Коли Шон Дівайн і Джиммі Маркус були дітьми, їхні батьки працювали на цукерковій фабриці Колмена й завжди приносили із собою додому запах гарячого шоколаду. Він став невідмінною прикметою їхніх одягу, постелей і вінілових сидінь у їхніх автомобілях. У кухні в Шонового батька пахло ескімо, а в його ванній смерділо ірисками Колмена. На той час, коли їм зрівнялося по одинадцять років, Шон і Джиммі так зненавиділи все солодке, що пили лише чорну каву без цукру й ніколи не їли десерт.

Щосуботи Джиммів батько навідувався до Дівайнів випити пива з батьком Шона. Він брав із собою Джиммі, й, поки кухоль пива не перетворювався на шість кухлів плюс дві або три порції міцного охолодженого віскі, хлопці гралися на задньому подвір’ї. Вряди-годи до них приєднувався Дейв Бойл, малий із тонкими, як у дівчини, зап’ястками й слабким зором, що розповідав їм усілякі анекдоти, яких той наслухався від своїх дядьків. По той бік завіси на кухонному вікні вони могли чути сичання пива, коли відкривалися банки, раптові вибухи брутального реготу й клацання запальничок, коли містер Дівайн і містер Маркус закурювали свої «Лакі-Страйк».

Шонів батько, високий, білявий, мав добру роботу, він працював продавцем. Шон не раз бачив, як легка, безтурботна батькова усмішка гасила роздратування матері, неначе він натискав усередині неї на якогось вимикача. Батько Джиммі працював вантажником. Він був невисокий на зріст, його темне сплутане волосся спадало йому на лоба, а очі, здавалося, весь час подавали якийсь сигнал. Він умів надзвичайно швидко пересуватися. Заледве встигали ви кліпнути очима, як він уже опинявся під протилежною стіною кімнати. Дейв Бойл не мав батька, лише кількох дядьків, і єдиною причиною, чому суботу він проводив у товаристві двох хлопців, була його звичка прилипати до Джиммі, як пушинка. Він бачив, як той виходить із хати з батьком, і, засапавшись, підбігав до їхнього автомобіля та запитував «Джиммі, ти куди?» зі слабкою надією в голосі.

Усі вони жили у Східному Бакінгемі, на захід від центру, в безпосередній близькості від тісних крамниць на розі, напхом напханих усіляким крамом, маленьких гральних майданчиків і різницьких крамниць, де у вітринах висіло м’ясо, з якого скапувала кров. Бари тут мали ірландські назвища, а на узбіччях хідників стояли припарковані «Доджі-Дарти». Жінки ходили в хустках, зав’язаних на потилиці, а сигарети носили в грубо пошитих цигарницях зі штучної шкіри. Ще кілька років тому старших хлопців тут виловлювали просто на вулицях і забирали на війну. Через рік або рік із лишком вони поверталися худі й похмурі або й зовсім не верталися. Удень матері гортали газети, шукаючи повідомлення про здешевлення товарів. Увечері батьки вирушали до барів. Ніхто звідси ніколи не виїздив, окрім тих хлопців старшого віку.

Джиммі та Дейв жили в Низині біля В’язничного каналу на південь від Бакінгем-авеню. Вона була за якихось дванадцять кварталів від вулиці Шона, але Дівайни мешкали на північ від авеню, а Низина й Пагорби змішуватися не хотіли.

Не можна сказати, щоб Пагорби блищали золотом і сріблом. Але вони були заселені кваліфікованими робітниками, так званими «синіми комірцями», а біля простих будинків із гостроверхими дахами та рідкісних будинків вікторіанського стилю там стояли «шевроле», «форди» та «доджі». Люди на Пагорбах були власниками своїх будинків. А ті, хто жив у Низині, винаймали собі помешкання. Люди з Пагорбів ходили до церкви, збиралися гуртом, вивішували гасла на розі вулиць під час виборів. Тоді як мешканці Низини існували бозна-як, жили іноді, як тварини, по десятеро в одному помешканні. Шон та його друзі в школі святого Майка називали Низину Вулицею для гумових чобіт. Родини тут жили іноді на допомогу з безробіття, дітей віддавали в безкоштовні школи. Дорослі часто розлучалися, тому багацько дітей росло без батьків. І якщо Шон ходив до парафіяльної школи в чорних штанях, чорній краватці та в синій сорочці, то Джонні та Дейв відвідували школу Льюїса М. Дьюї в Блакстоні в тих самих лахах, що їх вдягали надвір: це вважалося ознакою крутості, через що вони не змінювали одягу, бувало, по три дні, щоб не мерзнути. Адже тоді їх оточувала аура жиру — жирне волосся, жирна шкіра, жирні комірці й манжети. У деяких хлопців, що навчалися в школі Сент-Маркус, обличчя були всипані прищами, й вони рано кидали школу. Деякі дівчата приходили на випускні вечори в просторих материнських сукнях — либонь, щоб приховати свою уявну чи справжню вагітність.

Тож, якби не їхні батьки, ці хлопці навряд чи коли подружилися б. Протягом тижня вони не мали часу на розваги, та надходила чергова субота й неодмінно щось їм приносила — вони або гралися на задвірках, або колупалися в купах гравію біля Гарвест-стрит, або ж стрибали в метро та їздили до центру — не для того, щоб оглянути нові місця, а щоб натішитися поїздкою в темному тунелі під гуркіт двигунів і вищання гальм на поворотах та миготіння вогнів, від якого в Шона завжди перехоплювало дух. Джиммі все за іграшку. Бо якщо він і був знайомий з правилами поведінки — в метро, на вулиці, в кінотеатрі, — то ніколи цього не показував.

Одного разу на платформі станції «Південна» хлопчаки ганяли помаранчевий хокейний м’ячик. Джиммі не зловив м’ячика, якого кинув йому Шон, і м’ячик упав на рейки. Перш ніж Шон устиг подумати, як відреагує на це Джиммі, той стрибнув із платформи туди, де в сутіні бігали пацюки та миші й лежала небезпечна для життя третя рейка.

Люди на платформі немов подуріли: стрепенулися й ну на мигах та криками прохати малого піднятись назад. Обличчя в однієї з жінок посіріло, як попіл, коли вона впала навколішки й заволала:

— Негайно повернись сюди, негайно вернися, бодай тобі всячина!

До Шона долинув гуркіт, можливо, то підходив потяг від Вашингтон-сквер або гуркотіли ваговози на горішній вулиці, й люди на платформі також його почули. Вони замахали руками, стали крутити головами, шукаючи полісменів з охорони метро. Якийсь чоловік затулив долонями обличчя своєї доньки.

Джиммі нахилив голову, шукаючи м’ячика в темряві під платформою. Він знайшов його й обтер грязюку на нім рукавом сорочки, не звертаючи уваги на людей, які позвішувалися з платформи й простягали йому руки.

Дейв штовхнув Шона ліктем і вигукнув:

— Ти коли-небудь бачив таке?!

Джиммі пішов поміж рейками до сходів у кінці платформи, де тунель розкривав свою чорну пащу, а тим часом ще гучніший гуркіт струснув станцію, і люди тепер стали вистрибувати й ляскати себе по стегнах. Джиммі йшов, не поспішаючи, потім глянув через плече, стрів Шонів погляд і всміхнувся.

— Він сміється, — сказав Дейв. — Либонь, геть із глузду зсунувся.

Коли Джиммі ступив на першу бетонну сходинку, кілька рук потяглися до нього й підхопили його. Шон побачив, як ноги йому звісилися ліворуч, а голова похилилась праворуч. Джиммі здавався таким маленьким і легким у руках великого чоловіка, неначе був наповнений соломою, проте знайденого м’яча притискав до грудей навіть тоді, коли люди підхопили його за лікті й він ударився підборіддям об край платформи. Шон відчував, що Дейв стоїть біля нього й тремтить усім тілом. Шон подивився на обличчя людей, які тягли Джиммі вгору, і вже не завважив на них ані стурбованості, ані страху, що їх спостерігав лише хвилину тому. Здавалося, вони були ладні вчепитися в Джиммі зубами, а потім забити його до смерті.

Люди витягли Джиммі на платформу й тримали, стискаючи його долонями за плечі, поки шукали очима того, хто підказав би їм, що робити далі. Поїзд прогуркотів по тунелю, й хтось заверещав від страху, а хтось інший засміявся — то був крикливий регіт, який скинувся Шонові на ґелґотіння відьом навколо казана з чаклунським варивом, — бо потяг під’їхав із протилежного боку станції, прямуючи на північ. Джиммі подивився в обличчя людям, які тримали його, ніби хотів запитати: «Ну, що, з’їли?»

Дейв, що стояв поруч із Шоном, тоненько захихотів і переможним жестом підкинув угору руки.

Шон поглянув убік, не знаючи, як йому поставитися до всього цього.

Та виявилося, що Джиммі помилявся.

Дейв Бойл повернувся до місця свого проживання через чотири дні після того, як зник. Він приїхав на передньому сидінні поліційного автомобіля. Двоє копів, які привезли його додому, дозволили йому погратися із сиреною й доторкнутися до кулеметної гашетки, розміщеної під дошкою приладів. Вони нагородили його почесним значком, і коли привезли в дім матері на Рестер-стрит, репортери з газет і телебачення були вже там. Один із копів, офіцер Юджин Кубіякі, витяг Дейва з поліційної машини й, високо піднявши його ноги над хідником, поставив перед матір’ю, яка плакала, хихотіла й тремтіла.

Того дня на Рестер-стрит зібрався чималий натовп — батьки, діти, листоноша, двоє товстих братів, які володіли м’ясною крамницею «Свиняча котлета», що стояла на розі Рестер-стрит і Сідней-стрит, і навіть міс Павел, яка навчала Дейва й Джиммі в п’ятому класі місцевої школи. Джиммі стояв біля своєї матері, яка притискала голову сина до грудей і тримала вологу долоню в нього на лобі, неначе хотіла бути певною, що той не потрапить туди, де був опинився. Джиммі відчув напад ревнощів, коли офіцер Кубіякі поставив Дейва на хідник і вони обидва засміялись, як давні друзі, а вродлива міс Павел заплескала в долоні.

«Мене теж мало не посадили в той автомобіль», — хотів сказати комусь Джиммі. А міс Павел він хотів це сказати дужче, ніж будь-кому. Вона була вродлива й дуже чиста, й коли сміялася, було видно, що один з її горішніх зубів трохи кривенький — для Джиммі це робило її ще вродливішою. Він хотів їй сказати, що його також мало не посадили в той автомобіль, і подивитися, чи вона обдарує його тим самим поглядом, яким дивилася тепер на Дейва. Він бажав сказати їй, що думає про неї весь час, і в своїх думках він старший і може водити автомобіль, возити її в ті місця, де вона багато б йому всміхалася й вони влаштовували б пікнік, і все, що він казав би, розвеселяло її, вона сміялася б, показувала б свій симпатичний зубчик і доторкалася б до його обличчя долонею.

Джиммі бачив, що міс Павел почувається тут ніяково. Вона сказала кілька слів Дейвові, доторкнулася до його обличчя й поцілувала його в щоку — вона поцілувала його двічі, — потім підійшли інші люди, й міс Павел відступила вбік і стояла на розтрісканому хіднику, дивлячись на похилені триповерхівки та на їхні дахи, де листи толю загиналися вгору, відкриваючи дерево, що було під ними. Вона здавалася тепер Джиммі молодшою й водночас суворішою, чимось схожою на черницю. Міс Павел пригладила волосся, щоб воно краще прилягало до її одягу, й наморщила носика, немов щось неабияк її обурило.

Джиммі хотів підійти до неї, але мати й досі міцно його тримала, попри синові намагання випручатись. А тоді міс Павел рушила до перехрестя вулиць Рестер і Сідней, і Джиммі побачив, як вона розпачливо комусь помахала рукою. Схожий на хіпі молодик під’їхав у жовтому кабріолеті з яскраво-червоними пелюстками квітів, намальованими на дверцятах, і міс Павел сіла в автомобіль. Вони поїхали геть, а Джиммі подумав: «Ні, не треба!»

Йому нарешті вдалося випручатися з лабетів матері. Стоячи тепер посеред вулиці й дивлячись на юрбу, що оточувала Дейва, він жалкував, що його не посадили в той автомобіль, адже в такому разі й він відчув би частину того захвату, який тепер цілковито дістався Дейвові, бо очі всіх людей тепер дивилися на нього, неначе він був чимось винятковим.

Усе це вилилося у велике свято, що відбувалося на Рестер-стрит. Кожен бігав від фотокамери до фотокамери, сподіваючись потрапити в програму телебачення або в ранкові газети, — атож, я знаю Дейва, він мій найліпший друг, я виріс поруч із ним, він чудовий малий, і дяка Богові, що з ним усе гаразд.

Хтось відкрутив пожежний кран, і вода бризнула на Рестер-стрит, немов зітхання полегкості. Діти покидали своє взуття в стічну канаву, позакочували штанці й заходилися танцювати під струменями води. Підкотили візок із морозивом, і Дейвові дозволили узяти додому те, яке найбільше подобалося йому. Навіть містер Пакіно, капосний старий удівець, який стріляв шротом у вивірок (а іноді й у дітей, коли їхні батьки не бачили) і вічно горлав на людей, щоб вони не шуміли, — навіть він відчинив свої вікна, поставив біля них гучномовці, й не стямилися люди, як Дін Мартін уже співав «Згадуйте про це», «Воларе» й багато іншого лайна, яке за нормальних обставин примусило б Джиммі плюватись, але сьогодні воно, схоже, пасувало до ситуації. Сьогодні музика пливла над Рестер-стрит як гофрований папір. Вона змішувалася з дзюрчанням води, що виливалася з пожежного крану. Кілька хлопців, які грали в карти в задній кімнаті м’ясної крамниці «Свиняча котлета», винесли надвір стола, який міг складатися, й портативну жаровню, а незабаром хтось виніс холодильники з пивом «Шліц» і «Наррагансет», і повітря виповнилось пахощами смажених хот-догів та італійських сосисок, духом розігрітого вугілля й відкритих пивних бляшанок, що нагадало Джиммі про Фенвей-парк, суботи влітку й радість, яка вихоплювалася з грудей, коли дорослі борюкалися й поводились як діти, усі сміялися й здавалися молодшими, веселішими й щасливішими від того, що перебувають разом.

Саме тому Джиммі навіть після нападів чорної ненависті, як от до батька, коли той його шмагав, або коли в нього викрадали річ, яку дуже цінував, — саме тому йому подобалося жити й зростати тут. Бо саме тут люди могли раптово забути про цілий рік горя та прикростей, розбиті губи, неприємності на роботі, давні кривди й розслабитися так, ніби нічого поганого ніколи не відбувалося в їхньому житті. На День святого Патріка чи День міста, іноді на Четверте Липня або коли «Сокс» успішно виступали у вересневому чемпіонаті чи, як отепер, знаходили те, що було колективно втрачено, околиця вибухала шаленими веселощами.

На Пагорбах усе відбувалося зовсім інакше. Там також, звичайно, проходили святкування, але їх завжди планували заздалегідь, діставали обов’язковий дозвіл, кожен мусив дбати про те, щоб не подряпати чиюсь машину, не ступити на моріжок: «Будьте обережні, я щойно пофарбував цей паркан!»

А в Низині більшість людей не мала моріжків і майже всі паркани пообвалювалися — то якого біса! Якщо вам хотілося святкувати, ви святкували, бо, зрештою, хіба мало ви гарували минулого тижня? А сьогодні тут немає босів. Немає податкових інспекторів, немає жадібних лихварів. А щодо копів — то ось вони, копи, святкують разом з усіма: офіцер Кубіякі схопив прямо з жаровні гарячу й запашну сосиску, а його партнер запхав до кишені банку пива, щоб випити його потім. Репортери порозходились, і сонце вже котилося за обрій, забарвлюючи вулиці у той колір, який закликає людей вечеряти, але жодна з жінок не пішла готувати їсти, ніхто не повернувся в дім.

Окрім Дейва. Дейв пішов додому. Джиммі це помітив, коли вийшов із-під пожежного струменя, вичавив закоти штанів, одяг майку та став у чергу по хот-дог. Свято на честь повернення Дейва було в повному розпалі, але сам він повернувся додому, до матері, й, коли Джиммі подивився на вікна їхнього другого поверху, штори були опущені й ніяке світло крізь них не проникало.

Ці опущені штори чомусь знову спрямували його думки до міс Павел і до того, як вона залізла в той хіпі-автомобіль. Настрій йому геть зіпсувався, коли він пригадав, як вона затягла свою праву литку та щиколотку в машину, перед тим як зачинила за собою дверці. Куди вона подалася? Чи їхала вона тепер по шосе й вітер струменів по її волоссю, як музика струменіла тепер по Рестер-стрит? Чи в їхньому хіпі-автомобілі тепер сутеніло й вони мчали… куди? Джиммі хотів це знати, але потім йому перехотілося. Він побачить її завтра в школі, якщо тільки обоє не візьмуть вихідний, щоб відсвяткувати повернення Дейва, — і він її запитає, але таки запитувати, мабуть, не стане.

Джиммі взяв свій хот-дог і сів на бровку хідника навпроти Дейвового будинку, щоб перекусити. Коли він з’їв десь із половину, якась частина штори трохи піднялася й він побачив Дейва, що стояв у вікні, дивлячись униз, на нього. Джиммі підняв свій наполовину з’їдений хот-дог, вітаючи друга, але Дейв не захотів упізнати його, навіть коли товариш підняв свій хот-дог удруге. Дейв просто дивився вниз. Він дивився на Джиммі, й хоча той не міг бачити очей товариша, відчував, проте, що вони порожні. Порожні й осудливі.

Мати Джиммі сіла поруч на бровку тротуару, а Дейв відступив од вікна. Мати Джиммі була маленька тендітна жінка з білявим волоссям. Маючи надзвичайно тонку та ніжну статуру, вона рухалася так, ніби несла цеглу на кожному своєму плечі, й зітхала так часто й таким чином, що Джиммі не був певен, чи вона усвідомлювала, що з неї вилітає повітря. Він дивився на материні фотографії, зняті ще до того, як мати завагітніла ним, і вона здавалася не такою тендітною, як тепер, і набагато молодшою, зовсім дівчинкою-підлітком, якщо дивитися на неї під таким кутом зору. Її обличчя було круглішим на світлинах, без зморшок під очима та на лобі, й вона всміхалася гарною широкою усмішкою, яка лише здавалася трохи зляканою, а може, цікавою, Джиммі ніколи не міг цього достеменно визначити. Батько казав йому тисячу разів, що він мало не вбив матір, коли з неї вилазив, і вона стікала й стікала кров’ю, аж поки лікарі не стурбувалися, що вона ніколи не перестане кривавити. Після цього мати вся висохла, казав батько. І, звичайно, не могло бути й мови про інших дітей. Хто б іще захотів стерпіти таку муку?

Мати поклала долоню на коліно Джиммі й спитала:

— Як ти почуваєшся, Джі-Ай-Джо?

Вона завжди називала його різними назвиськами, які часто вигадувала на місці, й Джиммі здебільша не розумів, кого стосується ім’я, яке мати промовляла.

Він стенув плечима.

— Хіба ти не бачиш?

— Ти нічого не сказав Дейвові.

— Мамо, ти не давала мені й ворухнутися.

Мати зняла долоню з його коліна й обхопила себе руками, бо разом із сутінками похолоднішало.

— А згодом? До того, як він повернувся додому?

— Я побачуся з ним завтра в школі.

Мати засунула руку до кишені, дістала звідти свої сигарети «Кент» і закурила одну, видихнувши струмінь диму.

— Не думаю, що він завтра прийде до школи.

Джиммі доїв свій хот-дог.

— Якщо не прийде завтра, то прийде згодом.

Мати кивнула головою й видихнула з рота нову порцію диму. Вона поставила лікоть у розкриту долоню, курила й дивилася на Дейвове вікно.

— Як тобі велося сьогодні в школі? — запитала вона, хоч складалося враження, що відповідь не вельми її цікавить.

Джиммі стенув плечима.

— Добре.

— Я розмовляла з твоєю вчителькою. Вона дівчина розумна.

Джиммі не сказав нічого.

— Справді розумна, — повторила мати, видихнувши сіру стрічку диму.

Джиммі й тепер промовчав. Він майже ніколи не знав, що йому сказати батькам. Мати завжди така змучена, така виснажена. Дивиться на щось, чого Джиммі не бачить, димить сигаретами й ніколи не чує його з першого разу, доводиться їй повторювати. Батько був зазвичай у поганому гуморі й навіть коли нібито жартував, Джиммі знав, що будь-якої миті він може перетворитися на роздратованого пияка й дати Джиммі потиличника за слово, з якого ще півгодини тому посміявся б. Знав і те, що хоч би як він намагався прикинутися інакшим, мав таки в собі своїх батька й матір — йому були властиві тривалі материні мовчанки й несподівані напади батькового роздратування.

Коли Джиммі набридало уявляти себе бойфрендом міс Павел, він іноді намагався уявити собі, як би він почувався, бувши її сином.

Мати дивилася на нього тепер, заклавши сигарету собі за вухо, її маленькі очі чогось шукали.

— Ти чого? — запитав Джиммі й зніяковіло до неї всміхнувся.

— У тебе широка усмішка, Кассікусе Клею, — проказала мати, усміхаючись у відповідь.

— Справді?

— Атож, справді. Коли виростеш, ти зламаєш не одне дівоче серце.

— Це добре, — сказав Джиммі, й обоє засміялися.

— Ти міг би бути трохи балакучішим, — сказала мати.

«І ти могла б», — хотів відповісти їй Джиммі.

— Утім, і це непогано. Жінки люблять мовчазних чоловіків.

Подивившись через материне плече, Джиммі побачив, як, спотикаючись, вийшов із хати батько, в пом’ятому одязі, з обличчям, розпухлим від сну або випивки, або того й того. Батько подивився на гулянку, що відбувалася перед ним, так, наче не тямив, із якого дива вона тут почалася.

Мати простежила за синовим поглядом, і, коли Джиммі знов поглянув на неї, вона, як і перше, здавалася змученою та виснаженою, усмішка цілком зійшла з її обличчя, й годі було повірити, що ця жінка колись ізнову спроможеться всміхатися.

— Я рада, Джиме.

Він любив, коли мати взивала його Джимом, він тоді почував себе так, ніби вони про щось домовляються.

— Чому?

— Тому, хлопче, що ти не поліз у ту машину.

Вона поцілувала його в лоб, і Джиммі побачив, як заблищали материні очі, потому вона підвелася й, обернувшись до чоловіка спиною, підійшла до інших матерів.

Джиммі поглянув угору й побачив у вікні Дейва, який знову дивився на нього. Тепер у кімнаті за товаришевою спиною горіло слабке жовте світло. Цього разу Джиммі навіть не намагався подати йому знак. Поліція та репортери вже розійшлись, а вечірка набрала таких обертів, що вже, мабуть, ніхто не пам’ятав, із чого вона почалася. Джиммі відчував, що Дейв у тім помешканні сам-один, окрім своєї божевільної матері, оточений коричневими стінами й слабким жовтим світлом від гулянки, що відбувалася внизу надворі.

І він знову відчув радість, що не поліз у той автомобіль.

Зіпсований. Так сказав батько Джиммі його матері минулої ночі.

— Навіть якщо вони знайдуть його живим, він буде зіпсований. Він ніколи не стане таким, як раніше.

Дейв підняв одну руку. Він тримав її біля плеча й довго нею не рухав. Коли Джиммі махнув рукою у відповідь, то відчув, як його опановує смуток, проникає глибоко в душу, а потім перекочується по ньому дрібними хвилями. Він не знав, із чим пов’язаний той сум — із батьком, матір’ю, міс Павел, із цим місцем чи Дейвом, який тримає свою руку, стоячи біля вікна, й не опускає, — та хоч би що його спричинило — щось одне з того чи все разом, — цей смуток вже ніколи не покине його. Джиммі, який сидів на бровці хідника, мав одинадцять років, але він більше цього не відчував — він почувався старим. Старим, як його батьки, старим, як ця вулиця.

«Зіпсований», — подумав Джиммі й опустив руку на коліно. Він побачив, як Дейв кивнув йому головою, а тоді спустив штору й повернувся у своє тихе помешкання з його коричневими стінами та годинниками, що цокали. Джиммі відчув, як смуток закоренився в ньому, загніздився в його нутрощах, ніби знайшов собі теплий притулок. І хлопець навіть не спробував звільнитися від нього, бо якась частинка його єства розуміла — цього не позбудешся.

Він підвівся з бровки, не маючи найменшого уявлення, що робитиме далі. Джиммі відчув ту нестримну тривожну потребу що-небудь розбити або утнути щось надзвичайне й божевільне. Але потім його живіт забурчав, і він зрозумів, що досі голодний, тому пішов по ще один хот-дог, сподіваючись, що вони не закінчилися.

Бренден Гарріс кохав Кейті Маркус, як божевільний, кохав її, як кохають жінок у кінофільмах, кохав під музику оркестру, який грав у його крові й гримів у його вухах. Він кохав її, коли вона прокидалася, кохав, коли лягала спати, кохав протягом цілого дня й кожної секунди, яка була частинкою цього дня. Бренден Гарріс кохав би Кейті Маркус, навіть якби вона була бридкою. Він кохав би її з поганою шкірою, без грудей і з густою шерстю на верхній губі. Він кохав би її беззубою. Він кохав би її лисою.

Кейті. Звук її імені, яке лунало в його мозку, був достатнім для того, щоб Бренден почував себе так, ніби все його тіло наповнилося окисом азоту, завдяки якому він міг ходити по воді або підняти автобус і пожбурити його через вулицю.

Бренден Гарріс любив усіх, бо він любив Кейті, а Кейті любила його. Бренден любив вуличний рух, туман і стукіт відбійних молотків. Він любив свого нікчемного батька, який не надіслав йому жодного подарунка, жодної привітальної листівки на Різдво, відтоді як покинув Брендена та його матір, коли Бренденові було тільки шість років. Він любив понеділкові ранки, любив комедійні телесеріали, з яких і недоумок не посміється, любив стояти в чергах. Він любив навіть свою роботу, хоч більше ніколи на неї не піде.

Завтра вранці Бренден покине цей дім, покине свою матір, вийде в ці обшарпані двері й спуститься розламаними сходами на широку вулицю, обабіч якої стоять машини й сидять на відкритих верандах люди. Він ітиме не під якусь гуркітливу ахінею, а під звуки врочистого гімну — ось що він слухатиме, йдучи по асфальту, навіть якщо машини битимуть бамперами по його ногах і гучно сигналитимуть. І, йдучи прямо цією вулицею, він дійде до самого центру Бакінгема, щоб зустріти там свою Кейті. Вони залишать усе позаду, сівши на літак і полетівши до Лас-Вегаса, візьмуться там за руки, Елвіс прочитає їм уривок із Біблії і запитає, чи хоче він узяти цю жінку за дружину, а Кейті скаже, що вона хоче піти за цього чоловіка — і тоді вони все забудуть, вони одружаться й ніколи не повернуться назад, ніколи й нізащо. Залишаться тільки він і Кейті, й решта їхнього життя лежатиме перед ними відкрита й чиста, відокремлена від минулого, відокремлена від світу.

Він оглянув свою спальню. Одяг спакований. Дорожні чеки «Америкен експрес» спаковані. Взуття спаковане. Фотографії його та Кейті спаковані. Портативний програвач дисків, диски й туалетні знадоби спаковані.

Він подивився на речі, які лишав тут. Постери з Бердом і Перрішем. Постер з Фіском, який показав себе 1975 року. Постер з Шарон Стоун у вузькій білій сукні (яку він згорнув і засунув під ліжко того вечора, коли вперше привів до себе Кейті, але все ж таки не викинув). Половина його дисків CD. К бісу їх, нехай. Більшість із них він не слухав більш як двічі. Конферансьє Геммер і Біллі Рей Сайрес. Господи! Два потужних динаміки фірми «Соні» на додачу до його єнсенівської звукової системи, на двісті ватт загалом, які він оплатив минулого літа, коли крив дахівку для команди Боббі О’Доннела.

Саме тоді він уперше й наблизився до Кейті, щоб почати з нею розмову. Господи, це було лише рік тому! А йому іноді здавалося, що відтоді минуло вже десять років, а коли й — що тільки хвилина. Кейті Маркус. Авжеж, він знав про неї; усі в поблизькій місцевості знали про Кейті. Вона була надто гарна. Однак мало хто знав її по-справжньому. Краса іноді впливає так на людей. Вона відлякує вас, примушує триматися від неї на відстані. У житті відбувається не так, як у кіно, де камера показує, ніби краса кличе вас до себе. У реальному світі краса неначе зводить паркан навколо себе.

Але Кейті від того першого дня, коли прийшла на будівельний майданчик разом із Боббі О’Доннелом, а потім він покинув її там, бо з кількома своїми хлопцями мусив податися в протилежний кінець міста в якійсь нагальній справі й покинути Кейті, так ніби її ніколи й не було з ними, — від того першого дня вона була така проста й природна; вона крутилася біля Брендена, коли він фарбував дах, ніби була його замовницею. Вона знала, як його звуть, і сказала йому:

— Як такий пристойний хлопець, як ти, Брендене, погодився працювати на Боббі О’Доннела?

Його ім’я злетіло з її вуст так, ніби вона промовляла його щодня. Бренден, який стояв навколішки на краю даху, мало не знепритомнів і не впав униз. Атож, мало не знепритомнів. Без жартів. Ось як вона на нього вплинула.

І завтра, щойно вона зателефонує йому, вони поїдуть звідси. Поїдуть назавжди.

Бренден ліг на спину на своєму ліжку та уявив собі її місячне обличчя над собою. Він знав, що заснути не зможе. Він надто накручений. Але він нічого не має проти. Він лежав, а Кейті плавала над ним і всміхалася, і її очі сяяли над ним.

Дейв Бойл завершив цей вечір у «Мак-Ґіллзі», сидячи зі Здоровилом Стенлі в кутку бару та дивлячись, як «Сокс» грають свою фінальну гру. Педро Мартінес панував на полі, й «Сокс» нещадно лупцювали «Янголів». Педро бив, як очманілий, і м’яч потрапляв на базу весь потовчений і гарячий. На третій подачі нападники «Янголів» здавалися наляканими, а на шостій вигляд у них став такий, ніби кожен із них мріяв якнайшвидше потрапити додому й чекати, коли дружина принесе обід. Коли ж Гаррет Андерсон закинув м’яча кудись праворуч за межі поля, зробивши зусилля Педро цілком непотрібними, за рахунку 8—0 пропало будь-яке збудження від гри, й Дейв завважив, що приділяє більше уваги вболівальникам та стадіонові, аніж власне грі.

Він приділяв найбільше уваги вболівальникам на дешевих місцях — на їхніх обличчях він бачив огиду та втому поразки. Вболівальники там, здавалося, брали набагато ближче до серця результати гри, аніж запасні гравці, що сиділи під навісом на краю поля. І, мабуть, так воно насправді й було. Для декого з них, подумав Дейв, це був єдиний матч, на який вони могли вибратися протягом року. Вони брали з собою дітей, дружину й вирушали з дому раннього каліфорнійського вечора з прохолоджувальними трунками для пікніка, брали квитки по тридцять п’ять баксів, які давали їм змогу розташуватися на дешевих місцях і купити дітям двадцятип’ятидоларові капелюшки, з’їсти пацючі гамбургери та хот-доги по чотири п’ятдесят, запиваючи їх пепсі та заїдаючи морозивом, що тануло й прилипало до їхніх волохатих рук. Дейв знав, що вони готувалися до великого торжества, яке дозволить їм змінити своє безрадісне життя на рідкісний і чудовий парад перемоги. Тому, перебуваючи на аренах та стадіонах, вони почувалися неначе в соборі — бурмочучи молитви, і сорок тисяч сердець усі билися в ритмі однієї колективної надії.

Переможіть для мене. Переможіть для моїх дітей. Переможіть для мого шлюбу, щоб я міг принести вашу перемогу до свого автомобіля й сидіти в її сяйві разом зі своєю родиною, поки ми повертатимемося до нашого безрадісного життя.

Переможіть для мене. Переможіть. Переможіть. Переможіть.

Та коли твоя команда програвала, ця колективна надія розсипалася на скалки й забирала із собою ілюзію єдності з твоїми друзями-парафіянами. Твоя команда зраджувала тебе й лише нагадувала тобі, що завжди, коли намагаєшся перемогти, ти програєш. Коли в тебе народжувалася надія, вона мала померти. І ти сидів посеред звалища целофанових обгорток, розсипаного попкорну й мокрих паперових стаканчиків для пиття, знову провалившись у тупу безнадію свого життя, готуючись вирушити додому через паркувальний майданчик разом з ордами п’яних розгніваних чужинців, із дружиною, яка підраховує, скільки ти змарнував грошей на свою чергову невдачу, та з трьома вередливими дітлахами. І тобі залишалося тільки сісти в автомобіль і рушити до своєї домівки, до того самого місця, з якого цей собор обіцяв визволити тебе.

Дейв Бойл, колишня зірка бейсбольної команди Технічної вищої школи «Дон Боско» в її найщасливіші роки 1978—1982, знав, що в цьому світі немає нічого мінливішого за прихильність уболівальника. Він знав, що означає потребувати їх, ненавидіти їх, ставати перед ними навколішки й благати ще одного схвального реву, схиляти голову, коли ти розбив їхнє спільне гаряче серце.

— Поглянь-но, які киці! — вигукнув Велетень Стенлі, й Дейв звів очі, щоб побачити двох дівчат, що несподівано залізли на бар і затанцювали там під акомпанемент своєї третьої подруги, яка заспівала пісню «Кароока дівчина» без музичного супроводу, тоді як подруги її крутили гепами й вигинали стегна.

Та, що танцювала праворуч, мала гладеньку шкіру й блискучі сірі очі, які наче промовляли: «Трахни мене!» Дейв дійшов висновку, що вона перебувала на вершині свого розквіту, бувши дівчиною, яка чудово качатиметься в постелі десь протягом наступних півроку. Але ще через два роки вона перестане бути привабливою, це було вже видно з її підборіддя, — стане товстою й розм’яклою, носитиме халат, і ви навіть уявити собі не зможете, що ще зовсім недавно вам хотілося затягти її в ліжко.

Проте друга з них…

Дейв знав її змалечку. Кейті Маркус, дочка Джиммі й бідолашної покійної Маріти, а тепер падчерка кузини його жінки Аннабет. Як же ж вона виросла! Кожна часточка її тіла була тверда, свіжа й, здавалося, не підкорялася законові земного тяжіння. Дивлячись, як вона танцює, нахиляється, вигинається та сміється, як русяве волосся, немов серпанком, затуляє її обличчя, Дейв відчув, як неясна приємна млість розгоряється в ньому, наче жаркий вогонь, і виникло це не саме по собі. Воно передалося йому від її тіла, від раптового впізнання її обличчя, коли їхні очі зустрілися і вона всміхнулася та поманила пальцем. Цей жест проник крізь кістки його грудей, і серце йому стислося та забриніло.

Він глянув на хлопців, які сиділи в барі, — вони з таким захватом дивилися на танець двох дівчат, ніби ті були привидами, що їх послав сюди Бог. Дейв бачив на їхніх обличчях ту саму тугу, що й на обличчях уболівальників «Янголів» після перших подач у матчі, журливу тугу, змішану з журливим передчуттям, що вони повернуться додому невдоволені й сидітимуть о третій годині ночі у ванні, мастурбуючи власний член, тоді як дружина й діти хропітимуть нагорі.

Дейв дивився, як миготить перед його очима Кейті, й пригадував, якою була Мора Ківні, коли лежала голою під ним зі спітнілими бровами та очима, що розслабилися від випивки та хоті. Хоті до нього, Дейва Бойла, бейсбольної зірки, гордості Низини протягом трьох коротких років. Тоді ніхто вже не пам’ятав, що він був тим самим хлоп’яком, якого викрали десять років тому. Ні, він місцевий герой. Мора втішається з ним у ліжку. Доля перебуває на його боці.

Дейв Бойл. Він тоді не знав, як коротко триває майбутнє. Як швидко воно зникає і залишає тебе з невеселим теперішнім, яке не пропонує тобі сюрпризів, не подає надій, не дає тобі нічого, крім днів, які так непомітно зливаються один з одним, коли рік уже минув, а на кухні досі висить сторінка календаря, яка вказує на один із днів у березні.

Ні, я більше не піддамся мріям, кажеш ти собі, щоб не відчувати потім болю та зневіри. Але ось твоя команда відігралася, або ти подивився цікавий кінофільм, або побачив яскраву рекламу, що запрошує тебе відвідати екзотичну державу Аруба, або над тобою танцює дівчина з блискучими очима, дуже схожа на ту, з якою ти зустрічався, коли навчався у вищій школі, — дівчину, яку ти кохав і яку втратив, — і ти собі кажеш, нехай йому грець, чом би мені не помріяти ще разок?

У неділю о шостій ранку, за чотири з половиною години до першого причастя доньки Надін, Джиммі Маркусу зателефонував Піт Жилібйовскі й повідомив, що в їхній крамниці скрутна ситуація.

— Скрутна ситуація? — Джиммі сів у постелі й подивився на годинник. — Чорт би тебе забрав, Піте, ще тільки шоста година ранку! Ви з Кейті відчуваєте труднощі вже о шостій? Що ж ви робитимете о восьмій, коли до вас прийдуть парафіяни церков?

— Джиме, ти не зовсім зрозумів мою проблему. Кейті тут немає.

— Немає? Кого, ти сказав, немає?

Джиммі відкинув простирадла й підхопився з ліжка.

— Немає Кейті. Вона мала прийти о пів на шосту, еге? Приїхав хлопець із пончиками, сурмить мені в свою сурму, а я ще не маю готової кави через…

— Он як, — промурмотів Джиммі й перейшов через залу до кімнати Кейті, відчуваючи на своїх ногах холодний протяг — травневі ранки ще дихали березневими надвечір’ями.

— О п’ятій сорок приходили оті кляті наркомани, що працюють на будівництві, вони випили в нас усю французьку й колумбійську каву. А у відділі гастрономії панує неймовірний безлад. Скільки ти платиш тим хлопцям, що працюють у суботу вночі, Джиме?

Джиммі знову промурмотів: «Он як!» — і, коротко постукавши, штовхнув двері Кейті. Її ліжко було порожнє і, ще гірше, застелене, а це означало, що вдома вона не ночувала.

— Або піднімай їм платню, або хай забираються під три чорти, — сказав Піт. — Мені остогидло щодень витрачати зайву годину, щоб давати лад у крамниці, ще й бути готовим спілкуватися з покупцями… Як ваші справи, місіс Кармоді? Кава вже на плиті, можете зачекати секунду?

— Я йду, — сказав Джиммі.

— Окрім того, недільні газети не розібрані, лежать купою, разом із рекламними проспектами, — не крамниця, а смітник якийсь…

— Я сказав, що вже йду.

— Справді, Джиме? Дякую тобі наперед.

— Піте, зателефонуй Селові, запитай, чи не зможе він прийти на вісім тридцять замість десятої години.

— Гаразд.

Джиммі почув, як на Пітовому кінці дроту сигналить машина біля воріт.

— І Піте, ради Бога, відчини ворота тому хлопцеві. Він не може цілий день стовбичити перед крамницею з тими пончиками.

Джиммі повісив слухавку й повернувся до спальні. Аннабет сиділа в ліжку, прикривши ноги простирадлом, і позіхала.

— З крамниці? — запитала вона, супроводжуючи слова ще одним довгим позіхом.

Він кивнув.

— Кейті не з’явилася.

— Сьогодні, — сказала Аннабет, — день першого причастя для Надін, а вона не приходить на роботу. А ну ж як не прийде й до церкви?

— Я певен, вона прийде.

— Не знаю, Джиммі. Якщо Кейті так надудлилась учора ввечері, що послала к бісовій матері крамницю, то не можна бути певним ні в чому…

Джиммі стенув плечима. З Аннабет марно було розмовляти, коли йшлося про Кейті. Вона знала тільки два види поведінки в стосунках з падчеркою — або роздратування й холод, або крайній ентузіазм, коли обидві вдавали з себе найкращих подруг. Середини не існувало, й Джиммі знав, почасти відчуваючи себе винним, що більша частина непорозумінь виникла тому, що Аннабет з’явилася на горизонті, коли Кейті було сім років і вона лише почала звикати до батька й ще не перестала тужити за матір’ю. Дівчинка щиро зраділа, коли в помешканні, де вона жила з батьком, з’явилася жінка. Але Джиммі знав, що дочка засмучена смертю матері — якщо не безнадійно, то принаймні глибоко, — і ця втрата стукатиме в стінки її серця ще багато років, і щоразу, коли згадуватиме матір, вона нападатиме на Аннабет, яка, граючи роль матері, ніколи не жила за тими правилами, що їх Марітин привид міг би схвалити.

— Господи, Джиммі, — промовила Аннабет, коли той почав натягувати светра на футболку, в якій спав, і шукати свої джинси, — невже ти збираєшся кудись піти?

— Лише на годину. — Джиммі знайшов штани, які обкрутилися навколо ніжки ліжка. — Дві години щонайбільше. Сел має замінити Кейті о десятій годині. Піт зателефонує йому й попросить прийти раніше.

— Селові вже десь із сімдесят.

— То й що? Думаю, сечовий міхур розбудив його десь о четвертій ранку, і потім він усівся на дивані й досі дивиться телевізор.

— Бодай їй всячина. — Аннабет скинула з себе всі простирадла й підвелася з ліжка. — Паскудна Кейті. Невже вона зіпсує нам і цей день?

Джиммі відчув, як його шия нагрілася.

— А який ще день вона зіпсувала нам останнім часом?

Аннабет відмахнулася від нього рукою, стоячи вже у дверях ванної кімнати.

— Ти хоча б знаєш, де вона може бути?

— У Даяни або в Ів, — відповів Джиммі. Йому дуже не сподобався той зневажливий жест рукою.

Аннабет — любов його життя, тут сумніватися не випадає — навіть не уявляла собі, якою іноді вона може бути (і це було властиве всій родині Севіджів) та яке прикре враження справляли її погані думки або кепський настрій на інших людей.

— А може, в бойфренда.

— Справді? А з ким вона зустрічалась останніми днями?

Аннабет увімкнула душ і відступила до зливальниці, чекаючи, поки вода нагріється.

— Я думала, ти це знаєш краще від мене.

Вона відкрила аптечку, шукаючи там пасту для чищення зубів, і похитала головою.

— Вона перестала зустрічатися з Маленьким Цезарем у листопаді. Я була цьому рада.

Джиммі, який узував черевики, всміхнувся. Аннабет завжди називала Боббі О’Доннела Маленьким Цезарем, а коли й набагато брутальнішими прізвиськами, і не тільки тому, що той був амбітним гангстером із холодним поглядом, а й тому, що він був гладкий коротун, схожий на Едварда Дж. Робінсона. То були напружені кілька місяців, коли минулого літа Кейті стала зустрічатися з ним, і брати Севіджі сказали Джиммі, що він може покластися на них, мовляв, вони прищемлять йому прутень, якщо в тому виникне потреба. Джиммі не знав, чи то вони були морально обурені тим, що такий покидьок зустрічається з їхньою улюбленою небогою, чи то Боббі О’Доннел став для них надто небезпечним суперником.

Та хай там як, Кейті сама порвала ці взаємини, і, крім чималої кількості телефонних дзвінків о третій годині ночі й тієї Різдвяної ночі, коли Боббі та Роман Фоллов з’явилися в них на парадному ґанку з невідомими намірами, наслідки розриву минулися без особливих пригод.

Той факт, що Аннабет не терпіла Боббі О’Доннела, не міг не насмішити Джиммі, бо іноді він замислювався, чи ненавиділа Аннабет Боббі тільки тому, що він був схожий на Едварда Дж. і спав з її падчеркою, а чи ще й тому, що той був недоробленим бандитом, на відміну від професіоналів, якими вона вважала своїх братів, безперечно, знаючи, яким фахівцем був її чоловік у ті роки, коли Маріта ще не вмерла.

Маріта пішла в за`світи чотирнадцять років тому, коли Джиммі відсиджував два роки в’язниці у виправному закладі «Оленячий острів» у Вінтропі. Одного вечора під час відвідин ув’язненого чоловіка, коли п’ятирічна Кейті спала в неї на колінах, Маріта показала Джиммі родимку на своїй руці, яка останнім часом дуже потемніла, і сказала, що збирається піти до лікаря, який працює в громадській клініці. Про всяк випадок, пояснила вона. Через чотири тижні їй вже робили хімію. А півроку по тому, як розповіла йому про родимку, Маріта померла. Кілька субот Джиммі мусив спостерігати, як тіло дружини стає білим, немов крейда, сидячи на протилежній стороні темного дерев’яного столу, припаленого сигаретами, вкритого плямами від поту й почорнілого за сотню років базікання та скарг ув’язнених. Останній місяць свого життя Маріта була вже надто хвора, щоб приходити, заслабка, щоб писати, й Джиммі мусив задовольнитися телефонними дзвінками, під час яких вона здавалася надто виснаженою або накачаною ліками, або й такою, й такою.

— Ти знаєш, що мені віднедавна сниться? — запитала вона одного разу. — Сниться і сниться.

— Що тобі сниться, моя дитино?

— Помаранчеві штори. Великі щільні помаранчеві штори. — Вона цмокнула губами, й Джиммі почув, що Маріта п’є воду… — Штори, які метляються на вітрі, звисаючи зі своїх поперечок. Лише метляються й ляскають. Лясь, лясь, лясь. Сотні штор на великому-великому полі. Ляскають і лопотять.

Джиммі чекав, що далі, але Маріта урвала на цьому розповідь. Не хотячи, щоб дружина змовкала посеред розмови, як було не раз, він запитав:

— Як там Кейті?

— Чого?

— Що робить Кейті, моя люба?

— Твоя мама добре дбає про нас. Вона дуже журиться.

— Хто журиться? Моя мама чи Кейті?

— Обидві. Пробач, Джиммі. Я піду. Мене нудить. І я дуже стомлена.

— Гаразд, дитино.

— Я тебе кохаю.

— І я тебе.

— Джиммі. У нас ніколи не було помаранчевих штор. Я не помиляюся?

— Ні, не помиляєшся.

— Дивно, — сказала вона й повісила слухавку.

Останнє слово, яке вона сказала йому, — «дивно».

Атож, дивно. Родимка, що була на твоїй руці, відколи ти ще лежала в колисці й дивилась на підвішені над тобою картонні іграшки, раптом потемніла й через двадцять чотири тижні, майже два роки по тому, як ти лежала в постелі зі своїм чоловіком і обхоплювала його тіло своєю ногою, тебе поклали в домовину й зарили в землю, а твій чоловік стояв за півсотні ярдів від тебе, між двома озброєними охоронцями й з кайданами на руках і ногах.

Джиммі випустили на волю через два місяці після похорону дружини, й він стояв на кухні в тому самому одязі, в якому покинув в’язницю, і усміхався до своєї незнайомої дитини. У свої перші чотири роки вона мала познайомитися з ним, бо ж зовсім його не пам’ятала. Пам’ятала тільки те, що сталося за останні два роки її життя. Можливо, в її пам’яті жило кілька фрагментів про чоловіка, якого вона бачила в цій оселі до того, як їй було дозволено приходити до нього лише по суботах і сидіти на протилежному боці старого стола у вологому домі з поганим запахом, побудованому на індіянському кладовищі, де свистіли вітри, стіни хиталися, а стелі нависали надто низько. Стоячи на своїй кухні й дивлячись, як вона споглядає його, Джиммі ніколи ще не почувався таким безпорадним. Він зроду не був таким самотнім або наляканим, як тепер, коли, опустившись навколішки біля Кейті та взявши її рученята в свої руки, дивився на них обох у своїй уяві, немовби літав над кімнатою. І, літаючи над ними, він думав: «О Боже, мені шкода цих двох». Чужі одне одному, в брудній кухні, намагаються виміряти одне одного, силкуються не мати ненависті одне до одного, бо ж вона померла й позмусила їх приліпитися одне до одного, неспроможна знати, що вони, в біса, робитимуть далі.

Його донечка — це створіння, яке жило, дихало й почасти вже було сформоване, — тепер залежала від нього, подобалось це їм чи ні.

— Вона всміхається нам із неба, — промовив Джиммі до Кейті. — Вона пишається нами. Справді пишається.

Кейті запитала:

— Ти знов повернешся в те місце, де був?

— Ні, не повернуся. Ніколи.

— Ти поїдеш кудись іще?

Тієї миті Джиммі радо погодився б відсидіти ще років із шість у брудній ямі, такій, як «Оленячий острів», або й у гіршому місці, аніж проводити по двадцять чотири години на кухні з незнайомою донькою, з цією невизначеністю майбутнього, із цим — як називати речі своїми іменами — клопотом, на який доведеться потратити залишок своїх молодих років.

— Нікуди я не поїду, — сказав він. — Я тебе не покину.

— Мені хочеться їсти.

Джиммі наче вдарило електричним струмом — о Боже, йому ще й годувати доведеться це створіння. До смерті. Ісусе Христе!

— Гаразд, — відказав він, відчуваючи, як усмішка затремтіла на його обличчі. — Ми поїмо.

Неділя Шона Дівайна — його перший робочий день після тижневої перерви — почалася, коли він рвучко пробудився зі сну, вихоплений з нього дзеленчанням будильника, яке наповнило його відчуттям безповоротності, немов дитину, що виходить із матки й знає, що зроду туди не повернеться. Він не міг пригадати багато конкретних подробиць — пам’ятав лише кілька не пов’язаних між собою деталей і мав таке відчуття, що суцільної оповіді він не бачив уві сні. А проте вона вгородилася, наче бритва, в потилицю й не відпускала його уяву весь ранок.

Його дружина Лорен була в тому сні, й він досі чув запах її тіла. Вона мала розтріпане волосся кольору мокрого піску, темніше й довше, ніж у житті. На ній був мокрий білий купальний костюм. Тіло мало темну засмагу, до голих гомілок та пальців на ногах прилип пісок. Вона пахла морем і сонцем. Сидячи на колінах у Шона, цілувала його в ніс, лоскотала йому горло своїми довгими пальцями. Вони розташувалися на ґанку пляжного будинку, й Шон міг чути шум прибою, хоч і не бачив ніякого океану. Там, де мав бути океан, бовванів порожній телевізійний екран завбільшки з футбольне поле. Коли Шон дивився в нього, то бачив лише своє віддзеркалення, без Лорен, так ніби він обіймав порожнє повітря.

Але в руках він відчував її тепле тіло.

Потім його пам’ять зберегла, як він стояв уві сні на даху будинку, а замість тіла Лорен тримав у руках гладенький металевий флюгер. Він обіймав той флюгер, а внизу зяяла глибока яма, й на причалі стояла яхта. Далі він побачив себе голим у ліжку з жінкою, якої ніколи раніше не зустрічав. Доторкаючись до неї, Шон відчував, за якоюсь дивною логікою сновидіння, що Лорен перебуває в сусідній кімнаті й спостерігає за ними по відео. Тим часом крізь вікно проломилася чайка, уламки скла розсипалися по ліжку, й Шон, уже одягнений, нахилився над ним.

Чайка глибоко зітхнула й промовила:

— У мене болить шия, — і Шон прокинувся, перш ніж устиг сказати: «Бо вона в тебе зламана».

Він прокинувся, але сон усе ще важко перекочувався в його мозку, його пушинки застрягли під повіками й приліпилися на верхній частині язика. Він тримав очі заплющеними, а тим часом будильник не вгавав. Шон гадав, це новий сон, і він досі спить, а дзвінок лунає лише в його уяві.

Нарешті він розплющив очі. Відчуття твердого тіла незнайомої жінки й запах моря, який ішов від тіла Лорен, іще якийсь час залишалися в тканині його мозку. До нього раптом дійшло, що це не сон, не кінофільм, не сумна-пресумна пісня.

Це були ті самі простирадла, те саме ліжко, та сама порожня бляшанка з-під пива на його підвіконні, те саме сонце в його очах, той самий дзвінок будильника на столику біля ліжка. Це крапав кран, якого він забув закрутити. Це було його життя, що належало тільки йому.

Шон вимкнув будильник, але не відразу підвівся з ліжка. Він ще не хотів піднімати голову, бо не хотів з’ясовувати, чи вона не болить із похмілля. Якщо це так, то перший день на службі видасться йому вдвічі довшим, а він і без того, напевно, буде тривалим після тижневої відсутності Шона, з усією тією гидотою, яку він муситиме проковтнути, й жартами, що їх йому доведеться вислухати на свою адресу.

Він лежав і слухав вуличний гомін. Із-за сусідніх дверей, де жили наркомани, долинав звук від телевізора, який не вимикався цілісінький день. Під стелею хурчав вентилятор, а в кутку тихо гуділи мікрохвильова піч і холодильник. Гуділи увімкнені комп’ютери. Гуділи мобільні телефони, гуділи кухня та вітальня, а знадвору з боку вокзалу та житлових кварталів Фаней-Гайтс і Низини було чути безперервний гул.

Усе гуло й гуділо цими днями. Усе було плинне та швидке. Кожен мусив пристосуватися до цього світу, рухатися разом із ним, зростати.

Коли, в біса, це почалося?

Власне, більш нічого він не хотів знати. Коли пришвидшився ритм подій, що примусив Шона дивитись на людські спини?

Він заплющив очі.

Коли його покинула Лорен.

Саме тоді.

Надін Маркус, молодша донька Джиммі та Аннабет, уперше дістала благословенні дари святого причастя в неділю вранці у церкві Святої Цецилії, що в Східному Бакінгемі, в Низині. Її руки були стиснуті від долонь до пучок, а білий серпанок та біла сукня робили її схожою на дитя-наречену або на сніжного янгола. Вона йшла в процесії через прохід разом із сорока іншими дітьми, легко ковзаючи по підлозі, тоді як інші дівчатка та хлопчаки плентали й спотикалися.

Принаймні так здавалося Джиммі, й хоч він перший був готовий визнати, що мислить упереджено, коли йшлося про його дітей, він також не сумнівався, що має слушність. Інші діти тепер базікають або горлають, коли їм так хочеться, матюкаються перед своїми батьками, вимагають цього чи вимагають того, не шанують дорослих і дивляться на людей напівзатуманеним, напівгарячковим поглядом наркоманів, які просиділи надто багато часу перед телевізором, комп’ютером або тим і тим. Вони скидалися Джиммі на ртутні кульки, здавалося, кулька застигла на місці, але тут-таки покотилася геть, шарахаючись туди-сюди, розсипаючи сріблясту ртуть. Вони щось просять і зазвичай дістають, а як ні, то просять гучнішим голосом. Якщо відповідь і далі відкидна, починають верещати. І їхні батьки, боягузи жалюгідні, не витримують такого натиску й дають своїм нащадкам усе, чого ті прохають.

Джиммі й Аннабет любили до нестями своїх дівчат. Вони тяжко працювали, аби мати змогу задовольняти всі їхні забаганки й щоб ті почувалися щасливими та знали, що їх люблять. Але існувала чітка межа між цим та очевидними дурницями, й Джиммі докладав усіх зусиль, аби його дівчата напевно знали, де вона пролягає.

Варто подивитись на отих двох вишкварків, що саме проминали стілець, на якому сидів Джиммі, на двох малих, які штовхалися, голосно реготали, не звертали уваги на зауваження черниць і зачіпали парафіян. І дехто з дорослих дивився на це поблажливо. Господи. У часи Джиммі батьки виступили б із натовпу, схопили б обох розбишак за волосся, ляснули б їх по дупах і пошепки пообіцяли б, що вдома вони дістануть більше, перш ніж їх відпустити.

Джиммі ненавидів свого старого батька, не схвалював і колишні методи виховання, але, кат би його взяв, мала б існувати й середня лінія поведінки, якої більшість людей не знаходила. Дитина мала знати, що батьки її люблять, але існують чіткі правила поведінки, й хоч ти й милий малюк, проте це не означає, що можеш робити все, що тобі заманеться.

Звичайно, ти можеш дотримуватися всіх цих правил, виховати добру дитину, а вона завдасть тобі великих неприємностей. Як сьогодні Кейті. Вона не тільки не з’явилася на роботу, а й, схоже, знехтувала причастя своєї зведеної сестри. Що, в біса, стукнуло їй у голову? Та, мабуть, нічого особливого, й це найнеприємніше.

Обернувшись, щоб подивитися на Надін, яка йшла між рядами, Джиммі відчув таку гордість, що його гнів на Кейті (разом із невеличкою, але невідчепною тривогою) трохи вгамувався, хоча Джиммі й знав, що він повернеться. Перше причастя було подією в житті католицької дитини — день, коли тебе вдягають у святкові шати й підлещуються до тебе, а потім ведуть до сирної кав’ярні, — й Джиммі вірив у визначні події в житті своїх дітей та хотів, щоб вони їм надовго запам’яталися. Саме тому той факт, що Кейті не прийшла на конфірмацію сестрички, його неабияк стурбував. Їй було дев’ятнадцять років, хай і так, та все одно світ своєї молодшої напівсестрички вона не могла порівняти з хлопцями, вбранням та барами. Джиммі це розумів, тому зазвичай давав Кейті велику волю, але знехтувати таку подію після всього того, що він робив для Кейті, коли вона була молодша…

Він відчув, як знов розпалюється гнівом, і постановив, що, тільки-но вони зустрінуться, він улаштує Кейті «серйозну розмову» — так називала Аннабет їхні вияснювання стосунків, що часто траплялися протягом двох останніх років.

Бодай воно все запалося.

Надін уже майже порівнялася з лавою, на якій сидів Джиммі. Аннабет узяла з неї обіцянку, що та не дивитиметься на батька, коли його проминатиме, щоб не псувати врочистості святого таїнства якоюсь дитячою витівкою, але Надін усе одно подарувала йому погляд — ледве помітний, аби лиш показати Джиммі, що заради любові до нього вона готова ризикнути накликати материн гнів. Надін не звернула уваги на свого діда Тео й шістьох дядьків, які сиділи позаду Джиммі, й батько шанував її за це: вона наблизилася до межі, але не переступила її. Дівчинка скосила своє ліве око, й Джиммі завважив його крізь серпанок. Він привітав донечку, непомітно піднявши три пальці низько над рівнем свого сидіння й нечутно прошепотівши:

— Привіт!

Усмішка Надін була чистіша, ніж її серпанок або сукня чи черевички, й Джиммі відчув, як вона вдарила йому в серце, очі та коліна. Жінки, що існували в його житті, — Аннабет, Кейті, Надін і її сестра Сара — могли своєю усмішкою або поглядом так його ослабити, що в Джиммі підгиналися коліна, а з голови йому спадав капелюх.

Надін опустила очі й нахилила своє маленьке обличчя, щоб приховати усмішку, але Аннабет її помітила. Вона штовхнула Джиммі ліктем між ребрами та лівим стегном, і той обернувсь, почервонівши, до дружини й запитав:

— Ти чого?

Аннабет зиркнула на нього так, неначе казала: ось хай тільки додому вернемося, ти в мене дістанеш. Відтак спрямувала погляд уперед і стиснула губи, які лише злегка тремтіли в куточках. Джиммі знав, що досить йому сказати «У тебе проблеми?» своїм невинним, як у малого хлопця, голосом, і Аннабет засміється всупереч атмосфері в церкві, а одним із найбільших обдаровань Джиммі було вміння смішити жінок де завгодно й з чого завгодно.

Після цього протягом певного часу він не дивився на Аннабет, лише стежив за месою, а потім за обрядом конфірмації, коли кожна дитина вперше в своєму житті приймала облатку в підставлені ковшиком долоні. Він скрутив у трубочку програму конфірмації та став ляпати нею по своєму стегну, унаслідок чого в його долоні вона стала вологою від поту. Джиммі дививсь, як Надін підняла облатку з долоні, поклала її в рот і, опустивши голову, перехрестилась. У цю мить Аннабет притиснулася до чоловіка й прошепотіла йому на вухо:

— Наша дитинка. Господи, Джиммі, це ж наша дитинка!

Джиммі обхопив її рукою й міцно пригорнув до себе, прагнучи, щоб такі хвилини в житті тривали довго, щоб ти міг залишатися в них доти, доки не будеш готовий покинути їх, хоч би скільки годин або днів вони тривали. Він обернув голову й поцілував Аннабет у щоку, а вона пригорнулася до нього тісніше, й обоє не відривали очей від своєї донечки — їхнього світлого янгола.

Селеста прокинулась у неділю вранці, думаючи про труби — про мереживо труб, прокладене в будинках і ресторанах, кінотеатрах і торговельних центрах, яке обплутує всю мережу офісних будівель від сорокового поверху й нижче, поверх за поверхом, вливаючись у ще більшу систему стоків та акведуків, прокладених під містами й селищами, що пов’язують людей тісніше, аніж мова, з єдиною метою — кудись подіти те, що ми спожили й викинули з наших тіл, наших життів, вигребли з наших тарілок і горщиків.

Куди це все дівається?

Їй здавалося, вона вже ставила собі це запитання в якомусь туманному розумінні, так людина дивується, як щастить літакові триматися в повітрі, не махаючи крильми. Але тепер вона справді хотіла це знати. Вона сиділа на незастеленому ліжку, з цікавістю дослухаючись до ударів по м’ячу, якими Дейв і Майкл обмінювалися на задньому подвір’ї трьома поверхами нижче.

Куди ж усе це дівається, міркувала вона.

Воно мало кудись діватися. Усі ці потоки, ця мильна піна й шампунь, детергент і туалетний папір, блювотина, плями від кави, від крові та поту, бруд із манжет ваших штанів, а також із відвороту вашого коміра, з холодної городини, яку ви обшкрібали над сміттєвим відром, недокурки сигарет і волосся, зголене з ваших ніг, щік, заростів у вашому паху — усе це щоночі сходилось докупи із сотнями тисяч подібних або ідентичних речей у вологих тунелях, що кишіли червою, і стікало в широкі катакомби, а потім збиралося… де?

Ця нечисть уже не стікала в океани. Чи стікала? Вона нібито щось чула про септичний обробіток та очищення стічних вод, але не була певна, що бачила це не в кіно, а в кіно нерідко показують нісенітницю. Тож якщо все це потрапляє не в океан, тоді куди? А якщо в океан, то навіщо? Либонь існує кращий спосіб позбуватися сміття й нечистот, хіба ні? Але потім в її уяві знову постала вся ця система труб, наповнених нечистотами, і Селеста не знала що діяти.

Вона чула сухі уривчасті удари по м’ячу для гри в гольф. Чула, як Дейв кричить «Давай!», після чого Майкл б’є по м’ячу, а собака гавкає таким самим коротким гавкотом, як удар по м’ячу.

Вона перекинулася на спину, тільки тепер усвідомивши, що гола й що проспала до десятої години. Жодна з цих обставин не мала великого значення, бо Майкл тепер міг ходити, проте її опанувало слабке відчуття провини. Воно виникло в грудях і перекотилося в шлунок, коли вона пригадала, як цілувала плоть навколо свіжої Дейвової рани на кухні о четвертій ночі, стоячи навколішки, смакуючи страх та адреналін у чоловікових порах. Будь-яка тривога щодо СНІДу чи гепатиту подолана цією несподіваною потребою смакувати його, горнутися до нього так інтимно, як тільки можливо. Вона скинула з плечей халат, усе ще блукаючи язиком по його шкірі, й стояла там навколішки в самій футболці та чорних трусиках, відчуваючи, як ніч проникає під дверима знадвору й охолоджує їй ноги та коліна. Страх надав Дейвовій плоті напівгіркого-напівсолодкого смаку. Вона ковзала язиком від його шраму до горла, засовувала руку йому між стегна й відчувала, як він весь напружувавсь, а його дихання скорочувалося. Вона жадала відчувати смак його тіла й силу, яку несподівано відчула в собі, якнайдовше, тому підхопилася на ноги й накрила його. Далі проникла своїм язиком над його язиком, вчепилася пальцями йому у волосся та уявила собі, що висмоктує біль від його пригоди на паркувальному майданчику й переносить його в своє тіло. Вона притискала свою шкіру до його шкіри, аж поки він не зірвав з неї сорочку й не вп’явся вустами в її груди. Тоді вона припала тілом до його паху й відчула, як він застогнав. Вона хотіла, щоб Дейв зрозумів, що саме так вони існують у цьому притисканні плоті. В цьому переплетенні тіл, у цьому запаху, в цій потребі кохання… так, кохання, бо вона кохала його як ніколи тепер, коли знала, що мало не втратила його.

Зуби Дейва вгородилися в її перса, боляче смокчучи з усією сили, і вона штовхнула своє тіло глибше йому в рот і з радістю прийняла біль. Вона не протестувала б, якби він висмоктав з неї кров, бо він її потребував, його пальці глибоко вгрузли їй у спину, передаючи їй свій страх. І вона готова була прийняти його весь і виплюнути його замість нього. Вони обоє відчували себе сильнішими, ніж будь-коли. Вона була переконана в цьому.

Коли вона почала зустрічатися з Дейвом, їхнє сексуальне життя не знало ніяких меж. Вона приходила додому в помешкання, яке ділила з Розмарі, покрита синцями, слідами від укусів і подряпинами на спині, така змучена й виснажена, що скидалася на наркомана між його двома сеансами. Але після народження Майкла — власне кажучи, після того, як Розмарі переселилася до них, захворівши на свій перший рак, — Селеста й Дейв скотилися до стосунків, характерних для звичайних подружжів, тих, що дають привід для нескінченних жартів. Розтягти пестощі їм зазвичай заважала або втома, або неможливість усамітнитися, й вони обмежувалися кількома хвилинами попередньої гри, дрібкою поцілунків перед тим, як перейти до головного акту, який з плином років перестав здаватися головним актом, а більше такою собі інтерлюдією, щоб збавити час між прогнозом погоди та якоюсь передачею.

Проте вчора вночі хвилини колишньої пристрасті до них повернулися, й вона досі лежала в ліжку потовчена до самих кісток.

І лише тоді, коли почула Дейвів голос, який наказав Майклові зосередитися («Зосередься, нехай тобі грець!»), вона пригадала, що саме її так стривожило, — перед думкою про труби, перед спогадом про їхній божевільний кухонний секс, можливо, навіть перед тим, як вона залізла в ліжко сьогодні вранці: Дейв їй набрехав.

Селеста збагнула це вже тоді, коли він пішов до ванної після свого повернення, але вирішила не зважати на це. Потім, коли, лежачи на лінолеумі, вона підняла свої спину та сідницю над підлогою, щоб він міг у неї ввійти, подумала про це знову. Селеста дивилася в його очі, трохи осклілі, коли він входив у неї, а сама вона обхопила своїми стегнами його стегна. Вона зустріла його перші поштовхи з очевидною переконаністю, що Дейвова розповідь не має сенсу.

По-перше, хто міг сказати таку нісенітницю: «Твій гаманець або твоє життя, суко. Одне з двох. Обирай»? Звучало вкрай безглуздо. Це була фраза з кіно, як вона зрозуміла ще тоді, коли він мився у ванні. І навіть якби той бандит заготував цю фразу заздалегідь, він би її не промовив, коли надійшов його час. Якось, Селесті тоді ще не було двадцятьох років, на неї напали. Нападник, жовтий мулат із тонкими руками й неспокійними карими очима, підступив до неї впритул на пустирищі холодного пізнього вечора, притулив бритву до її стегна, зблиснув на неї холодними очима й прошепотів: «Давай усе, що в тебе є».

Навколо них ані живої душі, лише стояли дерева, безлисті в грудні, та кудись поспішав бізнесмен по той бік залізного паркану, не ближче як за двадцять ярдів. Бандит притиснув бритву трохи сильніше до її джинсів, не став їх різати, а тільки надавив на лезо, й вона відчула якийсь сморід і запах шоколаду в його диханні. Селеста простягла йому свій гаман, намагаючись уникнути погляду неспокійних карих очей лиходія, і, проказавши: «Тобі пощастило, що я кваплюся», рушила до Паркової вулиці без поспіху та страху.

Вона чула подібні розповіді від багатьох жінок. Чоловіки в цьому місті рідко зазнавали нападу, якщо самі на нього не наривалися, проте з жінками це відбувалося повсякчас. Пограбування завжди супроводжувалося погрозою зґвалтування, яку передбачала або відчувала жертва, але в усіх історіях, які вона чула, нападники не промовляли розумної фрази. Вони не мали на це часу. Їм треба було закінчити своє діло якнайшвидше: напасти й утекти, поки жертва не заверещала.

А потім ще невідповідність із ножем у правій руці й ударом лівою. Якщо рука з ножем — твоя головна рука, рука, якою ти пишеш, то хіба ти станеш бити лівицею?

Атож, Селеста вірила, що Дейв опинився в жахливій ситуації та мусив стати вбивцею або скотитися до ментальності вбивці. Але вона не сумнівалася в тому, що він не належав до чоловіків, які шукають таких ситуацій. З усім тим його історія мала кричущі неточності та провали. Це було схоже на намагання пояснити, звідки взялася пляма від губної помади на внутрішній стороні твоєї сорочки, — ти можеш бути вірний чоловік, але твої пояснення кумедні й ніхто їм не повірить.

Вона уявила двох слідчих, які, сидячи в їхній кухні, ставитимуть їм запитання, й не сумнівалася, що Дейв у них заплутається. Його історія розпадеться на клапті під їхніми байдужими поглядами та повторюваними запитаннями. Це буде схоже на її розпитування про його дитинство. Вона, звичайно, чула розповіді про нього. Низина була таке собі мале містечко, що існувало у великому місті, й люди шепотілися. Тож одного разу вона запитала в Дейва, чи не сталося з ним чогось жахливого в дитинстві, чогось такого, про що він не здужав розповісти нікому, але міг би розповісти їй, бо на той час вона була йому дружиною й носила його дитя в череві.

Він зиркнув на неї збентеженим поглядом.

— А, ти маєш на увазі ту подію?

— Яку подію?

— Я грався тоді з Джиммі й тим хлопцем, Шоном Дівайном. Та ти його знаєш: підстригала раз чи двічі.

Селеста пригадала. Він працював десь у карних органах, але не в місті. Він був високий, з кучерявим волоссям і проникливим бурштиновим голосом. Він мав ту саму певність у собі, що й Джиммі, — певність, притаманну або дуже вродливим чоловікам, або тим, яких рідко бере сумнів.

Вона не здужала уявити Дейва з цими двома чоловіками, навіть коли вони були хлопчаками.

— Справді, я його підстригала, — сказала вона.

— Тоді до нас під’їхав автомобіль, я заліз у нього, але незабаром утік.

— Утік?

Він кивнув головою.

— Моя люба, нічого особливого тоді не було.

— Але ж, Дейве…

Він притулив пальця до її губів.

— Закінчимо цю розмову, гаразд?

Він усміхався, але Селеста бачила — що це було? — якусь лагідну істерію в його очах.

— Що я можу тобі ще сказати… Пам’ятаю, грав у футбол, буцаючи бляшанку з-під пива, — мовив Дейв, — ходив до школи, намагався не заснути на уроці. Пам’ятаю кілька днів народження та інші дурниці. А взагалі то був надто нудний період. Інша річ у вищій школі…

Вона знехтувала його балачку, як і тоді, коли він брехав, чому утратив роботу на Американській пошті (Дейв сказав, що там відбулося масове скорочення працівників, але нікого більше не звільнили, а деякі їхні сусіди, навпаки, влаштувалися там на службу), або коли він сказав, що його мати померла від серцевого нападу, тоді як кожен із сусідів чув історію про те, як, прийшовши додому зі старшого класу вищої школи, Дейв побачив, що вона сидить біля печі, кухонні двері всі зачинені, всі отвори позатикані рушниками, а кімната наповнена газом. Селеста дійшла висновку, що Дейв відчував потребу брехати, відчував потребу змінити свою історію, аби вона стала такою, з якою він міг би жити, заховавши своє минуле якнайглибше. І якщо таким чином він ставав кращим, люблячим, не зважаючи на напади відчуження, чоловіком та уважним батьком, то хіба можна його за це судити?

Але Селеста знала, одягаючи якісь випадкові джинси та одну з Дейвових сорочок, що ця брехня може занапастити її чоловіка. Занапастити їх обох, бо вона приєдналася до змови, щоб навести правосуддя на хибний слід, виправши весь його одяг. Якщо Дейв не розповість їй щиру правду, вона не зможе допомогти йому. І коли прийде поліція (а вона прийде, адже це не телебачення; найтупіший п’яний детектив розумніший за них, коли йдеться про злочин), то розіб’є Дейвову історію, як яйце об сковорідку.

Права рука в Дейва боліла. Суглоби розпухли, збільшившись удвічі, а кістки, найближчі до зап’ястка, схоже, були готові прорвати шкіру. Він міг відмовитися від тренування з Майклом, але не захотів. Якщо малий не дасть ради його ударам, то він ніколи не зможе відбити м’яча у справжній грі, де той летить удвічі швидше, ударений майже вдесятеро важчою битою.

Його син був малий як на свої сім років і надто довірливий для цього світу. Мав відкрите обличчя й сині очі, що випромінювали світло надії. Дейв любив ці риси в своєму синові та водночас ненавидів їх. Він не знав, чи стане в нього сил подолати їх, але розумів, що незабаром йому доведеться взятися за це, бо інакше це зробить за нього світ. Оця ніжність у синовім характері була прокляттям Бойла, саме через неї Дейва в його тридцять п’ять років постійно приймали за студента коледжу, а в сусідніх кварталах іноді відмовлялися продати йому пляшку спиртного. Волосся в нього на голові було не менше, ніж у Майкла, жодна зморшка не прорізала обличчя, а його сині очі були жваві й невинні.

Дейв бачив, що Майкл стоїть, як його навчали, прилаштувавши свого кашкета й піднявши биту високо над плечем. Він злегка розгойдувався, зігнувши коліна, — Дейв постійно боровся з цією його звичкою, але вона поверталася, як судома. Тоді Дейв вирішив скористатися слабкістю супротивника й сильним ударом спрямував до нього м’яч, замаскувавши свій рух неповним помахом руки. В долоні дуже заболіло.

Майкл перестав нахилятися і, тільки-но Дейв розпочав свій рух, дарма що той був дуже швидкий і м’яч, злетівши вгору, став падати вниз, кинувся на нього, як шуліка. Дейв побачив на синовому обличчі обнадійливу усмішку як вияв захоплення своєю вправністю, проте зловив м’яч і хутко придавив його до землі. Завваживши, як згасла усмішка на синовому обличчі, він відчув у грудях біль.

— Молодець, — промовив Дейв, вирішивши похвалити сина. — Це був великий свінг. Вітаю.

У Майкла досі замість усмішки була гримаса.

— Як це ти зміг зупинити м’яч?

Дейв підняв м’яч із трави.

— Я не зміг би, якби не був набагато вищий за хлопців у молодіжній лізі.

Обличчя в Майкла освітилося, готове розпливтися в усмішці.

— Справді?

— Скажи мені, ти бачив у другій лізі гравців заввишки п’ять футів і десять дюймів?

— Ні.

— А я ще й мусив підстрибнути.

— Атож.

— Отже, тренуйся й не сумнівайся. Тобі не доведеться грати з гравцями, вищими за мене.

Майкл засміявся. Це був тріскотливий Селестин сміх.

— Гаразд.

— Але ти згинав ноги в колінах.

— Я знаю, знаю.

— Друже, після того як зупинишся, не ворушися.

— Але ж Номар…

— Про Номара я все знаю. І про Дерека Джитера теж. Вони твої сьогоднішні герої. От коли тобі платитимуть по десять мільйонів за гру, ти зможеш погойдуватись. А поки що…

Майкл стенув плечима, копнув по траві.

— А поки що, Майку?

Майкл зітхнув.

— А поки що мені треба зосередитися на основах.

Дейв усміхнувся, підкинув м’яча вгору й спіймав його, не дивлячись, як він падає.

— Але ти, тату, зловив його майстерно.

— Справді?

— Господи, ця штука на Пагорби летіла. Прямо за город.

— Прямо за город, — повторив Майкл і видав ще один скрипучий сміх своєї матері.

— Хто поїде «за го`род»?

Вони обернулися й побачили Селесту, яка стояла на задньому ґанку із зав’язаним на потилиці волоссям і боса, в одній із Дейвових сорочок, що, не заправлена, нависала над джинсами.

— Привіт, мамо!

— Привіт, мій любенький! Ти збираєшся з батьком їхати за город?

Майкл зиркнув на Дейва. Лише вони двоє розуміли, що материне запитання не має глузду.

— Та ні, мамо.

— Дейве?

— Ми про м’яч, люба, по якому він щойно вдарив. М’яч летів за город.

— А. М’яч.

— Я вдарив по ньому, мамо. Тато зловив його лише тому, що він високий.

Дейв відчував, що вона дивиться на нього, навіть коли її погляд був на Майклі. Вона дивилася на нього так, ніби хотіла запитати про щось. Він пам’ятав її хрипкий голос у своєму вусі, коли вона піднялася на кухні з підлоги, схопила його за шию, притулила губи до його вуха й сказала: «Тепер я — це ти. Ти — це я».

Дейв не знав, про що, в біса, вона говорить, але йому подобався звук її голосу, а хрипкі ноти на її голосівках наблизили його до оргазму.

Хоч тепер він мав таке відчуття, немов Селеста хотіла заглянути йому в душу, й це не сподобалося йому. Бо якби вона туди проникла, їй не сподобалося б те, що вона б там побачила, й вона втекла б від цього.

— Що ти хотіла, люба?

— Та нічого. — Вона обхопила себе руками, хоч день нагрівався швидко. — Ти вже поїв, Майкле?

— Ще ні.

Селеста похмуро глянула на Дейва, ніби Майкл учинив смертний гріх, вирішивши кілька разів кинути м’яч, перш ніж з’їсти свою вівсяну кашу з цукром, якою він снідав.

— Твоя миска на столі. Молоко поруч.

— Це добре. Я помираю з голоду.

Майкл поклав биту, і Дейв побачив зраду в тому, як син облишив биту, поквапившись до сходів. «То ти помирав із голоду? А хіба я заліпив тобі рота, що ти не міг сказати мені про це, бодай тобі те та се?»

Майкл пробіг повз матір і кинувся до сходів, що вели на третій поверх, так, ніби ті могли обвалитись, якщо він вчасно не вибіжить на самий верх.

— Пропускаєш, Дейве, сніданки?

— А ти, Селесто, спиш до полудня?

— Зараз лише чверть на одинадцяту, — відповіла Селеста, й Дейв відчув, як усе порозуміння, що повернулося до їхнього шлюбу після божевільної пристрасті, яка опанувала їх на кухні, перетворилося на дим і геть розвіялося.

Він примусив себе всміхнутися. Якщо твоя усмішка справжня, то ніхто крізь неї не проб’ється.

— То які в тебе плани, люба?

Селеста вийшла на подвір’я, її босі ноги здавалися на траві світло-коричневими.

— Що сталося з ножем?

— Яким?

— Тим самим, — прошепотіла вона, озираючись через плече на вікно спальні. — Тим, яким погрожував тобі бандит. Куди він подівся, Дейве?

Дейв підкинув м’яч угору й упіймав його в себе за спиною.

— Він зник.

— Зник? — Вона стисла губи й подивилася на траву. — Погано, Дейве.

— Чому погано, люба?

— Куди він зник?

— Зник, та й годі.

— Ти певен?

Дейв був певен. Він усміхнувся, подивився їй у вічі.

— Еге ж.

— Проте на ньому твоя кров. Твоя ДНК, Дейве. Чи він зник так, що його ніколи не знайдуть?

Дейв не мав відповіді на це останнє запитання, тому лише дивився на дружину, аж поки вона змінила тему.

— Ти читав уранішні газети?

— Авжеж, — сказав він.

— Там щось було?

— Що саме?

— Що саме… — просичала Селеста.

— О, ти про це? — Дейв похитав головою. — Ні, там не було нічого. Жодної згадки. Візьми до уваги, люба, що це сталося дуже пізно.

— Дуже пізно? А як же хроніка подій у місті? Вони завжди подають свої матеріали останніми, чекаючи поліційних повідомлень.

— Ти працюєш у газеті?

— Дейве, мені не до жартів.

— При чому тут жарти, люба? Я лише сказав тобі, що у вранішній газеті нічого нема. От і все. Чому? Я не знаю. Ми подивимося післяполудневі новини, може, там щось буде.

Селеста опустила очі й кілька разів кивнула головою.

— То ми щось довідаємося, Дейве?

Дейв відступив від неї.

— Тобто чи повідомлять нас про чорного чоловіка, якого знайшли побитим до смерті в парку… де це було?

— В «Останній краплі».

— Ага, в «Останній краплі».

— Так, Селесто.

— Гаразд, Дейве, — сказала вона. — Зрозуміло.

І вона залишила його. Обернулась до нього спиною й стала підніматися сходами на ґанок. Дейв учував тихе човгання її босих ніг.

Отак вони всі й робили. Вони залишали тебе самого. Можливо, фізично й ненадовго. Але емоційно, ментально? Вони ніколи не були поруч, коли ти їх потребував. Так само було з матір’ю. Того ранку, коли поліція привезла його додому, мати наспівувала «Старого Мак-Доналда» та готувала йому сніданок, вряди-годи поглядаючи через плече на нього й нервово всміхаючись — так усміхаються до випадкового пожильця, чия поведінка викликає сумнів.

Вона поставила перед ним тарілку з недосмаженою яєчнею, пересмаженим беконом та недопеченим хлібом і запитала, чи не хоче він помаранчевого соку.

— Мамо, — запитав він, — хто були ті чоловіки? Навіщо їм було…

— Дейве, — перепинила вона йому, — ти хочеш помаранчевого соку? Я не почула твоєї відповіді.

— Авжеж, хочу. Але я не розумію, навіщо вони…

— Ось, візьми, — сказала вона, поставивши перед ним сік. — Снідай, а я тим часом піду… — Вона махнула рукою в бік кухні, і гадки не маючи, що там робитиме. — Я хочу… випрати твій одяг. Гаразд? А що потім, Дейве? Потім ми підемо з тобою в кіно. Ти не проти?

Дейв глянув на матір: чи не чекає вона, бува, щоб він розтулив рота й розповів їй про автомобіль, будинок у лісі та про те, який запах мав той здоровило, коли поголився. Натомість він побачив натужну веселість матері, ту саму, яку вона напускала на себе, коли, збираючись у п’ятницю в гості, намагалася знайти добрий одяг, розпачливо сподіваючись здаватися гарною.

Дейв опустив голову й почав їсти яйця. Він почув, як, вийшовши з кухні, мати почимчикувала через залу, мугикаючи «Старого Мак-Доналда».

Стоячи тепер на подвір’ї, терплячи біль у суглобах, він так само чув цю пісню. Старий Мак-Доналд мав ферму. І все було чудово на ній. Він обробляв землю, сіяв у неї зерно, й усе виходило в нього збіса чудово. Усе в нього виходило до ладу, кури неслися, корови телилися, і не було про що розмовляти, бо нічого незвичайного не відбувалося, й ніхто не мав ніяких таємниць, бо таємниці були тільки для поганих людей, людей, які не їли яйця, людей, які залазили в автомобілі, що пахли яблуками, з дивними чоловіками й зникали на чотири дні, а потім повертались додому й розуміли, що всі, кого вони бачили раніше, також позникали і їх замінили однаковісінькі люди з усміхненими обличчями, на все готові, крім вислухати вас, на що завгодно, тільки не на це.

Перше, що Джиммі побачив, коли наблизився до входу у В’язничний парк із вулиці Роузклер, був поліційний автофургон, запаркований на Сідней-стрит. Його задні двері були відчинені, й двоє копів витягували звідти шестеро німецьких вівчарок на довгих шкіряних повідках. Він ішов по Роузклер від церкви, намагаючись не бігти, й приєднався до гурту роззявляк, що стовбичили на естакаді над Сідней-стрит. Вони стояли там, де Роузклер починала підійматися під естакадою, а потім перетинала В’язничний канал, втрачаючи свою назву на протилежній стороні й перетворюючись на Валенс-бульвар, коли вона відходила від Бакінгема й заглиблювалася в Шомат.

Позаду гурту, який там зібрався, височіла бетонна стіна заввишки в п’ятнадцять футів, що правила за глухий кут для Сідней-стрит і дивилася на останній закрут цієї вулиці, який прямував до Східної Низини, відгороджений від них іржавими ґратами, в які вони впиралися коліньми, а трохи далі від ґрат починався парапет із рожевого вапняку. Бувши малими, вони іноді призначали тут побачення. Сидячи в затінку, передавали по колу пляшку з пивом «Міллер» і споглядали миготіння на білому екрані кінотеатру для автомобілістів. Подеколи з ними приходив і Дейв Бойл, не тому, що комусь він дуже подобавсь, а тому, що був обізнаний з усіма фільмами й вряди-годи розповідав їм, що там діється на мовчазному розпливчастому екрані. Бувало, Дейв так захоплювався своєю розповіддю, що змінював голос, зображуючи різних акторів. Потім несподівано Дейв став дуже добре грати в бейсбол, здобув велику славу, і вже ніхто з них не наважувався кликати його до своєї компанії, щоб посміятися з нього.

Джиммі й гадки не мав, чому ці спогади зненацька найшли на нього й чому він стовбичив біля цього бар’єра, прикипівши поглядом до Сідней-стрит, можливо, його дивувала поведінка собак, що знервовано крутилися на місці, коли їх випустили з кузова вантажівки, й намагалися розрити лапами асфальт. Один із полісменів, які тримали їх на повідках, підняв свою рацію до губів, коли в небі над центром з’явився гелікоптер і полетів у напрямку до них, наче бджола, яка ставала товщою щоразу, як Джиммі кліпав очима.

Крихітна полісменова постать затуляла рожеві сходи, а трохи вище на Роузклер стояли дві поліційні машини й кілька юнаків у синій формі вартували біля дороги, що вела до парку.

Собаки не гавкали. Джиммі обернув голову назад і зрозумів, що привернуло його увагу, коли він уперше побачив їх. Хоча їхні двадцять чотири лапи ковзали по дуже твердому асфальту, їхні рухи були напружені й зосереджені, як ото в солдатів, коли ті марширують на місці. На чорних мордах і в підтягнутих боках собак Джиммі побачив грізну рішучість. Очі їхні світилися, немов чорні вуглини.

Решта Сідней-стрит, здавалося, готувалась до якогось розгардіяшу. Копи заповнювали вулицю й методично переглядали кущі, які вели до парку. З того місця, де стояв, Джиммі почасти міг оглядати сам парк; там також було видно полісменів: сині однострої та спортивні пальта сірого, земного кольору снували над травою, зазирали з берега в канал, перегукуючись між собою.

На Сідней-стрит вони збиралися навколо чогось за вантажівкою, що там стояла, й кілька детективів у цивільному одязі прихилялися до непозначених номерами автомобілів на протилежному боці вулиці, цмулячи каву, але жоден із них не базікав за звичаєм дорожніх полісменів, розважаючи один одного історіями про свої колишні пригоди. Джиммі відчував очевидну напругу — у собаках, у мовчазних копах, що стояли біля своїх автомобілів, у гелікоптері, який уже не скидався на бджолу й ревів, низько пролітаючи над Сідней-стрит і зникаючи у В’язничному парку по той бік дерев та екрану автомобільного кінотеатру.

— Агов, Джиммі.

Ед Діво, відкриваючи зубами пакетик із льодяниками, штовхнув Джиммі ліктем.

— Що тут відбувається, Еде?

Діво стенув плечима.

— Це вже другий гвинтокрил сюди залетів. Перший кружляв над моїм будинком десь із півгодини тому, і я сказав дружині: «Люба, ходімо довідаємося, що діється, бо тут ніхто нам цього не скаже». — Він висипав жменю льодяників собі в рот і знову стенув плечима. — Тож я прийшов сюди подивитися, що спричинило цю веремію.

— І що ти почув?

Діво повів долонею перед собою в повітрі.

— Нічого. Вони розкриваються не більш ніж гаманець моєї матері. Але працюють серйозно, Джиммі. Тобто я хочу сказати, що вони заблокували Сідней-стрит з усіх боків — копи та загородження стоять на Крешент, Гарборв’ю, Сьюдені, Ромсі, до самої Данбой, наскільки мені відомо. Люди, що живуть на цій вулиці, не можуть вийти зі своїх домівок, гніваються. Я чув, вони ганяють катери по каналу, й Бу Даркін, коли я з ним розмовляв, сказав, що бачив зі свого вікна водолазів.

Діво показав рукою.

— Подивись-но отуди.

Джиммі глянув туди, куди показував палець Діво, й побачив, як троє копів витягли з обгорілого триповерхового будинку на протилежному боці вулиці якогось пияка, пиякові це не сподобалося, й він чинив опір, аж поки один із копів не послав його обличчям униз по обгорілих сходинках, проте Джиммі все ще був під враженням від слова «водолази», яке промовив Ед. Копи не посилали водолазів на дно водойми, якщо хотіли знайти там щось цікаве, щось живе.

— Вони не граються, — присвиснув Діво, потім подивився на одяг Джиммі. — Чого ти нарядився?

— Сьогодні перше причастя Надін.

Джиммі побачив, як полісмен підняв пияка, прошепотів щось йому на вухо, а потім повів його до зеленавого «седана», де над головою водія, на даху стриміла сирена.

— Вітаю, — сказав Діво.

Джиммі всміхнувся у відповідь.

— То якого ж біса ти приплентав сюди?

Діво подивився на вулицю Роузклер у напрямку церкви святої Цецилії, й Джиммі несподівано відчув себе в кумедному становищі. Що, в біса, він робить тут у своїй шовковій краватці й костюмі, який коштує шістсот доларів, плутаючись черевиками в бур’янах, що пробивалися з-під огорожі?

«Кейті», — пригадав він.

Але й це здалося йому безглуздим. Кейті знехтувала перше причастя своєї сестри, заснувши після перепою, а чи слухаючи в ліжку балаканину свого останнього коханця. Прокляття. Чому вона має прийти до церкви, якщо її туди не тягнуть? До хрестин самої Кейті Джиммі не був у церкві протягом доброго десятка років. І навіть після цього він не став ходити туди регулярно, аж поки не зустрів Аннабет. Отож, чи варто дивуватися, що, коли він вийшов із церкви й побачив на Роузклер поліційні машини, його опанувало чи то лихе передчуття, чи то страх? Він прийшов сюди лише тому, що турбувався за Кейті й був обурений її поведінкою, тому й була вона в нього на думці, коли він дививсь, як кілька полісменів підходять до каналу.

А що тепер? Тепер він почуває себе йолопом. Навіщо він прийшов сюди в дурнуватому костюмі, хоча пообіцяв Аннабет, що поведе дівчаток розважитися й поїсти сиру до Чака, де вони й домовлялися зустрітись? Аннабет тоді подивилася на нього зі змішаним почуттям роздратування, збентеження й ледве стримуваного гніву.

Джиммі обернувся до Діво.

— Я прийшов сюди, бо мені стало цікаво, як і всім іншим. — Він поплескав Діво по плечу. — Бувай, Еде, — сказав він, а внизу на Сідней-стрит один із копів передав ключі від автомобіля іншому, й той інший стрибнув у фургон.

— Бувай, Джиммі. Бережи себе.

— Ти також, — повільно промовив Джиммі, ще дивлячись на вулицю, коли автофургон дав задній хід і зупинився, щоб перемкнути швидкість і виїхати праворуч. Нараз Джиммі опанувала гостра певність чогось страхітливого.

Таке відчуття виникає в тебе в душі й більше ніде. Ти іноді відчуваєш там істину — всупереч логіці, — і ти здебільшого маєш слушність, якщо це той тип істини, якого ти не хочеш визнавати й не впевнений, що мусиш. Ти намагаєшся не помічати цього, коли ходиш до психіатрів, довго сидиш у барах і отупляєш свій мозок перед телевізійним екраном — у такий спосіб ти прагнеш заховатися від страшної, бридкої істини, що її відчула твоя душа задовго до того, як збагнув мозок.

Джиммі відчував, як ця певність проникає крізь черевики в пальці ніг, хоч найбільше, чого він хотів — це втекти від неї, втекти так швидко, як тільки може, аби не стояти там і не спостерігати, як автофургон від’їздить геть. Немов цвяхами пронизало його груди, холодний залп великих цвяхів, наче вистрелених із гармати. Він хотів заплющити очі, але їх також пробили цвяхи, і вони не могли заплющитися: автофургон виїхав на середину вулиці, й Джиммі втупив погляд у той автомобіль, який він блокував, автомобіль, навколо якого зібралися всі, доторкаючись до нього, фотографуючи його, зазираючи всередину, передаючи взяті з нього речі копам, які стояли на дорозі й на хіднику.

Автомобіль Кейті.

Не просто та сама модель автомобіля. Не машина, схожа на її машину. Її машина. Авто з подряпиною на правому передньому бампері та розбитим склом на правій фарі.

— Господи, Джиммі. Подивися на мене, Джиммі. З тобою все гаразд?

Джиммі глянув на Еда Діво, не тямлячи, як опинився тут навколішках, із притиснутими до землі руками, з ірландськими обличчями навкруг, що дивилися вниз на нього.

— Джиммі. — Діво запропонував йому руку. — З тобою все гаразд?

Джиммі подивився на руку й не знав, що відповісти. «Водолази, — подумав він. — У водах каналу».

Селеста дивилася дванадцятигодинні новини на маленькому телевізорі, який стояв на кухонній полиці. Дивлячись передачу та прасуючи, вона уявляла себе п’ятдесятирічною хатньою господинею, що виконує дрібну домашню роботу й доглядає дітей, тоді як чоловік ходить на роботу, беручи з собою сніданок, а повернувшись додому, хоче мати чарку в руці та обід на столі. Та насправді так не було. Дейв, попри всі свої вади, допомагав дружині в хатній роботі. Він протирав пилюку, пилосмочив і мив посуд, тоді як Селеста воліла прати одяг, складати й прасувати його, вдихаючи теплий запах тканин, чистих і без складок.

Вона користувалася материною праскою, приладом початку шістдесятих років. Праска була важка, як цеглина, постійно сичала й випускала струмені пари без попередження, з усім тим була принаймні вдвічі ефективніша, аніж будь-яка з тих нових, що їх Селеста, зваблена рекламою технології космічної доби, випробовувала протягом років. Праска її матері робила складки, якими можна було різати французький хліб, і одним гладеньким натиском розгладжувала глибокі складки, які новій прасці з пластиковим корпусом довелося б вирівнювати, проводячи по них не менш як п’ять разів.

Подеколи Селеста не могла стримати обурення, думаючи про те, як усе, виготовлене в нинішній час, здається приреченим на швидке ламання — відеомагнітофони, автомобілі, комп’ютери, бездротові телефони, — тоді як інструменти, які зробили батьки, здавалося, працюватимуть вічно. Вони з Дейвом досі користувалися материними праскою та блендером і тримали її плескатий чорний ротаційний телефон біля свого ліжка. Натомість за роки спільного життя вони викинули кілька куплених речей, які вийшли з ладу надто швидко всупереч елементарній логіці — телевізори, в яких вибухнули екрани, пилосмок, із якого пішов чорний дим, кавоварку, яка нагрівала воду до температури, лише трохи вищої за температуру води в ванній. Вони воліли викинути на смітник ці та інші прилади, бо купити новий було чи не дешевше, ніж відремонтувати колишній. Таким чином ви, звичайно, витрачали гроші на модель наступного покоління, а саме на це, вона була переконана, й розраховували виробники. Іноді Селеста свідомо силкувалася не думати про те, що не тільки речі в її житті, але й саме її життя не мало будь-якої ваги чи тривалого впливу, а було насправді запрограмоване зламатися при першій нагоді, так що деякі корисні його частини можуть бути використані для когось іншого, а решта зникне.

Отак вона прасувала одяг і думала про свою нікчемність, коли на десятій хвилині новин ведучий подивився прямо в камеру й оголосив, що поліція шукає нападника, який учинив тяжкий злочин поза містом в одному з ближніх барів. Селеста підійшла до телеекрана, щоб підсилити звук, але ведучий новин сказав: «Ми розповімо цю історію й передамо прогноз погоди по закінченні реклами». Після чого Селеста побачила на телеекрані жінку, що шкребла наманікюреними пальчиками сковороду, яку, здавалося, занурили в теплу рідку карамель, а голос із телевізора при цьому нахваляв переваги нового поліпшеного детергенту. Селесті захотілося зойкнути. Уся ця рекламна пропаганда, як і сучасні вироби, використовувала людську довірливість — мовляв, довіртеся нам, і ви матимете те, що вам треба.

Подолавши спокусу вимкнути клятий телевізор взагалі, вона зменшила гучність і повернулась до прасування. Дейв забрав Майкла із собою півгодини тому — вони поїхали купити наколінники та маску кетчера, і він сказав їй, що почує новини по радіо. Селеста не завдала собі клопоту навіть поглянути на нього, щоб побачити, бреше він чи не бреше. Майкл, бувши маленьким і тендітним, обіцяв стати талановитим кетчером — таким собі «чудом», як сказав його тренер містер Івенс, назвавши його руку справжнім балістичним снарядом, і це в його роки. Селеста подумала, що на його місце ставили, як велося, здорованів, зазвичай із розплющеними носами та вибитими передніми зубами, й вона сказала Дейвові, що боїться за Майкла.

— Моя люба, ти знаєш, які тепер надійні маски виготовляють для кетчерів? Вони міцні, як клітки для акул. Їх і вантажівкою не зламаєш — зламається вантажівка, а маска залишиться цілою.

Вона обдумувала Дейвову відповідь протягом цілого дня, а потім висловила своє рішення. Вона дозволить Майклові грати кетчером чи перебувати на якій іншій позиції в бейсболі, якщо той матиме найкраще спорядження та якщо, і це був її вирішальний аргумент, він ніколи не братиме участі в професійному футболі.

Дейв, який сам ніколи не грав у футбол, погодився на її пропозицію після дискусії, що тривала якихось десять хвилин.

Тепер вони поїхали купувати спорядження, і Майкл міг стати віддзеркаленням свого батька, а Селеста дивилася телевізор, поставивши праску на кілька дюймів вище від ситцевої сорочки, коли комерційна реклама їжі для собак закінчилася, й повернулися до новин.

— Минулої ночі в Олстоні, — сказав ведучий, і серце в Селести завмерло, — студента-другокурсника тяжко побили два чоловіки неподалік від цього популярного бару. Джерела повідомляють, що Кері Вайтекера було побито пивною пляшкою і він у критичному стані…

Вона відразу зрозуміла, хоч груди їй здавило, наче туди набився мокрий пісок, що про напад на чоловіка або його вбивство поблизу від «Останньої краплі» вона сьогодні нічого не довідається. А коли передали прогноз погоди й повідомили, що після погоди буде передача про спорт, вона утвердилася в своєму припущенні остаточно.

На цей час поліція вже знайшла б убитого. Якби він помер («Моя люба, я, мабуть, убив того чоловіка»), репортери довідалися б про це з поліційних зведень або з підслуханих перемов по радіо між полісменами.

Отож, можливо, Дейв переоцінив силу своєї люті, яку він застосував проти бандита. Можливо, нападник — чи хто він там був — відповз зализувати свої рани після того, як Дейв поїхав. Можливо, ті шматочки мозку, які вона зливала тієї ночі в трубу, були чимось іншим? Як міг чоловік утратити стільки крові зі своєї голови й вижити, ще й більш від того — піти геть з розколотим черепом?

Коли вона відпрасувала останні штани й розіклала Майклів одяг у його шафу, а свій одяг і Дейвів у їхні шафи, вона повернулася до кухні й стояла посеред неї, не знаючи, що їй робити далі. Тепер по телевізору показували гольф, і м’які удари по м’ячу й сухі, стишені вигуки та оплески глядачів на якийсь час заспокоїли її внутрішні почуття, що дряпали їй груди увесь ранок. Вони не були безпосередньо пов’язані з Дейвом та прогалинами в його розповіді. А проте мали з ними щось спільне, спільне з останньою ніччю та з видінням, як він заходить до ванної, обляпаний кров’ю, з кров’ю на штанях, що капає на кахлі, піниться в його рані, а стікаючи в зливальницю, стає рожевою.

Зливальниця. Ось воно. Ось що вона забула. Учора вночі вона сказала Дейвові, що вичистить внутрішню частину стічної труби під зливальницею, усунувши решту доказів. Вона мерщій кинулась це робити. Опустилася навколішки на кухонну підлогу, висунула під зливальницею шухляду й стала шукати там у ганчір’ї для чищення гайковий ключ, аж поки не знайшла його біля стінки. Вона простягла до нього руку, долаючи страх, який відчувала перед шухлядою, що була під зливальницею, ірраціональне відчуття, яке підказувало їй, що під купою ганчір’я причаївся пацюк, нюхаючи повітря, в якому тепер відчув її запах, і підіймає мордочку від ганчір’я, ворушачи вусами…

Вона схопила гайковий ключ, витягла його назовні між ганчір’ям та банками з чистильною рідиною, аби бути певною, що він у неї в руках, розуміючи, що її страх дурний, але водночас не безпідставний, не даремно ж його називають фобією. Вона боялася просовувати свою руку в холодні темні місця. Розмарі боялася сідати в ліфт, батько ненавидів висоту, а Дейв обливався холодним потом, коли йому доводилося спускатися в льох.

Вона поставила відро під зливальну трубу, щоб вода не виливалася долі. Лягла на спину й потяглася вгору, ослабила ключем гайку, а потім відкрутила її рукою. Гайка відпала, й полилася вода, наповнюючи пластикове відро. На мить Селеста злякалася, що вода переповнить відро, але незабаром потік зменшився до тоненької цівки, й вона побачила, як темний жмут волосся й маленькі кукурудзяні зерна впали з рештками води у відро. Потім вона стала відкручувати гайку, найближчу до стіни шафки під зливальницею, і це забрало чимало часу, бо гайка не оберталася, й Селеста мало не розламала шафку, налягаючи на ключ із такою силою, що або ключ, або її рука могли зламатися. Нарешті гайка повернулася на невеличку частину дюйма, видаючи різкий металевий скрегіт. Селеста відклала гайковий ключ і знову рукою крутнула гайку, яка тепер обернулася двічі, хоча й піддавалася важко.

За кілька хвилин дренажна труба вже лежала перед нею на підлозі кухні. Її волосся й сорочка просякли потом, але вона відчувала задоволення, яке межувало з цілковитим тріумфом, неначе вона воювала з чимось упертим і відверто ворожим, застосувала всі свої м’язи й перемогла. У купі ганчір’я Селеста знайшла сорочку, з якої Майкл виріс, і скрутила її в джгут. Потому просунула той джгут у трубу кілька разів, аж поки не переконалася, що труба звільнилася від усього зайвого, крім старої іржі. Далі винесла трубу й пляшку клорокса на задній ґанок і прочистила внутрішню частину труби, дозволивши рідині витекти з протилежного кінця в суху порувату землю біля рослини у вазоні, яка померла минулого літа й усю зиму чекала на задньому ґанку, поки викинуть її геть.

Коли це було зроблено, Селеста пригвинтила трубу на місце, це було набагато легше, аніж відгвинчувати її, і приладнала на місце сифон. Вона знайшла пластикову торбинку, в яку поклала Дейвів одяг учора вночі, й укинула туди скручену Майклову сорочку. Далі процідила над унітазом рідину у відрі, насухо витерла цідилку паперовим рушником і вкинула рушник у ту ж таки торбинку з брудним одягом.

Отже, докази було знищено.

Принаймні ті докази, які вона могла усунути. Якщо Дейв набрехав їй — про ніж, про те, що він лишив відбитки пальців невідомо де, про можливих свідків його злочину чи самооборони, — в цьому допомогти вона йому не могла. Проте вона кинула виклик нещастю в своєму власному домі. Вона підібрала все, що чоловік кинув їй, відколи повернувся додому минулої ночі, й дала йому раду. Вона здобула перемогу й відчула могутнє запаморочення, якого досі ніколи не відчувала: Селеста тепер мала несподівану й радісну переконаність — вона ще молода й дужа, і її ніяк не можна рівняти до зламаного тостера чи пилосмока, який вийшов із ладу. Вона пережила смерть обох своїх батьків, роки фінансової кризи та сухоти сина, коли тому було всього шість місяців віку. Вона тоді не зламалась, лише перевтомилася, й тепер усе зміниться, коли вона пригадала, хто вона є. А вона є — і в цьому не слід сумніватися — жінка, яка не відступає перед викликами, а йде їм назустріч і каже: «Окей, давайте. Несіть свою загрозу. Я не відступлю перед найгіршим. Я випростаюся. Я не злякаюся й не помру. Тож начувайтеся».

Піднявши зелений пакет зі сміттям, вона скрутила його так, що він став схожий на зморшкувату шию старого діда, потім скрутила його ще більше й зав’язала вузлом угорі. Зробила паузу, подумавши, як дивно, що цей пакет скинувся їй на шию старого діда. Звідки прийшло таке порівняння? І тут вона помітила, що зображення на телеекрані зникло. Якусь мить тому Тайґер Вудс біг по зеленому полю для гольфа, а тепер екран чорнів.

Невдовзі його прорізала біла лінія, й Селеста вирішила, що, як і в цьому телевізорі згоріла трубка, вона спустить його по сходах. Байдуже, якими будуть наслідки, вона не стане його терпіти.

Аж ось біла лінія перетворилася на студію новин, і ведуча, схвильована й засапана, промовила:

— Ми уриваємо цю передачу, щоб розповісти вам жахливу історію. Валері Коралі зараз перебуває біля В’язничного парку в Східному Бакінгемі, де поліція організувала масовий пошук зниклої жінки. Валері?

Селеста спостерігала, як студія показувала сцену подій з висоти польоту гелікоптера над Сідней-стрит і В’язничним парком, де була задіяна ціла армія полісменів. Вона побачила десятки крихітних постатей, чорних з відстані, як мурашки, що снували парком, і поліційні човни на каналі. Вона побачила лінії схожих на мурашів людей, що посувалися в напрямку дерев, які оточували колишній екран кінотеатру автомобілістів.

Гелікоптер хитало вітром, фотокамера також похитнулась, і на мить Селеста подивилася на протилежний берег каналу, на бульвар Шомут і ряд промислових парків.

— Це та сцена в Східному Бакінгемі, куди поліція прибула сьогодні рано-вранці й розпочала широкий пошук зниклої жінки, пошук, який триває й досі, хоч день уже наскінчу. Непідтверджені джерела повідомили Четвертій Бригаді Новин, що покинутий автомобіль жінки свідчить про те, що в ньому відбулася кривава драма. Ось та картина — не знаю, Вірджиніє, чи ви можете її бачити…

Камера гелікоптера, здійснивши запаморочливий оберт на сто вісімдесят градусів, спрямувала погляд на темно-синій автомобіль із відчиненими дверцятами, що самітно стояв на Сідней-стрит, тим часом як поліція підганяла до нього буксир.

— Отже, — мовила репортер, — ви бачите перед собою той самий автомобіль, із якого зникла жінка. Поліція знайшла його сьогодні вранці й негайно розпочала пошуки. Ні, Вірджиніє, ніхто не може назвати ані прізвища зниклої жінки, ані причин, які спонукали поліцію здійснювати такий широкий — як ви, очевидно, бачите — пошук. Проте джерела, близькі до Четвертої Бригади Новин, повідомляють, що він зосереджується біля колишнього кінотеатру автомобілістів, де, як вам відомо, влітку ставить свої спектаклі місцевий театр. Це підтверджено. Вірджиніє?

Селеста спробувала осмислити те, що повідомляла їй телевізія. Вона не була певна, що довідалася про щось, крім того, що поліція взяла в облогу територію, зовсім близьку до місця її проживання.

Ведуча новин теж здавалася розгубленою, наче репортер і фотокамера говорили не дуже зрозумілою їй мовою. Вона сказала:

— Ми триматимемо вас у курсі подій… Розповімо більше, коли нам стане відомо більше. А зараз повертаймося до нашої регулярної програми.

Селеста змінила кілька каналів, але інші станції, либонь, досі не знали цієї історії, і вона повернулася до гольфу, вимкнувши звук.

На Низині хтось пропав. Автомобіль якоїсь жінки покинуто на Сідней-стрит. Але поліція не влаштовувала таких масштабних операцій — а операція була масштабною, Селеста бачила, як по місту їздили не лише автомобілі міської поліції, а й поліції штату, — якщо не мала причин шукати щось важливіше, аніж просто сліди зниклої жінки. Той автомобіль свідчив — як пак висловилася жінка-репортер? — що в ньому відбулася якась кривава драма.

Ішлося про кров, якщо вона правильно пам’ятала. Про докази. І вона подивилася на торбину, яку досі тримала в своїх руках, промовивши подумки: «Дейв».

Джиммі стояв на цивільному боці жовтої стрічки перед нерівною лінією копів, а Шон пішов геть крізь кущі до парку, жодного разу не озирнувшись.

— Містере Маркус, — промовив коп Джефферс, — випийте кави або чогось іншого.

Коп дивився на лоб Джиммі, а Джиммі відчував легку зневагу й жалість у неуважному погляді й у тому, як коп великим пальцем чухав свій живіт. Шон відрекомендував їх, сказавши Джиммі, що це офіцер Джефферс, хороший чоловік, а Джефферсові — що Джиммі батько жінки, яка… одне слово, покинула цей автомобіль. Даси йому все, чого він потребує, й відрекомендуй його Талбот, коли та прийде. Джиммі вирішив, що Талбот — або баба-психіатр із поліційним значком, або розкуйовджена соціальна працівниця, уся в боргах ще від студентських часів і з автомобілем, який пахне гамбургерами.

Він пустив повз вуха Джефферсову пропозицію й перейшов через вулицю, приєднавшись до Чака Севіджа.

— Що там відбувається, Джиме?

Джиммі похитав головою, цілком переконаний, що він обблював би й себе, й Чака, якби спробував викласти словами те, що почував.

— У тебе мобілка з собою?

— Так, авжеж.

Чак понишпорив по кишенях своєї вітровки. Він тицьнув телефон у розкриту руку Джиммі, й той набрав 411. Механічний голос запитав у нього, яке місто і який штат йому потрібні. Він завагався на секунду, перш ніж викинути свій голос на телефонну лінію, й побачив образ своїх слів, що пробігають милі й милі по мідному кабелю, перш ніж проникнути в душу якогось гаргантюанського комп’ютера з червоними лампочками замість очей.

— Абонент? — запитав комп’ютер.

— Чак Чиз.

На Джиммі несподівано накотилася хвиля жаху, коли він назвав це безглузде ім’я на вулиці поблизу від порожнього автомобіля дочки. Йому захотілося схопити телефон зубами та роздушити його й чути, як він тріщить.

Коли він назвав потрібний номер і зателефонував, довелося чекати, поки викличуть Аннабет. Той, хто відповів йому по телефону, не з’єднав його з дружиною, а просто поклав слухавку на стіл, і Джиммі міг почути тонкі відлуння імені своєї дружини: «Просимо Аннабет Маркус підійти до хазяйського прилавка. Аннабет Маркус!» Джиммі чув передзвін дзвіночків і крики вісімдесяти або дев’яноста дітлахів, що там бігали, як маніяки, смикаючи одне одного за волосся, перемішані з розпачливими голосами дорослих, які намагалися перекрити галас, а потім знову пролунало дружинине ім’я. Джиммі уявив, як вона підняла голову, почувши цей звук, розгублена й збентежена, ледве витримуючи натиск учасників першого причастя в церкві Святої Цецилії, що воювали навкруг неї за шматки піци.

Потім він почув її голос, стишений і зацікавлений:

— Ви назвали моє ім’я?

Протягом миті Джиммі хотів покласти слухавку. Що він їй скаже? Який сенс телефонувати їй, не маючи твердих фактів, а лише страх і збудження своєї схибленої уяви? Чи не краще залишити її та дівчаток у мирі незнання ще на якийсь час?

Але він знав, що не можна підсилювати біль цього дня, і знав, що Аннабет буде ображена, якщо він залишить її в невіданні, тоді як сам стовбичитиме цілий день на Сідней-стрит біля автомобіля Кейті. Їй здасться, що блаженство з дівчатками було незаслуженим і ще й надто — як образа, як фальшива обіцянка. І вона зненавидить Джиммі за це.

Він знову почув стишений голос:

— Оцей?

І потім шарудіння піднятої зі столу слухавки.

— Моя дитино, — встиг промовити Джиммі, перш ніж йому довелося прочистити горло.

— Джиммі? — у її голосі вчувалося легке роздратування. — Де ти є?

— Я… Розумієш… Я на Сідней-стрит.

— Що сталося?

— Аннабет, вони знайшли її автомобіль.

— Чий автомобіль?

— Автомобіль Кейті.

— Вони? Хто вони? Поліція?

— Атож. Її… немає. Вона десь у В’язничному парку.

— О Господи, о Святий Боже! Ні, Джиммі, ні!

Джиммі відчув, як це почуття заповнює тепер його — цей жах, ця страхітлива впевненість, цей кошмар, те, що досі він тримав прихованими в якомусь куточку свого мозку.

— Ми ще нічого не знаємо. Але її автомобіль стояв тут усю ніч, і копи…

— Господи, Джиммі.

— …шукають її в парку. Тут їх безліч.

— А ти де?

— Я на Сідней-стрит…

— Ти на паскудній вулиці. Чому ти не в парку?

— Вони мене туди не пускають.

— Вони? Хто вони такі, в біса?! Може, це пропала їхня дочка?

— Ні. Розумієш, я…

— Ти мусиш бути в парку. Господи, вона може бути поранена. Лежить десь там у холоді.

— Я знаю, але вони…

— Я йду до тебе.

— Гаразд.

— Пройди туди, Джиммі. Я хочу сказати, Господи, що з тобою?

Вона поклала слухавку.

Джиммі віддав мобілку Чакові, знаючи, що Аннабет має слушність. Вона мала таку цілковиту слушність, що Джиммі був у розпачі, усвідомлюючи: він оплакуватиме свою безпорадність за останні сорок п’ять хвилин протягом решти свого життя, неспроможний думати про щось інше й намагаючись відповзти від цього в своєму мозку. Коли це він став таким — чоловіком, який каже «так, сер — ні, сер — ви маєте слушність, сер» проклятущим копам, коли пропала його первісточка? Коли це сталося? Коли відбувся обмін і він віддав свою мужність за право називатися добропорядним громадянином?

Він обернувся до Чака.

— Ти досі тримаєш свої інструменти під запасною шиною в багажнику?

Чак подивився на Джиммі так, ніби той спіймав його на якійсь забороненій діяльності.

— Треба ж якось виживати, Джиммі.

— Де твій автомобіль?

— Угору по вулиці, на розі з До.

Джиммі рушив у вказаному напрямку, й Чак подріботів за ним.

— Ми проріжемо для себе вхід?

Джиммі кивнув головою й пішов швидше.

Шон разом зі своїм начальником детективом-лейтенантом Мартіном Фрілом прихилився до сцени під екраном, і вони дивилися, як Вайті Паверс спрямовував вантажівку коронерів, що спускалася задки по схилу, до дверей, за якими було знайдено тіло Кейті Маркус. Вайті задкував із піднятими руками, раз у раз відступаючи то праворуч, то ліворуч, його голос розтинав повітря з присвистом, що вилітав крізь його нижні губи, наче скавуління щеняти. Його погляд ковзав від стрічки, яка огороджувала сцену злочину по обидва боки від нього, до шин автофургона та до водія з нервовим виразом обличчя в бічному віконці, так наче він хотів найнятися на роботу до транспортної компанії, бувши переконаним, що ці товсті шини на жоден дюйм не відхиляться від того напрямку, в якому він намагався їх спрямувати.

— Ще трохи. Тримайся прямо. Ще трохи, трохи більше. Ось так.

Коли він провів автофургон туди, де хотів його поставити, відступив убік і відчинив задні дверцята.

— Ось так буде добре.

Відчинивши задні дверцята, Вайті розвів їх так широко, щоб вони затуляли видиво простору за екраном. Шон подумав, що сам він ніколи б не зметикував зробити захисні крила навколо тих дверей, за якими померла Кейті Маркус, а тоді нагадав собі, що Вайті провів набагато більше часу на сценах злочинів, аніж він. Вайті був старий бойовий кінь, який почав тягти свою лямку ще в ті часи, коли Шон розважався на танцях у вищій школі та воював із прищами.

Обидва помічники коронера підвелися зі своїх місць, коли Вайті гукнув до них:

— Виходьте, хлопці, не там! Ви маєте вийти крізь задні двері.

Вони зачинили свої дверцята й вийшли крізь задні двері автофургона, щоб забрати труп. Шон відчув у їхньому зникненні остаточну завершеність першої частини справи, яка тепер цілком переходила до нього. Інші копи, команди техніків і репортери, що в своїх гелікоптерах кружляли над ними, над сценою злочину й поза нею, поза поліційними стрічками, що оточували парк, перекинуться на щось інше, а він і Вайті візьмуть левову частку смерті Кейті Маркус на себе. Вони заповнюватимуть рапорти й готуватимуть покази свідків, працюючи над смертю дівчини після того, як більшість людей, що нині тут перебуває, візьметься за щось інше — транспортні аварії, крадіжки, самогубства в приміщеннях із важким повітрям і переповнених попільничками.

Мартін Фріл піднявся на сцену, сів там і став метляти над землею своїми короткими ногами. Він прийшов сюди з бейсбольного тренування, пахнучи крізь синє пальто й мундир хакі сонячним кремом. Він постукував підборами по краю сцени, чим трохи дратував Шона.

— Ви працювали раніше із сержантом Паверсом, еге?

— Працював, — відповів Шон.

— Були проблеми?

— Ні. — Шон побачив, як Вайті відвів полісмена в однострої вбік і показав йому на дерева, що росли позад екрана. — Я працював із ним торік над убивством Елізабет Пайтек.

— Жінка з обмеженням у правах? — пригадав Фріл. — Її колишній чоловік щось сказав про той папір?

— Сказав. «Папір, який править її життям, не має правити моїм».

— Йому дали двадцять років, еге?

— Аякже, двадцять повних років.

Шон пожалкував, що жінці не дали сильнішого вироку. Її малий син ріс у сирітському притулку, не знаючи, що сталося і кому він тепер належить.

Полісмен в однострої відійшов від Вайті й, узявши кількох товаришів, пішов з ними до дерев.

— Я чув, він п’є, — сказав Фріл, підтягнув одну ногу на сцену й притиснув коліно до грудей.

— Сер, я ніколи не бачив його п’яним, — відповів Шон, дивуючись і думаючи, хто ж насправді перебував на випробуванні в очах Фріла — він чи Вайті.

Він побачив, як Вайті нахилився, подивився на кущик трави біля заднього колеса автофургона й поправив холошу своїх штанів, наче це були брюки від костюма, купленого в універмазі «Брати Брукс».

— Ваш працівник, пославшись на якийсь паршивий листок непрацездатності — ніби він пошкодив собі щось у хребті, — тепер підліковується, катаючись на водних лижвах у Флориді, наскільки мені відомо. — Фріл стенув плечима. — Паверс попросив прикріпити до себе вас, коли ви повернетеся. Тепер ви повернулися. Сподіваюся, ми більше не матимемо таких інцидентів, як цей?

Шон сподівався на догану, а надто від Фріла, тож відповів йому цілком покаянним тоном.

— Так, сер. То було тимчасове скаламучення розуму.

— Таке з вами було не раз, — сказав Фріл.

— Ваша правда, сер.

— У вас негаразди в особистому житті, офіцере, але це ваша проблема. Не дозволяйте їм впливати на вашу роботу.

Шон зиркнув на Фріла, вловив електричний розряд у його очах, який йому доводилося бачити раніше і який означав, що Фріл перебуває в такому настрої, коли сперечатися з ним марно.

Шон знову кивнув головою, вирішивши проковтнути й цю пігулку.

Фріл холодно всміхнувся до нього й поглянув на новий вертоліт, що кружляв над ними на нижчій висоті, ніж було дозволено. Фріл дивився на нього таким поглядом, немовби ще до заходу сонця збирався вжити крутих заходів.

— Ви знаєте цю родину, еге? — запитав Фріл, дивлячись на гелікоптер. — Ви тут виросли.

— Я виріс на Пагорбах.

— Це тут.

— Тут Низина. Це невелика різниця, сер.

Фріл відмахнувся від його уточнення.

— Ви виросли тут. Ви з’явилися одним із перших на сцені злочину, й ви знаєте цих людей. — Він розвів руками. — Я помиляюся?

— Щодо чого?

— Щодо вашої спроможності розв’язати цю справу. — Він обдарував Шона усмішкою, якою тренер обдаровує гравця в софтбол. — Ви один із моїх найкращих працівників, правильно? Відбули своє покарання й тепер готові знову взятись за серйозну справу?

— Так, сер, — погодився Шон. — Можете мені повірити. Я зроблю цю роботу, хоч би як важко було.

Вони подивилися на автофургон, почувши, як там щось важко гупнуло додолу, від чого шасі змістилося до коліс. Потім шасі спружинило й повернулося на своє місце, і Фріл сказав:

— Ви звернули увагу на те, що вони завжди їх кидають?

Вони справді завжди їх кидали. Тепер вони кинули тіло Кейті Маркус, покладене в темну пластикову торбину на трупи. У цьому вологому кузові автофургона її волосся прилипло до пластика, органи тіла розм’якли.

— Офіцере, — сказав Фріл. — Ви знаєте, що мені подобається навіть менше, ніж десятирічні чорні дітлахи, застрелені під час перестрілки озброєних банд?

Шон знав відповідь на це запитання, але не сказав нічого.

— Коли дев’ятнадцятирічних білих дівчат убивають у моїх парках. У таких випадках люди не звертають усе на негаразди економіки. Вони не відчувають трагізму подій. Вони просто хочуть, щоб ми закували злочинця в кайдани. — Фріл штовхнув Шона ліктем. — Правильно я кажу?

— Правильно.

— Саме цього вони хочуть, бо вони — це ми, й ми також цього хочемо.

Фріл схопив Шона за плече й примусив подивитися на нього.

— Так, сер, — погодився Шон, побачивши те дивне світло у Фрілових очах, так ніби той вірив у сказане, як деякі люди вірять у Бога або в інформаційні системи, чи у всесвітню мережу інтернет. Фріл був Народжений Знову, й хоч що таке «Знову», Шон сказати не міг, але знав, що Фріл знаходить щось таке в своїй роботі, чого Шон ніколи там не знаходить, втіху, може, навіть віру чи тверде опертя. Іноді, якщо бути відвертим, Шон уважав свого боса ідіотом, який говорить затерті банальності про життя й смерть і про те, як зробити так, щоб усе було добре, як вилікувати всі випадки раку й перетворитися на одне колективне серце, аби тільки кожен погодився з ним.

Щоправда, іноді Фріл скидався Шонові на його батька, який майстрував будиночки для пташок у підвалі, куди жодна пташка ніколи не залітала, й тоді Шон дивився на нього схвально.

Мартін Фріл працював детективом-лейтенантом з убивств у Шостій Бригаді понад два президентські терміни, та, наскільки Шонові було відомо, ніхто ніколи не називав його «Марті», «друзяко» чи «старий». Якби ви побачили його на вулиці, то прийняли б за бухгалтера або працівника страхової агенції, чи щось таке. Він мав чемний голос, який пасував до його чемного обличчя, а від його волосся зосталася лише брунатна підкова. Він був невеличкий на зріст, надто ж для чоловіка, який пробився в досить високі чини поліції, і ви легко могли загубити його в натовпі, бо в його ході не було нічого прикметного. Він любив свою дружину й двох дітлахів, узимку постійно забував перепустку в кишені своєї теплої куртки, активно відвідував церкву, справно платив податки й був соціально консервативний.

Проте ані лагідне обличчя, ані лагідний голос анітрохи не натякали на його розум — тверде, несхитне сполучення практичних і моралістичних поглядів. Ви скоїли капітальний злочин у межах юрисдикції Мартіна Фріла, й він — нехай вам чорт, якщо ви цього не розумієте, — сприймав його дуже й дуже персонально.

— Я вимагаю від вас гостроти й проникливості, — сказав він Шонові, коли той уперше прийшов до відділу вбивств. — Я не хочу, щоб ви надто гнівалися, бо гнів — емоція, а емоції слід приховувати. Але я хочу, щоб ви постійно почували себе роздратованим — роздратованим тому, що стільці тут надто тверді, а всі ваші друзі по коледжу їздять на «ауді». Я хочу, щоб вас дратувало, що всі злочинці надто тупі й думають, що їм вільно чинити всяке паскудство в межах нашої юрисдикції. Ви повинні дратуватися, Дівайне, до такої міри, щоб результати наших розслідувань ніколи не відхилялися судом за браком доказів чи неправильним оформленням документів. Ви повинні дратуватися настільки, щоб чисто закривати кожну справу й домагатися, щоб цих сучих дітей садовили в брудні камери, де вони муситимуть животіти, поки й огидного їхнього віку.

Поза бригадою це називалося «грою Фріла», і кожен новобранець вислуховував ці повчання свого першого дня в однаковій формі. Як і більшість сказаного Фрілом, ви не мали уявлення, чи справді він вірив у те, що казав, чи просто хотів у такий спосіб підбадьорити своїх підлеглих. Але ви це приймали. Бо інакше вас просто вимітали зі служби.

Шон служив у відділі вбивств поліції штату вже два роки, протягом яких він заслужив повагу всіх у команді Вайті Паверса, але Фріл досі дивився на нього іноді так, ніби не був у ньому цілком упевнений. Саме так він дивився на Шона й тепер, ніби щось викликало в ньому сумнів, чи зможе той розслідувати вбивство дівчини, яке сталося в підконтрольному йому парку.

Аж ось до них зі своїм рапортом підійшов Вайт і Паверс і кивнув Фрілові.

— Лейтенанте.

— Сержанте Паверс, — сказав Фріл, — де ми нині перебуваємо?

— Попередні дослідження свідчать, що дівчина померла вночі, приблизно між двома п’ятнадцятьма й двома тридцятьма. Жодних слідів сексуального насильства. Причиною смерті, найімовірніше, став постріл у потилицю, але ми не відкидаємо також травматичних наслідків від тих ударів, які вона дістала. Той, хто стріляв, найімовірніше, перебував праворуч. Ми знайшли кулю в матраці ліворуч від тіла жертви. Схоже на тридцять восьмий Смітів калібр, але достеменно це визначить лише фахівець балістики. Водолази шукають у каналі зброю. Ми сподіваємося, що злочинець викинув у воду пістолет чи принаймні той важкий предмет, яким він її вдарив, це схоже на биту якогось зразка або на палицю.

— На палицю, — сказав Фріл.

— Двоє офіцерів міської поліції, які обходили будинки на Сідней-стрит, розмовляли з жінкою, яка запевняє, що чула, як автомобіль на щось налетів і його двигун заглух о першій годині сорок п’ять хвилин ночі, тобто десь за півгодини до того, як сталося вбивство.

— Які докази фізичного насильства ми маємо? — запитав Фріл.

— Тут нам дуже зіпсував картину дощ. Ми маємо сліди, які можуть належати злочинцеві, але кілька з них, найпевніше, то сліди жертви. Ми знайшли близько двадцяти п’яти відбитків пальців на дверях за кіноекраном. І знову ж таки, вони можуть належати жертві, злочинцеві або двом десяткам людей, які не мають найменшого стосунку до нашої справи й забігли сюди вночі випити води або передихнути під час спортивного бігу. Ми знайшли кров на дверях і всередині — і знову ж частина її може належати злочинцеві, а частина — ні. Багато крові витекло з жертви. Ми маємо кілька чітких відбитків на автомобільних дверцятах жертви. Оце приблизно й усі фізичні сліди вбивства, які нам досі пощастило виявити.

Фріл кивнув головою.

— Ви маєте якийсь матеріал, про який я міг би доповісти окружному прокуророві, коли той зателефонує мені через десять-двадцять хвилин?

Паверс стенув плечима.

— Скажіть йому, що дощ зіпсував картину сцени нашого вбивства, але ми робимо все, що можемо.

Фріл позіхнув у свій кулак.

— Повідомите мене про щось іще?

Вайті подивився назад через плече на слід, який тягся вниз до дверей за кіноекраном, — останній ґрунт, до якого доторкалися ноги Кейті Маркус.

— Те, що немає відбитків взуття, збиває мене з пантелику.

— Ви ж казали, що дощ…

Вайті кивнув головою.

— Але вона лишила кілька слідів. Я готовий поставити на заклад свій дім, що вони належать їй, бо зовсім свіжі, подекуди вона наступала на підбори, а подекуди на шкарпетки. Ми знайшли три, а може, й чотири з таких слідів, і, я певен, вони належать Кейті Маркус. А сліди вбивці? Їх немає.

— Знову ж таки, — сказав Шон, — винен дощ.

— Дощ пояснює, чому ми знайшли тільки три з її слідів, я з тобою згоден. Але щоб не було жодного сліду злочинця — ти можеш мені таке пояснити? — Вайті подивився на Шона, потім на Фріла й стенув плечима. — Як це пояснити?

Фріл спустився з естради й струсив пісок зі своїх рук.

— Гаразд, хлопці. Ви маєте в своєму розпорядженні шістьох найкращих детективів. Усі дослідження у вашій справі ми поставимо на перше місце й надамо їм пріоритет. Ви матимете стільки поліціянтів, скільки вам буде потрібно для польової роботи. Отож, сержанте, розкажіть мені, як ви хочете використати всю цю масу людей, яких ми вам надамо.

— Думаю, насамперед ми поговоримо з батьком жертви й довідаємося, що він знає про її пересування минулої ночі, з ким вона була, з ким могла посваритися. Потім ми поговоримо з цими людьми, візьмемо інтерв’ю в тієї жінки, яка нібито чула вночі, як заглух двигун автомобіля на Сідней-стрит. Ми допитаємо всіх пияків, яких знайдемо в парку та на Сідней-стрит, а наші техніки, можливо, знайдуть нам відбитки пальців чи волосся, з яким можна буде працювати. Можливо, рештки його шкіри лишилися під нігтями в дівчини Маркус. Можливо, його відбитки зосталися на дверях. А може, він був її бойфренд і вони посварилися. — Вайті за звичкою ще раз стенув плечима й копнув якийсь предмет на землі. — Такими будуть наші плани.

Фріл глянув на Шона.

— Сер, ми зловимо його.

Фріл мав такий вигляд, ніби чекав чогось кращого, але він кивнув головою й поплескав Шона по ліктю, потім спустився зі сцени до амфітеатру, де лейтенант Крозер із міської поліції стояв, розмовляючи зі своїм босом капітаном Джиллісом із Шостої Бригади, обидва глянули на Шона й Вайті так, неначе промовляли: «Не зіпсуйте, хлопці, свою справу».

— Ми зловимо його? — проказав Вайт. — Після чотирьох років коледжу ти не навчився нічого кращого?

Погляд Шона знову на мить зустрівся з Фріловим, і він кивнув йому головою, сподіваючись, що цей кивок виражає компетентність і впевненість.

— Так написано в підручнику, — сказав він Вайті. — Після фрази «ми злапаємо сучого сина» і перед фразою «хвала Богові». Ти його читав?

Вайті похитав головою:

— Таку нісенітницю я не читаю.

Вони обернулися, коли помічник коронера зачинив задні дверці автофургона й обійшов навколо сторони водія.

— Ви маєте якісь версії? — запитав Шон.

— Десять років тому, — мовив Вайті, — я міг би припустити, що це був ритуал посвяти в банду. А що тепер? А нічого. Злочинність зменшується, а злочини стають усе менш передбачуваними. А що скажеш ти?

— Ревнивий бойфренд, але це лише перший здогад.

— І вдарив її битою? Цей бойфренд має очевидні проблеми з умінням стримувати гнів.

— Вони завжди їх мають.

Помічник коронера відчинив дверцята водія й подивився на Вайті та Шона.

— Хтось обіцяв показати нам, як виїхати звідси?

— Це ми, — сказав Вайті. — Але ви поїдете попереду нас, коли ми покинемо парк. І пам’ятайте, що з нами поїдуть близькі родичі, тому не залишайте її в коридорі, коли ми приїдемо в центр. Зрозуміли?

Той кивнув головою й сів в автофургон.

Вайті та Шон сіли в поліційний автомобіль, і Вайті поїхав попереду автофургона. Вони рушили вниз по схилу між жовтими стрічками, що огороджували сцену злочину. Шон дивився крізь дерева на сонце, яке почало котитися до небокраю, зробивши канал іржаво-золотим та освітивши червоним сяйвом верхів’я дерев. Він подумав, що як помре, то найбільше шкодуватиме за кольорами, за тим, як вони виникають нізвідки й дивують тебе, навіть якщо вони тебе трохи засмучують, бо ж ти нібито до них не належиш.

— Тут нагорі кафетерій, — промовив Шон, звертаючись до Джиммі. — Чом би нам не піти туди й не випити кави?

Джиммі залишився стояти над тілом дочки, яке знов накрили простирадлом. Джиммі підняв його верхній краєчок і дивився вниз на обличчя Кейті, немов зазирав униз із вершини колодязя, збираючись пірнути слідом за дочкою.

— Вони мають кафетерій у тому самому будинку, що й морг?

— Так. Це великий будинок.

— Така ситуація мені здається дивною, — сказав Джиммі безвиразним голосом. — Як ти гадаєш, коли патологи заходять до зали, всі інші пересідають на її протилежний кінець?

Шон подумав, чи не йдеться про першу фазу шоку.

— Я не знаю, Джиме.

— Містере Маркус, — сказав Вайті, — ми сподівалися, що зможемо поставити вам кілька запитань. Я розумію, що ви переживаєте тяжкі хвилини, але…

Джиммі опустив простирадло на обличчя дочки, його губи ворушились, але жоден звук не вилітав у нього з рота. Він подивився на Вайті так, наче не сподівався побачити його в цій кімнаті, з блокнотом і авторучкою напоготові. Він обернув голову й поглянув на Шона.

— Ти коли-небудь думав про те, — мовив Джиммі, — як наші найменші рішення можуть змінити весь напрямок нашого життя?

Шон витримав його погляд.

— Як це?

Обличчя Джиммі було блідим і безвиразним, очі обернені вгору, ніби він намагався пригадати, де залишив ключі від свого автомобіля.

— Якось я чув, що Гітлерова мати мало не зробила аборт, коли завагітніла ним, але втрималася в останню хвилину. Я чув також, що він виїхав із Відня, бо не міг продати свої картини. А що, якби він продав бодай одну зі своїх картин, Шоне? Або його мати справді зробила б аборт? Світ тепер був би зовсім іншим. Ти це розумієш? Або, скажімо, вранці ти запізнився на автобус і тоді купив собі другу філіжанку кави, а разом із кавою й лотерейний білет. Лотерейний білет виграв. І тепер ти не маєш жодної потреби в автобусі. Тепер ти їздиш на службу в «лінкольні». Але ти попадаєш в автокатастрофу й гинеш. І так сталося тому, що одного дня ти запізнився на автобус.

Шон подивився на Вайті. Вайті стенув плечима.

— Ні, — сказав Джиммі. — Не дивись на нього так, ніби я збожеволів. Я не збожеволів. І я не в шоці.

— Окей, Джиме.

— Я тільки хочу сказати, що в житті все пов’язане певними ниточками. Ти згоден? Ти потягнеш за одну, й вона потягне за собою все інше. Скажімо, якби того дня в Далласі йшов дощ, то Кеннеді не їхав би у відкритому автомобілі… Сталін навчався в семінарії. А що було б, Шоне, якби ми тоді сіли в автомобіль разом із Дейвом Бойлом?

— Про що ви? — запитав Вайті. — Який автомобіль?

Шон підняв руку замість відповіді й сказав Джиммі:

— Я тут не зовсім тебе зрозумів.

— Справді? Якби ми залізли в той автомобіль, життя наше склалося б геть інакше. Моя перша дружина Маріта, мати Кейті, була незрівнянна красуня. То була царська врода. Ти знаєш, якими велично гарними можуть бути латиноамериканки. І вона знала про свою вроду. Хлопцеві, який хотів наблизитися до неї, потрібна була неабияка мужність. І я таку мужність мав. Я був король у свої шістнадцять років. Я не мав страху. І я наблизився до неї, я запропонував їй свою дружбу. І вже за рік — Господи Христе, мені було тільки сімнадцять, я був паскудною дитиною — ми одружилися, й вона завагітніла Кейті.

Джиммі ходив навколо тіла своєї дочки повільними, рівними колами.

— А ось про що я кажу, Шоне. Якби ми сіли в той автомобіль і нас повезли невідомо куди й робили з нами Бог знає що двоє паскудних мерзотників протягом чотирьох діб, тоді коли нам було по одинадцять, якщо не помиляюся, років, то, гадаю, я не був би таким зухвальцем у свої шістнадцять. Я думаю, що виріс би таким собі нікчемним слабаком, накачаним наркотиками або чимось іншим. Гадаю, я зроду не наважився б підсипатись до такої кралі, як Маріта. А тому ми ніколи б не мали Кейті. І Кейті не вбили б. Але її вбито. І все, Шоне, через те, що ми не сіли в того автомобіля. Ти втямив, що я кажу?

Джиммі дивився на Шона так, ніби чекав підтвердження, але Шон не розумів, якого підтвердження він хоче. Здавалося, Джиммі прохає, щоб йому простили гріх, гріх небажання залізти в той автомобіль, коли він був малим хлопцем, гріх стати батьком дитини, яку потім уб’ють.

Іноді під час пробіжки Шон знову бачив себе на Ґеннон-стрит, на тому самому місці, посеред вулиці, де він, Джиммі та Дейв Бойл борюкалися, потім він підводив очі і бачив автомобіль, який їх чекав. Подеколи Шон навіть чув запах яблук, що долинав із того автомобіля. І якщо він обертав голову достатньо швидко, то бачив на задньому сидінні машини, яка завертала за ріг, Дейва Бойла, що озирався на них, ховаючись від їхніх поглядів.

Одного разу, десь із десяток років тому, під час пиятики з друзями, коли кров, насичена бурбонським, спонукала Шона дивитися на світ по-філософському, йому раптом здалося, ніби вони залізли в той автомобіль. Усі троє. І те життя, яким вони тепер жили, було лише сновидінням. Що всі вони троє були насправді ще одинадцятирічними хлопчиками, замкненими в якомусь підвалі, та уявляли собі, якими вони стали б, якби могли вибратися звідти й вирости.

Проблема з цим уявленням була в тому, що хоч Шон і знав, що це лише вплив на його мозок нічного пиття, воно міцно засіло йому в голові, як ото камінець у черевику.

Тож він знову й знов опинявся на Ґеннон-стрит перед своїм колишнім будинком і дивився кутиком ока на Дейва Бойла, що віддалявся від нього, пахощі яблук заповнювали йому ніздрі, й він думав: «Ні. Повертайся назад».

Він зустрів благальний погляд Джиммі. Він хотів йому щось сказати. Сказати, що й сам думав про те, що сталося б, якби вони залізли в той автомобіль. Що думка про те, яким би стало його життя, вряди-годи переслідувала його, майоріла над ним, створювала вітерець, як ото ім’я, вигукнуте з вікна. Він хотів сказати Джиммі, що іноді обливався потом у своєму давньому сні, тому сні, в якому вулиця хапала його за ноги й штовхала до тих відчинених дверцят. Він хотів сказати йому, що не знав, що йому робити зі своїм життям після того дня, що він, чоловік, який часто почуває себе надмірно легким, потерпає від непостійності свого характеру.

Однак вони були в морзі, й між ними на сталевому столі лежала дочка Джиммі, а Вайті тримав олівець над своїм розгорнутим блокнотом, тому Шон відповів на благальний погляд Джиммі лише такими словами:

— Ходімо, Джиме, вип’ємо кави.

Вони бралися до діла всю ніч і весь ранок: Шон, Вайті Паверс, Соза й Коннолі, ще два члени відділу вбивств поліції штату, Брекетт і Розентал, плюс іще легіон полісменів і технічних експертів, фотографів і експертів-медиків — усі вони атакували справу, як атакують сейф. Вони перебрали кожен листок у парку, шукаючи доказів. Вони заповнили свої блокноти діаграмами та польовими схемами. Полісмени обстежили кожен будинок із тих, які були на відстані пішої ходи від парку, наповнили цілий фургон волоцюгами, яких виловили в парку, та відстріляними гільзами із Сідней-стрит. Вони переглянули рюкзак, який знайшли в автомобілі Кейті, — там був звичайний мотлох, але серед іншого вони натрапили на рекламну брошуру Лас-Вегаса та список тамтешніх готелів на розлінованому жовтому папері.

Вайті показав брошуру Шонові й присвиснув:

— Ось це ми можемо назвати ключем. Ходімо поговоримо з її подругами.

Ів Піджин і Даяна Сестра, мабуть, останні двоє з пристойних людей, які бачили Кейті Маркус живою, якщо вірити її батькові, мали такий вигляд, ніби їх ударили однією лопатою по голові. Вайті й Шон намагалися розмовляти з ними якнайлагідніше в перервах між потоками сліз, що струменіли по їхніх обличчях. Дівчата розповіли полісменам, що робила Кейті Маркус у свій останній вечір, коли була ще жива, дали їм назви барів, які вони відвідували, й назвали приблизний час, коли вони заходили в кожен і коли з нього виходили. Та коли дійшло до приватного життя Кейті, то й Шон і Вайті відчули, що дівчата не говорять усієї правди, відбуваючись туманними фразами там, де раніше говорили про все відверто.

— Вона зустрічалася з кимось?

— Регулярно ні з ким.

— А що ви скажете про випадкові зустрічі?

— Ну, знаєте…

— Так, так?

— Про такі зустрічі вона нам не розповідала.

— Даяно, Ів, облиште. Щоб ваша найліпша подруга ще з дитячого садка та не розповідала вам, із ким вона зустрічається?

— Вона не любила розмовляти на такі теми.

— Атож, Кейті була дуже потайлива, коли йшлося про зустрічі з хлопцями.

Вайті спробував підійти з іншого боку.

— Тож не було нічого незвичайного в її останній вечір? Нічого такого, що відрізнялося б від її звичної поведінки?

— Ні, не було.

— А що ви скажете про її намір покинути місто?

— Нічого.

— Нічого? Даяно, Кейті мала рюкзак у задній частині свого автомобіля. Там були брошури з описом Лас-Вегаса. То, може, вона поклала їх туди для когось іншого?

— Можливо. Я не знаю.

Тут до розмови втрутився батько Ів.

— Моя люба, ти повинна все розповісти, це може допомогти знайти вбивцю вашої подруги. Адже йдеться про Кейті, якої вже нема на світі.

Це спричинило нові потоки сліз. Дівчата знетямилися від горя, вони ридали, тремтячи й обіймаючи одна одну, широко розтуливши роти й надавши їм форми літери «О» в своїй пантомімі розпачу. Шон не раз спостерігав таку мить, коли, як висловлювався Мартін Фріл, греблю проривало й смерть жертви ставала для свідків очевидною. У такі хвилини залишалося тільки спостерігати або йти геть.

Вони спостерігали й чекали.

Ів Піджин схожа на пташку, подумав Шон. Її личко було дуже гостре, ніс дуже тонкий. Проте ці риси були їй на користь. Вона мала грацію, яка надавала її тендітності майже аристократичного вигляду. Ів розуміла, що вона — жінка, яка здається гарнішою у формальному вбранні, ніж у випадковому. Вона випромінювала пристойність і розум, що, як здавалося Шонові, може приваблювати лише серйозних чоловіків, віднаджуючи шахраїв та Ромео.

Даяна, навпаки, випромінювала чуттєвість, яка зазнала поразки. Шон помітив збляклий синець під її правим оком. Вона здалася йому тупішою, ніж Ів, більше схильною до емоцій, а можливо, й до сміху. В її очах світилася прихована надія, потреба, що, як знав Шон, рідко приваблювала чоловіків іншого виду, ніж чоловіків-хижаків. Шон розумів, що наступними роками вона опиниться в центрі домашніх скандалів, які вимагатимуть втручання поліції, та, коли полісмени дістануться до її дверей, будь-яка надія в її очах погасне.

— Ів, — лагідно проказав Вайті, коли дівчата нарешті перестали плакати, — мені потрібна інформація про Романа Фоллов.

Ів кивнула з таким виразом, ніби чекала цього запитання, але нічого не сказала. Вона гризла свого великого пальця й дивилася на крихти на скатертині.

— Це той шпендрик, який крутиться біля Боббі О’Доннела? — запитав її батько.

Вайті підняв руку, щоб той замовк, і подивився на Шона.

— Ів, — сказав Шон, знаючи, що саме до Ів вони повинні добутися.

Її важче буде розколоти, ніж Даяну, але вона спроможна повідомити більше важливих подробиць.

Вона подивилася на Шона.

— Вас ніхто не переслідуватиме, якщо це вас турбує. Те, що ви нам розповісте про Романа Фоллов або Боббі, залишиться з нами. Вони ніколи не довідаються, що це надійшло від вас.

Даяна сказала:

— А якщо дійде до суду? Що тоді?

Вайті глянув на Шона так, наче казав: давай-но, викручуйся ти.

Шон зосередив свою увагу на Ів:

— Якщо ви не бачили, щоб Роман або Боббі витягували Кейті з машини…

— Ні.

— Тоді окружний прокурор не наполягатиме, щоб будь-хто з вас двох свідчив у відкритому суді. Ів, не бійтеся. Він може запитати чимало, але не примушуватиме вас відповідати.

— Ви їх не знаєте, — сказала Ів.

— Боббі й Романа? Звичайно, я їх знаю. Я посадив Боббі на дев’ять місяців, коли працював над справами про наркотики. — Шон нахилився й поклав свою руку на стіл десь за дюйм від її руки. — І він погрожував мені. Але це все, що він та Роман уміють — базікати.

Ів відповіла на приязний жест Шонової руки, скрививши губи в напівгіркій посмішці.

— Лайно собаче, — процідила вона.

— Ти не вживай таких слів у моєму домі, — сказав її батько.

— Містере Піджин, — перебив його Вайті.

— Ні, — заперечив Дру. — Мій дім — мої правила. Я не хочу, щоб моя дочка розмовляла так, ніби вона…

— Це був Боббі, — промовила Ів, і в Даяни вихопилося коротке зітхання. Вона подивилася на подругу так, ніби та втратила глузд.

Шон побачив, як брови Вайті вигнулися аркою.

— Ким був Боббі? — запитав Шон.

— Тим, хто зустрічався з Кейті. То був Боббі, а не Роман.

— Джиммі про це знав? — запитав Дру дочку.

Ів похмуро стенула плечима — такий жест Шон вважав типовим для підлітків її віку — повільне згинання тіла, що повідомляло, їй надто байдуже, щоб робити це зусилля.

— Ів, — повторив Дру, — він про це знав?

— Він знав і не знав, — відповіла Ів. Вона зітхнула й відхилила голову назад, поглянувши на стелю своїми чорними очима. — Її батьки думали, що ця її пригода скінчилася, бо протягом якогось часу сама Кейті гадала, що вона скінчилася. Проте Боббі зовсім так не вважав. Він усе приходив і приходив. Одного вечора він підняв її над майданчиком сходів на третьому поверсі.

— Ви це бачили? — запитав Вайті.

Вона похитала головою.

— Кейті мені сказала. Він підійшов до неї на вечірці десь із місяць чи півтора тому і вмовив її вийти з ним до зали, щоб вони могли там поговорити. Помешкання, в якому відбувалася вечірка, було на третьому поверсі. — Ів витерла обличчя тильним боком долоні, хоч, схоже, вона цілком виплакалася, й обличчя в неї було сухим. — Кейті розповіла мені, що вона намагалася йому пояснити — між ними все скінчено, але Боббі не хотів цього слухати й зрештою розлютився, схопив її за плечі та підняв над поруччям і протягом якогось часу тримав у повітрі над сходами. Одне слово, психопат. Він сказав їй, що вона лише тоді порве з ним, коли він порве з нею. Вона залишиться його дівчиною, поки він сам не припинить їхні взаємини, а якщо їй це не до вподоби, він скине її з третього поверху.

— Ісусе, — сказав Дру Піджин після хвилинної мовчанки. — Але ви ж знаєте цих людей!

— Отже, Ів, — мовив Вайті, — що сказав Роман Кейті того вечора в суботу?

Ів мовчала.

— Чому ти нам про це не кажеш? — запитав Вайті. — Даяно?

У Даяни був такий вигляд, ніби вона хоче випити.

— Ми все сказали Велові. Скільки ж можна про це говорити?

— Велові? — здивувався Вайті. — Велові Севіджу?

— Він приходив до нас сьогодні, — пояснила Даяна.

— І ти сказала йому, що казав Роман, але нам цього сказати не хочеш?

— Він належить до її родини, — пояснила Даяна й склала руки на грудях, показавши їм своє найкраще обличчя зразка «Пішли ви к бісу, копи».

— Я вам скажу, — погодилась Ів. — Ісусе. Він, мовляв, почув, що ми напилися й поводимося, як ідіотки, і йому не сподобалося це, і Боббі також, мовляв, не сподобається, й він радить нам повернутись додому.

— Тож ви поїхали додому?

— Ви коли-небудь розмовляли з Романом? Його запитання звучать як погрози.

— Зрозуміло, — сказав Вайті. — Ви не бачили, щоб він поїхав за вами з того бару абощо?

Ів похитала головою.

Вони подивилися на Даяну.

Даяна стенула плечима.

— Ми добряче напилися.

— Ви більше не були в контакті з ним того вечора? Жодна з вас?

— Кейті підвезла нас до мого дому, — сказала Ів. — Вона нас там висадила. Після того ми її більше не бачили.

Ів проковтнула останнє слово, потому знов підняла голову й набрала в груди повітря, стиснувши своє личко, наче кулак.

— З ким вона мала намір поїхати до Лас-Вегаса? З Боббі? — запитав Шон.

Якийсь час Ів дивилася в стелю, її дихання стало уривчастим.

— Не з Боббі, — зненацька проказала вона.

— А з ким тоді, Ів? Хто мав супроводжувати її до Вегаса?

— Бренден.

— Бренден Гарріс? — запитав Вайті.

— Бренден Гарріс, — підтвердила вона.

Вайті та Шон ззирнулися.

— Із сином Правильного Рея? — запитав Дру Піджин. — Який має німого брата?

Ів кивнула головою, і Дру обернувся до Шона й Вайті.

— Хороший хлопець. Нікому не вчинив зла.

Шон кивнув головою. Бренден і справді нікому не заподіяв зла.

— Ви маєте його адресу? — запитав Вайті.

У понеділок уранці Селеста була в кухні зі своєю кузиною Аннабет, коли дім почав наповнюватися людьми, які прийшли, щоб висловити своє співчуття. Аннабет стояла над піччю, з пильною увагою готуючи страви, коли Джиммі вийшов із душу, устромив голову в двері й запитав, чи не може чимось допомогти.

Коли були дітьми, Селеста й Аннабет більше вважали себе сестрами, ніж кузинами. Аннабет була єдина дівчинка в родині, що складалася з хлопців, а Селеста була одиначка в батьків, які терпіти не могли одне одного, тож дівчата багато часу перебували разом, а коли стали підлітками, то майже щовечора розмовляли по телефону. Та протягом років це якось непомітно змінилося, у міру того як відчуження між Селестиною матір’ю та батьком Аннабет посилювалося, переходячи від приязних взаємин до прохолодних, а потім і до ворожих. І якимсь чином, хоч жодна подія на це не вказувала, відчуження перейшло від брата й сестри на їхніх дочок, аж поки Селеста й Аннабет не стали бачитися лише з формальних причин — під час одружень, коли котрась із близьких родичок народжувала дитину й під час наступних хрестин і зрідка на Різдво та Великдень. Така зміна стосунків не мала очевидної причини. Селеста переживала найбільше, їй було прикро, що стосунки, які колись здавалися нерозривними, могли так легко поламатися під впливом часу, родинного контролю та зміни віку.

Справи поліпшилися, коли померла її мати. Уже минулого літа вона й Дейв іноді виїздили на пікнік разом з Аннабет і Джиммі, а взимку двічі виходили на обід із трунками. Щоразу розмовляти їм ставало легше, й Селеста зі смутком пригадувала змарновані десять років відчуження, давши їм назву «Розмарі».

Аннабет приходила до Селести, коли Розмарі померла. Ті три дні вона приходила до сестри щоранку й залишалася допізна. Вона готувала їжу, допомагала з похоронними справами й сиділа із Селестою, коли та оплакувала матір, яка ніколи дочку особливо не любила, а все ж таки була їй матір.

І тепер Селеста прийшла до Аннабет, хоч думка про те, що така стримана жінка, як Аннабет, потребує підтримки, була чужа для всіх, і для Селести також.

Але вона стояла біля кузини й допомагала їй готувати їжу, діставати щось із холодильника, коли та її просила, відповідала на більшість телефонних дзвінків.

А тепер сюди прийшов Джиммі, менш як через двадцять чотири години після того, як довідався, що його дочка мертва, й запитує дружину, чи не потрібна їй допомога. Його волосся було досі мокре й майже не розчесане, сорочка прилипла до грудей, під очима висіли мішки від горя та недосипання, й Селеста могла тільки подумати: «О Боже, Джиммі, як ти будеш тепер? Ти про себе подумав, Джиммі?»

Усі інші люди, які прийшли сюди тепер, заповнивши вітальню та їдальню, штовхалися в коридорі, складали свої пальта на ліжка в Надіниній і Сариній кімнаті й раз по раз поглядали на Джиммі, не тому, що турбувалися за нього, а тому що просто не могли не дивитись на нього. Ніби лише він міг пояснити брутальну подію, яка приголомшила їх усіх, заспокоїти тривогу в їхніх мізках, підтримати їх, коли шок минеться і на їхні тіла накотиться нова хвиля болю. Джиммі не треба було докладати ніяких зусиль, щоб мати абсолютний авторитет, і Селеста часто думала про те, чи відчував він на собі цей тягар, що мав бути особливо тяжким у такі часи, як цей.

— Ти чого? — запитала Аннабет, не відриваючи погляду від бекону, що шкварчав на чорній сковорідці.

— Допомога потрібна? — запитав Джиммі. — Я можу попрацювати трохи біля печі, якщо ти захочеш.

Аннабет зиркнула на плиту й похитала головою.

— Ні, все гаразд.

Джиммі подивився на Селесту, ніби хотів запитати: вона тут, із тобою?

Селеста кивнула головою:

— Джиме, ми зробимо тут усе, що треба.

Джиммі глянув на дружину, й Селеста відчула найніжніший біль у тому погляді. Вона відчула, як шматок серця відколовся в нього й опустився глибоко в груди. Він нахилився над плитою й витер піт зі щоки Аннабет своїм указівним пальцем. Аннабет сказала:

— Не треба.

— Подивись на мене, — прошепотів Джиммі.

Селеста відчула, що треба, мабуть, покинути кухню, але вона боялася, аби її рух не порушив чогось між кузиною та Джиммі, чогось дуже тендітного.

— Я не можу, — сказала Аннабет. — Джиммі, якщо я подивлюся на тебе, то можу впасти, а я не хочу падати на людях. Ти мене зрозумів?

Джиммі відхилився від плити.

— Окей, люба, окей.

Аннабет прошепотіла, опустивши голову.

— Я боюся, щоб у мене не підкосилися ноги.

— Я тебе розумію.

Протягом якоїсь миті Селеста відчувала, ніби вони стоять перед нею голі і вона стала свідком чогось надто інтимного між чоловіком та його дружиною, наче вони любилися при ній.

Двері з протилежного боку зали відчинилися, й увійшов Тео Севідж, батько Аннабет, із двома ящиками пива на обох плечах. Червонопикий і веселий здоровань, який, проте, мав дивну грацію танцюриста, коли пропихався вузьким коридором із ящиками пива на плечах, високих і міцних, як корабельні щогли. Селесту завжди трохи дивувало, як ця гора могла породити кількох куцих недомірків — Кевін і Чак були єдині сини, які почасти успадкували його зріст і об’єм, і лише Аннабет передалася його фізична грація.

— Після тебе, Джиме, — сказав Тео, й Джиммі відступив, а Тео делікатно обминув його та пропхався на кухню. Він торкнувся Селестиної щоки своїми губами, лагідно промовив: — Як тобі ведеться, небого? — А тоді поставив обидва ящики на кухонний стіл і обхопив руками доччин живіт, притиснувши підборіддя до її плеча.

— Ти тримаєшся, моя люба?

Аннабет відповіла:

— Намагаюся, тату.

Він поцілував її збоку в шию.

— Дівчинко моя, — проказав, а тоді обернувся до Джиммі: — Ти маєш кілька кулерів, ми можемо їх наповнити.

Вони наповнили кулери, які стояли долі біля буфетної, й Селеста заходилася розгортати пакети з їжею, що їх було принесено, коли друзі й родичі почали рано-вранці приходити в дім. Їжі було дуже багато — ірландський содовий хліб, пироги, круасани, кондитерські вироби й три різновиди картопляного салату. Кульки з булочками, тарілки з м’ясом, шведські тюфтельк у величезній каструлі, два копчені окости й одна масивна індичка, загорнута у фольгу. Для Аннабет не було реальної потреби готувати їжу — усі це знали, але розуміли: вона потребує поринути в таку діяльність. Тож вона приготувала дві величезні пательні з яєчнею, а тепер смажила бекон і варила сосиски, тим часом як Селеста носила їжу на стіл, підсунутий у їдальні впритул до стіни. Вона запитувала себе, чим була вся ця їжа — спробою задовольнити любих мерців чи сподіванням людей заїсти своє горе, набити собі животи всілякими стравами, змити їх донизу коками та алкогольними трунками, кавою й чаєм, аж поки така силеча їжі не занурить їх у сон. Саме так поводилися люди на сумних зібраннях — на поминках, похороні, у таких випадках, як оцей: ви їли, пили й гомоніли доти, аж поки не могли більше ані їсти, ані пити, ані гомоніти.

Вона бачила Дейва крізь натовп у вітальні. Він сидів біля Кевіна Севіджа на канапі, обидва розмовляли, але жоден не здавався надто жвавим або задоволеним, обидва нахилилися так низько, сидячи на канапі, що здавалося, вони змагаються, хто впаде з неї першим. Селеста відчула напад жалю до чоловіка, бо над ним завжди літало бодай невеличке відчуття, що він чужий, а надто в цьому натовпі. Зрештою, усі вони його знали. Усі вони знали, що з ним сталося, коли він був малим хлопцем, і навіть якщо вони могли з цим жити й не звинувачували його (та, мабуть, вони його й не звинувачували), то Дейв не міг, зовсім не міг почуватися комфортно серед людей, які знали його протягом усього його життя. Коли він і Селеста контактували з невеличкими групами колег або друзів, з якими вони не жили в сусідстві, Дейв був приємним і легким співрозмовником. Він міг сприйняти найдотепніший жарт і любив посміятися, був чоловіком веселим та приязним (її подруги з перукарні, в якій вона працювала, та їхні чоловіки любили Дейва). Але тут, де виріс і пустив коріння, він завжди почував себе так, ніби відстає на півречення в кожній розмові, на півкроку від тих, із ким йому доводиться йти, останнім сприймає будь-який жарт.

Вона намагалася перехопити його погляд і всміхнутися до нього, повідомити, що, поки вона перебуває в цій квартирі, він може не почувати себе цілком самотнім. Але безліч людей штовхалися під відкритою аркою, що відокремлювала їдальню від вітальні, й Селеста зрештою згубила чоловіка з очей.

Зазвичай саме в натовпі помічаєш, як мало ти приділяєш уваги людині, яку ти любиш і з якою живеш. Вона не часто бачилася з Дейвом протягом минулого тижня, крім суботньої ночі, коли він зазнав нападу. І вона майже не бачила його відучора, коли Тео Севідж зателефонував о шостій годині ранку, щоб повідомити:

— Вітаю тебе, люба, у нас дуже погані новини. Кейті вбито.

Першою реакцією Селести було:

— Не може такого бути, дядьку Тео.

— Люба, я мало не помираю з розпуки, повідомляючи тебе про це. Але вона мертва. Дівчинку знайшли вбитою.

— Убитою?

— У В’язничному парку.

Селеста подивилася телевізор, що стояв на прилавку, й прослухала головне повідомлення в новинах, що передавалися о шостій годині ранку. Серед іншого показали гелікоптер над загоном поліційного персоналу, що зібрався біля одного краю екрана автомобільного кінотеатру, а також репортерів, які досі не знали імені жертви, але підтвердили, що знайдено тіло вбитої дівчини.

Але це не Кейті. Ні, ні, ні!

Селеста сказала Тео, що вона негайно поїде до Аннабет, і саме тут вона тепер була, крім короткого сну між третьою годиною ночі й шостою годиною ранку, коли задзвонив телефон.

Вона досі не здужала в це повірити. Навіть після плачу з Аннабет, Надін та Сарою. Навіть після того як вона тримала Аннабет п’ять хвилин на підлозі вітальні, коли її кузина тремтіла в спазмах. Навіть після того як побачила, що Джиммі стоїть у темряві кімнати Кейті й притискає до обличчя подушку своєї дочки. Він не плакав, не розмовляв сам із собою, узагалі не видавав жодного звуку. Він просто стояв із цією подушкою, притиснутою до обличчя, і вдихав пахощі від доччиних волосся та щік знову й знову. Вдихав, видихав. Вдихав, видихав.

Навіть після всього цього гірка правда не дійшла до неї цілком. Вона відчувала, що Кейті може ввійти в двері будь-якої хвилини, прийти на кухню й украсти шматок бекону з пательні на плиті. Кейті не могла бути мертвою. Не могла.

Якби тільки не ця думка, що застрягла в найдальшому закутні Селестиного мозку, думка, яка виникла, коли вона побачила автомобіль Кейті в новинах — нелогічна думка — знову кров, яку вона змивала з одягу Дейва.

Вона відчувала його на протилежному боці натовпу, що зібравсь у вітальні. Відчувала його самотність і знала, що її чоловік — людина порядна. Він має свої вади, але він чоловік порядний і добрий. Вона кохає його, а якщо вона його кохає, то він не може бути поганим, а якщо він не є поганий, то кров в автомобілі Кейті не має нічого спільного з кров’ю на одязі Дейва тієї суботньої ночі. А тому Кейті, якимось незбагненним чином, може бути жива. Бо всі інші альтернативи просто жахливі.

І суперечать логіці. Абсолютно суперечать логіці. Так відчувала Селеста, повертаючись на кухню, щоб набрати ще їжі.

Вона майже наштовхнулася на Джиммі та свого дядька Тео, які тягли контейнер для зберігання трунків прохолодними через кухню до їдальні. Тео ухилився від зіткнення з нею останньої миті і сказав:

— Стережися цієї жінки, Джиммі. Вона справжній диявол на колесах.

Селеста скромно всміхнулася — саме такої усмішки чекав від жінок дядько Тео — й проковтнула те відчуття, яке завжди опановувало її, коли дядько Тео дивився на неї, — воно з’являлося в неї ще з дванадцятирічного віку, коли вона помітила, що його погляди затримуються на ній занадто довго.

Вони протягли дуже великий контейнер-кулер повз неї. Вони здавалися дуже дивною парою — Тео, червонопикий мужик із надто великим тілом і дуже потужним голосом, і Джиммі, спокійний, вродливий і настільки позбавлений жиру чи будь-якої надмірної ваги, що завжди здавалося, він щойно повернувся з футбольного поля або іншої активної гри. Вони розітнули натовп, протягнувши контейнер біля столу й поставивши його під стіною їдальні. Селеста завважила, що погляди всіх, хто юрмився в кімнаті, прикипіли до них, ніби та вага, яку вони перетягували, була не величезним контейнером із твердого червоного пластику, а дочкою Джиммі, яку вони мали поховати цього тижня, дочкою, яка й привела їх сюди, де вони змішалися, їли та пили, а вона пильно спостерігала за ними, чи наважаться вони бодай вимовити її ім’я — Кейті.

Дивлячись, як вони вдвох тягнуть контейнери і як разом пропихаються крізь натовп у вітальні та в їдальні — Джиммі, зрозуміло, тихий, зупинявся біля кожного гостя й дякував йому з лагідною добротою та міцним потиском руки, й Тео, з його звичною брутальною поведінкою, — деякі люди з подивом завважували, як вони за роки зблизилися й тепер пропихалися крізь натовп у кімнаті майже як справжній тандем, що складався з батька й сина.

Ніхто не думав, що це можливо, коли Джиммі одружився з Аннабет. Тео тоді не належав до його друзів. Він був пияк і скандаліст, чоловік, який доповнював свій прибуток диспетчера таксі, працюючи викидайлом у різних сумнівних закладах і люблячи цю роботу. Він любив товариство й любив посміятися. Але в його міцних рукостисканнях завжди відчувався виклик, а в його приязному реготі — погроза.

Джиммі ж був спокійний і серйозний, коли вийшов із «Оленячого острова». Дружній, хоч і стриманий, він, проте, намагавсь триматися поміж людей у затінку. Джиммі належав до тих чоловіків, до яких люди прислуховуються, коли ті щось кажуть. Можливо, тому, що говорив він рідко, люди завжди з цікавістю чекали, що вилетить з його рота.

Тео був чоловік приємний, хоч любили його не дуже. Джиммі любили, але назвати його приємним було важко. Ясна річ, ніхто не сподівався, що ці двоє стануть друзями. Але вони ними стали. І тепер Тео так дивився на спину Джиммі, ніби будь-якої миті був готовий простягти руку й підтримати його, не дати Джиммі вдаритися головою об підлогу. А Джиммі й собі іноді зупинявся, щоб сказати щось у здоровецьку вушну раковину Тео, а потім вони дружно пропихалися вдвох крізь натовп. Найкращі друзі, казали люди. Такими вони тепер здавалися всім — найкращими друзями.

Дейв проводжав Майкла назад зі школи, коли, завернувши за ріг, побачив Шона Дівайна та ще одного чоловіка, що прихилилися до корпусу чорного «седана», запаркованого біля будинку Бойлів. Чорний «седан» мав номери адміністрації штату й таку кількість антен, яка могла б забезпечити його радіозв’язок навіть з Венерою. Лише скинувши одним оком на Шонового супутника з відстані п’ятнадцять ярдів, Дейв зрозумів, що той також полісмен. Він мав характерне для копа підсмикнуте, трохи випнуте вгору підборіддя, й відхилявся цей чоловік назад на підборах характерним для копів способом, зберігаючи при тому такий вигляд, ніби готується стрибнути вперед. І якщо всього цього було замало, щоб переконати, то стрижка під горщик на голові чоловіка сорока років із лишком та окуляри в золотій оправі не лишали найменших сумнівів.

Рука Дейва міцніше стислася навколо Майклової, а в грудях виникло таке відчуття, ніби хтось опустив ніж у крижану воду, а потім притулив лезо до його легень. Він майже зупинився, його ноги намагалися прикипіти до хідника, але щось штовхало Дейва вперед, і він сподівався, що вигляд у нього нормальний, безтурботний. Голова Шона обернулася в його напрямку, його очі спочатку зблиснули безвиразним світлом, а потім звузилися, зустрівши Дейвів погляд і впізнавши його.

Обидва чоловіки всміхнулися водночас: Дейв так широко, як міг, Шонова ж усмішка теж була доволі широка. Дейв із подивом зауважив, що на обличчі в Шона також промайнув вираз радості.

— Дейве Бойе, — сказав Шон, відійшовши від автомобіля з простягненою рукою, — як тобі ведеться?

Дейв потиснув простягнену руку й знову здивувався, коли Шон плеснув його по плечу.

— Давно ми з тобою не бачились, — мовив Дейв. — Либонь, відтоді минуло вже років із шість?

— Так. Десь так. Добрий вигляд маєш, чоловіче.

— Як твої справи, Шоне?

І Дейв відчув, як приємне відчуття заполонило його свідомість, але мозок підказував, що він повинен його уникати.

Але чому? Їх так мало лишилося від колишніх днів. І не тільки очевидні причини їх розлучили — тюремні ув’язнення, наркотики чи поліція, — а й переселення в приміські зони, наприклад, чи до інших штатів, намагання злитися з усіма іншими, стати громадянином великої країни гравців у гольф чи кулі або дрібних бізнесменів із білявими дружинами або широкими телевізійними екранами.

Їх лишилося геть небагато, і Дейв відчув гордість, і щастя, і дивний смуток, коли стиснув Шонову руку й пригадав той день на платформі метро, коли Джиммі стрибнув на рейки, та інші суботи, коли загалом усе було можливо.

— Добре тоді було, — промовив Шон, і його голос пролунав щиро, хоч Дейв і помітив якусь тріщинку в Шоновій усмішці. — А це хто?

Шон нахилився над Майклом.

— Це мій син, — відповів Дейв, — Майкл.

— Вітаю тебе, Майкле. Радий познайомитися з тобою.

— Добридень.

— Я Шон — дуже давній татків приятель.

Дейв помітив, що Шонів голос щось розбудив у Майклові. Шон незаперечно мав якусь властивість у своєму голосі, як отой суб’єкт, що робив оголошення перед кіноатракціонами, й Майклові було приємно його почути й повірити в легенду, що його батько й цей високий, упевнений у собі незнайомець дітьми гралися на тих самих вулицях і бачили ті самі сни, що й Майкл та його друзі.

— Радий познайомитися з вами, — сказав Майкл.

— Взаємно, Майкле. — Шон потис Майклові руку, а тоді обернувся до Дейва. — Твій син прегарний хлопчик. А як Селеста?

— Чудово, чудово.

Дейв намагався пригадати, як звали жінку, з якою Шон одружився. І пригадав лише, що вони познайомилися в коледжі. Лора? Ерін?

— Переказуй їй моє вітання, гаразд?

— Авжеж, перекажу. А ти досі служиш у поліції штату?

Дейв примружився, коли сонце виглянуло з-поза хмари і його проміння відбилося на блискучій чорній поверхні поліційного «седана».

— Атож, — відповів Шон. — Дозволь, Дейве, відрекомендувати тобі сержанта Паверса. Він мій начальник у відділі вбивств поліції штату.

Дейв потиснув руку сержанта Паверса. Слово «вбивства» повисло між ними.

— Як вам ведеться?

— Добре, містере Бойл. А вам?

— Окей.

— Бойле, — сказав Шон. — Ти маєш вільну хвилину? Ми хочемо поставити тобі кілька коротких запитань.

— О, авжеж. Запитуйте.

— Може, ми увійдемо, містере Бойл?

Сержант Паверс кивнув головою в напрямку Дейвових передніх дверей.

— Авжеж. — Дейв знову взяв Майкла за руку. — Ходіть за мною, хлопці.

На сходах, біля квартири Мак-Аллістера, Шон сказав:

— Я чув, що оренда підскочила навіть тут.

— Навіть тут, — підтвердив Дейв. — Хочуть перетворити нас на Пагорби, від антикварних крамниць немає рятунку.

— На Пагорби, кажеш? — проказав Шон, коротко засміявшись. — Пам’ятаєш дім мого батька? Його перетворили на кондомініум.

— Ти не брешеш? — запитав Дейв. — То був гарний будинок.

— Бо він продав його раніше, аніж підскочили ціни.

— І тепер там окремі квартири? — запитав Дейв. Його голос пролунав гучно на вузьких сходах. — Яппі, що купили ваш дім, тепер мають за кожну окрему квартиру стільки, скільки твій старий одержав за весь будинок.

— Так, дім був великий. Але що вдієш?

— Я не знаю, чоловіче, але завжди думав, що має бути якийсь спосіб зупинити їх. Вигнати їх туди, звідки вони прийшли, разом із їхніми мобільними телефонами. Знаєш, Шоне, що сказав один із моїх друзів? «Наша місцевість потребує доброї хвилі злочинів, аби все це блядство закінчилося». — Дейв засміявся. — Я хочу сказати, що тоді б і ціни на нерухомість упали до того рівня, на якому вони були, і рента також. Правильно я мислю?

— Якщо дівчат і далі вбиватимуть у В’язничному парку, можливо, ваше бажання й здійсниться, — промовив сержант Паверс.

— О, це не моє бажання, — сказав Дейв.

— Думаю, що так, — підтвердив сержант Паверс.

— Ти сказав погане слово, тату, — промовив Майкл.

— Пробач, Майкле. Більш такого не буде.

Він підморгнув через плече Шонові, й вони відчинили двері до помешкання.

— А ваша дружина, містере Бойл, удома? — запитав сержант Паверс, коли вони увійшли.

— Що, дружина? Ні, вдома її нема. Майкле, іди робити свої домашні завдання. Окей? Ми скоро поїдемо до дядька Джиммі й тітки Аннабет.

— Тату, я ж хотів…

— Майкле, — сказав Дейв і подивився вниз на свого сина. — Іди нагору. Я маю поговорити з цими дядьками.

У Майкла з’явився на обличчі той невдоволений вираз, із яким діти дивляться на дорослих, коли ті не дозволяють їм слухати свої розмови. Він опустив плечі й, тягнучи ноги так, ніби до кожної був прив’язаний великий шматок криги, поплентав до сходів. Перед тим як піднятися, він постояв якусь мить, зітхнув так, як це робила його мати, й побрався нагору.

— Так, либонь, завжди буває, — сказав сержант Паверс, сідаючи на канапу, що стояла у вітальні.

— Про що ви?

— Нахиляються, втягують голову в плечі. Мій син робив те саме в його віці, коли ми наказували йому йти спати.

— Справді? — запитав Дейв і сів у широке крісло на протилежній стороні кавового столика.

Якусь хвилину він, підвівши брови, неначе сподівався чогось, дивився на Шона й сержанта Паверса, а ті й собі так само дивились на Дейва.

— Ти чув про Кейті Маркус? — спитав Шон.

— Авжеж, — відповів Дейв. — Я ходив до них сьогодні вранці. Селеста досі там… Господи, Шоне, який страхітливий злочин!

— Таки-так, — сказав сержант Паверс.

— Ви схопили того мерзотника? — запитав Дейв.

Він потер свій розпухлий правий кулак лівою рукою, але, звернувши увагу на те, що робить, відхилився назад і засунув руки до кишень, намагаючись здаватися розслабленим.

— Ми над цим працюємо. Повірте нам, містере Бойл, ми його знайдемо.

— Як тримається Джиммі? — запитав Шон.

— Важко сказати.

Дейв подивився на Шона, радий, що може відвести погляд від сержанта Паверса: щось в обличчі цього чоловіка йому не сподобалося. Не сподобалось, як той дивився на нього, так ніби бачив кожне його брехливе слово, починаючи від першого, яке він сказав у своєму проклятущому житті.

— Ти ж знаєш Джиммі, — сказав Дейв.

— Не дуже. А тепер і взагалі не знаю.

— Тримається він добре, — сказав Дейв. — Годі вгадати, що відбувається в його голові.

Шон кивнув.

— Ти знаєш, Дейве, чому ми до тебе прийшли?

— Я бачив її, — сказав Дейв. — Не знаю, чи вам про це відомо.

Він подивився на Шона, але Шон розвів руки, чекаючи.

— Тієї самої ночі, — провадив Дейв. — Гадаю, це була та сама ніч, коли її вбили. Я бачив її тоді в «Мак-Ґіллзі».

Шон і другий коп ззирнулись, а тоді Шон нахилився вперед і подивився на Дейва по-дружньому.

— Саме це, Дейве, й привело нас до тебе. Твоє прізвище було в списку людей у барі «Мак-Ґіллз», що їх зміг пригадати бармен. Ми чули, що Кейті влаштувала там справжню виставу.

Дейв кивнув головою.

— Вона та її подруга танцювали на барі.

Коп запитав:

— Вони були дуже п’яні, еге?

— Так, але…

— Але що?

— Але поводилися вони досить пристойно. Вони танцювали на барі, проте не влаштовували ані стриптизу, ані чогось такого. Вони поводились, як дівчата, яким по дев’ятнадцять років. Ви мене розумієте?

— Якщо дев’ятнадцятирічні дівчата напилися в барі, то це означає, що бар може втратити на якийсь час свою ліцензію на продаж спиртних напоїв, — сказав сержант Паверс.

— А ви цього не робили?

— Чого саме?

— Ви ніколи не випивали в барі в підлітковому віці?

Сержант Паверс усміхнувся, і його усмішка й погляд, Дейв відчув, проникли йому в мозок: здавалося, кожна клітинка цього чоловіка дивилась на нього.

— О котрій годині ви покинули бар «Мак-Ґіллз», містере Бойл?

Дейв стенув плечима.

— О першій чи десь так.

Сержант Паверс записав це повідомлення в розгорнутий на його коліні блокнот.

Дейв подивився на Шона.

Шон сказав:

— Дейве, нам потрібні найменші подробиці. Ти сидів зі Стенлі Кемпом, еге? Здоровилом Кемпом.

— Так.

— До речі, як він почувається? Я чув, його син захворів на якийсь різновид раку?

— На лейкемію, — промовив Дейв. — Десь два роки тому. Він помер у чотирирічному віці.

— Таке буває, — сказав Шон. — Прокляття. Ти ніколи нічого не знаєш. Мчиш на повній швидкості, коли ж повертаєш за ріг вулиці й відчуваєш дивний біль у грудях, а через п’ять місяців тебе тягнуть на цвинтар. Таке в нас життя, чоловіче.

— Справді, воно таке, — погодився Дейв. — Хоча в Стена все нібито гаразд. Має добру роботу в Едісона. А щовівторка й щочетверга увечері грає в баскетбол у команді «Паркова ліга».

— Штовхається, як і раніш? — засміявся Шон.

Дейв засміявсь у відповідь.

— Він мастак працювати ліктями.

— О котрій годині дівчата покинули бар? — запитав Шон, не дочекавшись, коли стихне їхній сміх.

— Не знаю, — сказав Дейв. — Десь наприкінці матчу.

Те, як поставив своє запитання Шон, йому не сподобалося. Він міг прямо запитати його про це, але він спочатку присипляв Дейвову пильність розмовою про Здоровила Стенлі. Хіба не так? Чи, може, він поставив це запитання, коли воно несподівано спало йому на думку? Дейв не був певен, як це сталося. То невже його в чомусь підозрюють? Невже його підозрюють у смерті Кейті?

— Але ця гра почалася пізно, — промовив Шон. — У Каліфорнії.

— Атож, десь о десятій тридцять. Дівчата, мабуть, покинули бар хвилин на п’ятнадцять раніше, ніж я.

— Тобто десь о дванадцятій сорок п’ять, — сказав другий коп.

— Схоже, десь так.

— А ви маєте бодай якесь уявлення про те, куди вони пішли?

Дейв похитав головою.

— Більше я їх не бачив.

— Справді? — авторучка сержанта Паверса зависла над блокнотом.

Дейв кивнув головою:

— Справді.

Сержант Паверс щось записав до свого блокнота — перо шкрябало папір, наче маленький кіготь.

— Дейве, а ти пам’ятаєш, як мужик пожбурив ключами в іншого мужика?

— Що-що?

— Це зробив мужик, — сказав Шон, гортаючи власний блокнот, — якого, здається, звали Джоу Кросбі. Його друзі намагалися взяти в нього ключі від автомобіля. Він пожбурив ними в одного з них. Ти знаєш, таке буває, коли чоловік втрачає терпець. Ти це бачив?

— Ні. Навіщо він їх пожбурив?

— Не знаю. У цьому є щось дивне. Мужик не хотів віддавати ключі, але потім викинув їх геть. П’яна логіка, еге?

— Мабуть, так.

— Ти не помітив нічого незвичайного тієї ночі?

— Про що ти?

— Скажімо, хтось у барі міг дивитися на дівчат не по-дружньому. Тобі, певно, доводилося бачити таких чоловіків, які дивляться на молодих жінок із чорною ненавистю, бо минуло вже років п’ятнадцять від їхнього випускного балу, а бажання жити все ще нуртує в них. Вони дивляться на жінок так, ніби це їхня провина. Тобі зустрічалися такі чоловіки?

— Кількох таких, безперечно, я зустрічав.

— І ти їх бачив у барі тієї ночі?

— Ні, не бачив, бо переважно дивився матч. Я навіть не помічав дівчат, аж поки вони не вистрибнули на бар.

Шон кивнув головою.

— Добра була гра, — сказав сержант Паверс.

— Богу дякувати, ми мали Педро. Це він зробив гру. А нам узагалі б нічого не забили, якби не той промах у восьмому періоді.

— Цей чоловік заробляє свої гроші заслужено.

— Кращого гравця на сьогодні немає.

Сержант Паверс обернувся до Шона, й вони обидва водночас підвелися.

— Усе? — запитав Дейв.

— Так, містере Бойл. — Сержант Паверс потиснув Дейвові руку. — Ви нам дуже допомогли, сер.

— Нема проблем. Завжди готовий.

— О, сер, я зовсім забув запитати, — похопився сержант Паверс. — Куди ви подалися, коли покинули бар «Мак-Ґіллз»?

Слово вискочило в Дейва з рота, перш ніж він устиг його зупинити.

— Сюди.

— Додому?

— Атож.

Дейв намагався дивитися прямо, його голос звучав твердо.

Сержант Паверс знову розгорнув свій блокнот.

— Тобто в п’ятнадцять хвилин на другу ви були вже вдома. Ви згодні?

— Приблизно так.

— Тоді окей, містере Бойл. Дякуємо вам ще раз.

Сержант Паверс почав спускатися сходами, але Шон зупинивсь у дверях.

— Дейве, я був дуже радий побачитися з тобою.

— Я теж, — відповів Дейв, намагаючись пригадати, що саме не подобалося йому в Шоні, коли вони були дітьми, але так і не пригадав.

— Ми повинні посидіти з тобою за пивом, — сказав Шон. — Не відкладаючи.

— З дорогою душею.

— Тоді окей. Тримайся, Дейве.

Вони потиснули один одному руки. Дейв намагався не морщитись — так боліла його розпухла рука.

— І ти тримайся, Шоне.

Шон спускався сходами, а Дейв стояв на майданчику. Шон помахав через плече рукою, і Дейв помахав у відповідь, хоча й знав, що Шон цього не бачить.

За годину до призначеної зустрічі в офісі Мартіна Фріла Шон і Вайті зупинилися в помешканні Вайті, щоб він міг поміняти сорочку, яку закаляв своїм ланчем.

Вайті жив зі своїм сином Теренсом у будинку з білої цегли на південній межі міста. Підлога помешкання від стін до стін була вистелена бежевим килимом, уся квартира пахла застояним повітрям мотельних кімнат і лікарняних коридорів. Коли вони увійшли, телевізор був увімкнений, стереосистема грала тиху музику, хоча в помешканні не було нікого. Долі на килимі біля великого чорного корпусу розважального центру валялись окремі частини гральної системи «Сеґа». Перед розважальним центром стояла кушетка з продавленим матрацом. З обгорток «Мак-Доналдса» в сміттєвому кошику Шон здогадався, що холодильник наповнений готовими замороженими обідами.

— А де Террі? — запитав Шон.

— Мабуть, на хокеї, — відповів Вайті. — Щоправда, в цю пору року він міг піти й на бейсбол, але хокей — його головна пристрасть протягом усього року.

Шон якось зустрічався з Террі. У свої чотирнадцять хлопець був справжній велетень, і Шон навіть уявити собі не міг, яким він стане через два роки, якого холоду наганятиме на інших підлітків, коли мчатиме по кризі на шаленій швидкості.

Вайті доглядав Террі, адже його дружина відмовилася від сина. Вона покинула їх обох кілька років тому заради адвоката, фахівця з цивільного права, що його, як чув Вайті, згодом звинуватили й судили за привласнення коштів. Проте вона залишилася з тим адвокатом — принаймні таке чув Шон, — зберігши з Вайті дружні взаємини. Іноді, коли він щось розповідав про неї, ви мусили нагадувати собі, що вони розлучені.

Шон також мусив нагадати собі про це, коли вони увійшли до вітальні й побачили розкидану долі систему «Сеґа». Вайті розстебнув сорочку й промовив:

— Сюзанна каже, що ми тут улаштували справжній барліг. Закочує очі. Ти знаєш, я думаю, вона насправді трохи ревнує. Вип’єш пива чи чогось іншого?

Шон пригадав, що Фріл казав про прихильність Вайті до випивки, і уявив, яким поглядом той зустріне Вайті, коли від нього смердітиме, як від діжки з пивом. Утім, знаючи Вайті, Шон міг подумати, що це він випробовує його, адже цими днями всі дивилися на Шона з підозрою.

— Принеси мені води, — сказав Шон. — Або кока-коли.

— Молодець, — сказав, усміхаючись, Вайті, неначе й справді випробовував Шона, а проте Шон таки побачив потребу випити в очах співрозмовника та в тому, як його язик доторкався до куточків рота. — Зараз принесу дві кока-коли.

Вайті повернувся з кухні із двома склянками газованої води й подав одну Шонові. Далі пішов у невеличку ванну кімнату, що була біля вітальні, й було чути, як він стягує з себе сорочку та обливається водою.

— Щось наша справа набуває хаотичного вигляду, — гукнув він із ванної. — Тобі так не здається?

— Трохи здається, — визнав Шон.

— Алібі Фоллов та О’Доннела здаються цілком надійними.

— Але це не означає, що вони не могли найняти когось, — сказав Шон.

— Згоден. То ти схиляєшся до цієї думки?

— Насправді, ні. Вона надто заплутує справу.

— Тоді надто не захоплюйся нею.

— Нам треба ще раз поговорити з тим Гаррісом. Адже він не має алібі. Але, чоловіче, я не вірю, що це справа його рук. Надто він порядний хлопець.

— Але мотив можливий, — сказав Шон. — Зваж хоча б на те, що він усе більше ревнував її до О’Доннела.

Вайті вийшов із ванної, утираючи обличчя рушником. На його білому животі зміївся червоний шрам від одного ребра до протилежного.

— То як нам бути щодо цього хлопця? — сказав він, ідучи до спальні.

Шон вийшов у коридор.

— Я підозри на нього не маю, але перевірити треба.

— Залишаються також батько та її непутящі дядьки, але я вже доручив хлопцям поговорити із сусідами. Якихось ускладнень із цього боку не бачу.

Шон прихилився до стіни й ковтнув трохи своєї кока-коли.

— Сержанте, якщо все сталося випадково, я думаю…

— Тож виклади мені свої думки. — Вайті повернувся в коридор із накинутою на плечі чистою сорочкою. — Старенька Прайор, — промовив він і почав застібати ґудзики, — не чула, щоби хтось там зойкнув.

— Вона почула постріл.

— Ми вважаємо, що то був постріл. Хоча, схоже, ми маємо слушність. Але крик вона не почула.

— Можливо, дівчина Маркус була надто заклопотана тим, щоб ударити нападника дверцятами й кинутися навтіки.

— Припустімо, що так. Але коли вона побачила його вперше? Побачила, що він іде до її автомобіля?

Вайті проминув Шона й повернувся на кухню.

Шон відхилився від стіни й пішов за ним.

— А це означає, що вона, мабуть, знала його. Тому вона й сказала: «Привіт».

— Мабуть, так, — кивнув головою Вайті. — Бо чому б вона тоді зупинила автомобіль?

— Ні, — сказав Шон.

— Ні? — Вайті прихилився до прилавка й подивився на Шона.

— Ні, — повторив Шон. — Автомобіль на щось налетів, і ліве колесо попало в кювет.

— Проте слідів гальмування не лишилося.

Шон кивнув головою.

— Вона їхала десь зі швидкістю п’ятнадцять миль на годину, й щось примусило її звернути в кювет.

— Що?

— Звідки я знаю? Ти в мене бос.

Вайті всміхнувся й допив свою кока-колу одним великим ковтком. Потім відчинив холодильник, щоб узяти наступну порцію.

— Що примушує людину круто звернути, не натискаючи на гальма?

— Щось на дорозі, — сказав Шон.

Вайті підняв нову бляшанку кока-коли на знак згоди.

— Але на дорозі не було нічого, коли ми туди прийшли.

— Ми прийшли туди наступного ранку.

— То це була цеглина або щось таке?

— Цеглина надто маленька, ти не думаєш? І звідки вона взялася б о тій годині ночі?

— Якийсь обгорілий шматок?

— Можливо.

— Щось дуже тверде, — сказав Вайті.

— Щось, — погодився Шон.

— Вона круто повертає, налітає на брівку, педаль вислизає з-під її ноги, й автомобіль нахиляється.

— І цієї миті з’являється злочинець.

— Якого вона знає. І він просто підходить і накидається на неї?

— А вона б’є його дверцятами, і…

— Тебе коли-небудь били дверцятами? — Вайті підняв комір, накинув на шию краватку й почав зав’язувати її.

— Такого в моїй практиці не було.

— Це легкий поштовх. Якщо ти стоїш дуже близько й легенька жінка штовхає тебе дверцятами нікчемної «тойоти», це може лише роздратувати тебе. Карен Г’ю показала, що той, хто в неї стріляв, був десь на відстані шістьох дюймів, коли вистрелив уперше. За шість дюймів.

Шон зрозумів його логіку.

— Окей. Можливо, вона впала й штовхнула дверці ногою. Такий удар був би набагато сильніший.

— Але дверці мали бути відчинені. Вона могла штовхати їх ногою цілий день, якщо вони були зачинені, й нічого не домогтися. Вона мусила відчинити їх рукою і штовхнути ліктем. Тож або вбивця відступив і дістав удар, коли він його не чекав, або…

— Він багато не важив.

Вайті нарешті зав’язав свою краватку.

— Тоді я знову повертаюся до відбитків ніг.

— До блядських відбитків ніг, — сказав Шон.

— Так! — скрикнув Вайті. — До блядських відбитків ніг. — Він застебнув свого верхнього ґудзика й підтягнув вузол ближче до горла. — Шоне, злочинець погнався за жінкою через парк. Вона втікає від нього, а він женеться за нею, немов розлючена горила. Тобто він перетнув майже весь парк, і ти мене запевняєш, що його ноги жодного разу не загрузли в землю?

— Усю ніч лив дощ.

Шон відхилив голову назад, на буфет, який стояв за ним, і спробував уявити собі це — уявити, як Кейті Маркус, вимахуючи руками, біжить по темному схилу до екрана колишнього кінотеатру для автомобілістів, її шкіра подряпана кущами, волосся промокло від дощу й поту, а кров стікає по руці й грудях. Аж ось і вбивця, темний і без обличчя, вибігає на вершину схилу через кілька секунд після неї, засапавшись від жадоби вбивства. Шонові він уявлявся здоровилом, виродком природи й до всього хитрим. Досить хитрим, щоб покинути якусь річ посеред вулиці й примусити Кейті Маркус з’їхати в кювет. Хитрим, щоб здійснити свій злочин на Сідней-стрит, де мало хто може щось почути або побачити. Той факт, що стара леді Прайор щось почула, був винятком, якого вбивця не міг передбачити, бо навіть Шон здивувався, довідавшись, що хтось досі живе в цьому кварталі, який майже вигорів від пожежі. В усьому іншому, проте, вбивця виявився надзвичайно проникливим.

— Гадаєш, він виявився таким проникливим, що затоптав свої сліди? — запитав Шон.

— Про що ти?

— Про вбивцю. Може, він убив її, а потім повернувся й заповнив грязюкою ямки від своїх слідів?

— Можливо, але як би він запам’ятав кожне місце, де ступав? Він перебував у темряві. Навіть якби він мав ліхтарик, йому довелося б обстежити надто велику територію, знайти всі свої сліди й розрівняти їх.

— Але ж, чоловіче, ти забув про дощ.

— Так, — зітхнув Вайті. — Я куплюся на теорію дощу, якщо той виродок важив не більш як сто фунтів. Інакше…

— Бренден Гарріс не здався мені набагато важчим…

Вайті застогнав.

— Невже ти думаєш, що цей хлопчисько спроможний на вбивство?

— Ні.

— І я так не думаю. А що, до речі, ти скажеш про свого приятеля? Він, між іншим, чоловік тендітний.

— Ти про кого?

— Про Бойла.

Шон відійшов від прилавка.

— Як ти на нього вийшов?

— Зараз ми обидва на нього вийдемо.

— Ні, зачекай секунду…

Вайті підняв руку.

— Він стверджує, що покинув бар приблизно о першій? Нісенітниця. Ті паскудні дзиґарі зупинилися за десять хвилин до першої. Кетрін Маркус покинула бар о дванадцятій сорок п’ять. Це твердо встановлені факти, Шоне. Алібі цього чоловіка має провал у п’ятнадцять хвилин, який нам відомий. Звідки нам знати, коли він прийшов додому? Тобто справді прийшов додому?

Шон засміявся.

— Вайті, та він же просто чоловік, який був тоді в барі.

— В останньому місці, де її бачили. В останньому, Шоне. Ти сам це сказав.

— Що я сказав?

— Що ми шукаємо чоловіка, який тієї ночі перебував удома.

— Справді, я…

— Я не кажу, що це зробив саме він. Навіть не намагаюся стверджувати це. А проте з цим чоловіком щось не гаразд. Ти ж чув, які він дурниці молов, що це місто потребує доброї хвилі злочинів. І він не жартував, він говорив серйозно.

Шон поклав свою порожню бляшанку з-під кока-коли на кухонний прилавок.

— Ти їх здаєш?

— Ні, — промовив, спохмурнівши, Вайті.

— Навіть за п’ять центів за штуку?

— Шоне.

Шон укинув свою бляшанку в сміттєве відро.

— Ти хочеш переконати мене, що такий чоловік, як Дейв Бойл, спроможний убити — кого? — дочку кузини своєї дружини, бо він настроєний проти нової забудови свого міста? Більшої дурниці мені ще не доводилося чути.

— Одного разу я заарештував суб’єкта, який убив свою дружину за те, що вона не цінувала його куховарські здібності.

— Але це подружні взаємини, чоловіче. Напруженість між людьми протягом багатьох років зростає. А ти говориш про типа, який сказав: «Ця орендна плата вбиває мене. Я ладен убити кількох людей, аби вона впала до нормального рівня».

Вайті засміявся.

— Що ти маєш на увазі? — запитав Шон.

— Ти так висловився, — сказав Вайті. — Ну, гаразд. Це, звичайно, дурниці. А втім, цей суб’єкт таки вселяє підозру. Якби він не мав дірки в алібі, я не звернув би на нього уваги. Якби він не бачив жертву в ту годину, коли вона померла, я сказав би «окей». Але він має дірку в алібі, й він бачив її в той час, коли не міг її бачити. Та й щось у ньому не викликає довіри. Він сказав, що відразу подався додому? Я хочу, щоб його дружина це підтвердила. Я хочу, щоб його сусід на першому поверсі почув, як він підіймається сходами п’ять хвилин на другу. Ти згоден? Тоді я відразу про нього забуду. Ти бачив його руку?

Шон не сказав нічого.

— Його права рука майже вдвічі більша за ліву. Нещодавно він попав у якусь халепу. Я хочу знати, що то була за халепа. Коли я довідаюся, що то була просто бійка в барі чи щось подібне, я заспокоюсь. І вже не підозрюватиму його.

Вайті допив свою другу порцію кока-коли й кинув бляшанку в сміттєвий кошик.

— Отже, ти хочеш іще раз подивитися на Дейва Бойла?

— Тільки подивитися, — сказав Вайті. — Один короткий погляд.

Залишивши Дейва на ґанку й відчувши, що його обличчя й очі знову стали сухими, Джиммі вдруге за день прийняв душ. Він і далі відчував у собі потребу плакати. Це бажання надималося в його грудях, наче балон, аж поки йому стало важко дихати.

Він пішов у душ тому, що хотів бути на самоті, коли це бажання прорветься з нього потоками, а не кількома краплями, які скотилися в нього по щоках на ґанку. Він боявся перетворитися на тремтливу калюжу, плакати й ридати так, як він плакав і ридав у темряві своєї кімнати малим хлопчиком, переконаний, що, народжуючи його, мати мало не померла, й тому батько його зненавидів.

У ду´ші він відчув, як знов його охоплює смуток, знайомий ще з материнського лона, де він немов остерігав його: трагедія маячить десь у майбутньому, трагедія тяжка, як цементні блоки. Так неначе янгол повідомляв малюка, яким буде його майбутнє. З утроби матері Джиммі вийшов з янголовими словами, які зберігалися десь на споді його свідомості, але ніколи не з’являлися на вустах.

Джиммі підняв голову — бризки з душу залили йому очі. Він сказав, нічого не говорячи: «В душі´ я знаю, що посприяв смерті своєї дитини. Я це відчуваю. Але не знаю, як це сталося».

І спокійний голос промовив:

Потім довідаєшся.

Скажи мені.

Не скажу.

Будь ти проклятий.

Я не все сказав.

О.

Знання прийде.

І я прокляну себе?

Це вже як ти захочеш.

Джиммі опустив голову й подумав про Дейва, який бачив Кейті незадовго до того, як вона померла. Кейті, живу й п’яну, яка танцювала. Танцювала й була щаслива.

Саме це знання — що хтось інший, а не Джиммі, бачив живу Кейті пізніше, аніж її бачив Джиммі, — дозволило йому вперше заплакати.

Востаннє Джиммі бачив Кейті тоді, коли вона покинула крамницю в кінці своєї суботньої зміни. Було п’ять хвилин на п’яту: Джиммі розмовляв з постачальником і робив замовлення, тому був геть неуважний, коли Кейті нахилилася поцілувати його в щоку й сказала: «Бувай, тату». «Бувай», — відповів він і поглянув, як вона виходить із задньої кімнати.

Ні-ні. Це нісенітниця. Він не подивився, як вона виходить. Він чув, як вона виходить, але його погляд був на аркуші замовлення, що лежав перед ним на столі.

Тож її останній образ був краєчком її обличчя, коли вона відтулила свої губи від його щоки й промовила: «Бувай, тату».

Джиммі зрозумів, що це «бувай» було останньою хвилиною того вечора й останньою хвилиною її життя — це ніби вдарило його ножем у груди. Якби він був там, якби він міг провести з нею трохи більше часу того вечора, можливо, він зберіг би її пізніший образ.

Але він його не зберіг. Його зберіг Дейв. І Даяна та Ів. І вбивця Кейті.

Якщо тобі судилося померти, думав Джиммі, якщо такі події передбачені наперед, то я хотів би, щоб ти померла, дивлячись мені в обличчя. Кейті, мені було б боляче дивитись, як ти помираєш, але принаймні я знав би, що ти почуваєшся не такою самотньою, дивлячись мені у вічі.

Я люблю тебе. Я дуже тебе люблю. Я люблю тебе насправді більше, ніж я любив твою матір, більше, аніж я люблю твоїх сестер, більше, ніж я люблю Аннабет, нехай простить мені Бог. А люблю я їх глибоко, але тебе я люблю найбільше, бо, коли я повернувся з в’язниці й сидів із тобою на кухні, ми були двома останніми людьми на землі. Забутими й нікому не потрібними. І ми обоє були налякані, збентежені й такі невимовно самотні. Але ми піднялися з тієї ями, хіба ні? Ми перетворили свої життя на щось пристойне, тож перестали боятися, перестали почуватися самотніми. І я не зробив би цього без тебе. Не зміг би. Я не такий сильний.

Ти могла б стати чудовою жінкою. А може, й прекрасною дружиною. Чудом материнства. Ти була моїм другом, Кейті. Ти бачила мій страх, але ти від мене не втекла. Я люблю тебе більше за життя. І твоя відсутність стане для мене тяжкою хворобою. Вона мене вб’є.

Раптом на якусь мить, стоячи під душем, Джиммі відчув її долоню на своїй спині. Він зовсім забув про цю свою останню мить із Кейті. Вона поклала долоню йому на спину й нахилилася, щоб поцілувати його в щоку. Вона поклала її на його хребет між лопатками, і її долоня була тепла.

Він стояв під душем, відчуваючи на спині тепло її руки, — і бажання плакати зникло. Він знову відчув себе сильним у своєму горі. Він відчув, що дочка любить його.

Повернувшись до помешкання, Шон застав у коридорі Джиммі — той розмовляв по мобільному телефону.

— Так, я пам’ятаю — фотографії. Дякую вам, — сказав Джиммі й вимкнув мобілку. Потім подивився на Шона.

— Це була похоронна контора Ріда, — промовив він. — Вони забрали тіло з офісу медичної експертизи й сказали, що я можу приїхати з її речами. — Він стенув плечима. — Сказали, що треба обговорити всі деталі церемонії і таке інше.

Шон кивнув головою.

— Ти взяв свого блокнота?

Шон поляпав по кишені.

— Він тут.

Джиммі кілька разів ударив себе мобілкою по стегну.

— Треба їхати до похоронної контори.

— Чоловіче, у тебе такий вигляд, що тобі краще поспати.

— Ні, зі мною все гаразд.

— Окей.

Коли Шон хотів проминути його, Джиммі сказав:

— Я можу попросити тебе про одну послугу.

Шон зупинився.

— Авжеж.

— Дейв, мабуть, скоро поїде, щоб забрати Майкла додому. Я не знаю, який в тебе розпорядок дня, але маю надію, ти зможеш скласти Аннабет компанію бодай на короткий час. Просто, щоб вона не залишалась сама. Селеста, імовірно, повернеться, тож тобі тут перебувати недовго. Розумієш, Вел та його брати повели дівчаток у кіно, і в хаті не буде нікого, а я знаю, що Аннабет не погодиться поїхати до похоронної контори, тому я подумав…

— Гадаю, проблеми не буде. Я повинен зустрітися зі своїм сержантом, але офіційно наша зміна закінчилася дві години тому. Дозволь його попередити. Окей?

— Буду тобі дуже вдячний.

— Про що розмова? — Шон пішов у напрямку кухні, а тоді зупинився й оглянувся на Джиммі. — Власне кажучи, Джиме, я хочу запитати тебе про щось.

— Запитуй, — сказав Джиммі, відразу приймаючи вигляд арештанта на допиті.

Шон повернувся по коридору.

— Нас двічі або тричі повідомили, що ти мав проблему з юнаком, про якого ти згадав сьогодні вранці, з Бренденом Гаррісом.

Джиммі стенув плечима.

— Ніякої проблеми. Просто він не подобається мені.

— Чому?

— Не знаю. — Джиммі поклав мобілку в свою передню кишеню. — Деякі люди просто справляють на тебе неприємне враження. З тобою такого не було?

Шон підступив ближче й поклав руку на плече Джиммі.

— Він зустрічався з Кейті, Джиме. Вони планували втекти.

— Нісенітниця, — пробурчав Джиммі, не відриваючи погляду від підлоги.

— Ми знайшли рекламні брошури Лас-Вегаса в її рюкзаку. Ми зробили кілька дзвінків і виявили замовлені на їхні прізвища квитки на літак. Бренден Гарріс це підтвердив.

Джиммі скинув з плеча Шонову руку.

— Це він убив мою дочку?

— Ні.

— Ти певен у цьому на сто відсотків?

— Майже. Він бездоганно витримав кілька детекторів на брехню. До того ж він зовсім не схожий на вбивцю. Думаю, він щиро кохав твою дочку.

— Прокляття, — сказав Джиммі.

Шон прихилився до стіни й чекав, даючи Джиммі час переварити все це.

— Вони хотіли втекти? — перегодом запитав Джиммі.

— Так. Як розповів нам Бренден Гарріс та подруги Кейті, ти був настроєний категорично проти їхніх зустрічей. Я не можу зрозуміти чому. Хлопець не схожий на проблемного. Розумієш? Можливо, він надто стриманий, не знаю. Але він здався мені хлопцем дуже пристойним і навіть приємним. Не знаю, що й подумати…

— Ти не знаєш, що й подумати? — коротко засміявся Джиммі. — Шоне, я щойно довідався, що моя дочка — а вона, як ти знаєш, померла — мала намір утекти від мене.

— Я тебе розумію, — сказав Шон, знизивши голос майже до пошепту, сподіваючись, що так зробить і Джиммі, чоловік, якого відучора, коли вони зустрілися біля екрана відкритого кінотеатру для автомобілістів, він бачив лише в стані крайнього збудження. — Чоловіче, мені лише цікаво, чому ти так уперто не хотів, щоб твоя дочка зустрічалася з тим молодиком?

Джиммі прихилився до стіни поруч із Шоном і кілька разів глибоко вдихнув, повільно випускаючи повітря.

— Я знав його батька. Він мав кличку Правильний Рей.

— Чому саме таку? Він був суддя?

Джиммі похитав головою.

— Тоді навколо було надто багато Реїв, розумієш? Рей Псих Бучек і Рей Недоумок Доріян, і Рей Байбак Лейн. Отож, кличка Правильний Рей прилипла до Рея Гарріса, бо всі інші звучні клички були вже розібрані. — Джиммі знизав плечима. — Хай там як, а той чоловік мені ніколи не подобався. Він покинув свою дружину, коли та була вагітна отим німим хлопцем, якого вона тепер має. Бренденові тоді було тільки шість років, от я й подумав, що яблуко від яблуні недалеко відкотиться, і не хотів, щоб він зустрічався з моєю дочкою.

Шон кивнув головою, хоч і не купився на це пояснення. Коли Джиммі сказав, що він ніколи не любив цього хлопця, щось у його голосі наче тріснуло, а Шон свого часу чув чимало вигаданих історій і міг легко їх упізнати, хоч би як логічно вони звучали.

— Це єдина причина? — запитав Шон.

— Атож, — підтвердив Джиммі, відштовхнувся від стіни й вийшов у коридор.

Шонові батьки жили на обгородженій території притулку Вінгейт, де стояли тиньковані двоспальні будиночки, за тридцять миль від міста. Кожні двадцять будиночків утворювали секцію, і кожна секція мала власний басейн і осередок відпочинку, де в суботу ввечері влаштовували танці. Понад цим комплексом тяглися невеличкі поля для гри в гольф у формі серпастого місяця, і від пізньої весни до ранньої осені на них дзижчали газонокосарки.

Шонів батько не грав у гольф. Він давно вже вирішив, що це розвага для багатих людей і брати в ній участь означало б зрадити своє робітниче коріння. Мати Шона трохи намагалася грати, а потім покинула, бо боялася, що її товаришки сміються над її постаттю, її грубими черевиками та одягом.

Жили вони тут спокійно, друзів майже не мали, хоча Шон знав, що батько заприятелював із низеньким ірландцем на ім’я Райлі, який теж жив у передмісті до того, як переселився у Вінгейт. Райлі, що також не бачив ніякої користі в гольфі, іноді складав батькові товариство, і вони йшли випити до бару «Круглий ґрунт» на протилежному боці Двадцять восьмої автостради. А Шонова мати, якій подобалося дбати про людей, часто бралася допомагати хворим сусідам. Вона возила їх до аптеки купувати призначені ліки або до лікаря, який виписував їм нові рецепти. Мати Шона, чий вік наближався до сімдесяти, почувалася молодою та енергійною, коли вирушала в ці подорожі. А що більшість людей, яким вона допомагала, були вдівцями або вдовами, то вона дивилася на своє та чоловікове здоров’я як на благословення, подароване їм із неба.

— Вони самотні, — якось сказала вона Шонові, подивившись на своїх хворих друзів, — і хоч лікарі їм цього й не кажуть, помирають вони від самотності.

Нерідко, коли він проминав будку охорони та в’їздив на головну дорогу, посмуговану через кожні десять ярдів жовтими обмежувачами швидкості, на яких торохтіли вісі його автомобіля, Шон майже бачив примарні вулиці, примарну місцевість і примарні життя людей, які раніше жили там, а тепер мешкають у Вінгейті. Бачив їхні помешкання з холодною водою і примітивні білі холодильники, покручені залізні протипожежні драбини, бачив, як галасливі діти шмигають між теперішніми обмазаними тиньком будиночками, вони гасали, наче в ранковому тумані, що клубочився за межами його периферійного бачення. Тоді в ньому виникало ірраціональне відчуття провини, провини сина, який спекався своїх батьків, оселивши їх у притулку. Це відчуття було ірраціональним, бо технічно Вінгейт не вважався притулком для людей, яким понад шістдесят років (хоч, по правді, Шон ніколи не бачив тут людей, які мали б менше, ніж шістдесят), і його батьки переїхали сюди винятково з власного бажання внаслідок своїх постійних скарг на місто, його гуркіт, злочинність та вуличні затори. Тому вони й перебралися жити сюди, де, як висловився батько, «ти можеш уночі гуляти, не озираючись через плече».

І все-таки Шон почувався так, ніби їх зрадив, наче вони сподівалися, що він докладе більше зусиль, щоб утримати їх. Коли Шон побачив це місце, він побачив смерть або принаймні полустанок на дорозі до неї, і річ була не тільки в тому, що йому прикро було думати про своїх батьків тут — йому прикро було думати про себе тут або в якомусь такому місці. Він знав, що в нього дуже мало шансів закінчити своє життя деінде. Тим більше, що тепер він не мав ані дітей, ані дружини. Йому було тридцять шість років, і він уже подолав більшу частину шляху до Вінгейта, а друга промайне набагато швидше, ніж проминула перша.

Мати погасила свічки на своєму торті, що стояв на маленькому столику в алькові між крихітною кухнею і просторішою вітальнею, і вони спокійно поїли під цокання дзиґарів на стіні й шум кондиціонера.

Коли закінчили, батько підвівся.

— Я помию посуд.

— Ні, я помию.

— Ти ліпше сядь.

— Ні, дозволь мені.

— Сядь, дівчино-імениннице.

Мати сіла, всміхаючись, а батько зібрав порожні тарілки й поніс їх на кухню.

— Обережно з крихтами, — промовила мати.

— Я обережний.

— Якщо ти не змиєш їх усі в зливальницю, у нас знову заведуться мурахи.

— У нас була одна мурашка. Однісінька.

— У нас їх більше, — повернулась мати до Шона.

— Більше їх було півроку тому, — кинув батько під шум води.

— А миші?

— Мишей у нас ніколи не було.

— А в місіс Фейнголд були. Аж двоє. Їй довелося ставити пастки.

— У нас немає мишей.

— Це тому, що я дбаю, аби ти не лишав крихти в зливальниці.

— Господи, — сказав батько.

Мати цмулила свій чай і дивилася поверх філіжанки на Шона.

— Я зробила вирізку для Лорен, — промовила вона, знов поставивши філіжанку на блюдце. — Зараз знайду, куди я її поклала.

Шонова мати завжди робила вирізки з газет і віддавала їх йому під час його візитів. Або надсилала їх поштою, пачками по дев’ять або десять. Шон розкривав конверт і бачив їх акуратно складеними в стосик, ніби нагадування йому, як давно був його останній візит. Вирізки відрізнялись за темою, але завжди стосувалися домашнього господарства або способів зберегти здоров’я. Цікавили її також методи уникнути пожежі в сушарнях і як не дати згоріти морозильникам; аргументи «за» і «проти» складання заповітів; як уберегтися від кишенькових злодіїв, коли перебуваєте у відпустці; як чоловікам уникнути стресу на важкій роботі (піші прогулянки — й ви проживете сто років!). Так мати виражала йому свою любов, Шон це знав. Так колись вона застібала йому всі ґудзики або обмотувала шию шарфом, коли він готувався йти до школи січневого ранку. Шон і досі всміхався, коли думав про вирізку, яку одержав поштою за два дні до того, як його покинула Лорен, — «Як вилікувати безпліддя». Батьки ніколи не розуміли, що безпліддя Шона та Лорен було результатом їхнього вибору, бо вони вважали, хоч і ніколи цього не обговорювали, що батьки з них будуть жахливі.

Коли нарешті Лорен завагітніла, вони приховали це від батьків, бо не знали, чи Лорен захоче народити дитину — їхній шлюб тріщав по всіх швах. Шон довідався, що в неї роман з актором, і почав допитуватися в неї: «Чия це дитина, Лорен?», а Лорен відповідала йому: «А ти зроби тест на батьківство, якщо ти такий стривожений».

Вони уникали обіду з його батьками, перепрошували, що буцім їх немає вдома, коли ті приїздили до міста. Шон боявся, що його мозок розвалиться від страху, що дитина не його й що він її не любитиме.

Коли Лорен пішла, мати стала пояснювати її відсутність тим, що їй «треба розібратися в собі», а вирізки тепер стали надходити не для нього, а для Лорен, так ніби одного дня вони мали наповнити скриньку вщерть, і тоді вони з Лорен зустрінуться хоч би для того, щоб дати лад у тій скриньці.

— Ти давно розмовляв із нею? — запитав із кухні Шонів батько. Його обличчя було приховане за зеленавою перебіркою.

— З Лорен?

— З нею.

— А з ким же ще? — весело докинула мати, риючись у комоді.

— Вона мені телефонує, але не каже нічого.

— Може, вона хоче лише трохи побазікати, бо…

— Ні, тату. Я хочу сказати, що вона не говорить. Зовсім не говорить.

— Тобто мовчить?

— Еге.

— Тоді звідки ти знаєш, що це вона?

— Знаю.

— Але як?

— Господи, — сказав Шон. — Я чую її дихання. Ти задоволений?

— Як дивно, — сказала мати. — А ти щось говориш, Шоне?

— Дуже мало. Усе менше й менше.

— Принаймні ви якось спілкуєтеся, — сказала мати й поклала перед ним останню вирізку. — Скажи їй, що мені здається, це її зацікавить. — Вона сіла й розгладила складку на скатертині обома долонями. — Коли вона повернеться додому, — промовила вона, дивлячись на складку, що вирівнялася під її долонями. — Коли вона повернеться додому, — повторила мати голосом, який зашелестів, мов шепіт черниці, переконаної в тому, що всі речі в світі впорядковані до решти.

Дейв був у вітальні, коли Селеста повернулася додому. Він сидів на кутку потрісканої обтягнутої шкірою кушетки. Поруч із підлокітником стояла купка порожніх бляшанок з-під пива, а в руці Дейв тримав непочату. На коліні в нього лежав пульт управління телевізором. Він дивився кінофільм, де всі персонажі, схоже, верещали.

Селеста скинула в холі пальто й помітила, як світлові полиски раптово зникли з Дейвового обличчя. Потому крики в телевізорі подужчали, прибираючи панічного відтінку. Цей галас супроводжувався звуковими ефектами: ламалися столи, й неначе шматувалося людське тіло.

— Що ти дивишся? — запитала вона.

— Фільм про вампірів, — проказав Дейв, не відриваючи погляду від екрана, і підніс до губів кухоль із пивом. — Головний вампір убиває всіх на вечірці, яку влаштували мисливці на вампірів. Вони виконують завдання Ватикану.

— Хто?

— Мисливці на вампірів. О, прокляття, — сказав Дейв. — Та ж він просто відірвав у тієї жінки голову.

Селеста увійшла до вітальні й подивилася на екран. Там чоловік у чорному одязі перелетів через кімнату, схопив нажахану жінку за обличчя й відірвав їй голову.

— Господи, Дейве.

— Ні, це круто, бо тепер Джеймс Вудс буде розлючений.

— Хто такий Джеймс Вудс?

— Головний мисливець на вампірів. Хлоп’яга-відчайдух.

Тепер вона його побачила — Джеймса Вудса в шкіряній куртці й тугих джинсах. Він схопив щось подібне до арбалета й приціливсь у вампіра. Але вампір був надто моторний. Він лупцював Джеймса, наче муху, переслідуючи його по кімнаті. А тоді до кімнати забіг ще один чоловік і вистрелив у вампіра з автоматичного пістолета. Завдати шкоди вампірові вони не могли, а проте пробігли повз нього, наче він несподівано втратив зір.

— Це Болдвінів брат? — запитала Селеста.

Вона сиділа на підлокітнику кушетки там, де він з’єднується зі спинкою, прихиливши голову до стіни.

— Мабуть, так.

— Який?

— Не знаю. Я заплутався.

Селеста дивилась, як вони бігли через кімнату в мотелі, де лежало стільки трупів, що, як на неї, вони просто не могли поміститися в такій маленькій кімнаті. Коли ж озвався Дейв:

— Господи, Ватиканові доведеться тренувати цілу команду вбивць.

— Чому Ватикан знову турбують вампіри?

Дейв усміхнувся й подивився на неї своїми гарними очима на дитячому обличчі.

— Вони, моя люба, для Ватикану тепер неабиякий клопіт. Адже викрадають не що як чаші для причастя.

— Чаші для причастя? — запитала вона й відчула велику спокусу занурити пальці чоловікові у волосся: увесь тяжкий день, здавалося, зник, пропав через цю дурну розмову. — Я про них не чула.

— О, так. Це велика проблема, — промовив Дейв і випив своє пиво. Тим часом Джеймс Вудс і Болдвінів брат, а з ними ще якась дівка, начинені, схоже, наркотиками, виїхали на порожню дорогу у вантажівці, за якою гнався вампір. — Де ти була?

— Я відвозила сукню Рідові.

— Кілька годин тому, — сказав Дейв.

— А потім я вирішила десь посидіти й подумати. Ти мене зрозумів?

— Подумати, — сказав Дейв. Він підвівся з кушетки, пішов на кухню й відчинив холодильник. — Тобі принести пива?

Вона не хотіла пива, але сказала.

— Атож, принеси.

Дейв повернувся до кімнати й подав їй пиво. Вона часто могла сказати, в якому настрої він перебуває по тому, чи відкрив він для неї пиво. Бляшанка була відкрита, але вона не могла зрозуміти, добре це чи погано. Сьогодні Селесті нелегко було визначити чоловіків настрій.

— То про що ти думала?

Він зірвав кришку зі своєї бляшанки, і та ляснула гучніше, аніж скрегіт на телеекрані, коли там перекидається вантажівка.

— О, ти знаєш.

— Ні, Селесто, не знаю.

— Про всяку всячину, — сказала вона й ковтнула пива. — Про весь минулий день, про загибель Кейті, про бідолашних Джиммі й Аннабет, про все таке.

— Про все таке, — повторив Дейв. — А знаєш, про що думав я, Селесто, коли йшов додому з Майклом? Я думав, як його, певно, збентежило, що мати кудись поїхала й нікому не сказала, куди поїхала й коли повернеться. Я думав про це багато.

— Я ж тобі сказала, Дейве.

— Що ти мені сказала? — Він подивився на неї та всміхнувся знову, але цього разу його усмішка не була хлоп’ячою. — Що ти сказала мені, Селесто?

— Мені просто захотілося подумати. Пробач, що не зателефонувала. Ці два дні були надто тяжкі. Я сама не своя.

— Усі тепер самі не свої.

— Що?

— Як у цьому кінофільмі, — сказав Дейв. — Вони не знають, хто тут реальні люди, а хто — вампіри. Я бачив уривки раніше. Чому тут зображений Болдвінів брат? Він збирається закохатись у ту біляву дівчину, хоча й знає, що ту вкусив вампір. Вона має перекинутися на вампірку, але йому до того байдуже, еге? Бо він кохає її. А проте вона живиться кров’ю. Білявка має намір висмоктати з нього кров і перетворити його на ходячого мерця. Селесто, я хочу сказати тобі, що ці розповіді про вампіризм іноді здаються дуже привабливими. Навіть коли ти знаєш, що це тебе вб’є, навіки прокляне твою душу, й тобі доведеться постійно кусати людей у шию та ховатися від сонця й від бойових загонів Ватикану. Можливо, одного дня ти прокинешся й забудеш, як це — бути людиною. Можливо, це з тобою станеться, й ти почуватимешся пречудово. Ти будеш отруєний, але отрута — це не те єдине, з чим ти навчився жити. — Він закинув свої ноги на кавовий столик і добряче ковтнув зі своєї бляшанки. — Такої я сьогодні тримаюся думки.

Селеста сиділа дуже тихо на підлокітнику кушетки й дивилася вниз на свого чоловіка.

— Дейве, нехай тобі біс, про що ти базікаєш?

— Про вампірів, моя люба. По вервульфів.

— Вервульфів? Я не бачу сенсу в твоїй балачці.

— Хіба? Ти гадаєш, я вбив Кейті, Селесто. Це єдиний сенс, до якого ти дійшла останнім часом.

— Ні… Звідки ти це взяв?

Він пошкрябав нігтем по кришці бляшанки з пивом.

— Ти майже не могла дивитися на мене на кухні Джиммі, перед тим як пішла. Ти тримала її сукню вгору так, ніби вона в ній стояла, а на мене ти зовсім не дивилась. Я замислився про це. Я подумав, чому моя власна дружина уникає дивитись на мене? Це Шон, чи не так? Він щось тобі сказав? Він і його бридкий партнер ставили тобі якісь запитання?

— Ні.

— Ні? Не бреши.

Їй не сподобалось, яким спокійним він був. Почасти вона могла пояснити його настрій пивом. Дейв ніколи дуже не напивався, і тепер його спокій мав якийсь зловісний відтінок, створюючи відчуття великої напруги.

— Девіде…

— О, ти вже називаєш мене Девідом.

— Я ні про що не думаю. Я вкрай збентежена.

Він нахилив голову, потім знову глянув на неї.

— Гаразд, люба, обговорімо тепер усе. Надійне спілкування — це ключ до будь-яких добрих взаємин.

Вона мала 147 доларів на своєму рахунку й п’ятисотдоларовий ліміт на картці «Віза», хоча половину ліміту вже витратила. Навіть якщо вона зможе забрати Майкла й виїхати з ним, далеко вони не заїдуть. Дві-три ночі десь у мотелі, і Дейв їх знайде. Він ніколи не був дурним. Він зможе вистежити їх, вона не сумнівалася.

Торбина. Вона могла передати торбину зі сміттям Шонові Дівайну, й він знайде кров на одязі Дейва, вона була переконана. Селеста чула про поступ, досягнутий в технології аналізу ДНК. Вони знайдуть на одязі кров Кейті й заарештують Дейва.

— Ну ж бо, — сказав Дейв. — Поговорімо, люба. Розрубаймо цю проблему. Я серйозно. Я хочу знати, що спричинило твій страх.

— Я не боюся.

— Ти здаєшся наляканою.

— Ні, я не налякана.

— Окей. — Він прибрав ноги з кавового столика. — Тоді розкажи, люба, що турбує тебе.

— Ти п’яний.

Він кивнув головою.

— Справді. Але це не означає, що я не зможу поговорити з тобою.

На телевізійному екрані вампір знову відтяв людині голову, цього разу священикові.

— Шон не ставив мені запитань, — промовила Селеста. — Я підслухала їхню розмову, коли ти пішов купити сигарети для Аннабет. Я не знаю, що ти казав їм раніше, Дейве, але вони не вірять твоїй історії. Вони знають, що ти був в «Останній краплі» перед самим її зачиненням.

— Що ще?

— Хтось бачив наш автомобіль на паркувальному майданчику тієї хвилини, коли Кейті покинула бар. І вони не вірять твоїй розповіді про те, як ти пошкодив свою руку.

Дейв поклав руку перед собою й зігнув її.

— Це все?

— Усе, що я чула.

— І на які думки воно тебе навернуло?

Вона мало не торкнулася його знову. На мить загроза нібито покинула його тіло й змінилася відчуттям поразки. Селеста бачила це в його плечах і спині, і їй хотілося простягти руку й доторкнутися до нього, але вона відсунулася назад.

— Дейве, розкажи їм про бандита.

— Про бандита?

— Так. Можливо, тобі доведеться піти в суд. Ну то й що? Це набагато краще, ніж коли тобі накинуть убивство.

Тепер настав час, подумала вона. Скажи, що ти цього не робив. Скажи, що ти не бачив, як Кейті виходила з «Останньої краплі». Скажи це, Дейве.

Натомість він промовив:

— Я бачу, як працює твій мозок. Добре бачу. Я прийшов додому, забризканий кров’ю, і саме в цей час загинула Кейті. Отже, вбив її я.

— Справді? — вихопилося в Селести.

Тоді Дейв поставив своє пиво й зареготав. Його ноги відірвалися від підлоги, і він упав на подушки кушетки. Його охопив справжній напад сміху. Усі часточки повітря, яке він вдихав, перетворювалися на спазми реготу. Він реготав так гучно, що з очей йому бризнули сльози, а вся верхня половина його тіла застрибала.

— Я… я… я… я…

Він не міг вимовити цю фразу. Регіт був надто сильний. Дейв перекочувався через нього й вилітав із нього. Сльози тепер лилися бурхливим потоком. Вони котилися по його щоках, булькотали на губах і затікали у відкритий рот.

Селеста зроду не відчувала такого жаху, як зараз.

— Ха-ха-ха, Генрі! — вигукнув Дейв, коли регіт поступово перейшов у хихотіння.

— Що?

— Генрі, — повторив він. — Генрі та Джордж, Селесто. Такі були їхні імена. Хіба не кумедно? І знаєш, Джордж був мужик цікавий. А щодо Генрі, то той був неприторенний мерзотник.

— Про кого ти говориш?

— Про Генрі й Джорджа, — весело проказав Дейв. — Я говорю про Генрі й Джорджа. Вони взяли мене покататися. Та прогулянка тривала чотири дні. А ночувати мені доводилося в льоху, в старому подертому спальному мішку на кам’яній долівці, а потім, Селесто, вони користувалися мною для своїх паскудних розваг. Ніхто тоді не став у помочі друзяці Дейву. Не вдерся в той автомобіль, щоб урятувати Дейва. Йому довелося стати таким сильним, щоб розколоти себе на дві особи. Оце Дейв і зробив. Хай йому чорт, Дейв, властиво кажучи, помер. Я не знаю, що то за хлопець вийшов із того льоху, не знаю, ким він, у біса, був. Це я, звичайно, але він, присягаюся чортом, не Дейв. Дейв помер.

Селеста не здужала розтулити рота. За вісім років їхнього спільного життя Дейв жодного разу не заговорив про те, що, як усі знали, відбулося з ним. Він розповів їй, що грався з Шоном і Джиммі, його потім викрали, і він утік, і це було все, що він будь-коли казав. Вона ніколи не чула імен тих чоловіків. Ніколи не чула про ночівлю в подертому спальному мішку. Ніколи не чула про все це. Було так, ніби в цю мить вони прокинулися зі свого шлюбного життя сновидінь і постали перед раціоналізаціями, напівбрехнями, притлумленими бажаннями й прихованими «я», на яких вони його побудували. Щоб спостерігати, як воно обвалюється під ударами моторошної правди, що вони ніколи не знали одне одного, а лише сподівалися взнати.

— Це те саме, — сказав Дейв. — Те саме, що я розповів тобі про вампірів. Та сама клята штука.

— Яка клята штука? — прошепотіла вона.

— Вона не виходить назовні. Вона залишається в тобі.

Дейв знову спрямував свій погляд на кавовий столик, і їй здалося, що він утікає від неї, розчиняючись у повітрі.

Вона доторкнулася до його руки.

— Дейве, що не виходить назовні? Про яку ту саму штуку ти говориш?

Дейв подивився на її руку так, ніби збирався з гарчанням угородити в неї зуби й видерти шматок м’яса біля зап’ястка.

— Я більш не довіряю своєму розумові, Селесто. Остерігаю тебе. Я не можу довіряти своєму розумові.

Вона забрала свою руку, що поколювала там, де вона до нього доторкалася.

Дейв підвівся, похитуючись. Він підняв голову й подивився на неї, начебто сумнівався, хто вона та як опинилася на краєчку його кушетки. Він подивився на телевізійний екран, де Джеймс Вудс стріляв із лука, прицілившись у чиїсь груди, й прошепотів:

— Винищ їх усіх, меснику. Винищ їх усіх.

Він обернувся до Селести й обдарував її п’яною усмішкою.

— Я хочу піти прогулятися.

— Окей, — сказала вона.

— Я хочу вийти надвір і поміркувати.

— Гаразд, іди, — промовила Селеста.

— Якщо я здужаю впорядкувати свої думки, то, думаю, все буде окей. Треба лише прочистити те сміття, що накопичилося в голові.

Селеста не запитала, про яке сміття він говорить.

— Тоді гаразд, — сказав Дейв і рушив до передніх дверей.

Він відчинив двері й перетнув поріг. Потому зупинився й, поклавши руку на одвірок, обернув голову назад.

Дивлячись на неї, він сказав:

— До речі, я подбав про сміття, щоб ти знала.

— Про що ти?

— Я про торбину зі сміттям. У яку ти поклала мій одяг і всякі речі. Я її виніс і викинув на смітник.

— О, — сказала вона, і їй захотілося блювати.

— Отож, бувай. Я повернуся до тебе.

Вона дослухалася до його кроків, аж поки він не дійшов до нижнього майданчика. Далі заскрипіли передні двері. Дейв вийшов на ґанок і спустився сходами. А Селеста піднялася нагору, зайшла до Майклової кімнати й послухала, як він дихає уві сні. Потім пішла до ванної і там виблювала.

— Ти відтранспортував його автомобіль? — запитав Шон.

— Його автомобіль відтранспортовано, — відказав Вайті. — А це не те саме.

Коли вони вибралися з густого ранкового вуличного руху й звернули вниз на Іст-Бакінгем-авеню, Шон запитав:

— Через яку причину?

— Машину було покинуто, — сказав Вайті, насвистуючи крізь зуби, коли повертав на Роузклер-стрит.

— Де? — запитав Шон. — Перед господаревим будинком?

— О, ні, — сказав Вайті. — Її знайшли в Роум-Бейсин на парковій алеї. На наше щастя, паркова алея перебуває під юрисдикцією штату, еге? Схоже, хтось її викрав, щоб покататися, а потім покинув. Таке буває, ти ж знаєш.

Шон прокинувся цього ранку від сну, в якому він тримав на руках свою доньку й називав її на ім’я, хоч він його й не знав і не міг пригадати, що він казав уві сні, тож голова в нього була ще трохи затуманена.

— Ми знайшли кров, — промовив Вайті.

— Де?

— На передньому сидінні Дейвового автомобіля.

— Багато?

Вайті трошки розсунув великий і вказівний пальці.

— Одну крапельку. І в багажнику — там її знайшли більше.

— У багажнику? — перепитав Шон.

— Узагалі її там набагато більше.

— Ну то й що?

— Вона тепер у лабораторії.

— Але я мав на увазі, ну то й що, як її знайшли в багажнику? — сказав Шон. — Кейті Маркус ніколи не була в багажнику.

— Це, безперечно, псує справу.

— Сержанте, даремно ти гаєш час на цей автомобіль.

— Ні, не даремно.

— Ні?

— Автомобіль було вкрадено й покинуто на території юрисдикції штату. Лише з міркувань безпеки та, можу додати, в інтересах власника…

— Ти обшукав машину й заповнив рапорт.

— Ти швидко міркуєш, чоловіче.

Вони під’їхали до будинку Дейва Бойла. Вайті поставив машину, обернувши важіль перемикання передач у напрямі парку, й заглушив двигун.

— Я маю досить матеріалу, щоб викликати його на допит. А цього з мене поки що досить.

Шон кивнув головою, знаючи, що сперечатися з цим чоловіком марно. Вайті став сержантом у відділі вбивств завдяки собачій наполегливості, з якою він домагався, щоб його підозри були визнані звинуваченнями. Його не можна було переконати в необґрунтованості його підозр, його треба було зіпхнути з них.

— А що там із балістикою? — запитав Шон.

— Тут також не зовсім усе очевидно, — сказав Вайті, коли вони сиділи й дивилися на Дейвів будинок. Вайті ніби й не збирався поки що виходити з машини. — Пістолет був, як ми й припускали, «смітом» 38 калібру й належав до зброї, вкраденої в торгівця зброєю в Нью-Гемпширі вісімдесят першого року. Та сама пушка, з якої вбито Кетрін Маркус. Її було застосовано в пограбуванні лікерної крамниці вісімдесят другого року. Прямо тут, у Бакінгемі.

— У Низині?

Вайті похитав головою.

— У Роум-Бейсин, у місці, яке називається «Божевільні трунки». Те пограбування вчинили двоє чоловіків, обидва в гумових масках. Вони увійшли крізь задні двері, коли крамар зачинив передні, і перший з грабіжників зробив попереджувальний постріл. Куля розбила пляшку з хлібною горілкою і застрягла в стіні. Далі пограбування минуло без пригод, але кулю потім витягли. Балістична експертиза віднесла її до того самого пістолета, з якого застрелено дівчину Маркус.

— Отож, це вказує інший напрямок, тобі не здається? — сказав Шон. — Вісімдесят другого Дейвові було близько сімнадцятьох років, він починав навчатися в Рантеоні. Малоймовірно, щоб він тоді пограбував бодай одну крамницю з лікерами.

— Та ж це не означає, що той пістолет не міг попасти в його руки пізніше. Бодай тобі те та се, чоловіче, ти ж знаєш, як ними торгують. — Вайті не звучав так само впевнено, як учорашнього вечора, але він сказав: — Ходімо поговоримо з ним, — і відчинив дверці машини.

Шон підвівся з пасажирського місця, й вони пішли до будинку Дейва. Вайті обмацував наручники в себе на поясі — либонь, мав надію скористатися ними сьогодні.

Вайті всівся за порожній стіл навпроти того, за яким сидів Шон, з відкритою папкою в руці — досьє чоловіка, що перебуває під наглядом.

«Реймонд Метью Гарріс. Народився 6 вересня 1955 року. Виріс на Твелв Мейб’ю-стрит у Східному Бакінгемі в Низині. Мати Делорес, домогосподарка. Батько Сеамус, чорнороб, покинув родину 1967 року». Дальший розвиток подій неважко було передбачити, бо батька було заарештовано за крадіжку в Бриджпорті, Коннектикут, 1973 року. Далі йшли документи про всілякі дрібні правопорушення. 1979 року батько помирає від коронарної недостатності в Бриджпорті. Того ж таки року Реймонд одружується з Естер Скеннел — тут, можна сказати, йому пощастило — і влаштовується на роботу в службу підземних комунікацій машиністом електровоза. Перша їхня дитина Бренден Сеамус народилась 1981 року. Згодом, того ж таки року, Реймонда приплутують до справи про викрадення двадцятьох тисяч доларів у жетонах метро. Провину з нього зрештою знімають, але зі служби розраховують. Після цього він працює на багатьох випадкових роботах — робітником у команді ремонту житлових помешкань, продавцем у крамниці «Трунки Луні», барменом, вантажником. Роботу вантажником він утратив унаслідок зникнення якихось дрібних грошей. Провину з нього знову зняли, але зі служби звільнили. 1982 року його допитувано в справі пограбування «Трунків Бланшара» в окрузі Мідлесекс, але за браком доказів виправдано.

— Проте поліції він став відомий, — сказав Шон.

— Він здобув популярність, — погодився з ним Вайті. — Його відомий спільник, такий собі Едмунд Різ, указав на Реймонда 1983 року, як на автора викрадення рідкісної колекції комічних книжок…

— Ідіотських комічних книжок? — засміявся Шон. — Ти робиш успіхи, Реймонде.

— Ціною півтораста тисяч доларів, — сказав Вайті.

— О, пробач мені.

— Реймонд повернув указану літературу цілою, і йому дали чотири місяці замість року, два місяці з яких він на той час уже відсидів. Із в’язниці, схоже, він вийшов, маючи певну наркотичну залежність.

— Он як.

— Він приохотився, звичайно, до кокаїну, адже то були вісімдесяті роки, і тут рапорт про нагляд за ним збільшується в обсязі. Чомусь Реймондові не бракує розуму приховати, де він добуває гроші на кокаїн, але не вистачає, щоб приховати, де саме він купує цей наркотик. Він порушує свою обіцянку, і йому дають іще один рік.

— І він усвідомлює помилковість своєї поведінки.

— Навряд чи. Спеціальний підрозділ ФБР ловить його на спробі переправити вкрадений товар через кордони штату. Тобі це сподобається. Угадай, що Реймонд украв. Візьми до уваги, що то був 1984 рік.

— Зроби бодай натяк.

— Керуйся своїм інстинктом.

— Відеокамери.

Вайті метнув на нього очима.

— До сраки твої відеокамери. Принеси мені кави, ти більше не коп.

— Що ж тоді він поцупив?

— Фургон «Тисяча дрібничок». Ти коли-небудь бачив таке?

— Комікси, а потім «Тисячу дрібничок»?

— Він має власний стиль, наш чоловік. Він мав також проблеми. Фургон він поцупив на Род-Айленді, а переганяв його в Массачусетс.

— Тому він і потрапив у федеральні списки.

— Тому вони й схопили його за яйця, — сказав Вайті, знову зиркнувши на Шона, — але не посадили.

Шон трохи підтягся на своєму стільці й зняв ноги зі столу.

— Він накапав на когось?

— Схоже на те, — сказав Вайті. — Після цього цілковита порожнеча в рапорті про нагляд. До кінця вісімдесят шостого року там стоять лише позначки про те, що він регулярно приходить у поліцію відмічатися. Що сказано в його записах про роботу?

Вайті подивився через свою папку на Шона.

Шон промовив:

— Зараз погляну.

Він розкрив власну папку.

— Записи про працевлаштування, про сплату податків, про виплати на соціальне забезпечення — усе припиняється в серпні 1987 року. Тут він зникає.

— Ти перевірив у федеральних масштабах?

— Запит відіслали відразу, коли я про це подумав.

— Які наші можливості?

Шон знов уперся підошвами черевиків у стіл і нахилився назад на стільці.

— Перша можливість, це коли він мертвий. Друга — він перебуває під юридичним захистом як свідок. Третя — він закопався глибоченько під землю й вийшов звідти лише для того, щоб узяти свій пістолет і застрелити дев’ятнадцятирічну подругу свого сина.

Вайті поклав свою папку на порожній стіл.

— Але ж ми не знаємо, чи це справді його пістолет. Ми не знаємо нічогісінько. Що ми тут робимо, Дівайне?

— Ми лише розпочинаємо свій танець, сержанте. Не прискіпуйся до мене так рано. Ми знайшли чоловіка, який був першим підозрюваним у пограбуванні, яке сталося вісімнадцять років тому, коли було використано зброю вбивства. Син тодішнього злочинця зустрічався з убитою. А його батько, як з’ясувалося, перебував під наглядом. Я хочу подивитися на нього й, крім того, подивитися на сина. Ти знаєш, що він не має алібі.

— Який упевнено пройшов випробування на детекторі брехні й до того ж, як нам обом здалося, анітрохи не схожий на вбивцю.

— Можливо, ми помилилися.

Вайті потер очі тильним боком обох долоней.

— Чоловіче, я стомився помилятися.

— То ти згоден, що помилився стосовно Бойла?

Руки Вайті залишалися в нього на очах, коли він похитав головою.

— Я цього не кажу. Я все ще думаю, що цей мужик — велике лайно, але чи можу я пов’язати його з убивством Кейті Маркус — проблема інша. — Він опустив руки, розпухлі півкола під його очима тепер мали червоний колір. — Але цей кут із Реймондом Гаррісом також навряд чи нам щось обіцяє. Гаразд, ми ще раз зустрінемось із сином. Чудово. І спробуємо вистежити батька. Але що потім?

— Ми когось прив’яжемо до цього пістолета, — сказав Шон.

— Пістолет, певно, давно лежить на дні падлючого океану. Принаймні насамперед я втопив би його там.

Шон обернув до нього голову.

— Ти втопив би його вже після пограбування крамниці спиртних напоїв, вісімнадцять років тому.

— Це правда.

— Наш суб’єкт так не зробив. А це означає…

— Він не такий розумний, як я, — сказав Вайті.

— Або як я.

— Присяжні ще не сказали свого слова.

Шон витягся на своєму стільці, з’єднавши пальці й піднявши руки над головою, в напрямку стелі, аж поки відчув, що м’язи в нього розтягуються. Він затремтів, позіхаючи, й поклав голову та руки на їхнє колишнє місце.

— Вайті, — промовив він, намагаючись не забути запитання, яке, як він знав протягом усього ранку, мав поставити.

— Чого тобі?

— А чи сказано щось у твоєму досьє про розкритих спільників?

Вайті підняв досьє зі столу, розкрив його та перегорнув перші кілька сторінок.

— Відомі кримінальні спільники, — прочитав він, — Реджинальд (він же Реджі Герцог) Нейл, Патрік Морейген, Кевін Сіраччі, Ніколас Дикий — гм — Ентоні Ваксмен… — Він подивився вгору на Шона, й Шон зрозумів, що головне буде зараз. — Джеймс Маркус, — сказав Вайті, — він же Джиммі з Низини, відомий ватажок банди, яку іноді називають «Хлопцями з Рестер-стрит».

Вайті закрив папку.

Шон вигукнув:

— Оце сюрприз!

Селеста сиділа біля вікна в кав’ярні на Бакінгем-авеню навпроти будинку Джиммі Маркуса, коли Джиммі й Вел Севідж запаркували Велів автомобіль за півкварталу вище й рушили до будинку.

Якщо вона хоче зробити це, справді зробити, вона повинна підвестися зі свого стільця тепер і підійти до них. Вона підвелася, ноги їй тремтіли, а рука вдарилася об нижню частину столу. Вона подивилася вниз на неї. Вона також тремтіла, а шкіра свербіла біля нижньої частини кістки великого пальця. Вона піднесла руку до губів, а тоді обернулася до дверей. Вона ще не була певна, що зможе зробити це, сказати ті слова, які вона підготувала вранці в мотелі. Вона вирішила сказати Джиммі лише те, що знала, — розповісти про подробиці Дейвової поведінки рано-вранці в неділю, не роблячи жодних висновків про те, що вони означали, — і нехай він сам судить про те, що сталося. Без того одягу, в якому Дейв прийшов тієї ночі додому, іти в поліцію не було сенсу. Вона сказала це собі. Вона так вирішила, бо не була певна, що поліція зможе захистити її. Зрештою, вона мусила жити в цьому оточенні, а єдиним, що могло тебе захистити від небезпеки в ньому, було саме оточення. А якщо вона розповість Джиммі, тоді не тільки він, а й Севіджі можуть утворити навколо неї бар’єр безпеки, який Дейв ніколи не наважиться перетнути.

Вона вийшла в двері, коли Джиммі й Вел підійшли до сходів свого будинку, й підняла свою забиту руку. Вона гукнула Джиммі на ім’я, коли вийшла на авеню, бувши певна, що здається божевільною: сплутане волосся, вибалушені та чорні від страху очі.

— Гей, Джиммі! Веле!

Вони обернулися, коли дійшли до нижньої сходинки, й подивилися на неї. Джиммі слабко й розгублено усміхнувся їй, і вона знов завважила, якою приємною та відкритою була його усмішка. Вона була не силувана, вона була сильна й природна. Вона промовляла: я твій друг, Селесто. Чим я можу допомогти тобі?

Селеста підійшла до узбіччя вулиці, й Вел цмокнув її в щоку.

— Привіт, кузинко!

— Привіт, Веле.

Джиммі теж її цмокнув, і їй здалося, що цей поцілунок увійшов у її плоть і тремтів біля початку її горла.

Він сказав:

— Аннабет шукала тебе сьогодні вранці. Не знайшла тебе ані вдома, ані на роботі.

Селеста кивнула головою.

— Я була… — Вона відвернулася від напруженого зацікавленого обличчя Вела, який дивився на неї. — Джиммі, я можу поговорити з тобою секунду?

— Авжеж, — сказав Джиммі, знову спантеличено усміхнувшись до неї. Відтак обернувся до Вела. — Ми поговоримо з тобою про ці речі потім, гаразд?

— Нема проблем. Ми з тобою скоро зустрінемося, кузино.

— Дякую, Веле.

Вел пішов у хату, а Джиммі сів на третю сходинку, відступивши Селесті місце поруч себе. Вона сіла, поклала свою забиту руку собі на коліна й спробувала знайти потрібні слова. Джиммі дивився на неї кілька хвилин, чекаючи, а потім, схоже, відчув, що вона геть напружена й неспроможна висловити те, що в неї на думці.

Ніби неумисне він промовив:

— Знаєш, що мені недавно згадалося?

Селеста похитала головою.

— Як я стояв біля тих старих сходів над Сідней-стрит. Тих, куди всі ми ходили, дивилися кінофільми й втішалися курінням.

Селеста всміхнулася.

— Ти тоді захоплювався…

— Ой, не згадуй.

— …Джессікою Лутцен і її чудовим тілом, а я зустрічалася з Каченям Купером.

— Качуром, не плутай, — сказав Джиммі. — Не знаєш, де він тепер?

— Я чула, він служив на флоті, підхопив якусь дивну хворобу шкіри далеко за морем, живе в Каліфорнії.

— Он як.

Джиммі задер підборіддя, сягнувши оком на півжиття назад, і Селеста несподівано побачила його таким, яким він був вісімнадцять років тому, коли його волосся було трохи білявішим, а сам він набагато відчайдушнішим. Він належав до тих хлопців, які дерлися на телефонні стовпи під час грози, тоді як дівчата стояли внизу й молилися, щоб ніхто не впав. А проте, навіть у його найвідчайдушніші часи був у ньому цей спокій, ці несподівані паузи роздумів, і навіть у дитинстві було очевидно, що він схильний споглядати все у світі й про все турбуватись, окрім власної шкури.

Він обернувся й легенько вдарив її по коліну тильним боком долоні.

— То що сталося, дівчино? У тебе такий вигляд…

— То й ти помітив?

— Нічого особливого, ти просто здаєшся стомленою. — Він відхилився назад на своїй сходинці й зітхнув. — Усі ми стомлені, хіба ні?

— Я перебула минулу ніч у мотелі. З Майклом.

Джиммі дивився просто перед собою.

— А чому?

— Я не знаю, Джиме. Але я, мабуть, не повернуся до Дейва.

Вона помітила, як змінилося його обличчя, як стислися його щелепи, й несподівано її опанувало відчуття, що Джиммі знає, що вона хоче йому сказати.

— Ти покинула Дейва?

Його голос пролунав монотонно, він дивився на авеню.

— Так. Він паскудно поводивсь останнім часом. Він перестав бути собою. Він починає лякати мене.

Тоді Джиммі обернувся до неї, й усмішка на його обличчі була така холодна, що їй захотілося ляснути по ній долонею. У його очах вона знов побачила хлопця, який видирався під дощем на телефонний стовп.

— Чому ти не розкажеш мені про все з самого початку? — запитав він. — Коли Дейв перемінився?

— Що ти знаєш, Джиммі? — запитала вона.

— Що я можу знати?

— Ти щось знаєш. Ти не здивований.

Неприємна усмішка зникла з його обличчя, й Джиммі нахилився вперед, сплівши руки між коліньми.

— Я знаю, що сьогодні вранці його забрала поліція. Я знаю, що він володіє автомобілем чужоземної марки з ум’ятнем поблизу від пасажирського сидіння. Я знаю, він розповів мені одне про те, як пошкодив собі руку, а поліції розповів інше. І я знаю, що він бачив Кейті тієї ночі, коли вона померла, але не розповів мені про це, доки його не допитала поліція. — Він розчепив свої руки й витяг їх перед собою. — Я не знаю, що все це означає, але воно починає мене тривожити.

Селеста відчула миттєву жалість до свого чоловіка, уявивши його в поліційній кімнаті для допитів, можливо, прикутим до столу, з яскравим світлом, спрямованим на його бліде обличчя. Потім вона побачила Дейва, як він висунув голову з-поза дверей минулої ночі й подивився на неї пильним божевільним поглядом, і страх подолав жалість.

Вона зробила глибокий вдих і видих.

— О третій годині ночі в неділю Дейв повернувся до нашого помешкання, весь покритий чиєюсь кров’ю.

Нарешті ці слова з неї вилетіли. Вони покинули її рот і розтанули в повітрі. Вони утворили стіну між нею та Джиммі, а потім над ними утворилася стеля й ще одна стіна за ними, й несподівано вони опинилися в крихітній камері, створеній одним-єдиним реченням. Гуркіт машин на авеню завмер, легенький вітрець перестав віяти, й Селеста могла чути лише запах одеколону Джиммі й жаркий дух від осяйного травневого сонця, яке нагріло сходини під їхніми ногами.

Коли Джиммі заговорив, здавалося, чиясь рука здавлювала йому горло.

— Він тобі пояснив, що з ним сталося?

І вона йому розповіла. Вона розповіла геть усе, не забувши й божевільну балачку про вампірів минулої ночі. Розповідаючи йому свою історію, Селеста бачила, що Джиммі хотів би заховатися від кожного її слова. Вони спалювали його. Вони встромлялися йому в шкіру, як дротики. Його губи стискались, очі заплющувалися, щоб не сприймати їх, а шкіра на обличчі напружувалась, аж поки вона не побачила під нею кістки черепа. Вона вся похолонула, коли їй привиділося, як Джиммі лежить у труні з довгими заточеними нігтями на пальцях, розламаною щелепою та мохом замість волосся.

А коли сльози почали тихо стікати по його щоках, вона подолала спокусу притиснути його обличчя до своєї шиї, відчути, як його сльози стікають під її блузку й змочують їй спину.

Вона все говорила й говорила, бо знала, якщо зупиниться, то зупиниться назавжди, а вона не могла зупинитися, бо мусила розповісти комусь, чому вона покинула чоловіка, з яким заприсягнулась залишатися в горі й радості, в добрі часи й у погані, чоловіка, що став батьком її сина, розповідав їй жарти і гладив її руку та підставляв їй груди, коли вона засинала. Чоловіка, який ніколи ні на що не нарікав і ніколи її не бив, і який був чудовим батьком і добрим чоловіком. Їй треба було комусь розповісти, як вона розгубилася, коли цей чоловік начебто щезнув кудись, так наче маска, що раніше була його обличчям, упала на підлогу, й злісне страховище визиралося тепер на неї.

Урешті вона скінчила свою розповідь, сказавши:

— Я досі не знаю, що він накоїв, Джиммі. Я досі не знаю, чия то була кров. Принаймні я не певна. Але я дуже, дуже боюся.

Джиммі повернувся на сходинці так, що його верхня половина сперлася на покручений залізний поручень. Сльози висохли на його шкірі, і його рот утворив маленький овал шоку. Він подивився на Селесту так, що, здавалося, проник крізь неї й полетів по авеню, завмерши на чомусь за кілька кварталів, чого більше ніхто не міг бачити.

Селеста сказала: «Джиммі», але він відмахнувся від неї рукою й міцно заплющив очі. Він опустив голову й ловив ротом кисень.

Клітка, в якій вони опинилися, випарувалася, й Селеста кивнула Джоан Гамілтон, яка проходила мимо й подивилася на них обох співчутливим, але туманним підозрілим поглядом, перш ніж, цокаючи підборами своїх черевичків, піти далі по хіднику. Звуки авеню повернулися — гудки машин, скрипіння дверей, далеке викрикування імен.

Коли Селеста обернулася назад, то побачила, що Джиммі пильно дивиться на неї. Очі в нього були чисті, рот закритий. Він підтягнув коліна до грудей, обхопивши їх руками. Вона відчувала, як рішучий і войовничий розум струменів від нього, його мозок починав працювати набагато швидше й оригінальніше, аніж більшість людей могла навчитися за все своє життя.

— Його одяг зник? — запитав він.

— Я про це подбала, — підтвердила вона.

Він поклав підборіддя на коліна.

— Ти дуже налякана? Скажи чесно.

Селеста прочистила горло.

— Учора вночі, Джиммі, мені здалося, що він укусить мене. А потім не перестане кусати.

Джиммі повернув своє обличчя так, що ліва щока лягла на коліна, й заплющив очі.

— Селесто, — прошепотів він.

— Чого?

— Ти думаєш, Дейв убив Кейті?

Селеста відчула, як відповідь підіймається по її тілу, як учорашня блювота. Вона відчула, як її гаряча хода переступила через її серце.

— Так, — сказала вона.

Очі Джиммі широко розкрилися.

— Джиммі? Нехай мені Бог допоможе, — сказала Селеста.

Вайті й Шон мали пізній ланч у «Петових обідах», ресторані, що стояв біля спуску з шосе, неподалік від їхнього відділення поліції. Пети володіли цим закладом ще з Другої світової війни, й працівники поліції штату харчувалися тут так давно, що Пет Третій полюбляв казати: вони єдина родина рестораторів, яких не було пограбовано протягом трьох поколінь.

Вайті проковтнув шматок чизбургера й запив його своєю содовою.

— Тобі ж не здалося навіть на секунду, що її вбив цей хлопчак, еге ж?

Шон надкусив свій сандвіч із тунцем.

— Я знаю, він мені брехав. Думаю, він щось знає про той пістолет. І я також думаю — припускаю таку можливість, — що його батько досі живий.

Вайті зловив цибуляне кільце в якомусь татарському соусі.

— П’ятсот доларів щомісяця з Нью-Йорка?

— Атож. Ти знаєш, яка сума набирається за чимало років? Майже вісімдесят тисяч. Хто міг би посилати такі гроші, крім батька?

Вайті витер губи серветкою, а тоді знову вгородив зуби в свій чизбургер. Шон із подивом подумав, як його напарник примудряється досі уникати серцевого нападу, хоч так багато їсть і п’є та працює іноді по сімдесят годин на тиждень, коли цього вимагає справа.

— Даймо на те, що він і справді живий, — сказав Вайті.

— Так?

— Як тоді це пояснити — якась хитромудра змова проти Джиммі Маркуса, аби помститися йому невідомо за що, вбивши його дочку? Це ж не кіно.

Шон пирхнув.

— А якщо кіно, то хто в ньому зіграє тебе?

Вайті посмоктав свою содову крізь соломинку, аж поки вона не вперлася в лід.

— Ти знаєш, я про це багато думав. Може статися, суперкопе, що ми так і не розв’яжемо цю загадку. Й тоді нас випустять на широкий екран — «Привид із Нью-Йорка» й подібна ахінея. І тоді Браєн Деннегі не промине шансу зіграти мене.

Шон подивився на нього.

— Твоя думка не зовсім безумна, — сказав він, дивуючись, чому раніше не помічав цієї схожості. — Ти не такий високий, сержанте, але живіт ти також викохав.

Вайті кивнув йому головою і відсунув від себе тарілку.

— А тебе, я думаю, міг би зіграти один із тих кокетливих «Друзів». Знаєш-бо, що ці хлопці мають такий вигляд, наче цілісіньку годину щоранку висмикують волосини зі свого носа й підрівнюють собі брови, а щотижня роблять педикюр. А тож один з них цілком згодився б на твою роль.

— Ревнуєш?

— Щоправда, це фантазії, — сказав Вайті. — Рей Гарріс для нас — глухий кут. Він має ймовірність, скажімо, шість.

— Шість із десятьох?

— Із тисячі. Повернімося до початку, гаразд? Рей Гарріс виказав Джиммі Маркуса. Маркус про це довідується, й він готується відплатити Гаррісові. Проте тому вдається вислизнути, він утікає до Нью-Йорка, знаходить там роботу, доволі стабільну, щоб мати змогу щомісяця надсилати своїй родині по п’ятсот баксів протягом наступних тринадцятьох років. Одного ранку він прокидається й каже собі: «Окей. Настав час розплати», сідає на автобус, приїздить сюди й убиває Кетрін Маркус. Причому не просто вбиває, а вбиває з нечуваною жорстокістю. Бо злочин у парку був злочином психопата. А потім старий Рей — я називаю його старим, бо він має вже років сорок п’ять віку, — пробігши за дівчиною майже через увесь парк, просто сідає на автобус і повертається до Нью-Йорка зі своїм пістолетом? Ти перевірив Нью-Йорк?

Шон кивнув головою.

— Нічого в плані соціальної заборгованості, жодної кредитної картки на його ім’я, жодної історії з найманням на роботу для чоловіка з його ім’ям та його віку. Ні нью-йоркська поліція, ні поліція штату ніколи не затримувала чоловіка з його відбитками пальців.

— Але ти вважаєш, це він убив Кетрін Маркус?

Шон похитав головою.

— Ні. Тобто я не знаю цього напевне. Я навіть не певен, що він досі живий. Я лише припускаю таку можливість. І дуже схоже, що зброєю вбивства був його пістолет. І я думаю, Бренден щось знає, і напевне немає такого чоловіка, який підтвердив би, що він був у ліжку, коли вбивали Кейті Маркус. Тому я сподіваюся, що, трохи посидівши в камері, Бренден розповість нам кілька речей.

Вайті гучно відригнув.

— Але вирішувати тобі, сержанте.

Вайті стенув плечима.

— Ми навіть не знаємо, чи Рей Гарріс брав участь у пограбуванні тієї крамниці з міцними трунками вісімнадцять років тому. Ми не знаємо, чи це був його пістолет. Це все припущення, здебільшого випадкового характеру. Вони ніколи не пройдуть у суді. Їх там не візьмуть навіть до уваги.

— Так, але почуття мені це підказують.

— Почуття. — Він подивився через Шонове плече й побачив, що двері позад Шона відчинилися. — О, Ісусе, знову ці дебільні близнюки!

Соза наближався до їхньої кабінки, а Коннолі плентав за три кроки позаду.

— А ви, сержанте, сказали, що це пусте.

Вайті приклав руку до вуха й подивився на Созу.

— Що ти сказав, чоловіче? Ти ж бо знаєш, я трохи недочуваю.

— Ми переглянули записи з паркувального майданчика «Останньої краплі», — сказав Соза.

— Це не наша територія. Я ж тебе остерігав.

— Сержанте, ми з’ясували, що на автомобіль досі ніхто не претендував.

— То й що?

— Ми попросили наглядача з’ясувати, чи машина досі там. Він нам передзвонив і сказав, що багажник протікає.

— Що з нього протікає? — запитав Шон.

— Не знаю, але наглядач сказав, що там жахливо смердить.

Дейв і Вел перетнули місто й проїхали над Містичною річкою до того миршавого бару в Челсі, де пиво було дешеве й холодне, а людей небагато, лише кілька давніх завсідників, які мали такий вигляд, ніби все своє життя прожили біля води, та четверо будівельників, що сперечалися про якусь дівку на ім’я Бетті, яка, схоже, мала великі цицьки й препаскудний характер. Забігайлівка примостилася під мостом Тобін, упираючись спиною в Містичну річку, й мала такий вигляд, ніби занепадала протягом років сорока. Вела тут усі знали й усі з ним віталися. Власник бару, скелетоподібний чоловік із чорним як смола волоссям та білою як сніг шкірою, називався Г’юї. Він працював за стійкою й видав їм перші два кухлі без грошей, коштом закладу.

Дейв і Вел трохи пограли в більярд, а потім примостилися в кабіні з глеком пива та двома порціями віскі. Маленькі квадратні вікна до вулиці змінили свій золотий колір на індиговий — споночіло напрочуд рано. Наступ темряви трохи налякав Дейва. Вел виявився дуже компанійським чоловіком. Він розповідав історії про в’язницю та крадіжки, либонь, перебріхуючи їх. Насправді вони були досить моторошні, але Вел умів зробити їх ще й кумедними. Дейв замислився про те, як то бути таким чоловіком, як Вел, таким безстрашним і впевненим у собі та водночас таким збіса маленьким.

— Ось яка одного разу історія з нами була. Джиммі тоді відсиджував свій термін, а ми намагалися зберегти команду. Ми тоді ще не цілком зрозуміли, що були успішними злодіями лише тому, що Джиммі усе за нас обмірковував. Нам треба було лише слухатися й виконувати його розпорядження, і успіх нам був забезпечений. Але без нього ми були йолопами. Отож того разу ми пограбували колекціонера поштових марок. Ми зв’язали його в його офісі, а я, мій брат Нік і хлопець на ім’я Карсон Леврет, який не вмів навіть зав’язати свої паскудні шнурки, якщо не показати йому, як це робиться, сіли в ліфт і почали спускатися. І ми зовсім не хвилювались. Адже були в пристойних костюмах і вірили в те, що маємо респектабельний вигляд. Коли ж якась дама підійшла до ліфта й захлинулася криком. Досить таки гучним. Ми не збагнули, що сталось. Я обернувся до Ніка й побачив, що той вирячився на Карсона Леврета, бо чортів йолоп досі не скинув свою маску. — Вел ляснув долонею по столу й зареготав. — Ти можеш у це повірити? Він скористався маскою Роналда Рейгана, великою усміхненою маскою, які тоді продавали. І він не скинув її, коли ми йшли з пограбованого офісу.

— А ви, хлопці, нічого не помітили?

— Тим-бо й ба, — сказав Вел. — Ми вийшли з того офісу, і я та Нік скинули свої маски, гадаючи, що Карсон зробив те саме. Дрібні похибки часто наявні в такій роботі. Ти по-дурному квапишся, хочеш якнайшвидше вибратися на вільний простір та іноді пропускаєш найочевидніші подробиці. Вони дивляться тобі в обличчя, а ти їх не помічаєш. — Вел знову пирхнув і гильнув у рота своє віскі. — Тому нам так бракувало Джиммі. Він обмірковував кожну деталь. Як ото кажуть, класний футболіст бачить перед собою все поле. Джиммі також бачив перед собою все поле своєї бізнесової гри. Він бачив усе, що могло піти не так. Він був геній.

— Але все покинув.

— Атож, — сказав Вел. — Заради Кейті. А потім і заради Аннабет. Не думаю, що б йому це подобалося, скажу між нами, але життя ставить свої вимоги. Іноді люди виростають із дитячого віку. Моя перша дружина казала, це моя головна проблема — мені не щастило вирости. Мені надто подобається ніч. День мені дається лише для того, щоб я міг виспатися.

— Я завжди думав, усе буде інакше, — сказав Дейв.

— Ти про що?

— Коли ти виростеш. Ти відчуєш себе зовсім іншим, хіба не так? Відчуєш себе дорослим. Чоловіком.

— А ти почуваєш себе не так?

Дейв усміхнувся.

— Можливо, іноді. Проблисками. Та здебільшого я не почуваю себе іншим, ніж у свої вісімнадцять років. Іноді я прокидаюся й сам собі не вірю. «Я маю дитину? Я маю дружину? Як це сталося?» — Дейв відчував, як його язик заплітається від перепою. Він почувався в такому примарному стані тому, що ніколи не пив, зовсім не ївши. Але він відчував потребу пояснити, хто він такий. Хотів, аби Вел зрозумів, який чоловік перед ним сидить, і полюбив цього чоловіка. — Думаю, я завжди сподівався, що одного дня це почуття стане постійним. Ти розумієш? Одного дня ти прокинешся й відчуєш себе дорослим. Відчуєш, ніби ти можеш розпоряджатися речами, як завжди розпоряджалися ними батьки в давніх телесеріалах.

— Як Ворд Клівер? — запитав Вел.

— Так. Або так, як ті шерифи, про яких ти знаєш, такі, як Джеймс Арнес та інші. Вони були чоловіки. Постійно.

Вел кивнув головою й випив трохи пива.

— Якось чувак у в’язниці сказав мені такі слова: «Щастя приходить лише на короткі хвилини, а потім зникає до наступного разу. Можливо, не на один рік. Але смуток, — Вел заморгав очима, — смуток залишається з тобою». — Він висмикнув із рота сигарету. — Мені подобався той чувак. Він завжди говорив круту й паскудну істину. Я хочу випити ще одну порцію віскі. А ти?

Вел звівся на ноги.

Дейв похитав головою.

— Я ще не допив першу.

— Облиш, — сказав Вел. — Життя не боїться випивки.

Дейв подивився на його поморщене усміхнене обличчя й мовив:

— Гаразд, вип’ю й другу.

— Молодець. — Вел плеснув його по плечу й пішов до стійки.

Дейв дивився, як він стоїть біля стійки, чекаючи свою випивку й розмовляючи з одним із завсідників. Він подумав, що хлопці, які приходять сюди, знають, що це означає — бути чоловіком. Чоловіком без вагань, чоловіком, що ніколи не сумнівається в слушності своїх дій, чоловіком, якого не бентежить конечна потреба жити в світі й робити те, чого від нього в ньому чекають.

Це був страх, здогадався він. Те, що він мав завжди, а вони ніколи не мали. Страх оселився в ньому в дуже ранньому віці — оселився постійно, як оселяється смуток, за словами в’язничного Велового приятеля. Страх знайшов місце в Дейві й ніколи не покидав його. Тому він завжди боявся зробити щось не так, щось зіпсувати, боявся не бути розумним і боявся не бути добрим і гарним батьком, не бути справжнім чоловіком. Страх існував у ньому так довго, що він уже не міг пригадати, як він себе почував, коли жив без нього.

Аж раптом якесь світло прослизнуло біля передніх дверей і вдарило прямо йому в обличчя. То відчинилися двері, і Дейв, закліпавши очима, угледів силует чоловіка, який увійшов до бару. Він був досить огрядний і мав на собі шкіряний піджак чи щось таке. Він був трохи схожий на Джиммі, але більший і ширший у плечах від нього.

Зрештою то справді був Джиммі. Дейв усвідомив це, коли двері знову зачинилися, а його очі стали прояснюватися. Джиммі в чорному шкіряному піджаку поверх светра з високим коміром і сорочки хакі. Він кивнув Дейвові й підійшов до Вела, який стояв біля стійки. Джиммі щось сказав Велові на вухо, і Вел подивився через плече на Дейва, а тоді сказав щось Джиммі.

У Дейва стала морочитись голова. Він був певен, що це сп’яніння на порожній шлунок. Але щось стривожило його також у Джиммі, щось у тому, як він йому кивнув. Його обличчя було бліде, але сповнене якоїсь незвичайної рішучості. І якого біса він здавався таким огрядним, ніби потовщав на десять фунтів відучора? І чого він притарабанився сюди, в Челсі, вночі перед похороном своєї дочки?

Джиммі підійшов і сів на Велове місце навпроти Дейва.

— Як ведеться? — запитав він.

— Трохи сп’янів, — признався Дейв. — А ти, схоже, набрав зайвої ваги?

Джиммі якось дивно посміхнувся.

— Ні.

— Ти здаєшся більшим.

Джиммі стенув плечима.

— Що ти робиш у цій місцевості? — запитав Дейв.

— Я приїжджаю сюди часто. Я і Вел знаємо Г’юї багато років. Чому ти не випив свою порцію віскі, Дейве?

Дейв підняв свою чарку.

— У мене вже трохи гуде в голові.

— Не бійся, голова в тебе не відпаде, — сказав Джиммі, й Дейв побачив, що Джиммі має власну склянку. Він підняв її й цокнувся з Дейвом. — За наших дітей, — промовив Джиммі.

— За наших дітей, — примудрився видушити з себе Дейв.

Хоча почувавсь на той час геть зле, так ніби викотився з дня прямо в ніч та в сновидіння, в якому всі обличчя були до нього дуже близько, але їхні голоси лунали так, ніби звучали десь усередині ринви. Дейв випив свою чарку, строячи гримаси, бо всередині йому пекло. Аж ось до кабіни ввійшов Вел. Він обняв його за плечі й випив пива прямо з карафи.

— Я завжди любив це місце.

— Це добрий бар, — погодився Джиммі. — Ніхто тут тебе не турбує.

— Це важливо, — сказав Вел, — щоб ніхто тебе в житті не турбував. Ніхто не чіплявся до тих, кого ти любиш або до твоїх друзів. Ти згоден, Дейве?

— Цілком, — відповів Дейв.

— Кумедний цей чоловік, — сказав Вел. — Він може тебе насмішити.

— Що ти хочеш сказати? — поцікавився Джиммі.

— Поглянь-но, — відповів Вел і стиснув Дейва за плече. — Він справжній чоловік, наш Дейв.

Коли Бренден повернувся додому, матері вже не було, вона пішла на розіграш лотереї «Бінґо», лишивши записку: «Курка в холодильнику. Рада, що в тебе все гаразд. Але не перетворюй це на звичку».

Бренден заглянув у свою та Реєву кімнату, але Рея також не було вдома. Бренден узяв на кухні стілець і поставив його перед коморою. Він став на стілець, і той перехилився ліворуч, на той бік, з якого бракувало одного гвинта. Він подивився на дошку стелі й побачив на ній відбитки пальців на пилюці. Раптом повітря перед його очима сколихнулося й замиготіло чорними крапками. Він притиснув праву долоню до дошки й злегка її підняв. Потім опустив руку, витер її об штани й зробив кілька вдихів.

Існують речі, на які ти не хочеш знати відповіді. Бренден ніколи не мав бажання зустрітися зі своїм батьком, коли став дорослим: він не хотів побачити батькове обличчя й зрозуміти, як легко той пережив розлуку з родиною. Він ніколи не розпитував Кейті про її колишніх залицяльників, навіть про Боббі О’Доннела, бо не хотів уявити, як вона лежить на комусь іншому, цілуючи його так, як вона цілувала Брендена.

Бренден знав також правду про істину. У багатьох випадках усе зводилося до того, щоб подумати, чи хочеш ти дивитися їй у вічі, а чи волієш жити в комфортному незнанні або в брехні. А незнання чи брехню часто недооцінюють. Більшість людей, яких Бренден знав, не могла прожити й дня без незнання, прикрашеного брехнею.

Але цій істині він мусив подивитись у вічі. Адже він уже подивився їй у вічі в камері попереднього ув’язнення, й вона пронизала його, як куля, й засіла у нього в шлунку. Вона не вийшла назовні, а це означало, що він не зможе заховатися від неї, не зможе переконати себе, що її ніколи не існувало. Незнання тут не було можливе. Брехня б тут теж не допомогла.

— Прокляття, — сказав Бренден.

Він відсунув дошку вбік і засунув руку в темряву, доторкаючись пальцями до скіпок і більшої кількості пилюки, але не до пістолета. Він мацав там ще з хвилину, хоч і знав, що зброя зникла. Батькового пістолета не було там, де він мав бути. Він був на волі у світі, й він убив Кейті.

Бренден поставив дошку на місце. Знайшов ганчірку й витер згустки пилюки, що нападали на підлогу, а стілець відніс назад на кухню. Він відчував потребу бути точним у своїх рухах. Це було важливо для того, щоб зберегти спокій. Він налив собі склянку помаранчевого соку й поставив її на стіл. Далі сів на стілець із розхитаною ніжкою і сів так, щоб дивитися на двері в центрі помешкання. Він випив трохи свого соку й став чекати Рея.

Джиммі прокинувся в неділю вранці, почувши далекий гуркіт барабанів.

Не боязке та-та-та, супроводжуване дзенькотом тарілок якогось зачуханого оркестрика в миршавому клубі, а глибоке й потужне там-там військового оркестру, що розташувався за кілька кварталів від них. Почувся рев мідних труб, раптовий і фальшивий. І знову це був далекий звук, він долинув сюди крізь вранішнє повітря з відстані десять або дванадцять кварталів і помер майже відразу по тому, як пролунав. Потім настала тиша, в якій він лежав і дослухався до тихого тріскотіння пізнього недільного ранку — ранку сонячного, судячи зі світла по той бік опущених штор. Чути було, як туркотять голуби на своїх сідалах і сухо гавкає собака. Ось клацнули дверці автомобіля, відчинившись і зачинившись. Він чекав, коли загуркоче двигун, але двигун так і не загурчав. Перегодом знов почувся стукіт там-таму, гучний і впевнений.

Джиммі глянув на годинник, що стояв на нічному столику, — одинадцята година. Коли востаннє він так довго спав? Не здужав пригадати. Багато років тому. Можливо, десять. Він пригадав виснаження кількох останніх днів, відчуття, яке він пережив, коли труна з тілом Кейті піднялась і, немов скинута самоскидом, упала в яму, розчавивши йому тіло. А потім учора ввечері до нього прийшли Правильний Рей Гарріс і Дейв Бойл, коли він сидів п’яний на канапі у вітальні, з пістолетом у руці, дивлячись, як вони махають йому із заднього сидіння автомобіля, який пахнув яблуками. Між ними він побачив потилицю Кейті, вона жодного разу не обернулася, коли вони поїхали вниз по Ґеннон-стрит, а Правильний Рей і Дейв махали руками, як божевільні, тоді як Джиммі відчував грубий лоскіт пістолета в своїй долоні. Він нюхав мастило й думав, чи не всунути дуло пістолета собі в рот.

Сидіння біля труни було кошмаром, бо о восьмій годині вечора з’явилася Селеста й накинулася на Джиммі, молотячи його кулаками й називаючи вбивцею.

— Ти маєш її тіло, — репетувала вона. — А що маю я?! Де він, Джиммі?! Де?!

Брюс Брид та його сини відтягли її від нього й виштовхали з помешкання, але Селеста не замовкала:

— Убивця! Він убивця! Він убив мого чоловіка! Убивця!

Убивця.

Потім відбувся похорон і служба Божа біля могили. Джиммі стояв там, коли вони опускали його дитину в яму й кидали на труну грудки й каменюки, і Кейті зникла від нього під землею, ніби ніколи й не жила на світі.

Тягар усього цього навалився на нього минулого вечора. Труна Кейті то підіймалася, то опускалася, то підіймалася, то опускалася, й на той час, коли він поклав пістолет у шухляду й упав на ліжко, він почувався знерухомленим, так ніби його кров згорнулась, а кістки затверділи й померли.

О Господи, подумав він, я ніколи не почувався таким стомленим. Таким стомленим, таким сумним, таким непотрібним і таким самотнім. Мене виснажили мої помилки, моя лють і мій гіркий-гіркий смуток. А проте я намагався зчистити з себе свої гріхи. О, Господи, лиши мене самого й дай мені померти, щоб я більше не творив нічого неправедного й не стомлювався, не ніс більше на собі тягар своєї природи та своєї любові. Визволи мене від усього цього, бо сам я надто стомлений, щоб зробити це власноруч.

Аннабет намагалася зрозуміти його провину, його жах перед самим собою, але не здужала. Бо вона не натискала на спусковий гачок.

А тепер він проспав до одинадцятої години. Дванадцять годин глибокого сну, і він не чув, як прокинулась Аннабет.

Він десь читав, що ознакою глибокої депресії є постійне виснаження, невідчепна потреба спати, та коли сьогодні він сів у ліжку й почув гуркіт барабанів, супроводжуваний тепер майже мелодійною музикою мідних труб, він відчув себе свіжим. Джиммі почувався так, ніби мав лише двадцять років. Він прокинувсь, і йому здавалося, він уже ніколи не хотітиме спати.

Це готують святковий парад, пригадав він. Гуркіт барабанів і музика труб долинали сюди від оркестру, який готувався промарширувати по Бакінгем-авеню опівдні. Він підвівся з ліжка, підійшов до вікна й підняв штору. Причиною того, чому автомобіль не увімкнув мотор, було те, що Бакінгем-авеню повністю заблокували від Низини до Роум-Бейсин. Тридцять шість кварталів. Джиммі глянув у вікно вниз на авеню. Це була смуга сіро-синього асфальту під осяйним сонцем, така чиста, якою тільки Джиммі міг її собі уявити. Сині турнікети перегороджували в’їзд до кожної з поперечних вулиць і тяглися понад узбіччями так далеко, як сягав зір Джиммі в кожному з напрямків.

Люди щойно почали виходити зі своїх домівок і розташовуватися на своїх місцях на хіднику. Джиммі дививсь, як вони ставлять коло себе свої переносні холодильники, радіоприймачі та кошики з харчами для пікніка. Він помахав рукою Денові та Морін Гуденам, коли ті поставили свої шезлонги перед пральнею Геннесі. Вони помахали йому у відповідь, і його зворушило співчуття, яке він прочитав на їхніх обличчях. Морін склала долоні ковшиком біля свого рота й щось йому гукнула. Джиммі відчинив вікно й вихилився через нього. В обличчя війнуло свіже повітря, нагріте весняним сонцем і почасти насичене рештками весняної пилюки.

— Що таке, Морін?

— Я запитала, як ти почуваєшся? Окей?

— Так, — сказав Джиммі й з подивом усвідомив, що він і справді почувається окей. Він досі носив у собі Кейті, як стишене й гнівне серце, яке ніколи, він був певен, не припинить шалено калатати. Щодо цього він не мав ілюзій. Горе стало постійним, воно належало йому більшою мірою, аніж будь-який з органів його тіла. Але якимсь чином протягом свого тривалого сну він примирився з ним. Атож, воно стало його частиною, і він дивився на нього під цим кутом зору. За таких обставин він почувався набагато краще, ніж міг сподіватися. — Зі мною… все гаразд! — гукнув він до Морін і Дена. — Відносно, звичайно. Та ви ж розумієте.

Морін кивнула головою, а Ден запитав:

— Тобі чогось треба, Джиме?

— Ми готові допомогти тобі, якщо треба, — сказала Морін.

І Джиммі відчув гордість і наплив давньої любові до них і до всієї цієї місцевості.

— Ні. У мене все гаразд, — відповів він. — Але дякую. Щиро дякую. Це означає багато.

— Ти спускаєшся вниз? — запитала Морін.

— Гадаю, що так, — сказав Джиммі, достеменно не знаючи, слова просто самі злетіли з його вуст. — Ви ще там будете?

— Ми займемо тобі місце! — вигукнув Ден.

Вони помахали руками, й Джиммі помахав у відповідь. Він відійшов від вікна, його груди були наповнені цією сумішшю гордості й любові. То були його люди. Такими були його сусіди. Друзі його родини. Вони займуть йому місце. Займуть місце Джиммі з Низини.

Так називала його крута парубота тими далекими днями, коли він ще не загримів в «Оленячий острів». Крутії водили його в суспільні клуби на Принс-стрит та Норт-енд і казали:

— Гей, Карло (Джино чи хтось інший), познайомся з моїм другом, про якого я тобі розповідав, — Джиммі, Джиммі з Низини.

І Карло, Джино або хтось інший з молодиків ірландського походження робив великі очі й запитував:

— Ти не брешеш? Джиммі з Низини? Приємно, Джиммі, познайомитися з тобою. Я вже давно захоплююся твоєю роботою.

Потім сипалися жарти щодо його віку.

— Ти, либонь, відкрив свій перший сейф, ще сидячи на підгузнику?

Але Джиммі відчував, з якою пошаною, якщо не з благоговійним страхом, ставилися до нього ті круті хлопці.

Він був Джиммі з Низини. Свою першу банду очолив у сімнадцять років. Сімнадцять років — ви в це повірите? Серйозний хлопець. Він не дозволив би жартувати з собою. Хлопець, який тримав свій рот закритим і знав, як треба розігрувати гру та до кого виявляти пошану. Хлопець, який добував гроші для своїх друзів.

Він був Джиммі з Низини тоді, залишається Джиммі з Низини й тепер, і ті люди, які почали збиратися біля дороги, на якій мав відбутися парад, — вони любили його. Вони турбувалися за нього й намагалися розрадити його в його горі, як тільки могли. А чим він міг віддячити їм за їхню любов? Джиммі мав подумати. Що він дав їм насправді?

Відтоді як федерали разом із поліцією Род-Айленда ліквідували банду Луї Джелло, хто претендував уважатися головним бандитом на прилеглій території — Боббі О’Доннел? Боббі О’Доннел і Роман Фоллов. Двійко наркоторгівців найлегшої ваги, завжди готових і на здирство, і на жорстокий рекет. До Джиммі дійшли чутки, що вони уклали угоду з в’єтнамською бандою в Роум-Бейсин, і, щоб азіати не лізли куди їм не слід, вони поділили з ними територію, а потім відсвяткували союз, дощенту спаливши квіткову крамницю Конні, мовляв, зробили застереження всім тим, хто відмовиться їм платити.

Так серйозні справи не робляться. Від сусідів слід триматись якнайдалі й не вплутувати їх у свої справи. Ти мусиш утримувати своїх людей у чистоті й безпеці, а вони тобі віддячать, оберігаючи твої тили, і стануть твоїми вухами, які вчуватимуть будь-який пошепт тривоги. А як іноді вони висловлять свою вдячність конвертом із грішми, тортом або автомобілем, це буде їхній вибір і подяка тобі за те, що ти їх захищаєш.

Ось як треба ставитися до сусідів. Доброзичливо. Пильнуючи одним оком їхні інтереси, а другим — свої власні. Ти не дозволив Боббі О’Доннелу та зграї косооких бандитів думати, що вони можуть удертися сюди й схопити все, що їм заманеться. Ліпше хай тримаються на своїй території, якщо не хочуть утратити руки й ноги, які дарував їм Бог.

Джиммі вийшов зі спальні й побачив, що помешкання порожнє. Двері в кінці коридору були відчинені, й до нього долинув голос Аннабет з другого поверху, та почулося тупотіння ніг його дівчаток, які бігали по підлозі, ганяючись за Веловим котом. Джиммі пішов до ванної, увімкнув душ і, ступивши під нього, коли вода стала гарячою, підставив обличчя під бризки.

Єдиною причиною, чому О’Доннел і Фоллов ніколи не чіпали крамницю Джиммі, був його тісний зв’язок із Севіджами. Бо, як і кожен чоловік, що мав клепку, О’Доннел їх боявся. А якщо він і Роман боялися Севіджів, то асоціативно це означало, що вони боялися й Джиммі.

Вони боялися його. Джиммі з Низини. Бо, як їм було добре відомо, він, безперечно, мав клепку. А з Севіджами, що захищали його спину, він узагалі міг нічого не боятися. Якщо Джиммі Маркус і Севіджі об’єднаються задля справи, вони зможуть…

Що вони зможуть?

Забезпечити сусідам безпеку, на яку ті заслуговують.

Порядкувати всім клятим містом.

Володіти ним.

«Не роби цього, Джиммі. Ісусе. Я хочу побачити свою дружину. Джиммі! Не забирай у мене життя. Подивись на мене».

Джиммі заплющив очі й дозволив гарячим струменям омити свій череп.

— Подивись на мене!

Я дивлюся на тебе, Дейве. Я дивлюся на тебе.

Джиммі побачив благальне обличчя Дейва, слину на його губах, що не дуже відрізнялася від слини на нижній губі та підборідді Правильного Рея Гарріса тринадцять років тому.

«Подивись на мене!»

Я дивлюся, Дейве. Я дивлюся. Ти вчинив помилку, покинувши той автомобіль. Ти це знаєш? Тебе повезли, й ти не мав повертатися. Але ти повернувся назад, додому, а твоя відсутність завдала тобі непоправної шкоди. Ти не мав повертатися, Дейве, бо вони тебе отруїли, й ця отрута була готова витекти з тебе.

«Я не вбивав твою дочку, Джиммі. Я не вбивав Кейті. Не вбивав! Не вбивав!»

Може, Дейве, й не вбивав. Тепер я знаю. Схоже, ти справді не мав ніякого стосунку до її вбивства. Правда, лишається невеличкий шанс, що копи зловили не тих дітей, але мушу визнати, що ти справді здаєшся непричетним до загибелі Кейті.

«І що ж?»

І все ж таки, Дейве, ти когось убив. Убив. Селеста правильно тебе запідозрила. До того ж ти знаєш, що буває з дітьми, яких зґвалтували.

«Ні, Джиммі. Ти мені розкажи».

Вони самі перетворюються на ґвалтівників. Рано чи пізно. У тобі є отрута, і вона неминуче вийде назовні. Я просто врятував якусь майбутню бідолашну жертву від твоєї отрути, Дейве. Можливо, твого сина.

«Не приплутуй сюди мого сина».

Гаразд. Тоді, можливо, небезпека загрожувала б комусь із його друзів. Але, Дейве, рано чи пізно ти показав би свій справжній колір.

«Ти так думаєш?»

Дейве, після того, як ти заліз у ту машину, тобі не слід було повертатися. Ось у чому я переконаний. Ти був чужим. Розумієш? Наше оточення — це те місце, де живуть свої. Усі інші мають забиратися геть.

Дейвів голос пробивався крізь шум води й бив Джиммі по черепу.

«Я тепер живу в тобі, Джиммі, й ти мене не позбудешся».

Позбудуся, Дейве.

Джиммі вимкнув душ і вийшов з кабіни. Він витерся, вдихаючи ніздрями теплу пару. Хай там як, а в голові йому прояснилося. Він витер пару з маленького віконечка в кутку й подивився на провулок за будинком. Днина була така ясна та сонячна, що навіть цей зачуханий провулок здавався чистим. Господи, який чудовий день! Яка пригожа неділя! Який чудовий день для параду. Він виведе дочок і дружину вниз на вулицю. Вони триматимуться за руки й милуватимуться парадом та оркестрами, дивитимуться, як проминають їх політики в ясному сонячному світлі. Вони їстимуть хот-доги та солодку вату, і він купить своїм дівчаткам святкові бакінгемські прапори й футболки. І процес їхнього одужання почнеться під дзенькіт тарілок, гуркіт барабанів, музику сурм та вітальні вигуки. Ця загальна радість, він був певен, опанує їх, коли вони стоятимуть на хіднику й святкуватимуть заснування їхньої вулиці. І коли смерть Кейті знову пригнітить їх увечері, і їхні тіла обвиснуть під її тягарем, вони принаймні згадуватимуть про свою полуденну розвагу, вона трохи полегшить їхнє горе. Це буде початок одужання. Усі вони усвідомлюватимуть, що принаймні протягом кількох годин пополудні спізнали якоїсь втіхи.

Він відійшов від вікна, бризнув теплою водою собі на обличчя й намастив щоки та горло кремом для гоління. Коли вже голився, йому раптом спало на думку, що він — чоловік порочний. Але земля не розкололася через це, серце не вискочило йому з грудей. Лише миттєве усвідомлення, що доторкнулося своїми м’якими пальцями до його грудей.

Отож я такий.

Він подивився в дзеркало й не відчув майже нічого. Він любить своїх дочок і дружину. А вони люблять його. Він знаходить певність у них, цілковиту певність. Мало чоловіків — мало людей — можуть так сказати.

Він убив чоловіка за злочин, якого той, з усього знати, не вчиняв. Хоч це й погано, він майже не відчував жалю. І вже давно він убив іншого чоловіка. І він утопив обидва трупи, й обидва поринули в глибини Містичної річки. Він щиро любив обох тих чоловіків — Рея трохи більше, ніж Дейва, але любив їх обох. Проте обох він і вбив. Із принципу. Стояв на кам’яному парапеті над річкою й дививсь, як обличчя Рея побіліло й занурилось під воду, мертве, проте з розплющеними очима. І за всі ці роки він не відчував особливої провини за те, що вбив свого найближчого друга, хоч і переконував себе, що відчуває. Та хай там як, те, що він називав провиною, фактично було поганою кармою, яка дасть розплату за те, що він убив друга або когось дуже близького. І смерть Кейті, припускав він, була якраз справдженням цієї дуже поганої карми. Якщо уважно подивитися на це, то вбивство його улюбленої доньки справді було не чим, як справдженням карми, — Рей повернувся через лоно своєї дружини й убив Кейті, не маючи іншої причини, крім карми.

А Дейв? Вони протягли ланцюг через отвори в шлакобетонних блоках, туго обв’язали його навколо Дейвового тіла й скріпили обидва кінці ланцюга. Потім напружилися, підняли тіло на дев’ять дюймів і перекинули його через облавок човна. Джиммі виразно бачив образ малого Дейва, а не дорослого, який ліг на дно річки. Хто напевно знає, де саме він тепер лежить? А проте він там, на дні Містичної річки, лежить і дивиться вгору. Лишайся там, Дейве, лишайся там.

Правда полягала в тому, що Джиммі зроду не відчував великої провини за будь-які свої вчинки. Щоправда, він домовився з одним зі своїх нью-йоркських приятелів, що той кожного місяця надсилатиме Гаррісам по п’ятсот баксів, але на це його штовхнуло не почуття провини, а ділова логіка — доки вони думатимуть, що Правильний Рей живий, вони не стануть розшукувати його. Але тепер, коли Реїв син у в’язниці, нехай воно западеться, він перестане надсилати гроші. Використає їх на щось добре.

На сусідів, постановив він. Він використає ці гроші, щоб захистити своїх сусідів. І, дивлячись на себе в дзеркало, він вирішив, що міркує слушно, — це його люди. Відтепер він володітиме ними. Він жив брехнею протягом тринадцятьох років, удаючи, що думає, як добропорядний громадянин, тоді як бачив навколо себе безліч утрачених можливостей. Вони хочуть побудувати тут стадіон? Чудово. Поговорімо про робітників, яких ми можемо надати. Ні? Тоді окей. Ми пильно стежитимемо за вашими машинними хлопцями. Остерігайтеся пожежі або чогось іще гіршого.

Він посидить із Велом та Кевіном і поговорить про їхнє майбутнє. Їхню територію треба буде розчистити. А як бути з Боббі О’Доннелом? Його майбутнє, вирішив Джиммі, не уявляється йому таким безхмарним, якщо він вирішить і далі стовбичити біля Східного Бакінгема.

Він закінчив голитися й ще раз подивився на себе в дзеркало. Він порочний? Що ж, нехай так і буде. Він може з цим жити, відчувати любов у своєму серці й мати впевненість у собі. Буває й гірше.

Він одягся й пройшов через кухню, відчуваючи, що чоловік, яким він прикидався всі ці тринадцять років, щойно був змитий у зливальницю разом із брудною водою. Він чув, як його доньки кричать і сміються, певно, Велів кіт не перестає їх лизати, і він подумав: «Чоловіче, що може бути приємнішим за ці звуки?»