На третій день у Нуль-зоні, у гнітючому товаристві Керманича, Жар-птаха знайшла скелет в очереті. У Нуль-зоні теперечки була зима, і стало чіткіше видно, коли стежка виринула з моря, звідки вони прибули. Холодний вітер шмагав обличчя, різко продував куртки, небо стало сіро-блакитнявим, приховуючи якусь важливу таємницю. Алігатори, видри і хохулі сховались у драговині, здаючись примарами десь під плівкою твані та плюскотливою водою.

У недоступній височіні, де небо набуло глибокої синяви, вона побачила щось подібне до поверхні, яка віддзеркалювала світло. Вона збагнула, що це лелеча зграя; сонце осявало біло-сіре пташине пір’я, коли чорногузи злетіли високо у небо, так суворо-цілеспрямовано прямуючи… куди? Вона не могла сказати, чи вони силувалися вирватися за межі свого ув’язнення, намагаючись відгадати той невидимий кордон, перш ніж його перетнути, або ж, як будь-які бранці, просто корилися півзабутому інстинкту.

Вона зупинилася, і Керманич теж зупинився. Вилицюватий чоловік, великоокий, пласконосий, смаглявий. Він був одягнений у джинси та червону фланелеву сорочку, а також чорну куртку і модні чоботи, які вона точно не обрала б для прогулянок цим пустищем. Директор Південного Округу. Чоловік, який був її слідопитом. Атлетичної будови, начебто, проте, доки вони перебували у Нуль-зоні, він став похилим, бурмочучи, оглядаючи кілька намоклих у воді, поморщених сторінок, які він врятував з якогось непотрібного звіту про Південний Округ. Руїна, уламок після кораблетрощі старого світу.

Він ледь помітив, що вона стала.

— Що таке? — спитав він.

— Птахи.

— Птахи? — Нібито це слово було йому незнаним чи не мало сенсу. Або жодного значення. Але хтозна, що стоїть тут за словами.

— Так. Птахи. — Годі витрачати на нього ще час, пояснюючи. Вона взяла бінокль, спостерігаючи, як лелеки змінили напрям, а потім знов і знов, але ніколи не втрачаючи стрункості польоту: химерний живий, плинний вихор у небі. Цей малюнок нагадав їй зграйку летючих риб, які виринають з води і знову стрибають туди, їхню дивовижну появу в Нуль-зоні з дна океану.

Споглядаючи її згори — чи усвідомлюють лелеки, що вони бачать? Чи повідомляють вони це комусь або чомусь? Дві ночі поспіль вона відчувала появу тварин, які підкрадалися до їхнього багаття, нудні та нечутливі датчики Нуль-зони. Керманич прагнув дедалі більшої нагальності, ніби те місце, куди вони прибудуть, щось означало, вона ж — хотіла отримати якомога більше даних.

Було кілька непорозумінь в їхніх стосунках з моменту, коли вони дісталися пляжу, особливо про те, хто тут відповідальний, і після того він заборонив називати його на ймення, вимагаючи, щоб вона зверталася до нього «Керманич», а не «Джон», що викликало у неї пошану. Деяким тваринам для виживання конче необхідні мушлі. Деяким цим тваринам без них просто не вижити.

Його дезорієнтації не гоїли гарячка і відчуття, за її словом, «сяйва», що він теж обробляється тут, перетравлюється і може перетворитися на щось інше, припинить бути собою. Тому, можливо, вона розуміла, чому він ховав себе у тому, що називав «мої теруарні сторінки», чому він казав неправду, нібито хоче знайти рішення, тоді як їй і так було зрозуміло, що він просто прагне бодай чогось знайомого, за що можна триматися.

Одного разу першого ж дня вона спитала його: «Чим я буду для тебе, коли повернемося до світу — ти — до якоїсь своєї старої роботи, я — до своєї?» Він не відповів, але їй здалося, що вона знає: він підозрюватиме її як ворога правди та істини. Так хто ж тоді вони тут одне одному? За якийсь час їй доведеться примусити його до справжньої розмови, спровокувати конфлікт.

Але наразі вона більше цікавилася тим, що з’явилося ліворуч в очереті. Помаранчевий спалах? Може, прапорець? Це змусило її застигнути, або ж щось у поведінці викрило її, бо Керманич запитав:

— Щось сталося? Щось не так?

— Нічого, мабуть, — відповіла вона.

За якийсь час вона знову спостерегла помаранчевий спалах — смужку, клаптик ганчірки, прив’язаний до очеретини, яка згиналась і тремтіла на вітру. Близько футів за триста в цьому очеретяному океані, у цій зрадливій трясовині. Здавалося, там якась тінь або заглиблення: очерет заступав те місце, і неможливо було розрізнити здалеку.

Вона простягнула йому бінокль.

— Бачиш?

— Так… Це… знак топографа, — промовив він без жодного враження.

— Бо схоже на те, — сказала вона, одразу про це шкодуючи.

— Гаразд. Тоді це «щось схоже на знак топографа». — Він повернув їй бінокль. — Нам треба залишатися тут на стежці, щоб дістатися до острова. — Прямий вислів «острів», суголосний його неприязні до не висловленої думки про те, що вони досліджують якусь ганчірку.

— Ти можеш залишитися тут, — сказала вона, знаючи, що він так не зробить. Знаючи, що вона сама віддасть перевагу тому, щоб він лишився десь далеко, а їй — самій кілька хвилин побути тут у Нуль-зоні.

Хоча: хіба тут бодай хтось самотній?

Довгий час після того як вона прокинулася на порожній стоянці та її повезли до Південного Округу для допиту, Жар-Птаха вважала себе мертвою, що вона у Чистилищі, хоча й не вірила у загробне життя. Це відчуття не зменшувалося, навіть коли вона збагнула, що не знати якими шляхами повернулась із-за межі до реального світу… що вона навіть не справжній біолог з дванадцятої експедиції, а його копія.

Вона так багато довірила Керманичу під час допитів: «Була така тиша, і така порожнеча… Я чекала там, боячись утекти, боячись, що є там якась причина, аби я там була».

Але це не охоплювало всього спектру її думок, її аналізу. Питання було не тільки у тому, чи насправді вона жива, а якщо так — хто вона, — і це заважало їй думати, будучи ув’язненою у Південному Окрузі. Потім виникло відчуття того, що ці спогади насправді належать не їй, що вони отримані нею від якоїсь іншої особи, і вона не була певна, чи це якийсь експеримент Південного Округу, чи ефект, створений Нуль-зоною. Навіть манівцями й лабіринтами на шляху її важкої втечі до Центру було відчуття проекції, що це відбувалося з кимсь іншим, що вона сама — лише тимчасове створіння, і, можливо, цей розрив дозволяв їй уникати захоплення, зберігаючи абсолютний спокій. Коли вона дісталася віддаленої Скелястої затоки, такої знаної біологу, яка бувала тут раніше, Жар-птаха на якусь мить відчула, буцімто стала часткою цього ландшафту — він розбив її нанівець, тож їй треба відновитися.

Але щойно вони прорвалися до Нуль-зони, вона справді подолала свою немічність і набула цілеспрямованості. На секунду вона запанікувала, коли вода, що її оточувала, почала тиснути, викликаючи страх перед тим, що ось птаха потоне. Але потім щось у ній обернулося чи перевернулося, і, наче зустрівши свою смерть, Жар-птаха занурилась у відчуття моря, радіючи, що має пробитися на поверхню, прориваючись такою захоплено-істеричною біомасою — певний доказ того, що вона не біолог, що вона — дещо нове, інше, бажаючи зневірити свій страх утопитися, який тепер належав не їй, а комусь іншому.

Зрештою, навіть надання першої допомоги Керманичу на пляжі здавалося їй незаперечним доказом її незалежності. Як і її наполягання на тому, щоб вирядитися на острів, а не на маяк. «Хоч би куди поїхала біолог, я — з нею». Щоправда, то правота давала їй надію, попри відчуття, що всі свої спогади вона спостерігає крізь вікно, і ці спогади належать комусь іншому. Хто не має справжнього досвіду. Або взагалі його не має. «Ти хочеш зануритись у життя, бо сама не маєш жодного», — сказав їй Керманич, але що то було, як не брутальний спосіб висловитися.

Відтоді досвід став трохи новим. Із-за обрію не виринало нічого жахливого чи надзвичайного — майже за три дні ходи. Нічого неприродного, окрім цього — надреальних рис цього ландшафту, його процесів, які нуртували під поверхнею. У сутіні їй подеколи являвся образ морської зірки — спогад, який належав біологу, — він невиразно мерехтів, наче компас у неї в голові, і Жар-птаха усвідомлювала: Керманич не може відчути того, що відчуває вона. Він не може керувати небезпеками, упізнавати можливості. Сяйво покинуло її, але його заступило щось інше.

— Захисне забарвлення, — сказала вона, коли він зізнався, що Нуль-зона виглядає такою звичайною. — Ти можеш знати щось і насправді не знати. Кільця поганки очевидні. Ти не можеш її не помітити, якщо дивишся згори. Але, якщо дивитися знизу, де вона плаває, поганки майже не помітити.

— Гриб-поганка?

— Птах. — Інший птах.

— І все це замасковане? — Він промовив це трохи недовірливо, от ніби то якась досить дивна реальність. Жар-птаха змирилася: вона ж не винна.

— Ти ніколи не йшов крізь екосистему, яка зіпсута чи пошкоджена, так? Ти можеш гадати, що так і є, але насправді це не так. Отже, ти можеш помилятися, у будь-якому разі.

Це не могло бути правдою, але вона хотіла чіплятися за свій авторитет — не бажаючи ще однієї сварки про своє призначення. Наполягаючи, що треба йти на острів, він обороняв не лише її життя, але й своє, — вірила вона. Вона не була зацікавлена в останніх шансах, в останніх відчайдушних атаках на ворога, і щось у поводженні Керманича змусило її вірити, що він може обдумувати таке рішення. Тоді вона не схилялася ні до чого, окрім бажання знати — себе і Нуль-зону.

Світло тут було скрізь, неможливо уникнути, таке палахке, хоч і віддалене. Це надавало виняткової ясності та прозорості очерету, багну і воді, яка віддзеркалювала предмети і відбивала їх у каналах. Це світло змусило Жар-птаху відчути, ніби вона сама охоплюється полум’ям, оскільки не розрізняла своїх залишених слідів. Це світло сповнювало її спокоєм. Це світло досліджувало її та ставило безліч запитань щокроку, і вона не була певна, що Керманич це зрозуміє, а потім світло відступало, щоб дозволити тому, чого торкалося, окремо існувати.

Можливо, саме це світло заступало їм шлях, бо вони певною мірою відставали, спотикаючись, і доводилося намацувати палицею твердь, переконуватися, що це не зрадливе болото, посеред очерету, який утворює товсті грудки, і ці плавні іноді бували непрохідними. Одного разу арама,[3] плямисто-брунатна і майже невидима в очереті, підійшла до обох так близько, і, не подаючи голосу, здійнялася вгору, і ця поява налякала Жар-птаху навіть дужче, ніж Керманича.

Але нарешті вони наблизилися до тієї ганчірки, прив’язаної до очеретини, й побачили пожовклу маківку під і за нею: горбок застряг у твані та майже потонув.

— Що це таке, чорт забирай? — спитав Керманич.

— Труп, — відповіла вона. — Він не завдасть нам зла. — Бо Керманич знай надмірно реагував на те, що вона вважала не вартим уваги. Жіночно-вередливий або ж перестраждав через попередній свій досвід.

Але вона занадто добре знала, що це таке. Напівпотоплені рештки були останками моторошного черепа і вибіленої та закостенілої маски обличчя, яка без жодного виразу дивилася на них беззмістовними очницями, затягнута цвіллю та лишайником.

— Стогнуча істота, — мовила вона. — Стогнуча істота, яку ми завжди чули в мороці. — Ось що чигало на біолога в очеретяних заростях.

Плоть облізла, сповзала з кістяка, навічно зникала у грунті. Те, що залишилося, було скелетом, який виглядав незграбним, наче злиття велетенської свині, або однорічного бичка, та людського створіння, з огромом дрібніших ребер, причавлених більшими, неначе жасний канделябр з болісних уявлень, і гомілок, які закінчувалися шишкоподібними шматками, погризеними птицями, койотами і щурами.

— Минув якийсь час, — промовив Керманич.

— Так і є. — Надто довгий. Мороз пройшов по шкірі, примусивши Жар-птаху вдивлятися в обрій, обстежуючи, чи немає якогось нападу, от ніби цей скелет — пастка. Живий він був лише якихось вісімнадцять місяців тому, а тепер — гниє у розпаді, тліні, й хіба що ці лицьові кістки і маска черепа не дадуть вважати цю знахідку невпізнанною. Навіть якщо ця істота, ця трансформація психолога — те, що Керманич називає «останньою одинадцятою експедицією», — померла одразу після того, як біолог знайшла її ще живою… усе одно, неприродно швидке розкладання.

Щоправда, Керманич не підтримав розмови, хоча Жар-птаха й вирішила не ділитися передуманим. Він просто далі ходив навколо скелета, споглядаючи його.

— Так, це була людина, колись, — вимовив він, а потім знову повторив, коли вона не відгукнулась: — Можливо. Також це міг бути невдалий двійник.

Вона не думала, що сама є невдалим двійником, на відміну від цієї істоти. У неї була мета, нескута воля.

Можливо, копія й здатна перевершити оригінал, створити нову реальність, уникаючи колишніх помилок.

— Твоє минуле у мене в голові, — сказав він, пропонуючи, щойно вони покинули берег, обмін інформацією. — Я можу повернути його тобі. — Старий як світ повтор, наша пісня гарна, нова, починаймо її знову, — рефрен, не вартий його або її.

Її мовчання змусило його вирушити першим, і, хоча вона досі думала, що він може приховувати правду, його слова, в яких зіллялися поспіх і своєрідна жага, звучали для неї щиро. Іноді там проривався підтекст, той, який вона досить добре розуміла та вирішила проігнорувати. Вона легко розрізняла його відтоді, коли він навідувався до неї в її ув’язненні в Південному Окрузі.

Новина, що психологиня з дванадцятої експедиції раніше була директором Південного Округу, і вважала, що біолог — це її особливе звершення, її особлива надія, — змусили Жар-птаху розсміятися. Вона відчула раптову жалість до психологині, згадуючи їхні суперечки під час індуктивних опитувань. Хитромудра психологиня-директорка, яка намагалася подолати таку широчінь і глибочінь, як Нуль-зона, за допомогою чогось такого вузького й тупого, як біолог. Волове очко, яке так несподівано й стрімливо випурхнуло з ожини, з’явившись у полі зору, також начебто поділяло її думку.

Коли все так обернулося, вона визнала, що тепер усе вгадує — до тієї миті, коли Збирач став її обстежувати, або розкладати на атоми, або відтворювати, — Збирач, який мешкав у тунелі/вежі, — миті її створення, яка могла стати миттю смерті біолога. Вигляд Збирача і лице доглядача маяка, що проявилося крізь цей опис, палаючи крізь непевні міфи, змусило уздріти недовіру Керманича так ясно, нібито він був напівпрозорою глибоководною рибою. Він бачив уже стільки неймовірних речей, тож що тут додадуть ще кілька?

Він не ставив жодного нового питання: усе це питали біолог, топограф, антрополог чи психолог у дванадцятій експедиції — тим чи іншим чином.

Щось таке, що створювало незручний ефект роздвоєння, змушувало її подумки сперечатися саму з собою. Бо подеколи вона не погоджувалася з власними рішеннями — рішеннями біолога. Чому її інше «я» так занедбало слова на мурі? Наприклад. Чому вона не стала вимагати пояснень у психологині/директорки, щойно дізнавшись про гіпноз? Що було їй з того, коли вона полізла шукати Збирача? Дещо Жар-птаха могла б виправдати, але інші речі мучили її й не давали спокою, заганяючи у зачароване коло «якби-ж-то-знаття», і цим розлючували.

Чоловіка біологині вона цілком відкинула, без амбівалентності, тому що цей чоловік був змушений жити з відчуттям спустошеності, як завжди у великому місті. Біологиня була заміжня, але ж не Жар-птаха, звільнена од відповідальності за будь-кого. Вона справді не розуміла, чому та, її двійник, прийняла таке життя. Одне з непорозумінь між нею і Керманичем: довелося розтлумачити, що її потреба набути життєвого досвіду, щоб витіснити власні спогади, не поширюється на їхні стосунки, хоч би що він собі уявляв. Вона не могла просто вступити з ним у якісь фізичні стосунки, аби замінити нереальне на щось звичайне, механічне, бо в її спогадах не зникав образ чоловіка, який повернувся додому без пам’яті. Будь-який компроміс зашкодить їм бути поруч.

Стоячи перед скелетом Стогнучої Істоти, Керманич мовив:

— Тож і я можу скінчити, як оця? Чи якась моя версія?

— Усі ми кінчаємо саме так, Керманичу. Урешті-решт.

Але не зовсім так, бо в тих очницях, оголених гладеньких кістках, нарешті виникло відчуття сяйва, своєрідного життя — прагнення того, що відбилось у ній і чого не міг відчути Керманич. Нуль-зона дивилася на неї крізь ті мертві очі. Нуль-зона вивчала її зусібіч. Це змусило її почуватися контуром, створеним у зв’язку з тим, що її стосувалось, а рухалося лише тому, що погляд переміщався з нею, утримуючи атоми, які її складали, у певній послідовності. І, попри все, ці звернені на неї очі здавалися їй знайомими.

— Директорка могла помилитися з біологом, але, може, ти і є відповіддю. — Він промовив це напівсаркастично, ніби майже не знав, що вона отримує.

— Я не відповідь, — озвалася вона. — Я питання.

Вона може бути і втіленим посланням, втіленим сигналом, навіть якщо досі не збагнула, яку історію має розповісти.

Вона думала і про те, що бачила дорогою до Нуль-зони, коли здавалося, що обабіч того місця там нічого немає, окрім страшних почорнілих руїн величезних міст і величезних кораблів на узбережжі, освітлених ревучими червоно-жовтогарячими вогнями, які тільки відкидали тіні, затуманюючи десь далеко істот, що повзали, скавучали й перестрибували через попіл. Як вона намагалася відсторонитись від незв’язних сповідей Керманича: він-бо шокував її тим, що казав, не знаючи, — аби вона не думала, буцімто він приховує якусь невідому їй таємницю. Візьми рушницю… Пожартуй зі мною… Я вбив її, це була моя провина… Гіпнотичні наклепи шепотом уповзали їй у вуха, щоб заглушити не тільки його слова, а й увесь цей жах довкруж.

Скелет перед ними був обібраний дочиста. Знебарвлені кістки гнили, кінчики ребер уже розм’якли й розмокли, здебільшого перетворилися на уламки, потонули в багні.

Нагорі лелеки досі творили зграї та вправлялись у леті, і цей складний синхронний аерокосмічний танець був найкрасивішим понад усе, що вигадала людська уява.

У вихідні твій прихисток — «Зоряні стежки» Чиппера, де ти вже не директорка Південного Округу, а просто одна з клієнток бару. Заклад Чиппера — це неподалік від шосе, біля Блікерсвіля, за крок від бруківки. Люди Джима Лоурі, які з Центру, можуть знати це місце, можуть піддивитись і підслухати, але ти ніколи тут не зустрічала нікого з Південного Округу. Навіть Ґрейс Стівенсон, друга після тебе у вашій команді, не знає. Для маскування ти напинаєш футболку місцевої будівельної компанії або якогось благодійницького товариства — з випікання чилі, — старі джинси з того давнього часу, коли ти ще була гладухою, іноді не завадить і бейсболка з рекламкою твого улюбленого барбекю-кафе.

Ти йдеш туди пограти в боулінг, як колись дитиною навідувалася з татом, але зазвичай починаєш на самоті ганяти ключкою на вже підгнилому, але ще годящому полі для міні-гольфу — гра «Пригоди на сафарі». Леви біля дев’ятої лунки куняють, пластмаса, з якої вони зроблені, опливла та почервоніла на краях від колишньої біди. Величезний гіпопотам, який чигає на вісімнадцятій лунці, вишукані кісточки, він весь укритий плямами, унизу криваво-червоними, начебто виробники були одержимі бажанням зробити це чудовисько якомога реальнішим.

Потому ти потрапляєш усередину та граєш у кілька випадкових ігор, із будь-ким, кому треба четвертого партнера, під наполовину стертим Усесвітом, намальованим на стелі: от Земля, от Юпітер, а отам — пурпурова туманність з червоним центром, і все це вночі освітлюється модним лазерним шоу. Ти годишся на чотири-п’ять ігорних партій, навряд чи виграєш дві сотні. Коли все завершується, ти сідаєш у темному, затишному барі. Ховаєшся якомога далі, в куток, чимдалі від бридких смердючих черевиків, де акустику порушують хіба що верески, відлуння та удари куль у боулінґу. Усе тут надто близьке до Нуль-зони, але поки що ніхто цього не знає, і такі дані не понижуватимуть кількості клієнтури, назбираної в цьому місці за останні десятиліття.

Бар «Чиппер» приваблює в основному стійких постояльців, адже це справді діра, нора, де стелю оббито темною повстю — цю тканину мають осипати зірками. Але будь-який метал, прибитий там, більше нагадує нескінченну колекцію значків шерифа зі старих вестернів: бляха давно поіржавіла, і тепер усе стало непроглядно-чорним, поцяцькованим крихітними червонясто-брунатними морськими зірками. Знак у кутку рекламує кімнату відпочинку в «Зоряних стежках». Ця кімната має з півдесятка круглих дерев’яних столів та стільців з чорною штучною шкіряною оббивкою, з вигляду — нібито давно викраденою із сімейних ресторанів.

Більшість твоїх товаришів у барі з головою занурюються у спорт, чиї звуки линуть з мовчазного телевізора, де внизу на екрані — субтитри; старий зелений килим, який укриває стіни, і без того заглушує розмови. Відвідувачі тут нешкідливі, рідко галасливі, у тому числі Ріелтор, яка вважає, що на всьому знається, але компенсує цю ваду, уміючи розповідати хороші історії. Ще є срібнобородий сімдесятирічний чоловік, який майже завжди стоїть у далекому кутку бару, п’ючи світле пиво. Він ветеран якоїсь війни, здебільшого малослівний, але товариський.

Твій психологічний досвід тут недоречний, та тобі й не до смаку ним скористатися. Натомість ти скажеш будь-кому, хто спитає: ти водиш вантажівку, далекобійниця, наразі у відпустці, та потягуєш пляшку пива, аби скінчити цю розмову. Люди вважають, що така робота правдоподібна; можливо, твій високий зріст і статура переконують їх у цьому. Але здебільшого ти майже сама віриш у те, що працюєш, водиш вантажівку, і що всі ці люди, відай, твої друзі.

Ріелтор стверджує, що цей чоловік не ветеран, а просто «алкоголік, який шукає приязні», але ти можеш стверджувати, що вона сама не позбавлена приязні до нього. «Я просто ладен відмовитися» — улюблена фраза ветерана. Ще — «от пекло непроглядне». Інші завсідники: медсестри зі «швидкої допомоги», пара механіків, перукар, кілька адміністраторів та офіс-менеджерів. Ті, кого твій батько назвав би «людьми, яким ніколи не дозволено зазирати за лаштунки». Ти не турбуєшся про їхній аналіз, або як часто тут крутяться бармени, бо це не має значення. У Чиппера ти ніколи не бовкнеш нічого смаженого чи конфіденційного.

Але іноді ввечері, коли ти затримуєшся допізна, а натовп біля барної стійки розсмоктується, ти записуєш на серветці або на підставці для склянки нотатку-дві, які не можеш залишити осторонь, — додаткові питання головоломки, які тобі поставив Вітбі Ален, експерт з холістичного вивчення довкілля, який доповідає Майку Чіні, занадто веселому завідувачеві відділу науки. Ти ніколи не ставиш цих питань уголос, але це не спиняє Вітбі, в якого, здається, аж голова палає, і єдиний спосіб позбутися вогню — погасити його ж ідеями. «Що поза межею, коли ти всередині неї?» «Яка може бути межа, коли ти всередині?» «Яка межа, коли всередині хтось?» «Чому людина не може побачити іншу людину за межею?»

«Мої запити не кращі, ніж мої запитання, — якось зізнався Вітбі, — але якщо просто хочете перевірити, чи мають вони вагу, спитайте, що досліджують у науковому відділі Чіні».

Разючий документ підтримує ідеї Вітбі, світячись із-під глянсової пластини непрозорого пластику. Це новісінька особова справа, скріплена трьома чорними кільцями, вишукано пробита діроколом, на жодній з дванадцяти сторінок немає ні чортика, а на титульному аркуші чітко віддруковано витвір мистецтва під назвою «Комбіновані теорії: комплексний підхід».

Цей звіт такий блискучий, розумний і швидкий, як сам Вітбі. Питання, які він порушує, надані рекомендації, не надто тонкі натяки на думку Вітбі, що Південний Округ можна покращити, що він сам може покращити його, якщо йому лише дати шанс. Тут багато над чим є помізкувати, особливо науковому відділу, який відсиджується у засідці й інколи відбрикується відписками — цидулками, посланими тільки тобі: «Припущення у пошуках доказів; треба озирнутися назад чи навсібіч». Або, може, навіть понишпорити у себе в дупі.

Але для тебе все це жахливо серйозно, особливо перелік «умов, необхідних для існування Нуль-зони», які охоплюють:

• ізольоване місце;

• інертний, але нестійкий спусковий гачок;

• каталізатор для спуску цього гачка;

• елемент талану або шансу в тому, яким чином спустять цей гачок;

• контекст, якого ми не розуміємо;

• ставлення до енергії, якої не розуміємо;

• підхід до мови, якої не тямимо.

«Що ж далі? — каже Чіні на одній із сесій для керівників. — Благоговійне вивчення чудес святих, незрозумілі події, пророковані великими, знамення — двоголові телята, передбачення Апокаліпсису, щоб побачити, по кому подзвін?»

Вітбі на той час став запеклим і сварливим, таким, що обожнює підливати оливи у вогонь, розкидається репліками, які — він знає — зачеплять за живе не тільки цього козла Чіні, але й поженуть його до різника, притиснуть у кутку, заріжуть і засмажать: «Зона нагадує живий організм, шкіру з мільйонами живих ротів замість клітин або пор. І питання не в тому, чим це є, але — мотив. Уявіть Нуль-зону як убивцю, якого ми намагаємося зловити».

«О, чудово, це просто чудово, тепер у нас у штаті є й детектив», — буркоче Чіні, коли ти потискаєш йому руку, а Ґрейс намагається вичавити і вимучує усмішку. Бо це правда: саме ти сказала Вітбі, щоб він діяв як детектив, намагаючись «мислити поза межами Південного Округу».

Якийсь час, не без допомоги Вітбі, твої стріли влучають у самісіньке яблучко. Бо це не означає, нібито ти не досягла успіхів — та вже на перших кроках! За твоїми спостереженнями є досягнення в експедиційному обладнанні, от як удосконалені польові мікроскопи та зброя, що не стимулюють самозахисту Нуль-зони. Усе більше експедицій повертаються звідти цілі й неушкоджені, а вдосконалення, перетворення людей на функції — ці трюки, яких ти навчилася під машкарою, — здається, спрацьовують.

Ти відзначаєш на мапі прогрес відновлення довкілля Нуль-зони, починаєш уявляти дещо про її параметри і навіть створюєш цикли експедицій із загальними показниками. Тобі, може, немає потреби весь час керуватися цими критеріями, але, на певний час, консенсусом є те, що ситуація стабілізувалася, новини поліпшуються. Осяйне срібне яйце, яке ти уявляєш, думаючи про Центр, — ці бездоганні, високі думки, які геть навпаки розуміються твоїми зверхниками, — пульсує, віддзеркалює тебе, усіляко схвалюючи… навіть якщо воно й викликає відчуття, що Південний Округ — це якась утілена в м’ясі й мізках корупція проти красивого елегантного алгоритму, захованого глибоко в Центрі.

Але минають роки. Поки вплив Лоурі набуває дедалі більшої агресії, рішення не буде. Дані є дублікатами, витягнутими з Нуль-зони, і або взагалі не піддаються розгадці, або «відмовляються дати себе тлумачити», за словами Вітбі, і теорії поширюються, проте нічого неможливо довести. «Нам бракує аналогій», — не втомлюються повторювати лінгвісти.

Ґрейс починає обзивати їх «лангустами», коли вони зазнають поразки, не можуть іти в ногу, і, за жартом, «падають на узбіччі біля дороги, схожої на метафоричну мішанину язика, який згорнувся, зав’язався вузлом і захопив їх із собою». Нуль-зона каламутила воду. Ні узбіччя, ні чогось іншого, прийнятного чи ні, ані каламуті чи язика на узбіччі, вони не могли зрозуміти. «Нам бракує аналогій» — вияв браку, як діагноз лінгвістам, що згоряли, повертаючись в атмосферу Землі після зіткнення з Нуль-зоною. Це змушує подумати про мертві або ті, які на Божій Дорозі, супутники, що потрапили до обох систем координат, складених у Нуль-зоні, бо так найлегше, бо у зникненні космічного сміття без сліду навіть є певний згубний сенс, навіть якщо перетворення Нуль-зони на звалище може здатися зневагою і може підірвати авторитет небезпечного божества. Хоча Нуль-зона ніколи ні на що не відгукувалася, навіть на таке паплюження.

Лінгвісти — це не справжня проблема, і навіть Центр не проблема. Проблема — це Лоурі, тому що Лоурі береже твою таємницю: ви виросли разом як фахівці у тому, що називаєте Нуль-зоною, і, зі свого боку, ти маєш намагатися ділитися з ним тими думками, яких він хоче. Лоурі вклав чужі піт і кров до ідеї експедицій, маючи на увазі твердження про межу як непрохідний бар’єр: це означає, що сам він у безпеці, по цей бік. Доки Вітбі дедалі дужче руйнує традиційне: «Хоч би що ми думали про межу, важливо визнати це як обмеження Нуль-зони». Чи важливо це?

Що тобі здається важливішим. Правдивість чуток про безжальність Лоурі, коли він, не встигнувши дістатися Центру, побудував там звуконепроникне помешкання. Пошепки ці поголоски доходять до тебе, далекі, але цілком зрозумілі, уже багато років, — так, начебто, прогулюючись у темному густому лісі, можна розрізнити слабкі звуки дзвіночка, який калатає на вітрі. Цей знак обіцяє всі блага цивілізації, але щойно шукач доходить мети, як усе, що постає перед його зором, — це бійня, доверху забита трупами. Доказ цього — як легко Лоурі переміг Пітмена, твого номінального боса у Центрі, та як наполегливо витискає з тебе результати.

Доки ти на визначенні одинадцятого циклу експедицій, тебе охоплює більше виснаження, і план Центру починає змінюватися. Притік нового персоналу, грошей та обладнання звели до мінімуму, оскільки Центр витрачає більшу частину свого часу на боротьбу з вітчизняним тероризмом і придушення ознак наближення до екологічної катастрофи.

Після довгих днів ти повертаєшся до свого будинку в Блікерсвілі, що насправді не є затишна домівка. За тобою скрадаються примари, сідають на канапу або зазирають у вікна. Осоружні тобі думки вкрадаються в моменти, коли найменше їх чекаєш — посеред сесій для керівників; коли ти сидиш із Ґрейс у кафетерії; коли шукаєш в останніх звітах помилок від Центру у себе в офісі, — можливо, уся твоя праця нічого не варта, але тобі немає куди дітися. Тягар кожної експедиції лежить на тобі.

«Я міг би стати директором, — якось похвалився Лоурі, — але висвітився попереджальний сигнал, і я зметикував». Згадана сигналізація — це страх, який у тебе в душі, але Лоурі ніколи не визнає цього. Жорстокий комізм у його тоні, яким він тебе підганяє, начебто знає, що постійно просить у тебе неможливого.

Завжди схвильована, у цій безперервній трясавиці, що хтось із Південного Округу чи Центру відкриє твою таємницю, адже Лоурі не зможе весь час тримати ці дані в собі, або ж сам їх і розкриє, вирішивши, що тебе вже використано. Ризик безпеки. Брехунка. Забагато вкладаєш емоцій. І все ж таки твоє співчуття — та риса, якій інші найбільше не довіряють, яка змушує тебе уникати інших, окрім Ґрейс, і ти холодна, тримаєшся на відстані, навіть різка, щоб бути з тверезим глуздом і об’єктивною… навіть якщо ця поведінка справді зробила тебе холодною, відстороненою та різкою.

У певний спосіб, який не можна підлічити, ти також певна, що підхід Лоурі відштовхує Південний Округ од відповідей. Мов астронавт, що помандрував у безвість величезної порожнечі, що, охоплюючи його навколо, тільки прискорює ту мить, коли його буде неможливо врятувати. І, ще гірше, коли ти роздумуєш, не відчуваючи ніякої ностальгії за своїми днями психолога, Лоурі прирік себе на пошуки незліченних способів пережити свій моторошний досвід у Нуль-зоні, тому він ніколи не зможе бути до кінця вільним, — здається, його спроби відкинути минуле перетворилися на нескінченні з ним обійми.

Твоя інша святая святих — дах будівлі Південного Округу, захищений від чужих очей унизу химерними незбагненними бильцями, які оточують покрівлю. Блискучий Рай,[4] скорочено — БР, «Бр-р» узимку і «Барр», а іноді «Бе-ер!» чи «Ба-ар!» улітку. Завжди «Бар», коли ти після роботи прослизаєш сюди з напоями.

Ти ділиш цю святую святих тільки з однією людиною — з Ґрейс. Ти висловлюєш їй ідеї та думки, які спіткали тебе на «Зоряних стежках», отой «сон рябої кобили», — захищена тим, що ключ є тільки у тебе, Ґрейс і швейцара. Багато разів люди намагатимуться тебе відстежити, лише щоб виявити: ти розчинилася, і сліду не стало, — а потім знову з’являєшся, невидима їм, у Блискучому Раю.

Це там, дивлячись згори на доісторичне драговиння і милі темних модринових лісів, ви з Ґрейс вигадали всі назвиська. Межа, яку ви називаєте «ровом», і дорога до «передпокою», хоча обидві ви певні, що знайдете «бічні двері» або «порожню частину». Тунель, або топографічну аномалію у Нуль-зоні ви назвали «Ель Топофф»,[5] надихнувшись дивним фільмом, який Ґрейс колись побачила з своєю подругою.

Дурниці надзвичайні, але зараз це смішно, особливо коли з тобою пляшка бренді, або коли тобі приносять сигарети з вишневим смаком, а ти піднімаєш нагору пару стільців для сидіння на газонах, і потім відбувається мозковий штурм, або ж обговорюєте майбутні вихідні. Ґрейс знає про Чиппера, як і ти — про її виправи на каное з друзями, «твою пристрасть до весел». Тобі не треба казати їй, аби вона й носа не потикала до Чиппера, і ти ж ніколи не напрошуєшся на походи річкою. Обсяг вашої дружби — це довжина і ширина Південного Округу.

Це тут, на даху, ти вперше згадуєш у розмові з Ґрейс, що хочеш потрапити за межу до Нуль-зони. Згодом ця думка опекла тобі мозок, збираючись у метастази, як код, «мандрівка з Вітбі», відколи десятий і одинадцятий цикли експедицій відбулися набагато краще, навіть якщо немає жодної відповіді.

Ти не можеш узяти Ґрейс, хоча тобі потрібна її порада. Тому що тобі відітнуть обидві голови разом, якщо щось не так піде, і ти ніколи не гадала, що у Ґрейс буде на це стільки сил — забагато в неї зв’язків зі світом. Діти. Сестри. Колишній чоловік. Подруга. Саме Ґрейс ти жартома називаєш «зовнішнім моральним компасом», бо вона ліпше за тебе знає, де проходить межа. «Занадто нормальна», — одного разу написала ти на серветці.

«Чому ти дозволяєш Лоурі казати тобі, що робити?» — одного дня каже тобі Ґрейс після того, як ти скерувала розмову в це річище. Ти уникаєш відповіді. Лоурі — не твій безпосередній бос, він більше схожий на натягнуту риму: кінцівка не така, але все одно підкорює. Ґрейс аж конче необхідно знати, якими гачками Лоурі зачепився в Центрі, якими каналами, і як він зачепив гачками тебе, але ти тримаєш оборону від неї.

Ти нагадуєш Ґрейс, що є та частина королівства, якою керуєш ти, і Лоурі не впливає на те, що виходить за межі експедицій до Нуль-зони. Усе це обробляється Південним Округом, і тому, коли остання, одинадцята, експедиція повернулася назад, нічого не показавши зі здобутків, за винятком кількох розмитих світлин, які лишились у базовому таборі колишньої експедиції, або, може, навіть раніше, ти забрала їх і годинами вдивлялася в ці фото. Збіговисько тіней на чорному тлі. Але чи це стіна? Чому ці знімки нагадали тобі іншу фотографію, з іншої експедиції? Отже, ти витягла всі фото, зроблені всередині «Ель Топофф». Усі тринадцять, і, так, ці нові могли бути зроблені в тунелі. Ось тінь, оце слабкий обрис обличчя… щось знайоме? Чи було б похибкою вірити, що це щось означає?

Відкриваючи свій нескладний план Ґрейс, показуючи їй якісь докази, ти робиш ставку на те, що вона тебе не зрадить, не видасть Центрові, але ти знаєш, що вона може так учинити — з поваги до правил. Оскільки за всіма твоїми доказами, за всіма твоїми даними стоїть твоя тривога: що це просто нуртування в шлунку щоразу, коли інша експедиція не повернеться, або повернеться тільки половина, або ж повертаються спіймавши облизня. Треба якось змінити парадигму.

«Це просто майнути до „Ель Топофф“ туди і назад. Ніхто в житті не дізнається». Хоча Лоурі може. А що він зробить, коли дізнається, що ти перейшла межу без його схвалення? Чи впаде його гнів саме на твою голову?

Після павзи Ґрейс промовляє: «Що ти від мене вимагатимеш?» Бо вона бачить, що це важливо, і що ти це зробиш, незалежно від того, зарадить вона тобі чи ні.

Далі, що вона каже, це: «Ти гадаєш, що зможеш переконати Вітбі?»

«Так, гадаю», — відповідаєш ти, і Ґрейс скептично дивиться.

Але Вітбі — це не проблема. Вітбі кортить гасати, як дзяві-тер’єру, що прагне бігти на довгу, довгу прогулянку. Вітбі хоче на якийсь час здихатися наукового відділу. Вітбі — той, хто заспокоює тебе, посилаючись на коефіцієнт виживання останніх кількох експедицій. Вітбі так надихається цією можливістю, що ти майже забуваєш усю небезпеку ідеї.

Це полегшення, адже ти розумієш, що на тих вихідних, які ти розраджувала балачками з Ріелтором, ти просто боялася йти сама. Зрозуміла — спостерігаючи за футбольною грою на екрані телевізора, під цим склепінням з переплетених і поіржавілих небес, — збагнула, що, якби Вітбі не сказав «так», ти відкинула б цю справу.

У дверях, на твоєму шляху до Нуль-зони, ти відчуваєш якийсь тиск, що змушує тебе зігнутися до землі, бачиш чорний овид, повний сліпучих зірок, які палають так нестерпно-яскраво і так ряхтять на несправжньому небі, що ти прикриваєш очі рукою проти цього розсипу іскор того небесного смолоскипу. Відчуття, що ти похитуєшся, заточуєшся, у голові паморочиться, але щоразу, коли тебе мотає то туди, то сюди, щось підштовхує тебе всередину, наче краї ближчі, ніж здаються, згортаються під строгішим кутом. Твої думки то летять як на крилах, то вповільнюються, щось між ними наче робить шов, але цього не визначити. Імпульс: зупинити ходу, просто стати там, у коридорі між реальним світом і Нуль-зоною, навічно.

Доки загіпнотизований Вітбі дрібцює поряд, очі в нього заплющені, обличчя сіпається, мовби від нервового тику, наче бачить уві сні жахіття. Які б почвари не являлися йому в уяві, ти переконана, що він не заблукає, не відстане по дорозі. Він прив’язаний до твоїх зап’ясть нейлоновою мотузкою, і спотикається там позаду.

Відчуття, схоже на чорну мелясу, про яке тобі казав Вітбі, з’явилося потім: неначе ти бредеш у воді — воді, яка підступає до тебе, і це означає, що ти близька до мети, а далі — щось подібне до глибоких, спіральних дверей світла далеко попереду, і це вчасно, бо стоїцизму в тебе надовго не вистачить, дрімотлива хода Вітбі, який ззаду плентається, уже до сказу тебе довела, змушуючи думати, що речі навколо стежать за тобою. Ти втрачаєш відчуття приналежності до будь-чого, навіть до власного тіла… Ти справді йдеш або стоїш на місці, і твій мозок просто думає, що ноги підіймаються, опускаються і знов підіймаються?

Доки цей опір не припинився, тобі перехоплює подих, а потім дихати стає легше, і ви обоє потрапляєте до дверей та виходите до Нуль-зони. Вітбі стоїть окаряч, учепившись за землю, судомно здригаючись, і ти тягнеш його, щоб він випадково не схитнувся та не подався манівцями світ за очі, не зник назавжди. Він задихається, як і ти, від свіжого повітря, акліматизуючись до нього.

Яке блакитне, безхмарне небо. Стежка, яка мала бути такою знайомою, але минули десятиліття, коли ти бачила це забуте узбережжя. Не мить, а більше ти усвідомлюєш: це — домівка. Ти впізнаєш її, більше за фотографіями і звітами членів експедиції, хоча знаєш, що вона була тут, перш ніж перші вчені стали її досліджувати, і тут жили з незапам’ятних часів твої пращури, і навіть зараз вона вижила, заросла, ставши частиною Нуль-зони.

— Можеш іти? — питаєш Вітбі, щойно розвернувши його до себе.

— Звісно, можу. — Ентузіазм, але крихкий, награний, начебто щось у ньому зламалося.

Ти не питаєш його, що йому ввижалося, що він бачив. Ти не хочеш цього знати, доки ви не повернетеся.

Ти переглянула ці отруйні відеокліпи Нуль-зони від приреченої першої експедиції, — не для пошуку відповіді, але з певним почуттям провини, аби знайти зв’язок із цим пустищем, яке ти знала змалечку. Щоб зміцнити свої спогади, переназвати те, що ти не можеш згадати, — ігноруючи крики, блукання та відсутність розуміння, далекі ридання Лоурі, колишню темряву.

Тут ти розпізнаєш лінію скель біля маяка, берег, який трохи відрізняється, начебто теруар Вітбі можна простежити за візерунками у припливі. Попри все, серед піщаних крабових нірок і крихітних молюсків, які зариваються щоразу, коли вода їх досягає, є деякі зразки, здатні на все відповісти.

Стежки — так само: темна тиша соснових лісів і товсті кущі, помережані тьмяним світлом. Спогади про те, як ти шестирічною дівчинкою була заблукала в грозу, а потім вийшла з цієї хащі, не знаючи, де опинилася, виникли обережним непорушним способом, коли начальник експедиції помітив хмари, які низько насувалися над вами, ніби переслідуючи, знаменуючи щось більше, аніж необхідність десь сховатися.

Після грози, дивовижно відкрита простору та сонячному світлу, ти зіткнулася з величезним алігатором, який перегородив стежинку, і з боків у нього стікала вода. Ти побігла і перестрибнула через нього. Ти ніколи не казала своїй мамі про той захват, про те, як ще у стрибку зважилася глянути йому в очі, щоб побачити жовту зіницю, перекреслену темною вертикальною смужкою, і це око дивилося на тебе схвально, наче прагнучи захопити до іншого місця, як Нуль-зона захопила тебе у першій експедиції, а потім ти перестрибнула, біжучи, довго відчуваючи радість, безмежний адреналін, начебто завоювала світ.

Біг на екрані до кінцевої мети — це далеко від чогось, а не до чогось, а крики опісля — не тріумфальні, а належать утомленим, це скигління, нібито люди зморилися в боротьбі з тим, що не увінчалося належним чином. У своїх цинічніших моментах ти думаєш про них як про незрозумілі крики: організм, який знає, що немає сенсу боротися, капітуляція тіла та розум, що дозволяє поразку. Вони ж не загубилися, як ти того дня; у них немає котеджу біля моря, щоб повернутися туди, та й матері, котра походжала ґанком, непокоячись за тебе, вдячна за твою несподівану, брудну, промоклу появу.

Щось у твоєму обличчі, мабуть, зберегло спогади про ту радість, бо мати не покарала тебе, а просто перевдягла в сухе, нагодувала й анічогісінько не спитала.

Обійшовши шлях до базового табору, ти готуєшся до топографічної аномалії зі швидкістю годинника, який цокає і веде тебе сюди. Знання, яке ніколи не обговорювалося з Вітбі: що довше ти залишаєшся, то довше стримуєшся, — то більше можливостей для катастрофи. Це алігаторове око, дивлячись на тебе, таке начебто обізнане, мов провістило все наперед, і ти знову в цій ситуації. Хтось поза камерою на другий день першої експедиції каже: «Я хочу додому», і Лоурі, пересуваючись навколо, так упевнено, каже: «А я про що? Це наразі наш дім. У нас тут усе є. Усе, що нам потрібно. Так?»

Ніде таке почуття нагальності не стає таким сильним, як під час долання заболоченого лісу, що лежить за милю чи дві від межі, де зарості зливаються з чорним водостоком. Та місцина, де ти найчастіше бачила ведмежі сліди, й чула шерех у пітьмі гіллястого склепіння.

Вітбі здебільшого мовчить, а коли й висловлює свої запитання або стурбованість, це все одно нічим не зарадить, аби згладити тягар цієї гнітючості, відчуття недобрих намірів одвічного і нескінченного, які охоплюють цей шматочок землі, який передує Нуль-зоні. Постійна, стояча вода, гнітюча чорнота неба, в якій блакитний проблиск де-не-де торкається дерев, вихоплюючись разючими уривками, тільки щоб знову зникнути, і тобі видається: хай там що, а ти маєш прямувати тисячі й тисячі миль, і так до скону. Чи не на цій галявині загинули троє з виряджених до експедиції, яка налічувала п’ятьох? Чи не у цьому ставку спочивають тіла чоловіків і жінок із першої експедиції восьмого циклу? Іноді тебе, занурену в ці спогади, аж усю струшує шепотіння Вітбі, невіддільне од відлуння цих останніх днів, які виринають у тебе в пам’яті.

Зрештою, ви наближаєтеся до оптимістичнішого пейзажу, до якого можна пристосуватися, примирити минуле і теперішнє в одному баченні. Тут ширша стежина відокремлює незмінний болотяний ліс од відкритого грунту, дозволяючи тобі розпізнати обрій за декількома гайками високих сосон, розкиданих серед дикої трави і карликових пальм. Нахил цього лісу означає кінець темряви, яка падає під кутом, косо затінюючи лише половину стежинки.

У Нуль-зоні є й інші межі, інші пастки, і ви пройшли через одну таку, щоб дістатися топографічної аномалії.

І вже тут ти одразу ж усвідомлюєш, що цю вежу побудували не з каменю, і те ж саме розуміє й Вітбі. Що він бажає наразі, не збагнути з виразу його обличчя: чи ти створила йому незручні умови, чи те, що він не відбув увесь курс навчання, який міг би дати Центр, а не твої крутійства, твої хитросплети, твій удаваний гіпнотизм?

Вежа дихає. Тут немає жодної двозначності. Плоть кругової верхівки аномалії підіймається й падає, подібно до регулярного ритму людини в глибокому сні. Ніхто не згадав цього аспекту в звітах; ти не готова до цього, але акліматизуєшся легко, віддаючись цьому, і можеш уже уявити, що спускаєшся звідси, навіть якщо частина тебе плаває, — поринаючи вгору, щоб споглядати дурість цього рішення.

Чи прокинеться вона, доки ти перебуваєш усередині її?

Відкриття, яке веде до мороку, швидше нагадує утробу, аніж прохід, кущі навколо відштовхнуті назад, грубо розчавлені, ніби тут охороняв ворота якийсь нині відсутній, згорнутий кільцями змій. Східці утворюють якусь закручену пастку з кривих ікол, а повітря тут виразно відгонить гнилизною.

— Я не можу туди спуститися, — каже Вітбі, певно, гадаючи, що, спустившись, перестане бути самим собою. Брижі у нього на обличчі, навіть у цьому непевному світлі пізнього літа, виказують, що він змушений дивитися спогади, яких у нього ще й немає.

— Тоді я піду, — кажеш ти, хапаючи дрижаки. — Інші, хай рідко, повертаються, а чом ти не можеш? Надягни дихальну маску, просто для безпеки.

З кожним твоїм рухом виникає приголомшене панічне відкриття, яке вийде пізніше через плоть, через кожну кістку. І кілька місяців поспіль ти прокидатимешся змучена, з болем і вся в синцях, начебто твоє тіло не може забути того, що сталося, і це єдиний спосіб, у який воно може виразити травму.

Тут, усередині, все відрізняється од того, що подавали фрагментарні звіти, які робили попередні експедиції. Жива тканина, яка спускається мурами, майже застигла, слабкі кінцівки, схожі на вугрів, так повільно утворюють слова, що ти спочатку гадаєш: це мертва тканина, що розкладається. Також ці слова насправді слід назвати не яскраво-зеленими, як тобі повідомляли, а синіми, майже як газові вогники на плиті. На думку спадає слово «сплячий», а з ним — дике сподівання: усе, що під тобою, — застигле, інертне, нормальне, навіть якщо відкинути справжнє значення цього слова.

Ти тримаєшся середини, намагаючись не торкатися стін, силкуючись ігнорувати тремтливий подих вежі. Ти не читаєш цих слів, тому що вже давно бачила це як своєрідну пастку, спосіб відвернути увагу… і все ж таки є відчуття: щось тебе дезорієнтує і дестабілізує, воно лежить під тобою, вирішуючи, чи слід йому проявитись, а чи залишитися невидимкою — за рогом, за обрієм, та кожне відкриття — порожнеча, кожний крок це виявляє, твої сліди освітлюються синім полум’ям мертвих слів, до невідомого, і в тебе виникає соромливе відчуття, і ти напружуєшся ще дужче, хоча нічого не можеш побачити. Дідько забирай цю порожнечу, твоє відчуття, ніби ти переживаєш кожну мить свого життя у Південному Окрузі — спускатися без причини, для нічого, щоб нічого не знайти, піди туди не знаю куди, принеси те, не знаю що. Немає ні відповідей, ні рішення, ні кінця у твоєму погляді, слова на мурі не оновлюються, а навпаки, тьмяніють, здавалося б, тобі блимаючи, коли ти до них наближаєшся… доки, нарешті, ти не побачиш світло десь далеко, далеко, нижче, мов палахку квітку в норі на морському дні, яскраве, невловне світло, що якимсь магічним вибриком постає у тебе перед очима, створюючи ілюзію, буцімто ти можеш дійти і торкнутися цієї прояви, хай тільки знайдеш мужність простягнути руку.

Але не через це ноги у тебе загрузають, а кров одразу бурхає в мозок.

Якась постать сидить, простягнувшись ліворуч на стіні, дивлячись на східці.

Постать, схиливши голову, відвернулася від тебе.

Суцільні заштрики поколюють тобі шкіру на голові під маскою, — своєрідні невпинні, плинні уколи холодних, безболісних голок, таких тонких, таких невидимих, що тобі може здаватися, нібито це просто потеплішало, і на крилах носа, довкруж твоїх очей тихо і м’яко входять ці голочки, як у подушечку для шпильок, начебто так і треба.

Ти кажеш сама собі, що це десь таке справжнє, як і боулінг у Чиппера, як гіпопотам із червоною смугою облізлої фарби на череві, як твоє життя у Блікерсвілі, як твоя робота у Південному Окрузі. Сама ця мить — така ж сама, як і будь-яка інша, як атоми, повітря, як це створіння, чиї стінки дихають навколо тебе, — і не має жодного значення. Запевняєш себе, що ти відмовилася від права називати бодай щось неможливим, коли вирішила вести Нуль-зону.

Ти підходиш ближче, заінтригована цією неможливою річчю, і сідаєш на сходинку біля цього чоловіка.

Очі в нього заплющені. Обличчя в нього мерехтить тьмяно-синім світінням, яке вихоплюється ізсередини, нібито з нього здерли шкіру, і сам він пористий, мов вулканічний камінь. Він зіллятий із цим муром чи виступає звідти, як розширення стіни, як кут, але будь-якої миті може втягнутися.

— Ви справжні? — питаєш ти, але він нічого не відповідає. Дійшовши до нього, простягаючи затремтілу руку, вражена цією появою, бажаючи пізнати, як це відчуває його шкіра, навіть якщо боїшся, що дотиком перетвориш його на тлін. Твої пальці намацують і обстежують йому чоло — шорстке, на дотик вологе, як наждачний папір під товстим струменем води.

— Ви пам’ятаєте мене?

— Тобі не можна тут бути, — відповідає Сол Еванс, тяжко дихаючи. Очі в нього заплющені, він не може тебе бачити, але ти знаєш, що бачить. — Тобі треба зійти зі скель. Вода прибуває.

Ти довго не знатимеш, що сказати. Твоя відповідь була багато років тому.

Тепер ти можеш почути величезне, всепоглинуще відлуння якогось могутнього двигуна знизу, швидке обертання дивовижних орбіт, а це світло нижче, ця неможлива палахка квітка, коливається, зміщується, перетворюється на щось інше.

Очі в нього розплющені, білі на тлі темряви. Він геть не змінився, відколи ти востаннє його бачила, не постарішав, і тобі знову дев’ять років, а світло знизу підступає до тебе, стрімко наближаючись східцями, а згори до тебе долинає віддалений крик Вітбі, з вершини вежі — крик за вас обох.

Вони вирвались і покинули цей жахливий коридор між світом і Нуль-зоною, й одразу їм забракло повітря, що шокувало Керманича, але допоміг твердий поштовх тіла Жар-птахи йому в спину. Тягар рюкзака збивав його з ніг, змушуючи боротися з тиском, через що в очах горіло, давила задуха в горлі, — це заливалася солона вода. Він спромігся зціпити губи, щоб не задихнутися, оминаючи поштовхи бульбашок навколо голови. Керманич спромігся притлумити паніку й крик, а ще — пристосуватися до дражливого тиску нерівно-гладеньких поверхонь довкруж, вельми подібних до дверей, перетворених на стіну, яка врізалася йому в пальці, у руки й ноги, викликаючи певність, ніби він матеріалізується всередині торнадо, оточеного блискучими ножами. Вітбі, Лоурі, Ґрейс і його мати-шпигунка, усе це кляте збіговисько Південного Округу викрикує одне слово: «Стрибай!» — і то в цих тисячах сріблястих відблисків. Навіть коли його легені затопила вода. Навіть коли він намагався позбутися зрадливого рюкзака — але ж там усередині був документ Вітбі, й він намагався його зберегти, чіпляючись за сторінки, видираючи їх, а вони спливали, хоча декотрі йшли на дно, решта занурилася в морок, униз, із рюкзаком: розм’якла паперова плита, надгробок.

Жар-птаха, яку він ледь упізнав, уже злетіла та промайнула повз нього, до якогось блискучого жовтого яйця, навкруг якого розгорявся ореол — це могло бути чи не бути сонцем. Поки що він досі всмоктував воду у збурених колах численних звивистих ножів, які вп’ялися в нього своїми осудливими очима. Цей веремій, вихор сторінок, які плавали то тут, то там, прилипаючи йому до одягу, переміняючись на мініатюрні вихорці, щоб зіллятися в один буревій. Протягом миті, яка промайнула, вдивлявся він у рядок тексту, доки ті тупі грубі рила чавили йому груди.

Тільки тоді, коли з’явився справжній левіафан, мозок, зголоднілий за киснем, збагнув цю появу: вони увігналися до зграї баракуд, і, схоже, на них напав ще більший хижак. Виникло відчуття жахливої порожнечі у падінні… нестримно ущільнювався простір, де величезна акула перестрибнула вихор, знищуючи рибу в шарлатній хмарині. Якийсь мегалодон[6]… повітря вихоплювалось у нього з рота бульбашками, неначе міріади крихітних брехень про світ, що вирішив укоротити йому життя.

«Лоурі», залишаючи по собі слід трибуху, так наблизився до Керманича, що той відсахнувся: по його щоці мало не ковзнули зябра. Мережані гострим «коміром», вони тріпотіли різкіше й твердіше, аніж він міг уявити; ревуча вода ринула йому наче з лункого, темрявого поршня просто у вухо, а величезне і, на подив, ніжне око, тепер ліворуч, дивилося на нього. Потім її черево врізалося йому в тіло, і без того пошмагане хвостом, а в голові задзвеніло, і він одкинувся, і вже не міг утриматися, щоб не розтулити рота, а сонячна цятка над ним дедалі меншала. «Візьми рушницю, Керманичу, — казав йому дід. — Витягни її з-під сидіння. Потім стрибай».

Чи у Лоурі, або у будь-кого, є така фраза, що врятувала б його?

Консолідація повноважень.

Ризик не виправдовується.

Пливти і пливти.

Параліч не є переконливим аналізом.

Але бувають і винятки. І з піни та виру, струснувши все довкола, знайома рука вхопила його за тремтливе зап’ястя і висмикнула вгору. От ніби він не був просто вихором збуреної пам’яті, розбитим тілом, нулем без палички, але, певне, вартим того, аби зберегти йому життя, вартим порятунку.

Його ноги билися з нічим, як у підвішеної жертви, а риба знову наближалася; його тіло билось об цю сотню пласких жорстких рил, коли він підіймався, коли занурювався в цей потік стрибучих тіл, від якого все затьмарилося, у цей грубий галас нескінченної плоті, що утворила одну широку вервечку, з якої він міг би — або не міг би — втекти.

Потім вони обоє опинилися на березі, й Жар-птаха з якогось дива заходилася його цілувати. Цілуючи його довго та міцно, затуляючи йому рота, чавлячи на груди… а коли він розплющив очі та побачив її обличчя, вона перевернула його набік.

Потім вода полилася з нього, стекла, і він сперся руками, дивлячись на вологий пісок, у крихітні бульбашки червоподібних тунелів: ці пухирці терлись об його руки й одразу лускалися.

Лежачи тут на боці, він міг бачити віддалений маяк. Але якби він сказав про свій намір, Жар-птаха заперечила б йому: «Ми туди не підемо. Ми підемо на острів».

І, щойно пройшовши це, він утратив самовладання.

Нині, коли вони вже четвертий день перебували в Нуль-зоні, Керманич прямував за Жар-птахою у високій траві, спантеличений, збентежений, хворий, утомлений — цілі ночі дзижчали комахи, і важко було спати в цьому шумі та дзумкотінні. Хоча в його думках почала оформлятися величезна, розмита, невидима пляма — у світі поза межами Нуль-зони, мов вода, що просочується цівкою з денця тріснутої склянки.

Ще гірше: на нього діяв потяг до Жар-птахи, впливала навіть її байдужість, хоча вони кілька разів притискалися одне до одного по ночах, щоб зігрітися. Несподівана витонченість і схожий на маячню стан від цього випадкового дотику. І все ж таки, після її послання до нього, коли він переступив певну межу, вона відійшла від нього, безпомилкова та абсолютна. Тож він знову почав думати про себе як про Керманича, — так було необхідно, щоб відновити якусь дистанцію чи то міру об’єктивності. Подумки перенести Жар-птаху до кімнати допитів у Південному Окрузі, поспостерігати за нею крізь однобічне скло…

— Як можеш ти бути такою веселою? — спитав він у неї, коли вона енергійно зазначила, що бракує їжі, води, а тоді показувала на якогось горобця, зазначаючи, що це вже вимерлий різновид у широкому світі, і вимовляла це з майже релігійним захопленням.

— Бо я жива, — відповіла вона. — Бо ходжу цими пустищами чудового дня. — Вона зизила на нього, з’ясовуючи, чи зачаїв він на неї образу. Одне це змусило його усвідомити: вона може мати інші цілі, вони тимчасово разом лише на те, щоб потім розійтися, і йому треба бути готовим до цього. Відлуння провалених раніше завдань було хибним. Як казала його мати: «Операційні поразки можуть несподівано виринати і чигати на тебе, як примари». І він замислювався над тим, що навіть найбанальніші речі, які вона промовляє, можуть мати приховане — або навіть пророче — значення.

Свобода могла віддалити тебе від того, що ти шукаєш, а не наблизити. Тут він це пізнав, поза межами будь-якого стандартного інтелекту, у пустелі, якої не збагнути. Свою «підготовку» до Нуль-зони він розумів і як «підготовку» до Жар-птахи, і, можливо, це зрештою одне й те ж саме. Тому що вони існували окремо одне від одного, ходили стежками, що пролягли між озерцями, зарослими очеретом, де вода була то чорною, то зеленою, якщо у ній віддзеркалювалися дерева, скупчені на островах у цих хащах очерету… і він, нарешті, мав волю питати її про все, що захоче, але не робив цього. Бо це не мало значення.

Отже, натомість він подеколи сягав рукою до кишені своєї куртки, стискаючи пальцями дерев’яну забавку, яку був вирізьбив його батько і яку він прихопив із коминкової полиці хатинки, що стоїть на пагорку в Гедлі. Гладенькі обриси цього різьблення, волоконця пофарбованого дерева заспокоювали його. Різьблений кіт, який нагадував про давно спочилого Чоррі, який, безперечно, вправно полював на щурів у кущах.

Отже, натомість він занурювався, обурений своїм потягом, знов і знов до врятованих сторінок Вітбі, «теруарних сторінок», хоча для нього вони мали більше якусь особисту вагу. Кітвиця, міст в його пам’яті до іншої частини рукопису, загубленої в морі. Якщо він користався тими сторінками, щоб поговорити із Жар-птахою, це частково полегшувало йому стан або відволікало від близькості з нею, як і від стежки з нескінченним очеретом, свіжого повітря, блакитного неба, — усього, що змовилося зробити реальний світ далеким, неможливим, снивом чи мрією. Тоді, коли він був найважливішим.

Десь там, далеко, його мати долає вершини кар’єри у Центрі, і ця боротьба — синонім його долання Нуль-зони. Десь там відкривалися нові фронти, Нуль-зона розширювалася так, що навіть не збігалася зі своїми попередніми характеристиками. Як міг він знати? Можуть падати з неба літаки, і ця його не-місія, це виряджання, уже провалилася.

Він цитував звіт Вітбі напам’ять, перефразовуючи:

— «Чи могли вони, фактично, здійснити суд без судового розгляду? Вирішивши, що це не може бути ні угодою, ні перемовинами?»

— Це може бути ближче до істини, до своєрідної істини, — відповіла Жар-птаха. Було вже по обіді, небо набуло глибшої синяви, з довгими вузькими смугами хмарин, що ковзали по ньому. Мочар жив шурхотом і пташиними голосами.

— Засуджені чужопланетним судом, — сказав Керманич.

— Не схоже на те. Байдужість.

— Він і це питання закриває. Ось: «Чи не означає це остаточного паплюження людського стану? Ці дерева й птахи, лисиця і кролик, вовк та олень… досягли межі, за якою вони навіть не помічають нас, наших перетворень». Інша, наполовину збережена у пам’яті фраза, реальне стає напівреальним. Але його батько ніколи не оцінював автентичності так високо, як сміливості висловлювань.

— Подивись: чи не лань отам, за каналом? Вона точно нас помічає.

— А вона помічає нас насправді, чи лише ніби помічає?

Будь-котрий з обох наведених сценаріїв подій міг би нажахати його матір-шпигунку, яка ніколи не ладнала з природою. Як і ніхто, сказати правду, в його родині. Він не міг пригадати повноцінних вихідних, проведених у лісі, де просто ловили рибу в озері або сиділи взимку по хижках із вогнищем та димарем. А чи блукав він колись бодай раз?

— Вважатимемо, що перше, бо з останнім ми нічого не вдіємо.

— Або ще, — сказав Керманич. — Ось це: «Або ми перебуваємо в часі, коли створіння чи то імпульси з минулого поповнюють нас, щоб ми не зупинилися».

— Які дурниці, — мовила Жар-птаха, не в змозі опиратися наживці. — Природні ландшафти не відрізняються від людських міст. Старе існує поряд із новим. Загарбницькі види інтегруються з місцевими або витісняють їх. Пейзаж, який ти бачиш навколо, — те ж саме, як бачити старовинний собор поряд із хмарочосом. Ти ж не віриш у цю маячню, правда?

Він надав їй, як сподівався, ухильну відповідь; цей вираз не натякав на те, ніби він почав сумніватись у Вітбі, навіть коли ще далі виголошував «Євангеліє від Вітбі». Він опускав ті цитати, які могли б призвести до чогось суттєвішого, аби довше над ними поміркувати, озброївши ще й власними думками.

— Намагаюся відокремити безглузде від корисного. Намагаюся досягти певного прогресу, коли ми чалапкаємо до цього острова. — Він не міг не долити отрути в це слово. Дідусь Джек відчув би те саме щодо цього острова, тривожився б і наполягав, навіть супроти волі Жар-птахи.

— Чи хоч одна експедиція дісталась острова? — спитала вона, а Керманич сприйняв це як спробу відхилитися від теми.

— Навіть якщо й робили такі спроби, ніхто не повернувся до Південного Округу відзвітувати про це, — сказав він. — Не це було пріоритетом. — Може, було багато інших цікавинок.

— Чому вся увага зосереджена на маяку, на топографічній аномалії, а не на острові?

— Спитай про це краще колишнього директора. Або Лоурі.

— Я ніколи не зустрічалася з Лоурі, — сказала вона, начебто спростовуючи його існування.

Сказати правду, «Лоурі» тут звучало нереально для Керманича, коли він вимовив це прізвище у цьому місці. Проте Лоурі аж ніяк не бажав його покидати, не хотів визнати себе відторгненим, і де-не-де дрейфував на окраїнах свого бачення, як велична, демонічна пилова цятка. Проявляючись щоразу, коли Керманич турбувався, чи досі діє його місія, — так глибоко вкорінений у свідомості, що звідси не витягти. Незнані команди, повідомлення, накази, позови, імпульси, які належали не йому, які могли бути навіяні іншими.

— Ми мислимо в термінах машин, а не тварин. А ворог не визнає машин. — Йому подобалося слово «ворог», він викристалізував його й зосередив свою увагу на ньому більше, ніж на Нуль-зоні. Нуль-зона була феноменом, куди навідується людина, досліджуючи — от як погоду, — але «ворог» вимагає наміру і сфокусованої уваги.

Вона засміялася з виразу «машин, а не тварин».

— Воно, безперечно, усвідомлює та визнає машини. Воно розуміє їх краще, ніж ми. — Вона зупинилася, дивлячись просто йому в обличчя, підкреслюючи фрази, випромінюючи щось подібне до гніву. — Хіба ти досі не зрозумів: усе, що спричиняє тут рух, здатне впливати на геном, здійснює дива мімікрії та біології? Знає, що робити з молекулами і мембранами, може проникати крізь речі, може спостерігати, а потім одступати. Наш смартфон для нього, як то кажуть, такий примітивний, як і крем’яний наконечник стріли, бо воно працює з такими витонченими і заплутаними речами, що інструменти, якими ми себе зв’язали та обмежили, за допомогою яких ми вивчаємо Всесвіт, насправді свідчать про нашу примітивну природу. Може, воно навіть і не думає, що у нас є своя свідомість або своя воля — не в тому розумінні, як воно оцінює такі речі.

— Якщо це так, то чому воно взагалі звертає на нас увагу?

— Може, воно намагається звертати на нас якомога менше уваги. — Чи немає у тебе в кутку ока чогось такого, чого ти не можеш витягти?[7]

— Отже, відмовляємося. Заживемо на острові, зробимо собі шапки з листя, прийматимемо дари моря. Збудуємо хижку з ребер левіафана, який являється йому вві сні. Танцюватимемо під свою примітивну музику, п’ючи самогон, який ми наженемо з отруйних бур'янів. Відвернемось від реального світу, бо його більш не існує.

Ігноруючи його, вона сказала:

— Кит може завдати шкоди іншому китові за допомогою сонару. Кит може спілкуватися з іншим китом на відстані шістдесяти миль в океані. Кит такий самий розумний, як і ми, просто у такий спосіб, якого ми не уявляємо, не можемо до кінця ні виміряти, ні збагнути. Тому що ми — неймовірно тупі інструменти. — Знову ця ідейка. — Або принаймні ти. — Можливо, вона це пробурмотіла, ледь прошепотіла, або йому тільки здалося.

— Ти симпатизуєш Йому, — сказав він. — Воно тобі подобається.

Холостий постріл, але він не стримався. Занадто часто останні чотири дні він відчував, що перетинає одну з діорам у музеї природної історії, яка йому дуже подобалася — інтригує, захоплює, але це не цілком реальне, або для нього не зовсім реальне. Навіть якщо ці ефекти ще не проявилися — вони вторглись у нього, заразили його, перемололи. Чи судилося йому перетворитися на стогнучу істоту в очереті, а потім на споживу для хробаків?

— Тут багато про підробки, у Вітбі, — трохи пізніше мовив він, хитромудро, щоб випробувати її. Тим паче, що здавалося: її увага не тут, назавжди прикипіла до неба. Напевно, щоб побачити, наскільки вона безпристрасна до свого стану. Це, як він знав, своєрідна відплата, якій він не міг зарадити. Тому що немає сенсу йти на острів.

Коли вона нічого не відповіла, він зачитав цитату, вже почуваючись винним, коли ці слова ще й не встигли злетіти йому з уст:

— «Той спосіб, в який ідеальна підробка стає тим, що вона імітує, і завдяки якомусь дивовижному, але статичному процесу відкриває певну правду про світ. Навіть якщо це не може, за визначенням, бути оригінальним».

Знову жодної відповіді.

— Ні? А як щодо такого: «Коли ви зустрічаєте себе і бачите свого двійника, що ви відчуваєте — симпатію чи імпульс знищити цю копію? Чи вважатимете її нереальною та подерете, як будь-яку картонну конструкцію?» — Ще одна підробка, бо Вітбі не обговорював двійників — жодного разу в усьому цьому клятому документі.

Вона припинила ходу, розвернулася до нього обличчям. Як завжди, йому було важко не дивитися на неї.

— Так ось чого ти боїшся, Керманичу? — Вона вимовила це без особливої жорстокості чи пристрасті. — Бо я можу тебе загіпнотизувати.

— Ти й сама можеш бути до цього чутливою, — сказав він, бажаючи попередити її, навіть знаючи, що настане час, коли йому знадобиться її здібність до гіпнозу, яку вона виказала в тунелі, що вів до Нуль-зони. Візьми мене за руку. Заплющ очі. Здавалося, він невпинно виповзає з пащі величезної, чорної-пречорної, мов чорнило, змії, щоб «побачити» скрегіт, з глибини горла та зусібіч, і в нескінченному темному синці довкруж на нього невідступно зирили левіафани.

— Я не така.

— Але ж ти двійник… копія, — з притиском вимовив він. — Можливо, у копії немає таких самих механізмів захисту. І ти досі не знаєш чому. (Саме це вона йому казала.)

— Випробуй мене, — сказала вона, подолавши спазм у горлі. Вона зупинилася, ставши просто перед ним, дивлячись йому в лице, і жбурнула рюкзак. — Іди вперед і випробуй мене. Скажи це. Скажи ті слова, які, по-твоєму, знищать мене.

— Я не хочу тебе знищити, — стиха відповів він, не дивлячись на неї.

— А ти певен? — спитала вона, наближаючись майже впритул. Він уже відчував запах її поту, бачив розпростані плечі, напівзігнуту ліву руку. — Ти певен? — повторила вона. — Чом же не зробиш мені щеплення, якщо не певен? Тебе вже спіймали, ти роздираєшся між тим, що жадаєш мене, і досі не переконаний, що я людина, так? Зроблена ворогом. Маю бути ворогом. Але все одно не можеш собі зарадити.

— Я допоміг тобі тоді у Південному Окрузі, — промовив він.

— Не дякуй людям за те, що вони були зобов’язані зробити. Ти сам мені це казав.

Спотикаючись, він відступив на крок.

— Я тут, Жар-птахо, і прямую туди, куди не хотів. Прямуючи за тією, кого, я не певен, чи знаю. — Вона була для нього маяком, манила, і він знову відчував це, хоча й не хотів. Нічого не міг із собою вдіяти.

— Маячня. Ти знаєш, хто я, або маєш це знати. Ти просто боїшся, як і я, — сказала вона, і він відчув: це правда. Тут у нього не було жодного захисту, проти жодного нападу.

— Я не думаю, що ти ворог, — мовив він. Слово «ворог» пролунало тепер надто жорстко й недоречно. — І я не думаю про тебе як про копію. Не зовсім так.

Роздратовано, хоча й наразі дещо пом'якшено, — а чи йому тільки здалося, ніби вона трохи зм’якшилася:

— Я і є копія, Джоне. Але не ідеальна. Я не вона. Вона не я. Знаєш, що я сказала б, якби зіткнулася з нею лицем до лиця?

— Що?

— Я сказала б їй: «Ти накоїла чортову прірву помилок. Ти наробила силу-силенну помилок, але я люблю тебе. Ти — безладдя і одкровення, але я нічого з цим не вдію. Усе, що я можу, — це самотужки працювати з цим». А потім — я ж її знаю — вона, певно, весело подивилася б на мене і взяла зразок моєї тканини.

Він ревуче розреготався. Бив рукою по коліну.

— Ти маєш рацію. Ти, мабуть, маєш рацію. Саме так вона й зробить. — Він сидів на землі, доки вона заклякла, жорстка, як вартовий. — Тут мені нема чого робити. На пси зійшов. Навіть якби ми потрапили до маяка.

— На пси зійшов, — повторила вона, усміхаючись.

— Дивина, хіба ні? Дивне місце. — Вибила його з колії, хоча він не хотів цього. Раптом Керманич став спокійніший, ніж був раніше, відколи сюди потрапив, бо все його безталання наче поблякло й померхло там, за межею.

Вона подивилася на нього оцінювальним поглядом.

— Нам треба продовжувати, — сказала вона. — Але ти можеш читати далі. — Вона простягла руку, щоб допомогти йому підвестися; міць її зап'ястя, коли він звівся на ноги, запевняла краще за будь-які слова.

— Але це ще та катастрофа, — сказав він. — Я читаю тобі останню волю і заповіт дурня.

— А які у нас тут є інші розваги?

— Твоя правда.

Керманич не сказав їй про дивну кімнату Вітбі або про свою підозру, що Вітбі міг бути провідником Нуль-зони. Він не розповів їй і про ті останні відчайдушні моменти в Південному Окрузі, коли змістилася межа. І, незважаючи на все це, він став краще розуміти материну брехню. Вона хотіла приховати підстави своїх рішень, приховуючи факти або завуальовуючи їх, надаючи їм іншого забарвлення. Але вона мала бути достатньо мудрою, щоб усвідомлювати; незалежно від мотивації, незалежно від хитросплетінь лабіринтів, кожний замовчуваний факт лишав певний слід своєї присутності.

— «Як Воно відновлюється, якщо не через наші дії? Через наше життя?» — спитав Вітбі вустами Керманича: мабуть, автор досі вже мертвий або й ще гірше.

Але вона не слухала; знову щось у небі привабило її увагу, і це, невідоме йому, не могло бути лелеками, й цього разу він видобув бінокль, прагнучи знайти те, на що вона дивиться. Коли ж він знайшов це, то кілька разів налаштовував фокус, не певний, чи бачить це ясно.

Але він бачив.

У згущуваній синяві щось пропливло, схоже на розірвані та роздерті випари. Довге, широке і чужодушне. Політ такий далекий, такий високий… Керманичу це нагадало покраяний поліетиленовий пакет, випотрошений і витягнутий у смугу, який пливе небокраєм… хоча воно товще за пакет чи за частку неба. Ця текстура, яка існувала й не існувала водночас, змусила його затремтіти, зціпити руку в кулак, а шкіру — похолонути й оніміти, і згадалася стіна, яка насправді стіною не була. Стіна, яка дихала від його дотику.

— Падай! — крикнула Жар-птаха, змусивши його стати на коліна в очереті. Він міг зараз відчувати сяйво — увесь підібраний, щільний, напружений, витягнутий, начебто це його шкіра витягнулась і напнулася, звернена до неба, яке не було просто небом, а чимось більшим. Воно так тягнуло до себе, що він вихопився б, якби не Жар-птаха, яка знову його смикнула, змушуючи лягти. Він лежав ницьма, вдячний за цей тягар, яким вона навалилася на нього, за те, що він тут не сам.

Пронизуючи небо, жахаючи — брижачись, пірнаючи, знову виринаючи, оглушуючи моторошним шепотом, який пронизував не тільки вуха, а й усе тіло, наче пробивши кожну клітинку фізичним болем… Він закляв це, заклякнувши на місці, наче заморожений, спостерігаючи, боячись. «Хвилясті лінії, які там є і яких водночас там немає». Рядок зі звіту Вітбі, яким Керманич не поділився, бо не зрозумів цих слів. Йому пригадалися кадри з відео першої експедиції.

— Ні з місця, — прошепотіла йому на вухо Жар-птаха. — Ні з місця. — Вона притулилася до нього, намагаючись заховати його, нібито Керманича тут і немає.

Він намагався навіть не дихати, стати таким нерухомим, наче неживий. А воно закручувалося в небі та краяло його, і до Керманича долинали ці брижі, пірнання, знову виринання, як сліди вітрила, доки він не ризикнув визирнути і не побачив, що це якийсь удар у повітрі заморозив ту річ, змусивши її заклякнути на місці, а потім ця проява напнулася, напружилася, наче шкура, майже крихка, але тверда й непіддатлива.

А потім, в останньому пориві, воно зметнулося, віддалилося, а тоді ще занадто наблизилося, зникаючи з поля зору, розчиняючи своє існування. А може, воно вислизнуло з повітря, і небо лишилося таким самим, як і доти було?

У нього не було для цього слів — чи Вітбіних, чи й власних. Це не було мертвою діорамою. Це не було закляклим скелетом людини, ніколи йому не знайомої. Тепер усе здавалося можливим. Усе може статися. Він міцно стис пальцями різьбленого Чоррі. Так міцно, що дерево ледь не пробило йому шкіру на долоні.

Вони лишалися там, де були, аж доки буря пронизала небо, яке тепер Керманич сприймав за щось зрадливе, і крізь темно-сіре світло спалахнули блискавки, а з-поміж дощових крапель, які наскрізь їх промочили, посипалися темні, слизькі, подібні до пуголовків істоти, які чвакотливо зникали у грунті навколо, коли двоє людей намагалися знайти якомога кращий прихисток, тулячись під шишкуватими, колючими, почорнілими кістяками дерев із листям, що нагадувало кинджали. Схожі на пуголовків істоти більше скидалися на живий потік, кожна — завбільшки з мізинець Керманича. Він не міг не подумати про них, що вони вийшли з тієї смуги в небі, і що це невідоме розпалося на мільйон крихітних частинок, і це — теж частка екосистеми Нуль-зони.

— Як ти гадаєш, на що вони перетворяться? — спитав він у неї.

— На будь-що, як і все, що тут перетворюється, — сказала вона, але ж це аж ніяк не було відповіддю.

Коли буря минула, болото ожило пташиними співами та булькотінням води у каналах, нічого надзвичайного. Може, просто очерети посвіжішали, стали яскравіші, дерева — зеленіші, але, може, таке враження було просто від світла, від сонця, яке здавалося звідси таким далеким, як і все на світі.

Якийсь час вони стояли. А тоді мовчки попрямували далі, тримаючись ближче одне до одного, ніж раніше.

Є таке місце, яке ти, ще малям, називала щонайдальшою точкою — найдальшою, куди в тебе вистачало сил забратися; те місце, де ти стояла, і де можна було уявити, нібито ти — єдина людина на світі. Перебування там змушувало тебе насторожуватися, але те місце давало тобі й спокій, відчуття безпеки. Хоч би куди ти пішла з цієї точки, у будь-якому напрямку, ти завжди поверталася назад — знову й знову поверталася туди. Але цієї миті, навіть стоячи з Вітбі, який поруч тебе, ти така далека, що милями не зміряти — і ти це відчуваєш. Ти різко це відчуваєш. Ти трохи змістилася з вершини, почуваючи легку втому, і вийшла до цього ідеального нерухомого видовища, де лісові острівці переходять у водно-болотні угіддя, а прісноводний канал — це буфер для солончаків, і, врешті-решт, перед тобою відкривається море. Де ти колись бачила видр, чула крики кроншнепів. Ти глибоко вдихаєш і відпочиваєш серед цього пейзажу, проходишся цим берегом під цим низько навислим небокраєм, омолоджена цим непорушним спокоєм. За деякий час твої ноги перестають відчувати втому, і ти нічого не боїшся, навіть Нуль-зони, і в тебе не лишилося місця для спогадів чи думок — ні про що, окрім цієї миті, і цієї, і наступної. Невдовзі, щоправда, це відчуття знову зникає, і ти з Вітбі — вижилі у топографічній аномалії — застигаєш перед руїнами маминого котеджу. Лишилися тільки підлога та ще пара стін, з яких звисають шпалери, такі побляклі, що ти не можеш розрізнити візерунку. На затоптаному в землю розколотому ганку — потрощена гнилизна широких дощок, що колись була доріжкою, котра вела до металево-синього моря, яке підкидає на хвилях білі гребені та знову їх топить. Може, тобі й не треба було йти сюди, але ні, таки треба було знайти щось нормальне, якусь подобу тих днів, доки все не пішло шкереберть, — тих днів, які тоді здавалися такими буденними.

— Не забудь мене, — сказав тоді їй Сол, ніби кажучи не тільки про себе, але й про твою матір, і про все забуте узбережжя. Тепер, насправді забутий, Вітбі стоїть на одному кінці, а ти — на іншому, потребуючи простору. Він не впевнений у тобі, і ти про нього теж нічого точно-напевно не знаєш. Вітбі хотів припинити цю місію після відвідин вежі, але ти в жодному разі не хотіла піти геть. Це твій дім, і Вітбі вже не зупиняє тебе, хоча може протестувати, може пхикати й намагатися вивільнитись, хоча він може примусити тебе негайно повернутися за межу.

«І де тепер твій оптимізм?» — так і кортить тобі спитати, але насправді його немає, бо він існує поза твоїм світом.

Дуже давно люди розпалювали один чи два каміни на підлозі в котеджі — там, де раніше була житлова кімната, під навісом однієї зі стін. Залишені плями, які чорніють, промовляють до тебе, що навіть після наступу Нуль-зони тут якийсь час жили люди. Чи не твоя мати розпалювала ці багаття?

Підлогу встеляють дохлі жуки, розчавлені на глянсові смарагдові шматки, оточені зеленаво-блакитним лишайником і товстими лозами дикого винограду, утворюючи хаотичне зелене море. Волові очка та співочі пташки вислизають через чагарник надворі, примощуються на розчахнутій віконниці, яка виступає назовні до берега, а потім знову зникають. Вікно, з якого ти виглядала батька, путівець, що веде до хати надворі, геть заросли шпичастими кущами та бур’янами.

Консерви з їжею, давно поіржавілі, де весь вміст прогнив, а також харчі, вкриті товстим лепом, занурені у бруд, який виступає з кутів, з поточених шашелем дощок, — точніше, того, що лишилося від підлоги. Аномалія потрісканих старовинних тарілок, ледь упізнаваних, складених до мийниці, яка вже відвалилася та перетворилася на суцільну цвіль і лишайники, а шафи для посуду просіли й зогнили.

Ти відчуваєш жаль, якийсь невиразний знак, що не засвічується, якому ти дозволила згаснути. В експедиціях ніколи не розповідали, що тут жили люди, які тут працювали, випивали, грали тут музику. Люди, які мешкали в транспортабельних хатках, у бунгало та маяках. Краще не думати про людей, які тут жили, про те, що тут усе спорожніло… а все ж таки ти хочеш, аби хтось пам’ятав про це, щоб зрозуміти, що втрачено, навіть якщо це така дрібниця.

Вітбі стоїть тут як вторгнений чужинець, доки ти спостерігаєш усе навколо, — він знає, що ти щось приховуєш від нього про цей котедж. Пласка, похмура смуга вуст, обурений погляд — чи це так має бути, а чи Нуль-зона вже почала налаштовувати його проти тебе? Коли ти вирвалася з тієї вежі, тікаючи від того, що так швидко зростало, ти знала, що він досі кричить, кленучи те, що на нього напало. «Там не було жодного звуку. Нічого. Потім… стіна за мною, пробігла крізь мене. А потім це минуло». Але відтоді він більше нічого не сказав, як і ти не ділилася з ним тим, що побачила прямо перед собою, доки не подолала ті кілька останніх сходинок до світла. Може, кожний з вас вважав, що інший йому не повірить. Може, ви просто хочете повернутися до світу.

Тут, у котеджі, немає тіл, але що ти думаєш? Що знайдеш їх, скоцюрблених, захованих тут від катастрофи, яка змінює світ навколо? Це ніколи не було у вдачі твоєї матері. Якби було за що боротися, вона боролася б до кінця. Якби комусь було треба допомогти, вона б допомогла. Якби можна було втекти до схову, вона б це зробила. У твоїх снах і мріях мати поводилася так, як і ти, сподіваючись на порятунок.

Сидячи там, у кімнаті відпочинку «Зоряних стежок», дряпаючи нотатки, ти бачила, як котедж повертається до тебе у твоїх візіях, у найменш очікувані миті, й маяк так само. Так, наче тяжіння затягує тебе до води, і потреба знати правду пересилює страх. Звуки хвиль опівночі, високих валів, чутні тобі з вікна твоєї кімнати у материнському бунгало, і ти могла бачити у місячному промінні низку металево-синіх гребенів, і темну воду, яка брижилася між ними. Іноді ця низка ламалася материнською постаттю, коли мама виходила пізньої ночі на пляж, охоплена думками, якими ніколи не ділилася, — відвертаючи обличчя від тебе. Наче шукала відповіді на питання, яке тепер бентежить тебе.

Невдовзі після бурі стежка, якою вони прошкували, завела їх на узбережжя, понад пагорби, що збігали паралельно до води. Розкисла земля, спогади про ті темні річки спонукали їх майже весело крокувати наново засіяним ґрунтом. Попереду виднівся зелений обрис острова, освітлений темно-золотим світлом пізнього надвечір’я. Тепер ніщо не краяло неба, але наразі вони обоє долали світ розбитих речей, напівзруйнованих силуетів на тлі цього палахкого обрію.

— Що тут сталося? — спитала Жар-птаха, прозоро натякаючи, що це ж його парафія. Може, так воно й було. Керманич нічого не сказав, бо вже давно мовчав, нібито більше не вірив словам. Або почав плекати відповіді, які могла йому надати тиша.

Проте тут справді сталося щось погане.

Шукаючи стежинку до берега, якою не треба було б продиратися, терзаючи себе крізь зарості комишів і шпичастих кактусів, вони не мали іншого вибору, окрім як споглянути залишену пам’ять про якесь кровопролиття. Старі сліди шин у брудній рідоті, загублений черевик стирчить із канави. Потьмянілий блиск автоматичної гвинтівки, захованої у мокрій траві. Кричущі ознаки перестрілки, яка почалась і потім миттєво скінчилася, намети, зірвані та пошматовані, подерті на клапті,— зрозуміло, що організація і контроль на цій ділянці понищені.

— Буря не могла цього наробити, — мовила вона. — Це було раніше. Ким вони були?

Досі без відповіді.

Вони вийшли на вершечок невеличкого пагорба. Долі — розтрощені рештки вантажівок; два джипи — один згорів майже вщерть, по колеса; пускова установка вже й іржавіла. Усе це щільно вкривалося цвіллю, занурюючись у мох, бур’яни та дикий виноград. Тривожні натяки — пожовклі кістки серед ганчір’я вицвілого зеленого однострою. Єдиний аромат долинав слабким зів’ялим відлунням пурпурово-білих польових квітів, які несамовито гойдалися на вітрі.

Таки мирне видовище. Потроху вона стала заспокоюватися.

Нарешті Керманич заговорив.

— Це не могло бути особовим складом, ув’язненим у Нуль-зоні, коли вона розширилася, якщо Нуль-зона не збільшила швидкості розкладання.

Вона всміхнулася, вдячна за звуки його голосу.

— Так, старе як світ. — Але її більше зацікавила інша риса краєвиду, простертого перед ними.

Берег і паралельні йому землі зазнали якоїсь катастрофи, вирубані вщерть і перемелені, так що величезна виїмка наповнилася по вінця водою, а облямований травою грунт мав ознаки чи просто наслідки прискореної ерозії. Жар-птасі здалося, що там чигає якесь чудовисько — чи не повзе до берега, щоб напасти на них?

Він показав на величезні сліди.

— Що це зробило?

— Торнадо?

— Щось таке, яке випливло з моря. Або… те, що ми бачили в небі?

Вітер злегка маяв жовтогарячим прапорцем, який зачепився на кілку, вбитому в грунт біля зруйнованих наметів.

— Щось дуже люте, я б сказала, — промовила вона.

Дивовижно. Унизу на березі вони знайшли човен, прихований у заростях колосняку піщаного, — гребний човен, виштовхнутий чимдалі від позначки високого рівня, у комплекті з веслами. Було схоже на те, начебто воно вже довго там вичікує. Жар-птаху охопила суміш смутку й нервозності. Можливо, цей човен залишили для пошуків біологу, але натомість знайшли його вони. Або чоловік біологині ніколи не працював тут на острові, і цей човен — доказ того. Але, незважаючи на це, їй насправді не було відоме призначення цього предмета, окрім одного міркування: ним можна попливти.

— У нас достатньо часу, — сказала вона.

— Ти хочеш перепливти зараз? — недовірливо спитав Керманич. Може, це було безглуздо, але вона не хотіла чекати. У них може бути ще година, доки світло, а потім ореол тіней, доки западе справжній морок.

— А ти волів би переночувати тут, у товаристві скелетів?

Вона знала, що останнім часом він перестав спати, у нього почалися галюцинації. Зіркова метушня перетворилася на білих кроликів, небокрай був ними переповнений, брудними темними плямами, які викривлялись у стрибках. Він боявся, що його свідомість удається до витребеньок, аби замаскувати щось тривожніше, помітне тільки їй.

— А раптом усе це виринуло з острова?

Вона миттєво відрізала:

— А раптом, якщо все це — де завгодно, десь у нас за спиною в мочарах? Цей човен придатний, щоб вийти у море. І час є.

— А ти не вважаєш підозрілим, що цей човен ніби нас очікував?

— Може, нам нарешті за сто років пощастило.

— А як щось вистрибне з води?

— Ми попливемо назад — як стріла.

— Звитяжно, Жар-птахо. Звитяжно.

Але вона якраз боялася, проте чогось іншого.

Доки вони відпливли, почало вже сідати сонце — понад цією величезною береговою лінією, а потім понад занехаяною низкою піщаних балок. Вода вилискувала темним золотом. Небо замерехтіло глибокими рожевими барвами, на краях згусли синювато-сиві сутінки. Над головами пролітали пелікани — доки крячки краяли повітря гострокутними математично правильними рівняннями, а чайки крутилися поблизу, виштовхувані поривами вітру.

Ляскання та бризкання веслами по воді збурювали вихорці золотої води, які хлюпали, щоб опісля одразу щезнути у вирі. Ніс човна був наділений тупим прагматизмом, протиставивши себе світлу, що Жар-птаха сприймала всерйоз, от ніби те, що вони робили, мало якесь раціональне зерно. Мотиви були цілком небезпідставні, а синхронний рух весел заспокоїв її. Вони намірилися веслувати так до острова, щоб опинитися там. Тривога, яку переживала Жар-птаха: от ніби вона може натрапити на біологиню та її чоловіка, здибатися з ними віч-на-віч, — згасла, затьмарилася, а чи, принаймні, тимчасово щезла у цій воді.

Довга, широка смуга зелені, яка була островом на цій віддалі, здавалась уривчастою і розмитою — через кілька дубів і сосон, які видніли на обрії поряд із розбитим шпилем маяка. Затиснутий між мирним непорушним небом і завжди неспокійним морем острів, мерехтливий на другому плані, оточений викривленим ореолом, начебто випромінював тепло. Між ними обабіч ковзали гористі, неоковирні острівці з модриновими деревами, спотвореними у зростанні, скривленими серед цього краєвиду, а обриси цих «форпостів» коливалися біля нерівної сіро-чорної смуги устричних мілин, які разюче мінилися райдужними переливами білини мертвих мушель, роздзьобаних птахами.

Обоє не перемовлялися жодним словом, навіть коли виникала потреба трохи міняти курс на захід, щоб уникнути несподіваних мілин або плюскоту потоку — хвилі котилися через ніс човна, й доводилося прикладати всі сили. Просто чулися ревіння течії, важкий подих Керманича у ритмі налягання на весла, неголосні удари весел об раму, коли Керманич не міг упоратися з рівномірністю веслування. Відчувалися дух його поту й морської води, раптовий приглушений запах, майже присмак, відчуття сумлінної праці. Тягар, який вона відчувала у трицепсах, у передпліччях, коли переводила їх за спину. Приємний біль, який потім з’являвся, даючи їй зрозуміти, що зусилля були таки справжні.

Коли світло пригасло і море втратило свій золотий блиск, нерівна вугляно-чорна тінь човна зіллялася з глибокою синявою хвиль, що обхлюпувала його довкола, забарвившись у густий пурпур неба. Коли спали сутінки, наче з’явилося якесь полегшення в грудях, а веслування Жар-птахи стало впевненішим і потужнішим, аж Керманич поглядав на неї, наморщивши чоло. Вона відчувала його пильний погляд — короткий, оцінювальний, та подеколи відверталася, щоб уникнути цих очей або нейтралізувати цей вираз.

Розбитий маяк виріс, коли світло стало яскравішим на тлі ночі. Навіть зруйнований, розграбований і розтрощений вітрами, ерозією та бурями, — для них усе одно це був маяк, почуття життя, якого вона не могла відкинути. Тут було щось майже шляхетне в цьому — у холоді, в затінку дерев, і те, що це місце існує, сповнило її печаллю та гордістю — несподіваними почуттями. Чи біологиня змогла б відчувати те ж саме, якби опинилася тут? Жар-птаха так не вважала. Біологиня побачила б спочатку все, що оточує маяк.

Слабша темрява між смугами острова й моря огортала уламки причалу, які під невеличким кутом здіймалися над водою, тож права половина була затоплена, а берег обабіч був завалений слідами людського життя — цементними штабелями та скелями. Не було жодного натяку на пляж, доки не відкрився тьмяно-блакитний вишкір уздовж кривизни берега далі, на захід.

З маяка не блимало жодного промінчика — лише хрипкі голоси скупчень птахів: птиці повсідалися вночі на деревах, — змагалися з ревом хвиль, пташині грубі крики якраз доніс до неї вітер. Вище в небі кажани описували траєкторії, — здавалося, за планом п’яного навігатора, — їхні тільця перекреслювали зірки, хаотично, випадково й непередбачувано.

— Ти відчуваєш: хтось стежить за нами? — прошепотіла вона.

— Ні, не відчуваю.

Його голос був хрипкий, от ніби Керманич увесь цей час пробалакав з нею і захрип од вітру та солоного повітря.

— А я відчуваю, що хтось за нами стежить.

— Птахи. Кажани. Дерева. — Але промовив він це надто категорично.

Бо й він не вірив, що це просто птахи, кажани та дерева.

Задихаючись на плюскотливих дошках доку, обоє припнули човна до пірсу, омиваного хвилями, й відступили до скель унизу, спускаючись рипучим помостом. Невідомі птахи на деревах мовчали, але було чутно дрижання інших звуків — кумкання звідусіль, з кожного кінця порослого травою маяка. Десь удалині чулися тверді кроки — якийсь ссавець середнього розміру ступав підліском. Над ними височів блідий, майже яскраво-промінний зубчастий шпиль маяка, обрамлений темним небом, а зорі навколо розташовувалися наче навколо центру Всесвіту.

— Перебудемо ніч на маяку, а потім заправимося вранці. — Тут було тепліше, аніж на морі, хоча все одно холодно.

Вона знала, що це не могло уникнути його уваги — витоптана маленька стежинка крізь високі бур’яни, видна у зоряному світлі. Тільки через постійні рухи перехожих ці бур’яни не заполонили її остаточно.

Керманич кивнув головою (обличчя його було невидиме у темряві, нахилився), підняв палицю та замахав нею. У них не було жодної зброї — вони давно повикидали всі свої несучасні знаряддя, непридатні тут у Нуль-зоні, — зберегли тільки один ліхтарик. Увімкнути зараз цей ліхтарик було б необачно, навіть по-дурному. У неї був ніж, щоб патрати дичину, і вона вийняла його.

Вхід до маяка був на півночі, й стежка вела просто туди. Бракувало справжніх дверей, але натомість звисала масивна дерев’яна барикада, в якій Жар-птаха ледь розпізнала двері від стайні або чогось подібного. Певними зусиллями вони зрушили ці двері та зайшли досередини. Їх зустрів дух розпаду й відсирілого дерева. Але тхнуло свіжіше, ніж вона очікувала.

Вона запалила сірника, побачила суцільні тіні біля стін, а посередині спіраллю звивалися східці, мов гігантський коркотяг, посередині першого поверху, а далі, вище, ці східці вели до величезної діри. Ненадійні — це ще м’яко сказано. У найгіршому випадку все воно завалиться.

Ніби читаючи її думки, Керманич мовив:

— Імовірно, нашу вагу витримають. Їх будували таким чином, що основний тягар навантаження — на опорних стінах. Але тут сирувато.

Вона кивнула головою, аж оце побачивши сталеві стрижні — каркас, який трохи підбадьорив її. Сірник догорів. Вона запалила інший.

Перший поверх був укритий опалим листям і кількома гілляками, а далі — катакомби з менших приміщень, захованих там, углибині. Гола бетонна підлога, покраяна, щоб показати: хтось тут здер паркет.

Сірник догорів. Їй здалося, що вона чує звук.

— Що це було?

— Вітер? — Але тон його був непевний.

Вона запалила ще сірника.

Нічого. Нікого.

— Просто вітер. — В його голосі звучало полегшення. — Тут заснемо чи далі пройдемо, обстежимо кімнати?

— Обстежимо… я не хочу жодних несподіванок.

Сірник згас від подуву вітру, який війнув од сходової клітини.

— Треба б нам довших сірників, — поскаржився Керманич.

Вона запалила іншого сірника й скрикнула. Керманич у неї за спиною здригнувся.

Якась тінь сиділа напівдорозі до східців, націливши на прибулих рушницю. Тінь втілилась у чорношкіру жінку, одягнену в армійську форму — зграбної статури, волосся на голові кучериками.

— Привіт, Керманичу, — сказала жінка, не звертаючись до Жар-птахи.

Жар-птаха впізнала її — це з того першого допиту в Південному Окрузі.

Ґрейс Стівенсон, заступниця директора.

Таємний об’єкт Лоурі на безпросвітно-похмурій частині східного узбережжя, де вкриті жорствою пляжі й жорстка жовта трава, був побудований на основі старої військової бази. Тут Лоурі вправлявся у неврології та методиці психологічної обробки з використанням умовних рефлексів — дехто називав це промиванням мізків. Згори, на зарослому мохом пагорку, він керував, поза межами його командування та влади, дивним світом — виведеними з експлуатації срібними мінами для гаваней, зваленими внизу на галяві; поіржавілими рушницями, залишеними від воєн сімдесят років тому. У Лоурі були точна копія легендарного Нуль-будинку Нуль-зони і точна копія базового табору експедиції, ба навіть яма в землі приблизно означала ту дещицю відомого про «топографічну аномалію». Ти знала про це ще до того, як тебе викликали, і в твоїй уяві цей фальшивий маяк і той фальшивий базовий табір були якимсь поганим, мало не надприродним провісником. Але, сказати щиро, стоячи там з Лоурі, споглядаючи його володіння крізь довгу пластину тонованого скла, ти почуваєшся десь так, ніби дивишся якийсь фільм: купи речей, застиглих та мізерних без анімації та параної Лоурі, без його проектування свого сценарію на них. Ні, це навіть не фільм, усвідомила ти. Це більше схоже зимовий карнавал на узбережжі, коли немає туристичного сезону, коли навіть сам пляж — поема про самотність. Який тоді самотній Лоурі, в оточенні усього цього?

— Сідай, дозволь, я тобі наллю.

Як це схоже на Лоурі, але ти не сідаєш і чемно відмовляєшся від трунку, споглядаючи берег, море. Який сірий, паскудний день, прогноз погоди навіть обіцяє сніг. Вода масніє від забрудненого довкілля, тьмяне світло створює райдуги на нерухомій поверхні.

— Ні? Ну, я все одно тобі наллю. — Теж — як це схоже на Лоурі, і ти ще дужче напружуєшся, ніж мить тому. Кімната вузька, і ти стоїш біля вікна, за тобою — довга, зелена мов лайм канапа зі сталевим каркасом, закидана подушками психоделічного жовтогарячого кольору. Порцелянові світильники у формі потворних голих персів звисають із косо нахиленої стелі, у двадцять рядів. Їхнє світло заливає кушетки, столи й дерев’яну підлогу м’якими переливчастими колами. Уся задня панель кімнати скляна — це дзеркало, яке показує твоє зображення та боронить тебе від істини, що це не кімната відпочинку, і ти тут не за запрошенням, а за викликом. Що це певного штибу помешкання для допитів.

Цей рафінований Лоурі, який так відрізняється від Лоурі-грубіяна, нахиляється з крісла навкіс до кушетки й навмисно витрачає цілу вічність на те, щоб повидобувати кубики льоду з чаші на столі та донести до високого келиха перед тобою — кожний окремо, один за одним. Він обережно розкорковує пляшку шотландського віскі та, тримаючи шийку над склянкою, наливає напій — на два пальці завглибш.

Лоурі, занурившись у своє завдання, явно розтягує момент, далі й далі. Грива золотавого чуба, вже посрібленого, значно відросла. Рельєфна масивна голова на міцній шиї, зморшки, які увиразнюють особливості його обличчя й промовляють: коли б хто мигцем глянув на Лоурі, побачивши його вперше, то сказав би, що він схожий на астронавта або кінозірку зі старих фільмів. Себто люди, які ніколи не бачили фотографій Лоурі після першої експедиції до Нуль-зони — цього зневодненого неголеного обличчя, увічненого під час зіткнення з невідомим. Адже Лоурі побував там, куди ще ніхто до нього не потикався. Тоді його називали «шанованим чолов’ягою», харизматичним і прямим. Навіть коли він трохи погладшав, і талія потовщала, усе одно зберігся певний шарм. Навіть коли ліве око почало зизити й сіпатися, наче крихітна планетка відхилилася від своєї орбіти, — відхиляючись і дивлячись убік, поза межі. Ці яскраві, пронизливі блакитні очі. Якби їм ще трохи блиску — і фатальний кінець усій його харизмі: рельєфно виліплений ніс, рішуча щелепа були б просто пародією, мов берегова лінія загубленої потайної країни, — усе зруйнував би цей надто крижаний погляд. Але в цього погляду є досить тепла, аби зберегти якісь ілюзії.

— Ось, готово, — каже він, і ти ще дужче нервуєшся — від зміни його спокою та необтяжливих турбот про напій.

Лоурі замінив бункери, заховані у пагорбах, на секретні лабораторії. Переповнені по саму зав’язку тваринами найвищого рангу, спеціально, за кумедною чуткою, навезеними сюди, аби Лоурі зреалізував усі свої фантазії, караючи природу так, як вона його покарала. Експерименти з нейронами, нейронними зв’язками, контроль над синапсами. Набридливі, неможливі штуки, як оці. Ти сумніваєшся, чи він бодай колись привозив сюди свою четверту дружину або дітей, хоча поставив поблизу зручний літній будиночок. Жодних екскурсій на татовому робочому місці.

Тобі цікаво, як Лоурі веселиться. А може, він і наразі це робить?

Він роззирається, з напоєм у кожній руці, убраний у шикарний дорогий темно-синій костюм, взутий у модельні пантофлі із золотими носаками. Усміхається, тримаючи напої в простягнутих руках, — подвоєний, навіть потроєний у дзеркалі за спиною. Сліпучий блиск бездоганно рівних зубів. Широкий усміх політика. Небезпечний усміх.

Навряд чи він хоч поворухнув зап’ястям — така економія жестів. Такі компактні рухи ліктя та руки, що на мить видалося тобі: твій трунок просто пожбурили в тебе?

Склянка, яка була в нього у лівій руці, поціляє в шибку та розбивається на скалки за волосинку від твоєї голови. Коли ти відсахуєшся, сіпаєшся вбік, щоб не зазнати ушкодження, — бризки рідини заливають тобі туфлі, скляні уламки голками колють тобі кісточки. Вікно — куленепробивне, ані подряпинки. Напій у правиці Лоурі навіть не тремтить. Але, зрештою, як і ви обоє.

Лоурі досі всміхається.

Він каже:

— Тепер, коли ми випили, може, покінчимо з цією справою к бісу?

Ти відкидаєшся, спираючись, на подушки, тобі це незручно, а ще ти споглядаєш море, маяк, бризки шотландського віскі на підлозі. Ти питаєш себе: можливо, він спеціально замовив такі келихи, що геть легко розбиваються? Лоурі сидить на своєму стільці, нахилившись уперед, як хижак. Ти лишаєшся дуже спокійною. Твоє серце, калатаючи, відбиває ударами якийсь секретний код, якого ти не можеш розшифрувати. Широке обличчя Лоурі над тобою, червоне, розпашіле від алкоголю, товсті плечі різко опушені, черево лежить на колінах, коли він нахиляється вперед, усе ще тримаючи свій трунок. Ти не бачиш тут жодних ознак його співробітників, але знаєш, що система безпеки чатує за дверима.

— Тож ти гадала подивитися ближче, еге ж, Синтіє? Гадала, що використаєш власні коди безпеки, обійдеш своє начальство і швидко на них глянеш. Не могла опиратися, так тобі кортіло одним очком зазирнути, що ж там, за лаштунками.

Це був добрий план; він мав спрацювати. Ти мала стати невидимкою, повертаючись назад. Але в Лоурі шпиги серед прикордонного командування, свої інформанти, і найкраще, що могла зробити Ґрейс, — це конфіскувати матеріали, що вони привезли, й зберегти їх у камері схову Південного Округу, хибно позначивши як здобутки попередньої експедиції. Лоурі таємно тримав тебе на військовій базі, аж доки й перемістив сюди. Вітбі допитали б після виконання завдання, а потім посадили б під домашній арешт.

— Я вже знала, що там.

Гучне форкання — презирства і недовіри.

— Типово для канцелярських щурів, таких собі розумах. Гадають: якщо вони прочитали звіти, якщо бодай за щось відповідають, то вже тримають Бога за бороду. — Сказано без іронії.

Його подих солодкий, занадто солодкий, нібито всередині в нього щось гниє. Очі шастають, ворожі, але так чи інак годі прочитати їхній вираз. З вигляду мов той, хто ще трішки хильне — і буде здатний на що завгодно.

— Отже, ти розгулюєш, фланіруєш і хочеш перебути тут міні-канікули. Розпружитися на пляжі, еге ж? Сяйнула тобі думка — побувати тут, прихопити свого хлопчика-іграшку, Вітбі? Захотіла трохи прогулятися на маяк, на східці?

Мовчання — найкраща відповідь. Центр бачить інтелектуальну, витончену версію Лоурі. Ти бачиш покидьки, від яких нікуди не подітися.

— Тобі нема що мені сказати. Нема? Жодних зауважень? Чи там додаткових пояснень?

— Я все виклала у своєму звіті.

Він наполовину підвівся, але ти — ані руш. Навіть дев’ятирічною дівчинкою на тому забутому узбережжі ти знала кращий спосіб, аніж тікати від ведмедя чи дикого собаки. Ти твердо стоїш, обличчям до них. Можна навіть зарикати. А чи зробила б ти так, коли правила змінилися, коли ця земля стала Нуль-зоною? Ти пітнієш від усіх цих сміховинних світильників.

— Я намагаюся потрапити всередину твоєї голови, не потрапляючи до тебе в голову, якщо ти розумієш, про що це я, — каже Лоурі. — Я намагаюся зрозуміти, як ми потрапили сюди. Намагатися це з’ясувати, чи існує бодай якась чортова причина, з якої я не дозволю Центру тебе розстріляти.

Яйце Центру розкривається, мов рот, щоб віддати наказ тебе негайно всю спалити, або, скоріше за все, розпорошити та випарувати, як туман. Але це означає, що Лоурі — ось основна причина, з якої тебе ще не знищено, і це дає тобі відчуття надії.

— Я не могла далі виряджати інших до експедицій за своїми замовленнями, не пішовши туди сама. — Ти не могла дозволити йому бути єдиним, хто має такий досвід.

— Твої накази? Мої накази, не твої. Ти маєш це затямити. — Він з хрускотом ставить келиха на стіл між вами. Кубик льоду вислизає, ковзає гладенькою підлогою. Ти борешся з бажанням підібрати його, покласти назад до склянки.

— А Вітбі… тобі конче треба було завербувати його до своєї злощасної експедиції?

Ти могла б відкрити правду, що Вітбі сам хотів піти з тобою, але не можеш передбачити, як відреагує Лоурі. Вітбі завжди існував поза Лоурі, грандіозне непорозуміння між трагічно різними життєвими формами.

— Я не хотіла йти сама. Мені треба було резерву, підстраховки.

— Я твій резерв, твоя підстраховка. А вплутати в усе це заступницю директора — теж гарна ідея?

Ґрейс може ненавидіти Лоурі, але з якогось дива Лоурі навіть відчуває до неї певну симпатію. Це, якщо вона бодай колись це відкриє, вб’є її огидою, з одного маху.

— Нічого з цього не було гарною ідеєю. Це було провалом… Але важко виряджати людей у бій, самій не беручи участі в бою. — Ідея Ґрейс на захист. Простіше. За старими правилами.

— Кінчай цю дурню. Це що, Ґрейс порадила тобі так казати? Певен, що вона. — Цього разу ти дала маху й пропустила жучок, чи він просто здогадався?

Знову:

— Ви отримали наші звіти.

Лоурі — єдиний, у кого вони є. Армійське прикордонне командування це знає, але Ґрейс приховувала звіти від Південного Округу, на прохання Лоурі — «з моральних міркувань і миротворства» — відтягуючи остаточне рішення. Офіційно ти досі перебуваєш у довжелезній відпустці, а Вітбі — у відпустці адміністративній.

— До дідька твої звіти. Ти намагаєшся сховати від мене Вітбі, — не зовсім упевнено, що це правда, — а твої знахідки якісь неоковирні й неповні. Ти пробула там майже три тижні, а твій звіт зайняв лише чотири сторіночки?

— Нічого екстраординарного не сталося. Враховуючи…

— Враховуючи дурню. Що зробив Вітбі? Щось реальне чи чергову кляту галюцинацію? Ти не розумієш, що може статися, якщо попрешся туди? Чи ти розумієш, у що могла втелющитися? — Слова, вилітаючи у нього з рота, зливаються водно, й останні два звучать як «моглавтелитися».

— Я розумію. — іграшковий маяк оживає. Лоурі, притулившись до нього, нахиляє його, щось шепочучи, у міазмах свого солодкаво-гнилого віддиху:

— Ти хочеш знати, що тут смішного. Що тут у дідька прикольного й смішного?

— Ні. — Ось воно, випустили джина з пляшки. Удає святочного веселуна-вигадника. Знову-здорово майже щоразу.

— Того дня. Того дня ти все зрозуміла не так. Якби ти схотіла «вирядитися» до нашого Дідугана на співбесіду, то, певно, вони тебе взяли б, у будь-якому разі. Можливо, ти отримала б роботу. Вони могли б це зробити, знаючи старого директора. Щоправда, тебе б узяли з нездорового інтересу, як, наприклад, спеціальну, інтелектуальну тварину для лабораторії — особливого, напрочуд прекрасного білого кролика. Щоправда, тебе ніколи не зробили б директором, але ж ця, трясця її матері, чортова посада — рутина, засмоктує, еге ж? Як ти сама це второпаєш? Як ти ще ліпше второпаєш? Але проблема в тому, що обман занадто затягнувся. Тож що, чорт забирай, нам з тобою робити?

Проблема, на твою думку, не так у минулому, як у теперішньому. Час, коли ти могла бодай якось стримувати Лоурі або впливати на нього, давно минув. Щойно він піднявся аж до Центру, як Лоурі канонізували, тобі зась його й торкнутися. Ця особа, людина, якою ти була до співбесіди з Дідуганом, була обережною — так уважно намагалася дістатися до того місця, де можна діяти нерозважливо і безтурботно — скажімо, перетнути межу до Нуль-зони.

Твій батько був параноїком у ставленні до уряду, вряди-годи дозволяючи собі якісь темні справи, щоб підхалтурити до основної роботи бармена, який працює неповний день за низький оклад. Він не хотів мати справу із законом. Не хотів жодних проблем. Отже, він так і не сказав уряду, не сказав і тобі, що твоя мати, напевно, померла, та що ти ніколи не повернешся до забутого узбережжя, доки це не стане конче необхідно. Навчив тебе ухильно відповідати на питання тих, хто приходив розпитувати тебе про маму — так буде краще для твоєї ж нені. Усе, щоб уникнути й тіні підозри про його «ділові підприємства».

— Ти цього не знаєш, бо занадто юна, — починалася звичайна лекція, — але всі політики — великі шахраї. Уряд — це злодій на всі часи. Ось чому він так намагається переловити злодіїв — не терпить конкуренції. Ти ж не хочеш увесь свій вік тягати на спині це просто тому, що опинилася не в тому місці не в той час.

Коли він сказав тобі, що її немає, ти ридала цілий місяць, навіть дивлячись у батькове обличчя, спохмурніле, застережливе: ці постійні переміщення, переїзди від однієї садиби до іншої, здійснювані вкрай обережно, виховували тебе у чеснотливій пошані до мовчання.

Із плином часу твої спогади про матір потьмяніли, — так, що ти вже й не знала, чи певні образи або моменти взято з твого безпосереднього досвіду, а чи їх побачено на фотографіях, які твій тато тримав у коробці для взуття у шафі. Це було способом не сховати і зберегти, а викинути з пам’яті. Ти уважно роздивлятимешся світлини своєї мами — на ганку з друзями, з напоєм у руці, або на пляжі з татом — і уявлятимеш, ніби вона казала: «Не забудь мене», — соромлячись, коли це виявлялося обличчям доглядача маяка.

Гіпотетично, а потім дедалі обґрунтованіш, ти розпочала власне дослідження. Ти дізналася: є щось за назвою «Південний Округ», присвячене очищенню «зруйнованого довкілля» того, що колись називалося забутим узбережжям, а тепер є Нуль-зоною. Твій нотатник так потовщав, що його важко й відкрити: переповнений виписками і вирізками з книг, газет, журналів, а пізніше — з веб-сайтів. Переважали теорії про змову або спекулятивні переосмислення офіційної урядової версії подій. Істина завжди була розмитою і туманною, не маючи нічого спільного з тим, що ти бачила, з твоїм відчуттям, що доглядач маяка починає змінюватися.

Уже першого року навчання в коледжі ти збагнула, що хочеш працювати у Південному Окрузі, хоч би яку роль той відігравав, а твоє шахрайське чуття правди підказало, що за минуле доведеться відповідати. Отож ти змінила ім’я, найняла приватного детектива, щоб він допоміг тобі сховати кінці у воду, та й стала працювати над здобуттям наукового ступеня. Когнітивна психологія, орієнтована на психологію перцептуальну, а ще — доповнена органічною. Ти вийшла заміж за чоловіка, якого ніколи не кохала, з низки причин, за п’ятнадцять місяців розлучилася з ним, і близько п’яти років пропрацювала консультантом, подаючи знов і знов запити до Центру, у відповідній формі, аби тільки прорватися до Південного Округу.

Тодішній директор, з військово-морського флоту, улюблений усіма, але не надто твердий, не провадив з тобою співбесіди. Це робив Лоурі — як і раніше, був у Південному Окрузі, граючи й тоді за власними правилами. Він полюбляв гарбати владу. Відбулась офіційна зустріч у нього в офісі, а потім ви вийшли надвір, де співбесіда тривала в іншій формі.

— Нас тут не можуть підслухати, — сказав він, і прокалатали тривожні дзвіночки. Ірраціональна думка, що він може тобі освідчитися, як один із татових друзів. Щось, окрім його чемних манер, добре пошитого, щойно від кравця, одягу… Владна харизма! Ось що, мабуть, насторожило тебе.

Та у Лоурі було на думці щось постійніше.

— Мені довелося наказати своїм людям перевірити тебе від і до. Це були гарні зусилля, щоб ти замаскувалася. Тверда оцінка «добре»[11] за сумлінність, аякже. Узагалі непогано, якщо поміркувати. Але я все ж таки дізнався, дізналися б і в Центрі, якби я не замів твоїх слідів. Те, що від них лишилося. — Широкий усміх, аж сяє. Начебто тобі розповідають про спорт чи болото, яке перед тобою парує, а сам промовець наче кип’ятиться у власному густому бульйоні.

Ти вирішуєш відповісти контрударом:

— Ви мене здасте? — Горло пересохло, здається, тебе б’є пропасниця, дужче, ніж мить тому. Спогади про те, як твого батька забрали до в’язниці за дрібне шахрайство, а він був завжди з усмішкою на всі тридцять два зуби та посилав повітряні поцілунки, неначе грав на публіку, аби помітили.

Лоурі мгукає, і ти злякалася, бо це вразило тебе, як і його прониклива вишуканість, попри деякі невдачі. Його жвавість і сліпучість. Те, як на ньому сидить костюм і те, що на обличчі відбився непересічний досвід, бо Лоурі бачив те, побував там, де ти хотіла побувати.

— Здати тебе, Ґлоріє… Тобто Синтіє. Здати? Кому? Хлопцям, відповідальним за відстеження фальшивих імен

і фальшивих ідентичностей? Правдолюбам-всезнайкам забутого узбережжя? Ні, не думаю. Не думаю, що здам тебе комусь. — Невимовлена думка: Я притримаю тебе для себе.

— Що ж ви від мене хочете? — спитала ти. Хоч раз подякувала, що ти батькова донька: тато навчив тебе відкидати дурисвітство.

— Хочете? — Ніби геть не розуміє. — Нічого. Ще нічого, поки що. Насправді все у ваших руках… Синтіє. Я збираюся піти туди з вами і рекомендувати вас на роботу. І якщо ви пройдете підготовку в Центрі, тоді побачимо. А щодо всього іншого… це просто буде нашим секретом. Не зовсім маленьким секретом, але секретом.

— Чому ви так зробите? — Не впевнена, що розчула як слід.

Він підморгує:

— О, я справді довіряю тим, хто побував у Нуль-зоні. Навіть у прообразі Нуль-зони.

Спочатку ціна була не такою неприйнятною. Усе, чого він хотів, неофіційно, щоб ти розповіла йому, і тільки йому, до останнього, про свої дні, прожиті на забутому узбережжі. Про доглядача маяка, про «Науково-спіритичну бригаду».

— Опишіть тих чоловіка й жінку, — сказав він, маючи на увазі Генрі та Сьюзен, і всі його запитання про НСБ звучали так, ніби ти заповнюєш фрагменти однієї бувальщини, яку він уже частково чув раніше.

Наступні кілька місяців чулися прохання про допомогу, і ти неохоче їх виконувала, а вони множилися, — підтримати ту чи іншу ініціативу або рекомендацію, а коли ти стала впливовішою, у тебе просили відкидати деякі речі, виявляти менше ентузіазму та більше холодку. Переважно, як ти зрозуміла, це стосувалося роботи деяких комітетів, пов’язаних з науковим відділом, аби підірвати чи бодай обмежити вплив Центру в Південному Окрузі. Усе це розумно й поступово, щоб ти не помічала збільшення обсягу та загострення пристрастей, аж доки й звикнеш настільки, що це стане частиною твоєї роботи.

Зрештою, Лоурі підтримав твоє прагнення стати директором. Прибуття до Південного Округу нагадувало дозвіл послухати серцебиття в якогось таємничого звіра. Але як начальник ти підкралася близько, разюче близько, замкнена у камерних стінах, і тобі треба було часу, щоб пристосуватися. Звісно, Лоурі експлуатував цей час.

Зиркнувши на стіл: найновіший супутниковий матеріал над Нуль-зоною, глянсове зображення має різкість від восьми з половиною на одинадцять дюймів. Гламурні кадри з невичерпного джерела. Беззмістовна мімікрія нормального явища, пошкоджена тільки плямами, які ти можеш підкреслити, щоб знайти фотографи, зроблені примарними мисливцями. Ці плями — точний доказ змін. Схоже на те, що Південний Округ втрачає здатність бачити навіть брехню.

— Зло рухається поруч із добром. Але ці терміни безглузді в Нуль-зоні. Або для Нуль-зони. То чого ж вони примушують нас ганятися за ворогом, якого не визнають? Байдужий контекст вимагає від нас такого самого ставлення — якщо ми хочемо вижити.

Від тебе не сподіваються на відповідь: Лоурі зробив перерву, щоб пофілософувати, поки знову наповнить свого келиха. Ти не знала б, що відповісти, ти ніколи не змогла б охарактеризувати Лоурі як байдужого, або як такого, хто виражає свою байдужість діями. Як завжди, це частина обману: здатність до законспірованого авторитету, накидаючи іншим свою впевненість.

Лоурі вже погрожував тебе загіпнотизувати, але те, що ти вже знаєш про експерименти Лоурі, зводиться до того, що ти ніколи йому цього не дозволиш. Завжди сподіваєшся, що Лоурі не переступить межі, що ти не даси йому тебе торкнутися, а не на те надієшся, ніби він не зможе здійснювати свої операції без обмежень згори. Звісно, кожна його дія виявляє його мотиви — перешкодити комусь десь своєю силою втручання?

Отже, тебе загнали в глухий кут.

І от він тебе дивує.

— Я хочу, щоб ти зустрілася з кимсь із учасників цього процесу. Кимсь, кого ти вже знаєш. Джекі Сіверенс.

Не те ім’я, яке ти сподівалася почути. Але ось саме вона — у супроводі Мері Філіпс, одна з помічниць Лоурі, заходить у дзеркальні двері з твого боку люстра, Сіверенс, — іде, не звертаючи уваги на те, що під закаблуками хрускає скло розбитого келиха. Одягнена, як завжди, бездоганно, досі залюблена в шалики.

Може, вона весь цей час підслуховувала? Династична спадкоємиця легендарного Джека Сіверенса. Джекі, років зо п’ятнадцять відрізана скиба од Південного Округу — яскрава зірка, яка досі сяє на небосхилі космології Центру, попри темну зірку — сина на службі, якого їй довелося неодноразово рятувати. Лоурі — ізгой, Сіверенс — типова інсайдерка, навряд чи вони можуть бути спільниками. Одна — стискає срібне яйце в руці й пестить його. Інший — намагається розбити його невидимим молотком.

Де тут гра? Чи Лоурі щось замислив проти Джекі, чи та — проти Лоурі?

— Джекі буде моїм радником у цій ситуації. З того часу їй дадуть завдання. І доки ухвалю остаточне рішення, що робити з тобою, я хочу, щоб ти повторила для неї все у доповіді, — усе, що трапилося з тобою, коли ти переходила межу. Востаннє.

Сіверенс усміхається, як крокодил, і всідається на канапі біля тебе, доки Лоурі посувається, щоб зробити їй напій.

— Не треба формальностей, Синтіє. Тобі не треба жодної підготовки. У жодному разі. Ти можеш розповісти це у будь-якому порядку, як хочеш.

— Яка ти добра, Джекі. — Це не доброта, це просто спроба отримати іншу версію. Те, що робить це своєрідним ритуалом, із наперед обумовленим результатом.

Отже, ти знову повертаєшся до своєї розповіді — для Сіверенс, яка подеколи зупиняє тебе запитаннями, брутальнішими, ніж ти очікувала від тієї, кого вважала політичною тваринкою.

— І ти більш нікуди не ходила? Жодних коротких шляхів або інших екскурсій?

— Екскурсій?

— Це легко — оминути те, що здається недоречним. — Та сама пласка усмішка.

Ти не утруднюєш себе відповіддю.

— Чи ти принесла щось звідти?

— Просто звичайне обладнання, яке лишилося там від попередньої експедиції, як це трапляється з багатьма експедиціями. — Казочка, яку ти погодила з Вітбі, тому що ти хочеш обстежити ці предмети на заводі, зателефонувати щодо них у Південний Округ, а не віддавати Центру. Ви експерти, а не Центр.

— Яке почуття викликали у тебе журнали на маяку? Чи були якісь враження або думки, коли ти їх побачила? Сподіваюсь, я висловилася не дуже розпливчато.

Не було жодних особливих почуттів, вражень чи думок, відповідаєш ти їй. Це були просто журнали. Бо ти не хочеш їхати туди, не хочеш іще раз переживати кінець мандрівки, — те, що відбулося на маяку.

— І ніщо там не здавалося незвичним чи поза колією?

— Ні. — Ти викладаєш простеньку історію про небезпеку в тунелі.

Потім, притулившись, по-змовницьки, конспіративно, тільки між нами, дівчатками, кажучи:

— Ґлоріє. Синтіє. Чому ти це зробила? Насправді?

Начебто Лоурі немає в кімнаті.

Ти знизуєш плечима, вимучено всміхаючись.

Насамкінець твого звіту Сіверенс усміхається і каже:

— Можливо, ми помістимо це в особовій справі під назвою «нічого не сталося» та й підемо далі. І якщо так, то ось Лоурі, йому дякуй. — Накриває тобі руку долонею, мовби кажучи: «Не забувай, що це я допомогла». Ти також можеш лишити у себе Вітбі, каже вона, якщо Вітбі пройде психологічний тест, який ти особисто допомагала вести у Центрі, приховано, поза обліковим реєстром. Але: «Ти ручаєшся за нього. Ти несеш відповідальність за нього». Начебто ти дитина, яка просить дозволити тримати свійську тваринку.

Новий командувач межею буде призначений з легкої руки Лоурі, й той повідомлятиме і Лоурі, й Сіверенс, і вони визначатимуть процедури, аби, як пояснює Лоурі: «Ти, і Вітбі, або ще якийсь сучий син, досить дурнуватий, аби вчинити ще одну втечу з буцегарні, двічі подумав, перш ніж».

Декілька обмінів порожніми люб’язностями, і Джекі покинула кімнату так само швидко, як туди потрапила, — така коротка зустріч, аж ти замислилася: чого вона була тут? Які у неї справи з Лоурі? Чи вона потрапила до пастки, а чи сам Лоурі? Намагаєшся пригадати точну дату, коли Сіверенс з’явилась у Південному Окрузі. Переходиш до списку її завдань, її обов’язків і де та коли вона бувала. Думаєш, що є тут частина головоломки, якої не бачиш, а тобі треба її побачити.

Лоурі тут, у центрі свого таємного штабу, сидить, споглядаючи море, коли починає падати сніг лапатими щільними пластівцями, укриваючи траву, морські міни, вузькі стежки. Як і гуси та чайки, що ніколи не братимуть до голови планів, Лоурі чи твоїх, шукають прихистку біля фальшивого маяка, обмануті його виглядом, мов експедиції — реальним маяком. Але Сіверенс наразі там, гуляє по скелях, задивляється у воду. Вона на лінії свого телефону, та Лоурі не бачить її — лише своє віддзеркалення, і вона потрапила до тієї пастки, усередині його обрисів.

Лоурі, надимаючись, походжаючи перед дзеркалом, б’є себе кулаком у груди:

— І ось що я ще хочу сказати: наступна експедиція! Вони не підуть до Центру, а прийдуть сюди. Вони тут пройдуть стажування. Ти ж хочеш, аби Нуль-зона відреагувала? Ти ж хочеш щось змінити? Я це зміню. Я в мізки Нуль-зони такі штуки вкручу, в яких жало на хвості. Це поп’є крівці. Нагнемо цього чортового ворога, аби второпав: ми здатні чинити опір. Що ми йдемо на них.

Деякі стежки швидко прочахають; декотрі стежки доводиться довго намацувати, а йти ними — ще довше. Споглядання Сіверенс, яка розгулює між чорними хребтами скель біля маяка, навіть маяка-підробки, здіймає у тебе волосся сторч на голові, підбурює крикнути: «Це моє, не твоє!»

Лоурі досі нависає над тобою, розповідаючи, що станеться і яким чином це станеться. Звісно, він прагне контролювати якомога більше. Звісно, він отримає таку владу.

Але тепер ти знаєш те, про що й раніше здогадувалася: під маскою бушування та блазнювання Лоурі сховане його відчуття, що ваші долі взаємопов’язані. Що він пов’язаний з тобою більше, аніж будь-коли.

За шість місяців ти можеш повернутися до Південного Округу. Ніхто не знатиме, чому ти була так довго відсутня, а Ґрейс не скаже їм, обіцяючи дати їм такого чосу, що «вони не встигнуть про це й подумати».

Доки ти очікуєш удома, тимчасово виведена з гри, у тебе досі в голові тримається картинка: Ґрейс — висока сувора чорношкіра жінка в білому халаті й трикутці, як у генерала, стоїть, тримаючи шаблю, чомусь у веслярському човні, перетинаючи стратегічно важливу річку. Коли настане час скинути капелюха, позбутися човна, віддати владу тобі — як вона це сприйме?

Одна-єдина туманна думка виринає майже щоночі, після відвідин лікаря чи купівлі харчів на обід: «В якому світі я насправді живу?» У тому, де ти можеш розчути крики Вітбі на маяку, зілляті з криками першої експедиції, а чи в тому, де ти ставиш консервовані супи до шафи? Чи можеш ти існувати в обох світах? А чи хочеш ти цього? Коли Ґрейс телефонує поцікавитися, як у тебе минув день, чи слід тобі відповідати: «Як зазвичай», або «Жахливо, наче розтинала трупи, один за одним, без жодної причини»?

Посидіти на дзиглику у барі Чиппера — це те ж саме, так чи не так, коли ти повернулася? Може, й краще, коли у тебе більше часу, аби тут його збувати. Ріелтор тут теж часто буває. Вона невтомно торохтить: про поїздку на північ, коли відвідувала свою родину; про фільм, який побачила; про тутешню політику. Іноді той самий ветеран з одвічним пивом у руці витягує на світ Божий сторічні спомини про своїх колись малих дітей, намагаючись підтримати розмову.

Балачки Ріелтора і п’яниці ковзають повз тебе, ти киваєш, начебто беручи участь у бесіді, доки все, що ти можеш зараз побачити, зведеться до двох образів доглядача маяка, накладених один на одного, які кажуть одне й те ж саме, звертаючись до двох різних версій тебе. Одне — у темряві, друге — у світлі.

— Ти думаєш про своїх дітей, хіба ні? — питає Ріелтор. — Бачу.

Твої думки, мабуть, десь блукали. Машкара точно спала.

— Так, маєш рацію, — кажеш ти. — Авжеж.

Ти замовляєш ще одну порцію пива, починаєш розповідати Ріелтору про своїх дітей: до якої школи вони ходять, як ти хочеш їх частіше бачити, і що вони навчаються на лікарів. Що ти сподіваєшся побачити їх на канікули. Здається, тепер вони, коли повиростали, належать до іншого світу. Ветеран, який стоїть біля бару, дивиться повз Ріелтора — на тебе, і обличчя його має дивний вираз. Погляд усвідомлення, начебто знає, що ти насправді робиш.

До дідька! Можливо, тобі ще слід замовити кілька пісеньок музичному автоматові. Можливо, згодом повернутися до караоке, замовити ще по пиву, скласти ще деталі для картинки — розповіді про своє життя. Але якоїсь миті Ріелтор полишає тебе, і ти — наодинці з ветераном, а потім бачиш якихось інших людей, яких не знаєш, яких ніколи не хочеш знати. Підлога липка, потемніла від застарілих плям. Пляшки за баром накриті склянками, в яких тримають лід для напоїв, — накривки, щоб відганяти плодових мушок. Освітлення над барною стійкою взагалі неприродне. За тобою темрява згусла в проходах, і знову з’являється небесне склепіння, ряхтять небачені дива на стелі, у деякі треба вдивлятися, щоб розпізнати.

Бо інший світ завжди просочується в цей. Бо, попри те, що ти намагаєшся втримати те, що відбулося на маяку між тобою і Вітбі, ти знаєш: це просочиться, урешті-решт, і матиме якісь наслідки.

На маяку Вітбі блукав, а ти ще пробиралася східцями, коли збагнула, що взагалі не чуєш, як він рухається в сусідній кімнаті. У тиші й пилюці проблиск, який просочувався крізь розбиті двері, перетворював темряву на сутінь; ти очікувала, що він стоїть у кутку — постать, освітлена в тіні.

Але невдовзі ти збагнула, що він вийшов нагору східцями маяка, прямуючи на саму вершину. Почулися звуки сутички, тріскоту дерева. Один голос перекрикував інший, і він здався тобі на диво знайомим, а кому ж тоді належав другий голос? Отже, ти швидко попрямувала нагору, і коли підіймалася сходинками, виникло відчуття повтору ситуації та дисонансу, тому що ти запам’ятала кроки ширшими, проходи — набагато довшими, а порожнеча всередині маяка була якась невагома; колись пофарбовані у біле стіни; вікна, прочинені, щоб побачити небо; пахощі скошеної трави, яку був наносив сюди Сол. Але в мороці, хвилюючись за Вітбі, ти перетворилася на велетку, або ж маяк зіщулився чи зменшився, — не просто змінився з часом, а осів, неначе спіралеподібна оболонка мушлі, виводячи тебе до місця, яке вже годі було впізнати. Стираючи щокроку все, що ти думала, усе, що знала.

Нагорі ти побачила, що Вітбі — унизу, у кімнаті спостереження, задихається, як тварина, одяг у нього роздертий, руки кривавляться, і ще дивне видовище: береги журнальних сторінок брижаться, обволікають Вітбі, намагаючись його задушити. Нікого там більш немає, тільки Вітбі та його неможлива зустріч зі своїм допельґенґером,[12] Фальшивим Вітбі, який пантрував за ним і гнався до ліхтарної кімнати, а потім обидва провалились у відчинений люк, на гору журналів — порушивши рівновагу, незграбно. Їхній запах. Їхнє нагромадження. Відчуття їх — навколо Справжнього Вітбі та Фальшивого Вітбі, які боролися не на життя, а на смерть, знов і знов потрапляючи то до світла, то до темряви, а промені заливали їх крізь одчинений люк.

Яким чином перевірити цю історію не одного, а двох Вітбі? Адже Вітбі не штовхав сам себе, не борюкався сам із собою, не кусав сам себе, не качався у зіжмаканих папірцях, але робив усе це з іншою версією самого себе. Його рани були непереконливі.

Але це видовище зачаровує тебе, наздоганяє тебе знов і знов усі ці шість місяців, навіть коли ти нарізуєш цибулю для чилі у себе в кухні або коли косиш газон.

Іноді ти намагаєшся уявити, що сталося б, якби ти встигла раніше, а не прийшла на шапкобрання, і завмерла б там, нагорі східців, у порожньому прольоті, не годна поворухнутися, спостерігаючи за двобоєм обох Вітбі. Ти ладна майже повірити, що Вітбі породив Вітбі, що під час дослідження Нуль-зони щось у власній натурі Вітбі створило цей парадокс — в одній версії, з одним набором імпульсів, думок та опіній, яка намагалася, раз і назавжди, знищити іншу версію.

Доки дві бліді руки тягнулися, щоб уп’ястися в бліде горло іншого, і два обличчя дивилися одне на одне, на відстані завдовжки з дюйм, вище обличчя спотворювалося люттю, доки інше, нижче, було незворушно-спокійне, таке спокійне в оточенні роздертих і зім’ятих журналів. Білий папір із червоною лінією берегів, сині лінії, над якими треба писати. Сторінки й сторінки іноді незрозумілого тексту, писаного від руки. Усі ці журнали без імен, а тільки з переліком функцій, а іноді навіть без них, начебто Нуль-зона прокралась і до цих облікових записів. Може, вони самі собою змінювалися, розташовуючись тут, нібито щось величезне засинало, унизу їх, дихаючи всередині та поза межами?

Чи цей розпечений жар оточував їх? А чи оточував самого Вітбі?

Чи обох Вітбі?

Аж доки почується хрускіт. Шиї? Хребта? І Вітбі, пришпилений до гори журналів, зарухається дедалі повільніше, і голова його схилиться набік, а Вітбі нагорі заклякне, засмучено застогне й зісковзне з Мертвого Вітбі, незграбно намагаючись звиватися та обертатися, відповзаючи геть… аби засісти в кутку, спостерігаючи за власним трупом.

Тоді, й лише тоді ти замислюєшся: а хто ж із тих двох переміг? Чи твій Вітбі? Й ким має бути цей мертвий Вітбі, який і по смерті здається таким незворушним, спокійним, а обличчя — гладеньке, без жодної зморшки, очі розплющені та задивлені вгору, ото тільки поза викриває, що це була насильницька смерть.

Потім ти примусила Вітбі покинути це помешкання, подихати повітрям окрай билець, помилуватися цим чудовим непізнаваним пейзажем. Ти згадала про старих привидів, які переслідують тебе, замасковані твоїми вичерпними енциклопедичними знаннями про забуте узбережжя. Вітбі щось тобі каже, поспіхом, але ти не чуєш. Ти скоріше намагаєшся заповнити прогалину між своїм сценарієм, своєю інтерпретацією — або щоб заспокоїти Вітбі, або щоб перекреслити його досвід. Забути про гору журналів. Те, що ти не хочеш задовго тримати у собі, те, що доводить тебе до безумства, бо це не твій порядок речей? Ігнорувати нереальне, щоб воно не набуло більшої реальності.

Спускаючись униз, ти шукала Мертвого Вітбі, але його ніде не було.

Ти ніколи не дізнаєшся правди.

Але в тому, що, за присягою Вітбі, був рюкзаком Мертвого Вітбі, ти виявила два цікаві предмети: якусь химерну рослину й потрощений мобільний телефон.

Керманич прокинувся й побачив чобіт і ногу, усього за шість дюймів від того місця, де він лежав на боці під якимись ковдрами. Чорна підошва армійського чобота була зношена й поцяткована горбочками, ніби мапа схилів пагорбів. Суха брудота і пісок нерівномірно застрягли між чорними шпичаками, які забезпечували кращу рівновагу. Було тут і крильце бабки, яке приліпилося вздовж підошви, розсипавшись на округлі грані та мерехтливі смарагди. Плями трави, мазки водоростей поприсихали збоку чобота.

Цей пейзаж вразив його як доказ відсутності належного догляду, недбалого ставлення до порядку, небажання очищати взуття від налиплого листя-сміття. А поряд із чоботом видніла ясно-брунатна м’язиста ступня, яка, здається, належала іншій людині; нігті на ногах підстрижені, великий палець щільно забинтований свіжою марлею з плямою висхлої крові.

І чобіт, і ступня належали Ґрейс Стівенсон. Над підйомом її ступні він побачив, як Ґрейс тримає три зім’яті сторінки, вирвані із звіту Вітбі, які він, Керманич, урятував. В армійському однострої, до якого входила й сорочка з короткими рукавами, Ґрейс видавалася стрункішою, але на її скронях з’явилася сивина. Вигляд вона мала такий, ніби прожила безліч літ за короткий час. У неї на боці, разом із наплічником, лежав у кобурі пістолет.

Він перевернувся горічерева, сів і притулився до кутка муру біля неї, а між ними двома було вікно. Хрипкі птахи, які розбудили його на світанні, вже угамувалися, — можливо, подалися шукати харч або зайнялися іншими пташиними справами. Може, вже пообідня пора? Жар-птаха лежала, скрутившись клубочком, у камуфляжному спальному мішку; цілу ніч вона трохи металася та видавала звуки, які нагадували Керманичу нявчання його кицьки, якщо її трішки стиснути.

— Якого дідька ти нишпорила у мене по кишенях? — Звинувачувальний тон його слів де й дівся, коли Керманич хутко знайшов у себе в куртці ту саму різьблену дерев’яну іграшку, яку змайстрував колись його тато.

Та, до кого він звернувся, проігнорувала його, продираючись крізь останні слова Вітбі, і це відкривання, сильне, але незбагненне, мінилося то усміхом, то набурмошеним виразом.

— Нічого не змінилося від тої нашої останньої зустрічі. Тепер це навіть ще більша дурість, ніж тоді… мабуть. За винятком одного: тоді сам автор був єдиним йолопом. Єдиним. Тепер ми всі йолопи заплішені.

— Заплішені?

Глузливо-лукавий погляд.

— А хіба «заплішені» — не те слово? Нуль-зона «заплішила» нас, от я її й кляну.

Вона й далі читала-перечитувала сторінки, аж головою похитуючи над певними моментами, а Керманич невідривно вдивлявся, відчуваючи власницький інстинкт. Він відчував дедалі сильніший зв’язок із цими сторінками, боячись, що вона просто зіжмакає їх, підгилить ногою і викине у вікно.

— Чи можу я їх забрати?

Змучений подив, щось у її усмішці підказало йому, що його видно наскрізь.

— Ще ні. Не пора. Зготуй сніданок. Потім подай офіційний запит.

Вона знову заглибилась у читання.

Розчарований, він озирнувся довкруж, роздивляючись простір. Вимушена охайність — видалося йому на перший погляд. Вогнепальна зброя охайним рядом вишикувалася попід муром, поряд з її спальним місцем — матрацом, накритим простирадлом, і ковдрою, якою вона щільно закутувалася. Зім’яте кишенькове фото її подруги стояло на виступі стіни, краї розрівняні. Бляшанки з їжею вишикувалися навпроти бічної стінки і протеїнових батончиків. Чашки і пляшки питної води, яку вона набирала з потоку чи свердловини. Ножі. Портативна плитка. Казанки, сковорідки. Тягла цей багаж усю дорогу з Південного Округу? А чи викопала на смітниках обложеного конвою на узбережжі? Скільки всячини вона познаходила тут на острові, він навіть угадати не намагався.

Писання для мене схоже на спробу запустити двигун, який роками не заводиться, глухий та іржавий, на порожній стоянці, затоплений водою і брудом, перенаселений мурахами, павуками й тарганами. Дикий виноград і бур’ян оплели його, проросли в ньому. Якийсь кашель, невиразне сичання, голос, подібний до мого, але не такий, як звучав раніше: своїм справжнім голосом я послуговуюся досить рідко.

Минуло багато часу, відколи я припинила переносити слова на папір, і дуже довго не відчувала бажання робити це знову. Я відчувала гостріше, аніж будь-коли, що тут, на острові, ніколи не маю випадати з моменту. Випадання з моменту — це небезпечно, тобто коли речі прокрадаються сюди своїм шляхом, і тоді більш немає теперішнього моменту, куди можна повернутися. Лише нещодавно я стала відчувати щось подібне до відсутності, або щось поза межами думки, мовби я в цьому місці просто існую, доживаю дрібку часу, відпущену мені. Так само я геть була не зацікавлена у розлогому ретельному викладі, з’ясуванні, спілкуванні у такий, здавалося б, мирський спосіб. Може, не дивно, що я починала кілька разів це записувати, а потім відкинула три або чотири чернетки цього… документа? Цього листа… Цього… хоч би що це було.

Можливо, ще й вагання огортають мене, тому що, думаючи про написання, я подумки озираюся на залишений світ. Світ позаду, до якого прямують мої думки, — це туманна, непевна сфера, яка випромінює слабке світло, пронизана незрозумілими голосами та зображеннями, що крають очі та свідомість кожного, мов лезо бритви, і жодне з нас не може навіть моргнути. Це здається міфом, якоюсь містичною трагедією, брехнею, ніби я колись там жила, або хтось іще там жив. Одного дня риба і сокіл, лисиця й сова розповідатимуть історії, по-своєму, про цю безплотну світляну кулю, про все, що там міститься, і вся отрута й горе витечуть із неї. Якби людська мова щось означала, я могла б розлого і ретельно змалювати це хвилям і небу, але навіщо?

Проте, нарешті, вирішивши дозволити сяйву забрати мене, після того, як я вистоювала стільки років, спробую ще раз. Хто це читатиме? Я не знаю, та й мені це не дуже важливо. Може, я пишу просто для себе, щоб лишився якийсь запис від цієї подорожі, навіть якщо зможу викласти тільки першу частину цієї набагато довшої розповіді. Але, якщо це хтось прочитає, знайте, що я жила тут, не сподіваючись на допомогу, не сподіваючись на тринадцяту експедицію. Якщо світ за цими межами відмовився від ідеї експедиції, може, це свідчить про раптовий вияв тверезого глузду. Але світ за цими межами, або навіть небезпеки цього світу, де я живу, за кілька днів ще менше мене турбуватимуть.

Спочатку острів завжди манив мене, десь там, на узбережжі, і ще була присутність мого чоловіка у розкиданих крихтах — позначках, які, мені здавалося, я знаходила на цьому шляху, сподіваючись, що це його мітки. Під скелями, прибиті до гілля, згорнуті замертво на дорозі. Вони всі були важливі для мене, — не обходило, справжні чи ні. Можливо, це були випадковості чи збіги. Дістатись острова — ось що для мене тоді це означало. Я ще чіплялася за ідею причинних зв’язків, за мету, націленість, як це формулювали у Південному Окрузі. Але що, як з’ясується: ціна цієї мети — зробити невидимими стільки інших речей?

Згідно з журналом, у мого чоловіка пішло шість днів на те, щоб уперше потрапити на острів. У мене це забрало трохи більше часу. Бо змінилися правила. Бо земля, яку я одного дня вважала точкою опори, іншого дня захиталася, а згодом уже вистрибувала з-під ніг. За мною біля маяка зростало якесь мерехтіння, і палахка запона огорнула весь небокрай, а в мій бінокль щодня було видно натяк, ніби щось величезне здіймається з моря у невпинному, повільному валу. Щось таке, чого я все ще не була готова побачити.

Переді мною птахи шугали небом, тягнучись розмитими різнокольоровими плямами, нагадуючи інші версії себе самих — можливо, галюцинації. Повітря стало тягучим, ніби навіюваним чи здатним виконувати примус. Я почувалася так, наче застрягла у підвішеному стані, в одвічних мандрах, у путі, без прибуття, тож невдовзі мені захотілося знайти місце — з претензією зробити з нього «базовий табір» на якийсь час; таке місце, яке допомогло б позбутися відчуття постійного розчарування, що я не можу довіряти пейзажеві, у якому просуваюся, а моя єдина кітва — ця стежка, яка, хоч іще дужче заросла та кривуляє-петляє, ніколи не загубиться у безвісті.

Якби вона привела мене до бескету й урвища, чи стала б я там, а чи скочила б у ту прірву з вершини? Або чи цієї відсутності було б достатньо, щоб я, можливо, повернула назад і почала шукати дверей на межі? Важко передбачити, що я могла б зробити. Траєкторії моїх думок розбігалися в цій мандрівці, звихрюючись то на ці манівці, то на ті, наче ластівки в ясному лазуровому небі, коливаючись і кружляючи туди-сюди на мить, а потім повертаючись до свого колишнього курсу, і їхнє миттєве повернення означало прості лови на дрібнесеньких комах, які містять протеїн.

Також я не знаю, скільком із цих явищ, із цих думок я зобов’язана сяйву в собі. Деяким, але не всім, які грунтуються на всьому, що сталося потім, на всьому, що відбувається зараз. Саме тоді, коли я думала, що сяйво — це одне, воно ставало чимось іншим. На п’ятий ранок я саме підводилася з трави, бруду й піску, коли сяйво набуло форми задубілої другої шкіри на мені, й ця шкіра з тріскотом луснула на моїх розплющених очах, як дотик до найлегшого, найкоротшого, неможливо тонкого шару льоду. Я почула лускіт, як тане цей лід, от наче це відбувалося за милі та роки тому.

Коли день розгорівся, сяйво заявило про себе у мене в грудях як розпечений, червоний камінь, що пульсує біля мого серця — небажане товариство. Учений у мені хотів самоанестезії та оперувати самого себе, усунути перешкоду, хоча я й не хірург, а сяйво — не пухлина. Я пам’ятаю свої думки, що зможу розмовляти з тваринами наступного ранку. Я могла б качатися в цій багнюці, істерично регочучи під цим немилосердним лазуровим небом. А то ще виявлю, що сяйво зацікавилося та вилазить у мене з маківки, наче перископ — незалежне й жваве, і нічого в черепній коробці не лишиться, окрім лушпиння та оболонки.

Доки не запала сутінь, ігноруючи кусючих комах і величезних рептилій, які втупилися на мене з води, шкірячись, як і годиться безмозким м’ясожерним хижакам… до того часу сяйво розіллялось у мене у голові та спочивало, відсунувши всі думки на задній план, начебто охолоджувався жар під крижаним покровом попелу. І я вже не могла бути певна, що воно таке, це сяйво: відчуття? Імпульс? Інфекція? Чи я прямувала до острова, який міг би надати або не надати мені відповіді на запитання, — тому що я збиралась їхати туди, а чи тому, що мене скеровував невидимий незнайомець? Супутник. Чи це сяйво існує ще окреміш, аніж я собі уявляю? І чому так часто в моїй пам’яті зринають слова психолога, чому я не змогла їх викинути?

Це були не умоглядні, теоретичні запитання, для дебатів знічев’я, але конкретні хвилювання. Іноді я відчувала, що ці слова, моя остання розмова з психологом, стояли щитом або стіною між мною і сяйвом, що передбачувана особливість цих слів щось у мені активізувала. Але, незважаючи на те, хоч би скільки я перетравлювала цю розмову в собі подумки, знов і знов, а до висновку не наближалася. До деяких речей ви такі близькі, що ніколи не збагнете їхньої справжньої природи.

Того вечора я розбила табір, розпалила багаття, бо не турбувалася, чи бачить мене хтось. Якщо сяйво існує окремо, і якщо кожна частинка Нуль-зони все одно мене бачить, то що з того? До мене повернулася якась жахлива необачність — і я схвалила її. Маяк давно сховався вдалині, але я зрозуміла, що досі його шукаю, цю величезну кітву, цю величезну пастку. Тут також ріс пурпуровий чортополох, щодо якого я не могла втриматися від думки, ніби він — шпигун Нуль-зони. Навіть якби все тут навколо шпигувало, і за ним шпигували.

З берега повіяв дужий вітер, я пам’ятаю, і було холодно. Тоді я використовувала такі деталі, щоб одвернути од себе сяйво — забобонна, як і будь-хто. Незабаром почувся стогін разом зі знайомим хрускотом, наче щось громіздке продиралося крізь очерети. Я затремтіла, але й голосно засміялася та промовила: «Це просто старий друзяка!» Не такий уже старий і геть не друзяка. Бридка моторошна присутність. Просто звірюка. Цієї безтурботної миті, або, може, саме цієї, я відчула глибоку прихильність і спорідненість із тією тварюкою. Я вийшла назустріч, а моє сяйво бурмотіло мені всю дорогу похмурі, грубі, майже дратівливі й нетерпимі речі. Монстр? Так, але після того монстра, яким був Збирач, я обійняла це просте джерело таємниці.

Звільню вас від пошуків цієї істоти, від якої я колись дременула; це були абсурдні спроби відрізнити очерет, який коливався від вітру, від того очерету, який здригався від деякої більш визначеної сили, коли я продиралася крізь багно, ґлей і мочар, не зламавши собі при цьому кісточки та не застрягнувши у драговині.

Урешті-решт я опинилася на якомусь розчищеному місці, острівці з бруду, вкритому прілим листям і відгородженому звідусіль очеретами. В його далекому кінці щось бліде, подібне до гусені та моторошне, здригалося та стогнало, а його кінцівки молотили по очеретяних тростинах з іншою швидкістю — та, яку я спостерігала раніше, була цій істоті недоступна. Досить скоро я збагнула, що це створіння спить.

Голова була маленька порівняно з тулубом, але відвернулась обличчям від мене, тож усе, що я побачила, було грубою зморшкуватою шиєю, умонтованою в череп. У мене ще був шанс піти. У мене були всі підстави піти. Я відчула тремтіння, а рішучість, яка примусила мене звернути з головної стежки, випарувалася. Але щось у цьому забутті примусило мене лишитися.

Я просунулася вперед, тримаючи рушницю, наставлену на звіра. Ці близькі стогони були оглушливі, дивне горлове калатання, подзвін живого кафедрального собору. Не було жодної змоги наблизитися таємно — земля була всипана висушеним очеретом, брудом і травою, що лускотіла у мене під чобітьми, — але ця істота таки спала. Я спрямувала ліхтарик на її тушу. Цей організм мав щільність і форму як у гігантської свині або річного бичка, але в суміші зі слимаком; бліда шкіра була покрита коростявими плямами ясно-зеленого моху. Руки й ноги нагадували свинячі кінцівки, проте з трьома товстими пальцями. Посередині розмістилося те, що, на мою думку, було шлунком, теліпалися ще два доважки, які нагадували м’ясисті псевдопудії. Ця істота користувалася ними, щоб допомагати своїй хиткій ході, нести основний тягар тіла, але вони часто патетично рухалися та били землю, ніби не повністю контрольовані хазяїном.

Я освітила ліхтариком голову цієї істоти, цей маленький рожевий овал, який тримався на затовстій шиї. Коли злиняла маска, яку я виявила під час нашого попереднього зіткнення, вона мала обличчя психолога з експедиції мого чоловіка. І це обличчя у стані дрімоти являло собою маску, на якій застиг вираз абсолютно непримиренної муки, рот був розтулений у вічній формі літери «О», стогоном висловлюючи свою гризоту, коли кінцівки цього створіння длубали землю, от ніби воно поранене й тому припиняє просуватися колами. На очах була біла плівка, що підказала мені: ця істота сліпа.

Я мала щось відчувати. Я мала б відчути зворушення чи огиду від цього зіткнення. Але після мого спуску до вежі, після знищення Збирачем, я нічого не відчувала. Узагалі жодної емоції, навіть простої, буденної жалості, незважаючи на разючу виразність цієї травми, якоїсь агонії, що була понад моє розуміння.

Ця звірюка могла бути урікливим дельфіном, диким кабаном, який поводився так, ніби йому дісталося нове тіло. А може, це було частиною спеціальної схеми, і я просто не могла бачити її деталей? Та це виглядало як помилка, як осічка Нуль-зони, що назагал асимілювалася так гарно і без проблем. Це змусило мене замислитися: чи не є моє сяйво теж провісником певної зміни форми, як отут? Щоб зникнути в узбережній смузі, у безіменній широчіні пляжу, чи вітру, чи боліт — мене насправді не обходило, та й, мабуть, ніколи не обходило. Але те, що тут робилося, — це сліпий, невблаганний пошук. Що, коли я обманювала себе думкою, що сяйво, коли я дозволю йому себе заполонити, буде безболісним, навіть красивим процесом? Нічого красивого не було в Стогнучій Істоті, нічого, що не здавалося б жахливим, примарним насильством.

У цьому контексті я не могла втручатися, навіть коли спостерігала за судомами цього нескінченного горя. Я не припинила б його нещастя — до певної міри тому, що працювала з неповними даними. Я не була впевнена у тому, що воно насправді є тим, чим здається, через що воно пройшло. У тому, що здається болем, може ховатися екстаз — те, що лишається від людських сновидінь, і в цьому — сон, мрія, комфорт. Також у мене спалахнула думка, що, може, цей член експедиції щось приніс до Нуль-зони, і це щось унесло свою лепту до його теперішнього стану.

Ось що я пригадую тепер, коли спогади переплітаються з багатьма іншими міркуваннями. Урешті-решт я взяла волосинку, що виявилася безглуздою, як і будь-що інше — послідовність, якою я мала б захоплюватися, але не стала, — і повернулася до свого жалюгідного багаттячка всередині нічого, яке було скрізь.

Але це зіткнення вплинуло на мене ось яким чином. Я знову вирішила не дозволяти сяйву захопити себе, не дозволяти втратити свою особистість — не зараз. Я не могла змиритися з можливістю, що одного дня втрачу свою пильність і перетворюся на Стогнучу Істоту в очереті.

Можливо, це була слабкість. Можливо, це був просто страх.

Минуло не так багато часу, і острів перетворився на тінь чи то на брудну пляму на морському обрії, тож я збагнула, що це станеться лише за кілька днів, навіть якщо я не маю тут змоги визначати час. Тепер острів здавався мені такою самою порожнечею, як і мій чоловік після його повернення. Я нічого не знала про те, з чим можу тут зіткнутися, і ця реальність витвережувала мене, змушувала контролювати сяйво, затятіше з ним боротися, бо виринула думка, хоча це й кумедно: доки я пройду шлях туди, мені доведеться бути у найкращій формі й дуже пильнувати. Нащо? Заради трупа, котрого можу знайти, якщо поталанить? Заради якоїсь пам’яті про життя у світі там, поза межами, — у світі, що тепер хибно згадується більше як мирний і затишний, аніж він був насправді? Я не знаю відповіді на ці запитання, окрім того, що основна вимога організму — це надалі існувати: і дихати, і їсти, й випорожнюватися, і спати, й злягатися, — тобто продовжувати радісно повторювати свої дні.

Я закріпила свій рюкзак і стрибнула у воду.

Всі, хто любить читати про героїв, зіщулених біля багать, які догоряють, — героїв, оточених вовками, які чигають біля цих вогнищ, — будуть розчаровані, дізнавшись, що мене не атакували левіафани з підводних надр, поки я пливла до острова. Що, хоча я втомилася та змерзла, легко розбудувала житло у зруйнованому маяку, який чекав на березі. Що я знайшла там досить їжі, а згодом ловила рибу та збирала ягоди, викопувала бульби, які, хай несмачні, але були їстівні. Я ловила у сильця маленьких тваринок, коли вони мені траплялися, розбила свій город, використовуючи насіння знайдених плодів, а вдобрювала його домашнім компостом.

Спочатку маяк здивував мене ще дужче, аніж будь-що на цьому острові. Він вражав як віддзеркалення того маяка на узбережжі — як світло падало на цю споруду, — і це здавалося мені чиїмсь незбагненним та, можливо, навіть жорстоким жартом. Це може стати ще однією деталлю з безлічі таких самих, які так і не наблизили мене до відповідей про Нуль-зону. Або це злиття, зіткнення, цей неповний синонім, вершина, яка провалилася вниз, і перший поверх, який я обрала для свого оплоту, устелений мокрим опалим листям… це могло бути безпомилковим і своєрідним масивним індикатором.

Я витратила якийсь час, із систематичним і науковим сумлінням досліджуючи маяк, будівлі неподалік, покинуте місто, але відчувала, що моя перша розвідка має бути ширша: треба прочесати острів, чи немає там загроз, на предмет їжі та питної води, а також будь-яких ознак людського життя. Не бажаючи сподіватися, бо я не виявила жодних слідів загарбання маяка, який здавався найімовірнішим прихистком, адже більшість інших будівель, навіть на перший погляд, були напівзруйновані, розвалювалися та гнили надзвичайно швидко, відколи Нуль-зона накинула тут свою волю. Були там і забруднення, й давні шрами, але вони так швидко стиралися, втрачаючи обриси, що я не могла визначити, скільки ж їм часу. Чи це територія Нуль-зони прискорювала загибель, стирання їхніх наслідків?

Цей острів — приблизно чотирнадцять миль завдовжки, шість завширшки та сорок навкруги, що становить, як я гадаю, приблизно вісімдесят чотири квадратні милі або понад п’ятдесят тисяч акрів. Сосновий і дубовий ліс заповнює більшу частину інтер’єру, простягається на березі та на суходолі, але той берег, що перед морем, потерпає від штормів, і там можна знайти головним чином жорсткі чагарники, мох і викривлені та шишкуваті кущі. Потічки свіжої води тут трапляються частіше, ніж я гадала, джерела б’ють з річок, які линуть з пагорбів до берега. Це, вірогідно, й пояснює розташування покинутого міста, з його захистом від морських штормів. Але я виявила ще один водопровідний кран на маяку, і хоча звідти спочатку текла тільки брудна іржава вода, урешті-решт поллялася й джерельна, трохи солонувата, але цілком питна, з якогось прихованого водоносного шару.

Удалині острова я знайшла багату екосистему, де популяція сторожких кролів контролюється хижими птахами та острівними лисицями, а ці останні всі малорослі, й це свідчить, що первісні ізольовані розмножені пари якось адаптувалися до обмеженого діапазону й можливостей їхнього довкілля. Пташине життя також вирувало: від деревних ластівок і пурпурових мартинів до сімейства воронових та волових очок, до дятлів і дрімлюг. А ще ж нашестя берегових птахів, яких забагато, аби вести їм облік. У сутінках звуки пташиного життя тріумфально утворювали могутній лункий хор — такий контраст із мовчазними болотами, де власний скарб — птахи — здебільша безмовні, майже невсипущі.

Я мандрувала островом багато днів, досліджуючи і периметр його, й інтер’єр, набираючись його відчуття та спостерігаючи, що він містить. Записавши свої спостереження, я лайнула Південний Округ за те, що не надав нам карти, хоча й знала, що перевірятиму будь-яку надану мені мапу, й скінчила б цю роботу не скоро, витративши на неї майже стільки ж часу. Не лише тому, що я не довіряю Південному Округові, але й тому, що я не довіряю Нуль-зоні. Проте, скінчивши цю початкову перевірку, я не могла сказати, що на острові немає чогось неймовірного чи надзвичайного.

Окрім, хіба, пугача.

Чи знайшла я свого чоловіка? В якомусь розумінні — так, але не в тій формі, в якій його знала. На крайньому кінці острова, коли день минав, після того як я продерлася крізь кропиву, жорсткі чагарники та шпички, ламаючи високу траву, затінену непроглядними кронами викривлених вітром чорних сосон, я прорвалася до затишної бухти з білосніжним пляжем і мілководдям, які простягалися на далеку відстань до глибокої темної води. На пляжі, серед розкиданих бетонних штабелів і скель, — усе, що лишилося з покинутого пірсу іншої ери, — було створено карниз для доброго десятка бакланів.

Самотня миршава малоросла сосна, заввишки з людський зріст, випиналася відкритим викликом із-поміж скель та бакланів, і вона почорніла, майже вся глиця облетіла з неї. І на одній витягнутій гілці виднів неправдоподібний силует звичайного пугача, з гострими перами у вигляді вух: іржаво-брунатна голова з білим пір’ям підборіддя і горла, пістряво-плямистий сіро-брунатний тулуб. Моє гучне наближення мало сполохати птаха, але цей пугач просто сидів, оточений бакланами, які вигрівалися на сонці. Неприродна сцена, і це мене різко спинило.

Спершу я подумала, що пугач поранений, особливо коли підійшла до нього ближче, а птиця так і не поворухнулася, на противагу бакланам, які здійнялися й, кружляючи, подалися геть, виголошуючи крики болісної скарги, — довгою лінією понад водою, невтомно загрібаючи крилами. Будь-який інший пугач злетів би, подавшись до лісу. Але цей птах лишився — сидів собі, наче приклеєний до хребта гілки з лускатою корою, і величезними очима невідступно вдивлявся у сонце, яке згасало.

Навіть коли я стала біля самого дерева, ледве тримаючись на скелях, пугач не злетів, не озирнувся на мене. Поранений або вмирає, ще раз подумалося мені, але рухалась я обачно, готова відступити, бо пугач може й напасти на людину. Цей був величезний, важив щонайменше чотири фунти, попри свої порожнисті кістки та майже невагоме пір’я. Але жодна з моїх дій не спровокувала його, тож я так і стояла у присмерку сонця, а пугач біля мене так і сидів.

Я вивчала сов і пугачів на зорі своєї кар’єри та знала, що їм невідомі неврози, на відміну від інших, розумніших пташиних видів. Більшість пугачів і сов — такі красиві, а ще мають іншу властивість, яку важко визначити терміном, але спостерігач назвав би її спокоєм. З цього пляжу інші зірвалися поривом, а лишився тільки цей один, що не мав мене за лиховісну появу.

У сутінках пугач нарешті звернув на мене жорстокий жовтий погляд, кінчиком витягнутого крила ковзнув мені по обличчю й злинув у повітря акуратною, безшумною дугою — подався до лісу, що був у мене за спиною. Назавжди відлетів — принаймні так мені здавалося, бо я не мала жодного пояснення для такої неординарної поведінку цього птаха. Грані між ексцентрикою дикої природи й усвідомленням, до якого спонукала територія Нуль-зони, тут іноді важко визначити.

Мені треба було шукати прихистку на ніч, і я знайшла на далекому західному пляжі невеличке коло, викладене з каміння, навкруги почорнілого попелу колишнього багаття, — над високим рівнем припливу, майже на узліссі. Я також помітила, в останньому мерехтінні вогників, старий намет, полинялий від сонця, потріпаний і розкуйовджений бурями. Хтось якийсь час тут мешкав, і, не наважуючись думати, хто це міг бути, я отаборилася, розпалила своє багаття, засмажила кролика, якого вполювала за дня. Потім, наморившись, упала й заснула під плюскіт хвиль, під м’яким низьким зоряним склепінням небес.

За ніч я прокинулася тільки раз і побачила, як пугач усівся навпроти мене, біля багаття, на рюкзаку. Птах приніс мені ще одного кроля. Я знову задрімала, а він полетів, аж як я прокинулася.

Повернувшись у товаристві пугача, я стала вивчати своє безпосереднє довкілля: маяк, будівлі довкола нього й місто далі, поза межами. Містечко, яке, певно, покинули задовго до створення Нуль-зони, являло собою головну вулицю та кілька бічних вуличок, що вже такі не нагадували: дороги заболочені багном, а колії позаростали бур’янами. Скрізь пустка. Я, за домовою, могла б стати володаркою цього місця, якби захотіла.

«Головна вулиця» перетворилася на своєрідний фасад, взятий в облогу численною армією лоз дикого винограду, квітучих дерев, кущів, бур’янів і польових квітів. Білки та борсуки, скунси і єноти зайняли румовища, скопи кублились у руїнах дахів. На піддашші будинку чи якогось закладу гніздилися голуби й шпаки, сидячи на потрощених вікнах, де шибки розбилися та повивалювалися всередину. Усе це пашіло ароматом м’якого, солодкого цвітіння та свіжої трави влітку, який перекривався гострим духом тварин, що мітили свою територію. Це також було для мене дещо несподіване, певний тривалий шок — побачити ці грубі, необроблені пам’ятки як людське життя у місці, яке я вважала давно очищеним од людей.

І тут, і там я знаходила ознаки експедицій, які досягли острова, або повернулися водою, або тут перемерли й перемінилися. Покинутий рюкзак із картою. Ліхтарик. Рушниця. Фляжка. Це були разючі рештки, які завдавали мені танталових мук — сліди, які я намагалася прочитати, і забагато причин пробуджувати у мені слабкість. Цього було досить, щоб знати: інші перші прийшли сюди, і вони шукали відповідей — а знайшли чи ні, невідомо.

Але до цієї інформації додалися осадові нашарування, і мене більше зацікавили декотрі зі старіших матеріалів, які, на мою думку, датувалися безпосередньо до створення Нуль-зони та опісля. Люди опинилися тут, у межах вузького спектру, і цих людей іменували абревіатурою НСБ, хоча я так і не знайшла жодного натяку, який пояснив би, що це означає. Також не можу пригадати, щоб у покинутому світі поза межами або під час тренувань нашої експедиції щось чували про таку організацію. Ні, звісно. Під час тих тренувань про острів навіть не згадували — де вже там надавати йому певну вагу. До того часу будь-яка зрада, заподіяна Південним Округом, уже мене не вражала.

Не маючи будь-яких інших доказів, я стала називати їх «Наглядачами, Спостерігачами і Бандитами». Це пасувало тому, що я про них знала, на підставі залишених ними слідів і речей, і якийсь час я присвячувала цілі дні спробам реконструювати їхні особистості та мету перебування на цьому острові.

Залишки НСБ, їхні уламки, були у формі пошкодженого обладнання, визначеного мною як щось призначене для запису радіохвиль, для моніторингу інфрачервоних та інших частот, поряд із езотеричнішими машинами, що звели нанівець мої спроби якось ідентифікувати їхнє призначення. Поряд з такими уламками кораблетрощі я знайшла вибляклі на сонці (часто нечитабельні) документи й світлини, і навіть кілька магнітофонних записів, які тріщали незрозумілими, надто загальмованими словами, коли я підімкнула ці пристрої до генератора, що вийшов з ладу і мав потужність усього-на-всього на тридцять секунд, а далі — край.

Усе це я знайшла всередині покинутих будівель Головної вулиці, — залишки, збережені тільки тому, що виявились у западинах на стінах або у льохах, де не всі куточки затопила повінь. Були там сліди кіптяви — де всередині свідомо підпалювали будинки. Але я не могла сказати, чи НСБ влаштовували ці пожежі, а чи будинки загорілися потім, на якійсь розпачливій стадії, ще до того, як усе це почала асимілювати Нуль-зона. Роздивляючись увесь цей попіл, я збагнула, що будь-яка спроба реконструювати послідовність тих дій триватиме до скону віку, бо хтось щось хотів приховати.

Я взяла знайдене на маяку і почала розбирати всі знахідки під недріманним, але нездатним допомогти оком пугача. Попри ухильну природу відновленого мною матеріалу, я стала складати разом ці натяки цілей — натяки на змову. Усе, що я розповідаю, дуже теоретичне й абстрактне, але, на мою думку, воно підтверджується слабкими та непевними доказами, приступними мені.

НСБ розпочали займати цей острів не з визначення його периметру, а з ретельного дослідження зруйнованого маяка, що означало: вони прибули сюди з конкретною метою. Це розслідування поєднувалося з визначенням певних зв’язків між маяком на острові й таким самим на материку. Були посилання на те, що «могло чи не могло бути» передане; ці припущення, можливо, стосувалися об’єктива на маяку, добре мені знаного. Спочатку прийшло звідти. Але в контексті це «могло чи не могло», здавалося, майже напевно існувало окремо від самого об’єк-тива, або могло існувати окремо. Видерті сторінки з книги історії знаменитих маяків, рядки про перевезення мануфактури й транспортування лінз мені замало допомогли.

Була й дискусія про те, чи вони шукають «об’єкт або здатний бути зафіксованим феномен», що, здавалося, наводило на ідею взаємозв’язку двох маяків; якщо це «феномен», то цей зв’язок важливий. Якщо це «об’єкт», то зв’язок може бути неважливим, і в острові або маяку на материку більше не будуть зацікавлені. Далі характер цих уривків був суперечливий у їхній організації та впорядкуванні. Деяким членам НСБ, мабуть, бракувало навіть елементарного розуміння науки, і вони марнували свій час на похапцем нашкрябані закарлючки про появу примар і привидів, та копіювання цитат із книг про одержимість демонами. Перелік етапів зацікавив мене лише тим, що я могла перенести його в біологічний світ паразитарних та інших взаємин. Інші з цієї групи вилежувалися під нічними зорями та нотували свої сни так, нібито вони були посланнями з позамежної далини. Як своєрідна фантастика це трохи пожвавлювало моє читання, але в інших випадках нічого не вартувало.

Поряд із цим ефемерним забобоном я виокремила групу не таких наукових спостережень, які віддзеркалювали результати, отримані дослідниками не найвищого інтелекту, з третіх чи навіть четвертих рук. Тут були не так точність спостережень, як банальність висновків. До цієї категорії потрапляли екстраполяції про якісь «пребіотичні» матеріали та «приголомшливі дії на відстані», а ще — вже викриті та розвінчані експерименти минулих десятиліть.

Це відрізнялося від того, що я поскидала до компостної купи й належало начебто якомусь цілком іншому інтелекту. Цей розум чи ці уми ставили питання і не здавалися зацікавленими у негайних відповідях; їх не хвилювало, чи породить одне питання ще шість нових і чи в результаті жодне з цих шести питань не матиме відповіді. Було терпіння, яке здавалося накинутим, якоюсь самооманою, і не зовсім належало до закрученого, в’юнкого, спритного, як живе срібло, усвідомлення, яке їх оточувало. Якщо я й правильно зрозуміла ці нотатки, то моя спроба їх відтворити жалюгідна. Наче оракул, цей другий тип не лише приклеював ярлики людям, які мешкали на материку, але й позначав деяких членів НСБ. Ця група не тільки експериментувала зі своєю колективною свідомістю.

Чи залишає чиясь присутність слід, який можна ідентифікувати? Хоча я не могла бути впевнена, але відчувала, що ідентифікувала таку присутність, непомічену — ту, яка пізніше проникла до НСБ. Зміна команди і керування на складніші, — ось що дивилося на мене зі знайдених сторінок.

З-поміж цих уламків, ці слабенькі здогади — слово «Знайдено!» Рукописне, тріумфальне. Знайдено — що? Але, попри ці жалюгідні дані, навіть «Знайдено!», навіть усвідомлення появи ще однієї інстинктивної сутності, що висвітилася з тих фрагментів, нікуди не привело. Хтось десь отримав додаткову інформацію, проте елементи стихій — «Нуль-зона»? — так прискорили розпад документів, що я не змогла видобути більше, хоча й цього було досить. Досить припустити: були якісь руйнації та пошкодження цього узбережжя ще до створення Нуль-зони, і мій власний досвід підказує мені, що Південний Округ навмисно стирав знання про острів із наших експедиційних карт і брифінгів. Ці дані двох фактів, хоча це більше стосується відсутності, аніж позитивного підтвердження, змусили мене подвоїти зусилля, щоб видобути у цьому смітті все про НСБ. Але я так і не знайшла нічого більшого, ніж виявлене у своєму першому, ретельному розслідуванні.

У мене ніколи не було країни, ніколи не було вибору; я народилася там, де привелося. Але згодом цей острів став моєю країною, і мені іншої не треба. Я ніколи не гадала шукати шляху повернення до будь-якої іншої країни, до світу поза межами. Коли минали роки, а ніхто й не наближався до мого сховища, я стала дивуватися, чи взагалі ще існує Південний Округ — або чи взагалі він колись існував, що, може, ніколи й не було іншого світу й досвіду, і я постраждала від омани, галюцинації чи зазнала травми, якимсь чином утратила пам’ять. Одного разу, мабуть, я прокинуся та згадаю все це: якийсь катаклізм, після якого я залишилась єдиною людиною в цьому місці, де, окрім пугача, немає з ким поговорити.

Я вижила у раптових бурях, пережила посуху, пережила й цвях, який увігнався в ногу, коли я втратила пильність. Я вижила після багатьох укусів, у тому числі отруйного павука і змії. Я так навчилася пристосовуватися до свого нового осідку, що за деякий час жодна тварина, природна чи неприродна, більше не ховалася від моєї появи, і з цієї причини я більш нічого не ловила, окрім риби, а потім дедалі більше вживала овочів та фруктів. Хоча думала, що зрозумію й їхні послання.

У цій все більшій тиші й самотності кілька разів несподівано проявлялася Нуль-зона. Я стала спостерігати нескінченні крихітні зрушення на небі, мовби його клапті не зовсім щільно тулилися один до одного… а в довкіллі — відчувати присутність незримих речей, що пронизували мене, мов фантоми, майже примусивши мене переосмислити свою антипатію до НСБ з акцентом цієї групи на надприродному.

Стоячи на розчищеній галяві одного вечора, зачаївши подих, так тихо, як могла, я відчувала якесь дихання чи то вагу таких молекул за собою, яких не могла ідентифікувати, і я примусила своє серце битись якомога повільніше, так, що серця деревних жабок, співунок своєї одвічної пісні, забилися у двадцять тисяч разів дужче. Я сподівалася, що так затихла, що не обертаючись можу розчути або якось інакше оцінити, що за мною спостерігає. Але я відчула полегшення, бо промайнула ще мить, і той спостерігач утік або зник.

Яким стало життя, коли ти змогла прочитати листа від своєї одержимої примарами близнючки? Коли ти жила у спогадах іншої, думаючи про них як про власні, як про другу шкіру, а вона виявилася насправді абсолютною підробкою. Ось ким вона була. Ось що вона думала й ось як вона прожила. Чи має це бути тепер життям самої Жар-птахи, її думками? Гнів і благоговійний страх — нікуди не можна було виштовхати ці емоції, окрім як у саму себе. Довелось їй дозволити їм битися й надалі, мов другому серцебиттю, і вірити, що ця реакція — не віддзеркалення, видне їй. Що навіть коли вона є помилка, то життєздатна помилка — це лиш мутація, а не аномалія, як Стогнуча Істота. Довгі зогнилі кістки, заховані там, у драговині.

Виникли питання, які вона не хотіла ставити, бо, якщо дозволити це, вони набудуть деталей, ваги та змісту, плоть і шкіра покриють оголені ребра. Дива й жахіття, схожі одне на одне, вона могла розчленувати і розкласти за секціями, але Керманич, мабуть, ніколи не буде до цього готовий, і певною мірою вона стомилася штовхати його вперед, аби він дійшов мети. Здавалося, це геть не збігалося з реальністю Нуль-зони, навіть тим, що Жар-птаха вивчила за цей час у своему бутті. Чи зможе вона хоча б спробувати, знаючи, що це не зовсім справедливо, що вони всі промандрували занадто далеко, занадто швидко, навіть із Ґрейс, із її трирічним стартом?

Сутеніло, майже вечоріло, й у цій тиші та згущенні тіней Ґрейс узяла на себе ініціативу, сказавши:

— Ми астронавти. Усі учасники експедиції були астронавтами.

Це мало бути певним заспокоюванням, своєрідною кітвою, кинутою їм, але обличчя Керманича рішуче застигло маскою, яка промовляла: він не бажає мати з цим справу, він хоче загорнутися, з носом, у щось затишне. Він стиснув у лівиці пожовклі сторінки листа біолога, доки Ґрейс тримала на колінах журнал, вирятований з маяка. Це зацікавило Жар-птаху, яка захотіла прочитати цей документ, щоб остаточно заповнити прогалини, бо деякі прогалини все ж таки лишалися. Біле світло на дні вежі. Постання доглядача маяка всередині Збирача. Це були речі, в які вона не вірила, не побачивши їх на власні очі. Але для Керманича, як вона знала, це просто реєстр нових доказів, нової надії — інформація, яка може гарантувати рішення, миттєвий спосіб усе виправити. Наче ретельності й міркувань Ґрейс було не досить.

— Ми не на Землі, — сказала Жар-птаха. — Ми не можемо бути на Землі. Ні, не в такому викривленому часі. Ні, не з тими речами, що бачила біологиня. — Ні, бо вони хотіли удати, ніби є правила, хай навіть ці правила приховані, недоступні, незрозумілі. Але чи так це? Чи просто час став нераціональним, непослідовним?

Знову це небажання, і холодок, відстань, яку вона створювала між собою та ними, доки Ґрейс не висловилася рішуче:

— Це був мій висновок, одна з теорій, які висунув науковий відділ.

— Якась чирва, — сказав Керманич. Межа того, як далеко він міг зайти; щось нічого більш не вибухало з нього сяйвом.

Безвірний погляд Ґрейс.

— Ти гадаєш, що в Нуль-зоні теж будують космічні кораблі? Ти гадаєш, Нуль-зона перетинає міжзоряний простір? Чирва? Подумай про щось витонченіше, щось прийнятніше там, у тому, що ми вважаємо реальністю.

Прямі, різкі слова, без жодного трепету, який мав би їх оживити. Тому що у неї були додаткові можливості протягом цих трьох років? Тому що вона, Ґрейс, думала про тих, кого любила, кого залишила вдома?

Керманич промовив так повільно, начебто з гіпнозу:

— Усе в Нуль-зоні, як ми й припускали, дуже швидко руйнується і деградує… здебільшого вона просто старіє.

Дещо справді було дуже старе — руїни сіл та осілі верстви тих самих журналів, під опускними дверми маяка. Ще більше часу сплинуло в Нуль-зоні, відколи перша експедиція перетнула межу. Люди могли жити у Нуль-зоні набагато, набагато довше, відколи перетнули межу, — довше, ніж будь-хто гадав.

— Як це — раніше не було відомо? — сказав Керманич. — Як це — раніше не було зрозуміло? — Нібито якась стихійна сила повторів могла відновити негайне правосуддя супроти тих, хто перешкоджав доступу до істини. Натомість ці повтори лише підкреслювали їхнє невігластво.

— Ліві дані, — сказала Ґрейс. — Пошкоджені зразки. Неповна інформація.

— Я не знаю, як…

— Вона мала на увазі, — мовила Жар-птаха, — що стільки експедицій повернулося дезорієнтованими, постраждалими або взагалі не повернулися, що у наукового відділу не було надійних зразків. — Вона мала на увазі, що розтягнення часу має бути строгішим і визначенішим, коли територія Нуль-зони зміщується або змінюється, а то вона так і залишиться майже невимірюваною.

— Вона має рацію, — сказала Ґрейс. — У нас ніколи не було тих, кому довелося довго прожити в Нуль-зоні або хоча б усе чітко побачити й встигнути записати свої спостереження. — Конфліктуючі дані, конфліктуючі цілі. Супротивник, якого не так легко взяти.

— Та чи можемо ми довіряти біологині? — спитав Керманич. Чому копії біологині мають викликати підозру? Тому що вона не була збудована для цього, а Жар-птаха — була.

— Чи ти віриш мені? — спитала Ґрейс. — Я теж ночами бачила дивні зірки. Я бачила розриви у небі. Я прожила тут три роки.

— Тоді скажи мені… як можуть світити сонце, зірки, місяць? Якщо ми не на Землі?

— Це не критичне питання, — сказала Жар-птаха. — Не для тих організмів, які майстерно камуфлюються.

— Тоді що це? — спитав, схопившись на ноги, Керманич, намагаючись усвідомити цю грандіозну ідею, і Жар-птаха відчула, що їй боляче це спостерігати.

— Критичне питання — сказала Ґрейс, — це яка мета ось цього організму чи ось цих організмів. І як нам вижити.

— Ми знаємо його мету, — мовив Керманич. — Яка мусить нас убити, перетворити, щоб позбутися таких, як ми. Хіба не про це ми намагаємось уникати думок? Що директорка, ти, — він указав на Ґрейс, — і Чіні, й усі інші — ховаєте від нас? Думку, що він просто хоче всіх нас повбивати.

— Гадаєш, ми не бесідували про це тисячу разів? — мовила Ґрейс. — Гадаєш, ми не обдумували, не ходили навколо то так, то сяк, намагаючись виплутатися з нашого замкненого кола?

— Люди створюють закономірності, патерни увесь час, самі цього не усвідомлюючи, — сказала Жар-птаха. — В організму може бути мета, але він так само може й створювати патерни, які мають мало спільного з цією метою.

— То що, чорт забирай? — зірвався Керманич, рикнувши, наче звір у пастці. — То що, хай вам біс?

Жар-птаха обмінялася швидкими поглядами з Ґрейс, яка відвернулася. Керманич не був готовий отримати це знання. Воно пожирало його ззовні. Можливо, його відволіче щось особливе.

— Там багато енергії, яка генерується і викидається, — сказала вона. — Якщо межа — своєрідна мембрана, то це може стати випадком викидання цієї енергії до іншого місця — подумай про те, яким чином ці речі зникають, коли стикаються з межею.

— Але ж вони не зникають, правда ж? — спитала Ґрейс. — Я так не думаю. Гадаю, їх кудись посилають.

— Куди? — спитав Керманич.

Жар-птаха знизала плечима, згадуючи про подорож до Нуль-зони, і про спустошення та винищення, які бачила. Розгромлені міста. Чи це реальне? Щось, що дало їм ключа? Або просто омана?

Мембрани й виміри. Безмежні обсяги простору. Безмежні кількості енергії. Невимушена маніпуляція з молекулами. Постійні намагання перетворити людину на нелюдину. Здатність перемістити цілу біосферу в інше місце. Тепер, якби зовнішній світ навіть існував, він усе одно надсилав би радіосигнали до космосу та контролював би їх, щоб знайти інше розумне життя у Всесвіті. Але Жар-птаха не вважала, що ці послання хтось отримував. Люди зв’язані іншим чином, власним уявленням про свідомість. Що, як та інфекція була посланням, сяйвом — своєрідною симфонією? Захистом? Однобічним спілкуванням? Якщо це так, то, певне, те послання ніколи не дійде, послання заховане у самій трансформації. Доведеться досягати банальних відповідей через брак уяви, бо люди не здатні навіть уявити, що відбувається у голові баклана, пугача, кита чи там джмеля.

Чи хотіла вона прийняти як належне цю ваду, і чи мала вибір?

Половина муру вибухнула, і тисяча очей уп’ялася в Керманича, який простягся під навалою пилу й сміття. Голова у нього просто розпухала й розколювалася, бік і ліву ногу шпигонуло болем, але він примушував себе лежати. «Просто удає мерця, щоб дожити до кінця». Фраза з книги про монстрів, яку батько читав йому, коли Керманич був іще малям. Давно забуті рядки виринули з пам’яті, наче спалах у небо. Це звучало у нього в мозку, аж калатало. «Просто удає мерця, щоб дожити до кінця». Цегляний пил уже осідав, але ці очі досі жахали й чавили його. Навіть у хрускоті скла — виринув звук — був жах, це звучало біля його вуха, а потім тягар змістився йому до ніг. Він боровся з імпульсивним бажанням розплющити очі, бо ж удавав мерця, щоб дожити до кінця. Десь праворуч він випустив ножа, і різьблена дерев’яна фігурка батькової роботи випорснула з кишені. Навіть простягшись долі, він намагався намацати свій талісман — тремтливою рукою, рефлексивно. Він тремтів, здригався, вібрації істоти, яка рухалася до нього, відлунювали у нього в тілі болем, тріщинами в колотих його кістках… сяйво, яке намагалося втекти, його частка, самотня, що прагнула вирватися на волю. Просто удавай мерця. Щоб дожити до кінця.

Хрускіт скла, скляне хрупання, однак джерело цього звуку там, за стіною, воно просувається досередини, привертаючи його увагу. Чобіт? Черевик? Ні. Пазурі? Ратиці? Вії? Джгутики? Плавунці? Притлумив тремтіння. Чи може він дотягтися до ножа? Ні. Якби він міг дотягтися вчасно до ножа, якби його ніж бодай якось йому допоміг, усе було б інакше — але ні, не інакше, завжди було б таким. Порушення межі, але де тут межа? Усе це рухалося так повільно, наче мандрівка, яка щось означала, а тепер так стрімливо помчала. Занадто стрімливо. Наче подих, який ставав світлом, ішов від туману до проміння, вихоплюючись до обрію, але не забираючи його з собою. По той бік напівзруйнованого муру — щось нове? Старе? Але це не помилка. Чи лишилося в ньому щось таке, що він упізнав би у своєму сурогаті? Бо він упізнав його очі.

Якась частина цієї істоти огорнула його, тримала там, на долівці, а він волав. У голові наче запаморочилося, щільне, впритул, затемнення, яке виштовхувало його власні наміри. Нишпорило в нього у свідомості, змушуючи обернутися до самого себе обличчям, побачити те, що там залишив Лоурі, — жасні, безпросвітні речі, та як його мати мала допомагати Лоурі. «Перевір сидіння — чи не загубилися там дрібняки», — казав дідусь Джек, чи не казав? Важкі обриси пістолета у нього в руках, пожадливий погляд дідуся Джека, і навіть такі дрібничкові дитячі спогади здавалися туманними, наче дим, що кучерявиться з кінчика сигарети того, хто стояв там, у тіні, в далекому кінці довгої темної кімнати.

Ці тисячі очей вдивлялися в нього, зчитуючи його у безкрайому просторі космосу, от наче біологиня існувала водночас напівдорозі до Всесвіту. Відчуття бути побаченим, а потім полегшення і сильне розчарування, що, стикаючись, виштовхували його. Відкинули його геть.

Почувся звук, неначе тягар звалився з неба, занурюючись у хвилі, і ця жахлива вага чавлення стала легшати, а неймовірні муки та біль у кістках одступили, і тепер він сам був просто брудною, жалюгідною фігурою, яка ридала на підлозі зруйнованого маяка. Промовляючи такі слова, як додаткове ушкодження, і стримування, і контратаки, що вибухали, ніби стародавні заклинання, як чари, що спрацьовували в інших краях, за тридев’ять земель, але не тут. Він знову контролював себе, але цей контроль був зайвим. Скульптури батькового різця, що стояли на задньому подвір’ї, були підказками, одна за одною. Шахи, які переміщувалися між ними обома, у ті останні дні, аж доки батько й помер. Вага шматка, затиснутого між його пальцями, і порожнє повітря, коли пальці розпружувалися.

А тоді — мовчання. Відсутність, у якій сяйво взяло реванш, знову перебрало на себе обов’язки стежити, обертаючись навколо нього з більшою вимогою довіритись і розкритися, наче на сповіді, бажаючи порівнятися з ними, достеменно як левіафани з його сновидінь. Може, воно не знало, що воно захищає, чим воно живе.

Тільки він знав, що ніколи цього не забуде.

Пізніше, набагато пізніше — знайомі кроки, і знайомий голос — Ґрейс, що простягнула йому руку.

— Ходити можеш?

Чи може він ходити? Він почувався дідуганом, якого збили з ніг ударом невидимого кулака. Він був провалився до глибокої, темної, вузької щілини, а зараз доведеться з неї виповзати.

— Так, можу.

Ґрейс вручила йому ту саму різьблену фігурку батькової роботи, він узяв.

— Вертаймося-но вниз.

У стіні першого поверху зяяла величезна діра.

Ніч пантрувала крізь неї. Але маяк вистояв.

— Так, униз.

Там він буде в безпеці.

Там він не буде в безпеці.

Керманич лежав там, унизу, на першому поверсі, вистягшись на ковдрі, дивлячись у пофарбовану стелю, всю в плямах від свічкового проміння. Усе здавалося далеким. Таке надмірне психічне відчуття далекості від Землі, якого астрономи, можливо, й не знають, якого в астрономів ніколи й не буде, — а ці вчені свідомо можуть проаналізувати за складниками навіть пляму або часточку, що мала би бути зіркою, навколо якої всім слід обертатися. Важко дихаючи, він спробував викликати у пам’яті ще один уривок зі сторінок звіту Вітбі, де автор майже поетично змальовував: «Нуль-зону створив організм, залишений дуже розвинутою і страшенно давньою цивілізацією, а тому чужою для нас та нашого власного наміру, для нашої мети й наших мислительних процесів, — цивілізацією, яка давно випередила нас, випередила всіх».

Він також дивувався й прагнув знати, бо його вразило вторгнення біологині… чи було якесь свідчення того, що він колись сидів на задньому сидінні машини свого дідуся… чи знайдете ви десь у Центрі чорно-білі світлини, зняті з далекого кінця вулиці, крізь вітрове скло автомобіля або фургона. Інвестиції. Позбавлення прав. Початок усього цього. Йому снилися скелі, та левіафани, та падіння у море. А що сталося б, якби ці левіафани були там, знову ж таки, у Центрі? Туманні форми — лише обриси споминів, яких він не міг цілком пригадати, заховані тими, яких не треба пригадувати, бо їх ніколи не було. Стрибай, промовив голос, і він стрибнув. Два змарновані дні у Центрі, доки він дістався Південного Округу, і тільки слово його матері про те, що він параноїк… Але це було таким тягарем, таким виснаженням для аналізу, — нібито і Південний Округ, і Нуль-зона заразом допитували його.

Привіт, Джоне, — озвалася у нього в голові якась версія Лоурі. — Сюрпризик.

Іди ти під три чорти.

Серйозно, Джоне? А я гадав, ти в курсі гри, в яку ми граємося. Гра, в яку ми завжди гралися.

Його обважнілі легені стискалися від задухи, доки Ґрейс оглядала його, перев’язувала йому лікоть, а тоді сказала:

— Ти пошкодив собі кілька ребер, і стегно забив, але, схоже, рухатимешся.

— Біологиня… вона справді пішла?

Цей левіафан, який захопив теруар цього місця і зробив своєю власністю. Щомиті, з плином часу, він знаходив дедалі менше сенсу в цьому «Євангелії від Вітбі». Таке уривчасте серцебиття. Така неспроможність зосередитися на цих трьох сторінках, аби вихоплювати звідти уривки, таких замащених аркушиках, що доводиться витлумачувати слова або розгладжувати зім’яті кути, і прийняти це легше, аніж те, що сонце не має світити у вишині, що небо може розлізтися на лушпайки, явивши такі «красоти» небесного склепіння, про які людство, мабуть, і не снило; цей гнітючий тягар, де у самісінькій серцевині заліг звір, який боронить серце від того, чого й не передбачалося.

— Вона зникла вже певний час тому, — сказала Ґрейс. — Тебе тут теж певний час не було, довгенько.

Вона стояла біля вікна з видом на море, поряд із Жар-птахою. Жар-птаха відвернулася від Керманича, задивившись у ніч. Чи вона складала мапу пересувань свого оригіналу? Чи була та неохопна форма наразі у відкритій воді, шукаючи глибочіні та відстані? Або вона покинула море задля ще незнаніших та дивніших і ще віддаленіших країв? Він не хотів знати.

Коли Жар-птаха нарешті обернулася, тіні, які залягли у неї на обличчі, підкреслили подив, згасання усмішки та широко розплющені від цікавості очі.

— Чим воно поділилося з тобою? — спитав Керманич. — І що забрало? — Питання прозвучало єхидніш та дошкульніш, ніж він хотів, але ж він ще не оговтався від шоку, до певною мірою це знаючи. Він хотів, щоб цей досвід був спільним.

— Нічим. І не забрало нічого.

На чиєму ж ти боці? — спитав Лоурі.

— На чиєму ж ти боці? — спитав він.

— Годі! — сказала Ґрейс. — Годі! Просто заткни пельку к чортовій матері. Це не допоможе.

Але він не міг заткнути пельку.

— Не дивно, що ти дійшла до краю, — мовив він. — Не дивно, що ти нам не казала.

— Біологиня знищила конвой, — сказала Жар-птаха.

— Так, вона це зробила, — зізналася Ґрейс. — Але я намагалася поводитися тихо, щоб не спровокувати її. Я знаю, коли треба триматися чимдалі від маяка чи берега. Знаю, коли треба заховатися в лісі. Іноді у повітрі з’являється якесь провіщення. Іноді вона наближається до узбережжя, де знайшла пугача, потім раптом біжить у глиб острова, а тоді повертається сюди. Ніби пам’ятає. Здебільшого я можу її уникнути. Здебільшого її тут і немає.

— Пам’ятає що? Це місце?

— Не знаю, що вона пам’ятає, а чого не пам’ятає, — відповіла Ґрейс. — Просто знаю, що її привабила ваша присутність, зацікавила її.

Не присутність Керманича — він це знав. Присутність Жар-птахи. Біологиня притягувалася до неї так само, як та — до неї.

— Ми могли б учинити так само, як біологиня, — сказав Керманич. — Лишитися тут. Зачекати на це створіння. Зачекати на неї. Просто здатися. — Під’юджував їх.

Але саме Жар-птаха відповіла:

— Вона заслужила право обрати свою долю. Вона заслужила це право.

— Ми — не вона, — сказала Ґрейс. — Я не хочу перетворитися на неї або на щось подібне.

— Хіба не це ти зараз робиш? Вичікуючи?

Бажаючи побачити, як добре Ґрейс пристосувалася до життя на острові поряд із чудовиськом.

— Не зовсім. Але що ти хочеш, аби я зробила? Скажи мені, що я маю зробити, і я так учиню! — Це вже вона кричала. — Гадаєш, я хочу тут скніти, померти тут? Гадаєш, мені це подобається? — Майнула думка, що Ґрейс користується списком, що залишила біологиня: переліком засобів, які викликають біль… що її хвороблива худорба, виснажене обличчя зумовлені не тільки присутністю чудовиська.

— Тобі потрібен вихід, — сказала Жар-птаха.

— Дірка у морі, якої там нема?

— Ні. Інший вихід.

Керманич підвівся, стогнучи. Бік у нього наче вогнем палав.

— Ти певна, що ребра просто пошкоджені?

— Не можу бути певна без рентгену.

Ще одна неможлива річ. Ще одна мить, яка наближає його кінець. Мур, який змінюється від дотику його руки, від дотику біологині, у нього в голові. Годі вже цього. Годі.

Він узявся до Вітбіних сторінок, почав читати їх при свічках, навіть обриваючи кутики аркушів. Поволі.

Ми маємо довіряти нашим думкам, коли спимо. Ми маємо довіряти своїм передчуттям. Ми маємо досліджувати всі ті речі, які вважаємо ірраціональними просто тому, що не розуміємо їх. Іншими словами, ми маємо перестати довіряти раціональному, логічному, тверезому глузду й спробувати досягти чогось вищого, чогось вартіснішого. Блиск і дурисвітство водночас. Бінарна опозиція, загнана до пастки своєю однобічністю у пошуках рішень.

— Що? — спитав він. Він відчував, як ті дві жінки дивляться на нього.

Жар-птаха сказала:

— Тобі треба відпочити.

— Те, що я запропоную, ви нізащо не схвалите, — промовив він. Деручи цілу сторінку на клаптики. І випускаючи ті клаптики з пальців: хай падають на підлогу. Було так добре подерти хоч щось.

— Скажи це. — Кидаючи йому виклик.

Павза, доки він готувався. Прояснивши суперечливі голоси у себе в голові.

— Те, що ти називаєш Збирачем… треба нам випробувати. Нам слід повернутися до вежі та знайти якийсь спосіб це нейтралізувати.

Жар-птаха:

— А ти звертав увагу? Ти дослуховувався?

— Або залишаємося тут.

— Залишитися тут — не спрацює, — визнала Ґрейс. — Або біологиня нас пожере, або Нуль-зона.

— Тут стільки відкритого вразливого простору між вежею і цією територію, — сказала Жар-птаха.

— Тут стільки всього між «тут» і «там».

— Керманичу, — промовила Жар-птаха, а він не хотів дивитися на неї, не хотів бачити ці очі, які тепер нагадували йому про ту істоту, на яку перетворилася біологиня. — Керманичу, ніколи нічого не стане на свої місця. Ніколи не стане на свої колишні місця. Це нелегальне самогубство. — Не висловила тільки своєї думки про те, що це стане метою самогубства для них обох. Хтозна, чим це стане для неї?

— Але ж директорка гадала, ти зможеш змінити його напрям, — сказав він. — Що ти зможеш, якщо напружишся. — Якийсь натяк на надію. Дитяча примха супроти диктату реальності. Як побачиш зірку, що падає, замов бажання. Він думав про світло на дні вежі, про те, чого не знав, доки не потрапив до Нуль-зони. Думав про те, що захворів, а це ще й гірше розхворівся, і міркував над тим, що це означає. Принаймні, хоч тепер усі карти на стіл, тепер йому все зрозуміло. Сяйво, Лоурі, усе це. Уся ця мішанина, включно з ядром, про котре він досі думав як про Джона Родріґеса. Родріґеса, який нікому не належав. Який стискав різьблену батькову фігурку в кишені. Який пам’ятав ще щось, окрім трощення та руйнації всього навколо.

— Як по правді, то в нас є те, чого ні в кого іншого нема, — сказала Ґрейс.

— Що? — спитала Жар-птаха скептичним, недовірливим тоном.

— Ти, — сказала Ґрейс. — Єдина фотокопія останнього плану директорки.

Коли ти нарешті повертаєшся до Південного Округу, ти знаходиш подарунок, який чекає на тебе: чорно-біла фотографія у рамці, світлина доглядача маяка і маленької дівчинки, що бавиться — скаче по скелях: голова опущена, каптур куртки маскує обличчя. Кров бурхає тобі в голову, ти мало не зомліла, коли побачила це фото, якого — була певна — уже не існує.

«Це для твого офісу, — свідчить приписка. — Можеш почепити там, на стіні. Насправді ти повинна почепити його на стіну. Щоб нагадувало про те, як далеко ти зайшла. За роки твоєї служби та за твою вірність. Люблю й цілую, Джиммі Бой».

Ось коли ти усвідомлюєш, що з Лоурі сталося щось набагато колосальніше, ніж тобі колись здавалося. Те, що він створює дедалі більше грандіозних дисфункцій, аби перевірити, чи витримає система, аж доки він зрештою й заганяє себе. Здається, рік у рік він здійснює свої таємні спроби не тому, що вони таємні, а й задля тих моментів танталових мук, коли його рукою чи волею фатуму, дещо з них майже прояснюється.

Але звідки ж узялася ця фотографія?

— Витягни все, що у нас є на Джекі Сіверенс, — кажеш ти Ґрейс. — Витягни кожну особову справу, де згадується Джек Сіверенс. І син — Джон Родріґес. Навіть якщо це займе рік. Шукатимемо все, що пов’язує Сіверенсів — будь-яких Сіверенсів — із Лоурі.

Ти відчуваєш якусь нечестиву спілку, диявольську змову й організацію. Невиразне уявлення, натяк на зраду. Щось, зацементоване між камінням.

Тим часом у тебе є рослина і мобільний телефон, дуже застарілої моделі, щоб мати з цим справу — мати справу з усім, знайденим у твоїй подорожі. Окрім також нового відчуття — відчуття окремішності, віддаленості, що ти відрізана скиба од штату працівників.

Коли тепер ти бачиш Вітбі у коридорі, то іноді перехоплюєш його погляд і киваєш головою, відчуваючи спільну таємницю. Іншим разом ти маєш дивитися десь геть звідси, дивитися на той потертий зелений килим, яким усе вкрито. Робиш у кафетерії якийсь чемний коментар, намагаючись зануритися в наради, коли готують іншу експедицію. Намагаєшся удавати, ніби все нормально. Чи не зламався Вітбі? Іноді, як і раніше, він випромінює усмішку. Як і раніше, упевнена постава, дотепи Вітбі, які знову вибухають, але ненадовго, а потім у нього в очах блимає світло, і знову повертається пітьма.

Ти нічого більш не можеш сказати Вітбі, окрім «Мені шкода», але навіть це тобі годі вимовити. Ти не можеш змінити ті моменти, які змінили його, окрім як у своїй пам’яті, й навіть у пам’яті ці спроби лише затьмарюються тим, що чатує внизу, і вдирається те, що тебе налякало: ти так і покинула Сола на східцях тунелю. Потім кажеш собі, що Сол не був справжнім, не міг бути справжнім, тому ти насправді його й не кидала. «Не забудь мене», — сказав він так давно, і ти ніколи його не забудеш, але тобі доведеться залишити його в минулому. Цю примару. Цю галюцинацію, яку ти, сидячи у «Зоряних стежках» Чіппера, або ведучи дебати про політику з Ґрейс, сидячи на даху Південного Округу, як і раніше, намагаєшся раціонально пояснити собі: це зовсім не галюцинація.

Це почасти тому, що ти повернулася з рослиною. Певний час, якщо одержимо вдивлятися в кожний темно-зелений листочок, спостерігаючи його згори, то це листя утворювало своєрідне віялоподібне коло, але якщо глянути збоку, цей ефект геть зникав. Зосереджена на рослині, ти можеш на якийсь час забути про Лоурі, чекаючи там, за дверима, тимчасово. Можливо, Сол не має значення. Можливо, ти зможеш урятувати ще щось від… нічого.

Ця рослина не загине.

Жоден паразит не зачепить цієї рослини.

Ця рослина не загине.

Жодні екстремальні температури не вплинуть на неї. Заморозь її, то вона відтане. Спали — воскресне з попелу.

Ця рослина не загине.

І неважливо, які спроби, і байдуже, які експерименти здійснюєш над нею в стерильному, сліпучо-білому просторі складу… Це не означає, що ти наказала її знищити, але сам хід досліджень показав, що ця рослина просто відмовляється вмирати. Покраяти? Ти можеш посікти її на п’ять десятків крихітних шматочків, покласти їх до чашки з мензуркою, насипати їх як приправу для стейку… і, теоретично, ця рослина проросте у тебе всередині, аж поки врешті-решт вирветься на волю, прагнучи сонячного світла.

Отже, поступившись, ти дозволяєш надіслати ці зразки до Центру, щоб тамтешні фахівці розгадали таємницю цієї простої, звичайнісінької рослини, зовні схожої на будь-які багаторічні рослини помірної кліматичної зони. Ці зразки також зберігаються у секретному штабі Лоурі, можливо, і біля кліток в експериментальних бункерах, хоча ніхто жодним відкриттям не поділиться з тобою. Усе це в розпалі несамовитого краяння та нарізання інших зразків і екземплярів на складі, щоб переконатися: немає ніякого ефекту доміно, тобто нічого не випущено. Ні, нічого не випущено.

— Не думаю, що ми бачимо рослину, — каже Вітбі на одних зборах колективу, випробовуючи, ризикуючи своїми новими взаєминами з науковим відділом, який оберігає його, наче священний прихисток.

— Тоді чому ми бачимо рослину, Вітбі? — питається Чіні, приборкуючи роздратування, яке поглинає його до кінчиків нігтів. — Чому ми бачимо рослину, що й з вигляду ніби рослина, і насправді є рослиною. Робить свої справи, як належить рослині: здійснює фотосинтез, п’є воду корінцями. Чому? Це ж не складне запитання, чи не так? Чи складне? Може, це складне запитання, не знаю, але воно поза гранню мого розуміння. Але ж це проблема, правда? Треба підтвердити, що речі, на нашу думку, є тим, чим вони є, а не чимсь цілком іншим. Просто подумай про всі ті довбані штуки, які нам доведеться переосмислити, якщо ти маєш рацію, Вітбі… починаючи з тебе! — Чіні аж покрився пухирями на виду, багряніючи, дивлячись на Вітбі, мов той зосереджував у собі всі лиха, усі напасті, які переслідували Чіні від дня його народження. — Тому що, — вів далі Чіні, понижуючи голос, — якщо це принципове питання: чи не слід нам перекласифікувати справжні принципові питання?

Пізніше Вітбі обдаровуватиме тебе інформацією про те, як квантова механіка впливає на фотосинтез, а саме — ось це: «антена приймає світло, й антену можна зламати», подібно до того, як «організм може визирати з іншого організму, але не жити в ньому», або те, як рослини «перемовляються» між собою, і як спілкування може відбуватись у хімічній формі, й завдяки процесам, таким невидимим людському зору, що їхня раптова зримість буде «непоправним шоком для системи». Чи для Південного Округу? Для людства?

Проте Вітбі раптом замикає рота на замок, змінює тему розмови. Різко.

Маяк поставав із туману, ніби віддзеркалення самого себе, пляж був сірий і холодний, а ще — збурений носом човна, покинутого на мілині, пісок. Хвилі набігали маленькими вихорцями, наполовину закручуючись — наче піна неправильних питань. Маяк не був таким у спогадах Жар-птахи: його стіни знищив огонь. Фарба вигоріла аж до самого верху, де всередині валялися, розбиті й згаслі, об’єктиви, прожектори, лінзи. Вогонь дійшов і до вікон у прольотах, і це поєднання битого скла та всієї решти — талісманів, залишених тут людьми за стільки років, — надавало маякові якогось шаманського колориту. Тепер це було тільки знаком, який не світив, — орієнтиром для їхнього човна, найпростішою з функцій, одним із завдань, нездійсненних, — це робило маяк нікому не потрібним, ніким не використовуваним. Він перетворився на вузький, повний примар редут.

— Спалений за наказом начальника прикордоння, — сказала Ґрейс. — Спалений, бо вони цього не розуміли… і журнали теж попалили.

Але Жар-птаха вловила вагання у голосі Ґрейс, начебто вона не надто точно повідомила, що насправді сталося всередині маяка: які там коїлися масові кровопролиття, хитрощі та брехні… А який докладний міг бути звіт про те, що відбулося з ними з боку моря!

Усе, що Ґрейс могла запропонувати, — це локалізувати патологію — породження жовтогарячих прапорців. Дії начальниці прикордоння: каталогізувати все, що було їй невідомо. Може, вона намагалася відокремити реальне від уявного. Якщо так, то начальниця зазнала фіаско. Навіть звичайні чортополохи дуже помітні, й їх позначено мітками. Якби було більше часу, командирка могла б позначити мітками цілий безкраїй світ.

У Жар-птахи з’явилося видіння, що журнали невразливі до полум’я, що вони є досі там, відновлені, й тепер треба зайти туди, підійти до ліхтарної кімнати, відсунути люк і подивитися туди, як це була зробила біологиня безліч років тому. Чи віддзеркалить світло їхні думки від цих заморожених звітів, чи змішає їхні думки, чи назавжди заманить до пастки? Чи нині там просто гора попелу? Жар-птаха не хотіла цього дізнатися.

Було вже пізно. Вони покинули острів рано-вранці, у більшому човні, а Ґрейс зникла з поля зору за пірсом. Біологиня так і не з’явилася, хоча Керманич обшукував ці води з якоюсь нервовою тривогою. Жар-птаха відчула б її появу задовго до того, як виникла б хоч яка небезпека. Вона не могла сказати йому, заради нього самого, про те, що океани, якими пропливала біологиня, були ширші та глибші, аніж той, який привів їх до маяка.

Одного весняного дня, у Південному Окрузі, ти гуляєш, перетинаючи подвір’я, обдумуючи проблему, яка тебе турбує, і зненацька бачиш щось дивне біля застояного мочаруватого озерця. На краю чорного болота — постать, яка сидить навпочіпки, охопивши коліна невидимими тобі руками, заклопотана якоюсь таємничою справою. Твій перший імпульс — викликати охорону, але потім ти впізнаєш цю тендітну фігурку, пелех темної чуприни: це ж Вітбі, у своєму брунатному блайзері, у своїх широких по-флотському штанях, у своєму парадному взутті.

Ось він, Вітбі, бавиться у бруді. Щось миє? Чи щось душить? Рівень концентрації, що він демонструє навіть на цій відстані, вимагає ювелірної точності.

Інстинкт підказує тобі, що підходити треба обережно, тишком-нишком, зважаючи на те, що опале гілля під ногами може хруснути, сухе листя — зашурхотіти. Вітбі був достатньо наляканий у минулому, і ти хочеш, щоб про твою присутність він довідувався поступово. Хоча ти ще напівдорозі, а він уже озирається — досить довго, щоб тебе впізнати, і знову повертається до своєї справи, а ти вже швидшою ходою наближаєшся до нього.

Дерева з вигляду такі самі похмурі-гнітючі, як і досі були, схожі на похилених священиків із довгими моховими бородами, або, як каже, не так шанобливо, Ґрейс: «Неначе кодло підстаркуватих наркоманів зі стажем». Вода затьмарена тільки маленькими брижами, які робить Вітбі, і твоїм віддзеркаленням, коли ти наближаєшся й нахиляєшся, заглядаючи йому через плече, — віддзеркалення викривлене розширеними колами і хвилястим сірим світлом.

Вітбі миє маленьку брунатну мишку.

Він тримає цю мишу обережно, але впевнено, твердо, між великим і вказівним пальцями лівої руки; мишача голівка та передні лапки обмежені цим обрамленням плоті, а бліде пузце, задні лапки й хвіст витяглися в нього на долоні. Мишка здається загіпнотизованою чи ще з якоїсь причини занадто спокійною, а Вітбі, зачерпнувши води правицею як ківшиком, кропить мишу, потім витягує мізинець і розтирає краплини по хутру нижчої щелепи звірятка, по боках, потім по пухнастих щічках, потім змащує верхню частину голівки.

Вітбі задрапований у маленький білий рушничок, перекинутий через ліве плече; на рушнику золотими нитками вишита монограма «В». З дому привіз? Він ривком стягує рушника з плеча й одним ріжком обережно витирає мишці верхню частину голівки, доки її чорні оченята-пацьорочки задивляються в далечінь. Є тут якась трепетна ніжність, турбота, бо далі Вітбі витирає одну рожеву пазуристу лапку, а потім іншу, й переходить до задніх лапок і тонкого хвостика. Рука Вітбі така бліда й мала, що в уяві з’являється якась симетрія, ототожнення — абсурдне, проте певною мірою зворушливе припущення: чи не мають вони обоє спільних пращурів?

Спливло чотири місяці, відколи останній член минулої одинадцятої експедиції вмер від раку, й півтора після того, як ти наказала ексгумувати тіла тих учасників. Відколи ви з Вітбі повернулися з-за межі, минуло понад два роки. За останні сім-вісім місяців ти відчуваєш, як Вітбі відновлюється — рідше проситься, щоб його десь перевели, виявляє більше ентузіазму на нарадах керівників, відроджується його зацікавленість до «документу про комбіновані теорії», який сам він тепер називає «теруарними тезами»: цей документ закликає застосувати підхід «всеосяжної екосистеми», ґрунтуючись на передовій теорії виноробства. У виконанні своїх обов’язків він виявляє не більше ексцентричності, ніж зазвичай. Навіть Чіні — зневажливо і знехотя — це визнає, і тебе не обходить, що цей тип нині часто використовує Вітбі як таран проти тебе. Причини тебе не обходять, доки вони не привели Вітбі знову до сутності речей.

— Що ти тут поробляєш, Вітбі? — Порушення тиші — раптове і настирливе. Хоч би що ти промовила — усе звучатиме так, начебто дорослий звертається до дитини, але Вітбі сам примусив тебе так поводитися.

Вітбі перестає мити-сушити мишу, різко перекидає рушник через ліве плече, вдивляється у мишку, ніби десь на ній і досі ще може лишатися брудна пляма.

— Мишу, — каже він, наче це й так очевидно.

— Де ж ти її знайшов?

— Його. Це він, миш. На горищі. Я знайшов його на горищі. — Його тон може здатися докірливим, але й відверта непокора проривається.

— О… удома? — Принесення безпеки до небезпечного місця, до робочого місця, у фізичному втіленні. Ти намагаєшся притлумити у собі психолога, не аналізувати всіх і вся, але це важко.

— На горищі.

— Чому ти приніс його звідти?

— Щоб його вимити.

Ти не хочеш, аби це звучало як допит, але певна, що так воно і є. Чи добре це, чи погано для відновлення Вітбі? Не існує базової однозначної оцінки про мишу як власність чи миття миші, що може призвести до автоматичного визначення професійної придатності чи непридатності мийника миші.

— А ти не міг вимити його вдома?

Вітбі зизить кудись убік. Ти досі нахиляєшся. А він досі згорблений.

— Ця вода заражена.

— Заражена. — Цікавий вибір слів. — Але ж ти нею користуєшся, хіба ні?

— Так, користуюся… — Знесилено, трохи роздружившись, щоб ти менше потерпала, коли б він тієї миші не задушив. — Але я гадав, йому хочеться якийсь час побувати на вільному повітрі. День такий чудовий.

Перекладається: сам Вітбі потребує перепочинку. Приблизно як тобі треба перепочити, перелічуючи плитки надворі.

— А як його звати?

— У нього немає імені.

— Немає імені?

— Нема.

Щось у цьому турбує тебе більше, ніж миття миші, але цю гризоту ти не можеш висловити.

— Ну, він миш-красень.

Звучить по-дурному, як ти це вимовляєш, але ти здалася.

— Не говори зі мною як з ідіотом, — каже він. — Знаю: це видається дивним, але подумай про деякі речі, що ти сама робиш під час стресу.

Ти перетнула межу з цією людиною. Ти офірувала його душевний спокій, розум і свідомість на вівтар своєї ненажерної зачарованості культом, своєї допитливості та своїх амбіцій. Він не заслуговує на поблажливість, ще й таку зверхню.

— Пробач. — Ти незграбно опускаєшся поруч нього в опале листя та напівсухий бруд. Сказати правду, ти не хочеш повертатися у приміщення, та й Вітбі туди не хоче. — Єдине виправдання, яке у мене є, — це, що був довгий день. Уже.

— Та все гаразд, — каже Вітбі після павзи й знову починає мити мишу. А потім добровільно: — Він у мене вже тижнів п’ять. Коли я був малий, то мав пса і кота, але потім — жодної домашньої тварини.

Ти намагаєшся уявити, який вигляд має Вітбін будинок, але у тебе не виходить. Можеш уявити хіба що нескінченний білий простір із білими сучасними меблями, а єдина кольорова пляма — комп’ютерний монітор у кутку. Що, певно, означає: Вітбіна господа — розкішна, декадентська, з усіма стилями та епохами, яку не кожен збагне, і все у цьому будинку ряхтить яскравими, насиченими барвами.

— Та рослина розквітла, — каже Вітбі, уриваючи твої роздуми.

Спочатку це речення, здається, не має сенсу. Але осягнувши сенс, ти випростуєшся.

Вітбі дивиться на тебе.

— Немає нагальності. Усе вже відбулося.

Ти долаєш у собі імпульс ухопити Вітбі за шкірки та погнати додому, аби він негайно показав тобі, що означає «немає нагальності».

— Поясни, — кажеш ти, дуже наголошуючи це слово, тримаючи його, неначе яйце, що ось-ось лусне. — Конкретно.

— Це сталося посеред ночі. Тої ночі, — мовить він. — Усі пішли. А я іноді засиджуюся допізна, і люблю бувати у сховищі зразків. — Він одвернувся, продовжуючи, ніби ти його спитала: — Мені там просто подобається. Мене це заспокоює.

— І?

— І от тої ночі я прийшов, просто вирішив перевірити, як там рослина, — сказав він надто недбало, начебто завжди перевіряв, як там рослина, — і вона мала квітку. Рослина розквітла. Але квітка дуже швидко зникла. Усе це відбулося дуже швидко.

Важливо підтримувати розмову, щоб Вітбі зберігав спокій і відповідав на твої питання.

— Як довго це було?

— Мабуть, годину. Якби я знав, що вона розкладатиметься, то покликав би когось.

— На що була схожа та квітка?

— Квітка як квітка, звичайна, сім чи вісім пелюсток. Напівпрозорі, просвітлювали, майже білі.

— Ти бодай раз сфоткав? Зняв на відео?

— Ні, — сказав він. — Я думав, воно так і залишиться на якийсь час. А нікому не сказав, бо все скінчилося.

Або, оскільки немає жодних доказів, значить, буде ще більше свідчень проти нього самого, проти його психіки, проти його дієздатності, проти його працездатності саме тепер, коли він уже потроху позбувається такої репутації.

— Що ж ти тоді робив?

Він знизує плечима, мишачий хвіст гойдається, коли Вітбі перекладає тваринку до правої долоні.

— Я призначив очищення. Тільки щоб бути певним. І пішов.

— Ти був у костюмі весь цей час, так?

— Аякже. Так. Звісно.

— Потім не було жодних дивних спостережень?

— Ні, жодних дивних спостережень. Я перевіряв.

— І більше мені нічого не треба знати? — Схоже: таки є певний зв’язок між розквітлою рослиною і Вітбі, який наступного дня вийшов сюди і став мити мишу.

— Нічого, окрім того, що ти вже дізналася.

І знову тінь непокори у його зведеному погляді, який каже тобі, що Вітбі думає про ту мандрівку до Нуль-зони, про ту подорож, якої нікому не може назвати, про те, що зробило його ненадійним в уявленні інших колег. Як оцінити ці галюцинації, що можуть бути реальністю? Як параною, котру можна виправдати? Одразу після повернення ти пам’ятаєш, як Вітбі задумливо і зажурено казав сам собі, ніби щось загубивши: «Спочатку вони нас не помітили. Але потім, потроху, стали позирати, придивлятися до нас… тому що ми просто не могли зупинитися».

Ти зводишся на ноги і, дивлячись на Вітбі, кажеш:

— Дай мені докладнішу інформацію про цю рослину — тільки для моїх очей. І тобі не можна тримати мишу в будівлі, Вітбі. Бо рано чи пізно тебе злапає охорона. Забери додому.

І Вітбі, й миша — обоє тепер дивляться на тебе; збагнути Вітбі важче, ніж мишу, якій просто хочеться втекти від Вітбі та дременути своєю дорогою.

— Я триматиму його на горищі, — каже Вітбі.

— Так і зроби.

Ніч була повна білими кроликами, які, мережачи небо, сновигали по ньому, замість зірок, замість місяця, — і Керманич знав, що це неправильно, якоюсь розпеченою часткою своєї свідомості, часткою, яка опиралася допитливо-всюдисущому сяйву. Чи це були білі кролики, а чи розмазані плями чорноти проявилися, мов негатив фотографії, і заважали йому побачити? Бо він не хотів сприймати, що там було. Бо біологиня розблокувала щось у ньому всередині, і він іноді згадував фантасмагоричне мистецтво у дивовижній кімнаті Вітбі, у Південному Окрузі, — а потім повертався до своєї теорії про те, що зникнути на межі означає потрапити до якогось Чистилища, де можна знайти всі втрати й загублені речі: усіх кроликів, яких протягли крізь цей невидимий бар’єр, усі бодай колись створені винищувачі та вантажівки від тієї ночі, коли створено Нуль-зону. Зниклі безвісти експедиції. Думка про своєрідну безодню-ненажеру. Та, попри все, було світло, яке мерехтіло від того місця під Збирачем, докладно розписане у журналі біологині. Куди вело це світло? Він намагався визбирати з цих шматочків найвідповідніше тверезому глуздові — те, що може бути навіть пошанованим вибором. Таким, який схвалив би його батько; він більше не думав про свою матір або про те, як би вона подумала.

Мабуть, я просто хотів, щоб мені дали спокій і лишили самого. Залишитись у маленькому будиночку на пагорбі в Гедлі, з котом Чоррі та галасливими незмовкними кажанами вночі, неподалік од місця, де він виріс, навіть якщо тепер воно таке далеке.

— Це нічого не змінило б, Ґрейс.

Усі троє сплять на моху під соснами, на вологій траві, менш ніж за милю від топографічної аномалії, а їхній остаточний пошук заплановано на ранок.

— А що змінило б? — Ніжний, навіть добрий голос. Який дозволив йому уявити всю повноту свого страждання. Він зумів побачити безліч очей біологині, які перетворилися на зірки, а ті — на білі спалахи світла. Які перетворилися на шахівницю, де навіки застиг останній хід його батька. На котрій Керманичу належало зробити свій хід, який він досі відкладав на майбутнє.

— Якби ти мені все розповіла. Ще у Південному Окрузі.

— Ні. Це нічого не змінило б.

Жар-птаха спала біля нього, і це теж повніше відкривало йому його жалюгідний стан. Вона спала, притулившись до його спини, ніби охороняючи, міцно обіймаючи його обіруч. Тут він був у безпеці, захищений, і кохав її ще дужче, бо вона дозволила зробити це тепер, коли у неї на те причин усе менше й менше. Або взагалі не лишилося жодної причини.

Ніч стала холодною та глупо-непроглядною, і заповнилася вкрай якимись створіннями, що невідступно споглядали їх, тільки темні обриси цих істот були тихі та нерухомі. Але він не звертав на них уваги.

Усе, що його батько йому казав, тепер чіткіше поставало у пам’яті, бо всі ті речі мали точно відбутися. Тато йому казав: «Якщо ти не знаєш своєї пристрасті, це спантеличує твій розум, але не серце». У момент розкаяння, після того як він провалював завдання, міг говорити про це з татом загадками, ніколи не кажучи йому правди: «Іноді тобі треба знати, коли перейти до наступного — задля порятунку інших людей».

Холодок у цих словах. До наступного. Яка може бути його наступна справа? Яка може бути у нього пристрасть? Він нічого не знав про це, відаючи тільки те, що йому приємно від соснової глиці, яка дряпає йому обличчя, і від сонного димного запаху землі в нього під ногами.

Розвиднілося, а він усе притискався до Жар-птахи, доки вона почала заважати йому й вовтузитися, урешті-решт відсунувшись од нього, наче навіки. Серед очеретів, нескінченної драговини та болотяного бруду, з’явилися проблиски світання, наче воно палало, вибухаючи полум’ям, а в свідомості виринули сплеск і гуркіт, наче то була стрілянина чи досі жива давня пам’ять про колишні конфлікти, які розігрувались у нього в голові.

Як і раніше, блакитна чапля вихоплювала з гирла захованих там пуголовків і крихітних рибок, а чорний гриф здіймався над ними у теплих подувах вітру. Між острівцями дерев чулися тисячі всіляких шумів. За деревами, на обрії, виднів маяк, його можна було побачити навіть крізь туман, який прокрався зрання: тут — непевний і розсіяний, там — густий, він здіймався, мов природна заслона, там, де це необхідно — випробування і благословення цього пейзажу. Керманич цінував усе це, бо воно було даром від Жар-птахи, от ніби просочилося в нього завдяки її дотику.

Але вторгся неприродний світ, як це завжди бувало, відколи існували мета і воля, і на мить він обурився. Жар-птаха і Ґрейс обмірковували та сперечалися, що робити, коли вони зіткнуться з якимись залишками військових прикордонних частин. Сперечаючись про те, як треба чинити, вони дісталися вежі.

— Ти і я спускаємося, — сказала Ґрейс. — А Керманич хай охороняє вхід.

Це остання зупинка, нездійсненне завдання.

— Я маю спускатися вниз, — сказала Жар-птаха, — а ви обоє повинні стояти нагорі та охороняти.

— Це суперечитиме протоколам експедиції, — сказала Ґрейс.

— Так ось що ти хочеш тут згадати? Прямо зараз?

— А що нам ще лишається? — спитала Ґрейс.

— Я спускаюсь сама, — мовила Жар-птаха, і Ґрейс нічого їй не відповіла.

Тактично не означає стратегічно — фраза, яка випливла з несвідомого каталогу його улюблених висловів. Ці слова здавалися заяложеними, як будь-які фрази, неначе величезна неоковирна рама старомодного велосипеда.

Він не спускав очей із цього потемнілого захмареного неба, чекаючи, що небеса розверзнуться і викриють їхнє справжнє дослідження. Але ця мімікрія так і лишалася на місці, не рухаючись, найпереконливіша. А що робити, як біологиня помилилася? А що робити, як вона у своїх писаннях уже була тихим психом? А потім — просто монстром? От що тоді?

Вони згорнули намети, потім використали деревця на болоті для початку як покрівлю нашвидкуруч, обстежили мочарі, роздивляючись воду в гирлах. Дим якраз розсіявся під різким кутом у шістдесят градусів, щоб додати туману попелясто-срібного відтінку, стаючи густішим, важчим, обвислим покровом. Це поєднання затьмарило останні проблиски небесної блакиті й підкреслило гальванічну вогненну лінію на обрії, що лежав паралельно: насувалися хвилі жовтогарячого вибуху, розходячись догори променями від золотих центрів.

В олив’яній непорушній воді каналу віддзеркалювалися спалахи полум’я та великі здійняті хвилі диму, а також удвічі збільшене відбиття самого острова, де на самій височіні стриміли дуби та карликові пальми, а білі лінії стовбурів губилися в клаптях туману.

Звідти почулися крики, волання та стрілянина — усе надто близько, з острова дерев. А що, коли ці звуки вбив йому в голову Лоурі? Щось відбулося тут давно, а тепер стало випливати на поверхню. Керманич невідступно дивився на віддзеркалення у воді, де чоловіки та жінки у військових одностроях нападали одне на одного, доки у відбитому у воді небі спостерігалося щось неможливе. У такій далечині, викривлене, це не здавалося таким жорстоким, таким нутряним.

— Вони вже десь в іншому місці, — промовив Керманич, хоча знав, що ні Ґрейс, ні Жар-птаха не зрозуміють. Ці постаті були вже у цьому віддзеркаленні на воді, де тепер пропливав алігатор. Майнули кудись у гущавину дерев і зникли, промерехтівши.

Так вони рухалися далі: він зі своєю хворобою, яку не бажав діагностувати, Ґрейс зі своїм накульгуванням, а Жар-птаха, керуючись власним розсудом.

Тут годі було чимсь зарадити, та й сенсу в цьому не було: їхня стежина вела окрай вогню.

Даремний звіт Вітбі про цвітіння лежить у тебе на столі до того часу, як тобі треба буде йти на нову співбесіду з біологом перед експедицією: можливе число кандидатів у дванадцяту — десять, а ти, Ґрейс і Лоурі проштовхуєте своїх улюбленців, доки члени наукового відділу ведуть підкилимні ігри та втемну використовують інших, бо хочуть наполягти на своєму виборі. Сіверенс здається анітрохи не зацікавленою у цьому питанні.

Негарно коментувати будь-кого, але у тебе немає вибору. Ця рослина знову розквітає в твоїй уяві, коли ти ведеш співбесіду в тісному офісі маленького міста біолога — місці, яке ти винайняла, та вдаєш, нібито воно й раніше було твоїм, з усіма належними працями з психології та психіатрії на книжкових полицях. Дипломи й родинні фотографії справжньої власниці помешкання звідси забрали. Це поступка Лоурі, його дослідженням, і тому ти дозволила людям перемінити стільці, освітлювальні прилади та інше обладнання кімнати, і в цих видозмінах інтер’єру та кольорової гами однотонних блакитних і зелених тонів на червоний, помаранчевий, сірий чи сріблястий була відповідь на важливіше запитання.

Лоурі стверджує, що ці його зміни можуть мати «несвідомий чи інстинктивний» вплив на кандидатів.

— Щоб вони почувалися безпечно та невимушено? — питаєш ти того виняткового моменту, коли можна тицьнути у звіра дрючком, та Лоурі проігнорував ці слова, і в твоїй уяві з’являється його відповідь: «Щоб примусити їх робити те, що ми хочемо».

Досі не вивітрився дух зіпсутої води: у льосі прорвало трубу. У кутку — мокра пляма, замаскована столиком, начебто треба сховати якийсь злочин. Єдина деталь, яка викриває, що це не твій офіс: тебе аж зводить судома, ти корчишся, затиснута у кріслі.

Ця рослина знову розквітає у твоїй уяві, і щоразу, коли це відбувається, лишається все менше часу для дій, і ти розумієш, що дедалі менше можеш зробити. Чим є ця рослина — викликом, запрошенням чи намарним відволіканням уваги? Посланням? А якщо так, то чи не означає це, що насправді Вітбі все здалося? Світло внизу топографічної аномалії, від дверей у Нуль-зону, на картах Таро, якими послуговувалася «Науково-спіритична бригада». Відблиски світла під час сканування тіла на МРТ, що ти пережила минулого тижня.

Протягом усього спуску Жар-птаху не покидало стійке відчуття, що вона тут уже все знає, навіть якщо це пережив хтось інший, — пам’ять про потоплення, про нескінченне потоплення, а потім переміщення тих незрозумілих слів із журналу біологині, наприкінці, з чим вона зіткнулася, і чого зазнала, й що відкрила. І Жар-птаха не хотіла нічого з цього — не хотіла Керманича, як і того, щоб він дибав слідом за нею. Він не годився для цієї ролі, не був призначений для такого досвіду. Ви ж не можете самі себе приректи на мученицьку смерть у Нуль-зоні: ви можете тільки спробувати зникнути, та й у цьому не можете бути певні.

Якби біологиня тоді, так давно, не притулилася до муру, вдивляючись у ті слова, то не з’явився б її двійник у такому вигляді: повне занурення у спогади та проникання вглиб. Вона, можливо, повернулася б із вичищеною свідомістю, де не було б жодних знаків про її роль біологині, а натомість — із функцією бути десь у потрібний час, але не в тому місці, або у потрібному місці, але не в той час.

Яке дивне полегшення: слова на мурі були ті ж самі, почерк той самий, і тепер вона могла тлумачити це як ностальгійний натяк на чужу екосистему, на прийом чи позу, чого ні Збирач, ні вежа так і не змогли донести на Землю. Тому що це не було життєздатним? Тому що це не було їхньою метою — а, отже, натомість надали ці слабкі знаки того, звідки вони з’явилися й для чого, та що думали?

Вона відкинула респіратор, як і ту ідею, що якимсь чином Нуль-зона сконцентрувалася саме тут, у цьому тісному просторі, на цих східцях, у цих словах, які палають на стіні, такі їй знані. Нуль-зона оточувала їх; Нуль-зона не зупиняється на одному місці чи на одній постаті. Це були порушення у небі, про це говорив, описуючи рослину, Керманич. Це були небеса і земля. Вона може допитувати вас із будь-якої позиції, або взагалі не мати позиції, і ви навіть не розпізнаєте її дій як форми допиту.

Жар-птаха не почувалася сильною, коли вони обоє спускались у люмінесцентному світлі, міцно тримаючись за стіну праворуч, але й не боялася.

Ти повертаєшся до того, що знала, або гадаєш, що знала: до маяка і «Науково-Спіритичного Загону», оновлюючи сили завдяки тому рядку, який зв’язує НСБ і Джека Сіверенса. Ти гортаєш кожну справу по три-чотири рази, примушуєш себе знову переглядати історію маяка та його зруйнованого товариша на острові.

Часом тобі являється обличчя Генрі — блідим колом на великій відстані, невпинно наближаючись до тебе, аж поки ти зможеш класифікувати кожну неприємну його рису. Ти не знаєш, чого він хоче, а просто знаєш, що цього Генрі не так легко спекатися. Він нагадує тобі про себе, мов нерозпечатаний лист, про який усі, з надмірною самовпевненістю пророків, кажуть, буцімто там щось банальне.

Твоя антипатія до цих людей обернулася в тобі зневагою до них, викинувши їх із пам’яті, коли ти ще була дитиною. Ти не шукала способів обілити чи прикрасити їх у своїй пам’яті, щоб зафіксувати подробиці, а натомість стерла цих людей, вигнала їх, геть від них відмовилася. Ця осоружність, ця присутність, про які ти можеш розповісти, засмучували й навіть для Сола створювали незручність. Але що саме у них примушувало Сола так почуватися?

Ні Генрі, ні Сьюзен, ні навіть схожі на них не з’являлися у списках НСБ, не виринало жодного фото з невідомими учасниками, на цих світлинах не виявлено нікого подібного до цих людей. Попередні розвідки відстежували імена та адреси кожного члена експедиції, вирядженого на забуте узбережжя, і з ними проведено вичерпні допити. Відповіді були однакові: НСБ здійснював стандартні дослідження — звичайне поєднання наукового і надприродного. Будь-хто, обізнаний з чимось іншим, потрапляв до цього сильця, і зникав задовго до того, як першу експедицію виряджали до коридору, що вів до Нуль-зони.

Ще гірше: жодного натяку на Сіверенсів, Джека або Джекі: остання взагалі виникає все рідше й рідше, її поява на вагу золота, начебто щось нове відволікло її увагу, або вона знає, що ти хочеш з нею посперечатися, коли замовкає кожний телефонний дзвінок, поглинаючись Центром. Тому ти подвоюєш зусилля, аби знайти її вплив у цих особових справах, але якщо Лоурі тебе переслідує, то Сіверенс — це така собі примара, яка занадто розумна, аби матеріалізуватися.

Ще раз передивляєшся відео з першої експедиції, знову вивчаєш тло, речі, які не потрапили у фокус, вивчаєш маяк. У примхливому часовому проміжку та химерній послідовності ти спостерігаєш своєрідні еволюцію та регрес маяка від самого початку й до останньої фотографії, знятої в експедиції.

Дійшло до того, що одного дня Ґрейс відвела тебе вбік і сказала:

— Досить. Тобі треба повернутися до керування агенцією. Ці справи можуть переглядати й інші люди.

— Які ще інші люди? Про яких це ще інших людей ти мені товкмачиш? — вихоплюється у тебе, і ти миттєво про це шкодуєш.

Але «інших людей» немає, і час вичерпується. Тобі треба пам’ятати, що, певним чином, увесь Південний Округ уже давно деградує, і якщо ти забудеш, що сама є часткою рішення, то станеш часткою проблеми.

— Може, тобі треба часу на перепочинок? — каже Ґрейс. — Може, тобі треба нової перспективи?

— Моєї посади ти не отримаєш.

— Та не хочу я твоєї чортової посади. — Вона лютує, аж кипить, і якась частка тебе хоче це бачити, хоче дізнатися, що ж являє собою Ґрейс, коли їй геть відмовлять гальма. Але якщо ти доведеш її, то вона й тебе втратить, аякже.

Пізніше ти виходиш на дах, із пляшкою бурбону, а Ґрейс уже там, в одному з шезлонгів. Будівля Південного Округу — це не що інше, як великий, масивний корабель, і ти не знаєш, де тут кермо, навіть не можеш наблизитися до штурвалу.

— Я нічого поганого не хочу, коли отак зриваюся, — кажеш ти їй. — Просто пам’ятай: я не те маю на увазі, коли зриваюся.

Зневажливий звук, а потім розведені руки, а похмурий вираз обличчя розслабляється.

— Це місце — чортовий жовтий дім. — Ґрейс рідко лається, хіба що тут, на даху.

— Робота як у жовтому домі. — Переосмислюєш останню загадкову фразу Чіні, крутиголовку, прикрий солілоквій про брак потрібних даних: «Навіть жолудь у падінні розповідає нам ще щось, про те, звідки впав. Ньютон може нам сказати, вам не треба казати. Має бути траєкторія, матері її ковінька, а потім ви б відступили, навіть якщо припустити теоретично, і якоїсь миті знайшли те дерево, з якого впав жолудь, або близько того». Ти не можеш сказати, що бодай колись розуміла більше, ніж третину, його еліптичних неясностей.

— Жовтий дім, робота Білих Цицьок, — каже Ґрейс, маючи на увазі білі намети біля межі Південного Округу на митниці та контролі.

— Наш жовтий дім, робота наших Білих Цицьок, — суворо парируєш ти, сварячись пальцем. — Але принаймні це не такий жовтий дім, як у водного екіпажу.

Після вибухової реакції Чіні ти перейшла до нового беззмістовного, неплідного звіту від «водного екіпажу», агенції, яка досліджує радіохвилі сигналів позаземного життя. Центр неодноразово заявляв, що ти з ними «в одній команді». Вони слухають сигнали від зірок — у викривленні двох мікрохвильових ділянок, не обтяжених радіохвилями від природних джерел. Ці частоти фахівці називають мокрою свердловиною, через відповідність водневому та гідроксильному діапазону хвиль. Це треба дурнем бути, аби припустити, що інші розумні види автоматично тяжіють до цієї «мокрої свердловини», як її ці спеціалісти називають.

— Доки вони те винишпорювали з чорного ходу…

— Воно проломило двері чорного ходу та пройшло крізь них.

— Отак ти втупишся вгору, а тим часом хтось підкрадеться та й поцупить твого гаманця, — каже Ґрейс, хихочучи.

— Мокра свердловина побудована ні для чого; то, радше, вхід для слуг, красно дякую, — щиро мовиш ти, передаючи їй бурбон. — Ти ж не лише бризкаєшся та з’їжджаєш з водяної гірки.[17]

Ти вже сама справді не розумієш, що верзеш, але Ґрейс вибухає реготом, а потім знову все добре з Ґрейс, на певний час, і ти можеш повернутися до Генрі та Сьюзен, цих манекенів, наділених даром мовлення, смертельно набридливих чи просто смертельних близнюків.

Але якоїсь миті цього ж тижня Ґрейс надибує тебе, коли ти шбурляєш теки справ далеко в стіну, і в тебе немає виправдання для цього, окрім знизування плечима. Презлецький день видався для лікарів. Презлецький день для експедиції. Презлецький день для досліджень. Просто презлецький день у низці таких самих презлецьких днів.

Тож ти щось із цим усім робиш.

Ти вилітаєш до штаб-квартири Лоурі приблизно за місяць до дванадцятої експедиції. Навіть незважаючи на те, що це твоя ідея, ти не в захваті від того, що маєш їхати, сподіваючись бодай раз заманити Лоурі до Південного Округу. Усе, що тебе оточує: твій офіс, коридорна розмова, перспектива з даху будівлі — набуває якогось особливого висвітлення, чіткості від розуміння, що ти невдовзі підеш із життя.

Лоурі на завершальних стадіях демонстрування своєї підготовки до експедиції, уже експортував Центрові свої найменш інвазивні технології. Він полюбляє виступати у ролі інструктора, який нібито допомагає членам експедиції, за словами Сіверенс. Біологиня, як тебе вона запевняє, зазнала «мінімального втручання». Єдине, що ти хотіла б розширити й підсилити в біологині, — це її відчуття власної відчуженості від інших людей. Усе, що ти хочеш, це щоб вона так пристосувалася, як тільки можна, до Нуль-зони. Ти навіть не певна, чи дійсно їй потрібен твій поштовх у цьому напрямі, бо такого зі звітів не випливає. Ніхто за всю історію програми не відмовлявся так охоче від називання її на ймення.

Легке гіпнотичне навіювання, обробка, більше призначені для виживання в Нуль-зоні, аніж будь-яке сумнівне «цінне відкриття» Лоурі, — його заява про те, що він знайшов, як обійти необхідність у певний спосіб, щоб суб’єкт сам захотів виконати запропоновану дію — «особливі трюки й підміна». Етапи, що ти побачила, описано як ідентифікація, індоктринація, підживлення та розгортання, але Ґрейс бачила й інші документи, де термінологія запозичила семіотику надприродного: «маніфестація, зараження, пригноблення та одержимість».

Більше уваги Лоурі надає лінгвістові, волонтеру з радикальними уявленнями про цінність нескутої волі. Ти питаєш себе, чого воліє Лоурі — більшого чи меншого опору. Отже, твою увагу поглинають інтерес до його брифінгів, його звіту про прогрес, його глузування, провокативна поведінка на тему, чи ти переосмислила його пропозицію віддати себе у владу гіпнозу, зазнати обробки, і ці слова натякають на те, що ти не спиниш його, якщо спробуєш.

Чесно кажучи, ти ламаного шеляга за ці його брифінги не даси.

Якогось моменту ти скеровуєш Лоурі прогулятися — до маяка-підробки. Раннє літо, погода в розпалі, і немає жодних причин висиджуватися там у кімнаті для відпочинку командного управління Лоурі. Ти збуджуєш його інтерес, граючи на гордості Лоурі, попросивши зробити тобі повну екскурсію, узявши тільки одну тонку теку зі справами, яку захопила з собою.

Отже, він влаштовує тобі не надто шикарну й велику екскурсію до цього мініатюрного світу, який дедалі зменшується. Є певна дивна кітчева краса у звучанні музики в колонках, прихованих навколо. Віддалена, але весела й радісна мелодія — не поп, не джаз, не класика, але є щось загрозливе у цій розв’язності.

Нагорі химерного маленького маяка — що подумав би про це Сол? — Лоурі зауважує: знак, який не світиться, такий самий акуратний, як і ті «кляті скляні друзки, що хтось потім розкидав». Коли він відсуває люк, то видно, що внизу — кімната, забита стосами і стосами незаповнених журналів і вирваних чистих аркушів для бланків, неначе він придбав канцелярський магазин як лівий бізнес. Лінза теж не функціонує, але як виправдання ти отримуєш урок історії: «Коли смеркало — повертаючись, давно — вони просто насаджували великого чортового жирнючого птаха на палю, і підпалювали, оце й було маяком».

Оця «дідькова ямина в землі», як Лоурі її охрестив, — найменш точна частина — старий форпост зброї, де рушниць давно немає, залишилося тільки темне гранітне коло, що веде вниз сходами до тунелю, який потім повертається до пагорба, де Лоурі зберігає більшість своїх установок. Ти виходиш туди лише на кілька маленьких сходинок, щоб побачити орамковану на стінах художню галерею Лоурі: розмиті, несфокусовані світлини, подерті, понавезені різними експедиціями. Якась мета-версія тунелю, принесена до підробленого тунелю, котра самовпевнено відображає те, що насправді непізнаване. Думаючи про Сола на сходинках справжнього тунелю, обличчя, обернене до тебе, ти відчуваєш таку гостру зневагу до Лоурі, що маєш ще якийсь час не рухатися, втупившись униз, і так тягнуться довгі хвилини, бо ти боїшся, що це презирство прочитається у тебе на обличчі.

Спромігшись на кілька стратегічно правильних вигуків про те, як тебе все це вражає, ти пропонуєш далі прогулятися берегом, «на свіжому повітрі», й Лоурі підкорюється, переможений твоєю тактикою, коли ти запитуєш про кожну нову річ по дорозі, бо він просто ціни не складе своєму інтелекту. Ти обираєш обхід, який веде на північ уздовж води. Гуси, чиї кубла приліпилися на сусідній скелі, посилають тобі ворожі погляди, а в морі, не дуже близько, але й не далеко, хлюпочеться видра, кидаючи на тебе тінь.

Зрештою ти переводиш розмову на НСБ. Витягуєш папірчик — пункт, пов'язаний з «Джеком Сіверенсом». Указуєш на цей уривок, хоча він і так виокремлений яскраво-рожевим кольором. Розігруєш виставу, ніби це кумедна річ, про яку має знати Лоурі. Враховуючи те, що він аналізував твої приховані дитячі враження, коли ти вперше приєдналася до Південного Округу.

— Це та причина, з якої ти і Джекі працюєте разом? — питаєш ти. — Чи НСБ був пов’язаний з Центром… через Джека?

Лоурі обмірковує це питання, зустрічаючи його багатозначним вишкіром на поораному зморшками обличчі. Шкіриться, дивиться долу, а потім знову зводить очі на тебе.

— То це все, заради чого ми сюди прийшли? Заради цього? Господи Ісусе, та я ж міг тобі все це викласти по довбаному телефону.

— Негусто, я певна, — кажеш ти. Овечий усміх, адресований цьому вовку, переповненому по вінця нарцисизмом. — Але я хотіла б знати. — Перш ніж долати межу.

Вагання, погляд скоса, який пильно оцінює твою мотивацію чи наступний порух, якого Лоурі, може, і не бачить.

Підштовхуючи:

— Побічний проект? НСБ — побічний проект Центру, або?..

— Атож, чом би й ні, — відказує Лоурі, розвантажуючись. — Звичайний різновид додаткового підрозділу, який можна будь-коли вилучити, без жодної шкоди.

Але іноді допоміжне заражає первинне. Іноді тіло-хазяїн і паразит міняються ролями, як би сказала біологиня.

— Ось так ти зміг добути моє фото на маяку. — Це не питання.

— Дуже добре! — вимовляє він, щиро радіючи. — Яка дідькова правда! Я був на завданні, шукаючи доказів, аби переконатися, що ти лишилася правдивою… а потім здивувався, чому це фото — у справах Центру, передовсім там, а не в архівах Південного Округу. Цікаво стало, звідки воно там випливло, а потім я знайшов там той самий рядок. — Окрім того, що Лоурі мав більше доступу до справ найвищої таємності, він міг отримати доступ до інформації, якого не маєш ні ти, ні Ґрейс.

— Оце було кмітливо з твого боку. Дійсно кмітливо.

Лоурі надувся, випнувши груди колесом, усвідомлюючи, що йому лестять, але не міг нічого вдіяти із цією самопародією, яка насправді ані краплини не була пародією, бо ж хіба від цього погано? Ти ж на виході. Певно, він уже думав про заміну. Ти не обтяжила себе, щоб наперед повідомити ім’я Ґрейс, а натомість увесь час згаяла на роботу над Джекі Сіверенс.

— Ідея була проста й відкрита, як казав Джек. НСБ була просто звихнутою, клепки бракувало, лою в голові замало, але, якщо у світі є щось надприродне, моторошне або інопланетне, нам треба стежити за цим, треба про це знати. Можливо, трохи на це вплинути чи злегка підштовхнути, надавати потрібні матеріали та вказівки. А якщо до групи ввіллються заколотники або небажані типи, то це теж гарний спосіб контролювати потенційну підривну діяльність… а також це добре прикриття для того, щоб потрапити у місця, «замасковані у простому краєвиді», для спостереження, — Центр тоді захоплювався такою методологією. На забутому узбережжі стільки антиурядових типів.

— Чи ми їх завербуємо, чи…

— Залучили деяких оперативників, та ще декого, хто старався на нас працювати, бо полюбляв гратись у шпигунів. Деякі люди від цього аж пищали й стрибали. Їм не треба було глибшої причини, ніж Господь Бог і країна. Може, так навіть краще.

— І Джекі теж залучили, так?

— Джек не просто захищав себе, — мовить Лоурі. — Коли Джекі почала працювати, вона йому трохи допомагала, а потім перейшла до Південного Округу, й знову допомагала Джекові, щоб переконатися: нічого з того не стане явним, ніхто не дізнається. Окрім мене, я ж усе викрив, як зазвичай, буває. Як ти знаєш.

— Чи ти колись натикався на імена Генрі та Сьюзен в особових справах?

— Ні. Ніколи таких імен не було. Самі лише кодові назви, ну от як… ну, не знаю… «Великий Ревун», і «Примарна Дія», і «Клята Свиняча Котлета». Усяка така маячня.

Але жодне з цих питань не було головним, а от зараз буде перше з головних.

— А чи сприяла НСБ, свідомо чи несвідомо, створенню Нуль-зони?

Лоурі скидається і на приголомшеного, і водночас на розвеселеного, поза жодними поясненнями ясного розуму й тверезого глузду.

— Ні, звісно, ні. Ні, ні, ні! Ось чому Джек міг тримати це в таємниці, тишком-нишком. Просто не у тому місці не в той час — бо інакше мені довелося б… Я вжив би заходів. — Але тобі здається, він хотів сказати, що повбивав би їх усіх. — І тут виявляється, що Джек запустив це, переважно з власної ініціативи, і, я гадаю, ми цьому навіть поаплодуємо, еге ж?

Над тобою маячать старі маяки, бойові гармати, обрізи рушниць, щілини бетонних бункерів.

Чи ти віриш Лоурі? Ні, не віриш.

Невеличкий гравійний пляж, де ви обоє стоїте, на певній відстані від підробленого маяка. Окантований в’ялою травичкою, і, просто біля води, — лінія скель, порослих білими лишайниками. Сліпуче сонце якоїсь миті затемнюється хмаринами й тінню, блідо-лазурова морська гладінь раптово Сіріє. Видра бачить тебе вистежену й чатує, коли ти підходиш ближче. Постійний оглушливий монолог клацання і свисту, й Лоурі вважає, що дещо у цих звуках його паплюжить — мабуть, колись раніше бачив цього звіра. Він починає кричати на видру, а видра не припиняє «розмови» та виринає у несподіваних місцях, тому Лоурі ніяк не може націлитися, аби жбурнути в неї галькою, якою планує пробити видрі голову. Ти сідаєш у скелях, спостерігаючи це видовище.

— Чортова тварюка. Клята, чортова тупа тварюка.

Видра демонструє рибину, яку оце спіймала, плаває на спині, а в очах хлюпочеться дивний сміх, якщо цей звірок узагалі вміє сміятися.

Видра пірнає, і виринає, і зникає, і знову з’являється. Камінці гальки, які шпурляє Лоурі, безслідно щезають, не досягаючи цілі, — видра, певно, гадає, що це така гра.

Але ця гра за якийсь час набридає видрі, і звір надовго пірнає, а Лоурі стоїть, рука в бік, друга — зціплена в кулак, і шастає очима, чи з’являться брижі на воді в новому місці, — здається, прагнучи вгадати, як довго втримається видра під водою без повітря, який у цієї тварини є спектр варіантів, де вона може виринути на повітря. Але видра так і не з’являється, а Лоурі так і стоїть, підпираючи скелю й тримаючи каменя.

Чи Лоурі монстр? Він монструозний у твоїх очах, бо ти знаєш, як він тримає Центр, усі частини Центру, хоче, аби всі скакали, як він скаже… до того часу, коли його інтриги і подвійна гра, його царство терору ослабнуть, його влада, його воля назавжди впадуть, але сліди його руки, влади і волі безповоротно позначаться на стількох місцях. Його привид іще багато років невідступно переслідуватиме всіх, дасться взнаки багатьом людям, і навіть якщо найдрібніші деталі про таку людину як Лоурі будуть вичищені з усіх систем, то все одно ці системи відтворять його образ тільки завдяки надзвичайній владі та силі його впливу.

Ти виймаєш фото мобільного телефону, злегка підштовхуєш Лоурі та примушуєш узяти цей знімок. Лоурі полотніє, намагається повернути фото, але ти намагаєшся наполягти, щоб він тримав його. Він стискає цю світлину разом із камінцем, наготованим для видри. Він випускає камінь, але більше не дивиться на фотографію.

— Лоурі, я вважаю, ти збрехав щодо цього телефону. Я думаю, це твій телефон. Із першої експедиції. — Ти усвідомлюєш, промовляючи ці слова, що зайшла надто далеко, але готова зайти ще далі.

— Ти не знаєш, чи мій це телефон.

— У нього довга історія.

Лоурі:

— Ні. — Неухильно. Рішуче. Остаточно. Не дозволяючи жодних трактувань. Жодної грубості. Жодного обурення. Жодна зі звичних драм репертуару Лоурі. — Ні. — Жодної можливості пробити запону, знайти бодай якийсь проблиск світла між двома літерами цього слова, тож тобі доведеться переступити межу.

— Ти працюєш на них? Чи в цьому проблема? — Ти зумисно називаєш це невизначено — «на них».

— На них? — Сміх, який опікає. — Що таке, яка проблема з цим телефоном? — Так і не зізнається.

— Чи є у тебе в Нуль-зоні якась незавершена справа? Чи є щось таке, чого ти не розповів нам про першу експедицію?

— Нічого, що б тобі допомогло. — Тепер уже гіркіше. Цей тон спрямований на тебе — бо ти влаштувала йому таку засідку. А чи на когось іншого?

— Лоурі, якщо ти мені не скажеш, чи твій це мобільний телефон, чи ні, я негайно їду до Центру і все їм розповім: і про НСБ, і звідки я, і як ти це приховував. Зроблю все, аби тебе назавше викинули.

— Тоді з тобою теж покінчать.

— Зі мною й так усе покінчено… ти знаєш.

Лоурі відповідає поглядом, де навпіл і агресія, і якийсь таємний біль, що тепер випливає на поверхню.

— Тепер до мене дійшло. Ґлоріє, — каже він. — Ти готова піти на самогубне завдання і просто хочеш, аби все відкрилося, навіть якщо воно неважливе. Ну добре, тобі слід знати: якщо ти ділитимешся бодай з кимсь, то я…

— Ти перекручував дані, — кажеш йому. — Якби ми скористалися власними методиками, Лоурі, то що знайшли б у твоєму мозку? Що там крутиться?

— Та якого дідька ти смієш? — Він аж здригається від люті, але не рухається, не відступає ні на дюйм. Це не заперечення, хоча, може, воно і є. Провина? Чи здатен Лоурі відчувати провину?

Тепер ти шукаєш опори, промацуєш ґрунт, не певна у тому, що кажеш правильні слова:

— Чи в першій експедиції ти спілкувався з ними? З Нуль-зоною?

— Я не назвав би це спілкуванням. Це все у тих особових справах, що ти бачила.

— Що ти бачив? Як ти це бачив? Чи були ми приречені до твого повернення, чи ще задовго до нього?

— Там ніколи не вийде великої безпомильної теорії, Ґлоріє. Ми її ніколи не знайдемо. Не за наших життів, і то буде запізно. — Лоурі намагається заплутати сліди, замилити тобі очі. — Знаєш, нині вони дивляться на воду в кратерах Юпітера, там є наші не надто таємні організації-побратими. Там може бути таємне море. Там може бути життя, просто у нас під носом. Але тут у нас під носом завжди було життя — просто ми сліпі як кроти, аби це побачити. Ці чортові питання… вони нічого не значать.

— Джиме, це свідчення про контакт. Те, що знайшовся конкретно цей мобільний телефон у Нуль-зоні. Це означає певне впізнавання і розуміння.

— Ні… випадковість. Випадковість. Випадковість.

— Вона хоче поговорити з тобою, Джиме. Нуль-зона хоче порозмовляти з тобою. Хоче щось у тебе спитати, чи не так? — Ти не знаєш, чи це правда, але певна, що це наполохає Лоурі до дрижаків.

У тебе відчуття, ніби між тобою та Лоурі запав якийсь часовий провал, розрив чи відстань, що вельми, вельми збільшується. Щось в його очах сяє задавнене і випромінюється на тебе.

— Я не повернуся, — мовить він.

— Це не відповідь.

— Так, це мій телефон. Це мій довбаний телефон.

Чи ти бачиш Лоурі таким, яким він повернувся з першої експедиції? Як довго людина може тримати марку, діяти за схемою, у тому ж процесі, хай система й занадто постраждала? Вітбі казав тобі: «Я гадаю, це психушка. Але такий і весь світ».

— Чи ти не втомився? — питаєш ти його. — Завжди рухатися вперед, але ніколи не доходити мети? Ніколи не маючи права бодай комусь розповісти правду?

— Знаєш, Ґлоріє, — каже він, — ти ніколи не збагнеш, як це вперше пройти ті двері на межі й повернутися назад. Ні, навіть якби ти перетинала ту межу тисячу разів. Нас принесли в офіру, нас занапастили. Ми пройшли крізь двері примар, до обителі примар. І нас попросили це прийняти. До скону.

— А якщо Нуль-зона сама прийде тебе шукати?

Погляд Лоурі досі такий відсторонений, начебто твій опонент далеко звідціля, начебто він не стоїть наразі перед тобою, але вже зник, відсувається за межу, щезає, навіть не озираючись.

Ти більш ніколи його не побачиш, і від цього тимчасового полегшення у тебе бісики зашкреблися п’ятках, ти даєш лиха закаблукам, і сонце визирає, коли ти витанцьовуєш, і видра повертається, а ти сидиш на бережку та споглядаєш дійство, яке влаштовує ця тварина, як вона бавиться: тривають хвилини за хвилинами, а ти сподіваєшся, що це ніколи не скінчиться.

Це спіткало Керманича в найекстремальніший момент — майже нездатного рухатися, неспроможного мовити бодай слово, — у приголомшливому відчутті пов’язаності з іншим — із відчуттям, що немає двох окремих речей, бо навіть у скупому розкладі директорки можна було знайти начерк деякого більшого візерунку. Та все ж таки тиск дедалі дужче давив, і він відчував гострий біль, такий біль, який скоро його не полишить, якщо взагалі полишить, і в тілі зазвучала гучна музика, незрозуміла Керманичу, а він ковзався та котився гвинтовими сходами. Іноді розтягувався на них, а ліва рука безглуздо теліпалася при боці, різьблена руками його батька фігурка була затиснута в кулаку. Себе він не відчував, а сяйво проникало у рот, в очі та наповнювало всього його водночас, от ніби Збирач прискорив процес. Керманич почасти ковзався, спотикався, бо змінювався, і знав, що може сказати: уже ж він не зовсім людина.

Вітбі ще лишався з ним, старий друг, і, можливо, й навіть Лоурі був тут, хихочучи та опинившись десь на другому плані, а Керманич стискав ту свою різьблену фігурку — батькову роботу — якомога міцніше, єдиний талісман, який йому лишився. Ця машина, чи це створіння, а чи якесь поєднання того й того, здатна маніпулювати молекулами, зберігати енергію там, де бажає, здатна приховати від нас свої основні наміри та махінації. Вона живе разом з янголами всередині нього, із залишками його теруару, з натяками на рідний дім і батьківщину, куди він ніколи не повернеться, бо того дому більш не існує.

І все ж Збирач скористався таким дешевим трюком: Керманич побачив, як он там стоїть його мати, і, згнітивши серце, визнав, що це омана, котра не має над ним влади — людина, якій він пробачив, бо як не пробачити, опинившись у такому місці? Вільний, тепер вільний, бо Збирач іще не встиг його вразити, поранити ще дужчим ударом. І навіть поранений Керманич знав, що цей біль випадковий, що це не намір Збирача; просто ні мова, ні спілкування не можуть подолати розриву між людьми і Нуль-зоною. Усе, що чимось подібне, є певною підмножиною Нуль-зони й функціонує на такому примітивному рівні, що й уявити годі. Гостра травинка. Блакитна чапля. Оксамитовий мурах.

Керманич утратив відчуття часу й швидкості падіння та своєї трансформації. Він більше не знав, чи ще лишався людиною до того, як болісно, знуджуючись, повзком, чи летючи? — спускався з найстаровинніших східців до сліпучого білого світла внизу, у формі безсмертної рослини, схожої на комету, яка там реве, але зостається нерухома, і тепер має бути його рішення: чи проштовхнутися та вирватися вперед, у самісінький кінець, видертися з цієї агонії, крізь це зовнішнє випромінювання, яке наказує повернутися назад і ввійти… куди? Він не знав, хіба що біологиня так далеко не заходила, а от він — зайшов. Задалеко зайшов.

Тепер слово «Керманич» знову відмелося. Наразі він був сином чоловіка, скульптора, і жінки, яка жила у візантійському царстві таємниць.

Різьблена батьковими руками фігурка випорснула у нього з руки, з тріскотом покотившись сходинкою, затрималася на наступній, поряд зі знаками й символами, що їх залишили його попередники. Подряпина на мурі. Порожній чобіт…

За два тижні до дванадцятої експедиції старий мобільний телефон прибув із тобою додому. Ти не пам’ятаєш, як прихопила його з собою. Ти не знаєш, чому служба безпеки не звернула на нього увагу. Просто ось він, тут, у тебе в кишені, а потім виявився на кухонному столі. На гадку спадають звичайні підозрювані. Може, Вітбі ще дивніший, ніж тобі здається, або Лоурі посміявся у тебе за спиною. Але яке це має значення? Ти просто зранку принесла його додому.

До того часу розподіл між роботою і домівкою давно зник — ти приносиш особові справи додому, працюєш удома, записуєш важливе на клаптях паперу, а іноді й на листі, як робила ще змалечку. Бо ти почасти навіть відчуваєш утіху, уявляючи, як Лоурі отримує фото цих напрацювань у звітах; але використання цих матеріалів тобі здається трохи безпечнішим, хоча ти не можеш пояснити чому, — просто виникає підвищена чутливість «доторку», відчуття, яке з’являється від роботи зі справами, присутність, що її ти не можеш визначити чи кількісно виміряти або злічити. Ірраціональна думка, ідея, яка щойно спалахнула у тебе в свідомості, коли ти запрацювалася до пізньої ночі. Бігаєш до ванної кімнати щоразу, коли на тебе накочує — побічний ефект препарату, який приймаєш проти раку. Вибачаєшся перед прибиральником, бовкаючи будь-яку дурницю — перше, що спадає тобі на думку, окрім варіанту, що ти захворіла: «Я вагітна». Вагітна раком. Вагітна можливістю. З цього ти навіть кілька разів сміялася. Любий алкоголіку-ветеране у кінці бару! Як ви гадаєте: чи сподобається вам стати батьком?

Цей вечір не для Чіппера, не для язикатих Ріелторів і п’янюг, які підтакують у відповідь. Ти зморилася від додаткової підготовки, що вимагала більшої кількості поїздок на північ до Центру, щоб узяти участь у решті експедицій та пройти навчальні курси як голова експедиції. Щоб до кінця зрозуміти дію гіпнотичних наказів, зрозуміти важливість — особливі деталі — чорних скриньок із червоними сигналами, помічників у справі активації поступливості.

Тому замість вийти на вулицю ти вмикаєш якусь музику, а потім вирішуєш певний час подивитися телевізор, бо у тебе мозок готується до роботи. Ти чуєш звук у коридорі, за межами кухні — просто щось осідає на горищі, але це «щось» примушує тебе нервуватися. Коли ти заходиш туди, там нічого немає, але виймаєш сокиру, яку тримаєш під ліжком, на випадок оборони будинку. Тоді повертаєшся на канапу, щоб подивитися детектив тридцятирічної давності, серіал, знятий на півдні. Загублені місця, місцини, яких уже немає, які вже ніколи не повернуться. Пейзаж, який переслідує тебе з минулого — стільки речей зникло, стількох більш не буде. Коли автомобіль починає когось переслідувати, ти задивляєшся у тло, от наче це родинні фотографії, яких ти досі ніколи не бачила.

Ти пасеш воликів. Прочумуєшся. Знову пасеш воликів. Тоді ти чуєш, як щось м’яке скрадається долі, проповзає по кухонних кахлях, просто звідси непомітне. Якийсь несамовитий жах наче обпікає тебе. Звук повільний, тому ти не можеш його визначити, почути, що ж воно вторглося до твого будинку. Дуже довго не рухаєшся, чекаючи, коли ж почуєш більше, водночас і не бажаючи цього почути. Ти гадаєш, що не слід тобі взагалі підводитися, заходити до кухні, щоб подивитися, яка ж тварина на тебе там чигає. Але воно досі рухається, досі шарудить, і ти не можеш заклякнути отут на віки вічні. Ти не можеш просто тут висиджуватися.

Тож ти підводишся, хапаєш сокиру, підходиш до кухонного стола, стаєш навшпиньки, щоб зазирнути на кухонну підлогу, але те щось перемістилося ліворуч, випавши з поля зору. Доведеться тобі вийти, усе роздивитись і зустріти небезпеку лицем до лиця.

А по підлозі, кваплячись, сліпий і жалюгідний, повзе той самий старий мобільний телефон, який уже на порох розсипається, громіздкий, — повзе, намагаючись від тебе утекти. А то ще силкується закопатися в шухляди, сховатися там. Тільки от зараз він не рухається. Не рухається весь цей час, доки ти пильно дивишся на нього. Ти дивишся на телефон, шокована стількома моментами. Може, через подив або завдяки захисному механізмові все, про що ти можеш думати, — це про роботу, яка тримає тебе вдома. Усе, про що ти можеш думати, — це про жахливий розрив. Чи в реальності, а чи у твоєму розумі.

Тремтливими руками ти підхоплюєш із підлоги мобільний телефон, а в іншій руці в тебе напоготові сокира. На дотик він теплий, нагадує розм’яклу шкіру — телефон повторює текстуру твоєї шкіри. Ти береш металеву коробку, в яку складаєш податкові квитанції та комунальні платежі, жбурляєш ці рахунки до поліетиленового пакету, кладеш телефон у коробку, зафіксовуєш накривку і кладеш на кухонний стіл. Ти борешся з бажанням викинути коробку на заднє подвір’я, або відвезти до річки та пожбурити у темряву.

Натомість ти винишпорюєш і намацуєш сигару в сигаретниці, похованій під купою одежі у твоїй спальні. Сигара, яку ти дістаєш, суха й поламана, але тобі все одно. Ти її запалюєш, заходячи до свого домашнього кабінету, збираєш усі нотатки, привезені додому, згрібаєш їх до поліетиленового пакета. Кожну несправджену теорію. Кожний схибнутий пишномовний уривок із журналів, порятований з обліків старих експедицій. Кожна незбагненна надряпана закарлючка. Охоплена почуттям помсти, згрібаєш усе це, невідомо чому горлаючи на Лоурі, який вторгся до твоїх думок із якимсь своїм завданням. Ти сичиш на нього. Пішов під три чорти! Не приходь сюди. Але ось він, уже тут, єдиний, хто достатньо просунутий, знає те, що йому належить, робить це з тобою.

Є нотатки, щодо яких ти не певна, що пам’ятаєш, чи писала їх, не певна, чи бачила їх раніше. Чи не забагато було цих записів? А якщо так, то хто написав решту? Чи не Вітбі, який прокрався до твого офісу і створив ці нотатки, намагаючись тобі допомогти? Підробивши твій почерк? Ти борешся з жаданням витрусити ці нотатки з пакетів, знов їх відсортувати й полягти похованою під цим жахливим тягарем. Ти береш цей пакет із маячнею божевільного та келих червоного вина, виходиш у кам’яне патіо, стоїш там і палиш, повертаєшся до грилю, навіть якщо ось-ось гряне буря, навіть якщо відчуваєш перші дощові краплі, чекаєш хвилину чи дві, а потім викидаєш увесь оберемок пакета в полум’я.

Ти, велика, авторитетна жінка, стоїш на своєму задньому подвір’ї, підпалюючи огром божевільної маячні — секретних документів, квитанцій та всього іншого, що відображають ціле твоє банальне життя, стаючи «свідченням» того, що ти колись у них надряпала. Бризкаєш горючу рідину на цей оберемок, щоб полум’я розгорілося і сталося гірше чи краще, підкидаєш до багаття цю нескінченну, безглузду, дурну, сміховинну, жалюгідну нісенітницю на самісіньку гору, запалюєш сірника, спостерігаєш, як пломінь займається, як усе здіймається і куриться, роз’їдаючи очі, схожим на жовч волокнистим димом. Воно скручується і чорніє, без слів. Та це неважливо, бо у твоїй голові мерехтить світло, яке не ти можеш вичерпати, блимання свічки у далекій темряві тунелю, що був справжньою вежею, що був топографічною аномалією, яку ти намацувала, торкаючись обличчя Сола Еванса. Це вже занадто. Ти падаєш, сповзаючи по муру, спостерігаючи, як здіймаються язики полум’я, а потім охоплюють колом папери і згасають. Цього не досить. У будинку ще стільки лишилося — на столі біля канапи, на кухонному столі, на коминковій полиці у спальні; ти занурюєшся, потопаєш у них.

Ти спускаєшся уздовж будинків заднього подвір’я; вікна засвічуються, телевізор увімкнено. Чоловік, дружина, хлопчик і дівчатко на дивані здаються умиротвореними, просто сидять на канапі, дивлячись спортивну передачу. Не розмовляють. Нічого не роблять, лише дивляться. Точно не бажають дивитися в твій бік, а дощові краплі ряснішають, дощ уже стіною, а охоплені полум’ям клаптики твоїх паперів сичать.

А що, коли от зараз ти повернешся до будинку, відкриєш ту скриньку, а мобільний телефон — там? А що, коли його знаходження тут — жарт? Ти ледве тримаєш себе в руках. А що, коли ти виймеш мобільний телефон, перевіриш, і нічого неймовірного не виявиться? А що, коли ти повернешся до будинку, й мобільний телефон виявиться незвичайним, і ти повідомиш про це Лоурі, а він розрегочеться з тебе, доведе до сказу, або ти розкажеш це не йому, а Сіверенс, і от — мобільний телефон спокійнісінько лежить собі на місці, ані руш, а ти — скомпрометована директорка, яка досі не розв’язала головної таємниці, на якій закручено все існування? А що, коли твій рак розростеться і пожере тебе швидше, ніж ти встигнеш перейти межу? Ніж устигнеш вирядити туди біологиню…

Ти, із сигарою, склянкою вина й музикою на фонографі, яку запускаєш якомога голосніше, — ось він, ти купила його навіть не пам’ятаєш де, і гадаєш: бодай щось із цього вбереже тебе від мороку, не дасть цим думкам, які обплутують тебе, залізти тобі у голову, — холодний сторонній погляд, що не відпускає тебе, відчуття, ніби Сам Господь Бог якимсь наелектризованим блаженним зором пришпилив тебе, мов метелика на виставці якогось убогого нездари-колекціонера.

Буря наростає, і ти кидаєш сигару, стоїш тут, міркуючи про невидиму межу та всі ці незмінні гіпотези, які нагадують певну психотичну релігію… і п’єш своє вино, чорт забирай, треба було взяти цілу пляшку, але ти так і не йдеш по неї, до будинку — здибатися віч-на-віч із… нічим.

— Розкажи мені щось, чого я не знаю! Розкажи мені щось, чого я не знаю! — викрикуєш ти у темряву та шпурляєш склянку в ніч, і не відчуваєш та не усвідомлюєш, як стала навколішки, під дощем, у світлі блискавки та в багнюці, й не відаєш, що це: чи акт опору, чи болю, а чи просто якась егоїстична рефлексивна нота? Ти й справді не знаєш нічого більше, окрім того, що цей мобільний телефон у будинку справді рухається, дійсно живий.

Спалені записи вже мокрі, прилипають попеловими пластівцями до країв переповненого нотатками гриля. Кілька останніх іскорок зблискують у повітрі, гаснучи одна за одною.

I ось ти підводишся нарешті. Зводишся з брудяки, під дощем, і повертаєшся до будинку, і раптом усе сприймаєш дуже холодно та спокійно. Відповіді немає на твоєму задвірку, тому що ніхто не прийде і не врятує тебе, навіть якщо їх благатимеш. Особливо якщо ти їх благатимеш. Ти сама по собі, як завжди, самостійна, завжди сама за себе дбала. Тобі треба рухатися вперед, доки не впадеш знеможена.

Тобі треба витримати. Ти майже прийшла. І можеш довести це до кінця.

Сол прокинувся, лежачи горілиць під маяком, присипаний піском, а поруч скоцюрбився Генрі. Була ще ніч, небо глибокої синяви, яка струмувала, переходячи в чорноту, але цей неосяжний простір ряхтів зірницями. Сол мав би вмерти, він це знав, його ніби порозбивало на сотню шматків, але розбитим чомусь не почувався. Натомість усе, що він відчував, був своєрідний неспокій, наразі це відчуття зростало у сотню разів, а далі — нічого. Жодної агонії після падіння, від приголомшливого болю, від того, що переламано напевне кілька кісток. Нічого подібного. Чи це було шоком?

Але почало зростати сяйво, і ніч вдивлялася в нього тисячею блискучих очей, затишний шерех і шурхіт прибою, а коли він перевернувся обличчям до моря, то побачив примарні темні тіні нічних чапель, з їхніми виразно наїжаченими гребінцями: вишукують крихітних сріблястих рибок, які зариваються у мокрий пісок.

Стогнучи, передчуваючи різкий занепад сил: що він звалиться від хвороби, і ця непритомність ніколи не мине, — Сол почав зводитися на ноги, й не похитнувся, не зомлів, бо якась моторошна сила пронизувала його. Навіть плече не боліло. Неушкоджений? А чи так сильно поранений і марить, що от зараз йому кінець? Хоч би що крутилося у нього в голові, усе вбиралось у слова, його страждання висловлювалося мовою, і він не відпускав від себе це почуття, знаючи: відпустити його — це здатися, а часу йому, може, лишилось обмаль.

Збирач опинився за ними. Слова опинилися за ними. Теплого дня це був просто глибокий тунель. Це був просто ліс. Просто місце для прогулянок.

Дорогою Жар-птаха і Ґрейс багато не перемовлялися. Небагато було сказати, бо тепер між ними проліг цілий світ. Вона знала, що Ґрейс не вважає її до кінця людиною, але ж щось переконало цю жінку піти з нею, довіритись їй, коли Жар-птаха сказала, що змінився не тільки клімат, і щоб вони рушили на межу та й подивилися, що там таке. Аромат соснового пилку висів у повітрі, насичений, золотавий і достиглий. Волові очка та жовті співочі пташки ганялись одне за одним у гущавині кущів і дерев.

Вони нікого не зустріли, а побачені тварини, хай і не свійські, здавались якимись безтурботними, необачними. Принаймні в їхній поведінці не було настороженості щодо людей. Жар-птаха думала про Керманича, залишеного там, у тунелі. Що він знайшов унизу? Чи знайшов він справжню Нуль-зону? Чи стала його смерть каталізатором тих змін, які відчувала Жар-птаха, тих змін, які проявлялися навколо них? Навіть цієї хвилини вона не могла чітко уявити собі Керманича, лише знала, що його відсутність спричиняє їй тугу, горе від утрати. Він був тут майже все її життя — справжнє, відчутне життя, теперішнє, яке було в неї тепер, а не набуте нею. Це ж щось та означало.

Того моменту, коли він пройшов у ті нижні двері, вона відчула, що мацаки Збирача відриваються від неї, цілий механізм одступає в темряву слідом за ним. Там почулося здригання від маленького землетрусу, бо стіни тунелю затремтіли раз, два, а потім знову завмерли. Знаючи, що нічого не можна змінити, що директорка мала рацію: Його можна змінити, Воно може змінюватися, і Керманич щось додав або вирахував з рівняння, занадто складного, щоб його можна було побачити цілим. Може, директорка мала рацію і щодо біологині, просто не в тому сенсі, про який гадала. Слова на мурі ще палахкотіли у неї в свідомості, наче щитом огортаючи думки.

Жар-птаха підвелася на світло, щоб знайти Ґрейс — а та невідривно дивилася на неї, зі страхом, підозріливо — і всміхнулася Ґрейс, мовляв, не бійся. А Ґрейс і не боялася. Навіщо боятися того, чому не можна зарадити? Не хочеш зарадити. Хіба вони не свідчення виживання тут? Хіба вони не доказ? Обидві вони. Нікого про це не треба попереджати. Світ існує й надалі, стоїть, навіть розвалившись, безповоротно змінений, ставши таким незбагненним і розмаїтим.

Вони йшли. Отаборилися на ніч. Тоді знову пішли далі, пробудившись із першими сонячними променями, а світ пломенів на світанні, коли сонце встало зі сходу, і пейзаж навколо них прокинувся. Не було жодного солдата, жодного натяку на стрічку, що прошиває небо. Зимова погода дійшла свого краю, і стало спекотно, бо тепер у Нуль-зоні вже було літо.

Нині моменти тяглися довго, поки обидві минали стоячі ставки та проходили останні милі. Вона жила у теперішньому часі, відчуваючи пухирі на стертих кісточках та мушині укуси: мухи зліталися, приваблені запахом поту на вухах або чолі; у горлі пекло та дерло, хоча Жар-птаха й ковтала воду з фляги. Сонце вирішило оселитись у неї в очах та пекло так, що в голові у неї просто горіло. Кожна красива річ, побачена на шляху, лишала у Жар-птахи відчуття: вона це вже бачила, таке лишалось у неї за спиною. Вічність бачилась у повторюванні кроків Ґрейс, ці кроки іноді перепинялися, і долали шлях далі невпинно, коли світло охоплювало землю та огрівало Ґрейс жаром.

— Як ти гадаєш: чи контрольно-пропускні пункти ще працюють? — спитала Ґрейс.

Жар-птаха не відповіла. Це питання не мало сенсу, але в ній залишилося достатньо людського, щоб не сперечатися. Перевага реального змінилась або назавжди зруйнувалася. Жар-птаха завжди знала, де тепер біологиня, близько чи далеко, маяк і сигнальний вогонь десь у її свідомості, зв’язок, який ніколи не розірветься.

На останніх милях наближення до старого посту сонце було таким сліпучим і палючим, що Жар-птаха відчувала легке марення, хоч і знала: це міраж. У неї ж була вода. Досі поболювали пухирі та садна. Як сонце може так чавити, а пейзаж — так нестерпно тішити зір красою?

— Якщо ми дійдемо, то що їм скажемо?

Жар-птаха сумнівалася, що вони зможуть «їм» розповісти. Вона хотіла зараз побачити Скелясту затоку, бажала побачити її очима Нуль-зони, її цікавило, як ця затока могла змінитися, що в ній лишилося незмінним. Це було справжньою метою Жар-птахи: повернутися на те місце, яке було для неї тим самим, чим острів — для біологині.

Вони опинилися там, де була стара межа, на краю гігантської карстової вирви. Білі намети Південного Округу поросли темно-зеленою цвіллю та іншими мікроорганізмами. Цеглини, з яких було складено форпост, наполовину порозвалювалися та загрузли в землю, наче на споруду напало яке гігантське створіння. Не було ні солдатів, ні контрольних пунктів.

Вона нахилилася зав’язати шнурки на черевиках; біля її ступні був оксамитовий мурах. Здавалося, з великої відстані вона почула шерех, який долинав із порослої гущавиною карстової вирви. На мить якийсь незвичайний, плечистий байбак висунув писок із комишів. Потім, побачивши Жар-птаху, негайно плюснувся у річкове гирло позаду — а вона звелася, задоволена і розвеселена.

— Що це? — запитала Ґрейс у неї за спиною.

— Нічого. Анічогісінько.

Потім вона знову пішла далі, трохи сміючись, і нічого на неї не чавило, окрім спраги та бажання надягти чисту сорочку. Незрозуміло, незбагненно щаслива, навіть трохи вишкіряючись.