Чалапаючи до табору через болото, Сем обмірковував, чи варто розповісти батькові про те, що він допіру побачив.

— Одне знаю, — сказав хлопчик сам собі. — Я й завтра подамся до того озерця. Але не хотілося б, щоб і ще хтось набивався мені в супутці. Розповім батькові, що я побачив сьогодні, то й він захоче піти зі мною. А я не певен, чи так було б краще.

Семові було одинадцять років. Прізвище він мав Бівер. Як на свій вік, він був дужий хлопчик. Мав він чорний чуб і темні очі, мов індіанець. І ходив він по-індіанському: ставлячи одну ногу прямо поперед іншої та майже не зчиняючи шуму. Болото, яке він перетинав, було глухе місце: жодної тобі стежки, ноги грузнуть — не пошвидкуєш! Кожні чотири-п’ять хвилин Сем діставав компаса з кишені й перевіряв, чи точно в західному напрямі він іде — чи не збився з дороги часом. Канада — неосяжний край. Більшість її території — то дика пуща. Загубитися в лісах-болотах Західної Канади — то дуже кепська справа.

Плуганячи помалу, хлопчик тільки й думав, що про те чудо, яке побачив допіру. Бо й мало кому на світі поталанило уздріти гніздо лебедя-сурмача! А Сем знайшов таке гніздо — саме цього весняного дня, на озерці, де не було жодного іншого птаха. Побачив він і тих двох великих білих птахів, із такими довгими білими шиями й чорними дзьобами. Досі він іще ніколи не бачив нічого подібного — і вперше, біля того озерця з тими двома величезними лебедями, пережив такі незвичайні почуття. Наскільки ж вони більші за всіх інших птахів, яких тільки доводилося йому бачити досі! Ну, й гніздо ж було величезне: купа галуззя й трави. Лебедиця саме сиділа на яйцях, а лебідь охороняв її, тихо плаваючи сюди-туди…

Коли Сем, наморений і зголоднілий, добувся нарешті до табору, батько якраз смажив дві рибини на підобідок.

— Де це тебе носило? — запитав містер Бівер.

— Я досліджував місцевість, — відповів Сем. — Набрів на озерце, десь за півтори милі звідсіля. Коли ми летимо сюди, то бачимо його з повітря. Там нема на що й глянути — далеко йому до цього озера, де ми розташувались.

— І що ти там назорив цікавого? — допитувався батько.

— Ну, воно таке заболочене… а заросло ж як очеретом, осокою! Не думаю, що туди варто ходити рибалити. Та й добутися туди непросто — треба через болото перейти.

— А цікавого що? — не вгамовувався містер Бівер.

— Та ондатру бачив, — доповів Сем, — і кількох косиків — чорних дроздів із червоними крильцями.

Містер Бівер підвів погляд від дров’яної пічки, де на сковорідці шкварчала риба.

— Семе, — серйозно заговорив він. — Я знаю, як ти любиш ходити і все досліджувати. Але ж не забувай: ці ліси й болота куди небезпечніші за ті поля-озерця, що навколо нашого дому в Монтані. Хай-но ти ще гайнеш до того озерця — гляди не загубись! Будь обачний! Не подобається мені, що ти бредеш через болота. Вони підступні. Ступиш у драговину — й тебе засмокче, і нікому буде витягти тебе!

— Я буду обачний, — пообіцяв Сем. Він чудово усвідомлював, що знову подасться до того самого озерця з лебедями. Загубитися в пущі? Зроду не мав такого наміру. Він був задоволений собою, що не вибовкав батькові про лебедів, але мав іще якесь чудне відчуття, пов’язане з цим. Не був Сем хитруном, але де в чому трохи чудив. От, наприклад, полюбляв дещо приховати. А ще любив самотність — особливо подобалося йому самотою блукати в лісі. Йому було до вподоби життя на батьковому ранчо, в місцині, що називалася Буйнотрав’я. Любив він матір. Любив Дюка, свого коника-поника, на якому об’їжджав стада корів. Любив гасати пасовиськами. Залюбки придивлявся до гостей, які щоліта прибували на ранчо Біверів.

Але найдужче любив хлопчик оці перельоти з батьком до Канади, оці їхні табори в лісі. Місіс Бівер була байдужа до лісу, тож вона рідко літала до Канади з чоловіком та сином; зазвичай мандрували тільки Сем і містер Бівер. Автівкою їхали до канадського кордону й перетинали його. А там містер Бівер винаймав пілота-«лісовика», й вони летіли до цього лісового озера: кілька днів порибалити, поледарювати й подосліджувати. Містер Бівер брав на себе риболовлю й ледарювання, а досліджувати місцевість залюбки ходив Сем. А потім пілот повернеться й забере їх. Звали його Коротун. Як зачують Бівери тарахкотіння його двигуна, то вибігають, махають руками, спостерігають, як літак планерує додолу, потім заводять його в ангар. Оце були найприємніші дні в Семовому житті — житіє посеред дикої пущі, далеко-далеко від усього: від автомашин, доріг, людей, гамору, школи, домашніх завдань, проблем… Ох, ні! Одна проблема таки лишалася: як не загубитись! Ну й, звісно ж, іще одна, невідчепна загадка-заморочка: ким стати, коли виростеш? Всякий хлопчик виростає разом із тією проблемою-заморочкою…

Того вечора, по вечері, Сем із батьком посиділи хвильку на порозі. Хлопчик гортав-почитував книжку про птахів.

— Та! — звернувся Сем до батька. — Чи може так статися, що ми повернемось до цього табору десь за місяць… ну, днів так за тридцять п’ять?

— Либонь, може, — відповів містер Бівер. — Звісно, я на це сподіваюсь. Але чому саме за тридцять п’ять днів? Що там такого особливого з тими тридцятьма п’ятьма днями, га?

— Та ні, нічого такого, — віднікався Сем. — Просто я подумав, що тут буде особлива краса за тридцять п’ять днів!

— Більшого безглуздя зроду не чув! — вигукнув містер Бівер. — Тут весь час особлива краса.

Сем зайшов досередини. Цей хлопчик знав багато про птахів — знав, зокрема, що лебедиці треба десь тридцять п’ять днів, щоб висидіти свої яйця. Йому так кортіло опинитися біля того озерця днів десь за тридцять п’ять, аби побачити, як лебедята вилуплюватимуться з яєць.

Сем вів щоденник, де записував усі свої події за кожен день. Дешевий записник, що завжди лежав біля його ліжка. Щовечора, перш ніж лягти спати, хлопчик записував пережите за проминулий день. Писав про те, що робив, що бачив, а ще занотовував і свої думки. Бувало, що й малюнком проілюструє побачене. А насамкінець ставив собі якесь запитання, аби мати про що подумати засинаючи. І ось що записав Сем у своєму щоденнику цього дня, коли натрапив на те лебедине гніздо:

Сьогодні я побачив пару лебедів-сурмачів на маленькому озерці, на схід від табору. Лебедиця має вже гніздо і яйця в ньому. Угледів я три яйця, але намалюю чотири, бо, здається, вона якраз мала знести четверте. Це найбільше відкриття, яке тільки я зробив за все своє життя. Не сказав про це татові. Моя пташина книжка говорить, що дітки у лебедів називаються лебедята.

Завтра я знову перевідаю тих величезних лебедів. Чув сьогодні дзявкання лисиці. Чому лисиця дзявкає? Бо вона сказилася? Чи занепокоєна? Голодна? Чи вона так посилає повідомлення іншій лисиці — лисові? Чому лисиця дзявкає?

Сем закрив записника, роздягнувся, заліз у свою койку й заліг, гадаючи, із заплющеними очима, чому дзявкають лисиці. За п’ять хвилин і заснув.

До озерця, яке Сем назнав того весняного ранку, рідко хто коли з людей було прибреде. Цілу зиму воно спало, скуте холодом, льодом, а зверху ще й снігом присипане, мов під білою ковдрою. І чи не весь той час там панувала тиша. Жаби спали. Бурундук сопів собі. Ото хіба коли-не-коли сойка скиргикне. А то ще поночі гавкне-дзявкне лисиця: високий, деркий звук. Зима, здавалося, запанувала навіки.

Але прийшов такий день, коли і з лісом, і з озерцем сталася якась зміна. Поміж дерев полинуло, задихало тепле повітря, ніжне й лагідне. Лід, що ще з ночі почав трохи підтавати, вдень став танути швидко-швидко. З’явилися калюжі талої води. Всі істоти, що жили в озерці й довкола нього, в лісі, пораділи тому теплу. Вони ж бо й зачули, й відчули подих весни — та й заворушилися. Нове життя, нові сподівання… У повітрі потягло новим, приємним духом — то запахтіла земля, прокидаючись після довгого зимового сну. Жаба, що на зиму була зарилася в мул на дні озерця, зрозуміла: весна прийшла! Цикада це збагнула й зраділа — а від чого цикада не радіє? Лисиця, все ще дрімаючи у своїй норі, відчула: незабаром вона приведе маленьких лисеняток. Усі істоти відчули, що надходять кращі, легші часи: тепліші дні, приємніші ночі. Дерева повипускали зелені бруньки, а ті бруньки вже й понабухали. З півдня почали прибувати птахи. Ось прилетіла пара качок. Прибув косик-червонокрилець і ну пурхати довкола озерця, вишукуючи, де найкраще буде звити гніздо. Прилетів горобчик із білим горлечком і заспівав: «Ой, люба Канадо-Канадо-Канадо…»

І коли б того першого теплого дня весни вам трапилося посидіти над озерцем, то зненацька ви б зачули, десь так надвечір, лопотіння великих крил десь угорі, а потім — такий звук, ніби які сурмачі засурмили.

— Ку-гуу! Ку-гуу!

І коли б ви глянули вгору, то побачили б, високо вгорі, двох великих білих птахів. Вони швидко надлітали, випроставши ноги назад, рівно з лінією польоту, витягнувши вперед свої довгі білі шиї, дужо й рівномірно б’ючи могутніми крильми. «Ку-гуу! ку-гуу! ку-гуу!» Як схвилював би вам душу той суремний гук із неба! Отак сурмлять лебеді…

Уздрівши озерце, великі птахи почали кружляти, оглядаючи ту місцину з висоти. І тоді ковзнули донизу, посідали на воду, згорнули, щільно до боків, свої довгі крила, та й ну роззиратися надовкола: чи придатні ці нові околиці для лебединого-родинного життя? Оце й були вони, лебеді-сурмачі, білі-білі птахи з чорними дзьобами. Заболочене озерце їм сподобалося — то й чом би не влаштувати тут свою домівку на літо? Чом не виростити тут своє лебедине сімейство?

Від довгого перельоту ті двоє лебедів потомилися. Тож вони залюбки плюхнулися з неба у воду. Поволеньки поплавали, а тоді стали харчуватись, занурюючи голови у мілководдя й добуваючи корінці та стебла з мулу. Все у них було біле-біле, за винятком дзьобів та лап: лише ці частини їхніх тіл мали чорне забарвлення. Високо несли вони свої голови на довгих шиях. Із ними й озерце стало якесь ніби інше: прибули господарі!

Цілих кілька днів лебеді відпочивали. Коли зголодніли — попоїли. Похотіли пити (а вони ж чи не весь час відчували спрагу) — попили. А на десятий день лебедиця почала шукати, де зручніше місце для її гнізда.

Одного чудового дня, десь за тиждень потому, лебедиця тихенько прослизнула до свого гнізда й знесла яйце. І надалі старалася так, аби щодня було знесене одне яйце. Траплялися й дні без нового яйця. Хай там як, але вона мала їх уже трійко й ладналася знести четверте.

Лебідь-коб, її муж, граційно плавав довкола, а вона сиділа на гнізді й мала химерне відчуття, ніби за нею стежать. Їй стало тривожно. Птахи не люблять, щоб на них витріщались, надто коли вони сидять на гнізді. Тож лебедиця почала крутитись-вертітись і роззиратися на всі боки. Пильно обдивилася ту косу, що врізалася в озерце, мало не дістаючи до гнізда. Де, де ж він, той порушник спокою? Своїми зіркими очима вивчала вона кожен кущик на березі. Й те, що вона нарешті вздріла, вразило її так, як досі ніщо в житті не вражало. На колоді, на крайчику іншого виступу суходолу, сидів хлопчик. Він не мав рушниці й сидів зовсім тихо.

— Чи ж ти бачиш, що я бачу? — прошепотіла лебідка до свого мужа-лебедя.

— Ні. А що там?

— Ген там! На тій колоді! То людський хлопчик! І що ж нам тепер робити?

— І як сюди втрапило людське дитя? — прошепотів лебідь. — Ми ж у самісінькій глибині канадської пущі! На милі довкола немає жодної людської душі.

— Та й я те саме подумала, — сказала лебідка. — Але якщо то не хлопчик сидить на колоді, то моє ім’я — не Ціґнус Букцінатор!

А лебідь, її муж, тим часом неабияк розлютився.

— Чи ж на те я так довго летів до Канади, щоб мати тут мороку з якимсь хлопчиком? — вигукнув він. — Ми з тобою забилися в цю ідилічну глушину, в цю далеку від галасу криївку, аби натішитись заслуженою всамітненістю!

— Ну, — розважливо мовила його дружина, — хлопчик і мені мозолить очі, але я мушу визнати: поводиться він чемно. Він бачить нас, але не кидається камінцями. Не жбурляє дрючків. Він просто спостерігає.

— А я не бажаю, щоб мене спостерігали! — й далі обурювався лебідь. — Чи ж на те я трудив крила, добивався до самого серця Канади, аби мене тут спостерігали? А ще ж я не бажаю, щоб спостерігали тебе! Тільки я маю на це право. Ти ж якраз тужишся, щоб знести яйце (принаймні я сподіваюся, що ти це робиш), тож ніщо не повинне тебе тривожити! Я давно переконався: всі хлопчаки кидаються камінцями й дрючками, бо така вже їхня природа. Ось зараз я як налечу на того нахабу, як ударю його моїм могутнім крилом, то він подумає: хтось улупешив його ломакою! Дам йому хіба такої прочуханки!

— Ну, постривай хвилинку! — попрохала лебедиця. — Немає причини розпочинати бійку. Поки-що той хлопчик мені не заважає. Та й тебе ж він не чіпає.

— Але ж як, що занесло його сюди? — не вгамовувався лебідь-коб, переходячи на крик. — Як він сюди втрапив? Людські хлопчики не літають, і немає в цій частині Канади жодної дороги. П’ятдесят миль відділяють нас від найближчої дороги!

— Може, він збився з дороги, — припустила лебідка. — Може, помирає з голоду? Може, хоче розграбувати гніздо й пожерти мої яйця? Але на це ніби й не схоже. Вигляд у нього не захарчований. Хай там як, а я змостила собі це гніздо, знесла трійко пречудових яєць, і ось зараз я маю намір знести й четверте!

— То хай щастить тобі, моя люба! — побажав лебідь. — Я буду ось тут, поруч, і захищу тебе, як щось трапиться. Давай, знось яйце!

Протягом наступної години лебідь поволеньки, раз за разом, обпливав крихітний острівець, несучи варту. Його дружина спокійно сиділа собі на гнізді. А Сем, сидячи на своїй колоді, боявся бодай пальцем поворухнути. Це видовище — лебеді — його просто зачарувало. Він зроду ще не бачив таких великих водоплавних птахів. Зачувши їхні суремні гуки, він попоблукав лісами-болотами, поки нарешті вийшов на це озерце й нагледів їхнє гніздо. Семових знань про птахів вистачило, щоб визначити: це — лебеді-сурмачі. Хлопчик завжди почувався щасливим, коли опинявся десь у дикому місці серед диких істот. Сидячи на тій колоді й спостерігаючи лебедів, він мав десь таке добре почуття, яке переживають декотрі люди в церкві.

Годинку поспостерігавши, Сем тихо підвівся. Неквапливо, обачливо подався він геть, ставлячи по-індіанському ногу поперед другої ноги, майже безшелесно. Лебеді провели його поглядом. Лебедиця зійшла з гнізда, а тоді озирнулася. Там, на денці гнізда, серед пуху та м’якого пір’ячка, лежало, ціленьке-гарненьке, четверте яйце. Лебідь перевальцем підійшов до острівця й зазирнув у гніздо.

— Шедевр! — виголосив він. — Яйце бездоганної краси й довершених пропорцій! Завдовжки — сантиметрів дванадцять, коли не більше.

Дружина задоволено вислухала його похвалу.

Коли ж лебедиця знесла й п’яте яйце, вона відчула повну втіху. Гордо оглянула вона всі п’ять яєць. А тоді вмостилася на гніздо — зігріваючи кладку, висиджувати майбутніх діточок. Обережно дзьобом поправила положення кожного яйця, аби всі вони отримували якнайбільше її тепла. А муж-лебідь плавав довкола, щоб звеселяти дружиноньку та захищати її від ворогів. Бо ж знав: через ліс добирається до них лис! Чув, як той дзявкає ночами, коли щось уполює…

Минали дні за днями, а лебедиця все так само незворушно сиділа на яйцях. Минали й ночі за ночами, а вона все сиділа-висиджувала, обдаровуючи своїм теплом свої яйця. Ніхто її не турбував. Хлопчик як пішов геть, то більше й не з’являвся: може, він більш ніколи й не повернеться? А всередині кожного яйця діялося щось таке, чого мати-лебедиця не могла бачити: там формувалися малесенькі лебедятка. Минали вже й тижні: дні довшали, ночі коротшали. Навіть коли йшов дощ, лебедиця все так само сиділа на гнізді: хай собі дощить, хай собі ллє.

— Моя люба! — якось надвечір звернувся до неї муж-лебідь. — Чи ж твої обов’язки не видаються тобі часом обтяжливими або набридливими? Невже ти ніколи не стомлюєшся все сидіти на одному місці й все в одній позі? Все на тих яйцях, без жодних тобі розваг, утіх, виходів у світ чи й витівок? Невже тобі ніколи не дошкуляє нудьга?

— Ні! — твердо відповіла дружина. — Таки ніколи.

— Але ж воно незручно: весь час сиди та й сиди на тих яйцях?

— Авжеж, незручно, — погодилася терпляча дружинонька. — Але ці невеличкі незручності я легко перетерплю, аби пустити малесеньких лебедяток на світ.

— А чи знаєш ти, скільки ще днів тобі сидіти? — допитувався муж.

— Не маю жодного уявлення, — відказала вона. — Але я спостерегла, що качки з того краю озерця вже повисиджували своїх каченят. І я помітила, що й у косиків-червонокрильців повилуплювалися їхні косенятка, а вчора укмітила, як смугаста скунсиха полювала понад бережком, а за нею підбігали й четверо маленьких скунсенят. Отож я й здогадуюсь, що скоро-скоро і я відсиджу своє сидіннячко. Як ніщо не завадить, то небавом ми й побачимо наших малесеньких діточок — чудових наших лебедяточок!

— А хіба тобі не дошкуляє голод, хіба спрага не мучить? — співчутливо допитувався муж-лебідь.

— А таки мучить! — визнала дружина-лебедиця. — Як по правді, то я оце б і напилась залюбки водички.

Стояло тепле надвечір’я, сонечко добре гріло. Тож майбутня мама вирішила, що безпечно буде залишити свої п’ятеро яєць лише на кілька хвилин. І вона встала. Кинула на яйця ще пір’ячка, що лежало з боків, аби ніхто не вгледів — не зурочив та щоб більше було яйцям тепла, поки вона нап’ється. Тоді ступила на землю й плюхнулася у воду. Швидко зробила кілька ковтків. Тоді підпливла до мілини й підхопила з дна трохи ніжної зелені. Потім скупнулася, перекочуючи по собі воду. Тоді видибала на зелений берег і стала чистити дзьобом пір’я.

Їй було так добре, що й не відчула, як близько підкрався до неї ворог. Лебедиця не вгледіла рудого лиса, що вистежував її зі своєї схованки за кущами. Його ж привабило до води гучне хлюпотіння. Невже гуска? Але принюхався й розібрав: то дух лебедя! Ага, стоїть спиною до нього… Обережно почав скрадатися. Завелика здобич, не піднести… але загризти-задушити можна, й покуштувати крові, м’ясця… Але муж-лебідь усе ще плавав по озерцю, й він перший укмітив лиса.

— Бережись! — просурмив він. — Цієї ж миті до тебе підкрадається лис! Його очі палають, мов дві жарини, хвіст стирчить трубою, животом він припадає до землі, а в душі його одне-єдине бажання: пролити кров! Ти у великій небезпеці! Ось зараз ми дамо йому бій!

Та поки лебідь виголошував свою вишукану засторогу, сталося щось несподіване — негадане для всіх. Саме тієї миті, коли лис уже наготувався стрибнути й вгородити свої зуби в лебідчину шию, у повітрі просвистів кинутий чиєюсь рукою дрючок. Кидок виявився влучний — просто в ніс катюзі! Рудий як підскочить! І драла в гущавину.

Обоє лебедів не могли збагнути: що ж це воно сталося? А тоді помітили, як ворухнулися кущі. З них вийшов Сем Бівер — той самий хлопчик, що був зробив їм візит місяць тому. Сем задоволено усміхався. В руці він тримав запасного дрючка — на той випадок, якщо лис нахабно повернеться. Але тому ніяк не хотілося вертатись. Надто вже болів чутливий ніс — і де й поділося бажання поживитися свіжою лебедятинкою.

— Привіт! — тихо мовив лебедям Сем.

— Ку-гуу, ку-гуу! — відповів лебідь.

— Ку-гуу! — відповіла й лебідка. Озерце аж задзвеніло від суремних гуків: «Радість! Радість! Перемога над лисом!»

Сем весь аж затріпотів від того лебединого галасу (дехто стверджує, ніби у лебедів-сурмачів виходить звучання не так сурми, як, коли точніше, французького ріжка). Хлопчик несквапно підійшов до тієї невеличкої коси й сів на свою колоду. А лебеді вже не сумнівалися: то ж він прийшов їм на допомогу, він їм друг! Так, цей хлопчик урятував лебедиці життя. Він опинився у потрібному місці в потрібний момент і з належним озброєнням. Лебеді були такі вдячні йому! Лебідь підплив до Сема, вийшов на берег і став перед самим хлопчиком, по-дружньому на нього дивлячись і граційно вигинаючи шию. Ось він так осмілів, що обережно витяг шию і мало не торкнувся хлопчика! А в Сема жоден м’яз не здригнувся — тільки серце шалено калатало від хвилювання й радощів.

Лебедиця ж хутенько попливла до свого гнізда й повернулася до свого обов’язку: висиджувати потомство…

Того вечора Сем, перш ніж піти на боковеньку, дістав свого записника й схопив олівця. Ось що він записав:

Я не знаю чудеснішого видовища в світі за гніздо, повне пташиних яєць. Яйце містить у собі життя, воно — найдовершеніша річ. Таке прекрасне й загадкове… Яйце незрівнянно краще за тенісний м’ячик чи за круглячок мила. Тенісний м’ячик завжди лишатиметься тільки тенісним м’ячиком і більш нічим не стане. Круглячок мила буде просто круглячком мила — тільки змилиться до такого крихітного змилка, що користі з нього вже ніякої, тільки викинути геть. А яйце одного чудового дня перетвориться на живу істоту. Лебедине яйце розлупиться, і з нього вийде малесеньке лебедятко. І гніздо майже таке саме чудесне та загадкове, як і яйце. Звідки птаха дізнається, як їй звити гніздо? Ніхто ж і ніколи її цього не вчить. Звідки птаха дізнається, як їй звити гніздо?

Сем закрив записника, сказав батькові добраніч, загасив лампу й заліз у свою койку. Полежав трохи, чудуючись, як то птаха сама знає, хоч ніхто її не вчив, як їй звити гніздо… і небавом очі йому склепилися — він заснув.

Уночі лебедиці здалося, ніби з яєць долинає якийсь лускіт. А десь удосвіта вона достеменно відчула: щось ледь ворухнулося в неї під грудьми, от ніби там заборсалося малесеньке тілечко. Либонь, нарешті повилуплюється з яєць малеча! Але щоб яйця борсалися-барушкалися? Ні, вирішила лебедиця, слід дочекатися, поки під тобою опиниться щось уже інше — не таке, як яйце! Тож вона навіть не зворухнулася, а тільки дослухалася, чекаючи. А муж-лебідь усе так само плавав поблизу, пильнуючи ворогів.

Ох, і нелегко ж маленькому лебедяті вийти на світ Божий зі свого яйця! Та жодне лебедятко ніколи звідтіля й не вийшло б, коли б матінка-природа не підкинула йому двох важливих помічних пристроїв: сильного шийного м’яза та маленького зубчика-кинджальчика на кінчику його дзьоба. Той зубчик вельми гострий, і ото ж ним лебедятко й пробиває дірочку в міцній шкаралущі яйця. А коли вже пробито бодай малесеньку дірочку, то решта — щонайпростіше. Тепер лебедятко вже може дихати. І воно ж не перестає борсатись — аж поки й виборсається на волю.

Тепер і муж-лебідь засподівався як ніколи: це ж ось зараз, за хвилинку, він стане батьком! Думка про батьківство навіяла йому горді й поетичні почуття. І він повів мову до дружиноньки.

— Ось тут я плаваю, лебідь лебедем, коб кобом! — заговорив він. — А земля тим часом купається в дивовижній красі. І вже, помаленьку-потихеньку, світло дня розливається по небу. Он звільна підіймається туман, мов пара над чайником, а я плаваю, лебідь лебедем, а яйця тим часом лусь-лусь: тож малесенькі лебедята пробиваються у життя, щоб заіснувати! А я ковзь та й ковзь по плесу. А світло все ясніше! А повітря все тепліше! Ось помалу й туман розвіюється. А я плаваю та й плаваю, лебідь лебедем, коб кобом! Пташки заливаються вранішніми співами. Жаби наквакалися за ніч та вже й позамовкали, заради нового дня. А я ковзь та й ковзь, плаваю та й плаваю, лебідь лебедем!

— А ким же ще ти можеш бути-плавати, як не лебідь лебедем? — обізвалася на те дружина-лебідка. — Чи ти міг би попливти, як олень оленем, га?

— Ой ні, оленем — ні! Твоя свята правда. Дякую тобі, моя люба, що підправила мене!

Це тверезе зауваження подруги спантеличило лебедя-мужа. Він так любив висловлюватися вишукано та витончено — ну й, зокрема, йому подобалося думати, що він, лебідь, плаває саме по-лебединому. Тож він надумався надалі більше плавати — менше балакати.

А майбутня матінка-лебедиця знай дослухалася, вже цілий ранок, до того лускотіння шкаралущі. А ще час від часу вона відчувала: щось ніби борсається-ворушкається у гнізді під нею! Химерне то було відчуття. Он скільки довгих-предовгих днів лежали собі ті яйця тишком-нишком, а тут, нарешті, ожили, заворушилися життям! Але вона знала: їй треба ще якийсь час посидіти отак, незворушно.

Десь надвечір мати-лебедиця дістала нарешті винагороду за своє терпіння. Вона зазирнула донизу, а там щось штовхається… і ось, розсунувши її пір’я на боки, виткнулася крихітна голівка — перше дитятко, перше лебедятко! Було воно таке вже м’якеньке, пухнастеньке. Але не біле, як його батьки, а сіре. Його лапки, ніжки були гірчичного кольору. А оченята які блискучі! На тих хистких ніжках, воно все-таки проштовхалося на волю й стало поруч мами, витріщаючись на світ, який оце тільки вперше побачило. Його мама ніжно заворкотіла до нього, а воно ж було таке раденьке почути її голос! А ще ж яка то радість: зробити перший ковток свіжого повітря, після такого довгого ув’язнення в клітці — чи то пак у яйці.

Ось і тато-лебідь, що цілий день видивлявся на те гніздо — очі видивив! — уздрів, як виткнулася та крихітна голівка. Серце йому так і підскочило на радощах.

— Лебедятко! — вигукнув він. — Нарешті лебедятко! А я ж його батько, з усіма такими приємними обов’язками та благословенними відповідальностями батьківства! Ох, ти ж любий мій синочку! Яке щастя — бачити, як твоє личко визирає з-під того пернатого прихистку грудей твоєї мами! Під цими чудесними небесами, на такому тихомирному озерці, під ласкавим, довгим промінням цього надвечір’я!

— А звідкіля ти взяв, що це синок? — не погодилася з ним його дружина. — Це донечка, аби ти знав! Ну, в будь-якому випадку воно — лебедятко, і то живеньке-здоровеньке, слава Богу. А я вже й інших відчуваю: заворушилися піді мною! Має вийти добрий виводок. Може, навіть матимемо всіх п’ятьох живесеньких! Ще до завтра й дізнаємось.

— Я цілком певен: так воно й буде! — погодився тато-лебідь.

Наступного ранку ще тільки сіріло, а Сем Бівер уже й виліз зі своєї койки. Батько все ще спав собі. Сем одягнувся, розпалив вогонь у пічці. Підсмажив собі кілька скибочок бекону, зробив дві грінки, налив склянку молока, а тоді сів і поснідав. Покінчивши зі сніданком, знайшов олівця, аркушик паперу й написав записку:

Я пішов на прогулянку. Вернусь на підобідок.

Сем лишив записку на помітному місці, щоб її легко знайшов батько, а тоді взяв свого бінокля, компаса, почепив мисливського ножа на пояс і рушив: через ліс, болото — до озерця, де поселилися лебеді.

До озерця хлопчик наближався обережно, з біноклем на грудях. Було все ще трохи за сьому ранку, сонце ще не припікало, й повітря було прохолодне, але таке духмяне, просто чудо. Дійшовши до своєї колоди, Сем умостився на неї й приклав бінокля до очей. Збільшувальні лінзи створювали такий ефект, ніби лебедиця на гнізді сидить лише за кілька кроків від нього. Вона не ворушилася. Лебідь плавав поруч. Обидва великі птахи дослухалися й чекали. Обоє вони побачили Сема, але вони не мали нічого проти його присутності — навпаки, їм це навіть подобалося. Одначе Семів польовий бінокль їх неабияк здивував.

— Чогось у хлопчика сьогодні такі величезні очі! — шепнув лебідь лебедиці. — Вони в нього незмірно великі!

— А я гадаю, то в нього не очі великі, а просто такі окуляри для далини — далекогляди, — пояснила лебедиця. — Я не знаю напевне, але, мабуть, коли дивитися через ті польові окуляри, усе побачене здається ближчим і більшим.

— А що, ті його окуляри можуть показати мене ще більшим, ніж я є насправді? — з надією запитав лебідь.

— Гадаю, що так, — відповіла лебедиця.

— Ну, як подумати, то це мені подобається, — сказав лебідь. — О, ще й як подобається! Можливо, ті хлопцеві далекогляди можуть показати мене не тільки більшим, а й ще граційнішим, ніж я є насправді. Як ти гадаєш?

— Може, воно й так, — відповіла дружина, — але навряд чи. Краще б ти не був аж таким дуже граційним, а то ще завадить. Знаєш, ще в голову вдарить! Надто вже ти марнославний птах.

— Та всі лебеді марнославні, — виправдався лебідь-муж. — Бо ж лебеді й мають почуватися гордими та граційними. На те ми й лебеді!

Сем не міг зрозуміти, про що говорять двоє лебедів. Він тільки й знав: вони розмовляють, і серце йому калатало від самої думки, що це ж він слухає їхню розмову! Хлопчик був задоволений тим, що ці двоє великих птахів приймають його товариство серед цієї дикої пущі. Він тішився повнотою щастя.

Коли ранок став у розповні й сонце викотилося на небо, Сем знову подивився у свій бінокль, сфокусувавши його на гнізді. Й нарешті вгледів те, заради чого прийшов сюди: малесенька голівка виткнулася з-під маминого пір’я — голівка новонародженого лебедя-сурмача! Ось маля видряпалося на край гнізда. Сем роздивився його сірі голівку й шию, все тілечко, вкрите м’яким пухом, жовті ніжки, лапки з перетинками для плавання. Небавом виткнулося й ще одне лебедятко. Потім іще одне. Потім перше знов увертілося в мамине пір’я, щоб зігрітись. Згодом одне спробувало вилізти мамі на спину, але мамине пір’я виявилося надто слизьким, тож маля ковзнуло додолу й затишненько влаштувалося у мами під боком. А мама-лебедиця просто сиділа та й сиділа собі, тішилася дітками-лебедятами, спостерігаючи, як вони помалу розминають свої ніжки.

Так спливла година. А тоді одне лебедятко, сміливіше за інших, покинуло гніздо й гайнуло перевальцем по бережку маленького їхнього острівця. Коли ж це сталося, мама-лебедиця негайно підвелася. Вона вирішила: настав час повести діточок у воду.

— Всі за мною! — звеліла вона. — І тримайтеся разом! Уважно стежте, що я робитиму. І ви робіть те саме, що й я. Плавати — це легко!

— Одне, двоє, троє, четверо, п’ятеро! — полічив лебедяток Сем. — Одне, двоє, троє, четверо, п'ятеро! П’ятеро лебедят — і це така правда, як і те, що я живу на світі!

А лебідь, як уздрів, що його дітки дибають до води, відчув, що має вчинити щось батьківське. І виголосив перед ними цілу промову.

— Ласкаво прошу до озерця й сусіднього болітця! — запросив він свою малечу. — Ласкаво прошу в світ, у якому є оце самітне озерце, оце пречудесне болото, таке дике й незіпсуте! Ласкаво прошу до сонечка й затінку, до вітру й погоди! Ласкаво прошу до води! Вода — то рідна стихія лебедів, і ви в цьому хутко й переконаєтесь. Плавати — це для лебедя так само легко, як і дихати. Ласкаво прошу до небезпек, яких ви маєте остерігатися: лихого лиса з його скрадливою ходою та гострими зубами, підступної видри, що так і старається підпливти знизу й хап тебе за ніжку! А ще — скунса-смердючки, що виходить полювати ввечері й ховається в тінях. А ще — койота, хижого мисливця, що люто виє і ще більший за лиса. І стережіться свинцевих кульок, що лежать на дні всіх озер-ставків, куди вони попадали, випущені з мисливських рушниць. Не ковтайте їх — вони вас отруять! Будьте пильні, дужі, хоробрі, граційні — і завжди йдіть слідом за мною! Ось зараз я попливу вперед перший, а ви — за мною, одне за одним, низкою-вервечкою! А ваша віддана вам матінка захищатиме вас іззаду. Спокійно і впевнено у воду — плюсь!

Мама-лебедиця, раденька, що муж-лебідь нарешті договорив свою промову, ступила у воду, кличучи й малят за собою. Лебедята якусь мить повитріщалися на воду, а тоді, похитуючись, подибали вперед. Скік! І вже й попливли. І яка ж водиця приємна! І як просто плавати — немає в цьому жодної мороки-науки. А ще водиці добре попити. Кожне лебедятко зробило ковточок. Їхній щасливий тато так гарно вигинав свою шию то понад ними, то довкола них, мов промовляв: захищу вас від усього лихого! А тоді він, зовсім поволі, поплинув уперед, а лебедята попливли слідом за ним вервечкою. Їхня матінка-лебедиця замикала процесію ззаду.

— Яке видовище! — прошепотів Сем. — Просто неймовірно! Семеро сурмачів, мов на шнурочку, і п’ятеро з них допіру лиш вилупилися з яйця! Сьогодні у мене щасливий день!

Хлопчик майже й не помічав, як він закляк від такої довгої посиденьки на тій колоді.

А лебідь, як і всі батьки, хотів похвалитися своїми дітками перед кимось. Тож він і повів лебедят туди, де сидів Сем. Вони повиходили з води й поставали перед хлопчиком — усі, за винятком лише матері-лебедиці. Вона зосталася позаду, на воді.

— Ку-гуу! — привітався тато-лебідь.

— Привіт! — відповів Сем. Він ніяк не сподівався, що буде ще й така церемонія, тож сидів завмерлий, ледве дихаючи.

Тут перше лебедятко подивилося на Сема й пропищало: «Пі!» Друге лебедятко подивилося на Сема й мовило: «Пі!» Так само привітало Сема й третє лебедятко, а за ним і четверте. А от у п’ятого лебедятка це чомусь не вийшло. Воно розтулило дзьобика, але нічого не спромоглося вимовити. Зробило ще зусилля, щоб таки сказати: «Пі!» — але так і не видало жодного звуку. Тоді п’яте витягло шийку, схопило дзьобиком Семів шнурок і ну його сіпати. Хвилина зусиль — і шнурок розв’язався. Тоді лебедятко його й пустило. Це воно так ніби привіталося. Сем заусміхався.

А тато-лебідь помітно занепокоївся. Він простяг свою довгу білу шию поміж лебедятами й хлопчиком, а тоді підштовхнув своїх діточок назад до води, до їхньої матері.

— Всі за мною! — звелів він. І, переповнений гордощами, дуже граційно повів їх геть.

Та ось мама-лебедиця вирішила, що малеча вже досить наплавалася і, мабуть, трохи й змерзла, то вийшла на берег і, присівши, покликала діточок. Ті хутко повискакували з води, та до мами, й ну ховатися під її пір’я, щоб зігрітись. Мить — і вже не видно жодного пухнастика!

Опівдні Сем підвівся й пішов назад, до табору, весь переповнений враженнями від побаченого. А наступного дня вони з батьком зачули гурчання двигуна в небі й побачили: веде Коротун свого літака, щоб їх забрати! Отож наплечники — на плечі! «До побачення, таборе! До осені!» — попрощався містер Вівер і, замкнувши двері, любовно поплескав їх рукою. Посідали вони з Семом у літак — і ось уже й летять на свою Монтану. Містер Вівер так і не довідався, що його синок бачив, як лебеді-сурмачі виводять своє потомство. Сем так і не розкрив батькові своєї таємниці.

«Хай я й до ста років доживу, — подумав Сем, — а ніколи не забуду, що то за відчуття, коли малесеньке лебедятко розшнуровує тобі черевика!»

　Сем із батьком лише пізно ввечері добулися до свого рідного ранчо, але, хоч як було пізно, хлопчик, перш ніж лягти в ліжко, добув із наплечника свій записник. Ось що він записав: 　

Тих лебедят п’ятеро. Всі брунасто-сірої барви, але такі кмітливі. Ніжки жовті, кольору гірчиці. Старий лебідь підвів їх просто до мене. На таке я зовсім не сподівався, але зберіг спокій. Четверо їх привіталися своїм «Пі!» А от п’яте й хотіло привітатися, але не змогло подати голос. То воно вхопило шнурок мого черевика, мов якого черв’яка, й ну сіпати, поки й розшнурувало. Хотів би я знати: ким я стану, як виросту?

Тут він вимкнув світло, натягнув простирадло на голову й заснув, гадаючи, і ким же він стане, коли виросте.

Збігло кілька тижнів, і якось-то ввечері, коли лебедята поснули, лебедиця звернулася до свого мужа з дивним запитанням:

　— А ти не помітив, муже мій, чогось не такого в одного з наших синочків — у того, кого ми звемо Луї?

— Чогось не такого? — зчудовано перепитав тато-лебідь. — А що може бути такого не такого в Луї, чим би він відрізнявся від інших своїх братиків та сестричок? Як на мене, то з Луї усе гаразд. І з виду хороший, хоч куди, і росте добре, нівроку йому, а що вже плаває-пірнає! Просто краса та й годі! І їсть він добре. У нього ось-ось виростуть махові пера, й він полетить!

— Ну, з виду він і справді лебідь хоч куди, — погодилася мама-лебедиця. — І їсть він справно, хвалити Бога. І здоровий він, і розумник, і плаває пречудово. Але ж чи ти чув хоч раз, щоб Луї подав голос, як те роблять інші наші дітки? Ти чув, щоб він спробував засурмити чи сказав бодай слово? Чи ти чув, щоб він хоч писнув там чи бовкнув щось?

— Як подумати про це, то таки й не чув! — уже стурбовано визнав тато-лебідь.　

— І чи ж чув ти бодай разочок, щоб Луї побажав нам надобраніч, як те роблять інші наші дітки? Чи ж чув ти, щоб він сказав нам «Доброго ранку!» — як інші дітки вітаються, чарівно, по-дитячому, — щоб пропищав чи бодай пробурчав?

— Оце як ти все так розказала, то й справді: таки не чув! — визнав тато-лебідь. — Ой Боженьку мій! І до чого ж це ти ведеш? Невже ти хочеш, щоб я повірив, ніби я маю синочка, котрий у якомусь сенсі калічний — чи навіть дефективний?! Подібне відкриття — викриття! — ой як дуже мене б засмутило! Я бажаю, щоб моє родинне життя було ідеально налагоджене, аби я, бувши якраз у розквіті сил, плавав собі граційно та безжурно, і щоб мене не переслідували всілякі клопоти й розчарування. Бути батьком — це тягар, навіть у найкращому випадку! Я не бажаю мати додатковий клопіт у вигляді калічного дитяти — дитяти, в якого щось там негаразд.

— Ну, — провадила мати-лебедиця, — то я останнім часом і попридивлялася до Луї. І дійшла висновку: малий не може говорити. Досі я від нього жодного звуку не почула. Певне, він прийшов безголосий у цей світ. Мав би він голос, то й користувався б ним, як і решта дітей.

— Ой, та це ж просто жахливо! — вигукнув тато-лебідь. — Я у відчаї! Яка біда на наші голови!

Дружина вражено подивилася на нього.

— Це ще не біда — поки-що, — зазначила вона. — Але буде добряча біда років через два-три, коли Луї закохається, — а він таки закохається, неминуче. Молодому лебедеві нелегко буде знайти собі пару, якщо він не спроможеться проспівати: Ку-гуу! Ку-гуу! — якщо не зуміє вимовити ніжні залицяльницькі слова до лебідки, яку обере його серце.

— Ти певна? — перепитав тато-лебідь.

— Абсолютно! — запевнила мама-лебедиця. — Я ж чудово пам’ятаю ту весну, кілька літ тому, коли ти закохався в мене і почав мене переслідувати. Ти був такий гордий та величний, а скільки ж того вокального шуму ти зчиняв! Було це в Монтані, пригадуєш?

— Авжеж, я пригадую, — запевнив лебідь.

— Ну, то знай: найдужче мене привабив твій голос — чудовий твій голос!

— Справді? — перепитав лебідь.

— Саме так. Ти мав найгарніший, найпотужніший, найлункіший голос із-поміж усіх інших молодих самців-лебедів, які тільки перебували в заповіднику «Ред-Рок-Лейкс» у Монтані.

— Та невже? — аж не вірилося йому.

— Саме так воно й було. Щоразу, як тільки було зачую твій глибокий, лункий голос, я ладна була летіти з тобою хоч на край світу.

— Ти ладна була — зі мною? — знай перепитував лебідь. Видно було, як він мов на дріжджах росте від похвал своєї дружиноньки. Ті її похвали розлоскотали його марнославство, навіяли йому відчуття величі. Він і сам завжди гадав, що має чудовий голос, а тут почув це з вуст коханої… Ах, як це підносить! Така втішна була йому ця мить, що він забув усе про Луї — в голові закрутилися тільки думки про самого себе. Звісно ж, він ніяк не міг забути оту зачаровану весну на берегах того монтанського озера, коли він закохався в неї! Пам’ятав-пригадував, яка гарненька була тоді його суджена, яка юна, невинна, ваблива й жадана була її врода! І тепер він повною мірою збагнув, що не зміг би ні залицятися до неї, ні закохати її в себе, якби не міг мовити жодного слова!

— Поки-що не потерпаймо так дуже через Луї, — запропонувала лебедиця. — Він іще зовсім маленький. Але як полетимо зимувати в Монтану, будьмо з ним уважні. Триматимемось разом, сім’єю, аж поки переконаємось, як воно складеться з Луї.

І вона відійшла до своїх поснулих лебедят, лягла біля них. Ніч видалася прохолодна. Обережно підняла мати-лебедиця одне своє крило й накрила ним своїх діточок. Але вони все одно заворушилися й присунулися ближче до материнського тепла.

А лебідь стояв тихо, обмірковуючи те, що йому розповіла допіру дружина. Був він хоробрий, шляхетний птах, і в голові у нього вже почав складатися план, як допомогти маленькому синочку — німому Луї.

— Якщо й справді в Луї немає голосу, — казав він сам собі, — то я придумаю для нього якийсь такий засіб, щоб він міг зчиняти багато галасу. Має ж бути якийсь вихід із цієї труднації! Чи ж не Лебідь-Сурмач мій син? То й голос має бути в нього такий, як сурма! Але спочатку я влаштую йому випробу, щоб напевне переконатися, чи й справді воно так, як каже його матінка.

Тієї ночі тато-лебідь зовсім не заснув. Він усе стояв, не ворушачись, на одній нозі, але сон до нього як не йшов, так і не прийшов. А вранці, коли вся лебедина родина добре поснідала, він покликав Луї, й удвох вони відпливли від решти сімейства.

— Луї! — мовив він. — Я хотів би порозмовляти з тобою наодинці. Тільки ми з тобою — більш нікого не берем — попливемо зараз аж в он той куток озерця, де б нам ніхто не заважав поговорити віч-на-віч.

Для Луї це була справжня несподіванка. Але він кивнув головою на знак згоди й подався слідком за татом, борючи хвилі, що той здіймав. Малий не розумів, чого це таткові заманулося поговорити з ним наодинці, щоб поруч не було його братиків та сестричок.

— Ну ось! — мовив лебідь, коли вони добулися до горішнього кута озерця. — Ось ми з тобою плаваємо, так граційно, пречудова плавучість. Від галасу решти ми віддалилися, навколо так гарно, прекрасний ранок, над озерцем панує тиша — ото тільки чорні дрозди — косики — розспівалися. А яке п’янке повітря!

«Ну чом тато не переходить швидко до діла?» — подумав Луї.

— Це ідеальна місцина для нашої розмови, — далі розводився тато-лебідь. — Є щось таке, що, як мені здається, саме я маю обговорити з тобою, бо це ж зачіпає твоє майбутнє. Ми не станемо заторкувати всі питання пташиного життя-буття, а просто обмежимо нашу розмову однією, але вкрай важливою темою, бо тільки вона одна стоїть на порядку денному цієї нашої такої незвичайної конференції!

«Ну чом, чом тато не перейде зразу до діла?!» — знову подумав Луї, уже добряче рознервувавшись.

— Луї! Мою увагу звернули на ту обставину, — нарешті підійшов до суті справи тато-лебідь, — що ти вкрай рідко говориш. А як по правді, то я й не пригадую, чи коли чув од тебе хоч один звук! Ніколи не чув я, щоб ти чи забалакав, чи крикнув: «Ку-гуу!», чи заверещав — од страху там чи на радощах. Для юного Сурмача, яким ти вродився, це щось украй незвичайне. І це дуже серйозно! Луї, ану ж скажи: «Пі-і!» Я хочу почути! Ну ж бо, давай! Скажи: «Пі-і!»

Бідолашний Луї! Тато вичікувально дивився на нього, тож малюк глибоко вдихнув повітря, а тоді розтулив дзьоба й випустив повітря, сподіваючись, що прозвучить: «Пі-і!» Але ні: не пролунало жодного звуку.

— Спробуй ще, Луї! — підохочував тато-лебідь. — Може, треба зробити більше зусилля.

Луї зробив ще одну спробу. Все намарне. Ані звуку не вийшло з його горлечка. Бідолаха тільки сумно похитав головою.

— Подивись, як я це роблю! — сказав тато-лебідь. На повну висоту шиї підніс він голову та як засурмить: «Ку-гуу!» Всі істоти, що перебували за милі довкола, почули цей суремний гук.

— А зараз ти мені пропищи: «Пі-і!» — звелів тато. — Пропищи, Луї! Гучно й чисто!

Луї іще раз спробував. Ні, не пищиться!

— Ну, то хоч пробулькочи! Ну ж бо! Давай, булькочи! Ось так: булль-булль-булль!

Спробував Луї пробулькотіти. І це в нього не вийшло. Малюкове горлечко не видавало жодного звуку.

— Ну, що ж! — підбив сумні підсумки тато-лебідь. — Видно, немає сенсу тобі тужитись. Мабуть, ти німий!

А Луї, зачувши те страшне слово «німий», мало не заплакав з відчаю. Тато-лебідь помітив, що завдав цим словом Луї болю.

— Ти неправильно зрозумів мене, синку! — лагідно сказав він. — Чи ж відомо тобі, що слово «німий» має аж два значення? Коли б я сказав, що ти «німий, як пень» чи «німа скотинка», то це означало б, ніби я невисокої думки про твій розум. Але я вважаю, що ти, либонь, чи не найрозумніший, чи не найтямущіший і найдотепніший з усіх моїх діток-лебедяток. Слова іноді мають по два значення, і слово німий, як бачиш, теж таке. Того, хто не може бачити, називають сліпим. Хто не чує, того звуть глухим. А того, хто не може розмовляти, називають німим. І це просто означає, що ти нічого не можеш висловити голосом. Розумієш?

Луї кивнув головою. Вдячний татові, що той розтлумачив йому два значення слова «німий», він трохи повеселів. Хоча все одно почувався страшенно нещасним.

— Ти ж не давайся, щоб тобою заволодів неприродний смуток, — повчав малого батько-лебідь, старий коб. — Лебеді мають бути не сумні, а бадьорі, не незграбні, а граційні, не боягузливі, а хоробрі. Затям: світ повен юних особин, що мають усілякі вади-перепони, які їм конче треба подолати. Видно, що ти маєш якийсь дефект мови. Та я певен: із часом ти це подолаєш! Ти, у малому твоєму віці, можеш навіть обернути цю свою неспроможність говорити на невеличку перевагу. Ця твоя вада спонукає тебе стати уважним слухачем. Світ переповнений базіками, але нечасто можна знайти когось такого, хто вміє слухати. І я запевняю тебе, що, слухаючи, ти наберешся більше корисного знання, ніж коли розмовлятимеш.

«І мій татусь туди ж: ніяк не набалакається!» — подумав Луї.

— Дехто, — провадив лебідь, — усеньке своє життя пробазікає, деручи горло й створюючи море галасу. Такі особи ніколи й ні до чого не дослухаються, бо їм головне: висловити власні думки, які часто бувають нерозумні або засновані на недоброякісній інформації. Отож, сину мій, будь бадьорий! Радій життю! Вчись літати! Їж-пий донесхочу! Використовуй свої вуха й очі! А я обіцяю тобі, що одного чудового дня влаштую так, що ти зможеш користуватися власним голосом! Є ж такі механічні засоби, що обертають потік повітря на чудові звуки. Один із таких засобів називається сурма. Багато мандруючи, якось-то я бачив сурму. Можливо, саме сурма й буде тобі потрібна для повноцінного життя. Особисто я ніколи не чув, щоб хоч кому з лебедів-сурмачів потрібна була сурма, але ж у тебе зовсім інший випадок! Я дістану цю таку потрібну тобі річ. Поки-що я не знаю, як у мене це вийде, але з часом я неодмінно знайду спосіб роздобути її для тебе. Ну, а зараз, коли вже скінчилася наша з тобою розмова, пливімо назад! Граційно повернімось до нашого краю озерця, де на нас чекають твої братики й сестрички!

Лебідь обкрутнувся і поплив назад, Луї — за ним. Нещасливий це був для нього ранок. Малого лебедя-сурмача лякало те, що він так відрізняється від своїх братиків-сестричок. Невтямки було йому: і навіщо він прийшов без голосу в цей світ? Усі-всі інші істоти начебто ж із голосом. Чому ж він безголосий? «Доля жорстока, — подумав Луї. — Доля жорстоко повелася зі мною!» Але вчасно згадав, що тато пообіцяв допомогти, й трохи підбадьорився. Ось вони й приєдналися до своєї родини, й почалися ігри на воді, й Луї бавився з усіма: занурював голову в воду, робив бризки, пірнав, крутився… У нього бризки летіли найдалі, але, бризкаючись, він не міг іще й закричати. А коли ти хлюпочешся-бризкаєшся і не можеш закричати на радощах, то від усієї втіхи лишається якась нікчемна половина.

Десь наприкінці літа тато-лебідь, старий коб, зібрав довкола себе все своє лебедине сімейство-лебединство й зробив оголошення.

— Діти! — заговорив він. — Я маю для вас новину. Літо закінчується! Листя на деревах робиться червоне, рожеве та блідо-жовте. А незабаром воно й поопадає на землю — це називається падолист. Прийшла пора нам покинути це озерце. Настав час нам забиратися звідси геть.

— Геть? — закричали всі лебедята — крім Луї.

— Авжеж! — бадьоро мовив тато. — Ви, дітки, вже виросли досить великі, щоб вивчити важливі життєві факти, а головний факт нашого життя наразі такий: нам не можна довше лишатися в цій чудесній місцині.

— Чому? — вигукнули лебедята — всі, крім Луї.

— Бо літо скінчилося, — пояснив тато-лебідь, — а в лебедів існує такий звичай: залишати місця свого гніздування наприкінці літа й перелітати на південь, де тепліше й навіть узимку вистачає корму. Я знаю: всі ви полюбили це гарненьке озерце, це чудесне болітце, ці порослі комишами-очеретами береги й милі закутки для відпочинку. Тутешнє життя було для вас приємне й веселе. Ви навчилися пірнати й плавати попід водою. Щодня ми тішилися ще й таким нашим відпочинком, коли ми плавали, вишикувавшись мов по шнурочку: я вів перед, граційно пливучи, мов локомотив, а ваша чарівна матінка замикала процесію — мов камбуз на кораблі. Цілими днями ви слухали й вчилися. Ви навчилися уникати огидної видри й жорстокого койота. Ви навчилися розрізняти виття-пугукання сови. Ви вивчили, що куріпка каже: «Піть-піть». На ніч ви засинали під кумкання жаб, їхніх нічних концертів. Але всі ці втіхи й заняття, ці пригоди, ці забави та витівки, всі ці улюблені видовища та звуки мусять скінчитися. Всьому коли-небудь настає кінець. Настав час нам забиратися звідси.

— А куди ж ми подамося? — закричали лебедята — всі, крім Луї. — В яку дорогу, ку-гуу, ку-гуу? В яку дорогу, ку-гуу, ку-гуу?

— Ми полетимо на південь — до Монтани, — відповів тато-лебідь.

— До якої такої Монтани? — водно запитали лебедята, і тільки Луї один усе мовчав. — До якої Монтани — мотани, мотани? І що таке Монтана — мотана, мотана?

— Монтана, — сказав тато-лебідь, — це такий штат, частина цілої великої нашої країни. І там, у чудовій долині, яку оточують високі гори, розкинулися озера Ред-Рок-Лейкс. Сама природа створила ті озера спеціально для лебедів. У тих озерах ви натішитеся теплою водою, що витікає з прихованих джерел. Там ніколи лід не сковує води, хоч би які холодні були ночі. Там, на тих озерах, ви побачите й інших лебедів-сурмачів, а також меншу водоплавну птицю: гусей та качок. Там водиться зовсім мало наших ворогів. Немає жодних мисливців з рушницями. Багато хаток ондатр. Зерно у вільному доступі. Ігри-забави щодня. Чого ще бажати лебедеві, поки довго-довго триватиме холодна зима?

Все почуте від тата-лебедя страшенно вразило Луї. Йому хотілось запитати тата, як же вони, малі, навчаться літати і як, навіть навчившись літати, їм знайти оту Монтану? Страшно збитися з дороги, загубитись… Але ж як йому, німому, хоч би про щось запитати? Луї лишалося тільки слухати.

Однак його страхи висловив один з його братиків.

— Тату! — заговорив той. — Ти сказав, що ми полетимо на південь. А я ж не вмію літати! Я ще ні разу не здіймався у повітря!

— Твоя правда, — погодився тато-лебідь. — Головне для польоту — це прийняти правильну позу — ну й, ще, звісно, треба мати добрі махові пера. Політ складається з трьох частин. Перша частина — це зліт. Тут треба добряче поворушитися: швидко-швидко лапами пробігтися по воді й при цьому ще й швидко-швидко помахати крильми. Друга частина — це набір висоти. Щоб набрати висоту, треба добряче, швидко-швидко попрацювати крильми. І частина третя — вирівнювання польоту. Це — сталий політ високо у повітрі, коли вже можна повільніш махати крильми, але помахи мають бути дужі й рівномірні. Тут уже ми летимо швидко і впевнено, від одного місця до іншого, й гукаємо: ку-гуу! ку-гуу! — а земля простирається далеко внизу…

— Ти дуже гарно розказуєш, — обізвався той самий малий лебідь, — але я не певен, зумію я полетіти чи й ні. Що, коли я гляну вниз і мені запаморочиться голова?

— А ви не дивіться вниз! — порадив тато. — Дивіться просто перед себе. І не втрачайте самовладання. До того ж у лебедів ніколи не паморочиться голова — вони чудово почуваються у повітрі. Лебеді в польоті почуваються піднесено.

— А як це: «піднесено»? — перепитав той самий лебедик.

— Це означає, що ви почуєтеся дужими, веселими, впевненими, високими, гордими, успішними, задоволеними, могутніми — піднесеними на велику височінь! От ніби ви перемогли саме життя і маєте перед собою високу мету!

Дуже уважно слухав, усім єством вбираючи всю цю інформацію, малий Луї. Його все ще лякала сама думка про політ. «Я ж не зможу прокричати ку-гуу! — думав він. — І що, коли такий лебідь, котрий не має голосу й не здатен крикнути ку-гуу! — що коли такий не зможе полетіти?»

— Я вважаю, — сказав тато-лебідь, — що найкраще буде, коли я сам покажу вам, як це літати. Зараз я здійсню коротенький показовий політ, а ви уважно придивляйтесь. Запам’ятовуйте все, що я робитиму! Дивіться, як я то зводжу вгору, то пригинаю додолу шию перед злетом! Уважно дивіться, як я визначаю напрям вітру, крутячи головою туди-сюди! Злітати слід у вітер — так це виходить куди легше! Послухайте, як я сурмлю! Придивіться, як я здіймаю мої великі крила! Затямте, як люто я б’ю ними, коли мчу по воді, а ноги мої лопотять по ній, мов подуріли! Отак шалено треба пробігти якихось шістдесят метрів, і тоді мене враз понесе повітря: при цьому крила мої все так само, з жахливою силою, рубатимуть повітря, але ноги мої більше вже не торкатимуться води! І тоді уважно дивіться, що я робитиму далі! Затямте, як я далеко вперед витягну мою довгу зграбну шию — на повну довжину! Затямте, як я підійму свої ноги й дозволю їм витягтися назад у потоці повітря, аж поки вони сягнуть мені аж за хвоста! Почуйте мої гуки, як я здіймуся високо вгору й засурмлю! Придивіться, яке сильне й рівномірне зробиться биття моїх крил! А тоді запам’ятайте, як я розвернуся і, розпустивши крила, плавно ковзну додолу! А коли я знову сягну озерця, придивіться, як я викину вперед мої перетинчасті лапи, щоб приводнитися на них, мов на пару водяних лиж! Як побачите оце все, тоді й ви, і ваша матінка, зможете приєднатися до мене, аби всі ми разом здійснили наш тренувальний політ, і так, аж поки ви переймете всі потрібні для польоту навички. А завтра ми знову здіймемося в повітря, але до цього озерця вже не повернемось, а попрямуємо на південь, до Монтани. Готові подивитися мій показовий політ?

— Готові! — крикнули лебедята — всі, крім Луї.

— Чудово! То ось подивіться, як у мене це виходить!

Усе лебедине сімейство наготувалося дивитись, а тато-лебідь за вітром переплив озерце й там, у протилежному кутку, обернувся, визначив напрям вітру, попрацював шиєю вгору-вниз, просурмив і, пролопотівши по воді метрів шістдесят, здійнявся у повітря й почав набирати висоту. Його довга біля шия витяглася вперед. Його великі чорні лапи відтяглися назад, аж за хвіст. А які ж у нього дужі крила! Та ось він перейшов у рівномірний політ — і биття крил уповільнилось. Вся родина прикипіла до нього очима. Луї розхвилювався як ніколи. «Чи ж вийде це у мене? — думав він. — Що, як я не злечу? Тоді вся моя родина полетить геть, а я залишуся тут сам-один, на цьому всіма покинутому озерці: без батька, без матері, без братиків-сестричок, приречений на голодну смерть, коли прийде зима й заморозить воду. І я загину з голоду! Я боюсь!»

Збігло кілька хвилин, і тато-лебідь ковзнув із небес до землі й, гальмуючи лапами, зупинився посеред озера. Сімейство гучно його привітало: «Ку-гуу, ку-гуу! Піі! Піі! Піі! Піі!» Тільки Луї не спромігся подати голос. Німий син-лебедин обмежився тим, що забив крильми по плесу та оббризкав тата водою.

— Гаразд! — мовив тато-лебідь. — Ви всі побачили, як це робиться. А зараз ходіть за мною та й зробімо першу спробу! Напружтеся до краю, робіть усе в належній послідовності, ні на мить не забуваючи, що ви — лебеді, а отже — чудові літуни, і, я певен, усе вийде у вас якнайліпше.

Уся лебедина родина попливла до протилежного краю озера. Вони помахали шиями: вгору-вниз! Вгору-вниз! Луї попрацював дужче за всіх своїх братиків і сестричок. Визначили напрям вітру, покрутивши туди-сюди головами. І несподівано тато-лебідь дав знак: уперед! Яка тут учинилася страшенна шамотня: крила луплять по воді, лапи біжать-чалапають, мов по суходолу, а столочена вода аж кипить! Якась мить — і чудо з чудес: семеро лебедів здійнялося в повітря! Двоє чисто білих і п'ятеро — брудно-сірих. Злетіли, на славу, то й почали набирати висоту.

Луї перший з лебедят відірвався від води — опинився у повітрі, випередивши усіх своїх братиків та сестричок. Тієї самої миті, коли він лапами перестав зачіпати воду, Луї збагнув: він уже вміє літати! Це було надзвичайне полегшення. І яке ж неймовірне відчуття!

«Хлопче! — подумки мовив він до самого себе. — Чи ж тобі хоч снилося, яку радість приносить політ? Чудово! Неймовірно! Потрясно! Краще бути не може. Почуваюсь піднесено, а голова зовсім і не паморочиться. Я зможу добутися до Монтани разом з усією моєю родиною! Може, мені й бракує дечого, але принаймні я вмію літати!»

Семеро великих птахів десь півгодини позаймалися повітроплаванням, а тоді повернулися на озеро — слідом за татом-лебедем, їхнім ватагом і проводирем, старим кобом. Перший успішний виліт відсвяткували, попивши озерної водиці. А наступного дня підхопилися рано-ранесенько. Натішилися чудовим осіннім ранком, надивились, як туман здіймається над озерцем, а дерева виграють усіма барвами. А десь надвечір, коли сонце було вже низько над обрієм, семеро лебедів злетіли з плеса у повітря й розпочали свою мандрівку до Монтани. «Сюди, за мною!» — проспівав тато-лебідь. Ось він здійснив поворот ліворуч і взяв курс на південь. Решта повернула за ним, сурмлячи на льоту. Коли пролітали понад табором, де ще був Сем Бівер, хлопчик зачув їхні суремні гуки й вибіг надвір. Він стояв і дивився, як великі птахи все маліють і маліють удалині, аж поки й зникли за верхівками дерев.

— Що там було? — поцікавився батько, коли Сем повернувся досередини.

— Лебеді! — відповів Сем. — Подалися на південь.

— Ну, то й нам би — в тому самому напрямі, — промовив містер Бівер. — Мабуть, завтра наш Коротун і прилетить — забере нас… А які то були лебеді? — не встаючи з койки, запитав батько.

— Сурмачі, — відповів Сем.

— Це кумедно! — сказав містер Бівер. — Я ж гадав, що лебеді-сурмачі перестали літати у вирій. Мені здавалося: вони роками сидять собі на озерах Ред-Рок-Лейкс, бо там їм добре, вони під захистом.

— Переважна більшість їх так і чинить, — сказав Сем. — Але не всі…

Пора вже була й на боковеньку. Сем дістав свого записника, й ось що він туди записав:

Перебувши кілька днів на місці їхнього зимового постою — на озерах Ред-Рок-Лейкс, Луї придумав дещо. Він вирішив: якщо вже йому неспромога користуватися власним голосом, то треба навчитися читати й писати! «Якщо я калічний в якомусь одному плані, то маю постаратись і надолужити в інших напрямах! — подумки мовив він сам собі. — Тож я навчуся читати й писати! Тоді почеплю собі на шию маленьку грифельну дошку й крейдяного олівця. В отакий спосіб я й зможу спілкуватися з будь-ким, хто вміє читати!»

Луї любив товариство і вже встиг знайти багато друзів на тих озерах. Ця місцина була притулком для водяного птаства: лебедів, гусей, качок та іншої, дрібнішої птиці. Всі вони там зимували, бо то було безпечне місце, а тамтешня вода лишалася теплою і в найлютіші морози. Усі захоплювалися Луї як незрівнянним плавцем. А він залюбки змагався з іншими молодими лебедями, щоб визначити, хто найдалі пропливе попід водою чи взагалі найдовше під водою пробуде.

Коли Луї твердо вирішив навчитися читати й писати, він надумався: треба йому розшукати Сема Бівера, а вже той хлопчик неодмінно допоможе! «Можливо, — подумав Луї, — Сем дозволить мені ходити разом із ним до школи, а вчитель і навчить мене писати!» Від такої ідеї юний лебідь геть розхвилювався. Почав він думати-гадати, чи приймуть юного лебедя до класу, де навчаються людські діти. І, мабуть, це ж таки нелегка справа: вчитися читати? Найбільше ж він сумнівався, чи зуміє розшукати Сема. Монтана — великий штат, а він же ж навіть не був певен, чи саме в Монтані мешкає Сем, хоча сподівався: може, все-таки в Монтані?

Наступного ранку, коли батьки зайнялися якимись своїми справами, Луї злетів у повітря. Спочатку подався на північний схід. Добувшись до річки Єллоустон-Рівер, він полетів понад нею до краю, що зветься Буйнотрав’я. Ось видно містечко! Юний лебідь спустився на землю й став біля шкільних воріт, чекаючи, поки випустять дітей. Придивлявся Луї до кожного хлопчика, сподіваючись, що один із них буде Сем. Але ні: Сема тут не було.

«Не те містечко, не та школа! — подумав Луї. — Пошукаю деінде!» І полетів геть, знайшов інше містечко, а в ньому — школу, але всі тамтешні школярі й школярки вже давно порозходилися кожне до себе додому.

«Ну, ще пошукаю довкола!» — вирішив Луї. Просто піти головною вулицею він побоявся, бо що, як хтось його підстрелить? Тож він здійнявся у повітря й почав кружляти на низькій висоті, придивляючись до кожного хлопчика, якого тільки де бачив. Хвилин за десять юний лебідь загледів ранчо й дім із садибою, а там, біля дверей кухні якийсь хлопчик колов дрова. Чорний чуб… Луї ковзнув нижче.

«Мені поталанило! — зрадів він. — Це Сем!»

Коли Сем угледів лебедя, то поклав сокиру й перестав ворушитися. Луї несміливо підступив ближче, а тоді потягнувся дзьобом до Семового черевика й розшнурував його.

— Привіт! — ласкаво привітався Сем.

Луї продемонстрував, що хоче сказати ку-гуу, але не може: не має голосу!

— Ага, я знаю тебе! — зрадів Сем. — Ти той лебідь, котрий жодного разу не зумів хоч би що сказати, а натомість розшнуровував мені черевика.

Луї закивав головою.

— Я радий бачити тебе, — сказав Сем. — Чим я міг би тобі допомогти?

Луї просто дивився поперед себе.

— Хочеш їсти? — запитав хлопчик.

Лебідь похитав головою.

— Пити?

Так само хитає головою.

— Хочеш заночувати з нами тут, на ранчо? — допитувався Сем.

Тут Луї покивав головою ще й підстрибнув двічі.

— Гаразд, — сказав Сем. — Місця у нас вистачає. От тільки, чи батько дозволить?

Сем узяв свою сокиру, поклав дровину на дровітню й розколов її рівно посередині. А тоді подивився на юного лебедя.

— У тебе щось негаразд із голосом, чи не так? — запитав він.

Луї кивнув головою, ще й шиєю енергійно попрацював, угору-вниз. Він знав: Сем йому друг, але не знав того, що якось-то Сем був навіть урятував життя його матері-лебедиці.

За кілька хвилин на подвір’я в’їхав містер Бівер на ковбойському поні. Ось він зліз на землю й прив’язав коника до паркана.

— А що то в тебе там таке? — запитав він сина Сема.

— Це — молодий лебідь-сурмач, — пояснив Сем. — Йому лише кілька місяців. Ти дозволиш мені прихистити його на якийсь час?

— Ну, — відповів містер Бівер, — як на мене, то це було б супроти закону: тримати одного з цих диких птахів у неволі. Але я зателефоную старшому єгерю — що він скаже? Якщо він дозволить, тоді можеш і прихистити його.

— Скажи старшому єгереві, що у цього лебедя якась біда! — вже голосніше, навздогін батькові, що вже рушив до будинку, сказав Сем.

— А що з ним такого? — поцікавився батько.

— Він не видає звуків, — пояснив Сем. — Щось із голосовим апаратом.

— Та що це ти кажеш? Хто таке чув, щоб у лебедя та були проблеми з голосом?

— Ну, таким уже він уродився, — мовив Сем, — лебедем-сурмачем, який не може сурмити. Дефект голосу. Він не може ані звуку видати.

Містер Бівер так подивився на сина, мов не знав, вірити йому чи ні. Але, не сказавши більш нічого, рушив до будинку. А за кілька хвилин і вийшов.

— Єгер каже, що тобі можна на якийсь час прихистити того лебедя в себе — але тільки якщо ти зможеш йому якось допомогти. Однак раніше чи пізніше той птах має повернутися до Ред-Рок-Лейкс, де йому й належить бути. А ще єгер каже: він би не дозволив абикому тримати у себе вдома молодого лебедя; він це дозволяє тільки тобі, адже знає, що ти тямиш, як поводитися з птахами, і він тобі довіряє. Це тобі неабиякий комплімент, синку!

У містера Бівера на обличчі була мов написана втіха, а в Сема — радість. Ну, а в Луї неначе камінь звалився з душі. За якусь часинку всі пішли до кухні вечеряти. Містер Бівер дозволив Луї стояти біля Семового стільця праворуч. Старший і менший Бівери дали птахові трохи кукурудзи й вівса — все те йому добре смакувало. Сем хотів був лишити Луї ночувати у своїй кімнаті, але містер Бівер не дозволив.

— Він тобі ще наробить безладу в кімнаті! Це ж тобі не канарка — глянь, який з нього велетень! Одведи його до повітки. Хай переспить у котромусь порожньому стійлі — коням він не заважатиме, та й коні не зважатимуть на нього.

Уранці Сем зібрався до школи — й Луї з собою повів. Сем трюхикав на конику-понику, а Луї летів понад шляхом. Ось і до школи добулися. Які ж були вражені діти: такий велиииикий птах! А шия яка довга! А очі як блискають! А лапи які — просто лаписька! Сем відрекомендував Луї вчительці першого класу — низенькій і товстенькій місіс Гаммербозем. Сем пояснив їй, що цей юний лебідь хоче навчитися читати, бо не може видобути жодного звука зі свого горла.

Місіс Гаммербозем витріщилася на Луї, а тоді похитала головою.

— Щоб мені тут жодних птахів! — заявила вона. — Цієї ще мороки тільки мені й не вистачало!

Сем від того дуже засмутився.

— Будь ласочка, місіс Гаммербозем! — заблагав він. — Ну дозвольте йому постояти у вашому класі та трішки повчитися читати й писати.

— А навіщо птахові читати-писати? — відчикрижила вчителька. — Тільки у людей є потреба грамотно спілкуватися одне з одним!

— Даруйте, місіс Гаммербозем, але ж це не зовсім так! — насмілився заперечити Сем. — От я стільки спостерігав птахів та тварин і переконався: їм ніяк не обійтися без спілкування, щоб якось налагодити своє життя. Матерям треба ж розмовляти зі своїми малятами. Самці мають порозумітися з самицями, особливо ж навесні, коли вони закохуються одне в одного.

— Закохуються? — перепитала місіс Гаммербозем, якось ніби зачеплена цим виразом. — А що тобі відомо про кохання?

Сем зашарівся.

— А що це за птах, якої породи? — поцікавилася вчителька.

— Він — молодий лебідь-сурмач, — пояснив Сем. — Поки-що він має брудно-сіре забарвлення, але десь за рік стане таким красенем — ви б тільки бачили! Стане весь чисто білий, тільки дзьоб і ноги будуть чорні. Він прийшов на світ цієї весни в Канаді, а нині мешкає в Ред-Рок-Лейкс. Але має він біду: не може кугукати, як інші лебеді, й дуже потерпає від цього.

— Чого ж так? — не зрозуміла вчителька.

— Бо ж як можна жити без мови? — сказав Сем. — От якби ви хотіли сказати комусь ку-гуу, а не могли видати й жодного звуку, хіба б ви не потерпали від того?

— А навіщо мені кугукати? — зчудувалася вчителька. — Я навіть не знаю, що те ку-гуу означає. Ну, хай там як, а це все чисті дурниці, Семе. Звідки ти взяв, що птахи можуть навчитися читати-писати? Це ж неможливо!

— А ви дайте йому шанс! — знову заблагав Сем. — Він добре поводиться, і такий розумний, а цей його мовний дефект його просто вбиває!

— Ну, а як же його хоч звати?

— Не знаю! — признався Сем.

— Ну, — мовила місіс Гаммербозем, — я візьму його до свого класу, тільки якщо він матиме хоч якесь ім’я. Ану ж я його поспитаю — то, може, й довідаємось, як його звати. — Вона подивилася на птаха й запитала: — Тебе звати Джо?

Луї похитав головою.

— Джонатан?

Луї знову похитав головою.

— Дональд?

Те саме хитання головою.

— Тебе звати Луї? — запитала місіс Гаммербозем.

Тут Луї завзято закивав головою, ще й підстрибнув і похляпав крильми.

— Духу великого Цезаря! — вигукнула вчителька. — Який розмах крил — ви тільки гляньте! Ну, тепер ми знаємо точно: звати його Луї. Гаразд, Луї! Тебе зараховано до мого класу. А зараз стань отут-о під дошкою. І не гасай мені по кімнаті! Як захочеш вийти надвір — підійми одне крило вгору!

Луї на знак згоди кивнув головою. Першокласники загукали біс-браво. Їм сподобався новий їхній однокласник, і їм захотілося побачити, на що ще він здатен.

— Тихо, діти! — суворо закликала вчителька. — Ми розпочнемо з літери А.

Вона взяла шматочок крейди й написала на дошці велику А.

— А зараз ти спробуй написати цю літеру, Луї!

Луї дзьобом схопив шматок крейди й вивів бездоганну А під учительчиною літерою.

— Бачите? — сказав Сем. — Це незвичайний птах!

— Ну, — протягла місіс Гаммербозем, — літеру А хто завгодно напише! Ось я йому загадаю дещо трудніше. — І написала на дошці КІТ. — Ану ж бо напиши слово КІТ, Луї!

Луї легко написав КІТ.

— Ну, та й слово КІТ — це легке завдання! — пробурчала вчителька. — Легке — бо слово коротке! Ану ж, хто придумає слово, яке було б довше за слово КІТ?

— КАТАСТРОФА! — підказав Чарлі Нельсон, що сидів на першій парті.

— Чудово! — похвалила місіс Гаммербозем. — Слово хороше, бо важке. Але чи знає хто з вас, що воно означає? Що це таке — катастрофа?

— Землетрус! — мовила одна дівчинка.

— Правильно! — схвалила вчителька. — А ще що це?

— Війна — теж катастрофа, — сказав Чарлі Нельсон.

— Правильно! — і цю підказку схвалила вчителька. — А ще що?

Зовсім малесенька дівчинка, на ім’я Дженні, підняла руку.

— Ну, Дженні? Що воно — катастрофа?

Таким-то тонюсіньким писклявим голоском Дженні сказала:

— Коли ти вже готова їхати на пікнік із твоїми татом і мамою, і ти наготувала бутербродів з арахісовим маслом, і булочок, начинених малиновим желе, й повкладала все це у переносний холодильничок — разом із бананами, і з тістечками з родзинками, і з паперовими серветками, а ще кілька пляшок шипучки, й кілька круто зварених яєць, а тоді занесеш-поставиш той холодильничок до твоєї автівки, і тільки рушиш їхати, як тут грім гур-гур і дощ тобі на голову, й тато-мама кажуть: «Нема сенсу їхати на пікнік під дощем!» Оце вам і катастрофа.

— Дуже добре, Дженні! — похвалила місіс Гаммербозем. — Не така страшна катастрофа, як землетрус чи війна, але… коли пікнік скасовується під приводом дощу, то для дитини, гадаю, це теж катастрофа. Ну, принаймні це слово — катастрофа — чудово підійде нам для нашого іспиту. Б’юсь об заклад: жоден птах нізащо не напише слова катастрофа. Але якщо я навчу птаха писати слово катастрофа, то слава про цю подію прокотиться по всьому Буйнотрав’ю. І моє фото видрукують у журналі «Лайф!» Я прославлюсь!

І вчителька, мріючи про ці приємні речі, підійшла до дошки й написала КАТАСТРОФА.

— Окей! А зараз ти, Луї, напиши оце!

Луї схопив дзьобом новий шматочок крейди. Але він таки злякався! Тоді ще раз придивився до того довгого слова. «Хай там яке довге, — подумав він, — а насправді воно ж нічим не тяжче за коротке! Я просто перепишу його, літеру за літерою, і за хвилину впораюсь! Адже, як по правді, то й моє життя — теж катастрофа. Це катастрофа — жити без голосу!» І почав писати. Охайно виписуючи літеру за літерою, от він і вивів усеньке слово: КАТАСТРОФА. Коли лебідь-першокласник дописав останню літеру, учні заплескали в долоні, затупотіли ногами, загупали по своїх партах, а один хлопчик хутко змайстрував паперового літачка й запустив його. Місіс Гаммербозем постукала указкою по столу, закликаючи до порядку.

— Дуже добре, Луї, — похвалила вона учня-птаха. — Семе! Пора тобі повернутися до твого класу — ти ж не повинен лишатися з першачками! Гайда до свого п’ятого! А я подбаю про твого друга — лебедя.

Повернувшись до свого класу, Сем сів за свою парту, щасливий, що все так добре обернулося — владналося. П’ятикласники якраз мали урок арифметики, і їхня вчителька, міс Енні Снаґ, привітала Сема запитанням.

— Семе! Якщо якась людина може пройти три милі за годину, то скільки миль вона зможе пройти за чотири години?

— Це залежатиме від того, наскільки вона буде стомлена після першої години шляху, — відповів Сем.

Клас так реготав — аж ревів. Міс Снаґ стуком указки закликала до порядку.

— Сем має слушність, — сказала вона. — Я й сама досі не розглядала цієї задачі під таким кутом зору. І завжди гадала, що людина може пройти дванадцять миль за чотири години, але Сем таки має слушність: та людина, після години шляху, може й не почуватися такою енергійною, як спочатку. Вона може піти далі вже повільніше. Може, навіть ледве ноги переставлятиме.

Тут підняв руку Альберт Байджлоу:

— Мій батько знав чоловіка, що спробував пройти дванадцять миль, але помер від серцевої недостатності.

— О Боже! — вигукнула вчителька. — Але, чого доброго, і таке може статися.

— Та що завгодно може статись за чотири години, — сказав Сем. — Той подорожній може натерти болючого мозоля на п’яті. Або натрапить на якісь ягоди край дороги й зупиниться, щоб підкріпитися ними. Навіть таке сповільнить його просування — хай він там і не стомиться, й мозоля не надавить.

— Таки правда, — погодилася вчителька. — Що ж, діти! Гадаю, ми всі, дякувати Семові Біверу, довідалися чимало про практичну арифметику. А зараз я загадаю задачку для однієї з присутніх тут учениць. Якщо ти годуєш немовля із пляшечки й даєш йому по двісті двадцять грамів молока за одне годування, то скільки грамів молока вип’є немовля за два годування?

Руку підняла Лінда Стейплс.

— Близько двохсот десяти грамів, — відповіла вона.

— А чому так? — запитала міс Снаґ. — Невже воно не вип’є двохсот сорока грамів?

— Воно ж щоразу потроху те молоко розливає, — пояснила Лінда. — Кутиками його ротика молоко стікає, потрапляючи на фартух його матері.

На цей момент у класі зчинився такий гамір, що урок арифметики довелося припинити. Але всі затямили, яким треба бути обачливим, коли ти берешся за цифри у практичному житті.

Коли батьки Луї переконалися, що їхній синок пропав, вони дуже затужили. На всіх озерах не пропав жоден інший юний лебідь — лиш один Луї десь завіявся.

— Питання тепер стоїть так, — сказав лебідь своїй дружині, — летіти мені на пошуки нашого сина чи ні? А я ж зовсім не схиляюся до того, щоб покидати оці привабливі озера саме зараз, восени, коли зима стоїть на порозі! Як по правді, то я мав великі сподівання на цю пору блаженства й спокою та на товариство іншого водяного птаства. Подобається мені тут жити!

— Крім твого особистого затишку, тут слід би розглянути й ще одне невеличке питаннячко, — зазначила його дружина. — Чи спадало тобі на думку, що ми навіть не уявляємо, в якому напрямі подався геть від нас Луї? Ти ж бо, як і я, не знаєш, куди саме він полетів. Ну скажи, коли б тобі оце зараз вирушати на його пошуки, в якому напрямі ти полетів би?

— Ну, — відповів муж-лебідь, — як я оце добре помізкував, то, либонь, полетів би на південь.

— І що це ти верзеш про «добре помізкував»? — розсердилася мама-лебедиця. — Та зовсім ні про що ти й не мізкував! Чому ти так говориш? І чому ти вибрав би південь як саме той напрям, де слід шукати Луї? Є ж і інші сторони світу: ще північ, і схід, і захід. А ще — північний і південний схід, південний і північний захід!

— Твоя правда! — погодився муж-лебідь. — Бо ж є ще й проміжні напрями: норд-норд-ост, зюйд-зюйд-ост, зюйд-зюйд-вест… Є північна сторона сходу, і є східна півночі… Є зюйд-зюйд-ост, що більше ост, себто схід, і є норд-норд-вест, що більше норд, себто північ… Існує стільки тих напрямів, у яких міг рушити юний лебідь, що їх годі злічити!

Тож батьки-лебеді й вирішили: жодних розшуків не розпочинати.

— Ми просто почекаємо тут і побачимо, що воно буде, — сказав муж-лебідь. — Я певен: Луї, як намандрується, то й повернеться!

Спливали місяці за місяцями. Ось і зима насунула на озера Ред-Рок-Лейкс. Ночі зробилися довгі, темні й холодні, а дні — короткі, сонячні й теж холодні. Бувало, розходиться вітер. Але лебеді, гуси й качки почувалися щасливими, бо перебували в безпеці. Теплі джерела, від яких живилися озера, не давали льоду покривати їх повністю — тут завжди вистачало незамерзлих плес. І харчу вистачало. Час від часу приїздив сюди чоловік із мішком зерна й розсипав його там, де птахам легше було його спожити.

По зимі прийшла весна, по весні забуяло літо. От і рік минув — знову весна! А Луї — жодної признаки. А потім, одного ранку, коли вже дорослі брати Луї грали у водне поло, хтось із них глянув угору й побачив у небі лебедя, що наближався.

— Ку-гуу! — закричав той лебеденко, що перший уздрів прибульця. І кинувся до батька-матері. — Гляньте! Гляньте! Гляньте!

Усеньке водоплавне птаство, яке тільки було на озері, позадирало голови й задивилося на небо.

— Це Луї! — сказав тато-лебідь. — Але що то за дивна річ у нього на шиї — теліпається на шворці? Що воно таке?

— Почекаймо та й роздивимось, — сказала йому дружина-лебедиця. — Може, хтось щось подарував?

А Луї назорив із неба: ото ніби його рідна сім’я! Так, достеменно вони! І плавно спустився додолу й приводнився, загальмувавши лапами. Матінка-лебедиця так і кинулася до синочка, обняла його. А тато граційно вигнув шию і здійняв крила догори на знак привіту. Всі кричали-вигукували-викугукували: «Ку-гуу! З щасливим поверненням, Луї!» Вся його родина була щаслива безмежно. Це ж півтора року він бурлакував десь по світах — майже вісімнадцять місяців. Постаршав, погарнішав. Замість колишнього брудно-сірого оперення він мав тепер чисто біле вбрання. На шиї в нього висіла невеличка грифельна дощечка, а до неї прив’язаний був ще й білий крейдяний олівець.

Коли вже вся родина з ним привіталася, Луї схопив дзьобом крейду й написав на дощечці: «Привіт усім!» І з палким нетерпінням простяг усім ту дощечку: читайте!

Тато-лебідь, старий коб, витріщився на ті письмена. Мама-лебедиця витріщилася. Брати-сестри повитріщалися на них. Усі просто зирили безтямно на написане та й годі. Якісь білі кривулі на чорній дощечці не означали для них нічого. Бо вони були неписьменні — не вміли читати. Ніхто із членів лебединої родини ніколи в житті не бачив ні грифельної дощечки, ні шматка крейди. Тож Спроба Луї отак привітатися до своєї рідні провалилася. Йому здалося, ніби він просто змарнував останні півтора року, поки ходив до школи і вчився писати. Ох, яке розчарування… А ще ж, звісно, він усе так само не здатен був розмовляти. Тільки отак — отими нашкрябаними на дощечці словами — він міг привітатися до своїх родичів…

Зрештою тато-лебідь виголосив привітальне слово.

— Луї, мій сину! — заговорив він своїм глибоким та лунким голосом. — Ми всі давно чекали цього дня — дня твого повернення до нашої святині в Ред-Рок-Лейкс. Зміряти неможливо радість, глибину наших почуттів у цю хвилину, коли ми побачили тебе знову — тебе, кого так довго не було поміж нас, бо перебував ти у невідомих нам краях, прагнучи досягти мети, про яку ми можемо тільки гадати. Як це добре — знову бачити твоє обличчя! Ми тільки сподіваємося, що ти тішився добрим здоров’ям під час твоєї тривалої відсутності, поки ти перебував у невідомих нам краях, прагнучи досягти мети, про яку ми можемо тільки гадати…

— Ти вже казав це раз! — зробила йому зауваження дружина-лебедиця. — Ти повторюєшся! А Луї, певне, стомився після своєї мандри, хоч би де він був і хоч би якої невідомої нам мети прагнув.

— Цілком слушно! — визнав тато-лебідь. — Але я мушу ще трішечки продовжити вітальну мою промову, бо дуже ж цікаво мені знати, що то за химерну маленьку штуку носить наш Луї на шиї і що за дивні знаки він нашкрябав на ній білою отією паличкою!

— Та всіх нас, звісно, це цікавить, — сказала матінка Луї. — Але словами, що лунають у повітрі, Луї не може цього пояснити, бо вродився безголосий — не здатен він говорити. Тож ми погамуємо на якийсь час нашу допитливість і дозволимо Луї викупатись і пообідати.

Всі погодилися: чудова ідея!

Луї підплив до берега, поклав дощечку й крейдяного олівця під кущем і викупався. А потім умочив одне крило у воду і, хоч як було йому сумно, витер слова «Привіт усім!» Тоді знову почепив собі ту дощечку на шию. Добре було опинитися знову вдома, з родиною. А вона ж, та родина, зросла, поки він півтора року ходив до школи з Семом Бівером. На світ прийшло ще шестеро новеньких лебедяток. Тато й мама Луї пробули літо в Канаді, де висиділи шестеро маленьких лебедяток, а восени всі восьмеро повернулися знову до озер Ред-Рок-Лейкс, де об’єдналися із торішнім виводком.

Якось-то після повернення Луї зупинився неподалік доглядач із мішком зерна. Луї, побачивши чоловіка, підплив до нього. Коли той висипав зерно й розрівняв на більшій площі, щоб більше птахів наїлося, Луї зняв свою дощечку й написав: «Дуже дякуємо!» І підніс дощечку чоловікові, щоб той прочитав. Доглядач був неабияк вражений.

— Агей! — вигукнув він. — Що ти за птах такий? Де це ти навчився писати?

Луї витер написане й написав: «У школі».

— У школі? — перепитав чоловік-зерновик. — У якій такій школі?

— «У звичайній, — написав Луї. — Мене вчила місіс Гаммербозем».

— Ніколи не чув про таку! — признався зерновик. — Але, певне, вона з біса мудра вчителька!

— «А вона така!» — написав Луї. Ця розмова з чоловіком, якого він бачив уперше, принесла велику радість Луї. Тут він переконався: хоча грифельна дощечка не допомогла йому налагодити спілкування з птахами, але вона таки придасться йому — для спілкування з людьми, бо люди вміють читати. Це його неабияк підбадьорило. То Сем Бівер подарував Луї дощечку як прощальний подарунок, коли юний лебідь зібрався покинути ранчо. Сем купив дощечку й крейдяного олівця на свої заощадження. І Луї вирішив, що завжди, хоч би куди закинула його доля в цьому світі, носитиме ці речі з собою.

А рознощик зерна засумнівався, чи то йому таке приверзлося, а чи й справді він бачив лебедя, який уміє писати слова на дощечці. То й надумався нікому нічого про це не розповідати, а то ще подумають: схибнувся розумом чоловік.

Весна для птахів — це пора, коли кожне шукає собі пару. Тепле п’янке весняне повітря будить дивні почуття у молодих лебедів. Самці починають помічати самиць. Гарцюють перед ними, показуючи: ось які ми молодці! Самиці й собі починають звертати увагу на самців, але удаючи, ніби вони взагалі нічого не помічають. Діють вони дуже сором’язливо.

І Луї одного чудового дня прокинувся з дивними почуттями — і збагнув: він, певне, закохався! Та й добре знав цей юний лебідь, у яку саме лебідку закоханий. Щоразу, як він пропливав повз неї, серце йому билося частіше й дужче, а в голові не лишалося жодних інших думок, крім як про кохання. Йому здавалося, ніби ось такої вродливої молодої лебідки він зроду не бачив. Ледь дрібніша за інших, шию мала вона красивішу, а рухи були в неї куди привабливіші, ніж у всіх інших юних лебедиць на озері. Звали її Серена. І Луї хотів би щось таке вчинити, аби привернути її увагу до себе. Бажав він, щоб саме вона стала йому дружиною, але… як же він це їй скаже? Він-бо не міг видати жодного звуку своїм горлом. Луї і кола описував навколо неї, і шиєю махав угору-вниз, і показував велике видовище, як він може пірнути й довго-довго лишатися під водою: бачиш, як я можу затримувати дихання? На куди довший час, ніж будь-який інший лебідь! Але та крихітка-лебідка не звертала аніякісінької уваги на всі витівки Луї. Поводилася так, ніби то не Луї-молодець був, а якесь порожнє місце!

Коли ж матінка Луї переконалася, що її син почав зальоти до юної лебідки, то сховалася в комишах і поспостерігала, що ж воно діється. І переконалася: її син поводиться так, як закоханий лебідь, але успіху в своєї обраниці не має!

Дійшовши до відчаю, Луї підплив до любої його серцю Серени і ґречно вклонився їй. Дощечка, як завжди, висіла в нього на шиї. Схопивши дзьобом крейдяного олівця, він написав на дощечці: «Я люблю тебе!» — й показав їй ті слова.

На мить вона затрималася поглядом на тих словах, а тоді й попливла геть. Читати Серена не вміла, і, дарма що їй подобався вигляд юного лебедя, в якого щось там висіло на шиї, не могла вона по-справжньому зацікавитися таким птахом, котрий не може сказати жодного слова! Як на красуню Серену, то такий лебідь-сурмач, що не годен засурмити, був просто невдаха.

Побачивши таке, матінка Луї негайно кинулася до свого мужа-лебедя, старого коба.

— Маю новину для тебе! — сказала вона. — Твій син Луї закохався, а його обраниця, лебідка його жадань, не звертає на нього уваги. Сталося так, як я й передбачала: Луї не спроможеться знайти собі пару, бо він не має голосу. І як вона сміє отак поводитися, та маленька засмоктана нікчема! Мені аж голова розколюється… Та хай там як, а мені жаль Луї. Він вважає, ніби кращої за неї немає на всіх цих озерах, але не може просурмити: «Ку-гуу! Я тебе люблю-у!» А саме це вона хоче почути від нього.

— Ну, це жахлива новина! — сказав тато-лебідь. — Вість щонайсерйознішої ваги! Я знаю, що воно таке: бути закоханим. Дуже добре я пам’ятаю, яка болісна може бути закоханість, як хвилює перша любов, і яке гірке розчарування, тяжке страждання, коли ти у неї не маєш успіху, як тоскно тягнуться тоді дні і ночі… Але я — батько Луї, і я не попущу, щоб отак воно все й лишилося. Я діятиму! Луї — лебідь-сурмач, найшляхетніший з усіх птахів, що тільки плавають по воді. Він веселий, бадьорий, дужий, могутній, палкий, добрий, бравий, вродливий, надійний, вартий довіри, великий літун, незрівнянний плавець, безстрашний, терплячий, вірний, відданий, шанолюбний, прагнучий…

— Постривай-но! — зупинила дружина мужа. — Ти не мусиш усе це мені розказувати. Одне скажи: що ти збираєшся зробити, аби допомогти Луї здобути собі подругу?

— Та до того ж я й веду — в моїй власній неперевершеній манері висловлюватись! — запевнив дружину муж-лебідь. — Ти кажеш, що та юна лебідка хоче почути від Луї слова: «Ку-гуу, я тебе люблю-у!»?

— Саме так.

— То вона їх від нього й почує! — вигукнув тато-лебідь. — Люди ж виготовляють, мають різні пристрої: ріжки, сурми, які завгодно музичні інструменти. І ці пристрої здатні породжувати звуки, подібні до дикого нашого сурмління. Ось зараз я й розпочну пошуки такого пристрою, і навіть якщо мені доведеться летіти аж на край землі, аби знайти сурму для нашого юного сина, я знайду її врешті-решт і принесу Луї!

— Ну, якщо ти дозволиш підказати, — мовила його дружина, — то не лети аж на край землі, а пошукай у Біллінґсі, штат Монтана. Це куди ближче!

— Дуже добре — спробую знайти в Біллінґсі! Пошукаю сурму в Біллінґсі. І зараз-таки, без довгих зборів, я й вирушу. Не можна втрачати ні хвилини! Весна ж не вічно квітує… А любов така скороминуща… Тут кожна хвилина дорога! Тож саме цієї хвилини я й вилітаю до Біллінґса, штат Монтана, великого міста, що нуртує життям, переповнене всілякими людськими виробами. До побачення, моя кохана! Я швидко повернусь!

— А гроші? Чи ж ти маєш гроші, щоб заплатити? — нагадала практична дружина. — Сурма коштує якісь гроші!

— Лиши це на мій розсуд! — відказав муж-лебідь. І, урвавши на цих словах розмову, здійнявся у повітря. Крутий злет, мов у реактивного літака! Потім він вирівняв політ, прямуючи, високо й швидко, на північний схід. Дружина-лебедиця проводжала його поглядом, аж поки він зник із поля зору.

— Що за лебідь! — промурмотіла вона. — Хочу тільки сподіватися: він тямить, що робить.

Старий лебідь — муж і тато — летів на своїх могутніх білих крилах до Біллінґса, і які тільки тривожні думки не товклися в його буйній голові! Адже досі він ще ні разу не вирушав на пошуки сурми. І грошей не мав, аби ту сурму купити. А ще він побоювався, що на момент його прибуття крамниці вже будуть зачинені на сьогодні. До того ж він усвідомлював, що на всьому континенті Північної Америки він наразі — безперечно! — єдиний лебідь-сурмач, що летить до великого міста, аби роздобути сурму.

— Чудна це у мене пригода! — мовив він сам до себе. — І все одно це — шляхетна справа! Я зроблю все, аби допомогти моєму синові Луї, — хай навіть утраплю в справжню халепу.

День уже добряче хилився до вечора, а лебідь усе дивився вперед. Та ось нарешті він уздрів ген удалині церкви, заводи, фабрики й крамниці Біллінґса. Відчайдух вирішив: треба діяти навально й зухвало! Ось він облетів уже ціле місто, а музичного салону так і не назорив. І зненацька — о щастя! — він таки нагледів музичну крамницю. Яка ж вона велика! Широкі вітрини, товсте скло шиб… Тоді він спустився нижче й закружляв так, щоб краще роздивитись. Позазирав до крамниці. Побачив барабана, пофарбованого в золоте. Укмітив химерну гітару з електричним шнуром. А он маленьке піаніно. А ще ж він побачив усякі там банджо, ріжки, скрипки, мандоліни, цимбали, саксофони, маримби,[1] віолончелі… й купу інших музичних інструментів. Ага, ось і те, що йому потрібне: мідяна сурма, висить на червоній стрічці!

— Ну, оце й настав вирішальний момент для дії! — мовив лебідь сам до себе. — Це моя мить: в одному хороброму вчинку ризикнути всім! Хоч як це вдарить по моїх почуттях і відчуттях — хоч яким жахливим порушенням це може бути законів, якими керуються люди у своєму житті. Вперед! Зараз як лупону! І хай мені поталанить!

Підбадьоривши себе отакими словами, старий лебідь склав крила й пішов у піке. Націлився він просто у вітрину. Випростав, напружив свою могутню шию, щоб стала вона мов сталева піка-шульпіка — і щоб пробила броньоване скло. Піке було стрімке! На повній швидкості ударив він у вікно. Скло розтрощилось. Бахнуло — мов бомба розірвалась. Уся крамниця затряслася. Музичні інструменти, мов струшені спілі груші, сипонули на підлогу. Навсібіч полетіли скалки. Продавчиня зомліла. Лебідь відчув, як болем різонуло ліве плече: влучила чимала скалка скла… Але він схопив дзьобом сурму, круто розвернувся у повітрі, вилетів у пробиту в вітрині діру надвір і стрімливо, ген понад дахами Біллінґса, почав набирати висоту. Кілька краплин його крові упало на землю. Боліло плече. Але він домігся успіху! Здобув те, по що прилетів. Чудова мідяна сурма була в нього — міцно затиснута дзьобом, і тільки червона стрічка маяла на вітрі.

Можете собі уявити, який немузичний тарарам учинився в тому музичному салоні, коли старий лебідь бомбою пролетів крізь вітрину. Тієї самої миті, коли розкололося скло, один із продавців якраз демонстрував покупцеві великий басовий барабан, і вигляд величезного білого птаха, що прошиває вітрину, так приголомшив клерка, що він з усієї сили лулуснув по барабану паличками.

— Буммм! — відгукнувся барабан.

— Дзеллленннь! — какофонічно долучили й свій голос скалки розтрощеного скла.

Коли ж дівчина-продавчиня зомліла, вона впала просто на відкриту клавіатуру піаніно.

— Брумм-шурруммм-буррруммммм! — так виконало свою партію піаніно.

Власник музичної крамниці вхопив свою рушницю, яка помилково-передчасно й вистрелила, пробивши дірку в стелі й засипавши все в приміщенні дощем тинькової порохні. Все довкола розліталося, падало й створювало неповторний гамір.

— Буммм! — знову обізвався барабан.

— Бринннь! — долучилося банджо.

— Брумм-шуррруммм-буррруммммм! — ніяк не могло вгамуватися піаніно.

— Гумп! — залюбки приєднався до імпровізованого концерту й контрабас.

— На поміч! — закричав продавець. — Нас пограбували!

— Дорррогу! — загорлав хазяїн. Ось він вискочив у двері, ступив на ґанок і ще раз смальнув: бабах! — по крилатому злодію, що вже ледь мрів у небі. Та цей постріл був явно запізнілий. Старий лебідь сягнув уже такої висоти в небі, якої пострілові з тієї хазяйської пукавки нізащо не подолати. На південний захід, додому прямував він, високо-високо понад дахами й шпилями міста Біллінґса. У дзьобі в нього блискотіла сурма, а в серці щеміло таке болісне почуття — що це ж він скоїв злочин!

— Це ж я пограбував крамницю! — розпікав він сам себе. — Я став злодієм! О, яка нещаслива доля для птаха такого прекрасного характеру й таких високих ідеалів! Чому, о чому я це вкоїв? Що штовхнуло мене на цей страхітливий злочин? Все ж моє дотеперішнє життя було бездоганне — просто взірець зразкової поведінки й правильного поводження. Від природи я ж такий законослухнянець! Чому, ох, чому ж я це скоїв?!

Та перегодом, коли він пролетів ще якусь відстань крізь вечорове небо, відповідь сама прийшла до нього. «Я скоїв це, щоб допомогти моєму синові! Любов до мого сина Луї штовхнула мене на це!»

А далеко позаду, в Біллінґсі, крилата новина якраз облітала місто. Це ж бо вперше в історії лебідь удерся до музичної крамниці й викрав сурму. Більшість громадян ну ніяк не хотіла в таке повірити. Видавець найбільшої місцевої газети послав до крамниці репортера, аби той усе оглянув і зарепортерував-зарепортажив. Репортер узяв у музичного крамаря інтерв’ю і вмить нашкрябав про ту подію дописа до рідної газети. Ось якого заголовка вліпив він до тієї своєї статті:

ВТОРГНЕННЯ ВЕЛИКОГО ПТАХА ДО МУЗИЧНОЇ КРАМНИЦІ Білий лебідь розбив вітрину і втік із неоціненною сурмою

Кожен громадянин Біллінґса купив собі примірник іще гарячої газети й прочитав усе про ту надзвичайну подію. Всеньке місто тільки про неї й говорило, аж гуло. Хто вірив, а хто заявляв, що таке не могло статися, бо не могло статися ніколи. А власник крамниці, мовляв, усе те вигадав, аби прорекламувати зайвий раз своє підприємство. Але продавці крамниці наполягали, що воно й справді трапилося. І показували на кілька крапель крові на підлозі: неспростовний, мовляв, доказ.

Прибула поліція оглянути збитки й оцінила їх у дев’ятсот доларів. Поліція поспішила запевнити, що неодмінно знайде й арештує злодія, але вона розчаровано похнюпилася, коли дізналася, що злодій — птах. «Птахи — то особлива проблема! — сказав головний полісмен. — Мати справу з птахами непросто…»

А там, на озері в Ред-Рок-Лейкс, матінка Луї місця собі не знаходила, виглядаючи свого мужа-лебедя з вечірнього неба. Та ось і він! Наближається у споночілому небі… й щось несе? Так! Вона розгледіла: він несе в дзьобі сурму! На червоній стрічці сурму, почеплену на шию…

— Ну, — обізвалася вона, коли муж приводнився-приплесився, гальмуючи лапами по воді, — я бачу: ти таки втнув це!

— Атож, моя дорогесенька, — відповів лебідь. — Літав я швидко й далеко, пожертвував своєю честю й повернувся додому. А де ж Луї? Хочу негайно вручити йому його сурму.

— Та он він, сидить на ондатриній хатці, мріючи-мліючи про ту свою пустоголову юну особину, через яку голову втратив.

Тато-лебідь підплив до свого сина й виголосив «вручальну» промову.

— Луї! — заговорив він. — Я оце тільки повернувся з мандрівки до людських притулків. Відвідав велике місто, що бурхає-булькає життям і комерцією. А перебуваючи там, я підібрав подарунок для тебе, який оце зараз і вручаю тобі, з моїми любов’ю та благословенням. Оце, Луї, тобі сурма. Вона послужить тобі твоїм голосом — замінить той голос, яким Бог чомусь забув наділити тебе. Опануй її, Луї! Навчись на ній грати, нею розмовляти — і життя зробиться рівнішим, багатшим і веселішим для тебе! З допомогою цього горна ти зможеш нарешті кугукати, як і всякий інший лебідь-сурмач. Звуки музики наповнюватимуть наші вуха. Ти зможеш привертати до себе увагу тих юних лебідок, котрі тільки тобі любі. Опануй сурму — й ти зможеш виспівувати-вигравати пісні кохання для них, укладаючи в це мистецтво весь свій запал, усякий сюрприз і будь-яку тугу. Сподіваюся, Луї, що ця сурма принесе тобі щастя, нове й краще життя! Здобув я її, пожертвувавши власною честю й гордістю, але наразі не будемо розводитися про це. Одне слово: не мав я грошей, то взяв її за «так», не сплативши ні пенса. Це плачевно. Але найважливіше тут, щоб ти навчився грати на цьому інструменті!

Отак висловившись, старий тато-лебідь зняв сурму зі своєї шиї й почепив її на Луї — поруч із грифельною дощечкою та крейдяним олівцем.

— Носи ж на здоров’я! — додав іще. — Грай — на щастя! Хай ліси, і пагорби, й болота відгукнуться луною на музику твого юначого жадання!

А Луї і хотів би подякувати батькові, так де ж той голос? І ще знав він: як і напише «Дякую!» на дощечці, то все одно не дійде така подяка до батька, бо ж не вчитає старий, не діставши людської освіти. Отож Луї просто помахав головою, покрутив хвостом та пошурхотів крильми. І старий лебідь зрозумів із цих знаків, що син схвалив його вчинок і прийняв сурму як батьківський дар.

Розташований був табір «Кукускус» на невеликому озері, посеред лісової глушини провінції Онтаріо. Не було на тому озері ні дачних будиночків, ні моторних човнів, ані не пролягала поруч жодна магістраль, де б гасали туди-сюди машини. Було то озеро посеред пущі — якраз те, що треба для хлопців. Містер Бівер путівцем довіз Сема з Луї до самого озера, а вже звідтіля вони діставалися до табору в каное. Сем сидів на кормі й веслував, а Луї стояв на носі човна й дивився вперед.

Складався табір із великої, збитої з колод їдальні, семи тентів, де спали хлопці-скаути й їхні вихователі, причалу над плесом і нужника на задвірках. Скрізь довкола стояв ліс, але був посеред табору й чистий майданчик, з якого зроблено тенісний корт. Мав табір багато човнів, щоб ними хлопці могли подорожувати до інших озер. Усіх з'їхалося туди близько сорока хлопців.

Коли Семів човен ткнувся носом у піщаний берег, Луї зійшов на берег, несучи на шиї свої речі: грифельну дощечку, крейдяного олівця й сурму. Душ двадцять хлопців вибігло на причал — поглянути, хто там прибув. Вони ніяк не могли повірити своїм очам.

— Ой, ви тільки гляньте, хто до нас приїхав! — закричав один.

— Птах! — вигукнув інший. — А подивіться-но, який великий!

Усі скупчилися навколо Луї, аби краще роздивитися цього нового мешканця табору. Декого з хлопців Сем мусив відштовхувати, а то ще, чого доброго, й затоптали б юного лебедя.

— Прошу, не напирайте так! — благав Сем.

Того вечора, вже по вечері, містер Брикл — директор табору — спорудив велике багаття перед головним приміщенням. Навколо вогнища зібралися хлопці-таборяни. Співали пісень, підсмажували грінки, били комарів. Іноді годі було розібрати слова пісень, бо хлопці співали, напхавши грінок за обидві щоки. Луї не приєднався до всіх. Він стояв самотою трохи осторонь.

За якусь хвильку містер Брикл зіп’явся на ноги й звернувся до хлопців та вихователів.

— Хочу привернути вашу увагу, — сказав він, — до нового члена нашого товариства: до лебедя Луї! Належить він до лебедів-сурмачів, це рідкісний птах. Нам пощастило, що він прибув сюди, до нас. Я найняв його на таку саму платню, що плачу моїм помічникам вихователів: сто доларів за сезон. Луї лагідний, але має дефект мови. Прибув він сюди з Монтани, разом із Семом Бівером. Луї — музикант. І, як більшість музик, він убогий і потребує грошей. Рано вранці він будитиме вас своєю сурмою, потім закликатиме вас на обід, а ввечері, коли ви лягатимете спати, Луї гратиме вам ласкаву колискову, аби ваш день швидше скінчився і тихо-мирно перейшов у нічний сон. Закликаю вас ставитися до лебедя Луї як до рівного вам і шанувати, поважати його: своїми крильми він може дати нечемі ще й яку жахливу відсіч! Отож я відрекомендовую вам лебедя Луї! Щоб ви залюбки його послухали! Вклонися ж товариству, Луї!

Луї збентежився, але вийшов наперед і вклонився. Тоді підніс сурму до своїх уст і просурмив довге куу… Ось він перестав грати, а від протилежного берега до слухачів дійшла дзвінка луна: ку-уу!

Хлопці заплескали в долоні. Луї знову вклонився. Сем Бівер, сидячи поміж хлопців, жував свої грінки й радів, що це ж його задум так успішно здійснився. Наприкінці літа Луї отримає свій заробіток: сто доларів.

І тут підвівся хлопець, якого звали Ренет Скіннер.

— Містере Брикле! — сказав він. — А як же моя думка? Я не люблю птахів. І ніколи їх не любив.

— Все гаразд, Ренете! — відповів містер Брикл. — Ніхто й не примушує тебе любити птахів. Якщо вже таке виробилося в тебе ставлення до пернатих, то продовжуй собі й далі їх не любити. Всяк може вільно тішитися своїми симпатіями й антипатіями, всіма своїми упередженнями. От я, наприклад, чогось не люблю фісташкового морозива. Сам не знаю, чому я його не люблю, але не люблю — і край. Одначе не забувай, Ренете, що Луї — один із ваших вихователів. Любиш ти його чи не любиш, а будь ласкав ставитися до нього з повагою.

Тоді підвівся один із новоприбулих — хлопець, що вперше опинився в цьому таборі.

— Містере Брикле! — звернувся він до директора. — А чому цей табір називається так дивно: Кукускус? Що означає це слово, Кукускус?

— Це так індіанці називають велику рогату сову, — пояснив містер Брикл.

Новачок іще постояв, обмірковуючи почуте.

— Тоді чом ви не назвали його просто Табір Великої Рогатої Сови? Усім усе було б зрозуміло.

— Бо хлопчачий табір має носити особливе ім’я, — пояснив містер Брикл. — Коли ж розтлумачиш — воно звучить уже не так цікаво. Кукускус — страшне слово! Довге, але в ньому тільки три літери: три «к», три «у» й два «с». А ще один склад ку і два однакові: кус-кус! Страшне, кус-кусюче… Що химерніша назва, то кращий табір. Але хай там як, а я ласкаво прошу вас до табору «Кукускусу»! А ще Кукускус римується з обрус, а це ж скатертина вашого обіднього столу — приємна асоціація!..

— Ну, а тепер пора всім і в ліжка! Завтра вранці ви можете поплавати перед сніданком — і зовсім не обов’язково в плавках. Просто, як тільки зачуєте «зорю» — сурму Луї, вискакуйте з ліжок, скидайте піжами, бігом на причал — і в воду! А я там буду ще раніше вас, щоб виконати своє потрійне сальто з вишки. Це освіжає мене, дає наснагу на цілий нелегкий робочий день. На добраніч, Луї! Добраніч, Семе! Добраніч, Ренете! Добраніч усім!

Уже й споночіло. Хлопці поночі розбрелися по своїх наметах. Старші вихователі посідали на порозі, щоб викурити останню люльку.

Сем заліз під свої ковдри в наметі номер три. А Луї зійшов на високу пласку брилу біля берега й завмер там, вичікуючи. Коли вже скрізь погасло світло, він став обличчям до табору, підніс сурму до уст і заграв колискову.

Остання нота мелодії немовби затрималася трохи на тихому плесі озера. Лежачи у своїх ліжках, хлопці чули ті чудові звуки. Вони почулися безжурними, щасливими — і сонними. Прикро було тільки Ренетові Скіннеру, що не любив птахів узагалі й щоб вони йому щось там співали-грали на ніч — зокрема. Але навіть Ренет незабаром заснув-таки, хай і після своїх товаришів-однонаметників. І він не просто заснув, а ще й захропів! Люди, котрі недолюблюють птахів, часто хроплять під час сну.

Глибокий спокій огорнув табір «Кукускус».

Луї подобалося ночувати на озері. Увечері, приспавши хлопців «Колисковою», він чалапав на піщаний берег біля причалу. Там знімав із себе дощечку, крейдяного олівця та сурму й ховав їх під кущем. Тоді плюхався у воду. Опинившись серед плеса, він ховав голову під крило. Якусь хвильку дрімав, думаючи про домівку й батьків. Потім задумувався про Серену: яка ж вона прекрасна та як палко він її любить. А потім засинав на цілу ніч. На світанку Луї повертався на берег, де мав легкий сніданок: трохи водяних рослин. Потім чіпляв собі на шию свої набутки, видирався на пласку брилу й грав хлопцям «зорю». А ті, як зачують лебедеву сурму, швидко прокидаються й вибігають до причалу, щоб поплавати перед сніданком.

По вечері таборяни часто грали у волейбол. І Луї полюбив цю гру. Так швидко скакати, як хлопці, він не міг, зате, завдяки своїй довгій шиї, міг досить далеко й високо діставати головою, відбиваючи м’яча і високо у повітря, й навіть через сітку. Зовсім нелегко було провести удар повз Луї — лебідь «витягував» чи не будь-яку подачу. Коли хлопці перед грою формували дві команди, Луї завжди вибирали собі першого.

Сподобалося хлопцям табірне життя в Онтаріо. Вони навчилися правувати човном, навчилися й плавати. Сем Бівер водив їх у походи, де навчав, як висидіти тихенько на пеньку, щоб поспостерігати життя птахів і взагалі диких істот. Показав їм, як ходити в лісі, не зчиняючи шуму-шелесту. Показав, де зимородок-рибалочка має своє гніздо: ось тут, у нірці в березі над струмком! А он, бачите? Куріпка зі своїм виводком… Ось хлопці зачули тихе ку-ку-ку-ку! І Сем пояснив їм, що то вони чують «точи-пилку» — найменшу з сов, не більшу за людську долоню. Іноді серед ночі весь табір прокидався від вереску дикого кота. За все літо ніхто з них жодного разу так і не побачив того дикого кота, а от нічний його вереск чули, і то не раз.

Одного ранку Сем грав у теніс із Ренетом Скіннером, і тут почувся якийсь металевий дзенькіт. Сем Бівер роззирнувся надовкола: де воно? що воно? Коли це з лісу вискочив скунс! Головою звірятко застрягло у бляшанці з-під консервів, перестало бачити, куди йому йти, то й почало бумкатися у дерева й камені, і тому й лунало щораз: дзень! телень! телелень!

— Цей скунс пропаде, якщо йому не допомогти! — сказав Сем, кладучи ракетку на землю. — Він перевідав смітник, шукав там решток їжі. Засунув голову в порожню бляшанку, а тепер не може її з голови скинути.

Умить табір облетіла новина: на сцену вийшов скунс! Хлопці збіглися подивитися безплатну сміхоту. Містер Брикл їх застеріг: «Не підходьте надто близько, бо він може вразити струменем дуже смердючого скунсового секрету!» Тож хлопці хоч і витанцьовували довкола, але на певній відстані від тваринки-смердючки, ще й затискаючи собі ніздрі пальцями.

Одначе нерозв’язаним лишалося велике питання: як так зняти зі скунсової голови бляшанку, щоб він не «пригостив» тебе своїми парфумами?

Звісно, кожен мав свою власну пропозицію.

Один запропонував: треба змайструвати лук і стріли, а до стріли прив’язати шворку. Потім слід стріляти в бляшанку, а коли стріла в ній застрягне, смик за шворку! І бляшанка зніметься зі скунсової голови. Ця пропозиція більш нікому, крім її автора, не припала до вподоби: забагато ж мороки!

Інший хлопець запропонував, щоб двоє видерлися на дерево, й один тримав би другого за ноги, а той другий висів би догори ногами, і коли скунс проходитиме попід тим деревом, то той, чиї руки теліпаються внизу, вхопиться за ту бляшанку й скине її! А якщо скунс і стрельне своїм смородом, то цього хлопця його смородова атака не зачепить, бо він же висить у повітрі! І цей проект більш нікому, крім його автора, не сподобався. А містер Брикл висловився категорично проти. Мовляв, пропозиція вкрай непрактична, ба навіть небезпечна, тож він такого нізащо не дозволить.

Третій хлопець запропонував узяти колоду, вимастити її клеєм, тож коли скунс стукнеться в ту колоду, так бляшанка до неї й прилипне! І ця пропозиція не викликала ентузіазму, а містер Брикл заявив, що взагалі не має в хазяйстві ніякого клею.

Поки всі вигадували всілякі способи, як порятувати тваринку, Сем Бівер спокійно пішов до свого намету. За кілька хвилин він повернувся із довгою жердиною і шматком волосіні. Сем прив’язав один кінець волосіні до тоншого кінця своєї тички, а на іншому краї волосіні зв’язав зашморг. Тоді виліз на дах ґанку, всівся там і попросив решту хлопців якнайдалі відійти від скунса.

А скунс весь цей час блукав наосліп довкола, б’ючись об різні речі. Це було прикре видовище.

Сем тримав свою тичку й терпляче вичікував, схожий на рибалку, що жде, поки «клюне». Та ось скунс приблукав до Семового ґанку. Сем дотягнувся до звірятка своєю тичкою, накинув зашморг на бляшанку й різко сіпнув. Зашморг тісно зашморгнувся, і бляшанка зіскочила зі скунсової голови. Коли ж це сталося, скунс обкрутнувся на місці й видав залп — просто в містера Брикла! Директор відскочив, спіткнувся і впав. А хлопці, мов несамовиті, ще завзятіш затанцювали, затискаючи собі носи. Скунс утік собі в ліс. Містер Брикл підвівся, обтрусився. У повітрі розлився скунсів сморід. Смердів тепер і містер Брикл.

— Вітаю, Семе! — сказав містер Брикл. — Ти врятував дике звірятко й подарував «Кукускусу» чудовий струмінь диких парфумів. Я певен: усі ми надовго запам’ятаємо цю смердючу подію. І я не знаю, як нам узагалі її забути!

— Ку-гуу! — піднявши свою сурму, проголосив Луї. Озеро відгукнулося відлунням цього сигналу. По всьому табору повітря просякло густим, багатющим мускусним духом скунсового секрету. Хлопці все танцювали-витанцьовували, затискаючи носи пальцями. Дехто хапався за живіт і згинався в три погибелі, удаючи, ніби блює.

І тоді містер Брикл оголосив, що якраз пора для ранкового купання.

— Поплаваєм, а повітря тим часом і очиститься! — сказав він і подався до свого котеджу перевдягтися.

Після підобідку таборяни розходилися по наметах перепочити. Хто читав книжку, хто писав листа додому, скаржачись батькам, яке препаскудне тут харчування. Решта просто валялася на своїх койках та базікала. Якось-то під час такого перепочинку хлопці з Ренетового намету почали глузувати з його імені.

— Ренете Скіннере! — розпочав один хлопець. — І де ти доп’яв таке дурне ім’я: Ренет?

— Мені його дали батьки! — відповів Ренет.

— А я знаю, що означає це його яблучне ім’я! — вихопився інший. — Воно означає Кислий Ренет, тобто він — Кисло-Ренетний Скіннер!

Решта хлопців зареготали й почали скандувати:

— Кислий Ренет! Кислий Ренет! Кисло-Ренетний Скіннер!

— Тихо! — гаркнув староста намету.

— Не бачу тут нічого смішного, — захищався Ренет Скіннер.

— Та ні: його справжнє ім’я не Кислий Ренет — прошепотів ще один хлопець. — Його звати Червивий Ренет! Червивий Ренет Скіннер!

Ця версія викликала вибух верескливого реготу.

— Тихо! — знову гаркнув наметовий староста. — Я хочу, щоб у цьому наметі запанувала тиша! Дайте Ренетові спокій!

— Дайте Гнилому Ренетові спокій! — прошепотів ще хтось. І дехто з хлопців-пересмішників мусив накрити голову подушкою, аби староста не почув хихотіння.

Ренетові Скіннеру стало так кепсько на душі. Коли спливла «мертва година», він вийшов із намету й побрів до причалу. Дуже не любив він, щоб із нього глузували, то й захотів утнути щось таке, щоб усім закрутило в носі. Нічого нікому не сказавши, він тихенько спустив човна на воду й повеслував. Прямував він до протилежного берега, а то ж ціла миля відстані. І ніхто не завважив його витівки.

Ренет Скіннер не мав права самостійно брати човна. Він-бо ще не склав свого іспиту з уміння плавати. І веслярського тесту не здав. Тож він став порушником табірних правил. А коли він відплив на чверть милі від берега й опинився на глибокому, зненацька подув дужий вітер.

Хвилі росли все вище. Керувати човном ставало дедалі тяжче. Зненацька висока хвиля підхопила каное й закрутила ним. Ренет наліг на весло, але воно вислизнуло з його рук. Хлопець утратив рівновагу, й човен перевернувся. Ренет опинився у воді. Одежа вмить намокла, обважніла й потягла його на дно. Важкі черевики теж тягли його донизу. Ренет ледве якось тримав голову над водою. Але, замість триматись за борт човна, він почав пливти до берега — божевільне рішення! Одна хвиля вдарила йому в обличчя, й він наковтався води.

— Рятуйте! — закричав Ренет Скіннер. — Рятуйте! Я тону! Якщо я втону, погана слава зіпсує ім’я табору! Рятуйте! Врятуйте мене!

Вихователі кинулися до води. Вони пострибали в човни, шлюпки й відчайдушно завеслували до хлопця, що тонув. Один вихователь скинув свої мокасини, пірнув у воду й поплив наввимашки до Ренета. Прибіг до причалу й містер Брикл. Він миттю вихопився на вишку, схопив мегафон і почав керувати рятувальною операцією.

— Тримайся за човен, Ренете! — закричав він. — Не залишай човна!

Однак Ренет уже залишив свій човен. Сам-один серед розбурханої стихії, він безладно бацав руками по воді й тільки втрачав сили. Хлопець уже був певен: ось зараз він піде на дно й потоне! Був геть знесилений і переляканий. Вода вже потрапила йому в легені. Видно було: недовго бідолаха протримається…

Першим човном, що відірвався від причалу, стало каное Сема Бівера. Сем щосили налягав на весла, напружуючи всі м’язи. Але, схоже було, для Ренета складалася безнадійна ситуація. Всі човни були ще далеко від хлопця, що тонув…

Коли в таборі розчули отой перший заклик: «Рятуйте!» — Луї якраз виходив з-за рогу директорського котеджу. Він відразу розгледів Ренета серед хвиль і відгукнувся на той заклик.

«Я не можу туди полетіти, — подумав Луї, — бо останнім часом якраз повипадали мої махові пера. Але як побіжу по хвилях, то випереджу всі ці човни!»

Поскидавши на землю і дощечку, й олівця, і сурму, Луї помчав по плесу, б’ючи повітря своїми велетенськими крильми й відштовхуючись від води широкими перетинчастими лапацюрами. Навіть посеред літа, коли лебеді тимчасово втрачають здатність літати, лебідь може бігти по воді з неймовірною швидкістю. Могутні крила Луї били повітря, створюючи вітер. Ногами він лишав на воді пінявий слід, от ніби ледь торкався плеса. Якась мить — і він уже й перегнав човни. Ось він і домчав до потопельника, блискавично пірнув під нього, просунув свою довгу шию поміж Ренетові ноги, а тоді й виринув на поверхню — з Ренетом, посадженим собі на спину.

Всі, хто спостерігав за рятувальною операцією з берега, і рятувальники в човнах, усі закричали: «Гурра! Слава!» Руками й корпусом Ренет припав до шиї Луї. Його врятовано в останню мить. Ще б хвилина — і хвилі б його поглинули, пішов би хлопчина на дно. Вода швидко заповнила б йому легені — і все…

— Слава Богу! — закричав містер Брикл у свій мегафон. — Луї! Ти вчинив справжній подвиг! Табір «Кукускус» ніколи не забуде цього дня! Добру славу табору врятовано! Ми все ще лишаємось рекордсменами у справі безпеки…

А Луї не звертав особливої уваги на весь той гамір. Дуже обережно доплив він до Семового човна, і тоді Сем перетягнув Ренета до свого каное, всадив на кормі.

— І кумедний мав же ти вигляд, як їхав верхи на лебеді, — сказав Сем. — Тобі ще пощастило, що взагалі живий лишився. Ти ж не готовий був самостійно виходити в каное на середину озера!

Але Ренет був такий мокрий та нажаханий, що не годен був бодай слово мовити. Він тільки сидів, витріщившись у простір, та випльовував воду й сапав надсадно.

Згодом, за вечерею, містер Брикл поставив Луї по свою праву руч, на почесне місце. Коли всі повечеряли, директор табору підвівся й виголосив промову.

— Ми всі були свідками того, що сталося на озері сьогодні. Ренет Скіннер порушив табірне правило: сам, нікого не попередивши, узяв човна й зазнав катастрофи. Він уже тонув, коли лебідь Луї, швидко перегнавши усіх інших рятувальників, добіг до нього, посадив собі на спину й врятував йому життя. Встаньмо ж усі й поаплодуймо Луї! Овацію героєві!

Усі хлопці та вихователі підвелися й заплескали в долоні, вигукуючи: «Слава! Гурра!» — ще й торохкаючи ложками по металевих тарілках. Тоді всі знову посідали. Луї був збентежений.

— А зараз скажи нам, Ренете, — звернувся до врятованого містер Брикл, — чи ж не спонукав тебе цей порятунок змінити свою думку про птахів? Бо першого дня свого перебування в таборі ти був заявив нам, ніби ти не любиш птахів. Сподіваюсь, твоє ставлення до пернатих змінилось. Яка ж твоя думка тепер?

— Мене досі нудить, — поскаржився Ренет Скіннер. — Я був майже втонув — як воно не нудитиме? У мене в шлунку й досі ще повно озерної води!

— Це так, але як щодо птахів? — допитувався містер Брикл.

Ренет на якусь мить тяжко задумався.

— Ну, — мовив він нарешті, — я вдячний Луї за те, що він урятував мені життя. Але все одно мене верне від птахів!

— Та невже? — здивувався містер Брикл. — Надзвичайний випадок! Навіть після того, як птах урятував тебе, не давши потонути, тебе верне від птахів? Що ж ти маєш проти пернатих?

— Та нічого, — відказав Ренет. — Нічого проти них я не маю. Просто мене верне від них — і край!

— Окей! — мовив містер Брикл. — Гадаю, ми на цьому облишимо цю тему. Але весь табір пишається Луї. Він — найвидатніший наш вихователь, великий сурмач, величний птах, могутній плавець і чудовий друг. Він заслуговує на медаль! І я зараз-таки, негайно напишу рекомендаційного листа з клопотанням, щоб Луї нагородили медаллю за порятунок на водах!

І містер Брикл дотримав своєї обіцянки. Написав такого рекомендаційного листа. А за кілька днів по тому прибув із Вашингтона чоловік — привіз Медаль за Порятунок На Водах. Усі таборяни стояли, вишикувавшись, і дивились, як він почепив медаль Луї на шию — поруч із сурмою, грифельною дощечкою та крейдяним олівцем. Медаль була прекрасна. І з неї промовляли викарбовані золотом слова:

ЛЕБЕДЕВІ ЛУЇ, ЯКИЙ, ІЗ НЕЗРІВНЯННОЮ ХОРОБРІСТЮ І ЦІЛКОВИТИМ НЕХТУВАННЯМ ВЛАСНОЇ БЕЗПЕКИ, ВРЯТУВАВ ЖИТТЯ РЕНЕТОВІ СКІННЕРУ.

А Луї скинув свою дощечку й написав: «Дякую вам за цю медаль. Це для мене велика честь!»

Собі ж він подумав: «Щось усе більше важких речей теліпається у мене на шиї! Досі мав я дощечку, олівця й сурму, а тут іще й ця медаль на бідну мою шию. Я стаю схожий на якогось хіпі. Сподіваюсь, я все-таки зумію здійнятися у повітря, коли відростуть мої махові пера!»

Того вечора, як посутеніло, Луї заграв «Колискову» — та так гарно, як досі ще ніколи її не грав. А той чоловік, що привіз медаль, тільки слухав та спостерігав собі. Він майже не вірив ні своїм вухам, ні очам. Коли ж він повернувся до столиці, то всім-усім розповідав, що бачив і чув. Слава Луї росла. Уже всі знали його ім'я. По всій країні люди говорили про лебедя, що не тільки називався сурмачем, а й справді грав на сурмі.

У сурми є три невеличкі клапани. Призначені вони для пальців виконавця. Ось який вони мають вигляд:

Натискаючи на них у належній послідовності, сурмач може відтворювати всі ноти музичного звукоряду. Луї часто задивлявся на ці три клапанці, але ж застосувати їх він ніяк не міг. Так, він мав по три передні пальці на кожній лапі, але ж ті пальці, як і в усякої водоплавної птиці, були поєднані перетинками. Ота перетинчастість лап якраз і не дозволяла йому використовувати кожен із тих пальців поодинці, незалежно один від одного. Для початку йому поталанило: ті клапани не потрібні для простих сигналів горніста, бо ж там ідуть прості комбінації до, мі й соль, а сурмач може програвати до, мі та соль без натискання жодного з тих клапанів.

«От коли б я міг працювати моїми трьома пальцями з цими клапанцями! — мріяв він. — Тоді б я міг грати всяку музику, а не тільки сигнали табірного горніста. Міг би грати джаз! Грав би кантрі-й-вестерн… Грав би й рок! Я міг би виконувати велику музику Баха, Бетховена, Моцарта, Сібеліуса, Гершвіна, Ірвінґа Берліна, Брамса… та всіх! Я міг би стати справжнім виконавцем по класу сурми, а не простим табірним горністом. Може, мене взяли б навіть до оркестру на роботу…»

Подібні думки сповнювали його шанолюбством. Луї любив музику й до того вже розмірковував, де б його влаштуватися на заробітки згодом, коли скінчиться табір.

Хоча йому подобалося життя в таборі «Кукускус», але Луї часто думав про свою домівку на Верхньому озері в Монтані. Згадував батьків, братів та сестер, і тужив за Сереною. Був він дуже закоханий у юну Серену й намагався уявити, що ж воно там десь із нею діється. Вечорами він задивлявся на зорі й думав про неї. І навіть пізнього вечора, коли жаби перегукувалися через озеро: «Кум! кума! Йорк, йорк…», — він усе ще думав про Серену. Бувало й таке, що сумував, тужив за домівкою, почувався геть самотнім… Але музика його втішала. Він дуже любив звучання своєї сурми.

Літо промайнуло — так швидко! Останнього дня містер Брикл скликав усіх вихователів до себе й видав їм їхню платню. Луї отримав домовлені сто доларів — перші гроші, які він заробив у своєму житті. Не мав лебідь-музикант ні гаманця, ні кишень, то містер Брикл поклав ті гроші у водонепроникну калиточку на зашморгу й почепив ту торбинку птахові на шию — поруч його сурми, грифельної дощечки, крейдяного олівця й медалі за врятоване життя. Тоді Луї пішов до намету Сема Бівера. Той саме спаковував речі. Луї зняв із шиї дощечку й олівця.

«Мені потрібна ще робота, — написав він. — Куди мені податись?»

Сем хвильку посидів на ліжку, помізкував. А тоді сказав:

— Лети на Бостон! Може, тобі дадуть роботу на Човні-Лебеді?

Досі Луї іще ні разу ані в Бостоні не бував, ані не мав жодного уявлення, що то воно там за Човен-Лебідь, але вдячно кивнув головою. А тоді ще написав на дощечці: «Зробиш мені послугу?»

— Авжеж! — відповів Сем.

«Візьми лезо безпечної бритви й порозтинай перетинки на моїй правій лапі, аби я міг ворушити окремо кожним пальцем!»

І вже й простяг лапу: роби йому операцію!

— А навіщо тобі ворушити пальцями? — зчудувався Сем.

«Побачиш! — відписав Луї. — Роз’єднані пальці потрібні мені для мого бізнесу».

Сем іще трохи повагався, а тоді пішов позичив лезо в одного зі старших вихователів. Зробив довгий охайний розтин між внутрішнім і середнім пальцями Луї. Потім — такий самий розріз між пальцями середнім і зовнішнім.

— Боляче? — запитав хлопець.

Луї похитав головою: Ні! А тоді підняв сурму, поклав свої вже роз’єднані пальці на клапани й програв: до, ре, мі, фа, соль, ля, сі, до. До, сі, ля, соль, фа, мі, ре, до. Ку-гуу!

Сем заусміхався.

— Та Човен-Лебідь залюбки візьме тебе на роботу, не сумнівайся! — запевнив він. — Тепер ти справжній сурмач. Але ж надалі, з тією розтятою перетинкою на одній лапі, ти станеш гіршим плавцем. Тебе заноситиме так, щоб ти плавав усе колами, бо твоя ліва лапа краще загрібатиме воду, ніж порізана права.

«Та вже якось пристосуюсь, — написав Луї. — Велике спасибі за хірургічну операцію!»

А наступного дня таборяни й роз’їхались. Човни піднято на стелажі у човнярні, порон витягнуто на берег, вікна будинку забито дошками — від проникання ведмедів та білок, матраци запаковано в чохли на блискавках… Усе охайно прибрано — на весь період довгої, безголосої зими. З усіх таборян у таборі лишився тільки сам Луї. Махові пера швидко відростали, але він усе ще не міг літати. Тож він і надумався: перебуде в таборі, зовсім сам-один, до того часу, коли знову зможе здійнятися у повітря, а тоді візьме курс просто на Бостон.

Без хлопців озеро було таке мовчазне, але Луї самота ніскілечки не докучала. Наступні три тижні він відпочивав, нічим себе не перевантажуючи. Спокійно відрощував свої махові пера, день і ніч мріяв про Серену та вдосконалював свою гру на сурмі. За літо якої тільки музики він не наслухався: дехто з хлопців мав коли не приймача, то магнітофона — тож тепер він і розучував почуті пісні на сурмі. Що не день він досягав усе більшої досконалості. А одного чудового дня Луї навіть склав пісню для Серени (і слова, і музика — власні), записавши і слова, й ноти на своїй дощечці:

У цій пісні звертався він, звісно, тільки до неї — до Серени, але лишив її ім’я поза текстом: хай буде так, безособово!

Та ось і відновилося його чудове оперення. А самопочуття? Мов на вершині світу! Двадцять першого вересня Луї випробував свої оновлені крила. І вони підняли його у повітря! Молодий лебідь полегшено зітхнув. Тепер можна і в дорогу! Сурма бумкала об дощечку, дощечка штовхала торбинку з грішми, медаль за врятоване життя видзенькувала об крейдяного олівця — але, попри все це, Луї знову був у повітрі. Ось він набрав потрібну висоту й взяв курс на Бостон. Як це чудово — знову опинитися в небі!

«А літати стало таки куди важче — з усіма цими моїми набутками! — думав Луї. — Звісно ж, воно найкраще мандрувати легкома. Але, з іншого боку, як мені обійтися без цих речей? Я мушу носитися з сурмою, якщо хочу висватати Серену за дружину; мушу тягати цю торбинку з грішми, аби виплатити батьків борг; мушу мати постійно при собі цю дощечку з олівцем, аби могти спілкуватися з людьми, а цю медаль маю носити, бо я й справді врятував людське життя (а як її не носитиму — люди ще подумають, ніби я невдячний!)»

І все далі й далі летів він до Бостона — а то ж столиця Массачусетсу, і славиться вона своїми смаженими бобами, тріскою, чаюваннями… а ще Човнами-Лебедями.

Луї уподобав Бостон тієї самої хвилі, як тільки його вздрів. А он, далеко внизу, річка! Біля річки — парк. А в парку озеро. На озері — острів. І на березі там — причал. Прив’язаний до причалу стояв човен, змайстрований як подоба лебедя. Та місцина здавалася ідеальною. Неподалік виднів навіть дуже чепурний готель.

Луї описав два кола, а тоді ковзнув додолу й плюхнувся, гальмуючи лапами, на озеро. Подивитися на прибульця припливло кілька качок. Той парк називався Міський сад. Усі в Бостоні його знають і приходять туди посидіти на лавках, гріючись на сонечку, походити скрізь, погодувати голубів та білок, а ще — покататися на Човні-Лебеді. Така прогулянка коштує двадцять п’ять центів для дорослих і п’ятнадцять — для дітей.

Трохи перепочивши й підкріпившись тим, що до смаку лебедям, Луї підплив до причалу й вичалапав на берег. Чоловік, що збирав квитки на човнову прогулянку, вражено роззявив рота, побачивши величезного білого лебедя з цілим арсеналом речей на шиї.

— Привіт! — мовив Човняр.

Луї підняв свою сурму.

— Ку-гуу! — відповів він.

Коли пролунав цей гук, усі птахи в парку попідводили голови, а Човняр аж підскочив. Усі бостонці, що перебували за милю від того місця, вражено подивилися вгору, запитуючи одне одного: «Що то було?» Ніхто ж бо в Бостоні зроду не чув кличу лебедя-сурмача. Велике враження справив на всіх той лебединий поклик. Люди, які мали другий сніданок у готелі «Ріц», що на Арлінґтон-стріт, підвели погляди від своїх страв. Навіть офіціанти й коридорні перемовлялися: «Що то було?»

Ну, а чоловік, що порядкував Човном-Лебедем, був чи не найдужче, з усіх бостонців, вражений. Він порозглядав спорядження Луї: і сурму, й торбинку для грошей, і медаль за врятоване життя, і грифельну дощечку, й крейдяного олівця. А тоді запитав Луї, чого той хоче. Юний лебідь написав на своїй дощечці: «Маю сурму. Потрібна робота».

— Окей! — мовив Човняр. — Ти вже й дістав роботу. За п’ять хвилин човен вирушає в подорож довкола озера. Твоя робота буде така: пливеш поперед човна, мовби ведеш його, і дмеш у свій горн.

«А яка буде мені платня?» — написав Луї на дощечці.

— Узгодимо це потім, коли переконаємось, як ти впораєшся, — сказав Човняр. — Це в нас буде пробне коло.

Луї кивнув головою: згода! Розташував у належному порядку свої речі на грудях, спокійно увійшов у воду і, зайнявши позицію за кілька метрів перед човном, став чекати. Йому хотілося знати, що рухає човен. Бо ж не видно було ні зовнішнього двигуна, ні весел. У передній частині човна були сидіння для пасажирів. А на кормі видніла халабуда, зовні схожа на лебедя. Вона була порожниста. Всередині — сидіння, ніби велосипедне. І дві педалі, також схожі на велосипедні.

Коли всі пасажири повмощувалися на своїх місцях, з’явився якийсь молодик. Він зайшов у стернову частину човна, сів на сидіння всередині лебедеподібної халабуди й почав ногами крутити педалі — от ніби їхав на велосипеді. Закрутилося гребне колесо. Човняр віддав швартові, і Човен-Лебідь, зусиллями того молодика на педалях, поволі поплинув озером. Перед човном плив Луї, загрібаючи лівою лапою, а правою тримаючи сурму.

— Ку-гуу! — проспівала сурма Луї. Той дикий клич пролунав гучно й дзвінко, проникаючи в глибини душі кожному слухачеві. А тоді, розуміючи, що добре було б заграти щось відповідне до нагоди, Луї виконав пісню, яку були співали хлопці в таборі.

Коли адміністратор «Ріцу» вздрів, як до вестибюля заходить Човняр у товаристві величезного білосніжного лебедя з чорним дзьобом, це йому зовсім не сподобалось. Адміністратор був дуже охайно, просто елегантсько вбраний чоловік із дбайливо прилизаною чуприною. Човняр хоробро підступив до його стола.

— Я хотів би зняти на цю ніч номер на одну персону — для ось цього мого приятеля! — заявив Човняр. Адміністратор похитав головою.

— Жодних птахів! — відповів він. — «Ріц» — не прихисток для птаства.

— А знаменитостей ви ж приймаєте, прихищаєте? — запитав Човняр.

— Аякже! — запевнив адміністратор.

— Ви б прийняли Ричарда Бертона й Елізабет Тейлор, якби вони забажали у вас переночувати?

— Звісно! — відказав клерк.

— І королеву Єлизавету прийняли б, чи не так?

— Авжеж.

— Окей! — мовив Човняр. — То оцей мій друг якраз і є знаменитість. Він — славетний музикант. Сьогодні він учинив справжню сенсацію в Міському саду. Ви не могли не чути, який неподалік від вас коївся гармидер. Це — Лебідь-Сурмач, що грає, як великий Армстронг!

Адміністратор зміряв Луї підозріливим поглядом.

— А цей ваш лебідь має якийсь багаж? — поцікавився він.

— Багаж? — вигукнув Човняр. — Та ви подивіться на нього! Пригляньтеся, які в нього солідні речі!

— Ну, не знаю, — протягнув адміністратор, розглядаючи набутки Луї: його сурму, торбинку з грішми, грифельну дощечку, крейдяного олівця й медаль за врятоване життя. — Птах є птах. Звідкіля мені знати: може, в нього є воші? «Ріц» не приймає осіб із вошами.

— Воші? — обурено ревнув Човняр. — Та чи ви в житті своєму бачили чистішого гостя? Подивіться на нього! Він просто бездоганний!

Тут Луї підніс адміністратору свою дощечку, де написав: «Вошей не маю».

Адміністратор витріщився вражено. Він уже почав піддаватися.

— Знаєте, я маю бути обачливим, — сказав він Човняреві. — От ви запевняєте, ніби він — знаменитість. А звідкіля мені знати, чи славетна він постать? Може, ви просто дурите мене, посилаючись на вигадки?

І саме цієї миті до вестибюля ввійшли три дівчини. Вони захихотіли, аж запищали від захвату. Одна з них показала пальцем на Луї.

— Он він! — вереснула вона. — Он він, славетний музикант! Я візьму в нього автограф.

І дівчата підбігли до Луї. Верескуха простягла йому блокнотика й олівця.

— Чи можу я мати ваш автограф? — попрохала вона.

Луї узяв дзьобом олівця. Дуже каліграфічними літерами він вивів у записнику: «Луї».

Ще трохи писку, хихотіння, й дівчатка шугнули геть. Адміністратор тільки споглядав усе те мовчки.

— Ну, ви бачили? — напирав Човняр. — То знаменитість він чи ні? Адміністратор завагався. Він уже майже змирився з думкою, що, мабуть-таки, доведеться надати Луї кімнату.

І тут Луї сяйнула чудова ідея. Він підняв сурму й почав виводити мелодію давньої пісні «Готелик старий»:

І як же гарно виспівувала його сурма! Гості, що саме переходили через вестибюль, стали й заслухались. Заслухався й адміністратор, спершись ліктями на свій стіл. Продавець із газетного кіоску підвів погляд — уже й цей слухає. Люди, що сиділи поверхом вище у кімнаті відпочинку, поставили свої коктейлі на столи й заслухались. Коридорні поставали й повитріщались, наслухаючи. На кілька хвилин, поки Луї виконував мелодію, все завмерло у вестибюлі. Цей юний лебідь зачаровував усіх, хто тільки не був глухий. Навіть покоївки покидали свою роботу в спальнях, аби послухати чарівну музику. Це був момент чистих чарів. Коли залунали останні рядки пісні, всі, хто знав слова, почали тихо підспівувати:

А з дзвіниці як дзвін Скаже: «Щасних вам снів!» — Ми «Спасибі» готелику скажем.

— Ну, і як вам це? — усміхаючись, запитав Човняр адміністратора. — Музикант цей лебідь чи ні?

— Так, він гарно грає на сурмі, — визнав адміністратор. — Але є й ще одне запитання, яке я мушу поставити, хоч і незручне воно. Як щодо його особистих звичок? Чи не зробить він із кімнати стайню? Актори неохайні, а музиканти — ще гірші! Я ж не можу дозволити величезному птахові зайняти одне з наших ліжок, бо тоді ми ще випадемо з бізнесу. Інші гості можуть поскаржитися.

«Я сплю у ванні, — написав Луї на дощечці. — Ліжка не чіпатиму».

Адміністратор переступив з ноги на ногу.

— А хто оплатить рахунок? — запитав він.

— Я оплачу, — відказав Човняр. — Рано вранці завтра, коли Луї буде пора виписуватися від вас, я вже буду тут.

Більше адміністратор не міг уже придумати жодної підстави, щоб не дозволити лебедеві поселитися в готельному номері.

— Дуже добре! — сказав він. — Розпишіться, будьте ласкаві, ось на цьому бланку!

І вручив Луї перо й бланк.

Луї написав:

Лебідь Луї

Верхнє озеро, Ред-Рок-Лейкс,

Монтана

Адміністратор перечитав написане й лишився нарешті начебто задоволений. Тоді він покликав коридорного й вручив йому ключа.

— Проведи цього джентльмена до його номера! — звелів він.

Луї поскидав із себе свої речі: медаль, сурму, грифельну дощечку, крейдяного олівця й торбинку з грішми — і передав усе це коридорному. Удвох вони рушили до ліфтів.

— На добраніч, Луї! — попрощався Човняр. — І будь готовий із самого ранку взятися до роботи!

Луї кивнув головою. Двері ліфта відчинилися. «Сюди, сер!» — запросив коридорний. Вони увійшли в ліфт, зачекали, поки зачиняться двері. Повітря було насичене густим духом парфумів. Луї стояв, не ворушачись. Потім відчув, як кабіна почала підйом. Ліфт зупинився на сьомому поверсі, й коридорний привів Луї до його номера, відімкнув двері й запросив гостя досередини.

— Ось ви і в своїй кімнаті, сер! — сказав він. — Відчинити вам вікно?

Коридорний поклав багаж Луї, увімкнув кілька лампочок, відчинив вікно й поклав ключа на туалетний столик. А тоді став і чекає.

«Здається, він хоче отримати чайові!» — здогадався Луї. То підійшов до своєї торбинки з грішми, ослабив зашморг і дістав долар.

— Дуже дякую! — сказав коридорний, беручи долара. Тоді вийшов, тихо причинивши за собою двері. Нарешті Луї лишився сам-один — один у номері готелю «Ріц».

Досі молодий лебідь жодного разу ще не ночував у готелі — та ще й сам-один. Спочатку він походив скрізь, вмикаючи й вимикаючи то тут, то там світло, усе обдивляючись. У шухляді письмового стола знайшов кілька аркушів поштового паперу з надрукованими вгорі словами:

Ріц Карлтон БОСТОН　

Почуваючись брудним і спантеличеним, Луї пішов до ванної кімнати, заліз у ванну, завісився шторою і прийняв душ. Це принесло йому полегшення, нагадавши про ті водяні побоїща, які влаштовував він зі своїми братами й сестрами. Поводився обачно, стараючись робити так, щоб вода не випліскувалася за межі ванни. Покінчивши з цією процедурою, трохи постояв, милуючись матою на підлозі ванної кімнати й чистячи собі пір’я. А тоді відчув голод.

На стіні в спальні він знайшов кнопку з підписом ОФІЦІАНТ. Луї приклав дзьоба до кнопки й добряче натис. За кілька хвилин пролунав стукіт у двері, й зайшов офіціант. Він був вишукано вбраний і намагався ніяк не виказати свого подиву, заставши в номері не людину, а лебедя.

— Можу я вам щось подати? — запитав він.

Луї схопив свого олівця й написав на дощечці: «Дванадцять сандвічів із водяним крес-салатом, будь ласка!»

Офіціант трохи поміркував.

— Ви чекаєте гостей? — запитав він.

Луї похитав головою.

— І ви хочете аж дванадцять сандвічів із крес-салатом?

Луї кивнув головою.

— Гаразд, сер, — погодився офіціант. — А ви їх бажаєте з майонезом?

Луї не знав, який на смак той майонез, але швидко зміркував, як бути. Витер дощечку й написав: «Один — з. Одинадцять — без».

Офіціант уклонився і вийшов. Повернувся він за півгодини. Закотив до кімнати столика, поклав на стільницю величезну тацю з крес-салатовими сандвічами, а ще — тарілку, ножа, виделку, ложку, сіль і перець, склянку води й гарно складену льняну серветку. А ще ж була там і така страва, як масло: кілька шматочків масла, вкритих товченим льодом. Офіціант усе гарненько спорядив-аранжував, а тоді вручив Луї чек — на підпис. Ось що звіщав той чек:

12 крс-слт сандвічів: $18.0.

«Боже мій! — подумав Луї. — Який дорогий цей готель! Хоч би Човняр не збожеволів завтра вранці, коли побачить чек за сьогоднішню мою вечерю!»

Але він позичив олівця в офіціанта й підписав чек: «Лебідь Луї».

Офіціант забрав чека, але не пішов: чогось чекав.

«Ага, чайових хоче!» — здогадався Луї. Тож він знову розшнурував свою грошову торбинку, добув два долари й вручив офіціантові, який подякував лебедеві, знову вклонився і вийшов.

Довга лебедина шия і тут виручила її власника — столик виявився якраз потрібної для Луї висоти. А стілець — навіщо лебедеві стілець? Повечеряв стоячи. Скуштував намащений майонезом сандвіч і переконався: майонез йому не до вподоби. Потім обережно пороз’єднував усі сандвічі. Бо ж насправді хотів він тільки водяного крес-салату. Скибки хліба поскладав у два охайні стовпчики, весь крес-салат вигорнув собі на тарілку й смачно повечеряв. До масла він і не доторкнувся. Чим запити? Знехтувавши склянку води, почалапав у ванну кімнату, набрав миску холодної води та й напився. Тоді взяв серветку, витер дзьоба й закотив столика в куток, щоб не стояв на дорозі. О, тепер усе воно куди краще!

Коли перебуваєш сам-один у готельній кімнаті, це дає тобі відчуття затишку, а ще — власної значущості. Луї відчув себе великою особистістю! Але минула якась хвилина, і він відчув ще й те, який він тут самотній. Подумалося йому про Сема Бівера. Потім згадався табір «Кукускус». Згадалися батько, мати, сестри й брати — як вони там, удома, в Монтані? Подумав про Серену, кохану свою лебідку: де вона? І як вона? Згадалися тут і слова пісні, яку він допіру був заграв у вестибюлі:

Готелик старий! Нам двері відкрий! Були б ми там разом, кохана…

«Як то було б чудово, — подумав він, — коли б отут, поруч, у „Ріці“, опинилася й Серена! Разом потішилися б готельним життям…»

Офіціант лишив на столику вечірню газету. Луї глянув на першу шпальту. О диво! Там було велике фото його самого: на озері в Міському саду, поперед Човна-Лебедя! I великий заголовок сповіщав:

БОСТОН ШАЛЕНІЄ ЧЕРЕЗ ЛЕБЕДЕВУ СУРМУ

А стаття починалася так:

«У місті з’явився новий птах. Звати його Луї. Він — лебідь-сурмач, і то такий, що й справді грає на сурмі. Хоч як неймовірно це звучить, але цей рідкісний і прекрасний водяний птах найнявся на службу при Човнах-Лебедях у Міському саду й розважає пасажирів своєю чудовою грою на сурмі. Після його прибуття сьогодні надвечір юрби людей плавом попливли до озера, і до багатьох районів Бостона долинали солодкозвучні наспіви його сурми…»

Луї дочитав статтю до кінця, а тоді вирвав її з газети. «Сем Бівер повинен знати про це!» — подумав він. Із шухляди письмового стола, що стояв у його кімнаті, Луї узяв ручку й аркуш поштового паперу. Й ось що він написав:

Дорогий Семе!

Я саме ночую в фешенебельних апартаментах готелю «Ріц». Ти слушно говорив про Бостон — він дуже милий. Мені пощастило найнятися на роботу одразу по прибуттю. Працюю на фірму «Човен-Лебідь» за 100 доларів на тиждень. До цього листа додаю вирізку з сьогоднішньої газети — можливо, вона зацікавить тебе. Якщо все піде добре, незабаром я зароблю досить коштів на відшкодування збитків, яких завдав музичній крамниці мій батько, й відтоді я матиму повне й незаперечне право на цю сурму, а ще сподіватимусь, що своєю палкою грою на ній справлю сприятливе враження на ту юну лебідку, в яку я закоханий. І тоді всі будуть щасливі: буде відновлена честь мого батька, музична крамниця в Біллінґсі дістане свою компенсацію, а я зможу одружитися. Сподіваюся, в тебе все гаразд. Мені бракує твого товариства. Готельна кімната, дарма що в ній яких тільки вигод немає, може бути лише шматочком пустелі.

Твій друг Луї.

Юний лебідь написав на конверті Семову адресу, згорнув листа, вклав до конверта газетну вирізку, а в своїй торбинці-скарбничці вишукав шестицентову марку. Тоді запечатав конверта, наклеїв марку й вкинув листа до поштового жолоба, що був за дверима номера. «Ну, а тепер можна й поспати!» — вирішив він.

Пішов до ванної кімнати, скористався туалетом, а тоді набрав повну ванну холодної води. А думками все линув до Серени… От чудово було б, якби вона оце зараз опинилася тут! Перш ніж відійти до сну, взяв він свою сурму та й заграв пісню, яку склав ще в Онтаріо:

І восени, і навесні Я скрізь складатиму пісні Про ті кохання ночі й дні… Коли ж ти явишся мені?

І намагався грати тихенько, але за хвилину в його кімнаті задзеленчав телефон. Луї підняв слухавку, приклав до вуха.

— Перепрошую, сер, — сказав чийсь голос, — але я мушу попросити вас не створювати стільки шуму. «Ріц» не дозволяє своїм гостям грати на духових інструментах у спальнях.

Луї поклав слухавку — й сурму також. Тоді повимикав скрізь світло, заліз у повну води ванну, зігнув свою довгу шию праворуч, поклав голову на спину, засунув дзьоба під крило та так і заліг там, плаваючи на воді, а голову йому колихала його власна рідна перина. За хвильку й заснув, і снилися йому весняні озерця на півночі, а ще снилася його щира любов, ім’я якій — Серена.

Весь останній тиждень вересня Луї пропрацював на фірму «Човни-Лебеді» в Міському саду Бостона. Він мав великий успіх і швидко ставав справжньою знаменитістю. В суботу Човняр виплатив йому сто доларів готівкою, які Луї дбайливо помістив у свою торбинку-скарбничку. Човняр, після того, як йому довелося оплатити чималий рахунок із готелю «Ріц Карлтон», вирішив, що краще хай Луї ночує на озері, а не в готелі. Луї це його рішення теж краще влаштовувало. Ночі тепер він спав поміж гусей та качок, сховавши голову під крило й граційно плаваючи по плесу.

Луї добре дбав про свій музичний інструмент. Він його чистив-начищав, до блиску, а раз на тиждень очищав ще й від слини. Де тільки міг, він вивчав нові пісні, дослухаючись, що там лунає з людських транзисторів, та ходячи на концерти. Раз тільки почує мелодію — так він її вже й перейняв. Він був справжній природжений музикант — чи то, в його окремому випадку, — природно-висиджений музикант.

Наприклад, він дуже вподобав пісню «Прекрасний Сновидче, мене розбуди…» Щоразу, граючи її, він думав про Серену, і завжди пасажири, які перебували на борту Човна-Лебедя, дружно плескали в долоні й вигукували: «Біс! Браво!» Луї подобалися оплески. Вони його звеселяли, мовби знімаючи тягаря з серця.

Іноді, наприкінці робочого дня, Луї грав «Оце вже й дню кінець». Він надавав цій пісні дуже ліричного, сумного звучання. А одного надвечірка, ведучи за собою останню мандрівку того дня, він заграв «Колискову» Брамса. Пасажири підспівували музикантові:

Тоді один хлопчак, що сидів на передньому сидінні, дістав з-під поли піджачка духову рушничку-пукавку й почав стріляти пластиковими кульками в сурму Луї. Й щоразу, як кулька влучала в сурму, виходило кумедне тень! Отож, завдяки пустотливості того хлопчака, «Колискова» набула десь отакого звучання:

Спи-за-сни (тень!) До-бра-ніч (тень!) Ті-ні на тро-ян-ді (тень!)

Діти, що пливли тим самим човном, як зачули таке, то всі враз зайшлися реготом — але дорослі пасажири цим обурилися. Один дядечко забрав у порушника рушничку, а одна тітонька, як прийшла потім додому, настрочила до «Бостон-Ґлобу» листа, де вимагала запровадити суворіший контроль за вогнепальною зброєю, щоб ні в якому разі вона не потрапляла до рук дітей.

Іноді надвечір, коли вже починали закрадатися сутінки, люди збиралися на берегах послухати вечірню колискову Луї. Ще ніколи «Човни-Лебеді» не тішилися такою популярністю й не приносили їхньому власникові стільки грошей. Але Луї знав, що незабаром ці човнові прогулянки припиняться на зиму. Ще кілька днів — і човни будуть підняті й поміщені у човнярні, на весь ненавігаційний сезон, — чекати наступної весни.

Одного чудового дня, коли Луї чекав, поки човен завантажиться пасажирами, під’їхав на велосипеді хлопець-кур’ер із «Вестерн-Юніону».

— Маю телеграму для лебедя-сурмача! — повідомив він.

Човняр начебто здивувався, але взяв телеграму й передав її Луї, а той негайно її розпечатав. Відправник — якийсь чоловік із Філадельфії. Ось що було в тій телеграмі:

МОЖУ ЗАПРОПОНУВАТИ ВАМ П’ЯТСОТ ДОЛАРІВ НА ТИЖДЕНЬ ЗА РОБОТУ ДЛЯ НІЧНОГО КЛУБУ. ДОГОВІР НА ДЕСЯТЬ ТИЖНІВ. ПРОШУ ВІДПОВІСТИ.

(Підпис) ЕЙБ («ЩАСЛИВЧИК») ЛЬЮКАС

ГОТЕЛЬ «НЕМО»

Луї швидко підрахував подумки. Десять тижнів роботи з платнею п’ятсот доларів за тиждень — виходить у сумі п’ять тисяч доларів. А п’ять тисяч доларів запевне покриють заборгованість батька Луї перед тією музичною крамницею.

Юний лебідь узяв свою дощечку й написав:

ПРОПОЗИЦІЮ ПРИЙМАЮ. ПРИЛЕЧУ ЗАВТРА. ЗУСТРІНЬТЕ МЕНЕ НА ПТАШИНОМУ ОЗЕРІ В ЗООСАДІ. ПРИВОДНЮСЬ О 16:42. СПОДІВАЮСЬ, ЦЕ БУДЕ ЗРУЧНИЙ ДЛЯ ВАС ЧАС.

Луї показав своє повідомлення хлопцеві-кур’єру з «Вестерн-Юніону», й той переписав його на телеграфний бланк.

«Терміновою!» — написав Луї.

Кур’єр кивнув головою і поїхав геть. Луї спустився знову на воду. Ось човен відчалив, і Луї повів перед. Він знав: це його останній виступ із Човном-Лебедем, тож йому трішечки було сумно. Стояло тепле, тихе недільне надвечір’я — і неділя ж була остання в тому вересні. Луї зіграв усі свої улюблені мелодії: «Ліниву річку», «Прекрасного Сновидця», «І восени, і навесні», «Закінчується день», — а тоді, коли човен уже наближався до причалу, підніс до уст сурму й заграв «Колискову».

Ось уже й остання нота відбилася від стін «Ріцу» й на мить завмерла над Міським садом. То було сумне прощання! Для бостонців воно означало остаточний кінець літа. Для Човняра то було прощання з найкращим, який він хоч коли-небудь мав, тижнем його бізнесової кар’єри. Ну, а для Луї то був кінець іще одного розділу його сповненого пригод життя, коли він, сам-один серед широкого світу, намагався заробити досить грошей, аби мати нарешті чисте сумління — своє власне та рідного батька. Тієї ночі Луї спав спокійно, хоч і потерпав трохи за безпеку своєї торбинки-скарбнички. А вранці він вилетів до Філадельфії, аби з’явитися на призначену зустріч з містером Льюкасом — чоловіком, котрий напередодні надіслав йому ту телеграму.

Потрапив Луї до Філадельфії зовсім легко й просто. Майже всяк, хто спробує розшукати Філадельфію, хутко її знайде. Юний лебідь-музикант просто здійнявся у повітря, несучи всі свої набутки на шиї, а коли набрав висоту понад триста метрів, подався понад залізничними коліями, минаючи Провіденс, Нью-Лондон, Нью-Гейвен, Бриджпорт, Стемфорд, Кос-Коб, Гринвіч, Порт-Честер, Рай, Мамаронек, Нью-Рошель, Пелгем, Маунт-Вернон і Бронкс.

Коли ж він загледів Емпайр-Стейт-Білдінґ, то звернув праворуч, перетнув річку Гудзон, і понад залізничними коліями подався до Ньюарка, потім до Трентона, а далі — просто на південь. О пів на п’яту сягнув річки Сулкілл-Рівер. А далі, за річкою, назорив і Філадельфійський зоосад. Пташине озеро здавалося таким привабливим із повітря. На ньому повно було всякого водного птаства, але переважно то були качки й гуси. Луї, щоправда, здалося, що поміж них утересувалося[2] й двоє чи навіть троє лебедів.

Він облетів коло, вибрав відкриту місцину й точно о 16:52 плюхнувся на плесо — приводнився. Його сурма дзенькнула об грифельну дощечку, дощечка стукнулася об медаль за врятоване життя, медаль цокнулась об крейдяного олівця, а вже той олівець обкрутився своєю шворочкою навколо торбинки-скарбнички. Не зайвим буде сказати, що те його приводнення зчинило таки справжній переполох. Місцеві качки й гуси аж ніяк не сподівалися такої надзвичайної події: щоб великий лебідь-сурмач та впав до них просто з неба! Та ще й навантажений стількома особистими набутками!

Але Луї не звернув ані найменшої уваги на інших птахів. Він мав з’явитися вчасно на ділове побачення. Та ось він уздрів чоловіка, що стояв, спираючись на поруччя біля Пташиного будинку. Вбраний той був у пурпуровий костюм, а на голові мав тірольського капелюха. Вираз його обличчя був умудрено-проникливий, от ніби він знав забагато всякої всячини, більшу частину якої взагалі варто б і не знати.

«Ото ж і має бути Ейб-Щасливчик Льюкас!» — подумав Луї і швидко підплив до того місця, де стовбичив пурпуровий чоловік.

— Ку-гуу! — привітався він через сурму.

— Вітаю! — відгукнувся Льюкас. — Ви прибули хвилина в хвилину. Сенсаційне приводнення. Ласкаво прошу до Філадельфійського зоосаду, який кишить рідкісними ссавцями, птахами, рептиліями, земноводними та рибами, включно з акулами, скатами й іншими рибоподібними хребетними. Остерігайтеся диких звірів, бо тут їх повно: змії, зебри, мавпи, слони, леви, тигри, вовки, лисиці, ведмеді, гіпопотами, байбаки, скунси, яструби та сови. Сам я рідко тут буваю — моя робота прив’язує мене до захеканого серця великого цього міста, де я працюю міняйлом. Я перебуваю під великим пресом моєї роботи. Як вам мандрувалося від Бостона?

«Без пригод, — написав Луї на дощечці. — Я вклався у свій час. А що ви скажете про мою роботу?»

— Доречне запитання, — відгукнувся містер Льюкас. — Ваша робота розпочнеться п’ятнадцятого жовтня. Контракт уточнено остаточно. Ваше робоче місце — вельми славний нічний клуб. Це там, за річкою. Місце високої моди й низьких цін, людне перехрестя. Вас викликатимуть, щоб ви з’являлися на очі ясної публіки й ощасливлювали її своєю сурмою — щовечора, крім неділі. Іноді ви зможете виступати із джазовим гуртом: «Лебідь Луї — сурмач». Ваш гонорар дуже добрий. Як подумаю про нього — аж серце звеселиться. Багатство й щастя там, де стрілися лебідь Луї і Щасливчик Льюкас — Велике Серце. Комісія за моє посередництво — лише десять відсотків, чиста дрібничка.

«А як я дістануся до того нічного клубу?» — через дощечку запитав Луї, збагнувши лише половину з того, що набалакав містер Льюкас.

— У таксі, — відповів містер Льюкас. — Будьте біля Північного входу в зоосад — це перехрестя Жірар-авеню й Тридцять четвертої вулиці — о дев’ятій вечора п’ятнадцятого жовтня. І то буде вікопомна вечірка! Там на вашу милу особу чекатиме таксі, яке й відвезе вас до клубу. Водій — мій друг. Він також стогне від своєї роботи.

«А хто платить за таксі?» — через дощечку запитав Луї.

— Я, — відповів містер Льюкас. — Щасливчик Льюкас, щедре серце, оплачує таксі для лебедя Луї. І, до речі, я бачу, ви носите калитку, й вона у вас туго напхана грошовими знаками. То я вам пропоную, від щедрот мого великого серця, щоб ви передали ту калиточку мені — якраз на час вашого перебування у Філадельфії — великому місті, переповненому злодіями, в тому числі кишеньковими.

«Ні, дякую! — написав Луї. — Триматиму калитку при собі».

— Теж чудово, — мовив містер Льюкас. — А зараз я хочу привернути вашу увагу до ще однієї дрібнички. Більшість птахів, що плавають у цій розкішній лагуні, перенесли хірургічну операцію. Добрість спонукає мене розповісти вам, що працівники зоосаду зазвичай відтинають птахам-прибульцям кінчик одного крила. Це безболісна операція, до якої залюбки вдаються й інші зоосади по всьому світу. Пеннотомія — так, здається, вони це називають. Завдяки цій операції водяний птах утрачає здатність полетіти за межі загорож цього саду: птах не може здійнятися у повітря, бо, коли одне крило коротше іншого, порушується рівновага птаха. І всяку його спробу здійнятися у повітря спіткає невдача. Одне слово: такий птах не зможе літати. Наперед відчуваючи відразу, яку ви безперечно відчули б до перспективи мати одне ваше крило вкорочене, я наблизився до чоловіка, що відповідає за птахів, із пропозицією. І він погодився не обтинати вам одного крила. Про це домовлено. Він — людина честі. Ваша свобода пересування залишиться недоторканною. Вам не зроблять пеннотомії. Але за таку велику добрість із боку керівництва Філадельфійського зоосаду вам доведеться щонеділі надвечір біля цього озера давати безплатний концерт для людності Філадельфії та для гостей міста, які приходять сюди відсвіжитися. Згода?

«Так, — написав Луї. — Я даватиму щонедільні концерти».

— Чудово! — мовив містер Льюкас. — Бувайте здорові! Тож біля Північного входу о дев’ятій! П'ятнадцятого жовтня! На вас чекатиме таксі. Бажаю вам гарної гри, Солодкозвучний Лебедю! Ви станете найкращою подією, що відбудеться тут, у Філадельфії, після Конституційних Зборів 1787 року!

Цього Луї не зрозумів, але поклоном голови попрощався з містером Льюкасом і поплив до острова, що виднів посеред озера. Ступивши на берег, він дав лад своїм речам, почистив пір’я і відпочив. Не був він певен, сподобається йому ця нова робота чи ні. Як і не знав того, сподобався чи ні йому містер Льюкас. Але йому до зарізу потрібні були гроші, а коли вам дуже потрібні гроші, ви залюбки змиритеся із труднощами й непевностями заробітку. В усій цій справі була одна безперечно хороша річ — сам зоосад. Здавався він таким милим-премилим місцем — попри почуті Від містера Льюкаса жахи з обтинанням кінчика одного крила. Але Луї не мав наміру віддавати своє крило на обтинання.

«Я дам такого лупня всякому, хто тільки спробує скоїти це зі мною!» — сказав він подумки.

Йому приємно було бачити стільки водяних птахів довкола. Тут водилося чимало різних видів качок і гусей. А вдалині він навіть назорив трьох лебедів-сурмачів. Вони давно вже мешкали на цьому озері. Звали їх Цікавість, Радість і Апатія. Луї вирішив, що зазнайомиться з ними десь за день-два…

Пташине озеро було обгороджене парканом. Коли настав вечір, щоб йому вперше їхати на роботу, Луї начистив свою сурму, надягнув усі свої набутки й перелетів через паркан. Приземлився біля Північного входу. Була рівно дев’ята вечора, й там справді чекало таксі — як і пообіцяв містер Льюкас. Луї зайшов до салону, й таксі повезло його до місця його нової роботи.

За десять наступних тижнів праці Луї розбагатів.

Щовечора, крім неділь, він вирушав до нічного клубу й виступав перед завсідниками. Ця робота йому аж ніяк не припала до душі. Зала була велика, а в ній повно людей і галасу. Здавалося, ніби всі присутні розмовляють занадто голосно, забагато їдять і п’ють. Більшість птахів любить засинати, щойно зайде сонце. Якому птахові заманулося б отак-о вистоювати півночі на ногах і забавляти людей? Але Луї був музикант, а, на жаль, не музиканти вибирають, коли їм працювати. Тож доводиться виступати тоді, коли вкаже тобі твій роботодавець.

Щосуботи Луї отримував свою платню — п’ятсот доларів. Містер Льюкас щоразу з’являвся вчасно, аби дістати від Луї свої посередницькі десять відсотків. Після того як Луї виплачував містерові Льюкасу його п’ятдесят доларів, у нього з платні все ще лишалося чотириста п’ятдесят доларів, і він їх ховав до своєї калитки, а тоді застрибував до таксі, що на нього чекало, й повертався до Пташиного озера — десь під третю ночі. Калитка зробилася така напхом напхана, що Луї почав потерпати, як і де йому зберігати наступні виплати.

А по неділях надвечір, коли стояла гарна погода, юрби людей збиралися на берегах Пташиного озера, й тоді Луї ставав на острівці посеред озера і давав концерт. Це стало популярною розвагою в Філадельфії, де по неділях не дуже багато було куди піти — щось подивитися. Луї ставився до тих своїх концертів дуже серйозно. Виступаючи перед юрбами людей, він заробляв на своє право лишатися вільним і нескаліченим.

Тож він старався по неділях як ніколи. Замість грати джаз, рок, фольк та кантрі-й-вестерн, він виконував уривки з творів великих композиторів: Людвіга ван Бетховена, Вольфґанґа Амадея Моцарта і Йоганна Себастьяна Баха — музику, яку він вивчив, прослуховуючи записи в таборі «Кукускус». А ще Луї любив музику Джорджа Гершвіна й Стівена Фостера. Коли він виконував «Літо» з «Поргі і Бесс», філадельфійці відчували: це — найзворушливіша музика, яку тільки вони чули. Його виконавську майстерність сурмача оцінили так високо, що якось-то запросили виступити як почесного гастролера-соліста з Філадельфійським симфонічним оркестром.

А одного дня, десь за тиждень перед Різдвом, налетіла велика буря. Небо потемніло. Вітер, завиваючи, переріс у шквал. Вило й гуркотіло. Бряжчали вікна. Віконниці злітали зі своїх завіс. Старі газети, обгортки цукерок вітер підхоплював і розкидав, мов конфетті. Багато мешканців зоосаду втратили спокій, розтривожилися. Слони в слонятнику засурмили тривогу. Леви заревли, забігали туди-сюди у своїх клітках. Заверещав великий чорний какаду. Доглядачі метушились, замикаючи двері, закриваючи вікна й всіляко убезпечуючись супроти жахливої сили шквалу. На Пташиному озері вітер погнав високі хвилі — воно зробилося мов маленький розбурханий океан. Багато водяних птахів повтікало, шукаючи прихистку, на острів.

Луї щасливо переніс бурю, сховавшись від її натиску за островом. Там він плавав, широко розкривши очі, обличчям до вітру, дивуючись силі шквалу. Аж раптом він угледів у небі якийсь об’єкт, що падав із хмар. Спочатку він не міг утямити, що там воно таке.

«Можливо, летюча тарілка?» — подумав він.

А потім збагнув: то великий білий птах відчайдушно бореться з вітром! Він швидко-швидко бив крильми… Мить — і прибулець упав, простершись, на берег, та так і завмер, от ніби загинув. Луї дивився, і дивився, й дивився… Відвів погляд. Потім іще раз придивився.

«Схоже на лебедя!» — подумав.

І то й справді був лебідь.

«І наче лебідь-сурмач!» — подумав іще.

То й справді був лебідь-сурмач.

«Боже! — подумки вигукнув Луї. — Це лебідка, і схожа вона на Серену! Та це й справді вона, Серена! Нарешті вона біля мене! Я вимолив її для себе!»

Луї не помилився. Люта буря підхопила Серену, його кохану, жадану лебідку, й пронесла через пів-Америки! Коли юна лебідка побачила внизу Пташине озеро, то, відчуваючи, що ось-ось загине від виснаження, вирішила саме тут спуститися на землю…

Першим бажанням Луї було негайно кинутися до неї! Але він зразу й роздумався: «Ні, то була б помилка! Наразі ж не в тому вона стані, щоб відчути глибину мого почуття, велич моєї любові… Надто вона розбита. Я зачекаю. Чекатиму, скільки буде треба. Хай вона піддужчає. І тоді я поновлю наше знайомство — скажу, хто я такий!»

Того вечора Луї не поїхав на роботу — надто розходилася негода. Цілу ніч він не спав — пильнував неподалік, майже поруч своєї коханої. Над ранок вітер трохи ослаб.

Небо очистилося. Озеро заспокоїлось. Буря перешуміла! Серена заворушилася, прокинулась. Вона була все ще виснажена й дуже розкуйовджена. Усе так само Луї тримався на відстані від неї.

«Я ще зачекаю, — думав він. — Це правда: закоханий має йти на ризик! Але я не ставитиму на карту всього, поки моя птаха така зморена, що нездатна й роздивитися що-небудь. Я не поспішатиму й не хвилюватимусь. Коли ми ще були на Верхньому озері наших Ред-Рок-Лейкс, я тоді ще не мав голосу. Вона тоді не звертала на мене уваги, бо я не міг сказати їй про мою до неї любов. А нині, дякувати моєму хороброму батькові, я ж маю свою сурму! За допомогою музичних чарів я підкорю її силою мого бажання, міццю моєї відданості. Вона почує, як гарно я проспіваю їй своє ку-гуу! Я розповім їй про мою любов такою мовою, яка зрозуміла кожній істоті: мовою музики! Вона як зачує цю лебедину сурму, так зразу й стане моя! Принаймні я на це сподіваюсь…»

Зазвичай, коли на Пташиному озері з’являвся новий птах, хтось із доглядачів повідомляв про його прибуття начальникові Пташиного відділу, контора якого містилася у Пташиному будинку. Тоді Пташиний Начальник віддавав наказ: зробити новоприбулому пеннотомію! Себто відтяти крайчик крила! Але саме того дня, що настав після бурі, той чоловік, що доглядав водяну птицю, загрипував і не вийшов на роботу. Отож ніхто — поки-що — не завважив прибуття ще одного лебедя-сурмача. Та й сама Серена була дуже тиха-непомітна й не привертала нічиєї уваги. Але з її прибуттям стало вже п’ятеро лебедів-сурмачів на озері. Тобто: до першої трійці вже приневолених лебедів: Цікавості, Радості й Апатії — додався, звісно, Луї, а остання прибула ще й Серена. Вона була все ще виснажена, але помалу оживала.

Туди ближче до заходу сонця Серена звелася на ноги, обдивилася, що за місцевість довкола, трохи підкріпилася, скупалася в озері, а тоді вийшла з води й довго чистила-вичищала собі пір’ячко. Видно було: лебідка вже майже оклигала. Коли ж Серена підрівняла, пригладила на собі кожну пір’їночку, вона знову стала просто ах яка краля: велична, супокійна, граційна і вельми жіночна.

Луї аж затремтів, роздивившись, яка вона просто незрівнянна вродливиця. І знову йому захотілося підплисти до неї та й кугукнути — і переконатися, чи вона ж його ще пам’ятає. Але він знов роздумався.

«Ні, не треба поспішати! — міркував закоханий сурмач. — Вона ж не подасться геть із Філадельфії вже цього вечора. Я ж тим часом з’їжджу на роботу, а як повернуся, то вже цілу ніч її охоронятиму. А на світанку я розбуджу її моєю піснею кохання й жадання. Вона буде сонна, й гук моєї сурми увійде в її сонну свідомість, переповнить її почуттям. Моя сурма стане першим звуком, який вона почує. Я буду невідпорний. Коли вона розплющить очі, то найперше побачить мене — і від тої миті мене й покохає!»

Задоволений своїм задумом, Луї узявся до приготувань. Поплив на берег, познімав із себе свої речі, заховав під кущем, а тоді повернувся до води, де підобідав і викупався. Тоді дбайливо дав лад своєму пір’ю. Наступного ранку, як прийде час тій доленосній зустрічі, він хотів мати якнайкращий вигляд. Якусь хвильку поплавав довкола, перебираючи подумки всі, які тільки знав, пісні, аби вибрати, котрою ж із них найкраще буде розбудити вранці Серену. Зрештою він зупинив свій вибір на мелодії «Прекрасний Сновидче! Для мене проснись…» Він-бо завжди особливо любив саме цю пісню, таку милу й сумовиту…

«От вона й стане моїм Прекрасним Сновидцем, — вирішив Луї, — і прокинеться для мене! Ця пісня чудово відповідає нашому випадку».

А ще він твердо вирішив: заграє її ще краще, ніж він будь-коли грав! То був один із найкращих його номерів. І він справді знав, як можна виконати його ще краще. Якось-то, коли він заграв цієї пісні на одному зі своїх недільних концертів, це почув музичний критик з однієї філадельфійської газети, а наступного ранку газета надрукувала його відгук: «Деякі з його нот схожі на самоцвіти, коли їх тримаєш проти світла. Почуття, яке він передає, воно чисте, витончене — й стримане». Луї запам’ятав ці його висновки. Він пишався такою високою оцінкою його творчості.

Він усе думав, потерпав за прийдешній ранок… але ж, поки ще до того ранку, йому треба відбути робочу ніч у клубі! Знав: ніч буде довга, і поспати він ніяк не встигне до ранку.

Тож Луї поплив до берега по свої речі. Заглянув під кущ — і отетерів: медаль на місці, грифельна дощечка й крейдяний олівець теж, і калитка-торбинка теж там, а де… де сурма? Сурма пропала! Сердега Луї! Серце йому впало, от-от і зовсім перестане битися… «О ні! — сказав він сам собі. — Тільки не це!» Таж без сурми все його життя полетить шкереберть — поламаються всі плани на майбутнє!

Юний лебідь мало не збожеволів від гніву, страху та відчаю. Прожогом кинувся він назад, у воду, й ну роззиратися туди, сюди, навсібіч! Але що то таке там, удалині? Якась лісова качечка наче тулить щось блискуче до свого дзьоба… Так то ж і справді його сурма — ондечки вона! А та качечка силкується на ній заграти! Луї украй розлютився. І як шугоне по плесу! Наразі він мчав навіть швидше, ніж тоді, коли рятував Ренета, щоб не втонув. Ось він уже й наздогнав підлу злодійку та крилом по голові її! А дзьобом хап свою неоціненну сурму. Качечка зомліла. Луї протер сурму, видув із неї слину та й почепив собі на шию: там її законне місце!

Оце вже ж він і готовий. «Хай же швидше настане вечір! — молився закоханий лебідь. — Хай швидше промайнуть нічні години! І швидше нехай настане ранок, коли моя Прекрасна Сновидиця прокинеться задля мене!»

Нарешті й справді настав вечір. Ось і дев’ята вечора. Луї подався на роботу — поїхав у таксі. Зоосад затих, завмер. Усі відвідувачі давно розійшлися, роз’їхалися по своїх оселях. Багато тварин уже спало чи дрімало-кимарило. Але декотрі з них: великі котячі, єнот, панцерник, — що поночі виходять на роздобутки, — занепокоїлись, зашастали, скрадаючись. Темрява огорнула Пташине озеро. Більшість водоплавних птахів позакладали голови собі під крило та й поснули. В одному кінці озера вже спали троє полонених лебедів: Цікавість, Радість й Апатія. А Серена, прекрасна Серена, вже бачила сни біля острова. Її довга біла шия була зграбно вигнута назад, а голова спочивала під м’яким пір’ям її крила.

Луї повернувся з роботи додому о другій годині ночі. Він перелетів через паркан і тихо, майже безшелесно, плюхнувся у воду близенько від Серени. Заснути-поспати й не спробував. Ніч була погожа, нічне повітря — свіже-цілюще, як те часто буває перед Різдвом. По небу нескінченними вервечками плинули кудись хмари, раз-у-раз затуляючи зорі. Луї дивився на хмари, дивився на Серену, як вона спить, і чекав ранку: годину за годиною, годину за годиною…

Та ось нарешті на сході засірів світанок. Скоро, скоро заворушаться птахи й інші істоти — небавом тут буде й сам ясний ранок!

«Ось вона, моя мить! — подумав Луї. — Настала та хвиля, щоб мені розбуркати, розбудити мою щиру любов!»

Він зайняв місце перед Сереною. Тоді підніс сурму до уст. Голову він відкинув назад, щоб горн був трохи піднятий до неба, яке помалу розвиднялося.

І заграв своєї пісні.

«Прекрасний Сновидче! — грав Луї. — Прокинься мені!»

Перші три-чотири ноти він програв тихо. Але помалу, в міру того, як пісня плинула далі, розгорталася, вона й гучнішала — і водночас дедалі яскравіше ясніло на сході крайнебо.

Кожна нота лунала ясно — мов самоцвіт проти світла. Досі ще ні разу сурма Луї не лунала на світанні в зоосаді. Її мелодія немовби заповнювала, заполонювала цілий світ будинків, тварин, дерев, кущів, стежок, лігв і кліток. Сонні ведмеді, дрімаючи у своєму гроті, понасторочували вуха. Лисиці, ховаючись у своїх норах, дослухалися до милого-сонливого звучання сурми на світанку дня. Зачули мелодію і великі коти — леви у Лев’ячому будинку. А в Мавп’ячому домі зачудовано слухав пісню старий бабуїн.

Пре-крас-ний Сно-вид-че! Про-кинь-ся ме-ні…

Зачув пісню бегемот-гіпопотам, почув навіть тюлень у своїй цистерні. Розчув її й сірий вовк, і як у своїй клітці. Борсук, єнот, коаті з хвостом-бубликом, скунс, ласиця, видра, лама, одногорбий верблюд-дромадер, білохвостий олень — усі почули пісню, подослухалися до неї, нашорошивши вуха. І кріль, і куду почули. Бобер почув, і змія розчула, дарма що не має вух. Малий кенгуру-валабі, опосум, мурахоїд, панцерник, павич із павою, голуб, птах-альтаночник, какаду, фламінго… — всі почули, всі усвідомили, що діється щось надзвичайне.

Філадельфійці, прокидаючись зі сну в спальнях, де були відчинені вікна, також ту сурму зачули. Одначе жоден, хто чув цю пісню, не додумався, що то була мить тріумфу юного лебедя, який мав дефект мови й подолав його.

Але Луї не думалося про його величезну й невидиму аудиторію тварин і людей. Розумом і душею він-бо линув не до ведмедів та буйволів, не до казуарів, ящірок, яструбів і сов, та ще людей у їхніх спальнях. Розумом і душею він звертався до Серени, його обраниці-лебідки, Прекрасної Сновидиці. Грав він для неї — тільки для неї, єдиної в цілому світі.

А вона прокинулася від найперших, найтихіших гуків його сурми. Серена підвела голову, помалу випростуючи шию, аж поки голова її опинилася на повній своїй висоті. Те, що вона уздріла, вразило, приголомшило її. Бо очі її відкрилися просто на Луї. Спочатку юна лебідка не могла навіть пригадати, де ж це вона перебуває. Просто поперед себе вона побачила вродливого молодого лебедя, самця гарної, шляхетної тілобудови. До свого дзьоба той прикладав якусь чудернацьку штуку-знадібку — щось таке, чого Серена зроду не бачила. І з того химерного знаряддя виходили такі трепетні звуки, які змусили її аж затремтіти від радості й любові. І в міру того, як усе гучніше линула пісня, як усе яскравіше грало на небі світло, вона все дужче — вже безнадійно! — закохувалася в того хороброго сурмача, котрий насмілився розбудити її, вирвати зі снів. Нічні сни де й поділися. Нові сни — мрії дня — наринули на неї. Серена усвідомлювала: це ж її пойняли якісь такі почуття, котрих вона досі ще й не зазнавала: почуття захвату, екстазу й зачудування.

А який же він гарний! Гарнішого юного лебедя вона досі ще й у вічі не бачила. Та ще такого, в котрого на шиї висіло б стільки особистих надбань! А ця його гра… Досі, за всеньке її життя лебідки, ще жоден звук не сповнював її таким трепетом.

«Ой! — подумалося їй. — Ой-ой-ойо-йой!»

Та ось пісня скінчилася. Луї опустив сурму й урочисто вклонився Серені. А тоді знову підніс горн до уст.

— Ку-гуу! — мовив він.

— Ку-гуу! — відповіла йому Серена.

— Ку-гуу! Ку-гуу! — вимовляв Луї своєю сурмою.

— Ку-гуу! Ку-гуу! — відповідала йому Серена.

Обоє вони відчували, як таємничі тенета почуття притягують їх одне до одного.

Тут Луї швидко обплив довкола Серени один раз.

Тоді й Серена швидко обпливла раз довкола Луї. От ніби це була їм яка забавка!

Луї умочив свою шию у воду й повигинав нею вперед-назад.

І Серена вмочила свою шию у воду й повигинала нею вперед-назад.

Луї бризнув водою в повітря. То Серена й собі бризнула водою в повітря. Це було схоже на гру. Але то вже була любов, яка нарешті прийшла до Луї. А для Серени то була любов із першого погляду.

Тоді Луї вирішив іще похизуватися. «Я зіграю для неї мою власну композицію! — подумав він. — Оту, що я присвятив їй — у таборі влітку». І він знову підніс свою сурму догори.

І восени, і навесні Я скрізь складатиму пісні Про ті кохання ночі й дні… Коли ж ти явишся мені?

Ноти звучали прозоро й чисто. Вони наповнили зоосад красою. Хай навіть досі Серена ще й зберігала якісь сумніви в душі, то тепер вони вмить розвіялись. Вона беззастережно піддалася чарам цього чарівника, цього вродливого музиканта, цього багатого й талановитого лебедя-молодика.

Луї збагнув: його план приніс йому успіх! Його Прекрасна Сновидиця прокинулася — і прокинулася вона йому, для нього. Відтепер вони вже ніколи не розлучаться. В голові Луї завихріли думки про тихі лісові озерця, де в заростях комишів, очеретів, папоротей виспівують косики-червонокрильці. Думки про весну, гніздування й маленьких лебедят. І восени, і навесні!..

Колись батько був розповів Луї, що іноді трапляється з пірнальниками, котрі занурюються на дуже велику глибину в океані. Там, на великих глибинах, де величезний тиск, а підводний світ вельми химерний і загадковий, пірнальники переживають іноді те, що вони називають «екстазом глибини». Тоді вони відчувають таке цілковите умиротворення, немовби зачарованість, що їм навіть не хочеться повертатися на поверхню. Батько застеріг Луї від такої небезпеки. «Завжди пам’ятай, коли пірнаєш на велику глибину, — напучував він, — що це почуття захвату-екстазу може призвести тебе до загибелі. Хоч би як чудово тобі почувалося там, унизу, ніколи й нізащо не забувай: треба повернутися на поверхню, де ти зможеш зробити новий ковток свіжого повітря!»

Милуючись Сереною, Луї подумав: «Мабуть, і любов подібна до того екстазу глибини. Мені наразі так добре, що просто хочеться лишитися ось тут і нікуди звідси не рушати. Отже, я тут переживаю екстаз глибини, дарма що перебуваю якраз на поверхні води. Ще ніколи не було мені так добре — ще ніколи я не був такий і умиротворений, і схвильований, і щасливий, і марнославний, і сповнений бажань. Якщо любов може бути отаким дивом у холодний грудневий день, та ще й в обгородженому Філадельфійському зоосаді, то я можу тільки уявити собі, яка вона буває навесні, десь на далекому канадському озерці!»

Отакі думки промайнули в голові Луї. Цієї миті він був найщасливіший з усіх птахів, що нині жили на землі. Нарешті він став справжнім лебедем-сурмачем. Нарешті йому пощастило подолати свою вроджену ваду — відсутність голосу. Допоміг йому в цьому батько, і син був йому дуже вдячний.

Обачливо він поклав свою голову впоперек довгої, чудової, білої шиї Серени. Чи не занадто зухвалий з його боку вчинок? Але коханій лебідці таке ніби сподобалося. Тоді трохи відплив від неї. Зате Серена тепер підпливла до нього. Так само обачливо й вона поклала свою голову впоперек його шиї. Це тривало одну коротку мить. Тоді вона відпливла від нього.

«Що за зухвалий вчинок! — подумала вона. — Але ж йому це начебто сподобалось? Як приємно усвідомлювати, що я знайшла собі підхожу пару — молодого лебедя, якого я зможу і любити, й шанувати; лебедя, котрий, здається, не лише музично обдарований, а ще й дуже багатий! Ти тільки поглянь на всі ті його речі!» — таке по-думки говорила собі Серена. Її очі любовно оглядали сурму, грифельну дощечку, крейдяного олівця, калитку з грішми й медаль за врятоване життя.

«Що за шикарний лебідь! — захоплювалася вона. — Та який же чепурун!»

Удвох, укупочці вони відпливли до іншого краю озера, де могли б побути на самоті. Там Луї, такий невиспаний, задрімав на хвильку, а Серена підснідала й собі налаштувалася відпочити.

Вість про прибуття лебідки Серени на Пташине озеро дійшла нарешті до Пташиного Начальника. Той вийшов поглянути на нову гостю, а побачивши її, страшенно зрадів. І негайно віддав наказу одному зі своїх доглядачів.

— Постарайтесь відщипнути їй краєчок крила ще цього ранку — зараз-таки! А то здійметься й відлетить кудись — і залишить нас ні з чим. Ця лебедиця — цінна птаха! Глядіть мені, щоб не втекла!

Луї саме прокидався зі своєї дрімоти, коли це вгледів: двоє доглядачів підкрадаються до Серени! Його кохана якраз стояла на березі біля живоплоту. Один із тих двох працівників зоосаду ще здаля замахнувся на неї великою сіткою на довгому держалні. Другий ніс скриньку з хірургічними інструментами. Дуже повільно та обережно підкрадалися ті двоє до Серени ззаду.

Луї умить збагнув, що в них на думці. Закоханий лебідь розпалився страшною люттю. Якщо ці чоловіки зуміють спіймати Серену й надтяти їй крило, тоді всі його плани полетять шкереберть — тоді ж вона вже нізащо не полетить із ним разом на якесь самітне озерце, а муситиме навіки залишитися у Філадельфії — до самого свого скону! Жахлива недоля!

«Ось я їм покажу пеннотомію! — зловтішно подумав Луї. — Ніхто не скалічить Серени — не надріже їй крила, поки я біля неї!»

Хутенько майнув він на острів і підготувався до бою. Свою сурму та інші набутки він просто жбурнув під вербу. А тоді повернувся на плесо й став вичікувати підхожого моменту для атаки.

Доглядач із сіткою все ближче підкрадався до Серени ззаду. Лебідка його й не помічала — просто стояла та мріяла про Луї. Ось перший доглядач повільно-повільно ще вище підняв свою сітку. Але цієї ж миті в дію вступив Луї. Опустивши свою довгу могутню шию й виструнчивши її поперед себе, мов бойову піку, він помчав по воді, крильми б’ючи повітря, просто на першого доглядача. Блискавкою вилетів він на поле дії й увігнав свого дужого дзьоба, пробивши штани, просто в сідницю нападникові. Влучний вийшов удар. Доглядач зігнувся у три погибелі й випустив сітку на землю. Тим часом другий працівник спробував схопити Серену за горлянку. Цьому Луї надавав крильми по голові. Ті страхітливі удари збили бідолаху з ніг. Хірургічні інструменти злетіли в повітря. Сітка впала у воду. Один доглядач стогнав, тримаючись рукою за травмовану сідницю. Другий вистягся на землі — от-от зомліє.

Серена ковзнула швидко на плесо й граційно поплинула геть. Луї наздогнав її. Рухами голови й шиї він на мигах показав їй, щоб вона залишалася посеред озера, а сам помчав назад, на острів. Схопивши свої речі: сурму, грифельну дощечку, крейдяного олівця, медаль за врятоване життя й калитку з грішми, він перелетів через балюстраду й хоробро увійшов до Пташиного будинку. Бойовий запал досі ще не вивітрився з нього. Юний лебідь попрямував просто до кабінету Головного Начальника над птахами й гучно постукав у двері.

— Заходьте! — пролунав ізсередини голос господаря кабінету.

Луї увійшов. Пташиний бос сидів за своїм столом.

— Привіт, Луї! — мовив він.

— Ку-гуу! — відповів Луї через сурму.

— Що привело тебе сюди? — поцікавився Начальник.

Луї поставив сурму на підлогу й зняв зі своєї шиї грифельну дощечку й крейдяного олівця. «Я закохався!» — написав він.

Начальник відкинувся назад у своєму кріслі й заклав руки за голову. На його обличчі був якийсь відсутній, замріяний вираз. Якусь мить він мовчки дивився у вікно.

— Що ж, — заговорив він. — Це природно, що ти закохався. Ти юний. Талановитий. А за пару місяців сюди прийде весна. Навесні всі птахи закохуються. Либонь, ти закохався в одну з моїх юних лебідок.

«Я закохався в Серену, — написав Луї. — Вона прилетіла сюди позавчора. Ми знайомі з нею ще з Монтани. І вона закохана в мене».

— В цьому немає нічого дивного, — відказав Начальник. — Ти — дуже незвичайний молодий лебідь. Будь-яка юна лебідка закохається в тебе. І ти ж великий сурмач — один із найкращих. Я дуже радий, що ти тут закохався, Луї. Ти й твоя наречена можете просто залишатися тут, на Пташиному озері, й плодитися-розмножуватися в затишку та безпеці одного з найстаріших зоосадів Сполучених Штатів.

Луї заперечливо похитав головою.

«Я маю інші плани», — написав він. А тоді поклав грифельну дощечку й схопив сурму. «Говорять: закохатись — це чудово!..» Давня пісня Ірвінґа Берліна. Пісня про любов заполонила начальницький кабінет. Головний-над-Птахами заслухався, замріявся.

Луї знову поставив горн на підлогу й підхопив грифельну дощечку.

«За день-два я забираю Серену, й ми летимо звідси геть!» — написав він.

— Ну, ні! — рішуче заперечив Начальник. — Нині Серена належить зоосадові. Вона — власність громадян Філадельфії. Божою милістю опинилася вона тут.

«Це не був акт Божої милості, — написав Луї. — Шквал закинув її сюди».

— Ну, хай там як, — сказав Пташиний Начальник, — а нині вона моя лебідка.

«Ні, вона моя! — відписав Луї. — Моя — святою силою любові, найдужчої сили на землі».

Начальник задумався на мить.

— Тобі вже ніяк не забрати Серени із зоосаду! Бо вона більш ніколи вже не злетить у повітря. Кілька хвилин тому мої доглядачі надрізали їй одне крило.

«Вони намагалися це вкоїти, — написав Луї. — Але я побив — переміг їх!»

Начальник непомалу здивувався.

— А що, добряча була бійка?

«То був чесний бій, — відповів на дощечці Луї. — Вони підкрадалися до неї ззаду, то й я підкрався ззаду — до них! Вони й не дотумкали, що воно таке їх побило».

Начальник захихотів.

— Жаль, що я цього не побачив! — сказав він. — Але послухай, Луї, й постарайся увійти в моє становище. Я маю обов’язок перед громадою Філадельфії. Протягом останніх двох місяців я випадково отримав двох рідкісних птахів — тебе й Серену. Двох лебедів-сурмачів! Одну приніс сюди шквалистий вітрюган, а другий потрапив сюди, щоб дотриматися умов договору з нічним клубом. І вся ця справа украй незвичайна для зоосаду. Я маю мій обов’язок перед публікою. І він, зокрема, полягає в тому, щоб я, як Головний Відповідальний за Птахів, подбав про те, щоб Серена лишилася у нас. Сам ти, звісно, можеш вільно полетіти, коли й куди захочеш, бо ж містер Льюкас наполягав на твоїй свободі й тоді ми з ним домовилися, що натомість ти даватимеш тут свої недільні концерти. Але у випадку Серени… погодься, Луї: їй таки треба відтяти кінчик її лівого крила! Зоосад не може собі цього дозволити — втратити отаку юну, прекрасну, неоціненну лебідку-сурмачку лише на тій підставі, що ти випадково закохався в неї. А ще я певен: ти припускаєшся великої помилки! Якщо ви з Сереною залишитеся тут, ви будете в безпеці. Тут ви не матимете жодного ворога. І жодних клопотів про ваших діток. Жодна лисиця чи видра, жоден койот ніколи не нападуть на вас, щоб вас повбивати. Тут ви ніколи не будете голодні. Ніхто й ніколи ані разу не вистрелить у вас. Ви нізащо не помрете від заковтування свинцевого дробу, яким устелене дно всіх природних озер і ставків. А тут щовесни народжуватимуться ваші лебедята, й житимуть вони довго-довго в добрі та безпеці. І чого ще може бажати молодий лебідь?

«Волі! — відповів Луї на своїй дощечці. — Безпека — це чудово, але мені миліша воля!»

По цих своїх словах він підхопив сурму й заграв: «Як подме холодний вітер, Защебнись на всі ґудзі…»

Начальник-над-Птахами усміхнувся. Він-бо чудово втямив, що мав на увазі Луї. Якусь хвилину обидва співрозмовники помовчали. А тоді Луї відставив свою сурму й написав: «Я прошу вас: зробіть мені дві послуги. По-перше: перенесіть Серенину операцію на якийсь день після Різдва (Гарантую вам: доти вона не тікатиме). По-друге: дозвольте мені надіслати телеграму».

— Окей, Луї, — погодився Начальник. І вручив юному лебедеві аркуш паперу й олівця. Луї написав телеграму Семові Біверу — ось якого змісту:

Я В ФІЛАДЕЛЬФІЙСЬКОМУ ЗООСАДІ. КРИТИЧНЕ СТАНОВИЩЕ. НЕГАЙНО ПРИЛІТАЙ. ОПЛАЧУ ТВОЇ АВІАКВИТКИ. СТАВ БАГАЧЕМ.

(Підпис) ЛУЇ

І вручив телеграму Пташиному Начальникові, а ще — чотири долари, добуті з калитки. Начальник був ошелешений. Скільки він пропрацював у зоосаді, ще ніколи не траплялося йому такого, щоб котрийсь з його птахів та просив його послати комусь телеграму! Ну й, звісно ж, він не знав, хто такий Сем Бівер. Але він дотримав слова: надіслав ту телеграму й наказав своїм доглядачам дати Серені спокій на кілька днів — а ті цьому наказові й зраділи.

Луї подякував Начальникові й вийшов. Він повернувся до Серени, й вони щасливо відсвяткували решту дня, купаючись, плаваючи, годуючись, п’ючи воду й засвідчуючи одне одному, в тисячі щонайдрібніших способів, як дуже-дуже вони одне одного кохають.

Сем прибув до зоосаду в перший день по Різдву. Споряджений він був так, ніби зібрався в похід у дрімучу пущу. Під пахвою хлопець ніс щільно скрученого спального мішка. На спині в нього був заплечник, де містилося все необхідне для походу: зубна щітка, гребінець, чиста сорочка, сокирка, кишеньковий компас, записник, олівець і невеликий запас харчів. За поясом — мисливський ніж. Семові було вже чотирнадцять, але вигляд він мав старшого за свій вік. Він уперше побачив такий великий зоосад. І він, і Луї були дуже раді, що здибалися знову.

Луї познайомив Сема з Сереною. Тоді розшморгнув калитку й показав хлопцеві свої заробітки: сто-, п’ятдесяти-, двадцятидоларові купюри, десятки, п’ятірки, однодоларові папірці, а ще — чималу купу срібного дріб’язку.

«Боже мій! — подумав Сем. — Сподіваюсь тільки, вона йде за нього не заради його грошей!»

Луї узяв свою дощечку й, пишучи на ній, розповів Семові про свій бій з доглядачами та про те, як Пташиний Бос хоче зробити Серену своєю полонянкою: обрізати кінчик її лівого крила. Сказав Семові: якщо Серена втратить здатність літати, це занапастить йому все життя. Пояснив: хай-но він виплатить батьків борг і сурма по-чесному стане його власністю, вони з Сереною здійснять свій намір покинути людську цивілізацію — повернутися до дикого життя. «Небо, — написав він на дощечці, — ось моя світлиця! Ліси — моя вітальня! Самітне озерце — моя ванна. Я не зможу все життя проскніти за загорожею. Ані Серена не зможе — не така в неї вдача. Так чи інак, а нам треба умовити Пташиного Боса, щоб відпустив Серену на волю!»

Там, на березі Пташиного озера, Сем простягся на піску, заклавши руки під голову, й задивився на величне широке небо. Там панувала чиста блакить, і лише кілька маленьких білих хмаринок звільна пливли по тій голубіні. Сем знав, як Луї любить волю. Довго він пролежав отак, обмірковуючи всю справу. Мимо туди й сюди пропливали качки та гуси — нескінченна процесія ув’язнених птахів. Здавалося: вони задоволені й навіть щасливі. Ось повз дивного хлопця, що вилежувався на землі, пропливли Цікавість, Радість і Апатія — троє полонянок із роду лебедів-сурмачів… Нарешті Сем підвівся.

— Послухай-но, Луї! — заговорив він. — А як ти подивишся ось на таку ідею… Ви з Сереною маєте намір щороку висиджувати маленьких?

«Звісно!» — відповів на дощечці Луї.

— Окей, — мовив Сем. — У кожному виводку малих лебедят неодмінно буває хоч одненьке, яке потребує особливого догляду й захисту. Пташине озеро стане ідеальним прихистком для такого лебедяти, яке потребує більшого захисту. Це чудове озеро, Луї. Це великий, величний зоосад. Якщо я умовлю Пташиного Начальника лишити Серену вільною, то чи згодні будете ви дарувати, час від часу, зоосадові одне з ваших лебедят, якщо зоосадові буде потрібно, щоб іще один лебідь плавав на цьому озері? Якщо ти згоден, я негайно піду до Пташиного Начальника, аби погодити цю справу.

Тепер Луї годилося належно все обдумати. За п’ять хвилин він узяв свою дощечку.

«Дуже добре, — написав він. — Ми домовилися!»

Тоді він узяв сурму й заграв: «І восени, і навесні я скрізь складатиму пісні…»

Всі птахи, що були на плесі, зупинилися, заслухались. Доглядачі покидали свою роботу, хто там чим займався, й собі заслухались. Заслухався і Сем. Пташиний Начальник у своєму кабінеті в Пташиному будинку поклав олівця на стільницю, відкинувся у своєму кріслі й теж заслухався. І поки лунала сурма Луї, цілий світ здавався кращим, яскравішим, дикішим, вільнішим, щасливішим і замріянішим.

— Гарна мелодія! — похвалив Сем. — І як називається цей твір?

«Ну, просто маленька дещиця, яку я сам склав!» — відписав Луї на своїй дощечці.

У житті чи не кожної людини трапляється така подія, що змінює все її життя. Так і день, коли Сем Бівер побував у Філадельфійському зоосаді, став поворотним моментом у його житті. Доти хлопець ніяк не міг визначитися, ким він хотів би стати, коли виросте. А тієї самої хвилини, коли він уздрів зоосад, усі його сумніви де й поділися. Тепер він переконався: хоче працювати в зоосаді! Сем любив кожнісіньку живу істоту, а зоосад — то ж величезне зібрання живих істот! Він-бо прихищає всяке живе створіння, котре чи повзає, чи скрадається, чи стрибає, чи бігає, чи літає, а чи просто переховується.

Семові так-то закортіло всіх-усіх їх зразу перебачити! Але спочатку треба було розв’язати проблему Луї: хлопець мав урятувати лебідку Серену від скалічення й ув’язнення. Тож він підхопив свої речі: заплечник та спальник — і подався до Пташиного будинку, а там увійшов до кабінету Пташиного Начальника. Випростаний, ішов він мов по струнці — от ніби простував по звіриній стежці в лісі. Начальникові сподобався Семів вигляд, а ще той відзначив подумки, що прибулець трохи схожий на індіанця.

— Отже, ти — Сем Бівер, — сказав Начальник, коли Сем підійшов до його стола. — І яка ж мета твого прибуття?

— Захистити свободу, — відповів Сем. — Почув я, що ви маєте намір відщипнути кінчик крила одній лебедиці. Я прийшов попросити вас: не робіть цього!

Сем сів, і вони двоє проговорили цілу годину. Хлопець запевнив Пташиного Начальника, що Луї — його, Сема, давній друг. Розповів, як він майже три роки тому натрапив у Канаді на лебедине гніздо; як Луї прийшов на світ зовсім безголосий; як Луї ходив до школи в Монтані, де навчився читати й писати; як батько Луї, старий лебідь, украв сурму в музичній крамниці… а ще розказав про табір «Кукускус» і про Човнів-Лебедів у Бостоні.

Пташиний Бос слухав хлопця дуже уважно, хоч і не певен був, чи варто вірити бодай одному слову з усієї тієї дивної оповіді.

Потім Сем виклав свою пропозицію: дозволити Серені вільно покинути зоосад, не примушуючи її до життя у неволі. Й додав, що це обернулося б вигодою для зоосаду, бо щоразу, коли їм тут потрібен буде молодий лебідь-сурмач, Луї віддасть їм котресь зі своїх лебедят. Пташиний Начальник був просто зачарований.

— І ти хочеш сказати, що їхав-летів сюди, з Монтани до самої Філадельфії, аби тільки виручити якогось птаха?

— Так, сер, — відповів Сем. — Я хоч куди подамся, аби виручити птаха. До того ж Луї — це особливий випадок. І він мій давній друг. Ми з ним разом ходили до однієї школи. Ви ж погодитеся зі мною: Луї — неабиякий птах!

— Що правда, то правда, — погодився Пташиний Начальник. — Його концерти по недільних надвечір’ях збирають більше відвідувачів до зоосаду, ніж будь-коли й будь-що інше. Мали ми горилу, на ім’я Бамбу. А тепер його немає, помер. Бамбу був великий, але Луї збирає ще більші юрби, ніж збирав колись Бамбу. Так, ми маємо морських левів, що збирають великі юрби, але нічого такого, що могло б дорівнятися до Луї, коли він грає на тому своєму горні по недільних надвечірках. Люди просто шаленіють. Та й для тварин музика є добро — вона заспокоює їх, і вони забувають прикрощі дня. І мені бракуватиме Луї, коли він полетить від нас. Весь зоосад страшенно тужитиме за ним. Хотів би я, щоб він лишився, а разом із ним була б і його наречена, — це було б просто чудово!

— Луї затужить у неволі — й помре, — відказав Сем. — Він не може без диких місцин — без озерець, боліт, осоки, рогози, косиків-червонокрильців навесні, жаб’ячих концертів, пугукання сича вночі… Луї іде за своєю мрією. Ми всі повинні йти за своєю мрією. Будьте ласкаві, сер! Відпустіть Серену! Будьте ласкаві: не обтинайте їй крила!

Пташиний Бос опустив погляд. Задумався він про маленькі озерця в диких пущах, про барви комишів-очеретів, про чудні звуки ночі та жаб’ячі концерти. Задумався і про лебедині гнізда, й про яйця та висиджування їх, і про маленьких лебедят, що, вишикувавшись вервечкою, ступають слідом за своїм татом. Згадалися йому й ті мрії, що мріялися йому замолоду.

— Гаразд! — раптово мовив він. — Серена може летіти собі. Ми не обтинатимемо їй кінчика крила. Але як я можу бути певним, що Луї віддасть мені своє юне лебеденя-сурмаченя, коли воно буде мені потрібне? Звідки мені знати, чи він чесна особистість?

— Він — птах честі! — запевнив Начальника Сем. — Коли б він не був чесний та вірний своєму слову, він би не став завдавати собі клопоту тим, щоб шукати заробітки й зрештою таки заробити купу грошей, аби відшкодувати крамареві за сурму, яку його батько-лебідь, заради свого німого сина, був поцупив із музичної крамниці!

— І скільки ж, до речі, надбав Луї тих грошей? — поцікавився Пташиний Бос.

— А надбав він чотири тисячі шістсот дев’яносто один долар і шістдесят п’ять центів, — повідомив Сем. — Саме стільки ми з ним нарахували кілька хвилин тому. Перші сто доларів він заробив у таборі «Кукускус» за те, що програвав по три сигнали на день для хлопців, і з них він потратив шістдесят центів на поштові марки. Тож у Бостон він прибув із дев’яносто дев’ятьма доларами й сорока центами. Потім Човняр заплатив йому за тиждень праці сто доларів, але три долари він витратив на чайові у готелі, де перебув одну ніч. Тож коли він прибув до Філадельфії, в його калитці налічувалося сто дев’яносто шість доларів і сорок центів. Нічний клуб платив йому по п’ятсот доларів за тиждень протягом десяти тижнів роботи, що дало суму в п'ять тисяч доларів, однак він мусив виплатити своєму агентові десять відсотків із тих п’яти тисяч, а ще він витратив сімдесят п’ять центів на кілька нових крейдяних олівців і чотири долари на телеграму, яку надіслав мені. Отож загальна сума того, що в нього лишилося, становить чотири тисячі шістсот дев’яносто один долар і шістдесят п’ять центів. Таки чимала сума, як для птаха!

— А чимала, — погодився Пташиний Бос. — Що чимала, то чимала.

— А ще ж він хоче оплатити й мій авіапереліт від Монтани до Філадельфії плюс мій зворотний шлях. Тож загальна сума зменшиться до чотирьох тисяч чотирьохсот двадцяти доларів і сімдесяти восьми центів.

Пташиний Начальник був приголомшений цими цифрами.

— І це все одно величезна сума як для птаха, — мовив він. — Що ж він збирається з усім цим зробити?

— Віддасть усе своєму батькові, старому лебедю.

— Ну, а той що робитиме з цим багатством?

— Той полетить назад до музичної крамниці, що в Біллінґсі, й віддасть гроші крамареві — як компенсацію за вкрадений інструмент.

— Усі ті гроші?

— Так.

— Але ж сурма коштує аж ніяк не чотири тисячі чотириста двадцять доларів і сімдесят вісім центів.

— Та я знаю, — сказав Сем. — Але старий лебідь під час свого нальоту завдав ще деякої шкоди й самій крамниці. Шугнув мов Люцифер з небес і геть розтрощив вітрину. Він там добряче наколобродив.

— Ну, нехай, — розвивав думку Пташиний Бос. — Але й на ремонт піде куди менше грошей за ту суму.

— Та й я так думаю, — погодився Сем. — Але після виплати боргу гроші взагалі стануть зайвиною для Луї, і тому він хоче все-все віддати потерпілому власникові крамниці.

Грошова тема начебто неабияк зацікавила Пташиного Начальника. І він подумав, як приємно було б узагалі відмовитися від грошей — вилучити б їх з ужитку! Він відкинувся на спинку крісла. Йому ніяк не вірилося, що один з його лебедів спромігся накопичити понад чотири тисячі доларів і що всі ті гроші — он там, теліпаються в калитці у нього на шиї!

— Що таке гроші? — сказав він. — Птахам куди легше обійтися без них, ніж людям. Якщо котрийсь птах і заробить яку копійчину, то майже весь той його заробіток буде чистим прибутком. Птахові не треба йти до супермаркету, аби купити десяток яєць і фунт масла, а ще два рулони паперових серветок, бляшанку томатного соку, та півтора фунта добрячого стейку, та бляшанку консервованих персиків, та дві кварти знежиреного молока, та ще пляшечку фаршированих оливок. Птахові не треба сплачувати щомісячні відсотки за куплений на виплат будинок чи іпотечний кредит. Птах не страхує свого життя у страховій компанії, аби потім виплачувати лажі за полісом. Птах не має автівки, а отже не купує гасу й мастила, не платить за ремонт машини, не веде її до мийки й не платить за її миття. Птахи та й взагалі тварини — щасливчики. Вони не мусять постійно придбавати собі всякі речі, як це роблять люди. Можна навчити мавпу їздити на мотоциклі, але я не чув про таке, щоб мавпа пішла та й купила собі мотоцикл.

— Так то воно так, — відгукнувся Сем. — Але ж декотрі тварини таки люблять придбавати речі, дарма що нічого за них не платять.

— Як, наприклад? — запитав Пташиний Начальник.

— Як, наприклад, пацюк, — сказав Сем. — Пацюк спочатку вигребе собі якусь оселю, але потім він туди чого тільки не поназносить — брелоків та всякого блискучого дріб’язку. Всього невеличкого, що тільки йому сподобається.

— Твоя правда! — визнав Пташиний Бос. — Абсолютно точні дані, Семе! Здається, ти багато знаєш про тварин?

— Я люблю тварин! — признався хлопець. — Люблю спостерігати їхнє життя.

— Ну тоді ходи зі мною! Та ми разом і обстежимо зоосад, — запропонував Пташиний Начальник, підводячись зі свого крісла. — На сьогодні я вже досить напрацювався. Покажу тобі зоосад!

І вдвох вони й подалися в ті мандри.

Ту ніч Сем переночував, з особливого дозволу Пташиного Начальника, у його кабінеті. Хлопець розгорнув свого спальника на підлозі й заліз у нього. Треба було не проспати ранкового рейсу до Монтани. А Семова голова йшла обертом від усього, чого він набачився в зоосаді. Що тут робити? І він, перш ніж вимкнути світло, дістав свого записника із заплечника та й написав чималого вірша. Ось що йому написалося:

Ясного-погідного січневого дня Луї і Серена повернулися додому — на озера Ред-Рок-Лейкс. Із-поміж тисяч водоплавних птахів вони хутко вишукали свою рідню: батьків, та матерів, та сестер, та братів. Ну й галасливе ж то було повернення! Всі забажали привітатися одночасно. Ку-гуу, ку-гуу, ку-гуу!.. Нарешті блукальці повернулися до рідної домівки.

Батечко Луї, старий лебідь-коб, виголосив вишукану промову — трохи задовгу, зате щиру.

Луї підніс угору свою сурму й заграв: «О любий рідний дім! Як добре в нім!» А скільки відразу ж, на рівному місці, народилося пліток: і як же це Луї додумався й таки умовив Серену стати його дружиною? Всі-всі вітали щасливе молоде подружжя. І всі брати й сестри, Луї та Серенині, зібралися довкола, аби краще роздивитися набутки Луї. Ті його надбання, привезені зі світу людей, справили на них велике враження. І медаль за врятоване життя їм сподобалась, і звучання його сурми їм полюбилось… а як же кортіло їм побачити, що ж за гроші там, у його калитці! Одначе Луї калитки своєї не відкрив, а натомість відвів своїх батька й матір набік. Вони всі троє вийшли на берег, і там Луї скинув ту калитку зі своєї шиї, ґречно вклонився батькові та й вручив гроші старому лебедеві. І було в тій торбинці грошей саме стільки, скільки й пораховано напередодні: чотири тисячі чотириста двадцять доларів і сімдесят вісім центів.

Тоді Луї узяв свою дощечку й написав на ній записку до власника музичної крамниці в Біллінґсі, аби його батько мав що показати крамареві, коли прилетить до нього. Ось що він там написав:

Власникові музичної крамниці в Біллінґсі

Будьте ласкаві прийняти вміщені в цю калитку $4,420.78. Це Вам відшкодування за викрадену сурму й інші збитки, завдані крамниці.

Вибачте за завдані Вам прикрощі й незручності.

Старий лебідь не міг ні полічити гроші, ні вчитати написане, але він просто взяв калитку та дощечку й почепив їх собі на шию. Він був упевнений: отепер він зможе виплатити свій борг за викрадену сурму.

— Зараз я полечу, — сказав він своїй дружині, — й відновлю втрачену мою честь! Повернусь до Біллінґса, місця мого злочину — великого міста, що кипить життям…

— Ми вже це чули, — зазначила дружина. — Ти взяв гроші й дощечку? То й неси їх якнайшвидше до Біллінґса! А як долетиш, то, ради Бога, будь обережний! Бо ж той крамар має рушницю. І він точно затямив, коли востаннє тебе побачив: лебідь — це грабіжник! Тож бережись! Твоя місія небезпечна!

— Небезпека! — мовив старий лебідь. — Небезпека! Я вітаю пригоди й небезпеки. Небезпека — це моє друге ім’я! Я ризикну своїм життям, аби відновити мою честь і відродити моє почуття порядності. Я виплачу свій борг — очищу моє добре ім’я від плями ганьби, що до нього прилипла. Я навіки позбудусь сорому, який породжують злодійство і кривда. Я…

— Якщо ти цієї ж миті не замовкнеш, — сказала йому дружина, — то не втрапиш до Біллінґса раніше часу закриття крамниць!

— Ти слушно радиш, як завжди, — сухо мовив старий лебідь. Він поправив калитку й дощечку, щоб якнайменше заважали польоту. Тоді здійнявся у повітря і, швидко набравши висоту, полетів на північний схід. Дружина й син стежили за ним, аж поки його й не стало видно.

— Що за лебідь! — вигукнула його дружина. — Хороший дістався тобі батько, Луї. Тільки хочу сподіватися, ніщо лихе його не спіткає. Скажу тобі правду: я хвилююсь за нього!

А старий лебідь летів швидко й небавом долетів до місця призначення. Загледівши церкви, фабрики, крамниці й будинки Біллінґса, він описав одне коло і пішов у піке — просто до музичної крамниці.

— Ось і прийшла моя година! — сказав він сам собі. — Зараз настане він, мій момент істини. Хвилина — і я перестану бути боржником, вилечу на чисте небо з-під хмари ганьби та безчестя, яка стільки останніх місяців затіняла мені життя!

Тим часом лебедя в небі вже помітили люди, що були на вулицях. Угледів його й один із продавців музичного салону, який саме стояв перед вітриною і дивився надвір. Забачивши ж наближення великого білого птаха, він заволав до хазяїна:

— На нас летить великий птах! Хапайте рушницю!

Власник крамниці вхопив рушницю й вискочив на вулицю. Лебідь уже знизився, й здавалося: він пікірує просто на магазин.

Крамар націлився. Бах! бах! — у швидкій послідовності випалив він з однієї, а потім з іншої цівки. Старий лебідь відчув, як боляче защеміло йому ліве плече. Відразу ж думки про смерть заполонили йому голову. Зиркнувши ліворуч, він уздрів яскраво-червону краплину крові на своїх грудях. Але польоту не припинив, прямуючи вже просто до крамаря.

«Кінець мій близько, — казав він собі подумки. — Я загину при виконанні мого обов’язку. Жити мені лишилося якусь хвилину. Здуру цей чоловік завдав мені смертельної рани. Дзюрком рине з неї червона кров. Я слабну. Але навіть у смертельну мою хвилину я поверну йому гроші за сурму. Прощавай, життя! Прощавай, чудовий світе! Прощавайте, маленькі озерця на півночі! Прощавайте, весни, які я пізнав, із вашим пристрасним паланням! Прощавайте, вірна дружино й люблячі сини та дочки! Я, бувши при смерті, вітаю вас! А помру я красиво, як тільки лебеді вміють!»

Подумки проказавши усі ці слова, він упав на хідник, простяг калитку й дощечку враженому крамареві та й зомлів — від вигляду власної крові. Геть обм’яклий, лежав він на хіднику. Вмирущий лебідь та й годі — що тут можна було ще сказати?

Довкола вмить зібралася юрба.

— Що ж це таке? — вигукнув власник крамниці, схиляючись над великим білим птахом. — Що за чудасія?

Швидко прочитав він на дощечці адресоване йому послання. Тоді розшморгнув калитку й почав діставати сто-й п’ятдесятидоларові купюри.

На місце події хутко прибув полісмен і почав стримувати юрбу.

— Відійдіть! — кричав він. — Цей лебідь поранений. Йому нічим дихати!

— Він загинув! — сказав якийсь хлопчик. — Цей птах мертвий!

— Та ні, не мертвий, — запевнив крамар. — Просто перепудився.[4]

— Викличте «швидку допомогу»! — заверещала з юрби якась пані.

Під лебедевою шиєю накрапало невеличку калюжку крові. Здавався він геть неживим. І тут наперед вийшов місцевий єгер.

— Хто підстрелив цього птаха? — запитав він.

— Я підстрелив! — признався крамар.

— Тоді вас арештовано! — оголосив єгер.

— А за що? — спитав його крамар.

— За знищення лебедя-сурмача. Ці птахи перебувають під охороною закону. Заборонено стріляти в дикого лебедя!

— Ну ні! — не погодився крамар. — Ви не маєте ніякого права арештовувати мене. Бо я добре знаю цього птаха. Він злодій! Це його ви повинні арештувати! Він уже навідувався сюди раніше й викрав із мого салону сурму!

— Та викличте ж нарешті «швидку»! — наполягала та сама пані.

— А що це ви тримаєте в руці? — підозріливо запитав крамаря полісмен. Хазяїн крамниці швидко позапихав гроші назад, у калитку, й заховав усі речові докази: калитку й дощечку — в себе за спиною.

— Ану покажіть мені ті речі! — звелів коп.

— І я хочу побачити, що там таке, — наполягав єгер.

— Ми всі хочемо побачити! — загорлав якийсь чолов’яга з юрби. — Що там, у тій калитці?

Присоромлений крамар передав калитку й дощечку єгереві. Той виструнчився, нацупив окуляри на носа і вголос, щоб усі чули, прочитав записку:

Власникові музичної крамниці в Біллінґсі. Будьте ласкаві прийняти вміщені в цю калитку $4,420.78. Це Вам відшкодування за викрадену сурму й інші збитки, завдані крамниці. Вибачте за завдані Вам прикрощі й незручності.

Зачувши таку солідну суму, що прозвучала, юрба охнула. І тут усі заговорили разом.

— Та викличте ж нарешті «швидку»! — вереснула та сама дама.

— Я змушений забрати ці гроші до відділку! — заявив полісмен. — Тут складний випадок. Усе, пов’язане з грішми, це складне. Тому я забираю гроші й зберігатиму їх — до ухвали рішення в цій справі.

— Ні, не заберете! — твердо заперечив єгер. — Ці гроші належать мені.

— А це ж чому? — не зрозумів полісмен.

— А тому! — вичерпно відказав єгер.

— Чому «тому»? — допитувався полісмен.

— Тому що, за законом, цей птах перебуває під моєю опікою. І ці гроші приніс цей птах. Ось чому гроші будуть у мене — до з’ясування всіх обставин справи.

— Ну ні, не смійте! — сердито гримнув крамар. — Ці гроші мої! Саме це й написано на оцій дощечці. Чотири тисячі чотириста двадцять доларів і сімдесят вісім центів належать мені! І ніхто їх у мене не відбере!

— Таки відбере хтось, — заперечив полісмен. — Я відберу!

— Ні — я! — наполягав на своєму єгер.

— А чи є в цьому натовпі якийсь юрист? — гучно запитав крамар. — То ми б уладнали цю справу саме тут і тепер.

Тут наперед виступив високий чоловік.

— Я — суддя Рікетс! — відрекомендувався він. — І я зараз вирішу цю справу. Отже, хто бачив, як прилетів птах?

— Я бачив, — обізвався продавець.

— Та викличте ж йому «швидку»!!! — вже на пуп бралася пані.

— І я бачив, як він прилетів! — сказав хлопчик, якого звали Альфред Ґор.

— Окей, — мовив суддя. — Точно опишіть, що ви бачили — що трапилося.

Продавець перший дав свої свідчення.

— Ну, — заговорив він, — я якраз виглянув у вікно й побачив: наближається лебідь! То я й гукнув боса. А бос хап рушницю та й стрельнув, і птах упав на хідник. Крапнуло там крапля чи дві крові.

— Чи ви помітили щось особливе у цього птаха? — запитав суддя Рікетс.

— Птах приніс гроші, — відповів продавець. — Нечасто можна побачити птаха з грішми, то я й звернув на це увагу.

— Гаразд, — мовив суддя. — А зараз хай Альфред Гор розкаже, як він це бачив. Опиши, що ти бачив, Альфреде!

— Ну, — заговорив хлопчик, — я так хотів пити, отож я надумався збігати до кондитерської та щось там купити-попити.

— Будь ласкав, Альфреде, розкажи нам тільки те, що ти бачив! — попросив суддя. — Не треба про те, як тебе мучила спрага.

— Так ото ж я поспішав вулицею, — провадив Альфред, — бо дуже ж хотів пити. Отож чимчикую я вулицею, спішу до кондитерської по хоч якусь там водичку, коли це в небі, зненацька, гульк — велииикий такий білий птах, просто наді мною, і з неба він падає отак-о! — Тут Альфред розвів свої руки на всю ширину, передражнюючи птаха. — І ото ж зразу, як я побачив цього великого птаха, так я й перестав думати про те, як дуже мені хочеться пити, а за мить цей здоровезний пташище гуп із неба на хідник, і тут він і гигнув,[5] і кров залила геть усе довкола, і оце ж і все, що я бачив.

— А чи помітив ти щось особливе коло цього птаха чи на ньому? — запитав суддя Рікетс.

— Кров! — відповів малий свідок.

— А ще щось? Більш нічого?

— Ні, тільки кров.

— А чи чув ти постріл рушниці?

— Ні, не чув. Тільки кров бачив.

— Дякую! — мовив суддя. — Досить свідчень.

І тут завила сирена: вуу! вуу! вуу! То голосила, прокладаючи собі дорогу, «швидка допомога». Ось вона зупинилася біля натовпу. З неї вискочили двоє санітарів. Вони принесли ноші й поклали їх біля простертого на хіднику лебедя. Цієї миті старий лебідь підвів голову й роззирнувся надовкола. «Це ж я побував біля дверей смерті, — подумав він, — а зараз я, здається, таки повертаюся до життя. Я оживаю! Я житиму! На дужих крилах я повернуся у величні небеса! Граційно я приводнятимусь на озерця, які тільки є на світі, й слухатиму жаб’ячі концерти, тішитимусь звуками ночі й світанками, що приводитимуть дні!»

Поки йому думалися оці приємні думки, він раптом відчув: його підіймають! Санітари обкрутили його дощечку йому навколо шиї, щоб не теліпалася, підняли його, обережно поклали на ноші й занесли до машини швидкої допомоги, на самому верху якої знай крутилося червоне світло. Фельдшер насадив старому лебедеві кисневу маску на голову й дав йому трохи кисню. І поїхали вони геть, пронизливо голосячи, мов за небіжчиком. Та ось і лікарня. Там медсестри поклали пернатого пацієнта в ліжко й зробили йому заштрик пеніциліну. Потім до палати увійшов молодий лікар, оглянув рану крила, де його зачепила куля. Лікар сказав, що поранення поверхове. Старий лебідь не знав такого слова, як «поверхове», тож йому причулося «померлове», себто щось дуже серйозне.

Довкола нього зібралися медсестри. Одна з них зміряла йому кров’яний тиск і записала щось на бланку. А старому лебедеві з хвилини на хвилину ставало все краще й краще. Так приємно було вилежуватися в ліжку, та ще коли коло тебе метушиться стільки юних медсестричок. Одна з них була ох і гарненька… Потім лікар промив рану й заклеїв зцілющим пластирем.

А тим часом на хіднику, перед дверима музичної крамниці, суддя якраз виголошував свій вирок.

— На підставі цих свідчень, — урочисто промовляв він, — я присуджую оці кошти власникові крамниці: на відшкодування збитків, пов’язаних із викраденням сурми та іншою завданою салонові шкодою. А самого лебедя передаю під опіку єгеря.

— Ваша Честь! — звернувся до правника єгер. — Зважте на те, що власник крамниці якраз перебуває під арештом за те, що він підстрелив дикого лебедя.

— То був випадок безпідставного арешту, — мудро розсудив суддя. — Власник крамниці зробив той свій постріл у птаха тому, що побоювався зазнати нового пограбування з його боку. І він не знав, що птах якраз несе йому плату за сурму. Постріл здійснено з метою самозахисту. Ніхто тут не винен, лебідь учинив чесно: виплатив борг; крамар збагатився, а справу закрито!

Юрба привітала такий вердикт схвальними вигуками: «Гурра! Слава!» Але єгер був набурмошений, а полісмен — понурий. Зате крамар просто сяяв. Він ощасливився, бо не сумнівався у справедливості ухваленого на його користь вироку.

— Я хочу зробити одне оголошення! — несподівано заявив щасливець. — Із цих грошей я пущу лише достатню суму на відшкодування за втрачену сурму та на ремонт вітрини. А всю решту грошей я пожертвую на якусь добру справу… ото тільки ще не придумав, на яку саме. Чи не міг би хто з присутніх підказати якусь по-справжньому гідну справу, котрій бракує коштів?

— Армія Спасіння! — підказала якась жіночка.

— Ні, — скривився крамар.

— Хлопці-Скаути? — підказав якийсь хлопчак.

— Ні, — відкинув і це крамар.

— Американська спілка захисту громадянських свобод? — запропонував якийсь чоловік.

— Та ні, — зовсім розчарувався крамар. — Так ніхто з вас і не придумав достеменно саме того місця, яке б аж кричало, просячи цих грошей!

— А що ви скажете про Товариство Одюбона?[6] — запитав коротунчик, чий ніс дуже скидався на пташиний дзьоб.

— Чудово! Саме те, що треба! — вигукнув крамар. — Один птах виявив мені велику добрість, отож тепер я хочу зробити щось добре для птахів. А Товариство Одюбона якраз добре про птахів дбає. Декотрі з пернатих перебувають у справжній біді. Їм загрожує вимирання!

— А що таке «вимарання»? — поцікавився Альфред Ґор. — Хтось їх хоче вимарати, забруднити?

— Звісно, ні, — відповів крамар. — Вимирання ста-ється, коли якийсь вид вимирає — коли помре останній якийсь там шпак чи зяблик, себто коли вимруть усі шпаки чи зяблики, й жодного шпака чи зяблика більш не лишиться живого на землі. От як вимерли наш північноамериканський мандрівний голуб, та східна вересова курочка, та птах додо, та й динозаври.

— І лебеді-сурмачі були майже вимерли, — додав єгер. — Люди залюбки стріляли в них, от як оцей несамовитий крамар. Але останнім часом вони повертаються!

Крамар метнув у єгеря нищівний погляд.

— А я вам скажу: вони повертаються, і то не просто так, узагалі! — заперечив він. — Ось цей-о лебідь, котрий щойно був тут, він не просто так повернувся до Біллінґса, а з чотирма тисячами чотирмастами двадцятьма доларами й сімдесятьма вісьмома центами! І всі їх віддав мені. Я називаю це дуже добрим поверненням. Хоча уявити собі не можу, де він міг доп’ясти всі ці гроші. Все це — якась кумедна чудасія…

І крамар-хазяїн повернувся до своєї крамниці, а полісмен подався до свого відділку, суддя — до будинку суду, єгер попрошкував вулицею до лікарні, а Альфред Ґор, усе ще змучений спрагою, продовжив свою мандру до кондитерської. А юрба розійшлася, хто куди.

А в лікарні старий лебедище мирно вилежувався в ліжку й знай думав-передумував усілякі прекрасні думки. Найбільше ж він дякував долі, що лишився живий та що позбувся морального тягаря — того боргу.

Якраз сутеніло. Чимало пацієнтів, що лежали в тій лікарні, вже й позасинали. До лебедевої палати зайшла медсестра й відчинила вікно.

Коли ж за кілька хвилин вона повернулася, щоб поміряти пернатому пацієнтові температуру та зробити йому масаж спини, то побачила порожнє ліжко. І в палаті хворого не було… Де ж він подівся? А просто вискочив у вікно, розпростер свої широкі крила й холодним нічним небом полетів додому. Мандрував він цілу ніч, перелетів через гори й рано вранці приводнився вдома, де весь цей час його вірна дружина чекала на нього.

— Ну і як воно там відбулося? — запитала вона.

— Дуже добре! — запевнив її муж-лебідь. — Сталася надзвичайна пригода. В мене стріляли, як ти й передбачила. Той крамар наставив на мене рушницю й вистрелив. Я відчув нестерпний біль у лівому плечі — яке я завжди вважав гарнішим за моє праве. Кров потоками зацебеніла з моєї рани, і я граційно опустився на хідник, де передав чоловікові, якого був скривдив, гроші, відновивши таким-от робом мою честь і порядність. І я побував на порозі смерті. Збіглося величезне юрмище людей. Я зомлів — гідно відійшов у всіх на видноті. Прибула поліція — десятки поліцаїв! Єгері зграями злетілися на місце події, й відбулася страхітлива суперечка за ті мої, вже віддані законному господареві гроші.

— І як же це ти усвідомлював усе те, сам бувши без тями — втративши свідомість? — подивувала його дружина.

— Дорогенька! — запротестував старий лебідь. — Хотів би я, щоб ти не уривала моєї оповіді про ту мою славну мандру. Дай мені договорити! Бачивши, в якому тяжкому я стані, хтось із натовпу викликав «швидку допомогу», й завезли мене до лікарні, а там поклали в ліжко. Я там був таким-то гарним видовищем: мій чорний дзьоб просто чудово контрастував із білосніжними простирадлами. Лікарі й медсестри метушилися довкола мене, втішали, аби я легше зніс ту свою годину страждання й муки. Ти й сама можеш судити, яка тяжка була в мене рана, коли я скажу тобі, що один з лікарів, котрі мене там оглядали, сказав, що поранення моє — померлове!

— А мо', побрехлове? То ти недочув, бо він, певне, сказав: поверхове! — розважливо підправила мужа-лебедя дружина. — Бо й справді, як мені здається, та твоя рана не така вже й страшна. Схоже, тебе просто ледь зачепило. Була б вона, та твоя рана, серйозніша, то ти б нізащо не повернувся назад так швидко. Ну, хай там як: поверхова твоя рана чи ледь побрехлова, а я рада бачити тебе вдома живого-здорового. Я завжди потерпаю за тебе, коли ти опиняєшся десь далеко від мене. Не знаю вже й чому, але це так!

І, мовивши ці слова, вона поклала свою голівку йому на шию і легесенько його штовхнула. Потім старше подружжя поснідало й вирішило поплавати по незамерзлій латці води серед зимового озера. Старий лебідь здер пластир зі свого плеча й закинув його геть.

Луї і Серена все дужче закохувалися одне в одного. А як прийшла весна, вони гайнули на північ. Луї ніс на собі свої чотири речі: сурму, грифельну дощечку, крейдяного олівця й медаль за врятоване життя. Ну, а Серена не несла на собі нічого. Тепер, коли відпала потреба працювати й заробляти гроші, Луї відчував велике полегшення. Ні, більш ніколи вже не доведеться йому тягати на шиї калитку з грішми!

Пара лебедів летіла високо й швидко, на висоті якихось чотирьохсот метрів над землею. Ось нарешті вони й прилетіли до того маленького озерця посеред пущі, де Луї з’явився на світ. Така була в нього мрія: привести й свою кохану в той куточок Канади, де він колись уперше побачив світло дня. Він повів Серену з одного краю озерця до іншого, а тоді й назад. Показав той крихітний острівець, де тоді було гніздо його матері. Показав ту колоду, на якій сидів Сем Бівер того дня, коли маленький Луї розшнурував йому черевика, бо не міг вимовити ні «піі!», ні «ку-гуу!» Серена від усього того була в захваті. Вони були закохані одне в одного. І прийшла весна. Жаби прокидалися від довгої своєї зимової сплячки. Черепаха оживала, мов казала: «Ох, і довго ж я спала-дрімала!» Бурундук принюхувався до теплого повітря, такого ніжного й ласкавого, що пробивалося поміж дерев, — достоту, як і тієї весни, коли батько й мати Луї вперше потрапили на це озерце, загніздилися там і вивели своїх малят.

А сонечко старалося, все краще пригрівало. Лід так поспішав розтанути: ось уже й зарябіли по озерцю, то тут, то там, латки чистої води. Луї та Серена відчували, як увесь світ змінюється довкола, то й самі все жвавіше ворушилися, наснажені новим життя, і захватом, і сподіваннями. У повітрі запанував сильний запах — дух землі, що прокидається після свого довгого зимового сну. Ось на деревах повитикалися, понабухали бруньки. Наставала краща пора, легша для життя. Прилетіла пара качок-крижнів. Прибув і горобчик із білим горлечком та й завів своєї: «Ой, люба Канадо, Канадо, Канадо…»

Для побудови свого гнізда Серена обрала хатку ондатри. Ця місцинка була якраз на потрібній висоті над водою. Подружжя ондатр збудувало її з мулу й паличок. Луї сподівався, що його дружина вирішить змостити гніздо на тому самому місці, де його мати була колись вибудувала своє, але ж ці жінки… у них завжди щось своє на думці, вони вічно хочуть, щоб усе було по-їхньому! То й Серена знала ж, що вона робить. Одначе Луї, як побачив, що Серена заходилася будувати своє власне гніздо, то так зрадів-звеселився, що вже й байдуже йому стало, де саме воно буде. Він підніс сурму до уст і заграв початок давньої пісні, що називається «Що за радість — оженитись! О-же-же, же-же, женитись!» А тоді став допомагати: то осоки піднесе, то ще якого будівельного матеріальцю.

Дощ чи сонце, холод чи тепло, а кожен день був щасливий для цих двох молодих лебедів. У належний час були знесені яйця, а потім — висиджені лебедята, четвірко їх. І перший звук, який зачули ті малята, був дужий гук таткової сурми.

«І восени, і навесні, — вигравав він, — Я скрізь складатиму пісні…»

Життя собі котилося-розвивалося, таке веселе, та клопітне, та миле, на тому невеличкому озерці, загубленому в канадській пущі. Час від часу, бувало, загостить до них і сам Сем Бівер — і швидко спливали ті чудові та веселі години їхнього спілкування.

Луї ніколи не забував ані своїх колишніх робочих місць, ані давніх друзів, ані обіцянки, яку був дав Пташиному Начальникові Філадельфійського зоосаду. Літо спливало за літом, а Луї із Сереною щовесни поверталися до того самого свого озерця, будували там гніздо й виводили нове потомство. І щороку, наприкінці літа, коли закінчувалося їхнє линяння й знову відростали махові пера, а лебедята вже готові були випробувати міць своїх крил, Луї вів свою родину в довгу, але таку приємну, мандрівку понад Америкою. Починав із того, що приводив їх до табору «Кукускус», де колись він був урятував життя Ренетові Скіннеру й здобув за те свою медаль. На той момент табір був уже зачинений, але Луї любив там бувати, блукаючи скрізь довкола й пригадуючи хлопців та як він тут, виконуючи роботу табірного горніста, заробив свої перші сто доларів.

Потім лебедине сімейство летіло до Бостона, де щоразу дуже радісно вітав їх Човняр. Тут Луї начищав сурму до блиску, видував із неї слину й укотре випливав поперед Човнів-Лебедів, виграючи «Плинь, плинь, човнику», а бостонці, зачувши уже знайомий їм гук сурми того лебедя, юрбами збігалися до Міського саду. Тоді Човняр віддячував Луї та Серені тим, що влаштовував їм ночівлю в готелі «Ріц», а їхні діти-лебедята самі ночували на озері — під наглядом, щоправда, самого Човняра. Серені «Ріц» страшенно припав до вподоби. Вона з’їдала десятки сандвічів із крес-салатом, видивлялася на себе в дзеркало й залюбки плавала у ванні. Луї, бувало, стане та й задивиться у вікно на Міський сад далеко внизу, а Серена тим часом походжає собі по номеру, то вмикаючи, то вимикаючи, то тут, то там, світло, — так просто, для втіхи. А потім обоє залізуть у повну води ванну та й позасинають.

Від Бостона Луї вів свою родину лебедину до Філадельфійського зоосаду, щоб показати їм Пташине озеро. Тут його тепло вітав сам Пташиний Начальник. Коли зоосадові бував потрібен іще один молодий лебідь-сур-мач — для збагачення колекції водоплавного птаства, Луї дарував йому котресь зі своїх лебедят, дотримуючи даної колись обіцянки. А ще Філадельфія за кілька років стала ще одним місцем, де вони могли бачитися з Семом Бівером. Адже Сем став дорослий і влаштувався на роботу в Філадельфійський зоосад. Щоразу, коли Луї стрічався з Семом, їм було дуже весело й цікаво. Тоді Луї брав свою дощечку, й двоє друзів довго розбалакували про добрі давні часи.

Після Філадельфії Луї, Серена та їхні діти летіли на південь, аби подивитися на неозорі савани, де алігатори дрімають у болотних водах, а грифи-індички ширяють у небі. А вже тоді вони повертали додому — перебути зиму на озерах Ред-Рок-Лейкс, у прекрасній та затишній Сторічній долині, де всі лебеді-сурмачі нікого не бояться і почуваються в безпеці.

Життя лебедя, мабуть, дуже приємне й цікаве. А що вже й казати про життя Луї! Воно в нього було особливо приємне, адже він відбувся як музикант. Луї завжди добре дбав про свою сурму. Тримав її в чистоті, годинами начищав кінчиками своїх махових пер. Скільки жив, він дякував своєму батькові, хороброму лебедеві, який ризикнув власним життям, добуваючи для свого німого сина таку життєво необхідну йому сурму. Щоразу Луї як тільки гляне на Серену, так і згадає те, що саме завдяки сурмі — суремному голосу — він зумів завоювати її серце, викликав у неї бажання стати його дружиною.

Лебеді часто доживають до глибокої старості. Рік за роком Луї та Серена щовесни поверталися до того самого маленького озерця в Канаді, аби там обновити свою лебедину сім’ю. Мирно минали дні за днями. І щоразу, коли починало смеркати й оченята лебедяток робилися сонні, тато Луї підносив догори свій горн і грав їм колискову — достоту як зазвичай давно колись присипляв хлопчаків у їхньому таборі. Ті стишені гуки були сумні й прекрасні — вони плинули понад тихим плесом і здіймалися у вишину вечорового неба…

Якось-то, одного літа, коли Семові Біверу було вже щось коло двадцяти років, вони вдвох із батьком сиділи у своєму канадському таборі. Діло було по вечері. Містер Бівер гойдався у своєму кріслі-гойдалці, відпочиваючи після цілоденної риболовлі. Сем читав книжку.

— Тату! — обізвався Сем. — А що означає слово «крепускулярний»?[7]

— А звідкіля мені знати? — відгукнувся містер Бівер. — Я зроду не чув такого слова.

— Якось воно пов’язане з кролями, — уточнював Сем. — Тут ось говориться, що кріль — це крепускулярна тваринка.

— Ну, може, воно означає «боязкий», — припустив старший Бівер. — Або ж, мо' воно означає, що кріль іноді гасає так прудко, мов дідько болотяний. Або, либонь, означає «дурний». Уночі кріль, бува, всядеться тобі посеред дороги й тільки витріщатиметься у твої фари, а з дороги нізащо не зійде! Ось чому стільки кролів загинуло під колесами. Вони дурні, як пеньки.

— Ну, що ж, — мовив Сем. — Лишається єдиний спосіб довідатися, що означає слово «крепускулярний»: зазирнути до тлумачного словника!

— А де тут у нас словники? — заперечив містер Бівер. — Жодного немає. Доведеться тобі потерпіти з цим, поки ми повернемося на ранчо.

І тут, на тому самому озерці, де знову поселилися ті самі лебеді, Луї підніс догори свій горн і заграв колискову, аби дати дітям-лебедятам знати, що день скінчився. Вечірній легіт поніс ті гуки понад болотом і доніс до табору Біверів.

Містер Бівер перестав гойдатись.

— Сміхота! — мовив він. — Причулося мені, начебто хтось оце заграв на сурму.

— А таки й справді тобі причулося, — сказав Сем. — Ми з тобою — єдині люди на всю цю пущу.

— Та я це знаю, — сказав містер Бівер. — І все одно: я таки чув сурму. Чи ріжок?

Сем захихотів. Він так і не розповів батькові про лебедину родину на поблизькому озерці. Зберіг їхню таємницю лиш для самого себе. Щоразу на те озерце він ходив сам-один. Так йому подобалося. Так воно подобалося і лебедям.

— А що ж воно взагалі сталося з тим твоїм другом — Луї? — поцікавився містер Бівер. — Луї — лебідь-сурмач. Чи не здається тобі, що він тут якось причетний, га?

— Він? Може бути, — погодився Сем.

— А давно ти мав від нього звістку? — допитувався містер Бівер.

— Давно, — сказав Сем. — Більше він мені не пише. У нього скінчилися поштові марки, а грошей, щоб купити нові, у нього немає.

— А! — протяг містер Бівер. — Що ж, уся справа з тим птахом була якась чудна… Я так до пуття й не втямив, що воно там і до чого було.

Сем зиркнув на батька й помітив, що очі його заплющилися. Містер Бівер уже засинав. І жоден звук більше не порушував лісової тиші.

Сем також був стомлений і сонний. Він дістав свого записника й сів за стіл, під світло гасниці. Ось що він написав:

Цього вечора я почув сурму Луї. І мій батько її почув. Саме смеркало, вітер тягнув звідтіля до нас, і я виразно розчув звуки його колискової. Найдужче, за все на світі, мені подобається ота сурма лебедя. І все-таки: що ж означає слово «крепускулярний»?

Сем поклав записника в заплечник. Тоді роздягнувся й заліз у ліжко. Полежав трохи, все ще розгадуючи, що ж воно таке — крепускулярний. Не минуло й трьох хвилин, як він заснув.

На озерці, де вкотре поселилися лебеді, Луї поклав сурму під кущ. Лебедята позаповзали під материні крила. Нічна пітьма опустилася на ліси, поля та болота. Десь моторошно пугукнув сич. Луї теж був уже сонний і лаштувався до сну, й усі його думки були про те, який він щасливий, що живе на такій прекрасній землі, як йому поталанило вирішити свої проблеми з музикою, та як приємно сподіватися на ще одну ніч мирного сну та на ще один, завтрашній, день, і на свіжий ранок, і на світло, що повертається з кожним днем.

Маримба — ударний музичний інструмент, подібний до ксилофона.

Утересуватися — втулитися, втиснутися.

Кінкаджу — квітковий ведмідь.

Перепудитися — перелякатися.

Гигнути — загинути, вмерти.

Національне Одюбонівське товариство — організація, присвячена охороні природи, а також дослідженню птахів.

Крепускулярний — присмерковий.