Дорогий читачу!

Хай не спіткнеться твоє око об помилки в цій книжці. Навіть такі, що через них у кожного були б проблеми на уроці рідної мови (хоч англійської, бо в оригіналі тих помилок густо, хоч української, бо ж у перекладі має бути так само). Оповідач цієї історії — хлопчина-підліток, а деякі описані в книжці події (які саме, дізнаєшся згодом, без спойлерів) зовсім не сприяли його освіті… Тож варто вибачити нашому героєві його не завжди грамотну оповідь — він такий, який є. Та й інші люди з його поселення теж не завжди знавці мови. Утім, є в книжці й дехто, хто говорить мовою цілком грамотною (хоча в існування цієї особи й повірити на початку головному героєві важко). Словом, вибачай помилки, цінуй дії і насолоджуйся читанням…

Присвячується Мішель Касс

Перша річ, яку взнаєш, коли твій пес навчається говорити, це то, шо псові не дуже є шо сказати. Взагалі.

— Какати, Тодде.

— Заткнися, Манчі.

— Какати. Какати, Тодде.

— Я сказав заткнися.

Ми йдемо дикими полями на південний схід від міста, отими, котрі спускаються до річки і тягнуться далі до болота. Бен відправив мене назбирати йому трохи болотних яблук і заставив узяти Манчі з собою, хоть ми всі знаємо, шо Кілліан купив його лише аби підлизатися до мера Прентісса, і так от у нас появився новенький пес просто на мою останню днюху, а я ніколи й не казав, шо хочу пса, реально я казав, шо хочу, аби Кілліан нарешті поремонтував мій ядерцикл, аби мені більш не тре’ було ходити пішкарусом у всі закапелки цього тупого міста, але ж ні, з днюшкою, Тодде, тримай новеньке щеня, Тодде, хоть ти його не хотів, хоть ти його ніколи не просив, угадай, хто буде його годувати, дресирувати, купати, вигулювати, слухати його белькотіння, тепер, коли він виріс і балакуча зараза у нього в роті заворушилася. Угадай, хто?

— Какати, — тихенько гавкав Манчі сам до себе. — Какати, какати, какати.

— Та покакай нарешті, і доста про це скиглити.

Я беру жмуток трави з узбіччя і замахуюся ним на пса. Не кидаю, не збираюся кинути в нього, але він сміється своїм тихим гавканням і пускається вперед по дорозі. Я біжу за ним, роблю зиґзаґи туди-сюди, мружуся на сонце і пробую ні про шо взагалі не думати.

Якшо так по правді, то яблук з болота нам не треба. Бен може їх купити в магазині пані Фелпс, якшо йому їх реально хочеться. Ну і да, піти на болото, аби підібрати там пару яблук, — то не чоловіча робота, бо чоловікам не можна бути такими лінюхами. Та я офіційно не стану чоловіком ще трицять днів. Я прожив дванацять років, по тринацять довгих місяців у кожному, і на додачу ще дванацять місяців, а все разом воно виходить якраз місяць до моєї великої днюхи. Плани вже всі сплановані, підготовки підготовлені, буде вечірка, мабуть, а я вже бачу картинки того всього, всі такі неясні і водночас дуже яскраві, але я всеодно стану чоловіком, а збирати яблука на болоті — то не робота для чоловіка чи навіть майже-чоловіка.

Але Бен знає шо він може попросити мене піти і знає шо я скажу так аби піти туди, того шо болото — єдине місце біля Прентісстауна, де можна трохи передихнути від того Шуму, котрий чоловіки з самих себе випльовують, від тих їхніх шумів і гаморів, котрі ніколи не стихають, навіть як вони сплять, від чоловіків і думок, які вони думають навіть коли всі їх чують. Чоловіки і їхній Шум. Я не знаю, як вони це роблять, як вони терплять один другого.

Чоловіки — то Шумні істоти.

— Білка! — кричить Манчі, та й побіг, зіскочив з дороги, як би я за ним не кричав, та й я так само біжу, через (я розглядаюся, аби переконатися, що я сам) кляті поля, бо Кілліан розбіситься, якшо Манчі впаде в якусь кляту зміячу яму, і ясно шо то буде моя клята вина, хоть я, в кляту першу чергу, ніколи й не хотів того клятого пса.

— Манчі! Ану назад!

— Білка!

Тре’ пробиватися через траву, через чіп’яхи, котрі чіпляються до моїх капців. Один лускає, коли я його скидаю, залишає зелену пляму на штанях, а я ж то з досвіду знаю, шо вони не виводяться.

— Манчі! — звірію я.

— Білка! Білка! Білка!

Він гавкає навколо дерева, а білка бігає туди-сюди і дражнить його. Ходи сюди, песику‑шибенику, — каже її Шум. — Ходи, злови мене, ходи, злови. Шибеник Шибеник Шибеник.

— Білка, Тодде! Білка!

Бляха, які ж тварини тупі.

Я хапаю Манчі за ошийник і сильно б’ю по задніх лапах.

— Ав, Тодде? Ав?

Я б’ю його знову. І знову.

— Ав? Тодде?

— Ходи, — кажу я, мій власний Шум так розбушувався, що я ледь чую свої думки, а про це я пошкодую, самі дивіться.

Хлопчику‑шибенику, хлопчику, — думає білка до мене, — злови, хлопчику‑шибенику.

— І ти теж іди на фіг, — кажу я, тільки що не кажу «фіг», я кажу те, що кажуть замість «фіг».

І мені реально, от реально тре’ було роззирнутися.

Бо осьде Аарон, осьде він, вискакує нізвідки з трави і лупить мене в лице, дряпає мені губу своїм великим перснем, а тоді знову заносить руку, стиснуту, ніби кулак, і дає мені в щоку, але принаймні не попадає в носа, бо я падаю в траву, пробую впасти геть від його удару, і відпускаю нашийник Манчі, і от він знову біжить до білки, гавкає на все горло, зрадник, а я вдаряюся в траву колінами і руками, і чіп’яхи розмазуються по всьому одягу.

І там я й лишаюся, на землі, і тяжко дихаю.

Аарон стоїть наді мною, його Шум доходить до мене уривками писання і його наступної проповіді, і Мова, юний Тодде, і знайти пожертву, і святий обирає свій шлях, і Бог чує, і купа картинок, як у всіхніх Шумах, знайомі речі, і зблисками…

Шо? Шо за чорт…?

Але от злітає собі гучний шматок його проповіді, і блокує це, і я дивлюся в його очі, і не хочу знати. Я вже відчуваю смак крові там де його перстень розрізає мою губу і я не хочу знати. Він ніколи не приходить сюди, чоловіки ніколи не приходять сюди, в них на то свої причини, в чоловіків є свої причини, такшо тут буваємо тільки ми з моїм псом але він таксамо тут є і я не хочу не хочу не хочу знати.

Він усміхається до мене, крізь свою бороду, усміхається до мене у траві.

Усміхнений кулак.

— Мова, юний Тодде, — каже він, — заковує нас, ніби в’язнів, у кайдани. Чи тебе в церкві нічо не навчили, хлопче? — А тоді він виголошує свою улюблену проповідь. — Якшо один упаде — всі ми впадемо.

«Так, Аароне», — думаю я.

— Ротом, Тодде.

— Так, Аароне, — кажу я.

— І що це за «фіги»? — каже він. — І кляття? Не думай, що я їх не чую. Твій Шум викриває тебе. Усіх нас викриває.

«Не всіх», — думаю я, але водночас кажу: — Вибач, Аароне.

Він нахиляється до мене, губами тягнеться блисько до мого обличчя, і я можу відчути запах подиху, що виходить з його рота, відчути його вагу, ніби то пальці тягнуться до мене.

— Бог чує, — шепоче він. — Бог чує.

І він підносить руку знов, і я здригаюся, і він сміється, а тоді його немає, отак просто, він іде назад до міста і свій Шум забирає з собою.

Я тремчу від напруги в крові, від удару, тремчу від того, що я весь заведений, і здивований, і злий, і так сильно ненавиджу це містечко, і людей у ньому, і мені треба трохи часу, перш ніж я зможу встати і знову піти шукати свого пса. «Що взагалі за фігня тута відбувається?» — так я думаю, і я такий злосний, аж трушуся від злості і ненависті (і страху, так, страху, тихо будь), шо я навіть не роззираюся перевірити, чи Аарон почув мій Шум. Я не роззираюся. Я не роззираюся.

А тоді я роззираюся і йду і ловлю свого пса.

— Аарон, Тодде? Аарон?

— Більше не кажи це ім’я, Манчі.

— Кров, Тодде. Тодде? Тодде? Тодде? Кров?

— Я знаю. Заткайся.

— Шибеник, — каже він, ніби це взагалі нічого не означає, його голова порожня, як небо.

Я луплю його по гузиці.

— Цього теж не кажи.

— Ав? Тодде?

Ми йдемо далі, річка незмінно залишається ліворуч від нас. Вона витікає на півночі та тече крізь пару балок на схід від міста, протікає попри нього, аж поки пласкішає, заболочується і нарешті стає болотом. Треба уникати річки, а тим більше тої болотистої частини, поки не почалися болотні дерева, бо там живуть крокли, цілком великі для того, аби вбити майже-чоловіка і його пса. Їхні спинні плавці на вигляд такі самі, як рогоза, а як до них заблисько підійти, то ХОБА! — вони вискакують із води, летять на тебе з рощепіреними пазурами, і клацають ротом, і тоді ти вже взагалі без шансів.

То ми двоє проходимо попри ту болотисту частину, і я пробую змиритися з болотною тишиною, яка наближається. Тута уже і нема на шо дивитися, реально, тому чоловіки сюди не ходять. А ще сморід, так, я не буду прикидатися, шо не смердить, але смердить далеко не так зле, як розказують чоловіки. Вони нюхають свої спогади, отак, вони не нюхають то, шо тута є насправді, вони нюхають його так, як воно пахло тоді. Всю ту мертв’ятину. Спеки і люди по-різному ставляться до поховань. Спеки просто використовували болото, кидали своїх мертвих просто у воду і ті топилися, і то було нормально, вони, певно, були пристосовані до похорону в болоті. Так Бен каже. Вода, і багно, і шкіра спеклів гарно поєднувалися, нічо не отруювали, просто збагачували болото, як люди землю.

Тоді, ясна річ, почали ховати набагато більше спеків ніж завжди, забагато навіть аби таке велике болото могло їх ковтнути, а це ж велике-величезне болото. А тоді живих спеків узагалі не лишилося, ну так же? Лишень тіла спеків купами, вони збиралися на болоті, гнили, і смерділи, і треба було багато часу, аби болото знову стало болотом, а не просто мішанкою з мухів, смороду і хто його знає якої ще зарази вони для нас приберегли.

Я в цьому всьому народився, в цьому хаосі з перелюдненим болотом, перелюдненим цвинтером і недолюдненим містом, то я нічо й не пам’ятаю, не пам’ятаю світу без Шуму. Тато вмер від хвороби до мого народження, а тоді, ясна річ, вмерла моя мама, тута нічо дивного. Бен і Кілліан взяли мене до себе, виростили мене. Бен каже, шо моя мама була остання жінка, але таке всі кажуть про всіхніх мам. Може Бен і не бреше, він вірить, шо це правда, але хто його зна?

Але я таки наймолоччий на ціле місто. Я колись ходив кидати каміння по воронах із Реґом Олівером (на сім місяців і 8 днів старший), і Ліамом Смітом (на чотири місяці і 29 днів старший), і Себом Манді, котрий був другий наймолоччий після мене, старший на три місяці й один день, але навіть він зі мною не говорить, бо він тепер чоловік.

Ніхто з хлопців не говорить, відколи їм стало тринацять.

Отак воно і є у Прентісстауні. Хлопчики стають чоловіками і ходять на ті свої чоловічі зустрічі, де говорять хто його знає про шо, а хлопчикам туди ну ніяк не можна, а якшо вже ти останній хлопчик у місті, то тре’ хіба чекати, самому-саменькому.

Ну, ще зі псом, котрого ти не хотів.

Але то нічо, он болото, ми йдем на нього, не сходимо зі стежок, котрі ведуть навколо найгірших вод, проходимо попри великі вузлуваті дерева, котрі ростуть з багна вверх аж до голчастого даху, на метри і метри вверх. Повітря густе, темне і тяжке, але не по-страшному густе, темне і тяжке. Тута багато життя, ціла купа, йому нема діла до містечка, тута є птахи, зелені змії, жаби, ківіти, обидва види білок і (чесно-пречесно) касор, чи навіть два, і ясно що є червоні змії, котрих треба берегтися, але хоть навіть тута темно, плями світла проходять через дірки в кронах, і якби мене запитали, хоть ви, може, і не хочете питати, то я скажу, шо мені болото нагадує одну велику, затишну, не дуже Шумну кімнату. Велику, але живу, живу, але приязну, приязну, але не надоїдливу.

Манчі задирає ногу майже всюди, аж поки в нього, певно, закінчуються пісяки, а тоді він забивається під кущ, бубонить сам до себе, певно, шукає місце зробити своє інше діло.

А болото й не проти. Як воно може бути проти? Тута просто купа життя, і воно йде саме собою, весь час повертається, крутиться, з’їдає себе, аби знову рости. Знаєте, тута не то шоб не Шумно. Шумно, ясна річ, від Шуму не втікти, але тута тихіше, ніж у містечку. Гучність тута якось інакше гучна, бо гучність болота лише від цікавості, від створіннь, котрі думають, шо ти є і чи ти їм загрожуєш. Якшо містечко знає про тебе всьо і хоче знати ще і хоче бити тебе тим, шо воно знає, аж поки від тебе нічо не лишиться.

А Шум болота, болотний Шум — то просто пташки, котрі собі думають свої простенькі пташачі думки. Де їжа? Де дiм? Де безпечно? А ще воскові білки, котрі просто як мала шпана, дразняться з тебе, коли бачать, дразняться одні з одних, коли не бачать, ще іржаві білки, котрі просто як тупі малі діти, а ще деколи болотні лисиці серед листя, котрі, як мож почути, підробляють свої голоси під голоси білок, котрих вони їдять, а ще рідкіше мож зустріти розумаків, котрі піють свої дивні розумацькі пісні, а раз я, чесне слово, бачив касора, котрий тікав на двох довгих лапах, але Бен каже, шо я не бачив, каже, шо касорів на болотах давно немає.

Ну не знаю. Я собі вірю.

Манчі виходить з кущів і сідає біля мене, бо я став прямо там, посеред стежки. Він роззирається, дивиться, на що я там можу дивитися, а тоді каже:

— Я гарно покакав, Тодде.

— Та ясне діло, Манчі.

Хай би мені тільки подарили ще одного пса на днюху. Реально цього року я хочу мисливського ножа, такого як Бен носить ззаді на поясі. Оце я розумію подарок для чоловіка.

— Какати, — тихенько каже Манчі.

І йдемо далі. Основні зарості яблунь трохи далі на болоті, ще пара стежинок, тоді через повалене дерево, через яке Манчі постійно тре’ перетягувати. Коли ми туда приходимо, я беру його за живіт і піднімаю наверх. І хоть він знає, шо я роблю, він всеодно брикається на всі боки, ніби якийсь павук, і все робить багато галасу з нічого.

— Ану тихо будь, падлюка!

— Униз, униз, униз! — репетує він, дряпаючи повітря.

— Тупий пес.

Я кладу його на колоду і сам залажу. Ми обоє стрибаємо на другий бік, а Манчі гавкає «Стрибати!» , коли приземляється, а тоді відразу біжить геть.

От як я стрибаю за псом — тоді вже дійсно починається темнота болота, і перше, що там видно — це старі будівлі спеклів, вони вихиляются на тебе з тіні, виглядають як розталі кульки морозива кольору засмаги, тільки якби ці кульки були такі завеликі, як хати. Ніхто не знає чи не може згадати, нашо ці хати взагалі були треба, але як собі догадується Бен, котрий взагалі багато шо догадується, вони були якось пов’язані з похованням їхніх мертвих. Може, то була навіть якась церква, хотя в спеків не було ніякої релігії, наскіки могли зрозуміти люди з Прентісстауна.

Я тримаюся на нормальній віцтані від них і йду до невеликого саду з дикими яблунями. Яблука тута достиглі, майже чорні, майже їстівні, як сказав би Кілліан. Я беру одно зі стовбура і кусаю, сік стікає в мене по бороді.

— Тодде?

— Що, Манчі? — Я дістаю пластикову торбу, яку тримав у задній кишені, та й починаю набирати туди яблук.

— Тодде? — знову гавкає він, і цього разу я помітив, як він це гавкає, і я повернувся, а він показав на будівлі спеклів, і хутро на його спині наїжачилося, а вуха нашорошено все обслухували.

— Шо таке, маленький? — я аж випростався.

Тепер він уже гарчав, губи закотилися так, що виднілися зубиська. Я знову відчув, що мене заводить.

— Це крокл? — кажу я.

— Тихо, Тодде, — гарчить Манчі.

— Але шо таке?

— Тихо, Тодде, — він тихенько гавкає, і це реально гавкання, реальний пес гавкає, і це не означає нічого крім «Гав!», і моє тіло ще більше електризується, ніби іскри стрибають по шкірі.

— Слухай, — гарчить він.

Ну то я й слухаю.

І слухаю.

Тоді трохи повертаю голову і ще слухаю.

Десь там дірка в Шумі.

А такого бути не може.

Це химерно, так і є, десь там, ховається за деревами, чи просто десь, де не видно, є пляма, яку ти відчуваєш вухами і розумом, і вуха і розум кажуть тобі, шо там нема Шуму. То ніби форма, яку можна побачити хіба за тим, як її торкається все, шо навколо. Як вода стає форми горнятка, тільки без горнятка. Це дірка, і все, шо в неї попадає, перестає бути Шумом, перестає бути чимось, просто перестає. Це не так, як тишина болота, на якому, очевидно, не буває тихо, а лише не так Шумно. Але це, це форма, форма нічого, дірка, в якій припиняється весь Шум.

А це неможливо.

На світі нема нічого крім Шуму, нічого, лише постійні думки чоловіків, і різні речі, які думаються до тебе, до тебе, до тебе, відколи спеки випустили Шумну заразу під час війни, заразу, яка вбила половину чоловіків і кожну-прекожну жінку, якшо не рахувати мою маму, заразу, від котрої решта чоловіків подуріли, заразу, через яку прийшов капець усім спеклам, коли чоловіче божевілля дотягнулося до зброї.

— Тодде? — Манчі налякався, я чую. — Що, Тодде? Що це, Тодде?

— Ти відчуваєш якийсь запах?

— Воно пахне тихо, Тодде, — гавкає він, тоді починає гавкати голосніше. — Тихо! Тихо!

А тоді, десь біля будівель спеків, те, що тихо, рухається.

А заряд у мене в крові стрибає так сильно, шо я мало не млію. Манчі вищить кругами навколо мене, гавкає і гавкає, ще більше мене лякає, і я знову луплю його по гузиці («Ав, Тодде?» ), аби трохи заспокоїтися.

— Не буває дірок, — кажу я, — не буває так, щоб нічого. Тому це має бути щось, правильно?

— Щось, Тодде, — гавкає Манчі.

— Ти чуєш, де воно є?

— Там тихо, Тодде.

— Ти знаєш, про шо я.

Манчі нюхає повітря і робить крок, два, тоді ще — до будівель спеклів. Мені так здається, шо ми його шукаємо. Я собі рушаю, повільно так, до найбільшої з куль того розталого морозива. Я стараюся не попадатися на очі тому, шо може дивитися з тих маленьких нерівних трикутних дверей. Манчі принюхується до рами, але він не гарчить, тому я глибоко вдихаю і заглядаю всередину.

Там пусто, як у могилі. Стеля піднімається до точки, яка на висоту десь як ще один я наді мною. Підлога брудна, на ній тепер ростуть болотні рослини, різні лози і таке інше, але більше нічого немає. Ну тоїсть ніякого справжнього нічого, ніякої дірки, ніяк не можна сказати, шо могло бути тута раніше.

Це тупо, але я це скажу.

Я думаю, чи не вернулися спекли.

Але це неможливо.

Але дірка в Шумі — теж неможливо.

Тому щось неможливе мусить бути правдою.

Я чую, як Манчі знову нюшить десь назовні, тому я вилажу і йду до другої кульки. На цій зовні шось написано, єдині написані слова, які хтось бачив мовою спеків. Мабуть, єдині слова, які вартували того, аби їх записати. Літери спецькі, але Бен каже, шо вони звучать як ес’Пекілі чи типу того, ес’Пекілі, спекли, спеки, ніби ти їх хочеш спекатися, а сталося то шо сталося. Це значить «люди».

У другій кульці теж нічо нема. Я відхожу назад у болото і знову слухаю. Я опускаю голову і я слухаю і я тягнуся до слухальних частин мого мозку і там теж слухаю, я слухаю і слухаю.

Я слухаю.

— Тихо! Тихо! — гавкає Манчі, двічі, дуже швидко, і знову кидається бігти до останньої кульки. Я кидаюся за ним, сам біжу, кров далі шумить бо там вона і є, там і є дірка в Шумі.

Я її чую.

Ну, я її не чую, в цьому й суть, але коли я біжу вперед, то її порожність торкається моїх грудей і її спокій на мене навалюється, і там у ній так тихо, ні, не тихо, там тиша, там стільки неймовірної тиші, шо мене ніби рве на клапті, ніби я зара’’ втрачу найдороще, шо маю, ніби там є вона, смерть, а я біжу, мої очі мокріють, а груди ніби розриваються, і ніхто не може бачити, але я всеодно про це думаю, мої очі починають плакати, вони починають плакати, от фігня вони починають плакати, і я зупиняюся на хвилинку, і я нахиляюся, Господи шо ж це таке блін, ану заспокойся зараз же, але я втрачаю цілу блін хвилину, просто цілу вонючу хвилину стою, зігнувся, а за той час, звісно, дірка відходить, відійшла, зникла.

Манчі розривається, бігти за нею чи вернутися до мене, але нарешті вертається до мене.

— Плачеш, Тодде?

— Заткнись, — кажу я і наміряюся його копнути. Зумисне промахуюся.

Ми вибираємося з болота і йдемо взад до містечка, і світ цілий ніби чорно-сірий, хоч яке сонце в небі. Навіть Манчі вже геть нічо не говорить, коли ми йдемо взад через поля. Мій Шум кипить і булькає, як підливка в казані, аж мені приходиться стати аби трохи вспокоїтися.

Не існує такої речі як тиша. Не тут, не десь взагалі. Ні коли ти спиш, ні коли ти сам, вопше ніколи.

«Я Тодд Г’юїтт, — так я думав до себе, закривши очі. — Мені є дванацять років і дванацять місяців. Я живу в Прентісстауні, на Новому Світі. Я стану чоловіком рівно через місяць».

Це така фішка, якої мене Бен навчив, аби стишувати Шум. Тре’ закрити очі, і так спокійно чисто, як тіки можеш, сказати собі, хто ти є, бо якраз це найшвичче губиться в Шумі.

«Я Тодд Г’юїтт».

— Тодд Г’юїтт, — сам до себе мурмотить Манчі, стоячи біля мене.

Я глибоко вдихаю і відкриваю очі.

От хто я є. Я Тодд Г’юїтт.

Ми йдемо геть від болота і від ріки, піднімаємось на схил серед диких полів, невеличкий горб на південь від міста, де продовж цілого свого короткого і безкорисного існування стояла школа. Ше до того як я народився хлопців навчали їхні мами, просто дома, а коли лишилися тільки хлопці з чоловіками, ми просто собі сиділи перед відиками і вчили модулі, доки мер Прентісс не заборонив такі речі, бо вони «погано впливають на десипліну нашого розуму».

Шарите, в мера Прентісса є Точка Зору.

І так більше половини одного тупого року всі хлопці збиралися з сумнопиким паном Роялом і ниділи собі в одній будівлі осторонь основного Шуму містечка. Не то шоби це помагало. Дуже важко навчати чогось у кімнаті, де повно хлопчачого шуму, а дати якусь контрольну — цілком неможливо. Ти будеш списувати, навіть якшо не хочеш — а всі хочуть.

А тоді в один день мер Прентісс вирішив спалити всі книжки, всі до єдиної, навіть ті шо були в людських хатах, бо ясно, шо книжки так само погано впливали, добряк, котрий сам робив себе зляком, п’ючи віскі в класі, просто здався, і взяв ружжо, і закінчив із собою, і так закінчилася моя шкільна наука.

Решти Бен учив мене дома. Механіки, і куховарства, і латання одягу, і основ фермерства, та й таке. А ще багато всяких штук для виживання, типу мисливства, того, які фрукти можна їсти, як визначати кірунок за місяцями, як користуватися ножом і ружжом, як лічити зміїні укуси і як найліпше втишувати Шум.

Ше він пробував навчити мене читати і писати, але мер Прентісс одного ранку завітрив то в моїм Шумі, та й замкнув Бена на цілий тиждень, та й то був кінець мого книжництва, і так вийшло, шо з усьою іншою наукою, роботою на фермі, на якій треба було працювати кожний день, і просто виживанням, я так ніколи й не навчився нормально читати.

Але то таке. Всеодно ніхто в Прентісстауні не напише ніякої книжки.

Ми з Манчі проходимо попри школу і піднімаємся на ще один горб, і дивимся на північ, і онде воно — містечко під питанням. Бо від нього не так і багато лишилося. Один магазинчик, а було два. Один паб, а було два. Одна лікарня, одна тюрма, одна неробоча бензозаправочна станція, один великий будинок мера, одна поліцейська станція. Церква. Короткий шматок дороги проходить через центр, брукований, але ніколи з тих пір не ремонтований, і він майже зразу закінчується щебньом. Всі будинки такі всі з себе, знаєте, такі передмістяні, ніби ферми, ніби ферми, але декотрі дотепер ферми, декотрі стоять порожні, а декотрі навіть гірше, ніж порожні.

Та й отакий у нас Прентісстаун. Населеня в ньому 147 і меньшає, меньшає, меньшає. 146 чоловіків і один майже-чоловік.

Бен каже, шо колись були іньші поселеня, розкидані по цілому Новому Світу, шо всі кораблі приземлилися одночасно, за десять років до мого народженя, чи шось біля того, але коли почалася війна зі спеками, коли спеки випустили заразу, то всі інші поселеня знищилися, Прентісстаун так само майже знищився, а вцілів тільки через військові навички мера Прентісса, і хоть мер Прентісс — то просто страх божий, а не чоловік, ми йому завдячуємо бодай тим, шо дяка йому ми вопше вижили в цьому великому пустому безжіночому світі, в якім нема нічо доброго, в містечку на 146 чоловіків, яке з кожним наступним днем умирає трошки сильніше.

Бо деякі чоловіки не можуть це терпіти, ну так же? Вони закінчують себе, як пан Роял, а декотрі просто собі зникають, як ото пан Ґолт, наш старий сусіда, котрий колись мав овечу ферму, або пан Майкл, другий найкращий тесля, або пан Ван Вейк, котрий зник того самого дня, коли його син став чоловіком. Таке буває. Якшо твій цілий світ — то є одне Шумне місто без майбутнього, деколи з нього треба піти, навіть якшо йти нема куда.

Бо як я, майже-чоловік, придивляюся до цього містечка, я чую тих 146 чоловіків, котрі лишилися. Я чую кожного з цих паршивців. Їхній Шум тече вниз пагорбом ніби потопа яка котиться на мене, як вогонь, як монстер завбільшки з небеса котрий женеться на мене бо нема куди тікати.

Отак воно виглядає. Отак виглядає кожна хвилина кожного дня мого тупого вонючого житя у цьому тупому вонючому містечку. Не спішіть закривати вуха, це взагалі не помагає:

І це всьо просто слова, це голоси говорять і стогнуть і співають і плачуть. А ще картинки, картинки тоже є, вони швидко з’являються в голові, хоть як би сильно ти їх не хотів, картинки спогадів і фантазій і секретів і планів і брехонь, брехонь, брехонь. Бо в Шумі можна брехати, хоть навіть всі знають шо ти думаєш, можна заховати одне під другим, можна заховати на видному місці, треба просто не зосереджуватися на тій думці чи переконати себе шо правда протилежна до того, шо ти ховаєш, а тоді хто зможе в тому потопі розібратися, де дійсно вода, а де можна не намочитися?

Чоловіки брешуть, і собі вони брешуть найгірше зі всіх.

До речі, я ніколи, ясно, не бачив ні жінку, ні спекла. Я їх, звичайно, бачив на відиках, до того як відики стали незаконні, а ще я їх постійно бачу в Шумі чоловіків, бо про шо ще мають думати чоловіки, як не про секс і ворогів? Але в Шумі спеки більші та зліші, ніж на відиках, хіба ні? А в Шумних жінок світліше волосся і ширші ребра і на них меньше одягу і набагато вільніше поводяться ніж на відиках. Так шо треба пам’ятати, я би так сказав, це найважливіше — те, шо є в цім Шумі, то ще не є правда, Шум — це то шо чоловіки хочуть, аби було правдою, а між цими речима є різниця, і така велика, шо вона вас, бляха, може вбити, якшо не будете обережні.

— Додому, Тодде? — трохи гучніше гавкає Манчі стоячи біля мене, бо так тре’ говорити в Шумі.

— Та, пішли, — кажу я.

Ми живемо з іньшого боку, на північнім сході, і нам зараз тре’ буде пройти через містечко аби туди дійти, от і містечко, рухається так швидко, як тільки я можу йти через нього.

Першим ділом проходимо крамницю пана Фелпса. Вона вмирає, крамниця тобто, як і решта містечка, а пан Фелпс проводить цілий свій час у відчаї. Навіть коли ти шось у нього купуєш, і він такий ввічливий, як тільки може, його відчай всеодно наступає на тебе, як гній з рани. Закінчується, — каже його Шум, — закінчується, все закінчується, а ще Хлам і хлам і хлам і Моя Джулія, моя люба, люба Джулія, котра була його дружиною і котра в Шумі пана Фелпса ходить без одягу.

— Здоров, Тодде, — гукає він, коли ми з Манчі проходимо попри нього.

— Здоров, пане Фелпс.

— Як твій день, Тодде?

— Чудова, просто чудова, пане Фелпс.

— Чуд! — гавкає Манчі, а пан Фелпс сміється, але його Шум тупо повторює Закінчується і Джулі і хлам і картинки того, за чим він сумує, там його дружина, і те, шо вона робила, ніби це було унікальним чи шось типу того.

Я не думав у свій Шум нічого конкретного для пана Фелпса, просто звичайні штуки, які ніде не діваються. Хотя тре’ визнати, я сам себе зловив на тому, шо думав трохи голосніше, аби заховати думки про дірку, яку я знайшов на болоті, заховати їх за голоснішим Шумом.

Не знаю, нашо я це роблю, не знаю, чого я маю їх ховати.

Але я їх ховаю.

Ми з Манчі йдемо далі дость швидко, бо дальше буде бензозаправочна станція і пан Геммар. Бензозаправочна станція більше не працює, бо ядергенератор, котрий рагулірував потік бензини, того року зламався, і зара’’, він просто сидить там біля бензозаправочної станції як бридкий поламаний палець, і біля неї не живе ніхто, лишень пан Геммар, а пан Геммар набагато гірший чим пан Фелпс, бо він вивалює всьой свій Шум просто на тебе.

А в нього бридкий Шум, злий Шум, картинки тебе, але такі, яким ти не хочеш себе бачити, жорстокі картинки і погані картинки, і всьо шо ти можеш, це зробити свій власний Шум настільки ж гучним, аби попробувати включити в нього і Шум пана Геммара, і відправити Шум назад на нього. Яблука і Закінчується і кулак над руку і Бен і Джулія і Чуд, Тодде? і генератор блимає і хлам і заткнися, просто заткнися і Глянь на мене, хлопче.

І я всеодно повертаю голову, хоть і не хочу, але деколи тебе застають зненацька, тож я повертаю голову і одне пан Геммар, у своєму вікні, дивиться просто на мене і один місяць, так він думає, і з’являється картинка з його Шуму, і в ній я стою сам-один, але якось навіть ще саміший, а я й не знаю, шо це значить, чи це правда, чи така зумисна брехня тому я думаю про молот котрий б’є пана Геммара по голові знову і знову, а він просто всміхається з вікна.

Дорога повертає за бензозаправочну станцію і йде попри клініку, а там доктор Болдвін, і всі плакучі і стогнучі чоловіки йдуть до доктора навіть коли з ними всьо добре. Нині пан Фокс жаліється на то шо він не може дихати, і його би можна було пожаліти, якби він стільки не курив. А тоді, коли проходиш клініку, Господи Всемогутній, там той клятий проклятущий паб, у якому навіть у цей час доби просто завиває Шум, бо там вони підкручують музику так голосно, аби могти заглушити Шум, але це працює хіба трохи, так шо виходить голосна музика і голосний Шум і навіть гірше, п’яний Шум, який лупить мене ніби обухом. Крики, і верески, і плачі від чоловіків у котрих лиця ніколи не міняються, і просто премари минулого і всіх жінок, котрі колись існували. Багацько всього про жінок, котрі колись були, але то всьо без смислу, бо п’яний Шум — то ніби п’яний чоловік: непонятний, нудний і небезпечний.

Теперка в центрі міста взагалі тяжко ходити, тяжко думати, куди дальше ставити ногу, бо на плечах лежить задуже багато Шуму. Я чесно не знаю, як чоловіки то роблять, я не знаю, як я то буду робити, коли стану чоловіком, хіба прийде день, про який я не знаю і всьо поміняється.

Дорога йде дальше за паб і направо, повертає біля поліціянтської станції і тюрми, які тута разом, і які тута потрібні більше, ніж можна було подумати на таке маленьке місто. Шерифом у нас пан Прентісс-молоччий, котрий ледве чи на два роки старший за мене, і сам недовго був чоловік, але він добре взявся за свою роботу і швидко її освоїв, а в його клітках сидять усі, кого мер Прентісс каже пану Прентіссу-молоччому поставити іншим в приклад на цьому тижні. Зара’ це пан Тернер, котрий не здав достатньо зі свого врожаю кукурузи «на добрий пожиток цілому місту», тоїсть він не дав халявної кукурузи пану Прентіссу та його людям.

Отак ти проходиш через місто зі своїм псом, і за тобою збирається весь той Шум, пан Фелпс і пан Геммар, і доктор Болдвін, і пан Фокс, і багато багато лишнього Шуму з пабу і Шум пана Прентісса-молоччого і стогнучий Шум пана Тернера, і це я ще про шум міста не говорив, бо осьо вже й церква.

Церква — то якраз причина, з котрої ми всі тута у Новому Світі, ясна річ, і практично кожну неділю мож почути як Аарон виголошує проповіді про то чого ми залишили гнильйо і гріхи Старого Світу і як ми маємо почати нове життя, повне любові і братерства, десь у новому Едемі.

Нормально получилось, нє?

Люди дотепер ходять до церкви, переважно того шо треба, хоть сам мер там буває нечасто, але решта лишається слухати, як Аарон виголошує, як ми — це всьо, шо є у нас самих, ми, люди, як ми всі зможемо об’єднатися в сильну спільноту.

Шо коли один із нас упаде — то всі інші теж попадають.

Таке він каже особливо багато.

Ми з Манчі тихо як лише можемо проходимо попри передні двері церкви. Зсередини чується молитовний Шум, він якось особливо відчувається, таке особливе багрянувате відчутя, ніби з людини тече кров, і хоть там постійно одної й тої самої, багрянувата кров продовжує текти. Допоможи нам, спаси нас, помилуй нас, допоможи нам, спаси нас, помилуй нас, забери нас ізвідси, будьласка, Боже, будьласка, Боже, будьласка, Боже, хотя як я знаю, то ніхто ще не чув, аби цей Бог якось пошумів комусь у відповідь.

Аарон теж там є, він уже вернувся з прогулки і зара’’ він виголошує шось молільникам. Я чую його голос, не лише його Шум, і це все пожертва це і писання те, і благословення там, і святість сям, і воно всьо так торохтить, шо його Шум нагадує сірий вогонь десь ззаді нього, і звідтам нічо не можна зрозуміти, то він може шось замишляти, нє? Проповідь може бути лише прикриттям для чогось, а мені шось навіть підказує, шо я знаю, для чого.

А тоді я чую юний Тодде у його Шумі і кажу «Побігли, Манчі», і ми швиденько пробігаємо це місце.

Останнє, шо треба пройти на підйомі на горб Прентісстауна — то будинок мера, а там найдивніший і найжосткіший Шум зі всіх, бо мер Прентісс…

Ну, мер Прентісс інакший.

Його Шум жахливо чистий, і я маю на увазі, шо він саме жахливо жахливий. Бачите, він вірить, шо Шум можна впорядкувати. Він вірить, шо Шум можна розсортувати, шо коли його вийде якось приручити — йому мож буде найти корисне застосуваня. А коли ти проходиш попри будинок мера, то чуєш його, чуєш його і найблищих до нього людей, його радників і різні речі, і вони завжди роблять ці думальні експерименти, вони шось рахують і уявляють ідеальні форми і говорять впорядковані віршівки, типу Я — це коло, а коло — це я, шо б воно не мало значити, і це звучить так, ніби він шикує якусь маленьку армію, ніби він готується до чогось, ніби кує собі якусь Шумову зброю.

Воно чується як загроза. Так, ніби цілий світ міняється, а ти лишаєшся.

1 2 3 4 4 3 2 1 Я — це коло і коло — це я.

1 2 3 4 4 3 2 1 Якшо один упаде — ми всі впадемо.

Я скоро буду чоловіком, а чоловіки не тікають зі страху, але я трохи пічтурхую Манчі і ми йдемо навіть ще трохи скорше ніж до цього, обходячи будинок мера такою далекою стежкою, як лише виходить, аж поки не проминаємо його і виходимо на гравієву доріжку шо веде до нашого дому.

За деякий час містечко зникає ззаді нас і Шум починає потрохи втишуватися (хотя зовсім він ніколи-ніколи не затихає) і ми обоє можемо трохи видихнути.

— Шум, Тодде, — гавкає Манчі.

— Таки так, — кажу я.

— Тихо на болоті, Тодде, — каже Манчі. — Тихо, тихо, тихо.

— Так, — кажу я, тоді задумуюся, і підбігаю вперед, і кажу: — Заткнися, Манчі.

І я б’ю його по гузиці, а він каже:

— Ав, Тодде?

Але я дивлюся назад на місто, але шум не закінчується разом із містом, нє? А якби його можна було бачити, як він рухається в повітрі, то цікаво, чи можна би було побачити дірку в Шумі, як вона тікає від мене, тікає просто з моїх думок, де я її оберігав, а це ж такий маленький кусочок Шуму, шо його легко загубити в ревінні всього другого, але он вона, он вона, он вона повертається назад просто до світу людей.

— І де ж це тобою носило? — каже Кілліан, щойно ми з Манчі видніємося на стежці.

Він лежить на землі, запорпавшись у наш ядергенератор, той шо стоїть на дворі перед домом, ремонтує то, шо там поламалося цього місяця. Його руки всі в мастилі, його лице все в роздратувані, а його Шум бдзинить як божевільні бджоли, і я вже чую, як починаю злитися, а я ще навіть до дому по-люцьки не дійшов.

— Я збирав яблука для Бена на болотах, — кажу я.

— Треба роботу робити, а хлопчики десь собі граються, — він знову подивився на генератор. Щось усередині клацнуло, і він сказав: — А щоб йому!

— Я сказав, шо не грався, якшо ти не слухав! — сказав я, але скоріше крикнув. — Бен хотів яблук, то я йому й шукав тих дурних яблук!

— Ага, — сказав Кілліан, дивлячись на мене. — І де ж тоді ті яблука?

І ясне діло, шо в мене ніяких яблук нема? Я навіть не пам’ятаю, як кинув ту торбу, яку вже почав набирати, але ясне діло шо я її кинув, коли…

— Коли що? — каже Кілліан.

— А ти менше слухай! — кажу я.

Він зітхає своїм кілліанським зітхом і знов за рибу гроші:

— Не то шоб ми тобі давали багато роботи, Тодде…

А це брехня.

— Але ж ми не можемо самі керувати цілою фермою…

А це правда.

— І навіть якшо ти колись закінчиш зі своїми бавлянками, хоть такого й не буває…

Ще брехня, вони мене запрацьовують, ніби якогось раба.

— Ми все ще будемо товкти воду в ступі, хіба нє?

А це так само правда. Місто більше не може рости, воно може хіба зсихатися, а помочі нізвідки нема.

— Слухай, коли я до тебе говорю, — каже Кілліан.

— Лухай! — гавкає Манчі.

— Заткнися, — кажу я.

— Не говори так зі своїм псом, — каже Кілліан.

«Я говорив не з псом», — думаю я, так гучно і чисто, аби він почув.

Кілліан зирить на мене, а я зирю на нього, і так воно завжди і є, наш Шум дрежить від червоного, від галаматні і роздратування. З Кілліаном ніколи не було просто, ніколісіньки, Бен завжди був добрий, Кілліан завжди просто був, але всьо стає тільки гірше, адже блищає день, коли я нарешті маю стати чоловіком і мені більше не прийдеться слухати його лайно.

Кілліан заплющує очі і голосно видихає через ніс.

— Тодде… — починає він трохи тихішим голосом.

— Де Бен? — питаюся я.

Його лице трохи кам’яніє.

— Через тиждень починається окіт, Тодде.

А я просто кажу знову:

— Де Бен?

— Треба нагодувати вівці, загнати до кошари, а тоді я хочу, аби ти зремонтував браму на східному полі раз і назавжди, Тодде Г’юїтте. Я тебе вже двічі просив.

Я гойдаюся на п’ятах.

— Ну то як була твоя мандрівка на болото, Тодде?

А я відповідаю, роблячи голос як найсаркастичнішим:

— Ну, там всьо гарно і мило, Кілліане, дякую шо спитав.

— А ти бачив шось цікаве там на болоті, Тодде?

— Цікаво шо ти запитався, Кілліане, бо я точно бачив дешо цікаве, шо може на приклад пояснити, чого в мене розбита губа, хоть ти про це і не запитав, але це може почекати, поки вівці будуть ситі, а я зроблю той клятий паркан!

— Не пискуй, — каже Кілліан. — Я не маю часу на твої забавки. Іди роби з вівцями.

Я стискаю кулаки і видаю звук, який звучить як «аввгхгх», який підказує Кілліану, шо я вже просто не можу терпіти цю дурню ні секунди довше.

— Пішли, Манчі, — кажу я.

— Вівці, Тодде, — гукає Кілліан, коли я вже починаю йти геть. — Спочатку вівці!

— Добре, піду я до тих дурних вівців! — бурмочу я сам до себе.

Я йду геть швичче, кров стрибає, а Манчі казиться від ревіння мого Шуму.

— Вівці! — гавкає він. — Вівці, вівці, Тодде! Вівці, вівці, тихо, Тодде! Тихо, тихо на болоті, Тодде!

— Заткнися, Манчі, — кажу я.

— Шо це було? — каже Кілліан, і є в його голосі шось таке, шо ми обоє обертаємося.

Тепер він уже сидить біля генератора, вся його увага на нас, його Шум валить у нас, як лазер.

— Тихо, Кілліане, — гавкає Манчі.

— Що він має на увазі — «тихо»? — очі Кілліана і його Шум промацують мене всього.

— А тобі яке діло? — повертаюся я до нього. — Мені ще треба дурні вівці годувати.

— Тодде, зачекай, — гукає він за нами, але тоді шось у генераторі почина пищати, і він знову каже: — А щоб йому! — і мусить вертатися до роботи, хоть я відчуваю, як ціла купа знаків питання в його Шумі йде мені навздогін, бліднішаючи, коли я відхожу далі в наші поля.

— Шоб ти всрався, шоб ви там усі повсиралися, — думаю я, десь приблизно такими словами і ще гіршими, бредучи нашою фермою. Ми живемо десь за кілометер на північний схід від містечка і маємо вівці на одній половині ферми, а пшеницю на другій. З пшеницею тяжкіше, такшо її переважно доглядають Бен і Кілліан. Відколи я був досить дорослий аби бути вищим за вівцю, я доглядав якраз вівці. Я, а не ми з Манчі, хотя ще одним із брехливих вибачень про то, нашо він мені треба, була якраз байка про то, шо з нього мав би бути пастушачий пес, а ця частина плану з очевидних причин — ну тоїсь через його безпроглядну тупість — не спрацювала.

Я їх годую, і пою, і стрижу, і кочу, і навіть каструю, і навіть забиваю. Ми одні з трьох постачальників м’яса і шерсті в цілому містові, колись були одні з п’ятьох, а скоро будемо одні з двох, бо пан Марджорібенкс з дня на день помре від алкоголізму. Його отара перейде до нас. Чи, правильніше сказати, я переведу його отару до нас, як я зробив, коли дві зими тому зник пан Ґолт, а це значить — більше вбивати, більше каструвати, більше стригти, більше тримати в загонах, разом із приплодом, і шо, хтось мені хоть подякує? Ага, сто раз.

«Я Тодд Г’юїтт, — думаю, пробуючи притишити свій Шум трохи більше. — Я вже майже чоловік».

— Вівці! — кажуть вівці, коли я прохожу їхню загорожу, не зупиняючись. — Вівці! — кажуть вони, дивлячись, як я йду. — Вівці! Вівці!

— Вівці! — гавкає Манчі.

— Вівці! — відповідають йому вівці.

Вівцям навіть менше є шо сказати, ніж псам.

Я дослухався до Бенового шуму з‑за ферми і вислідив його в одному куті одного з пшеничних полів. Його вже засіяли, до врожаю ще багато місяців, так шо зараз коло пшениці не дуже є шо до роботи, хіба переконатися, шо всі генератори, ядертрактор і електромолотилки готові. Можна подумати, шо через це мені трохи помагають з вівцями, але це не так.

Шум Бена гуде від одної зі зрошувальних трубів, такшо я повертаю і йду через поля до нього. Його шум не похожий на Кілліанів. Він спокійніший і чистіший, і хоть Шум і не видно, в Кілліана він завше здається червонястим, а в Бена — синій чи деколи зелений. Вони різні одне від одного, різні як вогонь і вода, Бен і Кілліан, мої типу як батьки.

Тут яка історія, моя ма’ дружила з Беном ще до того, як вони рушили в Новий Світ, вони обидвоє були членами Церкви, коли появилася пропозиція поїхати і заснувати поселеня. Ма’ переконала та’, а Бен переконав Кілліана, і коли приземлилися кораблі і почалося поселення, то якраз мої ма’ і та’ відкрили овечу ферму по сусіцтву з Беном і Кілліаном, котрі ростили пшеницю, і всьо було дружньо і гарно і мило і сонце ніколи не сідало і чоловіки з жінками разом співали піснів і жили і любили і ніколи не хворіли і ніколи-ніколісіньки не вмирали.

Ну, але це історія з Шуму, такшо хто його знає, як то було насправді? Бо тоді, ясна річ, я народився і всьо помінялося. Спеки випустили свою жінковбивчу заразу, і так пішла моя ма’, і почалася війна, і ми її виграли, і так потихеньку пішла решта Нового Світу. А тута я, ще карапуз, нічо ні про шо не знав, і ясне діло шо я був не єдиний карапуз, нас було багато, але раптом лишилася тіки половина містечка, самі чоловіки, і вони мали дбати про всіх тих карапузів і хлопчиків. Такшо багато і нас повмирало, і я ще вважався щасливцем, бо ясно шо Бен і Кілліан взяли мене до себе, годували мене, ростили мене, вчили мене і загалом дали мені можливість не помирати і далі.

Такшо я типу як їхній син. Ну, більше, ніж типу, але трохи менше, ніж реально син. Бен каже, шо Кілліан постійно зі мною гризеться тіки через то шо дуже про мене дбає, але якшо це правда, то це він якось дуже тупо демонструє, так демонструє, шо цього аж не видно, як на мою думку.

Але Бен — то людина іншого ґатунку, ніж Кілліан, вищого ґатунку людина, тобто він для Прентісстауна ненормальний. 145 чоловік, котрі живуть у містечкові, навіть оті нові чоловіки, в котрих недавно були днінародженя, навіть Кілліан, хоть він трохи меньше, вони всі в кращому разі вважають мене чимось, на шо нема чого й дивитись, а в гіршому — чимось, шо можна вдарити, так шо більшість часу я провожу, думаючи, як би мене побільше ігнорували — бо тоді мене не будуть бити.

Але не Бен, котрого я не можу описати якось інакше, аби при цьому не виглядати дурненьким м’якеньким хлопчиком, такшо й не буду, скажу лишень, шо свого та’ я ніколи не знав, але якби я в один день проснувся і мав вибирати, якби мені сказали шось типу, осьо, хлопче, вибирай кого хочеш, то Бен був би далеко не найгіршим вибором для такої ситуації.

Він насвистує, поки ми підходимо, хоть я його ще не бачу, а він не бачить мене, він усеодно міняє мелодію, бо чує, шо я йду, і нову пісню я пізнаю, Якось рано-вра-га-нці, коли сонечко встава-га-ло, а він каже, шо то любима пісня мої ма’, але я так собі думаю, шо то його любима, бо він її мені насвистує і співає скільки я се’ пам’ятаю. У мене кров ще не вгамувалася після Кілліана, але тута я негайно почуваюся спокійніше.

Хоть це і є пісенька для дітей, я знаю, заткнися.

— Бене! — гавкає Манчі і кидається бігати навколо зрошувальної апаратури.

— Привіт, Манчі, — чую я, повертаючи за ріг, і бачу, як Бен чухає Манчі за вухами. Очі Манчі заплющені, а одна лапа від задоволення лупить по землі, і хоть Бен з мого Шуму явно може сказати, шо я знову сварився з Кілліаном, він каже лишень: — Привіт, Тодде.

— Привіт, Бене, — я дивлюся на землю і підгилюю ногою камінь.

А Шум Бена промовляє Яблука, і Кілліан, і як же ти виріс, і знову Кілліан, і лікоть на згині свербить, і яблука, і обід, і от яка ж теплінь, і все воно тече так плавно і спокійно, ніби ото гарячого дня лежиш десь у струмкові.

— Ти там заспокоївся трохи, Тодде? — нарешті каже він. — Нагадуєш собі, хто ти є?

— Ага, — кажу я. — Але просто чого він постійно до мене так? Чого він не може просто привітатися? Ні тобі доброго дня, тільки «Я знаю, шо ти зробив шось погане і я буду на тебе тиснути, поки не взнаю, шо саме».

— Ну такий він уже є, Тодде. Ти ж це знаєш.

— Ти все так кажеш, — я зірвав стебло молодої пшениці та встромив одним кінцем до рота, не дивлячись на Бена.

— Ти лишив яблука в хаті, правда?

Я дивлюся на нього. Жую стеблину. Він знає, шо я не лишив. Добре знає.

— І не просто так, — каже він, досі чухаючи Манчі. — Не просто так, але неясно, чому.

Він намагається прочитати мій Шум, висіяти з нього якусь правду, а це для багатьох чоловіків узагалі підстава почати бійку, але коли це зі мною робить Бен — то я не проти. Він смикає головою і перестає чухати Манчі.

— Аарон?

— Так, я бачив Аарона.

— Це він із твоєю губою зробив?

— Так.

— От сучий син, — він похмурніє і робить крок уперед. — Треба би мені з ним переговорити.

— Не треба, — кажу я. — Не треба. Інакше в мене буде більше проблем, а так воно не сильно й болить.

Він бере мене пальцями за бороду і піднімає мою голову так, аби бачити поріз.

— От сучий син, — знову каже він, тихіше. Він торкається порізу пальцями, і я сахаюся.

— Нічого, — кажу я.

— Тримайся від того чоловіка подалі, Тодде Г’юїтте.

— А, то я типу пішов на болото, надіючись на зустріч із ним.

— Він не правий.

— Ну всратись і не встати, Бене, дякую тобі за підказку, — кажу я, а тоді вловлюю шматок його Шуму, в якому чути один місяць, і це щось новеньке, геть нова інформація, яку він швидко вкриває іншим Шумом.

— Шо таке, Бене? — кажу я. — Шо має статися в моє деньнародженя?

Він усміхається, і на секунду це не зовсім щира усмішка, на секунду це стривожена усмішка, але потім це вже доста щира усмішка.

— Це сюрприз, — каже він. — Так що навіть не шукай.

Хоть я вже майже чоловік і хоть я й майже його росту, він усеодно ще нахиляється, шоби його лице було на рівні з моїм, не настільки блисько, аби відцього було незручно, але достатньо, щоб я почувався в безпеці, але я трохи відвожу погляд. І хоть це й Бен, і хоть я довіряю Бену більше ніж будь‑кому другому в цьому сраному містечку, і хоть Бен урятував мені життя і, я добре знаю, зробив би це ще раз, я всеодно не дуже хочу розкривати йому свій Шум про то, шо сталося на болоті, переважно того шо я відчуваю, як воно знову починає на мене давити, як тільки я починаю про то думати.

— Тодде? — каже Бен, придивляючись до мене.

— Тихо, — спокійно гавкає Манчі. — Тихо на болоті.

Бен дивиться на Манчі, тоді знову на мене, в його очах теплота, запитання, безмежна турбота.

— Про що це він, Тодде?

Я зітхаю.

— Ми шось бачили, — кажу я. — Там, на болоті. Ну, тоїсть ми не бачили, воно ховалося, але то було ніби отвір у Шумі, ніби розрив…

Я перестаю говорити, бо він уже перестав слухати мій голос. Я відкрив перед ним свій Шум, і тепер пригадую всьо настільки точно, наскільки можу, і він дивиться на мене якось сердито, а десь далеко-далеко я чую, як Кілліан іде і гукає «Бене?» і «Тодде?» , і його голос стурбований, і його Шум стурбований, і в Бена шум теж починає гудіти, а я просто думаю так докладно, як лише можу, все, що згадується про дірку, яку ми знайшли в Шумі, але я думаю ще й тихо, тихо, так, аби місто, в разі чого, не почуло того, і от і Кілліан, а Бен просто дивиться на мене і дивиться на мене, аж поки мені не доводиться запитати.

— Це спеки? — питаю я. — Це спекли? Вони повернулися?

— Бене? — Кілліан іде полем і тепер просто‑таки волає.

— Ми в небезпеці? — запитую Бена. — Буде ще одна війна?

Але Бен лише каже:

— О Господи, — і то типу дуже тихо каже, а тоді знову каже: — О Господи, — а тоді, не рухаючись і не відводячи погляду, каже: — Треба тебе звідси забрати. Треба тебе звідси забрати просто зараз. 

Кілліан уже підбігає, але перше ніж він устигає шось нам сказати, Бен його уриває і каже:

— Не думай про це!

Бен повертається до мене.

— Ти теж не думай. Закрий її своїм Шумом. Заховай. Заховай так добре, як тільки можеш.

І він хапає мене за плечі, кажучи це, і стискає так міцно, шо моя кров розганяється навіть сильніше, ніж до цього.

— А шо таке? — кажу я.

— Ти йшов додому через містечко? — питає Кілліан.

— Ясне діло шо через містечко, — відрізаю я. — Як його ще в біса дістатись додому?

Всьо лице Кілліана напружується, але це його не вибісило те, шо я відрізав йому, воно напружується зі страху, страху, який я в його Шумі чую як крик. От за лайку вони на мене не кричать, і відцього всьо відчувається якось навіть гірше. Манчі вигавкує так, шо мало пельку собі не рве:

— Кілліане! Тихо! В біса! Тодде!

Але ніхто не морочиться тим, аби сказати йому заткнутися.

Кілліан дивиться на Бена.

— У нас нема вибору, треба робити це зараз.

— Я знаю, — каже Бен.

— А шо таке? — знову кажу я, вже типу голосно. — Шо робити зараз? — Я відвертаюся від Бена і дивлюся на них обидвох.

Бен і Кілліан знову перезираються, тоді знову дивляться на мене.

— Тобі треба поїхати з Прентісстауна, — каже Бен.

Мої очі переводяться з одного на іншого, але в їхній Шум не проникає нічого, крім простого переживання.

— Шо значить, мені треба поїхати з Прентісстауна? — кажу я. — У Новому Світі ж нема нічого, крім Прентісстауна.

І вони знову перезираються.

— Та перестаньте нарешті! — кажу я.

— Давай, — каже Кілліан. — Ми вже спакували твою сумку.

— Як це ви вже спакували мою сумку?

— У нас, мабуть, мало часу, — каже Кілліан до Бена.

— Він може податися за річкою, — каже Бен до Кілліана.

— Ти знаєш, що це означає, — каже Кілліан до Бена.

— Це ж не змінює плану, — каже Бен до Кілліана.

— ТА ЩО ЙОГО, БЛІН, ВІДБУВАЄТЬСЯ? — реву я, але ж я насправді не кажу «блін», хіба ні? Бо мені так здається, шо в цій ситуації здалося би міцніше слівце. — ЩО ЩЕ ЗА БЛІНСЬКИЙ ПЛАН?

Але вони досі не зляться.

Бен стишує голос і я бачу, як він пробує зробити свій Шум якимсь типу наказовим, а тоді каже:

— Дуже, надзвичайно важливо, аби ти ховав то, шо сталося на болоті, і не показував його в Шумі — наскільки можеш.

— Чого? Спеки повертаються, аби нас повбивати?

— Не думай про це! — відрізає Кілліан. — Закрий чимось, заховай глибоко і заглуши, аж поки не відійдеш від міста так далеко, шо тебе вже ніхто не почує. Давай, ходи!

І він повертається і рушає до хати, біжить, він реально біжить.

— Давай, Тодде, — каже Бен.

— Ні, поки мені хтось шось не пояснить.

— Буде тобі пояснення, — каже Бен, хапаючи мене за руку і тягнучи за собою. — Буде більше пояснення, ніж ти був хотів.

І в його голосі, коли він це каже, стіки смутку, шо я сам уже нічо не кажу, просто біжу за ним до хати, а Манчі на всьо горло гавкає десь ззаді нас.

Я чекаю, що поки ми добіжимо до хати…

Я не знаю, чого я чекаю. Шо з лісу вийде армія спеклів. Чи шеренга хлопців мера Прентісса з пушками в руках. Наша хата згорить. Я не знаю. З Шуму Бена і Кілліана багато не зрозумієш, а мої власні думки киплять ніби вулкан, а Манчі всьо гавкає і гавкає, так шо хто його знає, шо в цьому гамоті можна розібрати?

Але тута нікого нема. Хата, наша хата, саме така як і була, тихенька і фермерська. Кілліан вибиває задні двері, заходить до молитовні, яку ми не використовуємо, і починає зривати дошки з підлоги. Бен іде до комори і починає пакувати сухі продукти і фрукти у матер’яну торбу, тоді йде до туалету, бере там маленький медипак і його теж кладе в торбу.

А я просто стою собі як дятел і думаю, шо ж це за блінська дурня відбувається.

Я знаю, шо ти думаєш: як це я можу не знати, якшо кожен день, кожен день я чую кожну думку двох чоловіків, котрі заправляють у моїй хаті? Але в цьому й фішка. Шум це шум. Це гуркотіння, стукотіння, і зазвичай воно лише додається до величезної мішанки звуків, думок і картинок, а половину часу з нього взагалі неможливо шось дізнатися. В головах у чоловіків бардак, а Шум — це ніби живе втілення, лице цього бардака. У ньому і правда, і то, в шо вірять, і то, шо уявляють, і фантазують, і там сказано одне і цілком протилежне одночасно, і хоть правда там стопудово є, як можна сказати, шо правда, а шо ні, коли на тебе вивалюється все?

Шум — це людина без фільтрів, а коли немає фільтрів — то людина нагадує ходячий хаос.

— Я не піду, — кажу я, поки вони роблять собі свої діла. Вони не зважають. — Я не піду, — знову кажу я, а Бен проходить попри мене до молитовні та й починає помагати Кілліану знімати дошки.

Вони находять то, шо шукають, і Кілліан дістає звідти рюкзак — старенький, я вже думав, шо загубив його. Бен відкриває його, швидко передивляється, і я бачу всередині якісь свої лахи і шось схоже…

— Це книжка? — питаю я. — Її ж тре’ було спалити ще давним-давно.

Але вони ігнорують мене, і воздух ніби зупиняється коли Бен дістає книжку з рюкзака, Кілліан дивиться на неї, а я замічаю, шо то не зовсім книжка, шось типу як щоденник у гарній шкіряній обгортці, а коли Бен її пролистує, то видно, шо сторінки кремового кольору і всі списані від руки.

Бен закриває його ніби то шось важливе і загортає в пластикову торбу на всяк випадок і кладе мені до рюкзака.

Обоє повертаються до мене.

— Я нікуди не йду, — кажу я.

А тоді в передні двері стукають.

Яку секунду ніхто нічо не каже, всі просто застигають. Манчі багато шо хоче гавкнути, але нічо в нього не виходить, і десь може хвилина минає, поки він нарешті гавкає: «Двері!» , але Кілліан хапає його одною рукою за ошийник, а другою за морду, затикаючи йому рота. Ми всі дивимся одне на одного, думаючи, шо робити далі.

Тоді знову стукають, а крізь стіну чути голос:

— Я знаю, шо ви тут.

— Срака, — каже Бен.

— Дейві, шоб його за ногу, Прентісс, — каже Кілліан.

Це пан Прентісс-молоччий. Законник.

— Чи ви там думаєте, шо ваш Шум не чути? — через двері каже пан Прентісс-молоччий. — Бенісон Мур. Кілліан Бойд… — його голос робить маленьку паузу. — Тодд Г’юїтт.

— Ну от і поховалися, — кажу я, схрестивши руки і досі трохи дратуючись від цього всього.

Кілліан і Бен дивляться один на другого знову, тоді Кілліан відпускає Манчі, каже «Сиди тут» нам обом і йде до дверей. Бен запихає торбу з їжею до рюкзака і застібає рюкзак. Дає його мені.

— Одягай, — шепоче він.

Я спершу не дуже на нього зважаю, але тоді він махає мені з серйозним виразом, тоді я зважаю і одягаю рюкзак. Важить цілу тонну.

Ми чуємо, як Кілліан відчиняє передні двері.

— Що ти хочеш, Дейві?

— Для тебе, Кілліане, я шериф Прентісс.

— Ми тута саме обідаємо, Дейві, — каже Кілліан. — Приходь пізніше.

— Не думаю. Мені треба переговорити з юним Тоддом.

Бен дивиться на мене, в його Шумі тривога.

— Тоддові треба працювати на фермі, — каже Кілліан. — Він оце щойно вийшов через задні двері. Я оце чую, як він іде.

Це ж інструкції для мене з Беном, нє? Але я, бляха-муха, хочу почути, шо тута відбувається, так шо я не зважаю на Бена, котрий поклав руку мені на плече і пробує мене відтягнути до чорного ходу.

— Я, по-твоєму, ідіот, Кілліане? — питає пан Прентісс-молоччий.

— Ти реально хочеш, аби я відповів, Дейві?

— Я чую його Шум навіть не за двадцять футів позаду тебе. І Бена теж.

Ми чуємо, як його настрій міняється.

— Я просто хочу з ним поговорити. У нього все добре?

— Тоді нашо тобі зброя, Дейві? — питає Кілліан, і Бен стискає моє плече, можливо, навіть сам цього не розуміючи.

Голос і Шум пана Прентісса-молоччого знову міняються.

— Приведи його, Кілліане. Ти знаєш, чого я тут. Схоже на те, шо твій хлопчик не стримав думки за зубами, і хтось шось не те почув — нічого страшного, звісно, але тепер ми хочемо розібратися, в чому там була справа, та й усе.

— Ми? — питає Кілліан.

— Його Честь Мер хотів би перекинутися слівцем із юним Тоддом, — підвищує голос пан Прентісс-молоччий. — І ходіть уже, ясно вам? Нічого страшного не буде. Лише дружня бесіда.

Бен киває головою на задні двері, твердо, ніби кажучи, шо цього разу сперечатися не випадає. Ми починаємо поволеньки рухатися до виходу, але Манчі вже не міг тримати свою хліборізку закритою і таки гавкнув,

— Тодде?

— Ви ж тута всі не думаєте про те, аби звалити через чорний хід, правда? — гукає пан Прентісс-молоччий. — З дороги, Кілліане.

— Забирайся з моєї землі, Дейві, — каже Кілліан.

— Я двічі не повторюватиму.

— Та ти вже десь тричі повторив, Дейві, так що раптом це були погрози — вони не працюють.

Далі пауза, але Шум від них обох лише гучнішає, і ми з Беном обидвоє знаємо, шо буде далі, і раптом усе починає рухатися дуже швидко, тоді ми чуємо гучне гупання, за ним відразу ще два, тоді я, і Бен, і Манчі біжимо на кухню, але коли добігаємо, то вже всьо. Пан Прентісс-молоччий лежить на підлозі, тримаючись за рот, із якого вже тече кров. Кілліан взяв до рук рушницю пана Прентісса-молоччого і цілиться з неї в пана Прентісса-молоччого.

— Я сказав, забирайся з моєї землі, Дейві, — каже він.

Прентісс-молоччий дивиться на нього, тоді дивиться на нас, досі затуляючи свій обкровлений рот. Як я вже казав, він хіба на два роки старший за мене, не може навіть речення сказати, щоб не було чути, як ламається голос, але в нього вже було чоловіче деньнародження, так шо він собі став нашим шерифом.

Кров з його рота затікає на маленькі коричневі волосинки, які він називає вусами і які всі інші ніяк не називають.

— Ти шариш, шо це відповідь на моє питання, правда? — він випльовує на підлогу кров і зуб. — Ти знаєш, шо це не кінець, — він дивиться просто мені в око. — Ти шось найшов, хлопче, правда?

Кілліан націлює рушницю на його голову.

— Геть, — каже він.

— Ми маємо на тебе плани, хлопче, — криваво всміхається мені пан Прентісс-молоччий і піднімається на ноги. — Останній хлопчик. Ще один місяць, правда?

Я дивлюся на Кілліана, але він тільки гучно зводить курок на піттвердження своїх слів.

Пан Прентісс-молоччий дивиться на нас, знову спльовує і каже: «Побачимось», — пробуючи звучати серйозно, але його голос пищить, і він тікає до міста так швидко, як лише може.

Кілліан затраскує за ним двері.

— Тодд мусить піти зараз. Назад через болото.

— Я знаю, — каже Бен. — Я сподівався…

— Я теж, — каже Кілліан.

— Гей, гей, — кажу я. — Я не піду назад на болото. Там спекли!

— Тримай свої думки при собі, — каже Кілліан. — Це набагато важливіше, ніж ти ото думаєш.

— Ну, я нічого не думаю, так шо мені неважко, — кажу я. — Я ніде не піду, поки хтось мені не скаже, шо таке!

— Тодде… — починає Бен.

— Вони вернуться, Тодде, — каже Кілліан. — Дейві Прентісс вернеться, і він буде не сам, і від усіх одночасно ми тебе захистити не зможемо.

— Але…

— Так, не переч! — каже Кілліан.

— Давай, Тодде, — каже Бен. — Манчі піде з тобою.

— Нічо собі, все краще і краще, — кажу я.

— Тодде, — каже Кілліан, і коли я дивлюся на нього, він трохи міняється. Шось нове в його Шумі, смуток, смуток, ніби за втратою. — Тодде, — знову каже він, тоді раптом хапає мене і обнімає так міцно, як тільки може. Дуже засильно, я вдаряюся порізаною губою об його комір, і кажу «Ав!» , і вічтурхую його.

— Ти можеш ненавидіти нас за це, Тодде, — каже він. — Але спробуй повірити, шо це все тільки тому, шо ми тебе любимо, добре?

— Ні, — кажу я. — Не добре. Взагалі недобре.

Але Кілліан не слухає, як і завжди. Він встає і каже до Бена:

— Тікайте, я їх потримаю, скільки зможу.

— Я повернусь іншим шляхом, — каже Бен. — Подивлюся, чи зможу скинути їх із хвоста.

Вони довго-довго потискають руки, тоді Бен дивиться на мене, каже: «Ходи», — і, поки він тяне мене з кімнати до заднього ходу, я бачу, як Кілліан знову піднімає рушницю, і дивиться на мене, і перехоплює мій погляд, і в нього якийсь такий вираз, у нього ніби на лиці написаний, а його Шум такий, ніби це більше прощання, чим навіть воно здається, так ніби оце всьо, оце останній раз він мене бачить, і я вже відкриваю рота, аби шось сказати, але тоді двері перед ним зачиняються і всьо, і його нема.

— Я відведу тебе до ріки, — каже Бен, поки ми біжимо своїми ж полями, вже другий раз за цей ранок. — Зможеш піти вниз за течією, туди, де вона впадає в болото.

— Тудою нема дороги, Бене, — кажу я. — І всюди крокли. Ти хоч’ моєї смерті?

Він знову дивиться на мене, його очі цілком спокійні, хоть він і не припиняє спішитися.

— Іншої дороги немає, Тодде.

— Крокли! Болото! Тихо! Какати! — гавкає Манчі.

Я вже навіть перестав питати, шо це робиться, бо ніхто особливо і не планував мені шось казати, такшо ми просто бігли собі попри вівці, які ще не позаходили до яслів і, певно, ніколи не позаходять. «Вівці», — кажуть вони, дивлячись, як ми проходимо попри них. А ми йдем дальше, попри головний сарай, уздовж одного з найбільших зрошувальних каналів, повертаємо вправо до меньшого і йдемо вперед, туда, де вже починається дич, тоїсь до місця, де починається решта цьої пустої планети.

Бен не заговорює, аж поки ми не заходимо в ліс.

— У тебе в рюкзаку є їжа, яка тобі допоможе трохи протриматись, але розтягуй її, як зможеш: їж фрукти, коли зможеш знайти, і спробуй уполювати якнайбільше.

— І на скільки часу мені це всьо розтягувати? — питаю я. — Коли я зможу вернутися?

Бен стає. Ми тільки шо зайшли до лісу. До ріки ще трицять метрів, але її вже чути, бо тута вона починає текти з горба до болота, в яке впадає там дальше.

І раптом це місце починає здаватися найсамотнішим на цілому білому світі.

— Ти не вернешся, Тодде, — тихо каже Бен. — Ти не можеш.

— Чого ні? — кажу я, і мій голос звучить нявкуче, ніби в котенятка, але я з цим нічо не можу зробити. — Шо я зробив, Бене?

— Ти нічого не зробив, Тодде, — повертається до мене Бен. — Ти взагалі нічого не зробив.

Він міцно-міцно мене обнімає, аж я відчуваю, як мої груди знову стискаються, так шо я збентежений, наляканий і злий. Ще цього ранку, коли я тільки виліз із ліжка, в цьому світі всьо було як завжди, а зараз гляньте, мене шлють кудись геть, а Бен і Кілліан поводяться так, ніби я вмираю, і я навіть не знаю, чого це нечесно, але це просто нечесно.

— Я знаю, шо це нечесно, — каже Бен, відсторонюючись і пильно дивлячись мені в очі. — Але цьому є пояснення.

Він розвертає мене, і відкриває мій рюкзак, і я чую, як він шось звідтам дістає.

Книжка.

Я дивлюся на нього і відвожу погляд.

— Бене, ти ж знаєш, шо я не дуже добре вмію читати, — кажу я, дурний і завстиджений.

Він трохи присідає, так шо ми реально опиняємся лицем до лиця. І від його Шуму мені геть не стає краще.

— Я знаю, — типу лагідно каже він. — Я завжди хотів проводити трохи більше часу… — він замовкає. Тоді знову протягує книжку. — Це твоєї ма’, — каже він. — Це її щоденник, починаючи від дня, коли ти народився, Тодде, — він опускає погляд на нього, — аж до дня, коли вона померла.

Мій Шум відкривається навстіж.

Моя ма’. Це власна книжка моєї ма’.

Бен проводить рукою по палітурці.

— Ми обіцяли їй, шо ти будеш у безпеці, — каже він. — Ми їй обіцяли, а тоді нам прийшлось це забути, аби в нашому Шумі не лишилося нічого, нічого, шо могло би підказати комусь, шо ми хочемо зробити.

— Включно зі мною, — кажу я.

— Інакше не можна було. Якби хоть крихта попала в твій Шум, а з нього — в місто…

Він не договорює.

— Як і тишина, яку я нині знайшов на болоті, — кажу я. — Коли це попало в місто і збурило таку бучу.

— Ні, це було несподівано, — він підвів погляд у небо, ніби показуючи, наскільки ж це справді було несподівано. — Ніхто й не думав, шо таке може статися.

— Це небезпечно, Бене. Я відчуваю.

Але він лише знову протягує мені книжку. Я вже починаю хитати головою.

— Бене…

— Я знаю, Тодде, — каже він. — Але постарайся, прошу тебе.

— Ні, Бене…

Він знову перехоплює мій погляд. Утримує мій погляд своїм.

— Ти довіряєш мені, Тодде Г’юїтте?

Я чухаю свій бік. Не знаю, шо відповідати.

— Ясно шо довіряю, — кажу я. — Ну, точно довіряв, доки ти не почав пакувати мої сумки, про які я навіть не знав.

Він дивиться на мене пильніше, його Шум сфокусований, ніби промінь.

— Ти довіряєш мені? — знову питає він.

Я дивлюся на нього, і таки так, довіряю, навіть зараз.

— Я довіряю тобі, Бене.

— Тоді вір мені, коли я кажу тобі, шо все, шо ти знаєш зараз, Тодде, це все неправда.

— Шо — все? — я питаю, і мій голос трохи гучнішає. — Чого ти не можеш просто мені сказати?

— Бо знання небезпечне, — каже він, такий сірьозний, яким я його ще не бачив, а коли я дивлюся в його Шум, аби побачити, шо він ховає, то Шум реве і відкидає мене. — Якби я розказав тобі зараз, то воно б шуміло в тобі голосніше, ніж вулик під час медогону, і мер Прентісс знайшов би тебе швидко, як раз плюнути. А тобі треба забратися звідси. Ти мусиш піти так далеко, як тільки вийде.

— Але куда? — питаюся я. — Більше ж нічо немає!

Бен глибоко вдихає.

— Є, — каже він. — Є ще дещо.

Я на це ніяк не відповідаю.

— Там на початку книжки, — каже Бен, — є складена мапа. Я сам її зробив, але не дивися на неї, не дивися, доки не виберешся з міста, добре? Просто йди на болото. Там ти вже будеш знати, шо треба робити.

Але з його Шуму мені добре чути, шо він узагалі не впевнений, чи я буду знати, шо треба робити.

— Чи шо мені там треба шукати, правда?

Він нічо на це не каже.

А я думаю.

— Як ви догадалися, шо треба наперед скласти сумки? — кажу я, трохи відступаючи. — Якшо ця штука в болоті така несподівана, то чого ви були всі такі готові виперти мене в дику природу прямо сьогодні?

— Такий був план від самого початку, відколи ти був ще зовсім маленький, — я бачу, як він глитає, я відчуваю його сум навколо себе. — Щойно ти підростеш достатньо, шоби самостійно…

— То ви мене зразу викинете кроклам на з’їжу, — я відступаю ще далі назад.

— Ні, Тодде…

Він підходить, тримаючи книжку в руках. Я знову відхожу назад. А він махає рукою, типу, як хочеш.

І він заплющує очі і відкриває для мене свій Шум.

Ще один місяць — це перше, шо там чується…

А далі моє деньнародження…

День коли я стану чоловіком…

І…

І…

І там воно всьо…

Шо станеться…

Шо робили інші хлопці, котрі стали чоловіками…

Самі…

Самостійно…

Як із них виривали дитинство до останнього кусочка…

І…

І…

І шо насправді сталося з тими хто…

Срака…

І я більше не хочу нічо про це казати.

І я навіть не знаю, як я відцього чуюся.

Я дивлюся на Бена, і він уже інший чоловік, ніж завжди був, не такий чоловік, як той, котрого я завжди знав.

Знання небезпечне.

— От чому тобі ніхто не каже, — сказав він. — Аби ти не втік.

— А ти б мене не захистив? — кажу я, знову нявкаючи (заткнися).

— Так ми тебе й захищали, Тодде, — каже він. — Відсилаючи тебе геть. Ми мали переконатися, шо ти зможеш вижити сам, того ми тебе й навчили всього цього. А зараз, Тодде, тобі треба йти…

— Якшо це станеться вже через місяць, то нашо чекати аж так довго, чого б не забрати мене раньше?

— Ми не можемо піти з тобою. В цьому й проблема. І тебе самого ми не могли відправити геть. Не могли дивитися, як ти йдеш. Такий малий, — він пальцями знову потирає палітурку. — І ми надіялися, шо може статися чудо. Шо нам, може, не доведеться…

Втратити тебе, каже його Шум.

— Але чуда не було, — за секунду кажу я.

Він хитає головою. Простягає книжку.

— Пробач, — каже він. — Мені дуже шкода, шо всьо вийшло саме так.

І в його Шумі стільки справдешнього смутку, стільки турботи і неспокою, шо я точно знаю — він говорить щиро, я знаю, шо від нього вже нічо не залежить, і мене це бісить, але я беру книжку, запаковую її в пластик і запихаю в рюкзак. Ми більше нічо не кажемо. Шо ще можна сказати? Всьо і нічо. Всьо сказати не вийде, тому ми не кажемо нічо.

Він знову притягує мене до себе, мої губи притискаються до його коміра, як тоді, коли мене обнімав Кілліан, але цей раз я не відсторонююся.

— І завжди пам’ятай, — каже він. — Коли твоя ма’ померла, ти став нашим сином, і я люблю тебе, і Кілліан любить, завжди любив і завжди любитиме.

Я вже починаю казати: «Я не хочу йти», — але так і не можу цього сказати.

Тогошо БАХ! І звучить найгучніший звук, який я чув у Прентісстауні, ніби шось вибухло просто над нами, просто в небі.

І це може бути тільки з нашої ферми.

Бен швидко відпускає мене. Він нічо не каже, але його Шум кричить Кілліан, і це неможливо не чути.

— Я вертаюся з тобою, — кажу я. — Поможу тобі битися.

— Ні! — кричить Бен. — Тобі треба забиратися. Пообіцяй мені. Йди болотами геть звідси!

Секунду я нічого не кажу.

— Пообіцяй мені, — знову каже Бен, цього разу вимагаючи.

— Обіцяй! — гавкає Манчі, і навіть у його гавканні чути страх.

— Обіцяю, — кажу я.

Бен заводить руку за спину і шось відстібає. Секунду чи дві вовтузиться, поки воно нарешті не відкріпляється остаточно. Він передає його мені. Це його мисливчий ніж, односічний і великий, з кістяною ручкою і зазубреним лезом, яке може розрізати, певно, всьо на світі, це ніж, який я надіявся получити на деньнародження, коли стану чоловіком. Він досі у футлярі, так шо я можу одягнути його на себе.

— Візьми, — каже він. — Візьми його з собою на болото. Може знадобитися.

— Я раньше не бився зі спеклами, Бене.

Він досі простягує мені ножа, такшо я його беру.

І знову чується БАХ із ферми. Бен оглядається на неї, тоді знов дивиться на мене.

— Йди. Спускайся за річкою до болота і далі йди через болота. Біжи так швидко, як лише можеш, і краще тобі, бляха, не озиратися, Тодде Г’юїтте, — він бере мене за руку і міцно її стискає. — Якшо я зможу тебе знайти, то знайду, клянуся, — каже він. — Але ти не зупиняйся, Тодде. Дотримуйся обіцянки.

То це воно. Це прощання. Прощання, якого я не хотів.

— Бене…

— Йди! — кричить він і біжить геть, тільки раз на бігу озирнувшись, і знову кидається назад до ферми, назад до того, шо відбувається в кінці світу.

— Давай, Манчі, — кажу я, переходячи на біг, хотя все моє єство хоче піти за Беном, котрий зараз біжить через поля в другому керунку, як він і казав, аби запутати тих, хто буде йти на Шум.

Я на секунду зупиняюся, коли чую кілька меньших бахкань з боку хати, тобто я певно чую вистріли з рушниці, і я думаю про ту рушницю, яку Кілліан забрав у пана Прентісса-молоччого, і всі ті рушниці, які сховані десь у мера Прентісса і його хлопців, і ще про пару в нас удома, бій особливо довго не триватиме, такшо я тепер дивуюся, шо то могли бути за більші бахкання, і розумію, шо то, певно, Кілліан продував генератори аби запутати людей і зробити всіхній Шум такий голосний, шоб вони взагалі не чули мого.

І це всьо лише для того аби я міг утекти.

— Давай, Манчі, — знову кажу я, і ми біжимо останніх пару метрів до річки. Тоді звертаєм направо і йдемо вниз за течією, не підходячи до заростів на самому березі.

Заростів, у яких живуть крокли.

Я дістаю ножа з піхов і стискаю його в руці, а ми біжимо далі, швидко.

— Шо таке, Тодде? — постійно гавкає Манчі.

— Не знаю, Манчі. Заткнися, шоби я міг подумати.

Рюкзак на бігу б’ється об мою спину, але ми всеодно біжимо з усіх сил, пробиваючись крізь зарості та перескакуючи через повалені колоди.

Я вернуся. Так і зроблю. Я вернуся. Вони казали, я буду знати, шо робити, і тепер я знаю. Я піду на болото і вб’ю спекла, якшо зможу, а тоді вернуся на поміч Кілліану і Бену, і тоді ми всі разом заберемося в те інше місце, про яке говорив Бен.

Ага, так я і зроблю.

— Обіцяв, Тодде, — каже Манчі стривожено, бо стежка, якою ми біжимо, підходить всьо блище до заростів.

— Заткнися, — кажу я. — Я обіцяв іти далі, але може для того, шоб іти далі, спочатку треба піти назад.

— Тодде? — каже Манчі, і я в це також не вірю.

Ми вже відійшли так далеко, шо з ферми нічо не чути, а річка трохи завертає на схід, перед тим як влитися в болото, такшо за течією ми відходимо і від міста так само, а за хвилину ми біжимо далі, і вже нема нічого, тільки мій Шум, і Шум Манчі, і шум швидкої ріки, достатньо гучний, аби заглушити Шум голодного крокла. Бен каже, шо це «іволюція», але каже не думати про таке при Аароні.

Я тяжко дихаю, а Манчі сопе, ніби зара’’ простягне лапи, але ми не зупиняємся. Сонце починає сідати, але ще світло — як хочете знати, так світло, шо сховатися ніде не вийде. Земля рівнішає, і ми спукаємся до рівня річки, яка повільно перетворюється в болото. Все стає болотистішим і сповільнює нас. І зарості густішають, нічо не поробиш.

— Слухай кроклів, — кажу я до Манчі. — І слухай уважно.

Тогошо тута вода річки сповільняється, і як-шо тримати свій Шум досить тихим, то можна їх почути. Земля стала ще вологіша. Ми ледве йдемо прогулочним темпом, пробираючись крізь болото. Я тісніше стискаю ніж, який тримаю перед собою.

— Тодде? — каже Манчі.

— Ти їх чуєш? — шепочу я, пробуючи пильнувати, куда стаю, пильнувати зарості і пильнувати Манчі, і все одночасно.

— Крокли, Тодде, — каже Манчі так тихо, як він тільки може гавкати.

Я зупиняюсь і уважно слухаю.

А там, у заростях, не в однім місці, а багато де, я їх чую. М, ясо, кажуть вони.

М, ясо, і жерти, і зуби.

— Гівно, — кажу я.

— Крокли, — знову каже Манчі.

— Ходи, — кажу я, і ми далі брьохаємо вперед, бо ми вже в багні.

Мої капці з кожним кроком провалюються, їх заливає вода, а йти можна хіба через зарості. Ми йдем, а я починаю махати ножем, пробуючи зрізати бадилля перед собою.

Я дивлюся вперед і бачу, куда ми йдемо, вверх і вправо. Ми пройшли містечко і зараз у тому місці, де луки спускаються від школи і вливаються в болото, і якшо ми тута пройдемо через болоття, то вийдем на тверду землю і попадемо на стежки, які ведуть у гущ боліт.

Я шо, реально востанє був тута ще сьогодні зранку?

— Швичче, Манчі, — кажу я. — Майже прийшли.

М'ясо, і жерти, і зуби, і я клянуся, шо вони все блище.

— Швичче!

М'ясо.

— Тодде?

Я пробиваюся через зарості, витягую ногу з багна, і м'ясо, і жерти, і ЗУБИ.

А тоді я чую песику-шибенику…

І я знаю, шо всьо, кранти.

— Біжи! — кричу я.

І ми біжимо, і Манчі злякано дзявкає, і переганяє мене, але я бачу, як крокл гарчить у заростях просто перед ним, і стрибає на нього, але Манчі такий наляканий, шо стрибає навіть вище, вище, ніж він уміє стрибати, і зуби крокла клацають у порожнім повітрі, і він приземляється, плюскає просто біля мене, його це капець вибісило, і я чую, як його Шум шипить хлопчику-шибенику, і я біжу, і він стрибає на мене, і я навіть не думаю, я повертаюся, і піднімаю вверх, і крокл налітає просто на мене, паща роззявлена, кігті випущені, і я зара’’ буду мертвий, і я вилітаю з багна на суху купину, а він уже на задніх лапах, валить на мене через зарості, і я ще якусь хвилю кричу, а Манчі гавкає напропале, перше ніж ми розуміємо, шо він уже не валить на мене, шо крокл мертвий, шо мій новий ніж пробив йому голову, він дотепер у його голові, а дьоргається крокл того, шо я сам дотепер дьоргаюся, такшо я струшую крокла з ножа, і крокл паде на землю, і я теж валюся на землю, типу святкуючи то, шо я не помер.

І коли я хапаю повітря, чуючи шум крові, а Манчі гавкає і гавкає, і ми обидвоє сміємося від полекшеня, тоді я розумію, шо ми самі задуже шуміли, аби почути дещо важливе.

— Кудись зібрався, юний Тодде?

Аарон. Стоїть просто наді мною.

І поки я не встигаю нічо зробити, він б’є мене в лице.

Я падаю навзнак на землю, рюкзак втискається в мою спину, такшо я виглядаю як перевернута черепаха. Моя щока і око просто кричать від болю, і я ще навіть нормально поворухнутися не вспів, як Аарон хапає мене за сорочку, за шкіру під сорочкою, і підводить мене на ноги. Я кричу від того, як мені боляче.

Манчі гавкає сирдите «Аарон!» і кидається на ноги Аарона, але Аарон навіть не дивиться на нього, а просто сильно відкопує геть.

Аарон тримає мене так, шоби я дивився йому в лице. А я можу дивитися йому в очі хіба одним оком, яке не болить.

— І що ж во ім’я Господнього пахучого, пишного Едему, ти робив на болоті, Тодде Г’юїтте? — каже він, його подих пахне м’ясом, а його Шум — це капець страшна штука, яку вам, повірте, краще не чути. — Хлопче, ти зараз мав би бути на фермі.

Вільною рукою він б’є мене в живіт. Я пробую зігнутися від болю, але він ще тримає мене за сорочку і за шкіру під нею.

— Тобі треба повернутися, — каже він. — Треба це побачити.

Я хапаю повітря, але то, як він це каже, привертає мою увагу, і з якихось уривків у його Шумі я бачу шматок правди.

— Ти їх послав, — кажу я. — Вони не мене почули. Тебе.

— З розумних хлопчиків виходять нікудишні чоловіки, — каже він і повертає руку, якою тримає мене.

Я скрикую, але, бляха-муха, теж не затикаюся.

— Вони не почули тишину в мому Шумі. Вони почули її в твому Шумі, а ти послав їх за мною, шоби вони не прийшли за тобою.

— О, ні, Тодде, — каже він. — Вони почули її в твоєму Шумі. Я просто впевнився, що вони почули. Я впевнився, шо вони знають, хто відповідальний за небезпеку, що нависла над нашим містечком, — він оголює зуби в дикій усмішці, шо ховається за бородою. — І кого слід нагородити за старанність.

— Ти поїхавший, — кажу я, і йолки-палки, це ж, певно, правда, і йолки-палки, як же я хочу, шоби це було не так.

Його усмішка зникає, зуби клацають.

— Воно моє, Тодде, — каже він. — Моє.

Я не знаю, шо це означає, але не припиняю думати про це, бо вчасно розумію, що ми з Аароном забули одну важливу річ.

Я так і не відпустив ножа.

Ціла купа речей стається одночасно.

Аарон чує ніж у моєму Шумі і розуміє свою помилку. Він відводить назад вільний кулак, щоби вдарити ще раз.

Я відвожу назад ножа і думаю, чи я зможу його реально дюґнути.

У заростях чується якийсь тріск, а Манчі гавкає: «Крокл!»

І в той же момент ми чуємо дядечку-шибенику.

Перш ніж Аарон устигає обернутися, крокл уже налітає на нього, зціплює зуби в нього на плечі, хапає його лапами, тягне за собою, в зарості. Аарон відпускає мене, і я знову падаю на землю, тримаючись за синяки, які він лишив на моїх грудях. Я піднімаю голову і бачу, як Аарон борсається в багні, б’ється з кроклом, а до нього підбираються вітрила інших кроклів.

— Геть звідси, — гавкає, майже верещить Манчі.

— Правду кажеш, блін, — кажу я, зводячись на ноги, рюкзак трохи вибиває мене з рівноваги, а моє забите око пробує росплющитися, але ми не зупиняємся, біжимо, і біжимо, і біжимо.

Ми вибираємося з трясовини й біжимо нижнім краєм полів до початку болотної стежки, і забігаємо в болота по стежці, і коли добігаємо до колоди, через яку Манчі завжди треба помагати перебратися, він просто перемахує через неї, навіть не зупиняючись, а я відразу за ним, і ми біжимо прямо до будівель спеклів, так само як бігли нині зранку.

А ніж дотепер у мене в руці, а мій Шум волає так голосно, я такий наляканий, і побитий, і злий, шо я без ніяких сумнівів знаю, шо найду спекла, котрий ховається в свому Шумі, і я вб’ю його насмерть-насмерть-насмерть за всьо, шо сьогодні сталося.

— Де воно? — питаю Манчі. — Де тихо?

Манчі, як дурний, принюхується вдалину, біжить від будинка до будинка, я роблю всьо шо можу аби заспокоїти Шум, але так виглядає шо це просто без шансів.

— Швичче, — кажу я. — Поки не втек…

І слова ще не вилетіли з рота, а я почув. Розрив у Шумі, великий і страхітливий, як саме життя, я чую його трохи далі, за будівлями спеклів, за якимись кущами.

Цього разу воно не тікає.

— Тихо! — гавкає Манчі, насторожений, і біжить попри будинки, в кущі.

І тиша також рухається, і хоть я знову відчуваю тиск у грудях, цього разу я не стаю, а біжу за псом, я не зупиняюсь, і набираю повітря, і ковтаю клубок, шо тисне в груди, і витираю очі від мокрості, і стискаю ножа, і чую, як Манчі гавкає, і чую тишину, і вона просто за цим деревом просто за цим деревом просто за цим деревом, і я кричу, і я забігаю за дерево, і я біжу на тишину, і я вищирюю зуби, і я кричу, і Манчі гавкає, і…

І я стаю.

Я стаю просто там, де щойно біг.

Я не опускаю, о, я звісно шо не опускаю ножа.

Он воно, дивиться на нас, важко дихає, сидить під деревом, ховається від Манчі, по очах видно, шо мало не вмирає зі страху, але воно всеодно пробує виглядати якось жалюгідно-загрозливо, виставивши вперед руки.

І я просто стаю.

Я тримаю ножа.

— Спекл! — гавкає Манчі, хоть він задуже сцикло, аби напасти, коли я став. — Спекл! Спекл! Спекл!

— Заткнися, Манчі, — кажу я.

— Спекл!

— Я сказав заткнися! — кричу я, і це його зупиняє.

— Спекл? — каже Манчі, вже не такий упевнений.

Я глитаю, пробуючи прогнати то, шо тисне мені горло, прогнати неймовірний сум, шо накочує і накочує, коли я дивлюся на істоту, а істота дивиться на мене. Знання небезпечне, і люди брешуть, і світ міняється, хочу я того чи ні.

Бо це не спекл.

— Це дівчинка, — кажу я.

Це дівчинка.

— Це дівчинка, — знову кажу я.

Я ще перевожу подих, ще відчуваю, як тисне в грудях, стопудово ще тримаю ножа, ножа я виставив прямо перед собою.

Дівчинка.

Воно так дивиться на нас, ніби ми маємо його вбити. Воно скулилось, як маленький м’ячик, пробує зробитися якнайменьшим, дивиться на Манчі, лише час од часу поглядаючи на мене.

На мене і на мого ножа.

Манчі сопе і хропе, наїжачений, стрибає, ніби земля під ногами гаряча, так само заведений і розгублений як я, але без шансів, шо він бодай попробує вести себе спокійно.

— Шо за дівчинка? — гавкає він. — Шо за дівчинка?

Ну тоїсть він має на увазі «Шо таке дівчинка?»

— Шо таке дівчинка? — знов гавкає Манчі, і коли дівчинка почина виглядати так, ніби воно зараз перескакне через великий корінь, під яким воно сидить, гавканя Манчі перетворюється на злобне гарчаня: — Стій, стій, стій, стій, стій…

— Хороший пес, — кажу я, хоть не знаю, чого це він хороший, шо це він такого зробив, але шо ж йому ще скажеш?

Це тупо, цілком тупо, все починає зсуватися, ніби світ — перехняблений стіл, і все валиться з нього.

«Я Тодд Г’юїтт», — думаю я сам до себе, але хто його знає, чи цьому ще можна вірити?

— Хто ти? — накінець кажу я, якшо воно взагалі може мене чути понад моїм розбушувавшимся Шумом і гавкотом Манчі. — Хто ти? — кажу я голосніше й зрозуміліше. — Шо ти тута робиш? Звідки ти?

Воно дивиться на мене, нарешті лише на секунду, але відриває очі від Манчі. Воно дивиться на мій ніж, тоді дивиться на лице над ножем.

Вона дивиться на мене.

Вона дивиться.

Вона.

Я знаю, шо таке дівчинка. Ясно шо знаю. Я бачив їх у Шумі їхніх батьків у місті, їх оплакували так само, як дружин, хоть і далеко не так часто. На відиках я їх теж бачив. Дівчатка маленькі, ввічливі, усміхнені. Вони носять платячка, а волося в них довге і його збирають в ковбаски ззаду голови або з двох боків. Вони роблять всю роботу всередині хати, а хлопчики роблять всю роботу ззовні хати. Вони стають жінками, коли їм стає тринацять, так само як хлопці стають чоловіками, а тоді вони собі жінкують, а тоді стають дружинами.

Так повелось у Новому Світі, чи принаймі в Прентісстауні. Велось. Мало би вестись, у кожнім разі, але дівчат немає. Всі мертві. Вони померли зі своїми мамами, бабцями, сестрами і тьотями. Вони померли в місяці після мого народженя. Всі вони, кожна з них.

Але осьде одне.

І його волося не довге. Її волося. Її волося не довге. І вона не носить платя, вона носить одяг, який схожий на новішу версію мого одягу, тоїсь в неї одяг ніби однострій, хоть він і порватий і забагнений, і вона не така й мала, вона мого розміру, якшо прикидати на око, і вона стопудово не усміхнена.

Взагалі не усміхнена.

— Спекл? — тихо гавкає Манчі.

— Блін, ти можеш заткнутися? — кажу я.

То як я знаю? Як я знаю, шо це дівчинка?

Ну, поперше, вона не спекл. Спекли схожі на чоловіків, які трохи роздулися, в них всьо трохи довше і дивніше, ніж у чоловіків, їхні роти трохи вище, ніж мають бути, а їхні вуха й очі капець, просто капець які інакші. А ще спеки вирощують одяг прямо на тілах, то ніби лишайник, який стає потрібної форми. То наслідок проживаня на болоті, якшо вірити ще одному здогаду Бена, а вона так не виглядає, і її одяг нормальний, такшо вона стопудово не спекл.

І, подруге, я просто знаю. Знаю собі. Не знаю як це пояснити, але я от дивлюся на неї і просто собі знаю. Вона не похожа на дівчат яких я бачив по відику чи в Шумі, і я ніколи не бачив дівчаток вживу, але ось вона, вона дівчинка, та й по всьому. Не питайте. Шось у її фігурі, шось у тому як вона пахне, шось навіть не знаю шо, але я знаю, шо це, котре переді мною — це дівчинка.

Якшо існує дівчинка, то це вона.

І вона — не просто якийсь інакший хлопчик. Просто — ні. Вона не я. Вона взагалі на мене не похожа. Вона якось взагалі повністю інакша, і я не знаю, звідки я це знаю, але я знаю хто я, я Тодд Г’юїтт, і я знаю, хто я не є, і я не вона.

Вона дивиться просто на мене. Вона дивиться на моє лице, в мої очі. Дивиться і дивиться.

А я нічого не чую.

Ох йолки. Мої груди. Я ніби падаю.

— Хто ти? — знову питаю я, але мій голос пропадає, ніби ламається, як коли я дуже сумний (заткнися). Я стискаю зуби, і трохи злішаю, і ще раз повторюю: — Хто ти? — і виставляю ножа трохи далі. Іншою рукою я швидко протираю собі очі.

Шось має статися. Хтось має рушитися. Хтось має зробити шо-небудь.

Ну і шо б то не робилося в світі, тута єдиний хтось — це я.

— Ти можеш говорити? — кажу я.

Вона просто дивиться на мене.

— Тихо, — гавкає Манчі.

— Заткнися, Манчі, — кажу я. — мені треба подумати.

А вона так само дивиться на мене. І Шуму взагалі нема.

І шо робити? Так нечесно. Бен казав, шо я піду на болото і буду знати, шо робити далі, але я не знаю, шо його робити. Вони нічо мені не казали про дівчинку, вони нічо не казали про то, чому від тишини мені буде боляче, шо я, блін, мало не плакаю, ніби мені чогось бракує так сильно, шо я навіть думати нормально не можу, ніби пустота не в ній, а в мені, і нема нічо, шо цьому може зарадити.

І шо робити?

І шо робити?

Вона вроді трохи заспокоюється. Вона вже так не труситься, трохи опустила руки, і вже не похоже на то, шо вона втіче за першої можливості, хотя як можна шось точно сказати про людину, яка не має Шуму?

А вона мене може чути? Може? Людина без Шуму може його чути взагалі?

Я дивлюся на неї і думаю, так голосно і чітко, як можу: «Ти мене чуєш? Чуєш?»

Але вона не міняється з лиця, вона не міняється з вигляду.

— Лади, — кажу я і відхожу на крок назад. — Лади. Просто побудь тут, лади? Просто посидь де сидиш.

Я відступаю ще на кілька кроків, але не звожу з неї очей, а вона не зводить очей з мене. Я опускаю руку з ножем і вивільняю її з лямки рюкзака, тоді нахиляюсь і кладу рюкзака на землю. Ножа я тримаю в одній руці, а другою відкриваю рюкзак і вивужую книжку.

Вона ваща, чим можна чекати від чогось, шо складається зі слів. І пахне шкірою. І там сторінки і сторінки, списані моєю ма’…

Це почекає.

— Дивися за нею, Манчі, — кажу я.

— Дивися! — гавкає він.

Я заглядаю під обложку, і там є папір, складений якраз так, як казав Бен. Я його розгортаю. Там рукомальована мапа з одного боку і ціла купа писанини з іншого, але там багатезно буков, а в мені задуже бушує Шум, аби я навіть попробував прочитати, такшо я дивлюсь на мапу.

Наша хата якраз угорі, а містечко під нею, і там же річка попри яку ми з Манчі прийшли, один кінець річки веде в болото, це там де ми зараз. Але має бути ще шось, нє? Болото йде собі, аж доки знову не стає річкою, і там по берегу намальовані стрілочки туди, куди Бен хоче, аби йшли ми з Манчі, і я веду за стрілочками пальцями і вони ведуть з болота, вони ведуть просто до…

БЕВХ!!! На секунду світ спалахує, коли шось б’є мене по голові, якраз у забите місце, де мене вдарив Аарон, і я падаю, але коли я падаю, то махаю ножем, і чую тихий крик від болю і встигаю похопитися перед тим як остаточно долетіти до землі, і я повертаюся, твердо сідаючи на землю, тримаючи ручку ножа зі всіх сил аж до болю в голові, але всеодно дивлюся звідки на мене напали, і тута я вивчаю свій перший урок: те, шо не має Шуму, може підкрастися незамітно. Підкрастися до тебе так, ніби його й нема.

Дівчинка теж на дупі, сидить на землі трохи далі від мене, тримається за плече рукою, кров тече просто через її пальці. Вона кинула палку, якою мене вдарила, а її лице скривилось у виразі того, шо вона мала би відчувати від порізу.

— І ЯКОГО БЛІНА ТИ ЦЕ БУЛА ЗРОБИЛА? — кричу я, пробуючи не дуже торкатися лиця. Капець я нині втомився від того, шо мене б’ють.

Дівчинка просто дивиться на мене, дотепер з наморщеним лобом, дотепер тримає поріз.

А він так нефігово кровить.

— Зле, Тодде, — гавкає Манчі.

— А ти де, бліна, був? — кажу я йому.

— Какати, Тодде.

Я зітхаю і копаю в нього багном. Він задкує, тоді починає принюхуватися до кущів, ніби в цьому світі не відбувається нічо незвичайного. Собаки пиримикають увагу швичче, чим горить сірник. Ідіоцькі створіня.

Починає темніти, сонце реально сідає, і темне болото стає ще темнішим, а я дотепер не почув відповіді. Час далі мина і я не можу тута чекати, і я не можу вертатися, і не може бути ніякої дівчинки.

Капець той її поріз кровить.

— Агов, — кажу я, мій голос труситься від енергії, яка мене тіпає.

«Я Тодд Г’юїтт, — думаю я. — Я майже чоловік».

— Агов, — знову кажу я, пробуючи бути трохи спокійнішим.

Вона дивиться мені в очі. Тоді дивиться на ніж.

Вона розуміє?

Я опускаю ніж від свого лиця, опускаю його до землі. Але не відпускаю. Вільною рукою я знову починаю порпатися в рюкзаку, поки не нахожу медипак, який туди поклав Бен. Дістаю.

— Медипак, — кажу я. Вона не міняється. — Ме-ди-пак, — повільно кажу я. Показую на своє плече, там, де вона порізана. — У тебе кров.

Нічого.

Я зітхаю і починаю вставати. Вона сіпається і відповзає назад на дупі. Я знову зітхаю, але зліше.

— Я не ображу тебе, — піднімаю медипак. — Це ліки. Вони зупинять кров.

Так само нічого. Може, в ній взагалі нічого нема.

— Дивися, — кажу я і відклацую медипак.

Одною рукою порпаюся всередині, дістаю кровозупинний компрес і зубами розриваю упаковку. У мене, певно, кровить із того місця, де мене перше вдарив Аарон, а тоді дівчинка, такшо я дістаю компрес і притискаю його до ока і брови. Забираю і да, є кров. Я протягую компрес дівчинці, шоб вона таксамо побачила.

— Бачиш? — я показую на око. — Бачиш? Від цього не кровить.

Я роблю крок уперед, один крок. Вона сахається, але вже не так. Я роблю ще крок, тоді ще крок, а тоді я зовсім біля неї. Вона дотепер дивиться на ніж.

— Я його не опущу, такшо навіть не думай, — кажу я і тягнусь компресом до її руки. — Навіть якшо рана глибока, то вона загоїться, лади? Я хочу тобі помогти.

— Тодде? — гавкає Манчі, повний знаків питання.

— Хвилину, — кажу я. — Слухай, у тебе всюди кров, лади? А я можу помогти, шариш? Просто не думай собі більше про різні блінські патики.

Вона дивиться. І вона дивиться. І вона дивиться. Я пробую бути такий спокійний, як насправді не почуваюся. Я не знаю, чого я їй помагаю, чого після того, як вона вгріла мене по голові, але я взагалі не знаю, шо з чимсь робити. Бен казав, на болоті будуть відповіді, але відповідей нема, є лише ця дівчинка, яка кровить, бо я її порізав, хоть вона й заслужила, і якшо я можу зупинити кровотечу, то може це і буде так, ніби я шось роблю.

Я не знаю. Я не знаю, шо робити, такшо просто роблю шо роблю.

Дівчинка дотепер на мене дивиться, дотепер тяжко дихає. Але вона не тікає і не труситься, такшо хто його взагалі знає, шо вона думає, але трохи піднімає руку і повертає її до мене, аби я міг дотягнутися до порізу.

— Тодде? — знову гавкає Манчі.

— Цить, — кажу я, не хотячи більше відлякувати дівчинку.

Я настільки блисько до її тишини, шо моє серце гупає на весь ліс. Я відчуваю, воно ніби затягує мене в бездонну яму, ніби запрошує падати, падати, падати.

Але я тримаюся, чесно тримаюся. Тримаюся і притискаю компрес до її руки, розтираю поріз, доволі глибокий поріз, розтираю, аж поки він трохи стягується і перестає кровити.

— Обережно, — кажу я. — Це не на постійно. Обережно, поки твоє тіло буде гоїти решту, лади?

А вона просто глянула на мене.

— Лади, — кажу я до всіх, так само як до себе, бо коли вже це зроблено, то шо далі?

— Тодде? — гавкає Манчі. — Тодде?

— І давай більше без палок, домовились? — кажу я дівчинці. — Давай ти більше не будеш мене бити.

— Тодде? — знову Манчі.

— І мене, ясна річ, звати Тодд.

І тут, оце тут, оце якраз тута у блідому світлі, це я побачив маленький натяк на початок усмішки? Правда?

— А ти?.. — кажу я, дивлячись у її очі так глибоко, як дозволяє тиск у грудях. — Ти мене розумієш?

— Тодде, — гавкання Манчі починає звучати надривно.

Я повертаюся до нього.

— Шо?

— Тодде! ТОДДЕ!!!

А тоді ми всі чуємо. Хтось продирається крізь кущі, ламає галузки, голосно тупотить, і Шумить, і Шумить, і, блін, Шумить.

— Уставай, — кажу я дівчинці. — Уставай! Зараз же!

Я хапаю рюкзак і вдягаю його, а дівчинка виглядає налякано, але безкорисно-безпомічно налякано, і я знову кричу їй: «Пішли!» — і хапаю за руку, вже не думаючи про поріз, я пробую підняти її на ноги, але вже пізно, і чути крик, і рев, і звук, ніби цілі дерева валяться, і ми з дівчинкою можемо хіба оглянутись, і це Аарон і він лютий і покалічений і летить просто на нас.

Він нас доганяє за три кроки. Я ще навіть не встигаю попробувати втікти, а він набігає на мене з виставленими вперед руками, хапає мене за шию, кидає мною об дерево.

— Ти мала ПОГАНЬ! — кричить він і втискає великі пальці в моє горло.

Я б’ю його по руках, пробую порізати його моїм ножем, але мій рюкзак упав, і лямка притиснула мою руку до дерева, такшо він може мене душити, скільки йому схочеться.

Його лице то кошмар, жахливе видовище яке я ніколи не забуду якшо виберуся з цього. Крокл відкусив його ліве вухо і довгу смужку м’яса зі щоки. Через дірку видно зуби, а ліве око вибульчене так ніби його голова зупинилася під час вибуху. На його шиї і лиці є ще й інші рани, одяг порваний, кров практично всюди, я навіть бачу зуб крокла, який торчить із глибокої рани в нього на плечі.

Я задихаюся і пробую вдихнути але взагалі нічо не вдихається і ти не повіриш, як то болить, і світ починає крутитися, і в голові стає дивно, і в голові дурна думка про то, шо Аарон насправді не пережив напад крокла, шо він помер, але так розізлився на мене, шо смерть не завадила йому таки прийти і вбити мене.

— ТИ ЧОГО ЛИБИШСЯ? — кричить він, бризкаючи мені на лице шматочками крові, слини і м’яса.

Він стискає мою шию сильніше, і я відчуваю, шо починаю блювати, але блювакам нема куда вийти і я не можу дихати і світло і кольори зливаються докупи і я вмираю і я точно вмру.

— А-а-а! — Аарон раптом відскакує і відпускає мене.

Я падаю на землю і всьо навколо оббльовую і глибоко вдихаю, від чого закашлююсь так сильно, ніби вже ніколи не перестану кашляти. Я піднімаю голову і бачу як писок Манчі стиснувся на Аароновій литці, кусаючи так, як лише може.

«Хороший пес».

Аарон рукою відкидає Манчі вбік, він летить у кущі. Я чую удар, тоді скавуліня, тоді «Тодде?»

Аарон знову розвертається до мене, і я просто не можу перестати дивитися на його лице, на ці рани всюди на ньому, від яких ніхто би не вижив, ніхто, таке неможливо.

Може він реально мертвий.

— Де знамення? — каже він, його порване лице швидко міняє вираз і він роззирається раптом запанікувавши.

Знамення?

Зна…

Дівчинка.

Я теж дивлюся. Її нема.

Аарон знову розвертається, сюди, туди, а тоді я бачу, шо він це чує, так само як я, чує ще шерехтіння і тріск, із якими вона біжить, чує тишу, яка тікає від нас, і не дивлячись на мене він кидається за нею і от його вже нема.

І я просто собі лишаюся сам.

І я просто собі не знаю, шо мені далі тута робити.

Шо за дурацький день.

— Тодде? — то Манчі викульгує з кущів.

— Всьо добре, старий, — пробую сказати я, і навіть трохи кажу, попри кашель, попри то шо це неправда. — Всьо добре.

Я пробую нормально дихати попри кашель, впираю голову в землю, трясуся, всюди слина і ригаки.

Я дихаю і починають появлятися думки. Вони завжди приходять без дозволу, нє?

Бо може на цьому всьо скінчиться, може таке бути? Може воно всьо так просто скінчиться. Ясно, шо Аарон хоче цю дівчинку, шо би він не мав на увазі під «знаменням», нє? Ясно, шо дівчинку хоче містечко, бо чого би здіймати такий галас через тишу в моєму Шумі. Такшо якшо Аарон її собі забере і містечко її собі забере, то всьо має скінчитися, нє? Вони получать то, шо їм треба, і лишать мене в спокої, і я вернуся назад і всьо буде собі так само як раньше і так, дівчинці з того добра не буде, але це може порятувати Бена і Кілліана.

Це може порятувати мене.

Я ж просто думаю про це, ясно вам? Просто собі думки проносяться в голові, та й по всьому.

Думки про то, шо все може закінчитися ще на початку.

— Закінчитися, — бурмоче Манчі.

А тоді я чую жахливий, жахливий крик, ясно шо то дівчинку зловили і вона видає цей крик, нє?

Наступний крик чується через секунду, але я вже на ногах, навіть не думаючи, скидаю рюкзак, трохи згинаюся, ще кашляю, пробую ще передихнути, але ніж у мене в руці, і бігом.

За ними легко бігти. Аарон проривався через кущі як бик, а його Шум просто реве і завжди, завжди, завжди чути тишу дівчинки, навіть під її криками, так шо самі крики чомусь тихішають. Я біжу за ними як лише можу, Манчі біжить за мною, і минає може півхвилини, а ми вже там, геніальний я, котрий поняття не має, шо робити, коли ми будемо там. Аарон загнав її у воду десь по кісточки і припер спиною до дерева. Він ухопив її руками за зап’ястя, але вона відбивається, відбивається і відкопується з усіх сил, але її лице таке налякане, шо я ледве можу шось сказати.

— Відпусти її, — мій голос зривається, але ніхто мене не чує. Шум Аарона бахкає так голосно, шо я не знаю, чи він би мене почув, якби я закричав. СВЯТІ ДАРИ і ЗНАК ВІД БОГА і ШЛЯХ ПРАВЕДНИКА і образè дівчинки в церкві, образè дівчинки, яка п’є вино і їсть гостію, картинки дівчинки як ангела.

Дівчинки як жертви.

Аарон хапає обидва її зап’ястя у свій кулак, зриває очкур зі своєї ряси і починає зв’язувати ним її руки. Дівчинка сильно копає його туди, де його вкусив Манчі, і він навідліг б’є її рукою по лиці.

— Відпусти її, — знову кажу я, пробуючи гучніше поставити голос.

— Відпусти! — гавкає Манчі, все ще кульгавий, все ще лютий. Ото ж бляха хороший пес.

Я підхожу. Аарон спиною до мене, ніби йому всеодно шо я тут, ніби він і не думає шо я йому загроза.

— Відпусти її, — я пробую закричати, але тільки знову закашлююся. І знову нічо. Знову нічо від Аарона чи когось іншого.

Мені тре’ буде це зробити. Прийдеться це зробити. Ох блін ох блін ох блін це прийдеться зробити.

Прийдеться його вбити.

Я піднімаю ніж.

Я підняв ніж.

Аарон повертається, навіть не так шоби дуже швидко, просто повертається, ніби хтось до нього звернувся. Він бачить, шо я стою за ним, ніж угорі, я не рухаюся, ніби якийсь бляха боягузливий ідіот, тобто так воно і є, і він посміхається, і бляха, не можу навіть передати, як жахливо та посмішка виглядає на тому порваному лиці.

— Твій Шум викриває тебе, юний Тодде, — каже він, відпускаючи дівчинку, котра тепер така змучена і побита, шо навіть не пробує тікати.

Аарон підступає до мене.

Я відступаю назад (заткнися, будьласка, просто заткнися).

— Меру не дуже сподобається твій дочасний відхід від земної юдолі, хлопче, — каже Аарон, роблячи ще крок.

Я теж роблю ще крок, ніж угорі, ніби від нього ніякої користі.

— Але Богу не потрібні боягузи. Правда, хлопче? — каже Аарон.

Швидко як змія, його ліва рука б’є мою праву, ніж вилітає з моєї руки. Він б’є мене в лице навідліг правою рукою, збиває мене у воду, я чую, як його коліна приземляються на мої груди, а руки втискаються в моє горло, аби скінчити справу, але на цей раз моє лице під водою, такшо все скінчиться набагато швичче.

Я відбиваюся, але я програв. Я програв. Я мав нагоду і я програв і я це заслужив і я б’юся, але я далеко не такий сильний як до того і я чую, як приходить кінець. Я чую, як я здаюся.

Я програв.

Програв.

А тоді, у воді, моя рука намацує камінь.

БУМ! Я піднімаю камінь і б’ю його в бік голови навіть не встигнувши подумати.

БУМ! І знову б’ю.

БУМ! І знову.

Я відчуваю як він з мене ссувається і я піднімаю голову, задихаюся від води і повітря, але сідаю, і знову піднімаю камінь, аби його вдарити, але він вже лежить у воді, лице наполовину внизу, наполовину вгорі, його зуби сміються до мене через дірку в його щоці. Я відсуваюся від нього, кашляю і плююся, але він лежить там, трохи опускаючись униз, не рухається.

Мені здається, ніби моє горло поламалося, але я викашлюю трохи води і можу дихати трохи краще.

— Тодде? Тодде? Тодде? — каже Манчі, підходячи до мене, лизькальний і гавкальний, як маленький цуцик. Я чухаю його між вухами бо зараз ще нічо не можу сказати.

А тоді ми обидва відчуваємо тишу і дивимося і онде над нами стоїть дівчинка, а її руки ще зв’язані.

Пальці тримають ножа.

Я секунду сижу нерухомо, а Манчі починає гарчати, але тоді я розумію. Я ще пару раз вдихаю і тоді встаю і беру ножа з її пальців і перерізаю линву, якою Аарон зв’язав її зап’ястя. Линва падає і вона потирає зв’язане місце, так само дивиться на мене, так само нічо не каже.

Вона знає. Вона знає, шо я не зміг це зробити.

«А шоб йому хрін, — думаю я собі, — шоб йому хрін».

Вона дивиться на ніж. Вона дивиться на Аарона, лежачого у воді.

Він ще дихає. Він булькає з кожним видихом, але він ще дихає.

Я хапаю ножа. Дівчина дивиться на мене, на ножа, на Аарона, знову на мене.

Вона каже мені? Вона каже мені зробити це?

Он він лежить, незахищений, певно, топиться.

А в мене є ніж.

Я піднімаюся на ноги, падаю від того шо крутиться голова і знову піднімаюся на ноги. Я підхожу до нього. Я піднімаю ножа. Знову.

Дівчинка вдихає і я відчуваю, як вона затримує диханя.

Манчі каже:

— Тодде?

І мій ніж піднятий над Аароном. І знову я маю шанс. І знову мій ніж піднятий.

Я можу це зробити. Ніхто в Новому Світі мене не засудить. Це буде моє право.

Я просто можу це зробити.

Але ніж — то не штука, нє? Це вибір, це то шо ти робиш. Ніж каже так або ні, ріжеш чи ні, помирає чи ні. Ніж переймає рішення з твоїх рук, і виводить його у світ, і воно більше не вертається.

Аарон має вмерти. Його лице порване, його голова побита, він топиться в мілкій воді навіть не опретомнюючи. Він пробував убити мене, пробував убити дівчинку, він зчинив бардак у місті, то, певно, він навів мера на ферму, а того він винен у тому шо сталося з Беном і Кілліаном. Він заслуговує померти. Він заслуговує.

І я просто не можу опустити ножа і все скінчити.

І хто я?

Я Тодд Г’юїтт.

Я найбільше блінське нікчемне порожнє місце, відоме люцтву.

Я не можу це зробити.

«А шоб йому хрін», — знову думаю я до себе.

— Ходи, — кажу я до дівчинки. — Треба забиратися.

Спочатку я не думаю, шо вона піде. Нашо б їй було йти, нашо б я її мав кликати, але коли я кажу їй «Ходи!» другий раз, трохи наполегливіше, і махаю рукою, вона йде за мною, йде за Манчі, отак воно і є, отак ми і робимо, хто його знає, чи це правильно, але так ми і робимо.

Ніч уже глибоко-глибоко запала. Тута болото здається навіть густіше, чорне, як і все. Ми біжимо трохи назад забрати мій рюкзак, а тоді назад робимо гак, щоби трохи відійти від тіла Аарона (будьласка, нехай це зоветься тілом). Ми пробираємось через дерева і коріння, забурюємося глибше в болото. Коли ми добираємося до маленької галявини, де є трохи твåрді і немає дерев, я нас зупиняю.

Я ще тримаю ножа. Він лежить собі в мене в руці, світить на мене, ніби провина, ніби на ньому знову і знову зблискує слово боягуз. Він перехоплює світло двох місяців і Господи, який же він потужний. Потужний, ніби то я погодився бути частиною його, а не він є частиною мене.

Я тягнуся собі за спину і вкладаю його в піхви між своєю спиною і рюкзаком, де його принаймі не прийдеться бачити.

Я знімаю рюкзак і вишукую в нім ліхтарика.

— Ти знаєш як таким користуватися? — питаю я дівчинку, пару раз включаючи і виключаючи ліхтарик.

Вона просто дивиться на мене, як завжди.

— Та й таке, — кажу я.

Моє горло дотепер болить, моє лице дотепер болить, мої груди дотепер болять, мій Шум пульсує в мені видовищами поганих новин, того, як круто билися Бен і Кілліан на фермі, як довго пан Прентісс‑молоччий кумекав, куди це я подівся, як довго йому треба було, щоби нарешті за мною погнатися, за нами (насправді недовго, може він уже погнався), такшо кого бляха гребе чи вона знає, як користуватися ліхтариком. Ясно шо вона не знає.

Я присвічую собі ліхтариком, дістаю книжку з рюкзака. Я знову розгортаю на мапі та й дивлюся на Бенові стрілочки, які ведуть від ферми за рікою і через болото і тоді з болота, повертаючи назад до річки.

Нетяжко знайти дорогу з болота. На горизонті, де воно вже кінчається, видно три гори, одну блище і дві далі, але всі блисько одна від одної. Річка на мапі Бена проходить між тою шо блища і тими шо дальші, такшо нам лише треба йти далі до того простору посередині, тоді ми знову маємо знайти річку і йти за нею. Йти за нею туди, куди показують стрілочки.

Йти до іншого поселення.

Онде воно. Просто там, унизу сторінки, де кінчається мапа.

Цілком інше місце.

Ніби мені й без того нема про шо думати.

Я дивлюся на дівчинку, котра дотепер дивиться на мене, може навіть не кліпнувши. Я свічу їй в лице ліхтариком. Вона здригається і відвертається.

— Ти звідки? — питаю я. — Це тут?

Я опускаю ліхтарик на мапу і кладу пальця на інше місто. Дівчинка не рухається такшо я їй махаю. Вона все не рухається, такшо я зітхаю і піднімаю книжку і підношу до неї і свічу ліхтариком на сторінку.

— Я, — тицяю я на себе, — звідци, — показую на ферму на півночі Прентісстауна на мапі. — Це, — я махаю руками навколо себе, показуючи на болото, — тут, — тицяю на болото. — Нам треба йти туди, — тицяю на інше місто. Бен написав унизу назву іншого міста, але… та й таке. — Ти звідтам прийшла? — я тицяю на неї, тицяю на інше місто, знову тицяю на неї. — Ти звідтам?

Вона дивиться на мапу, але крім цього — нічого.

Я рощаровано зітхаю і відхожу від неї. Мені незручно бути так блисько.

— Ну, я сподіваюся, — кажу я, дивлячись назад на мапу. — Бо ми туда йдем.

— Тодде, — гавкає Манчі.

Я піднімаю голову. Дівчинка почала кругами ходити по галявині, дивлячись на різні речі, ніби вони їй шось означають.

— Шо ти робиш? — питаю я.

Вона дивиться на мене, на ліхтарик у мене в руках, і тоді показує кудись через дерева.

— Шо? — кажу я. — Ми не маєм часу…

Вона знову показує через дерева і починає йти туда.

— Гей! — кажу я. — Гей!

Певно, мені треба йти за нею.

— Треба йти за мапою! — я пригинаюся попід гілками, аби йти за нею, рюкзак зачіпається то зліва то зправа. — Гей! Зачекай!

Я шкандибаю вперед, Манчі за мною, ліхтарик не сильно помагає ухилятися від кожної, бляха, гілочки, і корінця, і калюжі в цьому величезному здоровезному болоті. Я далі маю пригинати голову і виривати рюкзак із різних лісових штук, такшо я ледве встигаю дивитися вперед і не відставати. Я бачу, шо вона стоїть біля зваленого, ніби обгорілого дерева, чекає мене, дивиться, як я йду.

— Шо ти робиш? — кажу я, нарешті доганяючи її. — Куди ти…

А тоді я бачу.

Дерево справді обгоріле, свіжо обгоріле і свіжо повалене, необгорілі щіпки чисті і білі, як свіже дерево. І навколо ще інші такі самі дерева, ціла смуга таких дерев, насправді, по боках великої канави, проритої в болоті, канава зараз залилася водою, але по боках лежать вали багна і обгорілих рослин, такшо вона теж свіжа, ніби хтось прийшов і викопав її одним помахом вогняної лопати.

— Шо сталося? — я обвожу все навколо ліхтарем. — Шо це зробило?

Вона просто дивиться вліво, де канава зникає в темноті. Я свічу туди ліхтариком, але він заслабкий, аби було реально видно, шо там є. Але здається, ніби шось там є.

Дівчинка біжить у темноту до того, шо там є, чим би воно не було.

— Куди ти йдеш? — питаю я, не чекаючи відповіді та не отримуючи відповіді.

Манчі вклинюється між мною і дівчинкою, ніби зараз то він біжить за нею, а не я, і вони зникають у темноті. Я тримаюсь на віцтані, але біжу за ними. Від неї досі чути тишу, вона досі мене тривожить, ніби загрожує проковтнути цілий світ і мене разом із ним.

Я пробую освітити ліхтариком кожнісінький квадратний сантиметр води. Крокли зазвичай не залазять так далеко у болото, але то тільки зазвичай, плюс тута є червоні змії, а вони отруйні, а ще водні видри, а вони кусаються, а не виглядає на то, шо удача нині переймається кимось із нас, такшо все, шо тільки може піти не так, певно, піде не так.

Ми підходимо блище і я свічу ліхтариком туда де ми йдемо і шось там починає блищати, і це шось — то не дерево, не кущ, не тварина і не вода.

Шось миталічне. Шось велике і миталічне.

— Шо це таке? — кажу я.

Ми підходимо блище, і спочатку я думаю, шо то просто великий ядерцикл, і дивуюся, який ідіот пробував їздити на ядербайку на болоті, якшо вони ледве працюють на рівних ґрунтових дорогах, не то шо по воді і корінню.

Але то не ядерцикл.

— Почекай.

Дівчинка зупиняється.

От і будь мудрий. Дівчинка зупиняється.

— То ти можеш мене розуміти?

Але нічого, як завжди нічого.

— Ну, почекай секунду, — кажу я, бо до мене приходить одна думка.

Ми ще не підійшли до тої штуки, але я вже присвічую ліхтариком на метал. І на рівну лінію канави за ним. І знову на метал. І на обгорілості по боках канави. І думка далі приходить.

Дівчинка перестає чекати і йде до металу, а я йду за нею. Нам треба обійти велику обгорілу колоду, яка ще ліниво димить в одному чи двох місцях, аби добратися до тої штуки, і коли ми добираємось, вона виявляється набагато більша чим найбільший ядерцикл, і навіть тоді вона виглядає тільки на частину чогось іще більшого. Вона майже вся погнута і обгоріла, і хоть я не знаю, як вона виглядала до того, як погнулася і обгоріла, це точно переважно побиті рештки.

І це очевидно побиті рештки корабля.

Повітряного корабля. Може навіть космічного корабля.

— Це твоє? — я питаю, світячи ліхтариком на дівчинку. Вона нічо не каже, як завжди, але вона не каже це так, ніби погоджується. — Ти тута розбилася?

Я свічу ліхтариком по всьому її тілу, освічую весь одяг, який трохи відрізняється від того, до якого я звик, ясне діло, але не аж так, і він міг би колись бути моїм.

— Звідки ти? — кажу я.

Але ясно шо вона нічо не каже і просто дивиться туда, далі в темноту, схрещує руки і рушає туда. На цей раз я за нею не йду. Ну типу, гляньте на це. Корабель роздовбався до непізнаваності, але на ньому дотепер можна розібрати шось схоже на обшивку, схоже на двигун, навіть шось схоже на вікно.

Бачите, перші будинки у Прентісстауні були зроблені з кораблів, у яких приземлялися перші поселенці. Ясно шо після того збудували будинки з дерева і колод, але Бен каже, шо першим ділом після приземлення всі нашвидку будували собі притулок, а такий притулок будувався з перших-ліпших матеріалів. Церква і бензозаправочна станція в містечку дотепер частково зроблені з металевих обшивок, трюмів, кают і такого різного. І хоть цей уламок дуже побитий, якшо придивитися, можна побачити старий прентісстаунський будинок, який упав просто з неба. Просто з вогняного неба.

— Тодде! — гавкає Манчі звідкись, де я його не бачу. — Тодде!

Я оббігаю уламки тудою, де зникла дівчинка, оббігаю їх тудою, де вони не такі побиті. І коли я пробігаю там, то бачу, шо збоку в металевій стіні відкриті двері, трохи вгорі, всередині навіть є якесь світло.

— Тодде! — гавкає Манчі, і я свічу ліхтариком туда, де він гавкає, стоячи біля дівчинки. Вона просто стоїть там і дивиться на шось, такшо я присвічую ще ліхтариком і бачу, шо вона стоїть біля двох довгих куп одягу.

Але ці купи — то насправді два тіла, нє?

Я прохожу далі, присвічую ліхтариком. Онде чоловік, його одяг і тіло практично повністю згоріли нище грудей. Його лице теж попечене, але не аж так, аби я не розібрав, шо то чоловік. У нього на чолі рана, яка би його вбила, навіть якби його не вбили опіки, але то й неважливо, хіба нє, так чи так він мертвий. Мертвий і лежить тута на болоті.

Я свічу ліхтариком далі і він лежить біля жінки, так?

Я затримую подих.

Це перша жінка, яку я побачив насправді. І вона така сама як дівчинка. Я ніколи до того не бачив реальну жінку, але якшо в реальному житі існує жінка, то вона така.

І ясно шо теж мертва, але не так очевидно, як від опіків чи ран, навіть крові на одягові не має, такшо напевно вона розбилася зсередини.

Але жінка. Справжня жінка.

Я свічу ліхтариком на дівчинку. Вона не відвертається.

— Це твої тато і мама, нє? — я питаю тихим голосом.

Дівчинка нічо не каже, але це певно правда.

Я свічу ліхтариком на залишки корабля і думаю про обгорівшу канаву за ним і це може означати лише одне. Вона розбилася тута зі своїми мамою і татом. Вони загинули. Вона вижила. І якшо вона прийшла з якогось іншого місця в Новому Світі, чи з якогось зовсім іншого місця — це неважливо. Вони загинули, вона вижила і вона тута зовсім одна.

І її знайшов Аарон.

Коли тобі не везе — то таки не везе.

На землі я бачу сліди, ніби шось тягли, то дівчинка, певно, витянула тіла з корабля і притягла сюди. Але на болоті не вийде поховати нікого крім спеклів, бо під двома дюймами болота можна знайти лише воду, такшо вони лежать тут. Не хочеться про таке казати, але вони смердять, хотя в загальному смороді болота всьо не так погано, як могло здатися, такшо хто його знає, скільки вони тута лежать.

Дівчинка знову дивиться на мене, не плаче, не посміхається, просто дивиться, як завжди. Тоді вона проходить попри мене, проходить по слідах, якими ніби шось тягли, проходить до дверей збоку, які я вже бачив, залазить і зникає всередині.

— Чуєш! — кажу я, йдучи за нею до розвалин. — Нам не можна тут…

Я підхожу до дверей і тоді ж вона з них визирає, аж я відскакую назад. Вона чекає, коли я відійду з дороги, тоді вилазить з дверей і проходить попри мене, тримаючи в одній руці торбу, а в другій пару маленьких пакетів. Я дивлюся на двері і піднімаюся на вшпиньки, пробуючи заглянути. Всередині все теж виглядає побито, як і можна було сподіватися, всюди позвалювані речі, купа всього побитого.

— Як ти в цьому вижила? — питаю я, розвертаючись.

Але вона занята. Вона поставила торбу й пакунки і дістала шось схоже на маленьку плоску зелену коробку. Вона кладе її на сухіший клаптик землі і складає на ній палички.

Я дивлюсь на неї, не вірячи своїм очам.

— Нема часу розводити…

Вона натискає на кнопку збоку коробки, і вжух — у нас є ціла повнорозмірна миттєва ватра.

Я просто стою як дурак із роззявленим ротом.

Я теж хочу собі ватрокоробочку.

Вона дивиться на мене і трохи потирає руки і тільки тоді я розумію, шо я весь мокрий і змерзлий і зболений і шо цей вогонь то найблища до благословення річ, яку я можу уявити.

Я знову дивлюся в чорність болота, ніби зможу побачити, як хтось підходить. Нічого, ясна річ, але й звуків нема. Ніяких звуків біля нас. Покищо ні.

Я знову дивлюся на вогонь.

— Лише на секунду, — кажу я.

Я вертаюся до вогню і починаю гріти руки, не знімаючи рюкзака. Вона відкриває один пакунок і кидає мені, і я знову дивлюся на нього, доки вона не опускає свої пальці у свій пакунок і дістає шось схоже на шматок сушеного фрукта чи чогось такого і їсть його.

Вона дає мені їжу. І вогонь.

На її лиці дотепер нема ніякого виразу, воно порожнє як камінь, а вона стоїть біля вогню і їсть. Я теж починаю їсти. Фрукт, чи шо воно таке, нагадує маленькі висохші крапочки, але воно солодке і в’язке і я прикінчив цілу пачку за півхвилини і аж тоді почув, як Манчі гавкає.

— Тодде? — каже він, облизуючись.

— Ой, — кажу я, — вибач.

Дівчинка дивиться на мене, дивиться на Манчі, тоді дістає маленьку жменю зі свого пакунку і протягує її Манчі. Коли він підходить, вона трохи сіпається, ніби проти волі, і впускає фрукти на землю. Манчі не проти. Він зразу їх ковтає.

Я киваю їй. Вона мені не киває.

Запала вже повна ніч, темна як усе за межами нашого маленького освітленого кола. Можна бачити навіть зірки через дірку в кронах, пробиту падучим кораблем. Я пробую подумати про останній тиждень, чи я чув якісь далекі вибухи на болоті, але шось таке далеке, певно, лехко могло втопитися в Шумі Прентісстауна, такшо його всі пропустили.

А тоді я думаю про таких собі проповідників.

Всяких.

— Не можна тута лишатися, — кажу я. — Мені шкода твоїх старих і таке інше, але інші можуть за нами погнатися. Навіть якшо Аарон помер.

Почувши ім’я Аарона, вона здригається, тільки трошки. Певно, він сказав їй своє ім’я. Чи шось таке. Певно.

— Вибач, — кажу я, хоть і не знаю, за шо вибачаюся. Я надягаю рюкзак на плечі. Він здається тяжчим ніж будьколи. — Дякую за хавчик але нам треба йти, — дивлюся на неї. — Ти ж ідеш?

Дівчинка секунду дивиться на мене, а тоді носком черевика зкидає горящі патики з маленької зеленої коробочки. Вона нахиляється, знову натискає кнопку і піднімає коробочку навіть не попікшись.

Бляха, я реально хочу собі таку штуку.

Вона кладе її в торбу, яку винесла з розбитого корабля, тоді перекидає пасок торби через голову, вдягаючи її ніби рюкзак. Ніби вона планувала йти зі мною ще до цього.

— Ну, — кажу я, коли вона знову просто витріщається на мене, — тоді ми готові.

Ніхто з нас не рухається.

Я знову дивлюся на її маму і тата. Вона теж дивиться, але лише секунду. Я хочу їй шось сказати, сказати шось більше, але шо тута скажеш? Я всеодно відкриваю рота, але вона починає порпатися в своїй торбі. Я думав, вона зробить шось, не знаю, типу напам’ять про своїх старих, чи зробить якийсь жест чи шось таке, але це лише ліхтарик. Вона його включає — такшо вона знає, як вони працюють — і йде, спочатку до мене, тоді попри мене, ніби ми вже обоє пішли.

Та й по всьому, ніби її мама і тато не лежать тута мертві.

Я дивлюсь на неї секунду, а тоді кажу: «Ау!»

Вона знову повертається до мене.

— Не туди, — я показую на зліва від нас, — туди.

Я йду вперед правильною дорогою, Манчі за мною, я оглядаюсь, і дівчинка йде за нами. Я останній раз оглядаюся на то шо позаду неї, і як би сильно я не хотів лишитись і пошукати в уламках того корабля ще якісь ніштяки, капець як мені цього хочеться, нам таки треба йти, хоть надворі й ніч, хоть ніхто з нас не спав, треба йти.

То ми і йдемо, помічаємо горизонт через дерева, коли виходить, і йдемо до проміжку між ближчою горою і двома дальшими горами. Обидва місяці наполовину повні, а небо чисте, такшо є принаймні трохи світла, аби дивитися під ноги, навіть під шатром болота, навіть у темноті.

— Слухай уважно, — кажу я до Манчі.

— Шо слухати? — гавкає Манчі.

— То, шо може на нас напасти, ідіоте.

Бігти по темному болоту вночі неможливо, такшо ми йдем настільки швидко, наскільки виходить, я свічу перед нами ліхтариком, прокладаю нам дорогу попри коріння дерев і пробую не дуже ступати в багно. Манчі забігає наперед і вертається, обнюхує всьо, деколи гавкає, але нічо серйозного. Дівчинка тримається з нами, ніколи не відстає, але ніколи й не підходить заблизько. То й добре, бо хоть мій Шум тихіший, ніж цілий день перед цим, її тиша дотепер тисне на нього, коли вона наближається.

Дивно якось, шо вона більше нічо не зробила через своїх маму і тата, коли ми пішли, нє? Не заплакала, не пішла ще раз на них подивитися, нічо такого. Ну так же? Я би всьо віддав, аби знову побачити Бена і Кілліана, навіть якби вони… Ну, навіть якшо вони.

— Бен, — каже Манчі десь біля моїх колін.

— Я знаю, — чухаю його межи вухами.

Ми йдемо далі.

Я б хотів їх поховати, якби до цього дійшло. Я б хотів зробити шось, не знаю навіть шо. Я зупиняюся і дивлюся на дівчинку, але її лице таке саме, таке саме як завжди, і це тогошо вона розбилася і її батьки померли? Це тогошо її знайшов Аарон? Це того шо вона незвідци?

Вона нічого не почуває? Вона зсередини взагалі ніяка?

Вона дивиться на мене, чекає, коли я піду далі.

Такшо через секунду я йду.

Години. Минають години цього тихого нічного швидкого просування. Цілі години. Хто знає, як далеко ми йдем і чи ми взагалі правильно йдем, але години. Час відчасу, я чую Шум нічних істотів, болотні сови летять обідати, кидаються, певно, на короткохвостих мишей, а їхній Шум такий тихий, шо ледве схожий на мову, але переважно я чую шматки, які з’являються і зникають, шматки Шуму нічних істотів, які біжать від галасу, який ми, певно, здіймаємо, просуваючись ніччю по болоті.

Але шо мене дивує, то це то, шо ззаду нас нема ні звуку, нічо за нами не женеться, нема Шуму, не чути ламання гілок, нічо. Може Бен і Кілліан збили їх зі сліду. Може я тікаю взагалі без поважної причини. Може…

Дівчинка зупиняється і витягує капець із багна.

Дівчинка.

Ні. Вони йдуть. Єдине «може» — може вони чекають ранку, шоби йти швичче.

Такшо ми йдемо далі, все більше і більше змучуємось, зупиняємся тільки раз аби по одному попісяти в кущах. Я дістаю з рюкзака трохи даної Беном їжі і даю потрохи всім, бо то моя черга.

А тоді йдемо далі і далі.

А тоді перед ранком приходить година, коли далі вже нема як.

— Треба зупинитися, — кажу я, кидаючи рюкзак під дерево. — Треба відпочити.

Дівчинка кладе свою торбу під інше дерево, її не треба більше переконувати, такшо ми обоє просто бевхаємося вниз, кладемо голови на сумки як на подушки.

— П’ять хвилин, — кажу я. Манчі скулюється в мене в ногах і майже зразу закриває очі. — Лише п’ять хвилин, — гукаю я до дівчинки, котра витягла зі своєї торби ковдру і вкрилася нею. — Не вмощуйся тут.

Нам треба йти далі, то без питаннь. Я лише закрию очі на хвилину чи дві, лише трохи відпочити, а тоді ми підем далі ще швидше чим до цього.

Лише трохи відпочити, і все.

Я відкриваю очі, а сонце вже зійшло. Не дуже високо, але нормально так, бляха, зійшло.

Гівно. Ми втратили шонайменьше годину, може й дві.

А тоді я розумію, шо мене збудили звуки.

Шум.

Я панікую, думаю про чоловіків, шо знайшли нас, я піднімаюся на ноги…

Але бачу шо то не чоловік.

Це касор, нависає наді мною, над Манчі, над дівчинкою.

Їжа?  — каже його Шум.

Я знав, шо вони не пішли з болотів.

Я чую тихенький зітх з того місця де спить дівчинка. Вже не спить. Касор повертається і дивиться на неї. А тоді Манчі зривається і гавкає: «Геть! Геть! Геть!» — і шия касора повертається до нас.

Уяви найбільшу птаху яку ти бачив, уяви шо вона виросла так сильно, шо вже й не може літати, і я маю на увазі виросла до двох і пів, як не до трьох метрів у висоту, а її супердовга гнучка шия тянеться високо над твоєю головою. В неї ще є пір’я, але воно більше похоже на шерсть, а крила їй треба хіба шоби глушити тих, кого вона буде їсти. Але берегтися треба ніг. Довгі, мені аж по груди, з нігтями на кінцях — якшо не бути обережним, то вона може вбити одним ударом.

— Не бійся, — кажу я до дівчинки. — Вони дружелюбні.

Бо вони дружелюбні. Ну, мали би бути. Вони мали би їсти гризунів і відбиватися тільки коли на них нападають, але якшо не напасти, Бен каже, шо вони дружелюбні, сонливі і дозволяють себе годувати. А ще вони смачні, це комбо, через яке нові поселенці Прентісстауна так заполювали їх на їжу, шо поки я народився касорів не було вже набагато миль. Ше одна річ, яку я бачив лише на відику чи в Шумі.

Світ продовжує більшати.

— Геть! Геть! — гавкає Манчі, нарізаючи круги навколо касора.

— Не кусай! — я кричу до нього.

Шия касора хитається як лоза, за Манчі, ніби кіт за жуком. Їжа?  — продовжує питати Шум.

— Не їжа, — кажу я, і шия хитається до мене.

Їжа?

— Не їжа, — знову кажу я, — просто пес.

Пес?  — думає він і знову починає слідкувати за Манчі, пробуючи вхопити його дзьобом. Дзьоб узагалі не страшний, ніби гуска щипає, але Манчі й того не хоче, відстрибує від нього і гавкає, гавкає, гавкає.

Я сміюся з нього. Це весело.

А тоді я чую тихенький сміх, який не мій.

Я оглядаюся. Дівчинка стоїть біля свого дерева, дивиться як величезна птаха ганяється за моїм дурацьким псом, і вона сміється.

Вона усміхається.

Вона бачить, шо я дивлюся, і перестає.

Їжа?  — чую я і повертаюся і бачу шо касор вже запихає дзьоба в мій рюкзак.

— Гей! — кричу я і починаю шухати його.

Їжа?

— На, — я виловлюю маленький шматок сиру, який Бен запакував у тканину.

Касор принюхується до нього, кусає його, тоді глитає, його шия починає вигинатися хвилями, коли він ковтає. Він кілька разів клацає дзьобом, ніби чоловіки плямкають губами після їжі. Але тоді його шия починає вигинатися в другому напрямку і з голосним звуком шматок сиру вилітає назад на мене, покритий слиною але навіть не роздроблений, б’є мене по щоці і залишає в мене на лиці слизький слід.

Їжа? ? — каже касор і починає повільно йти на болото, ніби ми тепер цікавимо його не більше чим листок.

— Геть! Геть! — гавкає йому вслід Манчі, але за ним не біжить. Я рукавом витираю слиз із лиця і бачу, шо дівчинка мені усміхається, коли я це роблю.

— Думаєш, це смішно, га? — кажу я і вона далі прикидається, шо не усміхається, але це не так. Вона відвертається і бере свою торбу.

— Ага, — кажу я, знову стаючи головним. — Ми задовго спали. Треба йти.

І ми починаємо далі йти, вже нічо не кажемо і не всміхаємся. Дуже швидко земля починає ставати менше рівною і трохи більше сухою. Дерева починають ставати трохи тоньші, аж деколи на нас через них проходить сонце. І через деякий час ми попадаємо на маленьку полянку, майже ніби як маленьке поле, яке піднімається до низенького урвища, якраз над вершинами дерев. Ми вилазимо туди і зупиняємся на верху. Дівчинка тримає ще пакунок тих фруктових штучок. Ми їмо навстоячки.

Якшо дивитися над деревами, то дорога перед нами чиста. Більша гора на горизонті, а дві меньші гори теж видно за нею, але вони ніби трошки замрячені.

— Отуди ми йдем, — кажу я, показуючи. — Ну, принаймі я думаю, шо нам треба туди йти.

Вона відкладає свою пачку з фруктами і знову лізе в торбу. Дістає найочманенніший бінокулик, який ви тільки бачили в своєму житі. Мій старий, котрий лишився дома і пару років уже як зламався, порівняно з цим не кращий за хлібницю. Вона притуляє його до очей, трохи дивиться, тоді передає мені.

Я беру його і дивлюся туди, куди нам треба йти. Все таке ясне. Земля тягнеться перед нами в зеленім лісі, спускається у рівнини й доли, і знову стає нормальною землею, а не просто багнючою купою болота, і можна бачити, де багнище перетворюється на нормальну річку, яка вирізає глибші і глибші каньони блище до гір. Якшо прислухатися, можна почути, як вона шумить. Я дивлюся і дивлюся, і не бачу ніякого поселеня, але хто знає, шо там за тими поворотами і вихляннями дороги? Хто знає, шо там спереду?

Я дивлюся позаду нас, туда, звідки ми прийшли, але ще достатньо рано, і туман лежить майже на всьому болоті, ховає все, не показує нічого.

— Він очманенний, — кажу я, передаючи їй бінокуль.

Вона кладе його назад до торби і ми ще хвилину стоїмо їдячи.

Ми стоїмо окремо один від другого, бо її тиша мене дотепер хвилює. Я прожовую шматок сухого фрукта і думаю, як воно, не мати Шуму, приїхати звідкись з-без Шуму. Шо це означає? Шо це за місце? Воно чудове? Воно жахливе?

Скажем, ти стоїш на верху пагорба з кимось, хто не має Шуму. Тобі буде здаватися, шо ти там сам? Як поділитися враженями? Взагалі — захочеться ділитися? Ну тоїсть дивіться, от ми стоїмо, я і дівчинка, тікаємо від небезпечності до невідомості, і навколо нас нема Шуму, нема як сказати, про шо думає інший. Хіба так воно має бути?

Я закінчую з фруктом і зминаю пакетик. Вона протягає руку і згрібає смітя назад до своєї торби. Ні слова, нічого, лише мій Шум і велике-величезне ніщо з її боку.

То це так було моїм татові з мамою, як вони тільки приземлилися? Новий Світ зовсім тихий, до того як…

Раптом я дивлюся на дівчинку.

До того, як.

О, ні.

Я такий дурак.

Я такий тупий, бляха, дурак.

У неї нема Шуму. І вона з корабля. Тоїсть вона прийшла з місця, де очевидно нема Шуму, ідіота ти кусок.

Тоїсь вона приземлилась тута і ще не піччепила Шумну заразу.

Тоїсь коли вона піччепить, то зараза зробить з нею то, шо зробила зі всіма жінками.

Вона її вб’є.

Вона її вб’є.

І я дивлюся на неї, і сонце світить, і її очі росплющуються ширше і ширше, поки я про це думаю, і тоді я розумію ще дещо тупе, ще дещо очевидне.

То, шо я не чую від неї ніякого Шуму, ще не означає, шо вона не чує кожніське слово з мого.

— Ні! — швидко кажу я. — Не слухай! Це не так! Це не так! Це помилка! Це не так!

Але вона задкує від мене, кидає на землю свій порожній пакетик від фруктових штук, її очі росплющуються ще ширше.

— Ні, не…

Я підхожу до неї, але вона ще швичче відходить назад, її торба падає на землю.

— Це… — кажу я, але шо тута ще скажеш? — Я помиляюся. Я помиляюся. Я думаю про когось другого.

А це найтупіше, шо я можу сказати з усіх варіантів, бо вона ж чує мій Шум, нє? Вона бачить, як я стараюся подумати про шось шо можна сказати, і навіть якшо на виході якась каша, вона сама в ній може розгребтися, та й тим більше, я точно знаю, шо думка не горобець, і тепер її вже не зловиш, раз вона вилетіла.

Срака. Срака ж яка паскудна.

— Срака! — гавкає Манчі.

— Чого ж ти не СКАЗАЛА шо можеш мене чути? — кричу я, незважаючи на то шо вона не сказала ні слова відколи ми зустрілися.

Вона ще відходить назад, піднімаючи руку до лиця аби закрити рота, її очі стріляють в мене знаками питання.

Я пробую придумати шось, будьшо, аби все виправити, але нічо не придумується. Лише Шум смерті і відчаю поверх усього.

Вона повертається і біжить, униз із горба і геть від мене, так швидко як лише може.

От гівно.

— Чекай! — кричу я і вже біжу за нею.

Вона тікає назад дорогою, якою ми прийшли, назад через маленьке поле і зникає в деревах, але я біжу прямо за нею, а Манчі за мною.

— Зупинися! — кричу я їй вдогін. — Зачекай!

Але нашо б їй зупинятися? Звідки б вона мала взяти причину чекати на шось?

Знаєте, вона просто капець яка швидка, коли захоче.

— Манчі! — я кричу і він мене розуміє і кидається за нею. Не то шоб я реально міг її загубити, не більше ніж вона могла б загубити мене. Так само голосно, як мій Шум женеться за нею, так само голосно її тиша біжить переді мною, навіть зараз, навіть знаючи, шо вона помре, вона всеодно німа як могила.

— Чекай! — я кричу, перебираючись через корінь і боляче падаючи на лікті, які віддають біллю в усі болячки, які в мене є на тілі і на лиці, але треба вставати. Треба вставати і рушати за нею. — Блін!

— Тодде! — я чую, як спереду гавкає Манчі, десь де його не видно.

Я трохи призупиняюсь і обхожу велике скопище чагарів і онде вона, сидить на великому плоскому камені, шо стирчить із землі, піттягнула коліна до грудей, хитається туди-сюди, очі широко росплющені, але порожні як завжди.

— Тодде! — знову гавкає Манчі коли бачить мене, тоді підривається на сусідній камінь біля неї і починає її обнюхувати.

— Лиши її, Манчі, — кажу я, але він не лишає. Він принюхується до її лиця, раз чи два лизькає, тоді сідає біля неї і спирається на її бік, а вона далі хитається.

— Слухай, — кажу я їй, переводячи подих і знаючи, шо я не знаю, шо казати далі. — Слухай, — знову кажу я, і більше нема шо казати.

Я просто стою і віддихуюся, нічо не кажу, а вона сидить собі, хитається, аж поки мені самому нічо не лишається, крім як сісти біля неї на камені, на якійсь віцтані, певно, з міркуванів поваги і беспеки, такшо так я і роблю. Вона хитається, а я сижу і думаю шо робити.

Так-от минає добрих пару хвилин, добрих пару хвилин, які ми мали би йти, бо болото і день тепер зі всіх боків.

Тоді нарешті в мене є іньша думка.

— Я може не правий, — кажу я, тільки встигаю подумати. — Я можу помилятися, розумієш? — я повертаюся до неї і починаю говорити швичче: — Мені брехали про всьо на світі, можеш обдивитися мій Шум якшо хочеш переконатися, шо це правда, — я стаю і говорю швичче: — Не мало бути ще одного поселеня. Прентісстаун мав бути одним на всій цій дурацькій планеті. Але ж є інше місце на мапі! Такшо може…

І я думаю, і я думаю, і я думаю.

— Може та зараза була тільки у Прентісстауні. І якшо ти не була в місті, то ти, може, в беспеці. Може, з тобою все добре. Бо я стопудово не чую від тебе нічого похожого на Шум і ти не виглядаєш хвора. Такшо може ти в порядку.

Вона дивиться на мене, і далі хитається, і я не знаю шо вона думає. Може, може — не таке і заспокійливе слово, коли воно в речені може ти й не помираєш.

І я далі думаю, дозволяю їй бачити мій Шум так вільно і чисто, як можу.

— Може ми всі піччепили заразу і, і, і… так! — мені спадає ще одна думка, добра думка. — Може ми відрізались від світу, аби інші поселеня її не піччепили! Точно кажу! Такшо якшо ти була на болоті, то ти в безпеці!

Вона починає хитатися вже не так сильно, дотепер дивиться на мене, може вірить мені?

Але тоді ніби якийсь дурко який не знає коли зупинитися, я починаю думати далі, ну а як? Бо якшо це правда шо Прентісстаун відрізали, то може інше поселеня не сильно зрадіє, коли я туди припруся, нє? Може то якраз інше поселеня нас відрізало, бо, може, Прентісстаун якраз був заразний.

І якшо можна піччепити Шум від інших людей, то дівчинка могла піччепити його від мене, нє?

— Ой бляха, — кажу я, нахиляючись і спираючи лікті на коліна, а ціле моє тіло почувається так, ніби воно паде, хоть я стою. — Ой бляха.

Дівчинка знову обнімає сама себе на камені, і ми знову в такій ситуації, з якої починали, тільки в гіршій.

Так нечесно. Кажу, це от узагалі нечесно. «Ти будеш знати, шо треба робити, коли попадеш на болото, Тодде. Ти будеш знати, шо треба робити». Ага, дякую аж підскакую, Бене, дякую тобі за всю твою поміч і турботу, бо осьдечки я на болоті — і дупля не ріжу, з чого почати. Це нечесно. Мене випхали з дому, мене побили, люди котрі казали шо люблять мене брехали мені всі ці роки, мені треба йти за якоюсь дурацькою мапою до поселеня про яке я ніколи не чув, треба якось прочитати дурацьку книжку…

Книжка.

Я знімаю рюкзак і дістаю звідти книжку. Він казав, шо всі відповіді всередині, такшо може вони там реально є. Тільки…

Я зітхаю і відкриваю книжку. Вона вся списана, вся в словах, вся в почерку моєї мами, сторінки, сторінки, сторінки почерку і я…

Та й таке. Я вертаюся назад до мапи, до писанини Бена з одного боку, це перший раз я дивлюся на неї при світлі чогось іншого крім ліхтарика, який не то шоби призначений для читання. Слова Бена вишикувані вгорі. Іди до — це перші з них, це однозначно перші слова, тоді ще пару довших слів, які я ще не маю часу читати, а тоді ще пару більших абзаців, на які я зараз реально не маю часу, але внизу сторінки Бен підкреслив цілу групу слів разом.

Я дивлюся на дівчинку, вона дотепер хитається, я повертаюся до неї спиною. Я кладу палець під перше підкреслене слово.

Подивимося. Тю? Ти, це напевно ти. Ти. Окей, шо я? М. Му? Муш? Мушиш? Ти мушиш. Ти мушиш? Шо це в сраку має значити? Про. Про. Пропр. Пропердити? Іж. Їж? Ти мушиш пропердити їж? А нє, чекай, їх. Це їх. Ясно шо їх, ідіота кусок.

Але «Ти мушиш пропердити їх?» .

Га?

Пам’ятаєте я казав, шо Бен пробував навчити мене читати? Пам’ятаєте я казав, шо йому то не дуже получалось? Ну…

Та й таке.

Ти мушиш пропердити їх.

Ідіот.

Я знову дивлюся на книжку, прогортаю сторінки. Десятки сторінок, десятки десятків, на кожній ще більше слів у кожному куті, всі нічого мені не кажуть, не дають ні єдиної ніякої відповіді.

Дурацька блінська книжка.

Я запихаю мапу назад всередину, закриваю обкладинку і кидаю книжку на землю.

Ідіота кусок.

— Дурацька блінська книжка! — кажу я, на цей раз голосно, копаю її в якісь папороті.

Я розвертаюся назад до дівчинки. Вона дотепер просто хитається туди-сюди, туди-сюди, і я знаю, я знаю, лади, я знаю, але мене це починає вибішувати. Бо це тупик, мені більше нема шо запропонувати і вона таксамо нічо не пропонує.

Мій Шум починає тріщати.

— Знаєш, я цього не просив, — кажу я. Вона навіть не дивиться. — Гей! Я з тобою говорю!

Але нічого. Нічого, нічого, нічого.

— Я НЕ ЗНАЮ ШО РОБИТИ! — кричу я і встаю і починаю бродити навколо поки мій голос не починає ламатися. — Я НЕ ЗНАЮ ШО РОБИТИ! Я НЕ ЗНАЮ ШО РОБИТИ! — я повертаюся назад до дівчинки. — Мені ШКОДА! Мені шкода за то шо сталося з тобою але я не знаю шо з цим робити і ПРИПИНИ Ж ТИ БЛІНА ХИТАТИСЯ!

— Кричиш, Тодде, — гавкає Манчі.

— Агггрх! — кричу я, закриваючи долонями лице.

Тоді я забираю долоні і нічо не помінялося. Оце то шо я вивчаю про ситуацію коли опиняєшся сам. Ніхто не робить для тебе нічо. Якшо ти шось не поміняєш, то воно не поміняється.

— Нам треба йти далі, — кажу я, піднімаючи свій рюкзак, весь злий. — Ти ще цього не підхопила, такшо може просто тримайся від мене подалі і всьо буде добре. Я не знаю, але більше варіантів нема, такшо так і зробимо.

Хить, хить, хить.

— Ми не можемо вернутися назад, такшо ми підемо вперед, та й по всьому.

Далі хитається.

— Я ЗНАЮ шо ти мене ЧУЄШ!

Вона і не здригнулася.

І раптом я знову весь капець змучений.

— Добре, — зітхаю я. — Добре, як хочеш, можеш сидіти тута і хитатися. Кого це гребе? Кого бляха взагалі шось гребе?

Я дивлюся на книжку на землі. Дурацька штука. Але це всьо шо я маю, такшо я нахиляюся, беру її в руки, кладу її в пластикову торбу, назад у рюкзак, одягаю рюкзак назад.

— Ходи, Манчі.

— Тодде? — гавкає він, переглядаючи з мене на дівчинку. — Не можна йти, Тодде!

— Вона може піти з нами, якшо хоче, — кажу я, — якшо…

Я навіть не знаю, шо там може бути за отим якшо. Якшо вона не хоче лишитися тута і вмерти на самоті? Якшо вона не хоче вернутися і попасти в руки пану Прентіссу‑молоччому? Якшо вона не хоче ризикувати підхопити Шум від мене і вмерти таким чином?

Шо за дурацький світ.

— Чуєш, — кажу я, пробуючи зробити свій голос трохи лагіднішим, але мій Шум так волає, шо то без сенсу. — Ти знаєш, куда ми йдемо, так? До річки межи горами. Просто підеш по річці, поки не прийдеш до поселеня, лади?

Може вона мене чує, може й нє.

— Я пригляну за тобою, — кажу я. — Я зрозумію, якшо ти не захочеш підходити заблизько, але я пригляну за тобою.

Я стою над нею ще хвилину, чекаю чи до неї дойде.

— Ну, — нарешті кажу я. — Приємно було познайомитись.

І я починаю йти геть. Коли я добираюся до великої хащі чагарів, я розвертаюся, даю їй ще один шанс. Але вона не помінялася, просто хитається і хитається.

Ну то значить так. Я собі йду, Манчі нехотячи йде за мною, оглядається так часто як може, весь час гавкає моє ім’я.

— Тодде! Тодде! Йдеш, Тодде? Тодде! Не можна йти, Тодде! — Я аж луплю його по гузиці. — Ав, Тодде?

— Я не знаю, Манчі, такшо доста питати.

Ми йдемо назад через дерева, туда де земля сухішає, на поляну і вверх на невисоку кручу, де ми їли сніданок і дивилися на прекрасний день і я так прикрасно змитикував про її смерть.

Маленька круча, на якій її торба дотепер лежить на землі.

Ох, срака!

Я секунду дивлюся на неї, і одне тягне за собою інше, нє? Ну тоїсть, мені віднести їй торбу? Просто надіятися шо вона її знайде? Вона опиниться в небезпеці, якшо я так і зроблю? Вона опиниться в небезпеці, якшо я так не зроблю?

Сонце вже високо так піднялося, а небо синє як свіже м’ясо. Я беру руки в боки і широко розглядаюся на всі боки, як роблять чоловіки коли думають. Я дивлюся на горизонт, дивлюся туда звідки ми прийшли, туман уже переважно вигорів і весь болотний ліс зараз покритий сонцем. Із вершини кручі можна бачити всьо, аж туди, де ми тільки почали захожувати свої ноги до знеможіння. Якби було досить ясно, то з потужним бінокльом можна би було побачити всьо аж до міста.

Потужний бінокуль.

Я дивлюся на сумку на землі.

Я тягнуся до неї, коли мені здається я шось чую. Ніби шепіт. Мій Шум кидається і я піднімаюся подивитися, чи то не дівчинка йде за мною, врештірешт. І мені б відцього стало набагато лекше, ніж я хочу признаватися.

Але то не дівчинка. А тоді я знову чую. Шепіт. Більше чим один шепіт. Ніби вітер несе шепіт зі собою.

— Тодде? — каже Манчі, нюхаючи повітря.

Я примружуюся проти сонячного світла, аби дивитися на болото.

Там шо, шось є?

Я хапаю дівчинкову торбу і вишукую в ній бінокуль. Там ціла купа різних ніштяків, але я беру лише бінокуль і дивлюся через нього.

Я бачу лишень болото, вершини болотних дерев, маленькі галявини болотних шматочків води, час відчасу знову появляється ріка. Я прибираю бінокуль від лиця і оглядаю його. На ньому всюди маленькі кнопочки, і я натискаю на пару і розумію, шо все можна зробити ще блищим. Я роблю так пару раз і тепер я точно кажу я чую якийсь шепіт. Точно кажу.

Я нахожу прогалину в болоті, канаву, нахожу залишки корабля, але там нема нічо крім того шо ми лишили. Я дивлюся над бінокльом, думаючи чи я побачив рух. Тоді знову дивлюся через нього, трохи блище до нас, де шарудять дерева.

Але це тільки вітер, нє?

Я дивлюся туда і сюда, тисну кнопки аби приблизити, але постійно вертаюся до тих шарудячих дерев. Я навів бінокуль на типу як відкритий шматок, долину між мною і тими деревами.

Я тримаю бінокуль там.

Я тримаю бінокуль наведений і дивлюся, в животі всьо перевертається від того шо я може чую шепотіння а може і ні.

Я дивлюся.

Поки шарудяче листя не доходить до галявини і я бачу як сам пан мер виїжжає з дерев на коні, ведучи за собою іньших людей, таксамо на конях.

І вони їдуть прямо сюди.

Пан мер. Не просто його синок, а сам пан мер. У свому чистому капелюсі зі своїм чистим лицем і в чистому одязі з блискучими черевиками і прямою спиною. Ми ніколи не бачимо його в Прентісстауні, принаймі останнім часом, принаймі ті, шо не входять до його тісного, маленького кола, але коли ми його вже бачимо, то він завжди так і виглядає, навіть якшо дивитися в бінокуль. Ніби він знає, як дивитися за самим собою, а ти не знаєш.

Я тисну ще на кнопочки, аж доки не опиняюся так блисько, як тільки можна. Їх там п’ять, ні, шість, чоловіки, чиїм голосом я постійно чув як робляться ті дивні вправи у мера вдома. Я — це коло і коло — це я, типу такого. Онде пан Коллінз, пан Мак-Інерні, пан О’Гейр і пан Морґан, всі так само на конях, шо самособою нечасто побачиш, бо коням тяжко виживати в Новому Світі, а мер охороняє свій приватний табун цілою купою чоловіків зі зброєю.

І там є пан, бляха, Прентісс‑молоччий, їде біля свого тата, у нього фінгал там де його вдарив Кілліан. Добре.

Але тоді я розумію шо це значить шо би не сталося на фермі вже очевидно скінчилося. Шо б не сталося з Беном і Кілліаном — то сталося. Я на секунду опускаю бінокуль і глитаю клубок.

Тоді знову прикладаю бінокуль. Група на хвилину зупинилася, вони говорять один до другого, оглядають великий шматок паперу, який має бути набагато кращою мапою ніж у мене, і…

Ой, бляха.

Ой, бляха, та ви стібетеся.

Аарон.

Аарон виходить собі з дерев ззаду них.

Смердючий, дурний, хітливий, блінський, сраний Аарон.

Більшу частину його голови замотано в бинти, але він іде по землі трохи ззаді за мером, махає руками в повітрі, виглядає так, ніби він проповідує навіть коли ніхто не слухає.

ЯК? Як він вижив узагалі? Він шо, бліна, не ПОМИРАЄ?

Це моя вина. Моя дурацька блінська вина. Бо я боягуз. Я слабкий і дурний боягуз і через це Аарон живий і через це він веде мера через, бляха, болото, за нами. Я його не вбив, такшо він уб’є мене.

Мені зле. Я згинаюсь напополам і тримаюся за живіт і трохи стогну. Моя кров шумить так голосно, шо я чую як Манчі трошки відповзає від мене.

— То моя вина, Манчі, — кажу я. — То я зробив.

— Твоя вина, — каже він, збинтежений, він просто повторює то шо я сказав, але в’яблучко, нє?

Я заставляю себе знову подивитися в бінокуль і бачу, як мер кличе Аарона до себе. Поскільки люди почали чути їхні думки, Аарон вважає всіх тварин нечистими і не підходить до них, такшо мер кличе пару разів, але нарешті Аарон підкульгує до нього подивитися на мапу. Він слухає, а мер його шось питає.

А тоді він піднімає погляд.

Дивиться вверх через болотні дерева і небо.

Дивиться аж на вершину горба.

Дивиться просто на мене.

Він не може мене бачити. Ніяк. Хіба нє? Без такого бінокуля, як в дівчинки, і я не бачу такого бінокуля нівкого з них, ніколи не бачив нічо такого в Прентісстауні. Так і є. Він не може мене бачити.

Але він, великий і нещадний, піднімає руку і показує, показує просто на мене, ніби я сижу за столом напроти нього.

Я біжу ще до того, як встигаю шось подумати, біжу вниз із кручі, назад до дівчинки, так швидко як лише можу, тягнуся за спину і дістаю ножа, Манчі на весь голос гавкає в мене в ногах. Я забиваюся в ліс, біжу вниз, оббігаю великий хащ чагарів, а вона дотепер сидить на камені, але принаймі тепер вона дивиться, як я до неї біжу.

— Ходи! — кажу я, хапаючи її за руку. — Треба йти!

Вона сахається від мене, але я її не пускаю.

— Ні! — кричу я. — Треба йти! ВЖЕ!

Вона починає відбиватися кулачками, пару раз попадає мені по лицю.

Але я не відпускаю.

— СЛУХАЙ! — кажу я і відкриваю їй свій Шум.

Вона ще раз мене вдаряє, але тоді вона дивиться, дивиться в мій шум, який тече на неї, бачить картинки того, шо чекає нас на болоті. Ну тоїсть як, шо нас не чекає, шо робить усьо можливе аби пошвичче добратись до нас. Аарон, котрий ніяк не вмре, і все шо він думає то це про то як нас найти, і на цей раз він іде з чоловіками на конях. Котрі набагато швиччі чим ми.

Лице дівчинки морщиться, ніби їй боляче шо капець, і вона роззявляє рота, ніби збирається закричати, але нічо не чути. Дотепер нічого. Ні Шуму, ні звуку, нічого взагалі від неї не чути.

Я просто не доганяю.

— Я не знаю, шо там спереду, — кажу я. — Я нічо не знаю ні про шо, але шо б воно не було, спереду краще ніж ззаду. Так має бути.

І коли вона мене чує, її лице міняється. Воно знову проясніває майже до повної порожньості, і вона міцно стискає губи.

— Давай! Давай! Давай! — гавкає Манчі.

Вона протягує руку за своєю торбою. Я подаю їй торбу. Вона стає, засовує всередину свій бінокуль, перекидає торбу через плече і дивиться мені в очі.

— Та й таке, — кажу я.

Отак ми й біжимо знову на всій швидкості до річки, вже другий раз за два дні, Манчі знову біжить зі мною і на цей раз дівчинка біжить за мною.

Ну, більшу частину часу таки попри мене, вона, бляха, швитка, ця дівчинка.

Ми вертаємся назад на горб і спускаємся вниз із другого боку, кінець болота реально починає пропадати і перетворюватися на нормальний ліс. Земля ставала набагато тверчою, по ній лекше було бігти, і дорога йшла переважно вниз а не вверх, такшо це, можна сказати, нам перший раз повезло. Ми починаємо йти за нормальною річкою, яку вже час відчасу видно зліва від нас. Мій рюкзак б’є мене по спині, коли я біжу, і я хапаю ротом повітря.

Але я тримаю ножа.

Я клянуся. Я клянуся просто зараз перед Богом чи перед ким там ще. Якшо Аарон будь-коли ще підійде до мене, я його вб’ю. Я не завагаюся знову. Не завагаюся. Хрін там. Клянуся.

Я його вб’ю.

Я його, бляха, вб’ю.

Просто дивіться.

Земля по якій ми біжимо стає трохи крутішою з боків від нас, ми тепер біжимо через листяніші, лекші дерева, спочатку блище до ріки, тоді далі від неї, знову і знову. Язик Манчі вивісився з рота, він сопить, стрибає слідом за нами. Моє серце калатає по мільйону ударів, ноги скоро відпадуть від тулуба, але ми біжимо.

Ми знову повертаємо блище до води і я кричу:

— Чекай!

Дівчинка, котра так нормально вже мене перегнала, стає. Я підбігаю до берега ріки, швидко розглядаюся в пошуку кроклів, тоді нахиляюся і зачерпаю пару жмень води собі в рота. На смак набагато краще ніж має бути. Хто його знає, шо в ній є, якшо вона витікає з болота, але попити треба. Я відчуваю, як тиша дівчинки нахиляється біля мене, і вона таксамо п’є. Я трохи відсуваюся вбік. Манчі й собі хлище воду, можна чути, як він глибоко і нерівно вдихає повітря поміж ковтками.

Я дивлюся туди, куди нам треба йти, витираючи рот. Зразу біля нас берег стає занатто каменистий і крутий аби по ньому бігти, і я бачу стежку, яка тягнеться вверх від річки, йде краєм каньйону.

Я кліпаю і розумію.

Я бачу стежку. Хтось протоптав стежку.

Дівчинка повертається і дивиться. Стежка тягнеться вверх і вздовж річки, яка топиться десь внизу, стає глибша і швичча, перетворюється на потік. Хтось зробив цю стежку.

— Це має бути дорога до іншого поселеня, — кажу я. — Має бути.

А тоді, далеко-далеко, ми чуємо стук копит. Тихий, але чутний.

Я не кажу більше ніслова, бо ми вже зірвались і біжимо по стежці. Річка під нами провалюється все глибше і глибше, а більша гора виростає на іншому березі ріки. З нашого боку з вершин скель починає тягнутися густий ліс. Стежку явно прорізали, так шоб люди могли ходити вздовж ріки.

Вона більш ніж достатньо широка для конів. Більше ніж достатньо широка для п’яти або ще ста коней, як на то пішло.

Це взагалі не стежка, як я розумію. Це дорога.

Ми летимо дорогою, яка звивається і вигинається, дівчинка спереді, тоді я, тоді Манчі, біжимо гусачком.

Аж доки я мало не врізаюся в неї і не збиваю її з дороги.

— Шо ти робиш? — кричу я, хапаюся за її руки, аби ми обоє не попадали зі скелі, пробую випадково не вбити її ножем.

А тоді я бачу то шо вона бачить.

Міст, далі перед нами. Він проходить з одного краю скелі до іньшого, перекинутий через річку десь за трицять, сорок метрів над нею. Дорога чи стежка скінчається з нашого боку якраз біля мосту і далі тільки скелі і густий ліс. Нема куди йти — тільки на міст.

Перші зачатки ідеї починають формуватися в мене в голові.

Стукіт копит уже гучніший. Я оглядаюся і бачу хмари пилу, які піднімаються там, де за нами женеться мер.

— Ходи! — кажу я, біжучи попри неї, біжучи до мосту так швитко, як лише можу. Ми пробігаємо решту стежки, збиваючи вже збиту нами ж пилюку, вуха в Манчі приплющені, він біжить зі всіх сил. Ми туди добігаємо — і це далеко не просто підвісний міст, він в ширину принаймі метри два. Але переважно це так само канати, прив’язані до деревяних опор, вбитих в камінь з обох боків, а по всій довжині проходять міцні деревяні дошки.

Я перевіряю першу ногою але вона така міцна шо навіть не пружинить. Більше ніж досить аби витримати мене і дівчинку і собаку.

Як на то пішло, більше ніж досить аби витримати чоловіків на конях котрі захочуть перейти на той бік.

Хто б його не будував, будував на віки.

Я знову оглядаюся вниз по ріці туда відки ми прибігли. Більше пилюки, голосніше тупотіння, шепотіння люцького Шуму на дорозі. Здається я чую юний Тодде, але я це просто уявляю, бо Аарон іде пішки і відстав.

Але я бачу то шо хочу побачити: цей міст то єдине місце де можна перейти річку, від місця звідки ми прибігли і на багато миль далі, куда тільки видно.

— Пішли, — кажу я.

Ми біжимо через міст і він так добре зроблений шо між дерев’яними дошками навіть не видно проміжків. З тим же успіхом ми би могли бігти по дорозі. Ми добігаємо на другий бік і дівчинка зупиняється і повертається до мене, вона точно бачить мою ідею в мому Шумі, вона вже чекає коли я почну діяти.

Ніж дотепер в моїх руках. Могутьність на кінці моєї руки.

Може я нарешті можу зробити з ним шось добре.

Я дивлюся туди де наш кінець мосту прив’язаний до опор у скелі. Частина леза має страшний зазубрений край, такшо я вибираю найпридатніший вузол зі всіх і починаю його пиляти.

Я пиляю і пиляю.

Стук копит робиться голосніший, відлунить у каньоні.

Але якби мосту раптом не стало…

Я пиляю ще.

І ще.

І ще.

І толку з того взагалі не видно.

— Шо за нафіг? — кажу я, дивлячись туди де я різав.

Там видно ледве царапину. Я торкаюся зазубреня на ножі пальцем, і воно колеться, і майже відразу починає текти кров. Я придивляюся до каната. Виглядає на то шо він затянутий в якусь резину.

В якусь, бляха, міцну, ніби сталеву резину, яку не поріжеш.

— Просто не віриться, — кажу я, дивлячись на дівчинку.

Вона притуляє бінокуль до очей, дивиться вниз по річці звідки ми прийшли.

— Ти їх бачиш?

Я таксамо дивлюся вниз річки але мені навіть бінокуля не треба. Їх можна побачити своїми двома очима. Вони маленькі, але більшішають і не зупиняються, копита гуготять, вони скачуть напропале.

У нас три хвилини. Може, чотири.

Срака.

Я знову починаю пиляти, швидко і сильно, як тільки можу, вожу рукою туда-сюда так сильно, як лише можу, на мені всьому виступає піт, нові болі добавляються до старих. Я пиляю, і пиляю, і пиляю, вода крапає з мого носа на ніж.

— Давай, давай, — кажу я через зуби.

Я піднімаю ножа. Я пропиляв один маленький‑малесенький шматочок резини на одному маленькому‑малесенькому вузлику здорового-здоровенного блінського мосту.

— Та до сраки! — плююся я.

І я пиляю ще, і ще, і ще. І ще, і ще більше, піт затікає мені в очі і починає пекти.

— Тодде! — гавкає Манчі, його тривога звучить навколо нас.

Я пиляю ще. І ще.

Але єдине шо стається, то це ніж зісковзує і я б’юся кісточками в опору і розбиваю їх до крові.

— ТА ДО СРАКИ! — кричу я, кидаючи ножа. Ніж відскакує і зупиняється біля ніг дівчинки. — ДО СРАКИ ЦЕ ВСЬО!

Бо це всьо, нє?

Це кінець усього.

Наш єдиний дурацький шанс виявився навіть не шансом.

Ми не можемо перегнати конів і не можемо обрізати мостову мегадорогу, і нас зловлять, і Бен і Кілліан мертві, і нас самих повбивають і світ скінчиться.

У моєму Шумі появляється червоність, нічого такого шо я відчував раньше, раптово і неприкрито, ніби розпечене до червоного тавро втискається в мою себість, палюча яскрава червоність усього, від якої мені боляче і болить не перестаючи, голосна злість несправедливості і нечесності і брехонь.

Всього, шо сходилося до одної речі.

Я піднімаю очі на дівчинку і вона відступає від сили мого погляду.

— Ти, — кажу я і нішо мене не зупинить. — Це всьо ти! Якби ти не заявилася на тому болоті, нічо би не сталося! Я би був дома, ПРОСТО ЗАРАЗ! Я би доглядав своїх блінських овець і жив у своєму блінському домі і спав у своєму БЛІНСЬКОМУ ЛІЖКУ!

Тільки шо я кажу не «блінський».

— Але ж НЄ, — кричу я, голосніше і голосніше. — Осьде ТИ і твоя ТИША! І цілий світ летить ДО СРАКИ!

Я навіть не розумію шо йду до неї поки не бачу як вона відходить. Але вона просто дивиться на мене.

— Ти НІЧОГО! — кричу я, підходячи ще трохи. — НІЧОГО! Ти нічого крім ПУСТОТИ! В тобі нічо нема! Ти ПУСТОТА і НІЧОГО і ми помремо НІ ЗА ЦАПОВУ ДУШУ!

Мої кулаки стиснуті так тісно шо ніхті врізаються в долоні. Я такий лихий, мій Шум бушує так голосно, так червоно, шо я мушу підняти на неї кулак, я мушу її вдарити, я мушу її побити, я мушу ЗАТКНУТИ її блінську тишину перед тим як вона КОВТНЕ МЕНЕ І ЦІЛИЙ БЛІНСЬКИЙ СВІТ!

Я беру свій кулак і сильно луплю себе в лице.

Я роблю це знову, б’ю туди, де око підпухло від Аарона.

І третій раз, розбиваючи рану на губі там де Аарон мене вдарив вчора зранку.

Ти дурак, ти нездарний, блінський дурак.

Я роблю це знову, досить сильно шоби збити себе з рівноваги. Я падаю і приземляюся на руки і випльовую на стежку трохи крові.

Я дивлюся на дівчинку і важко дихаю.

Нічо. Просто дивиться на мене і нічо.

Ми обоє обертаємся і дивимся через річку. Вони добралися вже до того місця з якого їм добре видно міст. Добре видно нас на другому березі. Ми вже бачимо лиця чоловіків котрі їдуть. Чуємо тріскотіння їхнього Шуму, який перелітає річку і долітає до нас. Мак-Інерні, кращий вершник мера, їде спереду, мер їде за ним, виглядає так спокійно ніби для нього це просто недільна поїздочка.

У нас хвилина, може й меньше.

Я повертаюся до дівчинки, пробую встати, але я такий змучений. Такий капець змучений.

— Можна бодай побігти, — кажу я, випльовуючи ще трохи крові. — Можна бодай попробувати.

А тоді я бачу, як її лице міняється.

Її рот широко відкривається, її очі таксамо, раптом вона хапає свою сумку і засовує туди руку.

— Шо ти робиш? — кажу я.

Вона дістає свою ватряну коробочку, оглядається навколо поки я не бачу як вона бачить величенький камінь. Вона кладе коробочку і піднімає камінь.

— Ні, чекай, ми ж можем використати…

Вона опускає камінь і коробочка тріскає. Вона піднімає її і сильно скручує, такшо вона тріскає ще трохи більше. З неї починає литися якась рідина. Вона підходить до моста і починає лити рідину на вузли найблищої опори, зтрушуючи останні краплі в ямку біля основи.

Вершники під’їжжають до мосту, блище, блище, блище…

— Швичче! — кажу я.

Дівчинка повертається до мене, руками кажучи мені відійти дальше. Я трохи відповзаю назад, тянучи Манчі за собою за загривок. Вона відходить так далеко як може, тримаючи рештки коробки на віцтані витянутої руки і тисне кнопочку збоку. Я чую клацаня. Вона кидає коробочку в повітря і відскакує до мене.

Коні добігають до мосту…

Дівчинка падає практично зверху на мене і ми дивимся як ватряна коробочка падає…

Падає…

Падає…

У маленьку калюжку рідини, летить і тріщить…

Кінь пана Мак-Інерні ставить копито на міст аби перейти його…

Ватряна коробочка приземляється в калюжку…

Ше раз клацає…

Тоді…

ВЖЖЖЖУУУУХ!!!!

З моїх легенів висмоктало повітря, а вогняна куля НАБАГАТО більша чим ти можеш собі уявити з такої маленької кількості рідини робить такшо світ на секунду затихає, а тоді…

БУМ!!!

Вибух зносить канати і опору, розкидаючи на нас запалені щіпки і стирає всі думки, Шум і звуки.

Коли ми знову можемо туда подивитися, міст уже весь горить і починає хилитися набік, і ми бачимо як кінь пана Мак-Інерні дибиться і спотикається, спиною натикаючись на ще чотирьох чи п’ятьох коней які підходять ззаду.

Полум’я стогне дивним яскравим зеленим кольором і раптом появляється несподівана нестерпна жара, ніби найсильніший сонячний опік в моєму житі, і я думаю шо ми самі загоримося, коли наш кінець мосту просто відвалюється і забирає з собою пана Мак-Інерні та його коня. Ми сідаємо і дивимося як вони падають і падають і падають у річку внизу, падають з‑зависоко аби вони це пережили. З їхнього боку міст дотепер причеплений і вдаряється об протилежну скелю але горить так люто шо ще трошки і згорить на попіл. Мер і пан Прентісс‑молоччий і всі решта задкують на своїх конях від нього.

Дівчинка злазить з мене і ми лежимо секунду, дихаєм і кашляєм, пробуємо зупинити собі памороки.

Ото срака-гузиця.

— Всьо добре? — кажу я до Манчі, якого дотепер тримаю рукою.

— Вогонь, Тодде! — гавкає він.

— Так, — кашляю я. — Великий вогонь. В тебе всьо добре? — кажу я до дівчинки, котра дотепер сидить, дотепер кашляє. — Бляха, шо то було в цій штуці?

Але ясно шо вона нічо не каже.

— ТОДДЕ Г’ЮЇТТЕ! — чую я з іньшого боку каньону.

Я дивлюся. Це мер, котрий перший раз кричить шось мені особисто, через полотно диму і жари, від чого він виглядає зовсім хвилясто.

— Ми ще не скінчили, юний Тодде, — кричить він через тріщання горящого мосту і рев води внизу. — І блисько не скінчили.

І він спокійний, і дотепер, бляха, чистенький, і так дивиться, ніби він без варіантів получить то шо хоче.

Я встаю, витягую руку і показую йому два пальці, але він вже пропадає за великими хмарами диму.

Я кашляю і знову спльовую кров.

— Нам треба йти далі, — кажу я, ще кашляючи. — Може вони повернули назад, може тута нема іньшої дороги на цей бік, але нам не треба чекати аби з цим розібратися.

Я бачу ніж в пилюці. Мені скоро стає встидно, ніби ще один окремий біль. Всьо шо я сказав. Я нахиляюся і беру його і кладу назад в чохол.

В дівчинки дотепер опущена голова, кашляє сама до себе. Я беру її торбу і протягую їй.

— Ходи, — кажу я. — Можна принаймі забратися від диму.

Вона піднімає погляд на мене.

Я дивлюся на неї.

Моє лице горить, і не від жари.

— Вибач, — я відвожу погляд від неї, від її очей, і лиця, порожнього і тихого як завжди.

Я вертаюся назад на стежку.

— Віола, — чую я.

Я розвертаюся, дивлюся на неї.

— Шо? — кажу.

Вона дивиться на мене.

Вона відкриває рота.

Вона говорить.

— Моє ім’я, — каже вона, — Віола.

Хвилину я на це нічо не відповідаю. Вона таксамо. Вогонь горить, дим валить, язик Манчі вивалюється, він отупіло віддихується, аж нарешті я кажу:

— Віола.

Вона киває.

— Віола, — знов кажу я.

На цей раз вона не киває.

— Я Тодд, — кажу я.

— Я знаю, — каже вона.

Вона ніби не дивиться мені в очі.

— То ти можеш говорити? — кажу я, але вона просто коротко дивиться на мене ще раз і знову відводить погляд.

Я повертаюся до мосту, який дотепер горить, до диму, який перетворюється на ще один туманний берег між нами і другим берегом ріки, а я навіть не знаю, безпечніше мені від цього чи ні, не знаю, чи не бачити мера і його людей краще ніж бачити їх.

— Це було… — починаю казати я, але вона зривається і протягає руку за своєю сумкою.

Я розумію шо дотепер її тримаю. Я протягаю її і вона бере.

— Треба йти далі, — каже вона. — Геть звідси.

Її акцент смішний, не такий як в мене, не такий як в когось у Прентісстауні. Її губи згинаються в інші форми для звуків, ніби натискають на них згори, самі їх формують, кажуть їм шо казати. У Прентісстауні всі говорять так, ніби підкрадаються до своїх слів, готові наскочити на них ззаду.

Манчі від неї просто в ужасі.

— Геть, — тихо каже він, гарчачи на неї, ніби вона зроблена з їжі.

І от випадає такий момент, коли здається шо я можу почати роспитувати її про різне, зараз, коли вона говорить, я можу просто засипати її кожним питанням яке я думав про то хто вона є, звідки вона, шо сталося і ці роспитування у всьому мому Шумі, летять у неї як пульки, але з мого рота хоче вирватися стільки всього, шо не виривається нічого, і вона тримає свою сумку через плече і дивиться на землю а тоді вона йде попри мене, попри Манчі, по стежці.

— Гей, — кажу я.

Вона зупиняється і повертається.

— Чекай мене, — кажу я.

Я беру свій рюкзак, закидаю його на плече. Я притискаю руку до ножа, котрий висить у піхвах у мене знизу на спині. Я знизую плечима і вмощую рюкзак зручніше, кажу: «Пішли, Манчі», — і ми йдем по стежці, за дівчинкою.

З цього боку річки стежка повільно повертає від кручі, веде в шось схоже на хащі кущів і чагарів, завертає навколо більшої гори кудись вбік, веде вліво від нас.

Там, куда повертає стежка, ми обидвоє зупиняємся і дивимся назад, не домовляючись дивитись разом. Міст дотепер горить просто капець як, звисає з іньшого берега як водоспад вогню, вогонь вже пожер його по всій довжині, вогонь злий і зелено-жовтий. Дим такий густий, шо дотепер неможна розібрати шо роблять мер і його люди, чи пішли, чи дотепер чекають, чи шо. Може якийсь шепіт Шуму звітти і доходить, але це може бути і не шепіт Шуму, якшо врахувати рев вогню і тріск дерева і рев води внизу. Ми дивимся, а вогонь росправляється з опорами з іншого боку річки і з великим трісь палаючий міст падає, падає, падає, б’ється об кручу, падає в річку, викидаючи ще більші хмари диму і пару, роблячи всьо ще туманніше.

— Шо то було в коробці? — кажу я до дівчинки.

Вона дивиться на мене, відкриває рота, але тоді знову закриває і відвертається.

— Всьо добре, — кажу я. — Я тебе не зачеплю.

Вона знову дивиться на мене і в моєму Шумі повно пари хвилин тому коли я таки хотів її вчепити, коли я мало не…

Та й таке.

Більше нічо казати не треба. Вона повертається назад на стежку і я і Манчі йдемо за нею в чагарник.

Знаття того шо вона говорить взагалі не помагає з тишиною. Знаття того шо вона має в голові слова нічо не означає, якшо їх можна чути лише коли вона говорить. Дивлячись на її затилок коли вона йде, я все одно відчуваю як моє серце тягнеться до її тиші, почуваючись ніби я загубив шось жахливе, шось таке сумне шо хочеться сісти і поплакати.

— Плакати, — гавкає Манчі.

Її затилок просто продовжує йти.

Стежка дотепер досить широка, досить широка для коней, але земля навколо нас стає каменистіша, дорога звивистіша. Ми чуємо річку внизу справа під нами, але відчутя таке ніби ми від неї трошки відійшли, забилися глибше в територію яка ніби закрита стінами, скелі деколи підходять з обидвох боків, ніби ми йдемо по дну коробки. Маленькі колючі сосонки виростають з кожної тріщини а жовті лози з шипами обвиваються навколо стовбурів сосн і видно і чути жовтих плащоносиць, котрі шиплять на нас коли ми проходимо. Кусь!  — кажуть вони, ніби погрожуючи. — Кусь! Кусь!

Всьо, чого тобі тута захочеться торкнутися, може тебе порізати.

Після може двацяти, трицяти хвилин стежка доходить до місця де стає ширша, де знов починають рости нормальні дерева, і де виглядає на то шо ліс може знову початися, де трава і камені такі низькі шо на них можна сісти. То так ми і робимо. Сідаємо.

Я дістаю зі свого рюкзака трохи сушеної баранини і ножем відрізаю шматочки собі, Манчі і дівчинці. Вона бере їх нічо не кажучи і ми тихо сидимо собі окремо і якусь хвилину їмо.

«Я Тодд Г’юїтт», — думаю я, закриваючи очі і жуючи, тепер соромлячись свого Шуму, тепер коли я знаю шо вона його чує, тепер коли я знаю шо вона може про нього думати.

Думати про нього по секрету.

«Я Тодд Г’юїтт.

Через двацять дев’ять днів я стану чоловіком».

І відкриваючи очі, я розумію шо це правда. Час іде, навіть коли ти не дивишся.

Я ще раз кусаю.

— Я ніколи раніше не чув ім’я Віола, — через деякий час кажу я, дивлячись на землю, тільки на свій шматок баранини. Вона нічо не каже, такшо я піднімаю голову незважаючи на себе.

І виявляю шо вона дивиться на мене.

— Шо? — кажу я.

— Твоє лице, — каже вона.

— Шо з моїм лицем? — хмурюся я.

Вона стискає обидві руки в кулаки і роблено б’є себе ними. Я відчуваю шо червонію.

— А, так.

— І ще раніше, — каже вона. — Від… — вона замовкає.

— Аарона, — кажу я.

— Аарона, — гавкає Манчі і дівчинка трошки здригається.

— Так його звати, — каже вона, — правда?

Я киваю, жуючи баранину.

— Ага, — кажу я. — Так його звати.

— Він не казав цього вголос. Але я знала, що так і звати.

— Вітаю в Новому Світі.

Я ще раз кусаю, відриваю зубами дуже тугий кусок і зачіпаю ранку в роті.

— Ай! — випльовую шматок баранини і ще згусток свіжої крові.

Дівчинка бачить як я плюю і відкладає свою їжу. Вона бере свою торбу, відкриває її і находить маленьку синю коробку, трохи більшу за зелену ватряну. Вона натискає кнопку спереду аби відкрити її, дістає шось похоже на білу пластикову тканину і маленький металічний скальпель. Вона встає з каменя і підходить з ними до мене.

Я дотепер сижу але відхиляюся коли вона підносить руки мені до лиця.

— Бинти, — каже вона.

— Я маю свої.

— Ці кращі.

Я відхиляюся ще більше.

— Твоя… — кажу я, видихаючи через ніс, — твоя тишина типу… — я трохи хитаю головою.

— Хвилює тебе?

— Так.

— Я знаю, — каже вона. — Сиди спокійно.

Вона уважніше дивиться на місце біля мого роспухлого ока, тоді відрізає шматочок бинта маленьким скальпельом. Вона збирається накласти його на моє око, але я нічо не можу зробити, я відсовуюся від її дотику. Вона нічо не каже, але не опускає рук, ніби чекає. Я глибоко вдихаю, закриваю очі і підношу їй моє лице.

Я відчуваю як бинт торкається роспухлого місця і воно моментально холодніє, біль моментально відходить, ніби його вимітають пір’їнками. Вона прикладає ще один до рани біля волосся, і її пальці проводять по моєму лицю, і вона прикладає ще один під моєю нижньою губою. Я почуваюся так добре шо ще дотепер не розкрив очі.

— Я не маю нічого для зубів, — каже вона.

— То нічо, — кажу я майже шепотом. — Бляха, наскільки вони кращі за мої.

— Вони частково живі, — каже вона. — Синтетична людська тканина. Коли ти зціляєшся, вони помирають.

— Угу, — кажу я, так ніби можу знати шо це значить.

Тоді довга тишина, така довга шо я знову можу розкрити очі. Вона відійшла назад, назад до каменя на якому сиділа, дивиться на мене, дивиться на моє лице.

Ми чекаєм. Бо виглядає на то шо треба почекати.

А чекати треба бо після якогось чекання вона починає говорити.

— Ми впали, — тихо починає вона дивлячись вбік. Тоді прокашлюється і знову каже: — Ми впали. Був вогонь, ми летіли низько, думали, що все буде добре, але щось пішло не так із аварійними двигунами і… — вона розводить руки аби пояснити шо має йти після і, — ми впали.

Вона замовкає.

— То були твої мама і тато? — через трохи питаю я.

Але вона просто дивиться в небо, синє і бескінечне, а хмари в ньому похожі на кістки.

— А коли зійшло сонце, — каже вона, — прийшов той чоловік.

— Аарон.

— І було так дивно. Він закричав, заверещав, а тоді пішов. А я спробувала втекти, — вона розводить руками. — Я продовжувала втікати, аби він мене не знайшов, але я ходила колами, і де би я не ховалася, він там був, не знаю як, аж доки я не знайшла ті хатки.

— Будинки спеклів, — кажу я але насправді вона не слухає.

Вона дивиться на мене.

— Тоді ти прийшов, — вона дивиться на Манчі. — Ти і твій балакучий пес.

— Манчі! — гавкає Манчі.

Її лице бліде і коли вона знову дивиться мені в очі, то її очі на мокрому місці.

— Що це за місце? — питає вона. — Чому тварини говорять? Чому я чую твій голос, коли твій рот не рухається? Чому я чую твій голос багато разів, нагромаджений, ніби дев’ять мільйонів тебе говорить одночасно? Чому я бачу образи інших речей, коли дивлюсь на тебе? Чому я бачила, що той чоловік…

Вона затихає. Вона піттягує коліна до грудей і обнімає їх. Я почуваюся так ніби мені треба заразже заговорити, а то вона знову захитається.

— Ми поселеньці, — кажу я. На це вона піднімає голову, дотепер обнімаючи коліна але принаймі вже не хитаючись. — Ми були поселеньці, — продовжую я. — Приземлилися тута знайти Новий Світ, років двацять тому чи біля того. Але тута були прибульці. Спекли. І вони… нас тута не хотіли, — я розказую їй тошо знає кожен хлопчик у Прентісстауні, історію яку навіть найтупіші фермерчуки типу як я, знають напам’ять. — Чоловіки роками пробували укласти мир, але спекли миру не хотіли. І так почалась війна.

Вона дивиться вниз на слові «війна». Я далі говорю.

— І бачиш, спекли воювали заразою, хворобами. То була їхня зброя. Вони випускали заразу, яка робила всяке різне. Одна з них, ми думаємо, мала повбивати всю нашу худобу але так вийшло шо всі тварини заговорили, — я дивлюсь на Манчі. — І це не так весело як здається, — дивлюся знову на дівчинку. — А ще в нас появився Шум.

Я чекаю. Вона нічо не каже. Але ми обоє типу як знаємо шо буде далі, нє?

Я глибоко вдихаю.

— І от Шум убив половину чоловіків і всіх жінок, мою маму таксамо, і так думки чоловіків які вижили перестали бути секретом для решти світу.

Вона ховає підборідя між колінами.

— Іноді я все чую чітко, — каже вона. — Іноді я можу точно сказати, що ти думаєш. Але тільки іноді. Переважно це просто…

— Шум, — кажу я.

Вона киває.

— А прибульці?

— Нема більше прибульців.

Вона знову киває. Ми хвилину сидимо, мовчимо про очевидне аж поки про нього більше не виходить мовчати.

— Я помру? — тихо питає вона. — Воно мене вб’є?

Слова з її акцентом звучать інакше ніж тута але значать вони, бляха, то саме, і мій Шум може сказати лише «напевно», але я ротом кажу: «Не знаю».

Вона ще трохи дивиться на мене.

— Я реально не знаю, — кажу я, майже впевнено. — Якби ти запитала мене на тому тижні, то я би знав, але нині… — дивлюся на свій рюкзак і на книжку всередині. — Я не знаю, — знову дивлюся на неї. — Надіюся шо ні.

«Але скоріше всього, — каже мій Шум. — Скоріше всього ти помреш». І хоть я пробую прикрити його зверху іншим Шумом, це всьо так несправедливо шо тяжко не мати це постійно перед собою.

— Вибач, — кажу я.

Вона нічо не каже.

— Але може якшо ми доберемося до наступного поселеня… — кажу я, але не закінчую бо не знаю відповідь. — Ти ще не хвора. Це вже шось.

— Ти мусиш їх попередити, — каже вона собі в коліна.

— Шо? — стрипинувся я.

— Раніше, коли ти пробував прочитати ту свою книжку…

— Я не пробував, — кажу я і мій голос раптом стає трохи гучніший.

— Я можу бачити слова у тій твоїй штуці, — каже вона, — і це «Ти мусиш їх попередити».

— Я знаю! Я знаю шо там написано.

Ясно шо там бляха «Ти мусиш їх попередити». Ясно шо. Ідіот.

— Здалося, що ти… — каже дівчинка.

— Я вмію читати.

Вона піднімає руки.

— Гаразд.

— Я вмію!

— Я просто кажу…

— То перестань просто казати, — хмурюся я, мій Шум роскочується достатньо аби Манчі піднявся на лапи. Я таксамо встаю. Я беру рюкзак і надягаю його. — Нам треба йти.

— Кого попередити? — питає дівчинка, ще сидячи. — І про що?

Я не встигаю відповісти (хоть я й не знаю відповіді), бо ззаду нас чути голосне клацаня, голосне брязканя, яке в Прентісстауні значить одну річ.

Зводять курок рушниці.

І на камені, якраз над нами, стоїть хтось зі зведеною рушницею в двох руках, дивиться вниз, а цілиться просто в нас.

— Шо мене чи не найбільше переймає у цю конкретну хвилину, — каже голос шо чується з‑за рушниці, — це шо ви собі, шпанюки, думали, коли взяли і спалили мій міст?

— Зброя! Зброя! Зброя! — починає гавкати Манчі, вистрибуючи туди-сюди в пилюці.

— Я би тобі радив заткати свого звіра, — каже той з рушницею, його лице затінене бо він закриває сонце дивлячись на нас. — Тижби не хтів, аби йому шось сталося, нє?

— Тихо, Манчі, — кажу я.

Він повертається до мене.

— Зброя, Тодде? — гавкає він. — Бах, бах!

— Я знаю. Заткайся.

Він перестає гавкати і стає тихо.

Якшо не рахувати мого Шуму, то стає тихо.

— Шось мені здається, шо я задав питаня такій собі парі шпанюків, — каже голос. — І я таки чекаю відповіді.

Я оглядаюся на дівчинку. Вона знизує плечима, хоть я замічаю шо ми обоє підняли руки вверх.

— Шо? — питаюся я в рушниці.

Рушниця злосно буркає:

— Я питаю, — каже вона. — Чого то ви рішили, шо вам можна палити мости іньших людей?

Я нічо не відповідаю. Дівчинка таксамо.

— Ви собі думаєте, шо я ввас із палки цілюся? — рушниця смикається вверх-вниз.

— За нами гналися, — кажу я, бо більше немашо казати.

— Гналися, та ви шо? — каже рушниця. — І хто ж за вами гнався?

І я незнаю шо на це відповідати. Може правда буде небезпечнішою за брехню? Ця рушниця на стороні мера? Нас пов’яжуть? Чи цей чоловік з рушницею взагалі чув про Прентісстаун?

Світ дуже небеспечний, коли ти мало знаєш.

Типу як чого тута так тихо?

— О, я чув про Прентісстаун, бувало, — каже рушниця, читаючи мій Шум так легко шо це нервує, і знову сіпає зброєю, готуючися стріляти. — Але якшо ви звідтам…

Тоді заговорює дівчинка і каже тошо заставляє мене відразу почати думати про неї як про Віолу а не про дівчинку.

— Він врятував мені життя.

Я врятував її життя.

Каже Віола.

Як цікаво виходить.

— Шо, правда? — каже рушниця. — А як ти знаєш шо він не просто приберігає тебе для себе?

Дівчинка, Віола, дивиться на мене і її чоло морщиться. Моя черга знизувати плечима.

— Але нє, — міняється голос рушниці. — Нє, ха‑ха, нє, я такого в тобі не бачу, правда, пацан? Бо ти, шпанюк, ще просто пацан, правда?

Я глитаю.

— Я буду чоловіком через 29 днів.

— Таким не гордяться, шпанюк. Не там, звідки ти.

А тоді він опускає рушницю від свого лиця.

І от чого всьо таке тихе.

Він жінка.

Він доросла жінка.

Він стара жінка.

— Я би тебе дуже попросила називати мене вона, — каже жінка, не відводячи рушниці від наших грудей. — І я ще не така стара, аби не змогти вас застрілити.

Тепер вона дивиться на нас пильніше, читає мене згори донизу, дивиться в мій Шум так уважно, як раньше дивився лишень Бен. Її лице корчить всі можливі міни, ніби вона оцінює мене, так робить лице Кілліана, коли він пробує прочитати мене і зрозуміти чи я брешу. Хотя в цьої жінки нема Шуму, такшо в голові вона може хоть пісню співати — я ітак не взнаю.

Вона повертається до Віоли і зупиняється ще на один довгий погляд.

— Як завжди зі шпанюками, — каже вона, знову дивлячись на мене. — Тебе читати легко, ніби немовля, пацан. — Вона повертається до Віоли. — Але в тебе, дівко, історія поцікавіша буде, нє?

— Я би з радістю розказала вам її, якби ви перестали в нас цілитися, — каже Віола.

Це так несподівано, шо навіть Манчі дивиться вверх. Я повертаюся до Віоли з відкритим ротом.

З каменя чується хихотаня. Стара жінка сміється сама до себе. Її одяг пошитий з реально запиленої шкіри, зношеної і потрісканої від часу, на голові крислатий капелюх, а на ногах — чоботи-всюдиходи. Ніби вона якась проста собі фермерка.

А ще вона дотепер в нас цілиться.

— То ви значить тікаєте з Прентісстауна, га? — питає вона, знову заглядаючи в мій Шум.

Без сенсу його ховати, такшо я показую їй всьо від чого ми тікали, шо сталося на мості, хто за нами гнався. Вона це всьо бачить, я точно знаю, але я бачу тільки як вона стискає губи і трошки примружує очі.

— Так от, — каже вона, завісивши рушницю собі на руку і спускаючись із каміння дотуди, де ми стоїмо, — я не скажу, шо мене не вивело ваше підривання мого мосту. Я вибух аж на фермі почула, ну а шо.

Вона спускається з останнього каменя і стає трохи на віцтані від нас, сила її дорослої тиші така потужна, шо я відхожу назад навіть не розуміючи, шо я йду.

— Але єдине місце, до якого той місток вів, не вартує ходження вже більше десяти літ. Я й тримала його хіба з надії. — Вона знов обдивляється нас. — Шо, скажете, неправда?

Ми дотепер тримаємо руки підняті, бо вона так нічо толком і не сказала, нє?

— Я тільки раз запитаю, — каже жінка, знов піднімаючи рушницю. — Мені це знадобиться?

Я переглянувся з Віолою.

— Ні, — сказав я.

— Ні, мем, — сказала Віола.

«Мем?» — подумав я.

— Це як сер, симпатюлько, — жінка завішала рушницю на плече. — Тільки коли говориш із леді, — вона нахиляється до Манчі. — А ти ким будеш, песику?

— Манчі! — гавкає він.

— Ага, так тебе й буду звати, ладоньки? — каже жінка, иниргійно чухаючи його. — А ви двоє, шпанюки? — питає вона не піднімаючи голову. — Як вас ваші мами поназивали?

Ми з Віолою ще раз перезираємося. Це вже нагадує ціну — казати їй наші імена, але, певно, така ціна за тошо вона опустила рушницю.

— Я Тодд. А це Віола.

— Певно, як то шо сонце рано сходить, — каже жінка, котра нарешті перевернула Манчі на спину і зараз чухає його пузо.

— А є інший спосіб перебратися через ріку? — питаю я. — Інший міст? Бо ті чоловіки…

— Мене звуть Матільда, — перебиває жінка. — Але люди, котрі мене так називають, не знають мене, такшо ви можете звати мене Гільді, а одного дня, може, заслужите право потиснути мені руку.

Я знову дивлюся на Віолу. Як можна зрозуміти, чи людина без Шуму божевільна?

Стара жінка хихотнула.

— А ти смішний, хлопчику, — вона піднімається від Манчі, котрий перекочується назад на пузо і дивиться на неї, вже обожнюючи. — І відповідаючи на твоє питання, є піший брід за пару днів вверх по течії, але інших мостів нема на багато більшу віддаль.

Вона знову дивиться на мене, дивиться спокійно і рівно, на її губах маленька усмішка. Певно, вона знов читає мій Шум, але я не чую таких поколювань, як коли мене пробують читати чоловіки.

І з того, як вона далі на мене дивиться, я починаю розуміти деякі речі, таксказати додаю два і два. Напевно, правда шо Прентісстаун був на карантині через Шумну заразу, нє? Бо осьо ж доросла жінка, котра від неї не вмерла, котра дивиться на мене приязно але тримає дистанцію, жінка, котра готова вітати чужиньців з мого кірунку рушницьою.

А якшо я заразний, то це значить шо Віола вже малаби піччепити заразу, може вмирати просто вже, такшо мені в поселені наврядчи будуть раді, мені певно скажуть не підходити до нього, та й по всьому буде, нє? Моя мандрівка скінчилася ще перед тим як я найшов куда мені йти.

— О, певно шо тобі не будуть раді в поселенні, — каже жінка, — тута можна й не гадати. Але, — вона підморгує мені, реально підморгує, — тебе не вб’є то, чого ти не знаєш.

— Спорим? — кажу я.

Вона повертається і піднімається по камінню тудою звідки прийшла. Ми просто дивимся поки вона виходить наверх і знову повертається.

— То ви йдете? — каже вона, ніби запросила нас погуляти, а ми заставляємо її чекати.

Я дивлюся на Віолу. Вона заговорює до жінки:

— Нам треба в поселення, — Віола знову дивиться на мене, — раді нам у ньому чи ні.

— Ой, та ви туди попадете, — каже жінка. — Але вам, шпанюки, спочатку треба добре виспатись і добре поїсти. Це й сліпому видно.

Думка про сон і гарячу їжу така спокуслива, я на секунду аж забуваю шо вона цілилася в нас з рушниці. Але тільки на секунду. Бо є ще про шо думати. Я роблю рішення за нас обох.

— Нам треба триматися на дорозі, — тихо кажу я Віолі.

— Я навіть не знаю, куди ми йдемо, — каже вона, так само тихо. — А ти знаєш? Тільки чесно?

— Бен казав…

— Ви двоє, шпанюки, йдете на мою ферму, де нормально поїсте, поспите в ліжку — хоть там і не м’яко, це вже звиняйте — а з ранку ми підемо до поселеня, — і так вона це і каже, широко відкриваючи очі коли каже, вимовляє слово сміючись із нас за то шо ми його так називаєм.

Ми таксамо не рухаємось.

— Ну подивіться на це з такого боку, — каже бабця. — У мене є зброя, — вона вимахує нею, — але я прошу вас піти зі мною.

— Чого б нам не піти з нею? — шепоче Віола. — Просто подивитися.

Мій Шум від несподіванки голоснішає.

— Шо побачити?

— Я би прийняла ванну, — каже вона. — Я би поспала.

— І я так само, — кажу я. — Але за нами женуться чоловіки, котрі не зупиняться перед одним спаленим мостом. Тай потім, ми про неї нічо не знаєм. Вона взагалі може бути вбивцьою.

— Та вона ніби нормальна, — дивиться на жінку Віола. — Трохи махнута, але не здається, ніби небезпечно махнута.

— Вона взагалі не здається, — я чуюся трохи роздратовано, якшо пощирому. — Люди без Шуму взагалі ніякими не здаються.

Віола дивиться на мене, її брови раптом сходяться докупи а щелепа трошки опускається.

— Ну, не ти, ясно шо не ти, — кажу я.

— Щоразу… — починає казати вона, але тоді хитає головою.

— Щоразу шо? — шепочу я, але Віола просто закочує очі і повертається до жінки.

— Зачекайте, — каже вона, а її голос звучить наче роздратовано. — Мені треба забрати речі.

— Стривай! — кажу я. Шо сталося зтим, шо я врятував їй житя? Забула? — Зачекай! Нам треба йти по дорозі. Треба добратися до поселеня.

— Дорогами ніколи не виходить мандрувати найшвичче, — каже жінка. — Ви це знали?

Віола нічо не каже, просто бере торбу, похмуро оглядаючи всю місцевість. Вона готова йти, готова рушати далі з першою ж спокійною людиною, яку бачить, готова лишити мене тута за першої ж нагоди.

І вона не враховує того шо я не хочу казати.

— Я не можу піти, Віола, — кажу я, тихо, через стиснуті зуби, трохи ненавидячи себе за то як я це кажу, моє лице нагрівається, через шо відвалюється бинт. — В мені є зараза. Я небеспечний.

Вона повертається до мене, і в її голосі чується шпичка.

— То, може, тобі й не треба йти.

У мене відвисає щелепа.

— І ти це зробиш? Ти просто підеш?

Віола відводить погляд від моїх очей але перед тим як вона відповідає, заговорює стара:

— Боже мій, шпанюче, — каже вона. — Якшо тебе хвилює твоя заразність, то твоя подруга може просто піти наперед зі старою Гільді, а ти собі побредеш десь ззаду. В тебе онде і сторожовий пес є.

— Манчі! — гавкає Манчі.

— Та отож, — каже Віола, відвертаючись і лізучи на каміння туди, де стоїть стара.

— А я тобі казала, — каже жінка, — шо мене звати Гільді, а не стара.

Віола підходить до неї і вони пропадають з-перед моїх очей, не кажучи більше ні слова.

— Гільді, — каже Манчі до мене.

— Заткайся, — кажу я.

І в мене нема вибору, хібашо полізти туда на скелю за ними, нє?

То ми йдемо, цей раз набагато вущою стежкою через каміння і кущі, Віола і стара Гільді, коли могли, трималися близенько разом, ми з Манчі йшли далеко за ними, пробиралися до хтозна-якої дальшої небезпеки, і я цілий час оглядався через плече, чекаючи побачити мера і пана Прентісса‑молоччого і Аарона котрі женуться за нами.

Я не знаю. Звідки знати? Як могли Бен і Кілліан рахувати, шо я буду готовий до такого? Ясно шо ідея ліжка і гарячої їжі звучить як шось дуже привабливе, але може це така хитрість і ми такі тупі шо навіть заслуговуємо аби нас зловили.

А за нами женуться люди і нам тре’ тікати.

Але може й реально нема іншої дороги через цю річку.

А Гільді могла заставити нас силою і не заставила. І Віола сказала шо вона ніби здається нормальна, і може, одна безшумна людина вміє прочитати іншу.

Бачиш? От як його знати?

І кого обходить, шо там каже Віола?

— Ти подивися на них, — кажу я до Манчі. — Вони швидко притерлися. Ніби вони якась давно розлучена рідня, чи шо.

— Гільді, — знов каже Манчі.

Я замахуюся йому в гузицю, але він кидається вперед.

Віола і Гільді говорять собі, але я тільки деколи чую якісь відзвуки. Я поняття не маю, за шо вони говорять. Якби вони були нормальні Шумні люди, то не було б різниці як далеко я відстав, ми могли би всі говорити разом і нівкого би не було секретів. Усі би переговорювалися, хотіли би того чи ні.

І ніхто б не випадав. Ніхто би не випадав з бесіди при першій же можливості.

І ми йдем дальше. І я починаю думати ще дальше. І ще я дозволяю їм відірватися ще трохи вперед. І я думаю ще.

Бо час минає, і до мене починає доходити.

Бо може ми знайшли Гільді, а тепер вона зможе подбати про Віолу. Бо вони два чоботи пара, нє? Ну, ясно шо не такі як я. Такшо може Гільді може помогти їй добратися туда звідкиб вона не була, бо я того явно не можу. Я їй взагалі можу помогти добратися хіба до Прентісстауна, нє? Бо я несу заразу яка її вб’є, таки може її вбити, може вбити всіх кого я зустріну, зараза, яка вічно не буде мені давати зайти до поселеня, такшо мені певно і прийдеться спати в Гільді в стайні, з вівцями і курми.

— Та й по всьому, га, Манчі? — я зупиняюся, мені в грудях стає важко. — Тута нема Шуму, хібаби я його приніс, — я стираю трохи поту зі свого чола. — Нам нема куда йти. Ми не можем піти вперед. Ми не можем піти назад.

Я сідаю на камінь, розуміючи всю правду.

— Ми нікуда не зайшли, — кажу я. — І нічо не маєм.

— Маєм Тодда, — каже Манчі, вихляючи хвостом.

Це нечесно.

Просто нечесно.

Єдине місце, де ти вдома — це місце, куда ти ніколи не зможеш вернутись.

Такшо ти назавжди сам, повік-віку.

Нашо ти це зробив, Бен? Шо ти зробив, шо всьо повернулося так зле?

Я рукою витираю очі.

Я б хотів, аби Аарон з мером мене таки догнали і зловили.

Я би хотів, аби це всьо вже скінчилося.

— Тодде? — гавкає Манчі, підходячи до мого лиця і пробуючи його обнюхати.

— Лиши мене в спокої, — кажу я, відпихаючи його.

Гільді з Віолою відходять дальше і дальше, і якшо я не встану зараз, то зіб’юся зі сліду.

Я не встаю.

Я дотепер чую як вони говорять, хоть голоси всьо тихші й тихші, ніхто не оглядається, чи я ще йду за ними.

Гільді, чую я, і шпанючка, і трубу прорвало, і знову Гільді, і міст горить.

І я піднімаю голову.

Бо це новий голос.

І я його не чую. Не вухами.

Гільді і Віола вже відійшли подальше, але хтось підходить до них, хтось піднімає руку і вітається.

Хтось, чий шум каже Привіт.

Це старий чоловік, він таксамо несе рушницю, але тримає її біля себе, націлену в землю. Його Шум голоснішає, коли він підходить до Гільді, він лишається голосний коли він обнімає її рукою і цілує її, вітається, він дзвинить, коли він повертається і його знайомлять з Віолою, котра аж відходить трошки назад від того, шо її так радісно зустрічають.

Гільді одружена з Шумним чоловіком.

Геть дорослим чоловіком, котрий ходить собі і Шумить.

Але як?..

— Слухай, шпанюче, — кричить на мене Гільді. — Ти там цілий день просидиш із повішеним носом чи повечеряєш із нами?

— Вечеря, Тодде! — гавкає Манчі і кидається бігти до них.

Я нічо не думаю. Я не знаю шо думати.

— Ще один Шумний друг! — кричить старий, проминаючи Віолу й Гільді і підходячи до мене.

Його Шум виходить з нього як яскравий парад, повний непроханих запросин і наполегливо добрих почутів. Шпанюк, і мости падають, і труба тече, і брати по нещастю, і Гільді, моя Гільді. Він дотепер тримає рушницю, але коли доходить до мене, то витягує руку шоб я міг її потиснути.

Я такий приголомшений шо реально її потискаю.

— Мене звати Тем! — більшменш кричить старий. — А ти хто будеш, шпанюче?

— Тодд, — кажу я.

— Дужприємно, Тодде! — він кладе руку мені на плече і практично шо тягне мене по стежці. Я спотикаюся за ним, ледве тримаючись на ногах, а він підходить до Гільді і до Віоли. — До нас уже не один місяць ніхто не заходив на вечерю, такшо звинтиляйте за наш скромний притон. І не ходив сюдою ніхто вже років дев’ять чи десять, але ласкаво просимо. Всіх ласкаво просимо!

Ми доходимо до інших і я дотепер не знаю шо казати і я перевожу погляд з Гільді на Віолу і на Тема і знову на Гільді.

Я тільки хочу, аби світ час відчасу був глуздим, це шо, так багато?

— Зовсім мало, Тоддику, — лагідно каже Гільді.

— Як це ви не піччепили Шум? — питаюся я, коли слова нарешті находять дорогу з моєї голови до рота.

І моє серце раптово підстрибує, підстрибує так високо, шо я аж чую, як в мене вирячуються очі і щимить в горлі, мій власний Шум стає голосний обнадіяний білий.

— У вас є ліки? — кажу я такшо мій голос майже ламається. — Існують ліки?

— Якби були ліки, — каже Тем, практично шо кричить, — то ти думаєш, я би всеодно поливав тебе цимво сміттям зі своїх мізків?

— Та Боже збав, — каже Гільді, посміхаючись.

— І Боже тобі поможи в такім разі вгадати, про шо я думаю, — всміхається у відповідь Тем, а через його Шум пробивається любов. — Нє, шпанюче, — каже він мені, — не чув я ні про які ліки.

— Ну, — каже Гільді, — може Бог і працює над ліками. Так люди кажуть.

— Які люди? — скептично питає Тем.

— Талія, — каже Гільді. — Сюзен Ф. Моя сестра.

Тем вимовляє пссст.

— Тоді я всьо сказав. Плітки про плітки про плітки. Я би твоїй сестрі не повірив, навіть якби вона сказала, як її звати, не кажучи про шось корисніше.

— Але… — кажу я, знову і знову роззираючись, не хочучи закривати цю тему. — Але як ви тоді жива? — кажу я до Гільді. — Шум же вбиває жінок. Усіх жінок.

Гільді і Тем через шось перезираються і я чую, нє, я відчуваю, як Тем роздушив шось у свому Шумі.

— Ні, не вбиває, Тоддику, — каже Гільді, трохи залагідно. — Я це вже сказала твоїй подружці Віолі. Вона в безпеці.

— В безпеці? Як вона може бути в безпеці?

— У жінок імунітет, — каже Тем. — Пощастило ж падлюкам.

— Нема імунітету! — кажу я, мій Шум голоснішає. — Нема! Усі жінки у Прентісстауні піччепили Шум і кожнісінька з них умерла від нього. Моя мама вмерла від нього! Може та версія, шо спекли випустили на нас, була сильніша, але…

— Тоддику, — Тем кладе руку мені на плече, аби мене зупинити.

Я скидаю його руку, але не знаю, шо казати далі. Віола в цьому всьому не сказала ні слова, такшо я дивлюся на неї. Вона на мене не дивиться.

— Я знаю то шо знаю, — кажу я, хоть це тільки половина проблеми.

Як це може бути правдою?

Як це може бути правдою?

Тем і Гільді ще раз перезираються. Я заглядаю в Темів шум, але він, як і всі, вміло ховається, коли хтось почина підглядати. Але то, шо я бачу — сама доброта.

— У Прентісстауна сумна історія, шпанюче, — каже він. — Забагато всього там пішло не так.

— Ви помиляєтеся, — кажу я, але навіть мій Шум каже шо я не знаю в чому він помиляється.

— Тута не місце, Тодде, — каже Гільді, гладячи плече Віоли, і Віола ніби й не проти цього. — Тобі треба трохи поїсти, трохи поспати. Ві каже, ви майже шо не спали вже багато миль мандрівки. Всьо буде виглядати краще, коли ви поїсте і відпочинете.

— Але вона в безпеці від мене? — питаю я, ніби оправдовуючись за тошо не дивлюся на «Ві».

— Ну, вона точно не піччепить твій Шум, — каже Гільді, її усмішка гасне. — А в якій іще безпеці вона може бути від тебе — то це тобі видніше.

Хотів би я, аби вона була права, але я хочу сказати, шо вона помиляється, такшо я взагалі нічо не кажу.

— Ходіть, — каже Тем, порушуючи тишину. — Давайте трохи потрапезуємо.

— Ні! — кажу я, наново всьо згадуючи. — Нема в нас часу на трапезуваня, — я дивлюся на Віолу. — За нами женуться, якшо ти забула. Люди, які не переживають за наше самопочутя, — я дивлюся на Гільді. — Знаєте, я впевнений шо ваше трапезуваня буде смачне і все…

— Тоддику, — починає Гільді.

— Я вам не Тоддик! — кричу я.

Гільді стискає губи і всміхається бровами.

— Тоддику, — знову каже вона, нацейраз трохи тихіше. — Ніхто нізвідки з того боку річки ніколи не ступить на цей берег, тобі ясно?

— Так, — каже Тем. — Це правда.

Я дивлюся з одного на іншу.

— Але…

— Я охороняю цей міст уже понад десять років, шпанюче, — каже Гільді. — І ще багато років передтим доглядала. Дивитися за тим, шо приходить — це частина того, хто я є, — вона знову дивиться на Віолу. — Ніхто не прийде. Ви в безпеці.

— Так, — знову каже Тем, хитаючись туди-сюди на п’ятах.

— Але… — знову кажу я, але Гільді не дає мені договорити.

— Час трапезувати.

Та й по всьому, здається. Віола дотепер на мене не дивиться, її руки дотепер складені на грудях, а тепер вона ще й тримає за руку Гільді, коли вони знов рушають. Я застряг тута з Темом, котрий чекає, коли ж я піду. Не сказав би, шо маю бажання ще кудись іти, але всі пішли і я пішов. Ми спішимо по стежці Тема і Гільді, Тем розтікається думками, викидаючи досить Шуму для цілого міста.

— Гільді каже, ти підірвав наш міст, — каже він.

— Мій міст, — каже Гільді десь з-перед нас.

— Вона його таки збудувала, — каже мені Тем. — Не то шоби ним хтось колись користався.

— Ніхто? — кажу я, на секунду думаючи про всіх тих чоловіків, котрі пропали біля Прентісстауна, всіх тих шо пропали поки я ріс.

Ніхто з них не зайшов аж так далеко.

— Гарною інженерною штукенцією був той міст, — говорить далі Тем, ніби він і не почув мене, бо може й не почув, онде як голосно він говорить. — Сумно, шо його більш нема.

— У нас не було вибору, — кажу я.

— Ой, шпанюче, вибір є завжди, але з того шо я почув, ваш вибір був правильний.

Якийсь час ми йдем тихо.

— Ви впевнені шо ми в безпеці? — питаю я.

— Ну, ніколи не можна бути впевненим на всі сто, — каже він. — Але Гільді правду каже, — він усміхається, здається, трохи сумно. — Не самі лише підірвані мости втримають людей на тому березі ріки.

Я пробую прочитати його Шум, аби зрозуміти, чи каже він правду, але там усе чисто аж блистить, яскраве, тепле місце де правдою може бути всьо шо захочеш.

Знаєте, взагалі несхоже на Прентісстаун.

— Я цього не розумію, — кажу я, дотепер про це міркуючи. — Це має бути якась інша Шумна зараза.

— Мій Шум звучить інакше чим твій? — питає Тем, здається цілком щиро.

Я дивлюся на нього і секунду просто слухаю. Гільді і Прентісстаун і бараболя і вівці і поселенці і труба протікає і Гільді.

— Ви багато думаєте про свою жінку.

— Бо вона моя зіронька, шпанюче. Я би вже давно згубивси в Шумі, якби вона не протягнула мені руку помочі.

— Як так? — питаю я, думаючи про шо це він говорить. — Ви воювали?

Це його зупиняє. Його Шум стає такий сірий і безвиразний як дощовий день, і я нічо не можу прочитати.

— Я воював, шпанюче, — каже він. — Але про таке не говорєт на свіжім повітрі, коли світит сонце.

— Чого?

— Я молюся всім своїм богам, аби ти ніколи цего не взнав, — він кладе руку на моє плече. Нацейраз я її не скидаю.

— Як ви це робите? — питаю я.

— Шо роблю?

— Робите свій Шум таким тихим шо я не можу його почитати.

— Роки практики в приховувані різних речей від моєї старої, — посміхається він.

— От того я так добре його читаю, — озивається до нас Гільді. — Він все ліпше ховає, я все ліпше шукаю.

Вони знову сміються разом. Я розумію, шо пробую показати Віолі, як у мене закочуються очі через цих двох, але Віола на мене не дивиться, тому я перестаю пробувати. Ми всі сходимо з кам’янистого шматка стежки, обходимо низенький схил, і от перед нами появляється ферма, і хоть навколо піднімаються горбики, можна розібрати поля пшениці, поля капусти, поля трави на яких пасуться вівці.

— Привіт, вівці! — кричить Тем.

— Вівці! — кажуть вівці.

Спочатку на нашій дорозі появляється великий дерев’яний склад, такий самий водонепроникний і міцний як міст, ніби він тута вічно простоїть, якшо треба.

— Якшо тіки ти і його не підірвеш, — каже Гільді, всеще сміючись.

— І хтівби я то побачити, — сміється у відповідь Тем.

Я вже трохи змучився з того як вони сміються через кожну дрібничку.

Тоді ми обходимо за склад до будинку, котрий виглядає на шось зовсім іньше. Метал, судячи з виду такий як на бензозаправочній станції чи церкві вдома, але далеко не такий побитий. Половина його світиться і піднімається в небо як вітрило, і є комин, який виходить назовні, трохи зігнутий, і викашлює з роструба дим. Друга половина хати — це дерево надбудоване на метал, воно тверде як на складі, але порізане і погнуте як…

— Крила, — кажу я.

— А таки крила, — каже Тем. — І шож це за крила?

Я ще раз дивлюся. Ціла ферма схожа на якусь птицю, такшо комин як голова і шия, а блискучий перед і дерев’яні крила тянуться ззаду, ніби ця птиця сидить на воді, чишо.

— Це лебідь, Тоддику, — каже Тем.

— Шо?

— Лебідь.

— Шотаке лебідь? — кажу я, всеще дивлячись на хату.

Його Шум на секунду губиться, тоді з нього проступає пульсування суму, такшо я дивлюся на нього.

— Шо?

— Нічо, шпанюче, — каже він. — Старі-старі спогади.

Віола і Гільді ще далеко спереду, очі Віоли широко росплющені, вона відкриває і закриває рот як риба.

— А я ж тобі казала? — питає Гільді.

Віола кидається до огорожі перед хатою. Вона дивиться на будинок, оглядає металічну частину, згори донизу обдивляється, збоку вбік. Я підхожу до неї і таксамо дивлюся. У цю хвилину важко придумати шось шо можна їй сказати (заткайся).

— Це мав би бути лебідь, — нарешті кажу я. — Шоб воно не було.

Вона не дивиться на мене і повертається до Гільді:

— Це «Поширювач-три 500»?

— Шо?

— Ще старіший, Ві, — каже Гільді. — «Ікс-три 200».

— Ми вже дійшли до ікс-сьомих, — каже Віола.

— Не дивно, — каже Гільді.

— Та шо ж ви в чорта за таке говорите? — кажу я. — Шо за «Поширювач»?

— Вівці! — десь дальше гавкає Манчі.

— Наш корабель-поселенець, — каже Гільді, здається, здивована тим шо я не знаю. — «Поширювач», клас «три», серія 200.

Я переглядаюся з лиця на лице. У Шумі Тема літає космоліт, передня частина його нагадує верх ферми.

— А, так, — кажу я, пригадуючи, пробуючи сказати це так ніби я цілий час це знав. — Ви будуєте будинки з перших же матеріалів шо є під рукою.

— Майже шо, шпанюче, — каже Тем. — Або з них можна зробити витвори мистецтва, якшо захтіти.

— Якшо твоя жінка — інженер, яка може твої дурнуваті скульптури встановити, — каже Гільді.

— А як ти про це всьо знаєш? — кажу я до Віоли.

Вона дивиться на землю, не мені в очі.

— Та не може бути шо… — починаю казати я, але зупиняюся.

До мене доходить.

Ясно шо доходить. Запізно, як і всьо інше, але до мене доходить.

— Ти поселенка, — кажу я. — Ти нова поселенка.

Вона відвертається від мене і знизує плечима.

— Але той корабель, у якому ти розбилася, — кажу я. — Він же замалий, аби бути кораблем-поселенцем.

— То лише розвідник. Я з корабля «Поширювач» сьомого класу.

Вона дивиться на Гільді і Тема котрі нічо не кажуть. Шум Тема яскравий і цікавий. У Гільді я нічо не можу прочитати. Але в мене є відчутя, шо вона знала, а я не знав, шо їй Віола сказала, а мені не сказала, і навіть якшо це через тошо я її не питав, це всеодно гірке відчутя.

Я дивлюся в небо.

— Він там, правда? — кажу я. — Твій «Поширювач» сьомого класу.

Віола киває.

— Ви приводите з собою ще поселенців. Нові поселенці летять у Новий Світ.

— Усе зламалося, коли ми впали, — каже Віола. — Я не могла з ними зв’язатись. І попередити їх, щоб вони не летіли, — вона піднімає голову і зітхає. — Ти мусиш їх попередити.

— Та ну, воно не може бути про це, — швидко кажу я. — Ніяк не може.

Віола наморщує лице і брови.

— Чому ні?

— Шо про шо не може бути? — запитав Тем.

— Скільки? — питаю я, таксамо дивлячись на Віолу, відчуваючи як раз і назавжди міняється світ. — Скільки ще поселенців летить?

Віола глибоко вдихає передтим як відповісти, і я можу поспорити, шо про це вона ще не казала навіть Гільді.

— Тисячі, — каже вона. — Нас тисячі.

— Вони ще пару місяців сюда не долетєт, — каже Гільді, накладаючи мені додайку пом’ятої бараболі.

Ми з Віолою напихаємся так сильно, шо говорять лише Тем і Гільді.

Говорєт.

— Космічні подорожі — то насправді не так як на відиках, — каже Тем, а по його бороді тече бараняча підлива. — Треба цілу купу і ще купу років, аби взагалі кудась залетіти. Шіїсят чотири, аби просто пролетіти зі Старого Світу в Новий.

— Шіздесят чотири роки? — кажу я, і з моїх губів зриваються пару крихт.

Тем киває.

— Ти більшість часу в заморозці, час минає без твого відома, хотя дехто й помирає в дорозі.

Я повертаюся до Віоли.

— Тобі шіздесят чотири роки?

— Шіїсят чотири старосвіцькі роки, — каже Тем, барабанячи пальцями, ніби додає шось в умі. — А це… скіки? Десь піїсят вісім, піїсят дев’ять новосвіцьких…

Але Віола хитає головою.

— Я народилася на борту. Ніколи не спала.

— Такшо або твій тато, або твоя мама були наглядачами, — каже Гільді, відкушуючи шмат якоїсь ріпчастої речі, а тоді пояснює мені. — То люди, котрі не засинають і наглядають за кораблем.

— Вони обоє були, — каже Віола. — А до того — мама мого тата і мій дідо.

— Зачекай, — кажу я їй, якзавжди відстаючи на два кроки. — Такшо якшо ми живемо в Новому Світі вже шось біля двацяти років…

— Двацять три, — каже Тем. — А здається, ніби довше.

— Тоді ти мала вилетіти ще до того, як ми прилетіли, — кажу я. — Ну, чи твій тато, чи дідо, чи хто там.

Я розглядаюся, дивлюся чи ще когось цікавить то шо мене цікавить.

— Чого? — кажу я. — Чого би ви летіли, навіть не знаючи шо тута є?

— А чого перші поселенці прилетіли? — питає мене Гільді. — Чого би хтось узагалі шукав собі нової оселі?

— Бо в старій оселі вже нічого було робити, — каже Тем. — Бо там було так паскудно, шо тре’ було тікати.

— Старий світ був брудний, жорстокий і людний, — каже Гільді, витираючи лице салфеткою. — Розпадався на шматки, люди одне одного ненавиділи, вбивали, не було щасливих, поки всі не ставали нещасні. Принаймі так було багато років тому.

— Я й не знала, — каже Віола. — Я його ніколи не бачила. Мої мама і тато… — вона затихає.

Але я дотепер думаю про то як воно народитися на космічному кораблі, найсправжнісінькому космічному кораблі. Рости, летячи між зірок, могти полетіти куди захочеться, а не сидіти на якійсь падлючій планеті яка тебе навіть не хоче. Можна полетіти куда захочеш. Якшо одне місце не підійде — можна найти інше. Повна свобода по всіх керунках. Чи може взагалі на світі бути шось крутіше за це?

Я не замічаю, шо за столом запала тишина. Гільді знову потирає спину Віоли, і я бачу шо очі Віоли звологли і сльозяться, і вона трохи починає хитатися вперед-назад.

— Шо? — кажу я. — Шо не так на цей раз?

Віола тільки трохи наморщила чоло.

— Ну шо? — кажу я.

— Я так думаю, шо зараз більше не варто говорити про маму і тата Ві, — тихенько каже Гільді. — Думаю, може би то пора вам, шпанюки, трохи покімарити.

— Але ще ж навіть не стемніло, — я виглядаю у вікно. Сонце ледве почало сідати. — Нам треба добратися до поселеня…

— Поселеня називається Дальній Кут, — каже Гільді. — І зрання ми туда підем, як тільки повстаємо.

— Але ті чоловіки…

— Я пітримувала тута мир ще до того, як ти родився, шпанюче, — каже Гільді, лагідно, але твердо. — І я справлюся зі всім, шо звіттам прийде чи не прийде.

Я нічо на це не кажу, а Гільді не коментує мій Шум.

— А можна мені поцікавитися, шо ви маєте до роботи на Дальньому Куті? — каже Тем, вгризаючись у свій качан кукурузи, через шо його питання здається не таким зацікавленим, як Шум.

— Нам просто треба туди добратися, — кажу я.

— Вам обидвом?

Я дивлюся на Віолу. Вона вже не плаче, але її лице ще припухле. Я не відповідаю на питання Тема.

— Ой, там вічно є шо робити, — каже Гільді, встаючи зі своєю тарілкою. — Якшо ви на роботу йдете. У садах люди завжди треба.

Тем також встає і вони прибирають зі столу, забирають тарілки на кухню і залишають нас із Віолою самих. Ми чуємо, як вони там собі говорять, так тихо і так бесшумно, шо ми не можем нічо розібрати.

— Ти реально думаєш, шо нам треба стирчати тута цілу ніч? — кажу я, але дуже тихо.

Але вона відповідає таким лютим шепотіням, ніби я її шойно нічо й не питав.

— Те, що мої думки і почуття не ллються в світ криками, які ніколи не стихають, не значить, що я їх не маю.

Я здивовано повертаюся до неї.

— Га?

Вона далі шепоче шось злосне.

— Кожен раз, коли ти думаєш: «О,  вона просто порожнеча», чи «Всередині неї нічого немає», чи «Може, мені лишити її з цими двома», — я це чую, ясно? Я чую абсолютно все, що ти думаєш, ясно? І я розумію набагато більше, ніж мені хочеться.

— Он як? — я шепочу у відповіть, хоть мій Шум далеко не шепоче. — А кожен раз як ти шось думаєш чи відчуваєш, чи коли в тебе появляється взагалі якась дурацька думка, я її не чую, то як я маю знати про тебе взагалі хоть шось, га? Як я маю знати, шо з тобою, якшо ти всьо тримаєш у секреті?

— Я не тримаю нічого в секреті, — тепер вона стиснула зуби. — Я нормальна.

— Тута — не нормальна, Ві.

— А ти звідки знаєш? Я чула, як тебе дивувало буквально все, що вони казали. Хіба там, звідки ти, не було школи? Хіба тебе нічого не навчили?

— Історія не така й важлива, коли ти просто пробуєш вижити, — кажу я, тихо випльовуючи слова.

— Якраз тоді вона і є найважливіша, — каже Гільді, стаючи біля столу. — І якшо ця дурнувата сварка ще не показала вам, які ви позмучувані, то ви позмучувані навіть більше, чим я думала. Ходіть.

Ми з Віолою дивимся одне на другого, але тоді встаємо і йдемо за Гільді до великого залу.

— Тодд! — гавкає Манчі з кута, не відриваючись від баранячої кістки, яку Тем дав йому ще раньше.

— Ми давно вже перелаштували гостьові кімнати під інші потреби, — каже Гільді. — Прийдеться вам поспати на бамбетлях.

Ми помагаємо їм застелити ліжка простирадлами, Віола ще хлипала, мій Шум був червонющий.

— А тепер, — сказала Гільді, коли ми всьо поробили, — вибачтесь одне перед другим.

— Що? — каже Віола. — Чому?

— Не можна лягати спати в гніві, — каже Гільді, вперши руки в боки, виглядаючи так, ніби ніщо її не зрушить з того місця, і хотіла б вона побачити того, хто попробує, — якшо тільки ви хочете і далі дружити.

Я і Віола нічо не кажемо.

— Він урятував твоє житя? — каже Гільді до Віоли.

Віола опускає очі, але нарешті каже:

— Так.

— Так і було, врятував, — кажу я.

— А вона врятувала твоє на мості, так було? — каже Гільді.

Ой.

— Так, — каже Гільді, — ой. Чи ви обидвоє не думаєте, шо це чогось вартує?

Ми так само нічо не кажемо.

Гільді зітхає.

— Добре. Певно, двом шпанюкам, які вже майже дорослі, треба самим дорости до вибачень.

Вона вийшла навіть не побажавши добраніч.

Я повертаюся спиною до Віоли, а вона — спиною до мене. Я знімаю капці і залажу під коц на один із гільдиних «бамбетлів» — це таке мудроване слово, яке означає просту кушетку. Віола зробила так само. Манчі застрибнув на мій бамбетель і влігся мені в ногах.

Не чути ні звуку, якшо не рахувати мого Шуму і нечастого трісканя вогню, для якого зараз зажарко. Зараз ще, певно, сутінки, але через м’якість бамбетля, і м’якість коца, і зажаркість вогню я вже практично закрив очі.

— Тодде? — каже Віола зі свого бамбетля на тому боці кімнати.

Я випливаю з глибини засинаня.

— Шо?

Вона секунду нічо не каже і я думаю, шо вона вже обдумує своє вибачаня.

Але ні.

— А що твоя книжка каже тобі робити, коли ми прийдемо на Дальній Кут?

Мій Шум трохи червонішає.

— А тобі нема діла до того, шо пише в моїй книжці, — кажу я. — Це моя власність, вона для мене.

— Пам’ятаєш, ти мені тоді в лісі показав мапу? — каже вона. — І сказав, що нам треба дійти до цього поселення? Пам’ятаєш, що там було написано знизу?

— Ясно шо.

— І що ж?

Її голос не допитується, я такого не чую, але ж вона якраз це і робить, нє? Допитується?

— Просто лягай спати, добре? — кажу я.

— Там було написано Дальній Кут, — каже вона. — Назва місця, до якого ми маємо йти.

— Заткайся, — мій Шум знову починає гудіти.

— Це нормально, якщо ти не вмієш…

— Я сказав, заткайся!

— Я можу тобі допомогти…

Я раптово зриваюся, копняком скидаючи Манчі з бамбетля. Я згріб своє простирадло і коц під руку і пішов до кімнати де ми їли. Я кинув їх на підлогу і влігся в іншій кімнаті, не там де Віола і її беззмістовна, зла тиша.

Манчі лишився з нею. Типово.

Я заплющив очі, але заснути не міг і не міг.

Аж поки, певно, нарешті заснув.

Бо от я на стежці, вона на болоті і водночасно в містечку і водночасно на фермі, і там є Бен, і Кілліан там, і Віола там, і вони всі кажуть:

— Шо ти тута робиш, Тодде?

А Манчі гавкає:

— Тодд! Тодд!

А Бен хапає мене за руку і тягне до дверей, і Кілліан тримає мене рукою за плечі, виштовхує на стежку, і Віола кладе ватряну коробочку біля дверей ферми, і мер на коні проїжає просто через двері і роздовбує коробочку, і крокл із лицем Аарона піднімається за плечима Бена, і я кричу «Ні!» , і…

І я сижу, і потію згори донизу, моє серце гупає як кінські копита, я розраховую побачити над собою мера і Аарона.

Але це лише Гільді і вона каже:

— Якого чорта ти тута забув? — вона стоїть у дверному проході, ранкове сонце заходить до кімнати з-за неї, воно таке яскраве, шо я піднімаю руку і затуляюся від нього.

— Тута зручніше, — бурмочу я, а серце в грудях гупає.

— Та шо ти кажеш, — каже вона, читаючи мій Шум. — Сніданок на столі.

Запах смаженого бекону з баранини будить Віолу і Манчі. Я випускаю Манчі, аби він собі покакав, але ми з Віолою нічо не кажемо одне одному. Тем заходить коли ми вже їмо, а передцим він, певно, годував овець. Якби я був удома — то я би годував овець.

«Удома», — думаю я.

Та й таке.

— Швичче, шпанюче, — каже Тем, пічтовхуючи до мене горня кави.

Я п’ю, не піднімаючи голову.

— Хтось був? — кажу я в горня.

— Ні душі, — каже Тем. — А день сьогодні чудовий.

Я дивлюся на Віолу, але вона на мене не дивиться. Насправді, ми оце з нею їмо, вмиваємо лиця, перевдягаємся в інший одяг і перепаковуєм торби, ні разу одне другому нічо не кажучи.

— Щасти вам обидвом, — каже Тем, коли ми вже збираємося рушити разом із Гільді на Дальній Кут. — Завжди приємно бачити, як двоє людей, у котрих більше немає нікогісінько, стають добрими друзями.

І ми на це таки нічого не відповідаємо.

— Давайте, шпанюки, — каже Гільді. — Часу нема.

Ми вертаємся на стежку, яка скоро вертається в ту саму дорогу, яка мала б іти через міст.

— Це колись була центральна дорога між Дальнім Кутом і Прентісстауном, — каже Гільді, піднімаючи свою торбинку, — або Нью-Елізабетом, як було тоді.

— А шо було тоді? — питаю я.

— Прентісстаун, — каже вона, — колись називався Нью-Елізабет.

— Ніколи не називався, — кажу я, піднімаючи брови.

Гільді дивиться на мене, її брови сміються з моїх.

— Дійсно ніколи? Ну то я, певно, помиляюся.

— Певно, — кажу я, дивлячись на неї.

Віола робить губами насмішливий звук. Я дивлюся на неї вбивчим поглядом.

— Нам там буде де зупинитися? — питає вона Гільді, ігноруючи мене.

— Я вас до своєї сестри відведу, — каже Гільді, — знаєте, вона ж цього року замісниця мера!

— А тоді ми шо будем робити? — кажу я, підгилюючи ногами грудки болота.

— Я так собі думаю, шо то вам вирішувати, — каже Гільді. — Ви ж самі за себе відповідаєте, нє?

— Поки що ні, — я чую, як Віола дуже-дуже тихо це каже, і це точно ті слова, які в мене в Шумі, такшо ми обоє піднімаємо очі і бачимо погляд одне одного.

Ми майже усміхаємось. Але ні.

І тоді ми починаємо чути Шум.

— О, — каже Гільді, теж його почувши. — Дальній Кут.

Дорога виходить у маленьку долинку.

І он воно є. Інше поселеня. Інше поселеня, якого не мало існувати.

Куди Бен хотів, аби ми пішли.

Де ми маємо бути в безпеці.

Перше шо я бачу — це місце, де дорога з долини звертає в сади, які складаються з рівних рядів доглянутих дерев зі стежечками та ригаційними системами, які всі тянуться вниз із пагорба до будівель і струмка в самому низу, струмок маленький, спокійний і точно десь впадає в більшу річку.

І по всьому містечку є чоловіки і жінки.

Більшість із них розійшлися по саду, працюють, носять важкі робочі фартухи, всі чоловіки на довгий рукав, жінки в довгих спідницях, зрізають мачете шишкоподібні фрукти, або несуть кудись кошики, або працють біля ригаційних труб, або ще шось подібне.

Чоловіки і жінки, жінки і чоловіки.

Пару десятків чоловіків, певно, таке в мене загальне враженя, менше ніж у Прентісстауні.

Хтозна скільки жінок.

Котрі живуть у зовсім іншому місці.

Шум (і тишина) їх усіх пливе як туманець.

Два, будь ласка і Я бачу це так, що і Позаростало все і Вона може погодитись і може відмовитись і Якщо служба закінчиться о першій, то я зможу і так далі, і так далі, і все без кінця, амінь.

Я просто зупиняюся на дорозі і секунду дивлюся, ще не готовий туди піти.

Бо це дивно.

Це навіть більше ніж дивно, якшо так по-чесному.

Всьо таке, навіть не знаю, спокійне. Розмова — як нормальна собі розмова з друзями. Нічо випадкового чи образливого.

І ніхто нічого смертельно не прагне.

Нема жахливого, жахливого, повного відчаю пожаданя ніде, де як чую чи відчуваю.

— Ну, ми тепер стопудово вже не в Прентісстауні, — тихенько кажу я до Манчі.

І навіть не за секунду я чую, як Прентісстаун? пливе з поля, яке ми проходимо.

А тоді я чую це в кількох місцях одночасно. Прентісстаун? і Прентісстаун? А тоді я замічаю, шо чоловіки в найблищому саду не збирають ні фрукти ні нічо іншого. Вони стоять. Вони дивляться на нас.

— Ходіть, — каже Гільді. — Не зупиняйтеся. То просто цікавість.

Слово Прентісстаун множиться вздовж полів ніби вогонь. Манчі притискається блище до моїх ніг. Ми йдемо вперед, обдивлювані людьми зі всіх боків. Навіть Віола підступає трошки блище, такшо ми йдемо тіснішою групкою.

— Не хвилюйтеся, — каже Гільді, — тута буде багато людей, котрі захочуть зустрітися…

Вона зупиняється, не договоривши.

На стежку перед нами став чоловік.

У нього такий вигляд, ніби він абсолютно не хотів з нами зустрітися.

— Прентісстаун? — каже він, його Шум стає неприємно червоний, неприємно швидкий.

— Добриранок, Метью, — каже Гільді. — Я привела…

— Прентісстаун, — знову каже чоловік, тепер не питаючи і не дивлячись на Гільді.

Він дивиться просто на мене.

— Тобі тута не раді, — каже він, — узагалі не раді.

І в нього в руках найбільше мачете, яке я тільки бачив.

Моя рука залазить до рюкзака по мій ніж.

— Навіть не думай, Тоддику, — каже Гільді, не зводячи з чоловіка очей. — Такого не буде.

— І шо це ти привела до нас у село, Гільді? — каже чоловік, підкидаючи мачете в руці, всеще дивлячись на мене і в його питанні точно є здивуваня і…

І невже це біль?

— Я веду сюди шпанюка і шпанючку, котрі збилися з дороги, — каже Гільді. — Відвали, Метью.

— Я ніде тута не бачу шпанюка, — каже Метью, його очі починають горіти. Він здоровий, плечі як у бика, на зморщеному чолі багато здивування і мало доброти. Він похожий на ходячий і говорячий ураган. — Я бачу чоловіка з Прентісстауна. Я бачу чоловіка з Прентісстауна із прентісстаунською гиддю в прентісстаунському Шумі.

— Ти цього не бачиш, — каже Гільді. — Придивися краще.

Шум Метью вже облапує мене ніби руки, що притискаються, пробираються в моє власне думаня, пробують обшукати там все. Він злий, запитальний і Шумний як вогонь, такий сильний, шо я ні волоска від нього не заховаю.

— Ти знаєш закон, Гільді, — каже він.

Закон?

— Закон для чоловіків, — каже Гільді, її голос лишається спокійним, ніби ми тута стоїмо і говоримо про погоду. Вона шо, не бачить, як червонішає голос цього чоловіка? Червоний не дуже годиться, якшо треба поговорити. — А цей шпанюк ще не чоловік.

— У мене ще двацять вісім днів, — не подумавши, кажу я.

— Твої числа тута нічо не значать, хлопче, — кидає Метью. — Мене не обходить, скільки в тебе ще днів.

— Заспокойся, Метью, — каже Гільді суворіше ніж їй хотілося. Але, на моє здивування, Метью дивиться на неї якось обіжено і відступає на крок назад. — Він тікає з Прентісстауна, цей шпанюк, — трохи м’якіше каже вона. — Біжить звідтам.

Метью підозріливо дивиться на неї, тоді на мене, але таки опускає мачете. Трошки.

— Як і ти зробив одного дня, — каже йому Гільді.

— Шо?

— Ви з Прентісстауна? — ляпаю я.

Мачете злітає вверх і Метью знову підходить вперед, так загрозливо, шо Манчі починає гавкати:

— Геть! Геть! Геть!

— Я з Нью-Елізабета, — крізь стиснуті зуби гарчить Метью, — а ні з якого не з Прентісстауна, хлопче, ніколи в житті, не забувай цього.

Тепер я бачу в його Шумі чіткіші зблиски. Неможливі речі, шалені речі напливають усі разом, ніби він із цим нічого не може зробити, там речі набагато гірші ніж найгірші незаконні відики, які пан Геммар показував найстаршим і найрозбитнішим хлопцям містечка, такі в яких люди насправді вмирали але ніколи не можна було сказати точно. Картинки і слова і кров і крики і…

— Зупини це все зараз же! — кричить Гільді. — Опануй себе, Метью Лайле. Опануй себе зараз же!

Шум Метью опадає, опадає раптово, але ще чується, далеко не той контроль, шо в Тема, але однаково ліпше за будь-кого в Прентісстауні.

Але шойно я про це думаю — його мачете знову піднімається.

— Ти не будеш казати це слово в нашому містечку, хлопче, — каже він. — Якшо ти добра собі хочеш.

— Поки я жива — ніхто не буде погрожувати моїм гостям, — каже Гільді сильним і чистим голосом. — Тобі ясно?

Метью дивиться на неї, він не киває, не каже «так», але всі розуміють шо він розуміє. Але він і не радий через це. Його Шум так само вишукує чогось в мені, тисне на мене, дає ляпаса де може. Нарешті він дивиться на Віолу.

— Тоді хто ж це має бути? — питає він, тицяючи в неї мачете.

І всьо стається ще до того, як я зрозумів шо шось роблю, клянуся.

Щойно я ще стояв поза всіма, а вже за секунду — я між Метью і Віолою, наставив на Метью ножа, мій власний Шум валить як потоп, а рот каже:

— Краще відійди від неї на два кроки, швидко.

— Тодде! — кричить Гільді.

— Тодде! — гавкає Манчі.

— Тодде! — кричить Віола.

Але я таки стою, ніж наголо, моє серце калатає так сильно, ніби до нього нарешті дійшло шо я роблю.

Але відступати нема куди.

І як же, по-твоєму, це сталося?

— Дай мені привід, Прентіссів хлопче, — каже Метью, граючись мачете. — Дай мені хоч найменший привід.

— Досить! — каже Гільді.

І на цей раз у її голосі шось таке є, ніби наказове, такшо Метью трохи здригається. Він ще тримає своє мачете, ще дивиться на мене, дивиться на Гільді, його Шум сіпається як рана.

А тоді його лице трохи кривиться.

І він починає, уяви собі, плакати.

Люто, несамовито намагається не плакати, але стоїть собі там, великий як буйвол, тримає в руці мачете, плаче.

І цього я таки не чекав.

Голос Гільді трохи смикається.

— Забери ножа, Тоддику.

Метью кидає своє мачете на землю і затуляє рукою очі, і схлипує, і кричить, і стогне. Я дивлюся на Віолу. Вона просто дивиться на Метью, напевно така само заплутана, як і я.

Я опускаю ножа вбік, але не відпускаю, ще ні.

Метью глибоко вдихає, болючий Шум і сумний Шум чується всюди, і лють також, від того шо він так на людях втратив контроль.

— Це мало скінчитися, — кашляє він. — Давно вже.

— Я знаю, — каже Гільді, підходячи вперед і кладучи руку йому на плече.

— Шо сталося? — питаю я.

— Не зважай, Тоддику, — каже Гільді. — У Прентісстауна сумна історія.

— Так і Тем сказав, — кажу я. — Ніби я й сам не знаю.

Метью піднімає голову:

— Ні чорта ти насправді не знаєш, хлопче, — каже він, знову стискаючи зуби.

— Так, досить уже, — каже Гільді. — Цей хлопець тобі не ворог, — вона дивиться на мене, її очі трохи здивовані, — і не просто так він витягнув ножа.

Я раз чи двічі повертаю ножа в руці, але тоді знов тягнуся за спину і ховаю його. Метью знову дивиться на мене, але зараз він реально починає відступати, такшо я думаю, хто така Гільді, шо він її слухає.

— Вони обоє невинні як ягнята, Метью друже, — каже Гільді.

— Нема нікого невинного, — гірко каже Метью, вишмаркуючи плаксиві шмарклі і знову граючись мачете. — Взагалі нікого.

Він повертається спиною і вертається до саду, не оглядаючись.

Усі іньші далі дивляться на нас.

— День лише до вечора, — каже Гільді до них, розвертаючись навкруг. — Пізніше буде час зустрітися і привітатися.

Ми з Віолою дивимся, як робітники починають вертатися до своїх дерев і своїх кошиків і чого там ще, деякі очі дотепер дивляться на нас, але більшість людей беруться далі до роботи.

— Ви тута всім керуєте, чи шо? — питаю я.

— Чи шо, Тоддику. Ходіть, бо ви ще й містечка не бачили.

— Про який то закон він говорив?

— То довга історія, шпанюче, — каже вона. — Я тобі потім розкажу.

Стежка, дотепер достатньо широка для людей і машин і коней, хоть я бачу лише людей, вигинається вниз попри сади, які ростуть на схилах маленької долинки.

— Шо це за фрукти? — питає Віола, коли дві жінки переходять перед нами дорогу з повними кошами, йдуть і дивляться на нас.

— Гребенясті ананаси, — каже Гільді. — Солодкі як цукор і повні вітамінів.

— Ніколи про таке не чув.

— Не чув, — каже Гільді. — Воно й недивно.

Я дивлюся на забагато дерев для поселеня, в якому від сили п’ядесять людей.

— Ви шо, тільки ними харчуєтеся?

— Ясно шо ні, — каже Гільді. — Торгуємо з іншими поселенями далі по дорозі.

Здивуваня в моєму Шумі таке чисте, шо навіть Віола трошки сміється.

— Ти ж не думав, шо в цілому Новому Світі лише два поселеня, нє? — питає Гільді.

— Ні, — кажу я, відчуваючи як червоніє моє лице. — Але всі інші поселеня були знищені на війні.

— Гм-м-м, — каже Гільді, закусуючи нижню губу, киваючи, але більше нічо не кажучи.

— Це Притулок? — тихенько каже Віола

— Шо таке «Притулок»? — питаю я.

— Інше поселення, — каже, Віола, не дивлячись на мене. — Ви казали, у Притулку є ліки від Шуму.

— Ай, — пирхає Гільді. — То все плітки і домисли.

— Притулок — то реальне місце? — питаю я.

— Найбільше і найперше поселеня, — каже Гільді. — Найблище до великого міста, шо тільки є в Новому Світі. За багато миль звідци. Не для таких селюків як ми.

— Ніколи про таке не чув, — знову кажу я.

Ніхто на це нічо не каже і я так відчуваю, шо то просто з вічливості. Віола ще й не глянула на мене з того непорозуміня зі мною, і Метью, і ножем. Коли чесно, я теж не знаю шо про це думати.

Такшо ми всі просто йдем далі.

Взагалі на Дальньому Куті може зо сім будівель, він менший за Прентісстаун, і то, зрештою, просто будівлі, але шось здається інакшим, ніби я зайшов із Нового Світу в якесь зовсім інше місце.

Перші будівлі, які ми проходимо — то маленька кам’яна церковця, свіжа, чиста, відкрита, геть непохожа на ту темноту, в якій проповідував Аарон. Далі стоїть універмаг, біля нього гараж механіка, хоть я і не бачу тута багато важкої техніки. Я тута і ядерцикла не бачив, навіть поломаного. Є будівля, яка нагадує зал зібрань, ще одна, де на вході вирізані лікарські змії і ще дві амбароподібні будівлі, схожі на склади.

— Небагато, — каже Гільді. — Але це дім.

— Не ваш дім, — кажу я. — Ви ж живете не тут.

— Як і більшість людей, — каже Гільді. — Навіть коли звикаєш, найліпше мати біля свого дому тільки Шум тих, кого дійсно любиш. У містечку трохи задуже галасно.

Я прислухаюся до галасу, але то і близько не як у Прентісстауні. Ясно шо на Дальньому Куті є Шум, люди роблять нудну кожнодену працю, обмінюються думками, які нічо не означають, Клац, клац, клац, і Даю сім за дюжину, і Ти послухай, як вона співає, просто послухай, і Нині ж треба зремонтувати курник, і Він звідтам зараз навернеться, і так далі, і так далі, так нестримно і так беспечно звучить для мене, ніби тепла ванна порівняно з Шумом, до якого я звик.

— Ой, він теж чорніє, Тоддику, — каже Гільді. — Чоловіки дотепер показують характер. Жінки таксамо.

— Дехто сказав би, шо невічливо так слухати люцький Шум, — кажу я, розглядаючись.

— Щира твоя правда, шпанюче, — посміхається вона. — Але ж і ти ще не доросла людина. Сам казав.

Ми переходимо центральну частину містечка. Пара чоловіків і жінок гуляють собі десь там, дехто скидає капелюха перед Гільді, більшість просто дивляться на нас.

А я дивлюся на них.

Якшо прислухатися, то можна почути, де в містечку жінки — майже так само чітко, як і де чоловіки. Вони ніби скелі, які Шум обмиває і коли до цього привикнути, то можна відчути, де їхні тишини, вони виділяються повсюди, Віола і Гільді в десять разів голосніші, і стопудово, якби я став і постояв тут, то міг би точно сказати, як багато жінок є в кожній будівлі.

І в суміші з шумом багатьох чоловіків він… знаєте шо?

Він робить тишину і вполовину не такою сумною.

А тоді я бачу маленьких, малюсіньких людей, котрі дивляться на нас з-за куща.

Діти.

Діти менші за мене, молоччі за мене.

Перший раз бачу.

Жінка котра несе кошик бачить їх і махає руками, ніби шурхає на них. Вона хмуриться й усміхається одночасно, і дітки тікають за церкву і хихотять.

Я дивлюся як вони біжать. Чую як у грудях трохи тисне.

— Ти йдеш? — кличе за мною Гільді.

— Так, — кажу я, дивлячись туда куда пішли дітки.

Я повертаюся і йду далі, а голова повернута назад.

Діти. Справжні діти. Тута безпечно для дітей, і я думаю, чи могла би Віола чутися як удома тута із цими вроді як милими людьми, всіма цими жінками і дітьми. Я оце думаю, чи зможе вона бути в безпеці, навіть якшо я точно не буду в безпеці.

Певно шо зможе.

Я дивлюся на Віолу і бачу, як вона відвертається.

Гільді веде нас до найдальшої хати з будівель Дального Кута. Там є сходки до вхідних дверей спереду і маленький прапор, шо розвівається на тичці перед ними.

Я стаю.

— Це будинок мера, — кажу я. — Правда?

— Замісниці мера, — каже Гільді, піднімаючись по сходах, голосно гупаючи черевиками по дереву. — Моєї сестри.

— І моєї сестри, — каже жінка, котра відкриває двері — повніша, молочча, насупленіша версія Гільді.

— Франсіє, — каже Гільді.

— Гільді, — каже Франсія.

Вони кивають одна другій, не обнімаються чи тиснуть руки, просто кивають.

— І шо ж за лихо ти оце приперла в моє місто? — каже Франсія, обглядаючи нас.

— То це вже твоє місто? — каже Гільді, усміхаючись, піднявши брови. Вона повертається до нас. — Як я вже казала Метью Лайлу, це просто двоє шпанюків, котрі тікають у безпечне місце і шукають прихистку, — вона повертається назад до сестри. — А якшо Дальній Кут це не прихисток, сестричко, то шо ж іще?

— Я не про них говорю, — каже Франсія, дивлячись на нас зі схрещеними руками. — Я про армію, котра женеться за ними.

— Армія? — кажу я, мій шлунок починає скручуватися вузлом.

Віола каже це одночасно зі мною, але на цей раз тута нема нічо смішного.

— Яка ще армія? — хмуриться Гільді.

— З дальніх полів доходять чутки, шо на тому боці ріки збирається армія, — каже Франсія. — Люди на конях. Люди з Прентісстауна.

Гільді стискає губи.

— П’ять чоловік на конях, — каже вона. — Це не армія. Просто банда, яка женеться за цими-о шпанюками.

Франсію вона, здається, не переконала. Я ще ніколи не бачив настільки схрещених рук.

— Крім того, міст однаково завалився, — продовжує Гільді. — Такшо блищим часом на Дальній Кут ніхто не прийде, — вона знову дивиться на нас. — Армія, — каже вона, хитаючи головою. — Ну чесне слово.

— Якшо є загроза, сестричко, — каже Франсія, — то мій обов’язок…

Гільді закочує очі.

— Не розказуй мені про свої обов’язки, сестричко, — каже вона, проходячи попри Франсію і відкриваючи передні двері до хати. — Я придумала твою посаду. Ходіть, шпанюки, ліпше зайти досередини.

Ми з Віолою не рухаємся. Франсія нас і не заохочує.

— Тодде? — гавкає Манчі біля моїх ніг.

Я глибоко вдихаю і піднімаюся по передніх сходах.

— Як ся маєте, мім? — кажу я.

— Мем, — шепоче Віола позаду мене.

— Як ся маєте, мем? — кажу я, пробуючи не зупинятися. — Я Тодд. Це Віола. — Руки Франсії ще схрещені, ніби за це шось дають. — Там реально було тільки п’ять чоловік, — кажу я, хотя в моїм Шумі повторюється слово «армія».

— І я маю тобі просто повірити? — каже Франсія. — Хлопчаку, за яким гоняться? — Вона опускає погляд на Віолу, котра ще чекає на нижній сходинці. — Не уявляю, чого ти тікала.

— Ой, стулися, Франсіє, — каже Гільді, тримаючи двері відкритими для нас.

Франсія повертається і махає руками на Гільді.

— Я сама можу роспоряжатися входом до свого дому, красно дякую, — каже Франсія, а тоді до нас: — Ну то заходьте, раз прийшли.

І така-от наша перша зустріч із гостиністю Дальнього Кута. Ми заходим досередини. Франсія і Гільді пересварюються між собою, чи буде у Франсії для нас місце, на скільки б ми там не лишалися. Гільді виграє у пересварювані і Франсія показує мені й Віолі окремі маленькі сусідні кімнатки на другому поверсі.

— Твій пес буде спати надворі, — каже Франсія.

— Але він…

— Це було не питаня, — каже Франсія, виходячи з кімнати.

Я йду за нею. Вона йде вниз по сходах і не оглядається. Менше ніж за хвилину я чую, як вони з Гільді знову сваряться, пробуючи робити це тихо. Віола теж виходить зі своєї кімнати аби послухати. От ми секунду стоїмо собі і думаємо.

— Про що думаєш? — кажу я.

Вона не дивиться на мене. А тоді ніби раптом вирішує подивитися на мене і дивиться.

— Я не знаю, — каже вона. — А ти про що думаєш?

Я знизую плечима.

— Вона ніби не дуже рада нас бачити, — кажу я. — Але тута всеодно безпечніше ніж нам було за багато часу. За стінами, і таке інше, — я знову знизую плечима. — Та й Бен вкінці-кінців хотів, аби ми сюди добралися.

І це правда, але я не впевнений, чи це правильно.

Віола притискає свої руки до себе, просто як Франсія, але зовсім не так як Франсія.

— Я розумію, про що ти.

— Думаю, наразі й тута добре.

— Так, — каже Віола. — Наразі.

І ми ще трошки слухаєм їхню сварку.

— То що ти там зробив… — каже Віола.

— То була дурниця, — кажу я, дуже швидко кажу. — Я не хочу про це говорити.

Моє лице починає горіти, такшо я відхожу назад у свою кімнатку. Я стою там і кусаю свою губу. Кімната виглядає так, ніби вона колись належала старій людині. І пахне тоже таксамо, але там принаймі є справжнє ліжко. Я підхожу до свого рюкзака і відкриваю його.

Я розглядаюся, аби переконатися шо за мною ніхто не пішов, і дістаю книжку. Я відкриваю її на мапі, на стрілочках, які ведуть через болото, до річки і на другий берег. На мапі нема мосту, але є поселеня. І під ним є слова.

— Да, — кажу я сам до себе. — Да лінійку т.

Певно, це Дальній Кут.

Я голосно вдихаю носом, коли дивлюся на списану сторінку ззаду мапи. «Ти мусиш їх попередити»(ясно, ясно, заткайся) дотепер підкреслено знизу. Але, як і казала Віола, кого попередити? Попередити Дальній Кут? Попередити Гільді?

— Про шо? — кажу я.

Я прогортую книжку і там цілі сторінки з усяким різним, сторінки і сторінки, слова на словах на словах на словах, ніби вилитий на папір Шум, із якого вже нічо не зрозумієш. І як я можу когось попередити про все це?

— Ай, Бене, — тихо кажу я. — Чим же ти думав?

— Тодде! — кличе Гільді знизу. — Ві!

Я закриваю книжку і дивлюся на обкладинку.

Потім. Я запитаю про це потім.

Зуб даю.

Потім.

Я відкладаю її і йду вниз по сходах. Віола вже чекає там. Гільді і Франсія зі знову схрещеними руками так само чекають.

— Я маю вертатися на свою ферму, шпанюки, — каже Гільді. — Маю там роботу, а я ж не на себе одну працюю, але сьогодні Франсія погодилася за вами приглянути, а ввечері я прийду подивитися як ви справуєтеся.

Ми з Віолою дивимося один на одного і раптом не хочемо, аби Гільді йшла.

— Дякую за це, — каже Франсія, хмурячись. — Попри тошо моя сестра могла вам двом за мене розказувати, я ніяка не бабайка.

— Вона не казала… — починаю казати я до того як зупиняю себе, хоть мій Шум і закінчує фразу за мене: «…взагалі нічого».

— А, ну це типово, — каже Франсія, дивлячись на Гільді, але ніби не дуже й здивовано. — Покишо можете лишитися в мене. Тато і тьотя давно померли, такшо зараз їхні кімнати не дуже й затребувані.

Я не помилявся. Кімната старої людини.

— Але Дальній Кут — це містечко, в якому люди працюють, — Франсія дивиться на мене, тоді на Віолу, тоді знову на мене. — І ви тута дармо хліб їсти не будете, навіть якшо ви тута лише на день чи два, поки вирішите, куди там маєте йти далі.

— Ми ще не знаємо, — каже Віола.

— Гм-м-м, — гмикає Франсія. — А якшо ви затримаєтеся тута поза перший збір урожаю, то прийдеться вам ходити до школи.

— Школа? — кажу я.

— Школа і церква, — каже Гільді. — Це якшо ви лишитеся надовго. — Певно, вона знову читає мій Шум. — Ви лишитеся надовго?

Я нічо не кажу, і Віола нічо не каже, а Франсія знову гмикає.

— Будь ласка, пані Франсіє? — каже Віола, коли Франсія повертається поговорити з Гільді.

— Просто Франсія, дитино, — здивовано каже Франсія. — В чому справа?

— А я звідкись звідси можу надіслати повідомлення назад на свій корабель?

— Твій корабель, — каже Франсія. — Тобто корабель поселенців, котрий зараз у далекій чорній пустелі? — вона стискає губи. — З купою людей на борту?

Віола киває.

— Ми мали надіслати звіт. Повідомити, що ми знайшли.

Голос Віоли такий тихий, а її лице таке дивильне і обнадіяне, таке відкрите і просторе і готове до росчарування, що я знову відчуваю знайомий поштовх сумності, і мій Шум втягується в це як скорбота, як загубленість. Я хапаюся рукою за спинку бамбетля, аби не впасти.

— Ех, шпанючко, — каже Гільді, її голос знову стає підозріливо лагідним. — Я так думаю, ви пробували зв’язатися з нами, новосвіцькими, ще коли ви тільки оглядали планету?

— Ага, — каже Віола. — Ніхто не відповів.

Гільді і Франсія перекивуються.

— Ти забуваєш, шо ми — церковне поселеня, — каже Франсія. — Ми забралися від мирських речей, аби заснувати нашу власну маленьку утопію, такшо подібна машинерія собі ржавіла і ламалась, поки ми дбали про своє виживаня.

Очі Віоли росплющуються трохи ширше.

— Ви ніяк не можете ні з ким комунікувати?

— Ми не маємо зв’язку з іншими поселеннями, — каже Франсія. — Я вже не кажу про шось далі.

— Ми фермери, шпанючко, — каже Гільді. — Прості фермери, які шукають собі простішого життя. Якраз через це ми й пішли на цей дурний політ, аби добратися сюди. Аби владнати речі, які так турбували колишніх людей, — вона поклацала пальцями по столу. — Але не дуже вийшло.

— Ми реально не чекали нікого іншого, — каже Франсія. — Не з тим Старим світом, з якого ми полетіли.

— То я тут застрягла? — каже Віола, її голос трошки труситься.

— Поки не прибуде твій корабель, — каже Гільді, — боюся шо так.

— І скільки їм ще? — питає Франсія.

— Вхід у систему через 24 тижні, — тихо каже Віола. — Перигелій іще через чотири. І ще два тижні до орбітального трансферу.

— Співчуваю, дитинко, — каже Франсія. — Здається, ти з нами на сім місяців.

Віола відвертається від нас усіх, очевидно перетравлюючи новину.

Багато шо може статися за сім місяців.

— Ну, але, — каже Гільді, роблячи свій голос бадьорим, — я чула, шо в Притулку є подібні речі. Ядермобілі, мощені вулиці і більше магазинів, ніж можна обійти. Можна попробувати піти туда, перед тим як починати хвилюватися, нє?

Гільді дивиться на Франсію, а Франсія каже:

— Тоддику? Чого б тобі не взятися до роботи в складі? Ти ж із ферми, нє?

— Але… — починаю казати я.

— На фермі є багато різної роботи, — каже Франсія. — Як ти, певно, і сам добре знаєш.

І, так от говорячи, Франсія виводить мене через задні двері. Я оглядаюся через плече і бачу, як Гільді заспокоює Віолу і говорить їй шось лагідне, шось нечутне, хтось шось каже, і я знову нічо не знаю.

Франсія закриває за нами двері і веде мене і Манчі через головну дорогу до одного з великих складів, який я запримітив коли ми йшли сюди. Я бачу, як чоловіки підвозять тачки до вхідних дверей, а ще один чоловік вигружає з тачок садові фрукти.

— Це східний склад, — каже Франсія, — де ми зберігаємо готові для продажу речі. Почекай тут.

Я чекаю, а вона підходить до чоловіка котрий розгружає кошики з тачки. Вони хвилину говорять і я чую Прентісстаун? ясно як день у його Шумі, і раптовий наплив почутів за цим. Трохи інакше відчутя ніж раніше, але і воно пропадає до того як я встигаю його прочитати і Франсія вертається назад.

— Іван каже, ти можеш помогти і попідмітати на тому кінці склада.

— Попідмітати? — кажу я, трохи наляканий. — Я знаю, як працюють ферми, мім, але я…

— Я впевнена, шо знаєш, але ти вже міг помітити, шо Прентісстаун не належить до найпопулярніших наших сусідів. Найліпше тобі не лізти нікому на очі, поки всі потрохи до тебе не звикнуть. Домовилися?

Вона дотепер сувора, руки дотепер складені, але насправді так, вона здається нормальною, і хоть її лице не дуже добре, може, вона сама трохи й так.

— Добре, — кажу я.

Франсія киває і забирає мене до Івана, котрий на вік десь як Бен, але низький, темноволосий і руки в нього здорові як блін стовбури.

— Іване, це Тодд, — каже Франсія.

Я протягую руку для потисканя. Іван її не тисне. Він просто якось злосно оглядає мене.

— Будеш працювати там ззаду, — каже він. — І шоб ні ти, ні твій пес не лізли мені під ноги.

Франсія йде від нас, а Іван заводить мене досередини, показує на мітлу і я берусь до роботи. І так починається мій перший день на Дальному Куті: всередині темного склада, за перемітаням пороху з одного кута в інший, тільки й того синього неба, шо маленька смужка над дальніми дверима.

Як же гарно працювати.

— Какати, Тодде, — каже Манчі.

— Тута не можна.

Це досить великий склад, може десь сімсять п’ять чи вісімсять метрів з кінця в кінець, і він десь наполовину повний гребенястих ананасів. А ще в одному кінці там великі рулони силосу, складені аж до стелі і зв’язані шнурком, і ще частина з великими снопами пшениці, готовими до перемеленя.

— Ви це продаєте в інші поселеня? — гукаю я до Івана.

— Поговоримо потім, — відгукується він спереду.

Я на це нічо не кажу, але шось ніби грубе з’являється в мому Шумі ще до того як я встигаю це зупинити. Я спішу вернутися до замітаня.

Ранок минає. Я думаю про Бена і Кілліана. Я думаю про Віолу. Я думаю про Аарона і мера. Я думаю про слово «армія» і як від нього в мене в шлунку щемить.

Я не знаю.

Якось неправильно нам зупинятися. Не після всього цього біганя.

Всі поводяться так ніби тута безпечно, але я не знаю.

Манчі бродить через двері, поки я замітаю, деколи ганяється за рожевими молями, яких я вимітаю з недоступних кутів. Іван тримається на віцтані, я тримаюся на віцтані, але я бачу всіх тих людей шо приходять до його дверей і залишають там товари, і дивляться взад склада, дивляться довго, проникливо, деколи примружуються в темноту, аби розглянути там мене, хлопчика з Прентісстауна.

То шо вони ненавидять Прентісстаун, я це вшарив. Я ненавижу Прентісстаун, але я маю більше причин сумувати ніж будь-котрий з них.

Коли сильніше дніє, я теж починаю помічати більше речей. Наприклад, хоть і чоловіки і жінки працюють одинаково важко, жінки частіше наказують, а чоловіки частіше слухаються. А поскільки Франсія тута замісниця мера, а Гільді тута ота ким вона є на Дальньому Куті, я починаю думати шо цим містечком заправляють жінки. Я часто чую їхні тишини коли вони проходять надворі і чую як їм відповідає чоловічий Шум, деколи напружено, але переважно просто згоджуючись.

Чоловічий Шум таксамо набагато стриманіший ніж той до котрого я звик. Коли навколо так багато жінок, та ще виходячи з того шо я взнав із Шуму в Прентісстауні, можна було би подумати шо всюди буде ціла купа Шумних жінок без одягу, котрі роблять найдивніші речі про які тільки можна подумати. І ясно шо тута деколи таке чути, чоловіки є чоловіки, але переважно це або пісні або молитви або шось шо стосується роботи яку вони зараз роблять.

Вони тута на Дальньому Куті дуже спокійні, але вони й трохи страшні.

Час відчасу я перевіряю, чи зможу я почути (не почути) Віолу.

Але ні.

В обід Франсія приходить до склада з сендвічем і глеком води.

— Де Віола? — питаюся я.

— Нема за шо, — каже Франсія.

— За шо?

Франсія зітхає і каже:

— Віола в саду, збирає опалі фрукти.

Я хочу запитати як вона, але не питаю, а Франсія не читає цього в мому Шумі.

— Як ти тут? — питає вона.

— Я вмію робити набагато більше ніж просто, бляха, замітати.

— Слідкуй за язиком, шпанюче. У нас буде ще багато часу, аби найти тобі справжню роботу.

Вона не залишається тут, йде вперед до виходу, зупиняється на два слова з Іваном і йде робити то чим замісниця мера має займатися цілими днями.

Можна сказати? Це якось тупо, але вона мені трохи подобається. Може того шо вона нагадує мені Кілліана і всьо то шо він робив аби вивести мене з себе. Пам’ять — тупа штука, хіба нє?

Я вгризаюся в сендвіч і прожовую перший кусок, коли чую як підходить Шум Івана.

— Я позамітаю всі крихти, — кажу я.

Це дивно, але він сміється, трохи грубо.

— Ясно шо позамітаєш, — він відкушує шматок свого сандвіча. — Франсія каже, сьогодні будуть селишні збори, — через хвилину каже він.

— Через мене?

— Через вас обох. Через тебе і дівчинку. Тебе і дівчинку, котрі втекли з Прентісстауна.

Його Шум дивний. Він обережний але дивний, ніби він мене перевіряє. Я не чую там ворожості, ну не до мене точно, але шось там ховається.

— І ми зустрінемся зі всіма? — кажу я.

— Може бути. Ми всі будемо говорити в першу чергу про вас.

— Якшо буде голосуваня, — кажу я, жуючи сендвіч, — то я, певно, програю.

— Ну, за тебе говоритиме Гільді, — каже він. — А на Дальньому Куті це тобі не булка з маслом, — він ковтає свій шматок. — І люди тута добрі і щирі. Ми вже приймали до себе людей з Прентісста-уна. То було давно, але давніше, в погані часи приймали.

— Коли була війна? — кажу я.

Він дивиться на мене, його Шум розглядає мене, розглядає шо я знаю.

— Так, — каже він. — Коли була війна, — він роззирається складом, ніби просто так, але мені здається, шо він перевіряє, чи ми тута самі. Він повертається назад і дивиться на мене. І на цей раз його погляд точно шось шукає. — Крім того, — каже він, — не всі тута однаково ставляться.

— До чого? — кажу я, бо мені не подобається його погляд, не подобається його шум.

— До історії, — він говорить тихо, його очі дивляться в мене, вивчаючи уважніше.

Я трохи відхиляюся назад.

— Я не розумію, про шо ти.

— У Прентісстауна донині є союзники, — шепоче він, — котрі ховаються в дуже несподіваних місцях.

У його Шумі появляються картинки, маленькі картинки, ніби його Шум говорить лише до мене, і я починаю бачити їх ясніше і ясніше, яскраві речі, вологі речі, швидкі речі, сонце світить на червон…

— Цуцики! Цуцики! — гавкає Манчі в куті.

Я підскакую, навіть Іван смикається, і картинки в його Шумі швидко гаснуть. Манчі продовжує гавкати, і я чую багато хихотіня, але то не він. Я дивлюся.

Групка дітей стоїть на колінах, підглядає через виламану дошку, посміхається, сміється від хоробрості, штовхає один одного блище до дірки.

Показують на мене.

І всі такі маленькі.

Такі маленькі.

Ну ви тільки гляньте на них.

— Ану забирайтеся, пацючата! — кричить Іван, але в його голосі і Шумі чути гумор, якого раньше не було й сліду. Діти розбігаються і з-за дірки ще чути попискуваня їхнього сміху.

І от і всьо, вони пішли.

Ніби я їх просто придумав.

— Цуцики, Тодде! — гавкає Манчі. — Цуцики!

— Я знаю, — кажу я, чухаючи його голову, коли він підходить блище. — Я знаю.

Іван ляскає долоньми.

— От і пообідали. До роботи, — і він ще раз значущо дивиться на мене, перед тим як піти назад наперед складу.

— І шо ж воно всьо мало значити? — кажу я до Манчі.

— Цуцики, — мурмотить він, зариваючись лицем у мою руку.

І так наступає пообідя, яке приблизно повторює мій ранок. Я замітаю, люди зупиняються, перерва на воду, коли Іван нічо мені не каже, я далі замітаю.

Я витрачаю трохи часу пробуючи розібратися з тим, шо нам робити далі. Якшо це взагалі роблять якісь ми. У Дальньому Куті буде собі зустріч і вони, певно, затримають Віолу аж доки не прилетить її корабель, це всім ясно, але чи захочуть вони мене?

А якшо захочуть — я лишуся?

Я їх попереджу?

У мене в животі починає пекти кожен раз коли я думаю про книжку, такшо я продовжую міняти тему.

Після того, шо дуже нагадує мені вічність, сонце починає сідати. Я більше не можу замітати. Я вже пару разів пройшов цілий склад, порахував кошики, перерахував кошики, попробував зремонтувати тута розхитану дошку в стіні, хоть ніхто мене і не просив. Та й шо ще робити, коли ніхто, бляха, не випускає тебе зі склада?

— Щира твоя правда, — каже Гільді, раптово стаючи біля мене.

— Не можна так підкрадатися до людей, — кажу я. — А то ви всі такі тихі.

— У Франсії в хаті ви з Віолою зараз можете трохи під’їсти. Давайте ви підете туди і поїсте?

— Поки у вас буде та ваша зустріч?

— Поки у нас буде та наша зустріч, так, шпанюче, — каже Гільді. — Віола вже в хаті, і я не сумніваюся, готова з’їсти твою вечерю.

— Голодний, Тодде! — гавкає Манчі.

— І для тебе їжа теж є, песю, — каже Гільді, нахиляючись аби його погладити. Він відразу перекидається перед нею на спину, ну ні грама гідності.

— А про шо насправді ваша зустріч? — питаю я.

— Ой, та про тих нових поселенців, шо мають прилетіти. Це великі новини, — вона переводить погляд із Манчі на мене. — І про вас усім розкажемо, ясна річ. Треба ж підготувати людей до того, аби вони були вам раді.

— А вони будуть нам раді?

— Люди бояться тогошо не знають, Тоддику, — каже вона, встаючи. — Коли вони з вами познайомляться, проблем не буде.

— Ми зможемо тута лишитися?

— Так собі думаю, — каже вона. — Якшо тільки захочете.

Я на це нічо не кажу.

— Ти покишо йди собі до хати, — каже вона. — Я зайду по вас обох, коли прийде час.

Я лише киваю у відповідь і вона махає мені і йде, йде геть зі склада, де всьо більше темніє. Я відношу мітлу туда де вона висіла, чую відлуня своїх кроків. Я чую Шум чоловіків і тишину жінок, які збираються на тому кінці міста в залі зібрань. Слово Прентісстаун чується найчіткіше, а поміж нього моє ім’я, ім’я Віоли, ім’я Гільді.

І я маю сказати, шо хоть у ньому є страх і підозра, я не почуваюся так, ніби нам тута зовсім не раді. Там більше запитань, ніж такої злості як була в Метью Лайла.

І знаєш, може бути. Може бути, шо все не так і погано.

— Пішли, Манчі, — кажу я. — Пішли поїмо.

— Їсти, Тодде! — гавкає він десь біля моїх ніг.

— Цікаво, як там день у Віоли, — кажу я.

І коли я підхожу до входу в склад, я розумію шо шматок Шуму відчепився від загального шурхоту зовні.

Один шматок Шуму виходить з потоку.

І йде до склада.

І стає просто біля нього.

Я стаю глибоко в темноті склада.

Тінь стає в далекому дверному проході.

Метью Лайл.

І його Шум каже: Нікуди ти не підеш, хлопче.

— Геть! Геть! Геть! — відразуж починає гавкати Манчі.

Місяці блищать на мачете Метью Лайла.

Я тягнуся собі за спину. Я заховав піхви собі під сорочку, коли працював, але ніж точно дотепер на місці. Стопудово. Я беру його і тримаю біля себе.

— Старенька мамця тебе на цей раз не захистить, — каже Метью, вимахуючи мачете туди і сюди, ніби пробує порізати повітря на плястерки. — Тепер ні за якою спідницею ти не заховаєшся відтого, шо ти зробив.

— Я нічо не робив, — кажу я, відходячи на крок назад, пробуючи стримувати свій Шум і не показувати йому задні двері ззаді себе.

— Неважливо, — каже Метью, підходячи вперед коли я відхожу назад, — тута у містечку в нас є свій закон.

— Я з вами нічого не маю до діла, — кажу я.

— Але я маю діло з тобою, хлопче, — каже він, його Шум починає розбурюватися, в ньому є злість, ясно шо, але в ньому є і дуже дивна скорбота, такий несамовитий біль, який майже можна попробувати на смак.

А ще навколо нього крутиться нервовість, вона кутаста, вона випирає, хоть він і пробує її сховати.

Я знову відхожу назад, далі в темноту.

— Я ж не поганий чоловік, знаєш, — каже він раптово і ніби збиває мене з толку, але й далі крутить своїм мачете. — Я мав дружину. Я мав доньку.

— Вони б не хотіли, аби ви скривдили невинного хлопця, я впевн…

— Тихо! — кричить він і я чую, як він глитає.

Він не впевнений. Він не впевнений, шо йому далі робити.

Шо ж воно робиться?

— Я не знаю, чого ви злий, — кажу я. — Але мені шкода. Шо б то не було…

— Я хочу аби ти знав, перед тим як ти поплатишся, — каже він наді мною, ніби заставляє себе не слухати мене. — Шо ти маєш знати, хлопче, це тошо мою маму звали Джессіка.

Я перестаю відходити назад.

— Вибачте, шо?

— Мою маму так звали, — гарчить він. — Джессіка.

Це взагалі не має ніякого сенсу.

— Шо? — кажу я. — Я не знаю, шо ви…

— Слухай, хлопче! — кричить він. — Просто слухай.

А тоді його Шум відкривається навстіж.

І я бачу…

І я бачу…

І я бачу…

Я бачу, шо він показує.

— Це брехня, — шепочу я. — Це, бляха, брехня.

І цього не варто було казати.

Із криком Метью стрибає вперед і біжить просто на мене через увесь склад.

— Біжи! — кричу я до Манчі, повертаючись і пробиваючись через задні двері.(Заткайся, ти реально думаєш, шо ніж шось зробить проти мачете?) Я чую як Манчі дотепер кричить, його Шум вибухає ззаду мене, і я дотягуюсь до задніх дверей і росчахую їх, а тоді розумію.

Манчі біля мене нема.

Я розвертаюся. Коли я сказав «біжи», Манчі побіг в інший бік, з усією своєю непереконливою злістю кинувшись на Метью, котрий кинувся на мене.

— Манчі! — кричу я.

У складі просто капець як темно, і я чую гарчаня і гавкіт і клацаня і тоді я чую як Метью вищить від болю, коли його, по ходу, вкусили.

«Хороший песик, — думаю я. — Блін, який же хороший песик».

І я ж не можу його тута лишити, нє?

Я біжу назад у темноту, туди, де я бачу як підскакує Метью і як постать Манчі витанцьовує між його ніг і помахів мачете, вигавкуючи напропале.

— Тодде! Тодде! Тодде! — гавкає він.

Я вже за п’ять кроків від них і ще біжу, коли Метью б’є з двох рук у землю, вбиваючи кінець мачете в дерев’яну підлогу. Я чую писк Манчі, в якому нема слів, тільки біль, і він відлітає до темного кута.

Я кричу і врізаюся просто в Метью. Ми обоє злітаємо з ніг, гепаємся на підлогу ліктями і колінами. Боляче, але я впав переважно на Метью, такшо нормально.

Ми відкочуємся один від одного і я чую як він кричить від болю. Я відразу ж піднімаюся назад на ноги, ніж у руці, за пару метрів від нього, тепер уже далеко від задніх дверей, а Метью перекриває передні. Я чую, як Манчі скавчить у темноті.

Я також чую якийсь Шум, який піднімається далі на сільській дорозі до залу зібрань, але зараз нема часу про це думати.

— Я не боюся тебе вбити, — кажу я, хоть насправді я капець боюся, але надіюся шо мій Шум і його Шум зараз так шумлять і мішаються, шо він там нічо не зможе розібрати.

— Ну то нас лише двоє, — каже він, смикаючи своє мачете.

Воно не вилазить, коли він смикає перший раз, не вилазить і коли смикає другий раз. Я користуюся нагодою і відстрибую назад у темноту, шукаючи Манчі.

— Манчі? — кажу я, з усіх сил розглядаючись серед снопів і куп кошиків з фруктами. Я дотепер чую, як Метью сопе, пробуючи витягнути своє мачете з підлоги, і шум міста, який стає ще голосніший.

— Тодде? — чую я глибоко з темноти.

Чую з-поза рулонів силосу, з маленької нички, яка утворилася між ними і стіною.

— Манчі? — кличу я, засунувши туди голову.

А тоді реально швидко оглядаюся.

Важко смикнувши, Метью дістав своє мачете з підлоги.

— Тодде? — каже Манчі, заплутаний і наляканий. — Тодде?

І от іде Метью, іде повільно, ніби йому більше нема куда спішити, його Шум тянеться вперед хвилею, в якій нема броду для суперечок.

Я не маю вибору. Я втискаюся в ту ничку і виставляю перед собою ножа.

— Я піду, — кажу я, піднімаючи голос. — Просто відпустіть мене і пса, і ми підемо.

— Для цього вже запізно, — каже Метью, підходячи.

— Ви не хочете цього робити. Я ж бачу.

— Стули писок.

— Будь ласка, — кажу я, вимахуючи ножем. — Я не хочу вас поранити.

— Хлопче, по-твоєму мене це гребе?

Блище, блище, крок за кроком.

Десь назовні чути бабах, десь далеко. Тепер люди біжать і кричать, але ніхто з нас не дивиться.

Я втискаюся в маленьку ничку, але там для мене таки завузько. Я розглядаюся і думаю, кудою я тута зможу тікати.

І нічого такого не бачу.

Моєму ножу прийдеться це зробити. Йому прийдеться діяти, навіть якшо проти мачете.

— Тодде? — чую я ззаду себе.

— Не хвилюйся, Манчі, — кажу я. — Всьо буде добре.

І хто його знає, в шо вірить пес?

Метью нас уже майже догнав.

Я стискаю ножа.

Метью зупиняється за метр від мене, так блисько, шо я майже бачу, як його очі блистять у темноті.

— Джессіка, — каже він.

Він піднімає мачете над головою.

Я відсмикуюсь назад, піднімаю ножа вверх, готуюся…

Але він завмирає…

Він завмирає…

Я вже бачив таке завмираня…

І цього досить…

Коротко помолившись, аби тута не вийшло так як на мості, я махаю ножем широку дугу убік, акурат прорізаючи (дякую, дякую) шнурки, які тримають силосні рулони, прорізаю передні шнурки наскрізь. Інші шнурки швидко рвуться від раптової зміни ваги і я прикриваю голову і відтискаюся з дороги силосних рулонів, які починають котитися.

Я чую гупаня і стуканя і «уф» від Метью, і я піднімаю голову і бачу, шо він похований під силосними рулонами, його рука витягнута вбік, його мачете лежить біля нього. Я підхожу вперед і відбуцую мачете вбік, тоді повертаюся аби найти Манчі.

Він знову забився в темний кут тепер ззаду завалених рулонів. Я біжу до нього.

— Тодде? — каже він, коли я підхожу блище. — Хвіст, Тодде?

— Манчі? — темно, такшо мені приходиться присісти просто коло нього аби побачити. Його хвіст на дві третіх короччий чим був, кров усюди, але він, благослови його Боже, дотепер пробує ним метляти.

— Ав, Тодде?

— Я в порядку, — кажу я, потираючи його голову. Він кусає мою руку, але я знаю, шо він з цим нічо не зробить, бо йому боляче. Він вибачливо мене лиже, а тоді знову робить кусь. — Ав, Тодде, — каже він.

— Тодде Г’юїтте! — чую я крик десь іспереду склада.

Франсія.

— Я тут! — кричу я, встаючи. — Зі мною всьо добре. Метью здурів…

Але я стаю бо вона мене не слухає.

— Тобі треба забратися всередину, Тоддику, — поспішно каже Франсія. — Тобі треба…

Вона зупиняється коли бачить Метью під силосом.

— Шо сталося? — каже вона, відразу почавши відкочувати рулони, забираючи рулон з його лиця і присідаючи побачити чи він ще дихає.

Я показую на мачете.

— Це сталося.

Франсія дивиться на нього, тоді довгий погляд на мене, її лице каже шось чого я не можу прочитати ані навіть приблизно зрозуміти. Я не знаю чи живий Метью чи вмер і ніколи не взнаю.

— На нас напали, шпанюче, — каже вона, встаючи.

— На нас шо?

— Чоловіки, — каже вона, встаючи. — Чоловіки з Прентісстауна. Та шпана шо гналася за тобою. Вони напали на ціле містечко.

Мій шлунок падає просто мені на капці.

— О ні, — кажу я. А тоді кажу знову: — О ні.

Франсія всеще дивиться на мене, її мозок думає хтозна-шо.

— Не віддавайте нас їм, — кажу я, знову задкуючи. — Вони нас уб’ють.

На це Франсія хмуриться.

— Шо я по-твоєму за жінка?

— Я не знаю, — кажу я. — В цьому й біда.

— Я тебе їм не віддам. Чесне слово. І Віолу не віддам. І коли говорити про містечкові збори — ну, до чого ми там устигли договоритися, то ми вирішували захистити вас обох від того, шо майже нечинуче насувалося, — вона глянула вниз на Метью. — Хоть, бачу, обіцянка — цяцянка.

— Де Віола?

— У мене в хаті, — каже Франсія, раптом знову активна. — Пішли. Треба завести тебе всередину.

— Чекайте, — я протискаюся назад за силосні рулони і знахожу Манчі в його куті, він зализує хвіст. Він дивиться на мене і гавкає, такий собі тихий гав, який навіть не слово.

— Я тебе зараз підніму, — кажу я. — Постарайся не дуже мене кусати, лади?

— Лади, Тодде, — скімлить він, поскиглюючи з кожним помахом свого вкороченого хвоста.

Я тянуся вниз, кладу руки йому під пузо і піднімаю його собі до грудей. Він зойкає і боляче кусає моє зап’ястя, а тоді його лиже.

— Усе добре, друже, — кажу я, тримаючи його як тільки можу.

Франсія чекає мене біля дверей склада і я йду за нею на головну дорогу.

Усюди бігають люди. Я бачу чоловіків і жінок з рушницями, котрі біжать до садів, й інших чоловіків і жінок, котрі відводять дітей (от і вони знову) по хатах і так далі. На віцтані я чую бабахи, і крики, і верески.

— Де Гільді? — кричу я.

Франсія нічо не каже. Ми доходимо до передніх сходів.

— А шо Гільді? — знову питаю я, коли ми вилазимо вверх.

— Вона пішла битися, — каже Франсія, не дивлячись на мене, відчиняючи двері. — Вони спочатку натраплять на ферму. А там є Тем.

— О ні! — знову по-тупому кажу я, ніби від моїх «о ні» шось стане так.

Коли ми заходимо, Віола злітає до нас із горішнього поверху.

— Чого ви так довго? — каже вона, її голос трохи гучний, і я не знаю до кого з нас вона говорить. Вона зойкає, коли бачить Манчі.

— Бинти, — кажу я. — Оті твої круті.

Вона киває і кидається вверх по сходах.

— Сидіть тут, — каже мені Франсія. — Не виходьте, що б ви не почули.

— Але нам треба бігти! — кажу я, не розуміючи цього-от всього. — Треба звідци забиратися!

— Ні, Тоддику, — каже вона. — Якшо Прентісстаун тебе хоче, то це достатня причина не дати їм тебе.

— Але в них є зброя…

— І в нас є, — каже Франсія. — Ніяка тута прентісстаунська шпана не візьме цього міста.

Віола вже знову спустилась і зараз копалася в своїй торбі шукаючи бинти.

— Франсіє, — кажу я.

— Стій де стоїш, — каже вона. — Ми тебе захистимо. Обох вас захистимо.

Вона дивиться на нас обох, ніби чекаючи, коли ми погодимося, тоді вона повертається і виходить за двері — певно, пішла захищати своє місто.

Ми секунду дивимся на закриті двері, тоді Манчі знову скімлить і мені приходиться його покласти. Віола дістає квадратний бинтик і свій маленький скальпель.

— Я не знаю, чи воно працює на собаках, — каже вона.

— Краще ніж нічого, — кажу я.

Вона відрізає маленьку полосочку і мені приходиться притримати голову Манчі, поки вона обкручує бинт навколо залишків його хвоста. Він гарчить і вибачається і гарчить і вибачається аж поки Віола не замотує всю-всю рану. Він відразуж сідає зализувати її, як тільки я його відпускаю.

— Припини, — кажу я.

— Свербить! — каже Манчі

— Тупий пес, — я чухаю його за вухами. — Оце ж ти, бляха, тупий пес.

Віола також його гладить, аби не дати йому лизати бинти.

— Ти думаєш, ми в безпеці? — по довгій хвилині тихенько питає вона.

— Я не знаю.

На віцтані чуються нові бабахи. Ми обоє підскакуєм. Ще люди кричать. Ще Шум.

— Відколи це почалося — ні сліду Гільді, — каже Віола.

— Я знаю.

І ще трохи тишини, коли ми загладжуємо Манчі. Ше більше галасу чується з садів над містечком.

Усе здається так далеко, ніби й не відбувається насправді.

— Франсія сказала мені, що Притулок можна знайти, якщо йти за головною річкою, — каже Віола.

Я дивлюся на неї. Цікаво, чи я розумію шо це означає.

Здається так.

— Ти хочеш піти, — кажу я.

— Вони не відступлять, — каже вона. — Ми наражаємо всіх навколо нас на небезпеку. Ти ж не думаєш, що вони відступлять, якщо дотепер не відступили?

Не думаю. Я так реально не думаю. Я нічого про це не кажу, але я так не думаю.

— Але вони сказали, шо зможуть нас захистити, — кажу я.

— І ти в це віриш?

На це я теж нічо не кажу. Я думаю про Метью Лайла.

— Я не думаю, що зараз ми тут у безпеці, — каже вона.

— Я не думаю, шо зараз ми у безпеці будьде, — кажу я. — На цій планеті.

— Мені треба зв’язатися з моїм кораблем, Тодде, — каже вона, майже благаючи. — Вони чекають від мене сигналу.

— І ти хочеш ради цього бігти в невідомість?

— Ти теж хочеш, — кажу вона, — я ж бачу. — Вона відвертається. — Якщо ми підемо разом…

На цих словах я дивлюся на неї, пробуючи побачити, пробуючи взнати, взнати реальне і правдиве.

А вона просто дивиться у відповідь.

І цього досить.

— Пішли, — кажу я.

Ми далі пакуємся безслів і швидко. Я одягаю свій рюкзак, вона натягає свій на плечі, Манчі знову стає на ноги і рушає, і ми виходимо з передніх дверей. Отак от просто, виходимо. Безпечніше для Дальнього Кута, ясно шо безпечніше, чи безпечніше для нас — хто його знає? Хто знає, чи правильно нам так робити? Після того, шо нам наобіцяли Гільді і Франсія, йти важко.

Але ми йдемо. Так і робимо.

Бо то принаймі ми так вирішили. Ліпше би мені ніхто не розказував, шо він має для мене зробити, чим усі ті шо хочуть як краще.

Надворі зараз глибока ніч, але обидва місяці вже світять яскраво. Увага всіх у містечку звернута не до нас, такшо ніхто не зможе нас зупинити. Через місто протікає маленький струмочок, через який перекинута кладка.

— Як далеко до Притулку? — питаю я пошепки на півдорозі через місток.

— Трохи є, — шепоче Віола.

— Як далеко це трохи є?

Вона секунду нічо не каже.

— Як далеко? — знову кажу я.

— Пару тижнів ходу, — каже вона не оглядаючись.

— Пару тижнів!

— А куди нам ще йти?

І відповіді я не маю, такшо ми йдемо далі. Через потічок, далі дорога йде вверх на дальній горб за долиною. Ми вирішуємо піти тудою, найшвиччим виходом з містечка, тоді знайти дорогу назад на південь до ріки і піти за нею. Бенова мапа кінчається Дальнім Кутом, такшо всі керунки ми визначаємо хіба за рікою.

Ми тікаємо з Дального Кута, а за нами йде стільки знаків питань, питань на які ніколи не буде відповіді. Чого мер і пару чоловік проїхали стільки миль аби самостійно напасти на якесь занюхане містечко? Чого вони дотепер женуться за нами? Чого ми такі важливі? І шо сталося з Гільді?

І я шо, вбив Метью Лайла?

І чи було правдою то, шо він підкінець показав мені в свому Шумі там у складі?

То була реальна історія Прентісстауна?

— Що було реальна історія? — питає Віола, коли ми спішимо по стежці.

— Нічо, — кажу я. — І харе до мене лізти.

Ми вибираємся наверх дальнього горба біля долини якраз коли через долину прокочується ще один гуркіт залпу. Ми зупиняємся і дивимся.

І ми бачимо.

Капець шо ми бачимо.

— О Боже, — каже Віола.

У світлі двох місяців ціла долина ніби світиться, місяці світять на будинки Дальнього Кута, на горби, на яких сади.

Ми бачимо, як чоловіки і жінки Дальнього Кута біжать униз із того горба.

Тікають.

А наверх виїжжають п’ять, десять, п’ятнацять чоловіків на конях.

А за ними лавами по п’ять ідуть чоловіки на пішо, в них рушниці, вони йдуть вишикувані за тим, шо мало би бути меровим конем.

Це не шпана. Зовсім не шпана.

Це Прентісстаун. Я почуваюся так, ніби світ кришиться мені під ногами. Це, бляха, всі чоловіки Прентісстауна.

У них утричі більше людей, ніж на Дальньому Куті взагалі.

Утричі більше рушниць.

Ми чуємо вистріли і бачим чоловіків і жінок Дальнього Кута, які падають по дорозі до своїх хатів.

Вони легенько захоплять містечко. Захоплять, і година не пройде.

Бо плітки були правдиві, ті плітки шо чула Франсія.

Чутки були правдиві.

Це армія.

Ціла армія.

Ціла армія йде по мене і Віолу.

Ми пригинаємося попід якимись кущами, хоть то вже й темно, хоть армія на другім кінці долини, хоть вони й не знають шо ми тута і вони ніяк не почують мій Шум серед всього того галасу, ми всеодно пригинаємся.

— Як воно може бути так далеко? — питає Віола. — В цьому нема ніякого логічного сенсу.

— А в цьому є якийсь інший сенс?

Вона хмуриться. Я теж. Ми змучені і шо далі то більше змученіші і пробуємо не думати про то шо ми бачили у Дальньому Куті і ми йшли і бігли таке враженя шо вже півночі і дотепер не вийшли до річки. Я починаю боятися шо ми реально звернули не туда і з цим вже нічого не зробиш бо взад дороги нема.

— Назад дороги немає, — я чую, як Віола задихано каже це ззаду мене.

Я здивовано обертаюся до неї.

— Ти два рази неправа, — кажу я. — Поперше, відтого шо ти постійно читаєш люцький шум, ніхто не зрадіє.

Вона схрещує руки і росправляє плечі.

— А по-друге?

— А подруге я говорю як собі хочу.

— Так, — каже Віола. — З цим я не сперечаюся.

Мій Шум починає трохи гучнішати, і я глибоко вдихаю, але тоді вона каже: «Цссс», а її очі блищать у місячному світлі, коли вона дивиться на мене. Звуки води.

— Річка! — гавкає Манчі.

Ми йдемо вниз по дорозі, за поворот, униз по схилу і ще за один поворот, і онде річка, ширша, рівніша, спокійніша і повільніша, ніж коли ми бачили її останній раз, але така сама мокра. Ми нічого не кажемо, просто стаєм на коліна на камені на березі і п’ємо, Манчі заходить в неї аж по пузо і тоді починає пити.

Віола біля мене, коли я сьорбаю воду, знову її тишина. Ну, це працює в дві сторони. Як би чисто вона не чула мій Шум, принаймі тут, коли немає галасу інших чи Шуму поселеня, тута є її тишина, голосна як ревіння, вона накочує на мене як найбільший на світі смуток, ніби я хочу взяти її і притулитися до неї і просто назавжди зникнути у ніщо.

Яким би це зараз було полегшеням. Яким благословеним полегшеням.

— Знаєш, я не можу тебе не чути, — каже вона, встаючи і відкриваючи торбу. — Коли тут тихо і нас лише двоє.

— А я не можу тебе не нечути, — кажу я. — Шо б це не було, — я підсвистую Манчі. — Виходь з води. Можуть бути змії.

Він опускає свою гузицю під воду, совається там туда-сюда, аж поки пов’язка не злазить і не пливе геть. Тоді він вискакує і відразуж починає лизати свій хвіст.

— Дай подивлюся, — кажу я. Він гавкає «Тодде», ніби погоджується, але коли я підхожу до нього то він загортає хвоста собі під живіт так далеко як лише дозволяє довжина. Я обережно його відгортаю, а Манчі постійно мурмоче до себе «Хвіст, хвіст».

— Ішобтисобідумала, — кажу я. — Вони таки працюють на собаках.

Віола дістала два диски зі свої торби. Вона втискає в них свої пальці і ті диски розростаються до пляшок для води. Вона стає на коліна біля річки, наповнює обидві і передає одну мені.

— Дякую, — кажу я але практично не дивлюся на неї.

Вона витирає свою пляшку. Ми секунду стоїмо на березі ріки, а вона кладе свою воду назад до торби, і вона тиха, але я вже знаю, шо вона так тиха, як коли пробує сказати шось важке.

— Я зовсім не хочу тебе образити, — каже вона, дивлячись просто на мене. — Але, може, мені варто прочитати ту примітку до мапи?

Я чую як червонішаю, навіть в темноті, і я відчуваю, шо зараз почну сваритися.

А тоді я просто зітхаю. Я змучений, і вже пізно, і ми знову біжимо, і вона права, хіба нє? І сваритися з нею я став би тільки через то, що не хочу, аби вона була права.

Я скидаю рюкзак і дістаю книжку, розгортаю мапу під обкладинкою. Я передаю книжку їй не дивлячись. Вона дістає свій ліхтар і світить ним на папір, перегортаючи до повідомленя від Бена. Дивно, але вона починає читати вголос, і зненацька, хоть голос і її, здається шо то Бен лунає над річкою, відгукується ще з Прентісстауна і ніби кулаком б’є мене в груди.

— «Ідіть до поселення вниз за рікою і далі через міст», — читає вона. — «Воно називається Дальній Кут, і тамтешні люди мають радо тебе прийняти».

— Вони й приняли, — кажу я. — Декотрі.

Віола продовжує:

— «Є речі, яких ти не знаєш про нашу історію, Тодде, і я прошу пробачення за це, але якби ти їх знав — опинився б у великій небезпеці. Єдиний твій шанс на теплий прийом — це твоя невинність».

Я відчуваю шо червонішаю навіть більше, але нащастя зараз досить темно аби хтось це побачив.

— «Тим часом із маминої книжки ти дізнаєшся більше, решту світу треба попередити, Тодде. Прентісстаун висувається. План розробляли роками, чекали тільки, коли останній хлопчик у Прентісстауні стане чоловіком…»

Вона піднімає погляд.

— Це ти?

— Це я, — кажу я. — Я був наймолоччим хлопчиком. Через двацять сім днів мені буде тринацять і за законом Прентісстауна я офіційно стану чоловіком.

І я не можу не думати про то шо мені показав Бен…

Про то як хлопчик стає…

Я закриваю і швидко кажу:

— Але я не уявляю, шо це означає — шо вони на мене чекають.

— «Мер планує захопити Дальній Кут і хто його знає, що ще. Ми з Кілланом…»

— Кілліаном, — поправляю її я. — Його звати Кілліан.

— «…ми з Кілліаном спробуємо відтермінувати це, наскільки зможемо, але точно не зможемо зупинити. Дальній Кут буде в небезпеці, і ти мусиш їх попередити. Завжди, завжди, завжди пам’ятай, що ми любимо тебе як рідного сина і відсилати тебе геть — це найважче, що нам доводилось робити. Якщо на те буде змога — ми побачимося знову, але передовсім ти маєш якомога швидше дістатися Дальнього Кута, а коли будеш там — ти мусиш їх попередити. Бен».

Віола знову підводить голову.

— Ця остання частина підкреслена.

— Я знаю.

А тоді ми добру хвилину нічого не кажемо. У повітрі відчувається провина, але, може, то все я.

Як знати, коли біля тебе тиха дівчинка?

— Моя провина, — кажу я. — То все моя провина.

Віола перечитує запис про себе.

— Вони повинні були тобі сказати, — каже вона. — Як же ти мав прочитати її, якщо ти не вмієш…

— Якби вони мені сказали, Прентісстаун би всьо почув у мому шумі і знав би шо я знаю. Ми би навіть з місця не зрушили, якби мені сказали, — я дивлюся в її очі і зразуж відвожу погляд. — Треба було дати її комусь прочитати, та й по всьому. Бен — хороший чоловік, — я стишуюся. — Був.

Вона знову згортає мапу і віддає її мені. Тепер у ній нема сенсу, але я обережно запихаю її під обкладинку книжки.

— Я можу почитати її для тебе, — каже Віола. — Книжку твоєї мами. Якщо хочеш.

Я стою до неї спиною і кладу книжку назад в рюкзак.

— Треба йти, — кажу я. — Ми вже витратили забагато часу.

— Тодде…

— За нами женеться армія, — кажу я. — Нема часу читати.

Ми знову рушаємо і з усіх сил біжимо так багато, так довго як можемо, але коли встає сонце, повільно, ліниво, холодно, і ми не спали, а не спали ми після робочого дня, такшо навіть коли за нами женеться армія ми ледве можемо швидко йти.

Але ми йдемо, цілий наступний ранок. Дорога далі йде попри річку, як ми й надіялися, і земля біля нас починає рівнішати, великі природні трав’яні рівнини тягнуться до низьких горбів і вищих горбів там далі, і, принаймі на півночі, далі до гір.

Але то всьо дике. Нема парканів, нема полів збіжжя, нема поселень чи людей, тільки сама курна дорога. І це з одного боку добре а з іншого боку дивно.

Якшо Новий Світ не стерся з лиця землі, то де всі?

— Ти думаєш, це нормально? — кажу я, коли ми заходимо за ще один пилючний поворот дороги, на якій далі нема більше нічо крім пилючних поворотів. — Думаєш, ми тудою йдемо?

Віола видихає задумане повітря.

— Як казав мій тато, «можна йти тільки вперед, Ві, тільки далі і вгору».

— Можна йти тільки вперед, — повторяю я.

— Далі і вгору, — каже вона.

— Який він був? — питаю я. — Твій тато?

Вона опускає очі на дорогу і збоку я бачу на її лиці напівусмішку.

— Від нього пахло свіжим хлібом, — каже вона, а тоді йде вперед і вже нічо не каже.

Ранок зміняється днем, і все так само. Ми спішимо коли можемо, швидко йдемо коли не можемо спішити, і відпочиваємо тільки коли більше не витримуємо. Річка лишається рівною і плавною, як і коричнево-зелена земля навколо. Високо-високо літають польові луні, ширяють і шукають здобич, але на цьому ознаки житя кінчаються.

— Це просто порожня планета, — каже Віола, коли ми стаємо на швидкий перекус і спираємось на якісь камені, з яких відкривається вид на природну греблю.

— Та ні, доста повна, — кажу я, пережовуючи сир. — Повір мені.

— Я тобі вірю. Просто кажу, що розумію, чому люди хотіли тут поселитися. Багато родючої землі, багато потенціалу для людей, котрі хочуть почати нове життя.

Я жую.

— Люди помиляються.

Вона потирає шию і дивиться на Манчі, котрий нюшкує скраю греблі, певно, винюхуючи ткачиків, шо живуть десь там унизу.

— Чому ви тут стаєте чоловіками в тринадцять? — питає вона.

Я здивовано дивлюся на неї.

— Шо?

— Та нотатка, — каже вона. — Містечко чекає, доки останній хлопчик стане чоловіком, — вона дивиться на мене. — Нащо чекати?

— Так завжди велося в Новому Світі. Певно, шось із Писаня. Аарон завжди розводився, шо то символізує дату, коли ти куштуєш із Дерева Пізнаня і переходиш від невиності до гріха.

Вона чудно дивиться на мене.

— Звучить якось надумано.

Я знизую плечима.

— Бен завжди казав, шо насправді це тогошо маленька групка людей на ізольованій планеті потребує так багато дорослих, як лише можна, такшо в тринацять у тебе появляються перші реальні обов’язки, — я кидаю випадкового камінця в річку. — Не питай мене. Я просто знаю, шо в нас чекають до тринацяти років. Тринацять разів по тринацять місяців.

— Тринадцять місяців? — питає вона, піднявши брови.

Я киваю.

— У році лише дванадцять місяців, — каже вона.

— Ні, тринацять.

— Може, це тут, — каже вона. — Але там, звідки я, в році дванадцять місяців.

Я кліпаю.

— Тринацять місяців — це рік у Новому Світі, — кажу я, чомусь почуваючись тупим.

Вона дивиться на мене, ніби про шось думає.

— Я про те, що, залежно від того, скільки на цій планеті триває день чи місяць, тобі може бути вже… чотирнадцять років.

— Ну, так тута працює, — трохи жостко кажу я, бо мені це не подобається. — Мені стане тринацять через двацять сім днів.

— Насправді — чотирнадцять і ще місяць, — каже вона, дотепер рахуючи. — І це от наводить мене на думку, а наскільки тут усі…

— До мого днянародженя двацять сім днів, — твердо кажу я. Я встаю і знову надягаю рюкзак. — Пішли. Ми вже забагато часу потратили на балачку.

І аж коли сонце починає опускатися за вершини дерев, ми бачимо перший знак цивілізації: покинутий водяний млин на березі річки, його дах згорів ще хтозна скільки років тому. Ми йшли так довго, шо навіть не говорили, навіть не особливо пильнували на небезпеку, просто пішли всередину, покидали наші торби до стін і попадали на землю, ніби то було найм’якіше на світі ліжко. Манчі, котрий, здається, навіть не змучився, почав бігати всередині млина, задираючи лапу біля кожного стебла, яке пробивалося через потріскані дошки.

— Мої ноги, — кажу я, знімаючи капці і нараховуючи п’ять, ні, шість різних мозолів.

Віола змучено зітхає від іншої стіни.

— Нам треба поспати, — каже вона. — Хоч би що.

— Я знаю.

Вона дивиться на мене.

— Ти їх почуєш? — каже вона. — Якщо вони прийдуть?

— О, я їх почую, — кажу я. — Стопудово почую.

Ми вирішуємо спати по черзі. Я кажу, шо чуватиму перший, і Віола ледве встигає побажати добраніч, а тоді відключається. Я дивлюся як вона спить, а надворі темніє. Той момент спокою, шо випав удома в Гільді, зник без сліду. Вона виглядає так, як, певно, виглядаю я — лице перемазане пилом, темні круги під очима, бруд під нігтями.

І я починаю думати.

Я її знаю лише три дні, шарите? Три блінські дні з мого цілого житя, але таке враженя шо нічо до того насправді не було, ніби то всьо була одна велика брехня, яка лише чекала, коли я всьо зрозумію. Нє, не ніби, то й була велика брехня, яка лише чекала, коли я всьо зрозумію, а це зараз реальне житя, тута нема ні безпеки ні відповідей, лише рух, лише постійний рух.

Я сьорбаю води і слухаю, як цвіркуни сюрчать секс секс секс і думаю собі, яке було її житя до цих останіх трьох днів. Типу, як це було — вирости на кораблі? У місці, де нема нових людей, у місці, за яке ніколи не можна вийти.

Якшо подумати, то це шось типу Прентісстауна — коли ти зникаєш, то вже не вертаєшся. Я знову повертаюся до неї. Але вона вибралася, нє? У неї було сім місяців наодинці з мамою і татом на тому кораблику, на якому вони розбилися.

Цікаво, чого так?

— Спочатку треба розіслати розвідувальні кораблі, аби провести польові дослідження на місці і знайти найкращі точки для посадки, — каже вона, не сідаючи й навіть не рухаючи головою. — Як узагалі можна спати у світі з Шумом?

— До нього звикаєш, — кажу я. — Але чого так довго? Чого сім місяців?

— Бо стільки треба, аби встановити перший табір, — вона прикриває очі рукою, ніби дуже виснажена. — Ми з мамою і татом мали знайти найкраще місце для посадки кораблів і провести розтаборування, а тоді почати зводити перші будівлі, потрібні новоприбулим поселенцям. Контрольна вежа, склад, клініка, — вона дивиться на мене через пальці. — Стандартна процедура.

— Я ніколи не бачив контрольної вежі на Новому Світі, — кажу я.

Після цього вона сідає.

— Я знаю. Не можу повірити, що у вас навіть нема комунікації між поселеннями.

— То ви не релігійні поселенці, — кажу я, аж сам собі здаюся мудрим.

— А це тут до чого? — каже вона. — Чому б якась адекватна церква захотіла самоізолюватися?

— Бен каже, вони прийшли в цей світ за простішим житям, каже, шо були навіть суперечки на початку, аби знищити ядерні генератори.

Вона потирає ноги і дивиться на мене, а в дірці в дахові появляються зірки.

— Мої мама і тато були в такому захопленні, — каже вона. — Абсолютно новий світ, новий початок, всі ці плани на мир і щастя… — І вона замовкає.

— Вибач, шо то насправді не так, — кажу я.

Вона опускає погляд на ноги.

— Ти не проти будеш трошки постояти надворі, доки я засну?

— Так, — кажу я. — Без проблем.

Я беру свій рюкзак і йду на галявину, де колись були передні двері. Манчі встає з того місця, де він вже був скулився, і йде за мною. Коли я сідаю, він знову скулюється біля моїх ніг і засинає, щасливо попукуючи і по-собачому зітхаючи. Легко бути псом.

Я дивлюся як піднімаються місяці, зорі йдуть за ними, ті самі зорі й місяці, шо і в Прентісстауні, ті самі й тут, за краєм світу. Знову дістаю книжку, олив’яна обкладинка відсвічує в місячному світлі. Я перегортаю сторінки.

Я думаю, чи хотіла моя мама приземлятися тут, чи в її голові був лише мир, добра надія і вічне блаженство.

Я думаю, чи знайшла вона їх перед смертю.

Відцього в мене в грудях так важко, шо я кладу книжку назад до рюкзака і схиляю голову на дошки млина. Я слухаю, як пропливає річка, як листя шурхотить само до себе у кількох деревах, які стоять біля нас, і я дивлюся на тіні далеких горбів на горизонті і на неспокійні ліси на них.

Я зачекаю пару хвилин, тоді піду всередину і переконаюся шо з Віолою всьо добре.

А далі я чую як вона мене будить, минуло вже чорті-скільки годин, і в моїй голові сама каша, аж я чую як вона каже:

— Шум, Тодде, я чую Шум.

Я на ногах іще до того як встигаю прокинутися, заспокоюю Віолу, а розгублений Манчі шось скаржиться. Вони затихають і я наставляю вухо в ніч.

Шепіт шепіт шепіт чується, ніби вітерець шепіт шепіт шепіт без слів і дуже далеко, грозова хмара за горою шепіт шепіт шепіт.

— Треба йти, — кажу я, тягнучись до рюкзака.

— Це армія? — питає Віола і біжить до дверей млина по свою торбу.

— Армія! — гавкає Манчі.

— Не знаю, — кажу я. — Певно.

— Це може бути наступне поселення? — Віола вертається з торбою на плечах. — Ми ж не можемо бути далеко від нього.

— Тоді чого ми його не чули, коли тільки прийшли сюди?

— Чорт, — вона закушує губу.

— Так, — кажу я. — Чорт.

Такшо друга ніч після Дальнього Кута минає таксамо як перша, біг у темноті, використання ліхтариків тільки коли інакше нема як, пробую не думати. Лише перед сходом сонця річка звертає з рівнин у ще одну маленьку долинку, типу тої, шо біля Дальнього Кута, і тута стопудово є ті Яскраві Маяки, чи як їх там, такшо мабуть на цій дорозі реально живуть люди.

У них теж є сад, і поля пшениці, хотя воно все далеко не таке доглянуте як у Дальньому Куті. На щастя для нас, основна частина містечка на горбі, і через нього вроді як проходить більша дорога, може, ліва розвилка, і там п’ять чи шість будівель, більшості з яких не пошкодить трохи фарби. Нище на тій грунтовій дорозі, котра йде попри річку, видно лише човни і поточені червою причали і доки і шо там ще будують біля живої річки.

Не можна просити нікого про допомогу. Навіть якшо нам допоможуть, за нами йде армія, нє? Ми маємо їх попередити, але шо коли вони більше похожі на Метью Лайла, а не на Гільді? І шо коли ми їх попередимо — і приведемо армію просто до них, бо ми будем у всіхньому Шумі? І шо коли поселеня знає, шо армія йде через нас і вони вирішать видати нас їм?

Але вони заслуговують того аби їх попередити, нє?

Але шо коли через це ми будемо в небезпеці?

Бачите? І яка тута правильна відповідь?

Такшо ми прослизаємо через поселеня як злодії, перебігаємо з доку в док, ховаємось, аби нас не побачили з містечка на горбі, чекаємо так тихо, як лише можемо, бачимо як худа жінка заносить кошик до курника, шо стоїть під деревами. Поселеня достатньо маленьке, аби ми через нього прослизнули ще до того, як сонце повністю зійде, і ми вже вийшли з іншого боку, і вернулися на дорогу, ніби його ніколи не існувало, ніби цього ніколи не ставалося, навіть із нами.

— От і минуло наступне поселення, — шепоче Віола, коли ми оглядаємось назад нас і дивимося, як воно зникає за поворотом. — Так ми й не дізнаємось, як воно насправді називається.

— І зараз ми реально не знаємо, шо дальше, — шепочу я у відповідь.

— Треба йти, доки не прийдемо до Притулку.

— А тоді шо?

На це вона нічо не каже.

— Багато ж ми надії на це покладаємо, — кажу я.

— Має ж бути щось, Тодде, — каже вона, хмурячи лице. — Там же має бути щось.

Я секунду мовчу, а тоді кажу:

— Певно, побачимо.

І так починається наступний ранок. Два рази на дорозі ми бачимо чоловіків з фірами, в яких запряжені коні. Обидва рази ми ховаємся в хащі, Віола рукою закриває морду Манчі, а я пробую робити свій Шум непрентісстаунським, аж доки вони не проходять.

Години йдуть, і нічо особливо не міняється. Ми більше не чуємо шепотіня армії, якшо це взагалі була армія, але ж немає ніякого сенсу то перевіряти, нє? Ранок знову перетворюється на день, і ми бачимо поселеня, яке стоїть високо на дальньому пагорбі. Ми самі виходимо на невисокий пагорб, річка лишається трохи в стороні, хоть ми й бачимо, як вона там далі розливається, ніби десь там починається рівнина, яку нам треба перейти.

Віола на хвилину наводить свої бінокулі на поселеня, тоді передає їх мені. На цей раз там десять чи п’ятнацять будинків, але навіть з віцтані вони здаються опшарпаними і старими.

— Я не розумію, — каже Віола. — За стандартним протоколом розселення, етап натурального господарювання уже давно мав би закінчитися. Тут очевидно є торгівля, то чому все таке вбите?

— Ти не так і багато знаєш про житя поселенців, правда? — кажу я, лише трошки повагавшись.

Вона стискає губи.

— Це шкільна програма. Я вчилася будувати успішні колонії, відколи мені було п’ять.

— Школа — це тобі не житя.

— Хіба? — її брови насмішливо піднімаються.

— Шо я тобі казав раніше? — відповідаю я. — Дехто з нас був задуже занятий виживаням і не мав часу вивчати шось про натурне господарюваня.

— Натуральне.

— Та пофіг, — я заставляю себе знову піти по стежці.

Віола бреде за мною.

— Доведеться вас дечого навчити, коли мої кораблі прилетять, — каже вона. — Це вже точно.

— А ми, зачухані дикуни, від радості маємо лизати вам зад, правда? — кажу я, а мій Шум шумить і в ньому чується не слово «зад».

— Доведеться, — вона підвищує голос. — Бо повернення до темних віків пішло вам тільки на користь, правда? Коли ми долетимо — ви побачите, як люди повинні будувати колонії.

— Це буде через сім місяців, — шиплю я на неї. — Тобі з головою хватить часу побачити, як живе решта людей.

— Тодде! — гавкає Манчі, відчого ми знову підстрибуємо, і раптом він зривається з місця і біжить по дорозі перед нами.

— Манчі! — кричу я за ним. — Ану вернися!

А тоді ми обоє чуємо.

Це дивно, Шум, але майже без слів, він перевалює через горб перед нами і котиться вниз, одностайний, але багатоголосий, ніби тисяча одинакових голосів співають одно і то саме.

Ага.

Співають.

— Що це? — питає Віола, не менше налякана чим я. — Це не армія, правда? Як вона може бути перед нами?

— Тодде! — гавкає Манчі з верхівки маленького горба. — Корови, Тодде! Гіганьцькі корови!

Віола кривить рот.

— Гігантські корови?

— Без поняття, — кажу я і вже починаю підніматися на невисокий горб.

Бо звук…

Як би мені його описати?

Так могли би співати зірки. Чи місяці. Але не гори. Задуже плавно для горів. Звук такий, ніби одна планета співає до іншої, звук високий, протяжний, повний різних голосів, які беруть різні ноти і спускаються вниз до інших різних нот, і всі разом тремтять у вервецці звуків, які сумні, але не сумні, повільні, але не повільні, і всі співають одне слово.

Одне слово.

Ми виходим на верх горба і під нами розгортається ще одна долина, річка теж спускається вниз до неї, а тоді пробігає через саму неї як срібна жила через камінь, і по цілій долині, ходячи від одного боку річки до другого, є створіня.

Створіня, подібних до яких я ще в житі не бачив.

Вони масивні, чотири метри ввисоту, вони покриті кудлатим, сріблястим хутром із товстим, пухнастим хвостом з одного боку і парою загнутих білих рогів з другого, роги виростають просто з їхніх лобів, а шия тягнеться вниз від широких плечей до трави долини внизу, а їхні широкі губи пасуть траву, коли вони проходять по сухій землі, і п’ють воду, коли переходять ріку, і їх тисячі, тисячі тягнуться від горизонту справа до горизонту зліва, і цілий їхній Шум співає одне слово, в різний час на різний лад, але одне слово тримає їх усіх при купі, тримає їх у гурті, коли вони переходять рівнину.

— Ось, — каже Віола звідкись з мого боку. — Вони співають ось.

Вони співають Ось. Переказують його один одному в свому Шумі.

Ось я.

Ось ми.

Ось ми тут.

Ось і все що важить.

Ось.

Це…

Можна я скажу?

Це ніби пісня сім’ї, де завжди всьо добре, це пісня належності, через яку ти відчуваєш належність просто коли її чуєш, це пісня, яка завжди подбає про тебе і ніколи тебе не покине. Якшо в тебе є серце, воно розіб’ється, якшо в тебе розбите серце, воно сцілиться.

Це…

Ого.

Я дивлюся на Віолу, вона рукою закриває рот, її очі вологі, але я бачу усмішку через її пальці, і я відкриваю свій рот аби говорити.

— Ви далеко не зайдете на пішо, — каже абсолютно інший голос зліва від нас.

Ми розвертаємося подивитися, моя рука тягнеться відразу до ножа. Чоловік правує порожньою фірою, в яку запряжено пару волів, він дивиться на нас із маленької бокової стежки, його рот роззявлений, ніби він забув його закрити.

Біля нього на сидіні лежить дробовик, ніби він просто собі поклав його туда.

Здалеку Манчі гавкає:

— Корова!

— Вони троха бояться тачанок, — каже чоловік. — Але на пішо тута ой небезпечно ходити. Возьмуть та й роздавлять.

І знову роззявляє рота. Його Шум, похований під тими всіма Ось від череди, здається, каже не набагато більше, чим його рот. Я зо всіх сил пробую не думати про деякі слова, шо в мене починає боліти голова.

— Я міг бим вас троха туда підвезти, — каже він, — якшо хочете.

Він піднімає руку і показує на дорогу, яка зникає під ногами череди, котра її переходить. Я навіть не думав про то, як ці створіня можуть перекрити нам дорогу, але неважко побачити шо пробувати пройти попри них — то погана ідея.

Я повертаюся і готуюся сказати шось, будьшо, аби тільки пошвичче забратися звіцци.

Але замісь цього стається дивовижна річ.

Віола дивиться на чоловіка і каже:

— Я звуся Гільді, — вона показує на мене. — А то Бен.

— Шо? — кажу я, майже вигавкуючи слово, як Манчі.

— Вілф, — каже чоловік до Віоли і я хіба через секунду розумію, шо то він каже своє ім’я.

— Дай Боже здоровля, Вілфе, — каже Віола, і її голос то не її голос, зовсім ні, то якийсь цілком інший голос виходить з її рота, він розтягується і скорочується, вигинається і розгинається, і шо більше вона говорить, то інакшіше звучить.

То більше вона звучить як Вілф.

— Ми-сме з Дального Кута. А ви відки будете?

Вілф показує пальцем собі через плече.

— Бар-Віста, — каже він. — Але нинька їду на Ізвораш, за припасами.

— Гай, добре, — каже Віола. — Таксамо ідеме на Ізвораш.

Відцього в мене тільки гірше починає боліти голова. Я притискаю руки до скронь, ніби пробую тримати Шум всередині, пробую не розхляпати з нього на цілий світ усі важливі речі. На щастя, через пісню Ось ми вже ніби плаваємо в звуці.

— Заскакуйте, — знизує плечима Вілф.

— Ходи, Бене, — каже Віола, підходячи до фіри і кладучи свою торбу зверху. — Вілф нас підкине.

Вона заскакує на фіру і Вілф натягує віжки своїх волів. Вони повільно рушають, а Вілф навіть не дивиться на мене, проїжаючи повз. Я ще так само здивовано стою, коли попри мене пропливає Віола, активно махаючи своєю рукою, аби я заскакував до неї. Ну то в мене й нема вибору, нє? Я доганяю фіру і руками піттягуюсь на неї.

Я сідаю біля Віоли і дивлюся на неї, забувши підняти щелепу, яка валяється десь унизу.

— Шо ти робиш? — я нарешті видаю шипіня, яке мало бути шепотіням.

— Тсс! — тсскає вона, оглядаючись через плече на Вілфа, але він за всім тим, шо твориться в його Шумі, вже міг забути, шо взагалі нас підібрав. — Я не знаю, — шепоче вона мені на вухо, — але ти мені просто підіграй.

— Чому підіграти?

— Якшо ми переберемося на той бік череди, то вона буде відділяти нас від армії, правда?

Я про це не думав.

— Але шо ти робиш? Причому тута Бен і Гільді?

— У нього зброя, — шепоче вона, знов оглядаючись на Вілфа. — І ти сам казав, як люди можуть поставитись до твого походження. Так що воно ніби саме подумалось.

— Але ти говорила його голосом.

— Не дуже добре.

— Дуже! — кажу я, мій голос трохи заголосний від здивуваня.

— Тсс, — уже другий раз каже вона, але в поєднані з чередою створінь які наближаються і тим, шо Вілф очевидно не дуже розумний, ми могли би цілком собі нормально розмовляти.

— Як ти це зробила? — кажу я, всеще виливаючи на неї своє здивуваня.

— Це ж просто брехня, Тодде, — каже вона, знову пробуючи затсскати мене руками. — Ви тут що, не брешете?

Та ясно шо брешемо. Новий Світ і то містечко, з якого я (не казати назву, не думати про назву), здається, складається лише з брехонь. Але то інакше. Я вже був казав, чоловіки постійно брешуть, самим собі, іншим чоловікам, взагалі світу, але хто може вибрати шось путнє зі всіх інших брехонь і правд, котрі розливаються з твоєї голови? Всі знають, шо ти брешеш, але всі інші таксамо брешуть, то яка різниця? Шо це міняє? Це просто частина чоловічої річки, частина особистого Шуму, і деколи це можна вибрати, деколи ні.

Але чоловік не перестає бути собою, коли так робить.

А всьошо я знаю про Віолу — це то шо вона каже. Єдина правда, яку я маю — це та шо виходить з її рота, такшо на секунду, коли ото вона сказала, шо вона Гільді, а я Бен, і шо ми з Дальнього Кута, і вона говорила точно так як Вілф (хоть Вілф і не з Дальнього Кута), здавалося так, шо всьо то стало правдою, на якийсь момент світ змінився, на секунду він став зроблений з голосу Віоли, і він не описував речі, він робив речі, він міняв нас через просте проговореня.

Ой, моя голова.

— Тодде! Тодде! — гавкає Манчі, заскакуючи на кінець фіри, дивлячись на наші ноги. — Тодде!

— От же ж блін, — каже Віола.

Я зіскакую з фіри і хапаю його в руки, одною рукою затуляю йому писок, а другою знову хапаюся за фіру.

— Тд? — видихає він через затиснуті губи.

— Тихо, Манчі, — кажу я.

— Я навіть не знаю, чи це має сенс, — каже Віола, її голос знову витягується.

Я піднімаю голову.

— Ув, — каже Манчі.

Створіня проходить просто попри нас.

Ми в’їхали в череду.

В’їхали в пісню.

І на якийсь час я забуваю про всі-всі брехні.

Я ніколи не бачив моря, тільки на відиках. Озер там де я виріс таксамо не було, тільки річка і болото. Колись, може, були човни, але я їх не застав.

Але якби мені прийшлось уявляти собі море, то десь так я би його собі й уявляв. Череда оточує нас і забирає все навколо, залишає тільки небо і нас. Вона розходиться навколо нас як течія, іноді замічає нас, але переважно замічає тільки себе і пісню Ось, яка всередині череди така голосна, шо ніби на якийсь час захоплює ціле твоє тіло, і дає твому серцю енергію битися, а легеням — дихати.

Через деякий час я розумію, шо забуваю і про Вілфа і… і про інші речі, про які я не можу думати, і я просто лежу на фірі, дивлюся як воно всьо пропливає, окремі створіня нюшкують, їдять, час відчасу вдаряються рогами, там і маленькі є, і старі, і високі, і низькі, і зі шрамами, і з повисмиканим хутром.

Віола лежить біля мене, а маленький псячий мозок Манчі заповнений цим всім, і він просто дивиться, як череда проходить попри нього, висолопивши язика, і на хвилину, на коротку хвилину, поки Вілф везе нас через долину, це всьо шо є на світі.

Всьо шо є.

Я дивлюся на Віолу, і вона дивиться на мене, і просто усміхається, і хитає головою, і витирає вологу з очей.

Ось.

Ось.

Ось ми є, ніде інде.

Бо ми ніде інде, ми Ось.

— То цей… Аарон, — тихо каже Віола через деякий час, і я точно знаю, чого вона заговорює про це зараз.

Всередині Ось так безпечно, шо ми можемо говорити про які хоч небезпеки.

— Так? — кажу я, таксамо тихо, дивлюся як маленька сімейка створінь поволеньки йде біля фіри, мама-створіня пічтовхує вперед маленьку дитинку-створіня, котра дивиться на нас.

Віола повертається до мене з того місця, де вона лежить.

— Аарон був вашим священиком?

— Одним-єдиним, — киваю я.

— А про що він проповідував?

— Звичайні речі, — кажу я. — Пекельне полум’я. Проклятя. Судний день.

Вона оглядає мене.

— Не думаю, що це звичайні речі, Тодде.

Я знизую плечима.

— Він вірив, шо ми живем у кінці світу, — кажу я. — І як знати, чи то не правда?

Вона хитає головою.

— Проповідник, який був у нас на кораблі, зовсім не такий. Пастор Марк. Він був добрий, і приязний, і коли говорив — то здавалося, що все буде добре.

— Ну, це зовсім непохоже на Аарона, — фиркаю я. — Він завжди казав, шо «Бог чує» і «Якшо один упаде — ми всі впадемо». Ніби він цього чекав.

— Я теж чула, як він таке каже, — вона схрещує руки на грудях.

Навколо нас дотепер Ось, воно всюди. Я повертаюся до неї.

— А він… Він зробив тобі боляче? Там на болоті.

Вона знову хитає головою і зітхає.

— Він щось говорив до мене, щось кричав, може, й проповідував, хто його знає, але коли я тікала — він біг за мною і далі говорив, а я плакала і просила в нього допомоги, але він не звертав уваги і далі проповідував, і я бачила зображення себе в його Шумі, коли я ще навіть не знала, що таке Шум. Я ніколи не була така налякана, навіть коли наш корабель падав.

Ми обоє дивимся на сонце.

— «Якшо один упаде — ми всі впадемо», — каже вона. — Що це взагалі означає?

І я, подумавши про це, розумію шо не знаю, тому я не кажу нічого і ми просто пірнаємо назад до Ось і дозволяємо йому затягти нас далі.

Ось ми є.

Ніде інде.

Через годину чи тиждень чи секунду, створіня починають рідіти і ми виходимо з іншого боку череди. Манчі зістрибує з фіри. Ми їдемо так помало, шо він точно не відстане, такшо я йому дозволяю. Ми ще не закінчили лежати на фірі.

— Це було дивовижно, — тихенько каже Віола, бо пісня вже починає пропадати. — Я й забула, наскільки в мене болять ноги.

— Ага, — кажу я.

— А що то було?

— Е… Великі творини, — каже Вілф, не розвертаючись. — Просто творини, та й по всьому.

Ми з Віолою дивимся одне на одного, ніби ми забули, шо він узагалі тут.

Як багато ми вибовкали?

— Е… А тоті творини якось називаються? — каже Віола, сідаючи, знову починаючи брехню.

— Ая, називаються, — каже Вілф, трохи попускаючи віжки тепер, коли ми виїхали з череди. — Чередяки, польорови або антафанти, — ми ззаді бачимо, як він знизує плечима. — Я їх називаю просто творинами.

— Творини, — каже Віола.

— Тварини, — пробую я.

Вілф оглядається на нас через плече.

— То ви шо, кажете, з Дального Кута? — питає він.

— Ая, відтам, — каже Віола, дивлячись на мене. Вілф киває їй.

— І шо, виділи-сьте там військо?

Мій Шум підскакує дуже високо вголос, і я не встигаю його заглушити, але Вілф далі, здається, не замічає того. Віола дивиться на мене, на її чолі видно тривогу.

— А шо то має бути за військо, Вілфе? — каже вона, її голос трохи затинається.

— Та військо з проклятого міста, — каже він, таксамо байдуже, ніби ми говоримо про овочі. — Військо, котре прийшло з дреговища, захоплює села і з кождим разом росте. Виділи-сьте ‘го?

— А ви де чули про тото військо, Вілфе?

— Та ходять різні плітки, — каже Вілф. — Річка приносить. Люди говорять. Ну ви знаєте — плітки. То шо, виділи-сьте?

Я хитаю головою на Віолу, але вона каже:

— Ая, виділи-сьмо.

Вілф знову оглядається через плече.

— Велике?

— Дуже, — каже Віола, серйозно дивлячись на нього. — Тре’ готуватися, Вілфе. То небезпечно. Тре’ попередити Ізвор.

— Ізвораш, — поправляє її Вілф.

— Тре’ їх попередити, Вілфе.

Ми чуємо, як Вілф крекче, а тоді розуміємо, шо то сміх.

— Я вам так скажу — ніхто ту’ Вілфа не послухає, — каже він, майже сам до себе, а тоді знову напинає віжки волів.

Решта деного часу в нас іде на то аби добратися до другого боку долини. Через бінокулі Віоли ми бачимо череду тварин, які таксамо йдуть вже на віцтані, йдуть з півдня на північ, ніби вони ніколи не скінчаться. Вілф більше нічо не каже про військо. Ми з Віолою вже практично не говоримо, аби не сказати ще більше. Плюс до всього, мені дуже важко тримати Шум чистим, на це йде майже вся моя концитрація. Манчі йде з нами по дорозі, займається чимсь своїм і обнюхує кожну квітку.

Коли сонце спускається низько, фіра нарешті зі скрипом стає.

— Ізвораш, — каже Вілф, киваючи головою в керунку, де ми на віцтані бачимо річку, яка розбивається об низьку скелю.

Там п’ятнацять чи двацять будинків збилися докупи навколо ставка нанизу водоспаду, з якого знову починає текти ріка. Менша дорога відходить від цеї і веде просто до поселеня.

— Ми тута зійдемо, — каже Віола, і ми зіскакуємо і забираємо наші сумки з фіри.

— Так я й думав, — каже Вілф, знову оглядаючись на нас через плече.

— Дяка, Вілфе, — каже вона.

— Та прошу, — каже він, дивлячись в далечину. — Але ви ліпше пошукайте нічліг. Буде дощ.

Ми з Віолою автоматично дивимся просто вверх. У небі нема ні хмарки.

— Ммм, — каже Вілф. — Ніхто не слухає Вілфа.

Віола знову дивиться на нього, її голос знову стає нормальним, вона пробує зрозуміліше пояснити йому ситуацію.

— Ти маєш їх попередити, Вілфе. Будь ласка. Якщо ти чув про наступ війська — так воно і є, і люди мають бути готові.

Але Вілф каже тільки «Ммм», а тоді знову натягує віжки і повертає волів на роздоріжі до Ізвораша. Навіть не оглядається.

Ми дивимся, як він їде, а тоді повертаємся на нашу власну дорогу.

— Ох, — каже Віола, розминаючи ноги, готуючись іти далі.

— Я знаю, — кажу я. — Мої тоже.

— Думаєш, він правду казав? — питає Віола.

— Про шо?

— Про армію, яка розростається на марші, — вона знову наслідує його голос. — З кождим разом росте.

— Як ти це робиш? — питаю я. — Ти ж навіть не звіцци.

Вона знизує плечима.

— Ми з мамою колись так гралися, — каже вона. — Розповідали історію, і за кожного персонажа говорили іншим голосом.

— А мій голос можеш зробити? — кажу я, вже уявляючи це.

— Хоч шоб я сказала тобі шонебудь? — вищирилась вона.

— Це вопше на мене не похоже, — хмурюся я.

Ми далі йдемо по дорозі, Ізвораш зникає за нами. Їхати на фірі було гарно, але то вам не спати. Ми пробуємо йти так швидко як лише можемо, але переважно йдемо повільно. Плюс може армія реально відстала від нас, може їй реально прийдеться чекати десь за створінями.

Може. Може й ні. Але через півгодини знаєте шо?

Йде дощ.

— Треба слухати Вілфа, — каже Віола, дивлячись вверх.

Дорога знову вернулася поблище до річки, і ми знаходимо непогане укритя на нас двох. Тута ми поїмо, почекаємо, чи перестане дощ. Якшо ні — то в нас всеодно не буде вибору, крім як іти під ним. Я навіть не дивився, чи Бен спакував мені макінтош.

— Що таке макінтош? — питає Віола, коли ми з нею сідаємо під двома різними деревами.

— Дощовик, — кажу я, передивляючись рюкзак. Ні, макінтоша нема. Шикарно. — І шо я тобі казав про слуханя?

Якшошо, то я ще почуваюся трохи спокійно, хоть, певно, не варто би. Пісня Ось дотепер відчувається так, ніби її співають біля мене, хоть я її й не можу чути, хоть вона й на рівнині за багато миль звіцци. Я розумію, шо наспівую її, хоть у ній і нема мелодії, я пробую відчути це відчуття пов’язаності, належності, відчути, як воно — мати когось, хто знає шо Ось ти є.

Я дивлюся на Віолу, котра їсть фрукти зі свого пакетика.

Я думаю про книжку моєї мами, котра дотепер у моєму рюкзаці.

Історії в голосах, я так думаю.

Чи я би витримав, якби почув голос свої мами?

Віола зминає пакетик від фруктів, які вона шойно доїла.

— Це були останні.

— В мене ще є троха сиру, — кажу я, — і троха сухої баранини, але треба починати добувати шось самим.

— Ти маєш на увазі красти? — каже вона, піднімаючи брови.

— Я маю на увазі полювати, — кажу я. — Але може й красти, якшо треба буде. А ще є дикі фрукти, плюс я знаю деякі корінці, які можна їсти, якшо перше їх проварити.

— Гмм, — хмуриться Віола. — На космічному кораблі не дуже-то навчишся полювати.

— Я можу тобі показати.

— Добре, — каже вона, пробуючи зробити радісний голос. — Але хіба тобі не потрібна рушниця?

— Ні, якшо ти хороший полювальник. Кролів легко полювати з сильцями. Рибу — з жилками. Можна полювати білок з ножем, але там небагато м’яса.

— Кінь, Тодде, — тихенько гавкає Манчі.

Я сміюся, вперше за, здається, вічність. Віола теж сміється.

— Ми не будемо полювати на коней, Манчі, — я протягую руку аби його погладити. — Тупий пес.

— Кінь, — знову гавкає він, піднімаючись і дивлячись на дорогу в тому керунку, з якого ми прийшли.

Ми перестаємо сміятися.

На дорозі чути звук копит, далекий, але він близиться на повному галопі.

— Хтось з Ізвора? — каже Віола, в її голосі надія і сумнів.

— Ізвораша, — кажу я, встаючи. — Треба ховатися.

Ми швидко перепаковуємо торби. Ми забились у вузеньку посадку між дорогою і річкою. Дорогу перейти не ризикнемо, за спиною річка, тому повалена колода — це наш найкращий варіант. Ми збираємо рештки речей і присідаємо за колодою, я тримаю Манчі колінами, всюди хляпає дощ.

Я дістаю ніж.

Стук копит наближається, гучніший і гучніший.

— Лише один кінь, — шепоче Віола. — Це не армія.

— Ага, — кажу я. — Але послухай, як він швидко їде.

Тудум-тигдик-тудум-тигдик-тудум — отаке ми чуємо. Через дерева ми бачимо як наближається цятка вершника. Він швидко їде просто дорогою, хоть то і дощить, і хоть ночіє. З добрими новинами так не їздять, нє?

Віола дивиться на інший бік, на річку.

— Ти вмієш плавати?

— Ага.

— Добре, — каже вона. — Тогошо я не вмію.

Тудум-тигдик-тудум-тигдик-тудум.

Я чую гудіня вершникового Шуму, яке починає доноситися до нас, але наразі галоп звучить голосніше і я не можу його росчути.

— Кінь, — каже Манчі знизу.

Воно тут. Статичне биття копит. Спалахами. Чути частини слів. Їх… і Та… і Тем… і Туп… і більше і більше.

Я стискаю ножа міцніше. Віола більше нічо не каже.

Тудум-тигдик-тудум-тигдик-тудум-тигдик…

Швичче і Сутінки і Стріляй і Шобтам не…

І він їде по дорозі, повертає за маленький поворот, за який ми теж повертали, метрів за сто назад по дорозі, він вихиляється вперед…

Тудум-тигдик…

Ніж повертається в моїй руці, бо…

Перестріляй усіх і Вона була смачна і Темно тут…

Тудум-ТИГДИК…

Здається, я пізнаю…

ТУДУМ-ТИГДИК-ТУДУМ-ТИГДИК…

І він блище, і блище, аж поки майже…

А тоді Тодд Г’юїтт? Визвонює через дощ, через галоп, через річку, чисто як шкельце.

Віола зойкає.

І тепер я бачу, хто то є.

— Молоччий, — гавкає Манчі.

Це пан Прентіссмолоччий.

Ми пробуємо пригнутися ще нище під колоду, але толку з того, якшо ми вже бачимо, як він напинає віжки, зупиняє коня, кінь так дибиться шо майже його скидає.

Але тільки майже.

Не аж так, аби він випустив зброю, яку тримає під рукою.

Тодд, БЛЯХА, Г’ЮЇТТ! — волає його Шум.

— От гівно, — каже Віола, і я розумію, шо вона має на увазі.

— Ого-го, твою наліво! — гукає пан Прентіссмолоччий і ми доста блисько, аби бачити посмішку на його лиці і чути здивуваня в його голосі. — Ви йдете ДОРОГОЮ?! Ви навіть не догадалися ЗІЙТИ?!

Мої очі зустрічаються з Віолиними. Який у нас був вибір?

— Я чув твій Шум майже ціле твоє дурноверхе житя, хлопче! — він повертає свого коня то сюда, то туда, пробуючи зрозуміти, де конкретно ми є в цій маленькій посацці. — Ти думав, я не почую тебе, якшо ти просто СХОВАЄССЯ?

У його Шумі радість. Реальна радість, ніби він не може повірити свому щастю.

— І почекай хвилинку, — каже він, і ми чуємо, як він завертає коня з дороги і веде його до дерев. — Просто хвилинку почекай. Шо це таке біля тебе? Оцей порожній шматок Ніщо.

Він каже це так противно, що Віола здригається. У мене в руці ніж, але він на коні і ми знаємо, шо в нього зброя.

— Оце, блін, точно, в мене зброя, Тоддику, — гукає він, вже не шукаючи, а йдучи просто до нас, його кінь переступає кущі та обходить дерева. — І ще одну рушницю маю, ще одну, особливу, якраз для твоєї маленької подружки, Тодде.

Я дивлюся на Віолу. Я знаю, вона бачить, шо він думає, шо в його Шумі, картинки, які вітти витікають. Я знаю, бо бачу, як міняється її лице. Я пускаю її руку і стріляю очима вправо, на єдину нашу можливість для втечі.

— Будьласочка, тікай, хлопчику, — гукає пан Прентіссмолоччий. — Будьласка, дай мені причину тебе вбити.

Кінь так близько, шо ми можемо чути і його Шум, збивчастий і божевільний.

Більше ховатися нема як.

Він майже на нас наїхав.

Я хапаю ножа і стискаю руку Віоли, один раз, сильно, на удачу.

Зараз або ніколи.

І…

— ЗАРАЗ! — кричу я.

Ми підскакуємо і лунає вистріл, розриваючи гілки в нас над головою, але ми всеодно біжимо. Посадка між дорогою і рікою не стає густіша, такшо ми бачимо один одного, коли біжимо. Гілки тріщать, калюжі плюскають, ноги ковзають, а він валить уздовж дороги бачачи наш кожен крок.

Ми не втечем від нього. Просто не втечем.

Але ми пробуєм, кожен з нас звивисто біжить через колоди і через кущі, а Манчі сопе і гавкає біля ніг, а дощ лупить, і дорога стає блища, а тоді раптом завертає до ріки і ми не маємо вибору, тільки перебігати її просто перед ним, аби забуритися в густіший ліс на тому боці, і я бачу, як Віола вискакує з узліся на дорогу, махаючи руками, а пан Прентіссмолоччий завертає за поворот і він вертить шось в руці, і ми кидаємся на другий бік, але кінь набігає на нас, і раптом я відчуваю, як шось хапає мої ноги і зв’язує їх так швидко і міцно, шо я падаю на землю.

— А-а-а-а! — кричу я, і падаю лицем у багно і опавше листя, і рюкзак перелітає через мою голову, і мало не відриває мої руки, він злітає з моєї спини, і Віола бачить як я падаю, і вона майже перебігла дорогу, але я бачу, як брижиться болото там де її ноги впираються в землю для зупинки, і я кричу «НІ! БІЖИ! БІЖИ!» , і вона дивиться мені в очі, і я бачу, як шось міняється на її лиці, але хто знає шо то значить, і коли кінь біжить далі, вона розвертається і зникає в лісі, і Манчі підбігає назад до мене і гавкає «Тодде! Тодде!» і я в пасцці, я в пасцці, я в пасцці.

Бо пан Прентіссмолоччий стоїть наді мною, тяжко дихає, він високо на свому білому коні, рушниця зведена і націлена. Я знаю шо сталося. Він кинув шнурок з вагарцями на кінцях у мої ноги, і шнурок заплутався в ногах і зловив мене, ніби болотного оленя на ловах. Я застрягнув тут, у багні на животі, зловлений як тварина.

— Мій тато буде такий радий побачити тебе, — каже він, його кінь нервовий і ступає з боку на бік. Дощ, чую його думаня, а ще Це змiя?

— Я просто мав перевірити, чи про вас шось чути по дорозі, — либиться пан Прентіссмолоччий. — А от ви є, власною, Бог свідок, персоною.

— Йди на фіг, — кажу я і ви думаєте я реально подумав «фіг»?

У моїй руці дотепер ніж.

— І ясно шо тепер я трусюся від страху, — каже він, переводячи рушницю такшо я дивлюся просто в дуло. — Кидай.

Я протягую руку відсебе і кидаю ножа. Він плюскає в болото, а я дотепер на животі.

— Твоя маленька подружка не дуже сильно тобі вірна, нє? — каже він, зіскакуючи з коня, заспокоюючи його вільною рукою. Манчі гарчить на нього, але пан Прентіссмолоччий лише сміється. — Шо сталося з його хвостом?

Манчі підскакує з вищиреними зубами, але пан Прентіссмолоччий швиччий за нього, він буцає його, сильно буцає черевиком у морду. Манчі скавчить і ховається в кущах.

— Друзі кидають тебе наліво і направо, Тодде, — він підходить до мене. — Але такий урок теж треба вивчити, нє? Собаки є собаки, а жінки, виявляється, такі самі собаки.

— Заткайся, — кажу я, стискаючи зуби.

Його Шум повний несправжнього співчутя і тріумфу.

— Бідний, бідний Тодді. Стіки часу мандрував із жінкою, але, певно, навіть не зрозумів, шо з нею треба робити.

— Перестань говорити про неї! — випльовую я. Я ще на животі, мої ноги ще зв’язані.

Але я, виявляється, можу згинати коліна.

Його Шум стає страшнішим, голоснішим, але його лице порожнє, як жах зі сну.

— А знаєш, шо треба робити з жінками, Тодде? — каже він, присідаючи поблище до мене. — Брати шлюх і вбивати порядних.

Він нахиляється ще блище. Я бачу жалюгідні волоски на його верхній губі, навіть піддощем вони не потемніли. Він лише на два роки старший за мене. На два роки більший.

Змiя? думає кінь.

Я повільно кладу свої руки на землю.

Я трохи втискаюся в багно.

— Коли я тебе зв’яжу, — каже він, перетворюючи голос на шепочучу загрозу, — то знайду твою маленьку подружку і скажу тобі, з яких вона була.

І отут я стрибаю.

Я відштовхуюся руками і сильно кидаюся вперед ногами, мітячи прямо в його лице. Маківка моєї голови б’є його в ніс, ніс хрустить і він падає назад, а я падаю прямо на нього зверху. Я сильно б’ю його в лице обома кулаками, а він ще задуже здивований аби відреагувати, а тоді я б’ю коліном у його чоловіче місце між ногами.

Він скручується як жук і починає тихо, злосно скавчати, а я відкочуюся з нього назад до свого ножа, піднімаю його і піднімаюсь на ноги, і відкидаю зброю геть, і стрибаю наперед коня і кричу «Змія! Змія!» , і вимахую руками, такшо кінь відразуж вірить і повертається і біжить назад по дорозі, без вершника, через дощ, і налякано скиглить.

Я розвертаюся і БАМ! пан Прентіссмолоччий б’є мене в переніся своїм кулаком, але я не падаю, і він кричить «Ах ти гівна шма…» і я замахуюся рукою з ножем, і він відскакує, і я знову махаю ножем, мої очі заливає вода, як від удару так і від дощу, і він відходить від мене, шукає свою зброю і трохи кульгає, і бачить зброю в болоті, і повертається цілим тілом аби її підняти, і я взагалі не думаю, я стрибаю на нього збиваю його з ніг, а він б’є мене своїм ліктем, але я не падаю, і мій Шум волає, і його Шум волає.

І я навіть не знаю, як так вийшло, але я сижу зверху на ньому і впираю ножа йому під бороду.

Ми обоє перестаємо боротися.

— Чого ви за нами женетесь? — кричу я йому в лице. — Чого ви за нами женетесь?

І от він, і от його дурацька жалюгідна безвуса посмішка.

Я знову б’ю його коліном межи ноги.

Він знову стогне і плює на мене, але в мене дотепер ніж, який тепер зробив маленьку ранку.

— Тебе хоче зловити мій батько, — нарешті каже він.

— Чому? — питаю я. — Чому він нас хоче зловити?

— Нас? — він здивовано дивиться на мене. — Ніяких, бляха, нас. Він хоче лише тебе.

Я не можу в це повірити.

— Шо? — кажу я. — Чого?

Але він не відповідає. Він дивиться в мій Шум. Він дивиться і шукає.

— Ей! — кажу я, б’ючи його по лиці зворотом долоні. — Ей! Я запитав тебе питаня!

Але посмішка вернулась. Я в це, бляха, не вірю, але вона вернулась.

— Знаєш, як мій батько завжди казав, Тодде Г’юїтте? — щириться до мене він. — Він казав, шо ніж не сильніший за людину, котра його тримає.

— Заткайся, — кажу я.

— Ти боєць, не можу не визнати, — дотепер посміхається, дотепер трохи кровить зпід бороди. — Але ти не вбивця.

— Заткайся! — кричу я, але знаю, шо він бачив то в мому Шумі, шо я точно ці слова чув від Аарона.

— О, так? — каже він. — І шо ж ти зробиш? Уб’єш мене?

— ТАК, — кричу я, — я тебе ВБ’Ю!

Він просто злизує пару дощових капель з губів і посміхається. Я притиснув його до землі, поставив йому ножа під бороду, а він сміється.

 — ПЕРЕСТАНЬ! — кричу я і заношу ножа.

Він далі сміється, а тоді дивиться на мене і каже…

Він каже…

Він каже це…

— Хочеш почути, як Бен і Кілліан благали милосердя, першніж я вистрілив їм межи очі?

І мій Шум стає червонющим.

І я стискаю ножа, аби вдарити його.

І я збираюся його вбити.

Я збираюся його вбити.

І…

І…

І…

І просто посеред замаху…

Якраз коли я починаю опускати ножа…

Якраз у момент, коли в мене є влада робити все, шо я захочу…

Я вагаюся…

Знову…

Я вагаюся…

Лише на секунду…

Але шоб мені…

Шоб мені нині й повсякчас…

Бо за ту секунду він піднімає ноги, скидає мене зсебе і ліктем придавлює горло. Я нахиляюся, задихаюся і тільки відчуваю, як його рука забирає ножа з моєї.

Як цукерку в дитини.

— А тепер, Тодде, — каже він, стоячи наді мною, — давай я тобі покажу, як його тримати.

Я це заслужив. Я всьо зробив погано. Я це заслужив. Якби я зміг забрати ножа, то вбив би себе ним. Тільки шо я завеликий боягуз аби зробити навіть це.

— Оце-то гарна штука, Тодде Г’юїтте, — каже пан Прентіссмолоччий, оглядаючи мого ножа.

Я стою на колінах, коліна в багні, рука на горлі, я дотепер пробую перевести диханя.

— Ти вже був виграв у бою, але просто взяв і перепаскудив усе, — він проводить пальцем по лезу. — Та ти ж тупий як пропка.

— Давай, просто закінчуй, — я бурмочу в багно.

— Шошо ти сказав? — каже пан Прентіссмолоччий, і посміхається мені, а його Шум яскравий.

— Давай, ЗАКІНЧУЙ! — кричу я на нього.

— Ой, та я тебе не буду вбивати, — каже він, а його очі спалахують. — Мій тато відцього не сильно зрадівби, нє?

Він підходить до мене і тримає ніж біля мого лиця. Він запихає його кінчик мені до носа, такшо мені приходиться відводити голову все дальше і дальше.

— Але ножем і так можна багатошо зробити, — каже він, — і не вбиваючи чоловіка.

Я навіть більше не розглядаюся в пошуках втечі.

Я дивлюся просто в його очі, живі і бадьорі, готові перемогти, його Шум такий самий, картинки його в Дальньому Куті, картинки з моєї ферми, картинки як я стою перед ним на колінах.

А в мому Шумі нема нічого крім ями, повної моєї тупості, нікчемності і ненависті.

Вибач, Бене.

Вибач мені, вибач.

— Але потім, — каже він, — ти й не чоловік, нє? — він стишує свій голос. — І ніколи не станеш.

Він рухає ножем у руці, повертаючи лезо до моєї щоки.

Я закриваю очі.

І я відчуваю хвилю тишини, яка накочує на мене ззаду.

Мої очі різко відкриваються.

— Нє, ну ви тільки гляньте, — каже пан Прентіссмолоччий, дивлячись понад моєю головою. Моя спина повернута до густішого лісу напроти ріки і я відчуваю тишину Віоли, котра стоїть там так чітко, ніби я її бачу.

— Біжи! — кричу я, не оглядаючись. — Забирайся звіцци!

Вона не звертає уваги.

— Відійди, — вона каже це пану Прентіссумолоччому. — Попереджаю.

— Ти попережаєш мене? — каже він, показуючи на себе ножем, на його лице вертається посмішка.

Тоді він трошки відстрибує, коли шось б’є його в груди і там застрягає. Схоже на жмуток маленьких дротів з пластиковою булькою на кінці. Пан Прентіссмолоччий просовує ножа під ту штуку і пробує відколупати, але вона тримається. Він дивиться на Віолу і либиться.

— Шо б то не було, сестричко, — каже він, — воно не працює.

А тоді БУМВЖАХ!!

Великий вибух світла, і я відчуваю як рука за комір шарпає мене взад, аж я задихаюся. Я падаю назад і геть назад, а тіло пана Прентіссамолоччого смикається в спазмах, тіло відмахує ножа вбік, іскри і маленькі блискавки вилітають з проводів і влітають в його тіло. Дим і пара валять зівсюди, з його рукавів, з його коміра, з його штанок. Віола ще віттягує мене за шию, коли він падає на землю, лицем у багно, просто на свою зброю.

Вона мене відпускає і ми разом вилазимо на маленький беріжок з цього боку дороги. Я знову хапаюся за шию і ми лежимо там якийсь час, і віддихуємся. Іскри та блискавки припиняються і пан Прентіссмолоччий смикається в болоті.

— Я боялася… — каже Віола між глибокими подихами, — …вся ця вода навколо… — подих, — …що ми з тобою підемо за ним… — подих, — …але він збирався порізати…

Я стаю, нічо не кажучи, мій Шум зосереджений, мої очі на ножі. Я йду просто до нього.

— Тодде… — каже Віола.

Я піднімаю ножа і стаю над ним.

— Він мертвий? — питаюся я, не дивлячись на Віолу.

— Та не мав би бути, — каже вона. — Це був просто розряд із…

Я піднімаю ножа.

— Тодде, ні!

— Дай мені причину тебе вбити, — кажу я, ніж іще вгорі, ще дивлюся на нього.

— Ти не вбивця, Тодде, — каже вона.

Я розвертаюся до неї, мій Шум реве як звір.

— Не КАЖИ ЦЬОГО!!! Ніколи НЕ КАЖИ ЦЬОГО!!!

— Тодде, — каже вона, рука простягнута, голос заспокійливий.

— Через МЕНЕ ми в цьому всьому! Вони шукають не ТЕБЕ! Вони шукають МЕНЕ! — я повертаюся до пана Прентіссамолоччого. — І якшо я зможу вбити одного з них, може ми…

— Тодде, ні, послухай мене, — каже вона, підходячи блище. — Слухай мене! — Я дивлюся на неї. Мій Шум такий потворний і лице таке скривлене, шо вона трошки вагається, але таки робить ще крок уперед. — Послухай мене, я маю щось тобі сказати.

А тоді з неї виливається більше слів, ніж я чув до цього.

— Коли ти мене знайшов, там на болоті, я тікала від того чоловіка, Аарона, вже чотири дні, і ти був другою людиною, котру я бачила на цій планеті, і ти прийшов до мене з точно таким ножем, так що для мене ти тоді здавався точно таким самим, як він.

Її руки ще дотепер підняті, ніби я — то кінь пана Прентіссамолоччого, якого треба заспокоїти.

— Але ще до того, як я зрозуміла, що відбувається з Шумом, і Прентісстауном, і з чим там ще у вас щось відбувається, я вже знала, хто ти є. Людям видно, Тодде. Люди бачать, що ти не зможеш заподіяти їм шкоди. Що ти не такий.

— Ти вдарила мене гілкою в лице, — кажу я.

Вона впирає руки вбоки.

— Ну а ти чого чекав? Ти йшов на мене з ножем. Але я ж тебе вдарила не так сильно, аби щось зробити, правда ж?

Я нічо не кажу.

— І я мала рацію, — каже вона. — Ти перев’язав мою руку. Ти врятував мене від Аарона, хоч і не повинен був. Ти забрав мене з болота, де я б загинула. Ти заступився за мене перед тим чоловіком у саду. Ти пішов зі мною, коли треба було залишити Дальній Кут.

— Ні, — тихо кажу я. — Ні, ти неправильно прочитала все. Нам треба було тікати просто тогошо я не міг…

— Я думаю, що нарешті починаю розуміти історію, Тодде, — каже вона. — Чому вони так наполегливо женуться за нами? Чому ціла армія йде за тобою через міста, річки, рівнини, по цілій дурній планеті? — вона показує на пана Прентіссамолоччого. — Я чула, що він сказав. Ти не думав, чому вони так сильно тебе хочуть зловити?

Прірва в мені робиться чорнішою і темнішою.

— Бо я не такий як вони.

— Точно!

Я здивовано дивлюсь на неї.

— І чого ж це добрі новини? За мною йде армія, котра хоче вбити мене, бо я не вбивця.

— Неправильно, — каже вона. — За тобою йде армія, котра хоче зробити тебе вбивцею.

— Га? — кліпаю я.

Вона підходить ще на крок уперед.

— Вони хочуть перетворити тебе на такого чоловіка, який їм потрібен…

— Хлопчика, — кажу я, — ще не чоловіка.

Вона відмахується від цього.

— Якщо вони зможуть витерти з тебе все хороше, що в тобі є, ту частину тебе, яка не вбиває, то вони переможуть, хіба ти не розумієш? Якщо вони зможуть це зробити з тобою, то зможуть зробити це з будь-ким. І вони переможуть. Вони переможуть!

Вона вже біля мене і простягує руку, і кладе її на мою долоню, ту, яка дотепер тримає ножа.

— Ми їх переможемо, — каже вона. — Ти їх переможеш, коли не станеш тим, ким тебе хочуть зробити.

Я стискаю зуби.

— Він убив Бена і Кілліана.

— Ні, він сказав, що їх убив, — хитає головою вона. — А ти йому повірив.

Ми дивимся на нього. Він більше не смикається.

— Я знаю таких хлопців, — каже вона. — Такі хлопці були навіть на космічному кораблі. Він брехло.

— Він чоловік.

— Як ти можеш це казати? — питає вона, її голос нарешті став різкий. — Як ти можеш далі казати, що він чоловік, а ти ні? Просто через якийсь дурний день народження? Якби ти був звідти ж, звідки я, тобі б уже було чотирнадцять років і один місяць!

— Я не відтам, відки ти! — кричу я. — Я віцци і тута воно так працює!

— Ну, тут усе працює неправильно, — вона вітпускає мою руку і стає на коліна біля пана Прентіссамолоччого. — Ми його зв’яжемо. Ми його зв’яжемо, міцно і надійно, і заберемося звідси подалі, добре?

Я не відпускаю ніж.

Я ніколи не відпущу ніж, шоб вона не сказала, якби вона це не сказала.

Вона піднімає голову і дивиться навколо.

— Де Манчі?

О ні.

Ми знаходимо його в кущах. Він гарчить на нас бесслів, просто гарчить як тварина. Його праве око закрите і в нього кров навколо рота. Не з першого і не з другого разу, але я його ловлю, а Віола дістає свій чудомедипак. Я тримаю його, а вона заставляє його проковтнути таблетку, від якої його тіло м’якне, а тоді вона чистить його зламані зуби і накладає мазь на око. Вона перев’язує його і він здається таким маленьким і побитим, шо коли він каже «То-од?» через запамороченя і запухле око, я притискаю його і трохи так сижу, під кущами, на дощі, а Віола все перепаковує і дістає мій рюкзак із болота.

— Усі твої речі мокрі, — через деякий час каже вона. — А вся їжа пропала. Але книжка в пластику. З книжкою все добре.

І від думки про то шо моя мама знала, який боягуз в один день виросте з її сина, мені хочеться викинути книжку в річку.

Але я не викидаю.

Ми йдемо зв’язувати пана Прентіссамолоччого його власною мотузкою і виявляємо, шо електрошок відірвав дерев’яний приклад від його рушниці. Шкода, бо вона би могла нам пригодитися.

— А чим то ти його шокувала? — питаюся я, дихаючи як ковальський міх, коли ми тягнемо його до узбічя дороги. Вирубані люди важезні.

— То пристрій, який має передати кораблю інформацію про те, де саме на планеті я перебуваю, — каже вона. — Ледве його розібрала.

Я встаю.

— І як тепер твій корабель буде знати, де ти є?

— Будемо сподіватися, що в Притулку щось знайдеться, — знизує плечима вона.

Я дивлюся, як вона йде до своєї торби і піднімає її. Я дуже сподіваюся, шо Притулок буде бодай наполовину такий, як вона чекає.

Ми йдемо. Пан Прентіссмолоччий був правий на рахунок тупості ходіня по дорозі, такшо ми відходимо від неї на двацять чи трицять метрів, з іншого боку від річки, але пробуємо йти так, аби бачити дорогу. Ми почерзі несемо Манчі, а ніч швидко минає.

Говоримо небагато.

Бо вона ж може бути права, нє? Ну, окей, може армія женеться не тільки за мною, може якшо вони можуть заставити мене приєднатися — то будького зможуть заставити. Може я їм просто як перевірка, хто його знає, ціле містечко поїхало настільки, шоби в це повірити.

Якшо один упаде — ми всі впадемо.

Але якось це, раз, не пояснює, чого Аарон за нами женеться, а два, я ото чув, як вона збрехала, нє? Її слова звучали гарно, але хто його знає, чи вона не придумує правду, перед тим як її казати?

Бо я ніколи не буду в армії мера Прентісса, так і знайте, не після того, шо він зробив з Беном і Кілліаном, правда була в Шумі пана Прентіссамолоччого чи ні, такшо тута вона капець як помиляється. Шоби вони не хотіли, якаби в мене не була слабкість через тошо я не можу вбити людину, навіть коли вона заслуговує смерті, не поміняє того шо я стану чоловіком. Так буде, бо як інакше жити?

Північ минає, а мені лишається двацять п’ять днів і міліон років до того шоби стати чоловіком.

Бо якби я вбив Аарона, він би не сказав меру Прентіссу, де мене в останнє бачив.

Якби я міг убити пана Прентіссамолоччого на фермі, він би не привів людей мера до Бена і Кілліана і не доживби до того, аби поранити Манчі.

Якби я був убивцьою, хоть трошки, я міг би лишитися і помогти Бену з Кілліаном захищатися.

Може, якби я був убивцьою, вони би були живі.

А на таке я без проблем готовий.

Я буду вбивцьою, якшо треба буде.

От подивитеся.

Земля стає горбистішою, крутішою, річка знову починає прорізати каньйони. Ми трохи відпочиваємо під скеляним обвалом і їмо решту їжі, яка не зруйнувалася в бійці з паном Прентіссоммолоччим.

Я кладу Манчі собі на коліна.

— Шо було в тій таблецці?

— Трошки людського болезаспокійливого, — каже вона. — Сподіваюся, не забагато.

Я провожу рукою по його шерсті. Він теплий і сплячий, такшо принаймі дотепер живий.

— Тодде… — каже вона, але я її зупиняю.

— Я хочу зараз іти так довго, як лише вийде, — кажу я. — Я знаю, шо нам тре’ поспати, але давай іти, доки більше не зможемо йти.

Віола чекає хвилину, а тоді каже «Добре», і ми більше нічо не кажем, просто доїдаємо решту їжі.

Дощ падає цілу ніч, поки ми йдем, і нема гіршого шуму чим дощ в лісі, коли міліярд капель капає з міліярда листків, річка розлилася і реве, багно чавкає в нас під ногами. Час відчасу я чую далекий Шум, може від лісових створінь, але їх ніколи невидно, вони завжди пропадають коли ми підходимо блище.

— Тут є для нас небезпека? — питає мене Віола, піднімаючи голос через дощ.

— Ще й яка, — кажу я. І показую на Манчі на її руках: — Він ще не проснувся?

— Ще ні, — стурбовано каже вона. — Сподіваюся, я…

От настільки ми неготові, коли обходимо ще одну скелю і бачимо табір.

Ми обоє відразу зупиняємся і бачимо то шо перед нами, ясно як день.

Вогонь горить.

Свіжозловлена риба висить на тичці над ним.

Чоловік нахиляється над каменем, зіскоблюючи луску ще з одної риби.

Той чоловік дивиться на нас, коли ми виходимо до табору.

Моментально, ніби коли я зрозумів, шо Віола дівчинка, хоть ніодної дотоді не бачив, я за секунду, яка мені потрібна, аби дотягнутися до ножа, знаю, шо він узагалі не чоловік.

Він спекл.

Світ перестає крутитися.

Дощ перестає литися, вогонь перестає горіти, моє серце перестає битися.

Спекл.

Нема більше спеклів.

Вони всі повмирали на війнах.

Нема більше спеклів.

Але от один із них стоїть просто переді мною.

Він високий і худий, ніби на тих відиках, які я бачив, біла шкіра, довгі пальці і руки, рот на середині лиця, де його не мало би бути, вуха мотиляються на рівні щелепи, очі чорніші за болотні камені, замісь одягу росте лишайник і мох.

Прибулець. Настільки прибульний, наскільки взагалі можна.

Срака-гузиця.

З таким успіхом можна зіжмакати відомий мені світ і викинути геть.

— Тодде? — каже Віола.

— Не рухайся, — кажу я.

Бо через звук дощу я чую Шум спекла.

Там нема ясних слів, тільки картинки, вони всі дивно скривлені, кольори неправильні, але це картинки мене і Віоли, як ми стоїмо перед ним, обоє шоковані.

Картинки ножа, який зараз витягнутий в моїй руці.

— Тодде, — каже Віола, а в її голосі трохи чути пересторогу.

Бо в його Шумі є ще більше. Там є почутя, які накочують через перешкоди.

Почутя страху.

Я відчуваю його страх.

Добре.

Мій Шум червоніє.

— Тодде, — знов каже Віола.

— Досить казати моє ім’я, — кажу я.

Спекл повільно піднімається з того місця, де він чистив рибу. Він зробив собі табір під ще одною скелею, біля підніжя невисокого горба. Там доста сухо, я бачу торби і рулон моху, який має бути йому за ліжко.

А ще шось блискуче і довге сперте на камінь.

Я бачу, як Спекл зображає це в свому Шумі.

Це спис, яким він ловив рибу в річці.

— Не смій, — кажу я йому.

Я секунду думаю, але лише секунду, наскільки ж ясно я це все розумію, наскільки ж чітко я бачу, як він стоїть в ріці, як легко його читати, хоть там самі лише картинки.

Але секунда минає за мить.

Бо я бачу, як він думає, аби стрибнути за списом.

— Тодде! — каже вона. — Поклади ножа.

І він стрибає.

І в тойже час я стрибаю.

(От подивитеся.)

— Ні! — я чую, як це кричить Віола, але мій Шум реве заголосно, аби я почув це голосніше чим шепіт.

Бо всьо про шо я думаю, коли біжу через табір, з ножем наготові, несусь на спекла, який, коли спотикається по дорозі до свого списа, то ніби складається з самих костлявих колін і ліктів, всьо про шо я думаю і посилаю до нього у свому червоному, червоному Шумі — то картинки і слова і почутя, всього шо я знаю, всього шо зі мною сталося, всіх разів, коли я не зміг використати ножа, кожна частинка мене волає…

«Я тобі покажу, хто тута вбивця».

Я добираюся до нього до того як він добирається до списа, я врізаюся в нього своїм плечем. Ми падаємо на не таку багнисту землю з голосним гупаням, і його руки і ноги зі всіх сторін, довгі, це ніби боротися з павуком, і він б’є мене біля голови, але насправді це так ніби він мене шльопає, і я розумію і я розумію і я розумію…

Я розумію, шо він слабший за мене.

— Тодде, припини! — я чую, як кричить Віола.

Він відповзає від мене і я б’ю його в бік голови кулаком, і він такий легкий, шо це збиває його з ніг, і він падає на купу каміння, і його рот робить шиплячий звук, і з його Шуму вилітає жах і паніка.

— ПРИПИНИ! — кричить Віола. — Ти що, не бачиш, який він наляканий?

— Так і має бути! — кричу я у відповідь.

Бо тепер мій Шум уже не зупинити.

Я підхожу до нього і він пробує відповзти, але я хапаю його за його довгу білу кісточку і стягую його на землю з каміння, і він видає жахливий голосячий звук і я наготовлюю ножа.

А Віола, певно, десь поклала Манчі, бо вона хапає мене за руку і тягне назад, аби я не порізав спека, а я штовхаюся в неї своїм тілом, аби струсити її, але вона невідпускає, і ми обоє відлітаємо від спекла, котрий заховався за камінь і закрив руками лице.

— Відпусти мене! — кричу я.

— Будь ласка, Тодде! — кричить вона у відповідь, тянучи і викручуючи мою руку. — Будь ласка, припини це!

Я вигинаю свою руку в інший бік, а вільною відпихаю її геть, і коли я повертаюся, то спекл уже розпластаний на землі…

Тянеться до списа…

Його пальці на кінчику…

І вся моя ненависть вибухає всередині мене як вулкан повністю червона…

І я падаю на нього…

І я вбиваю ніж в його груди.

Ніж заходить зі хрускотом, повертається вбік коли вдаряється в кістку, а спекл кричить найстрашнішим, найстрашнішим звуком, і темночервона кров (червона, вона червона, в них кров червона) вибризкує з рани коли він піднімає довгу руку вверх і проводить по мому лиці, і я забираю руку, і я знову його б’ю, і протяжний скрипучий звук виривається з його рота разом із голосним ґольґанням, а його руки і ноги ще б’ються навколо нього і він дивиться на мене своїми чорними, чорними очима, а в його Шумі повно болю, і здивуваня, і страху…

І я повертаю ножа…

І він не вмирає і він не вмирає і він не вмирає…

І зі стогоном і дрожем він помирає.

І його Шум повністю припиняється.

Я глитаю клубок і дістаю ножа і бреду собі назад через багно.

Я дивлюся на свої руки, на ножа. Кров усюди на всьому. Ніж покритий нею, навіть ручка, обидві мої долоні, і мої руки, і мій одяг спереду, і трохи на лиці, але я її стираю змішуючи з моєю власною кров’ю з подряпини.

Навіть коли зверху паде дощ, крові більше, ніж здається можливим.

Спекл лежить там, де я…

Де я його вбив.

Я чую, як Віола видає звуки, ніби вона задихається і хапає повітря, і я дивлюся на неї, і коли я дивлюся, вона здригається.

— Ти не знаєш! — кричу я на неї. — Ти нічо не знаєш! Вони почали війну. Вони вбили мою маму! Всьо це, всьошо сталося, це всьо через них!

А тоді я блюю.

І продовжую блювати.

А коли мій Шум починає заспокоюватися, я знову блюю.

Моя голова біля землі.

Світ зупинився.

Світ не запускається.

Від Віоли не чути нічо крім її тишини. Я відчуваю, як мій рюкзак врізається в мою шию, коли я нахиляюся вперед. Я не дивлюся на спекла.

— Він би нас убив, — нарешті кажу я, говорячи в землю.

Віола нічо не каже.

— Він би нас убив, — знову кажу я.

— Він був нажаханий! — кричить Віола, її голос ламається. — Навіть я бачила, як йому було страшно.

— Він тягнувся по спис, — кажу я, піднімаючи голову.

— Бо ти пішов на нього з ножем! — тепер я її бачу. Її очі широко росплющені і посоловілі, ніби тоді коли вона замкнулася в собі і почала хитатися.

— Вони вбили всіх у Новому Світі, — кажу я.

Вона ошаліло хитає головою.

— Ти ідіот! Ти тупий блядський ІДІОТ!

Вона не сказала «блінський».

— Скільки вже разів виявлялося, що те, що тобі кажуть — неправда? — каже вона, задкуючи від мене навіть далі, її лице смикається. — Скільки разів?!

— Віоло…

— Хіба не всі спекли загинули на війні? — каже вона, і Господи, який же наляканий у неї голос. — Хіба ні?

І остатки моєї злості виливаються з мого Шуму, коли я розумію, шо знову був дураком…

І я розвертаюся до спекла…

І бачу табір…

І бачу рибу на тичках…

І (ні ні ні ні ні) я бачу страх, який ішов від його Шуму…

(Ні ні ні будьласка ні.)

І мені вже нема чим блювати але мені треба проблюватися…

І я вбивця…

Я вбивця…

Я вбивця…

(Ох, будьласочка ні) я вбивця.

Я починаю труситися. Я починаю труситися так сильно, шо не можу стояти. Я розумію, шо кажу «Ні» знову і знову і знову і страх у його Шумі продовжує відлунювати навколо мого і від цього нема куда тікати, він просто там і там і там і я трушуся так сильно, шо не можу навіть стояти навкарачках, і я падаю в багно, і я ще бачу кров усюди і дощ її не змиває.

Я міцно-преміцно закриваю свої очі.

І тільки чорнота.

Тільки чорнота і ніщо.

І знову я все зруйнував. Я знову всьо зробив не так.

Десь далеко-далеко я чую, як Віола каже моє ім’я.

Але то так далеко.

А я один. Тута і завжди, один.

Я знову чую своє ім’я.

Здалеку, з величезної віцтані, я чую, як мене тянуть за руку.

І тільки коли я чую шматочок Шуму, який мені не належить, я відкриваю очі.

— Я думаю, їх там більше, — каже Віола мені на вухо.

Я піднімаю голову. У мому власному Шумі стільки сміття і жаху, шо важко чітко почути, а дощ падає, проливний як завжди, і я трачу цілий дурацький момент на то шоби подумати чи ми знову колись висохнемо, а тоді я чую, мурмотіня і шось нечітке в деревах, неможливо помітити, але воно там точно є.

— Якшо вони до цього і не хотіли нас убити, — каже Віола, — то тепер напевне захочуть.

— Треба йти, — я пробую встати на ноги.

Я ще трушуся, і не з першої чи другої спроби, але встаю.

Я ще тримаю ножа. Він липучий від крові.

Я кидаю його на землю.

Лице Віоли просто жахливе, воно згорьоване, і налякане, і нажахане, все через мене, все через мене, але якзавжди вибору немає, такщо я просто знову кажу «Треба йти» і йду забрати Манчі звіттам де вона його поклала на сухий клаптик біля укритя спекла.

Він ще спить і здригається від холоду, коли я його піднімаю і притуляюся лицем до його хутра і вдихаю його знайомий собачий запах.

— Швидше, — каже Віола.

І я повертаюся до неї і бачу, шо вона розглядається на всі боки, Шум ще шепоче зі всіх боків через ліс і через дощ, на її лиці дотепер переляк.

Вона знову дивиться на мене і я розумію, шо не можу дивитися їй в очі і дивлюся вбік.

Але коли я дивлюся вбік, то бачу рух за нею.

Я бачу, як кущі россуваються просто за нею.

І я бачу як вона бачить як я міняюся з лиця.

І вона розвертається якраз вчасно аби побачити Аарона, котрий виходить з лісу ззаді неї.

І він хапає її за шию одною рукою, і притискає тряпку до її носа і рота іншою рукою, а я гукаю і підхожу на крок уперед, я чую як вона кричить зпідтряпки і пробує відбиватися руками, але Аарон тримає її міцно, і поки я робив ще два чи три кроки, вона вже зомліла відтого шо там було на тряпці, а на моєму четвертому і п’ятому кроках він кидає її на землю, а Манчі ще в мене на руках, і в мене нема ножа, і в мене Манчі, і я можу лише бігти на нього і за сьомим кроком я бачу як він дістає дерев’яну палку, яка була причеплена до його спини, і махає нею в повітрі, і з розмаху б’є мене в скроню із

ХРУСЬ

і я падаю і Манчі звалюється з моїх рук і я валюся на землю на живіт і в мене в голові дзвенить так сильно, шо я навіть не можу опам’ятатися, і цілий світ стає нечіткий і сірий і в ньому лишається лише біль і я на землі і всьо хитається і ковзається і мої руки і ноги важать забагато аби підняти мене і моє лице у багні але наполовину повернуте вверх і я бачу як Аарон дивиться на мене на землі і я бачу його Шум, і в ньому Віола, і я бачу як він бачить мій ніж червоний у багні і він його піднімає і я пробую відповзти але вага мого тіла тримає мене на місці і я можу тільки дивитися як він стає наді мною.

— Більше ти мені не потрібен, хлопче, — каже він і піднімає ножа над своєю головою, і останнє шо я бачу — це як він зі всьої сили опускає ножа.

Падаю ні падаю ні будьласка допоможіть мені Падаю Ніж Ніж спекл спеки загинули всі спеки загинули ВІОЛА пробач будьласка пробач у нього спис ПАДАЮ Будьласка будьласка Аарон, ззаду тебе! Він іде! більше ти мені не потрібен, хлопче, Віола падає Віола Ід спекл ці крики і кров і ні ОТ ДИВІТЬСЯ дивіться от ні будьласка от дивіться він убив би нас Бен будьласка мені шкода Аарон! Біжи! І-Де Їх більше нам треба забиратися звіцци ПАДАЮ падаю темна кров Ніж мертвий бігти я вбивця будьласка ні СПЕКЛ Віола Віола Віола…

— Віоло! — пробую закричати я, але всюди чорно, всюди чорно беззвуків, чорно і я впав і не маю голосу…

— Віоло, — знову пробую я, і в мене в легенях вода, і боляче в животі, і болить, болить у…

— Аарон, — шепочу я до себе і ні до кого. — Тікай, це Аарон.

А тоді я знову падаю і все чорне…

…

…

— Тодде?

…

— Тодде?

Манчі.

— Тодде?

Я відчуваю собачий язик на свому лиці, а це значить шо я відчуваю своє лице, а це значить шо я знаю де воно є, і з подувом повітря, який долітає до мене, я відкриваю очі.

Манчі стоїть просто біля мої голови, переминається з ноги на ногу, нервово облизує губи і ніс, на оці дотепер пов’язка, він весь розмитий, такшо важко…

— Тодде?

Я пробую сказати його ім’я аби його заспокоїти але я лише кашляю і гострий біль проходить моєю спиною. Я ще лежу на животі в багні, куди я впав, коли Аарон…

Аарон.

Коли Аарон вдарив мене по голові своєю палицею. Я пробую підняти голову і сліпучий біль протягується правою стороною мого черепа, вниз аж до щелепи, і мені приходиться ще хвилину лежати сціпивши зуби аби переболіло і пересвітилось, і тільки тоді я пробую знов заговорити.

— Тодде? — скавчить Манчі.

— Я тут, Манчі, — нарешті бурмочу я, але це виходить з грудей як гарчання, забите слизом, і далі я ще більше кашляю…

І приходиться тамувати кашель через біль у моїй спині.

Моя спина.

Я викашлюю ще один кашель і жахливе відчутя розливається з живота по всьому мені.

Останнє шо я бачив перед…

Ні.

О ні.

Я ще трошки кашляю самим горлом, пробую взагалі не рухати м’язами, мені не вдається і я перечікую біль, аж доки він не влягається настільки, наскільки можливо, а тоді я пробую рухати ротом так, аби це мене не вбивало.

— У мені є ніж, Манчі? — зіпаю я.

— Ніж, Тодде, — гавкає він, і в ньому всьому турбота. — Спина, Тодде.

Він підходить аби знову лизнути моє лице, такий собачий спосіб зробити всьо кращим. А я лише дихаю і не рухаюся ще хвилину. Я закриваю очі і втягую повітря всередину, хоть мої легені жаліються і, здається, вже повні.

«Я Тодд Г’юїтт», — думаю я, а це дарма, бо от воно всьо вертається, тягне мене вниз, і кров спекла, і налякане лице Віоли, і Аарон, котрий виходить з лісу і забирає її…

Я починаю хлипати, але біль від хлипаня такий сильний, шо цілу хвилину я почуваюся паралізований, і живий вогонь горить у моїх руках і спині, і я нічого не можу зробити, лише страждати поки він не перейде.

Поволі, поволі, поволі, я починаю діставати одну руку спід-себе. Моя голова і моя спина болять так сильно, шо я думаю, шо на якийсь час зомлію, але я знову прокидаюся і поволі, поволі, поволі піднімаю руку і дістаю її спід-себе, проходячи пальцями по мокрій брудній сорочці і по мокрому брудному рюкзаку, який дивовжно дотепер на мені, і я провожу пальцями, аж поки натикаюсь на неї.

Ручка ножа. Стирчить з мої спини.

Але я мав померти.

Я мав померти.

Я мертвий?

— Немертвий, Тодде, — гавкає Манчі. — Торба! Торба!

Ніж стирчить у мені, високо біля лопаток, біль дуже точно про це каже, але ніж спочатку пройшов через рюкзак, щось у рюкзаку зупинило ножа, і він не пройшов аж до…

Книжка.

Мамина книжка.

Я знову відчуваю своїми пальцями, так повільно як лише можу, але так, Аарон підняв руку і вдарив ножем спочатку через книжку в рюкзаку, і книжка не дала ножеві пробити мене наскрізь.

(Як я пробив спекла.)

Я знову закриваю очі і пробую вдихнути так глибоко як можу, а тоді затримати повітря доки пальцями не вхоплюся за ножа, а тоді приходиться дихати і чекати доки біль не пройде, а тоді я пробую його витягнути, але це найваща на світі річ і я мушу чекати і дихати і пробувати знову і я тягну і біль в моїй спині посилюється ніби вистріл з рушниці і я бестямно кричу, коли відчуваю як ніж виходить з мої спини.

Я зітхаю і віддихуюся хвилину і пробую не заплакати зову, і тримаю ножа вже не в собі, але ще в книжці і в рюкзаку.

Манчі ще раз лиже моє лице.

— Гарний хлопчик, — кажу я, хоть і не знаю нашо.

Я витрачаю, здається, ціле житя, аби зняти лямки рюкзака зі своїх рук і нарешті змогти відкинути ножа з усім іншим геть. Навіть тоді я і близько не можу встати, і я певно знову відключився, бо Манчі знову лиже моє лице і я мушу відкрити очі і знову закашлятися.

Коли я там лежу, ще в багні, я хочу більше всього на світі аби ніж Аарона пробив мене наскрізь, шоби я був мертвий, як той спекл, шоби я міг таки впасти на низ тої ями, вниз вниз вниз, поки не буде сама чорнота, вниз у ніщо де не буде Тодда, на котрого будуть вішати собак, котрий буде всьо псувати, підводити Бена, підводити Віолу, і я міг би вічно падати в ніщо і не мав би вже нічим переживати.

Але от, Манчі вилизує мене відтам.

— Відвали, — я піднімаю руку і відштовхую його геть.

Аарон міг мене вбити, так легко міг мене вбити.

Ніж у шию, ніж в око, ніж по горлу, я був повністю його, і він мене не вбив. Він знав шо робить. Він знав.

Він лишав мене аби мене найшов мер? Але чого він був настільки спереді армії? Як він міг так далеко вперед зайти без коня, як пан Прентіссмолоччий? Як давно він за нами йшов?

Як давно він вийшов з кущів і забрав Віолу?

Я трошки стогну.

От чого він лишив мене живим. Аби я міг жити і знати шо він забрав Віолу. Так він і виграє, нє? Отак він і заставить мене страждати. Жити і бачити в своєму Шумі як він її забирає.

І ніби як нова енергія пробігає через всього мене і я заставляю себе сісти, ігнорую біль і заставляю себе піднятися і важко дихати поки я навіть можу подумати про то шоби встати. Бардак у мене в легенях і біль у мене в спині заставляють мене кашляти ще більше, але я стискаю зуби і стримуюся.

Бо я мушу її знайти.

— Віола, — гавкає Манчі.

— Віола, — кажу я і стискаю зуби ще сильніше і пробую встати на ноги.

Але то забагато, біль забирає в мене ноги і я бухаюся назад у болото і я просто лежу міцно зв’язаний болем і пробую вдихнути і мій розум стає нечіткий і гарячий і в моєму Шумі я біжу і я біжу і я біжу в ніщо і я весь гарячий і я потію і я біжу у свому Шумі і я чую Бена зза дерев і я біжу до нього і він співає пісню, він співає мою колискову, пісню для хлопчиків а не для чоловіків, але коли я її чую моє серце стискається і це якось рановранці, коли сонечко вставало.

Я вертаюся до себе. Пісня йде зі мною.

Бо в пісні співається:

Я відкриваю очі.

Не покидай мене. Не залишай мене.

Я маю її знайти.

Я маю її знайти.

Я піднімаю голову. Сонце на небі але я без понятя скільки часу пройшло відколи Аарон забрав Віолу. То було якраз перед світанком. Зараз хмарно але світло такшо то може бути пізній ранок чи вже день. Це може бути навіть не той самий день, я цю думку пробую відігнати. Я закриваю очі і пробую послухати. Дощ припинився такшо вже не чути ніякого галасу, тільки Шум який я чую і він належить мені і Манчі, а ще далеке бесслівне шуміння лісових створінь, які живуть свої житя і нічо не мають до діла з моїм житям.

Ні звуку Аарона. Нема мовчазного простору Віоли.

Я відкриваю очі і бачу її торбу.

Вона випустила її в боротьбі з Аароном, а йому вона цікава не була, такшо він лишив її на землі ніби вона нікому не належить, ніби неважливо шо вона належить Віолі.

Торба повна дурнуватих і безкорисних речей.

Мої груди щемлять і я боляче кашляю.

Я здається не можу стояти такшо я повзу вперед і зіпаю від болю в спині і в голові але всеодно повзу, Манчі гавкає, він стривожений, «Тодде, Тодде», і так постійно, і це займає цілу вічність, натто, блін, довго, але я добираюся до торби і я маю нахилитися, сціпившись від болю, на цілу хвилину, перед тим як можу шось із тою торбою зробити. Коли я знову можу дихати, то відкриваю її і перебираю доки не нахожу коробку з пов’язками. Там лишилася одна штука, але має вистачити. Тоді я починаю знімати з себе сорочку, а для цього треба зупинятися ще більше, ще більше дихати, дюйм за дюймом, але нарешті сорочка злазить з мої пекучої спини і з мої пекучої голови і я бачу на цілій ній кров і болото.

Я нахожу скальпель у її медипаку і розрізаю пов’язку на два куски. Один кусок я кладу собі на голову, тримаю поки не приклеїться, тоді повільно тянуся собі за спину і ліплю другий кусок на спину. Хвилину воно болить навіть більше, коли матеріал пов’язки, люцькі клітини про які вона там у біса говорила, залізають у рани і зв’язують їх. Я стискаю зуби поки це робиться, але тоді ліки починають працювати і мені по жилах починає текти холодне. Я чекаю, поки воно запрацює аж так, аби я міг встати. Коли я перший раз стаю на ноги, то стою ще трохи нетвердо, але я таки можу хвилину постояти.

Ше за хвилину я можу зробити крок. А тоді ще один.

Але куда мені йти?

Я не уявляю, куда він її взяв. Не уявляю, скільки часу минуло. Він міг уже вернутися з нею до армії.

— Віола? — гавкає і повискує Манчі.

— Я не знаю, друже, — кажу я. — Дай подумаю.

Навіть коли бинти роблять своє діло, я не можу стояти геть зовсім прямо, але я стараюся зі всіх сил і роззираюся. Тіло спекла десь на краю того шо я бачу, але я розвертаюся так аби його не бачити.

Я зітхаю і знаю шо робити далі.

— Нічого тута не зробиш, — кажу я до Манчі. — Треба вертатися назад до армії.

— Тодде? — скавчить він.

— Нічого тута не зробиш, — знов кажу я і викидаю з голови всьо крім руху.

Передовсім я маю знайти нову сорочку.

Я стою так аби спекл був за спиною і шукаю рюкзак.

Ніж дотепер пробиває тканину рюкзака і книжку всередині. Я не хочу торкатися цього і навіть у своєму затуманені я не хочу бачити шо сталося з книжкою але я мушу дістати ножа такшо я піччіпляю рюкзак ногою і сильно тягну. Не з першої спроби, але він вилазить з багна і я кидаю його на землю.

Я дивлюся, як він лежить на вогкому мохові. На ньому дотепер всюди кров. Переважно спеклівська кров, але є і моя кров, яскравіше-червона. Я думаю, шо це може означати, шо кров спекла попала в мою кров коли Аарон мене штрикнув. Я думаю, чи є ще якісь особливі віруси, які можна піччепити просто від cпекла.

Але більше нема часу думати.

Я відкриваю рюкзак і дістаю книжку.

Там є дірка у формі ножа через цілу книжку, аж до другого боку. Ніж такий гострий, а Аарон був такий сильний, шо книжці це майже не пошкодило. Усі сторінки розрізані наскрізь, від першої до останньої, моя кров і кров спекла лише трошки поплямували краєчки сторінок, так, їх дотепер можна читати.

Я дотепер можу її прочитати, дотепер міг би її прочитати.

Якшо колись заслужу.

Цю думку я теж відпихаю кудись убік і дістаю чисту сорочку. Я кашляю, коли це роблю, і навіть з пов’язкою мені боляче такшо мені приходиться зупинитися. Мої легені ніби налиті водою, ніби в мене в грудях купа ріні, але я надягаю сорочку, я збираю всьо корисне шо можу найти в свому рюкзаці, якийсь одяг, мій власний медипак, який не зруйнував ні пан Прентіссмолоччий, ні дощ, і я перекладаю речі і мамину книжку до торби Віоли, і кладу їх досередини, бо я вже точно ніяк не зможу нести рюкзак.

А питаня таки лишається, нє?

Куда мені йти?

Я піду по дорозі назад до армії, от куда.

Я піду до армії і якось її порятую, навіть якшо проміняю себе на її.

І того я піду без зброї, нє?

Нє, так не вийде.

Я знову дивлюся на ножа, котрий сидить у моху ніби річ без властивостів, річ, зроблена з металу, настільки відділена від хлопця, наскільки можливо, річ, котра скидає з себе всю провину на хлопця, котрий його використовує.

Я не хочу його торкатись. Абсолютно. Ніколи знову. Але маю пересилити себе і відчистити кров, наскільки зможу, об вологе листя і маю заховати його в себе за поясом, який дотепер на мені.

Це я маю зробити. А вибору не маю.

Спекл лишається в мене десь на краю зору, але я не дивлюся на нього, коли розбираюся з ножем.

— Ходи, Манчі, — я перекидаю Віолину торбу через плече так обережно, як лише можу.

Час іти.

— Ми її найдемо, — кажу я.

Я повертаюся такшо табір за спиною і йду до дороги. Краще просто вийти на неї і піти назад до них так швидко як я лише зможу. Я почую їх наперед і зможу забратися з дороги і тоді напевно найду якийсь спосіб її врятувати.

А це означає шо з ними, можливо, скоро прийдеться зустрітися.

Я пробиваюся через ряд кущів, коли чую, як Манчі гавкає.

— Тодде?

Я повертаюся, пробуючи не бачити табір.

— Пішли, хлопчику.

— Тодде!

— Я сказав, пішли. Серйозно.

— Сюди, Тодде, — гавкає він і махає оцупком хвоста.

Я майже повністю повертаюся до нього.

— Шо ти казав?

Він показує носом у другому керунку від того, в якому йду.

— Сюдою, — гавкає він.

Він лапою здирає пов’язку з ока, скидає її і примружує на мене своє ранене око.

— Шо значить «сюдою»? — питаю я, відчуваючи в грудях відчутя.

Він киває головою і тицяє передньою лапою в керунку, який веде не лишень від дороги, але і від армії.

— Віола, — гавкає він, нарізаючи коло, а тоді знову повертаючись у ту сторону.

— Ти її внюхав? — я питаюсь, а в моїх грудях шось піднімається.

Він гавкає «гав», яке значить «так».

— Ти відчуваєш запах?

— Сюдою, Тодде!

— Не назад на дорогу? — перепитую я. — Не назад до армії?

— Тодде? — гавкає він, відчуваючи підйом у мому Шумі і сам захоплюючись.

— Ти певен? — кажу я. — Ти маєш бути певен. Мусиш.

— Сюдою! — і він біжить геть, через кущі і по стежці, паралельній до річки, геть від армії.

І до Притулку.

Хто знає чого він так робить, та й кого то гребе — я кидаюся за ним так швидко, як тільки мені дозволяють рани, як тільки я бачу, як він біжить вперед, я думаю сам до себе: «Хороший хлопчик, оце ж хороший хлопчик».

— Сюдою, Тодде, — гавкає Манчі, заводячи нас за прискалок.

Відколи ми пішли зі спеклівського табору, земля ставала все нерівніша і нерівніша. Ліс піднімався на горби, от уже годину чи дві, а ми піднімалися вслід за лісом, і опускалися вслід за лісом, і знову піднімалися, і деколи наше пересуваня більше нагадувало похід чим біг. Коли ми вибиралися на одну вершину, то з неї було видно більше і більше вершин, які тягнулися далі перед мною, під деревами були горби, деякі з них такі круті, шо легше було їх обійти чим перейти. Дорога і річка таксамо звивалися через них своїми зміїстими дорогами справа від мене, і деколи їх можна було побачити хіба з самої вершини.

Як би добре бинти не старалися тримати мене при купі, кожен крок шматує мою спину і мою голову, і раз у раз мені треба зупинятися і поблювати на голодний шлунок.

Але ми йдемо далі.

«Швичче, — думаю я сам до себе. — Іди швичче, Тодде Г’юїтте».

Вони нас випережають принаймі на денний перехід, може навіть на півтора денний, і я не знаю де вони йдуть чи шо Аарон планує зробити як вони туда дійдуть, такшо ми йдемо далі.

— Точно? — постійно питаю я Манчі.

— Сюди, — постійно відгавкує він.

А це взагалі бессмислу, бо ми з Віолою би всеодно йшли сюдою, йшли би за річкою, подалі від дороги, до Притулку. Я не знаю, чого Аарон туда йде, я не знаю, чого він пішов поперед армії, але тудою Манчі чує свої запахи, такшо тудою ми і йдем.

Ми йдемо через полудне, вверх, вниз, вперед, через дерева, які міняються від дуже листяних дерев на рівнинах до більше голчастих дерев, вищих і подібніших на стріли. Дерева навіть пахнуть інакше, в повітрі їхній різкий запах, який я відчуваю на язик. Ми з Манчі перескакуємо через всякі різні струмки і потічки, які вливаються в річку, і по дорозі час відчасу зупиняюся набрати ще води до пляшок.

Я пробую взагалі не думати. Я пробую зберігати розум націленим вперед, на Віолу і то шоби її найти. Я пробую не думати про її вигляд коли я вбив спекла. Я пробую не думати про то як вона мене боялася чи як вона відходила від мене, ніби я міг їй шось зробити. Я пробую не думати про то яка вона мала бути налякана коли по неї прийшов Аарон, а я нічо не міг зробити.

І я пробую не думати про шум спекла і про страх який в ньому чувся чи про то як він мав здивуватися через то, шо його вбили за просте рибацтво, чи про то, як там шось хруснуло під моєю рукою, коли я встромив ножа, чи про то, яка темночервона була кров, котра витікала з нього на мене, чи здивуваня, яке витікало з його Шуму в мій Шум, коли він помирав коли він помирав коли він помирав коли він…

Не хочу про це думати.

І ми йдемо далі. І ми йдемо далі.

День переходить у ранній вечір, ліс і горби, здається, ніколи не закінчаться, і з’являється ще одна проблема.

— Їсти, Тодде?

— Нема більше нічо, — кажу я, а під моїми ногами сковзається багно, бо ми спускаємося вниз по схилу. — Для себе я теж нічо не маю.

— Їсти?

Я навіть не знаю, коли я останній раз їв, не знаю навіть, коли я реально спав, як на то, бо лежати у відключці — то вам не спати.

Я вже навіть не знаю, через скільки днів стану чоловіком, але, мушу вам сказати, ніколи ще до цього не здавалося так далеко.

— Білка! — раптом гавкає Манчі і оббігає пень голчастого дерева і забігає в хащу папароті, яка росте за ним. Я навіть не бачу білку, але чую Злови мене, песику, і «Білка!» і Злови-злови-злови — а тоді звук обривається.

Манчі вискакує з обм’якшою білкою в зубах, більшою і коричневішою за тих, шо на болоті. Він кидає її на землю переді мною, кидає з неохайним, кривавим «хляп!» і от раптом я вже не такий голодний.

— Їжа? — гавкає він.

— Усе добре, хлопчику, — я дивлюся куди хоч крім цього місива. — Їж собі.

Я потію сильніше чим завжди і п’ю багато води, поки Манчі їсть собі. Мошкара збирається навколо нас майже невидимими хмарами, мені приходиться постійно її відганяти. Я знову кашляю, ігнорую біль у спині, біль у голові, а коли Манчі доїв і готовий іти, я трошечки здригаюся, але от ми йдемо далі.

«Треба рухатися, Тодде Г’юїтте. Треба йти».

Я не наважуюся спати. Аарон може не спати, такшо мені спати не можна. Далі й далі, хмари пропливають, я їх не замічаю, місяці встають, зорі виходять. Я спускаюся до низу низького горба і пролякую собі дорогу через цілу череду когось похожого на оленів, тільки не з такими рогами, як в тих оленів, яких я знав з Прентісстауна, та й то таке, вони всеодно біжать через дерева подалі від мене і гавкучого Манчі ще до того, як я встигаю нормально замітити, шо вони тута були.

Ми йдемо далі навіть опівночі (двацять чотири дні лишилося? Двацять три?). Ми йшли цілий день, не чуючи більше звуків Шуму чи інших поселень, принаймі я нічо не бачу, навіть коли підхожу достатньо блисько, аби бачити маленькі зблиски річки і дороги. Але коли ми виходимо на верх ще одного залісненого горба, а місяці зависають просто в нас над головами, я нарешті відчуваю Шум чоловіків, чистий як гірський потік.

Ми зупиняємся і припадаєм до землі, хоть то і ніч.

Я виглядаю з верхівки горба. Місяці високо і я бачу дві довгі хати на двох окремих галявинах по боках горба через дорогу. З одного я чую муркітливий хаос сплячого Шуму. Джулія? і на коні і скажи йому шо то не так і вчора зранку вверх за річкою і багато інших таких безглуздих штук, бо сонний Шум найдивніший зі всіх. Із другої хати чути тишину, болючу тишину жінки, я її чую навіть сюди, чоловік в одній хаті, жінка в другій, так вони, певно, вирішують проблему спання, і дотик до тишини з жіночого боку наводить на мене думки про Віолу і я мушу на якийсь час триматися за пень, аби не втратити рівновагу.

Але де люди — там їжа.

— Ти зможеш знову найти слід, якшо ми зійдемо зі стежки? — шепочу я до свого пса, тамуючи кашель.

— Найти слід, — серйозно гавкає Манчі.

— Упевнений?

— Тодд пахне, — гавкає він. — Манчі пахне.

— Тоді зараз мовчи, — і ми починаємо крастися вниз із горба, рухаючись так тихо, як лише можемо — через дерева і чагарі, аж доки сходимо вниз маленької долинки, і хати опиняються над нами, вони стоять на горбах.

Я чую, як мій власний Шум розповзається в світ, гарячий і неспокійний, ніби піт, який продовжує текти по моїх боках, і я пробую бути тихо, сіро, рівно, як робив Тем, Тем, котрий контролював свій Шум набагато краще, ніж будьхто в Прентісстауні…

Ну от, прошу дуже.

Прентісстаун? — майже негайно чую я з чоловікової хати.

Ми зупиняємся. Мої плечі опускаються. Я дотепер чую сонний Шум, але слово повторюється в голові сплячого чоловіка, ніби відлунює в долині. Прентісстаун? і Прентісстаун? і Прентісстаун? ніби вони ще не знають, шо значить це слово.

Але взнають коли повстають.

Ідіот.

— Пішли, — кажу я, повертаючись і йдучи назад тудою, відки ми прийшли, назад нашими слідами.

— Їжа? — гавкає Манчі.

— Пішли.

Та й таке, я не поїв, але ми йдемо далі, через ніч, спішимо зі всіх сил.

«Швичче, Тодде. Рухай булками, шоб тобі добре було».

Ідемо далі, ідемо далі, на горби, деколи приходиться хапатися за трави аби пітдтягуватися вверх, вниз із горбів, тримаючись за каміння аби тримати баланс, запах вперто обходить місця, де можна було би легше йти, обминає рівніші частини біля дороги на березі, а я кашляю і деколи шпортаюся, і коли сонце починає показуватися, наступає момент, коли я вже не можу, коли я просто не можу, коли ноги піді мною просто підкошуються і я мушу сісти.

Просто мушу.

(Пробачте.)

Моя спина болить, голова розколюється і я пітнію як свиня, і я голоднющий, і просто мушу сісти піддерево, лише на хвилинку, просто мушу, пробачте, пробачте, пробачте.

— Тодде? — мурмоче Манчі, підходячи до мене.

— Все добре, хлопчику.

— Гарячий, Тодде, — каже він, має на увазі мене.

Я кашляю, в легенях ніби пересипається каміння, яке котиться з гори.

«Вставай, Тодде Г’юїтте. Відірви сраку від землі і йди дальше».

Мій розум пливе, я нічо не можу зробити, я пробую триматися Віоли, але тута мій розум кудись геть тікає і я маленький і я хворенький у ліжку і я реально хворий і Бен стоїть у мене в кімнаті бо через гарячку я бачу різні речі, страшні речі, стіни мерехтять, є люди, яких нема, Бен відрощує ікла і додаткові руки, такі різні штуки, і я кричу, і сахаюся геть, але Бен зі мною, він співає мені пісню, дає мені холодну воду, дістає таблетки, ліки…

Ліки.

Бен давав мені ліки.

Я вертаюся до тями.

Я піднімаю голову і перешуковую торбу Віоли, знов дістаю її медипак. Там ціла купа таблеток, їх забагато. На пакетиках шось написане, але слова нічо мені не значать, а мені не можна випадково бахнути снотворне, яке вирубало Манчі. Я відкриваю свій власний медипак, він далеко не такий крутий як в неї, але там є білі таблетки, які стопудово знеболюючі, хоть вони і грубі, зроблені в домашніх умовах. Я рожжовую дві, а тоді ще дві.

«Вставай, бездарний ти кавалку гівна».

Я сідаю і якийсь час віддихуюся і борюся борюся борюся зі сном, чекаю доки таблетки почнуть діяти, і коли сонце починає виходити над верхом далекого горба, я розумію, шо став чутися трохи краще.

Не знаю, чи то мені реально краще, але вибору нема.

«Вставай, Тодде Г’юїтте. Рухай, блін, БУЛКАМИ!»

— Добре, — кажу я, важко дихаючи і руками потираючи коліна. — Куди далі, Манчі?

І ми йдемо далі.

Запах веде як і до цього, осторонь дороги, осторонь будинків, які можна побачити звіддалік, але завжди вперед, завжди до Притулку, Аарон його знає чому. Десь ближче до полудня ми находимо ще один маленький струмок, який тече до ріки. Я перевіряю його на кроклів, хоть він насправді замалий для цього, а тоді наповнюю наші пляшки. Манчі забрідає всередину, хлебче воду, безрезультатно пробує ловити міднолуских рибок, які шугають навколо нього, зачіпляючи його шерсть.

Я стаю на коліна і змиваю трохи поту зі свого лиця. Вода холодна як ляпас, тому трохи мене прокидає. Хотів би я знати, чи ми їх бодай доганяємо. Хотів би я знати, наскільки вони відірвалися.

І якби ж він ніколи нас не найшов.

І якби ж він, для початку, ніколи не найшов Віолу.

І якби ж Бен і Кілліан мені не брехали.

І якби ж Бен був тут.

І якби ж я зараз був у Прентісстауні.

Я переношу вагу на п’яти і дивлюся на сонце.

Ні. Ні, не хочу. Я не хочу назад до Прентісстауна. Більше ні, більше не хочу. І якби Аарон її не найшов, то я би теж міг її не найти, а це теж не дуже добре.

— Пішли, Манчі, — кажу я, повертаючись аби знову взяти торбу.

І отоді я бачу черепаху, котра сидить собі на камені.

Я застигаю.

Я ніколи ще не бачив таких черепах. Панцир порепаний і гострий, з темночервоною смужкою з обох боків. Черепаха повністю вилізла з панцира, аби зловити чимпобільше теплоти, такшо її м’який живіт виставлений цілому світу.

Черепах можна їсти.

У її Шумі нічого, лише протяжне ахххххххх, видихи від спеки. Ми її вроді не дуже хвилюємо, вона, певно, думає шо зможе закрити свій панцир і нирнути під воду швичче чим ми до неї доберемся. А навіть якшо ми й доберемся, то не зможемо відкрити панцир, аби її з’їсти.

Тількишо в нас є ніж, яким ми можемо її вбити.

— Черепаха! — гавкає Манчі коли бачить її. Він тримається ззаду, бо болотні черепахи, яких ми знаємо, достатньо нарвані, аби кинутися на пса. Черепаха просто собі сидить і не сприймає нас серйозно.

Я тягнуся за спину по ножа.

Я вже напівдорозі, коли я відчуваю біль між лопатками.

Я зупиняюся. Глитаю.

(Спекл і біль і здивуваня.)

Я дивлюся у воду, бачу себе, в мене на голові як в дурного на хаті, волосся брудніше чим стара овчина.

Одна рука тягнеться до ножа.

(Червона кров і страх і страх і страх.)

Я перестаю тягтися.

Я забираю руку геть.

Я встаю.

— Пішли, Манчі, — кажу.

Я не дивлюся на черепаху, навіть не слухаю її Шум. Манчі ще пару раз гавкає на неї, але я вже перехожу через потік, і ми йдемо далі, ми йдемо далі.

Виходить, я не можу полювати.

І мені не можна підходити до поселень.

Такшо якшо я скоро не найду Віолу і Аарона, то просто помру з голоду, якшо спочатку мене не доконає цей кашель.

— Шикарно, — кажу я сам до себе, але шо тута зробиш — лишається хіба йти зі всіх сил.

«Треба швичче, Тодде. Рухай ногами, нендзо ти остання».

І полудень, і день продовжується. Я п’ю ще таблеток, ми йдем далі, без їжі, без відпочинку, тільки вперед, вперед, вперед. Стежка знову починає хилитися вниз, хоть шось добре. Запах Аарона переміщується блище до дороги, але я почуваюся так паскудно, шо навіть не піднімаю голову, коли деколи чую далекий Шум.

То не його Шум, то не тишина, то яка різниця?

День знов іде до вечора, і якраз тоді ми підходимо до крутого горба, на якому я падаю.

Мої ноги сковзаються піді мною, а я недостатньо швидкий, аби втримати рівновагу, такшо я падаю і лечу вниз, вниз із горба, налітаю на кущі, набираю висоту, відчуваю як шось рветься у мене в спині, я витягую руки аби зупинитися, але мої руки заповільні аби за шось вхопитися і я падаю падаю падаю по листю і траві, а тоді я вдаряюся в шось і підлітаю в повітря, перекидаюся і падаю на плечі, через них прострілює біль, і я гукаю і не перестаю падати, аж доки не приземляюся в густу ожину біля підніжя горба і гучно її приминаю.

— Тодде! Тодде! Тодде! — я чую Манчі, котрий біжить за мною, але я можу хіба шо втомлено терпіти біль, знову і знову, мої легені забиті, голод пожирає живіт, ожина мене всього роздряпала — напевношо я би плакав, якби в мене лишилося хоть трошки енергії.

— Тодде? — гавкає Манчі, намотуючи навколо мене кола, пробуючи якось пролізти в ожину.

— Хвилинку, — кажу я і трохи припіднімаюся. Тоді нахиляюся вперед і падаю просто на лице.

«Вставай, — думаю я. — Піднімайся, гівна кавалок, ПІДНІМАЙСЯ!»

— Голодний, Тодде, — каже Манчі, маючи на увазі шо то я голодний. — Їсти. Їсти, Тодде.

Я впираюся в землю руками, тим часом кашляю, випльовую грудки слизу з легенів. Принаймі стаю на коліна.

— Їжа, Тодде.

— Я знаю, — кажу я, — знаю.

У мене так крутиться в голові, шо мені приходиться знову спертися чолом на землю.

— Дай одну хвилинку, — кажу я, шепочу в листя на землі, — одну хвилинку.

І я знову падаю в чорноту.

Не знаю, на скільки я вирубався, але коли встаю, то Манчі гавкає.

— Люди! — гавкає він. — Люди! Тодде, Тодде, Тодде! Люди!

Я відкриваю очі.

— Які люди? — кажу я.

— Сюди, — гавкає він. — Люди. Їжа, Тодде. Їжа!

Я дрібно дихаю, постійно кашляю, моє тіло важить дев’яносто міліонів фунтів, і я вилажу з другого боку ожиника. Я дивлюся вверх, а тоді розглядаюся.

Я в канаві біля дороги.

Я бачу фіри спереді зліва, ціла валка фір, запряжених волами, яка зникає за поворотом.

— Поможіть, — кажу я, але мій голос звучить як видих, у якому замало голосу.

«Піднімайся».

— Поможіть, — знову прошу я, але кажу це сам до себе.

«Піднімайся».

Це кінець. Я не можу встати. Я не можу рухатися. Це кінець.

«Піднімайся».

Але це кінець.

Остання фіра зникає за поворотом і це кінець.

«…здавайся».

Я опускаю голову, вниз, на узбічя, дрібні камінці і гравій впиваються мені в щоку. Я весь здригаюся і перекочуюся на бік і збигаюся, піттягую ноги до грудей, і закриваю очі, і в мене не вийшло, в мене не вийшло, будьласка, нехай мене просто забере темнота, будьласка будьласка будьласка…

— То ти, Бене?

Я відкриваю очі.

Це Вілф.

— У тебе всьо добре, Бене? — питає він, беручи мене попід руку і помагаючи мені піднятися, але навіть так я не можу не то шо встати, а й підняти голову, такшо я відчуваю його другу руку під моєю другою рукою. Це теж не сильно помагає, такшо він заходить ще далі і завдає мене собі на плече. Я дивлюся на його ноги, коли він несе мене на фіру.

— Ко то є, Вілфе? — питає якась жінка.

— То Бен, — каже Вілф. — Виглядає єк сарачєтко.

І далі він кладе мене на свою фіру. Вона вся захаращена паками і коробками, покритими шкірою, всюди якісь меблі та й великі коші, всьо звалено в купу, всьо лежить одно на другому.

— Уже пізно, — кажу я. — Все скінчилося.

Жінка встає з сидіня і підходить до заду фіри, і нахиляється до мене. Вона широка, на ній ношена сукня, неслухняне волося, в кутиках очей зморшки, а голос швидкий як у мишки.

— Шо сі скінчило, шпанюче?

— Її нема, — я чую як моє підборідя тремтить, а горло зводить. — Я її загубив.

Я відчуваю холодну руку в себе на чолі, і то так добре, шо я сам до неї притискаюся. Вона забирає руку і каже до Вілфа:

— Горячка.

— Йо, — відповідає Вілф.

— Тре’ зробити компреса, — каже жінка і я думаю, шо вона йде в канаву, але це взагалі немає сенсу.

— Де Гільді, Бен? — каже Вілф, пробуючи заглянути мені в очі. Мої так сльозяться, шо я його ледве бачу.

— Її звати не Гільді, — кажу я.

— Ая, вім, — каже Вілф, — але ти ї’ так називав.

— Її нема, — кажу я, очі знову сльозяться.

Моя голова знов опускається вперед. Я відчуваю як Вілф кладе руку мені на плече і стискає.

— Тодде? — я чую як гавкає Манчі, невпевнено, десь збоку дороги.

— Я не Бен, — кажу я до Вілфа, таксамо не піднімаючи голови.

— Ая, вім, — знов каже Вілф, — але так ми те’ називали.

Я дивлюся на нього. Його лице і його Шум такі ж пусті як я пам’ятаю, але я вже зарубав собі на носі, шо можна знати, шо в чоловіка на умі, але не знати чоловіка.

Вілф більше нічо не каже і знову вертається наперед фіри. Жінка перелазить назад зі шматою, від якої реально штиняє. Смердить корінням, багном, різними поганими травами, але я такий змучений, шо дозволяю їй зав’язати компрес у мене на чолі, просто над пов’язкою, яка ще тримається моєї голови.

— То має троха збити жар, — каже вона, вертаючись назад. Нас обох трохи хилить вперед, коли Вілф напинає віжки своїх волів. Очі жінки широко росплющені, вона дивиться ними в мої очі, ніби шукає там якісь новини. — Ти таксамо тікаєш від війська?

Її тишина так сильно нагадує мені Віолу, шо я можу хіба шо спертися на неї.

— Типу того, — кажу я.

— То ти оповів Вілфу про то всьо, га? — каже вона. — Ти і та дівчина, то ви сказали Вілфу про військо, сказали йому сказати людям, сказати людям, шо вони мусять тікати?

Я дивлюся на неї, смердюча коричнева вода з коріння тече мені по лицю, тоді я розвертаюся до Вілфа, котрий правує своєю фірою. Він чує, як я дивлюся.

— Вони послухали Вілфа, — каже він.

Я піднімаю очі і бачу більшу частину дороги спереді нього. Коли ми завертаємо за поворот, я чую не тільки шепіт річки справа від себе, вона шепоче як старий друг, старий ворог, але ще й бачу ряд фір, який тягнеться перед нами принаймі до наступного поворота, фіри напаковані скарбом, так само як Вілфова, а на фірах сидить ціла купа людей, вони тримаються за всьо на світі, аби не попадати.

Це валка. Вілф їде в хвості довгої валки. Чоловіки, жінки, напевно навіть діти, якшо я нормально бачу через сморід тої штуки, яка зав’язана в мене не голові, їхні Шум і тишина плавають навколо як велика, шумна самостійна штука.

Армія — такого я там найбільше чую. Армія і армія і армія.

І прокляте місто.

— Ізвораш? — питаюся я.

— І Бар-Віста, — каже жінка, швидко киваючи головою. — І другі теж. Плітки полетіли і по річці, і по дорозі. Армія з проклятого міста йде, і йде, і росте з кождим разом, бо нові й нові чоловіки вступають до неї.

«Росте з кождим разом», — думаю я.

— Кажуть, їх там тисячі, — каже жінка.

Вілф пирхає.

— Та воно і тисячі разом не збереться між нами і проклятим містом.

— Я іно кажу то, шо люди говорять, — стискає губи жінка.

Я дивлюся на порожню дорогу за нами, Манчі трюхикає не сильно відстаючи, і я пригадую Івана, того чоловіка зі склада в Дальньому Куті, котрий сказав мені, шо люди порізному ставляться до історії, шо Прен… шо моє містечко донині має союзників. Може не тисячі, але їх постійно стає більше. Армія на марші стає більша і більша, доки не стане така велика, шо хто взагалі зможе проти неї?

— Ми їдемо в Притулок, — каже жінка. — Вони нас усіх захистять.

— Притулок, — бурмочу я до себе.

— Повідають, шо в тих краях є навіть ліки від Шуму, — каже жінка. — Але зараз я хтіла би дешо ввидіти, — вона голосно сміється сама до себе, — або, певно, почути, — вона ляскає себе по бедру.

— У них там є спекли? — питаюся я.

Жінка здивовано повертається до мене.

— Спекли до людей не підходять, — каже вона, — більше нє, відколи війна сі скінчила. Вони живуть осібно, ми живем осібно, та й так тримається мир, — звучить так, ніби останню фразу вона цитує з пам’яті. — Та і їх уже майже не лишилося.

— Я маю йти, — я опускаю руки і пробую піднятися на них. — Я маю її знайти.

Але замісь цього я просто втрачаю рівновагу і валюся з фіри. Жінка кричить, аби Вілф зупинився, і вони обоє завдають мене назад на фіру, жінка піднімає Манчі до мене. Вона віттягує пару ящиків убік, кладе мене, а тоді Вілф знову рушає. На цей раз він сильніше пришпорює волів, і я відчуваю, шо ми їдемо швичче — принаймі, швичче чим я хожу.

— Поїж, — каже жінка, підносячи до мого лиця хліб. — Ти нікуди не підеш, поки не поїж.

Я беру в неї хліб і кусаю кусок, а тоді вгризаюся в решту так голодно, шо навіть забуваю поділитися з Манчі. Жінка ж просто дістає ще трохи хліба і дає його нам обидвом, здивовано дивлячись на кожен мій рух.

— Дякую, — кажу я.

— Я називаюсі Джейн, — каже вона. Її очі дотепер широко росплющені, ніби їй не терпиться шось сказати. — Ти реально видів військо? — питає вона. — На свої очі?

— Видів, — кажу я. — На Дальньому Куті.

Вона втягує повітря.

— То це правда, — це не питання, вона просто це каже.

— Видиш, а я тобі казав, жи то правда, — каже Вілф спереду.

— Я чула, шо вони відрізають людям голови і варять їхні очі, — каже Джейн.

— Джейн! — уриває її Вілф.

— Та я просто кажу.

— Вони вбивають людей, — тихо кажу я. — І цього досить.

Джейн оглядає моє лице і Шум, але через деякий час каже хіба це:

— Вілф мені всьо про тебе розказав, — і я не можу зрозуміти, шо значить її усмішка.

Крапля зі шмати попадає мені в рот, і я давлюся, і плююся, і закашлююся ще більше.

— Шо це? — кажу я, пальцями притискаючи шмату і уникаючи запаху.

— Компрес, — каже Джейн. — Від горячки й лихоманки.

— Воно смердить.

— Поганий запах забирає погану горячку, — каже вона, ніби розказуючи мені шось, про шо вже всі знають.

— Погану? — кажу я. — Горячка не погана. Вона ж горячка.

— Так, цей компрес лікує горячку.

Я дивлюся на неї. Її очі не відводяться від мене, вона витріщається на мене і мені відцього незручно. Так Аарон дивиться, коли пробує тебе продивитися, так він дивиться, коли підкріпляє проповідь своїми кулаками, коли не словом а ділом заганяє тебе в яму, з якої ти вже не вилізеш.

Я розумію, шо це погляд божевілля.

Я пробую перевірити цю думку, але Джейн мені ніяк не показує, шо вона почула.

— Я маю йти, — знову кажу я. — Дуже дякую за їжу і компрес, але мені треба йти.

— Ніде ти до цього лісу не підеш, прошу пана, — каже вона, дивлячись, не кліпаючи. — Тута небезпечно в лісі, чесне слово.

— Шо значить небезпечно? — я трохи відсуваюся від неї.

— Поселеня, які там дальше по дорозі, — каже вона, її очі ще ширшають, а усмішка така, ніби вона сама не дочекається мені сказати, — вони просто хворі на голову. Звар’ювали від Шуму. Я чула про місце, де всі носять маски, аби ніхто не бачив їхніх лиць. Є ще одне, де ніхто нічо не робить, тіки всі цілими днями співають — отакі вони махнуті. А є ще одне, де стіни зроблені зі скла і ніхто не носить одягу, бо в Шумі немає секретів, нє?

Вона нахиляється ще блище. Я відчуваю її диханя, смердить ще гірше чим шмата, і я відчуваю тишину, яка ховається за всіма цими словами. Як таке може бути? Як у тишині може бути стільки галасу?

— Люди можуть зберігати секрети в Шумі, — кажу я. — Люди можуть там зберігати які хоч секрети.

— Лиши хлопця в спокої, — каже Вілф зі свого сидіня.

Лице Джейн сумнішає.

— Вибач, — каже вона, так ніби трошки бурчить.

Я трошки припіднімаюся, відчуваючи всі плюси того, шо в мому животі є їжа, і не знаючи, шо там робить чи чого не робить смердюча шмата.

Ми під’їхали блище до решти валки, достатньо блисько, аби я бачив кілька потилиців, які перед нами, і блище чув Шум, в якому чоловіки переговорюються, то голосніше то тихіше, а між ними є тишина жінок, ніби камінці в струмку.

Коли-не-коли хтось із них, переважно чоловік, оглядається на нас, і я відчуваю, шо то вони виглядають мене, прикидають, з якого я тіста.

— Я мушу її знайти, — кажу я.

— Свою дівчину? — питає Джейн.

— Так, — кажу я. — Дякую, але я мушу йти.

— Але в тебе горячка! А там другі поселеня!

— Ризикну, — я розмотую брудну шмату. — Пішли, Манчі.

— Тобі не можна йти, — каже Джейн, її очі ще більші чим до цього, а лице стурбоване. — Військо…

— Я потурбуюся про військо, — я піднімаюся, готуючися зіскочити з фіри. Я ще погано тримаюся, такшо мені приходиться пару разів переривчасто вдихнути, перед тим як я зможу шось зробити.

— Але вони тебе зловлять! — піднімає голос Джейн. — Ти ж із Прентісстауна…

Я різко піднімаю голову.

Джейн затуляє рота долонею.

— Жінко! — кричить Вілф, розвертаючись із переду фіри.

— Я не хотіла, — шепоче вона мені.

Але вже пізно. Слово вже поскакало вперед по валці, і я вже аж задуже добре знаю, як то буває — поскакало не саме слово, а й то, шо пов’язує з ним мене, то, шо всі знають чи думають шо знають про мене, і вже лиця повертаються, аби уважніше приглянутися до останньої фіри у валці, воли і коні зупиняються, а люди вже спокійно розвертаються нас розглянути.

Лиця і Шум спрямовуються дорогою просто до нас.

— Кого то ти там маєш, Вілфе? — каже чоловічий голос із попередньої фіри.

— Хлопець у горячці, — кричить Вілф у відповідь. — Одурів від хвороби. Я не знаю, шо то він там говорить.

— Точно впевнений?

— Ая, прошу пана, — каже Вілф. — Хворий хлопець.

— Давай його сюда, — чується жіночий голос. — Подивимся.

— А шо, коли він шпійон? — чується ще один жіночий голос, який майже верещить. — Шо, коли він веде до нас військо?

— Не тре’ нам ту’ шпійонів! — викрикає якийсь чоловік.

— Він називається Бен, — каже Вілф, — він з Дального Кута. Йому оно сняться кошмари про то, як військо з проклятого міста повбивало тих, кого він любив. Я можу за нього поручитися.

Тепер зо хвилину ніхто нічо не кричав, але Шум цих чоловіків шумить у повітрі як рій пчіл. Усі лиця ще повернуті до нас. Я пробую виглядати трохи хворішим і думати в першу чергу і в основному про вторгненя в Дальній Кут. Це неважко, і відцього мені стає ще гірше.

А тоді настає довгий момент, коли ніхто не каже нічо, і це звучить так голосно, ніби всі кричать.

А тоді досить.

Повільно, повільно воли і коні знову починають рухатися вперед, йдуть геть від нас, люди ще оглядаються, але тепер принаймі забираються подалі. Вілф натягує віжки своїх волів, але веде їх повільніше за інших, так аби між нами і всіма іншими була віцтань.

— Вибачай, — знов каже Джейн, видно, перелякавшись. — Вілф казав мені не казати. Він казав мені, але…

— Усе добре, — кажу я, просто бажаючи аби вона перестала говорити.

— Мені дужедуже шкода.

Ми накреняємся і Вілф зупиняє фіру. Він чекає, поки валка від’їде на безпечну віцтань, тоді зіскакує і підходить до мене.

— Нико не слухає Вілфа, — каже він, може, трошки всміхнувшись, — але коли слухають, то вірять.

— Мені треба йти, — кажу я.

— Йо, — каже він. — Бо туй небезпечно.

— Мені шкода, — повторює Джейн.

Я зіскакую з фіри, Манчі біжить за мною. Вілф тянеться до Віолиної торби і відкриває її. Тоді дивиться на Джейн, котра його розуміє. Вона бере жменю фруктів і хліба, і кладе то всьо до торби, а тоді ще таку саму жменю сушеного м’яса.

— Дякую, — кажу я.

— Надіюся, же ти ї’ найдеш, — каже Вілф, коли я закриваю торбу.

— Я теж надіюся.

Кивнувши, Вілф пішов і сів назад на фіру і натягнув віжки волів.

— Будь обережний, — гукнула мені Джейн, найголоснішим шепотом, який лише буває. — Бережися вар’ятів.

Я ще хвилину стою і дивлюся як вони їдуть, ще кашляю, ще в гарячці, і мені краще, як не через їжу, то через сморід коріння, і я надіюся, шо Манчі зможе знову знайти слід, а ще я думаю, як то мене зустрінуть, коли я накінецьто доберуся до Притулку.

Минає якийсь час, жахливий якийсь час, доки Манчі знову знаходить запах, коли ми вертаємся до лісу, але тоді він гавкає «Сюди» і ми знову рушаємо.

Він капець хороший пес, я вже казав?

Тепер уже ніч запала остаточно, я все ще потію, я все ще кашляю достатньо сильно, аби виграти якесь змаганя з кашлю, мої ноги складаються з самих мозолів, голова дотепер крутиться від гарячкового Шуму, але в мене в животі є їжа, а ще більше їжі в торбі, цього вистачить на пару найблищих днів, такшо всьо найважливіше зараз попереду.

— Ти внюхуєш її, Манчі? — питаюся я, коли ми балансуємо на колоді через потік. — Вона ще жива?

— Віола пахне, — гавкає він, зістрибуючи з іншого боку. — Віола боїться.

Це трохи по мені б’є і я починаю йти швичче. Ще одна північ (двацять два дні? Двацять один?) і в мому ліхтарику здихає батарея. Я дістаю Віолин, але більше в мене нічого нема. Нові пагорби, на цей раз крутіші, а ми біжимо через ніч, лізти вверх ваще, лізти вниз небезпечніше, але ми йдемо і йдемо і йдемо, Манчі винюхує стежку, їсть Вілфове сушене м’ясо, а ми бредемо вперед, я викашлюю всьо шо можу, ми відпочиваємо так мало, як тільки можна, зазвичай поспиравшись на дерева, а над горбом починає виходити сонце, такшо ми ніби заходимо в світанок.

І коли світло повністю освітлює нас, я бачу, шо світ починає мерехтіти.

Я зупиняюся, тримаючись за папороть, аби тримати баланс на крутому горбі. Всьо ще якусь секунду крутиться, такшо я закриваю очі, але то не помагає, на мене накочує ціла купа кольорів і іскор, вони за моїми повіками, а моє тіло почувається ніби желе, воно хитається на вітрі, який злітає з горбів, і коли він проминає мене, то нічо не проминає, світ зберігає свою дивну яскравість, ніби я прокинувся у сні.

— Тодде? — гавкає Манчі, стурбовано гавкає, ясно шо він побачив чортішо в мому Шумі.

— Горячка, — кажу я, знову закашлюючись. — Требуло викинути ту брудну шмату.

Але шо вже зробиш.

Я приймаю останні знеболювальні зі свого медипака і ми маємо йти дальше.

Ми виходимо на верх пагорба і хвилину всі інші горби перед нами, і ріка, і дорога внизу, хвилюються так, ніби вони намальовані на ковдрі, яку хтось трусить, і я зі всіх сил пробую відігнати ці картинки, аж поки вони не заспокоюються настільки, шо ми можемо йти дальше. Манчі скавчить в мене під ногами. Я мало не валюся з ніг, коли пробую його почіхрати, такшо натомість я зосережуюся на тому, аби спуститися з горба і не впасти.

Я знову думаю про ніж у моїй спині, про кров, яка була на ньому, коли він попав у моє тіло, про то шо моя кров змішалася з спекловою і хто його знає чим ще, і так вона обертається в мому тілі відколи Аарон мене штрикнув.

— Цікаво, чи він знав, — кажу я, до Манчі, до себе, до нікого, а ми опускаємся до низу горба і я прихиляюся до дерева, аби світ перестав рухатися. — Цікаво, чи не вирішив він убити мене повільно.

— Ясно шо вирішив, — каже Аарон, висовуючись ізза дерева.

Я кричу і відскакую від нього і розмахую перед собою руками, пробую його відігнати, і падаю на дупу і починаю відповзати назад, тоді дивлюся…

І його нема.

Манчі нахиляє свою голову до мене.

— Тодде?

— Аарон, — кажу я, моє серце гупає, диханя збивається і переходить у все соковитіший і соковитіший кашель.

Манчі знов принюхується до повітря, принюхується до землі навколо нього.

— Слід сюди, — гавкає він, переминаючись з лапи на лапу.

Я роззираюся навколо, відкашлююся, весь світ плямистий і хвилястий.

Від нього ні сліду, нема Шуму, крім мого, нема тишини Віоли. Я знову закриваю очі.

«Я Тодд Г’юїтт, — знову думаю я серед крутняви. — Я Тодд Г’юїтт».

Не відкриваючи очей, я намацую пляшку води, і ковтаю трохи, і відщипую кусочок Вілфового хліба і прожовую його. І тільки тоді знову відкриваю очі.

Нічого.

Нічого тільки дерева і ще один горб на який треба лізти.

І сонячне світло мерехтить.

Ранок минає, а біля підніжя ще одного горба я знахожу ще один струмок. Набираю води в обидві пляшки і п’ю холодну воду, черпаючи обома руками.

Мені погано, це без варіантів, шкіра поколює, деколи я тремчу, деколи потію, деколи моя голова важить міліон фунтів. Я нахиляюся над струмком і плюскаю собі в лице холодом.

Я сідаю, і в воді відображається Аарон.

— Убивця, — каже він, і його порване лице спотворює посмішка.

Я підстрибую, тягнуся по ножа (і спину знову прохромлює біль), але коли я дивлюся знову, то його там уже нема, а Манчі ні на секунду не припиняв ганятися за рибою.

— Я йду по тебе, — кажу я в повітря, повітря, яке всьо сильніше і сильніше рухається від вітру.

Голова Манчі висовується спід води:

— Тодде?

— Я тебе знайду, навіть якшо це буде кінець мого житя.

— Убивця, — знову чую я шепотіня у вітрі.

Я ще секунду лежу, важко дихаю, кашляю, але тримаю очі відкритими. Я вертаюся назад до струмка і вихлюпую на себе стільки холодної води, шо в мене аж починає боліти в грудях.

Я встаю і ми йдемо дальше.

Холодна вода на якийсь час трохи помагає і ми проходимо ще пару горбів і сонце добирається до полудня, і мерехтіня майже пропадає. Коли речі знову починають дрижати, ми зупиняємся і їмо.

— Убивця, — чую я з кущів навколо нас, а тоді знову, з іншої частини лісу: — Убивця, — і знову, звідкись інде: — Убивця.

Я навіть не піднімаю голову, просто їм.

Це просто кров спекла — так я кажу сам собі. Просто горячка і хвороба, та й по всьому.

— Дійсно по всьому? — каже Аарон з того боку галявини. — Якшо я — тільки то шо ти кажеш, то чого ж ти так за мною женешся?

На ньому недільні ризи, а його лице сцілилося, він виглядає так, як у Прентісстауні, його руки складені перед ним, ніби він готовий молитися разом з нами, і він блищить на сонці, і посміхається мені.

Посміхається посмішкою, яку я аж задуже добре пам’ятаю.

— Шум пов’язує нас усіх, юний Тодде, — каже він, його голос слизький і блискучий як змія. — Якшо один упаде — ми всі впадемо.

— Тебе нема тут, — кажу я, стискаючи зуби.

— Тут, Тодде, — гавкає Манчі.

— Точно нема? — каже Аарон і пропадає в мерехтіні.

Мій розум знає, шо цей Аарон несправжній, але серцю всеодно, і воно б’ється в грудях швидко, ніби на забігу. Мені важко перевести подих, я витрачаю ще більше часу просто на то, аби встати і піти в день.

Їжа помагає, благослови Боже Вілфа і його валькануту жінку, але деколи ми всеодно не йдемо, а плетемось нога поза ногу. Я починаю кутиком ока бачити Аарона майже всюди і весь час, він ховається за деревами, спирається на каміння, стоїть на купах бурелому, але я просто відвертаю голову і бреду далі.

А тоді, з вершини пагорба, я бачу дорогу, яка перетинає річку там внизу під нами. Пейзаж рухається так, шо в мене в шлунку всьо перевертається, але я точно бачу там міст, міст переводить дорогу на другий берег, такшо між мною і рікою вже нічо нема.

Я хвилину стою і думаю про іншу розвилку, на яку ми так і не звернули тоді в Дальньому Куті. Цікаво, де зараз та дорога серед усьої цьої дикості. Я дивлюся наліво з вершини горба, але там просто ліс аж до горизонту, і там ще більше горбів, які рухаються так, як горби не мали би рухатися. Мені приходиться на хвилину закрити очі.

Ми спускаємся, заповільно, задуже повільно, запах веде нас до дороги і до мосту, то високий і хисткий міст з перилами. Вода збирається там, де дорога перетворюється на міст, заливаючи його водою і багном.

— Він переходив річку, Манчі? — я кладу руки на коліна, аби віддихатися і прокашлятися.

Манчі обнюхує землю як маньяк, переходить дорогу, тоді переходить її назад, заходить на міст і вертається назад туда, де ми стоїмо.

— Вілф пахне, — гавкає він. — Фіра пахне.

— Я бачу сліди, — кажу я, потираючи лице руками. — Але де Віола?

— Віола! — гавкає Манчі. — Сюди.

Він біжить від дороги, тримаючись цього боку річки і за течією.

— Гарний песик, — кажу я в паузах між судомними вдихами. — Гарний песик.

Я біжу за ним через гілки і кущі, річка шумить справа від мене, блище ніж багато днів до цього.

І я вступаю просто в поселеня.

Я випрямляюся і здивовано закашлююся.

Воно знищене.

Будівлі, всі вісім чи десять, перетворилися на вугіль і попіл, і ніде не чути ні шепоту Шуму.

На секунду я думаю, шо тута була армія, але тоді я бачу рослини, які ростуть у спалених будинках, і ніде з вогню не піднімається дим, і вітер просто собі віє через руїни, ніби тута живуть лише мертві. Я розглядаюся і бачу біля річки пару ветхих причалів, трошки нище від мосту, одинокий старий човен під течією б’ється об причал, а ще пару напівзатоплених човнів нагромаджено блище до берега навпроти того, шо могло бути млином, до того як стало купою обгорівшого дерева.

Поселеня холодне, давно померле — от вам ще одне поселеня, яке так і не дійшло до натурального господарюваня.

А тоді я розвертаюсь і посередині стоїть Аарон.

Його лице знову таке, яке стало, коли його порвали крокли, наполовину роздерте, його язик вивалюється назовні через дірку в щоці.

І він дальше посміхається.

— Давай до нас, юний Тодде, — каже він. — Церква завжди відкрита.

— Я тебе вб’ю, — кажу я, вітер вириває в мене слова, але я знаю шо він чує мене, бо я чую всьо-всьо шо він каже.

— Не вб’єш, — каже він, підходячи вперед, стиснувши кулаки і опустивши руки вниз. — Бо я вже казав, шо ти насправді не вбивця, Тодде Г’юїтте.

— От побачимо, — кажу я, мій голос звучить дивно і металічно.

Він знову посміхається, зуби випинаються з його лиця, і після хвилі мерехтіня він опиняється переді мною. Він виставляє свої порізані руки з прорізу в своїх ризах і розводить їх у боки, як раз аби оголити свої груди.

— Ось тобі й шанс, Тодде Г’юїтте, скуштувати з Дерева Пізнаня, — його голос звучить глибоко в мене в голові. — Убий мене.

Я тремчу від вітру, але в той же час мені жарко і потно, і я можу вдихнути хіба на третину легенів, і голова починає боліти так, шо їжа би тута не помогла, і кудиб я не глянув, усьо швидко рухається, такшо мені приходиться чекати коли речі постають на свої місця.

Я стискаю зуби.

Я, певно, вмираю.

Але він умре перший.

Я тянуся за спину, недивлячись на біль між плечей, і дістаю ножа з піхов. Я тримаю його перед собою. Він блискучий від свіжої крові і блищить на сонці, хоть я стою в тіні.

Аарон розтягує свою посмішку ще ширше, ширше за своє лице, і подається грудьми до мене.

Я піднімаю ножа.

— Тодде? — гавкає Манчі. — Ніж, Тодде?

— Давай, Тодде, — каже Аарон і я клянуся шо відчуваю як від нього смердить темнотою. — Перекресли свою невинність, вступи у гріх. Якшо зможеш.

— Я це вже робив, — кажу я. — Я вже вбивав.

— Убити спекла — не те саме шо вбити чоловіка, — каже він, либлячись із того, який я тупий. — Спекли — то просто демони, послані нам на випробування. Вбити одного з них, то ніби вбити черепаху, — він придивляється до мене. — Тільки ж ти і того зробити не зміг, хіба ні?

Я міцно стискаю ножа і форкаю і світ пливе.

Але ніж не опускається.

Чується булькочучий звук, і слизувата кров виливається з рани на лиці Аарона, і я розумію, шо він сміється.

— Воно вмирало дуже, дуже довго, — шепоче він.

І я кричу від болю…

І я піднімаю ножа вище…

І я цілюся в його серце…

І він дальше посміхається…

І я опускаю ножа…

І я б’ю Віолу просто в груди.

— Ні! — кажу я саме тоді, коли вже на секунду запізно.

Вона відриває погляд від ножа і дивиться на мене. Її лице повне болю, а збентежений Шум лиється з неї просто як зі спекла, котрого я…

(Котрого я вбив.)

І вона дивиться на мене через сльози в очах, і відкриває рота і каже:

— Убивця.

І я тягнуся до неї, але вона пропадає в мерехтіні.

І ніж, чистий від крові, ще в моїй руці.

Я падаю на коліна, тоді валюся вперед і лягаю на землю випаленого поселеня, дихаю, кашляю, плачу, вию, а світ тане навколо мене так сильно, шо я більше не вважаю його міцним.

Я не можу його вбити.

Я хочу. Я дуже хочу. Але я не можу.

Бо я не такий і бо я її втратив.

Я не можу. Я не можу я не можу я не можу.

Я піддаюся мерехтіню і на деякий час пропадаю.

І тільки старий добрий Манчі, мій друг, найвірніший мій друг, будить мене, лизькаючи моє лице, і в його Шумі та його повискуванні чується одне стривожене слово.

— Аарон, — тихо і напружено захлинається він. — Аарон.

— Відвали, Манчі.

— Аарон, — скавчить він, вилизуючи мене.

— Його насправді тута нема, — кажу я, пробуючи сісти. — То просто шось…

Шось, чого Манчі не бачить.

— Де він? — кажу я, встаючи зашвидко, через це все починає крутитися рожевим і помаранчевим. Я сахаюся від того, шо на мене чекає.

Ціла сотня Ааронів у сотні різних місць, вони всі стоять навколо мене. Віоли там теж є, вони налякані, вони дивляться на мене, шукають допомоги, там є і спекли з моїм ножем, який стирчить із їхніх грудей, і вони всі говорять до мене, всі говорять ревищем голосів.

— Боягуз, — кажуть вони. Всі вони. — Боягуз, — знову і знову.

Але я б не був прентісстаунським хлопцем, якби не вмів не зважати на Шум.

— Де, Манчі? — кажу я, піднімаючись на ноги, пробуючи не бачити, як усьо хитається і ковзається.

— Сюдою, — гавкає він. — Униз по течії.

Я йду за ним через спалене поселеня.

Він веде мене попри то шо колись було церквою, і я не дивлюся на неї, коли ми проминаємо її, Манчі забігає на крутий горбок і вітер починає дути сильніше і дерева гнуться і я думаю шо справа не лише в тому як я їх бачу і Манчі мусить гавкати гучніше аби я знав.

— Аарон! — гавкає він, винюхуючи повітря. — За вітром.

Через дерева на маленькому горбку я бачу низ течії ріки. Я бачу тисячу Віол, котрі налякано дивляться на мене.

Я бачу тисячу спеклів, яких убиває мій ніж.

Я бачу тисячу Ааронів, котрі дивляться на мене і кажуть мені «Боягуз» із найстрашнішою посмішкою в твому житі.

А за ними, у таборі на березі річки, я бачу Аарона, котрий взагалі на мене не озирається.

Я бачу Аарона який став на коліна і молиться.

І я бачу Віолу на землі перед ним.

— Аарон, — гавкає Манчі.

— Аарон, — кажу я.

Боягуз.

— І шо ж ми будемо робити? — каже хлопчик, спинаючись до мого плеча.

Я піднімаю голову від холодної річкової води і вода з голови плюскає мені на спину. Я відійшов від горбика пробиваючись через юрби, які в один голос називали мене боягузом, і я добираюся берега, і засовую голову у воду, і від холоду потужно здригаюся всім тілом, але холод заспокоює світ. Я знаю, шо все так не буде, я знаю, шо горячка і зараза зі спекової крові вкінці-кінців переможуть, але наразі мені треба бачити так ясно, як лише можливо.

— І як нам до них підібратися? — питає хлопчик, обходячи мене з іншого боку. — Він почує наш Шум.

Від тремтіня я кашляю, я кашляю від усього, я викашлюю з легенів пару згустків зеленого слизу, але тоді затримую диханя і знов опускаю голову під воду.

Холод води відчувається як зло, але я тримаю голову, чую як попри мене пливе булькотіня води і бесслівний гавкіт стривоженого Манчі вистрибує в мене під ногами. Я відчуваю, як пов’язка в мене на голові відчіпляється і пливе за течією. Я думаю про Манчі, котрий згриз пов’язку зі свого хвоста в іншій частині річки, і забуваюся, і починаю сміятися під водою.

Я піднімаю голову, захлинаючись, хапаючи повітря, кашляючи ще більше.

Я відкриваю очі. Світ світиться так, як не мав би, на небі ціла купа зірок, хоть сонце ще теж на небі, але принаймі земля перестала плавати і всі зайві Аарони і Віоли попропадали.

— Ми реально зможемо зробити це самі? — питає хлопчик.

— Нема вибору, — кажу я сам собі.

І я повертаюся до нього.

У нього брунатна сорочка, як у мене, немає шрамів на голові, на спині рюкзак, в одній руці в нього книжка, а в другій — ніж. Я ще тремчу від холоду, але це єдине шо я можу робити навстоячки, а ще я дихаю, кашляю, тремчу і дивлюся на нього.

— Давай, Манчі, — кажу я і йду назад через спалене поселеня, назад на горбок.

Іти важко, ніби земля отот западеться, бо я важу більше за гору, але менше за пір’їнку, але я йду, не зупиняюся, не відвертаюся від горбочка, дохожу до нього, ступаю по ньому перші кроки, тоді ступаю другі кроки, хапаюся за гілки, аби піттягти себе вверх, я вихожу на вершину, я прихиляюся до дерева на вершині і дивлюся.

— То дійсно він? — питає хлопчик мені на вухо.

Я роззираюся серед дерев, проглядаючи вниз по течії.

А там дотепер табір, дотепер на березі, так далеко, шо він схожий на ляпку серед інших ляпок. У мене на плечах дотепер Віолина торба, такшо я дістаю її бінокуль, притискаю до очей, але руки так трусяться, шо важко побачити чітку картинку. Вони доста далеко, шоби вітер розвівав його Шум, але я відчуваю там її тишину.

Я впевнений.

— Аарон, — каже Манчі. — Віола.

Такшо я знаю, шо то не мерехтіня і не світ трясеться, я практично бачу, як він стоїть на колінах, молиться, а Віола лежить на землі перед ним.

Я не знаю, шо робиться. Я не знаю, шо він робить.

Але то реально вони.

Ото я йшов, спотикався, кашляв, умирав, аж тута справді-справді вони, Богом клянуся шо то вони.

Я ще може й не спізнився, але по тому, як я важко дихаю і як першить у горлі я розумію, шо весь цей час я думав, шо вже спізнився.

Але не спізнився.

Я знову спираюся на дерево і (заткайся) я плачу, я плачу, я реву, але то має перейти, бо мені треба час, аби зі всім розібратися, я маю розібратися, все звалилось на мене, є тільки я, я мушу придумати, я мушу її врятувати, я мушу врятувати…

— І шо ж ми будемо робити? — знову питає хлопчик, стоячи трошки віддалік, дотепер тримаючи в одній руці книжку, а в другій — ножа.

Я притуляю долоні до очей і сильно тру, пробую нормально думати, пробую зосередитися, пробую не слухати…

— А шо коли це жертва? — каже хлопчик.

— Яка жертва? — я піднімаю голову.

— Жертва, яку ти бачив у його Шумі, — каже він. — Жертвопринесеня…

— Чого би він робив це тут? — кажу я. — Чого би він ішов аж сюди і зупинявся посеред дурацького лісу і робив це тут?

Вираз хлопчика не міняється.

— Може, так треба було, — каже він. — Перед тим, як вона помре.

Я підхожу вперед і мушу відновити баланс.

— Помре відчого? — кажу я, мій голос різкий, голова знову болить і гудить.

— Від страху, — каже хлопчик і відходить на крок назад. — Від рощарування.

Я розвертаюся.

— Я тебе не слухаю.

— Слухаєш, Тодде? — гавкає Манчі. — Віола, Тодде. Сюди.

Я знову спираюся на дерево. Мені треба подумати. Треба, блін, подумати.

— Ми не можемо підійти, — кажу я низьким голосом. — Він тоді нас почує.

— Він її вб’є, якшо почує нас, — каже хлопчик.

— Я не з тобою говорю, — я викашлюю ще слиз, від якого в мене крутиться голова, відчого я ще більше кашляю. — Я зі псом говорю, — нарешті видушую я.

— Манчі, — каже Манчі, лижучи мою руку.

— І я не можу його вбити, — кажу я.

— Ти не можеш його вбити, — каже хлопчик.

— Навіть якшо захочу.

— Навіть якшо він на це заслужив.

— Має бути інший спосіб.

— Якшо вона не злякається, коли побачить тебе.

Я знову дивлюся на нього. Він дальше там, в руках таксамо книжка і ніж, на спині таксамо рюкзак.

— Тобі треба піти, — кажу я. — Тобі треба піти від мене і ніколи не вертатися.

— Ти, певно, вже запізнився її порятувати.

— Ти мені взагалі не здався, — голосніше кажу я.

— Але я вбивця, — каже він, і на ножі є кров.

Я закриваю очі і стискаю зуби.

— Ти не лізь, — кажу я. — Ти просто не лізь.

— Манчі? — гавкає Манчі.

Я відкриваю очі. Хлопчика нема.

— Я не до тебе, Манчі, — кажу я, протягуючи руку і чухаючи його за вухами. А тоді я шкодую його, Манчі. — Не до тебе, — знов кажу я.

І я думаю. У хмарах, у вихорах, у мерехтіннях, у світлах, у болях, у дзумінні, у тремтінні і в кашлі, я думаю.

І я думаю. Я чухаю свого пса межи вухами, свого дурацького, щоб його, блін, шикарного пса, якого я ніколи не хотів, але який усе одно тусив зі мною, і котрий ішов зі мною через болото і котрий вкусив Аарона, коли він пробував задушити мене, і котрий найшов Віолу, коли вона загубилася, і котрий лизькає мою руку своїм маленьким рожевим язичком, і око котрого майже повністю заплило там, де його вдарив пан Прентіссмолоччий, і хвіст котрого набагато короччий, коли Метью Лайл відрізав його, коли мій пес — мій пес — погнався за чоловіком з мачете, аби врятувати мене, і котрий піттримує мене, коли мене треба витягнути з темноти, в яку я падаю, і котрий мені каже, хто я є, коли я це забуваю.

— Тодде, — мурмотить він, тручись лицем об мою руку і тупцяючи задньою лапою по землі.

— У мене є ідея, — кажу я.

— Шо коли з неї нічо не вийде? — каже хлопчик зза дерева.

Я не зважаю на нього і знову беру бінокуль, ще трусячись, я знову нахожу табір Аарона і оглядаю територію біля нього. Вони біля самого берега, і з цього боку від них далі по березі росте роздвоєне дерево, висохле і безлисте, ніби його колись типу як вдарило блискавкою.

Згодиться.

Я прибираю бінокуль і обома руками беру Манчі за голову.

— Ми її врятуємо, — кажу я просто до свого пса. — Ми обидвоє.

— Врятуємо її, Тодде, — гавкає він, помахуючи своїм куцаном.

— Не вийде, — каже хлопчик, котрого дальше не видно.

— Тоді ти краще не лізь, — кажу я до повітря, переборюючи кашель, а тим часом посилаю картинки свого Шуму свому псу, аби пояснити йому, шо він має робити. — Це просто, Манчі. Біжи і біжи.

— Біжи і біжи! — гавкає він.

— Гарний песик, — я знову чухаю його вуха. — Гарний песик.

Я піднімаюся на ноги і напівіду-напівковзаю-напівшкандибаю вниз із маленького горбика до випаленого поселеня. Тепер у моїй голові гупаня, ніби я чую як в мені переливається кров, і все на світі звучить в ритм. Я майже зовсім закриваю очі, світла крутяться не так і погано, а всьо інше ніби лишається на місці.

Поперше, мені потрібна палка. Ми з Манчі пробираємося через спалені будинки, шукаючи палку правильного розміру. Майже всі вони чорні і підкришені, але мені й таке годиться.

— Оця-о, Тодде? — каже Манчі, зубами тягнучи палку десь як півйого в довжину, він витягнув її спід, здається, обгорілої купи стільців. Шо ж тута могло статися?

— Ідеально, — я забираю в нього палку.

— Не вийде, — каже хлопчик, ховаючись у темному куті. Я бачу, як поблискує ніж у його руці. — Ви її не врятуєте.

— Врятую, — я відламую від палки пару великих трісок. З одного боку там суцільний вуголь, але так мені й треба. — Можеш понести? — кажу я до Манчі, протягуючи палку.

Він бере її в зуби, трохи хитає, аби вона зручно вляглася, але вона майже відразу лягає добре.

— ‘Га! — гавкає він.

— Чудово, — я встаю рівно і мало не падаю з ніг. — Тепер нам треба вогонь.

— Ти не зможеш розвести вогонь, — каже хлопчик, котрий уже чекає нас надворі. — Її ватряна коробочка поламалася.

— Нічо ти не знаєш, — кажу я, не дивлячись на нього. — Мене Бен навчив.

— Бен помер, — каже хлопчик.

— Якось рано-вра-га-анці, — співаю я, голосно і чисто, так шо закручені контури світу стають блискучими і дивними, але я все одно співаю, — коли сонечко встава-га-ало.

— Ти заслабкий аби розвести вогонь.

— Чув я, як дівчина в долині співа-га-ала, — я нахожу довгий плоский кусок дерева і ножем вирізаю в ньому маленьку вглибинку. — Не покида-га-гай мене, — я обтісую круглячок на кінці іншої палки, — не залиша-га-гай мене.

— Чому ж вона так через тебе страждала? — закінчує хлопчик.

Я не звертаю на нього уваги. Я вкладаю круглячок у вглибинку і починаю крутити його між руками, з силою втискаючи дерево в дерево. Ритм рухів збігається з ритмом гупаня в мене в голові і я починаю бачити, як ми з Беном у лісі, ми з Беном змагаємся, хто добуде перший дим. Він завжди виграє, а через раз я взагалі ніякого вогню не можу видобути. Але то було колись.

То було колись.

— Давай, — кажу я сам до себе.

Я потію, кашляю, голова крутиться, але я продовжую крутити. Манчі гавкає на дерево, аби хоч якось мені та допомогти.

А тоді маленьке пасемце диму починає тягнутися з углибинки.

— Ха! — викрикую я.

Захищаю його рукою від вітру і роздуваю, аби вогонь перекинувся дальше. Підкладаю трохи сухого моху, і коли перші маленькі пломінці пролизують розпал, я відчуваю таку радість, яку останній раз відчував хтозна коли. Я підкидаю туда трошки малих патичків, чекаю, доки вони займуться, тоді підкидаю більші, і от уже скоро просто переді мною горить справжній вогонь. Справжній.

Я даю йому хвилинку погоріти. Я розрахував на то, шо ми будемо проти вітру і дим до Аарона не дійде.

І є ще інші причини, з яких я розраховую на вітер.

Я пробираюся до берега, тримаючись за стовбури дерев, аж доки не вихожу на причал.

— Давай, давай, — стиха кажу я, коли пробую стати на рівні і пройтись по причалу.

Він скрипить під моїми ногами, а раз я мало не впав у воду, але я нарешті добираюся до човна, який стоїть там прив’язаний.

— Він потоне, — каже хлопчик, стоячи по кісточки у воді.

Я заскакую на маленький човен і через багато трусіння і кашляння, стаю в ньому рівно. Він трухлявий, вузенький і замулений.

Але пливе.

— Ти не вмієш правувати човном.

Я вилажу з нього, йду назад причалом, назад аж до поселеня, яке обшукую, аж доки не нахожу достатньо плоский шматок дерева, аби використати його як весло.

І це всьо шо мені треба.

Ми готові.

Хлопчик стоїть там, тримає мої речі в руках, рюкзак на плечі, на його лиці насправді нема нічого, нема навіть Шуму, який би я міг чути.

Я дивлюся на нього. Він нічо не каже.

— Манчі? — кличу я, але він уже в мене під ногами.

— Тут, Тодде!

— Гарний хлопчик.

Ми йдемо до вогню. Я беру палку, яку він знайшов і вставляю вже обгорівший кінець у вогонь. Через хвилину кінчик червоніє і починає диміти, вогонь перекидається на свіже дерево.

— Точно зможеш тримати? — кажу я.

Він бере негорящий кінець у пащу і ото він такий, найліпший, бляха, пес на світі, готовий нести вогонь на ворога.

— Готовий, друже? — кажу я.

— Го’овий, Тодде! — каже він з повним ротом, хвіст метляється так швидко, шо я бачу лишень розмиту пляму.

— Він уб’є Манчі, — каже хлопчик.

Я стаю, світ крутиться і світиться, моє тіло ледвешо мені належить, мої легені викашлюють шматочки себе, мої ноги трусяться, тіло кипить, але я стою.

Нівроку так стою.

— Я Тодд Г’юїтт, — кажу я до хлопчика. — І я лишаю тебе тут.

— Ти ніколи цього не зробиш, — каже він, але я вже повертаюся до Манчі і кажу «Вперед, малий», і він зривається на горбок і біжить униз на другий бік, в його пащі горяща палка, і я рахую до ста, вголос, аби не чути, як хтось шось каже, а тоді я заставляю себе знову порахувати до ста, і цього досить, і я зі всіх сил кидаюся назад до причалу, до човна, залажу туди, кладу весло собі на коліна, ножем відрізаю рештки трухлявих шнурків, якими цей човен був пришвартований.

— Ти ніколи не зможеш мене залишити, — каже хлопчик, стоячи на причалі, тримаючи в одній руці книжку, а в другій — ножа.

— От дивися, — кажу я, і він стає маліший, маліший у миготливому і гаснучому світлі, бо човен відпливає від причалу і починає плинути вниз по течії.

До Аарона.

До Віоли.

До чого би там не було вниз по течії.

У Прентісстауні є човни, але скільки я пригадую — ніхто ними не користувався. У нас є річка, так, та сама, вздовж якої я ото валандався, але біля нас вона дуже камениста і швидка, такшо єдине місце, де вона сповільнюється і ширшає, єдина спокійна зона — то болото, повне кроклів. А далі просто лісисте болото. Такшо я ніколи не був на човні, і хоть здається, шо дуже просто плисти вниз по течії — непросто.

От у чому мені повезло, то це в тому, шо річка тута досить спокійна, хоть і трохи плюскається на вітрі. Човен випливає в течію, вона його підхоплює і несе вниз, а я зі всіх сил стараюся, вкладаю всі свої сили в то, аби човном не крутило по дорозі.

Через хвилину чи дві в мене получається.

— Шоб його, — тихо кажу я. — Блінська штука.

Але трохи поплюскавши веслом (і раз чи два рази повністю розвернувшись, заткайся), я розбираюся, як тримати його плюсмінус в потрібному керунку, а коли піднімаю голову, то розумію, шо я вже практично на півдорозі.

Я глитаю, і трушуся, і кашляю.

Оце мій план. Він, певно, не дуже добрий, але кращого мій мерехтливий, поблискуючий мозок не видасть.

Манчі має понести горящу палку за вітром від Аарона і кинути її десь, аби вона загорілася і Аарон подумав, шо я підпалив свій табір. Тоді Манчі побіжить до табору Аарона, гавкаючи на весь голос, прикидаючись шо він каже мені шо він найшов Аарона. Це просто, бо йому треба лише гавкати моє ім’я, а він це ітак постійно робить.

Аарон поженеться за ним. Аарон попробує його вбити. Манчі буде швиччий.(Біжи і біжи, Манчі, біжи і біжи.) Аарон побачить дим. Аарон, котрий мене ані отакуньки не боїться, піде до лісу на дим, аби раз і назавжди мене прикінчити.

Я попливу вниз по течії, підійду до табору з боку річки, поки він шукатиме мене в лісі, і я врятую Віолу. Я заберу і Манчі, бо він оббіжить коло до табору, поки Аарон буде за ним гнатися (біжи і біжи).

Ну, отакий-от план.

Я знаю.

Я знаю, але якшо це не спрацює, то мені прийдеться його вбити.

А якшо до того дойде, то вже неважливо буде, ким я стану і шо подумає Віола.

Неважливо буде.

Так треба, такшо так я і зроблю.

Я дістаю ножа.

На лезі ще є суха кров, де не де видно, моя кров, кров спекла, але решта леза сяє, блищить і мерехтить, мерехтить і блищить. Кінчик ножа трошки задертий вверх, ніби уроцький палець, а зазубрини з одного боку стирчать як скрегочучі зуби, а край леза пульсує, ніби наповнена кров’ю судина.

Ніж живий.

Поки я його тримаю, поки я ним користуюся — ніж живе, живе, аби забирати життя, але ним треба командувати, я мушу наказувати йому вбивати, а він хоче вбивати, хоче викидатися вперед, штрикати, різати і колоти, хоче колупатися в рані, але я таксамо маю цього хотіти, моя воля має відповідати його волі.

Я той, хто дозволяє йому це, і я за це відповідаю.

Але коли цього хоче ніж — то мені легше.

Якшо до цього дойде — я не зможу?

«Зможеш», — шепоче ніж.

«Не зможеш», — шепоче вітер над річкою.

Крапля поту з мого чола падає на лезо, і ніж знову перетворюється просто на ніж, просто на інструмент, просто на кусок металу в мене в руці.

Просто ніж.

Я кладу його на дно човна.

Я знову трушуся, дотепер. Я викашлюю ще більше слизу. Я піднімаю голову, розглядаюся, не зважаю на хвилястість світу і дозволяю вітру мене остудити. Річка починає повертати і я пливу дальше за нею.

От і все, думаю я. Не зупинити.

Я піднімаю голову і дивлюся на дерева зліва.

Мої зуби цокотять.

Я ще не бачу диму.

Давай, хлопчику, от зараз оце має статися.

І нема диму.

І нема диму.

І річка завертається дальше.

Давай, Манчі.

І нема диму.

І клац клац клац мої зуби. Я обнімаю себе руками…

І дим! Перші маленькі клубочки, піднімаються як маленькі ватні кульки трошки дальше за течією.

«Гарний песик, — думаю я, зціплюючи зуби. — Гарний песик».

Човен трохи завертає до середини ріки, такшо я гребу зі всіх сил і привожу човен назад до берега ріки.

Я трушуся так сильно, шо ледве можу тримати весло.

Річка повертає ще більше.

І он роздвоєне дерево, дерево, в яке вдарила блискавка, воно зліва від мене.

Це знак, шо я майже на місці.

Аарон буде отут за поворотом.

Зараз почнеться.

Я кашляю і потію і трушуся, але не відпускаю весло. Я гребу ще трохи, блище до берега. Якшо Віола з якоїсь причини не зможе втекти, то мені прийдеться пристати до берега, аби її забрати.

Я пробую робити свій Шум таким порожнім, як лише можна, але світ накочує на мене складками світла і мерехтіння, такшо це насправді не варіант. Я просто буду надіятися, шо вітер достатньо гучний, а Манчі…

— Тодде! Тодде! Тодде! — чую я з віцтані. Мій пес, гавкає моє ім’я, аби відманити Аарона. — Тодде! Тодде! Тодде!

За вітром я дотепер не чую Шум Аарона, такшо я навіть не знаю, чи це діє, але я пропливаю попри роздвоєне дерево, такшо тепер вже нічо…

— Тодде! Тодде!

Давай, давай…

Роздвоєне дерево проминає…

Я припадаю до човна…

— Тодде! Тодде! — тихіше, в стороні…

Тріскають гілки…

А тоді я чую «ТОДДЕ Г’ЮЇТТЕ!!!» , яке реве голосно як лев…

Як лев, шо йде геть…

— Давай, — шепочу я сам до себе. — Давай, давай, давай…

Мої стиснуті кулаки трусяться на веслі, і…

За поворот, і…

Попри дерево, і…

Осьо є табір, і…

Онде вона є.

Аарона нема, а вона є.

Лежить на землі посеред його табору.

Не рухається.

Моє серце зривається з місця і я кашляю, вже того й не замічаючи, і поміж кашлем кажу «будьласка, будьласка, будьласка», і зі всіх сил налягаю на весло, і підпливаю човном блище і блище до берега, і встаю і зістрибую просто вводу, і падаю на задницю, але таки ловлюся за перед човна руками, і «будьласка будьласка будьласка» і я піднімаюся і затягую човна доста далеко на берег і відпускаю і біжу і спотикаюся і біжу до Віоли Віоли Віоли…

— Будьласка, — кажу я на бігу, в мене в грудях щемить, болить, кашляє. — Будьласка.

Я добігаю до неї і от вона лежить. Її очі заплющені, рот трошки відкритий, і я прикладаю свою голову до її грудей, затикаючи гудіння свого Шуму, і ревіння вітру, і гавкучі і крикучі версії свого імені, які чуються з лісу навколо мене.

— Будьласка, — шепочу я.

І гуп, гуп.

Вона жива.

— Віоло, — несамовито шепочу я. Я починаю бачити маленькі спалахи в себе перед очима, але ну їх. — Віоло!

Я трясу ї за плечі і беру її лице в руки і його теж трясу.

— Пробудись, — шепочу я. — Пробудись, пробудись, пробудись!

Я не можу її нести. Я задуже трушуся, і хитаюся, і ослабший.

Але я її, бляхамуха, таки понесу, якшо тре’ буде.

— Тодде! Тодде! Тодде! — я чую, як Манчі гавкає з глибокого лісу.

— Тодде Г’юїтте! — я чую, як кричить Аарон, женучись за моїм псом.

А тоді, під собою, я чую:

— Тодд?

— Віоло, — кажу я, в мене щемить горло, а в очах всьо пливе.

Але вона дивиться на мене.

— Ти не дуже добре виглядаєш, — каже вона, її голос тане, а очі сонні.

Я замічаю якісь ніби синяки в неї під очима, і мій шлунок зводить від злості.

— Тобі треба встати, — шепочу я.

— Він наколов… — каже вона, закриваючи очі.

— Віоло? — кажу я, знову струшуючи її. — Він вертається, Віоло. Треба забиратися звіцци.

Я більше не чую гавкоту.

— Нам треба йти, — кажу я. — Вже!

— Я забагато важу, — каже вона, її слова сплавляються докупи.

— Будьласка, Віоло, — кажу я, практично ридаю це. — Будьласка.

Вона кліпає і відкриває очі.

Вона дивиться в мої очі.

— Ти прийшов по мене, — каже вона.

— Я прийшов, — кажу я, кашляючи.

— Ти прийшов по мене, — каже вона і її лице трошки осувається.

І тоді ж Манчі вилітає з кущів, гавкаючи моє ім’я так, ніби від цього залежить його житя.

— ТОДДЕ! ТОДДЕ! ТОДДЕ! — захлинається він, добігаючи до нас і пробігаючи попри нас. — Аарон! Іде! Аарон!

Віола тихенько скрикує і ривком, який мало не збиває з ніг мене, піднімається, а тоді ловить мене, коли я падаю, і ми обоє стоїмо, тримаючись один за одного, коли я нарешті нормально показую на човен.

— Туди, — кажу я, зі всіх сил переводячи диханя.

І ми біжимо до нього…

Через табір…

До човна і до річки…

Манчі летить спереду і одним стрибком залітає на борт…

Віола спотикається переді мною…

І ми за п’ять…

Чотири…

Три кроки…

І Аарон вивалюється просто з лісу ззаду нас…

Його Шум такий голосний, шо навіть дивитися не треба…

— ТОДДЕ Г’ЮЇТТЕ!!

І Віола дотяглася до переду човна і падає в нього…

І два кроки…

І один…

І я добігаю і штовхаю зі всьої сили, аби випхати його назад у ріку…

І «ТОДДЕ Г’ЮЇТТЕ!!!»

І він блище…

І човен не рухається…

— Я ПОКАРАЮ БЕЗБОЖНИКІВ!

І ще блище…

І човен дальше не рухається…

І його Шум б’є мене, ніби удар…

І човен рухається…

Крок, ще крок, мої ноги у воді, а човен рухається…

І я падаю…

І я не маю сили залізти в човен…

І я падаю у воду, а човен рухається кудась далі…

І Віола хапає мене за сорочку і шарпає мене до себе, поки моя голова і плечі не перевалюються на інший бік…

— НІ, НЕ СМІЙ! — реве Аарон…

І Віола кричить, і тягне мене знову, і передня половина мене в човні…

І Аарон у воді…

І він хапає мене за ногу…

— Ні! — кричить Віола і хапає мене міцніше, тягнучи зі всіх сил…

І я піднімаюся в повітря…

І човен зупиняється…

І лице Віоли кривиться від напруги…

Але це перетягуваня канату може виграти тільки Аарон…

А тоді я чую гавкіт «Тодде!» , такий несамовитий шо я на секунду думаю, чи то не крокл виліз із води…

Але це Манчі…

Це Манчі…

Це мій пес мій пес мій пес він перестрибує Віолу і я відчуваю, як його лапи б’ють мене по спині, а тоді знову пропадають, коли він кидається на Аарона, вищирившись, завивши, гаркнувши «ТОДДЕ!» , а Аарон люто кричить…

І відпускає мої ноги.

Віола відхиляється назад, але не відпускає, і я залітаю до човна і падаю на неї.

Це відштовхує нас ще далі в річку.

Човен починає відпливати.

Моя голова болить і крутиться, коли я розвертаюся навколо, а мені приходиться стояти навкарачках, аби тримати баланс, але вище я би й так не піднявся, і я вихиляюся з човна і кличу:

— Манчі!

Аарон упав назад на м’ягкий пісок на березі ріки, його сутана заплуталася в ногах. Манчі кинувся йому в лице разом зубами і пазурами, він гарчить і реве. Аарон пробує його струсити, але Манчі вже покусав Аарона за лице, пару раз цапнув, і він не може зорієнтуватися.

Манчі начисто відкушує Аарону носа.

Аарон волає від болю, на всі боки хлище кров.

— Манчі! — кричу я. — Швичче, Манчі!

— Манчі! — кричить Віола.

— Давай, хлопчику!

І Манчі відвертається від Аарона, бо то я його кличу…

І Аарон не втрачає нагоди.

— Ні! — кричу я.

Він грубо хапає Манчі за карк, одним рухом піднімає його над землею.

— Манчі!

Я чую плюскіт і ніби трохи розумію, шо то Віола взяла весло і пробує не дати нам відплисти дальше по річці, а весь світ мерехтить і труситься і…

І в Аарона мій пес.

— АНУ ВЕРТАЙСЯ! — рипить Аарон, тримаючи Манчі на витянутій руці.

Пес заважкий, аби його піднімали за карк, такшо він кричить від болю, але не може нормально вивернути голову, аби вкусити Аарона за руку.

— Відпусти його! — кричу я.

Аарон опускає своє лице…

З тої дірки, де був його ніс, хлище кров, а через дірку в щоці, хоть рана і зажила, можна побачити його зуби, і це люцьке місиво повторює, на цей раз майже спокійно, хоть і булькаючи через кров і м’ясо:

— Вертайся до мене, Тодде Г’юїтте.

— Тодде? — зойкає Манчі.

Віола зі всіх сил веслує, аби ми не зайшли на бистрину, але вона слабка від ліків, такшо нас тягне дальше і дальше.

— Ні, — я чую, як вона каже. — Ні.

— Відпусти його! — кричу я.

— Дівчинка або пес, Тодде, — гукає Аарон, спокійно, такшо це страшніше чим коли він кричить. — Сам вибирай.

Я тягнуся до ножа і тримаю його перед собою, але моя голова задуже крутиться, і я падаю і б’юся зубами об сидіння.

— Тодде? — каже Віола, ще гребучи проти течії, а човен дальше смикається і повертється.

Я сідаю, відчуваю смак крові, а світ хвилюється так сильно, шо я знову майже вирубаюся.

— Я тебе вб’ю, — кажу я, але так тихо, шо ніби з собою говорю.

— Останній шанс, Тодде, — каже Аарон, уже не так спокійно.

— Тодде? — далі захлинається Манчі. — Тодде?

І ні…

— Я вб’ю тебе, — але мій голос просто шепоче…

І ні…

І нема інакшого виходу…

І човен на бистрині…

І я дивлюся на Віолу, котра дальше гребе проти течії, а з її підборідя скрапують сльози…

Вона дивиться на мене…

І нема інакшого виходу…

— Ні, — каже вона нерівним голосом. — О ні, Тодде…

І я кладу долоню на її руку, аби вона перестала гребти.

Шум Аарона реве, аж червоно-чорніє.

Течія підхоплює нас.

— Пробач! — кричу я, коли річка тягне нас за собою, мої слова — то не більше ніж відірвані від мене потріпані шматки чогось, мої груди стиснуло так міцно, шо я ледве дихаю. — Пробач мені, Манчі!

— Тодде? — гавкає він, збентежений і наляканий, і він дивиться, як я його лишаю. — Тодде?

— Манчі! — кричу я.

Аарон підносить вільну руку до мого пса.

— МАНЧІ!

— Тодде?

І Аарон різко повертає руки, і чується ХРУСЬ і крик і обірваний схлип, який розриває моє серце напополам, знову і знову.

І болю забагато забагато забагато забагато мої руки на голові я валюся вперед рот відкритий у безкінечному бесслівному витті всьої чорноти шо всередині мене.

І я в неї падаю.

І я більше нічо не знаю, а річка забирає нас дальше і дальше.

Звуки води.

I крики птахiв.

Де безпечно? співають вони. Де безпечно?

Але крім цього — лише музика.

Клянуся шо музика.

Цілі партії, плавні, дивні, знайомі…

І світло проти темряви, цілі пласти, білі й жовті.

І тепло.

І м’якість моєї шкіри.

І тишина просто біля мене, тисне так сильно, як ніколи раніше.

Я відкриваю очі.

Я в ліжку, під простирадлом, у маленькому боксі з білими стінами і сонячним світлом, яке лиється через відкриті вікна разом зі звуками річки, яка біжить надворі, і пташки пурхають між деревами (і музика, це музика?) і якусь хвилину справа не лише в тому, шо я не знаю, де я є, я ще й не знаю, хто я є, чи шо сталося, чи чому мене болить…

Я бачу Віолу, котра спить, скрутившись калачиком на стільці біля ліжка, дихає ротом, обхопивши себе руками.

Я ще задуже очманілий, аби рухати своїм ротом і вимовити її ім’я, але мій Шум, певно, і сам все сказав достатньо голосно, бо її очі відкрились і зустрілися з моїми, і вона встає з сидіня і от уже її руки обвилися навколо мене і мій ніс росплющився об її ключицю.

— Господи Боже, Тодде, — каже вона, тримаючи мене так міцно шо мені аж трохи боляче.

Я кладу руку їй на спину і вдихаю її запах.

Квіти.

— Я думала, ти вже не вернешся звідти, — каже вона. — Думала, ти помер.

— А я не помер? — крекчу я, пробуючи пригадати.

— Ти був хворий, — каже Віола, трохи відсторонюючись, але коліньми ще стоячи на мому ліжку. — Дуже хворий. Доктор Снов не знав навіть, чи ти прокинешся, а коли вже лікар каже таке…

— Хто такий доктор Снов? — питаюся я, розглядаючись маленькою кімнаткою. — Де ми? Це Притулок? І шо це за музика?

— Ми в поселенні, яке називається Вуглекопське, — каже вона. — Ми пливли вниз по річці, і…

Вона зупиняється, бо бачить, як я дивлюся собі в ноги.

Туда, де нема Манчі.

Я пригадую.

Мої груди стискає. Горло щемить. Я чую, як він гавкає в мене в Шумі. «Тодде?» — отак він каже, не розуміючи, чого я його лишаю. «Тодде?» — отак зі знаком питаня, отак-от, завжди питаючи, куда це я зібрався без нього.

— Він загинув, — кажу я, ніби кажу сам до себе.

Віола ніби хоче шось сказати, але коли я дивлюся на неї, її очі світяться і вона просто киває, і це правильно, я цього й хочу.

Він загинув.

Він загинув.

І я не знаю, шо про це можна сказати.

— Це Шум мені чується? — каже гучний голос, якому передує його власний Шум, котрий проникає через двері, які самі собою відкриваються біля краю мого ліжка. Заходить чоловік, великий чоловік, високий і плечистий, в окулярах, через які його очі здаються вибалушені, у його волоссі проділ, на лиці — крива посмішка, а в його Шумі, котрий доходить до мене, стільки полегшеня і радості, що хоть бери і тікай через вікно.

— Доктор Снов, — каже мені Віола, злазячи з ліжка, аби звільнити місце для лікаря.

— Радий нарешті познайомитися з тобою, Тодде, — каже доктор Снов, широко всміхаючись і сідаючи на ліжко і дістаючи якусь штуку з кишені сорочки. Два кінці тої штуки він запихає собі в вуха, а третій кінець притуляє до моїх грудей, навіть мене не питаючи. — Можеш, будь ласка, глибоко вдихнути?

Я нічо не роблю, просто дивлюся на нього.

— Я перевіряю, чи твої легені в порядку, — каже він і я розумію, шо це я таке помітив. Його акцент — найблищий до Віолиного, який я тільки чув у Новому Світі.

— Не точно такий, — каже він. — Але близько.

— То він тебе вилікував, — каже Віола.

Я нічо не кажу, але глибоко вдихаю.

— Добре, — каже доктор Снов, кладучи кінець тої штуки на інше місце в мене на грудях. — І ще раз.

Я вдихаю і видихаю. Розумію, шо я можу вдихати і видихати, причому на повні груди.

— Ти був дуже хворий, хлопче, — каже він. — Я не знав, чи зможемо ми це побороти. У тебе навіть Шуму не було до вчорашнього дня, — він дивиться мені в очі. — Я давно вже не бачив такої хвороби.

— Ну, буває, — кажу я.

— І про напад спеклів не чув уже дуже давно, — каже він.

Я на це нічо не кажу, просто глибоко вдихаю.

— Усе чудово, Тодде, — каже лікар. — Ти не міг би зняти сорочку?

Я дивлюся на нього, тоді на Віолу.

— Я почекаю під дверима, — каже вона, і виходить геть.

Я заводжу руки за спину аби зняти сорочку через голову, і розумію, що між лопатками більше нема болю.

— Так, там довелося накласти пару швів, — каже доктор Снов, заходячи мені за спину. Тоді прикладає ту штуку мені до спини.

Я здригаюся.

— Холодно.

— Вона від тебе не відходила, — каже він, незважаючи на мене і перевіряючи моє диханя в різних місцях. — Навіть поспати не йшла.

— А як давно я тут?

— Зараз ранок п’ятого дня.

— П’ять днів? — кажу я, і він навіть не встигає сказати «так», як я вже скидаю з себе ковдри і вилажу з ліжка. — Нам треба забиратися звіцци, — кажу я, стоячи трохи нетвердо, але тримаючись.

Віола вихилилася з дверей.

— Я пробувала їм це сказати.

— Ви тут у безпеці, — каже доктор Снов.

— Ми це вже чули, — кажу я.

Я дивлюся на Віолу, шукаю піттримки, але вона лише видушує усмішку, і я розумію, шо просто стою перед нею в дірявих і зношених трусах, які не прикривають всьо, шо повинні би прикривати.

— Гей! — кажу я, а мої руки прикривають мої істотні частини.

— Тут ви в більшій безпеці, ніж будьде, — каже доктор Снов у мене за спиною, протягуючи мені штани з чистенького стосика біля ліжка. — Ми були одним з основних фронтів на війні. Ми вміємо захищатися.

— То були спекли, — я повертаюся спиною до Віоли і запихаю ноги в штани. — А це чоловіки. Тисяча чоловіків.

— Таке кажуть, — каже доктор Снов. — Хоча це неможливо бодай із демографічного погляду.

— Я нічо не знаю про диморафічний погляд, — кажу я, — але в них є зброя.

— У нас є зброя.

— І коні.

— У нас є коні.

— А люди, котрі перейдуть на їхній бік, у вас є? — виклично питаюся я.

На це він нічо не каже, і мене задовільняє. Але, знову ж, це мене взагалі не задовільняє. Я застібаю штани.

— Нам треба йти.

— Тобі треба відпочити, — каже доктор.

— Ми не будемо сидіти тута і чекати, коли припреться армія, — я повертаюся, аби показати, шо це я і Віолу маю на увазі, повертаюся не думаючи про місце, де мене мав би чекати мій пес, котрого я таксамо повинен бувби мати на увазі.

Наступає тихий момент, коли мій Шум наповнює кімнату Манчі, просто наповнює ним кімнату, він стоїть поруч, гавкає і гавкає і хоче какати і ще гавкає.

І вмирає.

Я не знаю, шо про це казати.

(Він загинув, він загинув.)

Я почуваюся порожнім. Порожнісіньким.

— Ніхто не змусить тебе робити те, чого ти не хочеш, Тоде, — лагідно каже доктор Снов. — Але чоловіки нашого села хочуть поговорити з тобою, перш ніж ти нас покинеш.

Я стискаю зуби.

— Про шо?

— Про будьщо, що зможе нам допомогти.

— А як я можу помогти? — кажу я, беручи попрану сорочку і натягуючи на себе. — Армія прийде і повбиває всіх, хто не приєднається. Та й по всьому.

— Це наш дім, Тодде, — каже він. — Ми будемо його захищати. Не маємо вибору.

Тоді на мене не розрахо… — починаю казати я.

— Татку? — чуємо ми.

У дверній проймі біля Віоли стоїть хлопчик.

Справжній хлопчик.

Він дивиться на мене широко росплющеними очима, його Шум веселий, яскравий, домашній, я чую, як він описує мене як кощавий і шрам і сонько і в тойже час там купа, знаєте, теплих думок про свого тата, але то тільки слово татко повторене знову і знову, воно означає все шо ви можете уявити: питання про мене, впізнавання свого татка, зізнання йому в любові, всьо в одному вічноповторюваному слові.

— Привіт, друже, — каже доктор Снов. — Джейкобе, це Тодд. Бачиш, уже прокинувся.

Джейкоб замріяно дивиться на мене, запхавши пальця до рота, і легенько киває.

— Коза не доїться, — тихенько каже він.

— Справді? — каже доктор Снов, підводячись. — Ну то треба піти і глянути — може, вийде її переконати, еге ж?

Татко татко татко каже Шум Джейкоба.

— Піду я гляну до кози, — каже мені доктор Снов, — а тоді зберу решту чоловіків.

Я не можу відвести очей від Джейкоба, котрий не може відвести очей від мене.

Він настільки блище, чим були ті діти з Дального Кута.

І він такий маленький.

Я теж був такий маленький?

Доктор Снов ще говорить.

— Я приведу чоловіків сюди, подивимось, чи ти зможеш нам чимось зарадити, — він нахиляється, аж доки я не дивлюся на нього. — І подивимось, чи ми зможемо чимось зарадити тобі.

Його Шум щирий, правдивий. Я вірю, шо він говорить від чистого серця. А ще я вірю, шо він помиляється.

— Може, й так, — усміхаючись, каже він. — А може, й ні. Ти ще навіть не бачив села. Ходімо, Джейку, — він бере сина за руку. — На кухні є їжа. Ви точно голодні. А я буду за годину.

Я йду до дверей і дивлюся, як вони йдуть. Джейкоб, тримаючи пальця в роті, обертається і дивиться на мене, аж доки вони з татом не виходять з дому.

— Скільки йому років? — питаю я Віолу, ще дивлячись у пустий коридор. — Я навіть не знаю, скільки йому років.

— Йому чотири, — каже вона. — Він мені це сказав разів вісімсот. Тобто він трохи замалий, аби доїти кіз.

— Не в Новому Світі, ні, — кажу я.

Я повертаюся до неї, а вона тримає руки вбоки і серйозно дивиться на мене.

— Піди поїж, — каже вона. — Нам треба поговорити.

Вона веде мене на кухню, яка таксамо чиста і яскрава як спальня. Річка таксамо пливе за вікнами, пташки дальше Шумлять, музика дальше…

— Шо це за музика? — кажу я, підходячи до вікна, аби виглянути надвір.

Деколи мені здається, шо я пізнаю музику, але коли прислухаюся, то це просто одні голоси змінюються іншими і міняються одне з другим.

— Це з гучномовців у поселенні, — каже Віола, дістаючи з холодильника тарілку холодної перекуски.

Я сідаю за стіл.

— Тута зараз якийсь фестиваль?

— Ні, — каже вона таким тоном, шо це означає «зачекай». — Не фестиваль.

Вона дістає хліб і якісь оранжеві фрукти, яких я ніколи не бачив, і якийсь червоний напій, шо смакує ягодами і цукром.

Я вгризаюся в їжу.

— Розкажи.

— Доктор Снов хороший, — каже вона, ніби мене треба в цьому переконувати. — Він дуже добрий і гарний і дуже старався, аби тебе порятувати, Тодде, і я серйозно.

— Добре. То в чому річ?

— Ця музика грає цілий день і цілу ніч, — каже вона, дивлячись як я їм. — Тут у домі її слабо чути, але в поселенні ти навіть не почуєш власних думок.

Я зупиняюся з повним ротом хліба.

— Як у пабі.

— Якому пабі?

— У пабі в Прент… — я зупиняюся. — Звідки ми, поїхньому?

— З Дальнього Кута.

Я зітхаю.

— Ну, постараюся, — відкушую шматочок фрукта. — Паб у місті, з якого я родом, цілими днями крутив музику, аби якось заглушити Шум.

Вона киває.

— Я спитала доктора Снов, нащо вони так роблять, і він сказав, що це аби чоловічі думки залишалися приватними.

— Воно піднімає жахливий шум, але в цьому вроді є смисл, нє? — знизую плечима я. — Так реально можна розібратися з Шумом.

— Чоловічими думками, Тодде, — каже вона. — Чоловічими. І ти помітив, він сказав, що запросить чоловіків, аби вони прийшли до тебе на пораду?

— Тута таксамо померли жінки? — спадає мені в голову страшна думка.

— Ні, жінки є, — каже вона, бавлячись ножем для масла. — Вони прибирають, готують їсти, народжують дітей — і всі живуть у великому гуртожитку за межами містечка, де не зможуть втручатися в чоловічі справи.

Я відкладаю вилку з м’ясом на ній.

— Я бачив таке місце, коли тебе шукав. Чоловіки спали в одному місці, жінки в іншому.

— Тодде, — каже вона. — Вони мене не послухали. Ні слова. Ні слова з того, що я сказала б їм про армію. Вони називали мене дівчинкою і тільки, блін, гладили по голівці, — вона схрестила руки. — Єдина причина, з якої вони з тобою хочуть поговорити, — це каравани біженців, які почали показуватись на річковій дорозі.

— Вілф, — кажу я.

Вона оглядає мене, читаючи мій Шум.

— О, — каже вона. — Ні, я його не бачила.

— Зачекай, — я ковтаю трохи пиття. Таке відчутя, шо я пару років нічого не пив. — Як ми так сильно перегнали армію? Як так, шо ми вже п’ять днів тут, і армії ще нема?

— Ми півтора дня провели в човні, — каже вона, колупаючи пальцем шось у столі.

— Півтора дня, — повторюю я, думаючи про це. — Певно, ми пропливли багато миль.

— Дуже багато, — каже вона. — Я нічого не робила, човен просто нас ніс, і ніс, і ніс. Я дуже боялася зупинятися в селах, які ми пропливали. Вони б не повірили в деякі речі… — вона замовкає, хитаючи головою.

Я пригадую перестороги Джейн.

— Голі люди і скляні хати?

Віола дивно дивиться на мене.

— Ні, — каже вона, закопилюючи губу. — Просто злидні. Просто жахливі, страхітливі злидні. У деяких місцях, здавалося, жителі готові були мене зжерти, так що я пливла далі й далі, тобі ставало гірше й гірше, а тоді другого ранку я побачила, як доктор Снов і Джейкоб ловили рибу, і в його Шумі почула, що він лікар, і, хоч як дивно тут ставляться до жінок, тут принаймні чисто.

Я розглядаюся по чистій-чистій кухні.

— Ми не можемо тута лишитися, — кажу.

— Ні, не можемо, — вона опускає голову на руки. — Я так за тебе хвилювалася, — в її голосі звучить почутя. — Я так хвилювалася, що прийде армія, а мене ніхто не слухає, — вона роздратовано гупнула по столу. — І я так погано почувалася через…

Вона замовкає. Її лице кривиться і вона відвертається.

— Манчі, — кажу я вголос, перший раз відколи…

— Мені так шкода, Тодде, — каже вона з мокрими очима.

— То не твоя вина, — я швидко встаю, відсовуючи стільця назад.

— Він би тебе вбив, — каже вона. — А тоді вбив би Манчі, просто тому що міг.

— Будьласка перестань про це говорити, — кажу я виходячи з кухні назад у спальню. Віола йде за мною. — Я поговорю з цими людьми, — кажу я, піднімаючи Віолину торбу з підлоги і напихаючи туди решту попраних речей. — А тоді ми підемо. Ти не знаєш, як далеко ми від Притулку?

Віола ледь усміхається.

— Два дні.

Я випрямляюся.

— Ми так далеко запливли?

— Ми так далеко запливли.

Я тихо присвистую в себе в голові. Два дні. Лише два дні. До того, шо там буде в Притулку.

— Тодде?

— Га? — кажу я, одягаючи її торбу собі на плечі.

— Дякую, — каже вона.

— За шо?

— Що прийшов по мене.

Всьо застигає.

— То нічого, — кажу я, відчуваючи, як червонішає моє лице і відвожу погляд. Вона більше нічо не каже. — У тебе всьо було добре, — питаю я, не дивлячись на неї, — відколи він тебе забрав?

— Я насправді не… — починає казати вона, але тоді ми чуємо як зачиняються двері і голосок виспівує татко татко татко, і голосок пливе коридором до нас. Джейкоб стає і ніби обнімає одвірок, але не заходить.

— Татко мене послав вас забрати, — каже він.

— Овва? — я піднімаю брови. — То тепер я маю прийти до них, так?

Джейкоб киває, дужедуже серйозно.

— Ну, в такому разі ми йдемо, — я поправляю торбу і дивлюся на Віолу. — А тоді вирушаємо.

— Саме так, — каже Віола, і мені добре від того, як вона це каже.

Ми виходимо в коридор за Джейкобом, але він зупиняє нас біля дверей.

— Тільки ти, — каже він, дивлячись на мене.

— Шо тільки я?

Віола схрещує руки.

— Він має на увазі, шо тільки ти будеш із ними говорити.

Джейкоб киває, знову дуже серйозно. Я дивлюся на Віолу і знову на Джейкоба.

— Значить так, — кажу я, опускаючись до його рівня. — Чого б тобі не піти до татка і не сказати йому, шо ми з Віолою підійдемо через хвилинку. Лади?

Джейкоб відкриває рота.

— Але він сказав…

— Та мені всеодно, шо він там сказав, — лагідно кажу я. — Йди собі.

Він тихенько зойкає на мене і вибігає з дверей.

— Я так собі думаю, шо мене дістали чоловіки, котрі кажуть мені шо робити, — кажу я, і сам здивований втомленості власного голосу і раптом почуваюся так, ніби хочу залізти в ліжко і проспати ще п’ять днів.

— Тобі нормально буде йти аж до Притулку? — каже Віола.

— Попробуй тільки мене зупинити, — кажу я і вона знову посміхається.

Я вихожу зі вхідних дверей.

І третій раз я сподіваюся, шо Манчі побіжить за нами.

Його відсутність така велика, ніби він є тут, і всьо повітря знову виходить з моїх легенів і мені приходиться чекати, глибоко дихати і глитати клубки.

— Ох, Боже, — кажу я сам до себе.

Його останнє «Тодде?» висить у моєму Шумі як рана.

От ще одна штука про Шум. Всьо шо з тобою ставалося просто зависає там і продовжує там говорити, навіки-вічні.

Я ще бачу, як куриться за Джейкобом, котрий біжить по стежці попри якісь дерева до решти поселеня. Я роздивляюся навколо. Будинок доктора Снов не дуже великий, але він тягнеться до платформи з видом на річку. Там маленький причал і низесенький місток, який з’єднує широку дорогу, яка йде від центру Вуглекопського до річкової дороги, яка переходить на другий берег. Дорога через річку, та якою ми стільки часу йшли, майже ховається за рядом дерев, пробігаючи попри поселеня останні два дні до Притулку.

— Господи, — кажу я. — Це ніби рай, порівняно з рештою Нового Світу.

— Рай — це не тільки гарні будинки, — каже Віола.

Я розглядаюся ще трохи. У доктора Снов дуже гарно доглянутий садочок перед домом, просто по дорозі до поселеня. Дивлячись на стежку, я бачу між деревами більше будинків і краще чую, як там грає музика.

Ота дивна музика. Вона постійно міняється, певно, аби ти до неї не привик. Я там нічого не пізнаю, але тута вона голосніша і, я думаю, на якомусь рівні ти не маєш пізнавати її, але клянуся, я почув шось таке, коли просинався…

— У центрі поселення звук майже нестерпний, — каже Віола. — Більшість жінок навіть не виходять із гуртожитку, — вона хмуриться. — І в цьому, здається мені, суть.

— Дружина Вілфа казала мені про поселеня, де всі…

Я замовкаю, бо музика міняється.

Тільки от вона не міняється.

Музика з поселеня залишається така сама, хаотична і словна і переплетена сама навколо себе як мавпа.

Але є ще шось.

Там не лише музика.

І вона стає гучніша.

— Ти це чуєш? — кажу я.

Я повертаюся.

І знову повертаюся. І Віола таксамо.

Пробує розібрати, шо ми чуємо.

— Може, хтось поставив ще один гучномовець за річкою, — каже вона. — На випадок, якщо в жінок з’являться дурнуваті ідеї типу втекти.

Але я її не слухаю.

— Ні, — шепочу я. — Ні, не може такого бути.

— Що? — каже Віола, її голос міняється.

— Тсс, — я знову прислухаюся, пробую заглушити свій Шум, аби почути.

— Це йде від річки, — шепоче вона.

— Тсс, — знов кажу я, бо мої груди починають підніматися, мій Шум починає бдзиніти заголосно, аби я міг шось нормально почути.

Десь там, за гулом води і Шумом пташиних пісень, там…

— Пісня, — каже Віола, типу, реально тихо. — Хтось співає.

Хтось співає.

І хтось співає отаке:

«Якось ра-га-ано-вранці, коли сонечко встава-га-ало…»

І мій Шум зривається вверх, коли я це кажу.

— Бен.

Я спускаюся до берега річки і зупиняюся і знову слухаю.

«Не залишай мене».

— Бене? — кажу я, пробуючи закричати і прошепотіти одночасно.

Віола підходить до мене ззаду.

— Це ж не твій Бен? — каже вона. — Чи твій Бен?

Я зацитькую її рукою і слухаю і пробую забрати звуки ріки, птахів мого Шуму і там, отам, попід усім…

«Не покидай мене».

— На тому березі ріки, — каже Віола і зривається, біжить через міст, її ноги ляпають по дереву.

Я просто за нею, проминаю її, слухаю і дивлюся і слухаю і дивлюся і там і там і там…

Там у густолистих чагарниках на іншому березі води…

Це Бен.

Це реально Бен.

Він припав до землі під густою зеленню, тримається рукою за стовбур, дивиться як я йду до нього, дивиться як я біжу через міст, і коли я наближаюся, його лице росслабляється, його Шум відкривається так само широко, як розводяться його руки, і я влітаю в Шум і в руки, зістрибую з мосту в кущі, мало не збиваю його з ніг, моє серце розриває груди, мій Шум ясний як синє небо і…

І все буде добре.

Все буде добре.

Все буде добре.

Це Бен.

Він міцно стискає мене і каже «Тодде» і Віола стоїть трошки осторонь, дозволяє мені привітатися з ним, і я обнімаю його, і я обнімаю його, і це Бен, Христе Господи, це Бен Бен Бен.

— Це я, — каже він, трохи посміюючись, бо я стрибком геть зовсім вибив з нього дух. — Ох, радий тебе бачити, Тодде.

— Бене, — кажу я, відхиляючись від нього і я не знаю шо робити з руками такшо я просто хапаю його руками за барки і так трясу, шо це означає любов. — Бене, — знов кажу я.

Він киває і сміється.

Але в нього синці біля очей, і я вже бачу, як всьо починається, скоро це буде у всьому його Шумі, такшо я мушу запитати:

— Кілліан?

Він нічо не каже, але показує мені, Бен біжить назад до ферми яка вже горить, яка вже догорає, всередині пара людей мера, але Кілліан теж, і Бен скорботний, він дотепер у скорботі.

— О ні, — кажу я, мій шлунок перевертається, я забагато думав про це, аби це виявилось правдою.

Але думати — то вам не знати.

Бен знову киває, повільно і сумно, і я замічаю, шо він брудний, і шо в нього на носі запеклась кров, і шо у нього такий вигляд, ніби він тиждень нічого не їв, але це всеодно Бен, і він всеодно може читати мене як ніхто інший, бо його Шум вже питає мене про Манчі і я вже показую йому всьо і тута нарешті мої очі полюцьки наповнюються сльозами, тоді переповнюються і він знову бере мене в свої руки і я насправді оплакую втрату свого собаки і Кілліана і колишнього житя.

— Я залишив його, — кажу я і повторюю, зашмарканий і закашляний. — Я залишив його.

— Я знаю, — каже він, і я знаю, шо це правда, бо я чую ті самі слова в його Шумі. Я залишив його, думає він.

Але всього через хвилину я відчуваю, як він лагідно відштовхує мене від себе і каже:

— Слухай, Тодде, у нас мало часу.

— Мало часу на шо? — я шморгаю, але бачу, шо він дивиться на Віолу.

— Привіт, — насторожено каже вона.

— Привіт, — каже Бен. — Певно, ти і є вона.

— Мабуть, так, — каже вона.

— Ти дбала про Тодда?

— Ми дбали одне про одного.

— Добре, — каже Бен, а його Шум стає теплий і сумний. — Добре.

— Ходи, — кажу я, беручи його за руку і пробуючи піттянути його до кладки. — Знайдемо тобі шось поїсти. І там є лікар…

Але Бен не рухається.

— Ти можеш трошки повартувати для нас? — питає він Віолу. — Скажеш, коли шось побачиш, шо-небудь. Хоть із поселеня, хоть на дорозі.

Віола киває і перезирається зі мною, перед тим як вийти назад на дорогу.

— Усе стало гірше, — каже мені Бен, тихо, серйозно як серцевий напад. — Тобі треба знайти місце, яке називається Притулок. Так швидко, як зможеш.

— Я знаю, Бене, — кажу я, — чого ти?..

— За тобою йде армія.

— Це я теж знаю. А ще Аарон. Але раз уже ти тут, ми могли б…

— Я не можу піти з вами, — каже він.

У мене падає щелепа.

— Шо? Ясно шо ти можеш…

Але він хитає головою.

— Ти знаєш, шо я не можу.

— Ми шось придумаємо, — кажу я, але мій Шум крутиться, думає, пригадує.

— Чоловікам із Прентісстауна не раді ніде в Новому Світі, — каже він.

Я киваю.

— Вони і хлопцям із Прентісстауна не дуже раді.

Він знову бере мене за руку.

— Хтось тебе кривдив?

Я тихо дивлюся на нього.

— Та багато хто, — кажу я.

Він закушує губу і його Шум стає навіть сумнішим.

— Я шукав тебе, — каже він. — Вдень і вночі, йшов за армією, обходив її, обганяв її, слухав чутки про хлопчика і дівчинку, котрі подорожують самі. І от ви тут, і з вами все добре, і я знав, шо все і буде добре. Я знав, — він зітхає і в зітхані так багато любові і суму, шо я знаю, шо він каже правду. — Але я в Новому Світі буду небезпечним супутником, — він показує на кущ, у якому ми ховаємся, ховаємся як злодії. — Решту дороги ти маєш пройти сам.

— Я не сам, — не думаючи кажу я.

Він усміхається, але все ще сумно.

— Так, — каже він. — Так, не сам, правда? — він знову розглядається навколо нас, дивиться через листя, через річку, на хатку доктора Снов. — Ти був хворий? — питає він. — Я почув твій Шум учора зранку, за рікою, але він був гарячковий і сонний. З тих пір і чекав тут. Боявся, шо шось пішло дуже погано.

— Я був хворий, — кажу я і в моєму Шумі появляється встид, ніби дуже повільні клуби туману.

Бен знову придивляється до мене.

— Шо сталося, Тодде? — каже він, лагідно читаючи мій Шум, як йому це завжди вдавалося. — Шо сталося?

Я відкриваю свій Шум для нього, всьо від початку, кроклів, котрі напали на Аарона, біг через болото, корабель Віоли, гонитва з мером верхи, міст, Гільді і Тем, Дальній Кут і всьо шо сталося там, люди з дороги, Вілф і штуки які співали Ось, пан Прентіссмолоччий і Віола, котра мене врятувала.

І спекл.

І то шо я зробив.

Я не можу дивитися на Бена.

— Тодде, — каже він.

Я все ще дивлюся на землю.

— Тодде, — знов каже він. — Подивися на мене.

Я дивлюся на нього. Його очі, сині, як завжди, зустрічаються з моїми і дивляться в них.

— Ми всі помиляємось, Тодде. Ми всі.

— Я вбив його, — кажу я. Тоді глитаю. — Я вбив його. То був він.

— Ти діяв, базуючись на знаннях. Ти діяв із найкращих поривань.

— І це така відмазка?

Але шось є в його Шумі. Шось раніше заховане.

— У чім річ, Бене?

Він зітхає.

— Час тобі дізнатися, Тодде, — каже він. — Час тобі знати правду.

Хрустять гілки і Віола швидко вертається до нас.

— Кінь на дорозі, — тихо каже вона.

Ми слухаєм. Стукіт копит, унизу на річковій дорозі, швидко рухається. Бен забурюється ще глибше в кущі. Ми йдемо з ним, але вершник їде так швидко, шо ми його зовсім не цікавимо. Ми чуємо, як він гримить по дорозі і звертає на міст, який веде прямо до Вуглекопського, копита цокають по дошках, тоді по землі, аж поки їх не ковтають звуки гучномовця.

— Це точно не добрі новини, — каже Віола.

— Це, певно, армія, — каже Бен. — Вони вже мали би бути за пару годин звідси.

— Шо? — кажу я, сахаючись. Віола таксамо відскакує назад.

— Я вам казав, шо часу небагато, — каже Бен.

— Тоді треба йти! — кажу я. — І ти ходи з нами. Ми скажемо людям…

— Ні, — каже він. — Ні. Ви йдіть до Притулку. От і все. Ваш найкращий шанс.

Ми засипаємо його несподіваними питаннями.

— А в Притулку безпечно? — питає Віола. — Від армії?

— А правда шо в них є лікарство від Шуму? — питаю я.

— Там буде зв’язок? Я зможу зв’язатися з кораблем?

— Там точно безпечно? Ти точно знаєш?

Бен підносить руки і зупиняє нас.

— Я не знаю, — каже він. — Я там не був уже двацять років.

Віола випростується.

— Двадцять років? — каже вона. — Двадцять років? — її голос гучнішає. — То як ми тоді можемо знати, шо знайдемо в тому Притулку? Як ми можемо знати, шо він узагалі ще існує?

Я провожу рукою по лицю і думаю, шо це через пустоту на місці, де колись був Манчі, але я розумію, розумію тошо ми не хотіли знати.

— Ми не знаємо, — кажу я, просто кажу правду. — І ніколи не знали.

Віола видає якийсь тихий звук і її плечі никнуть.

— Так і є, — каже вона. — Мабутьтаки, не знали.

— Але надія завжди є, — каже Бен. — Ти завжди маєш надіятися.

Ми обоє дивимся на нього і має існувати слово, яке опише, як ми це робимо, але я його не знаю. Ми дивимся на нього, ніби він говорить чужою мовою, ніби він шойно сказав, шо полетить на один із наших місяців, ніби він каже нам, шо це всьо було нічне жахіття і ось нам кожному по цукерочці.

— Не так і багато є на шо надіятися, Бене, — кажу я.

Він хитає головою.

— А як ви думаєте, шо вело вас уперед цілий час? Шо привело вас аж сюди?

— Страх, — каже Віола.

— Відчай, — кажу я.

— Ні, — каже він, обнімаючи нас обох. — Ні, ні, ні. Ви зайшли дальше, чим більшість людей на цій планеті зайдуть за всьо своє житя. Ви долали перешкоди і небезпеки і то, шо мало вас убити. Ви перегнали армію, і божевільного, і смертельну хворобу, і бачили речі, які більшість людей ніколи не побачать. Як, по-вашому, ви змогли б зайти настільки далеко, не маючи жодної надії?

Ми з Віолою переглядаємось.

— Я розумію, шо ти пробуєш сказати, Бене, — починаю я.

— Надія, — каже він, стискаючи на цьому слові мою руку. — Це надія. Я оце дивлюся в ваші очі і кажу вам, шо для вас ще є надія, надія для обидвох, — він дивиться на Віолу, а тоді знову на мене. — Наприкінці дороги вас чекає надія.

— Ти цього не знаєш, — каже Віола, і мій Шум, як би сильно я не був проти, погоджується з нею.

— Ні, — каже Бен. — Але я в це вірю. Вірю, шо так воно буде. І саме тому це і є надія.

— Бене…

— Навіть якшо ти не віриш, — каже він, — повір, шо я вірю.

— Я повірив би сильніше, якби ти пішов з нами, — кажу я.

— Він шо, не піде? — каже Віола і здивовано сама себе виправляє: — Він що, не піде?

Бен дивиться на неї, відкриває рота, тоді знову закриває.

— Шо то за правда, Бене? — питаюся я. — Шо це за правду мені треба знати?

Бен глибоко і повільно вдихає і видихає через ніс.

— Добре, — каже він.

Але тоді голосне і чисте «Тодде?» звучить з другого берега ріки.

І в цей момент ми замічаємо, шо музика Вуглекопського змагається з Шумом чоловіків, котрі переходять міст.

Там багато чоловіків.

Це, напевно, інше призначення музики. Не чути, як іде хтось інший.

— Віоло? — гукає доктор Снов. — Шо ви тута робите?

Я випростуюсь і дивлюсь. Доктор Снов переходить міст, тримає за руку маленького Джейкоба, веде за собою групу чоловіків, котрі схожі на менш приязні версії самих себе, і вони всі нас оглядають, і бачать Бена, і бачать шо ми з Віолою говоримо з ним.

І їхній Шум стає різних кольорів, коли то шо вони бачать починає набувати для них якогось смислу.

І я бачу шо в деяких із них є зброя.

— Бене? — тихенько кажу я.

— Тобі треба тікати, — на видиху вимовляє він. — Тобі треба тікати, вже.

— Я від тебе не піду. Більше ніколи.

— Тодде…

— Запізно, — каже Віола.

Бо вони вже біля нас, пройшли міст і йдуть до кущів, які насправді нас більше не ховають.

Доктор Снов приходить перший. Він оглядає Бена.

— І хто б це міг бути?

І звук його Шуму геть не радісний.

— Це Бен, — кажу я, голоснішаючи свій Шум, аби перекрити всі запитаня від чоловіків.

— І ким же цей Бен був удома? — питає доктор Снов, дивлячись пильно й насторожено.

— Бені мій та’, — кажу я. Бо це правда, нє? І це просто важливо. — Мій батько.

— Тодде, — я чую, як Бен каже ззаду мене, в його Шумі багато різних почутів але восновному настороженість.

— Твій батько? — каже бородатий чоловік ззаду доктора Снов, його пальці напружуються на прикладі рушниці, хоть він її не піднімає.

Покишо ні.

— Тобі варто би обережно вибирати батьків, Тодде, — поволі каже доктор Снов, піттягуючи Джейкоба блище до себе.

— Ти казав, що хлопець із Дальнього Кута, — каже третій чоловік із пурпурною родимкою під оком.

— Так нам сказала дівчинка, — доктор Снов дивиться на Віолу. — Правда, Ві?

Віола дивиться на нього, не відвертається, але нічо не каже.

— Не можна вірити словам жінки, — каже борода. — Цей чоловік із Прентісстауна, я таких бачив.

— Він веде до нас армію, — каже родимка.

— Хлопчик невинний, — каже Бен, і коли я повертаюся, то бачу його руки в повітрі. — Я вам потрібен.

— Поправочка, — каже борода, його голос лютий і лютішає. — Ти нам не потрібен.

— Хвилинку, Ферґале, — каже доктор Снов, — тут щось не так.

— Ти знаєш закон, — каже родимка.

Закон.

Дальній Кут також патякав про закон.

— А ще я знаю, що це не є нормальні обставини, — каже доктор Снов, тоді повертається до нас. — Треба принаймні дати їм можливість висловитися.

Я чую, як Бен набирає повітря.

— Ну, я…

— Не тобі, — перебиває борода.

— То що сталося, Тодде? — каже доктор Снов. — І зараз раптом стало дуже важливо, щоб ти казав нам правду.

Я перевожу погляд з Віоли на Бена, тоді знов дивлюся на Віолу.

З чийого боку розказувати правду?

Я чую клацаня затвору. Борода підняв рушницю. І ще один чи двоє ззаду нього.

— Що довше ви чекаєте, — каже борода, — то більше виглядаєте на шпигунів.

— Ми не шпигуни, — швидко кажу я.

— Армію, про яку розказувала твоя дівчинка, бачили: вона зараз марширує прирічною дорогою, — каже доктор Снов. — Один із наших розвідачів повідомив, що вони менш ніж за годину від нас.

— О ні, — я чую шепіт Віоли.

— І вона не моя дівчинка, — тихо кажу я.

— Що? — каже доктор Снов.

— Що? — каже Віола.

— Вона сама своя дівчинка, — кажу я. — Вона нікому не належить.

І нарешті Віола полюцьки глянула на мене.

— То деталі, — каже родимка. — На нас іде армія Прентісстауна, в кущах ховається чоловік із Прентісстауна, та ще маємо прентісстаунського хлопця, котрий пробув поміж нами останній тиждень. Як на мене, то це все виглядає страх як підозріло.

— Він був хворий, — каже доктор Снов. — І прибув сюди непритомний.

— Це ти так кажеш, — каже родимка.

Доктор Снов повільно-повільно повертається до нього.

— Тепер ти називаєш мене брехуном, Дункане? Не забувай, ти говориш із головою ради старійшин.

— А ти, Джексоне, кажеш, що не бачиш тут змови? — каже родимка, не задкуючи, а піднімаючи і свою рушницю. — Це підсадні качки. І хто знає, що вони вже розповіли своїй армії? — він націлює рушницю на Бена. — Але цьому я зараз покладу край.

— Ми не шпигуни, — знову кажу я. — Ми тікаємо від армії так само швидко, як і ви мали б тікати.

І чоловіки дивляться один на другого.

У їхньому Шумі я чую ці самі думки про армію, про то шоби втікати, а не захищати містечко. А ще я бачу як бульбашкується злість, злість від того, шо вони не знають, як найліпше захистити свої сім’ї. І я бачу, як злість осередиться, не на армії, не на них самих, зато шо вони не підготувалися, хоть Віола не перший день їх попереджала, не на світ, за то, який він є.

Вони зосереджують свою злість на Бені.

Вони зосереджують свою злість на Прентісстауні в лиці одного чоловіка.

Доктор Снов стає на коліна, аби опинитися на одному рівні з Джейкобом.

— Слухай, друже, — каже він до сина. — Чого б тобі зараз не побігти до хати, ге?

Татко татко татко чую я в Шумі Джейкоба.

— Чому, татку? — каже він, дивлячись на мене.

— Бо я думаю, що козі там самотньо, — каже доктор Снов. — А кому потрібна самотня коза?

Джейкоб дивиться на свого тата, знову на мене і Бена, тоді на чоловіків навколо.

— Чого всі такі сумні? — каже він.

— Ой, — каже доктор Снов, — ми просто дещо з’ясовуємо, та й усе. Скоро все буде добре. Ти просто біжи додому і перевір, чи все добре з козою.

Джейкоб секунду це обдумує, а тоді каже:

— Добре, татку.

Доктор Снов цілує його в тім’я і куйовдить йому волосся. Джейкоб біжить назад через місток до хати доктора Снов. Коли доктор Снов знову націлює свій погляд на нас, то з ним націлюється ціла батарея рушниць.

— Тепер ти бачиш, шо справи тут такі собі, Тодде, — каже він, і в його голосі справжній, глибокий сум.

— Він не знає, — каже Бен.

— Завали хайло, вбивце! — каже борода, махаючи рушницею.

Вбивця?

— Кажи правду, — каже мені доктор Снов. — Ти з Прентісстауна?

— Він урятував мене з Прентісстауна, — озивається Віола. — Якби не він…

— Заткнися, дівчинко, — каже борода.

— Зараз не час, аби жінка відкривала рота, Ві, — каже доктор Снов.

— Але… — каже Віола, її лице рощервонюється.

— Будь ласка, — каже доктор Снов. Тоді дивиться на Бена. — Що ти сказав своїй армії? Скільки в нас людей? Які в нас укріплення…

— Я тікав від армії, — каже Бен, тримаючи руки в повітрі. — Гляньте на мене. Я схожий на доглянутого солдата? Я нічого їм не казав. Я тікав, я шукав свого… — він затинається і я знаю чого, — …свого сина, — каже він.

— Ти робив це, знаючи закон? — питає доктор Снов.

— Я знаю закон, — каже Бен. — Як я можу його не знати?

— Який ще, бліна, ЗАКОН? — кричу я. — Про шо тута всі говорять?

— Тодд невинний, — каже Бен. — Можете шукати в його Шумі, скільки вам заманеться, і не знайдете ніодного доказу моїй брехні.

— Не можна їм вірити, — каже борода, котрий дотепер цілиться зі своєї рушниці. — Ти знаєш, що не можна.

— Ми нічого не знаємо, — каже доктор Снов. — Уже десять років чи й більше.

— Ми знаємо, що вони розвинулися в армію, — каже родимка.

— Так, але я не бачу ніякої провини у хлопцеві, — каже доктор Снов. — А ви?

Десяток Шумів ніби палицями тицяє в мене.

Він повертається до Віоли.

— А єдина провина цієї дівчинки в тому, що вона збрехала, аби врятувати другові життя.

Віола відвертається від мене, її лице досі червоне від злості.

— І в нас є більші проблеми, — продовжує доктор Снов. — Сюди йде армія, яка може знати, а може й не знати, як ми готуємося її зустріти.

— Ми не ШПИГУНИ! — кричу я.

Але доктор Снов повертається до інших чоловіків.

— Заберіть хлопця і дівчинку назад у місто. Дівчинка може піти до жінок, а хлопець уже достатньо дорослий, аби битися з нами.

— Зачекайте! — кричу я.

Доктор Снов повертається до Бена.

— І хоч я вірю, що ти просто чоловік, котрий шукав свого сина, закон є закон.

— Це твоє остаточне рішення? — каже борода.

— Якщо старійшини згодні, — каже доктор Снов.

Усі, хоч і неохоче, кивають головами, серйозні й суворі. Доктор Снов дивиться на мене.

— Вибач, Тодде.

— Чекайте! — кажу я, але родимка вже підходить і хапає мене за руку. — Пустіть!

Ше один чоловік хапає Віолу, і вона брикається точно так само як я.

— Бене! — кричу я, дивлячись на нього. — Бене!

— Іди, Тодде, — каже він.

— Ні, Бене!

— Пам’ятай, шо я тебе люблю.

— Шо вони зроблять? — кажу я, вириваючись із рук родимки. Тоді повертаюся до доктора Снов. — Шо ви зробите?

Він нічо не каже, але я бачу відповідь у нього в Шумі.

Чого вимагає Закон.

— Та до СРАКИ вас! — кричу я, і вільною рукою якраз дотягуюся до ножа і провожу рукою з ножем над рукою родимки, розрізаючи її зверху. Він зойкає і відпускає мене.

— Біжи! — кажу я до Бена. — Біжи, зараз же!

Я бачу, як Віола кусає руку чоловіка котрий тримає її. Він кричить і вона виривається.

— І ти теж! — кажу я до неї. — Забирайся звіцци!

— Я б цього не робив, — каже борода і клацання його рушниці чути всім навколо.

Родимка лається і піднімає руку аби мене вдарити, але я виставляю перед собою ніж.

— Попробуй, — кажу я через зуби. — Давай!

— ДОСИТЬ! — волає доктор Снов.

І в раптовій тишині, яка западає, ми чуємо стук копит.

Тудум-тигдик-тудум-тигдик-тудум.

Коні. П’ять. Десять. Може навіть п’ятнацять.

Вони летять по дорозі, ніби за ними летить сам диявол.

— Розвідачі? — кажу я до Бена, хоть і знаю, шо то не розвідачі.

Він хитає головою.

— Авангард.

— Вони будуть озброєні, — кажу я до доктора Снов і до чоловіків, а сам швидко думаю. — У них не менше зброї, ніж у вас.

Доктор Снов таксамо думає. Я бачу, як крутиться його Шум, бачу як він думає, скільки часу в них лишилося до моменту, коли коні будуть тут, думає скільки проблем спричинимо ми з Беном і з Віолою, скільки часу ми їм змарнуємо.

Я бачу, як він вирішує.

— Відпустіть їх.

— Що? — каже борода, його Шуму так і кортить пристрелити шось. — Він зрадник і вбивця.

— А нам треба захищати місто, — твердо каже доктор Снов. — Мені треба захищати сина. І тобі теж, Ферґале.

Борода хмуриться, але більше нічо не каже.

Тудум-тигдик-тудум-тигдик-тудум — звучить дорога.

Доктор Снов повертається до нас.

— Ідіть, — каже він. — Я можу тільки сподіватися, що ви не наведете на нас гіршої біди.

— Не наведемо, — кажу я. — Повірте.

Доктор Снов стискає губи.

— Хотів би я вам вірити, — тоді повертається до чоловіків. — Ходімо! На позиції! Швидко!

Гурт чоловіків розбігається, кваплячись назад до Вуглекопського, борода і родимка все одно зиркають на нас, шукають приводу пустити в рух зброю, але ми їм приводу не даємо. Просто дивимся, як вони йдуть.

Я розумію, шо мною трошки трусить.

— От же срака, — каже Віола, згинаючись.

— Тре’ звіцци забиратися, — кажу. — Ми цікавимо армію більше, ніж вони.

У мене з собою дотепер торба Віоли, хотя там зараз лишилися тільки пара лахів, пляшки з водою, бінокуль і книжка моєї мами, запакована в пластик.

Всьо шо в нас узагалі лишилося.

А це значить шо ми готові рушати.

— Так буде і далі, — каже Бен. — Я не можу піти з вами.

— Можеш, — кажу я. — Ти можеш потім піти від нас, але зараз ми йдемо далі і ти підеш із нами. Ми не лишимо тебе на поталу армії, — я дивлюся на Віолу. — Правильно?

Вона росправляє плечі і має рішучий вигляд.

— Правильно, — каже.

— Тоді вирішили, — кажу я.

Бен дивиться то на мене, то на неї. Морщить лоба.

— Тільки поки ви будете в безпеці.

— Забагато говоримо, — кажу я. — Замало тікаємо.

Ми біжимо не по дорозі зі зрозумілих причин, продираємось через дерева, біжимо, як завжди, до Притулку, проламуємся через гілки і галузки, тікаємо від Вуглекопського так швидко, як тільки можемо бігти.

І десяти хвилин не минуло, як ми почули перші вистріли.

Ми не оглядаємся. Ми не оглядаємся.

Ми біжимо і звуки тихішають.

Ми біжимо.

Ми з Віолою обоє швиччі за Бена і деколи маємо зупинятися, аби він догнав.

Ми пробігаємо спочатку одне поселеня, тоді друге, обидва пусті, там очевидно серйозніше сприйняли звістку про підхід армії, ніж у Вуглекопському. Ми тримаємось лісу між річкою і дорогою, але навіть не зустрічаємо валок. Вони, певно, теж зі всіх сил їдуть до Притулку.

Біжимо далі.

Западає ніч, а ми біжимо.

— Ти нормально? — питаю Бена, коли ми зупиняємся біля річки набрати води.

— Біжи далі, — каже він, ловлячи повітря. — Біжи далі.

Віола стурбовано дивиться на мене.

— Вибачте шо без їжі, — кажу я, але він просто хитає головою і каже:

— Біжи далі.

Такшо біжимо далі.

Надходить північ, і тоді ми теж біжимо.

(Хто знає скільки днів? Яка тепер кому різниця?)

Аж поки нарешті Бен не каже «Чекайте» і зупиняється, впирається руками в коліна, і дихає якось не дуже здорово.

Я розглядаюся навколо в світлі місяців. Віола теж дивиться. Тоді показує.

— Отам.

— Туди, Бене, — кажу я, показуючи на невеликий горбик, який побачила Віола. — Звітти має бути видно.

Бен нічо не каже, лише хапає повітря і киває головою і йде за нами. По всьому схилу вздовж стежки ростуть дерева, але стежка добре протоптана, а на вершині є широка галявина.

Коли ми туди добираємся, то бачимо чого.

— Цвинтер, — кажу я.

— Що? — каже Віола, розглядаючи всі ті квадратні камені, які позначають могили. Їх там зо сто, може й зо дві сотні, рівними рядами посеред доглянутої трави.

Житя поселенця важке і коротке, а багато людей Нового Світу загинули на війні.

— Тута ховають мертвих людей, — кажу я.

— Тута що роблять? — щиро дивується вона.

— Хіба люди в космосі не вмирають? — питаю я.

— Ага, — каже вона. — Але ми їх спалюємо. Ми їх не ховаємо в ямах, — вона обнімає себе руками, губи і чоло морщаться, і вона роздивляється могили. — Яка ж тут санітарія?

Бен таксамо нічо не сказав, просто сповз по надгробку і сперся на нього, віддихуючись. Я сьорбаю воду з пляшки і передаю її Бенові. Розглядаюся навколо. Дорогу видно далеко, і річку теж видно, вона тече попри нас з лівого боку. Небо ясне, зорі на небі, місяці починають підніматися в небі над нами.

— Бене? — кажу я, вдивляючись у ніч.

— Так? — каже він, допиваючи свою воду.

— З тобою все добре?

— Ага, — його дихання повертається в норму. — Я призначений для роботи на фермі. Не для спринту.

Я ще раз дивлюся на місяці, менший доганяє більший, дві яскраві плями вгорі, світла досить аби відкидати тіні. Місяцям невідомі біди людей.

Я вдивляюся в себе. Вдивляюся глибоко в свій Шум.

І розумію шо я готовий.

Це останній шанс.

І я готовий.

— Думаю, зараз час, — кажу я. І дивлюся на нього. — Думаю, зараз час, кращого не буде.

Він облизує губи і ковтає воду. Закручує кришечкою пляшку.

— Я знаю, — каже він.

— Час для чого? — питає Віола.

— З чого мені почати? — питає Бен.

— З чого хочеш, — знизую плечима я. — Мені аби правда.

Я чую, як голос Бена збирається, збирається в цілу історію, вибираючи один струмінчик з річки, той єдиний, який розповідає правду, захований так довго і так глибоко, шо я навіть не знав про нього, ціле своє житя не знав.

Тишина Віоли стала набагато тихішою ніж завжди, спокійною як ніч, вона теж чекала, шо він хоче сказати.

Бен глибоко вдихає.

— Шумна зараза не була зброєю спеклів, — каже він. — Це поперше. Зараза вже була тут, коли ми приземлилися. Природне явище, воно в повітрі, завжди було і завжди буде. Ми вийшли з кораблів, і вже на другий день всі чули думки всіх. Уявіть, як ми здивувалися.

Він замовкає, пригадуючи.

— Але насправді не всіх, — каже Віола.

— Тільки чоловіків, — кажу я.

Бен киває.

— Ніхто не знає чому. Донині. Наші науковці були переважно агрономи, а лікарі не могли зрозуміти, яка причина, довго не могли, то був хаос. Просто… хаос, ти не повіриш який. Хаос і розгубленість і Шум Шум Шум, — він чухає собі бороду. — Багато чоловіків порозходилися в дальні поселення, забиралися від Притулку так далеко, як тільки могли прокласти дорогу. Але скоро народ зрозумів, що з цим нічого не зробиш, так що якийсь час ми просто пробували нормально жити, шукали різні способи з цим справитися, різні поселення вибирали різні тактики. Так само як ми зробили, коли зрозуміли, що наші тварини теж говорять, і домашні, і місцеві.

Він дивиться на небо, на цвинтер навколо нас, і на річку, і на дорогу внизу.

— Усе на цій планеті говорило одне з одним, — каже він. — Усе. Такий-от Новий Світ. Інформація цілий час не зупиняється, хочеш ти того чи ні. Спекли це знали, вони привчилися жити з цим, але ми взагалі не були готові. Навіть близько. І забагато інформації може звести людину з розуму. Забагато інформації стає простим Шумом. І він ніколи, ніколи не припиняється.

Він зупиняється і його Шум на місці, ясна річ, завжди на місці, і його, і мій, а тишина Віоли тільки робить їх голоснішими.

— Минали роки, — продовжує він, — по всьому Новому Світу жилося важко, а ставало тільки важче. Неврожай, хвороби, ніякого достатку, ніякого Едему. Зовсім ніякого Едему. А тоді по всій землі поповзли проповіді, отруйні проповіді, проповіді, які почали знаходити винних.

— Вони винуватили чужинців, — каже Віола.

— Спеклів, — кажу я і до мене вертається сором.

— Вони винуватили спеклів, — піттверджує Бен. — І якось проповідництво перетворилось на рух, а рух на війну, — він хитає головою. — У тих не було шансів. Ми мали вогнепальну зброю, вони — ні, і то був кінець спеклів.

— Не всіх, — кажу я.

— Не всіх, — каже він. — Але, маю тобі сказати, вони добре навчилися ніколи не підходити до людей.

Легенький вітерець налітає на вершину горба. Коли він зупиняється, мені здається шо тільки ми троє і лишилися на всьому Новому Світі. Ми, і ще цвинтерні привиди.

— Але війною все не закінчилося, — тихо каже Віола.

— Ні, — каже Бен. — Не закінчилося, навіть наполовину.

І я знаю, шо ні. І я розумію, до чого він веде.

І я передумав. Я не хочу, аби цю історію договорили до кінця.

Але і хочу також.

Я дивлюся в очі Бена, в його Шум.

— Війна не зупинилася на спеклах, — кажу я. — Не в Прентісстауні.

Бен облизує свої губи і я відчуваю неспокій у його Шумі і голод і смуток у тому, шо він уже уявляє собі як продовженя історії.

— Війна — це потвора, — каже він, майже сам до себе. — Війна — це диявол. Вона починається, пожирає все навколо, і росте, і росте, і росте, — тепер він дивиться на мене. — І нормальні загалом люди таксамо стають потворами.

— Вони не могли витримати тишину, — каже Віола, її голос безвиразний. — Вони не могли витримати того, що жінки знали все про них, а вони не могли нічого дізнатися про жінок.

— Деякі чоловіки так думали, — каже Бен. — Не всі. Не я, не Кілліан. У Прентісстауні були хороші чоловіки.

— Але так думали достатньо чоловіків, — кажу я.

— Так, — киває він.

Ше одна пауза, і в ній таксамо правда пробує проявитися.

Нарешті. Раз і назавжди.

Віола хитає головою.

— Ви кажете?.. — питає вона. — Ви реально кажете?..

Ну і от.

От і все, шо за цим стояло.

От і то шо росло в мене в голові, відколи я пішов з болота, побачив у спалахах чоловіків по дорозі, найчіткіше в Метью Лайла, але також і в реакціях кожного хто чує слово Прентісстаун.

От і вона.

Правда.

І я цього не хочу.

Але я всеодно кажу.

— Коли вони повбивали спеклів, чоловіки Прентісстауна повбивали жінок Прентісстауна.

Віола зойкає, хоть вона і сама це була вгадала.

— Не всі чоловіки, — каже Бен. — Але багато хто. Вони прогнулися під мера Прентісса і проповідування Аарона, котрі казали, шо все приховування — зло. Вони вбили всіх жінок і чоловіків, які пробували їх захистити.

— Мою маму, — кажу я.

Бен просто киває, піттвержуючи.

Мені стає недобре в животі.

Моя мама вмерла, її вбив чоловік, якого я, певно, бачив кожен день.

Мені треба присісти на надгробок.

Мені треба подумати про шось інше, просто треба. Треба засунути шось інше в свій Шум, аби витримати.

— Хто така Джессіка? — кажу я, пригадуючи Шум Метью Лайла з Дального Кута, пригадуючи жорстокість із нього, Шум, який тепер цілком логічний, навіть попри тошо він взагалі нелогічний.

— Деякі люди розуміли, шо нас чекає, — каже Бен. — Джессіка Елізабет була нашою головою, вона бачила, звідки віє вітер.

Джессіка Елізабет, думаю я. Ньюелізабет.

— Вона організувала деяких дівчат і молоччих хлопців, підбила їх тікати через болото, — продовжує Бен. — Але вона з жінками і чоловіками, які залишилися при своєму розумі, не встигли піти, бо люди мера напали.

— І це був кінець, — кажу я, відчуваючи шо заніміваю. — Ньюелізабет став Прентісстауном.

— Твоя ма’ ніколи не думала, що таке станеться, — каже Бен, сумно усміхаючись якомусь своєму спогаду. — Вона була така повна любові, повна надії на добро в інших, — він перестає усміхатися. — І настав момент, коли було вже запізно тікати, але ти був замалий, аби кудись вислати тебе, такшо вона віддала тебе нам, попросила тримати тебе в безпеці, шо би там не було.

— А як життя в Прентісстауні тримало мене в безпеці? — піднімаю очі я.

Бен дивиться просто на мене, смуток повсюди навколо нього, його Шум такий ним обтяжений, шо мені дивно, як це він взагалі стоїть.

— Чого ви не пішли? — питаюся я.

— Бо ми теж не думали, що вони нападуть, — він потирає лице. — Ну, я не думав, бо нам треба було розвивати ферму, і я думав, що пронесе, перш ніж станеться щось насправді погане. Я думав, то все просто чутки і параноя, зокрема тошо розказували про твою ма’, я до останнього так думав, — він хмуриться. — Я помилявся. Я був дурний, — він відводить погляд. — Я добровільно осліп.

Я пригадую його слова, якими він заспокоював мене через спекла.

«Ми всі помилялися, Тодде. Всі ми».

— А тоді вже було пізно, — каже Бен. — Усе було зроблено і слово про то шо сталося в Прентісстауні розійшлось як пожежа, зайнявшись від пари чоловік, котрі змогли втекти. Усіх чоловіків із Прентісстауна оголосили злочинцями. Ми не могли піти.

Руки Віоли все ще схрещені.

— Чому ж ніхто не прийшов по вас? Чому решта Нового Світу не прийшла по вас?

— І шо вони мали зробити? — каже Бен утомлено. — Воювати у ще одній війні, але нацейраз із добре озброїними чоловіками? Замкнути нас у величезній тюрмі? Вони встановили закон, за яким можна було стратити будьякого чоловіка з Прентісстауна, якщо він переходив болото. Отак ми й жили.

— Але в них мало бути… — каже Віола, простягуючи руки в простір, — …щось. Я не знаю.

— Якшо це не в тебе на порозі відбувається, — каже Бен, — то легше подумати: «А чого я маю йти шукати пригод на свою голову?» Між нами і рештою Нового Світу було величезне болото. Мер сповістив усіх, шо Прентісстаун буде сам по собі. Ясна річ, ми були приречені на повільну смерть. Ми погодилися ніколи не виходити з міста, ми ніколи з нього не виходили, а коли виходили, він гнався за нами і власноручно вбивав.

— Хіба люди не пробували втекти? — каже Віола. — Не пробували вибратися кудись?

— Пробували, — каже Бен, вкладаючи в цю фразу всі можливі значеня, — і нерідко люди зникали.

— Але якшо ви з Кілліаном були невинні… — починаю я.

— Ми не були невинні, — твердо каже Бен, і раптом його Шум стає гірким. Він зітхає. — Не були.

— Тобто? — питаю я, піднімаючи голову. Нудота в животі ніде не дівається. — Тобто як ви не були невинні?

— Ви дозволили цьому статися, — каже Віола. — Не померли з іншими чоловіками, які захищали жінок.

— Ми не билися, — каже він, — і не загинули, — він хитає головою. — Абсолютно не невинні.

— Чого ж ви не билися? — питаю я.

— Кілліан хотів, — швидко каже Бен. — Я хочу, аби ти це знав. Він був готовий робити шо завгодно, аби їх зупинити. Був готовий віддати життя, — він знову відводить погляд. — Але я йому не дозволив.

— Чого?

— Я розумію, — шепоче Віола.

Дивлюся на неї, бо я нічо не розумію.

— Шо ти розумієш?

Віола дальше дивиться на Бена.

— Вони б або загинули в бою за праве діло і залишили тебе малого напризволяще, — каже вона, — або погодилися б на співучасть зі злом і дали тобі вижити.

Я не знаю шо таке співучасть, але, певно, так і є.

Вони зробили це через мене. Весь той жах. Вони зробили через мене.

Бен і Кілліан. Кілліан і Бен.

Вони це зробили, аби я жив.

Я не знаю, як до цього всього ставлюся.

Робити правильні речі має бути просто.

Це немає бути така сама фігня як і всі інші речі.

— Такшо ми чекали, — каже Бен. — У нашому місті-тюрмі. Сповнені найгидкішого Шуму, який ти колинебудь чув, чоловіки почали заперечувати своє минуле, а тоді в мера появилися великі плани. Такшо ми чекали, коли ти станеш досить дорослим, аби самостійно втекти, але будеш при цьому настільки невинний, наскільки ми зможемо допустити, — він потирає голову рукою. — Але мер теж чекав.

— Мене? — я питаю, хоть і вже знаю шо це правда.

— Чекав, коли останній хлопчик стане чоловіком, — каже Бен. — Коли хлопчики стають чоловіками, їм кажуть правду. Ну, версію правди. І тоді самі хлопчики стають співучасниками.

Я пригадую собі його Шум там на фермі, про мій деньнародженя, про то, як хлопчик стає чоловіком.

Про то, шо таке насправді співучасть і як вона передається.

Як вона мала передатися мені.

І про чоловіків, котрі…

Я викидаю це з голови.

— Це не має сенсу, — кажу я.

— Ти був останній, — каже Бен. — Якби кожен хлопчик Прентісстауна став чоловіком за його поняттями, то він став би Богом, нє? Він був би творцем нас усіх, а ми були би під його повним контролем.

— Якшо один упаде… — кажу я.

— …всі ми впадемо, — закінчує Бен. — Отому ти йому й потрібен. Ти символ. Ти останній невинний хлопець Прентісстауна. Якшо він зможе повалити тебе — то його армія буде довершена і створена особисто ним.

— А якшо ні? — кажу я, хоть мені здається, шо я давно вже впав.

— Якшо ні, — каже Бен, — то він уб’є тебе.

— Тобто мер Прентісс такий самий божевільний, як і Аарон, — каже Віола.

— Не зовсім, — каже Бен. — Аарон таки звар’ював. А мер зберіг достатньо розуму, аби використовувати божевілля собі на вигоду.

— А чого він хоче? — каже Віола.

— Цей світ, — спокійно каже Бен. — Він хоче цілий світ.

Я відкриваю рота запитати ще шось, шо я навіть не хочу знати, але тоді, ніби на світі просто нема інших можливих подій, ми чуємо.

Тигдик-тудум-тигдик-тудум-тигдик. Дорогою, невпинно, ніби жарт, який уже перестав бути смішний.

— Ні, ну серйозно? — каже Віола.

Бен уже підірвався на ноги і слухає.

Звучить ніби там лише один кінь.

Ми всі дивимся по дорозі, яка трошки світиться в світлі місяця.

— Бінокуляр, — каже Віола, яка стоїть просто біля мене. Я, нічо не кажучи, дістаю його з торби, клацаю на нічному баченні і дивлюся, шукаючи звук, який дзвенить у нічному повітрі.

Тудум-тигдик-тудум-тигдик.

Я дивлюся по дорозі дальше і дальше, аж поки…

Он воно.

Он він.

Хто б іще?

Пан Прентіссмолоччий, живий і здоровий, незв’язаний і знову на коні.

— Зараза, — чую я від Віоли, котра читає мій Шум, коли я протягую їй бінокулі.

— Дейві Прентісс? — каже Бен, таксамо читаючи мій Шум.

— Єдиний і неповторний, — я кладу пляшки з водою назад у торбу Віоли. — Нам треба йти.

Віола передає бінокулі Бену і він сам дивиться. Тоді прибирає їх від очей і швиденько оглядає бінокулі ззовні.

— Ніштяк, — каже він.

— Нам треба йти, — каже Віола. — Як завжди.

Бен повертається до нас, тримаючи в руці бінокулі. Він дивиться то на одного з нас, то на другу, і я бачу, шо формується в його Шумі.

— Бене… — починаю я.

— Ні, — каже він. — Отут я вас залишу.

— Бене…

— Я можу справитися зі сраним Дейві Прентіссом.

— У нього зброя, — кажу я. — Не зможеш.

Бен повертається до мене.

— Тодде, — каже він.

— Ні, Бене, — кажу я, мій голос гучнішає. — Я не слухаю.

Він дивиться мені в очі, і я замічаю, шо він уже вроді не такий зігнутий, як був до цього.

— Тодде, — знову каже він. — Я спокутую зло, на яке пішов, аби ти був у безпеці.

— Ти не можеш лишити мене, Бене, — кажу я, мій голос стає вологий (заткайся). — Знову.

Він хитає головою.

— Я не можу піти до Притулку з тобою. Ти знаєш, шо не можу. Я ворог.

— Ти можеш пояснити, шо сталося.

Але він хитає головою.

— Кінь наближається, — каже Віола.

Тудум-тигдик-тудум-тигдик-тудум.

— Єдине шо зробило мене чоловіком, — каже Бен міцним як камінь голосом, — це то шо я побачив, як ти сам став чоловіком.

— Але я ще не чоловік, Бене, — кажу я, в мене в горлі щемить (заткайся). — Я навіть не знаю, скільки мені днів лишилося.

А тоді він усміхається, і ця усмішка й каже мені, шо все вже скінчено.

— Шіснацять, — каже він. — Шіснацять днів до твого деньнародженя, — він бере за моє підборідя і піднімає його. — Але ти вже не перший день живеш як чоловік. І не дозволяй нікому говорити інакше.

— Бене…

— Іди, — каже він і підходить до мене і віддає Віолі бінокулі в мене за спиною і обнімає мене. — Жоден батько не міг би пишатися своїм сином більше, — я чую, як він каже це мені на вухо.

— Ні, — кажу я, слова зминаються. — Це нечесно.

— Нечесно, — він відхиляється від мене. — Але завжди є надія. Пам’ятай про це.

— Не йди, — кажу я.

— Я мушу. Попереду небезпека.

— Все ближче і ближче, — каже Віола, притиснувши бінокулі до очей.

Тигдик-тудум-тигдик-ТУДУМ.

— Я зупиню його. Виграю вам час, — Бен дивиться на Віолу. — А ти подбай про Тодда, — каже він. — Обіцяєш?

— Обіцяю, — каже Віола.

— Бене, прошу, — шепочу я. — Будьласка.

Він востаннє хапає мене за плечі.

— Пам’ятай, — каже він. — Надія.

І більше він нічо не каже, просто повертається і біжить униз із горба, із цвинтера на дорогу. Коли він добігає донизу, то оглядається і бачить, шо ми ще дивимся на нього.

— Чого ви чекаєте? — кричить він. — Тікайте! 

Навіть не скажу як я почувався, коли ми бігли по іншому боці горба, геть від Бена, на цей раз назавжди, бо як після такого можна жити?

Житя дорівнює бігу, і коли ми перестанемо бігти, може тоді взнаємо, шо житя скінчилося.

— Давай, Тодде, — гукає Віола, оглядаючись через плече. — Будь ласка, швидше.

Я нічого не кажу.

Я біжу.

Ми спускаємося з горба і виходимо назад до річки. Знову. А з іншого боку дорога. Знову.

Завжди одної і тої самої.

Річка гучніша, ніж раніше, вона тута бурхливо тече, але кому яка різниця? Яка взагалі різниця?

Житя несправедливе.

Несправедливе.

Взагалі геть зовсім.

Воно беззмістовне, і дурацьке, і в ньому лише стражданя і біль, і люди, котрі хочуть тобі зла. Не можна любити нічого, нікого, бо це всьо від тебе просто заберуть, зруйнують, а ти лишишся сам і будеш постійно битися, постійно бігти, аби лише вижити.

Нічого доброго в цьому житі нема. Взагалі нічого доброго.

Який, бліна, сенс?

— Сенс у тому, — каже Віола, зупиняючись напівдорозі в густих чагарниках, аби дуже сильно вдарити мене в плече, — що йому було настільки не байдуже до тебе, що він, можливо, пожертвував собою, і якщо ти просто ЗДАСИСЯ, — цю частину вона викрикує, — тоді ти ніби скажеш, що ця пожертва для тебе нічого не вартує!

— Ов, — кажу я, потираючи плече. — Але нащо йому жертвувати собою? Чому я маю знову його втратити?

Вона підходить блище до мене.

— Ти думаєш, ти єдиний когось втратив? — каже вона небезпечним шепотом. — Ти забув, що мої батьки теж загинули?

Забув.

Я реально забув.

Я нічо не кажу.

— Ти єдиний, хто в мене тепер є, — каже вона, її голос дотепер злий. — А я єдина, хто є в тебе. Я теж зла, що він пішов, і зла, що мої батьки загинули, і зла, що ми взагалі вирішили полетіти на цю планету, але так воно вже сталось, і дуже погано, що ми з тобою в цьому гівні тільки двоє, але нічого з цим не зробиш.

Я все ще нічо не кажу.

Але от вона стоїть собі, і я дивлюся на неї, реально дивлюся, напевно перший раз відколи я побачив, як вона ховається біля колоди там на болоті, ще ото коли я подумав, шо вона спекл.

Ціле життя тому.

Вона ще не встигла особливо замаститися за той час, шо минув відколи ми вибігли з Вуглекопського (тільки вчора, це було тільки вчора), але в неї на щоках бруд, і вона худіша чим була, і під очима в неї темні плями, волосся скуйовджене і сплутане, її руки покриті чорнющою сажею, а на її сорочці зелена пляма від трави, просто спереду — вона якось упала, — і на губі в неї поріз, гілкою вдарило, коли ми бігли з Беном (а залатати цю рану вже не було чим), і вона дивиться на мене.

І каже мені шо вона єдине шо я маю.

І шо я єдине шо вона має.

І я трошки розумію, шо це таке.

Кольори мого Шуму міняються.

Її голос лагіднішає, але ненабагато.

— Бена нема, Манчі нема, моїх мами й тата нема, — каже вона. — І я це ненавиджу. Я це ненавиджу. Але ми вже майже прийшли. І якщо ти не здасися — то і я не здамся.

— Ти віриш, шо в кінці дороги є надія? — питаюся я.

— Ні, — просто каже вона, відводячи погляд. — Ні, не вірю, але все одно йду, — вона дивиться на мене. — Ти йдеш зі мною?

Мені не треба відповідати.

Ми біжимо дальше.

Але.

— Треба зійти на дорогу, — кажу я, віттягуючи назад чергову гілку.

— Але армія, — каже вона. — І коні.

— Вони знають, куда ми йдемо. Ми знаємо, куда вони йдуть. Ми, здається, до Притулку йдем одною дорогою.

— І ми їх почуємо, — погоджується вона. — І дорогою буде швидше.

Дорогою швичче.

А тоді вона каже:

— Тоді давай назад на ту довбану дорогу і ходімо до Притулку.

Я усміхаюся, трошки:

— Ти сказала довбану, — кажу я. — Ти реально сказала довбану.

І ми сходимо на довбану дорогу, так швидко, як нам дозволяє наша втома. Це та сама запорошена, покручена, деколи багниста річкова дорога, з якої ми зійшли багато миль тому, і навколо нас той самий листяний, дерев’янистий Новий Світ.

Якби ви тута просто приземлилися і не знали нічого ні про шо, ви могли би насправді подумати, шо це Едем.

Навколо нас широка долина, рівна унизу, де річка, але на віцтані горби починають трохи піднімати її верх, обгороджувати. Горби підсвічені тільки місячним світлом, нема ні сліду якихось далеких поселень, чи взагалі будьяких поселень, в яких донині світиться світло.

Нема ні сліду Притулку, але ми в найнищій точці долини, такшо нам взагалі небагато видно через закрути дороги, ні вперед ні назад. Ліс таксамо вкриває обидва береги, вони заросли практично повністю, такшо є спокуса подумати, шо Новий Світ спорожнів і всі поїхали, залишивши після себе тільки дорогу.

Ми йдемо дальше.

І дальше.

Аж поки перші клапті світанку не починають появлятися у долині перед нами і ми зупиняємся набрати ще води.

Ми п’єм. Є тільки мій Шум і ріка, яка тече попри нас.

Ніяких копит. Ніякого іншого Шуму.

— Ти розумієш, це означає, що йому вдалося! — каже Віола, не дивлячись мені в очі. — Що би він не зробив, він зупинив чоловіка на коні.

Я просто кажу «мм» і киваю.

— І ми не чули пострілів.

Я «мм» і знову киваю.

— Вибач, що я перед цим на тебе накричала, — каже вона. — Я просто хочу, аби ти не зупинявся. Я не хотіла, щоб ти зупинявся.

— Я знаю.

Ми спираємось на пару дерев на березі ріки. Дорога ззаду нас, а через річку — просто дерева і дальня сторона долини піднімається вверх, а вище тільки небо, стає світліше і голубіше і більше і пустіше аж поки з нього не пропадають навіть зірки.

— Коли ми полетіли на кораблі-розвідувачі, — каже Віола, разом зі мною дивлячись на другий берег ріки, — я дуже сумувала через те, що залишаю там своїх друзів. То були кілька дітей з інших сімей наглядачів, але все одно. Я думала, що буду єдиною людиною свого віку цілих сім місяців.

Я відпиваю води.

— Я не мав друзів у Прентісстауні.

Вона повертається до мене.

— Як це ти не мав друзів? У тебе мусили бути друзі.

— Ну колись вони були, хлопці, які на кілька місяців старші за мене. Але коли хлопці стають чоловіками, вони перестають говорити з хлопчиками, — знизую плечима. — Я був останній хлопчик. Врештірешт я лишився тільки з Манчі.

Вона дивиться на бліднучі зорі.

— Яке дурне правило.

— Так і є.

Ми більше нічо не кажемо, просто я і Віола стоїмо на березі ріки, відпочиваємо, поки приходить новий світанок.

Тільки я і вона.

Але за хвилину ми знову готуємся йти.

— Ми можемо дойти до Притулку вже завтра, — кажу я. — Якшо не будемо зупинятися.

— Завтра, — киває Віола. — Сподіваюся, там буде їжа.

Її черга нести торбу, такшо я протягую їй торбу, а сонце виходить над краєм долини, і таке враження, шо річка вливається просто в нього, а коли світло вдаряється об горби, які на другому березі ріки, я шось замічаю.

Віола моментально повертається на іскру в мому Шумі.

— Що?

Я прикриваю очі від новоявленого сонця. Замічаю маленький хвостик пилюки, який піднімається з далеких горбів.

І він рухається.

— Шо це таке? — кажу я.

Віола дістає бінокулі і дивиться через них.

— Не можу роздивитися, — каже вона. — Дерева заважають.

— Хтось подорожує?

— Може, там інша дорога. Той поворот, де ми не звернули.

Ми ще хвилину чи дві дивимся, як хвостик пилюки продовжує підніматися вверх, як він рухається до Притулку з повільністю далекої хмари. Дивно бачити його і не чути звуків.

— Якбиж я знав, де та армія, — кажу я. — Наскільки вони відстають.

— Можливо, у Вуглекопському їм дали аж надто хорошу відсіч.

Віола націлює бінокулі вверх по течії річки, аби побачити дорогу, якою прийшли ми сюди, але дорога занатто рівна, занатто звивиста. Видно лише дерева. Дерева і небо і тишина і мовчазний хвостик пилюки, який звивається поміж далеких горбів.

— Нам треба йти, — кажу я. — Бо мені вже трохи страшнувато.

— То ходімо, — каже Віола, але тихесенько.

Назад на дорогу.

Назад до життя на бігу.

У нас нема їжі, такшо снідаємо ми жовтими фруктами, які Віола замічає на якихось деревах які ми проходимо, і вона клянеться, шо їла такі самі у Вуглекопському. Цими ж фруктами ми обідаємо, бо це краще ніж нічого.

Я знову думаю про ніж за спиною.

Чи міг би я пополювати, якби був час?

Але часу нема.

Ми біжимо через полудень і кілька годин по тому. Світ дотепер порожній і моторошний. Тільки я і Віола, ми біжимо дном долини, не видно ніяких поселень, нема валок, нема фір, нема ніяких звуків, які б чулися гучніше за шум ріки, а шум стає гучнішим із кожною годиною, аж доки мені самому стає важко чути свій Шум, аж доки ми мусимо кричати, коли хочемо говорити.

Але ми задуже голодні, аби говорити. Задуже змучені, аби говорити. І забагато біжимо, аби говорити.

Такшо ми біжимо дальше.

І я розумію, шо дивлюся на Віолу.

Хвостик пилюки на далеких горбах біжить разом з нами, потихеньку виривається вперед блище до вечора, і нарешті зникає на віцтані, і я бачу, як Віола перевіряє, де він дівся, просто на ходу. Я дивлюся, як вона біжить біля мене, здригається від болю в ногах. Я дивлюся, як вона розтирає ноги, коли ми зупиняємся, і дивлюся на неї, коли вона п’є воду з пляшки.

Тепер, коли я її побачив, я вже не можу її розбачити.

Вона ловить мене на цьому.

— Що?

— Нічого, — кажу я і відвертаюся, бо я сам не знаю.

Річка і дорога стають прямі, коли долина починає ставати стрімкішою і вущою з обидвох боків. Ми бачимо шматок дороги в тому керунку, з якого прийшли. Покишо там нема армії, нема вершників. Тишина лякає чи не більше, ніж якби всюди довкола був Шум.

Приходять сутінки, сонце сідає в долину за нами, сідає над армією, де би вона не була, над Новим Світом, шоби від нього не лишилося за нами, шоби не сталося з чоловіками, котрі билися проти армії, і з чоловіками, котрі до неї приєдналися.

Шоби не сталося з жінками.

Віола біжить переді мною.

Я дивлюся, як вона біжить.

Якраз коли заходить сонце, ми доходимо до ще одного поселеня, ще одного з причалами біля ріки, ще одного покинутого. Взагалі там лише п’ять хатів стоїть біля дороги, в одній, здається, спереду прибудовано маленьку крамничку з усячиною.

— Чекай, — каже Віола, зупиняючись.

— Вечеря? — кажу я, віддихуючись.

Вона киває.

Доводиться разів шість ударити у двері до крамнички, аби вони відчинились, і хоть там явно нікого нема, я всеодно розглядаюся на всі боки, ніби чекаючи покарання. Усередині все закладено переважно бляшанками, але ми находимо суху буханку хліба, трохи сушених фруктів і багацько в’яленого м’яса.

— Цим припасам може день або два, — каже Віола, жуючи. — Вони, мабуть, утекли до Притулку вчора чи позавчора.

— Ходять чутки, шо армія дуже потужна, — кажу я, навіть не дуже прожовуючи в’ялене м’ясо перед тим як ковтнути, а тому трошки викашлюю.

Ми напихаємо животи як тільки можемо, я запихаю решту їжі в торбу Віоли, яка зараз висить у мене на плечах. Коли запихаю — бачу мамину книжку. Вона ще там, ще загорнута в пластикову торбу, і в ній дотепер наскрізна рана у формі ножа.

Я засовую руку в пластикову торбу, пробігаю пальцями по обкладинці. Вона м’яка, а палітурка на дотик дотепер ніби шкіряна.

Моя книжка. Мамина книжка. Вона цілий час була з нами. Вона сама пережила пораненя. Як і ми.

Я дивлюся на Віолу.

Вона знову це замічає.

— Що? — питає вона.

— Нічого, — я кладу книжку назад у торбу до їжі. — Пішли.

Знову на дорозі, знову біля річки, знову до Притулку.

— Знаєш, це має бути остання ніч, — каже Віола. — Якщо доктор Снов мав рацію, то завтра будемо в Притулку.

— Ага, — кажу я, — і світ поміняється.

— Знову.

— Знову, — погоджуюся я.

Ми проходимо ще кілька кроків.

— Ти починаєш відчувати надію? — з цікавістю питає Віола.

— Ні, — кажу я, приглушуючи свій Шум. — А ти?

Її брови поповзли вверх, але вона хитає головою.

— Ні, ні.

— Але ми всеодно йдемо.

— А, так, — каже Віола. — Хай там вогонь, вода чи мідні труби.

— Думаю, там усе вкупі, — кажу я.

Сонце сідає, знову сходить місяць, піднімається нище чим минулої ночі. Небо дотепер чисте, зорі дотепер угорі, світ дотепер мовчить, тільки річка тече і то постійно гучніше.

Приходить північ.

П’ятнацять днів.

П’ятнацять днів до…

До чого?

Ми йдемо через ніч, небо повільно згинається за нами, ми трохи замовкаємо, коли наша вечеря рощиняється в животах і в тілі знову з’являється втома. Тільки перед світанком ми находимо на дорозі дві перевернуті фіри, навколо всюди россипана пшениця, а пара порожніх корзин лежить на дорозі просто на боці.

— Вони навіть не турбувалися врятувати все, — каже Віола. — Добру половину лишили на землі.

— Ну, це місце не гірше піходить для сніданку, ніж інше, — я перевертаю одну з корзин, віттягую її до місця, де дорога виходить до ріки і сідаю на неї.

Віола бере іншу корзину, піттягує її до моєї, і теж сідає. У небі блискає світло сонця, яке збирається вставати, дорога показує просто на нього, річка теж біжить на світанок. Я відкриваю торбу і дістаю нашу їжу з крамнички, протягую частину Віолі, а сам з’їдаю то шо дістається мені. Ми п’ємо воду з пляшок.

Розкрита торба лежить у мене на колінах. Там решта нашого одягу і бінокулі.

Ну й знову книжка.

Я відчуваю її тишину біля себе, відчуваю, як вона находить на мене, і заходить у пустоти у мене в грудях і в животі і в голові, і я пригадую біль, який відчував, коли вона була занатто близько, як це відчутя нагадувало мені смуток, нагадувало втрату, ніби я падав, падав у ніщо, як це відчуття стискало мене, аж мені хотілося плакати, я від нього реально плакав.

Але тепер…

Ну, тепер уже ні.

Я дивлюся на неї.

Вона точно знає, шо в мене в Шумі. Я тута один-єдиний, а вона всьо краще і краще читає Шум, якою б гучною не була річка.

Але вона собі сидить, тихенько їсть, чекає, доки я заговорю.

Чекає, доки я попрошу.

Бо я про це і думаю.

Коли зійде сонце, настане день, коли ми прийдемо в Притулок, день, коли ми прийдемо в місце, де більше людей, ніж я бачив за раз у свому житті, місце, в якому стільки Шуму, шо ти ніколи не будеш сам, хібашо вони знайшли лікарство, а тоді виявиться, шо я там єдиний Шумний, а це насправді гірше.

Коли ми прийдемо в Притулок — ми будемо частиною міста.

Ми не будемо собі Тодд і Віола, котрі сидять біля ріки на сході сонця, снідають, єдині двоє людей на цілій планеті.

Тоді будуть всі, разом.

Це може бути наш останній шанс.

Я відвертаюся від неї, аби заговорити.

— Пам’ятаєш, ти робила ту штуку з голосами?

— Ага, — тихенько каже вона.

Я дістаю книжку.

— Ти могла би зробити прентісстаунський голос?

— «Мій найдорощий Тодде», — читає Віола, старанно копіюючи акцент Бена. І в неї добре виходить. — «Мій найдорощий сину».

Голос моєї мами. То моя ма’ говорить.

Я схрещую руки і вдивляюся в пшеницю, россипану на землі.

— «Я починаю цей щоденик у твій деньнародженя, у день, коли я перший раз тримала тебе на руках, а не в животі. Ззовні ти копаєшся таксамо, як і всередині! І ти найпрекрасніше, що будьколи ставалося в цілому всесвіті. Ти, певно, найпрекрасніше шо є в Новому Світі, а в Ньюелізабеті тобі точно нема рівних».

Я відчуваю як моє лице червонішає, але сонце ще не зійшло так високо, аби це було видно.

— «Якбиж твій тато був тута і міг тебе побачити, Тодде, але Новий Світ і Господь, шо над нами, розпорядилися забрати його через хворобу п’ять місяців тому, такшо ми обоє просто почекаємо зустрічі з ним у наступному світі.

Ти на нього похожий. Ну, немовлята насправді нінашо не похожі, крім немовлят, але я тобі кажу — ти будеш виглядати як він. Ти будеш високий, Тодде, бо твій та’ був високий. Ти будеш сильний, бо твій та’ був сильний. І ти будеш вродливий, о, який же ти будеш вродливий. Панянки в Новому Світі будуть просто за тобою сохнути».

Віола перегортає сторінку і я не дивлюся на неї. Я відчуваю шо вона таксамо на мене не дивиться, і я би не хотів зараз побачити на її лиці усмішку.

Бо це всьо шо зараз робиться мені дуже дивно.

Її слова — то не її слова, вони виходять з її рота і звучать як неправда, але роблять нову правду, створюють інший світ, у якому моя ма’ говорить просто до мене. Віола говорить несвоїм голосом, а світ, хотяби на трошки, світ цілий належить мені, світ зроблений лише для мене.

— «Давай розкажу тобі, в якому місці ти народився, сину. Воно називається Новий Світ, це ціла планета, зроблена з надії…»

Віола зупиняється, лише на секунду, тоді читає дальше.

— «Ми приземлилися тута майже рівно десять років тому, шукаючи нового житя, чистого, простого, чесного, доброго, в усьому неподібного на Старий Світ, шукаючи місця, в якому люди моглиби жити в безпеці і мирі з Богом на чолі, з любов’ю до ближніх своїх.

Були незгоди. Я не буду починати цю історію з брехні, Тодде. Тута не було легко…

Ой, ну ти послухай, я написала «тута» в листі до власного сина. Отаке-от житя поселенця, певно, і є — нема часу слідкувати за письмом, і дуже легко спуститися до рівня людей, котрі й на манери плювали. Але ж «тута» тобі не сильно зашкодить, ні? От і вирішили. Мій перший хибний вибір у ролі матері. Кажи «тута» скільки тобі схочеться, Тодде. Обіцяю тебе не виправляти».

Віола стискає губи, але я нічо не кажу, такшо вона продовжує.

— «Такшо і в Новому Світі є труднощі, і в Ньюелізабеті. Тут, на цій планеті, є те, шо називають Шум, із яким чоловіки борються відколи ми приземлилися, але шо дивно — то це то шо ти будеш одним із хлопчиків з нашого поселеня, котрі й не знають іншого житя, такшо нелегко буде пояснити тобі, яке було житя раніше, і чого нам зараз так важко, але ми робимо все, аби справитися.

Чоловік якого звати Девід Прентісс, котрий має сина, лише трошки старшого за тебе, Тодде, і котрий один із найкращих наших організаторів — здається, він був наглядачем нашого корабля, якшо я добре пам’ятаю…»

На цьому Віола таксамо робить паузу, але нацейраз уже я чекаю, чи вона заговорить. Вона не заговорює.

— «Він переконав Джессіку Елізабет, нашу голову, заснувати це маленьке поселеня на дальньому березі величезного болота, аби Шум решти Нового Світу ніколи нас не досягнув, якшо ми самі не захочемо. Тут донині таксамо Шумно як і врешті Нового Світу, але це принаймі наші знайомі, принаймі ті, котрим ми довіряємо. Переважно.

Моя робота тут у тому, шо я доглядаю пару пшеничних полів на півночі від поселеня. Відколи твій та’ помер, наші близькі друзі Бен і Кілліан допомагали мені, бо їхня ферма просто посусіцтву. Я вже не дочекаюся, коли ти з ними зустрінешся. Чекай-чекай, ти з ними вже зустрівся! Вони вже потримали тебе на руках і привіталися, такшо бачиш, один день на світі, а в тебе вже двоє друзів. Чудовий початок, сину.

Насправді я впевнена, шо в тебе всьо буде добре, бо ти народився на два тижні зарано. Ясно шо ти вирішив, шо досить уже з тебе, ти захотів побачити, шо цей світ може тобі запропонувати. І я тебе не звинувачую. Небо таке велике і голубе, дерева такі зелені, і це світ, у якому тварини говорять до тебе, дійсно говорять, і ти можеш навіть говорити до них, і тут стільки дивних див, стільки всього чекає тебе, Тодде, шо я місця собі не нахожу від того, шо це не відбувається просто зараз, шо тобі треба чекати, аби побачити все шо ти зможеш, все шо тільки зможеш».

Віола вдихає і каже:

— Тут допис закінчується, а після маленького відступу стоїть «Пізніше», ніби її перервали, — вона дивиться на мене. — Все добре?

— Так, так, — швидко киваю я, мої руки дотепер схрещені. — Давай далі.

Світлішає, сонце насправді встає. Я трохи відвертаюся від неї.

Вона читає.

— «Пізніше.

Вибач, синку, мала на секунду зупинитися, заходив наш священик, Аарон».

Ще одна пауза, ще одне облизуваня губів.

— «Ми такі щасливі, шо він у нас є, хоть я мушу зізнатися, шо про рідний люд Нового Світу він казав речі, з якими я була зовсім незгодна. Місцеві називаються спекли, доречі, і вони стали для нас ВЕЛИКОЮ несподіванкою, бо вони дуже сором’язливі, і попервах ні наші планувальники в Старому Світі, ні наші перші кораблі-розвідувачі навіть не знали, шо вони тут є!

Вони дуже милі сотворіня. Вони інакші, може, примітивні, ми не знайшли в них ні усної ні письмової мови, але я не погоджуюся з тими, хто тут думає, ніби спекли скоріше тварини чим розумні істоти. Аарон недавно проповідував, як Бог чітко розділив нас і їх, і…

Ну, це не найкраща тема для твого першого дня, правда? Аарон щиро і віддано вірить у то в шо він вірить, тому він був нашим стовпом віри всі ці довгі роки, і на випадок, якшо хтось найде цей нотатник і прочитає його, я скажу, шо величезним привілеєм для нас було то, шо він прийшов благословити тебе у твій перший день. Добре?

Але в твій перший день я таксамо скажу, шо принадність влади тобі слід буде вивчити ще до того, як ти виростеш більший, бо це та річ, яка відділяє чоловіків від хлопчиків, хоть і не так, як це уявляють більшість чоловіків.

От і все, шо я тут напишу. Посторонні очі, і таке інше.

Ой, синку, в світі так багато див. Не давай нікому переконати тебе в іншому. Так, життя у Новому Світі важке, я це навіть тут перед тобою визнаю, бо раз уже я почала це всьо записувати, то маю писати чесно, такшо я визнаю, шо мало не впала у відчай. Ситуація в поселені, певно, складніша чим я зараз можу пояснити, і є речі, які ти сам вивчиш, і то скоро — подобаються вони мені чи ні. У нас були проблеми з їжею, і з хворобами, і дуже важко було навіть до того, як я втратила твого та’ і майже здалася.

Але я не здалася. Я не здалася через тебе, через мого прекрасного, прекрасного хлопчика, мого дивовижного сина, котрий може зробити цей світ кращим, котрого я пообіцяла ростити тільки в любові і надії, і котрий, клянуся, побачить, як цей світ стане кращим. Я клянуся.

Бо коли я перший раз взяла тебе на руки нині зранку, і погодувала тебе зі свого власного тіла, я відчула до тебе так багато любові, шо вона мені майже здавалася болем, я так ніби я ледве би змогла витримати ще хоть секунду.

Але то — майже.

І я співала тобі пісню, яку мені співала моя мама, а її мама співала їй і так далі…»

І тут, на диво, Віола співає.

Реально співає.

Моя шкіра стає гусяча, в грудях болить. Вона, певно, чула всю мелодію в мене в Шумі, і ясно шо Бен її співав, і от ця пісня, викочується просто з її рота як перегук дзвонів.

Голос Віоли перетворює світ на голос моєї ма’, котра співає пісню.

Якось рановранці, коли сонечко вставало,

Чув я, як дівчина в долині співала,

Не покидай мене, не залишай мене,

Як тобі духу мене кинути стало?

Я не можу дивитися на неї.

Я не можу дивитися на неї.

Я притискаю руки до голови.

— «Це сумна пісня, Тодде, але є в ній і обіцянка. Я ніколи не залишу тебе, ніколи не покину тебе, і я обіцяю це тобі, аби одного дня ти пообіцяв це іншим і це була правда.

Ех, Тодде! Ти оце плачеш. Це ти плачеш у колисочці, прокинувся після свого першого сну свого першого дня, прокинувся і відразу почав кликати світ до себе.

Такшо на сьогодні я відкладу письмо.

Ти кличеш мене, синку, і я мушу відповісти».

Віола замовкає і залишається тільки річка і мій Шум.

— Тут є ще, — через деякий час каже Віола, коли я так і не піднімаю голову, а вона просто гортає сторінки. — Тут ще дуже багато, — вона знову дивиться на книжку. — Прочитати тобі кінець?

Кінець.

Прочитати останнє, шо моя ма’ написала мені в останні дні перед тим як…

— Ні, — швидко кажу я.

«Ти кличеш мене, синку, і я мушу відповісти».

Навіки в мому Шумі.

— Ні, — знову кажу я. — Давай це наразі буде кінець.

Я оглядаюся на Віолу і бачу шо її лице таке саме сумне, як мій Шум. Її очі вологі, підборідя тремтить, лише трошки, лише легеньке тремтіня в світанковому сонці. Вона бачить шо я дивлюся, відчуває шо мій Шум слідкує за нею, і вона відвертається лицем до річки.

І тут, у цьому ранкові, у цьому новому сході сонця, я дешо розумію.

Я розумію дешо важливе.

Таке важливе, шо коли світанок остаточно приходить, я мушу встати.

Я знаю шо вона думає.

Я знаю, шо вона думає.

Навіть подивившись на її спину, я знаю шо вона думає і шо відчуває і шо відбувається всередині неї.

З того, як повернуте її тіло, як вона тримає голову і руки і книжку на колінах, як ціпеніє її спина, коли вона це всьо чує в мому Шумі.

Я можу це прочитати.

Я можу прочитати її.

Бо вона думає про то шо її батьки також прилетіли сюди з надією, як і моя ма’. Вона думає, чи надія в кінці нашого шляху така сама облудна, як і та, шо була в кінці шляху моєї ма’. Вона бере слова моєї ма’ і вкладає їх в уста своїх власних ма’ і та’, і чує як вони кажуть шо люблять її і шо скучили за нею і бажають їй усього на світі. І вона бере пісню моєї ма’, і вплітає її у все навколо, аж поки вона не стає її власним сумом.

І це їй болить, але це добрий біль, але він однаково болить, але він добрий, але він болить.

Їй боляче.

Я знаю це всьо.

Я знаю шо це правда.

Бо я можу читати її.

Я можу читати її Шум, хоть у неї нема Шуму.

Я знаю, хто вона.

Я знаю Віолу Ід.

Я підношу руки і беруся за голову, аби втримати то всьо всередині.

— Віоло, — шепочу я нетвердим голосом.

— Я знаю, — тихо каже вона, міцно обнімаючи себе руками. Не дивлячись на мене.

І я дивлюся, як вона сидить там, як дивиться через річку і ми чекаємо, поки повністю засвітає, і кожен із нас знає.

Кожен із нас знає другого.

Сонце підбивається в небі, а річка гучна, а ми дивимось на той берег і тепер бачимо, як вона біжить у кінець долини, плюючись піною і нуртуючи.

Віола ламає закляття, яке запало поміж нами.

— Ти вже знаєш, що в нас буде попереду, правда? — каже вона.

Вона дістає бінокулі і дивиться вниз по течії. Сонце встає над краєм долини. Їй приходиться прикривати лінзу рукою.

— Шо там? — кажу я.

Вона натискає на одну-дві кнопки і знову дивиться.

— Шо ти бачиш? — питаюся я.

Вона передає бінокуль мені.

Я дивлюся вниз по ріці, дивлюся на буруни, на піну, аж до…

Аж до кінця.

За пару кілометрів річка просто закінчується.

— Ще один водоспад, — кажу я.

— Він ніби більший за той, що ми бачили з Вілфом, — каже вона.

— Дорога якось його обійде, — кажу я. — Такшо хай він нас не турбує.

— Я не про це.

— А про шо?

— Я про те, — каже вона, трошки хмурячись від моєї нездогадливості, — що біля настільки великого водоспаду просто не може не бути міста. Якщо вже ти вибираєш місце для першого поселення десь на цій планеті, то долина біля підніжжя водоспаду з чудовими родючими землями та готовою водою — вона з космосу виглядатиме ідеально.

Мій Шум трошки голоснішає — але тільки трошки.

Бо хто би міг подумати?

— Притулок, — кажу я.

— На що завгодно закладаюся, ми його знайшли, — каже вона. — Закладаюся, що коли ми підійдемо до водоспаду, то зможемо побачити його внизу, під нами.

— Якшо побіжимо, — кажу я, — то за годину вже будемо там. Навіть за менше.

Вона дивиться мені в очі перший раз із часів книжки моєї ма’.

І вона каже:

— Якщо побіжимо?

А тоді вона усміхається.

Щирою усмішкою.

І я знаю, що й це означає.

Ми збираємо наші нечисленні речі і йдемо.

Швичче ніж до цього.

Мої ноги втомлені і затерплі. Її, певно, таксамо. У мене купа водянок, усе тіло ниє, серце болить від усього за чим я сумую і чого немає. Її серце таксамо.

Але ми біжимо.

Капець ми біжимо.

Бо може бути (заткайся)…

Просто можливо (навіть не думай)…

Можливо, в кінці дороги реально є надія.

Шо далі ми біжимо, то ширша і пряміша стає річка, а стіни долини підходять блище і блище, ті схили, які з нашого боку, вже так блисько, шо дорога починає йти по них. У повітрі висять дрібненькі бризки бурунів. Наш одяг попромокав, наші лиця теж, наші руки теж. Ревіння стає гримучим, воно заповнює собою цілий світ, майже фізично заповнює, але це й не погано. Воно ніби омиває нас, ніби вимиває Шум.

А я думаю:

«Будьласка, нехай Притулок буде внизу водоспаду.

Будьласка».

Бо я бачу, як Віола на бігу оглядається на мене, її лице світле, вона махає головою і усміхається, підбадьорюючи мене бігти дальше, а я думаю, як то надія тягне людину вперед, як то надія допомагає не зупинятися, але вона ще й небезпечна, вона болюча і ризикована, вона вимагає кинути виклик світові, а коли світ взагалі дозволяв людині перемагати в спорах із собою?

Будьласка, нехай там буде Притулок.

Будьласочка будьласочка будьласочка.

Дорога нарешті починає трошки підніматися, проходить просто над річкою, коли вода починає пробиватися через кам’яні пороги. Між нами і рікою більше нема посадки, лише горб, який іде все крутіше і крутіше, справа від нас, долина звужується і нема вже нічого крім річки і водоспаду спереду нас.

— Майже прийшли, — каже Віола спереду мене, вона біжить, її волосся колихається ззаду на шиї, сонце світить на всьо.

А тоді.

А тоді, на краю скелі, дорога виходить на скельний поріг і раптом круто повертає вниз і направо.

Там ми і зупиняємся.

Водоспад великий, по мінімуму півкілометра навпоперек. Вода реве над скелею, перетворюючись на несамовиту білу піну, вона викидає бризки на сотні метрів на всі сторони навколо нас, вона просочує наші одежі та на всі боки відкидає веселки, підсвічені сонцем, шо якраз сходить.

— Тодде, — каже Віола, так тихо, шо я її ледве чую.

Але мені й не треба чути.

Я знаю, про шо вона.

Як тільки починається водоспад — долина знову розгортається перед нами, широка як саме небо, долина забирає в себе ріку, яка знову починає текти біля підніжжя водоспаду, який розбивається на білу піну ще до того, як паде в плесо, і заспокоюється, і знову стає рікою.

І тече до Притулку.

Притулок.

Це має бути він.

Розпростерся перед нами, ніби стіл з наїдками.

— Он він, — каже Віола.

І я відчуваю, як її пальці хапаються за мої.

Водоспад зліва від нас, у небі бризки і веселки, попереду сходить сонце, а долина внизу.

І Притулок лежить-чекає.

До нього три, може, чотири кілометри йти дальньою долиною.

Але онде він.

Онде він, бляха, є.

Я роззираюся навколо нас, дивлюся туда, де дорога різко повертає, вирушаючи вниз і прорізаючи стіну долини — вона потім починає закладати круті зиґзаґи, спускаючись униз такими серпантинами, шо вони нагадують застібку-блискавку, вшиту в схил, і так аж до місця, де дорога знову підходить до ріки.

І йде разом з нею просто в Притулок.

— Я хочу побачити, — каже Віола, відпускаючи мою руку і дістаючи бінокулі. Вона дивиться через них, витирає бризки з лінз, тоді знову дивиться. — Там прекрасно, — каже вона і більше нічого не каже, а просто дивиться і витирає бризки.

Через хвилину і нічого більше не сказавши, вона передає мені бінокулі і я перший раз дивлюся на Притулок.

Бризки такі густі, шо навіть якшо їх витирати, не вийде роздивитися деталі, типу людей чи чогось такого, але там є купа різних будинків, які переважно стоять навколо центрального будинку, який нагадує велику церкву, але там є й інші великі будинки, і нормальні дороги, які проходять помежи деревами до інших будівель.

Взагалі там, певно, зо п’ядесят будинків.

Може навіть сто.

Нічого більшого я ще в житі не бачив.

— Мушу сказати, — кричить Віола, — що воно трохи менше, ніж я очікувала.

Але я її не дуже чую.

Дивлячись через бінокулі, я дивлюся від Притулку вздовж дороги і бачу шось подібне до блокпоста, від якого в обидва боки іде шось подібне до укріпленої загорожі.

— Вони готуються, — кажу я. — Готуються до бою.

Віола стривожено дивиться на мене.

— Думаєш, вона достатньо велика? Думаєш, ми в безпеці?

— Залежить чи правдиві чутки про армію.

Я оглядаюся, просто інстинктивно, ніби армія просто чекає нас, аби рушити вперед. Я дивлюся на сусідній горб. Звітти має бути гарний вид.

— Давай дізнаємось, — кажу я.

Ми трохи відходимо назад по дорозі, шукаючи, де можна піднятися, знаходимо місце і ліземо вверх. Я лізу, а ноги легкі, Шум чистіший, ніж останні багато-багато днів. Мені сумно через Бена, сумно через Кілліана, сумно через Манчі, сумно через всьо шо сталося зі мною і Віолою.

Але Бен казав правду.

Надія є навіть на дні найглибшого водоспаду.

І, може, це не так і боляче.

Ми ліземо вверх через дерева. Горб круто піднімається над річкою, а нам приходиться россувати лози і чіплятися за каміння, аби пролізти вверх достатньо, шоб глянути назад на дорогу, аж нарешті вся долина розгортається під нами.

Бінокулі далі в мене, такшо я дивлюся вниз по течії і вниз по дорозі і над вершинами дерев. Дотепер приходиться витирати бризки.

Я дивлюся.

— Ти бачиш їх? — питає Віола.

Я дивлюся, річка маліє з віцтанню, далі, далі, далі.

— Ні, — кажу я.

Я дивлюся.

І знову.

І…

Там.

Унизу, за найглибшим закрутом дороги у найглибшій ділянці долини, у найдальшій тіні, відкинутій сходом сонця, отам вони є.

Люцька маса, певно, армія, марширує вперед, так далеко, шо я можу зрозуміти шо це вони тільки з того, шо вони схожі на темну воду, яка пливе сухим річищем. На такій віцтані важко розібрати деталі, але я не можу побачити окремих людей і, здається, не бачу коней.

Просто маса, маса, яка пливе по дорозі.

— Скільки їх? — питає вона. — Скільки їх стало?

— Не знаю, — кажу я. — Триста? Чотириста? Я не знаю. Ми натто далеко, аби…

Зупиняюся.

— Ми натто далеко, аби сказати точно, — я витискаю з себе ще одну усмішку. — За багато миль.

— Ми їх перемогли, — каже Віола, таксамо усміхаючись. — Ми тікали, вони гналися за нами, і ми їх перемогли.

— Ми доберемося до Притулку і попередимо головних, — кажу я, говорю швичче, мій Шум голоснішає від захвату. — Але вони йдуть похідним строєм, а підхід дуже вузький, такшо армія буде йти принаймі цілий день, а може й цілу ніч, і я клянуся, там далеко не тисяча чоловік.

Клянуся.

(Але.)

Віола усміхається найзмученішою, найщасливішою посмішкою в моєму житті. Вона знову бере мене за руку.

— Ми їх перемогли.

Але тоді нетривкість надії знову дає про себе знати, і мій Шум трошки сіріє.

— Ну, ми ще не там, і ми не знаємо, чи Притулок зможе…

Але вона хитає головою.

— Ні-ні, — каже вона. — Ми їх перемогли. Слухай мене і будь щасливий, Тодде Г’юїтте. Ми весь цей час пробували обігнати армію — і знаєш що? Ми її обігнали.

Вона дивиться на мене, усміхається, очікує чогось від мене.

Мій Шум гуде, він щасливий і теплий і втомлений і полекшений і все ще трохи стурбований, але я думаю, шо може вона права, може ми таки виграли, може мені варто її обняти, якшо це не буде якось дивно, і я розумію, шо зрештою я таки погоджуюся з нею.

— Ми їх перемогли, — кажу я.

А тоді вона обнімає мене і міцно притискає до себе, ніби ми можемо впасти, і ми просто стоїмо там, на вологому схилі, і просто дихаємо.

Вона вже не так пахне квітами, але то нічого.

І я розглядаюся, і водоспад під нами рине вниз, і Притулок поблискує через підсвічені сонцем бризки і сонце світить на всю-всю річку над водоспадом, підсвічує її як металеву змію.

І я дозволяю свому Шуму булькотіти маленькими іскрами радості і мій погляд проходиться назад по всій довжині річки і…

Ні.

Кожен м’яз у мому тілі стискається.

— Що? — каже Віола, відстрибуючи від мене.

Вона оглядається назад, туди де я дивлюся.

— Що? — знову каже вона.

А тоді вона бачить.

— Ні, — каже вона. — Ні, не може бути.

По річці пливе човен.

Так блисько, шо його видно без бінокулів.

Так блисько, шо видно навіть рушницю і робу.

Так блисько, шо видно навіть шрами і праведний гнів.

Несамовито гребе в наш бік, наближається до нас, як Страшний суд.

Аарон.

— Він нас бачив? — напруженим голосом питає Віола.

Я наводжу бінокуль. Аарон з’являється в ньому, величезний і страхітливий. Я натискаю пару кнопок, аби віддалити його. Він не дивиться на нас, але гребе як машина, аби привести човен до того берега, попри який проходить дорога.

Його лице пошматоване і жахливе, вкрите струпами і кров’ю, в щоці діра, нова діра там, де раньше був його ніс, але всеодно, попід цим всім, він лютий і голодний, він не знає милосердя, він не зупиниться, він ніколи, ніколи не зупиниться.

«Війна робить з людей монстрів», — чую я слова Бена.

До нас наближається монстр.

— Не думаю, шо він нас бачив, — кажу я. — Покишо ні.

— Ми можемо його перегнати?

— У нього рушниця, — кажу я, — і дорога проглядається аж до Притулку.

— Тоді сходимо з дороги. В ліс.

— Між нами і дорогою зараз не так багато дерев. Треба буде йти швидко.

— Я можу йти швидко, — каже вона.

І ми збігаємо з горба, пробігаємо через листя і лози, хапаємось за каміння, аби не впасти. Дерева тут рідкі, через них видно річку, видно як гребе Аарон.

А це значить, шо він побачить нас, якшо гляне куди треба.

— Швидше! — каже Віола.

Вниз…

І вниз…

І сковзнути до дороги…

І плюснутися в багно на узбіччі…

І коли ми виходимо на дорогу, ми його більше не бачимо, він ще задалеко…

Але тільки на секунду…

Бо онде він…

Течія несе його швидко…

Він пливе по ріці…

Його тепер добре видно…

І він дивиться просто на нас.

Ревіння водоспаду таке, шо в ньому одному можна втопитися, але я однаково чую.

Я б це почув навіть на іншому боці планети.

— ТОДДЕ Г’ЮЇТТЕ!

І він тягнеться до рушниці.

— Вперед! — кричу я.

Віола тупотить, біжучи, а я просто за нею, біжу до закруту дороги, де вона починає спускатися вниз зиґзаґами.

П’ятнацять кроків, може двацять, а тоді ми зникнемо за поворотом…

Ми біжимо так, ніби останні два тижні тільки й робили, шо відпочивали…

Гуп-гуп-гуп дорогою…

Я оглядаюся через плече…

І бачу, як Аарон пробує взяти рушницю одною рукою…

Пробує балансувати рушницю і балансувати на човні…

Човен підстрибує на порогах, хитає туди-сюди…

— Він не може, — кричу я до Віоли. — Він не може одночасно гребти і стрі…

БАХ!

Багно розлітається з дороги просто біля ноги Віоли, просто переді мною…

Я кричу і Віола кричить і ми обоє інцтинктивно пригинаємся…

Біжимо швичче і швичче…

Гуп-гуп-гуп…

Біжи біжи біжи біжи біжи клинить у мому Шумі…

Не оглядатися…

П’ять кроків…

Біжи біжи…

Три…

Бах!

І Віола падає…

— Ні! — кричу я.

І вона падає через край дороги, падає через інший її бік і котиться донизу…

— НІ! — знову кричу я і стрибаю за нею…

Перечіпляюся через крутий виступ…

Біжу за нею, а вона далі котиться…

Ні…

Не це…

Не зараз…

Не коли ми…

Будьласка ні…

І вона врізається в якісь низенькі чагарі на узбічі і влітає в них…

І зупиняється лицем донизу.

І я біжу до неї, і я ледве сам стою рівно, і я падаю на коліна просто в кущі, і хапаю її, перевертаю її, і шукаю кров і рану і кажу «Ні ні ні ні ні…»

І я майже засліплений люттю і відчаєм через облудну обіцянку надії і ні ні ні…

І вона відкриває очі…

Вона відкриває очі і хапає мене і каже:

— Він не влучив, він не влучив.

— Ні? — кажу я, трохи струшуючи її. — Точно?

— Я просто впала, — каже вона. — Чесне слово, я відчула, як куля пролетіла біля моїх очей, і впала. Я не поранена.

І я дихаю важко, важко, важко.

— Дякувати Богу, — кажу я. — Дякувати Богу.

І світ крутиться і мій Шум вирує.

І вона вже встає на ноги, і я таксамо встаю з кущів і дивлюся на дорогу навколо нас і під нами.

Водоспад падає вниз зліва від нас, а звивиста дорога і перед нами і за нами, вона тут якраз починає крутитися і крутою блискавкою спускається аж до дна водоспаду.

І вся ця віцтань добре прострілюється.

Нема дерев, тільки низенькі чагарі.

— Він нас побачить, — каже Віола, оглядаючись на вершину дороги, туди, де ми не можемо побачити Аарона, котрий точно зараз підгрібає до берега, пробивається через бурхливу воду, може навіть іде по ній.

— ТОДДЕ Г’ЮЇТТЕ! — знову чуємо ми, тихо через ревіння води, але голосно, ніби це один звук у цілому всесвіті.

— Нема де ховатися, — каже Віола, розглядаючись угору і вниз. — Аж до самого низу.

Я теж розглядаюся. Схили закруті, дорога завідкрита, між закрутами дороги нема нічого, крім низьких чагарів.

Нема де ховатися.

— ТОДДЕ Г’ЮЇТТЕ!

Віола показує вверх.

— Ми можемо піднятися до тих дерев, котрі на пагорбі.

Але там задуже круто, я вже чую, як у її голосі пропадає надія.

І я роззираюся, шукаю чогось…

А тоді бачу.

Маленька непомітна стежка, вузенька-превузенька, така шо її майже й нема, яка веде від першого повороту дороги до водоспаду. Вона через пару метрів пропадає, але я бачу, куди вона може вести.

Просто до підніжя скелі.

Простісінько до місця, яке майже врівень із водоспадом.

Просто до прискалка, якого майже не видно.

Прискалка, захованого під водоспадом.

Я відхожу з кущів, ступаю пару кроків назад на дорогу. Стежка пропадає.

І прискалок теж.

— Що там? — питає Віола.

Я знову захожу в кущі.

— Он, — кажу я, показуючи. — Бачиш?

Вона примружується і дивиться туди, куди я показую. Водоспад відкидає на прискалок тінь, і там, де закінчується стежка, темно.

— Звіцци видно, — кажу я, — але не видно з дороги, — я дивлюся на неї. — Там ми заховаємося.

— Він тебе почує, — каже вона. — І прийде по нас.

— Не почує через ревіння, якшо тільки мій Шум не буде кричати.

Вона морщить лоба і дивиться на дорогу до Притулку, і на дорогу з якої отот може надійти Аарон.

— Ми так близько, — каже вона.

Я беру її за руку і тягну.

— Пішли. Поки він не пройде. Поки не споночіє. Якшо пощастить — він подумає, шо ми пішли до дерев.

— А якщо знайде нас — то ми в пастці.

— А якшо побіжимо до міста — він нас застрілить, — я дивлюся їй в очі. — Це шанс. Це дає нам шанс.

— Тодде…

— Ходи зі мною, — кажу я, дивлячись на неї так пильно, як лише можу, даючи їй стільки надії, скільки можу придумати. «Не покидай мене». — Кажу тобі, ще нині будеш зі мною в Притулку, — я стискаю її руку. «Не залишай мене». — Обіцяю.

Вона дивиться на мене, слухаючи мої слова, а тоді один раз скупо киває, і ми біжимо до маленької стежки, і туди де вона кінчається, і застрибуємо в кущі там, де вона має йти дальше, і…

— ТОДДЕ Г’ЮЇТТЕ!

Він майже біля водоспаду…

І ми видряпуємся на крутий схил біля самого краю води, шо далі то крутіше…

І сковзаємо донизу до самого краю…

Водоспад просто перед нами…

І я добираюся до краю, і раптом мушу відхилитися на Віолу, бо тут берег круто обривається…

Вона хапає мене за сорочку і тримає мене…

А вода просто перед нами розбивається об каміння внизу…

А прискалок просто під нами, зовсім близько…

Треба стрибнути над прірвою, аби попасти туди…

— Про це я не подумав, — кажу Віолі, котра тримається за мій пояс, аби ми обоє не полетіли вниз.

— ТОДДЕ Г’ЮЇТТЕ!

Він близько, він так близько…

— Зараз або ніколи, Тодде, — каже вона мені на вухо…

І відпускає мене…

І я стрибаю…

І я в повітрі…

І водоспад переливається через край у мене над головою…

І я приземляюсь…

І я обертаюсь…

І вона стрибає за мною…

І я ловлю її, і ми разом падаємо на спини на прискалок…

І ми лежимо і віддихуємось…

І слухаємо…

І якусь секунду чуємо тільки ревіння води над нами…

А тоді, тихо, понад усім цим…

— ТОДДЕ Г’ЮЇТТЕ!

І раптом він звучить за багато миль звіцци.

І Віола сидить на мені, і я важко дихаю в її лице, а вона важко дихає в моє лице.

І ми дивимося в очі одне одному.

І тут заголосно, аби почути мій Шум.

Через секунду вона спирається руками на землю біля мене і відштовхується. Вона дивиться, встаючи, і її очі більшають від здивування.

Я лише чую, як вона каже:

— Ого.

Я перекочуюся і дивлюся.

Ого.

Прискалок — це не просто прискалок. Він іде в глибину, аж доки не опиняється під, глибоко під водоспадом. Ми стоїмо на початку тунелю, одна стіна якого з каменю, а друга — просто з падучої води, яка реве попри нас, біла і чиста, так швидко, шо майже здається твердою.

— Пішли, — кажу я і йду вперед по прискалку, мої черевики сковзаються і човгають. Тут кам’янисто, волого, слизько, і ми зі всіх сил тримаємося кам’яного боку, подалі від ревучої води.

Тутешній шум просто несамовитий. Всепоглинаючий, ніби шось реальне, шо можна попробувати на смак чи дотик.

Так гучно, шо Шум стирається.

Так гучно, шо це найтихіше місце на землі.

Ми пробираємося прискалком, під водоспадом, переступаємо каменюки і маленькі калюжі, порослі зеленою масою. Є і коріння, воно звисає з каміння над нами, і хто знає яким рослинам воно належить.

— Тобі це не нагадує сходи? — кричить Віола, але її голос у реві зовсім тихий.

— ТОДДЕ Г’ЮЇТТЕ!! — чуємо ми так, ніби між нами міліони миль.

— Він нас знайшов? — питає Віола.

— Не знаю, — кажу я. — Не думаю.

Поверхня скелі нерівна, а прискалок повертає вбік. Ми обоє промокли наскрізь, а вода холодна і не так легко хапатися за коріння, аби тримати баланс.

А тоді прискалок раптом опускається і розширюється, і вирізані сходинки стають очевидні. Це практично повноцінні сходи вниз.

Хтось бував тут раніше.

Ми спускаємось, вода реве за пару дюймів від нас.

Ми спускаємось.

— Нічого собі, — каже Віола ззаду мене і я просто знаю, шо вона вже побачила.

Тунель різко закінчується і прискалок перетворюється на водяну печеру, камінь опиняється високо в нас над головами, водоспад летить через нього стіною, пробиваючи собі дорогу, ніби живе, рухоме вітрило, яке поєднує стіну і підлогу.

Але це не нічого собі.

— Це храм, — кажу я.

Це храм. Хтось розсунув каміння або вирізав його у вигляді чотирьох рядів сидінь із проходом посередині, вони всі повернуті до вищого каменю, амвону, плаского амвону, на якому проповідник міг би стояти і проповідувати, а за ним яскрава біла стіна води, що падає вниз, вранішнє сонце освітлює її, ніби то зоряне полотно, воно наповнює приміщеня блискучими іскрами, які звиваються з кожної блискучої вологої поверхні, аж до вирізаного в камені кола, навколо якого обертаються два менші вирізані кола, Новий Світ і його місяці, нова домівка надії та Божої обітниці для поселенців, якось намальована водостійкою білою фарбою, вона практично сяє на кам’яній стіні, осяваючи звітти всю церкву.

Церкву під водоспадом.

— Вона прекрасна, — каже Віола.

— Вона покинута, — кажу я, бо після першого шоку від того, шо ми знайшли церкву, я замічаю пару зірваних з місця лав, а стіни всі пописані, деякі написи чимось вирізані, деякі написані такою самою водостійкою фарбою, як і Новий Світ, переважно це якась біліберда. П. М. + М. А. і Віллз & Чіллз назавжди і Надії збавтесь, як сюди шосьтам шосьтам.

— Це діти, — каже Віола. — Пролазять сюди, роблять тут свій тайник.

— Справді? Діти таке роблять?

— На кораблі в нас був закинутий вентиляційний коридор, до якого ми залазили, — каже вона, роззираючись. — Але там було гірше, ніж тут.

Ми гуляємо, розглядаючись із відкритим ротом. Вершина стелі, де вода зривається вниз, певно, метрів за десять над нами, а прискалок тут завширшки принаймі метрів п’ять.

— Це полюбому природна печера, — кажу я. — Вони полюбому просто її найшли і подумали, шо це якесь диво.

Віола схрещує свої руки.

— А тоді вони зрозуміли, що це дуже зручна церква.

— Тут задуже мокро, — кажу я. — І задуже холодно.

— Я б сказала, це було, коли вони тільки приземлилися, — каже вона, дивлячись на білий Новий Світ. — Я б сказала, що це був їхній перший рік. Усе було нове, сповнене надії, — вона розвертається, обдивляючись цілу церкву. — До того, як втрутилася реальність.

Я теж повільно розвертаюся. Я дуже добре розумію, шо вони тоді думали. То як сонце падає на водоспад, роблячи всьо всередині яскраво-білим, і тут так гучно і так тихо одночасно, шо навіть без амвона і лав почуваєшся так, ніби зайшов до церкви, ніби це місце було би святе, навіть якби його ніхто ніколи не бачив.

А тоді я замічаю, шо там, де кінчаються лави, дальше нічо нема. Просто п’ядесятиметрова прірва аж до каміння внизу.

Такшо тут нам і прийдеться зачекати.

Тут нам і прийдеться сподіватися.

У церкві підводою.

— Тодде Г’юїтте! — ледве чується до нас в тунелі.

Віола помітно здригається.

— І що ми тепер будемо робити?

— Зачекаємо сутінків, — кажу я. — Тоді виберемося назовні і будемо надіятись, шо він нас не побачить.

Я сідаю на одну з кам’яних лав. Віола сідає біля мене. Вона піднімає торбу над головою і кладе її на кам’яну підлогу.

— А що, коли він знайде слід? — питає вона.

— Надіймося, шо не знайде.

— Але що, коли знайде?

Я тягнуся за спину і дістаю ножа.

Ніж.

Ми обоє дивимся на нього, на білу воду, яка в ньому відбивається, на крапельки бризків, які впали на лезо і стікають по ньому, такшо він світиться як маленький ліхтарик.

Ніж.

Ми нічо про нього не кажем, просто дивимся, як він блищить посеред церкви.

— Тодде Г’юїтте!

Віола дивиться на вхід і затуляє руками лице і я бачу, як вона стискає зуби.

— Що він взагалі хоче? — раптом вибухає вона. — Якщо армія йде по тебе, то що він хоче від мене? Чого він у мене стріляв? Я не розумію.

— Божевільним не потрібні причини, — кажу я.

Але в мому Шумі я пригадую жертву, яку він робив, ще там на болоті.

Знаменя, так він її назвав.

Дар Божий.

Я не знаю, почула мене Віола чи сама згадала, але вона каже:

— Не думаю, що я — жертва.

— Шо?

Вона повертається до мене, вся геть розгублена.

— Він тримав мене в сні майже цілий час, коли я була з ним, а коли я прокидалася, то бачила якісь дивні речі в його Шумі, абсолютно безглузді.

— Він божевільний, — кажу я. — Божевільніший за інших.

Вона більше нічо не каже, просто дивиться у водоспад.

І тянеться і бере мене за руку.

— ТОДДЕ Г’ЮЇТТЕ!

Я відчуваю, як її рука шарпається разом із моїм серцем.

— Це ближче, — каже вона. — Він ближче.

— Він нас не знайде.

— Знайде.

— Тоді ми покладемо цьому кінець.

Ми обоє дивимся на ніж.

— ТОДДЕ Г’ЮЇТТЕ!

— Він знайшов, — каже вона, хапаючи мене за руку і притискаючись до мене.

— Ще ні.

— Ми ж були майже на місці, — каже вона високим і ламким голосом. — Майже на місці.

— Будемо.

— ТОДДЕ Г’ЮЇТТЕ!

І це вже точно голосніше.

Він знайшов тунель.

Я стискаю ніж і дивлюся на Віолу, вона повернулася лицем до тунелю, а в мене в грудях стільки страху, шо аж стає боляче.

Я стискаю ножа міцніше.

Якшо він її торкнеться…

І мій Шум вертається назад до початку нашої подорожі, до Віоли ще перед тим, як вона мені шось сказала, до Віоли, коли вона сказала мені своє ім’я, до Віоли, коли вона говорила з Гільді і Темом, до моменту, коли вона перебрала акцент Вілфа, до моменту, коли Аарон вхопив її і забрав її, до моменту, коли я прокинувся біля неї в доктора Снов удома, до її обіцянки Бенові, до моменту, коли вона перебрала голос моєї ма’ і зробила так, шо цілий світ помінявся, хоть і на трошечки.

Усьо, через шо ми пройшли.

Як вона плакала, коли ми лишили Манчі.

Як казала, шо я єдиний, хто в неї є.

Коли я зрозумів, шо можу її читати, тишина там чи ні.

Коли я подумав, шо Аарон застрелив її там на дорозі.

Як я почуваюся в ці жахливі секунди.

Як я буду почуватися, якшо її втрачу.

Біль, нечесність, несправедливість.

Лють.

І мені хочеться, аби то я загинув, а не вона.

Я дивлюся на ніж у руці.

І я розумію, шо вона права.

І я розумію, шо вона цілий час була права, як би божевільно це не було.

Вона не жертва.

Ні.

«Якшо один упаде — всі ми впадемо».

— Я знаю, шо він хоче, — кажу я, встаючи.

— Що?

— ТОДДЕ Г’ЮЇТТЕ!

Тепер це точно чути в тунелі.

Нема куда тікати.

Він іде. Вона таксамо встає і я стаю між нею і тунелем.

— Ляж під одну з лав, — кажу я. — Заховайся.

— Тодде…

Я відхожу від неї, моя рука тримає її руку, аж поки я не відхожу задалеко.

— Ти куди? — каже вона трохи напруженішим голосом.

Я дивлюся туда, відки ми прийшли, дивлюся у водяний тунель.

Він у любу секунду буде тут.

— ТОДДЕ Г’ЮЇТТЕ!

— Він тебе побачить! — каже вона.

Я тримаю ножа перед собою.

Ніж, який спричинив стільки біди.

Ніж, у якому стільки сили.

— Тодде! — каже Віола. — Що ти робиш?

Я повертаюся до неї.

— Він тобі нічого не зробить, — кажу я. — Тепер я знаю, чого він хоче.

— Чого він хоче?

Я дивлюся на неї, вона стоїть серед лав, білі планети і місяці світять на неї, вода просвічує водянисте світло, я дивлюся на її лице і на рухи її тіла, а вона стоїть і дивиться на мене, і я розумію, шо дотепер знаю, хто вона є, вона дотепер Віола Ід, та тишина не значить пустота, ніколи не значила.

Я дивлюся їй в очі.

— Я зустріну його, як чоловік чоловіка, — кажу я.

І хоть для неї тут загучно, аби чути мій Шум, навіть хоть вона не може прочитати мої думки, вона дивиться на мене.

І я бачу, шо вона розуміє.

Вона стає трошки вищою.

— Я не ховаюся, — каже вона. — Якщо ти не ховаєшся, то і я не буду.

А більшого мені і не треба.

Я киваю.

— Точно? — питаю я.

Вона дивиться на мене.

Тоді раз твердо киває.

Я повертаюся до тунелю.

Я закриваю очі.

Я глибоко вдихаю.

І кожною частинкою повітря в мене в легенях, і кожною ноткою Шуму в мене в голові я реву…

Я кричу, так голосно як можу…

— ААРОНЕ!!!

А тоді відкриваю очі і чекаю, коли він прийде.

Спочатку я бачу його ноги, вони трохи ковзаються на сходах, але не особливо спішать, він не спішить, бо вже знає, шо ми тут.

Я тримаю ножа в правій руці, моя ліва рука витягнута вперед, також напоготові. Я стою в проході між рядами невеликих лав, настільки в центрі церкви, наскільки можу. Віола трохи за мною, в одному з рядів.

Я готовий.

Я розумію, шо реально готовий.

Усьо шо сталося, привело мене сюди, в це місце, з цим ножем у руці, з тим, за шо варто боротися.

За кого.

І якшо це вибір між нею і ним, то нема вибору, і ціла армія може йти в сраку.

І я такий готовий.

Готовіший чим будьколи.

Бо я знаю чого він хоче.

— Підходь, — тихо кажу я.

Появляються ноги Аарона, тоді його руки, одна несе рушницю, друга тримає баланс об стіну.

А тоді його лице.

Його жахливе, жахливе лице.

Напіврозірване, рана в щоці показує зуби, дірка на місці носа відкрита і зяюча, такшо він практично непохожий на людину.

І він посміхається.

І тільки тоді я відчуваю страх.

— Тодде Г’юїтте, — каже він, практично шо вітаючись.

Я підвищую голос, аби перекрикнути воду, пробую говорити рівно.

— Можеш відкласти зброю, Аароне.

— О, вже можна? — каже він, дивиться здивовано, помічає Віолу ззаді мене.

Я не дивлюся на неї, але знаю, шо вона дивиться на Аарона, знаю, шо вона вкладає в той погляд всю свою хоробрість.

І це робить мене сильнішим.

— Я знаю, чого ти хочеш, — кажу я. — Я зрозумів.

— Справді, юний Тодде? — каже Аарон і я бачу шо він не може втриматися, він дивиться в мій Шум, в ту дещицю яку він чує попри ревіня.

— Вона — не жертва, — кажу я.

Він нічо не каже, але ступає перші кроки в церкву, оглядає хрест, і ряди лав, і амвон.

— І я теж не жертва, — кажу я.

Його зла посмішка ширшає. Нова ранка відкривається в кутику розірваної щоки, звітти починає хлистати кров.

— Гострий розум — приятель диявола, — каже він, і я думаю, шо це так він каже, шо я правий.

Я стаю міцніше і повертаюся разом з ним, коли він обходить навколо амвона через півцеркви, той пів, котрий ближче до краю.

— Це ти, — кажу я. — Жертва — це є ти.

І я відкриваю свій Шум так голосно, як лише можу, аби і Віола і він зрозуміли, шо я кажу правду.

Бо то, шо Бен показав мені ще коли я пішов з нашої ферми, то, як хлопчик у Прентісстауні стає чоловіком, причина, чому хлопчики, котрі стали чоловіками, не говорять до хлопчиків, котрі ще хлопчики, причина, чого хлопчики, котрі стали чоловіками, є співучасниками злочинів Прентісстауна…

Причина…

І я заставляю себе це сказати…

Це то шо вони вбивають іншу людину.

Самостійно.

Усі ті чоловіки котрі пропали, котрі попробували пропасти.

Вони не так уже й пропали.

Пан Роял, наш шкільний учитель, котрий набрався віскі і застрілився, він не застрілився. Його застрілив Себ Манді на своє тринацяте деньнародженя, він стояв сам і тиснув на гачок, а решта чоловіків Прентісстауна дивилися. Пан Ґолт, у котрого ми забрали отару, коли він пропав дві зими тому, він лише попробував пропасти. Мер Прентісс найшов його, коли той тікав через болото, і мер Прентісс дотримався закону Нового Світу і стратив його, але він стратив його, зачекавши тринацятого деньнародженя пана Прентіссамолоччого, і він заставив свого сина замучити пана Ґолта до смерті, без чужої допомоги.

І так дальше, і так дальше. Хлопчики, яких я знав, убивали чоловіків, яких я знав, аби самим стати чоловіками. Якшо люди мера мали якогось захопленого втікача, захованого до тринаццятирічя якогось хлопчика, то добре. Якшо ні — вони просто брали когось із Прентісстауна, хто їм не подобався, і казали, шо він пропав.

Житя чоловіка віддавали в руки хлопчика, котрий мав самостійно це житя закінчити.

Чоловік помирає, чоловік народжується.

Всі співучасники. Всі винні.

Крім мене.

— О Господи, — я чую, як це каже Віола.

— Але я мав бути не такий, правда? — кажу я.

— Ти був останній, Тодде Г’юїтте, — каже Аарон. — Останній солдат ідеальної армії Бога.

— Не думаю, шо Бог має шось до діла з твоєю армією, — кажу я. — Опусти рушницю. Я знаю, шо мені треба робити.

— Але чи предвісник ти, Тодде? — питає він, киваючи головою, розтягуючи свою неможливу посмішку ще ширше. — Чи ти облудник?

— Читай мене, — кажу я. — Читай мене, якшо не віриш, шо я це можу.

Він уже біля амвона, дивиться на мене через центральний прохід, дотягується своїм Шумом через звук водоспаду, підштовхує його до мене, хапається за мене, коли може, і я чую пожертва і досконала робота Бога і мучеництво святого.

— Може бути, юний Тодде.

І він кладе рушницю на амвон.

Я глитаю і міцніше стискаю ножа.

Але він дивиться на Віолу і тихенько сміється.

— Ні, — каже він. — Маленькі дівчатка пробують скористатись нагодою, правда?

І, майже випадково, він кидає рушницю через край у водоспад.

Вона летить так швидко, шо ми навіть не бачимо, як вона пропадає.

Але її нема.

Такшо тут лише я і Аарон.

І ніж.

Він простягає руки і я розумію, шо він стає в позу проповідника, ніби на свому власному амвоні, ще в Прентісстауні. Він прихиляється до кам’яного амвону тут, і підносить долоні вверх, і підносить очі на біле світіння водяної стелі над нами.

Його губи беззвучно рухаються.

Він молиться.

— Ти божевільний, — кажу я.

Він дивиться на мене.

— Я благословенний.

— Ти хочеш, аби я тебе вбив.

— Неправильно, Тодде Г’юїтте, — каже він, підступаючи ще на крок до мене. — Ненависть — це ключ. Ненависть — рушій. Ненависть — вогонь, котрий очищає вояка. Вояк мусить ненавидіти.

Він підступає ще на крок.

— Я не хочу, аби ти мене вбив, — каже він. — Я хочу, аби ти мене замордував.

Я відступаю на крок.

Посмішка блимає.

— Певно, хлопчик пообіцяв більше, ніж може виконати.

— Чому? — кажу я, ще трохи відступаючи. Віола теж відходить, назад, обходить мене, відходить під різьбленя Нового Світу. — Чому ти це робиш? Який у цьому взагалі може бути сенс?

— Бог повідав мені мій шлях, — каже він.

— Я тут уже майже тринацять років, — кажу я. — І єдині, кого я чув — це чоловіки.

— Бог діє через чоловіків, — каже Аарон.

— Диявол також, — каже Віола.

— О, — каже Аарон. — Воно говорить. Слова спокуси, шоби приспа…

— Заткайся, — кажу я. — Не смій говорити з нею.

Я вже пройшов задній ряд лав. Я рухаюся вправо, Аарон іде за мною, і ми повільно рухаємся колом, Аарон усе ще протягає до мене руки, ніж усе ще піднятий, Віола йде за мною, бризки вкривають усе. Кімната повільно обертається навколо нас, прискалок таксамо слизький, стіна води на сонці світиться білим.

І ревіння, постійне ревіння.

— Ти був останньою перевіркою. Останнім хлопчиком, — каже Аарон. — Тим, хто нас довершує. Коли ти будеш в армії — у нас не буде слабкої ланки. Ми будемо воістину благословенні. Якшо один упаде — ми всі впадемо, Тодде. І всі ми маємо впасти, — він стискає кулаки і знову дивиться на мене, — аби відродитися! Аби взяти до рук цей проклятий світ і переробити його на…

— Я б цього не зробив, — кажу я і він скавчить, коли я його перебиваю. — Я б нікого не вбив.

— О так, Тодде Г’юїтте, — каже Аарон. — І того ти такий особливий, правда? Хлопчик, котрий не може вбити.

Я зиркаю на Віолу, котра трошки збоку від мене. Ми все ще ходимо маленьким колом.

І ми з Віолою підходимо до того краю, в якому тунель.

— Але Бог вимагає жертви, — каже Аарон. — Бог вимагає мученика. А кого кращого може вбити особливий хлопчик, як не речника самого Бога?

— Не думаю, шо Бог тобі шось там казав, — кажу я. — Хоть я легко вірю, шо він хоче твоєї смерті.

Очі Аарона стають такі божевільні і пусті, шо мене аж передьоргує.

— Я буду святим, — каже він, у його голосі горить маленький вогонь. — Це моя доля.

Він дойшов до кінця проходу і зараз іде через останній ряд лав.

Ми з Віолою все ще задкуємо.

Майже до тунелю.

— Але як мотивувати хлопчика? — продовжує Аарон, його очі як діри. — Як зробити з нього чоловіка?

І його Шум відкривається мені, голосно як грім.

Мої очі широко росплющуються.

Мій шлунок падає кудась мені під ноги.

Мої плечі опускаються, я відчуваю слабкість.

Я це бачу. Це фантазія, брехня, але брехня чоловіка невідрізнима від правди, і я бачу кожну її частинку.

Він збирався вбити Бена.

Так він хотів заставити мене вбити його. Так би вони це і зробили. Аби вдосконалити свою армію і зробити мене вбивцею, вони збиралися вбити Бена.

У мене на очах.

Аби я ненавидів Аарона достатньо, аби вбити його.

Мій Шум починає гуркотіти, досить чутно.

«Ти довбаний кавалок…»

— Але тоді Бог послав знак, — каже Аарон, дивлячись на Віолу, ще ширшими очима чим до цього, з рани дальше тече кров, дірка на місці колишнього носа туго напнута. — Дівчинка, — каже він. — Дівчинка з небес.

— Не дивись на неї! — кричу я. — Не смій дивитися на неї!

Аарон повертається до мене, дальше посміхається.

— Так, Тодде, так, — каже він. — Оце твій шлях, оце шлях, яким ти маєш піти. М’якосердий хлопчик, хлопчик, який не може вбити. За шо ти вб’єш? Кого будеш захищати?

Аарон відступає, він на крок блище до тунелю.

— Коли її проклята, нечестива тишина занапастила наше болото, я подумав, шо Бог послав ще одну жертву для мене самого, останній приклад зла, яке ховається від людини, зла, яке я можу знищити й очистити, — він киває головою. — Але тоді відкрилося її істинне призначення, — він дивиться на неї, тоді знову на мене. — Тодд Г’юїтт захищає безпомічних.

— Вона не безпомічна, — кажу я.

— А тоді ти втік, — Аарон знову широко росплющує очі, ніби роблено дивується. — Ти втік, замість сповнити свою долю, — він знову підводить очі на церкву. — І це зробило перемогу над тобою ще солодшою.

— Ти ще не переміг, — кажу я.

— Хіба? — він знову посміхається. — Ходи до мене, Тодде. Ходи до мене з ненавистю в свому серці.

— Я підійду, — кажу я. — Я це зроблю.

Але ще крок назад.

— Ти був наблизився, юний Тодде, — каже Аарон. — На болоті, з піднятим ножем, коли я вбивав дівчинку, але ні. Ти завагався. Ти поранив, але не вбив. А тоді я вкрав її, і ти вислідкував її, я знав, шо ти це зробиш, ти страждав від рани, яку я тобі заподіяв, але, знову, недостатньо. Ти пожертвував своїм коханим псом, аби тільки їй не завдали шкоди, ти дозволив мені буквально зламати його, аби тільки не послужити свому справжньому призначенню.

— Заткайся!

Він простягає долоні до мене.

— Ось я, Тодде, — каже він. — Виконай своє призначення. Стань чоловіком, — він опускає голову, аж доки починає дивитися на мене спідлоба. — Упади.

Я закопилюю губу.

Я випростуюся.

— Я вже чоловік, — кажу я.

І мій Шум таксамо це каже.

Він дивиться на мене. Ніби дивиться крізь мене.

А тоді він зітхає.

Ніби він рощарований.

— Ще не чоловік, — каже він, міняючись на лиці. — Може, ніколи ним не станеш.

Я не відступаю.

— Шкода.

І він стрибає на мене…

— Тодде! — кричить Віола…

— Біжи! — кричу я…

Але я не відступаю…

Я рухаюся вперед…

І от і бійка.

Я кидаюся на нього, і він кидається на мене, і в мене в руках ніж, але востанню секунду я відскакую вбік, такшо він з розгону телющиться в стіну…

Він розвертається, вищирений, заносить руку, аби вдарити мене, і я присідаю, і тну по руці ножем, прорізаю його передпілчя, але це його навіть не сповільнює…

І він замахується на мене другою рукою, і він ловить мене просто під щелепу…

Збиває мене на землю…

— Тодде! — знову кричить Віола…

Я заточуюся на останню лаву, боляче вдаряюся…

Але дивлюся вверх…

Аарон повертається до Віоли…

Вона під сходами…

— Біжи! — кричу я…

Але вона бере в руки великий плоский камінь і кидає його в Аарона. Скорчивши гримасу, люто стогнучи, він пригинається і пробує відбити його передпліччям, але камінь попадає йому просто в чоло, так шо він відступає пару кроків назад і від мене і від неї, до прискалка, до переду церкви…

— Ходи! — кричить до мене Віола…

Я спинаюся на ноги…

Але Аарон теж отямився…

Його лицем біжить кров…

Рот роззявлений, він кричить…

Він стрибає вперед як павук, хапає Віолу за праву руку…

Вона люто лупить його лівою рукою, ще більше розбиваючи його лице…

Але він не відпускає…

Я кричу, кидаючись на них…

Ніж виставив наперед себе…

Але знову повертаю його в останній момент…

І просто врізаюся в нього…

Ми приземляємся на підніжі сходів, Віола падає на спину, я на Аарона, його руки луплять по моїй голові і він тягнеться вперед і кусає мене за відкриту шию…

Я кричу і відсмикуюся, б’ю його навідліг…

Відбігаю від нього назад у церкву, тримаюся за шию…

Він знову йде на мене, його кулак летить перед ним…

Влучає мені в око…

Моя голова відсмикується назад…

Я шкутильгаю через ряди лав, назад до центру церкви…

Ше один удар…

Я піднімаю руку з ножем, аби відбити удар…

Але лезом убік…

І він б’є мене знову…

Я тікаю від нього, сковзаючись на вохкому камінні…

Проходом до амвона…

І третій раз його кулак дотягується до мого лиця…

І я чую, як два зуби вилітають з корінням…

І я майже падаю…

А тоді реально падаю…

Моя спина і голова б’ються об камінь амвона…

Віола сідає біля мене так важко і швидко, шо ніби падає.

Вона важко дихає і дивиться туда де був Аарон. Сонячне світло через водоспад відкидає хвилі водянистого світла на її лице, але крім цього в печері нічо не рухається.

— Віоло? — кажу я, сідаючи навпочіпки біля неї.

— Він загинув, — каже вона.

— Так, — кажу я. — Він загинув.

А вона просто дихає.

Мій Шум гуркотить як падучий зореліт, в ньому повно червоності і білості, і таких різних речей, шо мою голову ніби розриває на куски.

Я б це зробив.

Я б це зробив замісь неї…

Але замісь цього…

— Я б це зробив, — кажу я. — Я був готовий це зробити.

Вона дивиться на мене широко росплющеними очима.

— Тодде?

— Я б убив його сам, — кажу я і мій голос трошки гучнішає. — Я був готовий це зробити!

А тоді її підборідя починає труситися, не так ніби вона збирається заплакати, ні, насправді труситися, а тоді її плечі трусяться, і очі росплющуються ще ширше, і вона труситься сильніше, і нічо не виходить із мого Шуму, і всьо там, але появляється шось нове, і це шось для неї, і я хапаю її і притуляю до себе і ми хитаємося вперед-назад, такшо вона може собі труситися скільки завгодно.

Вона довго не говорить, просто якось горлово стогне, і я пригадую, шо зразу після того як я вбив Спекла, я відчув хрускіт, шо пробігся по моїй руці, я бачив і бачив його кров, я бачив як він умирає знову і знову.

Дотепер.

(Але я б це зробив.)

(Я був готовий.)

(Але ніж пропав.)

— Убити когось — то взагалі не так, як в історіях, — кажу я в її тім’я. — Взагалі не так.

(Але я б його вбив.)

Вона ще труситься, і ми ще сидимо просто біля несамовитого, ревучого водоспаду, і сонце вже вище в небі, і в церкві менше світла, і ми мокрі і закривавлені, закривавлені і мокрі.

І змерзли і трусимось.

— Ходи, — кажу я, пробуючи встати. — Першим ділом ми маємо обсохнути, лади?

Я піднімаю її на ноги. Підбираю торбу, яка дотепер лежала на підлозі між двома лавами, і я йду до неї і протягую свою руку.

— Сонце вже високо, — кажу я. — Надворі буде тепло.

Вона якийсь час дивиться на мою руку, перед тим як за неї взятися.

Але бере.

Ми обходимо амвон, не можемо не подивитися туда, де був Аарон, хоть його кров уже позмивали бризки.

(Я б це зробив.)

(Але ніж.)

Я відчуваю як моя рука труситься в її, і я не знаю, чия з наших рук насправді труситься.

Ми доходимо до сходів, ми вже наполовину піднялися, коли вона перший раз заговорює.

— Мене нудить, — каже вона.

— Я знаю, — кажу я.

І ми зупиняємся і вона прихиляється блище до водоспаду і її нудить.

Багато.

Я думаю, таке стається, коли вбиваєш когось насправді.

Вона нахиляється вперед, її волосся вогке і зковтане. Вона відпльовується.

Але не піднімає голову.

— Я не могла дозволити тобі, — каже вона. — Бо він би виграв.

— Я б це зробив, — кажу я.

— Я знаю, — каже вона у своє волосся, у водоспад. — Тому я це зробила.

Я видихаю.

— Треба було дозволити мені.

— Ні, — вона дивиться на мене з-навпочіпок. — Я не могла тобі дозволити, — вона витирає рота і знову кашляє. — Але не тільки в цьому річ.

— А шо? — кажу я.

Вона дивиться в мої очі. Її очі широко росплющені і підпливші кров’ю через блювання.

І вони старіші чим були.

— Я хотіла, Тодде, — каже вона і її лице морщиться. — Я хотіла це зробити. Хотіла його вбити, — вона затуляє лице руками. — О Боже, — важко дихає вона. — О Боже, о Боже, о мій Боже.

— Перестань, — кажу я, беручи її за руки і віттягуючи її руки геть. — Перестань. Він був злий. Він був божевільний злий…

— Я знаю! — кричить вона. — Але я досі бачу його. Я бачу, як ніж входить у його…

— Ага, добре, ти хотіла, — я зупиняю її, поки не стало гірше. — Тойшо? Я таксамо хотів. Але він тебе заставив це зробити. Він підстроїв усьо так, шо тут було або ми або він. Отому він був злий. Не того шо ти шось зробила, чи я шось зробив — це він зробив, ага?

Вона дивиться на мене.

— Він зробив то шо обіцяв, — каже вона вже трохи тихішим голосом. — Змусив мене впасти.

Вона знову хнипає і затуляє рота руками, її очі закочуються.

— Ні, — твердо кажу я. — Ні, бачиш яка справа, бачиш шо я думаю, бачиш?

Я дивлюся на воду і на тунель і я не знаю шо я думаю, бо вона тут і я це бачу і я не знаю шо вона думає, але я знаю шо вона думає і я бачу її і вона балансує на краю і вона дивиться на мене і вона просить мене врятувати її.

Врятувати її, як вона врятувала мене.

— Дивися, шо я думаю, — кажу я вже сильнішим голосом, до мене приходять думки, думки які залазять у мій Шум як шепотіня правди. — Я думаю, може, всі падуть, — кажу я. — Я думаю, може, ми всі падемо. Але я не думаю, шо питаня в цьому.

Я лагідно тягну її за руки, аби переконатися шо вона точно слухає.

— Я думаю, питаня в тому, чи ми піднімемось.

І вода тече попри нас, і ми трусимось від холоду і всього іншого, і вона дивиться на мене, і я чекаю, і надіюся.

І я бачу як вона на крок відступає від краю.

Я бачу, як вона підходить назад до мене.

— Тодде, — каже вона, і це не питаня.

Це просто моє ім’я.

Це я.

— Пішли, — кажу я. — Притулок чекає.

Я знову беру її за руку і ми йдемо назад по решті сходів і по плоскішій частині прискалка, йдемо всіма поворотами від середини, тримаємо рівновагу на слизькому камінні. Нацейраз застрибнути на берег ваще, бо ми зовсім промокші і слабкі, але я з розгону заскакую, а тоді ловлю Віолу, коли вона незграбно приземляється на мене.

І ми на сонячному світлі.

Ми доста довго просто глибоко дихаємо, збуваючись найвологішої вологи, яка нас промочує, а тоді збираємось і вилазимо на невеличкий крутосхил, і виповзаємо через кущі назад на стежку і назад на дорогу.

Ми дивимося вниз горба, вниз зиґзаґовою стежкою.

На місці. Притулок на місці.

— Останній ривок, — кажу я.

Віола тре сама себе руками, аби обсохнути трошки більше. Вона примружується і придивляється до мене.

— Тобі добре надавали в обличчя, ти знаєш?

Я підношу пальці до лиця. Моє око починає трохи роспухати, і я замічаю ранку збоку рота, де втратив пару зубів.

— Дякую, — кажу я. — Не боліло, доки ти не сказала.

— Вибач, — вона трошки усміхається і притуляє руку собі до потилиці і здригається.

— А ти як? — питаю я.

— Боляче, — відповідає вона. — Але житиму.

— Ти якась незнищенна, знаєш? — кажу я.

Вона знов усміхається.

А тоді в повітрі чується дивний звук типу вжух-ПАВХ, і Віола тихенько зітхає, видає таке маленьке ой.

Ми секунду дивимся одне одному в очі, в світлі сонця, обоє здивовані але не впевнені чого.

А тоді я вслід за нею дивлюся на неї.

На її сорочці кров.

Її кров.

Свіжа кров.

Виливається з маленької дірки трошки справа від її пупця.

Вона торкається крові і дивиться на свої пальці.

— Тодде? — каже вона.

І падає вперед.

Я ловлю її, трошки заточуючись назад від ваги.

І дивлюся їй за спину.

На вершину, де тільки починається дорога.

Пан Прентіссмолоччий.

На коні.

Рука протягнута.

У руці пістолет.

— Тодде? — каже Віола мені в груди. — Здається, хтось мене підстрелив, Тодде.

Нема слів.

Нема слів, ні в мене в голові ні в мене в Шумі.

Пан Прентіссмолоччий пришпорює свого коня і пускає його вниз із горба на нас.

Пістолет наведений.

Нема куда тікати.

І я не маю ножа.

Світ розкривається так ясно і повільно, як найгірший біль, Віола починає важко осідати на мене, пан Прентіссмолоччий їде по дорозі, а мій Шум зривається вгору від розуміння, шо нам кінець, шо нацейраз нічо не зробиш, не втечеш, шо коли світ вирішив тебе прибити, то буде лупити, доки не приб’є.

І хто я такий, аби шось із цим робити? Хто я такий, аби це міняти, якшо світ цього хоче? Хто я такий, аби зупиняти кінець світу, якшо він наступає?

— Здається, вона капець хоче тебе, Тодде, — либиться пан Прентіссмолоччий.

Я стискаю зуби.

Мій Шум стає червоний і пурпуровий.

«Я,  бляха, Тодд Г’юїтт».

От хто я, куртка мать, такий.

Я дивлюся йому просто в очі, посилаю свій шум просто в нього, і ніби випльовую, кидаю в нього:

— Я попросив би звертатися до мене «пане Г’юїтте».

Пан Прентіссмолоччий здригається, реально трошки здригається, і мимоволі натягує повіддя, такшо його кінь на секунду стає дибки.

— Та ну, хлопче, — каже він, його голос уже не такий упевнений.

І він знає, шо ми обоє це чуємо.

— Руки вгору, — каже він. — Я відведу тебе до свого батька.

І я роблю найдивовижнішу на світі річ.

Дивовижнішу за всьо шо я робив до цього.

Я не звертаю на нього уваги.

Я опускаю Віолу на ґрунтову дорогу.

— Пече, Тодде, — тихенько каже вона.

Я кладу її, і кладу торбу, і стягую зі спини сорочку, скручую її і притискаю до рани від кулі.

— Тримай міцно, чуєш мене? — кажу я, а моя злість розбухає, як лава. — Я ненадовго.

І я дивлюся на Дейві Прентісса.

— Вставай, — каже він, його кінь аж підскакує і нервується від жару, яким пашить від мене. — Я два рази казати не буду, Тодде.

Я встаю.

Я підхожу вперед.

— Я сказав, руки вгору, — каже Дейві, його кінь нервується, смикається, переминається з ноги на ногу.

Я йду до нього.

Швичче.

А тоді біжу.

— Я тебе застрелю! — кричить Дейві, вимахуючи стволом, пробуючи опанувати коня, котрий кричить своїм Шумом на всі боки Марш! Марш!

— Ні, не застрелиш, — кричу я, біжучи просто на коня і посилаючи весь свій Шум просто на нього.

ЗМІЯ!

Кінь здиблюється на задні ноги.

— А шоб тобі, Тодде! — горлає Дейві, крутячись і тримаючись, пробуючи опанувати коня одною рукою, тою, котра не тримає пістолет.

Я підскакую, луплю коня по плечі і відскакую назад. Кінь скімлить і знову дибиться.

— Ти труп! — волає Дейві, летячи на коні по колу, а кінь скаче і брикається.

— Ти наполовину правий, — кажу я.

І тут я бачу шанс…

Кінь голосно чмихає і вимахує головою туда-сюда…

Я чекаю…

Дейві натягує віжки…

Я пригинаюся…

Я чекаю…

— Блінська коняка! — кричить Дейві…

Він пробує знову смикнути віжки…

Кінь знову заходить на нове коло…

Я чекаю…

Кінь підносить Дейві просто до мене, а він уже і ссунувся в сідлі…

І от мій шанс…

Мій кулак уже занесений і чекає…

БАХ!

Я луплю його в лице, ніби молотом…

Я клянуся, я відчув, як його ніс зламався об мій кулак…

Він кричить від болю і падає з сідла…

Пістолет летить у пилюку…

Я відскакую…

Нога Дейві заплутується в стремені…

Кінь знову біжить по колу…

Я б’ю його по гузиці так сильно, як лише можу…

І коню досить того.

Він біжить назад на горб, нога Дейві так і застрягла в стремені, відчого він боляче підскакує на камінцях, кінь швидко тягне його по землі, вверх по схилу.

Пістолет у поросі…

Я йду до нього…

— Тодде? — чую я.

І на пістолет нема часу.

Взагалі нема часу.

Навіть не думаючи, я лишаю пістолет і біжу назад туди де Віола лежить у кущах.

— Здається, я помираю, Тодде, — каже вона.

— Ти не помираєш, — кажу я, просовуючи руку їй попід плечі, а другу — попід коліна.

— Мені холодно.

— Ти, бліна, не вмираєш! — кажу я. — Не сьогодні!

І я встаю, з нею на руках, і я на верхівці зиґзаґа, який веде у Притулок.

І туда ще йти і йти.

Я рушаю просто вниз. Просто вниз через кущі.

— Давай, — кажу я вголос, коли мій Шум забуває про себе і в цілому всесвіті лишаються лише мої ноги, які крокують.

Давай!

Я біжу.

Через кущі…

І через дорогу…

Знову через кущі…

Знову через дорогу, коли вона знову повертає…

Вниз і вниз…

Збиваю грудки землі і перескакую через кущі…

Шпортаюся об коріння…

Давай.

— Тримайся, — кажу я до Віоли. — Тримайся там, чуєш мене?

Віола стогне кожен раз, коли ми важко приземляємся…

Але це значить, шо вона дихає.

Вниз…

І вниз…

Давай.

Будьласка.

Я сковжу на папороті…

Але я не падаю…

Дорога і кущі…

Мої ноги болять від крутизни…

Кущі і дорога…

Вниз…

Будьласка…

— Тодде?

— Тримайся!

Я досягаю низу горба, вдаряю ногами об землю дальше на бігу.

Вона така легка в мене на руках.

Така легка.

Я біжу туда де дорога йде попри річку, дорога в Притулок, дерева навколо нас крутяться як карусель, річка біжить вперед.

— Тримайся, — знову кажу я, і біжу по дорозі, так швидко, як тільки несуть ноги.

Давай.

Будьласка.

Пробігаю повороти і кути…

Під дерева, попри берег…

Попереду я вже бачу блокпост, який я бачив через бінокулі ще з горба, величезні дерев’яні ікси наскладовані довгими рядами в обидва боки, а на дорозі там прохід.

— ПОМОЖІТЬ! — кричу я, коли ми підбігаємо. — ПОМОЖІТЬ НАМ!

Я біжу.

Давай.

— Не думаю, що я зможу… — каже Віола, в її голосі майже нема дихання.

— Так, ти МОЖЕШ! — горлаю я. — Ану НЕ СМІЙ здаватися! — біжу я.

Блокпост блище…

Але там нікого.

Там нікого нема.

Я пробігаю через відкритість по дорозі, на другий бік. Я зупиняюся, настільки, аби встигнути розглянутися.

Нема нікого.

— Тодде?

— Ми майже на місці, — кажу я.

— Я пливу, Тодде…

І її голова закидається назад.

— Ні, НЕ ПЛИВЕШ! — кричу я їй в лице. — А ну ПРОСНИСЯ, Віоло Ід! Ану, бляха, відкривай очі!

І вона пробує. Я бачу, як пробує.

І її очі відкриваються, трошки, але відкриваються.

І я знову біжу, так швидко, як лише можу.

І я біжу і кричу:

— ПОМОЖІТЬ! — і далі біжу.

— ПОМОЖІТЬ!

Будьласка.

— ПОМОЖІТЬ!

І її диханя починає обриватися.

— ПОМОЖІТЬ НАМ!

Будьласка ні.

І я не бачу НІКОГО.

Будинки, які я пробігаю, позакривані і пусті. Дорога перетворюється з ґрунтової на бруковану, але всеодно ніде нікого нема.

— ПОМОЖІТЬ!

Мої ноги вдаряються об бруківку…

Дорога веде до великої церкви спереді, вона стоїть серед дерев, дзвіниця височіє над центральною площею, яка перед нею.

І там теж нікого нема.

Ні.

— ПОМОЖІТЬ!

Я біжу на площу, перебігаю її, розглядаюся на всі боки, прислухаюся…

Ні.

Ні.

Пусто.

Віола важко дихає в мене на руках.

А Притулок пустий.

Я вибігаю на середину площі.

Нікого не видно і не чути.

Я знову розглядаюся.

— ПОМОЖІТЬ! — кричу.

Але нікого нема.

Притулок геть зовсім порожній.

І тут узагалі нема ніякої надії.

Віола трошки вислизає з моїх рук, і мені приходиться стати на коліна, аби підхопити її. Моя сорочка впала з її рани, і тепер одною рукою я мушу тримати її на місці.

Нічого не лишилося. Торба, бінокулі, книжка моєї мами, я розумію, шо це всьо я лишив там на схилі.

У нас із Віолою є лише ми двоє, це всьо шо ми маємо на цілому світі.

А вона так сильно кровить…

— Тодде? — каже вона, її голос тихий і непевний.

— Будьласка, — кажу я, мої очі плачуть, голос ламається. — Будьласка.

Будьласка будьласка будьласка будьласка будьласка…

— Ну, раз уже ти так гарно просиш, — чути голос із іншого боку площі, голос, який навіть не переймається тим, аби крикнути.

Я дивлюся.

Зза церкви виїжжає одинокий кінь.

З одиноким вершником.

— Ні, — шепочу я.

Ні.

Ні.

— Так, Тодде, — каже мер Прентісс. — Таки так.

Він сидить на коні майже ліниво, майже ліниво їде площею до мене. Він такий само спокійний і безтурботний як завжди, ніякого поту на одязі, він навіть у верхових рукавицях, навіть у чистих чоботах.

Це неможливо.

Це взагалі ніяк неможливо.

— Як ви можете бути тут? — кажу я, все голосніше і голосніше. — Як?..

— Навіть дурний знає, шо до Притулку є дві дороги, — каже він, його голос спокійний і шовковий, він майже либиться, але ще ні.

Та пилюка шо ми бачили. Пилюка, яку ми вчора бачили, яка рухалася до Притулку.

— Але як? — кажу я, такий приголомшений, шо ледве видобуваю з себе слова. — Армія була мінімум за день…

— Іноді чутки про армію не менш ефективні за саму армію, хлопчику, — каже він. — Умови капітуляції були якнайкращі. Одна з них, до речі — очистити вулиці, аби я міг привітати тебе особисто, — він дивиться назад на водоспад. — Хоть я, звісно, чекав, шо тебе приведе мій син.

Я розглядаюся площею, і тепер бачу лиця, лиця, шо визирають з вікон, з дверей.

Я бачу ще чотирьох людей на конях, котрі виїжжають зза церкви.

Я знову дивлюся на мера Прентісса.

— О, тепер я президент Прентісс, — каже він. — Постарайся, будь добрий, запам’ятати.

І тут я розумію.

Я не чую його Шуму.

Нічийого не чую.

— Отож, — каже він. — Таки не чуєш, хоть це й дуже цікава історія, і не з тих, які тобі…

Віола ще трошки ссувається з моїх рук, і ніби зболено зітхає.

— Будьласка, — кажу я. — Врятуйте її! Я зроблю всьошо схочете! Я вступлю до армії! Я…

— Терплячі отримують усе, — каже мер, нарешті виглядаючи трошки знервовано.

Він одним легким рухом злазить із коня і починає знімати рукавиці, по одному пальцю.

І я знаю, шо ми програли.

Всьо пропало.

Всьо скінчилося.

— Як новопризначений президент цієї нашої премилої планети, — каже мер, простягаючи руку, ніби показуючи мені світ, якого я дотепер не бачив, — дозволь мені бути першим, хто привітає тебе в його новій столиці.

— Тодде? — із закритими очима шепоче Віола.

Я міцно тулю її до себе.

— Вибач, — шепочу я до неї. — Ну вибач.

Ми забігли в пастку.

Ми пробігли за край світу.

— Ласкаво просимо, — каже мер, — до Нью-Прентісстауна.

Патрік Несс — автор десяти романів, зокрема бестселера New York Times — “The Rest of Us Just Live Here”, трилогії “Chaos Walking” (в українському перекладі — «Ходячий Хаос»), “More Than This”, “Release” та “A Monster Calls” (в українському перекладі — «Поклик монстра»). Також Несс написав сценарії до серіалу «Клас»(спін-оф відомого проекту каналу BBC «Доктор Хто»), фільму «Поклик монстра» за однойменним романом та довгоочікуваного блокбастера «Ходячий Хаос» із Томом Голландом і Дейзі Рідлі в головних ролях, вихід на екрани якого заплановано на 2020 рік.