Дякую…

…усім, хто читав мої ранні чернетки. Ім’я вам — легіон, вас надто багато, щоб назвати поіменно, але не надто багато, щоб усіх вас любити. Завдяки вашому заохочуванню я не кидав писати. Завдяки вашій критиці я безупинно вдосконалювався. Якби не ви, я б не переміг у…

…конкурсі «Письменники майбутнього». Якби не його семінар, я б ніколи не зустрівся зі своїми чудовими товаришами по антології, які теж опублікувались у 18 томі, і…

…Кевіном Дж. Андерсоном. Якби не його поради, я б ніколи не зустрівся з…

…Меттом Бялером, найкращим серед агентів. Якби не його керівництво, я б ніколи не продав книжку…

…Бетсі Воллгейм, любій редакторці та президентці видавництва DAW. Якби не вона, ви б не тримали в руках оцю книжку. Подібну книжку — можливо, але ця книжка б не існувала.

І нарешті, містерові Богеджу, моєму вчителеві історії в старшій школі. 1989 року я сказав йому, що згадаю його у своєму першому романі. Я свої обіцянки виконую.

Знову настала ніч. У шинку «Путь-камінь» запала тиша, і це була тиша в трьох частинах.

Найочевиднішою частиною була порожня лунка тиша від того, чого не вистачало. Якби був якийсь вітер, він би зітхав поміж дерев, від нього вивіска шинку гойдалася б, порипуючи, на гаках, і він вимів би тишу на дорогу, наче запізніле осіннє листя. Якби всередині шинку були відвідувачі, бодай жменька людей, вони б заповнили тишу розмовами та сміхом, стукотом і гамором, яких очікують від корчми в темні вечірні години. Якби була музика… Але ні, звісно, ніякої музики не було. Власне, нічого з цього там не було, а тому тиша залишалася.

Всередині «Путь-каменя» біля одного кутка шинквасу скоцюбилося двоє чоловіків. Вони пили з мовчазною рішучістю, уникаючи серйозних обговорень тривожних новин. Таким чином вони додавали до більшої, пустотілої тиші маленьку, похмуру. Виходив своєрідний сплав, контрапункт.

Помітити третю тишу було нелегко. Ймовірно, послухавши годинку, її можна було б відчути в дерев’яній долівці під ногами та в дебелих барилах за шинквасом, які ледь трималися купи. Вона була у вазі чорного кам’яного каміна, в якому зберігався жар давно померлого вогню. Вона була в повільному ковзанні білої лляної ганчірки вздовж волокон деревини, з якої було зроблено шинквас. А ще вона була в руках чоловіка, який стояв там і полірував шматок червоного дерева, який і без того виблискував у світлі ламп.

Цей чоловік мав по-справжньому руде волосся, полум’яно-руде. Очі в нього були темні й відсторонені, а рухався він із непомітною певністю, яка приходить із чималими знаннями.

«Путь-камінь» належав йому, так само, як і третя тиша. Так і годилося, бо це була найбільша тиша з трьох, яка огортала інші. Вона була глибока й широка, як кінець осені. Вона була важка, як великий обточений річкою камінь. Вона була терплячим звуком людини, що чекає власної смерті, схожим на той, який видає зрізана квітка.

Був вечір повалка, і в шинку «Путь-камінь» зібралися звичні відвідувачі. П’ятеро відвідувачів — не бозна-яка клієнтура, але тепер більше п’ятьох до «Путь-каменя» одразу й не заходило: такі вже були часи.

Старий Коб виконував свою роль оповідача та роздавача порад. Чоловіки біля шинквасу сьорбали потроху свою випивку та слухали. За дверима підсобки стояв молодий шинкар, який усміхався, вислуховуючи подробиці знайомої історії.

— Прокинувшись, Таборлін Великий довідався, що його замкнули у високій вежі. У нього забрали меч і відібрали все: ключ, монета, свічка. Ці речі зникли. Але розумієте, це було ще не найгірше… — Коб помовчав, щоб справити враження, — …бо лампи на стіні горіли синім!

Ґрем, Джейк і Шеп кивнули самим собі. Ці троє друзів виросли разом, слухаючи Кобові оповідки та не дослухаючись до його порад.

Коб уважно придивився до найновішого, найуважнішого слухача зі своєї нечисленної аудиторії — ковальчука.

— Знаєш, що це означало, хлопчиську? — ковальчука всі називали хлопчиськом попри те, що він був на п’ядь вищий за всіх інших місцевих мешканців. Зважаючи ж на звичаї, прийняті в маленьких містечках, він, найімовірніше, лишатиметься «хлопчиськом», доки в нього не виросте добряча борода чи поки він не роз’юшить комусь через це носа.

Хлопчисько повільно кивнув.

— Чандріяни.

— Правильно, — схвально проказав Коб. — Чандріяни. Усі знають, що синій вогонь — одна з їхніх ознак. Тепер він…

— Але як вони його знайшли? — втрутився хлопчисько. — І чом вони його не вбили, як мали змогу?

— Ану цить, усі відповіді матимеш іще до кінця, — сказав Джейк. — Просто дай йому розповісти.

— Не треба, Джейку, — озвався Ґрем. — Хлопчиськові просто цікаво. Пий собі.

— Я своє вже видудлив, — пробурчав Джейк. — Мені б ще випити, та шинкар і досі білує щурів у підсобці. — Він підвищив голос і лунко застукав порожнім кухлем по шинквасу з червоного дерева. — Гов! Тут люди пити хочуть!

З’явився шинкар із п’ятьма мисками печені та двома теплими круглими хлібинами. Рухаючись зі жвавою вправністю, він налив іще пива Джейкові, Шепові та Старому Кобові.

Поки чоловіки займалися вечерею, про оповідку тимчасово забули. Старий Коб розправився зі своєю мискою печені з хижою вправністю запеклого холостяка. Коли він доїв свою хлібину та повернувся до оповідки, інші ще здували пару зі своїх мисок.

— Тепер Таборлін мусив тікати, але, озирнувшись довкола, побачив, що в його камері жодних дверей. Жодних вікон. Довкола нього був тільки гладенький твердий камінь. Із цієї камери не тікав іще ніхто.

Але Таборлін знав імена всіх речей, а тому міг порядкувати всіма речами. Він сказав каменю: «Трісни!» — і камінь тріснув. Стіна порвалася, мов папірець, а крізь утворену дірку Таборлін зміг побачити небо та вдихнути солодке весняне повітря. Він підійшов до краю, глянув униз і без жодних сумнівів вийшов просто в повітря…

Хлопчисько вибалушив очі.

— Та невже?!

Коб серйозно кивнув.

— Тож Таборлін полетів униз, але у відчай не впав. Бо він знав ім’я вітру, а тому вітер його слухався. Він заговорив до вітру, і той заходився його колисати й ніжити. Вітер приніс його на землю лагідно, мов пушинку, та поставив на ноги з м’якістю материнського поцілунку.

А діставшись землі та відчувши біль у боці, в тому місці, де його штрикнули, він побачив, шо там навіть подряпинки не було. Ну, може, то йому просто поталанило. — Коб багатозначно постукав себе по носі збоку. — А може, тут якось був замішаний амулет, який був у нього під сорочкою.

— Який амулет? — нетерпляче запитав хлопчисько з повним ротом печені.

Старий Коб відкинувся назад на табуреті, радий можливості розповісти більше.

— За кілька днів до цього Таборлін зустрів на дорозі мідника. І хоч харчів у Таборліна було небагато, він поділився вечерею зі стариганом.

— Так, власне, і треба, — тихенько сказав хлопчиськові Ґрем. — Усі ж бо знають: «Мідник платить за добро двічі».

— Ні, ні, — забурчав Джейк. — Скажи правильно: «Від мідника порада — за добро подвійна відплата».

Вперше за вечір подав голос шинкар.

— Насправді ти пропустив більше половини, — сказав він, стоячи у дверях за шинквасом.

Коли чоловіки біля шинквасу побачили, що там стоїть Коут, їхні обличчя набули майже здивованого виразу. Вони вже не один місяць приходили до «Путь-каменя» щоповалка ввечері, і Коут досі не прохопився жодним словом із власної волі. Утім, сподіватися на щось інше насправді було марно. Він прожив у містечку лише рік чи щось таке. Він іще був чужим. Ковальчук жив тут з одинадцяти років, а його досі називали «тим хлопчиськом із Ранніша», так, наче Ранніш — це якась чужа країна, а не містечко менш ніж за тридцять миль звідси.

— Просто чув якось таке, — явно знітившись, промовив Коут, щоб заповнити тишу.

Старий Коб кивнув, а тоді прокашлявся й повернувся до оповідки.

— Отже, за його амулет можна було віддати ціле відро золотих ноблів, але з Таборліна мідник узяв лише залізний гріш, мідний гріш і срібний гріш, бо той зробив йому ласку. Амулет був чорний як зимова ніч, а на дотик — холодний як лід, але поки він був у Таборліна на шиї, йому не треба було боятися ніяких злих сил. Демонів і тому подібного.

— Я б чимало дав зараз за таку штуку, — похмуро заявив Шеп. Він увесь вечір пив найбільше та говорив найменше. Усі знали: минулого запалка проти ночі на його фермі сталося щось лихе, але вони були добрими друзями й тому розуміли, що не треба вимагати від нього подробиць. Принаймні зараз, у таку ранню годину і в настільки тверезому стані.

— Атож, хто б не дав? — розважно промовив Старий Коб і зробив добрячий ковток.

— Я, тойво, не знав, що чандріяни — демони, — сказав хлопчисько. — Я чув…

— Ніякі то не демони, — твердо відповів Джейк. — То були перші шестеро людей, які відмовилися обрати шлях Тейлу, і він їх прокляв — прирік на блукання світом…

— То ти розказуєш цю оповідку, Джейкобе Вокер? — різко заговорив Коб. — Бо якщо так, то я просто дозволю тобі розповідати далі.

Двоє чоловіків на одну довгу мить уп’ялися один в одного поглядами. Зрештою Джейк відвів очі, пробурмотівши якусь фразу, що цілком могла бути вибаченням.

Коб знову повернувся до хлопчиська.

— Це таємниця чандріян, — пояснив він. — Звідки вони взялися? Куди вони йдуть, зробивши свої криваві справи? Це люди, що продали душі? Демони? Духи? Ніхто не знає. — Коб кинув на Джейка безмежно зневажливий погляд. — Хоча кожен йолоп і твердить, ніби знає…

Тут оповідка перейшла у сварку про природу чандріян, знаки, які попереджали обачних людей про їхню присутність, і те, чи захистить амулет Таборліна від розбійників, скажених собак або падіння з коня. Пристрасті вже розпалювались, аж тут розчахнулися парадні двері.

Джейк позирнув на них.

— Ти вчасно прийшов, Фурмане. Скажи-но цьому клятому дурневі, чим демон відрізняється від собаки. Усі ж зна… — Джейк зупинився посеред речення та кинувся до дверей. — Тіло Господнє, що з тобою сталося?

Фурман вийшов на світло; обличчя в нього було бліде й вимазане кров’ю. До грудей він притиснув старий чапрак. Той мав дивну, незграбну форму, неначе в нього загорнули купу хмизу на розпал.

Побачивши Фурмана, його друзі зіскочили з табуретів і поквапилися до нього.

— Зі мною все гаразд, — запевнив він, неквапом увійшовши до загальної зали. Очі в нього були дикуваті, як у норовливого коня. — Усе гаразд. Зі мною все гаразд.

Зв’язаний вузликом чапрак він кинув на найближчий стіл; чапрак важко грюкнув об дерево, наче в ньому було повно каміння. Одяг Фурмана був посічений довгими прямими розрізами. Сіра сорочка звисала з нього клаптями, але подекуди, там, де були зловісні темно-червоні плями, вона прилипла до тіла.

Ґрем спробував посадити його на стілець.

— Матінко Божа. Сядь-но, Фурмане. Що з тобою таке? Сядь.

Фурман уперто хитнув головою.

— Та кажу ж вам, у мене все гаразд. Я не так уже й постраждав.

— Скільки їх було? — запитав Ґрем.

— Один, — сказав Фурман. — Але це — не те, що ви думаєте…

— От холера. Я ж казав тобі, Фурмане, — випалив Старий Коб із тим переляканим гнівом, на який здатні лише родичі та близькі друзі. — Я тобі вже кілька місяців казав. Не можна виїздити самому. Навіть до Бедна. Бо небезпечно. — Джейк поклав долоню старому на зап’ясток, щоб той замовк.

— Просто сядь, — мовив Ґрем, досі намагаючись всадовити Фурмана на стілець. — Треба зняти з тебе цю сорочку й відмити тебе.

Фурман хитнув головою.

— У мене все гаразд. Я трохи порізався, але кров на мені здебільшого Неллі. Воно стрибнуло на Неллі. Убило її милі за дві від містечка, за Старокам’яним мостом.

Після цих новин на мить запала серйозна тиша. Ковальчук співчутливо поклав руку Фурманові на плече.

— Трясця. Це кепсько. Вона ж була лагідна, мов ягнятко. Ніколи не норовила вкусити чи хвицнути, коли ти приводив її по підкови. Найкраща коняка в містечку. Трясця. Я… — Він поступово затих. — Трясця. Не знаю, що й сказати. — Він безпорадно роззирнувся довкола.

Нарешті Коб зумів звільнитися від Джейка.

— Я ж тобі казав, — повторив він, замахавши пальцем на Фурмана. — Тут ниньки такий люд вештається, що забив би тебе за пару грошів, а за коня та віз — і поготів. Що ти тепер робитимеш? Сам його тягтимеш?

На мить запала ніякова тиша. Джейк і Коб уп’яли один в одного гнівні погляди, тим часом як усі інші наче язики проковтнули — не знали напевне, як утішити друга.

Шинкар обережно пройшов крізь тишу. З повними руками спритно обігнув Шепа та заходився розкладати на столі неподалік якісь речі — миску з гарячою водою, ножиці, чисте полотно, кілька скляних пляшок, голку та кишку.

— От якби він мене слухав, цього б ніколи не сталося, — пробурчав Старий Коб. Джейк спробував його зацитькати, але Коб від нього відмахнувся. — Я просто кажу як є. За Неллі збіса сумно, але хай краще послухає зараз, щоб не загинути. З таким людом двічі не таланить.

Фурман стиснув вуста тонкою рискою. Сягнув рукою та потягнув скривавлений чапрак за краєчок. Те, що було всередині, перекинулось один раз і зачепилося за тканину. Фурман потягнув сильніше, і пролунав стукіт — наче на поверхню стола висипали мішок обточеної гальки.

Там був павук завбільшки з колесо фургона, чорний, як грифель.

Ковальчук відстрибнув назад і наскочив на стіл, перекинув його й мало не впав на підлогу сам. У Коба відвисла щелепа. Ґрем, Шеп і Джейк приголомшено скрикнули без слів і відсунулися, затуливши обличчя руками. Фурман зробив крок назад, який добряче нагадував нервове сіпання. Тиша заповнила кімнату, наче холодний піт.

Шинкар насупився.

— Вони ще не могли просунутися так далеко на захід, — тихо мовив він.

Якби не тиша, його, мабуть, ніхто б не почув. Але його почули. Очі відвідувачів відірвалися від істоти на столі та мовчки витріщилися на рудого чоловіка.

Джейк здобувся на якісь слова першим.

— Ти знаєш, що це таке?

Шинкар задивився кудись удалину.

— Скрель, — відсторонено промовив він. — Я думав, що гори…

— Скрель? — втрутився Джейк. — Почорніле тіло Господнє, Коуте. Ти таких уже бачив?

— Що? — Рудий шинкар різко підняв очі, неначе раптово згадав, де він. — О. Ні. Ні, звісно, що ні, — зрозумівши, що він може дотягнутися до темного створіння рукою, він обережно відступив назад. — Просто чув про таке. — Відвідувачі витріщилися на нього. — Пам’ятаєте торговця, який приїхав сюди витки зо два тому?

Усі закивали.

— Той падлюка спробував злупити з мене десять грошів за півфунта солі, — бездумно промовив Коб, повторивши свою скаргу, мабуть, усоте.

— Якби ж то я купив трохи тієї солі, — пробурмотів Джейк.

Ґрем мовчки кивнув на знак згоди.

— Шим він зачуханий, — сплюнув Коб, якому знайомі слова неначе приносили втіху. — У скрутний час я, може, і заплатив би два, але десять — це вже грабіж.

— Як на дорозі більш нікого немає, то ні, — похмуро озвався Шеп.

Усі погляди знову перейшли до істоти на столі.

— Він казав мені, що чув про них біля Мелкома, — хутко розповів Коут, спостерігаючи за обличчями всіх відвідувачів, поки вони оглядали істоту на столі. — Гадаю, він просто старався нагнати ціну.

— Що ще він казав? — запитав Фурман.

Шинкар на якусь мить неначе замислився, а тоді знизав плечима.

— Усього я не почув. Він пробув у містечку всього пару годин.

— Не люблю павуків, — сказав ковальчук. Він досі сидів по інший бік столу футів за п’ятнадцять. — Накрийте його.

— Це не павук, — заперечив Джейк. — У нього очей нема.

— І рота теж, — відзначив Фурман. — Як він їсть?

— Що він їсть? — похмуро запитав Шеп.

Шинкар продовжив зацікавлено роздивлятись істоту. Нахилився ближче, простягнув руку. Усі відсунулися від столу ще далі.

— Обережно, — промовив Фурман. — Лапи в нього гострі, як ножі.

— Радше як бритви, — відповів Коут. Він легенько провів довгими пальцями по чорному, абсолютно рівному тілу скреля. — Гладенький і твердий, як череп’я.

— Не займай його, — сказав ковальчук.

Шинкар обережно взяв одну довгу гладеньку ніжку та спробував зламати її, як хворостину, обома руками.

— Не череп’я, — виправився він. Притиснув до краю стола й наліг на неї всією своєю вагою. Вона зламалася, різко тріснувши. — Радше як камінь. — Він поглянув на Фурмана. — Звідки на ньому взялися всі ці тріщини? — Показав на тоненькі розколини, якими була вкрита гладенька чорна поверхня тіла.

— На нього впала Неллі, — пояснив Фурман. — Він зіскочив із дерева й заходився по ній лазити, ріжучи лапами. Рухався дуже швидко. Я навіть не зрозумів, що відбувається. — Нарешті Фурман опустився на стілець, підкорившись Ґремовій наполегливості. — Вона заплуталась у збруї та впала на нього, зламала йому кілька ніг. Потім він кинувся до мене, заліз на мене — і ну повзати. — Він схрестив руки на скривавлених грудях і здригнувся. — Я зумів струсити його з себе й потоптався по ньому як міг. Тоді він знову на мене заліз… — Фурман поступово затих. Його обличчя стало мертвотно-блідим.

Шинкар, тицяючи у створіння й далі, кивав самому собі.

— Крові немає. Органів немає. Усередині він просто сірий. — Тицьнув у нього пальцем. — Наче гриб.

— Тейлу великий, та облиш ти його, — заблагав ковальчук. — Буває ж так, що павука вб’єш, а він ще сіпається.

— Послухайте самі себе, — в’їдливо промовив Коб. — Павуки не бувають завбільшки, як свині. Ви знаєте, що це. — Він роззирнувся довкола, поглянувши у вічі кожному з них. — Це демон.

Вони подивилися на скалічену істоту.

— Ой, та ну тебе, — відповів Джейк, не погоджуючись головно за звичкою. — Це ж наче… — Він невиразно змахнув рукою. — Не може ж це просто…

Його думку вловили всі. Звісно, на світі є демони. Але вони — як янголи Тейлу. Вони — як герої та королі. Їм місце в оповідках. Їм місце десь там. Таборлін Великий закликав вогонь і блискавку, щоб нищити демонів. Тейлу ламав їх голіруч і кидав у безіменну порожнечу, а вони вили. Не може бути так, щоб твій друг дитинства затоптав демона на дорозі до Бедн-Бріта. Це просто смішно.

Коут провів пальцями крізь руде волосся, а тоді порушив тишу.

— Перевірити можна лише в один спосіб, — промовив він і сягнув собі в кишеню. — Залізо чи вогонь. — Він дістав грубий шкіряний гаманець.

— А ще ім’я Боже, — нагадав Ґрем. — Демони бояться трьох речей: холодного заліза, чистого вогню та святого імені Божого.

Шинкар не те щоб насупився, але стиснув вуста в риску.

— Звісно, — сказав він, висипав увесь вміст гаманця на стіл, а тоді перебрав купу монет — важких срібних талантів і тоненьких срібних бітів, мідних йотів, ламаних півгрошів і залізних драбів. — Є в когось шим?

— Просто скористайся драбом, — відповів Джейк. — У ньому добре залізо.

— Не треба мені доброго заліза, — пояснив шинкар. — У драбі забагато вугілля. Це майже сталь.

— Він має рацію, — озвався ковальчук. — От тільки це не вугілля. Для виготовлення сталі беруть кокс. Кокс і вапно.

Шинкар кивнув хлопчиськові на знак поваги.

— Кому, як не вам, знати, юначе? Це ж усе-таки ваша справа. — Його довгі пальці нарешті намацали серед купи монет шим. Коут показав його. — А ось і він.

— Що від нього буде? — запитав Джейк.

— Залізо вбиває демонів. — Кобів голос звучав непевно, — але цей уже мертвий. Мабуть, від нього нічого не буде.

— Є лише один спосіб перевірити. — Шинкар ненадовго зазирнув у вічі кожному з відвідувачів, неначе оцінюючи їх. Тоді цілеспрямовано повернувся до столу, а вони відсунулися ще далі.

Коут притиснув залізний шим до чорного боку істоти, і пролунав короткий різкий тріск, наче репнулось в жаркому полум’ї соснове поліно. Усі стрепенулись, а тоді розслабилися: чорна істота так і не ворухнулася. Коб та інші обмінялися непевними посмішками, наче хлопчаки, яких налякала жахачка про привида. Коли зала наповнилася солодким їдким запахом гниття квітів і горілого волосся, їхні посмішки скисли.

Шинкар притиснув шим до столу, різко клацнувши.

— Що ж, — промовив він, витираючи руки об фартух. — Гадаю, тут усе зрозуміло. Що нам робити тепер?

Був один із тих досконалих осінніх днів, яких так багато в оповідках і так мало в реальному світі. Погода була тепла й суха, ідеальна для дозрівання пшениці чи кукурудзи. Обабіч дороги міняли забарвлення дерева. Високі тополі стали маслянисто-жовтими, тим часом як крячастий сумах, який насувався на дорогу, набув яскравого червоного відтінку. Лише старі дуби, здавалося, не хотіли прощатися з літом, і їхнє листя залишалося однорідною сумішшю золота з зеленню.

Словом, годі було сподіватися на кращий день для розлуки з усім майном з волі півдюжини колишніх солдатів, які мали мисливські луки.

— Та то не бозна-яка кобила, пане, — сказав Хроніст. — Лише трішки краща за ломовичку, а в дощ вона…

Чолов’яга перебив його різким жестом.

— Послухай, друже, королівська армія добре платить за все, що має чотири ноги та бодай одне око. Якби ти геть з’їхав із глузду та скакав дорогою на дерев’яному конику, я б і його в тебе забрав.

Їхній ватажок поводився владно. Хроніст здогадувався, що він не так давно був невисоким офіцерським чином.

— Просто зіскакуй, — серйозно промовив він. — Розберемося з цим, а тоді можеш іти собі куди хочеш.

Хроніст зліз із коня. Його вже грабували, і він розумів, коли суперечками нічого не можна добитися. Ці хлопці знали своє діло. Ніхто не витрачав сил на браваду чи пусті погрози. Один із них оглянув кобилу, перевіривши копита, зуби та збрую. Двоє інших по-військовому вправно перебрали сакви та виклали на землю всі його пожитки. Дві ковдри, плащ із каптуром, пласку шкіряну сумку та важку, добре наповнену дорожню торбу.

— От і все, командире, — промовив один з чоловіків. — Окрім вівса, його фунтів із двадцять.

Командир став навколішки та, відкривши пласку шкіряну сумку, зазирнув усередину.

— Там тільки папір із перами, та й усе, — сказав Хроніст.

Командир озирнувся через плече.

— Ти писар чи шо?

Хроніст кивнув.

— Заробляю цим на життя, пане. І вам це геть не знадобиться.

Чолов’яга оглянув сумку, зрозумів, що це правда, і відклав її набік. Тоді витрусив вміст дорожньої торби на розстелений Хроністів плащ і ліниво перебрав витрушене.

Він забрав у Хроніста більшу частину солі та пару шнурків для взуття. Потім добряче засмутив Хроніста, узявши сорочку, яку той купив іще в Лінвуді. Вона була з тонкого полотна, пофарбованого в темну королівську синь, надто добра, щоб у ній мандрувати. Хроністові ще навіть не випадало нагоди її вдягнути. Він зітхнув.

Командир полишив усе інше, що лежало на плащі, та звівся на ноги. Інші по черзі оглянули Хроністові речі.

Командир заговорив.

— У тебе ж тільки одна ковдра, так, Дженнсе? — Один з чоловіків кивнув. — Тоді візьми одну в нього, тобі до кінця зими знадобиться ще одна.

— Плащ у нього в кращому стані, ніж у мене, пане.

— Візьми його плащ, але залиш свій. Те ж саме стосується тебе, Віткінсе. Залиш своє старе кресало, якщо візьмеш кресало в нього.

— Я своє загубив, — повідомив Віткінс. — Інакше я б так і зробив.

Увесь процес був напрочуд цивілізованим. Хроніст втратив усі свої голки, крім однієї, обидві запасні пари шкарпеток, вузлик сушених фруктів, цукрову голову, півпляшки спирту та пару гральних костей зі слонової кістки. Залишили йому решту одягу, сушене м’ясо та наполовину з’їдений буханець неймовірно черствого житнього хліба. Його пласка шкіряна сумка залишилася неторканою.

Поки ватага заново вкладала все в його дорожню торбу, командир повернувся до Хроніста.

— Тоді візьмімо гаманець.

Хроніст передав його.

— І перстень.

— Срібла в ньому — кіт наплакав, — пробурмотів Хроніст, здираючи його з пальця.

— Що то в тебе на шиї?

Хроніст розстебнув сорочку та показав тьмяне металеве кільце, підвішене на шкіряному шнурі.

— Просто залізо, пане.

Командир наблизився та потер його пальцями, а тоді відпустив; воно впало Хроністові на груди.

— То залиш собі. Я не стаю між людиною та її релігією, — сказав він, а тоді висипав вміст гаманця в одну руку та з вигуками, які виражали приємний подив, заходився перебирати одним пальцем монети. — Писарям платять краще, ніж я думав, — промовив він, почавши відраховувати частки своїх підлеглих.

— Ви, бува, не залишите мені гріш чи два з цієї суми? — запитав Хроніст. — Стільки, щоб можна було пару разів поїсти гарячого, та й усе.

Шестеро чоловіків повернулися до Хроніста так, ніби геть не вірили своїм вухам.

Командир розсміявся.

— Тіло Господнє, та в тебе явно міцні горішки! — у його голосі відчувалася несподівана для нього самого повага.

— Ви ж ніби маєте клепку в голові, — відказав Хроніст, знизавши плечима. — А людині треба їсти.

Їхній ватажок уперше всміхнувся.

— З цим я можу погодитися. — Він дістав два гроші та помахав ними, а тоді поклав назад до Хроністового гаманця. — То ось тобі два грошики за горішки, — кинув Хроністові гаманець і запхав гарну сорочку королівського синього кольору в сакву.

— Дякую, пане, — озвався Хроніст. — Вам, мабуть, незайве буде знати, що в тій пляшці, яку взяв один з ваших людей, міститься деревний спирт, яким я промиваю свої пера. Якщо він його вип’є, буде біда.

Командир усміхнувся й кивнув.

— Бачите, що буває, як поводитися з людьми добре? — сказав він своїм підлеглим, видершись на коня. — Радий знайомству, пане писарю. Якщо ви зараз підете своєю дорогою, то ще зможете дістатися Абатового Броду дотемна.

Коли до Хроніста перестав долинати стукіт кінських копит, він заново наповнив дорожню торбу, подбавши про те, щоб усе було гарно складено. Потім стягнув один чобіт, вийняв устілку й дістав щільно закутаний вузлик із монетами, запханий углиб носака. Кілька з них він переклав у гаманець, а тоді розв’язав штани, дістав із-під кількох шарів одягу ще один вузлик із монетами й доклав трохи грошей звідти до гаманця.

Секрет був у тому, щоб носити в гаманці саме таку суму, як треба. Буде замало — і вони засмутяться та, швидше за все, шукатимуть іще. Буде забагато — і вони прийдуть у захват, а тоді ними може заволодіти жадібність.

Третій вузлик із монетами був запечений у черству хлібину, яка б зацікавила хіба що найголодніших злочинців. Поки що він лишав її у спокої, так само, як і цілий срібний талант, який заховав у баночці чорнила. З роками він почав сприймати останній швидше як талісман на удачу. Його ще ніхто ніколи не знаходив.

Він мусив визнати: мабуть, це було найввічливіше пограбування в його житті. Грабіжники були ґречні, вправні та не надто тямущі. Втратити коня та сідло було сумно, але він міг купити інших в Абатовому Броді, і тоді в нього все одно залишиться вдосталь грошей, щоб жити спокійно, доки він не покінчить із цією дурістю та не зустрінеться зі Скарпі в Треї.

Відчувши настирливий поклик природи, Хроніст продерся крізь криваво-червоний сумах край дороги. Коли він застібав штани знову, у підліску щось раптово ворухнулося — з кущів неподалік вирвалася якась темна постать.

Хроніст невпевнено позадкував, збентежено скрикнувши, аж тут до нього дійшло: це ж лише ворона злітає, б’ючи крилами. Захихотівши з власної дурості, він розправив одяг і попрямував назад до дороги крізь сумах, змахуючи з себе невидимі нитки павутиння, що липли до його обличчя й лоскоталися.

Закинувши на плечі дорожню торбу й сумку, Хроніст усвідомив, що почувається надзвичайно безтурботно. Найгірше вже сталося, і це було не так уже й страшно. Крізь дерева пронісся вітерець, від якого тополеве листя, кружляючи, полетіло на заїжджену ґрунтову дорогу, наче золоті монети. День був прекрасний.

Коут знічев’я гортав книжку, намагаючись ігнорувати тишу порожнього шинку, аж тут відчинилися двері і до зали ввійшов, задкуючи, Ґрем.

— Оце тільки зараз упорався. — Ґрем із перебільшеною обережністю пропетляв лабіринтом столів. — Хтів занести її вчора ввечері, але тоді подумав: «Іще разочок намащу, потру, а тоді хай сохне». Не можу сказати, що про це шкодую. Пане й пані, це — найгарніше з усього, що створили ці руки.

У шинкаря між бровами утворилася невеличка зморшка. Далі, побачивши в Ґремових руках плаский згорток, він посвітлішав.

— Ах-х-х! Підставка! — Коут натомлено всміхнувся. — Вибач, Ґреме. Дуже багато часу минуло. Я вже майже забув.

Ґрем кинув на нього трохи дивний погляд.

— Для дерева аж із самого Ар’єну, як дороги такі кепські, як ниньки, чотири місяці — то небагато часу.

— Чотири місяці, — повторив Коут. Він побачив, що Ґрем дивиться на нього, та квапливо додав: — Це може бути цілим життям, якщо на щось чекаєш. — Він спробував підбадьорливо всміхнутись, але усмішка вийшла хворобливою.

Насправді Коут і сам мав доволі хворобливий вигляд. Не те щоб нездоровий, але якийсь порожній. Кволий. Як у рослини, яка після пересадки не в той ґрунт почала в’янути через нестачу чогось життєво важливого.

Ґрем помітив різницю. Жести шинкаря були не такі чудні. Голос не такий глибокий. Навіть очі були не такі ясні, як місяць тому. У них наче колір потьмянів. Вони менше скидалися на морську піну, на зелену траву, ніж раніше. Тепер вони були схожі на річкову ряску, на дно зеленої скляної пляшки. Волосся ж у нього колись було яскраве, полум’яне. Тепер воно здавалося… рудим. Просто такого кольору, як руде волосся, та й усе.

Коут прибрав полотно та зазирнув під нього. Деревина мала темний вугільно-сірий колір із чорними зернятами й була важкою, наче лист заліза. Над вирізаним у деревині словом було вбито три темних гачки.

— «Примха», — прочитав Ґрем. — Дивне ім’я для меча.

Коут кивнув, стараючись не виказувати обличчям жодних почуттів.

— Скільки я тобі завинив? — тихо спитав він.

Ґрем на мить замислився.

— Після того, шо ти мені дав за деревину… — Його очі хитро зблиснули. — Десь один і три.

Коут дав йому два таланти.

— Решту залиш собі. Працювати з цією деревиною нелегко.

— Так і є, — відповів Ґрем із певним задоволенням. — Під пилкою наче камінь. Під різцем — як залізо. Скільки я не старався, не зміг його обпалити.

— Я помітив, — сказав Коут, зацікавившись на мить, і провів пальцем по темнішій борозні, яку літери утворювали в дереві. — Як це тобі вдалося?

— Ну, — самовдоволено заговорив Ґрем, — згаявши півдня, я поніс його до кузні. Ми з хлопчиною зуміли обпалити його розпеченою залізякою. Поки воно в нас почорніло, минуло дві години з гаком. Диму зовсім не було, зате смерділо від нього старою шкірою й конюшиною. Ще та холера. Шо то за дерево, шо не горить?

Ґрем зачекав якусь хвилю, але шинкар нічим не показав, що його почув.

— То куди мені цю штуку повісити?

Пожвавішавши, Коут оглянув залу.

— Гадаю, можеш залишити це мені. Я ще не визначився, куди її примостити.

Ґрем залишив жменьку залізних цвяхів і попрощався з шинкарем. Коут стояв біля шинквасу, знічев’я погладжуючи дерево й слово на ньому. Незабаром вийшов із кухні Баст і зазирнув учителеві за плече.

На якийсь час запала тиша, наче вони вшановували загиблих.

Врешті-решт Баст подав голос.

— Можна дещо спитати, Реші?

Коут лагідно всміхнувся.

— Завжди можна, Басте.

— Дещо каверзне?

— Інших запитань, мабуть, і ставити не варто.

Вони ще якусь мить мовчки повитріщалися на предмет на шинквасі, неначе стараючись його запам’ятати. «Примха».

Баст на мить завагався, відкрив рота, а потім закрив його з засмученим виглядом. Опісля повторив процес.

— Питай уже, — нарешті сказав Коут.

— Про що ви думали? — вимовив Баст із дивною сумішшю сум’яття й тривоги.

Коут відповів далеко не одразу.

— Назагал, я думаю забагато, Басте. Найбільший успіх приходив до мене завдяки рішенням, прийнятим, коли я переставав думати й просто чинив так, як здавалося доцільним. Навіть якщо мої дії не мали гарного пояснення. — Він журливо всміхнувся. — Навіть якщо в мене були добрі причини не робити того, що я робив.

Баст провів рукою по обличчю збоку.

— То ви намагаєтеся не передбачати власних дій?

Коут завагався.

— Можна й так сказати, — визнав він.

— Я міг би так сказати, Реші, — самовдоволено відказав Баст. — Ви ж, навпаки, ускладнювали все без потреби.

Коут знизав плечима та знову поглянув на підставку.

— Гадаю, робити нічого — хіба що знайти для цього місце.

— Тут? — На Бастовому обличчі відобразився жах.

Коут лукаво посміхнувся; його обличчя при цьому дещо ожило.

— Звісно, — сказав він, ніби насолоджуючись Бастовою реакцією. Він задумливо поглянув на стіни та стиснув губи. — Куди ти його, власне, подів?

— До себе в кімнату, — зізнався Баст. — Під ліжко.

Коут неуважно кивнув, не зводячи погляду зі стін.

— То піди принеси його. — Він ледь помітно змахнув однією рукою, наче відганяючи когось, і Баст із нещасним виглядом побіг геть.

Шинквас уже був прикрашений блискучими пляшками, а Коут стояв біля порожньої вже стільниці між двома важкими дубовими барилами, аж тут до зали повернувся Баст. З однієї його руки вільно звисали, гойдаючись, чорні піхви.

Коут, який саме ставив підставку на одне барило, зупинився й розпачливо скрикнув:

— Обережно, Басте! Ти ж несеш даму, а не крутиш якоюсь дівулею на сільських танцях.

Баст зупинився й сумлінно взявся за них обома руками, а тоді дійшов до шинквасу.

Коут вбив у стіну пару цвяхів, скрутив трохи дроту й надійно повісив на стіні підставку.

— Передай-но його, будь ласка, — попросив він із якимось дивним надривом у голосі.

Баст подав їх йому обома руками, на мить ставши схожим на зброєносця, що подає меч якомусь лицареві в осяйних латах. Але ніякого лицаря не було — тільки шинкар, тільки чоловік у фартусі, який називав себе Коутом. Він узяв меч у Баста й випростався на стільниці за шинквасом.

Він без вихилясів витягнув меч. В осінньому світлі зали той зблиснув тьмяною сіруватою білизною. На вигляд меч був як новенький. Жодної щербинки, ніякої іржі. Уздовж його тьмяно-сірого боку не тягнулися яскраві подряпини. Але він був старий, хоч і неушкоджений. І хоча це явно був меч, форма в нього була дивна. Принаймні вона б не видалася знайомою жодній людині в цьому містечку. Наче якийсь алхімік перегнав десяток мечів, а коли тигель охолонув, на дні лежав цей предмет — меч у чистому вигляді. Він був тонкий і граційний. Він був смертоносний, як гострий камінь під бистрою водою.

Коут якусь мить потримав його. Його рука не затремтіла.

Далі він поклав меч на підставку. На тлі темного дерева роа його сіро-білий метал засяяв. Його руків’я було видно, але воно було таке темне, що майже губилося на тлі дерева. Слово під ним, чорне на чорному тлі, неначе дорікало: «Примха».

Коут зліз, і якусь мить вони з Бастом стояли пліч-о-пліч, мовчки дивлячись угору.

Тишу порушив Баст.

— Це дійсно справляє чимале враження, — промовив він, неначе шкодуючи, що це так. — Але… — Він поступово затих, намагаючись дібрати влучні слова. Здригнувся.

Коут із дивною бадьорістю поплескав його по спині.

— Не мороч собі голову, не турбуйся про мене. — Тепер він видавався жвавішим, неначе активність надала йому сил. — Мені подобається, — сказав він з раптовою певністю та повісив чорні піхви на один із кілків підставки.

Далі треба було зробити ще дещо. Начистити пляшки та поставити їх назад. Приготувати обід. Прибрати після обіду. Якийсь час довкола панувала приємна жвава безтурботність. За роботою парочка обговорювала всякі дрібниці. І хоча вони чимало рухалися, було очевидно, що їм не хотілося закінчувати ту справу, яку вони невдовзі мали закінчити, неначе їх обох жахала мить, коли робота скінчиться і в залі знову запанує тиша.

Потім сталося дещо дивне. Двері відчинились, і в «Путь-камінь» лагідною хвилею влився гамір. Розмовляючи та кидаючи вузлики з пожитками, усередину ввірвалися люди. Вони обирали столики та кидали кожухи на спинки стільців. Один чолов’яга, який був у важкій кольчузі, зняв меч і приставив його до стіни. У двох-трьох при поясах були ножі. Четверо чи п’ятеро стали вимагати випивки.

Коут і Баст поспостерігали якусь мить, а тоді спокійно взялися за роботу. Коут усміхнувся й заходився розливати випивку. Баст кинувся надвір — подивитися, чи нема там коней, яких треба поставити в стійло.

За десять хвилин шинок повністю переродився. На шинквасі задзвеніли монети. На тарелях розклали сир і фрукти, а на кухні тихенько кипів великий мідний казан. Чоловіки пересували столи та стільці так, як було зручніше їхній компанії душ із десяти.

Коут визначив, хто вони такі, щойно вони зайшли. Двоє чоловіків і двоє жінок, фургонники, згрубілі за багато років надворі та усміхнені, бо раді провести ніч не на вітрі. Троє охоронців із жорстокими очима, від яких відгонило залізом. Мідник зі здоровезним пузом, який показував у легкій усмішці останні свої зуби. Двоє молодиків, один із пісочним волоссям, один чорнявий, гарно вдягнені та з гарною мовою — мандрівники, яким вистачило тями пристати до більшої групи, щоб мати захист у дорозі.

Влаштовувалися всі годину чи дві. Був завзятий торг через вартість кімнат. Почалися дружні суперечки про те, хто з ким спатиме. Заносили всілякі потрібні дрібниці з фургонів або сакв. Хтось вимагав ванну, грілася вода. Коням несли сіно, а Коут долив олії в усі лампи.

Мідник квапливо вийшов надвір, щоб скористатись останніми світлими хвилинами. Прогнав свого двоколісного возика з мулом вулицями містечка. Довкола нього з’юрмилися діти, випрошуючи цукерок, оповідок і шимів.

Коли стало очевидно, що роздавати нічого не будуть, більшість із них втратила інтерес. Діти стали колом, оточивши якогось хлопчину, і заплескали в долоні, відбиваючи ритм дитячої пісеньки, яка була стародавньою, ще як її наспівували їхні бабусі й дідусі:

Хлопчина посередині, сміючись, спробував вирватися з кола, тим часом як інші діти заштовхали його назад.

— Мідник, — задзвенів дзвоном голос старого. — Казани латаю. Гострю ножі. Воду шукаю. Різаний корок. Неньколист. Хустки міські шовкові. Писальний папір. Солодощі чудові.

Це привернуло увагу дітей. Вони знову рушили за мідником невеличкою процесією, тим часом як він ішов вулицею, співаючи:

— Чорний перець. На паски шкіра. Тонке мереживо, яскраве пір’я. Мідник сьогодні тут, завтра вже не буде. Та дотемна не піде. Підходьте, дівчата. Підходьте, молодиці, купуйте білизну і трояндову водицю. — Хвилини за дві він зупинився біля «Путь-каменя», встановив гострильне колесо та заходився точити ніж.

Коли довкола старого почали збиратися дорослі, діти повернулися до своєї гри. Дівчинка посеред кола, прикривши однією рукою очі, намагалася ловити інших дітей, а вони тим часом тікали, плескаючи в долоні та наспівуючи:

Мідник говорив з усіма по черзі, часом — із двома-трьома людьми одночасно. Він міняв гострі ножі на тупі з невеликою доплатою. Продавав ножиці та голки, мідні казанки та маленькі пляшечки, які жінки, купуючи, швидко ховали. Торгував ґудзиками й торбинками кориці та солі. Лаймами з Тінуе, шоколадом із Тарбієна, полірованим рогом із Аеруе…

Діти тим часом не припиняли співати:

Коут здогадувався, що подорожні провели разом десь із місяць, — достатньо довго, щоб призвичаїтись одне до одного, але недостатньо, щоб гризтися через дрібниці. Від них пахло дорожньою курявою та кіньми. Він вдихав цей запах, як парфуми.

Найкращим у всьому цьому був шум. Рипіння шкіри. Чоловічий сміх. Вогонь тріщав і плювався. Жінки кокетували. Хтось навіть перекинув стілець. У шинку «Путь-камінь» уперше за тривалий час не було тиші. А якщо й була, то надто слабка, щоб бути помітною, а може, вона надто добре сховалася.

У центрі всього цього був Коут, який постійно перебував у русі, наче людина, що працює з великою складною машиною. Він послужливо ставив випивку, щойно її хтось просив, говорив і слухав саме стільки, скільки треба. Сміявся з жартів, тиснув руки, всміхався та хутко забирав монети з шинквасу — так, наче справді потребував цих грошей.

Потім, коли настав час для пісень і всі вже проспівали свої улюблені, але хотіли ще, Коут заспівав першим голосом із-за шинквасу, плескаючи в долоні, щоб не збитися з ритму. З блиском вогню у волоссі він проспівав «Мідника-гарбаря», більше куплетів, ніж хто-небудь до цього чув, і всі аж ніяк не були проти.

Хроніст ішов. Учора він шкутильгав, але сьогодні стопи йому боліли від кінчиків пальців до п’яток, тож від шкутильгання користі не було. Він уже пошукав коней в Абатовому Броді та Ранніші, пропонуючи неймовірні ціни навіть за найвиснаженіших тварин. Але в таких маленьких містечках зайвих коней не бувало ні в кого, тим паче тепер, коли на носі врожайна пора.

Коли настала ніч і зритою коліями дорогою почали рухатися ледь помітні силуети, він іще був на дорозі, хоч і намучився, проходивши весь день. Дві години проблукавши у темряві навпомацки, Хроніст побачив, як між дерев мерехтить світло, і розпрощався з будь-якими думками про прибуття до Крайсвіту тієї ночі: вирішив, що хутірської гостинності йому цілком вистачить.

Він зійшов з дороги та незграбно пішов крізь дерева на світло. Але вогонь, як з’ясувалося, був далі, ніж він думав, і він був більшим. Це було не світло лампи в оселі, це навіть не були іскри від ватри. Це було багаття, що ревло посеред руїн старого будинку, від якого лишилися хіба що дві кам’яні стіни, та й ті обсипалися. У куточку, утвореному цими двома стінами, скоцюбився якийсь чоловік. Він був одягнений у важкий плащ із каптуром, закутаний так, неначе зараз був розпал зими, а не приємний осінній вечір.

Коли Хроніст побачив, що над невеличким багаттям висить казанець, в якому щось вариться, надія в ньому зросла. Але наблизившись, він відчув огидний запах, який змішувався з димом від дерева. Тхнуло смаленим волоссям і напівгнилими квітами. Хроніст швидко вирішив, що геть не хоче куштувати те, що той чолов’яга готує в залізному казанку. Та все ж навіть місце біля вогню краще, ніж лежання калачиком край дороги.

Хроніст увійшов у коло світла від багаття.

— Я побачив ваше ба…

Він зупинився: постать швидко скочила на ноги, тримаючи обома руками меч. Ні, не меч — якийсь довгий темний дрючок, що мав надто правильну форму для дровиняки.

Хроніст зупинився як укопаний.

— Я просто шукав, де поспати, — швидко пояснив він; його рука несвідомо схопилася за залізне кільце, що висіло в нього на шиї. — Я не хочу нічого злого. Піду від вас — вечеряйте. — Він відступив на крок.

Постать розслабилася, а дрючок опустився, металево дзенькнувши об камінь.

— Обпалене тіло Господнє, що ви тут робите в таку пізню годину?

— Я прямував до Крайсвіту і побачив ваше багаття.

— Ви просто пішли до лісу вночі на хтозна-який вогонь? — Постать у каптурі хитнула головою. — Тоді можете підійти сюди. — Вона жестом запросила Хроніста підійти ближче, і писар побачив, що на цьому чолов’язі товсті шкіряні рукавиці. — Тейлу з вами, вам усе життя не щастило чи ви все безталання відкладали на сьогоднішній вечір?

— Я не знаю, на кого ви чекаєте, — відповів Хроніст, відступивши на крок. — Але я впевнений, що ви б воліли робити це на самоті.

— Стуліть пельку та послухайте, — різко промовив чоловік. — Я не знаю, скільки в нас часу. — Він опустив очі та потер обличчя. — Боже, я ніколи не знаю, як багато вам можна розповісти. Якщо ви мені не повірите, то подумаєте, що я божевільний. Якщо ви мені повірите, то запанікуєте й від вас буде сама шкода. — Знову піднявши очі, він побачив, що Хроніст не ворухнувся. — Ходіть-но сюди, щоб вас. Повертайтесь назад — і ви, вважайте, труп.

Хроніст озирнувся через плече на пітьму лісу.

— Чому? Що там таке?

Чоловік коротко, гірко розсміявся та роздратовано хитнув головою.

— Чесно? — Він недбало провів рукою крізь волосся, заразом скинувши каптур. У світлі вогню його волосся було неправдоподібно рудим, а очі вражали яскравою зеленню. Він подивився на Хроніста, оцінюючи його поглядом. — Демони, — промовив він. — Демони в подобі великих чорних павуків.

Хроніст розслабився.

— Демонів не буває, — з його тону було ясно, що він казав те ж саме вже дуже-дуже багато разів.

Рудий недовірливо засміявся.

— Що ж, гадаю, тоді можна розходитися! — Він нагородив Хроніста божевільною посмішкою. — Послухайте, я здогадуюся, що ви — людина освічена. Я це поважаю, і в основному ви маєте рацію. — Його обличчя набуло серйозного виразу. — Але тут і тепер, цього вечора, ви помиляєтеся. Страшенно помиляєтеся. Коли ви про це здогадаєтеся, краще буде не стояти по той бік вогню.

Від однозначної впевненості в голосі чоловіка в Хроніста по спині пробіг холодок. Почуваючись доволі дурнувато, він сторожко обійшов багаття, щоб опинитися на іншому боці.

Чоловік швидко оглянув його.

— Зброї у вас, як я розумію, немає? — Хроніст захитав головою. — Насправді це не має значення. Від меча вам би особливої користі не було. — Він дав Хроністові важку дровиняку. — Ви, мабуть, не зможете влучити в жодного, але спробувати варто. Вони швидкі. Якщо один з них на вас кинеться, просто падайте. Спробуйте впасти на нього, розчавити вагою свого тіла. Покачайтеся по ньому. Якщо спіймаєте якогось, кидайте його у вогонь.

Він знову насунув каптур на голову та швидко заговорив.

— Якщо маєте запасний одяг, накиньте його. Якщо маєте ковдру, в яку можете закутати…

Він раптом замовк і глянув на інший бік кола, утвореного світлом від вогню.

— Станьте спиною до стіни, — різко сказав він, піднявши свій залізний дрючок обома руками.

Хроніст глянув за багаття. Між деревами рухалося щось темне.

Вони вийшли на світло, пригнувшись до землі; це були чорні постаті з безліччю ніг, великі, завбільшки з колесо від воза. Одна, швидша за інших, без вагань побігла на світло від вогню, рухаючись із підозрілою гнучкістю квапливої комахи.

Не встиг Хроніст занести свою дровиняку, як істота хутко оббігла багаття та скочила на нього, швидка, як цвіркун. Хроніст різко здійняв руки, і саме тієї миті чорна істота вдарила його в обличчя та груди. Її холодні тверді ноги відчайдушно шукали, за що зачепитись, і він відчув, як його руки з зовнішнього боку перетнули яскраві смуги болю. Незграбно позадкувавши, писар відчув, як його підбор зачепився за нерівну землю, а тоді почав валитися назад, безладно розмахуючи руками.

Падаючи, Хроніст востаннє побачив коло світла довкола багаття. З темряви квапливо виходили нові чорні істоти, відбиваючи лапами об коріння, каміння й листя швидкий уривчастий ритм. По інший бік вогню чоловік у важкому плащі обома руками тримав свій залізний дрючок напоготові. Він стояв в очікуванні, геть не рухаючись, не видаючи жодного звуку.

Ще падаючи назад, Хроніст, з якого так і не злізла темна істота, відчув притлумлений темний вибух — ударився потилицею об кам’яну стіну за спиною. Світ сповільнився, його контури розмились, а потім він почорнів.

Коли Коут повернувся до Крайсвіту, закинувши на порізані плечі безвільне тіло Хроніста, уже давно минула північ. У будинках і крамницях міста було темно й тихо, але «Путь-камінь» був залитий світлом.

У дверях стояв Баст, який мало не танцював від роздратування. Розгледівши постать, що наближалася, він помчав вулицею, гнівно розмахуючи папірцем.

— Записка? Ви крадькома тікаєте й лишаєте мені записку? — Він гнівно засичав. — Я вам що, якась портова повія?

Коут розвернувся та скинув безвільне Хроністове тіло Бастові на руки.

— Я знав, що ти зі мною просто сперечатимешся, Басте.

Баст, не напружуючись, тримав Хроніста перед собою.

— Записка навіть не була добре написана. «Якщо ти це читаєш, я, напевне, мертвий». Що це за записка така?

— Ти мав знайти її лише вранці, — стомлено відповів Коут, коли вони пішли назад до шинку.

Баст опустив очі на чоловіка, якого ніс, неначе вперше його помітивши.

— Хто це? — потрусив його трохи, оглянув із цікавістю, а тоді легко закинув його на одне плече, як полотняний мішок.

— Якийсь горопашний п’яниця, що опинився на дорозі, коли не слід, — зневажливо пояснив Коут. — Не труси його надто сильно. Можливо, у нього не все гаразд із головою.

— Та від чого ви, в біса, крилися? — поцікавився Баст, коли вони ввійшли в шинок. — Якщо вже лишати записку, вона має принаймні пояснювати мені, що… — Бастові очі збільшилися: він побачив Коута у світлі шинку, блідого й перемазаного кров’ю та грязюкою.

— Можеш іти далі та хвилюватись, якщо хочеш, — сухо промовив Коут. — Усе настільки ж погано, як здається.

— Ви пішли на них полювати, так? — просичав Баст, а тоді в нього округлились очі. — Ні. Ви зберегли шматочок від того, якого вбив Фурман. Не можу вам повірити. Ви мені збрехали. Мені!

Коут зітхнув і посунув нагору сходами.

— Тебе засмучує брехня чи те, що ти не спіймав мене на гарячому? — спитав він, розпочавши підйом.

Баст плюнув.

— Мене засмучує те, що ви думали, ніби не можете мені довіряти.

Вони перестали розмовляти, відчинили двері до однієї з численних порожніх кімнат на другому поверсі, роздягнули Хроніста й зручно вклали його в ліжко. Його сумку й дорожню торбу Коут поклав на підлозі неподалік.

Зачинивши за собою двері до кімнати, Коут сказав:

— Я довіряю тобі, Басте, але я хотів тебе вберегти. Я знав, що можу з цим упоратись.

— Я міг би вам допомогти, Реші, — у Бастовому голосі вчувалася образа. — Ви ж знаєте, що я б допоміг.

— Ти ще можеш допомогти, Басте, — сказав Коут, пройшовши до своєї кімнати й важко сівши на край вузького ліжка. — Мені треба дещо зашити. — Він почав розстібати сорочку. — Я б і сам міг це зробити. Але до верху плечей і до спини дотягнутися важко.

— Дурниці, Реші. Я про це подбаю.

Коут показав на двері.

— Усе потрібне я зберігаю в підвалі.

Баст зневажливо пирхнув.

— Дуже дякую, але я скористаюся власними голками. Зі старої доброї кістки. Не треба мені вашої зазубленої залізної гидоти, що коле, як ненависть. — Він затремтів. — Потік і камінь, людська примітивність — це щось страшне. — Баст вилетів з кімнати, не зачинивши за собою дверей.

Коут повільно зняв із себе сорочку, кривлячись і важко дихаючи крізь зуби; засохла кров липнула й тягнула за рани. Коли Баст повернувся до кімнати з тазом води й заходився його відмивати, його обличчя знову стало мужнім.

Коли засохлу кров було змито, відкрилося безліч довгих прямих порізів. Вони яскраво червоніли на тлі шинкаревої світлої шкіри, неначе він порізався цирульниковою бритвою чи шматком битого скла. Усього порізів було, мабуть, із десяток, більшість із них на плечах, а кілька перетинали спину й тягнулися вздовж рук. Один поріз у нього на голові починався на маківці й закінчувався за вухом.

— Я гадав, що з вас не має точитися кров, Реші, — сказав Баст. — Ви ж Безкровний і все таке.

— Не вір усьому, що чуєш в оповідках, Басте. Вони брешуть.

— Ну, вам і близько не так кепсько, як я думав, — промовив Баст, витерши руки. — Хоча ви, взагалі-то, мали б позбутися шматка вуха. Вони були поранені, як той, що напав на Фурмана?

— Я такого не помітив, — відповів Коут.

— Скільки їх було?

— П’ятеро.

— П’ятеро? — повторив нажаханий Баст. — Скількох убив інший хлопака?

— Він тимчасово відвернув увагу одного з них, — великодушно заявив Коут.

— Анпауен, Реші, — промовив Баст, хитнувши головою, та засилив у кістяну голку щось тонше й ніжніше за кишку. — Ви б мали померти. Ви б мали двічі померти.

Коут знизав плечима.

— Це не перший раз, коли я мав би померти, Басте. Я добре вмію від цього рятуватися.

Баст схилився над своєю роботою.

— Зараз трохи пощипає, — попередив він, орудуючи руками з дивовижною ніжністю. — Правду кажучи, Реші, я не можу зрозуміти, як ви зуміли так довго протриматися в живих.

Коут знизав плечима знову й заплющив очі.

— Я теж, Басте, — озвався він. Його голос був стомленим і сірим.

Хроніст спустився сходами до загальної зали шинку «Путь-камінь» аж увечері наступного дня. Він був блідий, похитувався й ніс під пахвою свою пласку шкіряну сумку.

Коут сидів за шинквасом, гортаючи книжку.

— А, наш випадковий гість. Як там голова?

Хроніст підняв руку, щоб торкнутися потилиці.

— Трохи поболює, коли я надто швидко рухаюсь. Але все-таки працює.

— Радий це чути, — сказав Коут.

— Це… — Хроніст завагався, озираючись довкола. — Ми в Крайсвіті?

Коут кивнув.

— Так, ви досягли Крайсвіту. — Він театрально змахнув однією рукою. — Квітучої столиці. Домівки десятків людей.

Хроніст витріщився на рудого чоловіка за шинквасом. Сперся на один зі столів, щоб не впасти.

— Обпалене тіло Господнє, — приголомшено вимовив він. — Це справді ви, чи не так?

Шинкар неначе спантеличився.

— Прошу?

— Я знаю, що ви будете це заперечувати, — сказав Хроніст. — Але те, що я бачив минулої ночі…

Шинкар підняв руку, наказуючи йому мовчати.

— Поки ми не обговорили можливість того, що вам отим ударом по голові вибило з неї клепку, скажіть мені: як дорога до Тінуе?

— Що? — роздратовано перепитав Хроніст. — Я прямував не до Тінуе. Я… ой. Ну, навіть якщо не брати до уваги минулої ночі, дорога була ще та. Біля Абатового Броду мене пограбували, і відтоді я йшов пішки. Але все це виправдалося, бо ви справді тут. — Писар глянув на меч, який висів над шинквасом, і глибоко вдихнув: на його обличчі відобразилося щось схоже на тривогу. — Прошу зауважити: я сюди прийшов не для того, щоб нашкодити. Я тут не через ціну, призначену за вашу голову. — Він кволо всміхнувся. — Я, звісно, не мав би жодних шансів вам нашкодити…

— Гаразд, — урвав його шинкар, діставши шматок білого полотна й заходившись начищати шинквас. — То хто ви такий?

— Можете звати мене Хроністом.

— Я не питав, як мені можна вас називати, — сказав Коут. — Як вас звати?

— Деван. Деван Локіс.

Коут перестав чистити шинквас і підняв очі.

— Локіс? Ви — родич герцога… — Коут затих і кивнув самому собі. — Так, аякже. Не просто хроніст, а Хроніст. — Він пильно подивився на лисуватого чолов’ягу, змірюючи його поглядом. — Оце так… Сам великий викривач.

Хроніст дещо розслабився — йому, вочевидь, було приємно, що його слава бігла поперед нього.

— Я й раніше не намагався критися. Я вже багато років не сприймаю себе як Девана. Давно залишив це ім’я позаду. — Він промовисто глянув на шинкаря. — Гадаю, ви й самі дещо про це знаєте…

Коут пропустив запитання повз вуха.

— Я багато років тому читав вашу книжку. «Шлюбні ігри дракуса звичайного». Вона непогано відкриває очі юнакові з головою, забитою оповідками, — опустивши погляд, він знову заходився терти шинквас білою ганчіркою вздовж волокон деревини. — Зізнаюся, довідавшись, що драконів не існує, я був розчарований. Для хлопчиська це гіркий урок.

Хроніст усміхнувся.

— Правду кажучи, я й сам був трохи розчарований. Пішов шукати легенду, а знайшов ящірку. Дивовижну ящірку, та все ж таки ящірку.

— А тепер ви тут, — сказав Коут. — Ви прийшли довести, що я не існую?

Хроніст нервово засміявся.

— Ні. Розумієте, до нас дійшла чутка…

— «До нас»? — втрутився Коут.

— Я подорожував із вашим давнім другом. Скарпі.

— Він узяв вас під крило, так? — промовив Коут собі під ніс. — Оце так. Учень Скарпі.

— Насправді швидше колега.

Коут кивнув, досі не виражаючи жодних почуттів.

— Я міг би здогадатися, що він знайде мене першим. Ви обидва пліткарі.

Хроністова усмішка скисла, і він проковтнув слова, які першими опинились у нього на вустах. Заспокоївся він лише за мить і не без зусилля.

— То чим я можу вам прислужитися? — Коут відклав чистий шматок полотна і всміхнувся своєю найкращою шинкарською усмішкою. — Чогось поїсти, випити? Кімнату на ніч?

Хроніст завагався.

— У мене тут є все, — Коут завзято змахнув рукою, показуючи за шинквас. — Старого вина, м’якого й красивого? П’янкого меду? Темного пива? Чогось плодового! Слив’янки? Вишнівки? З зеленого яблука? Чи афинівки? — Коут показав на кожну з пляшок по черзі. — Ну ж бо, ви ж точно чогось бажаєте! — Він усе говорив, а його усмішка ставала дедалі ширшою, відкриваючи забагато зубів для привітного шинкарського усміху. Очі ж його водночас холоднішали, в них зростали жорстокість і гнів.

Хроніст опустив погляд.

— Я думав, що…

— Ви думали, — насмішкувато промовив Коут; від його усмішки не лишилось і сліду. — Дуже сильно в цьому сумніваюся. Інакше ви могли б подумати, — це слово він вимовив різко, — на яку небезпеку мене наражаєте, їдучи сюди.

Хроніст почервонів на виду.

— Я чув, що Квоут — безстрашний, — енергійно промовив він.

Шинкар знизав плечима.

— Безстрашними бувають лише священики й дурні, а мої стосунки з Богом ніколи не були ідеальними.

Хроніст насупився, розуміючи, що його провокують.

— Послухайте, — спокійно повів він далі, — я був надзвичайно обережним. Про те, що я їду, не знав ніхто, крім Скарпі. Я нікому про вас не казав. Власне, я й не сподівався вас знайти.

— Мені стало набагато легше, — саркастично відказав Коут.

Явно засмутившись, Хроніст заговорив:

— Я першим визнаю, що моє прибуття сюди, можливо, було помилкою. — Він замовк, надаючи Коутові можливість йому заперечити. Коут не заперечив. Хроніст тихенько натужно зітхнув і продовжив: — Але що зроблено, те зроблено. Ви навіть не подумаєте…

Коут хитнув головою.

— Це було давно…

— Ще й двох років не минуло, — заперечив Хроніст.

— …а я вже не той, — продовжив Коут, не зупиняючись.

— А яким саме ви були?

— Я був Квоутом, — просто сказав він, не бажаючи, щоб від нього домоглися ще якогось пояснення. — Тепер я — Коут. Я дбаю про свій шинок. Це означає, що пиво коштує три шими, а кімната на одного — один мідяк. — Він із шаленим завзяттям знову заходився чистити шинквас. — Як ви сказали, «що зроблено, те зроблено». Історії подбають про себе самі.

— Але ж…

Коут підняв очі, і на якусь мить Хроніст розгледів дещо за гнівом, який виблискував на поверхні в його очах. Якусь мить він бачив за ним біль, свіжий і кривавий, схожий на рану, надто глибоку, щоб загоїтися. Тоді Коут відвів погляд, і залишився тільки гнів.

— Що б ви могли мені запропонувати такого, аби покрити ціну спогадів?

— Усі вважають, що ви мертвий.

— Ви не розумієте, так? — Коут чи то втішено, чи то роздратовано хитнув головою. — У цьому ж і річ. Коли людина мертва, її не шукають. З нею не намагаються розквитатися давні вороги. До неї не приходять із проханнями щось розповісти, — ущипливо сказав він.

Хроніст не став відступатися.

— Інші ж кажуть, що ви — вигадка.

— Я і є вигадка, — невимушено сказав Коут із театральним жестом. — Дуже незвична вигадка, яка створюється сама собою. Найкращі побрехеньки про мене — ті, які розпустив я.

— Кажуть, що ви ніколи не існували, — обережно виправив його Хроніст.

Коут байдужо знизав плечима. Його усмішка трішечки, непомітно пригасла.

Відчувши слабке місце, Хроніст повів далі.

— У деяких оповідках вас зображають простим убивцею із закривавленими по лікоть руками.

— За мною водиться й таке. — Коут повернувся, щоб почистити стільницю за шинквасом. Іще раз знизав плечима, тепер уже не так легко. — Я вбивав людей та істот, які були більше ніж людьми. Усі вони це заслужили.

Хроніст повільно хитнув головою.

— В оповідках вас називають убивцею, а не героєм. Квоут Таємничий і Квоут Королевбивця — це двоє абсолютно різних людей.

Коут перестав чистити шинквас і повернувся спиною до зали. Кивнув один раз, не дивлячись.

— Дехто навіть каже, ніби з’явився новий чандріянин. Новий жах серед ночі. Волосся в нього червоне, наче кров, яку він проливає.

— Ті, хто має значення, можуть їх розрізнити, — сказав Коут так, ніби намагався переконати самого себе, але голос у нього був стомлений і непереконливий, із нотками відчаю.

Хроніст притишено розсміявся.

— Звісно. Поки що. Але кому, як не вам, розуміти, наскільки тонкою є межа між правдою та захопливою брехнею? Між історією та цікавою оповідкою? — Хроніст замовк на хвилину, щоб його слова засвоїлися. — Ви знаєте, що переможе з часом.

Коут не зводив погляду з задньої стіни, поклавши руки на стільницю. Його голова була трохи опущена, ніби на нього наліг великий тягар. Він нічого не сказав.

Хроніст завзято ступив уперед, відчуваючи близьку перемогу.

— Дехто каже, що була одна жінка…

— Та що вони знають? — Коутів голос звучав пронизливо, як пилка, що проходить крізь кістку. — Що вони знають про те, що сталося? — Він заговорив так тихо, що Хроністові довелося затамувати подих, щоб розчути.

— Кажуть, вона… — Хроністові слова застрягли в нього в горлянці, яка раптово пересохла; у залі стало неприродно тихо. Коут стояв спиною до зали, застигнувши й затиснувши між зубами жахливу тишу. Його права долоня, що заплуталася в чистій білій ганчірці, повільно стиснулася в кулак.

За вісім дюймів від нього розбилася пляшка. Повітря наповнив запах полуниць і звук трощення скла. Це був негучний шум усередині величезної тиші, але його вистачило. Вистачило, щоб розбити тишу на маленькі гострі скалки. Хроніст відчув, що холоне: до нього раптом дійшло, в яку небезпечну гру він грає. «То ось що відрізняє оповідача від героя оповідки, — ошелешено подумав він, — страх».

Коут повернувся.

— Що вони можуть про неї знати? — тихо спитав він. Коли Хроніст побачив Коутове обличчя, йому перехопило дух. На обличчі шинкаря наче розбилася маска умиротворення. Коутове обличчя під нею було якимось неземним — його очі були наполовину в цьому світі, а наполовину деінде, згадували щось.

Хроніст усвідомив, що думає про одну історію, яку чув. Одну з багатьох. Історію про те, як Квоут пішов шукати те, чого бажало його серце. Щоб здобути це, йому довелось обдурити демона. Але коли воно лягло йому в руку, йому довелося боротися за це з янголом. «Я цьому вірю, — мимохіть подумав Хроніст. — Раніше це було просто історією, але тепер я можу в це повірити. Це — обличчя людини, що вбила янгола».

— Що вони можуть знати про мене? — запитав Коут із притлумленим гнівом у голосі. — Що вони можуть знати про будь-що з цього? — Він коротко, люто змахнув рукою, неначе обводячи нею все — розбиту пляшку, шинквас, увесь світ.

Хроніст ковтнув, намагаючись позбутися сухості в горлі.

— Лише те, що їм кажуть.

«Кап-кап, кап-кап». Напій із розбитої пляшки почав відбивати на підлозі неправильний ритм.

— Ах-х-х-х, — протяжно видихнув Коут. «Кап-кап, кап-кап, кап». — Розумно. Ви б використали проти мене мій найкращий трюк. Ви б узяли мою історію в заручниці.

— Я б розповів правду.

— Мене не зламати нічим, окрім правди. Хіба є щось жорстокіше за правду? — на його обличчі промайнула хвороблива, глузлива посмішка. Одну довгу мить тишу стримувало лише постукування краплин об підлогу.

Нарешті Коут пройшов крізь двері за шинквасом. Хроніст ніяково стояв у порожній залі, не знаючи напевне, вільний він чи ні.

Кілька хвилин по тому Коут повернувся з відром мильної води. Не дивлячись у бік оповідача, він заходився обережно, методично мити свої пляшки. Коут по черзі стер із денця кожної полуничне вино та поставив їх на шинквас між собою та Хроністом, ніби вони могли його захистити.

— Отже, ви пішли шукати вигадку, а знайшли людину, — сказав він без емоцій, не підводячи очей. — Ви чули оповідки, а тепер хочете дізнатись, як усе було насправді.

Хроніст, усім своїм виглядом виражаючи полегшення, поклав свою сумку на один зі столів і здивувався, відчувши легкий дрож у руках.

— Ми почули про вас досить давно. Дуже сумнівну чутку. Я насправді не очікував… — Хроніст зупинився: йому раптом стало ніяково. — Я думав, ви будете старшим.

— Я старший, — відповів Коут. Хроніст, судячи з вигляду, був збитий з пантелику, але перш ніж він зміг щось сказати, шинкар повів далі. — Що привело вас у цей нікчемний куточок світу?

— Призначена зустріч із графом Бедн-Брітським, — сказав Хроніст, злегка надувшись. — За три дні, у Треї.

Шинкар зупинився, не дочистивши пляшки.

— Ви сподіваєтесь дістатися графського маєтку за чотири дні? — тихо запитав він.

— Я запізнююся, — визнав Хроніст. — Біля Абатового Броду в мене вкрали коня. — Він визирнув з вікна на дедалі темніше небо. — Але я готовий пожити трохи без сну. Вранці я виїду й більше вам не докучатиму.

— Що ж, я б зовсім не хотів позбавляти вас сну, — саркастично промовив Коут; його очі знову стали жорстокими. — Я можу розповісти все одним духом. — Він прокашлявся. — «Я виступав у мандрівній трупі, мандрував, кохав, втрачав, довіряв і був зраджений». Запишіть це та спаліть, бо від цього вам не буде жодної користі.

— Не треба це так сприймати, — швидко сказав Хроніст. — Якщо бажаєте, ми можемо відвести на це всю ніч. І кілька годин уранці на додачу.

— Як милостиво, — буркнув Коут. — Ви змусите мене розповісти свою історію за один вечір? Не давши можливості зібратися з думками? Не давши часу на підготовку? — Його вуста стиснулись у тонку риску. — Ні. Йдіть розважатися зі своїм графом. Я так не граю.

Хроніст поспіхом заговорив:

— Якщо ви впевнені, що вам знадобиться…

— Так. — Коут різко, з брязкотом поставив на шинквас пляшку. — Можна впевнено твердити, що мені знадобиться більше часу. А сьогодні ви геть нічого не почуєте. До справжньої історії треба довго готуватися.

Хроніст збентежено насупився та провів пальцями крізь волосся.

— Я міг би приділити вашій історії завтрашній день… — побачивши, як Коут хитає головою, він поступово затих. Помовчавши трохи, він розпочав знову, заговоривши майже собі під ніс. — Якщо я знайду коня в Бедні, то зможу приділити вам увесь завтрашній день, більшу частину ночі й трохи наступного дня. — Він потер собі лоба. — Ненавиджу їздити верхи вночі, але…

— Мені знадобляться три дні, — заявив Коут. — Я в цьому абсолютно впевнений.

Хроніст зблід.

— Але ж… граф.

Коут зневажливо махнув рукою.

— Не буває так, щоб людина розповідала про себе три дні, — твердо відказав Хроніст. — Я розпитував Орена Велсітера. Орена Велсітера, на хвилиночку. Йому вісімдесят років, а пожив він так, що вистачило б на двісті. Якщо взяти до уваги побрехеньки, то п’ятсот. Він шукав мене, — сказав Хроніст із особливим притиском. — Йому знадобилося всього два дні.

— Така моя пропозиція, — просто сказав шинкар. — Я або зроблю це як слід, або не зроблю взагалі.

— Стривайте! — Хроніст раптом просяяв. — Я думав про все це задом наперед, — заявив він і хитнув головою, засуджуючи власну дурість. — Я просто відвідаю графа, а тоді повернуся. Тоді ви зможете витратити стільки часу, скільки заманеться. Я б міг навіть привезти з собою Скарпі.

Коут поглянув на Хроніста з глибокою зневагою.

— Чому ви взагалі гадаєте, ніби я був би тут після вашого повернення? — вражено промовив він. — До речі, чому ви вирішили, ніби можете так просто вийти звідси, знаючи те, що знаєте?

Хроніст застиг.

— Ви… — Він глитнув і заговорив знову. — Ви маєте на увазі, що…

— На цю історію знадобиться три дні, — перебив його Коут. — Починаючи від завтра. Ось що я маю на увазі.

Хроніст заплющив очі та провів рукою по обличчю. Граф, звісно, розлютиться. Хто його зна, як йому тоді повернути собі його ласку. І все ж…

— Якщо це — єдиний для мене спосіб її добути, то я згоден.

— Радий це чути, — шинкар розслабився достатньо, щоб наполовину всміхнутися. — А що, три дні — це справді така вже дивовижа?

Хроністове обличчя знову стало серйозним.

— Три дні — це доволі незвично. Але знов-таки… — Він неначе почасти втратив почуття власної значущості. — Знов-таки, — махнув рукою, ніби показуючи, наскільки безглузді тут слова. — Ви ж Квоут.

Той, хто називав себе Коутом, підняв очі та подивився з-за своїх пляшок. На його повних вустах грала усмішка. В очах розпалювалась іскорка. Він неначе підріс.

— Так, гадаю, це я, — сказав Квоут, і в його голосі пролунали залізні нотки.

У «Путь-камінь» лилося сонячне світло. Це було прохолодне свіже світло, годяще для початків. Воно пронеслося повз мірошника, поки він запускав своє водяне колесо на прийдешній день. Освітило горно, яке коваль розпалював заново після чотирьох днів холодної обробки металу. Торкнулося тяглових коней, запряжених у фургони, і лез серпів, які саме гострили перед початком осінньої днини.

У стінах «Путь-каменя» світло впало на Хроністове обличчя й торкнулося початку на ньому, чистої сторінки, що чекала на перші слова історії. Потік світла перетнув шинквас, заграв тисячами крихітних веселок на кольорових пляшках і поліз стіною до меча, ніби шукаючи ще один, останній початок.

Але після того як світло торкнулося меча, не було видно жодного початку. Власне кажучи, світло, відбите мечем, було тьмяним, шліфованим і древнім. Дивлячись на нього, Хроніст згадав, що зараз не лише починається день, а й добігає кінця осінь і холоднішає. Меч сяяв знанням про те, що світанок — невеликий початок, як порівняти з кінцем пори року — кінцем цілого року.

Хроніст відвів очі від меча, розуміючи, що Квоут щось сказав, але не знаючи, що саме.

— Прошу?

— Як люди зазвичай розповідають свої історії? — запитав Квоут.

Хроніст знизав плечима.

— Більшість просто розповідає мені те, що пам’ятає. Згодом я записую події в належному порядку, прибираю непотрібні уривки, роз’яснюю, спрощую, усе в такому дусі.

Квоут насупився.

— Я не думаю, що так буде добре.

Хроніст нагородив його сором’язливою усмішкою.

— З оповідачами завжди інакше. Вони воліють, щоб їхні оповідки не чіпали. Але вони також воліють мати уважних слухачів. Я зазвичай слухаю, а вже потім записую. У мене майже ідеальна пам’ять.

— Майже ідеальна мені зовсім не підходить. — Квоут притиснув палець до губ. — Як швидко ви можете писати?

Хроніст багатозначно всміхнувся.

— Швидше, ніж людина може говорити.

Квоут підняв брову.

— Хотів би я це побачити.

Хроніст відкрив сумку. Дістав стос гарного білого паперу та каламар із чорнилом. Обережно їх розставивши, занурив перо та вичікувально глянув на Квоута.

Квоут сів на стілець, нахилившись уперед і швидко заговорив:

— Я. Ми. Вона є. Він був. Вони будуть. — Хроністове перо на очах у Квоута затанцювало, шкрябаючи сторінку. — Я, Хроніст, засвідчую цим, що не можу ні читати, ні писати. Бездіяльний. Нешанобливий. Галич. Кварц. Політура. Еґоліант. Льїн та Лу сорен геа. «У Фейтоні жила вдовиця, молода, та тверда, наче криця. На сповідь прийшла, бо з ума вже зійшла…» — Квоут іще трохи нахилився вперед, щоб подивитись, як пише Хроніст. — Цікаво… ой, можете припинити.

Хроніст іще раз усміхнувся й витер перо об ганчірку. На аркуші перед ним був один-єдиний рядок незрозумілих символів.

— Якийсь шифр? — замислився Квоут уголос. — До того ж дуже економний. Б’юсь об заклад, що ви не псуєте багато сторінок. — Він перевернув аркуш, щоб придивитися до написаного.

— Я ніколи не псую сторінки, — бундючно відповів Хроніст. Квоут кивнув, не здіймаючи очей.

— Що означає «еґоліант»? — запитав Хроніст.

— Гм-м-м… Та нічого. Я це слово вигадав. Хотів побачити, чи не загальмує вас незнайоме слово. — Він потягнувся та притягнув стілець до Хроністового стільця. — Покажіть мені, як це читати, і можна починати.

Хроніст, здавалося, засумнівався.

— Це дуже складний… — побачивши, як Квоут насупився, він зітхнув. — Я спробую.

Хроніст глибоко вдихнув і заходився, говорячи, виводити рядок символів.

— У мовленні ми використовуємо близько п’ятдесяти різних звуків. Я позначив кожен з них символом, який складається з одного-двох розчерків пера. Тут лише звучання. Я цілком міг би затранскрибувати мову, якої взагалі не розумію. — Він показав пальцем. — Це — різні голосні звуки.

— Лише вертикальні риски, — промовив Квоут, вдивляючись у сторінку.

Вибитий з колії Хроніст зупинився.

— Ну… так.

— Отже, приголосні мають бути горизонтальними? А сполучатися вони мають отак? — узявши перо, Квоут сам зробив на сторінці кілька позначок. — Розумно. На одне слово ніколи не знадобиться більше двох-трьох рисок.

Хроніст мовчки спостерігав за Квоутом.

Квоут цього не помічав — зосередив увагу на папері.

— Якщо це «я», то оце, напевно, звуки «а», — показав він на скупчення символів, записаних Хроністом. — «А», «ай», «ае», «ау». У такому разі це — «о». — Квоут кивнув самому собі та повернув перо Хроністові. — Покажіть мені приголосні.

Хроніст мляво записав їх, при цьому вимовляючи відповідні звуки. За мить Квоут узяв перо та дописав перелік сам, попросивши ошелешеного Хроніста виправити його, якщо він помилиться.

Квоут дописував перелік, а Хроніст дивився та слухав. Увесь процес від початку до кінця зайняв близько п’ятнадцяти хвилин. Він не припустився жодної помилки.

— Дивовижно продуктивна система, — з повагою в голосі сказав Квоут. — Дуже логічна. Ви самі її створили?

Хроніст доволі довго мовчав, витріщившись на ряди символів на сторінці перед Квоутом. Нарешті, проігнорувавши Квоутове запитання, він поцікавився:

— Ви справді вивчили темську за день?

Квоут злегка всміхнувся та опустив погляд на стіл.

— Це давня історія. Я вже майже забув. Насправді на це пішло півтора дня. Півтора дня без сну. А чому ви питаєте?

— Я чув про це в Університеті. У принципі, я ніколи в це не вірив. — Він опустив погляд на сторінку свого шифру, записаного Квоутовим почерком. — Повністю?

Квоут неначе спантеличився.

— Що?

— Ви вивчили мову повністю?

— Ні. Звісно, що ні, — досить різко відповів Квоут. — Лише частково. Частка, звісно, була чималою, але я не думаю, що можна взагалі вивчити щось повністю, тим паче мову.

Квоут потер руки.

— То ви готові?

Хроніст захитав головою, неначе очищуючи її, виклав новий аркуш паперу й кивнув.

Квоут витягнув руку, щоб Хроніст не розпочав писати, і заговорив:

— Я ще ніколи не розповідав цю історію і сумніваюся, що розповім її ще хоч раз. — Квоут нахилився вперед, не встаючи зі стільця. — Перш ніж ми почнемо, неодмінно запам’ятайте, що я з едема ру. Ми розповідали історії ще до спалення Калуптени. Ще як не було книжок, у яких можна було б писати. Ще як не було музики, яку можна було б грати. Коли зажеврів перший вогонь, ми, ру, сиділи в колі його непевного світла й вигадували історії.

Квоут кивнув писареві.

— Я знаю, що ви відомі своїм чудовим умінням збирати історії та фіксувати події. — Квоутові очі стали твердими, мов кремінь, гострими, мов бите скло. — Однак навіть не думайте змінити хоч одне моє слово. Якщо здасться, ніби я заплутався, ніби я відхилився, пам’ятайте, що правдиві історії рідко йдуть навпростець.

Хроніст серйозно кивнув, намагаючись уявити собі розум, здатний менш ніж за годину розкусити його шифр. Розум, здатний вивчити мову за день.

Квоут лагідно всміхнувся та оглянув залу, неначе фіксуючи її в пам’яті. Хроніст вмокнув перо, а Квоут опустив погляд на свої складені руки й підняв його лише за три глибокі вдихи.

Тоді він заговорив.

Якщо ця історія має стати якоюсь подобою книги моїх діянь, то необхідно почати з початку. З моєї істинної сутності. Для цього потрібно запам’ятати, що передусім я був одним з едема ру.

Всупереч поширеній думці, до ру належать не всі мандрівні артисти. Моя трупа не була якоюсь жалюгідною ватагою скоморохів, яка кривлялася на роздоріжжях за копійки, співаючи, щоб повечеряти. Ми були придворними артистами, Людьми лорда Ґрейфоллов. Наше прибуття в більшості містечок було набагато значущішою подією, ніж Маскарад Середзим’я та Солінадські ігри разом узяті. У нашій трупі зазвичай було щонайменше вісім фургонів і близько трьох десятків артистів: акторів і акробатів, музикантів і фокусників, жонглерів і блазнів. Це були мої рідні.

Такого чудового актора й музиканта, як мій батько, ви ніколи не бачили. Моя мати від природи мала дар слова. Вони обоє були вродливі, темноволосі та сміхотливі. Вони були справжнісінькими ру, і, в принципі, більш нічого казати й не треба.

Хіба що, можливо, ще додати, що моя мати, перш ніж стати артисткою, була шляхтянкою. Вона розповідала мені, що мій батько зманив її з «нещасного понурого пекла» солодкою музикою та ще солодшими словами. Я міг лише здогадуватися, що вона мала на увазі Три Переправи, куди ми їздили в гості до родичів, коли я був дуже малий. Один раз.

Мої батьки так і не одружилися по-справжньому, і тут я маю на увазі, що вони ніколи не морочилися з оформленням своїх стосунків у якійсь церкві. Мені за це не соромно. Вони вважали себе одруженими й не бачили великого сенсу в тому, щоб заявляти про це якійсь державі чи Богові. Я це поважаю. Правду кажучи, вони здавалися більш задоволеними та вірними одне одному, ніж багато офіційно одружених пар, які я згодом побачив.

Нашим покровителем був барон Ґрейфоллов, і його ім’я відчиняло багато дверей, які за звичайних обставин були б зачиненими перед едема ру. За це ми носили його кольори, зелений та сірий, а також повсюди розносили про нього добру славу. Раз на рік ми проводили два витки в його маєтку, розважаючи його самого та його родину.

Моє дитинство було щасливим: я ріс посеред нескінченного ярмарку. Під час тривалих переїздів фургонами від одного містечка до іншого батько читав мені уривки з видатних монологів. Зачитував він здебільшого з пам’яті, і його голос розходився дорогою так, що було чути за чверть милі. Пам’ятаю, як я читав разом з ним, подаючи голос на другорядних фразах. Батько заохочував мене спробувати особливо добрі уривки самотужки, і я навчився любити відчуття, які приносить гарне слово.

Ми з матір’ю разом складали пісні. Бувало й так, що мої батьки розігрували романтичні діалоги, тим часом як я відстежував їх за книжками. Тоді вони здавалися схожими на ігри. Я й гадки не мав, як хитро мене навчають.

Я був допитливим малим — щедрим на розпити та охочим до навчання. Моїми вчителями були акробати й актори, тож не дивно, що я так і не став боятись уроків, як більшість дітей.

У ті часи на дорогах було безпечніше, але люди обачні все одно заради безпеки подорожували з нашою трупою. Вони доповнювали мою освіту. Я здобув уривчасті знання союзного права від мандрівного адвоката, чи то надто п’яного, чи то надто бундючного, щоб усвідомити, що він читає лекцію восьмирічній дитині. Ліс я пізнав завдяки мисливцеві на ім’я Лакліт, який подорожував з нами майже цілий сезон.

Бруд за лаштунками королівського двору Модеґу я вивчив завдяки… куртизанці. Як казав мій батько: «Осла називай ослом. Лопату називай лопатою. Але повію завжди називай дамою. Їм і так нелегко живеться, а ввічливість зайвою не буває».

Від Гетери злегка пахло корицею, і мені в дев’ять років вона здавалася чарівною, хоч я й не знав, чому саме. Вона навчила мене, що ніколи не треба робити на самоті нічого такого, про що, на мою думку, не можна було б говорити на людях, а також застерегла, що не слід говорити уві сні.

А ще був Абенті, мій перший справжній учитель. Він навчив мене більшого, ніж усі інші разом узяті. Якби не він, я б ніколи не став тим, ким є сьогодні.

Прошу не ставити це йому на карб. Він хотів як краще.

Абенті був першим арканістом, з яким я зустрівся; маленькому хлопчикові він здавався дивною, захопливою постаттю. Він був обізнаний з усіма науками: ботанікою, астрономією, психологією, анатомією, алхімією, геологією, хімією…

Він був підтоптаний і мав блискучі очі, що швидко переходили від одного предмета до іншого. Його потилицю обрамляла смужка темно-сивого волосся, але брів він не мав (і це запам’яталося мені в ньому найбільше). Точніше, вони в нього були, але постійно перебували в процесі відростання після згоряння під час занять алхімією. Через це він видавався здивованим і насмішкуватим водночас.

Він говорив ласкаво, часто сміявся та ніколи не вправлявся в дотепності, кепкуючи з інших. Лаявся він, як п’яний моряк зі зламаною ногою, але лише на своїх віслюків. Звали їх Альфа та Бета, й Абенті, коли гадав, що його ніхто не бачить, частував їх морквою та грудками цукру. Хімію він любив особливо сильно, і мій батько казав, що ніколи не бачив, щоб хтось переганяв щось краще за нього.

Коли він був у нашій трупі другий день, я вже майже звик їздити в його фургоні. Я ставив йому запитання, а він відповідав. Потім він просив пісень, а я бренькав їх для нього на взятій у батьковому фургоні лютні.

Він навіть співав час від часу. У нього був яскравий, відчайдушний тенор, який завжди фальшивив, шукаючи потрібних нот там, де їх не було. Тоді він, як правило, зупинявся та сміявся з самого себе. Він був добрим чолов’ягою, і в ньому не було ні крихти пихи.

Невдовзі після того як Абенті долучився до нашої трупи, я спитав його, як воно — бути арканістом.

Він задумливо на мене глянув.

— Знався коли-небудь з арканістом?

— Ми якось заплатили одному, щоб він полагодив на дорозі тріснуту вісь у колесі. — Я зупинився, замислившись. — Він прямував углиб суходолу з валкою, яка везла рибу.

Абенті зневажливо махнув рукою.

— Ні, ні, хлопче. Я кажу про арканістів. Не про якогось жалюгідного заклинача холоду, який тиняється туди-сюди слідом за валками, намагаючись уберегти свіже м’ясо від гниття.

— А в чому різниця? — запитав я, відчуваючи, що цього від мене й чекають.

— Ну… — почав він. — Тут, можливо, доведеться дещо пояснити…

— Я нікуди не поспішаю.

Абенті глянув на мене оцінним оком. Цього я й чекав. Цей погляд казав: «А ти говориш розважливо як на свої роки». Я сподівався, що він дійде до цього доволі швидко. Коли з тобою говорять як із дитиною, це починає втомлювати, навіть якщо ти справді дитина.

Він глибоко вдихнув.

— Те, що людина знає фокус чи два, ще не означає, що вона — арканіст. Може, вона й уміє вправити кістку чи читати елдо-вінтською. Можливо, вона навіть трохи знає симпатію. Але…

— Симпатію? — перебив я якомога чемніше.

— Ти, певно, назвав би її магією, — знехотя пояснив Абенті. — Насправді це не магія. — Він знизав плечима. — Проте арканістом не робить навіть знання симпатії. Справжній арканіст — це той, хто пройшов підготовку в Арканумі в Університеті.

Коли він сказав про Арканум, у мене з’явилося зо два десятки нових запитань. Можливо, вам здасться, що це не так і багато, але вкупі з тією півсотнею запитань, які я повсюди носив із собою, мене від них аж розпирало. Змовчати й зачекати, поки Абенті заговорить далі сам, мені вдалося лише завдяки величезному зусиллю волі.

Однак Абенті помітив мою реакцію.

— Отже, ти чув про Арканум, чи не так? — Він, здавалося, розвеселився. — Тоді розкажи мені, що ти чув.

Цієї невеличкої підказки мені й було треба.

— Я чув від одного хлопчини з Темпер-Ґлена, що в Університеті можуть пришити людині відтяту руку. Це справді так? За деякими переказами, Таборлін Великий пішов туди вивчати імена всіх речей. Там є бібліотека з тисячею книжок. Їх справді так багато?

Він відповів на останнє запитання — інші прозвучали надто стрімко, щоб він на них відреагував.

— Насправді їх більше, ніж тисяча. Десять разів по десять тисяч книжок. Навіть більше. Ти стільки книжок і не прочитаєш. — У голосі Абенті з’явилася тужлива нотка.

Більше книжок, ніж я можу прочитати? Чомусь я в цьому засумнівався.

Бен повів далі.

— Люди, які їздять із валками, — заклиначі, що бережуть харчі від псування, лозоходці, ворожбити, пожирачі жаб, — не є справжніми арканістами, так само, як не всі мандрівні артисти — едема ру. Вони можуть трохи знатися на алхімії, трохи на симпатії, трохи на медицині. — Він хитнув головою. — Але вони — не арканісти.

Безліч людей ними прикидаються. Вони ходять у мантіях і гнуть кирпу, користаючись із невігласів і дурників. Але справжнього арканіста можна пізнати ось по цьому.

Абенті зняв через голову тоненький ланцюжок і передав його мені. Так я вперше в житті побачив ґілдер Аркануму. На вигляд він був доволі непоказний — просто плаский шматочок свинцю, на якому були викарбувані якісь невідомі мені письмена.

— Це правдивий «ґілте». Або, якщо хочеш, ґілдер, — пояснив Абенті не без вдоволення. — Це — єдиний певний спосіб точно знати, хто арканіст, а хто — ні. Твій батько, перш ніж дозволити мені їздити з вашою трупою, попросив мене показати ґілдер. Це свідчить про те, що він — людина бувала. — Він спостерігав за мною з лукавою байдужістю. — Неприємно, еге ж?

Я зціпив зуби й кивнув. Щойно я його торкнувся, моя рука заніміла. Мені хотілося вивчити позначки на передньому та задньому його боках, але за два подихи рука мені заніміла до плеча, ніби я всю ніч на ній проспав. Я замислився, чи не заніміє в мене все тіло, якщо я достатньо довго потримаю ґілдер.

Розвідати це мені не вдалося: фургон наскочив на горбок і ґілдер Абенті мало не вилетів з моєї занімілої руки на приступок фургона. Він підхопив його та знову надів через голову, посміюючись.

— Як ти його витримуєш? — запитав я, намагаючись сяк-так розтерти собі кисть руки.

— Він здається таким лише іншим людям, — пояснив він. — Для свого власника він просто теплий. Саме так можна розрізнити арканіста й того, хто має дар знаходити воду чи передбачати погоду.

— Тріп має подібний дар, — сказав я. — У нього випадають сімки на гральних костях.

— Це трохи інше, — засміявся Абенті. — Це не така непояснима штука, як дар. — Він трохи згорбився, не встаючи з місця. — Мабуть, воно й добре. Кілька століть тому, якщо народ помічав у когось дар, ця людина була все одно що мертва. Тейлінці називали дари знаками демонів і спалювали людей за них. — Настрій у Абенті, вочевидь, почав погіршуватися.

— Нам раз чи два доводилося визволяти Тріпа з тюрми, — сказав я, намагаючись пожвавити розмову. — Але спалити його ніхто не намагався.

Абенті стомлено всміхнувся.

— Думаю, що Тріп має пару хитрих гральних кубиків або таке ж хитре вміння, що, ймовірно, поширюється й на карти. Дякую тобі за вчасне попередження, але дар — це дещо зовсім інше.

Я не терплю зверхнього ставлення до себе.

— Тріп не може змахлювати навіть під страхом смерті, — сказав я трохи різкіше, ніж хотів. — І відрізнити добрі кості від зіпсутих може будь-хто в трупі. У Тріпа випадають сімки. Хоч чиїми кубиками він користується, у нього випадають сімки. Якщо він на когось ставить, у цієї людини випадають сімки. Якщо він просто штовхає стіл, на якому вільно лежать кості, виходить сімка.

— Гм-м-м, — кивнув самому собі Абенті. — Перепрошую. Це справді скидається на дар. Мені було б цікаво це побачити.

Я кивнув.

— Візьми власні кості. Ми вже не один рік не даємо йому грати. — У мене з’явилася думка. — Можливо, це вже не спрацює.

Він знизав плечима.

— Дари не зникають так просто. В юності в Стаупі я знав одного молодика, який мав дар. Напрочуд добре справлявся з рослинами. — Абенті дивився на щось невидиме мені, і його усміх зник. — Помідори в нього червоніли, ще як у всіх інших виростали лози. Гарбузи в нього були більші й солодші, виноград обертався на вино, ще не опинившись у пляшці. — Він поступово замовк; погляд у нього був відсутній.

— Його спалили? — запитав я з нездоровою цікавістю, властивою юні.

— Що? Ні, звісно, ні. Я не настільки старий. — Він насупився на мене, вдаючи строгість. — Була посуха, і його витурили з міста. Його бідолашна мати була невтішна.

На мить запала тиша. За два фургони попереду нас я почув, як Терен і Шанді репетирують репліки зі «Свинопаса і соловейка».

Абенті неначе теж їх слухав, хоч і не прислухався. Після того як Терен загубився посеред монологу Фейна в садку, я повернувся до Абенті.

— В Університеті навчають акторської майстерності? — запитав я.

Абенті хитнув головою. Це запитання його трохи розвеселило.

— Там навчають багато чого, але не цього.

Я поглянув на Абенті й зрозумів, що він спостерігає за мною веселим поглядом.

— А ти не міг би навчити мене дечого з цього? — запитав я.

Він усміхнувся, та й по всьому.

Бен підняв брудний кругляк, трохи більший за свій кулак.

— Що станеться, якщо я відпущу цей камінь?

Я трохи замислився. Прості запитання на уроках дуже рідко бували простими. Нарешті я озвучив очевидну відповідь.

— Мабуть, він упаде.

Він підняв брову. Я не давав йому відпочити останні кілька місяців, і йому було ніколи випадково спалити собі брови.

— Мабуть? Ти говориш як софіст, хлопче. Хіба він не падав до цього завжди?

Я показав йому язика.

— Не намагайся перемогти тут нахрапом. Це — софізм. Ти сам мене цього навчив.

Він широко всміхнуся.

— Гаразд. Чи можна було б сказати, що ти вважаєш, ніби він упаде?

— Цілком.

— Я хочу, щоб ти повірив, що, коли я його відпущу, він упаде вгору. — Його усмішка стала ще ширшою.

Я спробував. Це було схоже на розумову гімнастику.

За якийсь час я кивнув.

— Добре.

— Наскільки сильно ти в це віриш?

— Не дуже сильно, — зізнався я.

— Я хочу, щоб ти повірив, що цей камінь попливе геть. Повір у це такою вірою, яка рухає гори й хитає дерева, — трохи помовчавши, він пішов іншим шляхом: — Ти віриш у Бога?

— Тейлу? У певному розумінні.

— Цього недостатньо. Віриш у своїх батьків?

Я злегка всміхнувся.

— Часом. Зараз я їх не бачу.

Він пирхнув і зняв із гачка батіг, яким поганяв Альфу й Бету, коли вони лінувалися.

— Віриш ось у це, Е’ліре? — Він називав мене Е’ліром лише тоді, коли вважав, що мені заманулося проявити особливу впертість. Він простягнув батіг, щоб я його оглянув.

У його очах був лихий блиск. Я вирішив не спокушати долю.

— Так.

— Добре. — Він ударив батогом по стінці фургона, різко тріснувши. Альфа розвернула одне вухо на звук, не знаючи напевне, був він адресований їй чи ні. — Отака віра мені й потрібна. Вона називається «алар» — віра в батіг. Коли я впущу цей камінь, він попливе геть, вільний, як птах.

Він трохи помахав батогом.

— І ніякої дурнуватої філософії, бо інакше пошкодуєш, що взагалі зацікавився цією маленькою грою.

Я кивнув. Очистив розум за допомогою одного з тих прийомів, які вже вивчив, і почав завзято вірити. На мені виступив піт.

Хвилин, мабуть, за десять я кивнув іще раз.

Бен відпустив камінь. Він упав.

У мене почався головний біль.

Він підняв камінь.

— Ти віриш, що він поплив?

— Ні! — Я надувся, потираючи скроні.

— Добре. Він не поплив. Ніколи не обманюй себе, думаючи, ніби відчув те, чого не існує. Межа тут тонка, але симпатія — мистецтво не для слабкодухих.

Він простягнув камінь знову.

— Ти віриш, що він попливе?

— Він же не поплив!

— Байдуже. Спробуй ще. — Він потрусив каменем. — Алар — наріжний камінь симпатії. Якщо хочеш нав’язувати свою волю світові, то мусиш керувати своєю вірою.

Я старався і старався. Я ніколи не робив нічого настільки складного. Я займався цим від обіду майже до вечора.

Нарешті Бен зміг упустити камінь, а я зберіг тверду віру в те, що він не впаде, попри докази на користь протилежного.

Я почув, як камінь гепнув, і поглянув на Бена.

— Є, — спокійно промовив я, неабияк задоволений собою.

Він зиркнув на мене краєчком ока, наче зовсім мені не вірив, але не хотів у цьому зізнаватися. Він байдужо потицяв у камінь нігтем одного пальця, а тоді знизав плечима та підняв його знову.

— Я хочу, щоб ти повірив, що, коли я відпущу камінь, він упаде й не упаде.

Він усміхнувся на весь рот.

Я сидів у фургоні Абенті ззаду. Це було чудове місце для мене: там зберігалася сотня пляшечок і згортків, воно було просякнуте тисячею запахів. Моєму юному розуму воно зазвичай видавалося цікавішим за візок мідника, але не сьогодні.

Попередньої ночі був сильний дощ, і дорога перетворилася на густе болото. Позаяк конкретного графіка трупа не мала, ми вирішили зачекати день або два, щоб дороги просохли. Таке бувало доволі часто, і саме тоді Бенові випадала ідеальна можливість удосконалити мою освіту. Тож я сидів за дерев’яним робочим столом у задній частині Бенового фургона та мучився через необхідність змарнувати день, слухаючи його лекції про те, що я вже розумію.

Мої думки, напевно, були очевидними, тому що Абенті зітхнув і сів біля мене.

— Не зовсім те, чого ти очікував, еге ж?

Я трохи розслабився, знаючи, що цей його тон віщує тимчасовий перепочинок від лекції. Він зібрав жменьку залізних драбів, які лежали на столі, та задумливо подзеленчав ними, не випускаючи з долоні.

Він поглянув на мене.

— Ти навчився жонглювати одразу? П’ятьма кульками одночасно? І ножами на додачу?

Згадавши, як це було, я трохи зашарівся. Тріп попервах не давав мені спробувати навіть із трьома кульками. Змусив мене жонглювати двома. Я навіть упустив їх кілька разів. Так і сказав Бенові.

— Отож, — відповів Бен. — Опануй цей фокус — і зможеш вивчити інший. — Я гадав, що він підведеться та повернеться до уроку, але цього не сталося.

Натомість він простягнув ту жменьку залізних драбів.

— Що ти про них знаєш? — Він побряжчав ними, тримаючи в руці.

— В якому розумінні? — запитав я. — З погляду фізики, хімії, історії…

— З погляду історії, — широко всміхнувся він. — Приголомши мене своїм розумінням історичних подробиць, Е’ліре. — Я вже якось питав його, що означає «Е’лір». Він заявив, що це означає «мудрий», але я в цьому сумнівався, бо бачив, як при цьому скривились його вуста.

— Колись давно люди, які…

— Наскільки давно?

Я з удаваною суворістю насупився на нього.

— Близько двох тисяч років тому. Кочовий народ, який блукав неподалік від гір Шалду, згуртувався під владою одного вождя.

— Як його звали?

— Гелдред. Його синами були Гелдім і Гелдар. Тобі зачитати весь його родовід чи переходити до суті? — Я гнівно подивився на нього.

— Вибачте, пане. — Бен випрямився та зобразив таку захоплену уважність, що ми обидва мимоволі всміхнулися на весь рот.

Я почав знову.

— Гелдред врешті-решт узяв під контроль передгір’я Шалду. Це означало, що він узяв під контроль і самі гори. Народ почав засівати землю, його кочовий спосіб життя був забутий, і він потроху почав…

— Ближче до суті, — попросив Абенті. Він кинув драби на стіл переді мною.

Я проігнорував його як зумів.

— Він контролював єдине велике та легкодоступне джерело металу на великій території, і невдовзі його представники також навчилися найбільш вправно обробляти ці метали. Вони скористалися цією перевагою та здобули чималі статки і владу.

До цього часу найпоширенішим способом торгівлі був бартер. Деякі великі міста створювали власну валюту, але за межами цих міст їхні гроші оцінювалися лише на вагу металу, з якого були зроблені. Металеві зливки краще підходили для бартеру, але цілі металеві зливки було незручно носити.

Бен блискучо зобразив вираз обличчя знудженого учня. Ефект трішечки псувало лише те, що він днів зо два тому знову спалив собі брови.

— Ти, сподіваюся, не будеш розводитися про переваги репрезентативної валюти?

Я глибоко вдихнув і вирішив не мучити Бена так сильно під час його лекцій.

— Колишні кочівники, які тепер звалися шалдим, першими запровадили стандартизовану валюту. Якщо порізати один невеличкий зливок на п’ять шматочків, виходять п’ять драбів. — Я заходився складати драби докупи — у два ряди по п’ять штук, — щоб унаочнити сказане. Вони скидалися на маленькі металеві зливки. — Десять драбів дорівнюють мідному йоту; десять йотів…

— Непогано, — втрутився Бен, сполохнувши мене. — Отже, ці два драби. — Він простягнув мені парочку драбів для огляду. — Вони могли б походити з одного зливка, так?

— Насправді їх, мабуть, викарбували окремо… — відчуваючи на собі сердитий погляд, я поступово замовк. — Звісно.

— Отже, їх і досі щось поєднує, так? — Він зиркнув на мене ще раз.

Я з цим не дуже погоджувався, але розумів, що його краще не перебивати.

— Так.

Він поклав обидві монети на стіл.

— Отже, якщо посунути один, має ворухнутись і другий, так?

Я погодився суто для годиться, а тоді простягнув руку, щоб посунути один. Але Бен перехопив мою руку й хитнув головою.

— Їм спершу треба нагадати. Власне кажучи, їх треба переконати.

Він дістав миску та вилив у неї тягучий згусток соснової живиці. Занурив у живицю один з драбів і приліпив до нього інший, вимовив кілька слів, які я не розпізнав, і поволі розділив монети; між ними потягнулися ниточки живиці.

Одну монету він поклав на стіл, а другу залишив у руці. Тоді пробурмотів щось іще та розслабився.

Він підняв руку, і драб на столі повторив його рух. Він покрутив рукою навсібіч, і брунатна залізячка заскакала в повітрі.

Він перевів погляд із мене на монету.

— Закон симпатії — один із найосновніших складників магії. Він твердить: що більше подібності між двома предметами, то сильніший симпатичний зв’язок. Що сильніший зв’язок, то легше їм впливати один на одного.

— Твоє визначення тавтологічне.

Він поклав монету. Спробував витерти живицю з рук ганчіркою, майже безуспішно, і його лекторська маска поступилася місцем широкій усмішці. Він замислився.

— Здавалося б, від цього жодної користі, чи не так?

Я невпевнено кивнув; каверзні запитання під час уроків аж ніяк не були рідкістю.

— Ти б волів замість цього навчитися кликати вітер? — Він хитро позирнув на мене. Пробурмотів якесь слово, і довкола нас зашурхотіла полотняна стеля фургона.

Я відчув, як по моєму обличчю розповзається хижий усміх.

— Кепсько, Е’ліре. — Його усміх теж був хижим і диким. — Перш ніж навчитися писати, треба завчити алфавіт. Перш ніж грати та співати, треба вивчити положення пальців на струнах.

Він дістав папірець і начеркав на ньому кілька слів.

— Штука в тому, щоб міцно тримати в голові алар. У їхній зв’язок потрібно вірити. Про їхній зв’язок потрібно знати. — Він передав папірець мені. — Ось фонетичний запис. Це називається «Симпатичне зв’язування паралельного руху». Попрактикуйся. — Старий, сивий, безбровий, він став нагадувати вовка ще більше, ніж до цього.

Він пішов мити руки. Я очистив розум за допомогою Кам’яного Серця. Невдовзі я дрейфував у морі безпристрасного спокою. Два шматочки металу я склеїв сосновою живицею. Закріпив у думках алар, віру в батіг, стосовно зв’язку між двома драбами. Проказав слова, розділив монети, промовив останнє слово і став чекати.

Ніякого припливу сили. Ніякого вибуху жару чи холоду. Мене не осяяв ясний промінь світла.

Я серйозно засмутився. Ну, наскільки можна було засмутитись у стані Кам’яного Серця. Я підняв монету, яку тримав у руці, а монета на столі піднялася подібно до неї сама собою. Це була магія — жодних сумнівів. Але я почувався доволі розчарованим. Я очікував… не знаю чого. Але не цього.

Решта того дня минула в експериментах із простим симпатичним зв’язуванням, якого навчив мене Абенті. Я дізнався, що пов’язати між собою можна майже все. Залізний драб і срібний талант, камінь і шматочок плоду, дві цеглини, грудку землі та одного з віслюків. Години за дві я зрозумів, що можна обійтись і без соснової живиці. Коли я запитав про це Бена, він зізнався, що вона — лише допоміжний засіб для концентрації. Здається, його здивувало те, що я здогадався про це сам.

Дозвольте мені дуже швидко розповісти про симпатію в загальних рисах, оскільки вам, напевно, знадобиться лише приблизне розуміння цих механізмів.

По-перше, енергію не можна створювати чи знищувати. Коли людина піднімає один драб, а другий здіймається зі столу, той, що в руці, здається таким важким, ніби людина підіймає обидва, тому що, у принципі, так і є.

Це теоретично. На практиці ж людині здається, що вона підіймає три драби. Ідеального симпатичного зв’язку не існує. Що більше несхожості між предметами, то більші втрати енергії. Вважайте, що це — все одно що акведук із течею, який тягнеться до водяного колеса. Добрий симпатичний зв’язок протікає дуже мало, і в ньому використовується більша частина енергії. У поганому зв’язку безліч дірок; дуже мало з тих сил, які на нього витрачають, ідуть на бажаний ефект.

Наприклад, я спробував пов’язати шматочок крейди зі скляною пляшкою води. Подібності між ними було дуже мало, тож, хоча пляшка води важила фунти зо два, коли я спробував підняти крейду, здалося, ніби я піднімаю шістдесят фунтів. Найкращий зв’язок на моїй пам’яті був між половинками гілки дерева, яку я переламав надвоє.

Після того як я осягнув цю маленьку часточку симпатії, Бен навчив мене інших. Десятка десятків симпатичних зв’язувань. Сотні маленьких хитрощів для направлення сили. Кожне з них було окремим словом у величезному словнику, який я тільки почав опановувати. Це доволі часто втомлювало, і це я ще не розповідаю вам про найскладніше.

Бен і надалі потроху навчав мене інших галузей знань — історії, арифметики та хімії. Проте я хапався за все, чого він міг навчити мене про симпатію. Своїми таємницями він ділився потроху, змушуючи мене довести, що я опанував одну, перш ніж розкрити мені іншу. Але я, здається, мав до цього хист, який значно перевершував мою природну схильність до засвоєння знань, тож чекати ніколи не доводилося довго.

Наприкінці літа я випадково підслухав розмову, яка вивела мене зі стану блаженного незнання. У дитинстві ми рідко думаємо про майбутнє. Ця невинність дозволяє нам насолоджуватися життям так, як це вміє мало хто з дорослих. Того дня, коли ми починаємо бентежитися через майбутнє, ми прощаємося з дитинством.

Був вечір, і трупа отаборилася край дороги. Абенті дав мені повправлятися в новому прийомі симпатії, що звався «Максима переведення змінного тепла в постійний рух» — чи якось так, словом, якось пафосно.

Було складно, але все стало на свої місця, наче в головоломці. Я витратив на нього хвилин із п’ятнадцять; Абенті ж, як я здогадався з його тону, розраховував, що я витрачу щонайменше три-чотири години.

Тож я пішов його шукати. Почасти для того, щоб отримати наступний урок, а почасти, щоб просто трішечки погнути кирпу.

Я знайшов його біля фургона своїх батьків. Я почув їх, усіх трьох, задовго до того, як побачив. Їхні голоси були геть нерозбірливими, були далекою музикою, на яку перетворюється розмова, коли слів не розібрати. Але я, наближаючись, чітко почув одне слово: «чандріяни».

Почувши його, я різко зупинився. Уся трупа знала, що мій батько працює над піснею. Він уже рік із гаком хитро виманював із містян давні перекази та віршики щоразу, коли ми зупинялися десь пограти.

Кілька місяців його цікавили перекази про Ланре. Далі він також почав збирати старі історії про фей, легенди про домовиків і блукальців. Потім він заходився розпитувати про чандріян…

Це було кілька місяців тому. Останні півроку він питав більше про чандріян і менше про Ланре, Ліру та всіх інших. Здебільшого пісні, за які брався мій батько, створювалися за один сезон, тим часом як робота над цією тривала вже другий рік.

Вам варто знати й таке: мій батько ніколи не розголошував ані словечка з пісні, поки її не можна було зіграти. Доступ до його творчої кухні був лише в моєї матері, позаяк вона докладала рук до будь-якої пісні, яку він створював. Талановита музика належала йому. Найкращі слова належали їй.

Коли на те, щоб почути готову пісню, чекаєш кілька витків чи місяць, очікування додає гостроти. Але за рік захват починає затьмарюватися. На той час минуло вже півтора року, і люди аж нетямилися з цікавості. Це часом доводило до сварки, якщо когось ловили надто близько від фургона, коли мої батько з матір’ю працювали.

Тож я тихо підійшов до батьківського вогнища. Звичка підслуховувати ганебна, але в мене відтоді з’явилися й гірші.

— …про них багато, — почув я Бенові слова. — Але я готовий.

— Я радий поговорити на цю тему з освіченою людиною. — Сильний баритон мого батька контрастував із Беновим тенором. — Мені обридли ці забобонні селяни, а…

Хтось підкинув хмизу до вогню, і його тріск заглушив для мене батькові слова. Ступаючи якнайшвидше, я перейшов у довгу тінь батьківського фургона.

— …наче я з цією піснею ганяюся за примарами. Намагатися зібрати цю історію докупи — марна справа. Якби ж то я так за це й не взявся.

— Дурниці, — сказала моя мати. — Це буде твоєю найкращою роботою, і ти це знаєш.

— То ти вважаєш, що є якась початкова історія, від якої походять усі інші? — запитав Бен. — Ланре має історичну основу?

— На це все вказує, — відповів батько. — Це все одно що поглянути на дванадцятьох онуків і побачити, що в десятьох із них блакитні очі. Зрозуміло, що їхня бабуся теж мала блакитні очі. Я вже цим займався, це в мене добре виходить. «Під стінами» я написав у цей же спосіб. Але… — Я почув, як він зітхнув.

— То в чому проблема?

— Історія старша, — пояснила мати. — Він швидше дивиться на праправнуків.

— І вони розсіяні по всьому світу, — пробурчав батько. — А ще, коли я нарешті знаходжу одного з них, виявляється, що в нього п’ять очей — два зелені, одне блакитне, одне каре, а одне — зелено-жовтувате. У наступного ж лише одне око, і воно змінює колір. Як мені робити з цього якісь висновки?

Бен прокашлявся.

— Неприємна аналогія, — промовив він. — Але можеш розпитувати мене про чандріян скільки завгодно. За багато років я почув безліч історій.

— Передусім мені необхідно знати, скільки їх насправді, — сказав батько. — У більшості історій їх семеро, але навіть це сумнівно. Дехто каже, що їх троє, інші — що їх п’ятеро, а в «Падінні Феліора» їх аж тринадцятеро — по одному на кожен понтифет Атуру та ще один для столиці.

— На це я можу відповісти, — запевнив Бен. — Семеро. У цьому можна бути цілком упевненим. Це, власне кажучи, міститься в їхній назві. «Чен» означає «сім». «Чен-діан» означає «їх семеро». Чандріяни.

— Я цього не знав, — зізнався батько. — «Чен». Це з якої мови? Іллійської?

— Звучить схоже на темську, — сказала мати.

— У тебе добрий слух, — сказав їй Бен. — Насправді це — темічна. Вона існувала десь за тисячу років до темської.

— Ну, це все спрощує, — почув я батьків голос. — Шкода, що я не спитав тебе місяць тому. Ти, мабуть, не знаєш, чому вони займаються тим, чим займаються? — з батькового тону мені було зрозуміло, що відповіді він насправді не очікує.

— У цьому й полягає таємниця, чи не так? — захихотів Бен. — Гадаю, саме через це вони лякають більше за будь-яких інших страховищ, про яких можна почути в переказах. Примара бажає помсти, демон хоче забрати душу, блукальцеві дошкуляють голод і холод. Це робить їх не такими грізними. Якщо ми щось розуміємо, то можемо спробувати це контролювати. Але чандріяни приходять, як грім з ясного неба. Звичайна руйнація. Без приводу й без причини.

— У моїй пісні буде і те, й інше, — сказав мій батько з похмурою рішучістю. — Здається, я нарешті довідався, яка в них причина. Виснував її з різних подробиць історії. Ось що дратує в цій ситуації: найскладніше вже зроблено, а голова мені болить через усякі дрібні деталі.

— Думаєш, ти знаєш? — зацікавився Бен. — Яка твоя теорія?

Батько притишено засміявся.

— О, ні, Бене, доведеться тобі почекати разом з іншими. Я надто довго мучився над цією піснею, щоб розголошувати її суть, коли вона ще не завершена.

У Беновому голосі відчувалося незадоволення.

— Не сумніваюся, що все це — лише хитрий обман для того, щоб я й далі їздив із вами, — пробурчав він. — Я не зможу піти, доки не почую цю пісню, хай вона горить.

— То допоможи нам її закінчити, — попросила мати. — Ще одна дуже важлива деталь, яку ми не можемо визначити точно, — це ознаки чандріян. Усі погоджуються з тим, що про їхню присутність попереджають певні знаки, але стосовно того, які вони, одностайності немає.

— Дайте-но подумати… — заговорив Бен. — Синє полум’я, звісно, очевидне. Але я б не став однозначно приписувати це саме чандріянам. У деяких переказах це — ознака демонів. У інших — ознака фейрі або якоїсь магії.

— Також воно вказує на забруднене повітря в шахтах, — зауважила мати.

— Та невже? — перепитав батько.

Вона кивнула.

— Якщо лампа горить каламутним синім полум’ям, очевидно, що в повітрі є копальневий газ.

— Господи милосердний, копальневий газ у вугільній шахті, — сказав батько. — Або загасити світло й загубитися в чорноті, або залишити його й рознести все довкола на друзки. Це страшніше за будь-якого демона.

— Також зізнаюся, що окремі арканісти періодично послуговуються обробленими свічками або смолоскипами, щоб справити враження на наївних містян, — заявив Бен і соромливо прокашлявся.

Мати засміялася.

— Не забувай, з ким ти говориш, Бене. Ми б ніколи не поставили комусь на карб невеличке фіґлярство. Власне, коли ми наступного разу покажемо «Деоніку», сині свічки можуть виявитися дуже доречними. Ну, тобто, якби ти раптом знайшов парочку десь у сховку.

— Я подивлюся, що можу зробити, — сказав Бен із втіхою в голосі. — Інші ж ознаки… Один з них повинен чи то мати козлячі очі, чи то не мати очей, чи то бути чорнооким. Про це я чув чимало. Я чув, що в присутності чандріян гинуть рослини. Дерево гниє, метал іржавіє, цегла кришиться… — Він зупинився. — Щоправда, я не знаю, чи це кілька знаків, чи лише один.

— Ти починаєш розуміти мої проблеми, — понуро сказав батько. — І все одно лишається запитання: про них усіх сповіщають однакові знаки чи в них по парочці знаків на кожного?

— Я ж тобі казала, — роздратовано промовила мати. — По одному знаку на кожного. Це найлогічніше.

— Улюблена теорія моєї дружини, — сказав батько. — Але тут щось не сходиться. У деяких переказах єдина ознака — це синє полум’я. В інших казяться тварини, а синього полум’я немає. У третіх є і чорноокий чоловік, і тварини, що казяться, і синє полум’я.

— Я ж тобі казала, як це можна пояснити, — відповіла вона; її роздратований тон вказував на те, що вони вже обговорювали цю тему. — Вони не конче мають бути разом. Вони можуть ходити по троє або четверо. Якщо з появою одного з них тьмяніє вогонь, то здаватиметься, ніби вогонь тьмяніє в присутності їх усіх. Це пояснювало б розбіжності в переказах. Розбіжності в кількості та ознаках залежно від того, якими групами вони ходять.

Батько щось пробурчав.

— Розумна в тебе дружина, Арле, — заговорив Бен і зняв напругу. — За скільки віддаси?

— На жаль, вона мені потрібна для роботи. Але якщо тебе цікавить короткострокова оренда, не сумніваюся, що ми могли б домовитися про роз… — Пролунав м’ясистий удар, а тоді — трохи болісний смішок батьковим баритоном. — Не спадають на думку ще якісь ознаки?

— Вони начебто холодні на дотик. Щоправда, я поняття не маю, як про це можна довідатися. Чув, що біля них не горять вогні. Хоча це безпосередньо суперечить синьому полум’ю. Можливо…

Здійнявся вітер, який потривожив дерева. Бенові слова заглушив шурхіт листя. Я скористався цим шумом, підібравшись іще на кілька кроків.

— …«прип’яті до тіні», хоч що це означає, — почув я батькові слова, коли вітер стих.

Бен забурчав.

— Я теж не знаю точно. Чув один переказ, в якому їх виказали власні тіні, які падали не в той бік, до світла. А в іншому одного з них називали «уярмлений тінню». «Хтось там уярмлений тінню» — так там було. От тільки ніяк не згадаю те ім’я, хай йому грець…

— До речі, про імена — з цим у мене теж клопіт, — зізнався батько. — Я зібрав зо два десятки імен, щодо яких був би радий почути твою думку. Най…

— Властиво, Арле, — втрутився Бен, — я був би радий, якби ти не вимовляв їх уголос. Тобто не вимовляв імена. Можеш, якщо хочеш, нашкрябати їх в багні, або я міг би принести табличку, але мені було б спокійніше, якби ти не вимовляв жодного з них. Як то кажуть, береженого Бог береже.

Запала глибока тиша. Я зупинився посеред кроку, затримавши одну ногу над землею: боявся, що мене почують.

— От тільки не дивіться на мене так, ви обоє, — пробурчав Бен.

— Ми просто здивовані, Бене, — пролунав лагідний материн голос. — Ти ж наче не забобонний.

— Я не забобонний, — відповів Бен. — Я обережний. Це інше.

— Звісно, — сказав батько. — Я б ніколи…

— Прибережи це для клієнтів, які платять, Арле, — урвав його Бен з явним роздратуванням у голосі. — Ти надто добрий актор, щоб це показати, але я чудово розумію, коли хтось має мене за дурника.

— Я цього просто не очікував, Бене, — винувато промовив батько. — Ти освічений, а мені страх як обридли люди, які мацають залізо та виливають своє пиво, варто мені лише згадати чандріян. Я просто реконструюю історію, а не лізу в темні мистецтва.

— Ну, вислухайте мене. Я надто прихильний до вас обох, щоб дозволити вам вважати мене старим дурнем, — сказав Бен. — До того ж мені треба обговорити дещо з вами згодом, а тоді мені буде потрібно, щоб ви сприймали мене всерйоз.

Вітер ставав дедалі сильнішим, і я, скориставшись його шумом, зробив останні кроки. Я тихцем зайшов за ріг батьківського фургона та глянув крізь запону з листя. Вони сиділи втрьох довкола ватри. Бен сидів на пеньку, закутавшись у свій потертий брунатний плащ. Мої батьки були навпроти нього; вони накрилися ковдрою, і мати спиралася на батька.

Бен налив щось із глиняного глека в шкіряний кухлик і передав його матері. Коли він заговорив, його дихання заклубочилося парою.

— Як ставляться до демонів в Атурі? — спитав він.

— Бояться. — Батько постукав по скроні. — У них там від релігії мізки розм’якають.

— А як щодо Вінтасу? — запитав Бен. — Там чимало тейлінців. Там ставлення таке ж?

Мати хитнула головою.

— Там вважають, що це трохи дурнувато. Звикли до демонів у переносному значенні.

— Чого ж тоді бояться вночі у Вінтасі?

— Фейрі, — сказала мати.

Батько заговорив одночасно з нею.

— Драуґарів.

— Ви обоє маєте рацію, залежно від того, про яку частину країни йдеться, — сказав Бен. — А тут, у Союзі, люди тихенько посміюються й з того, і з іншого. — Він показав на навколишні дерева. — Але тут, щойно починається осінь, починають поводитись обачно, щоб не привернути уваги блукальців.

— Таке життя, — відповів батько. — Для доброго мандрівного артиста половина діла — знати, до чого схильні його глядачі.

— Ти й досі вважаєш, що в мене вавка в голові, — весело промовив Бен. — Послухай, якби ми завтра приїхали до Бірена та хтось сказав тобі, що в лісах водяться блукальці, ти б йому повірив? — Батько хитнув головою. — А якби сказали двоє? — Він хитнув головою знову.

Бен нахилився вперед, не встаючи з пенька.

— А якби десяток людей цілком серйозно сказав тобі, що блукальці гуляють полями та їдять…

— Звісно, я б їм не повірив, — сердито відповів батько. — Це просто смішно.

— Безперечно, — погодився Бен, піднявши палець. — Але насправді питання ось у чому: чи пішов би ти в ліси?

Батько на мить закляк у глибокій задумі.

Бен кивнув.

— Ти був би дурнем, якби не звернув уваги на те, про що попереджає півміста, навіть не поділяючи вірувань місцевих. Чого ти боїшся, якщо не боїшся блукальців?

— Ведмедів.

— Розбійників.

— Гарні, розумні страхи для мандрівного артиста, — сказав Бен. — Містянам такі страхи не близькі. Усюди є свої маленькі забобони, і всі сміються з того, що думає народ на другому березі річки. — Він серйозно на них глянув. — Але чи чули ви коли-небудь кумедну пісню чи історію про чандріян? Ставлю гріш на те, що не чули.

Подумавши якусь мить, мати хитнула головою. Батько добряче випив, а тоді хитнув головою й собі.

— Я зараз не кажу, ніби чандріяни десь поруч і з’являються, наче грім серед ясного неба. Але їх усюди бояться. Зазвичай так буває неспроста.

Бен усміхнувся на весь рот і перекинув свій глиняний кухоль, виливаючи останні краплини пива на землю.

— А імена — це дивна штука. Небезпечна. — Він пильно на них глянув. — Це я знаю напевне, тому що я — людина освічена. Якщо ж я ще й трішечки забобонний… — Він знизав плечима. — То що ж, це мій вибір. Я старий. Змиріться зі мною.

Мій батько задумливо кивнув.

— Дивно, що я ніколи не помічав, що до чандріян усі ставляться однаково. Я мав це побачити. — Він потрусив головою, наче приводячи думки до ладу. — Гадаю, до імен ми можемо повернутися згодом. Про що ти хотів поговорити?

Я приготувався нищечком утекти, доки мене не спіймали, але через наступні Бенові слова завмер, не ступивши й кроку.

— Це, мабуть, важко помітити — ви ж його батьки і все таке. Але ваш малий Квоут доволі кмітливий. — Бен знову наповнив собі кухлик і простягнув глек батькові, а той від нього відмовився. — Якщо чесно, «кмітливий» — це ще м’яко сказано, дуже м’яко.

Мати дивилася на Бена з-за вінця свого кухля.

— Це помічають усі, хто проводить трохи часу з хлопчиком, Бене. Не розумію, навіщо зосереджувати на цьому увагу. Тим паче тобі.

— Здається, ви не розумієте ситуації, — відповів Бен, витягнувши ноги аж до вогню. — Наскільки легко йому було опанувати лютню?

Батько, здається, трохи здивувався зміні теми.

— Доволі легко, а що?

— Скільки йому було?

Батько якусь мить задумливо посмикав себе за бороду. Материн голос пролунав у тиші, наче флейта.

— Вісім.

— Згадайте, як ви навчалися грати. Пам’ятаєте, скільки було вам? Пам’ятаєте, з чим вам було важко? — Мій батько досі смикав себе за бороду, але тепер його обличчя стало задумливішим, а погляд — відстороненим.

Абенті повів далі.

— Б’юсь об заклад, що він вивчив усі акорди, усі аплікатури, побачивши їх лише раз, не запинаючись і не жаліючись. А якщо він і помилявся, то більше не повторював цю помилку, так?

Мій батько неначе трохи збентежився.

— Зазвичай так, але труднощі в нього таки були, так само, як і в усіх інших. Акорд для «мі». У нього були великі проблеми зі збільшеним і зменшеним «мі».

Неголосно втрутилася мати.

— Я теж це пам’ятаю, любий, але гадаю, що то в нього просто були невеличкі ручки. Він був надто малий…

— Б’юсь об заклад, що це затримало його ненадовго, — тихо сказав Бен. — Руки в нього й справді дивовижні; моя мати сказала б, що в нього пальці чарівника.

Батько всміхнувся.

— Вони в нього від матері — тендітні, але сильні. Чудово підходять для чищення горщиків, еге ж, жінко?

Мати ляснула його, а тоді спіймала одну його долоню та розправила перед Беном.

— Вони в нього від батька, граційні й лагідні. Чудово підходять для зваблення юних шляхетських дочок. — Батько запротестував, але вона не звернула на нього уваги. — У нього такі очі й руки, що жодна жінка на світі не буде в безпеці, коли він почне бігати за дамами.

— Залицятися, люба, — лагідно виправив батько.

— Не будь буквоїдом. — Вона знизала плечима. — Це — лови, і шкода мені вродливиць, яких не дожене повік мисливець. — Вона сперлася на мого батька, тримаючи його руку в себе на колінах. Вона злегка схилила голову, і він зрозумів її натяк — нагнувся й поцілував кутик її вуст.

— Амінь, — проголосив Бен, шанобливо піднявши кухоль.

Батько обняв її другою рукою і міцно стиснув в обіймах.

— Я досі не розумію, на що ти натякаєш, Бене.

— Він усе так робить, блискавично, майже без помилок. Б’юсь об заклад, що він знає всі пісні, які ви йому хоч раз заспівали. Він знає про вміст мого фургона більше, ніж я.

Він нахилив глека.

— Утім, річ тут не лише в запам’ятовуванні. Він розуміє. Половину з того, що я хотів йому показати, він допетрав самотужки.

Бен знову наповнив материн кухлик.

— Йому одинадцять. Ви знали хоч одного хлопчика його віку, який би так розмовляв? Значною мірою це пов’язано з тим, що він живе в такій просвіченій атмосфері. — Бен змахнув рукою, показавши на фургони. — Але більшість одинадцятирічних дітей думає щонайбільше про те, як пускати камінці по воді чи як розкрутити кота, узявши його за хвіст.

Мати дзвінко розсміялася, проте обличчя Абенті було серйозним.

— Це справді так, пані. Я мав старших за нього учнів, які були б раді й половині його успіхів. — Він усміхнувся на весь рот. — Якби мені його руки та чверть його кмітливості, я б менш ніж за рік почав їсти зі срібних тарілок.

Ненадовго запала тиша. Мати неголосно промовила:

— Пам’ятаю, як він був зовсім малим і дибав туди-сюди. Він спостерігав, постійно спостерігав. Чистими, ясними очима, які неначе хотіли ввібрати весь світ. — Її голос злегка тремтів. Батько обняв її однією рукою, а вона поклала голову йому на груди.

Тиша, що запала опісля, була довшою. Я вже замислився, чи не втекти нищечком, аж тут батько порушив цю тишу.

— І як ти думаєш, що нам робити? — в його голосі легка тривога змішалася з батьківською гордістю.

Бен лагідно всміхнувся.

— Нічого — тільки подумайте, який вибір ви зможете йому запропонувати, коли настане час. Він увійде в історію, як один із найкращих.

— Найкращих кого? — пробурчав батько.

— Кого він захоче. Не сумніваюся: якщо він залишиться тут, то стане новим Іллієном.

Батько всміхнувся. Іллієн — герой мандрівних артистів. Єдиний дійсно знаменитий едема ру в усій історії. Усі наші найстаріші та найкращі пісні створив він.

Ба більше: якщо вірити переказам, Іллієн за своє життя заново винайшов лютню. Іллієн майстерно виготовляв струнні інструменти й перетворив давню, крихку, громіздку придворну лютню на ту чудову, різнопланову семиструнну артистичну лютню, якою ми користаємося зараз. Ті ж таки перекази стверджують, що лютня самого Іллієна мала аж вісім струн.

— Іллієн. Ця думка мені до вподоби, — сказала мати. — Королі долають багато миль, щоб послухати, як грає мій маленький Квоут.

— Його музика зупиняє бійки в шинках і прикордонні війни, — усміхнувся Бен.

— Дикунки сидять у нього на колінах, — з ентузіазмом промовив батько, — і кладуть перста йому на голову.

На мить запала приголомшена тиша. Тоді повільно, з загрозою в голосі заговорила мати.

— Здається, ти хотів сказати «дикі звірі кладуть голови йому на коліна».

— Та невже?

Бен кашлянув і продовжив.

— Якщо він вирішить стати арканістом, б’юсь об заклад, що він здобуде королівське призначення раніше, ніж йому виповниться двадцять чотири. Якщо йому закортить стати купцем, то я не сумніваюся, що до кінця життя він заволодіє половиною світу.

Батько звів брови докупи. Бен усміхнувся й сказав:

— Щодо останнього не хвилюйтеся. Він надто допитливий, щоби бути купцем.

Бен ненадовго замовк, ніби дуже обережно обдумуючи наступні свої слова.

— Знаєте, його прийняли б до Університету. Звісно, лише за кілька років. Раніше сімнадцяти туди не вступають, але я не маю сумнівів у…

Решту Бенових слів я пропустив повз вуха. Університет! Я вже звик думати про нього так, як більшість дітей думає про двір фейрі, легендарне місце, яким можна тільки марити. Навчальний заклад завбільшки з маленьке містечко. Десять разів по десять тисяч книжок. Люди, які знають відповіді на будь-яке запитання, яке я тільки можу поставити…

Коли я знову звернув на них увагу, уже було тихо.

Батько дивився згори вниз на матір, яка зручно вмостилася під його рукою.

— Що думаєш, жінко? Чи не довелося тобі лягти в ліжко з якимось мандрівним богом років із дванадцять тому? Тут, можливо, і криється розгадка нашої маленької таємниці.

Вона грайливо його вдарила, а на її обличчі промайнула задума.

— Якщо подумати, то була така ніч років із дванадцять тому, коли до мене прийшов чоловік. Він поневолив мене цілунками й путами гармонійної пісні. Він украв у мене честь, а тоді умикнув мене. — Вона ненадовго спинилася. — Тільки волосся в нього було не руде. Це точно був не він.

Вона пустотливо всміхнулася моєму батькові, який, здається, трохи знітився. Потім вона його поцілувала. Він поцілував її у відповідь.

Ось такими я й волію згадувати їх сьогодні. Я тихенько втік із повною головою думок про Університет.

У шинку «Путь-камінь» запала тиша. Вона оточувала двох чоловіків, які сиділи на самоті за столом у залі. Квоут перестав говорити, і хоча здавалося, ніби він пильно дивиться вниз, на свої складені руки, насправді його погляд був спрямований кудись далеко. Нарешті він підняв очі і, здавалося, мало не здивувався, побачивши, що по той бік столу сидить Хроніст, який заніс перо над каламарем.

Квоут присоромлено видихнув і жестом наказав Хроністові опустити перо. За мить Хроніст виконав наказ — витер кінчик пера об чисту ганчірку, а тоді поклав його.

— Мені б випити, — раптом, неначе здивувавшись, оголосив Квоут. — Я мало що розповідав останнім часом, і в мене все несподівано пересохло. — Він легко встав із-за столу та попетляв лабіринтом порожніх столів до вільного шинквасу. — Можу запропонувати вам майже будь-який напій: темний ель, світле вино, сидр зі спеціями, шоколад, каву…

Хроніст підняв брову.

— Шоколад був би дуже доречним, якщо він у вас є. Я б не очікував чогось подібного так далеко від… — Він ґречно прокашлявся. — Ну, взагалі так далеко.

— У нас у «Путь-камені» є все, — заявив Квоут, обвівши змахом руки порожню залу. — Безперечно, крім клієнтів. — Він дістав із-під шинквасу глиняний глек, а тоді, злегка стукнувши, поставив його на шинквас. Зітхнув, а тоді гукнув: — Басте! Принеси, будь ласка, сидру!

Із дверей у віддаленому кінці зали долинула нерозбірлива відповідь.

— Басте, — докірливо промовив Квоут — здавалося б, надто тихо, щоб його почули.

— Чапай сюди та візьми його сам, халявнику! — гукнув голос із підвалу. — Я саме дечим зайнятий.

— Наймит? — поцікавився Хроніст.

Квоут сперся ліктями на шинквас і поблажливо всміхнувся.

За мить із дверей залунали кроки: хтось підіймався дерев’яними сходами в черевиках із твердими підошвами. До зали ввійшов Баст, який бурмотів щось собі під ніс.

Одягнений він був просто: чорна сорочка з довгими рукавами, заправлена в чорні штани, та чорні штани, заправлені в м’які чорні черевики. Обличчя в нього було гостре й тендітне, майже красиве, з неймовірними блакитними очима.

Він доніс до шинквасу глек, ідучи з дивною й доволі приємною грацією.

— Один клієнт? — сказав він із докором у голосі. — А самі ви його взяти не могли? Ви мене відірвали від «Целум Тінтуре». Ви ж уже майже місяць мене гризете: почитай її та почитай.

— Басте, ти знаєш, що в Університеті роблять зі студентами, які підслуховують розмови викладачів? — лукаво запитав Квоут.

Баст приклав руку до грудей і почав доводити свою невинуватість.

— Басте… — Квоут суворо на нього глянув.

Баст закрив рота й на мить набув такого вигляду, наче він ось-ось спробує озвучити якесь пояснення, а тоді в нього згорбилися плечі.

— Як ви здогадалися?

Квоут гигикнув.

— Ти цілу вічність уникав цієї книги. Ти або раптом перетворився на неймовірно сумлінного учня, або займався чимось негарним.

— А що роблять в Університеті зі студентами, які підслуховують? — з інтересом запитав Баст.

— Поняття зеленого не маю. Мене жодного разу не зловили. Гадаю, тобі вистачить такої кари: я тебе посаджу й змушу дослухати мою історію до кінця. Утім, я забуваюся, — промовив Квоут, показавши на загальну залу. — Ми занедбали свого гостя.

Хроніст, судячи з вигляду, аж ніяк не нудьгував. Щойно Баст увійшов до зали, Хроніст почав із цікавістю за ним стежити. Поки розмова тривала, Хроністове обличчя ставало дедалі більш спантеличеним і напруженим.

Взагалі-то, про Баста треба дещо сказати. На перший погляд він здавався звичайним молодиком, нехай і привабливим. Але в ньому щось було не так. Наприклад, він носив чоботи з м’якої чорної шкіри. Принаймні саме це можна було побачити, глянувши на нього. Але якщо зуміти зиркнути на нього краєчком ока, у тому разі, якщо він стояв у потрібній тіні, можна було побачити дещо зовсім інше.

А маючи відповідний склад розуму, такий, що розум справді бачить те, що споглядає, можна було б помітити, що в нього дивні очі. Якщо ж цей розум має рідкісний дар не дозволяти туманити себе власним очікуванням, можна було б помітити в них іще дещо — дещо незвичне й дивовижне.

Тому Хроніст пильно дивився на юного учня Квоута, намагаючись зрозуміти, що в ньому не так. Хроністів погляд ще до закінчення їхньої розмови можна було б вважати щонайменше напруженим, а швидше — нечемним. Коли Баст нарешті відвернувся від шинквасу, у Хроніста помітно округлились очі, а його обличчя, і без того бліде, геть побіліло.

Хроніст сягнув рукою під сорочку і стягнув якийсь предмет, який висів у нього на шиї. Поклав його на стіл на відстані витягнутої руки між собою й Бастом. Усе це відбулося за півсекунди, і при цьому він не зводив очей із темноволосого молодика біля шинквасу. Хроніст зі спокійним обличчям міцно притиснув металевий диск до столу двома пальцями.

— Залізо, — сказав він. Голос у нього був напрочуд звучний, неначе це був наказ, якому слід було підкоритися.

Баст зігнувся так, неначе його вдарили в живіт, показавши зуби й чи то загарчавши, чи то скрикнувши. Рухаючись із неприродною легкою швидкістю, він підніс одну руку до скроні й напружився, приготувавшись до стрибка.

Усе це сталося за час, протягом якого можна хіба що один раз уривчасто вдихнути. Однак Квоутові довгі пальці якимось робом схопили Баста за зап’ясток. Баст, чи то не усвідомлюючи цього, чи то не переймаючись цим, кинувся до Хроніста, але тут його різко зупинили — так, неначе Квоутова долоня була наручником. Баст шалено запручався, намагаючись звільнитись, але Квоут стояв за шинквасом, витягнувши руку, нерухомий, як сталь або камінь.

— Стійте! — владно пролунав Квоутів голос, запала тиша, і в ній його слова зазвучали різко й гнівно. — Я не допущу бійок між моїми друзями. Я й без того втратив їх удосталь. — Він поглянув на Хроніста. — Скасуй це, бо інакше я зламаю цю штуку.

Хроніст вражено завмер. Тоді його вуста беззвучно заворушились, і він із легким тремтінням відвів руку від кружала з тьмяного металу, що лежало на столі.

Баст розслабився і на мить безвільно, наче ганчір’яна лялька, повис на зап’ястку, який Квоут досі не відпускав, стоячи за шинквасом. Баст здобувся на кілька непевних кроків і сперся на шинквас. Квоут зміряв його довгим поглядом, а тоді відпустив зап’ясток.

Баст повалився на табурет, не зводячи очей із Хроніста. Рухався він обережно, як людина з незагоєною раною.

А ще він змінився. Очі, що стежили за Хроністом, не втратили своєї приголомшливої морської блакиті, але тепер вони були забарвлені рівномірно, як коштовне каміння або глибокі лісові озерця, а на місці його м’яких шкіряних чобіт з’явились елегантні роздвоєні копита.

Квоут жестом наказав Хроністові вийти вперед, а тоді повернувся й ніби навмання взяв два гранчаки й пляшку. Він поставив склянки, а тим часом Баст і Хроніст тривожно розглядали один одного.

— Отже, — розгнівано заговорив Квоут, — можна зрозуміти, чому ви обидва повелися саме так, але це аж ніяк не означає, що хтось із вас повівся добре. Тож ми цілком можемо почати заново.

Він глибоко вдихнув.

— Басте, дозволь мені відрекомендувати тебе Деванові Локісу, також відомому як Хроніст. Він, як визнають усі, чудовий оповідач, запам’ятовувач і записувач історій. А ще, якщо я раптом не з’їхав з глузду, успішний член Аркануму, щонайменше ре’лар, і один із, мабуть, сорока людей на світі, які знають ім’я заліза.

— Однак, — продовжив Квоут, — попри ці досягнення він, здається, не надто добре розуміється на житейських справах. Це показує те, що він украй нерозважливо здійснив майже безнадійний для себе напад на, як я здогадуюся, першого представника народу, якого йому пощастило побачити в житті.

Хроніст незворушно вистояв це представлення, дивлячись на Баста, як на змію.

— Хроністе, прошу вас познайомитися з Бастасом, сином Реммена, принцом Сутінків і Телвіт Мел. Найрозумнішим, себто єдиним учнем, якого я мав нещастя вчити. Чародієм, працівником шинку і, не в останню чергу, моїм другом.

За сто п’ятдесят років свого життя, якщо не згадувати про майже два роки під моєю особистою опікою, він примудрився не дізнатися кілька важливих речей. Ось перша з них: напад на члена Аркануму, якому вистачає майстерності зв’язати залізо, — це глупство.

— Він на мене напав! — із запалом промовив Баст.

Квоут холодно на нього поглянув.

— Я не казав, що це було без причини. Я сказав, що це було глупством.

— Я б переміг.

— Цілком можливо. Але ти постраждав би, а він би або постраждав, або загинув. Ти не забув, що я відрекомендував його як свого гостя?

Баст мовчав. Його обличчя залишилося агресивним.

— Отже, — заговорив Квоут із холодною веселістю. — Ви представлені один одному.

— Радий знайомству, — дуже холодно сказав Баст.

— Навзаєм, — відповів Хроніст.

— Ви просто не можете не бути друзями, — повів далі Квоут; у його голосі з’явилися загрозливі нотки. — А друзі так не вітаються.

Баст і Хроніст витріщились один на одного; жоден з них не ворухнувся.

Квоутів голос стих.

— Якщо ви не припините це глупство, можете негайно йти, обидва. Одному з вас залишиться маленький кавалок історії, а другий зможе пошукати собі нового вчителя. Я геть не терплю хіба що одного — примх свавільної гордині.

У стишеній напрузі Квоутового голосу було щось таке, що змусило їх відвести погляди один від одного. А коли вони повернулися до нього, за шинквасом уже наче стояла зовсім інша людина. Життєрадісний шинкар зник, а на його місці стояв хтось похмурий і лютий.

«Він такий молодий, — зачудувався Хроніст. — Явно не старший за двадцять п’ять років. Чому я не помітив цього раніше? Він міг би зламати мене голіруч, наче хворостинку. Як так сталося, що я прийняв його за шинкаря, хай навіть і на мить?»

Тоді він побачив Квоутові очі. Їхня зелень потьмяніла настільки, що вони були майже чорними. «Ось кого я прийшов побачити, — мовчки подумав Хроніст, — ось той, хто був радником королів і ходив старими шляхами, керуючись лише власним розумом. Ось той, чиє ім’я в Університеті стало і похвалою, і прокляттям».

Квоут пильно глянув спершу на Хроніста, а потім на Баста; обидва дивились йому у вічі не надто довго. Після ніякової паузи Баст простягнув руку. Хроніст трохи завагався, а тоді швидко потягнувся, неначе суючи руку в багаття.

Нічого не сталося. Обидва, здавалося, були помірно здивовані.

— Неймовірно, чи не так? — ущипливо звернувся до них Квоут. — П’ять пальців, плоть, а під нею — кров. Так можна й повірити, що на іншому кінці цієї руки перебуває якась особистість.

Обличчя в обох набули винуватого виразу. Вони відпустили руки один одного.

Квоут налив у склянки рідини з зеленої пляшки. З цим простим жестом він змінився. Неначе поступово обернувся на самого себе, так, що від темноокого чоловіка, який секунду тому стояв за шинквасом, не лишилося майже нічого. Дивлячись на шинкаря, який сховав одну руку в шматку полотна, Хроніст із болем відчув, що щось втратив.

— Отже. — Квоут підсунув склянки до них. — Візьміть оце, сядьте за той стіл і поговоріть. Коли я повернуся, жоден із вас не має бути мертвим, а шинок не має горіти. Гаразд?

Баст знічено всміхнувся, а Хроніст підняв склянки та повернувся до столу. Баст пішов за ним і мало не сів, а тоді повернувся й узяв пляшку.

— Не перепийте, — попередив Квоут, зайшовши до підсобки. — Я не хочу, щоб ви прохихотіли до кінця моєї історії.

Парочка за столом, запинаючись, розпочала напружену розмову, тим часом як Квоут перейшов до кухні. Він вийшов кілька хвилин по тому, винісши сир і буханець темного хліба, холодну курку й ковбасу, масло й мед.

Вони пересіли за більший стіл, а Квоут тим часом виніс тарелі; він метушився як справжнісінький шинкар. Хроніст крадькома стежив за ним — йому ледве вірилося, що ця людина, яка мугикає собі під носа й ріже ковбасу, і той, хто стояв за шинквасом якихось кілька хвилин тому, темноокий і страхітливий, можуть бути однією й тією ж особою.

Поки Хроніст збирав свій папір і перо, Квоут із задумливим виразом обличчя дивився у вікно, оцінюючи висоту сонця над обрієм. Урешті-решт він повернувся до Баста.

— Скільки тобі вдалося підслухати?

— Більшу частину, Реші, — усміхнувся Баст. — У мене гарний слух.

— Це добре. У нас немає часу на повернення до вже сказаного. — Він глибоко вдихнув. — Тоді повернімося до історії. Готуйтеся, зараз буде сюжетний поворот. Падіння. Історія стане похмурішою. На обрії збираються хмари.

Для мандрівної трупи зима тягнеться повільно, але Абенті правильно нею скористався й нарешті заходився навчати мене симпатії всерйоз. Однак, як це часто буває, особливо в дітей, очікування виявилося незмірно захопливішим за реальність.

Було б неправильно сказати, що симпатія мене розчарувала. Але я, якщо чесно, таки був розчарований. Я не очікував, що магія буде такою.

Вона була корисною. Це було незаперечно. За допомогою симпатії Бен забезпечував освітлення для наших вистав. Симпатією можна було запалити вогонь без кресала чи підняти щось важке без громіздких канатів і блоків.

Але коли я побачив Бена вперше, він якимось робом прикликав вітер. Це була не проста симпатія. Це була магія, така, як у книжках казок. Цю таємницю я хотів розгадати найбільше.

Те містечко називалося Геллофелл. Ми зупинилися на кілька днів, оскільки там був добрий стельмах, а майже всі наші фургони потребували якогось обслуговування чи ремонту. Поки ми чекали, Бен одержав пропозицію, від якої не міг відмовитися.

Вона була вдовою, доволі заможною, доволі молодою, а моїм недосвідченим очам здавалася доволі привабливою. За офіційною версією вона потребувала вчителя для свого маленького сина. Однак усякий, хто бачив, як вони ходять разом, здогадувався, яку правду приховує ця версія.

Вона була дружиною броваря, але бровар потонув за два роки до цього. Вона як могла старалася керувати броварнею, але насправді не мала знань, потрібних для того, щоб добре це робити…

Як ви бачите, я вважаю, що вигадати кращу пастку на Бена було б неможливо.

Наступні кілька місяців мої батьки докладали всіх зусиль, аби заповнити порожнечу, що залишилася від Бена, залучаючи інших артистів для того, щоб заповнити мій час чимось корисним і щоб я не киснув.

Розумієте, у трупі вік майже ні на що не впливав. Якщо людині вистачало сил на сідлання коней, то вона сідлала коней. Хто мав достатньо спритні руки, той жонглював. Хто був гладенько поголений і влізав у сукню, той грав леді Рейтієль у «Свинопасі й соловейку». Отак просто все загалом було.

Отже, Тріп навчив мене блазнювання й акробатики. Шанді показала мені придворні танці півдесятка країн. Терен виміряв мене руків’ям меча й вирішив, що я достатньо виріс, щоб узятися за основи фехтування. Не в достатньому обсязі, щоб битися насправжки, підкреслив він. Але в достатньому, щоб добре зображати це на сцені.

О цій порі року дороги були добрі, тож ми їхали Союзом на північ, шукаючи містечок, в яких ще не виступали, в чудовому темпі — долаючи по п’ятнадцять-двадцять миль на день. Тепер, коли Бена вже не було, я частіше їздив з батьком, і він почав офіційно готувати мене до сцени.

Звісно, я вже знав чимало. Але те, чого я на той час навчився, було безладною мішаниною. Батько ж крок за кроком показував мені справжню механіку акторського ремесла. Як, трохи змінивши акцент або позу, видатися грубим, хитрим або дурним.

А мати почала вчити мене поводитись у пристойному товаристві. Я знав дещицю завдяки нашим нечастим гостинам у барона Ґрейфоллов і гадав, що вже достатньо вихований, щоб не мати потреби запам’ятовувати форми звертання, правила поводження за столом і розлогу, заплутану ієрархію знаті. Врешті-решт я так і сказав матері.

— Кого цікавить, чи вищий модеґанський віконт за вінтського спара-тана? — обурився я. — І кого цікавить, чи треба до одного звертатися «ваша світлосте», а до іншого — «мій пане»?

— Їх цікавить, — твердо відповіла мати. — Виступаючи для них, ти маєш поводитися з гідністю й уміти не лізти ліктями в суп.

— Батька не обходить, якою виделкою користуватись і хто кого вищий, — пробурчав я.

Мати насупилася, примруживши очі.

— Хто за кого вищий, — з неохотою виправився я.

— Твій батько знає більше, ніж показує, — сказала мати. — А якщо він чогось не знає, то це сходить йому з рук завдяки чималій харизмі. Отак він і тримається на плаву. — Вона взяла мене за підборіддя й повернула моє обличчя до свого. Очі в неї були зелені, з золотистими обідками довкола зіниць. — Ти хочеш просто триматися на плаву? Чи хочеш, щоб я тобою пишалася?

Відповідь була тільки одна. Варто мені було лише як слід взятися за вивчення цього, як це стало просто ще одним різновидом акторської майстерності. Черговим сценарієм. Мати складала віршики, щоб допомогти мені запам’ятати найбезглуздіші компоненти етикету. А ще ми разом написали досить непристойну пісеньку під назвою «Понтифік завжди нижчий за королеву». Ми сміялися над нею щонайменше місяць, і мати суворо заборонила мені співати її перед батьком, щоб він, бува, не зіграв її якось перед тими, хто не мав її почути, і не довів нас усіх до серйозної біди.

Квоут простягнув руку Хроністові, а тоді, насупившись, повернувся до свого учня.

— Перестань так на мене дивитися, Басте.

Баст, здавалося, був готовий заплакати.

— Ох, Реші, — видушив із себе він. — Я ж і гадки не мав.

Квоут змахнув рукою, неначе ріжучи повітря долонею.

— А ти й не мусив, Басте, і не треба робити з цього проблеми.

— Але ж, Реші…

Квоут суворо поглянув на учня.

— Що, Басте? Я повинен ридати та рвати на собі волосся? Проклинати Тейлу і його янголів? Бити себе в груди? Ні. Це дешева театральщина. — Його обличчя дещо пом’якшало. — Я високо ціную твою турботу, але це — лише частинка історії, навіть не найгірша, і я розповідаю її не для того, щоб домогтися співчуття.

Квоут відсунув стілець від столу та звівся на ноги.

— До того ж усе це сталося давно. — Він змахнув рукою — мовляв, дрібниці. — Час — видатний цілитель і таке інше.

Він потер руки.

— Зараз я принесу дров — стільки, щоб нам вистачило на ніч. Якщо я хоч трохи розуміюся на погоді, буде зимно. Можеш поставити пектися кілька буханців хліба, поки я буду надворі, і спробувати опанувати себе. Я не стану розповідати цю історію до кінця, якщо ти дивитимешся на мене крізь сльози.

Після цього Квоут зайшов за шинквас і пішов через кухню до чорного ходу шинку.

Баст грубо потер собі очі, а тоді провів поглядом свого господаря.

— Поки він чимось зайнятий, він у порядку, — тихо промовив Баст.

— Прошу? — задумливо перепитав Хроніст. Він збентежено посунувся на стільці, неначе хотів звестись на ноги, але не знав, який привід вигадати, щоб це було ґречно.

Баст тепло йому всміхнувся; його очі знову стали по-людськи блакитними.

— Я так зрадів, почувши, хто ви такий і що він розповість свою історію. Останнім часом він був у дуже похмурому настрої, і цей настрій нічим не розвіяти, бо робити нічого — можна лише сидіти й роздумувати. Я не сумніваюся, що, згадавши добрі часи, він… — Баст скривився. — У мене не надто добре виходить це висловити. Вибачте за те, що сталося. Я не думав як слід.

— Н… ні, — поспіхом, затинаючись, відповів Хроніст. — Це я… це я винен, вибачте.

Баст хитнув головою.

— Ви просто були заскочені зненацька, але всього-на-всього спробували мене зв’язати. — Його обличчя набуло дещо зболеного виразу. — Зауважте, це було аж ніяк не приємно. Це наче удар між ногами, але по всьому тілу. Від цього стає зле, находить слабкість, але це — лише біль. Ви ж мене не поранили насправді. — Баст, судячи з вигляду, зніяковів. — Я ж хотів не просто зробити вам боляче. Можливо, я убив би вас, навіть не замислившись.

Поки не запала ніякова тиша, Хроніст промовив:

— Чому б нам не повірити йому на слово, що ми обидва були засліплені ідіотизмом, і не закрити тему на цьому? — Хроніст вичавив із себе кволу усмішку, щиру попри обставини. — Мир? — Він простягнув руку.

— Мир. — Вони потиснули один одному руки зі значно більшою щирою теплотою, ніж раніше. Коли Баст витягнув руку над столом, у нього задерся рукав і відкрив свіжий синець довкруж його зап’ястка.

Баст присоромлено повернув манжет на місце.

— Це він мене схопив, — швидко пояснив він. — Він сильніший, ніж здається. Не кажіть йому про це. Йому тільки соромно стане.

Квоут вийшов з кухні й зачинив за собою двері. Роззираючись навкруги, він неначе здивувався тому, що довкола — м’яка осінь, а не весняний ліс із його історії. Він узявся за ручки тачки й покотив її в ліс за шинком; під його ногами захрустіло опале листя.

Неподалік від дерев лежав запас дров на зиму. В’язки дуба та ясена були складені між стовбурами дерев у високі нерівні стіни. Квоут вкинув два поліна в тачку, і вони вдарили по її дну наче по приглушеному барабану. За ними впали ще два. Його рухи були точними, обличчя — порожнім, а очі — відстороненими.

Продовжуючи навантажувати тачку, він рухався чимраз повільніше, наче машина, що поступово вимикається. Врешті-решт він остаточно зупинився та простояв одну довгу хвилину, нерухомий, мов камінь.

Лише тоді його покинуло самовладання. І хоча там цього не міг побачити ніхто, він закрив обличчя руками й тихо заридав. Його тіло розбивали все нові й нові хвилі тяжких мовчазних схлипів.

Можливо, найвидатніше вміння нашого розуму — це здатність долати біль. Класичні вчення розповідають нам про четверо дверей розуму, крізь які проходять усі відповідно до своїх потреб.

Першими є двері сну. Сон надає нам схованку від світу та всього його болю. Сон допомагає скоротати час, віддаляючи нас від того, що завдало нам болю. Діставши поранення, людина часто-густо падає непритомна. Так само й людина, що чує звістку, яка травмує, часто-густо мліє чи непритомніє. Так розум захищає сам себе від болю, проходячи крізь перші двері.

Другими є двері забуття. Деякі рани надто глибокі, щоб загоїтись, або ж надто глибокі, щоб загоїтися швидко. До того ж багато спогадів просто болючі, і гоїтися нема чому. Прислів’я «час лікує всі рани» хибне. Час лікує більшість ран. Усі решта сховані за цими дверима.

Третіми є двері божевілля. Бувають випадки, коли розум зазнає такого удару, що ховається в безумстві. Хоча це може й не видаватися корисним, це корисно. Бувають випадки, коли реальність — це самий тільки біль, а щоб урятуватися від цього болю, розум має покинути реальність.

Останніми є двері смерті. Це — крайній засіб. Після того як ми помираємо, нам не може завдати болю ніщо — чи принаймні нам так казали.

Спершу я був майже як машина — бездумно виконував дії, що збережуть мені життя.

Я з’їв другого кролика з тих, яких упіймав, а також третього. Знайшов ягідник із суницями. Порився в пошуках корінців. Наприкінці четвертого дня я мав усе, чого потребував для виживання: обгороджене камінням кострище, схованку для лютні. Я навіть зібрав невеличкий запас харчів, на який міг покластись у надзвичайній ситуації.

А ще я мав те, чого не потребував, — час. Подбавши про нагальні потреби, я усвідомив, що мені нічого робити. Гадаю, саме тоді почала пробуджуватися маленька часточка мого розуму.

Не сумнівайтеся: я був сам не свій. Принаймні я вже був не тим, ким був за виток до цього. Я повністю зосереджувався на всьому, що робив, не залишаючи вільною для спогадів жодну частину себе.

Я ставав дедалі худішим та обірванішим. Спав під дощем або на сонці, на м’якій травичці, вологій землі або гострому камінні з такою глибокою байдужістю, яку може викликати лише скорбота. На своє оточення я зважав лише тоді, коли йшов дощ, оскільки тоді я не міг дістати лютню, щоб пограти, і від цього мені було боляче.

Звісно, я грав. Це було моєю єдиною втіхою.

До кінця першого місяця на моїх пальцях утворилися тверді, мов каміння, мозолі, і я міг грати годину за годиною. Я грав і перегравав усі пісні, які знав напам’ять. Потім грав іще й ті пісні, які знав сяк-так, по змозі заповнюючи забуті уривки.

Зрештою я навчився грати від пробудження до сну. Я кинув грати пісні, які знав, і почав придумувати нові. Я вже придумував пісні, навіть допоміг батькові скласти куплет чи два. Але тепер я приділяв увагу лише цьому. Деякі з тих пісень залишаються зі мною до сьогодні.

Невдовзі я почав грати… як це мені пояснити?

Я почав грати дещо відмінне від пісень. Коли сонце зігріває траву, а вітерець вас обвіває, це викликає певні відчуття. Я грав доти, доки не передавав ці відчуття правильно. Грав, поки звуки музики не починали нагадувати про теплу траву й прохолодний вітерець.

Грав лише для себе, але я був суворим слухачем. Пам’ятаю, як я витратив майже три дні на спроби передати, як вітер перевертає листок.

До кінця другого місяця я навчився грати подібні речі майже з такою легкістю, з якою бачив і відчував їх: «Сонце заходить за хмари», «Пташка п’є», «Роса в орляку».

Десь на третій місяць я перестав визирати назовні й почав шукати теми для гри всередині. Я навчився грати «Подорожі у фургоні з Беном», «Співи з батьком біля вогню», «Спостереження за танцями Шанді», «Розтирання листя за гарної погоди надворі», «Усмішку матері»…

Безумовно, грати це мені було боляче, але це був такий біль, який виникає тоді, коли торкаєшся струн лютні незагоєними пальцями. З мене витекло трохи крові, і я став сподіватися, що скоро загрубію.

Десь опівдні віз звернув на іншу дорогу, тепер уже широку, мов річка, і вимощену бруківкою. Попервах там було зовсім трохи подорожніх й один-два фургони, але мені після такої тривалої самотності це здавалося величезним натовпом.

Ми заглибились у місто, і низькі будівлі поступилися місцем вищим крамницям і шинкам. На зміну деревам і садкам прийшли провулки та продавці з возиками. На величезній річці-дорозі ставало чимраз тісніше від усякої всячини, яку несло її течією, — сотень возів і пішоходів, десятків фур і фургонів, а також поодиноких вершників.

Було чути стукіт кінських копит і людські крики, одгонило пивом, потом, сміттям і дьогтем. Я замислився, що це за місто та чи не був я тут раніше, перш…

Я зціпив зуби й змусив себе думати про інше.

— Майже приїхали, — перекричав гамір Сет. Врешті-решт дорога вийшла на ринок. Фургони котилися бруківкою, видаючи звук, схожий на віддалений грім. Торгувалися та сварилися чиїсь голоси. Десь удалині пронизливим високим голосом плакала дитина. Ми поїздили трохи туди-сюди, поки він не знайшов вільний куток перед книгарнею.

Сет зупинив воза, і я вистрибнув, тим часом як вони розтягувалися, засидівшись у дорозі. Далі я за своєрідною мовчазною домовленістю допоміг їм зняти з задньої частини воза ґулясті мішки та скласти їх з одного боку.

Півгодини по тому ми вже спочивали посеред куп мішків. Сет поглянув на мене, прикривши очі рукою.

— Шо будеш сьогодні робить у городі, хлопче?

— Мені потрібні струни для лютні, — сказав я. Лише тоді до мене дійшло, що я не знаю, де батькова лютня. Я дико роззирнувся навкруги. Вона не була у возі там, де я її залишив, не тулилася до стіни й не лежала на купах гарбузів. У мене всередині все аж стиснулося, поки я не помітив її серед розкритих полотняних мішків. Підійшов до неї та взяв тремтливими руками.

Старший фермер усміхнувся мені й простягнув пару вузлуватих гарбузів, які ми перед цим вивантажували.

— Що подумала б твоя матуся, якби ти приніс додому парочку найчудовіших жовтогарячих масляних гарбузів по цей бік Елду?

— Ні, я не можу, — затинаючись, відмовився я і водночас відігнав від себе спогад про роздерті пальці, що риються в землі, та запах горілого волосся. — Т… тобто ви вже… — Я поступово замовк, ще дужче притиснувши лютню до грудей і відійшовши на пару кроків.

Він придивився до мене так, наче бачив уперше. Раптом знітившись, я уявив, який вигляд, напевне, маю — обідраний і замучений голодом. Я обняв лютню й відступився ще далі. Фермер опустив руки, а його усмішка згасла.

— Ех, хлопче, — тихо промовив він.

Він поклав гарбуз, а тоді знову повернувся до мене й заговорив з лагідною серйозністю:

— Ми з Джейком тут торгуватимемо десь до смеркання. Як знайдеш до того часу те, що шукаєш, можеш їхати з нами на ферму. Бувають дні, коли нам із жінкою точно не завадить підмога. Ми будемо тобі дуже раді. Так, Джейку?

Джейк теж дивився на мене; його чесне обличчя виражало жаль.

— Та звісно, тату. Вона ж так сказала тоді, як ми їхали.

Старий фермер не зводив з мене серйозних очей.

— Це — Приморська площа, — сказав він, показавши на свої ступні. — Ми тут будемо дотемна, може, ще трохи побудемо, як стемніє. Як хочеш проїхацця, вертайся. — Його погляд став збентеженим. — Чуєш? Можеш поїхати з нами.

Я крок за кроком задкував далі, не знаючи напевне, чому це роблю. Лише знаючи, що, поїхавши з ним, я буду змушений пояснювати, буду змушений згадувати. Що завгодно, аби не відчиняти ті двері…

— Ні. Ні, дякую, — затинаючись, відповів я. — Ви мені дуже допомогли. Я буду в порядку. — Мене штурхнув ззаду чоловік у шкіряному фартуху. Переполохавшись, я розвернувся й побіг.

Я чув, як один з них гукнув у мене за спиною, але їхні голоси заглушив натовп. Я побіг, а серце обтяжувало мені груди.

Щойно минув обідній час. Правильніше сказати, обідній час щойно минув би, якби я мав що поїсти. Я жебракував у Купецькому кільці й поки що здобув за день два копняки (один від констебля, один від найманця), три стусани (два від фургонників, один від моряка), один новий лайливий вислів про малоймовірну анатомічну конфігурацію (теж від моряка), а також бризки слини від малосимпатичного літнього чоловіка без чітко визначеного заняття.

А ще — один залізний шим. Щоправда, це я більше списував на закони ймовірності, ніж на якусь людську доброту. Навіть сліпа свиня вряди-годи знаходить жолудь.

Я прожив у Тарбієні вже майже місяць і напередодні вперше спробував щось украсти. Це був не бозна-який початок. Мене спіймали тоді, як я запустив руку в кишеню різника. За це я дістав такий сильний удар у скроню, що цього дня відчував запаморочення, коли намагався швидко підводитись або рухатись. Аж ніяк не зацікавившись крадіжками після першої спроби, я вирішив, що цього дня жебракуватиму. У цьому плані день вийшов посереднім.

Мені скрутило живіт від голоду, а черствий хліб, якого можна було б купити на один шим, мене б не порятував. Я вже замислився, чи не піти на іншу вулицю, аж тут побачив, як якийсь хлопчина підбіг до молодшого жебрака на протилежному боці. Вони трохи збуджено поговорили, а тоді дременули.

Звісно, я пішов за ними, продемонструвавши бліду тінь своєї колишньої цікавості. До того ж те, що змусило їх посеред дня покинути людний ріг вулиці, у будь-якому разі мало бути вартим мого часу. Може, тейлінці знову роздають хліб. Або перекинувся віз із фруктами. Або констеблі когось вішають. На це мені варто витратити півгодини часу.

Я йшов звивистими вулицями слідом за хлопчаками, поки не побачив, як вони завернули за ріг і побігли сходами до підвалу згорілої будівлі. Я зупинився: бліду іскру моєї цікавості загасив здоровий глузд.

За мить вони вийшли; кожен ніс по шматку плаского темного хліба. Я подивився, як вони пробрели повз мене, сміючись і штурхаючи один одного. Менший, щонайбільше шестирічний, побачив, що я на них дивлюсь, і помахав рукою.

— Ще є трохи, — гукнув він із повним ротом хліба. — Але краще поквапся.

Мій здоровий глузд раптово передумав, і я сторожко попрямував донизу. Там, де сходи закінчувалися, було кілька прогнилих дощок — усе, що лишилося від поламаних дверей. Усередині я побачив короткий коридор, який виходив у тьмяно освітлену кімнату. Повз мене пропхалася, не піднявши очей, маленька дівчинка. Вона теж міцно тримала шматок хліба.

Я переступив через розбиті шматки дверей і опинився в студеній вологій темряві. За десяток кроків я почув тихий стогін, від якого закляк на місці. Звук був майже тваринний, але слух підказував мені, що виходив він з людської горлянки.

Я не знаю, чого очікував, але знайшов я дещо зовсім інше. Горіли дві наповнені риб’ячим жиром старезні лампи, що відкидали на темні кам’яні стіни нечіткі тіні. У кімнаті було шість ліжок, і всі були зайняті. Двоє дітей, ще майже немовлят, лежали під однією ковдрою на кам’яній підлозі, а ще одна дитина скрутилася калачиком у купі ганчір’я. Хлопчина мого віку сидів у темному кутку, притиснувши голову до стіни.

Один із хлопчиків трохи ворухнувся на ліжку, неначе уві сні. Але цей порух був якийсь неправильний. Надто вже натужний, надто вже напружений. Я придивився й побачив, що там насправді. Він був прив’язаний до ліжка. Вони всі були прив’язані.

Він наліг на мотузки й видав той звук, який я почув у коридорі. Тепер він був чіткішим. Це був протяжний жалісний крик.

— А-а-а-а-а-а-а-ба-а-а-а-а-а-а.

Якусь мить мені думалося лише про всі почуті в житті історії про герцога Ґібеанського. Про те, як він і його люди двадцять років викрадали й мучили людей, поки не втрутилася церква і не поклала цьому край.

— Що, що, — пролунав голос із іншої кімнати. Голос мав дивну інтонацію, наче він насправді нічого не питав.

Хлопчина на ліжку смикнувся, вириваючись зі своїх пут.

— А-а-а-а-бе-е-е-е.

Крізь двері пройшов чоловік, який витирав руки об довгу пошарпану одіж.

— Що, що, — повторив він тим самим непитальним тоном. Голос у нього був старий і дещо втомлений, але передусім терплячий. Терплячий, як важкий камінь або мати-кішка в поводженні з кошенятами. Не той голос, якого я чекав від такої людини, як герцог Ґібеанський.

— Що, що. Тихо, тихо, Тані. Я нікуди не подівся, просто відійшов. Тепер я тут. — Його ноги тьопали по голій кам’яній підлозі. Він був босий. Я відчув, як мене повільно покидає напруга. Хоч що тут відбувалося, це й близько не видавалося таким моторошним, як я спершу подумав.

Побачивши, що чоловік наближається, хлопчина перестав налягати на мотузки.

— І-і-і-а-а, — промовив він і потягнув за мотузки, які його стримували.

— Що? — тепер це вже було запитанням.

— І-і-і-а-а.

— Гм-м-м? — старий роззирнувся довкола і вперше побачив мене. — Ох. Здоров, — знову поглянув на хлопчика на ліжку. — Ну хіба ти сьогодні не розумничок? Тані покликав мене, бо в нас відвідувач! — обличчя Тані розпливлось у широчезній посмішці, і він різко, гугняво захекав. Хоча звук вийшов зболеним, було ясно, що він сміється.

Повернувшись до мене, босоногий чолов’яга сказав:

— Я тебе не впізнаю. Ти тут уже бував?

Я хитнув головою.

— Ну, у мене є трохи хліба, йому всього два дні. Якщо принесеш мені води, можеш узяти його стільки, скільки можеш з’їсти. — Він подивився на мене. — Все гаразд?

Я кивнув. Окрім ліжок, у кімнаті з урядження були тільки стілець, стіл і відкрита бочка біля одних із дверей. На столі лежали стосом чотири великі круглі хлібини.

Він теж кивнув, а тоді обережно попрямував до стільця. Ішов він боязко, неначе йому було боляче ставити ноги.

Діставшись стільця та опустившись на нього, він показав на бочку біля дверей.

— За дверима є насос і відро. Спішити не тре, тут тобі не перегони. — Говорячи, він із відсутнім виглядом схрестив ноги й заходився терти одну босу стопу.

«Неефективний кровообіг, — подумала та частина мене, яка вже давно лишалася без діла. — Підвищений ризик інфекції та помітний дискомфорт. Ноги треба піднімати, масажувати та обтирати теплою настоянкою вербової кори, камфори та маранти».

— Не набирай у відро забагато. Я не хочу, щоб ти нашкодив собі чи нахлюпав. Там і без того досить мокро. — Він повернув стопу на підлогу та нагнувся, щоб підібрати одного з малих, який неспокійно заворушився на ковдрі.

Наповнюючи бочку, я крадькома поглядав на чолов’ягу. Волосся він мав сиве, але попри це та повільну нездорову ходу, він був не дуже старий. Мав років із сорок, а може, і трохи менше. На ньому була довга одіж, стільки разів перелатана й перештопана, що я й не здогадувався, який колір і фасон вона спершу мала. Він був майже такий само обірваний, як і я, зате чистіший. Тобто не зовсім чистий, а просто чистіший за мене. Це було неважко.

Звали його Трапіс. Він не мав у що вдягнутися, крім тієї латаної одежини. Майже весь час, коли не спав, він проводив у тому вогкому підвалі, доглядаючи безнадійних людей, з якими не хотів мати клопоту більше ніхто. Здебільшого це були маленькі хлопчики. Декому, як-от Тані, доводилося обмежувати рухи, щоб вони не нашкодили собі чи не викотилися з ліжка. Іншим, як-от Джаспінові, який за два роки до цього збожеволів від гарячки, доводилось обмежувати рухи, щоб вони не нашкодили іншим.

Паралітики, каліки, нерухомі, зсудомлені — до всіх них Трапіс виявляв однакову нескінченну терплячість. Я жодного разу не чув, щоб він скаржився, абощо, навіть на босі ноги, які завжди були розпухлими і, напевно, постійно завдавали йому болю.

Він по змозі допомагав нам, дітям, давав трохи поїсти, коли мав зайві харчі. Щоб заробити якусь дрібницю, ми носили воду, мили йому підлогу, виконували доручення й тримали немовлят, щоб вони не плакали. Ми робили все, про що він просив, а коли харчів не було, ми завжди могли попити води, побачити втомлену усмішку та зустрітися з тим, хто дивився на нас як на людей, а не тварин у лахмітті.

Часом здавалося, ніби Трапіс сам-один намагався піклуватися про всіх безнадійних створінь у нашому куточку Тарбієна. У відповідь ми любили його з таким мовчазним завзяттям, дорівнятися до якого можуть хіба що тварини. Якби хтось коли-небудь здійняв руку на Трапіса, його з виттям розірвали б на криваві кавалки посеред вулиці сто дітей.

Ті перші кілька місяців я частенько заходив до його підвалу, а потім, з плином часу, дедалі менше. Трапіс і Тані були чудовим товариством. Жоден з нас не відчував потреби багато говорити, і це чудово мені підходило. Але інші вуличні діти неймовірно діяли мені на нерви, тож заходив я нечасто, лише тоді, коли страшенно потребував допомоги, або тоді, коли мав чим поділитися.

Попри те, що я бував там нечасто, приємно було знати, що в місті є таке місце, де мене не копатимуть, не ганятимуть і не обплюють. Коли я був на дахах сам-один, добре було знати, що на світі є Трапіс і підвал. Це була майже домівка, до якої можна повертатися. Майже.

У ті перші місяці в Тарбієні я багато чого дізнався.

Я дізнався, в яких шинках і ресторанах викидають найкращу їжу і наскільки їжа має прогнити, щоб від неї стало зле.

Я дізнався, що обнесений стіною комплекс будівель біля доків — це Храм Тейлу. Тейлінці часом роздавали хліб, змушуючи нас проказувати молитви, а вже потім дозволяючи взяти собі буханець. Я не заперечував. Це було легше, ніж жебракувати. Часом священики в сірих одіннях намагалися заманити мене проказати молитви до церкви, але до мене доходили чутки, і я завжди тікав від таких прохань, незалежно від того, узяв я вже буханець чи ні.

Я дізнався, як треба ховатися. У мене було таємне місце на старій дубильні, де змикалися три дахи, утворюючи прихисток від вітру й дощу. Бенову книжку я заховав під кроквами, загорнувши в полотно. Брався я за неї дуже рідко, як за святу реліквію. Це була остання значна частина мого минулого, і я вживав усіх заходів, щоб тільки вберегти її.

Я дізнався, що Тарбієн не має кінця-краю. Якщо ви не бачили його на власні очі, вам не зрозуміти. Це як з океаном. Я можу розповісти вам про його хвилі й воду, але ви й гадки не матимете про його розмір, поки не опинитеся на березі. Зрозуміти океан по-справжньому можна, лише опинившись посеред нього, коли навколо тільки океан, який нескінченно тягнеться на всі боки. Лише тоді стає зрозуміло, які ви маленькі, які безсилі.

Почасти Тарбієн такий величезний через те, що він поділяється на тисячу невеличких частинок, кожна з яких має власний характер. Були там Низовини, Гуртоправська площа, Мийниця, Середмістя, Жировик, Бочки, Доки, Смоляний шлях, Шовний провулок… Можна було все життя прожити в Тарбієні й так і не вивчити всі його частини.

Але з практичної точки зору Тарбієн зазвичай поділявся на дві частини — Надбережжя та Узвишшя. Надбережжя — це там, де люди бідні. Тому вони — жебраки, злодії та повії. Узвишшя — це там, де люди багаті. Тому вони — повірені, політики та куртизанки.

Провівши в Тарбієні два місяці, я вперше замислився про те, чи не спробувати пожебракувати на Узвишші. Зима міцно вчепилась у місто, а через Маскарад Середзим’я на вулицях стало небезпечніше, ніж зазвичай.

Це мене вразило. Усе моє молоде життя наша трупа щозими організовувала Маскарад Середзим’я для якого-небудь містечка. Надягнувши маски демонів, ми тероризували місцевих сім днів Високої Жалоби, що неабияк усіх радувало. Мій батько грав Енканіса так переконливо, що можна було подумати, ніби ми його прикликали. А найважливішим було те, що він міг бути страхітливим та обачним водночас. Коли всім заправляла наша трупа, ніхто жодного разу не постраждав.

Але в Тарбієні все було інакше. О, складники маскараду були такі ж самі. Люди в кричущо розмальованих масках демонів усе одно вешталися містом, лізучи в шкоду. Був там і Енканіс у традиційній чорній масці, який завдавав серйозніших клопотів. І хоча я його не бачив, я не сумнівався, що кращими районами крокував Тейлу в срібній масці, який грав свою роль. Як я вже сказав, складники карнавалу були такі ж самі.

Але спрацьовували вони інакше. По-перше, Тарбієн був надто великий, щоб одна трупа забезпечила йому достатньо демонів. Тут би не вистачило б і сотні труп. Отож, замість оплачувати послуги професіоналів, що було б розважливо й безпечно, церкви Тарбієна йшли більш прибутковим шляхом продажу масок демонів.

Через це в перший день Високої Жалоби в місті вирвалися на свободу десять тисяч демонів. Десять тисяч демонів-аматорів, яким було дозволено робити будь-які капості, які спадуть на думку.

Може здатися, ніби це — ідеальна ситуація для юного злодюжки, якою той може скористатись, але насправді все було зовсім навпаки. Демонів завжди було найбільше в Надбережжі. І хоча переважна більшість демонів поводилась як годиться, тікала, почувши ім’я Тейлу, і тримала свою чортівню в розумних межах, чимало з них були не такі. У перші кілька днів Високої Жалоби було небезпечно, і я здебільшого коротав час, просто переховуючись від гріха подалі.

Але з наближенням Середзим’я все вляглося. Кількість демонів стабільно зменшувалася: люди губили маски або втомлювалися від цієї гри. Тейлу, безсумнівно, теж знищив чимало — от тільки срібна маска срібною маскою, а він був один. Він навряд чи міг обійти весь Тарбієн усього за сім днів.

Для мандрівки на Узвишшя я обрав останній день Жалоби. У день Середзим’я настрій у всіх завжди гарний, а гарний настрій — це успіх у жебракуванні. Найкращим же було те, що лави демонів помітно порідшали, а це означало, що ходити вулицями знову стало більш-менш безпечно.

Я вийшов невдовзі після полудня, зголоднілий, тому що не зумів знайти, де вкрасти хліба. Пам’ятаю, що, попрямувавши до Узвишшя, я відчував легке збудження. Можливо, якась частина мене згадала, яким було Середзим’я в колі родини: тепла їжа, а потім — теплі ліжка. Можливо, мене заразили пахощі вічнозелених гілок, які збирали на купи та підпалювали на честь торжества Тейлу.

Того дня я дізнався дві речі. Я дізнався, чому жебраки тримаються Надбережжя, а ще дізнався, що, хоч що вам там казатимуть церковники, Середзим’я — це час демонів.

Я до кінця тієї ночі сидів у своєму таємному місці, а наступного дня прокинувся пізно і зрозумів, що моє тіло здерев’яніло, ставши тугим вузлом болю. Позаяк у мене ще була їжа і трохи вина, я залишився там, де був, замість того, щоб ризикувати падінням, спробувавши злізти на вулицю.

Стояв день без сонця і з вологим вітром, який, здавалося, віяв без упину. Під покров навислого даху залітав мокрий сніг. Комин за мною був теплий, але цього було не досить, щоб по-справжньому висушити мою ковдру чи знищити студену вологу, якою був просякнутий мій одяг.

З вином і хлібом я впорався швидко, а після того більшу частину свого часу обгризав індичі кістки й намагався зігріти сніг у порожній флязі з-під вина, щоб його можна було пити. Ні те, ні інше особливої користі не принесло, і врешті-решт я наївся брудного снігу, від якого мені залишилися дрижаки й смак дьогтю в роті.

Попри ушкодження я по обіді занурився в сон, а прокинувся пізно ввечері, наповнений пречудовим теплом. Я відсунув ковдру й відкотився від надміру вже розігрітого комина, а тоді прокинувся майже на світанку, з дрижаками й змоклий до нитки. Почувався я дивно — у голові паморочилось, і я неначе сп’янів. Я знову зіщулився біля комина й до кінця дня то поринав у неспокійний гарячковий сон, то виринав з нього.

Я не пам’ятаю, як зліз із даху, марячи в гарячці, майже скалічений. Не пам’ятаю, як пройшов три чверті милі крізь Жировик і Ящики. Пам’ятаю лише, як полетів сходами, що вели до Трапісового підвалу, міцно стискаючи в руці свій гаманець із грішми. Лежачи там, тремтячи й пітніючи, я почув негучне тьопання його босих ніг по каменю.

— Що, що, — лагідно промовив він, піднявши мене. — Тихо, тихо.

Трапіс доглядав мене, поки довгі дні моєї гарячки не закінчилися. Він кутав мене в ковдри, годував, а коли стало очевидно, що моя гарячка не мине сама собою, він купив на принесені мною гроші гірко-солодкі ліки. Він пильнував, щоб моє обличчя й руки залишалися вологими й холодними, водночас бурмочучи своє терпляче, лагідне «Що, що. Тихо, тихо», тим часом як я кричав, без упину марячи померлими батьками, чандріянами та чоловіком із порожніми очима.

Я не припиняв навчатися до кінця перебування в Тарбієні — щоправда, більшість тамтешніх моїх уроків були болючими й неприємними.

Я навчився жебракувати. Це було дуже практичним застосуванням акторської майстерності з дуже складною аудиторією. Виходило в мене добре, але грошей у Надбережжі було негусто, а порожня миска для милостині — це холодна голодна ніч.

Шляхом небезпечних спроб і помилок я довідався, як правильно розрізати гаманці й вичищати кишені. Особливо добре мені вдавалось останнє. Мені швидко виказували свої таємниці найрізноманітніші замки й засуви. Мої вправні пальці знайшли собі таке застосування, до якого батьки чи Абенті не додумалися б ніколи.

Я навчився тікати від будь-якої людини з неприродно білою посмішкою. Ґлей дерева денер повільно відбілює зуби, тож якщо солодкожер доживає до того часу, коли його зуби остаточно біліють, він, цілком імовірно, уже продав усе своє майно, яке можна було продати.

У Тарбієні безліч небезпечних людей, але нікому з них не дорівнятися до солодкожера, сповненого відчайдушного прагнення скуштувати ще ґлею. Вони готові вбити людину за пару грошів.

Я навчився справляти сам собі черевики з ганчір’я. Справжні черевики стали для мене мрією. Перші два роки здавалося, ніби моїм ногам весь час холодно, вони порізані або й те, й інше. Але на третій рік мої стопи стали як стара шкіра, і я міг годинами бігати босоніж грубою бруківкою міста й геть її не відчувати.

Я навчився ні від кого не очікувати допомоги. У поганих районах Тарбієна крик про допомогу приваблює хижаків, наче запах крові, який несе вітром. Я спав на даху, зручно влаштувавшись у своєму потаємному місці на стику трьох дахів. З глибокого сну мене збудив звук грубого сміху й гупання ніг у провулку піді мною.

Лункі кроки припинилися, судячи зі звуку, порвався одяг, а тоді знову пролунав сміх. Я, прослизнувши на край даху, опустив погляд на провулок. Побачив кількох дебелих хлопців, майже чоловіків. Вони були одягнені, як я — саме ганчір’я та бруд. Їх було душ із п’ять, а може, й шість. Вони зникали в тінях і виходили з них так, наче й самі були тінями. Груди в них важко здіймалися від бігу, і мені на даху було чути їхнє дихання.

Посеред провулка була жертва гонитви — маленький хлопчик, щонайбільше восьмирічний. Один зі старших хлопців утримував його. Оголена шкіра малого виблискувала блідістю в місячному світлі. Знову, судячи зі звуку, порвався одяг, і хлопчик видав притишений крик, який закінчився здавленим схлипом.

Інші дивилися й перемовлялися притишеними завзятими голосами; на обличчях у них був жорстокий голодний вищир.

Мене вже кілька разів ганяли вночі. За кілька місяців до того ще й зловили. Глянувши вниз, я з подивом побачив у себе в руці важкий шматок червоної черепиці, готовий до кидка.

Тут я зупинився, озирнувся на своє потаємне місце. У мене там була ганчір’яна ковдра й півбуханця хліба. Тут були сховані мої гроші на чорний день — вісім залізних грошів, які я відклав на той час, як не таланитиме. А найціннішою там була Бенова книжка. Тут я був у безпеці. Навіть якщо я влучу в одного з них, усі решта опиняться на даху за дві хвилини. Тоді, навіть якщо я врятуюся, мені буде нікуди йти.

Я опустив шматок черепиці. Повернувся до місця, що стало моєю домівкою, і скрутився калачиком у затишній ніші під навислим дахом. Зіжмакав обома руками ковдру та зціпив зуби, намагаючись відмежуватися від приглушеного гомону розмови, що перемежався грубим сміхом і тихим безнадійним риданням знизу.

Квоут змахнув рукою, наказуючи Хроністові покласти перо, і потягнувся, переплівши пальці над головою.

— Давно я вже цього не згадував, — сказав він. — Якщо ви палко бажаєте знайти причину, через яку я став тим Квоутом, про якого розповідають історії, гадаю, можна пошукати там.

Хроніст наморщив лоба.

— Що саме ви маєте на увазі?

Квоут на довгу мить замовк, роздивляючись свої руки.

— Ви знаєте, скільки разів у житті мене били?

Хроніст захитав головою.

Піднявши очі, Квоут усміхнувся й байдужо знизав плечима.

— Я теж не знаю. Здавалося б, таке забутися не може. Здавалося б, я мав би пам’ятати, скільки в мене було зламано кісток. Здавалося б, я мав би пам’ятати ті шви та пов’язки. — Він хитнув головою. — Їх я не пам’ятаю. Пам’ятаю, як той малий ридав у темряві. Стільки років минуло, а я й досі чітко це чую.

Хроніст насупився.

— Ви ж самі казали, що нічого не могли там зробити.

— Міг би, — серйозно промовив Квоут, — і не зробив. Я зробив свій вибір і шкодую про нього до сьогодні. Кістки зростаються. Жаль лишається з людиною назавжди.

Квоут відштовхнувся від столу.

— Гадаю, темної сторони Тарбієна вже досить. — Він звівся на ноги й від душі потягнувся, піднявши руки над головою.

— Чому, Реші? — Слова вирвалися в Баста раптово. — Чому ви залишались, якщо там було настільки жахливо?

Квоут кивнув самому собі, наче сподівався на це запитання.

— А куди мені ще було йти, Басте? Усі, кого я знав, загинули.

— Не всі, — наполегливо заперечив Баст. — Ще був Абенті. Можна було піти до нього.

— До Геллофелла були сотні миль, Басте, — натомлено сказав Квоут, побрівши на інший бік кімнати та зайшовши за шинквас. — Сотні миль без підказок із батькових мап. Сотні миль — і ніякої їзди чи сну у фургонах. Без будь-якої допомоги, без грошей, без взуття. Гадаю, така подорож не є неможливою. Але для малої дитини, ще заціпенілої від потрясіння після втрати батьків…

Квоут хитнув головою.

— Ні. Принаймні в Тарбієні я міг жебракувати чи красти. Мені вдалося успішно пережити літо в лісі, ледь-ледь. Але перезимувати? — Він хитнув головою. — Я помер би з голоду чи замерз на смерть.

Стоячи біля шинквасу, Квоут наповнив собі кухоль і почав засипати туди потроху спеції з кількох невеличких ємностей, а тоді з задумливим виразом обличчя пішов до великого кам’яного каміна.

— Звісно, ти маєш рацію. Що завгодно було б краще, ніж Тарбієн.

Ставши обличчям до вогню, він знизав плечима.

— Та всіма нами керують звички. Надто вже легко залишатись у звичних коліях, які ми прокладаємо самі собі. Можливо, я навіть вважав це справедливим. Своєю карою за те, що не був поруч і не допоміг, коли прийшли чандріяни. Своєю карою за те, що не помер, коли мусив, разом із рештою своєї родини.

Баст роззявив рота, а тоді закрив його й насуплено опустив погляд на стільницю.

Квоут глянув за плече й лагідно всміхнувся.

— Я не кажу, що це раціонально, Басте. Емоції за самою своєю природою не є раціональними. Зараз я так не думаю, але тоді думав. Я пам’ятаю. — Він знову повернувся до вогню. — Завдяки Беновій науці моя пам’ять стала такою ясною й гострою, що мені часом доводиться бути обережним, щоб об неї не порізатися.

Квоут дістав з вогню камінець для нагрівання вина та опустив його у свій дерев’яний кухоль. Він потонув, різко зашипівши. Залу наповнив запах пекучої гвоздики та мускатного горіха.

Квоут, вертаючи до столу, розмішав свій сидр ложкою з довгою ручкою.

— Також не забувай, що я був не при своєму розумі. Значною мірою я ще був приголомшений, спав, якщо хочеш. Мені було потрібно, щоб мене щось збудило — або хтось збудив.

Він кивнув Хроністові. Той невимушено помахав рукою, якою писав, щоб її розслабити, а тоді відкупорив свій каламар.

Квоут відкинувся на спинку стільця.

— Мені потрібно було нагадати про те, що я забув. Мені була потрібна причина піти. Лише за кілька років я зустрів людину, здатну мені з цим допомогти. — Він усміхнувся Хроністові. — Зустрів Скарпі.

На той час я вже пробув у Тарбієні не один рік. Три дні народження промайнули непоміченими, і мені щойно минуло п’ятнадцять. Я знав, як вижити в Надбережжі. Я став досвідченим жебраком і злодієм. Від мого дотику відмикалися замки й розкривалися кишені. Я знав, у яких ломбардах купують товари «від дядька», не ставлячи жодних запитань.

Я досі був обірваний і часто голодував, але смерть від голоду мені насправді не загрожувала. Я вже потихеньку збирав гроші на чорний день. Навіть після важкої зими, коли я частенько бував змушений платити за теплий нічліг, у моєму сховку було понад двадцять залізних грошів. Для мене це був усе одно що скарб дракона.

Мені там стало зручно. Але мені було нічим жити, крім бажання назбирати ще грошей на чорний день. Мене нічого не мотивувало. Не було на що чекати. Я щодня тільки й шукав, що б його поцупити і як би його розважитись.

Але за кілька днів до цього в Трапісовому підвалі ситуація змінилася. Я почув, як якась маленька дівчинка зачудованим голосом розповідає про казкаря, що постійно сидить у Доках, у корчмі, яка називається «Приспущений прапор». Судячи з усього, він розповідав якусь історію щоразу після шостого дзвону. Яку історію в нього не попросиш, він знає. Ба більше, за її словами, він оголосив про парі. Якщо попросити в нього історію, а він її не знатиме, то він дасть прохачеві цілий талант.

Я до кінця дня думав про те, що розповіла дівчинка. У правдивості цього я сумнівався, та не переставав думати про те, що міг би зробити з цілим срібним талантом. Я міг би купити собі взуття, та ще, можливо, ніж на додачу, дати грошей Трапісові й усе одно подвоїти свій фонд «на чорний день».

Навіть якщо про парі дівчинка брехала, мені все одно було цікаво. На вулицях розваги траплялися рідко. Час від часу яка-небудь обідрана трупа показувала якусь п’єску на розі вулиці або ж я слухав у корчмі скрипаля. Та більшість справжніх розваг коштувала грошей, а мої тяжко зароблені грошики були надто цінними, щоб їх розтринькувати.

Але була одна проблема. Для мене Доки були небезпечними.

Тут я маю пояснити. Більш ніж за рік до цього я побачив, як Піка йде вулицею. Тоді я вперше побачив його від свого першого дня в Тарбієні, коли він і його друзі заскочили мене зненацька в тому провулку й розтрощили лютню мого батька.

Я обережно йшов за ним назирці більшу частину дня, тримаючись на віддалі й не виходячи з тіні. Врешті-решт він пішов додому — до маленького глухого провулка в Доках, де в нього було потаємне місце, як у мене. У нього це було гніздо з поламаних ящиків, які він сяк-так скріпив, щоб погода не дошкуляла.

Я всю ніч просидів на даху, чекаючи, коли він піде наступного ранку. Потім спустився до його гнізда з ящиків і роззирнувся довкола. Воно було затишне, повне нагромаджених за кілька років дрібниць. Була в нього і пляшка пива, яке я випив. Ще була половинка сиру, яку я з’їв, і сорочка, яку я вкрав, оскільки вона була дещо менш пошарпана за мою.

Подальші пошуки виявили різноманітні дрібниці, свічку, клубок шпагату, кілька скляних кульок для гри. Найбільше мене здивували кілька шматків парусини з намальованим вуглинкою жіночим обличчям. Те, чого я шукав насправді, мені вдалося знайти майже за десять хвилин. За всім іншим була захована маленька дерев’яна скринька з явними ознаками частого використання. У ній лежав жмуток засушених фіалок, перев’язаний білою стрічкою, іграшковий коник, який уже втратив більшу частину своєї гриви з ниток, і пасмо кучерявого білявого волосся.

Я кілька хвилин запалював вогонь кременем і кресалом. З фіалок вийшов гарний розпал, і невдовзі в повітря високо здійнялися брудні хмари диму. Я стояв поруч і дивився, як усе, що любив Піка, згоряє.

Та я, насолоджуючись моментом, затримався надто довго. Піка прибіг глухим провулком разом з другом, зацікавившись димом, і я опинився в пастці. Розлютившись, Піка кинувся на мене. Він був на шість дюймів вищий і на п’ятдесят фунтів важчий. А ще гірше було те, що в нього була скалка скла, з одного кінця обмотана шпагатом так, що вийшов неоковирний ніж.

Він уколов мене один раз у стегно просто над коліном, а тоді я ударом втиснув його руку в бруківку, розтрощивши “ніж”. Опісля він усе одно поставив мені синець під оком і зламав кілька ребер, перш ніж мені вдалося копнути його просто між ніг і вирватись. Я дременув геть, а він пошкандибав за мною, кричачи, що вб’є мене за те, що я зробив.

Я йому повірив. Залатавши ногу, я взяв геть усі гроші, які відклав на чорний день, і купив п’ять пінт каламуті, дешевого, мерзотного спиртного напою, достатньо міцного, щоб рот від нього зсередини вкривався пухирями. Тоді я пошкандибав до Доків і став чекати, коли мене помітять Піка та його друзі.

Довго чекати не довелося; я дозволив йому та двом його друзям пройти за мною півмилі, проминувши Шовний провулок і зайшовши до Жировика. Я тримався основних доріг — знав, що вони не наважаться кинутися на мене серед білого дня, коли довкола люди.

Але коли я кинувся до бічного завулка, вони поквапилися за мною, підозрюючи, що я намагаюся накивати п’ятами. Однак, коли вони завернули за ріг, там не виявилося нікого.

Піка додумався підняти голову тоді, коли я вже лив на нього відро каламуті з краю низького даху вгорі. Напій омив його повністю, оббризкавши йому лице та груди. Опустившись на коліна, він закричав і схопився за очі. Тоді я черкнув украденим фосфорним сірником і кинув сірник на нього; сірник упав у мене на очах, бризнувши іскрами та спалахнувши.

Сповнений чистої жорстокої дитячої ненависті, я сподівався, що Піка вибухне полум’яним стовпом. Із цим не вийшло, але він таки запалав. Він закричав ще раз і почав кидатися туди-сюди, тим часом як друзі лупили по ньому, намагаючись загасити. Я пішов, поки вони ще не звільнилися.

Відтоді вже минуло більше року, і Піку я більше не бачив. Він не намагався мене знайти, а я обходив Доки десятою дорогою, часом роблячи гак у кілька миль, щоб тільки не йти неподалік від них. Це було своєрідним перемир’ям. Однак я не сумнівався, що Піка та його друзі запам’ятали, який я на вигляд, і готові зрівняти рахунок, побачивши мене.

Обміркувавши цю проблему, я вирішив, що це надто небезпечно. Навіть перспектива безкоштовно послухати історії та можливість одержати срібний талант не вартували того, щоб знову спровокувати Піку. До того ж яку історію я попросив би?

Це запитання не йшло мені з голови наступні кілька днів. Яку історію я попросив би? Я заліз у кишеню доковому робітнику, і мене схопили за руку, перш ніж я встиг бодай просунути руку до дна. Яку історію? Я жебрав на розі вулиці навпроти тейлінської церкви. Яку історію? Я поцупив три хлібини і дві з них відніс Трапісові в подарунок. Яку історію?

Потім, коли я лежав на даху у своєму потаємному місці на стику трьох дахів і вже майже поринув у сон, до мене дійшло. Ланре. Звісно. Я міг би попросити в нього правдиву історію Ланре. Ту історію, яку мій батько…

У мене в грудях ненадовго зупинилося серце — я раптом згадав те, чого уникав роками: мій батько знічев’я бренькає на лютні у фургоні, мати співає біля нього. Я несвідомо почав відсторонюватися від цих спогадів, так, як прибирають руку від вогню.

Та я з подивом усвідомив, що ці спогади завдають зовсім незначного болю, а не тієї глибокої муки, якої я очікував. Натомість, подумавши про те, що почую історію, яку розвідав би мій батько, я відчув, як у мені поступово зростає відчуття захвату. Цю історію він міг би розповісти сам.

Однак я знав, що бігти до Доків заради історії — справжнісінька примха. Уся жорстка практичність, якої навчив мене за кілька років Тарбієн, спонукувала мене залишатись у знайомому куточку світу, де я був у безпеці…

Я пішов із корчми усміхнений, не усвідомлюючи, що й досі перебуваю в Доках і в небезпеці. Мені було легко на душі від усвідомлення того, що мені невдовзі випаде нагода послухати ще одну історію. Я вже давно не очікував нічого зі значним інтересом. Я повернувся до свого рогу вулиці й змарнував наступні три години за жебракуванням, не здобувши за свої труди навіть тоненького шима. Навіть це не зіпсувало мого настрою. Завтра жалобок, але післязавтра будуть історії!

Проте, сидячи там, я відчув, як мене охоплює якесь незрозуміле занепокоєння. Моє щастя, що приходило до мене надто рідко, почало затьмарювати таке відчуття, ніби я про щось забуваю. Я спробував не звертати на нього уваги, але воно залишалося зі мною весь день і навіть наступного дня, наче комар, якого я й побачити не міг, а прибити — тим паче. Наприкінці дня я вже не сумнівався, що про щось забув. Це було пов’язано з історією, яку розповів Скарпі.

Вам, без сумніву, легко це зрозуміти — ви ж почули історію в такому вигляді, гарно впорядковану й розказану. Не забувайте, що я майже три роки прожив у Тарбієні, як тварина. Деякі частки мого розуму ще спали, а болючі спогади припадали пилом за дверима забуття. Я вже звик їх уникати, так само, як каліка не переносить ваги на пошкоджену ногу.

Наступного дня мені всміхнулась удача, і я спромігся вкрасти з фургона ззаду вузлик із ганчір’ям і продати його лахмітникові за чотири залізних гроші. Надто голодний, щоб турбуватися про наступний день, я купив товстий кавалок сиру і теплу ковбасу, а тоді ще цілий буханець свіжого хліба й теплий яблучний пиріг. Врешті-решт я ні сіло ні впало пішов до задніх дверей розташованого неподалік шинку та витратив свій останній гріш на кухоль міцного пива.

Я сидів на сходах пекарні навпроти шинку й, насолоджуючись найкращою своєю трапезою за багато місяців, дивився, як люди входять туди й виходять звідти. Невдовзі сутінки змеркнули, стало темно, а мені почало приємно крутитися в голові від пива. Але коли їжа вляглася в мене в шлунку, дошкульне почуття повернулося, сильніше, ніж до цього. Я насупився — мене дратувало те, що щось псує ідеальний у всьому іншому день.

Ніч темнішала, поки шинок на другому боці вулиці не опинився посеред плями світла. Біля входу до шинку з’юрмилося кілька жінок. Вони бурмотіли стишеними голосами та кидали багатозначні погляди на чоловіків, які проходили повз них.

Я допив пиво та вже зібрався перейти вулицю й повернути кухоль, аж тут побачив, що до мене наближається непевне світло смолоскипа. Глянувши вздовж вулиці, я побачив характерний сірий одяг тейлінського священика й вирішив зачекати, доки він пройде. Я був п’яний у жалобок і зовсім недавно здійснив крадіжку, тож здогадувався: що менше я зв’язуватимуся з духовенством, то краще для мене.

Він був у каптурі, а смолоскип, який він ніс, був між нами, тож його обличчя я не бачив. Він наблизився до гурту жінок поблизу, і стишено загуділа розмова. Я почув характерний дзвін монет і відступив далі в тінь дверного прорізу.

Тейлінець повернувся й попрямував назад, туди, звідки прийшов. Я не рухався й далі, не бажаючи привертати його уваги, щоб, бува, не довелося рятуватися втечею, поки мені макітриться в голові. Однак цього разу смолоскип був не між нами. Коли він повернувся в мій бік, я геть не побачив його обличчя — лише темряву під його каптуром, лише тінь.

Він пішов далі своєю дорогою, чи то не знаючи, чи то не переймаючись моєю присутністю. Але я залишився там, де був, не маючи змоги ворухнутись. Образ чоловіка в каптурі з захованим у тіні обличчям розчахнув двері в моїй голові, і з них посипалися спогади. Я згадував чоловіка з порожніми очима й кошмарну посмішку, згадував кров на його мечі. Попела з голосом, схожим на студений вітер: «Це багаття твоїх батьків?»

Не він, а людина за ним. Той тихий, який сидів біля вогню. Чоловік, обличчя якого було сховане в пітьмі. Галіакс. Саме це висіло на краю моєї свідомості наполовину згаданим, відколи я почув історію Скарпі.

Я побіг на дахи й закутався у свою ганчір’яну ковдру. Частки історії та пам’яті повільно складалися докупи. Я почав визнавати перед самим собою неможливі істини. Чандріяни реальні. Галіакс реальний. Якщо історія, яку розповів Скарпі, правдива, то Ланре і Галіакс — одна й та ж особа. Чандріяни вбили моїх батьків, усю мою трупу. Чому?

На поверхню мого розуму спливли інші спогади. Я побачив, як чоловік із чорними очима, Попіл, стає переді мною на коліна. Його обличчя нічого не виражає, голос різкий і холодний. «Чиїсь батьки, — сказав він, — співали дуже поганих пісень».

Вони вбили моїх батьків за те, що вони збирали про них історії. Вони перебили всю мою трупу через пісню. Я всю ніч просидів без сну, а в голові в мене сновигали тільки ці думки. Я поволі усвідомив, що вони правдиві.

Що ж я тоді зробив? Заприсягся, що знайду їх, уб’ю їх усіх за те, що вони зробили? Можливо. Але навіть якщо це сталося, у глибині душі я знав: це неможливо. Тарбієн навчив мене суворої практичності. Убити чандріян? Убити Ланре? Як мені взагалі за це взятися? Спроба вкрасти місяць — і та була б успішнішою. Принаймні я знав, де шукати місяць уночі.

Але я міг зробити одне. Завтра я спитаю в Скарпі про реальну основу його історій. Це небагато, але більше нічого в мене не було. Можливо, помста мені недоступна, принаймні поки що. Та я все одно сподівався дізнатися правду.

Я міцно тримався за цю надію всі темні нічні години, поки сонце не зійшло, а я не заснув.

Наступного дня я прокинувся сонним під звук дзвонів, які вибивали якусь годину. Я нарахував чотири дзвони, але не знав, скільки міг проспати. Закліпав, проганяючи сон з очей, і спробував приблизно визначити час за положенням сонця. Десь близько шостого дзвону. Скарпі зараз, напевно, починає свою історію.

Я побіг вулицями. Мої голі ступні ляскали по грубій бруківці, хлюпали по калюжах і зрізали шлях провулками. Усе довкола мене розпливлося, тим часом як я вдихав вологе затхле міське повітря на повні легені.

Я практично влетів до «Приспущеного прапора» на шаленій швидкості та зупинився під задньою стіною біля дверей. Неясно усвідомив, що в шинку більше людей, ніж зазвичай у таку ранню годину вечора. Тоді мене затягнула оповідь Скарпі, і в мене виходило лише слухати його глибокий розкотистий голос і стежити за його блискучими очима.

Видершись на дах і повернувшись до свого потаємного місця, я закутався в ковдру й заплакав. Я плакав так, наче всередині мене щось прорвало і все стрімко текло назовні.

Коли я замучив себе риданнями, уже настала глуха ніч. Я лежав там і дивився в небо, стомлений, але нездатний заснути. Думав про батьків і про трупу, а тоді з подивом усвідомив, що спогади вже не такі гіркі, як були.

Уперше за багато років я скористався однією штукою, якої навчив мене Бен, для заспокоєння й загострення розуму. Це було важче, ніж пам’яталось, але мені це вдалося.

Якщо ви коли-небудь спали всю ніч, не рухаючись, а тоді вранці прокидалися з затерплим від бездіяльності тілом. Якщо ви можете згадати, як чудово, приємно та водночас боляче тоді вперше потягнутися, то ви, можливо, зрозумієте, як почувався мій розум, прокинувшись і потягнувшись на одному з тарбієнських дахів стільки років по тому.

Решту тієї ночі я відчиняв двері свого розуму. За ними я знаходив те, що давно забув: як моя мати складала докупи слова для пісні, сценічне мовлення, три рецепти чаю для заспокоєння нервів і покращення сну, гами для лютні.

Моя музика. Невже я й справді кілька років не тримав у руках лютні?

Тривалий час я думав про чандріян, про те, що вони зробили з моєю трупою, що вони в мене забрали. Я згадав кров і запах горілого волосся та відчув, як у моїх грудях палає глибокий, зловісний гнів. Зізнаюся: тієї ночі в мене були темні, мстиві думки.

Але за роки, проведені в Тарбієні, я навчився непохитної практичності. Я знав, що помста — це лише дитяча фантазія, та й усе. Мені було п’ятнадцять. Що я взагалі міг зробити?

Я знав одне. Це спало мені на думку, коли я лежав і згадував. Це сказав Галіакс Попелові. «Хто оберігає тебе від амірів? Співців? Сітів? Від усього на світі, що готове тобі нашкодити?»

Чандріяни мали ворогів. Якби я зумів їх знайти, вони б мені допомогли. Я й гадки не мав, хто такі ті співці або сіти, але всі знали, що аміри — це лицарі церкви, сильна права рука Атурської імперії. На жаль, усі також знали, що амірів уже триста років як немає. Їх розпустили, коли Атурська імперія впала.

Але Галіакс говорив про них так, ніби вони досі існували. А історія Скарпі вказувала на те, що аміри з’явилися завдяки Селітосу, а не Атурській імперії, як мене завжди вчили. У цій історії явно було щось більше, ще щось таке, що я мусив знати.

Чим більше я про це думав, тим більше запитань з’являлося. Чандріяни, вочевидь, не вбивали всіх, хто збирав історії чи співав пісні про них. Одну чи дві історії про них знав кожен, а дурнувату пісеньку про їхні ознаки хоч раз співала кожна дитина. Чим так вирізнялася пісня моїх батьків?

У мене були запитання. Звісно, дорога мені була лише в одне місце.

Я оглянув своє вбоге майно. У мене була ганчір’яна ковдра й полотняний мішок із соломою, який правив мені за подушку. У мене була пляшка на одну пінту з корком, наполовину повна чистої води. Шмат грубої парусини, який я притиснув цеглою і яким прикривався від вітру холодними ночами. Трохи солі й один пошарпаний черевик, який був мені замалий, але який я сподівався обміняти на щось інше.

А ще — двадцять сім залізних грошів звичайними монетами. Мої гроші на чорний день. Кілька днів тому це здавалося величезним скарбом, але тепер я знав, що цього в жодному разі не вистачить.

Поки сонце сходило, я дістав «Риторику і логіку» зі схованки під кроквою. Розгорнув шмат обробленого полотна, яким я її захищав, і мені полегшало на душі — я побачив, що вона суха й ціла. Я відчув у руках гладеньку вичинену шкіру. Підніс книжку до обличчя й відчув запах Бенового фургона, прянощів і дріжджів із домішками гострої гіркоти кислот і хімічних солей. Це був останній матеріальний шматочок мого минулого.

Я розгорнув її на першій сторінці й прочитав напис, залишений Беном понад три роки тому.

На вивісці над одвірком був напис: «ЗЛАМАНА ПАЛІТУРКА». Я вирішив, що це пророчий знак, і зайшов усередину.

За письмовим столом сидів якийсь чоловік. Я вирішив, що то власник закладу. Він був високий, худорлявий і лисуватий. Він підняв погляд від облікової книги з дещо роздратованим виразом обличчя.

Вирішивши звести люб’язності до мінімуму, я підійшов до його столу й передав йому книжку.

— Скільки б ви дали мені за це?

Він зі знанням справи погортав її, обмацуючи папір пальцями й перевіривши палітурку. Знизав плечима.

— Два йоти.

— Вона варта більшого! — обурено промовив я.

— Вона варта стільки, скільки ти можеш за неї отримати, — спокійно відповів він. — Я дам тобі півтора.

— Два таланти — і в мене буде можливість викупити її протягом місяця.

Він коротко, грубо розсміявся.

— Це не ломбард. — Він пересунув книжку однією рукою на інший кінець столу, до мене, другою водночас узявшись за перо.

— Двадцять днів?

Він завагався, а тоді ще раз побіжно оглянув книжку й дістав гаманець. Витягнув два важкі срібні таланти. Я вже дуже, дуже давно не бачив у одному місці стільки грошей.

Він пересунув їх на інший кінець столу. Я придушив у собі бажання негайно їх схопити і сказав:

— Мені знадобиться розписка.

Цього разу він так довго й суворо дивився на мене, що я почав трохи нервувати. Лише тоді до мене дійшло, який вигляд я, напевно, маю: весь забрьохався за рік у вуличній грязюці й намагаюсь отримати розписку на книжку, яку явно вкрав.

Врешті-решт він ще раз сумирно знизав плечима і нашкрябав на аркушику паперу записку. Внизу накреслив риску і зробив розчерк пером.

— Підпишися тут.

Я поглянув на папірець. Там був такий напис:

Два таланти надавали впевненості своєю вагою, яка не мала нічого спільного з їхньою масою. Що я маю на увазі, зрозуміє кожен, у кого тривалий час не було грошей. Першим моїм вкладенням став добрий шкіряний гаманець. Я сховав його під одягом, міцно притуливши до себе.

Далі був справжній сніданок. Ціла тарілка гарячої яєчні та шмат шинки. Свіжий і м’який хліб, удосталь меду й масла, щоб присмачити їжу, та склянка коров’ячого молока, надоєного менш ніж два дні тому. Обійшовся він мені в п’ять залізних грошів. Можливо, це була найкраща трапеза в моєму житті.

Дивно було сидіти за столом, їсти ножем і виделкою. Дивно було перебувати поруч із людьми. Дивно було, що хтось приносить мені їжу.

Підібравши залишки сніданку окрайцем хліба, я усвідомив, що в мене є проблема.

Навіть у цьому трохи зачуханому шинку в Надбережжі я привертав до себе увагу. За сорочку мені правив звичайнісінький старий полотняний мішок з дірками для рук і голови. Штани в мене були парусинові й відверто завеликі. Від них тхнуло димом, жиром і застояною водою з провулка. Трималися вони на мені завдяки мотузці, яку я випорпав із якогось сміття. Я був брудний, босий і смердів.

Мені купити одягу чи спробувати знайти лазню? Якщо я спершу помиюся, то опісля доведеться вдягти старий одяг. Однак якщо я у своєму теперішньому вигляді спробую купити одяг, мене, можливо, і в крамницю не пустять. А ще я сумнівався, що хтось захоче обміряти мене, аби щось пошити.

По мою тарілку прийшов шинкар, і я вирішив спершу помитися, головно тому, що мені до смерті обридло тхнути, наче пацюк, який уже тиждень як здох. Я всміхнувся йому.

— Де в цих місцях можна помитися?

— Тут, якщо маєш пару грошів. — Він оглянув мене. — Або ж попрацюєш на мене годинку, добре так, важко. Камін не завадило б почистити.

— Мені знадобиться дуже багато води та мило.

— Тоді дві години. У мене ще й тарілки є. Спершу камін, тоді купання, потім тарілки. Згода?

Десь за годину мені боліли плечі, а камін був чистий. Шинкар провів мене до підсобки з великими дерев’яними ночвами та решіткою на підлозі. На стінах були кілочки для одягу, а лист бляхи, прибитий до стіни цвяхами, правив за неоковирне дзеркало.

Шинкар приніс мені щітку, відро води, що аж парувала, та брусок лужного мила. Я мився, доки не розтер себе до болю та не порожевів. Шинкар приніс мені ще одне відро гарячої води, а тоді — ще одне. Я подумки проказав вдячну молитву за те, що вошей у мене начебто не було. Можливо, я був надто брудний, щоб на мені поселилася хоч одна воша, яка себе поважає.

Обмившись востаннє, я поглянув на свій старий одяг. Я вже кілька років не був таким чистим, а тому не хотів не те що в нього вдягатись, а й навіть торкатися. Якби я спробував його випрати, він би просто розпався.

Я витерся насухо і розчесав грубою щіткою ковтуни у волоссі. Воно було довшим, ніж видавалося, коли було брудним. Я стер крапельки, що осіли на імпровізованому дзеркалі, і здивувався. Я видавався старим — ну, принаймні старшим. Та ще й скидався на якогось юного шляхетського сина. Обличчя в мене було худорляве і світле. Волосся треба було трохи обрізати, але воно доходило до пліч і було прямим, як тоді було модно. Не вистачало тільки одягу як у шляхтича.

І тут у мене з’явилася ідея.

Досі не вдягнувшись, я загорнувся в рушник і пішов через задні двері. Узяв гаманець, але сховав його від чужих очей. Майже настав полудень, і люди були повсюди. Звичайно ж, чимало очей були звернені до мене. Я проігнорував їх і хутко побіг, не намагаючись сховатися. Скривив обличчя в байдужу гнівну гримасу без сліду ніяковості.

Я зупинився біля батька з сином, які вантажили на віз полотняні мішки. Син був роки на чотири старший за мене і набагато вищий.

— Хлопче, — грубо звернувся я. — Де тут можна купити одягу? — демонстративно поглянув на його сорочку. — Пристойного одягу, — виправився я.

Він поглянув на мене з виразом чи то спантеличення, чи то гніву на обличчі. Його батько квапливо зняв капелюха та став перед своїм сином.

— Ваша світлість може звернутися до крамниці Бентлі. Товар там простий, але вона всього за вулицю чи дві звідси.

Я насупився.

— Більш ніяких закладів тут немає?

Він роззявив рота.

— Ну… може… є один…

Я нетерпляче махнув йому рукою, щоб замовк.

— Де це? Просто покажи, бо клепки в голові ти позбувся.

Він показав, і я попрямував геть. Дорогою я згадав одну з ролей юних пажів, які грав у трупі. Того пажа звали Дансті, і він був нестерпно свавільним маленьким хлопчиком із високопоставленим батьком. Він підходив ідеально. Я владно схилив голову набік, трохи змінив положення пліч і трохи налаштував розум.

Я розчахнув двері та увірвався всередину. Там був чоловік у шкіряному фартусі; я можу лише припускати, що то був Бентлі. Йому було років сорок, він був худий і лисуватий. Коли двері грюкнули об стіну, він підскочив. Повернувся до мене і, судячи з виразу обличчя, не повірив власним очам.

— Принеси-но мені одіж, недоумку. Мені остогидло, що ти та всі інші довбні, які вирішили сьогодні побазарювати, на мене витріщаються. — Я зігнувся, сівши в крісло, і надувся. Коли він і не поворухнувся, я гнівно на нього подивився. — Я що, затинався? Можливо, мої потреби не очевидні? — Я потягнув за краєчок свого рушника для демонстрації.

А він стояв із роззявленим ротом.

Я загрозливо притишив голос:

— Якщо ти не принесеш мені якогось одягу… — Я підвівся й закричав: — Я рознесу цей заклад! Я попрошу твої яйця у свого батька в подарунок на Середзим’я. Його собаки залазитимуть на твій здохлий труп. ТИ ВЗАГАЛІ ЗНАЄШ, ХТО Я ТАКИЙ?

Бентлі щез, і я звалився назад у крісло. Клієнтка, яку я досі не помічав, квапливо вийшла — тільки ненадовго зупинилася для реверансу переді мною, перш ніж піти.

Я ледве втримався від сміху.

Далі було напрочуд легко. Він бігав туди-сюди за моїми наказами десь із півгодини, приносячи один предмет одягу за іншим. Я насміхався з матерії, крою та якості пошиття всього, що він виносив. Словом, я був ідеальним маленьким гадом.

Насправді ж я був цілком задоволений. Одяг був простий, але добре зроблений. Ба більше, порівняно з тим, що було на мені за годину до цього, чистий полотняний мішок уже був би величезним покращенням.

Якщо ви не провели багато часу при дворі чи у великих містах, то не зрозумієте, чому мені було так легко цього досягти. Дозвольте це пояснити.

Шляхетські сини — це одна з великих руйнівних сил природи, на кшталт повеней або торнадо. Зіткнувшись із однією з цих катастроф, пересічна людина може лише зціпити зуби і спробувати звести шкоду до мінімуму.

Бентлі знав це. Він залишив позначки на сорочці та штанях і допоміг мені їх зняти. Я знову вбрався в халат, який він мені дав, і він заходився шити так, ніби йому в потилицю дихав сам диявол.

Я кинувся назад у крісло.

— А міг би й запитати. Я ж бачу, що ти вмираєш від цікавості.

Він ненадовго підняв погляд від стібків.

— Прошу?

— Я про обставини, пов’язані з моєю поточною оголеністю.

— А, так. — Він обрізав нитку та взявся за штани. — Зізнаюся, що відчуваю певну цікавість. Не більшу, ніж годиться. Я не з тих, хто пхає носа в чиїсь справи.

— А, — кивнув я, вдаючи розчарування. — Гідний похвали принцип.

Якийсь час після цього було тільки й чутно, як проходить нитка крізь тканину. Я завовтузився. Врешті-решт я повів далі так, ніби він мене запитав:

— У мене вкрала одяг повія.

— Справді, пане?

— Так, вона спробувала змусити мене обміняти його на гаманець. Сучка.

Бентлі ненадовго підняв очі; на його обличчі відобразилася щира цікавість.

— Невже ваш гаманець лежав окремо від одягу, пане?

Я вдав шок.

— Звісно, що так! «Рука джентльмена ніколи не віддаляється від гаманця». Так каже мій батько. — На доказ я помахав йому гаманцем.

Я помітив, як він спробував придушити смішок, і від цього мені стало трохи краще. Я майже годину промучив цього чолов’ягу, і я принаймні міг би поділитися з ним історією, яку можна розповісти друзям.

— Вона мені сказала, що я, якщо хочу зберегти гідність, мушу віддати їй гаманець і піти додому в одязі. — Я насмішкувато захитав головою. — «Розпуснице, — сказав їй, — джентльменська гідність не в одязі. Якби я віддав свій гаманець, просто щоб урятуватися від сорому, то віддав би й свою гідність».

Я на мить зобразив задуму, а тоді тихо заговорив, ніби думаючи вголос.

— Отже, цілком закономірно, що джентльменська гідність у гаманці. — Я поглянув на гаманець, який тримав у руках, і зробив тривалу паузу. — Здається, я нещодавно чув, як мій батько сказав щось таке.

Бентлі засміявся та обернув цей сміх на кашель, а тоді підвівся та обтрусив сорочку й штани.

— Ось, пане, тепер сидітимуть на вас як влиті. — На його губах, коли він передав мені одяг, заграло щось схоже на усмішку.

Я вислизнув із халата й натягнув на себе штани.

— Гадаю, додому я в них дійду. Скільки з мене за твій клопіт, Бентлі? — запитав я.

Він замислився на мить.

— Один і два.

Я заходився шнурувати сорочку, нічого не говорячи.

— Вибачте, пане, — швидко промовив він. — Забувся, з ким маю справу. — Він ковтнув. — Рівно одного цілком вистачить.

Діставши гаманець, я поклав йому в руку срібний талант і зазирнув йому в очі.

— Мені знадобиться трохи дріб’язку.

Його вуста стиснулись у тонку риску, але він кивнув і віддав мені два йоти.

Я заховав монети й міцно прив’язав гаманець під сорочкою, а тоді багатозначно глянув на Бентлі та погладив гаманець.

Я побачив, як його вуст знову торкнулася усмішка.

— На все добре, пане!

Я взяв свій рушник, вийшов із крамниці й пішов назад, тепер уже значно непримітніше, до шинку, в якому знайшов сніданок і купіль.

Коли я вийшов на вулицю, до полудня залишалося близько години.

Світило сонце, і бруківка в мене під ногами була теплою. Коли гамір ринку перетворився на уривчасте гудіння довкола мене, я спробував насолодитися приємними відчуттями від повного шлунка та чистого тіла.

Але під ложечкою в мене якось посмоктувало, як буває тоді, коли хтось вдивляється вам у потилицю. Це відчуття не зникало, аж поки мене не здолала інтуїція і я не прослизнув швидко, мов рибина, в якийсь завулок.

Поки я стояв, притиснувшись до стіни й чекаючи, відчуття вщухло. Кілька хвилин по тому я став почуватися дурнем. Своїй інтуїції я довіряв, але час від часу вона здіймала фальшиву тривогу. Я зачекав ще кілька хвилин просто для певності, а тоді повернувся на вулицю.

Відчуття незрозумілого занепокоєння повернулося майже миттєво. Я не звертав на нього уваги, водночас намагаючись з’ясувати, звідки воно береться. Але за п’ять хвилин я злякався, звернув у завулок і почав розглядати натовп, щоб зрозуміти, хто за мною стежить.

Ніхто не стежив. Лише за півгодини хвилювання та ще два провулки я нарешті зрозумів, у чому річ.

Дивно було йти разом із натовпом.

За останні кілька років натовпи стали для мене частиною міського пейзажу. Я міг сховатися в натовпі від констебля чи крамаря. Я міг пройти крізь натовп, щоб потрапити туди, куди йшов. Я міг навіть іти в одному напрямку з натовпом, але ніколи до нього не належав.

Я настільки звик до непомітності, що мало не втік від першого купця, який спробував щось мені продати.

Коли я зрозумів, що мене бентежить, моє занепокоєння майже зникло. Страх здебільшого походить від незнання. Щойно я дізнався, у чому проблема, він перетворився на звичайну проблему — і боятися стало нічого.

Я повернувся на Гуртоправську площу з дорожньою торбою на одному плечі. У ній лежав запасний одяг, буханець дорожнього хліба, трохи в’яленого м’яса, бурдюк з водою, голка з ниткою, кремінь і кресало, пера й чорнило. Словом, усе, що розумна людина бере з собою в подорож про всяк випадок.

Однак найбільше серед своїх покупок я пишався темно-синім плащем, який купив у шматяра всього за три йоти. Він був теплий, чистий і, якщо я не помилився в здогадах, мав до мене лише одного власника.

Тут дозвольте мені сказати ось що: у дорозі добрий плащ вартий більше за все інше майно разом узяте. Якщо вам ніде спати, він може стати вам за постіль і ковдру. Він прикриватиме вашу спину від дощу, а очі — від сонця. Якщо ви людина розумна, під ним можна ховати всіляку цікаву зброю, а якщо ні, то не зовсім усіляку.

Але поза всім цим залишаються ще два аргументи на користь плаща. По-перше, мало що може вразити більше за добряче зношений плащ, який злегка здіймається у вас за спиною на вітерці. А по-друге, у найкращих плащах є безліч маленьких кишеньок, до яких я відчуваю непоясненний і непереборний потяг.

Як я вже казав, це був добрий плащ, і таких кишеньок у ньому було кілька. У них я заховав нитку й віск, трохи сушенини з яблук, кресало, скляну кульку в маленькій шкіряній торбинці, вузлик солі, гачкову голку й кишку.

Я твердо вирішив витратити всі свої союзні гроші, які ретельно збирав, а тверду шалдійську валюту приберегти на дорогу. Грошики можна було спокійно витрачати тут, у Тарбієні, але шалдійські гроші були твердою валютою будь-де на світі.

Коли я прийшов, там відбувались останні гарячкові приготування. Рьонт обходив фургони, як неспокійна тварина, перевіряючи все знову й знову. Рета наглядала за робітниками, винагороджуючи строгим поглядом і швидким слівцем усе, що робилося не так, як хотілося їй. На щастя, на мене не звертали уваги, поки ми не поїхали з міста, до Університету.

Наступного ранку я прокинувся з запаленими очима після двох годин сну, видерся на один із фургонів, а тоді продрімав увесь ранок. Коли я усвідомив, що минулої ночі ми взяли в шинку ще одного пасажира, уже майже настав полудень.

Його звали Джосн, і він заплатив Рьонтові за проїзд до Аніліна. Він невимушено поводився й чесно всміхався. Він здавався серйозною людиною. Мені він не сподобався.

Причина була проста. Він увесь день проїздив біля Денни. Він страшенно їй лестив і жартував з нею — мовляв, вона стане однією з його дружин. Здавалося, наші посиденьки допізна минулої ночі зовсім на неї не вплинули: вона була така ж ясна й свіжа, як завжди.

Через це я весь день дратувався й ревнував, поводячись при цьому так, ніби мене це геть не бентежило. Будучи надто гордим, щоб долучитися до їхньої розмови, я залишився сам. Я провів увесь день у похмурих думках, намагаючись не звертати уваги на звук його голосу та час від часу згадуючи, який вигляд мала Денна минулої ночі, коли у воді за нею віддзеркалювався місяць.

Трималася гарна погода, а тому фургони вкотилися в Імрі якраз на заході сонця. Мені було тяжко на душі й боляче. Денна весь день їхала в одному фургоні з Джосном, а я здуру та з гордощів тримався осторонь.

Щойно фургони зупинилися, усі заходилися жваво щось робити. Рьонт, ще не зупинивши остаточно свій фургон, затіяв суперечку з гладенько поголеним чоловіком в оксамитовому капелюсі. Вони поторгувались, а далі десяток робітників заходився вивантажувати рулони тканини, бочки з мелясою та полотняні мішки з кавою. Рета дивилася на них суворим оком. Джосн бігав туди-сюди, намагаючись уберегти свій багаж від ушкоджень і крадіжки.

Мені ж було легше впоратися зі своїм багажем, оскільки в мене з собою була тільки дорожня торба. Я дістав її з-поміж рулонів тканини й відійшов від фургонів. Закинув її на одне плече та роззирнувся в пошуках Денни.

Замість неї я знайшов Рету.

— Ти став у великій нагоді в дорозі, — чітко промовила вона. Її атурська була значно краща за Рьонтову, майже без сліду сіаруського акценту. — Добре, коли поруч є хтось, здатний без сторонньої допомоги розпрягти коня. — Вона простягнула мені монету.

Я взяв її, не замислюючись. Це був рефлекс, який виробився в мене за роки жебракування. Усе одно що відсмикувати руку від вогню, але навпаки. Лише після того як монета опинилася в моїй руці, я придивився до неї пильніше. Це був цілий мідний йот, рівно половина тієї суми, яку я заплатив за проїзд із ними до Імрі. Коли я підняв очі, Рета вже верталася до фургонів.

Не знаючи напевне, що й думати, я побрів туди, де на краєчку корита для коней сидів Деррік. Поглянувши на мене, він прикрив очі рукою від вечірнього сонця.

— То ти йдеш? Я вже мало не подумав, що ти, може, побудеш трохи з нами.

Я хитнув головою.

— Рета щойно дала мені йот.

Він кивнув.

— Я не надто здивований. Більшість людей — це звичайнісінький баласт. — Він знизав плечима. — А вона високо оцінила твою гру. Ти не думав спробувати себе в ролі менестреля? Кажуть, Імрі добре для цього підходить.

Я знову перевів розмову на Рету.

— Я не хочу, щоб Рьонт на неї злився. Здається, він доволі серйозно ставиться до грошей.

Деррік розсміявся.

— А вона хіба ні?

— Я давав гроші Рьонту, — роз’яснив я. — Якби він хотів повернути мені частину, то, гадаю, зробив би це сам.

Деррік кивнув.

— У них так не прийнято. Чоловік грошей не віддає.

— От і я про це, — сказав я. — Я не хочу, щоб вона через мене вскочила в халепу.

Деррік урвав мене, замахавши руками вперед-назад.

— Я погано все пояснюю, — відповів він. — Рьонт знає. Можливо, він навіть послав її з цією метою. Але дорослі шалдійські чоловіки грошей не віддають. Вважається, що це по-жіночому. Вони навіть не купують нічого, якщо є така можливість. Ти хіба не помітив, що саме Рета торгувалася за наші кімнати та харчі в шинку кілька вечорів тому?

Тепер, коли він сказав про це, я таки згадав.

— Але чому? — запитав я.

Деррік знизав плечима.

— Нема тут ніяких причин. Вони просто так роблять. Саме тому в стількох шалдійських валках їдуть разом чоловіки та дружини.

— Дерріку! — пролунав Рьонтів голос із-за фургонів.

Підвівшись, він зітхнув.

— Обов’язок кличе, — пояснив він. — Побачимось.

Я запхав йот собі в кишеню й подумав про те, що розповів Деррік. Річ була в тому, що моя трупа ніколи не просувалася так далеко на північ, щоб дістатися Шалду. Думка про те, що я не такий бувалий, як гадав, неабияк бентежила.

Я закинув дорожню торбу на плече й роззирнувся востаннє, думаючи, що, можливо, найкраще було б піти без жодних важких прощань. Денни ніде не було видно. Отже, все ясно. Я розвернувся, щоб піти…

…і побачив, що вона стоїть за мною. Вона трохи ніяково всміхнулася, зчепивши руки за спиною. Вона була гарна, як квітка, і зовсім цього не усвідомлювала. Раптом мені перехопило дихання, і я забувся — забув своє роздратування, свій біль.

— Усе-таки йдеш? — запитала вона. Я кивнув.

— Ти міг би поїхати з нами до Аніліна, — запропонувала вона. — Кажуть, вулиці там вимощені золотом. Ти міг би навчити Джосна грати на тій лютні, яку він із собою возить. — Вона всміхнулася. — Я його питала, і він сказав, що був би не проти.

Я замислився про це. Якихось півсекунди я був готовий покинути весь свій план лише заради того, щоб побути з нею ще трохи. Але мить минула, і я хитнув головою.

— Не дивися так, — усміхнено дорікнула вона мені. — Якщо в тебе не складеться тут, то я побуду там якийсь час. — Вона поступово замовкла, явно на щось сподіваючись.

Я не знав, що зможу зробити, якщо в мене не складеться тут. Я покладав на Університет усі свої надії. Та й до Аніліна звідси було кількасот миль. Зі свого в мене був хіба що одяг, який я носив. Як би я її знайшов?

Денна, певно, побачила, як мої думки відобразилися в мене на обличчі. Вона грайливо всміхнулася.

— Гадаю, мені тоді просто доведеться піти шукати тебе.

Ми, ру, мандрівники. Наші життя складаються з зустрічей і розлук, та ще коротких яскравих знайомств між ними. Тому я знав правду. Я відчував її нутром, важку й певну: я більше ніколи не побачу Денни.

Перш ніж я зміг щось сказати, вона нервово озирнулася.

— Мушу йти. Чекай на мене. — Вона ще раз зблиснула своєю бісівською усмішкою, а тоді повернулася й пішла геть.

— Я чекатиму, — гукнув я їй услід. — Побачимося на перехресті.

Вона ненадовго озирнулася й завагалася на мить, а тоді помахала рукою і зникла в ранніх сутінках.

Тієї ночі я спав за межами Імрі на м’якому ложі з вересу. Наступного дня я прокинувся пізно, помився в струмку неподалік і попрямував на захід, до Університету.

Дорогою я вишукував на обрії найвищу будівлю Університету. З Бенових описів я знав, який вигляд вона матиме: безлика, сіра й схожа формою на цеглину. Більша за чотири амбари вкупі. Без вікон, без прикрас і лише з одними великими кам’яними дверима. Десять разів по десять тисяч книжок. Архіви.

Я прийшов до Університету з багатьох причин, але ця була найсуттєвішою. В Архівах містилися відповіді, а в мене було багато, дуже багато запитань. Передусім я хотів знати правду про чандріян і амірів. Мені потрібно було знати, наскільки правдивою була оповідь Скарпі.

У тому місці, де дорогу перетинала річка Ометі, був старий кам’яний міст. Не сумніваюся, що ви такі знаєте. Це був один з тих величезних стародавніх витворів архітектури, які розкидані по всьому світу, настільки старих і надійно збудованих, що вони злилися з ландшафтом і жодна душа не замислюється про те, хто й чому їх побудував. Цей справляв особливо сильне враження — він був двісті з лишком футів завдовжки й достатньо широким, щоб ним одночасно могли проїхати два фургони, та тягнувся над каньйоном, який Ометі вирізала в камені. Діставшись вершини мосту, я вперше в житті побачив Архіви, які здіймалися над деревами на заході, скидаючись на великий сірокамінь.

Лоррен ішов подвір’ям першим.

— Здебільшого обговорювалося саме це, — пояснив майстер Лоррен байдужим, мов камінь, голосом. — У тебе мала бути якась плата за навчання. Вона є в усіх.

Я знов опанував себе й вибачився за жахливі манери. Він спокійно кивнув і запропонував провести мене до кабінету скарбника, щоб уже напевне уникнути непорозуміння щодо моєї «плати» за вступ.

— Після того як ухвалили рішення прийняти тебе так, як ти запропонував… — Лоррен зробив коротеньку, але значущу паузу, натякаючи мені, що це було зовсім не так просто, — …з’явилася проблема: не було прецеденту видачі коштів вступникам. — Він помовчав знову. — Це доволі незвично.

Лоррен завів мене в іншу кам’яну будівлю, провів коридором, а потім — одним сходовим маршем.

— Здоров, Рієме.

Скарбник був немолодим дратівливим чоловіком, який почав дратуватися ще більше, дізнавшись, що він мусить дати грошей мені, а не навпаки.

Після того як я отримав свої три таланти, майстер Лоррен вивів мене з будівлі.

Я згадав дещо й занурив руку в кишеню, радіючи можливості змінити тему розмови.

— У мене є розписка зі «Зламаної палітурки». — Я передав йому папірець, гадаючи, що може подумати власник крамниці, коли Майстер-Архівіст Університету прийде по книжку, яку йому продав брудний вуличний хлопчисько. — Майстре Лоррен, я щиро вдячний за те, що ви на це погодились, і сподіваюся, що ви не вважатимете мене невдячним, якщо я попрошу ще про одну послугу…

Лоррен позирнув на розписку, запхав її в кишеню, а тоді напружено на мене подивився. Ні, не напружено. Не запитливо. Його обличчя не виражало взагалі нічого. Жодної цікавості. Жодного роздратування. Нічого. Якби не те, що він уп’явся в мене очима, я б подумав, що він уже й забув про мою присутність.

— Проси на здоров’я, — сказав він.

— Та книжка. Це все, що в мене лишилося від… від того періоду мого життя. Мені б дуже хотілося викупити її у вас коли-небудь, коли в мене будуть гроші.

Він кивнув, досі нічого не виражаючи обличчям.

— Про це можна домовитися. Не переймайся її безпекою. Вона зберігатиметься не менш ретельно, ніж будь-яка книжка в Архівах.

Піднявши руку, Лоррен махнув студентові, який проходив повз.

Хлопчина з волоссям пісочного кольору різко зупинився й боязко підійшов. З очевидною повагою кивнув Майстрові-Архівісту так, що мало не вийшов поклін.

— Так, майстре Лоррен.

Лоррен однією довгою рукою показав на мене.

— Сіммоне, це Квоут. Йому треба показати, де тут що, записати на заняття й таке інше. Кілвін хоче, щоб він займався рукотворством. Усе інше — на твій смак. Подбаєш про це?

Сіммон знову кивнув і прибрав волосся з очей.

— Так, пане.

Не промовивши більше жодного слова, Лоррен повернувся й пішов геть; від довгих кроків у нього за спиною здіймалася чорна мантія майстра.

Основа була найстарішою будівлею в Університеті. Багато століть вона повільно розросталася в усіх напрямках, розповзаючись і поглинаючи менші будівлі та подвір’я. Вона скидалася на зухвалий архітектурний лишайник, який намагався зайняти якомога більшу площу.

Не загубитися в цьому місці було важко. У коридорах були якісь дивні повороти, несподівані глухі кути або ж вони довго тягнулися, петляючи та в’ючись навсібіч. Перехід з одного приміщення до іншого цілком міг зайняти двадцять хвилин, навіть якщо розділяло їх усього п’ятдесят футів. Досвідченіші студенти, звісно, знали коротші шляхи — через які майстерні та лекційні зали пройти, щоб дістатися туди, куди треба.

Щонайменше одне подвір’я було повністю ізольоване, і дістатися туди можна було, лише пролізши у вікно. Ходили чутки про приміщення, які замурували зовсім, деякі — зі студентами всередині. За чутками, їхні привиди ночами ходили коридорами, оплакуючи свою доленьку та скаржачись на їжу в Їдальні.

Моє перше заняття проводилося в Основі. На щастя, товариші по кімнаті попередили мене, що в Основі важко зорієнтуватися, тож я, хоч і загубився, все ж таки прийшов завчасно.

Знайшовши нарешті залу, в якій мало відбутися моє перше заняття, я з подивом виявив, що вона схожа на невеличкий театр. Сидіння здіймалися напівкруглими ярусами довкола невеличкої сцени на помості. У подібних закладах виступала моя трупа у відносно великих містах. Мені стало легше від цієї думки, коли я знайшов собі місце ззаду.

Дивлячись, як інші студенти мало-помалу заходять до зали, я аж кипів від захвату. Усі були старші за мене щонайменше на кілька років. Поки театр наповнювався збентеженими студентами, я пригадав перші тридцять симпатичних зв’язувань. Загалом нас було душ, мабуть, із п’ятдесят, і зала була заповнена приблизно на три чверті. Дехто мав при собі пера й папір, а також книжки в палітурках, які можна було підкладати під папір. У декого були воскові таблички. Я не приніс із собою нічого, але це мене не надто турбувало. Я завжди мав чудову пам’ять.

Майстер Гемм увійшов до зали, почимчикував до сцени та став за великим кам’яним робочим столом. Завдяки темній мантії майстра він справляв сильне враження, і всього за кілька секунд шепіт і вовтузня студентів у театрі затихли.

— Отже, ви хочете бути арканістами? — розпочав він. — Хочете такої магії, про яку чули в казочках на ніч. Слухали пісні про Таборліна Великого. Ревучі стіни вогню, чарівні персні, плащі-невидимки, мечі, що ніколи не тьмяніють, зілля для польотів. — Він гидливо захитав головою. — Ну, якщо ви шукаєте саме цього, можете йти просто зараз, оскільки цього ви тут не знайдете. Цього не існує.

Тут усередину зайшов студент, зрозумів, що спізнився, і хутенько сів на порожнє місце. Утім, Гемм його помітив.

— Привіт, радий, що ти вирішив прийти. Як тебе звати?

— Ґел, — збентежено сказав хлопчина. — Вибачте. У мене були певні труднощі…

— Ґеле, — урвав його Гемм. — Чому ти сюди прийшов?

Ґел на мить роззявив рота, а тоді здобувся на слова:

— Заради основ симпатії?

— Я не схвалюю запізнень на свої заняття. На завтра можеш підготувати доповідь про розробку симпатичного годинника, його відмінності від попередніх, менш стабільних годинників, у яких використовувався гармонічний рух, а також його вплив на пунктуальність.

Хлопчина закрутився на місці.

— Так, пане.

Гемма ця реакція, судячи з усього, задовольнила.

— Чудово. Отже, що таке симпатія?

Вбіг іще один хлопчина, який тримав книжку у твердій палітурці. Він був юний, тобто, судячи з вигляду, був щонайбільше на два роки старший за мене. Гемм зупинив його, перш ніж він устиг сісти.

— Привіт, — мовив він із надмірною ввічливістю. — А ти хто?

— Безіл, пане. — Хлопчина незграбно зупинився в проході. Я його впізнав. Підгледів його співбесіду під час вступу.

— Безіле, ти, бува, не з Іллу родом? — запитав Гемм, хитро всміхаючись.

— Ні, пане.

— А-а-а-а, — протягнув Гемм з удаваним розчаруванням. — Я чув, що іллійські племена визначають час за сонцем, а тому не мають справжнього уявлення про пунктуальність. Однак, зважаючи на те, що ти не іллієць, я не бачу для тебе жодної причини запізнюватись. А ти?

Безіл якусь мить беззвучно поворушив ротом, неначе бажаючи якось виправдатись, а тоді, напевно, передумав.

— Я теж не бачу, пане.

— Добре. На завтра можеш підготувати доповідь про іллійський місячний календар у порівнянні з точнішим, цивілізованим атурським календарем, з яким ти вже маєш бути знайомий. Сідай.

Безіл, не промовивши жодного слова, звалився на місце неподалік, як побитий собака.

Гемм остаточно забув про лекцію й почав чигати на наступного запізнілого студента. Тож коли цей студент невпевнено зайшов до приміщення, у залі панувала напружена тиша.

Це була дівчина років вісімнадцяти. Свого роду рідкість. В Університеті на одну жінку припадає близько десяти чоловіків.

Коли вона ввійшла до зали, Гемм якось пом’якшав. Він швидко піднявся сходами, щоб із нею привітатись.

— Ах, моя люба. Мені раптом стало приємно, що ми ще не розпочали сьогоднішню дискусію. — Він узяв її під лікоть і провів до першого вільного місця на кілька сходинок нижче.

Від такої уваги вона явно знітилася.

— Вибачте, майстре Гемм. Основна будівля більша, ніж я гадала.

— Не турбуйтеся, — добродушно промовив Гемм. — Ви тут, і це головне. — Він запопадливо допоміг їй розкласти папір і чорнило, а вже тоді повернувся на сцену.

Коли він опинився там, почало здаватися, що він, можливо, таки проведе лекцію. Але він, перш ніж розпочати, знову поглянув на дівчину.

— Вибачте, панно. — Вона була єдиною жінкою в залі. — Я повівся дуже нечемно. Як вас звати?

— Рія.

— Рія — це скорочене від Ріян?

— Так. — Вона всміхнулася.

— Ріян, схрестіть, будь ласка, ноги.

Прохання було висловлене таким серйозним тоном, що жоден зі студентів навіть не захихотів. Ріян зі спантеличеним виглядом схрестила ноги.

— Тепер, коли ворота пекла зачинено, — промовив Гемм своїм звичним, грубішим тоном, — можна й починати.

І він почав, не звертаючи на неї уваги до кінця лекції. І цим, на мою думку, ненавмисне зробив їй ласку.

Ці дві з половиною години тягнулися довго. Я уважно слухав, весь час сподіваючись, що він дійде до того, чого я не навчився в Абенті. Але нічого такого не було. Я швидко усвідомив: Гемм справді розповідає про основи симпатії, але робить це на дуже, дуже примітивному рівні. На цьому занятті я жахливо змарнував час.

Після того як Гемм відпустив студентів, я спустився сходами та впіймав його, коли він саме виходив крізь нижчі двері.

— Майстре Гемм?

Він повернувся до мене.

— А, так, наш диво-хлопчик. Я й не зрозумів, що ти на моєму занятті. Я ж розповідав не надто швидко для тебе?

Мені вистачило розуму не відповідати на це чесно.

— Ви дуже чітко виклали основні засади, пане. Основи, про які ви згадали сьогодні, стануть добрим фундаментом для інших студентів. — Дипломатія дуже важлива для мандрівного артиста.

Почувши мій гаданий комплімент, він трохи надувся, а тоді придивився до мене ретельніше.

— Інших студентів? — перепитав він.

— Боюся, що я вже знайомий з основами, пане. Я знаю три закони та чотирнадцять висновків. А також перші дев’яносто…

— Так, так, зрозуміло, — урвав мене він. — Наразі я доволі зайнятий. Ми можемо поговорити про це завтра, перед заняттям. — Він повернувся й хутко пішов геть.

Півбуханця краще, ніж жодного, тож я знизав плечима та попрямував до Архівів. Якщо вже мені не вдасться навчитися чогось на лекціях Гемма, то можна спокійно братися за самоосвіту.

Наступного дня я прийшов на заняття до Гемма за десять хвилин до його початку й сів у передньому ряду. Я сподівався впіймати майстра до початку заняття й врятуватися від необхідності висидіти ще одну його лекцію.

На жаль, він не прийшов завчасно. Коли Гемм зайшов крізь нижні двері в залу та подолав три сходинки до дерев’яної сцени на помості, лекційна зала вже була повною. Він оглянув аудиторію, шукаючи поглядом мене.

— Ах, звісно, наш диво-хлопчик. Прошу, підведися.

Не знаючи напевне, що відбувається, я встав.

— У мене є для всіх приємні новини, — оголосив він. — Пан Квоут, який стоїть тут, запевнив мене, що він цілком обізнаний з основами симпатії. Тим самим він зголосився провести сьогоднішню лекцію.

Він театрально змахнув рукою, запрошуючи мене долучитися до нього на сцені. Всміхнувся мені, хоча очі в нього були жорстокі.

— Пане Квоуте.

Звісно, він з мене кепкував, сподівався, що я звалюся на своє місце, наляканий і присоромлений.

Але в моєму житті було вдосталь задирак. Тож я виліз на сцену й потис йому руку. Звернувся до студентів добре поставленим сценічним голосом:

— Дякую майстрові Гемму за цю можливість. Я лише сподіваюся, що зможу допомогти йому пролити трохи світла на цю надзвичайно важливу тему.

Розпочавши цю маленьку гру, Гемм уже не міг припинити її, не виставивши себе дурнем. Потиснувши руку, він глянув на мене так, як собака дивиться на загнаного на дерево кота. Усміхаючись самому собі, він пішов зі сцени й зайняв місце в передньому ряду, яке я нещодавно звільнив. Упевнений у моєму невігластві, він не хотів зупиняти цього фарсу.

Я б нізащо не вибрався тоді сухим з води, якби не два з численних недоліків Гемма. По-перше, те, що він узагалі був дурним і не повірив у сказане мною напередодні. По-друге, його бажання побачити, як я осоромлюся, і що серйозніше, то краще.

Простіше кажучи, він надав мені досить довгу мотузку, щоб я міг на ній повіситися. Очевидно, він не розумів, що зашморг із неї однаково добре підійде й моїй, і його шиї.

Я повернувся обличчям до студентів.

— Сьогодні я представлю ілюстрацію до законів симпатії. Але, оскільки наш час обмежений, мені знадобиться допомога в приготуваннях. — Я показав на обраного навмання студента. — Дуже прошу, принеси мені одну волосину майстра Гемма.

Гемм із демонстративною люб’язністю віддав одну волосину. Коли студент приніс її мені, Гемм усміхнувся зі щирої втіхи. Він був певен: чим помпезніші мої приготування, тим більшою буде моя ганьба наприкінці.

Я скористався з цієї невеликої затримки, щоб побачити, з яким обладнанням я мушу працювати. Біля сцени стояла жаровня, а швидкий обшук шухляд робочого столу виявив крейду, призму, сірчані сірники, збільшувальне скло, кілька свічок і кілька металевих заготовок дивної форми. Я взяв три свічки й залишив решту.

Я взяв волосину майстра Гемма в студента і впізнав у ньому Безіла, хлопчину, якого Гемм напередодні залякав.

— Дякую, Безіле. Принеси, будь ласка, сюди оту жаровню та розпали її якнайшвидше.

Коли він підніс її, я з радістю побачив, що жаровня обладнана невеличкими міхами.

Поки він лив на вугілля спирт і підпалював його, я звернувся до інших студентів.

— Осягнути поняття симпатії не зовсім легко. Але в основі всього завжди лежать три прості закони.

Перший — Догмат Співвідносності, який твердить: «подібність посилює симпатію». Другий — Принцип Спорідненості, який твердить: «частина предмета може представляти весь предмет». Третій — Закон Схоронності, який твердить: «енергію не можна ні знищувати, ні створювати». Співвідносність, спорідненість і схоронність. Три «с».

Я замовк і послухав, як півсотні пер, шкрябаючи, записують мої слова. Поряд зі мною завзято надимав міхи Безіл. Я зрозумів, що це може припасти мені до душі.

— Якщо це ще не зрозуміло, не турбуйтеся. Після демонстрації все має стати цілком очевидним. — Глянувши вниз, я побачив, що жаровня добре нагрівається. Подякувавши Безілові, я підвісив над вугіллям неглибоку металеву посудину й поклав туди топитися дві свічки.

Третю свічку я поставив у підсвічник на столі й підпалив сірчаним сірником із шухляди. Далі зняв посудину з вогню та обережно вилив її вміст, який уже розтопився, на стіл, утворивши грудку м’якого воску завбільшки з кулак. Поглянув на студентів ще раз.

— Більша частина роботи в симпатії припадає на перенаправлення енергії. Енергія пересувається за допомогою симпатичних зв’язків. — Я витягнув ґніт і заходився місити віск, ліплячи ляльку, трохи схожу за формою на людину. — Перший закон, який я згадав, «Подібність посилює симпатію», просто означає: що подібніші предмети один до одного, то сильнішим буде симпатичний зв’язок між ними.

Я підняв неоковирну ляльку, щоб студенти оглянули її.

— Це, — промовив я, — майстер Гемм.

Залою прокотився негучний сміх.

— Насправді це моя симпатична модель майстра Гемма. Ніхто не бажає висловити припущення щодо того, чому вона не дуже добра?

На мить запала тиша. Я дозволив цьому трохи затягнутися — хай глядачі тихенько посидять. Гемм учора їх травмував, і реакція в них була сповільнена. Врешті-решт якийсь студент із віддаленого кінця зали спитав:

— Розмір не той?

Я кивнув і заходився оглядати залу далі.

— А ще майстер Гемм не з воску.

Я кивнув.

— Справді, вона відзначається певною невеликою подібністю до нього за формою в цілому та пропорціями. Однак це дуже погана симпатична модель. Тому будь-який симпатичний зв’язок на її основі буде доволі слабким. Ефективність становитиме відсотки зо два. Як її можна було б покращити?

Знову запала тиша, цього разу не така тривала.

— Її можна було б зробити більшою, — запропонував хтось.

Я кивнув і зачекав. Загукали інші голоси.

— На ній можна вирізьбити обличчя майстра Гемма.

— Пофарбувати її.

— Одягнути її в маленьку мантію.

Усі засміялись.

Я підняв руку, закликаючи до тиші, і здивувався тому, як швидко вона запала.

— Якщо відкинути питання практичності, уявімо собі, що ви зробили все це. Біля мене стоїть майстерно вирізьблений майстер Гемм, шість футів заввишки, повністю вдягнений. — Я змахнув рукою. — Навіть з усіма цими зусиллями найкраще, на що можна сподіватися, — це симпатичний зв’язок із міцністю десять-п’ятнадцять відсотків. Не блискуче, аж ніяк не блискуче.

Тут я підходжу до другого закону, спорідненості. Його можна просто визначити таким чином: «те, що колись було разом, разом і залишається». Завдяки щедрості майстра Гемма я маю одну його волосину. — Я продемонстрував її й урочисто приліпив до голови ляльки. — І отак просто в нас з’являється симпатичний зв’язок, що працюватиме з силою від тридцяти до тридцяти п’яти відсотків.

Я вже стежив за Геммом. Попервах він здавався дещо настороженим, але згодом до нього повернувся самовдоволений усміх. Він знав: без потрібного зв’язування та зосередженого алару користі не буде навіть від усього воску й волосся на світі.

Не сумніваючись, що він вважає мене дурнем, я показав на свічку й запитав його:

— Дозволите, майстре?

Він великодушно змахнув рукою на знак згоди й сів назад на свій стілець, склавши руки перед собою. У своїй безпеці він не сумнівався.

Звісно, я знав потрібне зв’язування. Я казав йому про це. А Бен розповів мені про алар, віру в батіг, ще коли мені було дванадцять.

Але я не переймався ні тим, ні іншим. Я встромив одну стопу ляльки в полум’я свічки, а воно згасло й задиміло.

Запала напружена тиша — усі аж затамували подих і повитягувалися, щоб поглянути на майстра Гемма.

Гемм знизав плечима, удаючи щире здивування. Але з його очей було видно: капкан ось-ось закриється. Він посміхнувся, піднявши один кутик рота, і почав вставати з місця.

— Я нічого не відчуваю. Щ…

— Саме так, — промовив я різким, як удар батога, голосом. Так я заскочив студентів зненацька й знову привернув їхню увагу. — А чому? — Я вичікувально поглянув на лекційну залу.

— Через третій закон, який я згадав, — закон схоронності: «Енергію не можна ні знищувати, ні створювати — її можна лише губити чи знаходити». Якби я тримав свічку під стопою нашого шановного вчителя, не відбулося б майже нічого. А позаяк до нього доходить лише близько тридцяти відсотків тепла, ми не маємо навіть цього скромного результату.

Я зупинився, щоб дати їм мить на роздуми.

— Це основна проблема симпатії. Звідки брати енергію? Щоправда, тут відповідь проста.

Я задмухав свічку й запалив її знову від жаровні. Пробурмотів собі під носа кілька потрібних слів.

— Додавши ще один симпатичний зв’язок, між свічкою та полум’ям значнішого розміру… — Я розділив свій розум на дві частини: одна зв’язувала Гемма з лялькою, а друга з’єднувала свічку та жаровню. — Ми матимемо бажаний ефект.

Я невимушено пересунув стопу воскової ляльки так, що вона опинилася десь за дюйм над ґнотом свічки, де полум’я насправді найгарячіше.

З того місця, де сидів Гемм, пролунав здивований зойк.

Не дивлячись у його бік, я продовжив говорити до студентів якнайсухішим тоном.

— І цього разу ми, вочевидь, досягли успіху.

Студенти засміялися.

Я задмухав свічку.

— Також це добрий приклад сили, якою володіє кмітливий симпатик. Уявіть собі, що сталося б, якби я кинув цю ляльку в сам вогонь? — Я підняв її над жаровнею.

Гемм, наче за командою, кинувся на сцену. Можливо, це мені лише привиділось, але мені здалося, що він трохи шкутильгав на ліву ногу.

— Вочевидь, майстер Гемм бажає зараз продовжити ваше навчання, — залою прокотився сміх, цього разу гучніший. — Тут моїй лекції кінець. А хто послухав — молодець.

Тут я скористався одним сценічним трюком. За допомогою певної інтонації та мови тіла глядачів можна змусити зааплодувати. Я не можу пояснити, як саме воно виходить, але це таки дало потрібний ефект. Я кивнув їм, а тоді повернувся до Гемма серед оплесків. Вони були аж ніяк не оглушливими, але він, мабуть, ніколи не діставав навіть таких.

Коли він зробив останні кілька кроків до мене, я мало не позадкував. Його обличчя страхітливо розчервонілося, а одна судина в нього на вилиці пульсувала так, ніби ось-ось вибухне.

Мені ж допомогла зберегти спокій сценічна підготовка. Я спокійно зазирнув йому в очі та простягнув руку для потиску. Побачивши, як він хутко глянув на студентів, які досі аплодували, ковтнув і потис мені руку, я відчув чимале задоволення.

Руку він мені потис до болю міцно. Можливо, стало б гірше, якби я не змахнув трохи над жаровнею восковою лялькою. Його обличчя з яскраво-червоного стало попелясто-білим швидше, ніж я міг собі уявити. Хватка Гемма зазнала аналогічного перетворення, і я висмикнув руку.

Ще раз кивнувши студентам, які досі сиділи, я не озираючись покинув лекційну залу.

Після того як Гемм відпустив своїх студентів, новина про те, що я зробив, поширилась Університетом, наче лісова пожежа. З реакцій студентів я здогадувався, що майстра Гемма ніхто особливо не любив. Поки я сидів на кам’яній лаві біля Гнізд, мені всміхалися прохожі студенти. Інші махали рукою чи, сміючись, показували великий палець.

Хоч я й насолоджувався скандальною славою, усередині мене повільно наростала холодна тривога. Я нажив собі ворога в особі одного з дев’яти майстрів. Я мусив знати, у наскільки великій халепі опинився.

Наступного ранку я рано прокинувся, помився й трохи поїв у Їдальні. Потім, оскільки мені було нічого робити до свого шмагання опівдні, безцільно прогулявся Університетом. Вештаючись, я обійшов кілька аптек і винних крамничок, помилувався доглянутими газонами й садами.

Врешті-решт я зупинився відпочити на кам’яній лаві на широкому подвір’ї. Надто збентежений, щоб додуматися до якоїсь корисної справи, я просто сидів і насолоджувався погодою, дивлячись, як вітер жене бруківкою кілька обривків зужитого паперу.

Невдовзі спокійно підійшов Вілем і без запрошення сів біля мене. Через характерне для шалдійців темне волосся та очі він здавався старшим за Сіммона й мене, але все одно видавався дещо незграбним, як хлопчисько, який ще зовсім не звик до того, що виріс.

— Нервуєш? — запитав він із грубою хрипкуватістю, якої надає голосу сіаруський акцент.

— Насправді намагаюся про це не думати, — відповів я.

Вілем гмикнув. Якусь хвилю ми обидва мовчали, дивлячись, як повз нас проходять студенти. Кілька з них перестали розмовляти, щоб показати на мене.

Я швидко стомився від їхньої уваги.

— Зайнятий зараз чимось?

— Сидінням, — просто сказав він. — Диханням.

— Дотепно. Розумію, чому ти в Арканумі. Будеш зайнятий десь наступну годину?

Він знизав плечима й вичікувально поглянув на мене.

— Ти б не показав мені, де майстер Арвіл? Він сказав мені зайти до нього… опісля.

— Звісно, — сказав він і показав на один з виходів із подвір’я. — Медика по інший бік від Архівів.

Ми обійшли масивну цеглину без вікон, якою були Архіви. Вілем показав рукою.

— Медика там.

Це була велика будівля дивної форми. Вона скидалася на вищу й не таку безладну версію Основи.

— Більша, ніж я думав, — замислився я. — І там викладають лише медицину?

Він хитнув головою.

— Вони доглядають хворих. Нікому й ніколи не відмовляють через нездатність заплатити.

— Справді? — Я знову поглянув на Медику, думаючи про майстра Арвіла. — Це дивує.

— Платити наперед не потрібно, — роз’яснив він. — Це після одужання, — він замовк, і я почув явний підтекст: «якщо одужаєш», — треба розраховуватись. Якщо не маєш грошей, то працюєш, поки твій борг не… — Він зупинився. — Як сказати «шеєм»? — запитав він, витягнувши руки долонями догори й рухаючи ними вгору й вниз, зображаючи шальки терезів.

— Зважать? — припустив я.

Він хитнув головою.

— Ні. Шеєм. — Він зробив наголос на слові й зупинив руки на одній висоті.

— О. — Я повторив жест. — Сплачено.

Він кивнув.

— Працюєш, доки твій борг перед Медикою не виявляється сплаченим. Мало хто йде, не погасивши боргів.

Я похмуро засміявся.

— Це не дуже-то й дивує. Який сенс бігти від арканіста, що має кілька краплинок твоєї крові?

Нарешті ми дісталися іншого подвір’я. Посередині на ньому стояв флагшток, а під ним — кам’яна лава. Мені не потрібно було роздумувати, кого до нього прив’яжуть десь за годину. Довкола походжало душ сто студентів, через що атмосфера дивувала урочистістю.

— Зазвичай такого розголосу не буває, — винувато пояснив Вілем. — Але кілька майстрів скасували заняття.

— Гадаю, Гемм і Брандер.

Вілем кивнув.

— Гемм завзято тримається за образи. — Він помовчав, щоб підкреслити, наскільки м’яко висловився. — Він прийде сюди з усією своєю компанією. — Останнє слово він вимовив повільно. — Це ж правильне слово? «Компанія»?

Я кивнув, і на Вілемовому обличчі з’явилося щось схоже на самовдоволення. Тоді він насупився.

— Мені зараз спало на думку дещо дивне у вашій мові. Люди постійно цікавляться в мене дорогою до Тінуе. Без кінця питають: «як дорога до Тінуе?» Що це означає?

Я всміхнувся.

— Це ідіоматичний вираз. Це означає…

— Я знаю, що таке ідіома, — втрутився Вілем. — Що означає цей вираз?

— Ой, — промовив я, дещо знітившись. — Це просто вітання. Це приблизно все одно, що спитати: «як минає день?» чи «як ідуть справи?»

— Це теж ідіома, — забурчав Вілем. — У вашій мові повно нісенітниць. Як ви тільки розумієте одне одного? «Як ідуть справи?» Куди вони йдуть? — Він захитав головою.

— Певно, до Тінуе. — Я всміхнувся йому на весь рот. — Туан волґен окет ама, — промовив я, вживши одну зі своїх улюблених сіаруських ідіом. Вона означала «не бери це близько до серця», але буквально перекладалася як: «не тицяй собі через це ложкою в око».

Ми відвернулися від подвір’я й трохи потинялись Університетом. Вілем показав ще кілька значущих будівель, у тому числі кілька добрих корчем, алхімічний комплекс, шалдійську пральню, а також борделі — санкціоновані й несанкціоновані.

Ми неквапом проминули безликі кам’яні стіни Архівів, бондарню, палітурну майстерню, аптеку…

У мене з’явилася думка.

— Ти добре розумієшся на травництві?

Він хитнув головою.

— Здебільшого на хімії, але часом трохи переймаюся в Архівах із Маріонеткою.

— Займаюся, — промовив я, зробивши для нього наголос на префіксі.— «Переймаюся» — це інше. Що то за Маріонетка?

Віл помовчав.

— Важко пояснити. — Він змахнув рукою, щоб закрити питання. — Познайомлю тебе згодом. Що тобі треба знати про трави?

— Та, у принципі, нічого. Ти не міг би зробити мені послугу? — Він кивнув, і я показав на аптеку неподалік. — Піди-но купи мені два скрупули налруту. — Я дістав два залізні драби. — Цього має вистачити.

— Чому я? — насторожено спитав він.

— Тому що я не хочу, аби хлопака, який там торгує, дивився на мене поглядом «ти страх який молодий». — Я насупився. — Не хочу, щоб мені сьогодні довелося з цим стикнутися.

Коли Вілем повернувся, я вже мало не танцював від тривоги.

— Він був зайнятий, — пояснив Вілем, коли помітив нетерплячий вираз мого обличчя. Передав мені паперовий пакетик і решту, яка трохи задзвеніла. — Нащо це?

— Це — щоб утихомирити мій шлунок, — заявив я. — Сніданку щось не дуже добре сидиться, а я б не хотів блювати посеред шмагання.

У корчмі неподалік я купив нам сидру й запив своєю порцією налрут, намагаючись не скривитися від його гіркого крейдяного смаку. Невдовзі ми почули, як на дзвіниці вибили полудень.

— Здається, мені треба на заняття. — Віл постарався сказати це невимушено, але вийшло в нього мало не здушено. Він поглянув на мене, знічений і трохи зблідлий попри смаглявість. — Я не люблю крові. — Він невпевнено посміхнувся. — Власної крові… крові друга…

— Я не планую сильно стікати кров’ю, — запевнив я. — Але не хвилюйся. Ти допоміг мені пережити найважче — очікування. Дякую.

Ми розійшлися, і я поборов у собі хвилю почуття провини. Віл і три дні не був зі мною знайомий, а вже зробив усе, що міг, аби мені допомогти. Він міг би піти легким шляхом та обуритися моїм швидким прийняттям до Аркануму, як багато інших людей. Натомість він виконав дружній обов’язок, допомігши мені перебути важкий час, а я відплатив йому брехнею.

— Могло бути й гірше, це вже точно. — Майстер Арвіл кружляв довкола мене з серйозним виразом круглого обличчя. — Я сподівався, що в тебе просто залишаться рубці. Але я мав би розуміти, що з твоєю шкірою так не буде.

Я сидів на краю довгого столу в глибині Медики. Арвіл обережно потицяв мою спину, балакаючи й далі.

— Але, як я вже казав, могло бути й гірше. Два порізи, і тобі з ними страшенно пощастило. Чисті, неглибокі та прямі. Якщо робитимеш так, як я тобі скажу, у тебе залишаться тільки гладенькі сріблясті шрами, що показуватимуть дамам, який ти сміливий. — Він зупинився переді мною та енергійно підняв сиві брови за кружальцями окулярів. — Ясно?

Вираз його обличчя викликав у мене мимовільну усмішку.

Він повернувся до юнака, що стояв біля дверей:

— Піди приведи наступного ре’лара в списку. Скажи йому принести все, що треба, щоб залатати прямий неглибокий розрив. — Хлопчина розвернувся й пішов; його ноги затьопали десь на віддалі.

— Хтось із моїх ре’ларів чудово на тобі потренується, — бадьоро промовив Арвіл. — У тебе гарний прямий поріз, шансів на ускладнення мало, але тебе взагалі небагато. — Він тицьнув мене в груди зморщеним пальцем і цокнув язиком по зубах. — Самі кістки та трохи оболонки. Нам легше працювати, якщо м’яса більше.

— Але, — він знизав плечима, мало не торкнувшись ними вух, — не завжди все минає ідеально. Саме цього має передусім навчитися молодий зцілювач.

Він поглянув на мене, ніби очікуючи відповіді. Я серйозно кивнув.

Здається, це його задовольнило, і він примружено всміхнувся знову. Він повернувся й відчинив шафку, що стояла під однією стіною:

— Дай мені секундочку, і я зроблю так, щоб тобі не пекло. Тобі ж, напевно, пече всю спину. — Розшукуючи щось на її полицях, він дзенькнув кількома пляшечками.

— Усе гаразд, майстре Арвіл, — мужньо промовив я. — Можете зашивати мене й так, — мої відчуття вже притлумлювали два скрупули налруту, а мені вистачало розуму не змішувати знеболювальні без наглої на те потреби.

Він зупинився, глибоко зануривши одну руку в шафку, а тоді повернувся до мене.

— Тебе вже коли-небудь зашивали, мій хлопчику?

— Так, — чесно зізнався я.

— І біль нічим не притлумлювали?

Я знову кивнув.

Коли я сів на столі, мої очі опинилися дещо вище за його очі. Він недовірливо подивився на мене.

— Тоді дай глянути, — промовив він так, ніби геть мені не вірив.

Я закасав одну штанину вище коліна, заскреготівши зубами: від цього поруху мені потягнуло спину. Врешті-решт я відкрив шрам завдовжки в п’ядь на зовнішньому боці стегна над коліном. Це Піка в Тарбієні штрикнув мене своїм “ножем” із пляшкового скла.

Арвіл ретельно його оглянув, тримаючи однією рукою окуляри. Обережно тицьнув один раз вказівним пальцем, а тоді випрямився.

— Неохайно, — вимовив він із легкою огидою.

Я вважав, що робота була непогана.

— У мене посередині порвалася нитка, — сухо пояснив я. — Я працював у неідеальних умовах.

Арвіл якийсь час помовчав, погладжуючи пальцем нижню губу й дивлячись на мене примруженими очима.

— І тобі таке подобається? — запитав він із сумнівом у голосі.

Я засміявся, побачивши вираз його обличчя, але цей сміх обірвався, коли мою спину охопив тупий біль.

— Ні, майстре. Я просто піклувався про себе як міг.

Він продовжив на мене дивитися, не припиняючи гладити нижню губу.

— Покажи мені, де порвалася кишка.

Я показав. Таке не забувається.

Він ретельніше оглянув давній шрам і знову в нього потицяв, а тоді підняв очі.

— Можливо, ти кажеш правду. — Він знизав плечима. — Я не знаю. Але я б подумав, що, як… — Він затих і задумливо глянув мені у вічі. Піднявши руку, відтягнув одну повіку. — Глянь угору, — коротко промовив він.

Побачивши щось і насупившись, Арвіл узяв мене за одну руку, сильно натиснув на кінчик мого нігтя й пильно подивився на нього секунду-дві. Коли ж він наблизився до мене, узяв мене однією рукою за підборіддя, відкрив мені рота й понюхав, він насупився ще сильніше.

— Тенасін? — запитав він, а тоді відповів на власне запитання. — Ні. Звісно ж, налрут. Чому я не помітив раніше? Певно, старію. Це також пояснює, чому ти не заливаєш кров’ю мій гарний чистенький столик. — Він серйозно поглянув на мене. — Скільки?

Я не знав, як це можна заперечувати.

— Два скрупули.

Якийсь час Арвіл дивився на мене мовчки. За мить він зняв окуляри й завзято потер їх об манжет. Повернувши їх собі на перенісся, подивився просто на мене.

— Не дивно, що хлопчина може боятися шмагання достатньо сильно, щоб одурманити себе перед ним. — Він кинув на мене пронизливий погляд. — Але навіщо йому, якщо він так боїться, спочатку знімати сорочку? — Він насупився знову. — Поясни мені все це. Якщо ти раніше мені брехав, зізнайся в цьому, і все буде добре. Я знаю, що хлопчаки часом розповідають безглузді небилиці.

Його очі заблищали за склом окулярів.

— Але якщо брехатимеш мені зараз, ні я, ні хтось із моїх тебе не зашиє. Не терплю, коли мені брешуть. — Він склав руки на грудях. — Отже. Пояснюй. Я не розумію, що тут відбувається. І це мені не подобається найбільше.

Отже, моя остання надія, правда.

— Мій учитель, Абенті, навчив мене чого тільки міг у зцілювальних мистецтвах, — пояснив я. — Коли мені довелося жити на вулицях Тарбієна, я дбав про себе сам. — Я показав на своє коліно. — Сьогодні я був без сорочки, тому що сорочок у мене тільки дві, та й стільки їх у мене не було вже давно.

— А налрут? — запитав він.

Я зітхнув:

— Я тут чужий, пане. Я молодший за всіх, і дуже багато людей вважає, що мені тут не місце. Опинившись так швидко в Арканумі, я засмутив багатьох студентів. А ще я примудрився потрапити в неласку до майстра Гемма. Усі ці студенти, Гемм і його друзі — усі вони стежать за мною, чекаючи на якийсь прояв слабкості.

Я глибоко вдихнув.

— Налрут я прийняв, бо не хотів зомліти. Я мусив показати їм, що вони не можуть мене скривдити. Я зрозумів, що найлегше залишатися в безпеці, змусивши своїх ворогів думати, що тебе не можна скривдити, — бридко було говорити це так відверто, але це було правдою. Я зухвало подивився на нього.

Надовго запала тиша: Арвіл дивився на мене, трохи примруживши очі за окулярами, ніби намагаючись розгледіти щось усередині мене. Він знову торкнувся верхньої губи пальцем, а тоді неквапом заговорив.

— Гадаю, якби я був старшим, — сказав він доволі тихо, ніби говорячи сам до себе, — я сказав би, що ти поводишся сміховинно. Що наші студенти — дорослі люди, а не забіякуваті й задерикуваті хлопчаки.

Він зупинився знову, не припиняючи з відсутнім виглядом погладжувати собі губу. Тоді його очі примружилися — він мені всміхнувся.

— Але я не настільки старий. Гм-м-м. Ще ні. Навіть близько. Кожен, хто вважає, ніби хлопчики невинні та милі, або ніколи не був хлопчиком сам, або забув про це. А кожен, хто вважає, ніби чоловіки не бувають часом шкідливими та жорстокими, напевно, рідко виходить з дому. І звісно, ця людина ніколи не була зцілювачем. Ми бачимо наслідки жорстокості більше, ніж будь-хто інший.

Не встиг я відповісти, як він сказав:

— Закрий рота, е’ліре Квоуте, бо інакше я не втримаюся й наллю туди якоїсь страшної мікстури. А-а-а-а, ось вони. — Остання фраза призначалася для двох студентів, які саме заходили в кабінет. Один був тим самим асистентом, який провів мене туди, а другий, як не дивно, молодою жінкою.

— А, ре’ларе Моло, — пожвавішав Арвіл; на його обличчі й сліду не лишилося від нашої серйозної розмови. — Ви чули, що у вашого пацієнта два прямих чистих розриви. Що ви принесли для виправлення ситуації?

— Виварене лляне полотно, гачкову голку, кишку, спирт і йод, — твердо промовила вона. На її блідому обличчі виділялися зелені очі.

— Що? — перепитав Арвіл. — Ніякого симпатичного воску?

— Ні, майстре Арвіл, — відповіла вона, дещо збліднувши від його тону.

— А чому?

Вона завагалася.

— Тому що він мені не потрібен.

Арвіл ніби заспокоївся.

— Так. Звичайно ж, не потрібен. Чудово. Ви вмилися, перш ніж прийти сюди?

Мола кивнула, і її коротке біляве волосся підскочило від поруху голови.

— Тоді ви змарнували час і сили, — суворо заявив він. — Подумайте тільки, скільки хвороботворних мікробів ви могли назбирати під час довгого переходу коридором. Умийтеся знову, і ми почнемо.

Вона хутко й ретельно вмилася з тазу, що стояв неподалік. Арвіл допоміг мені лягти долілиць на стіл.

— Пацієнта одурманено? — спитала вона. Я хоч і не бачив її обличчя, почув в її голосі тінь сумніву.

— Знеболено, — виправив її Арвіл. — Ви добре помічаєте деталі, Моло. Ні, не знеболено. Отже, що б ви зробили, якби е’лір Квоут запевнив вас, що не потребує нічого такого? Він твердить, що в нього самовладання, як у штаби рамстонської сталі, і він не здригнеться, коли ви будете його зашивати, — говорив Арвіл серйозно, але за цією серйозністю я помітив щось схоже на втіху.

Мола поглянула на мене, а тоді знову на Арвіла.

— Я сказала б йому, що він дуркує, — промовила вона, трохи помовчавши.

— А якби він і далі твердив, що його нічим не треба дурманити?

Цього разу Мола мовчала довше.

— Здається, кровотеча в нього загалом невелика, тож я б почала працювати. Також я пояснила б йому, що, якщо він буде забагато ворушитись, я прив’яжу його до столу та поводитимуся з ним так, як вважатиму за потрібне для його ж добра.

— Гм-м-м, — здається, Арвіла її відповідь трохи здивувала. — Так. Чудово. Отже, Квоуте, ти ще хочеш обійтися без знеболювального?

— Дякую, — ввічливо промовив я. — Воно мені не потрібне.

— Чудово, — промовила Мола, неначе змирившись.

— Спершу очистимо та стерилізуємо рану, — від спирту щипало, але нічого страшнішого не було. Я чесно постарався розслабитися, тим часом як Мола балакала всю процедуру. Арвіл не припиняв озвучувати зауваження та поради. Я ж зайняв голову дечим іншим і постарався не смикатися від притуплених налрутом уколів голки.

Вона швидко закінчила, а тоді перев’язала мене зі швидкою вправністю, яка мене захопила. Коли вона допомогла мені сісти та огорнула мене лляним полотном, я замислився про те, чи всі Арвілові студенти підготовлені так добре, як вона.

Коли вона зав’язувала останні вузли в мене за спиною, я відчув ледь помітний, легенький, мов пір’їнка, дотик до плеча, практично не відчутний у налрутовому дурмані.

— У нього гарна шкіра, — почув я її замріяний голос. Швидше за все, вона зверталася до Арвіла.

— Ре’ларе! — суворо промовив Арвіл. — Такі зауваження непрофесійні. Я засмучений вашою нерозважливістю.

— Я мала на увазі те, на який шрам він може сподіватися, — саркастично відповіла вона. — Гадаю, там буде хіба що бліда риска, якщо йому вдасться не розірвати собі шов.

— Гм-м-м, — замислився Арвіл. — Так, звісно. А як йому цього уникнути?

Мола стала переді мною.

— Уникай таких рухів, — вона витягнула руки перед собою, — або таких, — високо підняла їх над головою. — Уникай будь-яких надто швидких рухів — бігу, стрибків, лазіння. Пов’язку можна буде зняти за два дні. Не мочи її. — Вона перевела погляд з мене на Арвіла.

Він кивнув.

— Чудово, ре’ларе. Ви вільні. — Він поглянув на молодшого хлопчину, який мовчки спостерігав за всією процедурою. — Ти теж можеш іти, Ґері. Якщо хтось поцікавиться, я буду в себе в кабінеті. Дякую.

За мить ми з Арвілом знов опинилися наодинці. Він стояв нерухомо, прикривши рукою рота, тим часом як я обережно вдяг сорочку. Нарешті він, здається, вирішив:

— Е’ліре Квоуте, ти хотів би навчатися тут, у Медиці?

— Дуже хотів би, майстре Арвіл, — чесно сказав я.

Він кивнув самому собі, не прибираючи долоню з вуст.

— Повертайся за чотири дні. Якщо тобі вистачить розуму не розірвати собі шов, ти мені тут знадобишся. — Його очі заблищали.

Пожвавішавши від збуджувальної дії налруту й майже не відчуваючи болю, я дістався Архівів. Будучи тепер членом Аркануму, я міг спокійно досліджувати Сховище, а на це я чекав усе життя.

І навіть краще: якщо я тільки не проситиму про допомогу канцелярів, в облікових книгах Архівів не з’явиться жодних записів. Це означало, що я можу шукати відомості про чандріян й амірів, скільки заманеться, і ніхто, навіть Лоррен, зовсім не муситиме знати про мої «дитячі» заняття.

Опинившись у червонястому світлі Архівів, я побачив, що за столом на вході сидять і Емброуз, і Фела. Сумнівне щастя, якщо це взагалі було щастям.

Емброуз, хилячись до неї, говорив щось притишеним голосом. У неї був відверто збентежений вигляд жінки, яка знає, що ввічливою відмовою тут нічого не добитись. Одна його рука лежала в неї на коліні, тим часом як друга огорнула спинку її крісла, а долоня цієї руки лежала в неї на шиї. Він хотів, щоб це видавалося ніжним і лагідним, але вона напружилася всім тілом, наче перелякана олениця. Насправді ж він тримав її там, як тримають собаку за карк, щоб не втік.

Коли за мною з грюкотом зачинилися двері, Фела підняла очі, зустрілася зі мною поглядом, а тоді позирнула вниз і вбік, соромлячись свого становища. Наче вона щось накоїла. Я надто часто бачив цей погляд на вулицях Тарбієна. Він розпалив у мені давній гнів.

Я підійшов до столу, здіймаючи більше шуму, ніж потрібно. На другому кінці столу лежали перо та чорнило, а також заповнений на три чверті папірець, на якому щось переписували та закреслювали. Судячи з усього, Емброуз намагався скласти вірша.

Я дістався краю столу й постояв якусь мить. Фела роззиралася навсібіч, уникаючи мене та Емброуза. Вона збентежено совалася в кріслі, але явно не бажала влаштовувати сцену. Я демонстративно прокашлявся.

Емброуз, насупившись, глянув за плече.

— Ти жахливо обираєш час для візитів, е’ліре. Зайди пізніше. — Він відвернувся знову, ігноруючи мене.

Я пирхнув і перехилився через стіл, вигнувши шию так, щоб поглянути на аркуш паперу, який він там залишив.

— Я жахливо обираю час? Я тебе благаю, у тебе ж тут тринадцять складів у рядку. — Я постукав по аркушу пальцем. — І тут не ямб. Узагалі не знаю, чи є тут хоч якась метрика.

Він повернувся до мене знову з сердитим виразом обличчя.

— Стеж за язиком, е’ліре. Того дня, коли я прийду до тебе по допомогу в поезії…

— …у тебе буде дві години вільного часу, — сказав я. — Дві довгі години, і це тільки для початку. «Тож чи може так скромний дрізд пізнати власний шлях?» Ну, я навіть не знаю, з чого тут починати критику. Це ж практично самопародія.

— Що ти знаєш про поезію? — буркнув Емброуз, не завдавши собі клопоту розвернутись.

— Я впізнаю кульгавий вірш на слух, — відповів я. — Але цей навіть не кульгає. У шкутильганні є ритм. А тут швидше хтось падає зі сходів. Нерівних сходів. Із вигрібною ямою внизу.

— Це ламаний ритм, — відказав він зарозумілим та ображеним тоном. — Я б і не сподівався, що ти зрозумієш.

— Ламаний? — Я розреготався, не повіривши власним вухам. — Гадаю, якби я побачив коня з настільки жахливо «поламаною» ногою, я б забив його, щоб не мучився, а тоді спалив його нещасний труп, щоб місцеві пси, бува, його не погризли й не здохли.

Емброуз нарешті розвернувся обличчям до мене, і при цьому йому довелося прибрати праву руку з Фелиного коліна. Це вже було наполовину перемогою, але друга його рука залишалася в неї на шиї, зображаючи невимушену ласку, а насправді — утримуючи її в кріслі.

— Я думав, що ти, можливо, зайдеш сьогодні, — промовив він із холодною веселістю. — Тому вже перевірив облікову книгу. Тебе в списках поки що немає. Доведеться тобі вдовольнитися Фоліантами або прийти згодом, коли книги вже буде доповнено.

— Не ображайся, та чи не міг би ти перевірити ще раз? Мені не надто віриться в грамотність людини, яка намагається заримувати «шлях» із «полях». Не дивно, що тобі, аби жінки це слухали, доводиться утримувати їх силоміць.

Емброуз напружився, а його рука зісковзнула зі спинки крісла та опустилася на його бік. Його обличчя виражало чистісінький гнів.

— Як станеш старшим, е’ліре, то зрозумієш: те, що чоловік і жінка роблять разом…

— Що? Усамітнившись у передпокої Архівів? — Я обвів рукою все довкола нас. — Тіло Господнє, це ж не якийсь там бордель. А вона, якщо ти не помітив, студентка, а не якийсь там латунний цвях, який можна довбати скільки завгодно за власні гроші. Якщо вже хочеш нав’язувати себе жінці, май совість і займайся цим у провулку. Принаймні тоді вона вирішить, що через це можна кричати.

Емброузове обличчя налилося гнівним рум’янцем, а голос до нього повернувся далеко не одразу.

— Ти геть нічого не знаєш про жінок.

— Принаймні в цьому ми можемо погодитися, — невимушено сказав я. — Власне, саме тому я й прийшов сьогодні. Хотів пошукати деякі відомості. Знайти одну-дві книжки на цю тему. — Я добряче стукнув двома пальцями по обліковій книзі. — Тож знайди моє ім’я й впусти мене.

Емброуз рвучко розгорнув книгу, знайшов потрібну сторінку й розвернув книгу до мене.

— Ось. Якщо зможеш відшукати своє ім’я в цьому списку, порпайся у Сховищі, скільки заманеться. — Він напружено всміхнувся. — А як ні, то приходь на здоров’я ще раз десь за виток. На той час у нас уже, напевно, усе доповнять.

— Я попросив майстрів надіслати записку на випадок якогось непорозуміння у зв’язку з моїм прийняттям до Аркануму, — промовив я і задер сорочку через голову, щоб показати йому широкі пов’язки, якими була вкрита моя спина. — Можеш прочитати з цієї відстані чи мені підійти ближче?

Емброуз недвозначно замовк, тож я опустив сорочку та повернувся до Фели, геть не звертаючи уваги на нього.

— Пані канцелярко, — звернувся я до неї з поклоном. Дуже легким поклоном, оскільки вклонитися низько мені не дозволяла спина. — Будьте ласкаві, допоможіть мені знайти книжку про жінок. Кращі за мене наказали мені ознайомитися з цією вкрай делікатною темою.

Фела ледь помітно всміхнулася й трохи розслабилася. Її поза лишалася напруженою та вимушеною навіть після того, як Емброуз прибрав руку. Я здогадався, що вона знає темперамент Емброуза досить добре, аби розуміти: якщо вона відсахнеться та збентежить його, він згодом змусить її поплатитися за це.

— Не знаю, чи є в нас щось таке.

— Я б задовольнився посібником для початківців, — з усмішкою сказав я. — Я добре усвідомлюю, що не знаю про них геть нічого, тож мої знання розширило б усе що завгодно.

— Щось із малюнками? — сплюнув Емброуз.

— Якщо наш пошук опуститься до цього рівня, я неодмінно звернуся до тебе, — промовив я, не дивлячись у його бік. Я усміхнувся Фелі. — Можливо, бестіарій, — лагідно сказав я. — Я чув, що вони — дивовижні створіння, дуже відрізняються від чоловіків.

На обличчі Фели розквітла усмішка, і вона стиха розсміялася.

— Гадаю, можна щось пошукати.

Емброуз кинув на неї злий погляд.

Вона заспокійливо махнула рукою в його бік.

— Усі знають, що він в Арканумі, Емброузе, — промовила вона. — Що поганого станеться, якщо просто його впустити?

Емброуз гнівно на неї витріщився.

— Чому б тобі не побігти до Фоліантів і не вдати з себе милу дівчинку «принеси-подай»? — холодно сказав він. — Тут я можу впоратися самотужки.

Фела незграбно підвелася з-за столу і, узявши книжку, яку намагалася перед цим читати, попрямувала до Фоліантів. Я волію думати, що вона, відчинивши двері, з полегшенням кинула на мене вдячний погляд. Але, можливо, це в мене просто розігралася уява.

Коли двері за нею зачинилися, у залі ніби стало трохи темніше. І я кажу це не в переносному значенні. Світло й справді неначе потьмяніло. Я подивився на розвішані по всій залі симпатичні лампи, думаючи, що` не так.

Але за мить мою спину поволі почав охоплювати жар, і до мене дійшло, що відбувається. То вивітрювався налрут.

Більшість сильних знеболювальних має серйозні побічні ефекти. Тенасін інколи викликає марення або непритомність. Лацилій отруйний. Офалум викликає сильну залежність. Менка, мабуть, найсильніша з усіх, але її недарма називають «диявольським коренем».

Налрут не такий сильний, як вони, але значно безпечніший. Це легке знеболювальне, що також стимулює та звужує судини, завдяки чому кров із мене не юшила, мов із заколотого кабана, коли мене відшмагали. А найкращим є те, що він не має великих побічних ефектів. Однак якусь ціну доводиться сплачувати завжди. Коли налрут вивітрюється, настає фізичне та психічне виснаження.

Хай там як, я прийшов туди побачити Сховище. Тепер я був членом Аркануму й не збирався йти, не побувавши всередині Архівів. Я з рішучим виразом обличчя повернувся до столу знову.

Емброуз зміряв мене довгим оцінним поглядом, а тоді важко зітхнув.

— Гаразд, — промовив він. — Як щодо домовленості? Ти мовчиш про те, що сьогодні побачив, а я порушу правила і впущу тебе, хоч тебе й нема в книзі офіційно. — Він видавався дещо знервованим. — Як тобі таке?

Доки він говорив, я відчував, як слабшає збуджувальний ефект налруту. Моє тіло здавалося важким і втомленим, думки ставали дедалі лінивішими та в’язкішими. Я підняв обидві руки, щоб потерти обличчя, і скривився: з цим порухом я різко потягнув за шви, що вкривали мою спину.

— Чудово, — ледве вимовив я.

Емброуз розгорнув одну з облікових книг і зітхнув, перегортаючи сторінки.

— Оскільки ти зараз уперше побуваєш у самих Архівах, тобі доведеться сплатити збір за Сховище.

У мене в роті з’явився дивний лимонний присмак. Про такий побічний ефект Бен не говорив ніколи. Він відвертав увагу, і за мить я усвідомив, що Емброуз вичікувально на мене дивиться.

— Що?

Він якось дивно на мене глянув.

— Збір за Cховище.

— Раніше такого не було, — відповів я. — Коли я ходив до Фоліантів.

Емброуз подивився на мене як на ідіота.

— Тому що це збір за Сховище. — Він знову поглянув на облікову книгу. — Зазвичай його вносять на додачу до плати за перший семестр навчання в Арканумі. Але оскільки ти перескочив одразу, тобі доведеться подбати про це зараз.

— Скільки це? — запитав я, намацуючи гаманець.

— Один талант, — сказав він. — І платити справді потрібно перед входом. Правила є правила.

Після оплати ліжка в Гніздах від моїх грошей залишилося трохи більше таланта. Я гостро усвідомлював, що мені треба накопичувати ресурси, щоб зібрати грошей на навчання в наступному семестрі. Щойно я втрачу можливість платити, мені доведеться залишити Університет.

Та це все одно була невелика ціна за те, про що я мріяв більшу частину життя. Я витягнув з гаманця талант і віддав його.

— Записуватися треба?

— Ніяких офіційних процедур, — відказав Емброуз, відчинивши шухлядку й витягнувши невеличкий металевий диск. Одурманений побічними ефектами налруту, я лише за мить зрозумів, що це таке. Це була переносна симпатична лампа.

— У Сховищі немає освітлення, — спокійно пояснив Емброуз. — Там надто багато простору, а ще воно згодом почало б шкодити книжкам. Ручна лампа коштує півтора таланти.

Я завагався.

Емброуз кивнув самому собі й ніби замислився.

— Дуже багато людей у перший семестр залишається з вітром у кишенях. — Він сягнув у нижчу шухляду й заходився там ритися. — Ручна лампа коштує півтора таланта, і я з цим нічого вдіяти не можу. — Він дістав чотиридюймову воскову свічку. — Але свічки коштують усього один півгріш.

Півгріш за свічку — це було просто чудово. Я дістав гріш.

— Візьму дві.

— Ця в нас остання, — швидко відповів Емброуз. Перш ніж сунути її мені в руку, він нервово роззирнувся довкола. — Ось що я тобі скажу. Можеш узяти її задарма. — Він усміхнувся. — Просто нікому не кажи. Це буде нашою маленькою таємницею.

Я з неабияким подивом узяв свічку. Судячи з усього, я перед цим налякав його своєю пустою погрозою. Або це, або цей грубий бундючний шляхетський синок не був і наполовину таким гадом, яким я його вважав.

Більшість ручної роботи в Університеті виконувалась у Промислі. У цій будівлі були майстерні для склодувів, теслів, гончарів і склярів. Також там була повноцінна кузня та плавильня, які б опинилися на почесному місці в мріях будь-якого металурга.

Кілвінова майстерня була розташована в Рукотворні, або ж, як її називали частіше, Промислі. Вона була велика, як зерносховище всередині; у ній стояло щонайменше два десятки робочих столів із грубого дерева, захаращених незчисленними безіменними інструментами та незавершеними виробами. Майстерня була серцем Промислу, а Кілвін був серцем майстерні.

Коли я прийшов, Кілвін саме гнув кручений залізний стрижень, можливо, надаючи йому якоїсь бажанішої форми. Побачивши, що я заглядаю всередину, він залишив його міцно зафіксованим на столі та пішов до мене, витираючи руки об сорочку.

Він оглянув мене критичним оком.

— Добре почуваєшся, е’ліре Квоуте?

Перед цим я повештався й знайшов трохи вербової кори, яку можна було пожувати. Спину мені досі пекло, вона свербіла, але це можна було витерпіти.

— Та непогано, майстре Кілвін.

Він кивнув.

— Добре. Хлопчакам твого віку не слід перейматися через такі дрібниці. Скоро ти знову будеш міцний, як камінь.

Я спробував вигадати якусь ґречну відповідь, але тут моє око привабив якийсь предмет, що висів у нас над головами.

Кілвін простежив за моїм поглядом через плече. Коли він побачив, на що я дивлюся, його велике бородате обличчя розколола широка усмішка.

— А-а-а-а, — протягнув він із батьківською гордістю. — Мої красуні.

Високо серед крокв майстерні звисало з ланцюгів півсотні скляних сфер. Вони були різного розміру, але жодна з них не була значно більшою за чоловічу голову.

І вони горіли.

Побачивши вираз мого обличчя, Кілвін змахнув рукою.

— Ходімо, — запросив він і повів мене до вузьких сходів із кутого заліза. Опинившись нагорі, ми вийшли на кілька вузьких залізних доріжок, що вилися поміж грубими балками, які підтримували дах, на висоті двадцять п’ять футів над землею. Попетлявши трохи лабіринтом з дерева й заліза, ми дісталися ряду підвішених скляних сфер, в яких палали вогні.

— Це, — показав Кілвін, — мої лампи.

Лише тоді до мене дійшло, що це таке. Деякі з них були наповнені рідиною й ґнотом, як і звичайні лампи, але більшість із них не були схожими абсолютно ні на що. В одній не було нічого, крім киплячого сірого диму, який раз у раз мерехтів. В іншій сфері був ґніт, який звисав у порожнечі зі срібного дроту й палав нерухомим білим полум’ям попри явну відсутність палива.

Дві лампи, що висіли поруч, були близнючками, тільки в одній полум’я було блакитним, а в другій — жовтогарячим, як у розжареному горні. Одні були маленькі, як сливки, а інші — великі, як дині. В одній було щось схоже на шматочок чорного вугілля та шматочок білої крейди, а там, де вони були притиснуті один до одного, палало навсібіч яро-червоне полум’я.

Кілвін дозволив мені довго повитріщатись, а тоді вже підійшов ближче.

— У шалдарів є легенди про лампи, що горять вічно. Я вважаю, що колись це було доступно нашому ремеслу. Я займався пошуками десять років. Я зробив багато ламп, деякі з них вийшли дуже добре й дуже довго горіли. — Він поглянув на мене. — Але жодна з них не горить вічно.

Він пройшов далі й показав на одну з підвішених сфер.

— Знаєш, що це таке, е’ліре Квоуте?

У ній не було нічого, крім грудки зеленувато-сіруватого воску, який палав зеленувато-сіруватим вогником. Я хитнув головою.

— Гм-м-м. А мусиш. Біла літієва сіль. Я додумався до неї за три витки до того, як ти до нас прийшов. Поки з нею все добре — двадцять чотири дні, а я сподіваюся на значно більше. — Він глянув на мене. — Те, що ти про це здогадався, мене здивувало, бо я до цього додумався аж за десять років. Твоя друга здогадка, натрієва олія, спрацювала не так добре. Багато років тому я її випробував. Одинадцять днів.

Він дійшов аж до кінця ряду й показав на порожню сферу з нерухомим білим полум’ям.

— Сімдесят днів, — гордо промовив він. — Я не сподіваюся, що вона буде саме тією, бо сподівання — дурна гра. Але якщо вона погорить ще шість днів, вона стане моєю найкращою лампою за ці десять років.

Він трохи подивився на неї з дивовижною лагідністю на обличчі.

— Але я не сподіваюся, — рішучо промовив він. — Я виготовляю нові лампи й роблю свої замíри. Це — єдиний спосіб просуватися вперед.

Він без жодного слова провів мене назад на підлогу майстерні. Опинившись там, він повернувся до мене.

— Руки, — категоричним тоном промовив він. Вичікувально простягнув власні ручища.

Не знаючи, чого він хоче, я підняв руки перед собою. Він узяв їх у свої, торкнувшись несподівано лагідно. Перевернув їх, ретельно оглядаючи.

— У тебе шалдарські руки, — знехотя вимовив він похвалу. Простягнув власні руки, щоб я їх роздивився. Вони мали товсті пальці й широкі долоні. Він стиснув кулаки, які більше скидалися на довбні, аніж на стиснуті кулаки. — Мої ж руки навчилися поводитись, як шалдарські, лише за багато років. Тобі пощастило. Працюватимеш тут. — Лише дивний нахил голови вказував на те, що це твердження, яке він грубо пробурчав, насправді є запрошенням.

— О, так, тобто дякую, пане. Ви робите мені честь…

Він урвав мене нетерплячим жестом.

— Приходь до мене, як щось надумаєш стосовно лампи, яка вічно горить. Якщо твоя голова така ж розумна, як твої руки на вигляд… — Він глузливо, майже грайливо затнувся, і за його густою бородою заховалося щось схоже на усміх, а в його темних очах засяяла широка усмішка. — Якщо, — повторив він, піднявши один палець, кінчик якого був завбільшки з голівку молотка, — тоді ми, я і всі наші, дещо тобі покажемо.

Квоут подав знак, і Хроніст витер кінчик пера та потрусив рукою. Баст потягнувся від душі, не встаючи з місця й вигнувши руки над спинкою стільця.

— Я вже майже забув, як швидко це все відбулося, — замислився Квоут. — Це були, мабуть, найперші історії, які про мене розповідали.

— Їх і досі розповідають в Університеті, — запевнив Хроніст. — Я чув три різні версії історії про заняття, яке ви провели. І про те, як вас відшмагали. Тоді вас і почали звати Квоутом Безкровним?

Квоут кивнув.

— Можливо.

— Якщо вже ми ставимо запитання, Реші, — боязко промовив Баст, — я тут думав: чому ви не пішли шукати Скарпі?

— Що б я міг зробити, Басте? Перемазати собі обличчя ламповою кіптявою й влаштувати сміливу рятувальну операцію опівночі? — Квоут коротко, безрадісно засміявся. — Його ж заарештували за єресь. Я міг лише сподіватися, що він і справді має друзів у церкві.

Квоут глибоко вдихнув і зітхнув.

— Але найпростіша причина, гадаю, є ще й найсумнішою. Річ у тому, що я жив не в казці.

— Здається, я вас не розумію, Реші, — спантеличено промовив Баст.

— Згадай усі історії, які чув, Басте. Є хлопчисько, герой. Його батьків убито. Він іде мститися. Що відбувається далі?

Баст завагався, явно розгубившись. Замість нього на запитання відповів Хроніст.

— Він знаходить помічників. Розумну балакучу білку. Старого п’яницю-мечника. Божевільного самітника в лісі. Щось таке.

Квоут кивнув.

— Саме так! Він знаходить у лісі божевільного самітника, показує, на що здатен, і вивчає імена всіх речей, достоту як Таборлін Великий. І що він робить тоді, опанувавши ці потужні чари?

Хроніст знизав плечима.

— Знаходить лиходіїв і вбиває їх.

— Звісно, — поважно відповів Квоут. — Вправно, швидко й легко — усе одно що бреше. Це ще й не починається, а ми вже знаємо, як воно закінчиться. Тому історії і приваблюють нас. Вони надають нам тієї ясності та простоти, якої бракує в нашому реальному житті.

Квоут нахилився вперед.

— Якби це була якась байка з корчми, повна напівправди та безглуздих пригод, я сказав би вам, що навчався в Університеті зі щирим завзяттям. Я дізнався б вічно мінливе ім’я вітру, прорвався б і помстився чандріянам. — Квоут різко клацнув пальцями. — От і все. Але хоча з цього, можливо, і вийшла б цікава історія, це б не було правдою. Правда ж така: я три роки горював через смерть батьків, і біль від цього горювання поступово ослаб.

Квоут заспокійливо махнув однією рукою й напружено всміхнувся.

— Я вам не брехатиму. Часом пізно вночі я лежав без сну сам-один на своєму вузькому ліжку в Гніздах, гостро відчуваючи самотність, і мене душила така нескінченна порожня скорбота, що я гадав, ніби вона мене задушить.

Часом я бачив матір, яка тримала свою дитину, чи батька, який сміявся разом із сином, і в мені розгорявся гнів, палкий і лютий від спогаду про кров і запах горілого волосся.

Квоут знизав плечима.

— Проте в моєму житті була не тільки помста. Невдовзі я мусив подолати цілком реальні перешкоди. Бідність. Просте походження. Вороги, яких я нажив в Університеті, були для мене небезпечнішими за будь-кого з чандріян.

Він жестом звелів Хроністові взятися за перо.

— Але ми все одно розуміємо, що навіть у найвигадливіших історіях є дрібка правди, оскільки я таки знайшов людину, дуже схожу на божевільного самітника в лісі. — Квоут усміхнувся. — І я був рішучо налаштований дізнатись ім’я вітру.

Як виявилося, знайти Елодіна було важко. Він мав кабінет у Порожнині, але, судячи з усього, ніколи ним не послуговувався. Зазирнувши до Відділу облікових книг і списків, я дізнався, що він викладає лише один курс — малоймовірну математику. Однак це аж ніяк не допомогло його відстежити, бо облікова книга стверджувала, що заняття з неї відбуваються «зараз» і «всюди».

Врешті-решт я абсолютно випадково помітив його на іншому боці велелюдного подвір’я. Він був одягнений у чорну мантію майстра, а це бувало доволі рідко. Я саме прямував до Медики на спостереження, але вирішив, що краще вже спізнитися на заняття, ніж втратити можливість поговорити з ним.

Коли я сяк-так пробрався крізь полуденний натовп і наздогнав його, ми вже були на північному кінці Університету і йшли широкою ґрунтовою дорогою, яка вела до лісу.

— Майстре Елодін, — заговорив я, кинувшись до нього. — Я сподівався, що зможу з вами поговорити.

— Яке жалюгідне сподіваннячко, — промовив він, не зупиняючись і не дивлячись у мій бік. — Цілься вище. Юнак має аж палати від високих стремлінь.

— Тоді я сподіваюся вивчати іменування, — заявив я і порівнявся з ним.

— Надто високо, — байдужо заявив він. — Спробуй ще. Щось посередині. — Ґрунтова дорога вигнулася, і будівель Університету позаду нас не стало видно за деревами.

— Сподіваюся, ви візьмете мене до себе в учні? — спробував я ще раз. — І навчите мене того, що вважатимете за потрібне?

Елодін різко зупинився й повернувся до мене.

— Гаразд, — погодився він. — Піди знайди мені три соснові шишки. — Він з’єднав великий і вказівний пальці в коло. — Отакі завбільшки, не щербаті. — Він сів просто посеред дороги та змахнув рукою, ніби відганяючи мене. — Уперед. Поквапся.

Я чкурнув у навколишні зарості дерев. Хвилин за п’ять я знайшов три такі соснові шишки, як було потрібно. На дорогу я повернувся скуйовджений і в подряпинах від ожини. Елодіна ніде не було видно.

Я дурнувато роззирнувся навколо, тоді вилаявся, кинув шишки й побіг дорогою на північ. Наздогнав я його доволі швидко, бо він просто безцільно походжав, роздивляючись дерева.

— То що ти дізнався? — запитав Елодін.

— Що ви хочете, щоб вам дали спокій?

— Ти дуже кмітливий. — Він театрально розкинув руки та проказав: — Урок добіг кінця! Добігла кінця моя цілковита опіка над е’ліром Квоутом!

Я зітхнув. Якби я пішов негайно, я ще міг би встигнути на заняття в Медиці, але щось мені підказувало, що це може бути своєрідним випробуванням. Можливо, Елодін просто пересвідчувався в тому, що мені по-справжньому цікаво, перш ніж узяти мене в учні. Так воно й буває зазвичай у казках: юнак має довести свою відданість старому відлюдникові в лісі, перш ніж той візьме його під крило.

— Не відповісте на кілька запитань? — поцікавився я.

— Відповім, — погодився він і підняв руку, загнувши великий і вказівний пальці. — На три запитання. Якщо ти згоден після цього дати мені спокій.

Я на мить замислився.

— Чому ви не хочете мене навчати?

— Тому що з едема ру виходять надзвичайно погані учні, — безцеремонно заявив він. — У них добре виходить зубрити, але вивчення іменування вимагає такої самовідданості, якою рідко відзначаються такі обідранці, як ти.

Я так сильно й швидко розлютився, що навіть відчув, як мене залило краскою. Спершу запалало обличчя, а тоді — груди та руки. Стало дибки волосся на руках.

Я глибоко вдихнув.

— Шкода, що ваш досвід спілкування з ру вийшов не зовсім ідеальним, — обережно промовив я. — Дозвольте вас запевнити, що…

— О Боги, — зітхнув із відразою Елодін. — Ти ще й підлиза. Тобі не вистачає сили духу та міцності тестикул, щоб у мене навчатися.

У мені закипіли різкі слова. Я постарався їх не вимовити. Він намагався мене спровокувати.

— Ви не кажете мені правди, — промовив я. — Чому ви не хочете мене навчати?

— Тому ж, чому не хочу цуценя! — крикнув Елодін, замахавши руками в повітрі, як фермер, що намагається зігнати ворон із поля. — Тому що ти замалий на зріст, щоб бути іменувачем. У тебе надто зелені очі. Пальців не стільки, скільки треба. Повертайся, коли підростеш і знайдеш годящу пару очей.

Ми довго витріщались один на одного. Врешті-решт він знизав плечима й пішов знову.

— Гаразд. Я покажу тобі чому.

Ми пішли дорогою на північ. Елодін рухався без поспіху, підіймаючи камінці й закидаючи їх поміж дерев. Він підстрибував, зриваючи листя з низьких гілок, а його мантія майстра при цьому дурнувато здіймалася. Одного разу він зупинився й майже півгодини простояв нерухомий і напружений, витріщаючись на папороть, яка повільно гойдалася на вітрі.

Але я вперто тримав язика за зубами. Я не питав: «Куди ми йдемо?» чи: «На що ви дивитесь?» Я знав сотню історій про маленьких хлопчиків, які гайнували запитання чи бажання через власну балакучість. У мене лишалося два запитання, і я збирався мати з них якийсь зиск.

Врешті-решт ми вийшли з лісу, і дорога обернулась на стежку, що вела широчезною галявиною до величезного особняка. Він був більший за Рукотворню, мав елегантні обриси, дах із червоної черепиці, високі вікна, арочні двері та стовпи. Були там фонтани, квіти, живоплоти…

Але щось було зовсім не так, як треба. Що ближче ми підходили до воріт, то сильніше я сумнівався, що це — маєток якогось шляхтича.

Можливо, щось таке було в оформленні садів або ж річ була в тому, що паркан із кутого заліза, який оточував галявини, був майже десять футів заввишки і, як підказувало мені досвідчене злодійське око, на нього неможливо було видертися.

Двоє чоловіків із серйозними очима відчинили ворота, і ми пішли стежкою далі, до парадних дверей. Елодін поглянув на мене.

— Уже чув про Гавань?

Я хитнув головою.

— Вона має й інші імена: Кубло, Черепниця…

Університетська божевільня.

— Вона величезна. Як… — Я замовк, не вимовивши запитання.

Елодін усміхнувся на весь рот: зрозумів, що мало не спіймав мене.

— Джеремі, — звернувся він до кремезного чолов’яги, що стояв біля парадних дверей. — Скільки в нас сьогодні гостей?

— Вам могли б повідомити за столом, пане, — знічено промовив він.

— Скажи на око, — попросив Елодін. — Тут же всі свої.

— Триста двадцять? — промовив чолов’яга, знизавши плечима. — Триста п’ятдесят?

Елодін постукав кісточкою одного пальця по товстих дерев’яних дверях, і чолов’яга кинувся їх відмикати.

— Скільки ще могли б у нас розміститися за потреби? — спитав у нього Елодін.

— Іще сто п’ятдесят — з легкістю, — запевнив Джеремі, не без зусилля відчинивши величезні двері. — Як припече, то, гадаю, і більше.

— Бачиш, Квоуте? — Елодін підморгнув мені. — Ми готові.

Прохід усередину був величезним, з вітражними вікнами та склепінчастими стелями. Підлога була з мармуру, начищеного до дзеркального блиску.

Там панувала моторошна тиша. Я не міг зрозуміти, чому. Божевільня Розшир’я в Тарбієні була незмірно менша за цю будівлю, а гамору там було, як у борделі, повному сердитих котів. Його було чути за милю попри шум міста.

Елодін почимчикував до великого письмового столу, за яким сиділа молода жінка.

— Чому надворі нікого немає, Еммі?

Вона натужно йому всміхнулася.

— Сьогодні вони надто некеровані, пане. Нам здається, що скоро буде буря. — Вона дістала з полиці облікову книгу. — Та ще й повня ось-ось буде. Ви ж знаєте, що це таке.

— Звісне діло. — Елодін зігнувся й почав розшнуровувати черевики. — Куди цього разу запроторили Віна?

Вона перегорнула кілька сторінок у книзі.

— На другий поверх, на схід. До 247-ї.

Елодін підвівся й поставив черевики на стіл.

— Приглянь за ними, будь ласка. — Вона невпевнено йому всміхнулася й кивнула.

Я ледве втримався від нової порції запитань.

— Здається, Університет витрачає на це страшенно багато грошей, — зауважив я.

Елодін проігнорував мене й, повернувшись, пішов у самих шкарпетках нагору широкими мармуровими сходами. Далі ми зайшли до довгого білого коридору, обрамленого рядами дерев’яних дверей. Тепер я нарешті чув звуки, яких очікував від подібного закладу. Стогони, ридання, нескінченні балачки, крики — і все це ледь-ледь чутно.

Елодін пробіг кілька кроків, а тоді зупинився; його ноги в панчохах заковзали гладенькою мармуровою підлогою, а мантія майстра замаяла в нього за спиною. Повторив це: зробив кілька швидких кроків, а тоді ковзнув на чималу відстань, розкинувши руки для рівноваги.

Я й далі йшов поруч з ним.

— Як на мене, майстри б могли знайти й інше, ближче до науки застосування коштам Університету.

Елодін і не глянув на мене. Крок. Крок, крок, крок.

— Ти намагаєшся виманити в мене відповіді на запитання, яких не ставиш, — ковзь. — Це нічого не дасть.

— Ви намагаєтеся видурити в мене запитання, — відзначив я. — Здається, це цілком справедливо.

Крок, крок, крок. Ковзь.

— То якого милого ти взагалі зі мною морочишся? — запитав Елодін. — Кілвінові ти цілком до вподоби. Чому б тобі не задовольнити свої амбіції його коштом?

— Я вважаю, що ви знаєте те, чого мені не навчитися більше ніде.

— Наприклад?

— Те, що я хотів знати, відколи вперше побачив, як хтось кличе вітер.

— Ім’я вітру, так? — Елодін підняв брови. Крок. Крок. Крок-крок-крок. — Це складно, — ко-о-о-о-о-овзь. — Чого це ти вирішив, що я хоч приблизно знаю, як кликати вітер?

— Методом виключення, — відказав я. — Таким не займається більше ніхто з майстрів, тож це, певно, ваш коник.

— За твоєю логікою я також мав би відати солінадськими танцями, рукоділлям і конокрадством.

Ми дісталися кінця коридору. Елодін, який саме ковзнув і не встиг зупинитися, мало не збив з ніг величезного плечистого чолов’ягу, що ніс книжку у твердій палітурці.

— Перепрошую, пане, — сказав той, хоч і було очевидно, що він тут не винен.

— Тімоті. — Елодін показав на нього довгим пальцем. — Іди з нами.

Елодін провів нас іще кількома коридорами, не такими довгими, і врешті-решт дістався важких дерев’яних дверей із ковзкою панеллю на рівні очей. Відсунув її й зазирнув усередину.

— Як він там?

— Сидів тихо, — відповів здоровань. — Спав, здається, небагато.

Елодін посмикав за засув, а тоді повернувся до широкоплечого чолов’яги; його обличчя ставало дедалі похмурішим.

— Ти його замкнув?

Чолов’яга був на цілу голову вищий за Елодіна, а важив, мабуть, удвічі більше, але коли босий майстер спрямував на нього злий погляд, він пополотнів.

— Не я, майстре Елодін, а…

Елодін урвав його різким жестом.

— Відімкни.

Тімоті почав вовтузитися зі зв’язкою ключів.

Елодін витріщався на нього й далі.

— Алдера Віна утримувати не можна. Він може приходити і йти коли забажає. Йому нічого не можна додавати до їжі, якщо він конкретно цього не попросить. Винним у цьому я вважаю тебе, Тімоті Дженерой. — Елодін тицьнув його довгим пальцем у груди. — Якщо я дізнаюся, що Віна було приспано чи знерухомлено, то поїду верхи на тобі, голому, вулицями Імрі, наче на маленькому рожевому поні. — Він зиркнув на нього. — Йди.

Хлоп кинувся так швидко, як тільки міг, при цьому не переходячи на біг.

Елодін повернувся до мене.

— Можеш заходити, але не зчиняй шуму й не роби різких рухів. Не говори, якщо він не заговорить до тебе. Якщо таки заговориш, то говори стиха. Ясно?

Я кивнув, і він відчинив двері.

Я не очікував побачити таку кімнату. Крізь високі вікна проникало денне світло, в якому було видно чимале ліжко й стіл зі стільцями. Стіни, стеля й підлога були оббиті товстою білою тканиною, що приглушувала навіть найтихіші звуки з коридору. Ковдри з ліжка було прибрано, і в них закутався, притулившись до стіни, худий чоловік років тридцяти.

Елодін зачинив двері, і принишклий чолов’яга трохи здригнувся.

— Віне, — тихо промовив Елодін, наблизившись до нього. — Що сталося?

Алдер Він підняв ошелешений погляд. Він був худий, як жердина, і голий до пояса під ковдрою, волосся в нього було страшенно закудлане, а очі — великі та круглі. Він тихо заговорив дещо надтріснутим голосом:

— У мене все було гаразд. Але люди навкруги балакали, собаки, бруківка… Я зараз просто нездатен це терпіти.

Він притиснувся до стіни, і ковдра спала з його кістлявого плеча. Я з величезним подивом побачив у нього на шиї свинцевий ґілдер. Ця людина була повноправним арканістом.

Елодін кивнув.

— Чому ти на підлозі?

Він поглянув на ліжко з панічним жахом в очах.

— Я ж упаду, — тихо сказав він; у його голосі вчувалося щось середнє між жахом і ніяковістю. — А ще там пружини й планки. Цвяхи.

— Як ти зараз? — лагідно запитав Елодін. — Не хочеш повернутися разом зі мною?

— Ні-і-і-і-і. — Він безнадійно, розпачливо закричав, міцно заплющивши очі й щільніше загорнувшись у ковдру. Через тонкий пронизливий голос його благання брало за душу сильніше, ніж якби він ревів.

— То нічого. Можеш залишитися, — тихо запевнив Елодін. — Я ще до тебе зайду.

Тут Він розплющив очі, явно збентежившись.

— Не принось із собою грому, — наполегливо попрохав він. Дістав одну худу руку з-під ковдри й схопився за Елодінову сорочку. — Але мені потрібен болотяний хвощ і синьопух, і кістки теж. — Він говорив із завзяттям у голосі. — Наметові кістки.

— Я їх принесу, — запевнив його Елодін і жестом звелів мені, задкуючи, вийти з кімнати. Я так і зробив.

Елодін із похмурим обличчям зачинив за нами двері.

— Він знав, у що лізе, коли став моїм ґілером. — Він повернувся й пішов коридором. — А ти не знаєш. Ти нічого не знаєш про Університет. Про те, який це ризик. Ти гадаєш, що це місце — чарівний край, майданчик для ігор. А це не так.

— Це так, — огризнувся я. — Це — майданчик для ігор, і всі інші діти мені заздрять, бо мені випало погратись у «хай тебе відшмагають до крові й витурять з Архівів», а їм — ні.

Елодін зупинився й повернувся до мене.

— Гаразд. Доведи, що я помиляюся. Доведи, що ти це продумав. Навіщо Університету, де немає й півтори тисячі студентів, божевільня завбільшки з королівський палац?

Я напружено замислився.

— Більшість студентів — із заможних родин, — промовив я. — Їм жилося легко. Коли ж їм доводиться…

— Аж ніяк, — зневажливо відповів Елодін і, повернувшись, пішов коридором. — Річ у тому, що ми вивчаємо. У тому, як ми навчаємо рухатися свій розум.

— Отже, від шифрування й граматики божеволіють, — промовив я, постаравшись сформулювати це як твердження.

Елодін зупинився й рвучко відчинив найближчі двері. У коридор долинули нажахані крики.

— …В МЕНІ! ВОНИ В МЕНІ! ВОНИ В МЕНІ! ВОНИ В МЕНІ! — за відчиненими дверима я побачив юнака, який намагався вирватися зі шкіряних пут, якими його прив’язали до ліжка за зап’ястки, стан, шию та гомілки.

— Від тригонометрії та логіки в схемах такого не буває, — промовив Елодін, дивлячись мені у вічі.

— ВОНИ В МЕНІ! ВОНИ В МЕНІ! ВОНИ В… — Крики продовжувалися безперервним наспівом, схожим на нескінченний бездумний гавкіт собаки вночі.— …МЕНІ! ВОНИ В МЕНІ! ВОНИ В МЕНІ! ВОНИ…

Елодін зачинив двері. Хоча крізь товсті двері мені й досі було трохи чутно крики, майже цілковита тиша приголомшувала.

— Знаєш, чому це місце називають Кублом? — запитав Елодін.

Я хитнув головою.

— Бо сюди потрапляють, коли звіріють. — Він дико посміхнувся. І страхітливо розреготався.

Елодін провів мене низкою довгих коридорів до іншого крила Черепниці. Нарешті ми зайшли за ріг, і я побачив дещо нове — двері, повністю виготовлені з міді.

Елодін вийняв з кишені ключ і відімкнув їх.

— Люблю посидіти тут, як вертаюся, — невимушено пояснив він, відчинивши двері. — Перевір мою пошту. Полий рослинки й таке інше.

Він стягнув із себе одну шкарпетку, зав’язав її вузлом і підіпхнув під двері, щоб не зачинилися.

— Сюди приємно навідуватись, але, розумієш… — Він потягнув за двері, пересвідчуючись, що вони не зачиняться самі собою. — Ніколи більше.

Найперше в тій кімнаті я помітив щось дивне в повітрі. Попервах я думав, що в ній, можливо, є звукоізоляція, як в Алдера Віна, але роззирнувшись довкола, побачив, що стіни та стеля в ній із голого сірого каменю. Далі я подумав: можливо, повітря тут сперте. От тільки, вдихнувши, я відчув запах лаванди та свіжої постільної білизни. Я майже відчував тиск на вуха, ніби перебував глибоко під водою — от тільки це, звісно, було не так. Я помахав рукою в себе перед носом, майже сподіваючись, що повітря видасться якимось не таким, щільнішим. Знову ні.

— Доволі неприємно, еге ж? — розвернувшись, я побачив, що за мною стежить Елодін. — Насправді я здивований, що ти помітив. Це мало хто помічає.

Ця кімната була однозначно краща, ніж в Алдера Віна. У ній було ліжко з балдахіном, м’який диван, порожня книжкова шафа й великий стіл із кількома стільцями. Найбільше привертали увагу величезні вікна, що виходили на галявини й сади. За стінами я побачив балкон, але вийти на нього, здавалося, було неможливо.

— Подивись-но, — сказав Елодін. Він узяв один дерев’яний стілець із високою спинкою, підняв його двома руками, розкрутив і з усієї сили жбурнув у вікно. Я зіщулився, але замість оглушливого дзенькоту пролунав лише глухий звук — поламалося дерево. Стілець упав на підлогу розтрощеною купкою деревини впереміш з оббивкою.

— Колись я робив це годинами, — зізнався Елодін, глибоко вдихнув і з ніжністю оглянув усю кімнату. — Гарні були часи.

Я пішов глянути на вікна. Вони були товстіші, ніж звичайні, але не аж такі товсті. Якщо не брати до уваги ледь помітних червонуватих прожилок, вони здавалися нормальними. Я позирнув на віконну раму. Вона теж була мідною. Я неквапом оглянув кімнату, роздивляючись її голі кам’яні стіни, відчуваючи дивну важкість її повітря. Я помітив, що на дверях ізсередини не було навіть ручки, не кажучи вже про замок. «Нащо так морочитися з виготовленням суцільних мідних дверей?»

Я визначився з другим запитанням.

— Як ви звідси вийшли?

— Нарешті, — промовив Елодін із ноткою роздратування в голосі.

Він важко опустився на диван.

— Розумієш, якось Елодін Великий опинився під замком у високій вежі. — Він обвів змахом руки кімнату довкола нас. — У нього відібрали все — монету, ключ і свічку. До того ж у його камері не було пристойних дверей. Жодного вікна, яке можна було б розбити. — Він зневажливо показав на двері й вікно. — Навіть ім’я вітру сховали від нього хитромудрі підступи його полонителів.

Елодін підвівся з дивана й почав ходити кімнатою.

— Довкола нього не було нічого, крім гладенького твердого каменю. З цієї камери ще не втекла жодна людина.

Він зупинився й театрально підняв палець.

— Але Елодін Великий знав імена всіх речей і тому міг порядкувати всіма речами. — Він повернувся обличчям до сірої стіни біля вікон. — Він сказав каменю: «ТРІСНИ» — і…

Елодін затих, зацікавлено схиливши голову набік. Примружив очі.

— От холера, тут вони зробили інакше, — тихо сказав він самому собі. — Хе.

Він наблизився до стіни й поклав на неї руку.

Я дозволив собі розпорошити увагу. Віл і Сім мали рацію: у цього чолов’яги були не всі вдома. Що сталося б, якби я вибіг із кімнати, звільнив двері та грюкнув ними? Інші майстри мені б подякували?

— О, — раптом зі сміхом промовив Елодін. — Тут вони вчинили розумно, та не дуже, — Він відступив від стіни на два кроки. — К’ЯЕРБАСАЛІЄН.

Я побачив, як стіна заворушилася. Вона пішла брижами, наче підвішений килимок, коли його вдарити дрючком. А тоді вона просто… упала. Тонни дрібного сірого піску раптом стрімко посипалися на підлогу — так, наче то вихлюпнули з відра темну воду, — засипавши Елодінові ноги до гомілок.

У кімнату полилося сонячне світло й пташиний спів. Там, де раніше був суцільний сірий камінь завтовшки у фут, тепер була відкрита діра, крізь яку можна було проїхати возом.

Але ця діра була не зовсім прозорою: в отворі то там, то тут було видно трохи якоїсь зеленої речовини. Вона дуже сильно нагадувала брудну заплутану сітку, але мала надто неправильну форму. На товсте пошарпане павутиння вона скидалася більше.

— Цього тут раніше не було, — винувато промовив Елодін, звільнивши ноги від сірого піску. — Першого разу вийшло набагато драматичніше, запевняю тебе.

Я ж просто стояв, ошелешений щойно побаченим. Це була не симпатія. Я взагалі ще ніколи такого не бачив. Згадувалася мені лише давня фраза з напівзабутих переказів: «І Таборлін Великий сказав каменю: «ТРІСНИ!» — і камінь тріснув…»

Елодін відламав у стільця одну ніжку й заходився бити нею по заплутаному зеленому павутинню, що розтягнулося в отворі. Подекуди воно легко ламалося чи кришилося. Там, де воно було товщим, він користувався ніжкою як важелем, відгинаючи його вбік. На згинах або зламах воно яскраво блищало на сонці. «Знову мідь, — подумав я. — Мідяні прожилки в кам’яних блоках, з яких складалася стіна».

Елодін кинув ніжку стільця й пірнув у щілину. Крізь вікно я побачив, як він сперся на білі кам’яні перила балкона.

Я пішов за ним назовні. Щойно я вийшов на балкон, повітря перестало здаватися підозріло важким і нерухомим.

— Два роки, — проказав він, дивлячись на сади, — бачив цей балкон, але не міг на ньому постояти. Бачив вітер, але не чув його й не відчував на обличчі. — Він перекинув одну ногу через кам’яні перила й сів на них, а тоді зіскочив і, пролетівши кілька футів, опинився на пласкій ділянці даху просто під ними. Неквапом пройшов на інший бік даху, геть від будівлі.

Я сам перескочив через перила й пішов за ним до краю даху. Від землі нас відділяло всього футів із двадцять, але завдяки садам і фонтанам, що простягалися зусібіч, краєвид був неймовірним. Елодін небезпечно наблизився до краю, його мантія майстра майоріла за ним темним прапором. Власне, якщо не брати до уваги того, що він досі був лише в одній шкарпетці, він справляв неабияке враження.

Я став на край даху біля нього. Я знав, яким буде моє третє запитання.

— Що я мушу зробити, — запитав я, — щоб навчатися у вас іменування?

Він спокійно глянув мені у вічі, оцінюючи мене.

— Стрибни, — промовив він. — Стрибни з цього даху.

Тоді до мене й дійшло, що все це було випробуванням. Елодін, відколи ми зустрілися, мене оцінював. Він мимохіть поважав мою стійкість, а ще його здивувало, що я помітив щось дивне в повітрі в його кімнаті. Він був майже готовий узяти мене до себе в учні.

Але він потребував більшого — доказу мого завзяття. Демонстрації. Стрибка віри.

І поки я стояв там, мені згадався уривок із переказу: «Тож Таборлін полетів униз, але у відчай не впав. Бо він знав ім’я вітру, а тому вітер його слухався. Вітер заходився його колисати й ніжити. Він приніс його на землю лагідно, мов пушинку. Поставив його на ноги з м’якістю материнського поцілунку».

Елодін знав ім’я вітру.

Не відводячи погляду від його очей, я зробив один крок із краю даху.

Елодінове обличчя набуло прекрасного виразу. Я ще ніколи не бачив, щоб людина була настільки приголомшена. Під час падіння я трохи крутнувся, тож він не зник з моєї зорової осі. Я побачив, як він трохи підняв одну руку, неначе запізніло намагаючись мене вхопити.

Я почувався невагомим, так, ніби я плив.

Тоді я торкнувся землі. Не легенько, як пір’їнка під час приземлення. Сильно. Як цеглина, що падає на вуличну бруківку. Упав я на спину, підім’явши під себе ліву руку. Я вдарився потилицею об землю, і з мого тіла вилетіло все повітря, а в очах потемніло.

Я не зомлів. Просто лежав там, задиханий і не здатний поворухнутися. Пам’ятаю, як цілком серйозно думав, ніби я помер. Ніби я осліп.

Врешті-решт до мене повернувся зір, і я мимоволі закліпав, раптово побачивши яскраве синє небо. Плече мені прорізав біль, і я відчув смак крові. Дихати я не міг. Спробував скотитися з руки, але тіло мене не слухало. Я зламав собі шию… спину…

Минула довга страхітлива мить, і я спромігся неглибоко, судомно вдихнути. Один раз, а потім іще. Я зітхнув із полегшенням і усвідомив, що, на додачу до всього іншого, зламав собі щонайменше одне ребро, але злегка поворушив пальцями рук, а тоді — пальцями ніг. Вони працювали. Хребта я собі не зламав.

Доки я лежав там, радіючи своєму щастю й сумуючи через зламані ребра, у моєму полі зору з’явився Елодін.

Він поглянув на мене.

— Вітаю, — промовив він. — Це була найбільша дурість, яку я коли-небудь бачив. — Благоговіння на його обличчі змішалося з невпевненістю. — Взагалі.

Якщо не брати до уваги буремного початку, мій перший семестр минув досить спокійно.

Я навчався в Медиці, дізнаючись більше про тіло й про те, як його зцілювати. Відточував сіаруську з Вілемом і натомість допомагав йому з атурською.

Долучившись до лав рукотворців, я вчився видувати скло, змішувати сплави, витягувати дріт, надписувати метал та обтесувати камінь.

Вечорами я зазвичай вертався до Кілвінової майстерні, щоб попрацювати. Я злущував оболонки з бронзового литва, мив скляний посуд і товк руду для сплавів. Робота була неважка, але щовитка Кілвін давав мені мідний йот, інколи — два. Я вважав, що в його впорядкованій голові існує величезна дошка для підрахунків, на якій він ретельно фіксує, скільки годин пропрацювала кожна людина.

Здобував я й знання менш наукового характеру. Кілька товаришів за Арканумом, з якими я жив, навчили мене карткової гри під назвою «собаче дихання». Я на знак подяки влаштував експромтом урок психології, теорії імовірності та вправності рук. Перш ніж мене перестали запрошувати пограти, я виграв майже два таланти.

Я завів близьку дружбу з Вілемом і Сіммоном. У мене з’явилося ще кілька друзів, але небагато, і таких близьких, як Віл і Сім, серед них не було. Від більшості інших студентів мене відділило швидке сходження до лав е’лірів. Чимало студентів трималися осторонь мене, незалежно від того, гидували чи захоплювалися вони мною.

А ще був Емброуз. Вважати нас просто ворогами означає не розуміти істинної суті наших стосунків. Ми радше стали діловими партнерами, щоб продуктивніше працювати на спільний інтерес, який полягав у нашій ненависті один до одного.

Однак, незважаючи на вендету з Емброузом, у мене все ж лишалося чимало вільного часу. Оскільки проводити його в Архівах я не міг, певний час я працював над покращенням репутації, яку тільки почав здобувати.

Розумієте, мій драматичний вступ до Університету наробив чимало шуму. До Аркануму я потрапив за три дні, а не за три семестри, як зазвичай. Я був наймолодшим серед його членів: усі інші були старші за мене щонайменше на неповних два роки. Я відкрито пішов проти одного з майстрів перед його ж студентами й уникнув відрахування. Коли мене шмагали, я не закричав і з мене не точилася кров.

І на додаток до всього, я, вочевидячки, примудрився настільки розлютити майстра Елодіна, що він скинув мене з даху Черепниці. Я махнув рукою — хай ця історія розходиться в такому вигляді, бо це було краще за незручну правду.

Загалом цього було достатньо, щоб про мене почали невпинно розходитися численні чутки, і я вирішив цим скористатися. Репутація — наче своєрідна броня чи зброя, якою можна послуговуватися за потреби. Я вирішив: якщо вже бути арканістом, то чому б не бути відомим арканістом?

Тож я розголосив деякі відомості. Мене прийняли без рекомендаційного листа. Майстри не взяли з мене грошей за навчання, а дали мені три таланти на нього. До цього я роками виживав на вулицях Тарбієна, живучи з власного розуму.

Я навіть розпустив кілька абсолютно безглуздих чуток, таких обурливих побрехеньок, що люди повторювали їх попри очевидну неправдивість. У моїх жилах тече кров демонів. Я бачу в темряві. Я сплю лише одну годину на добу. Коли місяць у повні, я розмовляю вві сні дивною, нікому не зрозумілою мовою.

Розпускати ці чутки мені допомагав Безіл, мій колишній сусід за Гніздами. Я вигадував історії, він розповідав їх кільком людям, а тоді ми разом дивились, як вони ширяться, наче пожежа в полі. Весела була забавка.

Але передусім мою репутацію живила ворожнеча з Емброузом, яка нікуди не поділася. Усіх приголомшувало те, що я насмілився відкрито перечити первісткові могутнього шляхтича.

Того, першого семестру, в нас відбулося кілька драматичних зустрічей. Деталями я вас не обтяжуватиму. Ми стикались, і він мимохідь робив яке-небудь зауваження досить голосно, щоб його почули всі у приміщенні. Також він, бувало, насміхався з мене, вдаючи, ніби мене хвалить. «Благаю, скажи мені, хто тебе стриже…»

Що робити з зарозумілою шляхтою, знав усяк, хто мав бодай дрібку здорового глузду. Кравець, якого я замучив у Тарбієні, знав, що робити. Терпіти знущання, опускати голову й робити все якнайшвидше.

Але я завжди давав відсіч, а Емброуз, хоч і був розумним і відносно красномовним, не міг дорівнятися до мене з моїм язиком артиста. Я виріс на сцені й завдяки гострому розуму, характерному для ру, брав гору в наших суперечках.

Однак Емброуз не переставав мене вишукувати, наче собака, якому не вистачає розуму уникати дикобраза. Він огризався на мене й залишався з безліччю колючок на писку. А розходячись, ми завжди ненавиділи один одного трішечки більше.

Це помітили, і я прославився безтямною хоробрістю ще до кінця семестру. Але насправді я був просто безстрашний.

Розумієте, це різні речі. У Тарбієні я пізнав справжній страх. Я боявся голоду, запалення легень, констеблів з величезними цвяхами на черевиках, старших хлопців з ножами з пляшкового скла. Щоб піти проти Емброуза, мені не була потрібна справжня хоробрість. Я просто не міг відчувати страху перед ним. Мені він здавався надутим блазнем. Я вважав, що він нешкідливий.

Я був дурнем.

Баст сидів у шинку «Путь-камінь» і намагався втримати руки нерухомими в себе на колінах. Від останньої репліки Квоута він нарахував п’ятнадцять подихів, і безневинна тиша, що зібралася довкола трьох чоловіків прозорим ставком, почала темнішати, перетворюючись на тишу іншого штибу. Баст дихнув іще раз — шістнадцять подихів — і підготувався до тієї миті, настання якої боявся.

Не можна було сказати, ніби Баст нічого не боявся, позаяк ніколи не бояться лише дурні та священики. Але його справді бентежило дуже мало речей. Наприклад, він не надто любив перебувати на висоті. А під час великих літніх бур, які проходили цими місцями, чорнили небо та виривали дуби з глибоким корінням, він почувався неприємно малим і безпорадним.

Але якщо подумати, то насправді його не лякало ніщо: ні бурі, ні високі драбини, ні навіть скрелі. Баст був сміливим, тому що був практично безстрашним. Його нічим не можна було змусити збліднути, а якщо він і бліднув, то досить ненадовго.

О, звісно, він не радів думкам про те, щоб хтось завдавав йому болю. Штрикав його гірким залізом, пік розжареним вугіллям і таке інше. Але те, що йому неприємно було уявляти свою кров зовні, ще не означало, що він по-справжньому такого боявся. Він просто не хотів, щоб таке відбувалося. Щоб справді чогось боятися, про це треба довго роздумувати. А позаяк Бастів розум наяву подібним чином не займало ніщо, його серце нічого не боялося по-справжньому.

Але серця мінливі. Десять років тому він втратив хватку, видираючись на високе дерево ренел, щоб зірвати плід для дівчини, до якої залицявся. Послизнувшись, він одну довгу хвилину провисів головою донизу, а тоді впав. За цю довгу хвилину в ньому пустив коріння маленький страх, який відтоді не покидав його.

Так само Баст нещодавно пізнав новий страх. Рік тому він був настільки безстрашним, наскільки можна бути безстрашним при здоровому глузді, але тепер Баст боявся тиші. Не звичайної тиші, що народжувалася з простої відсутності якихось рухів і шуму. Баст боявся глибокої, втомленої тиші, що часом огортала його пана невидимим покривалом.

Баст вдихнув знову — сімнадцять. Він мало не заламував руки, чекаючи, коли до зали вторгнеться глибока тиша. Він чекав, коли ж вона кристалізується та покаже зуби по краях прохолодного спокою, що накопичився в «Путь-камені». Він знав, як вона прийшла — наче мороз, який потроху виходить із землі взимку, перетворюючи на лід прозору воду, що залишається в коліях від фургонів після ранньої відлиги.

Але не встиг Баст вдихнути ще раз, як Квоут випрямився на стільці та жестом наказав Хроністові відкласти перо. Відчувши, як тиша тікає, наче темний птах, що злітає з переляку, Баст мало не заридав.

Квоут зітхнув, чи то роздратовано, чи то смиренно.

— Зізнаюся, — промовив він, — що я не знаю напевне, як розпочати наступну частину історії.

Боячись, що тиша може розтягнутися надто сильно, Баст прощебетав:

— Чому б вам спершу просто не розповісти про найважливіше? Згодом за потреби можна буде повернутися й торкнутися дечого іншого.

— Усе не так просто, — різко відповів Квоут. — Що найважливіше? Моя магія чи моя музика? Мої тріумфи чи мої дурощі?

Баст сильно зашарівся й закусив губу.

Квоут раптово, різко видихнув.

— Вибач, Басте. Це добра порада, як, у принципі, й усі твої безглузді на перший погляд поради. — Він відсунув свій стілець від столу. — Але перш ніж ми продовжимо… реальний світ вимагає від мене дечого, і я більше не можу про це забувати. Прошу відпустити мене на секунду.

Хроніст і Баст теж підвелися, розім’яли ноги та задовольнили власні потреби. Баст запалив лампи. Квоут дістав ще сиру, хліба та твердої ковбаси зі спеціями. Вони поїли й без особливого завзяття спробували зав’язати ґречну розмову, але не змогли на ній зосередитися, бо роздумували над оповіддю.

Половину всього з’їв Баст. Чимала, хоч і скромніша, порція припала на Хроніста. Квоут надкусив дещо раз чи два, а тоді заговорив.

— Тоді вперед. Музика й магія. Тріумф і дурість. Тепер подумайте. Чого потребує наша історія? Якого необхідного складника їй не вистачає?

— Жінок, Реші, — негайно промовив Баст. — У ній справжній дефіцит жінок.

Квоут усміхнувся.

— Не жінок, Басте. Жінки. Жінки. — Квоут поглянув на Хроніста. — Не сумніваюся, що ви чули дещицю. Я розповім вам правду про неї. Хоча боюся, що це випробування може виявитися мені не до снаги.

Хроніст узяв перо, але перш ніж він його вмокнув у каламар, Квоут підняв руку.

— Дозвольте мені сказати дещо перед початком. Я колись розповідав історії, малював картини словами, вдавався до жорстокої брехні та говорив іще жорстокішу правду. Якось я наспівав кольори сліпцеві. Я грав сім годин, але наприкінці він сказав, що бачить їх — зелений, червоний і золотий. Тоді, на мій погляд, було легше, ніж зараз. Ніж спробувати зробити так, щоб ви зрозуміли її завдяки самим лише словам. Ви ніколи її не бачили, ніколи не чули її голос. Ви не можете знати.

Квоут жестом наказав Хроністові взятися за перо.

— Але я все ж спробую. Вона зараз за лаштунками, чекає на свій вихід. Підготуймо ж декорації до її прибуття…

До всього по-справжньому дикого необхідно підходити з обережністю. Хитрість безглузда. Дикі істоти впізнають хитрість, бачать у ній оману та пастку. Хоча дикі істоти можуть гратися в ігри на хитрість і при цьому можуть навіть час від часу ставати жертвами хитрощів, їх неможливо обдурити нею по-справжньому.

Отже. Ми мусимо підійти до теми певної жінки не крадькома, а з неквапливою обережністю. Ця жінка настільки дика, що мені страшно підійти до неї надто швидко навіть в оповіді. Якщо я необережно ворухнуся, сама думка про неї може злякатися й раптово втекти.

Тож я заради неквапливої обережності розповім про те, як з нею зустрівся. А для цього я мушу розповісти про події, що привели мене, аж ніяк не з власної волі, на другий берег річки, до Імрі.

Імрі лежав трохи більше ніж за дві милі від Університету, на східному боці річки Ометі. Позаяк від Тарбієна до нього було лише два дні їзди швидкою каретою, там оселилося безліч заможних шляхтичів, політиків і придворних. Він був розташований у зручній близькості до центру врядування Союзом, водночас будучи достатньо далеко від запаху гнилої риби, гарячого дьогтю та блювотиння п’яних моряків.

Імрі був центром мистецтв. Там були музиканти, драматурги, скульптори, танцюристи й ті, хто займалися сотнею інших, менших мистецтв, навіть найнижчим з них усіх — поезією. Артисти приїздили до Імрі, тому що в ньому було те, чого найбільше потребує кожен митець, — вдячна, заможна аудиторія.

Корисною для Імрі була й близькість до Університету. Доступ до каналізації та симпатичних ламп підвищував якість повітря в місті. Знайти якісне скло було просто, тож вікна та дзеркала були повсюди. Окуляри й інші шліфовані лінзи були дорогі, але легкодоступні.

Однак ці два міста недолюблювали одне одного. Більшості мешканців Імрі не подобалася думка про те, що тисяча умів грається з темними силами, які краще не чіпати. Послухавши пересічних громадян, можна було з легкістю забути, що в цій частині світу вже майже триста років не палили арканістів.

Заради справедливості слід згадати, що Університет також ставився до простих мешканців Імрі з чимось схожим на презирство: там вони вважалися самозакоханими та розбещеними. Мистецтва, що так високо цінувалися в Імрі, люди з Університету вважали легковажними. Про студентів, які йшли з Університету, часто казали, що вони «пішли за річку», натякаючи на те, що уми, надто слабкі для науки, мусять задовольнятися несерйозними заняттями мистецтвами.

І по суті, по обидва боки річки жили лицеміри. Студенти Університету жалілися на легковажних музикантів і дурноголових акторів, а тоді ставали в чергу, щоб платити за виступи. Мешканці Імрі скаржилися, що за дві милі від них хтось займається неприродними мистецтвами, але коли обвалювався акведук чи хтось раптово захворював, вони хутко кликали інженерів і лікарів, які здобули освіту в Університеті.

Загалом ішлося про тривале та напружене перемир’я, під час якого обидві сторони жалілися, водночас неохоче терплячи одна одну. Від цих людей усе ж таки була певна користь — тільки не хотілося б, щоб ваша донька вийшла за такого заміж…

Оскільки Імрі був таким центром музики та театру, можна було б подумати, ніби я проводив там чимало часу, але це було надзвичайно далеко від істини. Я побував там лише один раз. Вілем і Сіммон відвели мене до шинку, в якому грало троє вправних музикантів — лютніст, флейтист і барабанщик. Я замовив за півгріш маленьке пиво й розслабився, щиро сподіваючись приємно провести вечір із друзями…

Але в мене не вийшло. За якихось кілька хвилин після того, як залунала музика, я мало не втік із зали. Я дуже сильно сумніваюся, що вам вдасться зрозуміти, чому, але гадаю, що мушу це пояснити, аби мене можна було хоч якось зрозуміти.

Я просто не міг перебувати поруч із музикою й бути до неї непричетним. Це було все одно що дивитись, як моя кохана жінка ділить ложе з іншим чоловіком. Ні. Не те. Це нагадувало…

Це нагадувало солодкожерів, яких я бачив у Тарбієні. Ґлей денера, звісно, був суворо заборонений законом, але в більшості районів міста цим не переймалися. Ґлей продавали загорнутим у навощений папір, наче льодяники чи ірис. Його жування викликало ейфорію. Щастя. Задоволення.

Та за кілька годин людина, що його жувала, починала труситися, відчайдушно жадаючи ще, і що довше людина його споживала, то страшнішою ставала ця жага. Якось я бачив у Тарбієні юну дівчину, щонайбільше шістнадцятирічну, з характерними для безнадійно залежних запалими очима та неприродно білими зубами. Вона випрошувала солодкого в якогось моряка, що дражнився, тримаючи його так, щоб вона не дотягнулася. Він сказав їй, що вона одержить солодке, якщо роздягнеться догола й потанцює для нього — там-таки, на вулиці.

Вона так і зробила. Їй було байдуже, хто може це побачити, байдуже, що на носі було Середзим’я і що вона стояла в чотиридюймовому снігу. Вона стягнула з себе одяг і відчайдушно затанцювала; її тонкі кінцівки були блідими й трусилися, а рухи були жалюгідними й поривчастими. Далі, коли моряк розсміявся й хитнув головою, вона впала на коліна в сніг і почала випрошувати й ридати, гарячково хапаючись за його ноги, обіцяючи йому що завгодно, що завгодно…

Отак я почувався, дивлячись, як грають музиканти. Для мене це було нестерпно. Щоденна відсутність музики була схожа на зубний біль, який став для мене звичним. Жити так було можна. Але я не міг стерпіти, коли тим, чого я хотів, розмахували в мене перед носом.

Тож я уникав Імрі, доки проблема з оплатою другого семестру навчання не погнала мене на другий берег річки. Я довідався, що про позику за яких завгодно скрутних обставин можна просити Деві.

На початку мого другого семестру Кілвін дозволив мені вивчати сиґалдрію. Декого це здивувало, але аж ніяк не в Промислі, де я вже показав себе старанним працівником і наполегливим учнем.

Кажучи просто, сиґалдрія — це набір знарядь для спрямовування сил. Наче затверділа симпатія.

Наприклад, якщо на одній цеглині викарбувати руну «уле», а на другій — руну «дох», цеглини завдяки цим двом рунам приліпляться одна до одної так, наче їх скріпили будівельним розчином.

Але не все так просто. Насправді ці дві руни руйнують цеглини силою свого притягання. Щоб запобігти цьому, на кожній цеглині також слід викарбувати руну «ару». «Ару» — це руна глини, і завдяки їй два шматки глини чіпляються один до одного, що вирішує цю проблему.

Щоправда, «ару» та «дох» несумісні. Не та в них форма. Для сумісності до них потрібно додати кілька рун зв’язку, «ґеа» та «те». Далі для рівноваги потрібно також викарбувати «ґеа» та «те» на другій цеглині. Тоді цеглини чіпляються одна до одної, не тріскаючись.

Але тільки в тому разі, якщо цеглини виготовлені з глини. Більшості цегли це не стосується. Отже, загалом доцільніше перед обпаленням підмішувати до керамічного матеріалу цеглини залізо. Звісно, це означає, що замість «ару» потрібно використати «фер». Тоді треба поміняти місцями «те» і «ґеа», щоб кінці з’єдналися…

Як бачите, будівельний розчин скріплює цеглу простіше й надійніше.

Сиґалдрію я вивчав під проводом Каммара. Цей одноокий чоловік у шрамах був Кілвінові за сторожа. Лише зумівши довести йому впевнене володіння сиґалдрією, можна було перейти до дуже умовного учнівства в одного з більш досвідчених рукотворців. Їм потрібно було допомагати з роботами, а вони натомість показували тонкощі ремесла.

Рун було сто дев’яносто сім. Це було все одно що вивчати нову мову, от тільки там було майже двісті незнайомих літер, і дуже часто слова доводилося вигадувати самотужки. Більшість студентів Каммар погоджувався пропускати далі щонайменше за місяць навчання. Деякі студенти витрачали цілий семестр.

На все це від початку до кінця в мене пішло сім днів.

Чому?

По-перше, у мене була мотивація. Інші студенти могли дозволити собі навчатися без поспіху. Видатки їм покривали батьки або покровителі. Я ж мусив підкорювати Промисел швидко, щоб здобути можливість заробляти гроші, працюючи над власними роботами. Тепер моїм основним пріоритетом уже була навіть не плата за навчання, а Деві.

По-друге, я був геніальним. Та й геніальність то була неабияка. Я був надзвичайно геніальним.

І нарешті мені пощастило. Ось і все.

Те, що в мене знову була лютня, означало, що музика до мене повернулася, але я швидко усвідомив, що три роки в ній не вправлявся. За останні два місяці мої руки завдяки роботі в Рукотворні зміцніли й стали сильнішими, але не зовсім так, як треба. Лише за кілька виснажливих днів я навчився спокійно грати бодай годину поспіль.

Можливо, я просувався б швидше, якби не був такий заклопотаний іншою наукою. Я щодня проводив по дві години в Медиці, бігаючи або стоячи, у середньому по дві години щодня присвячував лекціям і шифруванню в Математичній, а також три години навчався в Манета в Промислі, вивчаючи професійні хитрощі.

А ще була вища симпатія, яку викладав Елкса Дал. Поза заняттями Елкса Дал був харизматичним, говорив тихо, а у відповідному настрої міг і трохи посмішити. Але викладаючи, він поводився то як божевільний пророк, то як барабанщик, який керує рабами на галері. Я щодня витрачав на його заняттях ще три години часу, а сил — як за п’ять годин.

Разом з оплачуваною роботою в Кілвіновій майстерні це практично не залишало мені часу на їжу, сон і навчання, не кажучи вже про те, щоб приділяти лютні стільки часу, на скільки вона заслуговувала.

Музика — горда, норовлива кохана. Приділяйте їй стільки часу та уваги, наскільки вона заслуговує, — і вона ваша. Згордуйте нею — і настане такий день, коли вона не відповість на ваш поклик. Тож я почав спати менше, щоб приділяти їй стільки часу, скільки вона потребує.

Проживши так один виток, я втомився. Три витки я ще тримав себе в руках, але тільки завдяки похмурій, упертій рішучості. Десь біля п’ятого витка в мене почали проявлятись очевидні ознаки вигоряння.

Саме в «Еоліяні» чекає за лаштунками наша довгождана артистка.

Я не забув, що підходжу саме до неї. Якщо здається, ніби я повільно кружляю довкола теми, не торкаючись її, то так і треба, оскільки ми з нею завжди наближались одне до одного повільними колами.

На щастя, в «Еоліяні» бували й Вілем, і Сіммон. Вони разом розповіли мені ту дещицю, якої я ще не знав.

В Імрі можна було послухати музику в безлічі закладів. Власне, майже в кожному шинку, корчмі та пансіоні на задньому плані бринькав, співав або дудів який-небудь музикант. Але «Еоліян» був не таким. У ньому були найкращі музиканти в місті. Кожен, хто міг відрізнити добру музику від поганої, знав: в «Еоліяні» вона найкраща.

Вхід у парадні двері «Еоліяна» коштував цілий мідний йот. Усередині можна було залишатись як завгодно довго й слухати музику скільки заманеться.

Але музикант, заплативши біля дверей, не здобував права грати в «Еоліяні». Музикант, охочий вийти на сцену «Еоліяна», мав заплатити за цей привілей один срібний талант. Так-так, в «Еоліяні» платили за право грати, а не навпаки.

Навіщо платити такі шалені гроші за просте музикування? Ну, часом серед тих, хто віддавав своє срібло, траплялися звичайні розбещені багатії. Для них один талант був невеликою ціною за те, щоб так пафосно себе показати.

Але платили й серйозні музиканти. Тому, чий виступ справляв достатньо сильне враження на слухачів і власників, давали знак — крихітну срібну свиріль, яку можна було чіпляти на одяг як брошку або на шию як кулон. Свиріль таланту вважалася очевидною відзнакою в більшості великих шинків у радіусі двохсот миль довкола Імрі.

Той, хто мав при собі свиріль таланту, заходив до «Еоліяна» безкоштовно та міг грати, коли тільки заманеться.

Зі свиріллю таланту був пов’язаний лише один обов’язок — виступати. Якщо людина заробляла свиріль, її могли викликати пограти. Зазвичай це був неважкий тягар, оскільки шляхта, що вчащала до «Еоліяна», як правило, наділяла виконавців, які їй подобалися, грішми або подарунками. Це було все одно що замовляти випивку для скрипаля, але по-багатому.

Деякі музиканти грали, мало сподіваючись дійсно здобути свиріль. Вони платили, щоб грати, тому що не можна було вгадати, хто може прийти послухати музику до «Еоліяна» цієї ночі. Гарно виконавши одну-єдину пісню, можна було й не здобути свирілі, але замість неї можна було здобути багатого покровителя.

Покровителя.

— У тебе сьогодні інший вигляд, — зауважив Сіммон. Вілем буркнув на знак згоди.

— Я почуваюсь інакше, — визнав я. — Добре, але інакше.

Ми втрьох здіймали куряву на дорозі до Імрі. День був теплий і сонячний, і ми особливо не квапилися.

— Ти здаєшся… спокійним, — продовжив Сіммон і провів рукою крізь волосся. — Якби ж то я був усередині таким спокійним, як ти зовні.

— Якби ж то я був усередині таким спокійним, як зовні, — пробурмотів я.

Сіммон не став здаватися.

— Ти здаєшся міцнішим. — Він скривився. — Ні. Ти здаєшся… стисненим.

— Стисненим? — Від напруги з мене вирвався смішок, і я ще трохи розслабився. — Як людина може здаватися стисненою?

— Просто здаватися стисненою. — Він знизав плечима. — Як гвинтова пружина.

— Річ у тому, як він тримається, — пояснив Вілем, порушивши звичне для себе задумливе мовчання. — Стоїть прямо, не гне шию, плечі розправив. — Для наочності він показував рукою в бік відповідних частин тіла. — Ідучи, він торкається землі всією стопою. Не стає навшпиньки, ніби готовий побігти, чи на п’яти, ніби готовий завагатися. Він ступає твердо, заявляючи права на відповідну ділянку землі.

Мені на мить стало незручно — я спробував поспостерігати за самим собою, а такі спроби завжди марні.

Сіммон скоса на нього глянув.

— Дехто знається з Маріонеткою, еге ж?

Вілем знизав плечима, наче погоджуючись, і пожбурив камінець у дерева край дороги.

— Що це за Маріонетка, про яку ви постійно говорите? — запитав я, почасти для того, щоб відвернути увагу від себе. — Знаєте, я ж ось-ось помру від невиліковної цікавості.

— Уже хто-хто, а ти б точно від неї помер, якби це було можливо, — заявив Вілем.

— Він проводить більшу частину свого часу в Архівах, — невпевнено промовив Сім, знаючи, що торкається болючої теми. — Вас важко було б познайомити, тому що… розумієш…

Ми дісталися Кам’яного мосту, стародавньої арки з сірого каменя, що перетинала річку Ометі між Університетом та Імрі. З Кам’яним мостом, який був понад двісті футів завдовжки та вигинався на шістдесят із лишком метрів у найвищій своїй точці, було пов’язано більше історій і легенд, аніж із будь-яким іншим визначним місцем Університету.

— Плюнь на щастя, — наполегливо порадив Вілем, коли ми пішли вгору, та так і вчинив. Сіммон зробив те саме, плюнувши вбік із дитячим ентузіазмом.

Я мало не сказав: «Щастя тут ні до чого». Це були слова майстра Арвіла, які той уже понад тисячу разів строго повторив у Медиці. Якусь хвилину я смакував їх на кінчику язика, вагаючись, а тоді все ж таки плюнув.

Я обмежив свою жалобу за Сав’єном та Алойн кількома секундами.

Знаючи, що я досі на видноті, я опанував себе й випрямився, не встаючи зі стільця, щоб поглянути на своїх слухачів. Своїх мовчазних слухачів.

Для свого виконавця музика звучить інакше. Таке вже прокляття музиканта. Поки я сидів, мій імпровізований фінал уже зникав з моєї пам’яті. Тоді прийшов сумнів. А що, як пісня вийшла не такою цілісною, як здавалося? Що, як мій фінал передав жахливий трагізм пісні лише мені самому? Що, як мої сльози видавалися лише ганебною реакцією дитини на власний провал?

Тоді я, чекаючи, почув, як з них ллється тиша. Слухачі сиділи тихо, напружившись і нічого не виражаючи, неначе пісня опалила їх сильніше за полум’я. Кожна людина тримала свої душевні рани при собі, тримаючись за свій біль, як за щось коштовне.

Далі неголосно залунали схлипи — довільні й мимовільні. Слізне зітхання. Шепіт тіл, які поволі починали рухатись.

А тоді — оплески. Вони заревли, як несамовите полум’я, як грім після блискавки.

Я замінив струну на лютні. Приємно було перемкнути увагу на це, поки Станчіон збирав думки відвідувачів. Мої руки виконували звичні рухи, прибираючи порвану струну, тим часом як я тихенько хвилювався. Тепер, коли оплески затихли, мене знову почали гризти сумніви. Чи досить однієї пісні, щоб довести мою вправність? Що, як слухачі так відреагували на силу пісні, а не на те, як я її зіграв? А що мій імпровізований фінал? Можливо, пісня лише здавалася мені цілісною…

Остаточно прибравши порвану струну, я знічев’я глянув на неї, і всі мої думки переплуталися й упали мені під ноги.

Усупереч моїм очікуванням, вона не була ні зношеною, ні бракованою. Кінець на місці розриву був акуратним, наче її розрізали ножем або чикнули ножицями.

Якийсь час я просто тупо витріщався на неї. Моїй лютні нашкодили? Бути такого не може. Вона не зникала з мого поля зору ні на мить. До того ж я перевіряв струни, перш ніж вийти з Університету, а тоді ще раз, перш ніж вийти на сцену. То як?

Знов і знов прокручуючи цю думку в голові, я помітив, що відвідувачі затихають. Піднявши голову, я побачив, як Станчіон долає останню сходинку й виходить на сцену. Я поспіхом звівся на ноги й повернувся до нього.

Вираз обличчя в нього був приємний, але геть незрозумілий. Коли він пішов до мене, у мене всередині все зав’язалося вузлом, а тоді обірвалося: він простягнув руку так само, як простягав її двом іншим музикантам, яких визнали негідними.

Я почепив на обличчя найкращу свою усмішку й потягнувся до його руки. Я був сином свого батька й мандрівним артистом. Я прийму відмову з високою гідністю едема ру. Швидше земля розверзнеться та поглине цей розцяцькований пафосний заклад, ніж я викажу бодай дрібку відчаю.

А десь серед відвідувачів, які це бачили, був Емброуз. Швидше вже земля поглине «Еоліян», Імрі та все Сентське море, ніж я принесу йому хоч дрібку задоволення в цій ситуації.

Тож я ясно всміхнувся й узяв Станчіонову руку у свою. Коли я її потис, у мою долоню втиснулося щось тверде. Опустивши погляд, я побачив, як зблиснуло срібло. Моя свиріль таланту.

Спостерігати за виразом мого обличчя, певно, було весело. Я знову поглянув на Станчіона. Його очі так і танцювали, і він підморгнув мені.

Я повернувся й підняв свою свиріль так, щоб її побачили всі. «Еоліян» знову заревів. Цього разу заревів у привітанні.

Баст неквапливо потягнувся та оглянув залу. Нарешті короткий запал його терпіння перегорів.

— Реші.

— Гм-м-м? — підняв на нього очі Квоут.

— А тоді що, Реші? Ви з нею поговорили?

— Звісно, я з нею поговорив. Якби цього не сталося, не було б історії. Про це розповісти легко. Але спершу я маю її описати. Я не знаю точно, як це зробити.

Баст засовався.

Квоут розсміявся; роздратування на його обличчі змінилося виразом ніжності.

— Отже, тобі здається, що описати гарну жінку так само легко, як і дивитися на неї?

Баст опустив погляд і зашарівся, а Квоут, усміхаючись, лагідно поклав долоню йому на руку.

— Моя біда, Басте, у тому, що вона дуже важлива. Важлива для історії. Я й уявити собі не можу, як описати її, не применшивши дійсності.

— Я… здається, я розумію, Реші, — примирливим тоном відповів Баст. — Я теж її бачив. Одного разу.

Квоут, здивувавшись, знову сів на стілець.

— Бачив? А я вже й забув. — Він притиснув руки до губ. — То як би ти її описав?

Діставши таку можливість, Баст просяяв. Випрямившись у кріслі, він ніби замислився на мить, а тоді сказав:

— Вона мала ідеальні вуха. — Він зробив елегантний жест руками. — Ідеальні маленькі вушка, неначе вирізьблені з… чогось.

Хроніст розсміявся, а тоді ніби відчув легкий шок — наче він здивував самого себе.

— Її вуха? — перепитав він так, ніби не був упевненим, що розчув правильно.

— Ви ж знаєте, як важко знайти гарненьку дівчину з такими вухами, як треба, — спокійнісінько заявив Баст.

Хроніст розсміявся знову; вдруге це йому, вочевидь, далося легше.

— Ні, — сказав він. — Ні, точно не знаю.

Баст кинув на збирача історій погляд, сповнений глибокого жалю.

— Ну, тоді вам просто доведеться повірити мені на слово. Вони були винятково гарними.

— На мою думку, ти досить добре передав це, Басте, — втішено заявив Квоут. Він замовк на мить, а далі заговорив повільно. — Біда в тому, що вона не схожа на жодну людину, яку я коли-небудь знав. У ній було щось невловиме. Щось непереборно привабливе, як тепло від багаття. У ній була якась грація, якась іскра…

— Вона мала кривий ніс, Реші, — втрутився Баст у задуму свого господаря.

Квоут поглянув на нього, і на чолі в нього з’явилася зморшка роздратування.

— Що?

Баст, захищаючись, підняв руки.

— Я просто це помітив, Реші. Усі жінки у вашій оповіді прекрасні. Не можу суперечити вам у цілому, позаяк ніколи не бачив жодної з них. Але цю я таки бачив. Вона мала кривуватий ніс. А якщо бути чесними, то обличчя в неї, на мій смак, було трохи завузьке. Вона аж ніяк не була бездоганною красунею, Реші. Кому, як не мені, знати? Я чимало це все вивчав.

Квоут довго й пильно дивився на свого учня з сумовитим виразом обличчя.

— Ми — більше, ніж те, з чого ми складаємося, Басте, — сказав він із ноткою докору в голосі.

— Я не кажу, що вона не була вродливою, Реші, — швидко промовив Баст. — Вона мені всміхнулася. Це було… у цьому було щось… ця усмішка проникала просто в душу, якщо ви розумієте, про що я.

— Я розумію, Басте. Але знов-таки, я з нею зустрічався. — Квоут поглянув на Хроніста. — Розумієте, проблема тут у порівняннях. Якщо я скажу «вона була темноволосою», ви, можливо, подумаєте: «Знав я темноволосих жінок, деякі з них були вродливі». Але ви були б дуже далекі від істини, тому що в жодної з цих жінок насправді не було б нічого спільного з нею. В інших жінок не було б її кмітливості, її чару. Вона не була схожою геть ні на кого з тих, з ким я зустрічався…

Квоут поступово замовк та опустив погляд на складені руки. Він мовчав так довго, що Баст почав соватися, тривожно роззираючись довкола.

— Гадаю, турбуватися тут безглуздо, — нарешті промовив Квоут, підняв очі й показав на Хроніста. — Якщо я й тут напартачу, то у світовому масштабі це буде дрібницею.

Хроніст підняв перо, а Квоут почав говорити, перш ніж той устиг вмочити перо в чорнило.

— Очі вона мала темні. Темні, як шоколад, темні, як кава, темні, як полірована деревина лютні мого батька. Обрамляло їх прекрасне обличчя овальної форми. Схоже на краплю.

Квоут несподівано зупинився, неначе в нього закінчилися слова. Тиша була такою раптовою й глибокою, що Хроніст ненадовго підняв очі від сторінки, а цього він ще жодного разу не робив. Але щойно Хроніст підняв очі, з Квоута знову щедро полилися слова.

— Її невимушена усмішка могла зупинити чоловіче серце. Губи вона мала червоні. Не того фарбованого крикливого червоного кольору, який, на думку безлічі жінок, робить їх бажаними. Її губи були червоними завжди, уранці та ввечері. Неначе вона за кілька хвилин до того, як ви її побачили, їла солодкі ягоди чи пила кров із чийогось серця.

— Хоч де вона стояла, вона завжди була в центрі приміщення. — Квоут насупився. — Не зрозумійте мене неправильно. Вона не була ні галасливою, ні марнославною. Ми довго дивимося на вогонь, тому що він мерехтить, тому що він сяє. Наше око приваблює світло, але хилиться людина до вогню аж ніяк не через його яскравість. До вогню приваблює тепло, яке людина відчуває, наближаючись до нього. Те ж саме стосувалося й Денни.

Поки Квоут говорив, його обличчя скривилося так, ніби кожне його слово завдавало йому дедалі більшого болю. І його слова були чітко зрозумілі, але пасували до виразу його обличчя, неначе кожне з них, перш ніж зійти з його вуст, хтось обробляв рашпілем.

— Вона… — Квоут схилив голову так низько, що здавалося, ніби він звертається до власних рук, які лежали в нього на колінах. — Що я роблю? — ледь чутно промовив він, наче його рот був повен сірого попелу. — Що з цього може бути доброго? Як мені пояснити її вам, якщо я сам ніколи її не розумів, навіть трішечки?

Хроніст уже записав більшу частину цих слів, аж раптом до нього дійшло: можливо, Квоут не хотів, щоб він це робив. Він зовсім ненадовго застиг, а тоді дошкрябав до кінця речення. Потім зачекав одну довгу мовчазну мить, а тоді позирнув угору, на Квоута.

Квоут пильно поглянув на нього. Хроніст уже бачив його очі такими темними. Наче в розгніваного Бога. На мить Хроністові страшенно закортіло відскочити від столу. Запала крижана тиша.

Квоут підвівся й вказав на папір, який лежав перед Хроністом.

— Викресліть це, — процідив він.

Хроніст пополотнів, і його обличчя набуло такого ошелешеного виразу, наче його штрикнули ножем.

Не дочекавшись від нього жодного поруху, Квоут сягнув униз і спокійно прибрав наполовину списаний аркуш із-під Хроністового пера.

— Якщо ви не маєте бажання викреслювати… — Квоут повільно, обережно розірвав списаний до половини аркуш зі звуком, від якого Хроніст геть пополотнів.

Квоут із жахливою рішучістю взяв чистий аркуш та обережно поклав його перед ошелешеним писарем. Один довгий палець тицьнув на розірваний аркуш, розмазавши ще не висохле чорнило.

— Перепишіть до цього місця, — сказав він холодним і нерухомим, мов залізо, голосом. Залізо було і в його очах, тверде й темне.

Сперечатися було безглуздо. Хроніст тихо переписав усе до того місця, в якому Квоутів палець прип’яв папір до столу.

Щойно Хроніст завершив, Квоут заговорив — рішучо й чітко, наче потроху кусаючи лід.

— Якою саме була її врода? Я розумію, що не можу сказати достатньо. Отже. Якщо я не можу сказати достатньо, я принаймні не скажу забагато.

Скажу от що: вона була темноволосою. Ось. Її волосся було довгим і прямим. Вона була темноокою та світлолицьою. Ось. Обличчя вона мала овальне, а підборіддя — рішуче й тендітне. Скажу, що вона була врівноваженою й граційною. Ось.

Перш ніж продовжити, Квоут вдихнув.

— Нарешті скажу, що вона була прекрасною. Ось і все, що можна сказати до пуття. Що вона була прекрасною, до нутра кісток, попри будь-які ґанджі чи недоліки. Вона була прекрасною, принаймні на думку Квоута. Принаймні? Для Квоута вона була надзвичайно прекрасною. — Квоут на мить напружився, наче готовий підскочити та відібрати в Хроніста й цей аркуш.

Тоді він розслабився, наче вітрило, яке покинув вітер.

— Але якщо бути чесним, необхідно сказати, що іншим вона теж видавалася прекрасною…

Було б добре сказати, що наші очі зустрілись і я спокійно підійшов до неї. Було б добре сказати, що я всміхався й говорив про приємне римованими двовіршами з чітко вивіреним розміром, наче сміливий принц із якоїсь чарівної казки.

На жаль, життя рідко складається за такими ретельно виписаними сценаріями. Насправді я просто стояв. Це була Денна, дівчина, з якою я дуже давно познайомився в Рьонтовій валці.

Якщо подумати, відтоді минуло лише півроку. Не так багато, якщо слухати про це історію, але в житті півроку — дуже великий термін, особливо для молодої людини. А ми обоє були дуже молодими.

Я помітив Денну, коли вона долала останню сходинку перед третім рівнем «Еоліяна». Очі вона опустила, а її обличчя було задумливим, майже сумним. Вона повернулася й пішла до мене, не відриваючи очей від підлоги, не бачачи мене.

За ці місяці вона змінилася. Якщо раніше вона була гарненькою, то тепер вона була ще й гарною. Можливо, різниця полягала лише в тому, що на ній замість дорожнього одягу, в якому я побачив її вперше, на ній була довга сукня. Але сумнівів не було: це — Денна. Я навіть впізнав перстень на її пальці, срібний і з блідо-блакитним каменем.

Відколи наші дороги розійшлися, я переховував у потаємному куточку свого серця дурнуваті ніжні думки про Денну. Я вже думав про те, щоб вирушити до Аніліна й вистежити її, ще раз випадково перестріти її на дорозі, про те, що вона може приїхати до Університету, шукаючи мене. Але в глибині душі я знав, що ці думки — дитячі вимрійки, та й усе. Я знав правду: я її більше ніколи не побачу.

Але вона була тут, а я був до цього зовсім не готовий. Вона взагалі згадає мене, незграбного хлопчину, якого знала кілька днів колись давно?

Опинившись за якийсь десяток футів від мене, Денна підняла очі та побачила мене. Її обличчя посвітлішало, наче хтось вставив у неї свічку й вона засяяла світлом цієї свічки. Вона помчала до мене та подолала відстань між нами за три радих, жвавих кроки.

Якусь мить здавалося, ніби вона готова кинутися мені в обійми, але в останню мить вона відступилася, кинувши погляд на людей, що сиділи довкола нас. За півкроку її радісний біг навпростець перетворився на стримане привітання на відстані витягнутої руки. Це в неї вийшло граційно, але їй усе одно довелося витягнути руку та спертися на мої груди, щоб, бува, не повалитися на мене через раптову зупинку.

Тоді вона усміхнулася мені. Ця усмішка була теплою, милою й сором’язливою, наче квітка, що розпускається. Вона була привітною, чесною й дещо зніченою. Коли вона всміхнулася мені, я відчув…

Зізнаюся чесно: я не уявляю собі, як це можна описати. Збрехати було б легше. Я міг би вкрасти слова з сотні історій для такої звичної брехні, що ви проковтнули б її цілком. Я міг би сказати, що в мене підкосилися ноги. Що мені сперло дихання в грудях. Але це було б неправдою. Моє серце не загупало, не зупинилося й не тьохнуло. Таке, кажуть, буває в історіях. Дурість. Перебільшення. Маячня. Та все ж таки…

Вийдіть надвір у перші дні зими, після першого заморозку. Знайдіть озерце, укрите льодом, ще свіжим, новеньким і прозорим, наче скло. Біля берега лід вас витримає. Ковзніть далі. Ще далі. Врешті-решт ви знайдете таке місце, де його поверхня ледве витримає вашу вагу. Там ви й відчуєте те, що відчув я. Крига ламається у вас під ногами. Опустіть погляд — і побачите, як льодом розбігаються білі тріщини, схожі на божевільне складне павутиння. Він не видає жодного звуку, але підошвами ви відчуваєте раптові різкі вібрації.

Ось що сталося, коли Денна мені всміхнулася. Я не хочу сказати, що відчув себе так, ніби опинився на крихкому льоду, який ось-ось трісне піді мною. Ні. Я сам відчув себе льодом, раптом розбився, а від того місця в мене на грудях, де вона мене торкнулася, розбіглися тріщини. Я втримався лише тому, що всі мої кавалки — тисяча кавалків — тяжіли один до одного. Я боявся, що, ворухнувшись, розпадуся на шматки.

Можливо, досить сказати, що мене полонила усмішка. І хоча це звучить по-казковому, це дуже близько до істини.

Мені ніколи не було важко зі словами. Власне, навіть навпаки: мені часто буває надто вже легко висловитися відверто, і це викликає проблеми. Однак там, перед Денною, я був надто приголомшений, щоб заговорити. Я не сказав би до пуття жодного слова навіть заради власного порятунку.

Я над цим і не думав, але мені згадалися всі придворні манери, в яких мене намуштрувала мати. Я невимушено потягнувся й міцно взяв Денну за простягнуту руку, так, ніби вона запропонувала її мені. Тоді відступив на півкроку й ґречно вклонився на три чверті. Водночас вільною рукою я взявся за край свого плаща й прибрав його за спину. Це був улесливий поклон, чемний, але не офіційний до абсурду, і цілком доречний у такому громадському місці.

Що далі? Традиція вимагала поцілувати руку, але який поцілунок тут доречний? В Атурі просто кивають над рукою. Шалдійські дами, такі, як лихварська донька, з якою я побалакав перед цим, очікували легкого доторку до кісточок пальців і звуку поцілунку. У Модеґу заведено взагалі притискати губи до зовнішнього боку власного великого пальця.

Але ми були в Союзі, а іноземного акценту в Денни наче не було. Отже, простий поцілунок. Я обережно притиснув губи до тильного боку її долоні на один швидкий вдих. Її шкіра була теплою й трохи пахла вересом.

— До ваших послуг, моя пані, — сказав я, випростався й відпустив її руку. Я вперше в житті зрозумів істинне призначення подібних офіційних привітань. Вони забезпечують сценарій на такі випадки, коли людина геть не знає, що їй казати.

— Моя пані? — трохи здивовано повторила Денна. — Чудово, якщо ти наполягаєш. — Вона однією рукою взялася за свою сукню й зробила реверанс; якимось робом він у неї вийшов граційним, насмішкуватим і грайливим водночас. — Твоя пані, — почувши її голос, я зрозумів: мої здогади слушні. Вона — моя Алойн.

— Що ти робиш тут, у третьому колі, сам? — Вона швидко оглянула балкон-півмісяць. — Ти дійсно сам?

— Був сам, — відповів я. Тоді, коли більш нічого на думку вже не спало, я процитував рядок із пісні, яка ще була свіжою в моїй пам’яті.— «І раптом Алойн біля мене стоїть».

Їй було приємно це чути, і вона всміхнулася.

— Як це — раптом? — спитала вона.

— Я мало не запевнив себе в тому, що ти вже пішла.

— Я була готова це зробити, — лукаво промовила Денна. — Дві години чекала, коли ж прийде мій Сав’єн. — Вона трагічно зітхнула й скоса поглянула вгору, наче статуя святої. — Нарешті, сповнившись відчаю, я вирішила, що цього разу Алойн може знайти його й до біса історію. — Вона пустотливо всміхнулася.

— «Тож ми були як ледь освітлені кораблі вночі», — процитував я.

— «…ішли поряд, але геть не помічаючи одне одного», — закінчила Денна.

— «Падіння Фелварда», — сказав я з чимось трохи схожим на повагу. — Небагато людей знають цю п’єсу.

— А я не з багатьох людей, — промовила вона.

— Я більше ніколи цього не забуду, — схилив я голову з утрируваною пошаною. Вона насмішкувато пирхнула. Я проігнорував це і продовжив серйознішим тоном. — Навіть не знаю, як подякувати тобі за те, що допомогла мені сьогодні.

— Не знаєш? — перепитала вона. — Оце так халепа. А може, спробуєш здогадатись, як мені подякувати?

Не думаючи, я потягнувся до коміра свого плаща й відстібнув свою свиріль таланту.

— Хіба що отак, — промовив я і простягнув свиріль їй.

— Я… — Денна завагалася, будучи дещо шокованою. — Невже ти серйозно?..

— Без тебе я б її не здобув, — відповів я. — А в мене більш нічого цінного немає, якщо тобі не потрібна моя лютня.

Деннині темні очі оглянули моє лице так, ніби вона не могла зрозуміти, кепкую я чи ні.

— Не думаю, що свиріль можна комусь віддавати…

— Насправді можна, — сказав я. — Станчіон згадував, що, якщо я її загублю або комусь віддам, мені доведеться здобути нову. — Я взяв її за руку, розчепив її пальці, а тоді поклав срібну свиріль їй на долоню. — Це означає, що я можу чинити з нею так, як мені заманеться, а мені тепер заманулося віддати її тобі.

Денна витріщилася на свиріль у себе в руці, а тоді зосереджено поглянула на мене, так, ніби досі не помічала. Я на мить до болю чітко усвідомив, який вигляд маю. Плащ у мене був геть зношений, і навіть у найкращому своєму вбранні я був мало не обідранцем.

Вона знов опустила погляд і неквапливо зімкнула руку довкола свирілі. Тоді поглянула на мене з непроникним обличчям.

— Мені здається, що ти можеш бути чудовою людиною, — сказала вона.

Я вдихнув, але Денна заговорила першою.

— Однак, — промовила вона, — це надто велика подяка. Недоречно велика плата за те, що я тобі допомогла. Так я заборгувала б тобі. — Вона взяла мене за руку й вклала свиріль назад у неї. — Я б воліла, щоб ти був мені зобов’язаний. — Раптом вона широко всміхнулася. — Так ти ще будеш мені щось винен.

Зала помітно стихла. Я спантеличено роззирнувся довкола, бо забув, де перебував. Денна приклала палець до губ і показала за перекладину, на сцену внизу. Ми наблизилися до краю і, поглянувши вниз, побачили білобородого старого, що саме відкривав футляр для інструмента дивної форми. Побачивши, що він тримає в руках, я здивовано охнув.

— Що то таке? — запитала Денна.

— Це стара придворна лютня, — пояснив я, нездатний приховати зачудування в голосі. — Я її ще й не бачив ніколи.

— Це лютня? — Деннині губи беззвучно заворушилися. — Я нарахувала двадцять чотири струни. Як вона взагалі працює? Це ж більше, ніж у деяких арф.

— Такими їх робили багато років тому, до появи металевих струн, перш ніж струни навчилися натягувати на довгому грифі. Це неймовірно. У цій лебединій шиї більше ретельного конструювання, ніж у будь-яких трьох соборах. — На моїх очах старий прибрав бороду, щоб не заважала, і влаштувався на стільці. — Я тільки сподіваюся, що він настроїв її, перш ніж вийти на сцену, — тихо додав я. — Інакше нам доведеться чекати ще годину, поки він буде вовтузитися з кілками. Мій батько казав, що менестрелі в давнину, щоб пограти дві хвилини на старій придворній лютні, два дні закріплювали струни й дві години настроювали інструмент.

Старий узгодив струни одну з одною за якихось п’ять хвилин. Опісля він почав грати.

Мені соромно в цьому зізнаватись, але про пісню я не пам’ятаю нічого. Хоч я ніколи не бачив і тим паче не чув придворну лютню, мені надто сильно паморочилося в голові від думок про Денну, щоб я усвідомив щось іще. Ми сперлися на перила поруч одне з одним, і я краєчком ока позирав на неї.

Вона не зверталася до мене на ім’я і не згадувала про нашу попередню зустріч у Рьонтовій валці. Отже, вона мене не пам’ятала. Гадаю, те, що вона могла забути обідраного хлопчину, якого знала всього кілька днів під час подорожі, не бозна-яка дивовижа. Однак це все одно було дещо неприємно, тому що я з радістю згадував про неї не один місяць. Однак згадати про це зараз, не виставивши себе дурнем, було неможливо. Краще вже розпочати все спочатку й сподіватися, що з другого разу я запам’ятаюся краще.

Я й незчувся, як пісня закінчилася, і я енергійно заплескав у долоні, щоб компенсувати свою неуважність.

— Коли ти перед цим виконав приспів двічі, я вирішила, що ти помилився, — сказала мені Денна, коли оплески вщухли. — Мені не вірилося, що ти справді хочеш, щоб із тобою заспівала незнайома людина. Я таке бачила тільки де-небудь біля ватри вночі.

Я знизав плечима.

— Мені всі торочили, що саме тут грають найкращі музиканти. — Я широко змахнув в її бік однією рукою. — Я вирішив, що хтось та й знатиме цю партію.

Вона вигнула брову.

— Це було дуже ризиковано, — промовила вона. — Я чекала, поки замість мене подасть голос хтось інший. Заспівати сама я трохи побоювалася.

Я спантеличено подивився на неї.

— Чому? У тебе чудовий голос.

Вона скорчила беззахисно-соромливе личко.

— До цього я чула цю пісню лише двічі. Я не була впевнена, що згадаю її повністю.

— Двічі?

Денна кивнула.

— І вдруге я її почула всього виток тому. Одна парочка зіграла її на званій вечері, на якій я побувала в Ейтнії.

— Ти серйозно? — перепитав я, не вірячи своїм вухам.

Вона нахилила голову назад, а тоді вперед, ніби її спіймали на брехні з добрими намірами. Темне волосся впало їй на обличчя, і вона байдужо прибрала його.

— Ну, добре, гадаю, я таки трохи чула, як та пара репетирувала перед самісінькою вечерею…

Я хитнув головою — мені ледве в це вірилося.

— Це просто чудово. Там же страх яка складна гармонія. А запам’ятати всі слова… — Якусь мить я мовчки чудувався, хитаючи головою. — У тебе неймовірний слух.

— Ти не перший чоловік, який це каже, — іронічно промовила Денна. — Але ти, можливо, перший, хто сказав це, дивлячись власне на мої вуха. — Вона кинула багатозначний погляд униз.

Я вже відчув, як почав страшенно шарітись, аж тут почув у нас за спинами знайомий голос.

— Ось ти де!

Повернувшись, я побачив Совоя, свого високого красивого друга й спільника в змові на вищій симпатії.

— Ось я де, — озвався я, здивувавшись тому, що він став мене шукати. Ще більше мене здивувало те, що йому стало нахабства урвати мене під час особистої розмови з дівчиною.

— Ось де ми всі. — Совой усміхнувся мені, підійшов ближче й невимушено обняв Денну за талію. Він удавано насупився на неї. — Я тут прочісую нижчі рівні, намагаючись допомогти тобі знайти твого співця, а ви тим часом стоїте тут удвох і мило балакаєте.

— Ми випадково зустрілися, — пояснила Денна, поклавши руку на його долоню, яка лежала в неї на боці. — Я знала, що ти повернешся бодай по випивку… — Вона кивнула на столик неподалік, на якому стояла лише пара келихів для вина.

Вони повернулися разом і пішли під руку назад до свого столика. Денна озирнулася на мене через плече та якось ворухнула бровами. Я поняття зеленого не мав, що означає цей порух.

Совой прикликав мене туди, помахавши рукою, і підсунув незайнятий стілець, щоб мені було де сісти.

— Мені аж не віриться, що там, унизу, виступав ти, — зізнався він мені. — Я гадав, що впізнав твій голос, але… — Він показав рукою на найвищий рівень «Еоліяна». — Хоча третє коло — це затишне місце для усамітнення юних закоханих, вигляд на сцену звідси міг би бути й дещо кращим. Я не знав, що ти граєш. — Він обняв Денну за плечі довгою рукою й зблиснув своєю чарівною блакитноокою усмішкою.

— Час від часу, — безтурботно відповів я, сівши.

— Тобі пощастило, що я вирішив, що сьогодні нам треба розважитися в «Еоліяні», — промовив Совой. — Інакше тобі б акомпанували тільки відлуння та цвіркуни.

— Тоді я тобі винен, — сказав я йому, шанобливо кивнувши.

— Відшкодуй мені цей борг, узявши Сіммона в партнери, як ми наступного разу гратимемо в кутики, — попросив він. — Тоді саме тобі дістанеться фант, коли той безвідповідальний малий засранець оголосить високу карту, маючи лише парочку.

— Гаразд, — погодився я. — Хоч для мене це й тяжко. — Я повернувся до Денни. — А як щодо тебе? Я перед тобою у великому боргу — як мені його сплатити? Проси що хочеш — і ти це отримаєш, якщо я буду в змозі це забезпечити.

— Що завгодно з того, що ти в змозі забезпечити, — грайливо повторила вона. — То що ж ти можеш, окрім того, що граєш так добре, що, почувши тебе, заридав би й Тейлу зі своїми янголами?

— Гадаю, я міг би зробити що завгодно, — невимушено відповів я. — Якби ти мене про це попросила.

Вона засміялася.

— Небезпечно казати таке жінці, — зауважив Совой. — Особливо цій. Вона пошле тебе по листок зі співучого дерева, що росте на іншому кінці світу.

Вона відкинулася назад на стільці й кинула на мене небезпечний погляд.

— Листок зі співучого дерева, — задумливо протягнула вона. — Це було б непогано. А ти приніс би мені такий?

— Приніс би, — сказав я й з подивом усвідомив, що це так.

Вона ніби замислилася над цим, а тоді грайливо хитнула головою.

— Я б не могла відправити тебе в таку далеку мандрівку. Доведеться мені відкласти сплату боргу на потім.

Я зітхнув.

— Отже, я залишаюся тобі винним.

— О ні! — вигукнула вона. — Ще один тягар на серці мого Сав’єна…

— Мені так важко на серці через те, що я, можливо, ніколи не дізнаюся твого імені. Я міг би й далі подумки називати тебе Фелуріян, — промовив я. — Але це могло б спричинити прикру плутанину.

Вона кинула на мене оцінний погляд.

— Фелуріян? Це б могло мені сподобатись, якби я не думала, що ти брешеш.

— Брешу? — обурено перепитав я. — Побачивши тебе, я найперше подумав: «Фелуріян! Що я накоїв? Лестощі рівних мені були марною тратою часу. Якби ж то повернути час, що згаяв я нікчемно, — я б, може, і зумів його провести недаремно й зігрітися у світлі, що сія незгірш за денне».

Вона всміхнулася.

— І крадеш, і брешеш. Це ти вкрав із третього акту «Деоніки».

Вона ще й «Деоніку» знала?

— Є таке, — спокійно визнав я. — Але це не робить ці слова неправдивими.

Вона всміхнулася Совоєві, а тоді знову повернулася до мене.

— Лестощі — це, звісно, чудово, але ними ти мого імені не здобудеш. Совой згадував, що ти ідеш у ногу з ним в Університеті. Отже, ти знаєшся з темними силами, які краще не чіпати. Якщо я надам тобі своє ім’я, ти дістанеш жахливу владу наді мною. — Вуста в неї були серйозні, але її усмішку було видно біля кутиків очей і в нахилі голови.

— Це — щира правда, — сказав я так само серйозно. — Але я запропоную тобі домовленість. Натомість я надам тобі своє ім’я. Тоді я сам опинюся під твоєю владою.

— Так ти продав би мені мою ж сорочку, — відповіла вона. — Совой знає твоє ім’я. Якщо вважати, що він іще не повідомив його мені, я з легкістю могла б довідатись його в Совоя.

— А й справді, — докинув Совой, якому наче полегшало на серці від того, що ми згадали про його присутність. Він узяв її за руку й поцілував тильний бік її долоні.

— Він може назвати тобі моє ім’я, — зневажливо відказав я. — Але він не може надати його тобі — це можу зробити тільки я. — Я поклав одну руку на стіл. — Моя пропозиція в силі: моє ім’я за твоє. Пристанеш на неї? Чи я завжди буду змушений вважати тебе Алойн і ніколи — тобою?

Її очі заграли.

— Чудово, — сказала вона. — Утім, я спершу дізнаюся твоє.

Я нахилився вперед і жестом попросив її зробити те ж саме. Вона відпустила Совоєву руку й повернула до мене вухо. Я з належним пафосом прошепотів своє ім’я їй на вухо.

— Квоут.

Вона трохи пахла квітами (як я здогадувався, це були якісь парфуми), але під цими пахощами відчувався її власний запах, як від зеленої трави, як від вільної дороги після легенького весняного дощику.

Тоді вона відкинулася назад і неначе замислилася над ним.

— Квоут, — нарешті промовила вона. — Тобі личить. Квоут. — Її очі блищали так, ніби вона приховувала якусь таємницю. Вона вимовила його повільно, наче смакуючи, а тоді кивнула сама собі. — Що воно означає?

— Воно означає багато чого, — сказав я, старанно зображаючи голосом Таборліна Великого. — Але тобі не вдасться так просто відвернути мою увагу. Я заплатив, і тепер ти маєш владу наді мною. Надаси мені своє ім’я, яким я міг би тебе кликати?

Вона всміхнулася й знову нахилилася вперед. Я зробив так само. Повернувши голову вбік, я відчув, як мене злегка торкнулося пасмо її волосся, що вибилося з зачіски.

— Даянн, — її тепле дихання пір’їнкою торкнулося мого вуха. — Даянн.

Ми обоє відкинулися назад. Я не говорив більше нічого, і вона підштовхнула мене:

— Ну?

— Я його отримав, — запевнив я її. — І впевнений у ньому так само, як і у власному імені.

— То вимов його.

— Я його збережу, — усміхнено запевнив її я. — Такі дарунки не слід тринькати просто так.

Вона поглянула на мене.

Я скорився.

— Даянн, — промовив я. — Даянн. Тобі теж личить.

Ми якийсь час дивились одне на одного, а тоді я помітив, що Совой не зовсім тактовно на мене витріщається.

— Мені треба донизу, — сказав я й хутко підвівся. — Мушу зустрітися з важливими людьми. — Я подумки скривився від неоковирності цих слів, щойно вимовив їх, але мені не спало на думку менш неоковирного способу забрати їх назад.

Совой підвівся й потис мені руку, без сумніву, дуже бажаючи мене позбутися.

— Ти сьогодні був молодцем, Квоуте. Побачимось.

Я повернувся й побачив, що Денна теж стоїть. Вона поглянула мені у вічі й усміхнулася.

— Я теж надіюся з тобою побачитися. — Вона простягнула руку.

Я нагородив її найкращою своєю усмішкою.

— Надія є завжди. — Я хотів, щоб ця репліка видалася дотепною, та її слова, здавалося, стали грубими, ледве вилетівши з моїх вуст. Треба було йти, поки я не виставив себе ще більшим віслюком. Я хутко потис їй руку. Вона була дещо прохолодною на дотик. М’якою, тендітною й сильною. Цілувати її я не став, оскільки Совой був моїм другом, а друзі так не чинять.

З часом і не без значної допомоги Деоха та Вілема я сп’янів.

Тож троє студентів, трохи петляючи, почимчикували назад до Університету. Уявіть собі, як вони йдуть і злегка похитуються. Довкола тихо, а коли на дзвіниці б’є пізня година, подзвін радше підтримує, ніж порушує тишу. Цвіркуни теж шанують тишу. Їхні голоси — наче обережні стібки в її тканині, зовсім малі, майже непомітні.

Ніч огортає їх теплим оксамитом. Схожі на діаманти зорі, що палають у безхмарному небі, забарвлюють дорогу в них під ногами в сріблясто-сірий колір. Імрі й Університет — серця інтелекту й мистецтва, найсильніші в усіх чотирьох сторонах цивілізації. Тут, на дорозі між ними, немає нічого, крім старих дерев і високої трави, що гнеться під вітром. Ніч бездоганна у своїй дикості, майже жахає своєю красою.

Троє хлопців: один темний, один світлий та один — краще висловитися неможливо — вогненний, не помічають цієї ночі. Можливо, якась частина їхнього «я» її й помічає, але вони юні, п’яні й гостро усвідомлюють у глибині душі, що ніколи не постаріють і не помруть. Також вони знають, що вони — друзі, і відчувають своєрідну любов один до одного, яка ніколи їх не покине. Ці хлопці знають багато чого іншого, але, мабуть, нічого настільки ж важливого. Можливо, вони думають правильно.

Наступного дня я пішов на жеребкування перед прийомом у стані першого в житті похмілля. Відчуваючи втому й щось схоже на нудоту, я встав у найкоротшу чергу й спробував пропустити повз вуха гамір сотень студентів, які тупцялися довкола, продавали, купували, обмінювалися й просто скаржилися на час іспитів, який їм дістався.

— Квоут, син Арлідена, — промовив я, нарешті опинившись у голові черги. Знуджена на вигляд жінка позначила моє ім’я, і я дістав жетон із чорної оксамитової торбинки. На ньому був напис: «Гептен: полудень». До цього було ще п’ять днів, часу на підготовку вистачало.

Але коли я повернувся до Гнізд, у мене з’явилася думка. Скільки ж мені треба готуватися насправді? А ще важливіше ось що: як багато я можу насправді досягнути, не маючи доступу до Архівів?

Роздумуючи над цим, я підняв руку над головою, відставивши середній і великий пальці на знак того, що в мене призначення за п’ять днів, яке я готовий продати.

Невдовзі до мене підійшла незнайома студентка.

— Четвертий день, — сказала вона, продемонструвавши власний жетон. — Якщо обміняємося, дам тобі один йот.

Я хитнув головою. Вона знизала плечима й подалася геть.

До мене наблизився Ґалвен, ре’лар із Медики. Він підняв вказівний палець, показуючи, що йому призначено на цей же день по обіді. З кіл у нього під очима та тривожного виразу його обличчя я здогадався, що він не надто бажає так швидко складати іспити.

— Візьмеш п’ять йотів?

— Мені б цілий талант…

Він кивнув, перевернувши свій жетон між пальцями. Ціна була справедливою. Нікому не хотілося складати вступний іспит першого ж дня.

— Може, згодом. Я спершу трохи роззирнуся.

Проводжаючи його поглядом, я зачудувався тому, яке велике значення може мати один-єдиний день. Учора п’ять йотів видавалися б шаленою сумою. Але сьогодні мій гаманець був добре наповнений…

Я поринув у неясні роздуми про те, скільки грошей я насправді заробив минулої ночі, аж раптом побачив, що до мене наближаються Вілем і Сіммон. Віл неначе трохи зблід попри шалдійську смаглявість. Я здогадувався, що він теж відчував на собі наслідки нашого нічного гультяйства.

Сім же, навпаки, був як завжди світлим і сонячним.

— Вгадай, кому випало призначення сьогодні по обіді? — Він кивнув мені за плече. — Емброузу та кільком його друзям. Цього досить, щоб змусити мене повірити у справедливу світобудову.

Повернувшись, щоб оглянути натовп, я спершу почув Емброузів голос, а вже тоді побачив його самого.

— …з того ж мішка, а отже, змішали вони їх хрін зна як. Хай починають усю цю безладну дуристику заново й…

Емброуз ішов разом із кількома гарно вбраними приятелями; вони оглядали весь натовп у пошуках піднятих рук. Лише опинившись за десяток футів від мене, Емброуз таки опустив погляд і усвідомив, що рука, до якої він простує, моя.

Він різко зупинився, насупившись, а тоді несподівано та грубо розсміявся.

— Оце так бідося — купа часу, а витратити його нема на що. Хіба Лоррен ще не пустив тебе назад?

— Молот і ріг, — натомлено промовив Віл у мене за спиною.

Емброуз усміхнувся мені.

— Ось що я тобі скажу. За твоє призначення я дам тобі півгріш й одну свою стару сорочку. Так у тебе буде якась одежина на той час, поки ти пратимеш у річці цю. — Кілька його друзів захихотіли в нього за спиною, міряючи мене поглядами.

Я зберігав безтурботний вираз обличчя, не бажаючи нічим його радувати. Насправді ж я надто вже добре усвідомлював, що маю лише дві сорочки, а позаяк я постійно носив їх два семестри, вони зношувалися. Неухильно зношувалися. До того ж я таки прав їх у річці, бо ніколи не мав грошей на пральню.

— Я не погоджуся, — спокійно промовив я. — У твоїх сорочок надто барвисті поли як на мій смак. — Щоб донести свою думку, я потягнув себе за сорочку спереду. Кілька студентів, які стояли неподалік, засміялися.

— Я не розумію, — тихо сказав Вілові Сім.

— Він натякає, що в Емброуза… — Віл зупинився. — «Едамете тасс», така хвороба, якою заражаються від повій. Це коли виділення…

— Добре, добре, — швидко промовив Сім. — Розумію. Фе. До того ж Емброуз зараз у зеленому.

Тим часом Емброуз вимушено захихикав з мого жарту разом із натовпом.

— Гадаю, я на це заслуговую, — сказав він. — Чудово, дріб’язок для бідних. — Він дістав гаманець і потрусив ним. — Скільки ти хочеш?

— П’ять талантів, — заявив я.

Він саме відкривав гаманець, але тут завмер, витріщившись на мене. Ціна була обурливою. Декілька глядачів поштурхали одне одного ліктями, явно сподіваючись, що я якимось робом обведу Емброуза круг пальця й він заплатить у кілька разів більше, ніж моє призначення коштує насправді.

— Вибач, але чи не перевести тобі цю суму? — запитав я. Було добре відомо, що минулого семестру Емброуз завалив арифметичну частину свого вступного іспиту.

— П’ять — це просто смішно, — заявив він. — Якби ти в таку пізню годину одержав один, тобі б уже поталанило.

Я змусив себе безтурботно знизати плечима.

— Я був би згоден і на чотири.

— Згодишся на один, — наполіг Емброуз. — Я не ідіот.

Я глибоко вдихнув і смиренно видихнув ще раз.

— А я б, певно, не вмовив тебе підняти ціну до… одного й чотирьох? — поцікавився я, і мені стало гидко від того, як жалісно прозвучав мій голос.

Емброуз по-акулячому всміхнувся.

— Ось що я тобі скажу, — великодушно промовив він. — Дам тобі один і три. Я не проти час від часу потроху займатися благодійністю.

— Дякую, пане, — покірно відповів я. — Надзвичайно вам вдячний.

Я відчув, як розчарувався натовп, коли я встав на задні лапки, як песик, заради Емброузових грошей.

— Не дякуй, — самовдоволено промовив Емброуз. — Допомагати нужденним завжди приємно.

— У вінтській валюті це б становило два ноблі, шість бітів, два гроші та чотири шими.

— Я й сам умію переводити валюту, — огризнувся він. — Я з дитинства подорожував світом разом з батьковим почтом. Я знаю, як витрачають гроші.

— Звісно, що знаєш. — Я схилив голову. — Це я дурість сказав. — Я зацікавлено підняв очі. — Отже, ти й у Модеґу був?

— Звісно, — байдуже промовив він, заходившись прочісувати гаманець, і витягнув жменьку різних монет. — Я навіть був при високому дворі в Кершаені. Двічі.

— Чи правда, що модеґанська шляхта вважає торг ганебним для будь-якої високородної людини? — безневинно запитав я. — Я чув, що серед неї він вважається певною ознакою того, що ця людина або низької крові, або опинилася в справді безнадійному становищі…

Емброуз подивився на мене й завмер, не встигнувши дістати з гаманця нові монети. Його очі примружилися.

— Бо якщо це правда, то з твого боку страшенно люб’язно опуститися до мого рівня, просто щоб повеселитися, трохи поторгувавшись. — Я всміхнувся йому на весь рот. — Ми, ру, обожнюємо торгуватися через дрібниці. — Натовп довкола нас неголосно засміявся. Він уже виріс до кількох десятків душ.

— Річ зовсім не в цьому, — промовив Емброуз.

Моє обличчя стало стурбованим.

— Ох, вибачте, мосьпане. Я й гадки не мав, що у вас настали скрутні часи… — Я наблизився до нього на кілька кроків, простягнувши свій жетон для вступного іспиту. — Ось, можете його взяти всього за півгріш. Я й сам не проти потроху займатися благодійністю. — Я стояв просто перед ним, тримаючи жетон у витягнутій руці. — Будь ласка, я наполягаю, допомагати нужденним завжди приємно.

Емброуз нагородив мене лютим поглядом.

— Залиш собі й удавися ним, — стишено прошипів він мені. — І пам’ятай про це, як їстимеш квасолю й пратимеш у річці. Коли ти підеш звідси з самими тільки руками в кишенях, я ще лишатимуся тут.

Він повернувся й пішов, просто-таки уособлюючи ображену гідність.

Натовп довкола мене мляво зааплодував. Я театрально розкланявся навсібіч.

— Як би ти це оцінив? — запитав Сіма Віл.

— Емброуза — на два бали. Квоута — на три. — Сім поглянув на мене. — У принципі, не найкраща твоя робота.

— Я мало спав уночі, — визнав я.

— Щоразу, коли ти мало спиш, тобі врешті-решт дістається значно сильніше, — зауважив Віл.

— Ми тільки й можемо, що огризатись один на одного, — відповів я. — Майстри про це подбали. Якби ми вдалися до якихось крайнощів, нас би відрахували за поведінку, не гідну членів Аркануму. Чому я, на твою думку, не перетворив його життя на пекло?

— Тобі ліньки? — припустив Віл.

— Лінь — одна з найкращих моїх рис, — спокійно промовив я. — Якби я не був лінивим, я б, можливо, завдав собі клопоту перекласти вислів «Едамете тасс» і страшенно образився, довідавшись, що це означає «едемова сопля». — Я знову підняв руку, витягнувши великий і середній пальці. — Натомість я вважатиму, що це — прямий переклад назви хвороби, «немсерія», тим самим уникнувши будь-якої напруженості в нашій дружбі.

Врешті-решт я продав свій час зневіреному ре’лару з Промислу на ім’я Джаксім. Я погодився на невигідні для себе умови, передавши йому свій час за шість йотів і послугу, яку назву згодом.

Вступний іспит минув так добре, як тільки можна було очікувати, зважаючи на те, що я не міг підготуватися. Гемм і досі був ображений. Лоррен був холодний. Елодін поклав голову на стіл і неначе заснув. Мені призначили плату за навчання аж у шість талантів, що поставило мене в цікаве становище…

Переживши вступний іспит, я залишився без обов’язків до початку осіннього семестру. У дні перед ним я відсипався, працював у Кілвіновій майстерні та насолоджувався новим розкішним житлом у «Коні й четвірці».

Також я чимало часу проводив у дорозі до Імрі, зазвичай нібито навідуючись до Трепа чи насолоджуючись приязним товариством інших музикантів в «Еоліяні». Та насправді я сподівався знайти Денну.

Але своєю наполегливістю я не добився нічого. Вона ніби безслідно зникла з міста. Я попросив кількох людей, яким міг довіряти, не розпускати про це пліток, але жоден із них не знав більше, ніж Деох. Я ненадовго замислився, чи не запитати про неї Совоя, але відкинув цю ідею як погану.

Після шостої марної подорожі до Імрі я вирішив облишити свої пошуки. Після дев’ятої переконав себе, що так я гайную цінний час. Після чотирнадцятої подорожі я чітко усвідомив, що не знайду її. Вона остаточно зникла. Знову.

За наполегливою рекомендацією кількох осіб у наступному семестрі я обмежився трьома навчальними дисциплінами. Я продовжував вивчати вищу симпатію в Елкси Дала, відбував свою зміну в Медиці та не полишив учнівства в Манета. Я був приємно заклопотаний, але не переобтяжений, як попереднього семестру.

Рукотворство я вивчав із найбільшою впертістю. Оскільки мої пошуки покровителя зайшли в глухий кут, я знав, що найлегше мені буде досягти самодостатності, ставши рукотворцем. Тепер я працював на Кілвіна й мусив виконувати відносно чорну роботу за відносно невеликі гроші. Після закінчення учнівства ситуація покращилася б. Ба більше, я дістав би можливість займатися власними роботами, а тоді продавати їх замовникам, одержуючи прибуток.

Якщо. Якщо мені вдаватиметься не затримувати сплату боргу Деві. Якщо мені вдаватиметься якимось робом знаходити гроші на навчання. Якщо мені вдасться закінчити навчання в Манета, не вбившись і не покалічившись під час небезпечної роботи, якою в Промислі займалися щодня…

Вілем і Сіммон уже давно їли обід, коли я прийшов на наше звичне місце у дворі.

— Вибачте, — сказав я, поставивши свою лютню на бруківку біля лави. — Надто довго торгувався.

Я ходив на другий бік річки, щоб купити одну драхму ртуті та мішечок морської солі. Остання обійшлася мені дорого, але тепер я нарешті не турбувався про гроші. Якщо фортуна мені усміхнеться, то скоро мене підвищать у Промислі, а це означало, що моїм фінансовим негараздам невдовзі настане кінець.

На закупах в Імрі я також цілком випадково пройшовся повз той шинок, в якому зупинилася Денна, але її там не було, як не було і в «Еоліяні» та в тому парку, де ми зупинилися поговорити минулого вечора. Та я все одно був у чудовому настрої.

Я схилив футляр зі своєю лютнею набік й відкрив його, щоб сонце нагріло нові струни й допомогло їм розтягнутися. Тоді всівся на кам’яну лаву під флагштоком поруч із двома своїми друзями.

— То де ти був учора ввечері? — надміру невимушено поцікавився Сіммон.

Лише тоді я згадав, що ми планували минулого вечора зустрітися з Фентоном і пограти в кутики. Коли я побачив Денну, ці плани геть-чисто вилетіли в мене з голови.

— О Господи, Сіме, вибач. Як довго ви на мене чекали?

Він зиркнув на мене.

— Вибач, — повторив я, сподіваючись, що по мені видно, яким винуватим я почуваюся. — Я забув.

Сім усміхнувся на весь рот, не переймаючись цим.

— Не страшно. Здогадавшись, що ти не з’явишся, ми пішли до «Бібліотеки» пити й дивитися на дівчат.

— Фентон бісився?

— Лютував, — спокійно промовив Вілем, нарешті вступивши в розмову. — Заявив, що намне тобі вуха, як побачить наступного разу.

Сімова усмішка стала ще ширшою.

— Він обізвав тебе дурноголовим е’ліром, який не поважає вищих за себе.

— Говорив дещо про твоє походження та статевий потяг до тварин, — сказав Вілем із серйозним обличчям.

— «…у тейлінській рясі!» — проспівав Сіммон із повним ротом. Тоді розсміявся й почав задихатись. Я постукав його по спині.

— Де ти був? — запитав Вілем, поки Сім намагався відновити дихання. — Анкер казав, що ти пішов завчасно.

Чомусь я зрозумів, що не хочу говорити про Денну.

— Зустрів одну людину.

— Важливішу за нас? — запитав Вілем з відвертістю, яку можна було сплутати з сухим гумором або осудом.

— Дівчину, — зізнався я.

Він підняв одну брову.

— Ту, за якою ти бігав?

— Ні за ким я не бігав, — заперечив я. — Вона мене знайшла в Анкера.

— Добрий знак, — промовив Вілем.

Сіммон мудро кивнув, а тоді глянув із грайливим блиском в очах.

— То ви виконували якусь музику? — Він штурхнув мене ліктем і заворушив бровами вгору-вниз. — Маленький дуетик?

Вигляд у нього був надто абсурдний, щоб я на це образився.

— Ніякої музики. Вона просто хотіла, щоб хтось провів її додому.

— Провів її додому? — багатозначно повторив він, знову заворушивши бровами.

Цього разу це не так мене розвеселило.

— Надворі було темно, — серйозно пояснив я. — Я просто провів її назад до Імрі.

— Ой, — розчаровано промовив Сім.

— Ти рано пішов від Анкера, — повільно проказав Віл. — А ми прочекали годину. Хіба на дорогу до Імрі та назад тобі треба дві години?

— Ми довго йшли, — визнав я.

— Довго — це скільки? — запитав Сіммон.

— Кілька годин. — Я глянув убік. — Шість.

— Шість годин? — перепитав Сім. — Слухай, мені здається, що я маю право дізнатися трохи більше, бо ж останні два витки слухав, як ти торочиш про неї.

Я дещо наїжачився.

— Я не торочу. Ми просто йшли, — сказав я. — Розмовляли.

Сім у цьому явно сумнівався.

— Ой, та ну тебе. Шість годин?

Вілем торкнувся Сіммонового плеча.

— Він каже правду.

Сіммон позирнув на нього.

— Чому ти так вирішив?

— Коли він бреше, його слова здаються щирішими.

— Якщо ви обидва помовчите хвилинку, я розповім вам усе. Згода? — Вони кивнули. Я опустив погляд на руки, намагаючись зібратися з думками, але вони ніяк не хотіли впорядковуватися. — Ми пішли довгою дорогою до Імрі, на якийсь час зупинилися на Кам’яному мості. Зайшли до парку за містом. Посиділи біля річки. Говорили ми… та, у принципі, ні про що. Про те, де побували. Про пісні… — Я зрозумів, що верзу казна-що, і стулив пельку. Далі я підбирав слова обережно. — Я думав, чи не зробити щось іще, а не тільки йти й говорити, але… — Я зупинився. Я й гадки не мав, що сказати.

Якусь мить вони обидва мовчали.

— Оце так, — зачудувався Вілем. — Могутній Квоут, звойований жінкою.

— Якби я тебе не знав, я подумав би, що ти злякався, — не зовсім серйозно промовив Сіммон.

— Та ти правильно сказав: я злякався, — тихо відповів я, знервовано витираючи руки об штани. — Ти б теж злякався, якби зустрівся якось із нею. Я тільки й можу, що сидіти тут, замість побігти до Імрі в надії побачити її у вітрині крамниці або проминути її, переходячи вулицю. — Я непевно всміхнувся.

— То вперед. — Сіммон усміхнувся й злегка штовхнув мене. — Полотном дорога. Якби я знав таку жінку, я б не сидів тут і не обідав з такими, як оце ви. — Він прибрав волосся з очей і знову штовхнув мене вільною рукою. — Уперед.

Я не зрушив із місця.

— Це не так легко.

— У тебе нічого не буває легко, — пробурчав Вілем.

— Звісно, це так легко, — засміявся Сіммон. — Піди розкажи їй дещо з того, що тільки-но розповів нам.

— Атож, — озвався я з похмурим сарказмом. — Якби ж то це було так просто, все одно що заспівати. До того ж я не знаю, чи захотіла б вона це почути. Вона особлива… Навіщо їй я?

Сіммон щиро поглянув на мене.

— Вона пішла тебе шукати. Ти їй явно для чогось потрібен.

На мить запала тиша, і я поквапився змінити тему, поки є можливість.

— Манет дозволив мені розпочати свій особистий проект.

— Уже? — Сім тривожно на мене глянув. — А Кілвін на це погодиться? Він недолюблює всякі хитрощі.

— Ні до яких хитрощів я не вдавався, — заперечив я. — Я просто швидко навчаюся.

Вілем весело пирхнув, а Сім заговорив, поки ми з ним не встигли затіяти суперечку.

— Що ти робитимеш у цьому проекті? Симпатичну лампу?

— Усі роблять лампи, — сказав Вілем.

Я кивнув.

— Я хотів зробити щось інше, можливо, гвинтокрут, але Манет сказав мені теж робити лампу. — На дзвіниці вибило четверту. Я зіп’явся на ноги й підібрав футляр із лютнею, готовий попрямувати на заняття.

— Ти маєш їй сказати, — промовив Сіммон. — Якщо дівчина тобі подобається, її треба про це повідомити.

— І як це тобі допомогло? — відповів я, роздратувавшись через те, що саме Сім насмілюється давати мені поради щодо стосунків. — Як часто з точки зору статистики ця стратегія приносила свої плоди у твоєму величезному досвіді?

Вілем демонстративно поглянув убік, тим часом як ми з Сімом гнівно витріщились один на одного. Я відвів очі першим, почуваючись винним.

— До того ж мені й казати нічого, — промимрив я. — Мені подобається проводити з нею час, а тепер я знаю, де вона живе. Отже, я зможу знайти її, коли піду шукати.

Наступного дня мені пощастило дістатися до Імрі. Потім, оскільки так уже сталося, що я опинився в тому районі, я зазирнув до «Дубового весла».

Імена «Денна» та «Даянн» власникові були незнайомі, але там винаймала кімнату юна гарна темноволоса дівчина на ім’я Дінна. Тоді її там не було, але якби я зволив лишити якусь записку… Я відхилив його пропозицію, утішившись тим, що, позаяк тепер я знаю, де живе Денна, знайти її буде відносно легко.

Однак протягом наступних двох днів мені так і не пощастило застати Денну в «Дубовому веслі». На третій день його власник повідомив мене, що Денна пішла посеред ночі, забравши всі свої речі й не сплативши рахунок. Зазирнувши до кількох обраних навмання корчем і не знайшовши її, я пішов назад до Університету, не знаючи, хвилюватися мені чи дратуватися.

Ще три дні та ще п’ять марних походів до Імрі. Про неї не чули жодних новин ані Деох, ані Треп. Деох сказав мені, що такі зникнення в її природі та що шукати її так само безглуздо, як і кликати кицьку. Я знав, що це добра порада, але зігнорував її.

Я заманив Віла з Сімом до «Еоліяна», пообіцявши їм безкоштовну випивку — єдиний прояв щедрості, який міг собі дозволити.

Розумієте, хоча втручання Емброуза й позбавило мене можливості знайти собі покровителя серед заможної шляхти, все одно залишалося вдосталь пересічних любителів музики, які замовляли мені більше випивки, ніж я міг спокійно спожити особисто.

Ця проблема мала два простих рішення. Я міг стати п’яницею або скористатися домовленістю, яка існує, відколи на світі є корчми та музиканти. Стежте за мною — зараз я відхилю завісу й покажу один давній менестрельський секрет…

Припустімо, що ви прийшли до шинку. Слухаєте, як я граю. Ви смієтеся, плачете й узагалі чудуєтеся моїй майстерності. Опісля ви хочете показати своє схвалення, але не маєте можливості подарувати мені чималу суму, як який-небудь заможний купець або шляхтич. Тож ви пропонуєте замовити мені випивку.

Однак я вже випив. Один раз або кілька разів. А може, я стараюся зберегти ясну голову. Чи відхилю я вашу пропозицію? Звісно, що ні. Так я просто змарнував би цінну можливість, а вам би, скоріше за все, здалося, що вами згордували.

Замість цього я люб’язно погоджуюсь і прошу в шинкаря ґрейсдельський мед. Або саунтен. Або біле вино певного врожаю.

Важлива тут не назва напою. Важливо, що цей напій насправді не існує. Шинкар подає мені воду.

Ви оплачуєте випивку, я люб’язно вам дякую, і всі розходяться щасливими. Згодом шинкар, корчма та музикант ділять ваші гроші натроє.

Буває навіть краще: у деяких вишуканих закладах дозволяють залишати випивку як своєрідний кредит на майбутнє. «Еоліян» був саме таким закладом.

Ось так мені, попри злиденне становище, вдалося принести до столика, за яким чекали Віл і Сім, цілу темну пляшку скатену.

Віл зі вдячністю оглянув її, тим часом як я сів.

— З якого це особливого приводу?

— Кілвін схвалив мою симпатичну лампу. Зараз ви бачите перед собою нового молодшого рукотворця Аркануму, — не без самовдоволення сказав я. Більшість студентів ходить в учнях щонайменше три-чотири семестри. Про те, що мій успіх із лампою був половинчастим, я змовчав.

— Ну, нарешті, — саркастично промовив Віл. — Скільки на це пішло часу — майже три місяці? Люди вже почали говорити, що ти втратив спритність.

— Я гадав, що ви будете більш задоволені, — відповів я, знявши віск, яким була запечатана пляшка. — Можливо, дні моєї скнарості добігають кінця.

Сім зневажливо пирхнув.

— Та ти зовсім не скупишся на випивку, — зауважив він.

— П’ю за те, щоб тобі й далі щастило в рукотворстві, — промовив Віл і підсунув свою склянку до мене. — Бо знаю, що це принесе нову випивку в прийдешньому.

— До того ж, — зауважив я, остаточно здерши віск, — завжди є шанс, що, якщо я достатньо тебе напою, ти коли-небудь пропустиш мене до Архівів, як сидітимеш там на вході, — старанно зберігаючи веселість у голосі, я позирнув на нього, щоб оцінити його реакцію.

Віл повільно надпив, не дивлячись мені у вічі.

— Я не можу.

У мене всередині похмуро залягло розчарування. Я зневажливо махнув рукою, ніби мені не вірилося, що він сприйняв мій жарт всерйоз.

— Ой, та я знаю…

— Я про це думав, — перебив мене Вілем. — Зважаючи на те, що ти не заслужив на покарання, яке дістав, а я знаю, як сильно це тебе турбувало. — Віл трохи випив. — Лоррен час від часу виганяє студентів тимчасово. На кілька днів за надто гучні розмови в Склепі. На кілька витків у разі необережного поводження з книжкою. Але заборона доступу — це дещо інше. Такого не було вже багато років. Усі це знають. Якби хтось тебе побачив… — Він захитав головою. — Я втратив би місце канцеляра. Нас обох могли б відрахувати.

— Не картай себе, — попросив я. — Уже само по собі те, що ти про це замислився, означає…

— Щось ми трохи розклеїлися, — втрутився Сім, стукнувши своїм келихом по столу. — Відкоркуй пляшку — і ми вип’ємо за те, щоб Кілвін вразився настільки, щоб поговорити з Лорреном і вмовити його знову пустити тебе до Архівів.

Я всміхнувся й почав вкручувати штопор у корок.

— У мене кращий план, — зізнався я. — Голосую за те, щоб випити за вічне заплутання й збентегу такого собі Емброуза Оссела.

— Гадаю, ми всі можемо на це пристати, — озвався Віл і підняв свій келих.

— Боже великий, — притишеним голосом промовив Сіммон. — Погляньте, що знайшов Деох.

— Що таке? — поцікавився я, зосередившись на корку, який хотів дістати весь і одразу.

— Йому знову вдалося причарувати найкрасивішу жінку в цьому закладі. — Сімове бурчання звучало незвично сердито. — Його можна зненавидіти вже за це.

— Сіме, твої вподобання в жінках у найкращому разі сумнівні. — Корок звільнився з приємним звуком, і я переможно продемонстрував його співрозмовникам. Жоден з них не звернув на мене уваги: їхні погляди були прикуті до дверей.

Я повернувся й собі. На мить замовк.

— Це ж Денна.

Сім повернувся до мене.

— Денна?

Я насупився.

— Даянн. Денна. Це про неї я вам раніше розповідав. Це вона співала зі мною. Вона послуговується безліччю різних імен. Чому, я не знаю.

Вілем отетеріло подивився на мене.

— Ото твоя дівчина? — перепитав він з очевидною недовірою в голосі.

— Деохова дівчина, — лагідно виправив його Сіммон.

Скидалося на те, що він мав рацію. Гарний, м’язистий Деох розмовляв з нею зі своєю звичною невимушеністю. Денна засміялася та спокійно обняла його. Дивлячись, як вони розмовляють, я відчув, як у моїх грудях заліг важкий тягар.

Тоді Деох повернувся й тицьнув пальцем. Вона простежила за його жестом, зазирнула мені в очі й посвітлішала, всміхнувшись мені. Я абсолютно мимовільно всміхнувся їй у відповідь. Моє серце знову забилося. Я підкликав її до себе жестом. Швидко сказавши щось Деохові, вона пішла крізь натовп до нас.

Я швидко випив трохи скатену, тим часом як Сіммон повернувся до мене з майже шанобливим подивом в очах.

Досі я бачив Денну лише в дорожньому одязі. Але сьогодні вона була в темно-зеленій сукні, яка відкривала її руки та плечі. Вона засліплювала. Вона це знала. Вона всміхнулася.

Коли вона підійшла ближче, ми підвелися.

— Я сподівалася знайти тебе тут, — сказала вона.

Я злегка вклонився.

— Я сподівався, що ти мене знайдеш. Це двоє моїх найкращих друзів. Сіммон. — Сім сонячно всміхнувся й прибрав волосся з очей. — І Вілем. — Віл кивнув. — Це Даянн.

Вона легко опустилася на стілець.

— Що привело таку компанію гарних молодиків сьогодні до міста?

— Ми плануємо знищення наших ворогів, — відповів Сіммон.

— І святкуємо, — поспіхом додав я.

Вілем підняв келих для тосту.

— Спантеличення ворогові.

Ми з Сіммоном повторили за ним, але я зупинився, згадавши, що в Денни келиха немає.

— Вибач, — промовив я. — Можна замовити тобі щось випити?

— Я сподівалася, що ти замовиш мені вечерю, — заявила вона. — Але я почувалася б винною через те, що вкрала тебе в друзів.

Я гарячково замислився, як тут можна тактовно виплутатися.

— Ти вважаєш, ніби він нам тут потрібен, — сказав із серйозним обличчям Вілем. — Але ти зробила б нам ласку, якби забрала його.

Денна напружено схилилася вперед; рожевих кутиків її рота злегка торкнулася усмішка.

— Справді?

Вілем серйозно кивнув.

— Він п’є навіть більше, ніж говорить.

Вона кинула на мене насмішкуватий погляд.

— Невже так багато?

— До того ж, — безневинно докинув Сіммон, — він би дувся не один день, якби згаяв можливість побути з тобою. Якщо ти залишиш його тут, нам з нього не буде жодної користі.

У мене запалало обличчя й раптом з’явилося сильне бажання задушити Сіма. Денна мило розсміялася.

— Тоді, гадаю, мені варто його забрати. — Вона підвелася з грацією вербової лозини, що гнеться на вітрі, і простягнула мені руку. Я її взяв. — Вілеме, Сіммоне, сподіваюся побачити вас знову.

Вони помахали нам, і ми попрямували до дверей.

— Вони мені подобаються, — зізналася вона. — Вілем — камінь у глибокій воді. Сіммон — наче хлопчисько, який хлюпається в струмочку.

Почувши її зауваження, я мимоволі засміявся.

— Я не міг би сказати краще. Ти щось говорила про вечерю?

— Я збрехала, — відповіла вона зі спокійним задоволенням. — Але була б рада випивці, яку ти мені запропонував.

— Як щодо «Кранів»?

Вона наморщила носика.

— Забагато стариганів, замало дерев. Сьогодні такий вечір, коли добре бути надворі.

Я показав рукою на двері.

— Веди мене.

Вона повела. Я купався в її відбитому світлі та пильних поглядах заздрісників. Коли ми виходили з «Еоліяна», здавалося, ніби трохи приревнував навіть Деох. Але минаючи його, я помітив у його очах проблиск чогось іншого. Смутку? Жалю?

Я не став витрачати на це час. Я був із Денною.

Наступного ранку я прокинувся рано, нервуючи через думку про обід із Денною. Знаючи, що спроби заснути знову будуть марними, я попрямував до Промислу. Після вчорашнього марнотратства в мене в кишені залишилося рівно три гроші, а ще мені кортіло скористатися новоздобутим званням.

Зазвичай я працював у Промислі ночами. Вранці він був іншим. Там працювало над власними проектами якихось п’ятнадцять-двадцять душ. Увечері людей зазвичай було вдвічі більше. Кілвін, як завжди, був у кабінеті, але атмосфера була спокійнішою — жвавою, але не гарячковою.

Я навіть побачив Фелу в кутку майстерні, де вона потроху, обережно колола шматок обсидіану завбільшки з велику хлібину. Якщо вона звикла приходити в майстерню так рано, не дивно, що я ще ніколи її там не бачив.

Усупереч Манетовому попередженню я вирішив почати з виготовлення партії синіх випромінювачів. Робота була складна, оскільки вона потребувала використання кістяного дьогтю, але продаватимуться вони доволі швидко, а на весь процес у мене піде всього чотири-п’ять годин обережної роботи. Я не лише міг упоратися вчасно, щоб пообідати з Денною в «Еоліяні» — можливо, мені б також вдалося одержати від Кілвіна невеликий аванс і я пішов би на зустріч з нею, маючи трохи грошей у гаманці.

Я зібрав необхідні інструменти та влаштувався під одним звитяжних ковпаків уздовж східної стіни. Я обрав місце біля однієї з поливалок, п’ятсотгалонових резервуарів із двічі зміцненого скла, які були рівномірно встановлені по всій майстерні. Проливши на себе щось небезпечне під час роботи в ковпаку, можна було просто потягнути за ручку поливалки та обмитися в потоці прохолодної води.

Звісно, якщо я буду обережним, поливалка мені ніколи не знадобиться. Але приємно було мати її поруч про всякий випадок.

Встановивши витяжний ковпак, я попрямував до столу, на якому зберігався кістяний дьоготь. Попри те, що я знав, що він не небезпечніший за каменерізну пилу чи спікальне колесо, ємність зі шліфованого металу мене бентежила.

А сьогодні щось було не так. Я привернув до себе увагу одного з досвідченіших рукотворців, коли той проходив повз мене. Джаксім мав кволий вигляд, характерний для більшості рукотворців посеред великих проектів, наче він не спав, поки не закінчить роботу остаточно.

— А тут має бути стільки інею? — запитав я його, показуючи на банку з дьогтем. По краях вона була вкрита тоненькими білими клаптиками інею, схожими на крихітні кущики. Повітря довкола металу аж мерехтіло від холоду.

Джаксім придивився до нього, а тоді знизав плечима.

— Хай краще буде надто холодна, ніж недостатньо холодна, — сказав він і невесело гигикнув. — Хе-хе. Ба-бах.

Я мимоволі погодився й подумав, що це може бути якось пов’язано з тим, що в таку ранню годину в майстерні холодніше. Жодну з печей ще не розпалили, а в більшості горнів вогонь ще був присипаний і ледь жеврів.

Обережно рухаючись, я пригадав усю процедуру переливання, пересвідчуючись у тому, що я нічого не забув. Було так холодно, що моє дихання аж зависало в повітрі білими хмаринками.

Через піт на руках мої пальці примерзли до кріплень банки так, як примерзає язик допитливої дитини до ручки насоса посеред зими.

Я перелив у флакон під тиском десь із унцію щільної маслянистої рідини й швидко скористався кришкою. Тоді повернувся до витяжного ковпака й заходився готувати матеріали. За кілька напружених хвилин я розпочав тривалий ретельний процес підготовки та заправляння партії синіх випромінювачів.

Дві години по тому мене вивів із зосередженості голос із-за спини. Він був не надто гучний, але мав серйозний тон, який у Промислі не ігнорують.

Він промовив:

— О Господи.

Зважаючи на те, над чим я тоді працював, найперше я поглянув на банку з кістяним дьогтем. Побачивши, як з одного її куточка витікає чорна рідина, що збігає ніжкою столу та збирається в калюжу на підлозі, я мимохіть облився холодним потом. Товсте дерево ніжки столу вже було майже роз’їдене, і я почув негучне ляскання й тріск: закипіла калюжа на підлозі. Мені на думку спало лише те, що сказав Кілвін під час демонстрації: «Цей реактив не лише вкрай корозивний: у газоподібному стані він також займається від контакту з повітрям…»

Щойно я повернувся до робочого столу, ніжка не витримала, і він почав хилитися. Банка зі шліфованого металу повалилася. Коли вона торкнулася кам’яної підлоги, її метал був такий холодний, що він не просто тріснув чи надщербився — він розбився, мов скло. Кілька галонів темної рідини розбризкалися по підлозі майстерні. Майстерня наповнилася пронизливим тріском і лясканням: кістяний дьоготь розлився по теплій кам’яній підлозі й закипів.

Колись давно розумна людина, що спроектувала Промисел, розмістила в майстерні зо два з половиною десятки стоків, щоб легше було змивати розливи та усувати їхні наслідки. Ба більше, кам’яна підлога майстерні то здіймалася, то опускалася ледь помітними горбками й канавами, що мали спрямовувати розливи до цих стоків. Тому, щойно ємність розбилася, великий розлив маслянистої рідини почав розтікатись у двох різних напрямках, ідучи до двох різних стоків. Водночас вона не переставала кипіти, утворюючи щільні низькі хмари, темні, мов дьоготь, їдкі та готові миттю запалати.

Між цими двома потоками темного туману, що тягнулися все далі, опинилася Фела, яка працювала сама за столом, що стояв у кутку майстерні й нікому не заважав. Вона підвелася, трохи розкривши рота від шоку. На ній був практичний одяг для роботи в майстерні: легкі штани й тонка лляна сорочка з манжетами на ліктях. Її довге темне волосся було зібране у хвіст, але все одно майже доходило їй до попереку. Вона спалахнула б, наче смолоскип.

Коли до людей дійшло, що відбувається, майстерня почала заповнюватися гарячковим гамором. Вони почали викрикувати накази чи просто панічно репетувати. Вони кидали інструменти та перекидали незакінчені вироби, кидаючись хто куди.

Фела не закричала й не покликала на допомогу, а це означало, що ніхто, крім мене, не помітив, у якій вона небезпеці. Якщо Кілвінова демонстрація про щось свідчила, то, як я здогадувався, менш ніж за хвилину вся майстерня могла перетворитися на море полум’я та їдкого диму. Часу не було…

Я кинув оком на розкидані на робочому столі неподалік вироби, шукаючи щось хоч трішки корисне. Але нічого такого не було: купка базальтових блоків, мотки мідного дроту, наполовину надписана скляна півкуля, що, певно, мала стати однією з Кілвінових ламп…

І тут я раптом зрозумів, що маю зробити. Я схопив скляну півкулю й тріснув нею об один із базальтових блоків. Вона розбилася, і в мене залишився тонкий вигнутий скалок скла завбільшки приблизно з мою долоню. Другою рукою я підхопив зі столу свій плащ і пройшов повз витяжний ковпак.

Я притиснув великий палець до краю шматка скла й відчув неприємне посмикування, а далі — гострий біль. Знаючи, що пролилася моя кров, я посовав пальцем по склу й вимовив зв’язування. Ставши перед поливалкою, я кинув скло на підлогу, зосередився, а тоді завзято наступив на нього й розчавив підбором.

Мене різонуло таким холодом, якого я ще ніколи не відчував. Не тим простим холодом, який людина відчуває в шкірі та кінцівках зимового дня. Він вразив моє тіло, наче удар грому. Я відчув його в язиці, легенях і печінці.

Але я добився того, чого хотів. Двічі зміцнене скло поливалки вкрилося павутинням із тисячі тріщин, а щойно я заплющив очі, воно розлетілося. Мене вдарили великим кулаком п’ятсот галонів води, так, що я відступив на крок і змок до нитки. Тоді я побіг між столами.

Хоч який я був швидкий, цього було не досить. Сліпучий червоногарячий спалах у кутку майстерні — і туман зайнявся, укрившись дивними кутастими язиками лютого червоного полум’я. Цей вогонь нагріє решту дьогтю, тож він закипить швидше. Так стане більше туману, більше вогню й більше тепла.

Я біг, а вогонь розповсюджувався. Він тягнувся двома потічками кістяного дьогтю, що тік до стоків. Полум’я здійнялося вгору з дивовижним завзяттям, утворивши дві вогненні завіси й фактично ізолювавши віддалений куток майстерні. Полум’я вже було заввишки з мене й росло далі.

Фела вибралася з-за верстака й хутко посунулася вздовж стіни до одного зі стоків у підлозі. Оскільки кістяний дьоготь лився за решітку, біля стіни був проміжок, вільний від полум’я та диму. Фела вже була готова промчати повз нього, аж тут із решітки заклубочився темний туман. Позадкувавши, вона коротко, злякано верескнула. Туман спалахнув, тільки-но закипівши, й охопив усе шаленим полум’ям.

Я нарешті минув останній стіл. Не сповільнюючись, затримав дихання, заплющив очі та перестрибнув дим, не бажаючи, щоб жахлива корозійна речовина торкнулася моїх ніг. Я відчув короткий і сильний приплив тепла до рук і обличчя, але мокрий одяг не дав мені ні обпектися, ні зайнятися.

Оскільки мої очі були заплющені, я приземлився незграбно, вдарившись стегном об кам’яну поверхню робочого столу. Незважаючи на це, я побіг до Фели.

Перед цим вона задкувала від вогню до зовнішньої стіни майстерні, але тепер вона пильно дивилася на мене, прикриваючись наполовину піднятими руками.

— Опусти руки! — крикнув я, підбігши до неї, а тоді обома руками розгорнув свій змоклий плащ. Не знаю, чи почула мене Фела за ревом полум’я, але вона в будь-якому разі зрозуміла. Опустила руки й кинулась до плаща.

Остаточно подолавши відстань між нами, я озирнувся й побачив, що вогонь росте ще швидше, ніж я очікував. Смолисто-чорний туман фут із гаком завглибшки тримався підлоги. Полум’я сягало так високо, що я не бачив, що там по інший бік, і тим більше не здогадувався, наскільки потовщала вогненна стіна.

Не встигла Фела зробити ще крок та опинитись у плащі, як я підняв його, аби повністю закрити їй голову.

— Доведеться мені тебе винести, — крикнув я, загорнувши її у плащ. — Якщо спробуєш вибратись, обпечеш ноги.

Вона сказала щось у відповідь, але її слова притлумили кілька шарів мокрої тканини і я не розчув їх за ревом вогню.

Я підняв її, не на витягнутих руках, як відважний принц із якоїсь книжки казок, а закинувши на плече, як мішок картоплі. Її стегно сильно втиснулося мені в плече, і я кинувся до вогню. Мене зустріла хвиля жару, і я викинув угору вільну руку, щоб захистити обличчя, молячись, щоб волога в мене на штанях частково врятувала мої ноги від корозійної дії туману.

Я глибоко вдихнув, перш ніж кинутись у вогонь, але повітря було кусючим і їдким. Я мимоволі кашлянув і судомно вдихнув повні легені запаленого повітря, входячи в стіну полум’я. Я відчув, як туман огорнув кусючим морозом мої ноги нижче коліна, і побіг серед полум’я, кашляючи та знову вдихаючи шкідливе повітря. Мені замакітрилося в голові, я відчув смак аміаку. Щось відсторонене й раціональне в мене в голові подумало: «Звісно, щоб воно було летке».

А далі — нічого.

Після обіду в Анкера я вирішив повернутися до Промислу й подивитись, якої шкоди йому було завдано. Оповідки, які я підслухав, вказували на те, що вогонь приборкали доволі швидко. Якщо це було правдою, я, можливо, навіть зумію закінчити роботу над своїми синіми випромінювачами. Якщо ні, то мені, може, принаймні вдасться повернути собі зниклий плащ.

Як не дивно, більшій частині Промислу пожежа не завдала жодної шкоди, але північно-східна частина майстерні була практично зруйнована. Там залишилася тільки купа потрісканого каміння, скла й попелу. На розбитих стільницях і подекуди на підлозі, там, де жар вогню розтопив різні метали, сяяли мідні та срібні плями.

Ще більше за руйнацію бентежило те, що в майстерні нікого не було. Я ще ніколи не бачив це місце порожнім. Я постукав у двері Кілвінового кабінету, а тоді зазирнув усередину. Порожньо. Це було доволі логічно. Без Кілвіна нікому було організувати прибирання.

Випромінювачі я закінчував на кілька годин довше, ніж очікував. Травми мені заважали, а через забинтований великий палець одна моя рука стала трохи незграбною. Як і більша частина рукотворства, ця робота вимагала наявності двох вправних рук. Навіть пов’язка, що майже не заважала, створювала серйозні незручності.

Однак я завершив роботу без пригод і вже почав готуватися до випробувань випромінювачів, аж тут почув, як у коридорі лається сіаруською Кілвін. Глянувши за плече, я побачив, як він тупає крізь двері до свого кабінету, а за ним іде один із ґілерів майстра Арвіла.

Я закрив витяжний ковпак і пішов до Кілвінового кабінету, дивлячись, куди ставлю босі ноги. У вікно я бачив, як Кілвін махає руками, наче фермер, який відганяє ворон. Руки в нього були закутані в білі бинти майже по лікоть.

— Досить, — сказав він. — Я сам про них подбаю.

Кілвінів співрозмовник упіймав його за руку й поправив бинти. Кілвін відсмикнув руки й високо підняв їх у повітря, так, щоб той не дотягнувся.

— Льїнсатва. Чого досить, того досить. — Ґілер сказав щось так тихо, що я не розчув, але Кілвін і далі хитав головою. — Ні. І не треба більше твоїх ліків. Я вже досить довго проспав.

Кілвін жестом запросив мене всередину.

— Е’ліре Квоуте. Мені треба з тобою поговорити.

Не знаючи, чого очікувати, я зайшов у його кабінет. Кілвін похмуро глянув на мене.

— Бачиш, що я знайшов, після того як пожежу загасили? — спитав він, показавши рукою на купу темного ганчір’я на своєму особистому робочому столі. Кілвін обережно підняв один її кут перев’язаною рукою, і я впізнав обгорілі рештки свого плаща. Кілвін різко трусонув ними один раз, і з них вивалилася моя переносна лампа, яка незграбно покотилася столом.

— Ми говорили про твою злодійську лампу щонайбільше два дні тому. Однак сьогодні я бачу, що вона лежить там, де її може привласнити будь-яка сумнівна особа. — Він насупився на мене. — Що ти можеш сказати на свій захист?

Я роззявив рота з подиву.

— Вибачте, майстре Кілвін. Я був… Мене забрали…

Він, іще суплячись, поглянув на мої ноги.

— А чому ти не взутий? Навіть е’лірові має вистачати здорового глузду, щоб не вештатися босоніж у такому місці. Останнім часом ти поводишся геть необачно. Я у відчаї.

Поки я силкувався вигадати якесь пояснення, Кілвінове похмуре обличчя раптом розпливлося в усмішці.

— Я, звісно, жартую, — лагідно сказав він. — Я мушу щиро тобі подякувати за те, що ти сьогодні витягнув з вогню ре’лара Фелу. — Він простягнув руку, щоб погладити мене по плечу, а тоді згадав про бинти в себе на долоні й передумав.

Я відчув, як моє тіло обм’якло від полегшення. Підняв лампу й покрутив її в руках. Здавалося, її не пошкодив вогонь і не роз’їв кістяний дьоготь.

Кілвін дістав невеличку торбинку й теж поклав її на стіл.

— У твоєму плащі також були ці речі, — пояснив він. — Багато речей. Кишені в тебе були повні, як в’юк у мідника.

— Здається, ви в доброму настрої, майстре Кілвін, — обережно промовив я, думаючи, що за знеболювальне йому дали в Медиці.

— Так, — бадьоро сказав він. — Знаєш прислів’я: «Чан Ваен едан Коут»?

Я спробував його розшифрувати.

— Сім років… А що таке «Коут», я не знаю.

— «Чекай лиха раз на сім років», — пояснив він. — Це вислів старовинний і доволі правдивий. Це мало статися ще два роки тому. — Він показав забинтованою рукою на руїни своєї майстерні. — А тепер, коли це лихо настало, виявляється, що воно невелике. Мої лампи не постраждали. Ніхто не загинув. З усіх невеликих ушкоджень мої були найсерйознішими, як і має бути.

Я оглянув його пов’язки, і мені стиснувся шлунок від думки про якусь халепу з його вправними в рукотворстві руками.

— Як ви? — обережно запитав я.

— Опіки другого розряду, — сказав він, а тоді відмахнувся від мого стурбованого вигуку, перш ніж я встиг подати голос. — Просто пухирі. Болить, але нічого не згоріло, тривалої втрати рухливості немає. — Він стомлено зітхнув. — Однак наступні три витки мені буде збіса важко виконувати будь-яку роботу.

— Якщо вам потрібні лише руки, я міг би позичити їх вам, майстре Кілвін.

Він шанобливо кивнув.

— Щедра пропозиція, е’ліре. Якби проблема була тільки в руках, я б погодився. Але значна частина моєї роботи потребує сиґалдрії, з якою було б… — Він ненадовго замовк, ретельно добираючи наступне слово, — нерозважливо мати справу е’ліру.

— Тоді вам слід підвищити мене до ре’лара, майстре Кілвін, — з усмішкою сказав я. — Щоб я міг вам краще служити.

Він стишено захихотів.

— Може, я так і зроблю. Якщо ти й далі працюватимеш так добре.

Я вирішив не випробовувати долю, а змінити тему.

— Що трапилося з банкою?

— Надмірне охолодження, — відповів Кілвін. — Метал був лише оболонкою, захищав скляну ємність усередині й підтримував низьку температуру. Я гадаю, що в банці була пошкоджена сиґалдрія, через що вона ставала дедалі холоднішою. Коли реактив замерз…

Я кивнув: до мене нарешті дійшло.

— Від нього тріснула внутрішня скляна ємність. Як пляшка пива, що замерзає. А тоді він роз’їв метал банки.

Кілвін кивнув.

— Зараз я гніваюся на Джаксіма, — похмуро сказав він. — Він сказав мені, що ти вказав йому на це.

— Я був певен, що вся будівля згорить дощенту, — зізнався я. — Навіть не уявляю собі, як ви спромоглися так легко приборкати вогонь.

— Легко? — перепитав він із веселою ноткою в голосі. — Швидко — так. Але я й не знав, що це було легко.

— Як вам це вдалося?

Він усміхнувся мені.

— Добре запитання. А як ти думаєш?

— Ну, я чув, як один студент казав, ніби ви вийшли зі свого кабінету й вимовили ім’я вогню, достоту як Таборлін Великий. Ви сказали: «вогню, зупинись» — і вогонь послухався.

Кілвін від душі розсміявся.

— Мені подобається ця історія, — промовив він, широко всміхаючись за бородою. — Але в мене є до тебе запитання. Як ти прорвався крізь вогонь? Цей реактив горить дуже інтенсивно. Як так вийшло, що ти не обпікся?

— Я облився з поливалки, майстре Кілвін.

Кілвін неначе замислився.

— Джаксім бачив, як ти проскочив крізь вогонь усього за кілька секунд після розливу реактиву. Поливалки працюють швидко, але не настільки швидко.

— Боюся, я її розбив, майстре Кілвін. Здавалося, що іншого способу немає.

Кілвін примружено визирнув у вікно свого кабінету, спохмурнів, а тоді пішов на інший кінець майстерні, до розтрощеної поливалки. Опустившись на коліна, він підняв забинтованими пальцями зазублений шматок скла.

— Як тобі тільки вдалося розбити мою поливалку, е’ліре Квоуте?

У його голосі вчувалося таке спантеличення, що я аж розсміявся.

— Ну, майстре Кілвін, якщо вірити студентам, я пробив її одним-єдиним ударом своєї могутньої руки.

Кілвін ще раз широко всміхнувся.

— Ця історія мені теж до вподоби, але я їй не вірю.

— Поважніші джерела стверджують, що я скористався шматком пруткового заліза, який лежав на столі поблизу.

Кілвін хитнув головою.

— Ти чудовий хлопчина, але я виготовив це двічі зміцнене скло власноруч. Його не зміг розбити ковальським молотом плечистий Каммар. — Він випустив з руки шматок скла й зіп’явся на ноги. — Хай інші розповідають що завгодно, але нам із тобою слід ділитися секретами.

— Це не бозна-яка таємниця, — зізнався я. — Я знаю, яка сиґалдрія потрібна для двічі зміцненого скла. Якщо я можу щось зробити, я можу це знищити.

— Але де в тебе було джерело? — запитав Кілвін. — Ти не міг нічого приготувати так швидко… — Я підняв забинтований палець. — Кров, — із подивом вимовив він. — Використання тепла власної крові можна назвати необачним, е’ліре Квоуте. А як же озноб зв’язувача? А якби в тебе стався гіпотермічний шок?

— Вибору в мене було обмаль, майстре Кілвін, — сказав я.

Кілвін задумливо кивнув.

— Розв’язати те, що я створив, самою лише кров’ю? Це серйозно вражає. — Він спробував провести рукою крізь бороду, а тоді роздратовано насупився: цьому завадили пов’язки.

— А ви, майстре Кілвін? Як вам вдалося приборкати вогонь?

— Імені вогню я не вимовляв, — зізнався він. — Якби тут був Елодін, усе було б значно простіше. Та оскільки ім’я вогню мені невідоме, я міг покластися лише на самого себе.

Я сторожко глянув на нього, не знаючи, жартує він знову чи ні. Розпізнати сухий Кілвінів гумор часом бувало важко.

— Елодін знає ім’я вогню?

Кілвін кивнув.

— Можливо, у нас в Університеті його знає ще одна-дві людини, але Елодін володіє ним найкраще.

— Ім’я вогню, — повільно вимовив я. — І вони б могли його вимовити, а вогонь виконав би їхній наказ, як це було з Таборліном Великим?

Кілвін кивнув ще раз.

— Але ж це просто перекази, — зауважив я.

Він весело на мене глянув.

— А звідки, на твою думку, беруться перекази, е’ліре Квоуте? Кожна казка має десь на світі глибоке коріння.

— Що це за ім’я? Як воно працює?

Кілвін трохи завагався, а тоді знизав кремезними плечима.

— Це важко пояснити цією мовою. Будь-якою мовою. Запитай Елодіна — він постійно таке вивчає.

Я з власного досвіду знав, яка користь буде від Елодіна.

— То як ви зупинили вогонь?

— Ніякої таємниці в цьому немає, — відповів він. — Я був готовий до такого нещасного випадку, і в мене в кабінеті стояла невеличка пляшечка реактиву. Я скористався ним як зв’язком і позбавив розлив тепла. Реактив охолонув так, що втратив здатність кипіти, а залишки туману вигоріли. Левова частка реактиву витекла за решітку, тим часом як Джаксім та інші розкидали вапно й пісок, щоб приборкати те, що залишилося.

— Це ви зараз серйозно? — здивувався я. — Там же було як у пічці. Неможливо було перенести стільки тавмів тепла. Куди б ви його поділи?

— У мене саме на такий аварійний випадок був готовий порожній тепложер. Вогонь — це найпростіша з бід, до яких я підготувався.

Я відмахнувся від його пояснення.

— Все одно це неможливо. Там же, певно, було… — Я спробував підрахувати, скільки тепла йому б довелося пересунути, але розгубився, не знаючи, з чого починати.

— За моїми підрахунками, вісімсот п’ятдесят мільйонів тавмів, — сказав Кілвін. — Хоча, щоб дістати точнішу цифру, необхідно перевірити вловлювач.

Мені відібрало мову.

— Але… як?

— Швидко. — Він багатозначно змахнув перебинтованими руками, — але не легко.

Наступний день я перебув босоніж, без плаща та з похмурими думами про своє життя. Новизна героїзму швидко втратила блиск у світлі мого становища. Я мав один пошарпаний комплект одягу. Мої теплові опіки були несильними, але постійно боліли. Я не мав грошей ані на знеболювальні, ані на новий одяг. Я жував гірку вербову кору, і настрій у мене теж був гіркий.

Бідність висіла в мене на шиї важким каменем. Я ще ніколи не усвідомлював так чітко різниці між собою та іншими студентами. Усі, хто навчався в Університеті, могли покластися на якусь фінансову підтримку. Сімові батьки були з атурської шляхти. Віл був із заможної купецької родини з Шалду. Якщо в них наставали скрутні часи, вони могли взяти позику на ім’я рідних або написати додому.

Я ж не міг дозволити собі взуття. У мене була всього одна сорочка. Як я міг сподіватися провчитися в Університеті кілька років, щоб стати повноправним арканістом? Як я міг сподіватися на підвищення у званні без доступу до Архівів?

Ще до полудня я довів себе до такого похмурого настрою, що нагарчав на Сіма під час обіду, а тоді ми погиркались, як старе подружжя. Вілем не став висловлювати свою думку й старанно не відривав очей від своєї їжі. Врешті-решт, явно намагаючись розвіяти моє роздратування, вони запросили мене за річку на «Три гроші за бажання» наступного вечора. Я погодився піти, бо чув, що там демонструють оригінал Фелтемі, а не якусь цензуровану версію п’єси. Вона добре пасувала під мій настрій — у ній було вдосталь похмурого гумору, трагізму й зрад.

Після обіду я довідався, що Кілвін уже продав половину моїх випромінювачів. Оскільки було ясно, що після них синіх випромінювачів якийсь час не робитимуть, ціна була високою, і моя частка склала трохи більше ніж півтора таланта. Я здогадувався, що Кілвін міг трохи накрутити ціну, що злегка ранило мою гордість, але я не мав права дивитися дарованому коневі в зуби.

Але мій настрій не покращило навіть це. Тепер я міг дозволити собі взуття й ношений плащ. Гаруючи, як віл, до кінця семестру, я, можливо, зумів би заробити досить, щоб мені сяк-так вистачило й на відсотки для Деві, і на навчання. Ця думка не принесла мені радості. Я як ніколи чітко усвідомлював ненадійність свого становища. Я був за крок від катастрофи.

Мій настрій стрімко погіршився, і я вирішив пропустити вищу симпатію, щоб піти за річку, в Імрі. Трохи покращити мій настрій могла лише думка про зустріч із Денною. Я ще мусив пояснити їй, чому не прийшов на наше обіднє побачення.

Дорогою до «Еоліяна» я купив пару невисоких черевиків, зручних для ходіння й досить теплих для майбутніх зимових місяців. Після цього мій гаманець знову майже спорожнів. Вийшовши від шевця, я понуро підрахував свої гроші: три йоти та один драб. У мене й на вулицях Тарбієна бувало більше грошей…

Протягом наступних двох витків новий плащ зігрівав мене під час періодичних походів до Імрі, де мені вперто не щастило знайти Денну. У мене завше була якась причина перейти річку: узяти в Деві книжку, пообідати з Трепом, пограти в «Еоліяні». Але справжньою причиною була Денна.

Кілвін продав решту моїх випромінювачів, мої опіки гоїлись, а мій настрій покращувався. У мене з’явилися гроші на такі розкоші, як мило та друга сорочка на заміну тій, яку я втратив. Того дня я пішов до Імрі по басалові ошурки, яких потребував для поточної роботи — великої симпатичної лампи з двома випромінювачами, які я залишив собі. Я сподівався виручити за неї чималі гроші.

Те, що я постійно купував матеріали для рукотворства за річкою, може видатися дивним, але річ була в тому, що купці біля Університету частенько користалися з лінощів студентів і підвищували ціни. Я вважав, що заради можливості заощадити пару гріш-другий можна й пройтися.

Покінчивши зі своєю справою, я попрямував до «Еоліяна». Деох стояв на своєму звичному місці, притулившись спиною до дверей.

— Я виглядав твою дівчину, — сказав він.

Роздратований тим, наскільки передбачуваним я маю видаватись, я пробурчав:

— Вона не моя дівчина.

Деох закотив очі.

— Гаразд. Ту дівчину. Денну, Даянн, Даяне… чи як там вона себе тепер називає. Я її не чув і не бачив. Навіть порозпитував про неї трохи — і її вже цілий виток ніхто не бачив. Це означає, що вона, напевно, пішла з міста. Це для неї нормально. Вона так робить, коли тільки заманеться.

Я постарався нічим не виказати свого розчарування.

— Не варто було так себе обтяжувати, — сказав я. — Але все одно дякую.

— Я це робив не тільки для тебе, — зізнався Деох. — Я й сам до неї небайдужий.

— Та невже? — якомога нейтральніше промовив я.

— Не дивися на мене так. Я тобі зовсім не конкурент. — Він криво посміхнувся. — Принаймні не в цьому випадку. Може, я й не з вашої університетської братії, але бачу місяць ясної ночі. Мені вистачає розуму не пхати руку в один вогонь двічі.

Сильно зніяковівши, я відчайдушно постарався знов узяти під контроль вираз свого обличчя. Зазвичай я не допускаю, щоб на моєму лиці вільно відображались емоції.

— Отже, ви з Денною…

— Станчіон і досі збиткується з мене через те, що я упадав за дівчиною, удвічі молодшою за себе. — Він ніяково знизав широкими плечима. — Незважаючи на все це, я досі до неї небайдужий. Зараз вона передусім нагадує мені мою найменшу сестричку.

— Як давно ти її знаєш? — спитав я, зацікавившись.

— Я б не сказав, що дійсно її знаю, хлопче. Але зустрів я її… два роки тому чи що? Ні, не так давно, може, рік із хвостиком тому… — Деох провів обома руками крізь біляве волосся й вигнув спину, від душі потягуючись, а під тканиною його сорочки напружилися м’язи рук. Тоді він розслабився, гучно зітхнувши, і поглянув на порожній двір неподалік. — До цих дверей ще кілька годин не заходитиме багато людей. Зайди-но, дай старому привід посидіти й випити. — Він смикнув головою в бік шинквасу.

Я поглянув на Деоха — високого, м’язистого й засмаглого.

— Старому? У тебе ж досі при собі все волосся й усі зуби, хіба ні? Скільки тобі — тридцять?

— Ніщо не змушує чоловіка почуватися таким старим, як молода дівчина. — Він поклав руку мені на плече. — Ну ж бо, випий зі мною.

Ми пройшли до довгого шинквасу з червоного дерева, і він забурмотів, оглядаючи пляшки.

— Пиво спогад притлумить, а бранд — розпалить, але вино найкраще розрадить. — Він замовк і повернувся до мене, наморщивши лоба. — Як там далі, не пам’ятаю. А ти?

— Вперше таке чую, — сказав я. — Але Теккам стверджує, що з усіх алкогольних напоїв до спогадів пасує лише вино. Він говорив, що добре вино забезпечує ясність і зосередженість, але при цьому все ж дозволяє трохи втішатися спогадами.

— Згоден, — промовив він і, перебравши полиці, дістав пляшку, а тоді подивився крізь неї, піднісши її до лампи. — Поглянемо на неї в рожевому світлі?

Він узяв два келихи й відвів мене до усамітненої кабінки в кутку зали.

— Отже, ти вже досить давно знаєшся з Денною, — підказав я, тим часом як він налив собі й мені по келиху блідо-червоного вина.

Він притулився до стіни.

— Періодично. Чесно кажучи, досить рідко.

— Яка вона була тоді?

Деох роздумував над відповіддю кілька довгих секунд, сприйнявши моє запитання серйозніше, ніж я очікував. Він випив трохи вина.

— Така ж, — нарешті сказав він. — Гадаю, вона була молодшою, але не можу сказати, що зараз вона старша на вигляд. Вона завжди видавалася мені старшою за свій вік. — Він насупився. — Та ні, не старшою, а швидше…

— Зрілою? — підказав я.

Він хитнув головою.

— Ні. Не знаю, яке слово тут пасує. Це все одно що дивитися на великий дуб. Ним захоплюються не через те, що він старший чи вищий за інші дерева. У ньому просто є щось таке, чого немає в інших, молодших деревах. Складність, надійність, значущість. — Деох роздратовано насупився. — Трясця, це ж, певно, найгірше порівняння в моєму житті.

Я мимоволі всміхнувся.

— Приємно бачити, що не лише мені складно чітко описати її словами.

— З нею великої чіткості не доб’єшся, — погодився Деох і допив вино. Узяв пляшку й злегка торкнувся її шийкою мого келиха. Я випив його повністю, і він налив ще нам обом.

Деох повів далі.

— Тоді вона була такою ж невгамовною й дикою. І такою ж гарненькою, так само легко вабила око і вражала серце. — Він знизав плечима ще раз. — Як я вже сказав, вона в цілому не змінилася. З чудовим голосом, легконога, швидка на язик. Її з майже однаковим завзяттям обожнювали чоловіки й зневажали жінки.

— Зневажали? — перепитав я.

Деох подивився на мене так, ніби не зрозумів, про що я питаю.

— Жінки ненавидять Денну, — просто сказав він, ніби повторюючи те, що ми обидва вже знали.

— Ненавидять її? — Ця думка мене спантеличила. — Чому?

Деох вражено поглянув на мене, а тоді вибухнув реготом.

— Боже милостивий, ти таки нічогісінько не знаєш про жінок! — У звичайній ситуації я б наїжачився, почувши таке зауваження, але в Деохові не було ні краплі злоби. — Подумай-но. Вона гарненька й чарівна. Чоловіки юрмляться довкола неї, як олені під час гону. — Він легко змахнув рукою. — Жінкам це просто не може подобатися.

Я згадав, що Сім казав про Деоха менш ніж один виток тому: «Йому знову вдалося причарувати найкрасивішу жінку в цьому закладі. Його можна зненавидіти вже за це».

— Мені завжди здавалося, що вона зовсім самотня, — висловився я. — Можливо, річ саме в цьому.

Деох серйозно кивнув.

— Це цілком можливо. Я зовсім не бачу її в товаристві інших жінок, а з чоловіками їй щастить, як… — Він зупинився, силкуючись додуматися до якогось порівняння. — Як… трясця. — Він змучено зітхнув.

— Ну, сам знаєш, як кажуть: знайти правильну аналогію так само важко, як і… — Я зобразив обличчям задуму. — Так само важко, як і… — Я зробив невизначений жест рукою, наче хапаючись за щось.

Деох засміявся й налив ще вина нам обом. Я почав розслаблятися. Є такі товариські стосунки, які часто виникають хіба що між чоловіками, які билися з одними й тими ж ворогами й знали одних і тих же жінок.

— Тоді вона теж часто зникала? — спитав я.

Він кивнув.

— Без попередження, просто раптово зникала. Часом на один виток. Часом на кілька місяців.

— «Нема мінливіших речей за вітер і прихильність жінки», — процитував я. Я хотів, щоб слова прозвучали задумливо, але вони прозвучали гірко. — Є в тебе якісь здогади щодо цього?

— Я про це замислювався, — філософськи промовив Деох. — Почасти, думаю, річ у її природі. Можливо, в її жилах просто тече бродяча кров.

Я був роздратувався, але, почувши його слова, трохи охолов. Наша трупа час від часу за наказом батька здіймалася з місця й залишала місто попри гостинний прийом і чималу кількість глядачів. Згодом він часто пояснював мені свої мотиви: злий погляд констебля, забагато ніжних зітхань місцевих молодиць…

Але часом у нього не було ніякої причини. «Ми, ру, створені для мандрів, синку. Коли кров наказує мені повештатись, я розумію, що їй слід довіритися».

— Передусім у цьому, мабуть, винні її життєві обставини, — продовжив Деох.

— Життєві обставини? — зацікавлено перепитав я. Вона ніколи не говорила про своє минуле, коли ми були разом, а я завжди старався її не розпитувати. Я знав, як воно — не мати бажання розводитися про своє минуле.

— Ну, у неї ж жодних родичів і жодних засобів до існування. Жодних давніх друзів, здатних витягнути її за потреби зі скрути.

— Я теж цього не маю, — буркнув я, дещо спохмурнівши від вина.

— Тут між вами є чимала різниця, — трохи докірливо відповів Деох. — Чоловік має безліч можливостей пробити собі дорогу в житті. Ти знайшов собі місце в Університеті, а якби й не знайшов, то все одно мав би вибір. — Він багатозначно поглянув на мене. — А який вибір має молода гарненька дівчина без рідних? Без посагу? Без домівки?

Він заходився розгинати пальці.

— Можна піти в жебрачки чи повії. Або стати коханкою якого-небудь лорда, а це — інший шматок тієї ж хлібини. А ми знаємо, що наша Денна не могла б стати утриманкою чи чиєюсь дівкою.

— Є ж і інша робота, — сказав я й почав розгинати пальці сам. — Швачка, ткаля, служниця…

Деох пирхнув і поглянув на мене з відразою.

— Тю на тебе, хлопче, ти ж не настільки дурний. Ти знаєш, як воно там. І ти знаєш, що рано чи пізно з гарненької дівчини без рідних починають користатися так само часто, як і з повії, а платять їй при цьому менше.

Я трохи зашарівся від його докору, сильніше, ніж зашарівся б за звичайних обставин, оскільки на мене діяло вино. Від нього в мене злегка терпнули губи та кінчики пальців.

Деох знову наповнив наші келихи.

— Її не слід зневажати за те, що вона йде туди, куди її жене вітер. Вона мусить користатися з будь-яких можливостей, які знаходить. Якщо їй випадає нагода помандрувати з якимись людьми, яким подобається її спів, або з купцем, який сподівається, що краще продаватиме крам завдяки її милому личку, то хто засудить її за те, що вона знімається з місця і їде?

А якщо вона й торгуватиме трохи своєю харизмою, то я її за це не зневажатиму. Паничі залицяються до неї, купують їй подарунки, сукні, прикраси. — Він знизав широкими плечима. — Якщо вона живе з продажу цих речей, то в цьому немає нічого поганого. Їй же дарують це з власної волі, і вона може розпоряджатися цим на власний розсуд.

Деох прип’яв мене поглядом.

— Але що їй робити, якщо якийсь панич перейде межі? Або розгнівається через відмову в тому, що він вважає купленим та оплаченим? На що вона може покластися? Без рідних, без друзів, без становища. Без вибору. Хіба що віддатися йому, аж ніяк не з власної волі… — Деохове обличчя спохмурніло. — Або піти. Піти швидко й знайти кращу долю. То чи дивно, що спіймати її важче, ніж листок на вітрі?

Він захитав головою, дивлячись на стіл.

— Ні, я її життю не заздрю. І не засуджую її. — Після цієї своєї тиради він неначе повністю виснажився й трохи знітився. Повів далі, не підіймаючи на мене очей. — Попри все це я б допоміг їй, якби вона мені дозволила. — Він позирнув на мене й журливо всміхнувся. — Але вона не може бути комусь винною. Ніскілечки. Анітрішечки. — Він зітхнув і порівну розділив між нашими келихами останні краплі вина з пляшки.

— Ти показав її мені в новому світлі, — чесно сказав я. — Мені соромно, що я не бачив цього сам.

— Ну, у мене перед тобою фора, — невимушено промовив він. — Я довше її знав.

— І все ж дякую тобі, — сказав я, піднявши свій келих.

Він підняв свій.

— За Даяне, — промовив він. — Надзвичайно прекрасну.

— За Денну, сповнену радості.

— Юну та нескориму.

— Ясну та прекрасну.

— Завше жадану, завше самотню.

— Таку мудру й таку дурну, — вимовив я. — Таку веселу й таку сумну.

— Боги моїх батьків, — шанобливо проказав Деох, — зробіть так, щоб вона була такою вічно: незрозумілою для мене й невразливою для біди.

Ми обидва випили й поставили келихи.

— Дозволь мені оплатити наступну пляшку, — сказав я. Це повністю вичерпало б мій кредит на випивку, який я довго накопичував, але Деох подобався мені дедалі більше, і думка про те, щоб нічого йому не оплатити, була мені осоружною.

— Потік, камінь і небо, — вилаявся він, потерши собі обличчя. — Я не насмілюся. Ще одна пляшка — і ми б порізали собі вени в річці ще до заходу сонця.

Я підкликав жестом служницю.

— Дурниці, — сказав я. — Ми просто перейдемо на щось менш сопливе за вино.

Наступного дня я раптово прокинувся рано-вранці. Я не знав точно, де я, — знав лише, що я не там, де маю бути, і що щось не так. Я переховуюся. Хтось мене переслідує.

Я скрутився калачиком у кутку маленької кімнатки. Лежав на ковдрі, закутавшись у свій плащ. Це було в якомусь шинку… я повільно згадав усе. Я винайняв кімнату в шинку біля доків Імрі.

Я зіп’явся на ноги та обережно потягнувся, щоб не роз’ятрити рани. До єдиних дверей у кімнаті я підсунув шафу, а вікно зачинив, перев’язавши мотузком, хоча воно було надто мале, щоб у нього проліз дорослий чоловік.

Оглянувши свої заходи безпеки в прохолодному блакитному ранньому світлі, я трохи знітився. Я не міг згадати, чому спав на підлозі: це мене вбивці так налякали чи клопи? Хай там як, було очевидно, що ближче до кінця ночі я мислив не надто чітко.

Я підібрав дорожню торбу й лютню та пішов униз. Мені треба було дещо спланувати, але перед цим потрібно було поснідати та скупатися.

Три хвилини по тому я рухався до дверей найближчої стайні.

Гарно вбраний шалдієць усміхнувся, коли я підійшов ближче, і вийшов уперед, щоб привітатися.

— Ах, юначе, — сказав він, простягнувши руку. — Мене звати Каерва. Можна запитати…

— Мені потрібен кінь, — відповів я, швидко потисши йому руку. — Здоровий, добре відпочилий і добре нагодований. Здатний промчати сьогодні стрімголов шість годин.

— Звісно, звісно, — промовив Каерва, потираючи руки й киваючи. — З Божої волі можливо все. Я був би радий…

— Послухайте, — урвав його я. — Я кваплюся, тож прелюдії ми опустимо. Я не буду вдавати байдужість. Ви не марнуватимете мій час, показуючи мені всіляких шкап. Не купивши коня протягом десяти хвилин, я піду й куплю його деінде. — Я подивився йому у вічі. — Льїнсатва?

Шалдієць жахнувся.

— Пане, коня в жодному разі не можна купувати з таким поспіхом. Ви б не стали обирати дружину за десять хвилин, а в дорозі кінь важливіший за дружину. — Він соромливо всміхнувся. — Навіть сам Бог не…

Я знов урвав його.

— Сьогодні коня купує не Бог, а я.

Худий шалдієць помовчав, збираючись із думками.

— Гаразд, — тихо сказав він, швидше самому собі, ніж мені. — Льїн, заходьте й подивіться, що в нас є.

Він провів мене довкола стаєнь до невеликого загону. Показав на коня майже в кінці огорожі.

— Надійнішого коня, ніж ця сіра кобила в яблуках, годі й шукати. Вона довезе вас…

Я не став його слухати та оглянув півдесятка шкап, які стояли собі за огорожею. Хоч у мене не було ні можливостей, ні причини тримати коня, я вмів розрізняти добрих і поганих коней, а жоден із побачених там і близько не міг задовольнити мої потреби.

Розумієте, мандрівні артисти надають величезної ваги коням, які тягнуть їхні фургони, і мої батьки не знехтували моєю освітою в цій сфері. Я вмів оцінити коня вже у вісім років, і це було добре. Містяни регулярно намагалися збути нам напівмертвих або замучених шкап, знаючи, що про свої помилки ми дізнаємося вже за багато миль від них. На людину, що продала сусідові якусь хвору, кульгаву коняку, чекали величезні неприємності, але яка шкода від того, щоб обманом продати таку брудному злодійкуватому ру?

Я, насупившись, повернувся до торговця.

— Ви щойно змарнували дві безцінні хвилини мого часу, тож я гадаю, що ви досі не зрозуміли моєї позиції в цьому питанні. Дозвольте висловитися якомога простіше. Мені потрібен швидкий кінь, готовий добряче сьогодні поскакати. За це я хутко заплачу твердою валютою, не скаржачись. — Я підняв однією рукою свій нещодавно обважнілий гаманець і потрусив ним, знаючи, що він здогадається: усередині дзвенить справжнє шалдійське срібло.

— Якщо ви продасте мені коня, який губитиме підкови, почне кульгати або лякатиметься тіні, я втрачу цінну можливість. Можливість, яку неможливо буде відшкодувати. Якщо так станеться, я не повернуся вимагати компенсації. Я не буду звертатися з заявою до констебля. Я цієї ж ночі повернуся пішки до Імрі й підпалю ваш будинок. Тоді, коли ви вибіжите з дверей будинку в нічній сорочці та ковпаку, я вб’ю вас, зварю й з’їм. Там-таки, на вашому газоні, на очах у всіх ваших сусідів.

Я кинув на нього абсолютно серйозний погляд.

— Ось таку ділову домовленість я пропоную, Каерво. Якщо вона вас не влаштовує, скажіть мені, і я піду в якесь інше місце. Або перестаньте підсовувати мені шкап і покажіть справжнього коня.

Низенький шалдієць поглянув на мене, швидше приголомшений, аніж нажаханий. Мені було видно, що він намагається прийняти цю ситуацію. Він, певно, вирішив, що я — або буйний божевільний, або син якогось могутнього шляхтича. Або й те, й інше.

— Чудово, — сказав він; з його голосу при цьому начисто зник увесь улесливий чар. — Ви говорите про важку їзду. Наскільки саме вона важка?

— Дуже важка, — відповів я. — Мені сьогодні треба подолати сімдесят миль. Ґрунтовими дорогами.

— Сідло й збруя вам теж знадобляться?

Я кивнув.

— Тільки не розкішні. Тільки не нові.

Він глибоко вдихнув.

— Добре, а скільки ви можете витратити?

Я хитнув головою й натужно всміхнувся.

— Покажіть мені коня й назвіть ціну. Волдський кінь цілком підійде. Якщо він дикуватий, але це означає, що йому нема куди дівати сили, я не буду заперечувати. Мені згодився б навіть гарний метис волдської породи або кхершаенський скаковий кінь.

Каерва кивнув і знову провів мене до широких дверей стайні.

— У мене справді є кхершаенець. Навіть чистокровний. — Він підкликав жестом одного зі стайничих. — Виведи нашого чорного панича, негайно.

Хлопчина помчав геть.

Торгівець повернувся до мене.

— Прекрасна тварина. Я трохи поїздив на ньому перед купівлею, просто для певності. Він у мене пробіг галопом цілу милю й майже не спітнів, хода в нього, як на мене, була цілком плавна, а я б не став брехати про це вашій світлості.

Я кивнув. Чистокровний кхершаенець ідеально підходив моїй меті. Їхня витривалість була легендарною, але й заплатити за такого доведеться чимало. Добре вишколений скаковий кінь коштував талантів із дванадцять.

— Скільки ви за нього просите?

— Я візьму дві марки рівно, — сказав він без запопадливості та лестощів у голосі.

Тейлу милосердний, двадцять талантів. За такі гроші в нього мали б бути срібні підкови.

— Я не налаштований на тривалий торг, Каерво, — коротко сказав я.

— Ви добре дали мені це зрозуміти, мій пане, — відказав він. — Я вам називаю свою чесну ціну. Ось. Ви побачите, чому.

Поспіхом вибіг хлопчина, який вів величезного, але елегантного коня. Він був щонайменше вісімнадцять п’ядей заввишки, мав горду голову й був чорним від носа до кінчика хвоста.

— Він обожнює біг, — промовив Каерва зі щирою ніжністю в голосі. Він провів рукою по гладенькій чорній шиї коня. — І погляньте-но на цей колір. Жодної блідої волосинки. Ось чому він коштує саме двадцять.

— Колір мене не цікавить, — байдужо промовив я, оглядаючи коня в пошуках ознак ушкоджень або старості. Нічого такого не було. Він був блискучий, молодий, сильний. — Мені просто треба швидко пересуватися.

— Розумію, — винувато сказав він. — Але я не можу просто не звертати уваги на колір. Якщо я зачекаю один-два витки, який-небудь панич заплатить лише за його розкішний вигляд.

Я знав, що це так.

— Він має ім’я? — запитав я, а тоді без поспіху наблизився до вороного коня, дозволив йому обнюхати мої руки та звикнути до себе. Поспіхом можна поторгуватись, але не подружитися з конем. Лише дурні квапляться скласти перше враження, маючи справу з норовливими молодими кхершаенцями.

— До нього ще не пристало жодне, — сказав торговець.

— Як тебе звати, хлопчику? — лагідно запитав я просто для того, щоб кінь звикнув до звучання мого голосу. Він обережно понюхав мою руку, стежачи за мною зблизька одним великим розумним оком. Він не відступив, але й, звісно, не почувався невимушено. Наближаючись до нього, я говорив без упину — сподівався, що від звучання мого голосу він розслабиться. — Ти заслуговуєш на гарне ім’я. Я б дуже не хотів, щоб якийсь панич, який дарма вважає себе дотепним, принизив тебе якимось жахливим іменем — Північ, Сажа, Хвостик, абощо.

Я підійшов ближче й поклав одну руку йому на шию. Його шкіра сіпнулася, але він не відсахнувся. Мені потрібно було впевнитися в його темпераменті так само, як і в його витривалості. Я не міг ризикувати, заскочивши на спину норовливому коневі.

— Хтось не надто розумний, можливо, назвав би тебе якось огидно — Смола або Бігун. Або якось пасивно — Вугликом. Боже збав, щоб ти став Чорнишем: такому принцові, як ти, це ім’я зовсім не личить.

Мій батько завжди розмовляв так з новими кіньми — довго, розмірено й заспокійливо. Гладячи його по шиї, я говорив без упину, не замислюючись над тим, що кажу. Коня слова не цікавлять — важливий тон голосу.

— Ти прибув здалеку. У тебе має бути горде ім’я, щоб люди не думали, ніби ти простий. Твій попередній господар був шалдійцем? — запитав я. — Ве ваналой. Ту теріам кета. Палан те?

Я відчув, як він трохи розслабився, почувши знайому мову. Я перейшов на другий бік від нього, не припиняючи ретельно його оглядати й дозволяючи йому звикнути до своєї присутності.

— Ту Кета? — запитав я його.

«Ти вуглинка?»

— Ту мане?

«Ти тінь?»

Я хотів сказати «присмерк», але не міг згадати, як це буде сіаруською. Я не став замовкати, а просто йшов далі, прикидаючись із усієї сили та водночас оглядаючи його копита в пошуках щербинок або тріщин.

— Ту Кет-Селган?

«Ти — перша ніч?»

Вороний велетень опустив голову й торкнувся мене носом.

— Тобі подобається, так? — промовив я зі смішком, розуміючи, що насправді він занюхав пакетик із сушеним яблуком, який я заховав в одній із кишень плаща. Важливо було те, що тепер він мене знає. Якщо він може спокійно буцати мене носом, випрошуючи їжу, то ми можемо достатньо порозумітися, щоб добряче поскакати один день.

— Здається, йому підходить ім’я Кет-Селган, — промовив я, повернувшись до Каерви. — Що ще мені варто знати?

Каерва неначе збентежився.

— Він трохи підскакує з правого боку.

— Трохи?

— Зовсім трохи. Можна припустити, що він також дещо схильний харапудитися з того боку, але я такого не бачив.

— Як він вишколений? На короткому поводі чи так, як заведено в мандрівних артистів?

— На короткому поводі.

— Добре. На цю оборудку у вас залишається одна хвилина. Тварина добра, але двадцять талантів я за неї не дам. — Я говорив із упевненістю в голосі, але без надії в серці. Цей кінь був чудовою твариною, і сама по собі його масть уже була варта щонайменше двадцяти талантів. Але я все одно хотів зробити все як годиться й сподівався збити ціну до дев’ятнадцяти. Так у мене принаймні залишаться гроші на їжу та житло після прибуття до Требона.

— Чудово, — сказав Каерва. — Шістнадцять.

Коли він так раптово знизив ціну, я не роззявив рота лише завдяки багаторічній сценічній підготовці.

— П’ятнадцять, — відрізав я з удаваним роздратуванням. — Разом із сідлом, збруєю та мішком вівса.

Я почав витягати гроші з гаманця, наче оборудку вже було завершено.

Неймовірно, але Каерва кивнув і наказав одному зі служників принести сідло та збрую.

Я відрахував гроші Каерві в руку, тим часом як його помічник осідлав вороного велетня. Шалдійцеві, здавалося, було ніяково дивитися мені у вічі.

Якби я не знав коней так добре, я б подумав, що мене обводять круг пальця. Може, коня вкрали або торговцеві вкрай потрібні гроші.

Хай там як, мені було байдуже, чому так сталося. Мало ж мені трохи пощастити. Найкращим же було те, що тепер я, можливо, зумію продати в Требоні коня та одержати невеликий прибуток. Чесно кажучи, я мав би продати його за першої нагоди, навіть собі в збиток. Стайня й корм для такого коня та догляд за ним обходилися б мені в один гріш на день. Я не міг собі дозволити не розлучатися з ним.

Я повісив дорожню торбу замість сакви, перевірив попругу та стремена, а тоді скочив Кет-Селганові на спину. Він трохи кинувся праворуч, щиро бажаючи вирватися на волю. Я його розумів. Я смикнув за повіддя, і ми поїхали.

Вийшовши з кімнати, Денна звернула ліворуч, а не праворуч. Спершу я подумав, що вона дезорієнтована, але коли вона дійшла до чорних сходів, я зрозумів, що вона насправді старається піти, не проходячи залою. Вона знайшла двері на вулицю, але вони були надійно замкнені.

Тож ми пішли через парадні двері. Щойно ми опинилися в залі, я гостро усвідомив, що ми в центрі уваги. Денна попростувала до парадних дверей, рухаючись із неквапливою рішучістю грозової хмари.

Ми вже майже вийшли, аж раптом до нас гукнув чолов’яга за шинквасом.

— Агов! Стривайте-но!

Денна позирнула вбік. Її вуста стиснулися в тонку риску, і вона продовжила йти до дверей, ніби не розчула.

— Я з ним розберуся, — тихо сказав я. — Зачекай на мене. Я вийду вже за секунду.

Я підійшов до того місця, де стояв набурмосений шинкар.

— То це твоя двоюрідна сестра? — запитав він. — Констебль сказав, що вона вільна?

— Я гадав, що ви нічого не хочете про це знати, — відповів я.

— Звісно, не хочу. Але вона скористалася нашою кімнатою та поїла, а ще я викликав лікаря, щоб він її підлатав.

Я суворо глянув на нього.

— Якщо в цьому містечку є лікар, вартий більш ніж півгроша, то я — вінтський король.

— Усе це обійшлося мені в півталанта, — не вгавав він. — Пов’язки коштують грошей, а ще я приставив до неї одну жінку, щоб посиділа з нею, поки вона не прокинеться.

Я дуже сильно сумнівався, що він витратив бодай половину цієї суми, але проблем із констеблем, звісно, не хотів. Правду кажучи, я взагалі не хотів затримуватися. Зважаючи на Деннині схильності, я побоювався, що, якщо я випущу її з поля зору більш ніж на хвилину, вона зникне, як вранішня імла.

Я дістав із гаманця п’ять йотів і кинув їх на шинквас.

— Чума — прибуток для шкуродерів, — саркастично промовив я й пішов.

Мені неймовірно полегшало на серці, коли я побачив, що Денна чекає надворі, спершись на прикіл для коней. Заплющивши очі, вона підставила обличчя сонцю. Вдоволено зітхнула й повернулася на звук моїх кроків.

— Усе було настільки кепсько? — запитав я.

— Попервах вони були досить добрими, — визнала Денна, змахнувши перев’язаною рукою. — Але ця стара постійно до мене заглядала. — Вона насупилась і прибрала довге чорне волосся, відкривши синець, який уже трохи побагровів і тягнувся від її скроні аж до волосся. — Ти сам таких бачив — якась сувора стара панна з ротом, схожим на котячу дупу.

Я розреготався, а Денна раптово всміхнулася так, наче то сонце визирнуло з-за хмари. Тоді вона продовжила, і її обличчя знову спохмурніло.

— Вона все зиркала й зиркала на мене. Так, наче я, якби мала совість, мусила б загинути разом з усіма іншими. Наче я була винна в усьому цьому.

Денна захитала головою.

— Але вона була кращою за стариганів. Констебль поклав руку мені на ногу! — Вона здригнулася. — Навіть бургомістр нагодився, поохав наді мною так, наче йому не все одно, але він прийшов лише для того, щоб замучити мене запитаннями. «Що ви там робили? Що сталося? Що ви бачили?..»

Помітивши зневагу в Денниному голосі, я проковтнув власні запитання — так швидко, що мало не прикусив собі язика. Я від природи схильний ставити запитання, не кажучи вже про те, що я полетів до передгір’їв, як навіжений, саме для того, щоб розслідувати ті події.

Однак із Денниного тону було очевидно: вона не налаштована відповідати просто зараз. Я насунув дорожню торбу вище на плече, і в мене з’явилася думка.

— Стривай. Твої речі. Ти залишила їх усі у своїй кімнаті.

Денна на мить завагалася.

— Не думаю, що там було щось моє, — промовила вона так, ніби це досі й не спадало їй на гадку.

— Ти впевнена, що не хочеш повернутись і перевірити?

Вона рішучо хитнула головою.

— Якщо мені десь не раді, то я звідти йду, — спокійно пояснила вона. — Усе інше я можу надолужити дорогою.

Денна пішла вулицею, і я подався за нею. Вона звернула у вузенький завулок, який ішов на захід. Ми поминули стареньку, яка вішала блукальця зі снопів вівса. На ньому був неоковирний солом’яний бриль і штани з мішковини.

— Куди ми йдемо? — запитав я.

— Мені треба побачити, чи лежать мої речі на фермі Мотенів, — сказала вона. — Опісля я відкрита для пропозицій. Куди ти збирався йти, перш ніж знайшов мене?

— Чесно кажучи, я сам прямував на ферму Мотенів.

Денна скоса на мене глянула.

— Ну звісно. До ферми всього з милю. Ми можемо дійти туди ще засвітла.

Місцевість довкола Требона була посічена: здебільшого його оточував густий ліс упереміш із ділянками кам’янистої землі. Далі, за поворотом дороги, відкривалися чудові невеличкі ниви золотої пшениці, що ховалися між деревами чи мостилися в долині серед темних круч. Ниви рясніли фермерами і наймитами; їхні рухи відзначалися неквапливою втомою, що з’являється тоді, коли людина розуміє: попереду ще півдня жнив.

Усього за хвилину ходіння я почув за нашими спинами знайомий тупіт копит. Повернувшись, я побачив невеликий відкритий віз, який поволі їхав нерівною дорогою. Ми з Денною відійшли в кущі, позаяк на дорозі ледь-ледь вистачало місця для воза. Нас підозріливо оглянув зморений фермер, який зігнувся над віжками.

— Ми йдемо на ферму Мотенів, — гукнула Денна, коли він під’їхав ближче. — Не підвезете нас?

Чолов’яга похмуро оглянув нас, а тоді кивнув на задній кінець воза.

— Я їду повз старий Гребок. А далі вам уже тра буде йти самим.

Ми з Денною залізли на віз і сіли задом наперед, звісивши ноги. Їхали ми ненабагато швидше, ніж ішли пішки, але ми обоє були раді дати ногам відпочити.

Ми їхали мовчки. Денна явно не бажала обговорювати щось перед фермером, а я був радий, що в мене з’явилася хвилька на роздуми. Я вже планував набрехати свідкові стільки, скільки знадобиться, щоб витягнути з нього потрібні відомості. Денна все ускладнювала. Я не хотів їй брехати, але водночас не міг ризикувати, розповівши їй надто багато. Мені аж ніяк не хотілося переконати її в тому, що я з’їхав з глузду від диких історій про чандріян…

Тож ми їхали мовчки. Просто бути поруч з нею вже було приємно. Важко уявити собі, що перебинтована дівчина з синцем під оком може бути гарною, але Денна була гарною. Прекрасною, як місяць — може, і не без ґанджів, але досконалою.

Фермер заговорив, вирвавши мене з мрій.

— Оце Гребок.

Я роззирнувся довкола в пошуках греблі, але так її й не побачив. Шкода: я був не проти того, щоб попити холодної водиці чи трохи обмитися. Після кількох годин шаленої їзди верхи я спітнів і від мене відгонило конем.

Ми подякували фермерові й зіскочили з задка воза. Денна повела мене ґрунтовою дорогою, що петляла схилом пагорба між деревами й рідкісними ділянками затертого темного каменю. Вона здавалася впевненішою, ніж тоді, коли ми пішли з корчми, але не зводила очей із землі, ступаючи з явною обережністю, наче сумнівалася у своїй рівновазі.

Раптом у мене з’явилася думка.

— Твоя записка в мене, — сказав я й дістав з кишені свого плаща складений папірець. — Коли ти мені її залишила?

— Майже два витки тому.

Я скривився.

— Я прочитав її тільки вчора ввечері.

Вона кивнула сама до себе.

— Цього я й побоювалася, коли ти так і не прийшов. Я гадала, що вона, може, випала чи намокла так, що ти не зміг її прочитати.

— Я останнім часом просто не користувався вікном, — сказав я.

Денна байдужо знизала плечима.

— Та дурна я була, коли подумала, що ти ним скористаєшся.

Я спробував вигадати, що б його ще сказати — чим пояснити те, що вона могла побачити, коли Фела подарувала мені плащ в «Еоліяні». Мені так нічого й не спало на думку.

— Вибач мені, що пропустив наш обід.

Денна весело глянула на мене.

— Деох сказав, що ти потрапив у пожежу чи щось таке. Сказав мені, що вигляд у тебе був відверто жалюгідний.

— Я почувався жалюгідно, — відповів я. — Більше через те, що розминувся з тобою, ніж через пожежу…

Вона закотила очі.

— Не сумніваюся, що ти був страшенно нещасний. У певному розумінні ти зробив мені ласку. Поки я сиділа там… самотою… і журилася…

— Я ж вибачився.

— …мені відрекомендувався один немолодий пан. Ми поговорили, познайомились одне з одним… — Вона знизала плечима й кинула на мене скоса майже соромливий погляд. — Відтоді я з ним зустрічаюся. Якщо все буде гаразд і надалі, то він, здається, ще до кінця року стане моїм покровителем.

— Справді? — перепитав я, протверезівши від раптового полегшення. — Це чудово, і це вже давно мало статися. Хто він?

Вона хитнула головою, і її лице сховалося за темним волоссям.

— Я не можу сказати. Він одержимий своїм особистим простором. Він більше витка не називав мені свого справжнього імені. Навіть зараз я не знаю, чи є те ім’я, яке він мені назвав, справжнім.

— Якщо ти не знаєш точно, хто він насправді, — повільно вимовив я, — то звідки тобі знати, що він — джентльмен?

Запитання було дурне. Відповідь знали ми обоє, але вона все одно це сказала.

— Гроші. Одяг. Поведінка. — Вона знизала плечима. — Навіть якщо він лише заможний купець, він усе одно буде добрим покровителем.

— Але не чудовим. Становище купецьких сімей не настільки стабільне…

— …а їхні імена не мають такої ж ваги, — закінчила вона й ще раз знизала плечима, показуючи, що все розуміє. — Півбуханця — це краще, ніж жодного, а я вже стомилася не мати жодного буханця. — Вона зітхнула. — Я дуже старалася його привабити. Але він такий хитрий… Ми ні разу не зустрілися в одному місці двічі й жодного разу не зустрілися на людях. Часом він призначає зустріч і не приходить на неї. Таке в моєму житті, звісно, вже бувало не раз…

Денна заточилася: під її ногою ворухнувся камінь. Я підхопив її, а вона схопилася за мою руку й плече, поки не впала. Ми на мить притиснулись одне до одного, і я, поки вона відновлювала рівновагу, гостро усвідомив близькість її тіла.

Я допоміг їй стати як слід, і ми відійшли одне від одного. Але зіп’явшись на ноги, вона так остаточно й не прибрала долоні з моєї руки. Я став рухатися повільно, наче мені на руку сіла дика пташка, а я відчайдушно намагався її не сполохати.

Я замислився, чи не обняти її однією рукою — почасти щоб підтримати, а почасти з інших, більш очевидних причин. Від цієї ідеї я швидко відмовився. Я й досі пам’ятав, з яким виразом обличчя вона розповідала, як констебль торкнувся її ноги. Що мені робити, якщо на мене вона відреагує так само?

Чоловіки просто юрмилися довкола Денни, і я знав з наших розмов, наскільки вони її втомлювали. Мені була нестерпною думка про те, що я можу припуститися тих самих помилок, що й вони, бо просто не вмію поводитися пристойніше. Краще вже не ризикувати її образити, а бути обережним. Як я вже казав, між безстрашністю та сміливістю є величезна різниця.

Ми все йшли стежкою, яка тим часом повернула назад, ведучи ще вище схилом пагорба. Довкола було майже тихо — лише вітер шурхотів у високій траві.

— То він потайний? — обережно поцікавився я, побоюючись, що скоро це мовчання стане неприємним.

— «Потайний» — це ще дуже м’яко сказано, — відповіла Денна, закотивши очі. — Якось одна жінка запропонувала мені грошей за відомості про нього. Я прикинулася тупою, а згодом, коли я розповіла йому про це, він сказав, що так він перевірив, наскільки мені можна довіряти. Іншим разом мені хтось погрожував. Гадаю, що це теж було перевіркою.

Цей хлопака видався мені доволі лиховісним — мабуть, він тікав від закону або переховувався від рідних. Я вже зібрався це сказати, але побачив, що Денна стривожено на мене дивиться. Вона боялася — боялася, що я погано про неї подумаю через те, що вона потурає примхам якогось панка-параноїка.

Мені згадалася розмова з Деохом про те, що, хоч якою важкою була моя доля, її доля була, безсумнівно, важчою. Що б я витерпів, якби міг здобути покровительство могутнього шляхтича? На що б я пішов, щоб знайти людину, яка дасть мені грошей на струни для лютні, забезпечуватиме мене одягом і харчами та захищатиме від таких злючих малих падлюк, як Емброуз?

Я притримав при собі те, що казав раніше, і з розумінням їй усміхнувся.

— Дуже сподіваюся, що він має вдосталь грошей, щоб компенсувати твої клопоти, — сказав я. — Цілі торби грошей. Горщики.

У неї вигнувся один кутик рота, і я відчув, як її тіло розслабилося: вона була рада, що я її не засуджую.

— Ну, це б багато про що говорило, чи не так? — її очі повеселішали, говорячи «так».

— Я тут саме через нього, — продовжила вона. — Він сказав мені прибути на це весілля. Воно значно більш сільське, ніж я сподівалася, проте… — Вона ще раз знизала плечима, мовчки зауваживши, що бажання шляхти незбагненні. — Я очікувала, що там буде мій майбутній покровитель… — Вона зупинилася й розсміялася. — Це хоч трохи зрозуміло?

— Просто вигадай йому якесь ім’я, — запропонував я.

— А ти обери його, — сказала вона. — Хіба тобі в Університеті не розповідають про імена?

— Аннабель, — запропонував я.

— Я не буду, — відказала вона, сміючись, — називати свого потенційного покровителя Аннабель.

— Герцог Товстосумський.

— А тепер ти просто поводишся як фіґляр. Спробуй ще.

— Просто скажи мені, коли я вигадаю таке, що тобі сподобається… Федерік Фіґляр. Франк. Феран. Форуе. Фордейл…

Вона захитала головою у відповідь, а тим часом ми видерлися на гребінь пагорба. Коли ми нарешті дісталися вершини, нас обвіяв різкий вітер. Денна схопилася за мою руку, щоб не впасти, а я прикрив долонею очі від пилу та листя. Вітер задув мені просто до рота листок, і я, здивовано кашлянувши, захлинувся й почав плюватися.

Денні це здалося особливо кумедним.

— Гаразд, — погодився я, виловивши листок з рота. Він був жовтий і формою нагадував наконечник списа. — Вітер вирішив за нас. Пан Ясен.

— Ти впевнений, що не пан Ільма? — запитала вона, роздивляючись листок. — Це часта помилка.

— На смак нагадує ясен, — сказав я. — До того ж ільма жіночого роду.

Вона серйозно кивнула, хоч очі в неї й були веселі.

— То нехай буде Ясен.

Коли ми вибралися з дерев і пройшли вершиною пагорба, вітер різко повіяв знову, ще раз обсипавши нас сміттям, а тоді вщух. Денна відступила від мене на крок, бурмочучи й тручи собі очі. Те місце в мене на руці, де лежала її долоня, раптом сильно захололо.

— Чорні руки, — пробурчала вона, розтираючи собі обличчя. — Мені полова в очі потрапила.

— Не полова, — відповів я, дивлячись за вершину пагорба. Менш ніж за п’ятдесят футів від нас стояла купка обгорілих будівель, яка, певно, колись була фермою Мотенів. — Попіл. Це ж ясно.