяг, найсправжнісінькі мама з сином в жовтуватому опаловому світлі. І усе закінчиться, як завжди — може. Але можливо, що усе було б по-іншому й ініціація юнака не відбулась би, їй би не дали відбутися, після тривалої прелюдії, коли невправність, дражливі пестощі, блукання рук вилились би у бозна-що, в самотню втіху нарізно, у зверхню відмову, змішану з умінням дражнити і бентежити уже й так уражену невинність. Так могло бути, так цілком могло бути. Та жінка не шукала в хлопцеві коханця і водночас намагалася заволодіти ним з якоюсь метою, яку неможливо було зрозуміти, не уявивши, що це якась жорстока гра, бажання жадати без вдоволення, збуджуватися для когось іншого, для когось, хто в жодному разі не міг бути цим хлопцем.

Мішель грішить літературою, тим, що вигадує щось нереальне. Ніщо не подобається йому більше, ніж уявляти собі винятки, індивідуумів поза межами виду, монстрів, не завжди огидних. Але ця жінка спонукала до роздумів, можливо, даючи ключі, яких стане для того, щоби вгадати правду. Перед тим, як вона зникне, заполонивши при цьому мою уяву на кілька днів, бо я схильний до пережовування, я вирішив далі не зволікати. Захопивши усе в об’єктив (дерево, поручні, сонце об одинадцятій ранку), я натиснув на спуск. Якраз вчасно, аби зрозуміти, що вони обидвоє це зауважили і тепер дивляться на мене, хлопець — здивовано і немовби запитально, а от вона була роздратована, її тіло й обличчя — рішуче ворожими — зрозумівши, що їх викрадено, підступно втиснуто в невеличкий хімічний образ.

Я◦міг би розповісти, що було далі, дуже детально, але не варто. Жінка говорила, що ніхто не має права фотографувати без дозволу, і вимагала, щоб я віддав їй плівку. Усе це — з гарною паризькою вимовою, сухим і чітким голосом, що з кожним реченням набирав щодалі яскравішого забарвлення і вищого тону. Мені було однаково віддавати їй плівку чи ні, але усім, хто мене знає, добре відомо, що про будь-що мене треба попросити гарно. Отож я обмежився формулюванням своєї думки про те, що фотографування в громадських місцях не лише не заборонене, але й передбачає якнайширше сприяння, як офіційне, так і приватне. І говорячи їй це, я із саркастичною насолодою спостерігав, як хлопець відступає, починає задкувати — тільки б не ворухнутись — і раптом (це здавалося неймовірним) він повернувся і кинувся бігти, думаючи, бідолаха, що йде, а насправді стрімголов утікаючи, проминув авто і розтанув у ранковому повітрі, як серпанок Діви Марії.

Але серпанок Діви Марії називають ще слиною диявола, і Мішель змушений був витримати детальні прокльони, вислухати, як його називають дурнем, який всюди пхає свого носа, намагаючись при тому силувано усміхатись, зіщулившись і лише похитуючи головою, такий ось наїзд. Я◦вже почав стомлюватися, коли почув, як стукнули дверцята авто. Це був чоловік у сірому капелюсі, що стояв і дивився на нас. Лише тоді я зрозумів, що він відігравав у цій комедії якусь роль.

Він рушив до нас, тримаючи в руці газету, яку перед тим вдавав, що читає. Що мені найбільше запам’яталося, то та гримаса, що викривляла йому вуста, вкривала зморшками його обличчя, трохи змінюючи місце і форму, бо губи у нього тремтіли, і гримаса перекочувалась з одного кутика рота в інший, ніби щось самостійне і живе, непідвладне волі. Проте все решта лишалось нерухомим — обсипаний борошном блазень чи безкровний чоловік з безживною сухою шкірою, з глибоко посадженими очима, з чорними, чітко означеними ніздрями, чорнішими, ніж волосся, брови чи його чорна краватка. Ішов він дуже обережно, так, наче бруківка ранила йому ноги; я побачив, що на ньому лаковані черевики з настільки тонкими підметками, що крізь них він мусив відчувати кожну нерівність вулиці. Не знаю, чому я зліз із поручнів, так достоту і не знаю, чому вирішив не віддавати їм плівки, відповісти відмовою на вимогу, в якій вгадувався страх і боягузтво. Блазень і жінка мовчки радилися одне з одним: ми утворювали ідеальний і нестерпний трикутник, щось, що мало з тріском розколотися. Я◦розсміявся їм в обличчя і пішов собі геть, гадаю, трохи повільніше, ніж хлопець. На рівні перших будинків, біля залізного містка я обернувся, щоб глянути на них. Вони стояли нерухомо, лише чоловік впустив газету. Мені здалося, що жінка, притиснувшись спиною до парапету, водила руками по його каменях — класичний і абсурдний жест переслідуваного, який шукає виходу.

Те, що йде далі, сталося тут, майже щойно, в кімнаті на п’ятому поверсі. Минуло кілька днів, перш ніж Мішель проявив недільну плівку. Знімки Консьєржері і Сен-Шапель були такими, як і мали бути. Він виявив два чи три пробні кадри, про які вже забув, невдалу спробу упіймати в кадр кота, що невідомо як видерся на дах громадської вбиральні, а також фото білявої жінки та юнака. Негатив був настільки вдалим, що Мішель зробив збільшення. Воно виявилося таким вдалим, що він зробив ще одне, значно більше, розміром майже як плакат. Йому й на думку не спало (тепер він знову і знову запитує себе — чому?), що лише фотографії Консьєржері вартували такої роботи. Миттєве фото, зроблене на краю острова, було єдиним з усієї серії, яке його зацікавило. Він прикріпив фотопанно на стіну кімнати і першого дня якийсь час дивився на нього і згадував — така собі меланхолійна операція із порівняння пам’ятки із втраченою реальністю; пам’ятки скам’янілої, як і кожне фото, де нічого не бракувало, навіть — і понад усе — «нічого», справжній закріплювач сцени. Була жінка, був хлопець, штивне дерево у них над головами, небо, таке ж непорушне, як камені парапету, хмари і каміння, змішані в одне ціле (зараз пропливає ще одна, з гострими краями, мчить, немов провісник бурі). Перші два дні я нормально сприймав зроблене: і сам знімок, і фотопанно на стіні, у мене навіть не виникло питання, чому я раз у раз відриваюсь від перекладу трактату Хосе Норберто Альєнде, аби знову зустрітися очима з обличчям жінки, з темними плямами на поручнях. Перше моє здивування виявилося безглуздим; мені й на думку ніколи не спадало, що коли ми дивимося на фото під прямим кутом, наші очі повністю відтворюють позицію і бачення об’єктива; це речі, які сприймаються, як самі собою зрозумілі і над якими нікому не спаде на думку розмірковувати. Сидячи в кріслі перед друкарською машинкою, я дивився на фото за три метри від мене і раптом зрозумів, що перебуваю саме там, де в момент зйомки був об’єктив. Це добре, без сумніву, це була найкраща манера розглядати фото, попри те, що погляд під іншим кутом може принести свої зачарування і навіть показати щось нове. Кожні кілька хвилин, наприклад, коли мені не вдавалося добре висловити французькою те, що Хосе Норберто Альєнде так добре висловлював іспанською, я підводив очі і дивився на фото. Часом мій погляд притягувала жінка, часом хлопець, а часом — бруківка, де так гарно розмістився опалий сухий листок, щоб підсилити бічний сектор. Тоді я трохи відпочивав від своєї роботи і з насолодою знову занурювався у той ранок, яким насичене було фото, з іронією згадував образ розлюченої жінки, яка домагалася від мене плівки, смішну і жалюгідну втечу хлопця, появу на сцені чоловіка з білим обличчям. По суті, я був задоволений собою. Мій відхід не був таким уже й блискучим, бо французи таки швидкі на язик, і я не дуже добре розумів, чому я вирішив за краще піти геть, не виклавши їм усе про привілеї, переваги і громадянські права. Важливим було, насправді важливим було те, що я допоміг хлопцеві вчасно порятуватись (це в тому випадку, коли моя теорія є правильною, що не повністю доведено, але сама втеча, здавалось, на це вказувала). Із чистої цікавості я дав йому можливість використати нарешті свій страх собі ж на користь. Тепер він, напевне, розкаювався, відчував себе приниженим, неповноцінним як чоловік. Та краще це, ніж товариство жінки, здатної дивитися так, як на нього дивилися на острові. Мішель іноді буває пуританином, вважає, що не можна розбещувати насильно. По суті, те фото було добрим вчинком.

Однак не через добрий вчинок я дивився на нього щоразу, коли закінчував абзац. У той момент я не знав, чому на нього дивлюся, чому закріпив фотопанно на стіні. Можливо, так буває зі всіма фатальними вчинками, і власне це є передумовою їхнього здійснення. Мені здається, що майже непомітне тремтіння листків на дереві не викликало у мене занепокоєння, що я й далі продовжував працювати над розпочатою фразою й успішно завершив її. Звички — як величезні гербарії, зрештою, фотопанно розміром 80х60 схоже на кіноекран, на якому жінка на краю острова розмовляє з хлопцем, а у них над головами хитає сухим листям дерево.

Але руки — це вже було занадто. Я◦саме закінчував писати «Donc, la seconde clé réside dans la nature intrinsèque des difficultés que les sociétés…»[13], коли побачив руку жінки, що почала поволі, палець за пальцем, стискатися в кулак. Від мене не лишилося нічого — фраза, якій ніколи не судилося бути завершеною, друкарська машинка, що падає на підлогу, крісло, що порипує і тремтить, туман. Хлопець схилив голову, як це роблять боксери, коли вже не витримують і чекають удару, котрий звалить їх з ніг. Комір його пальта був піднятий, і він більше, ніж будь-коли, був схожий на в’язня, на ідеальну жертву, що сама допомагає наблизити катастрофу. Тепер жінка щось шепотіла йому на вухо — і її рука знову розтислася, щоб вмоститися у нього на щоці, знову і знову пестити її, поволі обпікаючи. Хлопець виглядав не стільки зляканим, скільки недовірливим, раз чи двічі він зиркнув поверх плеча жінки, а вона далі говорила, пояснюючи йому щось, що змушувало його кожної миті дивитись туди, де — як це дуже добре знав Мішель — стояло авто, в якому сидів чоловік у сірому капелюсі, дбайливо вилучений з фотографії, але віддзеркалювався в очах хлопця і (хто б тепер у цьому сумнівався) словах жінки, її руках, її підмінній присутності. Коли я побачив, як чоловік підійшов і зупинився біля них, не зводячи з них погляду, тримаючи руки в кишенях, з якимось напівбридливим, напіввимогливим виразом — господар, що зараз свисне своєму псові, аби той закінчував свої пустощі на площі, — то зрозумів (якщо це можна назвати словом «зрозумів»), щó зараз має відбутися, щó мало відбутися, щó мало би відбутися в цю мить, між цими людьми, там, де мені вдалося порушити певний порядок, простодушно втрутившись у те, що не відбулося, але що зараз мало відбутися, зараз мало здійснитися. І те, що я тоді уявляв собі, було набагато менш жахливим, ніж реальність, ніж ця жінка, що не була там сама собою, яка і пестила, і щось пропонувала, і підбадьорювала не для власної втіхи, не для того, щоби привести до себе розкуйовдженого ангела і розважатися його переляком, його пристрасною грацією. Справжній господар чекав, нетерпляче посміхаючись, упевнений, що справа вигорить. Не він перший посилав наперед жінку, аби вона привела йому зв’язаних по руках і ногах квітами бранців. Усе решта — дуже просто. Авто, якесь помешкання, напої, збудливі гравюри, запізнілі сльози, пробудження у пеклі. І я нічого не міг вдіяти, цього разу я абсолютно нічого не міг вдіяти. Моєю силою була фотографія, ось ця, там, де мені мстилися, відверто демонструючи те, що мало статися. Фото було зроблене, час минув. Ми були так далеко одне від одного, розбещення вже напевне відбулося, сльози пролилися, й усі решта припущення і жалі. Раптом усе перевернулося, вони були живими, рухалися, зважували і зважувалися, йшли у своє майбутнє. А◦я був по інший бік, в’язень іншого часу, кімнати на п’ятому поверсі, того, що не знаю, хто той чоловік, та жінка, той хлопчик, в’язень того, що я є нічим іншим, як лінзою фотоапарата, чимось закляклим, нездатним втрутитися. З мене відверто і жорстоко глузували, тим, що залагоджували це у мене, ні на що не спроможного, на очах, тим, що хлопець ще раз поглянув на блазня, і я зрозумів, що він зараз погодиться, що пропозиція зав’язана на грошах чи якомусь обмані і що я не можу гукнути йому, аби він утікав, чи просто ще раз відкрити йому шлях до втечі новим фото, ще одним маленьким і майже несміливим втручанням, яке б зруйнувало це риштування зі слини і парфумів. Усе вирішиться зараз, саме цієї миті; довкола панувало щось на зразок безмежної тиші, яке не мало нічого спільного з матеріальною тишею. Воно випростовувалося, налаштовувалося. Здається, я закричав, закричав дико і в ту ж секунду зрозумів, що починаю наближатися до них, десять сантиметрів, один крок, ще один, дерево ритмічно розгойдувало гілками на першому плані, темна пляма на поручнях вийшла за межі кадру, обличчя жінки, яке ніби здивовано повернулося до мене, усе збільшувалося; тоді я трохи розвернувся, тобто я хочу сказати, що фотоапарат трохи розвернувся і, не випускаючи з поля зору жінки, почав наближатися до чоловіка, який дивився на мене своїми чорними отворами на місці очей напівздивовано-напіврозлючено, бажаючи пришпилити мене до повітря, і тут я побачив величезного птаха поза фокусом, що промайнув перед зображенням; я прихилився до стіни кімнати і відчув себе щасливим, бо хлопець уже майже порятувався, я бачив, як він біжить, знову у фокусі, мчить, з розмаяним волоссям, вчиться нарешті летіти над островом, досягати містка, повертатися в місто. Вдруге він від них вислизнув, вдруге я допоміг йому втекти, повернув його в його крихкий рай. Задиханий, я спинився перед ними; далі йти вже не було потреби, гру було зіграно. Від жінки залишилося лише плече і пасмо волосся, брутально обрізане рамкою кадру, але чоловік стояв у центрі кадру, обличчям до мене, з напіврозтуленим ротом, в якому виднівся тремтячий чорний язик; він повільно піднімав руки, виставляючи їх на перший план. Якусь мить він ще був у фокусі, а потім його розмитий силует затулив собою острів, дерево; я заплющив очі і не захотів уже дивитися, затулив обличчя долонями і розплакався, наче якийсь ідіот.

Зараз пропливає величезна біла хмара, як і усі ці дні, увесь цей несказанний час. Усе, про що залишається сказати — це завжди хмара, дві хмари чи довгі години абсолютно безхмарного неба, дуже чистий, нічим не затьмарений прямокутник, прикріплений шпильками до стіни моєї кімнати. Саме це я побачив, розплющивши очі і витерши їх руками: чисте небо, тоді зліва з’являється хмара, поволі граціозно пропливає і зникає праворуч. Тоді інша, а часом усе, навпаки, стає сірим, усе — одна величезна хмара, і раптом ляскають дощові краплі, і видно, як на зображенні довго падає дощ, немов плач навспак, і поступово квадрат прояснюється, можливо, з’являється сонце, і знову напливають хмари, по дві, по три. І часом голуби, і один чи два горобці.

Цікаво, що люди думають, буцім застелити ліжко — це достоту те саме, що застелити ліжко, подати руку — завжди те саме, що подати руку, а відкрити бляшанку сардин — це безконечно відкривати ту саму бляшанку сардин. «Але ж усе є неповторним, — думає П’єр, невміло розгладжуючи обтріпане синє покривало. — Вчора падав дощ, а нині сяяло сонце, вчора я сумував, а нині має прийти Мішель. Єдиним незмінним є те, що я ніколи не доб’юся, щоб це ліжко мало презентабельний вигляд». Та байдуже, жінкам подобається безлад у кімнаті холостяка, вони можуть усміхнутися (у кожному зубі проглядає мати) і поправити фіранки, переставити вазу для квітів чи стілець, сказати: тільки тобі могло прийти до голови поставити цей стіл там, де немає світла. Мішель напевне казатиме щось таке, ходитиме, торкатиметься до книжок і лампи, переставлятиме їх, а він дасть їй змогу це робити і весь час на неї дивитиметься, розтягнувшись на ліжку чи сидячи на старій канапі, дивитиметься через цигарковий дим і жадатиме її.

«Шоста година, важлива пора», — думає П’єр. Щаслива година, коли увесь квартал Сен-Сюльпіс починає змінюватися, готуватися до вечора. Скоро вийдуть дівчата з контори нотаріуса, чоловік мадам Ленотр прошкандибає сходами, почуються голоси сестер із шостого поверху, які є нерозлучними, коли настає час купувати хліб і газету. Мішель ось-ось прийде, хіба що заблудиться чи загається на вулиці через ту її особливу схильність спинятися будь-де і починати мандрувати своєрідними маленькими світами вітрин. Потім вона йому розповідатиме: заводний ведмідь, платівка Куперена, бронзовий ланцюжок із блакитним камінчиком, повне зібрання творів Стендаля, літня мода. Такі зрозумілі причини, щоби трохи спізнитися. Якщо так, то ще одна цигарка, ще один ковток коньяку. Йому хочеться послухати пісні Мак-Орлана, і він мляво порпається в купах паперів і зошитів. Без сумніву, платівку взяли Ролан чи Бабетт; могли б і попередити, що беруть його речі. Чому Мішель не приходить? Він сідає на край ліжка, зім’явши покривало. Ну от, тепер треба буде тягнути то за один край, то за інший, вилізе той проклятий пруг подушки. Жахливо тхне тютюном, Мішель наморщить носа і скаже, що жахливо тхне тютюном. Сотні і сотні цигарок, викурені за сотні і сотні днів: дисертація, якісь подружки, два приступи печінкової кольки, романи, нудьга. Сотні і сотні цигарок? Він завжди дивується, ловлячи себе на дріб’язковості, схильності надавати великого значення деталям. Він пам’ятає старі краватки, які викинув у смітник десять років тому, що мали колір поштової марки Бельгійського Конго, предмету гордості його філателістичної юності. Наче в глибинах пам’яті ховалось, скільки саме він у своєму житті викурив цигарок, який смак був у кожної, в яку мить він її закурив, куди викинув недопалок. Можливо, абсурдні цифри, які інколи з’являються у його снах, є проявами цієї невмолимої бухгалтерії. «Але тоді Бог існує», — думає П’єр. Дзеркало у шафі повертає йому його усмішку, змушуючи, як завжди, перемінити вираз обличчя, відкинути назад пасмо чорного волосся, яке Мішель погрожує зістригти. Чому Мішель не приходить? «Чому не хоче увійти в мою кімнату», — думає П’єр. Але для того, щоби одного дня мати змогу зістригти йому пасмо волосся, їй доведеться увійти до його кімнати і лягти на його ліжко. Високу ціну платить Даліла, просто так до волосся чоловіка не підберешся. П’єр каже собі, що він дурень, коли думає, що Мішель не хоче піднятися в його кімнату. Ця думка прозвучала глухо, наче здалеку. Іноді думкам, схоже, доводиться прокладати собі шлях через незліченні перешкоди, аби їх почули. Безглуздя — думати, що Мішель не хоче піднятися в його помешкання. Вона не приходить, бо стоїть перед вітриною магазину клямрових виробів чи ще якоїсь крамнички, захоплена спогляданням маленького порцелянового тюленя чи літографії Цзяо-Вукі. Йому здається, що він її бачить, та водночас він усвідомлює, що уявляє собі двостволку — саме тоді, коли ковтає цигарковий дим і почувається немов пробаченим за своє глупство. У двостволці немає нічого дивного, та що може робити о цій порі і в його кімнаті думка про двостволку, це відчуття, ніби здивування. Він не любить цю пору, коли усе забарвлюється у лілове, в сіре. Він ліниво простягає руку, аби ввімкнути лампу на столі. Чому Мішель не приходить? Вона вже не прийде, марно і далі її чекати. Треба думати, що вона і справді не хоче до нього прийти. Ну-ну. У цьому немає нічого трагічного; ще один коньяк, розпочатий роман, спуститися щось з’їсти у бістро Леона. Жінки завжди будуть однакові, в Ангієні чи Парижі, юні чи дорослі. Його теорія виняткових випадків починає розсипатися на порох, мишка задкує, перед тим як потрапити в мишоловку. Але яку мишоловку? Як не нині, то завтра, рано чи пізно… Він чекав її від п’ятої, хоча вона мала прийти о шостій; він спеціально для неї розгладив синє покривало, як ідіот, виліз на стільця з пір’яною мітелкою, щоби зняти непомітну павутину, яка нікому не заважала. І було би так природно, якби у цю саму мить вона вийшла з автобуса у Сен-Сюльпіс і підходила до його дому, затримуючись перед вітринами чи дивлячись на голубів на площі. Немає жодної причини, щоб вона не хотіла піднятися до нього в кімнату. Ясна річ, також немає жодної причини думати про двостволку або вирішувати, що цієї миті краще почитати Мішо, ніж Грема Гріна. Миттєвий вибір завжди тривожить П’єра. Не може бути, щоб усе було безпричинним, аби проста випадковість визначала Гріна супроти Мішо, Мішо супроти Ангієна, тобто проти Гріна. На, маєш: сплутати таку місцевість, як Ангієн, з таким письменником, як Грін… «Не може бути, щоб усе було таким абсурдним, — думає П’єр, викидаючи цигарку. — Якщо вона не прийшла, отже, у неї щось сталося, і до нас обох це не має жодного стосунку».

Він спускається на вулицю, якийсь час стоїть у брамі. Бачить, як загорається світло на площі. В Леона майже нікого нема, коли він сідає за столик на вулиці і замовляє пиво. Звідти, де сидить, він може бачити вхід до свого будинку, тож якщо вона ще… Леон говорить про Тур де Франс; приходять Ніколь з подругою, флористкою із хриплим голосом. Пиво крижане, варто буде замовити сосиски. У дверях його дому син консьєржки скаче на одній нозі. Коли стомлюється, починає скакати на іншій, не відходячи від дверей.

— Яка нісенітниця, — каже Мішель. — Чому б я не хотіла йти до тебе, якщо ми про це домовилися?

Едмон приносить передполудневу каву. О цій порі майже нікого немає, і Едмон затримується біля столика, щоб розказати про Тур де Франс. Потім Мішель розповідає щось правдоподібне, таке, про що П’єр мав би подумати. Часті зомління її матері, переляканий батько телефонує їй в офіс, бігом в таксі, аби потім виявилося, що нічого страшного, просто запаморочення. Усе це стається не вперше, але треба бути П’єром, щоб…

— Я◦радий, що їй вже краще, — як дурень, каже П’єр.

Він кладе руку на руку Мішель. Мішель кладе іншу руку на руку П’єра. П’єр кладе іншу свою руку на руку Мішель. Мішель витягає знизу свою руку і кладе її згори. П’єр витягає знизу свою руку і кладе її згори. Мішель витягає знизу свою руку і притуляє долоню до П’єрового носа.

— Холодний, як у песика.

П’єр визнає, що температура його носа є незбагненною загадкою.

— Дурник, — каже Мішель, підсумовуючи ситуацію.

П’єр цілує її чоло, волосся. Позаяк вона схиляє голову, бере її за підборіддя і змушує глянути на нього, перш ніж поцілувати її в уста. Він цілує її, потім знову. Пахне чимось свіжим, затінком дерев. «Im wunderschönen Monat Mai…»[23], він виразно чує цю мелодію. Його ледь вражає, що він так добре пам’ятає слова, які тільки після перекладу набувають для нього повного змісту. Але йому подобається мелодія, слова так добре звучать близько волосся Мішель, близько її вологих уст. «Im wunderschönen Monat Mai, als…»

Рука Мішель впинається йому в плече, встромляє в нього нігті.

— Ти робиш мені боляче, — каже Мішель, відпихаючи його, і проводить пальцями по губах.

П’єр бачить знак своїх зубів на краєчку її губи. Він гладить її по щоці і знову легенько цілує. Мішель розсердилась? Ні, не розсердилась. Коли, коли, коли вони зустрінуться наодинці? Йому важко зрозуміти: пояснення Мішель, здається, стосуються чогось іншого. Зациклений на думці, що він побачить її колись у себе вдома, що вона підніметься на п’ятий поверх і увійде до його кімнати, він не розуміє, що нараз усе прояснилося, що батьки Мішель на два тижні їдуть на ферму. Нехай їдуть, так краще, тоді Мішель… Раптом до нього доходить, і він видивляється на неї. Мішель сміється.

— Ти будеш сама в своєму домі ці два тижні?

— Який ти дурненький, — каже Мішель. Виставивши пальця, вона малює невидимі зірочки, ромби, легкі завитки. Звісно, її мати розраховує, що віддана Бабетт буде з нею ці два тижні, адже було стільки пограбувань і крадіжок у передмісті. Але Бабетт залишатиметься у Парижі стільки, скільки вони захочуть.

П’єр не знає того котеджу, хоча уявляв його так часто, що наче вже побував у ньому, він входить з Мішель у невеличку вітальню, заставлену пошарпаними меблями, піднімається сходами, торкнувшись пальцями скляної кулі, що висить там, де починаються перила. Він не знає, чому цей дім йому не подобається, йому хочеться вийти у сад, хоча важко повірити, що такий маленький котедж може мати сад. Він насилу відривається від цього видива, бачить, що він щасливий, що він у кав’ярні з Мішель, що котедж буде не такий, яким він його уявляє і який трохи давить на нього своїми меблями і вицвілими килимами. «Треба буде попросити у Ксав’є мотоцикл», — думає П’єр. Він заїде за Мішель, і через пів години вони будуть у Кламарі, матимуть два вікенди для екскурсій, треба буде дістати термос і купити розчинної кави.

— На сходах твого дому є скляна куля?

— Ні, — каже Мішель, — ти плутаєш з…

Вона замовкає, наче щось їй стало поперек горла. Сидячи на банкетці, прихилившись головою до високого дзеркала, при допомозі якого Едмон намагається помножити столики в кав’ярні, П’єр туманно визнає, що Мішель — наче кішка чи портрет незнайомки. Він знайомий з нею так віднедавна, може, їй також важко його зрозуміти. Поки що взаємна любов нічого не пояснює, як і наявність спільних друзів чи схожість політичних переконань. Попервах завжди думають, що ні в кому немає таємниці, що відомості легко зібрати: Мішель Дювернуа, двадцять чотири роки, каштанове волосся, сірі очі, служить в конторі. Вона також знає, що П’єр Жоліве, двадцяти трьох років, блондин… Але завтра вони разом поїдуть до неї додому, півгодинна подорож — і вони будуть в Ангієні. «Знову цей Ангієн», — думає П’єр, відганяючи від себе цю назву, наче муху. Вони матимуть два тижні, щоби побути разом, і біля дому є сад, ймовірно, зовсім не такий, як він уявляє, треба спитати у Мішель, який у них сад, але Мішель кличе Едмона: вже минуло пів на дванадцяту і завідувач наморщить носа, коли побачить, що вона вернулася пізно.

— Посидь ще трошки, — каже П’єр. — Ось ідуть Ролан і Бабетт. Просто неймовірно: ми ніколи не можемо побути самі у цій кав’ярні.

— Самі? — каже Мішель. — Але ж ми прийшли зустрітися з ними.

— Я◦знаю, та все одно.

Мішель знизує плечима, і П’єр знає, що вона його розуміє і насправді також шкодує, що друзі з’являються так пунктуально. Бабетт і Ролан приносять свою звичну атмосферу тихого щастя, яка цього разу його дратує і виводить з рівноваги. Вони — по інший бік, захищені хвилерізом часу; їхня лють і невдоволення стосуються світу, політики чи мистецтва і ніколи їх самих, їхніх глибших стосунків. Вони врятовані звичкою, завченими жестами. Все розгладжене, випрасуване, поскладане, пронумероване. Задоволені поросята, бідолахи, вони такі добрі друзі. Він ладен не потиснути руки, яку простягає йому Ролан, ковтає слину, дивиться йому у вічі, а потім здавлює пальці так, ніби хоче їх зламати. Ролан сміється і сідає навпроти них; розповідає новини кіноклубу, треба буде обов’язково піти туди в понеділок. «Задоволені поросята», — пережовує П’єр. Це безглуздо, несправедливо. Це ж фільм Пудовкіна, та ну вас, можна було б пошукати щось нове.

— Нове, — кепкує Бабетт. — Нове. Який ти старий, П’єре.

Жодної причини, щоб не хотіти подати руку Роланові.

— На ній була помаранчева блузка, яка їй дуже личила, — розповідає Мішель.

Ролан пропонує цигарку і замовляє каву. Жодної причини, щоб не хотіти подати руку Роланові.

— Так, вона розумна дівчина, — каже Бабетт.

Ролан дивиться на П’єра і підморгує йому. Він спокійний, у нього немає проблем. Жодних проблем, спокійне порося. П’єру огидний цей спокій, те, що Мішель може говорити про помаранчеву блузку — така далека від нього, як завжди. У нього з ними нема нічого спільного, він останнім увійшов до гурту, вони його ледве терплять.

Говорячи (тепер мова йде про черевички), Мішель проводить пальцем по краєчку губи. Він навіть не здатен добре її поцілувати, він завдав їй болю, і Мішель про це пам’ятає. А◦весь світ завдає болю йому: йому підморгують, до нього усміхаються, його дуже люблять. Це як тягар у грудях, потреба піти геть і бути самому в своїй кімнаті, запитуючи, чому Мішель не прийшла, чому Бабетт і Ролан, не попередивши його, взяли платівку.

Мішель дивиться на годинник і жахається. Вони домовляються про кіноклуб, П’єр платить за каву. Він почувається краще, хотів би ще трохи побалакати з Роланом і Бабетт, тепло розкланюється з ними. Добрі поросята, близькі друзі Мішель.

Ролан бачить, як вони віддаляються, виходять на залиту сонцем вулицю. Поволі п’є каву.

— Цікаво, — каже Ролан.

— Мені також, — каже Бабетт.

— Зрештою, чому ні?

— Чому ні, ясна річ. Але це буде вперше з того часу.

— Уже час, аби Мішель зробила щось зі своїм життям, — каже Ролан. — Якщо хочеш почути мою думку: вона дуже закохана.

— Вони обидвоє дуже закохані.

Ролан замислюється.

Obra editada en el marco del Programa «Sur» de Apoyo a las Traducciones del Ministerio de Relaciones Exteriores y Culto de la República Argentina

Це видання здійснено в рамках Програми підтримки перекладів «Sur» Міністерства закордонних справ та культу Аргентинської Республіки

Хосе де Сан-Мартін (1778–1850) — національний герой Аргентини, революціонер, генерал (тут і далі примітки перекладача).

Бернардіно Рівадавія (1780–1845) — аргентинський політичний діяч, перший президент Аргентини.

Напій, що складається з кави, води і коньяку чи рому.

«Дякую, мадам Дюран» (фр.).

«Ну й спека» (фр.).

Один із шести великих залізничних вокзалів Парижа.

Уперше оповідання «Слина диявола» було надруковане в Аргентині у 1959 р. у збірці оповідань «Таємна зброя». 1966 року з’явився його переклад англійською під назвою «Blow-up». Прочитавши його, Мікеланджело Антоніоні у 1967 р. створив однойменний фільм, який вважається культовим.

Contax — назва плівкових фотоапаратів.

Модель револьвера, яку створив 1857 року Еліфалет Ремінгтон. Під час Громадянської війни в США (1861–1865) цей різновид зброї набув найбільшої популярності.

Консьєржері́ (фр. La Conciergerie) — колишній королівський замок і в’язниця у Парижі.

Свята капела (фр. Sainte Chapelle) — каплиця-релікварій.

Особняк герцога де Лозена (фр. Hôtel de Lauzun) — пам’ятка архітектури 1657 року.

«Отже, друга ключова проблема полягає в самій природі труднощів, які суспільства…» (фр.).

Пам’яті Ч. П. Тобто Чарлі Паркера (1920–1955), американського джазового саксофоніста і композитора, одного з творців стилю бібоп.

«Зліпи мою маску». Ділан Томас (1914–1953) — англійський письменник валлійського походження, чия багата фольклорними традиціями, емоційно насичена лірика близька до сюрреалізму.

Найвищий ступінь, далі йти нікуди (лат.).

Джон (Діззі) Гілеспі (1917–1993), американський джазовий трубач, вокаліст, аранжувальник і композитор; представник стилю бібоп.

Чарльз Айвс (1874–1954), американський композитор, один з основоположників сучасної американської композиторської школи.

Пральна дошка (англ.), яку використовували як інструмент у джазі.

Махалія Джексон (1911–1972) — видатна американська співачка, виконавиця ґоспелу.

Тихіше! (фр.).

Сачмо — прізвисько Луї Армстронга.

Пісня Роберта Шумана на вірші Генріха Гейне «Травневе сонце за вікном» (Пер. з нім. Ольги Свирид).

«Бруньки порозкривало» (нім.). Другий рядок з пісні Роберта Шумана на вірші Генріха Гейне «Травневе сонце за вікном» (Пер. з нім. Ольги Свирид).

Пон-Неф (фр.), або Новий міст — найстаріший зі збережених мостів Парижа через Сену; символ Парижа.

Гризáйль — монохромне малярство в сірому тоні або сірий підмальовок.