— Що тобі дати, любонько? — реве м’ясник. — Добрячий кусник червоного м’яса, еге ж?

Він хтиво підморгує мамі, яка вдає, що оглухла, а решта покупців аж заточується від сміху. Покупці люблять Волтера, він поводиться, як поводився би м’ясник у кінокомедії — у брудному біло-синьому фартуху й солом’яному капелюху він виглядає як автопародія. Сам він кокні, а отже, представляє у серці Йоркширу щось загрозливе й чуже. У особистому бестіарії Банті (усі чоловіки — бестії) він — свиня: лискуча шкіра туго напинається на пишній жирній плоті. Банті, що саме опинилася в голові черги, просить стейк і нирки найнейтральнішим своїм тоном, а м’ясник усе одно регоче, ніби вона сказала щось солоненьке.

— Щоб старому свому підняти дух, га? — реве він. Банті присідає й сіпає шнурки Джилліан, аби лиш ніхто не побачив, як вона зашарілася. — Для тебе, кралечко, шо захош.

Волтер щирить зуби, а тоді раптово вихоплює звідкись велетенського ножа й починає гострити, не зводячи погляду з Банті. Вона не підводиться, скільки може, вдає, що веде із Джилліан розмову, посміхається і киває, ніби донька сказала щось дуже цікаве. (А насправді, звісно, вона пропускає повз вуха все, що ми кажемо, — крім хамства).

М’ясник починає гучно насвистувати арію тореадора з «Кармен» і влаштовує цілий спектакль, картинно зважуючи на долоні важку слизьку нирку.

— Тобі б у театрі виступати, Волтере, — долинає голос із хвоста черги, і решта крамниці погоджується.

Банті знову випросталася, і їй спадає на думку, що нирка, яку Волтер перекидає з руки в руку, тривожно схожа на тестикули. (Вона, звісно, не знає слова «тестикули», бо належить до того покоління жінок, яке ще не вивчило правильних анатомічних термінів).

Волтер жбурляє нирку на дошку й починає нарізати, орудуючи ножем приголомшливо вправно. Захоплені глядачі колективно переводять подих.

Якби на те її воля, Банті ходила б до іншого м’ясника, от тільки Волтерова крамничка — неподалік від нашої, а сам він не лише побратим, а й Джорджів приятель, хоча з Банті вони — просто знайомі. Слово «знайомі» їй подобається, є в ньому щось шикарне, та ще й не передбачає таких витрат часу, як дружба. Хай там як, Волтера складно утримати на відстані витягнутої руки, що Банті знає з гіркого досвіду, адже м’ясник кілька разів затискав її у куток за машиною для виготовленя ковбасок при задній стіні крамниці. Джордж із Волтером раз у раз роблять один одному «послуги» — Волтер і зараз робить їм послугу, витворяючи перед цілою крамницею фокуси, внаслідок яких Банті відважать значно більше стейку, ніж годилося б за талоном. А ще у Волтера репутація бабія, тож Банті геть не в захваті від того, що Джордж проводить із ним стільки часу. На словах Джордж ніби гребує його походеньками, але Банті підозрює, що в дійсності ні. Їй більше подобається інший Джорджів приятель — Бернард Беллінґ, який торгує сантехнікою і, на відміну від Волтера, не точить на людях улесливих лясів.

Банті бере м’який паперовий пакунок із м’ясом і, не дивлячись Волтерові в очі, натягнуто посміхається туші вівці за його лівим плечем. Вона виходить, нічого не сказавши, проте всередині в неї мовчки лютує Скарлетт, обурено закидає голову, змахує спідницею і вилітає із крамниці, на прощання пославши м’ясника під три чорти.

Після Волтера ми йдемо до пекаря Річардсона і купуємо велику, припорошену борошном буханку хліба, а пиріжків не купуємо, бо, на думку Банті, куплені пиріжки — прикмета недбалої хазяйки. Тоді ми заходимо в «Геннонс» по яблука, молоду капусту й картоплю, а в «Бордерс» — по каву, сир і масло, яке продавець набирає з контейнера і вправно формує у брусок. Ми, здається, вже всі потомилися, але Банті змушує Джилліан їхати далі по Джилліґейт, а тоді по Кларенс-стрит, до нашого останнього пункту призначення. Джилліан почервоніла як варений рак і, здається, уже жалкує, що напросилася взяти велосипед. Вона шалено крутить педалями, щоб не відстати від Банті, яка дратується дедалі більше (я це відчуваю).

Минає майже тиждень, перш ніж Банті починає знічев’я мною цікавитися. Я досі безіменна. Банті зі мною не розмовляє, вона взагалі відводить погляд і відвертається, щойно я опиняюся в її полі зору. Оскільки я вже не в матері, мені складно зрозуміти, про що вона думає (тепер я відлучена від яскравого внутрішнього світу її мрій). Ночі — найгірший час, кожна ніч — темна мандрівка у незнане. Аж не віриться, що Банті — моя справжня мати.

Напевно, моя справжня мати блукає якимось паралельним усесвітом, проливає молоко кольору молозива. Вона метається коридорами лікарень, розшукуючи мене, і від її гарячого, лютого, левиного подиху шиби запітнівають. Моя справжня мати — Цариця ночі, безмежна галактична постать, що кружляє Чумацьким шляхом у пошуках свого втраченого дитяти.

Інколи після обіду нас приходить навідати моя бабця Нелл. У лікарнях їй тривожно, вони нагадують про смерть — на її думку, у її віці про смерть можна б уже й не нагадувати. Вона всідається на краєчку твердого табурета для відвідувачів, як хвороблива папужка із зоомагазину. У неї вже є кілька внуків, ми їй усі на одне лице, тож мені не образливо, що я її не дуже цікавлю. Джордж приводить Джилліан і Патрицію. Джилліан мовчки дивиться на мене понад верхом колиски, і з її лиця годі щось прочитати. Джорджу теж сказати нічого. А ось Патриція, стара добра Патриція, обережно торкається мене пальчиком і каже:

— Привіт, мала.

Я винагороджую її усмішкою.

— Гляньте, вона мені всміхається, — каже Патриція, їй аж подих перехоплює від зачудування.

— Це просто гази, — відмахується Банті.

Я не дуже задоволена, але вирішую взяти від ситуації все. Мені підсунули не ту матір і ось-ось витурять у не те життя, але я вірю, що все складеться і мене возз’єднають зі справжньою матір’ю, яка крапнула кров’ю, червоною, як рубіни, на хустинку білу, як сніг, і загадала бажання: щоб у неї народилася донечка з волоссям кольору лискучого воронового крила, чорного, як ніч. А тим часом переб’юся з Банті.

Сестра Банті, Бебс, приїздить нас навідати зі своїми доньками-близнятами, Дейзі та Роуз, аж із Дьюсбері. Дейзі та Роуз на рік старші за Джилліан і бездоганно чисті. Вони однаковісінькі, ані волосиночкою не різняться, ані нігтиком. Від того бере тривога, чи й переляк. Вони сидять на стільцях у повній тиші, тільки ошатні ніжки хилитаються над жовтушно-зеленою підлогою. Банті лежить, велична, як королева, під білим покривалом і ковдрою лососевого кольору. У Дейзі та Роуз волосся кольору підталих лимонних льодяників.

Банті тільки те й робить, що в’яже, навіть коли приходять відвідувачі. Вона в’яже мені майбутнє в тонах зацукреного мигдалю.

— Може, Елізабет? — пропонує тітка Бебс.

Банті кривиться.

— Маргарет? — не здається тітка Бебс. — Енн?

Хай би назвали мене «Дороті» чи «Мірандою», гарно було б. «Єва» — теж незле. Банті очима обшукує стелю, як лазером, а тоді рішуче вдихає й вимовляє ім’я. Моє ім’я.

— Рубі.

— Рубі? — із сумнівом повторює тітка Бебс.

— Рубі, — рішуче підтверджує Банті.

Мене звати Рубі, майже як рубін. Я — коштовність. Я — крапля крові. Я — Рубі Леннокс.

Це історія про те, як моя бабуся намагалася вийти заміж і щоразу зазнавала поразки. У 24 Нелл заручилася з поліцейським, Персі Сіврайтом — високим миловидим чоловіком, пристрасним футболістом-любителем. Він грав у одній команді з братом Нелл, Альбертом — власне, саме Альберт їх і познайомив. Коли Персі запропонував їй руку і серце, урочисто опустившись на одне коліно, у Нелл серце стислося від щастя й полегші — нарешті вона стане найважливішою особою у чиємусь житті.

На жаль, щойно вони домовилися про дату весілля, як у Персі луснув апендикс, і він помер у 26 років від перитоніту. Похорон був із тих прикрих подій, які не тамують горе, а тільки сиплють сіль на рани. Персі був єдиною дитиною вдови-матері, яка не тямилася від горя і зомліла над могилою. Нелл, Альберт і ще якийсь чоловік підбігли й підняли її з мокрої трави — дощило третій день, земля розкисла — а тоді Альберт та інший чоловік завмерли обіч неї, як стовпи, й підтримували її до кінця служби. Краплі дощу на чорній вуалі місіс Сіврайт мерехтіли, як діаманти, щоразу, як її судомило від горя. Власне горе видавалося Нелл нікчемним порівняно з трагедією місіс Сіврайт. Хлопці з футбольної команди несли труну, а знайомі Персі з роботи вишикувалися у почесну варту. Це тоді Нелл уперше побачила дорослих чоловіків зі сльозами на очах, і від того, що плакали поліцейські у формі, ставало ще більш тоскно. Потім усі розказували, який Персі був чудовий, а Нелл хотілося, щоб вони припинили, бо від того тільки ставало гірше — від усвідомлення, що він був чудовим, від того, що вона йому наречена, а не вдова. Вона знала, що це начебто не мусить нічого міняти, але ж міняло. Лілліан сиділа біля неї на обіді після похорону і стискала їй руку в чорній рукавичці у страшному й безмовному вияві співчуття.

Нелл здавалося, що її життя скінчилося, але, на її подив, воно тяглося майже без змін. Вона влаштувалася до капелюшника на Коні-стрит, щойно закінчила школу, і закручувала пера й драпірувала шифон, ніби нічого й не сталося. І вдома так само: вона й далі мусила мити каструлі й латати шкарпетки, доки Рейчел, її мачуха, стежила із крісла, для якого вже стала надто огрядна, і молола дурню штибу «Робота — найкращий лік від горя» (якби вона писала книжку домашніх порад і рецептів, то це, безперечно, був би епіграф). Нелл відверталася від мачухи й намагалася не слухати, бо якби слухала, то, мабуть, лупнула б її важкою чавунною гусятницею. Раз Персі її не порятує, Нелл боялася, що застрягла в будиночку на Ловтер-стрит назавжди. У «місіс Персі Сіврайт» була б форма й ідентичність, у якій простушці Нелл Баркер відмовлено.

Нелл аж не вірилося, як швидко Персі зник із повсякденного життя. Вона завела звичку ходити щоп’ятниці до місіс Сіврайт як єдиної особи, що точно не забуде Персі. Вони сиділи над чаєм і сендвічами з пастою з копченого оселедця й говорили про Персі, ніби він ще був живий, уявляли йому життя, якому не судилося збутися: «Ти тільки уяви, що Персі сказав би на це... Персі любив Скарборо... Персі хотів мати синів...». Тільки вернути його вони не могли, хай би скільки старалися.

Якогось вечора Альберт сором’язливо — він боявся здатися смішним — постукав у двері спальні Нелл і вручив їй світлину футбольної команди, зроблену минулого року, коли вони ледь не виграли кубок.

— І таки виграли б, якби Френк Кук, мудак тупий — вибач, вибач — не пропустив удару. Джек Кіч дав йому прекрасний пас, гол був у нас у кишені, — Альберт здивовано струснув головою, мовби й за рік не встиг із цим змиритися.

Нелл спитала:

— Хто з них Френк?

Альберт назвав їй імена всіх гравців, різко спинився, дійшовши до Персі, і нарешті сказав:

— Це страшно, коли смерть забирає молодих.

Він почув це від когось на похороні, а не сам вигадав, бо Альберт, можна сказати, не вірив у смерть. Мертві кудись ішли, але врешті мусили повернутися, просто тим часом чекали у тьмяній кімнаті за невидимими дверима, а його мама, яка майже напевно стала янголом, подавала їм чай. Альберт не міг згадати, як виглядала мама, хай би як мружився і старався. Але все одно скучав, хоча йому вже й було під тридцять. Якогось дня вони всі — Аліса, Ада, Персі, пойнтер, який був у нього в дитинстві, але потрапив під віз — вискочать зі своєї почекальні й налякають Альберта.

— Ну, добраніч, Неллі, — нарешті сказав він, бо з того, як вона дивилася на фотографію, зрозумів: сестра вірить, що мертві пішли назавжди, ніде вони не ховаються.

Нелл дивно було бачити Персі на фотографії, адже в житті він відрізнявся від навколишніх, а на папері в нього такі самі розмиті, злегка змазані риси, як і в решти команди. Нелл подякувала Альбертові, але той уже вийшов. Френк Кук, що стояв посередині заднього ряду, був нічим не прикметний, а ось Джек Кіч цілком упізнаваний — це він присів попереду із м’ячем. Вона знала, що Джек із Альбертом приятелюють, але зрозуміла, що це Джек Кіч поміг підняти маму Персі Сіврайта, коли та зомліла над могилою, допіру вернувшись якогось вечора й побачивши їх на задньому дворі.

Був тільки травень, але сонце на задньому дворі на Ловтер-стрит все одно припікало, і Нелл на мить завмерла на порозі, тішачись теплу.

— Ось і ти, Нелл, — сказав Альберт, ніби вони тільки на неї й чекали. — А завари-но нам чаю, Джек лавочку лагодить.

Джек Кіч відірвався від спроб витягнути з дошки цвяха й усміхнувся їй:

— Буду дуже вдячний, Нелл.

Нелл усміхнулася йому у відповідь, зайшла в дім, не сказавши ні слова, і наповнила чайник.

Вона поставила чайник на плиту, а тоді підійшла до кам’яної раковини під вікном, склала руки на краю і виглянула у вікно на Альберта і Джека Кіча. Чекаючи, доки чайник закипить, вона ворушила пальцями ніг у черевиках і прислухалася до того, як здіймаються із кожним вдихом її ребра, а коли приклала тильну сторону долонь до щік, то відчула, що ті аж пашіють.

Стара дерев’яна лавочка стояла на задньому дворі, відколи вони в’їхали в дім. Від спинки відламалося кілька дощечок, а одне бильце розхиталося. Ставши на коліна на кам’яних плитах, Джек Кіч пиляв нову дошку короткою пилою, і крізь прочинені двері до Нелл долинав запах смоли. На чоло Джеку спадало пасмо густого темного волосся.

Розсміяний Альберт нависав над ним. Альберт завжди сміявся. Його янгольські біляві кучерики з віком не потемніли, а по-дитячому блакитні очі під золотими віями видавалися завеликими, ніби він так і не виріс. Складно було уявити, як він із хлопчика перетвориться на старого, не кажучи вже про всі роки між цими точками.

За Альбертом завжди увивалася ціла юрма дівчат, але він так нікого й не обрав. Їхній брат Том одружився й з’їхав із дому, а Альберт казав, що ніколи не одружиться, хоча і Лілліан, і Нелл зійшлися на тому, що він меле дурниці, адже всім ясно, що з нього вийде прекрасний чоловік — якби він не був їхнім братом, то вони і самі за нього вийшли б.

Починало скидатися на те, що вони так і звікують вік разом. Ані Нелл, ані Лілліан не вдавалося захомутати чоловіка, у обох заручини зірвалися — у Нелл через смерть, а в Лілліан через зраду. Рейчел колись урешті помре й лишить їх у спокої.

— Якби ж то... — примовляла Лілліан, заплітаючи на ніч косу в кімнаті Нелл, а Нелл, притискаючись щокою до подушки, уже вкотре питала себе, за які такі гріхи смерть забрала їхню матір, а доля підкинула їм Рейчел.

Нелл плюснула в заварювальний чайник окропу, гаразд прополоскала й вихлюпнула в умивальник. Джек Кіч скинув підтяжки, так що вони звисали з пояса, і закасав рукави білої сорочки — було видно, як на руках виграють м’язи, коли він пиляє дошку. Його шкіра була кольору волоського горіха — така засмага буває в тих, хто працює просто неба. Альберт завмер над ним, як янгол-охоронець. Нелл спостерігала за ними, притиснувши чайник до грудей, і мріяла, щоб ця мить не закінчувалася ніколи.

Коли вона винесла на таці чайник і тарілочку з хлібом і маслом, Джек саме робив олівцем позначки на дошці. Зібравшись на силі, Нелл сором’язливо сказала:

— Спасибі тобі, що ремонтуєш лавочку.

Він знову підвів погляд і усміхнувся:

— Будь ласка, Нелл.

А тоді виструнчився на мить і, розтираючи поперек, сказав:

— А гарний у вас двір.

І Альберт, і Нелл стрепенулися: вони ніколи не думали, що двір на Ловтер-стрит «гарний», і тільки після Джекових слів зауважили, як там сонячно. Як це вони прожили там п’ять років, не помічаючи, як стіною навколо задніх дверей в’ється рожевий клематис?

— Джек у нас тесля, — із захватом сказав Альберт (хоча сам був машиністом потяга, і Нелл із Лілліан вважали, що це — прекрасне ремесло).

Джек знову опустився на коліна, щоб забити цвях. Нелл набралася сміливості й майже цілу хвилину за ним спостерігала — не могла думати ні про що, крім його високих вилиць, гострих, як стулки мушлі.

Джек налив собі чаю, допіру коли закінчив із лавочкою, і чай за той час устиг вихолонути. Нелл сказала, що заварить іще, але Альберт заявив, що хоче пива, і запропонував піти в «Золоте руно». Джек покаянно всміхнувся і кинув:

— Може, іншим разом.

Нелл відчула, як від її грудей до щік здіймається рум’янець, тож швидко відвернулася, доки Альберт помагав Джекові спакувати інструмент.

Нелл довелося самостійно дати собі раду з Рейчел, коли та повернулася зі зборів товариства тверезості у церкві. Мачуха була в поганому гуморі, бо ніхто не зустрів її з уже завареним чаєм, тож вони мовчки повечеряли хлібом із маслом. Лілліан повернулася пізно, бо сказала, що в неї вечірня зміна (працювала вона на фабриці «Ровнтрі»), але Нелл знала, що це неправда. Альберт повернувся далеко за північ: Нелл чула, як він присів на нижню сходинку, щоб роззутися й нікого не розбудити, а тоді тишком піднявся у свою кімнату.

Наступного разу Нелл побачила Джека за кілька тижнів, коли той із Френком зайшов у неділю по Альберта, щоб разом їхати на щорічний пікнік футбольної команди. На Френкові було твідове кепі, а в руках він тримав вудочку (вони зібралися у Скарборо). Френк був помічником галантерейника, але Альберт і Джек не показували, що, на їхню думку, це взагалі не професія; тим паче, вони бачили, що він і сам усе розуміє.

Через кілька годин я несподівано прокидаюся, рвучко сідаю на ліжку і згадую, що Тедді так і лишився десь на задньому дворі, забутий після катастрофи на скачках.

Вікна моєї спальні виходять на задній двір, тож я підходжу до вікна, аби перевірити, чи його не видно. Небо магічного темно-синього кольору і сповнене зір, що мерехтять, як сережки тітоньки Елізи, а двір, як на пізню пору, просто дивовижно сповнений життя. Мобо так і лежить на боці, може, спить — бодай я на це сподіваюся, хоча корона Патриції в нього на голові підозріло нагадує похороний вінок. Тедді лежить, розкинувши руки-ноги, як полеглий солдат, у чорнобривцях, що тягнуться вздовж муру. Над ним чатує Денді, блискаючи у темряві чорними очима. А до воріт незграбно притулився Джордж зі спущеними до кісточок штанами і сіпається в обіймах незримої жінки. З-за нього стирчить гола нога без шкарпетки, лунає хрипкий сміх, жінка шепоче:

— Давай, любий, ось так.

Лишу-но я Тедді в цьому непевному товаристві. Краще порятую його мокре від роси тіло вранці.

Зі спальні Джилліан долинає стук. Може, Люсі-Віда витанцьовує навіть уві сні.

Патриція сидить на своєму вузькому ліжку й читає при світлі нічника з Бембі і кроликом Топотуном на абажурі. Вона дійшла до останнього, сьомого розділу книжки про коронацію — він називається «Нова єлизаветинська доба». У ньому окреслено обов’язки всіх хлопчиків і дівчаток, що «стануть дорослими громадянами за нової єлизаветинської доби» у країні, що «досі стоїть на чолі західної цивілізації». Заклики із цього розділу впадуть на плідний ґрунт. Патриція вступить у брауні і здобуде всі-всі значки, а тоді підросте й перейде у гайдівський рух; ходитиме в недільну школу; старанно вчитиметься у школі (попри невтомну участь у різних гуртках, друзів вона, як не дивно, так і не заведе). І вона не зраджуватиме своїх принципів. Шляхетний план майбутнього, окреслений у «Книжці для хлопчиків і дівчаток», розчулює Патрицію, хоча й не допоможе здолати закодовані у її ДНК відчуженість і схильність до розпачу:

«Ти виростеш і, лишивши дитинство позаду, муситимеш стати відповідальним чоловіком чи жінкою. Можливо, ця перспектива тебе лякає, проте ми з тобою прекрасно знаємо, що наш народ, бувало, помилявся, але звитяги йому ніколи не бракувало».

Як ми пишалися собою того дня! Як нас тішила перспектива подорожі в чарівне майбутнє, де ми станемо громадянами прекрасного нового світу. Патриція засинає з королівським благословенням на вустах.

— Боже, благослови королеву, — шепоче вона. — Боже, благослови всі народи Об’єднаного королівства.

Її слова підхоплюють наші домашні привиди, що ряхтять у вечірньому повітрі. Вони й собі святкують при світлі кіптявих факелів і масних канделябрів, витанцьовують примарні менуети і гавоти — «Йоркську примху» і «Втіху місіс Картрайт», мабуть, вивчили від містера Рошфора, учителя танців, що давав уроки в залі над «Явором». Чого вони тільки не бачили у цих прадавніх мурах — облоги й повітряні нальоти, пожежі й масакри, злет і падіння імперій. У них на очах за якісь кілька кроків звідси коронували римського імператора Костянтина, у них на очах занепала могутня імперія залізничного короля Джорджа Гадсона. Вони бачили, як голову бідолашного Річарда, герцога Йоркського, виставляють на палі при брамі міста, за якою сидять в облозі звитяжні роялісти. Проте вони все ж збираються на силі і приєднуються до Патриції в останньому радісному тості — підносять келихи, дмухають у роги, підносять орла Дев’ятого легіону. Най Бог благословить нас усіх!

Протягом Другої світової війни Банті шукала не стільки чоловіка, скільки своє «я».

Коли війна почалася, Банті трудилася у крамниці під назвою «Моделія — високоякісний дамський модний одяг». Вона влаштувалася туди ще два роки тому, одразу, як закінчила школу, і мирний плин днів її цілком задовольняв, хоча вона і мріяла про захопливі пригоди, що чекатимуть на неї у майбутньому, коли, як грім серед ясного неба, з’явиться писаний красень і забере її у світ вишуканих вечірок, лайнерів і шубок.

Власника «Моделії» звали містер Саймон, але заправляла всім місіс Картер. Містер Саймон звав місіс Картер «менеджеркою», на що батько Банті тільки порхнув: він ще не чув, щоб це так називали. Банті не до кінця розуміла, що він має на увазі, але у працедавцях і справді було щось підозріле — містер Саймон узагалі був іноземець, ба навіть угорець, але коли почалася війна, він заповзявся гучно просторікувати про свій британський паспорт. Він був невисокий, із лискучою лисиною, завжди бездоганно вбраний, із великим золотим годинником на ланцюжку в кишені жилета.

— Він же жидок? — спитав Кліффорд, брат Банті, коли вона тільки отримала цю роботу. Френк кивнув і потер великим пальцем об вказівний і середній.

Банті терпіти не могла Кліффорда і його погляди. Банті й Бетті позаочі вирішили, що він йолоп і задира. «Жидок» — дивне слово, яке містерові Саймонові геть не пасувало: він був щедрий, ласкавий і нагадував Банті добре вбраного тюленя.

Він обожнював місіс Картер і, коли покупців у крамниці не було, звав її Доллі — Банті часом аж знічувалася від того, як він розціловує менеджерці руки й зазирає в очі. Сама вона не могла згадати, щоб її батько з матір’ю виявляли ніжність, могли хіба що мимохідь чмокнути у щоку. Кліффорд розказав, що у містера Саймона дружина «у психушці» й тому той не може побратися з місіс Картер. Хоча, за його ж таки словами, в оселі місіс Картер над крамницею частіше робили «сама-знаєш-що», ніж у них по сусідству, де молодята Моріс та Ена Тетлі мучили пружини ліжка через стіну від спальні, яку Банті ділила з Бетті. Банті з Бетті не раз пошепки обговорювали допізна, що ж то Моріс робить із Еною, коли ліжко видає такі звуки.

Банті подобалися і містер Саймон, і місіс Картер, але особливо місіс Картер, пишна жінка віку її матері, але без того нальоту безнадії, який із часом лишився на Нелл. Місіс Картер збирала своє біляве, світле-пресвітле волосся у велику гульку і, за словами Френка, макіяж «лопатою накладала». Ще в неї були великі груди, що виглядали так, ніби вибухнуть, якщо тицьнути шпилькою. Над Банті вона квохтала, як квочка, приклацуючи язиком і примовляючи:

— А як сьогодні наша крихітка Банті?

Вона делікатно давала їй поради щодо зовнішності, внаслідок чого Банті перестала носити гольфики, черевики без підборів і каре, з яким проходила від п’яти до п’ятнадцяти, і стала модною штучкою на обцасах, у панчішках і навіть із помадою. «Наша юна леді», — схвально сказав містер Саймон, коли місіс Картер при ньому попросила Банті покрутитися у першій дорослій сукні.

Нелл — та скупилася на компліменти, щоб діти не зазналися. І взагалі, вона виходила з того, що далі буде тільки гірше. Ця песимістична філософія дарувала їй велику втіху — врешті-решт, на горе бодай можна розраховувати, а на щастя ні. Найбільше Нелл любила найстаршого і наймолодшого синів, Кліффорда і Теда. Улюбленцем, як не дивно, був таки Тед, хоча Банті й Бетті зійшлися на тому, що вреднішого паршивця світ не бачив. Авторитет Бебс у родині тримався на її статусі найстаршої доньки, та ще й особи приземленої і прагматичної. Бетті росла Френковою улюбленицею, а бідашку Банті ніщо не вирізняло.

— Ти готова піти у церкву, Рубі?

Церква — це щось новеньке: ми-бо родина поган, як не рахувати Патриції, що ходить до недільної церкви щотижня і подалася б у черниці, якби не була таким відлюдьком. Я знаю, як виглядають церкви, бо тітонька Ґледіс колись мене водила у свою (класична така англіканська парафія). Теоретично, я не проти. Іде лише жіноцтво — «дідусь» узагалі майже не полишає своєї кімнати, а дядько Сідні по неділях закривається у вітальні й весь день слухає платівки Ґілберта й Саллівана.

Патриція і Люсі-Віда сидять на передньому сидінні нашого побитого життям фордика «Англія» 1948 року випуску, а ми із Джилліан — на задньому. До Вітбі ми таки доїжджаємо і проводимо, як і домовлено, половину канікул у винайнятій квартирі, а потім, замість рушити в Пікерінґ, робимо дивний гак. Коли ми проминаємо знак «Лідс, Мерфілд, Дьюсбері», я згортаюся від жаху, як їжак. Патриція скоса зиркає на батька.

— А я думала, ми до тітоньки Бебс не поїдемо.

— А ми й не до неї, — зверхньо каже Джордж.

— Три міста на Трійцю, — зауважую я.

— Цікаво, а Дейзі та Роуз цього року братимуть участь у процесії? — тягне Люсі-Віда у простір.

— Навряд чи, — похмуро каже Патриція, — тітонька Бебс хворіє, не забувай.

За останні 24 години цей факт повторювали стільки разів, що ми вже майже в нього повірили. Люсі-Віда, якій ми, природно, описали все, включно з кольором пачки «Дюрексу» (хоча мені ніхто не пояснив, що це таке), весь час забуває, де Банті, і їй треба нагадувати.

— Так, звичайно! — заявляє вона так театрально, що Джордж із тривогою зиркає на неї у дзеркальце заднього виду.

Ми їдемо, здається, цілу вічність, але нарешті зупиняємося перед маленьким і доволі обшарпаним будиночком у Чепел-тауні.

— Почекайте хвилинку, — каже Джордж, вискакує з машини і всією вагою навалюється на кнопку електричного дзвінка біля дверей. Невидима рука прочиняє двері, і Джордж зникає за ними.

Джордж сповістив, що знайшов, «хто вас догляне», і ми активно обговорюємо, що ж то за «хтось». У кожної з нас свої вподобання — Люсі-Віда хоче Марго Фонтейн, я — Нану, пса з «Пітера Пена», а Патриція — Мері Поппінз (усі ми хочемо виховательки, при якій ми не були б такі занедбані). А Джилліан, що характерно, хоче, щоб прийшла хрещена — добра фея, яка її догляне, а нас усіх здасть у сиротинець. Але наші мрії не справджуються: натомість нам дістається тітонька Дорін.

— Дуй назад, Патриціє, — командує Джордж, як собаці.

Патриція неохоче перебирається на тісне заднє сидіння, і ми ображено втуплюємося в узурпаторку на передньому.

— Дівчатка, — каже Джордж, — це місіс Кольєр, можете звати її тітонькою Дорін.

«Тітонька Дорін» розвертається й посміхається нам. Це м’яка, кругленька, мишаста жіночка, старша, ніж наша мама, і зі скромнішим макіяжем і кольором волосся. Вона простягає здивованій Патриції маленьку пухкеньку долоньку.

— То ви, значить, Патриція, — каже вона, і такого дивного акценту ми зроду не чули, — бо ви найвища.

Патриція не без сумнівів потискає простягнуту руку.

— Зробіть мені ласку, люба, представте мене іншим дівчаткам.

Тітонька Дорін по черзі урочисто тисне нам руки й кожній каже «Як ся маєте?». Джордж, як яструб, спостерігає за нами у дзеркало заднього виду — чи не виявить хто неґречності. Коли формальності завершуються, Джордж каже:

— Тітонька Дорін дуже люб’язно погодилася тиждень подивитися за вами, щоб у вас були нормальні канікули. Що ви на це?

— Спасибі, тітонько Дорін, — сумлінно кажемо ми всі хором.

Себто всі, крім Патриції, яка зиркає на мене, підводить брови і каже:

— У нас тут що, «Будиночок у прерії»?

Цю книжку Патриція терпіти не може. Утім її протест лишається непоміченим — Джордж уже намагається знайти задню передачу, яка завжди дається «Англії» з великим трудом. Зазвичай до заднього ходу він береться з лайкою і прокльонами, але присутність тітоньки Дорін його помітно стримує.

— Як мило, — каже вона, коли Джорджеві нарешті вдається розвернути машину й зі скрипом перейти на першу передачу. Вона складає долоні на колінах і готується насолоджуватися життям. (Чудасія та й годі).

Коли ми виїжджаємо на трасу, тітонька Дорін виймає пачку цигарок і пропонує Джорджу.

— Залюбки, — емоційно каже він, ніби йому запропонували найкращу гаванську сигару. Вона підкурює дві цигарки й передає одну Джорджу.

Глибока фамільярність цього акту не лишається поза увагою заднього сидіння, і ми придивляємося до дорослих із новим інтересом. Може, тітонька Дорін — якась родичка Джорджеві?

Дорога до Вітбі минає без пригод, що для поїздок на фордику велика рідкість — зазвичай ми весь час на щось наїжджаємо чи вилітаємо на поросле травою узбіччя. Судячи з усього, тітонька Дорін і Джордж прекрасно знають Вітбі — коли ми котимося до міста крутим схилом, вони вказують одне одному на різні місцини, а коли тітонька Дорін зі сміхом питає «А пам’ятаєш ті оселедці?», Джордж закидає голову й регоче, ніби в нього з душі звалився тягар останніх років двадцяти.

Вітбі і справді виглядає як зачароване містечко — від загадкових похмурих руїн на вершині пагорба до строкатих рибальських хаток. Особливо тішиться Патриція, бо, за її словами, саме тут скінчився рейс «Деметри», що почався у Варні.

— Якої «Деметри»? — питає тітонька Дорін.

Патриція пояснює:

— Це корабель Дракули, що причалив тут у страшну бурю із мертвим екіпажем на борту. Мабуть, це тими скелями, — вона вказує вдалину із виглядом експерта, — Дракула піднявся на берег у подобі чорного пса. Пекельного пса.

Вона вимовляє ці слова з великою насолодою, а я здригаюся, згадавши сходи в тітоньки Бебс. Патриція повертається до Люсі-Віди, затиснутої між нею і Джилліан (а я сиджу скраєчку, при ненадійних дверцятах — якщо ми розвернемося надто різко, то можу й випасти):

— Можливо, тітонька Еліза назвала тебе на честь Люсі Гаркер? Вона, знаєш-но, стала вампіркою.

— Може, і так, — флегматично тягне Люсі-Віда. Вона знає Патрицію так давно, тож її вже ніщо не лякає.

— Отакої, — каже тітонька Дорін без тіні сарказму й обертається, щоб поглянути на Патрицію. — Яка у вас, Патриціє, багата уява.

Патриція докладає всіх зусиль, щоб не виказати, як її тішить комплімент, але я це бачу, бо сиджу поруч і помічаю, що сестра зашарілася.

Ми без пригод дістаємося до вулиці Роял Кресент. Піднявши наші сумки трьома прольотами сходів, Джордж випиває чашку чаю (усе потрібне ми привезли із собою в картонній коробці) і каже:

— Час мені вертатися до крамнички.

І лишає нас у товаристві незнайомки.

— Ну, — каже тітонька Дорін, і доти ми й не підозрювали, що в цьому слові стільки складів, — варто нам, дівчата, розпакувати речі.

Допитливість у Патриції бере гору над звичною стриманістю.

— А звідки ви, тітонько Дорін?

Тітонька Дорін видає гучний хрипкий смішок і каже:

— О, Патриціє, я аж із самого Белфаста.

Патриція відносить на кухню чайне начиння, тож ми з Люсі-Відою звертаємося за географічним лікнепом до Джилліан.

— Це столиця Вельсу, — впевнено каже вона.

Квартира нас причарувала: ніякого звичного домашнього безладу, запасів (простирадел, ковдр, каструль і начиння) рівно стільки, скільки треба, із зайвого тільки кілька сувенірів. Шпалери з рослинним орнаментом чисті, ще не просяклі запахом родинних драм, а килим у візерунок із осіннього листя й помаранчеві завіси у вітальні навіюють радісний відпочинковий настрій. Проблема тільки в тому, що спалень лише дві, й одну із них одразу займає тітонька Дорін, а отже, нам, чотирьом дівчатам, лишаються два двоспальні ліжка в одній кімнаті. Найпростіше віддати одне ліжко на відкуп Патриції й утрьох утиснутися на друге. Тісноту (адже, крім людей, у ліжку опиняються ще й Панда, Тедді, Деніз і загадкова «Менді-Сью» Люсі-Віди, що виглядає як опудало чорно-білої кішки, виготовлене криворуким таксидермістом) компенсує запаморочливий краєвид: вікна нашої спальні виходять на сади Кресент, Променад, Павільйон і безкрає бентежне Північне море, що тягнеться в нескінченність, до кінця знаного нам світу.

Ми, Невинні, не до кінця розуміємо, хто така Шльондра, але вже засвоїли, що це погані новини. Патриція каже, що Шльондра — Єзавель, але ж Єзавель — це кицька із сусідньої крамниці!

Лице у Джорджа таке ж холодне й мокре, як кухонне вікно. Він театрально вдягає капці й підкурює, аби виглядати зайнятим. Джордж займає багато місця. Банті весь час торочить, що Над Крамничкою нам усім тісно — зазвичай це речення містить згадку «милого будиночка на природі» — але я підозрюю, що більшість місця від’їдає Джордж. Може здатися, що Над Крамничкою людно, але це ілюзія. Наприклад, Патриція майже не виходить зі своєї спальні, а Нелл займає ще менше місця, ніж привиди.

Банті було б краще, якби Джордж узагалі не виходив із крамнички — вона подавала б йому через коридор тарілки з їжею, а він передавав би їй прання.

— А чаю не буде, Бант?

Джордж намагається наслідувати розмови щасливих подружніх пар, як він їх собі уявляє. Він так часто робить, коли Банті в поганому настрої (чи то пак, гіршому, ніж зазвичай), але виходить настільки штучно, що вона тільки злиться ще більше. Якщо ми всі про це знаємо, то чому Джордж нічого не помічає? Банті відривається від картоплі, витирає руки і гучно зітхає. Вона ставить чайник на плиту і запалює газ із таким виразом обличчя, як у Діви Марії при хресті на іконі в католицькій церкві, куди мене потай завела нова подружка, Кетлін Ґорман. (Ніхто не знає, що я побувала в католицькій церкві, навіть Патриція). Мені там не сподобалося, бо церква, як виявилося, напхом напхана скривавленими серцями й картинами, на яких одні люди страшно катують інших. Іншими словами, якби Банті хоч раз зайшла до католиків, їй би напевно сподобалося.

— Це й дитина може, — каже Джордж, указуючи на полишену в раковині картоплю.

— Ні, не може, — огризається Банті, і «дитина» зітхає з полегшею.

Банті, судячи з усього, готова захищати своє право чистити картоплю до останньої бульби. Вона відкидає волосся з чола успадкованим через століття стражденним жестом. Жіноча доля і без того складна, тож вона нікому не дасть позбавити себе статусу святої великомучениці. У кухні відбувається титанічна битва двох воль, і я — нещасний пішак на цій війні. Джордж час від часу набирає у груди повітря, але щоразу здає назад, бо не готовий до можливих наслідків суперечки. Вони з Банті на ножах, відколи ми відкрили перші дверцята в адвент-календарі (чи то пак, Джилліан відкрила, адже більшість днів ця честь дістається саме їй, у відповідь на що Патриція зробила собі власний адвент-календар із коробки від пластівців). Я ні з ким не говорила про новий етап «холодної війни» (чи то пак, Льодовикового періоду) між батьками, але ми з Джилліан узагалі «говоримо» вкрай рідко — вона волає, я пропускаю її крики повз вуха. А Патриція, відколи стала підлітком, урвала з нами спілкування. Та й немає в мене слів, потрібних, щоб це описати, — належний словник я вироблю допіру за кілька років.

Джордж гасить цигарку, харкає горлом, знову всідається і мовчки спостерігає, як Банті робить йому чай (ну, дія ж відбувається у 1959 році). Він прочищає горло і спльовує в носовичок саме в ту мить, коли Банті з кам’яним обличчям ставить перед ним чашку. Із таким самим лицем вона підбирає (у гумових рукавичках) Джорджеві шкарпетки, носовики і труси, які замочує у відбілювачі, перш кинути до майже чистої білизни у пральній машині від «Англійської електроніки».

Банті знову береться за картоплю, а я маячу на порозі, не певна, чи батькам досі потрібен пішак. Вони, здається, забули, що наближається Різдво, тож, попри гори пирогів на шафі, святкового духу на кухні не відчутно. Я зауважую, що різдвяний кекс на холодильнику ще не вкрили глазур’ю, біліє гола мигдалева паста. Це — поганий знак. Банті ставиться до різдвяного кекса і його близького родича, трайфла, який подають на другий день Різдва, так само побожно, як мати Кетлін — до різдвяного вертепника.

— Ми ж ідемо сьогодні на пантоміму? — необачно питаю я.

— А чого ж іще, думаєш, я тут горбачуся? — Банті обертається, розмахуючи чистилкою для картоплі, як мечем, і вказує на панораму з пирогів, кекса, картоплі та Джорджа. — А ще за пудинг не було часу взятися.

Її очі звужуються, коли погляд падає на Джорджа, і вона погрозливо додає:

— Доведеться робити з консервованих фруктів.

Вона атакує консерву з персиками, розпанахує й виливає у велику скляну миску, де шматочки фруктів плавають, як золоті рибки. Джордж струшує, розправляючи, вечірню газету й починає тихо насвистувати собі під ніс «Дзвін дзвіночків».

— Тобі що, нічим зайнятися, Рубі? — різко питає Банті.

Нічим. Я навіть не знала, що на Різдво конче треба знайти собі якесь заняття.

— А де наша Джилліан? — раптом питає Джордж.

Джилліан завжди була улюбленицею Банті, але останнім часом зуміла завоювати Джорджеве серце. Мабуть, якщо докласти достатніх зусиль, то й гори можна звернути.

— На уроці піаніно, — відповідає Банті, прикручуючи вогонь під каструлею картоплі.

— На Різдво? — здивовано питає Джордж.

От бачите, я мушу «чимось зайнятися», а «наша Джилліан» — ні. Мене, здається, відпустили, тож я піднімаюся до вітальні і вмикаю телевізор. Саме починається «Чемпіон — чудо-кінь», і хоча у мене серце починає калатати при перших же нотах зворушливої заставки, мені, зізнаюся, трошки прикро, що по телевізору не йде нічого святкового. Невже телевізійники забули про Різдво? Зате ялинка в нас прегарна, а ще ми запалили гірлянду і розвішали нові прикраси, великі срібні скляні кульки з наклеєними блискучими сніжинками (корпоративний подарунок на Різдво від поставника собачого корму). А ще у вітальні щойно розвели багаття, тож кімната сповнюється запахом радісного передчуття, вугільного пилу й хвої, тож стає легше на душі. Нелл куняє у кріслі біля багаття, чомусь намотавши на палець нитку дощику. Може, на згадку? Може, аби не забути, хто вона?

Джилліан вривається до кімнати, жбурляє на підлогу свій ранець із нотами і плюхається у крісло, демонструючи сині трусики, а потім скрушно зітхає і вмощується інакше, закинувши ногу на ногу і втупившись у точку за п’ять сантиментрів у мене над головою.

— Не можна закидати ногу на ногу, — кажу я, щоб їй допомогти.

Вона мовчки випрямляє ноги, а тоді знову закидає одну на іншу. Цікаво, якби я сказала «Слухай, Джилліан, сьогодні твій останній день на Землі, так що, заради Бога, не нуди», вона послухалася б? Мабуть, ні.

Джордж зазирає у вітальню і сповіщає, втупившись у підпруги та стремена Чемпіона:

— Чай готовий.

Джилліан одним плавним рухом показує мені язика, випрямляє ноги, розвертається й широко, зубасто всміхається Джорджеві.

— Привіт, татку, — а сама аж сяє. Якби ж то вона мене цьому навчила, перш ніж відійти.

— А про нас тут нічого не написано, — шепочу я Патриції, коли Банті виймає з сумочки ганчірочку і протирає надгробок. І тут домашня робота.

— А що тут мало бути про нас?

— Улюблена сестра.

— Але ж це неправда, — розважливо каже Патриція, і нас одразу охоплює почуття провини. Повернися, Джилліан, ми тобі все пробачимо. Повернися, будеш нам улюбленою сестрою.

Банті виймає із сумки кухонні ножиці й починає підстригати траву. А далі що, пропилососить могилу? Надгробок у Джилліан дуже простий, геть нецікавий. Я вже тут була з моєю подружкою Кетлін: та навідувала з матір’ю могилу свого дідуся, а ми гралися в піжмурки. Особливо нам подобалися надгробки з фігурками янголів, самотніми чи в парах, по одному з кожного боку, що піднімали крила, ніби хотіли захистити незримих мешканців могили. Ми з Кетлін теж прикидалися янголами-охоронцями могил, використовуючи свої куртки замість крил.

А в безпеці в руках Ісуса можуть бути тільки мертві? Виявляється, ні. Кетлін, яка познайомила мене з екзотичними і зловісними інтер’єрами католицької церкви святого Вільфрида, пояснила, що всі ми в безпеці в Його руках, особливо маленькі діти. Та мученики, — додає вона. Мені здається, що ми з Патрицією чимало намучилися, тож це добра звістка. Ба більше, веде далі Кетлін: Він — Агнець, і ми умиваємося Його кровію (я прямо чую, які слова вона промовляє з великої літери). Правду кажучи, у мене є певні застереження проти умивання ягнячою кров’ю, але якщо це порятує мене від вічного пекельного (чи й Пекельного, адже це місце начебто з тих, про які говорять із великої літери) вогню, то можна й потерпіти.

Місіс Ґорман, мати Кетлін, весь час забігає до церкви, як Банті, буває, заскакує до «Дамського магазину» на Сент-Семпсон-Сквер, коли ходить за покупками. Ми — Кетлін, її мати і я — провели суботній день, допомагаючи в акції «Виклади милю копійками» на Кінґс-Сквер, що мала зібрати кошти для молодіжного крила Національного товариства запобігання жорстокості до дітей. Я радо їм допомагаю, накопичуючи добрі діла і заробляючи собі добре ім’я в очах Агнця, який покірний і ласкавий, але водночас належить до тріо, що може приректи на вічні муки в Пеклі — не знаю, як ці факти узгодити між собою.

Отже, однієї миті ми бредемо площею Данкомб, обговорюючи, чи не зайти кудись на гарячий шоколад, а наступної вже заходимо до церкви. Мати Кетлін умочує пальці у чашу при вході, хреститься і стає на одне коліно перед вівтарем. Кетлін усе повторює. Це такий тут етикет? Мені треба все повторити — чи Бог мене вб’є, бо я не католичка? А може, мене вб’є Банті? Кетлін і місіс Ґорман на мене не зважають, бо саме запалюють свічечки, тож я не торкаюся святої води й лише гречно роблю реверанс десь у напрямку вівтаря.

— Ходи, поставиш свічечку за сестру, — каже місіс Ґорман і підбадьорливо мені всміхається.

Свічки тут гарні: світлі, лискучі, тонкі, як олівці, вони вказують угору, як священні дороговкази до незнаного містичного місця, де у хмарах живуть янгол Гавриїл, Агнець і зграї білих голубок. Як Джилліан вижити у такому товаристві? (Мабуть, херувими в неї вже ходять по струнці). Допомога їй явно не завадить, тож я тремтячою рукою запалюю свічку, а мати Кетлін вкидає шестипенсовик до скриньки. Я вдаю, що молюся.

Не знаю, що там Джилліан, але я почуваюся краще після того, як запалила свічку; у ритуалів, безперечно, є свої плюси. Удома я знімаю підсвічник із янголами з комода, де цей анахронізм стояв ще з Різдва (а на карнизі досі висить кілька ниток дощику — свідчення домашнього нехлюйства, що запанувало за ери після Джилліан, 1960 рік е.п.Д). Я побожно ставлю підсвічник на рожевий столик біля ліжка й починаю щовечора запалювати червоні свічечки. Я сама вигадую молитви, що підносяться до Агнця, як священний дим.

Свічечки доводиться заощаджувати, бо їх обмежена кількість, а от молитися можна скільки завгодно, от я й молюся, розпачливо вимагаючи уваги Агнця. Так я заробляю собі синці на колінах. Ноги болять так, що навіть Банті помічає, коли ми якоїсь суботи вибираємося купити нові черевики. Її так дратує, що я шаркаю ногами, як калічка, що вона навіть перестає мене смикати, аби я не відставала, і питає, чи все гаразд (утративши доньку, вона стала уважніша до своїх живих дітей), і ось ми вже сидимо у приймальні лікаря.

У приймальні доктора Геддова так тепло і затишно, що там можна жити, не те, що у холодній приймальні дантиста містера Джеффрі, де пахне зубним антисептиком і засобом для чищення туалету. У доктора Геддова — камін зі справжнім вогнем і шкіряні крісла, у яких можна потонути, а на стінах висять акварелі, написані його дружиною. Старосвітський годинник із трояндами на циферблаті відмірює час із солідним цоканням, що нагадує стук кінських копит — значно симпатичнішим, ніж металеве клацання нашого годинника на каміні. Великий лакований стіл аж вгинається від розмаїтого читва — від «Життя на природі» до давніх чисел «Денді». Я віддаю перевагу «Рідерс Дайджест». Банті гортає «Жіночий світ», доки я збагачую свій словниковий запас. Мені подобається ходити до лікаря, треба робити це частіше.

Доктор Геддов справді милий і звертається до мене, як до справжньої особи, хоча Банті відповідає на всі питання за мене, так що я розгублено скулююся, як лялька черевомовця.

— То як ти, Рубі?

— У неї коліна болять.

— Де болить, Рубі?

— Ось тут, — і Банті тицяє мене в коліно так сильно, що я верещу.

— І що ти робила, Рубі? — доброзичливо всміхається він. — Молилася забагато?

Він сміється і врешті, помугикавши собі під ніс, каже:

— Я думаю, це просто бурсит.

— Бурсит? — стурбовано перепитує Банті. — Це глисти?

— Немає підстав для хвилювання.

— Немає підстав для хвилювання?

— Його ще називають «коліном покоївки», — пояснює доктор Геддов.

— Коліном покоївки? — повторює Банті, нездатна здолати напад ехолалії.

Вона тривожно зиркає на мене, ніби в мене є якесь таємне життя — може, я працюю по дому, коли ходжу уві сні. Може, я ніяка не снохода, а сноприбиральниця?

Лікар не виписує мені ліків і процедур, тільки радить «поберегтися». Банті зневажливо пирхає, але нічого не каже. Ласкавий доктор Геддов пропонує знову виписати їй транквілізатори.

— І ви теж побережіться, — каже він, вишкрябуючи у формі для рецептів невчитні каракулі світло-синім чорнилом, що виглядають як письмена з «Тисячі й однієї ночі». А тоді киває й посміхається (це він уже про смерть Джилліан, а не мої коліна): — Час усе зцілює. Я знаю, що Бог заподіяв вам велику кривду, моя люба, але в усього є вища мета.

Він знімає окуляри і тре свої очі кольору світло-синього чорнила, як маленький, а тоді широко всміхається Банті. Банті переповнює горе і транквілізатори, і тому вона на все реагує із запізненням. Вона тупо витріщається на лікаря, і я розумію, що зараз буде скандал, бо вона терпіти не може таких розмов — Бог, побережіться, оце от усе — тож швидко встаю, дякую і сіпаю Банті за руку. Вона виходить за мною, покірно, як ягня.

Ми бредемо додому повз Кліфтонський парк по вулиці Бутем. Зима досі тримає світ у своїх лабетах, на деревах у парку ще немає ані листочка, ані бруньки, гілля проступає на тлі блідого, як обгортковий папір, неба, мов чорнильні каракулі. Починає сіятися сльота, тож я натягаю капюшон і, пригнувши голову, шкандибаю за Банті, як маленький кульгавий ескімос. Це — непорушний закон життя: хай би з якою швидкістю я йшла, Банті мені ніколи не наздогнати. Незалежно від того, швидко я крокую чи повільно, вона завжди випереджає мене на метр, ніби між нами напнута незрима пуповина, що може розтягуватися, але не скорочуватися. Між Банті і Патрицією такої пуповини немає, тож та може затято вириватися вперед, уперто відставати і навіть зрідка метатися у бічні вулички.

Попри кусючу сльоту, коліна боляче обпікає жаром. Я благаю Ісуса, щоб він доправив мене додому чарівним килимом, але мені не щастить — молитви, як завжди, розчиняються у непорушному повітрі над Йоркською долиною. Коли ми нарешті дістаємося до Крамнички, на щоках у нас квітнуть холодні троянди, а серця ятрять скалки льоду. Банті проштовхується у Крамничку, і дзвіночок над дверима починає люто калатати — вона не вітається, тож я гукаю «Крамничка!» замість неї, а Джордж кидає на мене підозріливий погляд. Він підводить руду брову і повертається до Банті.

— І що?

— Коліно, як у покоївки, — вона закочує очі й робить гримасу, ніби каже «І не питай».

Він усе одно питає.

— Яке ще коліно, як у покоївки?

— Бурсит, — послужливо пояснюю я, але батьки мене ігнорують.

У крамничці стоїть люта стужа, пташки у клітках нашорошили пір’я, а очі в них блищать від холоду, ніби вони всі разом мріють про теплі краї. Чому тут так холодно? Чому не ввімкнено керосинки?

— Чому обігрівачі не ввімкнув? — питає Банті, люто зиркаючи на найближчу керосинку. — Дубак же.

— Бо керосин скінчився, — огризається Джордж, натягуючи куртку і товсті шкіряні рукавиці. — Я чекав, коли ти повернешся.

Вони весь час чекають, коли повернеться інший, не родина, а облога Мафекінга. Ніби вони не можуть існувати в одному просторі одночасно, X = не У (чи, іншими словами, У = не X), як фігурки у гігрометрі: жінка до ясної погоди, чоловік до дощу, і їм не зійтися вдвох.

Джордж виймає гроші з каси.

— Скоро повернуся, — каже він і рушає до дверей.

— Так і повірила, — бурмоче Банті, знову застрягнувши за прилавком. — Мені ще Гори Білизни випрасувати треба!

Це вона гукає вже закритим дверям, які захряснулися за Джорджем. «Гори» — це збірний іменник для білизни, в іншому контексті наша мати його не вживає.

Я торкаюся холодної емальованої кришки обігрівача, намагаючись силою волі прикликати його до життя. Я обожнюю небезпечний і теплий запах керосинок.

— Обережно, — автоматично попереджає Банті.

В іншому житті Банті, напевно, була послідовницею Жанни д’Арк, тож тепер постійно свідома можливості пожежі. А може, і самою Жанною д’Арк. Можу уявити її на чолі батальйона селян-вояків: почервонівши від роздратування, вона вигукує їм накази, а ті лише переминаються з ноги на ногу й опускають очі. А ще можу уявити, як кат підносить смолоскип до хмизу, а вона волає:

— Ти вважай, куди смолоскип тицяєш!

Керосинки ще небезпечніші, ніж стоси хмизу для відьом, і не буває такого, щоб вони фігурували в реченні без належного попередження. Щойно ми — Патриція, я чи, у свій час, Джилліан — підходимо до обігрівача ближче, ніж на півтора метри, ми опиняємося в небезпеці. До каміну у вітальні ставляться так само, тож він під наглядом день і ніч (байдуже, розведено вогонь чи ні); сірники, звісно, смертоносні; конфорки газової плити живі і тільки й чекають, як би на нас напасти; цигарки рвуться впасти й підпалити підлогу. А ще спонтанне самозапалення! Воно теж чигає на кожному кроці.

— Можна я піду нагору? — питаю я.

— Сама — ні, — каже Банті, неуважно втупившись у вітрину з товарами фірми «Боб Мартін».

Це так нелогічно, що навіть сперечатися зайве — мені вже дев’ять, а я піднімалася цими сходами сама, відколи навчилася ходити. Після смерті Джилліан Банті стала особливо гостро свідома небезпек, що нас оточують. Вогонь — далеко не єдина загроза, про що вона постійно нагадує з материнською турботою: «Обережніше з ножем! Ти собі тим олівцем око виколеш! Тримайся за поручень! Обережно, парасоля!». Здається, світ населяють предмети, які бажають нам зла. Я навіть помитися спокійно не можу, бо Банті раз у раз зазирає до ванни перевірити, чи я, бува, не послизулася й не втонула («Обережно, мило!»). Патриція закриває ванну на засув і замок, а потім ще й підпирає двері, аби Банті не увірвалася. Бідна-бідна Банті, вона не може спустити нас з ока, але терпіти не може, коли ми муляємо їй очі.

Раптом до кімнати вривається Патриція й агресивно кричить «Крамничка!», від чого Папужка стривожено рипить. Патриція робить такий жест, ніби намагається звернути йому шию, і Папужка задкує від неї своєю жердинкою. Він у нас уже стільки років, що всі з ним змирилися. Продати його неможливо, бо птах уперто відмовляється говорити й нападає на всіх, хто посміє до нього наблизитися, тож він еволюціонував у Магазинного Папужку, частину декору. А от імені йому так і не дали, бо ніхто не бачить у ньому створіння Боже, навіть Патриція. Він, як і я, такий собі цап-відбувайло. Папуга-відбувайло.

— Обережно, обігрівач! — репетує Банті, бо поли Патриціїного пальта опиняються в небезпечній зоні.

Патриція з недовірою повертається до Банті.

— Він же не ввімкнений, — повільно і з притиском каже вона.

— Це нічого не міняє, — вперто заявляє Банті й починає розплутувати повідки, не дивлячись на нас, бо й сама розуміє, що меле дурниці. Патриція з огидою кривиться в неї за спиною і повертається до сходів.

— Можна я піду нагору з Патрицією? — поквапцем питаю я, хапаючись за шанс утекти.

— Ні! — хором гукають вони обидві.

Банті врешті заспокоюється, коли тріумфально виколупує із надр сумочки пляшечку транквілізаторів. Від помічних таблеточок вона поринає у змінений стан свідомості і певний час нипає крамничкою, як робот у костюмі-двійці, витягає кошенят, хом’ячків і мишей із кліток, оглядає і шумно пробиває ціну на касі, аж доки посеред розмови з клієнтом не хапається драматично за чоло й не заявляє, що «з неї досить» — мусить піти полежати. Вона сторчголов вибігає з крамнички, на ходу вручивши мені велетенського бельгійського кроля.

— Твоя мати точно в порядку? — питає здивований покупець, забираючи в мене не менш здивованого кроля.

— Так, просто згадала, що фритюрниця ввімкнена, — майстерно брешу я.

Насправді імовірність того, що Банті лишила без нагляду фритюрницю, не більша, ніж що вона змішає білу і кольорову білизну у пранні.

Банті неохоче організовує на мій день народження вечірку, щоб розрадити після екзамену з арифметики. Повним успіхом вечірку не назвати — дівчинка на ім’я Ванесса переїдає бутербродів із сардинами і блює, а хтось під час твісту перевертає настільну лампу. А ось торт — магазинний, що безпрецедентно — вдався на славу. Банті завжди сама пече нам торти на день народження, маскуючи їхні дефекти масляним кремом і свічками, так що вони стають схожі на їжаків-великомучеників, але цього року мати збунтувалася. Порівняно з тортами Банті цей витвір пекарні «Террі» — верх вишуканості: із хрусткої, лебедино-білої глазурі зробили завитки, хвильки і пера, а тоді прикрасили крихітними рожевими трояндочками із цукрової пудри. Проте чи вартий торт того, що Джордж у суботу в останню хвилину помчав його купувати, вигукуючи такі слова, що навіть Патриція здригнулася? Чи вартий він того, що Банті знову «стало погано», і вона почала кричати, що Патриція — не її донька, на що Патриція відповіла «І слава богу» і вибігла з дому, хоча саме мала проводити вікторину для мене і моїх гостей? Вона повернулася глупої ночі й гучно потупцяла сходами, від чого Жмутик розгавкався, а Нелл закричала уві сні. Я лишила Патриції на подушці скибку торта, хоча Банті заявила, що більше її не годуватиме.

Думаю, що якби на те воля Банті, то у нас більше і ріски в роті не було б.

— Я вже на все життя наготувалася, — втомлено заявляє вона, борючись із готовим стейком від «Фрей Бентос» і нирковим пирогом з магазину.

Наступним симптомом погіршення стає те, що вона днями лежить, як Елізабет Барретт, на плюшевому канапе у вітальні. З неї, мовляв, «досить» — вона не уточнює, чого саме. Може, Джорджа. На противагу до матері в депресії, Патриція незвично радісна — почасти, як вона мені пояснила, завдяки богемним втіхам сексу, які вони з Говардом для себе відкривають. Через це нове хобі вона занедбала шкільну програму і з тріском провалила підготовчі екзамени.

Банті бере себе в руки до Жирного вівторка — календар із видами старої доброї Англії повідомляє, що це «радісне свято, коли всі бенкетують». Себто всі, крім нашої родини, адже в Банті уже п’ятий млинець не перевертається в повітрі над сковорідкою, а прилипає до стінки. Він кілька секунд тримається на шпалерах, а тоді повільно відліплюється й падає на підлогу липкою грудкою, як спецефект із науково-фантастичного фільму («Млинці-убивці»!). Є в тому якийсь глибокий символізм, особливо враховуючи, що млинець призначався Джорджу.

— Ну, — каже Патриція, натягнувши посмішку в стилі Банті, — я все одно майже сита, а ти, Рубі?

— Майже, — шепочу я, і ми поквапцем тікаємо з кухні, не чекаючи, коли сковорідка полетить Джорджу в голову.

У Попільну середу, як і належить, у домі панує атмосфера покаяння, але ми знаємо, що це ненадовго. Із Великим постом починається й остаточний занепад Нелл, що після фіаско із млинцями не встає з ліжка навіть у Великодній понеділок. На День матері Банті демонструє зухвалу зневагу до материнських обов’язків і закриває двері, так що Патриції не вдається, як завжди, прокрастися в дім о третій ранку. Патрицію, щоправда, так просто не загнати у глухий кут, тож вона кричить у тиху сільську ніч:

— Срані буржуазні свині, коли почнеться революція, тебе, Банті Леннокс, першою поставлять до стінки!

Як і можна було очікувати, це розворушило наше передмістя. Патриція тішиться увагою і кидає на мене роздратований погляд, коли я з вікна жбурляю їй свої ключі від вхідних дверей.

Ну, а я у переддень Страсної п’ятниці переживаю травматичний візит до містера Джеффрі, дантиста, і втрачаю три дорогі мені молочні зуби, за які трималася, скільки могла. Може, я просто не хочу розставатися з дитинством. (А з іншого боку, може, й хочу). Патриція ласкаво обмінює мої молочні зуби на три шестипенсовики й веде мене знайомитися з Говардом у кав’ярні «Акрополіс». Аж не віриться, що цей цибатий прищавий невдаха — це і є учасник вакханалій, про які Патриція доповідає мені в неділю вранці, коли я лежу в моєму невинному ліжку і слухаю поп-музику по BBC.

На Великдень у нас збираються всі родичі, щоб попрощатися з Нелл, із якої життя «вже досить». Цей дочасний помин приносить купу великодніх яєць. Приходять тітонька Ґледіс, дядько Кліффорд і Адріан, а також тітонька Бебс (на щастя, сама) і дядько Тед. Адріан уже геть дорослий (йому двадцять), але досі живе з батьками. Він учиться на перукаря й дуже помічний удома — це він накрив стіл до чаю, схопив чайник і спитав:

— То що, я наллю?

Банті в шоці, доти ніхто не пропонував узяти на себе її обов’язки (перспектива спокуслива). Дядько Тед, що стоїть у Адріана за спиною, підморгує Джорджу, опускає долоні на стегна й робить кілька жеманних кроків. Джордж заходиться сміхом, але коли дядько Кліффорд питає, що такого смішного, тільки безпорадно трясе головою. Адріан привів свого собаку — лякливого білого тер’єра, якого Жмутик пробує розчленувати.

Дядько Тед сповіщає, що нарешті заручився із Сандрою, з якою прозустрічався вже багато років, і Джордж питає:

— Що, по зальоту?

Усі жінки обурено гукають:

— Джо-о-ордже!

Банті одразу переходить до діла і питає, хто буде дружкою, на що тітонька Бебс тільки зверхньо посміхається: усі намагаються запросити її близнят носити фату і букети. Навіть я мушу визнати, що від них на весіллі більше користі, ніж від нас із Патрицією, сором’язливих незграб. Близнята надто зайняті підготовкою до екзаменів, щоб прийти попрощатися із бабусею. Їм ось-ось виповниться шістнадцять, я їх уже давно не бачила. Патриції скоро буде сімнадцять, і до її Улюблених Речей належать: Говард, Кампанія за ядерне роззброєння і «Бітлз», які зайняли місце Елвіса у наших мінливих серцях. (Патриція познімала зі стін його глянцеві чорно-білі фотографії й замінила їх радісними усмішками Великої Четвірки. Бідний Елвіс). Патриція примудряється за 15 хвилин нахамити всім — двом тітонькам, двом дядькам, двоюрідному брату й навіть собаці (здається, це якось пов’язано з її планом вступити до Компартії), тож мені перепадає на три шоколадних яйця більше, адже всі такі обурені, що віддають її гостинці мені. Та яка ж користь дівчині, що здобуде три шоколадних яйця, а сестру свою занапастить?

Джордж, дядько Тед і Кліффорд збираються на кухні за пляшкою віскі, яку приніс Тед, і проводять жваву дискусію у трьох частинах: (а) про те, чи варто Джорджеві будувати патіо за домом; (б) про нову сусідку, місіс Роупер, яка груддю годує немовля в оранжереї прямо по сусідству, що провокує вигуки «От чорт!» — почасти захоплені, почасти збриджені; і (в) найкращий маршрут до Скотч-Корнер.

Я кидаюся нагору, шукаючи прихистку від дорослих розмов, але у спальні Нелл на мене чекає ще гірше видовисько. Банті, тітонька Ґледіс і Нелл, якій просто нікуди дітися, стають свідками похмурого стриптизу для жінок із тітонькою Бебс у головній ролі. Повертаючись до глядачів, як статуя на платформі, вона відтягує свій темно-синій кардиган і білу блузку, щоб показати, з одного боку, обвислу грудь, якою вигодувала двох дітей, а з іншого — гладку пошрамовану шкіру. Банті й тітонька Ґледіс хапають ротом повітря, як риби на суші, а Нелл тихо стогне. Я поквапцем тікаю з кімнати. Я ще навіть не знаю, як це — завести груди, не те що їх втратити. Я сиджу на сходах і проштовхую шоколадні цукерки з великодніх яєць у дірки, які лишилися після втрати молочних зубів, доки врешті нудьга не змушує мене знайти Патрицію й потай віддати їй ті яйця, які по праву належать їй.

Опущу завісу милосердя над ланчем — досить сказати, що «домашній томатний суп» був зі смаком консервів «Гайнц», а Банті й містер Роупер пускали один одному бісики, спершу стримано, а потім просто-таки хтиво, тільки, здається, ніхто, крім мене, цього не помічав. Ми з Банті ніколи не говорили про те, що я застукала її в гаражі in flagrante з містером Роупером. Це зрозуміло — бо, врешті, що тут скажеш? Не говорила я про це і з Патрицією, бо Патриція не йде на діалог, тож не певна, чи вона знає про материн перелюб.

Ми знову забиваємося в наш старенький «волзлі», і ну, поїхали! Тільки це фальстарт, бо ми майже одразу спиняємося знову («Чому він сигналить? Стій! Стій»), щоб Кеннет поблював на узбіччі (неестетична рожева mélange завдячує кольором здебільшого томатному супові), але потім ну, поїхали! — знову.

На жаль, коли ми доїжджаємо до окружної Глазго, наші мізки досі перетравлюють обід, що, напевно, пояснює, чому ми з таким трудом просуваємося до центру. У цій пекельній мандрівці полишаємо не лише надію, а й добрі манери.

— А казали, що він — сраний пілот Королівських повітряних! — з огидою сичить Джордж, коли Роупери кліпають спершу лівим поворотником, а потім правим, і ми починаємо, як шаленці, кружляти по Сокіголл-стрит, ніби ми прикуті линвою гарпуна до Мобі Діка, а не їдемо за «консулом классік» 1963 року випуску. — Як він Дрезден знайшов? Він навіть у супермаркеті заблукав би.

— Ти теж у супермаркеті заблукав би, — каже Банті, клацаючи зубами, як ножицями.

Справжня буря починається тоді, коли Роупери відриваються від нас на світлофорі при початку Сокіголл-стрит, і Банті в розпачу волає:

— Ми їх втратили, тепер ми їх втратили!

У ту мить я вирішую, що треба прикинутися мертвою. Патриція, як я зауважую, уже давно прикидається коматозником.

Після Думбартона стає трохи легше, і до самого Кріанларіка ми безжурно їдемо по трасі. Патриція розважає нас, уголос читаючи «Тристрама Шенді». Банті неспокійно переминається на передньому сидінні, бо їй уся проза XVIII століття звучить як порнографія, і вона повірити не може, що цей текст є у списку до екзаменів. Вона раз у раз озирається на нас, щоб перевірити, чи ми не сміємося над непристойними жартами, і при цьому геть не помічає геніталій у дусі Кам’яної доби, якими Патриція прикрасила заднє вікно. Патриція просто-таки одержима біологією людини.

Кріанларік губиться за пеленою дощу, і лише проїхавши за ним кілька миль, ми розуміємо, що звернули направо, а мали наліво:

— Що він робить? Він повертає, він повертає!

Де Шотландія? Що таке Шотландія? Може, Шотландія — це і є дощ, що згустився й набув форми будинків і пагорбів? Може, це туман, із якого проступають придорожні кафе із назвами штибу «Кухня крофтера»? («Не давай цього малому, Крістіна, його знудить. Ну ось, що я тобі казала?») Хтозна. Місце, до якого ми ідемо, носить назву штибу «Ох-на-кок-а-лікі». Роупери і наші батьки спокусилися брошурою під п’янкою назвою «Канікули на шотландській фермі», тож у них перед очима постають гарячі коржики і пундики, на яких плавиться солонувате масло, золоте, як сонце, і густа каша на парному молоці.

Ледве я встигаю поринути у тривожну дрімоту на незручному, кістлявому плечі Патриції, як ми знову зі скреготом гальмуємо.

— А цього разу чого?

— До вітру! — волає містер Роупен і безпорадно вибачливо жестикулює, доки «Гарріет» витягає немовля Девіда з машини і тримає над порослим травою узбіччям. З нижньої частини його тіла цебенить рідина кольору слабенького чаю.

— Не розумію, чого вона вважає за потрібне виставляти такі речі на загальний огляд, — бридливо каже Банті. — У неї й акцент снобський, і в закритій школі побувала, — («Пошли туди мене, — бурмоче Патриція, — будь ласка»), — але насправді вона справжня нетіпаха.

Нетіпаха! Яке чудове нове слово.

— Нетіпаха, — шепочу я Патриції, смакуючи нову знахідку.

— Так-так, нетіпаха, — твердо повторює Банті. — От вона хто.

— Не хвойда, значить, на відміну від тебе? — каже Патриція достатньо голосно, щоб її почули, але недостатньо голосно, щоб повірили власним вухам.

Якийсь час триває напружена тиша, але десь на рівні Долмоллі Патриція заводить пісні зі «Співаника Патриції Леннокс», у яких незмінно фігурують ніжні дівчата, мертві профспілкові діячі, зрадливі коханці та цілі юрми людей, що заходяться плачем і зазнають різні «біди», і під цей супровід ми й котимося далі у цілком доброму гуморі. Банті зривається, допіру коли ми завиваємо «покрооооови» — невже ми не розуміємо, що це пісня про перелюб? Вона гукає «Заткніться нарешті» і вручає нам чипси зі смаком сиру й цибулі, щоб ми нарешті змовкли.

Дорога стає вужча, а погода — вогкіша. Повітря, здається, темніє, хтозна, через дощ чи через наближення вечора. Ми обережно прокладаємо собі шлях крізь надвечірні сутінки, ніби крізь ворожі лави, що намагаються сповільнити наше просування. Ми знову рвучко гальмуємо («Повірити не можу!») і зітхаємо, коли Кеннет бреде до куща дроку, на ходу розстібаючи сірі фланелеві шорти.

— Чому він не сходив, коли вони зупинялися раніше? Вона що, головою не думає?

Банті видихає ротом, як тягловий кінь. Крістіна вибирається з машини і йде в кущі за братом, а місіс Роупер знову піднімає немовля Девіда, як чайник.

— Вони ж сходили у готелі? — уточнює Банті й порхає, ніби не вірить, які слабкі сечові міхури у Роуперів. (Під керівництвом Банті у нас сечові міхури як чугунні).

— Важить не мета, — мрійливо каже Патриція, — а мандрівка.

(Вона читає не лише «Тристрама Шенді», а й «У дорозі», тож не дивно, що вона виробила дзен). Аж ось ну, поїхали! Уже вкотре — стежкою із жовтої цегли чи бодай сумнівною дорогою з однією смугою.

— У цієї дороги хоч номер є? — питає Джордж, згорбившись над кермом, щоб було краще видно. — Хоч би фари срані увімкнув!

І люто блимає фарами.

А тоді на безіменній і безномерній дорозі з’являється чергова небезпека — вівці!

— Та ці засранці повсюди! — у жасі гукає Джордж.

Банті стежить за вівцями («Прямо по курсу! Обережно! Ота переходить дорогу! Не спускай ока з тієї зліва!»).

Патриція втомилася від «Тристрама Шенді», тож ми знову беремося грати у «Я бачу...» — тільки тут не видно нічого, крім овець.

А тоді стається біда, де її не чекали, себто не через овечий слалом: у Роуперів спускає шину.

— От бачиш! — тріумфує Джордж, якому Банті вже кілька тижнів торочить, наскільки у Роуперів машина краща, ніж у нас (що правда).

Банті тільки мотає головою й уїдливо каже:

— Шину в кого завгодно може спустити.

— Такий він, життєвий шлях, — каже Патриція з усмішкою, гідною Будди.

Джордж неохоче вилазить із машини й допомагає містерові Роуперу поміняти колесо, чи то пак, колесо міняє містер Роупер, а Джордж подає йому інструменти, як медсестра на операції. Банті й собі виходить подивитися, як Джордж плутає гайкові ключі, а містер Роупер мужньо і шляхетно приймає виклики долі. («Молодець, Клайве!») Тим часом Кеннет гасає навколо, розкинувши руки, і гуде — це він прикидається літаком, твердокрилою комахою чи, може, і тим, і тим.

— Слава Богу, що в мене дівчатка, — каже Банті, коли сідає назад у машину (і це — єдиний раз, коли вона висловила вдячність за наше існування). Джордж залазить на водійське сидіння й ну, поїхали! Знову.

Ми, поза сумнівом, уже наближаємося до нашої Мекки — проминувши кілька хуторів із назвами штибу «Ок-на-кок-на», ми нарешті знаходимо потрібне село. Ми звертаємо наліво, розвертаємося назад, звертаємо направо, знову розвертаємося назад і повертаємося до з’їзду наліво, куди рушили спочатку.

— Чорт забирай, — втомлено каже Джордж, уже вкотре розвертаючись у три прийоми, а Банті обурено махає руками.

А потім знову ну, поїхали! — цього разу вже востаннє. Ми трусимося і брьохаємося незаасфальтованою дорогою, доки не в’їжджаємо на болотисте подвір’я, де розлючено квохчуть кури. З одного боку стоїть довга низька прибудова, з іншого — старий сарай, а з третього — велика квадратна будівля із сірого каменю. Це і є обіцяна ферма. Пекельні канікули ось-ось почнуться!

Я вирішую віддати склянку води на бар, а точніше, милому бармену, але коли повертаюся, той уже поринув у розмову з Адріаном. Я вмощуюся, як папужка, на барний стілець біля нього, але незабаром виявляю, що нікого іншого вони не бачать і не чують. Третя зайва, я бреду геть, похмуро вертячи паперову парасольку.

Здіймається гамір: це Сандра з матір’ю заганяють до бенкетної зали всіх згуб-чоловіків. Беатріса стереже двері.

— При телевізорі, — гучно пояснює вона решті гостей, — ось де вони були. Футбол дивилися!

Услід їм з-за відкритих дверей линуть коментарі: «Болл гасає як заведений. Аж ось і Герст — та чи йому вдасться?». Чоловіки завмирають, нахиливши голови у напрямку звуку. «Пробив! Так... ні» — їхні лиця кривляться в агонії. «Ні, арбітр каже ні!».

— Сраний арбітр! — реве дядько Білл, і кримпленові родичі видають страшні звуки, ніби задихаються.

«Гол! Гол! Отепер німці кричать на рефері!». А чоловіки кричать на Сандру, але її це не обходить.

— Сраний Чемпіонат світу, — Сандра, примруживши очі, обурено повертається до Теда. — Тобі не соромно, що тобі якийсь там Чемпіонат світу важливіший, ніж власне весілля?

І Тед чомусь не стримується. До цього моменту він брехав як дихав, але за цих обставин, на публіці, у цю важливу мить ми в жасі розуміємо, що він валиться, мов парашутист без парашута, на нещадний камінь істини.

— Ні, звичайно. Це ж, бля, Чемпіонат світу!

Хлясь! Сара дає йому ляпаса.

— Стривай! — ойкає Тед, коли вона тягнеться до найближчої зброї (це виявляється букет нареченої на столі з тортом). — Сандро...

Він скиглить, намагаючись її заспокоїти, але Сандра зла як сто чортів, і ніякі срібні підкови Теда вже не порятують.

— У нас промов не було, — волає вона, — у нас тостів не було, ми навіть торт сраний не розрізали. Що це за весілля?

«Здається, усе скінчилося... ні, стривайте, ось Гант...»

— Голота! — волає Беатріса, проштовхуючись до свого нового тестя з сумочкою напоготові.

Тед налякано задкує, але перечіпляється об одну з маленьких подружок нареченої, що плутаються під ногами, як щурі, і, щоб її не роздушити, сахається і накренюється до стола з весільним тортом. Усе відбувається як у сповільненій зйомці: Тед шпортається, розмахуючи руками, як вітряк, у безнадійній спробі відновити рівновагу й порятуватися від неуникної, неминучої катастрофи. Фігурки молодят на торті хилитаються і двигтять, ніби стоять на вулкані. «Глядачі виходять на поле... Їм здається, що все скінчено...». У Теда підкошуються ноги, і він зі стогоном падає лицем у весільний торт, як герой чорної комедії. «Момент настав!». Зачарованими лавами глядачів котиться зітхання: здається, нарешті можна розслабитися, адже найгірше вже сталося. Цієї біди вже ніщо не перевершить. (Я не була б така певна).

Дивна тиша, яку порушував тільки голос коментатора, тане, гості починають перемовлятися й верещати. Ті, про кого Беатріса сказала «голота», розуміють, що їх образили, і в залі починають формуватися фронти.

— Голота? — реве дядько Кліффорд. — Це ми голота? Кого голотою назвала?

Беатріса огризається:

— Тебе, тебе і сімейку твою, ось кого! Маєш, що заперечити?

— Ще й, блін, як!

Кліффорд роззирається у пошуках підтримки. Погляд, природно, падає на сина-одинака, який так захопився розмовою з барменом, що не помічає барикад по кімнаті. Кліффорд супиться.

— Дивно, — підозріливо тягне він, але не встигає розвинути думку, бо Беатріса лупить його сумкою так сильно, що в нього окуляри злітають.

За кілька секунд зала перетворюється на побоїще. Гості не розбираючи луплять одне одного. Я зауважую, що Джорджа і Банті, які чимало могли б розповісти про техніку і точність удару, немає. Попри кровні зв’язки, я не почуваюся зобов’язаною ставати на чиюсь сторону, тож пробую непомітно вибратися з поля бою. Якби моя воля, то я вибиралася б через буфет, бо помираю від голоду, але відступ у тому напрямку перекриває потасовка між найбільш зацікавленими сторонами: Тед і його свідок захищаються від наступу Сандри і її маленьких подружок.

— Рубі! — волає Сандра, побачивши мене. — Ходи сюди, твоє місце з нами!

— Чорта з два, — кричить їй Тед, — це моя племінниця!

— Вона головна подружка! — лютиться Сандра, тож тепер вони сваряться через те, кого мені підтримувати.

Я вибираюся в напрямку телевізійної кімнати, у процесі згубивши обруч і черевичок. Якби ж то опинитися у відносному спокої телевізійної... Я не одразу розумію, що чорно-біла купа, яка вовтузиться на підлозі, мов пінгвін-епілептик, — це Джордж і одна з офіціанток, охоплені шалом сексуального злягання.

— Чорт, чорт, Нора! — волає батько на хвилі екстазу, а тоді задоволеною тушею обм’якає на дівчині.

Офіціантка під ним виглядає як розчавлена комаха, тільки руки й ноги безпорадно ворушаться. Коли вона помічає мене, у неї на лиці проступає невимовний жах, але вона марно намагається вибратися з-під батька, який і далі лежить мертвим вантажем. Навіть я, невігласка, яка ніколи не бачила оргазму, розумію, що батько зараз мусить не лежати пластом, а підкурювати посткоїтальну цигарку й задоволено зітхати. Урешті офіціантці таки вдається виборсатися, і Джордж перекочується на спину, роззявивши безмовний рот. Його останні слова досі висять у застояному повітрі телевізійної. Я вже готова спитати офіціантку, чи її справді звати Нора, але вирішую цього не робити. Зараз не час і не місце на знайомства. Вона ще поправляє форму, не зводячи погляду з Джорджа, а на лиці в неї вже проступає страшне розуміння. Ми опускаємося на коліна по обидва боки від нього і втуплюємося одна в одну в німому жасі: нам обом цілком ясно, що Джордж не від задоволення закляк, а мертвий як камінь. А Кеннет Волстенголм усе не вгаває. «У цей видатний момент у спортивній історії Боббі Мур іде по кубок світу...»

Офіціантка нахиляється і прислухається до його грудей — не чути ні звуку.

— Ти його знаєш? — пошепки питає вона.

Коли я пояснюю, що це мій батько, вона тихо зойкає від жаху: і без того катастрофічний сценарій набув додаткового виміру.

— Я зазвичай такого не роблю, — безпорадно каже вона.

Хтозна, що вона має на увазі: не займається знічев’я сексом із гостями на весіллі? Не вбиває їх випадково в процесі? Нагоди прояснити це питання мені не випадає, бо на порозі з’являється Банті. Ми обидві здригаємося, побачивши босу жінку без капелюшка, та ще й п’яну як чіп. Вона розглядає панораму перед очима в німому зачудуванні. Смерті бідолашного Джорджа, що простягнувся навспак із розстібнутою матнею, бракує гідності. Застібнути матню — не надто величний останній ритуал.

— Здається, у нього стався серцевий напад, — гучно кажу я, намагаючись достукатися до Банті крізь алкогольну пелену. — Можеш викликати швидку?

— Пізно, — рівним тоном каже офіціантка, коли Банті втягує повітря й кидається до Джорджа. І обережно питає, поквапцем переходячи на минулий час: — Ви його знали?

— Він мій чоловік, — сповіщає Банті, опускаючись на коліна біля нас.

Офіціантка ледве стримується, щоб не зойкнути знову.

— Піду викличу швидку, — поквапцем каже вона і прудко тікає.

— Треба щось робити, — панікує Банті і, глибоко вдихнувши, починає робити Джорджеві штучне дихання.

Де вона цього навчилася? Мабуть, із серіалу «Доктор Кілдер». Дивно, що вона намагається дати йому поцілунок життя: доки Джордж був живий, я жодного разу не бачила, щоб вони поцілувалися, а щойно він помер, Банті припала до його вуст із пристрастю молодої нареченої. Та марно. Нарешті вона підводиться і втуплюється в телевізор, на якому вирує океан британських прапорів.

Коли стоїш нагорі Мінстерської вежі, здається, що ти серед янголів у високості. Місто простягається так далеко внизу, що перетворюється на вицвілу мапу вулиць, а по краях перетікає у Йоркську долину, за якою на півночі здіймаються імлисті Говардіанські пагорби, а на сході височать, як міраж, Волди. У такі дні, як цей, коли у прозорій небесній блакиті віхтем шифону біліє одним-одна хмарка, легко бути залюбленою у світ. То що б я поклала у нижню шухляду? Виднокрай, уривки пташиної пісні, сніг, що біліє, як квіт, у саду при Домі казначея, і скам’яніле біле мереживо поруйнованих арок абатства діви Марії внизу.

Що я відчула б, якби впала? Якби летіла вниз, вниз, вниз, як камінь, у затиснуте між будівель море Саду вікарія, і шубовснула в зелену траву, як підбита птаха? Якщо вихилитися за парапет, туди, де визирають ринви у вигляді горгуль, відчуваєш, як сила земного тяжіння сіпає за рукави, припрошує спробувати повітря на смак...

— Рубі! — між зубців муру з’являється стривожене личко Кетлін. — Ходімо, на урок запізнимося!

Ми сторчголов збігаємо гвинтовими кам’яними сходами, біжимо по Бутем аж до школи й падаємо за парти саме вчасно, щоб «відкрити „Незриму латину“ і почати...»

«Теоксена напучує своїх дітей, що краще накласти на себе руки, ніж прийняти смерть від рук короля: „Mors, — inquit, — nobis saluti erit. Viae ad mortem hae sunt...“» У прочинене вікно вітерець заносить звуки зі стадіону при школі святого Петра — хтось грає у крикет — і запах свіжоскошеної трави. «Cum iam hostes adessent, liberi alii alia morte ceciderunt». Як життю вдається бути одночасно таким солодким і таким гірким водночас? Ну як? Зі стадіону чути радісний гамір. Джудіт Купер ляскає осу екзаменаційним зошитом. Розуміння чигає одразу за межею досяжного. Десь на високій полиці чи під паркетом сховано ключ. Ключ до чого? До шафи із загубленим майном, до чого б то ще.

Теорія про життя як шафу із загубленим майном — порівняно нова сторінка у моїх філософських пошуках смислу. Своєю появою вона, безперечно, завдячує тому, що цього року на нас із Кетлін покладено тяжкий обов’язок чергувати при шафі із загубленим майном, і щочетверга, о четвертій по обіді, ми її відкриваємо. Шафа стоїть у коридорі нового крила, де нас навчають Домашньої науки, а також науки неодомашненої — фізики, хімії й біології. За шкільними правилами, четверта година після обіду в четвер — це єдиний час, коли відкривають шафу, а запити поза призначеним часом ми з напарницею вислуховуємо із професійною байдужістю. У четвер люди (себто учні: наскільки нам відомо, ніхто із учителів ніколи нічого не губив — промовисте свідчення юнацького недбальства) можуть оглянути вміст шафи у пошуках свого зниклого майна. Якщо вони знаходять те, що шукали (а найчастіше зникають ручки, самотні рукавички та взуття для хокею на траві), то вписують своє ім’я до списку, й тоді згубу повертають, так що згублене майно перетворюється на знайдене.

На дітей, які не приходять по своє майно, чекають страшні наслідки, власника-бо встановити легко: ми зобов’язані нашити бірку з іменем на все своє майно, включно з ліфчиками, а підошви й устилки доводиться підписувати маркером. Адміністрація постійно у випадковому порядку перевіряє, чи ми всі гаразд підписані. (Цікаво, були сміливці, що зважилися б зазирнути у блузку Патриції?). Бодай якщо мене спіткає амнезія, то всі знатимуть, як мене звати. Власників, що не з’явилися по своє майно, заносять до окремого списку, який міс Віттакер, наша директорка, зачитує на зборах в останню п’ятницю місяця: порушники мусять простояти цілі збори, доки решта сидить. Це прилюдне приниження нікого не спиняє, тож шафа із загубленим майном постійно напхом напхана полишеними речами. Інколи вона переповнюється, і варто прочинити дверцята, як усе вивалюється нам на голови — тоді нам доводиться потай самостійно повертати власникам майно, просто щоб позбутися мотлоху. Може, скоро ми муситимемо організовувати потаємні опівнічні збори для власників загубленого в надії, що дітей, які доти не рвалися возз’єднатися зі своїм майном, підкупить бодай така авантюра.

Отже, ось як виглядає моя теорія потойбічного життя як шафи із втраченим майном: після смерті нас забирають до велетенської шафи із загубленими речами, де для нас зберегли все, що ми нагубили за все життя — всі заколки, ґудзики й олівці, кожен зуб, кожну сережку і ключ, кожну булавку (ви тільки уявіть, скільки їх!). Усі бібліотечні книжки, усіх котів, що пішли і не повернулися, усі копійки, усі годинники (які й далі відмірюватимуть нам час). А може, ще й менш матеріальні речі — терпець і цноту (може, дівоцтво Патриції чекає на неї там), віру (Кетлін втратила віру), значення, невинність (мою) й океани часу — у шафці містера Беллінґа й Банті на них чекає немало часу. Містер Беллінґ завжди лютує, коли сидить за кермом «лендровера», припаркованого на доріжці, і зиркає на годинник:

— Ти хоч розумієш, скільки часу ми згаяли, чекаючи на тебе, Рубі?

На нижчих полицях лежатимуть сни, які ми забули, прокинувшись, і горнутимуться до днів, втрачених у журливих думах (якби вони приносили дивіденди, то Патриція озолотилася б). А на найнижчій полиці, серед мулу, пуху і пір’я, очистків від олівців і волосся на підлозі перукарні, лежатимуть утрачені спогади. «Deinde ipsa, virum suum complexa, in mare se deiecit». Можливо, нам дозволять вписати імена до списку і забрати їх додому.

З містером Беллінґом у нас був жахливий скандал. Він заїжджає до нас у вівторок увечері, щоб відвезти Банті на гастрольну постановку «Театру на воді» у Королівському театрі, але Банті досі нагорі, усе ніяк не вибере, яку сукню вдягнути, тож я проводжу його у салон. Він сідає й каже:

— Може, наллєш мені чогось?

А я:

— Може, самі візьмете?

А він:

— А ти у нас невихована примадонна.

А я:

— Ви мені теж не подобаєтеся.

А він:

— Рано чи пізно ти, Рубі Леннокс, отримаєш, що тобі належалося.

А я:

— І що ж мені належалося? Може, любов і турбота?

А він:

— Твоя бідолашна мати тобі все дає, а ти сучка невдячна!

А я як закричу:

— Та ні чорта ви не знаєте!

А він нахиляється просто до мене й волає...

— Рубі! Рубі Леннокс! Що ти робиш? — вищить міс Ревен, що наглядає за екзаменом.

Зі стадіону долинають оплески.

— Рубі, — шепоче Кетлін, коли я проходжу повз неї, — Рубі, що сталося?

— Ти куди, Рубі? — кричить міс Віттакер, коли я проходжу під дубовими щитами у Старій залі, на яких золоченими літерами викарбувано імена старост і дівчат, що здобули стипендію. — Рубі! Ти ж маєш бути на латині!

Вона намагається схопити мене, як регбістка, але я ухиляюся, вислизаю й рушаю до Кліфтонського парку, нарешті опинившися на свіжому теплому повітрі. А може, й у шафі з загубленими речами, знічев’я думаю я, щоб згаяти час, доки йду додому. Може, там я віднайду свій справжній дім, де над мерехтливим багаттям завжди висить напоготові мідна виделка для грінок, на плиті виспівує чайник, старі крісла стоять затишним колом, а моя справжня мати в’яже при каміні, спиці зблискують і зникають, зблискують і зникають, а тоді вона починає свою історію — історію про те, як її справжню дитину, її коштовність, підмінили в колисці...

— Тупиця, дивися, куди преш!

Чоловік із червоним і негарним від гніву лицем опускає руку на клаксон машини, перетворюючись на маску ненависті, а за ним збирається цілий корок, що й собі сигналить. Я показую йому два пальці, повертаюся на безпечний тротуар і йду далі, повз Гомстед-парк і новий міст через неромантичний рівнинний Уз.

Удома прохолодно і тихо. Джорджеве життя було застраховане, і на отримані кошти Банті накупила меблів і обставила все по-новому, тож доказів минулого й інших життів майже не лишилося. Від Патриції нічого не лишилося. Вирішивши, що та більше не повернеться, Банті роздала всі її речі — мені вдалося порятувати тільки панду, й інколи я уявляю, як сестра потішиться, коли я віддам їй іграшку, що здавалася втраченою назавжди. Аж дивно, як легко Банті позбулася всього, що нагадувало про Джорджа — не лишилося ані панчохи, ані недопалка. Якщо я зникну, вона виплачеться, а тоді пропилососить дім, щоб ані лусочки моєї шкіри не лишилося, і заварить собі чаю.

Прабабусин годинник б’є третю, але невчасно. Після пожежі він то поспішає, то відстає, й мені аж дивно, що мати його не викинула, проте рішення Банті для мене такі ж загадкові, як логіка годинника чи час як такий.

Я піднімаюся нагору, звиваю собі гніздечко на дні сушильної шафи із чистих рушників, що пахнуть свіжістю і пральним порошком, верчуся у кубельці, як маленький ссавець, доки не влаштовуюся цілком комфортно, а тоді під булькання бойлера відкриваю пляшечку таблеток і починаю набивати ними рота, як жадібна качка — ану ж бо засну, перш ніж прийму достатньо?

Так я й потрапила до Шотландії вдруге, і якби заздалегідь знала, наскільки там затримаюся (назавжди), то щось, напевно, зробила б інакше — скажімо, захопила би більше одягу. Але нічого я не знаю, переді мною простягається нескінченний шлях у майбутнє, що веде у незнану країну — Решту Мого Життя.

Перше, що мене дивує в Единбурзі — це те, що ми прибуваємо в місто, так і не перетнувши Форт-Бридж. Я все чекаю, що він з’явиться у нас під колесами, доки потяг не зупиняється на вокзалі Вейверлі. Кетлін уже діловито витягає валізи з багажної полиці, щоб, бува, не лишитися в потязі, а я все непокоюся через зникнення Форт-Бриджа. Я, на відміну від Кетлін, не боюся лишитися в потязі — як про мене, то я залюбки поїхала б далі і з’ясувала, куди він прямує (Геймаркет, Інверкітінґ, Кіркколді, Маркінч, Ледібенк, Купар, Лухарс, Данді, Арброут, Стоунгевен, Абердин).

Друге, що мене дивує, — це те, скільки в Единбурзі горбів. Йорк — рівнинне місто, де повітря стоїть непорушно, а сонце сідає за будинки, а не за обрій.

Ми розгублено завмираємо у фойє готелю «Роял Гайленд», де пахне смаженею й рисовим пудингом. Власне, «Роял Гайленд» — це кілька будинків на пагорбі, яким тягнеться Нове місто, скутих лакованою фанерою і прихованою проводкою у подобу скриньки з секретом. Невідь-звідки випливає жінка і звертається до нас із чужинським акцентом, який я впізнаю (шотландський):

— Прррривіт, дівчатонька, я — Марджорі Моррісон, адміністратор. Сподіваюся, надалі ви заходитимете чорним ходом.

Марджорі Моррісон худа і довга, як олівець. У неї очі вдови, а чорне волосся заплетене у косу. Вона видається близькою родичкою місіс Данверс.

Коли нас проводять до нашої кімнати на горищі, Кетлін береться методично розпаковувати речі, а я видираюся на стілець і висовую голову у маленьке віконечко, за яким сіється вечірнє світло, і вдихаю на повні груди. Наше віконечко в даху — це навіть краще, ніж камера обскура на Королівській милі, адже панорама Единбурга простягається під нами, як прозора акварель, аж до скель Салісбері й Пентландських горбів.

Виявляється, працювати покоївкою — це та сама домашня робота, тільки під іншою назвою, і значна частина наших завдань видається мені зайвою. Мені ніколи не вдається відполірувати дзеркало так ретельно, як Кетлін, чи повністю відчистити зернистий осад у ванні. Пилосос у мене забивається, простині йдуть зморшками, вішаки зникають — одразу видно, що я не успадкувала від тітоньки Бебс і Банті ген, відповідальний за домашню роботу. Я проводжу чимало часу, куняючи у розстеленому ліжку в порожній кімнаті, розглядаючи нерівно потиньковані бежеві стіни й дослухаючись, чи не наближається цокання гострих каблучків Марджорі Моррісон. Якщо це і є «досвід», то я б краще його перескочила й перейшла прямо до Решти Мого Життя.

Коли я виходжу на вулиці Единбурга, то місто виявляється і екзотичним, і доброзичливим водночас, ось тільки його принади мені доводиться досліджувати самотужки, адже, як не дивно, я втратила Кетлін. Щойно ми прибуваємо, вона геть забуває про Решту Свого Життя із Коліном і заводить інтрижку зі студентом на ім’я Мартін, який улітку підробляє портьє у тому ж готелі. У Мартіна окуляри у дротяній оправі, багряна старосвітська жилетка та куций хвостик, який Марджорі Моррісон вимагає зрізати, погрожуючи маленькими срібними ножицями, що звисають на ланцюжку в неї при поясі. Мартін вивчає електроніку й одержимий наркотиками та Маршаллом Маклюеном. Навіть якби ви обшукали всю країну вздовж і впоперек, то не знайшли б особи, менш подібної на бідного лудильника Коліна. А я заводжу дружбу з двома дівчатами-ірландками, що влітку підробляють тут офіціантками. Нів і Шівон теж чекають, коли почнеться Решта їхнього Життя, але вони — поганенька заміна Кетлін.

А моє майбутнє поки що видається таким же безкраїм, як залізничні колії. Я ще не знаю, що його перекреслила Джанет Шеріфф, учителька історії, яка на початку нашого підготовчого курсу закохалася й забула викласти нам значну частину програми з історії Європи. Лише сівши писати екзамен, ми виявили, що були в історії континенту страхітливі битви і криваві революції, про які ми доти й не підозрювали.

Вечори ми з Нів і Шівон просиджуємо в «Бенедетті» — італійській кав’ярні на Літвок із теплими й гостинними червоними пластмасовими столиками і хромованими кавоварками. Самі Бенедетті живуть, як у опері — це велика і схильна до мелодрами італійська родина, у якій чорт спіткнеться: нескінченні прабабці, сестри й кузини зміняють одна одну за шинквасом, перекидаючись загадковими словами, як квітами. Інколи чергує зеленоокий красень із чорним лискучим волоссям, підв’язаним шнурком від взуття, і гострими, як ножі, вилицями. Його брунатна, як горішок, шкіра виглядає так, ніби пахне оливками і лимонами. Це — Джанкарло Бенедетті, і з вигляду й не подумаєш, що скінчить він так, як скінчить.

Стінами кав’ярні розвішані плакати із краєвидами Пізи, Лукки й Барґи, величними вежами доби кваттроченто та блакитними тосканськими небесами, й інколи, коли на зміну заступає старший пан Бенедетті, а клієнтів довго нема, він розглядає зображення із таким мрійливим виразом, що я розумію: він думає про дім (див. примітку (хіі)). Пізніше, коли ми торгуватимемо смаженою картоплею й рибою у Форфарі, то теж повісимо на стіну такий краєвид, і коли Джанкарло Бенедетті чекатиме, доки олія нагріється до потрібної температури, я теж час від часу ловитиму його на тому мрійливому виразі. Ось тільки я знатиму, що він узагалі ні про що не думає, й волатиму на нього італійською й нещадно жбурлятимуся словами, які звучать так, ніби гаптовані кров’ю.

— То що, причепуримо вас перед канікулами? — усміхається Адріан, витираючи їй голову рушником.

Він витягає з кишені штанів пару ножиць і напрочуд ефективно клацає ними навколо вогкої голови Банті. Я помічаю, яке рідке в неї стало волосся. У неї на руках — пігментні плями, а в кутику ока з’явилася дивна рожева цятка, ніби кішка пазурем зачепила. Мене охоплює приголомшливе співчуття, і я зневажаю її за те, що вона змусила мене почуватися так.

Коли ми під’їздимо до «Срібних перелогів» із фінальною доставкою, Банті вже в меншому захваті від цієї ідеї. Вона й так ледь не билася в істериці, доки ми стояли в корках у Йорку, де з рухом завжди проблеми, бо була певна, що ми спізнюємося на потяг, а коли ми проминули й лишили позаду вокзал, вона видала страшний крик.

З машини її вже доводиться виманювати, і що ближче ми підходимо до величезних дверей, то повільніше вона йде. Коли ми ступаємо на сходи, вона хапає мене за руку, і я вперше розумію, що вона менша за мене. Я досі пам’ятаю часи, коли вона була вдвічі за мене вища, а тепер вона — як лялечка. Чому вона так швидко зсохлася? Я спотикаюся. Я не певна, чи на це здатна. Може, треба забрати нову маму-ляльку додому й доглядати, бодай певний час?

— І не думай, — пошепки сичить Адріан, та й адміністраторка вже бере Банті під руку й веде коридором до її кімнати з усіма вигодами й мальовничим краєвидом. Перш ніж зникнути за дверима, вона обертається й сумовито мені махає, як дитина у перший день школи.

— Це була моя мати, — кажу я і зітхаю.

Адріан похмуренько так сміється й каже:

— Не була, а є, наша Рубі.

А коли ми навідуємо Банті наступного дня, вона вже видається цілком задоволеною і розказує, яке тут добре обслуговування.

— Як ти думаєш, які треба лишати чайові? — питає вона й занепокоєно супиться.

Ми виводимо її прогулятися садом, а Долорес дзявкотить у нас під ногами. При «Срібних перелогах» розбито прекрасний парк із плакучими в’язами, ліщиною, лискучими кущами падуба й меланхолійними тисовими гайками. На закритих від вітру галявинах розквітають весняні квіти. Зелена свіжа трава простягається, скільки сягає око, прекрасне місце, щоб погратися в конячку, аж шкода, що Крістіна Роупер не тут. Ми уриваємо променад, щоб посидіти на одній із численних міцних лавочок, подарованих вдячними родичами. Наша лавочка — у пам’ять про «Фреда Кіркланда, 1902-1981»: ми урочисто всідаємося на Фредовій лавочці (спини рівні, руки складено на колінах) і вдивляємося у зграйку перламутрівок, що тріпотять крильцями на вітрі, як спідниці фей.

— Ви хочете тут лишитися? — питає Адріан, і Банті здригається всім тілом, як наляканий кролик.

— Лишитися? — тихо повторює вона. — Назавжди?

— Ну, — мимрю я, — може, й не назавжди...

— А чому я не можу повернутися додому? — вона налякано переводить погляд з мене на Адріана, і мені хочеться бути де завгодно, тільки не тут. — Чому я не можу повернутися додому?

Кожен наш проект — це нове робоче місце для перекладачів, редакторів, коректорів і дизайнерів, робота для українських типографій, а отже й розвиток вітчизняної економіки. Купуючи книжку «Нашого формату», ви інвестуєте у здорове майбутнє країни і свій особистий розвиток.

Кейт Аткінсон — британська письменниця, нагороджена Орденом Британської імперії, тричі лауреатка престижної літературної премії Costa Book Awards. Її перший роман «За лаштунками в музеї» було оцінено вище, ніж книжку знаменитого Салмана Рушді, а серію бестселерів про приватного детектива Джексона Броуді Стівен Кінг назвав «головним детективним проектом десятиліття». За роман «Життя за життям» («Наш формат», 2018) Кейт Аткінсон здобула нагороду British book Awards (2013) у номінації «Автор року».