29 січня 1918 року поблизу селища Крути на відстані 130 км від Києва відбувся жорстокий, нерівний бій між чотиритисячним військом більшовиків та трьомастами українськими юнкерами, студентами і гімназистами, що обороняли підступи до Києва. Більшість юнаків не мали ніякої військової підготовки, були погано озброєні, але стояли на смерть, захищаючи свободу молодої Української держави. Українці відбили кілька атак, під час яких зазнали значних втрат. У перебігу військових дій цей бій вирішального значення не мав, та у свідомості багатьох особливого значення набув завдяки героїзму української молоді.
Роки нестримною ходою продовжують свій рух, усе далі й далі відкидаючи нас у часі від подій початку XX сторіччя, коли у полум’ї революції народжувалась Українська Народна Республіка. Народжувалась, щоб усього лиш на коротку мить посіяти в серцях справжніх українців надію на відродження колишньої величі козацької Гетьманщини, вчинити відчайдушну спробу продемонструвати світові, що Україна є самостійною державою.
Напевне УНР не була ідеальним державним утворенням. Надто мало часу було відведено для того, щоб вона скористалася з унікальної можливості, яку отримала внаслідок революції у Росії. Але насамперед вона не була ідеалом тому, що історія демонструє нам — ідеальної держави не існує як такої. Світ не знав і не знає ідеалу, тож завжди той чи інший народ, утворюючи інститут державної влади, припускається помилок, які потім доводиться долати за допомогою титанічних зусиль. Не уникли таких помилок і творці Української Народної Республіки. Надто мало досвіду державотворення було у тих людей. Надто грандіозним було завдання поновити українську державність, зруйновану Російською імперією ще у XVIII сторіччі. Будувати завжди безмірно важче, значно легше руйнувати й осуджувати. Та все ж мусимо зауважити: усі, хто осуджував, були сторонніми спостерігачами, порядними або непорядними арбітрами давніх подій. Однак не сторонні спостерігачі, котрі беруться виносити вирок істинним борцям за незалежність, є творцями історії. Такими творцями є ті, хто, незважаючи на обставини, стає на захист Батьківщини і до останнього виконує свій обов’язок.
У нашій книзі мова піде про знаменитий за своєю трагічністю і героїзмом бій під Крутами. Не буде перебільшенням сказати, що цей бій, а також значення, яке він мав у боротьбі за незалежність України, посідають одне з чільних місць у новітній історії Української держави. Знаходили «Крутянські Фермопіли» відголосок у працях істориків, публіцистів, політологів, а також письменників і поетів. Про трагічні події початку 1918 року створено сотні полум’яних поетичних рядків, а славетний український поет Павло Тичина закарбував їх на скрижалях народної пам’яті:
Читаючи ці, сповнені душевного болю рядки, мимоволі ставиш перед собою питання: ким же були ті «славні, молоді» люди, смерть яких оспівав поет? За що загинули і які обставини привели їх на Аскольдову могилу у Києві, щоб навіки поховати там, покривши невмирущою славою. Що вчинили вони героїчного, достойного того, щоб перший президент самостійної України Михайло Грушевський назвав їх героями?
Для того щоб дати відповідь на усі ці питання, спробуємо зібрати докупи різноманітні інформативні джерела, спогади очевидців і судження історіографів, які стосуються подій, що відбулись 29 січня 1918 року на відтинку залізничного шляху між Ніжином і Бахмачем, у районі нікому невідомої станції Крути.
Слід сказати, що бій під Крутами довгий час був своєрідним табу, темою, яка старанно замовчувалася радянською історичною наукою, а після набуття Україною незалежності довгий час обростав міфами і вигадками, що на них багата як зарубіжна, так і вітчизняна історіографія. І лише кілька років тому з’явилися більш-менш справедливі оцінки подій, які відбулись на Чернігівщині 29 січня 1918 року, а у 2006 році навіть було встановлено пам’ятний знак на місці проведення бою. Розпочавши аналіз із ситуації, яка склалась в охопленій революцією, а потім громадянською війною Російській імперії, спробуємо зрозуміти, що ж призвело до падіння Української Народної Республіки, і неупереджено поглянути на один з найбільш трагічних епізодів цього падіння — бій під Крутами.
Побутує думка, що початок ХХ сторіччя Російська імперія, у складі якої на той час перебувала Україна, зустріла, демонструючи значне економічне зростання. Так міркувало в той час багато європейських та російських аналітиків. Наприклад, французький економіст Едмон Тері ще в 1914 році заявляв, що коли б Росія розвивалася так само, як між 1900-м і 1912 роками, то, ймовірно, до середини XX сторіччя Російська імперія могла б «домінувати в Європі як у політичному, так і в економічному та фінансовому відношенні».
Звичайно, було б неправильно заперечувати той факт, що всього за п’ятдесят років свого розвитку капіталізм істотно просунув Росію вперед в економічному, головним чином у промисловому, відношенні, адже усім відомо, що незадовго до початку Першої світової війни Російська імперія посідала п’яте місце у світі (після Франції) за загальним рівнем виробництва промислової продукції. При цьому темпи зростання промисловості Росії в 90-х роках XIX сторіччя і у передвоєнні роки були досить високими. Вищими, ніж, наприклад, у США. І все ж, незважаючи на таку в цілому позитивну динаміку, відставання Росії від передових країн Заходу було досить значним. У першу чергу в індустріальному відношенні. Такий стан справ зберігався і навіть посилювався в перше десятиліття XX сторіччя. Відомий учений, творець періодичної системи елементів Д. І. Менделєєв оцінював відставання Росії, наприклад від США, як десятикратне. А за показниками випуску основних видів промислової продукції на душу населення Росія в 1913 році була на рівні Іспанії, тоді найбільш відсталої країни в Європі.
З огляду на це можемо сказати, що російський капіталізм так і не зміг вирішити завдання індустріалізації країни. Все, що він зміг зробити, це лише закласти її основи. При цьому індустріальний прогрес був куплений надто великою ціною, зокрема руйнацією села. В цілому, тут можемо бачити ті процеси, що їх пізніше повторила у більш потворному вигляді радянська влада. Капіталістичні методи господарювання також не торкнулися найбільшого в світі державного сектору, представленого, головним чином, державними заводами, які працювали на оборону. Ні для кого не секрет, що царська Росія не мала розвиненого машинобудування, навіть товарами народного споживання промисловість Росії, всупереч загальнопоширеним уявленням, забезпечувала народ далеко не повністю. Наприклад, однією з найбільш розвинутих галузей виробництва у той час була текстильна промисловість, проте сільське населення імперії у величезній масі своїй носило домотканий одяг. А що стосується технічних новинок і досягнень, які тоді широко використовувались у Європі, тут справи йшли ще гірше. Капіталізм не встиг перебудувати на буржуазний лад сільське господарство — головну галузь народного господарства Росії. У ньому все ще переважали форми примітивного капіталізму, не кажучи вже про засилля залишків кріпацтва — одного з найгірших проявів архаїчного феодалізму. Саме тут слід шукати причину подальших революційних подій, котрі згодом струснули будову Російської імперії.
Коли мова заходить про економіку Росії перед початком Першої світової війни, найчастіше ми чуємо, що в передвоєнні роки, тобто з 1909-го по 1913 рік, Росія щорічно вивозила на експорт від дев’яти до чотирнадцяти мільйонів тонн зернових, тобто була великим експортером зерна. Крім того, на основі порівняння особистого споживання міського населення в Росії і США у 1913 році видно, що Російська імперія за цими показниками майже не поступалася американцям. Однак подібне порівняння не віддзеркалювало справжнього стану речей. Насправді величезна частина сільського населення імперії систематично недоїдала, жила в бідності, злиднях, була приречена на неосвіченість і неуцтво. До того ж, у 1911 році вибухнув черговий неврожай, який охопив двадцять губерній європейської частини Росії, в тому числі й деякі райони України. Тоді, згідно з офіційними даними, голодували і потребували продовольчої допомоги близько двадцяти мільйонів чоловік. З огляду на цей факт зрозуміло, що експорт зернових Росія здійснювала за рахунок недоспоживання, недоїдання широких народних мас, а не через надлишок сільськогосподарської продукції. «Самі недоїмо, а вивеземо» — саме такою була теза творців економічної політики того часу.
А далі ситуація лише погіршувалась. Монополістична концентрація промисловості і фінансів Російської імперії з початком Першої світової війни досягла справді величезних масштабів. Одночасно з цим війна, успіхи у якій були для Російської імперії більш аніж сумнівними, призвела до дезорганізації промисловості. Так, відомо, що з 9750 наявних в імперії великих підприємств до 1917 року не діяло 3884. Не кращим чином справи йшли й у сільському господарстві, де збір зернових культур зменшився у порівнянні з 1913 роком на 260 мільйонів тонн. Перебували у стані колапсу транспорт та багато інших галузей промисловості.
Ще однією з причин майбутньої революції можемо назвати, окрім занепаду сільського господарства і промисловості, земельне питання, яке не менш гостро стояло у переважній більшості європейських регіонів імперії, в тому числі й в Україні. Станом на 1905 рік у Російській імперії тридцять тисяч великих поміщиків володіли сімдесятьма мільйонами десятин землі, у той час як десять з половиною мільйонів селянських дворів, які нараховували близько ста десяти мільйонів чоловік, мали у своєму розпорядженні сімдесят п’ять мільйонів десятин. Провівши нехитрі розрахунки, отримуємо результат: на одну поміщицьку родину припадало в середньому дві тисячі десятин землі, а на селянський двір — від семи до п’ятнадцяти десятин. Проте навіть такий результат не висвітлює справжнього стану речей — документи тієї епохи свідчать, що у половини селянських родин було в користуванні по одній десятині. А якщо взяти до уваги той факт, що на початку ХХ сторіччя саме земля годувала селян, залишаючись єдиним джерелом прибутку, стає зрозумілим — питання перерозподілу земельних ресурсів напередодні революції стояло винятково актуальним.
Третім чинником, який призвів до революційної ситуації, безумовно, стала вже згадувана нами Перша світова війна. Неодноразові мобілізації, що їх проводила влада царської Росії, намагаючись утримати свої позиції на фронтах, ще більше погіршували становище селянства. Відомо, що до 1917 року серед селян нараховувалось 30% безкінних, 34% безінвентарних, 15% безпосівних дворів. Народ зубожів, а війна вимагала все нових жертв, які, втім, не покращували ситуації на фронтах. Бойові дії викликали величезні втрати, чим і зажили недоброї слави в народі.
Як наслідок усього, про що згадувалось вище, в столиці Російської імперії Петрограді у 1917 році відбулась так звана Лютнева революція. Цар Микола ІІ змушений був зректись престолу, передавши повноваження Тимчасовому уряду. Росія розпочала шлях до падіння імперії і появи на її просторах нових державних утворень.
Однак у лютому 1917 року низка революційних потрясінь, які мали струснути величезну країну, лише починалася. Дуже скоро з’ясувалось, що новий уряд не міг вирішити проблем, які стояли перед країною, а економіка вперто агонізувала й далі. І хоч випуск валової продукції промисловості скоротився на початку 1917 року, в порівнянні з 1916-м, на 36,4%, з березня по жовтень 1917 року було зупинено ще 800 підприємств. Різко скоротилася виплавка чавуну, сталі, видобуток вугілля і нафти. До осені на Уралі, в Донбасі та інших промислових центрах не працювала половина існуючих підприємств. Це призвело до того, що, незважаючи на мобілізацію, серед населення почалось масове безробіття. Одночасно зростала дорожнеча продуктів харчування. Реальна заробітна плата робітників упала на 40—50% у порівнянні з 1913 роком. Не покращували стану справ і численні спроби уряду владнати ситуацію за допомогою випуску в обіг нових грошових знаків. І якщо від початку Першої світової війни до лютого 1917 року приріст грошової маси в державі склав понад 8,2 мільярда карбованців, то в лютому—жовтні цього ж року ця цифра сягнула 9,5 мільярда карбованців, а кредитна емісія покривала 65,5% видатків бюджету. Швидко зростав і державний борг Російської імперії, який до жовтня 1917 року налічував уже понад 50 мільярдів карбованців, з яких іноземним державам Росія заборгувала понад 11,2 мільярда карбованців.
Саме у цей момент, підкреслюючи неспроможність Тимчасового уряду опанувати ситуацію та його слабкість, по всій країні почали масово створюватись нові органи управління — так звані Ради робітничих та солдатських депутатів. І якщо у березні 1917 року в містах і губерніях Російської імперії існувало близько шестисот Рад, то напередодні жовтневого заколоту діяло вже 1429 подібних зібрань. Серед них 706 являли собою об’єднані Ради робітничих і солдатських депутатів, 235 були Радами робітничих, солдатських і селянських депутатів, 33 — Радами солдатських депутатів. Перші 974 Ради становили всеросійську організацію, керовану Центральним Виконавчим Комітетом Рад робітничих і солдатських депутатів першого скликання. Решта 455 були селянськими Радами і об’єднувалися у Ради селянських депутатів обраним на I Всеросійському з’їзді Рад селянських депутатів Комітетом.
Поява Рад призвела країну до фактичного двовладдя. Крім Рад були створені фабрично-заводські комітети, професійні спілки, загони робітничої міліції та червоної гвардії. Почалося швидке зростання чисельності соціалістичних партій, а їхнє керівництво, відчуваючи майбутню можливість перехопити владу, масово поверталось з еміграції та заслання, у яке його спровадив раніше царський уряд. І найбільш рішучими діями на цьому терені відзначилась, безумовно, більшовицька партія В. Ульянова (Леніна) — РСДРП(б). Майбутній вождь світового пролетаріату краще за інших прорахував користь від стрімких і рішучих дій, що й дало свої результати — більшовики, які мали у своєму складі на час Лютневої революції близько 24 тисяч чоловік, на кінець квітня 1917 року налічували вже понад сто тисяч «багнетів».
За кілька місяців до жовтневого перевороту у своїх «Квітневих тезах» В. Ленін, не закликаючи до негайного повалення Тимчасового уряду, висунув вимоги демократичної перебудови державного ладу і переходу всієї влади в руки Рад, які тоді ще не контролювалися більшовиками. Саме цієї пори країною прокотилася ціла низка політичних криз.
Першою була квітнева криза, викликана публікацією 18 квітня (1 травня) ноти міністра закордонних справ Мілюкова. У ній голова МЗС Тимчасового уряду повідомляв про намір Російської імперії вести війну далі до переможного кінця. Необережне висловлювання міністра призвело до створення 5 (18) травня першого коаліційного Тимчасового уряду на чолі з князем Г. Є. Львовим. До складу цього уряду, разом з кадетами і октябристами, увійшли меншовики І. Г. Церетелі та М. І. Скобелєв, а також есери О. Ф. Керенський і В. М. Чернов. На деякий час Ленін мусив приховати свої амбіції — на Першому Всеросійському з’їзді Рад робітничих і солдатських депутатів, який відбувся 3 (16) червня в Петрограді, більшовики мали лише 105 голосів, у той час як меншовики — 248, а есери — 285. Унаслідок цього з’їзд більшістю голосів прийняв резолюцію про довіру Тимчасовому уряду.
Незважаючи на рішення з’їзду, більшовики продовжували діяти. Вже 18 червня (1 липня) розпочалась червнева криза, під час якої близько 500 тисяч робітників і солдатів вийшли на демонстрацію під гаслами: «Вся влада Радам!», «Геть війну!», «Геть десять міністрів-капіталістів!». Однак і цей, організований більшовиками на чолі з В. Леніним захід зазнав поразки, що призвело 2 (15) липня до липневої кризи. Події розгорталися все стрімкіше. 4 (17) липня прихильники Тимчасового уряду розстріляли в Петрограді демонстрацію робітників і солдатів, які вимагали переходу влади до рук Рад. У відповідь на претензії більшовиків контрольований есерами і меншовиками ВЦВК Рад заявив: «Ми визнали Тимчасовий уряд урядом порятунку революції. Ми визнали за ним необмежені повноваження і необмежену владу».
Тимчасовий уряд розпочав репресії проти більшовиків, закриваючи деякі їхні газети і ухваливши заарештувати й судити В. Леніна. Той разом із колегою по партії Зинов’євим змушений був перейти на нелегальне становище: під виглядом фінського косаря переховувався до серпня у селищі Розлив, після чого втік до Фінляндії.
Тим часом у Петрограді 24 липня (6 серпня) закінчилося формування другого коаліційного уряду під головуванням О. Керенського, а вже наступного дня розпочався так званий Корніловський заколот.
Суть заколоту полягала в тому, що 25 серпня (7 вересня) верховний головнокомандувач російської армії генерал Лавр Георгійович Корнілов послав війська, зокрема 3-й кінний корпус генерала Кримова, на Петроград, зажадавши відставки Тимчасового уряду та виїзду Керенського з країни. Міністри-кадети, у свою чергу, 27 серпня (9 вересня) подали у відставку на знак солідарності з Корніловим. У відповідь на заколот Керенський оголосив Корнілова бунтівником і усунув з посади верховного головнокомандувача, приготувавшись до протистояння. Тим часом ЦК РСДРП(б) звернувся до робітників і солдатів Петрограда із закликом стати на захист революції. За три дні до загонів червоної гвардії записалося 15 тисяч петроградських робітників. Окрім червоногвардійців проти військ Корнілова були відправлені солдати революційних частин петроградського гарнізону і моряки Балтійського флоту. Крім того, більшовицькі агітатори розкладали зсередини вірні Корнілову частини. Слід зауважити, що кожне слово посланців Леніна знаходило розуміння серед людей, втомлених довгою і кровопролитною війною. Так, вони стомилися і хотіли лиш одного — покинути зброю і повернутись до своїх домівок. Хіба ж могли солдати, котрі слухали більшовицьких агітаторів, здогадуватися що ті зовсім скоро кинуть їх у вир ще кривавішої війни?
А Петроград активно готувався до оборони. Завдяки спільним зусиллям більшовиків і Тимчасового уряду до 30 серпня (12 вересня) рух корніловців було зупинено. Генерал Кримов застрелився, а генерали Корнілов, Лукомський, Денікін, Марков, Романовський, Ерделі та інші були заарештовані. Ранком 31 серпня (13 вересня) у Петрограді було оголошено про придушення заколоту.
Корніловський заколот зіграв у першу чергу на руку саме більшовикам і В. Леніну. Він призвів до радикалізації Рад та їх переходу на бік більшовиків, які тепер відчули, що цілком здатні взяти владу в Російській імперії до своїх рук. На захист такого твердження свідчить хоча б такий факт: якщо на час заколоту більшовики контролювали Ради Іваново-Вознесенська, Риги, Кронштадта, Орєхово-Зуєва, Красноярська, Катеринослава і Луганська, то в результаті перевиборів до Рад, кампанія на користь яких була розгорнута більшовиками після заколоту Корнілова, вони отримали більшість ще й у Радах Брянська, Самари, Саратова, Царицина, Мінська, Києва, Ташкента та інших міст. Станом на 1 (14) вересня ВЦВК Рад отримав від 126 місцевих Рад вимогу взяти владу, і навряд чи слід пояснювати, якою політичною силою така вимога була ініційована. І хоча Ради селянських депутатів були більшовизовані поки що меншою мірою, до їхньої думки не надто прислухались — більшовики знову висунули гасло «Вся влада Радам!».
У змаганні за електорат значною мірою допомагали більшовикам такі гасла, як «Мир — народам», «Земля — селянам», «Фабрики — робітникам». Удаючись до банального популізму, РСДРП(б) успішно застосовувала ці формули, добре розуміючи, чого найбільше потребує стомлена війною і політичною кризою країна. І вибір більшовиків виявився правильним. Завдячуючи саме їхнім зусиллям, Тимчасовий уряд від початку вересня 1917 року почав агонізувати.
1 (14) вересня Тимчасовий уряд, не чекаючи на рішення Установчих Зборів, проголосив Росію республікою. Зі свого складу уряд виділив Директорію, або Раду П’яти, на чолі з О.Ф. Керенським. Зазначена Рада не мала в своєму складі кадетів, яких було звинувачено в інспірації Корніловського заколоту. ВЦВК, що перебував під контролем есерів і меншовиків, скликав 14 (27) вересня Демократичну нараду, яка включала делегатів від Рад, профспілок, організацій армії і флоту, кооперацій, національних установ тощо. Рішенням Демократичної наради 25 вересня (8 жовтня) було створено новий коаліційний уряд у складі 6 міністрів-капіталістів і 10 міністрів-соціалістів.
Справжній крах Російської імперії розпочався дещо пізніше. На початку жовтня Керенський зробив нову спробу замінити «ненадійні» військові частини, які перебували у столиці. Скоріш за все, не розуміючи, до яких наслідків ця спроба призведе, голова Тимчасового уряду видав наказ про відправлення на фронт двох третин Петроградського гарнізону. І наслідки не забарились — наказ Керенського відразу ж спровокував конфлікт між урядом та столичними полками, які, звичайно ж, не бажали вирушати на фронт. Саме з цього конфлікту, як стверджував згодом Лев Троцький, фактично і розпочалося повстання, яке згодом радянська пропаганда нарече Великою Жовтневою соціалістичною революцією. Але про все за порядком.
Одразу після виходу наказу Керенського депутати петроградської Ради від гарнізону апелювали до Ради, робоча секція якої виявилася так само мало зацікавленою в ротації військових частин, як і самі солдати. 18 жовтня Рада представників полків, за пропозицією Троцького, прийняла резолюцію про непідкорення гарнізону Тимчасовому уряду. Згідно з цим рішенням, виконуватися могли тільки ті накази штабу військового округу, які були підтверджені солдатської секцією петроградської Ради.
Слід сказати, що намір очолити збройне повстання більшовики висловили ще на VI з’їзді партії, на початку серпня 1917 року. Але тоді загнана в підпілля більшовицька партія була позбавлена можливості підготувати заколот. Робітники, які співчували більшовикам, були роззброєні, а їхні військові організації — оголошені поза законом. Крім того, Тимчасовий уряд, розуміючи всю небезпеку, яку таїли підконтрольні більшовикам полки петроградського гарнізону, дали наказ їх розформувати. Можливість знов озброїтися з’явилась у більшовиків лише в дні Корніловського заколоту, але одразу після його придушення ті, хто готував збройний путч, на деякий час зменшили активність, покладаючи надії на мирний розвиток подій. Лише в 20-х числах вересня, після того, як більшовики очолили петроградську і московську Ради, після провалу Демократичної наради, В. Ленін знову заговорив про повстання, тож 10 (23) жовтня Центральний Виконавчий Комітет прийнятою резолюцією поставив питання необхідності збройного перевороту на порядок денний. 16 (29) жовтня розширене засідання ЦВК, за участю представників районів, підтвердило своє рішення. Ще раніше, 9 (22) жовтня 1917 року, праві соціалісти внесли на засідання петроградської Ради пропозицію створити Комітет революційної оборони для захисту столиці від німецької регулярної армії, яка у той час небезпечно наблизилась до столиці. За задумом ініціаторів створення Комітету, новостворений орган повинен був залучити й організувати робітників для активної участі в обороні Петрограда. Більшовики швидко скористались такою сприятливою для них нагодою, вбачаючи у ній можливість легалізації робочої червоної гвардії, її озброєння та навчання.
Здобувши більшість у петроградській Раді, ліві соціалісти фактично відновили в країні двовладдя, і протягом двох тижнів дві влади відкрито мірялися силами: Тимчасовий уряд наказував полкам виступити на фронт, а Рада призначала перевірку наказу і, встановивши, що продиктований він не стратегічними, а політичними мотивами, наказувала полкам залишатися в місті. Командувач військового округу забороняв видавати робітникам зброю з арсеналів Петрограда й околиць, а Рада виписувала ордер, і зброя видавалася.
У відповідь на такі дії більшовиків Тимчасовий уряд спробував озброїти своїх прихильників гвинтівками з арсеналу Петропавлівської фортеці, але інформація про ці дії швидко поширилась містом, і Рада використала свої повноваження для припинення видачі зброї. Закріплюючи свій успіх, 21 жовтня Рада солдатських депутатів у прийнятій резолюції визнала себе єдиною легітимною владою. У відповідь на такий крок Керенський намагався викликати до столиці війська з фронту і з віддалених військових округів, але досить скоро він зрозумів, що його задум приречений на провал. Військових частин, які зберігали вірність Тимчасовому уряду, було тепер ще менше, ніж у серпні. І хоч командири дивізій і полків виконували накази Керенського, представники петроградської Ради зустрічали колони вояків на далеких підступах до столиці, після чого одні з них повертали назад, інші поспішали до Петрограда уже як прихильники Ради.
Зауважимо, що до збройного повстання у жовтні 1917 року готувались не лише очолювані В. Леніним більшовики. Їхні опоненти — праві соціалісти і кадети — теж призначали повстання. Спочатку його датою було 17, потім 20 і 22 жовтня. Керенський, якого, безумовно, повідомили про такі плани, невпинно готувався протистояти заколотникам. Але переворот, який стався в ніч на 25 жовтня, став несподіванкою для всіх. Скоріш за все, це відбулось тому, що Тимчасовий уряд уявляв його собі зовсім інакше. Всі чекали повторення липневих подій, озброєних демонстрацій полків гарнізону, колон робітників на вулицях і майданах, тільки цього разу з наміром заарештувати уряд і захопити владу. Але, як ми знаємо, ніяких демонстрацій не відбулось, та й гарнізон майже не був задіяний. Загони робітничої червоної гвардії і матросів Балтійського флоту просто завершували давно розпочату петроградською Радою роботу з перетворення двовладдя на єдиновладдя. Вони швидко звели розведені за наказом Керенського мости, роззброїли виставлені урядом караули, взяли під свій контроль вокзали, електростанцію, телефон і телеграф. Усе це сталося без єдиного пострілу, спокійно і методично. Члени Тимчасового уряду на чолі з Керенським, які тієї ночі були на своїх робочих місцях, довго не могли зрозуміти, що відбувається: в Зимовому палаці відключили телефони, припинив діяти телеграф, нарешті пропало світло.
Невеликий загін юнкерів на чолі з народним соціалістом В. Б. Станкевичем спробував був відбити телефонну станцію, але зазнав невдачі. Не досягли успіху й інші спроби протистояти більшовикам. Тож на ранок 25 жовтня (7 листопада) під контролем Тимчасового уряду залишався лише Зимовий палац, оточений загонами червоної гвардії, яка готувалась до штурму.
Незважаючи на те, що війська проігнорували вимоги Керенського прийти на допомогу, сили захисників Тимчасового уряду були досить потужними, як для оборони окремо взятої будівлі. Вони складалися з чотирьохсот бійців третьої Петергофської школи прапорщиків, п’ятисот бійців другої Оранієнбаумської школи прапорщиків, а також двохсот багнетів ударного жіночого батальйону і двохсот донських козаків. Були у розпорядженні Керенського також окремі юнкерські й офіцерські групи з Миколаївського інженерного, артилерійського та інших училищ, загін «Комітету калік воїнів і георгіївських кавалерів», загін студентів, батарея Михайлівського артилерійського училища — всього до двох тисяч бійців, яких було посилено кулеметами, чотирма броньовиками і шістьма гарматами. Рота самокатників за постановою батальйонного комітету пізніше була відведена з позицій, однак до цього часу гарнізон палацу посилився ще на триста бійців за рахунок батальйону інженерної школи прапорщиків.
Близько 19-ї години 25 жовтня в Зимовий палац пройшов комісар Петроградського військово-революційного комітету Григорій Чудновський з групою парламентарів. Від імені повсталих йому було доручено пред’явити Тимчасовому уряду ультиматум з вимогою здатися. Цікавим є той факт, що Чудновський був знайомий з командирами залоги Зимового палацу Пальчинським і Рутенбергом, тож коли юнкери хотіли його заарештувати, Пальчинський наказав відпустити парламентера. Дещо пізніше Чудновський ще раз проходив у палац для ведення переговорів, а далі заговорила зброя. О 21-й годині відбувся знаменитий холостий постріл з носової гармати крейсера «Аврора». Крім того, Зимовий палац, було обстріляно з гармат Петропавлівської фортеці. Близько 1-ї години ночі 26 жовтня (8 листопада) Чудновський утретє з’явився у Зимовому палаці, цього разу разом з Антоновим-Овсієнком. Тепер він очолював основні сили штурмуючих.
Про вирішальні події, які відбулись під час штурму останнього вогнища спротиву Тимчасового уряду, згадує у своїх споминах Антонов-Овсієнко. Все розпочалося з перестрілки, яка спалахнула 25 жовтня одразу після настання темряви. Безладна стрілянина біля палацу тривала майже годину. Згодом штурмуючі відкрили кулеметний вогонь по захисниках Зимового палацу. Юнкери відповіли вогнем з дерев’яних барикад, які звели для захисту від ворожих куль. На кілька хвилин стрілянина вщухла, після чого кулемети штурмуючих заговорили знову. Щільність вогню з обох сторін посилилась, після чого пролунали гарматні постріли з Петропавлівської фортеці і, нарешті, холостий постріл «Аврори». Одразу після початку артилерійського обстрілу броньовики, які були поблизу Зимового палацу, припинили вогонь. За кілька хвилин припинили опір і юнкери на барикадах, а бійці жіночого ударного батальйону здалися в полон, унаслідок чого більшовики на чолі з Антоновим-Овсієнком змогли проникнути у ворота і на сходи палацу. Але, як виявилося, святкувати перемогу було ще зарано — одразу після цього юнкери посилили вогонь, змушуючи нападників повернутись на попередні позиції. Після того як заколотники відступили, гарматний обстріл тривав і далі, і лише після кількох влучень артилерійських снарядів у будівлю частина юнкерів здалася.
Нарешті більшовики змогли прорватися у бічні ворота, за які точилась така запекла боротьба. Однак тут на них чекала несподіванка — сходи виявились забарикадованими захисниками Тимчасового уряду. Для того щоб обійти барикаду сходами, штурмуючі згаяли майже годину, і лише після цього юнкери оголосили про цілковите припинення опору.
Жертви були мінімальні. Втрати штурмуючих — п’ять матросів і один солдат убитими, а також кілька десятків легко поранених. З боку захисників Зимового палацу, за словами Антонова-Овсієнка, ніхто серйозно не постраждав. Одразу після закінчення штурму всіх захисників Зимового палацу було роззброєно і відпущено по домівках.
Близько 2-ї години ночі, пройшовши до Малої їдальні, в якій розташовувалися на той момент члени Тимчасового уряду, Антонов-Овсієнко оголосив про припинення їхньої діяльності. Міністри Керенського були заарештовані і відправлені до Петропавлівської фортеці, звідки через кілька днів їх звільнили. Так закінчився більшовицький переворот, який нова влада згодом назве Великою Жовтневою соціалістичною революцією і багато років буде підносити радянському народу як одну з найбільш доленосних подій нового часу. Не було знаменитого штурму Зимового, який кожен з нас бачив у кіно, не було гніву повсталого народу. Мало місце звичайне захоплення влади. А попереду роки громадянської війни, голоду, хвороб і репресій.
Саме жовтневий переворот, як не дивно, зіграв на руку Україні й іншим поневоленим народам Російської імперії, дозволивши їм розпочати свою історію з нового листа й отримати незалежність. Несподівано зникла сильна рука самодержця, котра утримувала українців у покорі російській короні ще від часів Петра І і Катерини ІІ. Нова влада, яка тепер була у Петрограді, мала таку кількість власних невирішених проблем, що просто фізично не могла контролювати Київ і припинити його спроби вийти з-під контролю російської влади. Розпочиналась громадянська війна.
З найбільш важливих причин громадянської війни в сучасній історіографії визнаються протиріччя, які збереглися на просторах колишньої Російської імперії після Лютневої революції. Ці протиріччя мали передусім соціальний, політичний та національно-етнічний характер. Як ми могли бачити на початку книги, ці протиріччя накопичувались задовго до жовтневого перевороту і лише з послабленням впливу влади на ситуацію у країні змогли нарешті з’явитися на поверхні.
Слід сказати, що «пролетарська революція» від початку розглядалася лідерами більшовиків як розрив громадянського миру, разом з яким повинна розпочатися громадянська війна. Ця війна, на їхню думку, мала стати проявом вищої фази класової боротьби, тобто боротьби міжнародного пролетаріату і буржуазії. Тому більшовики не тільки були готові до ведення громадянської війни, вони бажали наблизити її початок в силу теоретичних постулатів свого вчення. Ще на початку Першої світової війни у 1914 році ними було висунуте гасло «Перетворимо імперіалістичну війну на війну громадянську!». І хоча після перемоги Лютневої революції В. Ленін прибрав гасло про громадянську війну з переліку найближчих планів більшовицької партії, говорити про те, що її не було в планах більшовиків, було б помилкою. Скоріше це відбулось через той факт, що В. Ленін напередодні жовтневого перевороту плекав надії, що Тимчасовий уряд добровільно віддасть владу в країні більшовикам. На захист такої гіпотези можемо навести висловлювання російського історика, професора Європейського університету в Санкт-Петербурзі Бориса Колоницького. Науковець наголошує, що «культурно і психологічно більшовики і після зняття даної тези готові були розпочати громадянську війну задля перетворення світової війни на світову революцію, і вже до вересня 1917 року курс на “збройне повстання” і на “громадянську війну” був повернутий». Не останню роль відіграли й політичні амбіції В. Леніна та його адептів. Прагнення більшовиків будь-що утриматися при владі, встановити диктатуру партії і будувати нове суспільство виходячи зі своїх теоретичних засад зробило громадянську війну неминучою.
Громадянська війна супроводжувалася широким втручанням низки іноземних країн у внутрішні справи Росії. Саме іноземні держави часто підтримували національно-визвольний рух у певних регіонах, використовуючи прагнення народів колишньої імперії до незалежності з метою поширення на них свого впливу. А якщо згадати той факт, що початок громадянської війни у Росії збігся з продовженням Першої світової війни, стає зрозумілим, що кількість країн, які хотіли здобути власні дивіденди з політичної нестабільності у Росії, була чимала. Це, зокрема, Австро-Угорська імперія і Німеччина, Османська імперія та Британія зі своїми численними домініонами. Здійснювали військову інтервенцію на територію колишньої Російської імперії Італія і Греція, Сербія і Румунія, навіть Японія і Китай намагались покращити своє міжнародне становище за рахунок охопленої революцією Росії.
Що ж до українських теренів, тут теж не обійшлось без втручання іноземних військ, у першу чергу німецьких. Використовуючи прагнення українців побудувати власну державу, ослаблена війною Німеччина поспішила скористатися із сприятливих обставин.
Раніше ми розглядали ситуацію у Російській імперії напередодні початку Першої світової війни, тож спробуємо тепер проаналізувати становище, яке склалось того часу в Україні. І хоча Україну меншою мірою, аніж російські губернії імперії, торкнулись сумнозвісні події часів Столипіна, котрі вирізнялись доволі жорстокими репресіями проти селянського руху, початок нової війни був болісним для українців. На думку багатьох істориків, для українських народів Російської і Австро-Угорської імперій ця кривава бійня пройшлася, «як ножем по серцю», примушуючи представників одного народу вбивати одне одного в арміях ворогуючих держав. І якщо на початку війни ареною бойовищ були головним чином Галичина, Буковина і Прикарпаття, то станом на лютий 1917 року Київ і частина Центральної України теж стали прифронтовими місцевостями. Що ж стосується західних регіонів, тут узагалі справи йшли вкрай погано. Боротьба за Львів і Тернопіль перетворила Галичину на театр кровопролитних бойових дій — від Брусиловського прориву влітку 1916 року до Луцького «мішка». З почуттям приреченості йшли українці до війська, чітко усвідомлюючи, що Україна менше за інших зацікавлена у подальшому веденні війни.
Царська Росія прагнула взяти під свій контроль Галичину, яка ще від половини XVIII сторіччя перебувала під владою Австро-Угорщини. При цьому на пріоритети самих українців, само собою, не зверталось жодної уваги. У контексті такого твердження є надзвичайно цікавим один документ, що його царська влада випустила, намагаючись привернути до себе західних українців.
Знаючи настрої української частини населення Галичини і виходячи з «історичних прав Росії на Галичину як відторгнуту раніше частину Київської Держави», головнокомандувач російської армії, великий князь Микола Миколайович 18 серпня 1914 року випустив звернення до населення Галичини:
Брати! Твориться Суд Божий! Терпляче, з християнським смиренням, протягом століть, нудився російський народ під чужоземним ярмом, але ні лестощами, ні гонінням не можна було зламати в ньому сподівань волі. Як бурхливий потік рве камені, щоб злитися з морем, так немає сили, яка зупинила б російський народ у його пориві до об’єднання. Так не буде більше під’яремної Русі! Надбання Володимира Святого, земля Ярослава Осмомисла і князів Данила і Романа, скинувши ярмо, поставить стяг єдиної і нероздільної Росії. Так здійсниться Промисел Божий, що благословив справу великих збирачів землі Руської. Хай допоможе Господь царственому своєму помазанику, Імператору Миколі Олександровичу всієї Росії, завершити справу Великого Князя Івана Калити. А ти, багатостраждальна братська Русь, встань на стрітення російської раті. Звільняються російські брати! Всім вам знайдеться місце на лоні Матері-Росії. Не ображаючи мирних людей, якої б не були вони народності, не вважаючи свого щастя на утиск іноземців, як це робили шваби, зверніть меч свій на ворога, а серця до Бога, з молитвою за Росію і за російського царя.
Зречення царем Миколою ІІ престолу стало для України саме тим сигналом, на який вона очікувала багато років — події весни 1917 року, нарешті, пробудили серед українських політиків бажання боротися за українську автономію. Першою звісткою про революцію у Петрограді була телеграма члена Державної Думи Бубликова, послана в Україну по «лінії шляхів сполучення», а простіше кажучи, залізницею. У телеграмі повідомлялось про падіння самодержавства і містився заклик зберігати спокій і порядок. Але жодних інших офіційних повідомлень не було, і ще цілих три дні Київ і вся Україна перебували в полоні різного роду чуток. Тільки після рішення головнокомандувача Південно-Західного фронту генерала Брусилова командувач Київського військового округу Ходорович дозволив газетам надрукувати повідомлення про події в столиці. Київ, а згодом і решта України дізналися про Лютневу революцію.
Придушена на час війни політична діяльність усіляких, спрямованих на здобуття автономії нелегальних організацій і партій відразу ж відродилася і «закипіла», у прямому і переносному сенсі. Про створення нової незалежної держави тоді, тобто ранньою весною 1917 року, мова ще не велась. Але досить скоро самостійницькі настрої в Україні почали зростати. Як наголошував відомий політичний діяч часів УНР Ісак Мазепа, марксист і автономіст одночасно, перед війною в Україні «майже не було помітно проявів якого-небудь широкого, масового національного руху, коли... ледве блимав маленький вогник політичної активної української інтелігенції». Самі тільки назви партій говорять про різноманіття течій та їхніх лідерів: Українська демократична партія, Українська радикальна партія, Радикально-демократична українська партія, Революційна українська партія, Товариство українських поступовців, Союз визволення України (останній існував як у російській, так і в Австро-Угорській імперіях), Народна соціалістична партія, Українська партія есерів та багато інших...
Після отримання повідомлення про революцію у Петрограді 3 березня 1917 року за юліанським календарем у Київській міській думі зібралися представники громадських організацій і партій. У ході засідання вони обрали виконавчий комітет, який складався з дванадцяти представників різних політичних сил. На цих зборах, звичайно, представники всіх революційних партій і організацій сподівались використати свій шанс, адже з падінням царського уряду вони дістали можливість виступати легально і брати участь у громадському та політичному житті. Виконавчий комітет, поповнений згодом численними коаліціями, протягом перших трьох місяців після початку Лютневої революції фактично був вищою владою в Києві й передав її лише створеній пізніше Українській Центральній Раді. Подібним чином розвивалась ситуація і в інших регіонах України. Усюди створені виконавчі комітети (губернські, крайові, територіальні) на місцях очікували на розвиток подій у столиці, тобто у Петрограді. У Києві в цей період, названий істориками періодом «тимчасового безвладдя», ініціативу в свої руки взяло Товариство українських поступовців. Щоб не створювати прецедент «партійно-політичного самодержавства», до нового центрального органу, названого Центральною Радою, було вирішено ввести представників від соціал-демократів, українських соціал-революціонерів, українців-військових, українців-робітників, кооператорів, студентів, православного духовенства, повпредів від різних товариств і навіть гуртків «любителів України». Буквально за кілька днів товариства і гуртки «перейменували» себе в політичні партії, створюючи, таким чином, низку нових українських організацій, кожна з котрих отримувала для свого представника місце в Центральній Раді. Це призвело до того, що «обліковий склад» Ради зростав день у день, і, таким чином, завдяки постійному її поповненню, кількість членів Ради швидко збільшилася до шести сотень, як про це повідомляла сама Рада.
Офіційною датою створення Української Центральної Ради (УЦР) вважається день 22 березня 1917 року, коли вона випустила свій перший документ, який дістав назву «Звернення до українського народу». У зверненні в чіткій формі було висловлено бажання створити автономну Українську республіку у федеративному союзі з Росією. В ці ж дні на політичний олімп України-Русі зійшов Михайло Сергійович Грушевський. На особистості першого голови Центральної Ради, якого зараз нерідко називають першим президентом України, хотілось би зупинитись дещо детальніше.
Михайло Грушевський народився 29 вересня 1866 року в місті Хелм (тепер м. Хелм, Польща). Його батько був учителем місцевої греко-католицької гімназії, що, безумовно, вплинуло на майбутній вибір ученого. Юнацькі роки Грушевський провів на Кавказі, де навчався у Тифліській гімназії. З 1886-го по 1890 рік майбутній академік навчався на філологічному факультеті Київського університету. За свою студентську працю «Нарис історії Київської землі від смерті Ярослава до кінця XIV століття» молодий науковець був відзначений керівництвом університету. Він отримав золоту медаль і був залишений працювати при університеті. Після цього Михайло Грушевський публікував статті в «Київській старовині», «Записках Наукового товариства імені Шевченка», видав два томи матеріалів в «Архіві південно-західної Росії» (частина VIII, т. I і II), працював над іншими історичними дослідженнями. Передмова до цих матеріалів склала магістерську дисертацію Грушевського, яка вийшла у Києві в 1894 році і мала назву «Барське староство». У 1906 році Харківський університет надав Грушевському ступінь почесного доктора російської історії. 1908 року, залишаючись і далі професором Львівського університету та головою «Наукового товариства», Грушевський виставив свою кандидатуру на кафедру в Київському університеті, але дістав відмову.
У 1914 році, після 20-річної роботи у Львівському університеті, він повертається до Києва, де керує діяльністю «Наукового товариства». У Київ Грушевський переносить і видання «Літературно-наукового вісника», що його раніше він випускав у Львові.
Слід зауважити, що влада Російської імперії ніколи не ставилася до майбутнього голови Української Центральної Ради надто прихильно. Молодий і талановитий історик, який піддавав сумніву загальноприйняту у Російській імперії академічну історіографію, викликав неодноразові нарікання з боку царської влади. В грудні 1914 року Грушевський навіть був заарештований за звинуваченням у шпигунстві на користь Австро-Угорщини. Після декількох місяців, проведених у в’язниці, Михайла Грушевського за наказом начальника Київського військового округу було вислано до Симбірська. Як зазначено у наказі російського чиновника: «на час військового стану місцевостей, з яких його вислано».
Під час перебування у засланні Михайло Грушевський продовжив наукову та літературну діяльність. У Симбірську він написав історичні драми «Хмельницький в Переяславі» і «Ярослав Осмомисл». Сюжетом останньої став запис в Іпатіївському літописі про вигнання в 1173 році галичанами князя Ярослава Осмомисла за одруження за живої княгині з дочкою «смерда».
14 березня Грушевський прибув до Києва. На початку квітня 1917 року відбувся Установчий з’їзд Української партії соціалістів-революціонерів (УПСР), одним із засновників якої був Грушевський. Як голова Центральної Ради Грушевський вів переговори з Тимчасовим урядом Росії про надання Україні прав широкої автономії. 25 листопада 1917 року за результатами загальних виборів Грушевський був обраний до Всеросійських установчих зборів по Київському округу № 1.
Але повернімося до роботи Центральної Ради. Ранком 3 березня 1917 року київська преса, припинивши нарешті розгублену мовчанку, повідомила своїх читачів про відмову імператора Миколи ІІ від престолу. У відповідь на це в Києві одразу ж почали створюватись нові революційні органи влади. Найавторитетнішим серед них була Рада об’єднаних громадських організацій на чолі з губернським комісаром М. Страдомським. З 5 березня на території України було практично ліквідовано органи царської адміністрації, а їхнє місце зайняли призначені Тимчасовим урядом губернські й повітові комісари. Перемога Лютневої революції відкрила українцям шлях до легалізації політичних партій, створення різноманітних громадських організацій, у тому числі й самостійницького спрямування. Як і в Петрограді, в Києві виникли Ради робітничих і солдатських депутатів, проте, слід зазначити, у нас ці Ради не відігравали провідної ролі й на владу не претендували, тому про двовладдя, як то було у Росії, говорити навряд чи доводиться. Разом з тим, демократизація суспільства, яка відбулась під впливом революційних змін, не могла не позначитися на українському національному русі, який досі придушувався найжорсткішими методами. Того ж 3 березня в клубі «Родина» Товариства українських поступовців зібралося понад 100 представників київських і деяких провінційних українських організацій. Саме на цих зборах народилася ідея заснування Української Центральної Ради.
Слід сказати, що створення Центральної Ради від початку не було простим завданням. Гострі суперечки точилися навколо принципів її створення, завдань і програм, які новостворений орган управління мав на меті. Додавав гостроти суперечностям і той факт, що саме Товариство українських поступовців воліло стати центром єднання українських сил. На противагу поступовцям, молодше покоління, сповідуючи соціал-демократичні погляди, наполягало на утворенні принципово нового центру, де були б представлені всі українські політичні організації. Саме за таким принципом 7 березня відбулися вибори керівного ядра Центральної Ради. Головою УЦР обрали Михайла Грушевського. Заступниками голови стали Ф. Крижановський, Д. Дорошенко і Д. Антонович. Крім того, було обрано секретаря та скарбничого Ради. Зауважимо, що спочатку Центральна Рада відігравала лише роль міської організації, дія якої головним чином поширювалась на Київ. Політична платформа її діяльності, як і сама ідея створення УНР, з’явилась дещо пізніше, що не завадило їй посісти важливе місце в українському політичному житті з перших днів після свого створення. Вже 9 березня Центральна Рада закликала український народ домагатися від Тимчасового уряду «усіх прав, які тобі природно належать», хоча у заклику не йшлося ні про місце, ні про роль Центральної Ради в цих домаганнях.
Що стосується активності новоствореного органу управління, то слід сказати, що у перші місяці після своєї появи Центральна Рада, як, зрештою, і весь український рух, була одним з лівофлангових гравців у громадсько-політичному житті України. Вона поступалась ініціативою російським політичним партіям і організаціям, і Михайло Грушевський вирішив змінити такий стан речей. Важливим кроком у цьому напрямі стало проведення у Києві 19 березня так званої української маніфестації. Віче, що завершило маніфестацію, підтримало резолюції, підготовлені Центральною Радою, і, насамперед, ухвалу про автономію України в складі новітньої Росії.
Повністю підготувати проголошену на віче політичну програму Центральної Ради і завершити її організацію мав Всеукраїнський національний конгрес. Не буде помилкою стверджувати, що саме підготовка Конгресу активізувала українські політичні сили, які вирішили негайно провести свої партійні з’їзди. Це зробили ТУП, Партія соціалістів-революціонерів та Соціал-демократична робітнича партія. На початку квітня, після багаторічної перерви, відновила свою діяльність Українська радикально-демократична партія, було створено Українську селянську спілку. Цікавим є той факт, що усі провідні політичні сили України продемонстрували згоду у програмних вимогах національно-територіальної автономії України, а також прихильність до ідей соціалізму. Уся ця робота, яка була безпосередньо пов’язана з підготовкою і проведенням Всеукраїнського національного конгресу, надавала йому гостроти та суспільного резонансу.
Конгрес відкрився 6 квітня у Києві в присутності дев’ятисот делегатів від різних українських політичних, громадських, культурно-освітніх і професійних організацій. І це було справді унікальне явище. Вся попередня історія України від часів Гетьманщини Богдана Хмельницького не знала подібних з’їздів. Ліберально налаштована політична та літературна газета «Київська думка» назвала подію «українським патріотичним паломництвом», підкреслюючи важливість події для Києва і України в цілому. Робота Всеукраїнського національного конгресу зводилася головним чином до двох речей: обговорення різноманітних аспектів національно-територіальної автономії України і виборів нового складу Ради. Обидва завдання було вирішено найкращим чином. Делегати Конгресу підтвердили рішення про формування української автономії. Також було обрано новий склад УЦР. Михайло Грушевський зберіг за собою посаду голови Центральної Ради, а його заступниками стали видатний літератор і державний діяч Володимир Винниченко та політик і літературний критик Сергій Охріменко (Єфремов).
Слід зауважити, що Грушевський не мав ілюзій з приводу того, що імперськи налаштована російська політична еліта змириться і не спробує повернути Малоросію до покори. Можливо, Грушевський краще за інших розумів великодержавні посягання Росії, а також несумісність демократії з більшовицькою формою, що стрімко стверджувалась у владі Російської держави. У ті дні він писав: «Ми всі стомлені й знеохочені страшним і прикрим централізмом старого російського режиму і не хочемо, щоб він жив далі, хоч би й під республіканським червоним стягом. Ми хочемо, щоб місцеве життя своє могли будувати місцеві люди і ним порядкувати без втручання центральної власті». Як бачимо, голова Центральної Ради бачив майбутнє України серед рівноправної федерації абсолютно незалежних держав. У цій новітній федерації, на яку, на думку Грушевського, мала перетворитись Російська імперія, Петрограду він надав тільки пріоритет у зносинах з іноземними країнами та у функціях забезпечення внутрішнього порядку. Таким чином, можна говорити, що Грушевський розумів федералізм не як повне заперечення незалежної української державності, а як крок їй назустріч. У квітні 1917 року йому здавалося можливим і реальним досягнути мрії багатьох поколінь українців — зробити Україну незалежною.
Зробивши визначальною стратегією Центральної Ради ідею національно-територіальної автономії, Михайло Грушевський доклав чимало зусиль, щоб розкрити зміст такого трактування. «Ця українська територія, — зауважував він, — має бути організована на основах широкого демократичного громадського самоврядування, від самого споду (дрібної земської одиниці) аж до верху — до українського Сейму. Вона має вершити у себе вдома всякі свої справи — економічні, культурні, політичні, утримувати своє військо, розпоряджатися своїми дорогами, своїми доходами, землями і всякими натуральними багатствами, мати своє законодавство, адміністрацію і суд».
Центральна Рада намагалася від початку своєї діяльності вести лояльну політику щодо Тимчасового уряду. Хоча так стримано поводили себе далеко не всі існуючі в Україні політичні сили. На Першому Всеукраїнському військовому з’їзді, який відбувся 5—8 травня 1917 року, делегати однозначно закликали УЦР домагатися від Тимчасового уряду визнання національно-територіальної автономії України. Крім того, з’їзд розгорнув кампанію боротьби за українізацію військових частин, створивши Український військовий Генеральний комітет. Усе це, безумовно, сприяло зміцненню положення Центральної Ради, тож там усе пильніше придивлялися до можливості розпочати переговори з Тимчасовим урядом, спрямовані на здобуття автономії для України.
16 травня до Петрограда прибула повноважна представницька делегація УЦР на чолі з заступниками голови Ради Винниченком та Єфремовим. Головна з пропозицій Української Центральної Ради полягала в тому, щоб Тимчасовий уряд висловив своє позитивне ставлення до автономії України. Однак від початку візиту стало ясно, що досягнути поставленої мети буде не так легко — незважаючи на той факт, що Тимчасовий уряд ледь-ледь тримався при владі, робити українцям такі подарунки, як автономія у складі Росії, він не збирався, тож сторони так і не порозумілися. Однак, попри невдачу, ця місія створила умови для переходу в наступ. Тепер Михайло Грушевський та його соратники в Центральній Раді зрозуміли, що необхідно закінчити переговори і йти революційним шляхом.
На хвилі дипломатичних пристрастей пройшли 4-ті загальні збори Української Центральної Ради, і вже 3 червня Грушевський вирішив звернутися до українського народу із закликом «організуватися і приступити до негайного закладання підвалин автономного ладу на Україні». Саме ці збори ухвалили зобов’язати Центральну Раду негайно підготувати універсал, який побачив світ під назвою «Перший Універсал УЦР». 10 травня на засіданні Центральної Ради в остаточному читанні документ було ухвалено й того ж дня на Другому Всеукраїнському військовому з’їзді проголошено юридично закріплене право України на незалежність. Універсал стверджував:
1. Проголошення автономії України в складі Росії.
2. Джерелом влади в Україні є український народ.
3. Управління Україною мають здійснювати всенародні українські збори (сейми або парламент).
4. Українські збори приймають закони, і тільки ці закони діють на території України.
5. Висловлюється надія, що неукраїнські народи, які проживають на території України, разом з українцями будуватимуть автономний устрій.
Як бачимо, для свого часу Перший Універсал став справді революційним проривом — хто в Росії міг усього кілька років тому передбачити, що придушене ще в XVIII сторіччі прагнення українців до незалежності зможе виявити себе на початку ХХ століття у такій «нахабній» формі?
Поява Першого Універсалу в Петрограді була зустрінута з великим занепокоєнням. Враховуючи політичну кризу, зумовлену масовими демонстраціями, поразкою російської армії на Південно-Західному фронті і, як наслідок, втратою Галичини, Тимчасовий уряд не міг діяти виключно силовими заходами. Георгій Львов добре розумів, що на захист Центральної Ради могли стати фронтові українські частини і велика частина населення України, тож мав руки зв’язаними. Крім того, збройний конфлікт міг призвести до розколу серед політичних сил у самій Росії, і в Петрограді це теж добре розуміли. У зв’язку з цим Тимчасовий уряд пішов на переговори з Центральною Радою, для чого 28 червня до Києва вирушила урядова делегація у складі О. Керенського, М. Терещенка та І. Церетелі. У результаті переговорів усе ж було досягнуто компромісу. Зокрема, Тимчасовий уряд визнав теоретичну можливість отримання Україною автономії, а Центральна Рада зобов’язувалася самостійно, без рішення Всеросійських Установчих зборів, автономію не вводити. Також Тимчасовий уряд дозволив створення національних українських військових частин, але організовуватися вони повинні були з дозволу та під контролем Петрограда, при цьому залишаючись у складі російської армії. Такі умови були зафіксовані у спеціальній постанові Тимчасового уряду, а також в Універсалі УЦР. Цікаво, що досягнутий компроміс миттєво викликав у Росії чергову урядову кризу. На знак протесту проти будь-яких поступок українцям троє міністрів-кадетів вирішили вийти з уряду, однак постанову все-таки було ухвалено. Вже 3 липня 1917 року Тимчасовий уряд відправив до Києва телеграму з постановою «Про національно-політичне становище України», зміст якої збігався зі змістом підготовленого до оголошення Другого Універсалу УЦР. Здавалось би, протиріччя узгоджено і Україна може цілком легально відкрити нову сторінку у своїх далеко не простих відносинах з Росією. Тим більше що після досягнення угоди з Тимчасовим урядом Центральна Рада ретельно намагалась дотримуватися взятих на себе зобов’язань. Однак дуже швидко з’ясувалось, що погіршення відносин з Росією і Тимчасовим урядом неминуче. Хронологія подій виглядала так: 15 липня на засіданні Малої Ради було ухвалено новий склад Генерального секретаріату. Того ж дня Винниченко виїхав до Петрограда для переговорів з Тимчасовим урядом. Передбачалося затвердити новий склад Генерального секретаріату, а також узгодити його Статут, текст якого заступник голови УЦР віз із собою. Статут закріплював основні принципи функціонування Генерального секретаріату, його права та обов’язки. Але тут у перебіг подій втрутились непередбачувані обставини. У Росії в черговий раз змінилась влада, і Тимчасовий уряд очолив Керенський. З його приходом значно посилилася диктатура державної влади, одним з проявів якої було відновлення скасованої раніше на фронті смертної кари, а також репресії щодо політичних противників. Тож навряд чи варто дивуватись, що Тимчасовий уряд відмовив у затвердженні Статуту, запропонувавши замість нього «Тимчасову інструкцію Генеральному секретаріату». Ця інструкція фактично позбавляла Україну найменших ознак самостійності. Порадившись, делегація Української Центральної Ради відмовилась підписати такий документ і спішно виїхала в Україну. Конфлікт між Петроградом і Києвом так і залишився непогодженим. У відповідь на це український політикум одразу ж розділився на дві течії. Перша з цих течій, яку представляли націонал-революціонери, вимагала негайно розірвати стосунки з Тимчасовим урядом і в односторонньому порядку затвердити Статут. Хоча слід зауважити, що такі дії могли призвести до повного краху УЦР, позаяк роздрібнені націоналістичні сили, скоріш за все, не мали б шансів на перемогу над іншою течією — проросійськи налаштованою частиною політиків. Тож Центральна Рада знову вдалася до низки компромісів. Українські політики-аматори були невиправними мрійниками, сподіваючись отримати незалежність з рук Росії в обмін на невеликі поступки. В такій ситуації вони були просто неготові до серйозного протистояння, що й продемонструвала нерішучість їхніх дій. Зрештою, «Інструкція» де-юре взяла гору над «Статутом». Щоправда, конструктивної співпраці між Тимчасовим урядом і Генеральним секретаріатом так і не відбулось. У жовтні, внаслідок заяви УЦР про проведення Українських Установчих Зборів, між Тимчасовим урядом і Центральною Радою спалахнув новий конфлікт. Проведення Зборів у Петрограді розцінили як намір УЦР послабити вплив російської влади на український політикум. В. Винниченка негайно викликали до Петрограда для пояснень, пригрозивши розпустити Центральну Раду. 22 жовтня 1917 року він виїхав з Києва, однак давати пояснення Керенському йому не довелося. Повстання 25 жовтня в Петрограді розпустило Тимчасовий уряд, відкривши нову сторінку в історії революції.
Жовтневі події у Петрограді радо вітала лише невелика частина співчуваючих більшовикам трудящих України. Переважна більшість наших співвітчизників підтримувала політику партій, які входили до складу Української Центральної Ради. Це були партії соціальних реформ і національного відродження, діяльність яких виглядала значно більш актуальною, ніж ідеї світової революції пролетаріату, що їх намагались протягнути більшовики. Тому одразу після захоплення влади закріпитись більшовикам в Україні не вдалося, і лише на пролетарському Донбасі вони знаходили співчуваючих для втілення у життя гасла «Вся влада — Радам!». Серед переважної ж більшості інших районів України події розгортались зовсім за іншим сценарієм. Особливо напружене становище склалося в Києві.
Одержавши повідомлення про повалення Тимчасового уряду, керівництво Центральної Ради на чолі з Михайлом Грушевським прийняло резолюцію, в якій рішуче засудило збройне повстання у Петрограді. Не маючи підстав захищати Тимчасовий уряд, українські партії все ж таки висловилися проти переходу влади до Рад робітничих і солдатських депутатів. На думку української інтелігенції, яка була широко представлена у складі УЦР, нова більшовицька влада не могла ототожнювати у собі всієї революційної демократії. Тож у Києві вважали, що в такій ситуації можливим є лише один вихід — створити в Україні дійсну, фактичну, крайову владу, тобто проголосити про створення нової держави на території, яка колись вважалась частиною Російської імперії. Тож 7 листопада 1917 року був оголошений текст Третього Універсалу Центральної Ради. Він стверджував:
1. Україна не відокремлюється від Росії, але вся влада в Україні відтепер належить лише Центральній Раді та Генеральному секретаріату.
2. Україна стає Українською Народною Республікою.
3. До території України належать землі, населені здебільшого українцями: Київщина, Поділля, Волинь, Чернігівщина, Полтавщина, Харківщина, Катеринославщина, Херсонщина, Таврія (без Криму). Остаточно питання про приєднання до України Курщини, Холмщини, Вороніжчини та інших суміжних з Україною територій з переважно українським населенням буде вирішуватися шляхом переговорів.
4. На території УНР поміщицьке землеволодіння, право власності на удільні, монастирські, кабінетські та церковні землі скасовується. Генеральний секретаріат зобов’язується негайно прийняти закон про розпорядження цими землями земельними комітетами до Українських Установчих Зборів.
5. В Україні проголошується восьмигодинний робочий день.
6. Запроваджується державний контроль над усіма видами виробництва.
7. Україна виступає за негайне укладення миру між воюючими сторонами.
8. Скасовується смертна кара й оголошується амністія.
9. В Україні повинен бути створений дійсно незалежний суд.
10. Україна визнає національно-персональну автономію для національних меншин.
11. На 27 грудня (9 січня за новим стилем) 1918 року призначаються вибори до Всеукраїнських Установчих Зборів.
Як бачимо з другого пункту, територією УНР Універсалом визначалися «землі, заселені у більшості українцями», що було важливим — напевне, вперше в документі, виданому УЦР, робилася спроба територіального визначення українських земель. Крім того, Універсал декларував програму соціально-економічних і політичних реформ, націоналізацію землі, запровадження восьмигодинного робочого дня, встановлення державного контролю над виробництвом, розширення місцевого самоврядування, забезпечення свободи слова, друку, віри, зібрань, союзів, страйків, недоторканість особи і житла. З огляду на такий перелік першочергових завдань можемо стверджувати, що проголошення Української Народної Республіки стало визначною історичною подією, яка знаменувала відродження української державності, сплюндрованої у далекому 1764 році указом Катерини ІІ про скасування української Гетьманщини.
Однак, незважаючи на всі позитивні сторони, текст Третього Універсалу не може не викликати й деяких критичних зауважень. Проголошуючи створення Української Народної Республіки з метою захисту українського народу від петроградських путчистів, Центральна Рада одночасно прагнула «дружнього великого будівництва нових державних форм, які дадуть великій і знеможеній Республіці Росії здоров’я, силу і нову будучність». Дивне формулювання, чи не так? Простіше кажучи, зваливши на власні плечі основний тягар перетворення Росії на федеративну республіку, Центральна Рада добровільно зобов’язувалася «силами нашими помогти Росії, щоб вся республіка Російська стала федерацією рівних і вільних народів». Навряд чи буде помилкою стверджувати, що такі тези, включені до тексту Третього Універсалу, й були найбільшою помилкою УЦР. Одразу ж після проголошення Третього Універсалу з трибуни Центральної Ради УНР більшовики взялися розробляти план знищення УЦР як органу державної влади. Задля цього 17 грудня 1917 року було скликано Всеукраїнський з’їзд Рад. Скликаючи його, більшовики розраховували, що й в Україні у них піде все так само гладко, як це відбулось у Росії. Однак яким же було здивування представників нової петроградської влади, коли більшість із двох тисяч делегатів з’їзду підтримали Центральну Раду. На їхню вимогу керівництво з’їздом взяли на себе есери, обравши його головою Михайла Грушевського. У відповідь на такий крок члени РСДРП(б) на чолі з Володимиром Затонським, кількість яких налічувала 124 особи від 49 рад, переїхали до Харкова, де оголосили про проведення ІІІ з’їзду Рад Донецького та Криворізького басейнів. І хоча легітимність такого зібрання була більш ніж сумнівною, позаяк у ньому брало участь усього близько двохсот делегатів, більшовики провели 24—25 грудня з’їзд Рад України. Не зважаючи ні на що, більшовицький з’їзд проголосив Україну Республікою Рад робітничих, солдатських і селянських депутатів і надав їй статус федеративної частини Російської Республіки.
Одразу ж після прийняття цього більшовицька влада у Петрограді визнала створення Української Республіки. Ще не висохло чорнило на гарячково підготованих донбаськими більшовиками документах, як Петроградська Рада Народних Комісарів надіслала Центральній Раді ультиматум, у якому більшовики, прикриваючись демагогічними гаслами, примушували її відректись від політичної влади в Україні. В ультиматумі йшлося про право нації на самовизначення, про демократичні цінності тощо. Насправді ж суть більшовицьких вимог була очевидною — вони позбавляли український народ права самостійно вирішувати свою долю, не визнаючи УЦР «представницею працюючих мас Української республіки». Безцеремонно втручаючись у внутрішні справи України, керівники більшовицької Росії вимагали від Центральної Ради негайно капітулювати і пропустити російські війська на Південний фронт, припинивши роззброєння червоної гвардії. Телеграма, що надійшла з Петрограда на адресу УЦР, закінчувалась словами: «у разі неприйняття цих вимог Раднарком вважатиме УЦР в стані відкритої війни проти радянської влади в Росії і на Україні».
Однак 20 грудня 1917 року з’їзд Рад селянських, робітничих і солдатських депутатів України відкинув умови ультиматуму. Очевидно, очікуючи саме на такий розвиток подій, Раднарком вирішив силою зброї встановити «революційний лад» в Україні.
Слід зауважити, що в Україні більшовики мали, крім прихильних їм військових загонів на Західному фронті, запасні полки, що розташовувались у деяких містах, а також частини червоної гвардії, які набиралися з робітників Харківщини і Донеччини. Однак головну їхню силу все ж становили загони російської червоної гвардії, що мали розпочати наступ з півночі. Цій більшовицькій армії протиставлялось військо Української Народної Республіки, що складалося з нечисленних добровольчих частин і куренів Вільного козацтва.
І початок відкритої агресії проти молодої Української Народної Республіки не забарився — 25 грудня 1917 року тридцятитисячна російська армія під проводом уже знайомого нам В. Антонова-Овсієнка чотирма групами вирушила з Гомеля і Брянська в Україну, обравши напрямки Чернігів—Бахмач, Глухів—Конотоп і Харків—Полтава—Лозова. Одночасно з цією інтервенцією у містах Лівобережної України було підготовлене повстання місцевих більшовицьких осередків, причому більшовицькою пропагандою було деморалізовано деякі українські гарнізони. 26 грудня більшовики зайняли Харків і, розвиваючи наступ, узяли під свій контроль Лозову. 9 січня 1918 року впав Катеринослав, 15 січня — Олександрівськ, а 20 січня було захоплено Полтаву. Одночасно з цим Брянська група захопила Глухів і Конотоп. Попереду був Київ.
Саме у такий тривожний момент і з’явився останній, Четвертий, Універсал УЦР, який відрізнявся від трьох попередніх рішучістю і остаточно визначав концепцію майбутнього розвитку України. На відміну від попередніх Універсалів це було сміливе звернення влади УНР до народу з закликом стати на боротьбу за свою країну. Четвертий Універсал став найвищим проявом сутності Центральної Ради як органу національної державної влади. Влади, яка понад усе ставить перед собою захист інтересів України і не йде на компроміс з ворогами заради можливості втриматись на політичному олімпі. І саме текст Четвертого Універсалу УЦР тримали у своїх руках юнаки, котрі усього за кілька днів вирушать під Крути, щоб сміливо зустріти ворога і загинути, захищаючи волю та незалежність своєї країни.
Народе України!
Твоєю силою, волею, словом утворилась на Українській Землі вільна Українська Народня Республіка. Здійснилася давня мрія Твоїх батьків, борців за волю й право робочого люду!
Та в трудну годину народилась воля України. Чотирі роки жорстокої війни обезсилили наш край і народ. Фабрики не виробляють товарів. Підприємства здержують свою працю, залізні дороги розбиті, гроші падають у ціні. Скількість хліба зменшується. Наступає голод. По краю розмножилися ватаги грабіжників і убийників, особливо коли з фронту рушило російське військо, творячи криваву різню, безлад і руїну на нашій землі.
З приводу всього того не могли відбутися вибори до Українських Установчих Зборів у визначенім нашим попереднім Універсалом реченці й не могли відбутися ті Збори, визначені на нинішній день, щоб перебрати з наших рук тимчасову найвищу революційну власть над Україною, установити лад у нашій Народній Республіці й зорґанізувати нове Правительство.
А тим часом петроградське Правительство Народніх Комісарів виповіло війну Україні, щоб повернути вільну Українську Республіку під свою власть, і посилає на наші землі свої війська — червону ґвардію, большевиків, які граблять хліб у наших селян і без ніякої заплати вивозять його в Росію, не зоставляючи навіть зерна, приготовленого на засів, убивають невинних людей і сіють усюди анархію, убийство й злочин.
Ми, Українська Центральна Рада, робили всякі заходи, щоб не допустити до тої братовбийчої війни двох сусідніх народів, але петроградське Правительство не пішло нам назустріч і веде дальше кріваву боротьбу з нашим народом і Республікою.
Крім того те ж саме петроградське Правительство Народніх Комісарів починає проволікати заключення мира й закликає до нової війни, називаючи її «святою». Знов поллеться кров, знов нещасний робочий люд буде мусіти приносити в жертву своє життя.
Ми, Українська Центральна Рада, вибрана з’їздами селян, робітників і салдатів України, в ніякім разі не можемо згодитися на те, ніяких війн піддержувати не будемо, бо український народ бажає мира й мир повинен прийти можливо як найскорше.
Та для того, щоб ні російське Правительство, ні ніяке инше не ставило перешкод Україні в установленню того бажаного мира, для того, щоб повести свій край до ладу, творчої праці, закріплення революції й нашої волі, ми, Українська Центральна Рада, оповіщаємо всім горожанам України:
Віднині Українська Народня Республіка стає самостійною, від нікого незалежною, вільною, суверенною Державою Українського Народу.
З усіма сусідніми державами, а саме: Росією, Польщею, Австрією, Румунією, Туреччиною й иншими ми бажаємо жити в згоді й приязни, але ніяка з них не може вмішуватися в життя самостійної Української Республіки.
Власть у ній буде належати тільки до народу України, іменем якого, поки зберуться Українські Установчі Збори, будемо правити ми, Українська Центральна Рада, представництво робочого народу — селян, робітників і салдатів та виконуючий орґан, який віднині буде називатися Радою Народніх Міністрів.
І отсе, перш усього, поручаємо Правительству нашої Республіки, Раді Народніх Міністрів, від сього дня вести початі вже мирові переговори з осередніми державами вповні самостійно й довести їх до кінця, не звертаючи уваги на ніякі перешкоди з боку яких небудь инших частей бувшої російської імперії, та встановити згоду, щоб наш край почав своє життя в спокою й мирі.
Щодо так званих большевиків і инших напасників, які розграблюють і руйнують наш край, то поручаємо Правительству Української Народньої Республіки твердо й рішучо взятися за боротьбу з ними, а всіх громадян нашої Республіки закликаємо, щоб вони, не жаліючи свого життя, обороняли добробут і волю нашого народу. Народня Українська Держава повинна бути очищена від насланих з Петрограда наємних наїздників, які нарушують права Української Республіки.
Безмірно тяжка війна, почата буржуазними правительствами, вимучила наш народ, винищила наш край, знівечила добробут. Тепер сьому треба покласти край.
Одночасно з тим, коли армія буде демобілізуватися, поручаємо розпускати салдатів, а після затвердження мирових договорів розпустити армію зовсім, на місце постійної армії завести народню міліцію, щоб наше військо служило обороні робочого люду, а не забаганкам пануючих верств.
Знищені війною й демобілізацією місцевости мають бути відбудовані при помочи державного скарбу.
Коли наші вояки вернуться додому, народні ради — громадські й повітові й городські думи мають бути перевибрані в часі, який буде установлений, щоб і вони мали в них голос. Міжтим, щоб установити таку власть, до якої мали-б довірря й яка спіралася-б на всі революційно-демократичні верстви народа, має Правительство додати до помочи місцевим самоврядуванням ради робітничо-селянських і салдатських депутатів, вибраних із місцевих людей.
В земельних справах комісія, вибрана на останній сесії Центральної Ради, вже виробила закон про передачу землі трудовому народові без викупу, прийнявши за основу скасування власности й соціалізацію землі згідно з нашою постановою на 7 сесії.
Сей закон буде розглянено за кілька днів на повній сесії Центральної Ради, й Рада Міністрів уживе всіх способів, щоб передача землі земельними комітетами в руки трудящих відбулася ще з початком весняних робіт.
Ліси, води й усі підземні багатства, як добро українського трудового народу, переходять у розпорядження Народньої Української Республіки.
Війна забрала для себе всі трудові сили нашої країни. Більшість підприємств, фабрик і робітень виробляли тільки те, що було необхідне для війни, й народ зостався зовсім без товарів. Тепер війні кінець.
Раді Народніх Міністрів поручаємо негайно пристосувати всі заводи й фабрики до мирних обставин, до виробу продуктів, необхідних для робочих мас.
Та сама війна дала сотки тисяч безробітних і інвалідів. В самостійній Народній Республіці України не повинен страждати ні один трудящий чоловік. Правительство Республіки має підняти промисл держави, має зачати творчу роботу по всіх галузях, де всі безробітні могли-б найти працю й приложити свої сили, й прийняти всі міри для обезпечення покаліченим і потерпівшим від війни.
При старім ладі торговці й всілякі посередники наживали на бідних, пригнічених клясах надмірні капітали.
Відтепер Українська Народня Республіка бере в свої руки найважнійші области торговлі й усі доходи з неї обертає на користь народу.
Торговлю товарами, які мається привозити зза границі й вивозити за границю, вестиме сама наша держава, щоб не було такої доріжні, через яку завдяки спекулянтам терплять найбіднійші верстви.
Для виконання сього поручаємо Правительству Республіки виробити й представити до затвердження закони про се, а також про монополі заліза, вугля, шкур, тютюну й инших продуктів і товарів, з котрих податки найбільше обтяжували робочі кляси в користь нетрудових.
Так само поручаємо установити державно-народню контролю над усіма банками, що через кредити нетрудовим клясам помагали експлуатувати трудові маси. Відтепер кредитова поміч банків має йти передовсім на піддержку трудовому населенню й на розвиток народнього господарства Української Народньої Республіки, а не для спекуляції й ріжнородної банкової експлуатації.
На ґрунті анархії, неспокоїв у життю й недостачі продуктів зростає невдоволення серед деяких частин населення. Тим невдоволенням користуються ріжні темні сили й тягнуть неосвідомлених людей до старих порядків. Сі темні протиреволюційні сили бажають знову піддати всі вольні народи під одно царське ярмо — Росії. Рада Народніх Міністрів повинна безпощадно боротися з усіма контрреволюційними силами й кождого, хто призиває до повстання проти самостійної Української Народньої Республіки й до повороту старого ладу, — карати яко за державну зраду.
Всі демократичні свободи, проголошені Третім Універсалом Української Центральної Ради, потверджується й окремо проголошується: в самостійній Українській Народній Республіці всі народи користуються правом національно-персональної автономії, яку признано за ними законом 22 січня.
Все перечислене в Універсалі, чого не вспіємо виконати ми, Центральна Рада й наша Рада Міністрів, у найблищі тижні виконають, справдять і до оконечного ладу доведуть Українські Установчі Збори.
Ми поручаемо всім нашим громадянам перевести вибори як найбільш енерґічно, підняти всі зусилля, щоб підрахунок голосів був закінчений як найскорше, щоб за пару тижнів зібралися наші Установчі Збори, — найвищий господарь і управитель нашої землі, й Констітуціею нашої незалежної Української Народньої Республіки закріпили свободу, порядок і добробут на добро всього трудового народу її на тепер і на будучі часи. Сей найвищий наш орґан має рішити про федеративну зв’язь з народніми республіками колишньої російської імперії. До того ж часу всіх горожан самостійної Української Народньої Республіки зазиваємо стояти непохитно на сторожі добутої свободи й прав нашого народу й усіма силами боронити свою долю від усіх ворогів селянсько-робітничої Української Республіки.
Українська Центральна Рада. У Київі. 9 (22) січня 1918 р.[2]
Читаючи рядки Четвертого Універсалу УЦР, раз по разу ловиш себе на думці: як так сталося, що вже за кілька тижнів після виходу такого полум’яного заклику стати до боротьби за власну волю українці дали змогу більшовицьким загонам червоної гвардії відібрати у себе власну країну? Мовчки спостерігали за тим, що відбувалось, і байдужно дозволяли надіти на себе радянське ярмо? Та чи лише байдужність привела до краху УЦР? Навряд, скоріш за все були у цьому процесі інші чинники. Однією з головних бід України в усі часи була дивна нездатність українців виступити єдиним фронтом, об’єднавшись перед лицем спільного ворога.
Центром підготовки до збройного повстання став київський завод «Арсенал». 5 січня 1918 року загони Вільного козацтва вилучили з «Арсеналу» велику кількість зброї, провели обшуки на підприємствах міста і заарештували низку більшовицьких діячів, що було вкрай необхідно зробити з огляду на більшовицький наступ. У Центральній Раді, безумовно, добре знали стан справ на підприємстві, робітники якого відверто співчували більшовикам, тож не зупинились лише на вилученні зброї. Особливим наказом УЦР було закрито орган Київського комітету РСДРП(б) — газету «Голос соціал-демократа». Також з «Арсеналу» планувалося вивезти запаси вугілля, що повинно було привести до зупинки виробництва і закриття заводу. А далі, 9 січня 1918 року, Центральна Рада проголосила Четвертий Універсал. Слід сказати, що київські більшовики заздалегідь готувалися до повстання, яке планувалося розпочати з наближенням до міста радянських військ. Подібну тактику більшовицька партія використовувала і раніше. Це робилось для відтягування лояльних до УЦР сил з антибільшовицького фронту, а також для прикриття прямої агресії радянської Росії проти УНР в очах світової спільноти. Тактика полягала у тому, що при наближенні російських революційних загонів, в українських містах спалахували повстання, керовані більшовиками. Не вдаючись у довгі дебати, більшовики у Петрограді просто стверджували, що радянську владу встановлювали українські трудящі за братньої допомоги революційного російського війська. У такий спосіб уже була встановлена радянська влада у Катеринославі, Одесі, Миколаєві, Єлизаветграді (Кіровограді). Тепер настала черга Києва.
Ранком 15 січня більшовики провели серед робітників «Арсеналу» мітинг, на якому підбурили людей на опір владі. За допомогою солдатів Шевченківського полку, який охороняв склад конфіскованої зброї, озброєння було повернуто на завод. Того ж самого дня на спільному засіданні Київського комітету РСДРП(б) з міською Радою робітничих і солдатських депутатів у приміщенні Комерційного інституту було запропоновано розпочати повстання негайно. Його метою було повалення влади УЦР і об’єднання з більшовицькою Росією. Присутні на засіданні делегати від двох полків пообіцяли підтримати повстання. Збори обрали для керівництва революційний комітет у складі більшовиків Яна Гамарника, Олександра Гурвіца, Андрія Іванова, Ісака Крейсберга і ще кількох осіб.
Повстання розпочалося о 3-й годині ночі 16 січня 1918 року виступом радикально налаштованих більшовицьких осередків на заводі «Арсенал». Уже вранці представники Київських Рад робітничих і солдатських депутатів вручили Центральній Раді вимогу повсталих передати їм владу у Києві. УЦР вимогу повсталих рішуче відхилила. З вечора в місті розпочалися збройні сутички. Головні сили більшовиків зосереджувалися навколо «Арсеналу» на Печерську, осередки повстання з окремим керівництвом виникли також на Шулявці, Деміївці, Подолі. Окрім цього повстанці захопили залізничну станцію Київ-Товарний, мости через Дніпро, Київську фортецю та кілька складів зброї. На Подолі загони червоної гвардії взяли під свій контроль Старокиївську поліцейську дільницю та готель «Прага» неподалік від будівлі Центральної Ради. Вже наступного 17 січня повстанці зайняли центр Києва, в місті почався загальний страйк, припинили роботу водопровід, електростанція, міський транспорт.
З перших днів УЦР виявилася неспроможною навести лад у столиці. Це пояснюється тим, що в місті майже не було лояльних до Центральної Ради військ, тож з більшовиками воювали лише окремі підрозділи Богданівського, Полуботківського, Богунського полків, а також Галицько-Буковинський курінь Січових стрільців і підрозділи Вільного козацтва. Ускладнювало ситуацію те, що частина українських вояків, піддавшись на пропаганду більшовиків, виступила на їхньому боці, а ще більша кількість дотримувалась нейтралітету. Не було також єдиного командування — силами УЦР керували два штаби — коменданта Михайла Ковенка і командувача Київського військового округу Миколи Шинкаря. Великою помилкою УЦР стало й те, що у Києві перебувало до 20 тисяч солдатів і офіцерів старої російської армії, які лишались сторонніми спостерігачами, але українська влада не зробила жодного кроку, щоб залучити їх на свій бік. Проте, навіть з огляду на всі ці прорахунки, ситуація швидко змінювалась на користь УЦР.
У той самий час, коли відбувались вищезгадані події, у Києві проходили VIII загальні збори Центральної Ради. 19 січня УЦР звернулась до киян із закликом, у якому повідомляла, що урядові сили контролюють усі ключові установи міста. Цей заклик також було звернуто до робітників, з вимогою припинити страйк, від якого найбільше потерпає населення міста. УЦР обіцяла вирішення найближчим часом назрілих проблем пролетаріату та проведення широких соціально-економічних реформ. Усе ж, мусимо зауважити, що остаточно становище почало виправлятись після 19 січня, коли до Києва прибули Гайдамацький кіш Слобідської України під командуванням Симона Петлюри, що відступав під ударами військ Муравйова, та Гордієнківський полк, який привів з Північного фронту полковник Всеволод Петрів. Наявними силами надвечір 20 січня повстання на вулицях Києва було придушене, тримався лише його осередок — завод «Арсенал». Однак і основному оплоту більшовиків не судилося довго протриматись. Після кровопролитного штурму він був узятий військами Симона Петлюри ранком 22 січня. Пізніше більшовики поширили брехливий міф, ніби українські вояки розстріляли у дворі «Арсеналу» триста його захисників. Однак, згідно із свідченнями очевидців, цього не сталося. Гайдамаки, які під час штурму зазнали значних втрат, дійсно спочатку хотіли розстріляти полонених, але за наказом Симона Петлюри на це було накладено заборону.
Як і десятки інших подій української історії, бій під Крутами, що відбувся під час наступу частин більшовицької Червоної армії на Київ, викликає протилежні погляди. Так само, як і факт існування незалежної держави Україна. І якщо одні намагаються відшукати в перебігу подій далекого 1918 року і в існуванні нашої держави логіку і незаперечний факт, інші, незрозуміло чим керуючись, заперечують значення першого і доцільність другого. Ми спробуємо уникнути міфологізації і викласти хід бою під Крутами виключно мовою спогадів її свідків і сучасників.
З року в рік подорожувала вигадка про даремну загибель у бою під Крутами трьохсот гімназистів і студентів, нібито не навчених навіть поводженню зі зброєю. Такий погляд на події з’явився ще за часів Української Центральної Ради й активно насаджувався «п’ятою колоною» більшовиків, які мали, як ми вже могли бачити, певні кола співчуваючих у Києві. Звичайно, це робилось для зменшення довіри й поваги народу до української влади. І слід зауважити, що за часів СРСР така точка зору була неодноразово переписана «академічними» вченими й творцями шкільних підручників. Що ж, зерно істини можна відшукати і у такому твердженні, адже найбільш ефективна пропаганда являє собою не відверту брехню, а правдиві факти. Тільки трішки перекручені. Трішки замовчані у непотрібному місці і, навпаки, випнуті у потрібному. Але, дякуючи щасливій нагоді, до нашого часу збереглись документальні дані, які дозволяють з перших вуст дізнатись про події, дослідженню яких присвячена ця книга. І такими даними, безумовно, є мемуари учасників бою під Крутами. Але до них ми звернемося дещо пізніше.
Що ж являло собою селище Крути, назву якого за останні роки кожен з нас багаторазово чув з екранів телевізорів або зустрічав на сторінках періодичної преси?
Крути — невелика станція на залізниці Київ—Курськ, на відстані 150 кілометрів на схід від Києва та 40 кілометрів західніше потужного залізничного вузла Бахмач, до якого сходяться вітки залізниць напрямків Гомель—Бахмач, Харків—Ворожба—Бахмач і Полтава—Ромни—Бахмач. Засновано селище було у 1500 році, у наш час налічує близько 1300 чоловік населення і займає 3,39 км2 площі, розташувавшись у живописному місці, над лівою притокою Десни, річкою Остер. Саме там судилося загону української студентської молоді зустрітися у протистоянні з потужним корпусом більшовицького війська під командуванням Муравйова. Але розпочиналось те, що ми сьогодні прирівнюємо до відомого протистояння трьохсот спартанців з багатотисячним перським військом у битві під Фермопілами, не тут, а у Києві, де за наказом Центральної Ради формувались частини для відправлення на конотопський напрямок.
Документів, присвячених тогочасним подіям, накопичилось досить багато, тож спробуємо дати лад цим інформативним потокам і, спираючись на них, крок за кроком описати підготовку до бою, його перебіг і наслідки.
Ми бачили, що Україна гине. Чорна гайворонь підіймалася з Московщини і непереможно сунула на наш край, голодна, хижа, дика... Це була московська «Красна гвардія», яку організувало правительство Леніна і Троцького для боротьби з вільною Україною, щоб накласти на неї старі кайдани неволі і користуватись її багатствами так само дурно, як користувалась Росія і попередніх більше ніж 200 літ.
«Красна гвардія» йшла на Україну... Вірні сини Батьківщини завзято боролися і не пускали хижаків плюндрувати свій край. Але сили в них було мало. Ряди їхні рідшали, нової ж підмоги мало припливало. Чого ж до оборонців не йшла українська народна маса широкою лавою? Адже ж це була боротьба проти насильників за кращу долю свого рідного краю...
Ми добре знали, що над українським народом майже 300 літ лежав важкий могильний камінь московської неволі і від його ще не прийшов до пам’яті поневолений люд. Це було на світанні великої будуччини нашого народу, коли ще народ від ясного, болючого світу не міг вільно глянути на те, що твориться біля його, і твердою ходою піти на оборону своїх прав. Ворожі сили наближались до столиці України — Києва, де кувалась нова доля, нові форми життя українського народу. Час прийшов і нам взятись за рушниці. Ми одважились боротись за край, за народ, за свою дорогу мрію-ідею — вільну, визволену Україну.
На Бахмач вирушило три сотні козаків спинити похід більшовицької «Красної гвардії» на Київ. З ними поїхала й наша, четверта сотня «Січових стрільців», що складалась з свідомих українців, які немало приклали своєї праці до освідомлення українського народу. Тут були свідомі народні проводирі, з яких багато хто працював над заснуванням «Селянських спілок», «Просвіт», а також в українських соціалістичних партіях. Військової муштри мало хто знав. Тому спочатку ми попрохали собі учителів, які б навчали нас військової справи.
Недовго, одначе, довелось вчитись, потрібно було негайно їхати до Бахмача на допомогу тим нечисленним силам, які ще якось удержували фронт. Коли піднялось питання про те, їхати чи не їхати, ми рішили їхати, і вже на місці доповнити свої убогі знання військової науки. Особливо мало знали ми стріляти. Але дарма — поїхали.
В потязі січовики розмістились у двох санітарних вагонах. Я лежав на середній лавці поряд з двома моїми найкращими товаришами Компанійцем і Поповичем. Потяг летів на всіх парах, видно було, що наша допомога дуже потрібна.
Я лежав і дивився у вікно вагона. Дивний настрій охоплював мене, коли я дивився на безмежні простори степів з білими латками останнього снігу, на величний небосхил з блідим засмученим місяцем, слухав таємничу нічну тишу, до якої так чуйно прислухались похилі верби та ліски, що минали нас і минали без кінця і краю... Минають... Жалілось щось, і журба за чимось втраченим стискала болюче душу. Хотілося без кінця дивитись на кущик верболозу, степову суху ковилу. Хотілось оддать всього себе, розплистись у ріднім сяєві місяця в просторах необмежених степів, у мерехтінні власних спогадів. Як дивно, що ми їдемо битися. Хотілось піти зараз з вагона у степ, зустріти якусь милу людину, похвалиться їй про красу оту велику, що сам відчував... Хотілось піти на селянські стріхи, побачить блідо-білі од місяця стіни привітних, тихих хат, почути селянський мирний, рідний гомін.
Потяг гуркотів і колихав, а в душі щось невимовно болюче щеміло і на щось по-дитячому жалілось... Куди їдемо? Знов, немов прокинешся, спитаєш сам у себе. Так, так, ми їдемо рятувати Україну від загибелі. В цій таїні природи йде другий процес, так само природний, як і сяєво місяця, як і шелест вітру в степу... Ми їдемо боротись з гнобителями нашого народу...
Мені пригадався вірш, який я прочитав братові в день від’їзду, коли він мене спитав, чого я їду і чи взагалі слід їхати:
Побідно упасти за рідний край, за нашу замучену довгою неволею Україну, — ось чому ми взялись за мушкети і рушили в похід.
Така вже історична доля України, що вона, починаючи від славних запорожців, які гострими козацькими тиблями завзято боронили рідний край від напасників, аж до останнього часу в боротьбі добуває своє право на волю і незалежність. Така її доля... Але щастя її в тому, думалось мені, що ніколи не переводились на Україні вірні сини-лицарі, які в найтяжчі часи безправ’я та рабства високо держали прапор визволення, не спиняючись навіть перед тим, щоб життя віддати за матір-Україну.
Ми були часткою тих вірних синів, і тому ми поїхали.
Такі думки снувались у мене по дорозі до Бахмача.
В усіх січовиків був бадьорий настрій, усвідомлення того, що рішили — робити, і тверда віра у перемогу, оскільки наша спаяність і однодушність давала до цього запоруку.
Тривожно минала ніч. На ранок знову несподівана тривога.
Ніхто, одначе, тепер не сподівався, що тривога має серйозні підстави, — от, як учора, думали, сполохали, а воно й нічого не було. Те, що поблизу ешелона рвалась уже шрапнель, свідчило про щось непевне. Отже, ждали... прибігає сотенний і каже, що нічого поки не загрожує, але треба трохи повчитись стріляти. Січовики, які мали по 40—50 куль, стали вимагати більше, на випадок битви. Сотенний згоджувався, дістав цінку-дві і роздав. Кулі одпускались штабом дуже скупо, і січовики вийшли на стрілянину з дуже убогим запасом. Ніхто не вірив у можливість серйозної битви. Але стрілянина, спочатку нечаста, перейшла в справжній наступ ворога.
Січовики зайняли позицію з лівого крила, інші козаки — з правого і в центрі. Відкрили пальбу. Артилерію і кулемети теж пущено в хід.
Зав’язалась битва. Свистіли кулі, шкварчали в повітрі і з грохотом рвались гранати і шрапнелі, тріщали кулемети. Наша артилерія була поставлена на площадках, причеплених до паровозів, і тому не могла влучно стріляти. Але наводчики були добрі і славно справлялись зі своєю роботою.
Який настрій був у час битви? Була все та ж певність у правильності свого рішення, свідомість своїх обов’язків перед совістю, тому не страшні були ні свист куль, ні розриви смертоносних шрапнелів...
Було, одначе, велике нервове напруження, що допомагало вгадувати навіть, де впаде та чи інша граната, чи перелетить, чи не долетить. Битва була на повному ходу. Січовики виявили себе прекрасною бойовою силою, безстрашно зустрічали небезпеку і впрость під градом куль ішли у наступ.
Але трапилось таке, що враз повернуло події не на нашу користь.
Штаб, як тільки почали рватися ворожі шрапнелі, переполохався, переніс канцелярію з вокзалу у вагон і з усім ешелоном утік верстов за 6 від Крут, зоставивши керувати битвою офіцера Гончаренка, який весь час стояв у тилу і, певно, з переляку абсолютно не знав, що йому робити. Навіть тоді, коли з другої вітки залізниці підійшов більшовицький потяг ступнів за 500—600 від наших кулеметів і висадив красногвардійців нам з-за крила, він безпорадно дивився і міркував, чи то потяг наш, чи ні.
Тікаючи, штаб захопив і вагони з патронами та набоями до гармат, що добило нашу справу під Крутами. З позиції раз за разом передають, щоб дали патронів, а тут огляділись — нема вагонів з патронами. Тоді офіцер Гончаренко кида битву і біжить сам з голими руками за патронами навздогінці штабові. Пробіг версти дві, побачив — далеко, і вернувся назад. Нарешті козаки з правого крила, примітивши недостачу патронів, а також те, що ешелони поїхали геть на другу станцію, почали одступати. Власне, одступати звелів і командир, але цей наказ був пізно переданий січовикам, і вони бились до того часу, коли вже з правого крила станція була зайнята більшовиками. Січовики були обійдені, і більше сорока душ їх ми недолічили між собою.
Вони були без патронів, і їх забрали у полон.
У полон попав і мій дорогий, незабутній товариш Олелько Попович. Битва була програна, і ми почали одступати, зриваючи скрізь полотно залізної дороги, щоб задержати більшовиків в їхньому поході на Київ. По дорозі ми чули, що вони люто помстились на полонених січовиках, кілька днів показували їх проїзжим солдатам, «яка, мовляв, буржуазія з нами воює!», а врешті після всяких знущань всіх до одного перерізали. Так загинула майже половина моїх товаришів... Хай земля буде пухом, Вам, славні герої народні! Ви все, що могли, віднесли на вівтар своєї Батьківщини — віддали їй найдорожче, що є в світі, — молоде своє життя...
Ви вмерли славною смертю...[4]
Сотник Аверкій Гончаренко, командир куріня 1-ої ім. гетьмана Б. Хмельницького Юнацької військової школи і комендант оборони Бахмача в 1917 році.
Ставлю собі за завдання подати до прилюдного відома правдивий перебіг бою за ст. Крути. Обставини, що змусили нас до того бою, такі:
По оголошенні Українською Центральною Радою IV Універсалу Україна стала самостійною державою. Як така, вела мирові переговори з Центральними Державами в Бересті. Рівночасно вела мирові переговори з тими ж державами і Росія большевицька. Предсідник большевицької делєґації Троцький виступив із заступництвом Радянської України, запевняючи представників Центральних Держав, ніби Центральна Рада та її Уряд уже не існують. А в цей час Правительство України вживало нелюдських зусиль в подавлюванні анархії внутрі краю і до його оборони назовні.
Найкоротшою дорогою до Києва з півночі йдуть залізничні шляхи Гомель—Бахмач і Харків—Ворожба—Бахмач. На оборону цього надзвичай важного залізничного вузла командуючий військами отаман Капкан і вислав «1-шу імени гетьмана Богдана Хмельницького Юнацьку військову школу». В складі школи було 4 сотні (по 150 юнаків), 18 кулеметів та 20 старшин. Школа була комплєктована юнаками з бувших російських військових шкіл, з освітою не менше, як 6 кляс гімназії, а переважно з укінченою середньою школою.
Юнацька школа мала 2 курси; молодший, як менше вишколений, продовжував науку на місці, а старший 8.ХІІ.1917 в команді ґен. штабу сотника (з російського війська капітан) Носенка виїхав до Бахмача. Бахмач адміністраційно належав до Чернигівщини, де військово-адміністраційну справу провадив сотник (капітан) Тимченко.
Сотник Тимченко не мав ніякого війська і навіть, щоб сформувати собі якийсь відділ для свого штабу, просив у начальника школи старшин. Для цього і був призначений сотник Микола Богаєвський, що став начальником штабу у сотника Тимченка. Між двома командирами виникло непотрібне непорозуміння: з одного боку був сотник Носенко, ґенерального штабу і начальник школи, а з другого — сотник Тимченко, протеґований політичною партією як командуючий військами адміністративного району Чернигівщини.
22 грудня 1917 р. мене, як командира куріня Юнацької школи, покликав до себе командуючий військами отаман Капкан. Отаман Капкан наказав мені від’їхати негайно до Бахмача з наказами для обох згаданих вище начальників. По одержанні двох секретних пакетів я спитав командуючого військами, чи не міг би я вислати ці накази якимсь молодшим старшиною. На це дістав таку відповідь: «Ви призначаєтесь комендантом оборони Бахмача. Большевики наступають з Харкова і Полтави. Головні сили Муравйов провадить на Бахмач—Київ. Забирайте решту Юнацької школи. Потяг на ст. Київ-Товарний уже готовий. На поміч — трудно чекати». З цим я відійшов.
Щедро наділений повновластю з підкресленням за всяку ціну не віддати Бахмача, щоби не допустити большевиків до Києва, з глибоким смутком і жалем (тоді ще не знав до кого) вертав я до школи. Брав мене в свої обійми невимовний жаль. Молодий цвіт нашої армії — юнаків — кидали майже в безнадійну ситуацію, тоді як серед шаліючої анархії десятки тисяч озброєного, випробованого в боях вояцтва безжурно демобілізувалося; його не зуміли завчасу, використовуючи для цього національне піднесення, взяти в карби військової дисципліни, а навпаки на мітинґах деморалізували накликуванням до поділу землі. Тепер лише ідейні горстки стали до боротьби за рідний край.
Перед самим від’їздом ще пішов я до Головного Начальника Юнацьких шкіл ґенерала Астафієва. Прийшов до нього не тільки як до начальника, а ще як до свого колишнього щиро любленого професора з Чугуївської військової школи. З мого рапорту він довідався, які накази дістала школа, і уділив мені багато порад, що так допомогли мені у виконанні завдання оборони Бахмача.
Тут, до речі, хочу підкреслити заслуги ґенерала Астафієва, що зумів ширити ще задовго до революції національну свідомість серед нас («малограмотних» українців). На це у російськім війську до революції було дуже мало відважних одиниць серед вищої військової ґенераліції, а ґенерал Астафієв до неї належав.
23 грудня увечері я вже був у Бахмачі. Начальник школи, сотник Носенко, від’їхав з Бахмача вдоволений. Сотник Тимченко хотів, щоби школа підлягала йому, на що я не міг погодитися, маючи наказ командуючого військами. Я лише зазначив, що в справах адміністраційних буду йому підлягати, як зайде потреба, справи ж бойового характеру, згідно з наказом, буду вести сам. В цілі охорони нашого лівого крила в напрямі на Чернигів вислав я сотника Семирозума з четою юнаків.
На Святий вечір — 24 грудня 1917 р. — в напрямі на Гомель я вислав від школи передову заставу. Після незначної сутички ми зайняли ст. Доч, при тому 2 большевицьких вояків взяли до полону. У нас були легко ранені 2 юнаки і 1 старшина. Від полонених довідавсь я, куди і як наступають війська Муравйова.
В напрямі до ст. Ворожба школа також увійшла в бойову стичність з большевиками. Ст. Бахмач і місто залишилися за нами. Треба зазначити, що в залізничному депо Бахмач було до 2 тисяч затруднених при варштатах робітників, переважно москалів. Про їх настрій віднісся я до сотника Тимченка за інформаціями. Сотник Тимченко був у них на мітинґу і сказав мені, що нема страху: робітники оголосили невтралітет. Трудно було однак вірити в їх невтральність, а мати у себе найблизчім запіллі 2 тисячі озброєних робітників — не належало до приємности. На цій підставі я й приступив до переґруповки Юнацької школи, не гублячи, однак, бойового зв’язку з противником.
Незадоволення сотника Тимченка з цього мого рішення виявилося в його від’їзді з цілим штабом на ст. Крути. Звідти, однак, він повідомив, що йде нам на поміч піша дивізія; пізніше вказалося, що замісць дивізії прийшло кілька потягів, заладованих возами. Школа скористала з того й поповнилася набоями з ешелонів. Очевидним було, що Київ не мав вільних військових частин.
Така ситуація, а до того ще й вороже настроєне населення, яке косим оком дивилося на «інтеліґентів»-юнаків, безпереривні сутички з большевиками продовж більш як місяць, — все це дуже зле відбивалося на настроях школи. Частина споміж юнаків це були діти спід селянських стріх, з неусталеним ще світопоглядом, і тільки інтуїтивно відчували вони правоту наших змагань, і це давало ще можливість держати курінь у рамах дисципліни.
Активність противника збільшувалася; під його натиском наші передні частини відступили, тільки уже не через Бахмач, а через передмістя його, бо робітники, з наближенням большевиків, виступили активно, збільшуючи і без того переважаючого нас в багато разів противника.
Мені нічого не лишалося, як тільки приступити до оборони своїх позицій і приготовитись фортифікаційно до зустрічі з навалою большевиків. В тій цілі після рекоґносцировки й приступлено до праці. Роботу було виконано правильно й скоро.
25 січня 1918 р. дістав я повідомлення, що до мене вислано з Києва студентську сотню. Справа військової підготовки цієї сотні була мені добре знана, бо в ній був мій брат з 3-го курсу медицини Університету Св. Володимира. Від нього я довідався, що науку провадилось там 7 днів, уміють уже стріляти та що в Києві — ціле пекло. Повідомлення про приїзд студентської сотні розійшлося серед юнаків як блискавка, а вражіння, її приїздом викликане, було таке, якби приїхала ціла дивізія.
Завдяки цьому, так високоцінному і завжди в бою рішаючому чинникові — піднесення духа, — і удалося задержати наступ Муравйова та змусити його до затяжної боротьби.
27 січня штаб сотника Тимченка від’їхав в напрямі на Ніжень, де стояв полк імени Шевченка, щоби з тим полком приїхати нам на поміч.
Студентська сотня в числі 115—130 людей прибула на ст. Крути о годині 4-й ранку 27 січня 1918 р.
Мені особисто треба було розв’язати справу — куди приділити студентську сотню? Я стояв перед альтернативою: можна було злити її до юнаків, так би мовити — поповнити школу, а можна дати її як окрему сотню, на дільницю оборонної лінії.
До цього другого рішення я прийшов з міркувань чисто військового характеру: молодий вояк, без огляду на його інтелектуальність, в критичній хвилині піддається паніці. Таких хвилин я передбачав аж забагато. Паніка ж під час бою є явищем заразливим, а в результаті дає ганебну втечу.
Тому-то командирові студентської сотні дав я відтинок найменше загрожений зі сторони противника. Познайомив командира сотні з ситуацією, поінформував, звідки і як буде діставати набої, куди направляти ранених, з ким держати зв’язок, а на випадок відвороту, як вивести сотню з бою. Для зв’язку зі мною він призначив 3 студентів, а між ними був і мій брат; його, з огляду на своє становище, як командира, я був змушений відіслати до сотні назад, прощаючи його поглядом, як показалося, навіки.
А ще в ніч з 26 на 27 січня я мав розмову по прямому дроту з Муравйовим. Його вимога в формі наказу звучала так: «Прігатовіться к встречє пабєданоснай краснай армії, прігатовіть абєд. Заблуждєнія юнкєроф пращаю, а афіцероф всьо равно расстрєляю». Я відповів, що до зустрічі все готове.
Вчасним ранком червоні розпочали свій наступ в зімкнутих кольонах; виглядало так, якби йшли на параду, занедбуючи найпримітивніші засоби безпеки. Релієф місцевости маскував нас і щойно зближення на віддаль стрілу могло нас уявнити. Передні частини червоних, йдучи в зімкнутих кольонах, очевидне, були певні нашої втечі, а зі станційної служби по апарату на їхні виклики ніхто їм не відповідав.
Тільки-но червоні зблизились на віддаль стрілу, ми їх привітали сильним огнем 4 сотень і 16 кулеметів. Щойно під прямими стрілами переходили вони до розстрілень, поносячи великі втрати в своїх рядах. Наступні відділи уже з потяга приймали бойовий порядок. Таким чином москалі зайняли по фронту лінію до 5 кільометрів, маючи за собою все надїзжаючі свіжі резерви й прихильно настроєне населення.
А ми... 500 молодих вояків і 20 старшин. Одні вояки місячними боями перемучені, інші — військово не обучені. Розтягнені по лінії фронту до 3 кільометрів, ми, в обороні зарання нашої державности, вступили в нерівний бій.
Коло год. 10-ї рано приїхала на плятформі 1 гармата, коло неї сам один сотник Лощенко. Хто його прислав — не знаю, але думаю, що це була його особиста ініціятива. Цей старшина з подиву гідною самопосвятою вносив велике замішання своїми влучними стрілами в запілля червоних, і це зупиняло побідний марш Муравйова. Отсю незабутню прислугу цього старшини вважаю за свій обов’язок тут підкреслити.
Коло год. 12-ї почали червоні наступати на студентську сотню, але, вступивши в зону перехресного вогню, мусили занехати свій замір, до цього їх змусила й поява на залізничнім торі Чернигів—Крути сотн. Семирозума, що прикривав наш лівий флянок. Але той большевицький наступ був лише маскуванням, бо справдішній наступ, як цього я й очікував, большевики спрямували на окруження нашого правого крила, що давало б їм в руки ст. Крути, відтинало би нас від нашої бази та уможливлювало їм цілковите окруження нас. Для цієї операції вони мали аж надто вистарчаючі сили для маневрування. В цей момент я дістав повідомлення, що командир студентської сотні ранений. Цю страту болюче відчувалось, бо заступника його не вказалося на місці. Та про це я довідався дещо пізніше; вільних же старшин у мене вже не було, бо половина вибула зі строю. Тут був би дуже придався штаб сотника Тимченка, що мав тепер у себе активних старшин. По 2 годинах наше окруження розпочалося дуже солідно, з застосуванням всіх тактикою вказаних правил.
Наша гармата, уставлена на плятформі на лінії Крути—Бахмач, не могла під прямим кутом на схід протидіяти маневрові червоних. Тоді я вжив резерв. Введення в бій резерву, нашої останньої сотні, передрішало, як ще довго можна боронити наші позиції.
В багато разів перевищуюча нас сила противника прискорювала нам вирок, і тільки слабе темпо його наступу дало можливість дотягти бій до 9-ї год. вечора, коли-то настала темна, туманна ніч. В цім великім напруженні зв’язковий юнак Валентин Атамановський (студент університету Св. Володимира) подав мені телеграму, з якої я довідався, що Шевченківський полк з Ніженя виступив на з’єднання з наступаючими на нас большевиками, себто наступає на нас з тилу. Атамановський був дуже відважний, а що найважливіше було в нім цінного — це завжди прекрасний гумор, і в цій рішаючій хвилині він мені почав порівнювати наш бій з боями під Полтавою шведів і наших з москалями... Та не було часу. Треба було йому сказати правдивий стан нашого положення: наступ большевиків не припиняється, Шевченківський полк є в двогодинній їзді від нас, повний потяг наших ранених бойців потребує опіки.
Все, що лишилося, не мало змоги продовж цілого дня через часті атаки противника на найменший перепочинок; отже, мушу вивести їх з бою без дальших страт у людях і приготовитись, щоби могти за всяку ціну з’єднатися з Чорними Гайдамаками в команді Симона Петлюри; вони були вже на ст. Бровари і там приготовлялися позиції. Атамановського післав я ще завидна до студентської сотні з наказом про відворот на вказане їй місце. Цей відворот студентська сотня мала розпочати першою.
Сотник Лощенко ще за дня мусив від’їхати. З від’їздом нашої гармати по цілому фронті усилився енерґійний наступ противника. Скрізь відчувався приплив нових сил.
Тут підкреслюю ту надзвичайну холоднокровність й уміння панувати над собою наших старшин і молодих вояків, якої не зауважував за час свого побуту на фронті під час світової війни серед старших, добре вишколених жовнірів. По студентській сотні виводив я з бою сотні юнаків у такому порядку: 2, 3 й 4; 1 сотня, що була в резерві, а вступила в бій по годині другій, здержувала противника, що намагався нас окружити, аж до повної темноти, після чого рештки того резерву відступили цілком з поля бою і прилучилися до школи.
По перегляді після бою не було в студентській сотні мого брата, хоч під час бою раненим він не був, бо не було його і в шпитальному вагоні. При докладнім особистім перегляді довідався, що не сказалося й цілої чети студентської сотні до 30 людей, хоч командир сотні все завпевняв, що вони ось-ось надійдуть. Вислав я розвідку, затримав ешелон — та все було даремно. Про судьбу брата і його товаришів довідався я вже багато пізніше. Оказалося, що вони, відступаючи, очевидно для скорочення дороги, пішли на світло, на ст. Крути, а там зі сходу надійшли якраз большевики. Після того внедовзі й розігралася ще раз кривава драма... їх не розстрілювали, а кололи баґнетами, що я ствердив уже в Києві, при похороні, на своєму браті й його товаришах.
Станцію Ніжень справді обсадив наш Шевченківський полк, що хотів нас обеззброїти у вагонах, бо ж вступити в бій, а ще до того вночі у нього забракло «мітинґового героїзму»; а ще певно не знайшлося в ньому ні одного справжнього москаля, бо перед тим москалем він був би і слухняний до безтями, і покірливий.
Повна небезпек була наша дорога відвороту. Страшний день ще гудів у нас в ухах, а втрати в людях, понесені в ім’я державности, взивали до пімсти.
З Ніженя треба було усунути Шевченківців, що на щастя обійшлося без крови. 28 січня 1918 р. на ст. Бровари я здав уже релятивний звіт Симонові Петлюрі в присутності його начальника штабу сотника (нині ґенерала-хорунжого) Удовиченка Олександра. Замісць бодай хвилинного відпочинку ми змушені були вже не боронити доступів до Київа, а йти його брати, бо в нім повстали місцеві большевики, що гарненько озброїлись й орґанізувались там, де був державний центр, — отже, в серці України... Та в цих боях я вже підлягав Симонові Петлюрі.
Тут мушу ствердити несовісність деяких авторів брошур на тему бою під Крутами, що в своїх публікаціях старалися вічною ганьбою покрити ім’я тої совісної старшини, що так віддано руководила боєм та чесно — під час бою — разом з молодими вояками вміла вмирати.
Рівно ж маю сумнів, чи направду ці автори безпосередньо приймали участь в бою, бо той, хто приймав там участь, не міг не знати, що й я, як командир, ні на одну хвилину не залишив позиції та останній залишав поле бою. І тому твердження тих авторів, що наша молодь там була без проводу, є неправдою. Докладний релятивний звіт з бою під Крутами зберігається на схованці у Київі.
Справою командуючого військами Чернигівщини сотника Тимченка та його начальника штабу сотника Богаєвського зайнявся у свій час війський суд, але кінця свого справа не дійшла через розпочаття повстання проти гетьмана в 1918 році. Отже, обвинувачення і цих двох старшин рівнож є передчасними, і лежить воно на совісті тих осіб, що своїми інформаціями впровадили в блуд навіть такого високозаслуженого нашого б. міністра й ученого, як професор Дмитро Дорошенко, що записав як зрадників в історію визвольних змагань України сотників Тимченка і Богаєвського.
Так скінчився бій під Крутами. Втрати сягали: до 250 юнаків, одна чета (до 30 людей) студентів і 10 старшин. Бойовий наказ наша молодь виконала, а пам’ять поляглих оповита авреолем слави і стала взором для майбутніх поколінь!
Учасників, що тепер перебувають, як і я, на еміґрації, а саме: сотника Модеста Семирозума, бувшого юнака Чорпіту, бувшого юнака Заквалинського (нині майора польського війська), полковника Лощенка та інших, до кого дійде цей звіт-реляція, — подаю за свідків правдивости описаних подій. Взоруй же, наша молоде, на своїх попередників спід Крут і завжди в усіх своїх починаннях пам’ятай, що найсвятішим для нас було, є і буде — не 3-й Інтернаціонал, а Бог і Україна![5]
Крути — це перший етап великої і страшної боротьби Українського народу за визволення, це Ґолґота українського студентства, української молоді. Масова загибель української молоді в бою під Крутами показала, що раз витягнутий меч — піхва повинна бути відкинена. Ці перші жертви потягнули за собою нові й нові лави борців. Велике горе викликало незломне бажання боротьби до перемоги. Тіні крутянських героїв кликали до продовження цієї боротьби.
З боку сучасної військової науки події під Крутами своїм масштабом і в стратегічному відношенні не можуть мати жодного значіння, але з боку морального вони втілили в собі й Маренго, й Ватерлоо, й Седан.
Разом з революцією 1917 року прийшло й національне відродження українського народу.
Найвидніщі уми нашого відродження спочатку непохитно вірили в російську демократію, вірили в те, що російська революція приносить визволення всім народам і думка про могутню і непорушну монолітність великої Росії була міцно прищеплена в українських угрупуваннях.
Цілком зрозуміло, що ці угрупування не мали своїх певних державних українських ідеольогій і більшість з них годувалася запозиченими радикальними течіями російської суспільності.
І ці найвидніщі наші уми прийшли з великим революційним багажем, але малим державним досвідом. Скоро корабель української держави опинився в їх руках і поплив, неозброєний, без певного курсу.
Треба було творити військо — підвалини цілої державної будови. Але українська влада більше цікавилася військом не як збройною силою, а лише як сконцентрованою масою людей, яка була добрим ґрунтом до агітаційної праці й насаджування соціялізму.
Борячись за «українізацію» армії, вона головно стреміла до одержання, так би сказати, монополю на агітацію серед цієї зібраної маси людей.
З кінцем 1917 року скінчилося і свято революції, настав грізний час для України. Озброєні сили большевиків, заволодівши вже східним шматком України, йшли до нашої столиці Києва двома сильними арміями. Одна армія під командою Єгорова йшла по залізниці Харків— Полтава—Київ. Друга армія під командою Ремигова посувалася в напрямку Курськ—Бахмач—Київ.
Загальне керівництво большевицькими операціями було в руках Муравйова, а сили ворога складалися з великої кількості піхоти й артилерії.
Крім того, з боку Жмеринки—Козятина посувалися здеморалізовані частини російського гвардійського корпусу, стримувані до того часу 1-м українським корпусом генерала Скоропадського.
Помалу це залізне кільце звужувалося й наближалося до Києва.
Трудно в історії знайти більш трагічне положення.
Українське Правительство опинилося майже безборонним з відкритими кордонами держави.
Наказом нашого Військового міністра ще в половині грудня оголошено загальну демобілізацію української залоги столиці.
Цим Український Уряд позбавляв себе останньої оборони. Наслідком цього наказу трагізм положення подвоївся, бо полки, які були опорою Центральної Ради, як, наприклад, Сердюцька дивізія, демобілізувались на протязі кількох днів, натомість полки збольшевичені й здеморалізовані, як Солойдачники, понтонний баталіон та інш., залишилися в повному складі й своїм ворожим настроєм та поважним числом становили велику небезпеку в центрі самої столиці.
При такому стані речей розпочалася гарячкова праця по організації спротивлення наступаючому ворогові. І тут відіграло велику ролю українське студентство, українська шкільна молодь м. Києва.
Доцільним буде тут подати кілька фактів з життя цієї молоді в час революції.
Ще в червні місяці 1917 р. з ініціятиви кількох українських гуртків, тоді ще російських середніх шкіл, відбулися збори представників українців середнєшкільників м. Києва в українському клюбі «Родина».
На тих зборах ухвалено організувати всіх середнєшкільників в оден союз під назвою «Осередок Українських Середнєшкільних Організацій м. Києва».
На зборах прийнято резолюцію, в якій середнєшкільна молодь висловлює готівність віддати себе на послуги Українському народові.
«Осередок» об’єднував біля себе 2000 учнів одного лише Києва.
Виконавчий орган «Осередка» розпочав активну працю і вже за який місяць всі міста України були покриті густою сіткою «Осередків». Почав виходити орган комітету «Каміняр».
Сама молодь розпочала культурну працю серед війська, а також виступила в ролі агітаторів за українське національне відродження. І коли в серпні оголошено в Києві маніфестацію вірності української молоді, то перед будинком Центральної Ради пройшов могутній похід цвіту української нації. Перед Центральною Радою вітав молодь зі слізьми на очах батько нашої кооперації Левицький і, наче передчуваючи свою близьку смерть, сказав:
«Діти, квіти наші. Вітаю вас, що прийшли нас змінити в тяжкому бою за вільну Україну. Вже небагато лишилося нам жити, але погляд на ваші стрункі лави, готові на всі жертви задля щастя рідного краю, дають нам можливість спокійно вмерти, бо ж ми певні, що боронитимете те, що ми досі зробили. Благословляю ж вас до дальшої світлої праці, хай Бог вам допомагає».
У відповідь йому залунало: «Хай живе вільна Україна».
І цей заповіт Левицького невдовзі ця молодь виконала.
Пройшло ще два місяці, й Україну проголошено самостійною Державою. Найвищий ідеал був досягнутий, але разом з тим настав новий іспит для цілої нації — удержання цієї самостійності. Чорною гадюкою пронеслася вістка про похід Муравйова, що «ніс на вістрях багнетів свободу північного брата». Почуття тривоги з кожним днем росло в серці всякого свідомого українця. Очевидний брак організованої оборони краю був доконаним фактом, і всі стали перед питанням: «що ж далі?»
І вже в останній час перед лицем небезпеки наш уряд кинув розпучливий клич до всіх, у кого ще жевріла в серцях надія, в кого ще не опали безсило руки. Видано відозви, до слухачів народнього Університету, до 2-ї гімназії і взагалі до українського елементу київських шкіл стати зі зброєю на захист українських інтересів. Крім того, по всіх українських організаціях пішла палка агітація, скрізь жваві завзяті промови.
І молодь одразу на цей поклик зголосилася боронити батьківщину. Це були все люди непартійні, готові присвятитися кожній національній праці, бо жадні партійні інтереси не наказували їм зоставатися позаду.
Без вагання вони покинули свої родини, залишили стіни своєї рідної almae matris. Ряди вільного козацтва зароїлися від молоді. Народний Університет закладає в себе «Курінь Студентів Січових Стрільців» під проводом сотника Тимченка. В цей курінь багато записується учнів 2-ї ім. Кирила і Методія гімназії (так напр. 7 і 8 кляси майже всі учні), записуються студенти Володимирського Університету, учні гідротехнічної школи, учні київської військової, тоді вже українізованої лікарської школи.
Цей курінь розташувався в будинку константинівської юнацької школи на Печерську, де почалося провадити його формування. Але не було ладу й порядку в праці по організації цього куреня. Одразу частину козаків поставили на варті, не давши їм військового одягу. Вправи офіційно не провадились, а як провадились, то з ініціятиви якого-небудь роєвого. І тільки на кілька день перед від’їздом куріня на фронт приділено для муштрових вправ старшини Богданівського полку, але за такий короткий час не багато їх навчили. На обіді й на вечері козаки були всі, а вечером більша половина брала відпустки в місто і з сотні в 140 чоловік залишалося не більше 20. (Усіх записалося 300.) На варту назначили людей не в порядку, а так — до вподоби. Були випадки, що одні й ті ж люди вартували по дві доби. Ніхто не знав, коли будуть від’їжджати й куди.
Наслідком такої боєвої підготовки було то, що багато козаків не вміли навіть добре стріляти, не знали, як розібрати засуву рушниці.
З більш здатних і обізнаних з військовими вправами зорганізовано кулеметну команду, але без кулеметів.
Серед такого безпуття в неділю 27 січня 1918 р. Курінь Січових стрільців одержав від командного складу 1-ї військової школи, з котрою він йшов у контакті, наказ виступати в похід.
Почалася страшенна метушня.
Бунчужні кинулись видавать старі шинелі, штани, черевики без обмоток. Так одягнуті та озброєні старими, нечищеними, «трьохлінєйками», вирушили в похід тільки на другий день — 28 січня.
З войовничим видом виступили з касарень і погрузилися в поїзд. Мов передчуваючи свою загибель, козаки були бадьорі, веселі й підняли веселий гамір. Українська пісня лунала серед вагонів. Нарешті вночі о 11 год. ешелони виїхали з Київа II. і поїхали воювати в напрямку на Бахмач—Конотоп.
Цілу ніч їхали ешелони й тільки о 4 годині ранку приїхали на ст. Крути.
Тут їх зустріли гайдамаки, які до цього часу стримували ворога й після Макошинського бою під Бахмачем мусили відступити в напрямку на Крути, зриваючи за собою мости через річку біля Макошина.
Тільки самопосвята й легендарна енергія людей може робити такі дива, як ця горстка людей, що з чотирма кіньми, одною гарматою та двома кулеметами стримували до цього часу переважаючі авангарди ворога.
Змучені й виснажені, вони тішилися з тих обов’язків і з тої відповідальної праці, яку вони до цього часу несли, стримуючи нахабний поїзд ворога.
Се були старі досвідчені вояки ще російської армії. Між ними був один інвалід без ноги.
В Крутах відділ, який прибув з Києва, входив уже в безпосередню лучність з ворогом. Ешелони затрималися й рішено відсіля розпочати боєву акцію проти ворога.
Порахували свої сили. Січовиків разом з юнаками військової школи було чоловік 250. Вільних козаків та гайдамак 100 чоловік. Кінноти 12 шабель і три гармати.
Оце і вся сила «отряда, действующаго на Слободской Украине», як голосно писали тоді газети.
О 5 годині ранку вислано розвідку в напрямі на Пліски. Розвідка складалася з 30 юнаків зі старшинами при двох кулеметах «максіма» від січовиків, і вона виїхала окремим поїздом з площадкою, на котрій були уставлені кулемети.
Розвідка доїхала з початку до роз’їзду між Крутами й Плісками. На цьому роз’їзді трохи погрілися і з великою обережністю рушили назад. Але потім старшини порозумілися між собою і рішили їхати ще далі на Пліски.
На третій-четвертій вартові на платформі завважили, що хтось йде по залізничному шляху.
Під’їжджають ближче: видно три постаті, дали сигнал паротягові і поїзд спинився.
Невідомі розпочинають розмову, видно, що це червоноґвардійці. В кожного рушниця, сила набоїв, бомби, сигнальні ракети.
— Откуда єдєте? Всьо у нашіх?
— Да, да. А ви кто?
— Да ми нєшто с атряда Ремньова!
— Ну садись к нам, под’єдєш.
Нічого не підозріваючи, большевики підходять до потяга, коли враз... «Руки вверх! Віддавай зброю!» Не вспіли горопахи оглянуться, як були обезброєні і за поміччу прикладів загнані до вагона.
Попсувавши біля роз’їзду місток, розвідка вернулася в Крути. Зробили доклад, що Крути можна зайняти без бою. Але ця заява так і зосталась заявою. Команда відділу рішила звести бій під Крутами.
В день 29 січня почали робити малі окопи в дві лінії, по обі сторони високого залізничного шляху, між ст. Крутами і Плісками.
Під вечір кінна розвідка принесла відомості, що ворог зайняв без бою Пліски й лагодить залізничний шлях та телефони.
В годині 5 по полудні, коли почало темніти, засурмили тривогу, вартові викликали всіх на двір. «Висипайся в лінію», — чути було зо всіх боків. Помалу задарила тиша й порядок. Вишикували козаків по роях і повели на лінію передових окопів, котра розкинулася вправо й уліво, версти на півтори від самої станції.
В юнаків набої були видані ще в Києві, січовикам же, багато з котрих не вміли добре поводитись зі зброєю, набоїв не дали, щоби не було якого-будь випадку, а в останній час, мабуть, забули. Факт той, що січовики мали не більш як по дві обойми, які вони випросили в юнаків.
Були більш енергійні хлопці, котрі заздалегідь подоставали собі набоїв і в скрутний мент поділилися зі своїми товаришами.
Козаки зайняли окопи й почали очікувати ворога.
Ніч. Тихо, хмарно, вогко, кругом багно та вогкий сніг. Козаки, що мають короткі штани і черевики без овивачів, їжаться від зимна. То там то сям дерчать кулемети, які перемінюють свої становища, шукаючи ліпших позицій для своїх стрілів. Робиться все темніше й темніше. Тихо, вітру немає, протягує тільки вогкість. Зрідка чути то сухий тріск «кольта», то глухувате стукання «максіма». Потроху все заспокоюється.
Коли це знечевля щось блиснуло, а далі гуркнуло, й ворожий гарматний набій, закреслюючи в повітрі високу траєкторію, розірвався в 2 верстах позад лінії окопів. Потім почали стріляти залпами, поцілюючи по крилі правого відтинку. Рівно ж розпочалася рушнична стрілянина з боку ворожих стеж.
Трохи згодом біля Плісок більшовики розложили багаття й почали лагодити залізничий шлях. Наші гарматчики виїхали з паротягом і плятформою, на котрій стояла 3-цалева гармата, до роз’їзду, розстріляли шрапнелею робітників, котрі лагодили шлях, забрали приладдя і почали гатити в самі Пліски, відки стріляли більшовики.
Командант цього імпровізованого бронепотяга, сотник Лощенко, або, як його називали козаки, «старшина в жовто-блакитному кашкеті», з одним козаком, маленькою гарматкою й кулеметом під градом куль відважно й удачно нищив ворога, часто під’їзджаючи до самої ворожої лінії.
Коло 5-ї години ранку все трохи заспокоїлося, хоча поодинокі стріли не замовкали.
Настав день 30 січня н. ст., котрий коштував героїчних оборонців батьківщини надто дорого. Це була середа. День був вогкий і похмурий і вже з самого ранку неспокійний. Відчувалося по рухах ворога, що мусить відбутися рішаючий бій.
Не дивлячись на це, команда відділу зняла з бойової лінії надзвичайну варту, залишаючи на кожному відтинкові по 30 козаків.
Зранку післала кінноту в кількості 12 чоловіка в розвідку.
Довго ця розвідка не верталася, нарешті в годині 2-й дня вернулося двох людей і повідомили штаб, що більшовики наступають.
Знову засурмили тривогу. «Висипай в лінію», — закричали вартові. Знову зчинилося замішання, знову більш як половина козаків пішла на лінію, маючи по одній обоймі набоїв.
Ніхто не звернув уваги, що штабний поїзд утік зі станції, а разом з поїздом сотник Тимченко.
Зайняли окопи й почали чекати на ворога. За годину вернулася післана розвідка з січовиків та юнаків, котра доносила, що більшовики нагромаджуються біля роз’їзду, а крила їх уже наступають.
Внедовзі почалася ворожа гарматна підготовка, ведена досвідченою рукою. Всі напружено ждали... Знали, що за кілька хвилин пічнеться бій.
Командант сотні «січовиків» увесь час був на лівому крилі і додавав енергії своїм хлопцям.
На правому крилі стояли юнаки з трьома кулеметами.
О третій годині виїхала наша платформа з гарматою й почала стріляти в більшовицьке розташовання. Ця наша одинока гармата, що відповідала ворогові, стояла високо на залізничному торі добре видна як нашим, так і ворогові, і працювала під сильним обстрілом ворожих кулеметів та гармат.
Героїчно вів себе гарматник сотник Лощенко. Стріляв він надзвичайно влучно й швидко. Як потім оповідали, наш гарматний вогонь багато наробив клопоту більшовикам, котрі стояли в Плісках.
Незабаром почала зі станції працювати друга наша гармата, але слабо й недовго. Натомісць гармата Лощенка працювала інтенсивно й підносила духа завзятості в рядах козаків.
Хвилинами сум огортав козаків, коли раптом вона затихла, здавалося, що замовкла назавжди. Але це було приготовлення до того, щоби з новою силою розпочати ще більший вогонь.
О 3 годині більшовики попровадили сильний наступ на правий відтинок нашого фронту. Зацокали з обох боків рушниці, заторохтіли кулемети. Гармати не переставали піддержувати їх. Козаки міцно держалися в окопах цілий час, тримаючи під вогнем ворожі лави, що наближалися до окопів.
В середині бою наша гармата перестала стрілять і наш «бронетяг» відступив на станцію — здається, хтось з цих героїв був ранений.
Але незважаючи на це, бій розгорівся з новою силою. З обох боків скажено заговорили кулемети, і ворог розпочав наступ на багнети.
Ворожа артилерія перестала стріляти.
Густими колонами посувалися більшовики вперед, не дивлячись на великі втрати від рідко розсіяної нашої лави. Наступали матроси Балтійського флоту і майже всі були п’яні.
6 тисяч червоної Гвардії і матросів густими лавами посувалися на відважних оборонців батьківщини. Широким луком обходили вони їх справа і зліва.
Тепер почав відчуватися брак нашої гармати, а до того почали виходити набої в козаків. Більшовики обходили наш правий відтинок на флангах, роблячи часті перебіжки. Але весь трагізм положення був у тому, що з відходом нашої гармати зв’язок між обома відтинками по обох боках залізниці був перерваний, а високий насип перешкоджав бачити звичайним оком, що робиться на другому боці.
Більшовики робили сильний натиск на наш правий відтинок, на лівому нашому відтинкові провадили тільки рушничну стрілянину. І коли правий відтинок, глибоко охоплений на крилах ворогом, розпочав відворот, лівий відтинок нічого про це не знав. Головний удар ворога був спрямований у центр нашого фронту вздовж залізниці, де спротив був найслабший. Станція Крути, яка лежала в одній версті від лінії окопів, була обхідним рухом зайнята ворогом, і таким чином коло, охоплююче наш правий відтинок, майже замикалося.
Тим часом ситуація на лівому нашому відтинкові була ще більш критична.
Не знаючи про відступ правого відтинку, лівий міцно держався на своїх позиціях, а тим часом більшовики накинулися тепер на нього, далеко огибаючи його ліве крило.
Скоро він був з трьох боків окружений більшовиками й розпочав відворот.
Таким чином ціла лінія нашого фронту була в відвороті.
Відступ правого відтинка був дуже утруднений тому, що приходилося пробивати майже через замкнене коло, не даючи його щільніше стиснути. Але відступ відбувався в порядку. Бліді, безстрашні йшли в цілий зріст козаки під градом ворожих куль, тягнучи за собою кулемети. Менш досвідчені козаки віддавали свої набої старшим козакам, а самі понуро з похиленими головами йшли вперед. Багатьом борцям рушниці попсувалися й перестали стріляти. Набоїв ставало щораз то менше. Наші кулемети перестали стріляти. Ранені, опираючися на здорових товаришів, йшли, стікаючи кров’ю. Забиті зоставалися на полі бою.
Майже без набоїв дійшли останки людей до поїзда, який після захоплення ворогом ст. Крути відступив на дві версти назад. Але небагато було таких щасливих, що дійшли до нього.
В той час, коли правий відтинок з бою відходив до поїзда й був уже за станцією, лівий відтинок тільки що розпочав відступ. Не знаючи про захоплення ворогом ст. Крути, більшість відступаючих пішла на двірець, де гадали знайти свій поїзд. І тільки наблизившись до станції, вони помітили свою помилку, але вже було запізно її поправити, бо ворог оточив їх зо всіх боків. В останньому розпачливому відрухові кинулись вони в атаку на переважаючого ворога, в котрій частина загинула, а решта попала в полон.
Був уже вечір, коли невелика горстка відступаючих козаків, переслідувана ворогом, підійшла з раненими до поїзда. Дали наказ сідати до вагонів. В останніх вагонах поставили кулемети, які своїм вогнем стримували лави наступаючого ворога. Поїзд помалу від’їхав, нищучи по дорозі залізничний шлях, бо про дальший активний спротив не можна було і думати.
Над полоненими більшовики довго знущалися і на другий день 27 студентів розстріляли, а трупи їх заборонили селянам ховати. 7 чоловік ранених відправили в Харків на лікування.
Довго валялися по полю тіла обезображених молоденьких героїв. І не одна мати заломила руки в божевільній нестямі і не один батько заплакав кривавими сльозами.
Дорогоцінну і найчистішу жертву принесено на вівтар самостійності України.
По увільненню України від московського наїзду в 1918 р. виникла думка відшукати й достойно поховати ці перші жертви українсько-московської війни в золотоверхому Київі.
Кілька вагонів заставлено густо трупами, й на протязі кількох днів батьки й родини розпізнавали своїх близьких. Відшукано не всіх, бо одні невідомо де були розстріляні большевиками і потайки поховані селянами.
Всіх полонених замордовано звірячим способом: вони були з розбитими головами, повибиваними зубами, повиколюваними очима. Кілька трупів не вдалося розпізнати, так вони були понівечені.
Урочисті похорони відбулися на державний кошт, при великій участі київського громадянства, делегацій, уряду й війська.
Заходами комітету по вшануванню пам’яті поляглих мав будуватися величезний пам’ятник, але ворожа окупація це унеможливила.
Але вічний пам’ятник вони собі збудували в нашій історії. Ці українські Термопіли будуть завжди жити в нашій пам’яті і наших нащадків. І коли Україна стане вільною в сім’ї вільних народів, наші кобзарі в народних думах рознесуть славу про цих юних борців по цілій Україні, бо, як каже Шиллер: «Що невмируще має жити в пісні, мусить загинути в житті».
Всіх їх разом поховано на Аскольдовій могилі над Дніпром, відкіля відкривається широкий краєвид на Чернігівщину, де вони поклали своє життя за рідний край.[6]
...Сумно зустрічав український Київ новий 1918 рік. З півночі і сходу насувалися на Україну банди червоних завойовників. Цілий край в обіймах анархії. Нарешті у самому Києві щодня можна було сподіватися повстання. Але що було найгірше, то повна відсутність власного війська, відсутність хоч найменшої можливості поставити опір анархії. Тодішній український уряд безнадійно проґавив момент національного підйому, який охопив маси українського вояцтва, коли можна було створити дійсну українську армію. Більше того, деякі організації свідомо старалися розвалити частини, які зорганізувалися поза ними, як, наприклад, Перший Український корпус, на чолі котрого стояв будучий гетьман П. П. Скоропадський. Щоправда, було багато полків з більш чи менш голосними назвами, але ж на той час від них залишилися лише жменьки старшин. Ті ж з них, які залишилися в більш повному складі, були вже цілковито збільшовичені. І лише в останній мент, коли катастрофа була вже неминуча, дехто з державних українських мужів схаменувся і почали наспіх творити нові частини, але було вже запізно. Все, що було ліпшого і здисциплінованого з-посеред козацького контингенту, розбрелось домів, лишилися старшини та юнаки, з котрих на скору руку зорганізовано нечисленні відділи і вислано проти ворога.
В перших днях січня відбулося віче українського студентства, з Університету Св. Володимира і новозаснованого Українського народного університету, на якому вирішено зорганізувати Студентський курінь Січових Стрільців, до якого, під загрозою бойкоту й виключення з української студентської сім’ї, мали б вступити всі українські студенти. За прикладом студентства пішло і молодше покоління — учні Другої Української ім. Кирило-Мефодіївського братства гімназії.
Якщо не помиляюся, 6 (19) січня 1918 р. відбулися загальні збори учнів двох старших класів. Пошесть зборів охопила на ті часи київських гімназистів, і то були не перші збори, які бачив у своїх мурах старенький будинок Художньої школи на Сінній площі, де знайшла собі тимчасовий притулок гімназія. Але, мабуть, ні одні з тих зборів не проходили так однодушно. Головою обрано бл. пам. Павла Кольченка, учня 8 класу, що встиг уже побувати на фронті під час Першої світової війни і вважався тому найбільш досвідченим у військовому ділі. З’ясувавши в коротких словах справу, Кольченко запропонував прийняти постанову, ідентичну з тією, яку прийняли на своєму віче студенти університету. Постанову одноголосно прийнято. Директор гімназії, якого прошено на збори, після невдалої спроби одговорити своїх питомців від такого, на його погляд, нерозважного кроку, мусив, зрештою, погодитись з постановою і оголосити з рамени дирекції офіціальну перерву навчання у двох старших класах гімназії на час перебування учнів у війську. Просив лише, аби не спокушати до вступу до куреня учнів молодших класів. Правда, це помогло мало, бо кілька учнів шостого класу таки до куреня вступило. Тут варто зазначити, що в гімназії дійсно постанови додержано. Всі ті, що були на той час у Києві, взяли участь у Студентському курені, навіть ті, що на час Різдвяних ферій від’їхали з Києва і, з огляду на анархію в краю, не могли вчасно вернути, прилучилися до місцевих військових відділів. Лише один постанови не виконав, і його змушено залишити гімназію.
На другий день після зборів усі мали зібратися в Педагогічному музеї для реєстрації. Хто з українців не знав цього будинку, де засідала Центральна Рада, де, думалось тоді, кувалася українська державність. Учні ІІ-ї гімназії знали особливо добре будинок Педагогічного музею. Майже цілий 1917 рік товклися вони у вестибюлі і на хорах, прислухаючись промовам українських міністрів та парламентарів. До того ж недовго перед тим більшість їх у складі так зв. «Бойового куреня партії соц. революціонерів» охороняли помешкання Центральної Ради під час боротьби з командуючим Київською військовою округою російським есером Оберучевим.
Тривожний настрій, який панував у Києві, відчувався у зовнішній обстановці музею, яка, так би мовити, змілітаризувалася. У вестибюлі товклися люди у більш чи менш фантастичних уніформах. Місце різних партійних кіосків, де ще донедавна можна було довідатись, як в найкоротший час ощасливити Україну, зайняли кіоски різних новоповсталих військових формацій. На стіни повісили плакати, на яких доморощені мистці старались в якнайбільше зворушуючий спосіб представити нещасливу долю України і тим вплинути на громадянство, аби воно вступило до війська. Найбільш вражав один із плакатів з футуристично виконаною дівчиною, яка мала уявляти собою Україну. Загалом вражала дешева бутафорія, яка цілком не відповідала поважності і важливості хвилі.
За одним зі столиків відбувався запис до Студентського куреня. Там же майбутні січовики побачили вперше головного коменданта Короля, який, щоправда, уважав за ліпше, коли перша сотня куреня вирушила під Крути, залишитись у Києві. З музею всі, що записалися, вирушили відразу до помешкання, яке було відведене в будинку Константинівської школи на Печерську. Погода, як і загальний настрій, була погана. Хоч був уже початок січня, але зима ще не починалася і надворі стояла сльота, як у листопаді. Вулиці, з огляду на революційну «свободу», вже давно не замітані, і грязюка доходила майже до щиколоток. Але колона січовиків тим не зраджувалася і, співаючи пісень, хоробро марширувала через вулиці Києва.
Констянтинівську школу знайшли майже порожньою, бо Перша Українська військова школа, яка там містилася, була на фронті під Бахмачем. Всі розташувалися у юнацьких спальнях, і вже другого дня під керуванням кількох старшин Богданівського полку почалася муштра.
Войовничий настрій молоді відразу розхолоджено попередженням, що Студентський курінь буде служити, в разі потреби, лише для охорони порядку у Києві. З тим розрахунком розтягнено муштру на довший час, тобто почали з ґрунтовного засвоювання рівного кроку і поворотів. Комендантом першої сотні призначено старшину Омельченка, в той час студента Українського університету. Військового одягу тим часом не видавали, і дуже комічно виглядали дехто із старших січовиків, головно галичан, у сурдутах і камізельках, якими вони витирали під час вправ брудну залу школи. Та загалом комізму не бракувало.
Один раз, коли сотня була уставлена в залі, у дверях раптом з’явилася досить своєрідна постать: маленька, горбатенька, з рисами, що недвозначно вказували на її приналежність до «національної меншості»; в уніформі якоїсь провінційної школи. Виявилося, як розповів новоприбувший на «малоросійсько-одеській» мові, називається він Фарфал і приїхав до Києва вчитися в Українському університеті, але, коли довідався, що всі студенти «пішли воєваться», то і він вирішив «понюхати пороху». Щоправда, коли почалася справжня стрілянина, то Фарфал відразу «зорієнтувався» і зник. Підібрали його аж десь далеко по дорозі. Але, разом з тим, учасники походу під Крути вдячні Фарфалові за багато веселих хвилин. Коли він бував у складі застави, то завжди просив дозволу «вістрєліть»; тоді відходив на кілька кроків, затуляв очі й обома руками тягнув курок. При цьому на його обличчі малювався жах, змішаний з насолодою — він «теж вояк». Сердився лише на присутність Фарфала улюбленець своїх товаришів, завжди веселий і дотепний учень 8 класу галичанин Ґіба (загинув у 1919 р. в складі кінного полку Бориса). Ґіба був схожий на єврея і, дивлячись на Фарфала, казав:
— Поки того жиденяти в нас не було, то я ще міг запевнювати людей, що я не жид, а тепер, як уже маємо одного, то хто мені повірить, що я теж не «з наших».
Окрім згаданого сотника Омельченка, тоді ж призначено для першої сотні (друга сотня сформувалася після під’їзду першої під Крути і брала участь у боротьбі з більшовиками в Києві) чотирьох чотових, одного молоденького старшину, згаданого вже Кольченка, і двох лікарських помічників, у той час студентів медичного факультету Українського університету. Бунчужним призначено учня 8 класу Он. Сушицького, брата відомого професора Ф. Сушицького.
Пару днів перейшло досить спокійно, вивчаючи премудрість здвоювання рядів і поворотів праворуч й ліворуч. Але щось на п’ятий день, дуже рано, коли сотня ще спала, спальні наповнились якимись обідраними, з виснаженими обличчями, страшенно брудними постатями. Виявилось, що це приїхали до Києва господарі хати юнаки 1-ї Військової школи. Вже більше місяця займали вони позицію на північ від Києва, коло Бахмача. Беззмінна варта, відсутність можливості переодягнутися і помитися, брак харчів і амуніції, а найголовніше, постійна непевність, чи ворог не обійде та не захопить їхню горстку. Все це вимучило їх, і вони вирішили, залишивши невеликий відділ на фронті, їхати до Києва добувати помочі. Що найбільше їх дратувало, це постійні заспокоюючі обіцянки від «головнокомандуючого» Капкана по телеграфу з Києва, що ось-ось прибудуть поповнення. Щоправда, деколи потяги з поповненням приходили, але... майже порожні. Ті ж козаки, які доїздили до місця призначення, гордо заявляли, що вони воювати не збираються, а «оголошують нейтралітет». На пару днів вони, звичайно, розсіювалися. Юнакам все це так набридло, що вони вирішили самі здобути собі поповнення. Єдине «військо», яким розпоряджав Український уряд, була перша сотня Студентського куреня. Однак це військо, в більшості, ще не вміло тримати в руках рушниці, але іншого виходу не було. До того ж самі січовики (переважно наймолодші з них) з великим захопленням поставились до можливості від’їзду на фронт. Найбільше прикро вражений був тим старенький полковник, який жив у школі і встиг щиро прив’язатися за кілька днів до молоді. Зі сльозами на очах просив він відмовитись від легковажного рішення, але що могли зробити його намови проти войовничого запалу сімнадцятилітніх юнаків та проти стратегічних талантів панів Капканів та Поршів.
В той же вечір приступлено до виряджання. Розгардіяш, який панував тоді у Києві, відбився навіть у такій дрібниці: як одягнено й озброєно студентську сотню. Кожний одержав з одягу — штани, подерту шинелю і якусь арештантську шапку. Можна собі уявити, як ґротесково виглядала сотня. Пересічний вигляд був такий: власні черевики, солдатські штани, зав’язані в долині мотузком (обвивачів не було), гімназійна чи студентська куртка або цивільна камізелька і згори шинеля, в якій найменше бракувало однієї поли.
Не ліпше виглядала зброя: старі, поржавілі рушниці... І це все в той час, як місяць після того більшовики, захопивши помешкання школи, знайшли там повні склади новеньких чобіт, одягу, не кажучи вже про амуніцію і зброю.
Одягнені й озброєні таким чином, студенти чекали тієї ж ночі на потяг, аби разом з юнаками вирушити на фронт. Чекати прийшлося досить довго — лише по обіді наступного дня на залізничний тор, що проходив недалеко від школи, подано ешелон. Посадка відбулася цілком спокійно, якщо не рахувати того, що в останню хвилину прибігла до потягу пані Лукасевич (дружина небіжчика Є. Лукасевича) шукати свого сина Левка, тоді учня 6-го класу, який «нелегально» вступив до куреня. Бідна мати гірко плакала, вмовляючи сина лишитися, але безуспішно. Спокійніше вела себе сестра іншого шестикласника — Соколовського. Ледве стримуючи сльози, вона хрестила брата і всіх від’їжджаючих... Молоденький Соколовський весело заспокоював сестру, не передчуваючи, що за пару днів лежатиме на станційній платформі з пробитою московським багнетом головою. Під спів «Ще не вмерла Україна» ешелон рушив на північ... Переїзд відбувався весело. Центром загальної уваги був куток в одному з вагонів, де сиділи два студенти Ш. й К., що своїми безкінечними анекдотами, грою на сопілці і співами розважали всіх. Потяг старався якомога менше затримуватись на станціях, щоб уникати зайвих конфліктів з демобілізованими «товарищами», які тисячами сиділи на станціях, чигаючи на проїжджаючі потяги. Через день після від’їзду з Києва було вирішено, що юнаки проїдуть далі на Бахмач, де лишився невеликий відділ на чолі зі старшиною Богданівського полку, тепер полковником С. Лощенком, а студентська сотня лишиться в Крутах і буде продовжувати військові вправи. Але виявилось, що Бахмач уже зайнятий червоними і що скоро можна їх сподіватися в Крутах. Отже, прийшлося всім розташуватись у Крутах. В станційному будинку помістився штаб «Північно-західного фронту». Якщо пам’ять не зраджує, там було близько двохсот юнаків, кілька десятків «вільних козаків» (головно старшин) і Студентська сотня, здається, 116 осіб. Крім того, пара кулеметів і одна гармата згаданого Лощенка. Студентській сотні роздано по одній чи дві обойми із попередженням, аби поводились обережно, бо ж багато було таких, що стріляти не вміли. Невтомний сотник Омельченко спромігся десь із місцевих військових складів роздобути трохи одягу — шинелі, «гімнастьорки». На жаль, не вдалося дістати чобіт, а натомість було видано всім валянки, які наступного дня під час відступу безпосередньо послужили причиною того, що кілька січовиків попало до полону. Всю сотню розбито на три частини — одна відійшла в розвідку, друга зайняла варти, а третю послано рити окопи за кілометр від станції.
За суматохою незамітно пролетів день. Пізно ввечері повернули ті, що рили окопи, і, як скошені, повалились на лавки спати. Залишився на ногах невеликий відділ, що мав нести охорону. Запізнена зима вступила нарешті в свої права. Стояла чудова морозна ніч, тишу лише інколи переривали постріли. Але в станційному будинку було досить весело. Січовики, які стояли на варті, чули, як штаб, незважаючи на тяжке положення відтинку, веселився. Десь під ранок з бічної лінії залізниці надійшов потяг, наповнений «товарищами». У багатьох була зброя. Перше, до чого хотіли січовики кинутись, — це обеззброїти. Але «товарищи» знайшли несподівано захист в українському штабі, який, мабуть, під впливом алкогольних парів, розпорядився пропустити потяг на північ. Іншими словами, ворожі сили свідомо збільшено на кількасот чоловік.
Наступив роковий день бою. З самого ранку більша частина українського війська зайняла лінію окопів, близько двадцяти чоловік залишено на станції, як прикриття. Українська лава розташувалась в такий спосіб, що праворуч від залізничного тору лягли юнаки, ліворуч — студентська сотня. На самому ж торі стояла на платформі з паротягом єдина українська гармата і коло неї невтомний Лощенко, який взяв собі на допомогу одного із студентів. Десь коло десятої рано з’явилися ворожі групи, і в той же час більшовицька артилерія почала обстріл. Обстріл був досить інтенсивний, але в рівній мірі невдалий — стрільна лягали десь в полі. Натомість Лощенко стріляв досить влучно. Добре відстрілювались юнаки. Гірше було із студентською сотнею. Багато не вміло стріляти, невелику кількість набоїв швидко вистріляно і послано на станцію за набоями. Але виявилось, що на станції вже штабу не було. Що найгірше, тікаючи, причепив до свого паротяга вагони з амуніцією. Аж десь за Ніжином на другий день нагнали відступаючі студенти та юнаки штабний потяг.
Стан був розпучливий. Швидко мусили замовкнути українські кулемети, не маючи амуніції. А більшовики наступали все ближче, вже можна було розпізнати постаті матросів, тієї «краси і гордості революції», що йшли в перших рядах. Командування юнаків передало по лаві наказ відступати, але десь по дорозі наказ переплутано, і студентська сотня почула, що треба наступати. В той час, коли праве крило розпочало відступ, ліве рушило вперед. Можна собі уявити, що ворог скористався з оголення правого крила і зайшов у тил студентській сотні. Було смертельно поранено сотника Омельченка, і це збільшило загальне безладдя. Студенти почали відступ. Ті, що були на крайньому лівому крилі, відступили, минаючи станцію, вже зайняту ворогом, і щасливо добралися до свого ешелону, який стояв за пару кілометрів від станції. Та ж частина, яка була ближче до залізничного тору, відступаючи, не знала, що станція вже зайнята, і була оточена. Побачивши це, студенти спробували пробитися, але то вже було неможливо. Кілька з них закололи багнетами під час тієї невдалої атаки, більшість попала до полону. Щоправда, дехто міг би врятуватися, але на заваді стали згадані валянки — вони від снігу намокли, зробилися страшенно важкі — тікати в них не було змоги... Так протягом одного дня рішилася доля студентської сотні. Залишаючи третину своїх товаришів вбитими і в полоні, решта підступала в напрямі на Київ. Відступ тягнувся досить довго, по дорозі нищено залізничий тор, зривано мости і т. д. Найдовше затримались у Дарниці під Києвом. Коли стало ясно, що більше двохсот юнаків і студентів не в силах зупинити наступу кількатисячного ворога, що з півночі і сходу наближався до Києва, — комендант юнаків, який перебрав команду також над студентською сотнею, наказав усім розійтися...
Як уже згадувано вище, 35 січовиків опинилося у полоні. Лише сім із них врятувалося. З їхніх слів, уже кілька місяців пізніше, почули січовики про жахливу долю своїх товаришів. Цілу добу знущалися над ними червоні побідники. Зрештою, на другий день всіх, окрім згаданих семи, розстріляно. Перед розстрілом учень сьомого класу Другої Української гімназії, галичанин Пипський, затягнув повним голосом український гімн, усі підтримали.
Чому якраз сімох не розстріляли? Вони самі добре не знали. По якійсь дивній фантазії залишено при життю кількох поранених. Одного учня, сина машиніста, впізнав колега його батька, що возив більшовицького ватажка Богданова, з яким разом пиячив, і випросив у нього помилування. Інший врятувався просто завдяки тому, що, коли всіх виводили на розстріл, він спокійно пересів до поранених і заявив матросам, що «сам» Богданов обіцяв йому дарувати життя. Йому допоміг один із матросів, мабуть, українець за походженням, який підтвердив фантазію про Богданова. Звичайно, ті сім чоловік, мабуть, все одно були б розстріляні, бо їх відправили до Харкова, в розпорядження «товарища» Антонова (якщо не помиляюсь, радянського полпреда у Празі), але на їхнє щастя «товарищ» Антонов у час їх прибуття до Харкова був непритомний від алкоголю. Наших січовиків тим часом помістили в шпиталі, а звідти уже сестри-жалібниці і лікарі-українці допомогли їм втекти...
Трупи розстріляних під Крутами більшовики кинули просто до ями, але, після відходу останніх, дооколичні селяни поховали їх за християнським звичаєм і на могилі поставили хрест. Пізніше, коли українці вернулися до Києва, тіла замучених викопали і привезли до Києва. 18 березня, в самий розквіт запашної весни, прибула з Крут сумна валка. Тяжко було між тими мерцями віднайти рідних, друзів, знайомих... А на слідуючий день потягнувся з двірця сумний похід. Лише за кількома трунами не було нікого, крім товаришів по шкільній лаві і зброї — це були гімназисти-галичани, які своєю кров’ю принесли жертву на вівтар української соборності.
В супроводі тисячного натовпу тягнувся цей похід вулицями Києва. Зупинилися коло Педагогічного музею, аби почути останнє слово прощання від представників уряду.
«Dulce et decorum esr pro patria mori», — промовив до полеглих голова Центральної Ради проф. М. Грушевський.
На Аскольдовій могилі, на березі Дніпра, знайшли свій вічний спочинок жертви Крут. Не було тут лишень згаданого голови гімназійних зборів Павла Кольченка. Аж пізніше довідались, що Кольченкові вдалося втекти, але вже десь під Ніжином захопили його матроси з більшовицького панцирника і, після нелюдських знущань, мертвого кинули на Ніжинському двірці.
Спомин про крутську трагедію мусить лишитись як грізне memento нашого українського невміння організувати ті моральні сили, які в українстві є[7].
Ось такими були «міфи» Крутянської трагедії. Трагедії справжніх українців і патріотів. Ми не будемо нічого додавати. Не будемо аналізувати. Нехай аналізом займеться той, хто читатиме ці рядки. А проаналізувавши, нехай навіки закарбує у пам’яті те, що сталось під крихітною станцією Крути на перегоні Ніжин—Бахмач наприкінці січня 1918 року.
Після бійні, вчиненої під Крутами, перед більшовиками не залишилось ніяких більш-менш серйозних перешкод, і армія Муравйова продовжила наступ на Київ. Розуміючи, що спроба зупинити ворога не дала результату, члени Малої Ради й Ради народних міністрів залишили Київ. Тепер врятувати УЦР від остаточного більшовицького розгрому могли лише країни Четверного союзу, який протистояв Антанті у Першій світовій війні.
А втім, ініціатива розпочати мирні переговори з Німеччиною та її союзниками належала зовсім не М. Грушевському і УЦР, а якраз радянській Росії. Ще на початку грудня 1917 року більшовики звернулися з відповідною пропозицією до Німеччини, яка на той час і сама знемагала від війни. 15 грудня обидві сторони уклали тимчасове перемир’я, після чого в штабі німецьких військ у Брест-Литовську почалися мирні переговори.
Ось тут і з’ясувалось, що влада УНР є далеко не останньою ланкою у проведенні переговорів. Річ у тім, що лінія фронту проходила по території України і Українська Центральна Рада мусила визначити своє ставлення до сторін конфлікту. І хоча лідери УЦР не могли не усвідомлювати, що країни Четверного союзу програють війну, їм таки довелося піти на такий непопулярний у народі крок, як підписання союзу з Німеччиною та її союзниками. Іншого виходу просто не існувало. На нараді керівників провідних партій — есерів і соціал-демократів — було визначено делегацію УНР у складі прем’єр-міністра В. Голубовича, М. Левитського, М. Любинського, М. Полоза і О. Севрюка.
1 січня 1918 року українська делегація прибула у Брест-Литовськ і поставила питання про свою участь у переговорах, наполягаючи на самостійному статусі. Наркому закордонних справ Росії Льву Троцькому не залишилось нічого іншого, як заявити, що російська делегація визнає право націй на самовизначення і не вбачає перешкод для участі делегації УНР у переговорах як незалежної. Від імені Четверного союзу міністр закордонних справ Австро-Угорщини О. Чернін також заявив про визнання делегації УНР повноправним учасником переговорів. Однак, незважаючи на такі заяви, офіційне визнання УНР як самостійної держави союзники відкладали до моменту укладення мирного договору. Очевидно, отримавши певні інструкції з Петрограда, Троцький наполіг на перерві у переговорах до кінця січня 1918 року. Офіційним трактуванням стало те, що російська сторона повинна була визначити, як поставитися до тяжких умов миру, включаючи великі територіальні втрати, яких вимагали опоненти. Хоча, поглянувши на поведінку більшовиків більш-менш уважно, можна було зрозуміти, що вони лише зволікають час, щоб завершити захоплення більшої частини території України, включаючи її столицю Київ. Адже це давало б можливість замінити делегацію УЦР делегацією проголошеної наприкінці грудня у Харкові Радянської України.
Справжня мета призупинення переговорів у Бресті стала відомою одразу після їхнього відновлення 1 лютого 1918 року, тобто тоді, коли Київ нарешті впав до ніг більшовиків. Лев Троцький, розпочинаючи засідання, заявив, що в складі російської делегації перебувають представники легітимного українського радянського уряду, тобто Ю. Медведєв і В. Шахрай. Він також повідомив, що мирний договір, укладений з представниками УЦР, не можна розглядати як такий, що має юридичну силу, а делегація УНР на переговорах повинна бути визнана такою, що не має права представляти українські землі, більшість з яких, за словами Троцького, контролюється владою Української Радянської Республіки. Само собою зрозуміло, що про війська більшовицької Росії, які насправді контролювали більшість території України, у докладі Троцького не повідомлялось.
У відповідь на випад Троцького виконувач обов’язків голови делегації УНР О. Севрюк ознайомив присутніх із текстом Четвертого Універсалу УЦР і зажадав формального визнання УНР цілком самостійною, ні від кого не залежною державою. Після недовгого погодження О. Чернін від імені держав Четверного союзу заявив, що він має всі підстави визнати УНР суверенною державою, яка може самостійно укладати міжнародні договори.
Першу перемогу владою УНР було здобуто, але навряд чи її можна вважати безкровною — у Німеччині й Австро-Угорщині продовольча проблема після трьох з половиною років війни стояла вкрай гостро, тож конвенція з Україною могла певною мірою поліпшити їхнє становище. Що це означало для народу України, який сам не уник буревіїв війни і революцій, можемо здогадатись.
Заради укладення миру з УНР Німеччина й Австро-Угорщина давали згоду на передачу Україні Холмщини з Підляшшям, а також на виділення західноукраїнських земель, які перебували під владою Австро-Угорщини, в окремий коронний край з правами широкої автономії. На відміну від укладеного дещо пізніше мирного договору з Росією, договір між Україною і Четверним союзом не містив у собі пунктів, принизливих або тяжких для УНР. Сторони відмовлялися від взаємних претензій на відшкодування збитків, спричинених війною, обмінювалися військовополоненими і зобов’язувалися відновити взаємні економічні відносини. Зобов’язання УНР були цілком конкретні: за першу половину 1918 року поставити Німеччині та Австро-Угорщині 60 мільйонів пудів хліба, майже три мільйони пудів м’яса, іншу сільськогосподарську продукцію і промислову сировину. За умовами договору, укладеного між Четверним союзом і Радянською Росією, Раднарком зобов’язувався визнати законність уряду УЦР на території України і укладений ним договір із країнами Четверного союзу. Більшовицька Росія повинна була негайно вивести свої війська з України, припинити будь-яку агітацію і пропаганду проти уряду УНР, а також укласти з нею мирний договір.
Згідно з рішеннями, прийнятими у Бресті, більшовики покинули Київ, і вже 8 лютого німецькі війська чисельністю 450 тисяч чоловік, вступили в Україну. Незабаром у Києві було відновлено владу УЦР та Ради міністрів. Як і слід було очікувати, основна маса населення Центральної України, заражена утопічними більшовицькими ідеями, сприйняла це повернення досить стримано. І хоч речники Центральної Ради намагалися пояснити завдання іноземних військ як допоміжне, що не веде за собою ніяких негативних наслідків, підтримка народом уряду УНР швидко зменшувалась — цифри зовнішніх боргів, яких УЦР набрала на себе у Бресті, говорили самі за себе. Натомість уряд Грушевського захопився ідеєю національного відродження і зовсім не звертав уваги на подолання соціально-економічних проблем. Брак чітко спрямованої соціально-економічної політики, важкі умови Берестейського договору, до яких незабаром додалися суперечки в земельному питанні, призвели до того, що уряд УНР втратив реальний вплив на український народ.
Незадоволення селянства, яке так і не отримало реального права на землю, різнобій думок і політичних поглядів в урядових колах швидко призвели до формування альтернативної сили. Такою силою стала партія на чолі з Павлом Скоропадським, обернувшись на реального претендента на владу. Погіршило ситуацію те, що Німеччина, помічаючи кволість політики УЦР, все настирливіше почала втручатися у внутрішні справи України, порушуючи умови Берестейського договору, і під її тиском УЦР змушена була підписати угоду про збільшення кількості продовольства, призначеного для держав Четверного союзу. Ця остання угода і стала своєрідним вироком для УЦР — німці вирішили засіяти для власних потреб всі вільні земельні площі в Україні і, розуміючи, до чого призведе така політика очолюваної надмірно ліберальним урядом УНР, вирішили змінити в Україні державний устрій. Для централізації влади вони усунули від влади в країні УЦР і утворили гетьманат Павла Скоропадського. Зміна влади відбулась 29 квітня 1918 року.
Як того і варто було сподіватись, більшість політичних партій та верств населення, які ці партії представляли, відмовили Центральній Раді та її Раді міністрів у підтримці, тому переворот пройшов майже без пострілів та кровопролиття. В сутичці із січовими стрільцями загинуло лише троє вірних Скоропадському офіцерів. Того ж дня делегати Всеукраїнського з’їзду хліборобів проголосили Україну Гетьманською державою. В соборі Святої Софії єпископ Никодим помазав гетьмана, після чого на Софіївському майдані відбувся урочистий молебень. Тоді ж було опубліковано «Грамоту до всього українського народу», де гетьман заявляв, що «відкликнувся на поклик трудящих мас Українського народу і взяв на себе тимчасово всю повноту влади». Відповідно до цього документа, Центральну Раду й усі земельні комітети розпускали, міністрів та їх заступників звільняли з посад, хоча рядовим державним службовцям було наказано працювати й далі. Було відновлено право приватної власності. Також Скоропадський повідомляв, що незабаром видасть закон про вибори до Українського Сейму. Було обіцяно «забезпечити населенню спокій, закон і можливість творчої праці».
Гетьманат Павла Скоропадського одразу після захоплення влади зробив різкий поворот у бік старих порядків. Законодавство гетьманату майже дослівно повторювало основні закони Російської імперії, а гетьманський уряд Ф. Лизогуба не тільки не скасував робітничого законодавства Тимчасового уряду Керенського, а, навпаки, зробив його більш жорстким. Україна за лічені дні перетворювалась на монархію, яку лише рік тому скасувала Лютнева революція у Петрограді. Такий крок миттєво призвів до того, що територія гетьманату Скоропадського стала чимось на кшталт резервації для консервативних та реакційних сил колишньої Російської імперії. З перших днів, відчувши, окрім тиску охопленої панікою Німеччини, вплив сильного російського фактора, політика Скоропадського стала слабкою і непослідовною. Основною опорою української влади тепер були поміщики, буржуазія та старе чиновництво, які зовсім не належали до революційно активних верств населення. Україна постала на межі безодні, і логічним виходом із ситуації стало створення Директорії.
Створення органу державного управління під назвою Директорія розпочалось за кілька місяців до того, як її проводирі захопили владу у гетьмана Скоропадського. Ще в травні 1918 року соціалістично орієнтовані політичні партії утворили Український національно-державний союз, який у серпні того ж року було перейменовано в Український національний союз. Ця політична організація була в опозиції до Скоропадського і фактично перебувала на підпільному становищі. Ще наприкінці літа 1918 року діяльність УНС почала набувати все більш радикальних форм, а восени остаточно було прийнято рішення перейти до організації військового перевороту. 13 листопада на таємному засіданні цієї організації розглядалося питання про збройний виступ проти гетьманату. Для керівництва виступом обрали тимчасовий верховний орган УНР — Директорію. На чолі Директорії мали стати вже відомий нам від часів Центральної Ради В. Винниченко, а також С. Петлюра, Ф. Швець, О. Андрієвський і А. Макаренко. Проголошений Скоропадським 14 листопада курс на федеративний союз з білогвардійською Росією лише прискорив розвиток подій. Керівники Директорії, не втрачаючи часу, зібрали у Білій Церкві головні ударні сили, які складалися з формувань Січових стрільців, і розпочали активні бойові дії.
Агонія гетьманату тривала недовго. Після розгрому у бою під Мотовилівкою, який відбувся 18 листопада 1918 року, гетьман Скоропадський залишився по суті без військової підтримки, тож питання про владу було вирішене: на початку грудня армія Директорії УНР контролювала майже всю територію України. Проте вже через півтора місяця вона змушена була під ударами збройних формувань Радянської Росії залишити українську столицю. На початку 1919 року значна територія країни, включаючи Київ, була захоплена більшовиками. Землі, які, згідно з указами Директорії, були роздані селянам, влада «робітників і селян» почала відбирати і передавати новим господарським утворенням — радгоспам та сільськогосподарським комунам. Віднині українське селянство зобов’язувалося здавати державі всю сільськогосподарську продукцію, за винятком дуже обмеженої норми, залишеної для особистого споживання. Селяни, які зовсім нещодавно радо вітали більшовиків, раптом усвідомили, що всі гасла нової влади були лише порожніми обіцянками. І усвідомивши це, повернули свої симпатії Директорії — по всій Україні вибухали повстання проти більшовиків. Але було вже пізно. У квітні 1919 року на Правобережжі були розгромлені війська Директорії і станом на початок літа цього року на території України було встановлено радянську владу. Українська Народна Республіка припинила своє існування.
Від трагічних подій, які відбулись наприкінці січня 1918 року, нас відділятиме скоро вже сотня років. Здавалось би, ціла ріка часу минула, Україна зазнала значних змін і багатьох потрясінь значно більших, аніж те дрібне протистояння юних патріотів України і більшовиків. Чому ж ми знову й знову повертаємося у згадках до бою під Крутами, чим є він для незалежної України? Звичайно, це питання цілком риторичне. Бій під Крутами не може вважатися доленосною битвою, на кшталт Сталінградської битви для Росії або Ватерлоо для Західної Європи. Крути лише символ. Символ непохитності, патріотизму та всеосяжної любові до Батьківщини. І зовсім не важливо, що юнаки під Крутами нічого не могли переломити у процесі поневолення України. України, якій російська революція дала змогу отримати жаданий ковток свободи, та, на жаль, не дала часу, щоб оговтатись від запаморочення, котре прийшло після цього ковтка. Значно важливішим є той факт, що вузькою тернистою стежкою, протоптаною стопами крутян вирушили на захист незалежності України інші, ті, кого надихав подвиг київських юнаків.
Бій під Крутами був лише однією невеличкою віхою в українських визвольних змаганнях. Невеличкою, але значною за своїми наслідками. І усвідомивши цей факт, ми, нащадки, зобов’язані зберегти у собі той вічний вогонь, ту непереможну любов до Батьківщини, яку мали вони, юнкери і гімназисти. Молоді хлопці, перед якими лежало неораним полем ціле життя і які без жалю поклали його на вівтар служіння Україні.
Список встановлених учасників бою під Крутами, який передав музею Меморіального комплексу «Пам’яті Героїв Крут» Голова Ради громадської організації «Історико-культурологічне товариство «ГЕРОЇ КРУТ», народний артист України Ярослав Гаврилюк.
1-ша Київська юнацька ВІЙСЬКОВА школа ім. Б.Хмельницького,
Старшини й вояки Гайдамацького коша
1) Блаватний
2) Богаєвський Микола
3) Боженко Северин
4) Бурко Демид
5) Винник Федір
6) Гончаренко Аверкій — командир бою під Крутами, сотник Армії УНР, командир куреня 1-ї Української юнацької військової школи ім. Б. Хмельницького
7) Горошко
8) Горячко Сергій
9) Данилюк Матвій
10) Дзюблик Василь
11) Дудка Г.
12) Ємець
13) Заїка Іван
14) Заквалинський
15) Захарченко Д.
16) Кушнір Іван
17) Кушнір Михайло
18) Лавренко Михайло
19) Лисогір Семен
20) Лощенко Семен
21) Лукович (Лякович) Л.
22) Маґаляс Святослав
23) Матвієнко Степан
24) Матюха Ілія (прізвище цього вояка передав доктор історичних наук В. Сергійчук)
25) Михайлик Михайло
26) Могила С.
27) Монкевич Борис (за даними відділу Української революції 1917—1921 рр. Інституту історії України НАН України він не був учасником бою)
28) Недада (Недава)
29) Носенко Дем’ян
30) Одинець Гаврило
31) Олексієнко (Поржи-Олексієнко) П.
32) Пасічник
33) Роєнко С.
34) Самійленко Степан
35) Седлецький Гнат
36) Семець Василь
37) Семирозум Модест
38) С-ко Б.
39) Стеценко Панас
40) Твердовський Осип
41) Тимченко Федір
42) Уманець В.
43) Цап Степан
44) Чорпіта
45) Шарий Іван
46) Шевченко Леонтій
47) Шкода Петро
48) Ярців (Ярцев) Микола
Помічний студентський курінь Січових Стрільців, сформований із студентів університету Св. Володимира та Народного університету
1) Андріїв
2) Бабій
3) Божко-Божинський Микола
4) Борозенко-Конончук
5) Буткевич Леонід
6) Вороний Юрій
7) Гайдовський-Потапович Лесь
8) Головащук Кирило
9) Гончаренко Федір
10) Грущенко Антін
11) Грущенко Олекса
12) Грущенко Олександр (рідні брати)
13) Гуленко Микола
14) Дикий Андрій
15) Діятелович Феодосій
16) Дмитренко Василь
17) Дмитренко Лука
18) Довгаль Свирпа
19) Залізняк Володимир
20) Кирик В.
21) Коломийченко Василь
22) Коломієць
23) Компанієць
24) Король С.
25) Кошман
26) Крамаренко Петро
27) Курик Сидор
28) Лебідь Микола (?)
29) Лизогуб Микола
30) Любенець Павло
31) Наумович Володимир
32) Нітенко Микола
33) Омельченко Оверко
34) Отамановський Валентин
35) Пірук
36) Пітенко Микола
37) Полуботко Георгій
38) Попович Олександр (Олелько)
39) Пурик-Пуриченко Сидір (Ізідор)
40) Сірик Василь
41) Стемпковський Ігор
42) Туркевич Віктор
43) Фарфал
44) Чижів Микола
45) Шерстюк Олександр
46) Шульгин Володимир
Гімназисти 2-ї Київської української гімназії ім. Кирило-Мефодіївського братства та учні інших київських гімназій і середніх навчальних закладів
1) Баталін Михайло
2) Бліхарський Володимир
3) Бутович Микола
4) Витвицький Володимир
5) Витвицький Іван
6) Гайдовський-Потапович Лесь
7) Ганкевич Микола
8) Гіба Юліян
9) Гнаткевич Василь
10) Дубницький Юрій
11) Золотарчук Микола
12) Карван Іван
13) Карван Костянтин
14) Кольченко Павло
15) Корпан Микола
16) Левченко Юрко
17) Лоський Ігор
18) Лукасевич Левко
19) Мисан
20) Онишкевич
21) Піпський Григорій
22) Соколовський Андрій
23) Сорокевич Іван
24) Сушницький Онуфрій
25) Тарнавський Євген
26) Цимбал Віктор
Лікарі, сестри-жалібниці санітарних вагонів
Лікарі
1) Бочаров (участь остаточно не доведена)
Медичні сестри
1) Дубівна Клавдія
2) Мельник Леся
Студенти та гімназисти Помічного студентського куреня Січових Стрільців, замордовані російськими більшовиками після бою під Крутами та перепоховані заходами української влади 19 березня 1918 р. у Києві на цвинтарі «Аскольдова могила»
Студенти університету Св. Володимира та Народного університету
1) Андріїв
2) Божко-Божинський Микола
3) Борозенко-Конончук
4) Головащук Кирило
5) Гончаренко Федір
6) Дмитренко Лука
7) Кирик В.
8) Лизогуб Микола
9) Наумович Володимир
10) Омельченко Оверко
11) Попович Олександр (Олелько)
12) Пурик-Пуриченко Сидір
13) Сірик Василь
14) Чижів Микола
15) Шерстюк Олександр
16) Шульгин Володимир
Гімназисти 2-ї Київської української гімназії ім. Кирило-Мефодіївського братства та інших гімназій
1) Ганкевич Микола — учень VIII класу 2-ї гімназії
2) Гнаткевич Василь — учень VI класу 2-ї гімназії
3) Кольченко Павло — учень VIII класу 2-ї гімназії
4) Корпан Микола — учень 2-ї гімназії
5) Мисан — учень 2-ї гімназії
6) Піпський Григорій — учень VII класу 2-ї гімназії
7) Соколовський Андрій — учень VI класу 2-ї гімназії
8) Сорокевич Іван — учень VII класу 2-ї гімназії
9) Тарнавський Євген — учень VI класу 2-ї гімназії
Тут і далі у документах зберігаються особливості мови оригіналу.
Винниченко В. Відродження нації. Ч. ІІ. — К.: Політвидав України, 1990 — С. 244—252. (Репринтне відтворення видання: Київ; Відень, 1920).
Зберігаються особливості авторського письма і стилю.
За матеріалами газети «Народня справа» (Київ. №12 – 13. Скорочено).
Бюлетень Союзу бувших українських вояків у Канаді. — Торонто, 1962. Ч. — 10. — Січень–березень.
За матеріалами газети «Поступ». Львів, 1929 р. Скорочено.
За матеріалами газети «Поступ» (Львів, 1929. Скорочено).