Спершу дівчина з «дофіна» вперто намагалася стежити за часом, хоч інженер з «пежо-404» вважав, що це вже не має значення. Кожен міг дивитися собі на годинник, але час, причеплений до правого зап’ястка або ж оте «бі-бі», що раз у раз линуло з радіоприймачів, уже ніби відміряли щось зовсім інше — поза часом тих людей, що не піддалися безглуздому бажанню повертатися з уїкенду до Парижа південною автострадою у неділю ввечері, і котрі не були змушені, щойно виїхавши з Фонтенбло[3], сповільнити швидкість, зупинятися раз у раз, вишикувавшись урешті в шість колон по обидва боки дороги (бо ж відомо, що вся автострада в неділю призначена лише для тих, хто повертається до столиці), увімкнеш мотор, просунешся на два-три метри, знову зупинишся, погомониш про щось із двома черницями з «сітроена 2НР» праворуч, з дівчиною з «дофіна» ліворуч, кинеш погляд через заднє скло на блідого чоловіка за кермом «каравели», жартома позаздриш пташиному щастю подружжя з «пежо-203» (за «дофіном» з дівчиною), яке бавиться з донечкою, жартуючи і наминаючи сир, терпиш подеколи галасливі витівки двох хлопчаків з «сімки», що попереду «пежо-404», навіть виходиш роззирнутися, не дуже віддаляючись, бо хіба знаєш, в яку мить автомобілі попереду почнуть рухатися, а тоді — біжи бігом, поки сусіди з машин позаду не вчинили галасу, сигналячи і лаючись, і ось так доберешся до «таунуса», що попереду «дофіна» з дівчиною, яка щомиті позирає на годинник, перекинешся кількома словами чи то байдужими, чи й жартівливими, з двома чоловіками, які подорожують з білявеньким хлопчиком, який, незважаючи ні на що, з величезним задоволенням катає собі іграшковий автомобіль по сидіннях і буферу «таунуса»; можна насмілитися й піти далі, бо схоже, що передні машини й не збираються рухатися вперед, і зі співчуттям позирнути на літню пару в «ІД-сітроені», схожому на велетенську фіолетову ванну, в якій плавають цих двійко старих, він — тримаючи руки на кермі з виразом стерпної втоми, вона ж — відгризаючи шматок за шматком від яблука з виразом скоріше обов’язку, аніж бажання.

Проробивши такий огляд учетверте, все озирнувши, інженер вирішив більше не виходити зі свого автомобіля, а лише чекати, доки поліція в якийсь спосіб розчистить цей затор. Серпнева спека збиралася в цю пору дня десь на рівні шин, ніби зумисне для того, щоб стояння на місці дедалі більше нервувало всіх. Довкола — запах бензину, чулися крикливі голоси хлопчаків із «сімки», сонце відбивалося у склі та нікельованих частинах автомобілів, а на довершення всього — зростало суперечливе відчуття ув’язнення в самому серці джунглів з автомобілів, створених для того, щоб мчати вперед. Інженерів «чотириста четвертий» був другий у ряду справа, якщо рахувати від лінії, що ділить автостраду навпіл, отож праворуч від нього стояли ще чотири машини, а ліворуч ще сім, хоч виразно бачити він міг тільки ті вісім машин, що оточували його безпосередньо, а також і їхніх власників, на яких він уже надивився донесхочу. З усіма він уже поговорив, окрім хлопців з «сімки», що викликали в нього антипатію; поки проїжджали кілька метрів, ситуацію обговорювали до найменших подробиць, і загальне враження було таке, що до Корбей-Ессона[4] доведеться просуватися так само поволі, або й ще повільніше, але десь поміж Корбеєм і Жувізі[5] ритм почне пришвидшуватися, тільки-но вертольотам та мотоциклістам пощастить розчистити найважче місце у цьому заторі. Ніхто не мав сумніву, що десь неподалік сталась якась величезна катастрофа, що й викликала цей затор, бо ж як інакше можна пояснити таку неймовірну повільність. А ще — уряд, спека, податки, стан шляхів і мостів, усілякі катастрофи, три метри проїхали — ще одна банальність, ще п’ять метрів — якась зарозуміла сентенція або ж стримана лайка.

Двом черницям з «сітроена 2НР» конче треба було потрапити до Мії-ла-Форе[6] до восьмої, бо вони везли кошик з овочами та іншою городиною для куховарки. Подружжя з «пежо-203» за всяку ціну хотіло встигнути подивитись телевізійну гру, яку передають о пів на десяту; дівчина з «дофіна» сказала інженерові, що їй однаково, о котрій вона добереться до Парижа, але вона вважає неприпустимим змушувати тисячі людей рухатися із швидкістю каравану верблюдів. В ці останні години (було, мабуть, близько п’ятої, але сонце все ще пекло немилосердно), вони, на думку інженера, проїхали кількасот метрів, але один з пасажирів «таунуса», що підійшов до них, тримаючи на руках хлопчика з іграшковим автомобілем, щоб перекинутися кількома словами, іронічно всміхаючись, показав на верховіття самотнього платана, і дівчина з «дофіна» згадала, що цей платан (а може, каштан), стоїть на одній лінії з її машиною вже стільки часу, що не варт позирати на годинник і ламати собі голову над непотрібними підрахунками.

Все ще не смеркалось, сонячний жар вібрував над шосе і кузовами машин, доводячи усіх до знемоги, коли вже голова йшла обертом, мало не до млості. Темні окуляри, змочені одеколоном хусточки на чолах, імпровізовані накриття від сонця, від сліпучих сонячних променів і клубків вихлопного газу, що виривалися з труб при кожному просуванні вперед, ставали дедалі досконалішими, запозичувалися іншими і жваво обговорювались. Інженер знову вийшов з машини, щоб розім’яти ноги, обмінявся кількома словами з селюкуватою на вигляд парою з «аріана», що стояв перед «2НР» із черницями. За «2НР» стояв «фольксваген» із солдатом і дівчиною, очевидно молодятами. Третій ряд до узбіччя дороги вже не цікавив інженера, бо ж так можна було відійти на небезпечну віддаль від «чотириста четвертого»; в нього мигтіло в очах від різноманітних кольорів і форм — «мерседес-бенц», «ІД», «4Р», «лянча», «шкода», «морріс майнор» — повний набір. Ліворуч по інший бік шосе тягнулися непрохідні хащі — «рено», «форд енглія», «пежо», «порше», «вольво»; все це було таке одноманітне, що врешті, побалакавши трохи з двома чоловіками із «таунуса» і безрезультатно спробувавши зав’язати розмову з самотнім водієм «каравели», інженер не знайшов нічого кращого, як вернутися у свій «чотириста четвертий» і знову погомоніти про час, відстані й кіно з дівчиною з «дофіна».

Раз у раз до них забрідав який-небудь чужак, якийсь сміливець, що протискався поміж автомобілями з іншого боку дороги чи від самих крайніх рядів праворуч, приносив якусь новину, скоріше фальшиву, але яку повторювали від машини до машини на всьому просторі вздовж розпечених кілометрів. Чужак смакував успіх своїх повідомлень, дослухався до грюкання дверцят, — пасажири поспішали прокоментувати принесену ним новину, — але за мить десь звучав гудок або ж гуркіт мотора, і прибулець бігом кидався геть, видно було, як він виписує зиґзаґи поміж машинами, щоб дістатися своєї і уникнути справедливого гніву сусідів. Отак упродовж вечора вони довідалися про зіткнення «флориди» з «2НР» біля Корбей — троє загиблих, дитина поранена; про подвійний наїзд — «фіат-1500» налетів на критий ваговоз «рено», який у свою чергу зім’яв «остін», повний англійських туристів; про те, що дорогою від Орлі перекинувся автобус, який віз пасажирів з копенгагенського рейсу. Інженер не мав сумніву, що все це, або майже все, вигадка, хоча щось серйозне, мабуть, таки справді сталося біля Корбей або й біля самого Парижа, якщо вже рух зупинився на такому великому відтинкові шляху. Селяни з «аріана», у яких була своя ферма поблизу Монтеро[7], добре знали околиці і розповідали, що якось, теж у неділю, рух було зупинено на п’ять годин, але тепер така затримка здавалася майже нікчемною — бо сонце, хилячись до горизонту ліворуч від дороги, вихлюпувало на кожну машину останню лавину помаранчевого желе, від якого закипав метал і темнішало в очах, і позаду все ніяк не зникали ті самі крони дерев, а ледь помітні спереду тіні інших дерев все ще не наближалися ніби умисне для того, щоб дати відчути всім, що колона рухається, — нехай ледь-ледь, нехай раз у раз зупиняється, і знову рушає, і несподівано гальмує, і повзе тільки на першій швидкості, і щоразу доводиться переживати прикре розчарування, коли знову і знову перша швидкість закінчується повною зупинкою — гальмо ножне, гальмо ручне, стоп, і знову те саме, і ще, і ще.

Якось, виснажений бездіяльністю, інженер вирішив скористатися зупинкою, особливо довгою і нудною, і обійти ряди машин ліворуч; проминувши «дофін», він помітив «ДКВ», ще один «2НР», «фіат-600», затримався на мить біля «де сото», щоб побалакати зі схвильованим і розгубленим туристом з Вашингтона, який мало що розумів по-французькому, але на восьму годину конче повинен був потрапити на Плас-Опера — you understand, my wife will be awfully anxious, damn it[8], — розмовляли про се, про те, аж тут із «ДКВ» вибрався чоловік, на вигляд комівояжер, і заявив, що серед автостради ущент розбився «пайпер каб[9]», і є кілька загиблих. Американець не надав особливої ваги випадкові з «пайпер кабом», інженер теж, бо, почувши хор гудків, метнувся до свого «чотириста четвертого», на ходу, однак, зумів розповісти цю історію пасажирам з «таунуса» і подружжю з «двісті третього». Детальнішу оповідь він приберіг для дівчини з «дофіна» і тепер переповідав усе з подробицями, в той час як машини повзли своїх кілька метрів (тепер «дофін» трохи відстав від «чотириста четвертого», трохи згодом порядок змінився, але загалом усі дванадцять рядів рухалися, як одне ціле: ніби невидимий регулювальник, що сховався десь у глибині автостради, випускав усі машини водночас і ніхто не міг вирватися уперед). «Пайпер каб», мадемуазель, це невеличкий літак для прогулянок. Он воно як! І треба ж було вигадати отаке — впасти посеред шосе саме в неділю. Якби хоч не так спечно було у цих клятих машинах, якби ж хоч оті дерева праворуч опинилися нарешті позаду нас, якби остання цифра на спідометрі завмерла вже на чорній рисочці, а не висіла нескінченно на власному хвості.

В якусь мить (поволі вже починало смеркати і горизонт автомобільних дахів забарвився у фіолетовий колір) великий білий метелик сів на вітрове скло «дофіна», і дівчина з інженером замилувалися його крильцями, скороминущою і довершеною миттю цілковитої нерухомості; з якоюсь особливою тугою дивились вони навздогін метеликові, коли той, перелетівши «таунус» і фіолетовий «сітроен» літньої пари, полетів до «фіата-600», вже ледь помітного в далині, потім вернувся до «сімки», де незграбна рука спробувала спіймати його, потім легко перелетів «аріан», що належав селянському подружжю, яке, здається, сáме вечеряло, і щез урешті з очей десь праворуч. Коли вже смерклося, колона вперше просунулась на значну відстань — щонайменше сорок метрів; коли інженер розгублено позирнув на спідометр, шістка щезла і з’явився початок цифри сім. Усі ввімкнули приймачі, а власники «сімки» пустили радіо на повну потужність, і, підспівуючи мелодії твіста, смикались і тряслися так, що здригалася вся машина; черниці перебирали чотки, хлопчик з «таунуса» заснув, притиснувшись лобом до скла і не випускаючи з рук іграшкового автомобіля. Знову з’явились незнайомці (запала вже глупа ніч) і поповзли нові чутки, так само суперечливі, як і попередні, про які на цей час усі забули. Тепер уже йшлося не про «пайпер каб», а про планер, яким керувала донька якогось генерала. Таки справді ваговоз-фургон налетів на «остін», але це сталося не в Жувізі, а при самому в’їзді у Париж; один з новоприбульців розповів подружжю з «двісті третього», що асфальт автостради розколовся біля Іньї[10] і що п’ять автомобілів перекинулися, врізавшись передніми колесами в тріщину. Плітки про цю катастрофу дійшли й до інженера, який лише стенув плечима і нічого не сказав на це. Пізніше, перебираючи в пам’яті хвилини ранніх сутінків, коли дихати стало легше, він згадав, як чомусь висунув руку з машини і, постукавши по обшивці «дофіна», розбудив дівчину, яка заснула, похиливши голову на кермо, не турбуючись вже про те, що треба їхати далі. Очевидно, було десь опівночі, коли одна з черниць несміливо запропонувала інженерові бутерброд з шинкою, вважаючи, що він голодний. Він прийняв його з ввічливості (насправді ж його трохи нудило) і попросив дозволу поділитися з дівчиною із «дофіна», яка взяла бутерброд і з’їла його з апетитом, закусивши ще й шматочком шоколаду, який запропонував їй сусід зліва, власник «ДКВ». Декотрі навіть повиходили на свіже повітря із своїх розпечених сонцем машин, бо знову на багато годин застигли на місці; люди відчули спрагу, бо ж на цей час усі запаси фруктової води, кока-коли й вина вже скінчились. Першою попросила пити дівчинка з «двісті третього», і солдат з інженером і батьком дівчинки, полишивши автомобілі, подалися на пошуки води. Попереду «сімки», мешканцям якої радіо, очевидно, цілком заміняло їжу, інженер виявив «больє» і в ньому жінку середніх літ із стривоженим поглядом. Ні, води в неї немає, але вона може дати для дівчинки цукерок. Подружжя з «сітроена» трохи порадилось між собою, а потім стара витягла з сумки бляшанку фруктового соку. Інженер подякував і запитав, чи вони не голодні і чи може він чимось стати їм у пригоді; старий заперечливо похитав головою, але дружина його очевидно готова була прийняти допомогу. Через деякий час разом з дівчиною з «дофіна», оглянувши ряди машин, що стояли від них ліворуч, і намагаючись не відходити далеко від своїх, добули трохи печива і віднесли його бабусі у «сітроен», а потім ледве встигли вернутися на свої місця під перегук автомобільних гудків. Крім цих недалеких походів від своїх машин, — розваги ніякої, тож години врешті почали нашаровуватися одна на одну, зливаючись у пам’яті в єдине ціле; в якусь мить інженер вирішив викреслити увесь цей день із свого записника і стримав сміх, але далі, коли виявилось, що черниці, і чоловіки з «таунуса», і дівчина з «дофіна» не сходяться в підрахунках часу, він зрозумів, що варто таки вести йому лік. Передачі місцевого радіо вже припинились і тільки короткохвильовий приймач у пасажира з «ДКВ» уперто передавав біржові новини. На третю ранку між усіма виникла мовчазна згода відпочити, і до самого світанку колона так і не рушила з місця. Молодики із «сімки» повитягали надувні матраци і повлягались біля машини; інженер опустив спинки передніх сидінь «чотириста четвертого» і хотів поступитись цим ложем черницям, але ті відмовилися; перш ніж лягати інженер подумав про дівчину з «дофіна», яка непорушно сиділа за кермом, і ніби мимохідь запропонував їй до світання помінятися машинами; вона відмовилась, пояснивши йому, що може добре спати за будь-яких умов. Деякий час до нього долинав плач дитини, якій, мабуть, було надто гаряче на задньому сидінні в «таунусі», де її поклали спати. Черниці все ще молились, коли інженер влігся нарешті на сидіннях і поринув у сон, але сон його був такий неміцний, що незабаром він прокинувся стривожений і спітнілий, у першу мить не розуміючи, що трапилося і де він; підвівшись, інженер почав дослухатися до невиразного гамору ззовні, помітив тіні, що просувалися поміж автомобілями, і якийсь силует, що віддалився до краю шосе. Він зрозумів причину цих пересувань, і трохи згодом і сам, намагаючись не зчиняти шуму, виліз з автомобіля, щоб і собі відійти в потребі на узбіччя шосе; не було ні кущів, ні дерев, тільки чорне поле, що у беззоряну ніч, ніби якийсь абстрактний мур, відділяло світлу смугу шосе із застиглою рікою автомобілів. Він мало не налетів на селянина з «аріана», той буркнув щось нерозбірливе; до запаху бензину, що висів над нагрітою автострадою, долучився тепер гострий і кислий дух, що нагадував про присутність людини, й інженер поспішив до свого автомобіля. Дівчина з «дофіна» спала, схилившись на кермо, і волосся спадало їй на чоло; перш ніж зайти до себе в машину, інженер якийсь час вдивлявся у її профіль, відгадуючи лінії невидимих вуст, з яких виривався подих з легеньким присвистом. З іншого боку на дівчину дивився власник «ДКВ» і мовчки курив.

Вранці не набагато просунулися вперед, та все ж це дало надію, що після полудня дорогу на Париж буде звільнено. О дев’ятій звідкись прибув чоловік з добрими новинами: тріщини в асфальті вже зарівняно і незабаром відновиться нормальний рух. Хлопці із «сімки» увімкнули радіо, один із них вибрався на дах автомобіля і став співати й галасувати. Інженер подумки визначив, що й остання новина така ж, певно, сумнівна, як і попередні, і що той, хто приніс їх, просто скористався із загального збудження і радості, щоб випросити апельсин у подружжя з «аріана». Трохи пізніше ще якийсь чоловік хотів був проробити те саме, але цього разу вже ніхто нічого не дав. Спека посилювалась, і всі тепер воліли сидіти по своїх автомобілях і чекати, може, добрі звістки і справді якось підтвердяться. Опівдні дівча з «двісті третього» знову заплакало, дівчина з «дофіна» пішла трохи побавити малу і заприятелювала з її батьками. Власникам «двісті третього» не пощастило: праворуч від них стояла «каравела», мовчазний чоловік, що вів її, був зовсім байдужий до всього, що відбувалося навколо, а від сусіди ліворуч — власника «флориди», їм доводилося терпіти потік гнівних слів, бо затор на шосе він сприймав як особисту образу. Коли дівчинка знову почала скаржитися, що хоче пити, інженерові спало на думку поговорити з селянами з «аріана» — він був певен, що ті мають у себе якісь запаси їжі. На диво, селяни зустріли його дуже привітно, вони розуміли, що в такій ситуації люди повинні допомагати одне одному, і висловили думку, що якби хтось узяв на себе керівництво їхньою групою (дружина рукою описала в повітрі коло, в яке входило з десяток довколишніх автомобілів), то вони б не мали клопотів до самого Парижа. Інженера не привабила перспектива бути керівником, і він звернувся до чоловіків з «таунуса», щоб і вони взяли участь у нараді із власниками «аріана». Незабаром вони по черзі переговорили з усіма членами групи. Молодий солдат з «фольксвагена» погодився відразу ж, а подружжя з «двісті третього» запропонувало невеличкий запас продуктів, який у них ще лишався (дівчина з «дофіна» віддала склянку гранатового напою малій дівчинці, яка сміялася і бавилась, ні на що не зважаючи). Один з чоловіків із «таунуса» пішов спитати думку хлопців із «сімки» і дістав жартівливу згоду; блідий власник «каравели» знизав плечима і сказав, що йому байдуже, нехай роблять собі що хочуть. Старі з «сітроена» і дама з «больє» помітно зраділи, немовби одразу відчули себе під чиєюсь опікою. Водії «флориди» і «ДКВ» промовчали, а американець, що сидів за кермом «де сото», позирнув на делегацію із здивуванням і пробурмотів щось про волю Божу. Інженер легко провів у керівники групи кандидатуру одного з чоловіків з «таунуса», до якого відчув інстинктивну довіру. Виявилось, що їжі вони мають досить, а найбільші труднощі — з водою. Обраний керівник, якого молодики з «сімки» жартома стали називати просто Таунусом, попросив інженера, солдата і одного з хлопців обстежити дільницю довкола шосе і, може, запропонувати комусь їжу в обмін на питво. Таунус, у якого були явні здібності керівника, підрахував, що їм необхідно відразу ж забезпечити себе усім необхідним щонайбільше на півтора дні, це на гірший випадок. В машині черниць і селянському «аріані» знайшлося досить харчів, і якщо розвідники повернуться з водою, то проблему для всієї групи буде вирішено. А втім, тільки солдат приніс фляжку з водою, за яку вимагали провізії на двох людей. Інженерові з обміном не пощастило, але завдяки цьому походу він з’ясував, що і в інших місцях формуються аналогічні групи з подібною метою, бо в якусь мить власник «альфа ромео» відмовився вести з ним переговори стосовно води, і порадив звернутися до старшого групи за п’ять машин у цьому ж ряду. Трохи згодом, так і не роздобувши води, повернувся молодик із «сімки», але Таунус уже підрахував, що питва все-таки вистачить для дітей, старої з «сітроена» і для решти жінок теж. Інженер якраз розповідав дівчині про свої мандри по околицях (була вже перша година дня, і сонце просто випалювало дахи автомашин), коли вона раптом перебила його жестом, вказуючи на «сімку». Двома стрибками інженер доскочив до цієї машини і схопив за лікоть одного з хлопців, який, розкинувшись на сидінні, пив великими ковтками воду з пластикової фляжки, потай принесеної під курткою. Хлопець намагався вирватися, але інженер схопив його ще міцніше; тоді товариш хлопця вискочив з машини і кинувся на інженера; той відступив на два кроки і чекав на нього майже зі співчуттям. Солдат уже біг на допомогу інженерові, а крики черниць привернули увагу Таунуса і його товариша; Таунус вислухав розповідь про те, що сталося, тоді підійшов до хлопця і вліпив йому пару ляпасів. Хлопець закричав, заверещав і почав обурюватися й скиглити, а його товариш тільки бурчав, але втручатися не насмілився. Інженер забрав пластикову фляжку у хлопця і віддав Таунусові. Пролунали гудки, і всі розійшлися по своїх машинах, щоправда, марно, бо колона просунулась всього-на-всього метрів на п’ять.

Серед дня, коли сонце пряжило, здавалося, ще дужче, ніж напередодні, одна з черниць зняла з голови чепець, а інша змочила їй голову одеколоном. Жінки потроху взялися за справи милосердя, мандруючи від однієї машини до іншої, і зайнялися дітьми, щоб звільнити чоловіків; ніхто ні на що не нарікав, але добрий настрій був явно награний, підтримували його тільки звичні жарти та здоровий скептицизм. Інженер і дівчина з «дофіна» особливо страждали, бо відчували себе спітнілими і брудними, їх навіть вражала цілковита байдужість подружжя з «аріана» до важкого поту, яким од селян віяло, аж в ніздрі било, щоразу, коли інженер з дівчиною підходили до їхньої машини погомоніти чи переказати якусь новину. Надвечір інженер, випадково позирнувши в дзеркало заднього виду, як завжди побачив бліде, напружене обличчя власника «каравели», що, як і водій «флориди», тримався осторонь від усіх. Інженерові здалося, що обличчя цього чоловіка ще більш загострилось, й інженерові спало на думку, що той хворий. Правда, трохи пізніше, коли інженер розмовляв з солдатом і його дружиною і мав можливість роздивитися на цього чоловіка зблизька, то сказав собі, що він не хворий, з ним щось інше, те, що можна означити, мабуть, відчуженням, якщо взагалі цей стан людини можна якось назвати. Солдат розповів потім інженерові, що його дружину лякає цей мовчазний тип, який і на мить не одривається від керма, і схоже на те, що він навіть уві сні не спить. Почали народжуватися всілякі здогади і припущення, створювався цілий фольклор у боротьбі з вимушеною бездіяльністю. Дітлахи з «двісті третього» і з «таунуса» заприятелювали, побились і знову помирились; їхні батьки відвідували одні одних, а дівчина з «дофіна» раз у раз приходила до старої з «сітроена» і до дами з «больє» запитати про їхнє здоров’я. Коли надвечір несподівано зірвався різкий вітер і на заході сонце сховалось за хмари, всі зраділи, сподіваючись, що тепер посвіжішає. Перші краплини дощу збіглися з небувалим досі ривком уперед — майже на сотню метрів; вдалині замиготіла блискавка, але задуха навіть посилилася. Повітря було таке насичене електрикою, що Таунус, виявивши безпомилкову чуйність відносно психічного стану людей своєї групи, дав усім спокій до самого вечора, і це викликало захоплення інженера, бо той розумів, що за таких умов задуха і втома напевне позначилися на кожному. О восьмій вечора жінки узялися ділити харчі; вирішено було перетворити «аріан» селюків на спільний склад, а в «2НР» у черниць влаштувати запасний. Таунус пішов сам переговорити з керівниками інших чотирьох чи п’яти ближчих груп. Потім з допомогою солдата і чоловіка з «двісті третього» відніс частину харчів в інші групи і повернувся з водою і кількома пляшками вина. Було вирішено, що хлопці з «сімки» відступлять свої надувні матраци старій з «сітроена» і дамі з «больє»; дівчина з «дофіна» віднесла їм два пледи, а інженер запропонував усім бажаючим свою машину, яку жартома назвав «спальним вагоном». На його здивування дівчина з «дофіна» прийняла запрошення, і спала цю ніч на широких сидіннях «чотириста четвертого» разом з однією з черниць; інша ж черниця влаштувалась у «двісті третьому» разом з дівчинкою та її мамою, а батько дівчинки ночував просто на дорозі, загорнувшись у плюшеву ковдру. Інженерові не спалось і він гаяв ніч у грі в доміно з Таунусом і його приятелем; через деякий час до них приєднався і селянин з «аріана», вони побалакали про політику і випили по кілька ковтків горілки, рештки якої селянин сьогодні вранці віддав Таунусові. Ніч була не найгірша; повітря посвіжішало і поміж хмарами заблищали зорі.

Вдосвіта і чоловіків зморив сон, ота потреба якогось затишку, що приходить водночас з першим зблиском світанку. Таунус заснув поряд із сином на задньому сидінні машини, а його приятель й інженер влаштувались на передньому. Поміж снами інженерові вчулися крики і привидівся якийсь невиразний блиск світла; керівник іншої групи, що завітав до них у гості, розповів, що машин десь на тридцять попереду виникла пожежа в мікроавтобусі, винуватцем якої був чоловік, що потай намагався зварити собі овочі. Переходячи від машини до машини, щоб з’ясувати, як у його підопічних минула ніч, Таунус жартував з приводу цієї пригоди, але ні для кого не залишилося таємницею, що він хотів цим сказати. Зранку колона вирушила дуже рано, тож довелося поквапитися, щоб устигнути поставити на місця сидіння, натягти чохли, та оскільки це треба було робити геть усім, майже ніхто не втрачав терпіння і не натискав на клаксони. До полудня просунулися ще на п’ятдесят метрів уперед, і праворуч від дороги проступили обриси лісу. Заздрили тим, хто о цій порі вже міг дістатися узбіччя і скористатися з прохолоди затінку. Може, там був навіть струмок або ж колонка з водою, придатною до пиття. Дівчина з «дофіна» заплющила очі і замріялася про душ, про струмені води, що збігають по тілі — по плечах, по ногах, по шиї і спині; інженер, краєм ока позираючи на дівчину, помітив дві сльозинки, що скотились у неї по щоках.

Таунус, який ходив аж до «сітроена», відразу ж повернувся, щоб знайти жінок, які б зголосилися доглядати стару із «сітроена», бо та почувалася зовсім погано. У третій групі позаду був лікар, і солдат відразу ж побіг по нього. Інженер, який з іронією, але доброзичливо, спостерігав за намаганням хлопців з «сімки» спокутувати якось свою провину, вирішив, що зараз найзручніший момент дати їм таку можливість. Брезентом від туристського намету хлопці прикрили дах «чотириста четвертого» — і спальний вагон перетворився на санітарну машину, де стара могла спочивати у відносній темряві і прохолоді. Чоловік старої ліг поряд з нею, узяв її за руку, і їх полишили наодинці з лікарем. Потім старою, якій стало краще, зайнялися черниці, а решту дня інженер мандрував собі від машини до машини, аж доки спека доконала його, і він пішов відпочити й собі у машину Таунуса. Тільки тричі він порушив спочинок старих, коли довелося посунути автомобіль знову на кілька метрів уперед. Коли запала ніч, до лісу ще не доїхали.

Близько другої години ночі походнішало, і ті, в кого знайшлися з собою ковдри, раділи, що можуть вкритися ними. Оскільки колона навряд чи могла рушити до світанку (це було якось зрозуміло з усієї атмосфери на автостраді, варто було лише позирнути на непорушну колону машин, що стояла, сягаючи аж за виднокіл), інженер і Таунус сіли покурити і завели розмову з селянином з «аріана» й солдатом. Розрахунки Таунуса не виправдались, він відверто це визнав; уранці доведеться щось робити, якось діставати ще харчі і воду. Солдат пішов до керівників сусідніх груп, там також не спали, розмовляли пошепки, щоб не будити жінок. Спитали представників найвіддаленіших груп, у радіусі вісімдесяти чи навіть ста автомобілів, і переконалися врешті, що становище скрізь однакове. Селянин, який добре знав місцеві околиці, запропонував на світанку послати до сусідніх ферм двох-трьох чоловіків купити у селян харчів, а Таунус тим часом почав підбирати водіїв для тих автомобілів, які на час пошуків лишаться без власників. Пропозиція була доречною, і серед присутніх швидко зібрали гроші; вирішено було, що селянин, приятель Таунуса і солдат підуть утрьох, захопивши з собою усі, які є, сумки, сітки та фляжки. Керівники інших груп вернулися до своїх, щоб теж організувати подібні вилазки, а на світанку розповіли новини жінкам, організувавши все у такий спосіб, щоб колона могла в разі потреби рухатися далі. Дівчина з «дофіна» розповіла інженерові, що старенькій із «сітроена» стало краще і вона хоче вернутися у свій автомобіль, о восьмій прийшов лікар і не виявив нічого загрозливого, отже, старі могли вернутися до свого «сітроена». Однак Таунус вирішив усе-таки лишити «чотириста четвертий» в ролі санітарної машини; юнаки для забави спорудили прапорець із червоним хрестом і закріпили його на антені автомобіля. Вже деякий час люди не поспішали виходити із своїх машин; температура дедалі падала, а десь опівдні почалася злива, і вдалині спалахували блискавки. Дружина селянина швиденько підставила під цівки води пластмасовий глек, що дуже розвеселило хлопців із «сімки». Спостерігаючи за цим, схилившись над розкритою на кермі книгою, яка його, втім, не дуже цікавила, інженер думав, чому ж експедиція так довго не вертається; трохи пізніше Таунус нишком запросив його до себе в машину, і коли вони вмостилися на сидіннях, розповів, що їхні спроби виявилися марними. Приятель Таунуса пояснив: або на фермах нікого не було, або ж селяни відмовлялися будь-що продавати, посилаючись на правила обмеження приватної торгівлі і підозрюючи у несподіваних покупцях інспекторів, що користуються обставинами, аби їх зайвий раз перевірити. А втім, однак, пощастило добути трохи води і деякі харчі, схоже на те, що солдат їх просто поцупив, але він тільки усміхався і не заходив у подробиці. Так чи інакше, дорога колись звільниться, але харчі, які вони добули, не дуже були придатні для дітей і старої. Лікар о пів на п’яту відвідав стару, а потім втомлено і роздратовано пояснив Таунусові, що і в його групі та й в інших — те саме. Правда, по радіо було оголошено, що вживаються надзвичайні заходи для ліквідації затору на автостраді, але крім одного гвинтокрила, який ненадовго з’явився над ними під вечір, ніяких інших ознак діяльності вони не помітили. Тим часом ставало дедалі холодніше, і люди, здавалось, чекали вже, щоб запала ніч і можна було понакриватися ковдрами й хоч на кілька годин скоротити очікування. Зі своєї машини інженер чув, як комівояжер розмовляє з дівчиною з «дофіна», розповідаючи їй усілякі історії й викликаючи у неї вимушений сміх. Із здивуванням інженер побачив, що дама з «больє» вийшла зі свого автомобіля, — бо ж досі вона, власне, ще не виходила, — й пішов довідатися, чи не треба їй, бува, чого, але дама просто цікавилася новинами і завела розмову з черницями. Під вечір усіх огорнула якась невимовна, невиразна депресія; тепер вже сон міг принести, мабуть, більше радості, аніж отой калейдоскоп новин, щоразу суперечливіших і неправдоподібних. Приятель Таунуса непомітно навідав інженера, солдата і власника «двісті третього» й запросив до своєї машини, де Таунус повідомив їх, що водій «флориди» щойно дезертирував; один з юнаків із «сімки» помітив порожню машину і почав розшукувати її власника, щоб погомоніти з ним. Ніхто не зазнайомився близько із товстуном із «флориди», який спочатку так бурхливо обурювався, а потім замовк, і, як і власник «каравели», більше й рота не розкрив. Коли до п’ятої ранку не лишилось ніяких сумнівів відносно того, що Флорида, як назвали його хлопці з «сімки» дезертирував, прихопивши з собою тільки ручний саквояж і лишивши в машині набиту сорочками й білизною валізу, Таунус вирішив, що один із хлопців буде керувати покинутою машиною, щоб не затримати увесь рух. Ця втеча в пітьмі викликала в усіх легке роздратування, і люди почали гадати, як далеко міг утекти той Флорида поночі навпростець через поля. І для інших ця ніч виявилась ніччю серйозних рішень; простягнувшись на широких сидіннях своєї машини, інженер прислухався — йому здалося, ніби хтось стогнав, але він подумав, що то солдат і його дружина, — стояла глибока літня ніч, і за таких обставин їх можна було зрозуміти. Потім він поміркував ще, і, піднявши брезент, що затуляв заднє скло, при світлі неяскравих зірок, як завжди, побачив позаду, десь за півметра від себе вітрове скло «каравели», а за ним, немовби приплющене до нього, якось дивно повернуте, перекошене судомою обличчя. Намагаючись не порушити тиші, інженер вийшов на лівий бік, щоб не розбудити черниць, і оглянув «каравелу». Потім повідомив Таунуса, який одразу ж послав солдата за лікарем. Так воно й було, цей чоловік вкоротив собі віку, випивши якусь отруту; кілька рядків олівцем у записнику і лист до якоїсь Іветти, що покинула його у В’єрзоні[11], пояснювали все. На щастя, спати в машинах давно вже стало звичкою (ночі були вже такі холодні, що нікому не спадало на думку спати назовні), і людей тепер не обходило те, що хтось там швендяє поміж машинами або виходить на узбіччя дороги до вітру. Таунус скликав військову нараду, лікар погодився з його пропозицією. Залишити труп край дороги — означало завдати всім, хто їхатиме позаду них, важкої психічної травми, якщо ж відтягнути його чимдалі у поле, це може викликати сутичку з місцевим населенням; минулої ночі вже побили юнака з іншої групи, який ходив до села за харчами. У селянина з «аріана» та у власника «ДКВ» знайшлося все необхідне, щоб герметично закрити багажник «каравели».

Коли вони починали роботу, до них підійшла дівчина з «дофіна» і вчепилась інженерові в руку. Він пошепки пояснив дівчині, що сталося, і, заспокоївши, відвів до її машини. Таунус з товаришем поклали тіло в багажник, а власник «ДКВ» при світлі ліхтаря, який тримав солдат, узявся заліплювати багажник «каравели» клейкою стрічкою. Оскільки дружина «двісті третього» вміла водити машину, вирішено було, що її чоловік візьме на себе «каравелу», що стояла праворуч від «двісті третього», тож уранці дівчинка виявила, що у її тата є ще одна машина, й годинами розважалася і гралась, переходячи з однієї машини до іншої, і навіть переносила частину своїх іграшок до «каравели».

Вперше холодно стало навіть удень, та так, що не хотілося й думати про те, щоб виходити з машини без піджака чи куртки. Дівчина з «дофіна» й черниця склали список усіх теплих речей, які мала їхня група. Дехто несподівано виявив у своїх валізах светри, ковдри, плащі або легкі пальта. Їх теж переписали і розподілили між усіма. Знову скінчилась вода, і Таунус послав трьох із своєї групи, серед них й інженера, налагодити зв’язки з місцевим населенням. Важко сказати, чому, але опір селян був усюди однаковий; варто було тільки зійти з шосе, як звідкілясь падала просто злива каміння. Уночі хтось запустив у машини косою, вона вдарилась об дашок «ДКВ» і впала поряд з «дофіном». Комівояжер зблід, але не рушив з місця, та американець із «де сото» (який не входив до групи Таунуса, але користувався загальною симпатією за гострий язик і веселий сміх) вискочив з машини, і, розкрутивши косу над головою, швиргонув її в поле, пославши услід голосну лайку. Таунус, однак, вважав, що не варто загострювати ворожість, може, їм ще доведеться вийти по воду.

Вже давно ніхто не рахував, на скільки метрів їм пощастило просунутися уперед протягом цього дня чи останніх днів. Дівчина з «дофіна» вважала, що десь на вісімдесят чи й на двісті; інженер був налаштований значно менш оптимістично, але розважався тим, що продовжував і ускладнював розрахунки своєї сусідки, і час від часу робив спроби відбити її у комівояжера з «ДКВ», який залицявся до неї у своєму професійному стилі. Того ж вечора хлопець, якому Таунус доручив вести «флориду», прийшов повідомити керівника, що власник «форда-меркурі» пропонує воду за добру ціну. Таунус відмовився від пропозиції, однак надвечір черниця попросила у Таунуса ковток води для старої із «сітроена», яка мучилась, але не нарікала; чоловік не відпускав її руки, і черниці, й дівчина з «дофіна» по черзі доглядали її. Лишилося півлітра води, і жінки залишили її для старої та для дами з «больє». Тієї ночі Таунус заплатив зі своєї кишені за два літри води. Форд-Меркурі пообіцяв наступного дня дістати ще води, але за подвійну ціну. Зібратися й поговорити про все тепер було важко, бо ж стояла така холоднеча, що ніхто не виходив з машин, хіба що в нагальній потребі. Акумулятори потроху почали розряджатися — і їх треба було час від часу відключати; Таунус вирішив, що два найзручніші автомобілі слід виділити про всяк випадок на хворих. Загорнувшись у ковдри і ганчірки (хлопці з «сімки» зняли чохли з задніх сидінь своєї машини і зробили з них щось на зразок накидок і шапок, а інші почали їх наслідувати), кожен намагався, по можливості, рідше відчиняти дверцята, щоб зберігати тепло. В одну з таких крижаних ночей інженер почув плач дівчини з «дофіна». Легесенько, нечутно він відчинив дверцята її машини, торкнувся у темряві її обличчя і погладив мокру щоку. Майже без опору дівчина дозволила провести себе у «чотириста четвертий», інженер допоміг їй влаштуватися на сидінні, вкрив єдиною ковдрою, а зверху ще й своїм плащем. У цій машині, перетвореній на санітарну, накритій брезентом, темрява була суцільною; потім інженер опустив ще й обидва сонцезахисні щитки і почепив на них свою сорочку і светр, щоб машина була цілком затемнена. Перед світанком дівчина сказала йому на вухо, що ще до того, як вона розплакалась, їй здалося, що вона бачить здалеку праворуч вогні якогось міста.

Можливо, це й справді було місто, але через вранішній туман не можна було нічого розгледіти далі, ніж на двадцять метрів. Як не дивно, але цього дня колона просунулась уперед на досить-таки велику відстань, може, на двісті чи триста метрів. І тоді ж по радіо (його вже майже ніхто не слухав, за винятком Таунуса, який вважав своїм обов’язком бути в курсі подій) передали нове повідомлення; диктори захоплено говорили про надзвичайні заходи для звільнення автостради і посилались на самовіддану працю дорожних бригад і поліції. Несподівано одна з черниць почала марити. Розгублена товаришка дивилась на неї, а в цей час дівчина з «дофіна» змочувала хворій скроні залишками парфумів, черниця ж говорила щось про Армагедон, про дев’ятий день, про кари Господні. Значно пізніше, під снігопадом, який почався пополудні і поступово засипав автомобілі, прийшов лікар. Він пошкодував, що не може зробити хворій укол заспокійливого, і порадив покласти черницю в машину з хорошим опаленням. Таунус помістив її у свій автомобіль, а хлопчик перебрався у «каравелу», де була також його маленька приятелька з «двісті третього»; вони гралися своїми іграшковими автомобілями і дуже гарно бавились — бо ж тільки вони й не відчували голоду. Увесь цей і наступний день снігопад майже не припинявся; і коли колоні треба було просунутися на кілька метрів уперед, належало вирішити, як і чим розчищати снігові замети, що виросли поміж машинами.

Нікому не спадало на думку дивуватися, як і чому саме так розподіляються поміж усіма харчі і вода. Єдине, що міг зробити Таунус тепер, це керувати розподілом спільних запасів і намагатися якнайкраще виміняти щось на щось. Форд Меркурі і ще Порше кожного вечора торгували харчами. Таунус й інженер узялися розподіляти харчі відповідно до фізичного стану кожного. Важко було повірити, але старенька із «сітроена» все ще була жива, хоч і поринула у напівзабуття, й жінки намагалися привести її до тями. Дама з «больє», яка страждала за кілька днів перед тим від млості і запаморочення, відчула себе значно краще, коли похолоднішало, й більше за інших допомагала черниці доглядати її приятельку, що все ще почувалася дуже кволою і трохи не в собі. Дружина солдата і Двісті Третього опікувалися обома дітьми; комівояжер із «ДКВ», можливо, щоб втішитися, бо ж дівчина з «дофіна» обрала інженера, а не його, годинами розповідав дітям казки. Ночами починалося інше життя, таємне і глибоко приватне, нечутно відчинялися дверцята машин, щоб впустити або випустити скоцюрблену від холоду постать; ніхто не дивився на інших, очі всіх були так само сліпі, як і морок навколо. Під брудними ковдрами, в затхлому повітрі, що пахло комірчиною і заношеною білизною, ці люди з брудними, відрослими нігтями здобували собі трохи щастя. Дівчина з «дофіна» не помилилась: вдалині виблискувало вогнями місто, вони поступово наближались до нього. Надвечір юнак із «сімки», незмінно закутаний у ганчір’я з чохлів і зелене рядно, вибирався на дах своєї машини і завмирав там, як вартовий. Втомившись марно вивчати виднокіл, він уже вкотре озирав автомобілі, що оточували його звідусіль; з деякою заздрістю помічав Дофін у автомобілі Чотириста Четвертого, руку, що пестила тонку шию, завершення поцілунку. Жартуючи, тепер, коли дружба з Чотириста Четвертим була відновлена, він гукав до них, що ось зараз колона рушить; тоді Дофін змушена була лишати Чотириста Четвертого і пересідати в свою машину, але незабаром вона поверталась до інженера у пошуках тепла, а хлопцеві із «сімки», мабуть, теж дуже кортіло привести до своєї машини яку-небудь дівчину з іншої групи, але де вже думати про таке, коли стоїть холоднеча, та ще ж й живіт судомить від голоду, не кажучи вже про те, що група, яка посувалась безпосередньо перед ними, відверто ворогувала з групою Таунуса після випадку з бляшанкою згущеного молока, і, не рахуючи офіційних зв’язків з Фордом Меркурі і Порше, з іншими групами стосунки були практично неможливі. І хлопець із «сімки» лише сумно зітхав і знову займав свій пост, доти, доки холод і сніг не заганяли його, тремтячого, у машину.

Однак холод потроху відступав, і після дощів та вітрів, які довели всіх до нервового перенапруження і ускладнили добування провіанту, врешті настали прохолодні сонячні дні, коли можна було вийти з машини, відвідати сусіда і знову налагодити стосунки з іншими групами. Керівники груп обговорили ситуацію, і вирішено було насамперед помиритися з сусідами попереду. Про те, що несподівано щез Форд Меркурі, говорили довго, але ніхто так і не здогадався, що ж могло з ним статися; однак Порше і далі відвідував і контролював чорний ринок. Завжди залишався якийсь запас води чи консервів, хоча й ці запаси танули, і Таунус з інженером намагалися вгадати, що ж станеться у той чорний день, коли в них вже не лишиться грошей, які можна буде віднести Порше. З’являлися думки навіть про насильницькі дії — пропонували захопити Порше і змусити його розкрити джерело харчів, але якраз у ці дні колона просунулась уперед на велику відстань, і керівники груп вирішили почекати ще, уникаючи таким чином ризику зіпсувати все. Інженера, якому врешті-решт все стало раптом якимсь приємно байдужим, налякало несміливе зізнання дівчини з «дофіна», але, подумавши, він вирішив, що ніяк не міг би уникнути цього, і думка про те, що він міг би мати від неї сина, здалась йому такою ж природною, як вечірній розподіл харчів або ж таємні вилазки на узбіччя автостради. Навіть смерть старенької з «сітроена» вже не могла нікого здивувати. Довелося знову попрацювати темної ночі, сидіти з її чоловіком і втішати його, бо він відмовлявся розуміти те, що сталося. Двоє з передньої групи побилися між собою, і Таунус повинен був виступити в ролі третейського судді і залагодити їхню суперечку. Все сталося раптом, непередбачено. Головне почалося тоді, коли вже ніхто цього не чекав, і найбільш безтурботний з усіх перший зрозумів, що ж сталося. Забравшись на дах «сімки», веселун-вартовий подумав, що виднокіл якось змінився (пора була вже надвечірня, жовтувате сонце ледь випромінювало своє скупе світло) і що метрів за п’ятсот від них, чотириста, триста, двісті — відбувається щось незрозуміле. Він прокричав це Чотириста Четвертому, Чотириста Четвертий сказав щось Дофін, і та швиденько перебралась до своєї машини; Таунус, солдат і селянин вже бігли з різних боків, а з даху «сімки» хлопчина вказував уперед і без угаву повторював радісну звістку, ніби й сам намагався переконати себе в тому, що те, що він бачить — правда; потім почувся шум, пожвавлення, щось схоже на важкий, але невтримний рух, пробудження від тяжкого нескінченного сну і випробування сил. Таунус голосно скомандував усім вернутися до своїх машин; «больє», «сітроен», «фіат-600», «де сото» рушили з місця в єдиному пориві. Тепер почали рухатися й «2НР», «таунус», «сімка» й «аріан», і хлопчина з «сімки», пишаючись, як переможець, повернувся до Чотириста Четвертого і махав йому рукою, аж поки «пежо-404», «дофін», «2НР» з черницями і «ДКВ» у свою чергу рушили з місця. Усім, однак, хотілося знати, скільки це триватиме; Чотириста Четвертий цікавився цим майже мимохідь, намагаючись тим часом триматися на одній лінії з Дофін, і підбадьорливо усміхався їй. Позаду вже рухалися «фольксваген», «каравела», і «флорида», спочатку на першій швидкості, потім на другій, нескінченно довго на другій, але вже не виключаючи мотора, як це бувало стільки разів, нога впевнено натискає на акселератор, ось-ось можна перейти на третю швидкість. Чотириста Четвертий простягнув ліву руку і зустрів руку Дофін, ледь торкнувся кінчиків її пальців, побачив на обличчі дівчини усмішку надії і зневіри і подумав, що незабаром вони приїдуть у Париж і вимиються, кудись разом підуть — до нього чи до неї — і вимиються, поїдять і знову будуть митися, митися без кінця, і їстимуть, і питимуть, а потім уже все інше, спальня, умебльована, як і належить, і ванна, і мильна піна, і гоління, справжнє гоління, і вбиральня, і цівки гарячої води, що стікає по грудях і ногах, і манікюрні ножиці, і біле вино, вони вип’ють білого вина, перш ніж поцілуватися і відчути, що обоє пахнуть лавандою й одеколоном, раніш ніж пізнають одне одного по-справжньому, серед чистих простирадл, і знову купатимуться, цього разу вже для забави і пестощів, а потім кохатимуться — на чистих простирадлах, серед піни й лаванди, різних щіток і щіточок, — а вже потім замисляться над тим, що слід робити, подумають про сина, про всілякі життєві проблеми, про майбутнє, і все це буде, якщо вони не затримаються, якщо колона буде рухатися, — нехай на другій, аби тільки рухатися. Торкнувшись бампером «сімки» Чотириста Четвертий відхилився на сидінні назад, відчув, як зростає швидкість, відчув, що може натиснути на акселератор, не боячись наскочити на «сімку», і що «сімка» теж пришвидшила рух, не боячись вдаритися у «больє» попереду неї, і що позаду йде «каравела», і швидкість цих машин дедалі зростає, і що можна вже сміливо перейти на третю швидкість, і швидкість перемикається майже автоматично, і хід робиться м’яким і ще швидкіснішим, і Чотириста Четвертий поглянув ніжним розчуленим поглядом ліворуч, шукаючи погляд Дофін. Зрозуміла річ, при такій швидкості паралельність рядів порушилась. Дофін випередила його майже на метр, і Чотириста Четвертий бачив її потилицю і ледь-ледь профіль, саме тоді, коли вона поверталась, щоб поглянути на нього, і порухом виказала подив, помітивши, що Чотириста Четвертий відстає щоразу більше. Намагаючись заспокоїти її усмішкою, Чотириста Четвертий різко натиснув на акселератор, але майже відразу змушений був загальмувати, бо мало не наскочив на «сімку»; він коротко натиснув гудок, але юнак із «сімки», поглянувши на нього крізь заднє скло, жестом пояснив, що нічого не може вдіяти й показав при цьому лівою рукою на «больє», що притислося до його автомобіля. «Дофін» йшов на три метри попереду поряд із «сімкою», і дівча із «двісті третього», який рухався біля «чотириста четвертого», махало до нього руками і показувало йому свою ляльку. Невелика червона пляма праворуч вивела інженера з рівноваги; замість «2НР», що належав черницям, чи солдатового «фольксвагена» він помітив поруч незнайомий йому досі червоний «шевроле», і майже в ту мить «шевроле» вирвався уперед, а за ним «лянча» і «рено-8». Ліворуч біля нього йшов «сітроен», який випереджав його метр за метром, але перш ніж його місце зайняв «пежо», Чотириста Четвертому пощастило розгледіти попереду «двісті третій», що затулив від нього «дофіна». Група розпадалася, переставала існувати, «таунус», очевидно, рухався десь на два десятки метрів попереду, за ним «дофін», водночас третій ряд зліва спізнювався, бо замість «ДКВ» комівояжера перед очима у Чотириста Четвертого миготів багажник якогось старого чорного фургона — чи то «сітроена», чи «пежо». Автомашини мчали на третій швидкості, то обганяючи одна одну, то відстаючи, залежно від загального ритму руху всього ряду, а обабіч шосе у передвечірній імлі з’являлись і зникали дерева й будинки. Потім засвітилися червоні вогні, кожен вмикав їх за тим, хто йшов попереду, несподівано западала ніч. Час від часу звучали гудки, стрілки спідометрів повзли все вище, деякі ряди рухалися зі швидкістю сімдесят кілометрів, інші — шістдесят п’ять, ще інші — шістдесят. Чотириста Четвертий все ще сподівався, що, то вириваючись уперед разом із своїм рядом, то трохи відстаючи, він урешті якось та порівняється з Дофін, але кожна наступна мить переконувала його, що група розпалася остаточно, що вже не повторяться ні звичні зустрічі, ні ритуальний розподіл харчів, ні воєнні наради у машині Таунуса, ні пестощі Дофін у передсвітанковій тиші, ні сміх дітлахів, які бавляться іграшковими автомобілями, ні образ черниці, що перебирає чотки. Коли засвітилися вогники «сімки» на знак того, що вона гальмує, Чотириста Четвертий збавив швидкість з абсурдним відчуттям надії і, загальмувавши, вискочив з машини і побіг уперед. Крім «сімки» і «больє» (позаду лишалась «каравела», але це його не цікавило тепер) він не впізнав жодної машини; крізь скло незнайомих автомобілів із здивуванням, а може, й обурено дивилися на нього незнайомі обличчя, яких він ніколи досі не бачив. Автомобільні гудки змусили Чотириста Четвертого швидко вернутися до свого автомобіля. Юнак із «сімки» дружньо помахав йому рукою, мовби розуміючи його, і вказав рукою у напрямку Парижа. Колона рушила знову, протягом кількох хвилин рухалась повільно, а потім вже так, ніби автострада звільнилась остаточно. Ліворуч від «чотириста четвертого» рухався «таунус», і на якусь мить інженерові здалося, що група знову збирається, що налагоджується порядок, що можна рухатися вперед, нічого не руйнуючи. Але «таунус» цей був зелений, за кермом його сиділа жінка в окулярах і незворушно дивилася вперед. І не залишилось нічого іншого, як віддатися рухові, як автоматично пристосуватися до швидкості автомобілів, що його оточували, й не думати. У «фольксвагені» солдата лишилась його шкірянка, а у Таунуса — книга, яку він читав у перші дні, майже порожня пляшечка з лавандою — у черниць з «2НР». А в нього — він зараз щомиті гладив його — був тепер маленький плюшевий ведмедик, якого Дофін подарувала йому замість амулета. Раптом він спіймав себе на безглуздій думці про те, що о пів на десяту будуть розподіляти харчі і що треба відвідати хворих і обговорити ситуацію з Таунусом і селянином з «аріана», а потім западе ніч, і Дофін нечутно прослизне до його машини, і будуть на небі зорі або набіжать хмари — буде життя. Так, саме так і повинно бути, неможливо, щоб усе скінчилось назавжди. Може, солдатові пощастить дістати ще трохи води, що її за останні години вони всю випили; так або інакше, можна розраховувати на Порше, якщо заплатити йому стільки, скільки він зажадає. А на радіоантені безглуздо тріпотів прапорець з санітарним червоним хрестом, і машини мчали вперед тепер вже зі швидкістю вісімдесят кілометрів на годину, до вогнів, що поволі збільшувалися, й ніхто вже не знав, навіщо потрібен цей стрімкий біг машин поночі серед інших незнайомих автомобілів, навіщо взагалі ця шалена швидкість, цей поспіх, у якому ніхто нічого не знає про інших і пильно дивиться вперед, тільки вперед.

З Алехандро справи були набагато гірші, бо він загинув в автомобільній катастрофі невдовзі після того, як прибув до Монтевідео, де на нього чекали в домі його приятеля-інженера. Відтоді минув майже рік, але для всіх — брата й сестер, тітоньки з дядечком — це наче щойно сталося; для всіх, крім мами, оскільки для мами Алехандро перебував у Бразилії, де якась фірма з Ресіфі[12] довірила йому спорудження цементного заводу. Ідея підготувати маму, вигадати для неї, буцімто Алехандро потрапив в аварію й дістав легкі ушкодження, не прийшла нікому з них до голови бодай після застережень лікаря Боніфаса. Навіть Марія Лаура, яка в перші години взагалі не тямила себе, завважила, що сказати таке мамі неможливо. Карлос із батьком Марії Лаури подалися до Уругваю за тілом Алехандро, а тим часом родина, як завжди, дбала про маму, яка того дня почувалася зле. Клуб інженерів погодився, щоб чатування біля небіжчика відбулося у них, і Пепа, яка найбільше упадала коло мами, навіть не змогла побачити братової труни, а тим часом інші члени родини, змінюючи одні одних, не відходили від бідолашної Марії Лаури, поринулої у своє безслізне горе. Місія все обміркувати й зважити, як майже зазвичай, випала дядечкові Роке. Вдосвіта він завів розмову з Карлосом, який безмовно оплакував брата, похиливши голову на зелену скатертину, що вкривала стіл у їдальні, за яким вони часто грали в карти. Згодом до них приєдналася тітонька Клелія, бо мама спала всю ніч і не повинна була цікавитися нею. Заручившись мовчазною згодою Роси й Пепи, вони визначили свої найперші дії, починаючи від приховання газети «Ла Насьйон» — часом мамі вистачало снаги читати її кілька хвилин, і всі погодилися з пропозицією дядечка Роке. Йшлося про те, що якесь бразильське підприємство начебто уклало з Алехандро контракт, за яким той мусив цілий рік працювати в Ресіфі, а отже відмовитися від короткого відпочинку в домі приятеля-інженера, спакувати речі й вилетіти ближчим рейсом. Мама повинна була зрозуміти, що зараз інші часи, що промисловці позбавлені почуттів, але Алехандро знайде можливість узяти тижневу відпустку й прилетіти до Буенос-Айреса. Мамі новина сподобалася, хоча вона сплакнула, й довелося дати їй нюхальної солі. Карлос, який умів її розсмішити, сказав, що ганебно плакати через перший успіх Веніаміна їхньої родини[13], й Алехандро був би прикро вражений, якби дізнався, як зустріли звістку про його контракт. Після цього мама заспокоїлася й заявила, що вип’є кілька крапель малаги за здоров’я Алехандро. Карлос квапливо вискочив з кімнати по вино, однак принесла його й випила з мамою келишок Роса.

Мамі велося доволі тяжко, і хоча вона майже не нарікала, доводилося робити все можливе, щоб не залишати її на самоті й розважати. Коли наступного після похорону Алехандро дня вона висловила подив, що Марія Лаура не провідала її, як зазвичай по четвергах, Пепа пішла надвечір до родини Новальї, щоб переговорити з Марією Лаурою. Тоді ж таки дядечко Роке завітав до приятеля-адвоката й пояснив тому ситуацію; адвокат пообіцяв негайно написати своєму братові, який працював у Ресіфі (в маминому домі міста не вибирають навмання) й налагодити листування. Лікар Боніфас уже встиг начеб випадково зайти до мами й, перевіривши її зір, знайшов значне покращення, однак порекомендував не читати кілька днів газет. Тітонька Клелія зголосилася переповідати їй найцікавіші новини; на щастя, мамі не подобалися випуски новин по радіо, вона вважала їх вульгарними, до того ж у них щораз лунала реклама лікарських засобів, які не викликали довіри, хоча люди раз по раз їх ковтали.

Марія Лаура прийшла в п’ятницю надвечір і пожалілася, що мусить багато працювати, щоб скласти іспит з архітектури.

— Авжеж, доню, — мовила мама, з ніжністю дивлячись на неї. — У тебе очі червоні від читання, це погано. Постав кілька компресів з гамамелісом — це найкращий засіб.

Роса й Пепа були присутні під час цієї розмови, готові втрутитися будь-якої миті, але Марія Лаура переборола себе й навіть посміхнулася, коли мама заговорила про хитруна-нареченого, який завіявся так далеко й практично без попередження. Мовляв, така вже сучасна молодь — світ схибнувся, всі кудись поспішають і ні на що не мають часу. Потім мама згадала відомі історії батьків та прабатьків, а тоді подали каву, і прийшов Карлос зі своїми жартами й оповідками, і в якусь мить у дверях спальні постав дядечко Роке, який обвів зичливим поглядом присутніх, і все було, як і мало бути, поки настав час мамі відпочити.

Родина звикла, Марії Лаурі це коштувало більших зусиль, але ж їй доводилося бачитися з мамою лише по четвергах; одного дня надійшов перший лист від Алехандро (мама вже двічі висловлювала подив, що той мовчить), і Карлос прочитав його вголос, стоячи в ногах ліжка). Алехандро був зачарований Ресіфі, писав про порт, продавців папуг і смак прохолодних напоїв — у родини слинки текли, коли всі довідалися, що ананаси там практично нічого не коштують, а кава справжня й напрочуд духмяна… Мама попросила, щоб їй показали конверт, і наказала віддати марку синові Марольди, бо той філателіст, хоча їй зовсім не подобається, що діти возяться з марками, а потім не миють рук, адже марки об’їздили півсвіту.

— Їх облизують, щоб наклеїти, — повторювала мама, — а мікроби залишаються на них і розмножуються. Але все одно віддайте її хлопцю — він їх має стільки, що однією більше…

Наступного дня мама покликала Росу й продиктувала лист-відповідь Алехандро, де запитувала, коли той зможе взяти відпустку і чи не дорого вийде йому подорож. Розповіла про своє самопочуття, про те, що Карлос нещодавно дістав підвищення, і про нагороду, здобуту хлопцем, якому Пепа давала уроки гри на фортепіано. А ще повідомила, що Марія Лаура регулярно провідує її, не пропустивши жодного четверга. Погано тільки, що вона багато вчиться, а це згубно впливає на її зір. Коли листа було написано, мама олівцем поставила під текстом підпис і ніжно поцілувала аркуш. Пепа підвелася, сказавши, що піде по конверт, а тим часом до кімнати зайшла тітонька Клелія з пігулками, які мама приймала о п’ятій, і квітами, які поставила у вазу на комоді.

Їм велося непросто, бо саме в ті дні мамин тиск підвищився ще більше, і родина почала запитувати себе, чи не вплинуло на неї, бува, щось таке, що виходило за межі їхньої поведінки, чи не відчувала вона — попри всі запобіжні заходи й удавану веселість — якоїсь згубної тривоги чи смутку. Але такого не могло бути, бо, змушені силувано сміятися, вони врешті-решт перед мамою почали сміятися по-справжньому, а часом жартували й поплескували одні одних по плечу навіть тоді, коли мами поруч не було, а потім дивилися так, мовби раптом прокинулися, і Пепа шарілася, а Карлос хнюпився й запалював сигарету. Насправді єдиним, що важило, була потреба, щоб час спливав, а мама ні про що не здогадувалася. Дядечко Роке розмовляв з лікарем Боніфасом, і всі сходилися на тому, що слід нескінченно грати цю комедію милосердя, як назвала її тітонька Клелія. Єдину проблему становили відвідини Марії Лаури, бо мама, природно, хотіла говорити про Алехандро, хотіла знати, чи одружаться вони, щойно той повернеться з Ресіфі, чи, може, цей шаленець, її син, підпише новий контракт і надовго залишиться далеко. Не було іншого виходу, як заходити щохвилини до спальні, щоб відволікти маму й виручити Марію Лауру, яка трималася напрочуд спокійно, сидячи на стільці й до болю стиснувши кулаки, але одного дня мама запитала тітоньку Клелію, чого це всі товчуться в спальні, коли Марія Лаура приходить її провідати, наче не мають іншої нагоди зайти. Тітонька Клелія розреготалася й мовила, що всі бачать у Марії Лаурі відбиток Алехандро й тому воліють бути в її товаристві, коли та приходить.

— Твоя правда, Марія Лаура дуже добра, — озвалася мама. — Цей шибеник, мій син, не заслуговує на неї.

— Ти ба, від кого я таке чую, — підпустила шпильку тітонька Клелія. — Та в тебе ж аж слина тече, коли ти вимовляєш ім’я свого мазунчика.

Мама засміялася й собі і згадала, що з дня на день має прийти лист від Алехандро. Лист таки прийшов, і дядечко Роке приніс його разом із чаєм точно о п’ятій. Цього разу мама захотіла сама прочитати лист і попросила свої окуляри. Читала вона старанно, мовби кожна фраза була лагоминою, яку належало довго смакувати.

— Сучасні молоді люди непоштиві, — знехотя проговорила мама. — Нехай у мої часи не було теперішніх машин, але я ніколи не наважилася б написати батькові щось таке, та й ти теж.

— Авжеж, — підтакнув дядечко Роке. — З такою вдачею, як у нашого старого.

— Завжди ти торочиш оце про старого, Роке. Знаєш, що мені прикро таке чути, але тобі байдуже. Згадай, як це дратувало нашу маму.

— Гаразд, гаразд. Я кажу «старий» просто так, це ніяка не неповага.

— Дуже дивно, — мама зняла окуляри й задивилася в обрамоване вікном чисте небо. — Від Алехандро надійшло вже п’ять чи шість листів, і в жодному він не назвав мене… Ох, це наша з ним таємниця. Але ж дивно, розумієш… Чому він жодного разу не назвав мене так?

— Мабуть, хлопець вважає безглуздям це писати. Одна справа казати тобі… як він тебе називає?..

— Це таємниця, наша таємниця — мого сина й моя.

Ні Пепа, ні Роса не знали цього слова, а Карлос, коли ми його спитали, тільки знизав плечима.

— Чого ти хочеш, дядечку? Найбільше, що я можу зробити, це підробити підпис. Сподіваюсь, мама забуде про це, не переймайся.

Гірше й бути не могло, але принаймні ми вже не на тому клятому катері — серед блювоти, ударів хвиль і розмоклих галет, серед кулеметів і слини, бридкі самі собі — де єдиною нашою розрадою були залишки сухого тютюну, бо Луїс (якого насправді звали не Луїсом, але ми заприсяглися не згадувати до слушної миті наших справжніх імен) здогадався всипати його до бляшанки, яку ми щораз відкривали з такою обережністю, начеб у ній кишіли скорпіони. Але хіба могли зарадити тютюн чи навіть ковток рому на тому клятому катері, що, мов п’яна черепаха, гойдався п’ять діб, опираючись північному вітрові, який нещадно шарпав його, а хвилі накочувалися й накочувалися, і відра до крові ятрили руки, а в мене ще ця клята астма, і половина людей хворі й, коли блюють, перехиляються так, начеб от-от зламаються навпіл. На другу ніч навіть Луїс блював зеленою жовчю, і йому вже було не до жартів, та ще й через отой північний вітер ми не бачили вогнів маяка на Кабо Крус[17] — це була справжня катастрофа, якої ніхто не міг передбачити; й називати це експедицією, десантом було однаково, що знову блювати, тільки тепер з розпачу. Зрештою хай буде, що буде, аби тільки залишити цей катер, а там байдуже, що нас чекає на суходолі — але ми знали, що нас чекає, і тому це не мало особливого значення: розпогодилося в найгірший момент! — бах — і тут же розвідувальна авіанетка, нічого не вдієш, хутко в мочарі, брьохай болотом по кісточки у воді, аби сховатися в брудній траві, мангрових заростях, а я, як дурень, з адреналіновим респіратором, бо без нього ані кроку, і Роберто тягне мій спрингфілд[18], щоб допомогти мені перейти бродом те гниловоддя (якщо то направду було гниловоддя, бо багато хто з нас побоювався, що ми заблукали й замість суходолу потрапили з дурного розуму на якийсь грузький острівець, миль за двадцять від Острова[19]… і все в тому ж дусі, думки такі лихі, що й не переказати, суцільне сум’яття вчинків і почуттів, непояснимої радості й люті через літаки, що псують нам життя, і через те, що чекає нас на суходолі, на шосе, куди ми таки добудемося, якщо це справді прибережне баговиння, і ми не колуємо, як недоумки, ареною болотяного цирку, загнані в глухий кут на радість Бабуїнові, що сидить у своєму палаці.

Ніхто вже й не згадає, скільки це тривало, ми відміряли час просвітами в рослинності, прогалинами, де нас могли перестріляти з пікіруючого літака, а ще зойком, що почувся здаля ліворуч, — мені здалося, що то був Роке (його я можу назвати справжнім іменем, той бідолашний кістяк, що зостався там, серед ліан і жаб), бо з усіх наших задумів залишилася тільки кінцева мета: дістатися С’єрри[20] й возз’єднатися з Луїсом, якщо йому також пощастить добутися туди; решту наших розкидали північний вітер, імпровізована висадка, болота. Втім, будьмо справедливі: дещо — себто нальоти ворожих літаків — відбувалося синхронно. Ми їх передбачали й спричинили, і це спрацювало. І тому, хоча мені й досі болів отой зойк Роке, я через своє кляте світосприйняття стиха сміявся (і задихався ще дужче, а Роберто й далі тягнув мій спрингфілд, аби я — майже по ніс у воді, ковтаючи твань — міг вдихати адреналін), авжеж, сміявся, бо коли вже з’явилися літаки, то ми не переплутали берег, у крайньому випадку відхилилися на кілька миль, отже десь за цими луками мало бути шосе, далі рівнина, а ще далі на північ перші пагорби. В цьому був навіть певний шарм: ворог з повітря підтвердив нам, що ми не помилилися з місцем висадки.

Хтозна, скільки це все тривало, але потім споночіло, і ми вшістьох притулилися під якимись кволими деревцями — вперше на майже сухій землі, жуючи вологий тютюн і залишки галет. Про Луїса, Пабло й Лукаса ні чутки ні вістки; розсіяні, може й мертві, або принаймні заблукані та промоклі, як ми. Однак я з приємністю відчував, що після тих жаб’ячих мандрів мої думки ставали більш доладними, і смерть, хоча й вірогідніша, ніж будь-коли, вже набувала форми не сліпої кулі, а діалектичної операції на суходолі, майстерно розіграної її учасниками. Військовики, поза сумнівом, контролювали шосе, оточили болота й чекали, коли ми з’явимося по-двоє, по-троє, виснажені багном, доведені до тваринного стану, голодні. Тепер усе було зрозуміло, стало на свої місця; у мене викликало сміх, що на останній межі я почуваюся таким жвавим та бадьорим. Я тішився, доводячи до нестями Роберто, якому читав просто у вухо огидні, на його думку, вірші старого Панчо[21]. «Хоч би багнюку віддерти», — нарікав Лейтенант. «Або запалити справжню сигарету», — мовив хтось ліворуч од мене, не знаю, хто саме, вдосвіта він зник. Агонії дано лад: виставити варту, спати по черзі, жувати тютюн, смоктати розбухлі, як губки, галети. Ніхто не згадував Луїса, страх, що його вбили, був єдиним справжнім ворогом, бо якби припущення підтвердилося, це було б набагато гірше, ніж переслідування, брак зброї чи роз’ятрені ноги. Знаю, що мені вдалося трохи поспати, поки Роберто чатував, але перед тим я міркував про те, що всі наші зусилля останніх днів не мали б жодного сенсу, якщо отак-от зненацька примиритися з думкою, що Луїса могли вбити. Якимось чином це безглуздя мусило тривати до кінця, можливо, переможного, бо в тій абсурдній грі, де ми дійшли до того, що самі попередили ворога про висадку, втрата Луїса не передбачалася. Здається, я подумав ще й про те, що — якщо ми переможемо, якщо нам пощастить знову возз’єднатися з Луїсом — лише тоді почнеться справжня гра, яка стане винагородою за весь наш непохитний, нестримний і небезпечний романтизм. Перш ніж поринути в сон, я мав видіння: ось він, Луїс, серед нас — обперся на дерево, повільно підносить руку до лиця й зриває його, наче маску. З лицем у руці наближається до свого брата Пабло, до мене, до Лейтенанта, до Роке, жестом пропонуючи нам узяти його, напнути на себе. Але всі ми по черзі відмовляємося, і я теж, сміючись крізь сльози, і тоді Луїс знову напинає на себе лице, на якому я бачу неймовірну втому, а тоді стенає плечима й витягає з кишені гуаябери[22] сигару. На професійному жаргоні це зветься легко пояснимою галюцинацією у напівсні та лихоманці. Але якщо під час висадки Луїса насправді вбили, хто б тепер схотів дертися на С’єрру з його лицем? «Діадохи[23], — подумав я, засинаючи, — але ж у діадохів, як відомо, все пішло до бісової матері».

Хоча те, про що я оповідаю, сталося досить давно, у пам’яті збереглися тільки окремі фрагменти й моменти, про які можна говорити лише в теперішньому часі, начеб ми знову лежимо горілиць у траві, під деревом, що прикриває нас згори. Це вже третя ніч, але перед тим, удосвіта, ми — попри джипи з автоматниками — перетнули шосе. Тепер треба чекати наступного світанку, бо нашого провідника підстрелили, і ми, безпорадні, мусимо знайти когось із місцевих, хто б відвів нас туди, де можна купити якихось харчів — я кажу «купити» і заходжуся сміхом, і знову мене душить кашель, але щодо цього, як і в інших випадках, нікому з нас не спало б на думку не послухатися Луїса, а він наполягав, що за харчі треба платити, та ще й перед тим розтлумачити людям, хто ми є і чому чинимо те, що чинимо. Пам’ятаю обличчя Роберто в покинутій халупі на пагорбі, де він залишив під мискою п’ять песо за ту вбогу їжу, що ми там знайшли, і яка здалася нам божественними наїдками з ресторану «Ріц», якщо там справді добре годують. У мене такий жар, що перед ним навіть астма відступила — нема лиха без щастя, але я ще раз згадую обличчя Роберто, коли той залишив п’ять песо в порожній халупі, і мене розбирає такий сміх, що знову задихаюся й кляну себе на всі заставки. Поспати б зараз, Тінті на чатах, хлопці спочивають, притулившись одні до одних, я — трохи віддалік, бо, здається, дошкуляю їм кашлем і свистячим диханням, а до того ж — хоч і не мав би цього робити — двічі чи тричі за ніч згрібаю листя в кубло, засовую туди голову й неквапно курю сигару, щоб хоч трохи примиритися з життям.

Зрештою єдиною доброю новиною того дня було те, що до нас не дійшли жодні чутки про Луїса; все інше — суцільна катастрофа: з вісімдесяти бійців п’ятдесят чи шістдесят убиті, Хав’єр загинув одним з перших, Перуанцеві куля поцілила в око, він агонізував три години, а я не міг нічим зарадити, не міг навіть добити його, коли ніхто не бачив. Весь день ми боялися, що хтось із зв’язкових (їх було троє, і кожен страшенно ризикував під носом у військовиків) принесе звістку про смерть Луїса. Кінець-кінцем краще не знати нічого, уявляючи, що він живий, і сподіватись. Я тверезо зважую шанси й доходжу висновку, що його таки вбили, ми ж усі знаємо його вдачу, знаємо, що цей шаленець здатний вихопитися з укриття з одним лише пістолетом у руці, і той, хто опиниться позаду, триматиме його на мушці. Але ж ні, Лопес має подбати про нього, ніхто так не вміє задурити Луїсові голову, мов хлопчиську, як Лопес, переконати, що той повинен вчинити зовсім не те, що намірявся, ба навіть протилежне. А раптом і Лопеса… Не варто псувати собі кров, немає підстав для жодних припущень, до того ж ця дивна тиша, ця розкіш — лежати отак горілиць, наче все гаразд, наче все йде своєю чергою (ледь не подумав, «завершилося», бовдур), згідно з нашими планами. Що там — лихоманка, втома чи просто ще до сходу сонця нас усіх прикінчать, як жаб? Але зараз треба скористатися з цього неймовірного перепочинку, споглядати гілки, що тягнуться до підсвіченого поодинокими зорями неба, стежити напівзаплющеними очима за мінливими рисунками віття й листя, за ритмами, що сходяться, гарцюють разом, а тоді розходяться, раз по раз лагідно змінюючи одні одних, коли гарячий вітер з боліт обдмухує верховіття. Я думаю про свого сина, але він далеко, за тисячі кілометрів звідси, в країні, де люди ще сплять у ліжках; його образ видається мені нереальним, робиться невиразним і губиться десь у кроні. Натомість я відчуваю приємність, бо на пам’ять приходить Моцартова тема, що завжди мене супроводжує, перші акорди квартету «Полювання», відтворені лагідними голосами скрипок звуки мисливського рогу — транспозиція дикого обряду в чисту задумливу радість. Я подумки повторюю, мугикаю мелодію, і водночас відчуваю, як вона, її обрис на тлі неба й крона дерева зближуються, заприязнюються, торкаються одне одного раз і вдруге, аж поки обрис крони перетворюється раптом на зоровий образ мелодії; ритм, що вихоплюється з нижньої — майже на рівні моєї голови — гілки, піднімається на певну висоту й розкривається, наче віяло з віття, а тим часом друга скрипка — оця тонша гілка тягнеться, простягаючи листя праворуч — у кінець фрази, й завершує її, щоб око спустилося стовбуром униз і могло, коли забажає, повторити мелодію. І все це також наш бунт — те, що ми робимо, хоча ні Моцарт, ні дерево того не відають, ми також — у свій спосіб — хочемо дати безглуздій війні лад, який надасть їй сенсу, виправдає її й зрештою приведе до перемоги, що стане мовби віднайденою мелодією після стількох років глухого звучання мисливських рогів, стане тим фінальним алегро, що — наче зустріч зі світлом — приходить на зміну адажіо. Ну, й потішився б Луїс, якби взнав, що в цю мить я порівнюю його з Моцартом; бачу, як він потроху дає лад цьому безглуздю, підносить його до основоположного розуму, що своєю очевидністю й непогамовністю руйнує всі тимчасові вигадливі розумування. Однак яка це прикра, яка відчайдушна місія творити музику для людей — попри багнюку, автоматні черги й зневіру творити пісню, яку ми самі вважали неможливою, пісню, що заприязниться з кронами дерев, із землею, повернутою її синам. Так, це лихоманка. О, як би посміявся Луїс, хоча й він, здається, любить Моцарта.

Зрештою я таки засну, але перед тим ще встигну спитати себе, чи спроможемося ми колись перейти від звуків мисливського рогу до повноти адажіо і далі до фінального алегро, яке я стиха мугикаю, чи спроможемося примиритися з усім, що залишиться живим. Нам доведеться бути такими, як Луїс — не наслідувати його, а бути такими, як він, беззастережно відкинути лють і помсту, дивитися на ворога, як Луїс, з непохитною великодушністю, що стільки разів викликала в моїй пам’яті (але кому це розповіси?) образ Вседержителя, судді, який починає з того, що ставить себе на місце обвинуваченого й свідка, і який не судить, а просто відокремлює суходіл від води задля того, щоб урешті-решт колись, одного трепетного світанку, на бéрезі найчистішого часу народилася вітчизна людей.

Але на відміну від адажіо, щойно благословилося на світ, на нас напосіли звідусіль, і довелось відмовитися від ідеї рухатися далі на північний схід, а натомість, витрачаючи останні патрони, заглибитися в майже незнайому місцину. А тим часом Лейтенант ще з одним товаришем окопалися на пагорбі й звідти тримали їх якийсь час на віддалі, даючи нам з Роберто час відвести пораненого в стегно Тінті й знайти іншу, безпечнішу висоту, де ми могли б протриматися до ночі. Вночі вони ніколи не атакували, хоча й мали бенгальські вогні та електричне приладдя; їх начеб поймав страх, вони почувалися менш захищеними попри силу-силенну зброї; однак до ночі залишався ще майже цілий день, а нас було п’ятеро проти цих відчайдухів, які переслідували нас, щоб не втратити прихильності Бабуїна, не кажучи вже про літаки, що раз по раз пікірували з-за гори й кулеметними чергами нівечили пальми.

За півгодини Лейтенант припинив вогонь і приєднався до нас, щойно ми рушили. Оскільки нікому не приходило до голови кинути Тінті, бо ми надто добре знали, яка доля чекала на полонених, усі гадали, що тут — на цьому крутосхилі й у цих чагарниках — ми марнуємо останні патрони. Було кумедно спостерігати, як через помилку авіації військовики по-дурному атакували кручу доволі далеко на схід, а ми тим часом дерлися вгору пекельною стежкою і за дві години дісталися майже лисого пагорка, де один із наших угледів прикриту травою печеру, і ми залишилися там, щоб перепочити, попередньо визначивши маршрут імовірного відступу просто на північ — від скелі до скелі, небезпечний, зате на північ, до С’єрри, куди, можливо, вже добувся Луїс.

Поки я лікував непритомного Тінті, Лейтенант сказав мені, що вдосвіта, незадовго до атаки військовиків, він чув на захід від нас автоматні черги й револьверні постріли. То міг бути Пабло зі своїми хлопцями або й сам Луїс. Всі були певні, що ми — ті, хто вижили, — розділені на три групи, й хтозна, раптом група Пабло блукає десь неподалік. Лейтенант спитав мене, чи не варто, коли спаде ніч, спробувати возз’єднатися з ними.

— Ти це питаєш, бо тобі кортить піти, — озвався я. Ми поклали Тінті на ложе з сухої трави в найпрохолоднішому кутку печери, а самі відпочивали й курили. Інші двоє наших чатували зовні.

— Розумієш, — Лейтенант весело глянув на мене. — Мені до вподоби такі прогулянки.

Отак ми якийсь час обмінювалися жартами, і Тінті, хоч і почав марити, долучився до нашої розмови, та коли Лейтенант уже готовий був рушати, з’явився Роберто з якимось верховинцем і чвертю смаженого козеняти. Це було щось неймовірне, ми уминали козеня, наче то було якесь привиддя, навіть Тінті жував шматок, який через дві години відійшов разом із ним. Верховинець приніс звістку про смерть Луїса; ми не припинили їсти через це, але то була надто гірка присмака для такої мізерної порції смаженини; верховинець, щоправда не бачив на власні очі, як загинув Луїс, але його старший син, який пристав до нас зі старою мисливською рушницею, був у групі, що допомагала Луїсові й п’ятьом його товаришам перейти бродом річку під автоматними чергами, й запевняв, що Луїса поранили, коли той уже майже дістався берега, але не встиг сховатися в чагарнику. Вночі верховинці, що як ніхто знали цю місцину, доправили в гори двох хлопців з Луїсової групи з залишками зброї та харчів.

Лейтенант закурив нову сигару й вийшов з печери, щоб організувати таборування й познайомитися з новачками; я залишився з Тінті, який поволі вгасав, майже не відчуваючи болю. Отже Луїс загинув, козеня виявилося таким, що пальчики оближеш, але то було вже в минулому, а цієї ночі нас уже буде дев’ятеро або й десятеро, і ми матимемо вдосталь зброї, щоб битися далі. Оце так новини. То був якийсь холодний безум, що з одного боку підсилював людьми та харчами наше сьогодні лише затим, аби одним махом закреслити наше майбутнє, сенс цього безглуздя, яке щойно досягло кульмінації у тій вістці та в смаку смаженого козеняти. Я довго курив сигару в темряві печери й відчув, що в цю мить не можу дозволити собі розкоші прийняти смерть Луїса, а здатний лише оперувати нею як ще одним фактом при плануванні бойових дій, бо якщо Пабло також загинув, з волі Луїса командиром ставав я, і це знали Лейтенант і решта товаришів, і в такому разі я мусив узяти на себе командування і дійти до С’єрри, й продовжити справу, наче нічого й не сталося. Здається, я заплющив очі, і знову прийшло на пам’ять і постало в уяві те видіння, і на якусь мить мені здалося, що Луїс зриває з себе лице й простягає його мені, а я бороню своє, затуляю обома руками та примовляю: «Ні-ні, Луїсе, будь ласка, не треба»; а коли розплющив очі, Лейтенант знову дивився на важко дихаючого Тінті, і я почув, як він сказав, що до нас приєдналися двоє місцевих хлопців — іще одна добра новина, бо ж он їх скільки — і смажені маніоки, і аптечка, і заблукані десь на східних схилах військовики, і розкішне джерельце за якихось п’ятдесят метрів. Але він не дивився мені в очі, жував сигару й, здавалося, чекав, аби я заговорив і перший згадав Луїса.

Потім у пам’яті — туман, порожнеча, кров, що покинула Тінті, а він — нас, верховинці взялися його поховати; я лишився в печері, хоча там смерділо блювотою й холодним потом, і чомусь згадав свого найкращого приятеля з давніх часів, ще до цієї цезури в моєму житті, що вирвала мене з батьківщини й закинула за тисячі кілометрів — до Луїса, до десанту на Острів, до цієї печери. Врахувавши різницю в часі, я подумав, що цієї миті, в цю середу, він, либонь, заходить до своєї консультації, вішає на вішак капелюх і починає переглядати пошту. То не була галюцинація: я лише подумав про ті роки, коли ми жили поруч у місті, ділячи на двох політику, жінок і книжки — щоденно перебуваючи в одній лікарні; я знав кожен його рух, і ці рухи не належали йому одному: вони охоплювали весь мій тодішній світ, мене самого, мою жінку, мого батька — охоплювали мою газету з її пишномовними передовими статтями, мою полуденну каву з черговими лікарями, моє читання, мої фільми, мої ідеали. Я запитав себе, що б подумав мій приятель про все це, про Луїса, про мене, і начеб побачив відповідь, що окреслилася на його обличчі (ні, це таки лихоманка, треба випити хініну), на його самовдоволеному обличчі, на якому відбивалися добре життя і добрі видання, а ще добрі наслідки вдалого хірургічного втручання. Йому навіть не треба було розкривати рота, щоб сказати мені: «По-моєму, ця твоя революція — то лише…» Авжеж, у цьому не було жодної потреби, так мало бути, ці люди не могли прийняти змін, що викривали справжні причини їхнього легкого милосердя за розкладом, їхньої регламентованої показної жалості, їхньої зичливості серед рівних, їхнього салонного неприйняття расизму — але, че[24], не дозволю ж я моїй дівчинці вийти заміж за цього мулата, їхнього католицизму з річними дивідендами, їхніх святкувань на прикрашених прапорами майданах, їхньої солодкавої літератури, їхньої народності в обмеженій кількості примірників і мате, який вони смокчуть через срібну трубочку, їхніх зібрань благоговійних урядовців, їхньої неминучої тупоумної агонії — швидкоплинної чи тривалої (хінін, хінін, і знову астма). Бідолашний приятель, мені було шкода уявляти, як він, мов бовдур, обстоює фальшиві цінності, що зживуть зі світу його або в кращому випадку його дітей; обстоює феодальне право на необмежені власність та багатство, тоді як сам має лише свою консультацію та свою затишну домівку; обстоює принципи Церкви, тоді як буржуазний католицизм дружини змусив його шукати розради з коханками; обстоює позірну свободу особистості, тоді як поліція закриває університети й цензурує видання — причому обстоює все це через страх, через боязнь перемін, через скептицизм та зневіру, що були єдиними богами в його бідолашній пропащій країні. Саме про це я думав, коли до печери вбіг Лейтенант, горлаючи, що Луїс живий, щойно вдалося налагодити зв’язок з північною групою, і Луїс живий-живісінький, скурвий син, добувся до вершини С’єрри з п’ятьма десятками селян і силою-силенною зброї, відбитої в оточених у яру військовиків; і ми обіймалися, мов психи, і наговорили один одному чимало такого, що згодом залишає по собі лють і сором, і присмак, бо з’їсти шматок смаженини й рухатися далі вперед було тим єдиним, що мало сенс, тим єдиним, що важило й міцніло, поки ми ніяк не насмілювалися подивитися один одному у вічі й запалити сигари від одної головешки, втупившись у неї й витираючи сльози, спричинені відомими сльозогінними властивостями диму.

Не розумію, чому мені не дозволяють лишатися в клініці з моїм хлопчиком на ніч, зрештою, я ж — мати, і лікар де Луїзі познайомив нас з директором. Принесли б якусь кушетку, і я ночувала б поряд з ним, поки звикне, бо коли ми його навідали, він увійшов такий блідий, бідолашка, ніби думав, що його зараз повезуть на операцію; може, це ще й від цього лікарняного запаху, чоловік теж нервував, ледве дочекався, щоб піти геть, а я ж не сумнівалася, що мені дозволять лишитися з сином. Адже йому тільки п’ятнадцять виповнилося, та й тих не даси одразу, і завжди він був при мені, хоч тепер, у тих довгих штанах, він бадьориться, намагається виглядати дорослішим. Вочевидь йому було таки не по собі, коли довідався, що не дозволяють мені лишатися з ним, добре ще, що батько знайшовся тоді на жарти і змусив його одразу ж перевдягтися у піжаму та й лягти у ліжко. А все через оту шмаркачку санітарку, хотіла б я знати, чи то у них справді такі порядки, чи то вона мені просто на зло уперлась. Добре, що я їй так сказала, просто спитала — а чи напевне вона знає, що мені таки не можна тут лишитися. Досить лише глянути, щоб зрозуміти, що то за пташка, корчить із себе бозна-що, фартушок на ній в обтяжку, таке ніхто-ніщо і звати ніяк, а гонору — ну геть тобі директриса клініки! Але моє таки зверху, я вже їй сказала все, що хотіла, хоч, правда, хлопчик мій не знав, куди й подітися, а татусь його вдавав, ніби нічого не розуміє, і, звичайно, позирав на її ніжки, як завжди. Приємно лише одне — загальна атмосфера тут добра, зразу видно, що клініка для заможних людей, у хлопчика чудовий столик з нічною лампою, за яким він зможе читати свої журнали, і чоловік, хвалити Бога, не забув принести йому отих його улюблених м’ятних цукерок. А все ж завтра зранку я таки побалакаю з де Луїзі, це перше, що я зроблю, хай він присадить трохи цю зарозумілу дівулю. Треба ще глянути, чи вистачить йому однієї ковдри, я про всяк випадок попрошу ще одну, запасну. Ой, та певне, що мені досить цієї ковдри, добре, що хоч нарешті вони пішли собі геть, мама все ще вважає мене немовлям і труситься наді мною. Мабуть, санітарка думатиме, що я й попросити для себе нічого не годен, вона на мене так зиркнула, коли мама на неї гримала… Ну, не можна мамі лишатися тут, то й не можна, не такий вже я малий, щоб не міг спати сам. А в цьому ліжку спатиметься добре, о цій порі тут так тихо, лише подеколи долинає віддалений шум ліфта, це нагадує мені отой фільм жахів, де в лікарні лежала паралізована жінка, а тоді раптом поночі одчиняються двері — й вона бачить перед собою чоловіка у білій масці…

А санітарка ця досить-таки симпатична, вона прийшла ще раз о пів на сьому з якимись паперами, питала моє повне ім’я, вік і таке інше. Я одразу ж заховав журнал, нехай бачить, що я книжки читаю, а не журнали з коміксами, і вона, напевне, помітила, але нічого не сказала, мабуть, ще сердиться на маму і думає, що і я такий самий, буду тут комизитися. Запитала в мене, як там мій апендицит, я відповів, що нічого, вночі не боліло. Сказала, що має зміряти мені пульс, помацала, щось записала і повісила в ногах ліжка картку. «Їсти хочеш?» — питає. Я, мабуть, почервонів, бо здивувався, що вона мені каже «ти», вона ще дуже молода і мені сподобалась. Я сказав, що не хочу їсти, і збрехав, бо мені саме о цій порі хочеться їсти. «Вечерю сьогодні матимеш легеньку» — каже вона, і не встиг я й оком змигнути, як вона забрала мої м’ятні цукерки. І пішла собі геть. Вже не пам’ятаю, чи я запротестував якось, але, здається, ні, не встиг, бо був досить таки розгніваний, що вона до мене ставиться, як до малого, могла зрештою сказати, що не повинен їсти цукерок, та й усе, а не забирати відразу… Звичайно, вона розсердилась на маму, а тепер на мені відігрується… Дивна річ, ось вона пішла, я б, може, й хотів на неї сердитись, а не можу. Така молоденька, може, років із дев’ятнадцять, мабуть, щойно закінчила школу санітарок. Якщо вона принесе мені вечерю, якщо саме вона, то я запитаю, як її називати, бо ж треба до неї якось звертатися. Але ні, замість неї прийшла інша, у синьому вбранні, така мила, принесла мені бульйон і сухарі і дала випити зелених пігулок. Ця теж спитала про те та се і як себе почуваю, і сказала, що тут спати дуже добре, що в мене чи не найкраща палата в клініці, і справді так, бо я спав майже до восьмої, а розбудила мене ще одна, новенька, маленька така, вся у зморшках, як мавпочка, дуже лагідна, і сказала, щоб я встав та вмився, але спершу дала мені термометра, щоб я його поставив, як тут заведено, а я спершу й не зрозумів, бо вдома завжди ставив термометр під пахву, тож вона мені усе пояснила і пішла. Тут мама з’явилась і — ой, як добре, у тебе все гаразд, бачу, що почуваєшся непогано, а я собі вже уявляла, що ти й очей тут не заплющиш, бідний хлопчику, але що там, вони всі такі, діти, сплять, де голову прихилять, і що йому до мами, такої знервованої усім, що не змогла заснути ніяк. Лікар де Луїзі прийшов оглянути хлопця, тож я вийшла на мить у коридор, бо все ж таки хлопець великий, незручно, і хотілося мені зустріти десь оту вчорашню санітарку, та так, мовчки, просто зміряти її поглядом, але у коридорі було порожньо. Лікар де Луїзі вийшов до мене досить швидко, сказав, що оперуватимуть малого завтра, що хлопець почувається добре, що має міцну статуру і що у його віці апендицит — це дурниці. Я подякувала йому і скористалася з нагоди зауважити, що одна з санітарок, як на мій погляд, просто не вміє себе поводити, ота, що працює по обіді, і я це кажу про всяк випадок, бо хочу, щоб моєму синові було забезпечено увагу і догляд. Потім я знову пішла у палату до малого, щоб побути біля нього, поки він читає собі оті журнали. Він знав, що операція буде завтра. Ну, чого вона так на мене дивиться, от біда, ну ніби завтра вже кінець світу, не помру я, мамо, не бійся, ну, будь ласка, як тебе ще просити. Нашому Качо ось вирізали апендицит у звичайній лікарні, і через шість днів він вже у футбол з нами грав. Ти йди додому і не хвилюйся, у мене все гаразд, почуваюся добре, і нічого мені не треба. Так, мамо, ну скільки ж можна, цілих десять хвилин: «Чи тут не болить?» і знову — «Чи отам не болить?» Добре хоч вдома є ще моя сестричка і мама має нею опікуватися, ох, ну, нарешті пішла, тепер хоч дочитаю цей комікс, якого почав ще вчора увечері.

Санітарку, яка працює по обіді, звуть сеньйорита Кора, це я спитав у тої, мавпочки, коли вона мені принесла сніданок. Їсти мені дали знову небагато і знову тих зелених пігулок і якісь краплі, схожі на м’ятні. Краплі ці, напевне, були снодійні, бо навіть журнали у мене з рук випали, і снилися мені шкільні дні, коли ми їхали на якийсь пікнік з дівчатами з жіночої школи, як це було минулого року, і потім танцювали на березі, і все було чудово. Прокинувся я десь о п’ятій і почав був думати про операцію, я взагалі не боюся, лікар де Луїзі сказав, що то — дурниця, тільки дивно себе уявити під наркозом і не відчувати, що тебе ріжуть, коли ти спиш. Качо казав: найгірше — це коли прокинешся, болить усе, і нудить тебе, і великий жар. Сьогодні матусин синочок вже не такий хоробрий, як учора, одразу видно, що вже боїться, таке ще дитя, таке худе, аж мені його шкода. Коли я увійшла до палати, хлопчак рвучко сів на ліжку і сховав свої журнали під подушку. В палаті, здалося мені, досить прохолодно, і я увімкнула опалення, а потім дала йому термометр. Питаю: «Ставити вмієш?» — а він почервонів. Кивнув головою, що, мовляв, вміє і простягнувся на ліжку, а я тим часом опустила штори і засвітила світло. Коли підійшла, щоб узяти в нього термометр, він усе ще був такий зачервонілий, що врешті мене сміх почав розбирати, підлітки у цьому віці завжди такі, ніяк не можуть до всього цього призвичаїтися. А ще й дивиться мені просто в очі, та так, що я ледве витримую її погляд: все ж таки, як не скажи, а вона всього-на-всього жінка, і туди ж дивиться, як я витягаю з-під ковдри термометра і подаю їй, ніби усміхнулась, коли взяла термометр, мабуть, тому, що я так розчервонівся, але з оцим червонінням нічого вдіяти не можу, червонію — і все. Записала температуру на картці, яка висить у ногах мого ліжка, і пішла геть, як і прийшла. Не пам’ятаю, про що ми там балакали з татом і мамою. Вони з’явились саме о шостій, але довго не засиділись, бо сеньйорита Кора сказала їм, що має підготувати мене до операції і що для мене краще було б увесь цей вечір відпочивати. Ну, думаю, зараз вже мама себе знову покаже, але нічого, обійшлося, здається, тільки позирнула на мою санітарку зверху вниз, і татко теж, ну, я ж бо свого старого знаю, цей дивиться зовсім по-іншому. Мама, як виходила, все-таки звернулась до сеньйорити Кори: «Я була б вам дуже вдячна, якби ви виявили більше уваги до мого сина. Я добра людям не забуваю, а хлопчик мій звик до лагідності й розуміння», чи щось подібне, таке ж дурне, як і це; то я мало не луснув від обурення, навіть не почув, що там сеньйорита Кора мамі відповіла, а дівчині, напевне, все це не сподобалося, ще подумає, що я на неї наскаржився абощо.

Вернулась вона десь о пів на сьому, прикотила столика на колесах, а на ньому всякі пляшечки, вата, і я враз чомусь ніби злякався, хоч взагалі не дуже, просто узявся роздивлятися, що там, на тому столикові, скляночки всякі, щипчики, гумові трубки. Здається, таки трохи перелякався, сердешний, без мамусі, а та — вирядилась, мов папуга, «була б вам дуже вдячна, якби виявили більше уваги до мого сина», «я вже розмовляла про це з лікарем де Луїзі», «ну, звичайно, аякже, будь ласка, буду вже ходити коло нього, як коло принца». А він у вас гарненький, особливо, коли червоніє, як я входжу до палати. Коли я відкинула з нього ковдру, перший порух його був знову натягти її на себе. Та, мабуть, помітив, що мені смішно, як він соромиться. «Тепер, — кажу, — спускай штани», — і дивлюсь йому просто в очі. «Штани?» — перепитав він голосом, як у молодого півника, і почав неслухняними пальцями розв’язувати вузлик на піжамних штанах. Потім з ґудзиками морочився, а розстібнути ніяк не міг. Стягла я з нього штани майже до колін, ну і все там у нього, як я собі й думала. «Ти вже, однак, дорослий хлопець», — кажу я йому і намилюю помазок, хоча голити там йому було майже нічого. Намилюю його там, а сама питаю: «А як тебе хоч звуть?» — «Пабло» — відповідає хлопчак, та якось так жалібно, мабуть, од сорому. «А якось коротше чи ласкавіше, як тебе вдома називають?» — кажу я йому, однак вийшло на гірше, бо він мало не заплакав, поки я йому тих пару волосинок збривала. «То інакше вдома не кличуть? Тільки отак: «синочку», та й усе, а короткого імені в тебе немає? Ну то нехай так і буде…» Поголила його, і він одразу ж вкрився мало не з головою. «А Пабло — гарне ім’я», — кажу я, захотілося мені його якось утішити, шкода стало, що так він засоромився, та й я ніколи ще не зустрічала в своїй роботі отакого молодесенького й сором’язливого хлопчика, але чимось він мене таки дратує, напевне, успадкував щось і від тої мами, та є в ньому й таке, що ніби не в’яжеться з його віком, щось наче й доросле, зріле — бо він таки досить гарненький, і таки добре розвинутий, як на свої роки, — але щенятко, яке вже вважає себе чоловіком, ще, чого доброго, й залицятися почне.

Я заплющив очі, щоб од цього сховатися, та марно, бо вона знову чіпляється: «То що, ніяк і не звуть тебе?» — і я ледве не вмер на місці, отак би її й задушив, а коли розплющив очі і побачив над собою її каштанове волосся, вона нахилилась, витираючи мило, і від волосся її линув запах мигдалевого шампуню, як у нашої вчительки з малювання, чи, може, то був якийсь інший запах, і я не знав, що їй відповісти, одне лиш на гадку спало: «А вас звуть Кора, правда?» Вона позирнула на мене трохи іронічно, тими самими очима, які мене й обдивились вже з голови до п’ят, і відповіла: «Сеньйорита Кора». Навмисне так сказала, мені на зло, так само, як тоді, коли говорила: «Ти зовсім уже дорослий» — знущається з мене. Дарма, що я був страшенно роздратований, іще й через оте червоніння (нічого не можу вдіяти, для мене це зараз — найгірше), а все ж насмілився і кажу їй: «Ось як? Ви — така молоденька… А що — Кора — гарне ім’я». Мені хотілося сказати їй щось зовсім інше, і вона зрозуміла це, і її теж зачепило, тепер-то я напевне знаю, що гнівається вона через маму, а мені хотілося сказати, що вона ще дуже молода і що я волів би звати її просто Кора, але як тут вимовиш таке, коли вона сердиться, і котить отой свій клятий візок, і йде геть, а я ледь не плачу, ось у мене ще одне — не можу стриматись, інколи так горло перехоплює, перед очима все миготить, а найліпше було б сказати просто усе, що хотів. Зупинилась вона біля дверей — немовби хотіла подивитися, чи не забула чогось, а я все не наважувався сказати їй, думав лише, а слів забракло, то ж і тицьнув пальцем на стаканчик з милом; потім всівся на ліжку, відкашлявся і сказав: «Ви забули отой стаканчик з милом». Але це вже я вимовив поважно, так, як дорослі кажуть. Я вернулась по той стаканчик і, щоб заспокоїти хлопчика, погладила його по щоці: «Не переймайся, Пабліто, все буде гаразд, така операція — то дурниці». Коли я торкнулась його, він аж сіпнувся, образився, а потім знову заліз під ковдру, вкрився аж по самі вуха. І вже звідти каже тихенько: «А можна, я вас називатиму просто — Кора?» Отака вже я добра, дуже мені шкода стало, що він так соромиться, а ще ж хоче і відомстити мені, а я ж навчена вже, знаю — тільки поступись, потім з ним вже не впораєшся, хворого треба тримати в шорах, а то станеться щось як у Марії Луїзи в чотирнадцятій, або ж лікар нагримає, у нього на таке собачий нюх. «Сеньйорита Кора» — сказала я йому, узяла той стаканчик і вийшла. Я дуже розсердився, мало не вдарив її, мало не скочив з ліжка, щоб виштовхати її у плечі і… Навіть і сам не знаю, як витиснув із себе: «Якби я не був хворий, то, певне, ви до мене поставились би інакше». Вона вдала, що не чує, навіть голови не повернула, й лишився я сам із собою, але читати мені не хотілося, бо ж насправді я якраз і хотів би, щоб вона розгнівалась, а я мав можливість її перепросити, бо ж, власне кажучи, зовсім не те хотілося мені їй сказати, але судома так перехопила мені горло, що навіть не знаю, як ці слова з мене видобулися, виповів їй оте тільки з роздратування, але я сказав не те, що хотів, або радше не так, як хотів.

Ну, завжди з ними те саме, людина підходить уважно, лагідно, каже їм щось по-хорошому, а тут раптом з такого щеняти пробивається чоловік, і не хоче він розуміти, ну який ще з нього дорослий! Треба розповісти про це Марсіалеві, нехай посміється, а як уранці завтра побачить хлопчака на операційному столі, то малий ще більше його потішить, такий ніжненький бідолашка, щічки палають. О, кляте червоніння, нема від нього порятунку, що ж мені робити, може, вдихати глибше, перш ніж говорити… вже й сам не знаю. Пішла від мене, здається, ображена, хоч напевне знаю, що вона добре все чула, що я їй сказав, здається, вона не розгнівалась, коли я спитав її про Кору, їй просто належить так відповідати, а сама ж вона ніби й не дуже сердилась — підійшла ж, погладила мене по щоці. Ні, вона спершу погладила, а тоді вже я спитав її, і все зіпсував. Врешті вийшло все на гірше, ніж було доти, і тепер я вже напевне не засну, навіть якби дали мені цілу банку тих таблеток. Час від часу поболює мені в животі, дивно, проводиш там рукою, а все таке гладеньке, а найгірше — відразу згадуєш і мигдалевий запах її волосся, і її голос; голос у неї поважний, дорослий, як у співачки якої-небудь, вона й коли сердиться, то він у неї лагідний. Як почув її кроки у коридорі, то ліг і очі заплющив, не хотів її бачити, було мені зовсім байдуже, найкраще нехай дасть мені спокій, чув, як вона увійшла, як засвітила світло угорі. Вдавав, ніби спить, як херувим, рукою прикрив собі обличчя і очей не розплющив аж до тієї хвилини, коли я стала біля ліжка. Коли він побачив, з чим я прийшла, то зробився такий червоногарячий, що мені знову його стало страшенно шкода, але трохи й сміх мене брав, бо ситуація була, звісно, безглузда вкрай. «Будь ласка, скинь штани і ляж на живіт!» — тут він мало ногами не задригав, мабуть, на мамусю свою так тупав, коли років з п’ять мав, ледь-ледь не плаче: «Не буду!» — під ковдру, либонь, заліз би і верещав, але тепер-то йому так вже не випадає, він позирнув на клізму, потім на мене, а я що — стою, чекаю, — повернувся, вовтузився під ковдрою, ніби нічого не тямить, поки я бачок вішала, довелось знову самій ковдру з нього скидати і знову казати про штани і щоб задок підняв трохи, мені легше буде скинути з нього ці штани і підкласти рушника. «Підійми-но трохи ноги, ось так, добре, ще більше на бік повернися, чуєш? Повернись, кажу, ось так». Він лежить тихесенько, а ніби голосить, мені і смішно — у мого залицяльника зад голий, і жаль його трішки, ніби я йому на зло роблю за те, що він тоді так спитав. «Скажи, якщо вода загаряча», — кажу я, а він мовчить, кулаки, напевне, гризе, я не хотіла бачити його обличчя, сіла мовчки на ліжку й чекаю, коли вже сам заговорить, вод було досить-таки багато, але він усе стерпів, мовчав, а потім я йому сказала, щоб пом’якшити ту, попередню фразу: «Дуже добре, ось тепер ти зовсім як дорослий!», — вкрила його і попросила, щоб терпів якомога довше, не біг до туалету. «Світло тобі погасити, чи нехай лишиться?» — це я вже у дверях. Сам не знаю, як і сказав, що мені байдуже, і почув, що вона зачиняє двері, вкрився з головою, що робити, коли в животі різало мені, я аж руки кусав і плакав. Ніхто не зрозуміє, ну жоден, як я ридав і лаяв її, ображав, вгороджував їй ножа у серце разів з п’ять, десять, двадцять і лаяв її, і радів, що їй боляче, що вона благає мене, просить пробачення.

Маріні радів, що його призначили на рейс Рим-Тегеран, бо краєвид тут був не такий сумний, як на північних рейсах, і дівчата зазвичай відверто тішилися з можливості полетіти на Схід або побачити Італію. Через чотири дні, допомагаючи хлопчику, який загубив ложку й безпорадно глипав на десерт, Маріні знову узрів краєчок острова. Різниця в часі складала вісім хвилин, та коли він припав до ілюмінатора в хвості літака, сумніви розвіялися; обрис острова, що нагадував виповзаючу з води черепаху, неможливо було ні з чим сплутати. Маріні дивився на острів, поки його не покликали; цього разу він упевнився, що сіра пляма — це низка будиночків; йому вдалося розгледіти оброблені городи, що підступали до берега. Під час стоянки в Бейруті Маріні кинув погляд на атлас й запитав себе, чи цей острів, бува, не Орос. Радиста, байдужого француза, здивував його інтерес. «Усі ці острови схожі одні на одні, я вже два роки працюю на цьому рейсі, і вони мені нецікаві. Втім, покажіть його мені наступного разу». Це був не Орос, а Сірос — один з численних островів на узбіччі туристичних маршрутів. «Він не протримається і п’яти років, — сказала йому стюардеса, коли в Римі вони пішли випити по келишку. — Поквапся, якщо хочеш поїхати туди, орди можуть захопити його будь-якої миті, Чингіз Кук пильнує». Проте Маріні й далі думав про острів, а згадавши, дивився на нього, коли поблизу був ілюмінатор, і зрештою майже завжди стенав плечима. Це було безглуздям; тричі на тиждень летіти ополудні над Сіросом здавалося такою ж химерою, як тричі на тиждень снити, буцімто летиш ополудні над Сіросом. Усе в цьому марному повторюваному спогляданні було облудним, крім хіба що бажання усе повторити: погляд, кинутий перед полуднем на годинник, і недовгий пронизливий контакт зі сліпучо білим краєм острова на межі майже чорної синяви, і будиночки, в яких рибалки навряд чи підведуть очі, щоб простежити політ цієї іншої химери.

Якби це сталося десь-інде — на вулиці, в поїзді, на заміській прогулянці, — то видалося б безглуздям, але ж театр зрештою ніщо інше, як угода з безглуздям, його розкішне і цілковите втілення. Райсові, який нудився під час осіннього вікенду в Лондоні і зайшов до театру «Олдвіч», не подивившись у програмку, перший акт п’єси видався звичайним. Безглуздя почалося в антракті, коли до його крісла підійшов чоловік у сірому і ввічливо, дуже тихим голосом, попросив пройти з ним за куліси. Райс не надто й здивувався, подумав, що дирекція театру, мабуть, збирає відгуки глядачів, можливо, — з рекламною метою. «Як на мене, — сказав він, — перший акт здається слабеньким, а освітлення…» Чоловік у сірому ввічливо притакнув, проте і далі вказував рукою на бічний вихід, і тоді Райс зрозумів, що йдеться про те, щоб він устав і, не змушуючи довго себе просити, пішов слідом за цим чоловіком. «Краще б випити склянку чаю», — подумалось йому в той час, як його вели по сходах униз, трохи розгубленого і водночас роздратованого. Раптом він потрапив у кімнату, що нагадувала декорації бібліотеки в міщанському домі. Там було двоє людей. Вони уклонилися йому так, ніби давно його чекали й цей візит було погоджено заздалегідь. «Звичайно, ви цілком підходите», — промовив вищий. Другий тільки схвально хитнув головою, як німий. «У нас не дуже багато часу, — сказав високий, — але спробую у двох словах пояснити вашу роль». Він говорив безвиразно, ніби йому було байдуже, що Райс прийшов, і він просто виконував нудний обов’язок. «Не розумію», — сказав Райс і відступив на крок. — «Це, може, й на краще, — сказав високий. — У таких випадках аналізування, мабуть, зашкодить; самі побачите, що, тільки-но звикнете до світла рампи, все піде як по писаному. Перший акт ви уже знаєте, я чув — він вам не сподобався. Він нікому не подобається. Але від наступного акту п’єса може стати цікавішою. А втім, це залежить…» — «Хай би стала цікавіша, — вихопилося в Райса, якому здалося, що він чогось не зрозумів. — У кожнім разі, час повернутися до зали». Він рушив був до дверей, але його чомусь не здивувало, що чоловік у сірому заступив йому шлях і забурмотів щось, перепрошуючи, але не уступаючись із дороги. «Мені здається, ми не зрозуміли одне одного, — сказав високий. — А шкода, бо лишилось усього чотири хвилини до початку другого акту. Прошу, коли ласка, слухайте мене уважно. — Ви — Ґовелл, чоловік Єви. Ви вже бачили, що Єва зраджує вас із Майклом, і Ґовелл, мабуть-таки, здогадується про це, хоча й воліє мовчати — поки що з невідомих причин. Прошу, не смикайтесь, це тільки перука». Застереження було, власне, зайвим, бо чоловік у сірому і німий взяли його попід руки, а висока, худорлява дівчина, що не знати звідки з’явилась, наклала йому на голову щось тепле. «А якщо я почну кричати, нароблю галасу?» — застеріг Райс, намагаючись потамувати дрож у голосі. Високий знизав плечима. «Але ж ви не зробите цього, — сказав він утомленим голосом. — Це так неелегантно… Ні, я певен, ви цього не зробите… До того ж ця перука вам до лиця, у вас є щось від типу рудоволосих». Відчуваючи, що цього не слід казати, Райс заперечив: «Але ж я — не актор». Всі, навіть і дівчина, всміхнулися підбадьорливо. «Саме в цьому й полягає ваша перевага, — сказав високий. — Ви й самі це відчуваєте. Ви не актор, ви — Ґовелл. Коли вийдете на сцену, Єва сидітиме у вітальні й писатиме лист до Майкла. Ви ніби й не помітите, як вона ховає лист і силкується побороти збентеження. З цього моменту робіть що хочете. Окуляри, Рут!». — «Що хочу?» — перепитав Райс, намагаючись вивільнитися, поки Рут надягала йому окуляри в роговій оправі. «Так, власне, про це йдеться», — з нехіттю пробурмотів високий, і Райсові раптом спало на думку, що тому набридло повторювати одне й те саме щовечора. Пролунав дзвоник, скликаючи публіку до зали, і Райс помітив на сцені рух машиністів, зміни освітлення. Рут кудись зникла. Його затопила хвиля обурення, швидше гіркого, ніж гострого, яке, здалося йому, не відповідало ситуації. «Що за ідіотський фарс… — промовив він, намагаючись вивільнитись. — Попереджаю, що…» — «Мені дуже прикро, — пробурмотів високий, — щиро кажучи, я сподівався від вас іншого. Але якщо вже ви так сприймаєте…» Це не була погроза, але троє чоловіків оточили його в такий спосіб, що доводилось або скоритися, або кинутися в бійку; у Райсовій свідомості промайнула думка, що й перше, й друге однаково безглузде. «Зараз вихід Ґовелла, — промовив високий, вказуючи йому на вузький прохід поміж кулісами. — А потім робіть що собі знаєте, але було б дуже прикро, якби ви…» Він казав ввічливо, не порушуючи раптової тиші залу; з оксамитним шелестом завіса пішла вгору, війнувши на них теплим літнім повітрям. «Звичайно, треба робити це осмислено, — втомлено додав високий. — А зараз, прошу». Спрямовуючи, але не підштовхуючи, всі троє довели його до місця, де починаються декорації. Очі засліпило фіалкове світло. Перед ним був простір, нібито безмежний, проте зліва вгадувалася величезна прірва, щось схоже за затримане зітхання, те «щось» насправді було справжньою реальністю, де потроху проступали білі манишки й капелюхи, чи, може, високі зачіски. Він ступнув крок чи два уперед, відчуваючи, що ноги перестали йому коритися, і хотів був, повернувшись, чимдуж тікати геть, коли підвелася Єва і квапливо рушила назустріч, простягаючи йому долоню, яка, здавалося, зависла у фіалковому світлі десь на кінці довгої білої руки. Долоня була холодна як лід, і Райсові здалося, ніби вона трохи затрималася у його руці. Дозволивши вивести себе на середину сцени, він не дуже дослухався до Євиних скарг: що їй болить голова і що їй хочеться лишитися у присмерку і тиші бібліотеки, він чекав, коли вона замовкне, щоб вийти на просценіум і в двох словах дати зрозуміти всім, що їх шиють у дурні. Але Єва, здавалося, воліла, щоб він сів на канапі (що відзначалася таким же несмаком, як зміст п’єси та її декорації), і Райс відчув, що неможливо, просто кумедно було б стояти, коли вона отак простягає до нього руки й стомлено посміхається, знову запрошуючи сісти біля неї. З канапи він отак роздивлявся перші ряди партера, відділені від сцени лише фіалковим та жовтогарячим мінливим світлом, незрозуміло чому, але звідси йому було легше спілкуватися з Євою, витримувати її погляд, і це мимоволі ще більше пов’язувало його з усім тим безглуздям, що на мить відсувало єдино можливе розв’язання справи — погодитися з облудою, піддатись ошуканству. «Ці осінні вечори якісь нескінченні», — сказала Єва, порпаючись у купі книжок і паперів, розкиданих на низькому столику, щоб дістати металеву скриньку і почастувати його сигаретою. Райс машинально дістав запальничку, чимдалі більше відчуваючи себе неймовірно смішним у цій перуці й окулярах, але короткий ритуал прикурювання і першої затяжки став ніби якимось перепочинком, дозволив йому зручніше вмоститися, скинути страшенну скутість тіла, що відчувало на собі холодний погляд невидимих сузір’їв. Він чув свої відповіді на Євині репліки, слова вилітали, даючи місце наступним, здавалось, без будь-яких зусиль; власне, ні про що конкретне вони не розмовляли, то був діалог двох будівників карткового будиночка, крихкі стіни якого з одного боку зводила Єва, а тоді Райс підставляв свої карти, і будиночок зростав на очах у помаранчевому світлі аж до тієї миті, коли після нескінченних реплік було вимовлено ім’я Майкла («Ви вже здогадалися, що Єва зраджує вас із Майклом») і ще кілька інших імен і місць; після чаювання, в якому брала участь Майклова мати (а може, то була Євина мати?), а також після бурхливого, майже слізного виправдовування, Єва з полохливою надією нахилилася до Райса, ніби збираючись його обійняти або чекаючи на його обійми, і одразу ж по останній фразі, виголошеній чистим дзвінким голосом, прошепотіла просто у вухо Райсові: «Не дай їм мене вбити», після чого повернулася до професійного тону, скаржачись на свою покинутість і самотність. Хтось постукав у двері в глибині сцени, і Єва закусила губи, ніби прагнучи щось додати (може, зрештою, це лише здалося Райсові, надто схвильованому, щоб могти реагувати швидко), і встала привітати Майкла, який зайшов з самовдоволеною, знайомою ще з першого акту посмішкою. З’явилась також якась дама в червоному і якийсь дідок; невдовзі сцена заповнилася людьми, що обмінювалися уклонами, квітами, новинами. Райс потиснув простягнуті до нього руки і повернувся до канапи, ховаючись за димом другої сигарети; дія, здавалось, могла цілком розвиватися без нього, публіка задоволеними усмішками вітала серію вдалих дотепів Майкла та інших акторів, а тим часом Єва взялася частувати гостей чаєм і давати накази служникові. Хтозна, може, це якраз і була та мить, коли слід було ступити на авансцену, викинути сигарету і, притоптавши її, проголосити: «Шановна публіко…» Проте, може, розумніше було («Не дай їм мене вбити!») почекати, коли завіса почне опускатися, і тоді, несподівано ступивши крок наперед, вивести на чисту воду це ошуканство. Чекаючи слушної нагоди, Райс дозволив втягти себе у розмову, нав’язану якимсь старим паном, взяв склянку чаю з Євиних рук — та не дивилась на нього прямо, ніби знала, що за нею стежать Майкл і дама в червоному. Головне — опиратись, протистояти нескінченній напрузі часу, щоб виявитись дужчим за тупу силу, що прагнула зробити з нього манекен. Він помітив, що адресовані йому репліки (часом Майклові, часом дами в червоному, але ніколи — Євині) несли в собі відповідь: мовляв, манекен відповість саме те, що передбачено, що йому нав’язано, і дія п’єси розвиватиметься далі. Райсові подумалося, що коли б він мав трохи більше часу опанувати ситуацію, то знайшов би розвагу в тому, щоб відповідати всупереч, діяти наперекір акторам, поставити їх у скрутне становище. Але вони б не змирилися з цим, його позірна свобода дії допускала лише відвертий бунт, скандал. «Не дай їм мене вбити», — сказала Єва. Певним чином, — хоч це було таким самим безглуздям, як і все інше, — Райс відчував, що найкраща рада — зволікати. Завіса впала по якійсь хльосткій і сповненій гіркоти репліці дами в червоному, й актори, видалося Райсові, одразу ніби спустились на якусь невидиму сходинку нижче — зіщулені, байдужі (Майкл здвигнув плечима і, повернувшись до них спиною, вийшов), вони залишили сцену, не дивлячись один на одного, але Райс помітив, що Єва подавала йому головою якісь знаки, в той час як дама в червоному і старий пан вели її, ввічливо тримаючи попід руки, до правої куліси. Він зважився був піти за нею, в голові промайнула якась невиразна надія: гримерка, розмова тет-а-тет. «Чудово, — проголосив високий, поплескуючи його по плечу. — Дуже добре. Ви дуже добре впоралися». Він показував на завісу, з-за якої долинали оплески. «Їм справді припало до вподоби. Підемо вип’ємо чогось». Двоє інших трималися трохи позаду і ввічливо посміхалися, тому Райс не пішов за Євою. Високий відчинив двері у глибині першого коридора, і вони опинилися в маленькому салоні, де вишикувались рядами крісла, стояла шафка, на ній — надпита пляшка віскі і чудові кришталеві чарочки. «Ви дуже добре впоралися, — ще раз наголосив високий, поки решта сідали навколо Райса. — З льодом, еге ж? Тут не тільки вам, а й будь-кому іншому пересохло б у роті». Райс подякував, і чоловік у сірому подав йому наповнену чарку. «Третій акт трохи складніший, але водночас набагато цікавіший для Ґовелла, — повідомив високий. — Ви вже збагнули, мабуть, що тут і до чого». Швидко і не вагаючись, він почав пояснювати Райсові ідею п’єси. «Ви дещо ускладнили справу, — сказав він. — Ніколи б не подумав, що ви будете таким пасивним щодо своєї дружини; я б реагував інакше». — «Як саме?» — сухо спитав Райс. «О ні, друже, про це не випадає запитувати. Моя думка могла б уплинути на ваше рішення, а ви, напевне, маєте якийсь свій план. Чи, може, ні?» І, оскільки Райс не відповідав, докинув: «Я кажу про це, бо, власне, не треба мати ніяких наперед продуманих планів. Ми всі надто задоволені, щоб ризикувати. Інакше можна зіпсувати кінцевий ефект». Райс сьорбнув чималий ковток віскі. «Але ж перед другим актом ви казали: я можу робити все, що заманеться», — нагадав Райс. Чоловік у сірому засміявся, але високий зиркнув у його бік, і той спробував заглушити свій сміх вибачливим жестом. «Завжди є межа і для експромту чи випадковості, — називайте це, як вам завгодно, — сказав високий. — Проте відтепер я просив би вас дотримуватись моїх вказівок, звичайно, залишаючись вільним у деталях». Піднявши праву долоню, він розглянув її, а потім вказівним пальцем лівої руки тицьнув у неї кілька разів. Поміж двома ковтками віскі (йому знову долили по вінця) Райс слухав вказівки для Джона Ґовелла. Під впливом алкоголю і якогось непевного відчуття, що було ніби повільним поверненням до свого власного «я» і переповнювало його холодною люттю, йому легко прояснювався сенс тих вказівок, підготовки конфлікту, який мав бути розв’язаний у третьому акті. «Сподіваюсь, вам усе ясно», — сказав високий і відняв від долоні палець. «Цілком ясно, — відповів підводячись Райс, — хотілося б лише знати, чи в четвертому акті…» — «Не треба ускладнень, друже, — застеріг його високий. — Під час наступного антракту ми повернемось до цієї теми, а зараз я порадив би вам зосередитися саме на третьому акті. Але… прошу нарешті подати вуличне вбрання…» Райс відчув, як німий розстібає йому куртку; старий дістав з шафи твідовий костюм і пару рукавичок. Райс машинально перевдягся під схвальними поглядами всієї трійці. Високий чекав на нього, відчинивши двері. Десь далеко пролунав дзвоник. «Парко у цій проклятій перуці», — подумав Райс, одним ковтком допиваючи віскі. Відчуваючи чиюсь обережну долоню на своєму лікті, він одразу ж опинився серед нових декорацій. «Ще рано, — почув за собою голос високого. — І прошу пам’ятати, що в парку зимно. Може, краще б підняти комір куртки… Прошу, тепер час виходити на сцену». З лави на доріжці парку до Райса наближався Майкл, вітаючи його якимсь дурним жартом. Треба було щось відповідати, приміром, плести про красу осені в Рідженте-парку[37], доки повернуться Єва і дама в червоному, що пішли годувати лебедів. Райс уперше — причому його самого це здивувало не менше за інших — зробив якісь натяки на ситуацію, що сподобалося публіці, і Майклові довелося перейти до оборони, аби якось зорієнтуватися. Райс мусив вдатися до відомих професійних трюків. Ніби затуляючись від вітру, щоб припалити сигарету, Райс повернувся спиною до залу і, кинувши погляд поверх окулярів, побачив за лаштунками трьох чоловіків: рука високого погрозливо ворухнулась, Райс посміхнувся крізь зуби (він був трохи напідпитку, до того ж ситуація його потішала: застережливий рух видався йому страшенно смішним), після чого відвернувся і сперся на Майклове плече. «У парках так багато цікавого, — сказав він. — Просто не розумію, як можна гаяти час на лебедів чи коханців, коли потрапляєш до лондонського парку». Публіка знову зайшлася сміхом, сміючись куди щиріше за Майкла: той нетерпляче очікував виходу Єви і дами в червоному. Не вагаючись, Райс і далі йшов на загострення ситуації, чимдалі більше відхиляючись від вказівок у жорстокому і безглуздому поєдинку з акторами. Вони силкувались повернути його до ролі, і часом їм щастило у цьому, але він знову вислизав їм з рук, прагнучи якимось чином допомогти Єві, ще не усвідомлюючи як, але кажучи собі (його це смішило, певно, через віскі): все, що він зараз змінить, без сумніву матиме вплив на останній акт (Не дай їм вбити мене). Ті, що стояли за лаштунками, уже розгадали його наміри, досить було зиркнути понад окулярами в напрямку лівої куліси, щоб побачити загрозливі жести високого; як за сценою, так і на сцені всі були проти нього і Єви, їм перешкоджали порозумітися, їй не дозволяли з ним перемовитись, відразу ж підходив старший пан, а за ним стовбичив понурий шофер. Хвилина спокою (Райс пам’ятав вказівки: пауза, по ній — розмова про купівлю акцій, ключова фраза дами в червоному, яка все поставить на свої місця, завіса), під час цієї паузи дама в червоному і Майкл мусили одійти вбік, щоб старший пан міг порозмовляти, перекинутись словами з Євою і Ґовеллом про біржові операції — чого тільки не було в цій п’єсі! Приємність від того, що він трохи зіпсував їхній сценарій подій, сповнила Райса чимось схожим на щастя. З жестом, що без найменшого сумніву означав його відмову від ризикованих операцій, він узяв Єву під руку, ухилився від старшого пана, що аж розплився в усмішці, і почав з нею прогулюватись, відчуваючи за спиною мур з дотепних реплік, на які не звертав уваги, бо вони були вигадані, щоб потішити публіку. Натомість з боку Єви долинув — ніби легенький літній вітерець до лівої скроні — ледве чутний шепіт її справжнім голосом: «Залишайся зі мною до кінця», перерваний нетерплячим рухом дами в червоному. Вона потягла за собою Ґовелла, щоб він віч-на-віч вислухав оту її ключову фразу. Одразу ж по тому, без найменшої перерви, не діставши нагоди втиснути хоча б одне слово, що, можливо, змінило б перебіг наступних подій, Райс побачив, як падає завіса. «Кретин», — сказала дама в червоному. «Одійди, Флоро», — наказав високий, що був уже поряд: Райс посміхнувся, задоволений собою, «Кретин», — повторила дама в червоному, беручи під лікоть Єву, яка схилила голову на груди і, здавалось, її тут навіть не було. Райса міцно штовхнули туди, куди треба йти, він усе ще відчував себе цілком задоволеним. «Кретин», — і собі докинув високий і шарпнув його за голову, хоча Райс сам зняв окуляри і подав їх високому. «Добре було віскі, — повідомив Райс. — Якщо хочете давати мені вказівки на останній акт…» Удар під ребра мало не звалив його на підлогу, він випростався, відчуваючи, що його трохи занудило, і під зливою штурханів пішов якимсь тьмяно освітленим коридором. Високий зник, ті, що залишилися, затискали його поміж собою і пхали вперед. Якісь двері з миготливою лампочкою над ними. «Перевдягайся», — сказав старий, подаючи Райсові його вбрання. Не даючи часу на те, щоб обсмикнути куртку, він поштовхом розчинив двері. Ще один штурхан випхнув Райса на тротуар, він спіткнувся, відчув холод пропахлого покидьками завулка. «От наволоч, ще дістану через них запалення легенів», — подумав Райс, мацаючи руками по кишенях. На другому кінці завулка блищало світло, звідти долинав гамір вуличного руху. Зайшовши за ріг (у нього не забрали ні документів, ні грошей), він побачив театральний під’їзд. Оскільки ніхто не міг йому перешкодити повернутися на своє місце і подивитися виставу до кінця, Райс увійшов до теплого фойє, в тютюновий дим, галас, натовп біля бару. Часу вистачало ще на одне віскі, але він неспроможний був зосередитись. За мить перед підняттям завіси він замислився, хто ж гратиме Ґовелла в останньому акті, чи не проходить зараз якийсь інший нещасний через ввічливі умовляння, погрози й надягання окулярів. Але жарт, мабуть, щовечора кінчався однаково, бо на сцені був актор з першого акту, який, прочитавши листа у своєму кабінеті, передав його Єві, зблідлій і вбраній у щось сіре. «Яке неподобство, — нахилився Райс до свого сусіди ліворуч. — Як можна міняти актора протягом п’єси?» Сусід втомлено зітхнув: «Важко орієнтуватися у п’єсах цих молодих авторів. Сама символіка». Райс зручно вмостився у кріслі, вдоволено помічаючи, що решта публіки несхвально перемовлялась, налаштована не так поблажливо, як його сусіда, до змін у зовнішності Ґовелла. Але театральна умовність швидко взяла гору над їхнім невдоволенням, актор був чудовий, і дія розвивалася так, що захопила навіть самого Райса, він ніби поринув у якесь приємне забуття. Лист був від Майкла, який повідомляв про свій від’їзд з Англії. Єва прочитала його і мовчки повернула. Відчувалося, що вона насилу стримує сльози. Залишайся зі мною до кінця, — сказала Єва. — Не дай їм убити мене, — безглуздо повторювала Єва. Про небезпеку з партеру не варт було й розмірковувати — зрозуміло, що на неї чекало лихо саме в цій виставі; все було нескінченним ошуканством, ці перуки і намальовані дерева. Звичайно ж, саме дама в червоному порушила меланхолійний спокій кабінету, де все говорило про прощення й мало не любов Ґовелла, що виразно відчувались у його мовчанці і рвучкому жесті, яким він розірвав листа і кинув у полум’я. Здавалося невідворотним, що дама в червоному мимохідь схарактеризує від’їзд Майкла як маневр, а Ґовелл виявить до неї свою зневагу, але попри все запросить лишитися на чай. На мить Райса розвеселила поява служки з тацею; чай, здається, був єдиним реквізитом цього драматурга, особливо смішним саме тоді, коли дама в червоному сипала мелодраматичними й романтичними фразами, а світло пригасало, чого не могло бути в кабінеті лондонського адвоката. Задзвонив телефон, і Ґовелл незворушно вислухав якесь повідомлення — скоріше за все про падіння курсу акцій або про щось інше, зовсім не пов’язане з п’єсою; склянки переходили з рук у руки посеред вимушених посмішок — добрий тон, що звичайно передує катастрофі. Райсові спершу видався зовсім недоречним жест Ґовелла в ту мить, коли Єва підносила склянку до вуст, але внаслідок того блискавичного жесту чай пролився на її сіру сукню. Після паузи (Райс чомусь випростався, ззаду пролунало нетерпляче шикання) почувся обурений вигук дами в червоному, який ніби злився з легким тріском, з порухом руки Ґовелла, що підносилась наче для якогось повідомлення, тим часом Єва неквапно повертала голову, шукаючи допомоги в публіки, ніби не вірячи тому, що сталося, а тоді почала безсило хилитися нижче й нижче, поки впала на канапу, немов зачинаючи рух, який Ґовелл прийняв і продовжив раптовою втечею за праву кулісу, втечею, якої Райс не помітив, бо вже й сам біг головним проходом, хоча жоден з глядачів ще навіть не поворухнувся. Перестрибуючи по кілька сходинок, він спромігся віддати свій номерок в гардеробі й вихопити пальто; добігаючи до дверей, він почув останні слова п’єси, оплески і гамір у залі, чиїсь швидкі кроки на сходах. Він біг у напрямку Кін-стріт: минаючи завулок, побачив якусь невиразну тінь, що рухалась попід муром; двері, крізь які його виштовхали, були прочинені, але Райс не охопив поглядом усіх деталей, бо вже біг освітленою вулицею і, замість віддалитися від театру, знову наближався до нього вулицею Кінгсвей, сподіваючись, що нікому не спаде на думку шукати його так близько. Він біг через Стренд (піднявши комір пальта і сховавши руки в кишені), аж поки з незрозумілою для себе самого полегкістю побачив, що пропав у лабіринті провулків, які беруть початок від Ченсірі-лейн. Спершись на якусь стіну (важко дихаючи, відчуваючи, що сорочка прилипла до тіла), він запалив сигарету і вперше чітко спитав себе, добираючи потрібні слова, чому, власне, він тікає. Кроки, що наближалися до нього, вбилися клином поміж ним і відповіддю, якої він шукав. Кинувшись бігти, він подумав, що, якби йому пощастило дістатися на той бік річки (це було поблизу мосту Блекфрайерс), він одразу почув би себе у безпеці. Райс сховався у якийсь під’їзд, далі від ліхтаря, що освітлював вихід до Вотергейт. Щось обпекло йому губи; обдираючи шкіру, вихопив прилиплий до них недопалок. У навколишній тиші перед ним знову постало залишене без відповіді питання. Але усе це перекреслювала думка, що він буде в безпеці тільки за річкою. Це було нелогічним, кроки могли переслідувати його і за мостом, на кожній вуличці того берега. Та він уже вирішив і тепер біг через міст, а вітер штовхав його в спину, допомагаючи залишити річку позаду і загубитися в незнайомому лабіринті, біг, поки дістався до якихось погано освітлених кварталів. Втретє за цю ніч опинившись у темному провулку, він став урешті віч-на-віч перед єдиним важливим питанням і зрозумів, що не здатен на нього відповісти. Не дозволяй їм мене вбити, — сказала Єва. Врешті він зробив усе, що міг, незграбно і невправно, але її все одно убито, в кожнім разі, у п’єсі, а йому доводиться тікати, то неможливо, щоб п’єса цим і скінчилася, — чай із склянки пролився на її сукню, і від того Єва похилилась, а потім і зовсім упала на канапу. Сталося те, що не повинно було статися, а його не було поряд, щоб запобігти цьому. Залишайся зі мною до кінця, — благала Єва, однак його виштовхали з театру, відокремили від того, що мало статися. І от він, по-ідіотському розвалившись у кріслі, спостерігав усе, нічого не усвідомлюючи, або, точніше, усвідомлюючи якоюсь іншою частиною себе самого, тією, де гніздяться жах і бажання тікати, а тепер почуває себе липким, як піт, що спливає у нього по животу, і бридким навіть самому собі. «Але ж я не маю з цим нічого спільного, — подумав Райс, — і нічого, власне, не сталося. Просто неможливо, щоб таке сталося». Він усе повторював і повторював: неправда, що по нього прийшли й, ввічливо погрожуючи, запропонували йому цю ідіотську справу; кроки, що наближалися, могли бути кроками якогось волоцюги, кроками, що не лишають слідів. Рудань, що опинився поруч нього, майже не дивлячись на Райса нервовим рухом зняв окуляри, щоб протерти їх об вилогу куртки і знов одягти, це був хтось дуже подібний до Ґовелла, до актора, який грав роль Ґовелла і який пролив склянку чаю на сукню Єви. «Краще зняти перуку, вас одразу впізнають», — сказав Райс. «То не перука», — відповів Ґовелл (Сміт чи, може, Роджерс, Райс уже не пам’ятав імені, зазначеного в програмці). «Який же я дурень», — подумав Райс. Адже ясно як день — їхня перука була така сама, як волосся Ґовелла, і окуляри були достеменно такі ж, як у нього. «Ви зробили все, що могли. Я спостерігав із зали. Всі можуть посвідчити на вашу користь», — сказав Райс. Ґовелл тремтів, спершись на мур. «Не в тім річ, — відповів він. — Яке це має значення, коли все одно вийшло на їхнє?» Райс похнюпився. Він відчув смертельну втому. «Я теж хотів її порятувати, — сказав він, — але мені не дозволили грати далі». Ґовелл глипнув на нього сердито. «В аматорів завжди так виходить, — сказав ніби сам до себе. — Вони думають, що можуть грати краще за інших, а насправді ні на що не здатні». Він підняв комір куртки, засунув руки в кишені. Райсу кортіло запитати його: «Чому це так трапляється завжди? А коли вже трапилося, чому ми тікаємо?» Глухий завулок пронизав свист сюрчка, шукаючи їх. Довгий час вони бігли поряд, врешті, зупинились у завулку серед запахів нафти й застояної води. За купою якихось ящиків трохи перепочили, Ґовелл хекав, як пес, Райсові звело литку. Він розтер її, спираючись на ящик спиною, ледве утримуючи рівновагу на одній нозі. «А може, все це не так і важливо, — шепотів він. — Адже ви сказали, що так трапляється завжди…» Ґовелл закрив йому рота рукою, бо чутно було, як заливалися напереміну два сюрчки. «Кожен у свій бік, — сказав Ґовелл. — Може, хоч одному пощастить утекти». Райс відчув, що той має рацію, але йому хотілось, щоб перед цим Ґовелл відповів на запитання. Він схопив його за плече: «Не залишайте мене в невіданні, — благав. — Я не можу тікати, не знаючи». Він відчув смолистий запах ящиків, відчув, як несподівано смикнулася його рука. Хтось побіг, кроки швидко віддалялися. Райс нахилився, набираючи розгону, і кинувся в інший бік. У світлі ліхтарів йому впала в очі табличка з назвою вулиці — Алея троянд. Далі йшла річка, якийсь міст. Не бракувало ні мостів, ні вулиць, якими можна тікати.

«Алло», — озивається Ролан Ренуар, беручи сигарету, наче без неї не обійтися, коли знімаєш слухавку. На лінії чути тріск, уривки якихось плутаних розмов, хтось диктує цифри, зненацька западає темна тиша, ще темніша за ту пітьму, яку телефон вливає у вухо. «Алло», — повторює Ролан, кладучи сигарету на край попільнички і шукаючи в кишені халата сірники. «Це я», — каже голос Жанни. Ролан стомлено заплющує очі і вмощується зручніше в кріслі. «Це я», — навіщось повторює Жанна. Ролан не відповідає, і вона додає: «Соня щойно вийшла від мене».

Obra editada en el marco del Programa «Sur» de Apoyo a las Traducciones del Ministerio de Relaciones Exteriores y Culto de la República Argentina