<?xml version="1.0" encoding="Windows-1251"?>
<FictionBook xmlns="http://www.gribuser.ru/xml/fictionbook/2.0" xmlns:l="http://www.w3.org/1999/xlink">
 <description>
  <title-info>
   <genre>detective</genre>
   <author>
    <first-name> Денніс </first-name>
    <last-name> Лігейн </last-name>
   </author>
   <book-title> Містична річка </book-title>
   <annotation>
    <p>Як справжні бостонські хлопчаки, одинадцятирічні друзі Джиммі, Дейв і Шон полюбляли випробовувати свою відвагу. Та одного дня їхнім пустощам поклали край чоловіки на темній машині й увезли із собою найслабшого — Дейва. Джиммі та Шон і оком не змигнули… За кілька днів Дейв повертається додому: у поліційній машині, під спалахи камер репортерів. Друзі навіть позаздрять його славі. І лише пізніше зрозуміють, що сталося… Двадцять п’ять років по тому детектив Шон Дівайн розслідуватиме жорстоке вбивство Джимової доньки, рятуючи Дейва — головного підозрюваного. І знатиме: колись на цій вулиці вони втратили шанс повернути життя в інший бік…</p>
   </annotation>
   <date></date>
   <coverpage>
    <image l:href="#cover.jpg"/></coverpage>
   <lang>uk</lang>
   <src-lang>en</src-lang>
   <translator>
    <first-name> Віктор </first-name>
    <last-name> Шовкун </last-name>
   </translator>
  </title-info>
  <src-title-info>
   <genre>detective</genre>
   <author>
    <first-name>Dennis</first-name>
    <last-name>Lehane.</last-name>
   </author>
   <book-title>Mystic River</book-title>
   <date></date>
   <lang>en</lang>
  </src-title-info>
  <document-info>
   <author>
    <first-name>КСД</first-name>
    <last-name></last-name>
   </author>
   <author>
    <first-name>q4ma</first-name>
    <last-name></last-name>
   </author>
   <program-used>indd2fb2, FictionBook Editor Release 2.6.7</program-used>
   <date value="2017-03-09">9 March 2017</date>
   <id>5738B376-3E23-4AD1-AC2E-0A821F379CA7</id>
   <version>1.0</version>
   <history>
    <p>v1.0 — FLC</p>
    <p>v1.1 — q4ma (структура книги, графіка, доповнення description)</p>
   </history>
  </document-info>
  <publish-info>
   <book-name> Денніс Лігейн. Містична річка.</book-name>
   <publisher>Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»</publisher>
   <city>Харків</city>
   <year>2017</year>
   <isbn>978-617-12-2261-8</isbn>
  </publish-info>
  <custom-info info-type="">УДК 821.111(73)
ББК 84(7Спо)
Л55

Перекладено за виданням:
Lehane D. Mystic River : A Novel / Dennis Lehane. — New York : Harper Collins, 2011. — 608 р.

Переклад з англійської Віктора Шовкуна

Обережно! Ненормативна лексика!

Дизайнер обкладинки IvanovITCH

© Dennis Lehane, 2001
© Dennis Lehane, 2010
© Pete Dexter, 1983
© Easy Money Music, 1981
© Hemiro Ltd, видання українською мовою, 2016
© Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», переклад та художнє оформлення, 2016

ISBN 978-617-12-2261-8 (укр.)
ISBN 978-00620-6840-8 (англ.)

Літературно-художнє видання

ЛІГЕЙН Денніс
Містична річка
Роман

Керівник проекту В. А. Тютюнник
Координатор проекту Т. М. Куксова
Відповідальний за випуск В. А. Криворотов
Редактор Д. І. Заєць
Художній редактор Ю. О. Дзекунова
Технічний редактор А. Г. Верьовкін
Коректор Л. П. Кобзар

Підписано до друку 10.02.2017. Формат 84x108/32. Друк офсетний.
Гарнітура «Adonis». Ум. друк. арх. 23,52.Наклад 8000 пр. Зам. №0216458.

Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля». Св. № ДК65 від 26.05.2000
61140, Харків-140, просп. Гагаріна, 20а
E-mail: cop@bookclub.ua

Віддруковано у Державному видавництві «Преса України»
03047, м. Київ, проси. Перемоги, 50
Свідоцтво про внесення субїєкта видавничої справи до Державного реєстру ДК7&amp;310 від 11.01.2001 р.

Лігейн Д.
Л55 Містична річка : роман / Денніс Лігейн ; пер. з англ. В. Шовкуна. — Харків : Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», 2017. — 448 с.</custom-info>
 </description>
 <body>
  <image l:href="#i_001.jpg"/>
  <title>
   <p>Денніс Лігейн</p>
   <p>Містична річка</p>
   <p><image l:href="#i_002.jpg"/></p>
   <p><image l:href="#i_003.jpg"/></p>
  </title>
  <epigraph>
   <p>Присвячую моїй дружині Шейлі</p>
  </epigraph>
  <epigraph>
   <empty-line/>
   <p>Він не розумів жінок. Не так, як не розуміють їх бармени або комедіянти, а так, як бідняки, які не тямлять, що гроші треба заощаджувати. Ви можете день при дні стовбичити біля «Банку Жирарда», та все одно довіку не збагнете, що діється всередині. І тому, будьте певні: вам доступні лише крамниці мережі «Севен-Ілевен».</p>
   <text-author><emphasis>Піт Декстер. Кишеня Бога</emphasis></text-author>
  </epigraph>
  <epigraph>
   <empty-line/>
   <p>Немає вулиці з німим камінням. Немає будинку, де не лунало б відлуння.</p>
   <text-author><emphasis>Ґонґора</emphasis></text-author>
  </epigraph>
  <section>
   <title>
    <p>І</p>
    <p>Про хлопців, які втекли від вовків (1975)</p>
   </title>
   <section>
    <title>
     <p>1</p>
     <p>Пагорби й Низина</p>
    </title>
    <p>Коли Шон Дівайн і Джиммі Маркус були дітьми, їхні батьки працювали на цукерковій фабриці Колмена й завжди приносили із собою додому запах гарячого шоколаду. Він став невідмінною прикметою їхніх одягу, постелей і вінілових сидінь у їхніх автомобілях. У кухні в Шонового батька пахло ескімо, а в його ванній смерділо ірисками Колмена. На той час, коли їм зрівнялося по одинадцять років, Шон і Джиммі так зненавиділи все солодке, що пили лише чорну каву без цукру й ніколи не їли десерт.</p>
    <p>Щосуботи Джиммів батько навідувався до Дівайнів випити пива з батьком Шона. Він брав із собою Джиммі, й, поки кухоль пива не перетворювався на шість кухлів плюс дві або три порції міцного охолодженого віскі, хлопці гралися на задньому подвір’ї. Вряди-годи до них приєднувався Дейв Бойл, малий із тонкими, як у дівчини, зап’ястками й слабким зором, що розповідав їм усілякі анекдоти, яких той наслухався від своїх дядьків. По той бік завіси на кухонному вікні вони могли чути сичання пива, коли відкривалися банки, раптові вибухи брутального реготу й клацання запальничок, коли містер Дівайн і містер Маркус закурювали свої «Лакі-Страйк».</p>
    <p>Шонів батько, високий, білявий, мав добру роботу, він працював продавцем. Шон не раз бачив, як легка, безтурботна батькова усмішка гасила роздратування матері, неначе він натискав усередині неї на якогось вимикача. Батько Джиммі працював вантажником. Він був невисокий на зріст, його темне сплутане волосся спадало йому на лоба, а очі, здавалося, весь час подавали якийсь сигнал. Він умів надзвичайно швидко пересуватися. Заледве встигали ви кліпнути очима, як він уже опинявся під протилежною стіною кімнати. Дейв Бойл не мав батька, лише кількох дядьків, і єдиною причиною, чому суботу він проводив у товаристві двох хлопців, була його звичка прилипати до Джиммі, як пушинка. Він бачив, як той виходить із хати з батьком, і, засапавшись, підбігав до їхнього автомобіля та запитував «Джиммі, ти куди?» зі слабкою надією в голосі.</p>
    <p>Усі вони жили у Східному Бакінгемі, на захід від центру, в безпосередній близькості від тісних крамниць на розі, напхом напханих усіляким крамом, маленьких гральних майданчиків і різницьких крамниць, де у вітринах висіло м’ясо, з якого скапувала кров. Бари тут мали ірландські назвища, а на узбіччях хідників стояли припарковані «Доджі-Дарти». Жінки ходили в хустках, зав’язаних на потилиці, а сигарети носили в грубо пошитих цигарницях зі штучної шкіри. Ще кілька років тому старших хлопців тут виловлювали просто на вулицях і забирали на війну. Через рік або рік із лишком вони поверталися худі й похмурі або й зовсім не верталися. Удень матері гортали газети, шукаючи повідомлення про здешевлення товарів. Увечері батьки вирушали до барів. Ніхто звідси ніколи не виїздив, окрім тих хлопців старшого віку.</p>
    <p>Джиммі та Дейв жили в Низині біля В’язничного каналу на південь від Бакінгем-авеню. Вона була за якихось дванадцять кварталів від вулиці Шона, але Дівайни мешкали на північ від авеню, а Низина й Пагорби змішуватися не хотіли.</p>
    <p>Не можна сказати, щоб Пагорби блищали золотом і сріблом. Але вони були заселені кваліфікованими робітниками, так званими «синіми комірцями», а біля простих будинків із гостроверхими дахами та рідкісних будинків вікторіанського стилю там стояли «шевроле», «форди» та «доджі». Люди на Пагорбах були власниками своїх будинків. А ті, хто жив у Низині, винаймали собі помешкання. Люди з Пагорбів ходили до церкви, збиралися гуртом, вивішували гасла на розі вулиць під час виборів. Тоді як мешканці Низини існували бозна-як, жили іноді, як тварини, по десятеро в одному помешканні. Шон та його друзі в школі святого Майка називали Низину Вулицею для гумових чобіт. Родини тут жили іноді на допомогу з безробіття, дітей віддавали в безкоштовні школи. Дорослі часто розлучалися, тому багацько дітей росло без батьків. І якщо Шон ходив до парафіяльної школи в чорних штанях, чорній краватці та в синій сорочці, то Джонні та Дейв відвідували школу Льюїса М. Дьюї в Блакстоні в тих самих лахах, що їх вдягали надвір: це вважалося ознакою крутості, через що вони не змінювали одягу, бувало, по три дні, щоб не мерзнути. Адже тоді їх оточувала аура жиру — жирне волосся, жирна шкіра, жирні комірці й манжети. У деяких хлопців, що навчалися в школі Сент-Маркус, обличчя були всипані прищами, й вони рано кидали школу. Деякі дівчата приходили на випускні вечори в просторих материнських сукнях — либонь, щоб приховати свою уявну чи справжню вагітність.</p>
    <p>Тож, якби не їхні батьки, ці хлопці навряд чи коли подружилися б. Протягом тижня вони не мали часу на розваги, та надходила чергова субота й неодмінно щось їм приносила — вони або гралися на задвірках, або колупалися в купах гравію біля Гарвест-стрит, або ж стрибали в метро та їздили до центру — не для того, щоб оглянути нові місця, а щоб натішитися поїздкою в темному тунелі під гуркіт двигунів і вищання гальм на поворотах та миготіння вогнів, від якого в Шона завжди перехоплювало дух. Джиммі все за іграшку. Бо якщо він і був знайомий з правилами поведінки — в метро, на вулиці, в кінотеатрі, — то ніколи цього не показував.</p>
    <p>Одного разу на платформі станції «Південна» хлопчаки ганяли помаранчевий хокейний м’ячик. Джиммі не зловив м’ячика, якого кинув йому Шон, і м’ячик упав на рейки. Перш ніж Шон устиг подумати, як відреагує на це Джиммі, той стрибнув із платформи туди, де в сутіні бігали пацюки та миші й лежала небезпечна для життя третя рейка.</p>
    <p>Люди на платформі немов подуріли: стрепенулися й ну на мигах та криками прохати малого піднятись назад. Обличчя в однієї з жінок посіріло, як попіл, коли вона впала навколішки й заволала:</p>
    <p>— Негайно повернись сюди, негайно вернися, бодай тобі всячина!</p>
    <p>До Шона долинув гуркіт, можливо, то підходив потяг від Вашингтон-сквер або гуркотіли ваговози на горішній вулиці, й люди на платформі також його почули. Вони замахали руками, стали крутити головами, шукаючи полісменів з охорони метро. Якийсь чоловік затулив долонями обличчя своєї доньки.</p>
    <p>Джиммі нахилив голову, шукаючи м’ячика в темряві під платформою. Він знайшов його й обтер грязюку на нім рукавом сорочки, не звертаючи уваги на людей, які позвішувалися з платформи й простягали йому руки.</p>
    <p>Дейв штовхнув Шона ліктем і вигукнув:</p>
    <p>— Ти коли-небудь бачив таке?!</p>
    <p>Джиммі пішов поміж рейками до сходів у кінці платформи, де тунель розкривав свою чорну пащу, а тим часом ще гучніший гуркіт струснув станцію, і люди тепер стали вистрибувати й ляскати себе по стегнах. Джиммі йшов, не поспішаючи, потім глянув через плече, стрів Шонів погляд і всміхнувся.</p>
    <p>— Він сміється, — сказав Дейв. — Либонь, геть із глузду зсунувся.</p>
    <p>Коли Джиммі ступив на першу бетонну сходинку, кілька рук потяглися до нього й підхопили його. Шон побачив, як ноги йому звісилися ліворуч, а голова похилилась праворуч. Джиммі здавався таким маленьким і легким у руках великого чоловіка, неначе був наповнений соломою, проте знайденого м’яча притискав до грудей навіть тоді, коли люди підхопили його за лікті й він ударився підборіддям об край платформи. Шон відчував, що Дейв стоїть біля нього й тремтить усім тілом. Шон подивився на обличчя людей, які тягли Джиммі вгору, і вже не завважив на них ані стурбованості, ані страху, що їх спостерігав лише хвилину тому. Здавалося, вони були ладні вчепитися в Джиммі зубами, а потім забити його до смерті.</p>
    <p>Люди витягли Джиммі на платформу й тримали, стискаючи його долонями за плечі, поки шукали очима того, хто підказав би їм, що робити далі. Поїзд прогуркотів по тунелю, й хтось заверещав від страху, а хтось інший засміявся — то був крикливий регіт, який скинувся Шонові на ґелґотіння відьом навколо казана з чаклунським варивом, — бо потяг під’їхав із протилежного боку станції, прямуючи на північ. Джиммі подивився в обличчя людям, які тримали його, ніби хотів запитати: «Ну, що, з’їли?»</p>
    <p>Дейв, що стояв поруч із Шоном, тоненько захихотів і переможним жестом підкинув угору руки.</p>
    <p>Шон поглянув убік, не знаючи, як йому поставитися до всього цього.</p>
    <empty-line/>
    <p>Того ж таки вечора батько посадив Шона на стілець у своїй майстерні, яку він обладнав у підвалі та яка була тісно напхана чорними лещатами й банками з-під кави, що в них зберігалися цвяхи та шурупи, дощечками та планочками, акуратно складеними під прилавком, який ділив майстерню на дві окремі кімнати, молотки висіли на теслярських ременях, схожі на пістолети в кобурах, стрічкова пилка висіла на гачку. Шонів батько, який виконував усілякі замовлення сусідів, приходив сюди майструвати хатинки для пташок і полички, що їх прилаштовував на підвіконнях, щоб дружина ставила на них вазони з квітами. Тут-таки він спланував задній ґанок, який і збудував разом з друзями одного спекотного літа, коли Шонові зрівнялося лише п’ять років, і часто приходив сюди, коли хотів побути сам у тиші, а іноді, Шон це знав, коли важким духом дихав — на Шона, Шонову матір або на свою роботу. Хатинки для пташок — крихітні палаци Тюдорів, будинки колоніальної або вікторіанської архітектури, швейцарські шале — він складав у кутку підвалу, їх було так багато, що хіба в Амазонії жило стільки пташок, які могли б їх заселити?</p>
    <p>Шон сидів на старому барному стільці й обмацував пальцями товсті чорні лещата, вимащені мастилом і обліплені тирсою, аж поки батько мовив:</p>
    <p>— Скільки разів я повинен казати тобі про це?</p>
    <p>Шон випустив лещата з руки, обтер мастило з долоні.</p>
    <p>Батько підібрав кілька цвяхів, що лежали на прилавку, й поклав їх у жовту банку з-під кави.</p>
    <p>— Я знаю, тобі подобається Джиммі Маркус, але, якщо ти хочеш із ним гратися, грайся неподалік від дому. Нашого дому, а не їхнього.</p>
    <p>Шон кивнув головою. Сперечатися з батьком було марно, коли він говорив так спокійно й повільно, як зараз, коли до кожного слова, яке вилітало з його уст, здавалося, був прив’язаний камінь.</p>
    <p>— Ми зрозуміли один одного? — Батько відсунув банку з-під кави праворуч і поглянув на сина.</p>
    <p>Шон кивнув головою. Він дивився, як батько струшує тирсу зі своїх товстих пальців.</p>
    <p>— А чи надовго?</p>
    <p>Батько потягся рукою вгору й протер гак, забитий у стелю, від пилюки. Він згорнув пальцями пилюку в клубок і вкинув його в сміттєвий кошик, що стояв під прилавком.</p>
    <p>— Сподіваюся, що надовго. І затям собі, Шоне, ще одне.</p>
    <p>— Я слухаю, тату.</p>
    <p>— Навіть не думай говорити про це з матір’ю. Вона не хоче, щоб ти зустрічався з Джиммі після його сьогоднішньої витівки.</p>
    <p>— Він не такий поганий. Він…</p>
    <p>— А я й не казав, що він поганий. Він дикий, а твоя мати натерпілася в житті від диких людей.</p>
    <p>Шон побачив, як щось блиснуло в батькових очах, коли той сказав «дикий», він знав, що на мить той перетворився на Біллі Дівайна, того самого, про якого Шон довідався з уривків розмов між своїми дядьками та тітками. «Колишній Біллі» називали вони його, «забіяка», як висловивсь одного разу Шонів дядько. Біллі Дівайн зник десь у ті часи, коли Шон ще й не народився, і на зміну йому прийшов цей спокійний ретельний чоловік із товстими й спритними пальцями, що набудував так багато пташиних хатинок.</p>
    <p>— Не забувай, про що ми з тобою говорили, — сказав батько й плеснув Шона по плечу, дозволяючи йому піти геть.</p>
    <p>Шон покинув батькову майстерню й вийшов у прохолодний підземний коридор, міркуючи, чи не з тієї самої причини компанія Джиммі подобалась йому, з якої його батько тішився товариством містера Маркуса, що з ним вони пиячили від суботи до неділі, регочучи надто гучно й несподівано, й чи не цього боялась його мати.</p>
    <empty-line/>
    <p>Минуло кілька субот, і Джиммі та Дейв Бойл прийшли в дім Дівайнів без батька Джиммі. Вони постукали в двері чорного ходу, коли Шон закінчував снідати. Він почув, як мати відчинила двері й привіталася тим чемним голосом, що ним вона промовляла до людей, яких не дуже хотіла бачити:</p>
    <p>— Привіт, Джиммі. Привіт, Дейве.</p>
    <p>Джиммі того дня поводився спокійно. Усе його завзяття, здавалося, згорнулося в клубок і застигло всередині нього. Шон, либонь, відчував, як воно стукало в стінки грудей Джиммі, а той ковтав повітря, щоби втримати його там. Джиммі здавався меншим, темнішим, він був неначе наповнена повітрям куля, яку прокололи голкою. Шон не раз бачив його таким раніше. На Джиммі іноді «находило». У таких випадках Шон щоразу замислювався, чи пильнує Джиммі бодай якось напади такого настрою, чи вони стаються цілком несподівано, так само, як з’являється біль у горлі або як приходять кузини його матері, хочете ви їх бачити чи не хочете.</p>
    <p>Коли на Джиммі «находило», Дейв зі шкури пнувся, бо вважав, що в такі хвилини його обов’язок розвеселяти всіх, і сипав жартами, які зазвичай лише бісили людей.</p>
    <p>Тепер, коли вони стояли на хіднику, міркуючи, що їм робити, Джиммі, весь зосереджений у собі, й Шон, який остаточно ще не прокинувся, і всіх трьох бентежив день, що здавався нескінченним, хоч і був обмежений довжиною Шонової вулиці, Дейв промовив:</p>
    <p>— Чому собака так любить лизати свої яйця?</p>
    <p>Ані Шон, ані Джиммі йому не відповіли. Вони чули це від Дейва тисячу разів.</p>
    <p>— Бо він дістає до них язиком! — вигукнув Дейв і вхопився за живіт, ніби жарт був такий смішний, що завдав йому болю.</p>
    <p>Джиммі підійшов до обгородженої стрічкою території, де міські робітники замінювали кілька тротуарних плит. Порвав стрічку з написом «Обережно!», яка окреслювала прямокутник навколо свіжого асфальту. Уперся кедами в стару плиту, знайшов паличку й став малювати на свіжому бетоні якісь візерунки, що здалися Шонові сухими пальцями старого діда.</p>
    <p>— Мій тато вже не працює з твоїм.</p>
    <p>— Чому?</p>
    <p>Шон присів навпочіпки біля Джиммі. Він не мав палички, але хотів її мати, бо ж волів робити те саме, що робив і Джиммі, хоч і не знав навіщо, і хай би навіть батько відшмагав його за це.</p>
    <p>Джиммі стенув плечима.</p>
    <p>— Він був розумніший за них. Вони боялися його, бо він знав надто багато різних речей.</p>
    <p>— Багато різних речей, — підтвердив Дейв Бойл. — Еге, Джиммі?</p>
    <p>Еге, Джиммі? Еге, Джиммі? Дейв іноді був спроможний торочити те саме, як папуга.</p>
    <p>Шон здивувався, <emphasis>що</emphasis> чоловік міг так багато знати про цукерки й чому це знання могло бути таким важливим.</p>
    <p>— Що саме він міг знати?</p>
    <p>— Як ліпше організувати виробництво, — не досить упевнено проказав Джиммі, а тоді стенув плечима. — Одне слово, він знав багато речей — і речей важливих.</p>
    <p>— Он як.</p>
    <p>— Він знав, як налагодити справу краще. Еге, Джиммі?</p>
    <p>Джиммі ще трохи поколупався в свіжому бетоні. Дейв Бойл знайшов паличку й собі нахилився над м’яким бетоном, малюючи на ньому круг. Джиммі спохмурнів і відкинув свою паличку вбік. Дейв перестав малювати й подивився на Джиммі таким поглядом, ніби хотів запитати: я щось зробив не так?</p>
    <p>— Ви знаєте, що було б лепсько зробити зараз?</p>
    <p>Запитання Джиммі задзвеніло й зависло в повітрі, примусивши серце Шона затріпотіти, бо ж він знав, що «лепсько» в розумінні Джиммі було чимось геть інакшим, ніж у розумінні інших людей.</p>
    <p>— Що?</p>
    <p>— Покататися на машині.</p>
    <p>— Та й справді, — повільно промовив Шон.</p>
    <p>— Ми покаталися б у цьому кварталі, — сказав Джиммі, схопивши Шона за руки.</p>
    <p>Про малювання на бетоні було забуто.</p>
    <p>— Лише в цьому кварталі, — промимрив Шоні.</p>
    <p>— Це буде круто, еге ж? — усміхнувся Джиммі.</p>
    <p>Шон відчув, як усмішка розповзлася й на його обличчі.</p>
    <p>— Це буде круто.</p>
    <p>— Так круто, як у нас іще не бувало! — вигукнув Джиммі й навіть підстрибнув.</p>
    <p>Він підсмикнув брови, подивившись на Шона, й підстрибнув знову.</p>
    <p>— Не бувало! — вигукнув Шон, який уже відчував у руках велике автомобільне кермо.</p>
    <p>— Так, так, так! — Джиммі штовхнув Шона в плече.</p>
    <p>— Так, так, так! — Шон і собі штовхнув у плече товариша. Щось хвилювалося в ньому, кудись бігло, ставало все осяйнішим і блискучішим.</p>
    <p>— Так, так, так! — підхопив Дейв і собі штовхнув Джиммі в плече, але не влучив.</p>
    <p>А Шон навіть на мить забув, що Дейв поруч, — таке з ним часто бувало.</p>
    <p>— Це напрочуд серйозно, напрочуд круто! — засміявся Джиммі й знову підстрибнув.</p>
    <p>А Шон уже бачив, як усе відбувається. Вони сидітимуть на передньому сидінні, Дейв на задньому (якщо вони взагалі його візьмуть), двоє одинадцятирічних хлоп’яків, сигналячи своїм друзям, мчатимуть по Бакінгему, випереджатимуть старших водіїв, не шкодуючи покришок, у хмарах пилюки й диму. Він відчував, як вітер залітає у вікно й куйовдить йому волосся.</p>
    <p>Джиммі подивився вгору по вулиці:</p>
    <p>— Ти знаєш когось, хто залишає тут ключі в машині?</p>
    <p>Шон таких людей знав. Містер Ґріффін клав їх під сидіння, Дотті Фьйоре зберігала в своєму бардачку, а старий Маковскі, який слухав Сінатрині записи надто гучно день і ніч, здебільшого залишав їх у замку запалення.</p>
    <p>Однак, простеживши, куди дивиться Джиммі, й спинивши погляд на тих машинах, у яких зберігалися ключі, Шон відчув тупий біль десь під очима, неначе вулиця, залита сонячним промінням, що відбивалося від автомобілів, тиснула на нього, тиснула всіма своїми будинками, що стояли на Пагорбах, всіма своїми сподіваннями, які вона покладала на нього. Він не належав до тих дітей, які крадуть ключі від автомобілів. Він належав до тих дітей, які одного дня підуть навчатися до коледжу, щоб стати чимось більшим, аніж десятник чи вантажник. Отакі були його плани, й він вірив, що вони здійсняться, якщо буде терплячим та обачним. Це було схоже на те, щоб висидіти кіно до кінця, незалежно від того, чи буде воно нудним і нецікавим, бо в кінці це проясниться, чи ж ти побачиш щось несподіване й не жалкуватимеш, що згаяв стільки часу на перегляд.</p>
    <p>Він мало не сказав цього Джиммі, але той уже йшов по вулиці, зазираючи у вікна автомобілів. Дейв біг слідом за ним.</p>
    <p>— Що ти скажеш про оцей?</p>
    <p>Джиммі поклав руку на автомобіль містера Карлтона «Бель-Ейр», і його голос відразу підхопив сухий вітерець.</p>
    <p>— Джиммі, може, якось іншим разом? — сказав Шон, підходячи до нього. — Гаразд?</p>
    <p>Обличчя Джиммі вмить прибрало знудженого й роздратованого вигляду.</p>
    <p>— Що ти хочеш сказати? Ми ж домовилися. Це ж буде очманіло цікаво. Ти хіба забув?</p>
    <p>— Очманіло цікаво, — повторив Дейв.</p>
    <p>— Ми ж навіть не дотягнемося до дошки приладів.</p>
    <p>— А телефонні книги навіщо? — Джиммі всміхнувся в сонячному світлі. — Візьмемо їх у тебе вдома й підмостимо під зад.</p>
    <p>— Телефонні книги, — повторив Дейв. — Чудова думка.</p>
    <p>Шон витяг перед собою руки.</p>
    <p>— Ні, й годі про це.</p>
    <p>Усмішка зникла з обличчя Джиммі. Він подивився на Шонові руки так, ніби хотів відрубати їх по лікті.</p>
    <p>— Не розумію, чому ти не хочеш повеселитися.</p>
    <p>Він смикнув за ручку «Бель-Ейра», але двері були замкнені. У Джиммі затремтіли щоки й нижня губа, і він подивився на Шона таким тужливим поглядом, що Шонові стало його шкода.</p>
    <p>Дейв зиркнув на Джиммі, а тоді на Шона. Він незграбно викинув руку й ударив Шона в плече.</p>
    <p>— Чому ти не даєш нам добре повеселитися?</p>
    <p>Шон не міг повірити, що Дейв його вдарив. Дейв!</p>
    <p>Він штовхнув Дейва в груди, й той сів на землю.</p>
    <p>Джиммі штовхнув Шона.</p>
    <p>— Ти чого б’єшся?</p>
    <p>— Він мене вдарив, — сказав Шон.</p>
    <p>— Не бреши, — заперечив Джиммі.</p>
    <p>Очі Шона округлилися від подиву, й очі Джиммі передражнили його.</p>
    <p>— Він мене справді вдарив.</p>
    <p>— Він мене вдарив, — пропищав Джиммі дівчачим голосом і знову штовхнув Шона. — Він мій падлючий друг.</p>
    <p>— І я тобі друг, — передражнив Шон. — І я тобі друг. І я тобі друг.</p>
    <p>Дейв Бойл підхопився на ноги й зареготав.</p>
    <p>— Припиніть, — сказав Шон.</p>
    <p>— Припиніть! Припиніть! Припиніть! — Джиммі знову штовхнув Шона, боляче надавивши кінчиками пальців йому на ребра. — Ану вдар мене, вдар! Ти хочеш ударити мене?</p>
    <p>— Ти хочеш його вдарити?</p>
    <p>Тепер уже Дейв штовхнув Шона.</p>
    <p>Шон навіть не збагнув, як усе почалося. Він не пам’ятав, чому Джиммі ще більше розлютився, й не тямив, як Дейвові не забракло дурості штовхнути його вперше. Якусь хвильку вони стояли коло автомобіля, а потім несподівано опинилися посеред вулиці — й ось уже Джиммі тусає його й садить кулаками, а Дейв готовий допомогти.</p>
    <p>— Ну ж бо, вдар мене, вдар…</p>
    <p>— Я не хочу…</p>
    <p>Джиммі знову штовхнув його.</p>
    <p>— Ану вдар мене, боягузлива дівко!</p>
    <p>— Джиммі, ми не можемо…</p>
    <p>— Ні, не можемо. Ти неспроможний, Шоне, дати мені здачі, га?</p>
    <p>Він хотів штовхнути Шона знов, але, спостерігши, як позад товариша до них по вулиці щось наближається, опустив руку, й дикий (але й стомлений, як тепер побачив Шон) вираз спотворив його обличчя.</p>
    <p>Це був темно-коричневий автомобіль, довгий і з широким кузовом, схожий на той, у якому їздять полісмени, «плімут» чи щось таке. Його бампер зупинився біля ніг хлопців, і копи, яких було двоє, глянули на них крізь засклене вікно. Обличчя полісменів здавалися розмитими на тлі віддзеркалених дерев, що пропливали на склі.</p>
    <p>Шон відчув, як досі такий приємний ранок зіпсувався.</p>
    <p>Водій вийшов з автомобіля. Це був типовий коротко обстрижений блондин із червоним обличчям, у білій сорочці, чорній із позолотою нейлоновій краватці, з животом, що нависав над застібкою його пояса, немов купа млинців. Другий чоловік здавався хворим. Туго обтягнутий шкірою, зі стомленим обличчям, він підтримував голову рукою, зануривши її в своє масне чорне волосся, й поглядав крізь вікно на трьох хлопців, які підійшли до автомобіля з боку водія.</p>
    <p>Кремезний полісмен зігнув палець і поманив ним хлопців до себе.</p>
    <p>— Ви дозволите мені щось запитати у вас? — Він нахилився над своїм круглим черевом, і його величезна голова затулила Шонові всю видимість. — Хлопці, ви вважаєте, що можна влаштовувати бійку посеред вулиці?</p>
    <p>Шон помітив золотий жетон, закріплений на поясі біля товстого полісменового стегна.</p>
    <p>— Не чую відповіді, — промовив полісмен, наставивши долоню за вухом.</p>
    <p>— Ні, сер.</p>
    <p>— Ні, сер.</p>
    <p>— Ні, сер.</p>
    <p>— То ви просто хулігани? Ось хто ви такі! — Він тицьнув своїм товстим пальцем у чоловіка, який сидів на місці пасажира. — Мені й моєму партнерові остогиділи хулігани, що лякають на вулицях пристойних людей. Вам зрозуміло?</p>
    <p>Шон і Джиммі нічого не відповіли.</p>
    <p>— Пробачте нам, — сказав Дейв Бойл, мало не плачучи.</p>
    <p>— Хлопці, ви з цієї вулиці? — запитав великий полісмен.</p>
    <p>Він ковзав поглядом по будинках на лівій стороні вулиці так, ніби знав тут кожного мешканця, і, якби малі набрехали, відразу забрав би їх до відділка.</p>
    <p>— Так, — сказав Джиммі й подивився через плече на Шонів будинок.</p>
    <p>— Так, сер, — підтвердив Шон.</p>
    <p>Дейв не сказав нічого.</p>
    <p>Коп подивився на нього згори вниз.</p>
    <p>— Ти щось сказав?</p>
    <p>— Що я сказав? — Дейв поглянув на Джиммі.</p>
    <p>— Не дивися на нього. Дивись на мене. — Великий полісмен шумно видихнув повітря крізь ніздрі. — Ти живеш тут, малий?</p>
    <p>— Що? Ні, не тут.</p>
    <p>— Не тут? — Коп нахилився над Дейвом. — Де ти мешкаєш, синку?</p>
    <p>— На Рестер-стрит.</p>
    <p>Дейв усе ще дивився на Джиммі.</p>
    <p>— Покидьки з халабуд на Низині вже проникли на Пагорби? — Червоні губи полісмена витяглися в трубочку, ніби він смоктав льодяник. — І напевне не для того, щоб робити тут щось корисне.</p>
    <p>— Сер, ви про що?</p>
    <p>— Твоя мати вдома?</p>
    <p>— Так, сер.</p>
    <p>Сльоза скотилася по щоці Дейва, і Шон та Джиммі відвернулися.</p>
    <p>— От ми з нею поговоримо, розповімо, що витворяє її хуліганистий син.</p>
    <p>— Я нічого… Я нічого… — промимрив Дейв.</p>
    <p>— Залазь сюди.</p>
    <p>Коп відчинив задні дверці автомобіля, й Шон відчув запах яблук — гострі пахощі жовтня.</p>
    <p>Дейв подивився на Джиммі.</p>
    <p>— Залазь швидше, — сказав коп. — Чи ти хочеш, щоб я надів на тебе наручники?</p>
    <p>— Я…</p>
    <p>— Що таке? — Тепер коп не на жарт розлютився і вдарив кулаком по відчинених дверцятах. — Залазь, кажу тобі, в машину!</p>
    <p>Схлипуючи, Дейв поліз на заднє сидіння.</p>
    <p>Коп тицьнув своїм товстим пальцем у Джиммі й Шона.</p>
    <p>— А ви підіть і розкажіть матерям, що ви тут витворяли. І щоб я не бачив більше ваших бійок на моїх вулицях.</p>
    <p>Джиммі й Шон відступили назад, а коп сів у свій автомобіль і поїхав геть. Вони бачили, як автівка доїхала до рогу вулиці й звернула праворуч. Дейв, чия голова затемнилася відстанню, озирався на них. А тоді вулиця знов спорожніла й, здавалося, заніміла після того, як хряснули, зачиняючись, дверці поліційного автомобіля. Джиммі й Шон стояли там, де щойно був автомобіль, дивилися на свої ноги, угору й униз по вулиці, куди завгодно, тільки не один на одного.</p>
    <p>Шон досі не міг позбутися відчуття, що їхній приємний ранок зіпсувався. У роті йому відчувався присмак брудних монет, а в шлунку було таке, неначе його вишкребли ложкою.</p>
    <p>Потому Джиммі сказав:</p>
    <p>— Це ти все почав.</p>
    <p>— Він усе почав.</p>
    <p>— Ні, усе почав ти. Тепер його схопили, а в його матері не все гаразд із головою. Хтозна, що вона втне, коли двоє копів привезуть його додому.</p>
    <p>— Я цього не починав.</p>
    <p>Джиммі штовхнув його, а Шон і собі стусонув товариша у відповідь. За мить вони обоє качалися долі, гамселячи один одного.</p>
    <p>— Гей!</p>
    <p>Зачувши поклик, хлопці посхоплювалися, гадаючи знову побачити двох полісменів, натомість помітили містера Дівайна, який спускався східцями й прямував до них.</p>
    <p>— Що ви, в біса, витворяєте?</p>
    <p>— Нічого.</p>
    <p>— Нічого.</p>
    <p>Шонів батько спохмурнів, коли вийшов на хідник.</p>
    <p>— Забирайтеся геть із проїжджої частини вулиці.</p>
    <p>Шон і Джиммі перейшли до нього на хідник.</p>
    <p>— Хіба вас було не троє? — Містер Дівайн подивився вгору по вулиці. — А де Дейв?</p>
    <p>— Ти про що? — озвався Шон.</p>
    <p>— Про Дейва. — Шонів батько глянув на сина та його товариша. — Хіба Дейва з вами не було?</p>
    <p>— Ми билися посеред вулиці.</p>
    <p>— Що ти сказав?</p>
    <p>— Ми билися на проїжджій частині вулиці, й нас застукали копи.</p>
    <p>— Коли це було?</p>
    <p>— Хвилин п’ять тому.</p>
    <p>— Ну, гаразд. Отже, вас застукали копи.</p>
    <p>— І вони забрали Дейва.</p>
    <p>Шонів батько знов глянув угору та вниз по вулиці.</p>
    <p>— Що вони зробили? Забрали, кажеш?</p>
    <p>— Щоб відвезти його додому, — пояснив Джиммі. — Я їм набрехав, що живу тут. А Дейв сказав, що мешкає в Низині, й вони…</p>
    <p>— Про кого ви розповідаєте? Шоне, на кого були схожі ваші полісмени?</p>
    <p>— Як це на кого?</p>
    <p>— Вони були в одностроях?</p>
    <p>— Ні, вони…</p>
    <p>— Тоді звідки ви довідалися, що то копи?</p>
    <p>— Не знаю. Вони…</p>
    <p>— Вони що?</p>
    <p>— У нього був значок, — промовив Джиммі. — На поясі.</p>
    <p>— Який значок?</p>
    <p>— Золотий.</p>
    <p>— Ну, гаразд. А напис там якийсь був?</p>
    <p>— Ти про що? — закліпав очима Шон.</p>
    <p>— Про слова. Там були слова, які ти міг би прочитати?</p>
    <p>— Ні. Я не пам’ятаю.</p>
    <p>— Біллі!</p>
    <p>Усі троє поглянули на Шонову матір. Вона стояла на ґанку з напруженим і цікавим виразом на обличчі.</p>
    <p>— Послухай-но, люба. Зателефонуй до поліційного відділка, гаразд? Запитай, чи не заарештовували їхні детективи хлопця за бійку на нашій вулиці?</p>
    <p>— Якого хлопця?</p>
    <p>— Дейва Бойла.</p>
    <p>— О, Господи! Його мати…</p>
    <p>— Обмежмося поки що цим, гаразд? Послухаймо, що скаже поліція. Ти згодна?</p>
    <p>Мати Шона повернулася до помешкання. Шон глянув на батька. Схоже, він не знав, куди подіти руки, й засунув їх до кишень, потому витяг звідти й обтер об штани. А далі проказав дуже тихо:</p>
    <p>— Хай я буду проклятий.</p>
    <p>І подивився в кінець вулиці так, ніби Дейв маячив на розі таким собі хистким міражем упритул за межами Шонового поля бачення.</p>
    <p>— Він був коричневий, — промовив Джиммі.</p>
    <p>— Ти про що?</p>
    <p>— Про автомобіль. Він був темно-коричневий. Схожий, думаю, на «плімут».</p>
    <p>— Ти помітив щось іще?</p>
    <p>Шон спробував уявити собі ту картину, але не зміг. Вона була таким собі темним силуетом, що лише застеляв йому зір, але не проникав у нього. До того ж цей силует затуляли помаранчевий «пінто» місіс Раєн і нижній край її паркану, тож саму машину Шон роздивитися не міг.</p>
    <p>— Вона пахла яблуками, — сказав він.</p>
    <p>— Що?</p>
    <p>— Та машина пахла яблуками.</p>
    <p>— Яблуками? — повторив Шонів батько.</p>
    <empty-line/>
    <p>Через годину на кухні Шонового помешкання двоє інших копів ставили Шонові й Джиммі безліч запитань, а потім прийшов ще один чоловік і почав малювати зі слів Джиммі та Шона отих двох із коричневого автомобіля. Великий білявий коп здавався на малюнку ще підлішим, а його пика була ще ширшою, проте впізнати його можна було. Другий пасажир коричневого автомобіля, який весь час дивився кудись убік, узагалі ні на кого не був схожий, така собі пляма під чорним волоссям, бо Шон і Джиммі не могли як слід його пригадати.</p>
    <p>Прийшов батько Джиммі й стояв у кутку кухні, він здавався сердитим і розгубленим, очі в нього сльозилися, і він розгойдувався, немов стіна хиталася в нього за спиною. Він не розмовляв із батьком Шона, й ніхто не озивався до нього. Він утратив притаманну йому спроможність до несподіваних рухів і здавався Шонові меншим, менш реальним, так би мовити, бо коли Шон дивився в іншому напрямку, а тоді знов обертався до нього, той розчинявся, зливаючись зі шпалерами на стіні.</p>
    <p>Після того як полісмени повторили свої запитання чотири чи п’ять разів, усі покинули будинок Дівайнів — копи, суб’єкт, який малював у своєму блокноті, Джиммі та його батько. Шонова мати пішла в свою спальню, зачинила за собою двері, й через кілька хвилин Шон почув її здушені схлипування.</p>
    <p>Шон сів на ґанку, й батько сказав йому, що він не вчинив нічого поганого, вони з Джиммі повелися правильно, не дозволивши посадити себе в той автомобіль. Батько поплескав сина по коліну й сказав, що «все буде гаразд. Дейв увечері повернеться додому. Ось побачиш».</p>
    <p>Потім батько замовк. Він цмулив своє пиво й сидів поруч із Шоном, але Шон відчував, що той кудись відійшов од нього, можливо, він був тепер у темній материній спальні або майстрував свої шпаківні в підвалі.</p>
    <p>Шон дивився на вулицю, на ряди автомобілів, які блищали свіжою фарбою. Він усе казав собі, що це — усе це — частина якогось плану й має свій глузд. Він його просто ще не розумів. Хоч рано чи пізно зрозуміє. Адреналін, що нуртував у його жилах, відтоді, як Дейва забрали, а вони з Джиммі покотилися по асфальту, нарешті просочився крізь пори його тіла й зник, розтанув.</p>
    <p>Він дивився на те місце, де він, Джиммі та Дейв побилися біля автомобіля «Бель-Ейр», і чекав, коли адреналін знову повернеться в ті місця його тіла, які він покинув. Він чекав, коли план зміниться й стане зрозумілим для нього. Він чекав і дивився на вулицю, відчував її гудіння й чекав далі, поки батько не підвівся й вони не повернулися в дім.</p>
    <empty-line/>
    <p>Джиммі повертався на Низину, йдучи слідом за своїм старим батьком. Той злегка хитався й докурював сигарети до самого кінця, засапуючись і говорячи сам до себе. Коли вони повернуться додому, батько, мабуть, відшмагає його, а мо’, й не відшмагає, напевне вгадати було важко. Після того як утратив роботу, він наказав Джиммі більш ніколи не ходити в дім Дівайнів, і Джиммі мав підстави припустити, що він відплатить синові за порушення його заборони. Утім, можливо, це станеться не сьогодні. Батько був у п’яному сонливому настрої, який більшою мірою означав, що він сяде за кухонний стіл, коли вони прийдуть додому, й питиме, доки не засне, поклавши голову на руки.</p>
    <p>Про всяк випадок Джиммі тримався на кілька кроків позаду нього й підкидав у повітря м’ячика, ловлячи його в бейсбольну рукавичку, яку поцупив у помешканні Шона, коли полісмени прощалися з родиною Дівайнів (ніхто тоді не сказав жодного слова Джиммі та його батькові, коли вони йшли коридором до передніх дверей). Двері Шонової спальні були відчинені, й Джиммі побачив рукавичку, що лежала на підлозі, з м’ячем у ній. Він дотягся до рукавички рукою й підняв її, після чого вони з батьком вийшли надвір через парадні двері. Джиммі не мав найменшого уявлення, навіщо він украв рукавичку. Не заради ж тієї здивованої гордості, яка промайнула в очах старого, нехай чорти його візьмуть, коли син підібрав чужу річ.</p>
    <p>Його вчинок був якось пов’язаний з тим, що Шон ударив Дейва Бойла й відмовився вкрасти автомобіль та з деякими іншими пригодами, що сталися протягом того року їхнього приятелювання, а також із тим, як почувався Джиммі щоразу, коли Шон йому щось дарував — бейсбольні картки, половину цукерки, — адже будь-які подарунки від Шона Джиммі завжди сприймав як милостиню.</p>
    <p>Коли Джиммі вперше підняв рукавичку й пішов із нею геть, він почувався на сьомому небі. Його опанувала гордість. Трохи згодом, коли вони перетинали Бакінгем-авеню, він відчув сором і збентеження, які завжди опановували його, коли він щось крав, гнів на обставини чи людей, що штовхали його на цей учинок. Потім, коли вони перетнули Крешент і вийшли в Низину, він знову пишавсь, коли дивився на засмальцьовані триповерхівки й рукавичку в своїй руці.</p>
    <p>Джиммі поцупив рукавичку й через те мався зле. Шонові її бракуватиме. Але він украв рукавичку в Шона, який почне її шукати, і це його втішило.</p>
    <p>Джиммі дивився, як його батько плентав поперед нього, й, здавалося, щосекунди старий шкарбан може впасти й перетворитися на калюжку, в якій він розчиниться. А Шона Джиммі ненавидів.</p>
    <p>Він ненавидів Шона й з прикрістю згадував про те, що вони приятелювали. Малий знав, що поки й віку зберігатиме цю рукавичку, дбатиме про неї, не показуватиме її нікому й жодного разу не застосує цю кляту річ. Він помре раніше, ніж це станеться.</p>
    <p>Джиммі дивився на Низину, що лежала перед ним, коли вони зі старим батьком пройшли під надземною залізницею й наблизилися до того місця, де вулиця Крешент опускалася вниз. Вантажні потяги з гуркотом проминали брудний майданчик, із якого автомобілісти дивилися кінофільми, не вилазячи з машин, та В’язничний канал, і він знав, відчував десь на споді серця, що ніколи вже не побачить Дейва Бойла. Коли Джиммі жив на Рестер-стрит, вони повсякчас щось крали. Джиммі вкрав триколісний велосипед, коли йому було чотири роки, а байк — коли йому зрівнялося вісім. У його батька поцупили автомобіль. А його мати стала сушити одяг в оселі, після того як багато речей у неї було вкрадено на подвір’ї. Коли в тебе щось крали, ти почувався геть інакше, аніж тоді, коли ти просто щось губив. Ти відчував глибоко в грудях, що воно вже ніколи до тебе не повернеться. Саме це Джиммі відчував, коли думав про Дейва. Можливо, тепер Шон саме так думав про свою бейсбольну рукавичку, стоячи над порожнім місцем на підлозі, де вона раніше лежала, знаючи, всупереч логіці, що він уже ніколи не триматиме її в руках.</p>
    <p>І все це було тим більше сумно, що Джиммі любив Дейва, хоча й не міг пояснити, за що. Можливо, за те, що він умів завжди бути поруч, дарма що здебільшого ви не помічали його.</p>
   </section>
   <section>
    <title>
     <p>2</p>
     <p>Чотири дні</p>
    </title>
    <p>Та виявилося, що Джиммі помилявся.</p>
    <p>Дейв Бойл повернувся до місця свого проживання через чотири дні після того, як зник. Він приїхав на передньому сидінні поліційного автомобіля. Двоє копів, які привезли його додому, дозволили йому погратися із сиреною й доторкнутися до кулеметної гашетки, розміщеної під дошкою приладів. Вони нагородили його почесним значком, і коли привезли в дім матері на Рестер-стрит, репортери з газет і телебачення були вже там. Один із копів, офіцер Юджин Кубіякі, витяг Дейва з поліційної машини й, високо піднявши його ноги над хідником, поставив перед матір’ю, яка плакала, хихотіла й тремтіла.</p>
    <p>Того дня на Рестер-стрит зібрався чималий натовп — батьки, діти, листоноша, двоє товстих братів, які володіли м’ясною крамницею «Свиняча котлета», що стояла на розі Рестер-стрит і Сідней-стрит, і навіть міс Павел, яка навчала Дейва й Джиммі в п’ятому класі місцевої школи. Джиммі стояв біля своєї матері, яка притискала голову сина до грудей і тримала вологу долоню в нього на лобі, неначе хотіла бути певною, що той не потрапить туди, де був опинився. Джиммі відчув напад ревнощів, коли офіцер Кубіякі поставив Дейва на хідник і вони обидва засміялись, як давні друзі, а вродлива міс Павел заплескала в долоні.</p>
    <p>«Мене теж мало не посадили в той автомобіль», — хотів сказати комусь Джиммі. А міс Павел він хотів це сказати дужче, ніж будь-кому. Вона була вродлива й дуже чиста, й коли сміялася, було видно, що один з її горішніх зубів трохи кривенький — для Джиммі це робило її ще вродливішою. Він хотів їй сказати, що його також мало не посадили в той автомобіль, і подивитися, чи вона обдарує його тим самим поглядом, яким дивилася тепер на Дейва. Він бажав сказати їй, що думає про неї весь час, і в своїх думках він старший і може водити автомобіль, возити її в ті місця, де вона багато б йому всміхалася й вони влаштовували б пікнік, і все, що він казав би, розвеселяло її, вона сміялася б, показувала б свій симпатичний зубчик і доторкалася б до його обличчя долонею.</p>
    <p>Джиммі бачив, що міс Павел почувається тут ніяково. Вона сказала кілька слів Дейвові, доторкнулася до його обличчя й поцілувала його в щоку — вона поцілувала його двічі, — потім підійшли інші люди, й міс Павел відступила вбік і стояла на розтрісканому хіднику, дивлячись на похилені триповерхівки та на їхні дахи, де листи толю загиналися вгору, відкриваючи дерево, що було під ними. Вона здавалася тепер Джиммі молодшою й водночас суворішою, чимось схожою на черницю. Міс Павел пригладила волосся, щоб воно краще прилягало до її одягу, й наморщила носика, немов щось неабияк її обурило.</p>
    <p>Джиммі хотів підійти до неї, але мати й досі міцно його тримала, попри синові намагання випручатись. А тоді міс Павел рушила до перехрестя вулиць Рестер і Сідней, і Джиммі побачив, як вона розпачливо комусь помахала рукою. Схожий на хіпі молодик під’їхав у жовтому кабріолеті з яскраво-червоними пелюстками квітів, намальованими на дверцятах, і міс Павел сіла в автомобіль. Вони поїхали геть, а Джиммі подумав: «Ні, не треба!»</p>
    <p>Йому нарешті вдалося випручатися з лабетів матері. Стоячи тепер посеред вулиці й дивлячись на юрбу, що оточувала Дейва, він жалкував, що його не посадили в той автомобіль, адже в такому разі й він відчув би частину того захвату, який тепер цілковито дістався Дейвові, бо очі всіх людей тепер дивилися на нього, неначе він був чимось винятковим.</p>
    <p>Усе це вилилося у велике свято, що відбувалося на Рестер-стрит. Кожен бігав від фотокамери до фотокамери, сподіваючись потрапити в програму телебачення або в ранкові газети, — атож, я знаю Дейва, він мій найліпший друг, я виріс поруч із ним, він чудовий малий, і дяка Богові, що з ним усе гаразд.</p>
    <p>Хтось відкрутив пожежний кран, і вода бризнула на Рестер-стрит, немов зітхання полегкості. Діти покидали своє взуття в стічну канаву, позакочували штанці й заходилися танцювати під струменями води. Підкотили візок із морозивом, і Дейвові дозволили узяти додому те, яке найбільше подобалося йому. Навіть містер Пакіно, капосний старий удівець, який стріляв шротом у вивірок (а іноді й у дітей, коли їхні батьки не бачили) і вічно горлав на людей, щоб вони не шуміли, — навіть він відчинив свої вікна, поставив біля них гучномовці, й не стямилися люди, як Дін Мартін уже співав «Згадуйте про це», «Воларе» й багато іншого лайна, яке за нормальних обставин примусило б Джиммі плюватись, але сьогодні воно, схоже, пасувало до ситуації. Сьогодні музика пливла над Рестер-стрит як гофрований папір. Вона змішувалася з дзюрчанням води, що виливалася з пожежного крану. Кілька хлопців, які грали в карти в задній кімнаті м’ясної крамниці «Свиняча котлета», винесли надвір стола, який міг складатися, й портативну жаровню, а незабаром хтось виніс холодильники з пивом «Шліц» і «Наррагансет», і повітря виповнилось пахощами смажених хот-догів та італійських сосисок, духом розігрітого вугілля й відкритих пивних бляшанок, що нагадало Джиммі про Фенвей-парк, суботи влітку й радість, яка вихоплювалася з грудей, коли дорослі борюкалися й поводились як діти, усі сміялися й здавалися молодшими, веселішими й щасливішими від того, що перебувають разом.</p>
    <p>Саме тому Джиммі навіть після нападів чорної ненависті, як от до батька, коли той його шмагав, або коли в нього викрадали річ, яку дуже цінував, — саме тому йому подобалося жити й зростати тут. Бо саме тут люди могли раптово забути про цілий рік горя та прикростей, розбиті губи, неприємності на роботі, давні кривди й розслабитися так, ніби нічого поганого ніколи не відбувалося в їхньому житті. На День святого Патріка чи День міста, іноді на Четверте Липня або коли «Сокс» успішно виступали у вересневому чемпіонаті чи, як отепер, знаходили те, що було колективно втрачено, околиця вибухала шаленими веселощами.</p>
    <p>На Пагорбах усе відбувалося зовсім інакше. Там також, звичайно, проходили святкування, але їх завжди планували заздалегідь, діставали обов’язковий дозвіл, кожен мусив дбати про те, щоб не подряпати чиюсь машину, не ступити на моріжок: «Будьте обережні, я щойно пофарбував цей паркан!»</p>
    <p>А в Низині більшість людей не мала моріжків і майже всі паркани пообвалювалися — то якого біса! Якщо вам хотілося святкувати, ви святкували, бо, зрештою, хіба мало ви гарували минулого тижня? А сьогодні тут немає босів. Немає податкових інспекторів, немає жадібних лихварів. А щодо копів — то ось вони, копи, святкують разом з усіма: офіцер Кубіякі схопив прямо з жаровні гарячу й запашну сосиску, а його партнер запхав до кишені банку пива, щоб випити його потім. Репортери порозходились, і сонце вже котилося за обрій, забарвлюючи вулиці у той колір, який закликає людей вечеряти, але жодна з жінок не пішла готувати їсти, ніхто не повернувся в дім.</p>
    <p>Окрім Дейва. Дейв пішов додому. Джиммі це помітив, коли вийшов із-під пожежного струменя, вичавив закоти штанів, одяг майку та став у чергу по хот-дог. Свято на честь повернення Дейва було в повному розпалі, але сам він повернувся додому, до матері, й, коли Джиммі подивився на вікна їхнього другого поверху, штори були опущені й ніяке світло крізь них не проникало.</p>
    <p>Ці опущені штори чомусь знову спрямували його думки до міс Павел і до того, як вона залізла в той хіпі-автомобіль. Настрій йому геть зіпсувався, коли він пригадав, як вона затягла свою праву литку та щиколотку в машину, перед тим як зачинила за собою дверці. Куди вона подалася? Чи їхала вона тепер по шосе й вітер струменів по її волоссю, як музика струменіла тепер по Рестер-стрит? Чи в їхньому хіпі-автомобілі тепер сутеніло й вони мчали… куди? Джиммі хотів це знати, але потім йому перехотілося. Він побачить її завтра в школі, якщо тільки обоє не візьмуть вихідний, щоб відсвяткувати повернення Дейва, — і він її запитає, але таки запитувати, мабуть, не стане.</p>
    <p>Джиммі взяв свій хот-дог і сів на бровку хідника навпроти Дейвового будинку, щоб перекусити. Коли він з’їв десь із половину, якась частина штори трохи піднялася й він побачив Дейва, що стояв у вікні, дивлячись униз, на нього. Джиммі підняв свій наполовину з’їдений хот-дог, вітаючи друга, але Дейв не захотів упізнати його, навіть коли товариш підняв свій хот-дог удруге. Дейв просто дивився вниз. Він дивився на Джиммі, й хоча той не міг бачити очей товариша, відчував, проте, що вони порожні. Порожні й осудливі.</p>
    <p>Мати Джиммі сіла поруч на бровку тротуару, а Дейв відступив од вікна. Мати Джиммі була маленька тендітна жінка з білявим волоссям. Маючи надзвичайно тонку та ніжну статуру, вона рухалася так, ніби несла цеглу на кожному своєму плечі, й зітхала так часто й таким чином, що Джиммі не був певен, чи вона усвідомлювала, що з неї вилітає повітря. Він дивився на материні фотографії, зняті ще до того, як мати завагітніла ним, і вона здавалася не такою тендітною, як тепер, і набагато молодшою, зовсім дівчинкою-підлітком, якщо дивитися на неї під таким кутом зору. Її обличчя було круглішим на світлинах, без зморшок під очима та на лобі, й вона всміхалася гарною широкою усмішкою, яка лише здавалася трохи зляканою, а може, цікавою, Джиммі ніколи не міг цього достеменно визначити. Батько казав йому тисячу разів, що він мало не вбив матір, коли з неї вилазив, і вона стікала й стікала кров’ю, аж поки лікарі не стурбувалися, що вона ніколи не перестане кривавити. Після цього мати вся висохла, казав батько. І, звичайно, не могло бути й мови про інших дітей. Хто б іще захотів стерпіти таку муку?</p>
    <p>Мати поклала долоню на коліно Джиммі й спитала:</p>
    <p>— Як ти почуваєшся, Джі-Ай-Джо?</p>
    <p>Вона завжди називала його різними назвиськами, які часто вигадувала на місці, й Джиммі здебільша не розумів, кого стосується ім’я, яке мати промовляла.</p>
    <p>Він стенув плечима.</p>
    <p>— Хіба ти не бачиш?</p>
    <p>— Ти нічого не сказав Дейвові.</p>
    <p>— Мамо, ти не давала мені й ворухнутися.</p>
    <p>Мати зняла долоню з його коліна й обхопила себе руками, бо разом із сутінками похолоднішало.</p>
    <p>— А згодом? До того, як він повернувся додому?</p>
    <p>— Я побачуся з ним завтра в школі.</p>
    <p>Мати засунула руку до кишені, дістала звідти свої сигарети «Кент» і закурила одну, видихнувши струмінь диму.</p>
    <p>— Не думаю, що він завтра прийде до школи.</p>
    <p>Джиммі доїв свій хот-дог.</p>
    <p>— Якщо не прийде завтра, то прийде згодом.</p>
    <p>Мати кивнула головою й видихнула з рота нову порцію диму. Вона поставила лікоть у розкриту долоню, курила й дивилася на Дейвове вікно.</p>
    <p>— Як тобі велося сьогодні в школі? — запитала вона, хоч складалося враження, що відповідь не вельми її цікавить.</p>
    <p>Джиммі стенув плечима.</p>
    <p>— Добре.</p>
    <p>— Я розмовляла з твоєю вчителькою. Вона дівчина розумна.</p>
    <p>Джиммі не сказав нічого.</p>
    <p>— Справді розумна, — повторила мати, видихнувши сіру стрічку диму.</p>
    <p>Джиммі й тепер промовчав. Він майже ніколи не знав, що йому сказати батькам. Мати завжди така змучена, така виснажена. Дивиться на щось, чого Джиммі не бачить, димить сигаретами й ніколи не чує його з першого разу, доводиться їй повторювати. Батько був зазвичай у поганому гуморі й навіть коли нібито жартував, Джиммі знав, що будь-якої миті він може перетворитися на роздратованого пияка й дати Джиммі потиличника за слово, з якого ще півгодини тому посміявся б. Знав і те, що хоч би як він намагався прикинутися інакшим, мав таки в собі своїх батька й матір — йому були властиві тривалі материні мовчанки й несподівані напади батькового роздратування.</p>
    <p>Коли Джиммі набридало уявляти себе бойфрендом міс Павел, він іноді намагався уявити собі, як би він почувався, бувши її сином.</p>
    <p>Мати дивилася на нього тепер, заклавши сигарету собі за вухо, її маленькі очі чогось шукали.</p>
    <p>— Ти чого? — запитав Джиммі й зніяковіло до неї всміхнувся.</p>
    <p>— У тебе широка усмішка, Кассікусе Клею, — проказала мати, усміхаючись у відповідь.</p>
    <p>— Справді?</p>
    <p>— Атож, справді. Коли виростеш, ти зламаєш не одне дівоче серце.</p>
    <p>— Це добре, — сказав Джиммі, й обоє засміялися.</p>
    <p>— Ти міг би бути трохи балакучішим, — сказала мати.</p>
    <p>«І ти могла б», — хотів відповісти їй Джиммі.</p>
    <p>— Утім, і це непогано. Жінки люблять мовчазних чоловіків.</p>
    <p>Подивившись через материне плече, Джиммі побачив, як, спотикаючись, вийшов із хати батько, в пом’ятому одязі, з обличчям, розпухлим від сну або випивки, або того й того. Батько подивився на гулянку, що відбувалася перед ним, так, наче не тямив, із якого дива вона тут почалася.</p>
    <p>Мати простежила за синовим поглядом, і, коли Джиммі знов поглянув на неї, вона, як і перше, здавалася змученою та виснаженою, усмішка цілком зійшла з її обличчя, й годі було повірити, що ця жінка колись ізнову спроможеться всміхатися.</p>
    <p>— Я рада, Джиме.</p>
    <p>Він любив, коли мати взивала його Джимом, він тоді почував себе так, ніби вони про щось домовляються.</p>
    <p>— Чому?</p>
    <p>— Тому, хлопче, що ти не поліз у ту машину.</p>
    <p>Вона поцілувала його в лоб, і Джиммі побачив, як заблищали материні очі, потому вона підвелася й, обернувшись до чоловіка спиною, підійшла до інших матерів.</p>
    <p>Джиммі поглянув угору й побачив у вікні Дейва, який знову дивився на нього. Тепер у кімнаті за товаришевою спиною горіло слабке жовте світло. Цього разу Джиммі навіть не намагався подати йому знак. Поліція та репортери вже розійшлись, а вечірка набрала таких обертів, що вже, мабуть, ніхто не пам’ятав, із чого вона почалася. Джиммі відчував, що Дейв у тім помешканні сам-один, окрім своєї божевільної матері, оточений коричневими стінами й слабким жовтим світлом від гулянки, що відбувалася внизу надворі.</p>
    <p>І він знову відчув радість, що не поліз у той автомобіль.</p>
    <p>Зіпсований. Так сказав батько Джиммі його матері минулої ночі.</p>
    <p>— Навіть якщо вони знайдуть його живим, він буде зіпсований. Він ніколи не стане таким, як раніше.</p>
    <p>Дейв підняв одну руку. Він тримав її біля плеча й довго нею не рухав. Коли Джиммі махнув рукою у відповідь, то відчув, як його опановує смуток, проникає глибоко в душу, а потім перекочується по ньому дрібними хвилями. Він не знав, із чим пов’язаний той сум — із батьком, матір’ю, міс Павел, із цим місцем чи Дейвом, який тримає свою руку, стоячи біля вікна, й не опускає, — та хоч би що його спричинило — щось одне з того чи все разом, — цей смуток вже ніколи не покине його. Джиммі, який сидів на бровці хідника, мав одинадцять років, але він більше цього не відчував — він почувався старим. Старим, як його батьки, старим, як ця вулиця.</p>
    <p>«Зіпсований», — подумав Джиммі й опустив руку на коліно. Він побачив, як Дейв кивнув йому головою, а тоді спустив штору й повернувся у своє тихе помешкання з його коричневими стінами та годинниками, що цокали. Джиммі відчув, як смуток закоренився в ньому, загніздився в його нутрощах, ніби знайшов собі теплий притулок. І хлопець навіть не спробував звільнитися від нього, бо якась частинка його єства розуміла — цього не позбудешся.</p>
    <p>Він підвівся з бровки, не маючи найменшого уявлення, що робитиме далі. Джиммі відчув ту нестримну тривожну потребу що-небудь розбити або утнути щось надзвичайне й божевільне. Але потім його живіт забурчав, і він зрозумів, що досі голодний, тому пішов по ще один хот-дог, сподіваючись, що вони не закінчилися.</p>
    <empty-line/>
    <p>На кілька днів Дейв Бойл став невеликою знаменитістю і не лише місцевою, але й на весь штат. Наступного ранку «Рекорд америкен» дала такий заголовок: «Загублений хлопчик знайшовся». Фотографія на розвороті зображувала Дейва, який сидить на ґанку, його матір, що обхопила сина своїми худими руками, й цілий гурт усміхнених дітлахів із Низини, які кривлялися на фотокамеру обабіч Дейва та його матері, кожне веселе й радісне, крім Дейвової матері, в якої на обличчі застиг вираз жінки, що не встигла сісти на автобус холодного дня.</p>
    <p>Через тиждень у школі ті самі хлопці, які були з Дейвом на фотографії на першій шпальті, почали дражнити його педиком. Дейв дивився в їхні обличчя й бачив у них вираз злості, яку вони, схоже, розуміли не краще за нього самого. Мати сказала йому, що вони почули це прізвисько від своїх батьків, тож хай не звертає на них уваги, мовляв, вони знудяться й забудуть про все та знову стануть його друзями наступного року.</p>
    <p>Дейв кивав головою й думав, чи немає на ньому якого знаку — може, подряпини на обличчі, що її не міг побачити, — який вселяв кожному бажання скривдити його. Як і тим чоловікам в автомобілі. Чому вони обрали його? Як вони довідалися, що він полізе в їхню машину, а Джиммі й Шон туди полізти не захочуть? Коли Дейв озирався назад, ця пригода тепер уявлялася йому так. Ті чоловіки (він знав їхні імена чи принаймні імена, якими вони називали один одного, хоч і не здужав примусити себе користуватися ними) <emphasis>знали</emphasis>, що Шон і Джиммі не погодяться полізти в машину без бійки. Шон кинеться втікати до свого дому, горлаючи, а Джиммі — їм, либонь, довелося б побити Джиммі до непритомності, щоб затягти в машину. Вовчисько навіть сказав тоді в машині:</p>
    <p>— Ти бачив того малого в білій майці? Бачив, як він дивився на мене, без найменшого страху, спокійнісінько? Коли дійде зросту, приб’є кого-небудь і не згає жодної ночі, думаючи про це.</p>
    <p>Його партнер, Жирний Вовк, посміхнувся.</p>
    <p>— Я не проти невеличкої бійки.</p>
    <p>Вовчисько похитав головою.</p>
    <p>— Він відкусив би тобі пальця, якби ти лиш потягнув його до машини. Ти й не помітив би, що залишився без пальця.</p>
    <p>Дейвові допомагали клички, які він їм дав: Вовчисько та Жирний Вовк. Він тепер міг бачити їх як створіння, вовків, які ховалися в людському одязі, а себе — як персонажа в їхній історії: хлопця, якого викрали вовки; хлопця, який утік і через вологий ліс добіг до бензоколонки «Ессо»; хлопця, що залишався спокійним і хитрим і постійно шукав, як йому виплутатися з цієї халепи.</p>
    <p>У школі, проте, Дейв був лише хлопцем, якого викрали, й кожен давав волю своїй уяві, намагаючись угадати, що сталося з ним за ці чотири дні. Одного ранку в туалеті семикласник, якого називали Молодшим Мак-Каффері, став до пісуара поруч із Дейвом і запитав:</p>
    <p>— Вони дали тобі посмоктати?</p>
    <p>Його друзі семикласники зареготали й стали цмокати.</p>
    <p>Почервонівши, Дейв застебнув тремтливими пальцями ширінку й поглянув на Молодшого Мак-Каффері. Він спробував надати своїм очам погрозливого виразу. Молодший Мак-Каффері спохмурнів і врізав йому ляпаса, відлуння якого прокотилося по всьому туалеті. Один із семикласників схопив ротом повітря, як дівчина.</p>
    <p>Мак-Каффері промовив:</p>
    <p>— Ти щось хотів сказати мені, педику? Хочеш, щоб я ще раз урізав тобі по пиці?</p>
    <p>— Він плаче, — сказав хтось.</p>
    <p>— Та й справді! — вигукнув Молодший Мак-Каффері, і сльози ринули Дейвові з очей.</p>
    <p>Щока, яка спочатку заніміла, тепер пекла, але він страждав не від болю. Біль ніколи йому дуже не допікав, і він ніколи від болю не плакав, навіть тоді, коли впав із велосипеда й пошматував собі щиколотку педаллю. Тоді довелося зшивати її — наклали аж сім швів. Він страждав від тих емоцій, що накочувалися на нього через хлопців. Ненависть, огида, гнів, зневага. І все було спрямоване на нього. Дейв не розумів чому. Адже він нікого не скривдив за все своє життя. Проте вони ненавиділи його. І ця ненависть примушувала його почуватися сиротою. Він також почував себе смердючим, винним і нікчемним і плакав тому, що не хотів так почуватися.</p>
    <p>Усі хлопці сміялися з його сліз. Молодший Мак-Каффері танцював навколо нього кілька хвилин, його обличчя кривилося, коли він зображував, як ридає Дейв. Коли той нарешті спромігсь опанувати себе й лише іноді чмихав носом, Молодший ударив його знову, в те саме місце й так само сильно.</p>
    <p>— Дивись на мене, — наказав Молодший, коли Дейв відчув, як його очі знову вибухнули слізьми. — Дивись на мене.</p>
    <p>Дейв подивився вгору на Молодшого, сподіваючись побачити щось людське на його обличчі — співчуття або й жалість, — він віддав би перевагу жалості, натомість побачив зневагу й лють.</p>
    <p>— Авжеж, — сказав Молодший Мак-Каффері, — ти смоктав йому член.</p>
    <p>Він знову замахнувся, щоб ударити Дейва, і Дейв опустив голову й зіщулився, але Молодший не став його бити, а пішов геть разом зі своїми приятелями. Усі вони, виходячи з туалету, реготали.</p>
    <p>Дейв пригадав слова містера Пітерса, материного друга, який іноді залишався в них ночувати, той сказав йому:</p>
    <p>— Двох речей ти не маєш терпіти від жодного чоловіка — плювок і ляпас. Обидві вони гірші за простий удар, і якщо хтось плюне тобі в обличчя або вріже ляпаса, убий цього чоловіка, якщо зможеш.</p>
    <p>Дейв сидів на підлозі в туалеті й хотів, щоб у нього з’явилося таке відчуття — бажання когось убити. Почав би з Молодшого Мак-Каффері, припустив він, а потім порішив би й Вовчиська на пару з Жирним Вовком, якби йому знову довелося зустрітися з ними. Але насправді він не вірив, що здатний когось убити. Він не розумів, чому люди бувають підлими у ставленні до інших людей. Він цього не розумів. Не здужав зрозуміти.</p>
    <p>Після випадку в туалеті невідомо як поширилася в школі про нього чутка, й усі, від малюків-третьокласників до найстарших учнів, довідалися про те, що Молодший Мак-Каффері відлупцював Дейва, а Дейв відповів йому лише плачем. Присуд було зроблено, й Дейв завважив, що тепер навіть ті кілька однодумів, яких він ледве міг вважати друзями, після того як повернувся до школи, почали ставитися до нього як до хворого на проказу.</p>
    <p>Не всі вони називали його педиком або корчили зневажливі гримаси, коли він з’являвся, більшість Дейвових однокласників просто не помічала його. Це було для нього ще гірше. Його оточувала мовчанка.</p>
    <p>Джиммі Маркус, з яким Дейв зустрічався, коли вони виходили з дому, щоб іти до школи, іноді мовчки простував поруч нього, бо не йти було б незручно. Він казав «Привіт», коли вони розминалися в коридорі або наштовхувалися один на одного, повертаючись після перерви до класу. Дейв помічав дивну суміш жалю й ніяковості на обличчі Джиммі, коли їхні погляди зустрічалися, так наче той хотів щось сказати, але не здужав знайти слова, щоб висловити свої думки, — Джиммі навіть у їхні найкращі часи не був говірким, хіба що його опановував якийсь божевільний задум — стрибнути на рейки в метро або вкрасти автомобіль. Але Дейв мав таке відчуття, що їхня дружба (хоч він ніколи не був упевнений, що дружба між ними справді існувала; йому тепер було соромно пригадувати, як він іноді накидав Джиммі своє товариство) померла, коли Дейв поліз у той автомобіль, а Джиммі залишився стояти на вулиці.</p>
    <p>Проте, як з’ясувалося, Джиммі недовго залишалося навчатися в одній школі з Дейвом, тож навіть їхні випадкові зустрічі незабаром урвалися. У школі Джиммі постійно вештався з Велом Севіджем, малим психопатом із мавп’ячим мозком, який був відомий тим, що його двічі затримувала поліція, і який міг удатися до такого жорстокого, невтримного насильства, що вселяло страх кожному, як учителям, так і учням. Про Вела жартували (хоч ніколи й не казали цього при ньому), що його батьки збирають гроші не на його навчання в коледжі, а на те, щоб визволяти його з в’язниці. Навіть до того, як Дейв заліз у ту машину, Джиммі завжди перебував у Веловому товаристві. Іноді вони брали до себе й Дейва, наприклад, коли здійснювали набіг на кав’ярню, щоб забрати там рештки сніданків, або дерлися на новий дах, із якого можна було стрибати, але після пригоди з автомобілем вони припинили будь-які стосунки з ним. Коли ненависть Дейва до Джиммі за те, що той так брутально відлучив його від свого товариства, вщухала, він помічав, що чорна хмара, яка іноді висіла над Джиммі, стала набагато густішою й ніколи не розвіювалася. Джиммі, здавалося, постарів і завжди був сумний.</p>
    <p>Зрештою йому таки вдалося вкрасти автомобіль. Це сталося майже через рік після їхньої першої спроби на Шоновій вулиці, й після цього Джиммі довелося поміняти школу, в якій він досі навчався, на так звану Карвер-скул, куди треба було їздити автобусом через усе місто. Він на практиці зрозумів, яке життя чекало білого хлопця в школі, де переважно навчалися чорношкірі діти. Хоча Вел їздив в автобусі разом із ним, до Дейва дійшли чутки, що вони обоє — ці двоє білих розбишак, які не знали, що таке страх, — незабаром стали тероризувати всю Карвер-скул.</p>
    <p>Украдений автомобіль був кабріолетом. Дейв чув, що він належав другові однієї з учительок, хоч ніколи й не довідався, кому саме. Джиммі й Вел украли машину зі шкільного майданчика, коли вчителі та їхні дружини, чоловіки й друзі святкували закінчення навчального року в шкільній залі. Джиммі сидів за кермом, і вони з Велом кружляли по всьому Бакінгему, не вимикаючи сигнал і махаючи дівчатам, аж поки їх не помітила поліційна патрульна машина й вони врізалися у сміттєвоз. Вел звихнув собі ногу, стрибаючи з автомобіля, й Джиммі, який майже переліз через паркан, за яким була пустка, повернувся, щоб йому допомогти. Дейв завжди бачив цю картину як частину воєнного фільму: хоробрий солдат повертається, щоб урятувати свого пораненого друга, під свистом куль, які дзижчать навколо них (хоч Дейв і сумнівався, що копи стали б стріляти, дзижчання куль робило картину цікавішою). Копи схопили їх обох, і вони провели ніч у буцегарні. Їм дозволили закінчити шостий клас, бо цього року лишалося навчатися кілька днів, а там їхнім батькам сказали, що їм доведеться знайти для своїх малих іншу школу.</p>
    <p>Після цього Дейв якщо й зустрічався з Джиммі, то, може, раз чи двічі, аж поки вони досягли підліткового віку. Мати Дейва не дозволяла більше синові покидати дім, окрім ходіння до школи. Вона була переконана, що чоловіки, які його викрали, досі тут вештаються, чатуючи на нього, сидячи в машині, яка пахла яблуками, й варто йому вийти за поріг, як вони накинуться на хлопчика, наче ракети з тепловим наведенням.</p>
    <p>Дейв знав, що це не так. Адже ті двоє були вовки, а звірі ці винюхують ночами найближчу й найслабкішу здобич, а далі полюють на неї. Хоч тепер вони частіше навідували його уяву — Вовчисько та Жирний Вовк разом із видіннями того, що вони з ним витворяли. Ці видіння рідко навідували Дейва уві сні, проте вони приходили до нього в жахливому спокої материного помешкання, в тривалій мовчанці, коли він намагався читати комікси або дивитися телевізор чи просто визирати з вікна на Рестер-стрит. Вони приходили, і Дейв намагався відкинути їх, заплющуючи очі й силкуючись забути, що Вовчиська звали Генрі, а Жирного Вовка — Джордж.</p>
    <p>«Генрі й Джордж, — репетував голос у голові Дейва разом із шарудінням видовищ. — Генрі й Джордж, Генрі й Джордж, Генрі й Джордж, малий засранцю».</p>
    <p>Дейв відповідав голосові, який лунав у нього в голові, що він не малий засранець. Він хлопець, який утік від вовків. Іноді, щоб позбутися непривабливих картин, Дейв повторював у пам’яті свою втечу, деталь за деталлю — згадував тріщину, яку він помітив у дверях біля шарніра, гурчання їхнього автомобіля, коли вони поїхали геть, бо їм, либонь, захотілося випити, гвинт без голівки, яким він скористався, щоб розширити тріщину, аж поки заржавілий шарнір відламався разом зі шматком дерева у формі леза ножа. Він вийшов у двері, Цей Спритний Малий, і помчав лісом у бік призахідного сонця, добігши до бензоколонки «Ессо» за милю відстані. Для нього було справжнім шоком побачити круглий синьо-білий знак, уже освітлений на ніч, хоч остання частина дня ще не скінчилася. Цей білий неон пробудив у Дейвові якесь гостре почуття. Він примусив його впасти навколішки там, де закінчувався ліс і починалося старе гудронне шосе. Там Рон П’єрро, власник бензоколонки, і знайшов його: хлопчик стояв навколішках й дивився на його знак. Рон П’єрро був тендітний чоловік, але з руками, які, здавалося, могли ламати свинцеві труби, й Дейв часто думав, що сталося б, якби хлопець, який втік від вовків, був насправді персонаж кінофільму. Тоді вони уклали б із Роном союз і Рон навчив би його всіх тих речей, яких батьки навчають своїх синів. Вони осідлали б коней, зарядили рушниці й поїхали шукати пригод у нескінченному світі. Вони жили б у давньому славному часі, Рон і малий. Вони були б герої, які приборкали на широких диких просторах усіх вовків.</p>
    <empty-line/>
    <p>Шонові снилося, що вулиця рухається. Він дивився у відчинені двері автомобіля, який пахнув яблуками, й вулиця схопила його за ноги, штовхаючи в той автомобіль. Зіщулений, Дейв сидів усередині на протилежному боці сидіння навпроти дверей, його рот був розкритий у мовчазному завиванні, тоді як вулиця штовхала Шона до автомобіля. Усе, що він міг бачити в своєму сні, були відчинені двері й заднє сидіння. Він не міг бачити чоловіка, який був схожий на полісмена. Він не міг бачити його супутника, що сидів на пасажирському сидінні. Він не міг бачити Джиммі, хоч Джиммі був весь час із ним поруч. Він бачив лише це сидіння, Дейва, двері й сміття на підлозі. Тепер він зрозумів, що то був дзвінок тривоги, якого він тоді не почув — підлога була всіяна сміттям. Обгортки з-під готової їжі та порожні пакетики з-під чипсів, банки з-під пива та лимонаду, паперові стаканчики на каву й зім’ята зелена футболка. Лише коли прокинувся й обміркував свій сон, він зрозумів, підлога автомобіля з його сну була тією самою, що й підлога в реальному автомобілі, й що він пригадав те сміття лише тепер. Навіть коли полісмени прийшли в Шонів дім і попрохали його подумати — справді подумати — про всі можливі деталі, він забув сказати їм про те, йому не спало на думку, що задня частина автомобіля була брудною, бо він цього не пам’ятав. Але уві сні його пам’ять відродилася й саме через це він збагнув — щось було негаразд із тим «копом», його «напарником» і їхнім автомобілем. Шон ніколи не заглядав до поліційного автомобіля в своєму реальному житті, ніколи не бачив його зблизька, але якась його частина знала, що сміття в ньому не може бути. Мабуть, під тим сміттям лежали й обгризені шкуринки яблук, і саме тому автомобіль тоді так пахнув.</p>
    <p>Через рік після викрадення Дейва батько прийшов до його спальні, щоб сказати йому дві речі.</p>
    <p>Першим було повідомлення, що Шона прийняли до Латинської школи й у вересні він почне навчатися там у сьомому класі. Батько сказав, що вони з матір’ю пишаються цим. Латинська школа належала до тих шкіл, куди ти мусив ходити, якщо хотів чогось досягти.</p>
    <p>Другу річ він сказав майже побіжно, вже підходячи до дверей:</p>
    <p>— Шоне, вони впіймали одного з них.</p>
    <p>— Ти про що?</p>
    <p>— Одного з чоловіків, які викрали Дейва. Вони його спіймали. Він уже мертвий. Зняв на себе руки в своїй камері.</p>
    <p>— Справді?</p>
    <p>Батько подивився на нього.</p>
    <p>— Справді. Тепер ти можеш не бачити кошмари.</p>
    <p>Але Шон запитав:</p>
    <p>— А де другий?</p>
    <p>— Суб’єкт, якого зловили, — промовив батько, — розповів поліції, що другий також уже мертвий. Торік загинув в автомобільній аварії. Зрозумів? — Батько подивився на нього таким поглядом, що до Шона дійшло: це остання їхня розмова про тих чоловіків. — Тож ходімо обідати.</p>
    <p>Батько пішов, а Шон сів на своє ліжко. Матрац на ньому відстовбурчувався там, де хлопець поклав щойно куплену бейсбольну рукавичку з м’ячем усередині — червона гума міцно обхоплювала шкіру.</p>
    <p>Отже, й другий помер. В автомобільній аварії. Шон сподівався, що він сидів за кермом автомобіля, який пахнув яблуками, й полетів зі скелі, забравши той автомобіль разом із собою до пекла.</p>
   </section>
  </section>
  <section>
   <title>
    <p>ІІ</p>
    <p>Сумноокі Сінатри (2000)</p>
   </title>
   <section>
    <title>
     <p>3</p>
     <p>Сльози в її волоссі</p>
    </title>
    <p>Бренден Гарріс кохав Кейті Маркус, як божевільний, кохав її, як кохають жінок у кінофільмах, кохав під музику оркестру, який грав у його крові й гримів у його вухах. Він кохав її, коли вона прокидалася, кохав, коли лягала спати, кохав протягом цілого дня й кожної секунди, яка була частинкою цього дня. Бренден Гарріс кохав би Кейті Маркус, навіть якби вона була бридкою. Він кохав би її з поганою шкірою, без грудей і з густою шерстю на верхній губі. Він кохав би її беззубою. Він кохав би її лисою.</p>
    <p>Кейті. Звук її імені, яке лунало в його мозку, був достатнім для того, щоб Бренден почував себе так, ніби все його тіло наповнилося окисом азоту, завдяки якому він міг ходити по воді або підняти автобус і пожбурити його через вулицю.</p>
    <p>Бренден Гарріс любив усіх, бо він любив Кейті, а Кейті любила його. Бренден любив вуличний рух, туман і стукіт відбійних молотків. Він любив свого нікчемного батька, який не надіслав йому жодного подарунка, жодної привітальної листівки на Різдво, відтоді як покинув Брендена та його матір, коли Бренденові було тільки шість років. Він любив понеділкові ранки, любив комедійні телесеріали, з яких і недоумок не посміється, любив стояти в чергах. Він любив навіть свою роботу, хоч більше ніколи на неї не піде.</p>
    <p>Завтра вранці Бренден покине цей дім, покине свою матір, вийде в ці обшарпані двері й спуститься розламаними сходами на широку вулицю, обабіч якої стоять машини й сидять на відкритих верандах люди. Він ітиме не під якусь гуркітливу ахінею, а під звуки врочистого гімну — ось що він слухатиме, йдучи по асфальту, навіть якщо машини битимуть бамперами по його ногах і гучно сигналитимуть. І, йдучи прямо цією вулицею, він дійде до самого центру Бакінгема, щоб зустріти там свою Кейті. Вони залишать усе позаду, сівши на літак і полетівши до Лас-Вегаса, візьмуться там за руки, Елвіс прочитає їм уривок із Біблії і запитає, чи хоче він узяти цю жінку за дружину, а Кейті скаже, що вона хоче піти за цього чоловіка — і тоді вони все забудуть, вони одружаться й ніколи не повернуться назад, ніколи й нізащо. Залишаться тільки він і Кейті, й решта їхнього життя лежатиме перед ними відкрита й чиста, відокремлена від минулого, відокремлена від світу.</p>
    <p>Він оглянув свою спальню. Одяг спакований. Дорожні чеки «Америкен експрес» спаковані. Взуття спаковане. Фотографії його та Кейті спаковані. Портативний програвач дисків, диски й туалетні знадоби спаковані.</p>
    <p>Він подивився на речі, які лишав тут. Постери з Бердом і Перрішем. Постер з Фіском, який показав себе 1975 року. Постер з Шарон Стоун у вузькій білій сукні (яку він згорнув і засунув під ліжко того вечора, коли вперше привів до себе Кейті, але все ж таки не викинув). Половина його дисків CD. К бісу їх, нехай. Більшість із них він не слухав більш як двічі. Конферансьє Геммер і Біллі Рей Сайрес. Господи! Два потужних динаміки фірми «Соні» на додачу до його єнсенівської звукової системи, на двісті ватт загалом, які він оплатив минулого літа, коли крив дахівку для команди Боббі О’Доннела.</p>
    <p>Саме тоді він уперше й наблизився до Кейті, щоб почати з нею розмову. Господи, це було лише рік тому! А йому іноді здавалося, що відтоді минуло вже десять років, а коли й — що тільки хвилина. Кейті Маркус. Авжеж, він знав про неї; усі в поблизькій місцевості знали про Кейті. Вона була надто гарна. Однак мало хто знав її по-справжньому. Краса іноді впливає так на людей. Вона відлякує вас, примушує триматися від неї на відстані. У житті відбувається не так, як у кіно, де камера показує, ніби краса кличе вас до себе. У реальному світі краса неначе зводить паркан навколо себе.</p>
    <p>Але Кейті від того першого дня, коли прийшла на будівельний майданчик разом із Боббі О’Доннелом, а потім він покинув її там, бо з кількома своїми хлопцями мусив податися в протилежний кінець міста в якійсь нагальній справі й покинути Кейті, так ніби її ніколи й не було з ними, — від того першого дня вона була така проста й природна; вона крутилася біля Брендена, коли він фарбував дах, ніби була його замовницею. Вона знала, як його звуть, і сказала йому:</p>
    <p>— Як такий пристойний хлопець, як ти, Брендене, погодився працювати на Боббі О’Доннела?</p>
    <p>Його ім’я злетіло з її вуст так, ніби вона промовляла його щодня. Бренден, який стояв навколішки на краю даху, мало не знепритомнів і не впав униз. Атож, мало не знепритомнів. Без жартів. Ось як вона на нього вплинула.</p>
    <p>І завтра, щойно вона зателефонує йому, вони поїдуть звідси. Поїдуть назавжди.</p>
    <p>Бренден ліг на спину на своєму ліжку та уявив собі її місячне обличчя над собою. Він знав, що заснути не зможе. Він надто накручений. Але він нічого не має проти. Він лежав, а Кейті плавала над ним і всміхалася, і її очі сяяли над ним.</p>
    <empty-line/>
    <p>Увечері після роботи Джиммі Маркус і його шуряк Кевін Севідж зайшли до бару випити пива й тепер сиділи біля вікна й дивилися, як діти на вулиці грають у хокей. Там було шестеро хлопчаків, і вони змагалися з темрявою, яка вже поглинула їхні обличчя. Бар стояв на бічній вулиці, там де раніше були скотні двори, що робило місцевість зручною для хокею, бо машини тут майже не їздили, але незручною для нічної гри, бо протягом останніх десятьох років ліхтарі тут не світилися.</p>
    <p>З Кевіна був добрий товариш, небалакучий, як і Джиммі, тож вони сиділи й цмулили своє пиво, слухаючи скрипіння гумових підошов та удари ключок по м’ячу, а іноді й звуки дзвінких ударів, коли тугий гумовий м’яч влучав у щось металеве.</p>
    <p>У тридцять шість років Джиммі Маркус полюбив тишу своїх суботніх вечорів. Він не мав потреби відвідувати галасливі набиті народом бари, де лунають п’яні розмови. Минуло тринадцять років відтоді, як Джиммі вийшов із в’язниці, й тепер він мав невелику крамничку на розі вулиці, а вдома дружину й трьох дочок і вірив, що бешкетний хлопчак, яким він колись був, перетворився на чоловіка, який любить розмірений ритм життя — повільно цмулити пиво, робити ранкову прогулянку, слухати по радіо репортаж про бейсбольну гру.</p>
    <p>Він виглянув надвір. Четверо дітлахів припинили гру й пішли додому, але двоє залишалися на вулиці, розчинившись у темряві й далі б’ючи ключками по м’ячу. Джиммі ледве міг розрізнити їхні постаті, але відчував їхню бурхливу енергію в ударах ключок і в шаленій біганині.</p>
    <p>Він мав знайти собі якусь раду… цей юнацький азарт. Коли Джиммі був хлопчаком — та, хай йому чорт, майже до двадцяти трьох років, — ця енергія диктувала йому майже кожен його вчинок. Але потім… потім він навчився давати їй раду. Відкладати її кудись убік.</p>
    <p>Його найстарша дочка Кейті перебувала тепер десь на середині цього процесу. Дев’ятнадцять років із лишком, красуня, усі її гормони нуртували. Але останнім часом він завважив, що в доччиній поведінці з’явилася якась грація. Він не знав, звідки вона взялася. Деякі дівчата граційно набували жіночості, інші залишалися дівчатами довіку. Проте в Кейті несподівано з’явився якийсь незвичайний спокій, навіть умиротворення.</p>
    <p>Сьогодні в крамниці, коли вже йшла, вона поцілувала Джиммі в щоку й сказала: «Бувай, тату!» Через п’ять хвилин Джиммі завважив, що досі чує її голос у своїх грудях. Це був голос її матері, зрозумів він, трохи нижчий і довірливіший, аніж мала його дочка раніше, й Джиммі замислився, коли ж це він оселився в доччиних голосівках і чому сам досі його не помічав.</p>
    <p>Голос її матері. Її матері, яка померла чотирнадцять років тому й повернулася до Джиммі в образі їхньої дочки. Вона тепер жінка, Джиммі. Вона виросла.</p>
    <p>Жінка. О, Боже! Як це сталося?</p>
    <empty-line/>
    <p>Дейв Бойл не мав наміру кудись іти того вечора.</p>
    <p>Це був звичайний суботній вечір після тривалого робочого тижня, але Дейв досяг того віку, коли субота мало чим відрізнялася від вівторка й пити в барі не здавалося йому чимось приємнішим, аніж пити вдома. Удома принаймні не треба думати про повернення.</p>
    <p>Тож згодом, коли все вже сталося, він казав, що тут не обійшлося без втручання Долі. Доля втручалася в Дейвове життя й раніше — здебільшого в поганому розумінні, — проте він ніколи не мав відчуття, що вона його кудись спрямовує, Доля, як велося, діяла безсистемно й плутано. Так ніби вона сиділа десь у хмарах, а хтось її запитував: «Доле, тобі нудно сьогодні?»</p>
    <p>«Та трохи, — відповідала Доля, — але чому б мені не розважитися й трохи не поскубти Дейва Бойла? Ну, що я вигадаю тепер?»</p>
    <p>Отже, Дейв міг упізнати Долю, коли та навідувала його.</p>
    <p>Можливо, того суботнього вечора Доля святкувала свій день народження або щось таке, вирішивши дати друзяці Дейвові Бойлу перерву, дозволити, щоб він випустив трохи пари, не відповідаючи за наслідки. Доля ніби сказала йому: «Ну ж бо, Дейве, завдай удару. Обіцяю тобі, що цього разу не буде удару у відповідь». Так буває, коли запасному футболістові, який ніколи не виходить на гру, раптом дозволяють бити пенальті. Бо ж це ніколи не планувалося. Не планувалося. Дейв потім не раз підносив увечері догори руки, так ніби звертався до журі, й лагідно промовляв до порожньої кухні: «Ви маєте зрозуміти. Це не планувалося».</p>
    <p>Того вечора він спустився сходами вниз, поцілувавши на ніч свого сина Майкла, й попрямував до холодильника, щоб узяти там пиво, коли його дружина Селеста нагадала йому, що сьогодні Дівочий вечір.</p>
    <p>— Знову? — запитав Дейв, відчиняючи холодильник.</p>
    <p>— Минуло вже чотири тижні, — сказала Селеста тим своїм грайливим голосом, який іноді відбивався під ребрами Дейва Бойла.</p>
    <p>— Фантастично.</p>
    <p>Дейв нахилився над посудомийною машиною й відкрив своє пиво.</p>
    <p>— Що у вас у програмі на сьогодні?</p>
    <p>— «Мачуха», — сказала Селеста, блиснувши очима й плеснувши в долоні.</p>
    <p>Один раз на місяць Селеста й троє її подруг, які працювали разом із нею в перукарні Озми, збиралися в помешканні подружжя Бойлів, щоб розкинути карти таро, напитися вина й зготувати собі чогось такого, чого вони раніше не їли. Вони завершували свій вечір, дивлячись якийсь зворушливий кінофільм, зазвичай про жінку, яка робить успішну кар’єру, але почуває себе дуже самотньою й несподівано знаходить справжнє кохання — літнього фермера з великими яйцями й тугим прутнем, а іноді про двох дівчат, які відкривають значення жіночості й справжню глибину своїх почуттів, але потім їх спостигає тяжке горе: одна з дівчат підхоплює тяжку хворобу й помирає, прекрасна та досконало причесана, на широкому, як море, ліжку.</p>
    <p>На Дівочий вечір Дейв мав такий вибір: або сидіти в Майкловій кімнаті й дивитись, як його син спить, або зачинитися в їхній із Селестою спальні й шукати цікаву передачу по кабельному телебаченні, чи піти, к бісу, з дому й знайти таке місце, де йому не доведеться чути схлипування чотирьох жінок, бо фермер, бачте, вирішив не дати себе заарканити й повернувся на свої пагорби, прагнучи жити простим життям.</p>
    <p>Дейв здебільшого обирав третій варіант.</p>
    <p>І сьогодні не було ніякої різниці. Він допив своє пиво й поцілував Селесту. У шлунку в нього приємно залоскотало, коли вона обхопила його за дупу й відповіла йому міцним поцілунком. Далі спустився сходами повз помешкання містера Мак-Аллістера й через парадні двері вийшов у суботню ніч на Низині. Спочатку думав піти до якогось бару, постояв кілька хвилин перед будинком, подумки сперечаючись, але зрештою вирішив покататися на автомобілі. Можливо, проїхатися до Пагорбів, подивитися на колежанок і на яппі, які останнім часом ринули туди потоками, — їх тепер так багато штовхалося на Пагорбах, що вони стали прослизати й на Низину.</p>
    <p>Вони захопили цегляні триповерхівки, й незабаром ці будинки перестали бути триповерхівками та перетворилися на особняки в стилі королеви Анни. Оточивши їх риштуваннями, випотрошили їх, удень і вночі туди стали приходити робітники, аж поки через три місяці компанія «Л. Л. Бін» виставила в ряд перед цими будівлями свої «вольво» й затягла всередину ящики з керамікою. Крізь віконниці до них заповз джаз, і тепер вони цмулять усяке лайно з «Іґл лікерс», прогулюють своїх такс по кварталу й розбивають навколо своїх будинків шикарні моріжки. Поки що ці яппі заселили триповерхівки на Ґелвін і Тумі-авеню, але якщо Пагорби й далі наступатимуть на Низину, то незабаром ми побачимо, як їхні «сааби» доповзуть до каналу й до початку Низини.</p>
    <p>Минулого тижня містер Мак-Аллістер, Дейвів домовласник, сказав Дейвові (ліниво й побіжно):</p>
    <p>— Ціни на житло швидко зростають. Я маю на увазі ціни на помешкання.</p>
    <p>— То це ж вам вигідно. — Дейв подивився на будинок, у якому він уже десять років винаймав помешкання. — І, коли все так піде й далі, ви…</p>
    <p>— Коли все так піде й далі? — Мак-Аллістер подивився на нього. — Дейве, мене задушать податками на власність. Адже, дякувати Богу, я маю фіксований прибуток. Я не маю наміру незабаром усе спродати. Через два-три роки паскудне податкове управління усе в мене забере.</p>
    <p>— Куди ж ви подінетеся? — запитав Дейв, а подумавши, додав: — І куди подінусь я?</p>
    <p>Мак-Аллістер стенув плечима.</p>
    <p>— Не знаю. Можливо, переїду до Веймаута. Маю кількох друзів у Леомінстері.</p>
    <p>Він сказав це таким тоном, наче вже зробив кілька телефонних дзвінків, навідав кілька покинутих будинків.</p>
    <p>Приїхавши на своєму «акорді» на Пагорби, Дейв спробував пригадати, чи живе там досі хтось із чоловіків його віку або молодший від нього. Пригальмувавши на червоне світло, він побачив двох яппі у схожих червоних светрах із високим коміром і шортах кольору хакі, які сиділи на хіднику під закладом, що раніше був піцерією «Прімо». Тепер тут містилася кав’ярня «Вище товариство», і двоє яппі, безстатеві, проте м’язисті, їли морозиво чи то замерзлий йогурт, простягши засмаглі ноги на хіднику й схрестивши їх на щиколотках, а їхні блискучі гірські велосипеди стояли прихилені до вітрини в яскравому світлі білого неону.</p>
    <p>Дейв замислився, де він, у біса, житиме, якщо хижацька ментальність переселенців накриє його. Якщо всі бари та піцерії перетворяться на кав’ярні, то вони з Селестою навряд чи стягнуться бодай на двокімнатне помешкання десь на Паркер-Гілл. Залізши на півтора року в борги, вони муситимуть переселитися туди, де сходи смердять сечею й повсюди валяються дохлі пацюки, сморід від яких змішується зі смородом вогких стін, а наркомани та бандити шастають у підворіттях, чекаючи, поки ваші білі дупи поринуть у сон.</p>
    <p>Відтоді як місцеві бандити влаштували гонитву за його автомобілем, коли він їхав у ньому з Майклом, Дейв тримав під сидінням пістолет 22 калібру. Він ніколи з нього не стріляв, навіть у тирі, але любив зазирати в його дуло. Він уявляв собі, що б ті двоє яппі відчули, опинившись під його прицілом, і задоволено посміхався.</p>
    <p>Та ось на світлофорі вже загорілося зелене світло, а він усе ще стояв. Тоді загули гудки автомобілів, що були позаду, і двоє яппі підвели погляди та подивилися на його обшарпаний автомобіль, намагаючись збагнути, звідки це стільки шуму.</p>
    <p>Дейв отямився й рушив через перехрестя, задихаючись під їхніми несподіваними поглядами, від яких йому стало бридко на душі.</p>
    <empty-line/>
    <p>Того вечора Кейті Маркус із двома найкращими подругами, Даяною Сестрою та Ів Піджин, вирішила відсвяткувати свою останню ніч у Низині й, мабуть, останню ніч у Бакінгемі. Відсвяткувати так, ніби циганки щойно обсипали їх золотим піском і наворожили їм, що всі їхні мрії справдяться. Відсвяткувати так, неначе всі троє разом виграли в лотерею чи того ж таки дня одержали негативні результати в тестах на вагітність. Вони кинули на стіл свої сигарети з ментолом у «Спайрес-пабі» й добре випили, радісно скрикуючи щоразу, коли якийсь гарненький молодик обдаровував одну з них поглядом. Вони добряче попоїли годину тому в гриль-барі на Іст-Кост, а потім повернулися в Бакінгем і, перед тим як увійти до бару, викурили на паркувальному майданчику по косяку. Геть усе — і давні історії, які вони розповідали одна одній по сотні разів, серед яких розповідь Даяни про те, як востаннє її відлупцював недоумкуватий бойфренд, і пляма губної помади на щоці Ів, і двійко товстунів біля грального столу — усе неймовірно розвеселило їх.</p>
    <p>Коли бар так залюднився, що відвідувачі стояли по троє біля стола й треба було згаяти двадцять хвилин, щоб купити випивку, вони перебралися до «Фоллі» на Пагорбах, викуривши в машині ще по косяку. Аж раптом Кейті несподівано відчула, як гостра тривога дряпнула її по черепу.</p>
    <p>— Отой автомобіль переслідує нас.</p>
    <p>Ів подивилася на світло від фар у дзеркалі заднього виду.</p>
    <p>— Неправда.</p>
    <p>— Він їде за нами, відколи ми покинули бар.</p>
    <p>— Кейті, ти схибнулася, дівчино, ця машина з’явилась лише тридцять секунд тому.</p>
    <p>— Та невже?</p>
    <p>— Та невже, — передражнила її Даяна й, гикнувши, передала косяк назад Кейті.</p>
    <p>— Усе тихо, — проказала Ів зниженим голосом.</p>
    <p>Кейті зрозуміла, куди хилять її подруги.</p>
    <p>— Запхайтеся.</p>
    <p>— Усе тихо, — погодилась Даяна й зареготала.</p>
    <p>— Сучки, — сказала Кейті, намагаючись говорити роздратовано, але тієї ж миті хвиля реготу накотилась на неї й покрила її.</p>
    <p>Вона впала на заднє сидіння, її голова застромилася поміж підлокітником і сидінням, щоки стало поколювати, як поколювало завжди, коли вона курила наркотик. Регіт і хихички стихли, і її похилило в сон. Кейті дивилась на бліде світло й думала: ось воно те, задля чого живеш, — сміятися, як дурній, зі своїми сміхотливими подругами в ніч перед тим, як ти одружишся з чоловіком, якого кохаєш. (У Лас-Вегасі, а не будь-де! На похмілля, то й нехай. Усе одно це чудово. Це здійснення мрій.)</p>
    <empty-line/>
    <p>Чотири бари, три порції спиртного й кілька телефонних номерів, записаних згодом на серветках, довели Кейті й Даяну до такого стану, що вони стрибнули на бар у «Мак-Ґіллзі» й затанцювали під мелодію «Кароокої дівчини», дарма що музичний автомат мовчав. Ів співала «Послизаючись і гойдаючись», а Кейті й Даяна послизалися та гойдалися, натхненно крутячи стегнами й махаючи волоссям, аж поки воно накрило їхні обличчя. У «Мак-Ґіллзі» відвідувачі щиро втішалися, але через двадцять хвилин дівчат навіть не впустили до «Брауна».</p>
    <p>Даяна й Кейті з обох боків підпирали Ів, а та досі співала (тепер «Я виживу» Ґлорії Ґейнор), і це було лиш половиною проблеми, а те, що вона розгойдувалась, як метроном, було другою половиною.</p>
    <p>Отже, до «Брауна» їх не пропустили, а це означало, що єдиним місцем, куди ще могли завітати дівчата зі Східного Бакі, у яких почали підламуватися ноги, була «Остання крапля», брудна забігайлівка в найгіршому закутні Низини, за три квартали звідси, де найзачуханіші повійниці знаходили собі клієнтів і де кожна машина, що не мала сигналізації, могла простояти невкраденою не довше як півтори хвилини.</p>
    <p>Саме там вони й були, коли з’явився Роман Фоллов зі своєю останньою подругою, схожою на рибу гупі. Роман любив, щоб його жінки були невеличкі, біляві, з великими очима. Романова поява була добрим знаком для барменів, адже той давав їм до п’ятдесяти відсотків чайових. Проте для Кейті це була погана новина, бо Роман був друг Боббі О’Доннела.</p>
    <p>Роман сказав:</p>
    <p>— Бачу, Кейті, ти трохи перебрала тут?</p>
    <p>Кейті всміхнулася, бо Роман її налякав. Романа боялися майже всі. Коли йому хотілося, він міг бути приємним і розумним чоловіком, міг дотепно пожартувати, але він мав і велику ваду: в його очах не було нічого схожого на правдиве почуття, в них зяяла мертва порожнеча.</p>
    <p>— Я справді перепила, — призналася Кейті.</p>
    <p>Це насмішило Романа. Він коротко засміявся, оголивши свої досконалі зуби й ковтнувши «Танкерею».</p>
    <p>— Перепила, кажеш? У такому разі, Кейті, дозволь мені запитати, — сказав він лагідним голосом. — Ти думаєш, Боббі буде приємно почути, що ти випендрювалась, як ідіотка, сьогодні ввечері в «Мак-Ґіллзі»? Ти думаєш, він зрадіє, коли почує це?</p>
    <p>— Ні, я так не думаю.</p>
    <p>— Бо мені, Кейті, не сподобалося, коли я про це почув. Ти розумієш, про що я?</p>
    <p>— Розумію.</p>
    <p>Роман притулив долоню до вуха.</p>
    <p>— Що ти сказала?</p>
    <p>— Розумію.</p>
    <p>Роман опустив долоню й нахилився до неї.</p>
    <p>— Мені прикро, що ти таке втнула.</p>
    <p>— Я зараз поїду додому, — сказала Кейті.</p>
    <p>Роман усміхнувся.</p>
    <p>— Ти справді цього хочеш? Я не хотів би, щоб ти щось робила всупереч своїм бажанням.</p>
    <p>— Ні, ні. З мене вже досить.</p>
    <p>— Справді, справді. Я можу оплатити твій чек.</p>
    <p>— Ні, Романе, не треба, ми вже заплатили готівкою.</p>
    <p>Роман обняв свою хвойду.</p>
    <p>— Викликати тобі таксі?</p>
    <p>Кейті мало не зробила помилку, сказавши, що вона приїхала сюди на своїй машині, але вчасно похопилася.</p>
    <p>— Ні, ні. У такий пізній час зловити таксі не проблема.</p>
    <p>— Авжеж, не проблема. У такому разі, Кейті, до побачення.</p>
    <p>Ів і Даяна вже були у дверях, вони метнулися до виходу, щойно побачили Романа.</p>
    <p>Уже на тротуарі Даяна сказала:</p>
    <p>— Ісусе! Ти думаєш, він зателефонує Боббі?</p>
    <p>Кейті похитала головою, хоч цілковитої певності вона не мала.</p>
    <p>— Ні. Роман не поширює погані вісті. Він лише намагається їм перешкодити.</p>
    <p>Вона на мить затулила обличчя долонею й у темряві відчула, як алкоголь гусне в її крові й загострює почуття самоти. Вона завжди почувала себе самотньою, відтоді як померла її мати, а її мати померла дуже й дуже давно.</p>
    <p>На паркувальному майданчику Ів почала блювати, забризкавши задні колеса синьої «тойоти» Кейті. Коли вона закінчила, Кейті дістала зі свого гаманця рідину полоскати рота й подала пляшечку Ів.</p>
    <p>— Ти зможеш вести машину? — запитала Ів.</p>
    <p>Кейті кивнула головою.</p>
    <p>— Звідси їхати лише чотирнадцять кварталів. Я спокійно доїду.</p>
    <p>Коли вони виїхали з паркувального майданчика, Кейті сказала:</p>
    <p>— Добре, що ми знайшли причину покинути цю смердючу околицю.</p>
    <p>Даяна підтримала її, писнувши щось малозрозуміле.</p>
    <p>Вони обережно поїхали через Низину. Кейті тримала швидкість на позначці двадцять п’ять, зосередивши увагу на тому, щоб не покинути праву сторону вулиці. Дівчата проїхали дванадцять кварталів у Данбої, далі звернули на Крешент, де вулиці були темнішими та спокійнішими. У центральній частині Низини вони поїхали по Сідней-стрит, прямуючи до будинку Ів. Поки вони їхали, Даяна вирішила відлежатися на кушетці Ів замість повернутися в дім свого бойфренда Матта й дістати прочуханки за те, що з’явилася п’яною, тому вона та Ів вийшли на Сідней-стрит біля поламаного вуличного ліхтаря. Почався дощ, забризкавши вітрове скло Кейті, але ні Даяна, ні Ів, схоже, не помічали його.</p>
    <p>Обидві нахилилися й подивилися крізь відчинене пасажирське віконце на Кейті. Нецікаве закінчення, яке дістав вечір в останню годину, стерло веселощі з їхніх облич, примусило їхні плечі похилитися. Кейті також засумувала, дивлячись на подруг і на вітрове скло, обліплене краплями дощу. Її гнітило відчуття, що дівчат чекає безрадісне майбутнє. На неї дивилися її найкращі подруги ще з дитячого садка, й, можливо, вона вже не побачить їх ніколи.</p>
    <p>— З тобою все буде гаразд? — Даянин голос пролунав на високій булькітливій ноті.</p>
    <p>Кейті обернула до них обличчя й усміхнулася, доклавши всіх зусиль, щоб вичавити усмішку, хоч її щелепи мало не розкололися.</p>
    <p>— Авжеж. Ясна річ. Я зателефоную вам із Лас-Вегаса. Ви приїдете до мене в гостину.</p>
    <p>— Квитки на літак тепер дешеві, — сказала Ів.</p>
    <p>— Справді дешеві, — бадьоро додала Даяна, аж раптом її голос зламався, щойно вона глянула на розбитий хідник.</p>
    <p>— Ну, гаразд, — сказала Кейті. Слова вилітали з її рота, наче бульки шампанського. — Я поїду, поки хтось із нас не заплакав.</p>
    <p>Ів і Даяна просунули руки у віконце, й Кейті смикнула за кожну з них, після чого обидві відступили від автомобіля. Вони помахали їй. Кейті махнула їм на відповідь, а потім просигналила й поїхала геть.</p>
    <p>Вони стояли на хіднику й дивилися їй навздогін ще довго по тому, як задні вогні машини Кейті спалахнули червоним світлом і вона зникла за крутим поворотом посеред Сідней-стрит. Їх опанувало відчуття, що вони не сказали якихось важливих слів. Вони відчували запах дощу й сморід В’язничного каналу, що мовчки котив свої темні води на протилежному боці парку.</p>
    <p>Довіку Даяна жалкувала, що не залишилася тоді в машині. Менш як за рік вона народила сина й повсякчас торочила йому, коли той був молодий (поки не став підлим, як батько, поки не напився й не роздушив машиною жінку, яка збиралася перейти вулицю на Пагорбах), що вона мусила залишатися в тій машині й що, покинувши її під впливом раптової примхи, вона щось змінила у плині часу. Даяна несла цю переконаність у собі разом із дедалі сильнішим відчуттям, що все своє життя була пасивним спостерігачем трагічних випадків із іншими людьми й ніколи не докладала зусиль, щоб тим випадкам перешкодити. Вона говорила про ці речі своєму синові й тоді, коли приходила навідати його до в’язниці, а він лише знизував плечима, совався на своєму стільці й запитував:</p>
    <p>— Мамо, ти принесла мені сигарети?</p>
    <p>Ів одружилася з електриком і переїхала жити на ранчо під Брейнтрі. Подеколи, пізно вночі, вона клала долоню на широкі й добрі груди свого чоловіка й розповідала йому про Кейті та про ту ніч, а чоловік слухав її, гладив її волосся та спину, але нічого не казав, бо знав, що тут немає чого казати. Іноді Ів просто хотілося вимовити ім’я подруги, почути його, почути його вагу на своєму язиці. У них народилися діти. Ів ходила на їхні футбольні ігри, стояла на краю поля, і знову й знов її губи розтулялися й вона промовляла ім’я Кейті, мовчки, для самої себе, на вологому футбольному полі.</p>
    <p>Але тієї ночі вони були просто двома п’яними дівчатами з Іст-Бакі, й Кейті дивилась, як вони зникають у її дзеркальці заднього виду, коли зробила поворот на Сідней-стрит і поїхала додому.</p>
    <p>Увечері тут панувало безлюддя, більшість будинків, які межували з парком, горіли чотири роки тому, й тепер вони стояли обгорілі й чорні, забиті дошками. Кейті хотіла тільки потрапити додому, лягти в ліжко, прокинутися вранці й покинути дім, перш ніж Боббі або батькові спаде на думку заглянути до неї. Вона хотіла скинути з себе це місце, як скидають із себе намоклий від дощу одяг. Затиснути його в кулаці й викинути геть, більш ніколи на нього не дивлячись.</p>
    <p>І їй пригадалося щось таке, про що вона не думала багато років. Вона згадала, як вони з матусею ходили в зоопарк, коли мала п’ять років. Вона пригадала це без будь-якої поважної причини, крім тієї, що збуджені поганим трунком і наркотиком клітини її мозку розчинили скриньку, в якій зберігалися дівочі спогади. Мати тримала її за руку, коли вони йшли по Колумбія-роуд до зоопарку, й Кейті відчувала кістки в материній руці, їхнє легеньке тремтіння під шкірою біля зап’ястка. Вона подивилася на худе материне обличчя, на її провалені очі, на гачкуватий ніс, що став таким після перенесених хвороб, на зморщене підборіддя. І Кейт, цікава та сумна п’ятирічна дівчинка, запитала:</p>
    <p>— Чому ти весь час така стомлена, мамо?</p>
    <p>Напружене обличчя матері стало крихким, немов суха губка. Вона опустилася навколішки біля Кейті, поклала долоні на її щоки й поглянула на неї почервонілими очима. Кейті думала, що мати розгнівалась, але потім мама всміхнулася, усмішка викривила її губи донизу, підборіддя їй затремтіло, і вона проказала: «Ох, моя дитиночко», та й пригорнула Кейті до себе. Потому уткнулася підборіддям у плече Кейті й повторила: «Ох, моя дитиночко», і тоді Кейті відчула, як материні сльози капають їй у волосся.</p>
    <p>Вона відчувала їх і тепер у своєму волоссі, як краплі дощу на вітровому склі. Вона намагалася пригадати, якого кольору були материні очі, коли раптом побачила людське тіло, що лежало посеред вулиці. Воно лежало, як мішок із борошном, перед її колесами. Кейті рвучко повернула праворуч, почувши, як заднє колесо об щось ударилося, й подумавши: «О Ісусе, о Боже, скажи мені, що це не я на нього наїхала, будь ласка, Боже, скажи мені, що то була не я!»</p>
    <p>«Тойота» провалилася в канаву з правого боку вулиці, нога Кейті зісковзнула з педалі гальма, автомобіль смикнувся вперед, двигун заревів і заглух.</p>
    <p>Хтось гукнув до неї:</p>
    <p>— Як ти там?</p>
    <p>Кейті побачила, як незнайомець наближається до неї, й розслабилася, бо він здавався знайомим і безпечним, аж поки не побачила в його руці пістолет.</p>
    <empty-line/>
    <p>О третій годині ранку Бренден Гарріс нарешті заснув.</p>
    <p>Засинаючи, він усміхався. Кейті витала над ним, казала йому, що кохає його, шепотіла його ім’я, її лагідне дихання лоскотало йому вухо, як поцілунок.</p>
   </section>
   <section>
    <title>
     <p>4</p>
     <p>Не наближайся більше до мене</p>
    </title>
    <p>Дейв Бойл завершив цей вечір у «Мак-Ґіллзі», сидячи зі Здоровилом Стенлі в кутку бару та дивлячись, як «Сокс» грають свою фінальну гру. Педро Мартінес панував на полі, й «Сокс» нещадно лупцювали «Янголів». Педро бив, як очманілий, і м’яч потрапляв на базу весь потовчений і гарячий. На третій подачі нападники «Янголів» здавалися наляканими, а на шостій вигляд у них став такий, ніби кожен із них мріяв якнайшвидше потрапити додому й чекати, коли дружина принесе обід. Коли ж Гаррет Андерсон закинув м’яча кудись праворуч за межі поля, зробивши зусилля Педро цілком непотрібними, за рахунку 8—0 пропало будь-яке збудження від гри, й Дейв завважив, що приділяє більше уваги вболівальникам та стадіонові, аніж власне грі.</p>
    <p>Він приділяв найбільше уваги вболівальникам на дешевих місцях — на їхніх обличчях він бачив огиду та втому поразки. Вболівальники там, здавалося, брали набагато ближче до серця результати гри, аніж запасні гравці, що сиділи під навісом на краю поля. І, мабуть, так воно насправді й було. Для декого з них, подумав Дейв, це був єдиний матч, на який вони могли вибратися протягом року. Вони брали з собою дітей, дружину й вирушали з дому раннього каліфорнійського вечора з прохолоджувальними трунками для пікніка, брали квитки по тридцять п’ять баксів, які давали їм змогу розташуватися на дешевих місцях і купити дітям двадцятип’ятидоларові капелюшки, з’їсти пацючі гамбургери та хот-доги по чотири п’ятдесят, запиваючи їх пепсі та заїдаючи морозивом, що тануло й прилипало до їхніх волохатих рук. Дейв знав, що вони готувалися до великого торжества, яке дозволить їм змінити своє безрадісне життя на рідкісний і чудовий парад перемоги. Тому, перебуваючи на аренах та стадіонах, вони почувалися неначе в соборі — бурмочучи молитви, і сорок тисяч сердець усі билися в ритмі однієї колективної надії.</p>
    <p>Переможіть для мене. Переможіть для моїх дітей. Переможіть для мого шлюбу, щоб я міг принести вашу перемогу до свого автомобіля й сидіти в її сяйві разом зі своєю родиною, поки ми повертатимемося до нашого безрадісного життя.</p>
    <p>Переможіть для мене. Переможіть. Переможіть. Переможіть.</p>
    <p>Та коли твоя команда програвала, ця колективна надія розсипалася на скалки й забирала із собою ілюзію єдності з твоїми друзями-парафіянами. Твоя команда зраджувала тебе й лише нагадувала тобі, що завжди, коли намагаєшся перемогти, ти програєш. Коли в тебе народжувалася надія, вона мала померти. І ти сидів посеред звалища целофанових обгорток, розсипаного попкорну й мокрих паперових стаканчиків для пиття, знову провалившись у тупу безнадію свого життя, готуючись вирушити додому через паркувальний майданчик разом з ордами п’яних розгніваних чужинців, із дружиною, яка підраховує, скільки ти змарнував грошей на свою чергову невдачу, та з трьома вередливими дітлахами. І тобі залишалося тільки сісти в автомобіль і рушити до своєї домівки, до того самого місця, з якого цей собор обіцяв визволити тебе.</p>
    <p>Дейв Бойл, колишня зірка бейсбольної команди Технічної вищої школи «Дон Боско» в її найщасливіші роки 1978—1982, знав, що в цьому світі немає нічого мінливішого за прихильність уболівальника. Він знав, що означає потребувати їх, ненавидіти їх, ставати перед ними навколішки й благати ще одного схвального реву, схиляти голову, коли ти розбив їхнє спільне гаряче серце.</p>
    <p>— Поглянь-но, які киці! — вигукнув Велетень Стенлі, й Дейв звів очі, щоб побачити двох дівчат, що несподівано залізли на бар і затанцювали там під акомпанемент своєї третьої подруги, яка заспівала пісню «Кароока дівчина» без музичного супроводу, тоді як подруги її крутили гепами й вигинали стегна.</p>
    <p>Та, що танцювала праворуч, мала гладеньку шкіру й блискучі сірі очі, які наче промовляли: «Трахни мене!» Дейв дійшов висновку, що вона перебувала на вершині свого розквіту, бувши дівчиною, яка чудово качатиметься в постелі десь протягом наступних півроку. Але ще через два роки вона перестане бути привабливою, це було вже видно з її підборіддя, — стане товстою й розм’яклою, носитиме халат, і ви навіть уявити собі не зможете, що ще зовсім недавно вам хотілося затягти її в ліжко.</p>
    <p>Проте друга з них…</p>
    <p>Дейв знав її змалечку. Кейті Маркус, дочка Джиммі й бідолашної покійної Маріти, а тепер падчерка кузини його жінки Аннабет. Як же ж вона виросла! Кожна часточка її тіла була тверда, свіжа й, здавалося, не підкорялася законові земного тяжіння. Дивлячись, як вона танцює, нахиляється, вигинається та сміється, як русяве волосся, немов серпанком, затуляє її обличчя, Дейв відчув, як неясна приємна млість розгоряється в ньому, наче жаркий вогонь, і виникло це не саме по собі. Воно передалося йому від її тіла, від раптового впізнання її обличчя, коли їхні очі зустрілися і вона всміхнулася та поманила пальцем. Цей жест проник крізь кістки його грудей, і серце йому стислося та забриніло.</p>
    <p>Він глянув на хлопців, які сиділи в барі, — вони з таким захватом дивилися на танець двох дівчат, ніби ті були привидами, що їх послав сюди Бог. Дейв бачив на їхніх обличчях ту саму тугу, що й на обличчях уболівальників «Янголів» після перших подач у матчі, журливу тугу, змішану з журливим передчуттям, що вони повернуться додому невдоволені й сидітимуть о третій годині ночі у ванні, мастурбуючи власний член, тоді як дружина й діти хропітимуть нагорі.</p>
    <p>Дейв дивився, як миготить перед його очима Кейті, й пригадував, якою була Мора Ківні, коли лежала голою під ним зі спітнілими бровами та очима, що розслабилися від випивки та хоті. Хоті до нього, Дейва Бойла, бейсбольної зірки, гордості Низини протягом трьох коротких років. Тоді ніхто вже не пам’ятав, що він був тим самим хлоп’яком, якого викрали десять років тому. Ні, він місцевий герой. Мора втішається з ним у ліжку. Доля перебуває на його боці.</p>
    <p>Дейв Бойл. Він тоді не знав, як коротко триває майбутнє. Як швидко воно зникає і залишає тебе з невеселим теперішнім, яке не пропонує тобі сюрпризів, не подає надій, не дає тобі нічого, крім днів, які так непомітно зливаються один з одним, коли рік уже минув, а на кухні досі висить сторінка календаря, яка вказує на один із днів у березні.</p>
    <p>Ні, я більше не піддамся мріям, кажеш ти собі, щоб не відчувати потім болю та зневіри. Але ось твоя команда відігралася, або ти подивився цікавий кінофільм, або побачив яскраву рекламу, що запрошує тебе відвідати екзотичну державу Аруба, або над тобою танцює дівчина з блискучими очима, дуже схожа на ту, з якою ти зустрічався, коли навчався у вищій школі, — дівчину, яку ти кохав і яку втратив, — і ти собі кажеш, нехай йому грець, чом би мені не помріяти ще разок?</p>
    <empty-line/>
    <p>Одного разу, коли Розмарі Севідж-Самарко лежала на своєму смертному ложі (п’ятому з десятьох), вона сказала своїй дочці Селесті Бойл:</p>
    <p>— Присягаюся Христом, єдиною втіхою, яку я мала в житті, було крутити яйця твоєму батькові. Приємно, наче ти загорнулася в мокре простирадло спекотного дня.</p>
    <p>Селеста неуважно посміхнулася й спробувала відвернутися, але покручені артритом материні пальці вчепилися їй у зап’ясток, а її пазурі вп’ялися Селесті в шкіру до кісток.</p>
    <p>— Ти послухай мене, Селесто. Я помираю, а тому мені не до жартів. Тільки це ти й матимеш у своєму житті — і то, як пощастить, бо щастя в ньому не так багато. Завтра я помру, а тому хочу, щоб моя дочка зрозуміла — ти маєш тільки одну річ. Ти мене чуєш? Одну річ у світі, яка дасть тобі задоволення. Моїм задоволенням було крутити яйця твоєму батькові щоразу, коли я мала таку нагоду. — Її очі засвітилися, а на губах виступила слина. — Ти мені віриш? Йому це дуже подобалося.</p>
    <p>Селеста витерла матері лоб рушником. Вона з усмішкою нахилилася над нею і проказала «мамуню» лагідним воркітливим голосом. Далі витерла їй слину з губів і погладила її руку, весь цей час думаючи: «Мені треба звідси втікати. Втікати з цього дому, з цієї місцевості, з цієї “божевільні”, де людські мізки розкладаються від убогості, від своєї нікчемності й неспроможності виправити становище протягом такого тривалого часу».</p>
    <p>Проте її мати вижила. Вона подолала свої коліти, діабетичні напади, ниркову недостатність, два інфаркти міокарда й злоякісні пухлини в грудях та в товстій кишці. Її підшлункова залоза одного дня перестала працювати, а тоді несподівано через тиждень запрацювала, ніби з нею нічого й не було. Лікарі постійно запитували Селесту, чи буде їм дозволено дослідити материне тіло після того, як вона помре.</p>
    <p>Кілька перших разів Селеста запитувала:</p>
    <p>— Яку частину її тіла?</p>
    <p>— Усі частини.</p>
    <p>Розмарі Севідж-Самарко мала брата в Низині, якого вона ненавиділа, двох сестер у Флориді, які з нею не розмовляли, а яйця свого чоловіка вона крутила так азартно, що він дуже рано зліг у могилу, щоб утекти від неї. Селеста була її єдина дитина після вісьмох викиднів. Маленькою вона часто уявляла собі цих своїх ненароджених братів і сестер і думала: «Вам не пощастило прорватися».</p>
    <p>Бувши підлітком, Селеста мала переконання, що хтось прийде й забере її з усього цього. Вона була гарненька. Засмучувалася нечасто, мала добрий характер, вміла посміятися. Дівчина вважала, що, як добре поміркувати, все неодмінно станеться. Клопіт був у тому, що хоч вона й зустріла кількох кандидатів, вони її мало задовольняли. Більшість були з Бакінгема, кілька з Роум-Бейсин, а один з околиці міста. З останнім вона познайомилась, коли відвідувала курси перукарів, але хлопець був голубий, хоч на той час, певно, цього не розумів.</p>
    <p>Медичне страхування її матері тривало недовго, й незабаром Селеста збагнула, що працює задля того, аби оплатити бодай мінімум страховинних рахунків, виписаних за лікування страховинних хвороб, які не були страховинними настільки, щоб визволити матір від її страховинного життя. Та й, знати з усього, мати навіть утішалася цим кошмаром. Кожна сутичка з хворобою була її козирною картою в грі, яку Дейв називав «грою Розмарі зі смертю». Коли в новинах по телевізору вони побачили, як якась нещаслива мати плаче, заламуючи руки, на хіднику, після того як згорів її будинок, а в ньому двоє дітлахів, Розмарі, кусаючи собі губи, сказала:</p>
    <p>— Дітей завжди можна народити ще. А ти спробуй пожити з колітом та пошкодженими легенями протягом цілого року<emphasis>.</emphasis></p>
    <p>Дейв у таких випадках вимушено посміхався й ішов по чергову бляшанку пива.</p>
    <p>Розмарі, чуючи, як у кухні відчиняється холодильник, казала Селесті:</p>
    <p>— Ти лише його коханка, моя люба. Його справжня дружина — пиво «Будвайзер».</p>
    <p>— Облиш, мамо, — казала Селеста.</p>
    <p>— Що мені облишити? — запитувала мати.</p>
    <p>Зрештою Селеста обрала собі за чоловіка Дейва — за які ж якості? Він мав непоганий вигляд, любив пожартувати, й мало що могло вивести його з рівноваги. Коли вони одружилися, він мав добру роботу, завідуючи поштою в Рейтеоні, і навіть коли її втратив унаслідок скорочень, швидко знайшов собі інше місце на судноремонтному заводі (десь на половину своєї попередньої платні) й ніколи не нарікав. Власне кажучи, Дейв зроду не нарікав ні на що й майже ніколи не згадував про своє дитинство, коли він ще не вступив до вищої школи, й Селесті це почало здаватися дивним лише через рік по тому, як її мати померла.</p>
    <p>Удар нарешті поклав край тривалій серії материних хвороб. Селеста прийшла додому із супермаркету й знайшла матір у ванні мертвою — її голова задерлася вгору, губи скривилися в правий бік, наче вона щойно вкусила щось надзвичайно кисле.</p>
    <p>Після похорону Селеста втішала себе тим, що тепер принаймні їй стане легше жити без материних докорів та ущипливих слів. Але сталося не зовсім так. Дейвова зарплатня майже дорівнювала Селестиній, а це було лише на один долар за годину більше, ніж обід у «Мак-Доналдсі», й хоча медичні рахунки, які Розмарі зібрала за все своє життя, на щастя, не було перекладено на доччині плечі, витрати на похорон були надмірні. Селеста бачила, що їхнє життя ось-ось зазнає фінансового краху. Усі ці рахунки, що на них навалились, доведеться сплачувати ще багато років, а ресурси вичерпувались, на обрії вже маячило безгрошів’я. До всього того Майкл незабаром піде в школу, і його навчання виллється в нову купу рахунків, а що сподіватися на кредит не було підстав, то й виникало в неї відчуття, що поки й віку бідуватимуть вони, й бідуватимуть тяжко. Ані вона, ані Дейв не навчалися в коледжі й ніколи там не навчатимуться, а варто лише увімкнути новини, й почуєш, як без угаву торочать там про зниження відсотка безробітних і національне відчуття забезпечення працею, ніхто навіть не згадує про те, що зниження відсотка безробітних стосується переважно кваліфікованих робітників та людей, що погоджуються працювати без медичної або стоматологічного страхування та без будь-яких надій піднятися кар’єрними сходами.</p>
    <p>Іноді Селеста ловила себе на тому, що сидить на унітазі біля ванни, в якій знайшла свою мертву матір. Вона сиділа там здебільш у темряві. Сиділа й, силкуючись не плакати, з подивом міркувала над тим, як життя її могло скотитися так низько. Отак сидячи та міркуючи вкотре, а була третя година суботнього ранку, й по вікнах барабанив дощ, вона побачила, як увійшов Дейв, увесь залитий кров’ю.</p>
    <p>Її сидіння там шокувало його, і він відстрибнув, коли вона звелася на ноги.</p>
    <p>— Любий, що сталося? — запитала Селеста й наблизилась до чоловіка.</p>
    <p>Він знову відстрибнув назад, ударившись ногою об поріг.</p>
    <p>— Мене поранили ножем.</p>
    <p>— Що ти сказав?</p>
    <p>— Мене поранили ножем.</p>
    <p>— О Боже, Дейве, що сталося?!</p>
    <p>Він підняв сорочку, й Селеста втупилася в поріз, який перетинав йому груди й кровив по всій довжині.</p>
    <p>— Господи, любий, тобі ж у лікарню треба!</p>
    <p>— Ні, ні, — сказав він. — Поглянь, рана зовсім не глибока. Утім, кривавиться, як сто чортів.</p>
    <p>Він мав рацію. Подивившись на поріз удруге, вона побачила, що він не глибший як десята частина дюйма. Але довгий. І кривавий. Звідки ж воно вилилося стільки крові на його сорочку й шию?</p>
    <p>— Хто це тобі зробив?</p>
    <p>— Якийсь психований нігер, — сказав він, скидаючи з себе сорочку й кидаючи її у зливальницю. — Люба, я попсував його трохи.</p>
    <p>— Попсував? Як?</p>
    <p>Він подивився на неї, його очі бігали.</p>
    <p>— Той чолов’яга хотів пограбувати мене. Тож я стрибнув на нього. Тоді він і різнув мене ножем.</p>
    <p>— Дейве, ти кинувся на чоловіка з ножем?</p>
    <p>Він відкрутив кран і, сунувши під нього голову, ковтнув трохи води.</p>
    <p>— Не знаю, чому я так зробив. Мене опанувала лють. То була справжня лють, дитино. Я добряче вліпив тому чорнопикому.</p>
    <p>— Ти?..</p>
    <p>— Селесто, я покалічив його. Я наче схибнувся, коли відчув, як доторкнувся до мене той ніж. Розумієш? Я збив його з ніг, стрибнув на нього, а далі, дитино, я нічого не пам’ятаю.</p>
    <p>— То це була самооборона?</p>
    <p>Дейв зробив невиразний жест рукою.</p>
    <p>— Не думаю, що суд кваліфікує мої дії саме так, якщо сказати тобі правду.</p>
    <p>— Я не можу в це повірити, любий. — Вона взяла обидва його зап’ястки в свої руки. — Розкажи мені, як усе сталося.</p>
    <p>Коли Селеста подивилась на його обличчя, її на чверть секунди занудило. Вона помітила щось зле в тому погляді, якесь приховане торжество.</p>
    <p>Це світло, вирішила вона: дешева флуоресцентна лампа висіла просто над його головою, тому, коли він опустив підборіддя й погладив їй руки, обличчя в нього, хоч і мало ще ознаки переляку, прибрало звичайного виразу, і Селестина нудота минула.</p>
    <p>— Я йшов до свого автомобіля, — провадив він, стаючи перед Селестою навколішки, після чого та знову сіла на закритий кришкою унітаз, — а цей чорносракий підходить до мене й просить дати йому прикурити. Я відповідаю: «Не курю». А він: «Я також».</p>
    <p>— Тобто він також не курить.</p>
    <p>Дейв кивнув головою.</p>
    <p>— І тоді моє серце лунко закалатало: поблизу не було нікого, тільки він і я. Аж ось блиснув ніж, і він сказав: «Твій гаманець або твоє життя, суко. Я заберу в тебе те або те».</p>
    <p>— Він так і сказав?</p>
    <p>Дейв відхилився назад і підняв голову.</p>
    <p>— Чому ти запитуєш?</p>
    <p>— Просто так.</p>
    <p>Селесті ці слова здалися трохи кумедними й, можливо, надто розумними, як у кіно. А проте кожен у ті часи дивився кінофільми, особливо часто по кабельному телебаченню, тож, можливо, грабіжник запам’ятав ці рядки з кіно й стояв уночі перед дзеркалом, повторюючи їх, аж поки дійшов висновку, що вони звучать у нього, як в одного з відомих кіноакторів.</p>
    <p>— Так от, — мовив Дейв далі, — я йому кажу щось таке: «Облиш, чоловіче. Дозволь я пройду до свого автомобіля, а ти паняй додому», що було дурницею, бо тепер він захотів мати й ключ від мого автомобіля. І я, люба, замість злякатися — розлютився. Можливо, хоробрості мені надало віскі, я не певен. Спробував відтіснити його з дороги, отоді він і різонув мене ножем.</p>
    <p>— Здається, ти сказав, що він стрибнув на тебе.</p>
    <p>— Селесто, ти даси мені розповісти мою паскудну історію?</p>
    <p>Вона торкнулася його щоки.</p>
    <p>— Пробач, мій котику.</p>
    <p>Він поцілував її долоню.</p>
    <p>— Тож, можна сказати, він відштовхнув мене до автомобіля й притиснув до нього, а я ухилився від удару, й тоді той тип черкнув мене ножем. Лезо пропороло шкіру, я відчув кров і, сказати б, збожеволів від люті. Я садонув його по голові кулаком, і нігер цього не чекав. Він проревів щось на зразок: «Ох, ти ж, падлюко!», а я знов виважив кулак і ну його — здається, вже по шиї. Він упав і випустив ножа, а я стрибнув на нього, і, і, і…</p>
    <p>Дейв подививсь у ванну з досі розтуленим ротом і скривленими губами.</p>
    <p>— І що? — запитала Селеста, намагаючись уявити собі, як бандит стрибає на Дейва, одну руку затиснувши в кулак, а другою тримаючи напоготові ніж. — Що ти зробив?</p>
    <p>Дейв обернув голову й подивився на її коліна.</p>
    <p>— Я, дитино, показав йому, кого він вирішив пограбувати. Либонь, порішив його, так мені здається. Я бив його головою об землю, розтовк йому обличчя, зламав носа, ти можеш це собі уявити. Я трохи не збожеволів і був надто наляканий. Міг думати лиш про тебе та Майкла й про те, чи вдасться завести автомобіль, чи доведеться померти на цьому смердючому паркувальному майданчику лиш тому, що якомусь ледачому падлюці не хочеться заробляти собі на хліб чесною працею. — Він подивився Селесті у вічі й знову сказав: — Схоже, я вбив його, моя люба.</p>
    <p>Дейв здався їй таким молодим. Широко розплющені очі, бліде зрошене потом обличчя, прилипле до лоба волосся внаслідок засапаного дихання й жаху. «А це що — кров? Так, це кров… СНІД! — промайнуло їй у голові. — А що, як той чоловік був хворий на СНІД? Ні! Візьмись тепер за якесь діло. Заходися коло справжнього діла».</p>
    <p>Дейв потребував її. Так було не завжди. І цієї миті вона збагнула, чому той факт, що він ніколи ні на що не нарікав, почав турбувати її. Жаліючись комусь на щось, ти просиш допомоги, просиш ту людину усунути те, що турбує тебе. Але Дейв ніколи не потребував її раніше, тож ніколи ні на що не нарікав, ані на те, що втратив роботу, ані на витівки Розмарі, коли та була ще жива. Але тепер, стоячи перед нею навколішки й з розпачем розповідаючи їй про те, що він, можливо, вбив чоловіка, Дейв прохав її сказати йому, що все буде гаразд.</p>
    <p>«Воно й справді все буде гаразд, — думала Селеста, — хіба ні? — А далі неначе зверталася до того незнайомця: — Ти намагавсь пограбувати чесного громадянина й тепер терпи, якщо по-твоєму не вийшло. Ти справедливо міг і загинути. Мені тебе шкода, але таку долю ти заслужив. Ти свою роль зіграв і тепер розплачуйся».</p>
    <p>Вона поцілувала чоловіка в лоб.</p>
    <p>— Чоловіче, — прошепотіла вона. — Ставай під душ. А я подбаю про твій одяг.</p>
    <p>— Справді?</p>
    <p>— Справді.</p>
    <p>— Що ти збираєшся з ним робити?</p>
    <p>Вона поки що не знала. Може, спалити? Було б добре, але де? Таж не в помешканні. Хіба на задвірку. Утім, хутко до неї дійшло, що хтось помітить, як вона спалює одяг на задвірку о третій годині ночі (та хоч би й коли).</p>
    <p>— Я його виперу, — промовила вона, коли їй спала ця думка. — Я ретельно виперу його, а потім ми покладемо його в торбину на сміття й закопаємо.</p>
    <p>— Закопаємо?</p>
    <p>— Викинемо на звалище. Хоча стривай, — її думки тепер рухалися швидше, ніж її губи, — ми заховаємо торбину до вівторка. Це той день, коли вивозять сміття, еге?</p>
    <p>— Справді…</p>
    <p>Він відкрутив душ, не відводячи від неї погляду. Поріз на його грудях тепер потемнів, і Селеста знову стурбовано подумала про СНІД, гепатит і про багато інших хвороб, які можуть бути в чужій крові, адже вона отруйна й іноді смертельно.</p>
    <p>— Я знаю, коли приїздять вантажівки. О сьомій п’ятнадцять вони вже тут, окрім першого тижня в червні, коли від’їжджають учні коледжу й лишають по собі чимало сміття, тоді вони їдуть пізніше, щоб…</p>
    <p>— Селесто, кохана моя. То що ти збираєшся зробити?</p>
    <p>— Коли я почую гуркіт вантажівки, я швиденько спущуся сходами й побіжу за нею, ніби забула щось винести, й кину свою торбину в кузов. Правильно я мислю?</p>
    <p>Вона всміхнулася, хоч їй було зовсім не весело. Він сунув руку під бризки душу, хоч усе ще стояв обличчям до неї.</p>
    <p>— Гаразд. Але ж…</p>
    <p>— Що?</p>
    <p>— Гадаєш, усе буде добре?</p>
    <p>— Так.</p>
    <p>«Гепатит А, В і С, — подумала вона. — Ебола. Тропічні хвороби».</p>
    <p>Його очі знову розширилися.</p>
    <p>— Моя люба. Можливо, я вбив людину. О, Господи!</p>
    <p>Їй хотілося підійти й доторкнутися до нього. Їй хотілося вибігти з кімнати. Їй хотілося погладити йому шию, сказати, що все буде гаразд. Їй хотілося втекти якнайдалі, поки вона встигне обміркувати все це.</p>
    <p>Вона залишилася там, де й була.</p>
    <p>— Я виперу одяг.</p>
    <p>— Окей, — сказав він. — Випери.</p>
    <p>Вона знайшла під зливальницею гумові рукавички, ті, в яких чистила унітаз, наділа їх і перевірила, чи немає в гумі дірок. Коли допевнилася, що дірок немає, взяла Дейвову сорочку зі зливальниці та підняла його джинси з підлоги. Джинси також були темні від крові й лишили пляму на білих кахлях.</p>
    <p>— Як ти примудривсь так закаляти джинси?</p>
    <p>— Ти про що?</p>
    <p>— Чому вони всі в крові?</p>
    <p>Він подивився на штани, що звисали з її руки. Потому скинув очима на підлогу.</p>
    <p>— Я нахилявся над ним. — Він стенув плечима. — Не знаю. Певно, кров бризкала на них, як і на сорочку.</p>
    <p>— Он як.</p>
    <p>Він зустрів її погляд.</p>
    <p>— Саме так. А як інакше?</p>
    <p>— Розумію, — сказала вона, — то я піду виперу їх над кухонною зливальницею.</p>
    <p>— Гаразд.</p>
    <p>— Гаразд, — повторила вона й задки вийшла з ванної кімнати, залишивши його там стояти.</p>
    <p>Дейв тримав одну руку під бризками води, чекаючи, поки вода нагріється.</p>
    <p>У кухні Селеста поклала одяг у зливальницю й відкрутила кран, спостерігаючи, як вода змиває кров, частинки шкіри та, о Господи, частинки мозку — Селеста не сумнівалася, що то були саме вони. Її завжди вражало, скільки крові може витекти з людського тіла. Кажуть, воно має її в собі шість пінт, але для Селести крові в людському тілі було набагато більше. Було якось, навчаючись у четвертому класі, вона бігла з подругами через парк і спіткнулася. А коли намагалась пом’якшити своє падіння, вгородила собі в долоню гостре скло з розбитої пляшки, що стриміла з трави. Дівчина пошкодила всі артерії та вени в долоні, й тільки тому, що вона була така молода, років через десять вони зовсім загоїлися, й до всіх чотирьох пу&#180;чок поступово повернулася чутливість. Але найбільше їй запам’яталася кров. Коли Селеста підняла долоню, її лікоть затремтів, неначе вона вдарилася його кісткою. Кров так бризнула з її покаліченої долоні, що обидві подруги з переляку заверещали. Удома кров заляпала всю зливальницю, поки її мати викликала швидку. У швидкій дівчині зробили пов’язку, товсту, як її стегно, проте менш як за дві хвилини бинт почервонів. У лікарні її поклали на білу каталку, й вона дивилася, як складки простирадла перетворювалися на річища, які заповнювала червона рідина. А коли вони заповнилися вщерть, кров почала стікати на підлогу й утворювати там калюжки. Розпачливі крики її матері не вщухали, допоки нарешті один із працівників екстреної медичної допомоги не наказав оглянути її найпершою. Уся та кров натекла з однієї руки.</p>
    <p>А тепер стільки крові натекло з самої лиш голови. Від того, що Дейв товк іншого чоловіка обличчям об бруківку, після того як ударив його по шиї. Селеста була переконана, що він робив це істерично, зо страху. Вона опустила руки в рукавичках під воду й ще раз перевірила, чи немає в рукавичках дірок. Дірок не було. Селеста щедро облила футболку рідиною для миття посуду й потерла річ металевим шкребком, потім викрутила її й повторила цей процес кілька разів, аж поки вода, що стікала з футболки, коли жінка викручувала її, перестала бути рожевою. Те саме Селеста проробила з джинсами. Тим часом Дейв вийшов з душу, сів за кухонний стіл і, потягуючи пиво та дивлячись на дружину, закурив одну з тих довгих білих сигарет, які лишилися в шухляді після матері.</p>
    <p>— Отака заморока, — тихо проказав він.</p>
    <p>Селеста кивнула головою.</p>
    <p>— Ти знаєш, про що я кажу, — прошепотів він. — Ти виходиш з дому, не думаючи ні про що погане, суботня ніч, чудова погода, коли раптом… — Він підвівся й підійшов до неї — вона схилилася перед піччю й викручувала ліву холошу чоловікових джинсів. — Чому ти не користуєшся пральною машиною, яка стоїть у коморі?</p>
    <p>Селеста глянула на чоловіка й завважила, що поріз на його грудях зморщився та став білим після душу. Вона відчула нервову потребу захихотіти, але проковтнула цей непотрібний сміх і промовила:</p>
    <p>— Докази, любий.</p>
    <p>— Докази?</p>
    <p>— Розумієш, я достеменно не знаю, але думаю, що кров… та інші речі мають більше шансів лишити свої сліди на внутрішніх стінках пральної машини, аніж на зливальниці.</p>
    <p>Він присвиснув:</p>
    <p>— Он воно що! Докази!</p>
    <p>— Докази, — мовила вона, посміхнувшись тепер похмуро, бо ж почувалася учасницею змови, небезпечною частиною чогось великого та серйозного.</p>
    <p>— Хай тобі чорт, дитино! — сказав він. — Ти геній.</p>
    <p>Селеста закінчила викручувати джинси, закрутила воду й відповіла йому невеличким поклоном.</p>
    <p>Четверта година ранку, а вона бадьоріша, ніж була в цей час протягом багатьох років. Вона почувала себе так, немов прокинулась дитиною вранці на Різдво. Кров у неї була така свіжа, неначе вона щойно випила кави.</p>
    <p>Усе життя ти бажаєш чогось подібного. Собі не признає&#180;шся, а чекаєш. Бути причетним до драми. І не до драми неоплачених рахунків та дрібних подружніх сутичок. Ні. Це було справжнє життя, але щось більше, ніж життя реальне. Воно було гіперреальне. Схоже, її чоловік убив мерзотника. І якщо поганець справді помер, поліція захоче з’ясувати, хто спровадив його на той світ. А як слід приведе їх сюди, до Дейва, то їм потрібні будуть докази.</p>
    <p>Вона бачила, як вони сидять, пахнучи кавою та нічними тавернами, за кухонним столом із розгорнутими записниками й ставлять запитання їй та Дейвові. Вони будуть чемні, але грізні. А вони з Дейвом також будуть чемні та незворушні.</p>
    <p>Бо все залежатиме від доказів. А вона щойно змила докази у стік зливальниці, в темні труби під нею. Уранці вона розкрутить стічні труби під зливальницею та промиє їх також, змочить їхню внутрішню частину відбілювачем, а потім приладнає на місце. Вона поклала сорочку й джинси в пластикову торбину на сміття й заховає її до вівторка, а тоді кине щонайдалі в кузов сміттєзбиральної вантажівки, і там торбина змішається з гнилими яйцями, зіпсованими курчатами та запліснявілим хлібом. Вона це зробила й почувається чудово, краще ніж будь-коли.</p>
    <p>— Це примушує почуватися самотнім.</p>
    <p>— Ти про що?</p>
    <p>— Когось убити, — лагідно сказав він.</p>
    <p>— Але ж ти мусив.</p>
    <p>Він кивнув головою. Шкіра Дейва в напівтемряві кухні мала сіре забарвлення. Проте він здавався молодшим, навіть зовсім юним, наче щойно вибрався з материнського лона й усьому дивувався.</p>
    <p>— Я знаю. Я розумію. А проте це змушує тебе почуватися дуже самотнім. Дуже й дуже самотнім.</p>
    <p>Вона доторкнулася до його обличчя, потім до борлака, коли Дейв зробив ковтальний рух.</p>
    <p>— Якимсь відщепенцем.</p>
   </section>
   <section>
    <title>
     <p>5</p>
     <p>Помаранчеві штори</p>
    </title>
    <p>У неділю о шостій ранку, за чотири з половиною години до першого причастя доньки Надін, Джиммі Маркусу зателефонував Піт Жилібйовскі й повідомив, що в їхній крамниці скрутна ситуація.</p>
    <p>— Скрутна ситуація? — Джиммі сів у постелі й подивився на годинник. — Чорт би тебе забрав, Піте, ще тільки шоста година ранку! Ви з Кейті відчуваєте труднощі вже о шостій? Що ж ви робитимете о восьмій, коли до вас прийдуть парафіяни церков?</p>
    <p>— Джиме, ти не зовсім зрозумів мою проблему. Кейті тут немає.</p>
    <p>— Немає? Кого, ти сказав, немає?</p>
    <p>Джиммі відкинув простирадла й підхопився з ліжка.</p>
    <p>— Немає Кейті. Вона мала прийти о пів на шосту, еге? Приїхав хлопець із пончиками, сурмить мені в свою сурму, а я ще не маю готової кави через…</p>
    <p>— Он як, — промурмотів Джиммі й перейшов через залу до кімнати Кейті, відчуваючи на своїх ногах холодний протяг — травневі ранки ще дихали березневими надвечір’ями.</p>
    <p>— О п’ятій сорок приходили оті кляті наркомани, що працюють на будівництві, вони випили в нас усю французьку й колумбійську каву. А у відділі гастрономії панує неймовірний безлад. Скільки ти платиш тим хлопцям, що працюють у суботу вночі, Джиме?</p>
    <p>Джиммі знову промурмотів: «Он як!» — і, коротко постукавши, штовхнув двері Кейті. Її ліжко було порожнє і, ще гірше, застелене, а це означало, що вдома вона не ночувала.</p>
    <p>— Або піднімай їм платню, або хай забираються під три чорти, — сказав Піт. — Мені остогидло щодень витрачати зайву годину, щоб давати лад у крамниці, ще й бути готовим спілкуватися з покупцями… Як ваші справи, місіс Кармоді? Кава вже на плиті, можете зачекати секунду?</p>
    <p>— Я йду, — сказав Джиммі.</p>
    <p>— Окрім того, недільні газети не розібрані, лежать купою, разом із рекламними проспектами, — не крамниця, а смітник якийсь…</p>
    <p>— Я сказав, що вже йду.</p>
    <p>— Справді, Джиме? Дякую тобі наперед.</p>
    <p>— Піте, зателефонуй Селові, запитай, чи не зможе він прийти на вісім тридцять замість десятої години.</p>
    <p>— Гаразд.</p>
    <p>Джиммі почув, як на Пітовому кінці дроту сигналить машина біля воріт.</p>
    <p>— І Піте, ради Бога, відчини ворота тому хлопцеві. Він не може цілий день стовбичити перед крамницею з тими пончиками.</p>
    <p>Джиммі повісив слухавку й повернувся до спальні. Аннабет сиділа в ліжку, прикривши ноги простирадлом, і позіхала.</p>
    <p>— З крамниці? — запитала вона, супроводжуючи слова ще одним довгим позіхом.</p>
    <p>Він кивнув.</p>
    <p>— Кейті не з’явилася.</p>
    <p>— Сьогодні, — сказала Аннабет, — день першого причастя для Надін, а вона не приходить на роботу. А ну ж як не прийде й до церкви?</p>
    <p>— Я певен, вона прийде.</p>
    <p>— Не знаю, Джиммі. Якщо Кейті так надудлилась учора ввечері, що послала к бісовій матері крамницю, то не можна бути певним ні в чому…</p>
    <p>Джиммі стенув плечима. З Аннабет марно було розмовляти, коли йшлося про Кейті. Вона знала тільки два види поведінки в стосунках з падчеркою — або роздратування й холод, або крайній ентузіазм, коли обидві вдавали з себе найкращих подруг. Середини не існувало, й Джиммі знав, почасти відчуваючи себе винним, що більша частина непорозумінь виникла тому, що Аннабет з’явилася на горизонті, коли Кейті було сім років і вона лише почала звикати до батька й ще не перестала тужити за матір’ю. Дівчинка щиро зраділа, коли в помешканні, де вона жила з батьком, з’явилася жінка. Але Джиммі знав, що дочка засмучена смертю матері — якщо не безнадійно, то принаймні глибоко, — і ця втрата стукатиме в стінки її серця ще багато років, і щоразу, коли згадуватиме матір, вона нападатиме на Аннабет, яка, граючи роль матері, ніколи не жила за тими правилами, що їх Марітин привид міг би схвалити.</p>
    <p>— Господи, Джиммі, — промовила Аннабет, коли той почав натягувати светра на футболку, в якій спав, і шукати свої джинси, — невже ти збираєшся кудись піти?</p>
    <p>— Лише на годину. — Джиммі знайшов штани, які обкрутилися навколо ніжки ліжка. — Дві години щонайбільше. Сел має замінити Кейті о десятій годині. Піт зателефонує йому й попросить прийти раніше.</p>
    <p>— Селові вже десь із сімдесят.</p>
    <p>— То й що? Думаю, сечовий міхур розбудив його десь о четвертій ранку, і потім він усівся на дивані й досі дивиться телевізор.</p>
    <p>— Бодай їй всячина. — Аннабет скинула з себе всі простирадла й підвелася з ліжка. — Паскудна Кейті. Невже вона зіпсує нам і цей день?</p>
    <p>Джиммі відчув, як його шия нагрілася.</p>
    <p>— А який ще день вона зіпсувала нам останнім часом?</p>
    <p>Аннабет відмахнулася від нього рукою, стоячи вже у дверях ванної кімнати.</p>
    <p>— Ти хоча б знаєш, де вона може бути?</p>
    <p>— У Даяни або в Ів, — відповів Джиммі. Йому дуже не сподобався той зневажливий жест рукою.</p>
    <p>Аннабет — любов його життя, тут сумніватися не випадає — навіть не уявляла собі, якою іноді вона може бути (і це було властиве всій родині Севіджів) та яке прикре враження справляли її погані думки або кепський настрій на інших людей.</p>
    <p>— А може, в бойфренда.</p>
    <p>— Справді? А з ким вона зустрічалась останніми днями?</p>
    <p>Аннабет увімкнула душ і відступила до зливальниці, чекаючи, поки вода нагріється.</p>
    <p>— Я думала, ти це знаєш краще від мене.</p>
    <p>Вона відкрила аптечку, шукаючи там пасту для чищення зубів, і похитала головою.</p>
    <p>— Вона перестала зустрічатися з Маленьким Цезарем у листопаді. Я була цьому рада.</p>
    <p>Джиммі, який узував черевики, всміхнувся. Аннабет завжди називала Боббі О’Доннела Маленьким Цезарем, а коли й набагато брутальнішими прізвиськами, і не тільки тому, що той був амбітним гангстером із холодним поглядом, а й тому, що він був гладкий коротун, схожий на Едварда Дж. Робінсона. То були напружені кілька місяців, коли минулого літа Кейті стала зустрічатися з ним, і брати Севіджі сказали Джиммі, що він може покластися на них, мовляв, вони прищемлять йому прутень, якщо в тому виникне потреба. Джиммі не знав, чи то вони були морально обурені тим, що такий покидьок зустрічається з їхньою улюбленою небогою, чи то Боббі О’Доннел став для них надто небезпечним суперником.</p>
    <p>Та хай там як, Кейті сама порвала ці взаємини, і, крім чималої кількості телефонних дзвінків о третій годині ночі й тієї Різдвяної ночі, коли Боббі та Роман Фоллов з’явилися в них на парадному ґанку з невідомими намірами, наслідки розриву минулися без особливих пригод.</p>
    <p>Той факт, що Аннабет не терпіла Боббі О’Доннела, не міг не насмішити Джиммі, бо іноді він замислювався, чи ненавиділа Аннабет Боббі тільки тому, що він був схожий на Едварда Дж. і спав з її падчеркою, а чи ще й тому, що той був недоробленим бандитом, на відміну від професіоналів, якими вона вважала своїх братів, безперечно, знаючи, яким фахівцем був її чоловік у ті роки, коли Маріта ще не вмерла.</p>
    <p>Маріта пішла в за`світи чотирнадцять років тому, коли Джиммі відсиджував два роки в’язниці у виправному закладі «Оленячий острів» у Вінтропі. Одного вечора під час відвідин ув’язненого чоловіка, коли п’ятирічна Кейті спала в неї на колінах, Маріта показала Джиммі родимку на своїй руці, яка останнім часом дуже потемніла, і сказала, що збирається піти до лікаря, який працює в громадській клініці. Про всяк випадок, пояснила вона. Через чотири тижні їй вже робили хімію. А півроку по тому, як розповіла йому про родимку, Маріта померла. Кілька субот Джиммі мусив спостерігати, як тіло дружини стає білим, немов крейда, сидячи на протилежній стороні темного дерев’яного столу, припаленого сигаретами, вкритого плямами від поту й почорнілого за сотню років базікання та скарг ув’язнених. Останній місяць свого життя Маріта була вже надто хвора, щоб приходити, заслабка, щоб писати, й Джиммі мусив задовольнитися телефонними дзвінками, під час яких вона здавалася надто виснаженою або накачаною ліками, або й такою, й такою.</p>
    <p>— Ти знаєш, що мені віднедавна сниться? — запитала вона одного разу. — Сниться і сниться.</p>
    <p>— Що тобі сниться, моя дитино?</p>
    <p>— Помаранчеві штори. Великі щільні помаранчеві штори. — Вона цмокнула губами, й Джиммі почув, що Маріта п’є воду… — Штори, які метляються на вітрі, звисаючи зі своїх поперечок. Лише метляються й ляскають. Лясь, лясь, лясь. Сотні штор на великому-великому полі. Ляскають і лопотять.</p>
    <p>Джиммі чекав, що далі, але Маріта урвала на цьому розповідь. Не хотячи, щоб дружина змовкала посеред розмови, як було не раз, він запитав:</p>
    <p>— Як там Кейті?</p>
    <p>— Чого?</p>
    <p>— Що робить Кейті, моя люба?</p>
    <p>— Твоя мама добре дбає про нас. Вона дуже журиться.</p>
    <p>— Хто журиться? Моя мама чи Кейті?</p>
    <p>— Обидві. Пробач, Джиммі. Я піду. Мене нудить. І я дуже стомлена.</p>
    <p>— Гаразд, дитино.</p>
    <p>— Я тебе кохаю.</p>
    <p>— І я тебе.</p>
    <p>— Джиммі. У нас ніколи не було помаранчевих штор. Я не помиляюся?</p>
    <p>— Ні, не помиляєшся.</p>
    <p>— Дивно, — сказала вона й повісила слухавку.</p>
    <p>Останнє слово, яке вона сказала йому, — «дивно».</p>
    <p>Атож, дивно. Родимка, що була на твоїй руці, відколи ти ще лежала в колисці й дивилась на підвішені над тобою картонні іграшки, раптом потемніла й через двадцять чотири тижні, майже два роки по тому, як ти лежала в постелі зі своїм чоловіком і обхоплювала його тіло своєю ногою, тебе поклали в домовину й зарили в землю, а твій чоловік стояв за півсотні ярдів від тебе, між двома озброєними охоронцями й з кайданами на руках і ногах.</p>
    <p>Джиммі випустили на волю через два місяці після похорону дружини, й він стояв на кухні в тому самому одязі, в якому покинув в’язницю, і усміхався до своєї незнайомої дитини. У свої перші чотири роки вона мала познайомитися з ним, бо ж зовсім його не пам’ятала. Пам’ятала тільки те, що сталося за останні два роки її життя. Можливо, в її пам’яті жило кілька фрагментів про чоловіка, якого вона бачила в цій оселі до того, як їй було дозволено приходити до нього лише по суботах і сидіти на протилежному боці старого стола у вологому домі з поганим запахом, побудованому на індіянському кладовищі, де свистіли вітри, стіни хиталися, а стелі нависали надто низько. Стоячи на своїй кухні й дивлячись, як вона споглядає його, Джиммі ніколи ще не почувався таким безпорадним. Він зроду не був таким самотнім або наляканим, як тепер, коли, опустившись навколішки біля Кейті та взявши її рученята в свої руки, дивився на них обох у своїй уяві, немовби літав над кімнатою. І, літаючи над ними, він думав: «О Боже, мені шкода цих двох». Чужі одне одному, в брудній кухні, намагаються виміряти одне одного, силкуються не мати ненависті одне до одного, бо ж вона померла й позмусила їх приліпитися одне до одного, неспроможна знати, що вони, в біса, робитимуть далі.</p>
    <p>Його донечка — це створіння, яке жило, дихало й почасти вже було сформоване, — тепер залежала від нього, подобалось це їм чи ні.</p>
    <p>— Вона всміхається нам із неба, — промовив Джиммі до Кейті. — Вона пишається нами. Справді пишається.</p>
    <p>Кейті запитала:</p>
    <p>— Ти знов повернешся в те місце, де був?</p>
    <p>— Ні, не повернуся. Ніколи.</p>
    <p>— Ти поїдеш кудись іще?</p>
    <p>Тієї миті Джиммі радо погодився б відсидіти ще років із шість у брудній ямі, такій, як «Оленячий острів», або й у гіршому місці, аніж проводити по двадцять чотири години на кухні з незнайомою донькою, з цією невизначеністю майбутнього, із цим — як називати речі своїми іменами — клопотом, на який доведеться потратити залишок своїх молодих років.</p>
    <p>— Нікуди я не поїду, — сказав він. — Я тебе не покину.</p>
    <p>— Мені хочеться їсти.</p>
    <p>Джиммі наче вдарило електричним струмом — о Боже, йому ще й годувати доведеться це створіння. До смерті. Ісусе Христе!</p>
    <p>— Гаразд, — відказав він, відчуваючи, як усмішка затремтіла на його обличчі. — Ми поїмо.</p>
    <empty-line/>
    <p>О шостій тридцять Джиммі з’явився в «Ринковому котеджі», крамниці на перехресті вулиць, якою він володів, і відразу сів за касу та лотерейний автомат, тоді як Піт переносив до кафетерію «Кілмерські пончики» Айзера Ґасвамі й тістечка, кільця із сиром та пиріжки, доставлені з пекарні Тоні Б’юка. Під час затишшя Джиммі наповнив кавою з кавового автомату два величезні термоси й поставив їх на прилавок, де торгували кавою, потому розіклав недільні «Ґлоб», «Геральд» і «Нью-Йорк таймс». Посередині поклав рекламу й комікси, відтак акуратно помістив усе те перед прилавками, де продавалися цукерки, й під касовим апаратом.</p>
    <p>— Сел сказав тобі, коли зможе бути?</p>
    <p>— Не раніше, як о пів на десяту, — сказав Піт. — Його автомобіль зламався, й він зможе приїхати лише міським транспортом, тобто двома лініями метро та автобусом. Та і, як сказав мені, він ще навіть не вдягався.</p>
    <p>— Трясця.</p>
    <p>Близько чверті на восьму їм довелося мати справу з першим напливом покупців, що поверталися з нічної зміни, — це були переважно полісмени, кілька медсестер зі «Святої Регіни» й кілька дівчат, які працювали й підробляли, обслуговуючи нелегальні нічні клуби, розміщені на протилежному боці Бакінгем-авеню в Низині й вище на Роум-Бейсин. Усі вони були стомлені й виснажені, але водночас веселі й напружені. Над ними висіла аура інтенсивної полегкості, немовби всі вони поверталися з поля битви брудні, закривавлені, але не поранені й не покалічені.</p>
    <p>Поки тривала п’ятихвилинна перерва перед новим напливом відвідувачів, Джиммі зателефонував Дру Піджину й запитав, чи бачив той Кейті.</p>
    <p>— Гадаю, вона тут, — сказав Дру.</p>
    <p>— Справді?</p>
    <p>Джиммі відчув нотку надії в своєму голосі й тільки тоді зрозумів, що він стривожений набагато більше, аніж дозволяв собі визнати.</p>
    <p>— Певно, що так, — сказав Дру. — Зачекай, піду з’ясую.</p>
    <p>— Наперед тобі дякую, Дру.</p>
    <p>Він слухав, як відлунює важка хода Дру по твердій підлозі коридору, й водночас переводив у гроші два обтріпані чеки, що їх подала йому стара леді Гармон, намагаючись не моргати, щоб не струсити сльози, які потекли в Джиммі від різкого запаху парфумів старої. Він почув, як Дру повертається до телефона, й відчув, як затремтіло в нього щось у грудях, коли повернув старій леді її п’ятнадцять баксів і на прощання помахав їй рукою.</p>
    <p>— Джиммі?</p>
    <p>— Я тут, Дру.</p>
    <p>— Пробач. Це Даяна Сестра заночувала тут, у нас. Вона й тепер лежить долі у спальні Ів. Але Кейті там немає.</p>
    <p>Тріпотіння в грудях Джиммі зупинилося й завмерло, неначе придавлене пінцетом.</p>
    <p>— Ти не переживай, це не проблема.</p>
    <p>— Ів сказала, що Кейті висадила їх тут, біля стовпа на дорозі, але не сказала, куди сама їде.</p>
    <p>— Гаразд, чоловіче. — Джиммі надав своєму голосові удаваної веселості. — Я її знайду.</p>
    <p>— Може, в неї з кимось побачення?</p>
    <p>— Їй дев’ятнадцять, Дру. Хіба порахуєш тих, із ким вона зустрічається?</p>
    <p>— Свята правда, — відказав Дру, позіхаючи. — Скажімо, Ів одержує стільки телефонних дзвінків від різних хлопців, що можна скласти їхній реєстр.</p>
    <p>Джиммі витиснув із себе сміх.</p>
    <p>— Ще раз дякую тобі, Дру.</p>
    <p>— Завжди радий допомогти тобі. Тримайся, Джиммі.</p>
    <p>Джиммі повісив слухавку й потім довго дивився на диск, ніби чекав від нього якоїсь допомоги. Це не вперше Кейті не ночувала вдома. І навіть не вдесяте. Не раз також вона не приходила вранці на роботу, але й у першому, і в другому випадку вона зазвичай телефонувала. Та що, як вона зустріла чарівного молодика, схожого на кінозірку?.. Джиммі не так далеко відійшов від своїх двадцятьох, щоб не пам’ятати, як це буває. І хоч він ніколи не показав би Кейті, що заплющує очі на такі вчинки, у своєму серці він міг гіпокритично не осуджувати їх.</p>
    <p>Дзвінок, прив’язаний до цвяха, вбитого над дверима, дзеленькнув, і Джиммі, піднявши голову, побачив, як до крамниці увійшов гурт акуратно причесаних жінок, які поверталися з церкви й базікали про дощовий ранок, проповідь священика та сміття на вулицях.</p>
    <p>Піт підняв голову від гастрономічного прилавка й витер руки рушником, яким обтирав стіл для пакування куплених продуктів. Далі виклав на прилавок повну коробку хірургічних рукавичок, а тоді сів за другий касовий апарат. Нахилившись до Джиммі, він промовив:</p>
    <p>— Готуйся до пекла.</p>
    <p>І другий гурт святенниць з’явився слідом за першим.</p>
    <p>У неділю вранці Джиммі не працював близько двох років, тож забув, на який зоопарк може тоді перетворитися крамниця. Піт мав слушність. Сиві фанатички, які приходять на семигодинну месу до Святої Цецилії, коли нормальні люди сплять, переносять свій біблійний крамничний ентузіазм до крамниці Джиммі, пустошачи таці з пиріжками та пончиками, дудлячи каву, випиваючи молочні коктейлі, наполовину зменшуючи кількість газет на стендах. Вони зачіпали вітрини й наступали на пластикові торбинки з чіпсами та горіхами, які падали їм під ноги. Вони викрикували замовлення гастрономічних продуктів, вимагали лотерейні квитки, замовлення на «Пол-Молс» і «Честерфілд», анітрохи не тримаючись своєї черги. І хоч позаду тиснули нові сиві або голомозі відвідувачі, ці перші затримувалися біля прилавка нескінченно довго, рахуючи свої мідяки, розпитуючи про родини Джиммі та Піта й не поступаючись чергою тим, котрі все гучніше галасували позад них.</p>
    <p>Подібного хаосу Джиммі не пам’ятав відтоді, як востаннє побував на ірландському весіллі з відчиненим баром, і коли нарешті, подивившись на годинник, що показував восьму годину сорок п’ять хвилин, він завважив, як останній з відвідувачів вийшов надвір, відчув, що футболка просякла потом під його светром, а светр глибоко в’ївся в шкіру. Він подивився на результат бомби, що вибухнула в його крамниці, а тоді на Піта й відчув несподіваний наплив дружніх і братерських почуттів до цього чоловіка, який уже витримав натиск полісменів, медсестер і повій о сьомій годині п’ятнадцять хвилин, так ніби вони з Пітом піднялися на новий рівень дружби, переживши навалу зажерливої старечі, що накотилася на них о восьмій ранку.</p>
    <p>Піт подарував йому стомлену усмішку.</p>
    <p>— Тепер відпочинемо з півгодини? Ти дозволиш мені вийти й покурити?</p>
    <p>Джиммі засміявся, його опанувала несподівана дивна гордість за невеличкий бізнес, який він зумів налагодити в своєму кварталі.</p>
    <p>— Не взяв тебе кат, Піте, можеш викурити цілу пачку.</p>
    <p>Він підмів у проході, розставив на полицях молочні продукти й розкладав на тацях пиріжки та пончики, коли задзвенів дзвоник і повз прилавок пройшли Бренден Гарріс і його молодший брат Німий Рей, прямуючи до тих поперечних проходів, де продавався хліб, пральні порошки, тістечка та чай. Джиммі клопотався коло обгортання тістечок та пончиків і пожалкував, що дозволив Пітові взяти коротку перерву, адже Піт тепер дуже згодився б йому тут, поруч.</p>
    <p>Джиммі підвів очі й спостеріг, що Бренден дивиться поверх полиць, прагнучи щось побачити біля кас, так ніби він хотів або щось поцупити в крамниці, або когось там побачити. Протягом якоїсь ірраціональної секунди Джиммі подумав, чи не слід йому звільнити Піта за незаконну торгівлю в крамниці. Одначе стримався, пригадавши, що Піт заприсягся, дивлячись йому у вічі, що ніколи не підведе Джиммі й не зведе нанівець працю його життя. Джиммі знав, що він каже правду, бо якщо ти не Великий Чаклун усіх брехунів, то ніколи не зможеш набрехати Джиммі, коли він дивиться тобі у вічі й ставить пряме запитання; він знав кожен посмик і кожен порух ока, хоч би який малопомітний, що виказав би тебе. Він навчився цього, спостерігаючи за батьком, що мав звичай давати п’яні обіцянки, яких зроду не виконував, — і тепер Джиммі розпізнавав брехню, хоч би як ретельно її ховали. Отже, Джиммі пам’ятав, як Піт дивився йому в вічі та присягався, що ніколи не підведе його, й знав, що це правда.</p>
    <p>Але що там хоче побачити Бренден? Невже він такий дурний, що сподівається щось поцупити? Джиммі знав Бренденового батька Правильного Рея Гарріса, той також був псих, отже примітивність мислення в них у крові, але треба зовсім схибнутися, щоб спробувати пограбувати крамницю на лінії Східного Бакінгема — Низини/Пагорбів разом зі своїм тринадцятирічним німим братом. До того ж якщо хтось і мав якусь клепку в тій родині, Джиммі, хоч і неохоче, визнавав таку можливість за Бренденом — сором’язливим, але дуже вродливим хлопцем. Джиммі давно зрозумів різницю між тим, хто тримається спокійно, бо не знає значення багатьох слів, і тим, хто вбирає усе в себе, спостерігаючи й слухаючи. Бренден був наділений цією особливістю; ви відчували, що він розуміє людей надто добре, й це знання примушувало його нервуватися.</p>
    <p>Він обернувся до Джиммі, і їхні погляди зустрілися. Хлопець подарував Джиммі нервовий дружній погляд, уклавши в нього надто багато значення, ніби намагався не виявити тих турбот, що заповнювали йому мозок.</p>
    <p>— Брендене, допомогти тобі? — запитав Джиммі.</p>
    <p>— Ой ні, містере Маркус, я лише хочу знайти отой ірландський чай, який так полюбляє моя мати.</p>
    <p>— Чай «Баррі»?</p>
    <p>— Атож, саме його.</p>
    <p>— У наступному проході.</p>
    <p>— Щиро дякую.</p>
    <p>Джиммі сів до каси саме тоді, коли повернувся Піт, за яким тягся сморід поквапно скрученої, викуреної цигарки.</p>
    <p>— Коли ж повертається на службу Сел? — запитав Джиммі.</p>
    <p>— Будь-якої хвилини тепер. — Піт обернувся назад до полиці, заваленої клаптями чекового паперу, й зітхнув: — Джиммі, він такий неповороткий.</p>
    <p>— Сел? — Джиммі спостерігав, як Бренден спілкується з братом мовою знаків, стоячи посеред центрального проходу, — Бренден тримав коробку з чаєм «Баррі» в себе під пахвою. — Чоловіче, йому ось-ось вісімдесят вийде.</p>
    <p>— Я знаю, <emphasis>чому</emphasis> він неповороткий, — сказав Піт. — Я сказав просто так. Бо якби о восьмій за прилавком стояли не ти і я, а ми із Селом, то й досі не впоралися б.</p>
    <p>— Тому я й ставлю його лише на короткий час. Проте сьогодні вранці повинні були б працювати не ми з тобою й не ти із Селом, а ви з Кейті.</p>
    <p>Бренден і Німий Рей підійшли до прилавка, й Джиммі побачив, як щось спалахнуло на Бренденовому обличчі, коли промовив ім’я дочки.</p>
    <p>Піт вийшов з-поза сигаретної полиці й запитав:</p>
    <p>— Брендене, ти все знайшов?</p>
    <p>— Я… я… я… — заникуючись, відповів Бренден і подивився на свого малого брата. — Думаю, що так. Дозвольте мені переговорити з Реєм.</p>
    <p>Руки хлопців знов замиготіли, й обидва перемовлялися так швидко, що Джиммі навряд чи зрозумів би їх, навіть якби ті користувалися словами. Мовчазне обличчя Рея було при цьому нерухоме, мов кам’яне, тоді як руки його були наелектризовані й живі. Джиммі він завжди здавався похмурим підлітком, більше схожим на матір, аніж на батька, його бліде обличчя неначе завжди кидало виклик. Одного разу Джиммі сказав про це Аннабет, і вона звинуватила його в упередженому ставленні до інвалідів, але він не думав, що річ у цьому, — на мертвотному обличчі Рея та в його мовчазному роті жило щось таке, що Джиммі хотілося б вибити молотом.</p>
    <p>Хлопці перестали смикатися головами, й Бренден нахилився на полицю з цукерками, узяв там іриску Колмена, примусивши Джиммі знову пригадати свого батька та як від нього смерділо, коли він працював на цукерковій фабриці.</p>
    <p>— А можна мені ще «Ґлоб» узяти? — запитав Бренден.</p>
    <p>— Авжеж, — промовив Піт, дописуючи цю назву в рахунок.</p>
    <p>— А я думав, Кейті працює в неділю, — сказав Бренден і простягнув Пітові десятку.</p>
    <p>Замкнувши касу, Піт підняв брови.</p>
    <p>— Брендене, тобі подобається дочка мого хазяїна?</p>
    <p>Бренден опустив очі.</p>
    <p>— Ні, ні, ні. — Він засміявся, і сміх той завмер, щойно вилетів з його рота. — Я лише здивувався, бо звичайно бачив її тут.</p>
    <p>— Її маленька сестра прийме сьогодні перше причастя, — сказав Джиммі.</p>
    <p>— Надін? — Бренден зиркнув на Джиммі, надто широко розплющивши очі й так само широко всміхаючись.</p>
    <p>— Надін, — підтвердив Джиммі, дивуючись, що Бренден відразу пригадав її ім’я. — Авжеж, вона.</p>
    <p>— То привітайте її від мене та від Рея.</p>
    <p>— Аякже, Брендене, привітаю.</p>
    <p>Бренден опустив очі на прилавок і кілька разів кивнув головою, коли Піт зачинив бар, де подавали чай із цукерками.</p>
    <p>— Я радий був, хлопці, побачити вас. До побачення, Рею.</p>
    <p>Рей не дивився на брата, коли той говорив, але він пішов за ним, коли Бренден сказав «ходімо». Джиммі пригадав, що люди, як велося, забували про Рея: він не був глухий, лише німий, бо Джиммі був переконаний, що мало хто з людей, які жили по сусідству, зустрічався з таким явищем раніше.</p>
    <p>— Послухай-но, Джиммі, — сказав Піт, коли брати пішли. — Можна поставити тобі одне запитання?</p>
    <p>— Давай.</p>
    <p>— Чому ти так ненавидиш цього хлопця?</p>
    <p>Джиммі стенув плечима.</p>
    <p>— Я не знаю, чоловіче, чи це справді ненависть. Я тільки… А тобі не здається німота цього малого розбишаки трохи дивною?</p>
    <p>— А, ти про нього, — сказав Піт. — Атож, це дивний хлопець, який завжди поглядає так, наче він помітив щось у тебе на обличчі й готується видерти його. Ти звернув на це увагу? Але я говорив не про нього, а про Брендена. Бо мені цей хлопець подобається. Він скромний і пристойний, невже ти зі мною не згоден? Ти помітив, як він часто розмовляє з братом мовою жестів, хоч і не має в цьому потреби? Так ніби хоче показати братові, що він не сам-один. Це добре. Але Джиммі, чоловіче, ти дивишся на нього таким поглядом, ніби хочеш відчикрижити його носа й засунути йому в рот.</p>
    <p>— Неправда.</p>
    <p>— А таки правда.</p>
    <p>— Невже ти так думаєш?</p>
    <p>— Саме так я й думаю.</p>
    <p>Джиммі подивився пове&#180;рх лотерейного апарата крізь запилюжене вікно на Бакінгем-авеню, яка лежала сіра й волога під уранішнім сонцем. Він відчував, як клята сором’язлива усмішка Брендена Гарріса лоскоче йому кров.</p>
    <p>— Джиммі, я лише пожартував з тебе. Я не хотів тебе образити…</p>
    <p>Джиммі відвернув голову від Піта й глянув у вікно.</p>
    <p>— А ось і Сел, — промовив він. Старий човгав по авеню, наближаючись до них. — Майже вчасно, хай йому грець.</p>
   </section>
   <section>
    <title>
     <p>6</p>
     <p>Бо воно в нього розбилося</p>
    </title>
    <p>Неділя Шона Дівайна — його перший робочий день після тижневої перерви — почалася, коли він рвучко пробудився зі сну, вихоплений з нього дзеленчанням будильника, яке наповнило його відчуттям безповоротності, немов дитину, що виходить із матки й знає, що зроду туди не повернеться. Він не міг пригадати багато конкретних подробиць — пам’ятав лише кілька не пов’язаних між собою деталей і мав таке відчуття, що суцільної оповіді він не бачив <emphasis>уві сні</emphasis>. А проте вона вгородилася, наче бритва, в потилицю й не відпускала його уяву весь ранок.</p>
    <p>Його дружина Лорен була в тому сні, й він досі чув запах її тіла. Вона мала розтріпане волосся кольору мокрого піску, темніше й довше, ніж у житті. На ній був мокрий білий купальний костюм. Тіло мало темну засмагу, до голих гомілок та пальців на ногах прилип пісок. Вона пахла морем і сонцем. Сидячи на колінах у Шона, цілувала його в ніс, лоскотала йому горло своїми довгими пальцями. Вони розташувалися на ґанку пляжного будинку, й Шон міг чути шум прибою, хоч і не бачив ніякого океану. Там, де мав бути океан, бовванів порожній телевізійний екран завбільшки з футбольне поле. Коли Шон дивився в нього, то бачив лише своє віддзеркалення, без Лорен, так ніби він обіймав порожнє повітря.</p>
    <p>Але в руках він відчував її тепле тіло.</p>
    <p>Потім його пам’ять зберегла, як він стояв уві сні на даху будинку, а замість тіла Лорен тримав у руках гладенький металевий флюгер. Він обіймав той флюгер, а внизу зяяла глибока яма, й на причалі стояла яхта. Далі він побачив себе голим у ліжку з жінкою, якої ніколи раніше не зустрічав. Доторкаючись до неї, Шон відчував, за якоюсь дивною логікою сновидіння, що Лорен перебуває в сусідній кімнаті й спостерігає за ними по відео. Тим часом крізь вікно проломилася чайка, уламки скла розсипалися по ліжку, й Шон, уже одягнений, нахилився над ним.</p>
    <p>Чайка глибоко зітхнула й промовила:</p>
    <p>— У мене болить шия, — і Шон прокинувся, перш ніж устиг сказати: «Бо вона в тебе зламана».</p>
    <p>Він прокинувся, але сон усе ще важко перекочувався в його мозку, його пушинки застрягли під повіками й приліпилися на верхній частині язика. Він тримав очі заплющеними, а тим часом будильник не вгавав. Шон гадав, це новий сон, і він досі спить, а дзвінок лунає лише в його уяві.</p>
    <p>Нарешті він розплющив очі. Відчуття твердого тіла незнайомої жінки й запах моря, який ішов від тіла Лорен, іще якийсь час залишалися в тканині його мозку. До нього раптом дійшло, що це не сон, не кінофільм, не сумна-пресумна пісня.</p>
    <p>Це були ті самі простирадла, те саме ліжко, та сама порожня бляшанка з-під пива на його підвіконні, те саме сонце в його очах, той самий дзвінок будильника на столику біля ліжка. Це крапав кран, якого він забув закрутити. Це було його життя, що належало тільки йому.</p>
    <p>Шон вимкнув будильник, але не відразу підвівся з ліжка. Він ще не хотів піднімати голову, бо не хотів з’ясовувати, чи вона не болить із похмілля. Якщо це так, то перший день на службі видасться йому вдвічі довшим, а він і без того, напевно, буде тривалим після тижневої відсутності Шона, з усією тією гидотою, яку він муситиме проковтнути, й жартами, що їх йому доведеться вислухати на свою адресу.</p>
    <p>Він лежав і слухав вуличний гомін. Із-за сусідніх дверей, де жили наркомани, долинав звук від телевізора, який не вимикався цілісінький день. Під стелею хурчав вентилятор, а в кутку тихо гуділи мікрохвильова піч і холодильник. Гуділи увімкнені комп’ютери. Гуділи мобільні телефони, гуділи кухня та вітальня, а знадвору з боку вокзалу та житлових кварталів Фаней-Гайтс і Низини було чути безперервний гул.</p>
    <p>Усе гуло й гуділо цими днями. Усе було плинне та швидке. Кожен мусив пристосуватися до цього світу, рухатися разом із ним, зростати.</p>
    <p>Коли, в біса, це почалося?</p>
    <p>Власне, більш нічого він не хотів знати. Коли пришвидшився ритм подій, що примусив Шона дивитись на людські спини?</p>
    <p>Він заплющив очі.</p>
    <p>Коли його покинула Лорен.</p>
    <p>Саме тоді.</p>
    <empty-line/>
    <p>Бренден Гарріс подивився на телефон, йому хотілося, щоб він задзвонив. Кейті спізнюється на дві години. Він не дуже й дивувався, бо час і Кейті ніколи не відзначалися узгодженістю, але ж сьогоднішній день не є звичайним. Бренден мріяв вирушити в дорогу. Де ж вона, якщо її немає на службі? Вони домовилися, що вона зателефонує Бренденові з роботи, піде на перше причастя своєї зведеної сестри, а потім вони зустрінуться. Але Кейті не прийшла на службу. І не зателефонувала йому.</p>
    <p>Сам він не міг подзвонити їй. Це дуже ускладнювало їхні стосунки від першого вечора, коли вони покохалися. Кейті зазвичай перебувала не більш як у трьох місцях — у Боббі О’Доннела в перші дні її знайомства з Бренденом, у тому помешканні, де вона виросла разом із батьком, мачухою та двома зведеними сестрами, або в помешканні вище, де жили її божевільні дядьки, двоє з яких, Нік і Вел, мали славу неприторенних психопатів і не вміли владати своїми імпульсами. До всього її батько Джиммі Маркус люто ненавидів Брендена без будь-якої логічної причини для Кейті та її хлопця. І дівчина не мала підстав думати інакше — скільки пам’ятала себе, завжди чула від батька: «Тримайсь якнайдалі від Гаррісів, бо як приведеш бодай одного з них у хату — ти мені не дочка».</p>
    <p>Кейті розповідала про батька, як чоловіка розумного, але одного вечора зі слізьми на очах сказала Бренденові: «Він стає як дурний, коли мова заходить про тебе. Як дурний. Якось він напився й почав базікати про те, як любив мою маму, як дуже вона любила мене й таке інше, а далі як засичить: “Ці паскудні Гарріси, Кейті, нікчемні вони людці, просто сміття”».</p>
    <p>Сміття. Від цього слова в Брендена боляче закалатало серце.</p>
    <p>— «Тримайся від них, Кейті, якнайдалі. Лише про це я тебе прошу. Будь ласка».</p>
    <p>— Тоді чому ти прихилилася до мене? — запитав Бренден.</p>
    <p>Вона обкрутилася в його обіймах і сумно всміхнулась до нього.</p>
    <p>— А ти цього не знаєш?</p>
    <p>Правду кажучи, Бренден цього не знав. Кейті була всім. Вона була богиня. А Бренден був лише Бренденом.</p>
    <p>— Ні, не знаю.</p>
    <p>— Ти добрий.</p>
    <p>— Справді?</p>
    <p>Вона кивнула головою.</p>
    <p>— Брендене, я бачила тебе з Реєм, матір’ю, з чужими людьми надворі, й ти завжди здавався мені дуже добрим.</p>
    <p>— Існує багато добрих людей.</p>
    <p>— Існує багато люб’язних людей. А це не одне й те саме.</p>
    <p>І Бренден, думаючи про це, мусив визнати, що протягом усього свого життя він ніколи не зустрічав людини, яка ставилася б до нього неприязно. Усі вважали, що Гаррісові діти — хороші хлопці. Бренден ніколи не мав ворогів, ні з ким не бився після школи й не пам’ятав, коли востаннє чув грубе слово на свою адресу. Можливо, це й справді тому, що він добрий. І можливо, справді, як казала Кейті, така риса вдачі — рідкість. А може, він був просто хлопцем, який не дратував людей.</p>
    <p>Хіба крім батька Кейті. І то була загадка. А сумніватися в ставленні Джиммі Маркуса до Брендена не доводилося. Той його ненавидів.</p>
    <p>Лише півгодини тому Бренден відчув цю ненависть у крамниці містера Маркуса — тиху й стриману ненависть, що йшла від нього, наче вірусна інфекція.</p>
    <p>Він відчув себе безпорадним перед нею. Повертаючись додому, він не міг дивитися на Рея й повсякчас спотикався, так його бентежила ця ненависть. Він почувався брудним, так ніби його волосся було давно не мите, а голова всипана гнидами. Тим паче, що цей факт він ніяк не міг пояснити — Бренден зроду не робив нічого лихого містерові Маркусу, він майже не знав цього чоловіка. Він дивився на Джиммі Маркуса й розумів, що той не став би гасити полум’я, якби воно його охопило.</p>
    <p>Бренден не міг зателефонувати Кейті на один з її телефонів — ану ж як вони мають там апарат, що визначає номери? Вони здивуються — чого це ненависний Бренден Гарріс телефонує їхній Кейті. Він мав намір подзвонити їй тисячу разів, але думки про те, що на протилежному кінці дроту може нарватися на містера Маркуса, чи Боббі О’Доннела, чи одного з тих психованих братів Севіджів, було досить, щоб він знову поклав слухавку на місце.</p>
    <p>Бренден не знав, кого йому боятися більше. Містер Маркус був звичайний собі чоловік, власник крамниці на розі вулиці, до якої Бренден ходив протягом половини свого життя, але було в тому чоловікові щось іще — крім його очевидної ненависті до Брендена, — таке, що могло збентежити людину, спроможне заподіяти їй щось лихе, хоч що саме, Бренден не знав, але щось таке, що примушувало стишувати голос у присутності цього чоловіка й не зустрічатися з ним поглядом. Щодо Боббі О’Доннела, то він був саме той чоловік, який жив невідомо з чого, і, щоб не зустрітися з ним, ви переходили на протилежний бік вулиці. А щодо братів Севіджів, то ті були планетною системою, віддаленою від нормальних, прийнятних стосунків на сотні світових літ. Найбожевільніші, найпридуркуватіші йолопи, яких будь-коли народжувала Низина. Щоб перелічити, яка кількість поглядів і слів могла вивести їх з рівноваги, знадобилася б книга завтовшки зі Святе Письмо. Їхній батько, теж бовдур несосвітенний, настругав зі своєю хворобливою святенницею дружиною безліч дітлахів, одного за одним через кожні одинадцять місяців. Брати росли в жахливій тісноті в одній кімнаті поруч із надземною залізницею, яка нависала над Низиною, затуляючи сонце, аж поки її не знесли, Бренден тоді ще був малюком. Підлога в їхньому помешканні була нахилена на схід, а потяги гуділи за вікном братів двадцять одну годину з двадцяти чотирьох кожної проклятої доби, струшуючи триповерховий будиночок із такою силою, що іноді брати випадали з ліжка й прокидалися вранці навалені в одну купу, зустрічаючи ранок роздратованими, як водяні пацюки, й пісяли один на одного, щоб почати новий день окремо.</p>
    <p>Бувши дітьми, вони не мали індивідуальності в своєму зв’язку із зовнішнім світом. Вони були просто Севіджами, такою собі сумішшю кінцівок та сплутаного волосся, й рухалися у хмарі пилюки, як тасманійський диявол. Ви бачили, як котиться на вас курява, й відступали вбік, сподіваючись, що ця хмара затягне в себе когось іншого, перш ніж досягне до вас або пролетить мимо, одержима власними похмурими психозами.</p>
    <p>Та що там казати, до того як Бренден почав таємно зустрічатися з Кейті, він навіть не знав, скільки всього було братів Севіджів, а він же виріс у Низині. Йому про це розповіла Кейті: Нік був найстарший, років із шість тому він подався відбувати свої щонайменше десять років у Волполі; Вел був наступний і, зі слів Кейті, найприємніший; потім ішли Чак, Кевін, Ел (якого зазвичай плутали з Велом), Джерард, який щойно вийшов із Волпола, й нарешті Скотт, материн улюбленець, коли він був зовсім малим і мати була жива. Потім він єдиний з-поміж братів одержав диплом про закінчення коледжу і єдиний, що не жив удома на першому й третьому поверхах, які брати привласнили після того, як повиганяли з дому колишніх власників, так їх перелякавши, що ті переселилися до іншого штату.</p>
    <p>— Я знаю про їхню погану славу, — сказала Кейті Бренденові, — але насправді вони хороші хлопці. Хіба окрім Скотта. Він і справді навряд чи може комусь сподобатися.</p>
    <p>Оце тобі й «нормальний» Скотт.</p>
    <p>Бренден зиркнув на свого годинника, потім на дзиґарі над ліжком, на телефон і на своє ліжко. Учора вночі він засинав отут, дивлячись на потилицю Кейті й рахуючи там біляві волосинки. Простягши тоді руку через її стегно й поклавши долоню на її теплий живіт, він з насолодою вдихав пахощі її волосся, легких парфумів і поту.</p>
    <p>Аж ось ізнову звів очі на телефон.</p>
    <p>Ну, задзвони, нехай тобі чорт! Задзвони.</p>
    <empty-line/>
    <p>Двоє хлопчаків знайшли автомобіль і зателефонували на номер 911. Той, хто заговорив у слухавку, засапався від хвилювання, щойно переконався, що його чують на тому кінці.</p>
    <p>— Тут стоїть автомобіль із кров’ю всередині та відчиненими дверцятами, і…</p>
    <p>Оператор, який чергував на телефоні 911, урвав монолог і запитав:</p>
    <p>— Де стоїть автомобіль?</p>
    <p>— У Низині, — сказав хлопець. — Біля В’язничного парку. Ми з другом знайшли його.</p>
    <p>— Яка це вулиця?</p>
    <p>— Сідней-стрит, — видихнув хлопець у телефон. — Тут кров, а дверцята відчинені.</p>
    <p>— Як тебе звуть, синку?</p>
    <p>— Він хоче знати її ім’я, — сказав хлопець своєму другові. — Він назвав мене «синку».</p>
    <p>— Синку, назви мені своє ім’я, — повторив оператор. — Як тебе звати?</p>
    <p>— Ми тут зовсім випадково, дядьку, — ухилився хлопець від прямої відповіді. — Прощавайте.</p>
    <p>Хлопець повісив слухавку, а оператор побачив на своєму комп’ютері, що дзвінок надійшов із платного телефона, який стояв на розі Кілмер і Нозер-стрит у Низині у Східному Бакінгемі, десь за півмилі від того місця, де був вхід із Сідней-стрит до В’язничного парку. Він передав інформацію черговому, й черговий послав загін на Сідней-стрит.</p>
    <p>Один із патрульних зателефонував до відділка й попросив надіслати підкріплення — одного або двох криміналістів і кількох фахівців з убивств. Йому здавалося, вони будуть потрібні.</p>
    <p>— Тридцять третій, ви знайшли тіло?</p>
    <p>— Поки що ні, черговий.</p>
    <p>— Тридцять третій, чому ви просите надіслати фахівців з убивств, якщо тіла не знайдено?</p>
    <p>— Дивлюсь на цей автомобіль і передчуваю — тіло ось-ось знайдемо.</p>
    <empty-line/>
    <p>Свій перший робочий день Шон розпочав після перерви, припаркувавшись на Крешент і обминувши синю загороджувальну стрічку на її перехресті із Сідней-стрит. Синя загороджувальна стрічка була позначена етикеткою Бостонського департаменту поліції, бо його представники першими прибули на місце подій, утім із розмов, підслуханих по рації, коли Шон їхав сюди, він збагнув, що справу цю доручать розслідувати відділові вбивств штату, який перебував під його безпосереднім керівництвом.</p>
    <p>Автомобіль, як він зрозумів, знайшли на Сідней-стрит, тобто в районі юрисдикції міста, але кривавий слід тягся до В’язничного парку, що, як заповідна територія, підлягав юрисдикції штату. Шон пройшов униз по вулиці Крешент понад краєм парку, й перше, що він помітив, була вантажівка служби вбивств, припаркована в центрі кварталу.</p>
    <p>Підійшовши ближче, він побачив свого сержанта Вайті Паверса, що стояв за кілька кроків від автомобіля з відчиненими дверцятами. Соза й Коннолі, яких включили до відділу вбивств лише минулого тижня, з філіжанками кави в руках оглядали кущі біля входу в парк. Далі на гравійній доріжці стояли машини патрульних служб і автомобіль кримінологів, які сердито визиралися на Созу й Коннолі: можливі докази було затоптано, й повсюди валялися кришечки від їхніх паперових стаканчиків.</p>
    <p>— Привіт, поганий хлопцюго, — здивовано піднявши брови, мовив Вайті Паверс. — Тебе вже викликали на службу?</p>
    <p>— Атож, сержанте, — відповів Шон. — Хоч у мене тепер немає партнера. Адольф у відпустці.</p>
    <p>Вайті Паверс кивнув головою.</p>
    <p>— Твої пальці придавило дверима, й тобі запропонували несподіваний спосіб лікуватися. — Він обняв Шона. — Ти будеш зі мною, еге? Поки закінчиться термін твого випробування.</p>
    <p>Вони поклали, що Вайті стежитиме за Шоном, допоки начальство вирішить, відповідає він своїм високим стандартам чи ні.</p>
    <p>— Цей вік-енд здавався таким спокійним, — сказав Вайті, підштовхуючи Шона до відчинених дверцят автомобіля. — Округа була тихою, як мертвий кіт. Когось ударили ножем у Паркер-Гілл, ще одне поранення у Бромлі-Гіт, і кілька учнів коледжу влаштували бійку за пляшку з пивом в Олстоні. Проте жодне з поранень не було фатальним, і всі ці випадки підпорядковувалися містові. За винятком випадку в Паркер-Гілл. Але той чоловік самостійно дійшов до санітарної частини з ножем, який стримів у нього з-під ключиці, ще й запитав у чергової сестри, де вони тримають автомат із кока-колою.</p>
    <p>— І вона сказала йому? — запитав Шон.</p>
    <p>Вайті всміхнувся. Він був одним із найталановитіших працівників у відділі вбивств, тому всміхався охоче й часто. Його, либонь, несподівано викликали на службу, бо одягнений він був у спортивні штани та хокейну куртку свого сина, бейсбольна шапочка зсунулася на потилицю, різнобарвні кеди були взуті босоніж, а поліційний значок теліпався поверх джерсі.</p>
    <p>— Мені подобається твоя сорочка, — промовив Шон, і Вайті обдарував його ще однією ледачою усмішкою, коли над ними, вилетівши з парку, шугонула птаха й зловісно каркнула над Шоновою спиною.</p>
    <p>— Півгодини тому, чоловіче, я лежав на своїй канапі.</p>
    <p>— Дивився мультики?</p>
    <p>— Ні, боротьбу. — Вайті показав на зарості, за якими починався парк. — Думаю, десь там ми знайдемо труп. Але врахуй, що ми тільки-но розпочали пошуки, й Фріл каже, поки не знайдемо тіло, жертву треба занести до списку зниклих осіб.</p>
    <p>Птаха знову зробила над ними коло, цього разу трохи нижче. Її гучне каркання проникло Шонові в мозок і відгукнулося тремтінням у всьому тілі.</p>
    <p>— Проте шукати доведеться нам? — запитав Шон.</p>
    <p>Вайті кивнув головою.</p>
    <p>— Якщо тільки вона не втекла до міста, де її й порішили.</p>
    <p>Шон подивився вгору. Птаха мала велику голову й короткі лапки під білими грудьми із сірою смугою посередині. Шон не впізнав її породу, бо не дуже добре тямив у тому.</p>
    <p>— Що це за птах?</p>
    <p>— Кільчастий водомороз, — відповів Вайті.</p>
    <p>— Не бреши.</p>
    <p>Вайті підняв руку вгору.</p>
    <p>— Присягаюся Богом, чоловіче.</p>
    <p>— Ти забагато дивився в дитинстві передач «Царства дикої природи», еге?</p>
    <p>Птаха знову зловісно каркнула, й Шон хотів уже підстрелити її.</p>
    <p>— Подивишся автомобіль? — запитав Вайті.</p>
    <p>— Чому ти сказав «вона»? — промовив Шон, пірнувши під жовту стрічку, що оточувала місце злочину, й попрямував до автомобіля.</p>
    <p>— Технічна експертиза знайшла в бардачку паспорт. Автомобіль належить Кетрін Маркус.</p>
    <p>— Прокляття, — сказав Шон.</p>
    <p>— Ти її знаєш?</p>
    <p>— Схоже, це дочка чоловіка, з яким я знайомий.</p>
    <p>— Близько знайомий?</p>
    <p>Шон похитав головою.</p>
    <p>— Ні, ми просто вітаємось як сусіди.</p>
    <p>— Ти правду кажеш? — запитав Вайті, ніби вже тепер хотів почати розслідування.</p>
    <p>— Атож, цілковиту правду.</p>
    <p>Вони підійшли до автомобіля. Вайті показав на відчинені дверцята, а представниця технічного відділу відступила назад і розкинула руки, затуляючи машину.</p>
    <p>— Ви тільки нічого не торкайтеся, хлопці. Хто розслідуватиме справу?</p>
    <p>— Я, — відповів Вайті. — Парк перебуває в юрисдикції штату.</p>
    <p>— Але автомобіль належить містові.</p>
    <p>Вайті показав на бур’яни.</p>
    <p>— Сліди крові ведуть на територію штату.</p>
    <p>— Я не знаю, — зітхнула технічний експерт.</p>
    <p>— Це вирішить комп’ютер, — сказав Вайті. — А поки що справа належить штатові.</p>
    <p>Шон поглянув на бур’яни, які росли побіля парку, й припустив, що як вони знайдуть тіло, то знайдуть його там.</p>
    <p>— Які маємо результати?</p>
    <p>Технічний експерт позіхнула:</p>
    <p>— Коли ми знайшли машину, дверці були відчинені. Ключі стриміли в запалюванні, фари світилися. Через десять секунд після нашого прибуття, мов за сигналом, акумулятор потік і закаляв днище.</p>
    <p>Над динаміком на дверцях водія Шон помітив пляму крові. Кілька її крапель попало на сам динамік — тепер вони засохли й почорніли. Він присів, обернувся й побачив ще одну пляму на кермі. Третя пляма була довша й ширша за перші дві, вона обгортала дірку від кулі, пробиту у вініловій спинці водієвого сидіння на рівні плеча. Шон знову присів і подивився крізь двері на кущі ліворуч від автомобіля, потім обернув голову, щоб подивитися на зовнішній бік дверцят водія, й побачив там свіжу заглибину.</p>
    <p>Він поглянув на Вайті, й Вайті кивнув головою.</p>
    <p>— Злочинець, певно, стояв біля автомобіля. Дівчина Маркус, якщо це вона, сиділа за кермом і вдарила його дверима. Мерзотник почав стріляти й поцілив її, можливо, в плече, а можливо, в біцепс. Хай там як, а дівчина кинулася навтіки. — Вайті показав на кілька прим’ятих кущів, що вона притоптала ногами. — Вони побігли крізь кущі до парку. Її рана не могла бути тяжкою, бо видно лише кілька крапель крові на кущах.</p>
    <p>— А ми маємо своїх працівників у парку? — запитав Шон.</p>
    <p>— Досі їх було двоє.</p>
    <p>Представниця технічного відділу форкнула:</p>
    <p>— З них було більше пуття, аніж із цих двох?</p>
    <p>Шон і Вайті простежили за її поглядом і побачили, що Коннолі випустив із рук паперового стаканчика з кавою і тепер нахилився, щоб його підняти.</p>
    <p>— Вони в нас новенькі, дай їм звикнути.</p>
    <p>— Доведеться просити допомоги.</p>
    <p>Шон підступив до жінки.</p>
    <p>— Ви знайшли якісь посвідчення особи, крім технічного паспорта?</p>
    <p>— Так. У гамані під водієвим сидінням був дозвіл на керування автомобілем на ім’я Кетрін Маркус. Під пасажирським сидінням лежав рюкзак. Біллі зараз з’ясовує, що там у ньому.</p>
    <p>Шон подивився через капот на чоловіка, на якого кивком голови показала експерт. Він стояв навколішках перед автомобілем, темно-синій рюкзак лежав перед ним.</p>
    <p>— Що там документи кажуть про її вік? — запитав Вайті.</p>
    <p>— Дев’ятнадцять років, сержанте.</p>
    <p>— Дев’ятнадцять, — повторив Вайті, звертаючись до Шона. — І ти знайомий з її батьком? Бідолаха, йому доведеться пережити велике горе, він, либонь, і гадки не має, що сталося з його дочкою.</p>
    <p>Шон обернув голову й побачив, як самітна криклива птаха полетіла в напрямку каналу, а промінь сонця пробився крізь хмари. Він відчував, як пташине скрекотіння проникає в його вушний канал та в мозок, і враз його пронизав спогад про вираз дикої самоти, що його він бачив на обличчі одинадцятирічного Джиммі Маркуса, коли вони майже вкрали той автомобіль. Шон відчував ту самоту тепер, стоячи біля кущів, які вели до В’язничного парку, так ніби двадцять п’ять років, що відокремлювали його від того часу, пролетіли, як комерційна реклама на телебаченні, відчував ту гнітючу, розпачливу самоту, що придавила Джиммі Маркуса, неначе трухлява деревина. Щоб струсити із себе цей спогад, він подумав про Лорен, про Лорен із довгим русявим волоссям, яка заполонила його сьогоднішній сон і пахла морем. Він подумав про ту Лорен, і йому захотілося знову заповзти в тунель того сну, поринути в нього з головою та зникнути.</p>
   </section>
   <section>
    <title>
     <p>7</p>
     <p>У крові</p>
    </title>
    <p>Надін Маркус, молодша донька Джиммі та Аннабет, уперше дістала благословенні дари святого причастя в неділю вранці у церкві Святої Цецилії, що в Східному Бакінгемі, в Низині. Її руки були стиснуті від долонь до пучок, а білий серпанок та біла сукня робили її схожою на дитя-наречену або на сніжного янгола. Вона йшла в процесії через прохід разом із сорока іншими дітьми, легко ковзаючи по підлозі, тоді як інші дівчатка та хлопчаки плентали й спотикалися.</p>
    <p>Принаймні так здавалося Джиммі, й хоч він перший був готовий визнати, що мислить упереджено, коли йшлося про його дітей, він також не сумнівався, що має слушність. Інші діти тепер базікають або горлають, коли їм так хочеться, матюкаються перед своїми батьками, вимагають цього чи вимагають того, не шанують дорослих і дивляться на людей напівзатуманеним, напівгарячковим поглядом наркоманів, які просиділи надто багато часу перед телевізором, комп’ютером або тим і тим. Вони скидалися Джиммі на ртутні кульки, здавалося, кулька застигла на місці, але тут-таки покотилася геть, шарахаючись туди-сюди, розсипаючи сріблясту ртуть. Вони щось просять і зазвичай дістають, а як ні, то просять гучнішим голосом. Якщо відповідь і далі відкидна, починають верещати. І їхні батьки, боягузи жалюгідні, не витримують такого натиску й дають своїм нащадкам усе, чого ті прохають.</p>
    <p>Джиммі й Аннабет любили до нестями своїх дівчат. Вони тяжко працювали, аби мати змогу задовольняти всі їхні забаганки й щоб ті почувалися щасливими та знали, що їх люблять. Але існувала чітка межа між цим та очевидними дурницями, й Джиммі докладав усіх зусиль, аби його дівчата напевно знали, де вона пролягає.</p>
    <p>Варто подивитись на отих двох вишкварків, що саме проминали стілець, на якому сидів Джиммі, на двох малих, які штовхалися, голосно реготали, не звертали уваги на зауваження черниць і зачіпали парафіян. І дехто з дорослих дивився на це поблажливо. Господи. У часи Джиммі батьки виступили б із натовпу, схопили б обох розбишак за волосся, ляснули б їх по дупах і пошепки пообіцяли б, що вдома вони дістануть більше, перш ніж їх відпустити.</p>
    <p>Джиммі ненавидів свого старого батька, не схвалював і колишні методи виховання, але, кат би його взяв, мала б існувати й середня лінія поведінки, якої більшість людей не знаходила. Дитина мала знати, що батьки її люблять, але існують чіткі правила поведінки, й хоч ти й милий малюк, проте це не означає, що можеш робити все, що тобі заманеться.</p>
    <p>Звичайно, ти можеш дотримуватися всіх цих правил, виховати добру дитину, а вона завдасть тобі великих неприємностей. Як сьогодні Кейті. Вона не тільки не з’явилася на роботу, а й, схоже, знехтувала причастя своєї зведеної сестри. Що, в біса, стукнуло їй у голову? Та, мабуть, нічого особливого, й це найнеприємніше.</p>
    <p>Обернувшись, щоб подивитися на Надін, яка йшла між рядами, Джиммі відчув таку гордість, що його гнів на Кейті (разом із невеличкою, але невідчепною тривогою) трохи вгамувався, хоча Джиммі й знав, що він повернеться. Перше причастя було подією в житті католицької дитини — день, коли тебе вдягають у святкові шати й підлещуються до тебе, а потім ведуть до сирної кав’ярні, — й Джиммі вірив у визначні події в житті своїх дітей та хотів, щоб вони їм надовго запам’яталися. Саме тому той факт, що Кейті не прийшла на конфірмацію сестрички, його неабияк стурбував. Їй було дев’ятнадцять років, хай і так, та все одно світ своєї молодшої напівсестрички вона не могла порівняти з хлопцями, вбранням та барами. Джиммі це розумів, тому зазвичай давав Кейті велику волю, але знехтувати таку подію після всього того, що він робив для Кейті, коли вона була молодша…</p>
    <p>Він відчув, як знов розпалюється гнівом, і постановив, що, тільки-но вони зустрінуться, він улаштує Кейті «серйозну розмову» — так називала Аннабет їхні вияснювання стосунків, що часто траплялися протягом двох останніх років.</p>
    <p>Бодай воно все запалося.</p>
    <p>Надін уже майже порівнялася з лавою, на якій сидів Джиммі. Аннабет узяла з неї обіцянку, що та не дивитиметься на батька, коли його проминатиме, щоб не псувати врочистості святого таїнства якоюсь дитячою витівкою, але Надін усе одно подарувала йому погляд — ледве помітний, аби лиш показати Джиммі, що заради любові до нього вона готова ризикнути накликати материн гнів. Надін не звернула уваги на свого діда Тео й шістьох дядьків, які сиділи позаду Джиммі, й батько шанував її за це: вона наблизилася до межі, але не переступила її. Дівчинка скосила своє ліве око, й Джиммі завважив його крізь серпанок. Він привітав донечку, непомітно піднявши три пальці низько над рівнем свого сидіння й нечутно прошепотівши:</p>
    <p>— Привіт!</p>
    <p>Усмішка Надін була чистіша, ніж її серпанок або сукня чи черевички, й Джиммі відчув, як вона вдарила йому в серце, очі та коліна. Жінки, що існували в його житті, — Аннабет, Кейті, Надін і її сестра Сара — могли своєю усмішкою або поглядом так його ослабити, що в Джиммі підгиналися коліна, а з голови йому спадав капелюх.</p>
    <p>Надін опустила очі й нахилила своє маленьке обличчя, щоб приховати усмішку, але Аннабет її помітила. Вона штовхнула Джиммі ліктем між ребрами та лівим стегном, і той обернувсь, почервонівши, до дружини й запитав:</p>
    <p>— Ти чого?</p>
    <p>Аннабет зиркнула на нього так, неначе казала: ось хай тільки додому вернемося, ти в мене дістанеш. Відтак спрямувала погляд уперед і стиснула губи, які лише злегка тремтіли в куточках. Джиммі знав, що досить йому сказати «У тебе проблеми?» своїм невинним, як у малого хлопця, голосом, і Аннабет засміється всупереч атмосфері в церкві, а одним із найбільших обдаровань Джиммі було вміння смішити жінок де завгодно й з чого завгодно.</p>
    <p>Після цього протягом певного часу він не дивився на Аннабет, лише стежив за месою, а потім за обрядом конфірмації, коли кожна дитина вперше в своєму житті приймала облатку в підставлені ковшиком долоні. Він скрутив у трубочку програму конфірмації та став ляпати нею по своєму стегну, унаслідок чого в його долоні вона стала вологою від поту. Джиммі дививсь, як Надін підняла облатку з долоні, поклала її в рот і, опустивши голову, перехрестилась. У цю мить Аннабет притиснулася до чоловіка й прошепотіла йому на вухо:</p>
    <p>— Наша дитинка. Господи, Джиммі, це ж наша дитинка!</p>
    <p>Джиммі обхопив її рукою й міцно пригорнув до себе, прагнучи, щоб такі хвилини в житті тривали довго, щоб ти міг залишатися в них доти, доки не будеш готовий покинути їх, хоч би скільки годин або днів вони тривали. Він обернув голову й поцілував Аннабет у щоку, а вона пригорнулася до нього тісніше, й обоє не відривали очей від своєї донечки — їхнього світлого янгола.</p>
    <empty-line/>
    <p>Хлопець із самурайським мечем стояв на краю парку спиною до В’язничного каналу. Піднявши одну ногу від землі й повільно обертаючись на другій, він тримав меч під дивним кутом позад своєї потилиці. Шон, Вайті, Соза й Коннолі повільно зближалися до нього по траві, запитуючи поглядами один в одного: «Що це за бевзь?» А той і далі поволі обертався й не звертав уваги на чотирьох чоловіків, що, оточивши його, звужували коло. Він підняв меч над головою й почав опускати його перед своїми грудьми. Поліціянти були тепер на відстані двадцятьох футів від нього, а хлопець тим часом обернувся на сто вісімдесят градусів і стояв тепер до них спиною. Шон зауважив, як Коннолі поклав собі руку на праве стегно, розстебнув кобуру й торкнувся руків’я свого «ґлока».</p>
    <p>Аби справа не зайшла надто далеко й хтось не вистрілив чи незнайомець не зробив собі харакірі, Шон прочистив горло й промовив:</p>
    <p>— Даруйте мені, сер. Сер, ви чуєте мене?</p>
    <p>Хлопець із мечем злегка повернув голову, ніби почув Шона, але не припинив свого обертання, яке тепер відбувалося в їхньому напрямку.</p>
    <p>— Сер, ми хочемо, щоб ви поклали свою зброю на траву.</p>
    <p>Хлопець поставив ногу на землю й обернувся до них, його очі розширилися й оглянули кожного з присутніх. На нього були націлені чотири револьвери. Він простяг свого меча, чи то спрямовуючи його на них, а чи віддаючи їм — Шон так і не збагнув, що означав той рух.</p>
    <p>— Ти оглух?! — гаркнув Коннолі. — На землю!</p>
    <p>Шон сказав:</p>
    <p>— Тс-с-с! — І зупинивсь за десять футів від хлопця з мечем, думаючи про плями крові, які вони знайшли на стежці за шістдесят ярдів звідси, знаючи, що ці плями означають. Йому пригадався Брюс Лі, який вимахував мечем завдовжки з невеличкий літак. Проте Брюс Лі був азіат, а цей молодик на вигляд не більш як років двадцяти п’яти, мав білу шкіру, чорне кучеряве волосся та голені щоки, одягнений був у білу футболку, заправлену в сірі спортивні штани.</p>
    <p>Він тепер не ворушився, й Шон не мав сумніву, що лише страх примушував його тримати меч націленим на них, бо мозок його застиг і відмовлявся віддавати команди тілу.</p>
    <p>— Сер, — проказав Шон доволі гостро, щоб примусити хлопця перевести погляд на нього. — Зробіть мені послугу, гаразд? Покладіть меч на траву. Лише розтисніть ваші пальці й дозвольте йому випасти з них.</p>
    <p>— Хто ви, в біса, такі?</p>
    <p>— Ми поліціянти, — сказав Вайті Паверс, показуючи на свій значок. — Бачите? Тому поставтеся до мене, сер, з довірою і дозвольте вашому мечеві впасти.</p>
    <p>— О, звичайно, — мовив хлопець, і меч відразу вислизнув з його пальців, із глухим стуком упавши додолу.</p>
    <p>Шон відчув, що Коннолі зсунувся праворуч і, готовий стрибнути на незнайомця, виставив уперед руку. Прикипівши поглядом до його очей, він запитав:</p>
    <p>— Як тебе звуть?</p>
    <p>— Мене звуть Кент.</p>
    <p>— Вітаю тебе, Кенте. Я офіцер поліції на прізвище Дівайн. Мені треба, щоб ти відступив на два кроки від своєї зброї.</p>
    <p>— Моєї зброї?</p>
    <p>— Від меча, Кенте. Відступи на два кроки назад. А як твоє прізвище, Кенте?</p>
    <p>— Брюер, — сказав хлопець і відступив назад, простягши перед собою руки, наче був переконаний, що зараз вони здіймуть свої револьвери й вистрілять у нього.</p>
    <p>Шон усміхнувся й подивився на Вайті.</p>
    <p>— А тепер, Кенте, розкажи мені, що ти тут робив. Ніби танцював у балеті — так мені здалося. — Він стенув плечима. — З мечем у руках, але ж…</p>
    <p>Кент дивився, як Вайті нахилився й підняв меч, обережно обмотавши хусточкою руків’я.</p>
    <p>— Кендо.</p>
    <p>— А що це таке, Кенте?</p>
    <p>— Кендо — це бойове мистецтво, — пояснив Кент. — Я ходжу на уроки по вівторках і четвергах, а вранці тренуюся. Я просто тренувався. Ото й усе.</p>
    <p>Коннолі зітхнув.</p>
    <p>Соза поглянув на Коннолі.</p>
    <p>— Справді? Ти й побожитися можеш?</p>
    <p>Вайті підніс лезо меча до Шона. Воно було змащене й таке чисте, ніби щойно вийшло з-під преса.</p>
    <p>— Поглянь. — Вайті провів лезом меча по своїй розкритій долоні. — У мене ложки й то гостріші.</p>
    <p>— Його ніколи не гострили, — сказав Кент.</p>
    <p>Шон знову почув, як у його мозку застрекотала та птаха.</p>
    <p>— Кенте, ти давно тут?</p>
    <p>Кент подивився на паркувальний майданчик, що був за сто ярдів позаду них.</p>
    <p>— П’ятнадцять хвилин щонайдовше. Чому ви запитуєте? — Його голос тепер звучав упевненіше, з відтінком обурення. — Офіцере, хіба заборонено практикувати кендо в публічному парку?</p>
    <p>— Ми тут працюємо, — сказав Вайті. — А ти, Кенте, звертаєшся до сержанта.</p>
    <p>— Розкажи нам, де ти був учора ввечері й сьогодні вранці? — запитав Шон.</p>
    <p>Кент знову занервувався, напружуючи пам’ять і стримуючи подих. Він на мить заплющив очі, а тоді видихнув повітря.</p>
    <p>— Так, так. Учора ввечері я був на вечірці з друзями. Потім зі своєю подружкою пішов додому. Ми лягли спати десь о третій годині ночі. Сьогодні вранці я випив з нею кави й прийшов сюди.</p>
    <p>Шон ущипнув себе за ніс і кивнув головою.</p>
    <p>— Ми конфіскуємо меча, Кенте, і добре було б, щоб ти пішов з одним із наших працівників до бараків і відповів на кілька запитань.</p>
    <p>— До бараків?</p>
    <p>— До поліційного відділка, — уточнив Шон. — Так ми його іноді називаємо.</p>
    <p>— Чому?</p>
    <p>— Кенте, ти згоден піти з одним із наших працівників?</p>
    <p>— Авжеж.</p>
    <p>Шон поглянув на Вайті, й Вайті скорчив гримасу. Вони знали, що Кент надто наляканий і нічого, крім правди, не розповість. Вони знали також, що меч повернеться з лабораторії чистим, без жодного відбитка, але вони мусили смикнути за кожну ниточку, щоб назавтра підготувати для начальства детальний письмовий звіт.</p>
    <p>— Я одержу чорний пояс, — сказав Кент.</p>
    <p>Вони обернулися й подивилися на нього.</p>
    <p>— Ти про що?</p>
    <p>— У суботу, — сказав Кент. Його обличчя сяяло під краплями поту. — Це забрало в мене три роки, але саме тому я опинився тут цього ранку, прагнучи переконатися, що перебуваю в добрій формі.</p>
    <p>— Угу, — сказав Шон.</p>
    <p>— Зрозумій, Кенте, — утрутився Вайті, й Кент йому всміхнувся, — авжеж, ти досяг великих успіхів, але думаєш, нам це цікаво?</p>
    <empty-line/>
    <p>На той час, коли Надін та інші діти почали виходити із задніх дверей церкви, Джиммі не так обурювався поведінкою Кейті, як тривожився за неї. Бо попри те, що вона пізно поверталася додому й вешталася з хлопцями, яких він не знав, Кейті не належала до тих дівчат, що нехтують своїх зведених сестер. Вони обожнювали її, а вона, на свій пай, піклувалася про них — водила їх у кіно, на ковзанку, купувала їм морозиво. Останнім часом Кейті готувала їх до недільного параду, так ніби День Бакінгема був загальнонаціональним святом нарівні з днем Святого Патріка або Різдвом. У середу ввечері вона повернулась додому рано й повела обох дівчаток нагору, щоб вони приміряли там одяг. Вона сиділа на ліжку, а дівчатка заходили до кімнати й виходили, демонструючи свої вбрання, ставлячи запитання про свої зачіски, свої очі, свою ходу. Звичайно ж, кімната, в якій мешкало двійко дівчаток, перетворилася на купу використаного вбрання, але Джиммі не мав нічого проти — Кейті допомагала сестрам відзначити ще одне свято, застосовуючи ті трюки, яких навчив її батько та які допомагали дивитися навіть на дрібні події як на щось значуще.</p>
    <p>Отож чому вона не прийшла на перше причастя Надін? Може, дуже перепила, як це іноді з нею бувало? А може, зустріла хлопця із зовнішністю кіногероя і стратила розум? А мо’, й просто забула?</p>
    <p>Джиммі підвівся зі свого стільця й вийшов із Аннабет і Сарою в прохід. Аннабет міцно схопила його за руку й, побачивши, як він зціпив щелепи й дивиться кудись удалину, промовила:</p>
    <p>— Я певна, з нею все гаразд. Може, тільки трохи перепила, та й по всьому.</p>
    <p>Джиммі всміхнувся, кивнув головою і відповів їй міцним потиском руки. Аннабет, із її психологічним розумінням свого чоловіка, її вчасними потисками його руки, її ніжною практичністю, була основою існування Джиммі, простою та очевидною. Вона була йому за дружину, матір, найкращу подругу, сестру, кохану й священика. Якби не вона, і Джиммі знав то напевне, він би знову попав у «Оленячий острів» або й гірше — в одну з найпаскудніших в’язниць Норфолка чи Сідер-Джанкшен, переживаючи тяжкі часи та втрачаючи зуби.</p>
    <p>Коли він познайомився з Аннабет, через рік після виходу на волю, мавши два роки умовного терміну, його взаємини з Кейті лише почали потроху налагоджуватися. Вона вже звикла до нього — стомленого, тихого, але приязного, до його постійної присутності поруч, а Джиммі звик до постійного відчуття втоми. Він стомлювався, працюючи по десять годин на день, а потім їдучи через усе місто, щоб забрати Кейті або завезти її до своєї матері, до школи, на заняття після уроків. Він був стомлений і наляканий; це були постійні відчуття, які тривожили його в ті дні, й незабаром він дійшов висновку, що ніколи не здоліє їх позбутися. Він завжди прокидався, опанований страхом: його змагав страх, що Кейті незручно повернулася в своєму ліжку й упала на підлогу, він боявся, що економіка покотиться вниз і він утратить роботу, боявся, що Кейті впаде з турніка на шкільній перерві, боявся, що вона захоче чогось такого, чого він не зможе їй купити, боявся, що його життя віднині назавжди буде позначене постійним страхом, любов’ю та виснаженням.</p>
    <p>Оце виснаження Джиммі приніс до церкви того дня, коли один з братів Аннабет Вел Севідж одружувався з Терезою Гіккі. Обоє, і наречений, і наречена, були бридкі, роздратовані й коротконогі. Джиммі уявив собі їхніх дітей, кирпатих недоносків, що не відрізнятимуться одне від одного й багато років тероризуватимуть Бакінгем-авеню. Вел належав до банди Джиммі ще за тих років, коли той верховодив бандою, і був вдячний Джиммі за те, що той відсидів два роки й дістав ще три роки умовного терміну за всю банду, бо кожен знав, що Джиммі міг звалити всю провину на банду, а сам викрутитися. Вел, слабосилий і недоумкуватий, божествив би Джиммі від самого початку, якби Джиммі не одружився з пуерториканкою, та ще й не місцевою.</p>
    <p>Коли Маріта померла, лихослівники по сусідству шепотілися: «Бачите, як усе кінчається, коли ти порушуєш порядок речей. Хоча Кейті, либонь, буде красуня — покручі часто такими бувають».</p>
    <p>Коли Джиммі визволився з «Оленячого острова», пропозиції йому так і посипались. Адже Джиммі був професіонал, один із найкращих грабіжників, що виросли в цьому кварталі, і його слава гриміла по всій околії. І навіть коли Джиммі казав: «Ні, дякую, я тепер вирішив жити життям порядним, задля дитини, ви ж розумієте», люди кивали головами й усміхалися, знаючи, що він повернеться до свого минулого відразу, тільки-но справи в нього почнуть складатися погано і йому доведеться обирати між чесною працею та різдвяним подарунком для Кейті.</p>
    <p>Проте їхні сподівання не справдилися. Джиммі Маркус, геній злочинного світу й чоловік, який мав власну команду ще в тому віці, коли не мав права легально пити спиртні напої, чоловік, який стояв за справою Келдар Текнікс та багатьма іншими гучними справами, поводився так пристойно, що люди думали, він їх обманює. Розійшлася навіть чутка, що Джиммі має намір купити наріжну крамницю Аль де Марко, залишивши старого номінальним власником і виплативши йому гроші, які Джиммі нібито таємно роздобув ще на справі Келдар Текнікс. Джиммі-крамар у фартуху — ви тільки це собі уявіть, казали люди.</p>
    <p>На вечірці, яку Вел і Тереза влаштували в ресторані Данбі, Джиммі запросив Аннабет до танцю, і люди милувалися ними двома — як вони вигиналися під музику, нахилом їхніх голів і тим, як вони дивились одне на одного, не соромлячись того, що його рука погладжувала їй зад, а вона не відхилялася. Вони знали одне одного ще дітьми, сказав хтось, хоч він на кілька років старший за неї. Можливо, ще тоді між ними виникла симпатія, але треба було, щоб забралася геть ота пуерториканка або щоб Господь забрав її.</p>
    <p>Вони танцювали під пісню Рікі Лі Джонса, й кілька рядків із неї завжди невідомо чому так подобалися Джиммі — «О, мої хлопці/ о мої любі друзі/ о мої Сінатри із сумним поглядом…» Він шепотів їх Аннабет, коли вони розгойдувалися в танці, почуваючи себе розслабленим і легким уперше за багато років, потім він підспівував хорові разом із сумним голосом Рікі «Прощай, самотня авеню», усміхаючись у кришталево зелені очі Аннабет, і вона всміхалася на відповідь. Отак, лагідно й непомітно, вона розколола йому серце, немовби вони танцювали разом свій не перший, а сто перший танець.</p>
    <p>Вони останніми покинули залу й сиділи разом на широкому ґанку, цмулячи легке пиво, курячи сигарети й киваючи іншим гостям, коли ті розходилися до своїх автомобілів. Коли похолоднішало, Джиммі накинув дівчині на плечі свого піджака й став розповідати про в’язницю та про Кейті й про те, як Маріта мріяла про помаранчеві штори, а Аннабет розповіла йому про те, як росла єдиною жінкою в господі Севіджів в оточенні маніакальних братів, як протягом однієї зими танцювала в Нью-Йорку, але потім зрозуміла, що не готова до такого життя, й вступила до медичного училища.</p>
    <p>Коли власник ресторану прогнав їх із ґанку, вони подалися до помешкання Вела й Терези, щоб почути їхні зойки одружених людей. Вони взяли шість пляшок пива з Велового холодильника, пішли до парку Гарлі-Драйв і сиділи там біля каналу, слухаючи похмурий плюскіт води. Відкритий кінотеатр для автомобілістів закрили чотири роки тому, й приземкуваті жовті бульдозери та сміттєзбиральні машини, які приїздили сюди щоранку, перетворили всю територію біля каналу в нагромадження багнюки та вивернутого цементу. Ходили чутки, ніби тут хочуть відкрити парк, але на той час тут був лише завалений сміттям берег, де за купами коричневої багнюки та чорними й сірими купами вивернутого асфальту досі білів занедбаний екран.</p>
    <p>— Вони кажуть, це в тебе в крові, — промовила Аннабет.</p>
    <p>— Що?</p>
    <p>— Крадіжка, злочин. — Вона стенула плечима. — Ти знаєш.</p>
    <p>Джиммі усміхнувся їй з-поза своєї пляшки з пивом, відтак хильнув.</p>
    <p>— Це правда? — запитала вона.</p>
    <p>— Можливо. — Тепер була його черга стенути плечима. — У моїй крові багато чого є. Це не означає, що воно має вийти назовні.</p>
    <p>— Я тебе не осуджую. Повір мені.</p>
    <p>Її обличчя й навіть голос були незворушні. Джиммі замислився, що ж вона хоче почути від нього — що він досі бере участь у житті? Що залишився колишнім? Що він зробить її багатою? Що він уже ніколи не скоїть злочину?</p>
    <p>Обличчя Аннабет на відстані було спокійним, майже незворушним, та коли ви наближалися до нього, то помічали, що на нім відбувається багато чого незрозумілого для вас, що її розум перебував у шаленій активності й ніколи не спав.</p>
    <p>— Я хочу сказати, танці в тебе в крові, еге?</p>
    <p>— Не знаю. Можливо.</p>
    <p>— А якби тобі сказали тепер, що танцювати більш не вільно, ти припинила б танцювати? Тобі було б прикро, але нічого не врадиш, чи не так?</p>
    <p>— Мабуть, так…</p>
    <p>— Мабуть, так, — повторив він і дістав сигарету з пачки, яка лежала на лаві між ними. — Я був неабияким митцем у своїй справі. Але мене спіймали, моя дружина померла, а дочка опинилася в скрутному становищі. — Він запалив сигарету, затягнувся й зробив великий видих, щоб промовити фразу, яку вже повторив сто разів у своїй свідомості. — Я не можу підвести свою доньку вдруге. Ти розумієш, Аннабет? Вона не витримає ще два роки розлуки зі мною. Моя мати? Її здоров’я слабке. Вона помре, поки я сидітиму. Тоді держава забере мою донечку, й вони відішлють її в яке-небудь жахливе місце, гірше за «Оленячий острів». Я неспроможний це витерпіти. Отака моя ситуація. У крові це чи поза моєю кров’ю, я мушу змінити своє життя.</p>
    <p>Джиммі витримав її погляд, поки вона вивчала його обличчя. Вона, либонь, шукала вади в його поясненні, дрібку нісенітниці, а він сподівався, що зумів переконати її. Джиммі готував цю промову давно, сподіваючись такої хвилини, як ця. І річ була в тому, що все сказане відповідало істині. Він не сказав лише того, що заприсягся собі не розповідати цього нікому, хоч би хто це був. Отож, він дививсь у вічі Аннабет і чекав, коли вона зробить свій присуд, намагаючись не зважати на о`брази, які бачив тієї ночі на Містичній річці — чоловік стоїть навколішки, слина капає з його підборіддя, і він хрипко чогось благає, — ті образи проштовхувалися в голову, немов її просвердлювали буром.</p>
    <p>Аннабет узяла сигарету. Вона запалила її й промовила:</p>
    <p>— Я вже давно до нестями закохана в тебе. Ти це знаєш?</p>
    <p>Джиммі не ворухнув головою, його погляд залишився спокійним, хоч він відчув надзвичайну полегкість — його напівправда вдалася. Якщо вона вдалася з Аннабет, йому більше не доведеться її повторювати.</p>
    <p>— Пам’ятаєш, як ти приходив до нас, щоб зустрітися з Велом? Господи, мені було тоді чотирнадцять чи п’ятнадцять років. Ти забув про це, Джиммі? Моя шкіра тремтіла лише від твого голосу, який лунав на кухні.</p>
    <p>— Чорт! — Він доторкнувся до її руки. — А тепер вона не тремтить?</p>
    <p>— Тремтить, ще й як тремтить, Джиммі.</p>
    <p>І Джиммі відчув, як Містична річка знов відступила, зливши свої води з брудною течією каналу, й покотила їх у далечінь, куди вона й належала.</p>
    <empty-line/>
    <p>На той час, коли Шон вийшов на доріжку для спортивного бігу, жінка-експерт була вже там. Вайті Паверс переказав по радіо всім поліційним підрозділам, які перебували на сцені подій, затримувати гультіпак у парку й присів навпочіпки біля Шона та технічного експерта.</p>
    <p>— Сліди крові ведуть сюди, — промовила технічний експерт, показавши вглиб парку. Доріжка для спортивного бігу перетинала маленький дерев’яний місточок, а потім звертала вниз у зарослу густим лісом частину парку, обертаючись навколо екрану колишнього кінотеатру в своєму далекому кінці. — Он там слідів більше. — Вона показала своєю авторучкою, й Шон та Вайті подивилися назад через свої плечі та побачили дрібні плями крові на протилежній стороні доріжки для спортивного бігу, біля невеличкого спортивного місточка — листя високого ясена захистило плями від нічного дощу. — Гадаю, вона побігла он у той рів.</p>
    <p>Запищала рація Вайті, й він притулив її до губів:</p>
    <p>— Слухаю.</p>
    <p>— Сержанте, ви потрібні за територією саду.</p>
    <p>— Уже біжу!</p>
    <p>Вайті вихопився на стежку для спортивного бігу й подався туди, де за наступним поворотом був вихід із парку, сорочка його сина метлялася за ним.</p>
    <p>Шон розігнув коліна, випростався й, подивившись на парк, відчув його справжні розміри — усі кущі, усі пагорби, усі водойми. Він поглянув назад на невеличкий дерев’яний місточок, перекинутий через рівчак, де вода була вдвічі темніша й брудніша, ніж у каналі. Покрита масною плівкою, вона дзижчала влітку хмарами комарів. Шон зауважив червону пляму на одному з тонких зелених дерев, які росли понад рівчаком, і побрався туди, експерт технічної служби також помітила ту пляму й рушила слідком.</p>
    <p>— Як вас звуть? — запитав Шон.</p>
    <p>— Карен, — сказала вона. — Карен Г’ю.</p>
    <p>Шон потиснув їй руку, й обоє, коли перейшли через доріжку для спортивного бігу, зосередили свою увагу на червоній плямі, навіть не чуючи Вайті Паверса, аж поки він не нахилився над ними, важко відсапуючись.</p>
    <p>— Ми знайшли черевик, — сказав Вайті.</p>
    <p>— Де?</p>
    <p>Вайті показав назад по доріжці для спортивного бігу, туди, де вона огинала кооперативний сад.</p>
    <p>— У саду. Жіночий черевик. Шостий розмір.</p>
    <p>— Не доторкайтеся до нього, — сказала Карен Г’ю.</p>
    <p>— Ще б пак! — сказав Вайті, а Карен обдарувала його одним із тих поглядів, від яких усе холоне всередині вас. — Вибачте, я сказав: «Ще б пак!», тобто, звичайно ж, мем, ніхто до нього не доторкнеться.</p>
    <p>Шон повернувся назад до дерев, і червона пляма була вже не плямою, а відірваним трикутником тканини, який завис на тонкій гілці, на рівні плеча. Усі троє стояли перед ним, аж поки Карен Г’ю відступила назад і зняла чотири фотографії з чотирьох різних кутів, потім засунула руку до своєї сумки й стала там щось шукати.</p>
    <p>Це був обривок нейлону, Шон у цьому не сумнівався, мабуть, від жакетки, просякнутий кров’ю.</p>
    <p>Карен використала пінцет, щоби зняти нейлоновий обривок із гілки, й оглядала його з хвилину, перш ніж опустити в пластикову торбинку.</p>
    <p>Шон зігнувся й, нахиливши голову, заглянув у рівчак. Потім подивився на його протилежний берег і побачив те, що могло бути слідом черевика, вдавленого в м’який ґрунт.</p>
    <p>Він штовхнув Вайті ліктем і показав рукою, аж поки той також не побачив слід. Потім туди поглянула Карен Г’ю і негайно зробила кілька знімків своїм службовим «Ніконом». Вона випросталася й перейшла через місточок, підійшла до берега й зробила ще кілька фотографій.</p>
    <p>Вайті опустився навпочіпки й заглянув під місточок.</p>
    <p>— Схоже, вона тут ховалася протягом короткого часу. Коли з’явився вбивця, вона вибігла на протилежний бік рівчака й знову кинулась навтіки.</p>
    <p>Шон промовив:</p>
    <p>— Чому вона тікала вглиб парку? Неважко визначити, що вона бігла спиною до води. Чом би їй не повернути й не попрямувати до виходу з парку?</p>
    <p>— Може, вона втратила орієнтацію? У парку було поночі, а дівчина мала кулю в тілі.</p>
    <p>Вайті стенув плечима й викликав по радіо чергового.</p>
    <p>— Це сержант Паверс. У нас схоже на сто вісімдесят сьомий. Нам потрібні всі вільні офіцери, щоб ретельно обшукати парк. Було б добре, якби ви надіслали сюди кількох водолазів.</p>
    <p>— Водолазів?</p>
    <p>— Відповідь ствердна. Ми потребуємо також детектива лейтенанта Фріла й когось із армійської розвідки.</p>
    <p>— Лейтенант-детектив виїхав. Армійську розвідку повідомлено. Це все?</p>
    <p>— Відповідь ствердна. Кінець розмови.</p>
    <p>Шон подивився на слід, продавлений у ґрунті, й помітив кілька дрібних заглибин ліворуч від нього. Жертва, певно, допомагала собі пальцями вилізти на берег.</p>
    <p>— Сержанте, ви не хочете уявити, як усе тут було вчора вночі?</p>
    <p>— Краще цього не в’являти, — відповів Вайті.</p>
    <empty-line/>
    <p>Стоячи на сходах церковного ґанку, Джиммі міг бачити вдалині В’язничний канал. Це була темно-фіолетова смужка, що тяглася по той бік естакади, а по її краю бовваніли дерева парку — єдине зелене вкраплення в тому місці. Джиммі бачив також високо вгорі сріблясто-білий екран автомобільного кінотеатру, що височів над естакадою. Він стояв довго після того, як влада штату захопила ту ділянку землі й передала її Службі парків та розваг. Служба протягом останніх десятьох років поліпшує це місце, виламуючи стовпи, які підтримували гучномовці, розрівнюючи й озеленюючи землю, прокладаючи велосипедні стежки й доріжки для бігових прогулянок понад водами, обгородивши парканом кооперативний сад, навіть збудувавши дім для човнів і пандус для каное, але екран так і залишився стояти на своєму місці, визираючи понад вершинами дерев, які привезли сюди вже добре розвиненими з Північної Каліфорнії. Улітку місцева театральна трупа ставила перед екраном Шекспірові п’єси, малюючи на ньому середньовічні декорації, вимахуючи перед ним штучними мечами й повсякчас вигукуючи всілякі дурниці на зразок: «Тремти, зраднику!» або «Смерть тобі, смерть!». Джиммі приходив туди з Аннабет і дівчатками улітку позаторік, і Аннабет, Надін та Сара засинали вже після першого акту. Але Кейті дивилася ці вистави уважно, нахиляючись до ковдри, з ліктем на колінах і підперши підборіддя долонею, отож і Джиммі доводилось не спати.</p>
    <p>Останньою вони бачили «Приборкання непокірної». Джиммі майже нічого там не втяв — окрім того, що йшлося щось про чоловіка, який відлупцював свою наречену, після чого та стала слухняною дружиною, Джиммі не побачив у цьому ніякого мистецтва й звернув провину на перекладачів, які, на його думку, спотворили текст. Проте Кейті так не вважала. Вона часто сміялася, ще частіше її опановував мовчазний захват, потім вона казала Джиммі, що це справжня магія.</p>
    <p>Джиммі не розумів, що вона, в біса, хоче сказати, а Кейті не могла йому пояснити. Вона лише казала, що вистава зачарувала її, і протягом наступних півроку торочила, що по закінченні школи поїде до Італії.</p>
    <p>Споглядаючи з церковного ґанку в Низині Східного Бакінгема, Джиммі думав: а чи не подалася вона в Італію?</p>
    <p>— Тату, тату! — Надін відокремилася від гурту подруг і підбігла до Джиммі, коли він ступив на останню сходинку, з усієї сили вдарилася об його ноги, все ще повторюючи: — Тату, тату!</p>
    <p>Джиммі підняв її, відчув, як сильно накрохмалена її сукенка, й поцілував донечку в щоку.</p>
    <p>— Дитинко моя!</p>
    <p>Тим самим рухом, яким її мати відкидала волосся зі своїх очей, Надін використала зворотний бік своїх пальців, щоб відкинути серпанок зі свого обличчя:</p>
    <p>— Ця сукня мене лоскоче.</p>
    <p>— Вона лоскоче навіть мене, — сказав Джиммі, — хоч я її й не ношу.</p>
    <p>— Ти мав би кумедний вигляд, тату, якби одяг сукню.</p>
    <p>— Якби вона була мені якраз, то навряд чи.</p>
    <p>Надін зробила великі очі й потерлася краєм свого серпанку об батькове підборіддя.</p>
    <p>— Тобі лоскітно?</p>
    <p>Джиммі подивився через голову Надін на Аннабет і Сару та відчув, як усі вони троє проникли йому в груди, заповнили його й наступної миті перетворили на пилюку.</p>
    <p>У цю секунду рій куль міг влучити йому в спину, і йому було б приємно. Він відчував щастя. Він був щасливий настільки, наскільки може бути людина.</p>
    <p>Майже настільки… Він дивився в натовп, шукаючи очима Кейті, сподіваючись, що останньої миті вона з’явиться. Натомість пронизливе виття сирени розітнуло вранішнє повітря, й Джиммі побачив патрульну машину державної поліції, що вихопилася з-за рогу вулиці Роузклер і їхала по її лівій стороні, торкаючись заднім колесом середньої лінії. Джиммі дивився на дверці водія й слухав автомобільний рев. Машина мчала вниз по Роузклер до В’язничного каналу. Слідом за нею через кілька секунд проїхала інша, чорного кольору та без розпізнавальних знаків. Її сирени мовчали, але сплутати авто з якимось іншим було неможливо — крутий дев’яностоградусний поворот на Роузклер його водій подолав на швидкості сорок миль на годину, не заглушивши гудіння.</p>
    <p>І коли Джиммі опустив Надін на землю, він відчув у своїй крові щось несподівано трагічне, яке виникло там, де й мало виникнути. Він бачив, як два поліційні автомобілі пірнули під естакаду й круто повернули до входу у В’язничний парк. Тепер у своїй крові, разом із гудінням автомобілів і лясканням шин, Джиммі відчув Кейті, відчув, як думка про Кейті проникає в кожну його клітину, у кожен капіляр.</p>
    <p>«Кейті, — промовив він майже вголос. — Святий Ісусе. Кейті».</p>
   </section>
   <section>
    <title>
     <p>8</p>
     <p>Старий Мак-Доналд</p>
    </title>
    <p>Селеста прокинулась у неділю вранці, думаючи про труби — про мереживо труб, прокладене в будинках і ресторанах, кінотеатрах і торговельних центрах, яке обплутує всю мережу офісних будівель від сорокового поверху й нижче, поверх за поверхом, вливаючись у ще більшу систему стоків та акведуків, прокладених під містами й селищами, що пов’язують людей тісніше, аніж мова, з єдиною метою — кудись подіти те, що ми спожили й викинули з наших тіл, наших життів, вигребли з наших тарілок і горщиків.</p>
    <p>Куди це все дівається?</p>
    <p>Їй здавалося, вона вже ставила собі це запитання в якомусь туманному розумінні, так людина дивується, як щастить літакові триматися в повітрі, не махаючи крильми. Але тепер вона справді хотіла це знати. Вона сиділа на незастеленому ліжку, з цікавістю дослухаючись до ударів по м’ячу, якими Дейв і Майкл обмінювалися на задньому подвір’ї трьома поверхами нижче.</p>
    <p>Куди ж усе це дівається, міркувала вона.</p>
    <p>Воно мало кудись діватися. Усі ці потоки, ця мильна піна й шампунь, детергент і туалетний папір, блювотина, плями від кави, від крові та поту, бруд із манжет ваших штанів, а також із відвороту вашого коміра, з холодної городини, яку ви обшкрібали над сміттєвим відром, недокурки сигарет і волосся, зголене з ваших ніг, щік, заростів у вашому паху — усе це щоночі сходилось докупи із сотнями тисяч подібних або ідентичних речей у вологих тунелях, що кишіли червою, і стікало в широкі катакомби, а потім збиралося… де?</p>
    <p>Ця нечисть уже не стікала в океани. Чи стікала? Вона нібито щось чула про септичний обробіток та очищення стічних вод, але не була певна, що бачила це не в кіно, а в кіно нерідко показують нісенітницю. Тож якщо все це потрапляє не в океан, тоді куди? А якщо в океан, то навіщо? Либонь існує кращий спосіб позбуватися сміття й нечистот, хіба ні? Але потім в її уяві знову постала вся ця система труб, наповнених нечистотами, і Селеста не знала що діяти.</p>
    <p>Вона чула сухі уривчасті удари по м’ячу для гри в гольф. Чула, як Дейв кричить «Давай!», після чого Майкл б’є по м’ячу, а собака гавкає таким самим коротким гавкотом, як удар по м’ячу.</p>
    <p>Вона перекинулася на спину, тільки тепер усвідомивши, що гола й що проспала до десятої години. Жодна з цих обставин не мала великого значення, бо Майкл тепер міг ходити, проте її опанувало слабке відчуття провини. Воно виникло в грудях і перекотилося в шлунок, коли вона пригадала, як цілувала плоть навколо свіжої Дейвової рани на кухні о четвертій ночі, стоячи навколішки, смакуючи страх та адреналін у чоловікових порах. Будь-яка тривога щодо СНІДу чи гепатиту подолана цією несподіваною потребою смакувати його, горнутися до нього так інтимно, як тільки можливо. Вона скинула з плечей халат, усе ще блукаючи язиком по його шкірі, й стояла там навколішки в самій футболці та чорних трусиках, відчуваючи, як ніч проникає під дверима знадвору й охолоджує їй ноги та коліна. Страх надав Дейвовій плоті напівгіркого-напівсолодкого смаку. Вона ковзала язиком від його шраму до горла, засовувала руку йому між стегна й відчувала, як він весь напружувавсь, а його дихання скорочувалося. Вона жадала відчувати смак його тіла й силу, яку несподівано відчула в собі, якнайдовше, тому підхопилася на ноги й накрила його. Далі проникла своїм язиком над його язиком, вчепилася пальцями йому у волосся та уявила собі, що висмоктує біль від його пригоди на паркувальному майданчику й переносить його в своє тіло. Вона притискала свою шкіру до його шкіри, аж поки він не зірвав з неї сорочку й не вп’явся вустами в її груди. Тоді вона припала тілом до його паху й відчула, як він застогнав. Вона хотіла, щоб Дейв зрозумів, що саме так вони існують у цьому притисканні плоті. В цьому переплетенні тіл, у цьому запаху, в цій потребі кохання… так, кохання, бо вона кохала його як ніколи тепер, коли знала, що мало не втратила його.</p>
    <p>Зуби Дейва вгородилися в її перса, боляче смокчучи з усією сили, і вона штовхнула своє тіло глибше йому в рот і з радістю прийняла біль. Вона не протестувала б, якби він висмоктав з неї кров, бо він її потребував, його пальці глибоко вгрузли їй у спину, передаючи їй свій страх. І вона готова була прийняти його весь і виплюнути його замість нього. Вони обоє відчували себе сильнішими, ніж будь-коли. Вона була переконана в цьому.</p>
    <p>Коли вона почала зустрічатися з Дейвом, їхнє сексуальне життя не знало ніяких меж. Вона приходила додому в помешкання, яке ділила з Розмарі, покрита синцями, слідами від укусів і подряпинами на спині, така змучена й виснажена, що скидалася на наркомана між його двома сеансами. Але після народження Майкла — власне кажучи, після того, як Розмарі переселилася до них, захворівши на свій перший рак, — Селеста й Дейв скотилися до стосунків, характерних для звичайних подружжів, тих, що дають привід для нескінченних жартів. Розтягти пестощі їм зазвичай заважала або втома, або неможливість усамітнитися, й вони обмежувалися кількома хвилинами попередньої гри, дрібкою поцілунків перед тим, як перейти до головного акту, який з плином років перестав здаватися головним актом, а більше такою собі інтерлюдією, щоб збавити час між прогнозом погоди та якоюсь передачею.</p>
    <p>Проте вчора вночі хвилини колишньої пристрасті до них повернулися, й вона досі лежала в ліжку потовчена до самих кісток.</p>
    <p>І лише тоді, коли почула Дейвів голос, який наказав Майклові зосередитися («Зосередься, нехай тобі грець!»), вона пригадала, що саме її так стривожило, — перед думкою про труби, перед спогадом про їхній божевільний кухонний секс, можливо, навіть перед тим, як вона залізла в ліжко сьогодні вранці: Дейв їй набрехав.</p>
    <p>Селеста збагнула це вже тоді, коли він пішов до ванної після свого повернення, але вирішила не зважати на це. Потім, коли, лежачи на лінолеумі, вона підняла свої спину та сідницю над підлогою, щоб він міг у неї ввійти, подумала про це знову. Селеста дивилася в його очі, трохи осклілі, коли він входив у неї, а сама вона обхопила своїми стегнами його стегна. Вона зустріла його перші поштовхи з очевидною переконаністю, що Дейвова розповідь не має сенсу.</p>
    <p>По-перше, хто міг сказати таку нісенітницю: «Твій гаманець або твоє життя, суко. Одне з двох. Обирай»? Звучало вкрай безглуздо. Це була фраза з кіно, як вона зрозуміла ще тоді, коли він мився у ванні. І навіть якби той бандит заготував цю фразу заздалегідь, він би її не промовив, коли надійшов його час. Якось, Селесті тоді ще не було двадцятьох років, на неї напали. Нападник, жовтий мулат із тонкими руками й неспокійними карими очима, підступив до неї впритул на пустирищі холодного пізнього вечора, притулив бритву до її стегна, зблиснув на неї холодними очима й прошепотів: «Давай усе, що в тебе є».</p>
    <p>Навколо них ані живої душі, лише стояли дерева, безлисті в грудні, та кудись поспішав бізнесмен по той бік залізного паркану, не ближче як за двадцять ярдів. Бандит притиснув бритву трохи сильніше до її джинсів, не став їх різати, а тільки надавив на лезо, й вона відчула якийсь сморід і запах шоколаду в його диханні. Селеста простягла йому свій гаман, намагаючись уникнути погляду неспокійних карих очей лиходія, і, проказавши: «Тобі пощастило, що я кваплюся», рушила до Паркової вулиці без поспіху та страху.</p>
    <p>Вона чула подібні розповіді від багатьох жінок. Чоловіки в цьому місті рідко зазнавали нападу, якщо самі на нього не наривалися, проте з жінками це відбувалося повсякчас. Пограбування завжди супроводжувалося погрозою зґвалтування, яку передбачала або відчувала жертва, але в усіх історіях, які вона чула, нападники не промовляли розумної фрази. Вони не мали на це часу. Їм треба було закінчити своє діло якнайшвидше: напасти й утекти, поки жертва не заверещала.</p>
    <p>А потім ще невідповідність із ножем у правій руці й ударом лівою. Якщо рука з ножем — твоя головна рука, рука, якою ти пишеш, то хіба ти станеш бити лівицею?</p>
    <p>Атож, Селеста вірила, що Дейв опинився в жахливій ситуації та мусив стати вбивцею або скотитися до ментальності вбивці. Але вона не сумнівалася в тому, що він не належав до чоловіків, які шукають таких ситуацій. З усім тим його історія мала кричущі неточності та провали. Це було схоже на намагання пояснити, звідки взялася пляма від губної помади на внутрішній стороні твоєї сорочки, — ти можеш бути вірний чоловік, але твої пояснення кумедні й ніхто їм не повірить.</p>
    <p>Вона уявила двох слідчих, які, сидячи в їхній кухні, ставитимуть їм запитання, й не сумнівалася, що Дейв у них заплутається. Його історія розпадеться на клапті під їхніми байдужими поглядами та повторюваними запитаннями. Це буде схоже на її розпитування про його дитинство. Вона, звичайно, чула розповіді про нього. Низина була таке собі мале містечко, що існувало у великому місті, й люди шепотілися. Тож одного разу вона запитала в Дейва, чи не сталося з ним чогось жахливого в дитинстві, чогось такого, про що він не здужав розповісти нікому, але міг би розповісти їй, бо на той час вона була йому дружиною й носила його дитя в череві.</p>
    <p>Він зиркнув на неї збентеженим поглядом.</p>
    <p>— А, ти маєш на увазі ту подію?</p>
    <p>— Яку подію?</p>
    <p>— Я грався тоді з Джиммі й тим хлопцем, Шоном Дівайном. Та ти його знаєш: підстригала раз чи двічі.</p>
    <p>Селеста пригадала. Він працював десь у карних органах, але не в місті. Він був високий, з кучерявим волоссям і проникливим бурштиновим голосом. Він мав ту саму певність у собі, що й Джиммі, — певність, притаманну або дуже вродливим чоловікам, або тим, яких рідко бере сумнів.</p>
    <p>Вона не здужала уявити Дейва з цими двома чоловіками, навіть коли вони були хлопчаками.</p>
    <p>— Справді, я його підстригала, — сказала вона.</p>
    <p>— Тоді до нас під’їхав автомобіль, я заліз у нього, але незабаром утік.</p>
    <p>— Утік?</p>
    <p>Він кивнув головою.</p>
    <p>— Моя люба, нічого особливого тоді не було.</p>
    <p>— Але ж, Дейве…</p>
    <p>Він притулив пальця до її губів.</p>
    <p>— Закінчимо цю розмову, гаразд?</p>
    <p>Він усміхався, але Селеста бачила — що це було? — якусь лагідну істерію в його очах.</p>
    <p>— Що я можу тобі ще сказати… Пам’ятаю, грав у футбол, буцаючи бляшанку з-під пива, — мовив Дейв, — ходив до школи, намагався не заснути на уроці. Пам’ятаю кілька днів народження та інші дурниці. А взагалі то був надто нудний період. Інша річ у вищій школі…</p>
    <p>Вона знехтувала його балачку, як і тоді, коли він брехав, чому утратив роботу на Американській пошті (Дейв сказав, що там відбулося масове скорочення працівників, але нікого більше не звільнили, а деякі їхні сусіди, навпаки, влаштувалися там на службу), або коли він сказав, що його мати померла від серцевого нападу, тоді як кожен із сусідів чув історію про те, як, прийшовши додому зі старшого класу вищої школи, Дейв побачив, що вона сидить біля печі, кухонні двері всі зачинені, всі отвори позатикані рушниками, а кімната наповнена газом. Селеста дійшла висновку, що Дейв відчував потребу брехати, відчував потребу змінити свою історію, аби вона стала такою, з якою він міг би жити, заховавши своє минуле якнайглибше. І якщо таким чином він ставав кращим, люблячим, не зважаючи на напади відчуження, чоловіком та уважним батьком, то хіба можна його за це судити?</p>
    <p>Але Селеста знала, одягаючи якісь випадкові джинси та одну з Дейвових сорочок, що ця брехня може занапастити її чоловіка. Занапастити <emphasis>їх обох</emphasis>, бо вона приєдналася до змови, щоб навести правосуддя на хибний слід, виправши весь його одяг. Якщо Дейв не розповість їй щиру правду, вона не зможе допомогти йому. І коли прийде поліція (а вона прийде, адже це не телебачення; найтупіший п’яний детектив розумніший за них, коли йдеться про злочин), то розіб’є Дейвову історію, як яйце об сковорідку.</p>
    <p>Права рука в Дейва боліла. Суглоби розпухли, збільшившись удвічі, а кістки, найближчі до зап’ястка, схоже, були готові прорвати шкіру. Він міг відмовитися від тренування з Майклом, але не захотів. Якщо малий не дасть ради його ударам, то він ніколи не зможе відбити м’яча у справжній грі, де той летить удвічі швидше, ударений майже вдесятеро важчою битою.</p>
    <p>Його син був малий як на свої сім років і надто довірливий для цього світу. Мав відкрите обличчя й сині очі, що випромінювали світло надії. Дейв любив ці риси в своєму синові та водночас ненавидів їх. Він не знав, чи стане в нього сил подолати їх, але розумів, що незабаром йому доведеться взятися за це, бо інакше це зробить за нього світ. Оця ніжність у синовім характері була прокляттям Бойла, саме через неї Дейва в його тридцять п’ять років постійно приймали за студента коледжу, а в сусідніх кварталах іноді відмовлялися продати йому пляшку спиртного. Волосся в нього на голові було не менше, ніж у Майкла, жодна зморшка не прорізала обличчя, а його сині очі були жваві й невинні.</p>
    <p>Дейв бачив, що Майкл стоїть, як його навчали, прилаштувавши свого кашкета й піднявши биту високо над плечем. Він злегка розгойдувався, зігнувши коліна, — Дейв постійно боровся з цією його звичкою, але вона поверталася, як судома. Тоді Дейв вирішив скористатися слабкістю супротивника й сильним ударом спрямував до нього м’яч, замаскувавши свій рух неповним помахом руки. В долоні дуже заболіло.</p>
    <p>Майкл перестав нахилятися і, тільки-но Дейв розпочав свій рух, дарма що той був дуже швидкий і м’яч, злетівши вгору, став падати вниз, кинувся на нього, як шуліка. Дейв побачив на синовому обличчі обнадійливу усмішку як вияв захоплення своєю вправністю, проте зловив м’яч і хутко придавив його до землі. Завваживши, як згасла усмішка на синовому обличчі, він відчув у грудях біль.</p>
    <p>— Молодець, — промовив Дейв, вирішивши похвалити сина. — Це був великий свінг. Вітаю.</p>
    <p>У Майкла досі замість усмішки була гримаса.</p>
    <p>— Як це ти зміг зупинити м’яч?</p>
    <p>Дейв підняв м’яч із трави.</p>
    <p>— Я не зміг би, якби не був набагато вищий за хлопців у молодіжній лізі.</p>
    <p>Обличчя в Майкла освітилося, готове розпливтися в усмішці.</p>
    <p>— Справді?</p>
    <p>— Скажи мені, ти бачив у другій лізі гравців заввишки п’ять футів і десять дюймів?</p>
    <p>— Ні.</p>
    <p>— А я ще й мусив підстрибнути.</p>
    <p>— Атож.</p>
    <p>— Отже, тренуйся й не сумнівайся. Тобі не доведеться грати з гравцями, вищими за мене.</p>
    <p>Майкл засміявся. Це був тріскотливий Селестин сміх.</p>
    <p>— Гаразд.</p>
    <p>— Але ти згинав ноги в колінах.</p>
    <p>— Я знаю, знаю.</p>
    <p>— Друже, після того як зупинишся, не ворушися.</p>
    <p>— Але ж Номар…</p>
    <p>— Про Номара я все знаю. І про Дерека Джитера теж. Вони твої сьогоднішні герої. От коли тобі платитимуть по десять мільйонів за гру, ти зможеш погойдуватись. А поки що…</p>
    <p>Майкл стенув плечима, копнув по траві.</p>
    <p>— А поки що, Майку?</p>
    <p>Майкл зітхнув.</p>
    <p>— А поки що мені треба зосередитися на основах.</p>
    <p>Дейв усміхнувся, підкинув м’яча вгору й спіймав його, не дивлячись, як він падає.</p>
    <p>— Але ти, тату, зловив його майстерно.</p>
    <p>— Справді?</p>
    <p>— Господи, ця штука на Пагорби летіла. Прямо за город.</p>
    <p>— Прямо за город, — повторив Майкл і видав ще один скрипучий сміх своєї матері.</p>
    <p>— Хто поїде «за го`род»?</p>
    <p>Вони обернулися й побачили Селесту, яка стояла на задньому ґанку із зав’язаним на потилиці волоссям і боса, в одній із Дейвових сорочок, що, не заправлена, нависала над джинсами.</p>
    <p>— Привіт, мамо!</p>
    <p>— Привіт, мій любенький! Ти збираєшся з батьком їхати за город?</p>
    <p>Майкл зиркнув на Дейва. Лише вони двоє розуміли, що материне запитання не має глузду.</p>
    <p>— Та ні, мамо.</p>
    <p>— Дейве?</p>
    <p>— Ми про м’яч, люба, по якому він щойно вдарив. М’яч летів за город.</p>
    <p>— А. М’яч.</p>
    <p>— Я вдарив по ньому, мамо. Тато зловив його лише тому, що він високий.</p>
    <p>Дейв відчував, що вона дивиться на нього, навіть коли її погляд був на Майклі. Вона дивилася на нього так, ніби хотіла запитати про щось. Він пам’ятав її хрипкий голос у своєму вусі, коли вона піднялася на кухні з підлоги, схопила його за шию, притулила губи до його вуха й сказала: «Тепер я — це ти. Ти — це я».</p>
    <p>Дейв не знав, про що, в біса, вона говорить, але йому подобався звук її голосу, а хрипкі ноти на її голосівках наблизили його до оргазму.</p>
    <p>Хоч тепер він мав таке відчуття, немов Селеста хотіла заглянути йому в душу, й це не сподобалося йому. Бо якби вона туди проникла, їй не сподобалося б те, що вона б там побачила, й вона втекла б від цього.</p>
    <p>— Що ти хотіла, люба?</p>
    <p>— Та нічого. — Вона обхопила себе руками, хоч день нагрівався швидко. — Ти вже поїв, Майкле?</p>
    <p>— Ще ні.</p>
    <p>Селеста похмуро глянула на Дейва, ніби Майкл учинив смертний гріх, вирішивши кілька разів кинути м’яч, перш ніж з’їсти свою вівсяну кашу з цукром, якою він снідав.</p>
    <p>— Твоя миска на столі. Молоко поруч.</p>
    <p>— Це добре. Я помираю з голоду.</p>
    <p>Майкл поклав биту, і Дейв побачив зраду в тому, як син облишив биту, поквапившись до сходів. «То ти помирав із голоду? А хіба я заліпив тобі рота, що ти не міг сказати мені про це, бодай тобі те та се?»</p>
    <p>Майкл пробіг повз матір і кинувся до сходів, що вели на третій поверх, так, ніби ті могли обвалитись, якщо він вчасно не вибіжить на самий верх.</p>
    <p>— Пропускаєш, Дейве, сніданки?</p>
    <p>— А ти, Селесто, спиш до полудня?</p>
    <p>— Зараз лише чверть на одинадцяту, — відповіла Селеста, й Дейв відчув, як усе порозуміння, що повернулося до їхнього шлюбу після божевільної пристрасті, яка опанувала їх на кухні, перетворилося на дим і геть розвіялося.</p>
    <p>Він примусив себе всміхнутися. Якщо твоя усмішка справжня, то ніхто крізь неї не проб’ється.</p>
    <p>— То які в тебе плани, люба?</p>
    <p>Селеста вийшла на подвір’я, її босі ноги здавалися на траві світло-коричневими.</p>
    <p>— Що сталося з ножем?</p>
    <p>— Яким?</p>
    <p>— Тим самим, — прошепотіла вона, озираючись через плече на вікно спальні. — Тим, яким погрожував тобі бандит. Куди він подівся, Дейве?</p>
    <p>Дейв підкинув м’яч угору й упіймав його в себе за спиною.</p>
    <p>— Він зник.</p>
    <p>— Зник? — Вона стисла губи й подивилася на траву. — Погано, Дейве.</p>
    <p>— Чому погано, люба?</p>
    <p>— Куди він зник?</p>
    <p>— Зник, та й годі.</p>
    <p>— Ти певен?</p>
    <p>Дейв був певен. Він усміхнувся, подивився їй у вічі.</p>
    <p>— Еге ж.</p>
    <p>— Проте на ньому твоя кров. Твоя ДНК, Дейве. Чи він зник так, що його <emphasis>ніколи</emphasis> не знайдуть?</p>
    <p>Дейв не мав відповіді на це останнє запитання, тому лише дивився на дружину, аж поки вона змінила тему.</p>
    <p>— Ти читав уранішні газети?</p>
    <p>— Авжеж, — сказав він.</p>
    <p>— Там щось було?</p>
    <p>— Що саме?</p>
    <p>— Що саме… — просичала Селеста.</p>
    <p>— О, ти про це? — Дейв похитав головою. — Ні, там не було нічого. Жодної згадки. Візьми до уваги, люба, що це сталося дуже пізно.</p>
    <p>— Дуже пізно? А як же хроніка подій у місті? Вони завжди подають свої матеріали останніми, чекаючи поліційних повідомлень.</p>
    <p>— Ти працюєш у газеті?</p>
    <p>— Дейве, мені не до жартів.</p>
    <p>— При чому тут жарти, люба? Я лише сказав тобі, що у вранішній газеті нічого нема. От і все. Чому? Я не знаю. Ми подивимося післяполудневі новини, може, там щось буде.</p>
    <p>Селеста опустила очі й кілька разів кивнула головою.</p>
    <p>— То ми щось довідаємося, Дейве?</p>
    <p>Дейв відступив від неї.</p>
    <p>— Тобто чи повідомлять нас про чорного чоловіка, якого знайшли побитим до смерті в парку… де це було?</p>
    <p>— В «Останній краплі».</p>
    <p>— Ага, в «Останній краплі».</p>
    <p>— Так, Селесто.</p>
    <p>— Гаразд, Дейве, — сказала вона. — Зрозуміло.</p>
    <p>І вона залишила його. Обернулась до нього спиною й стала підніматися сходами на ґанок. Дейв учував тихе човгання її босих ніг.</p>
    <p>Отак вони всі й робили. Вони залишали тебе самого. Можливо, фізично й ненадовго. Але емоційно, ментально? Вони ніколи не були поруч, коли ти їх потребував. Так само було з матір’ю. Того ранку, коли поліція привезла його додому, мати наспівувала «Старого Мак-Доналда» та готувала йому сніданок, вряди-годи поглядаючи через плече на нього й нервово всміхаючись — так усміхаються до випадкового пожильця, чия поведінка викликає сумнів.</p>
    <p>Вона поставила перед ним тарілку з недосмаженою яєчнею, пересмаженим беконом та недопеченим хлібом і запитала, чи не хоче він помаранчевого соку.</p>
    <p>— Мамо, — запитав він, — хто були ті чоловіки? Навіщо їм було…</p>
    <p>— Дейве, — перепинила вона йому, — ти хочеш помаранчевого соку? Я не почула твоєї відповіді.</p>
    <p>— Авжеж, хочу. Але я не розумію, навіщо вони…</p>
    <p>— Ось, візьми, — сказала вона, поставивши перед ним сік. — Снідай, а я тим часом піду… — Вона махнула рукою в бік кухні, і гадки не маючи, що там робитиме. — Я хочу… випрати твій одяг. Гаразд? А що потім, Дейве? Потім ми підемо з тобою в кіно. Ти не проти?</p>
    <p>Дейв глянув на матір: чи не чекає вона, бува, щоб він розтулив рота й розповів їй про автомобіль, будинок у лісі та про те, який запах мав той здоровило, коли поголився. Натомість він побачив натужну веселість матері, ту саму, яку вона напускала на себе, коли, збираючись у п’ятницю в гості, намагалася знайти добрий одяг, розпачливо сподіваючись здаватися гарною.</p>
    <p>Дейв опустив голову й почав їсти яйця. Він почув, як, вийшовши з кухні, мати почимчикувала через залу, мугикаючи «Старого Мак-Доналда».</p>
    <p>Стоячи тепер на подвір’ї, терплячи біль у суглобах, він так само чув цю пісню. Старий Мак-Доналд мав ферму. І все було чудово на ній. Він обробляв землю, сіяв у неї зерно, й усе виходило в нього збіса чудово. Усе в нього виходило до ладу, кури неслися, корови телилися, і не було про що розмовляти, бо нічого незвичайного не відбувалося, й ніхто не мав ніяких таємниць, бо таємниці були тільки для поганих людей, людей, які не їли яйця, людей, які залазили в автомобілі, що пахли яблуками, з дивними чоловіками й зникали на чотири дні, а потім повертались додому й розуміли, що всі, кого вони бачили раніше, також позникали і їх замінили однаковісінькі люди з усміхненими обличчями, на все готові, крім вислухати вас, на що завгодно, тільки не на це.</p>
   </section>
   <section>
    <title>
     <p>9</p>
     <p>Водолази в каналі</p>
    </title>
    <p>Перше, що Джиммі побачив, коли наблизився до входу у В’язничний парк із вулиці Роузклер, був поліційний автофургон, запаркований на Сідней-стрит. Його задні двері були відчинені, й двоє копів витягували звідти шестеро німецьких вівчарок на довгих шкіряних повідках. Він ішов по Роузклер від церкви, намагаючись не бігти, й приєднався до гурту роззявляк, що стовбичили на естакаді над Сідней-стрит. Вони стояли там, де Роузклер починала підійматися під естакадою, а потім перетинала В’язничний канал, втрачаючи свою назву на протилежній стороні й перетворюючись на Валенс-бульвар, коли вона відходила від Бакінгема й заглиблювалася в Шомат.</p>
    <p>Позаду гурту, який там зібрався, височіла бетонна стіна заввишки в п’ятнадцять футів, що правила за глухий кут для Сідней-стрит і дивилася на останній закрут цієї вулиці, який прямував до Східної Низини, відгороджений від них іржавими ґратами, в які вони впиралися коліньми, а трохи далі від ґрат починався парапет із рожевого вапняку. Бувши малими, вони іноді призначали тут побачення. Сидячи в затінку, передавали по колу пляшку з пивом «Міллер» і споглядали миготіння на білому екрані кінотеатру для автомобілістів. Подеколи з ними приходив і Дейв Бойл, не тому, що комусь він дуже подобавсь, а тому, що був обізнаний з усіма фільмами й вряди-годи розповідав їм, що там діється на мовчазному розпливчастому екрані. Бувало, Дейв так захоплювався своєю розповіддю, що змінював голос, зображуючи різних акторів. Потім несподівано Дейв став дуже добре грати в бейсбол, здобув велику славу, і вже ніхто з них не наважувався кликати його до своєї компанії, щоб посміятися з нього.</p>
    <p>Джиммі й гадки не мав, чому ці спогади зненацька найшли на нього й чому він стовбичив біля цього бар’єра, прикипівши поглядом до Сідней-стрит, можливо, його дивувала поведінка собак, що знервовано крутилися на місці, коли їх випустили з кузова вантажівки, й намагалися розрити лапами асфальт. Один із полісменів, які тримали їх на повідках, підняв свою рацію до губів, коли в небі над центром з’явився гелікоптер і полетів у напрямку до них, наче бджола, яка ставала товщою щоразу, як Джиммі кліпав очима.</p>
    <p>Крихітна полісменова постать затуляла рожеві сходи, а трохи вище на Роузклер стояли дві поліційні машини й кілька юнаків у синій формі вартували біля дороги, що вела до парку.</p>
    <p>Собаки не гавкали. Джиммі обернув голову назад і зрозумів, що привернуло його увагу, коли він уперше побачив їх. Хоча їхні двадцять чотири лапи ковзали по дуже твердому асфальту, їхні рухи були напружені й зосереджені, як ото в солдатів, коли ті марширують на місці. На чорних мордах і в підтягнутих боках собак Джиммі побачив грізну рішучість. Очі їхні світилися, немов чорні вуглини.</p>
    <p>Решта Сідней-стрит, здавалося, готувалась до якогось розгардіяшу. Копи заповнювали вулицю й методично переглядали кущі, які вели до парку. З того місця, де стояв, Джиммі почасти міг оглядати сам парк; там також було видно полісменів: сині однострої та спортивні пальта сірого, земного кольору снували над травою, зазирали з берега в канал, перегукуючись між собою.</p>
    <p>На Сідней-стрит вони збиралися навколо чогось за вантажівкою, що там стояла, й кілька детективів у цивільному одязі прихилялися до непозначених номерами автомобілів на протилежному боці вулиці, цмулячи каву, але жоден із них не базікав за звичаєм дорожніх полісменів, розважаючи один одного історіями про свої колишні пригоди. Джиммі відчував очевидну напругу — у собаках, у мовчазних копах, що стояли біля своїх автомобілів, у гелікоптері, який уже не скидався на бджолу й ревів, низько пролітаючи над Сідней-стрит і зникаючи у В’язничному парку по той бік дерев та екрану автомобільного кінотеатру.</p>
    <p>— Агов, Джиммі.</p>
    <p>Ед Діво, відкриваючи зубами пакетик із льодяниками, штовхнув Джиммі ліктем.</p>
    <p>— Що тут відбувається, Еде?</p>
    <p>Діво стенув плечима.</p>
    <p>— Це вже другий гвинтокрил сюди залетів. Перший кружляв над моїм будинком десь із півгодини тому, і я сказав дружині: «Люба, ходімо довідаємося, що діється, бо тут ніхто нам цього не скаже». — Він висипав жменю льодяників собі в рот і знову стенув плечима. — Тож я прийшов сюди подивитися, що спричинило цю веремію.</p>
    <p>— І що ти почув?</p>
    <p>Діво повів долонею перед собою в повітрі.</p>
    <p>— Нічого. Вони розкриваються не більш ніж гаманець моєї матері. Але працюють серйозно, Джиммі. Тобто я хочу сказати, що вони заблокували Сідней-стрит з усіх боків — копи та загородження стоять на Крешент, Гарборв’ю, Сьюдені, Ромсі, до самої Данбой, наскільки мені відомо. Люди, що живуть на цій вулиці, не можуть вийти зі своїх домівок, гніваються. Я чув, вони ганяють катери по каналу, й Бу Даркін, коли я з ним розмовляв, сказав, що бачив зі свого вікна водолазів.</p>
    <p>Діво показав рукою.</p>
    <p>— Подивись-но отуди.</p>
    <p>Джиммі глянув туди, куди показував палець Діво, й побачив, як троє копів витягли з обгорілого триповерхового будинку на протилежному боці вулиці якогось пияка, пиякові це не сподобалося, й він чинив опір, аж поки один із копів не послав його обличчям униз по обгорілих сходинках, проте Джиммі все ще був під враженням від слова «водолази», яке промовив Ед. Копи не посилали водолазів на дно водойми, якщо хотіли знайти там щось цікаве, щось живе.</p>
    <p>— Вони не граються, — присвиснув Діво, потім подивився на одяг Джиммі. — Чого ти нарядився?</p>
    <p>— Сьогодні перше причастя Надін.</p>
    <p>Джиммі побачив, як полісмен підняв пияка, прошепотів щось йому на вухо, а потім повів його до зеленавого «седана», де над головою водія, на даху стриміла сирена.</p>
    <p>— Вітаю, — сказав Діво.</p>
    <p>Джиммі всміхнувся у відповідь.</p>
    <p>— То якого ж біса ти приплентав сюди?</p>
    <p>Діво подивився на вулицю Роузклер у напрямку церкви святої Цецилії, й Джиммі несподівано відчув себе в кумедному становищі. Що, в біса, він робить тут у своїй шовковій краватці й костюмі, який коштує шістсот доларів, плутаючись черевиками в бур’янах, що пробивалися з-під огорожі?</p>
    <p>«Кейті», — пригадав він.</p>
    <p>Але й це здалося йому безглуздим. Кейті знехтувала перше причастя своєї сестри, заснувши після перепою, а чи слухаючи в ліжку балаканину свого останнього коханця. Прокляття. Чому вона має прийти до церкви, якщо її туди не тягнуть? До хрестин самої Кейті Джиммі не був у церкві протягом доброго десятка років. І навіть після цього він не став ходити туди регулярно, аж поки не зустрів Аннабет. Отож, чи варто дивуватися, що, коли він вийшов із церкви й побачив на Роузклер поліційні машини, його опанувало чи то лихе передчуття, чи то страх? Він прийшов сюди лише тому, що турбувався за Кейті й був обурений її поведінкою, тому й була вона в нього на думці, коли він дививсь, як кілька полісменів підходять до каналу.</p>
    <p>А що тепер? Тепер він почуває себе йолопом. Навіщо він прийшов сюди в дурнуватому костюмі, хоча пообіцяв Аннабет, що поведе дівчаток розважитися й поїсти сиру до Чака, де вони й домовлялися зустрітись? Аннабет тоді подивилася на нього зі змішаним почуттям роздратування, збентеження й ледве стримуваного гніву.</p>
    <p>Джиммі обернувся до Діво.</p>
    <p>— Я прийшов сюди, бо мені стало цікаво, як і всім іншим. — Він поплескав Діво по плечу. — Бувай, Еде, — сказав він, а внизу на Сідней-стрит один із копів передав ключі від автомобіля іншому, й той інший стрибнув у фургон.</p>
    <p>— Бувай, Джиммі. Бережи себе.</p>
    <p>— Ти також, — повільно промовив Джиммі, ще дивлячись на вулицю, коли автофургон дав задній хід і зупинився, щоб перемкнути швидкість і виїхати праворуч. Нараз Джиммі опанувала гостра певність чогось страхітливого.</p>
    <p>Таке відчуття виникає в тебе в душі й більше ніде. Ти іноді відчуваєш там істину — всупереч логіці, — і ти здебільшого маєш слушність, якщо це той тип істини, якого ти не хочеш визнавати й не впевнений, що мусиш. Ти намагаєшся не помічати цього, коли ходиш до психіатрів, довго сидиш у барах і отупляєш свій мозок перед телевізійним екраном — у такий спосіб ти прагнеш заховатися від страшної, бридкої істини, що її відчула твоя душа задовго до того, як збагнув мозок.</p>
    <p>Джиммі відчував, як ця певність проникає крізь черевики в пальці ніг, хоч найбільше, чого він хотів — це втекти від неї, втекти так швидко, як тільки може, аби не стояти там і не спостерігати, як автофургон від’їздить геть. Немов цвяхами пронизало його груди, холодний залп великих цвяхів, наче вистрелених із гармати. Він хотів заплющити очі, але їх також пробили цвяхи, і вони не могли заплющитися: автофургон виїхав на середину вулиці, й Джиммі втупив погляд у той автомобіль, який він блокував, автомобіль, навколо якого зібралися всі, доторкаючись до нього, фотографуючи його, зазираючи всередину, передаючи взяті з нього речі копам, які стояли на дорозі й на хіднику.</p>
    <p>Автомобіль Кейті.</p>
    <p>Не просто та сама модель автомобіля. Не машина, схожа на її машину. Її машина. Авто з подряпиною на правому передньому бампері та розбитим склом на правій фарі.</p>
    <p>— Господи, Джиммі. Подивися на мене, Джиммі. З тобою все гаразд?</p>
    <p>Джиммі глянув на Еда Діво, не тямлячи, як опинився тут навколішках, із притиснутими до землі руками, з ірландськими обличчями навкруг, що дивилися вниз на нього.</p>
    <p>— Джиммі. — Діво запропонував йому руку. — З тобою все гаразд?</p>
    <p>Джиммі подивився на руку й не знав, що відповісти. «Водолази, — подумав він. — У водах каналу».</p>
    <empty-line/>
    <p>Вайті знайшов Шона в лісі, за сто ярдів від рівчака. Вони загубили кривавий слід і будь-які відбитки слідів на відкритіших ділянках парку — вчорашній нічний дощ змив усе, чого не приховала природа.</p>
    <p>— Собаки щось винюхали біля колишнього кінотеатру автомобілістів. Ти хочеш пройтися туди зі мною?</p>
    <p>Шон кивнув головою, але тут озвалася його рація.</p>
    <p>— Офіцере Дівайн, тут із нами якийсь чоловік…</p>
    <p>— А де ви?</p>
    <p>— На Сідней-стрит, офіцере.</p>
    <p>— Кажи далі.</p>
    <p>— Цей чоловік стверджує, що він батько дівчини, яка зникла.</p>
    <p>— Якого чорта він робить на місці злочину?</p>
    <p>Шон відчув, як його обличчя наливається кров’ю, червоніє та стає гарячим.</p>
    <p>— Він прослизнув сюди, офіцере. Що мені йому сказати?</p>
    <p>— Виштовхай його геть. Ви вже маєте психолога на сцені подій?</p>
    <p>— Він сюди їде.</p>
    <p>Шон заплющив очі. Усі перебувають у дорозі, так ніби всі опинилися в падлючому дорожньому заторі.</p>
    <p>— Заспокойте батька до приїзду того кретина фахівця. Ви знаєте, як це робиться.</p>
    <p>— Так, офіцере, але він хоче бачити вас.</p>
    <p>— Мене?</p>
    <p>— Каже, він знає вас.</p>
    <p>— Ні, ні, ні. Дайте йому зрозуміти…</p>
    <p>— Він перебуває в компанії кількох чоловіків.</p>
    <p>— Чоловіків?</p>
    <p>— Цілий гурт однаковісіньких чуваків. Половина схожа на ліліпутів, але вони всі однакові.</p>
    <p>«Брати Севіджі. Нехай їм грець».</p>
    <p>— Я йду, — сказав Шон.</p>
    <empty-line/>
    <p>Кров Севіджів рідко перебувала в спокої. Ще секунда — й Вела Севіджа могли заарештувати. Чака, ймовірно, також. Брати горлали на полісменів, а в тих терпець вичерпувався, й здавалося, вони ось-ось візьмуться за киї.</p>
    <p>Джиммі стояв із Кевіном Севіджем, одним із найпоміркованіших братів, за кілька ярдів від стрічки, яка відгороджувала сцену злочину, де Вел і Чак тицяли в полісменів пальцями й горлали:</p>
    <p>— Йдеться про нашу небогу, ви, тупоголові йолопи!</p>
    <p>Джиммі також був у стані істерії, але йому вдавалось її стримувати, і конечна потреба не зриватися на крик позбавила його дару мови, хоч він і перебував у вкрай нервовому стані. Так, це її автомобіль за десять футів від нього. І справді ніхто не бачив її від учорашнього вечора. І ті червоні плями, які він бачив на сидінні водія, були справді кров’ю. Одне слово, це було погано. Але тепер її шукав цілий батальйон копів, хоча й досі її не знайшли. Отакі-то справи.</p>
    <p>Джиммі побачив, як полісмен старшого віку закурив сигарету, і йому захотілося висмикнути її з його рота, тицьнути запаленим кінчиком йому в ніс і сказати: «Воруши дупою і шукай мою дочку!»</p>
    <p>Він почав рахувати назад від десятьох (цього його навчили в «Оленячому острові»), називаючи цифри повільно, дивлячись, як вони пливуть у темряві його мозку. Якби він закричав, його забрали б від сцени подій. Будь-який вияв горя або тривоги чи наелектризованого страху, що вибухнув би в його крові, мав би єдиний наслідок. І тоді Севіджі приєдналися б до нього, і всі вони провели б цей день у буцегарні, а не на вулиці, на якій востаннє бачили його дочку.</p>
    <p>— Веле, — погукав Джиммі.</p>
    <p>Вел Севідж відвів руку, що нависала над стрічкою, яка відгороджувала сцену злочину, а палець другої — від кам’яного обличчя копа й подивився назад на Джиммі.</p>
    <p>Джиммі похитав головою.</p>
    <p>— Розслабся.</p>
    <p>Вел підбіг до нього.</p>
    <p>— Джиме, вони тримають нас на відстані. Вони хочуть, щоб ми відійшли геть.</p>
    <p>— Вони виконують свою роботу, — сказав Джиммі.</p>
    <p>— Яку, в біса, роботу, Джиме? Бігають до крамниці по солодкі пончики?</p>
    <p>— Ви хочете допомогти мені тут? — промовив Джиммі, коли Чак підійшов до свого брата, майже вдвічі вищий за нього, але й наполовину не такий небезпечний, хоча набагато небезпечніший за інших людей.</p>
    <p>— Авжеж, хочемо, — відповів Чак. — Скажи, що ми повинні робити.</p>
    <p>— А ти, Веле? — запитав Джиммі.</p>
    <p>— Про що ти? — Очі Вела стрибали, лють струменіла з нього, наче сморід.</p>
    <p>— Ти хочеш допомогти мені?</p>
    <p>— Авжеж, я хочу допомогти тобі, Джиммі. Ти схибнувсь, якщо сумніваєшся в цьому.</p>
    <p>— Я не сумніваюся, — сказав Джиммі, відчуваючи, як його голос гучнішає, і силкуючись його проковтнути. — Я був би бляддю, якби сумнівався. Але йдеться про мою дочку. Ти слухатимеш мене?</p>
    <p>Кевін поклав руку на плече Джиммі, а Вел відступив назад і якусь мить дивився собі під ноги.</p>
    <p>— Джиммі, пробач, друже. Я погарячкував трохи. Не зважай.</p>
    <p>Джиммі спромігся стишити голос, примусив свій мозок працювати.</p>
    <p>— Веле, ви з Кевіном підете вниз по вулиці до будинку Дру Піджина. Розповісте йому, що відбувається.</p>
    <p>— Навіщо нам Дру Піджин?</p>
    <p>— Я скажу вам навіщо, Веле. Ви поговорите з його дочкою Ів, і Даяною Сестрою також, якщо вона досі в них. Ви запитаєте, коли ті востаннє бачили Кейті. О котрій точно годині, Веле. З’ясуйте, чи вони пили вчора, чи мала Кейті намір із кимось побачитися, і з ким останнім часом вона зустрічалася. Веле, ти зможеш зробити це? — запитав Джиммі, глянувши на Кевіна, що, як він сподівався, зможе примусити Вела поводитися більш-менш пристойно.</p>
    <p>Кевін кивнув головою.</p>
    <p>— Ми про все довідаємося, Джиммі.</p>
    <p>— Веле, а ти що скажеш?</p>
    <p>Вел подивився через плече на кущі, які росли на вході до парку, потім перевів погляд на Джиммі, і його маленька голова смикнулася.</p>
    <p>— Так, так.</p>
    <p>— Ці дівчата — подруги Кейті. Ви не давіть на них дуже, але добудьте ці відповіді. Гаразд?</p>
    <p>— Гаразд, — сказав Кевін, пообіцявши Джиммі, що візьме ситуацію під контроль. Потому плеснув свого брата по плечу. — Ходімо, Веле. Зробимо те, що нас просять.</p>
    <p>Джиммі простежив, як вони пішли вгору по Сідней-стрит, і відчув поруч Чака, готового стрибнути й когось убити.</p>
    <p>— Тримаєшся?</p>
    <p>— Прокляття, зі мною все гаразд, — мовив Чак. — Я турбуюсь за тебе.</p>
    <p>— За мене не турбуйся. Я вже заспокоївсь. У мене немає іншого вибору.</p>
    <p>Чак нічого не відповів, а Джиммі подивився через Сідней-стрит, повз доччин автомобіль, та побачив, як із парку вийшов Шон Дівайн і пішов через кущі, не відриваючи очей від Джиммі. Шон був чоловік високий і йшов швидко, проте Джиммі вже побачив той вираз на його обличчі, якого він ніколи терпіти не міг, той вираз, ніби все перебуває під його владою, стеменно тобі другий жетон, який дублює почеплений в нього на поясі й лякає людей, хоч сам носій виразу, можливо, цього не усвідомлює.</p>
    <p>— Джиммі, — сказав Шон і потис йому руку. — Привіт, чоловіче.</p>
    <p>— Здоров, Шоне. Я почув, що ти тут.</p>
    <p>— З раннього ранку. — Шон подивився через плече, а тоді знову поглянув на Джиммі. — Чоловіче, я нічого тобі зараз не можу сказати.</p>
    <p>— Вона тут? — Джиммі почув, як його голос тремтить.</p>
    <p>— Я не знаю, Джиме. Ми її не знайшли. Де вона — я тобі сказати не можу.</p>
    <p>— Тоді впустіть нас, — сказав Чак. — Ми можемо допомогти в пошуках. У газетах весь час пишуть, що прості люди допомагають знаходити дітей і всяку таку дурню.</p>
    <p>Шон дивився на Джиммі, наче Чака там не було.</p>
    <p>— Справа, Джиммі, трохи складніша. Ми не можемо допустити на місце пошуку неполіційний персонал, поки не оглянемо кожен квадратний дюйм сцени подій.</p>
    <p>— І де вона, сцена подій? — запитав Джиммі.</p>
    <p>— Весь клятий парк у цю хвилину. — Шон поплескав Джиммі по плечу. — Я вийшов сюди сказати вам, хлопці, що тепер ви нічого не зможете вдіяти. Мені шкода. Мені справді шкода. Але так воно є. Та тільки-но, Джиммі, ми про щось довідаємося, негайно скажемо тобі. Без обману.</p>
    <p>Джиммі кивнув головою й доторкнувся до Шонового ліктя.</p>
    <p>— Можна поговорити з тобою одну секунду?</p>
    <p>— Безперечно.</p>
    <p>Вони залишили Чака Севіджа на бровці й пройшли кілька кроків по вулиці. Шон насторожився, готуючись до якогось несподіваного запитання Джиммі. Весь зосередившись на справі, полісмен дивився на Джиммі невблаганним поглядом.</p>
    <p>— Це автомобіль моєї дочки, — сказав Джиммі.</p>
    <p>— Я знаю.</p>
    <p>Джиммі підняв руку.</p>
    <p>— Шоне! Це доччина машина. На ній кров. Вона не прийшла на роботу сьогодні вранці, не прийшла на перше причастя своєї маленької сестри. Ніхто не бачив її з учорашнього вечора. Ти розумієш? Ми говоримо про мою дочку, Шоне. Ти не маєш дітей, я не сподіваюся, що ти мене цілком зрозумієш. Але ж, чоловіче, це моя дочка.</p>
    <p>Шонові очі залишилися очима копа. Слова Джиммі анітрохи на нього не вплинули.</p>
    <p>— Що ти хочеш, щоб я тобі сказав, Джиммі? Якщо ти хочеш мене повідомити, з ким вона була вчора вночі, я пошлю кількох офіцерів поговорити з тими людьми. Якщо вона мала ворогів, я їх допитаю. Ти хочеш…</p>
    <p>— Шоне, вони привели сюди падлючих собак. Собак, щоб шукати мою дочку. Собак і водолазів.</p>
    <p>— Атож, ми задіяли великі сили. Половина наших людей перебуває тут. Поліція штату й міста. А також два гелікоптери, два катери. І ми неодмінно знайдемо її. Але ти, чоловіче, нічого не зможеш удіяти. Принаймні тепер. Нічого. Ти мене зрозумів?</p>
    <p>Джиммі оглянувся назад, на Чака, що стояв на бровці й дивився на кущі, які вели до парку, з нахиленим уперед тілом, ладний вистрибнути з власної шкури.</p>
    <p>— Чому ви задіяли водолазів для пошуку моєї дочки, Шоне?</p>
    <p>— Джиммі, ми розглядаємо всі можливості. Тут багато води, її треба обстежити.</p>
    <p>— Вона у воді?</p>
    <p>— Невідомо, Джиммі, де вона. Така ситуація.</p>
    <p>Джиммі на мить відвернувся, його чорний і в’язкий тепер мозок працював погано. Він хотів пройти в парк. Він хотів вийти на доріжку для бігунів і зустріти Кейті, яка вийде йому назустріч. Він не міг думати. Він мусив бути в парку.</p>
    <p>— Ти хочеш скандалу? — запитав Джиммі. — Хочеш посадити до в’язниці мене й усіх братів Севіджів за те, що ми шукаємо нашу любу дівчинку?</p>
    <p>Тієї самої миті, коли проказав ці слова, Джиммі зрозумів, що це вияв слабкості, а не погроза, і він з ненавистю подумав, що Шон також це розуміє.</p>
    <p>Шон кивнув головою.</p>
    <p>— Я цього не хочу. Повір. Але, якщо мені доведеться, чоловіче, я зроблю це. — Шон розгорнув свій блокнот. — Ти лише скажи мені, з ким вона була вчора вночі, що робила, і я…</p>
    <p>Джиммі вже пішов геть, коли раптом голосно заговорила Шонова рація. Він повернувся назад, коли Шон підніс її до своїх губів і промовив:</p>
    <p>— Я йду.</p>
    <p>— Ми тут дещо маємо для вас, офіцере.</p>
    <p>— Повторіть.</p>
    <p>Джиммі підступив до Шона, почувши ледве стримувані емоції в голосі хлопця, який говорив по рації.</p>
    <p>— Ми тут дещо маємо. Сержант Паверс сказав, ви повинні негайно прийти сюди. Якомога швидше.</p>
    <p>— Де ви перебуваєте?</p>
    <p>— Біля кіноекрана, офіцере. Ви собі не уявляєте, який тут розгардіяш!</p>
   </section>
   <section>
    <title>
     <p>10</p>
     <p>Докази</p>
    </title>
    <p>Селеста дивилася дванадцятигодинні новини на маленькому телевізорі, який стояв на кухонній полиці. Дивлячись передачу та прасуючи, вона уявляла себе п’ятдесятирічною хатньою господинею, що виконує дрібну домашню роботу й доглядає дітей, тоді як чоловік ходить на роботу, беручи з собою сніданок, а повернувшись додому, хоче мати чарку в руці та обід на столі. Та насправді так не було. Дейв, попри всі свої вади, допомагав дружині в хатній роботі. Він протирав пилюку, пилосмочив і мив посуд, тоді як Селеста воліла прати одяг, складати й прасувати його, вдихаючи теплий запах тканин, чистих і без складок.</p>
    <p>Вона користувалася материною праскою, приладом початку шістдесятих років. Праска була важка, як цеглина, постійно сичала й випускала струмені пари без попередження, з усім тим була принаймні вдвічі ефективніша, аніж будь-яка з тих нових, що їх Селеста, зваблена рекламою технології космічної доби, випробовувала протягом років. Праска її матері робила складки, якими можна було різати французький хліб, і одним гладеньким натиском розгладжувала глибокі складки, які новій прасці з пластиковим корпусом довелося б вирівнювати, проводячи по них не менш як п’ять разів.</p>
    <p>Подеколи Селеста не могла стримати обурення, думаючи про те, як усе, виготовлене в нинішній час, здається приреченим на швидке ламання — відеомагнітофони, автомобілі, комп’ютери, бездротові телефони, — тоді як інструменти, які зробили батьки, здавалося, працюватимуть вічно. Вони з Дейвом досі користувалися материними праскою та блендером і тримали її плескатий чорний ротаційний телефон біля свого ліжка. Натомість за роки спільного життя вони викинули кілька куплених речей, які вийшли з ладу надто швидко всупереч елементарній логіці — телевізори, в яких вибухнули екрани, пилосмок, із якого пішов чорний дим, кавоварку, яка нагрівала воду до температури, лише трохи вищої за температуру води в ванній. Вони воліли викинути на смітник ці та інші прилади, бо купити новий було чи не дешевше, ніж відремонтувати колишній. Таким чином ви, звичайно, витрачали гроші на модель наступного покоління, а саме на це, вона була переконана, й розраховували виробники. Іноді Селеста свідомо силкувалася не думати про те, що не тільки речі в її житті, але й саме її життя не мало будь-якої ваги чи тривалого впливу, а було насправді запрограмоване зламатися при першій нагоді, так що деякі корисні його частини можуть бути використані для когось іншого, а решта зникне.</p>
    <p>Отак вона прасувала одяг і думала про свою нікчемність, коли на десятій хвилині новин ведучий подивився прямо в камеру й оголосив, що поліція шукає нападника, який учинив тяжкий злочин поза містом в одному з ближніх барів. Селеста підійшла до телеекрана, щоб підсилити звук, але ведучий новин сказав: «Ми розповімо цю історію й передамо прогноз погоди по закінченні реклами». Після чого Селеста побачила на телеекрані жінку, що шкребла наманікюреними пальчиками сковороду, яку, здавалося, занурили в теплу рідку карамель, а голос із телевізора при цьому нахваляв переваги нового поліпшеного детергенту. Селесті захотілося зойкнути. Уся ця рекламна пропаганда, як і сучасні вироби, використовувала людську довірливість — мовляв, довіртеся нам, і ви матимете те, що вам треба.</p>
    <p>Подолавши спокусу вимкнути клятий телевізор взагалі, вона зменшила гучність і повернулась до прасування. Дейв забрав Майкла із собою півгодини тому — вони поїхали купити наколінники та маску кетчера, і він сказав їй, що почує новини по радіо. Селеста не завдала собі клопоту навіть поглянути на нього, щоб побачити, бреше він чи не бреше. Майкл, бувши маленьким і тендітним, обіцяв стати талановитим кетчером — таким собі «чудом», як сказав його тренер містер Івенс, назвавши його руку справжнім балістичним снарядом, і це в його роки. Селеста подумала, що на його місце ставили, як велося, здорованів, зазвичай із розплющеними носами та вибитими передніми зубами, й вона сказала Дейвові, що боїться за Майкла.</p>
    <p>— Моя люба, ти знаєш, які тепер надійні маски виготовляють для кетчерів? Вони міцні, як клітки для акул. Їх і вантажівкою не зламаєш — зламається вантажівка, а маска залишиться цілою.</p>
    <p>Вона обдумувала Дейвову відповідь протягом цілого дня, а потім висловила своє рішення. Вона дозволить Майклові грати кетчером чи перебувати на якій іншій позиції в бейсболі, якщо той матиме найкраще спорядження та якщо, і це був її вирішальний аргумент, він ніколи не братиме участі в професійному футболі.</p>
    <p>Дейв, який сам ніколи не грав у футбол, погодився на її пропозицію після дискусії, що тривала якихось десять хвилин.</p>
    <p>Тепер вони поїхали купувати спорядження, і Майкл міг стати віддзеркаленням свого батька, а Селеста дивилася телевізор, поставивши праску на кілька дюймів вище від ситцевої сорочки, коли комерційна реклама їжі для собак закінчилася, й повернулися до новин.</p>
    <p>— Минулої ночі в Олстоні, — сказав ведучий, і серце в Селести завмерло, — студента-другокурсника тяжко побили два чоловіки неподалік від цього популярного бару. Джерела повідомляють, що Кері Вайтекера було побито пивною пляшкою і він у критичному стані…</p>
    <p>Вона відразу зрозуміла, хоч груди їй здавило, наче туди набився мокрий пісок, що про напад на чоловіка або його вбивство поблизу від «Останньої краплі» вона сьогодні нічого не довідається. А коли передали прогноз погоди й повідомили, що після погоди буде передача про спорт, вона утвердилася в своєму припущенні остаточно.</p>
    <p>На цей час поліція вже знайшла б убитого. Якби він помер («Моя люба, я, мабуть, убив того чоловіка»), репортери довідалися б про це з поліційних зведень або з підслуханих перемов по радіо між полісменами.</p>
    <p>Отож, можливо, Дейв переоцінив силу своєї люті, яку він застосував проти бандита. Можливо, нападник — чи хто він там був — відповз зализувати свої рани після того, як Дейв поїхав. Можливо, ті шматочки мозку, які вона зливала тієї ночі в трубу, були чимось іншим? Як міг чоловік утратити стільки крові зі своєї голови й вижити, ще й більш від того — піти геть з розколотим черепом?</p>
    <p>Коли вона відпрасувала останні штани й розіклала Майклів одяг у його шафу, а свій одяг і Дейвів у їхні шафи, вона повернулася до кухні й стояла посеред неї, не знаючи, що їй робити далі. Тепер по телевізору показували гольф, і м’які удари по м’ячу й сухі, стишені вигуки та оплески глядачів на якийсь час заспокоїли її внутрішні почуття, що дряпали їй груди увесь ранок. Вони не були безпосередньо пов’язані з Дейвом та прогалинами в його розповіді. А проте мали з ними щось спільне, спільне з останньою ніччю та з видінням, як він заходить до ванної, обляпаний кров’ю, з кров’ю на штанях, що капає на кахлі, піниться в його рані, а стікаючи в зливальницю, стає рожевою.</p>
    <p>Зливальниця. Ось воно. Ось що вона забула. Учора вночі вона сказала Дейвові, що вичистить внутрішню частину стічної труби під зливальницею, усунувши решту доказів. Вона мерщій кинулась це робити. Опустилася навколішки на кухонну підлогу, висунула під зливальницею шухляду й стала шукати там у ганчір’ї для чищення гайковий ключ, аж поки не знайшла його біля стінки. Вона простягла до нього руку, долаючи страх, який відчувала перед шухлядою, що була під зливальницею, ірраціональне відчуття, яке підказувало їй, що під купою ганчір’я причаївся пацюк, нюхаючи повітря, в якому тепер відчув її запах, і підіймає мордочку від ганчір’я, ворушачи вусами…</p>
    <p>Вона схопила гайковий ключ, витягла його назовні між ганчір’ям та банками з чистильною рідиною, аби бути певною, що він у неї в руках, розуміючи, що її страх дурний, але водночас не безпідставний, не даремно ж його називають фобією. Вона боялася просовувати свою руку в холодні темні місця. Розмарі боялася сідати в ліфт, батько ненавидів висоту, а Дейв обливався холодним потом, коли йому доводилося спускатися в льох.</p>
    <p>Вона поставила відро під зливальну трубу, щоб вода не виливалася долі. Лягла на спину й потяглася вгору, ослабила ключем гайку, а потім відкрутила її рукою. Гайка відпала, й полилася вода, наповнюючи пластикове відро. На мить Селеста злякалася, що вода переповнить відро, але незабаром потік зменшився до тоненької цівки, й вона побачила, як темний жмут волосся й маленькі кукурудзяні зерна впали з рештками води у відро. Потім вона стала відкручувати гайку, найближчу до стіни шафки під зливальницею, і це забрало чимало часу, бо гайка не оберталася, й Селеста мало не розламала шафку, налягаючи на ключ із такою силою, що або ключ, або її рука могли зламатися. Нарешті гайка повернулася на невеличку частину дюйма, видаючи різкий металевий скрегіт. Селеста відклала гайковий ключ і знову рукою крутнула гайку, яка тепер обернулася двічі, хоча й піддавалася важко.</p>
    <p>За кілька хвилин дренажна труба вже лежала перед нею на підлозі кухні. Її волосся й сорочка просякли потом, але вона відчувала задоволення, яке межувало з цілковитим тріумфом, неначе вона воювала з чимось упертим і відверто ворожим, застосувала всі свої м’язи й перемогла. У купі ганчір’я Селеста знайшла сорочку, з якої Майкл виріс, і скрутила її в джгут. Потому просунула той джгут у трубу кілька разів, аж поки не переконалася, що труба звільнилася від усього зайвого, крім старої іржі. Далі винесла трубу й пляшку клорокса на задній ґанок і прочистила внутрішню частину труби, дозволивши рідині витекти з протилежного кінця в суху порувату землю біля рослини у вазоні, яка померла минулого літа й усю зиму чекала на задньому ґанку, поки викинуть її геть.</p>
    <p>Коли це було зроблено, Селеста пригвинтила трубу на місце, це було набагато легше, аніж відгвинчувати її, і приладнала на місце сифон. Вона знайшла пластикову торбинку, в яку поклала Дейвів одяг учора вночі, й укинула туди скручену Майклову сорочку. Далі процідила над унітазом рідину у відрі, насухо витерла цідилку паперовим рушником і вкинула рушник у ту ж таки торбинку з брудним одягом.</p>
    <p>Отже, докази було знищено.</p>
    <p>Принаймні ті докази, які вона могла усунути. Якщо Дейв набрехав їй — про ніж, про те, що він лишив відбитки пальців невідомо де, про можливих свідків його злочину чи самооборони, — в цьому допомогти вона йому не могла. Проте вона кинула виклик нещастю в своєму власному домі. Вона підібрала все, що чоловік кинув їй, відколи повернувся додому минулої ночі, й дала йому раду. Вона здобула перемогу й відчула могутнє запаморочення, якого досі ніколи не відчувала: Селеста тепер мала несподівану й радісну переконаність — вона ще молода й дужа, і її ніяк не можна рівняти до зламаного тостера чи пилосмока, який вийшов із ладу. Вона пережила смерть обох своїх батьків, роки фінансової кризи та сухоти сина, коли тому було всього шість місяців віку. Вона тоді не зламалась, лише перевтомилася, й тепер усе зміниться, коли вона пригадала, хто вона є. А вона є — і в цьому не слід сумніватися — жінка, яка не відступає перед викликами, а йде їм назустріч і каже: «Окей, давайте. Несіть свою загрозу. Я не відступлю перед найгіршим. Я випростаюся. Я не злякаюся й не помру. Тож начувайтеся».</p>
    <p>Піднявши зелений пакет зі сміттям, вона скрутила його так, що він став схожий на зморшкувату шию старого діда, потім скрутила його ще більше й зав’язала вузлом угорі. Зробила паузу, подумавши, як дивно, що цей пакет скинувся їй на шию старого діда. Звідки прийшло таке порівняння? І тут вона помітила, що зображення на телеекрані зникло. Якусь мить тому Тайґер Вудс біг по зеленому полю для гольфа, а тепер екран чорнів.</p>
    <p>Невдовзі його прорізала біла лінія, й Селеста вирішила, що, як і в цьому телевізорі згоріла трубка, вона спустить його по сходах. Байдуже, якими будуть наслідки, вона не стане його терпіти.</p>
    <p>Аж ось біла лінія перетворилася на студію новин, і ведуча, схвильована й засапана, промовила:</p>
    <p>— Ми уриваємо цю передачу, щоб розповісти вам жахливу історію. Валері Коралі зараз перебуває біля В’язничного парку в Східному Бакінгемі, де поліція організувала масовий пошук зниклої жінки. Валері?</p>
    <p>Селеста спостерігала, як студія показувала сцену подій з висоти польоту гелікоптера над Сідней-стрит і В’язничним парком, де була задіяна ціла армія полісменів. Вона побачила десятки крихітних постатей, чорних з відстані, як мурашки, що снували парком, і поліційні човни на каналі. Вона побачила лінії схожих на мурашів людей, що посувалися в напрямку дерев, які оточували колишній екран кінотеатру автомобілістів.</p>
    <p>Гелікоптер хитало вітром, фотокамера також похитнулась, і на мить Селеста подивилася на протилежний берег каналу, на бульвар Шомут і ряд промислових парків.</p>
    <p>— Це та сцена в Східному Бакінгемі, куди поліція прибула сьогодні рано-вранці й розпочала широкий пошук зниклої жінки, пошук, який триває й досі, хоч день уже наскінчу. Непідтверджені джерела повідомили Четвертій Бригаді Новин, що покинутий автомобіль жінки свідчить про те, що в ньому відбулася кривава драма. Ось та картина — не знаю, Вірджиніє, чи ви можете її бачити…</p>
    <p>Камера гелікоптера, здійснивши запаморочливий оберт на сто вісімдесят градусів, спрямувала погляд на темно-синій автомобіль із відчиненими дверцятами, що самітно стояв на Сідней-стрит, тим часом як поліція підганяла до нього буксир.</p>
    <p>— Отже, — мовила репортер, — ви бачите перед собою той самий автомобіль, із якого зникла жінка. Поліція знайшла його сьогодні вранці й негайно розпочала пошуки. Ні, Вірджиніє, ніхто не може назвати ані прізвища зниклої жінки, ані причин, які спонукали поліцію здійснювати такий широкий — як ви, очевидно, бачите — пошук. Проте джерела, близькі до Четвертої Бригади Новин, повідомляють, що він зосереджується біля колишнього кінотеатру автомобілістів, де, як вам відомо, влітку ставить свої спектаклі місцевий театр. Це підтверджено. Вірджиніє?</p>
    <p>Селеста спробувала осмислити те, що повідомляла їй телевізія. Вона не була певна, що довідалася про щось, крім того, що поліція взяла в облогу територію, зовсім близьку до місця її проживання.</p>
    <p>Ведуча новин теж здавалася розгубленою, наче репортер і фотокамера говорили не дуже зрозумілою їй мовою. Вона сказала:</p>
    <p>— Ми триматимемо вас у курсі подій… Розповімо більше, коли нам стане відомо більше. А зараз повертаймося до нашої регулярної програми.</p>
    <p>Селеста змінила кілька каналів, але інші станції, либонь, досі не знали цієї історії, і вона повернулася до гольфу, вимкнувши звук.</p>
    <p>На Низині хтось пропав. Автомобіль якоїсь жінки покинуто на Сідней-стрит. Але поліція не влаштовувала таких масштабних операцій — а операція була масштабною, Селеста бачила, як по місту їздили не лише автомобілі міської поліції, а й поліції штату, — якщо не мала причин шукати щось важливіше, аніж просто сліди зниклої жінки. Той автомобіль свідчив — як пак висловилася жінка-репортер? — що в ньому відбулася якась кривава драма.</p>
    <p>Ішлося про кров, якщо вона правильно пам’ятала. Про докази. І вона подивилася на торбину, яку досі тримала в своїх руках, промовивши подумки: «Дейв».</p>
   </section>
   <section>
    <title>
     <p>11</p>
     <p>Червоний дощ</p>
    </title>
    <p>Джиммі стояв на цивільному боці жовтої стрічки перед нерівною лінією копів, а Шон пішов геть крізь кущі до парку, жодного разу не озирнувшись.</p>
    <p>— Містере Маркус, — промовив коп Джефферс, — випийте кави або чогось іншого.</p>
    <p>Коп дивився на лоб Джиммі, а Джиммі відчував легку зневагу й жалість у неуважному погляді й у тому, як коп великим пальцем чухав свій живіт. Шон відрекомендував їх, сказавши Джиммі, що це офіцер Джефферс, хороший чоловік, а Джефферсові — що Джиммі батько жінки, яка… одне слово, покинула цей автомобіль. Даси йому все, чого він потребує, й відрекомендуй його Талбот, коли та прийде. Джиммі вирішив, що Талбот — або баба-психіатр із поліційним значком, або розкуйовджена соціальна працівниця, уся в боргах ще від студентських часів і з автомобілем, який пахне гамбургерами.</p>
    <p>Він пустив повз вуха Джефферсову пропозицію й перейшов через вулицю, приєднавшись до Чака Севіджа.</p>
    <p>— Що там відбувається, Джиме?</p>
    <p>Джиммі похитав головою, цілком переконаний, що він обблював би й себе, й Чака, якби спробував викласти словами те, що почував.</p>
    <p>— У тебе мобілка з собою?</p>
    <p>— Так, авжеж.</p>
    <p>Чак понишпорив по кишенях своєї вітровки. Він тицьнув телефон у розкриту руку Джиммі, й той набрав 411. Механічний голос запитав у нього, яке місто і який штат йому потрібні. Він завагався на секунду, перш ніж викинути свій голос на телефонну лінію, й побачив образ своїх слів, що пробігають милі й милі по мідному кабелю, перш ніж проникнути в душу якогось гаргантюанського комп’ютера з червоними лампочками замість очей.</p>
    <p>— Абонент? — запитав комп’ютер.</p>
    <p>— Чак Чиз.</p>
    <p>На Джиммі несподівано накотилася хвиля жаху, коли він назвав це безглузде ім’я на вулиці поблизу від порожнього автомобіля дочки. Йому захотілося схопити телефон зубами та роздушити його й чути, як він тріщить.</p>
    <p>Коли він назвав потрібний номер і зателефонував, довелося чекати, поки викличуть Аннабет. Той, хто відповів йому по телефону, не з’єднав його з дружиною, а просто поклав слухавку на стіл, і Джиммі міг почути тонкі відлуння імені своєї дружини: «Просимо Аннабет Маркус підійти до хазяйського прилавка. Аннабет Маркус!» Джиммі чув передзвін дзвіночків і крики вісімдесяти або дев’яноста дітлахів, що там бігали, як маніяки, смикаючи одне одного за волосся, перемішані з розпачливими голосами дорослих, які намагалися перекрити галас, а потім знову пролунало дружинине ім’я. Джиммі уявив, як вона підняла голову, почувши цей звук, розгублена й збентежена, ледве витримуючи натиск учасників першого причастя в церкві Святої Цецилії, що воювали навкруг неї за шматки піци.</p>
    <p>Потім він почув її голос, стишений і зацікавлений:</p>
    <p>— Ви назвали моє ім’я?</p>
    <p>Протягом миті Джиммі хотів покласти слухавку. Що він їй скаже? Який сенс телефонувати їй, не маючи твердих фактів, а лише страх і збудження своєї схибленої уяви? Чи не краще залишити її та дівчаток у мирі незнання ще на якийсь час?</p>
    <p>Але він знав, що не можна підсилювати біль цього дня, і знав, що Аннабет буде ображена, якщо він залишить її в невіданні, тоді як сам стовбичитиме цілий день на Сідней-стрит біля автомобіля Кейті. Їй здасться, що блаженство з дівчатками було незаслуженим і ще й надто — як образа, як фальшива обіцянка. І вона зненавидить Джиммі за це.</p>
    <p>Він знову почув стишений голос:</p>
    <p>— Оцей?</p>
    <p>І потім шарудіння піднятої зі столу слухавки.</p>
    <p>— Моя дитино, — встиг промовити Джиммі, перш ніж йому довелося прочистити горло.</p>
    <p>— Джиммі? — у її голосі вчувалося легке роздратування. — Де ти є?</p>
    <p>— Я… Розумієш… Я на Сідней-стрит.</p>
    <p>— Що сталося?</p>
    <p>— Аннабет, вони знайшли її автомобіль.</p>
    <p>— Чий автомобіль?</p>
    <p>— Автомобіль Кейті.</p>
    <p>— Вони? Хто вони? Поліція?</p>
    <p>— Атож. Її… немає. Вона десь у В’язничному парку.</p>
    <p>— О Господи, о Святий Боже! Ні, Джиммі, ні!</p>
    <p>Джиммі відчув, як це почуття заповнює тепер його — цей жах, ця страхітлива впевненість, цей кошмар, те, що досі він тримав прихованими в якомусь куточку свого мозку.</p>
    <p>— Ми ще нічого не знаємо. Але її автомобіль стояв тут усю ніч, і копи…</p>
    <p>— Господи, Джиммі.</p>
    <p>— …шукають її в парку. Тут їх безліч.</p>
    <p>— А ти де?</p>
    <p>— Я на Сідней-стрит…</p>
    <p>— Ти на паскудній вулиці. Чому ти не в парку?</p>
    <p>— Вони мене туди не пускають.</p>
    <p>— Вони? Хто вони такі, в біса?! Може, це пропала їхня дочка?</p>
    <p>— Ні. Розумієш, я…</p>
    <p>— Ти мусиш бути в парку. Господи, вона може бути поранена. Лежить десь там у холоді.</p>
    <p>— Я знаю, але вони…</p>
    <p>— Я йду до тебе.</p>
    <p>— Гаразд.</p>
    <p>— Пройди туди, Джиммі. Я хочу сказати, Господи, що з тобою?</p>
    <p>Вона поклала слухавку.</p>
    <p>Джиммі віддав мобілку Чакові, знаючи, що Аннабет має слушність. Вона мала таку цілковиту слушність, що Джиммі був у розпачі, усвідомлюючи: він оплакуватиме свою безпорадність за останні сорок п’ять хвилин протягом решти свого життя, неспроможний думати про щось інше й намагаючись відповзти від цього в своєму мозку. Коли це він став таким — чоловіком, який каже «так, сер — ні, сер — ви маєте слушність, сер» проклятущим копам, коли пропала його первісточка? Коли це сталося? Коли відбувся обмін і він віддав свою мужність за право називатися добропорядним громадянином?</p>
    <p>Він обернувся до Чака.</p>
    <p>— Ти досі тримаєш свої інструменти під запасною шиною в багажнику?</p>
    <p>Чак подивився на Джиммі так, ніби той спіймав його на якійсь забороненій діяльності.</p>
    <p>— Треба ж якось виживати, Джиммі.</p>
    <p>— Де твій автомобіль?</p>
    <p>— Угору по вулиці, на розі з До.</p>
    <p>Джиммі рушив у вказаному напрямку, й Чак подріботів за ним.</p>
    <p>— Ми проріжемо для себе вхід?</p>
    <p>Джиммі кивнув головою й пішов швидше.</p>
    <empty-line/>
    <p>Коли Шон дійшов до тієї частини доріжки для бігунів, яка оточувала паркан кінотеатру для автомобілістів, він кивнув кільком копам, які рилися в ґрунті та оглядали квіти, шукаючи ключів. Він помітив напружене очікування на більшості облич, і це підказало йому, що вони вже щось знають. Весь парк, здавалося, був насичений тим певним повітрям, яке він відчував на кількох інших сценах злочинів протягом багатьох років, повітрям, яке мало в собі дух фаталізму, похмуре відчуття чиїсь трагічної долі.</p>
    <p>Вони знали, ще не прийшовши до парку, що вона мертва, проте якась нескінченно мала частина кожного з них, Шон знав, сподівалася на краще. Така була їхня діяльність — ви приходили на сцену злочину, знаючи істину, а потім витрачали стільки часу, скільки могли, сподіваючись, що помилилися. Шон мав одну справу торік, коли подружжя сповістило про зникнення їхньої дитини. З’явилося безліч газетних і телевізійних повідомлень, позаяк подружжя було біле й шановане. Шон і кожен інший коп знали, що дитина мертва, хоча й втішали двох йолопів, запевняли їх, що з їхньою дитиною, певно, все гаразд. Тим часом за підказками не вельми надійних осіб перевіряли підозрілих людей, яких того ранку бачили в тій місцевості. Дитину знайшли вже пізно ввечері, запхану в торбину для пилосмока під сходами в льох. Шон бачив, як зовсім молодий полісмен тремтів і плакав, прихилившись до його автомобіля, але решта копів була роздратована, проте не здивована, так ніби бачила всю цю гидь у колективному страшному сні.</p>
    <p>Ось що ти приносиш додому, в бари та їдальні, службові або ближні, — роздратовану переконаність у тому, що люди нікчемні, тупі й погані, часто спроможні на вбивство, й коли вони розтуляють роти, то брешуть, брешуть завжди, а коли зникають із непоясненної причини, то зазвичай їх знаходять або мертвими, або ще в жалюгіднішому стані, ніж вони були.</p>
    <p>І найгірше, як велося, ставалося не з жертвами — зрештою вони були мертві й не могли більше відчути ніякого болю. Найгірше ставалося з тими, хто їх любив і жив довше, ніж вони. Часто такі люди відтоді ставали мертвими, невротичними й спотикалися все своє дальше життя, усередині в них не лишалося нічого, крім крові та органів, вони вже не терпіли болю, навіки запам’ятавши, що навіть речі гірші за найгірші іноді трапляються.</p>
    <p>Таке тепер сталося й в житті Джиммі Маркуса. Шон не міг собі уявити, як він зможе дивитися цьому чоловікові у вічі й сказати: «Так, вона мертва. Твоя дочка мертва, Джиммі. Хтось навіки забрав її від тебе». І він повинен сказати це Джиммі, який уже втратив дружину. «Чорт. Розумієш, Джиммі, схоже, Бог забрав іще не все, що він хотів у тебе взяти. Тож не лякайся, якщо він прийде знову. Можна тільки сподіватися, що він не дуже поспішатиме. Ми ще зустрінемося, Джиммі».</p>
    <p>Шон перейшов по короткому дощаному місточку, який сполучав береги рівчака, й пішов далі стежкою, заглибившись у гай напівокруглої форми, що оточував кінотеатр для автомобілістів, немов поганський театр. Усі скупчилися біля сходів, які вели до дверей збоку від кіноекрана. Шон побачив Карен Г’ю, що клацала своєю фотокамерою, Вайті Паверса, який прихилився до дверей, зазираючи в них і роблячи якісь нотатки, асистента медичної служби, який стояв навколішки біля Карен Г’ю, ціле військо полісменів в одностроях, як міської служби, так і служби штату. Позаду Карен Г’ю, Вайті Паверса та асистента медичної служби щось роздивлялися на сходах, а великі цабе Френк Крозер із міської служби та Мартін Фріл із поліції штату, безпосередній Шонів начальник, стояли трохи осторонь на сцені під екраном і розмовляли один з одним, нахилившись уперед та зблизивши голови.</p>
    <p>Якщо асистент медичної служби скаже, що вона померла в парку, то ця територія підлягає юрисдикції штату, й за справу повинні взятися Шон і Вайті. Шонові доведеться повідомити Джиммі про смерть дочки. Його робота полягатиме в тому, щоб ознайомитися з інтимним життям жертви, а також у тому, щоб закрити справу чи принаймні створити ілюзію, що її закрито.</p>
    <p>Проте поліція міста може зажадати справу для свого розгляду. Фрілові повноваження дозволяли йому віддати їм справу, адже парк був оточений територією міста, а перший замах на життя жертви було здійснено в межах юрисдикції міста. Шон був переконаний, що цей факт не лишиться поза увагою. Убивство в міському парку, жертву знайдено неподалік від місця, яке мало стати місцевим центром поп-культури. Не виявлено жодного очевидного мотиву. Не знайдено й убивцю, якщо його не порішила Кейті Маркус, а це малоймовірно, бо Шон знав би, що це сталося. Величезна подія для засобів масової інформації, якщо подумати, бо протягом останніх двох років місто було позбавлене подібних новин. Преса стільки набреше, що своїми вигадками заповнить канал.</p>
    <p>Шон цього не хотів, але, якщо його попередній досвід міг стати за барометр, цих подій йому не уникнути. Він ішов у напрямку екрана кінотеатру для автомобілістів, не відриваючи погляду від Крозера й Фріла, намагаючись прочитати вердикт у найменших порухах їхніх голів. Якщо знайдено Кейті Маркус — а Шон у цьому анітрохи не сумнівався, — то Низина вибухне. І річ не тільки в Джиммі — він, певно, буде під дією глибокого шоку. Але брати Севіджі! У відділі найтяжчих злочинів вони мали товстелезні папки майже на кожного з цих чудіїв. Шон чув, як хлопці з поліції міста казали, що вечір проти суботи принаймні без одного з братів Севіджів у камері попереднього слідства був не менш рідкісний, аніж сонячне затемнення, — інші полісмени приходили юрмами подивитися на це, бо не могли повірити в таку рідкісну подію.</p>
    <p>На сцені під екраном Крозер кивнув головою, а Фріл крутнув нею, обернувся, зустрів Шонів погляд, і Шон зрозумів, що справу передають йому та Вайті. Шон побачив трохи крові на листі дерев, які стояли поблизу від екрана кінотеатру, й ще трохи на сходах, що вели до дверей.</p>
    <p>Коннолі й Соза попіднімали голови від крові на сходах, похмуро кивнули Шонові й знову стали роздивлятися щілини, на які наступали ті, хто підіймався. Карен Г’ю звелася на рівні, й Шон почув гудіння її фотокамери, коли та натисла великим пальцем на кнопку й плівка закінчилася. Вона засунула руку до своєї сумки по новий моток плівки й відкрила задню частину камери. Шон помітив, що її попелясто-біляве волосся потемніло на скронях та чубку. Вона глянула на нього безвиразним поглядом, укинула знятий «фільм» у сумку й зарядила фотокамеру новою плівкою.</p>
    <p>Вайті стояв навколішках біля асистента медичної служби, й Шон почув, як він запитав гучним пошептом:</p>
    <p>— Що?</p>
    <p>— Те, що я сказав.</p>
    <p>— Ви тепер певні, так?</p>
    <p>— Не на сто відсотків, але схиляюся до такої думки.</p>
    <p>— Прокляття!</p>
    <p>Вайті подивився через плече на Шона, який наближався, й похитав головою, показавши великим пальцем на асистента медичної служби.</p>
    <p>Кругозір Шона розширився, коли він піднявся над ними, їхні плечі впали донизу, й він зміг заглянути за двері й побачив скоцюрблене тіло. Відстань між стінами там була невелика, і труп сидів, упираючись спиною в ліву стіну, а ногами — у праву, тож спершу Шонові здалося, ніби він побачив на сонограмі людський зародок у материнському лоні. Її ліва нога була гола й вимазана в багнюку. Те, що лишилося від шкарпетки, висіло на її щиколотці пом’яте й подерте. На правій нозі був простий чорний черевик без підбора, обляпаний засохлою багнюкою. Навіть після того як вона загубила один черевик у саду, вона залишила другий на нозі. Убивця, либонь, увесь час дихав їй у потилицю. А проте жертва забігла до цієї кімнатки сховатись. На мить вона змогла від нього відірватися. Виходить, щось затримало його біг.</p>
    <p>— Созо, — покликав Шон.</p>
    <p>— Га?</p>
    <p>— Пройдися дорогою втікачки. Подивися там на кущі, чи немає на них клаптів порваного одягу або чогось такого.</p>
    <p>— Працівник уже вивчає відбитки ніг.</p>
    <p>— Це добре, але нам треба більше. Ти підеш?</p>
    <p>— Піду.</p>
    <p>Шон знову глянув на тіло Кейті. На ній були м’які темні штани й матроська синя блузка з широким коміром, зверху червоний жакет, порваний. Шон вирішив, що це її одяг на вік-енд, надто пристойний, щоб дівчина з Низини могла носити його щодня.</p>
    <p>І якось сталося, що вона закінчила своє життя в цьому вузькому закапелку, його вологі стіни були останньою річчю, яку вона побачила, й, мабуть, останньою річчю, яку вона понюхала.</p>
    <p>Складалося враження, що дівчина втекла сюди від червоного дощу, який, однак, лишив свої сліди в її волоссі та на щоках, покрив її одяг вологими плямами. Її коліна були тісно притиснуті до грудей, а правий лікоть вона поставила на праве коліно, стиснутий кулак підняла до вуха, тож Шонові вона знову здалася радше дитиною, аніж жінкою, скоцюрбленою так, ніби намагалась затулитися від якогось жахливого звуку: зупиніть його, зупиніть, казало тіло, зупиніть, будь ласка.</p>
    <p>Вайті пересунувся вбік, і Шон опустився навпочіпки біля самих відчинених дверей. Навіть із кров’ю на тілі, калюжею крові під ним і пліснявою на цементній долівці навколо нього Шон відчував запах її парфумів, дуже легкий, трохи солодкавий, злегка сексуальний, ледь чутний запах, який навіяв йому спогади про побачення у вищій школі, про гарячкове стягування одягу в темних автомобілях і електричні струми від дівочого тіла. Під краплями від червоного дощу Шон побачив кілька темних синців на її руках, зап’ястках та литках, і він зрозумів, що це ті місця, де її чимось били.</p>
    <p>— Він її бив? — запитав Шон.</p>
    <p>— Схоже на те. Бачиш кров на голові? Це він розітнув їй череп чимось важким, що тримав у руці.</p>
    <p>По інший бік від тіла, заповнюючи вузький коридор, що тягся за екраном, були якісь дерев’яні речі й декорації сцени — дерев’яні шхуни, бані соборів і щось подібне до носа венеційської гондоли. Вона не могла тут рухатися. Попавши сюди, вона застрягла безвихідно. Якби той, хто її переслідував, знайшов її тут, на дівчину чигала б смерть. А він її тут знайшов.</p>
    <p>Він відчинив двері й побачив її, а вона скоцюрбилася, намагаючись захистити своє тіло нічим істотнішим, як її власні кінцівки. Шон нахилив голову й зазирнув у її обличчя, відвівши затиснуту в кулак руку. Лице також мережилося червоними смугами, а очі були заплющені не менш міцно, аніж її пальці були затиснуті в кулаки. Спочатку вони заплющувалися від страху, а вже потім — трупною закляклістю.</p>
    <p>— Це вона? — запитав Вайті Паверс.</p>
    <p>— Ти про що?</p>
    <p>— Кетрін Маркус, — сказав Вайті. — Це вона?</p>
    <p>— Так, вона, — відповів Шон.</p>
    <p>Вона мала невеличкий шрам, який загинався під її підборіддям, із часом він потьмянів і став майже непомітним, хоч його можна було побачити на Кейті, коли ви зустрічалися з нею, бо решта її тіла була бездоганна, обличчя віддзеркалювало смагляву й виразну вроду матері, поєднану з розкошланою красою батька, його світлими очима й русявим волоссям.</p>
    <p>— Ви певні на сто відсотків? — запитав асистент медичної служби.</p>
    <p>— На дев’яносто дев’ять, — відповів Шон. — Щоб упевнитися в цьому на сто відсотків, треба буде запросити батька в морг. Але це вона.</p>
    <p>— Ти бачив її потилицю? — Вайті нахилився й підняв волосся з її плечей авторучкою.</p>
    <p>Шон озирнувся й побачив, що невеличкий уламок її черепа відколотий, а шия залита кров’ю.</p>
    <p>— Ви стверджуєте, що це слід від пострілу? — він подивився на асистента медичної служби.</p>
    <p>Асистент кивнув головою.</p>
    <p>— Ця дірка здається мені раною від кулі.</p>
    <p>Шона відвертало від запаху парфумів, крові, покритого пліснявою бетону й мокрого дерева. На мить йому захотілося відвести стиснутий кулак Кейті Маркус від її вуха, наче, коли він зробить так, синці, які він міг бачити і які, безперечно, ще побачить під одягом, зникнуть, червоний дощ змиється з її волосся та тіла, й вона вийде з цієї гробниці, витираючи сон зі своїх очей і трохи похитуючись.</p>
    <p>Десь праворуч він почув якийсь шум: кількоро людей кричали водночас, чулося гучне шарудіння, шалено гарчали й гавкали собаки. Коли Шон озирнувся, то побачив, як Джиммі Маркус і Чак Севідж вибігли з-поза дерев на далекому кінці гаю, де земля була вкрита зеленою травою, і плавно спускалися вниз до кіноекрана, до того місця, де літні гуляки розстеляли на траві свої ковдри й сідали на них, щоб подивитися виставу.</p>
    <p>Щонайменше вісім полісменів в одностроях і двоє в цивільному одязі кинулися на Джиммі й Чака, і Чак відразу впав, а Джиммі виявився спритним і слизьким. Він прослизнув крізь лінію полісменів, удавшись до швидких, на перший погляд нелогічних рухів, які примусили його переслідувачів ловити повітря, і, якби він не спіткнувся на схилі, його б ніхто не зупинив, хіба що Крозер і Фріл.</p>
    <p>Але він спіткнувся, ноги вислизнули з-під нього на мокрій траві, і, коли він упав долічерева й підборіддям вгородився в землю, його погляд перетнувся з поглядом Шона. Молодий полісмен зі струнким тілом, який щойно закінчив вищу школу, упав на Джиммі так, ніби той був саньми, й обидва ще трохи проїхали вниз по схилу. Полісмен заломив праву руку Джиммі за спину й потягнувся по наручники<emphasis>.</emphasis></p>
    <p>Шон вийшов на сцену й гукнув:</p>
    <p>— Гей, хлопці! Це батько. Лише відтягніть його назад.</p>
    <p>Молодий полісмен звів очі. Він був брудний і злий.</p>
    <p>— Лише відтягніть їх назад, — сказав Шон. — Обох.</p>
    <p>Він обернувся назад до екрана, і тоді Джиммі подав свій голос, хрипкий, такий, немов стогін у його голові вийшов на голосівки й задіяв їх.</p>
    <p>— Шоне!</p>
    <p>Шон зупинився й перестрів Фрілів погляд — той дивився на нього.</p>
    <p>— Подивися на мене, Шоне!</p>
    <p>Шон обернувся, побачив Джиммі, зігнутого в дугу під вагою молодого полісмена з темною плямою ґрунту на його підборідді та прилиплими до неї травинками.</p>
    <p>— Ви її знайшли?! Це вона?! — заволав Джиммі.</p>
    <p>Шон стояв нерухомо, не відводячи погляду від очей Джиммі, аж поки не стало очевидно, що Джиммі бачить зараз те, що побачив Шон, і він зрозумів, що всьому кінець, що найгірші страхи підтвердилися.</p>
    <p>Джиммі заволав, і бризки слини полетіли з його рота. Ще один коп спустився схилом допомогти тому, який сидів на спині Джиммі. Шон відвернувся. Зойки Джиммі полетіли в повітря — низькі гортанні звуки, в яких не було нічого різкого й пронизливого. Так гарчить звір, коли його опановує біль. Шон за роки своєї служби чув зойки багатьох батьків, що дивилися на мертві тіла дітей. Вони завжди мали жалісний характер, благання до Бога або природи повернути час назад, переконати їх, що все це тільки сон. Але зойки Джиммі були зовсім інші, вони містили однаковою мірою любов і лють, які проганяли птахів із дерев і відбивались у В’язничному каналі.</p>
    <p>Шон повернувся до закапелка й подивився на Кейті Маркус. Коннолі, новий член його команди, увійшов слідом за ним, і якийсь час, нічого не кажучи, вони стояли й дивилися на мертве тіло. Зойки Джиммі Маркуса тим часом ставали хрипкіші й лютіші. Він щосили випручувавсь, а коли вдихав повітря, щоразу засмоктував у горлянку траву.</p>
    <p>Шон укотре глянув на кулачок, притиснутий до голови й забризканий червоним дощем, потім на дерев’яні речі, які не дозволили їй утекти.</p>
    <p>Праворуч від них репетував Джиммі, його тягли назад на схил, а над гаєм, гуркочучи, низько кружляв гелікоптер. Шон вирішив, що цей вертоліт належить одній з телевізійних станцій, бо звук його двигуна був легший, ніж у поліційних гвинтокрилів.</p>
    <p>Коннолі промовив кутиком рота:</p>
    <p>— Ви коли-небудь бачили щось подібне?</p>
    <p>Шон стенув плечима. Яке мало значення, бачив він чи не бачив? На його службі доходиш до того пункту, коли перестаєш порівнювати.</p>
    <p>— Я хочу сказати, — Коннолі сплюнув, намагаючись знайти потрібні слова, — це схоже на…</p>
    <p>Він відвернувся від тіла й став дивитися кудись між дерева, погляд його був розгублений, збентежений, здавалося, він скаже щось іще.</p>
    <p>Потім його рот закрився, він уже не намагався знайти слова для того, що почував.</p>
   </section>
   <section>
    <title>
     <p>12</p>
     <p>Ваші барви</p>
    </title>
    <p>Шон разом зі своїм начальником детективом-лейтенантом Мартіном Фрілом прихилився до сцени під екраном, і вони дивилися, як Вайті Паверс спрямовував вантажівку коронерів, що спускалася задки по схилу, до дверей, за якими було знайдено тіло Кейті Маркус. Вайті задкував із піднятими руками, раз у раз відступаючи то праворуч, то ліворуч, його голос розтинав повітря з присвистом, що вилітав крізь його нижні губи, наче скавуління щеняти. Його погляд ковзав від стрічки, яка огороджувала сцену злочину по обидва боки від нього, до шин автофургона та до водія з нервовим виразом обличчя в бічному віконці, так наче він хотів найнятися на роботу до транспортної компанії, бувши переконаним, що ці товсті шини на жоден дюйм не відхиляться від того напрямку, в якому він намагався їх спрямувати.</p>
    <p>— Ще трохи. Тримайся прямо. Ще трохи, трохи більше. Ось так.</p>
    <p>Коли він провів автофургон туди, де хотів його поставити, відступив убік і відчинив задні дверцята.</p>
    <p>— Ось так буде добре.</p>
    <p>Відчинивши задні дверцята, Вайті розвів їх так широко, щоб вони затуляли видиво простору за екраном. Шон подумав, що сам він ніколи б не зметикував зробити захисні крила навколо тих дверей, за якими померла Кейті Маркус, а тоді нагадав собі, що Вайті провів набагато більше часу на сценах злочинів, аніж він. Вайті був старий бойовий кінь, який почав тягти свою лямку ще в ті часи, коли Шон розважався на танцях у вищій школі та воював із прищами.</p>
    <p>Обидва помічники коронера підвелися зі своїх місць, коли Вайті гукнув до них:</p>
    <p>— Виходьте, хлопці, не там! Ви маєте вийти крізь задні двері.</p>
    <p>Вони зачинили свої дверцята й вийшли крізь задні двері автофургона, щоб забрати труп. Шон відчув у їхньому зникненні остаточну завершеність першої частини справи, яка тепер цілком переходила до нього. Інші копи, команди техніків і репортери, що в своїх гелікоптерах кружляли над ними, над сценою злочину й поза нею, поза поліційними стрічками, що оточували парк, перекинуться на щось інше, а він і Вайті візьмуть левову частку смерті Кейті Маркус на себе. Вони заповнюватимуть рапорти й готуватимуть покази свідків, працюючи над смертю дівчини після того, як більшість людей, що нині тут перебуває, візьметься за щось інше — транспортні аварії, крадіжки, самогубства в приміщеннях із важким повітрям і переповнених попільничками.</p>
    <p>Мартін Фріл піднявся на сцену, сів там і став метляти над землею своїми короткими ногами. Він прийшов сюди з бейсбольного тренування, пахнучи крізь синє пальто й мундир хакі сонячним кремом. Він постукував підборами по краю сцени, чим трохи дратував Шона.</p>
    <p>— Ви працювали раніше із сержантом Паверсом, еге?</p>
    <p>— Працював, — відповів Шон.</p>
    <p>— Були проблеми?</p>
    <p>— Ні. — Шон побачив, як Вайті відвів полісмена в однострої вбік і показав йому на дерева, що росли позад екрана. — Я працював із ним торік над убивством Елізабет Пайтек.</p>
    <p>— Жінка з обмеженням у правах? — пригадав Фріл. — Її колишній чоловік щось сказав про той папір?</p>
    <p>— Сказав. «Папір, який править її життям, не має правити моїм».</p>
    <p>— Йому дали двадцять років, еге?</p>
    <p>— Аякже, двадцять повних років.</p>
    <p>Шон пожалкував, що жінці не дали сильнішого вироку. Її малий син ріс у сирітському притулку, не знаючи, що сталося і кому він тепер належить.</p>
    <p>Полісмен в однострої відійшов від Вайті й, узявши кількох товаришів, пішов з ними до дерев.</p>
    <p>— Я чув, він п’є, — сказав Фріл, підтягнув одну ногу на сцену й притиснув коліно до грудей.</p>
    <p>— Сер, я ніколи не бачив його п’яним, — відповів Шон, дивуючись і думаючи, хто ж насправді перебував на випробуванні в очах Фріла — він чи Вайті.</p>
    <p>Він побачив, як Вайті нахилився, подивився на кущик трави біля заднього колеса автофургона й поправив холошу своїх штанів, наче це були брюки від костюма, купленого в універмазі «Брати Брукс».</p>
    <p>— Ваш працівник, пославшись на якийсь паршивий листок непрацездатності — ніби він пошкодив собі щось у хребті, — тепер підліковується, катаючись на водних лижвах у Флориді, наскільки мені відомо. — Фріл стенув плечима. — Паверс попросив прикріпити до себе вас, коли ви повернетеся. Тепер ви повернулися. Сподіваюся, ми більше не матимемо таких інцидентів, як цей?</p>
    <p>Шон сподівався на догану, а надто від Фріла, тож відповів йому цілком покаянним тоном.</p>
    <p>— Так, сер. То було тимчасове скаламучення розуму.</p>
    <p>— Таке з вами було не раз, — сказав Фріл.</p>
    <p>— Ваша правда, сер.</p>
    <p>— У вас негаразди в особистому житті, офіцере, але це ваша проблема. Не дозволяйте їм впливати на вашу роботу.</p>
    <p>Шон зиркнув на Фріла, вловив електричний розряд у його очах, який йому доводилося бачити раніше і який означав, що Фріл перебуває в такому настрої, коли сперечатися з ним марно.</p>
    <p>Шон знову кивнув головою, вирішивши проковтнути й цю пігулку.</p>
    <p>Фріл холодно всміхнувся до нього й поглянув на новий вертоліт, що кружляв над ними на нижчій висоті, ніж було дозволено. Фріл дивився на нього таким поглядом, немовби ще до заходу сонця збирався вжити крутих заходів.</p>
    <p>— Ви знаєте цю родину, еге? — запитав Фріл, дивлячись на гелікоптер. — Ви тут виросли.</p>
    <p>— Я виріс на Пагорбах.</p>
    <p>— Це тут.</p>
    <p>— Тут Низина. Це невелика різниця, сер.</p>
    <p>Фріл відмахнувся від його уточнення.</p>
    <p>— Ви виросли тут. Ви з’явилися одним із перших на сцені злочину, й ви знаєте цих людей. — Він розвів руками. — Я помиляюся?</p>
    <p>— Щодо чого?</p>
    <p>— Щодо вашої спроможності розв’язати цю справу. — Він обдарував Шона усмішкою, якою тренер обдаровує гравця в софтбол. — Ви один із моїх найкращих працівників, правильно? Відбули своє покарання й тепер готові знову взятись за серйозну справу?</p>
    <p>— Так, сер, — погодився Шон. — Можете мені повірити. Я зроблю цю роботу, хоч би як важко було.</p>
    <p>Вони подивилися на автофургон, почувши, як там щось важко гупнуло додолу, від чого шасі змістилося до коліс. Потім шасі спружинило й повернулося на своє місце, і Фріл сказав:</p>
    <p>— Ви звернули увагу на те, що вони завжди їх кидають?</p>
    <p>Вони справді завжди їх кидали. Тепер вони кинули тіло Кейті Маркус, покладене в темну пластикову торбину на трупи. У цьому вологому кузові автофургона її волосся прилипло до пластика, органи тіла розм’якли.</p>
    <p>— Офіцере, — сказав Фріл. — Ви знаєте, що мені подобається навіть менше, ніж десятирічні чорні дітлахи, застрелені під час перестрілки озброєних банд?</p>
    <p>Шон знав відповідь на це запитання, але не сказав нічого.</p>
    <p>— Коли дев’ятнадцятирічних білих дівчат убивають у моїх парках. У таких випадках люди не звертають усе на негаразди економіки. Вони не відчувають трагізму подій. Вони просто хочуть, щоб ми закували злочинця в кайдани. — Фріл штовхнув Шона ліктем. — Правильно я кажу?</p>
    <p>— Правильно.</p>
    <p>— Саме цього вони хочуть, бо вони — це ми, й ми також цього хочемо.</p>
    <p>Фріл схопив Шона за плече й примусив подивитися на нього.</p>
    <p>— Так, сер, — погодився Шон, побачивши те дивне світло у Фрілових очах, так ніби той вірив у сказане, як деякі люди вірять у Бога або в інформаційні системи, чи у всесвітню мережу інтернет. Фріл був Народжений Знову, й хоч що таке «Знову», Шон сказати не міг, але знав, що Фріл знаходить щось таке в своїй роботі, чого Шон ніколи там не знаходить, втіху, може, навіть віру чи тверде опертя. Іноді, якщо бути відвертим, Шон уважав свого боса ідіотом, який говорить затерті банальності про життя й смерть і про те, як зробити так, щоб усе було добре, як вилікувати всі випадки раку й перетворитися на одне колективне серце, аби тільки кожен погодився з ним.</p>
    <p>Щоправда, іноді Фріл скидався Шонові на його батька, який майстрував будиночки для пташок у підвалі, куди жодна пташка ніколи не залітала, й тоді Шон дивився на нього схвально.</p>
    <p>Мартін Фріл працював детективом-лейтенантом з убивств у Шостій Бригаді понад два президентські терміни, та, наскільки Шонові було відомо, ніхто ніколи не називав його «Марті», «друзяко» чи «старий». Якби ви побачили його на вулиці, то прийняли б за бухгалтера або працівника страхової агенції, чи щось таке. Він мав чемний голос, який пасував до його чемного обличчя, а від його волосся зосталася лише брунатна підкова. Він був невеличкий на зріст, надто ж для чоловіка, який пробився в досить високі чини поліції, і ви легко могли загубити його в натовпі, бо в його ході не було нічого прикметного. Він любив свою дружину й двох дітлахів, узимку постійно забував перепустку в кишені своєї теплої куртки, активно відвідував церкву, справно платив податки й був соціально консервативний.</p>
    <p>Проте ані лагідне обличчя, ані лагідний голос анітрохи не натякали на його розум — тверде, несхитне сполучення практичних і моралістичних поглядів. Ви скоїли капітальний злочин у межах юрисдикції Мартіна Фріла, й він — нехай вам чорт, якщо ви цього не розумієте, — сприймав його дуже й дуже персонально.</p>
    <p>— Я вимагаю від вас гостроти й проникливості, — сказав він Шонові, коли той уперше прийшов до відділу вбивств. — Я не хочу, щоб ви надто гнівалися, бо гнів — емоція, а емоції слід приховувати. Але я хочу, щоб ви постійно почували себе роздратованим — роздратованим тому, що стільці тут надто тверді, а всі ваші друзі по коледжу їздять на «ауді». Я хочу, щоб вас дратувало, що всі злочинці надто тупі й думають, що їм вільно чинити всяке паскудство в межах нашої юрисдикції. Ви повинні дратуватися, Дівайне, до такої міри, щоб результати наших розслідувань ніколи не відхилялися судом за браком доказів чи неправильним оформленням документів. Ви повинні дратуватися настільки, щоб чисто закривати кожну справу й домагатися, щоб цих сучих дітей садовили в брудні камери, де вони муситимуть животіти, поки й огидного їхнього віку.</p>
    <p>Поза бригадою це називалося «грою Фріла», і кожен новобранець вислуховував ці повчання свого першого дня в однаковій формі. Як і більшість сказаного Фрілом, ви не мали уявлення, чи справді він вірив у те, що казав, чи просто хотів у такий спосіб підбадьорити своїх підлеглих. Але ви це приймали. Бо інакше вас просто вимітали зі служби.</p>
    <p>Шон служив у відділі вбивств поліції штату вже два роки, протягом яких він заслужив повагу всіх у команді Вайті Паверса, але Фріл досі дивився на нього іноді так, ніби не був у ньому цілком упевнений. Саме так він дивився на Шона й тепер, ніби щось викликало в ньому сумнів, чи зможе той розслідувати вбивство дівчини, яке сталося в підконтрольному йому парку.</p>
    <p>Аж ось до них зі своїм рапортом підійшов Вайт і Паверс і кивнув Фрілові.</p>
    <p>— Лейтенанте.</p>
    <p>— Сержанте Паверс, — сказав Фріл, — де ми нині перебуваємо?</p>
    <p>— Попередні дослідження свідчать, що дівчина померла вночі, приблизно між двома п’ятнадцятьма й двома тридцятьма. Жодних слідів сексуального насильства. Причиною смерті, найімовірніше, став постріл у потилицю, але ми не відкидаємо також травматичних наслідків від тих ударів, які вона дістала. Той, хто стріляв, найімовірніше, перебував праворуч. Ми знайшли кулю в матраці ліворуч від тіла жертви. Схоже на тридцять восьмий Смітів калібр, але достеменно це визначить лише фахівець балістики. Водолази шукають у каналі зброю. Ми сподіваємося, що злочинець викинув у воду пістолет чи принаймні той важкий предмет, яким він її вдарив, це схоже на биту якогось зразка або на палицю.</p>
    <p>— На палицю, — сказав Фріл.</p>
    <p>— Двоє офіцерів міської поліції, які обходили будинки на Сідней-стрит, розмовляли з жінкою, яка запевняє, що чула, як автомобіль на щось налетів і його двигун заглух о першій годині сорок п’ять хвилин ночі, тобто десь за півгодини до того, як сталося вбивство.</p>
    <p>— Які докази фізичного насильства ми маємо? — запитав Фріл.</p>
    <p>— Тут нам дуже зіпсував картину дощ. Ми маємо сліди, які можуть належати злочинцеві, але кілька з них, найпевніше, то сліди жертви. Ми знайшли близько двадцяти п’яти відбитків пальців на дверях за кіноекраном. І знову ж таки, вони можуть належати жертві, злочинцеві або двом десяткам людей, які не мають найменшого стосунку до нашої справи й забігли сюди вночі випити води або передихнути під час спортивного бігу. Ми знайшли кров на дверях і всередині — і знову ж частина її може належати злочинцеві, а частина — ні. Багато крові витекло з жертви. Ми маємо кілька чітких відбитків на автомобільних дверцятах жертви. Оце приблизно й усі фізичні сліди вбивства, які нам досі пощастило виявити.</p>
    <p>Фріл кивнув головою.</p>
    <p>— Ви маєте якийсь матеріал, про який я міг би доповісти окружному прокуророві, коли той зателефонує мені через десять-двадцять хвилин?</p>
    <p>Паверс стенув плечима.</p>
    <p>— Скажіть йому, що дощ зіпсував картину сцени нашого вбивства, але ми робимо все, що можемо.</p>
    <p>Фріл позіхнув у свій кулак.</p>
    <p>— Повідомите мене про щось іще?</p>
    <p>Вайті подивився назад через плече на слід, який тягся вниз до дверей за кіноекраном, — останній ґрунт, до якого доторкалися ноги Кейті Маркус.</p>
    <p>— Те, що немає відбитків взуття, збиває мене з пантелику.</p>
    <p>— Ви ж казали, що дощ…</p>
    <p>Вайті кивнув головою.</p>
    <p>— Але вона лишила кілька слідів. Я готовий поставити на заклад свій дім, що вони належать їй, бо зовсім свіжі, подекуди вона наступала на підбори, а подекуди на шкарпетки. Ми знайшли три, а може, й чотири з таких слідів, і, я певен, вони належать Кейті Маркус. А сліди вбивці? Їх немає.</p>
    <p>— Знову ж таки, — сказав Шон, — винен дощ.</p>
    <p>— Дощ пояснює, чому ми знайшли тільки три з її слідів, я з тобою згоден. Але щоб не було жодного сліду злочинця — ти можеш мені таке пояснити? — Вайті подивився на Шона, потім на Фріла й стенув плечима. — Як це пояснити?</p>
    <p>Фріл спустився з естради й струсив пісок зі своїх рук.</p>
    <p>— Гаразд, хлопці. Ви маєте в своєму розпорядженні шістьох найкращих детективів. Усі дослідження у вашій справі ми поставимо на перше місце й надамо їм пріоритет. Ви матимете стільки поліціянтів, скільки вам буде потрібно для польової роботи. Отож, сержанте, розкажіть мені, як ви хочете використати всю цю масу людей, яких ми вам надамо.</p>
    <p>— Думаю, насамперед ми поговоримо з батьком жертви й довідаємося, що він знає про її пересування минулої ночі, з ким вона була, з ким могла посваритися. Потім ми поговоримо з цими людьми, візьмемо інтерв’ю в тієї жінки, яка нібито чула вночі, як заглух двигун автомобіля на Сідней-стрит. Ми допитаємо всіх пияків, яких знайдемо в парку та на Сідней-стрит, а наші техніки, можливо, знайдуть нам відбитки пальців чи волосся, з яким можна буде працювати. Можливо, рештки його шкіри лишилися під нігтями в дівчини Маркус. Можливо, його відбитки зосталися на дверях. А може, він був її бойфренд і вони посварилися. — Вайті за звичкою ще раз стенув плечима й копнув якийсь предмет на землі. — Такими будуть наші плани.</p>
    <p>Фріл глянув на Шона.</p>
    <p>— Сер, ми зловимо його.</p>
    <p>Фріл мав такий вигляд, ніби чекав чогось кращого, але він кивнув головою й поплескав Шона по ліктю, потім спустився зі сцени до амфітеатру, де лейтенант Крозер із міської поліції стояв, розмовляючи зі своїм босом капітаном Джиллісом із Шостої Бригади, обидва глянули на Шона й Вайті так, неначе промовляли: «Не зіпсуйте, хлопці, свою справу».</p>
    <p>— Ми зловимо його? — проказав Вайт. — Після чотирьох років коледжу ти не навчився нічого кращого?</p>
    <p>Погляд Шона знову на мить зустрівся з Фріловим, і він кивнув йому головою, сподіваючись, що цей кивок виражає компетентність і впевненість.</p>
    <p>— Так написано в підручнику, — сказав він Вайті. — Після фрази «ми злапаємо сучого сина» і перед фразою «хвала Богові». Ти його читав?</p>
    <p>Вайті похитав головою:</p>
    <p>— Таку нісенітницю я не читаю.</p>
    <p>Вони обернулися, коли помічник коронера зачинив задні дверці автофургона й обійшов навколо сторони водія.</p>
    <p>— Ви маєте якісь версії? — запитав Шон.</p>
    <p>— Десять років тому, — мовив Вайті, — я міг би припустити, що це був ритуал посвяти в банду. А що тепер? А нічого. Злочинність зменшується, а злочини стають усе менш передбачуваними. А що скажеш ти?</p>
    <p>— Ревнивий бойфренд, але це лише перший здогад.</p>
    <p>— І вдарив її битою? Цей бойфренд має очевидні проблеми з умінням стримувати гнів.</p>
    <p>— Вони завжди їх мають.</p>
    <p>Помічник коронера відчинив дверцята водія й подивився на Вайті та Шона.</p>
    <p>— Хтось обіцяв показати нам, як виїхати звідси?</p>
    <p>— Це ми, — сказав Вайті. — Але ви поїдете попереду нас, коли ми покинемо парк. І пам’ятайте, що з нами поїдуть близькі родичі, тому не залишайте її в коридорі, коли ми приїдемо в центр. Зрозуміли?</p>
    <p>Той кивнув головою й сів в автофургон.</p>
    <p>Вайті та Шон сіли в поліційний автомобіль, і Вайті поїхав попереду автофургона. Вони рушили вниз по схилу між жовтими стрічками, що огороджували сцену злочину. Шон дивився крізь дерева на сонце, яке почало котитися до небокраю, зробивши канал іржаво-золотим та освітивши червоним сяйвом верхів’я дерев. Він подумав, що як помре, то найбільше шкодуватиме за кольорами, за тим, як вони виникають нізвідки й дивують тебе, навіть якщо вони тебе трохи засмучують, бо ж ти нібито до них не належиш.</p>
    <empty-line/>
    <p>Першу ніч, яку провів у виправному закладі «Оленячий острів», Джиммі сидів із дев’ятої години до шостої, чекаючи, коли його співкамерник нападе на нього.</p>
    <p>Цей чоловік був байкером із Нью-Гемпшира на ім’я Вудрел Деніелз, який переїхав у Массачусетс однієї ночі в якійсь справі, пов’язаній із метамфетаміном, зупинився в барі, де захотів пропустити кілька склянок віскі, й зрештою проткнув комусь око більярдним києм. Вудрел Деніелз був справжньою м’ясною тушею, покритою татуюваннями та шрамами від ножових ран. Він подивився на Джиммі й сказав напівпошептом-напівсміхом, що устромився в груди Джиммі, наче гострий кинджал.</p>
    <p>— До завтра, — сказав він, коли вимкнули світло. І докинув: — Завтра зустрінемося, — своїм напівпошептом-напівсміхом.</p>
    <p>Тож Джиммі не спав усю ніч, дослухаючись до несподіваних скрипів на ліжку над собою, знаючи, що мусить добутися до Вудрелової трахеї, якщо до цього дійде, й міркуючи, чи зможе завдати доброго удару крізь масивні руки співкамерника. «Ти мусиш ударити по горлу, — казав він собі. — Бий по горлу, бий по горлу, бий по горлу!.. О Ісусе, він уже йде…»</p>
    <p>Але Вудрел лише перекинувся уві сні, заскрипівши пружинами, вага його тіла так продавлювала матрац, що він зрештою провис над Джиммі, як слонове черево.</p>
    <p>Тієї ночі в’язниця здавалася Джиммі живою істотою. Машиною, яка дихала. Він чув, як пацюки воювали між собою за їжу, жували й волали в якомусь божевільному розпачі. Він чув шепіт, крики й скрегіт ліжкових пружин, що ходили вгору та вниз, угору та вниз. Крапала вода, чоловіки розмовляли уві сні, а в далекій залі скрипіли черевики наглядачів. О четвертій годині ночі він почув зойк — лише один, — який відразу стих і довше звучав відлунням у пам’яті, ніж у реальності. Джиммі тієї миті вирішив вихопити подушку з-під голови й, перелізши на горішню полицю, задушити нею Вудрела Деніелза. Але його руки були надто слизькі, і хто знав, чи Вудрел справді спав, чи тільки вдавав, що спить, і дуже ймовірно, що Джиммі забракне фізичної сили втримати подушку на місці, коли величезні дужі руки здорованя схоплять його за голову, подряпають йому обличчя, вирвуть шматки плоті з його зап’ястків і відірвуть йому вуха.</p>
    <p>Найгіршою була остання година. Сіре світло просоталося крізь високі вікна й заповнило камеру металевим холодом. Джиммі чув, як чоловіки прокидаються й тупотять по своїх камерах. Він чув хрипкий сухий кашель. Йому здавалося, що це знову оживає машина, холодна й жадібна, машина, яка знає, що вона загине без насильства, не покуштувавши людської шкіри.</p>
    <p>Вудрел стрибнув униз на підлогу, стрибнув так несподівано, що Джиммі не встиг зреагувати. Він примружив очі, поглибив ритм свого дихання й чекав, коли Вудрел підійде до нього доволі близько, щоб ударити його в горло.</p>
    <p>Проте Вудрел Деніелз навіть не подивився на нього. Він узяв книжку з полиці над зливальницею, розкрив її, упав навколішки й почав молитися.</p>
    <p>Він молився й читав уривки з листів апостола Павла, молився знову, й раз у раз у нього вихоплювався той самий напівшепіт-напівсміх, який, проте, ні разу не уривав потоку його слів, аж поки Джиммі зрозумів, що ті дивні звуки були в нього неконтрольованою еманацією, як зітхання, що вихоплювалися в матері Джиммі, коли він був маленьким. Вудрел, мабуть, і не помічав, що промовляв більше звуків, ніж було потрібно для молитви.</p>
    <p>Зрештою Вудрел обернувся й запитав у Джиммі, чи він не розглядає Ісуса Христа як свого персонального Спасителя. Тоді Джиммі зрозумів, що найдовша в його житті ніч закінчилася. Він побачив на обличчі Вудрела світло розпачливих намагань пройти свій шлях до спасіння, і це світло було таким очевидним, що Джиммі не міг збагнути, чому він не завважив його відразу, коли побачив чоловіка.</p>
    <p>Джиммі не міг повірити в своє несподіване щастя — він попав у левів барліг, але його лев був християнин, а Джиммі був готовий прийняти Ісуса, Боба Гоупа, Доріса Дея чи будь-кого з тих, кого Вудрел шанував у своєму розумі Святого Головоріза, доти, доки це означало, що він не сповзатиме зі свого ліжка вночі й мирно сидітиме поруч із Джиммі під час сніданків та обідів.</p>
    <p>— Я був заблукав, — сказав Джиммі Вудрел Деніелз. — Але тепер, хвалити Бога, я знайшов свій шлях.</p>
    <p>Джиммі мало не сказав йому вголос: «Туди тобі й дорога».</p>
    <p>До сьогодні Джиммі вимірював своє терпіння тією першою ніччю в «Оленячому острові». Він казав собі, що спроможний витерпіти, скільки знадобиться — один день чи два, — якщо терпінням можна чогось досягти, бо ніщо не могло зрівнятися з тією тривалою першою ніччю наодинці з живою машиною в’язниці, яка тріщала й шаруділа навколо нього, повсюди сновигали пацюки, скреготіли пружини й лунали зойки.</p>
    <p>До сьогоднішнього дня.</p>
    <p>Стоячи біля входу до В’язничного парку з боку Роузклер-стрит, Джиммі й Аннабет чекали. Вони стояли всередині першого бар’єру, який поліція штату спорудила на вході до парку, але зовні від другого. Їх частували філіжанками кави, принесли їм складані стільці, на яких вони сиділи, й полісмени ставилися до них добре. Але доводилося чекати, й коли вони просили дати їм інформацію, обличчя копів ставали наче кам’яні й дещо засмучені, тоді вони просили пробачення, але казали, що знають не більше, аніж будь-хто з тих, котрі оточували парк.</p>
    <p>Кевін Севідж повіз Надін і Сару додому, але Аннабет залишилася. Вона залишилася з Джиммі в святковій сукні, яку вдягла на перше причастя Надін — подію, яка, здавалося, відбулася кілька тижнів тому, — опанована розпачем і надією. Надія твердила їй, що вираз, який Джиммі побачив на обличчі Шона Дівайна, він сприйняв помилково. Надія також запевняла її, що Кейті покинула свій автомобіль, і її відсутність протягом цілого дня, і копи у В’язничному парку не мали ніякого зв’язку між собою. Що істина, яку вона знала, якимсь чином була брехнею.</p>
    <p>— Я принесу тобі ще одну каву, — запропонував Джиммі.</p>
    <p>Вона всміхнулася до нього неуважною, далекою усмішкою.</p>
    <p>— Ні. Не треба. Все добре.</p>
    <p>— Ти певна?</p>
    <p>— Атож.</p>
    <p>«Поки я не бачив тіла, — торочив собі Джиммі, — вона не мертва». У такий спосіб він стверджував власну надію, відтоді як його та Чака Севіджа стягли вниз по схилу. Це могла бути дівчина, схожа на неї. А може, вона перебувала в комі. А може, запхалася в простір за кіноекраном, і її не могли звідти витягти. Вона терпіла біль, можливо, жорстокий біль, але була жива. Такою була його надія — надія завтовшки з волосину немовляти, — яка миготіла за браком абсолютного підтвердження.</p>
    <p>І хоч він знав, що це нісенітниця, якась частина Джиммі не здужала відмовитися від неї.</p>
    <p>— Тобто ніхто тобі нічого не сказав? — запитала Аннабет його раніше, на початку їхнього вистоювання біля парку.</p>
    <p>— Ніхто нічого мені не сказав.</p>
    <p>Джиммі погладив її руку, знаючи: той факт, що їх допустили всередину поліційного обмеження, був достатнім підтвердженням.</p>
    <p>А проте цей мікроб надії відмовлявся померти, поки він не побачить її тіло й не скаже:</p>
    <p>— Так, це вона. Моя Кейті. Моя дочка.</p>
    <p>Джиммі дивився на полісменів, які стояли під залізною аркою, що нависала над входом до парку. Арка була тим єдиним, що лишилося від в’язниці, яка стояла тут іще до парку, до кінотеатру для автомобілістів, до того, як кожен із тих, котрі тут сьогодні стояли, народився на світ. Місто виникло навколо в’язниці, а не навпаки — в’язницю було збудовано в місті. Тюремники оселилися на Пагорбах, тоді як родичі ув’язнених знаходили собі притулок у Низині. Ці селища злилися з містом тоді, коли наглядачі, постарівши, стали шукати собі іншу роботу.</p>
    <p>Рація в полісмена, який стояв найближче до арки, заквакала, й він підніс її до губів.</p>
    <p>Рука Аннабет стислася на руці Джиммі з такою силою, що кістки в його руці придавили одна одну.</p>
    <p>— Це Паверс. Ми виїжджаємо.</p>
    <p>— Ми вас чекаємо.</p>
    <p>— Місіс і містер Маркус там?</p>
    <p>Офіцер поліції подивився на Джиммі й опустив погляд.</p>
    <p>— Вони тут.</p>
    <p>— Гаразд. Рушаймо.</p>
    <p>Аннабет промовила:</p>
    <p>— О, Господи, Джиммі. О, Господи.</p>
    <p>Джиммі почув шарудіння шин і побачив, що кілька автомобілів і автофургонів виїздять за межі поліційної стрічки на Роузклер-стріт. Автофургони мали супутникові тарілки на дахах, і Джиммі помітив, як групи репортерів та фотографів сипнули на вулицю, штовхаючись, підіймаючи фотоапарати й розтягуючи мікрофонні дроти.</p>
    <p>— Женіть їх звідси геть! — гарикнув офіцер поліції, що стояв біля арки. — Женіть негайно!</p>
    <p>Офіцери поліції, які стояли біля передньої стрічки, обернулися до репортерів, здійнявши крик.</p>
    <p>Поліціянт, що стояв біля арки, заговорив у рацію:</p>
    <p>— Це Дюгей. Сержанте Паверс?</p>
    <p>— Паверс.</p>
    <p>— Нас тут заблокували. Преса.</p>
    <p>— Прибрати!</p>
    <p>— Ми це й робимо, сержанте.</p>
    <p>Біля входу десь ярдів за двадцять від арки Джиммі побачив автомобіль поліції штату, він виїхав з-за повороту й несподівано зупинився. За кермом сидів полісмен із рацією біля губів, а поруч нього Шон Дівайн. Краєчок іншого авто зупинився позаду першого, й Джиммі відчув, як у нього пересохло в роті.</p>
    <p>— Жени їх звідси, Дюгею. Можеш прострелити їхні погані зади. Прибери ці воші з дороги!</p>
    <p>— Слухаюсь.</p>
    <p>Дюгей і троє інших полісменів пробігли повз Джиммі й Аннабет, Дюгей кричав, наставивши перед собою палець:</p>
    <p>— Ви порушили межі закритої сцени злочину! Негайно повертайтеся до своїх машин! Ви не маєте права перебувати на цій території. Сідайте у свої машини!</p>
    <p>Аннабет вигукнула: «О, прокляття!», і Джиммі відчув вітер від гелікоптера, перш ніж почув його гуркіт. Він подивився вгору, коли вертоліт пролетів у нього над головою, потім перевів погляд назад, на автомобіль, що повільно просувався по дорозі. Він бачив, як водій щось кричить по рації, а потім почув сирени, справжню какофонію сирен, і несподівано синьо-сріблясті автомобілі виїхали на вулицю Роузклер з обох її сторін, репортери знов позалізали в свої машини, а гелікоптер зробив крутий віраж і полетів назад у парк.</p>
    <p>— Джиммі, — сказала Аннабет таким сумним голосом, якого він од неї ніколи не чув, — Джиммі, будь ласка.</p>
    <p>— Що будь ласка, моє золотко? — запитав Джиммі. — Чого тобі?</p>
    <p>— О, будь ласка, Джиммі. Ні, ні.</p>
    <p>Вона мала на увазі шум сирени, шарудіння коліс і свистіння вертолітного гвинта. Цей шум створювала Кейті, мертва, вона вривалася в їхні вуха, і Аннабет утікала від неї, ховаючись в обіймах Джиммі.</p>
    <p>Дюгей знову пробіг повз них, розсунув турнікети під аркою, і перш ніж Джиммі усвідомив, що машина зрушила з місця, вона зупинилася поруч нього, а білий фургон, обминувши їх із правого боку, виїхав на Роузклер-стрит і повернув ліворуч. Джиммі побачив на борту автофургона напис «КОРОНЕР ГРАФСТВА САФОЛК» і зненацька відчув, як усі кістки й суглоби в його тілі — щиколотки, плечі, коліна й стегна — спочатку напружились, а потім розтанули й ослабли.</p>
    <p>— Джиммі.</p>
    <p>Джиммі поглянув униз на Шона Дівайна. Шон дивився на нього крізь відчинене віконце пасажирських дверцят автомобіля.</p>
    <p>— Джиммі. Будь ласка, сідай в машину.</p>
    <p>Шон вийшов з автомобіля й відчинив задні дверцята. Тим часом вертоліт повернувся, тепер він летів вище, але доволі низько, щоб Джиммі відчув його подих у своєму волоссі.</p>
    <p>— Місіс Маркус, — сказав Шон. — Сідайте в автомобіль.</p>
    <p>— Вона мертва? — запитала Аннабет, і її слова обпалили Джиммі, наче бризки соляної кислоти.</p>
    <p>— Будь ласка, місіс Маркус. Якщо ви можете, сідайте в автомобіль.</p>
    <p>Низка поліційних машин утворила подвійний ескорт на Роузклер, і їхні сирени надривалися.</p>
    <p>Аннабет зойкнула, перекриваючи цей шум:</p>
    <p>— То моя дочка…</p>
    <p>Джиммі підштовхнув її, бо вже не міг чути цього слова. Він провів її крізь шум, і вони сіли на заднє сидіння автомобіля. Шон зачинив дверцята, сів попереду, й полісмен за кермом увімкнув газ і водночас сирену. Вони виїхали з дороги, яка вела до парку, і приєдналися до ескорту автомобілів, що провели їх на вулицю Роузклер. Гуркотіли мотори, завивали сирени й доносили до автостради свої незмовкні зойки.</p>
    <empty-line/>
    <p>Вона лежала на столі.</p>
    <p>Очі в неї були заплющені, а на нозі бракувало одного черевика.</p>
    <p>Її шкіра мала чорно-пурпуровий колір, такого відтінку на ній Джиммі ніколи не бачив.</p>
    <p>Він чув запах її парфумів, ледь помітний у смороді формальдегіду, що наповнював цю дуже холодну кімнату.</p>
    <p>Шон поклав руку на спину Джиммі, й Джиммі заговорив, майже не чуючи своїх слів, переконаний, що цієї миті він був так само мертвий, як і те тіло, що лежало перед ним на металевому столі:</p>
    <p>— Так, це вона. Це Кейті… Це моя дочка.</p>
   </section>
   <section>
    <title>
     <p>13</p>
     <p>Вогні</p>
    </title>
    <p>— Тут нагорі кафетерій, — промовив Шон, звертаючись до Джиммі. — Чом би нам не піти туди й не випити кави?</p>
    <p>Джиммі залишився стояти над тілом дочки, яке знов накрили простирадлом. Джиммі підняв його верхній краєчок і дивився вниз на обличчя Кейті, немов зазирав униз із вершини колодязя, збираючись пірнути слідом за дочкою.</p>
    <p>— Вони мають кафетерій у тому самому будинку, що й морг?</p>
    <p>— Так. Це великий будинок.</p>
    <p>— Така ситуація мені здається дивною, — сказав Джиммі безвиразним голосом. — Як ти гадаєш, коли патологи заходять до зали, всі інші пересідають на її протилежний кінець?</p>
    <p>Шон подумав, чи не йдеться про першу фазу шоку.</p>
    <p>— Я не знаю, Джиме.</p>
    <p>— Містере Маркус, — сказав Вайті, — ми сподівалися, що зможемо поставити вам кілька запитань. Я розумію, що ви переживаєте тяжкі хвилини, але…</p>
    <p>Джиммі опустив простирадло на обличчя дочки, його губи ворушились, але жоден звук не вилітав у нього з рота. Він подивився на Вайті так, наче не сподівався побачити його в цій кімнаті, з блокнотом і авторучкою напоготові. Він обернув голову й поглянув на Шона.</p>
    <p>— Ти коли-небудь думав про те, — мовив Джиммі, — як наші найменші рішення можуть змінити весь напрямок нашого життя?</p>
    <p>Шон витримав його погляд.</p>
    <p>— Як це?</p>
    <p>Обличчя Джиммі було блідим і безвиразним, очі обернені вгору, ніби він намагався пригадати, де залишив ключі від свого автомобіля.</p>
    <p>— Якось я чув, що Гітлерова мати мало не зробила аборт, коли завагітніла ним, але втрималася в останню хвилину. Я чув також, що він виїхав із Відня, бо не міг продати свої картини. А що, якби він продав бодай одну зі своїх картин, Шоне? Або його мати справді зробила б аборт? Світ тепер був би зовсім іншим. Ти це розумієш? Або, скажімо, вранці ти запізнився на автобус і тоді купив собі другу філіжанку кави, а разом із кавою й лотерейний білет. Лотерейний білет виграв. І тепер ти не маєш жодної потреби в автобусі. Тепер ти їздиш на службу в «лінкольні». Але ти попадаєш в автокатастрофу й гинеш. І так сталося тому, що одного дня ти запізнився на автобус.</p>
    <p>Шон подивився на Вайті. Вайті стенув плечима.</p>
    <p>— Ні, — сказав Джиммі. — Не дивись на нього так, ніби я збожеволів. Я не збожеволів. І я не в шоці.</p>
    <p>— Окей, Джиме.</p>
    <p>— Я тільки хочу сказати, що в житті все пов’язане певними ниточками. Ти згоден? Ти потягнеш за одну, й вона потягне за собою все інше. Скажімо, якби того дня в Далласі йшов дощ, то Кеннеді не їхав би у відкритому автомобілі… Сталін навчався в семінарії. А що було б, Шоне, якби ми тоді сіли в автомобіль разом із Дейвом Бойлом?</p>
    <p>— Про що ви? — запитав Вайті. — Який автомобіль?</p>
    <p>Шон підняв руку замість відповіді й сказав Джиммі:</p>
    <p>— Я тут не зовсім тебе зрозумів.</p>
    <p>— Справді? Якби ми залізли в той автомобіль, життя наше склалося б геть інакше. Моя перша дружина Маріта, мати Кейті, була незрівнянна красуня. То була царська врода. Ти знаєш, якими велично гарними можуть бути латиноамериканки. І вона знала про свою вроду. Хлопцеві, який хотів наблизитися до неї, потрібна була неабияка мужність. І я таку мужність мав. Я був король у свої шістнадцять років. Я не мав страху. І я наблизився до неї, я запропонував їй свою дружбу. І вже за рік — Господи Христе, мені було тільки сімнадцять, я був паскудною дитиною — ми одружилися, й вона завагітніла Кейті.</p>
    <p>Джиммі ходив навколо тіла своєї дочки повільними, рівними колами.</p>
    <p>— А ось про що я кажу, Шоне. Якби ми сіли в той автомобіль і нас повезли невідомо куди й робили з нами Бог знає що двоє паскудних мерзотників протягом чотирьох діб, тоді коли нам було по одинадцять, якщо не помиляюся, років, то, гадаю, я не був би таким зухвальцем у свої шістнадцять. Я думаю, що виріс би таким собі нікчемним слабаком, накачаним наркотиками або чимось іншим. Гадаю, я зроду не наважився б підсипатись до такої кралі, як Маріта. А тому ми ніколи б не мали Кейті. І Кейті не вбили б. Але її вбито. І все, Шоне, через те, що ми не сіли в того автомобіля. Ти втямив, що я кажу?</p>
    <p>Джиммі дивився на Шона так, ніби чекав підтвердження, але Шон не розумів, якого підтвердження він хоче. Здавалося, Джиммі прохає, щоб йому простили гріх, гріх небажання залізти в той автомобіль, коли він був малим хлопцем, гріх стати батьком дитини, яку потім уб’ють.</p>
    <p>Іноді під час пробіжки Шон знову бачив себе на Ґеннон-стрит, на тому самому місці, посеред вулиці, де він, Джиммі та Дейв Бойл борюкалися, потім він підводив очі і бачив автомобіль, який їх чекав. Подеколи Шон навіть чув запах яблук, що долинав із того автомобіля. І якщо він обертав голову достатньо швидко, то бачив на задньому сидінні машини, яка завертала за ріг, Дейва Бойла, що озирався на них, ховаючись від їхніх поглядів.</p>
    <p>Одного разу, десь із десяток років тому, під час пиятики з друзями, коли кров, насичена бурбонським, спонукала Шона дивитися на світ по-філософському, йому раптом здалося, ніби вони залізли в той автомобіль. Усі троє. І те життя, яким вони тепер жили, було лише сновидінням. Що всі вони троє були насправді ще одинадцятирічними хлопчиками, замкненими в якомусь підвалі, та уявляли собі, якими вони стали б, якби могли вибратися звідти й вирости.</p>
    <p>Проблема з цим уявленням була в тому, що хоч Шон і знав, що це лише вплив на його мозок нічного пиття, воно міцно засіло йому в голові, як ото камінець у черевику.</p>
    <p>Тож він знову й знов опинявся на Ґеннон-стрит перед своїм колишнім будинком і дивився кутиком ока на Дейва Бойла, що віддалявся від нього, пахощі яблук заповнювали йому ніздрі, й він думав: «Ні. Повертайся назад».</p>
    <p>Він зустрів благальний погляд Джиммі. Він хотів йому щось сказати. Сказати, що й сам думав про те, що сталося б, якби вони залізли в той автомобіль. Що думка про те, яким би стало його життя, вряди-годи переслідувала його, майоріла над ним, створювала вітерець, як ото ім’я, вигукнуте з вікна. Він хотів сказати Джиммі, що іноді обливався потом у своєму давньому сні, тому сні, в якому вулиця хапала його за ноги й штовхала до тих відчинених дверцят. Він хотів сказати йому, що не знав, що йому робити зі своїм життям після того дня, що він, чоловік, який часто почуває себе надмірно легким, потерпає від непостійності свого характеру.</p>
    <p>Однак вони були в морзі, й між ними на сталевому столі лежала дочка Джиммі, а Вайті тримав олівець над своїм розгорнутим блокнотом, тому Шон відповів на благальний погляд Джиммі лише такими словами:</p>
    <p>— Ходімо, Джиме, вип’ємо кави.</p>
    <empty-line/>
    <p>На Шонову думку, Аннабет Маркус була баба зі збіса сильним характером. Вона сиділа в цей пізній недільний час у стерильному теплі муніципального кафетерію, просякнутого запахом целофану й пари, на сім поверхів вище від моргу, розмовляючи про свою нерідну дочку з холодними чиновниками муніципалітету, й Шон бачив, що ця розмова вбиває її, проте вона відмовлялася зламатись. Очі в неї були червоні, але за кілька хвилин розмови Шон зрозумів, що вона не заплаче. Принаймні перед ними. Нехай тупі йолопи й не сподіваються.</p>
    <p>Під час розмови вона мусила кілька разів зупинятися, щоб поновити дихання. Її горло стискалося посеред речення так, ніби слова не могли протиснутися крізь груди, зачіпаючись за її органи. Вона притискала руку до грудей, розтуляла рот трохи ширше й чекала, коли він набере доволі кисню, щоб можна було говорити далі.</p>
    <p>— Вона прийшла додому з роботи в крамниці о пів на п’яту в суботу.</p>
    <p>— З якої крамниці, місіс Маркус?</p>
    <p>Вона показала на Джиммі.</p>
    <p>— Мій чоловік має крамницю «Ринковий котедж».</p>
    <p>— На розі Іст-Котедж і Бакі-авеню? — запитав Вайті. — Найсмачніша клята кава в усьому місті.</p>
    <p>Аннабет вела далі:</p>
    <p>— Вона прийшла додому й пішла в душ. Потім вийшла, й ми пообідали… стривайте, вона нічого не їла! Вона сиділа з нами, гомоніла з дівчатками, але не їла. Вона сказала, що пообідає з Ів та Даяною.</p>
    <p>— З дівчатами, з якими збиралася на прогулянку? — запитав Вайті, подивившись на Джиммі.</p>
    <p>Джиммі кивнув головою.</p>
    <p>— Отже, вона не обідала, — промовив Вайті.</p>
    <p>— Але вона розмовляла з дівчатками, нашими дівчатками, своїми сестрами. А говорили вони про парад наступного тижня й про перше причастя Надін. Потім вона пішла до своєї кімнати, побалакала там трохи по телефону й близько восьмої вечора кудись поїхала.</p>
    <p>— Ви знаєте, з ким вона розмовляла по телефону?</p>
    <p>Аннабет похитала головою.</p>
    <p>— Телефон у її кімнаті, — нагадав Вайті. — Приватна лінія?</p>
    <p>— Так.</p>
    <p>— Ви не матимете заперечень, якщо ми переглянемо записи телефонної компанії на цій лінії?</p>
    <p>Аннабет зиркнула на Джиммі, й Джиммі сказав:</p>
    <p>— Ні, не матимемо.</p>
    <p>— Отже, вона покинула дім о восьмій. Наскільки вам відомо, вона поїхала зустрітися з подругами, Ів і Даяною?</p>
    <p>— Так.</p>
    <p>— А ви, містере Маркус, у цей час були ще в своїй крамниці?</p>
    <p>— Атож. По суботах я там працюю, від дванадцятої до восьмої.</p>
    <p>Вайті перегорнув сторінку в своєму блокноті й слабко всміхнувся до них обох.</p>
    <p>— Я знаю, це нелегко, але ви тримаєтеся героєм.</p>
    <p>Аннабет кивнула головою та обернулася до чоловіка.</p>
    <p>— Я зателефонувала Кевінові.</p>
    <p>— Добре. Ти говорила з дівчатами?</p>
    <p>— Я говорила із Сарою. Я лише сказала їй, що ми скоро будемо вдома. Я не сказала їй більше нічого.</p>
    <p>— Вона запитала про Кейті?</p>
    <p>Аннабет кивнула головою.</p>
    <p>— І що ти їй сказала?</p>
    <p>— Я лише сказала їй, що ми скоро будемо вдома, — відповіла Аннабет, і Шон завважив, як затремтів її голос на слові «скоро».</p>
    <p>Вона й Джиммі подивилися на Вайті, й він подарував їм ще одну слабку заспокійливу усмішку.</p>
    <p>— Я хочу запевнити вас — і це наказ нашого найвищого начальства, — що ваша справа має в нас найвищий пріоритет. І ми не наробимо помилок. Офіцерові Дівайну доручили брати участь у розслідуванні, бо він друг родини, й наш бос уважає, що це спонукатиме його працювати ще активніше. Він буде поруч зі мною на кожному моєму кроці, й ми знайдемо негідника, який убив вашу дочку.</p>
    <p>Аннабет здивовано поглянула на Шона:</p>
    <p>— Друг родини? Я вас не знаю.</p>
    <p>Вайті спохмурнів, збитий з пантелику.</p>
    <p>Шон промовив:</p>
    <p>— Ваш чоловік і я, місіс Маркус, були друзями.</p>
    <p>— Дуже давно, — сказав Джиммі.</p>
    <p>— Наші батьки працювали разом.</p>
    <p>Аннабет, ще трохи збентежена, кивнула головою.</p>
    <p>Вайті сказав:</p>
    <p>— Містере Маркус, ви провели велику частину суботи разом з дочкою в крамниці, еге?</p>
    <p>— Я з нею був і не був, — відповів Джиммі. — Я був у задній частині крамниці, а Кейті працювала за касою попереду.</p>
    <p>— А чи пам’ятаєте ви що-небудь не зовсім звичайне? Чи поводилася вона дивно? Була напруженою? Чогось боялася? Можливо, в неї сталась якась сутичка з покупцем?</p>
    <p>— Нічого такого, поки я там був. Я дам вам телефонний номер хлопця, який працював уранці разом із нею. Можливо, щось сталося раніше, до того як я туди прийшов, і він це пам’ятає.</p>
    <p>— Дякую за це, сер. Але коли ви там були?</p>
    <p>— Вона була такою, як і завжди. Вона здавалася щасливою. Можливо, трохи.</p>
    <p>— Що?</p>
    <p>— Та ні, нічого.</p>
    <p>— Сер, найдрібніша подія тепер має значення.</p>
    <p>Аннабет нахилилася вперед.</p>
    <p>— Джиммі?</p>
    <p>Джиммі зробив гримасу, дивлячись на них усіх.</p>
    <p>— Ет, пусте… У якусь хвилину я підняв голову над своїм столом і побачив, що вона стоїть у дверях. Просто стоїть там, цмулячи коку крізь соломинку, й дивиться на мене.</p>
    <p>— Дивиться на вас?</p>
    <p>— Так. І на мить мені здалося, вона дивиться на мене так, як дивилася тоді, коли їй було п’ять років і я збирався покинути її в машині лише на кілька секунд, поки збігаю в аптеку. Того разу вона розплакалася, бо я щойно вийшов із в’язниці, а її мати померла, й мені здається, вона думала, що кожного разу, коли я покидаю її бодай на секунду, я можу не повернутися назад. Тому вона й плакала. І звідси той погляд. Вона могла плакати, могла й не плакати, але мала на обличчі такий вираз, ніби готується більш ніколи мене не побачити. — Джиммі прочистив горло й зітхнув довгим подихом, трохи вибалушивши очі. — У всякому разі я не бачив цього погляду в неї вже чимало років, можливо, сім або й вісім, але протягом кількох секунд у суботу вона дивилася на мене саме тим поглядом.</p>
    <p>— Наче готувалася вже ніколи вас не побачити?</p>
    <p>— Атож. — Джиммі дивився, як Вайті записує це в свій блокнот. — Але не роздувайте цей випадок. Зрештою, то був лише погляд.</p>
    <p>— Я не збираюся роздувати його, містере Маркус, обіцяю вам. Це просто інформація. Така в мене робота — я збираю клапті інформації, аж поки кілька з них не стулиться докупи. Ви кажете, що були у в’язниці?</p>
    <p>— Господи, — сказала Аннабет дуже тихо й похитала головою.</p>
    <p>Джиммі відхилився назад на великому стільці.</p>
    <p>— От ми й приїхали.</p>
    <p>— Я лише запитав, — сказав Вайті.</p>
    <p>— Ви так само запитали б, якби я вам сказав, що п’ятнадцять років тому перебував на престижній роботі? — захихотів Джиммі. — Я відсидів два роки за пограбування. У «Оленячому острові». Запишіть це в свій блокнот. Така інформація, сержанте, допоможе вам зловити вбивцю моєї дочки? Я лиш запитую.</p>
    <p>Вайті скинув поглядом на Шона.</p>
    <p>Шон сказав:</p>
    <p>— Джиме, ніхто тут не хоче тебе образити. Забудьмо про це й перейдімо до суті.</p>
    <p>— До суті, — повторив Джиммі.</p>
    <p>— Окрім того погляду Кейті, — промовив Шон, — ти більш не помітив нічого незвичайного?</p>
    <p>Джиммі перевів свій погляд арештанта на прогулянці, яким він дивився на Вайті, на філіжанку з кавою і зробив ковток.</p>
    <p>— Ні. Нічого. А, стривай-но, цей юнак Бренден Гарріс… Але ні, він приходив сьогодні вранці.</p>
    <p>— Що ти скажеш про нього?</p>
    <p>— Це хлопець, який живе у сусідстві з нами. Він приходив сьогодні й запитав, чи Кейті була на роботі, схоже, він сподівався її побачити. Але вони майже не знали одне одного. Мені лише стало трохи дивно. Але це нічого не означає.</p>
    <p>— А може, Кейті зустрічалася з ним? — запитав Шон.</p>
    <p>— Ні.</p>
    <p>Аннабет втрутилася:</p>
    <p>— Звідки ти знаєш, Джиме?</p>
    <p>— Я знаю, — мовив Джиммі. — Вона не стала б зустрічатися з цим молодиком.</p>
    <p>— Ні? — запитав Шон.</p>
    <p>— Ні.</p>
    <p>— Чому ти такий упевнений?</p>
    <p>— Ти допитуєш мене, Шоне?</p>
    <p>— Я не допитую тебе, Джиме. Я лиш запитую, чому ти такий упевнений, що твоя дочка не зустрічалася з цим юним Бренденом Гаррісом?</p>
    <p>Джиммі видихнув з рота повітря і спрямував його на стелю.</p>
    <p>— Батько знає. Ви не згодні?</p>
    <p>Шон вирішив на цьому припинити дискусію і кивком голови передав її Вайті.</p>
    <p>— То з ким же вона зустрічалася?</p>
    <p>— Цими днями ні з ким, — відповіла Аннабет. — Наскільки нам відомо.</p>
    <p>— А що з її колишніми бойфрендами? Хтось може серед них бути невдоволеним? Той, кого вона покинула абощо.</p>
    <p>Аннабет і Джиммі зглянулись, і Шон завважив відчуття, яке їх опанувало, — підозру.</p>
    <p>— Боббі О’Доннел, — несподівано проказала Аннабет.</p>
    <p>Вайті поклав авторучку на свій блокнот і через стіл витріщився на них.</p>
    <p>— Ми говоримо про того самого Боббі О’Доннела?</p>
    <p>— Не знаю, — відповів Джиммі. — Торговця кокаїном і сутенера? Йому років двадцять сім, еге?</p>
    <p>— Цей суб’єкт нам відомий, — сказав Вайті. — Ми затримували його безліч разів у вашій місцевості за чималу кількість правопорушень.</p>
    <p>— А проте ви не звинуватили його ні в чому.</p>
    <p>— Містере Маркус, насамперед я працюю в поліції штату. Якби вбивство сталося не на території парку, мене б тут узагалі не було. Східний Бакінгем переважно під юрисдикцією міста, і я не відповідаю за діяльність міських полісменів.</p>
    <p>— Я скажу це моїй подрузі Конні. Боббі з приятелями висадили в повітря її квіткову крамницю, — промовила Аннабет.</p>
    <p>— Навіщо? — запитав Шон.</p>
    <p>— Бо вона не захотіла йому платити, — відповіла Аннабет.</p>
    <p>— Платити за що?</p>
    <p>— За те, що він не висаджує в повітря її паскудну квіткову крамницю, — сказала Аннабет і зробила ще один ковток кави.</p>
    <p>«Ця жінка — твердий горішок, — подумав Шон. — Трахнути її було б небезпечно».</p>
    <p>— Отже, ваша дочка, — сказав Вайті, — зустрічалася з ним?</p>
    <p>Аннабет кивнула головою.</p>
    <p>— Не дуже довго. Кілька місяців, Джиме? Їхні взаємини завершилися в листопаді.</p>
    <p>— І як Боббі сприйняв їхній розрив? — запитав Вайті.</p>
    <p>Маркуси знову зглянулись, а тоді Джиммі промовив:</p>
    <p>— Одного вечора він виявив своє невдоволення. Прийшов до нас разом зі своїм цепним собакою Романом Фоллов.</p>
    <p>— І?</p>
    <p>— І ми ясно показали їм, що вони мусять піти.</p>
    <p>— Хто це, ми?</p>
    <p>— Кілька моїх братів живуть у помешканні над нами й під нами. Вони вважали своїм обов’язком захищати Кейті, — відповіла Аннабет.</p>
    <p>— Севіджі, — промовив Шон Вайті.</p>
    <p>Вайті знову поклав свою авторучку на блокнот і пучками великого та вказівного пальців доторкнувся до шкіри в кутиках своїх очей.</p>
    <p>— Брати Севіджі. Он як.</p>
    <p>— Так, мої брати Севіджі, а що?</p>
    <p>— Попри всю мою пошану до вас, мем, я боюся, щоб сьогоднішня пригода не закінчилася чимось іще жахливішим. — Вайті опустив голову, круто зігнувши шию. — Я не хочу образити вас, але…</p>
    <p>— Так зазвичай кажуть людині, перед тим як її образити.</p>
    <p>Вайті подивився на неї зі здивованою усмішкою.</p>
    <p>— Ви не можете не знати, що ваші брати мають кепську репутацію.</p>
    <p>Аннабет відповіла на усмішку Вайті твердим поглядом.</p>
    <p>— Я знаю, хто вони такі, сержанте Паверс. Можете не танцювати навколо них.</p>
    <p>— Один із моїх друзів у відділі тяжких злочинів майор Краймс сказав мені кілька місяців тому, що Боббі О’Доннел мав якусь історію, пов’язану з рекетом і героїном. Як відомо, обидва види діяльності належать Севіджам.</p>
    <p>— Тільки не в Низинах.</p>
    <p>— А яку це має вагу, мем?</p>
    <p>— Тільки не в Низинах, — повторив Джиммі. Його рука лежала на руці дружини. — Тобто вони не займаються цією гидотою в безпосередньому сусідстві з собою.</p>
    <p>— То в сусідстві з іншими, — промовив Вайті й на мить поклав цю фразу перед собою на стіл. — У всякому разі на Низинах утворився певний вакуум, який можна використати. І якщо мої відомості відповідають реальності, Боббі О’Доннел хоче ним скористатися.</p>
    <p>— Ну, то й що? — запитав Джиммі, трохи підвівшись зі стільця.</p>
    <p>— То й що? — вторила йому Аннабет.</p>
    <p>— І який стосунок, сержанте, це має до моєї дочки?</p>
    <p>— Безпосередній, — сказав Вайті, широко розвівши руки. — Безпосередній, містере Маркус, бо все, чого хотіла протилежна сторона, був невеличкий привід, щоб розпочати війну. Тепер вони його мають.</p>
    <p>Джиммі похитав головою, гірка посмішка скривила кутики його рота.</p>
    <p>— То ви так не думаєте, містере Маркус?</p>
    <p>Джиммі підняв голову.</p>
    <p>— Я думаю, моє сусідство, сержанте, невдовзі зникне. А разом із ним зникне й злочинність. І це станеться не через Севіджів, О’Доннелів чи вас, хлопці, що з ними воюєте. Так станеться тому, що прибутки тут падають, а податки зростають, і кожен хоче повернутися назад до міста. Незабаром тут усе заповнять ресторани. А люди, що тут оселяться, не потребуватимуть героїну та шість барів на один квартал чи роботу за десять доларів за годину. Їхнє життя буде заможним. Вони матимуть майбутнє, гроші та їздитимуть на першокласних німецьких автомобілях. Тож коли вони тут оселяться — а вони вже тут оселяються, — злочинність і половина нинішнього населення звідси виселяться. Отож я не маю підстав, сержанте, сподіватися, що Боббі О’Доннел і мої шваґри стануть воювати. Воювати за що?</p>
    <p>— За сьогоднішній день, — відповів Вайті.</p>
    <p>— Ви справді думаєте, що О’Доннел убив мою дочку? — запитав Джиммі.</p>
    <p>— Я думаю, що Севіджі можуть запідозрити його в цьому. І думаю, хтось мусить переконати їх, що це не так, інакше нам буде нелегко робити свою роботу.</p>
    <p>Джиммі й Аннабет сиділи на протилежному кінці столу, Шон намагався щось прочитати на їхніх обличчях, але нічого не прочитав.</p>
    <p>— Джиммі, — докинув Шон, — повір мені, ми зможемо закрити цю справу дуже швидко.</p>
    <p>— Справді? — запитав Джиммі. — Шоне, я повірю твоєму слову.</p>
    <p>— Повір. І ми доведемо її до кінця, тож суд нам її не поверне як позбавлену доказів.</p>
    <p>— Як довго?</p>
    <p>— Що?</p>
    <p>— Як довго вам доведеться працювати, щоб посадити її вбивцю за ґрати?</p>
    <p>Вайті підняв руку.</p>
    <p>— Стривайте секунду, містере Маркус, ви маєте намір торгуватися з нами?</p>
    <p>— Торгуватися? — Обличчя Джиммі знову набуло смертного кольору злочинця.</p>
    <p>— Атож, — сказав Вайті. — Бо я помітив…</p>
    <p>— Що ви помітили?</p>
    <p>— Ніби ви нам погрожуєте абощо…</p>
    <p>— Справді? — запитав Джиммі невинним голосом, але його очі залишалися мертвими.</p>
    <p>— Ви ніби ставите нам межу в часі, — сказав Вайті.</p>
    <p>— Офіцер Дівайн пообіцяв мені знайти вбивцю моєї дочки. Я лише запитав його, скільки часу йому на це знадобиться.</p>
    <p>— Офіцер Дівайн, — сказав Вайті, — не відповідає за це розслідування. Відповідаю я. І ми, містере й місіс Маркус, знайдемо того, хто це зробив. Мені тільки не треба, щоб комусь спало на думку, ніби війну між бандами Севіджів та О’Доннела можна використати як важіль тиску на нас. Ліпше я заарештую їх усіх як загрозу громадському спокоєві й триматиму під арештом до кінця розслідування цієї справи. Це принаймні дозволить заощадити чимало паперу.</p>
    <p>Двоє швейцарів пройшли повз них, несучи таці з якоюсь стравою, що парувала. Шон відчув, як повітря стає затхлим, а за вікнами згущується ніч.</p>
    <p>— Гаразд, — сказав Джиммі, широко всміхаючись.</p>
    <p>— Що гаразд?</p>
    <p>— Шукайте, хто її вбив. Я вам не перешкоджатиму. — Він обернувся до дружини, підвівся й запропонував їй руку. — Ходімо, моя люба.</p>
    <p>— Містере Маркус, — сказав Вайті.</p>
    <p>Джиммі подивився на нього, а тим часом дружина підвелася й узяла його руку.</p>
    <p>— Надворі вас чекає поліціянт, який відвезе вас додому, — мовив Вайті й дістав свій гаман. — Коли вам спаде щось на думку, зателефонуйте нам.</p>
    <p>Джиммі взяв візитівку Вайті й поклав її в задню кишеню.</p>
    <p>Тепер, стоячи на ногах, Аннабет здавалася набагато більш хисткою, неначе її ноги наповнила рідина. Своєю побілілою рукою вона схопила за руку чоловіка.</p>
    <p>— Дякую вам, — прошепотіла Шонові та Вайті.</p>
    <p>Шон побачив, як умируще світло дня знайшло її обличчя й тіло та почало їх видозмінювати. Тепер Шон побачив, який вигляд вона матиме, коли стане значно старшою — вродлива жінка, змережана ознаками мудрості, до якої ніколи не прагнула.</p>
    <p>Він і гадки не мав, звідки ті слова. Він навіть не знав, що розмовляє, аж поки звук його голосу не залетів у холодний кафетерій.</p>
    <p>— Ми помстимося за неї, місіс Маркус. Ми домовилися, й ми це зробимо.</p>
    <p>Обличчя Аннабет на мить скривилося, а тоді вона ковтнула повітря й кілька разів кивнула, злегка спираючись на свого чоловіка.</p>
    <p>— Атож, містере Дівайн, ми домовилися. І це добре.</p>
    <empty-line/>
    <p>Коли вони їхали назад по місту, Вайті запитав:</p>
    <p>— Що там у вас було з тим автомобілем?</p>
    <p>— Чого тобі? — перепитав Шон.</p>
    <p>— Маркус сказав, що ви майже сіли в якийсь автомобіль, коли були малими.</p>
    <p>— Ми… — Шон потягнувся біля приладової дошки й приладнав дзеркальце заднього виду так, щоб він міг бачити потік фар, які пливли за ними, — розмитих жовтих точок, що злегка підстрибували в темряві ночі. — Там і справді з’явився той паскудний автомобіль. Я, Джиммі й малий на ім’я Дейв Бойл гралися перед моїм будинком. Нам було десь років по одинадцять. Так от, той автомобіль їхав по вулиці й забрав Дейва.</p>
    <p>— Його викрали?</p>
    <p>Шон кивнув головою, не відриваючи погляду від тих жовтих миготливих світляних точок.</p>
    <p>— Ті чоловіки прикинулися копами. Вони переконали Дейва залізти в їхню машину. Ми з Джиммі не схотіли в неї залазити. Вони тримали Дейва чотири дні: йому вдалося втекти. Він живе тепер на Низині.</p>
    <p>— А тих викрадачів спіймали?</p>
    <p>— Один із них помер, а другого через рік схопили, й він повісився в камері.</p>
    <p>— А знаєш, чоловіче, — сказав Вайті, — я хотів би, щоби був такий острів. Як у кінофільмі Стіва Мак-Квіна, де його вважали французом, але всі мали акцент, окрім нього. Він був лише Стівом Мак-Квіном із французьким ім’ям. Він там стрибнув у кінці фільму зі скелі, тримаючи в руках пліт із кокосових горіхів. Ти бачив цей фільм?</p>
    <p>— Ні.</p>
    <p>— Хороший фільм. Так от, на такий би острів і закинути всіх, хто дітей викрадає й ґвалтує, мерзоту оту паскудну. Скидати їм із повітря харч кілька разів на тиждень, а воду хай беруть із колодязів. І нікого звідти не випускати. Повівся по-свинячому, то й живи тепер на острові. Пробачте, хлопці, але вас небезпечно випускати, ви можете заразити ще когось своєю гидотною хворобою. Бо ця хвороба передається, ви знаєте? Ви на неї захворіли, її вам хтось передав. Як ото проказу. Я вважаю, якщо ми їх оселимо на безлюдному острові, то буде мало шансів, що вони зможуть комусь її передати. З кожним поколінням ми матимемо їх менше й менше. А через кілька сотень років ми перетворимо той острів на клуб медицини або щось подібне. Діти чутимуть про цих виродків так, як вони тепер чують про привидів, про якихось страховищ.</p>
    <p>Шон здивувався:</p>
    <p>— Чого це ти раптом розбазікався, друже?</p>
    <p>Вайті посміхнувся, з’їжджаючи на автостраду.</p>
    <p>— Мене на це наштовхнув твій приятель Маркус, — сказав він. — Як тільки я його побачив, зметикував, що він відсидів термін. Вони ніколи не звільняються від цієї напруги, ти знаєш? Вона проявляє себе переважно в їхніх плечах. Кілька років жити згорбленим — таке, звичайно, лишає слід на все життя.</p>
    <p>— Він щойно втратив свою дочку, чоловіче. Можливо, саме це відбилося на його плечах.</p>
    <p>Вайті похитав головою.</p>
    <p>— Ні. Цей процес зараз відбувається в його шлунку. Ти бачив гримаси, які він корчить? Це тому, що частина харчів перетворюється в його шлунку на кислоту. Я це бачив мільйон разів. А зсутулені плечі — це в’язниця.</p>
    <p>Шон відірвав погляд від заднього виду і якусь мить дивився на вогні по той бік автостради. Вони летіли їм в очі, наче кулі з пістолета, пролітали повз них, ніби неясні стрічки, зливаючись одна в одну. Він відчував, як місто оточує їх своїми хмарочосами та офісними вежами, паркінгами й гаражами, аренами та нічними клубами й церквами, і він знав, що якби якесь одне світло погасло, у цьому не було б ніякої різниці. А якби з’явилося якесь нове, ніхто б його не помітив. А проте вони пульсували й горіли, мерехтіли, виблискували й дивилися на них, як оце тепер — дивилися на його та Вайті світлові пучки фар, коли ті котилися по автостраді, — лише ще один набір червоних та жовтих вогнів у потоці вогнів того самого кольору, що блимали, блимали й блимали крізь сірі недільні сутінки.</p>
    <p>Куди вони котилися?</p>
    <p>До погашеного світла, дурню заплішений. До розбитого скла.</p>
    <empty-line/>
    <p>Після півночі, коли Аннабет і дівчатка пішли нарешті спати, а кузина Аннабет Селеста, яка прибігла до них відразу, як почула про нещастя, теж задрімала на своєму дивані, Джиммі спустився сходами й сів на передньому ґанку триповерхового будинку, який він ділив із братами Севіджами.</p>
    <p>Він узяв із собою Шонову рукавичку й натягнув її на руку, хоч не міг просунути в неї великого пальця й задня частина рукавички зупинилася посеред його долоні. Він сидів і дивився на чотири провулки Бакінгем-авеню й раз у раз стискав м’яч у долоні. М’яке тертя шкіри об шкіру щось заспокоювало в ньому.</p>
    <p>Джиммі завжди любив сидіти тут уночі. Фасади крамниць на авеню були замкнені й переважно темні. Уночі тиша огортала місцевість, де вдень відбувався комерційний бізнес, і ця тиша була не схожа на будь-яку іншу. Шум, який за нормальних обставин керував днем, не зникав, він просто наче всмоктувався в чиїсь легені й там чекав, коли вони його видихнуть. Джиммі довіряв цій тиші, бо вона обіцяла йому повернення шуму, хоч і тримала його в полоні. Він не міг уявити собі, як би йому жилося десь у сільській місцевості, де немає шуму, який був би гучнішим за цю тишу, де мовчанка така делікатна, що розпадається від найлегшого доторку.</p>
    <p>Але він любив цю тишу, цю гуркітливу нерухомість. До цієї години вечір завжди був дуже гамірний, наповнений голосами й плачем його дружини та дочок. Шон Дівайн направив до нього додому двох детективів, Брекетта й Розентал, доручивши їм обшукати кімнату Кейті. Вони робили це з опущеними очима, пошепки вибачаючись перед Джиммі, висуваючи шухляди та зазираючи під ліжко й матрац. Джиммі хотів, аби вони забрались якомога швидше й не розмовляли з ним. Зрештою вони не знайшли нічого незвичайного, крім семисот доларів новими банкнотами в шухляді, де Кейті тримала свої шкарпетки. Вони показали знайдені гроші Джиммі разом із банківською книжкою Кейті, де було записано «Закрито», — вона забрала звідти свої останні гроші пополудні в п’ятницю.</p>
    <p>Джиммі нічого не зміг їм пояснити. Це був для нього сюрприз. Але на тлі інших сюрпризів дня він не справив на Джиммі великого враження. Лише підсилив його приголомшений стан.</p>
    <p>— Ми можемо його вбити. — Вел вийшов на ґанок і приніс Джиммі пива. Він сів біля нього, поставивши босі ноги на сходинку.</p>
    <p>— О’Доннела?</p>
    <p>Вел кивнув головою.</p>
    <p>— Мені хочеться це зробити. Ти мене розумієш, Джиме?</p>
    <p>— Ти гадаєш, він убив Кейті?</p>
    <p>Вел кивнув головою.</p>
    <p>— Або доручив зробити це комусь іншому. Ти так не думаєш? Її подруги вважають, що це він. Вони кажуть, Роман підкотився до них у барі, погрожував Кейті.</p>
    <p>— Погрожував?</p>
    <p>— Принаймні чіплявся до неї так, ніби вона досі була дівчиною О’Доннела. Погодься, Джиммі, твою дочку вбив Боббі.</p>
    <p>Джиммі сказав:</p>
    <p>— Я поки що не знаю цього напевне.</p>
    <p>— А що ти зробиш, коли знатимеш напевне?</p>
    <p>Джиммі поклав бейсбольну рукавичку на сходинку під собою й відкрив своє пиво. Він зробив довгий повільний ковток.</p>
    <p>— Я також не знаю.</p>
   </section>
   <section>
    <title>
     <p>14</p>
     <p>Більш ніколи я не почуватиму чогось подібного</p>
    </title>
    <p>Вони бралися до діла всю ніч і весь ранок: Шон, Вайті Паверс, Соза й Коннолі, ще два члени відділу вбивств поліції штату, Брекетт і Розентал, плюс іще легіон полісменів і технічних експертів, фотографів і експертів-медиків — усі вони атакували справу, як атакують сейф. Вони перебрали кожен листок у парку, шукаючи доказів. Вони заповнили свої блокноти діаграмами та польовими схемами. Полісмени обстежили кожен будинок із тих, які були на відстані пішої ходи від парку, наповнили цілий фургон волоцюгами, яких виловили в парку, та відстріляними гільзами із Сідней-стрит. Вони переглянули рюкзак, який знайшли в автомобілі Кейті, — там був звичайний мотлох, але серед іншого вони натрапили на рекламну брошуру Лас-Вегаса та список тамтешніх готелів на розлінованому жовтому папері.</p>
    <p>Вайті показав брошуру Шонові й присвиснув:</p>
    <p>— Ось це ми можемо назвати ключем. Ходімо поговоримо з її подругами.</p>
    <p>Ів Піджин і Даяна Сестра, мабуть, останні двоє з пристойних людей, які бачили Кейті Маркус живою, якщо вірити її батькові, мали такий вигляд, ніби їх ударили однією лопатою по голові. Вайті й Шон намагалися розмовляти з ними якнайлагідніше в перервах між потоками сліз, що струменіли по їхніх обличчях. Дівчата розповіли полісменам, що робила Кейті Маркус у свій останній вечір, коли була ще жива, дали їм назви барів, які вони відвідували, й назвали приблизний час, коли вони заходили в кожен і коли з нього виходили. Та коли дійшло до приватного життя Кейті, то й Шон і Вайті відчули, що дівчата не говорять усієї правди, відбуваючись туманними фразами там, де раніше говорили про все відверто.</p>
    <p>— Вона зустрічалася з кимось?</p>
    <p>— Регулярно ні з ким.</p>
    <p>— А що ви скажете про випадкові зустрічі?</p>
    <p>— Ну, знаєте…</p>
    <p>— Так, так?</p>
    <p>— Про такі зустрічі вона нам не розповідала.</p>
    <p>— Даяно, Ів, облиште. Щоб ваша найліпша подруга ще з дитячого садка та не розповідала вам, із ким вона зустрічається?</p>
    <p>— Вона не любила розмовляти на такі теми.</p>
    <p>— Атож, Кейті була дуже потайлива, коли йшлося про зустрічі з хлопцями.</p>
    <p>Вайті спробував підійти з іншого боку.</p>
    <p>— Тож не було нічого незвичайного в її останній вечір? Нічого такого, що відрізнялося б від її звичної поведінки?</p>
    <p>— Ні, не було.</p>
    <p>— А що ви скажете про її намір покинути місто?</p>
    <p>— Нічого.</p>
    <p>— Нічого? Даяно, Кейті мала рюкзак у задній частині свого автомобіля. Там були брошури з описом Лас-Вегаса. То, може, вона поклала їх туди для когось іншого?</p>
    <p>— Можливо. Я не знаю.</p>
    <p>Тут до розмови втрутився батько Ів.</p>
    <p>— Моя люба, ти повинна все розповісти, це може допомогти знайти вбивцю вашої подруги. Адже йдеться про Кейті, якої вже нема на світі.</p>
    <p>Це спричинило нові потоки сліз. Дівчата знетямилися від горя, вони ридали, тремтячи й обіймаючи одна одну, широко розтуливши роти й надавши їм форми літери «О» в своїй пантомімі розпачу. Шон не раз спостерігав таку мить, коли, як висловлювався Мартін Фріл, греблю проривало й смерть жертви ставала для свідків очевидною. У такі хвилини залишалося тільки спостерігати або йти геть.</p>
    <p>Вони спостерігали й чекали.</p>
    <p>Ів Піджин схожа на пташку, подумав Шон. Її личко було дуже гостре, ніс дуже тонкий. Проте ці риси були їй на користь. Вона мала грацію, яка надавала її тендітності майже аристократичного вигляду. Ів розуміла, що вона — жінка, яка здається гарнішою у формальному вбранні, ніж у випадковому. Вона випромінювала пристойність і розум, що, як здавалося Шонові, може приваблювати лише серйозних чоловіків, віднаджуючи шахраїв та Ромео.</p>
    <p>Даяна, навпаки, випромінювала чуттєвість, яка зазнала поразки. Шон помітив збляклий синець під її правим оком. Вона здалася йому тупішою, ніж Ів, більше схильною до емоцій, а можливо, й до сміху. В її очах світилася прихована надія, потреба, що, як знав Шон, рідко приваблювала чоловіків іншого виду, ніж чоловіків-хижаків. Шон розумів, що наступними роками вона опиниться в центрі домашніх скандалів, які вимагатимуть втручання поліції, та, коли полісмени дістануться до її дверей, будь-яка надія в її очах погасне.</p>
    <p>— Ів, — лагідно проказав Вайті, коли дівчата нарешті перестали плакати, — мені потрібна інформація про Романа Фоллов.</p>
    <p>Ів кивнула з таким виразом, ніби чекала цього запитання, але нічого не сказала. Вона гризла свого великого пальця й дивилася на крихти на скатертині.</p>
    <p>— Це той шпендрик, який крутиться біля Боббі О’Доннела? — запитав її батько.</p>
    <p>Вайті підняв руку, щоб той замовк, і подивився на Шона.</p>
    <p>— Ів, — сказав Шон, знаючи, що саме до Ів вони повинні добутися.</p>
    <p>Її важче буде розколоти, ніж Даяну, але вона спроможна повідомити більше важливих подробиць.</p>
    <p>Вона подивилася на Шона.</p>
    <p>— Вас ніхто не переслідуватиме, якщо це вас турбує. Те, що ви нам розповісте про Романа Фоллов або Боббі, залишиться з нами. Вони ніколи не довідаються, що це надійшло від вас.</p>
    <p>Даяна сказала:</p>
    <p>— А якщо дійде до суду? Що тоді?</p>
    <p>Вайті глянув на Шона так, наче казав: давай-но, викручуйся ти.</p>
    <p>Шон зосередив свою увагу на Ів:</p>
    <p>— Якщо ви не бачили, щоб Роман або Боббі витягували Кейті з машини…</p>
    <p>— Ні.</p>
    <p>— Тоді окружний прокурор не наполягатиме, щоб будь-хто з вас двох свідчив у відкритому суді. Ів, не бійтеся. Він може запитати чимало, але не примушуватиме вас відповідати.</p>
    <p>— Ви їх не знаєте, — сказала Ів.</p>
    <p>— Боббі й Романа? Звичайно, я їх знаю. Я посадив Боббі на дев’ять місяців, коли працював над справами про наркотики. — Шон нахилився й поклав свою руку на стіл десь за дюйм від її руки. — І він погрожував мені. Але це все, що він та Роман уміють — базікати.</p>
    <p>Ів відповіла на приязний жест Шонової руки, скрививши губи в напівгіркій посмішці.</p>
    <p>— Лайно собаче, — процідила вона.</p>
    <p>— Ти не вживай таких слів у моєму домі, — сказав її батько.</p>
    <p>— Містере Піджин, — перебив його Вайті.</p>
    <p>— Ні, — заперечив Дру. — Мій дім — мої правила. Я не хочу, щоб моя дочка розмовляла так, ніби вона…</p>
    <p>— Це був Боббі, — промовила Ів, і в Даяни вихопилося коротке зітхання. Вона подивилася на подругу так, ніби та втратила глузд.</p>
    <p>Шон побачив, як брови Вайті вигнулися аркою.</p>
    <p>— Ким був Боббі? — запитав Шон.</p>
    <p>— Тим, хто зустрічався з Кейті. То був Боббі, а не Роман.</p>
    <p>— Джиммі про це знав? — запитав Дру дочку.</p>
    <p>Ів похмуро стенула плечима — такий жест Шон вважав типовим для підлітків її віку — повільне згинання тіла, що повідомляло, їй надто байдуже, щоб робити це зусилля.</p>
    <p>— Ів, — повторив Дру, — він про це знав?</p>
    <p>— Він знав і не знав, — відповіла Ів. Вона зітхнула й відхилила голову назад, поглянувши на стелю своїми чорними очима. — Її батьки думали, що ця її пригода скінчилася, бо протягом якогось часу сама Кейті гадала, що вона скінчилася. Проте Боббі зовсім так не вважав. Він усе приходив і приходив. Одного вечора він підняв її над майданчиком сходів на третьому поверсі.</p>
    <p>— Ви це бачили? — запитав Вайті.</p>
    <p>Вона похитала головою.</p>
    <p>— Кейті мені сказала. Він підійшов до неї на вечірці десь із місяць чи півтора тому і вмовив її вийти з ним до зали, щоб вони могли там поговорити. Помешкання, в якому відбувалася вечірка, було на третьому поверсі. — Ів витерла обличчя тильним боком долоні, хоч, схоже, вона цілком виплакалася, й обличчя в неї було сухим. — Кейті розповіла мені, що вона намагалася йому пояснити — між ними все скінчено, але Боббі не хотів цього слухати й зрештою розлютився, схопив її за плечі та підняв над поруччям і протягом якогось часу тримав у повітрі над сходами. Одне слово, психопат. Він сказав їй, що вона лише тоді порве з ним, коли <emphasis>він порве</emphasis> з нею. Вона залишиться його дівчиною, поки він сам не припинить їхні взаємини, а якщо їй це не до вподоби, він скине її з третього поверху.</p>
    <p>— Ісусе, — сказав Дру Піджин після хвилинної мовчанки. — Але ви ж знаєте цих людей!</p>
    <p>— Отже, Ів, — мовив Вайті, — що сказав Роман Кейті того вечора в суботу?</p>
    <p>Ів мовчала.</p>
    <p>— Чому ти нам про це не кажеш? — запитав Вайті. — Даяно?</p>
    <p>У Даяни був такий вигляд, ніби вона хоче випити.</p>
    <p>— Ми все сказали Велові. Скільки ж можна про це говорити?</p>
    <p>— Велові? — здивувався Вайті. — Велові Севіджу?</p>
    <p>— Він приходив до нас сьогодні, — пояснила Даяна.</p>
    <p>— І ти сказала йому, що казав Роман, але нам цього сказати не хочеш?</p>
    <p>— Він належить до її родини, — пояснила Даяна й склала руки на грудях, показавши їм своє найкраще обличчя зразка «Пішли ви к бісу, копи».</p>
    <p>— Я вам скажу, — погодилась Ів. — Ісусе. Він, мовляв, почув, що ми напилися й поводимося, як ідіотки, і йому не сподобалося це, і Боббі також, мовляв, не сподобається, й він радить нам повернутись додому.</p>
    <p>— Тож ви поїхали додому?</p>
    <p>— Ви коли-небудь розмовляли з Романом? Його запитання звучать як погрози.</p>
    <p>— Зрозуміло, — сказав Вайті. — Ви не бачили, щоб він поїхав за вами з того бару абощо?</p>
    <p>Ів похитала головою.</p>
    <p>Вони подивилися на Даяну.</p>
    <p>Даяна стенула плечима.</p>
    <p>— Ми добряче напилися.</p>
    <p>— Ви більше не були в контакті з ним того вечора? Жодна з вас?</p>
    <p>— Кейті підвезла нас до мого дому, — сказала Ів. — Вона нас там висадила. Після того ми її більше не бачили.</p>
    <p>Ів проковтнула останнє слово, потому знов підняла голову й набрала в груди повітря, стиснувши своє личко, наче кулак.</p>
    <p>— З ким вона мала намір поїхати до Лас-Вегаса? З Боббі? — запитав Шон.</p>
    <p>Якийсь час Ів дивилася в стелю, її дихання стало уривчастим.</p>
    <p>— Не з Боббі, — зненацька проказала вона.</p>
    <p>— А з ким тоді, Ів? Хто мав супроводжувати її до Вегаса?</p>
    <p>— Бренден.</p>
    <p>— Бренден Гарріс? — запитав Вайті.</p>
    <p>— Бренден Гарріс, — підтвердила вона.</p>
    <p>Вайті та Шон ззирнулися.</p>
    <p>— Із сином Правильного Рея? — запитав Дру Піджин. — Який має німого брата?</p>
    <p>Ів кивнула головою, і Дру обернувся до Шона й Вайті.</p>
    <p>— Хороший хлопець. Нікому не вчинив зла.</p>
    <p>Шон кивнув головою. Бренден і справді нікому не заподіяв зла.</p>
    <p>— Ви маєте його адресу? — запитав Вайті.</p>
    <empty-line/>
    <p>За адресою Брендена Гарріса нікого не було вдома, тому Шон доручив двом полісменам стежити за будинком і повідомити їх, коли повернеться Гарріс.</p>
    <p>Наступний візит вони склали до будинку місіс Прайор, де був чай із черствими кавними кексами й передача «Під крилом янгола» по телевізору, увімкненому так гучно, що в Шона ще протягом години після того, як вони звідти пішли, лунав у голові голос Делли Різ, скрипучий амінь і базікання про спокуту.</p>
    <p>Місіс Прайор розповіла, що виглянула зі свого вікна десь о пів на другу попередньої ночі й побачила двох хлопчаків, які гралися надворі. Тієї пізньої пори вони кидали один в одного порожні бляшанки, фехтували хокейними ключками й матюкалися. Вона хотіла зробити їм зауваження, але маленьким старим леді треба бути обачними. Хлопчаки в наш час неначе збожеволіли: прогулюють школу, ходять у якихось брудних балахонах, лаються брудними словами. Крім того, згодом хлопці відігнали один одного нижче по вулиці, й нехай у когось іншого голова болить. Але хіба таку поведінку можна терпіти?</p>
    <p>— Офіцер Мелейрос доповів нам, що ви чули поблизу автомобіль десь о першій годині сорок хвилин ночі, — сказав Вайті.</p>
    <p>Місіс Прайор дивилась, як Делла пояснює Господні шляхи Ромі Дауні. Рома здавалася врочистою, очі в неї були зволожені, й вона була по вінця наповнена Ісусом. Місіс Прайор кілька разів кивнула телевізорові, а тоді обернулася й подивилась на Вайті й Шона.</p>
    <p>— Я чула, як автомобіль на щось наштовхнувся.</p>
    <p>— На що він наштовхнувся?</p>
    <p>— Теперечки люди керують автомобілями жахливо, Богу дякувати, я більше не схотіла здавати на права, я боялася б їздити цими вулицями. Усі наче збожеволіли.</p>
    <p>— Атож, мем, — сказав Шон. — Вам не почулося, що той автомобіль наштовхнувся на інший автомобіль?</p>
    <p>— О, ні.</p>
    <p>— Наїхав на людину? — припустив Вайті.</p>
    <p>— Господи, який би це був звук? Я не хотіла б його почути.</p>
    <p>— То цей звук не був дуже гучним? — запитав Вайті.</p>
    <p>— Пробачте, шановний?</p>
    <p>Вайті повторив свої слова, нахилившись уперед.</p>
    <p>— Ні, — підтвердила місіс Прайор. — Це прозвучало так, ніби автомобіль ударився об камінь або об брівку хідника. Тоді він зупинився, й хтось сказав: «Привіт!»</p>
    <p>— Хтось сказав «Привіт!»?</p>
    <p>— Еге ж. — Місіс Прайор подивилася на Шона й кивнула головою. — А потім частина автомобіля ляснула.</p>
    <p>Шон і Вайті перезирнулися.</p>
    <p>— Ляснула? — повторив Вайті.</p>
    <p>Місіс Прайор кивнула своєю маленькою синьою головою.</p>
    <p>— Коли мій Лео був живий, у нього тріснула вісь у нашому «плімуті». Тоді пролунав такий самий звук. Лясь! — Її очі зблиснули. — Лясь! — повторила вона. — Лясь!</p>
    <p>— А потім ви почули, як хтось сказав «Привіт!»?</p>
    <p>Вона кивнула головою.</p>
    <p>— «Привіт» і «лясь»!</p>
    <p>— Далі ви визирнули зі свого вікна й що побачили?</p>
    <p>— Ой, ні, ні, — сказала місіс Прайор. — Я не визирнула з вікна, бо була вже тоді в нічному халаті. Я не маю звички виглядати з вікна в нічному халаті. Можуть побачити люди.</p>
    <p>— Але ж п’ятнадцять хвилин тому ви…</p>
    <p>— Добродію, п’ятнадцять хвилин тому я не була в своєму нічному халаті. Я щойно закінчила дивитися телевізор, чудовий фільм із Ґленном Фордом. Шкода, не запам’ятала його назву.</p>
    <p>— Отже, ви вимкнули телевізор…</p>
    <p>— І я побачила тих безпритульників на вулиці. Потім піднялася нагору й перевдяглась у свій нічний халат, а потім, добродію, я опустила штори.</p>
    <p>— І почули, як чийсь голос сказав «Привіт!», — нагадав їй Вайті. — То був чоловічий голос чи жіночий?</p>
    <p>— Мабуть, жіночий, — відказала місіс Прайор. — То був високий голос. Не такий, як ваші, — весело проказала вона. — У вас чудові чоловічі голоси. Ваші матері можуть вами пишатися.</p>
    <p>— О, так, мем, — усміхнувся Вайті, — ви не повірите, як вони нами пишаються.</p>
    <p>Коли поліціянти покинули дім, Шон сказав:</p>
    <p>— Лясь!</p>
    <p>Вайті всміхнувся:</p>
    <p>— З якою втіхою вона це сказала, ти звернув увагу? Кров зашуміла в старій дівчині.</p>
    <p>— Як гадаєш, що там було? Тріснула вісь чи пістолетний постріл?</p>
    <p>— Пістолетний постріл, — відповів Вайті. — Слово «привіт» мене більше вражає.</p>
    <p>— Схоже, Кейті знала того, хто стріляв, якщо сказала йому «Привіт!».</p>
    <p>— Схоже. Але певності все одно немає.</p>
    <p>Потому вони відвідали бари, але ні про що там не довідались, окрім дуже не точних списків тих, хто був там у відповідний час, та п’яних спогадів декого із завсідників — мовляв, може, й бачили дівчат, а може, й ні.</p>
    <p>На той час, коли вони прийшли до «Мак-Ґіллзу», Вайті почав втрачати терпець.</p>
    <p>— Двоє молодих дівчат — і вони справді молоді, принаймні нижчі від дорослого віку — стрибають на цей бар і танцюють на ньому, а ви запевняєте мене, що не помітили цього?</p>
    <p>Бармен невпевнено кивнув, почувши запитання Вайті.</p>
    <p>— А, оті дівчата. Окей, окей. Я, звичайно, їх пам’ятаю. По-моєму, вони добряче напилися, пане детектив, бо нам довелося виставити їх за двері.</p>
    <p>— Називайте мене сержантом, — сказав Вайті. — Спочатку ви не могли пригадати, що вони тут були, але тепер ви пригадали, що виставили їх за двері. Можливо, ви пригадаєте, о котрій годині вони пішли? Чи тут у вас знову провал у пам’яті?</p>
    <p>— Коли пішли? — перепитав бармен, молодик із такими великими біцепсами, що ті, либонь, перепиняли потік крові до його мозку.</p>
    <p>— Ну, забралися геть, коли їх попросили звідси…</p>
    <p>— Я не…</p>
    <p>— Це було якраз перед тим, коли Кросбі розбив дзиґарі, — докинув чоловік, що сидів біля бару.</p>
    <p>Шон глянув на того чоловіка — завсідник із «Геральд», із покладеною на барі між пляшкою «Бад» і віскі сигаретою, яка тліла на попільничці.</p>
    <p>— Ви були тут? — запитав Шон.</p>
    <p>— Я був тут. Морон Кросбі наготувався їхати додому. Його друзі хотіли забрати в нього ключі. Той недоумок пожбурив ними в друзів, але попав у дзиґарі.</p>
    <p>Шон подивився на дзиґарі, що висіли над дверима, які вели до кухні. Скло було розбите, а стрілки зупинилися на 12.52.</p>
    <p>— І вони пішли перед цим? — запитав Вайті в завсідника бару. — Дівчата.</p>
    <p>— Десь на п’ять хвилин раніше, — відповів той. — Ключі попали в дзиґарі, і я подумав: «Добре, що дівчат тут не буде. Зараз почнеться таке, що їм краще не бачити».</p>
    <p>Коли вони повернулися до автомобіля, Вайті запитав:</p>
    <p>— Ти вже склав приблизний розпорядок?</p>
    <p>Шон кивнув головою, перегорнувши свої записи.</p>
    <p>— Вони покинули «Фоллі» о пів на десяту, відвідали «Банші», «Діка Дойлз» й «Спайрес-паб» у швидкій послідовності, зрештою зупинилися в «Мак-Ґіллзі» о пів на дванадцяту, а на десяту хвилину по першій були вже в «Останній краплі».</p>
    <p>— І вона розбила свій автомобіль десь через півгодини.</p>
    <p>Шон кивнув головою.</p>
    <p>— Ти бачив якісь знайомі прізвища в барменовім списку?</p>
    <p>Шон поглянув на список нічних відвідувачів, який нашкрябав йому на клапті паперу бармен у «Мак-Ґіллзі».</p>
    <p>— Дейв Бойл, — сказав він голосно, коли переглянув запис.</p>
    <p>— Той самий чоловік, із яким ви дружили, коли були дітьми?</p>
    <p>— Може, й той, — погодився Шон.</p>
    <p>— З ним треба буде поговорити, — сказав Вайті. — Він уважає тебе своїм другом і не ставитиметься до нас, як до копів, не приховуватиме істину без видимої причини.</p>
    <p>— Авжеж.</p>
    <p>— Ми занесемо його до завтрашнього списку опитуваних.</p>
    <empty-line/>
    <p>Вони знайшли Романа Фоллов в кав’ярні «Вищий світ» на Пагорбах, де той пив каву з молоком. Він сидів із жінкою, схожою на модель, — з коліньми гострими, як і її вилиці, трохи вибалушеними очима, бо шкіра на її обличчі була так туго натягнута на кістки, що здавалася приклеєною до них, одягненою в гарну літню сукню на бретельках, не товщих за макарони, що робили її сексуальною та скелетоподібною водночас. Шон дивувався, як їй щастило створювати таке враження, й вирішив, що в цьому їй допомагає перловий блиск досконалої шкіри.</p>
    <p>На Романі була шовкова футболка, заправлена у відпрасовані бавовняні штани, й він мав такий вигляд, ніби щойно вийшов із павільйону, де знімавсь у фільмі, дія якого відбувається в Гавані або в Кі-Весті. Він цмулив свою каву з молоком і гортав газету разом зі своєю дівчиною. Роман читав там бізнесову інформацію, а його модель переглядала повідомлення про новинки стилю.</p>
    <p>Вайті підсунув до них стільця і промовив:</p>
    <p>— Здоров був, Романе! Де це продають такий чоловічий одяг? Шикарна сорочка.</p>
    <p>Роман, не відриваючи погляду від газети, запхав у рота круасан.</p>
    <p>— Сержанте Паверс, як вам ведеться? З вашою «хондою» все гаразд?</p>
    <p>Вайті захихотів. Шон сів поруч із ним.</p>
    <p>— Дивлячись на тебе, Романе, я ладен заприсягтися, що ти ще один яппі, який встає рано-вранці й поспішає до свого «Мака».</p>
    <p>— У мене «Пі-Сі», сержанте. — Роман згорнув свою газету й вперше подивився на Вайті й Шона. — О, — сказав він, звертаючись до Шона, — я вас десь уже бачив.</p>
    <p>— Шон Дівайн. Поліція штату.</p>
    <p>— Справді, справді, — мовив Роман. — Тепер пригадую. Я вас бачив у суді, де ви свідчили проти одного мого друга. Гарний костюм. Поліціянти тепер стали розумітися на пристойних речах. Либонь, навчились у своїх клієнтів.</p>
    <p>Вайті подивився на модель.</p>
    <p>— Тобі, люба, купити стейк чи чогось іншого?</p>
    <p>— Чого? — перепитала дівчина.</p>
    <p>— Може, тістечко абощо? Я частую.</p>
    <p>— Не робіть цього, — мовив Роман. — Ви прийшли у справі, еге ж? Нехай вона залишиться між нами.</p>
    <p>— Романе, мені цього не треба, — сказала модель.</p>
    <p>Роман усміхнувся.</p>
    <p>— Усе гаразд, Мікаело. Ти просто не звертай на нас уваги.</p>
    <p>— Мікаела, — промовив Вайті. — Гарне ім’я.</p>
    <p>Мікаела втупилася в свою газету.</p>
    <p>— Що привело вас сюди, сержанте?</p>
    <p>— Ячмінні коржі, — сказав Вайті. — Люблю ячмінні коржі, які подають у цьому барі. Ага, до речі, Романе, ти знайомий із жінкою, яку звуть Кетрін Маркус?</p>
    <p>— Авжеж. — Роман ковтнув трохи своєї кави з молоком, витер губи серветкою й знову кинув її собі на коліна. — Я чув, сьогодні її знайшли мертвою.</p>
    <p>— Це правда, — підтвердив Вайті.</p>
    <p>— Для репутації регіону погано, коли щось таке відбувається.</p>
    <p>Вайті схрестив руки й подивився на Романа.</p>
    <p>Роман надкусив ще один шматок круасана й випив ще трохи кави з молоком. Потому схрестив ноги, витер рота серветкою і якусь мить витримував погляд Вайті. Шон бачив, що починається одна з тих сцен, яких він терпіти не міг, але які були неминучі в його роботі, — ідіотські змагання, коли кожен намагається виграти битву поглядів, не бажаючи опустити очі перед своїм супротивником.</p>
    <p>— Так, сержанте, — сказав Роман. — Я знав Кетрін Маркус. Ви прийшли сюди, щоб запитати мене про це?</p>
    <p>Вайті стенув плечима.</p>
    <p>— Я знав її, і я бачив її в барі останнього вечора.</p>
    <p>— І ти обмінявся з нею кількома словами, — сказав Вайті.</p>
    <p>— Обмінявся, — підтвердив Роман.</p>
    <p>— Якими словами? — запитав Шон.</p>
    <p>Роман і далі дивився на Вайті, наче Шон не заслуговував більше уваги, аніж він йому вже приділив.</p>
    <p>— Вона зустрічалася з моїм другом. Вона була п’яна. Я сказав їй, що вона виставляє себе ідіоткою, і їй та обом її подругам слід повернутися додому.</p>
    <p>— Хто твій друг? — запитав Вайті.</p>
    <p>Роман усміхнувся.</p>
    <p>— Облиште, сержанте. Ви знаєте, хто він такий.</p>
    <p>— То скажи це словами.</p>
    <p>— Боббі О’Доннел, — промовив Роман. — Задоволені? Вона зустрічалася з Боббі.</p>
    <p>— Постійно?</p>
    <p>— Пробачте?</p>
    <p>— Постійно? — повторив Вайті. — Вона постійно зустрічалася з ним? Чи зустрілася з ним один раз?</p>
    <p>— Постійно, — сказав Роман.</p>
    <p>Вайті щось нашкрябав у своєму записнику.</p>
    <p>— Романе, це суперечить інформації, яку ми маємо.</p>
    <p>— Справді?</p>
    <p>— Так. Ми чули, вона дала йому відкоша кілька місяців тому, але він не хотів її відпускати.</p>
    <p>— Ви знаєте жінок, сержанте.</p>
    <p>Вайті похитав головою.</p>
    <p>— Ні, Романе, я хочу, щоб ти мені розповів, як складалися їхні взаємини.</p>
    <p>Роман згорнув свою частину газети.</p>
    <p>— Вони з Боббі постійно то сварилися, то мирилися. То вона закохана в нього по вуха, то наступної хвилини проганяє його геть.</p>
    <p>— Вона жене його геть, — сказав Вайті Шонові. — Це схоже на того Боббі О’Доннела, якого ти добре знаєш?</p>
    <p>— Анітрохи не схоже, — відповів Шон.</p>
    <p>— Анітрохи не схоже, — сказав Вайті Романові.</p>
    <p>Роман стенув плечима.</p>
    <p>— Я кажу вам те, що мені відомо. Ото й усе.</p>
    <p>— Дуже добре. — Вайті протягом якогось часу щось заносив у свій записник. — Романе, куди ти подався минулої ночі, після того як покинув «Останню краплю»?</p>
    <p>— Ми були на вечірці в одного з моїх друзів, у лофті в центрі міста.</p>
    <p>— О, була, либонь, шикарна вечірка, — сказав Вайті. — Мені завжди хотілось побувати на одній з них. Дизайнери, наркотики, моделі, безліч білих молодиків, які слухають реп і розповідають, у якому цікавому середовищі вони існують. Але кого ти маєш на увазі під «ми», Романе? Себе та Аллі Мак-Біла?</p>
    <p>— Себе й Мікаелу, — відказав Роман. — Мікаелу Дейвенпорт, якщо ви досі записуєте.</p>
    <p>— Так, я записую, — мовив Вайті. — Це твоє справжнє прізвище, крихітко?</p>
    <p>— Про що ви?</p>
    <p>— Тебе справді звуть Мікаелою Дейвенпорт?</p>
    <p>— Так. — Очі моделі вибалушилися трохи більше. — А в чому річ?</p>
    <p>— Твоя мати надивилася безліч мильних опер, перш ніж ти народилася.</p>
    <p>— Романе, — жалібно промовила Мікаела.</p>
    <p>Роман підняв руку й подивився на Вайті.</p>
    <p>— Я ж просив вас, щоб наша розмова торкалася тільки мене!</p>
    <p>— О, ти образився, Романе? Удаєш із себе крутого хлопця й цим хочеш мене взяти? Така твоя думка? Але май на увазі, що ми можемо забрати тебе й повезти до відділка, де ти просидиш доти, доки проясниться твоє алібі. Ти маєш якісь плани на завтра?</p>
    <p>Роман відступив на позиції, куди, як бачив Шон, відступали всі кримінальні злочинці, коли коп на них натискав, — замикалися в собі так глибоко, що майже переставали дихати, а їхні очі дивилися на вас, темні, незацікавлені й звужені.</p>
    <p>— Я й не думав, сержанте, ображатися на вас, — проказав Роман безвиразним голосом. — Я з радістю назву вам ім’я кожного, хто бачив мене на тій вечірці. І я переконаний, що бармен «Останньої краплі» Тодд Лейн підтвердить, що я покинув бар не раніше, як о другій годині ночі.</p>
    <p>— Тепер ти молодець, — сказав Вайті. — А що ти скажеш про свого приятеля Боббі? Де ми зможемо його знайти?</p>
    <p>Роман дозволив собі широко всміхнутися.</p>
    <p>— Вам сподобається моя інформація.</p>
    <p>— А що ти мені скажеш, Романе?</p>
    <p>— Якщо ви підозрюєте Боббі, що це він убив Кетрін Маркус, то вам не може не сподобатися те, що я зараз скажу. Ох Боббі, Боббі, — зітхнув Роман і підморгнув своїй подрузі, перш ніж обернувся до Шона й Вайті. — Боббі замели ще в п’ятницю за керування автомобілем під мухою. — Роман ковтнув іще своєї кави з молоком. — Він сидів у в’язниці протягом усього вік-енду, сержанте. — І, повівши своїм пальцем між двома поліціянтами, запитав: — А ви, хлопці, не повідомляєте один одного про такі речі?</p>
    <empty-line/>
    <p>Шон неймовірно стомився протягом цього дня, усі кістки йому боліли, коли полісмени повідомили по радіо, що Бренден Гарріс повернувся додому разом зі своєю матір’ю Естер. Слава Богу, подумав Шон, що більше таких помешкань тепер не будують. Воно більше було схоже на картину з шоу на колишньому телебаченні — «Медовий місяць» або щось подібне, — і здавалося, його по-справжньому можна оцінити лише в чорно-білому кольорі на екрані на тринадцять дюймів, що бризкав електрикою та каламутним зображенням із перешкодами. Це був дім, побудований біля залізниці. Квартира була на один бік із входом посередині, отож зі сходів ви потрапляли прямо до вітальні. За вітальнею з правого боку була невеличка їдальня, що нею Естер Гарріс користувалася як своєю спальнею, зберігаючи свої щітки, гребінці та пудру різного ґатунку в коморі, готовій от-от розвалитися. За коморою була спальня, яку Бренден ділив зі своїм меншим братом Реймондом.</p>
    <p>Ліворуч від вітальні короткий коридорчик вів до закапелка кухні, куди світло проникало щонайдовше протягом сорока п’ятьох хвилин пізнього дня. Кухня була обклеєна зеленими засмальцьованими та злинялими шпалерами, й Шон, Вайті, Бренден та Естер сиділи за маленьким розламаним столом на металевих ніжках, у якому бракувало шурупів. Стіл застеляв жовто-зелений квітчастий папір, що позадирався на кутках і був замацаний пальцями посередині.</p>
    <p>Естер мала вигляд жінки, цілком пристосованої до цього середовища. Вона була маленька, зморшкувата й могла мати як сорок років, так і п’ятдесят п’ять. Вона смерділа коричневим милом і сигаретним димом, і її блякле синє волосся було того самого кольору, що й вени на руках. Жінка мала на собі злинялу й просякнуту потом рожеву сорочку навипуск поверх джинсів і розтріпані чорні капці. Вона безперервно курила сигарети «Парламент», спостерігаючи, як Шон і Вайті розмовляють з її сином, та не вчуваючи в цій розмові нічого для себе цікавого — вона просто не знаходила для себе ніякого іншого місця.</p>
    <p>— Де востаннє ти бачив Кейті Маркус? — запитав Брендена Вайті.</p>
    <p>— Боббі вбив її, еге? — мовив Бренден.</p>
    <p>— Боббі О’Доннел?</p>
    <p>— Еге ж.</p>
    <p>Бренден колупав папір на столі. Здавалося, він був у шоці. Його голос звучав монотонно, лиш раз у раз чути було короткі зітхання, і права щока смикалася, ніби його вдарили ножем в око.</p>
    <p>— Чому ти це кажеш? — запитав Шон.</p>
    <p>— Вона боялася його. Раніше Кейті зустрічалася з ним і завжди казала, що як він довідається про наші стосунки, то вб’є нас обох.</p>
    <p>Шон поглянув на матір, сподіваючись побачити якусь реакцію, але та тільки курила, випускаючи струмені диму, що огортав весь стіл сірою хмарою.</p>
    <p>— Схоже, Боббі має алібі, — промовив Вайті. — А як у тебе справи з алібі, Брендене?</p>
    <p>— Я її не вбивав, — сказав Бренден безвиразним голосом. — Я не зміг би завдати Кейті болю. Ніколи.</p>
    <p>— Тоді я знову тебе запитаю, — мовив Вайті. — Коли ти бачив її востаннє?</p>
    <p>— У п’ятницю ввечері.</p>
    <p>— О котрій годині?</p>
    <p>— Десь о восьмій.</p>
    <p>— Десь о восьмій, Брендене, чи о восьмій?</p>
    <p>— Я не знаю, — обличчя Брендена було скорчене від болю, й Шон відчував, як цей біль пульсує між ними на столі. Він зціпив пальці на руках і трохи відхилився на своєму стільці. — Атож, о восьмій. Ми прослухали кілька композицій на магнітофоні. А тоді… а тоді їй треба було йти.</p>
    <p>Вайті коротко записав: «Магн., 8 год., п’ятниця» в свій блокнот.</p>
    <p>— А куди їй треба було йти?</p>
    <p>— Я не знаю, — сказав Бренден.</p>
    <p>Мати роздушила ще одну сигарету об цілу гору недокурків, які вона наскладала на попільничці, підпаливши одну з погашених сигарет. Струмінь диму піднявся від тієї купи й попав Шонові в праву ніздрю. Естер Гарріс негайно припалила інший недокурок, і Шон побачив у своїй уяві поверхню її легень — вузлувату й чорну, як ебенове дерево.</p>
    <p>— Брендене, скільки тобі років?</p>
    <p>— Дев’ятнадцять.</p>
    <p>— І коли ти закінчиш школу?</p>
    <p>— Він уже її закінчив, — випередила його Естер.</p>
    <p>— Торік я одержав атестат, — промовив Бренден.</p>
    <p>— Отож, Брендене, — провадив далі Вайті, — ти й гадки не маєш, куди пішла Кейті увечері в п’ятницю, після того як розлучилася з тобою та з твоїм магнітофоном?</p>
    <p>— Ні, — відповів Бренден. Це слово застрягло в нього в горлі, а його очі почервоніли. — Вона зустрічалася з Боббі, й він умлівав за нею, а мене її батько чомусь не злюбив, тому нам доводилось приховувати свої стосунки. Іноді вона не казала мені, куди йде, бо, певно, йшла побачитися з Боббі й, гадаю, хотіла переконати його, що між ними все скінчено. Я не знаю. Того вечора вона мені сказала, що йде додому.</p>
    <p>— Джиммі Маркус тебе не злюбив, — промовив Шон. — Чому?</p>
    <p>Бренден стенув плечима.</p>
    <p>— Не знаю. Але він сказав Кейті, що не хоче, щоб вона зустрічалася зі мною.</p>
    <p>Мати втрутилася до розмови:</p>
    <p>— Що? Цей злодій вважає себе кращим за мою родину?</p>
    <p>— Він не злодій, — сказав Бренден.</p>
    <p>— Він був злодієм, — уточнила його мати. — А ти цього не знаєш, хоч і одержав атестат. Він давно був покидьком і злодієм. Мабуть, і дочка його недалеко від батька пішла. Вважай, сину, що тобі пощастило.</p>
    <p>Шон і Вайті перезирнулися. Либонь, Шон зроду не бачив такої мерзотної баби, як Естер Гарріс. Вона випромінювала зло.</p>
    <p>Бренден Гарріс розтулив був рота, щоб щось сказати матері, але знову його стулив.</p>
    <p>— Кейті мала рекламні брошури Лас-Вегаса в своєму рюкзаку, — мовив Вайті. — Ми чули, вона збиралась туди поїхати. З тобою, Брендене.</p>
    <p>— Ми… — Бренден опустив голову. — Ми справді хотіли поїхати до Вегаса. Ми хотіли одружитися. Сьогодні. — Він підвів голову, й Шон побачив, як сльози навернулися йому на очі. Бренден витер їх тильним боком долоні, перш ніж вони скапнули з очей, і сказав: — Такий був наш план.</p>
    <p>— Ти хотів покинути мене? — скрикнула Естер Гарріс. — Поїхати, не сказавши мені ні слова!</p>
    <p>— Мамо… Я…</p>
    <p>— Як і твій батько. Так ти хотів? Покинути мене з твоїм малим братом, який ніколи не говорить жодного слова? Ось, Брендене, що ти збирався вчинити!</p>
    <p>— Місіс Гарріс, — зупинив її Шон, — ми повинні зосередитися на справі, яку розслідуємо. Ви матимете доволі часу, щоб потім порозумітися з Бренденом.</p>
    <p>Вона кинула на Шона погляд, який він бачив у багатьох правопорушників на багатьох допитах, погляд, який говорив, що цієї миті Шон її не цікавить, але, якщо він діятиме в тому ж дусі, вона наставить йому чимало синців, якими він не відбудеться.</p>
    <p>Жінка знов поглянула на сина.</p>
    <p>— То ти хотів таке зі мною вчинити?</p>
    <p>— Мамо, я…</p>
    <p>— Що ти? Що я тобі зробила такого поганого? Хіба я тебе не виховувала й не годувала? Хіба не купила тобі того саксофона на Різдво, на якому ти так ніколи й не навчився грати? Він і досі, Брендене, лежить у тебе в шафі…</p>
    <p>— Мамо…</p>
    <p>— Ні, ти його дістань. Покажи цим чоловікам, як ти гарно граєш. Діставай його, діставай.</p>
    <p>Вайті зиркнув на Шона таким поглядом, ніби не вірив, що чує цю нісенітницю.</p>
    <p>— Місіс Гарріс, — сказав він, — цього не треба.</p>
    <p>Вона прикурила ще одну сигарету, сірник від люті стрибав у її руці.</p>
    <p>— Я тільки й думала, щоб нагодувати його, — мовила Естер. — Купити йому одяг. Виховати його.</p>
    <p>— А як же інакше, мем, — сказав Вайті, і цієї миті передні двері відчинилися. В хату увійшло двоє хлопців зі скейтбордами під рукою, обом було років по дванадцять чи десь так, можливо, по тринадцять. Один дуже скидався на Брендена — мав таке саме вродливе обличчя й темне волосся, але в його очах було щось від матері, якась невизначеність, що вселяла страх.</p>
    <p>— Привіт, — сказав другий хлопчак, коли вони увійшли на кухню.</p>
    <p>Як і Бренденів брат, він здавався маленьким, як на свій вік, але його обличчя було довге й понуре, обличчя підлого старого діда на дитячому тілі, що визирало з-під розкуйовджених пасом білявого волосся.</p>
    <p>Бренден Гарріс підняв руку.</p>
    <p>— Привіт, Джонні. Сержанте Паверс, офіцере Дівайн, це мій брат Рей і його друг Джонні О’Ші.</p>
    <p>— Хелоу, хлопці, — сказав Вайті.</p>
    <p>— Привіт, — повторив Джонні О’Ші.</p>
    <p>Рей кивнув їм головою.</p>
    <p>— Він не балакає, — промовила мати. — Його батько не стуляв рота, але син у нього німий. Іноді життя буває паскудно несправедливим.</p>
    <p>Рей показав щось Бренденові руками, й Бренден йому відповів:</p>
    <p>— Так, вони прийшли поговорити про Кейті.</p>
    <p>— Ми хотіли покататися в парку. Але вони зачинили його, — сказав Джоні О’Ші.</p>
    <p>— Завтра його відчинять, — мовив Вайті.</p>
    <p>— Завтра буде дощ, — проказав малий так, неначе це вони винні в тому, що ті не можуть покататися в парку об одинадцятій годині вечора перед шкільним тижнем.</p>
    <p>«І навіщо батьки відпускають дітей із дому так пізно?» — дивувався Шон.</p>
    <p>Вайті обернувся до Брендена.</p>
    <p>— Вона мала якихось ворогів? Когось, окрім Боббі О’Доннела, хто міг бути невдоволений нею?</p>
    <p>Бренден похитав головою.</p>
    <p>— Сер, вона була дуже мила дівчина. Мила дівчина й чудова людина. Усі любили її. Не знаю, що й сказати вам.</p>
    <p>— Ми можемо тепер іти? — запитав хлопчик О’Ші.</p>
    <p>Вайті поглянув на нього, піднявши брови:</p>
    <p>— А хіба вам хтось забороняв іти?</p>
    <p>Джонні О’Ші та Рей Гарріс вийшли з кухні, й було чути, як вони кинули свої скейтборди на підлогу у вітальні й пішли до кімнати Рея та Брендена, натикаючись на геть усе, як то роблять хлопчаки, яким по дванадцять років.</p>
    <p>Вайті запитав Брендена:</p>
    <p>— Де ти був між пів на другу й третьою годиною сьогодні вранці?</p>
    <p>— Спав.</p>
    <p>Вайті подивився на матір.</p>
    <p>— Ви можете це підтвердити?</p>
    <p>Вона знизала плечима.</p>
    <p>— Я не можу підтвердити, що він не виліз крізь вікно й не спустився вниз по пожежній драбині. Я можу підтвердити, що він пішов у свою кімнату о десятій годині, після чого я побачила його тільки о дев’ятій ранку.</p>
    <p>Вайті потягнувся на своєму стільці.</p>
    <p>— Гаразд, Брендене. Ми хочемо перевірити тебе на детекторі брехні. Ти не заперечуєш?</p>
    <p>— Ви хочете заарештувати мене?</p>
    <p>— Ні, лише перевіримо тебе на детекторі брехні.</p>
    <p>Бренден стенув плечима.</p>
    <p>— Робіть, як знаєте.</p>
    <p>— Ось тобі моя візитівка.</p>
    <p>Бренден подивився на візитівку. Він дивився на неї, аж раптом промовив:</p>
    <p>— Я так її кохав. Я більше не знатиму такого почуття. Таке двічі не буває, так?</p>
    <p>Він глянув на Вайті та Шона. Його очі були сухі, але вираз такий, що Шон не здужав витримати його погляду.</p>
    <p>— Таке не буває жодного разу, здебільша, — сказав Вайті.</p>
    <empty-line/>
    <p>Вони відвезли Брендена додому близько першої ночі, хлопця проганяли крізь детектор брехні чотири рази, а потім Вайті підкинув Шона додому, порадив йому якнайшвидше лягти спати, бо завтра доведеться вставати рано. Шон увійшов до порожнього помешкання й відразу учув гуркіт мовчанки. Надмір кофеїну та швидко приготовленої їжі в крові відгукувалися болем у його хребті. Він відчинив холодильник, дістав пиво й сів до прилавка, щоб його випити. Шум і світло вечора розколювали йому череп, і він мимоволі подумав, чи не став надто старий для такого життя, чи не став він занадто стомлюватися від смертей, тупих мотивів убивства й тупих убивць, від звичних остогидлих переживань.</p>
    <p>Останнім часом, проте, втома, яка навалилась на нього, стала просто нестерпною. Утома від людей. Утома від книжок і телевізійних передач, нічних новин та пісень по радіо, які лунали достоту так, як ті, що їх він чув багато років тому та які вже тоді любив не вельми. Він стомився від свого одягу, від свого волосся й стомився від одягу інших людей та від їхнього волосся. Він стомився від бажання, щоб речі відповідали здоровому глуздові. Стомився від офіційної політики й від того, хто кого трахав, як фігурально, так і реально. Він дійшов до тієї точки, де був цілком переконаний, що вже чув раніше все, що казали про той або той об’єкт, і, здавалося, марнував свої дні, слухаючи давні спогади про речі, не свіжі вже тоді, коли він уперше їх почув.</p>
    <p>Можливо, він був просто стомлений від життя, від того абсолютного зусилля, якого воно вимагало, щоб підійматися з постелі кожного клятого ранку з легкими відмінностями в погоді та в їжі. Надто стомлений перейматися смертю вбитої дівчини, бо за нею буде інша вбита дівчина. Буде й наступна. І той факт, що він посилав убивць до в’язниці — хай навіть довічно, — вже не давав йому достатньої втіхи, бо вони просто йшли додому, до того місця, до якого прямували протягом усього свого тупого, безглуздого життя, а мертві залишалися мертвими. І пограбовані та зґвалтовані залишалися пограбованими та зґвалтованими.</p>
    <p>Він думав про те, чи не переживає він звичайну клінічну депресію, тотальне отупіння, остаточну втрату будь-якої надії.</p>
    <p>Кейті Маркус була мертва, так. Трагедія. Він розумів це інтелектуально, але відчути не міг. Вона була тільки ще одним тілом, ще одним погаслим світильником.</p>
    <p>А його шлюб, хіба не був він ще одним розтрощеним склом? Ісусе Христе, він її кохав, але вони були такими протилежностями, якими тільки можуть бути двоє людей, що, проте, належать до однієї породи. Лорен жила театром, книжками та фільмами, тоді як Шон не здужав пригадати, були вони з субтитрами чи ні. Вона була балакуча, емоційна, любила об’єднувати слова в карколомні послідовності, що підіймалися й вивищувались до якоїсь мовної башти, де Шон застрявав не вище як на третьому поверсі.</p>
    <p>Він уперше побачив її в коледжі на театральній сцені, де вона грала покинуту дівчину в якомусь молодіжному фарсі. Ніхто з глядачів ні на секунду не міг повірити в те, що можна покинути жінку, сповнену такої енергії, жінку, що палахкотіла всім — досвідом, апетитом, цікавістю. Вони вже тоді утворювали дивну пару: Шон, спокійний, практичний і завжди стриманий, якщо тільки він був не з нею, і Лорен, єдина дитина підстаркуватих хіпі ліберальних поглядів, які возили її повсюди по світу, працюючи на Корпус Миру, й наповнили їй кров потребою обмацувати й досліджувати все, що люди мають у собі найкращого.</p>
    <p>Вона працювала в театральному світі, спочатку як студентка-акторка, потім як директор місцевих театральних труп, а іноді і як менеджер великих гастрольних проектів. Проте не її гастролі стали причиною їхнього розлучення. Шон досі не розумів, чому це сталося, хоч і підозрював, що причину треба шукати в його мовчанці, в тій зневазі, яка зрештою опановує кожного копа — у зневазі до людей, у неспроможності повірити в їхні високі ідеали та їхній альтруїзм.</p>
    <p>Її друзі, якими він перш захоплювався, почали здаватися йому наївними дітьми, що заплуталися в надуманих мистецьких теоріях та в непрактичному філософствуванні. Шон бавив свої вечори в суворій простоті реальних драм, де люди ґвалтували й крали без інших причин, окрім як через неусвідомлене бажання так робити. А на вік-енд дружина приводила його на коктейль-вечірку, на якій дівчата з кінськими хвостами на голові протягом усієї ночі (і його дружина між ними) сперечалися про мотивацію людського гріха. Для нього мотивація гріха не становила таємниці — люди-бо дурні. Дурні, як шимпанзе. А втім, вони дурніші за шимпанзе, бо шимпанзе не вбивають одне одного за гроші чи лотерейні білети.</p>
    <p>Вона сказала йому, що він стає занудним, нестерпним, примітивним у своїх поглядах. А він їй не заперечував — бо що тут заперечиш? Питання було не в тому, сприймає він чи не сприймає ці речі, а в тому, як він їх сприймає — позитивно чи негативно.</p>
    <p>Утім, вони все ще кохали одне одного. Кожне по-своєму, вони силкувалися досягти порозуміння — Шон намагався вибратися зі своєї шкаралупи, а Лорен проломитися в неї. Хоч би яка була ця хімічна потреба в людей злитися докупи, вона в них була завжди. Завжди.</p>
    <p>З усім тим, він мав би помітити, що в дружини виник роман. І, можливо, не так сам роман його стурбував, як вагітність, яка стала його наслідком.</p>
    <p>Прокляття. Він сидів долі на кухні, не маючи поруч себе своєї дружини, приклавши долоні до лоба, й у тисячний раз за останній рік намагався зрозуміти причину своєї катастрофи. Однак бачив її уламки, розкидані по кімнатах свого мозку.</p>
    <p>Коли задзвонив телефон, він відразу відчув — навіть іще не піднявши слухавки — це вона.</p>
    <p>— Це я, Шоне.</p>
    <p>На протилежному кінці лінії він чув приглушений гуркіт трактора з причепом і тихе хурчання автомобілів, що котилися по автостраді. Він відразу уявив собі картину — зупинка для відпочинку біля автостради, поруч станція для заправлення автомобілів, ряд телефонів-автоматів між крамницею та «Мак-Доналдсом». І Лорен стоїть і слухає.</p>
    <p>— Лорен, — мовив Шон, — я знаю, що це ти.</p>
    <p>Хтось пройшов повз платні телефони, подзенькуючи ключами.</p>
    <p>— Лорен, ти тільки скажи що-небудь.</p>
    <p>Трактор-трейлер перемикнувся на першу швидкість, і його гуркіт посилився, коли він поїхав через паркувальний майданчик.</p>
    <p>— Як вона? — запитав Шон.</p>
    <p>Він мало не сказав: «Як там моя дочка?», але зрештою він не знав, чи вона його, знав лише, що вона дочка Лорен, тому повторив:</p>
    <p>— Як там вона?</p>
    <p>Трейлер перемкнув свою швидкість на другу, й, поки наблизився до виходу з паркувального майданчика та автостради, що була за ним, шарудіння його шин стихло.</p>
    <p>— Ти робиш мені дуже боляче, — сказав Шон. — Невже ти не можеш бодай озватися до мене?</p>
    <p>Він пригадав, що Вайті сказав Бренденові Гаррісу про кохання, що воно не виникає бодай один раз у більшості людей, і він бачив, як його дружина стоїть там, дивлячись на трейлер, що виїздить на дорогу, зі слухавкою, притиснутою до вуха, але не до рота. Вона була тендітна висока молодиця, з волоссям кольору дерева вишні. Коли сміялася, вона прикривала рот пальцями. Якось під час навчання в коледжі вони перебігали кампус під дощем, і під аркою бібліотеки, де вони знайшли прихисток, Лорен уперше поцілувала його. Щось тоді розтануло в Шонових грудях. Її мокра долоня торкнулася його шиї, і його груди стиснулися — він довго не міг дихати, таке було вперше. Вона тоді сказала йому, що він має найгарніший голос із тих, які вона чула, що він діє на неї, як віскі і як дим від вогнища.</p>
    <p>А коли вона пішла від нього, узвичаєний ритуал їхніх розмов по телефону вимагав, щоб він говорив, поки вона вирішувала покласти слухавку. Лорен ніколи не озивалася протягом тих телефонних дзвінків, які він від неї одержував після того, як вона його покинула, дзвінків із зупинок біля автостради й запилюжених телефонних будок, що стояли біля доріг, які вели до техасько-мексиканського кордону. Іноді вона телефонувала й тоді, коли поверталася однією з тих доріг назад. Та хоч зазвичай у його вухах чулось саме шарудіння телефонної лінії, він завжди знав, коли це була вона. Він відчував її крізь телефон. Подеколи вчував її запах.</p>
    <p>Їхні розмови — якщо це можна було назвати розмовами — могли тривати хвилин п’ятнадцять, залежно від того, як довго він говорив, але сьогодні Шон був виснажений загалом і змучений тугою за нею, за жінкою, яка зникла одного ранку на сьомому місяці вагітності, мабуть, пересичена його почуттями до неї, єдиними, що в нього залишилися.</p>
    <p>— Я не можу довго розмовляти з тобою сьогодні, — сказав він. — Я страшенно стомився, й у мене все болить, а ти навіть не хочеш подарувати мені втіху почути твій голос.</p>
    <p>Стоячи на кухні, він дав їй безнадійні тридцять секунд на відповідь. Він міг почути дзвінок — це хтось накачував шину свого автомобіля повітрям.</p>
    <p>— Бувай, дитино, — промовив він (слова наполовину застрягли йому в горлі) й поклав слухавку.</p>
    <p>Він постояв мовчки кілька секунд, слухаючи відлуння дзвінка помпи для накачування шини повітрям і відлуння тиші, яка опустилася на кухню та гупала йому в серце.</p>
    <p>Це мучитиме його, він був переконаний. Можливо, протягом усієї ночі та ранку. Можливо, протягом усього тижня. Він зламав ритуал. Він поклав слухавку під час «розмови» з нею. А що, як саме цієї хвилини вона розтулила губи, щоб назвати його ім’я?</p>
    <p>Ісусе.</p>
    <p>Ця картина переслідувала його, коли він ішов у душ: якби він тільки міг утекти від думки, що вона стоїть у кабіні платного телефона, розтуливши рота, а слова підіймаються з її горла.</p>
    <p>Шоне, вона хотіла сказати: я повертаюся додому.</p>
   </section>
  </section>
  <section>
   <title>
    <p>ІІІ</p>
    <p>Янголи мовчанки</p>
   </title>
   <section>
    <title>
     <p>15</p>
     <p>Кумедний хлопець</p>
    </title>
    <p>У понеділок уранці Селеста була в кухні зі своєю кузиною Аннабет, коли дім почав наповнюватися людьми, які прийшли, щоб висловити своє співчуття. Аннабет стояла над піччю, з пильною увагою готуючи страви, коли Джиммі вийшов із душу, устромив голову в двері й запитав, чи не може чимось допомогти.</p>
    <p>Коли були дітьми, Селеста й Аннабет більше вважали себе сестрами, ніж кузинами. Аннабет була єдина дівчинка в родині, що складалася з хлопців, а Селеста була одиначка в батьків, які терпіти не могли одне одного, тож дівчата багато часу перебували разом, а коли стали підлітками, то майже щовечора розмовляли по телефону. Та протягом років це якось непомітно змінилося, у міру того як відчуження між Селестиною матір’ю та батьком Аннабет посилювалося, переходячи від приязних взаємин до прохолодних, а потім і до ворожих. І якимсь чином, хоч жодна подія на це не вказувала, відчуження перейшло від брата й сестри на їхніх дочок, аж поки Селеста й Аннабет не стали бачитися лише з формальних причин — під час одружень, коли котрась із близьких родичок народжувала дитину й під час наступних хрестин і зрідка на Різдво та Великдень. Така зміна стосунків не мала очевидної причини. Селеста переживала найбільше, їй було прикро, що стосунки, які колись здавалися нерозривними, могли так легко поламатися під впливом часу, родинного контролю та зміни віку.</p>
    <p>Справи поліпшилися, коли померла її мати. Уже минулого літа вона й Дейв іноді виїздили на пікнік разом з Аннабет і Джиммі, а взимку двічі виходили на обід із трунками. Щоразу розмовляти їм ставало легше, й Селеста зі смутком пригадувала змарновані десять років відчуження, давши їм назву «Розмарі».</p>
    <p>Аннабет приходила до Селести, коли Розмарі померла. Ті три дні вона приходила до сестри щоранку й залишалася допізна. Вона готувала їжу, допомагала з похоронними справами й сиділа із Селестою, коли та оплакувала матір, яка ніколи дочку особливо не любила, а все ж таки була їй матір.</p>
    <p>І тепер Селеста прийшла до Аннабет, хоч думка про те, що така стримана жінка, як Аннабет, потребує підтримки, була чужа для всіх, і для Селести також.</p>
    <p>Але вона стояла біля кузини й допомагала їй готувати їжу, діставати щось із холодильника, коли та її просила, відповідала на більшість телефонних дзвінків.</p>
    <p>А тепер сюди прийшов Джиммі, менш як через двадцять чотири години після того, як довідався, що його дочка мертва, й запитує дружину, чи не потрібна їй допомога. Його волосся було досі мокре й майже не розчесане, сорочка прилипла до грудей, під очима висіли мішки від горя та недосипання, й Селеста могла тільки подумати: «О Боже, Джиммі, як ти будеш тепер? Ти про себе подумав, Джиммі?»</p>
    <p>Усі інші люди, які прийшли сюди тепер, заповнивши вітальню та їдальню, штовхалися в коридорі, складали свої пальта на ліжка в Надіниній і Сариній кімнаті й раз по раз поглядали на Джиммі, не тому, що турбувалися за нього, а тому що просто не могли не дивитись на нього. Ніби лише він міг пояснити брутальну подію, яка приголомшила їх усіх, заспокоїти тривогу в їхніх мізках, підтримати їх, коли шок минеться і на їхні тіла накотиться нова хвиля болю. Джиммі не треба було докладати ніяких зусиль, щоб мати абсолютний авторитет, і Селеста часто думала про те, чи відчував він на собі цей тягар, що мав бути особливо тяжким у такі часи, як цей.</p>
    <p>— Ти чого? — запитала Аннабет, не відриваючи погляду від бекону, що шкварчав на чорній сковорідці.</p>
    <p>— Допомога потрібна? — запитав Джиммі. — Я можу попрацювати трохи біля печі, якщо ти захочеш.</p>
    <p>Аннабет зиркнула на плиту й похитала головою.</p>
    <p>— Ні, все гаразд.</p>
    <p>Джиммі подивився на Селесту, ніби хотів запитати: вона тут, із тобою?</p>
    <p>Селеста кивнула головою:</p>
    <p>— Джиме, ми зробимо тут усе, що треба.</p>
    <p>Джиммі глянув на дружину, й Селеста відчула найніжніший біль у тому погляді. Вона відчула, як шматок серця відколовся в нього й опустився глибоко в груди. Він нахилився над плитою й витер піт зі щоки Аннабет своїм указівним пальцем. Аннабет сказала:</p>
    <p>— Не треба.</p>
    <p>— Подивись на мене, — прошепотів Джиммі.</p>
    <p>Селеста відчула, що треба, мабуть, покинути кухню, але вона боялася, аби її рух не порушив чогось між кузиною та Джиммі, чогось дуже тендітного.</p>
    <p>— Я не можу, — сказала Аннабет. — Джиммі, якщо я подивлюся на тебе, то можу впасти, а я не хочу падати на людях. Ти мене зрозумів?</p>
    <p>Джиммі відхилився від плити.</p>
    <p>— Окей, люба, окей.</p>
    <p>Аннабет прошепотіла, опустивши голову.</p>
    <p>— Я боюся, щоб у мене не підкосилися ноги.</p>
    <p>— Я тебе розумію.</p>
    <p>Протягом якоїсь миті Селеста відчувала, ніби вони стоять перед нею голі і вона стала свідком чогось надто інтимного між чоловіком та його дружиною, наче вони любилися при ній.</p>
    <p>Двері з протилежного боку зали відчинилися, й увійшов Тео Севідж, батько Аннабет, із двома ящиками пива на обох плечах. Червонопикий і веселий здоровань, який, проте, мав дивну грацію танцюриста, коли пропихався вузьким коридором із ящиками пива на плечах, високих і міцних, як корабельні щогли. Селесту завжди трохи дивувало, як ця гора могла породити кількох куцих недомірків — Кевін і Чак були єдині сини, які почасти успадкували його зріст і об’єм, і лише Аннабет передалася його фізична грація.</p>
    <p>— Після тебе, Джиме, — сказав Тео, й Джиммі відступив, а Тео делікатно обминув його та пропхався на кухню. Він торкнувся Селестиної щоки своїми губами, лагідно промовив: — Як тобі ведеться, небого? — А тоді поставив обидва ящики на кухонний стіл і обхопив руками доччин живіт, притиснувши підборіддя до її плеча.</p>
    <p>— Ти тримаєшся, моя люба?</p>
    <p>Аннабет відповіла:</p>
    <p>— Намагаюся, тату.</p>
    <p>Він поцілував її збоку в шию.</p>
    <p>— Дівчинко моя, — проказав, а тоді обернувся до Джиммі: — Ти маєш кілька кулерів, ми можемо їх наповнити.</p>
    <p>Вони наповнили кулери, які стояли долі біля буфетної, й Селеста заходилася розгортати пакети з їжею, що їх було принесено, коли друзі й родичі почали рано-вранці приходити в дім. Їжі було дуже багато — ірландський содовий хліб, пироги, круасани, кондитерські вироби й три різновиди картопляного салату. Кульки з булочками, тарілки з м’ясом, шведські тюфтельк у величезній каструлі, два копчені окости й одна масивна індичка, загорнута у фольгу. Для Аннабет не було реальної потреби готувати їжу — усі це знали, але розуміли: вона потребує поринути в таку діяльність. Тож вона приготувала дві величезні пательні з яєчнею, а тепер смажила бекон і варила сосиски, тим часом як Селеста носила їжу на стіл, підсунутий у їдальні впритул до стіни. Вона запитувала себе, чим була вся ця їжа — спробою задовольнити любих мерців чи сподіванням людей заїсти своє горе, набити собі животи всілякими стравами, змити їх донизу коками та алкогольними трунками, кавою й чаєм, аж поки така силеча їжі не занурить їх у сон. Саме так поводилися люди на сумних зібраннях — на поминках, похороні, у таких випадках, як оцей: ви їли, пили й гомоніли доти, аж поки не могли більше ані їсти, ані пити, ані гомоніти.</p>
    <p>Вона бачила Дейва крізь натовп у вітальні. Він сидів біля Кевіна Севіджа на канапі, обидва розмовляли, але жоден не здавався надто жвавим або задоволеним, обидва нахилилися так низько, сидячи на канапі, що здавалося, вони змагаються, хто впаде з неї першим. Селеста відчула напад жалю до чоловіка, бо над ним завжди літало бодай невеличке відчуття, що він чужий, а надто в цьому натовпі. Зрештою, усі вони його знали. Усі вони знали, <emphasis>що</emphasis> з ним сталося, коли він був малим хлопцем, і навіть якщо вони могли з цим жити й не звинувачували його (та, мабуть, вони його й не звинувачували), то Дейв не міг, зовсім не міг почуватися комфортно серед людей, які знали його протягом усього його життя. Коли він і Селеста контактували з невеличкими групами колег або друзів, з якими вони не жили в сусідстві, Дейв був приємним і легким співрозмовником. Він міг сприйняти найдотепніший жарт і любив посміятися, був чоловіком веселим та приязним (її подруги з перукарні, в якій вона працювала, та їхні чоловіки любили Дейва). Але тут, де виріс і пустив коріння, він завжди почував себе так, ніби відстає на півречення в кожній розмові, на півкроку від тих, із ким йому доводиться йти, останнім сприймає будь-який жарт.</p>
    <p>Вона намагалася перехопити його погляд і всміхнутися до нього, повідомити, що, поки вона перебуває в цій квартирі, він може не почувати себе цілком самотнім. Але безліч людей штовхалися під відкритою аркою, що відокремлювала їдальню від вітальні, й Селеста зрештою згубила чоловіка з очей.</p>
    <p>Зазвичай саме в натовпі помічаєш, як мало ти приділяєш уваги людині, яку ти любиш і з якою живеш. Вона не часто бачилася з Дейвом протягом минулого тижня, крім суботньої ночі, коли він зазнав нападу. І вона майже не бачила його відучора, коли Тео Севідж зателефонував о шостій годині ранку, щоб повідомити:</p>
    <p>— Вітаю тебе, люба, у нас дуже погані новини. Кейті вбито.</p>
    <p>Першою реакцією Селести було:</p>
    <p>— Не може такого бути, дядьку Тео.</p>
    <p>— Люба, я мало не помираю з розпуки, повідомляючи тебе про це. Але вона мертва. Дівчинку знайшли вбитою.</p>
    <p>— Убитою?</p>
    <p>— У В’язничному парку.</p>
    <p>Селеста подивилася телевізор, що стояв на прилавку, й прослухала головне повідомлення в новинах, що передавалися о шостій годині ранку. Серед іншого показали гелікоптер над загоном поліційного персоналу, що зібрався біля одного краю екрана автомобільного кінотеатру, а також репортерів, які досі не знали імені жертви, але підтвердили, що знайдено тіло вбитої дівчини.</p>
    <p>Але це не Кейті. Ні, ні, ні!</p>
    <p>Селеста сказала Тео, що вона негайно поїде до Аннабет, і саме тут вона тепер була, крім короткого сну між третьою годиною ночі й шостою годиною ранку, коли задзвонив телефон.</p>
    <p>Вона досі не здужала в це повірити. Навіть після плачу з Аннабет, Надін та Сарою. Навіть після того як вона тримала Аннабет п’ять хвилин на підлозі вітальні, коли її кузина тремтіла в спазмах. Навіть після того як побачила, що Джиммі стоїть у темряві кімнати Кейті й притискає до обличчя подушку своєї дочки. Він не плакав, не розмовляв сам із собою, узагалі не видавав жодного звуку. Він просто стояв із цією подушкою, притиснутою до обличчя, і вдихав пахощі від доччиних волосся та щік знову й знову. Вдихав, видихав. Вдихав, видихав.</p>
    <p>Навіть після всього цього гірка правда не дійшла до неї цілком. Вона відчувала, що Кейті може ввійти в двері будь-якої хвилини, прийти на кухню й украсти шматок бекону з пательні на плиті. Кейті не могла бути мертвою. Не могла.</p>
    <p>Якби тільки не ця думка, що застрягла в найдальшому закутні Селестиного мозку, думка, яка виникла, коли вона побачила автомобіль Кейті в новинах — нелогічна думка — знову кров, яку вона змивала з одягу Дейва.</p>
    <p>Вона відчувала його на протилежному боці натовпу, що зібравсь у вітальні. Відчувала його самотність і знала, що її чоловік — людина порядна. Він має свої вади, але він чоловік порядний і добрий. Вона кохає його, а якщо вона його кохає, то він не може бути поганим, а якщо він не є поганий, то кров в автомобілі Кейті не має нічого спільного з кров’ю на одязі Дейва тієї суботньої ночі. А тому Кейті, якимось незбагненним чином, може бути жива. Бо всі інші альтернативи просто жахливі.</p>
    <p>І суперечать логіці. Абсолютно суперечать логіці. Так відчувала Селеста, повертаючись на кухню, щоб набрати ще їжі.</p>
    <p>Вона майже наштовхнулася на Джиммі та свого дядька Тео, які тягли контейнер для зберігання трунків прохолодними через кухню до їдальні. Тео ухилився від зіткнення з нею останньої миті і сказав:</p>
    <p>— Стережися цієї жінки, Джиммі. Вона справжній диявол на колесах.</p>
    <p>Селеста скромно всміхнулася — саме такої усмішки чекав від жінок дядько Тео — й проковтнула те відчуття, яке завжди опановувало її, коли дядько Тео дивився на неї, — воно з’являлося в неї ще з дванадцятирічного віку, коли вона помітила, що його погляди затримуються на ній занадто довго.</p>
    <p>Вони протягли дуже великий контейнер-кулер повз неї. Вони здавалися дуже дивною парою — Тео, червонопикий мужик із надто великим тілом і дуже потужним голосом, і Джиммі, спокійний, вродливий і настільки позбавлений жиру чи будь-якої надмірної ваги, що завжди здавалося, він щойно повернувся з футбольного поля або іншої активної гри. Вони розітнули натовп, протягнувши контейнер біля столу й поставивши його під стіною їдальні. Селеста завважила, що погляди всіх, хто юрмився в кімнаті, прикипіли до них, ніби та вага, яку вони перетягували, була не величезним контейнером із твердого червоного пластику, а дочкою Джиммі, яку вони мали поховати цього тижня, дочкою, яка й привела їх сюди, де вони змішалися, їли та пили, а вона пильно спостерігала за ними, чи наважаться вони бодай вимовити її ім’я — Кейті.</p>
    <p>Дивлячись, як вони вдвох тягнуть контейнери і як разом пропихаються крізь натовп у вітальні та в їдальні — Джиммі, зрозуміло, тихий, зупинявся біля кожного гостя й дякував йому з лагідною добротою та міцним потиском руки, й Тео, з його звичною брутальною поведінкою, — деякі люди з подивом завважували, як вони за роки зблизилися й тепер пропихалися крізь натовп у кімнаті майже як справжній тандем, що складався з батька й сина.</p>
    <p>Ніхто не думав, що це можливо, коли Джиммі одружився з Аннабет. Тео тоді не належав до його друзів. Він був пияк і скандаліст, чоловік, який доповнював свій прибуток диспетчера таксі, працюючи викидайлом у різних сумнівних закладах і люблячи цю роботу. Він любив товариство й любив посміятися. Але в його міцних рукостисканнях завжди відчувався виклик, а в його приязному реготі — погроза.</p>
    <p>Джиммі ж був спокійний і серйозний, коли вийшов із «Оленячого острова». Дружній, хоч і стриманий, він, проте, намагавсь триматися поміж людей у затінку. Джиммі належав до тих чоловіків, до яких люди прислуховуються, коли ті щось кажуть. Можливо, тому, що говорив він рідко, люди завжди з цікавістю чекали, що вилетить з його рота.</p>
    <p>Тео був чоловік приємний, хоч любили його не дуже. Джиммі любили, але назвати його приємним було важко. Ясна річ, ніхто не сподівався, що ці двоє стануть друзями. Але вони ними стали. І тепер Тео так дивився на спину Джиммі, ніби будь-якої миті був готовий простягти руку й підтримати його, не дати Джиммі вдаритися головою об підлогу. А Джиммі й собі іноді зупинявся, щоб сказати щось у здоровецьку вушну раковину Тео, а потім вони дружно пропихалися вдвох крізь натовп. Найкращі друзі, казали люди. Такими вони тепер здавалися всім — найкращими друзями.</p>
    <empty-line/>
    <p>Наближався полудень — повернуло вже на дванадцяту, й більшість людей, які тепер приходили в дім, приносили спиртне замість кави та м’ясо замість кондитерських виробів. Коли холодильник був наповнений, Джиммі й Тео Севідж пішли шукати ще контейнери та лід нагору на третій поверх, у помешкання Севіджів — те, яке Вел поділяв із Чаком та дружиною Ніка Ілейн, яка завжди в жалобі, чи тому що вважала себе вдовою, поки Нік не повернеться з в’язниці, чи тому що, як казали деякі люди, їй подобався чорний колір.</p>
    <p>Тео й Джиммі знайшли два контейнери в коморі біля сушарки й кілька пакетів із льодом у морозильні. Вони наповнили контейнери, викинули пластикові торбинки в сміття й рушили назад через кухню, коли Тео сказав:</p>
    <p>— Зачекай-но хвилинку, Джиме.</p>
    <p>Джиммі подивився на свого тестя.</p>
    <p>Тео показав на стілець.</p>
    <p>— Постав поки що свій вантаж на підлогу.</p>
    <p>Джиммі послухався. Він поставив контейнер біля стільця й сів, чекаючи, коли Тео перейде до суті. Тео Севідж виростив семеро дітей в цьому самому помешканні, невеличкій трикімнатній квартирі з похилою долівкою та гуркітливими трубами.</p>
    <p>— Семеро дітлахів, — казав він Джиммі, — не більш як два роки проміжку між ними, й усі вони горлали на повні легені в цій вошивій квартирі. Люди говорять про щастя, яке дають діти, еге? А я приходив з роботи в цей бедлам і мав лише головний біль. Ніякого щастя я не відчував.</p>
    <p>Джиммі знав від Аннабет, що коли її батько приходив додому, в цей головний біль, то залишався тільки, щоб з’їсти свій обід, і йшов геть. А Тео розповідав Джиммі, що з вихованням дітей не надто надривався. Він мав переважно хлопців, а виховувати хлопців, на думку Тео, було просто — нагодувати їх, навчити битися й грати в м’яч і можна випускати їх у світ. Сюсюкання та ніжності вони могли навчитися від матері, до батька ж вони зверталися, коли потребували грошей на машину або на те, щоб узяти когось на поруки.</p>
    <p>— А своїх дочок ви псуєте, — казав він Джиммі.</p>
    <p>— Так і сказав? — запитала якось Аннабет, коли Джиммі згадав про це.</p>
    <p>Джиммі нітрохи не цікавило б, яким батьком був Тео, якби Тео не користався з кожної нагоди, аби нагадати Джиммі й Аннабет, що батьки з них негожі, з усмішкою сказати їм, що, мовляв, пробачте мені, але так дітей не виховують.</p>
    <p>Джиммі мав звичай лише кивнути головою, подякувати й відразу ж забути про добру тестеву пораду.</p>
    <p>Тепер Джиммі побачив це сяйво мудрого старого чоловіка, коли Тео сів на стілець навпроти нього й подивився вниз на підлогу. Він співчутливо посміхнувся, прислухавшись до тупотіння ніг та голосів у помешканні внизу.</p>
    <p>— Схоже, ти зустрічаєшся з родичами та друзями лише на весіллях та похоронах. Еге, Джиммі?</p>
    <p>— Таки-так, — промовив Джиммі, усе ще силкуючись звільнитися від відчуття, яке опанувало його після четвертої години вчора, що його справжнє «я» витає над його тілом, шалено махаючи крильми, намагаючись пробитися назад крізь власну шкіру, аж поки, стомившись від усього цього тріпотіння, провалюється кудись у темні надра.</p>
    <p>Тео вперся руками в коліна й дивився на Джиммі, аж поки Джиммі підняв голову й зустрів його погляд.</p>
    <p>— І як ти даєш собі з цим раду?</p>
    <p>Джиммі стенув плечима.</p>
    <p>— Я ще до кінця не усвідомив.</p>
    <p>— Тобі буде дуже кепсько, Джиме, коли ти все усвідомиш.</p>
    <p>— Можу собі уявити.</p>
    <p>— Ти почуватимешся наче в пеклі. Я тобі гарантую.</p>
    <p>Джиммі знову стенув плечима й відчув, як у ньому, в глибинах шлунка, зароджується якесь почуття — чи був це гнів? Тільки цього йому зараз бракувало — базікання від Тео Севіджа про біль.</p>
    <p>Тео нахилився вперед.</p>
    <p>— Коли моя Джейні померла, нехай буде благословенна її душа, Джиммі, я був сам не свій не менш як півроку. Сьогодні вона була зі мною, моя прекрасна дружина, а наступного дня мене покинула. — Він клацнув своїми великими пальцями. — Того дня Бог здобув собі нового янгола, а я втратив святу. Однак на той час усі мої діти вже підросли, Богу дякувати. Я хочу сказати, що міг дозволити собі тужити півроку. Я мав цю розкіш. А ти її не маєш.</p>
    <p>Тео відхиливсь назад на своєму стільці, й Джиммі знову відчув, як у ньому закипає обурення. Джейні Севідж померла десять років тому, й Тео заліз у пляшку значно надовше, ніж на півроку. Мабуть, років на два. Але в цьому не було нічого нового, просто смерть дружини дала йому змогу відпустити всі гальма. Коли вона була жива, то була йому потрібна як торішній сніг.</p>
    <p>— То ти зрозумів, що я тобі кажу? — мовив Тео. — Ти не маєш допустити, щоб твоє горе дозволило тобі відмовитися від твоїх домашніх зобов’язань.</p>
    <p>— Моїх домашніх зобов’язань, — повторив Джиммі.</p>
    <p>— Атож. Ти не можеш забути, що тобі треба дбати про мою дочку та малих дівчаток. Вони мають бути твоїм найпершим пріоритетом тепер.</p>
    <p>— Угу, — сказав Джиммі. — Тео, невже ти думав, що я про це забуду?</p>
    <p>— Я не казав, що ти забудеш. Я казав, ти можеш забути. А це різні речі.</p>
    <p>Джиммі дивився на ліве коліно Тео та уявляв, як воно вибухає червоним кольором.</p>
    <p>— Тео.</p>
    <p>— Я тебе слухаю, Джиме.</p>
    <p>Джиммі побачив, як вибухає друге коліно Тео, й сперся на лікті.</p>
    <p>— Ти не думаєш, що ми могли б відкласти цю розмову?</p>
    <p>— Нема зручнішого часу, ніж цей, — Тео загуркотів своїм гучним сміхом, але в ньому відчувалася погроза.</p>
    <p>— Скажімо, на завтра. — Джиммі відвів погляд від колін Тео й глянув йому в очі. — Я хочу сказати, ми могли б побалакати про це завтра. Ти зі мною не згоден, Тео?</p>
    <p>— А сьогодні, Джиммі, тобі не до вподоби? — Тео почав дратуватися. Він був здоровезний чоловік з палким темпераментом, і Джиммі знав, що багато людей боялися його, що Тео бачив страх на обличчях, коли йшов вулицею, що він звик до нього й плутав його з повагою. — На мій погляд, для такої розмови не можна обрати слушний час. Я маю рацію? Тож я вирішив позбутися її якнайшвидше.</p>
    <p>— Та й справді, — погодився Джиммі. — Чом би не побалакати про це й сьогодні?</p>
    <p>— Ти розумний чоловік. — Тео поляпав Джиммі по коліну й підвівся. — Ти все подолаєш, Джиммі. Тобі буде боляче, але ти витримаєш. Бо ти чоловік. Я сказав Аннабет у вашу першу шлюбну ніч: «Люба, тобі дістався справжній чоловік старої школи. Досконалий чоловік, — сказав тоді я. — Чемпіон. Чоловік, який…»</p>
    <p>— Мабуть, вони вкинули її в мішок, — промовив Джиммі.</p>
    <p>— Ти про що? — подивився на нього Тео згори вниз.</p>
    <p>— Такою була Кейті, коли я бачив її в моргу минулої ночі. Ніби хтось укинув її в мішок і потім бив по мішку залізною трубою.</p>
    <p>— Припини, облиш ці фантазії.</p>
    <p>— Я не міг навіть зрозуміти, якої раси вона була. Могла бути чорною, а могла й пуерториканкою, як її мати. Могла бути арабкою. Проте білою вона не здавалася. — Джиммі подивився на свої руки, з’єднав їх між коліньми й помітив плями на кухонній підлозі — коричневу біля своєї лівої ноги, гірчичну біля ніжки стола. — Джейні померла вві сні, Тео. Я глибоко її шаную, але так воно було. Вона лягла спати й більше не прокинулася. Спочила з миром.</p>
    <p>— Ти ліпше не говори про Джейні. Гаразд?</p>
    <p>— А як померла моя дочка? Її вбили. Це велика різниця.</p>
    <p>На мить у кухні запанувала тиша — насправді вона гуділа мовчанкою, так може гудіти лише порожнє помешкання, якщо кімнати під ним наповнені людьми, — і Джиммі подумав, чи в Тео вистачить дурості базікати далі. Ну ж бо, Тео, бовкни яку-небудь дурницю! Я саме в такому настрої, я мушу схопити те бубніння, яке лунає в мені, й пожбурити ним у когось.</p>
    <p>— Я тебе розумію, — сказав Тео, і Джиммі гучно видихнув повітря крізь ніздрі. — Розумію. Але, Джиме, ти не маєш сприймати все…</p>
    <p>— Чого я не маю сприймати? — запитав Джиммі. — Хтось приставив рушницю до тіла моєї дочки й відстрелив їй півголови, а ти хочеш, щоб я тепер думав про свої найближчі пріоритети? Скажи мені, чи таку роль я повинен тепер виконувати? Ти хочеш стовбичити тут наді мною і грати паскудного великого патріарха?</p>
    <p>Тео подивився вниз на свої черевики й важко видихнув повітря крізь ніздрі, стискаючи й розтискаючи обидва кулаки.</p>
    <p>— Я не думаю, що заслуговую на таку оцінку.</p>
    <p>Джиммі підвівся й відставив свій стілець від кухонного столу. Потім підняв контейнер з підлоги, подивився на двері й промовив:</p>
    <p>— Гадаю, Тео, нам час спуститися донизу.</p>
    <p>— Авжеж, — сказав Тео. Він залишив свій стілець там, де той стояв, і підняв другий контейнер. — Окей, окей, — сказав він. — Я вчинив дурницю, намагаючись побалакати з тобою цього ранку, який не схожий на інші ранки. Ти ще не готовий. Але…</p>
    <p>— Тео, облиш це. Просто не говори. Ти згоден? Окей?</p>
    <p>Джиммі підняв контейнер і почав спускатися сходами. Він подумав, що, може, образив якісь почуття Тео, але потім вирішив, що йому до сраки його почуття. До сраки. Десь саме тепер вони почали робити розтин тіла Кейті. Джиммі досі відчував запах її колиски, а в тому медичному закладі вони вже почали розкладати скальпелі, ножі та пилочки, якими розпилюють кістки.</p>
    <empty-line/>
    <p>Згодом, коли гості трохи розійшлися, Джиммі вийшов на задній ґанок і сів під білизною, що лопотала, висячи на мотузках, які він натяг іще в суботу пополудні. Він сидів там, гріючись на сонечку, й джинсовий комбінезон Надін лоскотав йому волосся. Аннабет і дівчатка плакали всю минулу ніч, заповнили своїм плачем усе помешкання, й Джиммі здавалося, що він може приєднатися до них кожної секунди. Але він так і не заплакав. Він зойкнув лише на тому схилі, коли погляд Шона Дівайна знакував, що його дочка мертва. У Джиммі тоді вихопився з горла хрипкий зойк. Але потім він нічого не відчував. Тож тепер він сидів на ґанку й прагнув пролити сльози.</p>
    <p>Він мучив себе картинами з життя Кейті-немовляти. Бачив Кейті на протилежному кінці пошкрябаного столу в «Оленячому острові», Кейті, яка плакала в його обіймах через півроку після того, як він вийшов із в’язниці на волю, допитуючись у нього, коли повернеться мама. Він бачив, як маленька Кейті скиглить у ванній і як восьмирічна Кейті повертається на велосипеді зі школи. Він бачив, як Кейті всміхається і як Кейті дметься, як вона у гніві шкрябає собі обличчя і як знову схвильовано його шкрябає, коли він допоміг їй за кухонним столом розв’язати важку задачу з ділення. Він бачив, як уже старша Кейті гойдається на гойдалці з Даяною та Ів протягом ледачого літнього дня, усі троє були дуже незграбними в підлітковому віці, коли ноги в них росли значно швидше, ніж решта тіла. Він бачив, як Кейті лежить долічерева на своєму ліжку, а Надін і Сара повзають по ній. Він бачив її в молодіжній сукні для прогулянок. Бачив, як вона сидить поруч із ним у його «великому маркізі» і з тремтливим підборіддям намагається з’їхати з бровки хідника того дня, коли він почав навчати її кермувати машиною. Він бачив її плаксивою та вередливою в її підлітковому віці, але ці картини подобалися йому більше, ніж її усміхнене личко.</p>
    <p>Він бачив її, бачив, бачив, а проте не міг заплакати.</p>
    <p>«Я плакатиму, — шепотів йому тихий голос десь у нього всередині. — Я зараз у шоці». «Але шок уже минув, — відповів він голосові. — Він минув, відколи Тео почав до мене базікати». «А якщо він минув, ти маєш щось почувати». — «І я вже щось почуваю». «Ти почуваєш смуток і горе», — сказав йому голос. «Ні, це не горе, не смуток. Це лють». — «Ти мусиш і це відчувати. Але лють минеться». — «Я не хочу, щоб вона минулася».</p>
   </section>
   <section>
    <title>
     <p>16</p>
     <p>Я теж радий тебе бачити</p>
    </title>
    <p>Дейв проводжав Майкла назад зі школи, коли, завернувши за ріг, побачив Шона Дівайна та ще одного чоловіка, що прихилилися до корпусу чорного «седана», запаркованого біля будинку Бойлів. Чорний «седан» мав номери адміністрації штату й таку кількість антен, яка могла б забезпечити його радіозв’язок навіть з Венерою. Лише скинувши одним оком на Шонового супутника з відстані п’ятнадцять ярдів, Дейв зрозумів, що той також полісмен. Він мав характерне для копа підсмикнуте, трохи випнуте вгору підборіддя, й відхилявся цей чоловік назад на підборах характерним для копів способом, зберігаючи при тому такий вигляд, ніби готується стрибнути вперед. І якщо всього цього було замало, щоб переконати, то стрижка під горщик на голові чоловіка сорока років із лишком та окуляри в золотій оправі не лишали найменших сумнівів.</p>
    <p>Рука Дейва міцніше стислася навколо Майклової, а в грудях виникло таке відчуття, ніби хтось опустив ніж у крижану воду, а потім притулив лезо до його легень. Він майже зупинився, його ноги намагалися прикипіти до хідника, але щось штовхало Дейва вперед, і він сподівався, що вигляд у нього нормальний, безтурботний. Голова Шона обернулася в його напрямку, його очі спочатку зблиснули безвиразним світлом, а потім звузилися, зустрівши Дейвів погляд і впізнавши його.</p>
    <p>Обидва чоловіки всміхнулися водночас: Дейв так широко, як міг, Шонова ж усмішка теж була доволі широка. Дейв із подивом зауважив, що на обличчі в Шона також промайнув вираз радості.</p>
    <p>— Дейве Бойе, — сказав Шон, відійшовши від автомобіля з простягненою рукою, — як тобі ведеться?</p>
    <p>Дейв потиснув простягнену руку й знову здивувався, коли Шон плеснув його по плечу.</p>
    <p>— Давно ми з тобою не бачились, — мовив Дейв. — Либонь, відтоді минуло вже років із шість?</p>
    <p>— Так. Десь так. Добрий вигляд маєш, чоловіче.</p>
    <p>— Як твої справи, Шоне?</p>
    <p>І Дейв відчув, як приємне відчуття заполонило його свідомість, але мозок підказував, що він повинен його уникати.</p>
    <p>Але чому? Їх так мало лишилося від колишніх днів. І не тільки очевидні причини їх розлучили — тюремні ув’язнення, наркотики чи поліція, — а й переселення в приміські зони, наприклад, чи до інших штатів, намагання злитися з усіма іншими, стати громадянином великої країни гравців у гольф чи кулі або дрібних бізнесменів із білявими дружинами або широкими телевізійними екранами.</p>
    <p>Їх лишилося геть небагато, і Дейв відчув гордість, і щастя, і дивний смуток, коли стиснув Шонову руку й пригадав той день на платформі метро, коли Джиммі стрибнув на рейки, та інші суботи, коли загалом усе було можливо.</p>
    <p>— Добре тоді було, — промовив Шон, і його голос пролунав щиро, хоч Дейв і помітив якусь тріщинку в Шоновій усмішці. — А це хто?</p>
    <p>Шон нахилився над Майклом.</p>
    <p>— Це мій син, — відповів Дейв, — Майкл.</p>
    <p>— Вітаю тебе, Майкле. Радий познайомитися з тобою.</p>
    <p>— Добридень.</p>
    <p>— Я Шон — дуже давній татків приятель.</p>
    <p>Дейв помітив, що Шонів голос щось розбудив у Майклові. Шон незаперечно мав якусь властивість у своєму голосі, як отой суб’єкт, що робив оголошення перед кіноатракціонами, й Майклові було приємно його почути й повірити в легенду, що його батько й цей високий, упевнений у собі незнайомець дітьми гралися на тих самих вулицях і бачили ті самі сни, що й Майкл та його друзі.</p>
    <p>— Радий познайомитися з вами, — сказав Майкл.</p>
    <p>— Взаємно, Майкле. — Шон потис Майклові руку, а тоді обернувся до Дейва. — Твій син прегарний хлопчик. А як Селеста?</p>
    <p>— Чудово, чудово.</p>
    <p>Дейв намагався пригадати, як звали жінку, з якою Шон одружився. І пригадав лише, що вони познайомилися в коледжі. Лора? Ерін?</p>
    <p>— Переказуй їй моє вітання, гаразд?</p>
    <p>— Авжеж, перекажу. А ти досі служиш у поліції штату?</p>
    <p>Дейв примружився, коли сонце виглянуло з-поза хмари і його проміння відбилося на блискучій чорній поверхні поліційного «седана».</p>
    <p>— Атож, — відповів Шон. — Дозволь, Дейве, відрекомендувати тобі сержанта Паверса. Він мій начальник у відділі вбивств поліції штату.</p>
    <p>Дейв потиснув руку сержанта Паверса. Слово «вбивства» повисло між ними.</p>
    <p>— Як вам ведеться?</p>
    <p>— Добре, містере Бойл. А вам?</p>
    <p>— Окей.</p>
    <p>— Бойле, — сказав Шон. — Ти маєш вільну хвилину? Ми хочемо поставити тобі кілька коротких запитань.</p>
    <p>— О, авжеж. Запитуйте.</p>
    <p>— Може, ми увійдемо, містере Бойл?</p>
    <p>Сержант Паверс кивнув головою в напрямку Дейвових передніх дверей.</p>
    <p>— Авжеж. — Дейв знову взяв Майкла за руку. — Ходіть за мною, хлопці.</p>
    <p>На сходах, біля квартири Мак-Аллістера, Шон сказав:</p>
    <p>— Я чув, що оренда підскочила навіть тут.</p>
    <p>— Навіть тут, — підтвердив Дейв. — Хочуть перетворити нас на Пагорби, від антикварних крамниць немає рятунку.</p>
    <p>— На Пагорби, кажеш? — проказав Шон, коротко засміявшись. — Пам’ятаєш дім мого батька? Його перетворили на кондомініум.</p>
    <p>— Ти не брешеш? — запитав Дейв. — То був гарний будинок.</p>
    <p>— Бо він продав його раніше, аніж підскочили ціни.</p>
    <p>— І тепер там окремі квартири? — запитав Дейв. Його голос пролунав гучно на вузьких сходах. — Яппі, що купили ваш дім, тепер мають за кожну окрему квартиру стільки, скільки твій старий одержав за весь будинок.</p>
    <p>— Так, дім був великий. Але що вдієш?</p>
    <p>— Я не знаю, чоловіче, але завжди думав, що має бути якийсь спосіб зупинити їх. Вигнати їх туди, звідки вони прийшли, разом із їхніми мобільними телефонами. Знаєш, Шоне, що сказав один із моїх друзів? «Наша місцевість потребує доброї хвилі злочинів, аби все це блядство закінчилося». — Дейв засміявся. — Я хочу сказати, що тоді б і ціни на нерухомість упали до того рівня, на якому вони були, і рента також. Правильно я мислю?</p>
    <p>— Якщо дівчат і далі вбиватимуть у В’язничному парку, можливо, ваше бажання й здійсниться, — промовив сержант Паверс.</p>
    <p>— О, це не <emphasis>моє</emphasis> бажання, — сказав Дейв.</p>
    <p>— Думаю, що так, — підтвердив сержант Паверс.</p>
    <p>— Ти сказав погане слово, тату, — промовив Майкл.</p>
    <p>— Пробач, Майкле. Більш такого не буде.</p>
    <p>Він підморгнув через плече Шонові, й вони відчинили двері до помешкання.</p>
    <p>— А ваша дружина, містере Бойл, удома? — запитав сержант Паверс, коли вони увійшли.</p>
    <p>— Що, дружина? Ні, вдома її нема. Майкле, іди робити свої домашні завдання. Окей? Ми скоро поїдемо до дядька Джиммі й тітки Аннабет.</p>
    <p>— Тату, я ж хотів…</p>
    <p>— Майкле, — сказав Дейв і подивився вниз на свого сина. — Іди нагору. Я маю поговорити з цими дядьками.</p>
    <p>У Майкла з’явився на обличчі той невдоволений вираз, із яким діти дивляться на дорослих, коли ті не дозволяють їм слухати свої розмови. Він опустив плечі й, тягнучи ноги так, ніби до кожної був прив’язаний великий шматок криги, поплентав до сходів. Перед тим як піднятися, він постояв якусь мить, зітхнув так, як це робила його мати, й побрався нагору.</p>
    <p>— Так, либонь, завжди буває, — сказав сержант Паверс, сідаючи на канапу, що стояла у вітальні.</p>
    <p>— Про що ви?</p>
    <p>— Нахиляються, втягують голову в плечі. Мій син робив те саме в його віці, коли ми наказували йому йти спати.</p>
    <p>— Справді? — запитав Дейв і сів у широке крісло на протилежній стороні кавового столика.</p>
    <p>Якусь хвилину він, підвівши брови, неначе сподівався чогось, дивився на Шона й сержанта Паверса, а ті й собі так само дивились на Дейва.</p>
    <p>— Ти чув про Кейті Маркус? — спитав Шон.</p>
    <p>— Авжеж, — відповів Дейв. — Я ходив до них сьогодні вранці. Селеста досі там… Господи, Шоне, який страхітливий злочин!</p>
    <p>— Таки-так, — сказав сержант Паверс.</p>
    <p>— Ви схопили того мерзотника? — запитав Дейв.</p>
    <p>Він потер свій розпухлий правий кулак лівою рукою, але, звернувши увагу на те, що робить, відхилився назад і засунув руки до кишень, намагаючись здаватися розслабленим.</p>
    <p>— Ми над цим працюємо. Повірте нам, містере Бойл, ми його знайдемо.</p>
    <p>— Як тримається Джиммі? — запитав Шон.</p>
    <p>— Важко сказати.</p>
    <p>Дейв подивився на Шона, радий, що може відвести погляд від сержанта Паверса: щось в обличчі цього чоловіка йому не сподобалося. Не сподобалось, як той дивився на нього, так ніби бачив кожне його брехливе слово, починаючи від першого, яке він сказав у своєму проклятущому житті.</p>
    <p>— Ти ж знаєш Джиммі, — сказав Дейв.</p>
    <p>— Не дуже. А тепер і взагалі не знаю.</p>
    <p>— Тримається він добре, — сказав Дейв. — Годі вгадати, що відбувається в його голові.</p>
    <p>Шон кивнув.</p>
    <p>— Ти знаєш, Дейве, чому ми до тебе прийшли?</p>
    <p>— Я бачив її, — сказав Дейв. — Не знаю, чи вам про це відомо.</p>
    <p>Він подивився на Шона, але Шон розвів руки, чекаючи.</p>
    <p>— Тієї самої ночі, — провадив Дейв. — Гадаю, це була та сама ніч, коли її вбили. Я бачив її тоді в «Мак-Ґіллзі».</p>
    <p>Шон і другий коп ззирнулись, а тоді Шон нахилився вперед і подивився на Дейва по-дружньому.</p>
    <p>— Саме це, Дейве, й привело нас до тебе. Твоє прізвище було в списку людей у барі «Мак-Ґіллз», що їх зміг пригадати бармен. Ми чули, що Кейті влаштувала там справжню виставу.</p>
    <p>Дейв кивнув головою.</p>
    <p>— Вона та її подруга танцювали на барі.</p>
    <p>Коп запитав:</p>
    <p>— Вони були дуже п’яні, еге?</p>
    <p>— Так, але…</p>
    <p>— Але що?</p>
    <p>— Але поводилися вони досить пристойно. Вони танцювали на барі, проте не влаштовували ані стриптизу, ані чогось такого. Вони поводились, як дівчата, яким по <emphasis>дев</emphasis>’<emphasis>ятнадцять</emphasis> років. Ви мене розумієте?</p>
    <p>— Якщо дев’ятнадцятирічні дівчата напилися в барі, то це означає, що бар може втратити на якийсь час свою ліцензію на продаж спиртних напоїв, — сказав сержант Паверс.</p>
    <p>— А ви цього не робили?</p>
    <p>— Чого саме?</p>
    <p>— Ви ніколи не випивали в барі в підлітковому віці?</p>
    <p>Сержант Паверс усміхнувся, і його усмішка й погляд, Дейв відчув, проникли йому в мозок: здавалося, кожна клітинка цього чоловіка <emphasis>дивилась на нього</emphasis>.</p>
    <p>— О котрій годині ви покинули бар «Мак-Ґіллз», містере Бойл?</p>
    <p>Дейв стенув плечима.</p>
    <p>— О першій чи десь так.</p>
    <p>Сержант Паверс записав це повідомлення в розгорнутий на його коліні блокнот.</p>
    <p>Дейв подивився на Шона.</p>
    <p>Шон сказав:</p>
    <p>— Дейве, нам потрібні найменші подробиці. Ти сидів зі Стенлі Кемпом, еге? Здоровилом Кемпом.</p>
    <p>— Так.</p>
    <p>— До речі, як він почувається? Я чув, його син захворів на якийсь різновид раку?</p>
    <p>— На лейкемію, — промовив Дейв. — Десь два роки тому. Він помер у чотирирічному віці.</p>
    <p>— Таке буває, — сказав Шон. — Прокляття. Ти ніколи нічого не знаєш. Мчиш на повній швидкості, коли ж повертаєш за ріг вулиці й відчуваєш дивний біль у грудях, а через п’ять місяців тебе тягнуть на цвинтар. Таке в нас життя, чоловіче.</p>
    <p>— Справді, воно таке, — погодився Дейв. — Хоча в Стена все нібито гаразд. Має добру роботу в Едісона. А щовівторка й щочетверга увечері грає в баскетбол у команді «Паркова ліга».</p>
    <p>— Штовхається, як і раніш? — засміявся Шон.</p>
    <p>Дейв засміявсь у відповідь.</p>
    <p>— Він мастак працювати ліктями.</p>
    <p>— О котрій годині дівчата покинули бар? — запитав Шон, не дочекавшись, коли стихне їхній сміх.</p>
    <p>— Не знаю, — сказав Дейв. — Десь наприкінці матчу.</p>
    <p>Те, як поставив своє запитання Шон, йому не сподобалося. Він міг прямо запитати його про це, але він спочатку присипляв Дейвову пильність розмовою про Здоровила Стенлі. Хіба не так? Чи, може, він поставив це запитання, коли воно несподівано спало йому на думку? Дейв не був певен, як це сталося. То невже його в чомусь підозрюють? Невже його підозрюють у смерті Кейті?</p>
    <p>— Але ця гра почалася пізно, — промовив Шон. — У Каліфорнії.</p>
    <p>— Атож, десь о десятій тридцять. Дівчата, мабуть, покинули бар хвилин на п’ятнадцять раніше, ніж я.</p>
    <p>— Тобто десь о дванадцятій сорок п’ять, — сказав другий коп.</p>
    <p>— Схоже, десь так.</p>
    <p>— А ви маєте бодай якесь уявлення про те, куди вони пішли?</p>
    <p>Дейв похитав головою.</p>
    <p>— Більше я їх не бачив.</p>
    <p>— Справді? — авторучка сержанта Паверса зависла над блокнотом.</p>
    <p>Дейв кивнув головою:</p>
    <p>— Справді.</p>
    <p>Сержант Паверс щось записав до свого блокнота — перо шкрябало папір, наче маленький кіготь.</p>
    <p>— Дейве, а ти пам’ятаєш, як мужик пожбурив ключами в іншого мужика?</p>
    <p>— Що-що?</p>
    <p>— Це зробив мужик, — сказав Шон, гортаючи власний блокнот, — якого, здається, звали Джоу Кросбі. Його друзі намагалися взяти в нього ключі від автомобіля. Він пожбурив ними в одного з них. Ти знаєш, таке буває, коли чоловік втрачає терпець. Ти це бачив?</p>
    <p>— Ні. Навіщо він їх пожбурив?</p>
    <p>— Не знаю. У цьому є щось дивне. Мужик не хотів віддавати ключі, але потім викинув їх геть. П’яна логіка, еге?</p>
    <p>— Мабуть, так.</p>
    <p>— Ти не помітив нічого незвичайного тієї ночі?</p>
    <p>— Про що ти?</p>
    <p>— Скажімо, хтось у барі міг дивитися на дівчат не по-дружньому. Тобі, певно, доводилося бачити таких чоловіків, які дивляться на молодих жінок із чорною ненавистю, бо минуло вже років п’ятнадцять від їхнього випускного балу, а бажання жити все ще нуртує в них. Вони дивляться на жінок так, ніби це їхня провина. Тобі зустрічалися такі чоловіки?</p>
    <p>— Кількох таких, безперечно, я зустрічав.</p>
    <p>— І ти їх бачив у барі тієї ночі?</p>
    <p>— Ні, не бачив, бо переважно дивився матч. Я навіть не помічав дівчат, аж поки вони не вистрибнули на бар.</p>
    <p>Шон кивнув головою.</p>
    <p>— Добра була гра, — сказав сержант Паверс.</p>
    <p>— Богу дякувати, ми мали Педро. Це він зробив гру. А нам узагалі б нічого не забили, якби не той промах у восьмому періоді.</p>
    <p>— Цей чоловік заробляє свої гроші заслужено.</p>
    <p>— Кращого гравця на сьогодні немає.</p>
    <p>Сержант Паверс обернувся до Шона, й вони обидва водночас підвелися.</p>
    <p>— Усе? — запитав Дейв.</p>
    <p>— Так, містере Бойл. — Сержант Паверс потиснув Дейвові руку. — Ви нам дуже допомогли, сер.</p>
    <p>— Нема проблем. Завжди готовий.</p>
    <p>— О, сер, я зовсім забув запитати, — похопився сержант Паверс. — Куди ви подалися, коли покинули бар «Мак-Ґіллз»?</p>
    <p>Слово вискочило в Дейва з рота, перш ніж він устиг його зупинити.</p>
    <p>— Сюди.</p>
    <p>— Додому?</p>
    <p>— Атож.</p>
    <p>Дейв намагався дивитися прямо, його голос звучав твердо.</p>
    <p>Сержант Паверс знову розгорнув свій блокнот.</p>
    <p>— Тобто в п’ятнадцять хвилин на другу ви були вже вдома. Ви згодні?</p>
    <p>— Приблизно так.</p>
    <p>— Тоді окей, містере Бойл. Дякуємо вам ще раз.</p>
    <p>Сержант Паверс почав спускатися сходами, але Шон зупинивсь у дверях.</p>
    <p>— Дейве, я був дуже радий побачитися з тобою.</p>
    <p>— Я теж, — відповів Дейв, намагаючись пригадати, що саме не подобалося йому в Шоні, коли вони були дітьми, але так і не пригадав.</p>
    <p>— Ми повинні посидіти з тобою за пивом, — сказав Шон. — Не відкладаючи.</p>
    <p>— З дорогою душею.</p>
    <p>— Тоді окей. Тримайся, Дейве.</p>
    <p>Вони потиснули один одному руки. Дейв намагався не морщитись — так боліла його розпухла рука.</p>
    <p>— І ти тримайся, Шоне.</p>
    <p>Шон спускався сходами, а Дейв стояв на майданчику. Шон помахав через плече рукою, і Дейв помахав у відповідь, хоча й знав, що Шон цього не бачить.</p>
    <empty-line/>
    <p>Він вирішив випити пива на кухні, перш ніж піти до Джиммі й Аннабет. Він сподівався, що Майкл не прибіжить до нього зараз, коли Шон та другий коп пішли, бо потребував кількох хвилин спокою, трохи часу, щоб дати своїй голові лад. Дейв погано розумів, що саме відбулося щойно у вітальні. Шон з колегою ставили йому запитання так, ніби він був свідком або підозрюваним. Невизначеність їхнього тону примусила Дейва засумніватися, чому вони до нього прийшли. А коли він починав сумніватися, у нього завжди розколювалася голова від болю. Коли Дейв був непевен у ситуації, коли ґрунт, здавалося, вислизав із-під його ніг, його мозок мав тенденцію розколюватися на дві частини, немов його розтинали ножем різника. Від цього в нього боліла голова, а іноді бувало й гірше.</p>
    <p>Бо іноді Дейв переставав бути Дейвом. Він ставав Хлопчиськом. Хлопчиськом, який утік від вовків. Але не тільки від вовків, а й від дорослих. І це вже була зовсім інша істота, аніж Дейв Бойл.</p>
    <p>Хлопчисько, який утік від вовків та дорослих, був створінням темряви, яке бігло через лісові ландшафти, мовчазне та невидиме. Воно жило у світі, якого інші ніколи не бачили, ніколи в нього не проникали, ніколи не знали й не хотіли знати, чи він існує, — у світі, який струменів, немов чорний потік, поруч із нашим, у світі цвіркунів і світлячків, який, бувши невидимим, міг лише на секунду зблиснути в кутику вашого ока, але зникав, щойно ви обертали до нього голову.</p>
    <p>Це був світ, у якому Дейв жив багато часу. Але не як Дейв, а як Хлопчисько. А Хлопчисько виріс поганий. Він став більше дратуватися, дедалі дужче його охоплювала параноя, і він був уже спроможний на вчинки, які реальний Дейв міг хіба лиш уявити. Як звичайно, Хлопчисько жив тільки в світі Дейвових сновидінь, коли-не-коли вихоплювався з-за стовбурів дерев, з’являючись у полі зору, немов блискавка. І поки перебував у світі Дейвових сновидінь, він не міг завдати шкоди.</p>
    <p>Проте змалечу Дейв страждав від нападів безсоння. Вони навалювались на нього після місяців спокійного сну, й несподівано він знов опинявся в розхвильованому, деренчливому світі, в якому він безперервно прокидався й ніколи по-справжньому не засинав. Минало кілька таких днів, і Дейв починав бачити речі кутиком свого ока — переважно мишей, які сновигали по дошках підлоги та по столах, а іноді чорних мух, які повзали по кутках і залітали до інших кімнат. Повітря перед його обличчям несподівано наповнювалося маленькими кулями гарячих блискавок. Люди, що його оточували, здавалися гумовими. А Хлопчисько підіймав ногу над порогом лісу сновидінь і готувавсь увійти в пробуджений світ реальності. Зазвичай Дейв міг контролювати його, але іноді Хлопчисько його лякав. Хлопчисько кричав йому у вуха. Хлопчисько мав звичай реготати в несподіваний час. Хлопчисько загрожував прорвати маску, що за нормальних обставин затуляла Дейвове обличчя, й показати людям його протилежний бік.</p>
    <p>Дейв майже не спав протягом трьох останніх днів. Він щоночі лежав без сну, дивлячись, як спить його дружина. Хлопчисько танцював у його мозку, в його сірій речовині, кулі блискавок миготіли йому перед очима.</p>
    <p>— Треба лише впорядкувати свою голову, — прошепотів він і ковтнув пива.</p>
    <p>«Лише впорядкувати голову, і все буде чудово, — торочив він собі, почувши, як Майкл спускається сходами. — Я повинен триматися доволі довго, щоб усе впорядкувалось, і тоді я засну тривалим приємним сном. Хлопчисько повернеться до свого лісу, люди перестануть здаватися гумовими, миші повтікають у свої нори, а чорні мухи полетять за ними».</p>
    <empty-line/>
    <p>Коли Дейв разом із Майклом повернувся до будинку Джиммі й Аннабет, бралося вже на п’яту. Людей у домі поменшало, але повітря стало задушливим — смерділи таці з недоїденими стравами, смерділо повітря у вітальні, де люди курили цілісінький день, відколи довідалися про смерть Кейті. Протягом ранку та перших годин полудня дім наповнювало спокійне повітря горя й любові, та, коли повернувся Дейв, ці почуття охолонули, поступившись певній неуважності, — людей почало дратувати безперервне скрипіння стільців і тихі прощання, які долинали з вітальні.</p>
    <p>Якщо вірити Селесті, Джиммі просидів більшу частину пізнього полудня на задньому ґанку. Він заходив у дім кілька разів провідати Аннабет і вислухати кількох людей, які висловлювали йому свої співчуття, а потім повертався на задній ґанок і сідав під білизною, яка висіла на шворці, давно вже висохнувши й затвердівши. Дейв запитав Аннабет, чи може їй чимось допомогти, дістати щось для неї, але вона тільки похитала головою, і він зрозумів, що наполягати марно. Якби Аннабет справді потребувала чого, то було принаймні з десяток людей, до яких вона звернулася б раніше за Дейва, тому, пригадавши, чого сюди прийшов, він не став дратуватися. Загалом Дейв давно з’ясував, що не належить до тих, до кого люди звертаються в разі якоїсь потреби. Іноді він навіть відчував, що не перебуває на цій планеті, й з глибоким і смиренним жалем усвідомлював, що він — той чоловік, який проживе життя, так нікому й не ставши в пригоді.</p>
    <p>Із цим відчуттям власної непотрібності Дейв вийшов на ґанок. На пляжному стільці під білизною, що лопотіла, сидів Джиммі й, трохи схиливши голову, слухав, як за спиною наближається Дейв.</p>
    <p>— Я надокучаю тобі, Джиме?</p>
    <p>— Дейве. — Джиммі всміхнувся, коли Дейв вийшов із-за стільця. — Ні, ні, чоловіче. Сідай поруч.</p>
    <p>Дейв сів перед Джиммі на пластмасовий ящик для молочних пляшок. Гудіння з будинку позаду Джиммі долітало сюди невиразно — як гомін ледь чутних голосів, дзенькіт посуду. Там тривало життя.</p>
    <p>— Я не мав нагоди поговорити з тобою протягом дня, — сказав Джиммі. — Як тобі ведеться?</p>
    <p>— Хіба проблема зі мною? Як <emphasis>тобі</emphasis> ведеться?</p>
    <p>Джиммі підняв руки над головою й позіхнув.</p>
    <p>— Мені вже набридли люди, які запитують це. — Він опустив руки й стенув плечима. — Настрій у мене змінюється час від часу. Як я почуваюся тепер? Сяк-так, але це зміниться. Думаю, що зміниться. — Він знову стенув плечима й подивився на Дейва. — Що в тебе з рукою?</p>
    <p>Дейв подивився на свою руку. Він мав цілий день, щоб знайти вірогідне пояснення, але зовсім про це забув.</p>
    <p>— Ти про цю пухлину? Я допомагав приятелеві пересунути диван, і ця клята мебля прищемила мені руку до одвірка.</p>
    <p>Джиммі нахилив голову й подивився на суглоби, на розпухлу плоть між пальцями.</p>
    <p>— Зрозуміло.</p>
    <p>Дейв побачив, що його пояснення непереконливе, й вирішив вигадати кращу брехню для наступної особи, яка запитає його про це.</p>
    <p>— Отака дурниця, — сказав Дейв. — Існує безліч речей, якими ти можеш поранитися.</p>
    <p>Джиммі тепер дивився йому в обличчя, забувши про його руку, його погляд полагіднів.</p>
    <p>— Я дуже радий бачити тебе, чоловіче, — промовив він.</p>
    <p>Дейв мало не запитав: «Справді?»</p>
    <p>За двадцять п’ять років, протягом яких Дейв знав Джиммі, він ніколи не пригадував такого часу, коли Джиммі був би радий бачити його. Іноді він відчував, що Джиммі <emphasis>не проти</emphasis> бачити його, але це не було те саме. Навіть після того як вони увійшли в життя один одного, одружившись з жінками-кузинами, Джиммі ніколи не подавав жодного знаку, що пам’ятає, коли він і Дейв були чимось більшим, аніж випадковими знайомими. Поступово Дейв почав сприймати версію Джиммі суті їхніх стосунків як факт.</p>
    <p>Вони ніколи не були друзями, не грали в м’яч і не буцали порожню консервну бляшанку на Рестер-стрит. Не гуляли протягом цілого року по суботах разом із Шоном Дівайном, не грали у війну на купах гравію біля Гарвеста, не стрибали з даху на дах індустріальних гаражів поблизу Поуп-парку, не дивилися разом «Щелепи» в кінотеатрі Чарлза, втиснувшись у свої сидіння й скрикуючи від страху. Вони ніколи не гасали навперейми на своїх велосипедах, не сперечалися, хто буде Старскі, а хто Гатч, а хто Колчак із «Нічного мисливця». Вони ніколи не спускалися на санчатах по крутому, як для камікадзе, спуску на Соммерсет-Гілл у перші дні після бурі 75-го року. Вони ніколи не сідали на Ґеннон-стрит у машину, яка пахла яблуками.</p>
    <p>Але ось він, Джиммі Маркус, через день після того, як його дочку знайшли мертвою, і він каже, що, мовляв, радий бачити Дейва, і Дейв вірить йому, як і дві години тому повірив Шонові.</p>
    <p>— І я радий побачити тебе, Джиме.</p>
    <p>— Як там поживають наші дівчата? — запитав Джиммі, й майже сміхотлива усмішка доторкнулася до його очей.</p>
    <p>— Гадаю, з ними все гаразд. А де Надін і Сара?</p>
    <p>— З Тео. Чоловіче, дякую тобі за Селесту. Вона мені сьогодні як посланець Божий.</p>
    <p>— Джиммі, ти нікому не маєш дякувати. Ми із Селестою з радістю зробимо для тебе все, що зможемо.</p>
    <p>— Я це знаю. — Джиммі потягся вперед і потиснув Дейва за лікоть. — Дякую тобі.</p>
    <p>У цю мить Дейв підняв би для Джиммі будинок і тримав би, притиснувши його до грудей, поки Джиммі не показав би, куди його поставити.</p>
    <p>І він мало не забув, чому прийшов сюди на ґанок: а прийшов він сюди передусім для того, щоб розповісти Джиммі, що бачив Кейті в суботу вночі в барі «Мак-Ґіллз». Він мусив поділитися цією інформацією, бо, якщо триматиме її при собі, а потім нарешті щось скаже, Джиммі здивується, чому він не сказав йому про це раніше. Він мусив сказати, поки Джиммі не почув про це від когось іншого.</p>
    <p>— Ти знаєш, кого я сьогодні бачив?</p>
    <p>— Кого? — запитав Джиммі.</p>
    <p>— Шона Дівайна, — сказав Дейв. — Ти його пам’ятаєш?</p>
    <p>— Аякже, — сказав Джиммі. — У мене досі його рукавичка.</p>
    <p>— Що?</p>
    <p>Джиммі відмахнувся рукою від цього запитання.</p>
    <p>— Він тепер коп. Він має безпосередній стосунок до справи Кейті. Розслідує її, так вони кажуть.</p>
    <p>— Атож, — сказав Дейв. — Він до мене приходив.</p>
    <p>— Приходив? — запитав Джиммі. — Що йому було треба від тебе, Дейве?</p>
    <p>Дейв спробував сказати про це недбалим тоном, ніби все сталося випадково.</p>
    <p>— Я був у барі «Мак-Ґіллз» в суботу вночі. Там була й Кейті. Я попав до списку людей, які там були.</p>
    <p>— Кейті була там, — повторив Джиммі. Його очі звузилися, дивлячись кудись далеко від ґанку. — Дейве, ти бачив Кейті в суботу вночі? Мою Кейті?</p>
    <p>— Атож, я зустрівся з нею, Джиме, я був у тому барі, й вона там була. А потім вона пішла зі своїми двома подругами, й…</p>
    <p>— Даяною та Ів?</p>
    <p>— Так, із тими дівчатами, з якими вона постійно ходить. Вони пішли, й більше я їх не бачив.</p>
    <p>— Вони пішли… — проказав Джиммі, дивлячись кудись у далеч.</p>
    <p>— Розумієш, я лиш тоді її бачив. Але мене внесли до списку.</p>
    <p>— Тебе внесли до списку, — усміхнувся Джиммі, але не до Дейва, а до того, що він побачив удалині. — А ти розмовляв із нею тієї ночі?</p>
    <p>— З Кейті? Ні, Джиме. Я дивився гру зі Здоровилом Стенлі. Я лише кивнув їй, вітаючись. Коли наступного разу підняв голову, вона вже пішла.</p>
    <p>Якийсь час Джиммі сидів мовчки, усмоктуючи повітря крізь ніздрі й вряди-годи киваючи головою. Кілька разів він глянув на Дейва, усміхаючись до нього зламаною усмішкою.</p>
    <p>— Приємно.</p>
    <p>— Що приємно? — запитав Дейв.</p>
    <p>— Сидіти тут і дивитися на тих, хто тебе оточує, — сказав Джиммі. — Ти завалений роботою все своє життя, мусиш дбати про дітей і навіть уві сні не можеш знизити швидкість. А от сьогодні, здавалося б, маю більш або менш вільний день, але все одно мені доводиться дбати по всілякі дрібниці. Я мушу зателефонувати Пітові й Селу й переконатися, що вони замкнули крамницю. Мушу бути певним, що дівчаток вимиють і вдягнуть, коли вони прокинуться. Я мушу провідати свою дружину, подивитися, чи вона тримається. — Він усміхнувся до Дейва дивною усмішкою і нахилився вперед, стиснувши пальці рук в один великий кулак. — Я повинен потискувати всім руки й приймати вислови співчуття та знаходити місце в холодильнику для всієї їжі й пива, повинен терпіти свого тестя, повинен зателефонувати в офіс медичного обстеження й довідатися, коли вони віддадуть мені тіло моєї дочки, бо треба домовитися з поховальною конторою Ріда й з панотцем Вера в церкві Святої Цецилії, повинен знайти постачальників для похорону й залу, де гості могли б зібратися після похорону, і…</p>
    <p>— Джиммі, — сказав Дейв, — ми могли б узяти на себе частину цієї роботи.</p>
    <p>Але Джиммі говорив далі, наче Дейва тут не було.</p>
    <p>— Я не можу пропустити нічого з цих справ, не можу знехтувати жодну паскудну деталь, бо вона помре знову, й років через десять усі пам’ятатимуть про її життя те, що її похорон був зіпсований, а я не можу допустити, щоб люди пам’ятали тільки це — ти розумієш? Бо Кейті, чоловіче, десь уже з шістьох років була дівчинка дуже акуратна, турбувалася про свій одяг, а тому мені добре, майже приємно вийти сюди, просто сидіти, дивитися на людей і намагатися думати про Кейті щось таке, що примусило б мене заплакати, бо, Дейве, присягаюся тобі, мене розлючує те, що я досі не можу за нею плакати, вона моя дочка, а я неспроможний пролити за нею бодай сльозу.</p>
    <p>— Джиме.</p>
    <p>— Чого?</p>
    <p>— Ти ж плачеш тепер.</p>
    <p>— Ні, прокляття, я не плачу.</p>
    <p>— Помацай своє обличчя, чоловіче.</p>
    <p>Джиммі підняв руку, помацав сльози на своїх вилицях, потому прибрав руку та якусь мить дивився на свої пальці.</p>
    <p>— Прокляття, — сказав він.</p>
    <p>— Ти хочеш, щоб я покинув тебе самого?</p>
    <p>— Ні, Дейве. Посидь зі мною ще трохи, якщо тобі добре.</p>
    <p>— Мені добре, Джиме. Мені добре.</p>
   </section>
   <section>
    <title>
     <p>17</p>
     <p>Один короткий погляд</p>
    </title>
    <p>За годину до призначеної зустрічі в офісі Мартіна Фріла Шон і Вайті зупинилися в помешканні Вайті, щоб він міг поміняти сорочку, яку закаляв своїм ланчем.</p>
    <p>Вайті жив зі своїм сином Теренсом у будинку з білої цегли на південній межі міста. Підлога помешкання від стін до стін була вистелена бежевим килимом, уся квартира пахла застояним повітрям мотельних кімнат і лікарняних коридорів. Коли вони увійшли, телевізор був увімкнений, стереосистема грала тиху музику, хоча в помешканні не було нікого. Долі на килимі біля великого чорного корпусу розважального центру валялись окремі частини гральної системи «Сеґа». Перед розважальним центром стояла кушетка з продавленим матрацом. З обгорток «Мак-Доналдса» в сміттєвому кошику Шон здогадався, що холодильник наповнений готовими замороженими обідами.</p>
    <p>— А де Террі? — запитав Шон.</p>
    <p>— Мабуть, на хокеї, — відповів Вайті. — Щоправда, в цю пору року він міг піти й на бейсбол, але хокей — його головна пристрасть протягом усього року.</p>
    <p>Шон якось зустрічався з Террі. У свої чотирнадцять хлопець був справжній велетень, і Шон навіть уявити собі не міг, яким він стане через два роки, якого холоду наганятиме на інших підлітків, коли мчатиме по кризі на шаленій швидкості.</p>
    <p>Вайті доглядав Террі, адже його дружина відмовилася від сина. Вона покинула їх обох кілька років тому заради адвоката, фахівця з цивільного права, що його, як чув Вайті, згодом звинуватили й судили за привласнення коштів. Проте вона залишилася з тим адвокатом — принаймні таке чув Шон, — зберігши з Вайті дружні взаємини. Іноді, коли він щось розповідав про неї, ви мусили нагадувати собі, що вони розлучені.</p>
    <p>Шон також мусив нагадати собі про це, коли вони увійшли до вітальні й побачили розкидану долі систему «Сеґа». Вайті розстебнув сорочку й промовив:</p>
    <p>— Сюзанна каже, що ми тут улаштували справжній барліг. Закочує очі. Ти знаєш, я думаю, вона насправді трохи ревнує. Вип’єш пива чи чогось іншого?</p>
    <p>Шон пригадав, що Фріл казав про прихильність Вайті до випивки, і уявив, яким поглядом той зустріне Вайті, коли від нього смердітиме, як від діжки з пивом. Утім, знаючи Вайті, Шон міг подумати, що це він випробовує його, адже цими днями всі дивилися на Шона з підозрою.</p>
    <p>— Принеси мені води, — сказав Шон. — Або кока-коли.</p>
    <p>— Молодець, — сказав, усміхаючись, Вайті, неначе й справді випробовував Шона, а проте Шон таки побачив потребу випити в очах співрозмовника та в тому, як його язик доторкався до куточків рота. — Зараз принесу дві кока-коли.</p>
    <p>Вайті повернувся з кухні із двома склянками газованої води й подав одну Шонові. Далі пішов у невеличку ванну кімнату, що була біля вітальні, й було чути, як він стягує з себе сорочку та обливається водою.</p>
    <p>— Щось наша справа набуває хаотичного вигляду, — гукнув він із ванної. — Тобі так не здається?</p>
    <p>— Трохи здається, — визнав Шон.</p>
    <p>— Алібі Фоллов та О’Доннела здаються цілком надійними.</p>
    <p>— Але це не означає, що вони не могли найняти когось, — сказав Шон.</p>
    <p>— Згоден. То ти схиляєшся до цієї думки?</p>
    <p>— Насправді, ні. Вона надто заплутує справу.</p>
    <p>— Тоді надто не захоплюйся нею.</p>
    <p>— Нам треба ще раз поговорити з тим Гаррісом. Адже він не має алібі. Але, чоловіче, я не вірю, що це справа його рук. Надто він порядний хлопець.</p>
    <p>— Але мотив можливий, — сказав Шон. — Зваж хоча б на те, що він усе більше ревнував її до О’Доннела.</p>
    <p>Вайті вийшов із ванної, утираючи обличчя рушником. На його білому животі зміївся червоний шрам від одного ребра до протилежного.</p>
    <p>— То як нам бути щодо цього хлопця? — сказав він, ідучи до спальні.</p>
    <p>Шон вийшов у коридор.</p>
    <p>— Я підозри на нього не маю, але перевірити треба.</p>
    <p>— Залишаються також батько та її непутящі дядьки, але я вже доручив хлопцям поговорити із сусідами. Якихось ускладнень із цього боку не бачу.</p>
    <p>Шон прихилився до стіни й ковтнув трохи своєї кока-коли.</p>
    <p>— Сержанте, якщо все сталося випадково, я думаю…</p>
    <p>— Тож виклади мені свої думки. — Вайті повернувся в коридор із накинутою на плечі чистою сорочкою. — Старенька Прайор, — промовив він і почав застібати ґудзики, — не чула, щоби хтось там зойкнув.</p>
    <p>— Вона почула постріл.</p>
    <p>— Ми вважаємо, що то був постріл. Хоча, схоже, ми маємо слушність. Але крик вона не почула.</p>
    <p>— Можливо, дівчина Маркус була надто заклопотана тим, щоб ударити нападника дверцятами й кинутися навтіки.</p>
    <p>— Припустімо, що так. Але коли вона побачила його вперше? Побачила, що він іде до її автомобіля?</p>
    <p>Вайті проминув Шона й повернувся на кухню.</p>
    <p>Шон відхилився від стіни й пішов за ним.</p>
    <p>— А це означає, що вона, мабуть, знала його. Тому вона й сказала: «Привіт».</p>
    <p>— Мабуть, так, — кивнув головою Вайті. — Бо чому б вона тоді зупинила автомобіль?</p>
    <p>— Ні, — сказав Шон.</p>
    <p>— Ні? — Вайті прихилився до прилавка й подивився на Шона.</p>
    <p>— Ні, — повторив Шон. — Автомобіль на щось налетів, і ліве колесо попало в кювет.</p>
    <p>— Проте слідів гальмування не лишилося.</p>
    <p>Шон кивнув головою.</p>
    <p>— Вона їхала десь зі швидкістю п’ятнадцять миль на годину, й щось примусило її звернути в кювет.</p>
    <p>— Що?</p>
    <p>— Звідки я знаю? Ти в мене бос.</p>
    <p>Вайті всміхнувся й допив свою кока-колу одним великим ковтком. Потім відчинив холодильник, щоб узяти наступну порцію.</p>
    <p>— Що примушує людину круто звернути, не натискаючи на гальма?</p>
    <p>— Щось на дорозі, — сказав Шон.</p>
    <p>Вайті підняв нову бляшанку кока-коли на знак згоди.</p>
    <p>— Але на дорозі не було нічого, коли ми туди прийшли.</p>
    <p>— Ми прийшли туди наступного ранку.</p>
    <p>— То це була цеглина або щось таке?</p>
    <p>— Цеглина надто маленька, ти не думаєш? І звідки вона взялася б о тій годині ночі?</p>
    <p>— Якийсь обгорілий шматок?</p>
    <p>— Можливо.</p>
    <p>— Щось дуже тверде, — сказав Вайті.</p>
    <p>— Щось, — погодився Шон.</p>
    <p>— Вона круто повертає, налітає на брівку, педаль вислизає з-під її ноги, й автомобіль нахиляється.</p>
    <p>— І цієї миті з’являється злочинець.</p>
    <p>— Якого вона знає. І він просто підходить і накидається на неї?</p>
    <p>— А вона б’є його дверцятами, і…</p>
    <p>— Тебе коли-небудь били дверцятами? — Вайті підняв комір, накинув на шию краватку й почав зав’язувати її.</p>
    <p>— Такого в моїй практиці не було.</p>
    <p>— Це легкий поштовх. Якщо ти стоїш дуже близько й легенька жінка штовхає тебе дверцятами нікчемної «тойоти», це може лише роздратувати тебе. Карен Г’ю показала, що той, хто в неї стріляв, був десь на відстані шістьох дюймів, коли вистрелив уперше. За шість дюймів.</p>
    <p>Шон зрозумів його логіку.</p>
    <p>— Окей. Можливо, вона впала й штовхнула дверці ногою. Такий удар був би набагато сильніший.</p>
    <p>— Але дверці мали бути відчинені. Вона могла штовхати їх ногою цілий день, якщо вони були зачинені, й нічого не домогтися. Вона мусила відчинити їх рукою і штовхнути ліктем. Тож або вбивця відступив і дістав удар, коли він його не чекав, або…</p>
    <p>— Він багато не важив.</p>
    <p>Вайті нарешті зав’язав свою краватку.</p>
    <p>— Тоді я знову повертаюся до відбитків ніг.</p>
    <p>— До блядських відбитків ніг, — сказав Шон.</p>
    <p>— Так! — скрикнув Вайті. — До блядських відбитків ніг. — Він застебнув свого верхнього ґудзика й підтягнув вузол ближче до горла. — Шоне, злочинець погнався за жінкою через парк. Вона втікає від нього, а він женеться за нею, немов розлючена горила. Тобто він перетнув майже весь парк, і ти мене запевняєш, що його ноги жодного разу не загрузли в землю?</p>
    <p>— Усю ніч лив дощ.</p>
    <p>Шон відхилив голову назад, на буфет, який стояв за ним, і спробував уявити собі це — уявити, як Кейті Маркус, вимахуючи руками, біжить по темному схилу до екрана колишнього кінотеатру для автомобілістів, її шкіра подряпана кущами, волосся промокло від дощу й поту, а кров стікає по руці й грудях. Аж ось і вбивця, темний і без обличчя, вибігає на вершину схилу через кілька секунд після неї, засапавшись від жадоби вбивства. Шонові він уявлявся здоровилом, виродком природи й до всього хитрим. Досить хитрим, щоб покинути якусь річ посеред вулиці й примусити Кейті Маркус з’їхати в кювет. Хитрим, щоб здійснити свій злочин на Сідней-стрит, де мало хто може щось почути або побачити. Той факт, що стара леді Прайор щось почула, був винятком, якого вбивця не міг передбачити, бо навіть Шон здивувався, довідавшись, що хтось досі живе в цьому кварталі, який майже вигорів від пожежі. В усьому іншому, проте, вбивця виявився надзвичайно проникливим.</p>
    <p>— Гадаєш, він виявився таким проникливим, що затоптав свої сліди? — запитав Шон.</p>
    <p>— Про що ти?</p>
    <p>— Про вбивцю. Може, він убив її, а потім повернувся й заповнив грязюкою ямки від своїх слідів?</p>
    <p>— Можливо, але як би він запам’ятав кожне місце, де ступав? Він перебував у темряві. Навіть якби він мав ліхтарик, йому довелося б обстежити надто велику територію, знайти всі свої сліди й розрівняти їх.</p>
    <p>— Але ж, чоловіче, ти забув про дощ.</p>
    <p>— Так, — зітхнув Вайті. — Я куплюся на теорію дощу, якщо той виродок важив не більш як сто фунтів. Інакше…</p>
    <p>— Бренден Гарріс не здався мені набагато важчим…</p>
    <p>Вайті застогнав.</p>
    <p>— Невже ти думаєш, що цей хлопчисько спроможний на вбивство?</p>
    <p>— Ні.</p>
    <p>— І я так не думаю. А що, до речі, ти скажеш про свого приятеля? Він, між іншим, чоловік тендітний.</p>
    <p>— Ти про кого?</p>
    <p>— Про Бойла.</p>
    <p>Шон відійшов від прилавка.</p>
    <p>— Як ти на нього вийшов?</p>
    <p>— Зараз ми обидва на нього вийдемо.</p>
    <p>— Ні, зачекай секунду…</p>
    <p>Вайті підняв руку.</p>
    <p>— Він стверджує, що покинув бар приблизно о першій? Нісенітниця. Ті паскудні дзиґарі зупинилися за десять хвилин до першої. Кетрін Маркус покинула бар о дванадцятій сорок п’ять. Це твердо встановлені факти, Шоне. Алібі цього чоловіка має провал у п’ятнадцять хвилин, який нам відомий. Звідки нам знати, коли він прийшов додому? Тобто справді прийшов додому?</p>
    <p>Шон засміявся.</p>
    <p>— Вайті, та він же просто чоловік, який був тоді в барі.</p>
    <p>— В останньому місці, де її бачили. В останньому, Шоне. Ти сам це сказав.</p>
    <p>— Що я сказав?</p>
    <p>— Що ми шукаємо чоловіка, який тієї ночі перебував удома.</p>
    <p>— Справді, я…</p>
    <p>— Я не кажу, що це зробив саме він. Навіть не намагаюся стверджувати це. А проте з цим чоловіком щось не гаразд. Ти ж чув, які він дурниці молов, що це місто потребує доброї хвилі злочинів. І він не жартував, він говорив серйозно.</p>
    <p>Шон поклав свою порожню бляшанку з-під кока-коли на кухонний прилавок.</p>
    <p>— Ти їх здаєш?</p>
    <p>— Ні, — промовив, спохмурнівши, Вайті.</p>
    <p>— Навіть за п’ять центів за штуку?</p>
    <p>— Шоне.</p>
    <p>Шон укинув свою бляшанку в сміттєве відро.</p>
    <p>— Ти хочеш переконати мене, що такий чоловік, як Дейв Бойл, спроможний убити — кого? — дочку кузини своєї дружини, бо він настроєний проти нової забудови свого міста? Більшої дурниці мені ще не доводилося чути.</p>
    <p>— Одного разу я заарештував суб’єкта, який убив свою дружину за те, що вона не цінувала його куховарські здібності.</p>
    <p>— Але це подружні взаємини, чоловіче. Напруженість між людьми протягом багатьох років зростає. А ти говориш про типа, який сказав: «Ця орендна плата вбиває мене. Я ладен убити кількох людей, аби вона впала до нормального рівня».</p>
    <p>Вайті засміявся.</p>
    <p>— Що ти маєш на увазі? — запитав Шон.</p>
    <p>— Ти так висловився, — сказав Вайті. — Ну, гаразд. Це, звичайно, дурниці. А втім, цей суб’єкт таки вселяє підозру. Якби він не мав дірки в алібі, я не звернув би на нього уваги. Якби він не бачив жертву в ту годину, коли вона померла, я сказав би «окей». Але він має дірку в алібі, й він бачив її в той час, коли не міг її бачити. Та й щось у ньому не викликає довіри. Він сказав, що відразу подався додому? Я хочу, щоб його дружина це підтвердила. Я хочу, щоб його сусід на першому поверсі почув, як він підіймається сходами п’ять хвилин на другу. Ти згоден? Тоді я відразу про нього забуду. Ти бачив його руку?</p>
    <p>Шон не сказав нічого.</p>
    <p>— Його права рука майже вдвічі більша за ліву. Нещодавно він попав у якусь халепу. Я хочу знати, що то була за халепа. Коли я довідаюся, що то була просто бійка в барі чи щось подібне, я заспокоюсь. І вже не підозрюватиму його.</p>
    <p>Вайті допив свою другу порцію кока-коли й кинув бляшанку в сміттєвий кошик.</p>
    <p>— Отже, ти хочеш іще раз подивитися на Дейва Бойла?</p>
    <p>— Тільки подивитися, — сказав Вайті. — Один короткий погляд.</p>
    <empty-line/>
    <p>Вони зустрілися в конференц-залі на третьому поверсі, де приміщення ділили між собою відділ убивств та адміністрація окружного прокурора. Фріл завжди віддавав перевагу зустрічам тут, бо це була давня утилітарна зала з твердими стільцями, чорним столом і сірими стінами. Вона не прихиляла до дотепних розмов чи пустої балаканини. Ніхто не стовбичив у цій кімнаті, люди робили свою справу й поверталися до неї.</p>
    <p>Цього дня в полудень тут стояло одинадцять стільців, і всі були зайняті. Фріл сидів у головах столу. Праворуч від нього сиділа заступниця завідувача відділу вбивств окружної прокуратури Меґґі Мейсон, а ліворуч — сержант Роберт Берк, який керував іншою командою відділу вбивств. Вайті й Шон сиділи за столом один навпроти одного, а трохи далі від них розташувалися Джо Соза, Кріс Коннолі й два інші детективи з відділу вбивств штату, Пейн Брекетт і Шайра Розентал. Кожен мав перед собою на столі польові звіти або копії польових звітів, фотографії сцени злочину, доповіді медичних експертів, звіти слідства, а також власні блокноти й протоколи, кілька паперових серветок із нашкрябаними на них іменами та кілька грубо накреслених діаграм сцени злочину.</p>
    <p>Вайті й Шон виступили першими, переказавши свої інтерв’ю з Ів Піджин та Даяною Сестрою, місіс Прайор, Бренденом Гаррісом, Джиммі та Аннабет Маркус, Романом Фоллов й Дейвом Бойлом, якого Вайті — Шон дякував йому за це — назвав просто «свідком із бару».</p>
    <p>Наступними були доповіді Брекетта й Розентал. Більше говорив Брекетт, але Шон був певен — якщо брати до уваги колишню історію, — саме Розентал виконала більшу частину дослідницької роботи.</p>
    <p>— Люди, які працюють у крамниці її батька, мають надійні алібі й не мають очевидного мотиву. Усі вони стверджують, що жертва, наскільки їм відомо, не мала ворогів, не мала також ані великого боргу, ані наркотичної залежності. Під час обшуку кімнати жертви не виявлено нічого істотного: було знайдено сімсот доларів готівкою і не знайдено щоденника. Огляд банківських рахунків жертви показав, що її банківські внески статистично відповідали тій кількості грошей, які вона могла заробити. Великих внесків не було, а найбільшу суму грошей вона забрала в п’ятницю вранці, коли закрила свій рахунок. Ці гроші було знайдено в її кімнаті, в шухляді, і їхнє зберігання там узгоджується з відкриттям сержанта Паверса, що в неділю вона збиралася покинути місто. Попередні інтерв’ю із сусідами не підтвердили жодних теорій про розлад у родині.</p>
    <p>Брекетт поклав усі свої папери купкою на стіл, показуючи, що він закінчив, і Фріл обернувся до Сози й Коннолі.</p>
    <p>— Ми переглянули списки всіх відвідувачів барів, до яких жертва заходила своєєї останньої ночі. Ми допитали двадцять вісім осіб із сімдесяти п’ятьох там зазначених, не рахуючи Фоллов й Дейва Бойла, з якими розмовляли сержант Паверс і офіцер Дівайн. Поліціянти Г’юлет, Дартон, Вудс, Секкі, Мюррей та Істмен узялися допитати решту сорок п’ять, і ми маємо попередні звіти й від них.</p>
    <p>— Що у вас від Фоллов та О’Доннела? — запитав Фріл у Вайті.</p>
    <p>— Вони чисті. Хоч це й не означає, що вони не могли найняти когось, щоб той виконав цю роботу.</p>
    <p>Фріл відхилився назад на своєму стільці.</p>
    <p>— Я мав безліч таких випадків за багато років, але цей не схожий на вбивство за дорученням.</p>
    <p>— Якщо це вбивство було замовним, — сказала Меґґі Мейсон, — то чому б не застрелити її відразу в машині?</p>
    <p>— Він намагався, — сказав Вайті.</p>
    <p>— Але дивує, чому злочинець, сержанте, зробив тільки одиничний постріл? Чому він не вистріляв усю обойму?</p>
    <p>— Могла бути осічка, — сказав Шон. І провадив далі, дивлячись у звужені очі присутніх у залі: — Ось чого ми не взяли до уваги — рушниця дає осічку. Кетрін Маркус на це реагує. Вона збиває нападника з ніг і намагається втекти.</p>
    <p>У залі на мить запала тиша. Фріл міркував, стуливши докупи два вказівні пальці.</p>
    <p>— Це можливо, — сказав він нарешті. — Можливо. Але навіщо бити її палицею чи битою, чи що в нього там було? Як на мене, це не схоже на професіонала.</p>
    <p>— Я не чув, щоб О’Доннел або Фоллов контактували з професіоналами, — промовив Вайті. — Вони могли найняти якогось бевзя за віскі або наркотик.</p>
    <p>— Але ж ви сказали, що старушенція чула, як Кейті Маркус привітала свого вбивцю. Чи зробила б вона це, якби до її машини підійшов озброєний наркоман?</p>
    <p>Вайті неохоче кивнув головою.</p>
    <p>— У цьому й проблема.</p>
    <p>Меґґі Мейсон нахилилася над столом.</p>
    <p>— Ми виходимо з припущення, що вона знала свого вбивцю. Я не помиляюся?</p>
    <p>Шон і Вайті подивились один на одного, потім на голову стола й згідно кивнули.</p>
    <p>— У Східному Бакінгемі, звичайно, чимало наркоманів, а надто в Низині, але чи може така дівчина, як Кейті Маркус, бути знайома бодай з одним із них?</p>
    <p>— Ще одне слушне зауваження, — зітхнув Вайті.</p>
    <p>— Нам, звичайно, було б зручно вважати цей злочин ділом рук найманого вбивці, — провадив Фріл. — Але навіщо він бив її палицею? Як на мене, це означає лють. Означає втрату самоконтролю.</p>
    <p>Вайті кивнув головою.</p>
    <p>— Але ми не маємо відкидати й таку можливість.</p>
    <p>— Я згоден, сержанте.</p>
    <p>Фріл знову подивився на Созу, якому не дуже сподобався цей відступ від теми.</p>
    <p>Він прочистив горло й протягом короткого часу зазирав у свої записи.</p>
    <p>— У всякому разі ми розмовляли з тим типом — Томасом Молданадо, який пив в «Останній краплі», куди Кетрін Маркус заходила перед тим, як розлучилася зі своїми подругами. Схоже, на тій території був лише один туалет, і Молданадо побачив, що до нього вишикувалася черга, тоді коли помітив, що троє дівчат пішли. Він вийшов у парк, щоб там попісяти, й побачив якогось типа, що сидів в автомобілі з вимкненим світлом. Як повідомив Молданадо, це було о пів на другу ночі. Він сказав, що мав нового годинника, й вирішив з’ясувати, чи той світиться в темряві.</p>
    <p>— І він світився?</p>
    <p>— Мабуть, так.</p>
    <p>— А той тип в автомобілі з погашеним світлом, — сказав Роберт Берк, — міг відсипатися після доброї випивки.</p>
    <p>— Це перше, що ми подумали, сержанте. Те саме був подумав і Молданадо, проте ні, той чоловік сидів прямо, з розплющеними очима. Молданадо сказав, що прийняв його за копа, хоч той сидів у маленькому чужоземному автомобілі на зразок «хонди» чи «субару».</p>
    <p>— Вона була трохи розбита, — промовив Коннолі. — Прим’ята на передньому крилі з боку пасажира.</p>
    <p>— Це правда, — підтвердив Соза. — Тоді Молданадо вирішив, що він шукає повію. Каже, що вночі ця територія кишить хвойдами. Але в такому разі, чого цей чоловік стовбичив на паркувальному майданчику? Хіба не простіше було виїхати на авеню?</p>
    <p>— Окей, отже… — сказав Вайті.</p>
    <p>Соза підняв руку:</p>
    <p>— Одну секунду, сержанте. — Він кинув на Коннолі блискучий і нервовий погляд. — Ми ще раз оглянули паркувальний майданчик і знайшли кров.</p>
    <p>— Кров?</p>
    <p>Він кивнув головою.</p>
    <p>— Коли ви її проминали, вам могло здатися, що хтось доливав собі бензин або мастило. Рідина була густа й далеко не розлилася, зосереджувалась в одному місці. Ми стали роздивлятися навколо й знайшли краплю тут, краплю там — усі вони витекли з одного місця. Ми знайшли ще кілька крапель на стінах та на алеї за баром.</p>
    <p>— Офіцере, в чому ви хочете переконати нас?</p>
    <p>— Когось іще було вбито або поранено біля «Останньої краплі» минулої ночі.</p>
    <p>— А звідки така думка, що сталося це тієї-таки ночі? — запитав Вайті.</p>
    <p>— Експертиза підтвердила. Нічний сторож припаркував свою машину на тому місці й прикрив кров, а також захистив її від дощу. Хоч би хто була жертва, вона дістала тяжкі поранення. А той чоловік, який на неї напав? Йому теж довелося туго. Ми знайшли два зразки крові на паркувальному майданчику й тепер обстежуємо лікарні й таксокомпанії на той випадок, якщо жертва застрибнула в таксі. Ми знайшли закривавлене волосся, шкіру й кілька уламків черепа. Чекаємо відповідей із шістьох пунктів швидкої допомоги. Поки що маємо лише негативні відповіді, але я все ще сподіваюся, ми знайдемо чоловіка, який звертався в один із пунктів швидкої допомоги з травмою черепа в суботу вночі або в неділю вранці.</p>
    <p>Шон підняв руку.</p>
    <p>— Тобто ви переконуєте нас, що тієї самої ночі, коли Кетрін Маркус вийшла з «Останньої краплі», хтось розтрощив комусь череп на паркувальному майданчику того самого бару?</p>
    <p>— Авжеж, — усміхнувся Соза.</p>
    <p>Коннолі продовжив його міркування.</p>
    <p>— Експертиза виявила засохлу кров двох зразків — А й В з негативним резусом. Крові зразка А було набагато більше, ніж крові зразка В з негативним резусом, тому ми припускаємо, що кров зразка А — це кров жертви.</p>
    <p>— Кетрін Маркус мала кров зразка О, — сказав Вайті.</p>
    <p>Коннолі кивнув.</p>
    <p>— Зразки волосся вказують на те, що жертва була чоловіком.</p>
    <p>— Ви маєте якусь версію щодо цього? — запитав Фріл.</p>
    <p>— Ні, не маємо. Ми тільки знаємо, що тієї ночі, коли було вбито Кетрін Маркус, комусь іншому проломили череп на паркувальному майданчику останнього бару, в який вона заходила.</p>
    <p>— Отже, — промовила Меґґі Мейсон, — на паркувальному майданчику була бійка. І що з того?</p>
    <p>— Ніхто з відвідувачів бару не бачив ніякої бійки — ані в самому барі, ані поблизу. Між пів на другу й за десять друга єдиними людьми, які покинули бар, були Кетрін Маркус із двома подругами й той свідок Молданадо, який повернувся до бару знадвору, коли ходив до вітру. Більш ніхто до бару не заходив. Приблизно о пів на другу Молданадо бачив когось на паркувальному майданчику, він описує його як «чоловіка нормального вигляду», років тридцяти п’ятьох, із темним волоссям. Його вже не було, коли Молданадо покинув бар за десять друга.</p>
    <p>— Саме тоді, коли дівчина Маркус бігла через В’язничний парк.</p>
    <p>Соза кивнув головою.</p>
    <p>— Ми не стверджуємо, що між цими подіями існує зв’язок. Можливо, ніякого не існує. Але вони здаються, на диво, одночасними.</p>
    <p>— І знову ж таки, — сказав Фріл, — яка ваша версія?</p>
    <p>Соза стенув плечима.</p>
    <p>— Не знаю, сер. Припустімо, вбивство, яке ми розслідуємо, було замовним. Чоловік на паркувальному майданчику стежив, коли дівчина Маркус піде. Вона вийшла з бару, й він зателефонував злочинцеві. Почувши цей дзвінок, найманий вбивця почав чекати дівчину.</p>
    <p>— А що потім? — запитав Шон.</p>
    <p>— Що потім? Він її вбив.</p>
    <p>— Ні, я кажу про чоловіка в автомобілі. Того, який стежив за нею. Що він робить? Він вирішує вдарити когось каменюкою? Лише задля розваги?</p>
    <p>— Можливо, хтось на нього напав.</p>
    <p>— З якою метою? — сказав Вайті. — Щоб забрати його мобілку? Нісенітниця. Ми не знаємо, чи ця подія мала якийсь стосунок до вбивства Кейті Маркус.</p>
    <p>— Сержанте, — запитав Соза, — ви хочете, щоб ми знехтували цей випадок? Сказали, к бісу його, в ньому немає нічого такого, що мало б стосунок до нашої справи?</p>
    <p>— Хіба я це сказав?</p>
    <p>— Ну, знаєте…</p>
    <p>— То сказав я це чи не сказав? — наполягав Вайті.</p>
    <p>— Ні.</p>
    <p>— Ні, я так не сказав. Виявляй бодай трохи пошани до старших за чином, Джозефе, бо інакше ми можемо послати тебе в тунель наркоманів біля Спрінгфілда, де ти матимеш справу з гангстерами-мотоциклістами та дівчатами, які погано пахнуть і їдять консерви прямо з банки.</p>
    <p>Соза поволі видихнув.</p>
    <p>— Я лише подумав, що не слід цього нехтувати. Більш нічого.</p>
    <p>— Річ не в тому, колего. Я лише хочу, щоб ви дослідили це детальніше, перш ніж витрачати людські резерви на окремий, ні з чим не пов’язаний інцидент. І врахуйте, що «Остання крапля» входить до зони діяльності поліції міста.</p>
    <p>— Ми з ними сконтактувалися, — мовив Соза.</p>
    <p>— Вони сказали вам, що це їхня справа?</p>
    <p>Він кивнув головою.</p>
    <p>Вайті розвів руками.</p>
    <p>— От і чудово. Тримайте зв’язок із детективом, якому доручать цю справу, й повідомляйте нас про результати, але відтепер залиште її для них.</p>
    <p>Фріл сказав:</p>
    <p>— Позаяк ми тепер на стадії версій, якою буде ваша, сержанте?</p>
    <p>Вайті знизав плечима.</p>
    <p>— Я маю двійко версій, але не скажу, що вони цілком переконливі. Кетрін Маркус померла від вогнестрільної рани в потилицю. Жодна з її інших ран, зокрема й куля в біцепсі, за висновками експертизи, не загрожувала її життю. Удари було завдано тупим дерев’яним предметом — палицею або брусом. Медична експертиза стверджує, що сексуальному насильству її не піддавали. Наші розслідування показали, що вона планувала втекти з міста з юним Гаррісом. Боббі О’Доннел був її колишнім бойфрендом. Проблема в тому, що він не погоджувався «піти у відставку». Батько дівчини не любив ані О’Доннела, ані юного Гарріса.</p>
    <p>— Чому він не любив юного Гарріса?</p>
    <p>— Ми не знаємо. — Вайті озирнувся назад на Шона, а тоді знову почав дивитися вперед. — Хоч ми над цим працюємо. Наскільки нам відомо, вона мала намір покинути місто вранці. Вона влаштувала прощальну вечірку з двома подругами, проте Роман Фоллов вигнав її з бару, й вона повезла подруг додому. Почався дощ, а її двірник працював погано, вітрове скло було геть брудне. Вона або наїхала на брівку, бо була п’яна, і на мить налягла на кермо з цієї самої причини, або круто звернула, щоб обминути щось на дорозі. Незалежно від того, якою була причина, дівчина заїхала в кювет. Двигун заглух, і хтось підійшов до автомобіля. Згідно зі свідченнями нашої старої леді, Кетрін Маркус сказала: «Привіт!» Саме тоді, на нашу думку, злочинець зробив перший постріл. Вона примудрилася вдарити його дверцятами автомобіля — можливо, його пістолет дав осічку, я не знаю, — й побігла в парк. Вона там виросла й, можливо, думала, що там має більше шансів заховатися. Знову ж таки ми не можемо зрозуміти, чому вона вирішила бігти в парк, а не в якомусь напрямку по Сідней-стрит, щоправда якби вона бігла по будь-якому з них, то допомоги вона не могла б сподіватися принаймні протягом чотирьох кварталів. До того ж, якби вона вибігла на відкриту частину вулиці, злочинець міг задавити її власним автомобілем або легко її застрелити. Отож, вона біжить у парк. Причому вперто біжить на південний схід, спочатку перетинає кооперативний сад, потім намагається заховатися під містком, а далі робить останню перебіжку до екрана колишнього відкритого кінотеатру для автомобілістів. Вона…</p>
    <p>— Вона все більше заглиблювалася в парк, — сказала Меґґі Мейсон.</p>
    <p>— Так, мем.</p>
    <p>— Чому?</p>
    <p>— <emphasis>Чому</emphasis>?</p>
    <p>— Так, сержанте. — Мейсон скинула окуляри й поклала їх на стіл перед собою. — Якби я була жінкою, що втікає через парк, з територією якого я добре знайома, я могла б спробувати завести свого переслідувача вглиб парку, сподіваючись, що той загубить мене в ньому й зупиниться. Але за першої нагоди я повернула б назад. Чому вона не побігла на північ до Роузклер-стрит або не повернула назад до Сідней-стрит? Чому бігла дедалі глибше в парк?</p>
    <p>— Можливо, вона була в шоці. Її опанував страх. Страх іноді відбирає в людей змогу думати. Але не забуваймо також, що алкоголь в її крові був на рівні нуль-дев’ять. Вона була п’яна.</p>
    <p>Меґґі Мейсон похитала головою.</p>
    <p>— Не думаю. І варто взяти до уваги ще одну річ — із вашого звіту можна дійти висновку, що міс Маркус бігла значно швидше, ніж її переслідувач?</p>
    <p>Вайті розкрив рота, але, схоже, забув, <emphasis>що</emphasis> він хотів сказати.</p>
    <p>— Із вашого звіту, сержанте, випливає, що принаймні в двох випадках міс Маркус віддавала перевагу схованці перед утечею. Вона ховалася в кооперативному саду. А потім сховалася під пішохідним місточком. Це свідчить про те, що, по-перше, вона бігла швидше за свого переслідувача, інакше вона не встигала б навіть спробувати сховатися. А по-друге, вона парадоксально відчувала, що значно випередити переслідувача недосить. Ви також додали, що вона не намагалася вибігти з парку, а про що це свідчить?</p>
    <p>Ніхто не спробував відповісти на це запитання.</p>
    <p>Зрештою Фріл промовив:</p>
    <p>— А що скажете ви, Меґґі?</p>
    <p>— Я думаю, вона почувала себе оточеною. Її поведінка вказує на це.</p>
    <p>На мить Шонові здалося, що повітря в залі застигло, пронизане електричним струмом.</p>
    <p>— Ви припускаєте існування банди чи чогось іншого?</p>
    <p>— Чогось іншого, — сказала вона. — Я не знаю, сержанте. Я спираюся лише на ваш звіт. Я неспроможна зрозуміти, чому ця жінка, яка вочевидь бігла значно швидше, ніж її переслідувач, не вирішила бігти прямо, щоб вибігти за межі парку, якщо вона не вважала, що хтось біжить їй навперейми.</p>
    <p>Вайті повісив голову.</p>
    <p>— Хоч і як я поважаю вас, пані, а хотів би нагадати, що на сцені злочину лишилося замало фізичних доказів, які могли б свідчити про участь третьої особи.</p>
    <p>— Ви самі кілька разів повторювали про дощ, який змив багато слідів.</p>
    <p>— Так, — погодився Вайті. — Але якби там діяла ціла банда — та що там банда, бодай двоє людей, які гналися б за Кетрін Маркус, — ми знайшли б набагато більше ознак, аніж нам реально вдалося. Принаймні ще кілька слідів чи щось подібне, мем.</p>
    <p>Меґґі Мейсон знову начепила свої окуляри й подивилася на звіт, який лежав перед нею. Нарешті вона сказала:</p>
    <p>— Це лише теорія, сержанте. Але вона заслуговує уваги, про що свідчать дані вашого ж таки розслідування.</p>
    <p>Вайті не підіймав голову, хоч Шон відчував з вигину його плечей, що в ньому клекотить обурення, неначе газ у каналізаційних трубах.</p>
    <p>— Що ви про це скажете, сержанте? — запитав Фріл.</p>
    <p>Вайті підняв голову й подивився на них із виснаженою усмішкою.</p>
    <p>— Я це візьму до уваги. Неодмінно візьму. Але гангстерська активність у цій місцевості постійно знижується. Тому ми припустимо, що злочинців було двоє, і це повертає нас до можливості замовного вбивства.</p>
    <p>— Гаразд.</p>
    <p>— Але якщо так сталося — а на початку цього обговорення ми погодилися, що постріл був одиночний і з деякої відстані, — тоді другий стрілець мав вистрелити тієї миті, коли Кетрін Маркус ударила його партнера дверцятами. Це має сенс лише в тому разі, коли стріляв один, а його жертвою стала опанована панікою п’яна жінка, мабуть, ослабла від утрати крові, неспроможна мислити ясно й до того ж вельми нещаслива.</p>
    <p>— Але не оминайте увагою мою версію, — гірко всміхнувшись, завважила Меґґі Мейсон і втупила очі у стіл.</p>
    <p>— Гаразд, — сказав Вайті. — Я на все ладен погодитися тепер. Припустімо, вона знала свого вбивцю. Окей. Але кожного, хто мав бодай найменший мотив її усунути, довелося обминути увагою. Що довше ми працюємо над цією справою, то більше вбивство здається випадковим. Дощ зруйнував дві третини потрібних нам слідів, дівчина Маркус не мала бодай одного заклятого ворога, не мала фінансових таємниць, не мала наркотичної залежності, не була вона й свідком жодного з відомих злочинів. Її смерть, як ми можемо тепер стверджувати, нікому не дала вигоди.</p>
    <p>— Крім О’Доннела, — промовив Берк, — який не хотів, щоб вона покинула місто.</p>
    <p>— Крім нього, — погодився Вайті. — Але в нього залізне алібі, а на замовне вбивство це не схоже. То хто ж залишається її ворогом? Та ніхто.</p>
    <p>— А проте вона мертва, — сказав Фріл.</p>
    <p>— А проте вона мертва, — погодився Вайті. — Тому я й думаю, що вбивство було випадковим. Якщо ні гроші, ні кохання, ні ненависть не є можливими мотивами, то вам залишається небагато. Вам залишається паскудний бевзь, що шукає свої жертви в інтернеті, або ще якийсь йолоп.</p>
    <p>Фріл підняв брови.</p>
    <p>Шайра Розентал утрутилася до розмови:</p>
    <p>— Ми вже розглянули такі можливості, сер. Поки що жодних результатів.</p>
    <p>— Отже, ви не знаєте, кого ви шукаєте, — сказав зрештою Фріл.</p>
    <p>— Так воно і є, — відповів Вайті. — Ми шукаємо чоловіка з рушницею. О, мало не забув. І з палицею.</p>
   </section>
   <section>
    <title>
     <p>18</p>
     <p>Слова, які він колись знав</p>
    </title>
    <p>Залишивши Дейва на ґанку й відчувши, що його обличчя й очі знову стали сухими, Джиммі вдруге за день прийняв душ. Він і далі відчував у собі потребу плакати. Це бажання надималося в його грудях, наче балон, аж поки йому стало важко дихати.</p>
    <p>Він пішов у душ тому, що хотів бути на самоті, коли це бажання прорветься з нього потоками, а не кількома краплями, які скотилися в нього по щоках на ґанку. Він боявся перетворитися на тремтливу калюжу, плакати й ридати так, як він плакав і ридав у темряві своєї кімнати малим хлопчиком, переконаний, що, народжуючи його, мати мало не померла, й тому батько його зненавидів.</p>
    <p>У ду&#180;ші він відчув, як знов його охоплює смуток, знайомий ще з материнського лона, де він немов остерігав його: трагедія маячить десь у майбутньому, трагедія тяжка, як цементні блоки. Так неначе янгол повідомляв малюка, яким буде його майбутнє. З утроби матері Джиммі вийшов з янголовими словами, які зберігалися десь на споді його свідомості, але ніколи не з’являлися на вустах.</p>
    <p>Джиммі підняв голову — бризки з душу залили йому очі. Він сказав, нічого не говорячи: «В душі&#180; я знаю, що посприяв смерті своєї дитини. Я це відчуваю. Але не знаю, як це сталося».</p>
    <p>І спокійний голос промовив:</p>
    <p>Потім довідаєшся.</p>
    <p>Скажи мені.</p>
    <p>Не скажу.</p>
    <p>Будь ти проклятий.</p>
    <p>Я не все сказав.</p>
    <p>О.</p>
    <p>Знання прийде.</p>
    <p>І я прокляну себе?</p>
    <p>Це вже як ти захочеш.</p>
    <p>Джиммі опустив голову й подумав про Дейва, який бачив Кейті незадовго до того, як вона померла. Кейті, живу й п’яну, яка танцювала. Танцювала й була щаслива.</p>
    <p>Саме це знання — що хтось інший, а не Джиммі, бачив живу Кейті пізніше, аніж її бачив Джиммі, — дозволило йому вперше заплакати.</p>
    <p>Востаннє Джиммі бачив Кейті тоді, коли вона покинула крамницю в кінці своєї суботньої зміни. Було п’ять хвилин на п’яту: Джиммі розмовляв з постачальником і робив замовлення, тому був геть неуважний, коли Кейті нахилилася поцілувати його в щоку й сказала: «Бувай, тату». «Бувай», — відповів він і поглянув, як вона виходить із задньої кімнати.</p>
    <p>Ні-ні. Це нісенітниця. Він не подивився, як вона виходить. Він <emphasis>чув</emphasis>, як вона виходить, але його погляд був на аркуші замовлення, що лежав перед ним на столі.</p>
    <p>Тож її останній образ був краєчком її обличчя, коли вона відтулила свої губи від його щоки й промовила: «Бувай, тату».</p>
    <p>Джиммі зрозумів, що це «бувай» було останньою хвилиною того вечора й останньою хвилиною її життя — це ніби вдарило його ножем у груди. Якби він був там, якби він міг провести з нею трохи більше часу того вечора, можливо, він зберіг би її пізніший образ.</p>
    <p>Але він його не зберіг. Його зберіг Дейв. І Даяна та Ів. І вбивця Кейті.</p>
    <p>Якщо тобі судилося померти, думав Джиммі, якщо такі події передбачені наперед, то я хотів би, щоб ти померла, дивлячись мені в обличчя. Кейті, мені було б боляче дивитись, як ти помираєш, але принаймні я знав би, що ти почуваєшся не такою самотньою, дивлячись мені у вічі.</p>
    <p>Я люблю тебе. Я дуже тебе люблю. Я люблю тебе насправді більше, ніж я любив твою матір, більше, аніж я люблю твоїх сестер, більше, ніж я люблю Аннабет, нехай простить мені Бог. А люблю я їх глибоко, але тебе я люблю найбільше, бо, коли я повернувся з в’язниці й сидів із тобою на кухні, ми були двома останніми людьми на землі. Забутими й нікому не потрібними. І ми обоє були налякані, збентежені й такі невимовно самотні. Але ми піднялися з тієї ями, хіба ні? Ми перетворили свої життя на щось пристойне, тож перестали боятися, перестали почуватися самотніми. І я не зробив би цього без тебе. Не зміг би. Я не такий сильний.</p>
    <p>Ти могла б стати чудовою жінкою. А може, й прекрасною дружиною. Чудом материнства. Ти була моїм другом, Кейті. Ти бачила мій страх, але ти від мене не втекла. Я люблю тебе більше за життя. І твоя відсутність стане для мене тяжкою хворобою. Вона мене вб’є.</p>
    <p>Раптом на якусь мить, стоячи під душем, Джиммі відчув її долоню на своїй спині. Він зовсім забув про цю свою останню мить із Кейті. Вона поклала долоню йому на спину й нахилилася, щоб поцілувати його в щоку. Вона поклала її на його хребет між лопатками, і її долоня була тепла.</p>
    <p>Він стояв під душем, відчуваючи на спині тепло її руки, — і бажання плакати зникло. Він знову відчув себе сильним у своєму горі. Він відчув, що дочка любить його.</p>
    <empty-line/>
    <p>Вайті й Шон знайшли паркувальний майданчик за рогом вулиці біля будинку Джиммі й пройшлися по Бакінгем-авеню. Пізній полудень ставав прохолодним, небо з голубого набувало темно-синього кольору, й Шон зловив себе на думці, що уявляє, <emphasis>щo</emphasis> зараз робить Лорен. Може, стоїть біля вікна й бачить те саме небо, яке бачить він цієї миті, небо, яке свідчить про близьку прохолоду.</p>
    <p>Перш ніж вони підійшли до триповерхового будинку, де Джиммі з дружиною жили, затиснуті між кількома божевільними Севіджами та їхніми дружинами або коханками, вони побачили Дейва Бойла. Той нахилився до відкритого з боку пасажира вікна «хонди», зазирнув у бардачок, тоді закрив його й розігнувся над автомобілем із гаманом у руці. Помітивши Шона та Вайті, він замкнув дверці автомобіля й усміхнувся.</p>
    <p>— Ви знову вдвох.</p>
    <p>— Ми як грип, — сказав Вайті. — Від нас не врятуєшся.</p>
    <p>— Як у тебе справи, Дейве? — запитав Шон.</p>
    <p>— За чотири години мало що може змінитися. Ви хочете зайти до Джиммі?</p>
    <p>Вони кивнули головами.</p>
    <p>— Ви домоглися якогось поступу в розслідуванні?</p>
    <p>Шон похитав головою.</p>
    <p>— Ні, ми просто хочемо зайти висловити своє співчуття, подивитись, як їм ведеться.</p>
    <p>— Зараз у них усе окей. Вони перевтомилися, розумієте? Наскільки мені відомо, Джиммі не лягав до ліжка від учорашнього дня. Аннабет у черговому нападі розпачу захотіла курити, і я запропонував їй принести сигарети, забувши, що залишив гаман у машині.</p>
    <p>Дейв підняв його в своїй розпухлій руці, а тоді поклав до кишені.</p>
    <p>Вайті засунув обидві руки до своїх кишень, відхилився назад на підборах, і дивна усмішка з’явилася на його обличчі.</p>
    <p>— Тобі, мабуть, дуже болить, — сказав Шон.</p>
    <p>— Рука? — Дейв знову її підняв і оглянув. — Власне кажучи, не дуже.</p>
    <p>Шон кивнув головою, додавши свою дивну усмішку до усмішки Вайті, й вони обидва стояли та визиралися на Дейва.</p>
    <p>— Я грав у більярд учора ввечері, — пояснив Дейв. — Ти знаєш, Шоне, який там у них стіл, у «Мак-Ґіллзі». Добра його половина притулена до стіни, й тобі доводиться користуватися дуже коротким києм.</p>
    <p>— Та знаю, — сказав Шон.</p>
    <p>— Перша куля лежала майже впритул до борту, а та, по якій я хотів ударити, була з протилежного боку стола. Я напружив руку й ударив щосили, забувши, що переді мною стіна. Бабах! Моя рука майже пробила ту кляту стіну.</p>
    <p>— Отакої! — сказав Шон.</p>
    <p>— Ви влучили? — запитав Вайті.</p>
    <p>— Куди?</p>
    <p>— У ту кулю, яку хотіли загнати в лузу.</p>
    <p>Дейв спохмурнів.</p>
    <p>— Я її лише зачепив трохи: рука вийшла з ладу, і врешті я програв усю партію.</p>
    <p>— Ще б пак, — сказав Вайті.</p>
    <p>— А я ж був у виграші, коли це сталося, — сказав Дейв.</p>
    <p>Вайті кивнув і глянув на Дейвів автомобіль.</p>
    <p>— Бачу, у вас та сама проблема, що й у мене?</p>
    <p>Дейв подивився на свій автомобіль.</p>
    <p>— Ні, я не мав ніяких проблем.</p>
    <p>— Прокляття. А в мене з моїм «акордом» велика морока — десь на великих обертах пропадає іскра. В одного з моїх друзів аналогічний клопіт. Він міг би купити новий автомобіль на ті гроші, що їх витратив на ремонт.</p>
    <p>— Нічого подібного я не знав, — промовив Дейв, — у мене мрія, а не автомобіль. — Він подивився через плече, а тоді знову на полісменів. — Піду куплю сигарети. Зустрінемося в їхньому помешканні.</p>
    <p>— Гаразд, зустрінемося там, — сказав Шон і помахав Дейвові рукою, коли той зійшов із хідника й перетнув авеню.</p>
    <p>Вайті поглянув на «хонду».</p>
    <p>— Чимала ум’ятина на передньому бампері.</p>
    <p>— Я думав, сержанте, ти її не помітив, — сказав Шон.</p>
    <p>— А як тобі подобається його історія про кий? — присвиснув Вайті. — Він уважає, його штовхають долонею?</p>
    <p>— Але тут існує проблема, — промовив Шон, коли вони дивилися, як Дейв заходить в «Іґл лікерс».</p>
    <p>— Яка проблема, суперкопе?</p>
    <p>— Якщо ти вважаєш Дейва тим типом, якого бачив свідок Сози на паркувальному майданчику біля «Останньої краплі», тоді він проломив голову комусь іншому, у той час як убивали Кетрін Маркус.</p>
    <p>Вайті зробив розчаровану гримасу.</p>
    <p>— Ти так думаєш? Я вважаю його тим суб’єктом, який сидів на паркувальному майданчику тоді, коли дівчина, яка мала померти через півгодини, покинула бар. Я вважаю його чоловіком, який не був удома о першій п’ятнадцять, як він сказав.</p>
    <p>Хоча скло вітрини було товсте, вони бачили Дейва, який стояв біля прилавка й розмовляв із продавцем.</p>
    <p>Вайті провадив далі:</p>
    <p>— Кров, яку працівники медичної експертизи зішкребли з ґрунту на паркувальному майданчику, могла бути пролита кілька днів тому. Ми не маємо доказів, що там щось відбулося, крім бійки в барі. Відвідувачі з бару запевняють, що тієї ночі її там не було. Можливо, вона сталася в переддень. А могла бути того ж таки дня в полудень. Не існує причинного зв’язку між кров’ю на паркувальному майданчику та Дейвом Бойлом, який сидів у своєму автомобілі о пів на другу годину ночі. Але існує очевидний причинний зв’язок між ним у тій машині й тим часом, коли Кейті Маркус покинула бар. — Він плеснув Шона по плечу. — Ходімо.</p>
    <p>Шон востаннє споглянув на авеню, коли Дейв подав продавцеві в крамниці напоїв гроші. Йому стало жаль Дейва. Незалежно від того, що зробив Дейв, він пробуджував у людях жалість — жалість примітивну й навіть огидну, але гостру, як шип.</p>
    <empty-line/>
    <p>Селеста, сидячи на ліжку Кейті, чула, як важкі черевики полісменів гупають по сходах. Аннабет послала її сюди кілька хвилин тому по сукню для Кейті, яку Джиммі міг би відіслати до похоронної контори. Аннабет перепросила, що надто слабка, щоб самій піти в кімнату Кейті. Йшлося про синю сукню з глибоким вирізом, і Селеста пам’ятала, що Кейті вдягала її, коли приходила на весілля Карли Айген, вона тоді приколола синьо-жовту квітку до свого розпущеного волосся над самим вухом. Кейті тоді була така гарна, що примусила людей глибоко зітхнути. Селеста пригадала, що ніколи раніше не бачила такої краси, і сама Кейті, либонь, не мала ані найменшого уявлення про те, якою гарною була. Коли Аннабет згадала про синю сукню, Селеста вмить зрозуміла, яку сукню треба знайти.</p>
    <p>Вона прийшла до цієї кімнати, де вчора вночі бачила Джиммі, який стояв, притиснувши подушку Кейті до обличчя, й вдихав її пахощі, й відчинила вікна, щоб очистити кімнату від липкого запаху втрати. Вона знайшла сукню в застебнутій на блискавку одежній сумці в глибині шафи, дістала її й сіла на мить на ліжко. Знизу долинали звуки авеню — стукіт автомобільних дверцят, що зачинялися, гомін людей, які йшли по тротуару, сичання автобуса, що відчиняв двері на розі Крешент. Селеста дивилася на фотографію Кейті та її батька на нічному столику дівчини. Світлину було знято кілька років тому. Кейті всміхалася, міцно тримаючись за свої підтяжки та сидячи на плечах у батька. Джиммі тримав її щиколотки в своїх руках і дивився в фотокамеру з характерною для нього чудесною відкритою усмішкою, яка могла здивувати вас тільки тому, що дуже мало чого в Джиммі здавалося відкритим, і усмішка була єдиним місцем, де його стриманість відступала.</p>
    <p>Вона зняла фотографію з нічного столика Кейті, коли почула Дейвів голос із хідника внизу.</p>
    <p>— Знову ви вдвох.</p>
    <p>Вона сиділа там, помираючи від страху, коли почула спочатку розмову Дейва з полісменами, а потім зауваження, якими обмінялися Шон Дівайн та його партнер, після того як Дейв перетнув вулицю, щоб купити сигарети для Аннабет.</p>
    <p>Протягом десятьох чи дванадцятьох жахливих секунд вона мало не виблювала на синю сукню Кейті. Її діафрагма підстрибувала вгору й падала вниз, а горло стислося, і вміст шлунка клекотів, погрожуючи вирватись назовні. Вона нагнулася, намагаючись утримати його всередині, і хрипкий стогін кілька разів зривався з її вуст, але вона стрималася. І напад минув.</p>
    <p>Проте її досі нудило. Нудило й обгортало липучим страхом, а її мозок, здавалося, палахкотів вогнем. Від цього тьмяніло світло, й темрява наповзала на її обличчя та на сітківку очей.</p>
    <p>Вона лягла на ліжко, коли Шон та його партнер стали підійматися сходами, й хотіла, щоб її вдарила блискавка або на неї обвалилося небо, чи якась невідома сила підняла її й пожбурила у вікно. Вона віддавала перевагу всім цим сценаріям перед тим, на який дивилася тепер. А можливо, він просто хотів захистити когось іншого чи бачив щось таке, чого не мав бачити, і йому погрожували. Можливо, поліція допитувала його тому, що включила до списку підозрюваних. Адже не було сумніву в тому, що її чоловік не міг убити Кейті Маркус.</p>
    <p>Його розповідь про те, що на нього напав бандит, звичайно ж, не трималася купи. Вона це знала. Вона вже не раз протягом двох останніх днів силкувалась заховатися від цього знання, витіснити його з голови, як густа хмара витісняє сонце з неба. Але ще тієї ночі, коли він розповів їй про це, вона знала, що бандити не б’ють лівицею, коли в правиці тримають ніж, і вони не користуються такими розумними фразами, як «Твій гаманець або твоє життя, суко. Я заберу в тебе те або те». І їх не могли роззброїти й побити такі люди, як Дейв, який не брав участі в бійках після того, як закінчив школу.</p>
    <p>Якби Джиммі прийшов додому з такою розповіддю, це була б інша річ. Джиммі, хоч і був худий і тендітний, але справляв враження чоловіка, який міг убити людину. Схоже, він знав, як треба битися, і просто вийшов з того віку, коли насильство було доконче потрібне в його житті. Але Джиммі досі пахнув небезпекою, спроможністю до руйнування й знищення.</p>
    <p>А от Дейв справляв зовсім інше враження. Він був чоловік із таємницями. У його темній голові крутились якісь темні колеса, за його завжди спокійними очима розгорталося фантастичне життя, куди ніхто інший не міг увійти. Вона була одружена з Дейвом уже вісім років і завжди сподівалася, що зрештою він розкриє їй свій внутрішній світ, але він його їй так і не розкрив. Дейв більше жив у власному внутрішньому світі, аніж тут, у світі інших людей, і, можливо, ці два світи злилися між собою, і темрява, що панувала в Дейвовій голові, проникла на вулиці Східного Бакінгема.</p>
    <p>Чи міг Дейв убити Кейті?</p>
    <p>Вона завжди йому подобалася. Хіба ні?</p>
    <p>Та чи спроможний Дейв — її чоловік — на вбивство? Чи спроможний він гнатися за дочкою свого давнього друга в темному парку? Чи міг він бити її й слухати її зойки та благання? Або вистрелити їй у потилицю?</p>
    <p>Чому? Чому хтось виявився спроможним на такий учинок? І якщо ви погодитеся, що хтось міг учинити таку річ, то чи можливий логічний стрибок, який дозволить припустити, що цією людиною є Дейв?</p>
    <p>Атож, думала Селеста, він живе в потаємному світі. Він, мабуть, ніколи не стане нормальним чоловіком через ті злочини, які вчинили проти нього, коли він був дитиною. Так, він збрехав їй про бандита, який на нього напав, але, можливо, існує раціональне пояснення для цієї брехні?</p>
    <p>Яке, наприклад?</p>
    <p>Кейті вбито у В’язничному парку незабаром по тому, як вона покинула «Останню краплю». Дейв запевняє, що він бився з бандитом на паркувальному майданчику того самого бару. Він запевняє, що покинув там бандита непритомним, але його ніхто не знайшов. Хоча поліція й згадала, що знайшла там сліди крові. То, можливо, Дейв усе-таки казав правду? Можливо.</p>
    <p>Але Селеста знову замислилася про час, коли все це сталося. Дейв сказав їй, що він був в «Останній краплі». Він явно набрехав поліції, коли саме там був. Кейті вбито між другою і третьою годинами ночі. Дейв повернувся додому десять хвилин на четверту, весь у чиїйсь крові та з непереконливою історією про свої пригоди.</p>
    <p>І це був наймоторошніший збіг — Кейті вбито, а Дейв повертається додому, залитий кров’ю.</p>
    <p>Якби вона не була йому дружина, чи бодай завагалася б зробити очевидний висновок?</p>
    <p>Селеста знову нахилилася вперед, намагаючись утримати в собі те, що утворилося в неї всередині, й заглушити голос у своїй голові, що промовляв пошепки: «Дейв убив Кейті. Ісусе Христе. Дейв убив Кейті.</p>
    <p>О, Святий Боже! Дейв убив Кейті, а я хочу вмерти».</p>
    <empty-line/>
    <p>— То ви вже не підозрюєте Боббі й Романа? — запитав Джиммі.</p>
    <p>Шон похитав головою.</p>
    <p>— Цілком ні. Але їхнє алібі не усуває можливості, що вони когось найняли.</p>
    <p>Аннабет завважила:</p>
    <p>— Але з ваших облич я бачу, що ви не вважаєте це ймовірним.</p>
    <p>— Ні, місіс Маркус, не вважаємо.</p>
    <p>— То кого ж ви підозрюєте? — запитав Джиммі. — Кого завгодно?</p>
    <p>Вайті й Шон перезирнулись. Аж ось відчинилися двері, і до кухні увійшов Дейв. Розірвавши целофан навколо пачки сигарет, він подав її Аннабет.</p>
    <p>— Маєте свої сигарети, Анно.</p>
    <p>— Дякую вам. — Вона подивилася на Джиммі з виразом невеликого збентеження на обличчі. — Я його не просила.</p>
    <p>Він лагідно усміхнувся й поплескав її по долоні.</p>
    <p>— Люба, ти можеш мати все, чого тобі треба.</p>
    <p>Прикурюючи, Аннабет повернулася до Вайті й Шона.</p>
    <p>— Я покинула курити десять років тому.</p>
    <p>— Я також, — сказав Шон. — Можна я візьму одну?</p>
    <p>Аннабет засміялася, сигарета застрибала в неї в зубах, і Джиммі подумав, що це, мабуть, перший приємний звук, який він почув за двадцять чотири години. Він побачив усмішку на обличчі в Шона, коли той узяв сигарету в його дружини, й хотів подякувати йому за те, що заохотив її посміятися.</p>
    <p>— Ви поганий хлопець, офіцере Дівайн, — промовила Аннабет, припаливши йому сигарету.</p>
    <p>Шон затягнувся.</p>
    <p>— Я вже це чув.</p>
    <p>— Чув минулого тижня від нашого командира, — сказав Вайті. — Якщо я правильно пам’ятаю.</p>
    <p>— Справді? — запитала Аннабет і подивилася на Шона теплим і зацікавленим поглядом, бо була одна з тих рідкісних жінок, які полюбляють слухати не менше, ніж говорити.</p>
    <p>Шонова усмішка поширшала, коли Дейв сів, і Джиммі відчув, що в кухні стало легше дихати.</p>
    <p>— Я лише недавно повернувся з тимчасової відставки, — визнав Шон. — Учора був мій перший робочий день.</p>
    <p>— А чого ти накоїв? — запитав Джиммі, нахиляючись над столом.</p>
    <p>— Це конфіденційна інформація, — відповів Шон.</p>
    <p>— Сержанте Паверс? — втрутилася до розмови Аннабет.</p>
    <p>— Річ у тім, що офіцер Дівайн…</p>
    <p>Шон подивився на нього.</p>
    <p>— Я теж можу розповісти про тебе дещо.</p>
    <p>— Справді, Шоне, ти слушно мені нагадав. Вибачте, місіс Маркус.</p>
    <p>— Та пусте.</p>
    <p>— Ніяк не можна розповідати про це. Вибачте.</p>
    <p>— Шоне, — промовив Джиммі й коли Шон подивився на нього, спробував передати йому очима, що це добре, що саме цього вони тепер і потребують. Перепочинку. Розмови, яка не мала б нічого спільного з убивством, похороном або втратою близької людини.</p>
    <p>Обличчя Шона полагідніло. На якусь мить він став схожий на одинадцятирічного хлопчиська, яким колись був. Кивнувши головою, Шон обернувся до Аннабет і сказав:</p>
    <p>— Я завалив одного чоловіка фальшивими штрафами.</p>
    <p>— Що ви вчинили? — Аннабет нахилилася вперед, сигарета піднялася їй до вуха, й широко розплющилися очі.</p>
    <p>Шон відхилив голову назад, глибоко затягся сигаретою і видихнув дим на стелю.</p>
    <p>— Був один тип, якого я не злюбив — не має значення чому. Десь раз на місяць чи щось таке я заходив на його сайт в інтернеті й записував йому якесь порушення на паркувальному майданчику. Мої звинувачення були різні: одного місяця це було порушення стоянки на один метр, другого — паркування в комерційній зоні і так далі, й так далі. Одне слово, той чоловік був постійним правопорушником, але він про це не знав.</p>
    <p>— Бо не одержував квитанцій, — сказала Аннабет.</p>
    <p>— Саме так. І кожні три тижні його штраф зростав за невиплату, аж поки одного дня його не викликали в суд.</p>
    <p>Вайті сказав:</p>
    <p>— І він довідався, що заборгував державі тисячу двісті доларів.</p>
    <p>— Тисячу сто, — поправив його Шон. — Він сказав, що ніколи не одержував квитанцій, але суд йому не повірив. Бо суддям надто часто доводиться це чути… Отже, бідолаха опинився в халепі. Штраф йому оголосив комп’ютер, а комп’ютер не бреше.</p>
    <p>— Здорово, — сказав Дейв. — Ти часто таке витворяєш?</p>
    <p>— Ні, Девіде, — відповів Шон. — Таке я витворяю нечасто.</p>
    <p>— Він назвав тебе Девідом, — сказав Джиммі. — Стережися.</p>
    <p>— Я вчинив це одного разу стосовно одного чоловіка.</p>
    <p>— І як тебе викрили?</p>
    <p>— Тітка того чоловіка працює в інспекції, — сказав Вайті. — Ви собі уявляєте?</p>
    <p>— Ні, не уявляємо, — сказала Аннабет.</p>
    <p>Шон кивнув головою.</p>
    <p>— Хто про це знав? Той чоловік сплатив штраф, але потім попросив свою тітку прояснити цю справу, і вона простежила, що сліди ведуть до нашого відділка. А що я раніше мав проблеми з цим джентльменом, то для начальника було легко звузити коло підозрюваних, і я попався.</p>
    <p>— А чи багато неприємностей ти мав через цю справу? — запитав Джиммі.</p>
    <p>— Багато, — визнав Шон, і тепер усі четверо засміялися. — Величезну торбину.</p>
    <p>Шон спіймав вогник веселості в очах Джиммі й також засміявся.</p>
    <p>— Старина Дівайн мав тяжкий рік, — додав Вайті.</p>
    <p>— Вам пощастило, що про це не довідалася преса, — зауважила Аннабет.</p>
    <p>— О, про це ми подбали, — всміхнувся Вайті. — Ми могли добряче надавати йому по дупі, але пані з інспекції довідалася лише про номер поліційного відділка, з якого надходили штрафи, а особистий номер поліціянта нам пощастило приховати від неї. На чому ми попалися — на канцелярській помилці?</p>
    <p>— На перебої в комп’ютері, — уточнив Шон. — Начальник відділка примусив мене повернути гроші, усунув на тиждень від роботи без платні й призначив тримісячний термін випробування. Хоч могло бути й набагато гірше.</p>
    <p>— Ми могли позбавити його звання, — додав Вайті.</p>
    <p>— А чому не позбавили? — запитав Джиммі.</p>
    <p>Шон загасив сигарету й розвів руками.</p>
    <p>— Бо я суперкоп. Ти не читаєш газет, Джиме?</p>
    <p>— Цей хвалько, — озвався Вайті, — хоче вам сказати, що за останні місяці розкрив кілька сенсаційних справ. Він має найвищий відсоток розкриття в моєму відділку. Ми чекаємо, коли він упаде, щоб турнути його.</p>
    <p>Дейв вигукнув:</p>
    <p>— Ота банда, що діяла на дорогах! Я якось бачив твоє прізвище в газеті.</p>
    <p>— Як бачиш, Дейв газети читає, — промовив Шон, звертаючись до Джиммі.</p>
    <p>— Хоча не читає посібники про те, як треба грати в більярд, — усміхаючись, зауважив Вайті. — Як там ваша рука?</p>
    <p>Джиммі подивився на Дейва й перехопив його погляд, коли той опускав очі. Відчувалося, що великий коп глузує з Дейва, провокує його. Джиммі свого часу мав чимало таких розмов із поліціянтами і знав цей тон. Він відразу зрозумів, що коп мав на увазі Дейвову руку. От тільки чого він згадав про якийсь більярд?</p>
    <p>Дейв розкрив рота, щоб відповісти, але подивився через плече Шона, і його обличчя перекривилося. Джиммі простежив за його поглядом і напружився всім тілом.</p>
    <p>Шон обернув голову. Перед ним стояла Селеста Бойл, тримаючи в руці синю сукню Кейті. Вішак був притиснутий до її плеча, і сукня немов прикривала чиєсь невидиме тіло.</p>
    <p>Селеста завважила вираз обличчя Джиммі й сказала:</p>
    <p>— Джиме, я віднесу сукню до похоронної контори. Дозволь мені.</p>
    <p>Джиммі мав такий вигляд, ніби втратив здатність рухатися.</p>
    <p>— Ти не повинна це робити, Селесто, — промовила Аннабет.</p>
    <p>— А я хочу, — сказала Селеста з дивним розпачливим сміхом. — Справді хочу. Вийду на кілька хвилин на свіже повітря. Мені це потрібно, Анно.</p>
    <p>— Ти певна? — запитав Джиммі. Його голос вилітав із нього з легким тріском.</p>
    <p>— Так-так, — сказала Селеста.</p>
    <p>Шон не пам’ятав, коли востаннє бачив людину, яка б так відчайдушно хотіла покинути кімнату. Він підвівся зі свого стільця й підійшов до Селести, подавши їй руку.</p>
    <p>— Ми кілька разів зустрічалися. Я Шон Дівайн.</p>
    <p>— О, справді.</p>
    <p>Рука Селести була липка від поту, коли торкнулася Шонової руки.</p>
    <p>— Ви мене якось підстригали, — промовив Шон.</p>
    <p>— Я знаю. Знаю. Я пам’ятаю.</p>
    <p>— Ну, то…</p>
    <p>— Ну, то…</p>
    <p>— Я не хочу затримувати вас.</p>
    <p>Селеста засміялася коротким розпачливим сміхом.</p>
    <p>— Ні-ні. Мене затримувати не треба. Я дуже рада зустріти вас. Але мені треба йти.</p>
    <p>— До побачення.</p>
    <p>— До побачення.</p>
    <p>— До побачення, моя люба, — кинув Дейв.</p>
    <p>Але Селеста вже вийшла в коридор і йшла до передніх дверей із таким виразом обличчя, ніби чула, як у домі просочується газ.</p>
    <p>— Прокляття, — промовив Шон і подивився через плече на Вайті.</p>
    <p>— У чому річ? — запитав колега.</p>
    <p>— Та забув свій блокнот у машині.</p>
    <p>— То піди й візьми його, — порадив Вайті.</p>
    <p>Вийшовши в коридор, Шон почув слова Дейва:</p>
    <p>— Хіба він не міг позичити сторінку з вашого блокнота?</p>
    <p>Шон не став слухати, як відбрешеться Вайті, бо вже спускався сходами. Вийшовши на передній ґанок, він побачив, як Селеста дійшла до свого автомобіля й стала коло сидіння водія. Вона відчинила ключем дверцята, посунула руку всередину й відчинила задні дверці, після чого акуратно примостила сукню на заднє сидіння. Потому зачинила дверці та озирнулася назад. Сходами спускався Шон. Умить Селестине обличчя прибрало виразу смертельного жаху. То був вираз людини, яка наготувалася стрибнути під колеса автобуса.</p>
    <p>Він міг розмовляти з нею ухильно або прямо. Глянувши на її обличчя, він збагнув, що прямі запитання дадуть йому найбільші шанси на успіх. Слід захопити її розполохом, поки вона з невідомих йому причин перебуває в неврівноваженому стані.</p>
    <p>— Селесто, — промовив він. — Я хочу поставити вам лише одне коротке запитання.</p>
    <p>— Мені?</p>
    <p>Він кивнув головою, підійшовши до автомобіля й поклавши руки на дах.</p>
    <p>— О котрій годині повернувся Дейв додому вночі проти суботи?</p>
    <p>— Що?</p>
    <p>Він повторив запитання, не зводячи з неї очей.</p>
    <p>— Чому вас цікавить, що робив Дейв у суботу ввечері? — запитала вона.</p>
    <p>— Не надавайте цьому великого значення, Селесто. Ми поставили Дейвові кілька запитань тому, що він був у барі «Мак-Ґіллз» тоді, коли туди заходила й Кейті. Деякі відповіді Дейва не узгоджуються, й це стурбувало мого партнера. Щодо мене, то я думаю, що Дейв забагато випив тієї ночі й не пам’ятає подробиць, але мій колега ніяк не може заспокоїтись. Тож я повинен лише точно знати, коли він повернувся додому, аби колега облишив свої підозри й ми змогли зосередитися на пошуках убивці Кейті Маркус.</p>
    <p>— Ви думаєте, її вбив Дейв?</p>
    <p>Шон відхилився від автомобіля й подивився на неї.</p>
    <p>— Я не сказав нічого подібного, Селесто. Чорт його бери, чому я повинен так думати?</p>
    <p>— Я не знаю.</p>
    <p>— Але ж ви це сказали?</p>
    <p>— Про що ми розмовляємо? — запитала Селеста. — Я збентежена.</p>
    <p>Шон усміхнувся так доброзичливо, як тільки міг.</p>
    <p>— Що швидше я довідаюся, коли Дейв повернувся додому, то швидше я переконаю свого партнера облишити провали в розповіді вашого чоловіка й перейти до речей конкретніших.</p>
    <p>Селеста здавалася такою розгубленою і збентеженою, що Шон відчув до неї ту саму невиразну жалість, яку часто відчував до її чоловіка.</p>
    <p>— Селесто, — промовив він, знаючи, що Вайті поставив би йому найнижчу оцінку за його випробувальний період, якби почув те, що він зараз скаже. — Богом присягаюсь, я не думаю, що злочин учинив Дейв. Але мій партнер думає інакше, а він має вище звання, ніж я. Він обирає, якими стежками має просуватися розслідування. Скажіть мені, коли Дейв повернувся додому, й ми на цьому закінчимо й більше не надокучатимемо Дейвові.</p>
    <p>— Але ви бачили цей автомобіль, — сказала Селеста.</p>
    <p>— Про що ви?</p>
    <p>— Я чула вашу розмову на вулиці. Хтось бачив цей автомобіль, запаркований біля «Останньої краплі» тієї ночі, коли вбили Кейті. Ваш партнер думає, що Дейв убив Кейті.</p>
    <p>«Нісенітниця», — подумав Шон. Він не міг у це повірити.</p>
    <p>— Мій партнер просто хоче ближче придивитися до Дейва. Це не означає, що він підозрює його в убивстві. Ми не маємо підозрюваного, Селесто. Ви зрозуміли? Не маємо. Ми маємо лише провали в Дейвовій розповіді. Коли ми закриємо ці провали, цій історії буде кінець. Не хвилюйтеся.</p>
    <p><emphasis>На нього напали</emphasis>, хотіла сказати Селеста. <emphasis>Він прийшов додому весь у крові, але тому що хтось намагався напасти на нього. Він мусив захищатися. Він не міг убити людину. Навіть якби я думала, що це він убив Кейті, друга моя половина переконана, що Дейв на таке неспроможний. Я кохалася з ним. Я одружилася з ним. І я не одружилася б з убивцею, ти, поганий копе!</emphasis></p>
    <p>Вона спробувала пригадати, як думала зберегти спокій, коли поліція прийде їх допитувати. Тієї ночі, коли прала його одяг, змиваючи з нього кров, Селеста була переконана, що має план, як їй захищатись. Але тоді вона не знала, що Кейті вбито й що копи допитуватимуть її про можливу причетність Дейва до її вбивства. Хіба могла вона це передбачити? А цей коп був такий спокійний, самовпевнений і чарівний. Він не був гладким, сірим і брутальним типом, якого вона сподівалася побачити. Він був давній Дейвів друг. Дейв сказав їй, що цей чоловік, Шон Дівайн, був із ним і Джиммі Маркусом на вулиці, коли Дейва викрали. І той хлопець, з яким Дейв дружив у дитинстві, виріс у цього високого та вродливого чоловіка з голосом, який можна слухати всю ніч, з очима, від погляду яких ти танеш, немов віск.</p>
    <p>Господи Христе. Що їй робити в такій ситуації? Їй потрібен час. Їй потрібен час, щоб подумати, щоб бути самою собою й дивитися на обставини раціонально. Їй не потрібна сукня мертвої дівчини, яка дивиться на неї із заднього сидіння, й коп на протилежному боці автомобіля, що споглядає її своїми проникливими, як у спальні, очима.</p>
    <p>Селеста промовила:</p>
    <p>— Я спала.</p>
    <p>— Що?</p>
    <p>— Я спала. У суботу вночі, коли Дейв повернувся додому, я вже була в ліжку.</p>
    <p>Коп кивнув головою. Він знову заглянув в автомобіль, поляпав долонями його дах. Шон здавався задоволеним. Він мав такий вигляд, ніби вона відповіла на всі його запитання. Селеста згадала, що волосся в нього дуже густе й має майже ірисовий колір між світло-брунатними пасмами. Вона згадала, як подумала, що йому нема чого остерігатися лисини.</p>
    <p>— Селесто, — проказав Шон своїм скрадливим бурштиновим голосом. — Я бачу, що ви налякані.</p>
    <p>Селеста відчула, неначе її серце здавила чиясь брудна рука.</p>
    <p>— Думаю, ви налякані й ви щось знаєте. Я хочу, щоб ви зрозуміли — я на вашому боці. Я також на боці Дейва. Але більше я на вашому боці, бо, як вже сказав, ви налякані.</p>
    <p>— Я не налякана, — вона спробувала заперечити й відчинила дверцята водія.</p>
    <p>— Ні, ви налякані, — сказав Шон і відступив від автомобіля, коли вона сіла в нього й поїхала по авеню.</p>
   </section>
   <section>
    <title>
     <p>19</p>
     <p>Ким вони хотіли стати</p>
    </title>
    <p>Повернувшись до помешкання, Шон застав у коридорі Джиммі — той розмовляв по мобільному телефону.</p>
    <p>— Так, я пам’ятаю — фотографії. Дякую вам, — сказав Джиммі й вимкнув мобілку. Потім подивився на Шона.</p>
    <p>— Це була похоронна контора Ріда, — промовив він. — Вони забрали тіло з офісу медичної експертизи й сказали, що я можу приїхати з її речами. — Він стенув плечима. — Сказали, що треба обговорити всі деталі церемонії і таке інше.</p>
    <p>Шон кивнув головою.</p>
    <p>— Ти взяв свого блокнота?</p>
    <p>Шон поляпав по кишені.</p>
    <p>— Він тут.</p>
    <p>Джиммі кілька разів ударив себе мобілкою по стегну.</p>
    <p>— Треба їхати до похоронної контори.</p>
    <p>— Чоловіче, у тебе такий вигляд, що тобі краще поспати.</p>
    <p>— Ні, зі мною все гаразд.</p>
    <p>— Окей.</p>
    <p>Коли Шон хотів проминути його, Джиммі сказав:</p>
    <p>— Я можу попросити тебе про одну послугу.</p>
    <p>Шон зупинився.</p>
    <p>— Авжеж.</p>
    <p>— Дейв, мабуть, скоро поїде, щоб забрати Майкла додому. Я не знаю, який в тебе розпорядок дня, але маю надію, ти зможеш скласти Аннабет компанію бодай на короткий час. Просто, щоб вона не залишалась сама. Селеста, імовірно, повернеться, тож тобі тут перебувати недовго. Розумієш, Вел та його брати повели дівчаток у кіно, і в хаті не буде нікого, а я знаю, що Аннабет не погодиться поїхати до похоронної контори, тому я подумав…</p>
    <p>— Гадаю, проблеми не буде. Я повинен зустрітися зі своїм сержантом, але офіційно наша зміна закінчилася дві години тому. Дозволь його попередити. Окей?</p>
    <p>— Буду тобі дуже вдячний.</p>
    <p>— Про що розмова? — Шон пішов у напрямку кухні, а тоді зупинився й оглянувся на Джиммі. — Власне кажучи, Джиме, я хочу запитати тебе про щось.</p>
    <p>— Запитуй, — сказав Джиммі, відразу приймаючи вигляд арештанта на допиті.</p>
    <p>Шон повернувся по коридору.</p>
    <p>— Нас двічі або тричі повідомили, що ти мав проблему з юнаком, про якого ти згадав сьогодні вранці, з Бренденом Гаррісом.</p>
    <p>Джиммі стенув плечима.</p>
    <p>— Ніякої проблеми. Просто він не подобається мені.</p>
    <p>— Чому?</p>
    <p>— Не знаю. — Джиммі поклав мобілку в свою передню кишеню. — Деякі люди просто справляють на тебе неприємне враження. З тобою такого не було?</p>
    <p>Шон підступив ближче й поклав руку на плече Джиммі.</p>
    <p>— Він зустрічався з Кейті, Джиме. Вони планували втекти.</p>
    <p>— Нісенітниця, — пробурчав Джиммі, не відриваючи погляду від підлоги.</p>
    <p>— Ми знайшли рекламні брошури Лас-Вегаса в її рюкзаку. Ми зробили кілька дзвінків і виявили замовлені на їхні прізвища квитки на літак. Бренден Гарріс це підтвердив.</p>
    <p>Джиммі скинув з плеча Шонову руку.</p>
    <p>— Це він убив мою дочку?</p>
    <p>— Ні.</p>
    <p>— Ти певен у цьому на сто відсотків?</p>
    <p>— Майже. Він бездоганно витримав кілька детекторів на брехню. До того ж він зовсім не схожий на вбивцю. Думаю, він щиро кохав твою дочку.</p>
    <p>— Прокляття, — сказав Джиммі.</p>
    <p>Шон прихилився до стіни й чекав, даючи Джиммі час переварити все це.</p>
    <p>— Вони хотіли втекти? — перегодом запитав Джиммі.</p>
    <p>— Так. Як розповів нам Бренден Гарріс та подруги Кейті, ти був настроєний категорично проти їхніх зустрічей. Я не можу зрозуміти чому. Хлопець не схожий на проблемного. Розумієш? Можливо, він надто стриманий, не знаю. Але він здався мені хлопцем дуже пристойним і навіть приємним. Не знаю, що й подумати…</p>
    <p>— Ти не знаєш, що й подумати? — коротко засміявся Джиммі. — Шоне, я щойно довідався, що моя дочка — а вона, як ти знаєш, померла — мала намір утекти від мене.</p>
    <p>— Я тебе розумію, — сказав Шон, знизивши голос майже до пошепту, сподіваючись, що так зробить і Джиммі, чоловік, якого відучора, коли вони зустрілися біля екрана відкритого кінотеатру для автомобілістів, він бачив лише в стані крайнього збудження. — Чоловіче, мені лише цікаво, чому ти так уперто не хотів, щоб твоя дочка зустрічалася з тим молодиком?</p>
    <p>Джиммі прихилився до стіни поруч із Шоном і кілька разів глибоко вдихнув, повільно випускаючи повітря.</p>
    <p>— Я знав його батька. Він мав кличку Правильний Рей.</p>
    <p>— Чому саме таку? Він був суддя?</p>
    <p>Джиммі похитав головою.</p>
    <p>— Тоді навколо було надто багато Реїв, розумієш? Рей Псих Бучек і Рей Недоумок Доріян, і Рей Байбак Лейн. Отож, кличка Правильний Рей прилипла до Рея Гарріса, бо всі інші звучні клички були вже розібрані. — Джиммі знизав плечима. — Хай там як, а той чоловік мені ніколи не подобався. Він покинув свою дружину, коли та була вагітна отим німим хлопцем, якого вона тепер має. Бренденові тоді було тільки шість років, от я й подумав, що яблуко від яблуні недалеко відкотиться, і не хотів, щоб він зустрічався з моєю дочкою.</p>
    <p>Шон кивнув головою, хоч і не купився на це пояснення. Коли Джиммі сказав, що він ніколи не любив цього хлопця, щось у його голосі наче тріснуло, а Шон свого часу чув чимало вигаданих історій і міг легко їх упізнати, хоч би як логічно вони звучали.</p>
    <p>— Це єдина причина? — запитав Шон.</p>
    <p>— Атож, — підтвердив Джиммі, відштовхнувся від стіни й вийшов у коридор.</p>
    <empty-line/>
    <p>— Гадаю, це непогана ідея, — сказав Вайті, коли стояв із Шоном поза будинком. — Побудь із родиною, може, довідаєшся про щось іще. До речі, що ти сказав Бойловій дружині?</p>
    <p>— Я сказав їй, що вона здалася мені наляканою.</p>
    <p>— Вона гарантує його алібі?</p>
    <p>Шон похитав головою.</p>
    <p>— Сказала, що вже спала, коли він повернувся.</p>
    <p>— Але тобі вона здалася наляканою?</p>
    <p>Шон подивився на вікна й, показуючи Вайті рукою й головою вгору по вулиці, пройшов із ним до рогу.</p>
    <p>— Вона чула, як ми балакали поблизу автомобіля.</p>
    <p>— Прокляття, — сказав Вайті. — Вона повідомить чоловіка, і той може втекти.</p>
    <p>— І куди ж він подасться? Він був єдина дитина в родині, його мати померла, прибутки має низькі, а друзів небагато. Навряд чи він зможе втекти з країни й оселитися десь в Уругваї.</p>
    <p>— Але купити собі авіаквиток він спроможний.</p>
    <p>— Сержанте, — сказав Шон, — у нас немає реальних доказів того, що цей чоловік винний.</p>
    <p>Вайті відступив на крок і подивився на Шона в світлі ліхтарної лампи, що нависала над ними.</p>
    <p>— Ти не хочеш вірити мені, суперкопе?</p>
    <p>— Я просто не бачу провини за цим чоловіком. По-перше, немає мотиву.</p>
    <p>— Дівайне, його алібі шите білими нитками. У його розповідях стільки дірок, що, якби вони були в човні, він давно пішов би на дно. Ти сказав, що його дружина налякана. Не обурена, а налякана.</p>
    <p>— Окей, тут я ладен погодитися. Вона явно щось приховує.</p>
    <p>— То ти думаєш, вона й справді спала, коли він повернувся додому?</p>
    <p>Шон бачив Дейва, коли вони були малими дітьми, бачив, як він сідає, плачучи, в невідомий автомобіль. Він бачив його темним і далеким на задньому сидінні, коли автомобіль завертав за ріг. Він хотів ударити рукою по стіні позад себе й прогнати видіння к бісу.</p>
    <p>— Ні. Гадаю, вона знає, коли він повернувся додому. А тепер, підслухавши нашу розмову, знає, що тієї ночі він був в «Останній краплі» і, можливо, тримаючи в голові всі ті події, що не стикуються між собою, намагається їх упорядкувати.</p>
    <p>— І ці неузгоджені шматки подій уселяють їй смертельний страх?</p>
    <p>— Можливо. Я не знаю. — Шон копнув носаком черевика камінь, що лежав під стіною будинку. — Я відчуваю…</p>
    <p>— Що?</p>
    <p>— Я відчуваю, ніби ми бачимо, як ці шматки подій б’ються один об один, але не стуляються. Мабуть, ми щось випускаємо з уваги.</p>
    <p>— Ти справді переконаний, що Бойл невинний?</p>
    <p>— Я не викидаю його з кола підозрюваних. Я міг би навіть заарештувати його, якби бодай на секунду міг уявити собі мотив.</p>
    <p>Вайті відступив назад і відірвав підбор від стовпа, в який він упирався. Він подивився на Шона так, як, бачив Шон, він дивився на свідка, коли боявся, що той не витримає в суді.</p>
    <p>— Окей, — сказав він. — Брак мотиву турбує мене також. Але не дуже, Шоне. Не дуже. Думаю, існує якась невідома причина, яка прив’язує його до цієї справи. Інакше якого біса він брехав би нам?!</p>
    <p>— Ет, облиш, — сказав Шон. — Так заведено. Люди брешуть нам, бо не брехати копам не годиться. А що ти скажеш про квартал, який оточує «Останню краплю»? Там уночі відбувається справжня торгівля. Торгують повіями, трансвеститами, онаністами — чим заманеться. Може, в машині у Дейва був якийсь темний суб’єкт, і він не хоче, щоб дружина знала. Можливо, він має коханку. Хто знає. Але все це не наближає його й на милю до вбивства Кейті Маркус.</p>
    <p>— Ніщо не наближає його до нього, крім букета брехні й мого відчуття, що цей тип нечистий.</p>
    <p>— Твого особистого відчуття, — промовив Шон.</p>
    <p>— Шоне, — сказав Вайті й став загинати пальці на своїх руках. — Цей чоловік збрехав нам про час, коли він покинув бар «Мак-Ґіллз». Збрехав, коли повернувся додому. Він був запаркований біля «Останньої краплі», коли жертва покинула бар. Він був у двох із тих барів, у яких була вона, але намагається це приховати. Він має розпухлий кулак і розповідає нісенітниці про те, як він його розбив. Він знав жертву, а ми вже з тобою погодилися, що підозрюваний також її знав. Нарешті він ідеально — до чортів — уписується в твій образ убивці-маніяка: білий, років тридцяти п’ятьох, майже безробітний, і, як ти мені розповів учора, він постраждав від сексуального насильства, коли був малим хлопцем. Ти смієшся з мене? З такими доказами цей мужик давно має сидіти у в’язниці.</p>
    <p>— Ти щойно згадав, що він був жертвою сексуального насильства, а проте Кетрін Маркус не було зґвалтовано. Ти сам собі суперечиш, сержанте.</p>
    <p>— Може, він просто пострибав на ній.</p>
    <p>— На сцені злочину ніде не знайдено чоловічого сімені.</p>
    <p>— Ішов дощ.</p>
    <p>— Дощу не було там, де знайдено її тіло. У невимушених убивствах на сексуальному ґрунті сліди сексуального виверження — неодмінна частина загальної картини. Так буває в дев’яноста дев’ятьох і дев’ятьох десятих відсотків випадків. А де вони в нашому випадку?</p>
    <p>Вайті опустив голову й постукав по ліхтарному стовпу долонями.</p>
    <p>— Ти був другом батька жертви й потенційного підозрюваного, коли ви були…</p>
    <p>— Ет, облиш…</p>
    <p>— …дітьми. Це компрометує тебе, не заперечуй. Це перешкоджає тобі бути об’єктивним.</p>
    <p>— Перешкоджає мені бути об’єктивним? — Шон понизив голос і притулив собі долоню до грудей. — Зрозумій, — сказав він. — У мене лиш інший погляд, ніж у тебе, на профіль підозрюваного. Я не кажу, що, якби ми знайшли більше доказів проти Дейва Бойла, аніж кілька непослідовностей, я не приєднався б до тебе, намагаючись його звинуватити. Ти знаєш про це. Але якщо ти підеш до прокурора з тим, що маєш тепер, то що він тобі скаже?</p>
    <p>Долоні Вайті трохи сильніше забарабанили по ліхтарному стовпу.</p>
    <p>— Я тебе запитую — що він тобі скаже?</p>
    <p>Вайті підняв руки над головою й широко позіхнув. Зустрівши Шонів погляд, він стомлено спохмурнів.</p>
    <p>— Твоє зауваження слушне. Але, — він підняв догори палець, — ти, паскудний добровільний адвокате, я збираюся знайти палицю, якою її бито, або пістолет чи якийсь закривавлений одяг. Не знаю, що саме, але щось я таки знайду. І коли я його знайду, я прижучу твого друга.</p>
    <p>— Він мені не друг, — сказав Шон. — Припустімо, ти маєш рацію. Тоді я розберуся в усьому швидше, ніж ти.</p>
    <p>Вайті відійшов від ліхтарного стовпа й підступив до Шона.</p>
    <p>— Не скомпрометуй себе цим, Дівайне. Бо тоді ти скомпрометуєш і мене, і я тебе поховаю. Переведу тебе в який-небудь закутень у Беркширі, й ти збиратимеш там радарну інформацію з допомогою клятого снігохода.</p>
    <p>Шон провів обома руками по обличчю та волоссю, намагаючись прогнати від себе виснаження.</p>
    <p>— Балістична експертиза, мабуть, уже готова, — сказав він.</p>
    <p>Вайті відступив від нього.</p>
    <p>— Саме туди я й хочу поїхати. Лабораторне опрацювання відбитків пальців теж, мабуть, уже в комп’ютері. Я їх перегляну, й, можливо, нам пощастить. Твоя мобілка з тобою?</p>
    <p>Шон поляпав по кишені.</p>
    <p>— Так.</p>
    <p>— Я зателефоную тобі згодом.</p>
    <p>Вайті відвернувся від Шона й побрався по Крешент до автомобіля. Шон відчув глибоке розчарування тим, що випробувальний період несподівано здався йому набагато тяжчим, аніж здавався сьогодні вранці.</p>
    <p>Він повернувся на Бакінгем, коли Джиммі й Дейв спускалися по сходах із Майклом.</p>
    <p>— Ви додому?</p>
    <p>Дейв зупинився.</p>
    <p>— Так. Повірити не можу, Селеста досі не повернулася з машиною.</p>
    <p>— Думаю, що з нею все гаразд, — сказав Шон.</p>
    <p>— О, так, — погодився Дейв. — Але мені доведеться повертатися додому пішки.</p>
    <p>Шон засміявся.</p>
    <p>— Лише п’ять кварталів?</p>
    <p>Дейв усміхнувся.</p>
    <p>— Майже шість, чоловіче, якщо ти порахуєш точно.</p>
    <p>— Ліпше рушайте, — сказав Шон, — поки залишається трохи світла. Тримайся, Майкле.</p>
    <p>— До побачення, — мовив Майкл.</p>
    <p>— Успіхів, — попрощався Дейв, і вони покинули Шона біля сходів.</p>
    <p>Дейвові кроки здалися йому трохи важкими від пива, випитого в будинку Джиммі. Шон подумав: Дейве, якщо ти це зробив, краще відмовся від алкоголю. Тобі знадобиться кожна клітина твого мозку, якщо ми з Вайті візьмемося за тебе. Кожна клята клітина.</p>
    <empty-line/>
    <p>Сонце вже сховалося за обрій, верховіття дерев у парку потемніли, а екран колишнього відкритого кінотеатру перетворився на чорну тінь. Край неба ще відсвічував, і В’язничний канал о цій порі ночі здававсь одягненим у сріблясті шати. Селеста сиділа в своєму автомобілі на стороні Шомута й дивилася вниз на канал і парк, на Іст-Бакінгем, що здіймався за ним, немов сміттєве звалище. Низину майже цілком укривав парк, опрічно стриміли тільки шпилі та виступали високі дахи. І на все це, бовваніючи віддалік, дивились зі своїх заасфальтованих і покручених височин будинки на Пагорбах.</p>
    <p>Селеста навіть не пам’ятала, як вона сюди приїхала. Вона передала сукню одному із синів Брюса Ріда, хлопцеві, одягненому в чорне, з такими гладенько поголеними щоками та молодими очима, що здавалося, він буде організатором студентського балу, а не похорону. Селеста покинула похоронний офіс, і останнє, що вона пам’ятала, як вона проїхала повз давно закритий металообробний завод Айзека, повз порожні будівлі завбільшки з ангари й уперлася бампером в іржаві палі, а її погляд прикипів до повільної течії каналу, яка плюскотіла об шлюзи гавані.</p>
    <p>Відразу по тому, як вона підслухала розмову двох полісменів про Дейвів автомобіль — їхній автомобіль, той самий, у якому вона тепер сиділа, — вона почула себе п’яною. Але не приємно п’яною, легкою і з солодким гудінням у голові. Ні, вона почувалася так, немов цілісіньку ніч пила якесь дешеве пійло, прийшла додому й забулася, відтак оговталася, хоч мозок іще був затуманений, язик розпухнув, у роті відчувався гіркий присмак отрути, а почуття отупіли, й вона неспроможна була зосередитися.</p>
    <p>— Ви налякані? — запитав її коп, і його слова так глибоко проникли їй під шкіру, що єдиним, на що вона здобулася, було войовниче заперечення: «Ні, я не налякана». Так ніби вона дитина. Ні, я не винна. Так, ти винна. Ні, не винна. Так, ти винна.</p>
    <p>Вона налякана. Вона нажахана. Страх перетворював її на пудинг.</p>
    <p>Вона з ним побалакає, вирішила Селеста. Зрештою він досі Дейв. Хороший батько. Чоловік, який ніколи не здіймав на неї руки й не виявляв схильності до насильства за всі ті роки, що вона знає його. Ні разу навіть не штурнув двері, не вдарив кулаком об стіну. Вона не сумнівалася, що зможе поговорити з ним.</p>
    <p>Вона запитає: Дейве, чию кров я відмивала з твого одягу?</p>
    <p>Дейве, запитає вона, що насправді сталося суботньої ночі?</p>
    <p>Ти можеш це мені сказати. Я твоя дружина. Ти можеш розповісти мені все.</p>
    <p>Ось що вона зробить. Вона поговорить із ним. Вона не має причин боятися його. Він Дейв. Вона кохає його, а він кохає її, і все це якось виясниться. Вона певна, що виясниться.</p>
    <p>А проте вона перебувала тут, на протилежному березі каналу, серед руїн колишнього металообробного заводу, що його недавно купив якийсь бізнесмен, який хотів збудувати тут паркувальний майданчик, якщо на протилежному березі річки збудують стадіон. Вона дивилася на парк, у якому було вбито Кейті Маркус. Вона чекала, поки їй хтось скаже, куди їй знову рухатися.</p>
    <empty-line/>
    <p>Джиммі сидів із Амброзом, сином Брюса Ріда, в офісі його батька, обговорюючи подробиці та шкодуючи, що розмовляє не з самим Брюсом, а з цим хлопцем, який, либонь, щойно закінчив коледж. Йому було б природніше грати в якусь гру на стадіоні, аніж готувати трупи для поховання, й Джиммі не міг собі уявити, як ці доглянуті білі руки доторкаються до мертвого тіла.</p>
    <p>Він назвав Амброзові дату народження Кейті й номер її страховки, а хлопець записав ці дані золотим пером у формуляр, пристебнутий до планшета, а потім лагідним голосом, що був копією батькового, запитав:</p>
    <p>— Гаразд, гаразд. А тепер, містере Маркус, скажіть мені, це буде традиційна католицька церемонія? Поминки, меса?</p>
    <p>— Так.</p>
    <p>— Тоді я пропоную поминки влаштувати в середу.</p>
    <p>Джиммі кивнув головою.</p>
    <p>— Ми вже зарезервували богослужбу в церкві на четвер, о дев’ятій ранку.</p>
    <p>— На дев’яту ранку, — повторив хлопець і записав цей час. — А ви вже вирішили, коли робитимете поминки?</p>
    <p>Джиммі сказав:</p>
    <p>— Ми зробимо їх двічі. Перші — між третьою та п’ятою годинами, другі — між сьомою і дев’ятою.</p>
    <p>— Сьомою і дев’ятою, — повторив хлопець, записуючи. — Я бачу, ви принесли фотографії. Добре. Добре.</p>
    <p>Джиммі подивився на фотографії в рамках, що лежали в нього на колінах: Кейті на своєму випускному вечорі. Кейті із сестрами на пляжі. Кейті з ним на відкритті «Ринкового котеджу», коли їй було вісім років. Кейті з Ів та Даяною. Кейті, Аннабет, Джиммі, Надін і Сара в «Шістьох прапорах».</p>
    <p>Він поклав стосик фотографій на стілець поруч із собою. У горлі йому запекло, але це відчуття зникло, коли він ковтнув.</p>
    <p>— А про квіти ви подумали? — запитав Амброз Рід.</p>
    <p>— Я замовив їх у Кнопфера сьогодні пополудні, — відповів Джиммі.</p>
    <p>— А оголошення?</p>
    <p>Він уперше зустрівся з поглядом хлопця.</p>
    <p>— Оголошення?</p>
    <p>— Так, — промовив хлопець і подивився на свій планшет. — Оголошення для газети. Ми можемо взяти його публікацію на себе, якщо ви дасте нам приблизний текст. Наприклад, оголосите, що ви волієте одержати гроші замість квітів або щось таке.</p>
    <p>Джиммі відвернув погляд від співчутливих очей хлопця й подивився на підлогу. Під ними, десь у підземеллі цього білого вікторіанського будинку, в кімнаті для бальзамування лежала Кейті. Вона лежатиме гола перед Брюсом Рідом, цим хлопцем та його двома братами, й вони митимуть її, доторкатимуться до неї, бальзамуватимуть її, щоб на певний час зберегти її від розкладання. Їхні холодні, наманікюрені руки ковзатимуть по її тілу. Вони відокремлять певні його частини. Вони братимуть її підборіддя великим і вказівним пальцями й обертатимуть його в різні боки. Вони розчісуватимуть їй волосся.</p>
    <p>Він думав про свою дитину, голу, виставлену, із втраченим кольором її тіла, уявляв собі, як вона лежить і чекає, коли до неї востаннє доторкатимуться ці чужі люди — обережно, мабуть, але з черствою, клінічною обережністю. А потім вони підкладуть їй під голову в труні атласну подушку і перевезуть її в кімнату загального огляду, з нерухомим, як у ляльки, обличчям і в її улюбленій синій сукні. На неї дивитимуться і над нею молитимуться, розмовлятимуть і сумуватимуть і зрештою закопають у землю. Її опустять у могилу, яку викопають для неї чоловіки, що не знали її, і Джиммі здалеку почув, як гупає по труні земля, ніби сам лежав у тій труні разом із нею.</p>
    <p>Вона лежатиме під шістьма футами землі, аж поки зрештою заросте травою. Вона вже ніколи не бачитиме, не відчуватиме, не чутиме ані запаху, ані звуків. Вона лежатиме там, можливо, тисячу років, не чуючи, як тупотять ноги людей, які відвідуватимуть її надгробок, не спроможна чути світ, який вона покинула, бо між нею і світом лежатиме шар землі.</p>
    <p>Я вб’ю його, Кейті. Я докладу всіх зусиль, щоб знайти його раніше, ніж поліція, і я його вб’ю. Я вкину його в набагато гіршу яму, аніж та, в якій лежатимеш ти. Я нікому не дозволю бальзамувати його тіло. Не дозволю плакати над ним. Я примушу його зникнути, ніби він ніколи й не існував. Так ніби його ім’я і все, чим він був, чи думав, що він є, існувало лише уві сні й зникло, перш ніж той чоловік, який бачив сон, прокинувся.</p>
    <p>Я знайду того, хто поклав тебе на той стіл унизу, я зведу його з світу. І близькі йому люди — якщо він їх має — не жалітимуть його так, як ми жаліємо Кейті. Бо вони ніколи не знатимуть, що з ним сталося.</p>
    <p>І не турбуйся дитино, чи твій тато спроможний зробити те, що він обіцяє. Тато на це спроможний. Ти ніколи цього не знала, але твій тато раніше вбивав. Тато робив те, що треба було робити. І він зробить це знову.</p>
    <p>Він обернувся до Брюсового сина, який не так давно почав працювати в цій сфері, щоб спокійно витримувати тривалі паузи.</p>
    <p>Джиммі сказав:</p>
    <p>— Я хотів би дати таке оголошення: «Померла Маркус Кетрін Хуаніта, улюблена дочка Джеймса й Маріти, прийомна дочка Аннабет і сестра Сари й Надін…»</p>
    <empty-line/>
    <p>Шон сидів на задньому ґанку з Аннабет Маркус, яка потроху ковтала з пляшки біле вино й курила сигарети менш як до половини, перш ніж гасила їх. Її обличчя освітлювала лампа, що горіла над ним. Сильне обличчя, воно завжди вражало, хоч, либонь, ніколи не було вродливим. Вона звикла, що на неї дивляться, як здогадувався Шон, хоча навряд чи розуміла, чому вона варта такої уваги. Вона дещо скидалася Шонові на матір Джиммі, але без виразу смирення й поразки. Скидалася й на його власну матір у її цілковитій стриманості, що не вимагала від неї великих зусиль. Саме цим була схожа й на Джиммі. Він бачив Аннабет Маркус жінкою веселою, але вона ніколи не здавалася йому легковажною.</p>
    <p>— Отже, — промовила вона до Шона, — що ви збираєтеся робити сьогодні ввечері, коли вас звільнять від обов’язку втішати мене?</p>
    <p>— Для мене це не обов’язок…</p>
    <p>Вона відмахнулася від нього рукою.</p>
    <p>— Дякую. Але що ви маєте намір робити?</p>
    <p>— Поїду зустрітися зі своєю матір’ю.</p>
    <p>— Справді?</p>
    <p>Він кивнув головою.</p>
    <p>— У неї сьогодні день народження. Поїду відсвяткую його з нею та зі старим.</p>
    <p>— Он як. А чи давно ви розлучилися?</p>
    <p>— А це видно?</p>
    <p>— Ви носите своє розлучення як костюм.</p>
    <p>— Он як. Я розлучився більш як рік тому.</p>
    <p>— Вона живе тут?</p>
    <p>— Уже ні. Вона мандрує.</p>
    <p>— Ви сказали це з гірким виразом. «Мандрує».</p>
    <p>— Справді?</p>
    <p>Він стенув плечима.</p>
    <p>Вона підняла руку.</p>
    <p>— Я ненавиджу себе за те, що з вами роблю — відвертаю свої думки від Кейті вашим коштом. Тому вам не треба відповідати на жодне з моїх запитань. Я особа доскіплива, а ви цікавий чоловік.</p>
    <p>Він усміхнувся.</p>
    <p>— Ні, я зовсім не цікавий. Насправді я дуже нудний, місіс Маркус. Заберіть у мене мою роботу, і я зникну.</p>
    <p>— Називайте мене просто Аннабет.</p>
    <p>— Гаразд.</p>
    <p>— Я не можу повірити, офіцере Дівайн, що ви чоловік нудний. Але знаєте, що найбільше мене дивує?</p>
    <p>— Що саме?</p>
    <p>Вона повернула свого стільця й подивилась на нього.</p>
    <p>— Ви не здаєтеся мені чоловіком, здатним надсилати фальшиві штрафи.</p>
    <p>— Чому?</p>
    <p>— Це здається дитячою витівкою, — сказала вона. — А ви не схожі на чоловіка, охочого грати в дитячі ігри.</p>
    <p>Шон стенув плечима. Досвід йому підказував, що кожен поводиться по-дитячому раніше чи пізніше. А надто в тих випадках, коли людина попадає в скрутну ситуацію, тоді дитячість допомагає знайти якусь раду.</p>
    <p>Минуло більш ніж рік, як він востаннє розмовляв із кимось про Лорен — не розмовляв ані з її батьками, ані з її випадковими друзями, ані з поліційним психологом, до якого наполегливо радив йому звернутися його командир, коли почув, що Лорен від нього пішла й це перестало бути новиною у відділку. Але тепер перед ним сиділа Аннабет, чужа людина, яка спізнала втрату, і він відчував, що вона переймається його втратою, намагаючись зрозуміти її або розділити чи щось подібне, тобто бажала знати, як уявляв собі Шон, що вона не самітна у своєму горі.</p>
    <p>— Моя дружина — театральний менеджер, — проказав він спокійним голосом. — Вона керує гастрольною трупою, розумієте? Торік вона показувала виставу «Володар танцю». Тепер готує до постанови, якщо не помиляюся, п’єсу «Анна здобуває собі рушницю». Ми були дивним подружжям. Тобто ми працювали в дуже різних галузях, цілком протилежних, як на мене.</p>
    <p>— Але ви кохали її, — сказала Аннабет.</p>
    <p>Він кивнув головою.</p>
    <p>— Авжеж, кохав. І кохаю досі. — Він набрав повні груди повітря, відхилився назад на своєму стільці й видихнув. — Отож чоловік, якому я надсилав штрафи, був…</p>
    <p>У горлі в Шона пересохло, він похитав головою, й раптом йому захотілося втекти геть із цього ґанку та з цього дому.</p>
    <p>— Він був вашим суперником? — запитала Аннабет, і її голос пролунав дуже делікатно.</p>
    <p>Шон дістав сигарету з пачки й закурив, кивнувши головою.</p>
    <p>— Ви знайшли правильне слово. Можна сказати й так. Суперник. У нас із дружиною були проблеми протягом певного часу. Ніхто з нас майже не бував удома, щось таке. І цей, як ви кажете, суперник став надто часто зустрічатися з нею.</p>
    <p>— І вам це дуже не сподобалося, — сказала Аннабет.</p>
    <p>Це було ствердження, не запитання.</p>
    <p>Шон обернув погляд у її напрямку.</p>
    <p>— А ви знаєте когось, кому б це сподобалося?</p>
    <p>Аннабет поглянула на нього жорстко, ніби натякаючи, що сарказм не личить йому або що тема їхньої розмови не терпить жартів.</p>
    <p>— Проте ви досі її кохаєте.</p>
    <p>— Аякже. Так, чорт забирай, гадаю, що й вона досі любить мене. — Він загасив свою сигарету. — Адже іноді телефонує мені. Телефонує, але не озивається.</p>
    <p>— Стривайте, вона…</p>
    <p>— Я знаю, — сказав він.</p>
    <p>— …телефонує вам і не каже жодного слова?</p>
    <p>— Атож. Це триває вже десь вісім місяців.</p>
    <p>Аннабет засміялася.</p>
    <p>— Не ображайтесь, але я досі не чула нічого кумеднішого.</p>
    <p>— Не заперечую. — Він подивився на муху, яка літала, доторкаючись до лампочки вгорі. — Сподіваюся, що одного з цих днів вона заговорить. І це мене гріє.</p>
    <p>Він почув, як з нього вихопився короткий сміх у нічній темряві, й це збентежило його. Якийсь час вони сиділи мовчки, курячи й слухаючи дзижчання мухи, яка робила свої карколомні польоти до світла.</p>
    <p>— Як її звуть? — запитала Аннабет. — Ви ще ні разу не назвали її ім’я.</p>
    <p>— Лорен, — промовив він. — Її звати Лорен.</p>
    <p>Протягом короткого часу її ім’я висіло в повітрі, як нитка павутини.</p>
    <p>— А ви кохали її з дитинства?</p>
    <p>— З першого курсу коледжу, — сказав Шон. — Власне, ми тоді були ще дітьми.</p>
    <p>Він пригадав листопадову грозу, коли вони вперше поцілувалися в під’їзді якогось будинку, пригадав, як її шкіра покривалася мурашками і як вони тремтіли.</p>
    <p>— Можливо, в цьому й проблема, — сказала Аннабет.</p>
    <p>Шон подивився на неї.</p>
    <p>— Що ми вже не діти?</p>
    <p>— Одне з вас принаймні.</p>
    <p>Шон не став уточнювати, хто саме з них.</p>
    <p>— Джиммі сказав мені, що Кейті хотіла втекти з Бренденом Гаррісом.</p>
    <p>Шон кивнув головою.</p>
    <p>— Хіба це не те саме, про що ми говоримо?</p>
    <p>Він обернувся на своєму стільці.</p>
    <p>— Про що?</p>
    <p>Вона випустила дим на порожні шворки для сушіння білизни.</p>
    <p>— Про дурні мрії, які ми маємо замолоду. Я хочу сказати, як Кейті й Бренден Гарріс збиралися жити в Лас-Вегасі? Як довго тривав би для них цей земний рай? Ну, помандрували б, повеселилися, але рано чи пізно до них дійшло б, що життя не триває щасливо після золотого надвечірнього сонця та після інших таких принад. Це тяжка праця. Особа, яку ти кохаєш, рідко відповідає твоїм сподіванням. Бо жодна людина не варта твого великого кохання, а може, не варта й того тягаря, який воно на тебе навалює. Ти почуватимеш себе приниженим, розчарованим, твою довіру буде зламано, й тяжкі дні настануть для тебе. Ти більше втратиш, аніж здобудеш. Зненавидиш кохану людину не меншою мірою, ніж ти покохав її. Але засукай свої рукави й працюй, бо що старший стаєш, то більшає твоя потреба в праці.</p>
    <p>— Аннабет, — несподівано кинув Шон, — вам хто-небудь казав, що ви жорстока жінка?</p>
    <p>Вона обернула голову до нього, очі в неї заплющилися, й замріяна усмішка з’явилася на її обличчі.</p>
    <p>— Весь час кажуть.</p>
    <empty-line/>
    <p>Бренден Гарріс увійшов цієї ночі до своєї кімнати й дістав із-під ліжка валізу. Він туго напакував її шортами та гавайськими сорочками, однією спортивною курткою та двома джинсами, але не взяв ані светрів, ані теплих штанів. Він поклав у валізу той одяг, який вони сподівалися носити в Лас-Вегасі, нічого зимового, бо вони з Кейті погодилися, що більше ніколи не дивитимуться крізь заморожені шибки й не відвідуватимуть ярмарки, де продаються теплі шкарпетки. Тому коли він відкрив свою валізу, то побачив блискучий набір пастельних і квіткових тканин, вибух літа.</p>
    <p>Отакими вони мали намір бути. Засмаглими й розслабленими, тіла не обтяжені важкими черевиками, пальтами або чиїмись сподіваннями. Вони питимуть трунки з екзотичними назвами зі склянок на коктейль і бавитимуть дні в готельних басейнах. Їхня шкіра пахнутиме сонцем і хлоркою. Вони кохатимуться в кімнаті, охолодженій кондиціонером, проте нагрітій сонцем, проміння якого проникатиме крізь штори, а коли ніч усе охолодить, вони вдягатимуться в свій найкращий одяг і гулятимуть по Стрипу. Він дивився на них наче здалеку, дивився з висоти кількох поверхів на двох закоханих, як вони йдуть у неоновому сяйві і яскраві вогні розцвічують червоним, жовтим і синім світлом темний гудрон вулиці. І тут вони йшли — Бренден і Кейті, — ліниво йшли по широкому бульвару, який здавався вужчим через високі будівлі обабіч, а з відчинених дверей казино долітали веселі голоси та передзвін монет.</p>
    <p>Куди ти хочеш зайти сьогодні, моя кохана?</p>
    <p>Обирай ти.</p>
    <p>Ні, обирай ти.</p>
    <p>Ні, право обирати я надаю тобі.</p>
    <p>Гаразд, що ти скажеш про це казино?</p>
    <p>Начебто гарне.</p>
    <p>Тоді ходімо.</p>
    <p>Я кохаю тебе, Брендене.</p>
    <p>Я також кохаю тебе, Кейті.</p>
    <p>І вони піднялися б по застелених килимом сходах між білими колонами в задимлений і наповнений звуками палац. Самі ще діти, вони зробили б це, як чоловік і дружина, що починають спільне життя, і Східний Бакінгем лишиться за мільйони миль позаду них і відступатиме на мільйон миль далі з кожним кроком, який вони ступатимуть по сходах.</p>
    <p>Ось як у них усе було б.</p>
    <p>Бренден сів долі. Йому треба було посидіти бодай секунду. Секунду або дві. Сівши, він високо підняв ноги й обхопив свої щиколотки, як малий хлопчик. Він трохи погойдався, опустивши підборіддя на груди й заплющивши очі, й відчув, що біль трохи втих. Його опанував спокій.</p>
    <p>А потім цей стан минув, і жах від того, що Кейті вже немає на землі — немає й ніколи вже не буде, — знову проник у його кров, яка захолоняла в жилах.</p>
    <p>У хаті був пістолет. Він належав батькові, й мати залишила його за рухливим карнизом над коморою, де батько завжди його тримав. Можна було залізти на полицю в коморі, простягти руку під стелю, обмацати там три закутні й відчути вагу пістолета в своїй руці. Далі треба було тільки обхопити його пальцями. Пістолет лежав там, відколи Бренден себе пам’ятав, і одним з його найяскравіших спогадів було, як він якось пізно ввечері виліз із ванної й побачив, що батько витяг руку з-під карниза в коморі. Бренден навіть діставав пістолет і показував його своєму другові Джеррі Дівенті, коли їм було по тринадцять років; Джеррі подивився на нього широко розкритими очима й сказав: «Поклади його назад, поклади назад». Пістолет був покритий пилюкою, адже з нього, либонь, ніколи не стріляли, й Бренден знав, що його треба почистити.</p>
    <p>Він зможе дістати пістолет сьогодні вночі. Піде до кав’ярні «Вищий світ», де полюбляє стовбичити Роман Фоллов, або до бару «Атлантичний автоклас», що належить Бобові О’Доннелу й звідки, як розповідала йому Кейті, він розпоряджався всім своїм бізнесом зі свого заднього офісу. Він зможе піти до одного з цих закладів — а найкраще до обох — і по черзі націлити батьків пістолет на ці обидві пики, по кілька разів спустити падлючий гачок, аж поки він клацатиме в порожній кімнаті, і вже ні Роман, ні Боббі ніколи не вб’ють жодної жінки.</p>
    <p>Він міг би це зробити. Невже не здужав би? У кіно так робили. Брюс Вілліс, якби хтось убив жінку, яку він кохав, не сидів би на підлозі, обіймаючи свої щиколотки й розгойдуючись, наче псих. Він негайно зарядив би пістолет. Хіба ні?</p>
    <p>Бренден уявив собі, як він прицілюється в обличчя Боббі і як той благає його:</p>
    <p>— Ні, Брендене, ні! Не стріляй, будь ласка!</p>
    <p>А Бренден холодно відповідає йому:</p>
    <p>— Будь ласка, мерзотнику, рушай у пекло.</p>
    <p>Потім він заплакав, і далі розгойдуючись та обіймаючи свої щиколотки, бо знав, що він не Брюс Вілліс, а Боббі О’Доннел — реальна особа, а не персонаж із кіно, і пістолет вимагає чищення, ретельного чищення, а він навіть не знає, чи є в нього кулі, не знає, як відкрити цей інструмент, а якби реально дійшло до пострілу, то чи не затремтіла б його рука? Чи не затремтіла б вона й не відстрибнула геть, як тремтів його кулак, коли він був малим хлопчиськом і знав, що відступити він не може, а треба битися? Життя — це не паскудне кіно. У ньому все відбувається не так, що добрий молодик має перемогти через дві години, а тому ти знаєш, що він переможе. Бренден небагато знав про себе, як про героя; йому лише дев’ятнадцять років, і ще ніхто не кидав йому такого виклику. Він не певен, що зможе увійти в офіс того бандита й вистрелити йому в обличчя. І це якщо офіс не буде замкнений і не буде тих сучих синів, які штовхаються навколо нього. Він не певен.</p>
    <p>Але йому бракувало Кейті. Бракувало її страшенно, і від того, що її немає поруч, і розуміння, що вона ніколи не буде поруч знову, зуби йому боліли так, що він відчував, він повинен зробити щось, що завгодно, якщо лише так він зможе бодай на одну кляту секунду вийти з цього стану, забути про своє жалюгідне життя.</p>
    <p>Окей, постановив він. Окей, завтра я почищу пістолет. Я лише почищу його й переконаюся, що він має кулі. Зроблю цю мализну. Я почищу пістолет.</p>
    <p>Рей увійшов до кімнати, не знявши роликів, спираючись на свою нову хокейну ключку, як на ціпок, пошкандибав до свого ліжка. Бренден швидко підвівся й витер зі щік сльози.</p>
    <p>Рей зняв ролики, подивився на брата й знаками запитав:</p>
    <p>«З тобою все гаразд?»</p>
    <p>— Ні, — відповів Бренден.</p>
    <p>«Я чимось можу допомогти тобі?»</p>
    <p>Бренден відповів:</p>
    <p>— Усе гаразд, Рею. Ти нічим допомогти мені не зможеш. Але хай тебе це не турбує.</p>
    <p>«Мама каже, що тобі краще».</p>
    <p>— Що?</p>
    <p>Рей повторив те, що сказав.</p>
    <p>— Он як, — сказав Бренден. — Звідки вона взяла?</p>
    <p>Руки Рея злетіли вгору.</p>
    <p>«Якби ти поїхав, мама дуже засмутилася б».</p>
    <p>— Вона звикла б.</p>
    <p>«Може, звикла б, а може, й ні».</p>
    <p>Бренден поглянув на брата, який сидів на ліжку, пильно дивлячись йому у вічі.</p>
    <p>— Не чіпляйся до мене, Рею. Гаразд? — Він нахилився до нього, думаючи про пістолет. — Я кохав її.</p>
    <p>Рей не відвертав від нього погляду, але його обличчя було непроникне, як гумова маска.</p>
    <p>— Ти знаєш, що це таке, Рею?</p>
    <p>Рей похитав головою.</p>
    <p>— Це так, ніби ти знаєш усі відповіді на тест у ту хвилину, коли сідаєш за парту. Так ніби знаєш, що з тобою все буде гаразд довіку. І ти не ходиш, а літаєш, бо почуваєш себе переможцем. — Він відвернувся від брата. — Ось що це таке.</p>
    <p>Рей постукав об спинку ліжка, щоб Бренден подивився на нього, а тоді знаками промовив: «Ти це відчуєш знову?»</p>
    <p>Бренден упав навколішки й наблизив своє обличчя до братового:</p>
    <p>— Ні, не відчую. Ти мене не розумієш? Таке зі мною вже не повториться.</p>
    <p>Рей поклав ноги на ліжко й уперся спиною в подушку. Бренденові стало соромно, але він був досі сердитий, бо ти завжди так почуваєшся з німими — вони можуть виставити тебе дурним за те, що ти багато базікаєш. Усе, що Рей хотів сказати, вилітало з нього лаконічно, як він і хотів. Він не знав, <emphasis>що</emphasis> означає підшукувати потрібні слова або спотикатися через них, бо твоя розмова вилітає з тебе швидше, аніж працює твій мозок.</p>
    <p>Бренден хотів розливати свої думки, хотів, щоб слова вилітали з його рота пристрасним потоком, щоб вони не конче були наділені сенсом, але цілком правдиво виражали його ставлення до Кейті. Щоб вони пояснювали, що кохана означала для нього й що він почував, коли притискався носом до її шиї на цьому ж таки ліжку, зачіпався одним зі своїх пальців за її палець або витирав морозиво з її підборіддя, або сидів поруч із нею в автомобілі й дивився, як напружувався її погляд, коли вона наближалася до перехрестя. Щоб вони пояснювали, з якою втіхою він дослухався до її розмови, до її сну, до її сопіння…</p>
    <p>Він хотів би виливати свої почуття годинами. Він хотів, щоби хтось його слухав і розумів, що мова існує не лише для того, щоб передавати ідеї або думки. Іноді потрібно передати все людське життя. І хоч ти знав, перш ніж розкривав рота, що зазнаєш невдачі, сама спроба означала для тебе найбільше. Спроба була всім, що ти мав.</p>
    <p>Звичайно ж, Рей не міг цього зрозуміти. Слова для Рея були миготінням пальців, вправними падіннями, злетами й посмиками руки. Рей не вмів марнувати слова. Спілкування не було для нього відносним. Ти говориш достоту те, що маєш на увазі, й на цьому твоє завдання закінчується. Розповідати про своє горе й розливати емоції перед братом із його незворушним білим обличчям Бренденові було б соромно. Це йому не допомогло б.</p>
    <p>Він подивився на свого скуленого на ліжку маленького брата, що дивився на нього перелякано, і простяг йому руку.</p>
    <p>— Пробач мені, — промовив Бренден і почув, як зламався його голос. — Пробач мені, Рею. Окей? Я не хотів образити тебе.</p>
    <p>Рей узяв його руку й підвівся.</p>
    <p>«То в нас усе окей?» — просигналив він, дивлячись на Брендена так, ніби готувався стрибнути в розчинене вікно, коли той розгнівається знову.</p>
    <p>«Усе окей, — просигналив йому Бренден у відповідь. — Усе буде добре».</p>
   </section>
   <section>
    <title>
     <p>20</p>
     <p>Коли вона повернеться додому</p>
    </title>
    <p>Шонові батьки жили на обгородженій території притулку Вінгейт, де стояли тиньковані двоспальні будиночки, за тридцять миль від міста. Кожні двадцять будиночків утворювали секцію, і кожна секція мала власний басейн і осередок відпочинку, де в суботу ввечері влаштовували танці. Понад цим комплексом тяглися невеличкі поля для гри в гольф у формі серпастого місяця, і від пізньої весни до ранньої осені на них дзижчали газонокосарки.</p>
    <p>Шонів батько не грав у гольф. Він давно вже вирішив, що це розвага для багатих людей і брати в ній участь означало б зрадити своє робітниче коріння. Мати Шона трохи намагалася грати, а потім покинула, бо боялася, що її товаришки сміються над її постаттю, її грубими черевиками та одягом.</p>
    <p>Жили вони тут спокійно, друзів майже не мали, хоча Шон знав, що батько заприятелював із низеньким ірландцем на ім’я Райлі, який теж жив у передмісті до того, як переселився у Вінгейт. Райлі, що також не бачив ніякої користі в гольфі, іноді складав батькові товариство, і вони йшли випити до бару «Круглий ґрунт» на протилежному боці Двадцять восьмої автостради. А Шонова мати, якій подобалося дбати про людей, часто бралася допомагати хворим сусідам. Вона возила їх до аптеки купувати призначені ліки або до лікаря, який виписував їм нові рецепти. Мати Шона, чий вік наближався до сімдесяти, почувалася молодою та енергійною, коли вирушала в ці подорожі. А що більшість людей, яким вона допомагала, були вдівцями або вдовами, то вона дивилася на своє та чоловікове здоров’я як на благословення, подароване їм із неба.</p>
    <p>— Вони самотні, — якось сказала вона Шонові, подивившись на своїх хворих друзів, — і хоч лікарі їм цього й не кажуть, помирають вони від самотності.</p>
    <p>Нерідко, коли він проминав будку охорони та в’їздив на головну дорогу, посмуговану через кожні десять ярдів жовтими обмежувачами швидкості, на яких торохтіли вісі його автомобіля, Шон майже бачив примарні вулиці, примарну місцевість і примарні життя людей, які раніше жили там, а тепер мешкають у Вінгейті. Бачив їхні помешкання з холодною водою і примітивні білі холодильники, покручені залізні протипожежні драбини, бачив, як галасливі діти шмигають між теперішніми обмазаними тиньком будиночками, вони гасали, наче в ранковому тумані, що клубочився за межами його периферійного бачення. Тоді в ньому виникало ірраціональне відчуття провини, провини сина, який спекався своїх батьків, оселивши їх у притулку. Це відчуття було ірраціональним, бо технічно Вінгейт не вважався притулком для людей, яким понад шістдесят років (хоч, по правді, Шон ніколи не бачив тут людей, які мали б менше, ніж шістдесят), і його батьки переїхали сюди винятково з власного бажання внаслідок своїх постійних скарг на місто, його гуркіт, злочинність та вуличні затори. Тому вони й перебралися жити сюди, де, як висловився батько, «ти можеш уночі гуляти, не озираючись через плече».</p>
    <p>І все-таки Шон почувався так, ніби їх зрадив, наче вони сподівалися, що він докладе більше зусиль, щоб утримати їх. Коли Шон побачив це місце, він побачив смерть або принаймні полустанок на дорозі до неї, і річ була не тільки в тому, що йому прикро було думати про своїх батьків тут — йому прикро було думати про себе тут або в якомусь такому місці. Він знав, що в нього дуже мало шансів закінчити своє життя деінде. Тим більше, що тепер він не мав ані дітей, ані дружини. Йому було тридцять шість років, і він уже подолав більшу частину шляху до Вінгейта, а друга промайне набагато швидше, ніж проминула перша.</p>
    <p>Мати погасила свічки на своєму торті, що стояв на маленькому столику в алькові між крихітною кухнею і просторішою вітальнею, і вони спокійно поїли під цокання дзиґарів на стіні й шум кондиціонера.</p>
    <p>Коли закінчили, батько підвівся.</p>
    <p>— Я помию посуд.</p>
    <p>— Ні, я помию.</p>
    <p>— Ти ліпше сядь.</p>
    <p>— Ні, дозволь мені.</p>
    <p>— Сядь, дівчино-імениннице.</p>
    <p>Мати сіла, всміхаючись, а батько зібрав порожні тарілки й поніс їх на кухню.</p>
    <p>— Обережно з крихтами, — промовила мати.</p>
    <p>— Я обережний.</p>
    <p>— Якщо ти не змиєш їх усі в зливальницю, у нас знову заведуться мурахи.</p>
    <p>— У нас була одна мурашка. Однісінька.</p>
    <p>— У нас їх більше, — повернулась мати до Шона.</p>
    <p>— Більше їх було півроку тому, — кинув батько під шум води.</p>
    <p>— А миші?</p>
    <p>— Мишей у нас ніколи не було.</p>
    <p>— А в місіс Фейнголд були. Аж двоє. Їй довелося ставити пастки.</p>
    <p>— У нас немає мишей.</p>
    <p>— Це тому, що я дбаю, аби ти не лишав крихти в зливальниці.</p>
    <p>— Господи, — сказав батько.</p>
    <p>Мати цмулила свій чай і дивилася поверх філіжанки на Шона.</p>
    <p>— Я зробила вирізку для Лорен, — промовила вона, знов поставивши філіжанку на блюдце. — Зараз знайду, куди я її поклала.</p>
    <p>Шонова мати завжди робила вирізки з газет і віддавала їх йому під час його візитів. Або надсилала їх поштою, пачками по дев’ять або десять. Шон розкривав конверт і бачив їх акуратно складеними в стосик, ніби нагадування йому, як давно був його останній візит. Вирізки відрізнялись за темою, але завжди стосувалися домашнього господарства або способів зберегти здоров’я. Цікавили її також методи уникнути пожежі в сушарнях і як не дати згоріти морозильникам; аргументи «за» і «проти» складання заповітів; як уберегтися від кишенькових злодіїв, коли перебуваєте у відпустці; як чоловікам уникнути стресу на важкій роботі (піші прогулянки — й ви проживете сто років!). Так мати виражала йому свою любов, Шон це знав. Так колись вона застібала йому всі ґудзики або обмотувала шию шарфом, коли він готувався йти до школи січневого ранку. Шон і досі всміхався, коли думав про вирізку, яку одержав поштою за два дні до того, як його покинула Лорен, — «Як вилікувати безпліддя». Батьки ніколи не розуміли, що безпліддя Шона та Лорен було результатом їхнього вибору, бо вони вважали, хоч і ніколи цього не обговорювали, що батьки з них будуть жахливі.</p>
    <p>Коли нарешті Лорен завагітніла, вони приховали це від батьків, бо не знали, чи Лорен захоче народити дитину — їхній шлюб тріщав по всіх швах. Шон довідався, що в неї роман з актором, і почав допитуватися в неї: «Чия це дитина, Лорен?», а Лорен відповідала йому: «А ти зроби тест на батьківство, якщо ти такий стривожений».</p>
    <p>Вони уникали обіду з його батьками, перепрошували, що буцім їх немає вдома, коли ті приїздили до міста. Шон боявся, що його мозок розвалиться від страху, що дитина не його й що він її не любитиме.</p>
    <p>Коли Лорен пішла, мати стала пояснювати її відсутність тим, що їй «треба розібратися в собі», а вирізки тепер стали надходити не для нього, а для Лорен, так ніби одного дня вони мали наповнити скриньку вщерть, і тоді вони з Лорен зустрінуться хоч би для того, щоб дати лад у тій скриньці.</p>
    <p>— Ти давно розмовляв із нею? — запитав із кухні Шонів батько. Його обличчя було приховане за зеленавою перебіркою.</p>
    <p>— З Лорен?</p>
    <p>— З нею.</p>
    <p>— А з ким же ще? — весело докинула мати, риючись у комоді.</p>
    <p>— Вона мені телефонує, але не каже нічого.</p>
    <p>— Може, вона хоче лише трохи побазікати, бо…</p>
    <p>— Ні, тату. Я хочу сказати, що вона не говорить. Зовсім не говорить.</p>
    <p>— Тобто мовчить?</p>
    <p>— Еге.</p>
    <p>— Тоді звідки ти знаєш, що це вона?</p>
    <p>— Знаю.</p>
    <p>— Але як?</p>
    <p>— Господи, — сказав Шон. — Я чую її дихання. Ти задоволений?</p>
    <p>— Як дивно, — сказала мати. — А ти щось говориш, Шоне?</p>
    <p>— Дуже мало. Усе менше й менше.</p>
    <p>— Принаймні ви якось спілкуєтеся, — сказала мати й поклала перед ним останню вирізку. — Скажи їй, що мені здається, це її зацікавить. — Вона сіла й розгладила складку на скатертині обома долонями. — Коли вона повернеться додому, — промовила вона, дивлячись на складку, що вирівнялася під її долонями. — Коли вона повернеться додому, — повторила мати голосом, який зашелестів, мов шепіт черниці, переконаної в тому, що всі речі в світі впорядковані до решти.</p>
    <empty-line/>
    <p>— Дейв Бойл, — сказав Шон батькові через годину, коли вони сиділи за одним із високих столів у «Круглому ґрунті». — Пам’ятаєш, як його забрали перед нашим будинком?</p>
    <p>Батько спохмурнів, а потім зосередив свою увагу на тому, щоб налити пива в свій покритий памороззю кухоль. Коли піна піднялася до краю кухля, а наливане пиво перетворилося зі струменя на окремі краплі, батько промовив:</p>
    <p>— Ти хіба не подивився, що про це писали в старих газетах?</p>
    <p>— Ну, знаєш…</p>
    <p>— Чому ти запитуєш у мене? Прокляття! Це було на телебаченні.</p>
    <p>— Але не тоді, коли його викрадача схопили, — сказав Шон, сподіваючись, що тепер батько не допитуватиметься, чому він звернувся до нього з цим запитанням, адже Шон не міг на нього відповісти.</p>
    <p>Либонь, йому хотілося помістити батька в контекст тієї події, допомогти йому побачити себе там так, як старі газети й протоколи закритих справ побачити не могли. І, може, йому хотілося побалакати з батьком про щось більше, аніж просто про денні новини, проникнути в суть подій глибше.</p>
    <p>Іноді Шонові здавалося, що вони з батьком колись розмовляли про це більше, аніж просто під час обговорення якихось випадкових речей (зрештою як було це в них із Лорен), але Шон анічогісінько з того не пам’ятав. У тому тумані, яким були огорнуті його спогади про дитинство, він боявся, що вигадав ті інтимні хвилини спілкування з батьком, які протягом років досягли міфічного статусу, хоча насправді їх ніколи не було.</p>
    <p>Його батько був чоловік мовчанок і напівмовчанок, які тяжіли до порожнечі, й Шон провів більшу частину свого життя, намагаючись з’ясувати, що означали ті мовчанки, заповнюючи таким чином пустоти, які лишалися в кільватері його спогадів, намагаючись угадати, що ж хотів сказати батько. А останнім часом Шон запитував себе, чи закінчував він сам речення так, як йому хотілося, чи, може, він також був створінням мовчанок, мовчанок, які він бачив також у Лорен і яким не зумів дати раду, аж поки мовчанка залишилася єдиною ознакою дружини. Мовчанка й тихий дзвін в ефірі, коли вона телефонувала.</p>
    <p>— Чому ти хочеш повернутися в той час? — зрештою запитав батько.</p>
    <p>— Ти знаєш, що дочку Джиммі Маркуса вбито?</p>
    <p>Батько подивився на нього.</p>
    <p>— Ти про ту дівчину у В’язничному парку?</p>
    <p>Шон кивнув головою.</p>
    <p>— Я бачив її прізвище, — сказав батько, — думав, може, вона йому родичка, але дочка?</p>
    <p>— Атож, дочка.</p>
    <p>— Він твого віку. І в нього була дев’ятнадцятирічна дочка?</p>
    <p>— Вона народилася, коли йому було, якщо не помиляюся, сімнадцять років, за два роки до того, коли його засадили в «Оленячий острів».</p>
    <p>— О, Господи, — сказав батько. — Бідолаха. Його старий досі у в’язниці?</p>
    <p>— Він помер, тату.</p>
    <p>Шон побачив, що його відповідь засмутила батька, знову перенісши його на кухню на Ґеннон-стрит, коли вони з батьком Джиммі цмулили пиво, а їхні сини гралися на задньому подвір’ї, і їхній регіт вибухав у повітрі.</p>
    <p>— Прокляття, — сказав батько. — Він принаймні помер на волі?</p>
    <p>Шон хотів збрехати, але й сам не помітив, як похитав головою.</p>
    <p>— У в’язниці. У Волполі. Від цирозу.</p>
    <p>— Коли?</p>
    <p>— Через короткий час по тому, як ви переселилися сюди. Шість років тому, а може, сім.</p>
    <p>Губи батька мовчки повторили слово «сім». Він ковтнув іще пива, й темні старечі плями на тильному боці його долонь стали ще помітнішими під жовтим світлом, яке падало на них згори.</p>
    <p>— Так легко забути, скільки минуло років. Плутаєшся в часі.</p>
    <p>— Пробач, тату.</p>
    <p>Його батько скорчив гримасу. Так він завжди відповідав на вислови співчуття або компліменти.</p>
    <p>— За що ти просиш пробачення? Ти ж цього не робив. Нехай йому чорт, про що думав Тім, коли порішив Сонні Тодда?</p>
    <p>— За партією в більярд. Еге?</p>
    <p>Батько стенув плечима.</p>
    <p>— Вони були обидва п’яні. Хіба хтось знає більше? Напилися. Обидва мали широкий рот і поганий характер. У Тіма характер був набагато гірший, ніж у Сонні Тодда. — Батько ковтнув іще пива. — Але який стосунок має викрадення Дейва Бойла до вбивства тієї дівчини? Як ти кажеш, її звуть? Кетрін? Кетрін Маркус?</p>
    <p>— Еге.</p>
    <p>— То що спільного між цими двома подіями?</p>
    <p>— Я не сказав, що вони якось пов’язані.</p>
    <p>— Але ти не сказав, що вони не пов’язані.</p>
    <p>Шон усміхнувся всупереч собі. Узяти будь-якого гангстера, який, намагаючись вижити, вивчив закони так, що знається на них краще від більшості суддів, а Шон його обламає. Та коли йдеться про цих старих дідів, цих твердих, як ніготь, недовірливих диваків із батькового покоління, які пишаються своєю гордістю й не мають анінайменшої пошани до влади, то ви можете допитувати їх усю ніч, і вони не скажуть вам нічого. Уранці ти будеш на тому самому місці з тими самими запитаннями, на які ти не дістав відповіді.</p>
    <p>— Не думаймо поки що про зв’язок, тату.</p>
    <p>— Чому?</p>
    <p>Шон підняв руку.</p>
    <p>— Окей? Просто зроби мені приємність.</p>
    <p>— О, безперечно, це й допомагає мені жити на світі, відчуття, що я зможу зробити послугу власному синові.</p>
    <p>Шон відчув, як його пальці стислися навколо ручки його скляного кухля.</p>
    <p>— Я переглянув папку зі справою, в якій ідеться про викрадення Дейва. Полісмен, який її досліджував, помер. Ніхто більше про цю справу не пам’ятає, і вона досі вважається нерозв’язаною.</p>
    <p>— Справді?</p>
    <p>— Справді. Я пам’ятаю, як ти увійшов до моєї кімнати десь через рік після того, як Дейв повернувся додому, й сказав: «Справі кінець. Вони заарештували тих типів».</p>
    <p>Батько стенув плечима.</p>
    <p>— Вони заарештували одного з них.</p>
    <p>— А чому тоді…</p>
    <p>— Це сталося в Олбені, — додав батько. — Я бачив фотографію в газеті. Суб’єкт признався, що вчинив двійко правопорушень у Нью-Йорку й ще кілька в Массачусетсі та Вермонті. Він повісився в своїй камері, перш ніж почав розповідати подробиці. Але я пам’ятаю обличчя того суб’єкта зі скетча, що його коп намалював на нашій кухні.</p>
    <p>— Ти певен?</p>
    <p>Батько кивнув головою.</p>
    <p>— На всі сто відсотків. Детектив, що вів розслідування, — його прізвище було…</p>
    <p>— Флінн, — сказав Шон.</p>
    <p>Батько кивнув головою.</p>
    <p>— Майк Флінн, правильно. Я трохи перебував із ним у контакті, тож зателефонував йому після того, як побачив знімок у газеті, й він сказав так, це той самий тип. Дейв також його впізнав.</p>
    <p>— Який?</p>
    <p>— Чого?</p>
    <p>— Який тип?</p>
    <p>— О, як ви їх описували? Засмальцьований тип, який здавався сонним.</p>
    <p>Дитячі слова Шона звучали дивно, вилітаючи з батькового рота через стіл у його напрямку.</p>
    <p>— Пасажир.</p>
    <p>— Угу.</p>
    <p>— А його партнер? — запитав Шон.</p>
    <p>Батько похитав головою.</p>
    <p>— Загинув в автомобільній аварії. Чи так принаймні сказав другий. Наскільки мені відомо. Але я не вельми довіряю тому, що знаю. Прокляття, ти мав сказати мені, що Тім Маркус помер.</p>
    <p>Шон випив те, що лишилося в його кухлі, й показав на порожній батьків кухоль.</p>
    <p>— Ще один?</p>
    <p>Батько метнув оком на свій кухоль.</p>
    <p>— Якого чорта запитуєш? Авжеж.</p>
    <p>Коли Шон повернувся з бару зі свіжим пивом, батько дивився передачу «Небезпека!», яку демонстрували з вимкненим звуком на телевізійному екрані над баром. Шон сів, і батько запитав: «Хто такий Роберт Оппенгаймер?», звертаючись до екрана.</p>
    <p>— Ти ж не чув звуку, — сказав Шон. — То як знаєш, що вимовляєш його правильно?</p>
    <p>— Бо знаю, — відповів батько й налив пива у келих, спохмурнівши через дурість Шонового запитання. — Твої хлопці це часто роблять. Я їх ніколи не розумів.</p>
    <p>— Що роблять? Які хлопці?</p>
    <p>Його батько помахав на нього пивним кухлем.</p>
    <p>— Хлопці твого віку. Ви ставите безліч запитань, не думаючи, що відповідь стане очевидною, якщо трохи поміркуєте.</p>
    <p>— Он як, — сказав Шон. — Я тебе зрозумів.</p>
    <p>— Як і історія з Дейвом Бойлом, — сказав батько. — Яке має значення те, що сталося з Дейвом двадцять п’ять років тому? Ти знаєш, що тоді сталося. Він зник на чотири дні з двома ґвалтівниками дітей. Сталося те, що й мало статися. Але ти знову намагаєшся розкопати цю історію, тому що… — Батько хильнув порцію пива. — Прокляття, я не знаю, навіщо це тобі.</p>
    <p>Батько розгублено всміхнувся до нього, і Шон відповів тією ж усмішкою.</p>
    <p>— Послухай-но, тату.</p>
    <p>— Слухаю.</p>
    <p>— Ти станеш мене запевняти, що нічого не сталося в твоєму минулому, чого б ти часто не прокручував у своїй голові?</p>
    <p>Батько зітхнув.</p>
    <p>— Та не в цьому річ.</p>
    <p>— Якраз у цьому.</p>
    <p>— Ні, не в цьому. Але всяке паскудство стається з кожним, Шоне. З кожним. І все ваше покоління чомусь воліє в ньому колупатися. Ви просто не можете лишити його, як воно було. Ти маєш докази, що Дейв причетний до смерті Кетрін Маркус?</p>
    <p>Шон засміявся. Старий удався до обхідного маневру, розпочавши із Шоном дискусію про його покоління, тоді як хотів лише знати, чи Дейв причетний до загибелі Кейті.</p>
    <p>— Скажімо так, є кілька обставин, що ставлять Дейва в таке становище, яке примушує нас тримати його під пильним наглядом.</p>
    <p>— Ти називаєш це відповіддю?</p>
    <p>— А ти називаєш це запитанням?</p>
    <p>Тоді на батьковому обличчі спалахнула його осяйна усмішка, яка зробила його молодшим років на п’ятнадцять, і Шон пригадав, як ця усмішка освітлювала весь дім, коли він був юний.</p>
    <p>— Тож ти підкопувався під мене, розпитуючи про Дейва, бо міркуєш, чи не перетворило його те, що ті бандити зробили з ним, на чоловіка, спроможного вбити молоду дівчину.</p>
    <p>Шон стенув плечима.</p>
    <p>— Щось таке.</p>
    <p>Батько на мить замислився, перебираючи горішки в мисці, яка стояла між ними, й випив ще трохи пива.</p>
    <p>— Я так не думаю.</p>
    <p>Шон фиркнув.</p>
    <p>— Ти його так добре знаєш?</p>
    <p>— Ні. Але я пам’ятаю його малим. Він не мав у собі цієї риси характеру.</p>
    <p>— Багато чудових дітей стають невпізнаваними, коли виростають.</p>
    <p>Батько підняв брови й подивився на Шона.</p>
    <p>— Ти хочеш прочитати мені лекцію про те, якою є людська природа?</p>
    <p>Шон похитав головою.</p>
    <p>— Я працюю в поліції.</p>
    <p>Батько відхилився назад на стільці й подивився на Шона з натягнутою усмішкою, що тремтіла в кутиках його рота.</p>
    <p>— Ну ж бо, повчи мене.</p>
    <p>Шон відчув, як обличчя його трохи почервоніло.</p>
    <p>— Ти не думай, я лише…</p>
    <p>— Будь ласка.</p>
    <p>Шон відчув себе йолопом. Можна було тільки дивуватись, як швидко його батько вмів це робити — показати, що звичайні для всіх сторонніх людей зауваження він сприймає як слова малого Шона, який намагається показати себе дорослим.</p>
    <p>— Дай мені трохи довіри. Думаю, я трохи знаю про людей і злочини. Зрештою, це моя робота.</p>
    <p>— Тож, ти думаєш, Дейв спроможний убити дівчину, якій дев’ятнадцять років, так, Шоне? Дейв, який колись грався з тобою на нашому задньому подвір’ї. Цей хлопчик.</p>
    <p>— Я думаю, кожен спроможний на будь-який вчинок.</p>
    <p>— Тож і я міг зробити це. — Батько поклав руку собі на груди. — Або твоя мати.</p>
    <p>— Ні.</p>
    <p>— Краще перевір наші алібі.</p>
    <p>— Я цього не казав. О, Господи!</p>
    <p>— Ти казав. Ти сказав, що кожен спроможний на що завгодно.</p>
    <p>— У розумних межах.</p>
    <p>— О, — голосно сказав батько. — Цієї частини я не чув.</p>
    <p>Він знову це витворяв — зав’язував Шона у вузли, грався з ним, як Шон грався з підозрюваними під час своїх допитів. Не дивина, що Шон був таким майстром розслідування. Він навчився цього від справжнього майстра.</p>
    <p>Якусь мить вони сиділи мовчки, а потім батько сказав:</p>
    <p>— А може, ти й маєш слушність.</p>
    <p>Шон подивився на нього й трохи зачекав.</p>
    <p>— Можливо, Дейв і міг зробити те, що ти хочеш йому накинути. Не знаю. Я пам’ятаю малого хлопця. Я не знаю дорослого чоловіка.</p>
    <p>Тоді Шон спробував побачити себе батьковими очима. Цікаво, чи думав батько те саме, дивлячись на сина, — я знав хлопчика, а це дорослий чоловік? Мабуть, важко робити інакше.</p>
    <p>Він пригадав, як його дядьки говорили про його батька, найменшого сина з дванадцятьох дітей у родині, яка емігрувала з Ірландії, коли його батькові було п’ять років. «Забіяка Білл», «шибеник» — так називали вони Білла Дівайна ще до того, як народився Шон. Лише тепер Шон міг почути у зверхніх голосах своїх дядьків ту поблажливість, яку старше покоління завжди відчуває до молодшого, адже більшість Шонових дядьків були старші за свого малого брата років на дванадцять чи п’ятнадцять.</p>
    <p>Усі вони вже померли. Усі одинадцять батькових братів і сестер. А найменший з них уже досяг сімдесяти п’ятьох років, і його запхали за місто до гольфових кортів, яких він терпіти не може. Він останній з тих, хто залишився, а проте досі наймолодший і такий, хто не терпить найменшої поблажливості ні від кого, а надто від свого сина. Він був ладен відгородитися від усього світу, якби йому довелося, аби не терпіти цього навіть у найменш помітних проявах. Бо всі, хто мав право поводитися з ним так, давно лежать у землі.</p>
    <p>Батько подивився на Шонове пиво й кинув кілька монеток на стіл — чайові.</p>
    <p>— Ну, ти готовий? — запитав він.</p>
    <empty-line/>
    <p>Вони знову перетнули Двадцять восьму автостраду й вийшли на під’їзну дорогу з її жовтими обмежувачами швидкості й душем для машин.</p>
    <p>— Ти знаєш, що любить твоя мати?</p>
    <p>— Що?</p>
    <p>— Одержувати листи від тебе. Коли іноді ти надсилаєш поштівку, хай і без якоїсь причини. Вона каже, що ти пишеш кумедні листівки, й твій стиль письма їй подобається. Вона зберігає їх у спальні, в шухляді. Там лежать ще ті, які ти надсилав їй із коледжу.</p>
    <p>— Ага.</p>
    <p>— Хоч вряди-годи, розумієш? Кидай їх до поштової скриньки.</p>
    <p>— Гаразд.</p>
    <p>Вони дійшли до Шонового автомобіля й подивилися на темні вікна батьківського будиночка.</p>
    <p>— Вона вже лягла? — запитав Шон.</p>
    <p>Батько кивнув головою.</p>
    <p>— Вона вранці повезе місіс Куґлен на фізіотерапію. — Батько подав Шонові руку. — Ми були раді побачити тебе.</p>
    <p>— А я вас.</p>
    <p>— Вона повернеться?</p>
    <p>Шонові не треба було запитувати, хто це «вона».</p>
    <p>— Не знаю. Справді, не знаю.</p>
    <p>Батько дивився на нього під слабким жовтим світлом вуличного ліхтаря, що горіло над ним, і Шон побачив, що батькові прикро знати, що син страждає, знати, що його покинуто, скривджено, що це утворило порожнечу в його душі й що втраченого йому не пощастить повернути.</p>
    <p>— Вигляд у тебе непоганий, — сказав батько. — Схоже, ти дбаєш про себе. Ти не випиваєш, не зловживаєш спиртним?</p>
    <p>Шон похитав головою.</p>
    <p>— Я просто багато працюю.</p>
    <p>— Робота — це добре, — сказав батько.</p>
    <p>— Еге ж, — підтвердив Шон і відчув, як гіркий клубок підіймається йому в горлі.</p>
    <p>— Отже…</p>
    <p>— Отже…</p>
    <p>Батько поклав руку йому на плече.</p>
    <p>— Тоді гаразд. Не забувай навідувати матір у неділю, — сказав він і покинув Шона коло автомобіля, рушивши до передніх дверей ходою чоловіка, на двадцять років молодшого.</p>
    <p>— Бережи себе, — мовив Шон, і батько ствердно підняв руку.</p>
    <p>Шон використав дистанційний ключ, щоб відімкнути машину, й уже був узявся за ручку дверей, коли батько його покликав:</p>
    <p>— Гей.</p>
    <p>— Що, тату?</p>
    <p>Він глянув назад і побачив, що батько стоїть біля передніх дверей — його верхня частина чітко вирізнялася в м’яких сутінках.</p>
    <p>— Ти добре вчинив, що не сів тоді в автомобіль. Пам’ятай про це.</p>
    <p>Шон прихилився до свого автомобіля, поклавши долоні на дах, і спробував роздивитися батькове обличчя в темряві.</p>
    <p>— Ми повинні були б захистити й Дейва.</p>
    <p>— Ви були дітьми, — сказав батько. — Ви не знали, до чого це призведе. А якби й знали…</p>
    <p>Шон обміркував ці слова. Він побарабанив пальцями по капоту й ще раз спробував роздивитися в темряві батькове обличчя.</p>
    <p>— Я й сам собі це кажу.</p>
    <p>— Що?</p>
    <p>Він знизав плечима.</p>
    <p>— Я думаю, ми все ж таки мали знати. Якимсь чином. Ти як думаєш?</p>
    <p>Протягом довгої хвилини ніхто з них не озивався, і Шон чув, як цвірчать коники та шумлять поливалки моріжків.</p>
    <p>— Добраніч, Шоне, — промовив батько, перекриваючи шум.</p>
    <p>— Добраніч, — відповів Шон і почекав, поки батько увійде в хату, а тоді сів в автомобіль і рушив додому.</p>
   </section>
   <section>
    <title>
     <p>21</p>
     <p>Гобліни</p>
    </title>
    <p>Дейв був у вітальні, коли Селеста повернулася додому. Він сидів на кутку потрісканої обтягнутої шкірою кушетки. Поруч із підлокітником стояла купка порожніх бляшанок з-під пива, а в руці Дейв тримав непочату. На коліні в нього лежав пульт управління телевізором. Він дивився кінофільм, де всі персонажі, схоже, верещали.</p>
    <p>Селеста скинула в холі пальто й помітила, як світлові полиски раптово зникли з Дейвового обличчя. Потому крики в телевізорі подужчали, прибираючи панічного відтінку. Цей галас супроводжувався звуковими ефектами: ламалися столи, й неначе шматувалося людське тіло.</p>
    <p>— Що ти дивишся? — запитала вона.</p>
    <p>— Фільм про вампірів, — проказав Дейв, не відриваючи погляду від екрана, і підніс до губів кухоль із пивом. — Головний вампір убиває всіх на вечірці, яку влаштували мисливці на вампірів. Вони виконують завдання Ватикану.</p>
    <p>— Хто?</p>
    <p>— Мисливці на вампірів. О, прокляття, — сказав Дейв. — Та ж він просто відірвав у тієї жінки голову.</p>
    <p>Селеста увійшла до вітальні й подивилася на екран. Там чоловік у чорному одязі перелетів через кімнату, схопив нажахану жінку за обличчя й відірвав їй голову.</p>
    <p>— Господи, Дейве.</p>
    <p>— Ні, це круто, бо тепер Джеймс Вудс буде розлючений.</p>
    <p>— Хто такий Джеймс Вудс?</p>
    <p>— Головний мисливець на вампірів. Хлоп’яга-відчайдух.</p>
    <p>Тепер вона його побачила — Джеймса Вудса в шкіряній куртці й тугих джинсах. Він схопив щось подібне до арбалета й приціливсь у вампіра. Але вампір був надто моторний. Він лупцював Джеймса, наче муху, переслідуючи його по кімнаті. А тоді до кімнати забіг ще один чоловік і вистрелив у вампіра з автоматичного пістолета. Завдати шкоди вампірові вони не могли, а проте пробігли повз нього, наче він несподівано втратив зір.</p>
    <p>— Це Болдвінів брат? — запитала Селеста.</p>
    <p>Вона сиділа на підлокітнику кушетки там, де він з’єднується зі спинкою, прихиливши голову до стіни.</p>
    <p>— Мабуть, так.</p>
    <p>— Який?</p>
    <p>— Не знаю. Я заплутався.</p>
    <p>Селеста дивилась, як вони бігли через кімнату в мотелі, де лежало стільки трупів, що, як на неї, вони просто не могли поміститися в такій маленькій кімнаті. Коли ж озвався Дейв:</p>
    <p>— Господи, Ватиканові доведеться тренувати цілу команду вбивць.</p>
    <p>— Чому Ватикан знову турбують вампіри?</p>
    <p>Дейв усміхнувся й подивився на неї своїми гарними очима на дитячому обличчі.</p>
    <p>— Вони, моя люба, для Ватикану тепер неабиякий клопіт. Адже викрадають не що як чаші для причастя.</p>
    <p>— Чаші для причастя? — запитала вона й відчула велику спокусу занурити пальці чоловікові у волосся: увесь тяжкий день, здавалося, зник, пропав через цю дурну розмову. — Я про них не чула.</p>
    <p>— О, так. Це велика проблема, — промовив Дейв і випив своє пиво. Тим часом Джеймс Вудс і Болдвінів брат, а з ними ще якась дівка, начинені, схоже, наркотиками, виїхали на порожню дорогу у вантажівці, за якою гнався вампір. — Де ти була?</p>
    <p>— Я відвозила сукню Рідові.</p>
    <p>— Кілька годин тому, — сказав Дейв.</p>
    <p>— А потім я вирішила десь посидіти й подумати. Ти мене зрозумів?</p>
    <p>— Подумати, — сказав Дейв. Він підвівся з кушетки, пішов на кухню й відчинив холодильник. — Тобі принести пива?</p>
    <p>Вона не хотіла пива, але сказала.</p>
    <p>— Атож, принеси.</p>
    <p>Дейв повернувся до кімнати й подав їй пиво. Вона часто могла сказати, в якому настрої він перебуває по тому, чи відкрив він для неї пиво. Бляшанка була відкрита, але вона не могла зрозуміти, добре це чи погано. Сьогодні Селесті нелегко було визначити чоловіків настрій.</p>
    <p>— То про що ти думала?</p>
    <p>Він зірвав кришку зі своєї бляшанки, і та ляснула гучніше, аніж скрегіт на телеекрані, коли там перекидається вантажівка.</p>
    <p>— О, ти знаєш.</p>
    <p>— Ні, Селесто, не знаю.</p>
    <p>— Про всяку всячину, — сказала вона й ковтнула пива. — Про весь минулий день, про загибель Кейті, про бідолашних Джиммі й Аннабет, про все таке.</p>
    <p>— Про все таке, — повторив Дейв. — А знаєш, про що думав я, Селесто, коли йшов додому з Майклом? Я думав, як його, певно, збентежило, що мати кудись поїхала й нікому не сказала, куди поїхала й коли повернеться. Я думав про це багато.</p>
    <p>— Я ж тобі сказала, Дейве.</p>
    <p>— Що ти мені сказала? — Він подивився на неї та всміхнувся знову, але цього разу його усмішка не була хлоп’ячою. — Що ти сказала мені, Селесто?</p>
    <p>— Мені просто захотілося подумати. Пробач, що не зателефонувала. Ці два дні були надто тяжкі. Я сама не своя.</p>
    <p>— Усі тепер самі не свої.</p>
    <p>— Що?</p>
    <p>— Як у цьому кінофільмі, — сказав Дейв. — Вони не знають, хто тут реальні люди, а хто — вампіри. Я бачив уривки раніше. Чому тут зображений Болдвінів брат? Він збирається закохатись у ту біляву дівчину, хоча й знає, що ту вкусив вампір. Вона має перекинутися на вампірку, але йому до того байдуже, еге? Бо він кохає її. А проте вона живиться кров’ю. Білявка має намір висмоктати з нього кров і перетворити його на ходячого мерця. Селесто, я хочу сказати тобі, що ці розповіді про вампіризм іноді здаються дуже привабливими. Навіть коли ти знаєш, що це тебе вб’є, навіки прокляне твою душу, й тобі доведеться постійно кусати людей у шию та ховатися від сонця й від бойових загонів Ватикану. Можливо, одного дня ти прокинешся й забудеш, як це — бути людиною. Можливо, це з тобою станеться, й ти почуватимешся пречудово. Ти будеш отруєний, але отрута — це не те єдине, з чим ти навчився жити. — Він закинув свої ноги на кавовий столик і добряче ковтнув зі своєї бляшанки. — Такої я сьогодні тримаюся думки.</p>
    <p>Селеста сиділа дуже тихо на підлокітнику кушетки й дивилася вниз на свого чоловіка.</p>
    <p>— Дейве, нехай тобі біс, про що ти базікаєш?</p>
    <p>— Про вампірів, моя люба. По вервульфів.</p>
    <p>— Вервульфів? Я не бачу сенсу в твоїй балачці.</p>
    <p>— Хіба? Ти гадаєш, я вбив Кейті, Селесто. Це єдиний сенс, до якого ти дійшла останнім часом.</p>
    <p>— Ні… Звідки ти це взяв?</p>
    <p>Він пошкрябав нігтем по кришці бляшанки з пивом.</p>
    <p>— Ти майже не могла дивитися на мене на кухні Джиммі, перед тим як пішла. Ти тримала її сукню вгору так, ніби вона в ній стояла, а на мене ти зовсім не дивилась. Я замислився про це. Я подумав, чому моя власна дружина уникає дивитись на мене? Це Шон, чи не так? Він щось тобі сказав? Він і його бридкий партнер ставили тобі якісь запитання?</p>
    <p>— Ні.</p>
    <p>— Ні? Не бреши.</p>
    <p>Їй не сподобалось, яким спокійним він був. Почасти вона могла пояснити його настрій пивом. Дейв ніколи дуже не напивався, і тепер його спокій мав якийсь зловісний відтінок, створюючи відчуття великої напруги.</p>
    <p>— Девіде…</p>
    <p>— О, ти вже називаєш мене Девідом.</p>
    <p>— Я ні про що не думаю. Я вкрай збентежена.</p>
    <p>Він нахилив голову, потім знову глянув на неї.</p>
    <p>— Гаразд, люба, обговорімо тепер усе. Надійне спілкування — це ключ до будь-яких добрих взаємин.</p>
    <p>Вона мала 147 доларів на своєму рахунку й п’ятисотдоларовий ліміт на картці «Віза», хоча половину ліміту вже витратила. Навіть якщо вона зможе забрати Майкла й виїхати з ним, далеко вони не заїдуть. Дві-три ночі десь у мотелі, і Дейв їх знайде. Він ніколи не був дурним. Він зможе вистежити їх, вона не сумнівалася.</p>
    <p>Торбина. Вона могла передати торбину зі сміттям Шонові Дівайну, й він знайде кров на одязі Дейва, вона була переконана. Селеста чула про поступ, досягнутий в технології аналізу ДНК. Вони знайдуть на одязі кров Кейті й заарештують Дейва.</p>
    <p>— Ну ж бо, — сказав Дейв. — Поговорімо, люба. Розрубаймо цю проблему. Я серйозно. Я хочу знати, що спричинило твій страх.</p>
    <p>— Я не боюся.</p>
    <p>— Ти здаєшся наляканою.</p>
    <p>— Ні, я не налякана.</p>
    <p>— Окей. — Він прибрав ноги з кавового столика. — Тоді розкажи, люба, що турбує тебе.</p>
    <p>— Ти п’яний.</p>
    <p>Він кивнув головою.</p>
    <p>— Справді. Але це не означає, що я не зможу поговорити з тобою.</p>
    <p>На телевізійному екрані вампір знову відтяв людині голову, цього разу священикові.</p>
    <p>— Шон не ставив мені запитань, — промовила Селеста. — Я підслухала їхню розмову, коли ти пішов купити сигарети для Аннабет. Я не знаю, що ти казав їм раніше, Дейве, але вони не вірять твоїй історії. Вони знають, що ти був в «Останній краплі» перед самим її зачиненням.</p>
    <p>— Що ще?</p>
    <p>— Хтось бачив наш автомобіль на паркувальному майданчику тієї хвилини, коли Кейті покинула бар. І вони не вірять твоїй розповіді про те, як ти пошкодив свою руку.</p>
    <p>Дейв поклав руку перед собою й зігнув її.</p>
    <p>— Це все?</p>
    <p>— Усе, що я чула.</p>
    <p>— І на які думки воно тебе навернуло?</p>
    <p>Вона мало не торкнулася його знову. На мить загроза нібито покинула його тіло й змінилася відчуттям поразки. Селеста бачила це в його плечах і спині, і їй хотілося простягти руку й доторкнутися до нього, але вона відсунулася назад.</p>
    <p>— Дейве, розкажи їм про бандита.</p>
    <p>— Про бандита?</p>
    <p>— Так. Можливо, тобі доведеться піти в суд. Ну то й що? Це набагато краще, ніж коли тобі накинуть убивство.</p>
    <p>Тепер настав час, подумала вона. Скажи, що ти цього не робив. Скажи, що ти не бачив, як Кейті виходила з «Останньої краплі». Скажи це, Дейве.</p>
    <p>Натомість він промовив:</p>
    <p>— Я бачу, як працює твій мозок. Добре бачу. Я прийшов додому, забризканий кров’ю, і саме в цей час загинула Кейті. Отже, вбив її я.</p>
    <p>— Справді? — вихопилося в Селести.</p>
    <p>Тоді Дейв поставив своє пиво й зареготав. Його ноги відірвалися від підлоги, і він упав на подушки кушетки. Його охопив справжній напад сміху. Усі часточки повітря, яке він вдихав, перетворювалися на спазми реготу. Він реготав так гучно, що з очей йому бризнули сльози, а вся верхня половина його тіла застрибала.</p>
    <p>— Я… я… я… я…</p>
    <p>Він не міг вимовити цю фразу. Регіт був надто сильний. Дейв перекочувався через нього й вилітав із нього. Сльози тепер лилися бурхливим потоком. Вони котилися по його щоках, булькотали на губах і затікали у відкритий рот.</p>
    <p>Селеста зроду не відчувала такого жаху, як зараз.</p>
    <p>— Ха-ха-ха, Генрі! — вигукнув Дейв, коли регіт поступово перейшов у хихотіння.</p>
    <p>— Що?</p>
    <p>— Генрі, — повторив він. — Генрі та Джордж, Селесто. Такі були їхні імена. Хіба не кумедно? І знаєш, Джордж був мужик цікавий. А щодо Генрі, то той був неприторенний мерзотник.</p>
    <p>— Про кого ти говориш?</p>
    <p>— Про Генрі й Джорджа, — весело проказав Дейв. — Я говорю про Генрі й Джорджа. Вони взяли мене покататися. Та прогулянка тривала чотири дні. А ночувати мені доводилося в льоху, в старому подертому спальному мішку на кам’яній долівці, а потім, Селесто, вони користувалися мною для своїх паскудних розваг. Ніхто тоді не став у помочі друзяці Дейву. Не вдерся в той автомобіль, щоб урятувати Дейва. Йому довелося стати таким сильним, щоб розколоти себе на дві особи. Оце Дейв і зробив. Хай йому чорт, Дейв, властиво кажучи, помер. Я не знаю, що то за хлопець вийшов із того льоху, не знаю, ким він, у біса, був. Це я, звичайно, але він, присягаюся чортом, не Дейв. Дейв помер.</p>
    <p>Селеста не здужала розтулити рота. За вісім років їхнього спільного життя Дейв жодного разу не заговорив про те, що, як усі знали, відбулося з ним. Він розповів їй, що грався з Шоном і Джиммі, його потім викрали, і він утік, і це було все, що він будь-коли казав. Вона ніколи не чула імен тих чоловіків. Ніколи не чула про ночівлю в подертому спальному мішку. Ніколи не чула про все це. Було так, ніби в цю мить вони прокинулися зі свого шлюбного життя сновидінь і постали перед раціоналізаціями, напівбрехнями, притлумленими бажаннями й прихованими «я», на яких вони його побудували. Щоб спостерігати, як воно обвалюється під ударами моторошної правди, що вони ніколи не знали одне одного, а лише сподівалися взнати.</p>
    <p>— Це те саме, — сказав Дейв. — Те саме, що я розповів тобі про вампірів. Та сама клята штука.</p>
    <p>— Яка клята штука? — прошепотіла вона.</p>
    <p>— Вона не виходить назовні. Вона залишається в тобі.</p>
    <p>Дейв знову спрямував свій погляд на кавовий столик, і їй здалося, що він утікає від неї, розчиняючись у повітрі.</p>
    <p>Вона доторкнулася до його руки.</p>
    <p>— Дейве, що не виходить назовні? Про яку ту саму штуку ти говориш?</p>
    <p>Дейв подивився на її руку так, ніби збирався з гарчанням угородити в неї зуби й видерти шматок м’яса біля зап’ястка.</p>
    <p>— Я більш не довіряю своєму розумові, Селесто. Остерігаю тебе. Я не можу довіряти своєму розумові.</p>
    <p>Вона забрала свою руку, що поколювала там, де вона до нього доторкалася.</p>
    <p>Дейв підвівся, похитуючись. Він підняв голову й подивився на неї, начебто сумнівався, хто вона та як опинилася на краєчку його кушетки. Він подивився на телевізійний екран, де Джеймс Вудс стріляв із лука, прицілившись у чиїсь груди, й прошепотів:</p>
    <p>— Винищ їх усіх, меснику. Винищ їх усіх.</p>
    <p>Він обернувся до Селести й обдарував її п’яною усмішкою.</p>
    <p>— Я хочу піти прогулятися.</p>
    <p>— Окей, — сказала вона.</p>
    <p>— Я хочу вийти надвір і поміркувати.</p>
    <p>— Гаразд, іди, — промовила Селеста.</p>
    <p>— Якщо я здужаю впорядкувати свої думки, то, думаю, все буде окей. Треба лише прочистити те сміття, що накопичилося в голові.</p>
    <p>Селеста не запитала, про яке сміття він говорить.</p>
    <p>— Тоді гаразд, — сказав Дейв і рушив до передніх дверей.</p>
    <p>Він відчинив двері й перетнув поріг. Потому зупинився й, поклавши руку на одвірок, обернув голову назад.</p>
    <p>Дивлячись на неї, він сказав:</p>
    <p>— До речі, я подбав про сміття, щоб ти знала.</p>
    <p>— Про що ти?</p>
    <p>— Я про торбину зі сміттям. У яку ти поклала мій одяг і всякі речі. Я її виніс і викинув на смітник.</p>
    <p>— О, — сказала вона, і їй захотілося блювати.</p>
    <p>— Отож, бувай. Я повернуся до тебе.</p>
    <p>Вона дослухалася до його кроків, аж поки він не дійшов до нижнього майданчика. Далі заскрипіли передні двері. Дейв вийшов на ґанок і спустився сходами. А Селеста піднялася нагору, зайшла до Майклової кімнати й послухала, як він дихає уві сні. Потім пішла до ванної і там виблювала.</p>
    <empty-line/>
    <p>Він не міг знайти, де Селеста запаркувала автомобіль. Іноді, а надто під час густих снігопадів, можна було проїхати вісім кварталів, перш ніж знайдеш, де поставити машину. Отож, Селеста могла доїхати нею до самих Пагорбів, наскільки знав її звички Дейв. А втім, він помітив кілька вільних місць поблизу від їхнього будинку. Можливо, це й на краще. Він почував себе надто пристукнутим, щоб вести машину. Може, тривала прогулянка пішки допоможе йому прочистити голову.</p>
    <p>Дейв пішов по Крешент-стрит до Бакінгем-авеню і звернув ліворуч, дивуючись, яка чортівня запала йому в голову, що він спробував пояснити свій стан Селесті. Господи, він навіть назвав ті імена — Генрі й Джордж. Він згадав вервульфів, щось кричав про них. Нісенітниця.</p>
    <p>Але тепер усе підтвердилося — поліція підозрює його. Вони за ним стежитимуть. Тепер немає сенсу думати про Шона, як про давно забутого друга. Вони цим не переймаються, і Дейв тепер зміг пригадати, <emphasis>що</emphasis> йому не подобалося в Шоні, коли вони були дітьми. Почуття переваги, переконаність, що він завжди має рацію. Власне такі почуття були притаманні всім дітям, яким пощастило — а інакше, як щастям, це й не назвеш — мати обох батьків і пристойний будинок, новий одяг і спортивне спорядження.</p>
    <p>К бісу Шона. І його очі. І його голос. І те, що жінки починають знімати труси, як тільки він заходить до кімнати. Нехай він котиться к бісу зі своєю вродою. Нехай він котиться до чортів зі своїм зверхнім ставленням до людей і своїми розповідями, своєю поліційною пихою та своїм ім’ям у газетах.</p>
    <p>Дейв також не дурний. Він відповість на будь-який виклик, йому треба лише підняти голову. Якби це означало скрутити її геть, а потім знову туго прикрутити, то він знайшов би спосіб зробити навіть це.</p>
    <p>Головна проблема полягала тепер у тому, що Хлопчисько, який утік від вовків і виріс, тепер став надто часто показувати обличчя. Дейв сподівався, що те, що він учинив у суботу вночі, залагодить справу, заспокоїть мерзотника, заховає його глибоко в хащі Дейвової свідомості. Він хотів тієї ночі крові, той Хлопчисько, він хотів комусь завдати болю. І Дейв пішов йому назустріч.</p>
    <p>Спочатку це була дрібничка — кілька штурханів, удар ногою. Але потім усе вийшло в нього з-під контролю, Дейв відчув, як наростає в ньому лють у міру того, як Хлопчисько домагався свого. А цей Хлопчисько — справжній паскудник, і він не заспокоївся, поки не побачив клапті мозку.</p>
    <p>Та коли все було скінчено, Хлопчисько відступив. Він пішов геть і залишив Дейвові давати раду наслідкам. І Дейв зарадився. Він виконав кляту добру роботу. Може, вона й не була такою доброю, як він сподівався, але все ж таки доброю. І він її виконав — ретельно виконав, — тож Хлопчисько міг на якийсь час піти.</p>
    <p>Але Хлопчисько впертий. Ось він знову тут, стукає в двері та наполягає: виходь на зустріч, Дейве, байдуже, готовий ти чи не готовий. Ми маємо нагальну роботу, давай, Дейве.</p>
    <p>Авеню була трохи розмазаною, вона хиталася перед ним, коли він ішов, але Дейв знав, що вони наближаються до «Останньої краплі». Вони підходили до тих двох кварталів, які кишіли розпусниками та повіями; усі вони з радістю торгували тим, що Дейв відірвав від себе.</p>
    <p>«Відірвися від мене, — сказав йому Хлопчисько. — Ти виріс. Не намагайся нести мій хрест».</p>
    <p>Найгіршими були діти. Вони скидалися на гоблінів. Вони вибігали з дверей або з автомобільних каркасів і пропонували тобі наркотики. Або за двадцять баксів — себе. Вони на все готові.</p>
    <p>Наймолодші з них, такі, якого Дейв бачив суботньої ночі, не могли бути старшими за одинадцять років. Той малий мав темні плями під очима й білесіньку шкіру та великий жмут розкошланого рудого волосся на голові, що тільки підкреслювало його схожість із гобліном. Він мав би бути вдома й дивитися комедії по телевізору, але він вибіг на вулицю, пропонуючи наркотики педерастам.</p>
    <p>Дейв побачив його на тому боці вулиці, коли вийшов з «Останньої краплі» й стовбичив біля свого автомобіля. Хлопець стояв біля ліхтарного стовпа, курячи сигарету, й, коли він подивився на Дейва, Дейв відчув його погляд. Його опанувало бажання відтанути, розслабитись, узяти того рудого хлопчика за руку й знайти разом затишне, тихе місце. Це буде так легко, так приємно просто поступитися своєму бажанню. Тому бажанню, яке він відчував принаймні останні десять років.</p>
    <p>Так, сказав Хлопчисько. Зроби це.</p>
    <p>Проте (і тут Дейвів мозок завжди розколювався надвоє) глибоко в душі він знав, що це стане його найтяжчим гріхом. Він знав, що тут він переступить межу — хоч би яка вона була приваблива, — і назад вороття не буде. Він знав, що, коли переступить цю межу, ніколи не зможе спізнати справжні почуття, що з таким самим результатом він міг би лишатися в тому льоху з Генрі та Джорджем, поки й віку свого. Він казав собі це в часи спокуси, казав, проминаючи шкільні автобусні зупинки та гральні майданчики й публічні плавальні басейни влітку. Він переконував себе, що ніколи не стане Генрі й Джорджем. Він кращий, ніж вони. Він виховує сина. Він кохає свою дружину. Він буде сильним. Такі слова він казав собі частіше й частіше з кожним роком.</p>
    <p>Але тієї ночі проти суботи це не допомогло йому. Ніколи доти він не відчував такого потягу. Рудий хлопчак, що прихилився до ліхтарного стовпа, здавалося, про це знав. Він усміхався навколо своєї сигарети, як і Дейв, і Дейв відчув, як його потягло до узбіччя. Він відчув себе немов на схилі, застеленому атласом.</p>
    <p>Аж ось під’їхав автомобіль, і після короткої розмови хлопчак заліз у нього, попрощавшись із Дейвом коротким жалісним поглядом, який він кинув через капот. Дейв дивився на автомобіль, двокольоровий, синій з білим «кадилак», який перетнув авеню й проїхав перед ним, прямуючи до задньої частини паркувального майданчика біля «Останньої краплі». Дейв заліз у свій автомобіль, а «кадилак» поточився назад під високі дерева, які нависли над похиленим парканом. Водій погасив світло, але не заглушив двигун, і Хлопчисько прошепотів йому у вухо: Генрі й Джордж, Генрі й Джордж, Генрі й Джордж…</p>
    <p>Сьогодні вночі, перш ніж він дійшов до «Останньої краплі», Дейв обернувся, хоча Хлопчисько верещав йому на вухо: я — це ти, я — це ти, я — це ти.</p>
    <p>І Дейвові захотілося зупинитися й заплакати. Він хотів обпертися рукою на найближчий будинок і заплакати, бо він знав, що Хлопчисько має слушність. Хлопчисько, який утік від вовків і дорослих, сам став Вовком. Він став Дейвом.</p>
    <p>Дейв-Вовк.</p>
    <p>Це сталося, мабуть, недавно, бо Дейв не міг пригадати, коли б його душа піднялася й випарувалася, щоб поступитися місцем цьому новому єству. Але це сталося. Мабуть, тоді, коли він спав.</p>
    <p>Він не міг зупинитися. Ця частина авеню була надто небезпечна, тут вештаються наркомани, які, уздрівши п’яного Дейва, побачать у ньому легку здобич. На протилежному боці вулиці поволі вже їхав автомобіль, спостерігаючи за ним, чекаючи, коли від нього почується запах жертви.</p>
    <p>Він глибоко вдихав і розпростував плечі, намагаючись удавати з себе байдужого та впевненого в собі. Він надав своїм очам блиску «трахав я вас усіх» і став повертатися додому тією дорогою, якою сюди прийшов. Його голова не була чистою, бо Хлопчисько досі верещав йому у вуха, але Дейв вирішив нехтувати його. Він міг це зробити. Він сильний. Він Дейв-Вовк.</p>
    <p>Голос Хлопчиська стишився і скидався вже на розмовний, коли Дейв наблизився до Низин.</p>
    <p>Я — це ти, сказав Хлопчисько голосом друга. Я — це ти.</p>
    <empty-line/>
    <p>Селеста вийшла з дому із сонним Майклом на плечі й побачила, що машини немає. Вона запаркувала її на півкварталу вище, здивована, що знайшла вільне місце пізно ввечері у вихідний день, але тепер на тому місці стояв синій «джип».</p>
    <p>Це не входило в її плани. Вона думала, що посадить Майкла на пасажирське місце, а сумки покладе на заднє сидіння, і вони проїдуть три милі по шосе до «Іконо-Лодж».</p>
    <p>— Гадство, — проказала вона й стримала бажання зойкнути.</p>
    <p>— Мамо, — промурмотів сонний Майкл.</p>
    <p>— Усе гаразд, синку.</p>
    <p>Озирнувшись, Селеста угледіла таксі, яке звертало з Пертшир-стрит на Бакінгем-авеню. Селеста підняла руку, в якій тримала Майклову сумку, й таксі підкотило прямо до неї. Вона подумала, що може витратити шість баксів на поїздку до «Іконо-Лодж». Вона витратила б і сотню, аби хтось негайно вивіз її звідси, щоб вона могла обміркувати своє становище на самоті, не дивлячись, як обертається ручка дверей і повертається чоловік, який, либонь, уже постановив, що вона вампір, якій треба негайно вгородити в серце коляку й для певності якнайшвидше відрубати голову.</p>
    <p>— Куди вам? — запитав шофер, коли Селеста поклала сумки на заднє сидіння й ковзнула між ними з Майклом на плечі.</p>
    <p>Куди завгодно, хотіла вона відповісти. Куди завгодно, аби не залишатися тут.</p>
   </section>
  </section>
  <section>
   <title>
    <p>IV</p>
    <p>Ушляхетнення</p>
   </title>
   <section>
    <title>
     <p>22</p>
     <p>Риба-мисливець</p>
    </title>
    <p>— Ти відтранспортував його автомобіль? — запитав Шон.</p>
    <p>— Його автомобіль відтранспортовано, — відказав Вайті. — А це не те саме.</p>
    <p>Коли вони вибралися з густого ранкового вуличного руху й звернули вниз на Іст-Бакінгем-авеню, Шон запитав:</p>
    <p>— Через яку причину?</p>
    <p>— Машину було покинуто, — сказав Вайті, насвистуючи крізь зуби, коли повертав на Роузклер-стрит.</p>
    <p>— Де? — запитав Шон. — Перед господаревим будинком?</p>
    <p>— О, ні, — сказав Вайті. — Її знайшли в Роум-Бейсин на парковій алеї. На наше щастя, паркова алея перебуває під юрисдикцією штату, еге? Схоже, хтось її викрав, щоб покататися, а потім покинув. Таке буває, ти ж знаєш.</p>
    <p>Шон прокинувся цього ранку від сну, в якому він тримав на руках свою доньку й називав її на ім’я, хоч він його й не знав і не міг пригадати, що він казав уві сні, тож голова в нього була ще трохи затуманена.</p>
    <p>— Ми знайшли кров, — промовив Вайті.</p>
    <p>— Де?</p>
    <p>— На передньому сидінні Дейвового автомобіля.</p>
    <p>— Багато?</p>
    <p>Вайті трошки розсунув великий і вказівний пальці.</p>
    <p>— Одну крапельку. І в багажнику — там її знайшли більше.</p>
    <p>— У багажнику? — перепитав Шон.</p>
    <p>— Узагалі її там набагато більше.</p>
    <p>— Ну то й що?</p>
    <p>— Вона тепер у лабораторії.</p>
    <p>— Але я мав на увазі, ну то й що, як її знайшли в багажнику? — сказав Шон. — Кейті Маркус ніколи не була в багажнику.</p>
    <p>— Це, безперечно, псує справу.</p>
    <p>— Сержанте, даремно ти гаєш час на цей автомобіль.</p>
    <p>— Ні, не даремно.</p>
    <p>— Ні?</p>
    <p>— Автомобіль було вкрадено й покинуто на території юрисдикції штату. Лише з міркувань безпеки та, можу додати, в інтересах власника…</p>
    <p>— Ти обшукав машину й заповнив рапорт.</p>
    <p>— Ти швидко міркуєш, чоловіче.</p>
    <p>Вони під’їхали до будинку Дейва Бойла. Вайті поставив машину, обернувши важіль перемикання передач у напрямі парку, й заглушив двигун.</p>
    <p>— Я маю досить матеріалу, щоб викликати його на допит. А цього з мене поки що досить.</p>
    <p>Шон кивнув головою, знаючи, що сперечатися з цим чоловіком марно. Вайті став сержантом у відділі вбивств завдяки собачій наполегливості, з якою він домагався, щоб його підозри були визнані звинуваченнями. Його не можна було переконати в необґрунтованості його підозр, його треба було зіпхнути з них.</p>
    <p>— А що там із балістикою? — запитав Шон.</p>
    <p>— Тут також не зовсім усе очевидно, — сказав Вайті, коли вони сиділи й дивилися на Дейвів будинок. Вайті ніби й не збирався поки що виходити з машини. — Пістолет був, як ми й припускали, «смітом» 38 калібру й належав до зброї, вкраденої в торгівця зброєю в Нью-Гемпширі вісімдесят першого року. Та сама пушка, з якої вбито Кетрін Маркус. Її було застосовано в пограбуванні лікерної крамниці вісімдесят другого року. Прямо тут, у Бакінгемі.</p>
    <p>— У Низині?</p>
    <p>Вайті похитав головою.</p>
    <p>— У Роум-Бейсин, у місці, яке називається «Божевільні трунки». Те пограбування вчинили двоє чоловіків, обидва в гумових масках. Вони увійшли крізь задні двері, коли крамар зачинив передні, і перший з грабіжників зробив попереджувальний постріл. Куля розбила пляшку з хлібною горілкою і застрягла в стіні. Далі пограбування минуло без пригод, але кулю потім витягли. Балістична експертиза віднесла її до того самого пістолета, з якого застрелено дівчину Маркус.</p>
    <p>— Отож, це вказує інший напрямок, тобі не здається? — сказав Шон. — Вісімдесят другого Дейвові було близько сімнадцятьох років, він починав навчатися в Рантеоні. Малоймовірно, щоб він тоді пограбував бодай одну крамницю з лікерами.</p>
    <p>— Та ж це не означає, що той пістолет не міг попасти в його руки пізніше. Бодай тобі те та се, чоловіче, ти ж знаєш, як ними торгують. — Вайті не звучав так само впевнено, як учорашнього вечора, але він сказав: — Ходімо поговоримо з ним, — і відчинив дверці машини.</p>
    <p>Шон підвівся з пасажирського місця, й вони пішли до будинку Дейва. Вайті обмацував наручники в себе на поясі — либонь, мав надію скористатися ними сьогодні.</p>
    <empty-line/>
    <p>Джиммі запаркував свій автомобіль і поніс філіжанки з кавою та пакет із пончиками по потрісканому гудрону паркувального майданчика до Містичної річки. Автомобілі шаруділи колесами по прогонах мосту над ним, а Кейті стояла навколішках на краю води з Правильним Реєм Гаррісом, обоє вони дивились у воду. Дейв Бойл був також тут, його поранена рука розпухла й стала завбільшки з боксерську рукавичку. Дейв сидів у шезлонгу поруч із Селестою та Аннабет. Селеста мала якесь пристосування на змійці, що затуляло їй рот, а Аннабет курила дві сигарети зразу. Усі троє були в темних окулярах і не дивилися на Джиммі. Вони дивилися вгору на нижню частину верхнього мосту й казали, що хочуть, аби їм дали спокій, дякуємо тобі, Джиммі.</p>
    <p>Джиммі поставив тацю з кавою та пончиками біля Кейті й став навколішки між нею та Правильним Реєм. Він подивився на воду й побачив власне віддзеркалення, а потім і віддзеркалення Кейті й Правильного Рея, коли ті обернулися до нього. Рей тримав у зубах велику червону рибу, яка ще била хвостом.</p>
    <p>— Я впустила свою сукню в річку, — озвалася Кейті.</p>
    <p>— Я не бачу її, — сказав Джиммі.</p>
    <p>Риба вислизнула з рота в Правильного Рея та плюснула у воду, не пірнаючи, але пливучи геть.</p>
    <p>— Вона її дістане, — промовила Кейті. — Це риба-мисливець.</p>
    <p>— А на смак вона, як курятина, — сказав Рей.</p>
    <p>Джиммі відчув теплу руку Кейті на своїй спині, а потім і Реєву руку, і Кейті промовила:</p>
    <p>— А чом би й тобі не попливти й не дістати її, тату?</p>
    <p>Вони штовхнули його через бар’єр, і Джиммі побачив, як вертлява риба підстрибнула йому назустріч, щоб зустріти його. Він знав, що втопиться. Він розкрив рота, щоб зойкнути, й риба стрибнула йому всередину, перекривши кисень. Вода була на дотик, як чорна фарба, коли його обличчя занурилося в неї.</p>
    <p>Він розплющив очі та, повернувши голову, побачив, що дзиґарі показують сьому годину шістнадцять хвилин. Він не пригадував, щоб лягав у ліжко. А проте мав лягти, бо тепер він у ньому лежав, і Аннабет спала поруч, а за вікном — сонячна днина. Джиммі мусив вставати, бо трохи більш як за годину йому треба буде обрати надгробок, і Правильний Рей та Містична річка вже стукають йому в двері.</p>
    <empty-line/>
    <p>Ключем до успіху будь-якого допиту є вміння використати якомога більше часу до того, як підозрюваний зажадає, щоб викликали адвоката. Запеклі злочинці — торгівці наркотиками, гангстери, байкери, бандити, — як ведеться, негайно вимагають захисника своїх інтересів. Ви можете трохи попрацювати з такими людьми, спробуйте розколоти їх, перш ніж з’явиться адвокат, але здебільшого вам будуть потрібні матеріальні докази, щоб завершити свою справу. Шон дуже рідко домагався успіху, коли йому траплявся «крутий» підозрюваний.</p>
    <p>Коли ж вам доводилося мати справу з добропорядними громадянами або людьми, які вчинили злочин уперше, то здебільшого головним інструментом вашого розслідування є допит. Чи не найуспішнішою справою Шона, яка допомогла йому зробити кар’єру, був так званий випадок із «дорожньою люттю». У Мідлессексі, коли один парубійко їхав додому вночі, права шина його автомобіля злетіла з осі на швидкості вісімдесят кілометрів на годину. Вона просто зірвалася з осі й викотилася на шосе. Автомобіль «сув» перекинувся разів дев’ять або десять, і водій Едвін Гурка загинув на місці.</p>
    <p>З’ясувалося, що гайки на обох його передніх колесах були прикручені слабо. Тож випадок був схожий щонайбільше на неумисне вбивство, бо переважна громадська думка складала провину на п’яних механіків, і Шон та його партнер Адольф з’ясували, що жертва замінила свої колеса лише кілька тижнів тому. Але Шон також знайшов клапоть паперу в бардачку жертви, який стривожив його. Там поквапно був нашкрябаний автомобільний номер, і коли Шон заглянув до інтернету, то побачив там прізвище Алана Барнеса. Коли він знайшов того чоловіка, той, геть знервований, запитав:</p>
    <p>— Пробачте, навіщо я вам потрібен?</p>
    <p>А Шон, відчуваючи, як напружилося все його тіло, сказав:</p>
    <p>— Я хочу побалакати з вами про найліпший спосіб прикручувати гайки.</p>
    <p>Барнес зламався відразу, ще в дверях, і сказав, що він хотів лише трохи пошкодити автомобіль того парубійка, налякати його, бо обидва вони зіштовхнулися машинами тиждень тому на в’їзді до тунелю, який вів до аеропорту. Барнес так розлютився наприкінці їхньої дорожньої пригоди, через яку він запізнився на домовлену зустріч, що поїхав слідом за Едвіном Гуркою до його дому, зачекав, поки той погасить у хаті світло, а тоді пішов попрацювати з його колесами.</p>
    <p>Люди дурні. Вони вбивають одне одного з нікчемних причин, а потім домагаються, щоб їх спіймали, приходять у суд і запевняють, що вони невинні, спочатку написавши й передавши якомусь копові зізнання на чотири сторінки. Знання того, як по-дурному вони поводяться, — найкраща копова зброя. Нехай вони говорять. Завжди. Нехай пояснюють. Нехай розповідають про свою провину, поки ти пригощаєш їх кавою з булочками й записуєш їхню балачку на магнітофон.</p>
    <p>А коли вони зажадають адвоката, а пересічний громадянин майже завжди його зажадає, ти спохмурнієш і запитаєш, чи вони справді вважають, що так буде краще, й дозволиш, щоб у кімнаті виникла певна напруженість атмосфери, аж поки вони вирішать, що їм краще зберегти добрі взаємини зі слідчим, тож, можливо, розкажуть вам іще трохи, перш ніж прибуде адвокат і зіпсує вам настрій.</p>
    <p>Але Дейв не зажадав адвоката. Жодного разу. Він сидів на стільці, який прогинався, коли він надто відхилявся на ньому назад, і здавався п’яним, роздратованим і розлютованим на Шона, на Шона передусім, але не здавався ні наляканим, ані знервованим, і Шон зрозумів, що до Вайті це також стало доходити.</p>
    <p>— Зрозумійте, містере Бойл, — сказав Вайті, — ми знаємо, що ви покинули бар «Мак-Ґіллз» раніше, ніж самі нам сказали. Ми знаємо, що ви з’явилися на півгодини пізніше на паркувальному майданчику «Останньої краплі», приблизно тоді, коли дівчина Маркус покинула цей бар. І ми до біса добре знаємо, що рука у вас розпухла не від того, що ви стукнули нею об стіну, граючи на більярді.</p>
    <p>Дейв застогнав.</p>
    <p>— Принесіть мені, будь ласка, спрайту або чогось такого.</p>
    <p>— Зачекайте хвилину, — сказав Вайті вчетверте за ті півгодини, які вони перебували тут. — Розкажіть нам, що насправді сталося тієї ночі, містере Бойл.</p>
    <p>— Я вже вам розказав.</p>
    <p>— Ви набрехали.</p>
    <p>Дейв стенув плечима.</p>
    <p>— Якщо ви так думаєте.</p>
    <p>— Ні, — сказав Вайті. — Це факт. Ви набрехали про той час, у який ви покинули бар «Мак-Ґіллз». Падлючі дзиґарі зупинилися, містере Бойл, за п’ять хвилин до того, як ви нібито пішли з бару.</p>
    <p>— Аж за п’ять хвилин?</p>
    <p>— Вам це здається смішним?</p>
    <p>Дейв трохи відхилився назад на стільці, і Шон чекав, що ось-ось він театрально затріщить, перш ніж розвалитись, але він не затріщав. Дейв нахилив його до самого краю, але не далі.</p>
    <p>— Ні, сержанте, смішним мені це не здається. Я стомився. Мене мучить похмілля. А мій автомобіль не тільки викрадено в мене, ви ще й не обіцяєте повернути його. Ви стверджуєте, що я покинув бар «Мак-Ґіллз» на п’ять хвилин раніше, ніж я сказав?</p>
    <p>— Щонайменше.</p>
    <p>— Гаразд. Не стану сперечатися з вами. Можливо, так і було. Я не дивлюся на свого годинника так часто, як, мабуть, ви, хлопці, дивитеся. Отже, ви кажете, я покинув бар «Мак-Ґіллз» за десять хвилин десята, а не за п’ять хвилин, як стверджую я. Гаразд. Може, справді так і було. Але що далі? Я повернувся додому відразу після цього. Я не заходив до іншого бару.</p>
    <p>— Вас бачили на паркувальному майданчику біля…</p>
    <p>— Ні, — сказав Дейв. — Там бачили «хонду» з пом’ятим бампером. Правильно? Ви знаєте, скільки автомобілів «хонда» є в цьому місті? Ну ж бо, чоловіче, скажіть.</p>
    <p>— А скільки їх із придушиною на тому самому місці, як на вашій?</p>
    <p>Дейв стенув плечима.</p>
    <p>— Думаю, вистачає.</p>
    <p>Вайті подивився на Шона, й Шон відчув, що вони програють. Дейв мав рацію — певно, вони могли б знайти зо двадцять автомобілів «хонда» з такою ум’ятиною на бампері навпроти пасажирового місця. І якщо Дейв указав їм на це, то його адвокат назве їм набагато більше.</p>
    <p>Вайті підійшов до Дейвового стільця ззаду й запитав:</p>
    <p>— Поясніть нам, звідки взялася кров у вашому автомобілі?</p>
    <p>— Яка кров?</p>
    <p>— Кров, яку ми знайшли на вашому передньому сидінні. Почнімо з неї.</p>
    <p>— Ви мені принесете спрайт, Шоне?</p>
    <p>— Авжеж, принесемо, — пообіцяв Шон.</p>
    <p>Дейв усміхнувся.</p>
    <p>— Ти хороший коп, Шоне. Чом би не послати по мій трунок нижнього чина, поки ти тут при ділі?</p>
    <p>Шон, який уже був підвівся зі свого стільця, знову сів.</p>
    <p>— Ти тут не розпоряджайся, Дейве. Схоже, тобі доведеться зачекати трохи.</p>
    <p>— Бачу, не ти тут головний, Шоне. Чи не так?</p>
    <p>У його очах спалахнуло божевільне полум’я, пихата самовпевненість, і Шон подумав, що, може, Вайті й має слушність. Цікаво, чи зберіг би його батько, якби сьогодні побачив Дейва Бойла, ту саму думку про нього, яку висловив минулого вечора?</p>
    <p>— На передньому сидінні твоєї машини, Дейве, знайдено кров, — промовив Шон. — Відповідай сержантові.</p>
    <p>Дейв підвів голову й подивився на Вайті.</p>
    <p>— Ми маємо паркан із колючого дроту на нашому задньому подвір’ї. Ви знаєте, який він буває, коли колючий дріт нагорі загинається на подвір’я? Того дня я там працював. Мій хазяїн уже старий. Я допомагаю йому в господарстві, а він за це утримує мою орендну плату в розумних межах. Отож, я обрубував там кущі, схожі на бамбук…</p>
    <p>Вайті зітхнув, але Дейв, схоже, цього не помітив.</p>
    <p>— …і я посковзнувсь. А що тримав у руці електросекатор і не захотів випускати його, то, послизнувшись, упав на паркан із колючого дроту й поранився. — Він поплескав себе по ребрах. — Ось тут. Не дуже сильно, але крові натекло чимало. А через десять хвилин я мусив забрати свого сина на тренуванні. Очевидно, кров іще не перестала з мене текти, і я забруднив сидіння. Інакше я пояснити це не можу.</p>
    <p>Вайті спитав:</p>
    <p>— То це ваша кров на передньому сидінні?</p>
    <p>— Я вже вам пояснив.</p>
    <p>— А який у вас тип крові?</p>
    <p>— В-негативний.</p>
    <p>Вайті обдарував його широкою усмішкою, вийшовши з-за його стільця та сівши на краєчок столу.</p>
    <p>— Дивно. Саме цю кров ми й знайшли на передньому сидінні.</p>
    <p>Дейв підняв руки.</p>
    <p>— Що й треба було довести.</p>
    <p>Вайті повторив Дейвів жест.</p>
    <p>— Не поспішайте радіти. А як ви поясните, звідки взялася кров у багажнику вашого автомобіля?</p>
    <p>— Цього пояснити я не можу, — сказав Дейв.</p>
    <p>— Ви й гадки не маєте, звідки у вас у багажнику з’явилося добрих півпінти крові?</p>
    <p>— Ні, не маю</p>
    <p>Вайті нахилився й поплескав Дейва по плечу.</p>
    <p>— Я скажу вам, містере Дейв, що ви обрали хибний шлях для відступу. Який, ви гадаєте, матиме вигляд ваша заява в суді, що ви не знаєте, чия кров потрапила до вас у багажник?</p>
    <p>— Думаю, що переконливий.</p>
    <p>— Чому ви такий упевнений?</p>
    <p>Дейв знову відхилився назад, і рука Вайті впала з його плеча.</p>
    <p>— Ви написали свій рапорт, сержанте?</p>
    <p>— Який рапорт? — запитав Вайті.</p>
    <p>Шон збагнув, куди воно йде, й подумав:</p>
    <p>«О, прокляття, він нас обхитрував».</p>
    <p>— Рапорт про вкрадений автомобіль, — сказав Дейв.</p>
    <p>— Ну, то й що?</p>
    <p>— А те, що минулої ночі автомобіль не був у моєму розпорядженні. Я не знаю, з якою метою викрадачі його використали, та, можливо, ви захочете це з’ясувати, бо, схоже, він знадобився їм для якихось темних справ.</p>
    <p>Протягом тривалих тридцятьох секунд Вайті сидів цілком нерухомо, й Шон відчував, як істина доходить до нього: він, як йому здавалося, повівся надто розумно, але обманув тільки себе. Тепер не має ваги, що вони знайдуть в автомобілі, бо Дейвів адвокат зможе заявити, що там лишилися сліди від злодіїв.</p>
    <p>— Кров там несвіжа, містере Бойл. Давніша, ніж пролита кілька годин тому.</p>
    <p>— Справді? — сказав Дейв. — Ви можете це довести? Довести, як вам хочеться, сержанте? Ви певні, що вона не просто швидко висохла? Минула ніч не була надто волога.</p>
    <p>— Ми зможемо це довести, — сказав Вайті, але Шон почув сумнів у його голосі, і він не сумнівався, що Дейв також його почув.</p>
    <p>Вайті підвівся зі свого столу й обернувся до Дейва спиною. Він притулив пальці до рота, а потім знову побарабанив ними по своїй верхній губі, прямуючи на протилежний кінець столу, до якого прихилився Шон, не відриваючи погляду від підлоги.</p>
    <p>— То як, тепер у мене більше шансів одержати спрайт? — запитав Дейв.</p>
    <empty-line/>
    <p>— Ми привезли того чоловіка, про якого казав Соза та який бачив автомобіль на паркувальному майданчику. Томмі, як пак…</p>
    <p>— Молданадо, — промовив Шон.</p>
    <p>— Атож, — кивнув головою Вайті. Його голос звучав трохи тонко, обличчя виражало розчарування. То був вираз чоловіка, з-під якого вихопили стілець, і він ударився задом об підлогу, не розуміючи, як там опинився. — Ми всі з Бойлом станемо в лінійку й подивимося, чи вибере Молданадо саме його.</p>
    <p>— Розумна пропозиція, — мовив Шон.</p>
    <p>Вайті прихилився в коридорі до стіни, коли повз нього проходила секретарка. Її парфуми були того самого зразка, якими користувалася Лорен, і Шон подумав, чи не подзвонити їй на мобілку, з’ясувати, як вона почувається сьогодні й чи не заговорить тепер, коли перший крок зробить він.</p>
    <p>— Він був тут надто крутий, — промовив Вайті. — Уперше на допиті й навіть не спітнів.</p>
    <p>— Сержанте, це ж нічого доброго нам не віщує, еге?</p>
    <p>— Ні, бий його трясця.</p>
    <p>— Я хочу сказати, що навіть якби ми не спіткнулися з автомобілем, ця кров належить не Кейті Маркус. Немає підстав прив’язувати його до цього вбивства.</p>
    <p>Вайті подивився на двері до кімнати допитів.</p>
    <p>— Я його обламаю.</p>
    <p>— Радше він обламає нам роги.</p>
    <p>— Я ще як слід не розігрівся.</p>
    <p>Проте на його обличчі Шон побачив сумнів — перші ознаки поганого передчуття. Вайті був упертий і непоступливий, коли думав, що він має рацію, але надто розумний, щоб триматися за версію, яка себе вичерпала.</p>
    <p>— Послухай-но, — сказав Шон, — дамо йому змогу трохи тут попотіти.</p>
    <p>— Він не пітніє.</p>
    <p>— Він може почати пітніти, якщо ми залишимо його самого, щоб подумав.</p>
    <p>Вайті знову подивився на двері так, ніби хотів їх спалити.</p>
    <p>— Може, й так.</p>
    <p>— Я подумав про пістолет, — сказав Шон. — Можливо, це та ниточка, за яку слід потягти. Не хочеш спробувати?</p>
    <p>— Крамницею спиртних напоїв досі володіє той самий чоловік?</p>
    <p>Вайті сказав:</p>
    <p>— Не знаю. Пограбування сталося вісімдесят другого року, й тоді власником був Ловел Луні.</p>
    <p>Шон усміхнувся — прізвище здалося йому надто кумедним.</p>
    <p>— Чом би тобі не з’їздити туди? — промовив Вайті. — А я подивлюся тут крізь скло, чи не почне він співати пісень про мертвих дівчат у парку.</p>
    <empty-line/>
    <p>Ловел Луні мав близько вісімдесятьох років, проте, здавалося, міг би випередити Шона на стометрівці. Він мав на собі помаранчеву футболку поверх синіх тренувальних штанів із білим кантом та чудові нові кросівки й рухався так, ніби міг підстрибнути й узяти з полиці будь-яку замовлену йому пляшку.</p>
    <p>— Ось тут, — сказав він Шонові, показуючи на ряд пляшок по півпінти, що стояли за прилавком. — Куля пройшла крізь пляшку й застрягла глибоко в стіні.</p>
    <p>— Ви злякалися? — запитав Шон.</p>
    <p>Старий стенув плечима.</p>
    <p>— Злякався, можливо, трохи більше, аніж якби в мене зажадали пляшку молока. Але я й не був такий наляканий, яким мені доводилося бути тут певними ночами. Десять років тому якийсь божевільний парубчак сунув мені в обличчя обрізаний дробовик. У його очах, що кліпали від поту, був вираз божевільного собаки. Тут не можна було не злякатися, сину. А той молодик, що всадив кулю в стіну, був професіонал. З професіоналами ж я можу домовитися. Їм лише потрібні гроші, й вони не розлютовані на весь світ.</p>
    <p>— Отже, ті двоє грабіжників…</p>
    <p>— Увійшли з чорного ходу, — сказав Ловел Луні, відступивши до протилежного кінця прилавку, де чорна завіса затуляла комору. — Там є двері, які відчиняються до пакгаузу. У мене тоді по кілька годин на день працював хлопець, який приторговував наркотиками й сам курив на свіжому повітрі. Чи не через раз він забував замкнути двері, коли повертався назад. Був він із ними у змові, чи вони довго спостерігали за ним і переконалися, що він безголовий, хтозна. Тієї ночі вони увійшли крізь незамкнені двері, відразу ж зробили постріл, щоб я був не потягся по власного пістолета, і взяли те, по що вони прийшли.</p>
    <p>— На скільки вони вас нагріли?</p>
    <p>— На шість тисяч.</p>
    <p>— Це чимало, — промовив Шон.</p>
    <p>— По четвергах, — сказав Ловел, — я мав звичай переводити чеки на готівкові гроші. Тепер я так не роблю, але тоді я був дурний. Звичайно, якби злодії були трохи розумніші, вони навідалися б до мене вранці, коли вся моя готівка ще була при мені. — Він стенув плечима. — Я назвав їх професіоналами, але думаю, вони не належали до найкращих професіоналів у нашій місцевості.</p>
    <p>— А тепер про того, хто залишив двері відчиненими, — сказав Шон.</p>
    <p>— Марвін Елліс, — відповів Ловел. — Чорт, можливо, він із ними змовився. Звільнив його наступного дня. Бо єдиною причиною, чому вони відразу зробили постріл, був той факт, що вони знали про мій пістолет під прилавком. А про це знали далеко не всі, тож їм сказав або Мартін, або хтось із тих двох, які ще працювали в мене.</p>
    <p>— І ви повідомили поліцію про те, що сталося?</p>
    <p>— О, авжеж. — Старий замахав руками, пригадавши ту подію. — Вони перевірили всю мою документацію, допитали всіх, хто колись працював на мене. Але нікого не заарештували. Ви кажете, той самий пістолет використали в новому злочині?</p>
    <p>— Так, — підтвердив Шон. — Містере Луні…</p>
    <p>— Ради Бога, кажіть Ловел…</p>
    <p>— Містере Ловел, ви досі маєте ті давні записи про ваших працівників?</p>
    <empty-line/>
    <p>Дейв дивився на дзеркальне скло в кімнаті для допитів, знаючи, що Шонів партнер, а може, й сам Шон, дивляться тепер на нього.</p>
    <p>То й нехай.</p>
    <p>Як у мене справи? Я втішаюся, цмулячи свій спрайт. Що вони туди вкинули? Лимон. Правильно. Мені дуже смакує лимон, сержанте. Не дочекаюся, коли вони принесуть мені ще бляшанку цього напою.</p>
    <p>Дейв дивився прямо в центр дзеркала з протилежного боку довгого столу й почував себе пречудово. Щоправда, він не знав, куди подалася Селеста з Майклом, і страх від незнання цього отруював його мозок набагато більше, ніж п’ятнадцять чи скільки там бляшанок пива, яке він виглушив минулої ночі. Але вона повернеться. Він туманно пригадував, що міг налякати її вчора ввечері. Адже він тоді наговорив усякої бредні, про вампірів і про речі, які проникають у вас, а потім не можуть вийти назовні, тож, можливо, вона й була трохи налякана.</p>
    <p>Він не міг звинувачувати її. Він сам винен, що дозволив Хлопчиськові взяти над ним гору й показати своє бридке, жорстоке обличчя.</p>
    <p>Але попри те, що Селеста й Майкл від нього пішли, він почувався сильним. Нерішучості, яка опанувала його останніми днями, він більше не відчував. Прокляття, він навіть примудрився поспати шість годин минулої ночі. Він прокинувся, відчуваючи поганий присмак у роті, його череп був важкий, як граніт, але мозок мислив напрочуд ясно.</p>
    <p>Він знав, хто він такий. І знав, що вчинив слушно. І вбивство якимсь чином (і Дейв уже не міг складати цю провину на малого месника, який живе в ньому; це був він, Дейв, він скоїв убивство) наповнило його силою тепер, коли він задіяв до справи голову. Він десь читав, що в стародавньому світі люди мали звичай їсти серця тих, кого вбивали. Вони з’їдали серця, і мертві люди переходили в них. Це давало їм силу двох людей, дух двох людей. Так себе почував і Дейв. Ні, він не з’їв нічийого серця. Він не був таким трахнутим у голову. Але його опанувала гордість хижака. Він убив людину. І вчинив слушно. Він заспокоїв страховище, яке оселилося в ньому, виродка, який мріяв доторкнутися до руки юного хлопчика, розтанути в його обіймах.</p>
    <p>Цей виродок тепер покинув його. Пішов у пекло разом із Дейвовою жертвою. Убиваючи когось, він убивав слабку частину себе, того мерзотника, який оселився в ньому, відколи йому вийшло одинадцять років, відтоді, коли він стояв у вікні й дивився на гулянку, яку вони влаштували на Рестер-стрит, щоб відсвяткувати його повернення. На тій гулянці він почувався слабким і ніби виставленим напоказ. Він відчував, що люди потай сміються з нього, батьки інших дітей дивляться на нього з фальшивими усмішками, і він бачив за їхніми публічними обличчями, що вони жаліють його, бояться й ненавидять, і він мусив утікати від цієї ненависті, бо вона примушувала його почуватися цілковитим нікчемою.</p>
    <p>А тепер інша ненависть робила його сильним, бо тепер він мав іншу таємницю, кращу, аніж його колишня, сумна таємниця, про яку, однак, більшість людей здогадувалася. Тепер він мав таємницю, яка робила його більшим, а не меншим.</p>
    <p>Підійдіть ближче, хотілося тепер сказати йому людям, я маю таємницю. Підійдіть ближче, і я прошепочу вам її на вухо.</p>
    <p>Я вбив людину.</p>
    <p>Дейв зосередив погляд на товстому полісмені за дзеркалом.</p>
    <p>Я вбив людину. А ви не можете це довести.</p>
    <p>Хто тепер слабкий?</p>
    <empty-line/>
    <p>Шон знайшов Вайті у відділку з протилежного боку подвійних дзеркальних дверей, за якими була кімната для допитів. Вайті стояв там, поставивши одну ногу на сидіння подертого шкіряного стільця, дивився на Дейва й цмулив каву.</p>
    <p>— Ти вишикував людей?</p>
    <p>— Ще ні, — сказав Вайті.</p>
    <p>Шон підійшов і став поруч нього. Дейв дивився просто на них, здавалося, він уп’явся у вічі Вайті, так ніби міг їх бачити. А найдивовижнішим було те, що Дейв усміхався. То була ледь помітна усмішка, але вона була.</p>
    <p>— Ти кепсько себе почуваєш, так? — запитав Шон.</p>
    <p>Вайті подивився на нього.</p>
    <p>— Бувало, я почував себе краще.</p>
    <p>Шон кивнув головою.</p>
    <p>Вайті показав на нього своєю чашкою з кавою.</p>
    <p>— У тебе щось є. Я бачу. Викладай.</p>
    <p>Шон хотів розтягти це на довше, щоб трохи подратувати Вайті, примусивши його чекати, але йому також забракло терпіння.</p>
    <p>— Я знайшов цікавого чоловіка, який працював на Ловела Луні.</p>
    <p>Вайті поставив філіжанку з кавою на стіл позад себе і зняв ногу зі стільця.</p>
    <p>— Хто це?</p>
    <p>— Рей Гарріс.</p>
    <p>— Рей?..</p>
    <p>Шон відчув, як його губи самі розтяглися в усмішці.</p>
    <p>— Батько Брендена Гарріса, сержанте. Перебував під наглядом.</p>
   </section>
   <section>
    <title>
     <p>23</p>
     <p>Малий Вінчі</p>
    </title>
    <p>Вайті всівся за порожній стіл навпроти того, за яким сидів Шон, з відкритою папкою в руці — досьє чоловіка, що перебуває під наглядом.</p>
    <p>«Реймонд Метью Гарріс. Народився 6 вересня 1955 року. Виріс на Твелв Мейб’ю-стрит у Східному Бакінгемі в Низині. Мати Делорес, домогосподарка. Батько Сеамус, чорнороб, покинув родину 1967 року». Дальший розвиток подій неважко було передбачити, бо батька було заарештовано за крадіжку в Бриджпорті, Коннектикут, 1973 року. Далі йшли документи про всілякі дрібні правопорушення. 1979 року батько помирає від коронарної недостатності в Бриджпорті. Того ж таки року Реймонд одружується з Естер Скеннел — тут, можна сказати, йому пощастило — і влаштовується на роботу в службу підземних комунікацій машиністом електровоза. Перша їхня дитина Бренден Сеамус народилась 1981 року. Згодом, того ж таки року, Реймонда приплутують до справи про викрадення двадцятьох тисяч доларів у жетонах метро. Провину з нього зрештою знімають, але зі служби розраховують. Після цього він працює на багатьох випадкових роботах — робітником у команді ремонту житлових помешкань, продавцем у крамниці «Трунки Луні», барменом, вантажником. Роботу вантажником він утратив унаслідок зникнення якихось дрібних грошей. Провину з нього знову зняли, але зі служби звільнили. 1982 року його допитувано в справі пограбування «Трунків Бланшара» в окрузі Мідлесекс, але за браком доказів виправдано.</p>
    <p>— Проте поліції він став відомий, — сказав Шон.</p>
    <p>— Він здобув популярність, — погодився з ним Вайті. — Його відомий спільник, такий собі Едмунд Різ, указав на Реймонда 1983 року, як на автора викрадення рідкісної колекції комічних книжок…</p>
    <p>— Ідіотських комічних книжок? — засміявся Шон. — Ти робиш успіхи, Реймонде.</p>
    <p>— Ціною півтораста тисяч доларів, — сказав Вайті.</p>
    <p>— О, пробач мені.</p>
    <p>— Реймонд повернув указану літературу цілою, і йому дали чотири місяці замість року, два місяці з яких він на той час уже відсидів. Із в’язниці, схоже, він вийшов, маючи певну наркотичну залежність.</p>
    <p>— Он як.</p>
    <p>— Він приохотився, звичайно, до кокаїну, адже то були вісімдесяті роки, і тут рапорт про нагляд за ним збільшується в обсязі. Чомусь Реймондові не бракує розуму приховати, де він добуває гроші на кокаїн, але не вистачає, щоб приховати, де саме він купує цей наркотик. Він порушує свою обіцянку, і йому дають іще один рік.</p>
    <p>— І він усвідомлює помилковість своєї поведінки.</p>
    <p>— Навряд чи. Спеціальний підрозділ ФБР ловить його на спробі переправити вкрадений товар через кордони штату. Тобі це сподобається. Угадай, що Реймонд украв. Візьми до уваги, що то був 1984 рік.</p>
    <p>— Зроби бодай натяк.</p>
    <p>— Керуйся своїм інстинктом.</p>
    <p>— Відеокамери.</p>
    <p>Вайті метнув на нього очима.</p>
    <p>— До сраки твої відеокамери. Принеси мені кави, ти більше не коп.</p>
    <p>— Що ж тоді він поцупив?</p>
    <p>— Фургон «Тисяча дрібничок». Ти коли-небудь бачив таке?</p>
    <p>— Комікси, а потім «Тисячу дрібничок»?</p>
    <p>— Він має власний стиль, наш чоловік. Він мав також проблеми. Фургон він поцупив на Род-Айленді, а переганяв його в Массачусетс.</p>
    <p>— Тому він і потрапив у федеральні списки.</p>
    <p>— Тому вони й схопили його за яйця, — сказав Вайті, знову зиркнувши на Шона, — але не посадили.</p>
    <p>Шон трохи підтягся на своєму стільці й зняв ноги зі столу.</p>
    <p>— Він накапав на когось?</p>
    <p>— Схоже на те, — сказав Вайті. — Після цього цілковита порожнеча в рапорті про нагляд. До кінця вісімдесят шостого року там стоять лише позначки про те, що він регулярно приходить у поліцію відмічатися. Що сказано в його записах про роботу?</p>
    <p>Вайті подивився через свою папку на Шона.</p>
    <p>Шон промовив:</p>
    <p>— Зараз погляну.</p>
    <p>Він розкрив власну папку.</p>
    <p>— Записи про працевлаштування, про сплату податків, про виплати на соціальне забезпечення — усе припиняється в серпні 1987 року. Тут він зникає.</p>
    <p>— Ти перевірив у федеральних масштабах?</p>
    <p>— Запит відіслали відразу, коли я про це подумав.</p>
    <p>— Які наші можливості?</p>
    <p>Шон знов уперся підошвами черевиків у стіл і нахилився назад на стільці.</p>
    <p>— Перша можливість, це коли він мертвий. Друга — він перебуває під юридичним захистом як свідок. Третя — він закопався глибоченько під землю й вийшов звідти лише для того, щоб узяти свій пістолет і застрелити дев’ятнадцятирічну подругу свого сина.</p>
    <p>Вайті поклав свою папку на порожній стіл.</p>
    <p>— Але ж ми не знаємо, чи це справді його пістолет. Ми не знаємо нічогісінько. Що ми тут робимо, Дівайне?</p>
    <p>— Ми лише розпочинаємо свій танець, сержанте. Не прискіпуйся до мене так рано. Ми знайшли чоловіка, який був першим підозрюваним у пограбуванні, яке сталося вісімнадцять років тому, коли було використано зброю вбивства. Син тодішнього злочинця зустрічався з убитою. А його батько, як з’ясувалося, перебував під наглядом. Я хочу подивитися на нього й, крім того, подивитися на сина. Ти знаєш, що він не має алібі.</p>
    <p>— Який упевнено пройшов випробування на детекторі брехні й до того ж, як нам обом здалося, анітрохи не схожий на вбивцю.</p>
    <p>— Можливо, ми помилилися.</p>
    <p>Вайті потер очі тильним боком обох долоней.</p>
    <p>— Чоловіче, я стомився помилятися.</p>
    <p>— То ти згоден, що помилився стосовно Бойла?</p>
    <p>Руки Вайті залишалися в нього на очах, коли він похитав головою.</p>
    <p>— Я цього не кажу. Я все ще думаю, що цей мужик — велике лайно, але чи можу я пов’язати його з убивством Кейті Маркус — проблема інша. — Він опустив руки, розпухлі півкола під його очима тепер мали червоний колір. — Але цей кут із Реймондом Гаррісом також навряд чи нам щось обіцяє. Гаразд, ми ще раз зустрінемось із сином. Чудово. І спробуємо вистежити батька. Але що потім?</p>
    <p>— Ми когось прив’яжемо до цього пістолета, — сказав Шон.</p>
    <p>— Пістолет, певно, давно лежить на дні падлючого океану. Принаймні насамперед я втопив би його там.</p>
    <p>Шон обернув до нього голову.</p>
    <p>— Ти втопив би його вже після пограбування крамниці спиртних напоїв, вісімнадцять років тому.</p>
    <p>— Це правда.</p>
    <p>— Наш суб’єкт так не зробив. А це означає…</p>
    <p>— Він не такий розумний, як я, — сказав Вайті.</p>
    <p>— Або як я.</p>
    <p>— Присяжні ще не сказали свого слова.</p>
    <p>Шон витягся на своєму стільці, з’єднавши пальці й піднявши руки над головою, в напрямку стелі, аж поки відчув, що м’язи в нього розтягуються. Він затремтів, позіхаючи, й поклав голову та руки на їхнє колишнє місце.</p>
    <p>— Вайті, — промовив він, намагаючись не забути запитання, яке, як він знав протягом усього ранку, мав поставити.</p>
    <p>— Чого тобі?</p>
    <p>— А чи сказано щось у твоєму досьє про розкритих спільників?</p>
    <p>Вайті підняв досьє зі столу, розкрив його та перегорнув перші кілька сторінок.</p>
    <p>— Відомі кримінальні спільники, — прочитав він, — Реджинальд (він же Реджі Герцог) Нейл, Патрік Морейген, Кевін Сіраччі, Ніколас Дикий — гм — Ентоні Ваксмен… — Він подивився вгору на Шона, й Шон зрозумів, що головне буде зараз. — Джеймс Маркус, — сказав Вайті, — він же Джиммі з Низини, відомий ватажок банди, яку іноді називають «Хлопцями з Рестер-стрит».</p>
    <p>Вайті закрив папку.</p>
    <p>Шон вигукнув:</p>
    <p>— Оце сюрприз!</p>
    <empty-line/>
    <p>Надгробок, який обрав Джиммі, був простий і білий. Продавець говорив тихим, шанобливим голосом, наче він хотів продати якийсь інший товар, а проте намагався вмовити Джиммі обрати дорожчі камені, ті, на яких були витиснені в мармурі янголи, херувими або троянди.</p>
    <p>— Може, візьмете кельтський хрест? — запитав продавець. — Такий вибір сьогодні популярний у…</p>
    <p>Джиммі чекав, що він скаже «у ваших людей», але продавець зловив себе на слові й закінчив фразу: «…багатьох людей у ці дні».</p>
    <p>Джиммі не пошкодував би грошей і на мавзолей, якби знав, що це дасть Кейті щастя, але він знав, що його дочка ніколи не любила занадто вигадливого й розкішного. Вона носила простий одяг і прості прикраси, ніякого золота й рідко користувалася макіяжем, за винятком якихось особливих подій. Кейті любила речі чисті, лише з легким натяком на стиль, і тому Джиммі обрав білий камінь і наказав зробити на ньому написи каліграфічним шрифтом. Продавець застеріг його, що останній вибір подвоїть ціну надгробка, і Джиммі обернув голову, щоб подивитися на малого стерв’ятника, який відступив від нього на кілька футів, коли він запитав:</p>
    <p>— Готівкою чи чеком?</p>
    <p>Джиммі попросив Вела підвезти його сюди, й коли він покинув офіс, то знову сів на пасажирове місце у Веловій «Міцубісі-3000» й удесяте подивувався, як не соромно чоловікові в тридцять із гаком років їздити в такій тачці й не розуміти, що на нього люди дивляться, як на йолопа.</p>
    <p>— Куди тепер поїдемо, Джиме?</p>
    <p>— Поїдемо десь вип’ємо кави.</p>
    <p>Зазвичай у Веловій машині гриміла музика — бридке бухкання репа за затіненими вікнами. Який-небудь чорний парубійко з середнього класу або зачуханий білий фанат співали про хвойд і про те, як буде круто бабахнути з пушки, й при цьому згадували про всіх тих зірок, про яких Джиммі ніколи б не чув, якби Кейті не базікала про них по телефону з подругами. Цього ранку Вел вимкнув своє стерео, за що Джиммі був йому дуже вдячний, бо ж ненавидів реп, і не тому, що він був чорний і походив із гетто — адже всі інші крикливі пісні та блюзи, які горлають, штовхаючись дупами, теж походять звідти, — а тому, що в ньому ми ніколи не побачимо когось справді талановитого. Досить стулити докупи кілька лімериків, таких, як «Чоловік із Нантакета», знайти якусь ідіотську музику, що її кожен спроможний підібрати, випнути груди й почати базікати перед мікрофоном: о так, це було круто, це було на вулиці, це справді було. Я напісяв на снігу твоє ім’я, а потім виблював. Джиммі чув, як якийсь йолоп-критик сказав по радіо, що вибір слів для репа — це мистецтво, і Джиммі, який не знав багато про мистецтво, хотів би засунути руку в гучномовець і добре відлупцювати вочевидь білого, вочевидь надто вченого тупого бевзя. Якщо підбирати слова для репа — мистецтво, тоді більшість злодіїв, яких Джиммі знав, були також митцями. Це було б для них неабиякою новиною.</p>
    <p>Можливо, він просто стає старим. Він знав, що першою ознакою того, що твоє покоління відходить, було нерозуміння музики покоління молодшого. А проте на споді серця він був переконаний, що це не так. Реп був гидотою, примітивною та простою, і Вел, що його слухав, був тим самим Велом, який катався у своїй дурнуватій машині, тобто він полюбляв речі, які не були нічого варті.</p>
    <p>Вони зупинилися біля бару «Данкінові пончики», вийшли з машини й, поскидавши кришки зі своїх паперових стаканчиків прямо під дверима, почали цмулити каву, прихилившись до якогось спортивного автомобіля.</p>
    <p>Вел промовив:</p>
    <p>— Ми виїхали вчора ввечері й дещо розпитали, як ти просив.</p>
    <p>Джиммі ляснув долонею по долоні Вела.</p>
    <p>— Дякую тобі, чоловіче.</p>
    <p>Вел ляснув його у відповідь.</p>
    <p>— Це не тому, що ти відсидів за мене два роки, Джиме. І не тому, що без твого мозку мені важко обійтися. Кейті була моєю небогою, чоловіче.</p>
    <p>— Я знаю.</p>
    <p>— Не по крові, звичайно, але я любив її.</p>
    <p>Джиммі кивнув головою.</p>
    <p>— Таких дядьків, хлопці, як ви, більше ніхто не мав.</p>
    <p>— Справді?</p>
    <p>— Справді.</p>
    <p>Вел ковтнув трохи кави й хвилину помовчав.</p>
    <p>— Отож результат наших спостережень: схоже, копи мали рацію щодо О’Доннела й Фоллов. О’Доннел сидів у місцевій в’язниці. Фоллов був на вечірці й близько дев’ятьох хлопців підтвердили, що бачили його там.</p>
    <p>— Твердження надійні?</p>
    <p>— Половина принаймні, — сказав Вел. — Ми також рознюхали навкруги, і якихось змов на вулиці не було давно. Та й минуло вже півтора року, Джиме, відколи я чув про замовне вбивство. Розумієш?</p>
    <p>Джиммі кивнув головою й ковтнув кави.</p>
    <p>— Тепер копи серйозно взялися за діло, — сказав Вел. — Вони обстежили всі бари, вуличних торгівців навколо «Останньої краплі», всіх. Кожного бармена. Кожного чоловіка, який був у барі «Мак-Ґіллз» або в «Останній краплі» минулої ночі. Я хочу сказати, що закон не спить, Джиме. Кожен намагається щось пригадати.</p>
    <p>— Ти говорив із тими, хто щось пригадує?</p>
    <p>Вел підняв два пальці, зробивши ще ковток кави.</p>
    <p>— Одного ти, либонь, знаєш — такого собі Томмі Молданадо.</p>
    <p>Джиммі похитав головою.</p>
    <p>— Родом із Бейсин, фарбує будинки. У всякому разі він стверджує, що бачив, як хтось стовбичив на паркувальному майданчику біля «Останньої краплі» якраз перед тим, як вийшла Кейті. Він сказав, що той чоловік не був коп, це напевне. Він сидів в іноземному автомобілі з ум’ятиною біля пасажирського сидіння.</p>
    <p>— Окей.</p>
    <p>— Ще одна дивна річ. Я розмовляв із Сенді Грін. Пам’ятаєш її зі школи?</p>
    <p>Джиммі пригадав, як вона сиділа в класній кімнаті з брунатними кісками, кривими зубами й так завзято гризла свої олівці, що мусила випльовувати з рота не лише дерево, а й грифель.</p>
    <p>— Пам’ятаю. Що вона тепер робить?</p>
    <p>— Вона проститутка, — відповів Вел. — А вигляд у неї жахливий, чоловіче. Вона ж наша ровесниця, еге? Але моя мати мала кращий вигляд у своїй труні. Проте, схоже, Сенді найстарша в окрузі навколо «Останньої краплі». То вона каже, що нібито всиновила того хлопця. Приблудного хлопця, який робив те саме, що й вона.</p>
    <p>— Хлопця?</p>
    <p>— Йому було десь років одинадцять-дванадцять.</p>
    <p>— О, Господи!</p>
    <p>— Таке життя. Вона думає, що справжнє ім’я цього малого Вінсент. Усі називали його «Малий Вінчі», крім Сенді. Вона сказала, він віддавав перевагу імені Вінсент. Вінсент, якому було більш як дванадцять років, ти розумієш? Вінсент — професіонал. Вона каже, що до нього краще не підступати, на цей випадок він завжди тримає напоготові бритву або щось подібне. Він працює шість ночей на тиждень. Тобто працював до цієї суботи.</p>
    <p>— А що сталося з ним у суботу?</p>
    <p>— Ніхто не знає. Але він зник. Сенді каже, іноді він забігав до неї. Вона повернулася додому в неділю вранці, але його й слід загув. Утік із міста.</p>
    <p>— Ну, то й гаразд. Можливо, він змінить свій спосіб життя.</p>
    <p>— І я так сказав. А Сенді каже ні, він надто цим захопився. Вона каже, що коли він виросте, то стане добрячим бандюгою. Але поки що він малий і дуже любить свою роботу. Вона каже, якщо він утік із міста, то лиш одна річ могла це спричинити — страх. Сенді думає, він побачив щось справді жахливе для себе, бо малий Вінчі не належить до тих, кого легко налякати.</p>
    <p>— Ти намагався щось довідатися?</p>
    <p>— Авжеж. Але це нелегко. Ті дітлахи працюють дуже неорганізовано. Вони живуть надворі, заробляють двійко баксів тим способом, яким їм щастить, і втікають із міста, коли заманеться. Але я попросив людей пошукати малого Вінчі. Ми його знайдемо. Я припускаю, він щось знає про того типа, який сидів в автомобілі на паркувальному майданчику біля «Останньої краплі», а може, він навіть бачив, як убивали Кейті.</p>
    <p>— Якщо це було пов’язано з тим типом, який сидів автомобілі.</p>
    <p>— Молданадо каже, що той тип йому вельми не сподобався. Хоч було поночі, й він не міг добре його бачити, але від нього несло чимось неприємним, і від нього, й від тієї машини.</p>
    <p>Чимось неприємним, подумав Джиммі. Це може вказувати на злочин.</p>
    <p>— І це було перед тим, як вийшла Кейті?</p>
    <p>— Атож, якраз перед тим. Поліція обгородила той паркувальний майданчик ще в понеділок, там працювала ціла бригада, змінювали асфальт.</p>
    <p>Джиммі кивнув головою</p>
    <p>— Тож на тому паркувальному майданчику щось сталося?</p>
    <p>— Так. Я цього не розумію. Кейті знайшли на вулиці Сідней-стрит. Це на відстані майже десятьох кварталів звідти.</p>
    <p>Джиммі допив свою каву.</p>
    <p>— А що, як вона повернулася назад?</p>
    <p>— Чого?</p>
    <p>— До «Останньої краплі». Я знаю, яка головна версія. Вона висадила Ів і Даяну, поїхала по Сідней-стрит, і тоді це сталось. Але якщо вона спочатку повернулася до «Останньої краплі»? Вона приїхала назад і наштовхнулася на того типа. Він захопив її, примусив поїхати назад до В’язничного парку, а далі все відбулося так, як думають полісмени.</p>
    <p>Вел крутив порожній стаканчик в руках.</p>
    <p>— Це може бути. Але що змусило її повернутися до «Останньої краплі»?</p>
    <p>— Я не знаю. — Вони підійшли до сміттєвого кошика, вкинули туди порожні стаканчики, й Джиммі промовив:</p>
    <p>— А що там хлопець Правильного Рея, ти що-небудь про нього довідався?</p>
    <p>— Я розпитав людей про нього. Усі розповідають про нього, як про мишу. Нікому не заподіяв зла. Якби він не був такий гарний, ніхто б і не пам’ятав, що зустрічався з ним. Ів і Даяна обидві сказали, що він кохав її, Джиме. Кохав її так, як кохають лише один раз у житті. Якщо хочеш, я візьмусь за нього ще.</p>
    <p>— Поки що утримаймося від цього, — сказав Джиммі. — Лише спостерігай за ним. Спробуй розшукати того хлопця, Вінсента.</p>
    <p>— Гаразд, гаразд.</p>
    <p>Джиммі відчинив дверці пасажира й відчув на собі Велів погляд з-поза капота: Вел, схоже, щось обмірковував, перш ніж сказати.</p>
    <p>— Ти чого?</p>
    <p>Вел, засліплений світлом сонця, усміхнувся.</p>
    <p>— Про що ти?</p>
    <p>— Ти хочеш щось мені сказати. Що саме?</p>
    <p>Вел опустив підборіддя, щоб заховатися від сонця, поклав руки на капот.</p>
    <p>— Я щось чув сьогодні вранці. Перш ніж ми від’їхали.</p>
    <p>— Ну?</p>
    <p>Якусь мить Вел дивився на булочну навпроти.</p>
    <p>— Я чув, що ті два полісмени знову навідалися до Дейва Бойла. Ну, ти знаєш, Шон із Пагорбів і його товстий партнер.</p>
    <p>Джиммі промовив:</p>
    <p>— Дейв був у барі «Мак-Ґіллз» учора ввечері. Вони, мабуть, забули в нього про щось запитати й мусили повернутися.</p>
    <p>Велів погляд відірвався від булочної й зустрівся з поглядом Джиммі.</p>
    <p>— Вони забрали його з собою, коли поїхали, Джиме. Ти розумієш, про що я? Посадили його на заднє місце.</p>
    <empty-line/>
    <p>Маршалл Берден приїхав до відділу вбивств під час ланчу й гукнув Вайті, коли протиснувся крізь вузький турнікет біля стола чергового.</p>
    <p>— Це ви хотіли бачити мене, хлопці?</p>
    <p>— Це ми, — відповів йому Вайті. — Проходьте, будь ласка.</p>
    <p>Маршаллові Бердену залишився рік до пенсії, і він мав відповідний вигляд. У нього були молочного кольору очі чоловіка, який бачив більше світу й більше себе самого, аніж йому хотілося б. Він носив свою високу мляву постать так, ніби йому хотілося більше рухатися назад, ніж уперед, ніби органи його руху перебували в стані війни з мозком, і мозок хотів забратися звідси геть. Протягом останніх сімох років він працював завідувачем комори, хоч раніше був одним зі стовпів державного департаменту поліції і майже дослужився до полковника, почавши з боротьби проти наркоманів і піднявшись до вбивств та великих злочинів дорогою, на якій він не знав перешкод, аж поки одного ранку його опанував страх. Ця хвороба, як велося, спостигала тих, хто працював під прикриттям, а іноді працівників контролю на великих дорогах, які несподівано втрачали спроможність зупинити бодай один автомобіль, так вони були впевнені, що водій має в руці пістолет і не має чого втрачати. Але Маршалл Берден теж підчепив цю хворобу, став пропускати всіх у дверях, часто не міг підняти свій зад, коли його кудись викликали, й зупинявся на сходах, коли всі його проминали.</p>
    <p>Він сів поруч зі столом, за яким сидів Шон, і став гортати спортивний календар у зворотному порядку.</p>
    <p>— Ви Дівайн? — запитав він, не підіймаючи голови.</p>
    <p>— Так, — відповів Шон. — Радий зустрітися з вами. Ми навчалися в Академії на вашому прикладі.</p>
    <p>Маршалл стенув плечима, наче спогад про його колишнє «я» змушував його ніяковіти. Він перегорнув ще кілька сторінок.</p>
    <p>— То що ви від мене хочете, хлопці? За півгодини мені треба повертатися.</p>
    <p>Вайті обернув свого стільця до Маршалла Бердена.</p>
    <p>— На початку вісімдесятих років ви виконували одне оперативне завдання спільно з ФБР, так?</p>
    <p>Берден кивнув головою.</p>
    <p>— Ви взяли одного дрібного злодійчука на ім’я Реймонд Гарріс, що поцупив фургон «Тисяча дрібниць» із зупинки Кренстон, у Род-Айленді.</p>
    <p>Берден усміхнувся, прочитавши якийсь вислів йога Берра в календарі.</p>
    <p>— Було таке. Водій вантажівки пішов посцяти, він не знав, що за ним стежать. Гарріс сів у кабіну й поїхав геть, але водій відразу зателефонував нам, і ми зупинили злодія в Нідгемі.</p>
    <p>— Але Гарріса не посадили, — завважив Шон.</p>
    <p>Берден уперше подивився на нього, й Шон побачив страх і ненависть до себе в цих молочних очах, і він дав собі слово, що ніколи не перетвориться на Бердена.</p>
    <p>— Він викрутився, — сказав Берден. — Накапав на суб’єкта, який доручив йому вкрасти фургон. Того звали, здається, Стілсон. Атож, Мейєр Стілсон.</p>
    <p>Шон чув розповіді про Берденову пам’ять — можна сказати, фотографічну, — але бачити, як чоловік обертається на вісімнадцять років назад і вихоплює з туману прізвища, ніби він розмовляв про них лише вчора, було якось незручно й сумно. Атож, цей чоловік міг би ще довго тут усім заправляти.</p>
    <p>— Отже, Гарріс видав свого боса, і його не посадили? — запитав Вайті.</p>
    <p>Берден спохмурнів.</p>
    <p>— Його відпустили не тільки тому, що він повідомив, хто йому доручив учинити злочин. До нього звернулось Антигангстерське об’єднання, і він допоміг і їм.</p>
    <p>— Кого він викрив тепер?</p>
    <p>— Ватагу злочинного угруповання «Хлопці з Рестер-стрит» Джиммі Маркуса.</p>
    <p>Вайті подивився на Шона, піднявши одну брову.</p>
    <p>— Це було вже після пограбування бухгалтерії? — запитав Шон.</p>
    <p>— Якої бухгалтерії? — запитав Вайті.</p>
    <p>— Тієї, за яку Джиммі відсидів два роки, — відповів Шон.</p>
    <p>Берден кивнув головою.</p>
    <p>— У п’ятницю ввечері він та один з його спільників пограбували касу. Це забрало в них дві хвилини. Вони знали, коли змінюються охоронці. Вони знали точно, коли повантажать гроші. Вони поставили надворі двох хлопців, які зупинили вантажівку, що приїхала по гроші. Вони були надто вправні, щоб не мати когось зі своїх у штаті або принаймні когось такого, хто працював там уже рік або два.</p>
    <p>— Рея Гарріса, — сказав Вайті.</p>
    <p>— Атож. Він видав нам Стілсона, а Антигангстерському об’єднанню видав «Хлопців із Рестер-стрит».</p>
    <p>— Усіх?</p>
    <p>Берден похитав головою.</p>
    <p>— Ні, лише Маркуса, але той був мозком тієї компанії. Відрубайте голову, й тіло помирає — вам це відомо? Хлопці з Антигангстерського об’єднання взяли його, коли вранці в день Святого Патріка він виходив зі сховища. Того дня вони мали намір поділити здобич, тому Маркус ніс валізу, напхану грішми.</p>
    <p>— Але стривайте, — сказав Шон, — невже Рей Гарріс свідчив у відкритому суді?</p>
    <p>— Ні. До відкритого суду справа не дійшла. Джиммі не назвав своїх спільників і взяв усю провину на себе. Його інші злочини, про які було всім відомо, вони не змогли довести. Маркусові тоді було лише дев’ятнадцять років. Чи, може, двадцять. Він очолював ту команду, відколи йому зрівнялося сімнадцять, і не попав під арешт жодного разу. Окружний прокурор обмежився тим, що дав Джиммі два роки відсидки й три умовно, бо добре знав, що у відкритому суді, можливо, не пощастить домогтися й цього. Я чув, що хлопці з Антигангстерського об’єднання були вкрай розлючені, але що вдієш.</p>
    <p>— То Джиммі Маркус так і не довідався, що його здав Рей Гарріс?</p>
    <p>Берден знову підвів очі від свого календаря й зиркнув на Шона з певним презирством.</p>
    <p>— За три роки Маркус вчинив близько шістнадцятьох великих пограбувань. Одного разу він обчистив дванадцять різних ювелірних крамниць у будинку торгівлі коштовностями на Вашингтон-стрит. Навіть досі ніхто не знає, як йому, в біса, це вдалося. Він мусив знешкодити близько двадцятьох різних систем тривоги — систем, приєднаних до телефонних ліній, супутників мобільного зв’язку, який був тоді цілком новою технологією. А мав же ж лише вісімнадцять років. Чи повірите? Вісімнадцять років, а він розшифрував сигнальні коди, яких не могли зламати сорокарічні професіонали. А історія з Келдар Текнікс. Він зі своїми хлопцями проник до будівлі крізь дах, вони блокували частоти, на яких передавалися сигнали про пожежу, а тоді проникли в пожежне відділення й увімкнули вогнегасники. Ми тоді лише могли собі уявити, що вони всі висіли під стелею й чекали, поки вогнегасники виведуть із ладу детектори руху. Той хлопець був падлючий геній. Якби він працював на НАСА, а не на себе, ми та наші дружини з дітьми проводили б вакації на Плутоні. І ви вважаєте, що хлопець із таким інтелектом не зміг би з’ясувати, хто його здав? Рей Гарріс зник із лиця землі через два місяці після того, як Маркус повернувся на волю. Про що це свідчить?</p>
    <p>— Це означає, що Джиммі Маркус убив Рея Гарріса, — сказав Шон.</p>
    <p>— Або доручив це зробити своєму карликові Велу Севіджу. Послухайте-но, побалакайте з Едом Фоланом із сьомого відділу. Він тепер працює там капітаном, але колись працював в Антигангстерському об’єднанні. Він розповість вам усе про Маркуса та Рея Гарріса. Кожен коп, який працював на Іст-Бакі у вісімдесятих роках, скаже вам те саме. Якщо Джиммі Маркус не вбив Рея Гарріса, то я наступний жидівський рабин. — Він відсунув календар убік і підвівся, підтягуючи штани. — Піду чогось попоїм. Тримайтеся, хлопці.</p>
    <p>І він пішов через знайому кімнату, роззираючись навсібіч. Можливо, він тут побачив стіл, за яким звик сидіти, полицю, на якій стояли і його справи разом зі справами інших. Адже він був персоною в цій кімнаті, аж поки ця персона не вирішила закінчити свою службу дрібним завідувачем комори, мріючи про той день, коли востаннє проб’є свій табель і піде доживати віку туди, де вже ніхто не пам’ятатиме, ким би він міг стати.</p>
    <p>Вайті обернувся до Шона:</p>
    <p>— То як, ти не хочеш стати головним рабином жидівської людності?</p>
    <empty-line/>
    <p>Що довше Дейв сидів на розхитаному стільці в холодній кімнаті, то більше усвідомлював, що стан похмілля, який опанував його цього ранку, був насправді продовженням сп’яніння минулої ночі. Справжнє похмілля прийшло десь близько полудня, воно наповзало на нього, як ланцюжок термітів, уриваючи його кровообіг, здавлюючи йому серце й проникаючи в мозок. У роті в нього пересохло, а волосся від поту стало мокрим, і несподівано він відчув власний сморід, коли алкоголь став проникати крізь пори. Його ноги й руки розм’якли. Груди йому боліли. На череп хвилями накочувалося отупіння, тиснучи йому на очі.</p>
    <p>Він уже не почував себе хоробрим. Він не почувався сильним. Ясність розуму, яка опанувала його лише дві години тому й здавалася такою перманентною, як шрам на тілі, покинула його, вийшла з кімнати й пішла кудись по дорозі, а її замінив страх, такий моторошний, якого він ще зроду не відчував. Він не сумнівався в тому, що скоро помре й помре погано. Можливо, удар спостигне його на цьому ж таки стільці, й він удариться потилицею об підлогу, коли його тіло затіпається в конвульсіях, а очі наповняться кров’ю, і він проковтне свого язика так глибоко, що потім ніхто не зможе витягти його з рота. А може, з ним станеться інфаркт: його серце вже так колотиться об стінки огруддя, як пацюк у сталевій коробці. А може, якщо вони випустять його звідси, він почує поруч себе гудок, упаде на спину, й колеса автобуса перекотяться по його голові й покотяться далі.</p>
    <p>Де Селеста? Чи вона бодай знає, що його заарештували й привезли сюди? І як там Майкл? Чи нудьгує він за батьком? Найгірше в його смерті було те, що Селеста й Майкл житимуть далі. О, його смерть може засмутити їх на короткий час, але вони витерплять і почнуть нове життя, адже саме це люди роблять майже щодня. Лише в кінофільмах люди сумують за мертвими, і їхні життя ламаються, як спрацьовані годинники. У реальному житті твоя смерть мало чим прикметна для всіх, крім тебе.</p>
    <p>Дейв іноді замислювався над тим, чи дивляться іноді мертві на тих, кого вони лишили позаду, й чи плачуть, бачачи, як легко ті переживають те, що дорогих їм людей поруч уже немає. Як, наприклад, малий син Здоровила Стенлі Юджин. Чи не витає він тепер в ефірі зі своєю лисою голівкою та в лікарняній сорочечці й чи не дивиться на свого тата, як той сміється в барі, не думає: «А як же я, тату? Ти пам’ятаєш мене? А я ж був!»</p>
    <p>Майкл матиме нового тата, а може, потім навчатиметься в коледжі й розповідатиме своїй дівчині про свого батька, який навчав його грати в бейсбол і якого він майже не пам’ятає. Це було так давно.</p>
    <p>А Селеста, безперечно, ще досить гарна й легко знайде собі іншого чоловіка. Неодмінно знайде. Я стомилася від самотності, скаже вона своїм подругам. Вона не для мене. А він чоловік хороший і добре ставиться до Майкла. І її подруги та друзі зрадять пам’ять про Дейва миттю. Вони скажуть: «Ти добре вчинила, люба. Це корисно для здоров’я. Стрибай знову на велосипед свого життя — і в дорогу!»</p>
    <p>А Дейв перебуватиме в Юджиновому товаристві, й обоє дивитимуться на землю й кричатимуть про свою любов голосами, яких ніхто з живих ніколи не почує.</p>
    <p>Господи. Дейвові хотілося забитися в куток і обняти себе за ноги. Він розпадався на частини. Він знав: якщо зараз прийдуть копи, він розколеться. Він розповість їм усе, що вони хочуть знати, якщо вони виявлять до нього бодай трохи симпатії та принесуть йому ще один спрайт.</p>
    <p>І тут двері до кімнати допитів, де сидів Дейв наодинці зі своїм страхом та своєю потребою в людській симпатії, відчинилися, і увійшов поліціянт у повному однострої, молодий, сильний, який мав ті характерні для працівників поліції очі, що водночас здаються незворушними й владними.</p>
    <p>— Містере Бойл, ходіть зі мною.</p>
    <p>Дейв підвівся на ноги й пішов до дверей. Руки йому злегка тремтіли, бо алкоголь досі шукав свій шлях, щоб покинути його тіло.</p>
    <p>— Куди? — запитав він.</p>
    <p>— Ви станете в лінію, містере Бойл. Один чоловік хоче на вас поглянути.</p>
    <empty-line/>
    <p>Томмі Молданадо був у джинсах і в зеленій футболці, заляпаній фарбою. Плями фарби були також у його кучерявому брунатному волоссі, на задубілих робочих черевиках і на товстих скельцях його окулярів.</p>
    <p>Саме окуляри стурбували Шона. Будь-який свідок, що приходив у суд в окулярах, міг із тим самим успіхом почепити на груди мішень для адвоката захисту. А про присяжних то й говорити нема чого. Адже всі тепер надивилися детективних фільмів і на свідка в окулярах дивляться так само, як на торгівців наркотиками, чорношкірих без краватки й рецидивістів, які заздалегідь домовилися з окружним прокурором.</p>
    <p>Молданадо притиснув ніс до скла, яке відгороджувало кімнату для оглядів, і подивився на п’ятьох чоловіків, що виструнчилися в лінію перед ним.</p>
    <p>— Я не можу точно сказати, коли вони дивляться вгору. Вони можуть трохи обернутися ліворуч?</p>
    <p>Вайті клацнув вимикачем на пульті перед собою і сказав у мікрофон:</p>
    <p>— Усім суб’єктам обернутися ліворуч.</p>
    <p>П’ятеро чоловіків обернули голови ліворуч.</p>
    <p>Молданадо поклав долоні на скло й примружився.</p>
    <p>— Номер Другий. Це міг бути номер Другий. Ви можете примусити його підійти ближче?</p>
    <p>— Номер Другий? — перепитав Шон.</p>
    <p>Молданадо подивився через плече на нього й кивнув головою.</p>
    <p>Другий чоловік у лінії був наркоторгівець на ім’я Скот, який зазвичай працював у Норфолкській окрузі.</p>
    <p>— Номер Другий, — зітхнувши, сказав Вайті. — Ступіть крок уперед.</p>
    <p>Скот Пейзнер був товстий коротун із бородою та лінією волосся, яка швидко відступала назад. Він був схожий на Дейва Бойла не більше, ніж був схожий на нього Вайті. Він обернувся обличчям до скла, підступив до нього, й Молданадо сказав:</p>
    <p>— Так, так. Це той чоловік, якого я бачив.</p>
    <p>— Ви певні?</p>
    <p>— На дев’яносто п’ять відсотків, — сказав він. — Але врахуйте, що була ніч. На тому паркувальному майданчику немає освітлення, а я добряче перепив. Та за винятком цього я майже переконаний, що це той самий чоловік.</p>
    <p>— Ви не згадали про бороду в своїй заяві, — сказав Шон.</p>
    <p>— Ні, але тепер мені здається, що той тип міг мати бороду.</p>
    <p>Вайті запитав:</p>
    <p>— Більше ніхто в цій лінії не здається вам тим чоловіком?</p>
    <p>— Ніхто, — сказав він. — Вони навіть не схожі бодай трохи. Хто вони такі — копи?</p>
    <p>Вайті нахилився до пульта й прошепотів:</p>
    <p>— Якого чорта я взявся за цю роботу?</p>
    <p>Молданадо подивився на Шона:</p>
    <p>— Чого? Чого?</p>
    <p>Шон відчинив двері позад себе.</p>
    <p>— Дякую, що прийшли, містере Молданадо. Ми з вами ще зустрінемося.</p>
    <p>— Я все зробив правильно? Тобто чи допоміг я вам?</p>
    <p>— Авжеж, — сказав Вайті. — Ми нагородимо вас спеціальним значком.</p>
    <p>Шон усміхнувся до Молданадо, кивнув йому головою й зачинив за ним двері, щойно той переступив поріг.</p>
    <p>— Свідка в нас немає, — сказав Шон.</p>
    <p>— Ні, хай йому грець.</p>
    <p>— Фізичні спостереження, зроблені з автомобіля, суд не бере до уваги.</p>
    <p>— Я знаю.</p>
    <p>Шон подивився на Дейва, який притулив долоню до очей і мружився на світло. Він мав такий вигляд, ніби не спав протягом місяця.</p>
    <p>— Ходімо, сержанте.</p>
    <p>Вайті відвернув погляд від мікрофона й подивився на Шона. Він теж став здаватися виснаженим, білки його очей набули рожевого кольору.</p>
    <p>— Бодай воно все запалося, — сказав він. — Відпускай його на всі чотири.</p>
   </section>
   <section>
    <title>
     <p>24</p>
     <p>Плем’я зневажених</p>
    </title>
    <p>Селеста сиділа біля вікна в кав’ярні на Бакінгем-авеню навпроти будинку Джиммі Маркуса, коли Джиммі й Вел Севідж запаркували Велів автомобіль за півкварталу вище й рушили до будинку.</p>
    <p>Якщо вона хоче зробити це, справді зробити, вона повинна підвестися зі свого стільця тепер і підійти до них. Вона підвелася, ноги їй тремтіли, а рука вдарилася об нижню частину столу. Вона подивилася вниз на неї. Вона також тремтіла, а шкіра свербіла біля нижньої частини кістки великого пальця. Вона піднесла руку до губів, а тоді обернулася до дверей. Вона ще не була певна, що зможе зробити це, сказати ті слова, які вона підготувала вранці в мотелі. Вона вирішила сказати Джиммі лише те, що знала, — розповісти про подробиці Дейвової поведінки рано-вранці в неділю, не роблячи жодних висновків про те, <emphasis>що</emphasis> вони означали, — і нехай він сам судить про те, що сталося. Без того одягу, в якому Дейв прийшов тієї ночі додому, іти в поліцію не було сенсу. Вона сказала це собі. Вона так вирішила, бо не була певна, що поліція зможе захистити її. Зрештою, вона мусила жити в цьому оточенні, а єдиним, що могло тебе захистити від небезпеки в ньому, було саме оточення. А якщо вона розповість Джиммі, тоді не тільки він, а й Севіджі можуть утворити навколо неї бар’єр безпеки, який Дейв ніколи не наважиться перетнути.</p>
    <p>Вона вийшла в двері, коли Джиммі й Вел підійшли до сходів свого будинку, й підняла свою забиту руку. Вона гукнула Джиммі на ім’я, коли вийшла на авеню, бувши певна, що здається божевільною: сплутане волосся, вибалушені та чорні від страху очі.</p>
    <p>— Гей, Джиммі! Веле!</p>
    <p>Вони обернулися, коли дійшли до нижньої сходинки, й подивилися на неї. Джиммі слабко й розгублено усміхнувся їй, і вона знов завважила, якою приємною та відкритою була його усмішка. Вона була не силувана, вона була сильна й природна. Вона промовляла: я твій друг, Селесто. Чим я можу допомогти тобі?</p>
    <p>Селеста підійшла до узбіччя вулиці, й Вел цмокнув її в щоку.</p>
    <p>— Привіт, кузинко!</p>
    <p>— Привіт, Веле.</p>
    <p>Джиммі теж її цмокнув, і їй здалося, що цей поцілунок увійшов у її плоть і тремтів біля початку її горла.</p>
    <p>Він сказав:</p>
    <p>— Аннабет шукала тебе сьогодні вранці. Не знайшла тебе ані вдома, ані на роботі.</p>
    <p>Селеста кивнула головою.</p>
    <p>— Я була… — Вона відвернулася від напруженого зацікавленого обличчя Вела, який дивився на неї. — Джиммі, я можу поговорити з тобою секунду?</p>
    <p>— Авжеж, — сказав Джиммі, знову спантеличено усміхнувшись до неї. Відтак обернувся до Вела. — Ми поговоримо з тобою про ці речі потім, гаразд?</p>
    <p>— Нема проблем. Ми з тобою скоро зустрінемося, кузино.</p>
    <p>— Дякую, Веле.</p>
    <p>Вел пішов у хату, а Джиммі сів на третю сходинку, відступивши Селесті місце поруч себе. Вона сіла, поклала свою забиту руку собі на коліна й спробувала знайти потрібні слова. Джиммі дивився на неї кілька хвилин, чекаючи, а потім, схоже, відчув, що вона геть напружена й неспроможна висловити те, що в неї на думці.</p>
    <p>Ніби неумисне він промовив:</p>
    <p>— Знаєш, що мені недавно згадалося?</p>
    <p>Селеста похитала головою.</p>
    <p>— Як я стояв біля тих старих сходів над Сідней-стрит. Тих, куди всі ми ходили, дивилися кінофільми й втішалися курінням.</p>
    <p>Селеста всміхнулася.</p>
    <p>— Ти тоді захоплювався…</p>
    <p>— Ой, не згадуй.</p>
    <p>— …Джессікою Лутцен і її чудовим тілом, а я зустрічалася з Каченям Купером.</p>
    <p>— Качуром, не плутай, — сказав Джиммі. — Не знаєш, де він тепер?</p>
    <p>— Я чула, він служив на флоті, підхопив якусь дивну хворобу шкіри далеко за морем, живе в Каліфорнії.</p>
    <p>— Он як.</p>
    <p>Джиммі задер підборіддя, сягнувши оком на півжиття назад, і Селеста несподівано побачила його таким, яким він був вісімнадцять років тому, коли його волосся було трохи білявішим, а сам він набагато відчайдушнішим. Він належав до тих хлопців, які дерлися на телефонні стовпи під час грози, тоді як дівчата стояли внизу й молилися, щоб ніхто не впав. А проте, навіть у його найвідчайдушніші часи був у ньому цей спокій, ці несподівані паузи роздумів, і навіть у дитинстві було очевидно, що він схильний споглядати все у світі й про все турбуватись, окрім власної шкури.</p>
    <p>Він обернувся й легенько вдарив її по коліну тильним боком долоні.</p>
    <p>— То що сталося, дівчино? У тебе такий вигляд…</p>
    <p>— То й ти помітив?</p>
    <p>— Нічого особливого, ти просто здаєшся стомленою. — Він відхилився назад на своїй сходинці й зітхнув. — Усі ми стомлені, хіба ні?</p>
    <p>— Я перебула минулу ніч у мотелі. З Майклом.</p>
    <p>Джиммі дивився просто перед собою.</p>
    <p>— А чому?</p>
    <p>— Я не знаю, Джиме. Але я, мабуть, не повернуся до Дейва.</p>
    <p>Вона помітила, як змінилося його обличчя, як стислися його щелепи, й несподівано її опанувало відчуття, що Джиммі знає, <emphasis>що</emphasis> вона хоче йому сказати.</p>
    <p>— Ти покинула Дейва?</p>
    <p>Його голос пролунав монотонно, він дивився на авеню.</p>
    <p>— Так. Він паскудно поводивсь останнім часом. Він перестав бути собою. Він починає лякати мене.</p>
    <p>Тоді Джиммі обернувся до неї, й усмішка на його обличчі була така холодна, що їй захотілося ляснути по ній долонею. У його очах вона знов побачила хлопця, який видирався під дощем на телефонний стовп.</p>
    <p>— Чому ти не розкажеш мені про все з самого початку? — запитав він. — Коли Дейв перемінився?</p>
    <p>— Що ти знаєш, Джиммі? — запитала вона.</p>
    <p>— Що я можу знати?</p>
    <p>— Ти щось знаєш. Ти не здивований.</p>
    <p>Неприємна усмішка зникла з його обличчя, й Джиммі нахилився вперед, сплівши руки між коліньми.</p>
    <p>— Я знаю, що сьогодні вранці його забрала поліція. Я знаю, що він володіє автомобілем чужоземної марки з ум’ятнем поблизу від пасажирського сидіння. Я знаю, він розповів мені одне про те, як пошкодив собі руку, а поліції розповів інше. І я знаю, що він бачив Кейті тієї ночі, коли вона померла, але не розповів мені про це, доки його не допитала поліція. — Він розчепив свої руки й витяг їх перед собою. — Я не знаю, що все це означає, але воно починає мене тривожити.</p>
    <p>Селеста відчула миттєву жалість до свого чоловіка, уявивши його в поліційній кімнаті для допитів, можливо, прикутим до столу, з яскравим світлом, спрямованим на його бліде обличчя. Потім вона побачила Дейва, як він висунув голову з-поза дверей минулої ночі й подивився на неї пильним божевільним поглядом, і страх подолав жалість.</p>
    <p>Вона зробила глибокий вдих і видих.</p>
    <p>— О третій годині ночі в неділю Дейв повернувся до нашого помешкання, весь покритий чиєюсь кров’ю.</p>
    <p>Нарешті ці слова з неї вилетіли. Вони покинули її рот і розтанули в повітрі. Вони утворили стіну між нею та Джиммі, а потім над ними утворилася стеля й ще одна стіна за ними, й несподівано вони опинилися в крихітній камері, створеній одним-єдиним реченням. Гуркіт машин на авеню завмер, легенький вітрець перестав віяти, й Селеста могла чути лише запах одеколону Джиммі й жаркий дух від осяйного травневого сонця, яке нагріло сходини під їхніми ногами.</p>
    <p>Коли Джиммі заговорив, здавалося, чиясь рука здавлювала йому горло.</p>
    <p>— Він тобі пояснив, <emphasis>що</emphasis> з ним сталося?</p>
    <p>І вона йому розповіла. Вона розповіла геть усе, не забувши й божевільну балачку про вампірів минулої ночі. Розповідаючи йому свою історію, Селеста бачила, що Джиммі хотів би заховатися від кожного її слова. Вони спалювали його. Вони встромлялися йому в шкіру, як дротики. Його губи стискались, очі заплющувалися, щоб не сприймати їх, а шкіра на обличчі напружувалась, аж поки вона не побачила під нею кістки черепа. Вона вся похолонула, коли їй привиділося, як Джиммі лежить у труні з довгими заточеними нігтями на пальцях, розламаною щелепою та мохом замість волосся.</p>
    <p>А коли сльози почали тихо стікати по його щоках, вона подолала спокусу притиснути його обличчя до своєї шиї, відчути, як його сльози стікають під її блузку й змочують їй спину.</p>
    <p>Вона все говорила й говорила, бо знала, якщо зупиниться, то зупиниться назавжди, а вона не могла зупинитися, бо мусила розповісти комусь, чому вона покинула чоловіка, з яким заприсягнулась залишатися в горі й радості, в добрі часи й у погані, чоловіка, що став батьком її сина, розповідав їй жарти і гладив її руку та підставляв їй груди, коли вона засинала. Чоловіка, який ніколи ні на що не нарікав і ніколи її не бив, і який був чудовим батьком і добрим чоловіком. Їй треба було комусь розповісти, як вона розгубилася, коли цей чоловік начебто щезнув кудись, так наче маска, що раніше була його обличчям, упала на підлогу, й злісне страховище визиралося тепер на неї.</p>
    <p>Урешті вона скінчила свою розповідь, сказавши:</p>
    <p>— Я досі не знаю, <emphasis>що</emphasis> він накоїв, Джиммі. Я досі не знаю, чия то була кров. Принаймні я не певна. Але я дуже, дуже боюся.</p>
    <p>Джиммі повернувся на сходинці так, що його верхня половина сперлася на покручений залізний поручень. Сльози висохли на його шкірі, і його рот утворив маленький овал шоку. Він подивився на Селесту так, що, здавалося, проник крізь неї й полетів по авеню, завмерши на чомусь за кілька кварталів, чого більше ніхто не міг бачити.</p>
    <p>Селеста сказала: «Джиммі», але він відмахнувся від неї рукою й міцно заплющив очі. Він опустив голову й ловив ротом кисень.</p>
    <p>Клітка, в якій вони опинилися, випарувалася, й Селеста кивнула Джоан Гамілтон, яка проходила мимо й подивилася на них обох співчутливим, але туманним підозрілим поглядом, перш ніж, цокаючи підборами своїх черевичків, піти далі по хіднику. Звуки авеню повернулися — гудки машин, скрипіння дверей, далеке викрикування імен.</p>
    <p>Коли Селеста обернулася назад, то побачила, що Джиммі пильно дивиться на неї. Очі в нього були чисті, рот закритий. Він підтягнув коліна до грудей, обхопивши їх руками. Вона відчувала, як рішучий і войовничий розум струменів від нього, його мозок починав працювати набагато швидше й оригінальніше, аніж більшість людей могла навчитися за все своє життя.</p>
    <p>— Його одяг зник? — запитав він.</p>
    <p>— Я про це подбала, — підтвердила вона.</p>
    <p>Він поклав підборіддя на коліна.</p>
    <p>— Ти дуже налякана? Скажи чесно.</p>
    <p>Селеста прочистила горло.</p>
    <p>— Учора вночі, Джиммі, мені здалося, що він укусить мене. А потім не перестане кусати.</p>
    <p>Джиммі повернув своє обличчя так, що ліва щока лягла на коліна, й заплющив очі.</p>
    <p>— Селесто, — прошепотів він.</p>
    <p>— Чого?</p>
    <p>— Ти думаєш, Дейв убив Кейті?</p>
    <p>Селеста відчула, як відповідь підіймається по її тілу, як учорашня блювота. Вона відчула, як її гаряча хода переступила через її серце.</p>
    <p>— Так, — сказала вона.</p>
    <p>Очі Джиммі широко розкрилися.</p>
    <p>— Джиммі? Нехай мені Бог допоможе, — сказала Селеста.</p>
    <empty-line/>
    <p>Шон дивився через стіл на Брендена Гарріса. Хлопець здавався збентеженим, стомленим і наляканим, тобто перебував у тому стані, в якому Шон і хотів, щоб той перебував. Він послав двох полісменів до нього додому, щоб вони його привели, й посадив Брендена по той бік свого столу, а сам відкрив свій комп’ютер і став переглядати весь матеріал про хлопцевого батька, що його він зібрав. Йому на це знадобився певний час, і він не звертав уваги на Брендена, який сидів і тремтів від страху.</p>
    <p>Він ще раз подивився на екран комп’ютера, постукав олівцем по клавіатурі суто для ефекту й сказав:</p>
    <p>— Розкажи мені про свого батька, Брендене.</p>
    <p>— Про кого?</p>
    <p>— Про батька. Реймонда старшого. Ти його пам’ятаєш?</p>
    <p>— Майже ні. Мені було десь шість років, коли він нас покинув.</p>
    <p>— То ти його зовсім не пам’ятаєш?</p>
    <p>Бренден стенув плечима.</p>
    <p>— Я пам’ятаю дуже мало. Він, як звичайно, повертався додому, співаючи, коли був п’яний. Одного разу він узяв мене в парк на озері Канобі й купив чималу порцію солодкої вати. Я з’їв майже половину й виблював прямо на алею. Він не часто до нас приходив. Це я пам’ятаю. А в чому річ?</p>
    <p>Шон знову подивився на екран.</p>
    <p>— А що ти пам’ятаєш іще?</p>
    <p>— Не знаю. Він смердів одеколоном. Він…</p>
    <p>Шон відчув усмішку в голосі Брендена й подивився на нього, м’яко ковзнувши поглядом по його обличчю.</p>
    <p>— Він що, Брендене?</p>
    <p>Бренден засовався на своєму стільці, дивлячись на щось таке, чого не було в цій кімнаті й не було навіть у тій часовій зоні, в якій вони перебували.</p>
    <p>— Він мав звичай носити в кишенях усі свої дрібняки, ви уявляєте? Вони відтягували його кишені, і він весь дзеленчав, коли йшов. Коли я був малий, то мав звичку сидіти у вітальні в передній частині будинку. Будинок був не таким, у якому ми тепер живемо. Він був гарний. І я сидів там близько п’ятої години з заплющеними очима, аж поки не долинав до мене знадвору звук монет. Тоді я вибігав з хати, щоб зустріти батька, і якщо я вгадував, скільки грошей у нього в кишені — навіть якщо я вгадував приблизно, ви розумієте? — він віддавав усі монети мені. — Бренденова усмішка поширшала, і він похитав головою. — Батько мав багато решти.</p>
    <p>— А щодо пістолета? — запитав Шон. — Твій батько мав пістолет?</p>
    <p>Усмішка замерзла в Бренденових очах, які звузилися й подивилися на Шона з таким виразом, ніби хлопець не розумів його мову.</p>
    <p>— Що ви сказали?</p>
    <p>— Твій батько мав пістолет?</p>
    <p>— Ні.</p>
    <p>Шон кивнув головою і сказав:</p>
    <p>— Вельми самовпевнена заява для хлопця, якому було лише шість років, коли батько його покинув.</p>
    <p>Коннолі увійшов у кімнату для допитів, несучи ящик із паперами. Він підійшов до Шона й поставив ящик на стіл Вайті.</p>
    <p>— Що це? — запитав Шон.</p>
    <p>— Усяка всячина, — сказав Коннолі, зазирнувши всередину. — Рапорти, результати балістичної експертизи, плівки з телефонними дзвінками в поліцію — одне слово, всяка всячина.</p>
    <p>— Ти вже це сказав. А що з відбитками пальців?</p>
    <p>— Комп’ютер не знайшов ніяких аналогій.</p>
    <p>— Ти їх перевірив у національному масштабі?</p>
    <p>— Перевірив і по інтернету, — сказав Коннолі. — Нуль. Знайдено лиш один бездоганний, латентний, який ми виявили на дверях. Відбиток великого пальця. Якщо це той, хто вчинив злочин, то він маленький на зріст.</p>
    <p>— Маленький на зріст, — повторив Шон.</p>
    <p>— Атож. Коротун. Але той відбиток може належати кому завгодно. Ми знайшли шість таких, які можна роздивитися, й жодні двоє не збігаються.</p>
    <p>— Ви слухаєте дзвінки в поліцію?</p>
    <p>— Ні, а хіба я повинен їх слухати?</p>
    <p>— Коннолі, ти мусиш ознайомитися й ознайомлюватися з усім, що має стосунок до справи, чоловіче.</p>
    <p>Коннолі кивнув головою.</p>
    <p>— А ви мене вислуховуватимете?</p>
    <p>— Аякже, саме для того ми тебе й тримаємо.</p>
    <p>Він обернувся до Брендена Гарріса.</p>
    <p>— Повернімося до пістолета твого батька.</p>
    <p>— Мій батько не мав пістолета, — сказав Бренден.</p>
    <p>— Справді?</p>
    <p>— Еге ж.</p>
    <p>— Он як, — сказав Шон. — Виходить, нас дезінформували. До речі, Брендене, ти часто розмовляв зі своїм батьком?</p>
    <p>Бренден похитав головою.</p>
    <p>— Ніколи. Він казав, що прийшов тільки вихилити чарку, й ішов геть, залишаючи мене й мою матір, хоч вона й була вагітна.</p>
    <p>Шон співчутливо кивнув головою.</p>
    <p>— Але ж твоя мати ніколи не подавала на розшук.</p>
    <p>— Бо не було сенсу його шукати, — сказав Бренден, і в його очах спалахнув вогонь. — Він сказав моїй матері, що не любить її. Сказав, що вона тисне на нього. Через два дні він пішов назавжди.</p>
    <p>— Тож вона ніколи не намагалася знайти його абощо?</p>
    <p>— Ні. Він надсилає гроші, то й гаразд.</p>
    <p>Шон зняв олівець із клавіатури й поклав його на стіл. Він подивився на Брендена Гарріса, намагаючись розшифрувати цього хлопця, але не побачив у ньому нічого, крім поганого настрою й легкого роздратування.</p>
    <p>— Він надсилає гроші?</p>
    <p>Бренден кивнув головою.</p>
    <p>— Щомісяця, як годинник.</p>
    <p>— Звідки?</p>
    <p>— Що?</p>
    <p>— Я про конверти з грішми. Звідки їх надсилають?</p>
    <p>— З Нью-Йорка.</p>
    <p>— Завжди?</p>
    <p>— Еге.</p>
    <p>— Це готівка?</p>
    <p>— Так. Здебільшого п’ятсот баксів на місяць. На Різдво більше.</p>
    <p>— Він коли-небудь надсилає листа?</p>
    <p>— Ні.</p>
    <p>— То звідки ви знаєте, що це він?</p>
    <p>— А хто ще надсилатиме нам гроші щомісяця? Він винен. Мама каже, він завжди так поводився — учинить якесь паскудство, а потім намагається загладити свою провину.</p>
    <p>— Я хочу побачити один з тих конвертів, у яких надходили гроші, — сказав Шон.</p>
    <p>— Мати їх викидає геть.</p>
    <p>— Прокляття! — вигукнув Шон і відсунув комп’ютерний екран зі свого поля зору. Усе в цій справі дратувало його: Дейв Бойл як підозрюваний, Джиммі Маркус як батько жертви, жертва, вбита з пістолета, що належав батькові її бойфренда. Але потім йому сяйнула думка, яка теж його дратувала, хоч і не стосувалася до цієї справи.</p>
    <p>— Брендене, — сказав він, — якщо твій батько покинув родину, коли мати була вагітна, то чому вона назвала немовля його ім’ям?</p>
    <p>Бренденів погляд ковзнув кудись углиб кімнати для допитів.</p>
    <p>— Моя мама, щоб ви знали, жінка з химерами. Вона старається, але…</p>
    <p>— Окей…</p>
    <p>— Вона сказала, що назвала його Реєм, аби нагадувати собі.</p>
    <p>— Нагадувати про що?</p>
    <p>— Про чоловіків. — Він стенув плечима. — Як, коли ти даси їм половину шансу, вони тебе трахнуть, аби довести свою спроможність.</p>
    <p>— А коли твій брат народився німим, як вона це сприйняла?</p>
    <p>— Розгнівалася, — сказав Бренден, і легка усмішка ковзнула по його губах. — Хоч і вирішила, що це доказ її правоти. Принаймні подумки.</p>
    <p>Він доторкнувся до купки паперів на краю Шонового столу, і його легка усмішка щезла.</p>
    <p>— Чому ви мене запитуєте, чи мав мій батько пістолета?</p>
    <p>Шон несподівано відчув себе смертельно втомленим від удавань та потреби бути чемним і обережним.</p>
    <p>— Ти знаєш, е, чому я тебе про це запитую.</p>
    <p>— Ні, — промовив Бренден, — я не знаю.</p>
    <p>Шон нахилився через стіл, насилу переборовши непоясненне бажання кинутися на Брендена Гарріса й схопити його за горло.</p>
    <p>— З цього пістолета вбито твою дівчину, Брендене, й цим самим пістолетом твій батько скористався при пограбуванні вісімнадцять років тому. Може, ти мені щось розповіси про це?</p>
    <p>— Мій батько не мав пістолета, — сказав він, але Шон побачив, що хлопцеві шибнула якась думка.</p>
    <p>— Не мав? Брехня! — Він ударив кулаком по столу з достатньою силою, щоб хлопець підстрибнув на своєму стільці. — Ти кажеш, що любив Кейті Маркус? Дозволь мені сказати тобі, що я люблю, Брендене. Я люблю свою спроможність розплутати будь-яку справу за сімдесят дві години. А ти тепер нахабно мені брешеш!</p>
    <p>— Ні, не брешу.</p>
    <p>— Ні, брешеш. Ти знаєш, що твій батько був злодій?</p>
    <p>— Він працював в управлінні підземних…</p>
    <p>— Він був мерзенний злодій. Він працював із Джиммі Маркусом. Який теж був мерзенним злодієм. А тепер дочку Джиммі вбито з пістолета, що належав твоєму батькові.</p>
    <p>— Мій батько не мав пістолета.</p>
    <p>— А щоб ти здох! — загорлав Шон, і Коннолі підстрибнув на своєму стільці та подивився на них. — Ти вирішив морочити мені яйця? Так роби це в камері!</p>
    <p>Шон зняв ключі зі свого пояса й кинув їх через свою голову Коннолі.</p>
    <p>— Замкни цього недоумка!</p>
    <p>Бренден звівся на ноги.</p>
    <p>— Я нічого не вчинив!</p>
    <p>Шон дививсь, як Коннолі став позад хлопця й міцно вперся ногами в підлогу.</p>
    <p>— Ти не маєш алібі, Брендене. Ти мав близькі стосунки з жертвою, і її застрелено з пістолета, що належав твоєму батькові. Поки я не матиму точніших відомостей, я тебе затримаю. Відпочинь і подумай про ті свідчення, які ти щойно мені дав.</p>
    <p>— Ви не маєте права посадити мене в камеру, — сказав Бренден і озирнувся на Коннолі. — Не маєте.</p>
    <p>Коннолі подивився на Шона широко розплющеними очима, бо хлопець мав рацію. Технічно вони не мали права посадити його під замок, поки не висунуто йому звинувачення. А вони не могли ні в чому його звинуватити. У цьому штаті не було такого звичаю, щоб когось ув’язнювати лише на підставі підозри.</p>
    <p>Утім, Бренден нічого цього не знав, і Шон подивився на Коннолі поглядом, який говорив: звикай працювати у відділі вбивств, новий чоловіче.</p>
    <p>Відтак Шон промовив:</p>
    <p>— Якщо ти більше нічого мені не скажеш, е, я виконаю свою погрозу.</p>
    <p>Бренден розкрив рота, і Шон побачив, як темне знання пройшло крізь нього, немов електричний вугор. Після чого його рот закрився, й він похитав головою.</p>
    <p>— Я підозрюю його у вбивстві, — сказав Шон Коннолі. — Нехай посидить у холодній.</p>
    <empty-line/>
    <p>Дейв повернувся до свого порожнього помешкання пополудні й відразу відчинив холодильник, щоб узяти пиво. Він нічого не їв, його шлунок був порожній і булькав повітрям. Не найкращий стан, щоб наповнювати його пивом, але Дейв потребував його. Йому треба було пом’якшити різкий біль у голові, розслабити зсудомлену шию, заспокоїти серце, що калатало, як дикий щур у клітці.</p>
    <p>Першу бляшанку він випив легко, ходячи по квартирі. Селеста, мабуть, приходила додому, поки він був відсутній, а потім пішла на службу. Він думав зателефонувати туди й довідатися, чи там вона зараз. Можливо, підстригає клієнтів, базікає з дівчатами та фліртує з геєм Паоло, який працює з нею в одну зміну й фліртує тим самим розв’язним, хоч і не зовсім безпечним, способом, як це роблять голубі. А може, вона пішла в школу до Майкла, щоб там обняти його й повести додому, а по дорозі вони зайшли до бару випити шоколаду з молоком.</p>
    <p>Але Майкла не було в школі, а Селести на роботі. Дейв розумів, що вони від нього ховаються. Він допив свою другу бляшанку, сидячи за кухонним столом, відчуваючи, як пиво проникає в його тіло та заспокоює все, як воно робить повітря навколо нього срібним і закрученим.</p>
    <p>Він мав би розповісти їй, що насправді з ним сталося. Розповісти на самому початку. Він повинен був повірити своїй дружині. Небагато дружин залишилися б вірними невдалим бейсболістам-чоловікам, яких зґвалтували в дитинстві та які не могли знайти собі пристойну роботу. А Селеста його не покинула. Згадати б, як вона працювала над зливальницею тієї ночі, випираючи його одяг, та обіцяла дати в разі потреби свідчення. Ісусе, вона чогось варта! Як Дейв міг не взяти цього до уваги? Як міг дійти до того, що знехтував жінку, яка повсякчас була поруч із ним, зовсім перестав звертати на неї увагу?</p>
    <p>Дейв дістав третє й останнє пиво з холодильника й знову пройшовся по квартирі. Його тіло наповнювалося любов’ю до дружини й до свого сина. Він хотів притулитися до голого тіла дружини, щоб вона гладила йому волосся, і розповісти їй, як йому її бракувало, коли він сидів на розхитаному стільці в холодній кімнаті для допитів. Раніше він думав, що йому хотілося людського тепла, але з’ясувалося, що йому було потрібне тепло Селести. Він хотів, щоб її тіло обгорнулося навколо його тіла, й вона усміхалася, хотів цілувати її повіки, гладити її спину та злитися з нею.</p>
    <p>Ще не пізно, і він усе їй розповість, коли вона повернеться додому. Мій мозок трохи заплутався, усе в ньому перемішалося. Пиво в моїй руці навряд чи мені допоможе, але я потребую його доти, доки ти до мене не повернешся. А тоді я покину пити. Я перестану пити й піду на комп’ютерні курси чи щось таке, влаштуюся на добру інтелігентну роботу. Національна Служба Охорони оголошує набір на курси, і я міг би на них навчатися. Заради своєї родини я погодився б мати один вік-енд на місяць і кілька тижнів відпустки влітку. Задля своєї родини я погодився б працювати, стоячи на голові. Повернув би собі колишню форму, скинув би зайву вагу, якої набрав, надто багато п’ючи пива, прочистив би собі мозок. І коли я влаштуюся на інтелігентну роботу, я вивезу нас звідси, з цього оточення, де постійно зростає рента, будують стадіони й розвалюють старі будинки. Чого тут даремно стирчати, нас усе одно звідси випхають. Випхають нас і влаштують штучний світ для себе, де в кав’ярнях та в закутнях ринків здорової та корисної їжі вони обговорюватимуть, де і як їм будувати свої вілли.</p>
    <p>Щодо нас, то ми поїдемо в гарне місце, скаже він Селесті. Поїдемо туди, де ми зможемо виховати свого сина. Ми все почнемо знову. І я розповім тобі, що зі мною сталося, Селесто. Це було негарно, але не так погано, як ти собі уявляєш. Я розповім тобі, що маю в своїй голові речі жахливі й бридкі, й, можливо, мені треба буде з кимось порадитися. У мене виникають бажання, які мені огидні, але я намагаюся позбутися їх, моя люба, я намагаюся. Я намагаюся бути хорошим чоловіком. Я намагаюся поховати Хлопчиська. Або принаймні навчити його співчуття.</p>
    <p>Можливо, саме цього потребував чоловік у «кадилаку» — трошки співчуття. Але Хлопчисько, який утік від вовків, був далекий від будь-якого паршивого співчуття тієї суботньої ночі. Він мав у своїй руці пістолет, і він ударив чоловіка в «кадилаку» крізь відчинене віконце. Дейв почув, як тріснула кістка і як рудий хлопчик підхопився на ноги й вискочив крізь пасажирські дверці. Хлопча стояло біля машини, роззявивши рота, коли Дейв ударив того чоловіка знову й знову. Відтак він просунув руку всередину й витяг його з машини за волосся, але той чоловік виявився не таким безпорадним, як Дейв собі уявляв. Він прикинувся мертвим, і Дейв побачив ніж лише тоді, коли він розітнув йому сорочку й угородився в тіло. Це був складаний ніж зі слабким замахом, але досить гострий, щоб порізати Дейва, перш ніж він притиснув коліном зап’ясток того чоловіка, а потім і його руку до автомобільних дверцят. Коли ніж упав на хідник, Дейв запхав його носаком черевика під автомобіль.</p>
    <p>Рудий хлопчик здавався наляканим, та водночас і збудженим, а Дейв тепер розлютився й так сильно вдарив пістолетом чоловіка по голові, що зламав руків’я. Чоловік перекотився долічерева, і Дейв стрибнув йому на спину, відчуваючи себе вовком, ненавидячи цього чоловіка, цього слабака, цього дегенеративного ґвалтівника дітей. Він добре вчепивсь у волосся мерзотникові, підтягнув його голову вгору, а потім брязнув нею об хідник. Він робив це ще й ще, знищуючи цього чоловіка, цього Генрі, цього Джорджа, цього, о Ісусе, Дейва, цього Дейва!</p>
    <p>Здохни, падлюко, здохни, здохни! Рудий хлопчик уже втік, а Дейв обернув голову й усвідомив, що в нього з рота вилітають слова: «Здохни, здохни, здохни, здохни, здохни!» Дейв побачив, як хлопчик утікає через паркувальний майданчик, і він погнався за ним із руками, забризканими кров’ю його жертви. Він хотів сказати рудому хлопчикові, що зробив це задля нього. Він його врятував. І він захищатиме його завжди, якщо той захоче.</p>
    <p>Дейв стояв на алеї за автомобілем, засапаний, знаючи, що хлопчик давно втік. Він поглянув на нічне небо й запитав: «Навіщо?»</p>
    <p>Навіщо Ти помістив мене тут?! Навіщо дав мені життя?! Навіщо нагородив мене цією хворобою, хворобою, яку я ненавиджу більше, аніж будь-яку іншу? Навіщо розважаєш мій мозок хвилинами краси й ніжності та любові до моєї дружини та моєї дитини — сплесками життя, яке могло б бути моїм, якби той автомобіль не викотився на Ґеннон-стрит і не привіз мене в той льох? Навіщо?!</p>
    <p>Дай мені відповідь, будь ласка. О, будь ласка, дай мені відповідь.</p>
    <p>Але відповіді, звичайно, не було. Була тільки тиша, плюскіт води в канавах і шум слабкого дощу, який посилювався.</p>
    <p>Він вийшов з алеї через кілька хвилин і побачив, що чоловік лежить біля автомобіля.</p>
    <p>«Боже, — подумав Дейв, — я його вбив».</p>
    <p>Але чоловік повернувся набік, засапавшись, як риба. Він мав біляве волосся й опуклий живіт на загалом стрункій постаті. Дейв спробував пригадати, яким було його обличчя перед тим, як він просунув свою руку у відчинене вікно й ударив його пістолетом. Він пам’ятав лише, що його губи здалися йому надто червоними й надто широко розтуленими.</p>
    <p>Проте обличчя того чоловіка тепер зникло. Воно мало такий вигляд, ніби його розчавили чимось дуже важким, і Дейвові занудило, коли він побачив, як ця закривавлена річ намагається засмоктати в себе повітря.</p>
    <p>Чоловік, схоже, не знав, що Дейв стоїть над ним. Він зіп’явся навколішки й поповз. Він повз до дерев за автомобілем. Він повз нагору по невеличкому схилу й учепився руками за дріт, який відокремлював паркувальний майданчик від купи залізяччя за ним. Дейв скинув фланелеву сорочку, яку носив поверх футболки. Він обгорнув нею пістолет і рушив до створіння, яке не мало обличчя.</p>
    <p>Створіння без обличчя вхопилось за огорожу трохи вище, а тоді сили його покинули. Чоловік упав назад, повернувся на правий бік і сів, обпершись спиною об огорожу та витягши ноги, — його безлике обличчя дивилось, як наближається Дейв.</p>
    <p>— Ні, — прошепотів він. — Ні.</p>
    <p>Але Дейвові здалося, що переконаності в його голосі не було. Його, як і Дейва, пригнічував його стан, він теж стомився від усього цього.</p>
    <p>Хлопчисько опустився навколішки перед тим чоловіком і притулив замотаний у фланелеву сорочку ствол до його грудей, а Дейв тепер витав над ними й спостерігав.</p>
    <p>— Благаю, — прохрипів той чоловік.</p>
    <p>— Тихо, — сказав Дейв, і Хлопчисько натиснув на курок.</p>
    <p>Тіло безликої істоти сіпонулося, вдаривши Дейва під пахву, а тоді повітря покинуло її зі свистом чайника.</p>
    <p>І Хлопчисько сказав:</p>
    <p>— Добре.</p>
    <p>І лише тоді, коли він запхав мертве тіло в багажник «хонди», Дейв зрозумів, що варто було б використати «кадилак» жертви. Він уже підняв його вікна й заглушив мотор, переднє сидіння й усе, до чого доторкався, витер фланелевою сорочкою. Але який був сенс їздити довкола на «хонді» з мертвим тілом у багажнику, аби знайти місце, куди його скинути, якщо розв’язання проблеми було прямо перед ним?</p>
    <p>Отож Дейв підкотив свій автомобіль упритул до «кадилака», не відриваючи погляду від дверей бару — аби тільки ніхто не вийшов. Відімкнув свій багажник, потім багажник «кадилака» й перетягнув мертве тіло з одного багажника в другий. Далі замкнув обидва багажники, загорнув ніж і пістолет у фланелеву сорочку, кинув її на переднє сидіння «хонди» й поїхав звідти геть.</p>
    <p>Він викинув сорочку, ніж і пістолет із мосту над Роузклер-стрит у В’язничний канал, лише згодом зрозумівши, що, коли він це робив, Кейті Маркус, мабуть, помирала внизу в парку. А потім він поїхав додому, переконаний, що будь-якої хвилини хтось знайде автомобіль і мертве тіло в багажнику.</p>
    <p>Дейв проїхав повз «Останню краплю» в неділю й побачив, що біля «кадилака» запаркований ще один автомобіль, а більше жодної машини. Він упізнав, що другий автомобіль належить Реджі Деймону, одному з барменів. «Кадилак» здавався невинним, забутим. Пізніше того самого дня Дейв повернувся сюди, і з ним мало не стався сердечний напад, коли він побачив, що «кадилака» на майданчику вже немає. Він зрозумів, що не може спитати бодай мимохідь: «Хлопчаки, ви забираєте автомобіль, якщо він надто довго стоїть на вашому паркувальному майданчику?», а потім до нього дійшло — хай там що сталося з покинутим «кадилаком», до нього це вже не має анінайменшого стосунку.</p>
    <p>Йому треба остерігатися хіба що рудого хлопчака.</p>
    <p>Однак згодом до нього дійшло, що хоч рудий хлопчак і був наляканий, він був також задоволений і збуджений. Він на Дейвовому боці. Тому Дейв може його не боятися.</p>
    <p>Отже, копи не мають нічого. Вони не мають свідка. Вони не знайшли також нічого в автомобілі Дейва, принаймні чогось такого, що можна було б використати в суді. Отож Дейв може розслабитися. Він може побалакати з Селестою й виправдатися, сподіватися, що вона прийме його таким, який він є, недосконалим, але сповненим рішучості виправитися. Як доброго чоловіка, що недобре вчинив з добрих намірів. Як чоловіка, що докладає неймовірних зусиль, аби вбити вампіра в своїй душі.</p>
    <p>Я перестану так часто навідуватися в парки та громадські плавальні басейни, сказав собі Дейв, допиваючи свою третю банку пива. Він потримав порожню бляшанку в руці. І це я також покину.</p>
    <p>Але не сьогодні. Сьогодні він уже випив три пива й байдуже, бо не схоже, щоб Селеста швидко повернулася додому. Можливо, вона повернеться завтра. Це було б дуже добре. Дасть їм певний часовий проміжок, коли можна буде вилікуватися й змінитися. Вона повернеться додому до нового чоловіка, до кращого Дейва, який не матиме таємниць.</p>
    <p>— Бо таємниці — це отрута, — сказав він уголос на кухні, де востаннє кохався з дружиною. — Таємниці — це стіни. — А потім додав, усміхаючись: — Але я не маю більше пива.</p>
    <p>Він добре почувався, майже самовдоволено, коли покинув дім і попрямував до «Іґл лікерс». Днина була гожа, сонце заливало вулицю. Коли вони були дітьми, тут проходила колія надземки, що перетинала Крешент-стрит у центрі й засипала їх сажею та затуляла від них небо. Це тільки посилювало враження від Низини, як місця, відокремленого від решти світу, де живе плем’я всіма забутих людей, плем’я пригноблених, яке, одначе, живе, як йому хочеться, як ото живуть люди, відправлені на заслання.</p>
    <p>Коли надземну колію прибрали, в Низину проникло світло, й протягом певного часу вони цьому раділи. Набагато менше сажі, набагато більше сонця, а їхня шкіра здавалася здоровішою. Але без того плаща тепер кожен міг дивитися на них, міг оцінити рівні ряди їхніх цегляних будинків і вид на В’язничний канал та близькість до міста. Зненацька вони перестали бути зневаженим плем’ям. Вони стали цінною нерухомістю.</p>
    <p>Дейв подумає, як усе це відбулося, коли повернеться додому, з допомогою ящика пива він сформулює концепцію. Або знайде прохолодний бар, замовить собі бургер і побазікає з барменом. Можливо, їм обом пощастить зрозуміти, коли Низина почала вислизати від них, коли весь світ став обертатися, не зачіпаючи їх.</p>
    <p>Можливо, так він і зробить. Саме так! Умоститься в шкіряне крісло в барі з червоного дерева, й так мине йому півдня. Він плануватиме своє майбутнє. Він обміркує майбутнє своєї родини. Він обміркує кожен шлях, на якому зможе спокутувати свої гріхи. Дивовижно, якими дружніми можуть бути три бляшанки пива після важкого тривалого дня. Вони беруть Дейва під руку й ведуть його вгору на пагорб до Бакінгем-авеню. Вони йому кажуть: ну хіба не чудово спілкуватися з нами? Та ж ми тобі допоможемо перегорнути чисту сторінку в своєму житті, позбутися важких таємниць, відновити обіцянки, які ти дав своїм ближнім, і стати тим чоловіком, яким ти завжди хотів бути. Адже досі ти поводився жахливо.</p>
    <p>І поглянь, кого ти бачиш перед собою, хто сидить на розі вулиці в своєму блискучому спортивному автомобілі? Це — Вел Севідж. Він усміхається й махає тобі рукою. Підійди-но. Привітайте один одного.</p>
    <p>— Здоров був, денді Дейві Бойле, — сказав Вел, коли Дейв наблизився до його автомобіля. — Як тобі ведеться, брате?</p>
    <p>— Та не вельми, — відказав Дейв і присів біля автомобіля. Він сперся ліктями на те місце, де шибка вікна опускається в двері, й подивився на Вела. — Що нині робиш?</p>
    <p>Вел стенув плечима.</p>
    <p>— Нічого істотного, чоловіче. Чекаю, хто захотів би випити зі мною пива й трохи чимось покріпитися.</p>
    <p>Дейв не міг повірити своїм вухам. Адже він думав про те саме.</p>
    <p>— Справді?</p>
    <p>— Еге ж. Трохи вип’ємо, а потім, може, зіграємо в більярд, ти не проти?</p>
    <p>— Авжеж, ні.</p>
    <p>Дейв був трохи здивований. Він спілкувався з Джиммі та з братом Вела Кевіном, іноді навіть із Чаком, але не пам’ятав, щоб Вел коли-небудь проявляв у його присутності бодай щось, крім цілковитої байдужості. Це Кейті, подумав він. Померши, вона поєднала їх усіх. Вони всі оплакували свою втрату, зміцнюючи свої зв’язки через усвідомлення спільної трагедії.</p>
    <p>— Стрибай до мене в машину, — сказав Вел. — Ми поїдемо на протилежний кінець міста. Там я знаю чудовий бар. Його власник — один з моїх друзів.</p>
    <p>— На протилежний кінець міста? — Дейв подивився на порожню вулицю, яку він щойно пройшов. — Мені треба буде повернутись додому на певний час.</p>
    <p>— Авжеж, звичайно, — сказав Вел. — Я відвезу тебе назад, коли захочеш. Залазь у машину. Ми влаштуємо собі вечірку посеред дня.</p>
    <p>Дейв усміхнувся й, обійшовши спереду Велів автомобіль, спинився біля пасажирських дверцят. Вечірка посеред дня. Назва достоту відповідає дійсності. Вони з Велом зустрілися тепер, як давні друзі. І це була одна з прикметних подій, що відбувалися на Низині, подія, яка, він боявся, більше ніколи не повториться, — спосіб, яким зберігаються в часі давні почуття, коли ти стаєш старшим і розумієш, що все змінюється, й тими самими залишаються тільки люди, серед яких ти виріс, і місце, в якому ти народився. Твоє сусідство. Нехай воно живе вічно, подумав Дейв, відчиняючи дверцята автомобіля, хай навіть лише в нашій свідомості.</p>
   </section>
   <section>
    <title>
     <p>25</p>
     <p>Чоловік у багажнику</p>
    </title>
    <p>Вайті й Шон мали пізній ланч у «Петових обідах», ресторані, що стояв біля спуску з шосе, неподалік від їхнього відділення поліції. Пети володіли цим закладом ще з Другої світової війни, й працівники поліції штату харчувалися тут так давно, що Пет Третій полюбляв казати: вони єдина родина рестораторів, яких не було пограбовано протягом трьох поколінь.</p>
    <p>Вайті проковтнув шматок чизбургера й запив його своєю содовою.</p>
    <p>— Тобі ж не здалося навіть на секунду, що її вбив цей хлопчак, еге ж?</p>
    <p>Шон надкусив свій сандвіч із тунцем.</p>
    <p>— Я знаю, він мені брехав. Думаю, він щось знає про той пістолет. І я також думаю — припускаю таку можливість, — що його батько досі живий.</p>
    <p>Вайті зловив цибуляне кільце в якомусь татарському соусі.</p>
    <p>— П’ятсот доларів щомісяця з Нью-Йорка?</p>
    <p>— Атож. Ти знаєш, яка сума набирається за чимало років? Майже вісімдесят тисяч. Хто міг би посилати такі гроші, крім батька?</p>
    <p>Вайті витер губи серветкою, а тоді знову вгородив зуби в свій чизбургер. Шон із подивом подумав, як його напарник примудряється досі уникати серцевого нападу, хоч так багато їсть і п’є та працює іноді по сімдесят годин на тиждень, коли цього вимагає справа.</p>
    <p>— Даймо на те, що він і справді живий, — сказав Вайті.</p>
    <p>— Так?</p>
    <p>— Як тоді це пояснити — якась хитромудра змова проти Джиммі Маркуса, аби помститися йому невідомо за що, вбивши його дочку? Це ж не кіно.</p>
    <p>Шон пирхнув.</p>
    <p>— А якщо кіно, то хто в ньому зіграє тебе?</p>
    <p>Вайті посмоктав свою содову крізь соломинку, аж поки вона не вперлася в лід.</p>
    <p>— Ти знаєш, я про це багато думав. Може статися, суперкопе, що ми так і не розв’яжемо цю загадку. Й тоді нас випустять на широкий екран — «Привид із Нью-Йорка» й подібна ахінея. І тоді Браєн Деннегі не промине шансу зіграти мене.</p>
    <p>Шон подивився на нього.</p>
    <p>— Твоя думка не зовсім безумна, — сказав він, дивуючись, чому раніше не помічав цієї схожості. — Ти не такий високий, сержанте, але живіт ти також викохав.</p>
    <p>Вайті кивнув йому головою і відсунув від себе тарілку.</p>
    <p>— А тебе, я думаю, міг би зіграти один із тих кокетливих «Друзів». Знаєш-бо, що ці хлопці мають такий вигляд, наче цілісіньку годину щоранку висмикують волосини зі свого носа й підрівнюють собі брови, а щотижня роблять педикюр. А тож один з них цілком згодився б на твою роль.</p>
    <p>— Ревнуєш?</p>
    <p>— Щоправда, це фантазії, — сказав Вайті. — Рей Гарріс для нас — глухий кут. Він має ймовірність, скажімо, шість.</p>
    <p>— Шість із десятьох?</p>
    <p>— Із тисячі. Повернімося до початку, гаразд? Рей Гарріс виказав Джиммі Маркуса. Маркус про це довідується, й він готується відплатити Гаррісові. Проте тому вдається вислизнути, він утікає до Нью-Йорка, знаходить там роботу, доволі стабільну, щоб мати змогу щомісяця надсилати своїй родині по п’ятсот баксів протягом наступних тринадцятьох років. Одного ранку він прокидається й каже собі: «Окей. Настав час розплати», сідає на автобус, приїздить сюди й убиває Кетрін Маркус. Причому не просто вбиває, а вбиває з нечуваною жорстокістю. Бо злочин у парку був злочином психопата. А потім старий Рей — я називаю його старим, бо він має вже років сорок п’ять віку, — пробігши за дівчиною майже через увесь парк, просто сідає на автобус і повертається до Нью-Йорка зі своїм пістолетом? Ти перевірив Нью-Йорк?</p>
    <p>Шон кивнув головою.</p>
    <p>— Нічого в плані соціальної заборгованості, жодної кредитної картки на його ім’я, жодної історії з найманням на роботу для чоловіка з його ім’ям та його віку. Ні нью-йоркська поліція, ні поліція штату ніколи не затримувала чоловіка з його відбитками пальців.</p>
    <p>— Але ти вважаєш, це він убив Кетрін Маркус?</p>
    <p>Шон похитав головою.</p>
    <p>— Ні. Тобто я не знаю цього напевне. Я навіть не певен, що він досі живий. Я лише припускаю таку можливість. І дуже схоже, що зброєю вбивства був його пістолет. І я думаю, Бренден щось знає, і напевне немає такого чоловіка, який підтвердив би, що він був у ліжку, коли вбивали Кейті Маркус. Тому я сподіваюся, що, трохи посидівши в камері, Бренден розповість нам кілька речей.</p>
    <p>Вайті гучно відригнув.</p>
    <p>— Але вирішувати тобі, сержанте.</p>
    <p>Вайті стенув плечима.</p>
    <p>— Ми навіть не знаємо, чи Рей Гарріс брав участь у пограбуванні тієї крамниці з міцними трунками вісімнадцять років тому. Ми не знаємо, чи це був його пістолет. Це все припущення, здебільшого випадкового характеру. Вони ніколи не пройдуть у суді. Їх там не візьмуть навіть до уваги.</p>
    <p>— Так, але почуття мені це підказують.</p>
    <p>— Почуття. — Він подивився через Шонове плече й побачив, що двері позад Шона відчинилися. — О, Ісусе, знову ці дебільні близнюки!</p>
    <p>Соза наближався до їхньої кабінки, а Коннолі плентав за три кроки позаду.</p>
    <p>— А ви, сержанте, сказали, що це пусте.</p>
    <p>Вайті приклав руку до вуха й подивився на Созу.</p>
    <p>— Що ти сказав, чоловіче? Ти ж бо знаєш, я трохи недочуваю.</p>
    <p>— Ми переглянули записи з паркувального майданчика «Останньої краплі», — сказав Соза.</p>
    <p>— Це не наша територія. Я ж тебе остерігав.</p>
    <p>— Сержанте, ми з’ясували, що на автомобіль досі ніхто не претендував.</p>
    <p>— То й що?</p>
    <p>— Ми попросили наглядача з’ясувати, чи машина досі там. Він нам передзвонив і сказав, що багажник протікає.</p>
    <p>— Що з нього протікає? — запитав Шон.</p>
    <p>— Не знаю, але наглядач сказав, що там жахливо смердить.</p>
    <empty-line/>
    <p>«Кадилак» був пофарбований двома кольорами: верх у нього був білий, а низ — синій. Вайті нахилився біля пасажирського віконця й, прикриваючи руками обидві сторони очей, зазирнув досередини.</p>
    <p>— Я бачу підозрілу коричневу пляму біля дверцят водія.</p>
    <p>Коннолі, який стояв біля багажника, промовив:</p>
    <p>— Господи, ви чуєте, який сморід? Щось подібне до відпливу у Воллатоні.</p>
    <p>Вайті підійшов до багажника, коли наглядач паркувального майданчика вклав Шонові в руку ніж із тонким лезом.</p>
    <p>Шон підступив до Коннолі, відсунувши того з дороги, й сказав:</p>
    <p>— Скористайся своєю краваткою.</p>
    <p>— Чого, чого?</p>
    <p>— Затули свого рота й носа, чоловіче. Скористайся краваткою.</p>
    <p>— А чим скористаєтеся ви?</p>
    <p>Вайті показав на свою блискучу верхню губу.</p>
    <p>— Ми під час таких рейдів намащуємо обличчя «віксом». Пробачте, хлопці, «вікс» у нас закінчився.</p>
    <p>Шон підсунув лезо ножа під кришку багажника. Він устромив кінчик у замок, відчув, як заскреготів метал об метал, і натиснув на весь циліндр замка.</p>
    <p>— Ми всередині? — запитав Вайті. — Ану спробуй.</p>
    <p>— Ми всередині, — підтвердив Шон і потягнув весь циліндр, відкривши отвір, який він лишив за собою, перш ніж система клацнула. Кришка багажника піднялася, й сморід відпливу змінився на щось набагато огидніше: змішаний запах болотного газу й вареного м’яса серед розтовчених гнилих яєць.</p>
    <p>— Ісусе!</p>
    <p>Коннолі затулив обличчя краваткою й відступив від автомобіля.</p>
    <p>Вайті промовив:</p>
    <p>— Сандвіч «Монте-Крісто», так я розумію?</p>
    <p>Коннолі позеленів. Соза, проте, залишився спокійним. Він підступив до багажника, затуляючи носа рукою, й запитав:</p>
    <p>— А де в цього чоловіка обличчя?</p>
    <p>— Ось його обличчя, — сказав Шон.</p>
    <p>Мрець лежав у позі зародка, його голова була відкинута назад і вбік, ніби зламано шию, а тіло скулилося в протилежний бік. На чоловікові був пристойний костюм і пристойні черевики, а Шон визначив його вік у п’ятдесят років, подивившись на його руки та лінію волосся. Він помітив дірку в спині піджака мертвого й скористався авторучкою, щоб підняти сорочку на його спині. Піт і спека зробили білу сорочку жовтою, але Шон знайшов у ній дірку, що відповідала дірці в піджаку, щоправда, трохи вище, бо сорочка в тому місці задерлася.</p>
    <p>— Він має наскрізну рану, сержанте. Очевидний постріл із пістолета. — Шон на мить зазирнув у багажник. — Хоч я не бачу гільзи.</p>
    <p>Вайті обернувся до Коннолі, який захитався.</p>
    <p>— Сідай у свій автомобіль і повертайся до паркувального майданчика «Останньої краплі». Насамперед повідом тамтешню поліцію. Нам не потрібна міжусобна війна за територію. Оглянь те місце на паркувальному майданчику, де ми знайшли найбільше крові. Існують непогані шанси знайти там кулю, колего. Ти мене зрозумів?</p>
    <p>Коннолі кивнув головою, ковтаючи повітря.</p>
    <p>— Куля увійшла в груди в їхній нижній частині, — мовив Шон, — постріл смертельний.</p>
    <p>Вайті промовив до Коннолі:</p>
    <p>— Виклич туди службу безпеки та якнайбільше наших, але не стільки, щоб дратувати тамтешню поліцію. Знайдеш кулю й особисто відвезеш її в лабораторію.</p>
    <p>Шон засунув голову в багажник і уважно оглянув розтовчене обличчя.</p>
    <p>— Судячи зі слідів гравію, хтось товкмачив його обличчя по хіднику поти, поки вже не було чого товкмачити.</p>
    <p>Вайті поклав руку на плече Коннолі.</p>
    <p>— Перекажи тамтешній поліції, що вони потребуватимуть там повну команду відділу вбивства: техніків, фотографів, виїзну бригаду автоматичного збирання даних, медичних експертів. Скажи їм, сержант Паверс просить, щоб під’їхав хтось, хто може на місці визначити групу крові. Паняй.</p>
    <p>Коннолі був радий утекти принаймні від цього смороду. Він сів у свою машину, запустив її в рух і через хвилину зник.</p>
    <p>Вайті сфотографував зовнішню частину автомобіля з усіх боків і кивнув Созі. Соза надів хірургічні рукавички й, знайшовши тонку відмичку, відчинив передні двері автомобіля з боку пасажира.</p>
    <p>— Ти знайшов якісь документи? — запитав Вайті в Шона.</p>
    <p>— Гаман у його задній кишені, — відповів Шон. — Зроби кілька знімків, поки я надіну рукавички.</p>
    <p>Вайті обійшов машину й сфотографував тіло, потім почепив фотоапарат собі на шию й накреслив діаграму сцени злочину в своєму репортерському блокноті.</p>
    <p>Шон дістав гаман із задньої кишені штанів трупа й розкрив його, коли Соза гукнув від передньої частини автомобіля:</p>
    <p>— Машина зареєстрована на Огаста Ларсона, Вестон, Сенді-Пайн-Лейн, номер триста двадцять третій.</p>
    <p>Шон зазирнув у водійські права:</p>
    <p>— Те саме ім’я.</p>
    <p>Вайті подивився через плече.</p>
    <p>— Він має донорську картку чи щось таке?</p>
    <p>Шон пошукав серед кредитних карток, карток із відео-клубу та карток асоціації спортсменів-любителів і нарешті знайшов страхову медичну карту. Він підняв її, щоб Вайті міг побачити її.</p>
    <p>— Група крові «А».</p>
    <p>— Созо, — сказав Вайті, — зателефонуй на комутатор. Оголоси розшук на Девіда Бойла, Крешент-стрит, номер п’ятнадцятий, Іст-Бакінгем. Білий чоловік із брунатним волоссям, синіми очима, зростом п’ять футів десять дюймів, вагою сто шістдесят п’ять фунтів. Може бути озброєний і небезпечний.</p>
    <p>— Озброєний і небезпечний? — сказав Шон. — Я в цьому сумніваюся, сержанте.</p>
    <p>— Скажи це чоловікові в багажнику, — кинув Вайті.</p>
    <empty-line/>
    <p>Відділення міської поліції перебувало лише за вісім кварталів від паркувального майданчика, тож через п’ять хвилин після того, як від’їхав Соза, цілий батальйон поліційних машин й автомобілів, не позначених номерами, в’їхав у ворота разом із фургоном Центру міських медичних досліджень і вантажівкою Служби безпеки. Шон скинув свої рукавички й відступив від багажника, як тільки їх побачив. Вони можуть поставити Шонові будь-які запитання, але в усьому іншому він виходить з гри.</p>
    <p>Першим із коричневої «краунвік» відділу вбивств виліз Берт Корріген, бойовий кінь із покоління Вайті, який мав схожу історію невдалих сімейних стосунків і так само зловживав своїм харчуванням. Він поручкався з Вайті, своїм приятелем по плавальному басейну, в якому вони регулярно зустрічалися по четвергах увечері, вони також були членами однієї ліги гравців у «дартс».</p>
    <p>Берт промовив до Шона:</p>
    <p>— Ти вже дав раду машині? Чи чекаєш кінця похорону?</p>
    <p>— Ти, може, й чекав би, а я ні, — сказав Шон. — Хто тепер, Берте, пише для тебе рапорти?</p>
    <p>Берт поплескав його по плечу, коли обійшов навколо автомобіля. Він заглянув у багажник, скривив носа й проказав:</p>
    <p>— Ото смердить.</p>
    <p>Вайті підступив до багажника.</p>
    <p>— Ми думаємо, це вбивство відбулося на паркувальному майданчику «Останньої краплі» в Іст-Бакінгемі рано-вранці в неділю.</p>
    <p>Берт кивнув головою.</p>
    <p>— Це ваших хлопців зустріли там наші медексперти в понеділок пополудні?</p>
    <p>— Атож, вони роблять одну справу, — підтвердив Вайті. — А сьогодні ти вже послав туди своїх хлопців?</p>
    <p>— Кілька хвилин тому. Твій підлеглий Коннолі вже шукає там кулю?</p>
    <p>— Так.</p>
    <p>— А кого ти назвав кандидатом на розшук?</p>
    <p>— Дейва Бойла.</p>
    <p>Берт поглянув на обличчя мерця.</p>
    <p>— Нам будуть потрібні всі ваші записи, Вайті.</p>
    <p>— Без проблем. Я трохи побуду з вами, подивлюсь, як у вас ідуть справи.</p>
    <p>— Ти сьогодні підеш купатися?</p>
    <p>— Неодмінно.</p>
    <p>— Тоді окей. — Він подивився на Шона. — А твої плани?</p>
    <p>— Я посадив у кутузку хлопця, з яким хочу побалакати, — відповів Шон. — А ти тепер працюй тут сам. Созу я забираю.</p>
    <p>Вайті кивнув головою й пішов із Шоном до їхнього автомобіля.</p>
    <p>— Ми прив’яжемо Бойла до цієї справи, й може виявитися, що він причетний і до вбивства Маркус. Ми працюватимемо на два фронти.</p>
    <p>— Подвійне вбивство на відстані десятьох кварталів? — запитав Шон.</p>
    <p>— Можливо, вона вийшла з бару й побачила, що там діється.</p>
    <p>Шон похитав головою.</p>
    <p>— Часові лінії геть переплутані. Якщо Бойл убив цього чоловіка, він зробив це між першою тридцять та першою сорок п’ять. Потім йому довелося б проїхати десять кварталів і знайти Кейті Маркус, яка щойно виїхала на вулицю о першій сорок п’ять. Я на це не купуюся.</p>
    <p>Вайті прихилився до автомобіля.</p>
    <p>— Я також.</p>
    <p>— Та ще дірка на спині вбитого. Вона дуже маленька. Надто маленька для тридцять восьмого калібру, про який ти мені розповів. Різні пістолети, різні виконавці.</p>
    <p>Вайті кивнув головою, дивлячись униз, на свої черевики.</p>
    <p>— Ти хочеш знову допитати малого Гарріса?</p>
    <p>— Він має розповісти мені правду про батьків пістолет.</p>
    <p>— Може, скласти портрет його татка? З урахуванням минулих змін, розповсюдити його. Може, хтось його бачив.</p>
    <p>Соза підійшов до них і відчинив пасажирські дверці.</p>
    <p>— Мені їхати з вами, Шоне?</p>
    <p>Шон кивнув головою й знов обернувся до Вайті.</p>
    <p>— Лишилася одна невеличка річ.</p>
    <p>— Яка?</p>
    <p>— Та, якої нам не вистачає. Це дрібна деталь. Я вирахую її. І закрию справу.</p>
    <p>Вайті всміхнувся.</p>
    <p>— Яке останнє вбивство ти розкрив, чоловіче?</p>
    <p>Ім’я зіскочило з Шонового язика.</p>
    <p>— Ейлін Філдс, яку втопили вісім місяців тому.</p>
    <p>— Не всі ж вони потопельники, — промовив Вайті й пішов назад до «кадилака». — Розумієш, про що я?</p>
    <empty-line/>
    <p>Час, який просидів Бренден у камері, не був добрим для нього. Він здавався меншим і молодшим, але й підлішим, так ніби побачив там речі, про існування яких не здогадувався. Але ж Шон умисне помістив його в одиночну камеру, далеко від різних покидьків і наркоманів, тож і гадки не мав, що було таким жахливим для хлопця, хіба що той справді не міг терпіти усамітнення.</p>
    <p>— Де твій батько? — запитав Шон.</p>
    <p>Бренден погриз ніготь і стенув плечима.</p>
    <p>— У Нью-Йорку.</p>
    <p>— Ти з ним бачився?</p>
    <p>Бренден заходився гризти другий ніготь.</p>
    <p>— Востаннє, коли мені було шість років.</p>
    <p>— Ти вбив Кетрін Маркус?</p>
    <p>Бренден випустив ніготь із рота й витріщився на Шона.</p>
    <p>— Відповідай мені.</p>
    <p>— Ні.</p>
    <p>— Де пістолет твого батька?</p>
    <p>— Я нічого не знаю про те, що мій батько мав пістолет.</p>
    <p>Цього разу Бренден не кліпав очима й не відривав погляду від Шона. Він дивився в обличчя Шонові з такою собі жорстокою та виснаженою втомою, яка дозволила Шонові відчути, що хлопець має потенціал для насильства, уперше, відколи він його побачив.</p>
    <p>Що, в біса, сталося в тій камері?</p>
    <p>— Чому твій батько хотів убити Кейті Маркус? — запитав Шон.</p>
    <p>— Мій батько, — сказав Бренден, — нікого не вбивав.</p>
    <p>— Ти щось знаєш, Брендене. І не розповідаєш мені. Розкажи мені все, бо нам доведеться вдруге перевірити тебе на детекторі брехні. Ми поставимо тобі ще кілька запитань.</p>
    <p>Бренден промовив:</p>
    <p>— Дозвольте мені поговорити з адвокатом.</p>
    <p>— Зачекай хвилину. Ну…</p>
    <p>Бренден повторив.</p>
    <p>— Дозвольте мені поговорити з адвокатом. Негайно.</p>
    <p>Шон залишився на рівні свого голосу.</p>
    <p>— Гаразд. Ти маєш когось на прикметі?</p>
    <p>— Моя мама знає одного. Дозвольте мені зателефонувати їй.</p>
    <p>— Послухай-но, Брендене… — мовив Шон.</p>
    <p>— Негайно, — кинув Бренден.</p>
    <p>Шон зітхнув і посунув свій телефон через стіл.</p>
    <p>— Спочатку набери дев’ятку.</p>
    <empty-line/>
    <p>Бренденів адвокат виявився старим хвалькуватим ірландцем, який супроводжував карети швидкої допомоги, ще коли на них їздили кіньми, проте він доволі потерся в своїй професії, щоб не знати, що Шон не мав права затримувати свого клієнта лише на тій підставі, що в того немає алібі, не мав права, й край на тому.</p>
    <p>— Затримувати? — здивувався Шон.</p>
    <p>— Ви посадили мого клієнта до камери, — промовив адвокат.</p>
    <p>— Ми її не замкнули, — сказав Шон. — А хлопцеві треба було подумати.</p>
    <p>Адвокат зробив таке обличчя, ніби Шон його дуже розчарував, а потім він і Бренден покинули кімнату для допитів, ні разу не озирнувшись назад. Шон почитав кілька матеріалів у папках, але слова мали для нього небагато сенсу. Він закрив папки й відхилився назад на стільці. Потому заплющив очі й побачив у напівсні Лорен та її дитину. Він навіть чув їхній запах, справді чув.</p>
    <p>Він розкрив гаман, дістав звідти клапоть паперу із записаним на ньому номером мобільного Лорен, поклав його на стіл і розгладив складки долонею. Він ніколи не хотів мати дітей. Окрім переваг при посадці на літак, він не бачив від них користі. Вони привласнюють твоє життя й наповнюють тебе жахом і втомою, а люди прикидаються, буцім мати дитину означає Боже благословення, й говорять про неї шанобливим тоном, який раніше вони приберігали для богів. Проте якщо бути цілком відвертим, не слід забувати, що всі ті виродки, які обганяють тебе на дорогах, вештаються по вулицях, горланять у барах, умикають надто гучно свою музику, усі ці грабіжники та шахраї, які підсовують тобі негодящий товар, — усі ці покидьки зовсім недавно були дітьми, що тепер виросли. І немає в цьому ніякого чуда, нічого священного.</p>
    <p>Та й не був він навіть певен, що донька належить йому. Він ніколи не робив тесту на батьківство, бо гордість йому сказала: що ти хочеш довести? Що ти справжній батько? А хіба ти можеш бути несправжнім? Хіба можеш сказати: ох, пробачте мені, я повинен зробити аналіз крові, бо моя дружина трахнулася з іншим чоловіком і, певно, завагітніла від нього?</p>
    <p>Нехай воно все западеться. Атож, він за нею скучає. Атож, він кохає її. Атож, йому хочеться потримати дитину на руках. Ну то й що? Лорен зрадила його й покинула, і дитина в неї народилася, коли вона від нього пішла, вона навіть перед ним не вибачилася. Вона не сказала жодного разу: пробач, Шоне, я не мала рації. Пробач, я завдала тобі болю.</p>
    <p>А чи завдав їй болю Шон? Атож, звичайно, завдав. Коли він уперше довідався про її роман, він мало її не вдарив, стримавши свій кулак в останню мить і засунувши його до кишені, хоч Лорен, звичайно, побачила цей намір на його обличчі. А як він тільки її не називав! О, Господи!</p>
    <p>Але навіть у своєму гніві він відштовхнув її від себе суто інстинктивно. Його було скривджено. Не її.</p>
    <p>Правильно? Він дозволив собі подумати про це кілька секунд. Правильно.</p>
    <p>Він поклав клапоть паперу з її номером до гамана й знову заплющив очі, задрімавши на своєму стільці. Його розбудила хода в коридорі, й він розплющив очі, коли Вайті увійшов до кімнати допитів. Шон побачив, що він п’яний, коли його подих ще не долетів до нього. Вайті відхилився на стільці й поклав ноги на стіл, відсунувши вбік ящик з розмаїтими свідченнями, якого Коннолі поставив тут відразу пополудні.</p>
    <p>— Довгий і паскудний день, — сказав він.</p>
    <p>— Ти його знайшов?</p>
    <p>— Бойла? — Вайті похитав головою. — Ні. Хазяїн будинку сказав, що чув, як він вийшов о третій годині й назад не повертався. Сказав, що його дружина та малий син також не були вдома протягом певного часу. Ми зателефонували на його роботу. Він працює з середи по неділю, однак вони досі його не бачили. — Вайті відригнув. — Але він повернеться.</p>
    <p>— А що з кулею?</p>
    <p>— Ми знайшли кулю біля «Останньої краплі». Проблема в тому, що вона влучила в металевий стовп позаду чоловіка, в якого стріляли. У відділі балістики сказали, що, може, їм пощастить ідентифікувати її, а може, й ні. — Він стенув плечима. — А що малий Гарріс?</p>
    <p>— Він зажадав адвоката.</p>
    <p>— Він його тепер має?</p>
    <p>Шон підійшов до столу Вайті, почав нишпорити в ящику з документами.</p>
    <p>— Слідів немає, — сказав він. — Відбитки пальців ні з чиїми не збігаються. Пістолет востаннє використали при пограбуванні вісімнадцять років тому. Що за нісенітниця? — Він знов опустив аркуш із результатами балістичної експертизи в ящик. — Єдиний хлопець без алібі — це той, якого я не підозрюю в убивстві.</p>
    <p>— Іди додому, — сказав Вайті. — Справді, йди.</p>
    <p>— Гаразд, гаразд. — Шон дістав із ящика магнітофонну касету з записами дзвінків у поліцію.</p>
    <p>— Що ти дивишся? — запитав Вайті.</p>
    <p>— Телефонне прослуховування на коді Снуп Доґґа<a l:href="#note_1" type="note">[1]</a>.</p>
    <p>— А хіба ми його не закрили?</p>
    <p>— Закрили, але інформація тепер зберігається під кодом «Тупак». Так її зберігати легше.</p>
    <p>Шон уставив касету в магнітофон, що стояв на кутку його столу, й натиснув «плей».</p>
    <p>— Номер дев’ятсот дев’яносто один, поліційна служба. Ви хочете щось повідомити?</p>
    <p>Вайті надів резинку на свій палець і вистрелив нею в стелю.</p>
    <p>— Тут стоїть автомобіль із кров’ю всередині та відчиненими дверцятами, і…</p>
    <p>— Де стоїть автомобіль?</p>
    <p>— У Низині, — сказав хлопець. — Біля В’язничного парку. Ми з другом знайшли його.</p>
    <p>— Яка це вулиця?</p>
    <p>Вайті позіхнув у кулак і потягся по наступну резинку. Шон випростався й потягнувся, міркуючи, що там у нього в холодильнику на обід.</p>
    <p>— Сідней-стрит. Тут кров, а дверцята відчинені.</p>
    <p>— Як тебе звуть, синку?</p>
    <p>— Він хоче знати її ім’я. Він назвав мене «синку».</p>
    <p>— Синку, назви мені своє ім’я. — Як тебе звати?</p>
    <p>— Ми тут зовсім випадково, дядьку. Прощавайте.</p>
    <p>Зв’язок урвався, й оператор перевів свою лінію на центральний комутатор, а Шон вимкнув магнітофон.</p>
    <p>— Я завжди був високої думки про здатність «Тупака» записувати розмови, — сказав Вайті.</p>
    <p>— Це був «Снуп». Я ж тобі сказав.</p>
    <p>Вайті знову позіхнув.</p>
    <p>— Іди додому, е. Гаразд?</p>
    <p>Шон кивнув головою, вийняв касету з магнітофона й укинув її назад у ящик над головою Вайті. Потім дістав свій «глок» у кобурі з шухляди й почепив кобуру на пояс.</p>
    <p>— Її, — сказав він.</p>
    <p>— Ти про що? — Вайті подивився через стіл на нього.</p>
    <p>— Я про хлопчака на магнітофонній касеті. Він сказав, як <emphasis>її</emphasis> звуть. Він говорив про Кейті Маркус.</p>
    <p>— Справді, — погодився Вайті. — Дівчина мертва, а він називає її <emphasis>вона</emphasis>.</p>
    <p>— Але звідки, в біса, він про це довідався?</p>
    <p>— Хто?</p>
    <p>— Хлопчак, який зателефонував у поліцію. Звідки він знав, що кров в автомобілі натекла з жінки?</p>
    <p>Вайті відступив від столу й подивився в ящик. Він засунув у нього руку й дістав касету. Легкий порух зап’ястка, й касета опинилася в руках Шона.</p>
    <p>— Програй її ще раз, — сказав Вайті.</p>
   </section>
   <section>
    <title>
     <p>26</p>
     <p>Загублений у просторі</p>
    </title>
    <p>Дейв і Вел перетнули місто й проїхали над Містичною річкою до того миршавого бару в Челсі, де пиво було дешеве й холодне, а людей небагато, лише кілька давніх завсідників, які мали такий вигляд, ніби все своє життя прожили біля води, та четверо будівельників, що сперечалися про якусь дівку на ім’я Бетті, яка, схоже, мала великі цицьки й препаскудний характер. Забігайлівка примостилася під мостом Тобін, упираючись спиною в Містичну річку, й мала такий вигляд, ніби занепадала протягом років сорока. Вела тут усі знали й усі з ним віталися. Власник бару, скелетоподібний чоловік із чорним як смола волоссям та білою як сніг шкірою, називався Г’юї. Він працював за стійкою й видав їм перші два кухлі без грошей, коштом закладу.</p>
    <p>Дейв і Вел трохи пограли в більярд, а потім примостилися в кабіні з глеком пива та двома порціями віскі. Маленькі квадратні вікна до вулиці змінили свій золотий колір на індиговий — споночіло напрочуд рано. Наступ темряви трохи налякав Дейва. Вел виявився дуже компанійським чоловіком. Він розповідав історії про в’язницю та крадіжки, либонь, перебріхуючи їх. Насправді вони були досить моторошні, але Вел умів зробити їх ще й кумедними. Дейв замислився про те, як то бути таким чоловіком, як Вел, таким безстрашним і впевненим у собі та водночас таким збіса маленьким.</p>
    <p>— Ось яка одного разу історія з нами була. Джиммі тоді відсиджував свій термін, а ми намагалися зберегти команду. Ми тоді ще не цілком зрозуміли, що були успішними злодіями лише тому, що Джиммі усе за нас обмірковував. Нам треба було лише слухатися й виконувати його розпорядження, і успіх нам був забезпечений. Але без нього ми були йолопами. Отож того разу ми пограбували колекціонера поштових марок. Ми зв’язали його в його офісі, а я, мій брат Нік і хлопець на ім’я Карсон Леврет, який не вмів навіть зав’язати свої паскудні шнурки, якщо не показати йому, як це робиться, сіли в ліфт і почали спускатися. І ми зовсім не хвилювались. Адже були в пристойних костюмах і вірили в те, що маємо респектабельний вигляд. Коли ж якась дама підійшла до ліфта й захлинулася криком. Досить таки гучним. Ми не збагнули, що сталось. Я обернувся до Ніка й побачив, що той вирячився на Карсона Леврета, бо чортів йолоп досі не скинув свою маску. — Вел ляснув долонею по столу й зареготав. — Ти можеш у це повірити? Він скористався маскою Роналда Рейгана, великою усміхненою маскою, які тоді продавали. І він не скинув її, коли ми йшли з пограбованого офісу.</p>
    <p>— А ви, хлопці, нічого не помітили?</p>
    <p>— Тим-бо й ба, — сказав Вел. — Ми вийшли з того офісу, і я та Нік скинули свої маски, гадаючи, що Карсон зробив те саме. Дрібні похибки часто наявні в такій роботі. Ти по-дурному квапишся, хочеш якнайшвидше вибратися на вільний простір та іноді пропускаєш найочевидніші подробиці. Вони дивляться тобі в обличчя, а ти їх не помічаєш. — Вел знову пирхнув і гильнув у рота своє віскі. — Тому нам так бракувало Джиммі. Він обмірковував кожну деталь. Як ото кажуть, класний футболіст бачить перед собою все поле. Джиммі також бачив перед собою все поле своєї бізнесової гри. Він бачив усе, що могло піти не так. Він був геній.</p>
    <p>— Але все покинув.</p>
    <p>— Атож, — сказав Вел. — Заради Кейті. А потім і заради Аннабет. Не думаю, що б йому це подобалося, скажу між нами, але життя ставить свої вимоги. Іноді люди виростають із дитячого віку. Моя перша дружина казала, це моя головна проблема — мені не щастило вирости. Мені надто подобається ніч. День мені дається лише для того, щоб я міг виспатися.</p>
    <p>— Я завжди думав, усе буде інакше, — сказав Дейв.</p>
    <p>— Ти про що?</p>
    <p>— Коли ти виростеш. Ти відчуєш себе зовсім іншим, хіба не так? Відчуєш себе дорослим. Чоловіком.</p>
    <p>— А ти почуваєш себе не так?</p>
    <p>Дейв усміхнувся.</p>
    <p>— Можливо, іноді. Проблисками. Та здебільшого я не почуваю себе іншим, ніж у свої вісімнадцять років. Іноді я прокидаюся й сам собі не вірю. «Я маю дитину? Я маю дружину? Як це сталося?» — Дейв відчував, як його язик заплітається від перепою. Він почувався в такому примарному стані тому, що ніколи не пив, зовсім не ївши. Але він відчував потребу пояснити, хто він такий. Хотів, аби Вел зрозумів, який чоловік перед ним сидить, і полюбив цього чоловіка. — Думаю, я завжди сподівався, що одного дня це почуття стане постійним. Ти розумієш? Одного дня ти прокинешся й відчуєш себе дорослим. Відчуєш, ніби ти можеш розпоряджатися речами, як завжди розпоряджалися ними батьки в давніх телесеріалах.</p>
    <p>— Як Ворд Клівер? — запитав Вел.</p>
    <p>— Так. Або так, як ті шерифи, про яких ти знаєш, такі, як Джеймс Арнес та інші. Вони були чоловіки. Постійно.</p>
    <p>Вел кивнув головою й випив трохи пива.</p>
    <p>— Якось чувак у в’язниці сказав мені такі слова: «Щастя приходить лише на короткі хвилини, а потім зникає до наступного разу. Можливо, не на один рік. Але смуток, — Вел заморгав очима, — смуток залишається з тобою». — Він висмикнув із рота сигарету. — Мені подобався той чувак. Він завжди говорив круту й паскудну істину. Я хочу випити ще одну порцію віскі. А ти?</p>
    <p>Вел звівся на ноги.</p>
    <p>Дейв похитав головою.</p>
    <p>— Я ще не допив першу.</p>
    <p>— Облиш, — сказав Вел. — Життя не боїться випивки.</p>
    <p>Дейв подивився на його поморщене усміхнене обличчя й мовив:</p>
    <p>— Гаразд, вип’ю й другу.</p>
    <p>— Молодець. — Вел плеснув його по плечу й пішов до стійки.</p>
    <p>Дейв дивився, як він стоїть біля стійки, чекаючи свою випивку й розмовляючи з одним із завсідників. Він подумав, що хлопці, які приходять сюди, знають, що це означає — бути чоловіком. Чоловіком без вагань, чоловіком, що ніколи не сумнівається в слушності своїх дій, чоловіком, якого не бентежить конечна потреба жити в світі й робити те, чого від нього в ньому чекають.</p>
    <p>Це був страх, здогадався він. Те, що він мав завжди, а вони ніколи не мали. Страх оселився в ньому в дуже ранньому віці — оселився постійно, як оселяється смуток, за словами в’язничного Велового приятеля. Страх знайшов місце в Дейві й ніколи не покидав його. Тому він завжди боявся зробити щось не так, щось зіпсувати, боявся не бути розумним і боявся не бути добрим і гарним батьком, не бути справжнім чоловіком. Страх існував у ньому так довго, що він уже не міг пригадати, як він себе почував, коли жив без нього.</p>
    <p>Аж раптом якесь світло прослизнуло біля передніх дверей і вдарило прямо йому в обличчя. То відчинилися двері, і Дейв, закліпавши очима, угледів силует чоловіка, який увійшов до бару. Він був досить огрядний і мав на собі шкіряний піджак чи щось таке. Він був трохи схожий на Джиммі, але більший і ширший у плечах від нього.</p>
    <p>Зрештою то справді був Джиммі. Дейв усвідомив це, коли двері знову зачинилися, а його очі стали прояснюватися. Джиммі в чорному шкіряному піджаку поверх светра з високим коміром і сорочки хакі. Він кивнув Дейвові й підійшов до Вела, який стояв біля стійки. Джиммі щось сказав Велові на вухо, і Вел подивився через плече на Дейва, а тоді сказав щось Джиммі.</p>
    <p>У Дейва стала морочитись голова. Він був певен, що це сп’яніння на порожній шлунок. Але щось стривожило його також у Джиммі, щось у тому, як він йому кивнув. Його обличчя було бліде, але сповнене якоїсь незвичайної рішучості. І якого біса він здавався таким огрядним, ніби потовщав на десять фунтів відучора? І чого він притарабанився сюди, в Челсі, вночі перед похороном своєї дочки?</p>
    <p>Джиммі підійшов і сів на Велове місце навпроти Дейва.</p>
    <p>— Як ведеться? — запитав він.</p>
    <p>— Трохи сп’янів, — признався Дейв. — А ти, схоже, набрав зайвої ваги?</p>
    <p>Джиммі якось дивно посміхнувся.</p>
    <p>— Ні.</p>
    <p>— Ти здаєшся більшим.</p>
    <p>Джиммі стенув плечима.</p>
    <p>— Що ти робиш у цій місцевості? — запитав Дейв.</p>
    <p>— Я приїжджаю сюди часто. Я і Вел знаємо Г’юї багато років. Чому ти не випив свою порцію віскі, Дейве?</p>
    <p>Дейв підняв свою чарку.</p>
    <p>— У мене вже трохи гуде в голові.</p>
    <p>— Не бійся, голова в тебе не відпаде, — сказав Джиммі, й Дейв побачив, що Джиммі має власну склянку. Він підняв її й цокнувся з Дейвом. — За наших дітей, — промовив Джиммі.</p>
    <p>— За наших дітей, — примудрився видушити з себе Дейв.</p>
    <p>Хоча почувавсь на той час геть зле, так ніби викотився з дня прямо в ніч та в сновидіння, в якому всі обличчя були до нього дуже близько, але їхні голоси лунали так, ніби звучали десь усередині ринви. Дейв випив свою чарку, строячи гримаси, бо всередині йому пекло. Аж ось до кабіни ввійшов Вел. Він обняв його за плечі й випив пива прямо з карафи.</p>
    <p>— Я завжди любив це місце.</p>
    <p>— Це добрий бар, — погодився Джиммі. — Ніхто тут тебе не турбує.</p>
    <p>— Це важливо, — сказав Вел, — щоб ніхто тебе в житті не турбував. Ніхто не чіплявся до тих, кого ти любиш або до твоїх друзів. Ти згоден, Дейве?</p>
    <p>— Цілком, — відповів Дейв.</p>
    <p>— Кумедний цей чоловік, — сказав Вел. — Він може тебе насмішити.</p>
    <p>— Що ти хочеш сказати? — поцікавився Джиммі.</p>
    <p>— Поглянь-но, — відповів Вел і стиснув Дейва за плече. — Він справжній чоловік, наш Дейв.</p>
    <empty-line/>
    <p>Селеста сиділа на краєчку мотельного ліжка, а Майкл тим часом дивився телевізор. Вона тримала телефон у себе на колінах, стискаючи долонею слухавку.</p>
    <p>Її чоловік. Вона зрадила свого чоловіка.</p>
    <p>Можливо, Дейв і вбив Кейті. Можливо. Але що вона думала, коли сказала про це не кому-небудь, а Джиммі? Чому вона не зачекала, не подумала про це трохи довше? Чому не розглянула всі інші можливі альтернативи? Бо вона боялася Дейва.</p>
    <p>Бо новий Дейв, якого вона бачила протягом кількох останніх днів, був відмінним від нормального чоловіка, продуктом стресу.</p>
    <p>Може, він і не вбивав Кейті Маркус. Може.</p>
    <p>Чи не могла вона подарувати йому принаймні сумнів, поки справа остаточно проясниться? Вона не певна, що змогла б жити з ним і наражати Майкла на ризик, але вона тепер знала, що повинна була піти в поліцію, а не до Джиммі Маркуса.</p>
    <p>Чи хотіла вона завдати болю Дейвові? Чи сподівалася досягти чогось нового, заглянувши у вічі Джиммі й виклавши йому свою підозру? А якби й так, то що? Чому вона сказала про це Джиммі, а не будь-кому іншому?</p>
    <p>Було багато відповідей на це запитання, але їй не подобалася жодна з них. Вона підняла слухавку й зателефонувала Джиммі додому. Будь ласка, хто-небудь відгукніться. Лише відгукніться. Будь-ласка.</p>
    <empty-line/>
    <p>Усмішка на обличчі Джиммі тепер ковзала сюди-туди, з боку в бік, згори вниз і знизу вгору, і Дейв намагався зосередити свою увагу на стійці, але стійка також ковзала, так ніби вона була на човні, а море починало хвилюватися.</p>
    <p>— Пам’ятаєш, ми взяли тут одного разу Рея Гарріса? — запитав Вел.</p>
    <p>— Аякже, — відповів Джиммі. — Доброго друзяку Рея.</p>
    <p>— Цей Рей, — сказав Вел, стукнувши кулаком по столу перед Дейвом, — був збіса веселий сучий син.</p>
    <p>— Так, — лагідно підтвердив Джиммі. — Рей був кумедний. Він міг тебе насмішити.</p>
    <p>— Більшість людей називала його Правильний Рей, — промовив Вел, поки Дейв з усієї сили пнувся розчухати, про кого вони говорять. — Але я називав його Пустодзвін.</p>
    <p>Джиммі клацнув пальцями, показав на Вела.</p>
    <p>— Ти мав рацію. Він надто дзвенів своїми дрібними грішми.</p>
    <p>Вел нахилився до Дейва й заговорив йому на вухо.</p>
    <p>— Це ми про того чоловіка. Він щодня носив у своїй кишені доларів по десять дзвінкими монетами. Ніхто не знав, навіщо. Він просто любив мати багато дрібняків у кишені — ану ж як доведеться телефонувати до Лівії або ще в якесь паскудне місце, так мені здається. Хто знає. Але він завжди ходив із руками в кишенях і дзвенів своїми монетами протягом усього дня. Він був злодій і ніби хотів повідомити людей, що наближається. Проте, мабуть, він залишав свої дрібні гроші вдома, коли йшов на промисел. — Вел зітхнув. — Дивний чоловік.</p>
    <p>Вел зняв свою руку з Дейвового плеча й запалив наступну сигарету. Дим піднявся до обличчя Дейва, й той відчув, як він повзе по його щоках і застряє йому у волоссі. Крізь дим він бачив, як Джиммі дивиться на нього з байдужим, але рішучим виразом, щось в очах Джиммі йому не подобалося, щось йому вже знайоме.</p>
    <p>Це був погляд полісмена, тепер він зрозумів. Погляд сержанта Паверса. Відчуття було таке, ніби він хотів прямо заглянути у Дейвову свідомість. Усмішка повернулася на обличчя Джиммі, коливаючись то вгору, то вниз, як шлюпка, і Дейв відчував, як за нею коливається його шлунок, підстрибуючи, немов на хвилях.</p>
    <p>Він кілька разів зробив ковтальний рух і глибоко засмоктав у груди повітря.</p>
    <p>— З тобою все гаразд? — запитав Вел.</p>
    <p>Дейв підняв руку. Якби всі замовкли, йому було б окей.</p>
    <p>— Так.</p>
    <p>— Ти певен? — запитав Джиммі. — Ти весь позеленів, чоловіче.</p>
    <p>Дейв відчув, як його горлянка стислася, наче пальці в кулаку, а потім знову відкрилася, й на бровах у нього виступив піт.</p>
    <p>— Ой, блядство.</p>
    <p>— Дейве?</p>
    <p>— Мене нудить, — сказав він, відчуваючи, як усе знову підіймається йому вгору. — Справді.</p>
    <p>Вел сказав:</p>
    <p>— Окей, окей! — І швидко вийшов з кабіни. — Скористайся дверима заднього ходу. Г’юї не любить, коли йому забруднюють стільці. Почалося?</p>
    <p>Дейв випхався з кабіни, й Вел схопив його за плечі й так їх обернув, щоб Дейв міг побачити двері в далекому кінці бару за більярдним столом.</p>
    <p>Дейв рушив до тих дверей, намагаючись іти прямо, ставлячи одну ногу перед другою, але двері однаково трохи нахилялися. Вони були маленькі й темні, дуб, пофарбований у чорний колір, потрісканий і поколений за багато років. Дейв несподівано відчув, що в цьому приміщенні жарко. Повітря тут було липучим і густим, і воно обвіювало його, коли він пропихався до дверей і нарешті вхопився за бронзову ручку, вдячно відчуваючи, як вона охолодила його руку, коли він обернув її й одним поштовхом відчинив двері.</p>
    <p>Спочатку він побачив бур’ян. Потім воду. Спотикаючись, він вийшов назовні, дивуючись, як тут темно. Немов на замовлення, над дверима спалахнув ліхтар, освітивши густу, чорну, як дьоготь, темряву перед ним. Було чути, як гуркочуть і подзеленькують машини вуличного руху на мосту над ним, і він несподівано відчув, що нудота відступає. Зрештою, можливо, з ним усе буде гаразд. Він глибоко вдихнув нічне повітря. Ліворуч від нього хтось навалив купу зогнилих дерев’яних ліжок і поржавілих кліток для ловитви омарів, деякі з них мали великі рвані дірки, ніби їх атакували акули. Дейв здивувався: на кий біс потрібні клітки для омарів так далеко на материку й на березі річки, потім вирішив, що він надто п’яний, щоб знайти відповідь на своє запитання. За тими купами була дротяна горожа, не менш іржава, ніж клітки для омарів, уся обплутана бур’янами. Праворуч від неї була ділянка, де росли бур’яни, вищі за середній людський зріст, тягнучись по розтоптаному гравію на добрих двадцять ярдів.</p>
    <p>Дейвів шлунок знову затріпотів, і нова, ще потужніша хвиля стала пробиватися вгору крізь його тіло. Спотикаючись, він підійшов до краю води, нахилив голову, і його страх, спрайт та пиво вилилися з нього в маслянисту воду Містичної річки. То була чиста рідина. Більш нічого в ньому не було. Він не міг пригадати точного часу, коли востаннє їв. Та коли ця рідина вилилася з рота в річку, йому покращало. Він відчув холод темряви в своєму волоссі. Від річки віяв слабкий вітерець. Дейв постояв навколішки, чи не виллється з нього щось іще, але він сумнівався в цьому. Схоже, він цілком очистився.</p>
    <p>Він подивився вгору на нижню частину мосту, на якому кожен квапився або потрапити в місто, або покинути його, кожен роздратовано проштовхувався крізь потік машин, певно, цілком не усвідомлюючи, що краще йому не стане, коли він повернеться додому. Половина з них відразу повернуться назад — на ринок, бо щось забули там купити, до бару, до відеосалону, до ресторану, де вони знову чекатимуть у черзі. І якого біса вони там чекатимуть? Чого ми шикуємося в черги? Куди ми сподіваємося потрапити? І чому, потрапивши кудись, ми ніколи не відчуваємо такої радості, яку сподівалися відчути, коли прагнули добутися до того місця?</p>
    <p>Дейв побачив праворуч від себе невеличкий човен із підвісним мотором. Він був причалений до дошки, такої тоненької й хисткої, яку ніяк не можна було назвати причалом. Це човен Г’юї, подумав Дейв і всміхнувся, уявивши собі худого як смерть чоловіка, що випливає в ці брудні води, а вітер розвіює його чорне як смола волосся.</p>
    <p>Він обернув голову й подивився навколо себе на ліжка та бур’яни. Не дивно, що люди приходять сюди блювати. Це місце було цілком ізольоване. Побачити його ви могли б тільки в тому випадку, якби стояли на протилежному боці річки з біноклем. Воно було блоковане з трьох боків і таке тихе, що навіть гуркіт автомобілів над головою лунав приглушено, наче скрадався бур’янами, й чутно було тільки крики чайок та плюскіт води. Якби Г’юї мав більше розуму, він розчистив би бур’яни, прибрав ліжка й побудував тут веранду, і його забігайлівка привабила б до себе багатьох високолобих янкі, які нині оселяються на Адмірал Гілл і намагаються обернути Челсі на наступне поле битви для ошляхетнення, після того як вони ошляхетнили Східний Бакінгем.</p>
    <p>Дейв сплюнув кілька разів і обтер рота тильним боком долоні. Він випростався, бо вирішив сказати Велові й Джиммі, що йому треба трохи поїсти, чогось простого, але ситного, перед тим як знову випити. Та коли він обернувся, то побачив їх біля чорних дверей, Вел стояв ліворуч від них, а Джиммі — праворуч, двері були щільно зачинені. Дейвові вони здалися кумедними, схожими на вантажників, які привезли меблі, а тепер не знали, куди їх вивантажити посеред усіх цих бур’янів.</p>
    <p>— Хелоу, хлопці, — сказав Дейв. — Прийшли переконатися, що я не впав у воду?</p>
    <p>Джиммі рушив від стіни до нього. Світло, що горіло над дверима, погасло. Джиммі зближався повільно, весь чорний, лише обличчя, на яке трохи падало світло з мосту, то виринало з пітьми, то знов поринало.</p>
    <p>— Дозволь, я розповім тобі про Рея Гарріса, — промовив Джиммі, говорячи так тихо, що навіть нахилився вперед. — Рей Гарріс, Дейве, був моїм другом. Він приходив і навідував мене, коли я сидів у в’язниці. Він відвідував Маріту й Кейті та мою матір і допомагав їм, якщо вони чогось потребували. Я думав він робить усе це тому, що він мій друг, але справжньою причиною була його провина переді мною. А винен він був тому, що, коли його схопили й притиснули, він настукав на мене поліції. Він дуже переживав через це. Але після того, як він навідував мене в тюрмі протягом кількох місяців, сталася дивна річ. — Джиммі дійшов до Дейва, зупинився й дивився йому в обличчя, трохи схиливши голову. — Я зрозумів, що люблю Рея. Тобто я втішався товариством цього чоловіка. Ми розмовляли про спорт, про Бога, по книжки, про наших дружин, дітей, про політику, про все що завгодно. Рей був добрий чоловік, він міг говорити про геть усе. Він цікавився всім. Таке не часто буває. Потім моя дружина померла. Розумієш? Вона померла, й вони послали в мою камеру охоронця, який сказав: «Прийміть мої співчуття, ув’язнений, — учора о восьмій п’ятнадцять ваша дружина померла. Вона від вас відійшла». І ти знаєш, Дейве, що мене вразило, коли я довідався про смерть своєї дружини? Те, що їй довелося помирати самій-одній. Я знаю, ти подумав, що всі ми помираємо самотніми. Це правда. В останню мить, коли ти зникаєш із цього світу, ти лишаєшся сам-один. Але моя дружина хворіла на рак шкіри. Вона помирала повільно протягом півроку. І я міг би бути біля неї. Я міг би допомогти їй померти. Хоча й не міг відвернути від неї смерть. Проте мене там не було. Рей, чоловік, якого я любив, забрав у моєї дружини таку можливість.</p>
    <p>Дейв бачив чорнильно-синю поверхню річки — освітлену вогнями з мосту, віддзеркалену в зіницях Джиммі.</p>
    <p>— Чому ти мені це розповідаєш, Джиммі? — запитав він.</p>
    <p>Джиммі тицьнув пальцем через ліве плече Дейва.</p>
    <p>— Я примусив Рея стати отут навколішки й вистрелив у нього двічі. Один раз у груди, другий — у горло.</p>
    <p>Вел відійшов від стіни біля дверей і наблизився зліва до Дейва. Він ішов повагом, пропихаючись крізь бур’яни, які підводилися слідом за ним. Горло в Дейва стислося, а всередині в нього все пересохло.</p>
    <p>Він промовив:</p>
    <p>— Послухай, Джиммі, я не знаю, чого ти…</p>
    <p>Джиммі провадив:</p>
    <p>— Рей благав мене зберегти йому життя. Він сказав, що ми друзі. Сказав, що він має сина. Що має дружину. Сказав, що його дружина вагітна. Сказав, що він звідси поїде. Сказав, що більш мене ніколи не потурбує. Благав, щоб я лишив його живим, і він міг побачити, як у нього народиться дитина. Сказав, що він мене знає, я чоловік добрий і не хочу його вбивати. — Джиммі подивився вгору на міст. — Я хотів сказати йому щось у відповідь. Я хотів сказати, що кохав свою дружину, а вона померла, і я вважаю, що він відповідальний за її смерть, а крім того, існує загальний принцип, який не дозволяє тобі зраджувати друзів, якщо ти хочеш прожити довго. Але я нічого не сказав, Дейве. Я надто гірко плакав. Ось якою патетичною була та сцена. Він ридав, я ридав, я ледве бачив його крізь сльози.</p>
    <p>— Тоді чому ти його вбив? — запитав Дейв, і в його голосі пролунав розпач.</p>
    <p>— Я ж тобі пояснив щойно, — сказав Джиммі так, наче він щось пояснював чотирирічному малюкові. — Існує принцип. Я був двадцятидворічним удівцем із п’ятирічною донькою. Я пропустив останні два роки життя своєї дружини. А паскудний Рей збіса добре знав головне правило нашого бізнесу — ти не маєш зраджувати друзів.</p>
    <p>— Що, ти думаєш, я зробив, Джиммі? Скажи мені? — запитав Дейв.</p>
    <p>— Коли я вбив Рея, — казав Джиммі далі, — я почув себе так, наче мене немає. Мені здавалося, Бог дивиться вниз на мене, коли я підняв його й укинув у цю воду. І Бог лише хитав головою. Не можу сказати, що Він гнівався на мене. Він відчував огиду, звичайно, але думаю, не був обурений, як ото ми обурюємося, коли цуценя насере нам на килим. Я стояв трохи далі, аніж ти тепер стоїш, і дивився, як Рей поринає під воду. Його голова занурилася останньою, і я пригадав, що коли був малим хлопчиком, то думав, що, коли ти пірнеш на дно будь-якої водойми, твоя голова проб’є дно й вистромиться в простір, — так я собі уявляв земну кулю, ти розумієш? Тож коли моя голова простромиться крізь поверхню земної кулі, я полечу в простір і так летітиму мільйон років у цьому холоді. І коли Рей занурився під воду, я так собі уявляв його дальший рух. Я думав, він поринатиме під воду доти, доки не проб’є дірку в корі планети й не полетить протягом мільйонів років через космічний простір.</p>
    <p>Дейв промовив:</p>
    <p>— Мені здається, ти щось надумав, Джиммі, але ти помиляєшся. Ти думаєш, я вбив Кейті, еге?</p>
    <p>— Нічого не кажи, Дейве, — кинув Джиммі.</p>
    <p>— Ні, ні, ні, — сказав Дейв, несподівано побачивши у Веловій руці пістолет. — Я не маю ніякого стосунку до смерті Кейті.</p>
    <p>Вони хочуть убити мене, зрозумів Дейв. О, Ісусе, ні. Це щось таке, до чого ти маєш підготуватися. Ти не можеш просто вийти з бару, виблювати й, повернувшись назад, зрозуміти, що це кінець твого життя. Ні. Мені треба повернутися додому. Мені треба залагодити свої стосунки з Селестою. Зрештою поїсти чогось.</p>
    <p>Джиммі засунув руку до кишені свого піджака й витяг її звідти з ножем. Його рука трохи тремтіла, коли він відкрив лезо. Тремтіла також його верхня губа й частина підборіддя, зрозумів Дейв. Надія існує. Не дай своєму мозку замерзнути. Надія є.</p>
    <p>— Тієї ночі, Дейве, коли померла Кейті, ти прийшов додому, весь покритий кров’ю. Ти розповів дві різні історії про те, як ти пошкодив свою руку, й твій автомобіль бачили біля «Останньої краплі», коли звідти вийшла Кейті. Ти набрехав копам і набрехав усім іншим.</p>
    <p>— Подивися на мене, Джиммі. Будь ласка, подивися.</p>
    <p>Джиммі не відривав погляду від підлоги.</p>
    <p>— Джиммі, я справді мав на собі кров. Я побив одну падлюку. Побив тяжко.</p>
    <p>— Ти знову розповідатимеш про грабіжника? — запитав Джиммі.</p>
    <p>— Ні. Він був ґвалтівник дітей. Він трахався з малим хлопчиком у своєму автомобілі. Він був вампір, Джиме. Він отруював того малого.</p>
    <p>— Отже, він не був грабіжник. Він був падлюка, яка ґвалтувала дітей. Я правильно тебе зрозумів, Дейве? І ти вбив ту падлюку?</p>
    <p>— Так…Убив… Я і Хлопчисько.</p>
    <p>Дейв і гадки не мав, нащо це сказав. Він ніколи не говорив про Хлопчиська. Цього робити було не слід. Люди б не зрозуміли. Можливо, це був страх. Можливо, потреба, щоб Джиммі зазирнув йому в голову й зрозумів — так, у ній відбувається казна-що, але подивися на мене, Джиммі, зрозумій, я не належу до тих людей, які вбивають невинних.</p>
    <p>— Отож, ти й зґвалтований хлопець…</p>
    <p>— Ні, — сказав Дейв.</p>
    <p>— Як ні? Адже ти сказав, що ти й хлопчисько…</p>
    <p>— Ні, ні… Забудь про це. Моя голова іноді перетворюється на смітник. Я хотів сказати…</p>
    <p>— Ні, запхайся, — сказав Джиммі. — Отже, ти вбив ґвалтівника дітей. Ти мені розповідаєш про це, але не розповів своїй дружині? Я вважаю, що насамперед ти мусив розповісти це їй. А надто останньої ночі, коли вона сказала тобі, що не вірить у балачки про грабіжника. Чому ти все-таки не розповів правду їй? Більшість людей не має нічого проти смерті ґвалтівника дітей, Дейве. Твоя дружина подумала, що ти вбив мою дочку. І ти хочеш переконати мене, що їй приємніше думати, що ти вбив молоду невинну дівчину, а не педофіла? Поясни це мені, Дейве.</p>
    <p>Дейв хотів сказати, я вбив його тому, що боявся перетворитися на нього. Якби я з’їв його серце, я поглинув би й розчинив у собі його дух. Але я не можу сказати це <emphasis>вголос</emphasis>. Я не можу повідомити <emphasis>цю правду</emphasis>. Знаю, я присягнувся, що сьогодні більше не буде таємниць. Але <emphasis>ця таємниця</emphasis> має залишитися таємницею, незалежно від того, скільки брехень знадобиться мені, щоб її поховати.</p>
    <p>— Ну ж бо, Дейве. Лише скажи мені, чому ти так вирішив. Чому не сказав своїй власній дружині правду?</p>
    <p>І найточніша відповідь, яку зміг йому дати Дейв, була:</p>
    <p>— Я не знаю.</p>
    <p>— Ти не знаєш. Окей. Отже, тепер ти вигадав цю нову казку, де ти й хлопчак — хлопчак, яким міг бути й ти у своєму дитинстві, — ти й той хлопчак…</p>
    <p>— То був тільки я, — сказав Дейв. — Я сам убив те страховище без обличчя.</p>
    <p>— Кого ти вбив? — запитав Вел.</p>
    <p>— Чоловіка. Ґвалтівника. Я його вбив. Я. Лише я. На паркувальному майданчику «Останньої краплі».</p>
    <p>Джиммі сказав:</p>
    <p>— Я не чув, щоб якихось мертвих чоловіків знаходили біля «Останньої краплі».</p>
    <p>І подивився на Вела.</p>
    <p>І той озвався:</p>
    <p>— Чого ти дозволяєш цій купі лайна щось пояснювати, Джиме? Хочеш насмішити мене чи що?</p>
    <p>— Ні, це правда, — сказав Дейв. — Присягаюся своїм сином. Я запхав труп у багажник його автомобіля. Я не знаю, що сталося з тим автомобілем, але я це зробив, присягаюся Богом. Я хочу побачитися зі своєю дружиною, Джиммі. Я не хочу помирати. — Дейв глянув на темне дно мосту, почув, як шарудять на ньому шини, побачив, як бризкають звідти жовті промені світла. — Джиммі, я тебе благаю, не забирай у мене життя!</p>
    <p>Джиммі подивився Дейвові в обличчя, і Дейв побачив там свою смерть. Вона жила в Джиммі, схожа на Вовків. Дейвові дуже хотілося подивитись на неї, але він не міг. Він не міг дивитись, як він помирає. Він стояв тут тепер, стояв, упираючись ногами в цей хідник. Його серце помпувало кров, його мозок надсилав сигнали до нервів, м’язів та органів, його адреналінові залози активно працювали — і будь-яка секунда, можливо, наступна, могла стати для нього останньою, лезо ножа могло вгородитися йому в груди. І разом із болем прийде певність того, що це життя — його бачення, усі його думки та почуття, і те, що він споглядає світ, і їсть, і кохається, і сміється, і доторкається, і вдихає запах, — закінчилося. Ні, він цього не зможе витерпіти. Він благатиме. Він зробить усе, чого вони від нього захочуть, аби вони не вбивали його.</p>
    <p>— Я думаю, ти заліз, Дейве, у той автомобіль двадцять п’ять років тому, і хтось інший прийшов на твоє місце. Думаю, твій мозок чогось позбувся, — сказав Джиммі. — Їй було дев’ятнадцять років. Ти знаєш? Дев’ятнадцять років. І вона зроду не зробила тобі нічого поганого. Ти їй навіть подобався. І ти її вбив. Чому? Тому що твоє життя стало тобі не любе й краса почала дратувати тебе? Тому що я тоді не захотів сідати в той автомобіль? Ти тільки скажи мені це, Дейве. Скажи мені. Скажи. І я дозволю тобі жити.</p>
    <p>— Облиш, Джиммі, — мовив Вел. — Тобі стало <emphasis>жаль</emphasis> цього лайна? Послухай-но…</p>
    <p>— Запхайся, Веле, — кинув Джиммі, тицьнувши в нього пальцем крізь чорну пітьму. — Я передав тобі кляту тачку, коли мене замели, а ти її розламав. Я тобі багато чого давав, але ти спроможний тільки накачувати свої м’язи та продавати паскудну наркоту. Тож не давай мені свої поради, Веле. Хай тобі таке навіть на думку не спадає.</p>
    <p>Вел відвернувся й копнув ногою по бур’янах, щось бурмочучи собі під ніс.</p>
    <p>— Скажи мені, Дейве. Але не починай знову городити свою бредню про ґвалтівника дітей, бо сьогодні я не бажаю чути ніякої бредні. Скажи мені правду. Якщо ти знову мені збрешеш, я відправлю тебе на той світ.</p>
    <p>Джиммі кілька разів глибоко вдихнув повітря. Він тримав ніж перед обличчям Дейва, а тоді опустив його й засунув за пояс біля правого стегна. Він широко розвів свої неозброєні руки.</p>
    <p>— Дейве, я подарую тобі життя. Ти тільки скажи мені, навіщо ти її вбив. Тебе посадять у в’язницю, тут я тобі не брехатиму. Але ти житимеш. Ти дихатимеш.</p>
    <p>Дейва опанувало таке могутнє почуття вдячності, що він мало не подякував уголос Богові. Він хотів би обняти Джиммі. Тридцять секунд тому він був сповнений найчорнішого розпачу. Він був готовий упасти навколішки й благати: «Джиммі, я не хочу вмирати. Я не готовий. Я не готовий покинути світ. Я не знаю, що там на мене чекає. Не думаю, що це рай. Не думаю, що там буде світло. Думаю, там буде темно й холодно, нескінченний тунель і нічого іншого. Як твоя дірка в корі планети, Джиме. І я не хочу перебувати сам-один у порожнечі, терпіти роки порожнечі, століття холоду, в якому плаватиме лише моє серце, саме-одне, саме-одне й саме-одне».</p>
    <p>Але тепер він житиме. Якщо збреше. Якщо зціпить зуби й скаже Джиммі те, що той хоче почути. Його, мабуть, битимуть. Але він житиме. Він бачив це в очах Джиммі. Джиммі не брехун. Вовки повтікали, й перед ним залишився чоловік із ножем, який теж потребував завершення, чоловік, нестерпно придавлений тягарем незнання, який сумує за дочкою, до якої він уже ніколи не доторкнеться.</p>
    <p>Я повернуся додому, до тебе, Селесто. Ми станемо добре жити. Я тобі обіцяю, більше не буде брехень. Не буде таємниць. Я мушу сказати цю останню брехню, найтяжчу брехню з мого брехливого життя, бо я не можу не сказати цієї своєї найтяжчої брехні. Хай краще він думає, що я вбив його дочку, аніж знає, чому я вбив того педофіла. Це добра брехня, Селесто. Вона допоможе мені купити нам життя.</p>
    <p>— Скажи мені, — наполягав Джиммі.</p>
    <p>Дейв відповів йому так близько до істини, як тільки міг:</p>
    <p>— Я побачив її в барі «Мак-Ґіллз» тієї ночі, і вона нагадала мені про мрію, яку я завжди мав.</p>
    <p>— І про що ж ти мріяв? — запитав Джиммі. Його обличчя скривилось, а голос тріснув.</p>
    <p>— Про юність, — вимовив Дейв.</p>
    <p>Джиммі похнюпив голову.</p>
    <p>— Не пригадую, щоб я її мав, — сказав Дейв. — А Кейті була її втіленням, і я, либонь, не витримав.</p>
    <p>Він тяжко страждав, кажучи це Джиммі, слова розривали йому душу, але Дейв хотів потрапити додому, дати лад у своїй голові, побачити свою родину, і якщо за це доведеться заплатити такою ціною, то нехай. Він хоче, щоб усе було гаразд. А коли справжнього вбивцю спіймають і засудять, Джиммі зрозуміє, на яку жертву йому, Дейвові, довелося піти.</p>
    <p>— Якась моя частина, — промовив він, — так і не вилізла з того автомобіля, Джиме. Як ото ти сказав. Якийсь інший Дейв повернувся в своє оточення в Дейвовому одязі, але Дейвом він не був. Дейв досі сидить у тому підвалі. Розумієш?</p>
    <p>Джиммі кивнув головою, а коли підняв голову, Дейв побачив, що очі в нього вологі й блискучі, сповнені співчуття, а може, й любові.</p>
    <p>— То такою була твоя мрія? — прошепотів Джиммі.</p>
    <p>— То була мрія, так, — сказав Дейв і відчув, як холод його брехні проник йому у шлунок і стає таким холодним, що спочатку він подумав, це від голоду, адже він спорожнив живіт від решток їжі в Містичну річку лише кілька хвилин тому. Проте це був інший холод, холод, якого він раніше ніколи не знав. Крижаний холод. Такий крижаний, що майже обпікав. Ні, він був гарячий. Він тепер палахкотів у його нижній частині й підіймався вгору до грудей, висмоктуючи з них повітря.</p>
    <p>Куточком ока він побачив, як Вел Севідж підстрибнув у повітря й загорлав:</p>
    <p>— Оце по-нашому! Оце те, що я тобі казав!</p>
    <p>Він подивився в обличчя Джиммі, чиї губи рухалися надто повільно й надто швидко водночас:</p>
    <p>— Ми поховаємо тут свої гріхи, Дейве. Ми їх відмиємо, — сказав він.</p>
    <p>Дейв сів. Він побачив, як із нього витікає кров, і, коли він притулив долоню до живота, його пальці намацали розколину, яка перетинала йому тіло.</p>
    <p>Він сказав:</p>
    <p>— Ти мені збрехав.</p>
    <p>Джиммі нахилився над ним.</p>
    <p>— Що?</p>
    <p>— Ти мені збрехав.</p>
    <p>— Ти бачиш, його паскудні губи ворушаться, — сказав Вел. — Він ворушить губами.</p>
    <p>— Я маю очі, Веле.</p>
    <p>Дейв відчув, як над ним ковзнуло знання, і то було найбридкіше знання, яке будь-коли навідувало його. Воно було підле й байдуже. Воно було черстве й повідомляло йому одну істину: ти помираєш.</p>
    <p>Я не можу ухилитися від цього. Не можу виблагати собі пощаду чи заховатися за своїми таємницями. Я не можу сподіватися на затримку, на співчуття. Співчуття від кого? Усім байдуже. Усім байдуже. Крім мене. Мені не байдуже. Та ще й як не байдуже. Бо це несправедливо. Я не зможу провалитися в цей тунель сам-один. Не виштовхуйте мене туди. Будь ласка, розбудіть мене. Я хочу пробудитися. Хочу відчути тебе, Селесто. Хочу відчути твої руки. Я не готовий.</p>
    <p>Він спробував зосередити свій зір, коли Вел подав Джиммі якусь річ і Джиммі притулив її Дейвові до лоба. Вона була холодна. Вона була холодним кільцем, вона обіцяла принести йому полегкість, пригасити полум’я, що спалювало йому тіло.</p>
    <p>Стривай! Ні! Ні, Джиммі! Я знаю, що це таке. Я спроможний побачити спусковий гачок. Не стріляй, не стріляй, не стріляй! Подивись на мене. Побач мене. Не роби цього. Будь ласка. Якщо ти відвезеш мене до лікарні, я одужаю. Вони мене вилікують. О Боже, Джиммі, не роби цього своїм пальцем, не роби! Я набрехав, не виштовхуй мене з цього світу, будь ласка, я не готовий прийняти кулю в свій мозок! Ніхто до цього не готовий! Ніхто! Не роби цього, Джиммі!</p>
    <p>Джиммі опустив пістолет.</p>
    <p>Дякую тобі, сказав Дейв. Дякую тобі, дякую.</p>
    <p>Дейв ліг на спину й побачив смуги світла, які ковзали по дну моста, пробиваючись крізь чорноту ночі, палаючи. Дякую тобі, Джиммі. Тепер я буду хорошим чоловіком. Ти навчив мене чогось. Ти навчив. І я скажу тобі, чого саме ти мене навчив, коли я зможу вдихнути повітря. Я стану хорошим батьком. Я стану хорошим чоловіком для своєї дружини. Я обіцяю. Я присягаюся…</p>
    <p>Вел промовив:</p>
    <p>— Отже, окей. Справу зроблено.</p>
    <p>Джиммі подивився на тіло Дейва, на розколину, яку він прорізав у його животі й грудях, на дірку від кулі, яку він прострелив у його лобі. Він скинув свої черевики й зняв піджак. Потім скинув светра з високим коміром і штани хакі, які він забруднив Дейвовою кров’ю. Зняв і нейлоновий тренувальний костюм, який був на ньому, й доклав його до купи біля Дейвового тіла, залишившись у футболці та джинсах. Він чув, як Вел накладає в човна Г’юї шлакоблоки та важкий ланцюг. Потім Вел повернувся з великим зеленим мішком на сміття, витяг з нього черевики й кинув Джиммі. Той взув їх і перевірив, чи немає крові на футболці та джинсах. Крові не було, вона не просочилася крізь верхній одяг. Навіть тренувальний костюм був майже чистий.</p>
    <p>Він став навколішки біля Вела й запхав свій одяг у мішок. А тоді взяв свій ніж і пістолет, вийшов на край причалу й пожбурив їх один за одним на середину Містичної річки. Він міг покласти їх у мішок разом зі своїм одягом і скинути їх із човна згодом разом із тілом Дейва, але з якоїсь причини йому треба було зробити це негайно, перевірити рух своєї руки, коли вона вистрелила в повітря, і зброя закрутилася спіраллю, полетіла по дугоподібній траєкторії та пішла під воду з тихим плюскотом.</p>
    <p>Він став навколішки й заглянув у воду. Дейвова блювотина давно попливла геть, і Джиммі опустив руки в річку, досить брудну й маслянисту, та відмив їх від крові Дейва. Іноді у своїх сновидіннях він робив те саме — мив свої руки у воді Містичної річки, — коли голова Правильного Рея Гарріса виринала з води й дивилася на нього.</p>
    <p>Правильний Рей завжди казав те саме:</p>
    <p>— Ти не можеш випередити потяг.</p>
    <p>І Джиммі збентежено відповідав:</p>
    <p>— Ніхто не може, Рею.</p>
    <p>Правильний Рей, знову поринаючи, усміхався.</p>
    <p>— А ти насамперед</p>
    <p>Джиммі бачив ці сновидіння протягом тринадцяти років — тринадцять років голова Рея коливалася на хвилях, а він і досі не знав, що той, у біса, хотів йому цим сказати.</p>
   </section>
   <section>
    <title>
     <p>27</p>
     <p>Кого ти любиш?</p>
    </title>
    <p>Коли Бренден повернувся додому, матері вже не було, вона пішла на розіграш лотереї «Бінґо», лишивши записку: «Курка в холодильнику. Рада, що в тебе все гаразд. Але не перетворюй це на звичку».</p>
    <p>Бренден заглянув у свою та Реєву кімнату, але Рея також не було вдома. Бренден узяв на кухні стілець і поставив його перед коморою. Він став на стілець, і той перехилився ліворуч, на той бік, з якого бракувало одного гвинта. Він подивився на дошку стелі й побачив на ній відбитки пальців на пилюці. Раптом повітря перед його очима сколихнулося й замиготіло чорними крапками. Він притиснув праву долоню до дошки й злегка її підняв. Потім опустив руку, витер її об штани й зробив кілька вдихів.</p>
    <p>Існують речі, на які ти не хочеш знати відповіді. Бренден ніколи не мав бажання зустрітися зі своїм батьком, коли став дорослим: він не хотів побачити батькове обличчя й зрозуміти, як легко той пережив розлуку з родиною. Він ніколи не розпитував Кейті про її колишніх залицяльників, навіть про Боббі О’Доннела, бо не хотів уявити, як вона лежить на комусь іншому, цілуючи його так, як вона цілувала Брендена.</p>
    <p>Бренден знав також правду про істину. У багатьох випадках усе зводилося до того, щоб подумати, чи хочеш ти дивитися їй у вічі, а чи волієш жити в комфортному незнанні або в брехні. А незнання чи брехню часто недооцінюють. Більшість людей, яких Бренден знав, не могла прожити й дня без незнання, прикрашеного брехнею.</p>
    <p>Але цій істині він мусив подивитись у вічі. Адже він уже подивився їй у вічі в камері попереднього ув’язнення, й вона пронизала його, як куля, й засіла у нього в шлунку. Вона не вийшла назовні, а це означало, що він не зможе заховатися від неї, не зможе переконати себе, що її ніколи не існувало. Незнання тут не було можливе. Брехня б тут теж не допомогла.</p>
    <p>— Прокляття, — сказав Бренден.</p>
    <p>Він відсунув дошку вбік і засунув руку в темряву, доторкаючись пальцями до скіпок і більшої кількості пилюки, але не до пістолета. Він мацав там ще з хвилину, хоч і знав, що зброя зникла. Батькового пістолета не було там, де він мав бути. Він був на волі у світі, й він убив Кейті.</p>
    <p>Бренден поставив дошку на місце. Знайшов ганчірку й витер згустки пилюки, що нападали на підлогу, а стілець відніс назад на кухню. Він відчував потребу бути точним у своїх рухах. Це було важливо для того, щоб зберегти спокій. Він налив собі склянку помаранчевого соку й поставив її на стіл. Далі сів на стілець із розхитаною ніжкою і сів так, щоб дивитися на двері в центрі помешкання. Він випив трохи свого соку й став чекати Рея.</p>
    <empty-line/>
    <p>— Поглянь на це, — сказав Шон, дістаючи з ящика латентні знімки відбитків пальців і кладучи їх перед Вайті. — Цей найчіткіший, який вони зняли на дверях. Він маленький, бо належить дитині.</p>
    <p>Вайті промовив:</p>
    <p>— Стара леді Прайор чула, як двоє хлопчаків гралися на вулиці, перед тим як автомобіль Кейті на щось наїхав. Вони гралися хокейними ключками, сказала вона.</p>
    <p>— Вона сказала, що чула, як Кейті сказала: «Привіт». Можливо, то була не Кейті. Голос малої дитини може пролунати, як жіночий голос. І не дивно, що немає слідів. Скільки вони важили — по сто фунтів?</p>
    <p>— Ти впізнаєш голос цього хлопчака?</p>
    <p>— Схожий на голос Джонні О’Ші.</p>
    <p>Вайті кивнув.</p>
    <p>— Другий хлопчак не сказав нічого.</p>
    <p>— Бо він німий і нічого говорити не може, — нагадав Шон.</p>
    <empty-line/>
    <p>— Привіт, Рею, — сказав Бренден, коли двоє хлопчаків увійшли до помешкання.</p>
    <p>Рей кивнув головою. Джонні О’Ші махнув рукою. Вони попрямували до спальні.</p>
    <p>— Рею, підійди, будь ласка.</p>
    <p>Рей подивився на Джонні.</p>
    <p>— Лише на секунду, Рею. Я хочу дещо запитати в тебе.</p>
    <p>Рей обернувся, а Джонні О’Ші поставив долі спортивну сумку, яку ніс, і сів на краєчок ліжка місіс Гарріс. Рей перетнув невеличку залу, увійшов на кухню й, простягши свої руки, подивився на брата, ніби запитуючи: «Чого тобі?»</p>
    <p>Бренден підчепив ногою стілець, витяг його з-під столу й кивнув на нього.</p>
    <p>Голова Рея смикнулася, коли він відчув носом щось у повітрі, запах, якого він не любив. Він подивився на стілець. Подивився на Брендена.</p>
    <p>І просигналив знаками:</p>
    <p>— Що я такого зробив?</p>
    <p>— Це ти мені скажи, — мовив Бренден.</p>
    <p>— Я не вчинив нічого поганого.</p>
    <p>— Тоді сядь.</p>
    <p>— Не хочу.</p>
    <p>— Чому?</p>
    <p>Рей стенув плечима.</p>
    <p>— Кого ти ненавидиш, Рею? — запитав Бренден.</p>
    <p>Рей подивився на нього, як на схибнутого.</p>
    <p>— Ну ж бо, признайся, — сказав Бренден, — кого ти ненавидиш?</p>
    <p>Реєва відповідь була коротка:</p>
    <p>— Нікого.</p>
    <p>Бренден кивнув головою.</p>
    <p>— Окей. Тоді скажи, кого ти любиш?</p>
    <p>Рей подивився на нього тим самим поглядом.</p>
    <p>Бренден нахилився вперед, упершись руками в коліна.</p>
    <p>— Кого ти любиш?</p>
    <p>Рей подивився вниз на свої черевики, потім угору — на Брендена. Він підняв руку й показав на брата.</p>
    <p>— Ти мене любиш?</p>
    <p>Рей кивнув головою з виразом нетерпіння.</p>
    <p>— А маму?</p>
    <p>Рей похитав головою.</p>
    <p>— Ти не любиш маму?</p>
    <p>Рей зітхнув і знаками показав:</p>
    <p>«Я не почуваю до неї ні любові, ані ненависті».</p>
    <p>— Тож я єдина людина, яку ти любиш?</p>
    <p>Реєве личко скривилося в незадоволеній гримасі. Його руки злетіли вгору.</p>
    <p>«Так. А тепер мені можна йти?»</p>
    <p>— Ні. Сядь, — сказав Бренден.</p>
    <p>Рей подивився на стілець, його обличчя було червоне й сердите. Він звів очі вгору й поглянув на Брендена. Далі підняв руку, виставив середній палець, а потім обернувся, щоб піти з кухні.</p>
    <p>Бренден навіть не зрозумів, що підхопився з місця, схопив Рея за волосся й, смикнувши, повалив його на підлогу. Він тягнув його назад із такою силою, ніби тягнув іржаву газонокосарку, а потім розтулив пальці, й Рей вислизнув із його руки та, вдарившись об стіну, впав на кухонний стіл. Уся споруда затріщала й гепнулася з ним на підлогу.</p>
    <p>— Ти мене любиш? — запитав Бренден, навіть не поглянувши вниз на свого брата. — Ти так мене любиш, Рею, що навіть убив мою кохану дівчину?</p>
    <p>Ураз Джонні О’Ші, як і сподівався Бренден, похопився з місця. Схопивши свою спортивну сумку, він кинувся до дверей, але Бренден уже був на ньому. Він схопив малого мерзотника за горло й ударив його об двері.</p>
    <p>— Мій брат ніколи нічого не робить без тебе, О’Ші! Ніколи!</p>
    <p>Він замахнувся кулаком, і Джонні заверещав:</p>
    <p>— Ні, Брене! Не бий!</p>
    <p>Бренден так сильно затопив йому в писок, що чути було, як затріщав його ніс. Потому він урізав йому ще раз. Коли Джонні впав додолу, він скулився в клубок, плюючи кров’ю. Бренден заговорив:</p>
    <p>— Я ще повернуся й битиму тебе до смерті, паскудна торбо з лайном.</p>
    <p>Рей стояв на хистких ногах, коли Бренден повернувся на кухню, його кросівки ковзали на розбитих кахлях. Він з такою силою заліпив йому ляпаса, що той упав на зливальницю. Далі схопив брата за сорочку, і Рей витріщився на нього. З його наповнених ненавистю очей струменіли сльози, рот був заюшений кров’ю. Бренден кинув його на підлогу, розкинув йому руки й придавив їх коліньми.</p>
    <p>— Говори! — наказав Бренден. — Я знаю, ти можеш. Говори, падлючий виродку, або, присягаюся Богом, я тебе вб’ю, Рею. Говори! — заволав Бренден і став молотити Рея по вухах. — Говори! Назви її ім’я! Скажи Кейті, Рею, скажи Кейті!</p>
    <p>Очі Рея затуманилися й отупіли, й він виплюнув кров на власне обличчя.</p>
    <p>— Говори! — заверещав Бренден. — Я тебе порішу, виродку, якщо ти не заговориш!</p>
    <p>Він схопив брата за волосся біля скронь, відірвав його голову від підлоги й став смикати її сюди-туди, поки Реєві очі знову сфокусувалися. Бренден потримав його голову й, заглянувши глибоко в ці сірі зіниці, побачив там так багато любові й ненависті, що йому захотілося відірвати цю голову й викинути у вікно.</p>
    <p>Він знову зажадав:</p>
    <p>— Говори, — але тепер промовив це слово хрипким здушеним пошептом, — говори.</p>
    <p>Він почув гучний кашель, озирнувся й побачив, що Джонні О’Ші стоїть на ногах, спльовуючи кров на підлогу й тримаючи в руці пістолет Рея Старшого.</p>
    <empty-line/>
    <p>Шон і Вайті підіймалися сходами, коли до них долинули звуки. У помешканні чувся галас та характерні звуки від ударів тіла по тілу. Потім хтось заволав: «Я тебе вб’ю, виродку!», і Шон, опустивши руку на свій «глок», потягся до дверної ручки.</p>
    <p>— Стривай, — сказав Вайті, але Шон уже обернув ручку й ступив у помешкання. За шість дюймів поперед нього хлопчак націляв йому в груди пістолет.</p>
    <p>— Стій на місці, е! Не натисни на курок!</p>
    <p>Закривавлене обличчя Джонні О’Ші налякало Шона до смерті. Там не було нічого. Либонь, ніколи й не було. Якщо малий натисне на курок, то не тому, що він розгніваний або наляканий. Він натисне на курок тому, що Шон є відеообразом завбільшки шість футів на два дюйми, на який націлений його пістолет.</p>
    <p>— Джонні, ти повинен покласти пістолет на підлогу.</p>
    <p>Шон чув, як напружено дихає Вайті по той бік порогу.</p>
    <p>— Джонні.</p>
    <p>Джонні О’Ші сказав:</p>
    <p>— Він мене вдарив. Двічі. Зламав мені ніс.</p>
    <p>— Хто?</p>
    <p>— Бренден.</p>
    <p>Шон поглянув ліворуч і побачив Брендена, який стояв у дверях кухні, опустивши руки, закляклий від жаху. Шон зрозумів, що Джонні О’Ші готувався вистрелити в Брендена, коли він увійшов. Він чув дихання Брендена, повільне й неглибоке.</p>
    <p>— Ми заарештуємо його, якщо ти хочеш.</p>
    <p>— Я не хочу, щоб його заарештували. Я хочу, щоб він помер.</p>
    <p>— Померти — це страшна подія, Джонні. Ті, хто помер, ніколи не повертаються, ти це знаєш?</p>
    <p>— Знаю, — відповів малий. — Я все про це знаю. Ви цим скористаєтеся?</p>
    <p>— Чим?</p>
    <p>Джонні О’Ші кивнув на Шонове стегно.</p>
    <p>— Своїм пістолетом. Це «глок»?</p>
    <p>— Це справді «глок».</p>
    <p>— «Глоком» можна прострелити й зад. Я хотів би мати такий. То ви ним скористаєтеся?</p>
    <p>— Тепер?</p>
    <p>— Так. Випробуєте його на мені?</p>
    <p>Шон усміхнувся.</p>
    <p>— Ні, Джонні.</p>
    <p>Джонні сказав:</p>
    <p>— Якого хера ви всміхаєтеся? Випробуйте його на мені. Або давайте, хто кого. Це буде цікаво.</p>
    <p>Він витягнув руку з пістолетом, дуло якого було тепер на відстані дюйма від грудей Шона.</p>
    <p>— А ти поглянь на мого партнера. Розумієш, про що я кажу? — мовив Шон.</p>
    <p>— Подивися на нього, Рею! — гукнув Джонні. — На цього клятого копа. Я на нього напав. Запам’ятай.</p>
    <p>— Ліпше припинімо цю гру, — мовив Шон.</p>
    <p>— Ви таке бачили? Як коп женеться за чорнопиким і виганяє його на дах? Чорнопикий штовхає копа, і той летить униз. Чорнопикий геть розлютився, і йому було байдуже, що коп мав дружину й купу малечі вдома. Чорнопикий був молодець.</p>
    <p>Шон бачив такі картини раніше. Колись, коли він ще працював в однострої, його послали на підкріплення банку, на який напала ціла банда. Шон спостерігав на екрані монітора відеокамер банку, як один з охоронців цілком перемінився за дві години, маючи в своїй руці пістолет і відчуваючи його силу. Спочатку він був нажаханий, але хутко подолав свій страх. Він полюбив свій пістолет.</p>
    <p>І на мить Шон побачив Лорен, яка дивилася на нього з подушки, притиснувши одну долоню до своєї голови. Він побачив свою омріяну доньку, відчув її запах і подумав, яке то буде нещастя, якщо йому доведеться померти, не побачивши більше ані Лорен, ані свою доньку.</p>
    <p>Він зосередив увагу на порожньому обличчі перед собою. Він сказав:</p>
    <p>— Джонні, ти бачиш того чоловіка ліворуч від себе? Того, який стоїть у дверях?</p>
    <p>Джонні швидко поглянув ліворуч.</p>
    <p>— Бачу.</p>
    <p>— Він не стрілятиме в тебе. Не хоче стріляти в тебе.</p>
    <p>— Нехай стріляє, мені байдуже, — сказав Джонні, але Шон побачив, що його слова дійшли до хлопця, його очі застрибали вгору-вниз.</p>
    <p>— Але якщо ти вистрелиш у мене, у нього не буде вибору.</p>
    <p>— Я не боюся смерті.</p>
    <p>— Я знаю. Але ти розумієш, у чому тут річ? Він не стрілятиме тобі в голову чи в інше подібне місце. Ми не вбиваємо дітей, е. Але якщо він вистрелить із того місця, де стоїть, чи ти знаєш, куди полетить куля?</p>
    <p>Шон не відводив очей від Джонні, хоч його голова здавалася магнетизованою пістолетом у руці хлопчиська. Він прагнув дивитися на нього, бачити, де перебуває спусковий гачок і чи має намір Джонні його натиснути. Я не хочу бути застреленим, думав Шон, а тим більше, щоб застрелив мене малий хлопчисько. Більш патетичного способу покинути цей світ годі й вигадати. Він відчував, що Бренден, який стояв ліворуч від нього за десять футів, мабуть, думає те саме.</p>
    <p>Джонні облизав губи.</p>
    <p>— Вона влучить тобі під пахву, е, й проб’є твій хребет. Це тебе паралізує. Ти будеш, як оті діти, що їх показують у рекламі Джиммі Фанда. Ти їх, звичайно, бачив. Вони сидять на візках, перехилившись набік, не бувши здатними втримати голову на шиї. Ти також станеш таким, Джонні. Людям доведеться тримати тарілку біля твого рота, щоб ти міг смоктати їжу через соломинку.</p>
    <p>Джонні, було видно, щось вирішив. Шон побачив, як у темному мозку малого немов спалахнуло світло, і завмер від страху, бо знав, що малий спроможний натиснути на гачок, хай це буде тільки для того, щоб почути звук пострілу.</p>
    <p>— Він зламав мій падлючий ніс, — сказав Джонні й повернувся до Брендена.</p>
    <p>Шон відчув, як його подих здивовано затримався в роті, й, глянувши вниз, побачив, що пістолет відійшов від його тіла, обернувшись, як на тринозі. Він викинув руку так швидко, наче її контролював хтось інший, і схопився за пістолет, коли Вайті увійшов до кімнати з наведеним на груди хлопця «глоком». З рота в малого вихопився крик — зітхання розчарованого подиху. Такий крик може вихопитися в дитини, коли, розкривши коробку з різдвяним подарунком, вона знаходить там лише брудну шкарпетку. Шон притиснув хлопця лобом до стіни й забрав у нього пістолет.</p>
    <p>— Прокляття! — сказав Шон і закліпав віями, дивлячись крізь очі, які заливав піт.</p>
    <p>Джонні заплакав так, як може заплакати лише тринадцятирічний хлопчисько, так ніби весь світ повстав проти нього.</p>
    <p>Шон обернув його до стіни й відвів руки йому за спину. Він побачив, що Бренден зробив нарешті глибокий вдих, губи й руки йому тремтіли, Рей Гарріс стояв позад нього на кухні, що мала такий вигляд, ніби там пролетів ураган.</p>
    <p>Вайті підійшов до Шона й поклав руку йому на плече.</p>
    <p>— Як ти?</p>
    <p>— Малий наготувався стріляти, — сказав Шон, відчуваючи, що піт намочив йому весь одяг, навіть шкарпетки.</p>
    <p>— Ні, я не хотів, — заскиглив Джонні. — Я хотів тільки пожартувати.</p>
    <p>— Будь ти проклятий, — сказав Вайті й прихилився своїм обличчям до хлопчакового. — Нікого не цікавлять твої сльози, підлий виродку, крім твоєї матері. А ми бачили й не таке.</p>
    <p>Шон заклацнув наручники на зап’ястках Джонні О’Ші, заштовхнув його на кухню й примусив сісти на стілець.</p>
    <p>— Рею, ти маєш такий вигляд, ніби хтось на повному ходу скинув тебе з вантажівки, — сказав Вайті.</p>
    <p>Рей подивився на брата.</p>
    <p>Бренден прихилився до плити, і його тіло безпорадно обвисло. Шонові здалося, він міг би впасти від легкого вітерцю.</p>
    <p>— Ми знаємо, — сказав Шон.</p>
    <p>— Що ви знаєте? — прошепотів Бренден.</p>
    <p>Шон подивився на хлопчака, який шморгав носом на своєму стільці, на другого хлопчака, німого, що дивився на них так, ніби чекав, що вони скоро підуть і він зможе повернутися до своїх відеоігор у задній спальні. Шон був цілком переконаний, що навіть коли він скористається послугами перекладача мови знаків та соціального працівника й допитає хлопчаків, вони скажуть йому, що скоїли вбивство «просто так». Тому що вони добули пістолет. Тому що перебували на тій вулиці, по якій вона їхала. Можливо, й тому, що Рей завжди її недолюблював. Тому що їм раптом спала чудова думка. Тому що вони ніколи не вбивали нікого раніше. Тому що коли ти поклав пальця на спусковий гачок, мусиш на нього натиснути, бо інакше цей палець свербітиме в тебе багато тижнів.</p>
    <p>— Що ви знаєте? — повторив Бренден хрипким голосом.</p>
    <p>Шон стенув плечима. Він хотів би мати відповідь для Брендена, та коли подивився на цих двох хлопчаків, нічого не спало йому на думку. Взагалі нічого.</p>
    <empty-line/>
    <p>На Ґеннон-стрит Джиммі взяв із собою пляшку. У кінці цієї вулиці був дім для літніх людей, збудований з вапняку й граніту ще в шістдесятих роках двадцятого сторіччя. Він мав два поверхи й тягся на половину кварталу по Геллер-корт, вулиці, що починалася там, де закінчувалася Ґеннон-стрит. Джиммі примостився сидіти на білих сходах і дивився назад, униз на Геннон-стрит. Він чув, старих людей звідти виганяють, бо Пагорби стали такими популярними, що власник будівлі мав намір продати її чоловікові, який спеціалізувався на облаштуванні кондомініумів для молодих подружжів. Пагорби як житловий район фактично вже перестали існувати. Раніше їх уважали снобістським братом Низини, але тепер вони вже випали з цієї родини. Незабаром тут усе, либонь, перепланують, змінять назву й відріжуть цей клапоть території від Східного Бакінгему.</p>
    <p>Джиммі дістав кухоль з-під куртки, ковтнув трохи віскі й подивився на те місце, де вони востаннє бачили Дейва Бойла того дня, коли незнайомі чоловіки посадили його в свою машину, і його голова виглядала в заднє вікно, розчиняючись у тіні в міру того, як зростала відстань.</p>
    <p>Я не хотів би, щоб це був ти, Дейве. Справді не хотів би.</p>
    <p>Він підняв кухля й звернувся до Кейті. Тато спіймав його, моя люба. Тато його покарав.</p>
    <p>— Розмовляєш сам із собою?</p>
    <p>Джиммі підвів голову й побачив Шона, який вийшов з автомобіля, тримаючи в руках бляшанку з пивом. Побачивши величезну пляшку Джиммі, він усміхнувся:</p>
    <p>— Маєш якийсь привід?</p>
    <p>— Важка ніч, — відповів Джиммі.</p>
    <p>Шон кивнув головою.</p>
    <p>— У мене вона теж була нелегкою. Я бачив кулю зі своїм ім’ям на ній.</p>
    <p>Джиммі посунувся, й Шон сів поруч.</p>
    <p>— Чому ти приїхав мене сюди шукати?</p>
    <p>— Твоя дружина сказала, що ти, певно, тут.</p>
    <p>— Моя дружина?</p>
    <p>Джиммі ніколи не розповідав їй про свої поїздки сюди. Господи, та вона справжній детектив.</p>
    <p>— Так от, Джиммі. Ми домоглися сьогодні успіху.</p>
    <p>Джиммі зробив великий ковток із пляшки, відчуваючи, як затремтіло його серце.</p>
    <p>— Успіху?</p>
    <p>— Так. Ми схопили вбивць твоєї дочки. Схопили готовими.</p>
    <p>— Убивць? — перепитав Джиммі. — У множині?</p>
    <p>Шон кивнув головою.</p>
    <p>— Власне кажучи, дітей. Їм по тринадцять років. Син Рея Гарріса й хлопчисько на ім’я Джонні О’Ші. Півгодини тому вони зізналися.</p>
    <p>Джиммі відчув, як ніж увійшов йому в мозок крізь вухо й вистромився назовні крізь друге. Розжарений ніж пронизав йому мозок.</p>
    <p>— Жодних сумнівів? — запитав він.</p>
    <p>— Жодних, — підтвердив Шон.</p>
    <p>— Чому?</p>
    <p>— Чому вони це зробили? Вони навіть не знають. Вони гралися з пістолетом. Побачили, як до них наближається автомобіль, і один ліг посеред вулиці. Автомобіль попав у кювет, відмовила передача. О’Ші підбіг до машини з пістолетом, каже, він хотів її лиш налякати, але пістолет вистрелив. Кейті вдарила його дверима, й хлопці кажуть, це їх розлютило. Вони погналися за нею, бо не хотіли, мовляв, щоб вона комусь розповіла, що вони мають пістолет.</p>
    <p>— А чому вони її били? — запитав Джиммі й хильнув іще віскі.</p>
    <p>— Рей молодший мав хокейну ключку. Він не відповідав на мої запитання. Він німий, тобі це відомо? Але О’Ші сказав, вони її били, бо вона розгнівала їх тим, що втікала. — Шон стенув плечима, так ніби крайнє безглуздя того, що сталося, приголомшило навіть його. — Малі мерзотники, — проказав він. — Боялися, вона їх викаже, а тому вбили її.</p>
    <p>Джиммі підвівся. Він роззявив рота, щоб ковтнути повітря, але ноги йому підігнулися, й він знову сів на сходи. Шон поклав руку йому на лікоть.</p>
    <p>— Розслабся, Джиме. Зроби кілька вдихів.</p>
    <p>Джиммі побачив, як Дейв сидить на землі, затуляючи долонями розколину, яку Джиммі накреслив своїм ножем на його животі. Він почув його голос: «Подивися на мене, Джиммі. Подивися на мене».</p>
    <p>— Мені зателефонувала Селеста Бойл, — промовив Шон. — Вона сказала, що Дейва немає вдома. Завважила, він трохи схибнувсь останніми днями. Сказала, що ти, Джиммі, можеш знати, де він є.</p>
    <p>Джиммі спробував щось сказати. Він розтулив рота, але в його горлянку напхалося щось схоже на вологу вату.</p>
    <p>Шон промовив:</p>
    <p>— Ніхто більше не знає, де може бути Дейв. А нам, Джиме, важливо побалакати з ним, бо він може щось знати про типа, якого вбито біля «Останньої краплі» тієї самої ночі.</p>
    <p>— Убито тієї самої ночі? — спромігся вимовити Джиммі, перш ніж його горло знову забилося мокрою ватою.</p>
    <p>— Атож, — підтвердив Шон, і в його голосі прозвучали суворі ноти. — Педофіла з трьома судимостями. Справжній шматок лайна. В поліції висунули версію, що хтось зловив його, коли він трахався з дитиною, і загнав на той світ. Так чи так, — сказав Шон, — а ми хочемо поговорити про це з Дейвом. Ти знаєш, де він, Джиммі?</p>
    <p>Джиммі похитав головою, відчуваючи проблеми зі своїм периферійним зором, перед його очима, схоже, утворився тунель.</p>
    <p>— Не знаєш? — перепитав Шон. — Селеста твердить, вона сказала тобі, що, на її думку, Дейв убив Кейті. Нібито їй здалося, ти подумав те саме й повзяв намір щось робити.</p>
    <p>Погляд Джиммі впирався в тунель, що закінчувався решіткою стічної канави.</p>
    <p>— Ти тепер щомісяця посилатимеш по п’ятсот баксів Селесті, Джиммі?</p>
    <p>Джиммі підняв голову, і кожен з них водночас побачив на обличчі другого: Шон зрозумів, що вчинив Джиммі, а Джиммі побачив, що саме зрозумів Шон.</p>
    <p>— Ти це зробив, еге? — сказав Шон. — Ти його вбив.</p>
    <p>Джиммі підвівся, тримаючись за перила.</p>
    <p>— Не розумію, про що ти говориш.</p>
    <p>— Ти вбив їх обох — Рея Гарріса й Дейва Бойла. Господи, Джиммі, я приїхав сюди, думаючи, що вся ця версія — нісенітниця, але з виразу твого обличчя бачу, що так воно й було. Ти божевільний, ти психований шматок лайна. Ти це зробив. Ти вбив Дейва. Ти вбив Дейва Бойла. Нашого друга, Джиммі.</p>
    <p>Джиммі пирхнув.</p>
    <p>— Нашого друга. Атож, хлопче з Пагорбів, він був твоїм добрим другом. Ти не розлучався з ним, еге ж?</p>
    <p>Шон наблизив своє обличчя до його обличчя.</p>
    <p>— Він був нашим другом, Джиммі. Ти хіба забув?</p>
    <p>Джиммі подивився Шонові в очі. Йому здалося, він хоче врізати йому ляпаса.</p>
    <p>— Востаннє я бачив Дейва, — сказав він, — у своєму домі вчора ввечері. — Він відштовхнув Шона й перейшов вулицю. — Більше я не бачив Дейва.</p>
    <p>— Ти підлий виродку!</p>
    <p>Джиммі обернувся й розвів руки, дивлячись на Шона.</p>
    <p>— То заарештуй мене, якщо ти такий упевнений.</p>
    <p>— Я добуду докази, — сказав Шон. — Ти знаєш, я їх добуду.</p>
    <p>— Ти добудеш гівно, — сказав Джиммі. — Дякую тобі, що ти схопив убивць моєї дочки, Шоне. Справді, дякую. Може, тільки шкода, що ти не зробив цього трохи раніше.</p>
    <p>Джиммі стенув плечима, обернувся до нього спиною й пішов униз по Ґеннон-стрит.</p>
    <p>Шон дивився йому навздогін, аж поки не втратив його в темряві під зламаним вуличним ліхтарем навпроти колишнього Шонового будинку.</p>
    <p>Ти це зробив, подумав Шон. Ти справді зробив це, холоднокровний звіре. І найгірше, що я знаю, який ти обережний, бандите. Ти не лишив нам ніяких слідів. Це не в твоїй природі, бо ти чоловік деталей, Джиммі. Ти збіса підступний і хитрий.</p>
    <p>— Ти забрав у нього життя, — сказав Шон уголос. — Хіба я помиляюся, підлий чоловіче?</p>
    <p>Він кинув порожню бляшанку з-під пива на узбіччя, пішов до свого автомобіля й зателефонував Лорен з мобільного.</p>
    <p>Коли вона озвалася, він сказав:</p>
    <p>— Це Шон.</p>
    <p>Мовчанка.</p>
    <p>Він тепер знав, чого досі не сказав і що вона хотіла від нього почути, те, чого він не хотів сказати їй більш ніж рік. Що завгодно, казав він собі, я скажу їй що завгодно, тільки не це.</p>
    <p>Але тепер він їй це сказав. Сказав після того, як хлопчисько цілився йому в груди, хлопчисько, в чиїх очах була порожнеча. Після того як побачив в очах бідолашного Дейва розпачливу іскру надії, коли він, Шон, запропонував випити з ним пива, бо цей чоловік, мабуть, ніколи не вірив, що хтось захоче випити з ним пива. І він сказав це тому, що відчув потребу сказати це десь на самому споді своїх мізків, потребу як для Лорен, так і для себе.</p>
    <p>Він сказав:</p>
    <p>— Пробач мені.</p>
    <p>І Лорен озвалася:</p>
    <p>— За що?</p>
    <p>— За те, що я в усьому звинувачував тільки тебе.</p>
    <p>— Окей…</p>
    <p>— Послухай…</p>
    <p>— Послухай…</p>
    <p>— Гаразд, спочатку говори ти, — сказав він.</p>
    <p>— Я…</p>
    <p>— Що…</p>
    <p>— Я… нехай йому чорт, Шоне, ти мені також пробач. Я не хотіла…</p>
    <p>— Усе окей, — сказав він. — Справді. — Він глибоко вдихнув, засмоктуючи застояне смердюче повітря свого автомобіля. — Я хочу тебе бачити. Хочу бачити свою доньку.</p>
    <p>— Звідки ти знаєш, що вона твоя? — запитала Лорен.</p>
    <p>— Вона моя.</p>
    <p>— Але ж ти забув про аналіз крові…</p>
    <p>— Вона моя, — сказав він. — Мені не потрібен аналіз крові. Ти повернешся додому, Лорен? Ти повернешся?</p>
    <p>Десь на мовчазній вулиці почувся гуркіт двигуна.</p>
    <p>— Нора, — промовила вона.</p>
    <p>— Чого?</p>
    <p>— Це ім’я твоєї донечки, Шоне.</p>
    <p>— Нора, — вимовив він захриплим голосом.</p>
    <empty-line/>
    <p>Коли Джиммі прийшов додому, Аннабет чекала його на кухні. Він сів на стілець за столом навпроти неї, і вона подарувала йому ту стриману потаємну усмішку, яку він любив і яка означала, що вона знає його надто добре, й він може не відкривати рота довіку, а вона завжди знатиме, що він хотів би сказати їй. Джиммі взяв її за руку й потер своїм великим пальцем її великий палець і спробував знайти силу в тому своєму образі, який він бачив на її обличчі.</p>
    <p>На столі між ними стояв дитячий монітор. Вони користувалися ним минулого місяця, Надін тоді захворіла на запалення горла. Коли Джиммі чув її хрипіння під час сну, йому здавалося, що його дитина тоне, й він чекав уже на такий тяжкий кашель, що йому доведеться підхопитися з ліжка, схопити свою дитину на руки й в самих майці та трусах побігти до кімнати швидкої допомоги. Щоправда, Надін швидко одужала, але Аннабет не поклала монітор до футляра, який був у шафі на кухні. Вона вмикала його вночі та слухала, як сплять Надін і Сара.</p>
    <p>Вони тепер не спали. Джиммі міг чути їх через маленький гучномовець — як вони шепочуться, хихочуть, і він холонув від жаху, уявляючи своїх дітей на тлі того, що він накоїв.</p>
    <p><emphasis>Я вбив чоловіка. Не того, якого треба було вбити</emphasis>.</p>
    <p>Це ганебне знання обпалювало його.</p>
    <p><emphasis>Я вбив Дейва Бойла</emphasis>.</p>
    <p>Ці слова палахкотіли, провалюючись йому в живіт. Розпеченими краплями вони проникали крізь нього.</p>
    <p><emphasis>Я скоїв убивство. Я вбив невинного чоловіка</emphasis>.</p>
    <p>— Ой, любий, — сказала Аннабет, дивлячись на його обличчя. — Ох, моя дитино, що з тобою? Це Кейті? У тебе такий вигляд, ніби ти помираєш.</p>
    <p>Вона обійшла навколо столу. У її очах була тривожна суміш стурбованості й любові. Вона обхопила Джиммі, взяла в руки його обличчя й примусила його заглянути їй у вічі.</p>
    <p>— Скажи мені, <emphasis>що</emphasis> з тобою?</p>
    <p>Джиммі хотів заховатися від неї. Її любов завдавала йому великого болю. Він хотів утекти від її теплих рук і знайти якесь темне, схоже на печеру місце, куди не зможуть проникнути ані світло, ані любов, а він зможе згорнутися в клубок і виплакати в темряву своє горе й ненависть до себе.</p>
    <p>— Джиммі, — прошепотіла вона. Вона поцілувала його повіки. — Джиммі, розкажи мені все. Будь ласка.</p>
    <p>Вона притиснула долоні до його скронь і занурила пальці в його волосся, доторкнулася ними до його черепа й поцілувала його. Її язик прослизнув йому в рот і став там мацати, шукаючи джерела його болю, висмоктуючи їх, спроможний перетворитися на скальпель, якщо буде треба, й повирізати його ракові пухлини, які вона потім висмокче з нього.</p>
    <p>— Розкажи мені, Джиммі. Благаю тебе, все мені розкажи.</p>
    <p>І він збагнув, дивлячись на її любов, що повинен розповісти їй усе, бо інакше загине. Він не був переконаний, що вона зможе врятувати його, але не сумнівався в тому, що, коли він не відкриється їй тепер, він неминуче загине.</p>
    <p>Отож він їй розповів.</p>
    <p>Він розповів їй усе. Про Правильного Рея Гарріса й про смуток, який оселився в ньому з його одинадцяти років. Розповів їй, що любов до Кейті була єдиним виправданням для його інакше марного існування, що вона у свої п’ять років — ця донька-чужинець, яка потребувала його й водночас не довіряла йому, — була найдорожчою річчю, яку він будь-коли мав, і давала йому, ту єдину роботу, якої він ніколи не уникав. Він розповів дружині, що любити Кейті й захищати її було єдиним сенсом його існування, й коли він його втратив, то втратив і своє життя.</p>
    <p>— А тому, — сказав він їй, відчуваючи, що кухня навколо них стала тісна й маленька, — я вбив Дейва. Я вбив його й поховав у Містичній річці, а тепер раптом з’ясувалося, що він не вчинив великого зла, що він невинний. Ось що я накоїв, Анно. І цього назад не повернеш. Мабуть, я повинен піти до в’язниці. Я признаюся в тому, що вбив Дейва, й повернуся до тюрми, бо, думаю, для неї я народжений. Ні, люба, не заперечуй. Я не годен жити на волі. Мені не можна довіряти.</p>
    <p>Його голос звучав, як голос когось іншого. Він так відрізнявся від того, який звичайно злітав з його губів, що Джиммі думав, чи не бачить Аннабет перед собою чужинця, привид Джиммі, який розчиняється в ефірі.</p>
    <p>Її обличчя було сухе й стримане, вона ніби позувала для картини. Підборіддя в неї було задерте, очі ясні й незбагненні.</p>
    <p>Джиммі знову почув голоси дівчаток на моніторі, вони шепотілися, і їхній шепіт був схожий на шум вітру.</p>
    <p>Аннабет нахилилася й почала розстібати йому сорочку. Джиммі дивився на її вправні пальці, але його тіло ніяк не реагувало на її рухи. Вона розстебнула ґудзики на сорочці, наполовину стягла її з пліч і притулилася щокою та вухом до самого осереддя його грудей.</p>
    <p>Джиммі промовив:</p>
    <p>— Я лише…</p>
    <p>— Цссс… — прошепотіла Аннабет. — Я хочу послухати твоє серце.</p>
    <p>Її руки ковзнули по ребрах його огруддя, потім угору по спині, й вона сильніше притиснула бічну частину своєї голови до його грудей. Вона заплющила очі, й тонка усмішка заграла на її вустах.</p>
    <p>Вони сиділи в такій позі протягом короткого часу. Шепотіння на моніторі перейшло в тихе сопіння — його доньки поснули.</p>
    <p>Коли Аннабет відсунулася, Джиммі все ще відчував її щоку на своїх грудях як перманентний відбиток. Вона сіла долі перед ним і дивилася йому в обличчя. Вона нахилила голову до дитячого монітора, і якусь хвилю вони слухали, як сплять їхні донечки.</p>
    <p>— Ти знаєш, що я сказала їм, коли вкладала їх спати сьогодні?</p>
    <p>Джиммі похитав головою.</p>
    <p>Аннабет мовила:</p>
    <p>— Я сказала їм, щоб вони були до тебе дуже уважні протягом певного часу. Бо як сильно ми любили Кейті, але ти любив її ще сильніше. Ти любив її так сильно тому, що ти її створив і виховував її, коли вона була зовсім крихітна, й часом твоя любов до неї була такою великою, що твоє серце наповнювалося, як повітряна куля, й було готове луснути від любові до неї.</p>
    <p>— Господи, — промовив Джиммі.</p>
    <p>— Я сказала їм, що їх їхній тато любив не менше, ніж її. Що він мав чотири серця, й усі вони були наповнені повітрям, і всі боліли. І твоя любов означала, що нам можна ніколи не турбуватися. І Надін сказала: «Ніколи».</p>
    <p>— Прошу тебе. — Джиммі почував себе так, ніби був придавлений гранітними брилами. — Припини.</p>
    <p>Вона хитнула головою, не спускаючи з нього спокійного погляду.</p>
    <p>— Я сказала Надін: «Правильно, дитино. Ніколи. Бо наш тато король, а не принц. А королі знають, <emphasis>що</emphasis> слід робити — навіть якщо це важко, — щоб усе було гаразд. Тато — король, і він…</p>
    <p>— Анно…</p>
    <p>— …він зробить усе, що повинен зробити для тих, кого він любить. Кожен припускається помилок. Кожен. Але великі люди намагаються робити все правильно. А це головне. Це те, чого вимагає велика любов. Тому ваш тато — великий чоловік».</p>
    <p>Джиммі почував себе засліпленим. Він сказав:</p>
    <p>— Ні.</p>
    <p>— Селеста телефонувала, — промовила Аннабет. Її слова тепер були наче дротики.</p>
    <p>— Не треба…</p>
    <p>— Вона хотіла знати, де ти був. Вона сказала мені, що розповіла тобі про власні підозри стосовно Дейва.</p>
    <p>Джиммі витер очі тильним боком долоні й подивився на дружину так, ніби ніколи не бачив її раніше.</p>
    <p>— Вона сказала мені це, Джиммі, і я подумала, яка дружина може так подумати про свого чоловіка? Якою треба бути недоброю, щоб говорити такі речі? І чому вона розповіла про це тобі? Га, Джиме? Чому вона прибігла до тебе?</p>
    <p>Джиммі міг би їй відповісти — він завжди мав певне уявлення про Селесту й про те, як вона іноді дивилася на нього, — проте не сказав нічого.</p>
    <p>Аннабет усміхнулася, ніби побачила відповідь на його обличчі.</p>
    <p>— Я могла б зателефонувати тобі на твою мобілку. Я могла б. Коли вона сказала мені про те, що ти знаєш, і я згадала, що бачила, як ти поїхав із Велом, я могла здогадатися, що ти надумав робити, Джиммі. Я не заплішена ідіотка.</p>
    <p>Заплішеною ідіоткою вона не була ніколи.</p>
    <p>— Але я тобі не зателефонувала. Я тебе не зупинила.</p>
    <p>— Чому? — запитав Джиммі захриплим голосом.</p>
    <p>Аннабет нахилила голову, ніби відповідь була очевидна. Вона стояла, дивлячись на нього своїм дивним поглядом, а тоді помахами ніг поскидала свої черевики, розстебнула змійку на джинсах і стягнула їх зі своїх стегон, нахилилася та зсунула їх на свої щиколотки. Потому вийшла з них і водночас скинула сорочку й бюстгальтер. Вона витягла Джиммі з його стільця, притисла до свого тіла й поцілувала його вологі вилиці.</p>
    <p>— Вони слабаки, — сказала вона.</p>
    <p>— Хто «вони»?</p>
    <p>— Усі. Усі, крім нас.</p>
    <p>Вона стягнула з Джиммі сорочку, й Джиммі побачив її обличчя таким, яким воно було тоді, на В’язничному каналі, тієї ночі, коли вони вперше туди вибралися. Вона запитала, чи наявний злочин в його крові, і Джиммі переконав її, що ні, бо подумав, що саме такої відповіді вона сподівається від нього. І тільки тепер, через дванадцять з половиною років, він збагнув, що вона хотіла почути від нього лише правду. Хоч би яка була його відповідь, вона її прийняла б і пристосувалася до неї. Вона її витримала б. Вона побудувала б їхні життя відповідно.</p>
    <p>— Ми не слабаки, — сказала вона, й Джиммі відчув, як відроджується в ньому бажання, так ніби він з ним і народився.</p>
    <p>Якби він міг з’їсти її живою, не завдавши їй болю, він пожер би її органи, вгородив би зуби їй у горло.</p>
    <p>— Ми ніколи не будемо слабаками.</p>
    <p>Вона сіла на кухонний стіл, звісивши з нього ноги. Джиммі дивився, як дружина стягує з себе трусики, й розумів, що це розрада тимчасова, що він просто блокує в собі біль, спричинений убивством Дейва, поринаючи в силу й плоть своєї дружини. Але на сьогоднішню ніч цього вистачить. Не на завтра й не на наступні дні. Але на сьогоднішню ніч — напевне. А хіба не так починаються всі процеси одужання? Маленькими кроками.</p>
    <p>Аннабет поклала руки на його стегна, її нігті вп’ялися в плоть біля його хребта.</p>
    <p>— Коли ми закінчимо, Джиме…</p>
    <p>— То що? — Джиммі вже сп’янів від неї.</p>
    <p>— Не забудь поцілувати на ніч дівчаток.</p>
   </section>
  </section>
  <section>
   <title>
    <p>Епілог</p>
    <p>Джиммі з Низини (неділя)</p>
   </title>
   <section>
    <title>
     <p>28</p>
     <p>Ми займемо тобі місце</p>
    </title>
    <p>Джиммі прокинувся в неділю вранці, почувши далекий гуркіт барабанів.</p>
    <p>Не боязке та-та-та, супроводжуване дзенькотом тарілок якогось зачуханого оркестрика в миршавому клубі, а глибоке й потужне там-там військового оркестру, що розташувався за кілька кварталів від них. Почувся рев мідних труб, раптовий і фальшивий. І знову це був далекий звук, він долинув сюди крізь вранішнє повітря з відстані десять або дванадцять кварталів і помер майже відразу по тому, як пролунав. Потім настала тиша, в якій він лежав і дослухався до тихого тріскотіння пізнього недільного ранку — ранку сонячного, судячи зі світла по той бік опущених штор. Чути було, як туркотять голуби на своїх сідалах і сухо гавкає собака. Ось клацнули дверці автомобіля, відчинившись і зачинившись. Він чекав, коли загуркоче двигун, але двигун так і не загурчав. Перегодом знов почувся стукіт там-таму, гучний і впевнений.</p>
    <p>Джиммі глянув на годинник, що стояв на нічному столику, — одинадцята година. Коли востаннє він так довго спав? Не здужав пригадати. Багато років тому. Можливо, десять. Він пригадав виснаження кількох останніх днів, відчуття, яке він пережив, коли труна з тілом Кейті піднялась і, немов скинута самоскидом, упала в яму, розчавивши йому тіло. А потім учора ввечері до нього прийшли Правильний Рей Гарріс і Дейв Бойл, коли він сидів п’яний на канапі у вітальні, з пістолетом у руці, дивлячись, як вони махають йому із заднього сидіння автомобіля, який пахнув яблуками. Між ними він побачив потилицю Кейті, вона жодного разу не обернулася, коли вони поїхали вниз по Ґеннон-стрит, а Правильний Рей і Дейв махали руками, як божевільні, тоді як Джиммі відчував грубий лоскіт пістолета в своїй долоні. Він нюхав мастило й думав, чи не всунути дуло пістолета собі в рот.</p>
    <p>Сидіння біля труни було кошмаром, бо о восьмій годині вечора з’явилася Селеста й накинулася на Джиммі, молотячи його кулаками й називаючи вбивцею.</p>
    <p>— Ти маєш її тіло, — репетувала вона. — А що маю я?! Де він, Джиммі?! Де?!</p>
    <p>Брюс Брид та його сини відтягли її від нього й виштовхали з помешкання, але Селеста не замовкала:</p>
    <p>— Убивця! Він убивця! Він убив мого чоловіка! Убивця!</p>
    <p>Убивця.</p>
    <p>Потім відбувся похорон і служба Божа біля могили. Джиммі стояв там, коли вони опускали його дитину в яму й кидали на труну грудки й каменюки, і Кейті зникла від нього під землею, ніби ніколи й не жила на світі.</p>
    <p>Тягар усього цього навалився на нього минулого вечора. Труна Кейті то підіймалася, то опускалася, то підіймалася, то опускалася, й на той час, коли він поклав пістолет у шухляду й упав на ліжко, він почувався знерухомленим, так ніби його кров згорнулась, а кістки затверділи й померли.</p>
    <p>О Господи, подумав він, я ніколи не почувався таким стомленим. Таким стомленим, таким сумним, таким непотрібним і таким самотнім. Мене виснажили мої помилки, моя лють і мій гіркий-гіркий смуток. А проте я намагався зчистити з себе свої гріхи. О, Господи, лиши мене самого й дай мені померти, щоб я більше не творив нічого неправедного й не стомлювався, не ніс більше на собі тягар своєї природи та своєї любові. Визволи мене від усього цього, бо сам я надто стомлений, щоб зробити це власноруч.</p>
    <p>Аннабет намагалася зрозуміти його провину, його жах перед самим собою, але не здужала. Бо вона не натискала на спусковий гачок.</p>
    <p>А тепер він проспав до одинадцятої години. Дванадцять годин глибокого сну, і він не чув, як прокинулась Аннабет.</p>
    <p>Він десь читав, що ознакою глибокої депресії є постійне виснаження, невідчепна потреба спати, та коли сьогодні він сів у ліжку й почув гуркіт барабанів, супроводжуваний тепер майже мелодійною музикою мідних труб, він відчув себе свіжим. Джиммі почувався так, ніби мав лише двадцять років. Він прокинувсь, і йому здавалося, він уже ніколи не хотітиме спати.</p>
    <p>Це готують святковий парад, пригадав він. Гуркіт барабанів і музика труб долинали сюди від оркестру, який готувався промарширувати по Бакінгем-авеню опівдні. Він підвівся з ліжка, підійшов до вікна й підняв штору. Причиною того, чому автомобіль не увімкнув мотор, було те, що Бакінгем-авеню повністю заблокували від Низини до Роум-Бейсин. Тридцять шість кварталів. Джиммі глянув у вікно вниз на авеню. Це була смуга сіро-синього асфальту під осяйним сонцем, така чиста, якою тільки Джиммі міг її собі уявити. Сині турнікети перегороджували в’їзд до кожної з поперечних вулиць і тяглися понад узбіччями так далеко, як сягав зір Джиммі в кожному з напрямків.</p>
    <p>Люди щойно почали виходити зі своїх домівок і розташовуватися на своїх місцях на хіднику. Джиммі дививсь, як вони ставлять коло себе свої переносні холодильники, радіоприймачі та кошики з харчами для пікніка. Він помахав рукою Денові та Морін Гуденам, коли ті поставили свої шезлонги перед пральнею Геннесі. Вони помахали йому у відповідь, і його зворушило співчуття, яке він прочитав на їхніх обличчях. Морін склала долоні ковшиком біля свого рота й щось йому гукнула. Джиммі відчинив вікно й вихилився через нього. В обличчя війнуло свіже повітря, нагріте весняним сонцем і почасти насичене рештками весняної пилюки.</p>
    <p>— Що таке, Морін?</p>
    <p>— Я запитала, як ти почуваєшся? Окей?</p>
    <p>— Так, — сказав Джиммі й з подивом усвідомив, що він і справді почувається окей. Він досі носив у собі Кейті, як стишене й гнівне серце, яке ніколи, він був певен, не припинить шалено калатати. Щодо цього він не мав ілюзій. Горе стало постійним, воно належало йому більшою мірою, аніж будь-який з органів його тіла. Але якимсь чином протягом свого тривалого сну він примирився з ним. Атож, воно стало його частиною, і він дивився на нього під цим кутом зору. За таких обставин він почувався набагато краще, ніж міг сподіватися. — Зі мною… все гаразд! — гукнув він до Морін і Дена. — Відносно, звичайно. Та ви ж розумієте.</p>
    <p>Морін кивнула головою, а Ден запитав:</p>
    <p>— Тобі чогось треба, Джиме?</p>
    <p>— Ми готові допомогти тобі, якщо треба, — сказала Морін.</p>
    <p>І Джиммі відчув гордість і наплив давньої любові до них і до всієї цієї місцевості.</p>
    <p>— Ні. У мене все гаразд, — відповів він. — Але дякую. Щиро дякую. Це означає багато.</p>
    <p>— Ти спускаєшся вниз? — запитала Морін.</p>
    <p>— Гадаю, що так, — сказав Джиммі, достеменно не знаючи, слова просто самі злетіли з його вуст. — Ви ще там будете?</p>
    <p>— Ми займемо тобі місце! — вигукнув Ден.</p>
    <p>Вони помахали руками, й Джиммі помахав у відповідь. Він відійшов від вікна, його груди були наповнені цією сумішшю гордості й любові. То були його люди. Такими були його сусіди. Друзі його родини. Вони займуть йому місце. Займуть місце Джиммі з Низини.</p>
    <p>Так називала його крута парубота тими далекими днями, коли він ще не загримів в «Оленячий острів». Крутії водили його в суспільні клуби на Принс-стрит та Норт-енд і казали:</p>
    <p>— Гей, Карло (Джино чи хтось інший), познайомся з моїм другом, про якого я тобі розповідав, — Джиммі, Джиммі з Низини.</p>
    <p>І Карло, Джино або хтось інший з молодиків ірландського походження робив великі очі й запитував:</p>
    <p>— Ти не брешеш? Джиммі з Низини? Приємно, Джиммі, познайомитися з тобою. Я вже давно захоплююся твоєю роботою.</p>
    <p>Потім сипалися жарти щодо його віку.</p>
    <p>— Ти, либонь, відкрив свій перший сейф, ще сидячи на підгузнику?</p>
    <p>Але Джиммі відчував, з якою пошаною, якщо не з благоговійним страхом, ставилися до нього ті круті хлопці.</p>
    <p>Він був Джиммі з Низини. Свою першу банду очолив у сімнадцять років. Сімнадцять років — ви в це повірите? Серйозний хлопець. Він не дозволив би жартувати з собою. Хлопець, який тримав свій рот закритим і знав, як треба розігрувати гру та до кого виявляти пошану. Хлопець, який добував гроші для своїх друзів.</p>
    <p>Він був Джиммі з Низини тоді, залишається Джиммі з Низини й тепер, і ті люди, які почали збиратися біля дороги, на якій мав відбутися парад, — вони любили його. Вони турбувалися за нього й намагалися розрадити його в його горі, як тільки могли. А чим він міг віддячити їм за їхню любов? Джиммі мав подумати. Що він дав їм насправді?</p>
    <p>Відтоді як федерали разом із поліцією Род-Айленда ліквідували банду Луї Джелло, хто претендував уважатися головним бандитом на прилеглій території — Боббі О’Доннел? Боббі О’Доннел і Роман Фоллов. Двійко наркоторгівців найлегшої ваги, завжди готових і на здирство, і на жорстокий рекет. До Джиммі дійшли чутки, що вони уклали угоду з в’єтнамською бандою в Роум-Бейсин, і, щоб азіати не лізли куди їм не слід, вони поділили з ними територію, а потім відсвяткували союз, дощенту спаливши квіткову крамницю Конні, мовляв, зробили застереження всім тим, хто відмовиться їм платити.</p>
    <p>Так серйозні справи не робляться. Від сусідів слід триматись якнайдалі й не вплутувати їх у свої справи. Ти мусиш утримувати своїх людей у чистоті й безпеці, а вони тобі віддячать, оберігаючи твої тили, і стануть твоїми вухами, які вчуватимуть будь-який пошепт тривоги. А як іноді вони висловлять свою вдячність конвертом із грішми, тортом або автомобілем, це буде їхній вибір і подяка тобі за те, що ти їх захищаєш.</p>
    <p>Ось як треба ставитися до сусідів. Доброзичливо. Пильнуючи одним оком їхні інтереси, а другим — свої власні. Ти не дозволив Боббі О’Доннелу та зграї косооких бандитів думати, що вони можуть удертися сюди й схопити все, що їм заманеться. Ліпше хай тримаються на своїй території, якщо не хочуть утратити руки й ноги, які дарував їм Бог.</p>
    <p>Джиммі вийшов зі спальні й побачив, що помешкання порожнє. Двері в кінці коридору були відчинені, й до нього долинув голос Аннабет з другого поверху, та почулося тупотіння ніг його дівчаток, які бігали по підлозі, ганяючись за Веловим котом. Джиммі пішов до ванної, увімкнув душ і, ступивши під нього, коли вода стала гарячою, підставив обличчя під бризки.</p>
    <p>Єдиною причиною, чому О’Доннел і Фоллов ніколи не чіпали крамницю Джиммі, був його тісний зв’язок із Севіджами. Бо, як і кожен чоловік, що мав клепку, О’Доннел їх боявся. А якщо він і Роман боялися Севіджів, то асоціативно це означало, що вони боялися й Джиммі.</p>
    <p>Вони боялися його. Джиммі з Низини. Бо, як їм було добре відомо, він, безперечно, мав клепку. А з Севіджами, що захищали його спину, він узагалі міг нічого не боятися. Якщо Джиммі Маркус і Севіджі об’єднаються задля справи, вони зможуть…</p>
    <p>Що вони зможуть?</p>
    <p>Забезпечити сусідам безпеку, на яку ті заслуговують.</p>
    <p>Порядкувати всім клятим містом.</p>
    <p>Володіти ним.</p>
    <p>«Не роби цього, Джиммі. Ісусе. Я хочу побачити свою дружину. Джиммі! Не забирай у мене життя. Подивись на мене».</p>
    <p>Джиммі заплющив очі й дозволив гарячим струменям омити свій череп.</p>
    <p>— Подивись на мене!</p>
    <p>Я дивлюся на тебе, Дейве. Я дивлюся на тебе.</p>
    <p>Джиммі побачив благальне обличчя Дейва, слину на його губах, що не дуже відрізнялася від слини на нижній губі та підборідді Правильного Рея Гарріса тринадцять років тому.</p>
    <p>«Подивись на мене!»</p>
    <p>Я дивлюся, Дейве. Я дивлюся. Ти вчинив помилку, покинувши той автомобіль. Ти це знаєш? Тебе повезли, й ти не мав повертатися. Але ти повернувся назад, додому, а твоя відсутність завдала тобі непоправної шкоди. Ти не мав повертатися, Дейве, бо вони тебе отруїли, й ця отрута була готова витекти з тебе.</p>
    <p>«Я не вбивав твою дочку, Джиммі. Я не вбивав Кейті. Не вбивав! Не вбивав!»</p>
    <p>Може, Дейве, й не вбивав. Тепер я знаю. Схоже, ти справді не мав ніякого стосунку до її вбивства. Правда, лишається невеличкий шанс, що копи зловили не тих дітей, але мушу визнати, що ти справді здаєшся непричетним до загибелі Кейті.</p>
    <p>«І що ж?»</p>
    <p>І все ж таки, Дейве, ти<emphasis> когось</emphasis> убив. Убив. Селеста правильно тебе запідозрила. До того ж ти знаєш, що буває з дітьми, яких зґвалтували.</p>
    <p>«Ні, Джиммі. Ти мені розкажи».</p>
    <p>Вони самі перетворюються на ґвалтівників. Рано чи пізно. У тобі є отрута, і вона неминуче вийде назовні. Я просто врятував якусь майбутню бідолашну жертву від твоєї отрути, Дейве. Можливо, твого сина.</p>
    <p>«Не приплутуй сюди мого сина».</p>
    <p>Гаразд. Тоді, можливо, небезпека загрожувала б комусь із його друзів. Але, Дейве, рано чи пізно ти показав би свій справжній колір.</p>
    <p>«Ти так думаєш?»</p>
    <p>Дейве, після того, як ти заліз у ту машину, тобі не слід було повертатися. Ось у чому я переконаний. Ти був чужим. Розумієш? Наше оточення — це те місце, де живуть <emphasis>свої</emphasis>. Усі інші мають забиратися геть.</p>
    <p>Дейвів голос пробивався крізь шум води й бив Джиммі по черепу.</p>
    <p>«Я тепер живу в тобі, Джиммі, й ти мене не позбудешся».</p>
    <p>Позбудуся, Дейве.</p>
    <p>Джиммі вимкнув душ і вийшов з кабіни. Він витерся, вдихаючи ніздрями теплу пару. Хай там як, а в голові йому прояснилося. Він витер пару з маленького віконечка в кутку й подивився на провулок за будинком. Днина була така ясна та сонячна, що навіть цей зачуханий провулок здавався чистим. Господи, який чудовий день! Яка пригожа неділя! Який чудовий день для параду. Він виведе дочок і дружину вниз на вулицю. Вони триматимуться за руки й милуватимуться парадом та оркестрами, дивитимуться, як проминають їх політики в ясному сонячному світлі. Вони їстимуть хот-доги та солодку вату, і він купить своїм дівчаткам святкові бакінгемські прапори й футболки. І процес їхнього одужання почнеться під дзенькіт тарілок, гуркіт барабанів, музику сурм та вітальні вигуки. Ця загальна радість, він був певен, опанує їх, коли вони стоятимуть на хіднику й святкуватимуть заснування їхньої вулиці. І коли смерть Кейті знову пригнітить їх увечері, і їхні тіла обвиснуть під її тягарем, вони принаймні згадуватимуть про свою полуденну розвагу, вона трохи полегшить їхнє горе. Це буде початок одужання. Усі вони усвідомлюватимуть, що принаймні протягом кількох годин пополудні спізнали якоїсь втіхи.</p>
    <p>Він відійшов від вікна, бризнув теплою водою собі на обличчя й намастив щоки та горло кремом для гоління. Коли вже голився, йому раптом спало на думку, що він — чоловік порочний. Але земля не розкололася через це, серце не вискочило йому з грудей. Лише миттєве усвідомлення, що доторкнулося своїми м’якими пальцями до його грудей.</p>
    <p>Отож я такий.</p>
    <p>Він подивився в дзеркало й не відчув майже нічого. Він любить своїх дочок і дружину. А вони люблять його. Він знаходить певність у них, цілковиту певність. Мало чоловіків — мало людей — можуть так сказати.</p>
    <p>Він убив чоловіка за злочин, якого той, з усього знати, не вчиняв. Хоч це й погано, він майже не відчував жалю. І вже давно він убив іншого чоловіка. І він утопив обидва трупи, й обидва поринули в глибини Містичної річки. Він щиро любив обох тих чоловіків — Рея трохи більше, ніж Дейва, але любив їх обох. Проте обох він і вбив. Із принципу. Стояв на кам’яному парапеті над річкою й дививсь, як обличчя Рея побіліло й занурилось під воду, мертве, проте з розплющеними очима. І за всі ці роки він не відчував особливої провини за те, що вбив свого найближчого друга, хоч і переконував себе, що відчуває. Та хай там як, те, що він називав провиною, фактично було поганою кармою, яка дасть розплату за те, що він убив друга або когось дуже близького. І смерть Кейті, припускав він, була якраз справдженням цієї дуже поганої карми. Якщо уважно подивитися на це, то вбивство його улюбленої доньки справді було не чим, як справдженням карми, — Рей повернувся через лоно своєї дружини й убив Кейті, не маючи іншої причини, крім карми.</p>
    <p>А Дейв? Вони протягли ланцюг через отвори в шлакобетонних блоках, туго обв’язали його навколо Дейвового тіла й скріпили обидва кінці ланцюга. Потім напружилися, підняли тіло на дев’ять дюймів і перекинули його через облавок човна. Джиммі виразно бачив образ малого Дейва, а не дорослого, який ліг на дно річки. Хто напевно знає, де саме він тепер лежить? А проте він там, на дні Містичної річки, лежить і дивиться вгору. Лишайся там, Дейве, лишайся там.</p>
    <p>Правда полягала в тому, що Джиммі зроду не відчував великої провини за будь-які свої вчинки. Щоправда, він домовився з одним зі своїх нью-йоркських приятелів, що той кожного місяця надсилатиме Гаррісам по п’ятсот баксів, але на це його штовхнуло не почуття провини, а ділова логіка — доки вони думатимуть, що Правильний Рей живий, вони не стануть розшукувати його. Але тепер, коли Реїв син у в’язниці, нехай воно западеться, він перестане надсилати гроші. Використає їх на щось добре.</p>
    <p>На сусідів, постановив він. Він використає ці гроші, щоб захистити своїх сусідів. І, дивлячись на себе в дзеркало, він вирішив, що міркує слушно, — це його люди. Відтепер він володітиме ними. Він жив брехнею протягом тринадцятьох років, удаючи, що думає, як добропорядний громадянин, тоді як бачив навколо себе безліч утрачених можливостей. Вони хочуть побудувати тут стадіон? Чудово. Поговорімо про робітників, яких ми можемо надати. Ні? Тоді окей. Ми пильно стежитимемо за вашими машинними хлопцями. Остерігайтеся пожежі або чогось іще гіршого.</p>
    <p>Він посидить із Велом та Кевіном і поговорить про їхнє майбутнє. Їхню територію треба буде розчистити. А як бути з Боббі О’Доннелом? Його майбутнє, вирішив Джиммі, не уявляється йому таким безхмарним, якщо він вирішить і далі стовбичити біля Східного Бакінгема.</p>
    <p>Він закінчив голитися й ще раз подивився на себе в дзеркало. Він порочний? Що ж, нехай так і буде. Він може з цим жити, відчувати любов у своєму серці й мати впевненість у собі. Буває й гірше.</p>
    <p>Він одягся й пройшов через кухню, відчуваючи, що чоловік, яким він прикидався всі ці тринадцять років, щойно був змитий у зливальницю разом із брудною водою. Він чув, як його доньки кричать і сміються, певно, Велів кіт не перестає їх лизати, і він подумав: «Чоловіче, що може бути приємнішим за ці звуки?»</p>
    <empty-line/>
    <p>На вулиці Шон і Лорен знайшли собі місце перед кафетерієм «Нейт і Ненсі». Нора спала в своєму візку, який вони поставили під накриття. А самі, прихилившись до стіни, їли морозиво. Шон дивився на свою дружину й думав, чи все тепер у них буде гаразд. Чи не наробила річна розлука надто багато шкоди, чи не розчавила їхнє кохання та всі ті чудові роки, які вони прожили в шлюбі до того розладу, яким відзначилися останні два? Проте Лорен узяла його за руку та стиснула її, і, подивившись униз на свою донечку, він подумав, що її треба боготворити, що це маленька богиня, яка заповнить усе його єство.</p>
    <p>Через парад, який проходив перед ними, Шон побачив Джиммі й Аннабет Маркус. Їхні дві гарненькі доньки сиділи на плечах Вела й Кевіна Севіджів. Дівчатка махали руками кожній платформі й кожному відкритому автомобілеві, які пропливали повз них.</p>
    <p>Двісті шістнадцять років тому, як знав Шон, на берегах каналу збудували першу в’язницю, яка згодом дала свою назву каналові. Першими поселенцями в Бакінгемі стали тюремники та їхні родини, дружини та діти чоловіків, які сиділи в тюрмі. Миритися їм було нелегко. Коли ув’язнені виходили на волю, вони часто бували надто стомлені або надто старі, щоб переселятися кудись далеко, й Бакінгем незабаром став відомий як звалище всіляких покидьків. Салуни виникали як гриби на цій авеню та в її брудних провулках, і тюремники переселилися на пагорби, побудувавши там свої оселі, тож вони знову могли дивитися згори вниз на людей, яких колись охороняли. У 1800-х роках почався бум тваринництва й там, де тепер автострада, розмістилися тваринницькі ферми, худобу підвозили до самої Сідней-стрит для пішого переходу до центру дороги, на якій нині був парад. І покоління колишніх арештантів та робітників на різницях і їхніх нащадків протягли район Низини до того місця, куди підганяли худобу. В’язницю закрили внаслідок якогось забутого реформістського руху, й тваринницький бум закінчився, а салуни будували й далі. Потім накотилася хвиля ірландських іммігрантів, після неї вдвічі більша хвиля італійців, збудували підземку, й місцеві мешканці подалися в місто шукати роботу, одначе в кінці дня вони завжди поверталися сюди, додому. Ви поверталися сюди тому, що збудували це селище, ви знали його небезпеки та його втіхи, а головне, ніщо з того, що тут відбувалося, не дивувало вас. Був свій глузд і в масових крадіжках, і в кривавих намаганнях зробити лад, і в іграх у м’яч, і в коханні, яке відбувалося в неділю вдосвіта. Але вже ніхто не бачив у цьому здорового глузду, і в цьому була суть. Нікого тут не вітали.</p>
    <p>Лорен прихилилася до нього, її голова була під його підборіддям. Шон відчував її сумнів, але і її потребу відновити віру в нього. Вона промовила:</p>
    <p>— Ти був дуже наляканий, коли той хлопчисько націлив на тебе пістолет?</p>
    <p>— Сказати правду?</p>
    <p>— Скажи.</p>
    <p>— Злякався так, що мало в штани не наробив.</p>
    <p>Вона витягла свою голову з-під його підборіддя й подивилася на нього.</p>
    <p>— Ти серйозно?</p>
    <p>— Так, — сказав він.</p>
    <p>— А ти подумав про мене?</p>
    <p>— Подумав, — відповів він. — Я подумав про вас обох.</p>
    <p>— І що ти подумав?</p>
    <p>— Про те, що відбувається тут тепер.</p>
    <p>— Про парад і таке інше?</p>
    <p>Він кивнув головою.</p>
    <p>Вона поцілувала його в шию.</p>
    <p>— Ти нахабно брешеш, мій любий, але мені приємно тебе слухати.</p>
    <p>— Я не брешу, — сказав він. — Повір мені, я не брешу.</p>
    <p>Вона подивилася вниз на Нору.</p>
    <p>— У неї твої очі.</p>
    <p>— І твій ніс.</p>
    <p>Не відриваючи погляду від дитини, вона промовила:</p>
    <p>— Я сподіваюся, це їй допоможе.</p>
    <p>— Я теж.</p>
    <p>Він поцілував її.</p>
    <p>Вони прихилилися до стіни разом, дивлячись на потік людей, що проминав їх по хіднику, а потім перед ними несподівано виникла Селеста. Шкіра в неї була бліда, а волосся всипане лупою. Вона смикала свої пальці, ніби хотіла виламати їх із суглобів.</p>
    <p>Вона кліпнула очима й подивилася на Шона.</p>
    <p>— Привіт, поліціянте Дівайн.</p>
    <p>Шон подав їй руку, бо, здавалося, вона впаде, якщо хтось її не підтримає.</p>
    <p>— Привіт, Селесто. Називайте мене Шон. Так буде краще.</p>
    <p>Вона потисла йому руку. Її долоня була клейка, пальці гарячі, й вона відразу опустила руку.</p>
    <p>— Це Лорен, моя дружина, — сказав Шон.</p>
    <p>— Добридень, — мовила Лорен.</p>
    <p>— Добридень.</p>
    <p>Якусь мить ніхто не знав, що казати. Вони стояли напружені, чужі одне одному, а потім Селеста подивилася через вулицю, й Шон простежив за її поглядом до Джиммі. Той стояв там, обнявши Аннабет, обоє вони сяяли, як сьогоднішній день, оточені друзями та родичами. Либонь, вони були певні, що більше нічого не втратять.</p>
    <p>Очі Джиммі ковзнули повз Селесту й зустрілися з Шоновими. Він кивнув йому головою, й Шон кивнув у відповідь.</p>
    <p>Селеста промовила:</p>
    <p>— Він убив мого чоловіка.</p>
    <p>Шон відчув, як Лорен застигла навпроти нього.</p>
    <p>— Я знаю, — сказав він. — Я ще не можу цього довести, але я знаю.</p>
    <p>— Але ви доведете?</p>
    <p>— Що?</p>
    <p>— Доведете, що він його вбив? — запитала вона.</p>
    <p>— Я спробую, Селесто. Присягаюся Богом.</p>
    <p>Селеста подивилася на авеню й пошкрябала собі голову з ледачою люттю, ніби хотіла вишкрябати з неї воші.</p>
    <p>— Останнім часом у мене щось діється з головою, — сказала вона. — Це смішно, але я неспроможна мислити. Неспроможна, та й годі.</p>
    <p>Шон простяг руку й доторкнувся до її зап’ястка. Вона подивилася на нього своїми дикими й немолодими очима. Схоже, вона чекала, що він уріже їй ляпаса.</p>
    <p>— Я можу рекомендувати вам лікаря, Селесто, він намагається лікувати тих, хто втратив близьку людину внаслідок жорстокого злочину.</p>
    <p>Вона кивнула головою, хоч його слова, схоже, анітрохи її не втішили. Її зап’ясток випав з його руки, і Селеста знову стала смикати свої пальці. Помітивши, що Лорен спостерігає за нею, вона подивилася вниз на свої пальці та опустила руки. Потому знов підняла їх, склала на грудях і підсунула долоні під лікті, неначе хотіла не дати їм відлетіти геть. Шон помітив, як Лорен усміхнулася до неї слабкою, стриманою усмішкою, усмішкою смиренного співчуття, і з подивом завважив, що Селеста відповіла їй власною невеселою усмішкою, вдячно закліпавши очима.</p>
    <p>Раптово він відчув любов до своєї дружини, таку, якої не відчував ніколи раніше, приголомшений її спроможністю негайно виявляти спорідненість із пропащими душами. І подумав, що це він зіпсував їхнє подружнє життя, надто часто проявляючи своє поліційне его та свою зневагу до вад і слабкостей людей.</p>
    <p>Шон простяг руку й доторкнувся до щоки Лорен. Цей жест примусив Селесту відвернутися.</p>
    <p>Вона споглянула на авеню, де саме проїздила платформа у формі бейсбольної рукавиці, заповнена спортсменами в футболках, наймолодші з них весело вимахували руками, мало не божеволіючи від захвату.</p>
    <p>Щось у цій композиції не сподобалося Шонові, можливо, форма бейсбольної рукавиці, що, здавалося, не була приємною для дітлахів, хоч і щільно огортала їх, але діти забували про все, регочучи, мов божевільні.</p>
    <p>За винятком одного хлопця. Він був сумний і дивився кудись униз на колеса своєї платформи. Шон відразу його впізнав. Син Дейва.</p>
    <p>— Майкле! — Селеста замахала йому руками, але він не оглянувся назад. Він не відривав очей від коліс, хоч Селеста погукала його знову. — Майкле, любий! Подивись на мене! Подивися, Майкле!</p>
    <p>Платформа поїхала далі, Селеста все гукала й гукала, а її син не хотів дивитись на неї. Шон міг бачити юного Дейва в плечах хлопця, в його опущеному підборідді, в його майже делікатній дитячій вроді.</p>
    <p>— Майкле! — гукала Селеста.</p>
    <p>Вона знову стала смикати свої пальці й зійшла з узбіччя.</p>
    <p>Платформа проминула їх, але Селеста переслідувала її, проштовхуючись крізь натовп, махаючи руками й вигукуючи синове ім’я.</p>
    <p>Шон відчув, як Лорен лагідно торкнулася його руки, і знову подивився через вулицю на Джиммі. Навіть якщо довіку доведеться шукати доказів його провини, він не відступиться. Ти бачиш мене, Джиммі? Ну ж бо, поглянь на мене ще раз.</p>
    <p>І голова Джиммі обернулася. Він усміхнувся Шонові.</p>
    <p>Шон підняв руку, виставивши вперед указівний палець, а великим пальцем зобразивши щось на зразок пістолетного курка. Відтак натиснув на гачок і вистрелив.</p>
    <p>Усмішка Джиммі поширшала.</p>
    <p>— Хто ця жінка? — запитала Лорен.</p>
    <p>Шон подивився на Селесту, як вона дрібушила поруч лінії людей, що маршували в параді, стаючи дедалі меншою в міру того, як платформа віддалялася по авеню. Її пальто лопотіло за нею.</p>
    <p>— Вона втратила чоловіка, — промовив Шон.</p>
    <p>І він подумав про Дейва Бойла й пожалкував, що не купив йому пива, як обіцяв, на другий день розслідування. Як шкода, що він не був терплячішим і добрішим до нього, коли вони були дітьми, і що Дейвів батько покинув його, а мати була дуркувата. Як шкода, що йому довелося пережити так багато неприємних подій. Стоячи біля лінії параду зі своєю дружиною та донькою, він багато чого бажав Дейвові Бойлу. Але найбільше він бажав йому миру. Він сподівався, що Дейв, хоч би де він тепер був, знайшов нарешті спокій.</p>
   </section>
  </section>
  <section>
   <title>
    <p>Подяки</p>
   </title>
   <p>Дякую сержантові Майклові Лону з поліційного департаменту Вотертауна, радникові Бостон-Сіті Браєнові Гонану, Дейвідові Маєру, начальникові відділу вбивств прокуратури округи Сафолк, Терезі Леонард та Анні Ґ’юден — за виправлення моїх помилок, і Томові Мерфі з похоронної контори «Мерфі та син» у Дорчестері.</p>
   <p>Особливу подяку маю скласти поліціянтові Роберту Меннінґу з поліції штату Массачусетс, який допоміг мені розпочати гру й відповів на всі мої запитання, хоч би які дурні вони були, з безневинним виразом обличчя.</p>
   <p>Вельми вдячний надзвичайному агентові Анні Ріттенберґ і блискучому редактору Клер Вачтел за те, що сприяли мені в нелегкій праці.</p>
  </section>
  <section>
   <image l:href="#i_004.jpg"/>
   <p>Денніс Лігейн — автор карколомних детективів, що були відзначені літературними преміями Шеймуса, Ентоні, Баррі, Ніро Вульфа та найпрестижнішою — Едґара Аллана По. До екранізації романів Лігейна бралися Мартін Скорсезе та Бен Аффлек, а фільм Клінта Іствуда «Містична річка», знятий за однойменним бестселером «Нью-Йорк таймс», отримав дві премії «Оскар» з шести номінацій.</p>
   <empty-line/>
   <p>Троє вірних друзів. Троє одинадцятирічних розбишак на бостонській вулиці. Зухвалий Джиммі, поміркований Шон і найменший — тишко Дейв... Одного дня біля них зупинилася темна машина. У ній сиділи двоє «полісменів у цивільному». Перший ховав обличчя. Другий вийшов і змусив Дейва сісти в машину... Друзі намагатимуться забути цей день. Та він нагадає про себе. Коли двадцять п'ять років по тому буде жорстоко вбито дев'ятнадцятирічну доньку Джиммі Маркуса, він і детектив Шон Дівайн зрозуміють: якби тоді вони захистили Дейва, усе могло б скластися інакше...</p>
   <empty-line/>
   <p>Сучасний темний і гіпнотичний наступник Реймонда Чендлера, Лігейн — один з найдивовижніших авторів останнього десятиліття.</p>
   <cite>
    <text-author><emphasis>Guardian</emphasis></text-author>
   </cite>
   <empty-line/>
   <p>Оманливе мистецтво Лігейна полягає не тільки в зразковому детективному трилері, але й у рухливих портретах недосконалих людей, які потрапили до павутиння болю...&#12288;</p>
   <cite>
    <text-author><emphasis>Максим Якубовскі, письменник</emphasis></text-author>
   </cite>
   <empty-line/>
   <p>Лігейн-оповідач приємно вражає!</p>
   <cite>
    <text-author><emphasis>Publishers Weekly</emphasis></text-author>
   </cite>
  </section>
 </body>
 <body name="notes">
  <title>
   <p>Примітки</p>
  </title>
  <section id="note_1">
   <title>
    <p>1</p>
   </title>
   <p>Снуп Доґґ та Шакур Тупак — відомі американські реп-виконавці та актори. </p>
  </section>
 </body>
 <binary id="cover.jpg" content-type="image/jpeg">/9j/4AAQSkZJRgABAgAAZABkAAD/7AARRHVja3kAAQAEAAAAHgAA/+4AIUFkb2JlAGTAAAAA
AQMAEAMCAwYAABv0AABEmAAAlMr/2wCEABALCwsMCxAMDBAXDw0PFxsUEBAUGx8XFxcXFx8e
FxoaGhoXHh4jJSclIx4vLzMzLy9AQEBAQEBAQEBAQEBAQEABEQ8PERMRFRISFRQRFBEUGhQW
FhQaJhoaHBoaJjAjHh4eHiMwKy4nJycuKzU1MDA1NUBAP0BAQEBAQEBAQEBAQP/CABEIArwB
yQMBIgACEQEDEQH/xADjAAABBQEBAAAAAAAAAAAAAAAAAQIDBAUGBwEBAQEBAQEAAAAAAAAA
AAAAAAECAwQFEAABAwMCBAUEAQQDAAIDAAABAAIDEQQFEgYQITETIDIUFTUwIjM0QUIjJBZA
JTZgB3BDJhEAAQMCAwMIBgYIAwcDAwUAAQARAiEDMRIEQVFxEGGBkbEiMhOhwXKycwUgMNFC
YhThUoKSwiMzNEDwQ/Gi0lNjk3RQJBXigzXys0RkJRIAAgEDAwQBAwIFBQEAAAAAAAExEBEh
IEFxMFGBAmFAkaEyQlCx4RIicIBSYnKC/9oADAMBAAIRAxEAAADDjgiq3nyZhfKJV4okXiiV
eKJV4orV5KIXloBfKAXiiReWgF9KJV4okXikRdKKRfKAXloKXigpeKIXiiVeKCl4oheKIXii
F4ooXygF8oKXIIpTSjlihMzTzRFCkUBBQRQACgUsRzbUum2K7GfbmjIVs5Balu2Y5yzo1yE0
8wgr6ThtfXzogsZOlSj3FC5DJFjN6TArQ5rp+YoAACgAAAAgBIWWGY0o5I4TM08wAKAAFAAo
AoAoVAux1gnbEDrlEh9ioD1jB6xkTEAaFaAi1DGpZSsRerRlTyVAewKAKALAVJQCAEFEUJYp
TTikjhMzTzBRAUFpBQQUpBQQVbGjimqoIjgQVIQc0CSzLSSRkAIKCwgoNUcMFUaqlIKo0che
rS9Lph5e/gwgpCCgiBBNDMacUkYmbpZgKgL6L5z6N0WjmdjpMyOSPDpVqcHp0XReb+jnK9Bz
/QGTfoXyu1ULmRr450nBd7yUdcS+fad1596RwmWWCcr1XTczs9pdj5zoq43uOH7fLhO74Tuw
ZxVE6Xoee06v8xz7cPSfP+/4zbr+b6jlzZzdLNLD43nDoHCk0MxpRyRwmbpZlKgono3nXovR
z25h7mpmxyRm1536ZmVw3pnH9hHK9AWdMC/QvxXbrJVbH2MeOk5LreSOz899C81j0rhKsEMA
53qdfI1+0wuo5fqDjO34jt5eE7vhO7TgM/Qz+d67RztzrPNX9tg4dpzvRZ3Rocv1HLm1m6U0
Zz79CuHA40limNKOSKDN0c2lELF9E869F257cw9wzY5Ize5novPa0O6819KMjS5roDJv0L9S
JUaXMfYx46Tkut5I7PzP0zzsqHbcxlQFI6jXyNfbC6fmOnON7fiO3OE7vhO7jgKGhQjrNfI0
dMLPz35elMfF1RYOpl4bMcmbWlXa84YcnMk0UppxyxUmbp5oKhYejcd2+ryO/U0zHi1co2eB
9Ewq5b0jjeyjlt/A3zKvUL5Xa5pcx9jIjo+S63kDtfPvQeWOp4XuuCrOCxzdBrvqdGV0/MdQ
cZ2/E9tHC91wvdHA0NDPOs0c7arzpepzI7XK1ea00cvUzI2M3Szid7HnEoASxSmlHLHzMztP
P0aKtm71PLdJbj3OL1o7Li+y84rqjlkjW0uXE0dHnA17GAi7jcVDo6OUh1fLNI6u9wwdPzKE
FiuHV8/UK1NjlFLnQcmFrouTUsQBqa+nyqx1OXkrXU4lJDdqZodBWxw23YCSgFEsUtaUcjOZ
ubp5tIOXUY5QVqg1VBFAQVoACACiAAgohKAABAqAohSq0h40pysEcNUURdFRyo1HtGjxWI8G
o5BBUCWKU0o5I+dTN0s3QVCxyIU5EBVaCiAAQAKAAgQAABAAAEAAKhSq1aVULFRCAQVzo3WO
EKVWEPRiiiJSoEIKKSxS2aUUsXOmZp5lCoaKICiKItsimObSliSKRO+qparQg7VjINrJiMml
KhbQqlppXLNeECzVYlkqsSx0hOkQkj4gFXRFljsaDxhLEoIABABSyxSmlFLFzJm6WboAUABu
Ye9Xpksb/O82xO85/q9GsByvHdLznSaZ/mnplOy1oycFi9xU5zrKzdDNxa6pr6WU0HMdJpJ5
h615sbG9cTLHsstacvhdLzm52ubrZ3OvSZbOF6LC6Homwel5zmzuuyNbSHA6PMwwwOwAAAJo
ZTTiliwTN0swUDQAo3sHePUIp8nkvYHVNljmwOgOQ6Tm+lqnNDIWfFfbPHEhtVuu25G7pZp6
njbWNzvmXp/mHp/Sa2LtpytZuD0tYd/n6O51sGY7LSztfNzVelnSszJ0EfzPVc+X326cWKU7
V45unmdIAUABLFKaUckeKmbpZliiLQBRvYO1XrPIa/GcnoF7jbNuF6L5L6DZkdJxPREuZFxl
ev5eftYuVvUeUiDFzdDtPV8WbE5XhvUvLvQ+k6Xn7PnvNp9/532mmBxvS83Tb9O3uejZs+Zx
1oW8yxZwPS8z0XR0FOZOR0bOJO3i4vuKyeY7TjaaBoABLFNWjHJHzJm6WZSiLQBQqFKItgoU
oiCq1T0jRkv8NZTUtxzuD6Nl6SY3T5EWMXpsKPO/Q/O/VukbyHfcbm7/ADHa8nlzveMt1mcD
eobnQdO27hznH+n+aaRgnSKICoCgEAEAEAFEsUppRyR86mbpZuoAaALSKigCCiLYCg1VD1y9
Qu8NeQ9b10dFR/Ox0+Toc2dLFQv1zPSo3Kflej5vTp4Ayl4rr+RMLRzOt7To0Zg8r0XH9ZmJ
xKOO8YOKYOSEFRQCAAAAmilNKKSPBM3TzdEUKBQFQQUSnNcQ0eDCVp6xco2+WuPrcwzpLW3z
fS11nL9FznC8nZYdY/0Dzr0GJMPWyM3ZqTc/l1EOfe04/tIJEmM3Pjoyo9eJr72F1y1QoRSk
AEFFQCAAJI5TSjkj5kzdLNoBaAKVEdAKmoqOYICqKi2dK3nAEcQ3Sz0OhyqaZqAQdBz4btXN
Q6DMpBY2ufXToG4IlirM2y9ewy3RpQok6QrStkUhJUI0kSVg4GqoJLFKaUcseK3N1c0Yrixq
qo1HrULpGjFeEavWoxyUgADkhEUyQElBUh7UKVzAkRqo8Y7RXRiTIxakVrEe0Wo0maRkjVRU
QeNRHIiqiPWo5Eki/FZj56hzNnOSAsOqqttbKi2SqiWllqraWqbrZZWJ2WQkhLEr1hrlQYKg
1HOzYiZSFJ2kZK2VJGLvMr4W2TOgfTnRrCOQAao5GKKipCAU1JBIiVFhlV0umyVkNzNOhUZK
6yEmkKyzNGJIhG97iJJoB8bFhzXs0Y9hnSI9cmKrCRzFseROHK6OhHkNJ3alWSYsjc6hm3n5
k2badJF0yI5LEa9BiSKkSvBg5Fa15ETnquoxxjTM/TzqRr0saKDkHUCgCiVa0kfm6AGbaes3
q5QNnYsRKSxvelkFeSLhsVDFtT1LnowiDdSZ0BZZIH2VqksXm6uRDN1ZK8/r4sSRKjSYSAnS
ISZagSYImWGESvJdRkrMaTP0aOo1w6ga0kSBkTpE8UchmJJH5eoqSFttp/q5UHXFKizoQPmW
XKj0KHDaAuK+xcf6edGa2mpCSusikc+q2Tu4fHcapLx3sSSL7OMI8qJszEY1yDGyKQLMyI3D
Yka5K045osbShoUbI3q+o3K4a9VBriiCtQ46fGHHY5oaS5s/bE75V6Ya10Kvgqpy2rQ5aJ4F
rbTM0+/NZXxdMvRiFirjt470s0TnoAxbNvLNzductP0zvxzr6OcLZkIFUSNsqFZttJayuSNd
kzc6jpaFOmpKakZMET5FKuUtPzdFQOWgAAAAL1/L0vVyMnWxs6aB59gAAAqBo3Mnd9POKWzF
1xzLXN8XcAgAAAFRToZo5PdxIZm6kapBE8SuSvIkkpG+OzdbM3G4qelU1IScqJZQjSahHPND
w9gAAAAAAfuYO735xY+jm50ActAAAAAS9Jy2n2z0GXo0u+OcA8XUAAAAAVA6K3znRezk6Mb0
w1VQcwUjSRCJJ4zabI3GkqXaujRy0g8GYW/ynLVUDydAAAAAAAXpuZ6f0c+egVOHQAgAAAAA
vUX12mHu4fq54iKnk6AAAAAABc6fA6X186jZ4+2I0eDGvEYjlGRTQm6itxpaturSKOpoAzj+
y4/huMDzbAAAAAABdrE2+2cQDjoAAAAAAAA66m5/r58wB5OgAAAAACnR6mfoe7lFHLHvEbXg
ijRWgLDLEbbWmNSVnwU9Y47LJVkLGNrvzrhUtVfF1AIAAAAAN/B3u2cAV3LTBzQAgAAABVrb
u4vZenHnpZrebYBAAAAKinYWFm9/KsyzFrNdJm2RDwic5sJFLGaDZm4sdS9U0a5XaiOFJWIs
vOZnV8r4+qActAAAAElbLtjC9XPGuU7vn3RAxQAAAAFc2XUi7jiOw65fxXacYqAcNAAAAqKd
++hoe3lDHPDuQte3WWI4Go9oQWK5ptcnOrUt1dFWNKkfA8kdFKLTvOl4aOzW8HYAgAC1Vtan
YZ+me7lwulfrebeIBw2AAAAAPbf1G9ZBP6+ZxPb8XzsAHm6AOGgBdpdH0zruYns5q1UsRrkp
o5qIqAQT1zRYr+WoaOlBqRTrHpK+shJHKo1Y3nJQWK/g7AGaABYr3NTq0bH7+NjH0cbnrHA8
XUAAAABe54btfRi62uejFnjuoxOWsEDydDVytrpnFA56Op5bre+L72Hp5vjRlK0aPRqWPaIJ
BPXNCGdvKw1b9fSu+ZdSs4slZLaFVLYcrVv0PB3HN0ipBtYtF6jqmu64e7hSxemoY1ypND4u
wBG1U6bK9XPnwPL0Xo+e670c4W2YPTybS04ZeWFT5/oNzD6Xvjm0VOG16Xmuq9PMUd6eaD2C
qgOWuROkLh8DoTohY8aZEJqMWFbIZ60pZHitJEOWzNbJ8PY2sXodSbmOp5ajWydTN6gWt7eN
lY5l5HNu0vD1JodOOrytfH9nPlwPD1m7bjO19XNtO3Q7402sU4iOeD5/c7Ljen78+aa9nDo/
rOT6P08nox3fmCOBsjRr0eNHMAaF6FjeO5K7qlTPqusfLSlLiVTUtlRCrmXqPk7HQc/rWX+a
1cqi7Ssc9dPBUPbw0rWILkQKnh7mzjbvXGtmT0PRzxwPD3tdLze36+VhjDtzcMec9Wt1PB6D
p+Y6PtjBili4bk6Pnek9PONYjtzmIWk09IJ0hCZIiHtayXZZaimoa16pqRJK7UpSzyRA6dar
pagMvI2sXx9joOf3bIsfYx5S3UsYvUow+hwexambzgHz+7uz5jrfVzbla+f1zygHg7a3RY+3
7eUNa9D0wD1rlqGjneDudFzu9vOLGqcty9HzvT+nlUJ17YrkkUKMiiYqMlvpnpLotykzenjz
2Z1s0qeZua13m7Jp2ebedMYEm86seFHy1sYk0PPRo5z825QewJ4Hy7VvmpvTz6WvkyamYj2+
Prs9JxNv08+ubyRuZyOTxdeu1OIk9XPs4uPZudg/ills5j2eXZdpKoipk/Tynds2ymWSxtM6
eMKFQwVAomhll1IpY9RMzUy6FQ0AMnCG4NU51WPaJLFa53UqStqHQyrsWazW9JbicwlqyM5W
OzVsdYt/PkIJHJyr67Z9GwviLteO7USTR5VtHIeaED0itQ0c/ZALBHJKCljVUEFBJopTSjmj
GZurmUxVkshHLmtJnbzXRyc9IKSydNyz8uhz6MVdVXxrZq1M2LU6VeYsVrMwLHO6z8Ofpm66
Juj0pV+OuljyNPUo7GMlXnZMpNoZbMXRm55DerZFgv3eeaRCFKICiFKIDkQp0sMprx2ot4jz
durvOVYfdqmzRk3nMNQMutu1s3Og28LlskjvY1Vj0M8JI5oSXXf6eWLNqR1gJLF5O2nqZ1/1
8XIidM88x7PB6NG5FY9XJjZIN5ZO1y5tWzW8nUt1LiVEDGnWItntjGNR2pjN3IZck2IozDQS
WgXiKM7yXqkzn+nlbrRs1JiA1IrmLoZt0qpqWyoozD08zy9TaxdkjytLNlLFefF6BKLfbx0K
kbM3LA8Xa7r89o+nnoxU4emaQHi7at7EtevlepPh1NAz7FUqdyn5Opo517UpI9nPUmtl7Pfn
UWkatxlVItPoqWym6y0VFLLqMldDLuVUzqmpe05pdd1nM25bkZ6dKmnNy74cri7+B5Op1PLd
fqZ+B2vFBZraHO3q/TYvr5R2bWhpwDbVXw9jTzOl6ZrQdRl+jHLAeLrLZXp/TjnE3cTeYV2Y
zHp2qvm6F+hubmMyaHlp2pl3+uSRq9IxpYinaISNqyrFHZrISpoadfJWtWVXItlN9pNMSzFr
wClCoscphbmH5Oh1nJ9NqaHE9nxtJs423i9SB7OYIHF0NPM8XQ28TRrscjWy/VjkgPF0udhx
naenEPO9Jz/TPQimpyNK3U8fU6rle56Z4yGWLjt2pndL1xlR2a/WMUii5DHFS3s9TRgrWqi2
aM8f/9oACAECAAEFAOAVKqhVCqKh404cuHJcvBRc+HJUCoFVVVQuS5KgVAqBUCoFQKgRX8V+
mKqpWpauNVXjy4cuHJcvDy4V8NAqLmhVUKoqKpVTw5LkuS5LkqBclyVAqcKo0VEQuarw5Lkg
FpVENNHFoVQuXiiPMO+7/wDY51E01cPOPPU6yfveKuc7SpOmopp+xp1CLyx9DImGjDJUP6P8
p8n9Hhi6j8nLuObVMFCG0d/XQ6j53eaROdUFN8kfki8sSI5t8jmkIipf5aVZQhnNU4AhVTDz
HnPndVN8wJ1f11Oo+Z3meixaU3yM8kfSNaQm+U1ojzZ/R1bRq0hAGlHLmmjmAdR8xqh5h5v6
z5j5ndXiqf05oCjWeVnRiom+Vw5Hp/R/SPLRUQpQBUKb0+5OBK+5UdUg1IKoUQURUVcF1RAV
SUKhDkhUIIByoaAFAGgBQBHEUoFRaQtIVB4+fi5LkqhD6A6DxU8NVVVVSqlVVVX6X8DwVHCo
VQuSJCqCqqqqOFVXhXgECqqqqfAOg8LD9pR/G00aASSwhaS5U56SAzq41J8jKUPmk83Kkfmk
KYaHhXh/APEJoqQaAijT+MeSPqSAgQUfMa6QaAigDdTO25Uo6Tzds0j8zjVzyKg1FVVVVeQI
VQqhA82tILmnU9pppOhgNCxwNHFNbQaTqIJDWGrxVM5Dki06ntJd/S1rgWsNSwUZUcearyBV
UFXjzXNPJ1UcmOqWV1Amrq6WE1aTV7qlgAD3HVGSVzVeNFQrmua50FVzXNc1Uqp4EJ/m7hoz
qw/c5pBJdSPqK1aRWoCYKub9ruFPAAqFc6Cq5rmVzXPhQKif56CgIo3mdIThRrOrTQvFCX1a
1hIc0tLebaFU4UVFRUQ6Ci5cOSCJ4kBUVCtKoua6IEKoVAtJCoV0VVyVFQqjlQqhQBoNS+9U
cvuX3Ln4DRclVq5KqqgSuaoqcKKipwqEDVUVFTloqtCDStJVEAqeCpVVyKoqKhQXNc1zXNc1
zX3L7lRUVAhSgpSgWkKioqI0C1NR4GioOFRWgXJAKie8NTZakhU4U8GkIV0gcuXheauTfLzV
Cuae41TC4jnxkP3VTa0VFThTj/SOnhIoWippypwoE9tCmsAFFz4TAUb1pxpwoOP9I6UVOLpQ
ETUg0TZa8CaAy8iSU00LXhypwM6c8uCD3BMmdXwaQqFAfaOlOMjzXwRGrZjy8ERq2nI9fA3p
RE0XUc1VAfa3pTgTQHwwc1Mfu8ELyC/y+GJ2pvhHlb04TGjPDbomp8DTR0vk8MHk8P8AQOnC
46eGLkPETWLwxj7fCPIOlFROaHBwofBD0AqTy8FFGaxkEHwA8gfCPI3pxnaQ7iBUvboij8/g
b0gBU4APgCHhHkb0qq8CAU7rwZ5nAENj0u8DQSom6W3HTjE0OdQeIeRvTwO83BnmUvJngt1R
TCrFGKhW/mVPD/S3p4JBR7G6nSN0vi/IpWlzCCCnsaIlbg1TxVqgFeFsPBXiPI3p4JfPD+Sf
zxfk4SGr2CrpPIrfy8HdbZHrbdPEHfa1xpVya4k1KqVL54PPOauYaP1rUETUwCr5fIrfy8H+
e26u81t5dQWpagtSLlrQA0NAog0DjP8Akt/PP+RnmTzRqtxQSc2KGgZyXJSeeA0cTU2/loEd
IR0rUxa2ruNqHHQH8mP5CQ6tYRmNJTVRu0ukNXs8zJCUXAtNFERoJHBrho1hawnmrmmhUTqN
En2udy1oFOPKvIeX+Wlf1lyI+2ToE6tWmhFQKmibXSS7gHECpKq5FNBJTQaUNC0otKDHIsct
DkK6aFNBIodWlHoa0RQFSAStDuDWEjtO4BjiO09dt6Pgqqlaig4rWta0mgY4hjCu21dsJ0al
bpTBV0go9nmEVEY20PWIDQj1jFI+Enni86iY1w7DUYF2XLsvXaeu29B32tPKoQKqFqCnNXwe
abzt82oJxBaoXfaXCiid9hK1BSeeEfcesHlLii4oOK1laitRQH2t6UQ604TeeA/dP5mecgKg
TuRh8zgNKhFWkUVCpPPCObvNEeXRckOAB4f0N6IcZfPD5p/NH5+D/NHXW/yqDyu4SeeCid1h
pTkuXAcf/9oACAEDAAEFAP8A8mcv+Zz8VVVVVfqVVVVVVVXxVXP/AIHP/wCVH6FfAfrDhXxj
/ljxH/h0/wCVXxVQPhr/AMOqqqqvh5qqqFqC5FUXNVVQqjwclyXJVC5Lkqqvg5+Dl4aqqqua
oeFSq8Kqq1Kqqqqvi5hVVVXjyXJclyXJclyVVUqp4c1Uqqqqqq5lUKHHnwoqlc0VVBtUWqqq
q+Dmqlfzw5qnEDkj1C5cABwIFeI6I0r4/wCT4OXjqga8Cao8WVR+j/J8IbxLOA6hvAogjiGI
CnCgRaKeCqqv5Pga3l4Hcizwv6+I8AK8OSov5PEeKRM6eB45Dr4XCh8P8niwc/DIh08B6N6+
F/Xw/wAnizxO6+L+rwu6+H+aqqqgaIeF3jPm8JRHh/k+BpqPADVzunhem+I+H+T4AhxPQImo
8BKcalnXi40FVz8P8nhXiOnA9Kpnm8D1VNPNONOD+ir4f5NVQqioqJvQmgaah3SibyPAE6lJ
wFQU/hJ9H+Rxb0d0Z0d04Doeg6p/U9UOknCXx05kKgRHFvlf5WdHdKFc0FIaNaeak68G9JUO
kvVUVCqFUVF/JVEalUVEzyyeVnlPRAc0/q3qndaHg3pIKhSdeaFVQrS5aHLQVp56eZbzLOWk
rRzaKIioaKA9C1AEFOrXnwNa0KoUOQPBzaktFQAqfSH/AB+VahEgKopq8JVQqjgXALWOBIC1
Bah9GnCvMuFXOFNRWpB6YapxoGmoPQvWo1TydSCcfu4N6O6JziDrKD1rC1ha2rUEQKkc6IhU
VEzo/ozoelEORTxzpwcOdFRN6P6J/XSFpC0haAtIWkL+aKnCiom9H9GdD04Do7oOqd14N6P6
Do7r4DT6A6O6NR6cB0PQdU/qODej0Ojlz8HLh//aAAgBAQABBQDP5O5jnxuUuXLI5S5avd7p
e73a93ul7vdL3e7Xu92veLte8XS93ul7xdL3e6Xu92vd7pe73S93u17vdL3e6Xu92vd7pe73
a93u17vdr3e6Xu90vd7te73a93u17vdr3e7Xu92vd7te73a93u17vdr3e7Xu92vd7pe73S93
ul7vdL3e7Xu90vd7te73a93u17vdr3e7XvF2veLte8XS93ul7vdL3e7UmUunsotx/sYpZPwc
lyVP+Jpdpc1zD9DkqKip/wAHcf7GKWT8VPFTixjpHzWWBxT7HG4e5vcnj7OK2kxuHtM1fYux
kyj4trWz5cIyPJX+KxTre7sIoMV7C+LAzzXWCOaxVzb2ODsLK7N8cU92VtNuY65tMbYQ2Mw2
245OywFrY+3YnGRWeOw2QzF67BGE2WCtMecDjvf7t2DfHd4PD+rqqlVKqqqqr9HcZ/yMUVk+
FVXxVVVXwYy5ZaZHN4u8hyG3re8sbnIunvMDma/7fDdQ2u8rrD5O0uQw2Urn3N8+OOxj2627
uL7b+RktcdBfSSTbZ2o+WMZGN0+F3Lf5hmSvbebJYd9jeR2+b5Y/cdrPd3e2bO8tdwZC+zF1
Bn43w2EZe3dl/fZW5j3LmZ7fJ8Kqqqqqv0dx/sYrpk/+BaZjKWTI8hfRXFze3d499xPJNI98
skGby9vC2SRslzlMleMfLI9jZpWxSSySuM0pitby6s5Lm8uruQ5zMujtbu6s5bzI31+XzSyN
s8lkLAuyF8+6lzWXmE9xPcytvrxk9zlsndxzTSzyV+jzVfDuP9jFdMn4qqqqqqqqqqv06/Uq
q8OS5KioqKioqFUKoVTx7jH+RigsmOFFRU4UVFRUVFRUVFRUVFTx0VPBVclyXLhRU8FFRU4U
WJxMuUlubW4tprfAXk2PoqKioqKng3H+xilk/BzWl60PWh6LXBBritD1oei1wXbkRa4IRyEF
jwhG8gxvaAx7gY3gBjnLtyDhDbzzu9lywEkUsTqKiog1xWh60PWh6AcT25FQ10PWh60PQa4r
tvXbei1wVhdXePum7vx7m5ncU2QgLXBCOQgse1BjyCx4Hg3H+xilk/Di/jaErmt5fpbL/FzV
HLedRBET2d5fuYb4neZ/xttn/pd3H/q9nn/rtwn/AKbZh/u3ZPo8TYnIX9vbwWsTbq1dNeWd
tfQ3ts+zu6lVWzD9iIIVz+ttT5hpOrHf+iPWhVwHen2b+lzVHLd4IuCTXOAuzNtF6e23p5sE
f+n3kf8AC2n8Rug/9N4Nx/sYrpk/Di/jN23VzBPhXvkxW8v0tl/iyjnMxvuOQU11cTiL8O8v
28N8TvP9bbfwu7/i9n/G7h+G2X+W8/T2j8q3zWLnDNHruX5rhsvyZl748VtK6uZ7i5/W2p8w
3zY7/wBF/Obvr2LKnI5AjZv6Wbe+PE+5ZBG5uJ5T1kg9Tuwmp3n5sF8PvL9PanxG6PhvBuP9
jFdMn4cX8ZvP8+C+H3l+lsv8WW+LVFF+HeX7mG+J3n+ttr4Xd3xez/jdw/DbL/Ld/p7R+VHW
y+YcDXcvzXLhsvyZz4fZn7Nz+ttT5hvmx3/ov5z/AMwtm/pZ74ZRflPXGwa90LenmwXw+8v0
9qfEbo+G8G4/2MV0ynhxnxm8/wA+C+H3l+lsv8U0Uc8X+sYZbmxtnj3RfhvsTY5B8EMdvDvP
9bbfwt7Y219FZWFrYR7h+G2Z+W8/T2j8q3zSOcy59zyalklmfRUWy/JnPh9mfs3P621PmG+b
H/8Aov5z1PeOS2b+lcW8V1B/rGGWfx1pj74+bGQabtbz82C+HvsfaZBlnZW9lDuj4ZU47iH+
RilkwqBclyRpTGfG7zp38F8PvGno9mfivJ3W1p/uV4svl5coovw5zOz4uexuHXVnvKnptt/C
5rJSYy0wmTkydruH4bZn5bv9PaPyres35uNFsvyZz4fZn7Nz+ttT5lvmx3/ov5zw/wC4otm/
pZG6fZ2P+5XiyOVlyl2esUTYxYTeog3n5sF8PnMrLi4MNkJMlZbo+Gp4NxA+oxQWTr4cX8bv
P8+C+H3l+nsv8WV+M0uCIcBF+HeX7eG+J3l+ttr4Xd3xez/jtw/DbM/Ld/p7R+Vb5reJk+SO
1MPXM2kNlkeGzPJnPiNmfs3P621PmG+bH/8Aov5z3zH2rZ36We+HFEzT3D1uZhb222yTht50
rgvh95fp7U+I3OaYYvqqhVC5LcRPqMW4rJuKD3BVcV94DiaWbDHZ7wlBvcF8Pu80s9m84sp8
bRlHnlF+HeP7eG+J3j+ttv4Xdvxmz/jtw/DbM/Ld/p7R+VHWy+YPXcvzXDZfkznxGzf2bj9b
avzDfNjxTcX850VzFAFs79LPfD6SoxSU9dyz9nEba+F3n1wfw+8f09qfEbn+G+1fauXDcIHq
MWAsm2qDQqNQaFgcZDkLsmqyG248hdWVq2ztMti48nDs3lHcwC5t/wDTbZZzBw4uGL8O8f28
N8TvKnptt/C7u+M2f8buH4bZn5bz9PakjWZcdbbbV9Flep3BI2XMLH2zbu9xmMt8ZBue4bDi
tm/tXP621fmG+bHim4v5zrScvQhbN/SvbVt5af6dbLMYaPFvPXeM9Gba+F3kBXB/D7wJFntT
4jc/w3g3EHeoxYcsnVanLuPC7j1s41vZpBDD/uVisbuG2yVy7y4LN2+Lb/uViv8AcrFZ3OW+
UgZvCxazO5WHKTWG6rO1ss7m7fKQ4rctpYWGaz9tk7PB5+2xlrk9zWl7YYHLwYp827bKWBj5
In2O74HMO5cKBkN2sMZJJWPuW2l7JvK205HJXOSnwWWhxc0m77KSLD38eOvxvKxrbXrIcp/u
VjXIXbLu+Dlgs7b4uD/crFf7lYrN5q3yRO8rEnM5GLJ3WK3LaWFhnsxBlFjt0WlpY53OW+Ut
8NuK2x1jl9x2uQsPBuJzvUYoupkiUCtTUHMW0HNF7evjNmGCm1SG5Yvj0hoJ0NVGLQ1aAixa
CqEKpVT9Hn4vtpVqBYqxodpf2l/bWlhOiNFrEGAgMYi0FdlGGiMYC0kCiNfDuL9jFrJ0VRwq
tIKDGLQxGMIMC0mmkr71qeFrK1laiqlVWpVVQuS5ceS5LkuSo1UVAqNQDFpYtDFoaV2iV2nL
tuQY9aHA6SqKvDkqhVVSi4lV8O4j/kYtZMhDStNRpK+4KpWohaqrUtS1BalVqJCquSqFyVfo
8lyXJclQeHkui1FanLW6geUHORfKu7Iu6UJSu4EJGoujK/tr7FRqoqKi3F+xilk+HJAhckSF
VVC5KtVRUKoVz+rVVVeNSqlaig9dwLU1FzSvtQoqIdDqQ7gVZFqetaLytYVWqrfFuL9jFrJ8
aqqqq8OX/CqqrlxpwBK1OWorUqhcuIquaqVqKqVUrW5alUePcX7GLWT/AOfyVVyVQqqqquS5
eCqqqqoVVyXLx7i/YxSyfjAJXtGVXs+XT43xvUGOv7hns+WVxZ3dqo8ZkZo5cZkYY6JjHvdb
7U3BcNm2huKITW89vJb2d1cr2jKr2nKL2rKL2vJoY+/L/bMknNLS0En27IKW1uYV7dkFNa3M
ATLG9e19ldxtit55l6C9RBBZG+R3ob1SRSxFRwzSD0t0iCDz+huL9jFLJ+PaUbH5JhfRupb8
sfS53G2vq7+wt2W1mt6xskzOPAFlus//AM5icTdZa7xGCxuGiqiXLI42zycGIxzcYwteUYnk
GB6dByMID2wjVej/ADdq4dsduQ4GdokydJK7uDhBiI2SZSeNxkzLKY22ijZiu391z+ztdjPb
uaz37cEL55rmKOFxY9ZSAw3X0NxfsYtZPx7Q+RYOQHP/AOwbHvYrY9j6jI8xw3l83j/092Af
65s7GMssbRtc5va8bf4Dcsl+8SwubuLLsxNpj95S315DqfBnb52Kxp32+mJmlvbdsP32eMdk
s62GJjHMCuwBkjGabttJJLHCU93kiDnZuNrcVagHGBrK3VtcG52wx0eOLY1uGnrNr2wddlgJ
dGAMxb67f6G4v2MV0yfj2h8i0HTLIWXWTsRf43YePMFjfS9m0aKN3l83j/09ysEmCxtG2sri
2IkuMFxPbSe+ZdXF1c3Um3PmbUN9LvfSNuVW3CBjw9odg8WyxZM4MYWuCycvYybBraY3L0dq
HlrVnmtGIx4BxjmhEJzGLQFuQD12Itha4iR0bGTCGayljZIySN0cnj3H+xilk/HtD5FrftzF
z276N4kZBBHAs1fa8wOm8/nMcP8AC3K4R4PFua6EiNwyVjJj7+2tprqeL/68c+LO7RbhrDbn
zVoT6XfGo7cotuNccfocu3zgywyedIC35VrLDd0kTG7xxZEO6rC5uG827hH/AE2MaTje2Kzb
qt4pcXkIspbkMWYtfV5uYRuffWxntrBr7XGlpWctzHc+Hnw3F+xilk/HtD5FrRp3tc+jy2Jk
D7bkrK/9x3WPLvP5zH/p7s/85tfKsntKLMbexuYGJ2fjMXdBoW/cwy5u9u/M2dPS75p/ri2z
8eard+Zdjcds4Uuy4rf3OOnDC/LMDdG4g32XFN1Y4MIden/M2fzsjHRMtAcuYmItgC7ULzJD
odmbbvWXj3F+xiumT8e1riCC/G7MMBvfO2WXuNu7jsYbXN71xkOP2tPDBfjdeEpuHP47J5y1
3Jh4bfc+6MVNiMVlZ8ZcYndFlPG3I2zxcZrG2zc7vt8rDUnAyRw5aDceHjh3fuLGXeL5rB5r
GWljNurDQx5vKyZfI7Uube3uv9jxZW8M3aZF/cejISsRLHHk2ZnGNZuLOY12NxeTx0djLnMR
Ay4ljln2reWkFr7ljkMljHNnymLhjvbk3d3bTut7iW+xs6nucdHE/Tr8W4v2MV0yf0OS5Lkg
QtTVqaqtQ0k4HbOFFodt7fCO3dvp23sARldj2E8e3MJFPkDt7b9c7gMSbqLbmAMW8cPirLC6
isJtvDizG3MBqwWIsbvJHb+AW88fj7IYbFS5W8i23goo8vabcxVm9we7a+Dgv3HB4ZblwtlF
jRRVCqFyXL6dVVbi/YxSyf0QQqhVCq3iBR2FNLbVUv3RiWvgyENwi8q4tWsyZca5ivuMf497
sJwNFiiBate3Xtg/5xe0re8ck78JjGYmznuIreHMZeTKXdQVh7Q2WPLypmsmiuIH289FT6+4
/wBjFdMn46hcuHJVHgHXDfrtP33Vpdm62Vb3otjWt1IO6XuByr/+yZIDHdww3lu/Y9sXwMZB
GJG6tsn/ACzIxPihkuO4tyZw5GXQaYCy9XlNT6dx9dblu2zcy/7UqLXBUK5/V3F+xi1kwqKi
oqFaSqLSVRUKoUGuK0PK0uWkhAGuHr6dxKc9yc9XN3bW0OIypyuUL6rd12+1djMvaX0Re0ou
WqqHm21yuahElanhblw/p5aFbStezaa3FRZUv3OS8HcFo+6xgfMtUxVXhVeRocqFUP0txfsY
rpk/BUrU5a3ruOWty1PK0yrTIv7gWqRa5EHvrif16Eum32xks2+5S3IZa9yb9mU1F63sawBz
mlmTyLA/JZF6jP8AYDhq20f73cCuso2yvZSWGTRNHf4ya0vIYm2sGpUYDrNSWkX9vJaXlXqr
0HPRLitTlUrmua5+Dmua5rcX7GK6ZOioFQKi0uKpwoSe1IvuCBeF3HruLutCErAqxk4ogW+s
a7kf5WsBCSKuzntJc5bve3taoCq26rHWoEIeNW2vyVct1HltzJ+vszqBMcT36qnJZMY+P/a5
Fjb4ZGz7jlua3JkLStJWkqjV9i+1cly+huL9jFLJhUVCFQ8PuKLQqALoua0lEmnEUBi3rdws
n3xk3Ruc5ztSqsTmn4tf7hIVk8rcZJ/Ebtfol3TM6PF5uTHIbrKyORmyElldzWVy7dj3Fu53
OR3UQb7I3N7NresTmZ8Yf9qCv806+aDEVoqnQkIxrSqELmFValqCqqqoVWrktxfsYpZNc1zX
Nc1pPAPdTUgSi8gE6uADaUC0lVXOg0oUqdNKNKoFQeGgogXLU5Nle1d6QknUADXSFpaT22rt
NWgrS9UcmyPahO8LvAolpWlqLQqBUCotKoqLmtxfsYorJuWoU1NWpq1NQkARdVVCqFqFAUdN
aoAKgpzVSgURVFtFocVpKDStJVDwaQBUqpQkXdbQPYVpgKMUaEGpNtan01F2XFC2mXpLhG3m
ajb3NXRSNWlwWkoNCAKoV9xVEeSAJRA4VcFzW4Q31GLa1ZKNhXaYhA4jsPKMLghEEImuRhah
ASDEABASPTSBenkXZmKLHhUKIVKLQUdYX3BayFrcuaIouXH+OSABRaEIyUYHUEbgdFE2MlFs
jW6ZFR60uWkrtOKMZXacFppwq5a3rW9EyFanLUUJCi4FfatxfsYuiyfgBIVStbkC5xNQalAE
r7gtTkHPX30DyiS5GtKELuuQlIBcCi5hVW0ICpxoSiCEASKEpsbkxlSIyT6ZEUAACHbc8xRB
HsgaLehFstVsF3oGp1zGV34CC+EqkZRY1dtpWhaCtDlR6+5bgDfUYwxLJCIr+0gAA3QV26rt
uCrLV4mAHeKpKUI5Qu29CJ1O3MjFLXRIUY5V2n00aUA0rWATK2rn89VF3XhB8oTXyuI7y0zE
+nuChazrsyhaJKiJxJgIBY0LtVHYJHYYhE1dhqNty7ARhYB24kI7ddq3J7ECMEdBDGtDFQrm
tQC1Rkfatwae/imsCycdUI12mrssK7TQqREiEECJwHaYQ+GFrRHG4C3eEbWYpsBJ7M7QGSNX
3BEuC1kF1xIQZHknUU1upCPnpYFoFdJo1sT12DX08iMNEIJXLtuadTkGlyaGhfcVra0CVtXP
c4OZUNjl0vZPpjkcEZGIlpJ7ZVGlaVoJXbXZaUWALtAowsXbCz04bPjHxuGSdCCHREB8QTXh
yq2upoFICu3bkGGNdsBC2jKELQvTikr4o0JxQTkrtyFOaaUK+6ncojO9ODShUl7QD2SBSMEe
nBEbC3U+N3qpGn1Lim3TiO45w1QlBzSZZGNa52oq2P8AdfBpHbaSImhaQDqTnBDUiKCpK5FV
VHuVXhFwI1MXJZ5kJnxkMdMjC1dlhRtgjBGEbeIIQxr01QbV1RbyACGYLtSLSFcuc13GGQsZ
35F3pCjcShG4kKDgg+MkuapZmkEk8GktLLoudrtiXC3cuxbOTbK2o2zY1FkzF25Xq/ZKx6FF
/MET5o/TT6TbzIxSgEAqgpVpdpK7YK0NK7bQi1dsuXbAWl6o5Z7tG4xkNRfwvRieFpmq4XDi
TeLXOg+QBt2wI3cZXqWI3YQvWhTPMknGzj1R9mKpZGEY7V69PbE+mgJ9GCjYuJuITDJxtoxJ
IcXIU/FzxH0V0UbOdq9PKvvCLpiJxIH8bWIiKr0SK92i9QKd0FViKDYStKMbl26LtyNHYmoY
5mrVcAa5VnW0nxuhZH7V3mIOYUHRlAsRfqXUFrAC2MrtNce0AjC3QevABRW0nbMMjiYnNWqg
bJHVzLWjYLNwFgCJo3RScYoy8jS1wNuTGbkLv3bF66RNvpSfWFyuYRPFJG+NyaCTA63EWqxK
pYklmPI9PbuXpIynWRa02koBhkCdG0IM5tZIEWypslE64kp33rOPAmxz2lX7iDWQkFziOjmO
CLJU9jyRFRdqMpsdmEG2afHaOE0YjfwgiMr2QXcYcMiQBfAGW4CdcWJXqcfQSWsoMLCLmzk7
fBo+5sthpEuPJDMYSYceB7favXojGjZvqyxdWSLtmeR0sqtXsZcNdj06THAE2JRisHI2lqU6
0YEbWWvakaiZKiQgOnNWykF/3IC3qxsS0rOOaJca5tL8hGMFOgchAAuyQQ0JrarSAgaoMNe3
pE13aRiaQSScI3lj23IejJMEbmdoZfTgm8Lg6aycu3ZOE0oYnSPceFq9scouGEG4sHOa/Dkt
t8UUcfake1PAEN7G2fImIy5q4kjPXhDf3UDYs9cNUOZsHls2MmBjtyZLR9A2SmoNOup1PKLp
FzIdC1xMLAGtgDaQrOEiXGgBZANchCxdtle22jYdKbHz7aDZAmicEy9tt3fSSAmp8NveSQhl
zMW+oicRJjyrmSwDNRRJPgCivbmIWmRZKpXW72x21g4diybNdWzGwvkkdwr47TR3xbTtTre9
av8APCIvSnsuiaTItlo2NyMdF24nB8cWrSVmQe9YNcr6MldorQ6gYVSqNAvtQAKuZ44GTXkk
iLi4+Oyme4acgBrmibcOL5voYyKOVGK1aGNsqSQ27YngB/0AreG1MHZa0HuKRzo1Q0owIjUn
jtt79uhWoLQKsWYc3u4+iv3NCa1jx2mrSAv4DTWlVoa5ZOQPuvo2LmNnIt3F4jY1znOd9C1Z
O+VjZAdWQcbmKWWFw0u+gCQbHTeWj47cyEWwB0gy94Ay3wMb7glwa5NtbYFwaAJJAO7cLLtP
dsWcr1oCLKoxxgclpQatLqO/txSOL3/RjALhbsaLt0cMZ+jbzyW8lleR3rPTxUzds/sfSxUl
kLNksT1QEujIWhBgK0OCd3ACORTe5T+4ssB3bECl41BoQa1EBdsIRhGM0zEvatPpBQ2wbFk+
00fSxM8APZjaMz3G2X0sdKI7om2Rbb1LWLsNKMDWoRsp2Y6dqNCJhXaZXtBZU/3bKiu6KjVQ
IMatIK0hFoKz0g730h1ZG0svXtfdfSw8jI79j2LckrzL9LEEjIO5otYS5rSe21FjEIm1cGhG
MFEArS0KjVlR/dsxRXQWkKnOgVFQBaKnIzd68+kFC4utHGp+lE8xyRvfLHuZhEv0tvwOlvzR
OAq7SVUKrCnFtSWlGi5FEBaQsof7lkQrpc+ABVaEAEyEMbIayfSCB7OG+piJy/HbmJMH0ts6
W2rq1dyRRJKoSmtoKuVCUY6HSHLthZQDuWQCu2rSqINTigwFPtmyMnhfBN9PJNLcV9Tbcgda
7m/S+lt5oGOdpTinKgJ5BF5QcVRxOlF9FqKyoOuxEqu0FUAoEEDVUA0z2Oc8fTlpcYT6m2ZK
Pzscb8d9EKwigjtHR1VHBOaUQjyFCToCcAUOg0g1Cys7+7YyN03cjNXeaEZ20fLqIe8JstUx
zyi0kZGAQXf0QCTI19rhVGwve8AO8YT26ThbplrfSwRXEV/ZS2N19AKwgbDZOa0otIDmFaG1
ICCJNaKi0uJ7b1l2nuWQKvGLSAhQoAIAUbpCEjS1sIrnmab76OExDnjcd04BY2PWfo8yxYa5
M1hnbFl7aHr4wsbKJbF8lU4kF+oIkokkaiEXVWp1NRKMpXccssP7lkFeNagxq0hAMVGqgQa1
aWg5OyZd25H0IGh07ftG4mx9xYsnvfQHMzSAhrS52KhNra5a77ePPX6G22OGOeG1IZRzG0LW
otAVOdAqBcuHNZUnu2Oql20qrlQoNBQMWoMFe2FoCA5Pw9jIJojFN4sY0Ov6NWZsXXVrG2sm
MgHrj1+gG1jxNq64vA5F4Am/N48fjpb10TjFG6eQg3FR3nFF7FrYiWo6V9tKBUVFlh/dsWgK
7a1F8TR6plWd2dG0hM5hmhRuA1MkjeqNTeRyAAvfFjXll+Wcw0rJ4IPVuz0+K+iMbcvmxtk+
wtwJtXcYVesEd3xcxzRwC27RtpWNf2qUhKcxpRiNAxwXOpDytLitJVG1osvIxkllNJTIGYNd
G3VbSyRRwSkPLwbubmJT6g+miaWWsoDfXB17U3fisC4XnqY6+rhqby3W4rqKSH6DTQ2sdGND
dUfbq6OKmchbDkuN9DH7PxwRLMfrYUDCnGMj7SiGKsS1MoXNWtqMgRkBOtZJmi4tGvMmUfI2
ODuMZbdzsQ93W6Gs8/cag2FkVYxHbyujaZ6S337nixVPXd97GCRwc+dzluF+ub6AVnO59q2Z
zXNmcUZSVue3LZOModJguAWJld6Bsk1TPK0GeqdLVanLXItTlV9A51CXFAvB1OWWtZHyWUTw
ryElrreijgDg2CGro4GrtWoYY7MFsdjXt2IAFpTJBgveDGl7ruAQS8MQGerbJbhCa2qZYSc2
QbjiFjcZZ3FrlrSC1l42TWPte1Q0c5duUHLW83puLnSuxJ4BQS6YBNReqXqWU9Q0LvtK7rSt
bStbEZG0Lm1qFqastYvfJZWBaJ7JszPbYwPb4gvb4aOt2C59DbhGztWr09uvTwI20CzTGsyH
DBRNkvtxwhr+G3gDfaGBaGkdthWTw7b0XNtNay8bGyijs9zW7GR8Ima5IcbDFE+yhA7QDzZB
Xdk99txZFN7ceDebmPY1vdjrrhrrtinenRdbaSben9okNYgA5doLtur2yrxznK16EjtdBNOI
mRymSOZ3+fDcCU8wtNUEFn/3+G22jv7ij1WHDbn71Tw5VWffryfC0i7tytxgHH8LQVuTzT4w
I2NYAQ2pYCJm6ZuEbI22jxRyi/IbipfI0oujKq1DmdK0LSu2Su2QqFqq5aGK9c0NgniapLiO
MFwpeFpitg0QS09ZZU7mgrQ5aCiFuNtL/htiOrNxQn2/ht6QMv5C1jRdvrFcNkNAsu7VkuG3
4u5kua3MaWPDHt1XpbJWXuiIVaTKxq78NbwAXfCEPMUwpKofylq08iwtACDaOrzDgqrVpBfy
LyieeorMXc0T8c92m+eWr10ikupJBFePja+dzpYrp8R9xmK9fcA+4zpmQkLs5IJbnhgZTFa5
a9EljwxT9F5NfMcxszAYJ4hK68t2q9f3LvhgD2j6oE7inEtvwxtRfG4ncu45xLvtLuXNZBpb
ecIS9sVz+dQfmAq6oQLSwyx6RK0HuJjmG3Lgi4LUEXhdwLvFZwu7+PcVfGRzwyVFkq0ShEyE
gSkUlQ7tT3URMskH6uGP7gt78yNtuFjX1NJ1S4Q9QUTOE86ncMbE5lpR6zAd6fhjP3BIEyRo
MkzKhxKbVZTnfcIH6obr9hWwrcStbGamoNSeSqVValVVVQqhVCqsxZsfJY2kTVeWo1mAp0Dg
GwPKdbOa9rHBCN5QikJLCmxvKzjHtHDGNeLPNOcIeGM/eDYyqRhAxE3r4mWnBjS50Vq2KMQB
bjjAs+G3Yw+9fC1SRsLGxRV0R0McRWZaBf8ADHsbLZzmsytf2JBUmJCJqEIXYXYIXZNNC0LQ
V26rtPr2XLKk67IuV4HKho5hUUZcDaydz07qiGQBsUxL4pwHRXBOaimFvwwwMtrny4cbCvrO
3cL085TbW4rmWSw2PDD25uMh6aSgtZVnrOU47htm0klabWdgdazaRaTAut52iS0n0ZyN0d7w
woe/HnnwswXXT7aYIRuBLYwTPagPydvGH5KGhyZCOUkTspcJuTuGl+VuSH3t29uuRZS61XVj
cv8AU3khq+Z4bY3MskLZZALi+bE+O5JXekXfeF7kJJLnI9hmRuo7m04Ym7EBy1w2eThZ1F1c
5KRkgugo7oVy7X3loQQVtuZkNw3I29G31sVfPt7myPDa8kLMZNdWwjF1bOYbq1a+4v7JjZb+
ybFnriG5vOFlkJLSDhC4sluL57oo7twkku3FrZ3BheSzuOWtyB51VUeO4DpucZI8uyUrkZHF
0cjo3+vmpNK+R0czmCPITMXusibM4Saz22SkRcI36HSHU6nBhINTrbLRR3KffOjZLI+V6tJj
C/18i9a8r1rgHGrlZXToRc3hkiZeObF6t1Zrhz2yXTnNc4uVOA8BcaA8yfp7i/ZxayaBQ6oo
IEKoTTz/AIB5cLaEz3Ldvsdnhi3S2mWsbeye7H4t+dtsdir5WWHbLZ5LEttoJ48LZz/69HHb
thxscF3a2jrQY+w9tnhxGOms9uQPdjsVBc3eOwkskdviba7yltiHy2E0GLxymx0cOUk29cQu
OLZ7PHi7Z19jcXbXVvire0lZbYiwurD2O1mu5cZbXFtlsfBY8T4D49xA+pxYKyYcgF0KK/kE
IUqKI0XKh4Y65ZaX8edljsZ8242d7d+pbFlohmcfl22TG5eQzT5m2LJMhirmVm4bhrWXthI2
7vYJLcZeL0z77G3ZZmoblk25Lukmbhunm+soWTZ99xIchjrtsuRdNko8gxtydy3PqbfLY1sk
OWsrVtrdelhlvDLjpM+WyS5r/Dkntrq0IVFRUVFRUVFpVFRUVFuI/wCTiysmUF/KKHCiHgs4
TPdy29kMs7HMOPzckMsOYdHcQ3l1PZsPppL+bHCzwkkFva7ktzG+wxOLa7FQm3ssTj2MvLYY
+1ZjzkcwMzfvOMtIJI7zGYq2dYbkeY53WN7dQ3GCEJWLjtOxbw2tpZ5ruMxVteXVlgMzLLav
tL4+kxcVpFDFBb2cuSvr7H3Dr7IP29k8WGYhVVVVVVVVV8O4G1ucY0A5KMFFgDmgFwYE8AFk
ZcBEAiwADrT7QDRwoYZpYJTc3Binvbudsk8sjLjMZO5iG4cmbe/y95kGvurx7zc3Ru2ZTJx2
0tzcSyw5jJQvde3dwS6+nDbjOGC1jyFi2PN5WKSK9uoLmO9yV7c3OXzTJ+3cSSRNv4B27q0E
rMhpdncnDbz53IS3d3e3V7JDeXUDWXE8b7bMZK1ijvbqIR3VxHN9TPtPqcYDryNU4cmdIoXy
udjnEvhmhLIpXtjgkfJc2ToS5tVHG4pxq5R+aavGLmix2oxShsUUsrpMfd6CCCsbZ1VHKjk5
pcJWGORYmMl122lsxjmQ6hW9qI5wezefj4WrWGDhG3W+WyfG0QSuJt5wixwH0c/bzGXFRvcr
6zLgbJnbkx8rRaQ9iIkF4IVRSq5EGygMlwWxWvDHW7JjlWNaeFo1r7hkccQqUCVPOIIriZ08
qxMlYalVRdpEri6RYwBtrKwSRmojB+64gdK24/Bd+ThZCsR4WzXOndBKVHDIJS1+llvK2N9k
14NkHg2UIPo4UbGIoWLAXWDU6xkA7Eyy0rA+x0kXhbq0lFvIM5PkaLtsYJ7YXbWhaFliG2fD
ERgW2aaNPCwAN4dC+xDQso1rrThi3htzyWlXdY7Y8MS7VBpKla4Ma8aw0ox1GSYI5eGPjJtz
1Vv+dwLVJcs9QJYZIo54myi6jaxk8XbfcwF3qI16li9S1epC9UK98LOw6rvHW7mi8BZd+ocj
O4J1zRz4aOhlfHH35UJ513516qcDJ3D5YuFnNI23yEsksPC0eWXHrZ0b6cEX1zSa7mli4RSG
OT11yV664KnupZY+FnPJCfW3ChkmunXtvJDJHdTNEU00pyLZGzcLcuZDKKSK0p6m9ia5s7SJ
o443PmjY1aWo0anRlEBpLGrRVz4vuLSFQrPRnXjAHsvoqn005D7d7Ey2leriKRt023e8m2lY
XRoRkKG3kmk3Bb+nHDDW8MuPy9k+K14WDBJdXGNMIZb6jDYB8suGGmRpa/hBaXM8PtkzXZGx
ltY+FuCZO0aWocy4fI82xadDA8rJSiWbhGCWTfkUZLXsuZ9JbG+Z8NIZbO6jgNnK8G2l0xWT
XWjoXND4ZYwY5Y4wQR9q0OU7WmO3x/ZZJbTzGiyv6uOH+FftrmcUP8ii0hUWlbrNJ+G2vuxe
cYPauGDhdPkLmAPgZG9r7K3l7oZzyTAy/wCG2iyW0MEa3GKWPDCEe5OtrctnsbVkMkLmRSYl
ezvrkGOjueFpJbNhutJuFGaPEphn0w9yRluGRuNpJqjjkDYg5lw9kLXMDXNZGx8LO0WuCfGA
tIUjiYrfy2/66yjHvtse1zbO7ZqzmLhlZNwoqLdp/wA3htR1bHPv0YnhtYVySoK8M23TlOG1
5tN4VuUf9fwxLtOSIVwKwRsPbpzosua5Dh7THpu+VyoxWQWDnvdZyhr7WaNvacFC2kpboTmO
bG5wKiubeJG9gLnT2pRkt3HtxKPTot+kH6yFVzVx89z8HNbs+Q4bS1drcdPauG1f3Vz4c1uG
nuvDA6/dVuP4zhjq+vNazfiip2udeaylfXcIa6bmvfVtX1Fx3Nd139UnqdT/AFK+5f5FOa58
G6Kw+jpN7f3eS//aAAgBAgIGPwDVt140SRpnRJJJJJPSklkk9KSSSdOxCIIrJNIIINzesUis
EEGEQQRSDFII0QQZ/wAWYuQRqfA/XtSD2fAx8FvgR6oVlImSXLnkfJDFwWtuL5dPCPGp8Htw
KnsuBsfBcR68iIIPDPueR8jyeGXPXkZb4RZ7KsEED4HwLBgfga2PB8WEevIq+HTyPkdMu9Vw
Z7H6j9SJJN/uN+DwIwPgfB4FwI9eRWFSzPueR1dO+BcC4NqfuJZ+pnkyzDJX2L3LoumJ9hZy
jJa9zNMu5JJj2VJMv8GWWbJJxo2pCIrOvY2III6k9ODckk/qbkko/aRpjpSTSSSaSYpNJNtM
dLii5G6X7l42LeBjp6+aeT7E7Ut07DQvm4uR807Ct3PI79h/In3ErxTyPwTtR9i6L0gh0jQm
XW4klBb5GmjH4M/ml7bjXwZFZbszRv5Ln/yR3MmCz6WxNGXLMUz3JcjuMRgkk46cEEEEVZY8
C5MZ3Mj4Zgyrl7WM0/cb9DYgl03JZLJYyCysWMew83PDExNQyxdUTybk/knVubm5FMPRhmxH
8q3RlfgsbGGZt5IrgklfYlG32ptpjTk30bEH6SCHphkVkmk031SbVgikVyiDY/aQq/q/JKps
bEVyTWSCDYyqYp3ZZrVF6QQiCCNDoia2e1O5lEUdFqjpJFqbU5pa+Taqe4uitX+OS9Le2CS7
aMGS5P3Ni9jCLOmGxJ51rS0oWnLEtMUelPakOmbeDcWhvtqa4LdtP9t8M9r9tXGNS0W76vb7
jfd6U+zHq86loXbV7vt667/9dXrxqWizGntp9+39pjV/b4LPStS0t/8ALOiw0haWxi6a05Sf
I+a+vKGnDM7ZvpeLlnvkXOiz7EalqfLr68qj0+3ij+Ke/wD5o+D+upavbkS7saPXmjSLOkZS
VG6NfDp78U9vGtavbkXkXB6819uRL5Pbij5q+T28DPbxrkwbjk3Nxl/hi4PV/NN/sN/Jfsj2
4o+a+3LPbwPlntzq2Iq7VY+BnryqN/Do33Z7L4oq+3I/lDfcfNM0ghn6WeaZGrRSO/4PX27o
TGLkbY7xYwKqfZUfwN9y9GfcXFZo+Rc5PJf5ELyKl3vSTPaitW2jFHWCCCKXJ3GZPuKth1w6
3SII6ax80szGCTG4khJDQuSXkd2+TGRW3/nR27i+Vej4H4F5o7ksw/uYaZt9yCGKua+C/ZF+
6QuVRr4pbsOiL0ZwhofPSdX4HwLg9eass90PinmrGPkfNcrQqvmrPDFwevNfbkVh8UfNfbk9
vA+R31//2gAIAQMCBj8A/wBao/2FQRpj+BxSSfqJJJNtO1Y6EdOdW5NY1TWKxonqTWSSdTrO
jH8QzXHRnRjqX1X6+THUWq4vplrX0D1eq+eq+lfUtd/rEL6Vlz8a39Cqui0rQuepFVwNiY6Z
0qiouaLqqrqhiotCouqqvjStK4FRdbzR8UWKIWlVWqdbRYVFbXGlF/4nYknq3VcjdFSDCo76
VzoVjYg3pJPQ80fFE6Xq6qq0yT0n0l9O9SELof/aAAgBAQEGPwCAi21VZUZbFsWxYhbFsWxb
FsWxbFsWxbFsWIWIWIWxbFsWxbFsWxYhYhbFsWxbFsWxbFsWxbFsWxbFsWxYhbFiFsWIWxbF
sWIWIWIUoEgCQY8kOn/GGQBygsZNRyjGQMZDEEMf8bDp/wADGEAZTkRGMRiSaAL8p8xN/V62
Ia+NPKMLdmW2AlIHORt2LVGN29d0Gn00tSGEYXnizwLvFw+K0uv0E7ktJqzOAheA8y3ctEZo
kxoR3gxVz5bqvzFyEjZjZnbMQQbsYmWfMN8kPlPyiF46qN6dicr0o5DlOXMMoDCj1R01yeq1
c492eqsmELYlt8uEgTIcStDZhe8/QfMJw8jUxGUmEpiEgYnCUdoWtu/LZ3o3flsxG/bv5SJw
lPy80JQb72wrQa2MpG5qzdzxOA8uWUMrvzbUSyTMrYsWPvGFwkeZIbAW7u9aaPy+8cut0tm/
ehOMZxM5gnwyBFNm1WfmXzC6bnzDWXZedAlzbAjGURPdIvhsC1lzWm55Ok08r5jaIEpGMoxZ
5U2q2Pl0L8BUXPPlGXDLkAV/QmGrnqLIYXBK2IGZiJAszs5UPmXza5cjavSlHS6ay3m3shac
zKVIwBo+1Wr1gamERPLf0sjGUjBvFbugNjsIWnvWY6o3tbZN2xnlDLBpmDTYV8OxWj84N69q
70Bc/KWDGHlQmHj5k5g94irALSabSXbw0uoEjehcAF20YxlLKJDuywxRGht6mOocMb0oGDba
RAK0Oo1sdTcvay3K4fJlCMY5Zyg3eBOxW9CJ3fydzTDVOTHzGNo3sr4KMdBb1MLxkHN6UJRy
7fCBVan5ZpLmohr9NblcjK7llau5IebKPdYxo7f4CHT/AIHS6qYeFm7C5Ic0ZAlXbsYSv6fU
zld02ogDKF2Fw5gQRtrUL5hC9p/540FycdPdhmzCWUxEre19yt6rX6aOju6W9GxoxCJswuW5
iU7gFrDuljmG9RDf6ul9y0tZLUS8q3cv6qzK6f8AT80ztifQSjpLumuG6C0csTITGyUDHEFf
IPlF4j85Z1Iv6iILm151yGW2edouV820Os0UNL8viL16eqt2jYMblrMbUpywm5ox3r5Zr9e1
y1pjqBa0r96/dNx4g7oDGR6F851Wolnu3NRpSTgAO+BEbgBQBfLvmdzLd1v5HTw0OnNRCUY1
v3Buj90bTwWlvXZGdy5rdRKczUykY2ySSvmtyzAXLkdFMxhKIuAnPDGBBBVrXa7SQ0et/Mi1
ZNu2LBvWsryMrYYd0t3m5lrNPa00ZaZhHzPy0JSym3Fz5uQnpdaDV6OBux0Vo6bVW4DNK1IT
lOMzEVyzEsd6/NXLM4WDLILkgYgyZ2D4r5IW/wD4h/8A3ri/+X00JX9FrYxnC5AGQhIREZ2p
t4ZRIZfLp37MrXm+ZO0JxYyAhMOx2OvJ1WmjbtGQaUdNG0TLYM0IRK+T6e6DC9DSylO2aSiJ
3ZyjmGxwtJKIeY+XQMQzuRpS1Nqtw1mnjatRmCJR08LPewbNGEVrtJp7FmxOYFq7qYQPnzhK
EXBmSWfaw/wEOn/BG3pNXds2zXJCREX3spaq3qLkNRPxXhI5y++WKE9XfnfnGgNyRkQOZ158
7kpXnB8wkmTx8NeZlK5ckZzmTKUiXJJxJX5exrb1uyAwhGZYDm3IXRIi6JZhN+9md3fevL1W
qu3rbvknMyD8CVCEpEwtgiESaRBLlgp2YzkLVwgzgD3ZGPhJHMhK5IzIAiCS7RiGAHMFGyZk
2oyMo237okcSAjd0t6di4RlMrZMS26iFzVXp3rgDCVyRkRwdG0ddfNuUcpiZyYxZmx3LztJe
nYuCma3IxPoUZazUXL5jSOeRIHAbFCFycpRtDLbBLiMXdh0qX5PUXLGfxCEiAeIQ1k9Rclqo
1jeMiZjgVEXdZemISE4iUyWlGsZB9oUr+ouSu3Zl5TmTKRPEqOpjfmL8AIwuCRzCIGUAHgha
1Wqu3rYOYRnMyDjbVG7emblyXinIuT0/4CHT/wClY/4CHT/6dctWrkLcrcc5zvUO1GBUrN6B
jOBYhuxXNfKUbNq2DIRm4lIRGIp9VDp+nSJ6l4T1LwnqVQRxVATwXhPUvCepVBC8J6iqgjin
ESRvYrvAjiGTiJI5gU5iQOcJwCRvATmJA3kLuglty8J6uTLYtyuy3QBkfQs35S63slZLsJW5
jGMgQfT9CgJ4LwnqXhPUvCepMA53BeE9RTNXcvCepeE9SwPUqB1georwnqKqCFDU2InNGhiQ
WlE4xkh59i5C4MYtGYHAyYo6bTWZWtPNs8pVlMDAUoAu8CH3pxEkcF3gRxTxBI5gnMSBvI+j
Dp+npPhR7FQejk03xJe6FrPat/xcmB6lpHH3p9kVb9iPuhaf4R95aP4UVpPbn2BafjP3irfx
o+7JXvjfwrU8I+8Fq/Zh2yWp+Fc90q1pXyxkXnIbIxrJCzp4C1bjhGO32jtKOnjegb4xtCQz
U5kbOpgJxPhl96B3xOxXdLMvK1IxfeNh6uXWfsetUVQyv/Cn7pUPYue6UOKtf+SfePJgepXq
H+nPZ+ErUfFHu8mB6loHpj7w5NWBibpAVmwKC1CMekCvpWj4XO2K0nsesrTfEl7qHxZ/wq77
cO0/Rh0/T0nwodi0ws3Z2xKEnEZEPXmWlnckZTlBzIlyalab4kvdC1ntW/4lqpwJjKNqZjIU
IIC/ubv78kBeuzuCOGeRLcHVv2Ie6Fp/hH3lo/hRWk9ufYFp+M/eKt/Gj7sle+N/CtTwj7wW
s9mHbJaj4Vz3Sj8KaHFWZOc3nhztrJHitTxj7o5dZ+x61qpwkYzjB4yBYgutSL12dwRgCBKR
k3e51f8Ahz90q37Fz3ShxCtf+SfePJqoW79yEIzaMRIgCgRB1N0ghiM5Wo+KPdWqnbkYTjEE
SiWI7wX9zd/fP2q359yVzLIZcxJaux0VKyaxOoeXCPePYid9Vo+FztitJ7HrK03xJe6h8Wf8
Ku+3Dt+jDp+npPhR7FpfYl7y0nsesrTfFl7oWs9q3/EtX8GfZy2/Yh7oWn+EfeWj+FFaT259
gWn4z94q38aPuyV7438K1PCPvBaz2YdslqPhXPdKl8KfqQVn4495HitTxj7o5dZ+x61q/Y9Y
Wq+HHtV/4c/dKt+xc90ocQrX/kn3jyav2/UOTUfFHurV+yPeHJD2h2o8V8wvEUs5m4zOXsfk
0fC52xWk9j1lab4svdQ+LP8AhV324dp+jDp+npPhRWl9iXvLSex6ytN8WXuhaz2rf8SnZuh7
dyJjMCjg0NV/Rl++VpxpYGAuCZm8jLAhsVb9iHuhRuaqEpygMsSJGNMdihYtBrdsZYAlyAOd
aX259gWn4z94oWdTEytiWYAHLUAjZxUrWliYQlLMQTmrhtWp4R94LWezDtktR8K57pUvhT9S
ClOBMZRmTGQLEF1/d3v+5L7Ubl2ZuTljKRcnpPLrP2PWtX7HrC1Xw4+8r3w5+6Vb9i57pQ4h
Wv8AyT7x5NX7fqHJqPij3VPT3gZWrgaQBbAviv6Mv+4VpreliYRnESkCTKuZtvJ8yvkVu6kx
B5oD7TyaPhc7YrSex6yoW9VEzjbJlECRjUhti8jTRMbbmTE5i5xx4K77cO0/Rh0/Rw5NJ8KP
YtK/6kveWk9j1laZ/wDmy90LWe1b/iV7URAlK1CUxE4ExDr+2tdcvtVqV23C35QIGQmuZsXJ
3K37EPdCtWrdqFwXIZiZu4LtsKsamYEZXoCZiMATudaX259gWn4z94qOotwjclK4IZZuzEE7
G3Kd+7CNswnkAg7Mz7XWp4R94LWezDtktR8K57pUvhT9SHFXPaPb9HWfsetav2PWFqvhx95X
/hz90q37Fz3ShxCtf+QfePJq/b9Q5NR8Ue6r2qhETlaAIjJ2LkCrL+2tdcv+JWLt23G2bbQA
g7HvPtfkIH35ymeMy5U7ruDeuiPCMso7Fo+FztitJ7HrKtXbVuNw3JmJE3YMH2MvzVyEbcjO
UMsXajb+Ku+3Dt+jDp+npPgxWl9iXvLSex6ytN8WXuhaz2rf8S1fwZ9iwTkK37EPdC0/wj7y
0fworS+3PsC0/GfvFQ+NH3ZK98b+FanhH3gtZ7MO2S1HwrnulS+FP1IcVCzcfJcvZZNQsZIh
rv7/AOhXtNYfyoNlzFzUA48us/Y9a1fsesLVfDj2q/8ADn7pVv2LnulDiFa/8g+8eTV+36gs
VqPij3Vq/YHvBVVtnfMMeKKvXzhbhKXUCrBNSTcJP7S0nC52xWk9j1lab4kvdQ+LP+FXT+OH
aq/Qh0/Q2ehVypmFdy09s0MbUARzsFZtjGFpz+0f0LSex6ytN8WWPshaz2rf8S1fwZ9i8SbM
TzK37EPdC09f9I+8tH8KK0tfvz7AtPxn7xUPjR92SvfG/hWp4R94LWezDtktR8K57pUvhT9S
HFWfjj3keK1PGPujl1nGHrWr9j1har4cfeV74c/dKt+xc90ocVaq/wD7g+8eTV+36gqrUfFH
urV+wPeC2KHtDtRV0AsbpjbHSXPoC0/GfvLScLnbFaT2PWVpviy91D4s/wCFXfbh2lYVWHLD
p5ME+UdbLw+leEqUbplAWQLjADvNIDKtynqrupnGU2aIiCIgBgFa0sZGcbQyiRoTVQt3Lhti
0ZTBiAXphVawfit/xK7p5HKLsTAkbM1HX91P90K1ct3ZXDckYkEAMwfYrfsQ90LT/CPvLR/C
itL7c+wLT8Z+8VD40fdkr3xv4VqeEfeC1nsw7ZLUfCue6VGMqG5bnCPFnHYgoXpmH5a3c8zz
BKpALgZcXXFamUC4EhF+eIAPJZ00pZI3ZiJkKkAo2bBMjM5pzljI7FO2T378hCI5gc0lqvhx
95Xvhz90q37E/dKHFWv/ACD7x5NWQPv+oKoWo+KPdV3SykYRugAyFSGLr+6n+6FpTbuyu+bI
vmADZSNyK02nG3NckP8AdHrWn4z95aSrUuU6YrSex6ytM3/Ml7qHxZ/wq77cO36MOnl/RyYr
U/C/iirl6QcW4ymQMSIh1/b3euK/LWrU4SymeaRDNHgpcD2LURvW53PNMSMhAbK+/iv7e71x
X9vd64q1btWp2zbkZEyIYghtijH8vdeMRHGOwMrd21blbFuGUibGrvsVjTTsXJStQECQYsSF
ZhZtztm1KUiZtVw1GVrS3LNyc7eZ5RMW7xfao6e1anblGYm8yGYAjZxVyxdtTuSnPODEhmZt
qvaW3ZuQncAaUjFgxfYr8r1uVwXREDIQGyk71dtDT3QbkJQBJiwMgyjctyMZwIMZDEEIR+YW
5QuDG7bDxlzmOxP554ZJOpWvl0JCUg3nT2ezHeiSXJqTyWNTOJlG1MTMRiQNyPlaWZlszyAH
oXnaiQoGhCNIxG4K9O7blcFyIiBAijF9quWxp7oM4SiC8fvBlHVXYGcYxlExgwPeDbUD+Wu9
cVDWyjKUIXTcyDxMSSy/t7vXFX9TASjC7LMIlnFFtKu2r1qdw3J5gYEAYNtX9td64r+3u9cV
pjatTt+QSZZiKuQaNwX9vdrzxXnwBtwjAQhCQc0qcOdWtLcs3JztmRMokMXL7VYNm3O35Qk+
ciuZsG4Kzpp2Lkp2o5TKJixrzq1btWp2zbmZEzIILhti/LXbNycs8pZokM0m38FPS27NyEpS
iRKRDd3h9GHSsE7BYHoVQVgfQtS5ER5VHIH3orUDPE/yp0zD9Up2A6UXIA8qdSW3KXfjgfvD
csCUzH0L9CxWKx+jh9ZhyY1WCqCtqq6/QVj2qhovE3My8VeCrMNzqkgmEwvFHrVZR614gVv4
FU+lCm9YfQqAq0WL+hYdRW4cnioqF1iq1WA/wGKxWKxIVSepeL0LxqkgqF1iFsKwVQnylV7F
+hUWKwWHJX6UOnk/Qtipyfp5MFgVR1+hfoWPoWKoVitn1+Kx+hgsFisSsSmdVP8AnoVD1fpV
VUj0LCPUvCD0LwBVh1LwnrWBCxKx+hDp5MFgsFtWBW11isR6VsWKxWP+F2LBYKoW76FXWPoV
CexbVh6FWL9C8CrELwheFYfSh0/+i4fSxWKxKxKxKxWKqFh9OHT/AOm7frYdP1LCpOAX9lf/
AO1P7F/Zaj/tT+xSt3ImE4lpRkGII2EHk8zT6a7etu2eEJSi/GIX9lqP+1P7FEamzcsGdYi5
AwdsWzBC5a0t65bl4ZxtyMTwICldu6S9btxrKcrchEbKkjkEIRMpGgjEOT0ISho5wicDcMbf
omQVmOjlMf8ATlGZ6ol0bV+3K1cGMJxMSOgqQ01m5eMay8uJm3HKv7K//wBqf2L+zv8A/bn9
i/tL/wD25fYq6S9/25fYjAaa6ZxAMo5JOAcHDL+1vf8Abl9iMZBpChBoQUAA5NAAv7W9+5L7
FHzrU7ebw54mL8HX9td/7cvsQN61O2JUBnExfr5BOGnuShKokISII4sjO5YuQiMZSiQB1hE2
rcrgGOWJLdS/t7n7h+xEGhBYgoQtxM5nCIDn0L+hc/dKy3YyhI1aQIPp5CbcJTAxMQT2L+lP
90pjQjZ9TDp+pmZxEjC0ZQJD5ZPEOOdB5HAdi8R61K+B3NZAXh7Xhn6QrGnNYzmM3sisvQrV
mERCMY+CNAHqwHJ8lhciJwkZiUZVBGaKtgUAcADZVa/4cdv44qOl0wAes7kvDCP60kI6aInf
/wBTUzbzJHm/VHMFiF4gBwRsa0RuxI7s2acOeEsQvyduQywgP5kYt5lfEW2qk/QViTxBVT6E
zv0FSjzAoY4hagf9WfvFf/IXoDzrv9Bx4IfrDnkvEVpPNAnkt3pRerSeFQ+1EtTitM4+/La+
wLSwuRE4SuREonAjnRYd2jMW2LUEgjujbzhaKNuOUSgJERo8iKkoeLHnV325dq1t3KPMzCIm
3eys7ArHrdQ9gdqt2LYedyQjEc5LKOm08YxtWAIADaR4pHnJWCJZo3O+OnH0/Uw6fqbvwT70
UK7B2JhxVrWRHe0lxpH8F2nvAKV4ikAIDjKp9AXNyfI+M/eirfT2lfMPhx9+KEzH+ddAlcJG
2QdugJqHoV7TfL4246azIwEyCZTMaSLuKOpWrgyaiAzZQSYXIjGhwIUZDK0gDireqtxE5yn5
ZjGYEmId2Lq3pY2pWzdLZzIFqPhlChORJlIOS4Cua3IZ5JRjlEgPEW3FH/28n9sf8KhqLhad
y3GUmwD7EO+cQrtj/SjdnK7L8Il60IRMRGIYRAoAFjFaRiD/ACr+HG2neI6Vbu2++LMyZiNS
IyDOtJ8WKJzFzsC1Jcnuj3gtE7/0o4cEHzDiFdItTYzkR3TvWsjciYmUw0ZUei8I9Kg1P5Y7
SrmtmO5pIZov/wAyXdinLOakudqGxw4qcELoqbRc+yfqYdP1N34J96KHAdisRNBcE49NGWq0
Z/1rcoxfZJnietebOLTkZSIO8nKPRFXJvUjLHjKijwHYvkfGfvRVvp7StXb/AFxbj13YBUH3
pDqorkhjGEiKbgjI4mp6UL1iZt3Iu0o41oV/dz615mouSuzZgZF6LS+0ewq05+7grzFz5lqn
7XJYeWX+RbxQPmDHcr924Y/mNRdnORxoZHKEZODupt5Pl3mUF0XrYJ3kQI9IVASRQsVgW21X
mfl4CYqJiMQX4gLD0rVEH7oo/wCKK0dWazHsWI6j9qb7ftVYgnpVIj0q3Rv5Y7SrUZDv6k+d
P2cIehSnIARiCT0BabU2wMkoBuB/SpWyQ0wYnpUrcsYEg9H1EOn6m78E+9FDgNnMtLYHilbu
XYb3tyi46io3I4SAPWrggABcmZsBg+xWPl0TS1Ylfuj8U5CMH6AShwHYvknGfvRVv9rtK1dw
4QFuR6LkFOL+GT9EkYnCQINdhor+juhpWZmI54/dPSFDT2I5rtwtEYKE7nzCELkogygIEsTs
d1+cOtjeJnG3G2IGLvzvsWl9o9hVoAfd3q84/wBS173JYy7LFtVf0LA+haqNqT6XS2/Ls1pI
5u9PpPoW9aGQJiRK4Qdr93BRhrbZuSjTzoFpH2o4LvCb88PsKt6azbmZ3ZCMZEMHO+qByOea
i1Zykd0bR+tFaQf9GO4ICRx5wp2jpZHy5GJOcVyltyu3oWjZFqQixOZ3DqpC0umhhdjESO6L
kyPUmFIxAjENgI0CnZtTEJXAxkQcNuC/I3T5hiTknGgAJcBisfQhebu3g5P4o0P1EOn6m78E
+9FDgOxfJr+ER5on7MjCJRtkubUmHsmoWK+YasF4SjKNv2IGMI+gIcB2L5Hxn70Vb6e0rX/D
j78VZuSNREWb/NKPhPSFgFE6uBjegGjftnLMDccQRxX5qE7l+7EEQ80xyxfa0QKrAK38tsSE
rekeV2QwN2VG/ZC03tHsKtU+6K1V6h/q2sfa5LPwLfrTMfQjp7RMdTqwYQweNvCcqdQWpw/p
jD2lV+paHjcx/Z5dJ8WKDkAnZVatiD3Bh7UVpagfyYYoVia7gtR8SfvFaob7kfdVRTgFPWEd
23YjbgWbvSJzdQWJRErkYyGIlMAoRhdhKRwiLgJPQEYl3HOpkDv2u+OG30fUQ6fqbk79yNuJ
tEAzLAnNGiA/MQoAPHHYFpoaMykNKJxnM+EmRHh4MrVzU34RnK2IXYGQEs0KA1V63pZm7qr0
JQtZCCImQy5pEYM6uTv3I24m0QJTLAl4oDz4UAHjivlstNIi1pJEXbsqQ7xBodwZRtS1EDKL
1E4tUutRorMzdvamIjAQYxi0gXkehebbGa3Ol20cJD7RsUYwuxI/5VwiFyPMHoU+Zv2X7EZX
9TC2BvZ+rFS0vyd7cZOJ6qQaZH/TH3eKc1JxK09y7MQhGRzSkWAocVC3LUQMohi0wyl8v00z
dvXJQm8SDCIiXqd6orMbt+3m8mETHOAQRi6NyV4SEfuwlmkeYAK7rJjJCXdtW3fJbj4YrUSv
3Y2hK2BEzLOcy/ubf74Wns6SZufljPPc+6TJqR34LFVA6lprlwiEI3AZSNAAhH81ap+NXdLa
uedevgCItnNGNQXkehaaNzU24yjaiDHOAQRsRuy1MSI1ywlmkeYBXboBAuTlMDaxLrURvXoW
TK5EgSkxbLiF/fW/3wv723vBMg6NyWrhKMfuwIlI8AFd1Jp5kiQDsGwdStX4eK1ITHQVG5HV
WYuAWlNjWqnOeqsziBWMTmlIbgAjk8LnK+LbPpw6frcF4VgsE29EXtNDUz7pNy65k8og0bAL
/wDH2P3T9q//AB9n90/amOhtgc2YdkkZ/LJy0+oFY27kjO3Lmc1ir1v5jblm0k4xlYNAZEkH
NzUX/wCPtdR+1fL7FjTx00LhvSum3QzEIiQjVQJ0Fnwhyx3cV52k0tuzd82Ec8AxYu45B51m
F6ZEZSuXRmLyi9GwCAOksY/qH7Vqzfjmtae9lha+4xlLHawbBf2ln9w/atH+TswteZ5mfIGd
srOo6eBy2x3rtxnyx+0qMBpYXMobPMGUpc5LqWpu6GzKfhs22IM57scBtRmwiZEnLENEPuCl
qtXEzs25ZYW8IzIDnNzBf2VkfslHUaOxG1OxIGeQEPCVC/A/4KHT9XhyYLbyjipfse6E1KqU
Dft5okxIzxxFEMhbMHiaGMuBCxCOtiwlqI243CNsrZLS6isQvlzl6aj3IqFfujsUiK5b1snp
cckX/Ut+4FHHEbF8yOzzx70+T5fatRzXJm5GMRtJyKNkDNen3r1zfLdwCnqL5ELNsZpyJwHX
tRvzGW1Hu2bf6kftO1YdSs2G7wi8/al3pLBTsXP6d2JhLDCQZXLE6TtSMJdBb/Aw6frafQHF
HhD3QhgrxFi4Qbk65JfrHmVzz4St2YXBK35gMdneABWxWrbjMO+3MS3qWPoXy0Eu/wCYAo1c
gUTXAK5pdQDKzdDSGB4g7wibetnGGwStuR0gqNsSMssYxchvCMrqOGIXzI/9Ye9NOB6Va1Mo
PcsiUbdcM7OeNFgetflbE/8A2dk4v/UmPvHmGxO461ZhIPbtnzZ8I4dZTCQTZg+LKsh1KOqg
xjqY97KPvwofQy8KqFh9dDp+nh9LBYFYLBCm1Ft0PdCwWCqCpX9RPyrMPFOWHRvPMtbqQDGz
EWoWYnEQBl6Titq+X6m147V2cgDtpGiErExWsrRIzwO5liR0Kh9CpIFuZDDFfMvijtmv9qwX
6V+e08WsXT/NiMITO3hLkuayQ71+WSD/AKkMfSqAdanZf+TKH5eO7NDve86orhiO/YPmxbGn
i9CoSsSsUywWH1cOn6dCVj9Bj6VtWJCxKxKDnajwh7oTb1O35EzkkY4x2FtyPkabvb5ycdUQ
EJ6u5nA8FsUhHhFav/7fbJYelaT259kUJRJEhgRQpo6m6Buzld7U3T+2VZc1NuBfH7oQ720b
F8zP/UHbNeJaWF2X8jUZoTJ+7Lu5ZLFgcFO1daduYyziTiChpoDPG4R5Mx94EsOkbVa0sCGs
wEOn73p5HEIPvEQ6qjGdYmhHMaK9pi7W5ER9nGPoVOTFO6x+rh08uPJQrf0rA8jCp3JmTGio
3Est7KoHQu6Kc6wd1tBeiPCHuhDirx/6k+0qsQQnNum51q8oyt5f8Sx9K0r170+fYFUMeYKo
KYBhvViv+nD3Qhjivmftjtnyaan6/wDCjpLxfUacd0nGUNh6MCiJRAbFWrlyAkbMxchzSCJO
JULgt+dOcmEHYMBUuF/Yx/fP2Kd8Q8m5CRjK2C7bR1rxFWtUPvDy5nnjWPo5a0WPLj9TDp+l
Sp5KkhYtzqku1YqgzepUNN30HWWGniAwB7xqwZGNqEbNw4XHMjHgDRGUqyk5J5ysE9FdMbIu
edldyYtlfdxX9nb/AHpIG6Iwtwfy7UcIvjXasOWEZaSEskREEyl90MjG1prdq4cLjmWXgDRX
/wCULx1BBmZEjB93Ff2Vv96SE7gEIQfy7UcIg+kqGpsnv2zhsI2xPMVmlooE7zKS/sYcc8mT
fkbf70l5lxoCNIQjSMQdyxV3LAXY3gM0ZFqjbRf2Nv8AekhblaFmyGJhCrkbTKVVQsqSd1gT
wWKpX6uHT9OoPIz061U+hUAVYjisG5KmqxTtTlqqMQnanJiyofo48lHVa8VQsqyW/tQ3qrFY
KrtyY8tKKodVtheHKsCsOvkwWHLgsFDp5cFUNwWD86q44LbIc5ZU9K5+Sg+hUsqHk5uVwVgm
Y/R8MTxxVGCdVAKrAH0JiMo5l4yOIVLgPWnEhXCqbOAecql2PWmjcfe5btTZx1umd1igGNcF
XHkqVSqxZOCsW5MFzLasOTFQ6VtXiI6FSYPoTiUetbOsLvCiqC3EBd0SI6FQngWHrT0Ed7un
zj0qko9a2HgVgvUqgLBDnVfSny9P+xUdlV1Six5K4rn+jUsqHrVCOtbDwKYgghVJBTxJJWap
beqSHOGqv6jcF3pkqk5NxT5i28qknKqqllT0rDkoqnkqqKo5IPzqn03DjnBW0nrKriqqlUwJ
WJXiPWnNR1qjDit6/SnBVWVQD0lOcq2dTKhVKrDl3qoVBxW9YMOeibPHiSyBjKOYbcyzd0H8
Jx6CnLMNlK9SeNyA5jElGBllbazRKreoNgQOeRBOO5OJvvVJkc1VTMTxTiLtzqkAOlVth97l
YALxgcy8QbisfSqL9P0IPAnHBNlIWBfgqQA4lZhAEbe8FS3XmIKrbb09iwbob7VQx6U5yR5w
nJieLLC2U5swK/pAPsf1qlsPzlYAcycgPvFEWY8C6pEsu8JDoX3gOeKwL7O6ywYc8QVhEfsB
Uy15lTKehULDcKLed9CmcDoAT5wBxZNEk8Cqxk6cwLJ8poqgptm1Uk53AqpLp8e3qQoQnOY7
1QU3MhERLnCpK72YdCx61sO/BOu9IjoXiLb2Xj4NtT5qcFtVA3OsXVT1AKtRz4rFls6/0qDy
Y12lMJvwJWPpKwJ6F3iY8Qsf89KqZjhVNnl+1RFphvaZUyyGxy/aV3omLbRgswlIdFEP5hB5
0+cHc8vsTuANpEimjNztdx6UwbokqkhYkE7iqyl1p3JHFBiQ2105kVV1tLblUUWOPM7JxKCr
ciB+FPWRGMt/pRAMmNXEX7F4+unaq3OIAJXdjKUd7Fk0zlI4nsTEkjeqYoP3pbjgqOOBXeke
goGF0gjnVZ47ansVO1int2o7i8yTTiiWgBuBB9a79oTB3UX9FjzEpwMvMtrrcqKgJHUu8W4o
tUcOXFbepRBiNuwFUh6FUdoX3uteKY61W6SBsKpIEbSmNQeBVYgc5CfNE8wcIGJk3N6lQnvb
d6FS/EN6U0J5X3/7ExuNzsPUssZGZ2ssEzsE4BI3o0I3qjrAt0piB1VXdJiOKzAvvGBTDtQD
sdqejb3QBlxIWEp9LJ7cJPtGZlgIk7S0imeM+cxCrEHmDj0AqkYQO3Fd+7EjaIxr6V3QAP1i
G7E7RkQKY+nMjIhhgBEAPyxiSACWrgu7KPO0gexNIDjUqkadScd3neqxPPsWBPEqhy9CdzMn
ZsVRl6FVpccEzRBG4OU5LDczIsINzuu8CeFAqCQO3etqg5DsVSRPBfekNzOmyAc7fpVcrc1F
Vh0lVkW5l3Zv0/oQaRbfQhUIPWE4AHOJFGnQ6c24kHaSftTG0H5jIBZQMoxYF+36GAJODqoA
5mdUhE9AdMzDcxCrCMuch08rQ45UHtRAO2oTRgCBuNEzV5iG5QRiME1xgNpbtC8YhvJj61S7
DjJ37FW7HsHYFW8D7J+1ZozcjfIYJ43Yh9jA/aj3wZdCiLjYUYg9nJg/ILkIghmLYuu7AtwV
Yk8aJpBo7SBm7EAHJ5xl7UxgH3uftWT7zO2Y4LukDe5VZOmyvwAdPGJiU5JKYV61VydyNGGw
EOv0KAMpRNdq7tyTcQqXZBOL0j0Jxd6DFOMkpDawBVWbc4ZMbQlwVdOW5nTGEgqAkc9Fs600
Q4/zvTSjToKlI1c/QJcCu1vWj5t1yMBEAonPl5v/ANJKrcNNoEj2pxePBqqmob2gQu5qbZH4
pJhftyO4FZCQSMW+hlMhB8M2CpOJJ/EAv5hiHwq6YRB4JzaJ3tUIE2yAelDNCYbBgQsuWfS6
77vs+gDGReVSxou9KTfhL9qpn6Wf1pg/WmIdbQN1FgKbS3qVJB1SUV43PMqzHpdd2QBKrOh2
Aqtd21YCu8FYDqUCYE486oA/OGTtTmTMX4FYx6XWIfisYk8Vs9C71eBCcsOckL7h6VSIPszH
rTZpR5jlPrRe7TnA+1H6AIiZRNQQmEJcWVX9P2Js8gya5KUgdwBKaRuRO+UW9CaOoMZbpRon
jqLR5j3UYSIJG0Fx9CpAG84LvziI/hiJdqrdl0gjsdAaacpR5ifWu9IONhiCu9kPAMqxieZ2
TSArsjIpshzCsSGNe1GEw0hiOQAVUIytSYCpEquq25jgQsJxHNUql0j2on1J4XogcPtXdvRP
oWaV62256oENIbwQmIYcy7znnVCY7mRMJT63HpVZSbbQJ2DjeqxZtyx9Ch/NA6vWvHE8QqZZ
dLJxBm3SC70ZFuBTZS/PFf0w+9f04njRP5Ef2VWwX31K71sgen1LZwlmTPEdJWXNEPgQGKMQ
cw2EcogMShGGZhgEAxbcAHTyiWGwxcJ70e7hlMZYfur+jl/CP9gXfsktsoe1Na0syNpABCIh
obkzzgxDdaM/y/k5a+J+t+UUfmQErJBbAIdzL+KUXA6k+eJJ2CIb0pyz7hIxP+6s0ZyiOL+m
QQAn4iweMSDwTEw4m23pCcxtTB/VMolHLZtuBQG4SfUpTkACTUDktznHNEGsd68EgWfeO0ph
CcjvP6V3ozHMCF3c0eKeN2XUu7crzhlRy24hfe4uCqk+peES6GXgpuxVTLmZk9y5JtzBVuyH
Qj/OA3OCSepf1IqAJy8AvE/ELCJ5l4A+4FDJEA7XL9iqD+ySqGYHtH7U2aX7xTCUugpySelb
WRoA+/FOQJAbcoKYxBO4AKUwMoOA5RIEhty7t8x5pOu7LPzxqvHIKtyVMGr1uu/Iy6gV3oXC
d9FmF2dvcDvTW70ptxAXeJPE8ouGOcxwjvTy+W5vxF009H5W9gSu8H/CBIetPERrhnuGK/lz
BfAQm6cXDSrSfHm3LNHUiMd0iQP95NOdu9LmD9jI24wjCBpQfQy25939UgSHpX8y1aujCsQO
xfz7EoHfAg9oX8mZJOwRBb0JgSZbzCg6kwvEDYIxyVQjOU23+W57FS7IDngycXH58pCpKLcy
qM3OsrHfShVRMLGbbsrrMxbcwBPWV4LnUFAZQzfrAIlpSffIEDgqw7PtVbf+etUjJuYr7w5q
pg4G4FVnIjgzKmbrbtVJFt9EcwjIbDGkul6IymDHnABRGYsn+llB7vR60JeWJxOEm/QmuWgD
jtj2BHPZMDuGKItRn5hFHZh9No3JZf1XLJr2plbIxgfC3tI/zokEeKkuoZcUBKcCRjInKTxZ
ZA4hsuC5GVeBDqVy1ezzGEdq70ieJ+piJzNuJLGX+xZLeoicofKJFwDgSFW92lP5541Crdif
aIK78oy2hmb0KojwCqAOlUlGD9KeVz0KkyeFB6U0Zd7eS9F/VUQADxTMBzLYVgDvWA6KJ26Q
QqxkeDJjmAVZ47CWVC560DczEmkQJYlEGRyjAJz9R5Iu5P1XrFMIxuR4BCFywREUDAH0qciM
rnA7PqZA2Lt4iv8AKkzdCadi7D2yfUF3bcjxMvUApTy2oBsZSnToKIicwehFPqrZuarJdMQJ
RJYg7nOK7us6pOv7uUuh1Wcp5v1YEoEEkHmMSm75O4pxA9CzSGUb5MvFEnnKfKDHYx7FW10r
w+n9Ci5l1LmTsW2s7+hOHHHFUfi6oTwTbE/i5nVIkdKqWKlEF4w7o+qAmzSo5LALvSJI3SVJ
3AGfacEZSLk7T9SBYzCW0xeg6FH/AN3PNGrTicUDG9bmNkWY9qnG+I5PvTJNCiAXAOP1LjEK
Fy/YjelF4mRNaczITnCVvL9zMBHpDKhAPM6eMiH5yF/JactoMmomFqPMM9WRF2AgN+Z004xk
OdynNsF8QSh5GWAGwkkdDL7pkMAJFj1hYR6z9ijwVfsVCyqX6V4iOlUl1rES5mVWfqVGBHUp
TnIHKCaOpSOJJP1UQcCQ+xCI0ok22NwJ7li5bzUHff6oXLZaQ9KeMI5h44SDsVWABP6oZRu2
5SywLGFSG3/VgQlcNyJecIu7ngizwO65Qn0J2BG6JB9SLiuwMqjsWHDBeFvSgfV+lVA6QgRG
PBkCWjJ67egLH0FQocF9pWK3qo6lj6E5LKhTBxzgOsv3plqiv1kYzEZyapUYANMVZyQ31ZsT
h35nuTDvwaJC/p3SeJHrT24StxJaZkcRzV+rgZylGBLSylnXhkOl/WqGUekrxyYbyU4kSOKc
5uhPISL/AIiE+U9JXhJ53omMSecJhCnOV4fSobuWnI+0bdvJietNJyOcqFkeGAw5z9WFFxUg
OBwVwxLxzMOj6u3nYCTxc7CcME8C8txzDtVm2aARJYFxU/V2WiJOWYh9i/pxB291ViQRuonj
TrTmu5imyN0lbW5ivERuevYhKRJbDvYLf+0vD6V4fSocOT7eTn5dgWNNyuy2Ow6PrBeo2TMT
wCJO36uNwYxIPUo3InKJgSFM2Ks3GIBiY1DYfViYFLUTI9gTOOsP6Sq47CR9iYyfr5Nh4qkQ
f88F4HPMsGCp6EGieheGShw5KrYufkqfQiSSpSM5EAHAqR3k/Wd53lFh+0frbJEDPIDEsdy0
5MTHvSxxw+rvSbvymA+1gFUVWFd4Tsyw5MfWuO9Ygp360Bs3bVgfSocPoY8jMT0J2bnqCpwN
DMGL8VO1Md6BIP1ljecr9X1t23KRGSTxiPxDcrObxZ6UbZ9WZFmlMuTzAKgVEyc4rceUklmq
nFU2/csVFhVtuC72VtjAg+kpm5Kqg+xc65udUwX5u2O9ENcG8b/rBtnEA9X1uogWYxia40Ox
TLkm2QY0LCrHH6u1G1WJiJBhiTiXVABuLAFORHm/y6NEwC3cjkdf6EGrzJmYblQYnFYFRGFN
6rU8U4ielNIF+ZUXNzp3IG1lUngvCXRjMAxOICuQiGi7gcfqmCAkCJSHQH5BHeURHAGn1OLg
hwVCVwkW59yTUxUrMxmhcixrsO1T09weE90747D9VYgxpAORSpqqA9acBudbuZVbgsX4LB1g
arDkp/sWIUG7VtfbULAvxC2gdaxWI5WBH+epGUu++wv6iidhiCPqhq74GXG3Et1sSFb0okCP
FJvRyX5Bs1u1Ixf6oOMDQ8loguYhiSHwXmS7t20Hgebd9VZnmfugFGoZYhisXWxYrEBb0xTs
6wCwCjwWAVWWwcF4lj0Ld0J079CcGo3FSp/OtgmEtp5vqbcSHBkAR0poswoA1ArUm/mSBcjB
hyXIjGVqY9H1UbYpGAbiUIjE0CjbfNLEmPYpi3Eyke64qz/VRMnqS3BVAVR00bkK38uK3p2W
KhU4LavCT0JshHQqxVIjgyy0zM7Bbeii2l9hKwWCmPKEZzfvVod4U7RLmBMSRzfTsAhxnFER
VzzoStAeZaeXGO1RiQ7kBt9VfIcQtQnXds+qlMvQgdagMpMIHNMjY2CbvdX2IgvXeCrntHt+
oOQxjGBGYyLdShahCOWNAMw2IjIx3uE+SvOaJmHEmirLqXiosTxWJ5NnQtywUGNeCqD0hPh+
99i70m3OT9iy2xKcvR2OiJ3BbjEsYjHqH2oQBcGBkSCMQeZA25iUSQMk+fnQF+2bZ3uTFdyU
ZcJBUDPiydXwH8cseP07Eo45wOtcMU9eZS1OjEhc8RttQn8POtVqrhkL17+UQRtf6oaKyTNx
G5coRGJIf0OvKtRJlLvTunNES6GdCU55c2FLnqCrcG4yjK5ToMFehEuBMsen6AJBAkHHOMPo
XDKMJAz+8e9gv6cPQfUmyRHSPsTiJ6CG9KpEtuog0D6F4AGxcLwgqgXOOYlYE9CwP+ehf7fs
UDWVKAA9qAjblF8HMqoylcMd4aSyxkJS2yJKixjGM8e94T+KiuiU4jvV70S9OdRaUS0DUMXr
hRRpXNFtyMB/Rg+c7yMAgJxPlzHdnV4y/VJT27swQT3SMwRi0Zs1cMVefHPJ+v6dkwDyEwU/
e/dKaoGzu+hVJcYUKs2rZL5jIhiKfUgjEGiFwRErmUGRq5cbO8okxYNUvLqxVsZScfvSHagT
bka7Zc6uxjgWk2OI+hor2VrveiTvi5I+hASpmlIjBd6VeD9i8cRxJB7FsLYnPitrDY49adm6
lix4n7VTDiqzPWvGVW6R1ofzB0uvHH0qAlE98HIXIqMQogiVHJ75J6HXcM81O7mem/BZnfMH
fMHbqQEoOKuTLHnU4UFe7KRGAwDkbFAGIPdkfFDF94ZC1HvGTE0BMRxBXd8vAkEkvh2ppeXl
y17+PoRtznESFQc4Lg/YjITjgAC7q9V++a/TtOWD47kBCRMvuvD1iSJEqnxSyHHfQoPMPWmW
StESEu6XYEDHn+qt3LdqBa3GgaobCpQaERGQ7pMaA7RRW6xxp92nTFRIlakM3dNBgcT3ditX
+6QXgTAg1Fat9C28nFuoDildzfQsC3CZYM8QMX5wj3bgy+IGEXHoQBMgMf6Y+xOZA/8A2x9i
xA/Yb1LxBuH6Ee83V9iYSoVWTrE151ieDqr9awKgTdygYcURKffBaQPorzrP5gG4PXig98GO
2uHQ6D3wAQ5B2FSjLUACJoQ9edVumRYu36ww6ConznkSMwAoAcWVLsiCDswOzoRMpSYCnOdq
IMpiVcrB+CDiYNMxBcfibirvlvkd4vjyiMaklgvLBcMC/RXlBmHEYksiZQzOaREjRP5ZbdnK
7kJDFu9/nAqDO2TCRdq/RF3UCeYv4WahUBYzZJRciWyW36Fo+bleIoadCA82JBxJ2IDNEAB2
3f7UC8dxAKzTIItywd8afQNsACGQHoH0LUcjZYjKwNKJ8pzbT3q8apu91lMSVQnpVSvF6FSS
fMFiC+JWIKBJosVE+YAG3FeMHoWYzauDLxl+AQGeXUFWUufBRtVyybHGqZiTxTZeNSV4K7nK
/pp/LFNyuCIYMCw4cozAEQiZB9+Cs3QAAQYlg2FeUuAe4carwjqAQ/lxboTZI9ACjOzIQvQD
N92SNq9HLMV6PoWYGIEhEGT71YuQAqSC3XyxhhmID8aKNtyRAAEunEpCj7CKKMX8RFQN6pJ2
5ldAIPdJA4V+gIgFjax5svKBzqIyDugD0IyyY7B2p8tMV4fQqU6E8WdqhkcuzYmDjii5wPWm
wCxbmQi7vXkgSasQehVTE7SuYrMO9UDFCeD7MWIUT7PYjFiMtXxWKDkBOKssOCJweEeW9I7I
gdZUZbbcx6eWXsFOaDagR+hczplc/CBEdXLatj70wPSm2YMoy2xuD0jls+3Ht5JO+BZW2qx7
SFRYq5HdIj08sM0mPlinEKQ3E8keI7URJuZgETL1CiDOBuKNCsPSgseXYmC7VtVvgg9SXZvW
skgXJ2B8UaMBig/6wbgolsX20Q5svYp8PWsrhysYrEcyx4c6jz248t+fPELNHCMxm6eXvFhK
JBKMpCgpTnWAbcUIGLHYxonpxWoP426uWEjhbBkqDpUI4PcHoHLYjvnHtVGCmSXoo0BqNq70
gOZeMUqrzYZ5N18sCD3WHYpjdI9vJD2h2rsXOg+1UURvPYjuY03JsFzINzOE+DevkCwKgISb
KKUTE4lzxKfcVgCd6ykBndCIiCA+O11nargtwRIiC9K7KqgAVG6l93ix+1d8Ag+hQkG8AFOJ
5ZsPFPHgFetF8QRux5YyO4oQiXJYyOwKuCiaIEd4HYKK9P8AWnLt5b11i5AgCNm0oeLZirQA
YCZPo5bJjiJOOhMZsPSmMqHF+CC2LFXQf1n6w/LGOxgrntHt5LftDtTb9pwRchO+3woCMGk1
TvKwB58CsUwIzZnbanTKp+hCtK0ZY+hARl0N+lVr+z+lbv2f0pnHEB/WqTh1f/UhUHfT9Kq3
UftX3T0H7VhH0/asI+lWzNsCzcoMQ4c0qiJAByBt5YNjXs5lSHXm/wCFUgP97/hQHlA87y/4
U5tUG1z/AMKlLeSeWJbxkyW3qUHfxerlgdzn0LEJyY7hVsUIiQAD0cKjdCqC3Urpbdjjhywx
8IVz2jyWx+IdqDO531HSnVVi/JjybVisViOWBIrvdUj6TsQmI1GBcrY/Ep6HpXdg/Aog28vN
RMIcFSBPAJvL6GXgTAAbsxZWczbcOWBAeJfY+1W4GjyJZmwHLZd8diLykDjT9KbNI9rLGQ47
FenGRcQLOGryiIxJAHSoWxOkYgMDtZbTzuFbkAf6mJ4cspEOIwPpQaIfcUe6OJDrvCII2MKq
kABvAVYgjeFNqAgH0ctufedmLHcVM75Ht5LezvDtTGRTyuSA6F45FtqfNIuqSl6FifQqkres
FhyNtWKiBu3rb1osSOlCp60wk25NKVd9E4NN68Q6wu6R1smePWqkNxqncHnMlblcIIEmDGtR
y5aNbkX37wrEC2BIA2ctnLjmDLxCPMCv6g4OF4o/vI58rTkI0Lnfy2oADunOXw7q2HpRpGvO
pXJMfLkJUPRy370QGDQr1oypTnVWrsVAEDlBcszqXdGG9ZZUJhE4vy6mQZrDyLnYQn38loDE
ziPSjmyD9pEEwDc7ppXLYbnT+YJUfu1TmMjE7QQu7bL7HIZH+XE9JQAhF9tSqRgN2JRMhGQ3
FARywbaB9qMZXCx2Ci8RXlho5RQk4ryie6Q43YfaqFMJAGVBxITXJvISILmpVCh5hlmODKhq
nqttOZSiZd+JMSOaIxWYMcwOQ4jNuKuRjU25Cu8jFuW5A4SYjoVtvugv0nltEbJAq3bsmJMy
0nALVZeIehYj0LJCsoHMBv2Ig0IxHJeuSGY5AA/OVUEHdQqsm4j7Ffsi5B5wkAOdnHKXnESN
wuCWKlmuwAAxdCQuwYjemN2L8aIGV2OI271clO5ECILsXPUo3LNYeXEA4Oz8upsxiJR1MMkn
2c45YTFDEgupjMXIVxzQs3QjXYhF8KIR2ArFY/TiRuKEiS4oFWR60C5pVZo0If0pgWQM5GR3
lMqEkDYV4R1q7PbcEgf2llegLgKUP1nfldPyuNifbiqkrFZolzuKNydZHHkMgWJDLxKskWkS
id55JQehqpQfFRi/hDcgG4uiHxDIPsDf4SHT9RVYIrp+hasDG7OMBxkWU/l5uNookzGo2Gya
Wy+8yaPFaeViMpaq9qb1gxegjajak/M2YuVp4ae4b0blmNyVxmBkSRLL+GlFa+U27NyEI3sl
26buYziA9BkGX0rTTtWbmnjc1o0tyJu+Y8THM4OSLFanV6iZtiFm5c0tseK6bZjEyO6IfHaV
aGn0N4CcbBGslczW5SuwjIjJkp3pNipaC/bvXp2zkvauFwRyzHi8u1lIIjzmvMtRdv3TG3pN
Rkv6gB4+TKAnAxjjmm4b0qXzC9auSs3bsrek0omxIgAZSuXMpwzDAVPBW/mGiErdqUzau2Lh
E5W5gZg0wI5oyHMv/lDKXkiHkmy/e/ObnbwZe/6F+S1Vq9qL8GGpvQuC2Lcz4o24GEs2XnNe
ZX7c7d3VkXrNu1O1IW8tm/HOL0hKMsBs9K1FvUXTb01gmAvM2a5I5LIY/rSx5lqNRe093U/l
rgsfl7JyylcqZGUmLRAG6qOj8q5oJRtTlct3pCWW438vvZYnLKRAqtfq7xyS0vdt2zQznGQ8
wfsRx6FDTau1d1OplCM78oXBajazjMIwGWWYgHErTacTM9LqTanan4ZG1dIxxaQqCtfPUWbl
vT6a3cnZmSKmMmg6/N5//ef1vJ//AKpPl5/3/QtFpyZZNRpRfnWufLOVKYd1aW5dMs16/etT
Yt3bdqFyLU3lau/q4Suw01rzBbhPy8xM4w8WWW9Q1EbF23G/+YkdR5gNvTxssYCbwGZ+IUvl
9iUrepNmzftGZGUxMBO+DT7sTmHMCEL3y2Nycrurlp7EZEPKEYAiRoGJNeZaUWLvn+dZ8y5c
Hhz55wIh+EZcdv10OBVQsFT6yxqZwNyNmYnkBYkxqPSrGmyA3LN6Nw3vvTtwl5sbR5hN5K9p
dPa8kX7927K47zFu6IPaB2A5K71phkMPy9mNqp8WUkv6Vd+amxMzczsWhKkbhGUZy1QOZWY3
LJuGzqxq5VYSAjlyYLV3r0cx1Onlp4Rj3YWoyMcoiP1Y5cFdnp7NyGr1Fi3p7kpzBtxFuMI5
oQAFTk24L87q9JclqixuwhMRsXZj70hlzRfaAVOUoCdy7qDevA/0p25Q8s2TD9VupXdHPTXZ
aE3De04hIedYJAEgJGJEokDaNit6LSW5WdJakbhznNcuXJDLnmQwwDABfkfJP5HycnluM3nv
n892xzf7tFHVa/S3Z6kAC7K1MQtXjEM83iTEkY5StRa1tm5I371u9AaaQhlFqJhG2HEqCKuH
SRGmuai9K9qJNGeY4W49+J8Aeu0l1dGrszNvU5Ll7ypCMxqYxyyuwo3f2xK1NvSWbg8+0LXm
XZiU3ExMyLAbAy8y5Ya2dNcs3IxoJXb0f5l80xlJj0K3P5jYuy1NqMYG5ZmIi7GFI+YJRkxa
jhWtbK2Iwsyt+XYi+WNu02WESeYeta28bZI1kLkBEGsfMlm6WRiYf/5uTyDo2i4sZcmTPld9
vFaXUXNPqJXtNY/LtCcRCQaUXrAnCS01nSWL0o2Lt27LzJRMpG7bjaYZYjDKtXZlAmWpti0N
mUiUZv8A7q02iAlEac3DIv3Zm4YyFOZlc1GltG1q5xs2xdJfLbsxGYCn35RD81FqNLodP5EL
903TPE24TiIztwLUiT6KK2Lwlbno9N5VmI/1Lhuym+FIiM/rodP11iyP9S5GPWQEfn3lj8ha
n3rX3fzMJ+ULfT/U4LVWb0/K0+k+Y3PzF6jxhGBAERtlLCIXy65YtRsWjYkIW47heuAZjtlv
K1FmF+V+7pZae7K3ciw09vLG3IWpbXlIOF87u6e7KxclrxCM4HKT3rsjEELX3tcc1u9p9Np5
XDUxnqBD+bxjkdavR3oAa+Bhqbx2wgJm1GA4vm6kL+pjG5qNTegNLYkHjGBAHnTHuDbitLoT
fkLmrhq7drSmL2rlyV25GE5y+6YnAtRhsQ09zyRc+ZiRErk4xuW/L/t8kTXvzdaT/wB5e0E7
xuG/OzbJlK7C5KOSVwSie7EDu877Vr/zhzXvmF63p7F6YECLsYyuQmQB945Yni60+h1AELln
VWJ/MJmhj+ZBHlndkiz85O5fkhE5fN8kfLsv8ny8zZPKwZtvS6H/AMTM27F3UX4XNTbPfPlz
a3b8wVAy158VqrnzS9chO5qLH82MBOUj5dwAyHd2bdqGmuXGNjzQbsBg1qZzAYuo6y3cN+Fz
Qai2dROOW7cuWvEZjmEgAV8l0cL07dmdh7tkSaJzzunvR5wy+Yi+TG1+TnmlACUh/NtYAsvl
0dFKd6MtXfH8yAjIyNmkQAS6+Y6UCNzWx0xuai7iLUhctgWrZ3h+8d9FC8ICOp1Ztn5oY+KM
xF7MSPu549886zaa9OxO7q8YSymUY2y+G4kL5jrNGcupnrDav34+O3aMIygx+7nkZOeZlpvm
fzIGdy1qDZt3iHuXLMrZjcD/AHvLcEE8Fpfy1/8AMxPzKy5yGDdy4w72K1+nnEXNfcsamd0m
o08WJjCP4/1jsw3qzptBclY0sbVqVgW6RvZ4AyuS/XMpEivBRtedcObVSs5HLGHlxa2259iO
lh5Ju/LYxuvCcZXZ+Z/ciURXuSI4V+tiOKA5ANhTLBU5KqikOKfnZO1E3MoXrMjC7bIlCYxB
G0I2TckbUp+aYPQ3GbNxUxeuynG5PzZgmkrhDZjzsrcJyMo2Y5bYP3YkmTDpKFm/qJztxynL
g5gGi7YsoWbd0wyyuTuSoTcuXJZpTk4x2KFu/MkiMY3Zf82VszySlzxE2CuznelKd+At3STW
cAzA/uhDVG7I6lxIXXeTjBHSw1M42Tm7o/HWbHGu1RuzuGVy2IxhJ6xEA0QODK7O3fk96We6
C0hKf6zSBD86IvXpTeZvFz/qECObiwV+R8yY1MhK+TXzJA5nl0ryPOuRt5cjkgSyfq5vE3Mr
h09/y4yDzg+aMsu+JBCu3IamYneMZXJULmAaJqNgwQ1dq7KOocy813k8sS53us09RKUshtkk
tHyj4osNhUtXDUCEIyEo2o/diCwhEmLsBTgr+ptTFiOsEs9uDtknLPk4OAoQs6gwhblK5bYk
ZZyGSRHOykbd1vOa3NvvAkTY9MQtTOd8z/MVvuT/ADMpzAl1ptPZn5FmxbywiACJEyMjPvDE
v6ENZG4beolbjavTH+rlDZrgNC6FzVXDclENF8IjdECgUYWbsoRjcF2IBZrkQRGXEAqc4TIl
djKNyT1lGfiB4oWbGolC3FzAUOQnHIS+XoUBbuyAhc86I3XcM/FSvwuEXZiQnN6yFwGM34g/
WxOOKdqclQnWWFTtVZgS3JpBgduxGUYEgYkYIW2IfFwaBG5EPbPoHOmFG2c6OWJO0sMETv5O
hDlI6UGDncE/lybexZNCBkUSIPzAuUQaEYg8g1MmlH7gB286w5DHeG2bVKBxiSOrkuXNwER0
q5wUIyxEQCm2q2fxhXCaHKcFp/Y5b5MQZCNCdnLGOGYs6MgQQOxECLmOPSmNs9ScxIB5vqoz
ESwfj1KgK702O5nQiD3tsjtWaBEt8RsTHxyrI+rkrUJhs2DkY9SzBwNsdiuZRlGVqc/LKU3a
LYK0YhgxDDm5YQkSIyLFk0IiPOMevlNyQdqAbyjckwJ3c3JO3+oXHArDkJ3B+pSkdp5H2ykS
ehThhmBDoPiAH5ICJAyyzF1c9kqwP+n6+XUD8PLbEQ5zCiIMCQaEKccrSNBHbRGRHdwJQiIm
UQKHeFGIhlMqwIFZDmX9J+cBEGJBFCCcCtvWqEj0rvTcbhRd2bcUcshI7AvD6VB5gdIVJDrC
yuDI7HDrAeheEehVjErI/RsXhC8IWAWAWCOwykAOWUyWzyPoVogviOW0DhmWK8S8SJBcxkD6
uXKSwmCOkVC8Q61iOtXJczY7+WUGcwk/WvCETlwUXLZsH2rBEEUNCoQAYRgGHSeW7L9bu9Q5
bftBF6KkmIlSvMjcEmuQJFyJOwlhIdNCrQz1ESJ1o6FvM8YkygRsEhgiZCM8ssJSlGTHdlZH
JM5dmYkng7VXiXiB614gvED0r7q2K2HANWJQDwoQcK0UZMCayZqVVYx5qFVEaGoALttTwiMo
wfH0I8SoQAiWDVd0WjE9a/pxPWv6cesp/LiOJKjGQAaT04ctuFuESWo5LnqQM4iIiaM/r5YT
DOC9U4ED1/amyxf/ADzp8gIwdipW5QAjINQcsbkcYlwvCOorCP7pRjPK2NAx5Z5AJZhUFf04
9SNsjIwegx61EA0yuOuqEZkEjacVlGR2dwGbrKAuNnAxjgRsPKKmINesspAYPjyWnwzjtUS4
EHaY21wYKYbA1CjGTwJNX3MomGBFQdhTiJILbeZUGO/mKeALKo2IGIJBHh2ghBo+LAOgI7dh
2Mq8kJYF+7x2ITBxxDYHcgQAZYA7a7EQLZIBaTA47kc8CGZ3QywJzeFhi2LI2yCC47p52RFu
LkVLbF3ot0JsOgraegoARJFMxAIAG+qsjNmEsxFGwbls3DHvjMMwxoWVy4A1uEogOal9vLGJ
wqhdic1uW3cTsKYYKEMQXcDfzIeWTKT1rsUonGJIPRywuW+9EhpF/CxaqiSY1pjtwRMwMpLA
jfysNxwWMgonMcJBjX7p2KzgWM9nBEuX9CLClKs49ChIBgLcI/ujLynLA5QAAftUuPJEjEEF
G9MfyhJrhjWcCcJMd6vEd5i7u2bMRjuqpXrp/nE5YA1fLwUb9y2PKm3eBBY4VbDpQkI54gB5
QIYABu99qMhAmMATQvTfRDUXABKZa3AbQ2PoUYTgxl4CCMRQp5RYEsKjHFZpxIANJghwTsVT
1rFeEqyTEE5doG9ZdMSYmUpyEjgTuUZ2wDASDkmtC5Toe2OwqHGXao88rfYFd9n+LkwHVy6e
G6BPXLlA/VuSHrWoLYCPvcsIQZ2kSTuAUoQgMxYswwCbKQFG6YmMIvU0dxsHJqIjZcl28t23
IPKE/wDdkPtC8O70KHPc9XLZBDguK8CsptxZ3wVy5C3lnGJIIOCsRJBzEkNuky/l3S20TAPY
q3YuBRgRVStyLyhQnlFm4HmZd0gAht2KuGJeOYs9KckSdhBWaBBjIbcDE4xOwhTEAIwLPVu6
Jc6a24txuxNxzEkCQb7pwU4yIuQuQlCQhISEgcDRCFuT25xkIztkZpAjwzHPtUJGMBExYzhI
ZwTE4gE9NFbtHKbXiIIB73eCg4FJEkc1NizMCTOMowOBBD15lcMIZJPFoVJyl61qsFaYMZRB
PWvCOtW3ozgc4dHgV+0eQZAS0w4HO4VsScGpY7iVaA2mHYrkpxMRlaoZy/0bI3Wh70uW9H9W
4/WFf/Hlj6X5ZHdalyOwfYW5dQN8n6wOW5ZOFy2W4xL8kTuuD0g8unP4wOunJcH4T2LTvXNd
YPXAxR5Lx/EeUTstmIiRGXPzq6DsmRTjyRG8hSjEOIY8z83SpiLmQBgw27WZREomGcsQQz9C
PdoOZlCRHeEg1NyMjbjGRjLNJiHzA1HShMsB0OXThgdiaUhIgRY12DBRlJpAOBIuTUYFEAOC
XdsOZBxI5QBAgbX2uvCo5cGpj04o8F+0foWH/B2FV+jb+FHtPLqf1Xj11Vx8c0W5bu/yj2j6
N1t0X6uWxk3nN7LV5JfEj6+XTt/zI9vJN8MsuxaH40n64o8l58cx7eW3vyx7FdfHPJ+vktNj
njjhipf2juXxfpQ/pt/0XZ2+9tdlHPnf7mbN6FLzPMamd8Pwrb6VtybX3dK2f54rYufoRzZu
hkcz5vxM/wBiHmuzB8vqZf6/oX//2Q==</binary>
 <binary id="i_001.jpg" content-type="image/jpeg">/9j/4AAQSkZJRgABAgAAZABkAAD/7AARRHVja3kAAQAEAAAAHgAA/+4AIUFkb2JlAGTAAAAA
AQMAEAMCAwYAAAw7AAAingAAQ1z/2wCEABALCwsMCxAMDBAXDw0PFxsUEBAUGx8XFxcXFx8e
FxoaGhoXHh4jJSclIx4vLzMzLy9AQEBAQEBAQEBAQEBAQEABEQ8PERMRFRISFRQRFBEUGhQW
FhQaJhoaHBoaJjAjHh4eHiMwKy4nJycuKzU1MDA1NUBAP0BAQEBAQEBAQEBAQP/CABEIArwB
wgMBIgACEQEDEQH/xAC0AAEAAgMBAQAAAAAAAAAAAAAAAQIDBAUGBwEBAAAAAAAAAAAAAAAA
AAAAABAAAQQCAQQBAwMDBQADAAAAAQACAwQRBRIQIRMGFCAwFTEiI0BQFqAyJDQHMyU2EQAB
AwIDBgQCCAQCCAUFAAABABECIQMxQRIQUWFxIgSBkTITMKEgscFCUiMzBdHhYnKCFEBQYPGS
Q1MkcKKycxWg8OJjNBIBAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAoP/aAAwDAQACEQMRAAAA+gAAAAAAAAAA
AAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAA
AAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAA
AAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAA
AAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAA
AgkAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAA
AAAAAAAAAAAAAAAAEEoEoEgAAAAAAAIEgAAAAAAAAAAAAAAAAIkAAAAAAAEEoAAEoEokAAAA
AAAAAAAAAAAiYEgAAAAAARIhMACJEJEJAAEgAAAAAAAAAAAAAAAAhIAAARMAAAAglWSQEwAA
SiQAAAAQSBAAAJgAESASgSiCyskoEoEgAQglAlEiJCJAAEokhIiYkAAAhIhMBMAAAgkAAAAA
ESAAAgmAAiLCszAmsGRjsWQJAAABJBKBMIJQJBEwJQJQJIJAARIQJAiQBEWFVoCICBLGMs4Z
M0Y5LxAATEiaiyklkCyBKILKiygtOOpmjEMrFYyRjqZWKDMxWMigvEQTNZLIklWpkUgyKC9A
pXIKRkqVSETJVNilpqTMSLVgvOOS84xdQXSIQEQLRAFS7CMsUkvFKl5xZBa4rNBlisGSaSTE
1JraSicReYAxmWuCDMx7hr03MJirSxkpElrUF2OSyslppJeaC6gzQFZmpEVoZIxWLxAtWAi0
lK5pKbmLKTEjDSMRmyYKGzXBJlvgymcDHkxGKMGQUipZWpubWnuCLVObFBlUsMlIMjGLzjkv
OODKwyZmEbkQIqoTFZJhJjm1Syli1sNTNWmM6OfS3QVNSuKS8Vgmt7GHZxZjcRJGht8wysGM
28miN2mriNjqcbulsGepwa7msVyasm3OvYzzr5DJOO5bJiyEq4jMwjdUqWoxmWMUGWMVTKxV
M1aUMsYc5TpZcwSESMevuQc6s1J29foGPJIhIrqbsHDdnmmpTPiNvew7wSAISMXG7vKObbWk
28mpczX17GZWTJk1pNlgGeIqWrixmSMUGauKDLWkGWuODL6Dg+jEhEgAiRpaHV5Bu9DT3CQA
IkRzeloHIw4Knpt/DmJAABHM6fPOJXWg3MmllOhh1IOhOlc2GOhmaw2qUgtEYy0VgtFBaK1M
kYx3OzpbpIAAAMPB7fnj0maJAAAETB5Xn9HkHuNgJAABAPIYcGE341bGzOrYz2xQZZxXLKjP
FKmSlILMdTJXGL1pBktizntLxIAAABi896DjndmJAAAETBw/Je8+dn1CcWUkAAEY8nOPCzrZ
Dbya+YtfFQzXwWMtsFTOwjfx59crUFFBEULosVqxnvt3wPvC4AABBr8ft+aPVTGMygAARNB8
s+q/Lj6Rs8DvkokAAjhd3yp5LJoZTfyaWY2cmqNtrZS80uXYh1KYIMltaDYjUqbNMMGWmKpk
170Mn0L5r649NMSAAInROJm8L9HOryetxTtgAAYsuqX8l63gHhPq/wAe+pnXmJAAI8V7Xy58
7y6uU2s+nsG1bBkMzBYyxSxZUb8YxdWxGLJrlq12DXbljmNuppZK6h7X1/y76gSABw+5wT53
7bwdz61yubvnopAABW2gbPz/ALHjzD7/AMT7I9RMSEYzKiSvz/2/y81MmexRfMYpywUnNY1b
Z7GBnFb7Gwae3XYMMKGzhz8ww4+nU4PU6OiRrb+cw/QvJetEwJQJ5HX5J88yda5w/pfjvdF5
iQgSiRwu7yj5bj7tjz/sNLZPfzEkeX9R509EDmfNPpPiziV6WU5+beyGhPUk51ujU1r7Q1HQ
Gnn4+Q9DXUsbu34zbPQX8PB67N4r0Jv4/KWPTT5+p6v13yr6qInWNHr/ADX6UTxO35I5seck
9X7T473j6NIR5T1fyU953/n30EYM/lyc/gOsepnymE+nW5/QI4/X8metBzuN1eWVrnoRXLBh
nPmNG23QxlzEkeY7U9Ex5M2Q+c9Ts9g+eZ/X6JizbuY4XH9RxTQp1YOf9W+cfRi3M6fGPA/V
/lH1Yt5H13BPnN+n1zxnZ1uofRkSa/yL6h86Op9G8H7wjynq/OHgu66JyOP7uht97Q3yvlfW
efPQA0tHo6xhthuTqZLlLY85z77ljXw7uiYWAZehpbZvZ9TIb9+Nc7LhVO+4+6bbnYTruNQ7
jgdsyRPPN63nPRk1tyzejwtz1+x4X0p3ImDHr+c5p7ja8j64jDm8kei5nG6Z2MXD0T1fQ4fc
HN6XEO2DlxjzGeaQbDXsVyVsK3oU1dvVNQHNzd2xw471DzuTtjgOxsnnq9aThYe5pnKv0to0
fW8frG5y+phPM+s5XVJ53R1TyObp6Jq+m8p6c6lMmmfO8c4ju+7+VfVB8/8Af/Jzd3eXU6WP
Wynr+5570I836XnHQBwtPt3PPX7WycHJ3pOPm6Y0I6A0J3NUwsQ66RCRBJCYKWmSMWYa2ewi
LCEwATEwK2GtbOJraDVbQ1NtJGlujWbIwWyiJkIkIkQkQkQkAIBhzDSboAmJEJEJESAglAJg
EkAmJgAAmJgiYklEhAlAlAlEithEhEgABCRCREgBAJRBZEEsNy7X0TrRyoOrbjZDqtS5sJqS
1tkmJxl3ModZw9k6lZ0jTwYIM3ovMemJ5fU4Bt48dy+TDJ0M+tsk474DOA0RvOdY3507G015
M7DBnYshKBoXvY1se/U5F9/EaMZsJbY1+kczDt4DEzQY+5xe8ZdXa0jS7XI65Opt6xwZ3LHP
7/P6Bs4ssHmnSoa3f0OgR5/0HOObuxBXF0tM3N3n9AnT29M3UDRw03DXdLGaN+gObPRg5uPo
65oYNzQMrnj0GXTymbFr4TY1PF9s7FfJap7vZ8rtnXpwuEe7jww9b6z5N9aMnF7Xnznex+Tf
WC2lu+fJzeK7Jt9LwvWPdpg0OfXxZ9A63iPbkau15Q7el5LtHoJ4Wqen3+V1Rob/AJo9KDUw
ZtYtk09ozZuVBsbOlBsaujqGxztflHRcIdLvcsenjz8HD6E5ziW3amfb5fSNXmZqmKMlSPsf
yH6+OJ29A+ZfXPk/1gnyfrPInigO7wuqfTgc35j9d+Tne974D35HlfV+ZPG93jbpk5nTwHqv
QcjrmPwPv/Fntgcfmb3GOjm5eI7elzpOtTjYjY0cWkW5rVLNYextzsh08XMyHQ2PPydvJxsB
3MnGg7NeXiOzPHHd998y+mjHkHjfZaW6T570PmDzk8ux1PXfPPq5lBHi/aeeMXp+J2xyuryj
yFuCO7Tj5D6jsxJTxftfDnuoDgea9F4Q61eHB26cep1cHPxm3q4MRbDEAHUVF7YRstYbkauY
iVCcmG5kphod76l8m+tCJEJDzno+AfMmsNn7J8R+ynRBCREg4Xd8wfOa4pMnofOeuPoUxJHi
PceTPVknn/l/1v48ZmEZYxQZKVqTjmpAAP/aAAgBAgABBQD/AEfn/9oACAEDAAEFAP8AR+f/
2gAIAQEAAQUA/wBWhjpgruv3L9ywV+5ZcslZP917ruu67ruu67/3DH9479crKLgF5Qg4Fch/
XZ/qMrKyenJAn+qysrIXIIEH6MhcguQXILkFkLI+xlyy5cig5ZK7/wBZ3+jAWAsD6cBYHTiF
xCwFj6++DyX7l+5F7kHgLmg5disBYH056ZWVn+gBP15WVn7Pdd1+9fuQGByXILkFkItaV4wj
GsSBcnAh+VyC5BZWVlZXZdl2+znp3+xkfR2+skrv0y5cnLmAvIxcmrk1ZYstK7L9vTHXIX6r
AXcLKyVlBd1hyw7pnplZWVyC5BcgshFy5LkFyauQXJqyFkLI+nCwsFY+snCyESxcWEcI144l
wYUWRrwxLgxcYweTFyC5BfqsZXErggFgrLkOa5OWXfYwCuLVgLARaCsALi1YC4tK8bFwauLQ
sFAYQWAuKw4IFxWSh9XZdkSxc2AmZjTzyie5PFrZcrkQPISsuREhQjnzxmC/kXLCDwUHBcgs
tQLCv2rsjyWHLuu6JcjzAy9FxCPNciFzJXYBvByJCLgFyCMiEgwJGhB7VzYvI3JdlZKLXEhr
gcELii0ItaBlq5RryxoSxk8mFcgEZQg4FFwaTKAfMV5SvMQBNlGUoSOwZJF5Zl5ZV5XIyuXJ
y7ILi5YcuJXIrkuRK7rJRLlzXNGbvzyuRRc8LJXKRNc8gvcF5moSkryAryMI7IAFFrSAxgBL
Qg5pXJZcVlwX7skShGQheXCEoQnjK8jECMF2V2C4OcfDJjiWoOX7SmlhaGNy3AXdclywuYRe
V5CVzQkchK4rm9ftWGosYV42LwsCDCEWFcXFcH4Eb0YXEiJ4XGZc3hF70XTLnKo2TvXjC8bU
9/AiWNeWNeaIoeIo8VyaF5AXcn5w5Oa7AlwSYyvHAS6GNwMICcACHMIjjDntHEKyHmNj5EXF
ZKzkYRwiXZ4hcSUWtauRKAaUWjAWCuLUWtK4ZXjcuEgX8qPMoulBDnE8355OCMkgJsPCE70Z
ivKwqu5jpOsvDl+wr+PPFpRY0IxsK8QyyEIAAdJImub8ZyMMjUYrJXittXGy0vdKFUMxd0cM
iQzMe2aULyvCMwXkY5NdGQHIvcVyCBwuZQc9eQtQmBXkCy1cQVgBEMTwxcnhc3hCZwXySF8t
wQuNcvkNK5Vis11whK4xqFjG/RZY97vjPcfE5GEoRnJhkKEVpQMnDuthkjmlt9qb8podYuAm
5KB80r5rFVutc7o4hodZjLvNA5B8KDonLixFjSjGEA5APXGQrE7VmdqNktJsEjzI8ETGV+1E
yLk5EleQZLhkuYUGtK4IRhy8LAuMQRLAT4yqgYGdZ/OZA+yjLMA60Iw6xVcjZo4L4MVJQ09H
ODRJsoHL5ld6NmnltqNzvJHjyhOc3BewuqPkkhVydkMLp6RIloOJOvJDKmBFGvBITwlaR5se
TihIXLk8ELIBB5D+NGQ5MhTpWBF8ZQLCgWrmUDlOAahhcyD53hfKkwLBJMseTNFmkWvf0kaX
M8c+RFZXht5xZYRNxAnrYxzLatkpjS1qsSmON1nCdYrOb5tY0iXXvAhqkPhBca1nMVW/yjDm
xqWNsscuumBfHZiT7dcESVnpjIHJ4cwiR6bK/AkkQkeg/KHhw4QY/wCPGswouIIdCnFpLuYT
S7JcVyC5NKJYESzBfGBya5Ad3NkDhFJK6tRbGAAB1dDE9SwStJkutXyJ8i4AomtnjZXiYerm
8hLUs5ntSRuZZhc3yUJHSNoh0GpqTRQUa0H1y14ZRcjqQymOJxEbimsITWuxxOcvCMnf5EYT
LMZHlXySu68js+V7U5/I83IyBGQIvXLK7o5KLmrIKrV5JnV6whH1zxthkaZQq4smX63wxSKf
+OUvAMs4C1UzZIvsboVowTryg2oSyKGQhkYPYpgAQYwrGE7k0tfIV+1HC5DP6pzHo8ge6LXA
eRF4KJK5kDyOCEjia0Qih+xsQ4tIAFBgMn2NnHUClkiwXVitRO2Sv9jdMe2EXZ3v+TYLhK/M
Zge/41bEsMTDBYlgM161IMRvYIuTfEEZyjOCnytRkaV5BnyleTBMrkXOK54Jeg9uaLfNb+zc
e6Ov5nla9knH7Gz1rbTJZZYS2xJyqPjkr/Y3bLUlMRTceb2Fk/YPyjIQmvBLCCg52A9vF5aV
h6cGA/tCJai9FyyUSVkr9y5nPNwTXnOhi5H7Nl/jg80hdVY9kP2CMjbGWpObJcKHEVPs7Fsj
LjXToOlCM8wLZ53nzSk+eZCSVGSXPlevM7phuXNbjAR6E9ySi845nJeVydjUReOj9nYf9PXh
8tz7Xs8Iit0RG+79rZOgbsWPaVG/BMr0H9ub1lwbye5ZJQaVgouOeTgjK5Oci/K5BFwXMovc
UXlZKjD3PhYGRfZss8lf19j3X/te1wh1GCx47DHc2fYszNr13zfIlZ2QHZuEIiV/G0ZjCB5J
xwnEceTECwrIRciWrKJCJKJK5FByIBVBjH2x2H2bbzHW9ZYHN+1uYfPrPIWGq7nW+x7A8M1D
JWgNlTZclrk6Ug8nuIc5cZE7ksyE+OZOeAnOwi9FwTQ55cXNJcFkouyufFOLig+RrtRfbep/
Z2IcaXqUoMH2pmh8UwDZtbKyWh9j2+zHHrGhgQOCyXCEjSQ7uHEAyNBLhhkuEZg45kUoYE5g
I5MXhlKc2ViDsmQ9w/uOZJjcUQnBwOo2MuvtRyNkj+xaIFb1UvddTrEbZvrfIyPpux8TZ+ob
SG5rvse+PhZUE5JEhUbyhM0BkoyZHhNLk1+U0DOcLzhHgUWxrxxAtcAHnkm4ajjLnNKMmA+U
p8hKy9zneJq1Z5a/7HtO+bE306pJHSWrsfM2H12YhLDVkdJB7/Rj4anaz6u7r78OwqfX/wCi
FzWtmkKa9xTHZTScMeEXkpsjyA9wTppcZlzzCMpRlcjKUZEZO5kKEwQmGXTgEzkgTHL5WoyM
Xqm5dOPr3NmSrrHjm/1mV0unWkjEWw+vYSSsr04DBX92swtoOgevV6b6mo+v31sf4lkkiErk
yTu2Ts12VzIHNxQf2JeFyfjEiLiuTiu56FrMPLQnPc5csIyOamieRhmIBnaQZCTVuzU7Hrvt
Nu3sPq9vldHpPI/PpW3ZLBZsviuaOwJ9x9bmtJrz+Zntt35m04FekGY636nvDGe17WPcPOuG
fxxK/HFobXlQhmCEbg1rXhASAZcmguGSueVyyGkY5kp7sNdM7kI55SzTXXN8eqrV6u6smtDs
aN5zNULQmo3YCSV6u4/n/q9zY06ISkivcnqT0PboLlL0uKQ0Pr2+wGuqbr2OvSrxCg0urRyO
9I8rK/WCzDYb02juOuIkaSZiGvnCbLI1zJzl0rHIujTJKybPA1c2uTeZXFyCDJHJlW4XM1t5
4k18ETZ2aqkI7XNl3YVLNSSrHHQ19OcVaUb22IGv1Ibsrs5fvWOl9fn1R3/1ezshl1I19N7p
9LXhJ0rOOprfE1v1+3ubHqJ+Uzu2Hl4k9CtvF7of09Sneb3T2N7GadzIgXkBNDy5vIBj3IF5
IjdybFI4Cs7Lab8fHcuD1FJIpJJ3NfJdfBX89ZuwguTm1Q2tiS/WutoSajY/j6urus1tTX7Q
RazW3oi317buuUfXNpXt2/WbU1jVaWWvtOuR19hidLThoNhMkcL0/XRSCBvGHqXNCDgevslL
5upj0VrEulcwHSWuenpXqm76H9NPKDuunszIX6p2vHIUngikxNoxsTYGlCNuA3CwE2PuPI04
wvGxNku5Y/beVo2ZMTPYjJXr+xeYwbgQuqew8XwbTidft3R1dZbxLQ/5TKFaNr6euc6KDUwu
qQ6cW+jnBrddtaFvZdPZZaMcEkvrL5OfqzjHc0CiLXRdfaJ6jrfqz6vi6XRmsat8iOtcEj49
qmO28cjTlqd+lSy78j03T6zYHSalz2fiXojSlzItbl0NAuFWqUNa7H4xwTdaeLqL0KTw3wOX
5C0FFsNk51aHdSSW628iY/bbTGuvXZoDYuPaZpyS6dzvXGyup+GXkyqWrwxcXhrXUX4tj9Fs
n+Oh65d+PuunvrsVmuwjM8AyZXq+92Mew6HsN7O+3t/QJCzZ9Pe5pI6HOR41bHvrbq/LDs49
3fWiuOu6xSHEet3VyTZdN5cZXUdmnI7xawyO1ury3UUmr8XT8rdTWaXVYsfH/fJXlcRHZa4S
zB/mmTNWXrXVWV4mPLU+XED5C86VgdAGYEEUZf7FHXaPWWN+HuPEzWMeSW4RnDXV7A+Uw5Yv
Y5WxabUFjtmP0XvxLa7HGRzoLbGlwK9Qa2Tf9L04r0zO6V3o+Hbzp7453xnQTEaGpGdd7JC5
t8tK9MdnTKVvKKj69FWtdNhAyUihVYvjweMwszICG5dxAAeeXFz7Cj87iPIBLkScwoYGqCBC
rkupSPhp+nSE1tRJFFsvXrc0kfrOwD91pLttui1FitV22iv2KP8Ah24LX+k7YtHpO2Jf6tso
JYgRGvbIJrGmrabYwWmZ4r26t8jW6DWyGWzAGLeRsZZ9HqyfmOnsomdqBqZs+jVJmbHp7dqr
OxDPVJ8UtV8KtsNTBZsO0dBaeCGvWR/R9O0dkP0Vxpc7hyMkbGtmtYc7zRqOuTG+4fncXlNi
wBEGB7eTbBdy5FRB4FcyZa0qMEI9gxZCyFkdO31uaHANb1exrx4Imh0ELhJqqc5r1YYB0mGQ
+vG5VYGRHpYjD0IGBSCR9l0CmDQ3VNkLk4Za0Na8fotvadC+jAXPfQilUUbQhWbk12o66B0n
xWr47QnQkJ0ACmgC+Mo7sIUN+FMvwBHZwMZ/kEZbHu4yptzTMn5Shk7Gmq16s+KzO97vIGj5
hANqZO3DQYHc4VunvbX1bbElnp7DLLDrhtrbJBf2JdNs9qF6vatWq3TdexxxbF/sshPq22mu
X+nsvsFujsGezWXxUN0JYb/sNwyO3Fpx9auT2mdPm4uD9Fu443z170cbTs2obKIFu1iJ/JwF
HYxZF5hRuRo3mYdfYVY2MTB86VCpKo604RgmRgl4sqhpEEYDoIwBGOVtrPHTs144XWmYfJXk
dKKjVAKri4atzdY9j6K37G/E0b/Pt+m8bE7XgavLLWpYZ9hrM6MR/jlNIIorOwhmsmzTK9Wu
UWbfpvdjrpdsybW8Kd/XsbZt6+WaxNUryaCerJL0sPrM9k6b+xXjsQSwyIzvyPlva2jclUev
t8m6w8hqwm62AJ2tiJ/HVAGspRL5FRNrcnR1g50lMcxT5GWk2OWemxjzUaUKMfxZasZVbVsl
VjU4TtdGD+LilTtE6JzfXw+LUwugpq3A2xX1ur+LY6bCLzVTo4W1ZNO/FnUPzorDBUW1idNr
pPXrOX6G+FrNfsqeyH6OzxuazYOuM0eydQr6jZ5/B7R02x0Gz+T61qrdGbpNp60u16bCiyzJ
XqNjibr2g/GZwEbQuDc8QsLAWAnNBEkQXiasBYCwsLAWAsDoYIiWsa1FoKfWhehRrtPBvLAT
WhvXA+kxgqSoHKCrHF0c3k38fCvgxr4EZIGAptdHJKymxsDKMTV8SPL6zHuawD+gI7OicT8a
T+/d0coffPXHUjK4/d75+ycruu/9g5BZ/svII5WCnObGAQR917wxs22nLnbC45RWJjN02Mzh
YjkkNNkkgQml525ZWywyvL+hlAl6ZGfuAghZQc0nKc5rQ+3C1rZo3C5Y8UbHucGXJok69Yc+
WzLMK1x8Jm2EbW0pZJWJzg0Q3BNN0mlbCyTZSuTdhaaprViU611svW2YXVzGV4ymxOLmN4sV
l3ksNI+LCOxI8twh1iEfz9Hf9zpfJEkNmTj8qfPzJQ1l4E/Oby+ZCvlxIWYSXW4GltiFwBBC
FyQCO1MU/wAz3Oa9gjuzxoW3SB8pQmeE+dxVbMkT5uKNkr5JQtFfJctaSai2Uviq6ublb6bJ
wZUE5XlRlWvIdUVhgkg5NRcxUWsktdJ/45g5Vm5ZYOHhyozeZ/R7x8/pf/8AkZGXIxELxlCN
xQhOPGQSwoxlOYU9hRmsRH8xeXnZhs7CjIMGVinfWaIzW5XK/OwKxQrPJqcI4Lddkkvwgvgt
RotKOuyKsfjrraRukioV/HY6Xo/LX/H4X45y/HOVKIxQdJNb/J+MaqVFkEvS1QbLP+MaobFa
GWzWgmL6bWjVeE9XNj+T03Mzo5qMjHs/aVHKHux07IloT5GASTRgSzx5nnavO1ZjKaGZkflF
2BJO2WEWlLfiBbs6pMt2ONa65DPFLeijH5Cs8NtR4NqIq7uYq7qzuVde0WpqtPUbpvl6bSwa
1anto7jJL4Yr29+M7R7aK912FqvVk/N1CdRta96TpakYx4lYVNFG6R7wxOcwt10PGdH9OYEg
/RXYY5XVo3wPlszCNt2CN/y2MLZebX7CQXnTJ8wU8rVPYU9oL5TUJU2TKfKS6w//AI9XYWqk
mv2MMsG0vxXJYnfyexO/Z6tLint351vkK8jl5XJshLq44wL3Xtpqkx+Wz/YvcLYra7UXm17E
+xphbC7HZn9LmP5bp7pG/wDHC1Ln0t3LY9PcpJIp49hbjGrvTSUtttpalr/I3BevXRdqp3Zs
sFn5jf8AaroPkLnBf8nD+Dx4AmWHthcK7ppZAGv2MfF98ObbudrNs8/luQ3WyC1W+ZJAJIyp
3xiF5by1TgIARhjwx+4vwW2+uycal7Yw2KWUSsqM5lYMMXuERk0Osj8uxAwF78cU8ruu69Nf
x3vT2Cr8rUNdkekvxtunvIxHzWln4a/fy5v816aP/rFOSIam2svtN/2rd3G1p2bYvLdgSXXP
3PkJaF5HF8smGWIHEzR8TO8BTSHnzK/x5qHrrg6LV7CvJZ122sg+vXVV1N2CM6LYBHS7AI6j
YBampar1zRuhGnbCNawjDKFXhebI/Rb2Py6jTRGXaDt09/8A+vkLsuy9ZkEe86SND45674bH
pkUg3PT3WGSWqKNxU62wjZsKFqzaGmtr1mq6rq1KOUdHUVG7Dp7IaLHMv6tszd3AXH2LB/yC
xl23uumG02RdY2F5wkuXedqay4y+bMhdnJRqseRUc6UmXk2G02SJl1j83HRkbIAv2HHybdrI
p9i0Os7QSst7Xi67swmXbpNW3afb6WG84PXJDPt+ntsrY4HXmNcbwz8oOWs0VeEdfYJLFbZe
qyTzT9PYIJ5aJn2JAmtAvdYcnOfmhF4aSkGY9Qyo7d9PbXQx1zcqtJ20EKO8ajvHp27lw/cz
kP21gqTY2CpLcpEk7yi9x6RNhYpwHtdBJ4YhJIrE2DPM5j55jJXMzxXjsOFaGWcMq2ngi5Zb
NXu2XSzbKbno7s8m861te2ve6e8TSwVGbWw5z9nYYm7SyFXPKv19h0F7Y2PW9Rc1kfT2aTxa
Ns7wHzsejOA6iz5WyaMBPGW+txN/yXp7s4R6o7BxeZSV5EZEZEZE6ROenOROeuVlCRwQsStX
yiU+SCUgkKRoazmXRxOxHG7Dmu8qLXtaWsB9ZdA72D6vegRovluy649yFt4NF3Ol9fucgZoH
PLV5E55LvS4hPvuvqMRPs/T3eMv9f5ryLyLyIyIvRei5E/R3Xdd/oGU3zJ3Hg3PGPjkcsP8A
LnuvUv8A9D9Xu2P8c7rujnGh834b6/8A0Hl/j48mBhfuX/nPD8j19Q8P5bp7Pw/ADOO67ruu
6OUco5+n/9oACAECAgY/AB+f/9oACAEDAgY/AB+f/9oACAEBAQY/AP8A6tLHbltwWCw/8KcD
/rrDZQLD/SafCx+LgsFh/p1PiYfFpiqbfSVVU/1jlsxf6NRsoVvXpWB/1PQPtwXpVVisVivU
mEl6l6lQrFY7MVisVU7a7cfg4rH6OKxWIWKx+jhtx+FVlgGVRivT8lpTOyxKo5WJ81isVTbi
sVjXZQrF/hYLDbXZhswWCwVKLFY7KYrFYr+XwsFT5rF19SaoPAISIJG9MIyKcQPJUhzXTbT6
QCnoAslgqgvsw2YqhWK9SoQsVisQqELJVWLeC9S9TpnKqT4LEy5pqheohPrpyXq+SrIlVJ8V
mFWSoR5qn1ptQ816j5rE+azVXWYTufNZrqosVQ/LY2SYB1QBMwVWWQWIdVOKwpvVE4VA6rH5
r0JiKqjOq15LNYeaomI8VmslkslgFQArBVoqJnDrLxWMX3L0uqxI4hUL81VnXVFxvC9JTiLD
jiuqBTAeBWCwCbBUWQVC6quC9L+KpDzVM8gFUVVYsqiITDPguojzVCCmiQCql+aoPNESiJL0
smLh8wyrGZP/AN8F6ZR5otcI4L16k7ssXWK/gqDbRYrELLZjscFUJC9S9TeSyJVQFUMqHzWI
8ExXSarFNpHNdbALE7GkF6lWQWP1qkh5oMQ6qUzpgH4rFkTKZpuWJkMk5Z+NU7AlV+tdMB4r
qkA33QqEP4poeJTbHth5BdcfF1Qpy4Ccmid6JsSq0jwXSPNNTkCqjHxWDDyTiLFVkQmBfZgV
msSFSScSX3lWJXSPMJiWPFM5bey9fmmdMWKfTTc6cx+tPKDeaAiPMn6A1BPpAA3hegHinYKk
B4J9PgnApuqnIZMNtOk7wmjcYcl6x5LpuDxTe4CTjVD0k+awD8kdcAI7xtI3oxMKDAhfpkcV
6PNPJ48AAqh+ToudNKJ6clisyVmmqTyVARxVXKxZepUkyrJ1iCqhk0ZHkqSVZlYnmqlzxVae
C9DnimNsDxXpVFvK9CMohnx+gNMmQMrhJGQoFWfgE4MhyKrckG4snhfI+a/XpwH80TcmJRy+
h+XPQQum5EnJxRPKcTLcE3tON6Y2SDvVbZPFUtlC3Kj4bSTQBH8wM+JTmYJ5rENzTOCqBlRe
ouumSrOqpJ/qTY8Qnl80zOTuVYrBZeYWK6ZBUI5krqAPIqgITGBPFYMOBVXKZysD5Kr+IVZH
yX6hHgvW4/tXrPgumRk+/wCgTEgxXoAAzVbb8inu2zF91VqaubutLHwJC6bs4cHJTG5OYOGo
bTI4BNqMWQfVJuKYEg83Te8ANxBCpcEvFMI+TFdUS3AJ4PTLSUJXAx40psMpihpvT9LcgsA+
9lUh+BXRcI46lS8T4r9aQG5103XG41XUQV1RJQ6ccFpDOcnXUQ6YSBO7FMRTMrJZDmFhFVgP
Nfp/NekDg6pFuRWYG9M5JKaRbwTi58l+p8l66cQvUCeSaYB4I9AHin9pzwKMhAxbN6bSAWJz
RAu/JdN3xRIuA+C6xCe911W4je1VSIgd5C/Lux8Y/wA113y3CLIAlyM9hMY6pZRRftJk5lk1
3t5R4YIAxlHiAjGIlEbyE8b2nwT2robj/vVJP/aUBGEtJxkTh8lESLyAqdhhLAo6LUJjKrFN
LtGjvjULTK1pPEJyAPFOJCPMr8q6DDe7KlyMl90lYBVFN6rRbzxVRU7l0uH3LApi/wBa9RH+
FUIPgqAeYXWGHBiUWh0qsSsJea+8FQkL1Oc6LMKkgxwdYg8QXWkCvJA3DqluyTAN9DqiCd6e
yQI7lSMZBNK0/AL9KQ8HWqUTF8iP4pxEPy+gyMrd+RH4StF2YMh90xb7EfcjAMHAiMUImy8j
gAQtMzK02MVGYlIxOC6I1GZr9NrkBLmEYQnGEhjqAWr3ovyC6b8RHcwTG7bPMAKsrZ3CK+6/
Aqp/whesR4L1vxTOT4MnjLSNxqv1B5BUI4smceSpIeSchyqEBVlVYqhCxTs6wPILN01QmAOn
Ob0TOZHefgHVclHV6XwTi9GVKZMoiZEo4k/A64CXMIwh24beCE/+WGre6/NtxH9xREWpVhh8
G3euW9cqxoHx3pyJxK1Cdzk1PqTQ1SI4IisSMRgU0YkcSqjnVUiGGWKbSAOIRMACd5XXEHkv
QP5Ksx5H+C9cfmPsTPHzVACOEgqj5qi1MG3uvSFhsYFiqyQBDk4KMQGLV5/BjTVHMKtiP2p9
BiAHFafB1yt6rx/CQD9aAJvW4jEAv9qpemeE3WmI9H3mYH4I7i3PTK2RQvpPgvcue3c/piNL
+QXoDHIDALqiQd4TXJ+2/wB6Tn6k47kOMmLfUhpuC4TmHougxY/dIWloaDiGr9SHURLMNRfq
AH8JMv4L9Uecv4L0MsAOYVYjmFuWKpgnxVACnIbgsCFnxVahQiAdLuX4fClKOI3B11XgB/VF
e5KUZRlgQG+DrgdN6OB38EYmUtQoxZnQM4iQBcghQnbAjEgUjgPgmPbRjLOYluC1AwfOMTVV
1B+aAMq5lUqOSrgqE/UncvudMDIDwRMpSfIKjxPE4rFNXzVX81Ql1jXesfoVqmGzDwVy8cBQ
fCnNtTDBMAQ5wCjGZeXwW3o2vd1GR1A4kA5JpXiS+ACtaYmA0ihx+FdEbwxywCb3BJVMSVSI
PEJj0jkqTMQOCfUW5J5SJfBMJls2CZ5EL764bMQsdtCsduLJ38Vb3y6j8K7/AGq1ASwLnkPh
wvatIux44hWIyYvMVf4fcaR9871QmJTiRk+91iw4JxIg8SvUfMJ9QPBdUqc0wkebqhIXrVfk
qN4piyfZg6x8NjbHUY5SIHmoRGAAHwrkN8T9SmZANbiR4/DjeZ5WpfIq1MudEgQhL8Qf4Ny9
IsLcTLyCndkW1SMvAlY8inM/BM6ocd60mLnNMIl96pjuTSqhQgb3WHzVZELPbw3pgVQgKpWK
YnyWLFWYTkzzFDzQHwrsxiIn6levnGUmf5/DvwZzpJA4iqi8I9Mg5FVal+KAPmPg9yT+FvMh
UwW8KgT5qiq/FDJzRl6mBVS54Kg81gmYusViVvTQBlwCIkCCMlisdmCcBghOMmMajmFC4/5k
Q0xxHwr4jjoKvWnrGT/DnA4SiR5hTj6RGZoeBXb3IVibcW8vgmwS1y8QIjkXTVJzKwfiFgyZ
i6oHbNOaJxitRJJK66JoRZZ4KjHmtQw4FMACnhFwfELqpwC6tSoC3JYeBVAw4J8OaYlkwKjL
U9udJRUbkcJAEfBuk4aS/kr5gfy86bI2PvyDj4AMywJYc9ncWDFzrJBkN6j24IF7t+mUeGR+
D25kPzdfTyaqzG5gs1iyoSiTUnLFOAXyTkak1Que9ZBZ/JVrvWAAT5pgW3AJyVR/JOXfknoW
4JwQgXxVcU0jRDR1NiXzVg4vAfBl2PbTHuH9SWLcFLuLhf3j08hs7u6SD7MvbiBk3wJQOYcc
womYaQofBWe9hH8z0yIzHFQ7u0aAtcGUhmFDurJeExhuO74HazBoHDKlFWVdlWKYllQsgCWG
9O/+5dMab08ov4r0jzWO18FiKLJlWIVXZUFFUJt6aQrmqR0nMr/4+82qEXtneBl8DuL9qk4x
Ok8UZyPUayJDklWDKOkRBjFswM9n7lEf9UFuYB+AY2f1bh0x8VC3I6pAdR4lDtifzZlwEBEO
SfBWYT9UhqIxx+AJyDzjLpVGZUFUHjih0p2D8UGoq4JmLp8k7uslgsFQP4qsfB1gyOlgM6pt
cRwcJtQJGbheoEHgpTjEzhH1SAoFg7pgACMeKxCj3FmYjcgaEodp3vX736ZAZiPp3dNDIgLB
tyP7ddl+dbJlbG+K7azEjTdJEhnQL90IHTGcYuMKAD4AJDmNQpSZhGUo89JZTt25A27Q0ODQ
laRnuKn7spSabDUXYNl9MzlhEOfBQsdtKQsW/VqiR1ItejTzQlCcTE54rUbgYY0XRCRjkSGT
6CqxfgvQn0luSr5babBpFQqCqBkADvKfXFtya3HUeAQuXtNi1nObBTviX+bnbkIkCkXLru5w
hG3CzAStwABqTmjb7zt9E2MvetUw/pRP7bfHcZ+2RpmAiJ2bkSM2f6l1O5OdF2pG9vp3pHGB
BHNM1VDuLEtFy2XjIKdzutFv9x7eJlZJdpUyV7vLoAl3d2Vzww+B72kTlKQhGJLVkpft3YkR
uSB925VoGdZaaVxUpTMrsganAElGduGljkxHk4XcWLkYgQkDFuI+hKVqWoRkYS5xLHb3Bchr
cqjHBP71wPlR/rTe7KmDsn90NxaiJNwF82quq5RsQCv1Jl8ggTcI3gptWKIJBOXV/JPGcH5q
hBPAsvSf+IL7Q6aECSeapZkXzaSGixp3k6v4rV3V42/6IxkT8wVGUYG/KYeJuRk3irJsC1at
SBN2UekhsupCFzrs6zCR1Rp/UF3Fu2IgGUZQOqGmca1C7wiAMpW2iBIFxnQFSgYnWYlo5l1C
3a//AK74BnMf8uP4ULti4R3MKdxZIcXAPvRBRt952lq5EFnENMscaMrMLNi5bukvAk9P07tq
9IQEyBGRc18EIR763rwAaWO5CM+8th6FwcUP++stJtONX3Lt+3cS0QHUMC9fgSuGLmMw0vwk
5qcpSPvQbUXJeOUlcebDVGmauabkgdQbeu47W5PVriCDJgXGW0r90s6ibYvSlCJejyrjt7j3
CwlHSKtUphchTeVS7A+LJ9UabpRXrBPDSSm9ynFh9SpdDcwiNYPNljbbkFjaPgqmy2SoLXMS
H8V+nH/iHninEAODZIT7cGOUogV5oW/zNZOI5oAQuTmA4Lk1UL8bN171JwB9MgoC1auQtxEQ
C4YHM4K32/b2JzuCl4kAEjeFGx/kpSlrMwHFH8FPtr/aHWTqt1B08OS7kXO2MJzt6YATo/Dp
opXu67cG4A1kEvIE/efgjduQhLqfUZFyodybduOgmQHuVlwwUr1uFsC6dUoGfpOYdla7mYgB
HMFzhh9MCEoxmJAjUpXLsLcrki8XiKPn6qrSbduT4kw3f41btvAkGJDW6Bt3WrcfwxA8h9Cp
A5qhB5bb1kQ9yVJRgCzkFSJ7KYnCTwLuDHOJU5w7YCEzFokdXHPJTIsxIcaYk1bOQKs3o9q1
gyEdQNQDi9NpXc24kVckPk+5ttyN0liQwjiTuTC3dDB4y6TEndkvzLcxU/ciftQIcPkbYf8A
9SJIYj+j/wDJDpHA6W+1NGIbMkIERiSMSyrGIeuCLCvyTG2S24/yVRMPuY/Yv1LmD5fwQEIh
syomIjopqwR0zGkszgON6kZSjGFdIGSe9dBtFxIPUA5jiFKML0PcZozkFAjvIRlH10pL5IEd
6BIOSDhXJXI3f3QRuTkDCUaad4Uhf/cZ3Dp0kxJwd35qd65+7kRkCBaEmjHwdabn7vObESB9
yoI8cFGX/wApcEYUERP66qdyX7lcuC4DGUDM6WO6uS7aUO8mZwmDGGuREpca7TI0EQ5KvRsX
pTuSHoIIiBHc+21/nJNEyIiGJBPFlr7g6yKQIiYiACFyUydOAiJhQjbuSjGjF5BqqBgdUSBp
O8N9CNmfcytSiBrEJmPHAFXoWL8rzyEzGUtRjlny23B7nsuP1HZl+V+6RDl2JC1nuLcwQGGn
07yC2ae1O1qBcGUXYbsER+V7bghgx45IHYeSEf8AL6NTic9IemFdsP8AMR1Ay6XD1XsaQCKi
LDFslgARkw5ZIx9wgjdkU8Lr/NEe8NQoV0Xh8kdN6hxRe8PEIGMwGxpingQ+dETqqcVnuXTM
BR0SlKJLUCl7t6Vm2PTJtTnchOx3MrzPqFIsN+aaXcTB3uu99y/OZhbcEnAp5dxJsT1F0D7k
j/iP8VjIbgScF+4Bz0woHJLsqyJNWddQMic3WoA+OSAjERfxZWSQ8hMYbkNncT3W5fUu3/Dd
Oj/ipt7b+6VPJagKDehga5BENTPf4Lt+wFwz7e7JtEq6Rz2uu6v4R9yUYngDRXrWp9dt/J9t
mMJECc+oDOicyNOJCu9wO4lCFmQe3qJ1BTjauyAMY+klsENFyTmjkurN+frbTLmNkpbgT8lC
3cNswnMxoC7Pz22bcrMr2slhEOzJz2xic5NghGIgLkgwD4uiCACDWuacEjkVrBkScQ6etMQ6
aJMSNyM9TvkcE8Z6W+a9RYlGMiGOAWWLJhcI8F7USTV3KrVlOQHpjI/JGTNEnJd8z6TabDmm
AIkMeSg4oSNT5VVgxoQCAwxXegDTEhmzwViQtjENJqrSA0TiXoOSJuO8S4csGVAK+LeattEO
ZCvFR5DZ3MpYGLeZXbR1GE/dhp4dQQ2drL7usuc8lobVI+kBDValpFQ1V1AiQODYLtwAwiJS
rjQbb140EIEoyP3iSd1USxBFuT7tvbRiHJmfqQAADZkruDepKUwLbYmXBAyi0tArgmdRH4Zy
GyccHiQ/MK33Bl7khJ/F8httyl9xypSjEMcQAoSjbFM24osBWqIFCAhLI5VcIkAuc0XoWyTx
1GOTblEuQGTyNXwQEqlmdY/e2ArJnU4RIrEgeKJ7qUfaIOoRxfJRtiEAAGLZ81GdiEQBEg6W
CifaAECJVLknirPswrAl2KvQv2vbndODvkytWbNrUYkUfBCJg1XPVVNEA73kvSAMyZKH5Ejp
kOoHFs1EGhADjZdtWImU5EUFVYvStyj7d2GR/EFF8WD7DARBLlicuKnfnE+2GiJEYnNkBoc1
YKBFsgSjVt6jdlakIxtyImQWqCNt63YiZXLg0gAOaoweXS9NLK7enEiAgwJGddvbxszEBAnU
/FNc7gGb1iMgr1ky9025RlqJzKjfvQ9wgAM5ZEysxYisav8AWjZsx0QicNhXuaj7TgxAwDIb
INhuRGpjEEkK3fndlHSW0uBDFQtW7M5m6CRdHpDb1IxBukBpAEOFEk1NS+al2oA6Y6nOKxTD
NMOa5VdGQwAqF4r0oUpmqKqA8/oY/BY4LLbpmBIbigIxiAMgExhE8whK9ZgZAMHyX5cBFgwb
dtARJiHPBHSGpu2hw/NeiIV21CIAvTj1DIRXXUIkByB9SvXZAxjMgRieA2Ebwg5IEaDbbgCQ
4Jopzul5SAct1f7kYTiDa/DxRhE+mkRuARJLuqIXSPzBQSzZZoUQYDScUWCJ0jyXoCrFUiw2
E0LZOvSAdwQJYAcSiZTbVgAZV8kHuEcHn/FdVyMX+8SycXYECjiQKaFyMY73wTXO5bcQWdCM
u7jF/SaF1TuROYpQgBG1c7uFqQaoDkqEn1PEHVg+wCF72ZSNC4D+ahrvyOkuYu4LbZTtEiQk
A8SQfktMo3i+B1mvmVL243TqxeRoOToDTecBqE/NXLncagYy0jVy23bAMmsgAaSwdflymBvM
1OzOUpR0auqT7fYsSAjGIJGblRkJvPODAMjclW7Au2lpEcKJrX5Vv8MwHRiTU1ESSAeTK771
DFmFS202ZQAOvSCJcdzobLJkSJAdIBZESdxvxKpbl4p/bIJTGJCwPFUiTvWDA7ysgd5VGO9a
Wi5wqAtOnU+IFV+hPfhkvQVQEbDhVHCqIMQU0IAF8UHgCE8YORjElTiYaTuCPSfNNddgKIFy
RlwTgyMcyafammS4wIj/ADVk2y8REAE8Ngun/lyBYh1C4xi0ZdMaRZjtmLxIg4LhCUjMkUTk
ycbx/NS0zlF82VudsmUZuRIhnrsnclQQiZHwDqdwyJ1yJJIpig8gJZtF/tUYW5HXdiY1G2/7
kn0nSQ1KKV73CwOkRbF0WuyHgh+aTqIBdSs+8JxDN00qpx7chvbgSIhq7bfbH9SbTAbg+21C
7MxeLiID5qQjOWDvp3bqoRjKc23hRkLcgJYE0wQAaJOAKacwN7VQJuniG/mnN0+X81WcpI6Z
yiDkgZ6pc00QzDcvWcdy0sz5rTmiBzwQDY8EBpeLirJoxo2S/TPkmFrrEt1V1RZEQAHEhHpL
cAmIYrQRQrRGDt6W3BCQpKRDcBm6jZlUwJ2TtS+8F7u4Eee2dtn1KU5RPvP01OHJUgV6D81b
7SQ03LQZjmOGzuLUZGJlAhxivy5v/c66RqXbdwbUmt3ASXydBFsWLK8Tak5nL61cl7R0wmMx
iaIAWDXM4KP5OYq4bFS029RpgzYKdzuCOu1EADba/dCSL1qJgB90g7YTMQTEM6EGDNIeeyMW
9KFKjBOyw+iVhnsw+m5iF0gDkqhdURzQIFRgtf3mZ+GynwtTde/YY76L0hYBBwE2yVxvVUo2
mpIuVggdyMjiVTc3+henP/ZbH4vD/ZLFUVVqkWATjD4xlIsAHKa0BCIzNXXrbkAoGVyTOHrt
0xkQIjItVXCZFxIB3T6y/NDrNSM1KIkQAyFs1GgSfaLTVId9rPX4rjawIcbHkWCcSc7ggRIV
TRPXLDgjKVTvK6TqG4rUJaWwiMEIzNBuWmTyhuzC/LGqR+SlO5vpsMjgMUYRDQah2mcsBuX5
YERxqVUiXMJzMjhGgVZGVnMy+zYJAkaTlxosSs/NAAmpbFRjiw2XJ7ypQeom/hsjlUKRBcUT
/wD6xth/adsGpRacwDUp9SixBP3kBKLDMum003rNZptXmmMk4mE4LjZW2RyVYujIk13IyDg7
0SJluKJlNysQsR5qpBPEqcixI3YLLzX3VksQslCRxNfPZI76IRfEH6tsyv5LPyWatkbvt2Ti
cwUz4UWKtxBdi7cts4FgxKxCdNskWYxiBtgNwbz2x5IkVZYFYFYFVBWBWH0OiZDZPReqO7BY
hYh9yqmLFNKIc8FFgCRTDNSkCIjcy9Qfl/NEEgAYHehBg/3jvUjAiI3Mqyi3L+a9cfJUnHyX
6oVu3jpiA+yMRIRDuXDqFz3IyFQwHDaYOzkVX6o8l+p8lS8PJe2ZamOO2R9xgS7NvVbnyXuC
WogMKNjtlc1Aasl6x5fzUe2z1Mea1VE96J1s2RH2urkrUtRoJBtvuM8gcflttgYN9q6Q4YNL
fsIEWbP6FVUIYVRGezxVYhOAAckaokkMMVIxIJiSQAcQE483R924BIhy9KJo3onxCHuTEXwc
spShMTETUgrXdmBbJoTmnhcifEJ3ifEL1RH+KP8AFRjEi5+IROCtSweIPy2W7to6Tr0k8wrc
LxGo3BGIGeo4/Pb7gDkHBaohpxpOJxCpUqMIRBcYKVsEe5GIlIfLbE3zpjIUllRSjHVQUopQ
tk6oCoO0OzkZr0jwXcTbSRKJjLMcljU7yqmhV+8PRPSAB/SNhQBmNWY47YaixALK4I1jppIm
tMmQvWoarh6RF6EKFq7LTdvB9LbsVIzLAYEnHkhIYSzR7SIpEapSOfJYqqfMYIpnWOaxCxRP
FXSMdBfyXu2ZdTENIkhiNym0CDZjquceShOzExEYsXUOMgu35ld1wL/JWf7h9qoWXqPmVifN
R4kK2N0R9WzV+G5E/WrFf+ZD/wBQUeQ2RDEm5LSGRNyRAmwfLxWr3QAhO2+mI0uc1KH4rZ+T
7YX4FvamAeUv9yfUS6vf+2PrO3tpQkYvGWB5JoXpAbsVM3XuTlMRMtwUbcYxlDS5fFHTZypV
Tu6dJEmI2E8F78LgEJSA0nJDlshJ8AaJxJhUFWyJxFkGsG6sd60yiNTMJNUKRukTEQW5qHXT
KQzRvD9RtJL5InUaLUZgcDii8scBwVDmmdeKpfIZf93diL5kwDNTJUkJF61U9WBBd+SOmgeg
4LvP/b2Rl+EgnwVkWS+lzKmC73+1/krViD64tq8PoQG+Q+tRHAbO4b7jS8iu0t5SvWx/5ggN
1NnajfcPyA+hbH4oTH/lO3ubQ9WgyjzGycfxWz8tvaz3SkPPZ3B3SCI3RGyUt9w7LhGIjJvJ
W7V38wSmIjzZDlssRlIR1g4lsEQ1KsHFct6t2famJZlunHepBi4LYIgO7IQ0GPA4KQMWH4t6
IBq2aMjMPuWoSZgybUsXovFU7j5IS94Fq4KV2x3IBni9aeKEbvcRkI4AU+peqB8VfidJN2Gm
LHNemJ5Ffpg8iv0iu6hchplci0RmUxsz8lWzPyX6UvJVhLyVoaTWccuKHLZ3cMXtn5VXZwiW
JuwL8iCm2dof65fUNmOztT+ImP8AxBtsoGokCCrtli9uZhhuLLUQRGNuT+O3t/biZkXMuS/S
l5I220W5kGcTwUrsGMSAASWwVTHzUbcyDIykXHE7Jx3xI+StH3SZRugiLjEF9vby7uIkTqEH
8F7cLXWMKYMHRAhIAZlERsE5Yqnb08VoFkaHZ2dPOy8MwAmhaMd5KkJjoyKeJpmuool/BYqM
490xG7MBRmO7JjFtQfFEjuojKMQaCqJ/zmqJdgTVa7ndCUBUB6E5BH/uBGZzFWUQO6j/AFEp
hdjzUh7kJScaTwX5miZZ6Uc7kWEJWvunNPO3El2AGXFDTYiQcRuUvcsARDkEGpXbwHb0lcAk
+XHbcizvE030XtS7X2xZEiZkYEONvbk2vdeUvDBMOz1A5gIAdm75tRAR7TqLMCN6tdzeiPfA
EhGIpE4/Quws2hISaYJo+qpV+V2AgIRiA2b7TcsSEZWTrIlhIYMmFyETlyXVei1G55uqdzoL
5bk57vHBWbeJjAOTiTskDmD9St2oF7luUpM259tid4EgSIDcWWv2pGUqcVoja4muapaHmqWx
5phCKwislUhYrFVOxheiwqEIdvKOgY1qSgAHm+R4oCcSJYPxQsxfRD5nMoaZEUGahKDiWM6q
JEpPqOaJnMibtEvgN6u9Zl09JdG3duGRlWNXY81plckC9RktPuExPq4BEW5kRiWHFdpalPVC
VwAhvoX+5gem+B07iMdvbztlvzCC/FGJmATgqyD7mzVuWsVlHLirUt8InzH0IX+zvRt9OmYl
zyV4d5OM53JDTpyiBt7ybt0UI5hSiSXkQTXCKl1ERBAAKnEnMNnVdvZAeN27COndWqA3bCN4
KugTBNs3SR4kbY3TES03IhjxRnpGohnTvj8WhKpMppxEgnLxOCjokJABiECfSC7KZOZCuDeF
4KP/AFIUPELRGj1nL7E85jkF2elzLW43fTldABNu5E13VTiMX5KoifBCkaEZcV28/wAVqB84
j4F9/vGMfmiMyXJ+xS5hSberRlU24ymd1MD9D91llblMedw7b5H/ACzGfl/odFXDij823qfJ
V3I+03hiup9nZv8AiP0+6fg20rs/e9ftRfk1Pl8A6f8AqwfkxVcOKL+LKi7v3P1fbjo3M8n+
h+9t+r/mZPu0vt77Xh7MvP4v/9k=</binary>
 <binary id="i_002.jpg" content-type="image/jpeg">/9j/4AAQSkZJRgABAgAAZABkAAD/7AARRHVja3kAAQAEAAAAHgAA/+4AIUFkb2JlAGTAAAAA
AQMAEAMCAwYAAAi1AAATMgAAL+D/2wCEABALCwsMCxAMDBAXDw0PFxsUEBAUGx8XFxcXFx8e
FxoaGhoXHh4jJSclIx4vLzMzLy9AQEBAQEBAQEBAQEBAQEABEQ8PERMRFRISFRQRFBEUGhQW
FhQaJhoaHBoaJjAjHh4eHiMwKy4nJycuKzU1MDA1NUBAP0BAQEBAQEBAQEBAQP/CABEIAWgB
wgMBIgACEQEDEQH/xADjAAEAAwEBAQEAAAAAAAAAAAAABQYHBAMCAQEBAQEAAAAAAAAAAAAA
AAAAAAECEAAABQMCAwYEBAYDAAAAAAACAwQFBgABBzU2ITI0EBExExYXIEASFDBQQhVwgEEi
MySQI0MRAAIBAwEBCA0JBgQFAwUAAAECAwARBBIhEDFBshNzswVRYXGBobHBIjJywoN0kVKC
kqPD0xQ00UJiolOTIEAjNTBQ0jNDYyQVgJDw4QYSAAIAAwUFBgUFAQAAAAAAAAABEWECQVFx
obGBkcHRcjDwITESYkBwgOGCUCJCkgNj/9oADAMBAAIRAxEAAADQAUVSZVbXasdsqW2tyGcl
26qxILaY6IqpqnVRLGn3353ZDp7swlV0+vSOYpsFamMmNk4/PNSx+sNxrq3bmWmo8fbhK9Yc
d08sMTLVUj1JmVs8lVv1LBKZxbzytmJbWRsPwU00yyZFrpW+StQa6181j3SX9KdLHypcwttt
NCvqAAYfoOfaCsHydfIWzOdGzk2v18vVM5r1hjF8rpnmglPslbshUPOSiDU8y0DPzU8m1nJj
VMr1TLi/QchHnJq2U6sjh7uEx3T8w09bDVbVVUzna8U2s9c50bOSMt9Qt65zteKbWmdQnd6r
D7Vh+0pmUZJ+S9MxVrSRMtEyxUNnxjZ0AAAw/Qc+0FYPk6+Qtmc6NnJNynpIJDefp0LTbtTb
GRlkrdkIuvWKLLLT7DXjU8m1nJjVKpa5VMa1XN/hdg+ufoRw93CY7p+YaethqtqqqZzNwlzX
z8pmGSt9nhLrXdrxTaUyKy0/QlzzXMj1ApfVyzJS7pSrOeUtEyxSZqHuR6Xas2ZAAMP0HPtB
WD5OvkLZnOjZybX6+Xqmc9PN0rXvfpjj7slbshGeXr1kRGdfIank2s5MapES+VppOdX2AXr0
PKdWRw93CY7p+YaethqtqqqZzteKbWeuc6NnJGW+oW9c513ItQMvnIO0FX0Og3EhbJW7KUOU
8vgkZaJliobPjGzoAABh+g596rO88NezqznRs5No9cS7knOnm6V+ape8+JSyVuyEZNQtqTNn
j7LqeTazkxqmV6pQC1QsJ5Erq2e6Ejh7uEx3TcyLttXzq7JSdoxcu255BziRlvqFvXOdEzu7
lL2zINgTJJTm+F/LLWrKQMFbaYWKWiZYqGyYkNu+sr1RAAIBPiKlQ5I6cEH9zIjfqQHNGTgi
OnuEZ2+wg/2bHjEzg8HuKx62IfP0Dz9BBpwQfb3iDTghveSER2dYg+uRETLBGecuIrp7BxcE
4Iv27hBpwRUqAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAA
AAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAADP9AyKWyTNFsVkVOUO/L99FO60scNP5svZdFYuf
fl0TJM7mpyfpFzc6zN50dl0VizUfD35s6zT7iLlZN1v4hy1/PPD2XaF9Y2Xh84nU1iaxd6Cn
Zfab31dRAAAAAAAAAADItdyKa/ZmL9LI/Tc70qzJ+r2S6jkGzU6PuPgNX3n1xbacWxvY850b
Obm0Z1oudGlV+8+9jm6ebGsgvFA69SxQ98oZbqbfs1st/vGWCXPNhx3oXS89s9GLd1VDT7JQ
QAAAAAAAAAAyLXcimpGOnoPWfbRc70SWofnR8l5qlrxaJyQlqtrOoYttOLZ3sec6NnNzaM60
XOjVuLxqtmo83TzY1kFzpl61IqIlIs0LLNUzY7L1mes2ZFseObHLH55oeeEv3eH2XkAAAAAA
AAAADItdhpYWC0Tw1M+0TwkpaZ82v8O/HNkjoof3Yp/WejFtphM6lc50uMsj6BrXgUP7sU/Z
083T8Z1jV+7pKzP4/RPk/aHpvCZNtcNNVitgt/zmxlW0nw1K/wCdv8okgAAAAAAAAAAAAAAA
AAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAA
AAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAA
AAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAA
AAAAAAAAAAAAAAAAAAc3pxeB1/UZwlg+PDjJT85fknHx9gAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAHn+
B+g+fQPH5D29AAAAAAAAAAAAA//aAAgBAgABBQD+Qr9QvC/KKhc1ua1C4ULmtzC5b8LC8bc4
fEPLbiMPG34f6r8beIAf3UK/H+v6h8wufwELlvxsLmt/lDyhv/bbgMNu634f6g8wf8YK/UHg
L9Q+YXP4jFyi5ReIuBngEPIDnB4fh93G1+4QeAQ8K7uNr8e7iLiIXG9r8RW77X4hvxuLiK9/
7bcLW7rCDw/j3arcatxq35X/AP/aAAgBAwABBQD+Qq3gHmtzB8Q+F+W/Gg8aBy35Q81uNw+H
6BeAu6wvAAuF/wAO3Lbx7+64uFB8P6W5QcoOW3EIea3C4fD/AMh+Irf3X4gFxv8Ah25b8guY
fha3AV+8NuUHKDl8AB5g8waB/jv4j5xcg/xO/h+kXG4uNrX4X8O/gHhYPC1/C1+69uArUHgH
+t72ve/ILjb+PV6Fw/Lf/9oACAEBAAEFAOz3IMr3JMpLkVAYJIrTLU8jexMaH3IMr3IMprnh
i9wfJYkZFfuM3UxSlI+Hvj0SyJG+dIV61/kadir3GbqZ5iid1zs4ltbeVkJvMMclwG5D7jN1
NLiW6N75Jm9ksfkV0EJJkZXYTW6onZN2LFIUiT3GbqZ3Up3Q1I3sTGh9yDK9yDKa54YvcHyW
JGRW2zdE4rnx6JZEnuM3UWOxhb9IUzEH3GbqapqidF9O00RNbh7jN1MMgTPhb/I07FTPMUbu
uk0kEw17kGV7kGUwzMbw4/C0RtyeSVyFS3qsfOAynDImi0GIyIYWKMPqV4yJrVQQ+xUgyJos
Z1/JPZGD7J3+abaSdXKtvVC9tOS0xwXx+NKX27w1HtC+CrTE772Pmi1BdvVkTRaDEZEMLFGH
1K8ZE1qKbhyJotJemyOba6qo2d5D9U03LWOT7BXZJqC7hyTRZYzTPR8kqJR55b3n4cc6dPrW
/f4de9pJkTRaS9NWRNaKKENBHVH275kTRYzr+SaSFCNLTHXTqJlewowk6uVbeqF7arHOnT7X
ofuTsfNFqC7erImi0l6asia1FNw5E0WkvTT8z635OjsagRnWIWVNNyiKF+3QdR5MhyTUF3Dk
mm3Ufjxzp0+16H7kyJotJemrImtNRNzmYowRRuQB2GwxnX8k1HCbnn09H3UQJJ1cq29UL20a
WMozHbiUAc+16H7k7HzRagu3qyJotJemrImtRTcORNFpL00uMsZI21P3xSkRtjkc03KWTccV
Yj7p3nJNQXcOSabdR+PHOnT7XofuTImi0CZSQAY3KH1c95E1qIkXUIqkp1z4VGdfyTUEDYb4
aWIk2x1zcbpOrlW3qhe2pyyCRryDzkx0fekz4isWC1+x80WoLt6siaLQJlJABjcofVz3kTWk
itQiUOMgd3QikvTPBlzXZhIuKEVGjfNYJpuVqIudDAiEAWRDLGlQXcOSaKMGUZ60ktQ6RPDm
6/DjnTp9r0P3JkTRaKx0YYUzQcbW55E1rHQbCUHlCIPWG+ZAozr+SagOvSAj7d7bjfqgyTq5
Vt6oXtpajTr0r4yqWZazuqhoXIFqdwSdj5otQXb1ZE0WisdGGFM0HG1ueRNaakF3JwkESGxo
qJHYCIQhDFH0/wBcGqDGfXHZpuWIEfcxqpQb5zFBdw5JpMT56j23MqOxAbIv+HHOnT7XofuT
Imi0l6asia1jjqZGR9u+gFcURjOv5JqA69OCPKkLUK92JJ1cq29UL217jpKCakmrQeQanOgD
sMhd2Pmi1BdvVkTRaS9NWRNaim4ciaLTibcmO0hlzmhbqx0Z3tc03Ljq1rtqom6dS4CuZG4L
uHJNNuo/HjnTp9r0P3JkTRaS9NWRNaxx1M6IsVIUg+5mjOv5JqA69kYiwXBpH9JaTq5Vt6oX
tqsc6dOiSypBD9ydj5otQXb1ZE0WkvTVkTWopuHImi1JzrkxOisfvRhalONKpxubf65puXHO
nSYixD+IffH4LuHJNNuo/HjnTp2aAyQQ617yTImi0lML+2sYXe+RNaxx1ORybBWFG/QTGdfy
TUB17IxNhIUxvlCSdXKtvVC9tVjkYboZ9e13+H7k7HzRag4wBj3ml1kO9rslJTC/trGF3vkT
WopuHImi1NjvLjJBVzjrWta0nKsTIMem3A8zTcuOdOnhNipBY3/Ugu4ck026j5pdWGC9/hJV
KiLXvcV4IwHJ75E0XsY9ayJrWOOpyMTYTdUZ1/JNQHXp0TYyPUk6uVbeqF7akbQa0uaFyXtw
1Kk9UfAWg01d2Pmi9sk2R2MetZE1qKbhyJotT061m5gJue91OCfLkULOuVI5puXHOnZHJsFV
UF3Dknthe5fg9ERuvREbpJGGFEOnFsQuhHouNV6LjVERKPJz3GPtDoe2sbW1CXtyNyT+i41S
aKMCRQ5MrY7U3xxmbVCpKQsT+i41QIdGwDVpSFif0XGqRIkyBMsRJFxJ+P2M0SSDMCYRZZZQ
Ow8kpQR6LjVei41XouNUpZGxWh9FxqvRcaoiJR5Oe4x9odD0kWYUShxbELoR6LjVL2FqcrJI
sxIlNOEdZ3M9LFWFGoWxhjXqW5pb2styaG51B6LjVII2ytyhyZWx2r0XGq9FxqkUYY0Cn+Zx
5mL2jdY1LXVxeJg9LGdH68kFPcieULVD5Kud1Uxf1TMTDnp1eKkszXfeBfn8q8QlJ7qN0l0h
TuXrSS0VMpII2Uyl2a3WKuap1apLM133gX5/KvEJSe6jpaYMpH60ktFTeRgHGZEB8TPkwekL
s5SJ1TxqJSdydXKWOyloa4tJ3h2dVExkgD/WklpC9uhsP9aSWk85kJQ2F6JekHy0k16PCukk
WSDaMLEXd3SfcwWHq/tZBPlfnvcHSfbMCvqpWSUGIQjcRjEzGjUhsFSkYGW6aea/AtAV9VKy
SgxCEbipy05Ba112QUCMlJjq9/3OU7gcCvMx9CTfLkWRjO5Bjon6nBV1SWPsgksiSJkcZjAA
DfsgIkqZZje9/I+WkmvK/wDUf8iG/U5uofoUNicKqMpxjRrnwwSx9RJgpEbmQYmcTzzZJEIr
G3pA9Uq6pH0k81+BaAq6qQo1S6MxNgeEL3Tlpzf1+RhB/b8dAFdylO4Alebj6OHeS+5IM7zs
cE9ydV1SM4n7SVCCKOxXcORxBuqxwAVk/wAtJNelJXlO8vP+4dJMX5TwwaJK0n2b/GEwl0hq
cR0SgDA9nsq5KpIVp6VdUj6Sea/AtAVdUj6TsctOAMQBCWjWqIkJiuglO4GYrz4ciN8lZkI3
63iAE+Wxq+qCyPIrEpz00AIPOTmlKSFSqPCaLtny0k16blfSsU/7blMrd0jYNEyMmCFZjlOE
a2jcgtYDJcyAQH4/dzAKaVdUj6Sea/AtAVdUrdCWlmaZkgdl1OWnN/X5ESJwp8dD7nSU7gi1
rXjqgu5KmXn+e8xAnyY6q6pH0kr29FtwZCSEEr8bj/6flpJr08K/1o+ESt/me42DRMkVjfnp
V1UuAEUThG4qVdUj6Sea/AtAVdVLdpQjcVOWnN/X5Ftf9sx5e1nmU7giu3pAV5L24qLKVTOT
5DSq6pH0kr29Fdw5Itfz8b3t3/LSTXpwV9Ufg5PmSGZ7jYNEyRWN+endKajc3aWicmWBJDTn
ulXVI+knmvwLQHdKajc3aWicmWBJDTnunLTm/r8hA+pmgA/pfpTuCK7emhXlSIoFzDQBsAtX
1Rc9eyy7uyp3hcV3DkgHDHA+5R8sqibCrULWtCvSN0daGs9bF2RepTpykxDmyNrtTYxtjTen
Rha3awMfMYRoW9G3kUOGR0YwACWBwjTM5KG9uRtid0YWt2sDHzGEaFvRt5FGlgNLLhsdKMcG
5G5J0EZZW5SrijEsUJEhCJM4Rtnc1BUOjxJtDhkdGP0TG6KYWslvSRRiRKXNnb3UDbH2pqN/
5s3BcW3pEygtUnJdkpzldzThDZzBY4h4TnthjrYCoDwUM38xcLmnLIyIZaRUgMUqLLPugvZd
1CgJYinhYWMySqTAGPRZxRv5jYgixxaVMSYAkksYSCQ2ISJE1eWD6zkKJQZdsbbhJIITl/Mf
/9oACAECAgY/APoKSkymFrhxG7qlxiUwt89glcsyqm6OSEpCXuegl7YlVN0ckPBid7gUzpbK
1Nw3FW3QTwISpHLnDtFg+BSrq2siqdXMpjOOUdD1PaOpfy88WLAXUxdK4FTvb5DwYlOJSrqW
PFalW3USwHKA5849osHwIf8ARvM2riVfkQkVU2KKyiLAXUxdK4FSdjeg8GLq5FHQ9TfkyrHm
bjcVbde0Tkyp3x0IYDnEiN2viRkRnETV0Bu18Rq9CU46FMqWsyKvZASI2eGQ5x+fb3rDyYlJ
ZtczLd3e4U/Vk38Xsy+A/9oACAEDAgY/APoKeKHhESvT+xVGzx3jcxVXwY2rxv2ob90NRVXw
YsRqUSqVSRS5KO8WzUaxI+fjUKfaPFD91CenMpd1K4FUNnA9PfwPS7PIeKPxQ+rmUqSFihuU
Cp31IWD0KdmkRvEhOpC72do8URv/AM+XIWHIWwbmimq1wY8Ufih9XMpckLFD6eZV1LQWwp6d
II/sf2Fs7RopVySZGQpDQlYhohKA07XESsQnMblAc2mQdyIjZC392YpQ1+fa7+Z3sTcDc3n9
h97I/pf/2gAIAQEBBj8A3P8Ab1/un8OtvV4/vH8OguXiyQAmxZGEoHbOxD4KTJxZBLDILq6/
/m/UeWsInLyiLQW0Wurte9m+bX+3r/dP4df7ev8AdP4dY+EcIRidwmvlC1r8NtApMWeCSVnj
EoZNNrFmW20/w1+km+Vf21LBDE8TxJrOsjaL6dljSZU8bSq8giCpa9yrNfb6tQ4ceNKjzsEV
mK2F+zY1By8Ty/mNenRbZyem99XrV+km+Vf20uFFBJE7qzKzlbeaL22Gpc+VGkSHTdVtc62V
OH1qSMYswLsFBJXhNuzU2bIpdIV1Mq75222Xr9JN8q/tqLPiRo0m1WVrXGhmTg9Wgk15clxd
IE37dlj+6KP5fGgjTgD6nb5QyDwUBm4kbrfaYSyEDuOXv8tDJw31LvOp2MjfNYbs+U4LLjxv
KyjfIRSxA+Sv0k3yr+2lzYkaNHZlCva/mm3BuR5awicvKItBbRa6u172b5tf7ev90/h1/t6/
3T+HWPhHCEYncJr5Qta/DbQKTFngklZ4xKGTTaxZlttP8NQ4UeNKjzNpDMVsNhO2x7VJlTxt
KryCIKlr3Ks19vq1+km+Vf20kgFg6hgO6L1C08bSmcsFVCL+Za5292v0k3yr+2osGPHljebV
Z2K2GlS/Ae1uS4EuPLI8Om7KVsdaq/Cf4q/STfKv7ameCNouRYKyva/nC4OzuVBy8Ty/mNen
RbZyem99XrUuFDjyRuys2pytvNF+A1jaccZH5jlN99Gnk9H8Lb+qv9vX+6fw6/29f7p/DpME
4ghDKzaxJq9EX3tA/wAUk2HyeiNtDa20m9r9g1JiZSaJoz5w3xtFwQRwEVL1ex/0shC6r2JE
7HdW/wAlQfFJ0cu4HXCYqwBB1x7x+nWJkZGIUhikDO+pDYDuMTUHwqdJLuIh2cvFJGO8OU9i
oPik6OWsDnlrq33/AN1uYMh2AyiP+4DH7VZvuuljqDnE4wrO5v2huYXvelkqfMkJJmcsAeBb
+aveGypjHIsMUNgzsCbs28AB3KfCnIZlAZXXeZWFwaTHBPJ5asjrwXVS6nvW8O71h8LN0bbk
PrycY7kHxSdHLuB1wmKsAQdce8fp1iZGRiFIYpAzvqQ2A7jE1B8KnSS1g+ueK1QfFJ0cu5D6
i+IVhQ8KRu9vXYD2NzAc8Myp/c/0/a3M33XRR7mZj8MkSyD3bafbrq33/wB1UXNycWurff8A
3VLFGNTuQqjskmwr9E314/8ArqPJzMYxQhHBcsh2kbPRYn/Fl88OKKPbhjv/ADVhW7L+GN6g
+KTo5dyH1F8Q3IPhU6SWsiQb0ckRbuMJB46wZeDllQ9xzoPGqD4pOjlrA55a6t9/91WXp30h
195ZI7+CopxvxOrj6J1VmMNoIiI78sdQc4nGFZ3N+0NzC970sm5l88OKK9ynjasL1n6N93rD
4Wbo23IfXk4x3IPik6OXch9RfENyD4VOklrB9c8Vqg+KTo5dyH1F8QoL/TgRflLP7VZeXtvj
GICxFv8AULDb8lQTnYIpEc/RYNuZvuuijqOYeiJpEPdKRkeWoF4JkkjP1S48K11b7/7qoubk
4tdW+/8AuqxOej4w/wCBl88OKK9ynjasL1n6N6g+KTo5dyH1F8Q3IPhU6SWuubb6RwOPoybf
BSSp6UbBl7qm4rGdd5slGHcMcprA55a6t9/91WbCPSfCyAvd0gjw7gmJuzwYxY/xa4r+GoOc
TjCs7m/aG5he96WSnikFnjYqw7BU2NZHVshCySkSxX/eKizr8m35a9ynjasL1n6N93rD4Wbo
23IfXk4x3IPik6OXch9RfENyD4VOklrB9c8Vqg+KTo5dyH1F8QrNYcDKv1EVPJXXM+/5+MBs
+Y+2319zHmBuJIkcH1lBrN910UdSyj/xZqE9xoivjtWDKDbTPGD6rMFbwGurff8A3VRc3Jxa
6t9/91WJz0fGH/Ay+eHFFe5TxtWF6z9G9QfFJ0cu4EXMsqgADkot4e7rFxcrK5SCQsHTk41v
ZGYbVQHfFQfCp0ktddwr6T4pC+tZ7eHc6qlJuS8IY9tYZFPhFYHPLXVvv/uqKHeaCQHv6aeJ
/SjYq3dU2NSAm5iIQ97IUjwGoOcTjCs7m/aG5he96WSj1jCv/tss3e28k3731t/5aTIgcxyx
kMjjfBFCfSoyY7LkR29FuyP4TwVcKAeyAN3rD4Wbo23IfXk4x3IPik6OXcCLmWVQAByUW8Pd
1i4uVlcpBIWDpyca3sjMNqoDvioPhU6SWkysZ+TniN0ewaxtbeYEUuPnZHLRKwkVdCL5wBW9
0VTvMdyH1F8QrNlvfXkSkdzWbV1sxBGpnI2b4RI23MBuxCq/U8zyVm+66KOutgvpJKkg+hoJ
8F6DqbMpBB7YrqqUb0izMPpCE1FzcnFrq33/AN1SSxmzxsGU79ipuN+v1v2UX4dPj52RysIh
ZwuiNfODIAboqnh/xZfPDiivcp42rC9Z+jeoPik6OXcST8+o1qGtyR2XF/n1BnnMEohLHkxG
VvqUrv6z2ag+FTpJaz1O0GNAe+WqSFvSidkPdU2rBW9zFmFPBM3tVgc8tdW+/wDuq9y/jWs6
Lg5d2Hcc6x4DXW0N/QnibvO8P/TUHOJxhWdzftDcwve9LJUmJkoHhlFmHiI7Y4KbGm86NrtB
LbY6ftHCKTMgN7bJE4HQ76mosvGbVFKLjsg8IPbB3esPhZujbch9eTjHcg+KTo5dxJPz6jWo
a3JHZcX+fUGecwSiEseTEZW+pSu/rPZqD4VOklqDBD8kZ206yNVthO9cdiky2yhOHlEWgJot
dWa99TfN3I3O8sQY95b0XY3ZiST2zWQgteaLJIv2bOo8W5Av9N5F/nL+1Wb7roo663gG/JrU
d0xbPDuf/wA897nkJFJ7aCFPJUXNycWurff/AHVRQX08q6pq37ajpvX+4L/aP4lNmNlCcNG0
egJo9Iqb31H5v+LL54cUV7lPG1YXrP0b1B8UnRy7kPqL4huQfCp0ktZ3qR+Nqzo//WZx3JDy
ntVJGNvJ9YI7doPCy+SsDnlrq33/AN1XuX8a1M/BMkcg+ro9muu4V2lkx3t2o5hfjVBzicYV
nc37Q3ML3vSyV+ik+uv7KyE5E47wtaF2IYrJpuDs4OA1JBMuiWJijqeBlNjTdVyG8OSC8Q+b
KgufrKPAN3rD4Wbo23IfXk4x3IPik6OXch9RfENyD4VOklrB9c8Vqg+KTo5dzIlBsy4jaT2+
T2eHcXq2BITAiso1Kxazks23X2W3MmK/oT6resij2azfddFHWWDvGYA/UFTQHfidkP0SVrqe
3oxPloT2Czo48dRc3Jxa6t9/91WJz0fGH/Ay+eHFFe5TxtWF6z9G9QfFJ0cu5D6i+IbkHwqd
JLWd6kfjapXH/njjk+Qcn7FdYR/Okxm+qZR7VYHPLXVvv/uq9y/jWsTI4ZIih921/brrFfn4
br9pE3kqDnE4wrO5v2huYXvelk3MvnhxRUjILGWNHf1rafZrC9Z+jfd6w+Fm6NtyH15OMdyD
4pOjl3IfUXxDcg+FTpJawfXPFaoPik6OXcmK77xRJ3nZFPg3EkE2MA6hgC73FxfbaOpcaSxk
hdo3I3tSEqbXt2Kz4SdhETgdzWD46zfddFHWXzw4orPjG8ZWf+5/qe1UcfzcyRvrRRj2ai5u
Ti11b7/7qsTno+MP+Bl88OKKcIbmONEe3A1i1vDWFYXsXJ7gjeoPik6OXch89fQXhHYFWDAk
9sVB8KnSS1nepH42rCyLbZI3Qnm21e3U8ROyRV2fxKwPivWBzy11b7/7qvcv41rDyLbY5WQH
nF1exT7bB43Q99Tbw2qDnE4wrO5v2huYXvelk3MxL+csqkjtMth4qNuCGO/81YXrP0b7vWHw
s3RtuRAsAdcmwn+KvTX5RUBG0fmk6OXch89fQXhHYFWDAk9sVB8KnSS1g+ueK1QfFJ0cu5jx
j/zPEp7gRn9mo4V2GRlQd1jagBvDYKz0AteUv/cAf2qljv5smO2ztqyEeC9ZvuuijrL54cUU
zgf96KNz3rx+xTQk/wDkV1H0WDeSoubk4tdW+/8Auqxeej4wr01+UVYMCewD/iKwTSRA7SEY
qCe8aLMbk7STvk03W2WhRpF0Y6MLHSfScjt2sKg+KTo5d3q/4qHpFqD4VOklrO9SPxtWJPba
kxQHtOpb2NzA55a6t9/91XuX8a1K5FzDJG47RLcn7e5BzicYVnc37Q3ML3vSyVLEy2gkZnx2
A80oTew7a7xppMKdoGcWbTvEdsHZT5GS5lmkN3dtpPBR61kW0EAZYmP70jDSbeqpO71h8LN0
bf4OqPWg6GTd6v8AioekWoPhU6SWsH1zxWqD4pOjl3Oq4OFwX+oir7VYEY/rxse4rBj4BuTt
/VSN/wCUJ7NYo4JOUQ99GI8IFZvuuijrL54cUVgz22vG6E9pCre3uRc3Jxa6t9/91u4Xveik
/wAP6Zv7sn/VX6Zv7sn/AFUJIMNNY2hnLSEHsjlC1txcfOi5aJWEirqZfOAK3uhU7zGv0X2s
v4lfovtZfxKjyIcTTLCyyRtykpsynUpsXtv0uRnY/LSqojVtbr5oJa1kZRvsad8CDkWlADnW
73A3vTZq/LZsfKwkhtOpl2je2oQa/Rfay/iVHk4+LomiOpG5SU2I7TORUf8A8hDy3I6uT850
trtq9Bl+aK/M4WPyU2krq1yNsO/sdyKkxclOUhlGl0uRcd1SDX6L7WX8SldcOzKQVPKy742/
1KkxcldcMos6XK3G/vqQa/Rfay/iUmJiJycEd9CXLW1EsdrEnfNGDLiWaI/uuL2PZHYPcotG
08HYVHBX+dWPhoO6SZJBuOWe4+RAgPfpY41CRoLKiiwAHAAN2THmXVFMrRyLci6sNLC4271f
ovtZfxK/Rfay/iV+i+1l/EqHq/Ig14mPpMUetxp0KUXzlYMdh4TX6L7WX8Sv0X2sv4lR5EOJ
plhZZI25SU2ZTqU2L236XIzsflpVURq2t180EtayMo32NJlY2Lyc8Ruj8pI1ja28zkUuPnRc
tErCRV1MvnAFb3Qqd5jX6L7WX8SohmwcqIFKxDW66QbfMYdikysbF0TxG6PykjWJFt5nI4dw
ZGdj8rMFCBtci+aCSBZGUcNR5ONi8nNEdSPykpse4zkU+Xl43KTyW1vyki30gKNiuBvCniwI
uRSRtTDUz3Nrfvs1ImfDyyxksg1Mlidh9Blr9F9rL+JQysPG5KZQQH1yNsbYdjuRUf8A8hDy
3I6uT850trtq9Bl+aK/Rfay/iV+i+1l/EpMvExuTnjvoflJGtqBU7GcjeP8A9TuViwPGIoZC
qXQE2HbqHDzGQxSh/RQKbhSw296oJMMqJZZNJ1DUNIUmvTi/tiuq8/HZP/dxAz3QEayqsLdj
hrIxs5kLKgeLSuneNm8YrGGGVE0zMTqGrzFH7TWTLmspii0qmlQvnNcn5BUuH1Y/IQwsUaUA
F3ZdjWJ3hfsUJvz2TY+iWkdlPeYlabBzrHKRdaSgW5RRv3A2XHarLghy9MUU0iIvJxGyqxAF
yl6/W/ZRfh0itmXBYAjkot4nm6OLiMgiEaNZkDG7b+2hlZZUy8oy3UaRZbW2VLh9WPyEMLFG
lABd2XY1id4X7FCb89k2PolpHZT3mJWmwc6xykXWkoFuUUb9wNlx2tzIljNnSN2U79iFJG/X
637KL8OtTZKyj5rxxgfyKp8NOWQRZUNhKgN1IO8y34KysSB4xFC+lAUBNrDhrq/rSJk5fIbT
MSoK7Q1rD6NPi5rIUETOulQp1AqPEaGTikCZpVRdQ1CxBJ2d6hjZLIYRG7sFQKdmwbe6alRc
yyq7ADkot4Hm6/W/ZRfh1ldZyT6syNmCS6EFrFQPNC6eHsV+t+yi/DrVJMk68KPGgH2YQ0Mq
NeTcHRLHe+lx2+x/l8/nmrDDbCk4jb6R0eWsCHnHP8gpQ37yhh3DtrGcC7Y8MMq94BW/lY1j
EmyzExN9MbP5rUIAbrjRqtv4m88+Aio3Is2SzSnuX0r4FqbnG4xqMBQBEINGze3l8RrH9WTi
GmlkwYHkclnYopJJ2kmpVUWUOwAHYBqBzgwFyiMW5Nb3sDem5qPy0Oek8lTc43GNRgKAIhBo
2b28viNY/qycQ7mVzMnFNYwIuDKgIPrCsXIhhSKUyFGZFC6lKk7bb+9WSOAwbR9Nazuc8grF
a3/a0P8AzlParHHBIsifyk+SsSL58pa3qrb2qypv6cIX67A+zU3ON4zULNgQFmjUkmNdpIHa
rOhxYlhi0X0IAouWXbYVhI6hlMm1SLg7DwGsWTHiWIzI3KaAFDFSLGw4dtZw4NcZt3m/y+fz
zVr+ZNHLfu6ZPLWNEN5INX1mb9lRpa1oIL9+JG8tY2M/ozYiofpJao3bY+PKpPaKN/8Aqstl
85pJ2RO3Y6F8VQYq+jDGqD6ItWTBILPHK4Py79CLATlMtDEksIIUhoyLnziBYgXqHKy8YxQq
rhn1o1rqQNisTuTc43GNQc2nFFNzUfloc9J5Km5xuMaXHxIzLMywkILXsNJO/UORlYrxQqrh
nJWwupA3juZXMycU1jc7HxhWIt/OMxIHaCm/jrKcDzVhAJ7ZYW8VZ3OeQVp7GOX+o2vyVgvv
f6yqfpnT5awYuwsjHvlR5Kzp/nOiD6IJ9qpucbxmoPPX/tpwj5orOKkEaN8bf3hWDznkNYS3
84RuSO0SLeKs57eaXQA9sBr+P/L5/PNRb+pDC4/tqPJUUnZxoD9ZdftVJF8yOFfkiQVgfDx8
UVloBZZG5Ve5INR8N6xQ/nWkM0h9Tz/HuHrbEW8sYtkoN9kG847a8PapchLtC3mzxfPT9o4K
jycdg8UqhkYdg7k3ONxjUHNpxRTc1H5aHPSeSpucbjGoObTijdyuZk4poOhKspBUjfBG8aWT
rWeedBwhtbgfw8obCmXqfVsI/MCX/varbNfB3LbKzuc8gqOH+pjSL8uoVBL/AE5Eb6rA1CnA
kC/zMxppP6szt3gFXyVNzjeM0GXAySpFwRDIQQfo1kRZETwygOSkilGF5NmxrGlmgcxyobo6
mxB7Vcr1xLkTA2BdGDyW7spqMdT/AKYEgg316/3td9ur/L5/PNWFLwSYkY763rDjG3XHix/y
ItZY7HJ9GtYHw8fFFYmUPSljZG92QRx6y8k+lFGqL7w3PF3HibGnJUlTsS2w2+dUefirpws0
alT+m5Gor3OEU/VMhJilBkh/hddrAdojcm5xuMag5tOKKbmo/LQ56TyVNzjcY1Fmzozxokal
Utq84AcJFJhQwSpJIGIZ9OnzRq4GO5lczJxTWNzsfGFYuUqBZjIY2YCxZSurb3LVkpf0oL27
jr+2s7nPIKwgd4xkeFqli4Y3Zfqm1Fr3AhhHyoH9qsMcLKzn6TMam5xuMag5tOKKzubHGFYP
OeQ1jTRIEeaNuU0i2ooRYnt7azkvvNGbd0MPJ/l8/nmrqmb/ANIoT3kIrAVrebJH8kQv7NZf
u+jWsD4ePiiur/e+xWf3IvG+5NzjcY0jEXKcgV7R2L4jWP6snEO5NzjcY1BzacUU3NR+Whz0
nkqbnG4xodyDxrWP6snEO5lczJxTWNzsfGFYp4BP40aph2cduOlZ3OeQVg837RrOj7E7kdxj
q8tcsDe8cS99Y0U+KsOLhSCMHu6RU3ONxjUHNpxRWdzY4wrB5zyGsA8GiQeFa6wHD/pHj/5f
P55q6vl+Y6DvNGf2VC3BEkj/AMun2qy/d9GtYHw8fFFdX+99is/uReN9zJx5gVZJG3+EE3U9
8VF1Z+X5N10CWXVcNye9YW4aGQoPJY6MXbgu40qNybnG4xqDm04opuaj8tDnpPJWTjzAqySN
v8IJup74qLqz8vybroEsuq4bk96wtw0MhQeSx0Yu3BdxpUbmVzMnFNY3Ox8YVE3zJ18KuKI+
dC48KnyVnc55BWDzftGsk8EgRx30UeSkjG+7BR3zalQbygAd4VNzjeM0sarBpQBRdG3gLfPr
PysoIJASnmAgWBQ8JPZrB5zyGsCTnVv9Q1nJ2UjPyFv2/wCXkyZ8YvNKxZ25SQXJ7Qa1LhZU
fKY66SE1Mvo7BtUg0cjCgMcpUoWLu3mkg7zMexT5eVjmSeS2tuUdb2GkbFYDeFR48I0xRKER
bk2VRYbTUf5+Iy8jfRZmW2q1/QI7FSHAiMRltruzNfTe3pk9ncH52EM67FlUlXA7GoeWtTPk
OPmM62/lQHw0MfDiWGIbbLvk9lidpPd3GdsUlmJJPKSb5+nSoosqAKo7Q2UcrMgMkxAXVrdd
g3tisBX5bCTk4dRbTqLbTv7WJND87CGddiyqSrgdjUPLWpnyHHzGdbfyoD4aGPhxLDENtl3y
eyxO0nu7jxSC6SKVYb1wwsaWVMUh0IZTykhsQbj9+ji5kfKQkhtNyu0b21SDS5WHAY5lBAbl
HbYwsdjMRUmVkY5eaU6nblJBc9xWAqPFxl0QxCyLcmw399rmvzObAZJtIXUHddg3tisBSSx4
pDxsGU8pIbFTcbC+4ztiksxJJ5STfP06/Sn+7J/11J1ZHCRhzEmSPWxuTb94tq4OzUeVjY5S
aI6kblJDY9xmIpI8+LlVjJZBqZbE7P3CKabBhMTuuljrdri9952P/wB7R8uVHkSO10jALnUQ
oCgkX36iyYTeOZQ6HtMLip+rBqTJxwGIa1nVgDdCCb2vtqdpA0Yx5RCbgEu7BSoQKSTfUKTH
nglx5ZQTCJNFpCouVVo3Yau0bVJ1mscixRB9UbBRJeIkMLBiL7OzUWIMaZ55YjOFXkxZQQpB
LSLtBNYkJgmSTM5QIGCDQYfTD2c+C/8AzLGxYUWTk75EquxRbDzEBIV/3mvvcFTdXy2EuBM8
Ngb+YTykdiQNmlqzsjFIXPxJ0kxn7J5CLVG38LjYag6y0tHjp1mrZCsLcmeSWI6vVeurIYje
VcpJtnBHGGLt3Ntu/WR1PY8hlSpnKeARjbKO/Ig+WsZUleE/k5fPQKT/ANxP6iuPBXVASTlj
H+ZjeTZcuqKGvpAF79im5Ng2hijW4GG+P+YtOI1EzAK0oUayo3gW37U8sUKRyym8rqoVnP8A
EQLmnkjjVHlIMjKAC5GwFiN+nVY1CyktIABZidhLdm9H8tBHDq3+TRUv9UCuU0jlANIe3naT
ttfsUJZ8eKWQDSHdFZgOxdhvUiHEgKRXEa8mlk1b+kW2XoRY8awxLvJGoVRfbsC7P8z/AP/Z
</binary>
 <binary id="i_003.jpg" content-type="image/jpeg">/9j/4AAQSkZJRgABAgAAZABkAAD/7AARRHVja3kAAQAEAAAAHgAA/+4AIUFkb2JlAGTAAAAA
AQMAEAMCAwYAAAvsAAAY2QAAP87/2wCEABALCwsMCxAMDBAXDw0PFxsUEBAUGx8XFxcXFx8e
FxoaGhoXHh4jJSclIx4vLzMzLy9AQEBAQEBAQEBAQEBAQEABEQ8PERMRFRISFRQRFBEUGhQW
FhQaJhoaHBoaJjAjHh4eHiMwKy4nJycuKzU1MDA1NUBAP0BAQEBAQEBAQEBAQP/CABEIAqgB
wgMBIgACEQEDEQH/xADsAAEAAwEBAQEAAAAAAAAAAAAABQYHBAMCAQEBAQEBAAAAAAAAAAAA
AAAAAAECAxAAAQMDAgMFBgYCAwEBAAAABQMEBgABAjUHETQ2ECExMhMgQRIUFhcwUCJCMxVA
N3CAkKAjEQACAQMBAgcKCAwFBAAHAQABAgMAEQQSIbIQMVETc4MFQWFxwSIycrMUdIGRsdFS
kjPDIDChQmKCwiNTk9M1QFCi0kOjNBUGgJCg8OFjJCUSAAIAAwQGBwYFBQAAAAAAAAABEXEC
UWGBsfAhQcHRchAwMZGhEmJA4fFCUoJwgJCSsiBQIjJz/9oADAMBAAIRAxEAAADQAD4PtHCR
R3QdLm5yRR3qdjy+j7ef4er5+D1fnmer5+D1efoEfyE28vUAOfmJFHCRfHyer45TtRwkXNzk
ijhI1mwx59Q8dPE8+Pw9Hn+n28vUAAAR0jHGQGjrnF4plzFHvFPOexX31TKbLWrKvNGScYW/
OdGzk13ItdyI0+iXuiJLTsEKt6d95Wha7iWvpIgplCvtKXnaHnhr+TazkyXKDnINYNYL+Vak
7PjAXe0FdoWoZebPjOoZcaDWrLWjpk4yTKhs+MbOgAACOkY4yDVMr1RcxuVNuQqFvpptSq96
ZxZa1JL1Rn38FvznRs5NdyK9UU0+iXuiJLBYy8UfSkx7X67azoBTKXdKWujZhp+YGv5NrOTJ
coOcg16dLzTS0YfuGHmg2/OJ07sr07MVvVFslbNBrVlrR0yde7CF2fGNnQAABHSMcZBqmV6o
uY3Km3IUi71A+7HoJMd5umyrUZKTjC35zo2cnVy67kRp9EvdESWCxms5Nqyfbm9z6BTKXdKW
ujZhp+YGv5NrOTJcoOcg16dLzTS0YfuGHnv63W3lUzrVMrXt5vrtLdWrLWiH+p+TKhs+MbOg
AACOkYYyjVcq15cnuVNuQqFvqBs4THbLWrKvNGScYW/OdGzk13ItdyI0+iXuiJLBYy8Ue8Jm
Gv5Br6yISmUu501dFzDT8wNfybWcmS5Qc5Br06Xmmlow/cMPNBt9Qt5B5XqmVrO809AltrVl
rR0ycZJlQ2fGNnQAABnuhZiV6zQ04tXmfHmLZStKrh8yUfIpUrKl1r8ZbeM7s51WqFzyLZKK
llomj1o4/aUsBkdi/ONYPZK7bUcnXyGUdUrb14sw1unJdcm1+jnXB3GNInS6hbxh+4ZyRkj9
FmM902uE/StPqSddau0QRMn09hnez59oIAAAzHTuEoWl8XaUep614EiAAAAAAAAAAAAAAAAA
AAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAcZ2
K5NnQr/SS6H7DsV2NLo5IAtSq+xZEN3nUr3YSqPjSxOHlJhDdx1ojlLC/P0OGDLUgpo+1dlj
sQ/4TKN5CdcHgSzgiyxvD3AAAAAAAFastazc00/ObnuUixwM8eVirs/i0Kx1+86R3753pMcv
VJ2izMLHXOzG61Z6xZ9SRot6opf69Ya9c/FtqVtlp8HIJrW/vh7tYrVIu9YzqKvtYnSh6LnW
i2Vj4+/hZavWGvXM13VXRpa/RrZCzWgTtVtW8BmgAAAAAK1Za1m0iR8uHRLcfZqeU/AT/O0X
YMf2beeX79/DOsg2jF9o1nMOTrjM68bVWtWrOYTQ8+NBo94qqcGg0u2rRZKOky6zdYs+s1qs
WfOsan56oaOZVo+cbNZknxdqlLYKpa6tZ47Niu02Zl6x0znfZd880PeAzQAAAAAFastazYCs
2yqaWL87+DU8p+AsHO0S80S56nHeqNeTINoxfaLMw/fyYmqnseObGn5i204tNX+vWGvax8TE
P143W/ablNT8umfaDrNarFnrGbpnh7+Gbjm04ttO8/uYafmGNy1esNe3jy0eoSOdU3s8NMKN
qGRa7rISgAAAAAIeYFXir6IGPtyqdMzCKFGagWHkvYme6EFMm5gUC/h+Z5ohYOKuJKZ+3ItY
7JslPuAQ8NcQ8vUZ3of6FMuZa1FXoleirsWjXDpJnug/oAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAA
AAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAA
AAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAA
AAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAA
AAAAAjouc9SHhbJ9EV893YcD16q7RAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAA
AAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAA
AAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAA
AAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAA
AAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAA
AAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAA
AAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAiSWRHedCP+CTRX
yS6P5yYQc0fQAAAAAAAAAAAAAAAAAB8n0+R9PPwOt8j6eXideK7Vip46XmmlrSrf1eCQn1Oe
pSpaTlSmaFS7sewAAAAAAAAAAAAAAAAAEFOwh+Rff8np48toK32+vnZDdXnJzUxjWwZFZzaX
RrzLJ+XrzJzSkf0HN0+XsdHJ3cZ7fnp5nP28E6Rv18/RIAAAAAAAAAAAAAAAAQc5FS1zsguy
yW5+X8Wz1K905LjTrtk5J3Gk288XB4kh0eXAdHTFehJ8PjGkjKR/mdnr88RLTlZswAAAAAAA
AAAAAAAAA8A8OkPrzD28A6OAPX0CO9Q9uoOX7D68A6vIPT8D99QAAAAAAA//2gAIAQIAAQUA
/wChVu+rd9W7699e7tt31bv7b93b77d/4WXhx/Thbhe38eXdjn3Y+Frfx5eGXnt58PLh3Wyt
wvhbv8U8vJlVv5MPLj4ZePt5eF6x81v47+XPy/twtxtfvx4/qt57X/Re3C2Xjjfhe9uCeVuO
F71fz/tt/Hl+Bl4X8bee38eXlU8n7cPC3k/dbz28mXdbKsPNl5f238bfyY3/APzvb4cL+Ht3
txq/fXHvt3Wt3Vfvrj3W7re7h3+/h3X7641buve3G3Hu4Vx7+FX77ce7/nnj3+Fd1r/+AXvq
9rcLX41+2/j/AJF+3h+u/wCW/wD/2gAIAQMAAQUA/wChV+6vCuFe6vf2e7wq/d2cPY934WPj
w43y77X89vNh5r99/wB9vHHy38mfjl44+GXhfz4+fGr/AMefjesfD28fG3jfy38/7sfN+7K/
CvDK3h3fBe36uP6sfDK3G3jna/DO1W8l/Nfz2/Ax8ca/Zfz282Hn/dnWXnt5b+S/mx772rPy
4+P7sfC/8eVuOXHjn7/btfhVq91++r341bur3376v33493u499u69X77W7q9/Gvdxq3df3/8
8+73+7/wC91WvwrhV/Nj4f5FvGrW77X/AEW/Lf/aAAgBAQABBQD8tkslfBCKclAqJM5euRkX
4iqqaKf1ADr6gB19QA6aEGL2nZBiyr6gB19QA6blhbtW7lvjfBZJS+ayKd8XDfK+aiadvmm1
Xyxtj802rDPDO2ThvjfBZFS9PjwcfklMY4rm3ct3KXa6fMmVvqAHX1ADr6gB0kqmsn802rBV
JSnBgU2V+oAdfUAOmhFg9v8AUAOvqAHX1ADpNy3VQMsBRlrltwt8QAEJB2wUTUtk4QwywXRz
vmqknVnLa9/bkGh9u21bk9sF6hOa1txzO4mtRTqHcTRaJdN1BenpNr+3etTg6uOa3ve91Wzh
CwUy7DvEVcFkuzcflO2P6G75vbapp1L2bb/ydrr/AFzTlxi1HXve99udOmnUsB17cmhuo+3I
NDqJhxTmPusbYudtq3Jphhjm++nwdNxItoqc1rbjmdxNainUO4mi0S6bqC9PSbX9u9a3E1qM
pYLH53hhlH6j+h9m4/KMMMc30xEC2oKo/obvm9tqmnUsKaNnZr6fB00HMGV6gYwe9Y/T4Opc
ii3itS5z8vGq2506adSwHXtyaG6j7cg0OoX0075vbatyaG6j2HNa245ncTWop1DuJotEum6g
vT0m1/bvWtxNainUM66eqP6H2bj8oN1GddPVH9Dd83ttU06lgOvdu3OnVNOmq3Cc8GVbc6dN
OpYDr25NDdR9uQaHUL6ad83ttW5NNFcUHf3EC0Hlg4y7Oa1Ej7MItKjLU0RinUO4mi07nAlc
TUF6ek2v7d61uJrUU6hNCsC7D7cNKYtbMmXZuPyg3UZ109Uf0N3ze21TTqWA692xOTsAjT7i
BalDpN5D6nTn1jFbc6dNOpYwWbBycukTI5Q3UfbkGh1C+mnfN7bVuTWOOWWX9QWqCsHzYyc1
pBo6c3XbOG2cU6h3E0WshhLFOoL09Jtf271rcTWop1D7O4/KDdRnXT1R/Q3fN7bVNOpYDr3a
gxeucf6gtRfDNOAUZdfOFV0FG6u3OnTTqVFuu4zcM3bWhuo+3INDqF9NO+b22rcmhuo9hzWt
uOZ3E1qKdQ7iaLRLpuoL09Jtf271rcTWop1Coqkjj/Yj6xzxzx7Nx+UG6jOunqj+hu+b22qa
dSwHXu3bnTqmnTVMm/zTySWtie2506adSwHXtyaG6j7cg0OobjljGnfN7bVuTQ3Uew5rW3HM
7ia1FOodxNFol03UF6ek2v7d61uJrUU6hnXT1R/Q+zcflBuozrp6o/obvm9tqmnUsB17t250
6pp01UMbXcSGTa/tzp006lgOvbk0N1H25cvZCPVHkboA3fN7bVuTQ3Uew5rW3HM7ia1FOodx
NFol03UF6ek2v7d61uJrUU6hnXT1R/Q+zcjPGzcZa9yU66eqP6G75vbapp1LAde7dudOqadN
Vty2tk6k2v7c6dNOpYDr25NDdR9uelXWb21+F7bgG8bKZ3UUixp2Nfbk0irkgt9wTlR2YlSZ
g5rW3HM7ia1FOodxNFol03UF6ek2v7d61uM2Uxfj3mbB9JJiiXH2te9xLfNqMoq5UZjSph8X
cRNlk9PTrp6o/obvm9tqmnUsB17tDSYgFR+4JyiRBcnAagDb0gkm1/bnTpp1LAde3JobqPtz
rqEQJcmHf27NUcjr0HQjVpdHXpyvt2ar7dmqj8MKCy5KCF3ZGJRp8EWlUVImiISElRxWVBnR
od9uzVO2ai4n7dmqjYtwJFGIOWfE4rFSIUiUFtCrN9AC6GaUKkamUfg6bBfsKNVHg1LborfM
GAZBEJILcFhX27NULaqMxq+35lReIx16DqQQwoULxiJEg5Ps+3Zqvt2ar7dmq+nXv0h9uzVB
mFxwsxByz4nEwbsI0kEMKFC8YiRIOTl0denKaQEwg79uddQwHXq3JoRq35o6CinizUMLZK08
GsH9Jx4Ikp/1VJlGopt9eR+mL1B+0XmwJBYXJxZZyTlIkW6GFGpVqYmgwYsjuQhlmPJsyTW+
4YW1/uIFpnORL12SlQkY6RINl2CU4AqqlpGNDqiTTEwlnOQOGZAuzHMhkpElXRKVCRjoaSal
GpSUChTlKcAVVOwuWbB2n3EC0wmQJ8oopimnhOQKmZMo1FNhkpElXRKVCRjpI+PVFMpgFfOi
xhkIRFSQYXXLGWQhH68j9M3aL1r+PPtBqELfHHXSl1XO32tzzX4cpklFEsMnLmWxlkGbbdqq
fOOtvVUUG6XrrjoEqxfzrqFZz8tAB/P7jajtzyDrmpl0rAtfnXUME6emq3qyLG+SaiWdlEqn
2gx4RgZImhSgghGXqryLNObn2gwLX511Cw/17FeodxXnxvdumnwNNyFuCfC9rQtX1Y7+PPtB
ST+JhCHPwR5mnbNPb7W55r8T6QH8/uNpu3WqEtOH8/U66hPOvgiA/n9xtR255B1zUy6VgWvz
rqGCdPSBX1zsiR9AyEV9YPU+0GBa/P8AXoZ0s05ufaDAtfnXULD/AF7FeoZK7+cORdp8mC3E
W+Im/Q9MRt6r8Yb8efaCOT9QRGXN0wo1LiO2+1uea/E+kB/PvGDJ9gzEjWKhLTh/P1OuoTbn
1W4/n9xks7PAEoWBt887qZzLpUUVciXZQm5Ku4Ne1o7hf5stNk/gkUPV9WO1PtBgWvz69rno
ba9os05udJZqR8GXzDEDBRUu/Yf69EO8WJFkjd4+xxthjOVvUkJ9v6cb23V/R+PPtBjaXqjR
S102otK/01t9rc81+J9ID+fyzwwrFRPK5LTh/P1OuoRaOb8qjrJQSzLNUdvRKajjHHBxMulY
iOZki8rYNBxmKq+hDw2SWBaauWjszt+t8YOp9oLRR4mq1BHCa7MZgKAtObWRScIqbeCclZQO
ajCzD/XoZri8JIqZt3CKmKyUmV9Y9JXY9aObdrfCU/Hn2gwRKy1IK2TwYJfBBNvtbnmvxPpA
fz+42m7daoS04fz9TrqGCtvXPI6z2OuamXSsC1+ddQjFfR2/YsHZFwSDEhV9uFuLep9oMC1+
nvJtOb7J11Cw/wBexXqGQNflDUUdfMx95ndyQexk2PbQdb05D+PPtB255t8l6L2yXpbdbfa3
PNfiVr5RFopik7nxFk5Y7dWv/ZktOH8/U66h25bfoR1nsdc1MulYFr866h9X09vtvkvjNbjp
cWu3KvwkKn2gwLX6e8m05vsnXULD/XsV6h3Aa+kYgz+2AUOldcvK0vVj0aV9E9+PKBLkuMiU
afhFysFKuyTsG5Vi0VipIORk8SJlykYEuRIs1AnV3CMHkSmccjyINs7SyXaNYEaRdVJYgTLF
YyHVDi04KYxIdi8ANKLSAM7JhIxEiYgpJYgTLFVokVzjsRjT0KrKgrgyPi8UKBydSgS5LjIx
EiYgpThPJVuhADSa/ZJYgTLFWsefIxUJCiw8rLY85NpCIkbHpA4UUYFSLa7tgzghtu7/APem
Q2tcHigllcWzbExGThyqidys7ISZdH5guphm/RyupKvzEi0u+YoJXSQQFuGqNhKOOWAC6bJJ
hli3QCLpYfIZf2//ANjeUoAYZfVUepm+aP0W50U5fNJEHeu3snBsHKEqAuaanRTxpaWALt/r
SNVhljnj+XO+bqBaAQXdonIB/W3GkmiD6fxJuinKiabsG5kYuwqJ4ubj2DByi7Zfkls8L5Xz
wxyvnhjkuug3TSLCl87542yyUwwpV02RTRLC186d83UC0AfFrszjGHqjSoOIXHERMYyHGh0J
zRJSQFkcaYRLFwo1bJNG35IdRzYrBE8iDg16zt5Klk140acxlUU6e/1xIKnYvm/vawgyRjLo
a2xUxbu+bqBaA3RyIXIJOmI8c8dYODKyuDNDNuu7Ws0RbkFc8rin2OKLp+hm7Zt7v0SKjhg1
sIa43bIXIYpWVZvf84ig4LEk/mwTgbGMLjlWr/6WTaNU7vWuaslu3cCDL1k9uLelPnWQxsq0
HKoLOCBcCRD5QLQGy/yFyq6zpgIafMtG1nTqzHLBs7JOUlWTVsokiFQzxRfIWycsXNmTclis
Qb00cWY4J5ZPXv5BKjqoVi5PygG4KyAu5NR2QkFyUimybTIrYwsNIkZsNWa2Xs2Vswh6ImUY
PsY8KuIYliZvE4HNkM3DYjKiyTaSKLiXZaTimhAmbyODy5fAzDTpMkkmflaocqdeM41kVkrI
p/bnyT4ATKOnv5DITqIRkyJCnz1VwmCmkd4lZduG3bo2QvwbxrP+5lFPsPm5XMwY8PnDs8so
01LjV5c2zQIkI9IBSYcYRzaJyXMOqgS+VUlLK7NtKYa+asWCSOaO3ZVyiqAkmv8Ay9yMoi6O
Tc1+QuWLJ3X9GFpZs2cYJIpI4OWTJ3Xw4/C2YsmnZcGIu4eDB7+6DRu2bsYuFZN0wAxAg4Ei
3StsMLYIiBSCzgaOdKNmLJpX9KH+FRBFZLAcwTWVbNllGzRq0wTbt0lPxv/aAAgBAgIGPwD8
hWrph0R2EyBCzo1dMSJMh1eKzK7qYkPS8mVyqzFD6uBHb5Moia7YjVtSWZRzPIXKtxXOrIem
0peI1eVY/wASuP0vwcBc3Aox3n7Ru3frG/U9PAnB9/UYrMqVtGmRCyl5RK+WrMU3uHJim9wl
6uJS72/AVsCuH1PIqas3lELWvAnr7yrTYVXp8Rc3AUcB8tOQoWn3UvvE7Vlq6jFZivo3+8qu
UO6kr5asxc3A+x7xTe4bsVRTpYKRXOrIqv1d7KXb8BO1ZairH+I5MU3uKT9pV6V/HUJ2bhYr
qVcoDdu8at6NciA1aJWERu0hpaSFcNrb8CFpAkebbq8B3x8SBD8eXhDCJFTSwZq+Wp1LwNXZ
GrxX6AahpaJr5VqnpGI4djq1WwghO3zQu/yYpU6tv+qHP2pR9XuRRHbCI1NuS/t3/9oACAED
AgY/APyGx6IdMbf6YECRHq8HkU3sb9XAomsh8o1s8yGtkBXUx8EVcqzHzcSiSzKcMhrAUinT
aUTWQ+XiV6WDnWJWbhK4xfUYPIX/AEW4+7gUcyyHJCmhyQ36OBUroDh2RKI2LMpVrWRU7Usy
Wop02lNzXAfKt44Ymv6qjXZ8SVNSHPqMHkO6tZC5nmUcyyHy8T7luHJCVvlKtLRzRRJZlN0H
3UjVnCI1eU4ZimOS3jlvHOsV7zIW7x4PqXe4iWxCu6NREVw3aQErCNnCBG3oSsIkSZDZr8RX
biJH8eVjHGBB4u6Os17aVS+9xL/LT4VR/QDcRp/M9ctICtXd2jVnljfqMapdope1OF3vcCpW
Rh3EZLF+2avYv//aAAgBAQEGPwD/AC3FjWKN8GZQ0jMGMmx7SBCHA821tlCUZ8IUi9mcK31W
s1R9nYEaPgMTeZlbnCFUszDygALjZcfjWllYJGgLO7GwUDjJNf3DH/mr89f3DH/mr89f3DH/
AJq/PT+x5EeRzdtfNsG06r2vbltSe2ZEePzl9HOMF1abXtfkvX9wx/5q/PX9wx/5q/PQhxsu
GaUgkIjqzWHHsBoq0qAjYQWFwaIjdXI49JB+StMkioeOzEA2+GgqyozHiAYE1qkYIOK7EAX+
Gvtk+sPnrUSAoFye5blr7ZPrD561IwZeUG4/JRVpUBHGCwBrTHIrnjspBNvg4CmXlxxuOOME
u48KJqatAzApPEXSRR8bIBQmxpVmibidGDL8Y/AVsueOBXNlMjBQSOS9f3DH/mr89f3DH/mr
89f3DH/mr89LLEweNwGR1NwwPEQa+2T6w+ejzbq9uPSQbfFTQZGZDFMltUbuqsLi4uCeQ1/c
Mf8Amr89f3DH/mr89MMPIjyCltfNsG034r28Ff3DH/mr89f3DH/mr89f3DH/AJq/PQyI5VaB
hdZQRpIvbzuKvZsqVRpOqORXUMjcoryM9CncJjN7fWpnSdZspxpedio2fRVb7BeiY3VwOMqQ
fkoq8iKw4wWANaUkVm5AwJ/JQ5x1S/FqIF/jqwlQk8Q1D5/xHaHu8u6fwO0uo+9rs3r/ALrh
i6OTdrtD3qb1jVnehH8rVB7qnrJawfTO61Qe9J6uXgy/cpPVHgh9OTeNZ/TNU/ur+siqPDxG
Mc+UGLSLsZIxs2cha/HVztJ4zQM0TxBvNLqVv4L0mRAx5u456G/kyL3QRy8hpJozeORQ6HlV
hccOF0j7o/A7P93i3RU/SPvGu0uo+9rN6r1UfD2h6MXyyfgL0cXr14JcltghhaQ/qrqokm5O
0k1l9MN0Vm9V6qOupf5Vrs3r/uqxOmj3h+I7Q93l3TwYk+RhwyzPzmqR0VmNpXAuSOQVMqiy
h2AA7gBNdpdR97XZvX/dVjI4DI0sYZTtBBYXBr+34/8AKX5qE2NiQwygEB0RVax49oFdoe9T
esas70I/laoPdU9ZLWD6Z3WqD3pPVy8GX7lJ6o8EPpybxrP6Zqn91f1kVQe6p6yWsFHAK86G
sdo8kFh8lOzAFkkjKHkJOnZ8B4Oz/d4t0cOF0j7orGRwGRpYwynaCCwuDUs2NiQwyh4wHRFV
rFtu0Dg7P93i3RU/SPvGu0uo+9rN6r1Udc1lRJNHzTnRIoZbjTtsa/t+P/KX5qY4ePHjl7a+
bULqtxXt4eDJfLxop3WUBWkQMQNI2C9f2/H/AJS/NWVDAixxIIgqKLKBz0fEBwTWNmmCRL+s
Rq/0g8GX0w3RWb1Xqo66l/lWuzev+6rE6aPeH4jtD3eXdPBhdb62Sp+kfeNdpdR97XZvX/dV
idNHvDh7Q96m9Y1Z3oR/K1Qe6p6yWsH0zutUHvSerl4Mv3KT1R4IfTk3jWf0zVP7q/rIqg91
T1ktYPpndapvTj3hwdn+7xbo4cLpH3RWJ00e8Km9OPeHB2f7vFuip+kfeNdpdR97Wb1Xqo66
l/lX8DL6Ybo4M3qvWx8GBiD89jKf1FCjfPBl9MN0Vm9V6qOupf5Vrs3r/uqxOmj3h+I7Q93l
3TwYXW+tkqfpH3jXaXUfe12b1/3VQTuCVikR2A47KwJtX2GV9SP+rRxMWOZJFQyEyKgWykD8
125a7Q96m9Y1ZMmWkjiZVVeaCk3Uk7dTLy1HlYqSJGkKxESgBtQZ2/NZtnlVg+md1qg96T1c
vBPgpDkCWXHeFWKpp1MhQE/vL2v3uCH05N41n9M1T+6v6yKoPdU9ZLWD6Z3WpsJ5DErsrF1F
z5Jv3a/72T6i/PUGIrF1gjWMMdhIUWvw4XSPuisTpo94VN6ce8ODs/3eLdFT9I+8a7S6j72s
3qvVR11L/Kv4E8GVHM7Sya1MSqRbSBt1OtfYZX1I/wCrU+XECI50gkQNYMA0sZF7E8EcINxj
wRoRyM37w/kYcGX0w3RWb1Xqo69syVd4+bZLRgFrtb6TLyVieyJKns/Oa+dCi+vRa2lm+jWJ
00e8PxHaHu8u6eDC631slT9I+8a7S6j72uzev+6oKoLMxsANpJPcFf8AY5H8p/8AbTyZGNLC
hgcBpEZBfUmy7AV2h71N6xqIxoZJiu1hGpe1+XSDQjyInhcjUFkUobcV7NbkrB9M7rVB70nq
5eAytiTrGo1FzG4UKBe5NuLgh9OTeNZ/TNU/ur+siqD3VPWS1g+md1vwsLpH3RWJ00e8Km9O
PeHB2f7vFuip+kfeNdpdR97Wb1Xqo66l/lX8AtjY8syqbExozgHkOkGv+xyP5T/7aWORSjrB
jBlYWIIeLYQeDKyAbq0hCn9FfIX8gowyizrbUOQkXtWX0w3RWb1Xqo65vHjeaS19EalmsO7Z
aX2mCSDXfTziMmq3HbUBy1idNHvD8R2h7vLungwut9bJU/SPvGu0uo+9rs3r/uqxOmj3hw9o
e9Tesas70I/laoPdU9ZLWD6Z3WqD3pPVy8GX7lJ6o8EPpybxrP6Zqn91f1kVQe6p6yWsH0zu
tWuV1jT6TEKPjNf91D/MX56DoQysLqwNwR3jw4XSPuisTpo94VN6ce8ODs/3eLdFT9I+8a7S
6j72s3qvVR11L/Kv4GX0w3RwZvVetj4IMbi5+RI7jj8tgvjrOUbAJWAFZfTDdFZvVeqjrqX+
Va7N6/7qsTpo94fiO0Pd5d08GEGFjaQ/AZXIqfpH3jXaXUfe12b1/wB1WJ00e8OHtD3qb1jV
nehH8rVB7qnrJawfTO61Qe9J6uXgy/cpPVHgh9OTeNZ/TNU/ur+siqD3VPWS1g+md1qm9OPe
HB2f7vFujhwukfdFYnTR7wqb0494cHZ/u8W6Kn6R9412l1H3tZvVeqjrqX+VfwMvphujgzeq
9bHwYxtdYdUrfqqQP9RFZ/TNWX0w3RWb1Xqo66l/lWuzev8AuqxOmj3h+IzGPG6iMDvuwXx8
GDGwseZRiDxgsNXjqfpH3jXaXUfe12b1/wB1WJ00e8OHtD3qb1jVnehH8rVB7qnrJawfTO61
Qe9J6uXgy/cpPVHgh9OTeNZ/TNU/ur+siqD3VPWS1g+md1qm9OPeHB2f7vFujhwUv5ReRgO8
AoPy1iAcZnjA+uKm9OPeHB2f7vFuip+kfeNdpdR97Wb1Xqo66l/lX8DL6Ybo4M3qvWx8GZlk
fZosSnueWdR3BWf0zVl9MN0Vm9V6qOupf5Vrs3r/ALqsTpo94fiD2UdIxYtEosDqLFe6b8W2
gSL27h7vxUFEeOANgGhv99NI3nOSxtyk3pMfHCFM2WGOUuCSAGK+TYj6Zrs3r/uqjmS2uJg6
34rqbi9fZ4/1G/31j4OQkIhl16iisG8mNnFiXPdWu0PepvWNWd6EfytUHuqeslrB9M7rVB70
nq5eDL9yk9UeCH05N41n9M1T+6v6yKsXL/45IeaHeaNmb8uuoMyMamgcPpOzVY7R8IoYWPA0
QZw0jOQdi7QFt36sNpPEKxMaTz4YY0f0lUA8GVlRWMkETyIG2i6gkX4qGRmuGKjSiKLIg/RF
YqhbpC3PyHkEflC/61hU3px7w4Oz/d4t0VP0j7xrtLqPvazeq9VHXUv8q/gSQ4ixMkra25xS
xva2yzLX2eP9Rv8AfUmdkBRNLp1BAQvk5IQWBJ7i8DTHjyJmYeito/lU1n9M1ZfTDdFZvVeq
jrqX+Va7N6/7qsTpo94fiJejj3a9jxmRJNJe8hIWy2+irctfb4v15P6VQe1vE/tGvRzRY20a
b31Kv0qwfeIt9axPZHiT2fnNfOlhfXotbSrfRr7fF+vJ/Sr7fF+vJ/SrHzsiWBoodepY2ct5
SMgtqjUcbctZWVHNjiOeaSVAzOGCuxYXtGdu2smTLkicTKqrzRYm6knbqReWo8rFkhSNIViI
lZg2oM7fmo2zyqxs2aXHaKFizBGcsRYjZeMDu1Hi4rxpIkyykykhdIV1/NVtvlV9vi/Xk/pV
PgoVEsuO8Ksb6dTIUBOy9r96vt8X68n9Ko8LJZHlRnYmMkrZjcecFNZOZDNjrHPIXUOzhgDy
2jNSZWVJC8bwtEBEzFtRZG/ORdnk0+HlrdG2qw2MjDiZTy0ThsmXH+btEb/CH8n/AFVpOKIx
exZ5I7D6rE/kpMztCRZ54yGjiT7NWH5xJ2sR3OHKxIiBJPE8aFrhQWBAvYGgJsnHRO6yF3Px
FE+WjHBeSWS3Ozt5zW7neHeqTCxmRJXZGBkJC2U3PmhjX2+L9eT+lWLiSkGSCJI3K3KkqADa
4FSSLNjAOzMLvJexN/4VZftbxP7Rzejmixto13vqVfpVkZ2PLAsU2jSsjOG8lFQ30xsONeWv
bMmWF4+bZLRs5a7W+ki8nD9vi/Xk/pV9vi/Xk/pV9vi/Xk/pV/4LXF7V9O7c39vz3Hp1eb3u
Ovt8X68n9KsbCbSXhQBynmlz5TEXA/ONZOZDNjrHPIXUOzhgDy2jNTwZTxu0smtTEWItpA26
lWsjOx5YFim0aVkZw3koqG+mNhxry17ZkywvHzbJaNnLXa30kXkrE9keJPZ+c186WF9ei1tK
t9GoJ3mxisUiOwDSXsrAm37r8RL0ce7XUv8AKvB2b1/3VYPvEW+v+amfKxY5pSAC7rc2HFXP
YmLHDLYrrRbGx4xwJ7bAk/N30axfTqte3htSyR4UKuhDIwXaCDcEf/Ct7VllhFqCXUajc8Wy
vPl/lmo8vHJMMouhIseO3FUkEjya4mZGshIupsaONhs5lClzqXSNIIHjo4mWziUKG8lNQs3F
tr2rELGLUVuw0m68eymxkVsrITY6pYKp5Gc93wCrT4DxpypIHPxMifLQy8OTnIu73GUjjVh3
DRHMZWz9CP8Aq19hlfUj/q1DiRQ5AkncIpZUCgsbbbSGmxMppBKoBIVNQswuNtDtBCRjtGZb
kWOkC/FSRI0uuRgq/uzxsbCkhzS4eRda6V1C17VJLhFikTaW1Lp2kXpkZ5dSkqf3Z4xspc7J
LCByoBUXPli42UMTEZzKVLeUmkWXj202JlNIJVAJCpqFmFxtoZeIWMTEqCw0m68eyvZctnEp
UPZV1Cxvb5KSJXk1OwVboQLk24fbMlXePUEtGAWu3pMtfYZX1I/6tLEJmgkfYqzLo28moXX8
tNI3moCxtyAXpY1eXU5Cj92eM7K9qyywi1BLqNRueLZQxMRnMpUt5SaRZePbTYmU0glUAkKm
oWYXG2n7WQv7JHfUSvlbDpPk1HiY7SGWY6UBQgX8NJPmswSRtC6RqN7X4vgpoMIuzoutiy6Q
Be3H8NJNmlgkjaF0jUb2v4q8+X+Waiy4CTFMupCRY28H+A65PHwQgn7JpFP1i3jqaX6bs3xk
mpPd33kpuij8dTSp50bTMvhC3pIy3lTOFLHabsbXrGnxHkPOMY5BIQbm2oEWA5KzMYH928Qc
j9JW03/1VNkHOVhGrPp5s7dI1W8+o4QdPOOqX47ajasfMOariCRZCnNkX0m9r66l6OPdpGHH
JjrEOsOj5DWN0se8KxOhO8azOlG7U3SNvGoPSh3aHRSeKpejj3aj6ST5ayR3IwiD4EB8dK3E
ykH4ttI44mUN8Yvwdcnjr2J5DCCjPrA1bV7xqTCkcSaAGWQC2pWFwbbbUxmJZ4Vlh1HjIVbr
+Q1B0ibwrrk8dDopPFUvRx7tZPhffFYPSeI1jYQOyFDIw78hsPyLWVmEbZXEanvILn8rVgwc
pkc/AFA+WgSNh4jWLfjQunxO3+A65PHWQ9tsbxG/eIkFdoXP2DO/gBjB/ZrKY/8AHCW+Eui/
tVJ7u+8lN0UfjrJ6/drG6WPeFYvT/sNWT0H7a1ldDJumsbpY94cEvRx7tdj4oO2YByO9GD42
rG6WPeFYnQneNZnSjdqbpG3jUHpQ7tDopPFUvRx7tR9JJ8tZz8d53UfqnR4qyYgLBSuzwopr
ClPG0Ed/DpAPB1yeOh0UniodAnytWV6c24Kg6RN4V1yeOh0UniqXo492snwvvisHpPEazJgb
qJDGvgj8jxVhxEWZk5xvDJ5fjrGh7kcOr4XY/wC2uy5bfaif/TJapYz/AMc7W8DKp/wHXJ46
7WPdRIW+KUDx127Hfjxww+EOnjrtSX6EMa/Wmj/21J7u+8lN0UfjrJ6/drG6WPeFLHmQpOiH
UquLgHivRkw8aOB2GlmQWJHHasroZN01jdLHvDgl6OPdrsvHB2QYi7P0nJJ/Jasbpk3hWHNb
yGjZQe+rX8dZEEcCzc8QyszFdLAW2gA3HxUzt5zEsfCTeoPSh3aGXihTKFK+WCRZvARTZmSF
ErAKQgIWyiw2EmkJ4hJIfy0p/j5AP13/APzWQe46xsPqAeKsQnjQMn1XYcHXJ46HRSeKrA3t
CgPeN2NZPfaa31BUHSJvCnZRcRyIzeC+nx0uasYmsrK0ZOm4bv2NSZ0qCMvYBF2gKosNvdrJ
8L74qHLbih1MPDpNvy1BATtnlVCT+m1iaCKLKoAA7wqZf4SRp/p1ftV2E/6El/17PWdDyGNx
8OoH5P8AAdcnjrttOP8A/l1D9UlvFXaadyTFt/1Y/nrtqbuE46D+Zc1J7u+8lN0UfjrJ6/dr
G6WPeFXZgvhNqsrBjyAg1ldDJumsbpY94cEvRx7tYkDeVrkjQ+gtv2RSe8j1lHFzFLJfUrKb
Mjcqmg8s00qDbzZKqD4Sq3+KpUUWVXYAd4GoPSh3aGNmx87CY3bTqZdotbahBqTFw4+ahVEI
S7NtIudrkmpZv4Ynb4gTWG8ziOJJkZ3Y2ACsDtNCfEmSeNoUBeMhhqBbZspo/wCFM4+AhW8f
B1yeOtWE0iTWIvCWD27vmba8nGlZnN2mmDKu3us70cJDqMcTl3+k7Alj8dQdIm8KeCZQ8UgK
uh4iDxiiyTzpGTfQCpt3gStPh4ilYkRCLksSSLkkmsnwvviocVhcTak+Eq1qSUbHhcMPCpvS
SrtWRQw8DC9Zz8kpX6nkeKuzMfHyI5Zsfmw8aMCy/u7G4B5ayIf4kN/hVl+f/AdcnjrtSI7R
Jj6belqFTqTYyR6AOU60b9mu0ZT/AMk628CtGKk93feSm6KPx1k9fu1jdLHvCsXp/wBhqyeg
/bWsroZN01jdLHvDgl6OPdpJCNmPG8nwkaBvUnvI9ZwzdI28ag9KHdodFJ4ql6OPdrKblEqf
XYJ46XFw4+dnYEhLhdii52sQKjGfDzJluY/KR76bX8xm5azYPoujj9YEfs8HXJ46HRSeLgn6
N901B0ibw4Zejj3ayfC++Kwek8RrNg4gJWZfRfyx+Q1huTtjTm26s6PkFTuu1ppnKjlLMbU2
Vl43NwJbU+uNrajYbFcnjqFf4qSJ/p1fs/4Drk8dZvRpvGsiH+HK6/VYijfjkIf45h4qk93f
eSm6KPx1kAC5PPgD9WoJX81JEZvAGBrEixp45mMhktGway6bXOnw1ktbYILE+FlrK6GTdNY3
Sx7w4Jejj3azcsjjKRKfBdm+UUnvI9ZwzdI28ag9KHdodFJ4ql6OPdrTe3O5Gj/Xq/ZqSS2y
KBjfvsyisKb6Mjp9YA/s1lw/TiDfUa37XB1yeOh0Uni4J+jfdNQdIm8OGXo492snwvvisHpP
EajyALLkRAk/pIdJ/Jau0YmO3G1TDwMh8aVhxceueO/g1C9Zq8kev6hDeKsF+WVV+v5Hj/wH
smKyLJziveQkLZb8gasiTLeJlmRVXm2ZjcG+3Uq1k5OPJAIppGkQOzBrMb7bIaTsaJkGQsca
liSE1Kys221+5yU2VlPC0bRNGBGzE3JU/nIvJRzMZ4ViKKtpGYNdfAjV7HlFGk1sxMZJWzW+
kBTz9lMjxOS3MOdLIT3FJ2EVpeBIR9J5EI/6Zc/kpkDc7kSkGaW1hs4lXvCpoUsGkjZFvxXY
EC9QzPJjlY3V2s73spB/h8D5mM8KxMqKBIzBrqLHiQ0MWcq0zOzyFCStzsG0gdwUuSZMfmxM
JCNb30htX0OGSRZMezszC7vexN/4dR9n47IsyGMkuSF8gWO0KaGZlPC0YRktGzFrtblRafMx
nhWJlRQJGYNdRY8SGsfspXh56KdpnJZtGkggWOi/d5KyZcxomMqqqc2S1rEk31KvepMbGZFl
SUSAyEhbAMp4g3LXteQ8LRGNkYRsxbbYjYUHJweyYrIsnOK95CQtlvyBqGZlPC0YRktGzFrt
blReCWJfOdGUX4rkWqORpMfSjKxs73sDf+HwvmYzwrEyooEjMGuoseJDU3YzNH7TJq0sCeb8
pg3Hpv8AkrGzJ5IDFC+pgjMWtYjZdBWP7I0azQM1zISBpYD6Kt3RWfE0kBGZjtCul22OfNJ8
ji46xszJeBoYWLMEZi3EbWBQd2snFUgNPE8ak8V2UgXqDI5zHPNSK+x3v5JDfw//AJ9WeCLj
mJDt7y12dP2ZjNBJDpfKlELQK0IjOpGLKmvUeIbeWo8zLRZcrKUyNOR5aFidIjbjXR3LV2Z2
3IS2RgxM85ttkiWUQyE/qm9dnsDqx8fLgW3GrSSgvt9FQPjrnxIqz9lBJ4lLBWdncF1A4z+7
X8tdi5EcfPXldkC6dRBiZhYuVHf46LvA0LjBHn6Cx/e8d42f/Mp8MPzZnRo9ZGrTqFr6br8t
RwsQxRAhYCwNhbiuabExMkR4bFiqGPVJGHJJVJNYFtuy6m1LGmkYi47YvMabkqxG3Vq73JWD
iJkbcOZJ2kddRkKX2ecLbDbu1lRSyLK+Wzs76CBZxpCldZvpUAcddmI+UJP/ABhPlc2QZAVM
YH2h02B79f8AkudGnmOY5rTt87Xq16vF/wDWOFWzYwymxHlbCPgr/vo/9XzVz+HKJorlda3t
ccfHUnZ8E+rLhLiSPQ4sYzpfymULsPfr2LFyOeyBe6rHIR5PGdejTbv3tT4mXk83PHbWnNyN
bUAw2qhHEalMOVr5mMyyWjl8lFtqbancvU2bj5AfGx788+ll02Go+Syg8Xeo5XtR5hXEZfmp
ba2BYL5nIK/73/pS/wBOg6m6sAQe8f8AL5+kfePAOmk8Vdreyatby5KyFASRHzhZzs4tg2nk
pzjrbNDWyixuxH5lv0bflvTYuQnOQyvGHQEi4ECnjUg9ys/FVRzCpkRhDtGgSKunb3q7Q7Gj
BMOWU0WvdkDa47cv0TWBikfvTOHnP/7HRy3xcXwVi5Gd2BA2K6xquQ2xpbrqDX27WAvxVBkw
ArFLGrIp4wCOL4P8lKBgWXjUHaPCKClgGbzQTtPgoKzAM3mgnafBRmyJEhiXzpJGCqL7Npaw
oRw5uPLIeJElRmPwBqCEjUdoW+00NbBb7BcgXNNLNMkcaGzu7BVU8ViSbChHBmwSyHiRJUZj
8Abgn6R948A6aTxVk9qvkCVMkzEwaLWEzaratRvbwU2dg5gjgYsDjlCf3bcaatY4u4bU3aWZ
lHMyACIyQRYsNJZizMSbbKye1TkiQZHOfutGnTzjh/O1HityVHn9o5pzeZIZFYG5ZfN1FmbY
vJUeMswg5uQSaiuu9lZbWuvLUWFkdtPMsbmNcXQxZDGDxI0h0DSNhta1rcYqLFhFooVCIDtN
lFv8lj/9gxR5eMNGZGNnO45O34V4xT9v5A2zAx4MZ/4oAeP0n4zWZ2tASR2G0awgHYzKecyP
9JtUk6EGKTmXU9zSzoayEjkxJZzGRAkJjaXnbeRoCeVe9dk5HaLHnUwpBIBtdpSEGkDusTS9
u5jLI92XExxtXGANje//ACHumu3yeIdoC/1o6kx8VoJMyQBcYIoVhKfNOuw02PdvUSytqkVF
DtysBtNT9I+8eAdNJ4qfKyXkEWt0x4Udo1CIxTW3Nkai1r7eIWrtAwSuccYkzxszs0kUqqba
HJ1WPHx7LVgzTTO+O+BhJOrsSOdyTKFlN/zi6Bb929GGBik+ReNHW4KAKWkcEcRVAbHltWnP
ypI1XDxHjHtMkALPz3ON+7kTUTpF614GTJIxyMRHPtMk9lfIjUjy5HtqBIPLXseM2jIlQs8q
jbFEPOa/0jxL39vcNYhy8gAyYGM95XtqchtTeUdpPdNdnpj5CtqnbnFjcG6DHnbygp2jUAfD
akzst5CZ11xQq7xpHG/lIulGW7Wtcnu96s3GSWRo2wp5sWVmYyRPEtmXnD5R84FSTfj20CJM
m427cvJI+IzV7ZlPJokLcxCjtGix3spOgrqZht28V7CkxucaTFyFYxCRizxyJYlQzeUyspvt
4rf49Oz3jdOzMa0uS7KVWd+NIlJ85RxtWVjQ48uRgSo8+GIkaTmpeNoToBsGPm0oy8jKSfJB
kyo0meNC8u1wUXZ3bGsnst4JXlxJ1ii8hiZYllVldbDaNPJQZII1YcTBFBH5K7PnMJeGKGa8
mklEc20+VxA8lc9ixPL2d2i1siONS3Mz/wAWy3srfnV22i48rPLnCSJAjFnQNGdSC20bO5U2
JF2blyySoUVZYGiS7CwLPLYC1Y2NM2uWGNUduO5AtUkECGSWSVlRFFySWNRjMQaZVBV1Opb2
2oTyih00nip8TKDKiu7QTaWZHjdi4UsoNmXVpseO1xXaMsYdMOLCyFGtSvPSMnnAMNWlAuw9
29LFIGEU3ZeDGHFx5QE99Lcq6gfiqfJy4yksELYyKRbU9rzSJ+i7BQPBTNkxuFbDw1U807jU
nPax5KnaNQonFikkaKfGkaNYnVmCZETG2pRfYKlln8rKyLvMQbgG1ljX9FRsHwnjNYgmjIK4
GMhDrazKG1Lt7ors8pHdVyGLlRxKcfIW5I4hcgUmDm60kx1EaSlWZZY08lHDgWuV84cd+9tr
OyI45BDHhZEOOpUq00kq3ZhGRqsNAC8tz3uD2PLVkERIhl0sUkjvdPKW9mANiD4eKo8hFZcX
GV9LupUySPZbqGsdKrfbbbfZxf5Cj46h8id9EeraosLliO7WM/azQzwZXlc0oAZVFtQuoXaL
9+v/AAnYeiORR+8nkANjp1HzgQAB3jU/Y3ayr7XDfTIgsG08YIGzvihjdlMJMlHKzs6HQum6
lRq03N6Q9kyLFmMUYswW2kjyvPVhUGNNmxvkZJtFFEkTOdtuLmh3ahGSbz6F50i3n28ri2cd
SZL6cntvLLGNe5GrH8i8vLUnZf8A7GRPiZJOmdthidjfaRxC/EfzfBxNh84JU51nicd1Gtpv
36j7K7KGPd8cTkzhuPWynah7w7ldpwdscyn/AI1VZ3hDBbEMzG7HbsFHO7PixsbDa/MR5Gsy
SAG1zp2C/wD98tZWT7I57Qwm5qbDS7Hnb6RbTc6fmNRdp9oLivjsyibGjDrIgfuKWNr/AB0v
ZfZXs6g4wyC2SH+kVIunwdyh2P2vHAZZIjNFLjFtNgSPKD7e4a7Qkz5ue9mWNo/IRLahIW8x
V49Ipu2VXD9lUElSJNfktoOzVbj79Y3asSocmdIGYMDoBlUM1he/5a7PxO0hiGLOkKXhDlgF
06vOI+lWZj9jxY0cGFIYXlyi5LOpIbSI+5s5K7Rwu0uZ53BMSgwBgpMgcnzzfuD/ACLn2XnJ
pDpgj4rtynvCl7T/APYst5p1N48VI25tLG4B73eHwk1Jm5oZMTKVmSUAnZIo22HI2ysvteBW
GImqzkWuWAjUeEjbWE8USRtI0pdlUKWPkcZHHUZP0F+Ss3tWbylxwRAD+aGJRLfqg8E0OQS6
SZzRNcm+jndGkHvDYKxBgoyCYSF9TFvN0W4/DWGzsTYSC5N9iyuAPgArKzpMqGPGx8dYIZGc
ASEkMSpPHbyq/wDZMbFmR5M2NRjaWH7wqjX08o5aggyshMWfETmZoZiEcNH5OxW2m/ertj/2
QY7yYuTOgiRfJJjjLLzu0fpfLQ7Xwc/ns4SRvBi84sqFrqtuYN7WG2oj2lktgqcBSzpLzJ16
z5Gv49lYq9j5TZy5MbrmM7c+UVRqUiW1xt79dsS5MixgxxhAxALtpmsqjumirizNCz/BJKXU
/VIrsPsyJ0kypjh3gBBcJzY2leMDi46/9e6aX7qslexppcTHjH/+lkQv5MkvcCqbjVfu+H4e
3YWledkfHBlkILt5MnnWA/yJRl48WRovp51FfTfjtqBr+34v8mP/AG1zeREksf0HUMvxMKEc
KLGg4lQBQPgFKMvHiyNF9HOor6b8dtQNabDTa1u5am9kx4sfXbXzSKmq3FfSBfgOUcOL2gvz
pl0+Vrvq1X5b0hzMdJzHfRrF7X47fFQxseMRQKCFRBYDUSTb4TQx/ZY8mxJ53IjjkkNzfa2g
VF2hjRDHliRoxHCqRxsG4ywVbk/DXPZGHDNKeN3jVmNuUkVzYUBLW022W5LUJ4cOCOUbQ6xq
GB7xArnMrEhnkA0h5I0drDuXYGj7LjxY+rzuaRUv4dIFaRgY4UkMQIkAut7HYvcvRhljWSJh
Zo2UMpHIVOylyExolmjUIkiooZUUaQqkDYANlRyzRJJJCSYndQzITx6SRs4u5RjxYY4EY6is
SKgJ4rkKBUkscSJLNYyuqgM5Xi1EbTbv/j//2Q==</binary>
 <binary id="i_004.jpg" content-type="image/jpeg">/9j/4AAQSkZJRgABAgAAZABkAAD/7AARRHVja3kAAQAEAAAAHgAA/+4AIUFkb2JlAGTAAAAA
AQMAEAMCAwYAABQcAABB3AAAwrv/2wCEABALCwsMCxAMDBAXDw0PFxsUEBAUGx8XFxcXFx8e
FxoaGhoXHh4jJSclIx4vLzMzLy9AQEBAQEBAQEBAQEBAQEABEQ8PERMRFRISFRQRFBEUGhQW
FhQaJhoaHBoaJjAjHh4eHiMwKy4nJycuKzU1MDA1NUBAP0BAQEBAQEBAQEBAQP/CABEIAqgB
pQMBIgACEQEDEQH/xADTAAACAwEBAQAAAAAAAAAAAAABAgADBAUGBwEBAQEBAQAAAAAAAAAA
AAAAAAECAwQQAAEEAgIBAgUDAgYDAQEAAAEAAgMEEQUhEhMQFTEiMhQGIDBBQDUjMyQ0FgdQ
YCVEQhEAAgEDAgMGAwUEBggEBgIDAQIDABESITFBEwQQUWFxIjKBkRQgoUJSI7HBYgXRcrIz
cyThgpJDU7M0dDDwopPxwmPDFXXSZINUJRIAAgAGAQQCAgMAAAAAAAAAADEQIAERIUEwQFBg
oZHhcICQUYH/2gAMAwEAAhEDEQAAAPFsp2scCSKwpQQohIpaCMQANBSQOhgA8FDgAcAjQgZQ
ggkEIwgDDCxpQZpFUZRIxFhkstrtsgKQsWDGHQsrBEiAiLAQSMEAgWEgIkA0ZFDFUjAAhBHg
oIDIQRgGBxAwgQgaABAAWVgSQliWEqtqEjSWQzUhECwCAhlhDIosUQxVdYRYQGRhHRggqSSB
KsLHAJICERJDUEEQw0AyxAYQghWEW1WJW6QIIpaDUWyXxUno8xxW6tpxJb0K5a+ixxyR2s5z
JZZVE1bo446ZrnTW5gHTU5x6KmA7kMo2tHPG/MVHoCsE3E543LGQ7ueGXuZJb0zjzRYY5dSF
kYZLEiqWwotWzUfRl1jpvEvOPThyZ0bzlr0uMXLp2nAbrrWHRcDJrLmNdgKbl5ZuevQUWssL
Y1YKdXLrq5RoitnAGpBq5mmitVvJ6EUaUBqXOAZAB3rsIrpCwyqGU019HSHG5o456ddc/S+6
ORR3qTmzoWHJ03Ew2dDFUo1Az2aIY8vfynP3mszWtYUnVXFfO32Vk0viLpXpAQSk2Kc/RZ0I
wo7rAUTPTozkZWHR0BJCho1C+noga+yMgu2HFv06jHm7mY5VvQrOY3TUx0d3lVlu3Oc6bmjl
6NvMp07eWOZbvtOUm6kNfVzGGnoQ5d+w1XXfpjNU5Mzas5Jaga4xRnZAshHV1FhhS9b0SdSZ
H7QXmHqNHH1X9A4lXZxmJe45wx6HOcc9rjlR6ormJ2GjijrtXIHYsjizoNXPTo1lM1MYaujV
GVuk9cazekZLbXMFe7IK+t1w3yHMIdEdHHWxAQwzsllELeVH0cPP29m6PO12diuGernjFd3L
K4CdfUedndhw7Orpjzc7vBrRR3wcM9So5tvZQ4z9WHJ1beMaKN204h6tUZE6Vpwbd9lvPOXp
SY16Vi82bKEyVEVGV4srsrDBCq1ZYpm9ca+htPMz0gPNz0+A5D+r5kcd+xpPNv3UriNs0HNr
69hxau/YedbcxiTrXnDHYJzKd284I7ZOI3Xsjk19a04DQWbc9AV4sjTXSK0JSC6kEF1Tl1bp
AklFQEjKS419WXmLrFZS9hSuiuAXWyhtVS0y5jODuOfaQVF4KxUkWwUOpFYAeVmhaWGUQkXU
Zw6kiwMjRXHFBlcsR0hYZVBkLTX0DD3ctZpfEYXfz0rq187VGjJmavQZedXG6znU1fNGQ7NH
NJouw1r3k5Ik6l3Ky127/NqdjV54nYt4jHXfgWGrbx1Orq8+V7o4kTs3+e0h3cmo6HPkA62D
JZVEklUMLRNFek0Nl0xRotzF0pYsfLBehixHQt5Wyt/FvBdow1HUjc423YKDq5uZsNt3PSOm
vJNdTlhDfbzYdgc9Tq0c6o7L8KHcXjmNG/jodk8ZK24YRbqbSyq6mJBBLa7bBbVcNohlaVoO
7UFwrpq7NoJi1xTTbiQ1Z1sN9WHSXVYLSi62Fm7kpG9KqjXVnSuzVgUu246DoUYbjpzlrFvU
4Yrq6eE0dU8ykaoii9bl1N1UCSW1vUUe+jWWG6Rlq3UDW8vsmarpZCKt4areUdKuS3HZodJZ
z+gYdVmc3ZUrjZnqzV3cunAr1KEutTnHWpRY3nAtazjojqY6Ydurkw6qYFVK7BYrSD12VRIZ
VTVaZKrk6C1WbUM+PtZDmXDcVXVsLKAW4ukapaxRbVoK9eDahXVlWVvQaM1rm1MwjXkBq/la
5G+uhTQcErbgFy06NWKN859Nm/Ty7JZkuz2FktDW6wJJVF6mRdmLctmfrIuAWlMOjZUUDp4T
MegTK1mis9OmoqtYmDRbQdDM+lcFOulBZbSWVNQM1iD3U0RsaqsVs9hLTkXTfgsL8llia6uf
cqZba7FsRixHQkEEi2yVaqt5VV1bV5FXT5hqp7eQw0+g5NUW0do5Oy6GXPtsOfs0YylK++cl
t6nPp6PKL7LLDM2hyqm9C6tVBcpMM6SRUsYU4rjUUQpvpsqqi2gDq49dlQ0EK7c+lFtr6Zko
7mmXgU98nD0dLBZVn9LjXjt1VMib6TILtBjPS5yZ9M1rjXcxhx9clFW7llg6lJgOzKaTrU54
u1GWjTy41XmmsG10W6t7kqsqrM9N1YtlZLK7K4EMqq/K6XW5+sYLOzJfPTtZa507tp597eyc
ersA5SarTKvWsOEO1RXM37WjjWPaZ6+4TjZ+xUZas/RM9e6kvFOgqW245ubdcTOYGyxipXqB
NFS4E057FdTFiWVkkhSSSMN8YB6VjzB9LDzl2rJZU6kgcClZTqFiyVFb5WbDqxE3UZ2i56EH
uyKahnK6JQEvbMxclQXVMsNq5AbqaIbGxMNUwqWV2BSyqDJBTTYErIMEseJB4sHNcL1qg8Q1
AwIQsOa4NENrtWyOiqWBBLZEJYsiAqFcSAYEgBCIKaLBigDZVYOjpEkhQ7KgdWH2Y+nLyT2r
a4B76nCt7tRwY/oTzjd2483f2hXBr3ZqVO7fHmX9ADgHv0nGHpazzy9Ow5B9Jjjjzuw4U9DW
cN+nTWJe3ojzU7oOHO8tvCHb46KGgHRx0YQIZSiFAGQO/D1JedX6J486vpoeano6a4XRxdM5
9fbauNX6HNpypfDOep1Y8rX6SmuFZ0KDIe88efT0hPLn0lJys/qchwW9Fnjgj1FJwJ2cxz39
JgORr6i1xae7wwgileEKOuRklVxigBIHHYl5Q6dhxh27jgTuVnHHbNcSeiz1xz6Ja8+e/TXG
Po+HGWXCyg2KIHEAFisuxWL6ytiYUWVjLISMS2oTQBpKgcEMcCW1wsaLXXoLOdrlhGMqBiIL
AKLYVy2FUvWkZpUR4Vm0lLpB3pNaFBqQqjlAPnvQplklqLyOsueS3zODqZK5U52vGOAAsjWN
XYsqx4LHVIpkGHZGCFBgSQk0jSBkbQhm1KXsArPoMUsJVLBSQiFW2ADAEBIrwqkbNKyIpZlR
mmoiWwrFkFYggeSpHlZXsOZQLRLOpzDHafhCXvrwZXpB58p0N/n2071PKNdtuLbZ3M/Kla9H
MidO3jFevOOxov5th0LOSDotzXDt5z0dGSR0ExSNmRVo7+buhhnNV5nSisA0jipYsCNBhALJ
Mm7nCaO7XxDL2RxrCjvcY2dyvjyu9Rymr0K8S2uuvKB2OPfTWrbyLa328Yx16MiGfSBqdKc0
Sy6pNTRitEX8/bQdKupMXa3LNnVoyqXc3VVVa3ms8uAkaQseWlHYqLsidrjPm9mvnVx2KufW
dR+RKGyhbO2/AdezZxbTqNywdanmw6ebILLOnyDXWv4ZzepjxtqV9ziGunyWidWcpZezXz64
61fMWOkebKXtce6rObdSGQU4ViBhksaUhuBXGiP1+LI7x4bS9KzkCzp6uDI3aeUdOzOK5vrp
ttAZBlMAvbpzeSOrksynoIuEdnOmAdBzljctYxtpszzdIwzYFynbDEOghiXZl1FlkKltUrFt
eQhis2e3J1R7CWOlcsELK5DGo1cajY757VubNM3ZMtxahWmFGaTojnLHTXmBemvPqTrryRm9
heXWducnRqbziGpubliXqHlE7A5rVuyVCtIqFWysjJFzTBDCc589utyPbv2cjsWZBu0Lw06u
LFzP0rDlt0TZxn6+VefNumOVZvsrIm2anOr6Yl5I7C4cWdtJeNOnlTFGRCAYNlcrQc86TVXX
XLfZkaNa5102zJLOgMjaaZSK0ypyyJNTmOT5dK0aoDNITCsPMhHMVllqIWEvpEAO5U7ipAhq
rpOTGoFlYgQBFy955fP1+gSuLX6Os4J6VhyZ6TKcYegU86elzAlTVhrNXX5rNS6VTbO1LcTM
kgxJVpqg8QFppYdQBlECySHNRpyhplkIRIhQqQANA0jlFLBWQ2VAuRJVluYy6UpWzXmEVohG
iE0NVKvlM2olVnEXqZIJKsCGUiBGghCDbIsGAgZIEoSEQJQhkIFIGgEMJCGQDqwUgCJBlIBC
KIIIQ0WAgkWUjo0kKsQQDmQAkIygaCEhVQQUhs128+b4YJtJhOu9ebNwTAuhygXUwQAOVKEi
BgVQsgxBAZBCSAliBlEkgCrSCCBihbBIkIA8WBKhXNb119ve9Xm/N29tUePnvajwx9nprwM9
8588Pvbz5uffqfPqfp7x8l5/0v5nYSFpioGiweKSFYjCBTFgWrcsBEJJKqesxZABgIjFYpgV
LQpCIFLox9D9R5f02XFv4++Ovlt5Z1ajhralXNjdbyXO3k18Q9C2eVzfm30j5tpIDUUhCRFI
BICCFYPFhJCWySK4ZVLLYgDEUyBUwEkCYRTCRlZfofovO+hw8vvw7o6PM6fMOhi24x+b0ucI
ysdvi9riHbklcv5v9I+caBo1iB1IrBVLQRpCSEWSELQYGQkMrO8exYRBhIpJK40IGIjEEaNX
0Ltcbrc7zdm6qGzXW1TV0KzBn7CnIPWEJzt2iqa20HA+c/RfneoYDQjAQNAQstZEQlYpBKKR
C2VwtkludkZDAQmy+sk6dWmEahGeaGjLOqNuWdLZVWUJGps+2lfoVbmZ6c8up+ZMOmOa50pz
qTrzjnLbghqGMoW2lAYqsskkkNGBwC9Co2QQWMVTRNNSSd1l0la5JuMshTJM1pIllsmmXXJG
USQ18lXmRMnMkzpkkhzIVYJOYmTFZZKt3ydJbbJtTmkywCTnX2Sam1pOq3LJZnEnOy+Sr5Ju
f//aAAgBAgABBQD/ANUz/wCXP/mc+uVlZ/os/wBXn97P/un8/wBZlZWf/Uc/oz+rP7+fXH7G
Vn/yGP6bCx68+vK5XK5XKyVyuVyuVz+zx6H1ysrJQJXKJK5XK59cfo4XC4XHrhco5XK5XK5X
K5XzLlfFYWAuFhqwFgLAWAsLBWCsFYKwVjnCwVhYXCwFhYQCwuqwsBZCHrhFoWMLlYKwVhYW
FhYRCwVysenK5QCwsBcLAWAsLCwsIgLAXVYKAWFj0A5wsBYCLV0XVdF1QaupQaUWrqV1KLSu
pXUotKLV1K6lFpXUrHr/ACuUQUWldV1XXKDAgxdF1QBCLTnoUGlYXQrrx14DSB1cupXUoBYW
FjnCwsIsBQYF0C6BYBXjCLAugXjCDAE5mV0KDcFzcoDC6IMK8a6HLgSgMev8+paCvGEWBeML
pk+MLGPUPCDwV3au4z3C7tQcCu7QuzV3auzUCD649R65WVlZRKB9DhZC7BFwXYIuCaQuFhq+
VYahgLKyieV3QeUZCF5DjyFeReVeReQoSc+UIycd13RdlZWV2whIi9B/PdeTnuF2GAVlYCAC
49Oq6ldSuq6rBWCsFYKwfXKysrKys+mVkpjiuyysrsuyysldislZWV2WVkrsVkrP7GQshNcA
ewWf1Z/o/wCcj9rBK6lYK6lYK5/eysrKysrKysldiuxXcruV3K7lZKH9Gf2B8P6I/sD4f0R/
YHw/ZwPUMcV4nLo5BhJ8RXRywUGOJ8LkWYHUrqSi3CwsLCwR+jC6lYKDSV43L/DQ6+hXyrjK
GF8ueMpy+XA6p/VDqh1yOqPVO6L/AA8jxodUcY+XLeuV/9oACAEDAAEFAP8A1PH68fsY/p8L
Hrj9GFj9rH6cLCwsLCx64WPXH68D0wsLCx6YWFj0x64/dx6YWFhYWFhY9cemFj0x6Y/Z4XHr
j0x64WFhY9cemP2uFwuFwuFwuPTCwgFj0wFhY/cwsFYWPTCx+xhY9Mftcrlc+vPrz+rlcrlc
rn05/XyuVgrn15XPpg+nK5WCuVyufTlcrn9J9MLCwfTHpj05WCufTB9MFY9OfXn9eCsemD6F
YKx6YXPrz6crlc+nK5/XhY9OfTHoc/p5WFj0wuVj9Z9MemFhYWFhY9MemFhYWFg+mCsFYK5/
Xj0wsLHrhBc+uFz6YPpg+mCsH9J9MD1wsLH6MLC5/RhYWFj0x+krCwPTCwsLCwsLC/nCx6YW
Fj0/nCx6H9WAsf8AlQuFgLhcLhcenHrx6YXH6cfs8IALj04XHrx6cLhYCwFwsLHOAsBEfrGF
wuFwuFgLhcLj/wAJlZWVn9/n9vKz+jPqFkrJXZZKyVkrJWVkrKyVkrJWVkrJWVlZ/YBKy5ZK
yQuxXYrJWSsrKyUT6disrKyuyJXZZ/WMrJWSslZK7OWSslZKyVkrJRKyQjyslZXYrKB/YyQu
xQJWSsrJ/RhYWCsLCwsLBWCsFYP7w/RhYWFhYKwf2sLCAXULqEWhdV1CAC6grquvPVYRGP0Y
CwsLCwsLHpj+iwsZWEBlYx+jCx/W4/8AB4KwVhYWFg/v4/VkLIWQshZCyFkLIR/9Fz/S5/ax
6cemPTH7vP6Of0c+o9Of0H9r/9oACAEBAAEFAAeASA0Egzkh0pKySuzsdi4euOFwv5KCCBBG
MnqscfMBglBqLeQOMZTS5icXPLicYCD+rXIucVkubhYysLAwGogAIgI4QCxhZTV9YJKLw09/
mA+UFuGH5SMrGBgItOOiwSgOAsLCx6YCICPB/gHCAR4XxWSfT4puAv5cV8ETlE+nKLSuVgrg
LCAyuqLgAQEco/EAohAc9U1vygczfX/AaMFrSWALjKICHXOAuV1yuvOFhEBcILgghdMprURh
AclqKK/jCwVhHC4I6rCAOMZRagMIhAFZwg7g9SvijhAZTWjJbhALBTXEtYMmYZfjgNyAzCDc
IBucBcH0xx8UDxwscklcrCK5QQwgAiMoA468FuAQSMcMy1zgsIhdQsLAHoMJrcLqQiAAVjKw
MEBZXxQ4XHoAm4TSMN+En1/zggnuEC5ZKaXJ/wAq7oHKPwA4cCEMrC/k5yclY5QJRyg7kFEr
OfTkBpCJ9DyuAMIlZJXK5RJWf0/zhDAQ+Kz6M+mMnEhw5YGMHPxXVyHCf2J+dYOABhuCnBEA
gjg59AUcrlN+LgEAhkI/DlAcnOBkL/8An+DlFpzjAwiMLCxwSVlcr4IlZWV8fTn0xlABNIBG
MyfX2bloJTvlJOQ1Oa8LC4RaV26lr8p7igUQsYRBK5R5WPQ8prVhH4egC/kBB3LvjwghwsjA
GVhH0B5PCIwSh6YRJIyfTsUDlAcyjLuoTS3HUOIY3FWLtYsOmuE6GF1luhl8XskoViOuHVJp
a2mua77y9Bp454YtVMadrS2K0ENeewZKNyFlOmLDYtA6Z7NUHwN05llsUfHFT1c9qvFp3yA6
h/R+jtxuGpfLIdRIC7VWg12ovRL2a86Qaq05teB9if2ay541FjMmouRxO095s7NRdkldqrTa
8uotF2So6VmZsestyKeGSvI/WNrU/sLWZtRehdLWnhZwiE1Nxl/L+EAVG1wQ4VO7JSnZuLzW
e43nO+4tiL727maxNZMk88kXud4OhvWoGe4XOsl2zKOVyq1mWuverxe6/beqm3kbbt3pZ462
xs1Y4NxYgFnbBjTt7rzHt5okzZTBo3lthdubr2v3V3qdxYLNbbip2vemiGXZPe6Tcyywz7qa
xbr7qzWhO6f9mz8ge1WTWzT2sNeGbZ05YbtkWpY9pEwzXGQ0GbvrPe2Mt1dgm4KaAmhPPzpr
QUzAGcnWVWXL8mqbHDc1dSqZNLFn2eqywzTwyQyaSsLEepMTMc66hDaaNPE+SPT1n1zqICna
msxS6iHvJp69djfx6y6SPQzzNZ+PWnu9inNfrzSoMswu0zYw3Q2fCzRXXvh001pN0l2QxaS7
M5wwdbEyR8deFzDo7Mxi1kjqh091rhqbbidTKbFqk+sw8rTQRSyzVJZnu1FhscmptMdDrp+3
oAmlN+DuH5Q+IQxms6UTi1tKdj3bYOjfcsOMexvRmF8+fvLzoxYssDxhV5LYa69ca+LYWoYr
W3nkYdnf8NHY+G7BtHxU3bC4Xs2N3A215P2FuRrgAYrEsUTtw9tcbOz0G6vqPbXYS3c3er93
eK4JrWnVJBui0M20wYdxcMR311ys7IxU/c8SyX688PwVK2KrotpJXa/ZzOQ25jcd5bcLPgLs
LOE34N5D/qXCB55z+PjO4bq4JjHqakkHtVXw2de2CnoMe6a8VpKR1dZ0g1cBdp3sjp2tV97f
ZqqMlc6B33VrXQXWWdfUZWqa2tYrz0qv2bdM50EmqgYrGmlxHqasqg07LDZNVDE2HW1Ja8+l
kqRWfx+xVlbqLMSdqHgjUiMu00ja1ilJDP7XsQtKxnmFP76ZunAaNMZXN00kr7NEQ16moEmp
Zq5JKnsdnA08rxHp7b226clX0KZgtYeJPr4wuCgCq0M8k01PaMbW2M8Kq3beXM2tKRr5Q+KR
7Wy7Oc1hasNiht2K6huuih+4sYkvXnNvbSzcjmv3Z4455msmv3LDPu52p2zvGL3C95KOykrv
NzZBw2NvyNu2UNleDztLvZl60xrNxsA2PZ3InM2dprLNqazKHlVLUtZ7Ny6GC1s5Z5qm4cLB
29hps35LED9lbfZftJijt7ZeNxLEG7eyG3bptD4ohMxhnwf9X8N5RA9NAWjba0RyVLVCEQ6O
tI/bVaL5KNqsxlRlCkKUmnpC3HrK0zW6mpJDProoartXT6WNTA2vFrft7Gvqw20/V1YoXaEy
Ms6ipUbNoYA5uohcr9UVbdmac27evgYpNJWZZl1D5kdPFDFapRQWL8LLEx00UszNZVmB0gmM
2miqKPUtloaaGtIHa2OrqZdTExWdVBDI/VMjdc1VmlE6ZlHXxUJr1f2olr9T1E0E9cg+jRkM
bw8fNhZAQ5JAQGFkoSOUFiaENs2Gxl73OsVblVlS6+rYfO+Qzm21O+4ZH5Lr2i1aBmvXJnVL
rqjPvLPlZYuySMs2ozJZsPIt3GOEtuSwZLWJLFiQO2d9ybbsAR2rkYsWrFl7dpazd21uxN7v
sSG37bGR37bD99cdHHLK2KS9ae87a26PZbaS1KNja7S3LEzK96WGMbS41M2dmOO5t8kkuXC+
Kb9Mf0v5djg5aQSh2WsZXku1a8Tmx1ab3bKCjFBXZRlivwRxw3KlOe++hri+TX15L1h1DbK1
SjlomhAajNZr3MbqdbJZ2Fbw2KWsqzLQVoTKdZEYXafXSvH447wUa1Wpv5a/3d1mprSGvqqA
NfW0ZZNZXFqhVra2xadqqX2TNFC2WTXUY682siGxpVatKw6i2lrbtKCBR6qtabLogxp/HnGc
aquTrqjLc8WujMEf47YklfrK0bJNHN5OAmdVygPlZ9J+rhfyHOCy5djnJJ5XYkwV7MycH9S5
xXY5yMZwprkk1c3JTSdHZax00i+6mMIlna2jblpWjYnMkc88ZEd+aMSygtmmbH9zYCbNKDHb
tRRtke1slu5I/wC8t+GXc2W2HbfYSKWW3PMJp3MktWC+C7ffLJNcqyPmle037Zlj2d2OLX2x
Snl2NyVsV2zFGza3Gul2V6VWpWzy+nwDD8rj8+UCQfGcfzTYXWJY9KTM7UsqynVSJ0Wi885Z
5adag+psII267VRwPlj1sTopdXq47jaVQxv1uue72jUuL9drXSnX637Q6jVfcM0mvL5o3Qy2
YILYl1GsEtarVfckqVvE/Ta8249br3wya2lBFJqakMzPx6Jzp43RTRa6CKv2onYs0P8AqbGr
riSjr+1GSOrfpw6qnNDW0ENpr+ofW1tOxDT1cNkWNM+Z02kZVZBq/u4QQRlc565DM4d9f84J
dyAU0845LSEM45wsZTQvG8xh7zG57nlx5hZLM+SOWEwVbFt81KzXjje4mTJJ5Rlf08jyHTyl
CaQMbPMUJpY3DYWG1WWLEY88mAZJXh5C8kocLlx7X2rbomySBjLE7FBtbMZkvW5HPc57mTzs
T9psHBty21o2NxhfcsSCzZ+4mLlym/SzkP5dwhhpIymsWrEDLkNuCCTMQgJ0blIdA4wupGS9
XjtXTDTdJs20Pt43UjDagoMtmLWGX7HVQxWI6I2/+ldFTghqV61ao61FWicXa+qDLV17aGuq
RS09Tr4LcUOrpsimoVY1Wp0bA2NOnBAdPqhNBqqk4i0sMA9o1yh1VSZ0Oua2ps9c2Kr1AXw9
ChhfBBFYyjx+hpOI/pf9a4KJeu7sseMmQgS3JpWhzii5dyhIQ4yHHZ2Gy4NmxJYmQccZQOF2
JPYouKktSywZKycNe5q8jgvK9p8jl2cB5XJ00rz3eEZHr7iZyN+y6ITyAl4J7LJWVlZTc5d8
cItK6n0OE0cMPD/rTXgAvygOG4ywxtfc1jHWvbLhkGst92VpprA107VJrdhE4V7DmMrWS2WC
SOR2r2DHS1LcSZSuvX2U0gc1wdXp0ZNe6pZZG+tOxklaeIMrzvYK85j6SglkhIrzhz45GHxS
FOilCDXuQhJb0KIKGUTyQUcqrUknZL4hJ1XIK+C4zx6s+DBw7HbIyRgg4LD2BbgluFUvQ2JT
tYXwe9tdFSusp7CPbxzTSbarUux75oDfyDFiCWpJsamxpWH0rEEs0W0gGyr7mqxt+avYsRWo
49dsblavYk21Tyba5Xty1NlWYwWtf4p93Rke3c0hJUuUWxWLFJ9eXbUa8lfbQF1bYQzxSbKo
yKLZ694Ow1PiG11ouanB3TLtVhfLGVYvxPaLekY5rqEodNXa19vUh+tNdlyOeiGbd0RlKwVE
04bw1w+f+DysJhwdTVbetWNfLPINXaDhrrPgdqruRrrchkpTsYKFnwt1mZ4as008tG1EmanY
FCnbIZRseV/VjtdSr3Y/tpyXU7r3GhcEvt97yPq2WOio9m6+qy3dnp1nVPt7BXimXjeVHEXv
7Oic2vO5gZMInB3Z1Z3aIyxSeN5HRwBY4BkbXKOMyPnhMTzrJBPJWfHWy4L+P4UeOrBw/wCt
fzyEMEU7TqsrdviN+1D42XzHENy2KQb6zIqWzipCxuHT1R+RvZJT2Dat+ntGPsw7cxtdvXms
3cUCbD4pH071Kq51vwaX3yEvl3NWUzbar4G/kUccsH5DFAdNLTrzMl1TaNzf17jxvoO7d1Qa
PeaRZdjjJrbSKGIbSoWu3OsLmWopaTNzSYq+xqta7Z0Ha6TZ1nBm01hmZs9W8bW5Fbc2ag+z
FapVWNt0mLaTV5nngByaQQ3PV2O/CazkswmtGKNYzvr0p7ER01mJ0OmsudHp70hbp7jq7dTd
Dxq7RDtRcAta50NdrHIghDV2yz2654hq7xf7Xd8k1aeu+GlQMg19owP1rxFapWajsKjTiljf
Xq2K0msvxllO1MRrrxkNG54oa1iw91Oyxxo2vFrtW64yWu4r7K8HOhkEnhmJ8cpaY3NMlaeN
Nr2JAYpAekgBbJnJTgcAKMcM5a/6sFNageAQq9ySs+C7PXifu55H/wDILzTH+RXYxLuJ5oT+
QXC877LJN7alZd3Vm6yO7bhZLZsTqttpK5G9leH72PvJuPPJZtx2Xna6obGbbtEU/wCQvmWy
2kF85r9aVsQiK5r42++UA8boSwzbKE1WbSuDrZ6UFefd1I5XbmB1OrajbVG5qGavuoWNdsIn
bqLc1Q4byHzWrMc9uK5FZsWNvGUzfUo5mbem2ObbUTXsyxyvB5TThrPpd9fOGHkHII5p1Pu7
Euo8Ksan7VT6ieClBrHT1T+P3fLDpr0wbp7ZbapyVDLpr8b5NRZYPZ7nkGpuvY7UXg+zrp68
OuZXmn2NNlGH2620s1b3T16tizK3X2nFuovOQ1liZw1d50terPZk9qvl0evuSRGhaEEVeadH
W3ft5KF2CP2q5HIadsQGCZqdQvRqKB71NTtQsbXnc6Ns4Dq8zT9rbEZoWHyOjkaP4WSFxiP6
HcP5TWuJ5aslV7M1ZHa2iH7a3O9+0uSVIr1mKL3e13G+2Ie3bWhHZ2EliST8gvPadzK4H8ge
XO3Nx0J3+wL5NlG6CN5bLbtT3LLt5cfGPyK011W26B8G2fVhZu6Qe/bDoz8injOutVq7Dva0
To9tC19jZi1Up7KatCNmA1+zrPd700zG9UldLvmysfvYzONy10Wx2la1TqWTW09KxAyGXdU4
Jveabq3vFdrpdlr5qM8vmf1XUJgCbwxxw7PIkdns4prsDX0pbr5tM6Bj9HbZFLobIn9skNcv
enzurw2dJJPbbpnuDtRO2Nn49dfNFqZZK7QHF+ltxyxaaeZw1FhpdpLjYoYHTSVdI+a3Ypvs
Pl1dpjXaa/HL7bbIua+xTa0gNmrUBLLqrkTG6y9JIddc7wayRxb9cuquxSR0ZgLFGxG8Ubjn
nW3fLLG+CSVnWGCrYshsM7iK1hzjRudYqdmVSMkhflqOAI+U0/KfrwFGA4yMwQ0kV5Z4CNlc
Y4bfYh1bavii+7seCR5lkfanenbW2VLuPHAzeWWxe/bDsdzdLIXmOV24tvfHuJoydzM+Ru9s
FkMz4JhtZYkzbvrqPc2oYmbq5Hdh2lqKC5uX3hRNf7kbWhLa2GwgZNc2ZruqbiapAz8injTP
rk/IQ6dv5DOD72yYybuv3g20FZbG0y5antCWvq7lelLD+QsgD7bYNP7jUN+Pfxl+0txW7IOA
XZTc4aeHD5kx5a7sHhzm4/H/AO6QwTbTX19QC934+yaaHTwvfSqm1PUoC5HDQp2rcGilsM1u
vN+e5SdUsy/j9yF8mnDV7HMZm6O0+F+htRGbXz1YSeNK2OS+ap2VQ6uR7ItPYkntVHwQM1Ft
8R1FiNr9TeY6TTWWMdp7DZPZbHZ2puFg1d5kh1c5db1dmBfYWPBa1tqmyGlPPEdTeEV7Vtps
i1lyR0usuRvdXnFiPX25XDXyRyXIDXnJKCaB1b8HD5kGHLQWtOAaOznpMO7vmu7YXXlm1vRG
vs9nGopZ6sw2NvB2Vnys2VyNtW1PVkmuWZpzuti8e7XHM9/vE+63XMk2NqytlshYuusgt1+x
ZSi1+7rMVTYh1obWQ3bWwmtNZtrbIxuZApN/deDuHlp2jnzTbaSSR28tFh/IbMgv3P8ARRbx
8VifYRWhsdtNego7COnGdtGVJtY5BtdgA+LeywD73Ozi3VSCJm9EbthddesLKb9LD8p+rhDB
RIBzzq6sVmV+jpRuj0EL1d1MlePQOlZuG1Y7LYtUyTbM0wzd1bqdY6B5jGmrPdJrqcbG6GET
w6eJz7Wr+1q0NRHaiGljc32YKtRZJXh0L5a01RkUVrRz1oNJDHPtbdEOtRagzvdpbBU2umh2
A0Mpkfp5YizQ2HS+12MHTWYzb1liFlWlJZbLXNcnQ2/NYozQxVaE1mEai2hqL4YNTZmdWqT2
pjp7gfPXlrykYWE0HrGOHfXlNaCZAcjKq3rNWKTb7B72WbCOwvdYpZIpKljYMDLNlk7theL5
LEr2G5aKdttg5sV+1Eff9gG+83mvN2w6GK7ahE+3lEI2VsRV7k1do2FkRjY2WxTX55IorcsN
qLYWomjb2Wpu1utih2TmbH3x/ift55Hf8icCzdR+STdW5RBubNdR2HxR2bT7Fmb8guTTwbia
CpTsVotZJtzYfJvbUsUG+khMN50dgbUPiu2vu5viiUx2A08H6scMODgkZ41ENaezBrKUwi/H
4HJ2vrNojlGCKeA6yv8Aav0VF02xq1oFDE2Sa5+NxVnV9RUtyxairabXp66cjUwF0v4+2OSe
lXFTxjMWiqwXjTl2gZpYWyN1EMi5jdrtVHcZ7FivY1P2ENPWv2rYtPDMPZJWx+zx5k0sjZ/Y
3io/TvD5NM+BHTTPHsd3pJprbX2ITBPRpOsqTUSsLNLfe4622HS6q1A+1VlrPIIQCDflYE76
slNcCQBjAVaGeeaaDY04vuJsz3HSVg4ps9vxt2MwPue0kZLYmndFJJG825y2rtbLLj79p75L
tp5++uNgbetkWLk9kDlSbW/I47G857bliMt2duGIEZr7m1Vry7Wy8z7O3PDXv2qrI79mIx7G
zG1u9teGTfWTLY3E0gZs7kbo9t/o59jZssftbfiqbd0Z7NVPZRVKs+6E07d3da9m9sNgqbLz
bGxPJZsHKCBGGJ31cLGC3lpyvx6vK623XTHXzaTWM2Eem1z2DRVGI6qKvHom42lNlWOxS1VW
QnV1nNtamjVadNBXdHSqOr7Koynd1Guq3WDVh1fZVG1JdhH4lHqa76V3WUqZk1NJsh0ULajN
NWsGP8fiBu1ftLckbRs4qbLOuZp22GX6BpTU55IIDqxafNpo65h0c0U4/H7D3RYdJJpWRufq
Gxth0zpbbNRK9jtDejd7FZsPi07Z5J9bO2s5gYTwim4LWfB3LsJpBLXtIzyyzMyL7uyIDXtM
riRyMryO8qa56PmjcyeZjbOxmnYyyQ+xfnntsvW2vlvSzQx2Z4F9xP1M75E+V0hG92Pee5Yl
bXl2LpTYuxSG3ZjdXvWYWzSvmmG72bE/aX3vfsrciktSTGXeW5Jpd1YdZ90tl8u1vyJ2ztmS
KR8UkO2lbCdpbdIzbW2zuv8ATWe8bBx94usLtnYaYdtagryyeR5JRITfgzlrvqyhweyZlaWK
nJJaoaoVNhBVtT7PX6qvX00dWSxBRpyx+zwNp7KGKLYT6bWkQaqrO+LTUZINrUq1p6WvhsUZ
9VUbGdHTNr2eiyKOvr3VLGjqwB2lpTWNnSgptp+WPTW6EFiWpqgwu0tYVJ9ZTYiOa+rjmqu1
Nf7zY6+vXZR1UtyvPpI6hk1devC/RxyMnowCtpmVms2ccglbTgZTn0prMk00IQ1UXRtOnNXd
oLbGM1cMtvYU3UbSwgEz4O+rPy/yASerkxsjwX8DK5QLsBx6m3ZL8AoPLk6SUns/HZ2BJKGe
ectEsjU2xKxGxNIW2Jmu8soaXyEN211ld24vSp9qwUL1sRO2NvrYsPnmdeaNc7YXHR2L1uyo
btiAN2FxhddsymS/ckfY2FqyyvamrPnsTWHR3p4YmbW6ws2Vphdt7j3PuzOEm0vyuO0teSxY
lsyYKA4aBgJw+bCJKGSuxC1gquZ00Xngi1zm1aFSWaKlQiGxgY+zJWlhbgY6jOeCBkggdkTx
yuV8EC1O6ou5Pw4WeBjDj8ziQeyDjknPpwECFluDz6dyslZJWPTKGQMgorCxhDGGFOOHcrs1
dhkglFuSW5ABXxWMrqQOcnKaHBE5QDcu+Y4GAxxQicgzCLQUGgEnKLV1yg3CByXPOCMIjK68
hvPRdcEtyg3CLUGlFpWF1QbhdTktK6oNRBwAfT+WZwwo/VhchzTlHlBpz0RBCBOM5WeAeS4r
sV2WESQR8GkhfEjKOQRlYOcFAINcg0ojKIIXOUGlYcsOXzJwdkNcuUSV1WCieclZKySgSESS
jkLlYITScMTvr5WTklwXfCDxhvKk1zYVkg5WcLIRc1GvJ4OxC7IBpOWhdijBYbA0PleewMTZ
5E55K7FdzgSLuCs8APe6QTRuLii5+A8ouJ9MhEgJr2qKKWxLPFLXfy5ZblfErJWTnPICwmJo
wCD35TWHJByA4odssdh137S/O+zBFrI7+qkH3NTx1p9c1sVnRtdJPpxWhkdHL91QkskaORjf
Y/uITpWw2BphX17YHX5I2eSQ69z3DVSTMraTELacdmjBppm14NTPXZr9O6zHr9Q5u4r02v11
LXTVItZTdYloxR1XVKM8zquthA02sdZj1Gu+322tp1K+h6+5V20dhFX1teFw0VVyOpqxSR6S
kT7RW+zt62myvgLBBPxTfpajw7+QJCer8hjiiMBofmXUyMtPdYkYIjkxPz1fjBxk4B5r6xs0
M0D4XFxDft52wB0me0oGXEDyYIkCLZcHtns4JrnJz3ZYyWV80M0EmSES8IF+Kll1WXHo2OV4
cHkAOaYzJG5znEf4pTJrDCHSBe47KWSSzZkj+CGUWrBTGhNABP1YGGudnATgACwFNjJVXaTt
hk3NJ0lO/r5XT3oIIfd6IMlmCCIXqnjsQOrzMtVYUzYU42RX6jqEtvV+PaWKElevJXa2Z1d7
aGG061eq1zxrI4bw1nh0rP8AViKEbNkWl7shpPZHUqSR2KOqhndV1zqM1ep0s0NYbYqaxwsU
dQNgamsFb2SuJ46WpEGwrU4tfr4oZKzNVrTYhg174K+vrTzRUoXK9rqsWrLl29OE0BN+JHzJ
sfOAg1yIQwpK07GCjaw2nYK8bsmN2S+WZ3jkLujurQXH5sZfgB+eQQ0uc6NzH9iA2R5TzJnL
iOjysSLEgX+Kv8Qsc1zj4nFCJ+fC9CJyETkIjkwvXje1dF0DSGgDLAKtw1rLpHkmRzm/KEXB
ByycNyUzJTh8ybE8IwvBMDkIpE1ha92zqsmjuRw7OhsI2EbOv4nbWm6SazrPJPsom1nX6zo9
M+CpTlu1YA6ywuftaxt1thr2Ri9UMM+zDK0W5off2jEZXFuBhFzc+Rqc5pRe0Bj12cVl6aHF
YeF/iZPkQyiU4AoNwjHlMidgxFCAleJoXjaEWtRYMGNq6tTWgBoATj86JJWZCvmTMrEuQydd
JyDDKEY3LoQiMDPPxWXLLigXrDkG5XiGCzK6PXQhdAUIm9REE2NpRAx8yAXVya3Ka1ODinsc
TjCLXORZOE0SKTyUxe1s7nHSFkw0crlXoxik3SFwsaZ8MHjCMZI8PBiaEBHgFoTsdkI4sGKA
LrAATGETGsNIDBgNjRFcoCAANhKwxdmhNejI7HZ5AD3DpI1FriGxFNicnRPA6SBEvA8rwmyE
FrijyMII9V8gAxhwbk4BJlRMpQa9QbG3HHHsLsToNnsIU27ebJ7nb6naWfFNdnlAa1dG9cLo
F0ATWty7r24XSsEXwBF0IBkCDpceSbPeTGZiizgCJB8YRlCbK4lszy7vKv8AGKaJE5vDWhwE
bF4256NIEbM+Nq8YCw8IGTGZMESZaS4D4HlEEkNJRY5OjXjYgxucNCLoyMsWY1gF2AvlCd0K
b8qIfjIwACGtaEcduUQwIZx34/wymhpXtFsp8fVxZGAY2dRHEi2AAGELvGEHtIPUoLlYKAeU
7s1tdk07pKN2IZblvzF2QQ1xR7ZIc5DusuyWoscE8OAAauzAjJlHuXBryuoDsYRaHIRxhBjA
sALs1EouQwvnI8ciY1zU4Ht/HicUIODAUIy1RDxS2qTLOwk9pvI16LJmwaIzBmqFaKrojYFW
gJXVopNwNbrcCjqswRgSmjQGvsaqKu2LX66S1DrK2dRDjaa2BklWChSfMyjXElnX1JC7WVWT
wU4JNoKFJ0XtlJiOmo+N+uoCcaik5V6VefZwaOs4bCpXhldrasSOiqOlq/jplNXRx2W66jFb
nu0mVbo1NMo62sIvbav3ljXywDC5XAXZq7Bdyj27YOG8L5QHMaV1GegTGFGPnovGQejgmOKI
cupyCAAWkAknLg2OWZjcOTe2OrgG92jMmXGV5Icg+RqbkOj8ydLO5eayU2adrzas+TySOljk
sNM75pHixMCLlkPfcsSONqZzoZpKz3Tukmg207T7hd8vul/ySPkkfhYasgJrl2XYou5XzIjJ
dheXCgmZ5bFnVPuV7FEPzUEgGjDeuuDGlgWlpwis+tQgrV30JXxs1JljfCK8VfT/AHE9fXNU
leqHuo6tzRU17pXHs/X+Hq6lB45dfQEZo62Wf7Co581OFtd8T436+tHPbGsrSMj1evIvV4Yb
eqqNntbavXa6JsQfsKENGMlxVjW1mOl1sMSk1NeG0/TQuR0dUtfpImQbDVRVa3TCLAuq6LqU
GFFhDuiEUQHjhasxo4cgx+DHOEY5Qejs9XLyzeDDisFEdkAF8oTS3LcZaERlBNmc2vgAnCnn
fOuQhnENiWJN7hwilsSOidE8ueU10jSIpHjDgjlDoDbsfdTuVy/PafZtyySCSXoXyOAt2gPN
KC+xM4ZXbCBciHIg4xlY+bC65HQk+IoxcV2NbL7hXfJUlY4tvMilZI2OvNZrCibkcsvnoNs2
Wg2KBosqsm1oLKzG1ZDTIZ4Rc6x5xqRJWbW7/wCmZVsxUCtmyrilF5LbRr5i6myV76lZz3QU
w/ZQxibAKFPXuinrV4x8E6CmYbFWtEx9So6SShBGJtfQhkZo9f5fsarad7V1a0QGU/UV8XKs
IrFE+gAwQFhO+OOWgIjsvC4LqM+Iuca0rCxtiIuYU/yPaQMYai1xVarJYL2RMlxlN7ZaE1pX
QYLF1ITgQsFYRBQam5acuDC1dn+PqMYx6dRjATnFwhsviia94cXPXd+TJIT2cQx72PdeuPU0
s0qLSV1KwQuVyUMZI+bCCHC7uyH5UE8bJm7io98OzqMAvVJZINu0sbtNf0dsNeYGbSg2TX2f
HXfageo79OOZlmqatoQzWPH0a7K+BJXCIWCE5yy8oFwPYlcr+QeTyuPTK4yRlYRaUGrqg0Lo
CujUWjBAz1C6BGNFhA64Th82E1gKdFhFgA6gLoFhoXHUOPTqCvFkeMLxgLxheNBiATWlBEFZ
5+C+KsVIZGX69d879JGQ+pDDFJo5I1PqpK0emYHx2aPaGLUH7mWF11kWsbOZNaIHnWltO7D4
Z6utFiNupsPYdfiVutuGSPUW5DJqrTENRaLmauy9tjXzVog0ldSsIkBdmlEJ2C7hN4AeSC5D
BXVpRYSsFYKJKy5F+SCSUWlAuTTlAprjkuJWEW5ABY5883UbGyxw2Vvt7hOI27Gz3kvTuY29
PG33GYx2No91h23teQ7ixG5u2sEjZ2TFPb+4DLk0QdsLTmnaSiX3i4C3cWUNjNhu0th3uVks
t357MYJ9MkoYCcVlOxnhNkLT5CR5MJkmQHAo5CA7B6L8Ev47ZDSsgEPRk+YSYHmQsFGclRzZ
aZEXgqSRPk5bNhGbn7ggusuXnGDKCvK1qM4y6UFrbDQhYYUyUFGQBdinOK7gnyNQlADJwUZU
6QoSITYXm58iJBRcE52TzgPwvKQhK5MlQkaVLQtRsLpIpHy9jN5IiZAQX8NkODJhBzzGZT2+
4Bb5iT5CEZyFBYJLp+HTkF83L3ZLXuBc7ILl2XYpwcwlzihldiiSUCU2R4QmchO5OlKM5Qmy
mO4c8hNm5dIOscgcuwx2Cyu5TTlH6soOeu5zk5DnBRGWR89qM3rIpxCetr/uzBqpIb0Otjkm
q0wjV1ss1anWlf7dA+abW1irNTXRsZTqD8gio07EJ1dR0LtZr4TDqa0rI9XWAfr6oGpoVLcM
WrrEQ6uo50GjrTa2vq6j3WqNWrBuZWv2jTlOK5WUSEC1dm47hOdhpcCgQEHpxcUHAEyggTEJ
k4CE4y2VPk5jfkE89kOFgINQCAKcCm9sv7EHssc9SVghEnMc0kTnSzCMHKHxrXHVmPcXlskr
HBzyu8mfuJujZ5o1NsZpK7bM7WeabLbdpjDasCJ73PQTmr7S14Y4XzSR15pZi0hSQyxNAJQa
F1Ib1ORkOI7O8E3k+CygUCU1xReSonkLtz25Bau7QmvaSHALytXljQlai9pHZpQLc/IvlwSx
EtXCywAuavieqawY6ZXCOE4BNIWAndQsgo4Qdx2CLgVJZhgWu1sMN+lXgYZNdA99unVtA6fW
PsCpTno6iBl6pPLWfDPp6jWM1FGG9JDHVvbDVxUY+EOFkIOAXbKj+GecjsHDBAQARARITSF2
aUS307YXYoSOyXuz3K7lF7ig7kSkHuhJgd3EhxXY47LOFkheQoOJReg7g4IGAnOcQ61ZL5LV
iRwt2gDPM4vu3JHNs2BC172IyO6PuWZIX7G8933czm37YuT9QuiLF0JQYcxtcsO7YPYB2Byh
8MuTigVkrOUESgSsuyXOccZRCx6FA49AiVlZysBYOML4EnKwMAFcIu4c45+KwFhdSUWuC+ZY
cslFDJXIR7LBQBWShnMZOHOd27OTACHA5bycDDsZBKy4DsV2K7ldyu5XYrsVlH4cLhdvQLOB
ygUOU5wwslO+DRk5wiSuxySSvivgvimgI4XK5KycjBBGEQguMegBUWcSD5+pTSexcV3QdwXH
IJXzLJCzwsLB9McZWSux/TldgshZIQXCCcQgQUfhygSsr4ohD4o5JOQs+gPGVnIwiQjyvgmn
JYnn5+yaMEHK6jPGXDIGEAF1yC0Lq1dQurSi0BFoIDAurQsBdUG8hqwAuuV1CLAg0Z6+mURk
NxkNGOEWgANCDQUWZQbhOamjCczKIXOW5CwCscjkY5GVg4Z9Ual+vK5C4xgFYTsFNDUAEThd
gstKOFhq4XC+VOAXVcYrw+eX2p7E7VSsadRMBWjhfSOtLXe3OCuUHPniqRyV61MCA0pPuI6E
hZPWdXkI9ChhZQ+BKyE5ELCCwsBcL4ocoIDBZhS/UmhuCcLycF67gLuCu4C7hdwu4z5OS4Iv
auy7hBwzqfx3Y7iL/gm/Tfwj8iY6X8Q/KJWyfin5TI0/iv5SWM/F/wAojaPxv8raR+NflIYf
x/8ALM/8d/KGk6D8oBd+Pfk5k9i/Ju1j8d/Ip3/8X34V3TbShFnKBwi4FAkrKyV2Cy1ENXA9
MhfIj1K4WUHKPGJfq/kALAx1bnqMZC4Qa0rARAWAEeEDhFqLUG5TWnP/AF2P/nzkiGOxO0w2
rskNOybD5bVkW57lmvHau+NMsSTTVpHhpnsuqulc6L7m2yNuxe+tctiCKpKZ635//YevOcjl
AtCLgUPQrPoCF8oWAsALCzw3BESl4csBY46rHJ8YWI0A1YCwsNyRGvkBJaT8q+RNEZP/AF6B
7dZcG1rGygrWaNitPQbLG1s+wjYia733r0MbXWK8diluoZZK+wqWpGbStcNWOvZlF2kaXkgt
GjPC4fn2PYyAV1bjDV0ai1oQaCuoWAsALAKw1DC6hBoRaAg0JrRmIKYfNjjthB5XcrsSckrk
oPcu5KJKOV8xWCsLCwm/H/rwf/Nvf7PZ/wBy1H9lH+0u/wCUz/c7T6Zh/q9Vzf1XN/Wc39T/
AJjP7XS/zNV/nfn39k5BPKCJWAV1CJQ5XUrARGV1OADj4IFZWOIvhL8echgQaAcBHCDAQYwi
1dAsBBvPXK8ZXQhEINCDOf8Ar8Y1d/8A2Wy/umnH/wAT/wDHcHyR/wC52YUv+61A/wBdpwfv
tUP9fqPqi/tdL/M1X+Z/2B/ZSOQwoNGOqC4y7CDCV0KDcLoV1cujkW4WF1K6FMGFJ8cIOIIL
lhy+ZFArsVhchAnOSV2ys89nYDimuK/6/wD7Tf8A9lsf7tp8nSf/AIrn0x/7nY/GTP3enyb2
myb2p5vaf4xEnWUf8zU/X+fnGnLigSuzkSSvmC78ZKBKyQjldihnHYokoE55COSown/HCAKw
4AAkYXAXYLJwBlOyCAerenplYBXGRjP/AF//AGnY24W1rFFktitUio0XxsZBboBStjqyW6TX
qzCYres1rYrms1Yiua3WiO7r4PA+HUSGtTiayTUfX/2B/ZzgIEZ+BygCUQMnrn5QvlWQuFws
NWI0GrsmFqYQ1HBPUrDVwuPQNBRYAujVgBFoJDcroAuoyGhcIIBfgP8AaLmqZbkdV6xbCnJZ
dcpzTS2YZnx2GPkZcjkkU9Ns0sBkfPAXyWIHOks0K1iB9dj22qVaaK1Upisf+wP7SQg0rBQa
iMEgroCi1ObEI/4+K6koNIRac4RbzgkBrl1K8h8IbyGkrBWOepKAOMFc56EoNcBgkEFBBriu
QhnENu3A33TZL3bZhN3G0Q3G2Q2+3w3dbjtPudyxw326Q327CP5DvV/yPfBD8l3y/wCTb8r/
AJP+QL/lO/V7dbTYR8lABcBZTnADIKaiSEcn0AQc4Ik4yso5CzhZKzhZ47ruu7sh4JjrWpUN
dYDmavsrVJldPg6hkIDnANdFH5mspEh1EsUkGXChKYiyQI9wHQTCPXUnyKfWwyRx6kATQPEp
J7ua4LuerDkkAlzXMYZCQJCu5RcU0krJyWyBz4Zcu7ZeyWNB+F2BOWhAsJwAg5iaxzkKk5Jr
va50ZaGwl48YA8OT9oejtRWxFqm9zr+oipMCDcANWCnRtejRY4jXRgCkAyGr4XvrucWw/INd
iQRMDZ9fHIyLXRFtutk1mFjA4hZyrFT5ZontUdN5Umve5HU5fJXbA6StPgwvCbDI5R15XvfC
WObG7LIS41taJk+jN5ItJC2W/rzPYu6csUutsxuiozyA0QFT0ck8g10VY+BnYNAVimZJXVZS
W05mh+v+SnUAZ43r/9oACAECAgY/AP4Q1FdAupU2zZs2bNm+VCEIQoIUWMYzZsVRCEI1K6fI
6D9n2a+TQxwQhCm2I3DIhRVIOp9ip8mhj40I1IrxQpGOo7jHBjGMYymRlcmB8OzEjqOsL3HU
ZYZa5YyUzUYzM+ZLGKjHUY6jGXuOtB3GMdRlLVtwZkvC0mBlqwsYGMYy9OhVIaNGjQqCoKgq
GMT4FWbPRsYxj7C+NCF2hda/H3WOKF7QtBQtCtORVFBGp8S5MQpe8MmStzcMW/wzDEP/2gAI
AQMCBj8A/Tb+/CM+A/fRscGPurmY5fvwJyscj5XM5HF+TqhqCpBQVBQXBjmvFCFTgxJfl13P
cXxsY5LXGUg+vt5GhCF7F7F7F7F+CscP/9oACAEBAQY/ANvjVuHEVe9rUPDjVgNK27LcOy1u
3btv23P2LA6V39g0rXfsNt61oXo3+FEce+rnjWp8qt9m9q8/t7V5HSiatbYWq/Cr9xrXU8KN
hcca8fKh27VtV+/s7uzWvH7Xn9nStavVvlWvZ4dmvb31rp9nTSvD7Wm5oijrv2XPzoa1YNWh
+Fb9muvfWm1aG3n2b1vrWpFb61t26dm96vf7N6079BVjvVzv2b/Z0Pb4dt96t2m+tGu/sHcK
Jq9tePZqK762tV617b8Kv9jatuzY1sa27Lmu+tj22sa2OlBhuDcG1HvrjXGuNHer1r2EcfGt
e23ZofsXHZe/Z5Ue/t9xtVgd6/8AhWl61rSv29uu/ZY1vVwa1+x4d1XvVu23Yfv+z4/at/4u
1MDwojv3rfs3++tSb+dcfnWpN/OtCfnVv20dADXjQ/bW23GhYa8e2/ZtW1aitOzUXrbTs2o2
o6VtrXjW1abmrV4dug2ra3ZtWu/2de2/YbcaN+NG/ZvVjYns/wBFX1HmDW1f6OzWt/urf4fZ
/b9i1a/ZNH7RHZb7Nvs3Nd9Wq/Z31pWvbe/wrvqFV1YyIAO/UV/NenMuSHqI0iufSmUpXTup
enj6q78xomBKk3VScgAdri2tAmUcxoHnxBXH0OI7Z3txvTdKJVuZIAxIBtzY2kPqHAW+Nf5d
3deOahT8LE0ZIW5bN1QUsLXIw2qZc1ijfq2S4QFhjFzL30002pZ1nximdkhLhV9lrl/XoLnh
eibRBOQ03OYHO6k/pprYn0791Tzu36cQiKm3v5oHjwvRWFC5UXIHdRkkiZUG7G1qmlkkEUMC
hpHtkdTioC8STRWOcMvLikVwp1ExKrccLW1rNJwZjN9OIcTrIf4trUE6fqEltKsMrWKhGc2B
13W4oyxTLOivynKgri9rj3bg23qbqFdUh6cgTO17KCCcjbyqJT1EaSzoZI4zlcoL6kgWF7aC
o7TRmeWLnpAL5FLZam1r2G1QIxXPqsfp0ubuGF8vBRfU1GsE0cqSSckyLkFV7X1uBppWXPj5
Aj5rT+oKFywGmN738KmkS0kcUazF1OjRscQRemyT1LEk5QanCQhV0HHXWuSihpOYsWI3yZc9
e4Ab1MwKYdOXE7k6IU7/AOtw76jgjsJJWCLfQXbSgqPG6GMymVWJQKrYG+l99KlDvFHyVEjZ
ta6G1mGmxvXNYL7VdkBuyo/tYjuNJ00hSOWUlUR2ALWNr+RO1JFComaR2jQoQwyUXbXuF6+p
IXli5IDDLENgWt3ZVK0UYRI2K4M4L3VcyB32GtXpJEW6yZ46jXljJ/kKuFCrgJS7MFVUY2Uk
nvoxyDFxr3gg6gjzqOTk/UTzw805OBgrbFY19TWHGpFw/ulV3Olgr2xN/G9BXjGRzFgytrGM
nBsdLCo3lQosy5xE6ZLe1x9gn5doq9b3vQ6iIAyqrBCR7Sylch4i9SxyMJFmUqwIUerg+g3B
2pXMxyQkqRYeojEk2Gpt31yg55eBjx4YM2ZX/a1oXlIIKMOGsYxT5CgZSpI0GKqu+/tAqOBm
/Ri1RBYC546bmjLzTkzmQmw97Lyyf9nShGjDAEsoZQ2LEWJXLalXmkrHG0Kqdgj3yA871KJH
uJggk0Goj9nZxpuXZlcYyI4yVhvqKLuI2DLGmJQYhYjdLDwprvYtL9QWAAPM76hMoSKETLNO
Y1sXZfxN30YAqRxZmQrGMcmP4m+FNHEwCMwdlOoawK2PeLGlKxxs8atHHIy3ZUa/pGvjpUQ6
VULr0ywmYj1rcEOBw471GSQWhKGFrapgAvp8CBrScmGKJUYyYqCQZCMczc8L6DalidFeIR8t
ozezLlnrbW4JoYJGiKY8YwPSEjvZN9QcjenBPrkUo0guGxL83h404Ugc50kkIGpMahQt+421
qSMIoimZ3nSx/UZzcFtfw8KHUvHzWiBMSk2HMt6Sbd1RxxQ8sBWikVXYBkLcwWa9w2V6nIQA
TxiIglmsqkNuxJ4Vg6FpCqIXzbHFLWsl8b2FR9ZLGGnifMNc3K3uEPgOFLDEoCiYzOdma5Bw
v+XSvpTFcYsmrnH1tnlhtccKkLQ35khlKhyqksmGLD8QpB09yoReYx4udWsO6o45IDIYubiw
fHSZcDcYmliELiIxpHLHnqDETy2V8fHXSg6oI40RY40BvZEFhc8TSTNCX6uOLko5f0WxKBit
twD310XSvaRjjL1BU2YopJiiLa7amuc0Cv8AqzTFCTiTOuOJ8BUJm1eJWUt33YtoOAG3Zrp4
1p2EVar3Fe6vdUPTO5VJWsxG9rXqcwSMYpIonUCzZF5RGVvbWxoNGZWRZ3hkBIJIjAOQ003p
zHMAoaAIXYBSswvo3HwqLp5ZZXbqOoeGMoAcQjYXa+5NSSRzgmNGZxcXV1kwCkb2trel6Reo
vKJUhk2N8t2UDa3jXM5y3ZOp0XFxaEDjrqb/AAryqaSZ2RY2jUBACSZWwG9QdLLMwR5J0RkR
bjlNu3fe1RzfU8v6jMwh8RZU09fqvqe6o4lmZuqkg+oC4+gCxbEte+wqeMztz+miE0oCXTXH
0qb8Mq5XTzPJOYROiMgGQIDYCxOtqlfqOpI5LRxuqJkeY65Mo1/DxoIHDXmEJOwAKhw+p7m2
pZRIFhMckhdtNYywwHeTjUYBXF+n+oy4Lpfln+I6U3UFwsSwCcE6ZX1wUcSOPY80k3JRHSMe
kuS0l7bEd1AS9SqM8zwRriTkyEC5tsDehI7qjtnjGe6IkHJthcjSo1AFpYD1AJ2CgXxP8VRY
skd44jZQzM3NJAJAv3anaoQliJ5XhU32KGxJ7hSJHYZGRWYmypyjYknx4V5VOJFDBYJWW/eq
6Gv5ZdATNKwl/iAdRrTyxYqjySLAmvq5ZPcLD4078gFlh57TlyFVSbgY21bTanUx6pCOpbu5
ZAPz1pwoVggRgwOj80gIF7yaPTpLE7qGMpDHGMILsWJHDwqKTNJI5wTGyG98TY3uBahpauoM
qI/LgZ0EpxTIFRdiCO+nkiSPBWSMiAlku4ONtT3VI5eO8b8pky9ed7BQvjXLBR3DrG6owYo7
6AP3a0GkjLqTJGAGxOUS5HUjh22Fa9u1a1qK2tSfTFuff9PC+WXhalnlaRZhYjmX1CnTQ72N
YNO7jPmAk+oNYjQ+N9aZnkdizBjc8V9p+FM0czqWbNiCfceN++nEZYtKCHtclhub0jcxyIiC
rDgw9pv3+dYLIyr6hYH/AInv+dWFGKAuYwwkZVFxkvtY2HClfmsHQuyHipf3n41yo3xTWwsD
bLfEkXF/Co4oGKRrAkL6DL0j1ANvY0YWkOEiBH9Iu6DYFrXIFqj6zqCzP06foAfmRbRg+AqW
MHKeWdZWLqHU2Db5cbmhI0hZ1k5wYjXmEAZfdUf6pxiV1ReCiW+enjeiecbF1kItpki4Lp4C
rNLdRFyAp2Ef5RWlGJCAjOshH8SXx/bUOGD9Sssszs6XxZypDL8qwcJIbMFkdQzqHN2xJ860
kABZHtbS8YxX4WrKNlVgqIGA1wjOQXyJ3oqHChk5ZAFtMi5+NzvSjMBY5GlCAeku+5NedM6K
r5KyMj3sVYWO1qgt0kH+XJaLR/SScvzd9YOiSYl2jLX9JkN20BsfjUcTFTFFEYES2mLbse9q
YHHFnZituDLjh/VF9q6LpenkzMH6zsP+ITdU/wBQftoyx9OiGTITC5tIH0Yb6fChFJAsawRs
nTIl/c7XydjvbskyjEyzRmN0JI0JB3Xyp06ROQkjpIQrMTeO+lzwN6kIAV5Jx1OQvo63sPLW
maLp1jkkkSWZsi2RQ5hR+UXpeb+oVaVlLE/75cCPhwofTg8tVUFjxe3qPhr2ePfV70PsWt2d
Gf8A6o2pZ3EsYfnE9O7fqPyhkMDYaNttUfUGGZc+nmmMAa5LRsFWxIvan6lo5bDp1nXpwfUp
MnL9RtfG2u1TvE0ihx07iAm5Blz9LaakW0qIMDYCS42PsbvqROnEiFuo6dSWYNa7N7bAV06P
zXm6uSVeYLYoUcoGOmveai6cl2mnjaUTLblrbI22/h1N6653aRFHJuYff7+FTiM4ScxZXTQB
enkGRe3Ap+Kuary3kXqHiJsBjB7bi34qVFkv09lLyCxdSY+bjj3mxtXT/TM8ZjghuZLY4u5T
UjjrXUzQPKW6WVYWDgAMWy9Qtt7dq6dleRZuom5HqC4AgBi3fxpuqgeQhZuSVkAF9Mr3H7KE
wlGDdOeotdcrqSMcb3t411MKzOZ+kRWl9PoYsVUhTe+mVCCV448Z0iXFAJWV7qJH+WgpGWd1
iPPzZkGQ5AubANxpZ45iOlMbyFmAV/QwQrYtjuw41JNL1F4ECWKAO5aS5CkBrC1tdaSZJ3ye
YQKpQWybW98trUsk8gTOYwhALsBri7KPzd1dPB1EgWXqmRY1AvbL3E+VB5cQWWeyuMtIlvfQ
8b6URzB6TANv/wDYFx8qRJuoCSzSNHAgUsGxbDJjwBNfWdTJyenAszYljnkyYADc+m9LCP1D
IFaIqPeri66Vf6aT5V1LSYry+nkYNIuaowKi+NjU0h6iMJHgpkWMqrGQ4KAoArGSUGeWR4en
iUH1SIwQlmOgXWgIOpjl/WXpzows7X11Ht03oL008cy5mN3F1VCAWJN+Fgdaj6hJkmikdkBW
4N0AJuG86ZmhZuq6kNNBIAbKkPA/19flQ6kSouSSSLGb5FYjZjtakCSRvI5jUxgkFTMMluSL
bb0vImimDymEFCfeFLcQO6kd8YkZXkLSXUIkZxJbS++1RFpFkSZeZGUNwRcrx8u23YezWvGr
Go4+nDNMxsgTfLwo9TMJLR2vKWyK3NhqCbVMzM0jyxmMMWN1yIOQ+VTRRZy9R1YREYE5gqwY
WpermRx+oCWc5BpBquWu4ourEObktqDrvrVgxUXBsL2uNjUMEcjJyg6uQT682LU0KzOIjugv
bWjyJWjLABsdL2766lrM0/UqIzMSfShN3v4ta1KBKwCoY1F9kO6jwNIHnciMgp6tiBYEeVQo
XcJFGisL6M639WlGKWZmjJBKnYkbE95pUVyERs1A4N+YeOlCOWQtGGyx2GXfpxoDmGwQxD+o
d18qMfOODAKwsLkL7Qx3NrU0pmYu7rIzHUl09p+FFnZioSUINDZ5RYnWllYsFRcFGFo8DqRj
jjY00hYEuArKVUoQvt9NraULNb9TnWsLcwfioyc0mQuZSxAY8wjHLXjSEylihUqSAbGP2nWg
qv6fXpYf70Wf51oEYLgSTEjf3eiEnHhQYFWcM0iMyBijMbsUuNKEbESRgYmNwGUjIvr43NGa
ZrvYDQYgACwAA2Arc/OneMK3MQo6uMlKncW+FGKLpoQWkEjnDQ4D0C1+BpZYwIRG5ljC/hdi
GY/7QqFZEjigE6zylE1LLf1Hfv2peQkcSLIZCEWwdmBX13Jvodqj6flxxQxMzKsYI1e17kkn
hUc+eDRBFjRbhAEFgMaACRqixvEEUELaVsn47mmkXFSzxuLDReUMVA8LVGsEMUIjkMwxDXLl
SupLE8aSOW0qKjxsrknNXbMgm99xpUQ5aRJAnLREvbG5bXIm+/ZpQ7D2g2q9dKSbWffhsa66
OV8EdoFZu5TLqfhUxSAwvFKsfT6ljMpJHHfTW4rpyik8l+ZJbXFU1YmjH1SPDFL1qlmIIspV
vzbXOlDqOSelk5pjETEnJQL5erXTao5SXeR4WlaRQxxcE2XT02Fta6WBA0sfUMomYN7CUDcv
zO96SR436e7SryMjlLy0zGOXEnSopmRulMkU8hDsSAYrBTte1SCF2lunTMVQnGRpS19LfKh1
ARyggeUwBjkzo4TG7ANoDc6eVGaNJUf6aOcRsbkM8mB4bWpoI5ZETn8u2m3J5l9Rveurm6kO
/JiM2MehZslGum2tN1ZEjR8qOVenBHMBkYr6mt7RbuqVomPMIiPTxN7mMi5sh8VXWppXd+oh
jWLAR2GTSA5MSQfSrKRTqkvLCSQIOcQhtMmbfEUIZJW5UX1RUelbckge63HjTwKS6CxRj+JW
AINfzGBnblJ0YHLJOIIWPhUss7u0gkihjxCqLvGHu2nClgi6m8izJC+oJbI6sqja3jUKTSIs
rGZWjjVVwMac0BztkePdQn6iX0CATOI7OSWkMSqp28zXTxxuzRzpHJdhiRzOHwrqOl6SRkg6
V0VogoWMqWEd9NSbn8W9SQdJMzPDMsMjyLivrYpkLE8RtSt08zkHqF6Zi6W9wPqFj4bUPpHe
TOJ5FVlAYlH5dtCfOnfqOoBijWIlohlk8oJxW5GgtvUnWxSsyortYKMRgbBXOWjNvXVP1YBj
5YjDfleVgqt8K6iOZf8A/oNaUA7pEj8v/wBRN66iMdRl1HSIHlTA43JVcVa/DKpo16nmN0tv
qLIQApOJK662J1qaGKVZMViyZkII5jLbHXx1p5ZtAsxhUW91hfIeFdK3TonO6hWkkmZQ59LF
RGuQIFrXNTfzFmSKCNrTMBYKcbiyr+Y6Uic5fqpY+ckFj7LZC7bZFdbUFHUI/UGEdRyQG9hX
O2W2QHClE0bRlhdQwtcd/btehVrdltm7+zf7q3okGhk18dt9KkWN8ecuD+IuD+0VJAJCUlAD
g63AOQ38aGRLnYXN6KTDlgnVMwdfFQaTqP7zA3xuddLUGzYsvtJJJHkTStOZP1FyUsT6kOlx
4aUkhLBJB6GubMENvuNL1ReQ2OAmLHe18QaLiZ8yLZZG5G9r0rSysWQBQbm+gxufGuoEd85o
8A4NivqVr/8ApozCVhKRYvkbn40MZHeRmyFiSxc6XHjV45HUqMbqTot72+dEvMzksGJJJOS6
KfhQZJnDeqxv+f3fOhOHd5x6g+7ekb/CmnZn/XuryG/r4sCeNESOXUkMQT+IDEHztSAzsRGQ
ya7MuzeJFWWRhqx34uMXPxFK0cjYxryxxUKTljY6b1nO5kcAKGY8BsBUfNlLRB1ZgLXbA3Fz
ufjTlZCsbSmVVFgb39JYruRQtNji2a4qo9drZaDfxrBZWUYNHpp6HOTD4mrhshiqFWAZcU9o
KnTSjHnaM55KAAP1Pde3fanhDWjkIZ17ynt/bTySSF3kjETE63QAAD7qeJmXGUKsrBRm6qQQ
Gbc2tXUCKwgne5IUK7qvtDka6U7ZeqQIGNhry7Ff2U6O11eQytw9bCxNckqksN8hHKodQ3eL
7UwUqquxZkCgIbrhbEaWtwrFcMwhiWUqOYqHTEN5aUF6YIL9PHA02FpLBArqGrUk91z2aUfs
HTXxra9ajWo16nSMhrBjZWcKSik9xawqZuq6eMdWuAihQKRyyTk+OYF//jXW/pKnTAScmQkM
UZR7Swb5d9OYIrIpQdPMLesEeq5yJa/lpXR5wxiSVJmYAkFnj/u0Jy0yropWhWCeQvzVU/lZ
cbrc2qaTrE+mjPUIqyh/75WPq0J7uNESRnp7JO1yMRZACjBc2Jt99dHB07/pzRI8kh07y7EE
6aClCzHDppVC3XDDpWslhqb4n9tQpNB9NDFHOyy3PpKv6Rro2VDpBAV6QdS1uqyPsEV+dl7d
aWGReVII+neSYsbgzPi11Og9NLG6v06XmBZgwXGNCwf1akg720qVYoikKEBWJyyBHpbLb1b1
0kbQvMOoieWXqFYgIyhvT3aY63qHqijSyr1CxhFNgikXza3yqR0EkbzojN0+RJGU4j14kEai
9SLEGiEbdUgbIvf6cLi2gvx1tQEkgXqTJoPwmAKGd9fy5VJES0nSLHIykaM0TRlrjxINAy+r
oEgkl6YRelBHGpYKN7G+jcb0sKO8cErwkoWBAMkTSXJtwrphMxmM8czl4XsoMNyBqvhXTQhZ
S3UxNNmpBCABiF21tjqak6ctgJepgUt3XWSmh5c6IqyMCWW5MYLfl42pOqV3yMazMmQLCMuU
bS3Acahjmkb/ADEjGLC3q6dFLc3Xv2Hxo9YWlMHKjcR+nMtIzL7rWsMai6OOQqkiI+cgswDr
mRYce6ur+o/WhSFUdiLAGdlW6/1RrXVdJKobrJV54bisUbhUt/XuW8qeXqZHYs/LQRqo9qqS
zcOO1dOsDymbqI5HVSF/3YPp07yKRVnV52j5mAIC5czlsgY2vjQjWUYc6WFiSARyhe4BOt6E
LTt9TyD1BAUFLBcwl73240Y5JDEio8juBlpGpbb4U/UQyf5aSJjeRBkMHVG4m3u3FLEsgvI0
qxE2swiXINe+zVJJL1DCNJeQpVLlnAuxsSLKPnXUxwuJPpmKE2IyIGX3gHsu2umnnXfV6v22
B0rffStaGtaG9b+etXsAOABpjEhcLuRw8/lQY7Nsb1vcj9lbknvrc32+FaGoOnb29OGCnvyO
WtL0Q9gkMt7ncjG3lWbqwRreog2N9tauzkkCwuSdKHTFv0w2ePebW1+FYq7Kp1xBIFR9SlyY
zcrewPgbUz8xsmNyQxv86BSRlIvYgkWvvtTTjmGJAcpWJx192p76yDnK2N7642tb5UY1kYIb
3QEhdfChaVgRa3qPAWH3aUtnZcQwWxIsG91vOuXHM6R6+lWIGtFEchSQ2IOl12PwoO8zswBV
SW2De4fGh07TPyALcu/pte9rU8vSXhTlDpohuUiFtAe88ajBlYugKK3EhjfE94HCjJMzvMPc
zXLDEfupkaRij2zBN74nS/lRbmMSU5ZJ1ulrY+VhTBZ8cz63ksVvawuSDY8L0qpPflBkV4zd
VD6uqt8dajVmJEQtGPyi+X7aWVpSXRmkVu5n9x+NGJJbKVMd7DLBt1yte3hTy65GKREIAPqd
So3oq0lkKcrBQFUJfIgACwuda5SSYoMrD/EGLfMUzZBiSpOaq3qUWVtRv41LnK1pyWk1sCWt
kdO+1ZpGI0AVVQcAot8z2/srXsvbsvattKTHC97gSWx22OWlEy4qzydNdUwyU4nmA29Nr72r
qjGsSyqJTCllbK0owfLy0C11Zl5UaRR9OY+UAGZiLyKtuJPypC2AQ9VisKN7oykfub8im96d
R7AzYgHS1+FQnrVjjAljs4IGaNe4upJOu99qWSSGKDqj1DKBHa5iC6XAJ0vxqXmBZJFiYwRM
bK8gtYHbhrT9QenjaZYV5kN7qszP6dMt8NSOFRRzARZdRKOWNQ0YVSlzloO40oES/S/TmR+r
v6xLje2/5vTjapOnEubgwFED3jhVyue5929+6nbnWjkkSSHUXTp88Hy8dfurGSIwAc+xsQuK
IWU2LksQeI0Nczm2/RhcS2OrvIyt6L9wpA74xHqTDiG9cgxTEDuFybmumeWTBF9XWLfW0rEQ
hfPS9SRHUoxU+YNqjh5RXpoukV06rI4KwXI6e3VtO+9CAF0UPEg6ixxcP7iWb068LUYpuiaK
PGUjJ2BPKUtxHhrXT4QM31K5vOGJWG7Fcdrekb3pII1kss4iY2azpYlmLMtgdL6V9UQyryeY
Icma7GRo73VS1gB3VJKsM3UHnLEiC6FQyBzf03vfQUkGMnUPNM8WSGwiCkDWwN21qDOe0ZLH
qmH4I8ysbD+vapISNY2Kn4G1dP1YlMkrPH6FHpXJuPHS1j41/M+Usgl5XU3LFcdjfQC9BBIP
pioye9mRzEZQGuPCuo6aNn5vSxiR52I5Te29tNB6tDeutiaaPlq0Lyzq2SKgL38z4V00camH
pIG6hgFAMjrGqMb97N91fWEyp0/KlkEehe8TKtr7YnLeuakrRRNEJkVwC9syjKO8m3p76bAE
AE4ht7eNdKwkkSTqGkDEhSqiIBnItqb8Khn6JpCztKEjkVTcwoGA7jlfWi/OjZ16cSERqAme
RjESW3Om9GbqpSI0iWSRYwC2bNhy9dPTxqWfpmPLjJsHFr2XPU7bA/8Ak9u9XNWo9mlWrXU1
4V32qxq/2PGjLb0KQpNxufDeuXf0E5Y8L7XoM5yIAFyb6AWArwrCIFnsTbvHHesZlKMRcBhY
2rCEFyouxJsFUcWY7ClkazwsbCSNg6XHC68a1JuKvc1cmsMjh+W+nyoIXJVdlJuBV2dmsLAk
k6dwoxh2CNuoJsfhQDSvZbgeo6A8BQaN2UroCCQQPhXJRmVjKZWlDEMbjG1MI5WUP7gCRfzq
2bWsBudhqB8K2Lubk8SeN60JHdTOHOT3DNc633vVjLI3LGguSFFsf2VyWkcwiwwJOPhTIGIR
iCy30JG37aTB2XlkslidCd7VPJI7vLJCYka/suyt+6izzOWbG5v+TVflReQ3djck8SaQI7Dl
MWjsfaTuR8qF52soYKBpbMWa1tr0iLKwVCpUA7YksvyJrISsTdt9Qczk1wd7mnDSsRJfJQbK
b2voNOFGXERiyhUXYBRiK07PGtO3Sv6K3t56UH6gDHFwjMMkWTE4FvANUHPkiafCYTyBVZDo
eSCbWLA91dE/UNCvTSdOzdShVRJIxL2I0uTfa21PF6c5IIFMpFlRgYw4XxtcsankGIXqCJAg
3iWNxki/1xcimPVt0xQ9VGYAuOkIyve34dt66WLpQnNmAR1UrYNkdWZLLqtNKywcmKaVUKcv
RDFaK/DVwbXqVoeXzGeIhVsSowOY9Onu3tSwYxEHpASbDPnl/wA297V1CdYkMXSpMiwCIjO2
VnBx9Vsd70H6uJESPmsQrJ60tZFCoeBOlBFkSWWFZhLJlo7MmcRX+rt50Fb/AKX03xPpvgNL
92W9dZ0PSFIzMIniOWkgS+SFm2Nze3hUkH8xYIvVSRKIgwLBVbJpDa+OmlTf/kIY+n6ZY3MT
R7mzKFt6jfzpFXpopHbqCvUDK6xxenDE30BBvlUAj6WNoJZp1nmLeyJJCqkG/pxXjRlEgHUA
+gKblhlYEjhddT3fGuoaaIWEbtHOeDKNmbL0/LWoWaPMnqlSUg2tEUvr4XpW6iM/U8lnEJBJ
ZubjcqCDotSN03TNPKJFUwte8SlAxOKtfVu/auiiaBI3nMwkfNhblA43ubDXeukPTOZTIH5s
nBmVsbqPy91SpzvSs8UdhcFFZWJF20NyLXpJuphbo4leQSJckmJELFhnrodKiLSk9QDJzsGs
AjRM8NiO/HWnvPiRF07Y63QylA7EnQ70w+mkgVOpSBWLH1q2V9+OnCjK4kjZopyd1BwZVUeV
jXUR895ZIJIxDADkER7gZEbse7gKsdCNx9k22rT7On2DVqv31tv4VqBahp5Wrc/OkWQ5CJcE
uBou9vvq5AA79RXp0t31ewJNAjRhxBogHQ7jXWr2oMo1Gt/Knnk1eRiz201NXHbrW3ZpxqGB
rYwZBbbnM5G9b1a9aH5Ve5J79auLgk8CeNAD9ta1rx8a9TE8Lkk6d1e4/M1qx103NC8jELbG
7HS3dXJeVmjLZWJJ1tbjWQY3JuTfW/fRYi57+zTs4/OuPZvWnZftv2HsF6tw7qvataBdc0B1
S9r/ABFfT/y/pz6I1lkZny0ZVYn1WAtlTR8s3VQ5YsMMTs2W1qZOWQ0ds8iABf2+o6a8KHTx
IWlYlQg7xvUiyRuJFCFbWK/qHFbm/HhalSSBgzvgBoTn+U22NBkjYr6zf/D1f/ZoExNYqHBt
upNg3lejE6lXBsUO9+6ljbp5A7XCpa5OOrbd1MJImXFcmuNlva/levRC7XUPoPwnY/Gk5CSS
M6F2AQ2ADY6d48aKuLFTYg7ipuqlaUSQlVZVxxJe9rX8q5jwusf5ypA121oSSRMsbe1yCAfI
mlaSNkVvaWBAPzppEjZo19zKCQPjXNETGIfjxOOnjRGLXFrix0vtVgp91tjv3edBWjYMTYAg
3+VEMpW24II3okKTjvoTbzoMVYdxINbFr+FOWIRkAOBvdrm1hW3ZrpVuIrWrWqSUssUMVuZL
JsC2wAGpPgKZY2zQGyvbG477GritK1Nd1fv+xpQo1e2naBtWlaiuumnUqjdII8A1iccE0Pfp
ej0ZicdJy0RbEcy6MXDE2tux0p4HRlgIjVMcWccpSgvmLG4NR9ViWSMmyX1sQRufOo4+WRzD
08RkYi/6UmV2CgDbTSpzDG7l+rE0pYg/3TsQEPjfc1GZYBIYxOCoAVG54AFwvdxqPrDGX6qG
ERLe3LvkSTiOGJsBSySs8fSl82J9TgD1Wv3k6U7o8iSBuplZTZTjLGfaQfw2rpOkiyPTQrL9
S8lgWicXkGmwAGnjTddLmoRl5MaqGURroEsbWIGxoKUZQIDENBIAedzhoSL6VL1MWatLIWCM
B7SN795PCup6Vgc5njZTwATK/wC2pi7ySyv00cAhYfpi6J6r32Hd311HU+uZ+pKEdO4skeLK
299bWsKM0TG7sWaPErjfvORufKujMsjx/R5FoUFxNc5b30vsb0vSL1WJ+lkQjE8vmSnnWve2
ntqVYozHG7wSFyLu7RkFyTwFhoKBEXKP1E0mSAkgSpgsnqJ9QNQmTrWZuiWdjIyn1NMAiBL+
rS9zWDdVkZoYV5hVicoGOeQ314V1CGQyiYySRGO6hRLHb1ge43tpwroh1UsjwwwypMoJJyfM
LjfS9jTtAR0vI6KRLqptHeVcddybHVqZVk53UCGJTMVNpJEl5nHWwXS5pHaLA/5lpY7kgtMo
C68Ln5URJHdR00aCBb6ypIXxLnh3mpuqfFlkESxQqnpjdUA51j+Q7DjUBZg/6pJci4bc3sai
PVzp1PUCSRkkC3WJWUhMrqL+vW3CumB6tH61Gdn6jXEIQMUL477620rqIej6iOBpHikMh9ps
mLqrlb6Hw1pnKrKV6lWjTGyN6FVpG/hvchay50KWHVghtDeT+6PtNSQ9LNCnU8uBRMbYEKp5
oVmXe/zrqrNE0ztGOnmC/pqwjsz4W2y/poN1JBhCyZeJKm1vjtSjpQkfUfTYxGbE4ycwlsmI
C5FNtKgweOR1hQStELKZNctrVfsPdQFG2vZvV6vRjkNoo0eWSxA9KC9sjtS8mOOOHllxIrXj
wBsWaRvHSiLqEVRIZSwEeDGwOXiaedWjZEbA2kBOR2AF9b20oLiGbNY2VWBKO/tV7bXpcYy2
TtENR7kF2+XfUkmjxRY5sjBgMzYe3ypeoKEQsMg5IsRfH53pominF5OVEi4sxcC5Q/Pevpok
vL6gVuB7dTqe61OZIyBGVDHQ2zF1276f9Igxkq4uAbgZEb91MRG1hGJSRtyzsx8KweJ7K6JJ
YDIF/aPM8KZNRiSNd9DxpwY5QY1dpOouOXHiCy+m1zegBGblOZa34LXy8qtynYllQXG7MLqN
e8UIOS/OIyCW1sNz5VyuQ+eOYW34L2y8qwaJg+XLsQb5/l86IkLpKSwji5ZYuV3Ckdx3qHp3
YqkjWLDewF6TqOk5pYymEo9idFyuMauI2tpY2P4tF+daIx9WG34vy+dXCki+INuPdQUgqpYK
WsTa/gKdEchWujbjJQeI+FGRInaMfiCkrp41zcGEe2eJx+dHQ99rcKVYrykqGOKtpkL22oPH
ksiGwIBuD/TRfElQfU1jYHxNBiCFOxINvnQJBAO1waYM2NgSDY6kcKVcgob8TaL8TRQur2sb
ocl+dGAOMhDzyddsOZaoepv6Zi6hRuMLf01Yj51r2/u7D9jXei4UOro0ciE6MjCxGlDpxCo6
QRmMw5G5DNmWz3vkKPTvCD0eCxrCCQQEJZTl33Jp4YIwgMyTprkVMYIUa77000MAR5pUmn9R
ORRs8V/KC1ASLzAGlLZE6pOArJ4VKkHTty5cCRzNSYyTqcdjfUUvRyxKsUd2jANsJC5fIfA4
2ovGgUt1H1DkXLWIUGMNwBx1o9Zy2fLP03C25gI3s216n62RFEMUCgxOcmlkUgRE7XIbXbao
8kLuryyyuW1d5Vw7tLV9MsQWM9OOnax1dhazt5cBU0pjkSVpIZwpIKs0OmGi6XFF1Vg7szPc
gj1G4tUU/Jk+ohHtVv05G4F+I8bVGj25/Usyqw9y9MGyZf8AWfaukBiZYegkVoFBuSg92fex
Ox+FNHg4jeFoXkGKvYvzFxVbLYbeNGOFJLjpl6VC5HB82Y2+4U0scJzbqROJGsSiYqrBf4jj
vUWERDK8xkk3bCZi2C92+tSdV1TkGBDyVUAlnf0bEj23vQjE0v6M6zMMVRnDDGyWc6i1dKzR
GEdM0b4x2CtifVkONuBpGEJjSCaSeCMAEAshClidzlqaiUQlEikXqQAAbz2Of+re1qUckpeW
PqpSADeZW9dv4cdqWdJMm6gvIU/ICxxv4muniLPjFFPG4GxaXLHT400kjub9PyF6XH0BscL3
2t+LvvTEQnJo/pc8R/04Swa358vurqmjnbp15fSQtIAd0BBHp1tpXUKoa8xjVOox/UXCMo0w
H5ia6YyTssfTKyydMqkicknXu9V9cqigY5skcS8oBr5xvkbk+nGx4a1OW6lpjPPFJHFgbRoj
ZEa6Cw0sKVmj5UY6mSV8AWLI6FQfVx12qFJIjFBHDPFykHq9dsLsd2biagaFFjCQqjRoLKpB
bTx040eoPWRoG6Xk4FXyD8vl62W29dJEJ0leIT/qqpKxvJojWYa2pPqZR1cwhmWWUXAYvblp
kRcka61AemUIiQojLvZhe4ud6t8a8607DerV/wDCu+vGpFCK+EUj2Y2tit76cRUskS5cgKzg
C7WY46AUyzPHEQ4iUuSAzkBrCw4X1r6doBLK7yIrI+KrytGL6bXNQIkd/qlZ4T3qhIb9lCfE
WKGVU1yMa7ttb76ZOWAUMakk6Ezeyxq9h6ubbUf7j+8qVynpiWNnb8P6tsB5+qmlELxrFJyZ
XZgVL29qWAvtV8SfhQ0Ou99KidcGE5PLAdSTj7tPClmMRCOjyqTpdI9Gb76x5fqvGtrjeYXj
+YoRmLFsC7ZEDFBpk9z6R50EmGpAKkEEFTsVI3rouneAs3UwGV5MyCG9ey7fhodQI/0yC41G
RUGxYLvbxpsY5edHhzVIGC8z2+q/4r6UFnQoTcDUHVdCLjuNbVP1PUswg6YAsq2ydnNlQX28
6lm6ZXikgCs8TtmGQnHJTYag8KXOBgXNlFgSSBlbTw1pBHGzGUEpYbhdCfIU0SwMXRc2Hcp4
+Vc8wvyhrlbSw0J8qMcEZdgLlV10HGirxMrBghBH4yL4+dNKYX5S3DPibCxsamlYsIoQMhGu
bszbKo0HDjUi9OsyDmKiwMCSTY+4iwyvwoRHp5A5FwuJvbvrlFGEgNsLeq/darqjEajY/h93
yoNyzja97Hba/wA6KupVtPSQQdfCrPGym2Wqkad+tXWN2Nr6KTpterFGBvjax37qAxPEjTuo
kqdBe1th39lz2X7D2f0V++ttadowP1EeJr9zixqZIjhzwoZgbEYtloRRkniSb9QSqGvZXAC3
03vjrSMAoVZXnKgaM0nf4DgKVVCgJywmmwi4D+v+KuW8YuEMatkwCoTe2INja+lMzAEM0ThC
Tipg2t521rFemRTaYK2bG31HvNj91FXVcOWkSoNABGVOXmcdalWZVCyyLIAugTEMMVH+tWMM
zIu+Kmwoc6RpMfbc3tXSERq/0ZcgNs/M/NQHUx80YSxsQcfTKQdO7G2lCSLpircyFzd73+nG
KjYb1NJ1EWR6pMOpKmxexyVh3EW+NQIE5PTwqIlF8mxuSxJ79TUUqwycmACCJsxblgFMrY3v
qTRgTmERxt08TqwVWjuQrMLXvY99OnKCxMIsY1NvVEVJdu8tjS5xOArSPfJchzNQoxUCwNe1
74d4tzL77e21SRTJzIJgFkUGxBU3VlPeDX0qLIkPUMo6rqHsXEanLFFUWp+pjSQSr1BnWNsS
GDIYrbfhHfSwyx2UwvBI0YVTZnEgKgADhr30/SxRty+SIUdiMiRJzCzW+4UvUOjnqI4Pp1jF
uV7cAx47cO+urPUu4klQQRqgBNnN2bXuxt8aVunXmq8sU7cxQSoRMCv9bSpoOUWklWVVla10
DvmqL4cTU/QzO8cczI+cYDG6X0K3FxrQZkkEccsMi2sWYQIU9XixpeYrOBHIrRnZ2eTmKC17
2Ff/AJAA8rnCXHjYG9qi50FkRuoLxxDHITJiutzr310/VPHd+mhaNOmUARMSxxRv4Ap+NST5
OwkbMlvcL7j4cK6LpYWMx/UjnYqUBhk1bK7NqBck11KQFkjvCnS46WihJ3t371z1jLyfVNKH
cXCRuFBIXi2mndUaGIFlhnQym+StKXKga241LBFHYy9PEkkjC7PJHh6R+VBY+dZRxLCtrYIS
R5+ont+PY2nbfauNcnMRgK7sxF7CNS50HgKd5eoVYBywsmJOTSrzFGO+g3qT6idUVH5SOAWz
YKGNgOAuK+rMiso5ZxAO0tytmtY7a0vUxzKWeQQrDZsjI2oW9rbVFEjB2kkMV7FQHAy/EBce
NRMFw58jwpl+aMZNSyyEQo0bSsz3GCI2GotfU7VGGdZFmQSRlDcFSSP3V1CtHb6aNZZD/C9s
bfOpbyRmSAKZogfUmZCgba6nWuXZcjK8G/441yb4WppQl40hHUO19Ah2+PhToEuyNGlu9pfa
B300+cckaScpjG2VpLE2t8K5HUaCdSkb3thIfY3lfSoOnkUjrSDJ1GvtDaIlvLWjknpRElfX
8EhULr3nIU0P08pd5ZIoER1OsfuDm2wuNaaKNQWQEsSQFVV3ZidhVkQS3dYlMZD5OwuoFvCn
si/pu8ZBZQc4xk4UE62FAQx4gRJI/MdQPWbAg6bnYUsKwEyOzxqo1u0fu+VcqFQXCljchQAo
1NyQKeNYvVHiGsy/7wZJjrrcd1CVIiYzfG5ALY+7FTqbeFDqCmMRGSklQSu1wpNyKPJiaTEi
+IJtfavqeUeUV5mV19l7ZWve1CWSJkQ2OtrjL23F7i/jSDqIXRHuPSAzXC5Wteh1BjYQsLq3
eL2uBva9SAowMVuYCPbc2F6QPA6mSwQEaknUC3fV2VwhDlWVcrmMXI+HGlllieNHsUZgQDfX
SkVI2LS/3YAPqA7u+nePIYCzsL6A6a+dWMbAhglip9xFwvnTS8l+WpKs+JxBG4Jpl6eOSYKF
LEIwIyF9RQLKQDsSN7G32AavRv2b7d9a0LU5iIDSo0Za1yFbRreYoiUJKhCDB1ut4lwRtONq
dp0jmEjczFl0V7Y3W1raCvpCQILKAgGxQk3Hib60IYziFlEyniHUWGtGSOOOOQh8mUG95Bix
1Jt8KEjFLqVKgjYqpS4APHLXxpYpAJo1RomV7+tXbmam99DtULmNEXp1VI0UenFSW1ufGmVs
bOZMtNxJw8lv6amPJjEvUBRNLrk2BDXtewuRrWY6aIPzHmBu/vkXFj7qWEheUkJgCDTQ/jPe
1OxPueKRASSqGHbEHvr6delVImlE8gDMSzAFcb8BrSuVDBWDFSdDY3tUvUy++Vix7h4Dyp4m
F4miiiCXNl5JUhh4nGrpGqA9Q/UPbdsyG5eX5dKlLJnHOpSVL2urHLQ+dPB0kXLWR1fInJwF
FiA1hbLjULNA5JkllnYNs8/oawsb4rtRjSHW0MYcn8EByGlt2pSkQX9d5nIPqZZDly8uC/tr
qZJ0Z3ljMUaqQLCTRySQdhtQeGKT1iFnXJQVaBTFjcrsy2OlQTywMZelyECq1ksSWUMN/Tf4
0kUqNzIkCIVxCHE6E6ZVJ04XKOQm4vY+oYtqPCltHqvTfTXvxvllXUTGOQzdWAs1yMFFwWKe
Oml9qaUxMFMzzBbj2vGYgtQTdSkhlgWOPlrbBljt36i4qUGCz9Rdp209bKwMP+yBrS9QFclp
1nkjxRR6bm1wLtvxpFeIBlXqF/TVUX9dQq6Du41yFRuZ+l+FVCmNMG1GrX8akmcAy5tF0Tfi
XMfrHyt95rqYOoLKOoVAGQBrFWD7Eiml6dTK8k0fUJIwH6QwCOMfz6fCpYmVgXPUWGIuRM2S
+u+luOlCReZkZundxa1kgTE+dzQjkjLTxrJyxj+J5M1Je+1jqLVzBEkOlsYxZfkb9mtW3FfG
j2X7PGpUjazRxtLb82HCjL1U3LjVYi2K5NlMCwUC4GgGpqV0Ik5bxqoG7rKMlYD4i9P06OJJ
Y5UjcLsFkF1kv+WpepgdZIoiwLAG5CHU6+BBrc27q/lkcSRhZow0l40YsTKy6llJ2rqJIysM
TdRJFCtvTdDre2irraoFPUIJ+pVmihsbnEsti2wvjpRcstljilI12mbED4UsKYsTLJEzXIVe
VYMxPd6tKJWFDeJpueWICqpItbi3pNqVSQgJAyOwvxNCKVkjYo0r3OiRL/vGtwbhQ5UiNE0Z
lSUZEMFYIRjbK4J7qYTSRxWlMClybPINwLA6C+9Sy3S0LSKygnXlWzINrcaSKIF5JCFVRxJ2
qKEyJJEZOVK8ZvgbFiDe3AGxqKLo44VhdzGjoxb1AXtI7eHharrjKoRZAUOWSu2At/rUIWQC
TmJCVuNHkXNQfhWQQEGPmix/Bny/7VKZsdWZPQwazJbJT5Xq3dXU9KvTKDB0omSXJss8Eba9
t2rJglwqyFAylwjWs5W+2tPGsfqjdY2uQBm/tAPjQSNBKzSCJeWQ95CL46VyZIZWndnWJY8S
C0WjZE7BTVreFLG0XrbIABgdUGTA2O4FJLNG6wOjShgBflqccwG4Xo4RSCKyMOYArWk0QkDb
LhQjWJi5dogo/Oguw+FCJYrsylwQVKlV9xyvbSmimUpIvuU8KhazASAn1e02NvRTNBGXw91r
f+TUaiJiZQTGAPcBe5HypVWJiWXmLYboLkt5aUjGBrSkCPvbLaw31peXCz5llSw3KC7W8qaO
VCjjdToa2vW1XrSjX761+VafKgfup+U1uahjewvdW3FWZgyYqhSRQVKx6Joe6sxOQ12a9hu6
4H7hYV1MrOx6qSJemisNBH+Jie8AWFfTiQ8n8g23v+2i7KFJ4KMR8qgDEH6YYxabANn8dTTF
wkhd2lGaghJH9xWujXpghlghKNIy+tGZnJxPka5bRQuMEjLMlyViN0ub8DSksAqzN1GAHpMj
G9yOIqOMMBFDG8aJbS0lwx8/VSSYh8CCFbVTbgaDy4yvZkcsPdG+8bfwjh3VisSCERmJYRkF
CswdjcHK5I76LzQxS2kEsakEBHAC6WOxxG9OpjTKRpXv6rAze/03sfC9RyxtaSNgynxGtAdN
EkA5gle1zmwBFjkfbqdKRengSNEZpAt2b9RlwzJJ/CNhRSIKrGFenEn4gqsXyF9m13odWhxI
wyjBOL8sBRlUsBYvDMuOBJsvqD+n5Ui9REGjiLFFBItkoVRfwtfxqNurBPThgZQNyvd8anmm
6dk+qR45GWQnFWFhitvACpeREGlkgSEzZEgKUUPZfzaWroIkKynpAkkzLtJLbQE8cFstPFCo
BeUStJ+MDiinhfiaQRxKqiWSV7H1OJGywy/KKDDvvao+o+nzwd3xka4/UTDAYhfTSySxLLKs
UkQL+39Rw6nHuW2gpj1iPIWWEMysAxaElr6g73q8ELhXeZ5g7AkicBWCkDS1RxxROIESVSxK
ly0wALajGwttTdQqFMgoORuxKi2RtYa+FdNDiR9OrKT35MW/fXOkV2cXsFxsykWKnLbzFQhI
NemRE6didUBP6/8At0xVQJepkkj6Y39adMTlID5tp86i/mLrKZldGeK4wsgscTvw07qh5sRS
OFpgkaAFUSVAiqA29tzfehNEGUBFRiwALFRa+K6Dy7L9go9lxQJFWFvjULm1kDuT3BUY3+Fd
LFLL6m6iYmV9SERFY2vTP0kizYxNJynxfZghD4nG1je9S59QgP6IBjUKmUyltASNBbzNdNBN
O0c/VBnRVS6qFLD1a3ucaaPMIiK0kj2uQiC5sOJqRekkDK0kUYMiAMC+XEE2AtX00fUuLhjk
Y9P0wWP4tiBUUsUoEEqSSB3GP92W9NuLHGmizwwRpCbZGyC9gLin6YkOVIAYaXvYj9tdSCVI
6aJZSw2YN+FfEa38q6hT1CnqOmVXmiCm12KrircbZa0IeYtzO/T5WPuRcyfKmnDKIlg+pLHT
TX0DvbSnMzCONDEvNYHE861reV6Es1lJkaMJ+I4e5vK+lGlEqrIipI2LardUYi4866MRpFFP
LLKrSBRGuKKG9WIpWhkjlQq5RluMmj9TJYgeqxvUUBkRJpkWREORNn9oIUHW2vlUDOiguZBk
GJLYNib8PlSSqt0kiacNriFS97nv0qTKSPmRR86WEMc1U2twtfUaXqdHj16eMTSa/ga1v21I
S8fMhQSSw5etFa1ri2+tSI0kQEAynfM4x30AbTc+FMpkhUpGJiS+hjYXyFhTuqXSKITu4PpC
Nt8T3VIpiIMUYmk8IyBZvvqQMFQQhS7swCev2a+NSZBW5GPMwYNjn7dqXqDiiPcxhmCs4GhK
ruaDzBQC2BAYMVYDLFgNjanljxKxgkrkA1lFyQu+goyYLYR81kLrmsZ2Yre4BpoI4RLMAnNm
aQXQtbaNT6Rra7U6hLGNxE5ZgoDnZbsfCjGY8nEgispD/qNey+knXSj0pU84Py8P4r2t86VU
iZi7tGtre5PcPhRHUKyxqnMZ0xey3xDDWxF6MWLoCAyCQBWKsLgkcL9vfQo9thW1TJAArzqE
MlgSFBuQL9/GjDkLhxJG4AUxkXBxsPxcaYGYqHXlsEAUYXvjZbDevRKbnG91U2MYshFwdhQE
LsSuRDYhnXP3WYgkXvQkS6SDw3B3BB76JVuWCVayKFAKXxIxHC9LKCqSKGAKIq+8FWvYcRUS
JIQkAZYl4KJL56eN6Lw2uylGDAMCraEEGh1EhBkXHHQAAJ7QFGlhairSXBMjWIFrzCz1Ihwv
KqrLJgM3CEFcm+FZYRZ5tJkEF83GLN52pY2kuiQnp0QjQRtvbxPfUiSuAnUGPmm23L0Ujyrm
LaWGJBDCHG6KMciO871jy00TC9td75/1q6giFZJ5VEaswuFQ/wB4NCN6jjmhSIQs7xMgOPrR
lYMCTfI2rpFlx6bpelYy4xg6tud73LWtUvWSRpJJK2YvcYEH0hSpGgGlqRZgvoLsCotrI2bf
fSxKbRpC0AW5ti5JJI79alYwRtNOgjmmN8mVSp2vYE460wYKRI0jMLbiQEYnwW5tU14E53Uo
I5prnIhSDcDYE4611Lyxq6dXYyx3Ki6m6lSNRanYRJGHgHShFvZUW1iL8dKWFlXkpDyBGNAR
p6mtu2lMHVAJC+e9yjAqEv8AlW+ldJ0SOJOWoeZ14sfYhPHBa6iZor/UFGYKxW3L2FxwPGh9
RADImQiZGKqqsxa2PGxOlLA6BY4mySxuQAoTU8Tpe9SARFpJEaMnMhGVhb1rbW3CppDBfqpo
RA0uZxAAC5BLb2WuokWEjqurTlyyFrrbTLFbaXt310nTgq/0wR53TaSawuSRvZQFrqOVGA/U
T8/mX9SDW6qeF72vX15TebnYX/iyteg8CSLKssjFWYNknUKVexx0K6WpikZlHJ5UfOIazFg+
eKgDS21Cd754IjFjcsUFi3x7fKhR7bV31KZg3LhheU4EXug0F7HepHkkZYuZFGikgMOZGJCT
6Te19BxqMr1Axf6i97Bm5N8cVPfbWlniYSRcuJpNRkjSi4uO6ulCMyhpVDAEjIX2NDqeslkd
uonMCY2Zha2rFv62gqX+XtIRHEZRzNASIgTx0F7U3TrN+lLL0yq+KklZ8tQ38PhvUczOHMkk
iWUhgBHbW6njemcSrjyYpl1F8piq4kXuAMt6miincydPNHBJkgCkyPyyym/DxqaZppOTBL9P
7Bm0mtzbK2IAqWF+oNlnj6eNgnuaRcwSCRaoIJOoKT9SjSIFXJQq5WyN9zjUc0shMkqLIqqA
VAfVQTe97a7VCzzmNuolaGNQuQuoDXY3HfXToOo/zPVRmSKLA20y0Zr8caEPO/zhh5/Jx9OO
PMtn+bHWpOqmk5UEbKlwMmZ3uQAPIUk4lAEocw3FgVTS7En03tpSdF0boOobphLMMLu+S8xh
zDtpsBTSs6lo1R5EtYAPawVj7iL6100UoBRns2Wq2sd6j/lfSoqqLuepb/ei2RkuPwADQfvq
LkTq8MpdObYjFkXMgrvttV4HWcYRumIILCYlV38ta/8Ax7MpmzVMgbrdwOPxpUjnSQFZWzAb
TknFxa1zrU3PljiWKQQ5Nc5ORlZQBfbepITNEjRyiAEkkM7DIY2FA3X1QtONfwISp+OlRiSW
NcnERvlZXYZAXx1+FSyJaZIZOVIY8jZrEnh4VK4dI0hUM7uSAASFGwPE1J/L2jV+raRAJAfS
FIuAt7e4tUcPMizlZo1ORtmlslvj40JtJIizIJEuy3S1+HjUk6tHHFCVV3kbEXe9vPanMhji
WNgmcjAKXIyAU8dNakkeMIkRZZGYgBSgF7/PTvociMIFSIkO49TSi64/1u6jBGFDqGZsiFAC
asSTRB5YRUWVpcxywjmynPbWjFKMWAB0NwQdQQRuD26UKPZvetBtWtSx9O5jE2OZG/pNwL0s
nOZXCCMsN2C3xy8daUiRgVyx1Omfut58aROcxWOxQX0GOi/KhLGSsinIONwe+mHSl7e98QSA
R+Lw86PUq7LM2RL31OW/zrMzNldWBvxj9n+zfShGzkxqxYL/ABN7j8bU15W9SLG39RLFV+Fq
x5xsWVzYC7MhurMbakVIUa5lOUgYBgWvfKzcajOS5q5lZyqlnc29RuN7aUXiIjBLYAKCY1f3
KpIuBrQgYhlAwDFQXC3viG3tUQjfEQuZI9B6XYWJ+6umj6chTFBymcqMgSWywbcXBrlhh7OV
zMRzOX+TPe1qZFCtG9i0bqGUkbGx7qxxRl9WDMgOGXuCEjSsAVDcvlc7Eczl7Y5fdVpBGWOI
aQoM2Ce0FqHVRBUkBLAAekX00WolVgeQSYyRcqGHqX+qe6lESxxIgcKiLYAyDFnFyfVbSnhR
wiyRJCxAseXGSQL/AB1ofzCaNZZVF1Uiy5quKG3halVYI1kXmKSMgCk2rg+q98tb3pudFHIj
MrCNgcVZFwUixvtv31HIemjaUTHqJWIIyk2BUKwtZdKs3So0GDwqLtzBE5LY3yte57qijcLy
+ndHiUXsuAxAGvzqQqisZZTOb3sHII2B1GuxqaJACvUAB77jFs9PiKPUyqMiRdQbD0gD91QT
OFJ6Z2eNdbAMAMfIWo9KI1YfqWYlrfqizXUaG3CuoimRZi80RERYq1lDXIIph1MCyxFw6Rhi
gQqoQAEbjECpYZkV4Z5Gklj1AJYBVt3YY6UTyt1hX0uUP6AsLkd/Gp5wgvOkiFRoqiXu8qHT
zxZwcuONlVsWvETi4PfrQfARoiLHGgN8UQWGp3rXavCjQo1fjetK1rami6iMuhSRlsxUgxoz
8O+1dMpja3VxtI06scYbFvT3HG2t6gJmsrRgTd6zyC8SD+tcU3XljysOWEv6vqr4svkB6q0t
XRdDHzESTpzIZVNow/qZiwtrtY3NDrFZjDKETp1FixnJs6H+rv8AKhGjPGizTROzEHIQoJPT
6dzUTdPIWWVcipucSCRo2K3pEIZgxAIT3G/dXSxifNuqZEyFisZY652+4edARNLGi9QvTycw
AscsvUoAGvp2pZIXkjiV5EkEgBc8teZdLW37qnb9ZVhiaYC6647jbxpIQ7/UPB9Qp05YGJkC
njsN++uljWa7dZiUNgVRSodsrfi7hX1XTsxQSclxIADe2QIxq196h5knNhVnEqkAi6R80XCM
d+461HLFM7o3NWNCgBV415mKqmljUUPUTnOSF5jywHVTHlklyRr6aghEzCbq1zgXH0gEkLmb
7m3DavEVnJMYrypAgC5XaQE3Oo7qWVp1WSRHkjUlQMUJFiSwN2x00qHrcxMAYmeIiw/UXmAX
BJtw1tUvUmQB2dslVcsdC92sRivAV0vKnyk6vPBChFuXfLXKll6hxBGYmmkuMmVVflgWG5JN
BvqRyTAep5gQ3C5YY499CJZFOU69OGsRqyhsvvp+rMoCIC7WViAFflm7bZcbUY4JRPIsKz4q
rAlXxCgX4nKpfqZo4lhWNnIu+st7KuO5FtaMIMd2ljVJiTciRGdbeBA86yC+vlc/l2OeIfl2
tbv1oxaNKGjRoxfJTMAyX/ZTxZK/LYqWU6G2mlStzFiSFQzs9yNWCD234mmE00UQEphQsT+o
6742GwvuaRQmrtIh3IVovdkRtXTgrp1QUxvrj6zYAnvp45MedEhleG/rCg8R321t3Usc1hIy
LIVGpUOLgN42rvHaKNqtVrb91cewRdMpaU3sF0JFiT91ASh44Zb2Ab0Nbf2m1XDG4sdzuNj8
Kh6ZUCpEWZtb5yPu5+GlW4eFGGN35epZFJxtxuBXRp0qYN0tyg9xaVj6nt+ymh5ryeoSakll
ZL6g8PGs5mMjAWu1zpQkjJRhsw0IrHmsVsBjc7LqvyqDqOod5kgbMKTx2v50sjzNeMkxm/tv
xpmMrFmXBj3qfw6cK5AlYR2xxB/D+Xvt4V65XPtOh4xiyn4UonkLqtyF0ABO5041elZpiSjB
1I09QFstNzalcTFSgZVxsoUPo1gvfSYyH9NGjTwR75D43oRxSEAAqpsMlDbhW3F61FRQdOqK
InMuRUMWc7N6hwGlOAERHyxXEEorm7KjHUDWuRIRyyFBsoBYRiyZEC5sKwgbBS2R03NiuvfY
GoeWR/lwwj025nupEFjHGjRhGF1KOcmVgd9aeNoYmLKsQJQYrEhLYBfM0JVhiDXSQgoCOagx
zHdepYYlEPTS5AwrsMyGY377jemkjfF3hHTll0IjUAWHyqdJlWSRhAiRst1KRZDh3UwkIAd0
eyjHExrggW2wANctmyBj5GVyXwz5m/nXVda749U8KwQoAddAmZ/qqPnWoJv41NAOnWV52XNp
CfYnqCjEj8WtGT6aNkz5qo+RCSkDMrZhoSL2NJJlco0jnUgM0vuyANRRCJP0uWMzkSRE2ai1
7DXewqHq+sIUwZPJJ+KUDURtve/t8qk6mQ3eRizeF+Aq/YL0KNXrQ0CPjWml6knRGdIIZS9h
fV0ZFHxJroIeohYR82bmZejFSF9RPC1r1B0/THmdPIDnKWxCty8gpvt+a9RNziU5Mpkm4GbM
RR2H5bmk50uIjjlHVODcJOpUKPIZi9AZkzrDOOpwNgsqKGC3G4s2tQzHaDKbXb9NS/7qHWJi
T/Nw0UMf/DDqed/69BXSQvFJIeojeSSdGsIyuXp2tpjrUEQjkBm6Yzt1JPoVgGO1rW0rpZHL
vFPy+e6n+5zQNY+JvceFGLqCz9RFE/USRofcgIESrv7h6j4U3VNDKQ0qxJArapkuWZOOt+FT
9PGGMcL4Kzb6d/jU0nUuUEbRKpDY/wB4SL7HuoRyylGij6hgHICqYpAtj58ajjR8w0UchYG4
u4ubHurpruXz6eN9baXv6dOFLIWcdQ0B6gbYC0nLAta+u9OvOZ3gdY5ACLvluRp6bHvrqyZX
EXSyLDZmVWZmucrnSwAqfq+eZEgkkjsg9ThQhVgDw9Xq7q6VIGl5vVRSShTidY8hjp3laXm9
Rf8AQM0hQqFVlfllMm0076l6fLLlsQGOlxuD8a6gWFh0F/j9OmtdEHflpGvUyyOBdsUZdhxN
Cbp5CY2iklQPZTlEyqyk3tx3pYWbItGkhPAFxlb4V/KYY2wE0jlxYepeYq61bIIhbqXAVRl+
kdrki9+F9qmfqJisccixxlFyZ2dc72vawHjUkSGKdVmELSSqQqDEPzNx+balKOCjGYM/5eTf
hfW9qVXfBCbM29h32FSmTqMIYoUmyK3YiRsQuKk6/GnnlnC9IFRklCks/NviAn+qb0ej5wDl
RJEQpIdWGQbhYWoTcwCDktM0ljZShxKH+LKwHnUqsBaKAdQzX0sRfEfxUzR8tFjWPmFbhVV4
+YXN77Aa1CsXUoYuoYxxy4sBzFt6StrjSh1EP68Ad05iA6YWuTfb3VZHEgsCGFwNRtr3VrXh
V+6gaNeFfuoKND2PDG+McpBdRxKXtr8abpy5MLsGZe9gCB+2vqHHLiIBUsQC4OnpXc1YE2o+
o67+NHU676njVlJBOmmm9Yksrxm1jcFT+6iqyMqnUgEgE1FGCyRxxLEUDHFsL6kUplykiuua
XIyC8Kfq7lJGNxibYjYKLdw0ppBM4d9HbI3IHeaWGTUKzOW3LM1gSx+FH6eRo8rZYsVvbyog
u1rEWudmN2HxocwlrAKL62A2FDNi2ICrfWwHCiTKcDHyuVb0YY4Wx/8AOtLFJK7otrAnu2+V
PL07Su72MpUF79xYa1i8kkbgs1muDeQWYkH8wpMZHXlqyIQbYq18gPO9ARyMtlKKNCMSciti
O+jJMxeRySzNuass34cL4oTiBjjcrfao3MpvFcR2CqAG9wsBbWjnIbFDFiAAoQm5UACw1oGU
5kKEW/5VFlHwFRtCUiEIVYlwRsAg4Fl79aaSO0anK0dgVHMA5mlvxWpmLB88cgyqVGAslltY
WpjJMTnKJ32AaQaBiPC1I4f1RlyhsNOb7/nelkS2S6i4BHxBrqBMFyeJIoIuWOXiHzIxpmkw
dHCqYmUGPFPYAvC1N1BweUlSrMgOBQWXDutS9JG5Z5pTP1N9ACNEUftNHKUEM7SEWFruuB+F
jtRxca4X00IjXlgHwx3qBoljjXpmLxRotlDndiOJo9OgS36lnK3ZecMXt8KyxVNALJoNBbtN
Cj2aUOPlW16lHVqtlVSruLqvqAIxuLlthUzwKjdUsswjjJ05SMPUNdSo2FTySRInTCOM9L1A
OrEYKE31uL6W0rq/p2EkydQqgq11RGDHBe+1tTTpPCsq8qRxkSLMilhbEjc1AOQOROjP1HU5
Eclhl6Rrpjpod6AbpisqwRytLdss3lAI3t7DeupjjY4JIwW5y0B7+NdOADEpaASSXIyEqZGx
Y2Jy7tqjPUQHo7yvHyyzetFRnz9WvpI1tvSlZgSemeUzklFDLJjex/h4caWPpSxiaGJwW9xL
rkSe6pnkjKyIhkjmJbFsSAf4dK60J08gPScsRS5EiXJgu1vxDa1dP08eTCfmF2yFonVCwhJ7
1O5qOUO3UYwSSyIhtzHR8MU/hHfXVzP00iPAEKKXI/vDbX0/Gp7SFpVMHLiX1EJKVUliOJvo
K5XTB1Ik6mL1ODkYFBVr2Frneul5MnO50ZeRwLKWDFTj4aV1siZKJJIURlvclc2YC3cKfqer
cgQwdKoUkqWLpuWxba1MYeowgPUcl5GUHQqCuKsL5+q1NKsjGe0rKtxqInw9tu7Um9dbGplM
vQIrlzbByzIvmB6tK21odaZCOmjRz1BsLrIvtQf17i3xqH+XLI/1MhjDym3KHMAY2G+gPxpZ
emlzGbRlCVYjH8Xo017q6mWI2eALgnGRmv6R42F6kk6iYtFFHG7csXYvISuAvp6SDc1L1Ess
hjCwvCFUZETBiM7nS2NIkM7c9j04bJQE/wAwMtNb6VJ1HTSO6QyCKQSKF1N7MtidPTXWdVOR
fpogY/SHIZ2C3CtpfzqOaSVp16iNZIncWbHVbEcLEVH1PUSlTOXESIuXs0JYki2tdMZZbt1v
L5AA2D2yZvK9rVknUnkIJmldksyiAhWxW+tyaXqV6m/StE0zsUOShX5eON9STXUTr1LAdPjp
y9WyNh+LvqRs1sGjSMHQyGQqLqDwGW9HpIep5joHMhwOpj4Ri/qvw2pumZsioU3IxPqAaxHx
+wL0aK20JB+XZoK1p2QXEYybUCwvatq30rwo2OndWOw7u+nlMrF5AVck6kEYkfKjQVibDa/C
rlibaC5J0q2RttbwoXNztrrpRjDkIdSlzj8qCmRsV0UZGw8qNnIy1IBO50pSjFSnsIJFr91M
XdmL++5JvbvouJGViblrm5I2qwdrG/E/i93zpQxLBBZQeA7hUXTxSNHHDliqErfI3JNRsZmE
kSGMOCcmW5b1HjvSnmNcNmDc+/8AN50YTK/Ka90yNjc3PzoRNKzwi14iTiyrYhW8NKeeT3yM
WNtBc0vRRggtJzZ2vo5Asg8hrSxc1iiEY66jH2676cKAnkLhb4g6WJ3OnfQEUjIFYSDE29YF
g1ArKdFKgGzAqTlYg6b03OlZxIVaQE7lNF+VOzSsS7KzG/GP2bfl4UI5nugOWKgKC35jiBc+
JovCbZDFgQGDL3FWuDXMmbN7ADYAKNgANAKMKMpjNyFZVbEtoSuQNj5UpElypUrkAwUxjFSL
jQgUtnuFzsCAQeZ7wwO9/GkYlbIhiWPBQnLJyKYgWtepV9KrPjzERQq+jVbADSneSUlnCKT3
CM3QL3WtQmURxzDI8xUAYs4sWJHGjLKcnIC38FGI/ZWtd1E0L0e+/ZtWxqxFq6oz43wTlZ23
5qZW/wBW9OFxK/VuozKhccGwAxP93launP8AMkhRyOoM4hK5Yqq8vRTa/dRDLCVXqotmAX6f
En8RvbvqNZUQ9TyZWSMFWyfmWS+uNwmwpj08YjRQiuoK6Ow4BSf9FFnGgYxnUH1DerVcVYiu
48BQretO3StTrXfVhXGtKH9FajTyq/lW3ZqOy3bcdmtaHT7dvsjjR86v2aCr6GtattXD7617
L1v26UAdD41c8Psakdutuzxq+/nWoFYgA/GvHSt71wrv7deze3/hafL7Io+fZoQaBvWhr91a
ftrf761P31/prh86BvV7jtv2nWu+tK7+y1jW1XrStTVt+3atq49lvsa1r/4F+zxo0KOnYNB8
qGgrYdm1CPquoignZQwiYElQRcZsospNaWrYVwIr26Vt91fUYryjxyW972ta971tV6134V6R
Wu1DqDGBCdnNra6UsUags5so2ufnRFrEGx86bAXxUs22ijc1aw7PGtQKJsB4V7RQSNc2OygX
JrGRTG1gbMLGx27N9KtuatathVyKuQDW1LFDGZJG9qqLk1y5ozG41xYWOtaIW8vGttezT7O3
Zf4UpHGj2ag1oavp5WrUC9bAka0/WL1McXNs0kUgbNGtqFsDkNNKi61o1+sm/wAuAVGLRxEE
y/EWWo3CrBM0nUP67MsbyKvLb2+0NtUCyzwv1qwyqJwLospYFc2xsTjsaUdeyTzfVRszxsAM
AupJx9S99QM4RpP8wGuLIgYuUc95OmNOsYRuofokXIiwSQY+le9jxNLICLqRYmxHyOldaUMR
kEiDpz6I15QvnjmpXemDFI25zzgIbjCOw5O34+FIzY4N1eahSLLEyqcXy/CDpURkxecwTDHZ
Ub1lGY8WOgAqcR4v1B6aIg7Kj+gMq97nW9dOJwBDmvMy2xvrenxOmRx7rX0qSErCI4+jDIwU
BjKY1v6uJyvUkJSERRzdKEYAAlGtzfUN/Go8PWxmnCiSygkL+krWPsvXSDq4IFmmEg6iMgYq
oF42OJspNdHP1QQSzNKGgT0i9/Sz9yjh300igLMkcKtGwt6uYA7hr63FYIwK/VsjZ+lVjCMR
Yhjdb8ahEUqqeV1BfqXbH9RMcHAGoA/D3107dK7Mjwhnd2ydmyYFm7r22ov1MgR/qI0DWyJV
gcha408aiih6dOohk6iROpcsRykV7KoIYY+nW53pH6bpl6lW5jTTEseWVYgL6WFrKAdd66fp
VhSF+qgUpIrNpO/tvkx0uLVOFiWZoHhgLMzAMzX5rDFhx0qNXkEYbqpogmpyRLYjK+nnUc0k
n6knSPKkStcmRA5zfuXQacajfpv1GYIZnvpEzIGwt/Fvf4Uhf24S3tobcttqZmQhOhjSOCEl
nZs2JZ3MYubeFSOnUSdNEOpWF9bSFWUEIqn8VzvSuZTGBLI04J1XpUfDMd5uCKWMxSdS0vUP
DdGtykBGPA3JBvrUQacXY9SCLm8nJyClLAjh30ucciT8mKZpSTiDJJh7cfym+9da8UM0Z6N0
jWRzdZMiQTsPMW7NRWnZ99Cj59mh++vdp41e+lWB17qAAHnXV9MZBfpY2kLW9wAU7f61RiXI
xquEWmgF72X41YAm5sNCasAb8RY3o2F7b6bedFiNO+1Xx0PG2lcK6eSTqEhPVOY4VKs1ypC6
4jTU0QWRiHZCF1IKHG5Hjwr/AEUOoJUxta1mBbX+Hfs2+6tRr5VsLULka1e4rU/Adl9zWwNK
iKC7myjS5NcuVeW9gcSNddqsbfDjWh34Va5F9xc2NCdFDOoIQn8LEWyHiOFHTU6m5rVT5g07
IjERi7kcF2q2viL921XFwe+s0LIw4qSD91Xub3v8e+vcdrak7b2psZXTPRrMRfzoWYjG+Op0
vvanIleRpVKsmpXEix9PlQikldkAACFiVsNtOzUdpoUezYC3Cr2Nbnyq9+zqY+rlLpJA0Udw
Cb6Ygta/DvpHVlEPMgYQ4sWjERGW5xFrfh3oTKy9L9LJ1E59xyEgVEte5vc0k69UJJZoYogy
3yvHJeRmJ8KdomRBzpZJA6v+qj+30po2mlmrommmA6f6Q8zpAp/Uzzx4WPDUnSpceoVYH6Tk
x9JiSVmxC91tW1yvTQswZ0tkV1ANr2+FfyuLmhx00hlmcA4rm6tbUa2ApnSRRNbqyrY65SOD
HuO6kBMZblOOoRyQzysTZsQuvCxvpUyRKpkeGEc0i3rUoGRB5A3PGupHSrjIeqDLqDlHi2qe
kWW/Cjzonc8CjBf2qa/RjdG4lnDD7lFYwyRJ1PN/UMttYraAFhtfel5JgEPVdQ7KrlbmHHBb
B9QC+1GNgjdV9IyNfRY5Vvt3uTXWcgAS/oYH0ldvXywB86DPg0QI5ivgCVJ1x5mnnSrmH6cT
gX2Qpn48LUpQKT9RNYSlbH0fpA4/gyrp/rT08MxTqec0dvT6RyyQml+6vqekiQpH0uI5zKSZ
2kIUtlpkVF6ZurRFB6iMxxIf7yNoxsRoEy1NTYpECW6nGW6+nFv0tb5baC1S2SFOiWEHp5lI
5rSkLub3JJvcVAv6UUfNZTchVZOXkG9LG4DDc10gjIaECX6qZ2sSFIGYHD+EUqQFT0dpeZJf
1iQRkhcb7Dcd9ZRsHJ6ZXzY4MXM+JuoY/hq5hHK+qcXy05AS68dr0jswMz9I7rGp9si5et/3
CleNVPWej6pQ1+TcenEfxce7auocRDqepQoI4je2LXyeykE20qdGh9rQKFUs+HMjyf1Bhb1c
TXSxyxqjSdS0Es6s18Ux11OOt96hE/SHpi/UcoRBiDKmLMfcSdLDXxqOV4G6ORjMgjDsCypG
WD6m++h76TqIoysqpC7ucrNzB6tW9JN+A7N+070KPZqQPvr3D763B8b1v8q1a9CSRHWNvaxU
gHyNC0El2F1sjXI76a0LkqbP6TofGsSjd4NuA41bBtLXGvHalQhpHQYIpuSFH4QKKiNiy7gA
3HnWZjOJ/Edr+dHBCbd2v7KJCnEbm21ZWOPfbSrWI+Fat8LUoD2BIFyDbXvorllYkZAaG3dV
rn5UNSbbeFXNWP3Cr3Jrar2HxrhWJf0E3K62uONDJr2FhudBsK0OvlWtaCu6ta1NaG4q21a6
VcNbyNe/fexoAkkDgKTqFBkaO+Ia9tQR++gSSTawuTe1YsSVGwJuB8Oza9bVcD76J0oUa2ra
tt6va1cbUrEXsQbd9q6jqAHnPUvG307j0RhGD7312sPCoutWeWWMytI6kEFQ2w91j8K6N5pZ
Ym6SRnkVAW5oZr3vfe2mvCli5N2XppYTIQcg8hYgDW1tak/TCBn6UiQA5MISM8tfCpz07cmX
qUcN1KKwVSXzWyn1aroxFTRRSsZzFDFzxoZCjFmJO+xtrUr80mJ+nEKdEQbK+IXL8uhGV965
snVLE83URkqMi3LhN2viPxXpoVeO8TTiQWdhKZCzKwC2VtCBrtXTSQ9QqQRiIHpGVioZLZEq
BYi+t6glgkkWNYplYsSWLNnhc/EW7q6fnjmdSIpllkcXCF8ytu9jffhQ6Uy5Rxx9OoFvSXR8
pCvwqZIJirHqmZAP+FY7eF6mkmkvDeIRMBZtLZD2n075U0qMpWR3IVb3UZaX040KvfStGA++
rZfdW5q1iLbmjoSPKtENf3dXwI+NbffWxA8630861bfhetzbzrYnxvVrGtFNbVuRW508a1vW
3zrS3zrVta91e6tL0LG9Hs0f761P31vp51vXpJo71bX514edHJhfzr3C/nW4NagWrT7qNq1J
q+RBrUtW7Vcknzr0jXzrXbzrcD41qT5i9cSa2rS1XFa2PZvpWtxR1FvGtDarFz5bVYmvR+/s
1I+ddL03StHEZYkll6hwCWZ9fcb2UbVJPIY0ZeSCIr4uZb2bTY6XNLFN1KxtJKYYTizZFTiW
OugvpSIeoXmyu6RpYgYxGzuTwFKkMqdSJ+o1LqygLBGzsGG9taIfqUjnERnMNmNktnbLa9uF
PL9QrPEkckkQBuqy+3Xa9e77q9xPwrc1fK1AXJPE0Au1Hss2vx7NAb1oGr2sa2cUNH3Nahre
Nak3rRj8qubmvZ860QfdX92K0UCtFq2Pxrv8zX7qvcj5VufM17j8qPr08q95+Ve6/wDq0Dkb
92Nakn4Ve5vR1N61J+db3FaVxvXtJNaIb1otvM1bQX8K3+QFLHpIqX5fNRWwv+W9SSXEjSsr
tzQH9a+1teIvQIwdkcyI7qHZXbUkE99Qy8z1dPfl6fmJZr9970qLhEiCQKqKFA5oxc791GOy
ZNHyGlx9Zj2tlepg7D/MYGSwt/diygV7j5Vua0vXjQtpQ1o7dnefG9WAJ+NXVD8a9KV3CrBs
fKxNCzFjrqTWsnkL2q7y/vr33+FbA16QPlQGg76a2gFaAV7gK99j5VrJ91XEht8q95+daEn4
0RY1t871oK0ArQCuFcKOx+Fd3mLVpb5UPV8hWpJ7q9zD5V/eG1au3yrdjWl7+Na2vWrffXvt
XuPzr0kFe7c9mpHyr3EeAFaBiO8mtWFvKu6rHWhYa1trXCtMfDajd1+QrWVfurWQG1aMp8DS
oZIElexWBmVZDfb0nvopIyiRSQwtYgjgauGDHuFXzB8ONe8Wr3fKtAb0bKKJx0vrpQ9J76vg
a0T51fAXrYCibAnuFJHHGWkc2VRuT4ClMsLKHOKkWN23tpVtL0QqEkeFWIxPEGibD517fjet
LCthVzar5AeFXvV1Nz3XtWrC/HWrAitATVhGbedqN1IHixNW9I8DrWhHwFXIv5itlrYA94q2
/nWlq3HwrXWr4/OiBZT5UQXNj3CgLlvOj2DEPbxFe1/ur2tfxtWosPEikkbGysGKkjWxvT9d
H1UR6aV+bzC4DICcrFPdddqknkYRSSTvOCSMjDHYGMjgz7ii3SpDJG/UXmEpX0dO4VkUZEaa
m9tajyZR+p1ICjHAqD+nkb6D8tLAywmRIoC7aZZtJ6/Vf8u9COIJIPqyjPeylCrsFUH8INta
kZYFafkoydP6T6sirkrnje2tsqWBEEXTM65qWBCiwLi4J8aZklVhJLHLGpYDHp2fBkb+LX7q
VFlEh+pkRnDWVwFLRxr/AA3sL1KvV9LFGwgeRUsR6l20yoSBC2UPMMyjQSk+3LK1htja9dTO
OnyjjeHl5XxwZTnsdr11Uf04whkjjQJkxxa+Tb/fUMZh5ySs4n6gMbQ4sV0tpoBfXeo3VbxQ
lmeTgFAPqNQo2gbrCbhrEfpHYiukgdLc2HnO4YlmYZegDxtTSQO3TSLAZMmLIqEOFJGfqIx4
VLIZmFvpysstyW5oJa4UHf7qEYgfqFk6loSVYjlqpAGw3N+NP00gJhQy6A2JEYYjX4UvUrGx
HIEv06tcsxcx+7ewFPM8bmMQxSCItYo8r4Ylrd2orqmF7wNMou1iDGLoALerTepIxG7fTwrM
wDayllU2GmlsqExzij+nE5ic2Ny+HuCn0/Ck6XEpFI4XXUgH4Co2edXBEzvgbi0VrKDbfXWk
ELFo5FDEDdbnUBiov52qT6V5kY9Jz2yYMGD29HtpIVklVubFE5bG36iZ3FhpapFlmsqKskbL
ZhIpYqQv8WmgqCXmcqGWSRDmAWBS2KKOLHjUqSOUSJGkJBA9vidKbp75IpGLHdlOoItQlEhE
HIea4s7XjIGOmnHXur6vmMOk5XNtiOZfPl492/GoITK/L6iNHRyFUgvwbI20p2NiiOU9yhrg
kezetvvrgBWrD5VoT8q0vQ0rW/ZYsxt8K2b4tV8T4+qv7sH4mtIh8TWsagnjtatwB51wNHY+
dq3UW8qtmPgK/vPgavc/MV7j8xWhq9yasCbHW1MquwVxi47xe9qJBIvvVsyAdwNjRAO+hqyi
3lQOxGx7qJZiS2hJJN/nWrHhxPDajjIwy91mOvnWQJv33N9aziL3iHuW4xB8tqOTscjkbk6n
vNG8h43uT+Lf50JA5Eg0Dgm/dvQlEr8xdA+RvburnFzzb3zv6r+dJy3YMhJTEnQne3nWcxLM
R7mOtvjWSykHEJfL8I1xovziHLZlstchpl50WfqCxNrm5/Cbr8jSuZ2LoxZTe1mb3N5mjJDJ
y2IKk3vcHcVz3kymuDnqTcbVK8khZ2iaOIgABSxBvbxtrXO5pL44bC2P5cbWtXMMpL2C3IB0
X2ixHCmd2LOxuzHck1uPOvcK3+7s0oaijr91b1rb41fID4ivVJ8Bb91WyJpCzHAMuXda+tGX
pnRIysiwq63CTX0dtNQeHdR5pjk6oQWdxgqs/MBUBmXG+G5p/oWgUfUMZjIAAYjbELkPaNdB
SMcQIpH6gLxkQvisJ+ABrqep9BXopG5OK3WUTX5atprgdfKiSSfhSzSLGRPOgHOwvy1vzLB+
FyKaMwBsBKOoBKBhLkcd7v3Wx0ro1mhivyGcgKi3nBYIHNvuOlS/VRJEwij0BUjmluIj0Gls
rUY5ooOaOpWNiFW/LNyxBHDxoJHjJ/msXcn0lCGOKg/hGlTM4Ef6CEKgXJXzxPpDW1FSno4o
5nEiLi9rCMopuBfidzwpwsmB5rSK19OTHYOo+O1T6YxdMwnvf3wOAQl++5AokAKCSQvAA11A
miSTCNnQvf3C2mhFR5dOqwP03NfqLm4ksSOPfwqUR+ucwxPGinRWYoDf+I32oR4LGiTmK6k3
cBMrG54tRK9OxkWB35JugLKwxNixapZMDDMenV2gDH0sZAuxPEa2NFHUqymxU7g0kUvtIY4g
2LEAkLfxOldPLL0xiDc4zR5MBjGt1Ouo1ppVjIHJhdYQXYXlvkfT6tLVJFFly1PpDbjwNY5F
GVHdGvjZlW4N6gkEjTtLHk0rHchiunhppSc2PKIEZC9jjfW1KgxaSVi8ZG3I/Ax8WrYfAVLE
kMi8mBZ+cx9LEhWK7W1vYUkmLTJ1Lp9Kq2zaMi7k+IPp865ZBliSF5mlWwDldlU62tsfGpXR
+VHG0JLPY4pImbeZvtU6h2MiySxxagE8oBh6ba346007S2/y6zRpuzE2y8lF6imVmYz2IUgf
pi1yr/xd3hW/Zpe1bGvbW3Gtbdmu3nW169n3gVpGPC5q4VbjfWvUAO6rEEeF6tY+NakihBme
UGLhRb3EWuat6hQBZiBtc7XrIkluJJ1r+k1uB8a9wrQ9ndXGngX2yEMx4nHYeVaCxrf76QtY
BEVAB3LtWmvxq9SgeoyoYyTuASDp8qEgPqUg3JvcimIBeRrs1tSeJNFHurjgdCKOTk37yaur
FSBa4JBtTEAtiMmO9h3mtDa/7KAJvbh3UMtRxFNKRiDZVQbKqiygeQrQ/dR9bLGQo5V7r6QF
2+FRtGWiSFAkQB1UDc37yaMfMcRndbm2vhWrMRcHU/lFh8qZBK4VyS4yNiTuTVw5vjiTc+0b
Dypw0hbmEM4N/Uw4mt/urv8AhWn7K1Ne6hr26XPwrw8hW1/PSrYVGzLZQyk+QNEzNlbqJWiZ
hfBWW0bW7geFBXmSTqY4J2bqbEhQQMBci5tUV5ldxBIs0q6hnIblDUakd9dE880YhMLt1EJA
yluzeGt/uoLDywBCqrGScxKCLtjjvfjentMqy/TRrDIwAVZbLzOG576WTqXjniEEaTIi++W/
uG3t3J41KSyyXYnNRZT5VMOpTJjLEUCkBrC+WpB076kMaxEGeQyhiqhoz7LXUki3dX0x5Nz0
7uyXXmZls18bhKk5piPSEp9MqW5gGQve2vtve9X6kxN0YEnLWPG+OJx21+fGpj05hMpKcm+O
PJtsMvxd9DO1j1C+y1rYjLf8F6hwWA9OWf6kyWvfJrb62ta1q5BWIvyC5NgW5hf0jLvxqdek
wafmRlWNggB3QA8O81G3RBeVdgxHu5n4t/w/lqFWtgWGYbQYg3N/hSvKscaFJsjGALYsMDbv
tTxcqNBzFHSmMi7rf1X11GOpvSPJCiRiSZUxtZ7C8QOvGpCx+mdIQxbQENmPaqk2JXhTSdOD
yQsepOXqdb6nvreunARQzSQB1N8grg5Zm9tbV1HKAMKwZQyA6ucwCWHeO7saPlorL00cvNuc
smIB4241Ox6cIkBXkyFj+tc2sddbjXSuqEPShzBHGyIrNqXxvfXhepZUg5soWMnpbk8vO+V7
a6VJlCSDJBGELkYiRMm1XxqMvIyq000eAYlnwPpHgANzQDI3P5HOzLG9+ZiBjttXUsjs8sTo
FQG4VHv7jxOlaKb91CPlPC6tArysSQeaLvoe4086RP07Ry8rFzfMEE31A1Fte3ca8K1P3dg7
bivUPKr3I+NatrbY1uaAdWW+1xamC5KWBUqAblTuKGV+6lEmZEYxS42W97fM1xNXxuPGtF2p
yCESMXd29oF7UVjbmoPxWK3+FXA+NXBJPfxrXstx8atXfWgrbt1HyrJCVI4jeilyFJuV4XHG
ta5WRwvlj47Xq1b1x7QtyQNhfQVNEv8AvgoLXNxictKyDEMdyDqfjXuJ47ner3NxtqauW1Oh
NzsKOt76nfXzpWXRlIK+YqUPMzib3gm43y+GtDmOz46DIk27e77Nq2ItV6Gvwq5FRu40VgSR
roDRLu5/WldGIJwV1xRh5GokfqDK8cUyGQhgLyEFdfdXVzsC/TwlZ4zaw51guOvBj+yumWeZ
zj1BkmG/o9NvvvSKExROf6CNWDrZSxHEn5Uy4XB6eOMRXI9auWPq8qm9VkdjywtxoYsfXpqL
7V1ECzCCWXApK23pvcX1tUg6aZYepPLy6gjESYrZ7aaXOvjV43CpLOpksumCpZidNAza2pI+
ndYesCgGVtBjkxK7aHUU0kLoFJVSfbk1vU4Hder5q12K2B104+R7Na2HZt2aW+NeFWPZr267
cey9b/Y0tatuy1qt93ZtW1aVt2aGh9n1aVpqKvtW4rb40Yw9kY5FOFxVxW+tamt/sb1v2Xq2
57NDqaix9CdGOX1bDwGd/iSRU3UPeOBBEAiC5u66DXyqZllPLgCMxK+ohlzNl7xSGSV+bMuc
SgXUAn05G/G1PlICQ6RotvU2emVuAqeRmBSBgqn84b8Q8KsjCF1mTN2W+aHaNTrrTfzB3CRS
u+KgXN8jYeVKkstoWdVjb/iKRmSPJaA6WVR0wkKsmGATFS2Xe3pBqIwTZRSF1LFbEGNczpfi
KkM0uMMeAzxuxMgyAC/6a+t5o5BZlVrakj2i3jXLOIKqt8dBcqDr461GzTCMzOyRqVLXxFyb
ihIGCx8oyljtYX9PiTak6bnL9S5VTFY6F/4ttKmjxKmFGkOWl1U7r50mVkDR84k6lUvjsONS
Bf1MMPaDciTbThtrWC+o80wki9gVtcnw1oMtimDSltgFUkffjSyTEASBWQX1YML6eVadp1rf
7vtbCradlgBX7q1GlcB4VtpQrQitbVe9W07fLu7L6dgZTYjUeYqQM5IlIaQfmI1uaZhISXAD
XAN8fbv3VzOa2ZbMnTU2xv8AKhFmMF2uBcC97A72vTPzCWdsmY2JLAFb/I1yzJdCojt/CpyA
+dRhHxERLIANmOl65DSfpFcCLAjG+XzvUTQOVj6UBOnvuAvE+dIyMqYEsFRQFudCSON6DAKA
oZRGqDABxZvT405JVlfEGN1BQYaLYcLUYgQYipUpYWsWyvbvvV3Uc1mLyPbUnYAeAFRhSByc
sNPz+6gpf0iPkqLaKh3tUcxVDNGQeZj6mKiwypShVFQqVULpZSWt5Emv1ArqQVYMNwzZ62PA
0cSqgusllFtUFlHlSuCBizv3AtJvf91LHcYJGYlXhi2586CTBSFIMZG6gDHEeH2O/s4dvePG
tvlXjVzvWlq0rWvKtz8a3rSta8av26VrV6t270ezftNzWnzrU1vWprXavSbVrerb1xtwrU2F
bk1t8a0F610rS1amt63rerk3q99K0rTs4/OuNakn4ULn5iv9FM90/TQSMgdSwU2Nyt78aKSD
EjcHfWgq2LNoABuaCyqY2OoDAjSt7Vob0LmtaLAHBbAtbQE7a9m+o8a3rU9lr38b2rVta91x
W/Za9amtTW9d9ENdSOB3HnW/Zbs3r3VvW5q96Ota6eRq4atTVr1qatWvbvVuzxrxratvOrgU
scYBZjYDQD5mv5jZ1K/TCNWGzMojUhTx2pljSMh+oWMv7mWLlqSV1771FE0SxR80qkhKqrRY
sQTZmJ1sb0jM5b9CcvMxu7OhUKwUkfAUojlZQYY2XFQ2TkerL1emplaFE6ZAh6XqA3qlYlRY
663BN9NKdOXHEsfVNEmDEZoEZlBJJ3YAXqE9VAIJ2E1+nBNiqJkjY5X92m+tGCFSc5emtGGP
pRwTLdb6Wt8KWX6bA26jlw3YCVo2HKXU31XXxqETJ9JN1EGYBLMFkEltRqRdafo8cumV2AFz
qFUsNfhS9QvTZP8ASyTchGaxdJAg8duFSSPbpWEEczozE8ol8WFjqbqLgV1DxBphG0axxHIt
i6B8jywdSdO6ulklkMSH1dYhPqRHYrFj52tUQlfGXl9QXj1uzQlwttLAemnj5bWTp+f9Xl6G
bENa21tce+pHmDZc1IlKk6Zhj+EHiONdHE8Uhk6tX5k4b0RsrMt9rWFtajhaOSQv07dQeoU+
gEKzYgW2FrGvrmyWUAH6W45j6N7f61rjwvUELxys83Tt1BmQ+hSFZgtrbDGxqBgTJNIkcpdW
0Gdm9uOw2vfeuqZfUplaxHEVa1bWrbs1rurjW21XJHlfWtu3Xar3q1vnWnyHbvQ1ret9K3r/
AEVp23Fb6VoRWp7N/jXfbut2Xv8AdWcb4sQVJHcwsfuoRZnl5ZheGVschXqIv41cHXvqZF15
8fLJv7RkGuPlRJYktvfW/nRZHZTtcEg2rVjc6WueFXLknXW5470I+YxjH4LnH5UQkjIG9wUk
X87GoOnRmjSGMxsFY2e7M3qH+tXLWV1j/IGIXXfS9XErXuDe5vcDQ78K5azuset1DEDXfS9C
EStytxHkcb77UZJGydjdib3J8TV9BV9D419Ryn5B/wB5Y4929LFEMnchVUcSaEEaZSklQg3J
FWItSF0xEi5pfit7Xq9GssfTe2XC9D06nYa1qLEbigFF2OgFNFyzzEvktjcY6m48PteNDj27
a1e1aCtq1G1bVsa49nE1/o+xew8qsRrWgrT764VewrYVYgedbADvq4Fxxq2Pyra9ba1tXt+F
C4rbStF2rpOiCuZpeljga7ARKs5yY49/qqOUK+SdTMI0/EY4ELXt33qP+YxxtCwTqWMbm5PL
TRxcDi1qlhfmSzwwR8kMcVuI+bIMrEengKWH1JN0sPSx8wn0XlsCuNv4r1HBHI4tOYpDqckV
WZ21RQpGO2tT9RAsnMj9QjZto1xGd8fVqdbbV1XRu2CRsnUsx/CiXWU/7JqL+fKiosCN08EQ
/wCKhIi0/hQ5GirdRfrCiSEk3BeUr6Str/i3vUMcU/Mli6mOJwSCH19RsB6bW41/MnYs7LA7
SSfhJndR+n3jFt6eR3JEjAdIOMkZGRkPcNQPPs2rUVtWlDt/fW9a3PnV9avetWtevcdK0Ymt
zXuIo+o1a/xrQ1vVr1e9aivCt61retasda8K8auD2eNbA1qAOy1ZFsjYak66bUHaZy4FgxY3
A7gb0WeV3YjEkkkle7yp1Ez4yf3gyPqtprRvIxztlcnXHa/lSs07syAhSWJIBFjaj04lYQHU
xgnH5UQrFQ4xa3EdxoRlyUBuF4XOhNCB52MS2AQnSw2+VIz9QxMZuhvsbWv52oRSSsYLBGUH
8AOVhfxrIXWGNRHBHe+Ea6KP6ezetSO0V5Ve1Xv51ubVf99aad5rVtq3rc1ua3tWrVe/7avl
9xq5b7q933VvW9b61vW9bit60NaHs3r3CtxW/wAq3retxWhF63FbitbX+Vb61uK3rcVuKvcV
wrhWw+dcK1t8/tca41rWl617L9m9X4Uda3rc1v26D7O9b1vVye0D/wAG3b31arj7Gn2r9n7u
3jXEeNbk1fX7Wla614/Y1+3p9i9Grdnd9jXftsKGn29fs6dmlC5/8/Kt71pVr1v9jSt6/wBN
X4dmh7N/s8e3et+25oit637NTpWh7N9qHbuK3rfet/s38e3w+xoda3r9tedadnl2WrSrcPse
HYIgcWa+J72toPjSmZxGrBfVv62NsPMcaDykIgDFybnHE2Hz4VcsMQxBbhgBlzPKuozcIodL
OQT+buoJLIqM7YR3ucz8NhrQQuonZSyxa3IW/HbhUeJC81FZV/hVAWc2qSKJ1dnkjCvYi18t
NRUrSMqq8RZWN/TjIFPCkgDA82xjYe0htjQkZ1WMqWLm9lCnD7zQRmDXUMGU6ENVhv3du9q/
01vV6/fW/ZrVq07Nez99b37q7jbs1rwrfXu7bjU8dK41oTW9b37dzW5rc341vW9Wp5ejClI2
xYswXUi+leyP/wBwUGWOMFTcHmDcVjIisuRe3MHubc06yIGDlSw5i64iwopyxiUEZHMX2g3t
RVenjKtYFSUIOOxokwKxyzBZkJVjxXurH6YEgFQ+SFwG3Aa9Anp7lbY+pNNMbb8RvV06MRi6
sAmAF124+NH/ACQKFcDH6MbE5HTLvoS/REOpXAjH0hNlXXateg/TxwMVlwsTl+bvoO/QuCAF
AUKAAosONf8ARS/If01zus6Z44bhc2AAudq0N7fOr1/o7N+z/RWp+6t6/wBHZwrU+Wlb1v8A
dV7/AHdoHZobHvrU3rQVtVtvOvCtq9tbUPOtBWw+VeHbr+2uq/xR/ZqQg2IViCOBtUHOd+XL
GmEosQZCt2V+4ncVishWYxxPHzAPUWfFj6fwnbvqR7kFQFeE2/TcXyFCAXQu5SO63XDDLMHv
B4UrcwyqxazhRcBbAMwH4L7mkSH9SR2IOIyxAXJjY2vpWEMg5ckAkjcrrcmwJ/oq00wkLMRE
cQlwNNr99TSK6rJE7qDje+J9ItfjRAdYplUNJf1YaXOl66eWTEB1vNHY3AClma99LU0q2WVT
GTEykYpIQB56caLoQzKVDqPUyqTa+I1PlUcxtd1B9O2tf/5k/f2a/Or1xrT7Otb1at+zXstx
7BV+zx8q0rU1rv8AZFzftve3hW/Zvauqt/xh/ZFSswyCoxK7XAG1dH069MCOol5A9bWUIFUN
bvAaj1AgwEcwgCh2JskgRfVvub2rquoWMB4ywcjd+Wtxeo5jDk8046W+XtDgG40pIjFYLI3T
rYkekLkfMG21RZwlv80vTIVbEqWFsrgdx2ohYiGUGAENYYK6JoP9eum6ZICglkmhQlgcfp+O
3GoOmWOWPn9ROAwktZ4vc2nA1B0fLkQTzSwhw9mv0+tydzergy3RBcM5KsCzizDjqKZ+XIEP
Ur0fuGV42xTX8oqFcSrOWdGFrhojj++uRCpVUGWvi7r+1TQB/wCMn763rU1vVr/Ot60Nb1qa
0Nb1vXuq163Fb1vW/YOzerb9vDs37N6Fqvetfsd1dT/jf/KKn/w3/smv5X/3bf8A26k/7xv+
etfzD+tN/ZFdJ4/zGP8AYKX/ALuT/lmof/2afspv8Vv+bBX8vP8A/Y601/L/APuetNfy/wD7
vrT9xp/8Nf7clef82/8AuV0v9Wf+2Kk/qD/my0v+Mn7DWlXq9d9a1oe02G2/ZpX7vsjvv2Ds
2vXtrYV7LiuIrQ1t2W1rw+x+7svU/jN/8q1P/ht+yv5X/wB0/wC2Om/7w/8APFfzD+tN/Zro
/wD9in7KT/upf+Wa6f8A/Zr+yj/it/z4K/l3+N1p++v5d/j9b+2v5f8A9x1x/bT/AOGn9qSo
/H+a/wD3K6X+pP8A2xT/ANRf7ctJ/jL+xqAPZ4/Y7q4fY3ratfsjt3rhevCt/vrQ/fWp++r3
++r3ret9q3++rX++rX++vHzq1/vqb/GP9la6j/Db9lfysf8A9mT9qUPHqz/zxXX/ANab9ldG
O/8AmK/spP8Aupf7FdN4/wAyH76P+Kf+fDX8t/xOtP8A6q/lv+L1p++v5d/j9cfvNOf/AKcf
7Xrp/H+a/wD3DXS/4c39sU/+Gn9qSox3zL+xu3bs2qx37NDv2Xrat641vXH5V3+Fq3o0KvXn
2b1rrXt1o6VoK2rwotbS9t6OQ4ffW1ajWr2r21tU3+Of7K1PGTwMZbgHZbqvxrp+td3A6OaV
yqIXuLruRtSdI0uRzPU5Y29AcSG48NqlhL+rqi5SwufWO7wrpc5QuHVrMPSTkToE0286WWRm
IEkkxCIz6MLa4g2tXTMZQo+rE63U+rK9l8DSgm+bh/LKeI2rp8Zgz9Jz2dcWUsJ20K5AXArp
yJ1Zukad3XFlLCc6FcgLgd9dPaZWbpG6iR0xYFlnOhXIa2p0zDkKiNjfQrluf9ak6RZUaTp+
t+pktfRScwvnY1CA6sY0kU2vrd76d9qf/DT+1JUX+Mv7D2XHZajXj2bfY1rSvGtK8q1pjfSh
Yg1bjV7VtW29WtX9NHStq217CSOzbs7q0q5qX/Gb+ytFSWSF3EkwB97ILLYcOF/KjDHcrJJl
Jc8CcmpCo/uwTGwIBWTS177r3ihKNW5LRqVbHB2IIcfKunVRmySRs50Gi+460I12ZgHP8O5q
DlrlhMjtwsq70spYgpjYD+FxJ/8ALTSSwNG2OKsxUjEHYYsTrvTSyQPG2OKs2NsQdhYnemkk
geNguCs1rY34WPGkDFgAJOfc3V3ZslZb11TspCuyYk8bKBTSFSEfMsh2jYtf9M9zbmiQ2V1V
dre2/wDTUI/+sP7J7N+3St9avvVqXH+8N8jfQa1uK768679dq2Fq4V4cTQsBp4a1bsK68y4A
N9Mda2t8q/01oK2++tqt/RXGrWv8a0Fj3XrY9pFq0F62rasYZpI1JvZGKi/wNadVN/7jf/yr
/q5//cb+mv8Aq5//AHW/pr/q5/8A3W/pr/rJ/wD3W/pof5ybThzG/pr/AK2YbaBzWnWz/wC2
a/62b/br/rZv9qv+umH+tX/Wy/MUbdbLoLnb+iv+tk/9P9Ff9dJ8l/ooRdZ1LTRqclVrb/Cr
XqxPbxrjXGtOzXs7+zYfGtxVrVtWgrbWuF+7s0++vOtq/TQ2PE6D76Aka1+7XWlu7D81Ahiw
Jrjr40VbYDgasFuCKxA1BogkX8auoBB+VEA68NKzJANHXatfhXMsbbmhKwDD8p3q6qAwGlqJ
ci9tPOhGBt7iKZbXttf+mr0e+gDpWg0HHhXdxHfW404V41w7DYXNWsL91BbDXYUAF1I/ZViN
aAdcSRcAi1agVwqxtVtL1wqxFaIfO1WERJFYslj3G1WKjyrQDStSLjS1C2oNZa/KvSCLeNHN
brX6agUrMPUN/sDIXtRORuNq1NzwPdTDcnY1oNDvV1oKd6El724VhbTuqyaMPvocwaqdPhSh
QbbW4ViVsRpWu1eFMV1udqKqlhtegB6tLk240BhYk70Dc46DzNAbkcNxenJFxayt51cggd9W
VSfGggFtdb7UQwtbhRIIBH/m1W477a0Hzsw4UFx0PGiZFyU6gX0vWxJVQAB3VHyxjcWx3+N6
Jt6e80SLC3fXrJueAoi91AuTtWsVmH4m1+81lawPCtB8a5gv6RtWWBtw861XQm9uNZ65Mdqs
3uFEW9IO/ida/9k=</binary>
</FictionBook>
