_{Карл Май у костюмі вестмена Шаттергенда. Фото Алоїса Шіссера, 1896 рік.}

— Вітання! — відповів мені вершник. — Але наступного разу, коли вам захочеться покричати, робіть це тихіше — на цьому Богом забутому лузі завжди можуть бути чужі вуха, яким не конче все чути. Ходімо, Тоні!

Кобила підкорилася, почала переступати своїми довгими ногами й незабаром уже була поряд із моїм мустангом. Мабуть, він їй сподобався, бо подивилась на нього зверхньо і з погордою відвернулася, демонструючи ту частину тіла, яку мореплавці називають кормою. Стара кобила явно належала до поширеної в прерії породи верхових тварин, яка слухається лише свого господаря, а до всіх інших ставиться з недовірою і підозрою.

— Дозвольте мені самому вирішувати, наскільки голосно я можу говорити, — відповів я. — Звідки й куди ви їдете?

— Це вас не стосується, — відповів він.

— Звідки ви знаєте, що мене стосується, а що ні? Ми не встигли обмінятися ще й десятком слів, а я вже бачу, що ви не надто ввічливий. Повинен зауважити, що я звик отримувати відповіді на свої запитання!

— Ви відразу здалися мені поважним джентльменом, — глузливо відгукнувся незнайомець, поглядаючи на мене з висоти своєї шкапи, — тому я готовий негайно дати вам детальні пояснення.

І він показав рукою спочатку назад, а потім уперед.

— Я прибув звідти, а їду туди.

Цей чоловік починав мені подобатися. Мабуть, він вирішив, що я випадковий шукач пригод, який заблукав у прерії. Справжній вестмен не надає жодного значення своїй зовнішності або просто нехтує чистим та охайним одягом, виставляючи напоказ своє засмальцьоване лахміття, наче візитну картку. Зовнішність тих, хто довгі роки живе на Дикому Заході, аж ніяк не надається до світських салонів, а натомість вестмен будь-яку пристойно вбрану людину вважає ні на що не здатним ґрінгорном. А я саме недавно придбав у форті Вілферс новий одяг, і зброя моя була бездоганно чистою. Саме ці дві обставини і ввели в оману незнайомця. Тому я не став брати близько до серця його відповідь, а показав рукою вперед, наслідуючи його, і незворушно вимовив:

— Тож спробуйте доїхати «туди», але будьте обережні, бо у вас з’явилися попутники, які мчать вашим слідом, а ви їх, здається, навіть не помітили: бачите тих чотирьох червоношкірих?

Незнайомець здивовано й водночас глузливо подивився на мене.

— Не помітив? Та це смішно! За мною їдуть четверо індіанців, а я їх не помітив! Таких, як ви, я ще не бачив. До вашого відома, ці джентльмени їдуть за мною з самого ранку і прагнуть познайомитися зі мною ближче, але мені не треба озиратися, я й так добре знаю їхні звички. Вони триматимуться оддалік, поки не стемніє і я не стану десь на нічліг, а тоді вже нападуть на мене. Але я випереджу їх і нападу на них іззаду. Просто досі я ще не знаходив підхожого місця. Лише тут, поміж горбами, це вже можна здійснити. Якщо хочете це побачити і чогось навчитися від справжнього вестмена, то зачекайте мене тут хвилин десять. Щоправда, люди вашого штибу не дуже люблять нюхати парфуми з індіанським запахом, тож ви, напевно, не захочете залишитися. Вперед, Тоні!

Він зник разом зі своєю шкапою серед зелених пагорбів, більше не звертаючи на мене уваги. Я знав, що він збирається зробити, бо й сам би чинив якось так, намагаючись зайти індіанцям у тил, поки вони не розгадали хитрості. Досягнути цього він міг, ясна річ, лише на горбистій місцевості, а найкраще було би зайняти таку позицію, щоб індіанці проїхали повз переслідуваного. Досі він постійно був у них перед очима, тож вони знали, на якій він відстані, і не могли й припустити, що жертва опиниться в них за спиною. Індіанців було четверо проти одного, тож цілком імовірно, що й мені доведеться скористатися зброєю. Я уважно оглянув свою зброю і чекав, що буде далі.

Тим часом червоношкірі наблизилися, вони просувалися ланцюжком, один за одним. Досі вони не мали чого турбуватися: вони не спускали з вестмена очей і були певні, що той досить далеко. Проте незабаром ватажок наблизився до місця, де мої сліди перетиналися зі слідами їхньої жертви, зупинився і озирнувся. Його таки занепокоїло те, що переслідуваний білий раптом зник з поля зору. Вони зібралися на коротку нараду. Зі своєї схованки я вже міг би дістати їх кулею, але не знадобилося, бо з-за пагорба пролунав постріл, потім ще один, і двоє червоношкірих мертвими звалилися з коней, а потім почувся голосний тріумфальний крик.

— Гей-го! — пронісся над пагорбами переможний індіанський клич.

Проте цього разу кричав не індіанець, а білий мисливець, який вигулькнув із ближньої долини. Він виконав свій план, спершу зникнувши з моїх очей, а тепер з’явившись. Зараз він пустив коня навскач — вдавав, що збирається тікати після перших двох пострілів. Шкапу його як підмінили. Вона мчала, вимахуючи довгими ногами так, що з-під копит летіли грудки землі, закинула голову назад і прищулила вуха; кожна жилка на її тілі напружилася, як струна, щомиті готова тріснути. Вершник і кінь наче злилися в одну істоту. Вестмен навіть відпустив віжки, заряджаючи на ходу рушницю. Він діяв управно, впевнено і безстрашно, з чого напрошувався висновок, що він не вперше опинився в такій ситуації. Услід йому прогриміли два постріли, але кулі просвистіли повз нього. Розлючені невдачею, індіанці закричали, вихопили томагавки й кинулися навздогін. Досі вестмен мчав не озираючись, але раптом розвернув коня, і той, наче прочитавши думки господаря, зупинився як укопаний і застиг так само непорушно, як стоять козли для пиляння дров. Знову прозвучали два постріли: обидва індіанці звалилися на землю. Кінь не здригнувся від жодного пострілу.

Досі я лежав напоготові з пальцем на курку, але моя допомога мисливцеві не знадобилася, і я зі штуцером у руках пішов йому назустріч. Він зістрибнув з коня біля тіл убитих червоношкірих і гордовито поглядав на мене.

— Тепер вам зрозуміло, як слід поводитися з дикунами в таких випадках? — запитав він.

— Спасибі за науку, сер. Тепер мені зрозуміло.

Моя усмішка, мабуть, здалася йому глузливою, він зиркнув на мене пильним поглядом і з підозрою в голосі запитав:

— Може, хочете сказати, що вам спала на думку така сама ідея?

— Тут можна було діяти простіше. На цій місцевості, де можна сховатися між пагорбами, досить спершу показатися ворогові на серйозній відстані, а потім просто повернутися по власних слідах і чекати за вершиною. Те, що зробили ви, більше підходить для рівнинної місцевості, де немає можливості сховатися.

— Ви тільки послухайте! Хто ж ви такий?

— Я пишу книги.

— Пишете книги? — здивовано повторив він, відступаючи від мене на крок. На його обличчі з’явився вираз чи то підозри, чи то співчуття. — Ви хворий, сер?

І він покрутив вказівним пальцем біля скроні, цей жест зрозумілий в усьому світі.

— Ні, — спокійно відповів я.

— Ні? То, може, вас ведмідь зрозуміє, але не я! Я стріляю в бізона, бо хочу їсти. А з якою метою можна писати книги?

— Щоб люди їх читали.

— Сер, можете ображатися на мене, але ви займаєтеся найбільшою з можливих дурниць. Це ж треба було таке придумати! Нехай той, що хоче читати книги, сам їх і пише! Це ж зрозуміло кожній дитині. Я, наприклад, мисливець, але дичину свою нікому не віддаю. То що ж ви робите тут? Навіщо завітали в прерії? Ви що, і тут збираєтесь писати книги?

— Спочатку я подорожую, зустрічаюся з різними людьми, а потім повертаюся додому і в книзі розповідаю про те, що зі мною трапилося, що довелося побачити, з ким звела мене доля. Тисячі людей читають мої книги, і їм зовсім не обов’язково вирушати в прерії, щоб дізнатися, яке тут життя.

— Ви й про мене напишете?

— Ну звичайно!

Незнайомець пильно подивився на мене, стиснув у правій руці руків’я ножа і підійшов до мене впритул. Він схопив мене за плече лівою рукою і з погрозою в голосі вимовив:

— Он там стоїть ваш кінь, сер. Зробіть ласку, сідайте в сідло і негайно забирайтеся геть, якщо не хочете, щоб десять дюймів холодної сталі полоскотали вам ребра! У вашій присутності не можна сказати ні слова, кроку не можна ступити, щоб потім весь світ про це не дізнався. Забирайтеся геть!

Він був невисокий і ледь діставав до мого плеча, проте погрози його звучали цілком поважно. Мені хотілося розреготатися, але я стримувався, щоб не розпалювати його злість ще більше.

— Повірте мені на слово, я напишу про вас тільки хороше, — промовив я.

— Забирайтеся! Буде так, як я сказав!

— Тоді обіцяю, що не напишу про вас ні слова!

— Я вам не вірю! Хіба можна вірити обіцянкам божевільного, який вирішив писати книги? Забирайтеся звідси, бо не обіцяю, що зможу стриматися від люті, а це буде неприємно!

— І що тоді зі мною може статися?

— Зараз побачите!

Зі спокійною усмішкою я глянув у його гнівні очі й подумав, що настав час припинити розігрувати комедію.

— Гаразд, показуйте! — сказав я.

— Дивіться! Як вам оце лезо?

— Прекрасний ніж! Зараз я доведу вам, що годен оцінити його як слід!

З цими словами я блискавично перехопив його руку, заламав її за спину і стиснув зап’ястя з такою силою, що він зіщулився від болю й випустив зброю. За мить обидві його руки вже були стягнуті ременем від мішечка з кулями, що висів у нього ж на поясі.

— Тисяча чортів! — вигукнув він, збитий з пантелику моїм раптовим нападом.

— Наступного разу, коли вам захочеться покричати, робіть це тихіше: на цьому Богом забутому лузі можуть бути чужі вуха, яким не конче все чути, — пожартував я.

Я підняв із землі його ніж і рушницю, які незнайомець сам відклав убік, поки оглядав мертвих індіанців, а тоді відніс зброю на безпечну відстань і повернувся до мого бранця. Мисливець зрозумів, що він у моїх руках, тож відчайдушно намагався звільнити руки, але ремінь не піддавався. Від зусилля кров йому прилила до обличчя, він звивався, проте марно.

— Заспокойтеся, сер, — порадив я йому. — Ви залишитеся зв’язаним, аж доки я сам не звільню вас. Просто хочу довести вам, що писака звик розмовляти з людьми так, як вони розмовляють із ним. Я не образив вас ні словом, ні ділом, а ви схопилися за ніж і погрожували мені, тому за законами прерії заслуговуєте на те покарання, яке я сам виберу для вас. Ніхто з вестменів не посміє дорікнути мені надмірною жорстокістю, якщо я запхну між ваші ребра десять дюймів сталі, як хотіли це зробити зі мною ви.

— Бийте! — відповів він похмуро, не намагаючись виправдовуватися або просити про порятунок. — Швидше вбийте мене, поки я не помер від сорому через те, що я, Святе Вухо, серед білого дня дозволив схопити себе, а сам навіть не зумів залишити супротивникові, одному-єдиному супротивникові, хоч кілька подряпин на пам’ять. Святе Вухо поводився, як хлопчисько, і заслуговує на смерть!

— Святе Вухо? Вас звати Святе Вухо?! — здивувався я.

Я багато, неймовірно багато чув про цього знаменитого вестмена, але мені жодного разу не траплялося зустрічати його. Він уникав товариства інших людей, вважаючи їх негідними своєї дружби. Він ніколи не полював у компанії, подорожував сам, про нього розповідали найнеймовірніші історії. Багато років тому індіанці племені навахо позбавили його вух, і відтоді всі забули його справжнє ім’я, натомість дали йому прізвисько, під яким він прославився. Він промовчав у відповідь на моє запитання, і аж коли я кілька разів повторив його, він відповів:

— Нехай вас не обходить моє ім’я. Якщо воно погане, то не варто його й згадувати, а якщо хороше, то не варт паплюжити його цією безнадійною ситуацією.

Я підійшов до нього і розв’язав руки.

— Ось ваша зброя, — сказав я, подаючи йому ніж і рушницю. — Ви можете йти звідси куди захочете.

— Ви жартуєте? Хіба я можу залишити тут свою поразку? Адже всі скажуть, що якийсь ґрінгорн переміг Святе Вухо. Ще якби це був хтось зі справжніх чоловіків, наприклад Віннету, Довгий Галлер чи мисливець старий Вогняна Рука, тоді інша річ, було б не соромно.

Мені стало шкода старого вестмена: мій удар вразив його в саме серце. Тепер слід було втішити його, тим більше, що його поважали й навіть побоювалися як білі, так і червоношкірі мешканці прерії.

— Невже ви справді думаєте, що ґрінгорнові вдалося б здолати вас?

— А хто ж ви, коли не ґрінгорн? Костюм у вас ніби щойно з магазину, зброя блищить, наче на маскарад зібралися! Але ви молодець, не даєте себе скривдити!

Я підняв з землі камінчик завбільшки з долар, жбурнув його вгору, а коли він завис у повітрі там, де сила кидання врівноважується земним тяжінням, я підняв штуцер і вистрілив. На землю посипалися уламки.

Сотні разів я вправлявся, щоб домогтися такої майстерності у стрільбі. Взагалі-то це було не так і складно. Але вестмен був вражений.

— Боже! Ось це постріл! Вам завжди так вдається?

— Дев’ятнадцять разів із двадцяти.

— Ви — найкращий стрілець у прерії! Як мені вас називати?

— Вбивча Рука.

— Не може бути! Старий Вбивча Рука, судячи з розповідей, значно старший за вас, інакше його не назвали б так.

— Ви забули, що слово «старий» не завжди свідчить про похилий вік.

— Звичайно, ваша правда, але… зрозумійте мене правильно, сер, Вбивча Рука якось потрапив у лапи ведмедеві ґрізлі, який здер йому шкіру на спині, і хоч потім той шматок м’яса таки вбили, але в мисливця… тобто у вас, сер, мали б лишитися шрами на спині і на боках…

Я розстебнув куртку, потім сорочку, а тоді сказав:

— Дивіться!

— Тисяча чортів! Він добряче вас шкрябонув! Либонь всі ребра світилися, як у скелета!

— Майже. Це сталося на березі Ред-Рівер[6]. Я провалявся два тижні з моторошною раною біля туші ведмедя і сподівався вже тільки на Бога, коли мене знайшов Віннету, вождь апачів. Ви щойно називали його ім’я.

— Ну тоді ви справді Вбивча Рука! Але це ще гірше! Тепер ви подумаєте, що Святе Вухо — цілковитий придурок!

— Ні, не подумаю. Вас збив на помилку мій костюм, і ви подумали, що я ґрінгорн. А від новачка ви не сподівалися такого прийому. По-іншому я не зміг би захопити вас зненацька.

— Не втішайте мене! Адже я був готовий до відсічі, просто небагато є людей, яких Бог наділив такою силою. Бути переможеним вами не соромно. Моє справжнє ім’я — Сем Гаверфілд. Називайте мене просто Сем.

— А мене друзі називають Чарлі. Ось вам моя рука.

— З радістю потисну її, сер. Старий Сем не простягає руку першому-ліпшому, але вам… Моя рука до ваших послуг. Тільки прошу, не розчавіть, вона мені ще знадобиться.

— Не бійтеся, Семе, я обережно. Сподіваюся, ваша рука ще не раз стане в пригоді мені, власне, як і моя — вам. Але дозвольте ще раз запитати: звідки та куди прямуєте?

— Я їду з Канади, де провів кілька місяців у товаристві лісорубів, а тепер прямую до Техасу, а звідти — до Мексики, де, як кажуть, розвелося так багато всякої наволочі, що просто серце радіє. Якщо люди не брешуть, там на кожному кроці можна напоротися на чийсь ніж або дістати кулю.

— Це мені по дорозі. Я зібрався в Техас, а звідти — до Каліфорнії. Але, оскільки мені байдуже, яким шляхом туди добиратися, можу зазирнути і в Мексику. Дозвольте скласти вам компанію?

— Таке питаєте, сер! Ну звичайно, ще й радий буду. Ви ж уже побували на Півдні, а саме такий супутник мені й потрібен. Але… вибачте, сер, за надмірну цікавість, ви й справді пишете книги?

— Так, пишу.

— Гм-м! Якщо сам Вбивча Рука взявся писати книги, отже, це не зовсім те, що я думав. Однак скажу відверто, я радше волів би потрапити до ведмедя в барліг, ніж узяти в руки перо і вмочити його в чорнильницю. За все своє життя я не зумів вивести на папері жодного слова. Але повернімося до наших справ: поясніть мені, звідки тут узялися індіанці. Я впізнав сіу-оґлала, а з ними треба бути дуже обережним.

Я розповів йому історію нашого маленького загону.

— Гм, — сказав на це Сем. — Затримуватися нам тут не варто. Вчора вдень я натрапив на сліди загону приблизно з шістдесяти коней. Стільки червоношкірих — це не жарт. Напевно, ці четверо були з їхньої компанії і виїхали на розвідку. Ви коли-небудь бували в цих місцях?

— Ні.

— Миль за тридцять звідси прерія переходить у суцільну рівнину, а ще через десять миль далі на захід можна знайти воду. Мені здається, індіанці поїдуть туди, щоб напоїти коней. Ми, звичайно ж, намагатимемося не перестрітися з ними, тому нам краще повернути на південь, хоч так ми лише завтра після обіду дістанемося до води. Та коли рушити в дорогу негайно, то до вечора можна дістатися до Західної залізниці. А якщо ми приїдемо вчасно, то зможемо навіть мати насолоду побачити потяг, який проїде повз нас.

— Я готовий їхати. Але що ми зробимо з трупами?

— Що ми з ними зробимо? Та нічого. Залишимо тут, але спершу я відріжу їм вуха, щоб червоношкірі знали, хто це зробив.

— Але залишивши їх тут, видамо, що ми тут були.

— Саме це я маю на меті.

Сем відтягнув усі чотири трупи на вершину пагорба і поклав їх рядком, потім повідрізав вуха і втиснув кожному в руки.

— Ось так, Чарлі. Вони їх побачать і зразу здогадаються, що тут побував Святе Вухо. Ви не повірите, як це моторошно, коли взимку страшенно хочеться, щоб у тебе замерзли вуха, а їх у тебе вже немає. Одного разу, тільки одного разу в житті, я схибив і потрапив у полон до червоношкірих. Я захищався з усіх сил, убив кількох, а одному відрізав томагавком вухо. Щоб принизити мене, вони, перш ніж поставити до стовпа тортур, відрізали мені вуха. Але вночі Сем Гаверфілд несподівано зник і тепер платить їм тією ж монетою. Гляньте-но сюди.

Він простягнув мені рушницю, і я побачив, що його приклáд був усіяний зарубками, кожна з яких означала вбитого червоношкірого. Роблячи нові, Сем показав пальцем:

— Це все вбиті мною індіанці. Сьогодні до них додадуться ще четверо. — Він зробив ще чотири зарубки, а потім продовжив: — А он ті вісім трохи вище — білі. Колись я розповім вам про них. До них неодмінно треба буде додати ще двох — батька і сина. Таких негідників світ не бачив. Коли я до них нарешті доберуся, можна і вмирати.

Його очі волого заблищали, а на обличчі з’явився вираз гіркоти, скорботи й любові. Я здогадався, що в серці старого мисливця живе біль і що він, можливо, пішов у ці пустельні місця, гнаний скорботою і жадобою помсти, адже справжній мисливець прерій не знає заповіді: «Люби ближнього свого!»

Тим часом Святе Вухо перезарядив рушницю. Вона належала до тих старезних, які доволі часто можна побачити в прерії. Дерев’яні частини давно втратили первісну форму, залізні — заіржавіли. Численні зарубки нагадували про смерть Семових ворогів. Ніхто, крім господаря, не зміг би влучити з цієї зброї навіть у бізона з відстані двох кроків, але Сем вивчав її довгі роки, знав усі її переваги й недоліки, тож у його досвідчених руках вона оберталася на небезпечну зброю.

— Тоні! — покликав вестмен.

Кінь, який пасся за футів сто від нас, перестав щипати травичку й підійшов до господаря, ставши так, що тому залишалося тільки підняти руку, спертися і застрибнути в сідло.

— Семе, у вас чудовий кінь, хоч на перший погляд за нього і долар віддати шкода. Але тепер я розумію, що ви не розлучитеся з ним і за тисячу.

— Звичайно! Навіть за мільйон! Що таке гроші! Я знаю у Скелястих горах такі місця, де золото можна гребти лопатою, і якщо колись зустріну людину, яку полюбить моє старе серце, я покажу їй дорогу туди. Ні, за гроші я мою Тоні не віддам. Я вам скажу одне, Чарлі: той, кого тепер називають Святим Вухом, колись був зовсім іншою людиною, щасливою і життєрадісною, як Божий день, сповнений світла, чи як море, повне води. Це був молодий фермер, і мав він дружину, за яку був готовий, не замислюючись, віддати тисячу життів, і сина, за якого він віддав би й десять тисяч життів. Дружину він привіз собі на кобилі на ім’я Тоні. А коли Тоні народила здорове, кмітливе і прудке лоша, то чом би було і його не назвати Тоні. Правда, Чарлі?

— Звичайно, — відповів я, глибоко зворушений тим, як раптово попередня різкість Сема змінилася на дитячу відвертість.

— Але потім з’явилися бандити, ті самі десятеро. Вони спалили мою ферму, вбили дружину й дитину, пристрелили кобилу, яка не носила в сідлі чужих. Уціліло тільки лоша, і то лише тому, що заблукало й випадково опинилося на пасовищі далеко від дому. Повернувшись додому з полювання, я знайшов попелище. І лише ця тварина залишилася свідком мого колишнього щастя. Що ще я можу вам розповісти? Вісьмох із цієї зграї я вбив з цієї рушниці, але двоє втекли, відтоді я ганяюся за ними по всій країні, і врешті я до них доберуся, бо ті, на чий слід одного разу напав Святе Вухо, можуть тікати аж до монголів, але ніколи й ніде не сховаються. Саме тому я їду до Мексики й Техасу. Ось так молодий життєрадісний фермер перетворився на старого волоцюгу, який вештається лісами та преріями і думає тільки про помсту, а лоша стало схоже на облізлу козу, а не на доброго коня. Але обидва, і кінь, і вершник, досі на ногах та сподіваються пережити ще не одну пригоду, поки не просвистить смертельна стріла чи куля або поки не впаде на одного з них останній удар томагавка. А той із двох, хто залишиться живий, — байдуже, людина чи тварина, — помре від туги й розпуки.

Святе Вухо відвернувся від мене, щоб приховати сльозу, яка блиснула в його оці, і вскочив у сідло.

— Ось такі старі історії, Чарлі. Ви перший, кому я про це розповідаю, хоч ми раніше ніколи не зустрічалися і ніщо нас не зв’язує. Напевно, ви будете й останнім. Думаю, ви чули про мене чимало, та й ваше ім’я повторюють біля кожного багаття у прерії, досить присісти біля нього хоч на п’ятнадцять хвилин, тому мені хотілося довести вам, що я не вважаю вас чужинцем. А тепер, будь ласка, забудьте про те, що вам вдалося застати сьогодні старого Гаверфілда зненацька. А я зі свого боку постараюся більше не ганьбити своє ім’я і зроблю все, що зможу, хоча сил у мене й не так багато, як у вас, сер.

Я розплутав ноги свого скакуна і теж сів у сідло. Хоч вестмен і говорив, що ми поїдемо на південь, але повернув коня на захід, та ще й прихопив із собою списи вбитих індіанців. Я ні про що не питав і мовчки їхав за ним, бо був упевнений, що вестмен все обміркував. Старий нагадував мені Сема Гоукенса, у них навіть імена були однакові.

Ми мовчки проїхали доволі значну відстань від пагорба, де розігралася недавня сутичка, а тоді вестмен зупинився і застромив спис у землю. Тепер я зрозумів його план, він хотів вказати можливим переслідувачам шлях до їхніх мерців, а також те, що Святе Вухо збільшив кількість своїх жертв ще на чотирьох. Потім він дістав із торби вісім шматків товстої тканини і чотири з них віддав мені.

— Чарлі, обмотайте копита вашого коня цим ганчір’ям, — сказав він. — Так на траві не лишиться слідів, і червоношкірі подумають, що в нас виросли крила і ми полетіли, ха-ха-ха! Тепер ви повернете на південь і поїдете до залізниці. Чекайте на мене там. Тим часом я встромлю решту списів і наздожену вас. Якщо раптом ми розминемося, вдень умовним знаком буде крик грифа, а вночі — виття койота.

Ми роз’їхалися, і через кілька хвилин я вже не бачив вестмена. Я їхав у вказаному напрямку, занурившись у власні думки. Ганчір’я на копитах заважало рухатися швидко. Тому проїхавши п’ять англійських миль, я «роззув» коня. Адже ця хитрість мала би приховати наші сліди лише поблизу увіткнутих у землю списів.

Тепер мустанг знову міг бігти швидше. Прерія ставала більш рівнинною, пагорби зникли, довкола вже траплялися кущі ліщини і глоду. Сонце хилилося до заходу, коли попереду я побачив пряму лінію, що перетинала рівнину зі сходу на захід.

Невже це і є залізниця, про яку говорив вестмен?

Я пришпорив коня і поскакав туди. І справді, незабаром я вже став розрізняти залізничний нáсип, заввишки в людський зріст, і блискучі рейки. Мене опанувало дивне почуття: я не те щоб розчулився, але мені стало сумно. Вперше за кілька місяців я знову постав перед цивілізованим світом. Варто було дочекатися поїзда, махнути рукою, щоб зупинити його, сісти у вагон — і вже через добу я був би в місті де-небудь на Сході, серед людей, одягнених у пристойний одяг.

_{Лютер Єловстоун Келлі. Південна Дакота, прибл. 1870 рік. Автор невідомий.}

Я стриножив свого коня й пішов у найближчі кущі по хмиз для вогнища. Зовсім поряд біля насипу стояв засохлий кущ. Я нахилився, щоб зрізати гілку, але зі здивуванням побачив молоток, який лежав на землі. Він явно опинився тут геть недавно, бо був досить чистим, без жодної плями іржі, а це було б неможливо, якби молоток пролежав у кущах хоч кілька днів. Отже, сьогодні або вчора тут були люди.

Спершу я обстежив насип зі свого боку, але не знайшов нічого, що впадало б у вічі. Тоді я виліз на залізничні тори[7], але й там нічого не було. І лише по другий бік насипу я раптом побачив невеличкий кущик пахучої трави, яка доволі рідко траплялася у цих місцях. Не було жодних сумнівів, що на цьому кущику нещодавно стояла людська нога. Слід був ще досить свіжим, мав не більш ніж дві години. Стебла, які росли скраю і були не дуже прим’яті, вже встигли піднятися, але всередині куща ще було чітко видно відбиток ноги. Слід був від індіанського мокасина, бо від каблука залишився би глибший слід. Невже десь поблизу є індіанці? Але навіщо їм молоток? Зрештою, хіба білі не носять індіанських мокасинів, і чи не могла залишити цей слід нога залізничника, який робив обхід у цьому зручному взутті? Але інтуїтивно я відчував, що не можу заспокоювати себе такими припущеннями. Тут слід було впевнитися, а не обмежуватися сумнівами, не забуваючи, що подальший огляд місцевості був доволі небезпечний. З обох сторін насипу за кожним кущем міг причаїтися ворог, а на торах мене було дуже добре видно звідусіль. За інших обставин я не надто переймався би знайденим молотком і без вагань продовжив би пошуки, але зараз, коли я знав, що в околиці повно індіанців оґлала, розумів, що мушу бути особливо обачним. Я вхопився за револьвер і переходив від куща до куща, але так нічого нового і не знайшов. Повертаючись назад, я оглянув другий бік насипу, але й там не було нічого. Цей огляд привів мене на захід, до того місця, де я залишив пастися свого коня. Звідти я повернув на схід, але знову марно. Обережно зігнувшись, я переповз через тори. І тут раптом помітив незвичну вологість піску, а також почув шелест, із яким пісок осипався за моєю спиною. Скидалося на те, що хтось спеціально насипав його тут нещодавно. Я занурив руки глибше в пісок, а коли витягнув, то з жахом побачив, що мої пальці у крові. Пісок також був вологий і червоний. Я ліг на землю всім тілом і зрозумів, що піском засипали велику калюжу крові. Тут було скоєне вбивство. Навряд чи хтось так ретельно ховав би кров тварини. Ким був убитий і хто його вбив? Нагорі не було видно сліду, бо ґрунт був надто твердим. Але коли я уважніше придивився до трави по другий бік насипу, то побачив численні відбитки ніг, а також широку смугу, здається, хтось тягнув по землі тіло. Зоставатися тут було вкрай небезпечно. Кров ще не встигла всотатися в землю, а сліди виглядали ще зовсім свіжими, їх лишили не більш ніж годину тому, тож убивця міг досі перебувати десь поблизу. Я знову поповз догори й повернувся назад, ще раз перейшов через тори і попрямував на схід. Я ступав дуже повільно, бо мусив з максимальною уважністю розглядатися довкола, перш ніж переповзти від одного куща до іншого. Адже небезпека могла чаїтися зовсім близько. На щастя, кущі тут були розташовані густо один біля одного, тож переповзати по відкритому простору мені доводилося недалеко. І ось я опинився біля особливо густих заростів, від яких мене відділяла відстань приблизно вісім метрів. Хоч ті зарості не дозволяли мені роздивитися дуже багато, мені здалося, що в кущах лежить щось схоже на людське тіло. Можливо, це було накрите чимось тіло, яке виглядало ніби темна купа. Хто це був — убитий чи вбивця? Я мусив довідатися правду.

Навіщо я так ризикував? Невже не простіше було дочекатися Сема і спокійно продовжити подорож разом із ним. Але досвідчений вестмен повинен знати, яких ворогів він має перед собою, за собою чи біля себе. Тому він ретельно оглядає кожну дрібницю, бо це дасть йому інформацію про речі, які він мусить знати, щоб захиститися в разі небезпеки. Іноді такий вестмен поводиться прискіпливіше, ніж найбільш педантичний професор. Він звертає увагу навіть на найменші дрібниці, які нібито не мають нічого спільного між собою, і на підставі цих спостережень робить висновки, з яких інші можуть сміятися, але які, як правило, згодом виявляються цілковито слушними. І якщо одного дня він проїде на своєму мустангові сорок чи навіть п’ятдесят англійських миль, то наступного дня запросто може не просунутися навіть півмилі, бо мусить ретельно дослідити кожен клаптик, перш ніж ступити на нього. Бо навіть якщо йому самому не загрожує небезпека, такі дослідження можуть стати в пригоді іншим, бо вестмен попередить їх про небезпеку. Вже мовчу про те, що людська природа підступна, тож і про власну безпеку слід постійно дбати.

Я взяв з землі суху гілку, натягнув на неї свого капелюха і підняв над кущем, за яким сидів, — збоку це мало би виглядати так, ніби хтось намагається вибратися з заростів. Але навпроти ніщо не ворухнулося. Це означало, що або той, хто сидить навпроти мене, не має жодного ворога, або ж це надзвичайно хитрий і досвідчений чоловік, який не дасть себе обдурити такими простими штуками.

Я вирішив діяти активніше. Відповз убік, кинув жменю землі в найближчий кущ, аби на мить відвернути увагу супротивника, випростався і двома стрибками подолав відстань між кущами, тримаючи напоготові ніж.

Там, за зламаними гілками, лежав чоловік. Я відразу збагнув, що він мертвий. Перевернув мерця на спину й побачив спотворене передсмертною гримасою обличчя. Це був білий, з якого зняли скальп. З його грудей стирчала стріла з гострим зазубреним наконечником. Такі стріли індіанці беруть із собою лише тоді, коли виходять на стежку війни. Цікаво, чи вони вже пішли геть, чи досі десь тут? Мені треба було це знати. Їхні сліди звідси було видно дуже чітко, вони вели від місця, де був схований труп, до насипу й далі до прерії. Я дуже обережно пішов їхнім слідом, ховаючись по кущах і тримаючи напоготові ножа. Там пройшли четверо: двоє індіанців-чоловіків та двоє юнаків, це я побачив за величиною їхніх слідів. І якщо я поводився максимально обережно, то вони зовсім не намагалися приховати своїх слідів, а отже — почувалися у повній безпеці.

Вітер дув з південного сходу, але я не надто злякався, коли раптом почув кінське іржання, адже я рухався назустріч вітру, і коні не могли почути мого запаху. Я підповз ближче й нарешті міг побачити все, що мене цікавило, та знову відповзти назад. Переді мною на галявині стояло близько шістдесяти коней, на кожному, крім двох, була індіанська збруя. З коней зняли сідла, мабуть, щоб використовувати їх як підставки під голову або як сидіння у розташованому неподалік таборі. Коней охороняли двоє вартових. В одного з них, ще майже дитини, я побачив на ногах чоботи з телячої шкіри, я був переконаний, що раніше вони належали вбитому, який лежав у кущах цілковито оголений, а його одяг і всі речі розділили між собою убивці. Отже, хлопець належав до тих чотирьох, чий слід привів мене сюди.

Індіанці часто спілкуються з білими, не знаючи їхньої мови. Через це утворилося щось на зразок мови жестів, яку вони використовують. Кожен, хто збирається на Дикий Захід, повинен розуміти ці знаки. Червоношкірі часто послуговуються жестами, навіть коли спілкуються між собою, ніби підкріпляючи таким чином свої слова. Так само поводяться й емоційні білі. Обидва охоронці спілкувалися, і тема розмови, здається, дуже їх цікавила, тож вони енергійно жестикулювали і вигукували різні слова. Хоч я не почув жодного з них, жести були досить промовисті. Вони махали руками так, наче розбивали рейки, натягували луки, ніби пускали стріли, зображали жестами вогонь і коня, що могло означати лише паротяг, який індіанці називають вогняним конем. Я довідався все, що хотів, і вирушив назад, старанно приховуючи сліди.

Отже, поки я дістався до свого коня, минуло чимало часу. А в нього вже з’явилося товариство — поряд паслася кобила Сема. А сам Сем розташувався неподалік і жував в’ялене м’ясо.

— Скільки їх там, Чарлі? — запитав він.

— Кого?

— Індіанців.

— Звідки ви знаєте про індіанців?

— Невже ви вважаєте Святе Вухо ґрінгорном, як він вас раніше? Ви тут дечого не взяли до уваги.

Він сміявся доволі голосно, без остраху, що його почують. Це нагадало мені сміх Сема Гоукенса, коли той відчував свою перевагу.

— Що ж саме я не взяв до уваги, Семе?

— Невже я повинен щось пояснювати Вбивчій Руці? Скажіть-но мені, що б ви зробили, якби прибули сюди на зустріч із другом, а замість нього побачили біля коня молоток?

— Я ліг би на траву й чекав його повернення.

— Справді? Але я в це ніколи не повірю. Вас не було, коли я приїхав, і з вами могло щось трапитися, тож я пішов назирці.

— А якби ви перешкодили мені? А крім того, ви вже мали би збагнути, що я без потреби не наражаю себе на небезпеку. Як далеко ви дійшли слідом за мною?

— Аж до того місця, де ви знайшли того бідаку, якого вбили індіанці. Я знав, що ви неподалік, тому міг рухатися швидше. Я оглянув мерця і зрозумів, що ви пішли прошпигувати за індіанцями, тож повернувся сюди і чекав тут. Отже, скільки ви їх там нарахували?

— Приблизно шістдесят.

— Отже, це той самий загін, чиї сліди я бачив учора. Я правильно зрозумів: вони відкопали сокиру війни?

— Так.

— Вони надовго сюди?

— Щойно розсідлали коней.

— Чорт! То в них тут якісь плани. Ви зауважили щось підозріле?

— Мені здається, що вони збираються розібрати рейки, щоб потяг зійшов з колії, а потім пограбувати пасажирів.

— Ви здуріли, Чарлі? Це ж дуже небезпечно для пасажирів! Звідки ви це знаєте?

— Я підслухав їх.

— Ви розумієте мову оґлала?

— Розумію, але цього разу мені вона й не знадобилася. Вартові біля коней надто зрозуміло спілкувалися жестами.

— А ви не помилилися? Опишіть мені їхні жести.

Я виконав його прохання, і вестмен аж підстрибнув на місці від хвилювання, але швидко опанував себе і знову сів на землю.

— Так, ви все зрозуміли правильно. Тепер ми повинні допомогти пасажирам. Але квапитися не треба, спершу слід усе добре обміркувати. Ви кажете, їх шістдесят. Це прикро, бо в мене залишилося місце тільки для десяти зарубок, а що робити з рештою?

Попри всю поважність нашої ситуації, я ледь стримався від сміху. Замість хвилюватися через те, що нам удвох доведеться битися з шістдесятьма супротивниками, вестмен думав про місце для насічок.

— А скількох ви збираєтеся вбити? — запитав я.

— Ну, цього я ще сам не знаю, але думаю, що не більше ніж двох-трьох, бо індіанці втечуть, коли побачать перед собою двадцять або тридцять білих.

Я зрозумів, що Сем також сподівається на допомогу пасажирів потяга.

— Найважливіше, — зауважив я, — це правильно визначити потяг, на який вони збираються напасти. Тут ми не маємо права помилитися.

— Якщо вірити в те, що ви зрозуміли з їхньої пантоміми, то вони вирішили захопити потяг із Маунтін[8], який їхатиме з заходу, але це мене дивує, бо звідти зазвичай везуть самих пасажирів, а от поїзди зі сходу завжди везуть такі товари, від вигляду яких у кожного червоношкірого починають блищати очі. Доведеться нам, мабуть, розділитися й піти в різні боки вздовж залізничної колії.

— У нас не буде іншого виходу, але це якщо ми не зможемо довідатися, звідки й коли тут їздять потяги.

— Звідки я можу це знати? Я ще в житті не сидів у штуці, яку ви називаєте вагоном і в якій не знаєш, куди подіти ноги від страху, я живу у прерії, юначе, і пересуваюся верхи на своїй Тоні. А що роблять зараз індіанці, ви не бачили?

— Не знаю, я бачив тільки коней, але думаю, що вони точно знають, коли з’явиться потяг, і візьмуться до діла аж уночі, інакше ми б уже почули, як вони стукають по рейках. До сутінків залишилося не більше ніж півгодини. Щойно стемніє, ми їх знайдемо і про все довідаємося.

Отже, він, як і я, дійсно сподівався, що під час сутички ми зможемо покладатися на допомогу персоналу потяга й пасажирів.

— Окей. Так і зробимо.

— У такому разі один з нас мусить піти і пильнувати колію. Я переконаний, що червоношкірі почнуть розбирати рейки десь неподалік від коней, щоб у разі невдачі якомога швидше втекти.

— Не треба, Чарлі. Подивіться на Тоні! Я ніколи її не прив’язую і не стриножую, це надзвичайно розумна тварина, і я цілком можу покладатися на її чуття. Ви колись бачили коня, який не видає ні звуку, відчуваючи наближення ворога?

— Ні.

— А моя Тоні — саме така. Мабуть, це єдиний такий кінь у всьому світі. Коли коні видають звуки, відчуваючи наближення ворога, це попереджає їхніх власників, але водночас і ворогів, які знають, що ви попереджені про небезпеку. Тому я відучив від цього свою Тоні, і вона, розумниця, все чудово засвоїла. Я завжди відпускаю її пастися на волю, а вона, коли чує чужого, мовчки підходить і тицяється у мене носом.

— А якщо вона раптом нічого не відчує?

— Чорт! Вітер дме якраз із боку червоношкірих, і якщо Тоні не відчує їх на відстані тисячі кроків, я дозволю вам застрелити себе на місці. Крім того, майте на увазі, що індіанці бачать не гірше за орлів, тож можуть зауважити вас іздалеку, навіть якщо ви вилізете на насип. Тому краще сидіть собі спокійно тут!

— Правду кажете, довірюся вашій Тоні, як і ви. Я ще не дуже довго її знаю, але вже встиг пересвідчитися, що на неї можна покластися.

Тож я знову витягнув свою «самокрутку» й закурив. Сем спершу широко розплющив очі, а потім так само широко роззявив рота, його ніздрі жадібно вдихнули запах тютюну, а на обличчі аж розгладилися зморшки від задоволення. Вестмен нечасто має нагоду покуштувати гарного тютюну, але вже коли курить, то зі справжньою пристрастю.

— Чудово! Чарлі, невже ви маєте сигари?

— Звичайно, щонайменше десяток. Пригостити вас?

— Буду неймовірно вдячний! Ви — просто скарб. Відтепер я поважатиму вас ще більше.

Він закурив за індіанським звичаєм, не втягуючи дим у легені, а ковтаючи, а потім тоненькою цівкою випускаючи його із живота. На його обличчі відбивалася неземна насолода.

— Забудьте про всі турботи! Треба поринути в це блаженство цілком! Я навіть можу вгадати, що це за марка сигари.

— Спробуйте. Ви знаєтеся на цьому?

— Сподіваюся.

— Ну і яка?

— Ґусфут із Вірджинії або Меріленду!

— Ні!

— Справді? Тоді я вперше в житті помилився. Цей смак ні з чим не сплутаєш, як і цей аромат.

— Але це не він.

— Тоді це бразильська Леґіттімо!

— Також ні.

— Кюрасао з Байї?

— Ні.

— То що ж це таке?

— Подивіться уважніше на сигару!

Я дістав ще одну сигару і почав акуратно розгортати її листок за листком.

— Ви збожеволіли, Чарлі! Навіщо ви псуєте таку чудову сигару? Кожен трапер віддасть вам за неї не менше ніж п’ять або навіть вісім бобрових шкір, якщо він довго не курив.

— Через два або три дні я отримаю нові сигари.

— Через три дні? Нові? Звідки?

— Зі своєї фабрики.

— У вас є фабрика?

— Так.

— Де?

— Там, — відповів я і показав на свого мустанга.

— Чарлі, прошу вас, не знущайтеся з мене.

— Це чистісінька правда.

— Якби ви не були Вбивчою Рукою, я подумав би, що ви здуріли.

— Ви просто подивіться на тютюн!

Він уважно роздивлявся листя.

— Я такого ніколи не бачив, але це дуже добрий тютюн.

— Показати вам свою фабрику?

Я підійшов до мустанга, послабив попругу під сідлом і витягнув звідти невеличку подушку. Потім відкрив її та показав Семові.

— Візьміть собі трохи.

Він витягнув жменю листя.

— Чарлі! Не вважайте мене за дурня. Це ж листя дикої вишні та мастики.

— Так і є. Додайте до цього трохи сушеної дикої коноплі й загорніть у листок воловика лікарського. Ось тут і поміщається вся моя тютюнова фабрика. Я збираю потрібні мені сорти листя, запихаю їх у подушку і кладу під сидіння. Від тепла і тертя листя сохне, так я отримую сировину для своїх сигар.

— Неймовірно!

— Але правда! Ясна річ, така сигара — це лише сурогат, і кожен справжній поціновувач викине її після першої ж затяжки, навіть якщо він звик до не надто вишуканого курива. Але той, хто кілька років побігає по прерії без справжнього тютюну, а потім закурить це, подумає, що в його руках ґусфут із Вірджинії або Меріленду. Ви самі це підтвердили.

— Чарлі, я поважаю вас усе більше!

— Але не розповідайте про це в товаристві людей, які ніколи не бували на Дикому Заході, бо вони вважатимуть вас тунгусом, киргизом чи якимось іншим дикуном, у якого смакові та нюхові рецептори намазані смолою або втратили чутливість із якихось інших причин.

— Навіщо мені їхні киргизи, якщо сигара смакує, а до того ж я не знаю, де шукати таких людей.

Поки я ділився з Семом своєю таємницею, він насолоджувався сигарою, аж поки від неї не залишився такий крихітний недокурок, що його заледве можна було втримати у роті.

Тим часом сутеніло і незабаром вже було так темно, що настав час діяти.

— Ну що, починаємо? — запитав Сем.

— Так.

— Як?

— Ходімо разом до коней червоношкірих, там розділимося, підслухаємо з різних боків їхні плани, а тоді знову зустрінемося.

— Гаразд. Але якщо трапиться щось несподіване і комусь із нас доведеться тікати, або ми загубимося, то зустрічаємося на південь звідси, біля води. Там ліс ніби стікає із гір у прерію, а за милю або дві від північної галявини прерія утворює щось на зразок зеленої затоки, де легко знайти одне одного.

— Окей. Тоді рушаймо!

Я не думав, що справді може статися щось несподіване, але про всяк випадок ліпше поводитися якомога обережніше. Ми вирушили в дорогу.

Надворі вже було так темно, що ми могли, не ховаючись, у повний зріст перейти через тори. Потім повернули ліворуч і, тримаючи напоготові ножі у разі ворожого нападу, пішли вздовж насипу. У прерії очі дуже швидко звикають до темряви, і ми на відстані кількох кроків могли б розпізнати індіанців, якби вони наблизилися до нас. Ми пройшли повз тіло вбитого білого й опинилися на місці, де раніше паслися коні. Вони все ще стояли там.

— Заходьте справа, а я — зліва! — прошепотів Сем і зник.

Я обійшов табун і опинився на відкритій місцевості, де не було кущів, там я побачив індіанців, які порозлягалися на землі. Вони не розпалювали вогнища і поводилися так тихо, що чути було шелестіння комах у листі. Збоку від них я побачив три постаті, які тихо перемовлялися між собою. Я підповз до них так обережно, як тільки міг.

Опинившись на відстані кількох кроків за їхніми спинами, я зі здивуванням зауважив, що один з трьох — білий. Що в нього спільного з індіанцями? Він точно не був їхнім полоненим, це було очевидно. Мабуть, він належав до тих, хто без особливої мети тиняється по савані і приєднується то до червоношкірих, то до білих, залежно від їхніх і своїх розбійницьких планів. Або ж це один з білих мисливців, які, потрапивши в полон, рятують своє життя, одружуючись з індіанкою. Після цього такі полонені стають повноправними членами племені. Але тоді його одяг, який, попри темряву, я добре бачив, мав би виглядати більш по-індіанськи.

Двоє його співрозмовників були вождями, про що свідчило пір’я, яке прикрашало зав’язане вузлом волосся. Отже, біля залізниці зібралися воїни з різних племен або поселень. Я підповз до куща, за яким вони сиділи, старанно ховаючись і прикриваючи долонею очі, щоб їх блиск мене не видав. Я був так близько від них, що міг би дотягнутися до кожного витягнутою рукою. У розмові якраз настала пауза. Вона тривала кілька хвилин, а потім один з вождів запитав мисливця, використовуючи суміш індіанських та англійських слів, якою послуговуються зазвичай у таких випадках:

— Мій білий брат точно знає, що на вогняному коні будуть везти багато золота?

— Точно, — відповів білий.

— А хто сказав білому брату про золото?

— Один з чоловіків, який живе у вогняному коні.

— Золото привезуть із країни вайкурів?

Я знав, що країною вайкурів індіанці називають Каліфорнію.

— Так.

— І це золото віддадуть Великому Білому Батькові з Вашингтона, щоб він зробив з нього долари?

— Так.

— Великий Білий Батько із Вашингтона не повинен отримати золота, навіть на півдолара! Багато воїнів охоронятимуть вогняного коня?

— Цього я не знаю, але навіть якщо їх буде дуже багато, я переконаний, що мій червоношкірий брат разом зі своїми мужніми воїнами всіх переможе.

— Воїни оґлала принесуть додому багато скальпів, і їхні дружини та доньки танцюватимуть від радощів. Скажи мені, чи вершники на вогняному коні матимуть з собою багато речей, потрібних червоношкірим? Ми хочемо забрати в них якомога більше одягу, зброї та вогняної води.

— У них буде з собою все це і ще багато іншого. Але чи віддадуть червоношкірі воїни своєму білому братові те, що він хотів?

— Мій білий брат отримає все золото і срібло, яке везуть на вогняному коні. Нам воно не потрібне, бо в наших горах стільки золотих злитків, як зірок на небі. Ка-Во-Мієн, вождь оґлала, — тут він тицьнув пальцем себе в груди, — одного разу зустрів мудрого й відважного блідолицього, який сказав йому, що золото — це лише смертоносна пилюка, не варта уваги. Її висипав на землю Злий Дух землі, який хотів перетворити людей на грабіжників та вбивць.

— Цей твій блідолиций був великим дурнем. Як його звали?

— Він не був дурнем, а, навпаки, — мудрим і відважним воїном. Одного разу сини оґлала викопали сокиру війни і пішли до берегів Броуд-Фок, щоб зняти скальпи з білих мисливців, які ловили бобрів у індіанських володіннях. Серед тих, хто ставив пастки на бобрів, був один воїн, якого вони всі вважали божевільним, бо він приїхав у прерію лише для того, щоб побачити її, роздивитися рослини і тварин. Але в його голові жила мудрість, а рукам ніколи не бракувало сили, його рушниця завжди була напоготові, а ніж не боявся навіть ведмедя ґрізлі. Цей білий хотів дати мудрість своїм братам, щоб вони могли уникнути помсти червоношкірих, але ніхто не послухав його, всі лише сміялися. Тому їх усіх убили, а їхні скальпи досі прикрашають вігвами оґлала. Мудрий воїн не захотів залишити своїх побратимів у біді і мужньо боровся, але синів оґлала було надто багато, вони збили його з ніг і зв’язали, хоч він стояв непорушно, а вже коли падав, то як дуб у лісі, який ховає під собою все, звалившись від сокири дроворуба. Його взяли в полон і привели в селище оґлала. Вони не вбили його, бо він був мужнім воїном, і багато дівчат із племені захотіли стати його скво і піти з ним у його вігвам. Верховний вождь оґлала Ма-Ті-Ру пропонував йому вігвам своєї доньки або смерть, але блідолиций не захотів любові квітки прерії, він украв коня вождя, зброю й утік. За ним гналися воїни, він багатьох із них відправив у Країну вічного полювання і зумів вирватися.

— Коли це трапилося?

— Відтоді сонце перемогло чотири зими.

— А як його звали?

— Його кулак міцніший за камінь, він може голими руками розтрощити черепи багатьох червоношкірих і навіть білих, тому ми назвали його Вбивчою Рукою.

_{Малий (у центрі), один із підбурювачів повстання в резервації Пайн Рідж. Південна Дакота, 1891 рік. Колекція Джона Ґребла з Бібліотеки Конгресу США.}

Вождь справді розповів про одну з моїх колишніх пригод. Тепер я впізнав його й Ма-Ті-Ру, який сидів поряд, а тоді взяв мене в полон. Оповідач казав правду, але мені здалося, що в його розповіді було вже аж надто багато компліментів мені.

— Вбивча Рука! Звичайно, я знаю його! — вигукнув білий мисливець. — Коли я напав на нього, щоб забрати боброві шкури, він якраз надійно сховався і зірвав усі мої плани. Тоді майже всі мої люди загинули, вдалося врятуватися лише мені і ще двом. Але нічого, я ще поквитаюся з Вбивчою Рукою.

Тепер і я впізнав його. Це був розбійник з банди грабіжників, яка напала на нас на півдні Саскачевана, але дістала таку відсіч, що лише трьом вдалося втекти. На відстані витягнутої руки від мене сидів один з тих негідників, яких слід боятися більше, ніж сотні найбільш диких індіанців, бо в них поєднуються найгірші риси обох рас.

Ма-Ті-Ру, який досі мовчав, підняв руку:

— Якщо Вбивча Рука ще раз потрапить у полон до індіанців оґлала, він помре біля стовпа тортур! А Ма-Ті-Ру власноручно повитягує з нього жили і повідрізає усі м’язи. Він убив багатьох наших воїнів, украв найкращого коня і знехтував коханням найвродливішої доньки прерії. За це він помре.

Якби вони тільки знали, що той, про кого вони говорять і кому погрожують страшною смертю, лежить за кілька кроків!

— Червоношкірі воїни вже ніколи не побачать Вбивчу Руку, — раптом сказав Ка-Во-Мієн. — Кажуть, він поїхав геть, за Велику Солону Воду, у країну, де нещадно палить сонце, де піску більше, ніж трави у прерії, де бігають леви й де чоловікам можна мати по кілька жінок.

Мушу визнати, що біля кількох вогнищ у прерії я розповідав про свої наміри поїхати до Сахари. Зрештою, я вже побував там і встиг повернутися. І ось тепер, під час свого візиту до прерії, я дізнаюся, що новини про мою подорож сягнули аж до індіанців. Здається, мені вдалося стати тут відомішим за допомогою свого ножа, ніж у себе на батьківщині за допомогою пера.

— Він повернеться, — впевнено вимовив Ма-Ті-Ру. — Хто хоч раз вдихнув повітря прерії, уже не зможе обходитися без нього до кінця своїх днів!

Тут він мав рацію. Це схоже на те, як страждає людина з гір, якщо надовго спускається в долину, страждає так, що може й захворіти, так моряк, опинившись на суші, мріє про солоні вітри, так і той, хто потрапив в обійми безкрайньої прерії, не може залишити її надовго, його завжди буде тягнути назад. Саме тому я завжди повертався зі своїх подорожей у простори Північної Америки.

Після цього Ка-Во-Мієн показав рукою на зорі.

— Нехай мій білий брат подивиться на небо! Нам час іти до вогняного коня. Скажи мені, чи залізні руки, що їх мої воїни забрали в білого слуги вогняного коня, досить сильні, щоб зруйнувати дорогу?

Це питання пояснило мені, ким був убитий: працівником залізниці, який обходив і перевіряв свою ділянку з інструментом, що його вождь називав «залізними руками».

— Вони сильніші за руки двадцятьох воїнів, — відповів білий.

— А чи вміє мій брат користуватися ними?

— Так. Нехай червоношкірі воїни ідуть за мною! Через годину приїде потяг. Але нехай мої брати не забувають, що золото і срібло належить мені!

— Ма-Ті-Ру ніколи не бреше! — гордо запевнив вождь, підводячись на ноги. — Золото — твоє, а все інше разом зі скальпами блідолицих належить хоробрим воїнам оґлала.

— Але ви дасте мені ще мулів і людей, щоб перевезти золото на Канейдіан.

— Воїни оґлала будуть супроводжувати тебе до кордону з Ацтланом, або, по-вашому, Мексикою. Але якщо вогняний кінь привезе багато речей, які сподобаються Ка-Во-Мієнові й Ма-Ті-Ру, то ми відпровадимо тебе ще далі, до того міста, де, як ти кажеш, на тебе чекає син.

Після цих слів вождь голосно крикнув, і всі індіанці миттю підвелися. Я відповз назад. Неподалік від місця, де я лежав, почувся легенький шурхіт, так ніби вітерець торкнувся трави.

— Семе! — це слово я радше видихнув, ніж прошепотів, але про всяк випадок приготував ніж. І тут за кілька кроків від себе побачив свого товариша.

— Чарлі!

Я підповз до нього.

— Що ви бачили? — запитав я його.

— Та нічого особливого. Червоношкірих. Те саме, що й ви.

— А що ви чули?

— Нічого. Жодного слова. А ви?

— Дуже багато. Але ходімо! Вони рушають на захід, а ми ще мусимо дістатися до наших коней.

Ми відповзли на безпечну відстань, потім підвелися на ноги й побігли. Зупинилися аж по той бік колії.

— Семе, ідіть до коней. Проїдьте півмилі вперед уздовж насипу і зачекайте мене там, а я тим часом ще простежу за червоношкірими. Я не хочу втрачати їх із поля зору, поки не буду мати певності щодо їхніх планів.

— Краще зробімо навпаки, Чарлі. Ви досі вже так багато всього вивідали, що мені соромно, адже я ще нічого не зробив.

— Це неможливо, Семе. Мій мустанг вас послухається, а ваша Тоні за мною не піде.

— Правду кажете! Доведеться послухатися вас.

І він поквапився до коней, не переймаючись тим, щоб сховати сліди. Щойно він зник з мого поля зору, як з’явилися індіанці.

Я тихенько крався слідом за ними. Неподалік від куща, під яким лежав молоток, вони зупинилися, зібралися гуртом і вилізли на рейки. Незабаром почулися удари молотка. Білий негідник явно орудував забраними у вбитого залізничника інструментами.

Настав час діяти й нам. Я вибрався з майбутнього поля бою і поквапився уперед. Через п’ять хвилин я наздогнав Сема.

— Вони вже взялися до колії? — запитав Сем.

— Так.

— Я почув це. Якщо прикласти вухо до рейки, чутно кожен удар.

— Ходімо, Семе! Через сорок п’ять хвилин потяг буде тут, а нам треба встигнути попередити людей до того, як індіанці зауважать вогні поїзда.

— Чарлі, я не піду з вами.

— Чому?

— Якщо ми зараз обоє звідси підемо, нам потім доведеться витратити багато часу на те, щоб знову провести розвідку. Буде краще, якщо я підкрадуся до індіанців і придивлюся до них, а коли ви повернетеся, я все вам розповім.

— Маєте рацію, Семе. А ваша Тоні?

— Я залишу її тут. Вона не зрушиться з місця, поки я не повернуся.

— Гаразд! Я знаю, що на вас можна покластися. Повертайтеся, Чарлі. Ви знайдете мене тут.

Я скочив на свого мустанга й помчав назустріч потягу так швидко, як тільки міг у темряві без ризику покалічити себе й коня. Треба було наздогнати потяг на такій відстані звідси, щоб індіанці не зауважили, що він зупинився. А тим часом ніч ставала світлішою, на небі з’явилися зорі й освітили прерію м’яким сяйвом. Тепер я міг їхати швидше, мені вже нічого не заважало. Приблизно через три милі від того місця, де червоношкірі готували пастку, я зістрибнув із коня, зв’язав йому передні ноги і в мерехтливому світлі зірок зібрав хмиз, суху траву і зробив смолоскип, а сам розстелив свою ковдру й ліг біля залізничного полотна, щоб почути наближення потяга.

Приблизно через десять хвилин я почув далекий стукіт коліс. На горизонті з’явилася маленька світла цятка, ніби ще одна зірка сходила в небі. Цятка швидко наближалася і збільшувалася.

Незабаром вона розпалася на дві. Час було діяти. Я підніс сірник до сухої трави, трава спалахнула, затріскотів хмиз, і вгору піднялося полум’я, яке мали би зауважити з потяга. А потяг тим часом наближався, я вже чітко бачив перед собою два ліхтарі, які прорізали темряву попереду паротяга. Приблизно через хвилину потяг буде біля мене.

Я встромив смолоскип у полум’я, зачекав, поки спалахне, і, розмахуючи вогнем над головою, рушив назустріч потягу. Машиніст збагнув, чого мені треба. Пролунали три оглушливі свистки, гальма зі скреготом втиснулися в колеса, повітря завібрувало, і паротяг зупинився поряд із вогнищем. Машиніст визирнув з віконця і крикнув:

— Що там у вас? Ви хотіли сісти на потяг?

— Ні, я хотів, щоб ви вийшли з нього.

— Про це не може бути й мови.

— Але вам таки доведеться, бо попереду індіанці розібрали рейки.

— Індіанці? От чорт! Це правда?

— А чого ж би я брехав вам?

— Що трапилося? — втрутився в розмову кондуктор.

— Кажуть, попереду червоношкірі, — відповів йому машиніст.

— Справді? Ви їх бачили?

— Бачив і чув. Індіанці оґлала.

— Це найгірші з усіх. Скільки їх?

— Приблизно шістдесят.

— Чорт! Вони вже втретє за останній рік влаштовують нам засідку. Але нічого, ми дамо їм відсіч. Я давно хотів з ними поквитатися. Як далеко звідси вони зачаїлися?

— Приблизно через три милі.

— Машиністе, затуліть ліхтарі ковдрами. У цих негідників дуже добрий зір. Ви трапер, правда ж?

— Правда, зі мною є ще один, він стежить за червоношкірими й чекає на нас.

— Ви вчинили дуже мудро, завдяки вам нам тепер не загрожує небезпека, а можливо, ми ще й потішимося, взявши участь у незвичній пригоді.

Люди з найближчого вагона відчинили вікна і прислухалися до нашої розмови, почали відчинятися двері, поодинці та групами виходили люди й приєднувалися до нас. Розпитували, штовхалися, перебивали одне одного і затихли лише після того, як кондуктор попросив усіх замовкнути.

— У вашому потязі є золото і срібло? — запитав я.

— Хто вам сказав? — здивувався він.

— Індіанці. Ними верховодить білий волоцюга, який отримає золото, а ваші скальпи та майно він пообіцяв індіанцям.

— Он воно як. Але звідки він знає, що ми веземо?

— Здається, йому сказав якийсь працівник залізниці, але як саме це трапилося, я не знаю.

— Про це ми довідаємося, якщо він живцем потрапить нам до рук. Але пробачте, сер, ви не могли би назватися, щоб ми знали, як до вас звертатися?

— Мого товариша звати Священне Вухо, а мене…

— Священне Вухо? — перебив він мене. — Чорт, оце нам пощастило! Він один вартий більше, ніж десяток воїнів. А ви?

— Мене у прерії називають Вбивчою Рукою.

— Вбивча Рука? Той самий, за ким три місяці тому в Монтані гналася сотня індіанців сіу? Той, хто за три дні пробіг на лижах від Сьєрра-Невади до форту Юніон?

— Так і є.

— Сер, я так багато про вас чув і страшенно тішуся, що ми зустрілися! Але як дивно! Скажіть, хіба не ви нещодавно врятували потяг, який збирався знищити Парранох, білий вождь індіанців понка?

— Так. Тоді зі мною був відомий вождь апачів Віннету, ім’я якого відоме всім мешканцям прерії. Але час братися до діла. Індіанці знають, коли має з’явитися потяг, тому не можна зволікати, щоб вони нічого не запідозрили.

— Це правда! Насамперед розкажіть, де саме вони влаштували засідку й виставили вартових. Той, хто збирається напасти на ворога, повинен знати, до чого треба бути готовим.

— Ви міркуєте, як стратег, сер. Але, на жаль, я не маю про це інформації. Я не міг чекати, поки вони закінчать усі приготування, бо тоді не встиг би попередити вас. Ми дізнаємося про все від мого товариша! Я просто хотів запитати вас, чи збираєтеся ви битися з червоношкірими, чи радше воліли б ухилитися від бою?

— Звичайно, ми нападемо на них, — поквапився відповісти кондуктор. — їх треба добре провчити, раз і назавжди, щоб у них зник апетит до нашого майна. Як я зрозумів, вас лише двоє, а цього явно замало проти шістдесятьох індіанців, тому ви не можете…

— Даруйте, сер, — перебив я його, — але дозвольте нам самостійно вирішувати, що ми можемо, а що ні. Сьогодні Священне Вухо сам за кілька хвилин убив чотирьох червоношкірих, тож запевняю вас, що ми й удвох відправили б до Країни вічного полювання кілька десятків оґлала. Річ не в кількості, а в тому, що люди мають у головах і в руках. Якщо я в темряві можу вистрілити сам двадцять п’ять разів і мені не треба буде заряджати зброю, звідки вони знатимуть, скільки нас — двоє чи двадцять? Ваші люди озброєні?

Це було зайве питання, бо я й так знав, що всі пасажири зазвичай носили на поясі револьвери, але кондуктор і справді збирався очолити все сам, а цього не варто було допускати. Щоб повести людей вночі проти індіанців, треба знати і вміти трохи більше, ніж переважно вміє залізничний кондуктор, навіть якщо він людина смілива та ініціативна. І почув одностайне: «Так», а кондуктор додав із посмішкою: «Серед пасажирів їдуть шістнадцять наших працівників. Вони добре стріляють і орудують ножами. Ще є двадцять солдатів, які повністю озброєні і прямують до форту Палві. Думаю, що серед нас знайдеться ще кілька людей, яким сподобається ідея зустрітися з червоношкірими. Хто піде з нами?»

Усі без винятку були готові взяти участь у нічній пригоді, хоч, можливо, багато хто й боявся, але соромився зізнатися. Хоча з таких людей нам буде небагато користі, тому краще б вони залишилися, тож я сказав:

— Слухайте мене уважно, джентльмени. Ви всі — хоробрі люди, але не слід залишати потяг без охорони. У вагонах точно є дами, і вони потребують захисту. Навіть якщо ми переможемо, то кілька індіанців можуть втекти й напасти на потяг, тому частина відважних чоловіків повинна залишитися тут. Прошу вийти вперед тих, хто готовий взяти на себе охорону потяга і дам.

І справді знайшлося восьмеро чоловіків, готових ризикувати життям, захищаючи потяг. Це були чоловіки трьох дам, які їхали в потязі, і ще п’ятеро пасажирів, більше схожі на тих, що краще знаються на цінах заліза, вина чи сигар, ніж на тому, як правильно тримати в руках ножа. Я не дорікав цим людям навіть подумки, бо їхнім завданням насамперед були обов’язки перед дамами.

— Ми не можемо залишити потяг зовсім без персоналу. Хто хоче залишитися? — запитав я кондуктора.

— Машиніст і кочегар, — прозвучало у відповідь. — Вони візьмуть на себе командування загоном, який залишається тут, а я поведу всіх на сутичку з індіанцями.

— Звичайно, сер! Мабуть, ви не раз билися з індіанцями?

— Я й без цього добре знаю їхню натуру. Червоношкірі вміють лише нападати з засідки, а у відкритому бою, зустрівши справжніх чоловіків, відразу тікають. Тож наше завдання не таке вже й складне.

— Я не згоден з вами, сер. Нам доведеться мати справу з індіанцями оґлала, які вважаються найбільш жорстокими серед племен сіу. До того ж їх привели сюди надзвичайно винахідливі й нещадні вожді Ка-Во-Мієн і Ма-Ті-Ру.

— Чи не хочете ви натякнути, що їх слід боятися? Нас тут понад сорок відважних чоловіків. Зараз ми знімемо ковдри з ліхтарів, ви сядете в потяг і покажете машиністові те місце, де індіанці розібрали рейки. Там ми зупинимося, зіскочимо на насип і так провчимо цих негідників, що ніхто з них не втече живим. Потім нам доведеться лише відремонтувати рейки і надолужити час.

— Мушу визнати, сер, що у вас є всі здібності стати полковником кавалерії, який не знає кращої розваги, ніж розтоптати ворога копитами своїх коней. Але тут зовсім інша ситуація. Якщо вчините так, як сказали, то поведете всіх своїх сорок чоловіків на неминучу смерть, а я нізащо не братиму участі в такій операції.

— Що? Ви не збираєтеся допомагати нам? Може, Вам страшно? Або річ у тім, що я збираюся очолити загін, а не ви?

— Чорт! Ви говорите про страх? Якщо після всього, що ви про мене чули, вам досі таке спадає на думку, то це величезна необачність, бо я можу захотіти підтвердити те, що мене недаремно називають Вбивчою Рукою, і продемонструвати силу свого кулака на чиємусь черепі. Мені геть байдуже, що трапиться далі з вашими скальпами і потягом: стануть вони власністю індіанців чи вціліють, але мій власний скальп належить лише мені, і я маю на нього виключне право, а до того ж хочу зберегти його якомога довше. На добраніч, панове!

Я повернувся і збирався піти. Кондуктор схопив мене за рукав:

— Зачекайте, сер! Так діло не піде! Я взяв на себе командування загоном, і тепер всі повинні слухатися мене. Я не можу залишити потяг тут, а сам піти так далеко, бо я особисто відповідаю за все, що є в потязі. Мій план залишається незмінним: ви поїдете з нами й покажете нам місце засідки. Ми не вийдемо з вагонів, поки не побачимо індіанців. Справжній полководець має брати до уваги все, навіть можливість поразки. У такому разі ми заховаємося у вагонах і будемо відстрілюватися, поки надійде допомога з наступного потяга. Джентльмени, ви згодні зі мною?

Усі погодилися з ним. Серед них не було жодного вестмена, тож для них його план звучав доволі переконливо. Кондуктор був дуже задоволений тим, що його так одностайно підтримали, і сказав мені:

— Отже, сер, їдьмо!

— Гаразд, якщо ви наказуєте, я послухаюся. Їду!

Одним стрибком я опинився на спині свого мустанга, ноги якого розплутав ще під час розмови.

— Та ж ні, сер! Я маю на увазі потяг!

— А я — коня, отже, наші погляди відрізняються.

— Наказую вам зійти з коня! — крикнув він.

Я під’їхав до нього впритул, нахилився і відповів:

— Здається, ви ще ніколи не мали справи з вестменом, коли дозволяєте собі говорити таким тоном. Зробіть ласку і займіть своє місце в локомотиві!

Я скерував мустанга просто на нього, схопив його правою рукою за комір і підняв догори. Потім наблизився до локомотива й кинув великого залізничного стратега на місце машиніста, а потім помчав у прерію.

Зорі світили яскраво, й ніщо не заважало їхати швидко, тож через п’ятнадцять хвилин я вже був біля Сема.

— Ну і? — запитав він. — Я сподівався, ви приїдете з підмогою.

Я розповів йому, чому це не вдалося.

— Ви все зробили правильно, Чарлі! Ці залізничники вважають себе кращими за нас тільки тому, що ми не ходимо до перукаря тричі на день. Нехай тепер діють за своїм планом, результат їх здивує, ги-ги-ги, — і він показав жестом, як знімають скальп, а потім запитав:

— Але ви так і не розповіли мені, що почули від індіанців!

— Червоношкірих привели сюди Ка-Во-Мієн і Ма-Ті-Ру.

— О! Тоді нас чекає цікавий бій.

— А підмовив їх білий, який дізнався, що в потязі везуть золото і срібло.

— І він хоче забрати золото і срібло, а червоношкірим залишить скальпи?

— Атож.

— Так я й думав. Напевно, це хтось з відомих розбійників!

— Я вже зустрічався з ним. Колись його банда напала на Вогняну Руку, але мусила втекти.

— Як його звати?

— Не знаю, та мене це і не цікавить. Такі люди змінюють імена мало не щодня. Що ви розвідали?

— Червоношкірі сховалися по обидва боки залізничного насипу. Їхніх коней стережуть всього два воїни. Що ми будемо робити, Чарлі? Допоможемо пасажирам із потяга чи їдемо геть?

— Ми зобов’язані допомогти їм, сер. Це наш обов’язок. Невже ви думаєте по-іншому?

— Ясна річ, що ні. Ви, Чарлі, цілковито маєте рацію, що це наш обов’язок. Крім того, не забувайте про мої вуха, за них ще не заплачено повністю. Можу побитися об заклад, що завтра вранці на насипі буде лежати кілька індіанців без вух. Але що нам зараз робити, Чарлі?

— Ми розділимося і станемо між індіанцями та їхніми кіньми.

— Слухайте! Мені спала на думку одна річ. А якщо нам влаштувати втечу коней?

— Ідея непогана. Але тут треба діяти обережно. Я б навіть утримався від такого кроку. Навряд чи наші войовничі друзі з потяга здобудуть перемогу, а ми удвох теж зможемо максимум стримати індіанців до наступного поїзда або ж налякати їх і змусити втекти. Та коли ми відженемо їхніх коней, то втекти вони вже не зможуть, а залишаться тут і битимуться до кінця. Вам ніколи не доводилося чути про золоте правило, що іноді варто вибудувати ворогові золотий міст порятунку?

— Досі я чув лише про дерев’яні, кам’яні та залізні мости. Я поважаю вашу думку, Чарлі, думаю, що таки маєте рацію, але так приємно уявляти собі, як червоношкірі метушаться й намагаються втекти, а довкола — жодного коня. У мене аж руки чухаються, як подумаю про це. До того ж ми можемо добряче налякати їх, якщо поженемо на них їхніх власних коней.

— Це точно! Але краще почекати й подивитися, як розвиватиметься ситуація.

— Гаразд. Але одне маєте мені дозволити вже зараз.

— Що саме?

— Негайно вбити он тих двох вартових.

— Я не прихильник кровопролиття, але зараз ви маєте слушність: хоч як сумно, а нам доведеться вбити їх, адже це необхідний захист. Без вартових ми зможемо зробити з цими кіньми все, що завгодно. Але спершу відведімо у якесь безпечне місце наших власних коней.

Ми від’їхали убік, де я прив’язав свого мустанга до дерева так, щоб він міг відійти не далі, ніж на три кроки, а Сем учинив так само зі своєю Тоні. Зазвичай він їй цілковито довіряв, але тут вона могла потрапити під вплив збожеволілого від страху натовпу індіанських коней і помчати за ними в паніці.

Ми повернулися на попереднє місце, зробивши обхід, тож тепер опинилися за спинами індіанців. Вогнів поїзда все ще не було видно. Тож або пасажири таки чинили опір плану кондуктора, або так і не наважилися рушити в бій без мого керівництва.

Ми наблизилися до коней і побачили силуети обох вартових, які не стояли на місці, а ходили довкола коней. Коли один з них наблизився до куща, за яким ми ховалися, зблиснуло лезо Семового ножа і вразило жертву просто в серце, ще до того, як вона встигла видобути з себе бодай звук. Другий вартовий загинув так само. Людина, яка не знає прерії, не може уявити собі ту запеклість, з якою обидві раси знищують одна одну, переступаючи крок за кроком, по коліна в крові, ворога.

Я відвернувся, щоб не дивитися на смерть другої жертви, і тут помітив поблизу коня зі зручним іспанським сідлом і величезними стременами у вигляді носка чобота, якими зазвичай користуються вершники в Центральній і Південній Америці. Невже це був кінь білого? Я підійшов до тварини, запхав руку в кобуру на сідлі і виявив там замість револьвера два тугих гаманці й папери. Я не мав часу роздивлятися знахідку, тож просто засунув усе собі в кишеню й повернувся до Сема.

— Що робимо тепер? — запитав він мене.

— Розділимося — ви поїдете ліворуч, а я — праворуч. Але стійте! Дивіться, здається, наближається поїзд.

— Справді. Влаштуймося тут і подивимося, як червоношкірі провчать пасажирів.

Здається, план кондуктора таки втілили в життя. Яскравий потік світла від обох ліхтарів потяга дуже повільно наближався до засідки. Незабаром ми почули скрегіт гальм, і потяг зупинився за кілька кроків від зруйнованих рейок.

Я уявив собі лють вождів індіанців, коли вони зрозуміли, що хтось попередив пасажирів і машиніста, позбавивши їх головної умови перемоги — несподіванки. У цій ситуації пасажирам слід було сидіти всередині вагонів, наче у фортеці, і відбивати усякі спроби червоношкірих захопити потяг. Я вже почав сподіватися, що так вони і зроблять, але раптом, на мій подив, двері відчинилися, і люди почали зістрибувати на землю і кинулися в наступ. Мабуть, у цей момент вони зразу й усвідомили всю легковажність свого вчинку, опинившись у яскравому світлі вогнів і ставши ідеальною мішенню для індіанців. Ті навіть мріяти про таке не могли. Прогримів один постріл, другий, а потім почувся страшний крик.

З незарядженими рушницями червоношкірі кинулися вперед, розмахуючи томагавками й ножами, але знайшли на землі лише вбитих і поранених. Усі, хто міг рухатися, миттю втекли назад у вагони й заховалися всередині. Деякі індіанці нахилилися над тілами, які лежали в смузі світла, і тільки постріли з вікон завадили їм добити свої жертви і зняти з них скальпи.

Тепер найрозумніше було б відвести поїзд назад, проте він залишався на місці. Можливо, машиніст і кочегар сиділи у вагоні разом із пасажирами.

— Ось зараз почнеться справжня облога, — прошепотів коло мене Сем.

— Навряд. Червоношкірі знають, що в них лишилося небагато часу до наступного поїзда. Вони підуть на штурм, хоч зазвичай воліють цього не робити.

— А що зробимо ми? Тут доволі складно знайти правильне рішення.

— Правильним буде те рішення, на яке ми зважимося якомога швидше і яке так само миттєво виконаємо. Найкращою стратегією нападу я вважаю вогонь. Об’їдемо коней і підпалимо прерію півкільцем через кожні п’ятдесят кроків. Таким чином ми позбавимо індіанців можливості швидко втекти, і це буде найкращою тактикою.

— Чорт, не заздрю червоношкірим! А вам не здається, що від вогню спалахнуть і вагони?

— Не дай Боже! Я не знаю, чи в потязі везуть вибухонебезпечні речовини, якісь оливи чи смолу, а самі вагони зроблені з твердих порід дерева і не мали б спалахнути від трави. Але треба подумати і про ту єдину можливість, яка залишається індіанцям, щоб не згоріти заживо. Я на їхньому місці запалив би зустрічний вогонь, а сам сховався б під вагонами.

_{Шаман Жовте Перо. Монтана, прибл. 1912 рік. Фото Роланда Ріда.}

— Як думаєте, скільки часу нам знадобиться, щоб потихеньку підпалити траву? Ми ж не можемо запалити смолоскипи, щоб не видати себе завчасу?

— Хороший вестмен має бути готовий до всього. На такий випадок я маю сірники. Ось, візьміть!

— Браво, Чарлі! Тож підпалюємо траву — і до наших коней!

— Стривайте хвилинку, Семе! Який же я дурень. Нам не треба мчати до наших коней. Тут досить інших. Я візьму собі ось цього гнідого.

— А я — його рудого сусіда. Ходімо, переріжемо пута!

Швидко перебігаючи від одного коня до другого, ми розрізали пута, якими ті були стриножені. Потім ми підпалили траву і застрибнули в сідла. Спочатку спалахнула суха трава, потім зайнялися кущі. Індіанці ще нічого не помітили.

— Де зустрічаємося? — запитав Сем.

— Біля насипу. За стіною вогню. Зрозуміло?

— Так. Уперед!

Коні були збуджені ще коли ми почали перерізати пута, а тепер, відчувши вогонь, вони стурбовано збивалися разом, стригли вухами, готові щомиті зірватися з місця. Я подався праворуч, у глибину прерії, і, проскакавши галопом півколом завдовжки близько милі, запалив траву ще в кількох місцях. І тільки там мені спало на думку, що ми зробили фатальну помилку: поспішаючи влаштувати втечу чужих коней, ми геть забули про власних.

Я миттю повернув свого коня і помчав назад, до місця, де ми покинули своїх коней. Вогненне кільце розширювалося й висвітлювало кожен кущ, по прерії лунав тупіт кінських копит, а від насипу мені назустріч чути було виття, на яке здатні тільки червоношкірі. Під колесами вагонів замерехтіли маленькі вогники. Я не помилився, припускаючи, що індіанці розпалять зустрічний вогонь, а самі сховаються під потягом. Тим часом я вже бачив мого мустанга, поруч із ним стояла довгонога Тоні, а з правого боку до них мчав Сем. Його кінь біг так швидко, що мало не торкався землі черевом. Мабуть, він теж згадав про нашу фатальну помилку.

Але наших коней уже помітили індіанці, і близько десятка розфарбованих фігур з усіх ніг кинулися до них. Двоє з них бігли швидше за інших і були вже за кілька кроків від мого мустанга. Я закинув рушницю за спину і підвівся на стременах, вихоплюючи томагавк. Я впізнав індіанців: це були вожді. Однак перш ніж я встиг до свого коня, один із них уже скочив йому на спину.

— Геть, Ма-Ті-Ру! Це мій кінь!

Почувши своє ім’я, індіанець повернув до мене голову, і очі його спалахнули ненавистю:

— Вбивча Рука! Смерть блідолицьому псові!

Він вихопив з-за пояса ніж, але тут же впав із коня під ударом мого томагавка. Тієї ж миті другий вождь одним стрибком зайняв його місце в сідлі і спробував пустити коня галопом, не помітивши, що той прив’язаний.

— Ка-Во-Мієн, ти хотів зустрітися зі мною! Чого ж намагаєшся втекти?

Вождь зрозумів, що йому не минути загибелі на прив’язаному коні, і зістрибнув на землю, збираючись сховатися в кущах, але я махнув томагавком, і важка бойова сокира впала йому на голову, зминаючи орлине пір’я, він теж упав додолу. Я зістрибнув з коня і з рушниці убив ще трьох червоношкірих, які намагалися заволодіти нашими кіньми, часу для продовження бійки не було. Вогонь насувався. Не гаючись, я розрізав прив’язь і стрибнув у сідло. Гнідий кінь давно втік геть.

— Чарлі! Їдьмо туди, де ще є можливість проскочити крізь вогонь! — крикнув Сем.

Він на скаку перестрибнув з індіанського коня на свою Тоні і, сидячи в сідлі, зігнувся, як кішка, щоб розрізати ножем ремені, які стягували ноги тварини. Ми помчали до місця, де ще можна було вистрибнути поза стіну вогню.

Нам пощастило проскочити, потім ми повернули ліворуч і зупинили коней. Довкола було страшенно спекотно. Землю вкривав товстий шар попелу, який ще не встиг охолонути. Обабіч від нас вирувало море вогню, яке, здавалося, поглинало з повітря весь кисень. Дихати було неможливо.

Вогонь ішов далі у прерію, повітря ставало прохолоднішим, і через півгодини лише на горизонті виднілися відблиски пожежі. Навколо лежала почорніла земля, а дим над нею заступав зірки.

— О Боже! Давно мені не було так душно! — відсапуючись, промовив Сем. — Не здивуюся, якщо виявиться, що вагони палають, як солома.

— Не думаю. Поїзди часто їздять через палаючі ліси або прерії, тож вони пристосовані до вогню.

— Що збираєтеся робити тепер, Чарлі? Індіанці бачили нас і будуть поводитися обережно.

— Ми зараз опинилися на видному місці, між індіанцями та лінією горизонту. Нам треба прикинутися, ніби тікаємо. Можливо, вони вирішать, що ми належимо до групи мисливців і що зараз захочемо поїхати по підмогу. Ми поїдемо на північ, далі — на схід, а тоді повернемося на місце, тільки вже з іншого боку, звідки вони нас не чекають.

— Слушно кажете, Чарлі. Я думаю точно так само і переконаний, що врешті-решт це коштуватиме деяким червоношкірим їхніх вух. До того ж ваш томагавк сьогодні вже непогано попрацював.

— Але я не вбив їх, — відповів я.

— Не вбили? Що ви маєте на увазі?

— Я тільки оглушив їх.

— Ви збожеволіли, Чарлі! Як можна тільки оглушити індіанця, який потім буде ганятися за вами по всій прерії, щоб помститися!

— У мене є серйозні причини не вбивати їх. І принаймні одну з них ви здатні зрозуміти.

— Не існує жодної причини, Чарлі! Я ж знаю, що це були вожді. Вони менше за всіх заслуговують на поблажливість.

— Колись вони взяли мене в полон і могли поставити до стовпа тортур, але не зробили цього. Мені довелося на їхню доброту відповісти невдячністю: я утік від них, вкравши у вождя його коня. Тому сьогодні мій томагавк не розколов їхні голови, я кинув його лише упівсили.

— Не ображайтеся на мене, Чарлі, але, здається, ви зробили дурницю. Адже вони ніколи вам не подякують. У найкращому разі вони всюди розповідатимуть, що Вбивча Рука вже не має колишньої сили і не здатен розбити череп червоношкірому. Сподіваюся, що вогонь виправив вашу помилку і підсмажив вождів, поки вони лежали непритомні.

Протягом цієї розмови ми мчали по прерії. Стара кобила Сема кумедно викидала вперед свої довжелезні ноги, але, як не дивно, легко встигала за моїм мустангом. Незабаром ми знову опинилися біля залізничного полотна, милі за півтори східніше від того місця, де тепер стояв поїзд. Стриножені коні залишилися в темряві, а ми крадькома пішли вздовж насипу.

Різкий запах згарища і дрібні частинки попелу, що літали в повітрі, ускладнювали дихання. У горлі дерло, і ми насилу стримувалися, щоб не закашлятися, адже це би нас видало. Ми чітко бачили перед собою вогні потяга, але червоношкірих не було видно ні з одного, ні з другого боку насипу. Ми підкралися ближче, придивилися й побачили те, на що і сподівалися: червоношкірі сховалися під вагонами, де ні вогонь, ні кулі білих не могли їх дістати. Раптом мені спала на думку одна річ. Втілити її в життя було складно, але якби вдалося, то результат був би вартий зусиль.

— Семе, поверніться до коней і приведіть їх сюди, бо індіанці, які тікатимуть, випадково наскочать на них і заберуть, — сказав я.

— Про що ви, Чарлі? Червоношкірі неймовірно щасливі, що знайшли такий безпечний сховок. Навіщо їм тікати?

— Я змушу їх до цього.

— Але як? Пострілами?

— Ні.

Я пояснив йому, що зібрався зробити, і він аж крякнув від утіхи.

— Так, Чарлі, це чудова думка. Але будьте обережні, щоб червоношкірі вас не зловили, а я в потрібний момент буду поряд з вами і приведу коней. Ми нападемо на них, як бізон на койотів, ги-ги-ги!

Він поповз назад, а я з ножем у правій руці розпластався на землі й почав підкрадатися до поїзда, щоб кожної миті бути готовим дати відсіч у разі нападу. Я успішно й непомітно дістався до того місця на насипі, де стояв локомотив. Величезні колеса паровоза не давали мені зазирнути під нього. Я раптово випростався на насипі, двома величезними стрибками подолав відстань до паротяга і зник у будці машиніста раніше, ніж хтось з індіанців встиг прицілитися.

Знизу пролунало виття, але було вже пізно: паротяг зрушив із місця, і мені вдалося проїхати трохи назад. Крики болю та жаху залунали у прерії. Важкі сталеві колеса тиснули, місили, різали живу плоть. Від’їхавши на сотню кроків, я зупинив потяг і знову повів його вперед.

— Собака! — пролунав поряд зі мною лютий крик, і у дверях з’явився чоловік з ножем у руці.

Це був білий. Ударом ноги в груди я скинув його на насип.

— Чарлі, до мене! — почувся голос Сема. — Швидше!

Ліворуч від мене скакав Святе Вухо. Його кінь, вгадуючи бажання господаря, то зупинявся, то вставав дибки, то крутився на місці. Це було дивовижне видовище, бо вестмен керував конем лише колінами, тримаючи в одній руці вуздечку мого мустанга, а другою відбиваючись від двох індіанців, які насідали на нього. Решта червоношкірих мчали туди, де раніше стояли їхні коні, марно сподіваючись, що тварини не розбіглися.

Я відразу спинив потяг і поспішив на поміч Семові, але обидва індіанці, побачивши мене, кинулися навтьоки. Я застрибнув у сідло, і ми помчали їм навздогін, тож незабаром опинилися в самій гущі червоношкірих, які кинулись урозтіч, наче дикі тварини, що побачили мисливця. Несподівано я почув гучний крик Сема:

— Тисяча чортів! Та це ж Фред Морґан! Іди в пекло, сатано!

Я озирнувся на крик, у відблисках далекої пожежі побачив, як Сем підвівся на стременах, заносячи руку для нищівного удару. Його обличчя горіло ненавистю. Однак білий, той самий, що сидів з вождями, а потім намагався вбити мене в будці машиніста, не став чекати, коли томагавк вестмена впаде на його голову, а кинувся на землю, покотився, спритно скочив на ноги і зник у натовпі червоношкірих.

Сем пришпорив Тоні, і вона зробила величезний стрибок, щоб знову опинитися у вирі червоношкірих. Однак мені не вдалося побачити, чим закінчилася сутичка Сема з його смертельним ворогом, бо троє червоношкірих напали на мене, щоб відібрати коня, і мені довелося взятися до них.

Я не переслідував індіанців. І так занадто багато крові було пролито того дня, до того ж я був певен, що після жорстокого уроку їм не спаде на думку повернутися назад. Слід було придержати Сема, щоб він відмовився від погоні, яка могла погано закінчитися для нього, тому я голосно, на повну силу, завив койотом і повернув коня назад до поїзда.

Всі пасажири висипали на полотно. Машиніст і кочегар шукали вбитих і поранених, а кондуктор стояв поруч і сипав прокльонами. Побачивши мене, він закричав:

— Хто вам дозволив зрушити з місця потяг і дати втекти червоношкірим? Вони вже були в наших руках!

— Тіштеся, що вони втекли, бо радше ви би опинилися у їхніх руках, а не навпаки. Ви й так наробили чимало дурниць!

— Хто підпалив прерію?

— Я.

— Та ви здуріли! Ви підняли на мене руку! Ви знаєте, що я маю право заарештувати вас і віддати під суд!

— Ні, цього я не знаю, але дозволяю вам спробувати скинути Вбивчу Руку з коня, зв’язати його, закрити у вагоні і віддати правосуддю. Мені кортить подивитися, як ви це зробите.

Кондуктор злякався і заговорив шанобливіше:

— Я не це мав на увазі, сер! Хоч ви й наробили дурниць, я пробачаю вам.

— Вельми вдячний, сер! Мене завжди зворушує до сліз, коли зверхники світу сьогó мають співчуття до нас, грішних. І що ж ви зробите тепер?

— Що я можу зробити, хіба полагодити рейки і продовжити подорож. Як ви вважаєте, нам не загрожує новий напад червоношкірих?

— Не думаю. Ваша атака була проведена так продумано й бездоганно, що в них точно пропало бажання повертатися.

— Сподіваюся, ви не знущаєтеся з мене, сер! Це я би хотів вам суворо заборонити. Мене ніяк не можна звинувачувати в тому, що їх було занадто багато і що вони так добре приготувалися до нападу!

— Я попереджав вас про це. Оґлала чудово орудують вогнепальною зброєю. З ваших шістнадцятьох робітників і двадцятьох солдатів загинуло дев’ятеро осіб. Це ви, а не я, послали їх під кулі, їхня кров на вашому сумлінні. А ще подумайте про те, що ми з моїм товаришем удвох змусили червоношкірих утекти, а якби ви послухали мене, то всі ваші люди були б живі та здорові.

Він намагався зі мною посперечатися, але підійшли пасажири, які підтримали мене, і йому не лишилося нічого іншого, як скромно запитати:

— Сподіваюся, ви побудете з нами, поки ми не виїдемо?

— Зрозуміло. Справжній вестмен ніколи не кидає справу, не довівши її до кінця. Беріться до роботи. Зберіть хмизу, запаліть багаття, щоб бачити в темряві. Про всяк випадок поставте кілька вартових: а раптом червоношкірим заманеться повернутися.

— А не могли б ви взяти це на себе?

— Що?

— Стати на варті.

— Дякую, ні! Після всього, що я для вас зробив, ви ще намагаєтеся влаштуватися зручніше за моєю спиною? Я не сумніваюся, що ваші стратегічні здібності підкажуть вам, де поставити вартових.

— Але наші очі не настільки пильні та уважні, як ваші.

— Напружте зір, і все побачите. От зараз і переконаєтеся. Тихо! Ви щось чуєте?

— Це тупіт коня. Напевно, до нас мчить якийсь індіанець.

— Невже ви думаєте, що індіанець отак голосно гупав би? Це мій товариш, і раджу поводитися з ним якомога ввічливіше. Священне Вухо не любить жартів.

Це й справді був Сем. Він під’їхав до нас і зістрибнув з коня з таким виразом на лиці, наче був ображений на весь світ.

— Ви чули мій поклик? — запитав я.

Він відповів мені кивком і звернувся до кондуктора:

— Це ви придумали такий «чудовий» план?

— Так, — відповів той так простодушно, що я не стримав посмішки.

— Співчуваю. Моя старенька Тоні неймовірно розумна у порівнянні з вами. Однак у вас ще не все втрачено. Колись і з вас будуть люди. Тільки, заради Бога, не дайте вибрати себе президентом. Тоні, стій тут, я зараз повернуся!

Кондукторові аж мову відняло, від подиву він тільки мовчки плямкав ротом. Втім, якби він навіть спромігся щось сказати, його б ніхто не слухав, бо Сем уже зник у нічній пітьмі. Що ж могло так розізлити Сема? Відповідь могла бути тільки одна: зустріч із Фредом Морґаном, білим розбійником, якого я стусаном викинув з паротяга.

Я здогадувався, куди поїхав Сем, і сам вчинив би так само, але досі не мав на це часу. Сидячи на насипі, я спостерігав, як робітники метушаться на полотні та ремонтують його. Через кілька хвилин маленький вестмен повернувся і сів поруч зі мною. Тепер його обличчя було не просто похмурим і заклопотаним, воно стало похмурим, як грозова хмара.

— Ну і як? — запитав я.

— Що як? — прошипів він у відповідь.

— Вони мертві?

— Мертві? Ви жартуєте? Ви їх погладили томагавком по потилиці і хочете, щоб вони були мертві? Таким ударом і муху не вб’єш! Ви чули, що я сказав кондукторові?

— Що саме?

— Що моя старенька Тоні розумніша за нього.

— Ну і що?

— Здогадайтеся самі. Навіть моя Тоні збагнула б, що Ка-Во-Мієна і Ма-Ті-Ру треба було вбити. Вони отямилися і втекли.

— От і чудово!

— Краще не буває! Два негідники розгулюють по прерії, хоч їхні скальпи могли опинитися в наших руках.

— Ви вже знаєте, що я думаю з цього приводу, Семе, тому припиніть сваритися. Краще скажіть, що вас так роздратувало.

— Від такого розізлиться і святий! Як думаєте, кого я оце зустрів?

— Фреда Морґана.

— Справді! Як ви дізналися?

— Ви назвали його на ім’я доволі голосно.

— Так? Я був дуже лютий. Вгадайте, хто він такий?

І тут мені на думку спала відповідь на це запитання.

— Невже вбивця вашої дружини й дитини?

— Так. А хто ж іще?

Я схопився на ноги.

— Неймовірний збіг обставин! Вам вдалося його наздогнати?

— Ні, негідник зник. Я б відірвав собі вуха, якби вони в мене були!

— Я ж бачив, як ви метнулися за ним навздогін.

— Та й марно. Зовсім марно. Я більше його не бачив. Може, він припав до землі, а я й не помітив, проїхавши повз нього. Але я обов’язково знайду його, хоч із-під землі дістану! Вони без коней, і ми легко їх наздоженемо.

— Наздогнати їх нескладно. Відрізнити сліди білого від слідів індіанців теж легко, але якщо він не дурень, то піде клишоногою ходою червоношкірих, і тоді нам не вдасться вистежити його. А крім того, вишукуватиме територію, на якій не видно слідів.

— Так воно і є, Чарлі, але що ж тоді нам робити?

Я запхав руку в кишеню і витягнув гаманці й папери, які виявив на сідлі коня Фреда Морґана.

— Можливо, тут ми знайдемо підказку, де нам його шукати?

Я відкрив один гаманець, потім другий. Світло від багаття освітило їх, і я з подивом вигукнув:

— Дивіться, Семе! Це самоцвіти, справжні самоцвіти! Алмази! У наших руках неймовірне багатство. От тільки звідки вони тут? Як могли коштовності потрапити в гаманець ватажка розбійницької зграї? Точно, що не могло це відбутися законно, тож ми просто зобов’язані повернути коштовності справжньому власникові.

— Справжні діаманти? — перепитав Сем майже байдуже. — Ще ніколи в житті мені не випадало тримати в руках такі дорогі уламки земної кори.

Я простягнув один із гаманців Семові.

— Це бразильські алмази. Подивіться, як вони виблискують навіть при світлі багаття.

— Гм! Які дивні істоти люди. Адже це звичайне каміння, навіть не шматок пристойного міцного металу. Правда, Чарлі?

— Це вугілля, Семе, не більше ніж вугілля!

— Та мені байдуже, вугілля це чи кокс. Навіть мою стару рушницю я не віддам за жменю цих камінчиків. Що ви збираєтеся робити з ними?

— Поверну власникові.

— І хто це?

— Ще не знаю, але незабаром з’ясую. Таке багатство не може зникнути безслідно й без галасу. Про це, напевно, давно написали всі газети.

— Маєте рацію, Чарлі, з завтрашнього дня підписуємося на всі газети Сполучених Штатів.

— Може, і не доведеться. Огляньмо ще ці папери.

Сем кивнув, і я розгорнув пакет. Усередині були карти території Сполучених Штатів, Мексики, Канади і лист, де було написано:

«Галвестон…

Дорогий батьку!

Твоя присутність тут дуже потрібна. Приїжджай щонайшвидше незалежно від того, чи вдалося тобі обкрутити справу з коштовностями. Є можливість зірвати куш. У середині серпня я приїду на Сьєрра-Бланка, туди, де Пекос протікає між Скеттл-Пік і Хед-Пік. Подробиці під час зустрічі.

Твій Патрік».

Дата, зазначена після назви міста, була відірвана, тому ми могли тільки здогадуватися, коли був написаний лист. Я прочитав його Семові уголос.

— Тисяча чортів! — вигукнув Сем. — Все сходиться, його сина звати Патрік. Саме цих двох і не вистачає мені, щоб зробити дві останні зарубки. Я вже багато років ганяюся за ними. Повторіть, будь ласка, назву тих двох гір.

— Скеттл-Пік і Хед-Пік.

— Ви знаєте, де це?

— Приблизно. Мені якось довелося їхати з Санта-Фе на плато Орган, а оскільки я поспішав і не хотів зіткнутися з сірим ґрізлі в Сьєрра-Бланка, то повернув саме туди.

— То ви бували на Ріо-Пекос?

— Ну, звичайно.

— Чудово. Отже, ви — саме та людина, яка мені потрібна. Хоч ми мали їхати в Техас і Мексику, та тепер доведеться взяти трохи правіше. Я збирався туди лише тому, що сподівався відшукати там цих людей, але тепер, коли вони самі призначають мені побачення, я був би дурнем, якби не полетів до них на крилах «любові». Уявляю, як вони зрадіють, коли побачать Сема верхи на старенькій Тоні. Ви поїдете зі мною шукати слід Фреда Морґана?

— Звичайно. Я мушу з ним поговорити, адже тільки він один знає, кому належать коштовності.

— Тоді сховайте їх надійно і ходімо подивимося, що там поробляють люди з потяга.

Кондуктор виставив вартових, як я йому й радив. Робочі снували по шпалах, відновлюючи шлях. Частина пасажирів бездіяльно сиділа на насипі та спостерігала за роботою. Решта перев’язувала поранених і ховала вбитих. З усіх боків за нами спостерігали, не наважуючись перервати нашу розмову, а коли ми піднялися на насип, нас оточили, дякували за допомогу і запитували, чи можуть нам чимось допомогти. Вони явно розуміли ситуацію краще за кондуктора. Я попросив їх продати нам трохи свинцю, пороху, тютюну, хліба й сірників. Кожен миттю приніс щось із власних запасів, ніхто і слухати не хотів про гроші, які я їм пропонував.

Час ремонтних робіт був недовгим, і незабаром робітники вже збирали інструменти, а до нас підійшов кондуктор і запитав:

— Ви поїдете з нами, джентльмени? Я радо відвезу вас, куди накажете.

— Дякуємо, сер, але ми залишимося тут, — відповів я.

— Як собі хочете, я не наполягаю. Ви, звичайно ж, розумієте, що мені доведеться доповісти про те, що трапилося, і я неодмінно розповім і про вашу допомогу, тож можете сподіватися на винагороду.

— Дякуємо, але нам це ні до чого, бо ми збираємося виїхати з країни.

— А кому належать сьогоднішні трофеї? — запитав кондуктор.

— За законом прерії вся власність переможеного переходить до переможця.

— Переможці — це ми, тому маємо право забрати в індіанців усе. Ходіть сюди, джентльмени, всі трофеї наші. Кожен з нас має отримати щось на згадку про сьогоднішню битву.

Сем підвівся, підійшов до кондуктора впритул і вимовив:

— Сер, покажіть мені червоношкірого, якого ви вбили!

У кондуктора забігали оченята.

— Як мені вас розуміти?

— А так і розумійте! — заревів розлючений Сем. — Усі речі убитих особисто вами індіанців належать вам, але всього решти краще не торкайтеся!

— Семе, не псуйте їм насолоди, — шепнув я йому. — Нам же все це не потрібне.

— Якщо так кажете, то чорт із ними, нехай грабують трупи, — поступився Сем і, повернувшись до кондуктора, додав: — Але не смійте доторкнутися до скальпів, їх ви не заслужили!

— Он там, у чагарнику, — втрутився я, — лежить тіло вбитого залізничника, заберіть його й поховайте. Це ваш обов’язок.

Вони, ясна річ, виконали мою вказівку. У мертвих індіанців забрали все цінне. Білих покійників завантажили в потяг, і після короткого прощання поїзд рушив, набрав швидкості й незабаром зник у темряві. Через кілька хвилин ми вже не чули навіть перестуку коліс. Ми з Семом залишилися самі у величезній тихій прерії.

_{У таборі. Монтана, прибл. 1912 рік. Фото Роланда Ріда.}

— Що тепер, Чарлі? — запитав Сем.

— Спати, — відповів я.

— Ви думаєте, індіанці не повернуться сюди після того, як наші сміливі друзі поїхали геть?

— Думаю, ні.

— Шкода! Але я би здивувався, якби Фред Морґан не зробив принаймні спроби відшукати свого коня й дорогоцінних камінчиків.

— Сумніваюся. Хіба можна знайти коня, який утік у прерію від пожежі? Крім того, він уже знає, що тут, окрім героїв залізниці, є люди, з якими впоратися не так легко й від яких слід триматися подалі.

— Але ж він упізнав мене так само, як я його, тож і йому неодмінно захочеться подарувати мені кулю або застромити ніж під лопатку.

— Побачимо. Але принаймні до ранку нам нічого не загрожує. Для певності ми можемо трохи від’їхати вбік від полотна, щоб нас точно ніхто не потурбував уві сні.

— Гаразд, тоді вперед!

Ми сіли на коней, від’їхали приблизно милю від залізниці на північ, загорнулися в наші ковдри і лягли спати.

Я дуже втомився і заснув майже відразу. Крізь сон мені здалося, що я чув стукіт коліс поїзда, але так і не прокинувся.

Коли я розплющив очі, вже починало світати. Сем сидів поруч, його обличчям розпливлася широка задоволена усмішка: він курив одну із сигар, подарованих уночі кимось із пасажирів.

— Доброго ранку, Чарлі! Сьогодні я справді відчуваю різницю між справжнім тютюном і тим зіллям, яке ви готуєте під сідлом. Закуріть і ви сигару, а потім поїдемо далі. Від сніданку наразі доведеться відмовитися, поки ми не знайдемо води.

— Мусимо знайти, бо й наших коней треба напоїти. Але поки я буду насолоджуватися сигарою, то хай і мій кінь трохи радощів зазнає.

Я зняв пута з коня і сів коло Сема, щоб із не меншою, ніж у нього, приємністю закурити справжню сигару.

— Як поїдемо? — запитав Сем.

— Повернімося до місця засідки, а вже звідти рушимо колами, щоб напасти хоч на якийсь слід.

— Але ж ми розділимося?

— Звичайно. У дорогу!

Однак усі наші пошуки були марні. Ранковий вітер розвіяв попіл, і як ми не старалися, не знайшли жодного відбитка.

— Ви бачили хоч щось, Чарлі? — запитав мене Сем, коли ми знову зустрілися.

— Ні.

— І я нічого не бачив. Чортів вітер, віє якраз тоді, коли цього не треба! Якби не той лист, я взагалі не знаю, з чого ми мали б починати.

— Час їхати на Ріо-Пекос!

— Гаразд, але спочатку я повинен повідомити червоношкірим, кому вони завдячують учорашніми «радощами».

І поки я відпочивав, розлігшись на насипі, він спритно орудував ножем, переходячи від мерця до мерця й залишаючи на кожному з них своє тавро. Він відрізав їм вуха і запихав у мертві долоні.

— Поїхали! — вигукнув Сем, покінчивши зі своєю жахливою справою. — До води далеко. Цікаво, хто легше витримує спрагу, моя Тоні чи ваш мустанг?

— Думаю, ваша Тоні. Я важчий за вас.

— Безумовно, Чарлі, ви важчий за мене, зате в моєї Тоні більше мізків, а це теж важливо. У тому, що Фредові Морґану вдалося втекти, немає моєї провини. Але в тому, що обидва вожді уникли смерті, винні ви, тільки ви. Тож не буде вам мого прощення, поки не допоможете мені зловити обох Морґанів.

Але сказане у вірші годі було виконати, бо вершники були так само безнадійно виснажені, як і їхні тварини.

Маленький худорлявий Сем немов ще більше висох. Він висів на шиї свого коня з відкритим ротом і до всього байдужим поглядом, важко було збагнути, яка таємнича сила все ще тримає його у сідлі. Мої повіки мов налилися свинцем, а горло пересохло так, що навіть найтихіший звук, здавалося, роздере його на шматки. Кров у жилах повільно перетікала розплавленим залізом. Я вже не відчував, а знав напевно, що не мине й години, як ми зомліємо, попадаємо з коней на землю й помремо від спраги, так і не отямившись.

— Води, — простогнав Сем.

Я підняв голову й мовчав, не знаючи, що відповісти. Раптом мій кінь спіткнувся й зупинився. Я підганяв його, смикав за вуздечку, але він не рушив з місця. Стара Тоні наслідувала його. Мабуть, сили в коней вичерпалися, і вони не могли йти далі.

— Злазимо, — прохрипів я. Нестерпний біль різонув горло. Здавалося, що губи, рот, горло й легені подряпані до крові тисячами гострих голок.

Я взяв мустанга за вуздечку й побрів уперед. Звільнена від ноші тварина слухняно рушила за мною. Сем тягнув за собою свою Тоні, але він був більш виснажений і ступав похитуючись, немов от-от звалиться на землю. Ми пройшли не більше ніж милю, як раптом я почув позаду себе важке зітхання, озирнувся й побачив, що бідолаха Сем лежить на піску. Його очі були заплющені. Я підійшов до нього й мовчки сів поруч. Не варт було витрачати сили на слова, бо слова не могли нас врятувати.

Так-от яким має стати кінець мого життя, якою буде мета моїх мандрів! Я спробував пригадати батьків і близьких, які залишилися в далекій Німеччині, але марно. Я намагався молитися, але не зумів згадати жодного рядка. Здавалося, мій мозок розплавився і кипить. Ми потрапили в пастку, в якій до нас опинявся не один мандрівник. Ніхто ще не зумів знайти з неї виходу.

З Санта-Фе через Паса-дель-Норте часто повертаються на схід золотошукачі, яким доля посміхнулася на каліфорнійських копальнях. У них немає іншого шляху, окрім через Льяно-Естакадо. Коли я говорив про різні обличчя смерті, що чатує в пустелі, то мав на увазі не тільки спеку й величезні безводні простори. На кордоні Льяно-Естакадо збираються зграї тих, кому не пощастило і хто не хоче повертатися додому з порожніми кишенями, або тих, кому не подобається чесна праця.

Переважно це міцні й загартовані в сутичках люди, перестрітися з якими завжди небезпечно. Вони рідко нападають відкрито, воліючи діяти нишком, підло й жорстоко. Їм спала на думку ідея, жорстокішу за яку годі навіть уявити: вони витягують віхи, якими позначена дорога, й переставляють їх так, щоб привести подорожніх у глиб пустелі, де ті гинуть від спраги й голоду. Тоді грабіжники забирають у вмирущих усе цінне й кидають тих у розпечених пісках. По всій пустелі біліють на сонці кістки сотень нещасних жертв, а рідні марно сподіваються на їхнє повернення або хоч на звістку про їхню долю.

Ось так і ми довірилися вказівникам, і тільки ближче до полудня зауважили, що вони відводять нас убік від потрібного напрямку. Ми не знали, коли й де це сталося, і вже не могли повернутися назад, бо сил на зворотну дорогу в нас не лишилося. А тепер Сем лежав на піску й не міг рухатися далі, я сидів поруч і теж не пройшов би далі більше ніж милю. Ми були ще живі, але вже відчували себе мертвими, і врятувати нас могла тільки щаслива випадковість. І вона не забарилася.

Несподівано просто над моєю головою пролунав хрипкий і пронизливий клекіт. Я повільно підняв очі і побачив стерв’ятника, який, мабуть, щойно злетів у небо й тепер кружляв над нами. Він уже вважав нас своєю здобиччю. Значить, десь неподалік була ще одна жертва злочинців з Естакадо, і я озирнувся довкола, щоб пошукати якогось її сліду.

Проте хто сполохав стерв’ятника? Невже десь поруч сидів безкрилий побратим хижого птаха і, стискаючи рушницю, з нетерпінням чекав, коли ми сконаємо? Я знав, що повітряні та сухопутні стерв’ятники зазвичай з’являються разом, тому почав озиратися, щоб виявити сліди.

Через спеку, сліпуче сонце й гарячку кров прилила до моїх очей, вони боліли, і здавалося, що я от-от осліпну. Все-таки мені вдалося помітити на відстані приблизно тисячі кроків від нас кілька цяток, які не могли бути каменями або кактусами. Я взяв штуцер, сперся на нього і пошкандибав туди.

Я не пройшов ще й півдороги, як уже розрізнив трьох койотів і невелику зграю стерв’ятників на піску. Ці хижаки ніколи не нападають на живу здобич: безумовно, десь там лежав ще живий чоловік, інакше вже тривала б кривава учта.

Присутність койотів розбудила в моїй душі надію, дуже слабку і примарну, яка висновувалася з того, що ці тварини не можуть довго обходитися без води і не заходять далеко в безводні пустелі. Але все ж передусім слід було перевірити, на яку здобич вони чатували. І раптом мені дещо спало на думку.

Якщо ми от-от помремо від спраги і якщо поблизу немає води, то, може, нам напитися крові? Невже кров койота не поверне нам сили? Я скинув штуцер і прицілився, але руки мої тремтіли, і приціл танцював, як сухий листок у негоду. Довелося сісти на землю, сперти руки об коліна, і тільки тоді я зумів вистрілити.

Я випустив дві кулі, й обидва койоти впали на пісок. Забувши про слабкість, я побіг до них. Одному з них я прострелив голову, другому куля перебила передні лапи, і він вив від болю й качався по землі. Мені досі соромно за такий невдалий постріл, і єдиним виправданням для мене є те, що я майже помирав від спраги.

Діставши ніж, я розрізав убитому койоту вену на шиї і припав до неї. Від тварини смерділо дохлятиною, брудна шерсть набивалася мені в рот, але я жадібно ковтав кров, і вона здавалася мені божественним напоєм. Сили швидко поверталися до мене. Витягнувши з кишені шкіряну фляжку, я наповнив її кров’ю і підійшов до непритомної людини, що лежала поряд. Це був негр. Варто було мені глянути в його чорне, посіріле від близької смерті лице, як рука моя здригнулася, і я ледве втримав фляжку.

— Бобе! — покликав я.

Почувши мене, негр насилу підняв повіки.

— Води! — простогнав він.

Я опустився на коліна поруч із ним, підняв його голову і притулив фляжку до його губ.

— Пий!

Негр розтиснув зуби, але ковтати не міг, горло його звела судома, і мені довелося неабияк повозитися, поки не вдалося влити в нього жахливе, але цілюще питво. Він ковтнув і знову знепритомнів.

Тепер треба було подбати про Сема. Я знову націдив крові з убитого койота, а тоді підійшов до пораненого, і хоч тварина люто шкірила на мене зуби, я ще не вбивав її, а просто схопив за карк і поволік до Сема. І аж там я притиснув койота до землі так, що він не міг більше рухатися, і розрізав йому артерію.

— Пийте, Семе, — сказав я, простягаючи йому фляжку.

Він лежав на землі, геть заціпенівши, але стрепенувся, почувши про пиття.

— Пити? О!

Він випив усю фляжку одним залпом, потім я налив йому ще, і він знову випив.

— Кров! Колись я думав, що вона огидна на смак, а тепер бачу, що помилявся.

Тим часом повернувся третій койот і, хоч поряд вже отямився і сидів негр, накинувся на свого мертвого побратима. Довелося знову зарядити рушницю, підійти ближче і пристрелити його. Ця кров допомогла Бобу цілком отямитися, і він навіть зміг рухатися.

Якщо багато подорожуєш по світу, то часом переживаєш зустрічі, які можуть здатися неймовірними, і саме такою була моя зустріч із негром на ім’я Боб, якого я добре знав віддавна. Колись я кілька днів гостював у його господаря, ювеліра Маршалла з Луїсвілла, і привітний та вірний негр сподобався мені ще тоді. Сини ювеліра супроводжували мене під час подорожі на плато Кемберленд, а потім відпровадили до Міссісіпі. Мені подобалися ті двоє добре вихованих юнаків. Але яким чином старий посивілий слуга опинився у самому серці пустелі?

— Вам уже краще, Бобе?

— Краще. Зовсім краще, — відповів він, тільки тепер упізнавши мене. — Невже це ви, маса? Маса Чарлі, великий мисливець? Боб тепер щасливий, що зустріти маса Чарлі. Тепер ми піти й рятувати маса Берна.

— Бернард? Він теж тут? Де ж він?

— Маса Берн бути там, — невпевнено сказав Боб, показуючи на південь. — О ні, він бути там. Або там?

Негр крутився на місці, показуючи то на захід, то на північ, то на схід. Очевидно, він і сам не знав, де ж його молодий господар.

— Що привело Бернарда сюди, до Льяно-Естакадо?

— Боб не знає. Боб навіть не знає, де зараз маса Берн. Боб упав, а маса пішов з іншими.

— А хто ті люди, з якими він подорожує?

— Вони мисливці, купці. Боб їх зовсім не знає.

— А куди їде Бернард?

— У Каліфорнію, до молодого маса Аллена.

— Отже, Аллен у Каліфорнії?

— Так, так, маса, Аллен поїхав до Сан-Франциско й купив там багато золота для містера Маршалла. Але господареві золото більше не потрібне. Господар помер.

— Містер Маршалл помер? — здивувався я. Під час мого останнього візиту ювелір був веселий і бадьорий.

— Містер Маршалл помер не від хвороби, а від руки вбивці.

— Як? — вигукнув я. — Його вбили? Але хто?

— Боб не знати вбивць, їх ніхто не знати. Вони прийти вночі і встромити ніж у груди містера Маршалла, забрати всі камені й золото. Ні шериф, ні суд, ні маса Берн не знати, хто вбивця і куди він тікати.

— Коли це сталося?

— Давно. Багато давно. Багато тижнів. Маса Берн тепер дуже бідний, він написати листа маса Алленові до Каліфорнія. Але не отримати відповіді, і тому сам шукати маса Аллена.

Звістка про смерть старого добряка ювеліра страшенно засмутила мене. Вбивця і грабіжник одним помахом ножа зруйнував щастя сім’ї, позбавив життя батька і прирік синів на злидні. Дорогоцінні камені та золото зникли? Я мимоволі згадав про діаманти, знайдені в кобурі на сідлі Фреда Морґана. Невже вбивцею був Фред Морґан? Але як він опинився в прерії?

— Бобе, яким шляхом ви їхали? — запитав я.

— Ми виїхати з Мемфіса[14] і від форту Сміт іти через гори до Престона[15]. Боб їхати з усіма. Кінь дуже втомитися і хотіти пити. Боб теж хотіти пити, багато-багато вода, більше ніж у Міссісіпі. Потім я впасти, а кінь утекти. Боб уже майже помирати від спраги, коли прийти маса Чарлі і дати Бобу кров. Маса Чарлі, врятуйте маса Берна! Врятуйте його, і я буду любити вас і цілувати вам ноги! Врятуйте молодого маса!

Я сам не менше бажав того ж, про що просив мене негр, але, на жаль, надії майже не лишалося. Я довіряв слузі, але не хотів дарувати йому марні надії. Та все ж я далі розпитував Боба.

— Скільки вас було?

— Дуже багато, маса: дев’ять чоловік і Боб.

— Вони говорили про те, якою дорогою поїдуть?

— Цього Боб не знати. Він завжди їхати ззаду і нічого не чути.

— Я бачу, у тебе є ніж і шабля. Інші теж були озброєні?

— О так! У них були рушниці та револьвери.

— У вас був провідник?

— Так. Його звати Вільямс. Він говорити, що знати дороги через пустелю.

— Спробуй згадати, куди вони поїхали, коли ти впав із коня.

— Боб не знати. Він закрити очі й нічого не бачити. Можливо, туди, а може, ні.

— Коли це було: вчора чи сьогодні? Вранці чи ввечері?

— Це було ввечері. Сонце вже спускалося, і маса Берн їхав просто на сонце.

— Гаразд. Ти можеш іти?

— Так, тепер Боб побігти, як олень. Кров — дуже хороші ліки на спрага.

І справді, після кількох ковтків крові я теж почувався набагато краще, сили повернулися, і спека вже не так дошкуляла. Так само «ліки на спрагу» подіяли й на Сема: він уже стояв поруч із нами й уважно слухав, про що ми розмовляємо, а вигляд мав уже куди кращий, ніж кілька хвилин тому.

Супутники Бернарда Маршалла, мабуть, були так само виснажені спекою і спрагою, інакше цей юнак, чиє вроджене благородство я добре знав, ніколи б не кинув напризволяще свого слугу. Можливо, на нього напало звичайне в таких випадках заціпеніння, і тіло більше не корилося йому. Судячи зі слів Боба, їхній загін прямував на захід, туди ж, куди й ми. Але як ми могли допомогти Бернардові, якщо самі мали надію лише на Бога, а наші коні ледве трималися на ногах?

Як я не намагався щось придумати, мені не спадало на думку нічого путнього. Але для початку варто було бодай пошукати слідів групи.

— Залишайтеся тут із кіньми, — попросив я Сема. — Можливо, після відпочинку вони ще зможуть пройти кілька миль. Якщо через дві години я не повернуся, ідіть моїм слідом.

— Гаразд, Чарлі. Далеко ти не зайдеш, бо цілющої дії цього соку з койотів вистачить ненадовго.

Само собою зрозуміло, що ми давно перейшли на «ти», як це заведено у вестменів.

Озирнувшись, я спостеріг зі слідів, що Боб, упавши з коня, ще повз протягом певного часу, аж поки втома не змусила його зупинитися, а ніхто цього навіть не зауважив, можливо, на той момент він уже серйозно відстав від усіх. Я пішов по його слідах, що вели на північ, і натрапив на сліди всього загону. Тварини дуже втомилися і ледве переставляли ноги, часто спотикалися і навіть зупинялися, тому сліди були невиразні, а часто навіть засипані піском. Ці характерні відбитки копит полегшували пошук слідів, тож я доволі швидко просувався уперед. Я кажу «швидко», бо все справді відбулося доволі швидко, хоча я досі не розумію, звідки у мене взялися на це сили: чи тільки завдяки моторошному напоєві, чи також через сильне занепокоєння і страх за долю Бернарда Маршалла. Слід не вів у гущавину небезпечних чагарників, а обводив довкола, і я ішов за ним. Приблизно через півтори милі я сів відпочити біля пожовклих і висохлих на сонці кактусових заростей, які тягнулися аж до небосхилу. І тут, поки я сидів і розмірковував, що ж зробити, мені спало на думку дещо важливе, і це додало нових сил.

Коли на розпечених рівнинах Флориди спека так висушує землю, що всьому живому загрожує загибель від спраги, а повітря здається розплавленим свинцем, зневірені люди підпалюють траву й чагарник. І тоді починається дощ. Я сам двічі був свідком такого чуда, хоча, ясна річ, нічого надприродного в цьому немає, і будь-яка людина, ознайомлена з законами природи, зможе пояснити його без складних наукових тлумачень. Саме про це я й подумав у ту мить, а щойно подумав, як уже опинився біля одного з кактусів, щоб відрізати собі ножем необхідну для підпалу суху частинку. Через кілька секунд біля мене вже горіло веселеньке багаття, яке спершу повільно, а потім усе швидше поширювалося, аж поки я не опинився перед суцільною стіною вогню.

Я вже не раз бачив пожежу в прерії, але ще ніколи мені не випадало спостерігати, з яким страшним звуком тріскають велетенські кактуси, випускаючи в небо вихлопи газів, це скидалося на постріли чималенького зводу. Земля під моїми ногами тремтіла, як під час великої битви.

Це була найкраща і, мабуть, єдина допомога, яку я міг надати Бернардові Маршаллу та його супутникам. І я з легким серцем пішов назад, до Боба й Сема, не турбуючись про те, що після пожежі знайти сліди загону буде значно важче. Якщо мені вдасться викликати дощ, то їхнє життя більше не буде в небезпеці.

Десь приблизно через півгодини я здибався зі своїми товаришами, які йшли мені назустріч.

— Господи, Чарлі, поясни мені швидше, що там сталося? — запитав Сем. — Спочатку я подумав, що почався землетрус, але тепер бачу, що горить пісок! Якщо це так, то без диявола тут точно не обійшлося.

— Горить не пісок, а кактуси. Їх там ціле море, Семе.

— Але як вони могли загорітися? Тож не ти їх підпалив?

— У тому-то й річ, що я.

— Боже мій, навіщо?

— Щоб викликати дощ.

Сем пильно подивився на мене.

— Дощ? — здивувався він. — Ти мені вибач, Чарлі, але, здається, ти збожеволів.

— От і добре. Хіба ти не знаєш, що в деяких племен божевільні вважаються мудрецями?

— Я сподіваюся, ти не будеш і далі стверджувати, що зробив щось мудре. Тепер від вогню стало ще спекотніше, ніж раніше.

— Саме цього я й домагався. Стало спекотніше, і в повітрі з’явилося більше електрики.

_{Віз-сейф компанії «Велз Фарґо Експрес» з охороною перевозить злитки золота із Гоумстейкської копальні. Дедвуд, Південна Дакота, 1890 рік. Колекція Джона Ґребла з Бібліотеки Конгресу США.}

— Я знаю, Чарлі, що ти людина вчена, але я в ці вигадки не вірю. Що таке електрика? Я не можу її ні з’їсти, ні випити, значить, її не існує. Я не можу зрозуміти таких дивних речей.

— Скоро ти її побачиш і почуєш, коли почнеться гроза і загримить грім.

— Це ж треба, — пробурмотів він. — Чарлі, ти справді збожеволів.

Він дивився на мене стривоженим поглядом, було видно, що він не жартує.

— Ти бачиш цей туман? — запитав я замість відповіді, вказуючи рукою туди, де сиза пелена закривала сонце.

— Тисяча чортів! Чарлі, я потроху визнаю, що ти не настільки здурів, як я спершу подумав!

— Незабаром з туману утвориться хмара, а з неї поллється дощ.

— Якщо так і буде, то я — старий осел, а ти — найрозумніша людина в Сполучених Штатах і навіть у цілому світі.

— Ти перебільшуєш мої заслуги, Семе. Я бачив раніше таку пожежу у Флориді, а тепер намагаюся повторити це тут. Мені здається, маленька злива нам не зашкодить. Дивися, он уже видно хмару! Коли кактуси догорять, почнеться дощ. А якщо ти не віриш мені, то подивися на Тоні, як вона крутить хвостом і принюхується! Мій мустанг теж чує дощ, хоча дощ, на жаль, пройде лише там, де була пожежа. Тож ходімо вперед, щоб він і нас трохи намочив!

Ми поквапилися на попелище пішки, хоч могли їхати й верхи, бо наші коні самі бадьоро побігли вперед, чуттям угадуючи, де їх чекає порятунок.

Мої передбачення справдилися. Через півгодини хмаринка збільшилася до таких розмірів, що заступила чорною пеленою півнеба, аж до лінії горизонту. А потім почався дощ, але не так, як зазвичай, поступово, а зовсім без перших обережних крапель, одразу, немов із небес перекинули додолу величезну балію з водою. Здавалося, двадцять кулаків водночас товчуться по наших спинах. Минула заледве хвилина, а ми вже промокли наскрізь, мов щойно подолали вплав річку. Якийсь час коні поводилися спокійно, насолоджуючись купанням, а потім почали стрибати й бавитися, як лошата. Було очевидно, що до них цілковито повернулися сили. Ми теж відчули неймовірне полегшення, підставили свої ковдри, щоб назбирати коштовної вологи, і все, що не могли випити, збирали у свої фляги.

Найбільше тішився Боб, він стрибав і перекидався від радості, показував смішні гримаси і щиро веселився. Його чорна фізіономія виглядала страшенно кумедно.

— Ах, маса Чарлі! Вода! Чудова вода! Тепер Боб знову міцний і сильний, тепер він зможе йти і бігти. Тепер він добратися до Каліфорнії і знайти маса Аллена. Скажіть, маса Чарлі, а маса Берн теж отримати від вас ця вода?

— Думаю, що отримав. Навряд чи вони встигли від’їхати далеко звідси. Пий, Бобе, пий досхочу, поки не скінчився дощ.

Негр зірвав з голови крислатий капелюх, підставив його під потоки води, які лилися з неба, і, коли капелюх наповнився, широко, від вуха до вуха, розтулив свій величезний рот і жадібно, кількома ковтками, випив усю вологу.

— Як добре! Боб буде пити ще і ще! Багато-багато води! — і він знову підставив капелюх під дощ, але раптом розчаровано протягнув: — Вода скінчитися, маса Чарлі!

Справді, після останнього гуркотіння грому дощ припинився так само раптово, як і почався. Та нас це зовсім не засмутило, бо ми не тільки встигли напитися досхочу, але й набрати води про запас, наповнивши всі фляги і шкіряні міхи.

— Тепер трохи перекусимо, — запропонував я, — а потім помчимо вперед, щоб наздогнати Маршалла!

Наша трапеза тривала не більше як кілька хвилин, бо складалася лише з кількох шматочків в’яленого м’яса бізонів, потім ми сіли в сідла і рушили вперед. Боб, попри свій вік, виявився прекрасним бігуном і вправно встигав за нами.

Дощ знищив усі сліди, але тепер, коли я знав, куди прямує загін, вони мені й не були потрібні. Незабаром я побачив на землі загублену порожню шкіряну флягу.

Територія, заросла кактусами, мабуть, була немалою, бо ми вже довгенько їхали зі сходу на захід уздовж згарища, але здавалося, що воно ніколи не закінчиться. Та це мене тішило, бо означало, що люди, яких ми шукаємо, таки потрапили під цілющу зливу. А коли згарище нарешті залишилося позаду, я помітив удалині чорну цятку, чітко помітну на білому піску пустелі. Подивившись у підзорну трубу, я нарахував дев’ятеро людей і десять коней. Восьмеро сиділи на землі, а один раптом сів у сідло й помчав до нас. Здається, він нас помітив. Я придивився уважніше і впізнав Бернарда Маршалла. Неважко було здогадатися, що він збирається зробити. Досі він, як і його супутники, був у стані заціпеніння та безсилля. Байдужий до всього, що відбувалося навколо, він, можливо, і не помітив відсутності слуги. Однак після дощу він, як і ми, ожив, і здатність мислити та діяти повернулася до нього, тож тепер Бернард мчав назад, щоб відшукати Боба. Він навіть вів за собою ще одного коня. Мені не сподобалося, що ніхто з його супутників не пішов за ним. Я міг би побитися об заклад, що всі решта там були зарозумілими янкі, для яких життя негра, та ще й слуги, не варте було нічого. Маршалл уважно подивився на нашу групу, а потім крикнув щось своїм супутникам, і вже за мить усі вони сиділи на своїх конях, тримаючи в руках зброю.

— Уперед, Бобе! Скажи їм, хто ми! — наказав я негрові.

Той побіг, а ми повільно поїхали за ним. Щойно Бернард Маршалл упізнав свого вірного слугу, як кинувся йому назустріч із радісною усмішкою, а решта компанії спíшилися й очікували нас, не виявляючи більше ознак занепокоєння. Ще через сотню кроків ми почули, як Боб кричить:

— Не стріляти, маса Берн! Це дуже хороші люди! Це ж маса Чарлі, який вбивати тільки негідники і допомагати джентльмени і негри!

— Чарлі? Невже справді? — вигукнув здивований нашою зустріччю Маршалл, уважно вдивляючись у мене і, мабуть, ще не зовсім вірячи своїм очам.

Упізнати мене було нелегко. Я ніколи не був модником, навіть коли жив у місті, але завжди намагався одягатися пристойно і дбав про свою зовнішність. Тепер же перед Бернардом стояв зарослий густою бородою волоцюга в пошарпаному траперському одязі. Він ніколи раніше не бачив мене таким, тож не дивно, що не одразу впізнав. Тим більше здалеку. Тільки коли я підійшов до нього на відстань приблизно тридцяти кінських крупів[16], він нарешті переконався, що Боб каже правду. Він миттю зістрибнув з коня і простягнув мені руку.

— Чарлі?! Справді ви! Але як ви опинилися тут, на півдні? Адже збиралися їхати з форту Бентон у Снігові гори!

— Там було дуже холодно, Бернарде, — жартома відповів я, — тому мені заманулося спуститися погрітися на Льяно-Естакадо. Ти познайомиш мене зі своїми супутниками?

— Ну звичайно, Чарлі! Боже, який щасливий випадок! Повірте, навіть тисячі доларів не втішили б мене більше, ніж зустріч із вами. Підійдіть ближче!

Він познайомив мене зі своїми супутниками, а потім засипав тисячами запитань, на які я намагався відповісти. Це були п’ятеро чоловіків із зовнішністю типових янкі, вони назвалися представниками компанії, яка скуповує хутра. Ще троє походили явно з півдня, бо так пообвішувалися зброєю, що навряд чи могли бути справжніми вестменами. Вони більше нагадували купців або ж просто людей, які подалися на Захід у пошуках збагачення чесним чи не дуже чесним способом. Очолював загін такий собі Вільямс, який на перший погляд видався мені доволі приємною людиною. Він не звернув жодної уваги на Сема, геть непоказного, і почав розпитувати мене, як тільки Бернард завершив ставити свої численні запитання:

— Ми вже знаємо, звідки ви прибули, сер, а тепер скажіть нам, куди прямуєте?

— Можливо, в Пасо-дель-Норте, а може, у зовсім інше місце. Все залежить від того, хто нам зустрінеться дорогою і що нам доведеться робити.

Я не вважав за потрібне розповідати більше, ніж йому варто було знати.

— А ви що тут робите?

— Мандруємо.

— З такою роботою людина ніколи не нудиться. Та й не перепрацьовує. Мабуть, ви людина заможна, якщо можете дозволити собі нічого не робити. Навіть ваша зброя коштує купу грошей.

Тут він помилявся. Зброя в мене справді була хороша, але, крім неї, я майже нічого не мав, хіба що кілька залишених вдома дрібниць. Однак його питання мені не сподобалися, ще більше мене насторожив хитрий чіпкий погляд. Цей чоловік повівся необережно, і, попри свою приємну зовнішність, не викликав у мене довіри, тож я вирішив уважніше придивитися до нього, а на його питання відповідати якомога ухильніше.

— Мені здавалося, що на Льяно-Естакадо всім байдуже, багатий ти чи бідний.

— У цьому ви маєте цілковиту рацію, сер, тут найдорожче — це життя, всього півгодини тому ми вже стояли однією ногою в могилі і врятувалися лише завдяки справжньому чудові. Такого тут ще не траплялося.

— Про що ви говорите, сер?

— Ну звичайно ж, про дощ. А вас він не захопив?

— Так, у нас теж пройшов дощ, ми самі його викликали.

— Викликали дощ? Ви? Що маєте на увазі?

— Ми так само, як і ви, теж стояли однією ногою в могилі і зрозуміли, що немає іншого виходу, як викликати хмару й грім.

— Ну ви вмієте розповідати байки! Але не думайте, що ми такі легковірні. Ви, мабуть, колись побували в штаті Юта, на Великому Солоному озері[17], і належите до Святих останнього дня[18]. Вони теж люблять розповідати щось таке, як оце ви зараз.

— Так, я й там побував, але до останнього дня не маю ніякого стосунку, бо живу днем нинішнім. Ви дозволите нам приєднатися до вашого загону?

— Звичайно. Тим більше, що ви знайомі з містером Маршаллом. Як ви зважилися удвох вирушити в подорож по Льяно-Естакадо?

Недовіра, яку я почував до Вільямса, спонукала мене прикинутися легковажним і недосвідченим.

— Для такої подорожі не потрібна особлива відвага. Дорога розмічена, тож перетнути пустелю не дуже складно.

— О, який ви герой! А вам ніколи не доводилося чути про стерв’ятників із Льяно-Естакадо?

— Хто це?

— Ну от бачите. Але краще про них зараз не говорити, щоб не накликати біди. Повинен вам сказати, що я б не здивувався, зустрівши в пустелі Вогняну Руку або Вбивчу Руку. Або ж когось такого спритного, як Священне Вухо, але ви?! Ви щось чули про цих людей?

— Можливо. Але не пригадую. А скільки нам ще доведеться їхати, поки ми не виберемося з Льяно-Естакадо?

— Днів два.

— І ми на правильному шляху?

— А на якому ж?

— Мені здалося, що віхи раптово повернули на південний схід замість південного заходу.

— Запевняю, це вам тільки здалося. Мене важко обманути, я знаю Льяно-Естакадо як свої п’ять пальців.

Мої підозри ставали сильнішими з кожною хвилиною. Якщо він і справді був настільки досвідченим, як говорив, то вже давно помітив би, що збився зі шляху. Тому я вирішив і далі прикидатися простаком.

— Чому ваша компанія посилає вас так далеко на південь? Я завжди думав, що на півночі хутра більше.

— Це ви дуже правильно зауважили! Але нас цікавлять не тільки хутра, а й шкури. Тутешні індіанці заготовляють на запас м’ясо бізонів, і в них можна за безцінь скупити тисячі дублених шкур.

— Он воно як. А я думав, що задля бізонових шкур не треба їхати аж так далеко. У резерваціях поблизу індіанських поселень їх можна купити скільки завгодно і теж недорого. До того ж купці, як мені казали, можуть не боятися індіанців. Це правда, що лист у конверті або будь-який папір із печаткою захищають від жорстокості індіанців?

— Так. Ми не тільки не боїмося дикунів, але навіть сподіваємося на їхню допомогу.

— Напевно, маєте з собою такі листи?

— Звичайно. Варто мені показати папір з печаткою, і будь-який індіанець допоможе мені.

— Це дуже цікаво, сер. Покажіть мені, будь ласка, такий папір.

Вільямс зніяковів, але тут же спробував приховати це.

— Ви колись чули про таємницю листування? Я можу показувати ці папери тільки індіанцям.

— Я й не збирався читати їх. Та тільки мені здається, що вам ніколи не доводилося підтверджувати свою особу перед білими.

— Для цього мені достатньо моєї рушниці. Зарубайте це собі на носі!

Я зобразив на обличчі переляк і зніяковіло замовк. Сем хитро посміхнувся і підморгнув не мені, що могло би видати його, а своїй Тоні. Я відійшов до Бернарда Маршалла.

— Боб розповів мені, куди та з якою метою ви прямуєте, — звернувся я до нього. — Скажіть, поліція напала на слід убивці?

— Ні, жодних слідів не знайшли. Але мені здається, що вбивця був не один.

— А де тепер Аллен?

— У Сан-Франциско, принаймні звідти він прислав нам останні листи.

— Гаразд, отже, вам нескладно буде там його знайти. Ви надумали заночувати тут?

— Так, тут.

— Тоді я теж подбаю про свого коня.

Я розсідлав мустанга, насипав йому кукурудзи та стриножив. Сем зробив те саме для своєї старенької Тоні. Ми не перекинулися з ним ані словом: двоє мисливців, які прожили разом кілька тижнів, чудово обходяться без слів і по очах розуміють думки один одного. З Маршаллом ми також більше не розмовляли. Так минув день і почало смеркати.

— Чи не час розставити вартових, сер? — запитав я Вільямса. — День видався важкий, ми втомилися і хочемо спати.

Той негайно призначив вартових, але, що дивно, не довірив охороняти табір ні мені, ні Семові, ні Бернардові.

— Лягай коло них, щоб вони не могли перемовлятися, — шепнув я Бернардові.

Він здивовано подивився на мене, але послухався. Сем зрозумів мене й теж влаштувався поруч з іншими, тож розмовляти вони могли тільки коли стояли на варті.

Коні теж вляглися, бо для них не було пасовиська. Я ліг біля мустанга, примостивши голову йому на живіт, а замість подушки взяв сідло, зробив я це не просто так — розумна тварина попередила б мене про наближення людини.

Зійшли зорі, але після дощу між небом і землею висіла густа пелена туману, і світили вони не так яскраво, як зазвичай. Спочатку на варті стояли два купці — мешканці Півдня, а потім їх змінили Вільямс і наймолодший зі скупників хутра. Вони обходили табір кожен зі свого боку і, зустрічаючись, зупинялися на кілька хвилин. Імовірно, саме в цей час вони встигали перекинутися кількома словами. Я не бачив, чи справді чоловіки розмовляють між собою, але досвід життя у прерії настільки загострив мій слух, що мені й не треба було бачити. Слух підводив мене украй рідко, і я би дуже здивувався, якби цього разу раптом помилився. Дуже обережно я підповз до них. На щастя, поряд з ними стояв кінь Боба. Навряд чи негрові дали доброго коня, навченого попереджати господаря про небезпеку. І справді, спокійна тварина жодним звуком не видала мене.

Вільямс знову підійшов до іншого вартового, і я чітко почув:

— Я — його, а ти — негра!

Потім вони розійшлися, а я залишився чекати. Почутого було мало, щоб розгадати їхній план. Через кілька хвилин вони знову повернулися, і до моїх вух долетів тихий шепіт:

— Звичайно, їх теж!

Мабуть, ішлося про мене й Сема. Коли вони зійшлися знову, я почув:

— Не хвилюйся, один — слабосилий дідок, а другий — дурень.

Отже, вони вирішили вбити нас, хоч я й не знав за що. Коли вони знову зійшлися, почулося:

— Усіх трьох!

Тепер мова була про долю купців із Півдня. Фальшиві скупники хутра збиралися напасти на своїх супутників уві сні, і хоча нас було семеро проти п’ятьох, вони могли б убити нас, не діставши самі й подряпини.

— Ні на хвилину раніше, — шепотів далі Вільямс.

Цікава розмова завершилася, і я міг зробити висновок, що останні слова стосувалися моменту, коли саме планують скоїти вбивство. Але коли ж це буде? Ясна річ, поки жертви спатимуть! Цієї ночі чи завтра? У всякому разі слід було поквапитися.

Я зібрався діяти. Під час наступної своєї зустрічі вони вже не розмовляли: кожен з них знав, що йому робити, слова були зайві. Настала моя черга втрутитися в події, і як тільки Вільямс пройшов повз мене, я стрибнув йому на спину. Не встиг він пискнути, як я лівою рукою стиснув йому горло, а правою вдарив у скроню. Він обм’як і непорушно застиг на землі.

Взявши його рушницю, я пішов назустріч молодому розбійникові, який у темряві не помітив підміни. З ним я розправився таким же нехитрим способом і залишив його лежати на піску. Я знав, що після мого удару негідники ще довго не отямляться, і попрямував до решти. Тільки двоє з них ще не спали: Сем, який уже здогадався, що планується, і Бернард, який не міг заснути, стривожений моєю поведінкою.

Я зняв з пояса ласó. Сем миттю зробив те саме.

— Тільки тих трьох скупників хутра, — шепнув я йому на вухо, побоюючись, аби він зопалу не взявся в’язати всіх підряд, а потім голосно крикнув:

— Гей, люди! Піднімайтеся!

Всі миттю схопилися на ноги, але тієї ж миті петлі наших ласó затягнулися на шиях двох розбійників, притиснувши їхні руки до тулуба так, що вони не могли вихопити зброю. Тим часом Бернард Маршалл, інтуїтивно відчувши, що слід робити, накинувся на третього розбійника і тримав його, поки Боб не стягнув руки негідника ременями. Все відбулося так швидко, що купці з Півдня не встигли отямитися, і тільки коли з розбійниками було покінчено, один з них ухопився за рушницю:

— Зрада, до зброї!

Сем розреготався у відповідь:

— Дай спокій своїй іграшці, мій хлопчику. Феєрверку сьогодні не буде. Свято скасовано.

Поки я підслуховував вартових, хитрий Сем завбачливо розрядив рушниці, а оскільки не знав, кого саме я підозрюю, то про всяк випадок вийняв заряди з усіх.

— Не лякайтеся, джентльмени, з вами нічого поганого не трапиться, — заспокійливо промовив я. — Ці люди збиралися вбити нас уві сні, тому мені довелося подбати про нашу безпеку.

Попри темряву, я зауважив, якою несподіванкою стали мої слова для купців. Боб теж перелякався і підбіг до мене, немов шукаючи захисту.

— Маса Чарлі, вони хотіли вбити і Боба?

— Так, і тебе теж!

— Тоді ми повісити їх, правда, маса Чарлі? Ми повісити їх високо-високо на стовпі.

Захоплені зненацька розбійники мовчали, мабуть, сподіваючись, що вартові прийдуть їм на допомогу.

— Бобе, там за кіньми лежать Вільямс і його товариш. Принеси їх сюди, — наказав я негрові.

— Вони вже мертві? — запитав він.

— Не зовсім. Я оглушив їх.

— Зараз Боб їх принести. Боб не боятися їх.

Через хвилину негр, що відзначався неймовірною силою, уже тягнув на спині одного з грабіжників. Поки він пішов по другого, а Сем в’язав їх, я пояснив купцям з Півдня, чому я так вчинив із їхніми супутниками. Розлючені тим, що їх так легко обдурили й мало не вбили, торговці стали вимагати негайно стратити розбійників.

— Прерія живе за своїми законами, — заперечив їм я. — Якби вони підняли проти нас зброю, тоді ми могли б пристрелити їх на місці. Оскільки ж їхні наміри так і зосталися намірами, то ми не маємо права вбивати. Принаймні зараз. Спочатку треба їх судити.

— О, судити! — зрадів негр, смакуючи видовище. — А потім Боб повісити п’ять розбійники!

— До чого такий поспіх, — охолодив я його запал. — Зараз ніч і темно — доведеться чекати світанку. Нас семеро, отже, п’ятеро можуть спокійно спати, а двоє будуть на варті. Не хвилюйтеся, до сходу сонця ув’язнені не втечуть.

Хоч купці й наполягали на негайному суді та лінчуванні, та, зрештою, поступилися. З одним із них я став на варту, а решта знову вляглися спати. Через дві години нас змінив Сем, готовий вартувати сам. Ніч уже наближалася до кінця, й однієї пари досвідчених очей було цілком досить.

Зв’язані розбійники мовчали і навіть не намагалися перекинутися хоч словом, щоб заздалегідь змовитися, що відповідати на суді. Вранці, коли ми прокинулися, Вільямс і його напарник уже отямилися. Після сніданку ми нагодували коней, а потім почали суд. Сем показав на мене і сказав:

— Це наш суддя. Він почне засідання.

— Ні, Семе. Засідання будеш вести ти!

— Сем Гаверфілд — суддя? Чого це тобі заманулося сміятися зі старого? Я людина проста, невчена, а ти книги пишеш, тобі сам Бог велів бути суддею.

— Я не громадянин Сполучених Штатів, до того ж ти набагато довше живеш у прерії. Але якщо ти відмовляєшся, судитиме Боб.

— Боб? Чорношкірий суддя? Це була би найбільша дурниця з нашого боку. Гаразд. Судити буду я!

Він сів на пісок і спробував надати своєму обличчю поважного й урочистого виразу, що, правду кажучи, не дуже йому вдавалося. Своєю поведінкою він немов намагався переконати всіх, що вирок буде найсправедливішим у світі, хоч суд відбувається в безлюдній пустелі.

— Джентльмени, прошу всіх сісти в коло, — почав він виконувати свої обов’язки. — Ви будете присяжними. А ти, Бобе, ставай поряд зі звинувачуваними та охороняй їх. Ти — наш констебль!

Боб тугіше затягнув ремінь, на якому висіла шабля, і став біля полонених.

— Констебль, ми — вільні громадяни вільної країни, тому розв’яжіть звинувачених. Нехай убивці стануть перед Божим судом без пут на руках, тим більше, що незабаром ці шнурівки знадобляться нам для іншого — ми накинемо їх їм на шию, ги-ги-ги.

— Але містере Семе, — розгублено заперечив негр, — вони ж можуть утекти…

— Роби, що сказано, — перебив його Сем. — Втекти їм однаково не вдасться. Без зброї та коней вони далеко не втечуть. Наші кулі наздоженуть їх швидше, ніж вони зроблять десять кроків.

Злочинців розв’язали, і вони підвелися. Навіть без попередження Сема вони чудово розуміли, що втекти неможливо. Кожен із нас тримав по рушниці.

— Ти називаєш себе Вільямсом, — почав Сем. — Це твоє справжнє ім’я?

— Я не буду відповідати на ваші запитання, — з перекошеним обличчям уперто відповів грабіжник. — Злочинці не ми, а ви. Це ви на нас напали, тож судити слід вас.

— Роби що хочеш, хлопчику, це твоє право. Але я скажу тобі, що за законами прерії мовчання вважається знаком згоди. Отже, ти справді купець?

— Так.

— Доведи це. Де твої листи?

— У мене їх немає.

— Як хочеш, мій хлопчику, роби як знаєш. Але ти ж розкажеш мені, про що ви змовлялися цієї ночі, поки стояли на варті, правда?

— Ми не сказали один одному жодного слова.

— А ось цей чесний чоловік підкрався до вас і все чув. Відразу видно, що ви не вестмени, справжні досвідчені мисливці поводилися б обачніше.

— Це ми не вестмени? Тисяча чортів! Поверніть нам нашу зброю, і ми вам швидко покажемо, хто кого має боятися. Хто ви такі? Ґрінгорни, які напали на нас поночі, щоб убити й пограбувати!

— Не варто так дратуватися, сину! Зараз ти дізнаєшся, які ґрінгорни напали на вас і вирішили не вбивати відразу, тільки після суду. Ось цей чоловік спершу підслухав вас, а потім сам-один вклав на землю одним ударом кулака, та ще й так тихо, що ніхто цього не зауважив, навіть ви самі. Того, хто вміє робити такі речі, звати Вбивча Рука. А тепер уважно подивися на мене! Тільки той, кому індіанці з племені навахо відрізали вуха, має право називати себе Святим Вухом. Ми і є ті двоє, що наважилися без супроводу поїхати до Льяно-Естакадо. Правда й те, що ми викликали вчорашній дощ, бо хто ще міг би таке зробити? Невже ти колись чув, щоб тут ні з того ні з сього трапилася злива?

Як не дивно, але наші імена не справили на негідника сподіваного враження. Мабуть, Вільямс вирішив, що йому не слід нас боятися.

— Якщо ви справді ті, за кого себе видаєте, — сказав він, — то ми чекаємо від вас справедливості. Скажу вам правду. Колись я мав інше ім’я. Але ж і вас насправді звати не Вбивча Рука і не Святе Вухо. Міняти ім’я чи ні — це особиста справа кожного, злочину в цьому немає.

— Та тебе ніхто й не звинувачує в тому, що ти змінив ім’я.

— Тоді в чому ви нас звинувачуєте? Цієї ночі ми справді перекинулися кількома фразами про те, що декого слід убити, але хіба ми говорили, що вб’ємо саме вас? Хіба ми назвали ваші імена?

_{Спостереження за стадом. Монтана, прибл. 1912 рік. Фото Роланда Ріда.}

— Так, імен ви не назвали, але ми однаково здогадалися про ваші наміри.

— Ваші здогади не є ні доказами, ні фактами. Суд посеред прерії — це гарна річ, але навіть такий суд може покладатися лише на факти, а не на припущення. Ми гостинно зустріли Святе Вухо й Вбивчу Руку, а вони замість подяки напали на нас і вирішили вбити. Якщо про це дізнаються, то всі мисливці від Великих Озер до Міссісіпі, від Мексиканської затоки до Каліфорнії скажуть, що ви не вестмени, а вбивці та грабіжники.

У глибині душі я мусив визнати, що негідник обрав правильну лінію захисту. Його слова настільки вивели з рівноваги Сема, що той схопився з місця.

— Ще тільки бракувало, щоб нас звинувачували в убивстві. Такого не буде, бо ми не засудимо вас до смерті! Ви вільні й можете вирушати на всі чотири сторони! Що скажете, панове присяжні?

— Вони не винні, — погодилися з вироком Сема троє купців, які, мабуть, і до того сумнівалися у провині Вільямса та його спільників.

— Я теж не можу звинуватити їх ні в чому, — підтримав їх Бернард Маршалл. — Мені геть байдуже, хто вони такі і як їх звати, а наше звинувачення ґрунтується лише на припущеннях, а не на доказах.

Боб буквально остовпів, коли нарешті до нього дійшло, що йому не судилося власноруч накинути петлю на шиї грабіжників. Що стосується мене, то такий поворот справи мене повністю влаштовував, я навіть передбачав його, і тому наполіг на тому, щоб суд відбувся вранці, сподіваючись, що за ніч пристрасті вляжуться. З тієї ж причини я ухилився від ролі судді та призначив на цю роль Сема. Старий і досвідчений вестмен був дуже спритний і хитрий на полюванні та в сутичках із червоношкірими, але до того, щоб випитати зізнання у вбивці, він явно не мав хисту.

У прерії життя людини постійно перебуває у смертельній небезпеці, тому навіщо вбивати п’ятьох людей, якщо вони — не важливо, з якої причини — ще не скоїли злочину. У такому разі довелося би вбивати всіх підряд тільки через найменшу підозру. Я не хотів убивати Вільямса та його спільників, але слід було подбати про власну безпеку в майбутньому. Тож мені стало трохи прикро, що Сем не зумів викрити злочинців і так легко погодився звільнити їх. Тож коли він звернувся до мене з питанням, що я про це все думаю, я сказав:

— Семе, ти знаєш, в чому найбільша цінність твоєї Тоні?

— У чому ж?

— Вона дуже розумна.

— А в тебе неймовірна пам’ять. Справді, я говорив тобі про це. Але я не винен, не гнівайся на мене. Я вестмен, а не суддівський крутій. Напевно, ти краще провів би суд і зумів би витиснути з них зізнання, але ти ж сам не захотів стати суддею. А тепер уже пізно.

— Так, тепер моя думка вже нічого не змінить, і ми не можемо судити їх за намір убити нас. Але це не єдине, в чому їх можна звинуватити. Містере Вільямсе, я хочу поставити вам кілька запитань і попереджаю, що від ваших відповідей буде залежати ваша подальша доля. Як можна найшвидше дістатися до Ріо-Пекос?

— Слід їхати прямо на захід.

— Як довго доведеться їхати?

— Два дні.

— Я впевнений, що ви — стейкмени, грабіжники, які скеровують подорожніх хибним шляхом і вбивають їх. Вчора ви самі застерігали нас. Я послухав вас, а тому не збираюся вам довіряти. Ви залишитеся з нами і протягом двох днів будете нашими полоненими. Якщо ми через два дні не доберемося до Ріо-Пекос, я власноруч вистрелю вам у голови і, повірте, не схиблю. Я попередив вас. Джентльмени, прив’яжіть цих людей до сідел — їдемо!

— Чудово! — радісно засміявся негр. — Якщо ми вчасно не дійдемо до річки, Боб повісить їх на дереві.

Через п’ятнадцять хвилин наш загін уже був у дорозі. Прив’язані до коней полонені їхали в середині загону, а поряд із ними був Боб: йому дуже хотілося якомога довше побути констеблем, а тому він стеріг розбійників як зіницю ока.

Ми з Бернардом Маршаллом їхали на чолі загону. Мій товариш кілька разів намагався почати розмову про події минулої ночі, але мені не дуже хотілося про це говорити, і врешті-решт він замовк.

— Це правда, що ви викликали дощ?

— Так.

— Я не можу в це повірити, хоча знаю, що ви завжди говорите правду.

— Я справді викликав дощ, щоб урятувати і себе, і вас.

Я пояснив йому, що скористався дуже простим способом. Шамани багатьох диких племен, що живуть у посушливих районах, вдаються до нього й завойовують славу чарівників.

— Ви врятували нам життя. Якби не ви, ми загинули б від спраги.

— Не від спраги, а від рук убивць. Ви не повірили мені. Придивіться до цих коней: під ними приховані пласкі бурдюки з водою. Я би пристрелив розбійників власноруч, але я не люблю проливати кров. Як звати того молодого негідника, що вночі стояв на варті разом із Вільямсом?

— Меркрофт.

— Ім’я точно вигадане. Попри молодість, він здався мені найдосвідченішим з усієї зграї. Не можу позбутися відчуття, що здибався з ним раніше. Я не позаздрю їм, якщо через два дні ми не вийдемо до Ріо-Пекос. Але даймо наразі їм спокій. Краще розкажи мені, як убили вашого батька.

— Чесно кажучи, ніхто нічого не знає. Аллена не було вдома, він поїхав до Сан-Франциско скуповувати золото, а ми залишилися учотирьох: батько, Боб, наша економка і я. Майстри та їхні помічники живуть окремо. Якось батько вийшов на свою вечірню прогулянку, а вранці ми знайшли його в передпокої у калюжі крові. Майстерня й магазин були відчинені, і все, що вартувало хоча б долар, безслідно зникло. На жаль, батько завжди носив із собою ключ, який підходив до всіх наших замків. Убивця забрав ключ і пограбував нас.

— Ви нікого не підозрювали?

— Тільки один майстер знав про ці ключі, проте поліція нічого від нього не довідалася. Пропали також коштовності, які люди віддали нам на зберігання. І коли ми розрахувалися за них, то грошей зовсім не залишилося. Я ледь нашкріб півсотні доларів, щоб дістатися до Каліфорнії та вирушити на пошуки брата. Я тривожуся за Аллена: минув уже місяць, як від нього немає звісток.

— Наскільки я зрозумів, ти вже не сподіваєшся зловити вбивцю й повернути собі хоча б частину вкраденого?

— Я втратив надію. Грабіжники, напевно, давно виїхали за кордон, і хоч я й дав оголошення про крадіжку коштовностей у найбільших газетах Америки та Європи, та боюся, що це нічого не дасть. Досвідчений негідник знайде спосіб продати їх.

— Я б хотів побачити це оголошення!

— Та хоч би й уже. Я завжди ношу з собою примірник газети «Монінґ Ґеральд» з оголошенням.

Він дістав із нагрудної кишені газету і простягнув її мені. Поки я читав оголошення, у мене в голові крутилися думки про неймовірні збіги обставин, які люди зазвичай називають випадковостями. Повертаючи газету, я замислено запитав, не дивлячись на Маршалла:

— А якщо я детально опишу вам одного з убивць?

— Що ти маєш на увазі, Чарлі? — швидко сказав Бернард.

— А може й поверну частину зниклих коштовностей.

— Не жартуйте так, Чарлі! Коли трапилося це нещастя, ви були далеко в прерії. Як ви можете зробити те, чого не змогли ні поліція, ні родичі, адже вони були поруч?

— Бернарде, я простий чоловік, але я зберіг ще з дитинства глибоку віру в Бога й переконаний, що існує всевидяче око, яке за всіма нами стежить, а також Божа рука, яка захищає нас від усього злого. І для цього ока та цієї руки Луїсвілл та прерія — поряд. Погляньте на це!

Я простягнув йому гаманець, знайдений у Фреда Морґана. Бернард схопив його тремтячими від збудження руками, розв’язав неслухняними пальцями шнурок і зазирнув досередини.

— Боже! Наші коштовності! Це вони, я впізнав їх! Але звідки? Де ти їх знайшов?

— Тихіше! Тримай себе в руках, Бернарде, — зупинив я потік його вигуків. — Не варто втаємничувати всіх у ці справи. Якщо це справді ваші камені, а я в цьому переконаний, то залиш їх у себе, а щоб ти не вважав мене негідником, я розповім тобі, як вони потрапили до мене.

— Чарлі, як ви могли подумати, що я здатний звинуватити вас у…

— Тихіше! Вас чути навіть в Австралії.

Але Бернард перебував у ейфорії, і його можна було зрозуміти. Я радів зі щастя свого друга і шкодував, що не можу разом з камінням повернути йому й батька.

— Розповідай же, Чарлі! — попросив мене Бернард. — Як коштовності опинилися в тебе?

— Убивцю я теж мало не зловив. Він був так близько від мене, що я ось цієї ногою зіштовхнув його на землю зі сходинки локомотива. Сем намагався наздогнати його, але марно. Сподіваюся, незабаром мені вдасться схопити його. Як мені відомо, вбивця попрямував на той берег Ріо-Пекос. Його там чекають спільники й наступна брудна справа. Але ми знайдемо їх, зловимо й будемо судити.

— Прошу тебе, Чарлі, розкажи мені все за порядком.

Я розповів про напад на поїзд індіанців оґлала і про все інше, що трапилося там. Наостанку я показав Бернардові лист Патріка до Фреда Морґана, він уважно прочитав його і сказав:

— Ми його зловимо, Чарлі, й обов’язково довідаємося, куди він сховав решту коштовностей!

— Бернарде, прошу вас, говоріть тихіше! Хоч ми їдемо далеко попереду купців, але тут, у прерії, треба бути дуже обережним навіть у дрібницях, — знову застеріг я необачного юнака.

— І ви справді віддаєте мені коштовності без жодних вагань?

— Звичайно, адже вони ваші.

— Чарлі, ви… я хотів би запропонувати… — він витягнув із гаманця найбільший камінь і простягнув його мені. — Прошу вас, візьміть цей камінь на знак подяки!

— Ні в якому разі, Бернарде! Камені належать не тільки вам, але й вашому братові, тому не маєте права розпоряджатися ними на свій розсуд.

— Я впевнений, що Аллен схвалить мій вчинок.

— Можливо, але не забувайте, що ви втратили набагато більше, і зараз не варто робити такі дорогі подарунки. Тому залиште камінь у себе, колись подаруєте мені на пам’ять щось інше. А тепер їдьте далі, а я почекаю Сема.

Я лишив його на самоті з несподіваним щастям і зупинив мустанга, чекаючи на Сема, який їхав позаду загону.

— Що ви там робили? — запитав він мене. — Ви з цим хлопчиськом так розмахували руками, немов збиралися злетіти в повітря разом із кіньми. Здалеку це виглядало, наче балет верхи на конях.

— Семе, знаєш, хто вбив батька Бернарда?

— І хто? Тільки не кажи, що ти вже про все довідався.

— Саме так. Я знаю все.

— Неймовірно! Тобі щастить. Інші роками намагаються знайти хоч найменший слід, а тобі все вдається миттєво і без жодних зусиль. Сподіваюся, ти не помилився? То хто ж це?

— Фред Морґан.

— Фред Морґан? Чарлі, я повірю кожному твоєму слову, але це вже занадто. Морґан — відомий злочинець, але він орудує на заході, серед вестменів, а не на сході.

— Я не збираюся з тобою сперечатися. Але коштовності, які я забрав у Морґана, належать Маршаллові, і я їх йому повернув.

— Гм! Напевно, ти таки маєш рацію. Бідний хлопчисько, мабуть, радіє. Тепер у нас є ще одна причина шукати зустрічі з Морґаном. Я не заспокоюся, поки не зроблю засічку на приклáді своєї рушниці на честь його смерті.

— А що ти будеш робити після того, як уб’єш його?

— Що буду робити? Не знаю. Я ж тільки задля зустрічі з ним подався на Південь і готовий їхати його слідом до Мексики, Бразилії і навіть на Вогняну Землю[19]. Але якщо наздожену його тут, то мені потім буде байдуже, куди йти. Можливо, подамся до Каліфорнії. Кажуть, там зараз весело.

— Тоді я поїду з тобою. У мене ще є кілька місяців часу, але я би не хотів відпускати Бернарда самого в цю небезпечну подорож.

— Згоден. Ось тобі моя рука. Але спочатку виведи нас із цих пісків. Наше товариство подобається мені все менше. Особливо он той хлопець, у якого обличчя створене ніби спеціально для ляпасів. Ніяк не можу пригадати, де я раніше зустрічав його, але те, що таки зустрічав і що за таких обставин, котрі не свідчили на його користь, це точно.

— У мене таке ж відчуття. Але, може, ми ще згадаємо, де його бачили.

День минув швидко, а коли настав вечір, ми зупинилися на нічліг, погодували коней, самі поїли твердого, як підошва, в’яленого м’яса і полягали спати. Полонених на ніч зв’язали і виставили вартових, а вранці знову рушили в дорогу. Ближче до полудня одноманітна пустеля стала мінятися, тепер нам уже траплялися соковиті зелені кактуси, а подекуди з-під піску пробивалися пучки жовтої трави, яку наші коні радісно з’їдали. Незабаром трава стала зеленою, а острівці зелені все більшими і нарешті злилися в одне суцільне зелене море. Пустеля вже була позаду, почалася прерія. Ми спíшилися й пустили коней пастися. Зголоднілі тварини жадібно накинулися на траву, ми не заважали їм, а лише пильнували, щоб вони не відходили далі, ніж на довжину ласó. Упевнені в тому, що незабаром знайдемо воду, ми вже не берегли мізерних запасів, що залишилися в нас після дощу в пустелі. І ось тепер, коли ми так тішилися, що пустеля нарешті позаду, до мене підійшов Вільямс.

— Сер, тепер ви вірите, що я говорив вам правду? — запитав він, дивлячись мені в очі.

— Вірю, — відповів я.

— Тоді поверніть нам зброю та коней і відпустіть нас. Ми не зробили вам нічого поганого, і тепер, коли ваші підозри не підтвердилися, ви повинні звільнити нас.

— Може, і так. Але я не можу один вирішувати за всіх. Спочатку я повинен порадитися з друзями.

Я запросив інших на раду, і коли вони сіли в коло, сказав:

— Джентльмени! Пустеля, на щастя, вже позаду. Тепер нам слід вирішити, чи будемо ми далі триматися разом, чи роз’їдемося? Куди ви прямуєте? — запитав я купців із півдня.

— В Пасо-дель-Норте, — відповіли вони.

— Ну що ж, це означає, що наші шляхи розходяться, бо ми прямуємо до Санта-Фе. Дайте відповідь мені ще на одне питання: як ми вчинимо з бранцями?

Це важливе питання розв’язали доволі швидко: полонених постановили відпустити на волю, і то не наступного дня, а негайно. Це відповідало й моєму планові, тому я не заперечував. Ми розв’язали розбійників, повернули їм коней і зброю, і вони зараз-таки стали збиратися в дорогу. На моє запитання, куди вони поїдуть, Вільямс, який далі прикидався скупником шкур і хутра, відповів, що вони поїдуть уздовж берега Ріо-Пекос до Ріо-Ґранде, щоб там полювати на бізонів. Через півгодини вони поїхали геть. Незабаром вирушили й купці. Залишившись самі, ми довго сиділи мовчки, поки Сем не звернувся до мене:

— Як ти думаєш, Чарлі, вони справді поїдуть на Ріо-Ґранде?

— Ні, вони будуть підстерігати нас поблизу Санта-Фе.

— І я так думаю. Ти добре зробив, що сказав їм неправду. Ми заночуємо тут чи відразу рушимо далі?

— Я почекав би тут. Нам не слід їхати просто за ними, бо саме цього вони й чекають. Дорога перед нами далека, а наші коні втомилися й охляли. Нехай досхочу попасуться і відпочинуть до завтра.

— А якщо вони повернуться вночі і нападуть на нас? — запитав Бернард Маршалл.

— Ну що ж, тоді ми поговоримо з ними так, як вони заслуговують. Їм не вдасться захопити нас зненацька: мій мустанг витриваліший за інших коней, тому я зараз поїду в розвідку. А ви залишайтеся тут, поки я не повернуся, навіть якщо це протриває до пізнього вечора.

Я сів у сідло і рушив слідом за негідниками. Вони спершу їхали повільніше, а потім швидше, тож я нагнав їх аж через півгодини. Я знав, що в них немає підзорної труби, тому не боявся, що вони помітять мене, і продовжував стеження.

На мій подив, один з вершників раптово покинув загін і поскакав просто на захід, де було видно зарості густого чагарнику, там же, мабуть, були й водойми. Що я мав робити? За ким стежити? За чотирма чи за одним? Чуття підказувало мені, що самотній вершник небезпечніший, у нього явно був план, який стосувався нас: ті четверо віддалялися від нас, тож мені не конче було знати, куди вони поїдуть далі. Натомість про плани самотнього вершника явно варто було довідатися. І я поїхав за ним.

Приблизно через сорок п’ять хвилин самотній вершник зник у густих заростях. Я пришпорив мустанга і поскакав за ним, але зробив таке коло, щоб не потрапити бандитові на очі, якщо йому раптом заманеться повернути назад і перевірити, чи не йде хтось його слідом. Я заглибився у хащі неподалік від того місця, де він зник. Якийсь час я їхав верхи, але врешті довелося спíшитися і продиратися крізь гілки. Незабаром я вибрався на невелику галявину з прохолодним чистим джерелом. Прив’язавши мустанга так, щоб він міг пастися й пити воду, втамував спрагу і сам. Потім я знову сів на коня й попрямував туди, де сподівався натрапити на слід вершника.

Незабаром я таки натрапив на сліди, а точніше — на безліч слідів. Між колючих кущів була наїжджена стежка, якою зовсім недавно проскакали кілька вершників. Виходити на стежку було небезпечно: десь неподалік міг сидіти вартовий, тому, щоб не підставлятися під кулю, я повільно поповз далі, пересуваючись від куща до куща.

Пробираючись уздовж стежки, я раптом почув голосне пирхання. Я спершу поповз на звук, але зразу ж застиг, немов закам’янілий: просто переді мною з-за куща стирчали дві ноги у високих кавалерійських чоботях. Це був вартовий, який спостерігав за стежкою. Помітити його раніше я ніяк не міг, але й він мене точно не зауважив. Я ступив кілька кроків назад, щоб відійти від нього, і вже через п’ять хвилин добре орієнтувався на місцевості.

Стежка вела мене до великої галявини, посеред якої росли густі кущі, оточені заростями хмелю, крізь гілки нічого не було видно. З кущів почулося пирхання коней. Обійшовши вартового, я знову попрямував уздовж стежки, впевнений, що вона виведе мене до табору. Так воно і сталося. Переді мною піднімалася суцільна стіна густого чагарнику, переплетеного гілками хмелю, крізь який до мене долинали людські голоси і кінське пирхання. Мабуть, там була велика галявина, де розбійники почувалися в безпеці. Однак скільки я не повзав довкола, так і не зумів знайти навіть вузької щілини, щоб хоч краєм ока подивитися, що там робиться. Ризикувати чи ні? Продиратися навпростець було небезпечно, але я таки наважився спробувати. Я зробив кілька великих стрибків і перетнув галявину, а на другому боці заховався там, де мене не міг бачити вартовий, бо між нами були кущі. Це було доволі безпечно, бо крізь кущі не було видно нічогісінько, і я ледь знайшов одне місце, де міг сам продертися. Потім я акуратно зрізав гілку і дуже повільно прибрав її; точно так само я зрізав другу, третю, четверту, і тепер внизу, при самій землі, утворилася щілина, крізь яку я міг не тільки бачити, що відбувається, але й просунути руку в разі потреби.

На галявині завширшки приблизно шістдесят футів стояло не менше ніж вісімнадцять коней, трохи далі височіла купа якихось речей, накрита шкурами бізонів; а на відстані витягнутої руки від мене сиділи й лежали на землі сімнадцять чоловік. Це була криївка бандитів, де вони зберігали крадене. Один з чоловіків якраз промовляв до решти, це був Вільямс, отже, це він відокремився від групи наших колишніх полонених.

Я чув кожне його слово:

— Напевно, це один з них, він підслухав нас. Він так ударив мене по голові, що я знепритомнів.

— Вас підслухали? — грізно перепитав інший чоловік у мексиканському костюмі, який свідчив про його високий ранг. — Ти придурок, Вільямсе. З тобою не можна мати діла. Тільки останній ідіот дозволить підслухати себе посеред Льяно-Естакадо, де навіть сховатися нíде.

— Не поспішай робити висновки, Капітане, — захищався Вільямс. — Коли ти довідаєшся, хто нас підслухав, то визнаєш, що перед ним і ти б не встояв.

— Я? Ти хочеш, щоб я пустив тобі кулю в голову? Мало того, що ти дозволив себе підслухати, ти ще й підставив голову під кулак. Тебе просто збили з ніг, як якусь дитину чи боягуза!

Обличчя Вільямса налилося кров’ю, на лобі напнулися жили.

— Ти знаєш, Капітане, що я не боягуз. Той, хто побив мене, впорався б і з тобою одним ударом.

Капітан голосно засміявся у відповідь.

— Розповідай далі!

— Навіть Патрік, а про його силу ти сам знаєш, недаремно його кличуть Двожильним, звалився без жодного звуку від цього удару!

— Патрік? Та в нього череп твердіший, ніж у бізона! Як же це сталося?

Вільямс докладно розповів усе, що з ним сталося, від зустрічі з нами і до нинішнього дня, коли ми їх звільнили.

— Придурку, я пристрелю тебе, як собаку! Я дав тобі чотирьох моїх найкращих людей, а ти не зміг упоратися з якимись волоцюгами! Ідіот! Ти повівся, як зеленоротий пацан, у якого ще немає сили у м’язах і який ще ховається під спідницею матері!

— Тисяча чортів, Капітане! Ти хоч знаєш, хто такі ці двоє, які назвалися Чарлі і Семом? Якби вони зараз з’явилися перед нами зі зброєю в руках, я думаю, що мало хто з нас зважився б захищатися. Це були Вбивча Рука і Святе Вухо.

Капітан схопився на ноги і закричав:

— Ти хочеш викрутитися і тому брешеш!

— Можеш розрізати мене на шматки, Капітане, але я кажу правду. Візьми свій ніж і вдар ним мене, ти знаєш, що я й бровою не поворухну.

— То ти кажеш правду?

— Так.

— Якщо це справді так, — замислено промовив Капітан, — то обидва вони повинні якомога швидше загинути. Ця парочка не заспокоїться, поки не знайде і не приріже нас.

— Вони нічого нам не зроблять, бо казали, що їдуть у Санта-Фе.

— Помовч, Вільямсе. Ти в сто разів дурніший за них, і то не сказав би їм, куди їдеш насправді. Я дуже добре знаю мисливців прерії та їхні звичаї. Якщо вони захочуть знайти наші сліди, вони знайдуть їх, навіть якщо ми літатимемо в повітрі. Нам слід бути готовими до нападу в будь-який момент. Запросто може бути, що й зараз хтось із них сидить десь поряд у кущах і підслуховує нас.

Коли я почув це, у мене по спині забігали мурашки. Але, на щастя, Капітан провадив далі:

— Я дуже добре знаю всі їхні штучки, бо цілий рік провів у товаристві знаменитого Флорімона, якого індіанці називають Ас-Ко-Лах, тобто Ведмеже Серце, від нього я наслухався, до яких витончених хитрощів вдаються мисливці. Запевняю вас, джентльмени, ці люди не збираються їхати в Санта-Фе і точно залишаться у своєму таборі до завтрашнього ранку. Вони чудово знають, що ваші сліди буде видно й завтра, а їхні коні мають відпочити перед далекою дорогою. На світанку вони підуть нашим слідом, сповнені нових сил та ідей, і хоча врешті-решт ми їх таки вб’ємо, вони теж встигнуть відправити на той світ з десяток наших. Кажуть, у Вбивчої Руки є рушниця, з якої можна стріляти тиждень, не перезаряджаючи її. Сам чорт змайстрував цю рушницю, а Вбивча Рука продав за неї душу. Нам треба напасти на них ще сьогодні ввечері, як тільки стемніє і вони ляжуть спати. Слава Богу, їх усього четверо, і більше ніж одного вартового вони не виставлять. Ти добре знаєш ту місцевість?

— Так, — відповів Вільямс.

— Готуйтеся, до півночі ми повинні бути там. Добиратися будемо пішки. Ми підкрадемося непомітно і нападемо зненацька, вони навіть не встигнуть подумати про оборону.

Ватажок розбійницької зграї знав нас не настільки добре, як йому здавалось, бо йому слід було віддати зовсім інший наказ. У прерії, як і в містах, люди схильні до перебільшень і охоче роблять, як то кажуть, з мухи слона. Варто комусь із вестменів гідно дати відсіч ворогові, проявити хоч трохи винахідливості, як чутка про нього розноситься від табору до табору, від багаття до багаття, його подвиги обростають все новими й новими неправдоподібними деталями, його вже називають непереможним, зачарованим, стверджують, що він продав душу дияволові, і врешті саме його ім’я діє на ворога з такою ж силою, як і його зброя. Саме таким чином мені дісталася рушниця від диявола, яка стріляє цілий тиждень без перезаряджання, хоч насправді я мав звичайнісінький двадцятип’ятизарядний штуцер від майстра Генрі.

— Де Патрік і всі решта? — запитав Капітан у Вільямса.

— Він поїхав до Хед-Пік, щоб зустрітися там із батьком, здається, він казав тобі про це. А дорогою він ще обскубає тих трьох купців — у них хороша зброя і трохи золота з собою.

— А трофеї він надішле мені?

— Передасть сюди з двома хлопцями, а третій поїде з ним.

— Найкращі рушниці точно мають ці два вестмени! Мені розповідали, що рушниця Святого Вуха влучає навіть із відстані тисячі двохсот кроків!

Раптом поблизу пролунав гавкіт дикого собаки. Це був невдало вибраний умовний знак, бо кожен знає, що у тих місцях дикі собаки не водяться.

_{Орієнтування. Монтана, прибл. 1912 рік. Фото Роланда Ріда.}

— Антоніо повернувся, — зауважив Капітан. — Притяг фальшиві кілки із Льяно-Естакадо. Скажіть, нехай несе їх сюди, не залишає на видноті. Якщо Вбивча Рука і Святе Вухо тиняються десь поблизу, ми повинні діяти якомога обережніше.

Його слова остаточно переконали мене в тому, що ми маємо справу з добре організованою зграєю стейкменів, стерв’ятників пустелі, нещадних і вправних у своєму кривавому ремеслі, а під бізонячими шкурами лежала купа добра, яке забрали у жертв разом із життям.

Тієї ж миті на іншому кінці галявини, навпроти мене, з’явилася щілина у заростях. Я зрозумів, що це були зрубані біля кореня і зв’язані мотузками кущі, з яких зробили щось на зразок завіси, яка відділяла стежку від галявини. У ці майстерно облаштовані, непомітні для стороннього ока ворота в’їхали троє вершників. За їхніми кіньми тягнулися по землі причеплені на індіанський манір шкіряними ременями до сідла оберемки довгих палиць.

Прибульці привернули до себе всю увагу присутніх, і тепер я міг спокійно й непомітно відповзти. Але я вирішив прихопити дещо на згадку. Ще раніше, під час розмови, Капітан, що сидів на землі, розстебнув пояс, на якому висіли ніж і дві кобури з прикрашеними сріблом пістолетами. Простягнувши руку у прорізану мною раніше вузьку щілину, я тихенько витягнув один із них, запхав собі в кишеню й поповз назад, ретельно ховаючи всі сліди мого перебування як поблизу табору злочинців, так і трохи далі, на галявині, яку знову перестрибнув одним махом, повертаючись назад, на стежку, якою приповз сюди. Я пересувався задом наперед, спираючись на пальці рук і ніг, саме так я міг поховати власні сліди. На безпечній відстані від галявини я випростався й побіг до коня. Відв’язав його, сів верхи й помчав до своїх, не забувши зробити добрячий гак, аби ще більше заплутати стейкменів.

Уже сутеніло, коли я повернувся до своїх товаришів. На їхніх обличчях була тривога за мене, вони явно чекали мого повернення з нетерпінням.

— Маса Чарлі знову тут! — вигукнув Боб голосом, у якому звучала радість. Відчувалося, що він за ці дні пройнявся до мене ще більшою симпатією. — Боб дуже боятися, що маса Чарлі не повернутися.

Сем і Бернард не поспішали висловлювати свої почуття, хоча в їхніх очах читалося нетерпіння. Коли ми сіли, Сем запитав:

— І що ж ти дізнався?

— Купців уб’ють.

— Так я й думав. Ці псевдоскупники хутра поміняють свій курс і нападуть на трьох наших колишніх попутників уночі, або й серед білого дня.

— Відгадай, хто такий Двожильний.

— Я вже не раз тобі казав, що мені більше подобається поборотися з ведмедем, ніж відгадувати те, що мені можуть і так сказати!

— У нього зовсім інше ім’я.

— Не вважай мене повним ідіотом, Чарлі. Звичайно, я не повірив, що воно справжнє!

— Насправді його звати Патрік Морґан! — сказав я, але Сем не дав мені договорити.

— Патрік Морґан? — вигукнув Сем, і вперше за весь час нашого знайомства я побачив на його обличчі справжнє здивування. — Патрік Морґан? Невже ж таки? О, Семе Гаверфілде, ти старий осел! Ти був суддею й сам випустив убивцю своєї родини на свободу! Чарлі, ти точно знаєш, що це був він?

— Точніше не буває.

— Тепер я розумію, чому його обличчя здалося мені знайомим. Він — точна копія свого батька. О, Боже! Тепер усе сходиться! Куди ж він подався? Не можна, щоб він утік від нас!

— Спочатку він підкрадеться до тих трьох купців, пограбує їх і відправить трофеї в табір, а сам у супроводі ще одного негідника поїде на Хед-Пік, щоб зустрітися там із батьком.

— Негайно їдьмо за ним! Ми повинні наздогнати їх!

— Стривай, Семе, — зупинив я вестмена. — Уже стемніло, і ми не зможемо знайти його слідів. До того ж нам час готуватися до прийому почесних гостей.

— Почесних гостей? Хто ж зібрався нас відвідати?

— Цей Патрік входить до складу зграї грабіжників, у них тут поблизу табір. Їхній ватажок — мексиканець, якого вони називають Капітаном, він пройшов непогану школу у старого Флорімона. Я підслухав їх, коли Вільямс прийшов у табір і розповідав, хто та як зірвав їхні задуми. Тепер вони хочуть напасти на нас опівночі.

— Отже, вони думають, що ми заночуємо тут?

— Вони думають правильно.

— Гаразд, тоді я готовий затриматися тут, щоб не розчарувати їхніх сподівань. Скільки їх?

— Двадцять один.

— Трохи забагато на чотирьох, що кажете, Чарлі? Але ми розкладемо багаття і згорнемо наші куртки й ковдри так, щоб негідники подумали, що це ми. А самі влаштуємося неподалік і зачекаємо, коли вся зграя опиниться між нами й вогнем. Тоді ми отримаємо перед собою чудову мішень.

— Гарний план, — схвалив його пропозицію Бернард. — І на мою думку, це єдине, що ми можемо зробити в цій ситуації.

— Чудово! Тоді ходімо, поки ще не зовсім стемніло, наберемо хмизу для багаття, — сказав Сем, підвівшись зі свого місця.

— Не квапся, — втрутився я. — Ти справді думаєш, що ми таким чином зможемо впоратися з усіма бандитами?

— А чому б і ні? Упевнений, вони кинуться тікати після перших же пострілів, бо не знатимуть, звідки стріляють!

— А якщо їхній Капітан достатньо хитрий і розгадає наш обман? Тоді нам доведеться несолодко. І скільки б ми не відстрілювалися, втекти живими нам не вдасться.

— Справжній вестмен завжди повинен бути готовий до смерті, — заявив Сем.

— Але тоді ти не зможеш помститися Морґанам.

— Це чудовий привід, щоб тихенько втекти і не зв’язуватися з грабіжниками! Але цього ми не можемо дозволити собі бодай задля світлої пам’яті усіх тих, кого вони вбили в пустелі.

— Ти мене не зрозумів, Семе. Я придумав кращий план.

— Який?

— Треба напасти на їхній табір. Поки вони шукатимуть нас тут, ми заберемо їхніх коней і запаси їжі.

— Справді чудова ідея! Але коли вже ти говориш про коней, то чи не означає це, що вони зібралися нападати на нас пішки?

— Так. І їм доведеться вийти зі свого табору години за дві до півночі, оскільки йти сюди пішки треба довгенько.

— Ти впевнений, Чарлі?

— Звичайно, Семе! Чекаючи їх тут, ми ризикуємо життям, а позбавивши розбійників їжі та коней, ми на певний час позбавимо їх змоги діяти. Причому зробимо це без жодного пострілу.

— Але вони залишать вартового!

— Я знаю, де він ховається.

— Вони кинуться за нами навздогін.

— Пішки? А от якщо ми залишимося тут і встрянемо в перестрілку, тоді нам справді доведеться тікати.

— Ну що ж, переконав. Коли вирушаємо?

— Через п’ятнадцять хвилин, коли зовсім стемніє.

— Це бути гарно! — зрадів негр. — Боб їхати разом з усіма й забирати у розбійників всі речі. Це бути краще, ніж залишатися тут, Боб не хотіти, щоб його стріляти до смерті.

Тим часом темрява густішала, і незабаром ніч опустилася на прерію, і вже за кроків десять попереду не було видно нічого. Ми рушили, і я повів наш маленький загін до розбійницького лігва, вишикувавши вершників один за одним, як це зазвичай роблять індіанці. Ясна річ, я повів загін не прямою дорогою, а в обхід. Ми зробили гак приблизно милю завдовжки. Потім прив’язали коней біля краю густих чагарів і пішки рушили до вже знайомої мені галявини. І хоча ні Бернард Маршалл, ні Боб були не надто вправними в мистецтві підкрадання, нам вдалося непомітно підповзти до галявини, де мав би ховатися вартовий. Там я наказав моїм товаришам залягти в кущах, а сам знайшов те місце, де лежав удень і підслуховував розмову Вільямса з Капітаном. На галявині палахкотів вогонь — якщо не багаття, то щонайменше смолоскип. Я припав до вирізаної щілини, побачив, що грабіжники готуються в дорогу, і почув голос Капітана:

— Якби ми знайшли хоч найменший слід, я припустив би, що один із них підслухав нас, — говорив Капітан. — Але слідів немає. Куди ж тоді, чорт забирай, подівся мій пістолет? Невже я загубив його вранці дорогою і не помітив цього, коли знімав пояс? Гоблін, ти справді бачив усіх чотирьох?

— Як зараз бачу вас, Капітане. Троє білих і негр, а поруч паслися коні. Один кінь більше схожий на безрогу козу.

— Це стара шкапа Святого Вуха. Вона не менш відома, ніж її господар. Сподіваюся, вони тебе не помітили?

— Ні. Ми з Вільямсом під’їхали до них на безпечну відстань, а потім я підповз ближче і все роздивився.

Учень Флорімона виявився розумним і обережним, не забув науки старого вестмена і вислав розвідку до нашого табору. На щастя, на той момент я вже повернувся.

— Тоді все має бути тут! Вільямс утомився, тому нехай залишиться в таборі, а ти, Гобліне, станеш на варті біля стежки. Всі решта вперед!

У тьмяних відблисках багаття я побачив, як піднялася завіса, відкриваючи прохід, і дев’ятнадцять озброєних до зубів розбійників вийшли зі сховку, залишивши на місці лише двох. Вони ще навіть не пройшли по стежці, коли я вже лежав біля Сема.

— Що там, Чарлі? Мені здалося, що вони пішли?

— Так. Залишилися тільки вартовий біля стежки і Вільямс. У Вільямса немає зброї, а у вартового — рушниця в руці. Нам краще трохи зачекати — раптом хтось щось забуде й повернеться. Але готуймося до нападу! Бернарде, Бобе, залишайтеся тут, поки ми з Семом не повернемося по вас.

Ми з Семом залягли в кущах біля стежки, терпляче вичікуючи. Минуло хвилин десять — розбійники не поверталися. Не підозрюючи про небезпеку, по стежці повільно йшов вартовий. Коли він підійшов до нас, Сем скочив на ноги і схопив його за горло, а я стягнув з бідолахи куртку, відірвав рукав і заштовхав його розбійникові в рот. За мить він лежав у колючих кущах зі зв’язаними руками й ногами.

— Уперед! — скомандував я.

Не криючись, ми пішли стежкою, розсунули завісу зі зрізаних гілок хмелю й вийшли на галявину. Вільямс сидів біля багаття спиною до нас і тримав над вогнем шматок м’яса. Я підійшов до нього впритул, але він мене не зауважив.

— Тримайте м’ясо вище, містере Вільямсе, щоб не пригоріло, — сказав я.

Від несподіванки він здригнувся, повернувся на звук голосу і завмер на місці.

— Добрий вечір! Я мало не забув привітатися, а з джентльменом вашого рівня завжди слід поводитися якомога ввічливіше.

— Вби… Вбивча Рука, — насилу витиснув із себе він. — Чого вам тут треба?

— Чого мені треба, Вільямсе? Хотів повернути Капітанові пістолет, який позичив у нього, поки ви розповідали про зустріч із нами.

Вільямс повільно підтягнув до себе ноги, немов готуючись до стрибка і перевіряючи, чи зможе дотягнутися до рушниці, але та лежала надто далеко, поруч був лише ніж.

— Сидіть спокійно, Вільямсе, за кожен зайвий рух ви можете заплатити життям. По-перше, пістолет вашого Капітана заряджений, а по-друге, якщо озирнетеся, то побачите, що я тут не один.

Вільямс повернув голову й побачив просто перед собою дуло Семової рушниці.

— Чорт! Мені кінець!

— Можливо, ще не кінець, якщо будете поводитися чесно і зробите все, що я скажу. Бернарде, Бобе, ідіть сюди! — голосно покликав я.

За мить поряд зі мною стояли негр і молодий ювелір.

— Бобе, там, на сідлі, висить ласó, принеси його і зв’яжи цього чоловіка.

— Тисяча чортів! Живим ви мене не візьмете ще раз! — скрикнув Вільямс, вихопив ніж і встромив його собі в груди.

— Боже, прости йому всі гріхи, — сказав я.

— На його сумлінні понад сто життів, — похмуро вимовив Сем. — Ще ніколи удар ножем не був таким доречним.

— Він сам себе засудив, і сам виконав вирок. Слава Богу, нам тепер не доведеться цього робити.

Ми послали Боба по вартового, залишеного в кущах біля стежки, і незабаром Гоблін уже лежав біля наших ніг. Я вийняв кляп з його рота, він глибоко зітхнув, сів і злякано втупився в мертве тіло Вільямса.

— Те саме буде і з тобою, якщо не розповіси нам усе, що знаєш.

— Я все скажу! — пообіцяв переляканий бранець.

— Тоді за порядком. Де заховане золото?

— Воно закопане за мішками з борошном.

Боб легко порозкидав важкі мішки, немов це були невеличкі торбинки з тютюном. Бернард знайшов мотику, лопату і взявся до роботи. Незабаром ми стали власниками такої кількості золотого піску і злитків, що один кінь заледве вивіз би все це на собі.

Я здригнувся, уявивши, скільки нещасних шукачів смертоносного металу загинуло в пустелі від рук грабіжників, щоб тут зібралося таке багатство, цей смертоносний пил, як правильно називають іноді золотий пісок. Золотошукачі, які повертаються додому, несуть із собою зовсім небагато здобутого золота, бо вважають за безпечніше міняти його просто на копальнях на цінні папери. Усі ці папери теж мають бути десь тут.

— Де гроші й папери, які ви забрали у ваших жертв? — запитав я Гобліна.

— Вони заховані далеко звідси. Капітан не хотів зберігати їх тут, бо серед нас були люди, яким він не довіряв.

— Хто знає, де заховані папери?

— Тільки він і Лейтенант.

— Лейтенант?

— Так ми називаємо Патріка Морґана.

Тепер мені стало ясно, що означала Патрікова фраза в листі до батька: «Є можливість зірвати куш». Невже він надумав зрадити своїх спільників і втекти з грошима й паперами?

— Як далеко звідси та схованка?

— Я не знаю цього. Здається, Капітан не довіряє навіть Лейтенантові. Сьогодні Лейтенант у супроводі одного товариша виїхав на Хед-Пік, а я мав завтра піти їхнім слідом і стежити за ними.

— Он як! Але тоді Капітан мав би тобі сказати, де чекати Лейтенанта та його спільника.

Бранець замовк.

— Кажи правду! Ти заслужив на смерть, але ми відпустимо тебе, якщо ти нічого не приховаєш.

— Ви правильно здогадалися, сер. Мені справді наказали вбити Лейтенанта, якщо він поїде до схованки. Це в невеликій долині, я бував там раніше, але вам за описом не вдасться знайти це місце.

— Він просто описав тобі долину чи назвав точне місце?

— Капітан не сказав мені точного місця. Він велів мені сховатися й застрелити Лейтенанта, якщо той з’явиться в долині.

— Я обіцяв дати тобі свободу і дотримаю слова, але тільки після того, як ти проведеш нас до цієї долини.

— Я зроблю все, що накажете.

— І запам’ятай: твоє життя висить на волосині. Якщо ти спробуєш обманути нас — тобі кінець. Ти поїдеш з нами як полонений.

— Нам час іти, — втрутився Сем. — Тепер знаємо все, що нам потрібно.

— Візьмемо з собою золото й те, що нам знадобиться в дорозі: зброю, порох, кулі, тютюн та їжу, — сказав я. — Захопимо також дещо на подарунки для індіанців, якщо ми з ними зустрінемося: ковдри, намисто, ножі. Відбирайте товар, а я тим часом подивлюся на коней.

Мені з першого погляду сподобалися чотири невеличких конячки мічиганської породи, немов створені, щоб носити важкі тягарі. Крім них, я відібрав трьох мустангів, щоб замінити втомлених і змучених шкап Бернарда й Боба; третій кінь був для зв’язаного Гобліна.

Тут же знайшлися і в’ючні торби. Запакувавши все, що ми збиралися взяти з собою, ми навантажили коней і були готові рушити в дорогу. Загалом у нас вийшло вісім торб, тобто кожен кінь мав би нести дві. Усе, що ми залишали на місці, ми склали у купу, на дні якої розмістили порох, який не змогли взяти з собою, ближче до пороху поклали легкозаймисті речі.

— Що будемо робити з рештою коней? — запитав Сем.

— Боб розв’яже їх і відпустить у прерію. Звичайно, розбійники потім можуть зловити кількох із них, але я не хотів би вбивати тварин! Ви їдьте, а я залишуся і підпалю цю купу.

— А чому не зробити це вже зараз? — запитав Бернард.

— Вогонь видно здалеку, і стейкмени відразу поквапляться назад, тому краще буде, якщо ви від’їдете подалі. Я наздожену вас.

— Все правильно, Чарлі. Вперед, хлопці! — вигукнув Сем і скочив на свою Тоні. За ним потягнулися навантажені коні, а позаду їхали Бернард і Боб, ведучи між собою коня, на якому сидів зв’язаний Гоблін. Зачекавши хвилин п’ятнадцять, поки не затихне цокіт копит, я почав розсипати порох зверху на награбоване добро. Ми розрізали одну з ковдр на довгі смуги і облили їх мастилом, цей ґніт завдовжки десь із двадцять метрів простягнувся від моїх ніг до пороху. Підпаливши кінець, я взяв мустанга за вуздечку і пішов стежкою. Дійшовши до останніх кущів, стрибнув у сідло, і тієї ж миті позаду прогримів вибух: це розривалися загорнуті у ковдри патрони. За моєю спиною палахкотіли чагарі, вогонь безжально пожирав награбоване у нещасних мандрівників.

Раптом негр, який ішов ззаду, закричав:

— Маса Чарлі! Допоможіть!

Я повернувся до нього і побачив, як Боб прожогом кинувся до товстого бука, підстрибнув, схопився за нижній сук і миттю видерся на дерево.

— Що сталося, Бобе? Що тебе так налякало?

— Маса! Ідіть сюди швидше! Врятувати бідного негра Боба! Кличте сюди всіх людей і вбити чудовисько!

Мені не довелося довго розпитувати, що за чудовисько він мав на увазі, — раптом затріщали гілки і з густого лісу вийшла велетенська тварина. Це був ведмідь породи ґрізлі.

Я не раз чув страшний рик лева, якого араби називають «радом», що їхньою мовою означає «грім»; я чув гарчання бенгальського тигра, і хоча моє серце мимоволі завмирало, я не почував страху. Але від глухого лютого реву сірого ведмедя навіть відчайдушного сміливця охоплює тремтіння, тіло відмовляється слухатися, а зуби цокотять. Марно шукати порятунку втечею або на дереві — лютий хижак, попри величезні розміри, рухається стрімко й дуже вправно вилазить на дерева.

Приблизно за вісім кроків від мене стояв на задніх лапах ґрізлі з роззявленою пащею. Він або я — хтось один із нас має загинути. Я прицілився і послав першу кулю йому в око, другу — в серце, потім відкинув непотрібну вже рушницю і вихопив ніж. Сірий велетень навіть не здригнувся, немов обидві кулі потурбували його не більше, ніж кілька надокучливих бджіл. Він далі сунув на мене, зробив два, три, п’ять, шість кроків і вже підняв лапи, щоб одним ударом зім’яти і знищити того, хто посмів стати на його шляху. Але раптом він хрипко заревів, похитнувся і впав, мало не придушивши мене. Я не промахнувся: перша куля влучила йому в мозок, а друга — у серце. Одного такого пострілу цілком вистачило б, щоб пантера або ягуар одразу впали на землю мертвими, а ґрізлі зумів зробити шість кроків! Ще два такі кроки — і мені настав би кінець!

— Як чудово все зробити маса Чарлі! — закричав із дерева Боб. — Ведмідь точно мертвий?

— Злазь! — наказав я йому.

— Маса Чарлі вбити його назавжди? Він не з’їсти Боба?

— Не бійся, Бобе, він мертвий.

Негр спустився з дерева так само швидко, як і виліз на нього. Однак, опинившись на землі, він не відразу наважився підійти до мертвої тварини. Тоді я, щоб остаточно заспокоїти Боба, нахилився над тушею і встромив ножа між другим і третім ребром.

— Який великий ведмідь, він навіть більше за Боба! Але він не з’їсти Боба, і тепер Боб з’їсти ведмедя.

— Так, цього м’яса нам вистачить надовго. Але особливо смачні ведмежі лапи й окіст.

— Маса Чарлі дати Бобу ведмежі лапи за сміливість?

— Ну звичайно. Почекай мене тут, поки я піду по інших.

— Не залишати мене тут самого! Боб сміливий, але він боятися звіра! А якщо ведмідь ожити?

— Тоді ти знову вилізеш на дерево.

— Коли маса піти, Боб знову вилізти на дерево!

І справді, за мить він знову сидів на гілці. Боб не був боягузом і довів це під час наших сутичок із бандитами в пустелі, але зустріч із ґрізлі може налякати кого завгодно, тож його поведінку цілком можна було зрозуміти.

Перш ніж піти, я оглянув околиці, щоб переконатися, що поблизу не бродить ведмедиця. Не знайшовши ніяких слідів, я подумки подякував Богові за те, що вбитий ведмідь не мав пари. Боб недовго лишався сам. Наші, звичайно ж, почули постріли і прибігли на звук.

Усі погодилися, що це найбільший з досі бачених ведмедів, а Віннету нахилився над тушею й намочив у ведмежу кров свій талісман — мішечок із «ліками».

— Душа ведмедя подякує моєму білому братові. Кулі мого брата швидко і без страждань звільнили його душу від пут тіла, і тепер вона вже в дорозі до Країни вічного полювання його предків.

Індіанці вірять у переселення душ, за їхніми уявленнями, у тілі величезного ведмедя може жити тільки душа славного воїна й мисливця, якого помістив туди Маніту за гріхи.

Ми швидко зняли шкіру з ведмедя, відрізали від туші найбільш ласі шматки, а решту м’яса прикрили гіллям і камінням, щоб до нього не добралися стерв’ятники і дрібні хижаки, які видали б нас.

Поки я бився з ведмедем, Віннету підшукав у лісі по той бік долини відповідну схованку для коней. Ми відвели їх туди, а оскільки ще був білий день, то могли не боятися й розвести вогонь, щоб спекти делікатесні ведмежі лапи. Це був чудовий обід.

Коли стемніло, ми домовилися про порядок вартування, закуталися в ковдри й полягали спати. Ніч минула спокійно. Ні звірі, ні люди нас не турбували. Так само минув і ранок. Ближче до полудня на варту став Сем. Незабаром він повернувся до нас і сказав:

— Вони їдуть.

— Хто? — запитав я.

— Цього я наразі не знаю, бо вони ще дуже далеко.

— Скільки їх?

— Двоє. На конях.

— Дай-но мені поглянути на них.

Я поквапився з Семом до місця його варти й подивився у підзорну трубу. Сумнівів бути не могло: до нас наближалися обидва Морґани. Ще хвилин п’ятнадцять, і вони будуть у долині. Треба було готуватися до зустрічі. Всі сліди нашого перебування ми старанно знищили, крім того, нас було більше, тож можна було не боятися.

Раптом у кущах пролунав тріск, і я схопився за рушницю з думкою, що до нас таки забрела подруга вчорашнього ведмедя. Уважно прислухавшись, я зрозумів, що звуки видавали двоє істот, які спускалися в долину.

— Чорт забирай, Чарлі, хто там ще? — тихо вилаявся Сем.

— Зараз побачимо, — пошепки відповів я.

Ми нерухомо лежали у густому чагарнику і чекали. Через кілька хвилин ми вже розуміли, що маємо справу не з тваринами, а з людьми. Це було двоє чоловіків, які вели за собою коней. І ці двоє були Капітан і Кончес. Утомлений вигляд їхніх коней свідчив про те, що в дорозі їм було нелегко. Вони зупинилися за кілька кроків від кущів, де лежали ми з Семом.

— Ну слава Богу! — полегшено зітхнув Капітан. — Не хотілося б мені коли-небудь повторити наш шлях. Схоже, ми встигли вчасно, до нас тут ще не побував ніхто.

— Чому ви в цьому так упевнені? — запитав його Кончес.

— До моєї схованки ніхто не влазив. Морґани могли в’їхати в долину тільки з цього боку, але я не бачу їхніх слідів. А хто ще, крім них, може сюди дістатися?

— Мабуть, так воно і є. А про цих Священне Вухо й Вбивчу Руку ви не думали?

— Їх поки що не варто брати до уваги. Якщо вони і зважилися вирушити навздогін за Патріком та його батьком, то неодмінно зустрілися з команчами й відмовилися від свого наміру.

— Але ким тоді був той білий мрець, що сплив на Ріо-Пекос, а також індіанець у воді, який втік від нас?

— Це нас не має турбувати. Нам ніхто не може зашкодити, бо за нами йдуть команчі, і кожен, хто спробує вистежити нас, натрапить спочатку на них.

— А якщо індіанці не пішли за нами?

— Пішли, в цьому немає ніяких сумнівів. Подумай сам: у них за спиною з’являються двоє білих та індіанець, найпевніше апач, хоч я й не думаю, що він попхається аж сюди. Що в такому разі мали б зробити команчі? Спочатку вбити апача, а потім кинутися навздогін за білими. А ми так поспішали, що лишили слідів не менше, ніж стадо бізонів.

— І що буде, коли вони наздоженуть нас?

— Нам немає чого боятися, я курив з ними люльку миру. Вони здивуються, що ми не дали про себе чути, і мені доведеться дещо розповісти їм про Лейтенанта. Чорт! А ось і він.

— Точно! Це Патрік із батьком.

— Нарешті ми його впіймали. Тепер йому час довідатися, чим загрожує зрада друзів!

— Вони приїхали самі, і це справді доводить, що команчі йдуть нашим слідом. Капітане, а ви справді хочете забрати скарби сьогодні ж і при мені?

— Так.

— І чиїми вони будуть?

— Нашими, звичайно.

— Що маєте на увазі під «нашими»? Всю нашу компанію чи лише нас двох?

— А як би ти хотів?

— Думати — це одне, а вимовити вголос — зовсім інше. Але якщо згадаєте, що сталося в нашому таборі, Капітане, то, напевно, погодитеся зі мною, що нам туди краще не повертатися. Після довгих поневірянь хочеться пожити спокійно. Тих грошей, які лежать у схованці, вам вистачить, щоб мати все, що потрібно, а дещо перепаде й мені.

— Ти говориш, як книжка пише, і я мушу визнати, що багато в чому маєш слушність. Але насамперед треба провчити цих двох негідників. Ходімо подалі в долину, я знаю там одне гарне місце для засідки, звідти схованку видно як на долоні.

Невже Капітан мав на увазі те місце, де ми стали табором? Вони йшли просто в наші руки, не ховаючись, упевнені, що в долині нікого, крім них, немає — навіть не звернули уваги на ледве помітні сліди в траві, залишені мною і Семом. Щоправда, побачити їх могло тільки досвідчене око жителя прерії.

Наші товариші почули кроки розбійників та дожидалися їх зі зброєю в руках. Досі не можу забути обличчя цих джентльменів, коли вони вийшли з-за кущів і несподівано опинилися віч-на-віч з тим самим індіанцем, на якого безуспішно полювали. Я ледь стримався від реготу.

— Гобліне! — вигукнув розгублений Кончес, побачивши свого побратима.

— Гоблін? — здивовано вигукнув Капітан, все ще не розуміючи, де він опинився. — Як тобі вдалося дістатися сюди, і хто ці люди?

Я підійшов до нього ззаду і по-дружньому поплескав по плечу.

— Ми всі чудово знаємо один одного, Капітане. Сідайте, будьте як удома.

— А ви хто такий, сер? — запитав він, розгублено обертаючись до мене.

— Не поспішайте, я зараз представлю вам усіх по черзі, а себе — аж на останку. Цей чорношкірий пан називається Боб, він був найкращим другом добре вам знайомого містера Вільямса. Цей білий джентльмен — містер Маршалл Вільямс із Луїсвілла, у нього є невідкладна справа до Морґанів, які збираються викрасти з гнізда ваші яйця і втекти. Цього червоношкірого джентльмена звати Віннету. Вам, напевно, не раз доводилося чути його ім’я, тому звільніть мене від обов’язку пояснювати, що воно означає. Дозвольте також представити Сема Гаверфілда, якого вся прерія знає під іменем Священне Вухо. І нарешті ваш покірний слуга — Вбивча Рука.

Жах охопив Капітана. Затинаючись, він пробелькотів:

— Невже… Чи ж можливо…

— Чому ж ні? Влаштовуйтеся зручніше. Нам є про що поговорити. До речі, як ви обійшлися без пістолета, який я дозволив взяти собі на пам’ять? Того вечора я з насолодою слухав вас. Не менше мені сподобалися ваші промови позавчора, коли ви спостерігали за команчами. Бобе, візьми у джентльменів зброю і зв’яжи їм руки й ноги.

— Сер! — обурився Капітан.

— Спокійно! Ми будемо говорити з вами так, як ви того заслуговуєте. І не витрачайте намарне сили, бо ще до того, як Морґани в’їдуть у долину, ваші роти будуть заткані кляпами, або ж ви можете й не дожити до цього моменту.

Усе це трапилося так швидко й несподівано для розбійників, що вони навіть не думали опиратися.

— Пане Капітане, де саме та схованка, до якої прямують Морґани? — запитав я.

— Все, що там лежить, — моє! — заверещав ватажок зграї.

— Вам так тільки здається. Я ж вважаю, що ви не маєте жодного права на закопані там скарби — хоча б тому, що кат не повинен успадковувати майно своїх жертв. Але можете не відповідати. До схованки нас виведуть Морґани. До речі, що сталося з трьома купцями, за якими пішов ваш Лейтенант з трьома спільниками, що переховувалися під виглядом скупників хутра?

— З купцями? Гм, чесно кажучи, я не знаю…

— Гаразд! Я здогадуюся. А де тепер ваші псевдо-скупники хутра?

— Двоє з них, мабуть, уже в таборі. А третього дорогою вбив Лейтенант. Ми знайшли його тіло.

— Так я й думав! А тепер дозвольте мені ще раз попередити вас про потребу поводитися розумно. Бобе, перевір вузли і запхай їм у роти кляпи. Даруйте, панове, але ми не хочемо, щоб ви випадково видали нас Морґанам.

Щойно ми закінчили з ними, як біля входу в долину з’явилися негідник-батько та його нічим не кращий син. Вони поводилися так само необачно, як Капітан із Кончесом: зупинилися на мить, оглянули околиці, пришпорили коней і поскакали вперед. З їхньої поведінки можна було зробити висновок, що в долині вони надовго затримуватися не збираються.

За кроків двадцять від нашого сховку росло кілька густих кущів ожини. Туди й попрямували обидва вершники.

— Це тут, батьку, — сказав Патрік.

— Тут? Ніколи б не подумав, що тут можуть бути заховані скарби.

— У нас мало часу, слід поквапитися. Ми так і не дізналися, хто ті двоє білих і чи вдалося команчам схопити їх.

Вони зістрибнули з коней, пустили їх до води, і, поки стомлені дорогою тварини тамували спрагу, грабіжники відклали зброю й почали ножами викорчовувати колючі кущі.

— Є! — урочисто промовив нарешті Патрік, витягуючи з ями згорток із дубленої бізонячої шкури.

— І це все? — здивувався Морґан-старший.

— Все, але цього достатньо. Тут банкноти і цінні папери. Швидше зариваємо яму й негайно в дорогу.

— А я раджу вам почекати з від’їздом!

Ці слова вимовив Сем. Я тим часом став між розбійниками і їхньою зброєю, а Віннету і Боб взяли їх на приціл. Сем стояв перед ними, як тигр, який збирається захистити свою здобич за всяку ціну. Спершу вони були вражені, але швидко отямилися й навіть спробували кинутися до рушниць. Однак на їхньому шляху стояв я з двома зведеними револьверами.

— Залишайтеся на місці, бо кожен крок може коштувати вам життя.

— Хто ви такі? — запитав Фред Морґан.

— Вам усе пояснить ваш син Патрік, він же містер Двожильний, він же Лейтенант.

— Хто дав вам право затримувати нас?

— Ми самі. Так само, як ви самі дозволили собі вбити містера Маршалла в Луїсвіллі, напасти на поїзд, спалити ферму Сема Гаверфілда й убити його дружину й дитину. Будьте ласкаві — ляжте на землю долілиць.

— Ви ще пошкодуєте!

— Навряд. Перед вами вождь апачів Віннету, Священне Вухо, якого раніше звали Семом Гаверфілдом, а мене ви, напевно, знаєте з розповідей вашого сина. Я рахую до трьох, той, хто на слові «три» залишиться на ногах, дістане кулю. Один, два…

Скрипнувши зубами і стиснувши кулаки від безсилої люті, Морґани підкорилися.

— Бобе, зв’яжи їх!

— Боб зробити красиві вузли, міцні, — бурмотів негр, спритно стягуючи грабіжникам руки й ноги.

Бернард побачив, що негідники схоплені, і підійшов до нас. Коли Морґан, повернувши голову, впізнав сина вбитого ним ювеліра, очі його наповнилися жахом, наче він побачив привида.

— Маршалл!

Бернард не вимовив ні слова. В очах його читалася рішучість відімстити вбивці. Кров за кров.

— Бобе, приведи сюди інших, — наказав Сем. — Не варто відкладати суд. Нам теж не слід тут затримуватися, тому негайно почнемо й назавжди вирішимо долю негідників.

Негр привів Кончеса й Капітана, з ними прийшов і Гоблін, який намагався не заважати нам і поводився краще, ніж можна було сподіватися від стейкмена.

— Хто буде говорити першим? — запитав Бернард.

— Чарлі, — відповів Сем.

— Ні, — відмовився я. — Ми всі зазнали горя від цих негідників, за винятком Віннету. Він вождь прерії, нехай він і каже перший.

Ніхто не перечив. Апач теж кивнув на знак згоди.

— Вождь апачів чує голос Духа прерії і буде справедливим суддею блідолицих. Нехай мої брати візьмуть до рук зброю, бо тільки воїни мають право судити.

Ми підкорилися, бо таким був індіанський звичай.

— Як звати цього білого? — почав Віннету.

— Гоблін, — відповів Сем.

— Що він зробив?

— Грабував подорожніх у пустелі.

— Чи мої брати бачили, щоб убив він когось із друзів моїх білих братів?

— Ні.

— Чи він добровільно зізнавався у вбивствах?

— Ні.

— Кому він допомагав досі — розбійникам чи моїм братам?

— Нам.

— У такому разі нехай мої брати вирішують серцем, а не зброєю. Віннету повернув би свободу цій людині, але якщо він повернеться до стерв’ятників пустелі, його чекає смерть.

Всі без вагань погодилися з рішенням Віннету. Я взяв рушницю і ніж Фреда Морґана і простягнув їх Гобліну зі словами:

— Візьміть цю зброю. Ви — вільний.

— Дякую вам, сер! — вигукнув щасливий Гоблін. — Я не розчарую вас.

Вираз його обличчя свідчив, що він щиро збирається дотримати свого слова.

— Хто цей блідолиций? — продовжував Віннету.

— Він був ватажком зграї грабіжників.

— Він помре. Білі брати згодні з моїм рішенням?

Ніхто не заперечив. Таким чином вирок було підтверджено.

— А як його звати?

— Кончес.

— Таке ім’я зазвичай беруть собі розбійники з Півдня. Ким він був?

— Він — стейкмен із Льяно-Естакадо.

— Що його привело сюди?

— Він хотів пограбувати своїх же спільників. У нього дві душі і дві мови.

— Нехай він теж помре!

І цього разу ніхто не став на захист звинуваченого. Віннету продовжував:

— Але вони не загинуть від руки чесного воїна, — продовжував Віннету. — Їх уб’є людина, така ж, як і вони. Як звати молодого блідолицього?

— Патрік.

— Зніміть із нього ремені, і нехай він кине засуджених у воду, щоб вони втопилися, — ніяка зброя не повинна торкнутися їхніх тіл, вони мають померти ганебною смертю.

Боб розв’язав Патріка, і той виконав наказ з готовністю пропащого негідника. Він знав, що йому не жити, і тому, мабуть, догідливо, з якоюсь злорадною улесливістю розправився з колишніми своїми товаришами. Я відвернувся, щоб не бачити страти цих двох, хоч вони й дістали по заслузі. Пролунало два глухих сплески, і Капітан та Кончес, міцно зв’язані по руках і ногах, пішли на дно.

Виконавши вирок, Патрік покірно дозволив знову себе зв’язати. У нього, зрештою, не було іншого виходу.

— Хто ці двоє блідолицих? — запитав Віннету.

— Батько та син.

— У чому їх звинувачують мої білі брати?

— Я звинувачую їх у вбивстві моєї дружини і сина, — першим відгукнувся Сем.

— Я звинувачую старшого з них у вбивстві мого батька, — вимовив Бернард.

— Я звинувачую старшого в нападі на поїзд і вбивстві залізничника, а молодшого — у спробі вбити мене та інших моїх товаришів у пустелі Льяно-Естакадо, — додав я. — Цього достатньо, ми можемо не перераховувати всі їхні злочини.

— Мій білий брат слушно каже: досить того, що ми знаємо. Вони повинні померти. Нехай чорний чоловік уб’є їх!

— Стоп! — вигукнув Сем. — Я не згоден! Я стільки років шукав їх. Вони завдали мені більше зла, ніж іншим, і їхні життя належать мені. На приклáді моєї рушниці не вистачає двох позначок! Коли вони нарешті заплатять за свій злочин, Священне Вухо заспокоїться й разом зі своєю Тоні знайде останній притулок в одній із гірських ущелин або на просторах прерії, де біліють кістки тисяч мисливців.

— Мій білий брат справедливий, він вимагає того, що належить йому по праву. Нехай Священне Вухо візьме убивць собі — він має право вчинити з ними все, що схоче.

— Семе, — вимовив я тихо, нахиляючись до старого вестмена, щоб ніхто інший не почув моїх слів, — не заплямовуйте себе кров’ю вбивць. Така помста не достойна християнина і є гріхом. Віддайте їх негрові.

Мисливець затято дивився в землю й мовчав. Поки він роздумував, я разом із Бернардом відійшов до коня Фреда Морґана і зазирнув до кобури на сідлі. Там лежало лише кілька перлин, які Бернард відразу ж упізнав. Потім ми обшукали вбивцю ювеліра і знайшли за підкладкою його шкіряної куртки пакунок із грошима. Сумнівів не було — то були гроші, що їх він відібрав у Гольферта. Бернард забрав гроші собі.

І тут раптом долинуло ледь чутне тривожне пирхання з того місця, де стояли наші коні. Мені здалося, що це був мій мустанг. Я підійшов до нього й побачив, що в нього розширені з переляку очі, а сам він гризе вудила й намагається розірвати пута, що стягують його передні ноги. Це означало, що поблизу нишпорив дикий звір або, ще гірше, індіанці. Я зараз же голосно крикнув, намагаючись попередити друзів, але вони не почули мене — повітря здригнулося від дикого пронизливого виття.

Я визирнув із-за густих гілок і побачив страшну картину: долину заполонив велетенський натовп індіанців. Троє команчів притискали до землі Сема, а четвертий в’язав його. Кілька ласó затягнулися на тілі Віннету, і вороги вже волокли його по землі. Гоблін лежав з розтрощеним черепом, а Бернарда взагалі не було видно за стіною червоношкірих. Боба я теж не побачив.

Отже, команчі-ракурро справді йшли слідами Капітана та Кончеса й зуміли застати нас зненацька. Що я міг зробити? Кинутися на допомогу друзям? Це було б чистим божевіллям. Мені залишалося тільки спробувати втекти. Я міг би вбити десяток або й два червоношкірих, але інші оточили б мене і взяли в полон.

Крім Гобліна, не вбили наразі нікого, а знаючи звичаї команчів, я був упевнений, що вони поведуть бранців у свої стійбища, щоб поставити біля стовпів тортур і насолодитися їхніми муками. Тож я повернувся до свого коня, відв’язав його, взяв за вуздечку і став дертися вгору крутою стежкою, що веде в гори. Часу було обмаль, адже червоношкірі точно бачили, як я пішов у кущі під час розмови, тож за кілька хвилин вони кинуться за мною навздогін. Я мусив за всяку ціну зберегти власне життя і свободу, щоб спробувати згодом якось виручити товаришів.

Через кілька годин шаленої гонитви я під’їхав до річки з кам’янистим руслом і скерував мустанга у воду. На каменях, що омиваються гірським потоком, не залишається слідів, тому я довго їхав вгору за течією, потім вибрався на берег, обмотав копита мустанга ганчір’ям і в обхід повернувся до долини, звідки й почав свою втечу.

Сонце уже зайшло, коли я побачив гірське пасмо, за яким лежала проклята долина. Далі мені не слід було їхати, тож я знайшов у лісі вкриту мохом галявину, і там влаштував собі нічліг. Мій кінь був настільки втомлений після бігу з замотаними копитами, що навіть не хотів пастися, а просто ліг біля мене.

Як миттєво все змінилося! Однак на роздуми і смуток часу не було, треба було діяти. І насамперед добре виспатися. Я подумки віддав себе на захист Богові, заплющив очі й розплющив їх аж тоді, коли сонце вже вийшло на небо. Проспав я довгенько. А коли прокинувся, то насамперед пішов шукати місце, де мій кінь міг би трохи попастися. Там я прив’язав коня й пішки попрямував до місця вчорашнього бою. Я усвідомлював, що мій задум був небезпечним, але іншого виходу в мене не було, оскільки я хотів допомогти друзям. Крок за кроком я пробирався до вершини хребта і робив це так обережно, що мені знадобилося години дві на дорогу, яку піший мандрівник подолав би за десять хвилин. У долину я спускався ще обережніше й повільніше. Коли ж зупинився під старим величезним дубом, щоб відпочити й роздивитися довкола, то раптом почув чийсь тихий свист.

Я озирнувся і нікого не побачив.

Свист повторився.

Цього разу мені здалося, що звук долинає зверху. Я підняв голову, але як не напружував зір, не помітив у гілках нікого.

— Маса Чарлі! — почув я свистячий шепіт.

Он воно що! Вгорі, під самою кроною, було дупло, з якого визирало чорне обличчя Боба.

— Почекайте, маса, Боб зараз спуститься до вас!

З тихим шелестом розсунулися кущі ліщини, які росли довкола дуба, і я побачив перед собою негра.

— Заходьте, маса Чарлі. Жоден індіанець не знайде тут розумного Боба й маса.

Тут я почув звук, схожий на шурхіт сажотруса в димарі: мабуть, саме такий звук чує людина, коли сидить у кімнаті. Внизу, біля коріння, дуб тріснув, і через ту тріщину ми залізли до зогнилої середини стовбура.

_{Риболовля. Міннесота, 1908 рік. Фото Роланда Ріда.}

— Як ти знайшов цю чудову схованку? — здивовано запитав я.

— Боб бігти і побачити звір. Звір залізти в дерево і виглянути звідти. Боб розумний, він зробити так само.

— А що це був за звір?

— Боб не знати. Не дуже великий, хвіст і два очі.

З цього детального і красномовного опису я зробив висновок, що негра до дупла привів єнот.

— А коли ти знайшов дупло?

— Як тільки індіанці прийти — Боб побігти і сховатися тут.

— Ти сидиш тут з учорашнього дня? Тоді розповідай негайно, що тобі вдалося побачити й почути.

— Багато-багато червоношкірі.

— І більше нічого?

— Хіба маса Чарлі цього мало?

— Вони проходили тут?

— Проходили, але не помітили Боб. Потім було темно, вони розпалити вогонь і смажити ведмідь, який убив маса Чарлі. Вони з’їсти наш ведмідь, маса!

Обурення простодушного негра було цілком справедливим і зрозумілим, але не міняло доконаного факту. Та й мене в ту мить більше хвилювала доля наших товаришів, а не ведмежої туші.

— Що було потім, Бобе?

— Потім був ранок, індіанці пішли.

— Куди?

— Боб не знати, бо не йти за індіанці. Але бачити через віконце, як вони йти і вести маса Віннету, маса Сем і маса Бернард. У них на руки і ноги багато-багато мотузки.

— Розповідай усе, Бобе, не тягни.

— А потім індіанці бігати по ліс і шукати Боб, але він розумний і хитрий, тому вони не знайти Боб.

— Скільки червоношкірих залишилося в долині?

— Боб не знати скільки, але знати де. Там, біля ведмідь. Боб бачити їх через віконце.

Я подивився вгору. Дійсно, можна було пробратися ще вище всередині дерева. Боб це довів. Упираючись руками і ногами в стінки порожнього стовбура, я видерся до дупла, яке Боб називав віконцем, і визирнув. Звідти, з перспективи пташиного лету, було видно протилежний схил долини. І справді, під буком, на якому рятувався від ведмедя Боб, сидів навпочіпки індіанець. Мабуть, команчі, перш ніж піти, поставили в долині вартових, щоб зловити нас із Бобом, якби ми вирішили повернутися. Що мені залишалося? Я знову спустився до негра.

— Бобе, я побачив там тільки одного червоношкірого.

— В інше місце є ще один і ще один, але Боб не знати де.

— Чекай мене тут, поки я не повернуся.

— Маса Чарлі хоче піти? Ні, ні, залишатися з Бобом!

— Не бійся, Бобе. Я повинен піти, щоб урятувати наших друзів.

— Врятувати маса Бернард? Врятувати маса Віннету і маса Сем! — зрадів Боб.

— Тоді сиди тихо, щоб тебе не помітили червоношкірі.

Я покинув нашу схованку в дереві. Все складалося не так уже й погано: я був не один, Боб міг знадобитися для виконання мого непростого плану. У глибині душі я віддавав належне хитрощам індіанців, які лишили засідку біля ведмежої туші, — вимушений ховатися втікач не має можливості полювати і, щоб не померти з голоду, спробує повернутися до м’яса на свою загибель.

Через годину я вже був в іншому кінці долини за декілька кроків від індіанця, якого бачив із «віконця».

Червоношкірий сидів непорушно як пам’ятник. Він не рухав жодним м’язом, окрім двох пальців на правій руці, якими бавився свистком з обпаленої глини, що висів на його шиї. За допомогою таких свистків команчі наслідують крик грифа. Він був дуже молодий — мав років вісімнадцять, можливо, вперше брав участь у військовому поході. Охайний, розшитий дрібним бісером одяг і хороша зброя видавали в ньому сина вождя. У мене не піднімалася рука вбити його, обірвати це молоде, повне надій життя. Ні.

Я тихенько прокрався вперед, схопив лівою його за шию, а правою обережно вдарив його. Такий удар не знешкодив би дорослого, загартованого в боях воїна, але юнак миттю знепритомнів. Я зв’язав молодому команчу руки й ноги, тицьнув йому до рота кляп, зняв з його шиї свисток і подув у нього.

Пролунав різкий, протяжний звук, і тут же, немов у відповідь, щось зашаруділо в кущах і звідти вийшов старий індіанець. Він навіть не встиг здивуватися — я оглушив його ударом приклáда, зв’язав і поклав коло юнака. Я не збирався їх убивати, хотів лише знешкодити.

Безумовно, команчі залишили в долині більше ніж двох воїнів. Але кликати їх тим же свистком було небезпечно, тому я вирішив знайти місце, де індіанці сховали своїх коней. Просуваючись обережно вздовж узлісся, я тихенько заіржав, наслідуючи голос мустанга, і тут же мені пощастило: з лісу долинуло іржання у відповідь. На одній з галявин стояли стриножені індіанські коні. Їх було шестеро, отже, ще четверо команчів сиділи в засідках у різних кінцях долини й чекали на мою появу. Але вони, очевидно, зачаїлися десь далі звідси, тож у мене було достатньо часу підготуватися до зустрічі.

Я підняв на плече молодого індіанця і поніс його до дуба, де чекав на мене Боб. Він раз у раз визирав у «віконце» і, побачивши мене, вистрибнув назустріч.

— Ах, маса Чарлі зловити індіанець! Маса вбити індіанець?

— Ні, Бобе. Він живий. Я просто хотів взяти його в полон. Ти повинен допомогти мені врятувати містера Бернарда.

— Як це зробити?

— Ти візьмеш цього індіанця і потягнеш його вгору по схилу, а потім донизу — поки не дійдеш до великого клена. Там чекай на мене.

— Боб усе зробити, маса!

— Але ні в якому разі не розв’язуй червоношкірого — інакше він тебе вб’є.

— Ні, маса, Боб не хоче, щоб його вбити!

— Роби, як я тобі сказав.

Величезний негр легко взяв на спину хлопця і поніс його до перевалу геть із долини, а я повернувся до індіанських коней. Переді мною було важке завдання — вкрасти відразу всіх шістьох коней. Але самому мені це зробити було легше, ніж із допомогою негра, бо індіанські коні чомусь страшенно не люблять негрів і не слухаються їх. А не можна було допустити, щоб команчі, помітивши зникнення свого товариша, рушили навздогін.

Я зауважив ще раніше, що скарби, які ми захопили в таборі грабіжників, зникли. І вкотре переконався, що золото цілком справедливо називають «смертоносним пилом». Із сотні людей, які вирушають на пошуки золота на Дикому Заході, живими залишаються хіба десятеро, не більше. Блиск і брязкання спокусливого диявольського металу будить злих демонів, і тільки під заступництвом сильного закону зло, заховане в золоті, перетворюється на благо.

Я зняв з коней попруги і прив’язав голову одного коня до хвоста іншого, а тоді схопив першого за вуздечку і повів за собою. Тварини впиралися, невдоволено пирхали, але я, хоч і не без зусиль, зумів перетягнути їх через перевал і провести донизу. Тепер індіанці лишилися без коней і не могли поїхати по підмогу. Таким чином їхня місія зловити нас із Бобом була приречена на поразку.

Негр сидів під старим кленом, не зводячи очей із бранця. Він явно відчував себе ніяково сам на сам із червоношкірим, хоча в того були зв’язані руки й ноги. Побачивши мене, Боб полегшено зітхнув і радісно усміхнувся.

— Як добре, що маса Чарлі повернутися! Індіанець робити страшні очі, страшні, як сам диявол. Він бурчати і хропіти, як тварина, і чорний Боб вдарити його по щоці, щоб він замовкнути.

— Ти не повинен був його бити, Бобе. Той, хто вдарив індіанця по обличчю, стає його смертельним ворогом. Тепер, якщо колись він опиниться на волі й зустріне тебе, тобі кінець.

— Чорний Боб кінець? Тоді краще відразу вбити індіанця, щоб він не вбити Боба.

З цими словами негр дістав ніж і приставив його до грудей бранця.

— Зупинись, Бобе! Якщо ми збережемо йому життя, він допоможе нам звільнити містера Бернарда.

Я вийняв кляп із рота індіанця.

— Нехай мій червоношкірий брат дихає вільно, але говорити він буде тільки з мого дозволу.

— Ма-Рам буде говорити коли захоче, — відповів індіанець. — Навіть якщо я буду мовчати, блідолиций все одно вб’є мене й візьме мій скальп.

— Мій червоношкірий брат помиляється, — заперечив я. — Ма-Рам буде жити і збереже свій скальп, бо Вбивча Рука вбиває ворога тільки в чесному бою.

— Блідолицього звати Вбивча Рука? Уфф!

— Я кажу правду. Ма-Рам не є моїм ворогом, а навпаки — братом. Він проведе Вбивчу Руку до вігвама батька.

— Батько Ма-Рама — вождь ракурро То-Кей-Хун, Рогатий Бик. Він уб’є мене, якщо довідається, що я потрапив у полон до блідолицього.

— Мій брат хоче, щоб я повернув йому свободу?

Юнак здивовано подивився на мене.

— Хіба Вбивча Рука може звільнити воїна, чий скальп і життя належать йому?

— Якщо мій червоношкірий брат дасть мені слово, що не спробує втекти і піде зі мною до вігвама свого батька, то я зніму з нього пута і дам коня та зброю.

— Уфф! У Вбивчої Руки міцний кулак і велике серце. Він не схожий на інших блідолицих. Чи можу я бути впевненим, що він говорить те, що думає?

— Я ніколи не обманюю. Чи буде мій червоношкірий брат коритися мені, поки ми не опинимося віч-на-віч із То-Кей-Хуном?

— Ма-Рам підкориться волі Вбивчої Руки!

— Тоді нехай Ма-Рам прийме з моїх рук дим миру і нехай його душа перетвориться на дим, а тіло — на попіл, якщо він порушить своє слово.

Я вивів зі схованки мого мустанга і дістав із сумки дві сигари. Це були тонкі гаванські сигари, які я прихопив у таборі розбійників. Звільнивши бранця, я посадив його поруч із собою, і ми закурили, дотримуючись ритуалу викурювання люльки миру.

— Хіба у блідолицих немає Великого Духа, який би дав святу глину для того, щоб зробити люльку миру? — запитав Ма-Рам після того, як були вимовлені звичайні в таких випадках слова.

— Великий Дух блідолицих могутніший і сильніший за всіх інших духів, і він дав багато глини для трубок. Але блідолиці курять люльки тільки у своїх вігвамах, а в прерії п’ють дим світу з сигар, які займають набагато менше місця.

— Уфф! Сікарр! Великий Дух блідолицих дуже мудрий. Сікарр зручніше, ніж люлька! — здивувався простодушний хлопець, безбожно перекручуючи нове слово.

Боб, який усе ще боявся, що індіанець не пробачив йому ляпаса, зауважив, що ми мирно сидимо і куримо, тож вирішив приєднатися до нас, щоб уникнути помсти.

— Маса Чарлі, можна і Боб покурити дим миру з індіанець! — попросив він.

— Ось і тобі сигара, але кури її в дорозі. Нам уже час рушати, — відповів я.

Команч узяв з приведених мною коней свого і стрибнув йому на спину. Боб сів на другого коня, а інших я повів за своїм мустангом.

Я встиг уже добре вивчити звичаї індіанців. Тепер у мене не було жодних причин боятися, що він втече від мене. Поміж долиною, у якій ми перебували, і тим місцем, де було взято в полон наших друзів, тягнулася горбиста місцевість. Ми обігнули гірський хребет, що відокремлював нас від тієї долини, і виїхали на рівнину. Нас не могли не помітити. Індіанці, яких залишили охороняти вхід у долину, побачивши нас, підняли жахливе виття, але ми не боялися їхніх криків: без коней вони не могли кинутися навздогін. Ма-Рам, попри свій юний вік, так добре володів собою, що його обличчя навіть не здригнулося. Він мовчки й не озираючись їхав поруч зі мною.

Під вечір ми вже дісталися до Ріо-Пекос і зупинилися на нічліг. У саквах індіанця був солідний запас в’яленого м’яса, тому ми могли не гаяти часу на полювання. Відстань між нами й команчами, яких я обвів круг пальця в долині, нікому не вдалося б подолати пішки за ніч, тож можна було нічого не боятися. Ні жестом, ні словом Ма-Рам не видав своїх тривог і відразу ліг спати. Ми з Бобом по черзі стояли на варті. На світанку я зняв збрую з чотирьох непотрібних нам уже коней і загнав їх у воду. Тварини перепливли річку і зникли в лісі на протилежному березі. Ма-Рам мовчки спостерігав за моїми діями.

Сліди, за якими ми йшли, чітко виднілися на траві, а це свідчило про те, що команчі не сподівалися переслідування. Їхній загін тримався правого берега річки і рухався вниз за течією до того місця, де Ріо-Пекос впадає у глибокий каньйон у Сьєрра-Гваделупе. Там сліди розходилися, і я довго сушив собі голову, не розуміючи, навіщо індіанці розділилися. Чимало з них повернулося в гори, а решта продовжила попередній шлях.

Я зістрибнув з коня й уважно оглянув сліди. Добре відомі мені відбитки копит старої Тоні вели вздовж річки. Незадовго перед тим ми натрапили на сліди їхньої ночівлі.

— Сини команчів вирушили на могилу великого вождя? — запитав я Ма-Рама.

— Мій брат сказав правду.

— А ті, — вказав я на слід загону, який пішов уздовж річки, — повели бранців до вігвамів команчів?

— Так наказали вожді ракурро.

— Сини ракурро взяли з собою скарби блідолицих?

— Вони залишили їх у себе, оскільки не знають, кому з блідолицих належить золото.

— Де стоять їхні вігвами?

— У прерії, на березі річки, яку білі люди називають Ріо-Пекос.

— Ти хочеш сказати, у прерії між тими двома гірськими хребтами?

— Так.

— У такому разі ми не підемо по сліду, а повернемо на південь.

— Мій білий брат — мудрий воїн, але зараз він помиляється. У горах на південь звідси немає води ні для нас, ні для коней.

Я уважно подивився йому в очі.

— Чи бачив колись мій брат-команч гори біля великої річки, де би не було води? Струмки течуть у долину з кожної гори.

— Мій блідолиций брат скоро сам переконається, чия правда!

— Я здогадуюся, чому Ма-Рам не хоче йти в гори.

— Тоді нехай мій брат скаже мені про це.

— Сини ракурро їдуть із бранцями вздовж річки. Якщо я подамся на південь, то наздожену їх ще до того, як вони доберуться до своїх вігвамів.

Зрозумівши, що я розгадав його хитрість, індіанець замовк.

Уздовж річки вели сліди шістнадцяти коней, а це означало, що Віннету, Сема і Бернарда охороняють тринадцять воїнів. Моїх друзів точно добре зв’язали, тож мені доводилося покладатися радше на хитрість, ніж на перемогу силою.

Саме тому я повернув на південь. Місцевість була мені незнайома, а Ма-Рам відповідав на всі мої запитання ухильно, і годі було вивідати щось від нього. Та, попри безліч перешкод, ми перевалили через гірський хребет, і перед нами розкинулася прерія, уздовж якої зміїлася під сонцем Пекос, її береги поросли густим лісом. Ми просувалися дуже повільно.

Ми спускалися з гір, а разом з нами спускався й ліс, він супроводжував нас ще трохи дорогою вздовж річки, яка впадає у Ріо-Пекос, поки біля однієї з численних приток ми не вийшли знову на сліди команчів, які пройшли там напередодні. А неподалік виявилося й місце, де червоношкірі явно відпочивали, чекаючи, поки спаде полуденна спека.

Я теж вирішив зупинитися тут на перепочинок, але не біля самої води, а в найближчих хащах, щоб нас не помітили сторонні очі. І незабаром переконався, що ці заходи безпеки зовсім не були зайвими. Не встигли ми з Ма-Рамом влаштуватися на траві, як до нас прибіг Боб, який водив коней на водопій.

— Маса Чарлі, — злякано вигукнув захеканий негр. — Сюди скакати вершники! Один, два, п’ять, шість! Маса! Нам треба вбити бранця і тікати.

Я миттю вибіг на узлісся. Уздовж річки, вгору за течією, щодуху мчали шестеро коней, але вершників насправді було тільки двоє. Інші четверо коней ледь пересувалися, знемагаючи під важкими мішками. Отож, нам доведеться мати діло лише з двома ворогами, за умови, що вони взагалі вороги нам, адже здалеку я зміг роздивитися, що це були не індіанці, а білі.

Але за ними їхали ще п’ятеро. Це були червоношкірі. Не мине і п’яти хвилин, як індіанці наздоженуть білих. Це могло бути тільки переслідування. Тож я підніс до очей підзорну трубу і не зміг стримати вигуку здивування:

— Господи! Фред і Патрік Морґани!

Що мені тепер зробити? Вбити негідників чи взяти їх живими? Врешті я вирішив не бруднити рук кров’ю убивць, нехай команчі самі все зроблять. Я чекав зі штуцером у руках. Втікачі наближалися до нас, а індіанці скакали за півмилі позаду. Я вже чув сопіння їхніх коней. Тієї миті, коли Морґани порівнялися з нашою схованкою, я двічі натиснув на курок, цілячись у голови коней. Коні повалилися на землю, вершники покотилися додолу, а навантажені тварини заметушилися, намагаючись розірвати ремені й звільнитися. Я збирався напасти на вершників, але тут під’їхали індіанці з бойовими вигуками, до яких долучився й Ма-Рам. Замість того щоб схопити бандитів, які все ще лежали на землі, червоношкірі обступили мене. Над моєю головою нависли три томагавки і два ножі. Але тут подав голос Ма-Рам, він простягнув руку на мій захист і сказав:

— Цей блідолиций — друг Ма-Рама!

Індіанці відступили від мене на крок і почали озиратися, шукаючи очима тих, за ким гналися, проте наслідки їхньої помилки вже неможливо було виправити: Морґани встигли сховатися в кущах. Коні, перелякані стріляниною і виттям індіанців, скочили на диби, розірвали ремені, які їх зв’язували, кинулися в річку і каменем пішли на дно під тягарем своєї ноші. Це було четверо наших коней, навантажених золотом.

Четверо індіанців метнулися навздогін за втікачами, а одного я зупинив, схопивши за руку.

— Нехай мій червоношкірий брат скаже мені, чому команчі переслідують своїх білих друзів.

— У блідолицих зміїні роти й роздвоєні язики. Вночі вони вбили вартового і втекли зі скарбами.

— Із золотом?

— Вони захопили не тільки самородки, але й чарівні листочки, зашиті в шкіру.

З цими словами команч відвернувся від нас і помчав допомагати своїм товаришам. Тепер усе стало ясно: негідники Морґани, не довіряючи команчам, вирішили втекти вночі, прихопивши з собою скарби. «Чарівні листочки» були цінними паперами зі схованки Капітана. На жаль, Пекос глибока і швидка, а там, де нав’ючені коні стрибнули у воду, крутив небезпечний вир. Не зоставалося жодної надії на те, що нам вдасться дістати з річки хоч дещицю «смертоносного пилу».

Що слід було робити тепер? Тривога за долю друзів була набагато сильнішою, ніж жага помсти. За Морґанами гналося п’ятеро досвідчених воїнів, і можна було не сумніватися, що вони не відступлять, поки не схоплять убивць.

— Чому мій білий брат стріляв у коня, а не у вершника? — запитав Ма-Рам. — Хіба Вбивча Рука не навчився правильно цілитися?

— А чому Вбивча Рука не забрав життя Ма-Рама, над чиїм серцем він уже заніс ніж для удару? Я вбив коней, щоб зупинити вершників і поговорити з ними.

— Якщо Вбивча Рука хоче поговорити з ними, то повинен тепер рушити навздогін разом зі своїми червоношкірими братами.

Я ледве стримав посмішку. Юнак намагався відмовити мене від пошуку бранців.

— Воїни ракурро розумні й мужні. Їм не потрібна допомога Вбивчої Руки. Вони самі зловлять блідолицих і приведуть їх у свої вігвами. Нехай Ма-Рам сідає на коня і їде за мною.

Ця подія відбила у мене охоту відпочивати. А до того ж я зробив важливе відкриття: досі наші друзі їхали під охороною тринадцяти воїнів, тепер від цього числа слід було відняти Морґанів, команчів, які гналися за Морґанами, і вбитого вартового, а це означало, що бранців супроводжує тільки п’ятеро індіанців. З’явилася надія, що мені вдасться звільнити їх.

Ми пустили коней галопом і помчали вперед. До сутінків ми встигли подолати великий шматок дороги, і я, ретельно обстеживши сліди, зробив висновок, що загін із бранцями був тут опівдні. Втеча Морґанів, убивство вартового і переконаність, що за ними ніхто не женеться, сповільнили їхній темп. Вже сутеніло, а ми все ще йшли по сліду. Ма-Рам видивлявся місце для ночівлі та через кожну пройдену милю пропонував нам зупинитися на відпочинок. Однак я вперто підганяв свого мустанга і дозволив усім спíшитися та лягти спати, лише коли стало вже зовсім темно.

На світанку ми продовжили переслідування. Тепер нам допомагали витоптані стадами бізонів стежки, де коням було легше рухатися. Сліди свідчили про те, що команчі випереджають нас лише на кілька годин. Я сподівався наздогнати їх до полудня, але доля розпорядилася інакше. На одній з галявин ми побачили, що трава була затоптана копитами безлічі коней, і далі маленький загін із бранцями рушив разом зі зграєю червоношкірих, яка незрозуміло звідки з’явилася і в якій налічувалося щонайменше сорок осіб.

— Уфф! — вигукнув Ма-Рам.

Він більше нічого не додав, але в очах блиснула радість. Я прекрасно його розумів. Його родичам тепер не слід було боятися мене.

— Як далеко звідси до табору команчів? — запитав я юнака.

— Ракурро не мають табору, вони живуть у великому селищі, більшому, ніж міста блідолицих, і тільки на час полювання ставлять табори. Якщо мій брат поїде швидко, то буде там ще до того, як сонце сховається за травами прерії.

В обід ми зробили невеличку перерву, і справді ближче до вечора вдалині з’явилося кілька темних смуг, у яких я, подивившись у підзорну трубу, впізнав довгі ряди вігвамів. Це був тимчасовий табір — тільки на сезон полювання на бізонів. Мабуть, зайняті бранцями команчі забули навіть виставити вартових, бо ми зуміли безперешкодно під’їхати до крайніх вігвамів. Однак я вирішив не заїжджати далі.

— Це вігвами команчів? — запитав я Ма-Рама, зупиняючи коня.

— Так, — відповів він.

— Ми зустрінемо тут великого вождя То-Кей-Хуна?

— Батько Ма-Рама ніколи не покидає своїх воїнів.

— Нехай мій червоношкірий брат сповістить великого вождя, що Вбивча Рука хоче відвідати його.

Юнак здивовано глянув на мене.

— Хіба Вбивча Рука не боїться опинитися серед ворогів? Він може ударом кулака убити бізона й вийти з ножем проти ведмедя, але йому ніколи не впоратися з команчами, яких більше, ніж дерев у лісі.

— Вбивча Рука полює на тварин, а не на своїх червоношкірих братів. Він не боїться ні сіу, ні кайова, ні апачів, ні команчів, тому що він друг усіх мужніх воїнів. Його куля наздоганяє лише зрадників і негідників. Вбивча Рука зачекає тут. Мій брат може йти.

— Але ж Ма-Рам — бранець Вбивчої Руки!

— Ма-Рам більше не мій бранець. Ми курили з тобою люльку миру. Ти — вільний.

— Уфф!

Молодий індіанець стиснув колінами боки коня, підняв його на диби й галопом помчав геть. Ми з Бобом спíшилися і посідали на землю відпочити. Добродушний негр стурбовано запитав:

— Маса Чарлі, що зробити індіанець з чорним Бобом, якщо Боб піти разом із маса?

— Поживемо — побачимо, — ухильно відповів я, сам не знаючи, чим усе закінчиться.

— А якщо не поживемо? А якщо індіанець підсмажити Боба біля стовпа?

— Може, все буде не так страшно, як ти кажеш. У всякому разі ми повинні піти до команчів, якщо хочемо врятувати твого маса Бернарда.

— Нехай індіанець зварити і з’їсти Боб і відпустити маса Бернард.

Говорячи це, він мав таке обличчя, яке, без сумніву, відбило б у червоношкірих бажання їсти його. А щоб хоч якось насолодитися життям перед тим, як помре мученицькою смертю, він дістав шматок в’яленого м’яса й почав жувати його.

Нам не довелося довго чекати. З диким виттям зі стійбища вилетів загін вершників. Вони кружляли навколо нас, постійно стискаючи кільце, немов хотіли затоптати нас копитами. За ними прискакали четверо червоношкірих із відзнаками вождів і змусили своїх коней перелетіти через нас. Боб упав на траву, а я далі спокійно сидів, знаючи, що наразі нам нічого не загрожує.

— Індіанець розтоптати Боба на смерть! — застогнав негр, а тоді обережно підняв голову й озирнувся на всі боки, мабуть, він не вірив сам собі, що лишився живий.

— Заспокойся, Бобе, — звернувся я до нього. — Індіанці просто перевіряють, наскільки ми відважні.

— Індіанці перевіряють?! Тоді нехай ідуть сюди, і Боб бути дуже сміливий і відважний!

І він сів поруч зі мною. Тим часом вожді зіскочили з коней і попрямували до нас.

Старший із них заговорив першим:

— Чому білий чоловік не встає, коли до нього наближаються вожді команчів?

_{Тасунка (в центрі), який застрелив лейтенанта Едварда Кейсі. Форт Мід, Південна Дакота, 1891 рік. Колекція Джона Ґребла з Бібліотеки Конгресу США.}

— Я вітаю вас як гостей, — спокійно відповів я. — І запрошую моїх червоношкірих братів сісти поруч зі мною.

— Вожді команчів сідають тільки поруч із вождями. Хіба блідолиций — вождь? Де його вігвами і де його воїни?

Я стиснув томагавк у руці.

— Тільки сильний і відважний воїн може стати вождем. Якщо червоношкірі воїни не вірять, що я — вождь, нехай хтось вийде на поєдинок зі мною.

— Як звати блідолицього?

— Індіанці й білі воїни називають мене Вбивчою Рукою.

— Неправда, білий чоловік сам взяв собі таке ім’я!

— Вожді команчів можуть вийти на поєдинок зі мною з томагавками і ножами, а я боротимуся голими руками. Хуґ!

— Блідолиций каже горді слова. Але він ще матиме нагоду довести свою відвагу. Нехай він сідає на свого коня і їде слідом за воїнами ракурро.

— Чи воїни ракурро викурять зі мною люльку миру?

— Спочатку вони повинні порадитися, чи можуть вони зробити це.

— Упевнений, що можуть, тому що я прибув до них із миром.

Я скочив у сідло, Боб теж видерся на спину свого коня. Ракурро зовсім не звертали на Боба уваги, індіанці ставляться до чорних зі ще більшою зневагою, ніж білі. Вожді обступили мене, і ми помчали шаленим галопом між рядами вігвамів, а потім зупинилися біля найбільшого з них. Там індіанці спíшилися, я теж.

Боба я не бачив, з усіх боків мене оточували м’язисті бронзові фігури воїнів. Вождь, який розмовляв зі мною, владно простягнув руку до мого штуцера.

— Нехай блідолиций віддасть нам свою зброю.

— Я прибув до вас не як полонений, а як гість, тому зброя залишиться зі мною, — твердо відповів я.

— І все ж білий чоловік повинен віддати нам свою зброю, поки ми не дізнаємося, навіщо він до нас завітав.

— Невже червоношкірі мужі боягузливі, як старі скво? Тільки той, хто боїться, може просити мене віддати зброю.

Мої слова явно зачепили вождя за живе, і він запитально обвів очима одноплемінників, які живою стіною оточили нас. Напевно, він прочитав на їхніх обличчях щось заспокійливе, бо перестав наполягати на своєму, й промовив:

— Воїни ракурро ніколи не почувають тривоги і страху. Білий чоловік може не віддавати нам своєї зброї.

— Як звати мого червоношкірого брата?

— Вбивча Рука говорить із То-Кей-Хуном, вороги тремтять від самого звуку мого імені.

— Я прошу мого брата То-Кей-Хуна показати мені вігвам, де я зможу зачекати, поки воїни ракурро захочуть розмовляти зі мною.

— Блідолиций каже правильно. Він залишиться у вігвамі доти, доки старійшини не вирішать, викурити з ним люльку миру чи ні.

Він подав знак рукою і рушив уперед. А я взяв мустанга за вуздечку й пішов за ним. Ми пройшли коридором, який утворили воїни, і я помітив, що то тут, то там із-за чиєїсь спини визирали старі й молоді жіночі обличчя, на яких, на відміну від позбавлених виразу, немов кам’яних фізіономій чоловіків, читалися цікавість і захоплення. Вони вперше бачили блідолицього, який наважився добровільно увійти у лігво дикого звіра. На щастя, це було не те плем’я індіанців, із яким Віннету бився біля ріки Мапімі.

Стійбища індіанців цього племені були дуже схожі на ті, які я бачив у північних племен: вігвами стоять рядами, й будують їх самі жінки, бо чоловіки не можуть принижувати себе іншою роботою, крім війни, рибальства та полювання. Решту турбот по господарству чоловіки перекладають на плечі іншої статі, яку в нас вважають слабкою.

Жінки виробляють шкури, якими накривають вігвам, розстеляють їх на землі й вугіллям малюють на них «викрійку», за якою потім ріжуть шкури на шматки і зшивають тонкими ремінцями. Далі вони викопують неглибоку канаву, за розміром майбутнього житла, і встановлюють посередині основну опору — високу палицю, до якої прив’язують довгі бічні жердини. Це нелегка робота. Жінки підіймаються високо на стовп і, чіпляючись за нього тільки ногами, руками утримують у потрібному положенні товсті важкі жердини, закріплюючи їх. Після цього доводиться робити ще важчу роботу — накрити майбутній вігвам шкурами. Ряд коротших жердин підпирає довгі, щоб вони не зламалися під вагою шкур або під натиском вітру. Якщо вігвам великий, то його власник може натягнути між опорами шкури або полотно, отримавши таким чином кілька приміщень. У даху залишають отвір, через який виходить дим від багаття.

Вігвам, у якому мене поселили, був маленьким і ще не обжитим. Я прив’язав мустанга біля входу й увійшов усередину, навіть не озирнувшись на вождя. Він не супроводжував мене.

Але довго побути одному мені не вдалося: хвилин через п’ять у вігвам прослизнула стара індіанка. Вона скинула з плечей велику в’язанку хмизу, вийшла, але тут же повернулася із повним горщиком м’яса, розпалила багаття й поставила горщик на вогонь.

Я мовчки спостерігав за нею, розлігшись на підлозі, бо за індіанським звичаєм воїнові не годиться першим заговорювати з жінкою, до того ж крізь щілини між шкурами за мною уважно спостерігала не одна пара цікавих очей.

Вода в горщику вирувала, у повітрі поширювався запах вареного м’яса. Через годину стара поставила горщик переді мною й пішла. Я тут же взявся до їжі й маю визнати, що з насолодою проковтнув великий шматок м’яса бізона і випив увесь бульйон, хоча в ньому не було ні крихти солі, а чистота горщика збентежила б найневибагливішого відвідувача портових кнайп.

Та, по правді кажучи, приймали мене шанобливо й гостинно. Я й сьогодні міг би заприсягтися, що той закопчений горщик був єдиним у всьому стійбищі.

Після обіду я простягнувся на долівці біля багаття, поклав голову на згорнуту ковдру й поринув у роздуми, які не дуже сприяли засинанню. Я почув, що й мого коня погодували, а також що мій намет охороняють двоє вартових, які пересуваються майже безшумно. Вогонь помаленьку догорав, і я врешті заснув.

Я стояв, а точніше — лежав, лицем в лице з важким завданням, та хоч як сушив собі мозок, не міг нічого придумати. Я зумів проникнути в стійбище команчів, але як звільнити друзів, якщо й за мною, і за ними стежила не одна сотня пильних очей?

Аж уранці мене розбудив шурхіт. Розплющивши очі, я побачив учорашню стару індіанку. Вона вже розпалила багаття і ставила на вогонь знайомий мені горщик.

Стара собі поралася, навіть не дивлячись у мій бік, і це цілком відповідало звичаям індіанців. Я поснідав із не меншим апетитом, ніж учора повечеряв, а потім вирішив вийти з вігвама, але не встиг висунути голову назовні, як до мене підскочив один із вартових і скерував у мене свій спис, немов збираючись проштрикнути мене, як шинкар проштрикує вертелом курча.

Звичайно, я не міг стерпіти такого нахабства, якщо не хотів раз і назавжди позбутися честі й поваги в очах господарів стійбища. Покарати його було справою однієї хвилини: я перехопив спис біля самого наконечника, різко відштовхнув, а потім ще різкіше потягнув на себе. Втративши рівновагу, індіанець випустив списа з рук і розпластався на землі біля моїх ніг.

— Уфф! — заревів він, скочив на ноги і вихопив із-за пояса ніж.

— Уфф! — передражнив я його, закинув спис у вігвам і теж дістав ніж.

— Нехай блідолиций поверне мені спис!

— Нехай мій червоношкірий брат сам візьме його, — відповів я.

Його обличчя змінилося: мабуть, моя пропозиція не сподобалася йому. Тим часом на допомогу йому прийшов другий вартовий, який з’явився з-за вігвама.

— Блідолицьому братові не дозволено виходити з вігвама! Нехай він повернеться всередину! — безцеремонно наказав він, також погрожуючи мені списом.

Я прекрасно розумів, що бавлюся з вогнем, але відступати було нікуди. Я повторив свій експеримент, і ось уже другий стражник лежав біля моїх ніг, а його спис полетів усередину вігвама. Від люті вони вдвох зарепетували так, що підняли на ноги все стійбище.

Поряд стояв вігвам, який був більшим, ніж усі інші, з притуленими біля входу трьома щитами. На крик вартових шкури біля входу до нього розсунулися, і звідти визирнула чорнява дівоча голова — напевно, дівчина захотіла дізнатися причину галасу. На мить на мені зупинився погляд темних блискучих очей, у яких зблиснула цікавість і захоплення, і відразу ж видіння зникло, щоб поступитися місцем То-Кей-Хунові та іншим трьом вождям. Після знаку вождя вартові слухняно відступили.

— Чому блідолиций покинув вігвам? — суворо запитав мене вождь.

— Чи добре я чую? Мій червоношкірий брат, напевно, хотів запитати, що ці воїни роблять біля мого вігвама?

— Я наказав цим воїнам охороняти блідолицього, щоб із ним не трапилося нічого поганого, тому буде краще, якщо він залишиться у своєму вігвамі і не виходитиме без дозволу.

— Хіба воїни То-Кей-Хуна не виконують наказу вождя? Хіба ракурро можуть заподіяти зло гостеві? Вбивча Рука не потребує охорони, його рука достатньо сильна, щоб розтрощити череп кожному, хто задумає погане. Мої червоношкірі брати можуть не перейматися. Нехай розходяться у свої вігвами: я піду оглянути стійбище, а потім повернуся говорити з ними.

Я зайшов у вігвам, щоб взяти зброю, однак, коли вийшов, мене зустрів ліс гострих списів. Отже, ракурро вважали мене своїм бранцем! Що було робити — боронитися чи підкоритися? Недовго думаючи, я кинувся до задньої стінки вігвама, розпоров шкури томагавком і вибрався тудою назовні, там саме нікого не було. Коли остовпілі від подиву червоношкірі отямилися, то завили так, що їхні голоси заглушили б рев тисячі диких ведмедів. Вожді, які вже повернулися у свій вігвам, тепер знову вистрибнули з поспіхом, який був явно не відповідний до їхнього статусу, вони кинулися за мною на чолі натовпу воїнів.

Боронитися за допомогою зброї не було сенсу, так я лише підписав би смертний вирок і собі, і своїм друзям. Отже, треба було залякати команчів іншим способом. Я витягнув із кишені підзорну трубу і скерував блискучий окуляр на вождів.

— Зупиніться, або загинуть всі сини ракурро! — грізно вигукнув я.

Індіанці справді відступили назад. Вони, очевидно, ще ніколи не бачили такого інструмента, тож не могли знати, чи він справді містить якісь небезпеки.

— Що збирається зробити блідолиций? — запитав То-Кей-Хун. — Чому він не залишився у своєму вігвамі?

— Вбивча Рука завжди чинить так, як йому хочеться. Він відомий чаклун і може вбити душі всіх команчів цього стійбища.

Я запхав підзорну трубу назад, на своє місце, і взяв у руки штуцер.

— Нехай червоношкірі воїни подивляться на он той стовп біля вігвама.

Я показав на довгу жердину, яка стояла біля крайнього вігвама у стійбищі. Тоді я скинув штуцер і вистрілив: куля пробила верхню частину жердини, а навколо пролунав схвальний шепіт. Відомо, що дикі народи вміють цінувати відвагу і спритність навіть у ворога. Друга куля потрапила на дюйм нижче за першу, третя — рівно настільки ж нижче за попередню. Тепер шепіт втих, бо червоношкірі ще не бачили двадцятип’ятизарядної рушниці роботи майстра Генрі, тож забули про мою майстерність влучного стрільця і дивувалися зі зброї, яка здалася їм чаклунською. Після четвертого пострілу натовп завмер нерухомо, а після сьомого здивування переросло у смертельний переляк. Тим часом я випустив двадцять куль, спокійно повісив штуцер на плече і промовив:

— Хто з червоношкірих воїнів ще сумнівається в тому, що Вбивча Рука великий чаклун? Кожного, хто посміє напасти на нього, чекає смерть. Хуґ!

Натовп розступився переді мною, ніхто не намагався стримати мене. Біля входу в вігвам стояли жінки й дівчата і дивилися на мене так, немов я був не живою людиною, а богом. Правду кажучи, саме таке враження я й хотів справити своїм невеличким шахрайством.

Біля одного з вігвамів я помітив двох воїнів зі списами. Це означало, що там помістили бранця. Але кого саме? Поки я розмірковував, чи варто мені запитати про це вартового, зсередини долинув знайомий голос:

— Маса Чарлі, випустити Боб! Бо індіанець засмажити і з’їсти Боб!

Я підійшов до вігвама, відкинув шкури біля входу й випустив бранця. Стражники так заціпеніли від страху, що навіть не намагалися чинити опір. Індіанці, які юрбою сунули за мною, теж мовчали.

— Тебе посадили сюди, як тільки ми приїхали? — запитав я Боба.

— Так, маса, індіанці зняти Боб з коня й відвести в дім зі шкір, де Боб сидіти, поки маса Чарлі його не випустити.

— Ти не чув, де вони тримають містера Бернарда?

— Боб нічого не чути і не знати про маса Бернард.

— Іди за мною й не відставай.

Не встигли ми пройти повз наступний вігвам, як нам назустріч вийшло четверо вождів, яких супроводжувала велика кількість озброєних воїнів. Мабуть, вони поквапилися обігнати нас, щоб не дати мені оглянути все стійбище. Я стиснув рукою приклáд штуцера, але То-Кей-Хун подав знак, що не має щодо мене ворожих намірів. Я зупинився і став чекати на нього.

— Куди зібрався мій білий брат? Нехай піде з нами до вождів команчів, які будуть говорити з ним!

Досі він називав мене «білим чоловіком» або «блідолицим», а тепер я раптом став «білим братом», отже, повага до мене явно зросла.

— Мої червоношкірі брати викурять зі мною люльку миру?

— Спочатку вони вислухають тебе, і, якщо твої слова будуть правдиві, ти станеш одним із синів команчів.

— Я згоден. Нехай червоношкірі брати проведуть Вбивчу Руку до вождів команчів!

Ми повернули назад. Коли ми проходили повз мій вігвам, я помітив неподалік довгоногу Тоні Сема, а поряд — коней Віннету й Бернарда, прив’язаних до кілків. Однак біля жодного з вігвамів не було вартових, отже, не було там і бранців.

Врешті ми прийшли до місця, де посеред стійбища була невелика і майже кругла площа, вільна від вігвамів. З усіх боків її заповнили індіанці. Мабуть, це й було місце наради вождів.

Вожді вийшли на середину й сіли. Десятеро червоношкірих, судячи з сивини і рубців від ран — старійшин, сіли півколом навпроти них. Не чекаючи запрошення, я теж опустився на траву й подав Бобу знак стати за моєю спиною. Мабуть, запрошувати мене сісти ніхто не збирався, бо То-Кей-Хун гостро подивився на мене й запитав:

— Чому білий чоловік сідає? Ми привели його на суд, і він повинен стояти.

Я відповів йому зневажливим жестом і вимовив:

— Тоді чому червоношкірі воїни сидять перед Вбивчою Рукою, якщо він теж має право судити їх?

Їхні обличчя залишалися незворушними, як маски, але я помітив, що мої слова стали для них повною несподіванкою.

— Білий чоловік жартує. Але ми дозволяємо йому сидіти. Нехай скаже, чому він звільнив людину з чорного шкірою і привів її сюди? Хіба білий чоловік не знає, що негр не може бути на раді червоношкірих воїнів, а тим більше сидіти у присутності червоношкірих?

— Чорношкірий — мій слуга, він робить те, що я велю йому, і буде сидіти, якщо я так накажу, навіть якщо тисяча червоношкірих вождів стоятиме поряд. Однак досить сперечатися. Час починати раду.

Я розумів, що тільки з такою тактикою маю шанси на успіх. Я мав поводитися нахабно, ясна річ, не ображаючи їх відверто, і лише цим міг викликати повагу індіанців, а от пасивність і слухняність гарантовано призвели б до загибелі.

То-Кей-Хун закурив люльку і вручив її вождеві поруч, той передав далі по колу, проте мене обійшли, відчувалося, що мене справді привели не на раду, а на суд. Коли церемонію завершили, вождь підвівся й почав говорити. Зазвичай індіанці мовчазні, але іноді на радах, перед аудиторією, у них пробуджується красномовство, і вони говорять не гірше, ніж європейські державні мужі на своїх засіданнях. Серед червоношкірих є вожді, чиє ораторське мистецтво відоме і в інших племенах, усі вони послуговуються однаковими риторичними фігурами, а їхня барвиста й пересипана епітетами мова нагадує промови орієнтальних владців. То-Кей-Хун почав зі звичайного в таких випадках вступу, тобто з обвинувачення білих людей у всіх смертних гріхах.

— Нехай білий чоловік слухає, що йому скаже вождь команчів То-Кей-Хун. Багато сонць минуло відтоді, як червоношкірі мужі жили одні на землях між Великими Солоними Водами. Вони будували селища, садили дерева й полювали на бізонів, їм належав блиск сонця і дощ, річки й озера, ліси й пустелі, гори і прерії. У них були дружини і дочки, брати і сини, і всі вони були щасливі. Але потім з’явилися блідолиці, у яких шкіра біла, як сніг, а серце чорне, як попіл. Спочатку прийшли лише кілька людей, і червоношкірі воїни прийняли їх як гостей у своїх вігвамах. Блідолиці привезли з собою вогняну зброю і вогняну воду, своїх богів і своїх чаклунів, принесли зраду, хвороби і смерть. Потім їх ставало щораз більше. У них були брехливі язики і гострі ножі, вони обдурили червоношкірих воїнів. Блідолиці прогнали червоношкірих із країни предків, де зосталися могили батьків, прогнали з вігвамів і мисливських угідь, а коли ті стали захищатися, безжально їх убивали. Блідолиці сіють чвари серед племен індіанців і труять нас, як звірів, вони не залишають нам місця на наших же землях. Нехай прокляття ляже на їхні голови!

Численні схвальні вигуки багато в чому справедливої промови послужили нагородою вождю.

— Один з цих блідолицих, — продовжував То-Кей-Хун, — прибув до нашого стійбища. У нього шкіра брехунів і мова зрадників. Але червоношкірі воїни вислухають його слова й судитимуть його по правді. Нехай тепер говорить він! Хуґ!

То-Кей-Хун сів на своє місце. Після нього по черзі підводилися й інші вожді та вимовляли подібні за змістом промови, які зводилися до звинувачень проти білих і до вимоги, щоб я довів свою невинність. Поки вони говорили, я дістав папір та олівець, а потім намалював вождів, які сиділи навпроти мене, та воїнів, які вишикувалися за ними, і далі — ряди вігвамів.

Коли четверта й остання промова теж завершилася тривалими оплесками, То-Кей-Хун звернувся до мене:

— Що робить білий чоловік? Він повинен слухати наші промови й відповідати нам.

Я простягнув йому листок з малюнком.

— Нехай вождь ракурро сам подивиться, що я роблю!

— Уфф! — вигукнув вождь, подивившись на малюнок.

— Уфф! Уфф! Уфф! — пролунало ще тричі, коли інші вожді теж подивилися на малюнок.

— Це — чаклунство! — сказав То-Кей-Хун. — Білий чоловік зловив душі команчів і поклав їх на білий аркуш. Я бачу тут То-Кей-Хуна, а поруч з ним трьох його братів. За ними стоять воїни і вігвами. Що блідолиций збирається зробити з цим?

— Червоношкірий чоловік зараз сам побачить.

Я взяв листок, згорнув його трубочкою і засунув у стовбур штуцера.

— То-Кей-Хун бачив, що я зловив душі команчів, зачарував їх, і тепер вони у стволі моєї рушниці. Якщо я вистрелю, вітри розвіють їх по прерії, і вони ніколи не потраплять до Країни вічного полювання.

Мої слова справили на вождів ще більше враження, ніж я сподівався, вожді схопилися на ноги і з острахом дивились на мене. Але я став заспокоювати їх:

— Нехай червоношкірі мужі сядуть і викурять зі мною люльку миру. Як тільки ми станемо братами, я поверну команчам їхні душі!

Вони миттю знову посідали, і То-Кей-Хун вхопився за люльку. І тут мені на думку спала кумедна ідея, яка допоможе мені зробити індіанців ще більш покірними. В одного з вождів на одязі мисливця вирізнялися два великих мідних ґудзики. Мабуть, як особлива відзнака. Я підійшов до нього ближче.

— Нехай мій червоношкірий брат позичить мені ці прикраси. Він миттю отримає їх назад!

Він ще не встиг мені заперечити, як я вже відкрутив ґудзики і відступив на кілька кроків назад, не звертаючи уваги на його подив.

— Мої червоношкірі брати бачать між моїми пальцями ці ґудзики, по одному в кожній руці, а тепер нехай вони уважно дивляться, що буде далі!

Я підкинув ґудзики вгору й показав їм порожні руки.

— Нехай мої брати подивляться сюди. Де ґудзики?

— Зникли! — гнівно вигукнув власник ґудзиків.

— Так, вони зникли, полетіли просто до сонця. Нехай мій червоношкірий брат вистрелить, щоб збити їх звідти й отримати назад!

— Такого не може жоден у світі червоношкірий, білий, і навіть чарівник!

— Але я можу це зробити! Нехай мої червоношкірі брати уважно дивляться, що буде далі!

Я взяв не свою рушницю, бо у її дулі стирчав листок із малюнком, а стару заряджену дубельтівку То-Кей-Хуна, поставив її вертикально і натиснув на курок. Через кілька хвилин щось тверде впало біля нас на землю. Власник коштовних ґудзиків випорпав один з них ножем із землі.

— Уфф! Ось він!

Поки вони розглядали перший ґудзик, я поклав другий у дуло рушниці і простягнув її поперед себе і вгору. Пролунав постріл, і всі глянули в небо. І тут голосно скрикнув Боб, підстрибнув із землі і тер плече, підстрибуючи на одній нозі.

— О! А! Маса влучити Боб, влучити плече негр!

Ґудзик справді впав йому на плече і лежав коло нього на землі. Вождь підняв його й рішуче запхав обидва цінні предмети у свою кишеню, щоб вони знову не полетіли в небо. Цей невеличкий фокус справив на індіанців неймовірне враження. Я підкинув до сонця і збив знову донизу два ґудзики, вони справді побували у небі, інакше не змогли би — один так глибоко вгрузнути в землю, а другий — так боляче вдарити негра у плече. Боб досі сидів із перекошеним від болю обличчям. Вожді мовчки сиділи на землі, не знаючи, як їм тепер поводитися, а всі інші зацікавлено спостерігали за подіями. Я спробував трохи розрядити ситуацію, хоч і розумів, що мій задум доволі ризикований. На траві лежала люлька миру То-Кей-Хуна і вишита торбинка з кіннікінніком — сумішшю тютюну з листям коноплі, яку зазвичай курили індіанці. Ніхто не сміє доторкнутися до люльки вождя, проте я пішов на відчайдушний крок: повільно взяв люльку, набив її під поглядами завмерлих індіанців тютюном і став із таким гордим виразом обличчя, який тільки міг зобразити.

— Мої червоношкірі брати, — почав я свою промову, — вірять у Великого Духа. Він — владика неба й землі, батько всіх племен, і він хоче, щоб усі люди жили в мирі та злагоді. Ваш Маніту — і мій Маніту, і якщо з його волі червоношкірих воїнів стільки ж, скільки стеблинок трави між цими вігвамами, то блідолицих стільки, скільки трави у всій прерії. Білі прибули сюди з-за Великої Солоної Води й вигнали червоношкірих із мисливських угідь. Вони вчинили несправедливо і заслуговують на покарання, але червоношкірі мужі зненавиділи всіх блідолицих, а не тільки тих, хто винен у їхніх нещастях. Хіба команчі не знають, що на землі живе не один народ блідолицих людей і що лише представники трьох із них заподіяли кривду червоношкірим? Хіба закон каже команчам звинувачувати невинних? Вбивча Рука належить до сильного й мудрого німецького народу, хіба цей народ колись заподіяв кривду червоношкірим воїнам? Великі вожді германців розізлилися на вождів тих трьох народів, які чинили кривду червоношкірим, отже, германці — друзі індіанців. Нехай червоношкірі воїни розплющать очі й подивляться на Вбивчу Руку, який стоїть перед ними! Хіба на його поясі висить хоч один індіанський скальп? Хіба його одяг прикрашає волосся ваших братів? Хто назве ім’я родича, чию кров пролив Вбивча Рука? Він лежав у лісі разом зі своїми друзями і дивився, як воїни ракурро курили люльку миру з його блідолицими ворогами, але не помстився. Він зловив Ма-Рама, сина великого вождя То-Кей-Хуна, але не вбив його, а повернув зброю і привів до вігвама батька. У гірській долині шестеро синів ракурро чекали на Вбивчу Руку в засідці, щоб схопити його і позбавити життя. Він мав право вбити їх, але не зробив цього, а лише зв’язав одного з них, щоб побратими могли знайти і розв’язати його. Хіба Вбивча Рука не міг піти за воїнами, які пішли в гори, вбити багатьох із них і осквернити могилу великого вождя? Хіба він не допоміг команчам, які гналися за блідолицими, що вбили вартового і вкрали золото? Тепер Вбивча Рука зібрав душі команчів на білому аркуші і може їх знищити, розсіяти по прерії, так що жодна з них не увійде в Країну вічного полювання. Але він не зробить цього, як і не підкине до сонця усі інші коштовності ракурро, щоб вони ніколи більше не повернулися на землю. Ні, Вбивча Рука бажає викурити люльку миру і стати братом ракурро, чиї вожді відважні, мудрі і справедливі і чиї воїни не знають страху перед ворогом. На знак своєї дружби він готовий пити дим миру.

_{Воїни кайова. Омаха, 1898 рік. Колекція Френка Райнгарта з Бостонської публічної бібліотеки.}

Я закурив люльку, пустив струмінь диму до неба, до землі, потім на всі чотири сторони світу і простягнув її То-Кей-Хуну. На щастя, мені вдалося якщо не переконати вождя в дружніх намірах, то принаймні приголомшити його настільки, що він прийняв люльку з моїх рук, повторив ритуал і передав її далі. Останній з вождів повернув її мені, і я знову сів, цього разу поруч із вождями.

— Тепер наш білий брат поверне нам наші душі?

«Вкрадені душі» були моїм головним козирем у складній і небезпечній грі, тому слід було потягнути час.

— Хіба я вже син команчів?

— Вбивча Рука став нашим братом. Він отримає вігвам і зможе робити все, що йому заманеться.

— Який вігвам стане моїм?

— Вбивча Рука — великий воїн і буде жити у вігвамі, який обере сам.

— Тоді нехай мої червоношкірі брати йдуть за мною, щоб я разом із ними міг поглянути на житло.

Вожді виконали моє прохання. Я ішов уздовж вігвамів, поки не зупинився біля того, де стояли четверо вартових. Приклавши долоню до губ, я завив койотом, і тієї ж миті мені зсередини відповіли таким же виттям. Одним стрибком я опинився біля входу і вигукнув:

— Вбивча Рука житиме тут!

Вожді дивилися один на одного здивовано, вони не припускали, що я можу вказати саме на той вігвам, в якому перебувають бранці.

— Нехай мій брат вибере собі інший вігвам. Цей уже зайнятий.

— Чому? Ким він зайнятий?

— Ми віддали його ворогам команчів.

— Хто вони?

— Двоє білих і один червоношкірий.

— Як звати цих ворогів?

— Віннету, вождь апачів, білий убивця індіанців на ім’я Священне Вухо і молодий блідолиций воїн.

Відповідь вождів здивувала мене. Виявляється, команчі не знали, що я подорожував разом з полоненими. Звичайно, я не говорив про це Ма-Рамові, але ж Патрік і Фред Морґани мали б розповісти їм про мене!

— Вбивча Рука бажає бачити цих людей! — зажадав я й увійшов до вігвама.

Вожді негайно пішли за мною.

Мої друзі лежали на землі зі зв’язаними руками й ногами. Крім того, їхні тіла були міцно припнуті товстими шнурами до стовпів всередині вігвама. Вони впізнали мене, але не вимовили ні слова і не проявили радості, бо не могли зрозуміти, що ж відбувається.

— У чому винні ці люди?

— Вони вбили наших воїнів.

— Мій червоношкірий брат бачив це на власні очі?

— Це бачили сини ракурро.

— Синам ракурро ще доведеться довести це! Відтепер вігвам належить мені, і ці люди — мої гості.

Я дістав ніж, щоб розрізати ремені, які стягують бранців, але один із вождів втримав мою руку.

— Вони повинні померти, тому мій білий брат не може вважати їх своїми гостями.

— Хто мені це заборонить?

— Четверо вождів ракурро!

— Нехай тільки спробують!

Я став між ними і полоненими. Негр був у мене за спиною.

— Бобе, розріж… спочатку на Віннету, — сказав я, кидаючи йому ніж.

Негр спершу кинувся до свого господаря, але потім підкорився мені, розуміючи, що в нашому становищі від Віннету буде більше користі, ніж від Бернарда.

— Нехай чорна людина зупиниться і кине ніж! — вигукнув вождь.

Але він запізнився: Віннету був уже вільний.

— Уфф! — вигукнув розлючений вождь, наказом якого знехтували, і хотів кинутися на Боба, який схилився над Семом.

Я перегородив йому шлях, і він, забувши дим миру, вихопив ніж і вдарив мене. Червоношкірий цілився мені в груди, але мені вдалося ухилитися, і ніж вколов плече. Не встиг він вирвати ножа з рани, як уже лежав біля моїх ніг, оглушений кулаком. За ним настала черга другого вождя. Третього я схопив за горло і стиснув, заважаючи йому покликати на допомогу. Попри онімілі від ременів руки і ноги, Віннету вже сидів верхи на поваленому То-Кей-Хуні.

Коротка, як спалах блискавки, сутичка відбувалася в глибокій тиші. Єдиним звуком, який могли почути вартові біля входу в вігвам, було сповнене подиву й обурення «Уфф!». Вожді лежали на землі, надійно зв’язані, і кожен з кляпом у роті. Однак, хоч ми стали господарями житла, господарями становища залишалися команчі.

— Господи! — пробурмотів стиха Сем. — Ми вже ні на що не сподівалися. — Він розтирав онімілі кінцівки. — Побий мене грім, не розумію, як тобі вдалося пробратися сюди.

— Залишимо розповіді на потім, а поки озбройтеся. У цих чотирьох зброї вистачить на цілу роту.

Про всяк випадок я зарядив штуцер і пояснив товаришам, що в разі нападу команчів слід прикритися вождями, але не вбивати їх, і вийшов. З поваги до вождів вартові відійшли на кілька кроків від входу. А навколо вігвама стояла юрба червоношкірих роззяв, які очікували подальшого розвитку подій. Я спершу підійшов до вартових.

— Чи знають мої брати, що я став сином команчів? — звернувся я до них.

Індіанці не кивають головою на знак згоди, а опускають очі, і вартові мовчки втупилися в землю.

— Тоді нехай червоношкірі воїни стережуть вігвам і не дозволяють нікому увійти, поки самі вожді не змінять наказу.

Потім я звернувся до команчів, що обступили вігвам:

— Нехай мої брати покличуть все плем’я до місця ради.

Команчі розійшлися, без подиву і не вимагаючи пояснень. Людина, яка не знає звичаїв індіанців, могла б подумати, що я вже перебрав міру і поводжуся необачно, але насправді це було не так. Індіанці зовсім не такі дикуни, якими їх вважають. Вони підкоряються старовинним і непорушним правилам і законам, і той, хто вміє використовувати ці правила й закони, може сподіватися на успіх. А крім того, на карту й так було поставлене наше життя, тож втрачати було нічого.

Рана у плечі кровоточила, і мені довелося дорогою стягнути плече хусткою, щоб рану не помітили. Через десять хвилин місце ради заповнилося воїнами, в коло увійшли старійшини і сіли навпроти мене. Зазвичай таке зібрання відбувається під гучні вигуки, однак цього разу всі мовчали. Серйозні й зосереджені червоношкірі воїни стояли навколо нас, як статуї, напружено чекаючи того, що мало трапитися. Я вибрав з натовпу кількох і покликав їх жестом до себе.

— Вбивча Рука став братом команчів. Чи відомо моїм братам про це?

— Так, — відповів за всіх один зі старійшин, посивілий, але ще могутній воїн з двома страшними рубцями на обличчі.

— Вбивчій Руці обіцяли вігвам, який він сам вибере. Він обрав вігвам із полоненими. Скажіть, чи належить йому цей вігвам?

— Так, належить, — погодився зі мною той же старійшина.

— Вбивча Рука вибрав для себе вігвам із бранцями, але вожді заборонили йому скористатися своїм правом. Бранці попросили захисту у Вбивчої Руки, хіба міг він відмовити їм, не втративши честі?

— Ні, не міг.

— Тому Вбивча Рука сказав, що вони його гості, і взяв їх під свій захист. Мав він право вчинити так?

— Він був зобов’язаний вчинити так, якщо він чесний воїн. Але коли настане день суду, Вбивча Рука не зможе перешкодити судити їх. Однак він може говорити слова на їхній захист і померти разом із ними.

— Чи має право Вбивча Рука зняти ремені з бранців під власну відповідальність?

— Так.

— Як бачать мої брати, Вбивча Рука дотримувався права і звичаю, але один із вождів команчів хотів його вбити, і навіть поранив у плече. Що робить воїн ракурро, якщо інша людина робить замах на його життя в його ж домі?

— Він може вбити таку людину.

— А тих, хто допомагає вбивці?

— Їх теж.

— Мої брати мудрі і справедливі. Четверо вождів ракурро хотіли вбити мене, але я зберіг їм життя. Тепер вони лежать пов’язані в моєму вігвамі, а мої гості охороняють їх. Смерть за смерть, життя за життя! Я міняю свободу моїх гостей на свободу тих, хто зрадницьки напав на мене. Нехай мої брати радяться, я почекаю їхнього рішення. Але пам’ятайте, що мої гості вб’ють вождів, якщо хтось інший, а не Вбивча Рука, переступить поріг вігвама!

Жоден м’яз не здригнувся на закам’янілих обличчях індіанців, жодним зітханням, жодним порухом не видали вони свого хвилювання. Я встав і вийшов з кола, щоб не чути, як ракурро радитимуться. Це була нелегка справа, адже йшлося про долю їхніх вождів, вони не могли віддати їх на смерть, бо покрили б себе ганьбою. Рішення ухвалювала рада з вибраних воїнів. Вони радилися дуже довго. Я відійшов якомога далі, сів і приготувався терпляче чекати. Нарешті троє старійшин наблизилися до мене і сіли навпроти.

— Наш білий брат тримає вождів ракурро в’язнями у своєму вігвамі?

— Саме так.

— Вожді команчів порушили закон, і Вбивча Рука має право вбити їх. Але він не забере у них життя. Він віддасть їх воїнам ракурро, і ті будуть судити їх.

— Мої брати забули, що воїни можуть судити вождів тільки за боягузтво в бою. Тому право судити їх належить Вбивчій Руці.

— Що він збирається вчинити з ними?

— Я їх уб’ю, якщо мої гості не отримають свободу.

— Вбивча Рука знайомий з людьми, яких вважає своїми гостями?

— Так.

— Це Священне Вухо, відомий як убивця індіанців.

— Чи бачили мої брати тіло хоча б одного вбитого ним воїна ракурро?

— Ні. Але там і Віннету, вождь апачів. Його плем’я давно ворогує з команчами. Сотні воїнів відправив він до Країни вічного полювання.

— Назви мені хоч одне ім’я сина ракурро, полеглого від його руки. Апачі не воювали з ракурро.

— Це правда, не воювали, — мусив визнати старійшина. — Ім’я третього бранця нам невідоме.

— Воно відоме мені. Це людина з Півночі, яка ніколи не зазіхнула на життя чи власність синів червоношкірих скво.

— Все це правда, але ми ж не можемо дати свободу полоненим. Але, якщо Вбивча Рука вб’є вождів, він загине біля стовпа тортур разом із тими, кого він назвав своїми гостями.

— Мої брати жартують, — відповів я. — Хіба хтось із вас захоче напасти на Вбивчу Руку? Хіба ви забули, що в його рушниці заховані душі всіх ракурро?

Індіанці розгубилися. Однак на їхніх обличчях не було ненависті або злості. За індіанськими поняттями про честь я поводився мужньо, тому для них не було ганьби в тому, що вони вели зі мною переговори.

— Нехай наш блідолиций брат почекає, поки ми не повернемося, — сказали вони і знову пішли радитися.

Цього разу вони радилися не більше ніж півгодини. Ті ж троє старійшин, наблизившись до мене, сказали:

— Ми даємо свободу Вбивчій Руці і його гостям на одну четверту частину сонця!

Отже, ракурро згадали про старий індіанський звичай і вирішили відпустити бранців на свободу на шість годин, а потім влаштувати на них полювання, в якому візьмуть участь всі воїни племені. Вчинивши так, вони рятували своїх вождів, у нас же часу було занадто мало, щоб утекти далеко. Войовничих команчів чекала весела розвага, і вони, напевно, вже передчували солодкі миті майбутнього переслідування. Однак ми мали право поїхати з їхнього стійбища ще увечері і скакати всю ніч, поки переслідувачі нишпоритимуть у темряві навмання. Було б нерозумно не погодитися на такі умови, але я таки вирішив поторгуватися.

— Вбивча Рука згоден, але з умовою, що його гостям повернуть зброю.

— Вони її отримають.

— А також усе, що в них забрали.

Мені йшлося насамперед про цінності, які мав з собою Бернард, адже я не знав, чи їх у нього забрали.

— Усе!

— Моїх білих гостей схопили, хоч вони не зробили нічого поганого. Вожді ж повинні отримати свободу, а вони намагалися вбити мене. Такий обмін несправедливий.

— Чого ще вимагає наш білий брат?

— За удар ножем вожді дадуть нам трьох коней, яких я сам виберу з табуна. Їм же я залишу трьох наших.

— Мій брат хитрий, як лисиця. Він знає, що його коні втомилися, але хай буде так, як він того хоче. Коли Вбивча Рука звільнить вождів?

— Вони будуть вільні тієї ж миті, коли ми покинемо стійбище червоношкірих братів.

— Чи поверне він нам душі, зачаровані на білому листку і заховані у рушниці?

— Вбивча Рука дає слово, що не вистрілить їх у повітря.

— Нехай Вбивча Рука їде куди хоче. Він великий воїн і такий же хитрий, як і сильний. Напевно, розум вождів застилав туман, коли вони погодилися викурити з ним люльку миру. Хуґ!

Тепер торги завершилися, і я міг піти. Я повільно йшов крізь стрій червоношкірих до вігвама, де на мене чекали друзі. Щойно я переступив поріг, вони відразу зрозуміли, що я домігся свого, однак мовчки дивилися на мене.

— І що? — не витримавши, запита впершим Бернард.

— У вас забрали коштовні камені й цінні папери?

— Ні. А що?

— Бо тоді вам би їх повернули. Нам дали свободу на шість годин!

— Свобода! — Боб застрибав на одній нозі, як хлопчисько, але за мить його радість як рукою зняло. — Тільки на шість годин? А потім індіанці знову схоплять маса Бернард і Боб?

— Так, — сказав Сем. — Це більше, ніж те, на що ми могли сподіватися. Адже ми добряче влипли! За шість годин далеко не підеш, особливо пішки. А що з моєю Тоні?

— Ти отримаєш її і все, що тобі належить, так само, як і Віннету. Решта коней дуже втомилися, і хоч не хочеться залишати їм мого мустанга, я домовився, що сам виберу трьох коней з табуна.

— Чарлі, який же ти розумний! — засміявся Сем. — Цілих шість годин часу і п’ять свіжих коней! Цього цілком вистачить, щоб утекти від червоношкірих. Сподіваюся, ти не вибереш на радощах старих козлів замість коней.

Тепер мені довелося коротко розповісти про все, що відбувалося в останні години. Я ще не встиг завершити, коли зовні почулося невиразне бурмотіння. Я визирнув із вігвама й побачив стару, яка готувала для мене їжу.

— Нехай блідолиций іде за мною, — покликала вона.

— Куди?

— Я проведу його до Ма-Рама.

Це була дивна пропозиція. Я попередив своїх друзів і пішов за старою. У вігвамі, де жили вожді, на мене чекав верхи на коні Ма-Рам. Поруч стояв мій мустанг.

— Нехай мій білий брат їде за мною, щоб вибрати собі коней!

Так-от у чому річ! Я скочив у сідло й поїхав за Ма-Рамом до прерії, де індіанці пасли невеликий табун коней. Юнак спритно накинув ласó на темного жеребця і підвів його до мене.

— У прерії немає кращого коня, ніж цей. Ма-Рам отримав його від батька і дарує його Вбивчій Руці за те, що він не забрав у нього скальп.

Такий справді королівський подарунок був для мене несподіванкою. На такому жеребці мене ніхто не наздожене! Я подякував юнакові й вибрав коней для Бернарда і Боба. Віннету і Сем, наскільки я їх знав, нізащо не погодилися б віддати своїх коней.

На зворотному шляху Ма-Рам зупинився біля свого вігвама й запросив мене увійти. Я прийняв його запрошення і пройшов усередину, де мене пригостили прісним хлібом, який чудово вміють пекти індіанці і який вважається у них ласощами. Уже прощаючись, я побачив темнооку дівчину, ту саму, що вранці визирала з вігвама, коли я зіткнувся зі своїми вартовими. Зараз вона чіпляла до мого сідла торбу з їжею. Зауваживши мене, дівчина зашарілася.

— Хто ти, чарівна дочко ракурро?

— Я — Чисте Джерело, дочка вождя. Прошу тебе прийняти мій дар на знак вдячності за те, що ти зберіг життя моєму братові Ма-Раму.

Я простягнув руку дівчині.

— Нехай великий Маніту подарує тобі багато щастя і багато сонць, прекрасна квітко прерії. Твої очі ясні, а чоло чисте, нехай же й життя твоє буде ясним і чистим.

Коли я повернувся до друзів, усі були захоплені жеребцем.

— Чарлі! — вигукував Сем. — Він може навіть зрівнятися з моєю Тоні, тільки хвіст у неї коротший, а вуха довші. Тепер у нас є все, індіанці принесли. Нам час у дорогу, а там подивимося, чия візьме. Старий Сем ще покаже червоношкірим, на що він здатний.

Коли все було готове до від’їзду, ми зняли пута з наших бранців.

— Маса, швидше! — квапив нас Боб. — Їдемо звідси, щоб індіанець не зловити нас усіх знову. Боб не хотіти, щоб його засмажити і з’їсти.

Вожді ракурро навіть не ворухнулися, поки ми не вийшли з вігвама. Ми сіли на коней і помчали по стійбищу, яке, здавалося, вимерло. На очі нам не потрапив жоден індіанець, хоча, без сумніву, все плем’я спостерігало за нами. Мені здалося, що з-за шкури, яка закривала вхід до вігвама Рогатого Бика, визирають дві пари темних очей. Не менше ніж сотня сердець нетерпляче стукали, чекаючи, коли буде дозволено кинутися за нами навздогін, але два серця бажали нам щастя й успіху!

— Куди потім вирушив блідолиций із Ма-Рамом? — продовжував розпитувати ватажок.

— До стійбища команчів.

— Коли й де білий чоловік зустрівся з сином вождя?

— Я взяв його в полон у тій долині, де сини команчів перед тим схопили Віннету, Священне Вухо і ще одного блідолицього.

— Уфф! Він взяв у полон Ма-Рама? — закричали червоношкірі, хапаючись за зброю, але ватажок зупинив їх.

— Що зробив білий чоловік із воїнами, які були з сином вождя? Він убив їх?

— Я не заподіяв їм зла. Одного з них я зв’язав, а інших Великий Дух позбавив слуху і зору, щоб вони не чули і не бачили, як я веду за собою сина вождя.

— Але Ма-Рам не був зв’язаний, коли ми зустріли блідолицього на Ріо-Пекос! — раптом згадав той, хто брав участь у переслідуванні Морґанів.

— Він обіцяв мені їхати за мною, і я зняв із нього ремені.

— Уфф! Навіщо білий чоловік поїхав до стійбища команчів?

— Сини команчів схопили моїх друзів, тому я приїхав до них у стійбище, зв’язав чотирьох вождів та обміняв їх на бранців. Нам дозволили піти зі стійбища і дали свободу на чверть сонця.

— Віннету і Священне Вухо втекли від переслідування?

— Так.

Я отримував насолоду, спостерігаючи за їхніми розлюченими обличчями.

— Блідолиций пес повинен померти!

Із цими словами ватажок схопився за рушницю, єдину на них усіх, у решти червоношкірих були тільки луки і стріли.

— Зупиніться! Індіанські воїни загинуть раніше, ніж ти встигнеш підняти рушницю. Я не боюся восьми індіанців. До того ж я знаю, що воїни команчів не заподіють мені зла, якщо я скажу їм, де ще сьогодні вони зможуть побачити Віннету, Священне Вухо і ще одного блідолицього, який утік зі стійбища.

— Уфф! Де?

— Он там стоять Віннету і Священне Вухо, — відповів я, вказуючи на озброєних вождя апачів і старого вестмена, які вийшли з-за скелі. — Ще один білий і негр у вас за спиною.

Мої товариші прицілилися, а я відскочив за величезну кам’яну брилу і скерував штуцер у груди ватажка команчів.

— Нехай червоношкірі воїни зійдуть із коней, — наказав я. — Тепер вони наші полонені.

Звичайно, їх було більше, але ми застали їх зненацька, до того ж їхні луки і стріли нічого не вартували проти наших п’яти рушниць. Тому не дивно, що ватажок повільно опустив свою рушницю й запитав:

— Хіба мій білий брат не бачить, що воїни команчів не ступили на стежку війни?

— І попри це, хотіли вбити мене! Але білий воїн не прагне крові червоношкірих братів, нехай вони зійдуть із коней і викурять з нами люльку миру.

Індіанці не зразу послухалися — у прерії часто обман вважається не зрадою, а доказом особливої хитрості, — тому команчі побоювалися підступу.

— Як звати мого білого брата?

— Вбивча Рука.

— Уфф! Ми віримо тобі. Нехай мої брати зійдуть із коней!

Індіанці спíшилися і сіли біля мене, ватажок дістав люльку. Мої товариші також сіли в коло. Дотримуючись ритуалу, люльку передавали з рук у руки. Бернард Маршалл, який не розумівся на тонкощах індіанської дипломатії, помилково простягнув люльку Віннету, але той відкинув її.

— Вождь апачів сидить поруч із команчами тільки тому, що мій брат Вбивча Рука хоче помиритися з ними, — промовив він, пояснюючи свою відмову. — Але апач не прийме люльку з їхніх рук. Поки команчі сидять з моїми білими друзями, вони в безпеці, але нехай стережуться зустрічі з Віннету, коли розсіється дим миру. Вождь апачів відправить їхні душі в Країну вічного полювання.

Бернард міг би передбачити таку відповідь. Команчі вдавали, що не почули слів Віннету. Я звернувся до ватажка:

— Мої червоношкірі брати переслідували двох блідолицих зрадників? — поцікавився я.

— Мій брат уже знає про це!

— Так. Але я не знаю, чи вдалося вам зловити їх.

— Злий дух допомагав їм: блідолиці собаки втекли за межі країни команчів і знайшли притулок у наших ворогів. Воїни команчів мусили повернутися ні з чим.

— Але як їм, пішим, вдалося втекти від погоні?

— Блідолиці злодії вкрали в команчів коней.

— Хіба у воїнів команчів немає очей, щоб бачити конокрада, і немає вух, щоб почути його кроки?

— Воїни команчів співали поминальні пісні на могилі вождя, а коли повернулися до коней, то знайшли вартових убитими, а два найкращі скакуни зникли.

Негідники були розумні й обрали єдиний можливий шлях до порятунку. З незвичайною зухвалістю вони вирушили в гори за загоном команчів і вкрали коней. Морґанам справді не бракувало сміливості. До таких супротивників не можна було ставитися зневажливо. Слід було зловити їх, навіть якби довелося задля цього ганятися за ними по всіх Сполучених Штатах, тому зустріч із команчами була дуже доречною.

Індіанці пробули біля нас зовсім недовго й незабаром зібралися в дорогу.

— Де мої червоношкірі брати востаннє бачили сліди блідолицих зрадників? — запитав я ватажка, перш ніж він скочив на коня.

— За два сонця шляху звідси. Мій брат переслідує їх?

— Коли ми наздоженемо їх, вони загинуть.

— Уфф! Білий чоловік ніби читає думки команчів. Нехай їде на захід, через одне сонце шляху він побачить велику долину. У її північній частині він знайде місце, де блідолиці зрадники розпалили багаття, звідти нехай іде через гори, до води, що тече на захід. І далі вздовж її берега. Дорогою він ще два рази знайде сліди багать білих людей. Там починаються землі навахо, і нам довелося повернутися.

— На якій відстані від зрадників були мої червоношкірі брати, коли мусили повернутися?

— Ми відставали від них на півсонця. Але на нашому шляху трапилися вігвами ворогів, у яких знайшли притулок блідолиці.

— Воїни команчів виконали свій обов’язок. Скажи То-Кей-Хунові, що Віннету, Священне Вухо й Вбивча Рука наздоженуть блідолицих брехунів та вбивць і покарають їх за всі злочини. Ще я прошу передати Ма-Рамові, що пам’ять про нього живе у серці Вбивчої Руки. Нехай і він не забуває блідолицього брата.

— Вождь апачів Віннету переслідуватиме команчів?

— Ні. Він ваш ворог, це правда, але сьогодні його брати викурили з команчами люльку миру, тому він дозволить їм піти.

Індіанці сіли на коней і поїхали своєю дорогою, ми теж рушили далі, тепер нам слід було їхати на захід. Вони повезли на схід звістку про те, що зустріли нас, а ми взяли з собою на захід упевненість у тому, що зловимо Морґанів.

Ми справді знайшли всі прикмети, які нам описали команчі. А оскільки апачі жили в мирі з навахо, Віннету міг поїхати разом з нами. Від навахо ми довідалися, що втікачі побували у них, але поїхали того ж дня, розпитавши про найкоротший шлях до озера Моно. Морґани значно випереджали нас, проте' ми сподівалися наздогнати їх.

На широкій рівнині, якою ми їхали до Сьєрра-Невади, всюди виднілися сліди стад бізонів. Уже багато днів ми харчувалися в’яленим м’ясом, і навіть мені, людині дуже невибагливій щодо їжі, дуже хотілося свіжого печеного м’яса.

Тож я відхилився від нашого маршруту праворуч, до буйної рослинності, де, мабуть, була вода. Я взяв із собою Бернарда, якому ще ніколи не доводилося полювати на бізона. Наближався полудень, у цей час бізони поспішають до водопою, щоб не тільки втамувати спрагу, але й скупатися, а потім влягтися на березі та пережовувати жуйку.

Я не помилився: вдалині справді повільно брело невелике стадо. На жаль, вітер дув від нас, і тварини вмить кинулися тікати. Ми пустили коней навскач, і тут я нарешті зміг сповна оцінити жеребця, подарованого мені Ма-Рамом. Він мчав уперед легко, немов летів, зовсім не відчуваючи моїх двохсот із гаком фунтів ваги. Бернард безнадійно відстав, а я тим часом вирішив скористатися не рушницею, а ласó, щоб заодно перевірити, наскільки кінь об’їжджений і привчений до різних способів полювання.

Я наздогнав стадо неподалік чагарів. Це був бик із трьома коровами. Я вибрав наймолодшу — м’ясо з неї мало бути значно м’якшим і смачнішим, ніж з інших корів. Відбивши корову від стада, я накинув на неї ласó. Мій кінь поводився зразково. Коли ласó просвистіло в повітрі, він круто розвернувся на задніх ногах і вперся в землю копитами, всім тілом подаючись вперед. Петля затягнулася на шиї корови, від різкого поштовху мій скакун присів на задні ноги, але втримався на місці. Корова впала, я зістрибнув з коня і перерізав їй горло. Кінь стежив за кожним моїм рухом. Я підійшов до розумної тварини, погладив її по шиї, а кінь у відповідь вдячно потерся головою об моє плече.

Я витягнув ніж, щоб оббілувати здобич, і тільки тепер до мене під’їхав Бернард.

— Запізнився, — засмутився він. — Чарлі, може, я вб’ю ще одну?

— Нам вистачить і цієї. Краще допоможи мені.

Бернард зістрибнув з коня й допоміг мені перевернути корову на другий бік. На задній її нозі виразно виднілося випалене розпеченим залізом клеймо.

— Чарлі! — здивувався Бернард. — У твого бізона є господар?

— Уяви собі, є, — відповів я посміхаючись. — У цих краях іноді можна зустріти ранчеро, які розводять худобу.

— А ми мали право вбити цю корову?

— Так. У цих місцях нікому не спаде на думку розводити худобу задля м’яса: цінуються тільки шкури. Тому тут кожен подорожній може вбити одну тварину, але шкуру мусить повернути власникові.

— А де ми його знайдемо?

— Його зовсім не обов’язково шукати. Дорогою ми натрапимо на якесь ранчо і повідомимо, де залишили шкуру. Кожної осені господарі виїжджають у прерії забивати худобу і дуже часто під гарячу руку вбивають кілька чужих тварин. У таких випадках ранчеро теж розраховуються шкурами.

Корова лежала за кроків п’ять від заростів. Я говорив, орудуючи ножем, і надто пізно почув, як щось просвистіло в повітрі. Бернард скрикнув. Обернувшись, я побачив, що на нещасного Бернарда накинули ласó і тягнуть його в кущі.

Схопивши рушницю, я кинувся навздогін за невідомим вершником у мексиканському костюмі, який галопом тікав і тягнув за собою бідного Бернарда.

Роздумувати було ніколи, людині, яку тягнуть по землі, загрожує жахлива смерть. Піднявши флінт, я прицілився в коня мексиканця і натиснув на курок. Тварина похитнулася, зробила ще кілька кроків і впала. Вона скинула з себе вершника, але той підвівся і, побачивши мене, кинувся тікати.

Я не міг наздоганяти його, бо спершу слід було допомогти Бернарду. Ласó так сильно стягнуло йому руки, що він не здатен був поворухнутися. Я розв’язав його й побачив, що він не дуже постраждав. Щойно я попустив пута, як Бернард схопився на рівні ноги, видно було, що він цілий.

— Тисяча чортів! Ото була ковзанка! Чого він хотів від мене?

— Не знаю!

— Чому ти стріляв у коня, а не в нього?

— По-перше, тому що він — людина, до того ж він у нас не стріляв. По-друге, ласó прив’язують до луки сідла, і якби я вбив вершника, переляканий кінь потягнув би тебе далі.

— Так, звичайно, я сам мав би здогадатися, — погодився зі мною Бернард, оглядаючи руки й ноги та дивуючись, що вони цілі.

— Ходімо назад до корови, — покликав я. — Час завершити підготовку туші і повертатися. Судячи з усього, тут не зовсім безпечно.

— А я думав, що тут нам нічого не загрожує, адже землі індіанців уже позаду.

— Дуже поширена помилка. Ці місця небезпечніші за інші. Замість індіанців, яких іспанці називають Індіанос Бравос, тут господарюють покидьки з мексиканських і американських штатів. Боюся, що скоро нам доведеться познайомитися з ними ближче.

Ми прив’язали до сідел найкращі частини коров’ячої туші і помчали слідом за нашим маленьким загоном, а вже незабаром наздогнали його. Наші товариші, чекаючи нас, рухалися неквапом, а потім взагалі спинилися перепочити. Коли Боб помітив шматки свіжого м’яса, то голосно закричав:

— Ах, маса Чарлі везти біфштекс! Зараз Боб принести гілки, розвести вогонь і спекти м’ясо.

Поки негр готував м’ясо, я розповів про нашу пригоду. Незабаром м’ясо зашипіло над вогнем, підсмажилося і стало з такою неймовірною швидкістю зникати в роті чорношкірого, що ми поквапилися приєднатися до нього. Всі були так зайняті обідом, що лише в останній момент помітили вершників, які наближалися до нас.

— Чарлі, — звернувся раптом до мене Сем, — коли доїси цей шматок, даси мені свою підзорну трубу, я хочу подивитися, хто до нас завітав.

— І хочеться тобі займатися такими дрібницями, коли ще не все м’ясо з’їли, — відповів я, але все ж негайно дістав трубу і притулив до ока.

— Вершники — три, п’ять, вісім. Так, вісім…

— Вони нас помітили? — запитав Бернард.

— Ну звичайно. Дим від багаття видно за кілька миль.

— Хто вони?

— Думаю, мексиканці. У них високі сідла й величезні сомбреро.

— Покиньте м’ясо й візьміть рушниці, — сказав я. — Можливо, непрохані гості вирішили потурбувати нас через того негідника, який намагався викрасти Бернарда.

Вершники наближалися, і тепер їх уже можна було роздивитися. Всі вони були в мексиканському одязі, а в одному з них я впізнав людину, коня якої мені сьогодні довелося підстрелити. За сотню кроків від нас вони розділилися на дві групи і під’їхали до нас із різних боків, немов намагалися оточити.

— Здається, джентльмени збираються поговорити з нами, — розвеселився раптом Сем. Подібні зустрічі завжди веселили його. — Якщо ви мені дозволите, я сам поговорю з ними.

Вершники оточували нас усе тісніше. Їхній ватажок виїхав уперед і звернувся до нас поширеною тут сумішшю англійської та іспанської мов:

— Хто ви такі?

— Ми — місіонери з Великого Солоного Озера, — відповів за всіх Сем, — їдемо до Каліфорнії проповідувати слово Боже, а заодно й інші слова.

— Попереджаю вас, нічого хорошого вас там не чекає. Хто цей індіанець?

— Він не індіанець, він ескімос із Нової Голландії[24]. Ми будемо показувати його за гроші, якщо нам більше ніяк не вдасться заробити.

— А негр?

— О-о! Це не негр, це адвокат із Камчатки, він їде на суд у Сан-Франциско.

Здається, цей мексиканець мав про географію дуже туманне уявлення.

— От тобі й маєш! — вигукнув він. — Три місіонери і чорт знає який адвокат крадуть у мене корову, а на додачу ще й намагаються вбити мого пастуха! Ну нічого, я навчу вас ввічливості! Я беру вас у полон і везу на моє ранчо.

Сем хитро посміхнувся і повернувся до мене.

— Поїдемо, Чарлі? — запитав він, підморгуючи. — Можливо, там вдасться наїстися досхочу?

— Спробуємо, Семе. Якщо в цього ранчеро менше ніж сотня слуг, то він нам нічого не зробить.

— От і добре. Здамося в полон цьому сміливцю.

Звертаючись до мексиканця, Сем запитав:

— Чи варто було вам турбуватися через такі дрібниці, сеньйоре?

— Не смійте називати мене сеньйором. Я дворянин, і навіть ґранд. Мене звати дон Фернандо де Венанґо-і-Колона де Молінарес де Ґаяльпа-і-Ростредо. Запам’ятайте це!

— Он воно що! Напевно, ви дуже важливий пан. Ми змушені підкоритися і покладаємося тільки на вашу доброту.

Ми слухняно встали, погасили вогнище і сіли на коней. Боб весело сміявся:

— Як добре! Негр Боб стати адвокатом з… — він уже встиг забути звідки саме. — На ранчо багато смачної їжі і Боб їсти та пити.

Вершники оточили нас і погнали коней галопом, як це заведено в мексиканців. Дорогою у мене було достатньо часу, щоб детально роздивитися їхній одяг.

Мексиканський костюм дивовижно гарний і романтичний. Від сонця голову захищає чорний або брунатний капелюх, частіше фетровий, рідше — оксамитовий, низький, зате з величезними полями. Ці капелюхи іспанці називають сомбреро. Іноді капелюхи сплетені з соломи; у Європі їх називають панамами. У сеньйора, тобто господаря, який може бути ранчеро або ж просто розбійником, криси завжди загнуті, і їх прикрашає золота або мідна шпилька з дорогоцінними каменями або різнокольоровими скельцями, вона притримує поля і перо, вигляд якого демонструє заможність власника. Однак перо є завжди, незалежно від того, чи ходить людина в оксамиті чи в залатаному одязі.

Мексиканці носять блузи, розшиті на грудях, спині і рукавах вовняною або шовковою ниткою, а часом навіть золотом і сріблом. На шиї — незмінна чорна хустка, зав’язана великим вузлом. Кінці такої хустки могли б звисати до пояса, але звичай велить закидати їх за спину, від чого постать стає ще мальовничішою.

Штани слід описати окремо: вони дуже вузькі в стегнах, але донизу розширюються, немов дзвін. Штани теж прикрашені китицями і вишивкою, а в нижній частині широких штанин вшиті вставки з кольорового шовку.

Вишивка прикрашає й високі чоботи з м’якої лакованої шкіри. Вони мають шпори — зі срібла, сталі або просто бронзи, а іноді навіть із кісток. Їхні розміри вражають, вони навіть більші за ті, які носили середньовічні лицарі. Ці шпори бувають навіть десятидюймовими, з зубчастими коліщатками. Але якщо в європейців коліщатка бувають завбільшки з дрібну монетку, то в мексиканців вони перетворилися на дванадцятикутні зірки з променями. Одна така шпора важить не менш ніж два фунти і може легко зробити немалу дірку в шкурі нещасного коня.

У мексиканців завжди добре виїжджені, витривалі коні, а зі зброєю вони розлучаються тільки вночі. Особливо добре вони орудують довгоцівковими пістолетами, у яких приклáд приєднаний так, що стрілець може вмить перетворити пістолет на коротку рушницю. Різьба всередині цівки дозволяє пустити кулю в ціль із відстані ста п’ятдесяти метрів, пороху для такої рушниці потрібно дуже мало, вона зручна і в руках умілого стрільця обертається на грізну зброю.

Але ще небезпечнішим у руках мексиканця є ласó з ремінців або з кінського волосся. За його допомогою можна зловити бика, зупинити пантеру під час стрибка, полонити людину. Навіть якщо його кидають на повному скаку коня, на десять тисяч кидків припадає не більш ніж один промах. Мистецтва кидати ласó в Мексиці вчаться з раннього дитинства, тому воно немов приростає до руки мексиканця. Ласó не просто слухається мексиканця, воно вгадує бажання й самостійно летить на ціль, незалежно від того, кинули його для забави чи у смертельному двобої.

Мексиканці не носять плащів, від дощу та холоду їх рятує пончо — ковдра з отвором для голови, що закриває і спину, і груди. Костюм вершника і збруя коня коштують доволі дорого. Сідло й вуздечку прикрашає срібло, а іноді й золото. Багаті люди навіть замовляють вуздечки з мундштуком із литого срібла, і такі вудила коштують до п’ятдесяти ескудо[25], а вуздечка з золотими бляшками — всі п’ятсот.

Ви не впадете з мексиканського коня, як би він не брикався і не ставав на диби, бо так зване «іспанське» сідло дуже високе і зручне. А якщо вершник ще й убраний із шиком, то чимала вага одягу і зброї й поготів не дасть коневі скинути вершника. Спину й боки коня прикриває величезна шкіряна попона, яка закінчується широкою сумкою під хвостом. Таку попону жартівливо називають «кола де пато», тобто «качиний хвіст». Сучасні мексиканські вершники, як правило, не одягають її на коня, але вона дуже зручна для далеких подорожей через те, що до неї пришито чимало кишень, перекидні торби й кобура.

Стремена висять не на шкіряних ременях, а на ланцюгах, часто срібних. Колись стремена виготовлялися у вигляді коротких дерев’яних чобіт, які оберігали ногу від ударів, тепер вони мають форму носка чобота, а гомілку вершника прикривають шматки шкіри, іноді закріплені металевою сіткою. Заможні мексиканці замовляють у майстерних ковалів стремена зі сталі. Такі напівчоботи-напівстремена схожі на старовинні рідкісні музейні експонати, що зберігаються у колекціях зброї. Мексиканські вершники намагаються захистити себе від усього, тож на коня часто чіпляють ще й козячі хутра, якими під час дощу накривають ноги. Ці хутра допомагають захистити ноги й тоді, коли доводиться їхати крізь колючі чагарі.

Десь приблизно через півгодини вдалині з’явився будинок. Ще через десять хвилин ми в’їхали на великий двір ранчо і спíшилися.

— Сеньйоро Еулаліє! Сеньйорито Альмо! Ідіть сюди й подивіться, кого я привів! — голосно покликав ранчеро, повернувшись до будинку.

На цей заклик у двір вибігли сеньйора й сеньйорита. Вони з’явилися так раптово, що я мимоволі згадав вірш Шіллера[26]:

І тут подвійні двері дому Випльовують аж двох одразу дам.

Ці дами мали такий вигляд, що у порівнянні з ними будь-яка служниця зі стайні у Люнебурзі була би схожа на придворну даму. Обидві були босі, короткі спідниці ледве прикривали коліна, колись білі блузи посіріли й тепер надавалися хіба для чищення коминів. Я не можу точно сказати, чи те клоччя, яке вони мали на головах, можна було назвати волоссям. На ногах у них був такий товстий шар бруду, що здавалося, ніби це — чорні чобітки. Отже, вони вистрибнули з дому нам назустріч і пороззявляли роти з подиву, побачивши нас.

— Кого ви нам привели, доне Фернандо де Венанґо-і-Колона? — вигукнула старша жінка. — Ви уявляєте, скільки буде клопоту, коли п’ятеро гостей захочуть їсти, пити, курити, грати в карти і спати? Я цього не витримаю! Я втечу й покину вас наодинці з вашою бандою на вашому паршивому ранчо! Панькайтеся самі коло ваших гостей! Ах, як я тепер шкодую, що піддалася на вмовляння й покинула Сан-Хосе!

— Матусю, а вам не здається, що ось той дон дивно схожий на нашого дона Аллана? — перебила її молодша, показуючи пальцем на Маршалла.

— Ну і що? Схожий на дона Аллана, але ж не він! — відповіла старша, дратуючись ще більше від того, що її перервали. — Хто ці люди? Хіба я служниця? У мене й так голова йде обертом, роботи в господарстві стільки, що нікóли не переробити. А тут ще відразу п’ятеро гостей звалюються на голову!

— Сеньйоро Еулаліє! Вони зовсім не гості, — зупинив потік її нарікань ранчеро.

— Не гості? А хто ж вони, доне Фернандо де Венанґо-і-Колона?

— Вони полонені, сеньйоро Еулаліє.

— Що ж вони зробили, доне Фернандо де Венанґо де Молінарес?

— Негідники убили нашу корову і трьох пастухів, дорогоцінна сеньйоро Еулаліє.

Нахабство, з яким він примножував наші злочини, збентежило нас.

— Корову і трьох пастухів! — сплеснула руками сеньйора так сильно, що аж наші коні злякано заворушили вухами. — Жахливо! Сподіваюся, ви зловили їх на гарячому? Правда ж, доне Фернандо-і-Колона де Ґаяльпа?

— Звичайно, на місці злочину, і навіть не з одним, а з усіма відразу. Але вони не тільки вбили нашу корову, вони її засмажили і з’їли. Ви уявляєте, сеньйоро Еулаліє?

Очі жінки стали вилазити з орбіт.

— Засмажили і з’їли? Корову і трьох пастухів?

— Та ні! Спочатку — корову…

— Спочатку? А потім? Що було потім, доне Фернандо де Ґаяльпа-і-Ростредо?

— Потім? Потім — нічого. Ми зловили їх і привели сюди, сеньйоро Еулаліє.

— О-о! Весь світ знає, який ви хоробрий, доне Фернандо де Молінарес-і-Колона! Так хто ж ці люди?

— Білі — місіонери, вони їдуть до Сан-Франциско, щоб навернути в істинну віру мешканців Каліфорнії і навчити їх якихось слів.

— Спаси і помилуй! Місіонери вбивають корів і поїдають пастухів! А решта хто, доне Фернандо-і-Ростредо де Венанґо?

_{Полювання на оленя поблизу Дедвуда. Південна Дакота, зима 1887–1888 років. Колекція Джона Ґребла з Бібліотеки Конгресу США.}

— Чорний, схожий на негра, насправді не негр, він адвокат з… з… словом, він звідти, де живуть тубільці Вогняної Землі. Він теж їде до Сан-Франциско, щоб украсти там чиюсь спадщину.

— Ну тоді не дивно, що він украв у нас корову.

— А ось той, схожий на індіанського розбійника, — готтентот із… з Ґренландії[27]. Він буде показувати місіонерів за гроші.

— І що ви збираєтеся зробити з цими людьми, доне Фернандо де Молінарес де Ґаяльпа де Венанґо?

— Накажу їх повісити, а може, застрелити. Покличте сюди всіх моїх людей, сеньйоро Еулаліє!

— Але ж усі й так уже тут, окрім старої негритянки Бетті, а її і кликати не треба, тому що вона сама йде сюди. Стривайте, доне Фернандо-і-Ростредо де Колона, але якщо всі ваші люди тут, то як ці волоцюги могли вбити трьох пастухів? Це неможливо!

— У мене все можливо, сеньйоро Еулаліє. Зачиніть ворота, щоб полонені не втекли, поки я буду їх судити.

Ворота замкнули на засув, і тепер ми справді не могли втекти, але водночас і наймиліший дон Фернандо опинився в наших руках. Коней поставили біля плоту. Принесли три стільці, посередині сів дон Фернандо, а по боках від нього зайняли місця сеньйора Еулалія та сеньйорита Альма. Нас поставили перед лицем «високого суду», а навколо вишикувалися пастухи.

— Спершу я запитаю, які ваші імена. Як тебе звати? — звернувся ранчеро до негра.

— Боб, — відповів той.

— Відповідне ім’я для негідника. А тебе як звати?

— Віннету, — спокійно відповів мій червоношкірий брат, якого теж тішило те, що відбувається.

— Віннету? Ти вкрав це ім’я, адже так звуть знаменитого вождя апачів. А тебе?

— Маршалл.

— От бачиш, у нього таке саме прізвище, як у дона Аллана, — скоромовкою випалила сеньйорита.

— Нічого дивного, звичайне прізвище для янкі, — зауважив ранчеро. — До того ж вони змінюють імена мало не щодня. А тебе?

— Священне Вухо.

— Твоє ім’я теж крадене, так звуть відомого мисливця і вбивцю індіанців. А тебе?

— Вбивча Рука.

— Та ви не просто розбійники, а й нахабні брехуни! Ви привласнили собі чужі імена!

Я виступив на кілька кроків вперед і став поряд із тим пастухом, якому вранці спало на думку накинути ласó на Бернарда. Без сумніву, він заслуговував покарання.

— Ми не брешемо. Якщо вам потрібні докази, я готовий їх надати.

— Де ж вони?

Тієї ж миті мій кулак упав на голову пастухові, і той звалився на землю, не видавши ні звуку.

— Оце і є знаменитий удар Вбивчої Руки!

— Тримайте мене, я вмираю, мені погано! — скрикнула сеньйора Еулалія, заломила руки і впала на груди найдобрішого дона Фернандо.

Той хотів скочити на ноги, але його найсолодша ноша міцно вчепилася за нього й не давала поворухнутися. Єдине, що йому залишалося, — викрикувати прокльони й погрози, і тут його підтримала сеньйорита Альма.

Мексиканці — чудові воїни, коли вони на коні, але в пішому бою — це нікудишні бійці. Пастухи не були винятками із цього загального правила. Розгубившись, вони дивилися на нас. Мої ж товариші після мого удару схопилися за рушниці, готові боротися.

— Не лякайтеся, сеньйори, — спробував я заспокоїти господарів, — ми не завдамо вам шкоди. Між нами виникло невелике непорозуміння, яке слід негайно виправити.

Я підійшов до їхніх стільців і вклонився.

— Донно Еулаліє, я завжди вважав себе прихильником краси й рідкісних жіночих приваб. Прошу вас, прокиньтеся й подаруйте мені ласкавий погляд.

Донна Еулалія манірно зітхнула, розплющила свої очі кольору базиліку і спробувала кокетливо посміхнутися, але на її пожовклому обличчі проступали радше розгубленість і тривога.

— Прекрасна донно, згадайте, як у стародавні часи дами судили лицарів, і ті корилися їхнім вирокам. У суперечці з нами дон Фернандо представляє потерпілу сторону, тому не зможе справедливо судити нас. Ми просимо його надати право вирішувати, хто правий і хто винен, вам, у ваші ніжні руки, і сподіваємося, що ви настільки ж добра, як і прекрасна, і засудите лише справжніх злочинців.

— Ви справді цього бажаєте, сеньйоре? — кокетливо спитала вона голосом, який звучав так, ніби її голосові зв’язки натирали щітками для підлоги.

— Так, ми звертаємося до вас цілком серйозно. Звичайно, наша зовнішність і близько не відповідає очікуванням такої вимогливої дами, як ви, але будьте поблажливі, бо ми вже багато місяців подорожуємо Диким Заходом. До того ж найкращою прикрасою жінки, як відомо, є доброта, тож ми сподіваємося на те, що ви почуєте нас.

— Ви справді ті, за кого себе видаєте?

— Справді!

— Ви чуєте, доне Фернандо де Венанґо де Ґаяльпа? Ці сеньйори просили мене судити їх. Ви знаєте, що я не стерплю ніякого опору. Ви нічого не маєте проти?

— Будь ласка, судіть, сеньйоро Еулаліє, — погодився ранчеро з доволі роздратованою міною, але відчувалося, що він не наважиться заперечити цій жінці, а крім того, він тішився, що йому випала можливість перевести подих. — Я впевнений, що ви засудите їх до шибениці.

— Якщо вони це заслужили, доне Фернандо-і-Колона де Молінарес! Я готова вислухати вас, — звернулася вона до мене.

Я скористався її прихильністю і почав:

— Уявіть, донно Еулаліє, що ви багато днів подорожуєте по прерії, смертельно втомилися й падаєте з ніг від голоду. І раптом бачите корову. Чи дозволяється вам убити цю тварину за умови, що шкуру залишите власникові?

— Звичайно, дозволяється, так велить звичай.

— Не завжди і не всюди… — спробував втрутитися ранчеро, але сеньйора обірвала його:

— Будьте тихо! Тепер тут наказую я, доне Фернандо! Ви будете говорити, коли я дозволю.

Мексиканець покірно замовк. Вираз на обличчях пастухів не залишав сумнівів, хто справжній господар на ранчо.

— От і весь наш злочин, прекрасна донно! — продовжив я. — І тут раптом з’являється пастух, той самий, який зараз лежить на землі, накидає ласó на сеньйора Маршалла, який зараз стоїть перед вами, і тягне його за собою. Якби я не пристрелив його коня, цей юнак би загинув!

— Маршалл… — задумливо протягнула господиня. — Мені дуже дороге це ім’я. Один сеньйор на ім’я Аллан Маршалл знімав кімнату в моєї сестри в Сан-Франциско.

— Аллан Маршалл? — здивувався я. — Аллан Маршалл із Луїсвілла у Сполучених Штатах?

— Він. Ви з ним знайомі?

— Ну звичайно! Цей сеньйор називається Бернард Маршалл, він — ювелір і рідний брат Аллана.

— Санта Лауретта! Той теж був ювеліром і розповідав, що в нього є брат на ім’я Бернард! Альмо, твоє серце не підвело тебе. Дозвольте обійняти вас, сеньйоре Бернарде. Я рада вітати вас у нашому домі.

Не розуміючи, чим викликана така бурхлива радість сеньйори, Бернард ухилився від обіймів і обмежився тим, що поцілував їй руку.

— Я прибув сюди, — сказав він, — щоб знайти брата. Де він зараз, донно Еулаліє?

— Моя дочка Альма два місяці тому повернулася з Сан-Франциско. Сеньйор Аллан сказав їй, що збирається їхати на копальні. А це — ваші друзі, сеньйоре Бернарде?

— Так. Усі вони — мої друзі. Вони врятували мене від неминучої смерті. Цей сеньйор — Вбивча Рука — нещодавно звільнив мене з полону команчів, де я неминуче загинув би біля стовпа тортур.

Вона сплеснула руками.

— Невже можливо пережити такі пригоди? Але ви все нам розкажете детально! Але як же так сталося, що ви — місіонер, а ваш брат — ювелір?

— Мій друг Вбивча Рука пожартував, повірте, і то було без злого наміру.

Сеньйора повернулася до ранчеро.

— Ви чуєте, доне Фернандо де Венанґо де Ґаяльпа? Вони не місіонери і не розбійники! Я виправдовую їх, і вони можуть гостювати у нас скільки захочуть. Альмо, побіжи-но на кухню та принеси пляшку настоянки з базиліку. За таку зустріч не гріх і випити.

Останні слова доньї Еулалії змінили вираз обличчя ранчеро. Воно просвітліло. Здається, лише за дуже урочистих обставин йому дозволялося прикластися до базилікової настоянки. Таким чином, цей напій мав шанс скріпити нашу дружбу і згоду.

Сеньйорита Альма миттєво зникла, мені навіть здалося, що з її ніг обсипалося трохи бруду, а потім так само швидко повернулася з великою пляшкою й чималенькими склянками. Тутешні настоянки з базиліку — це, зазвичай, неймовірно огидне пійло, тож ми лише пригубили його, а Віннету навіть не подивився на «вогняну воду». Однак пані, судячи з усього, були звичні до цього смаку і з явним задоволенням потягували міцну рідину, а ранчеро все підливав у свою склянку, аж поки не втрутилася його дружина.

— Зупиніться, доне Фернандо де Венанґо-і-Ростредо-і-Колона! Ви ж знаєте, що в мене залишилося всього дві пляшки. Проведіть сеньйорів до будинку, а ми тим часом переодягнемося до обіду. Ходімо, Альмо! До зустрічі, сеньйори!

Дами зникли в дірі у стіні, за якою, імовірно, ховався їхній гардероб, або ж кухня, а можливо, і те, й те. Ранчеро провів нас до місця, яке донна Еулалія назвала «кімнатою», хоч насправді воно більше було схоже на стайню. Там стояв довгий стіл і лави, збиті з грубо обструганих дощок, там нам дозволили розміститися. Крізь відчинені двері я помітив, що пастухи швидко оточили наших коней, і згадав, що мексиканська приказка говорить: «Навіть найкращий пастух може виявитися злодюжкою». Тому я поспішив до них і, як виявилося, встиг вчасно — вони вже зазирали в наші сакви.

Довелося лишити біля коней Боба, щоб він наглядав, поки вони пасуться, бо трава росла не у дворі, а за ворітьми. Він не дуже втішився:

— Маса їсти багато смачне у кімната. Чому негр Боб залишатися біля коней?

— Бо ти сильніший і кмітливіший, ніж Віннету і Сем, і я можу довірити тобі наших коней.

— О, це правда! Боб — сильний і сміливий і старатися, щоб ніхто наші коні не вкрасти!

Він усміхнувся. Я повернувся у кімнату, де тривала нехитра розмова, аж поки не з’явилися дами. Вони цілковито змінилися. Причесані і вбрані, вони нічим не поступалися елегантним жінкам із центральної вулиці Мехіко.

Мексиканські жінки одягаються майже так, як європейки. Найбільш характерною деталлю їхнього гардеробу є так звана «ребосо», довга мереживна шаль, яка замінює їм і капелюшок, і очіпок, і вуаль. Вони зазвичай накривають нею плечі. Але якщо жінка виходить кудись, наприклад відвідати подругу після сієсти[28] чи просто прогулятися, то ребосо накидають на голову. Тоді зачіска ховається під тканиною, а обличчя лишається відкритим. Ребосо — дуже тонкі і майже прозорі, тож ними можна прикривати й обличчя, як вуаллю. Такі шалі плетуть індіанки, і нерідко робота над однією шаллю триває аж два роки, тому й коштують вони близько вісімдесяти піастрів, а то й більше. Саме в таких дорогих ребосо і з’явилися тепер наші господині. Вони помили обличчя та руки, на ноги вбрали панчохи і повзувалися. Якби я не бачив їх раніше у дранті, то мав би враження, що вони цілком привабливі, особливо молодша.

Сеньйори сіли за стіл і вели з нами милу бесіду, поки стара негритянка поралася біля плити й подавала обід. Я зауважив, що вони постійно згадували «сеньйора Аллана», мабуть, сеньйорита Альма мала на нього недвозначні плани і ще досі не забула про нього.

Їжу подавали типово мексиканську: яловичина з червоним від перцю рисом, тортільяс — спеціальні коржі зі щедро присмаченою часником м’ясною начинкою, овочі з цибулею, майже чорна від перцю баранина, курчата з цибулею і часником і наостанку — вирізка з солодким перцем. Не дивно, що під кінець обіду весь рот у мене аж горів від перцю, горло — від цибулі, а шлунок — від часнику.

Звичні до таких бенкетів дами з насолодою поглинали страви, запиваючи їх тією ж настоянкою. Після обіду викурили обов’язкові цигарки, а нашому Бобові один з пастухів відніс його порцію надвір, до почастунку додали і склянку настоянки.

Про продовження подорожі того ж дня не могло бути й мови. Сеньйорита Альма ні на крок не відходила від добродушного Бернарда, а я сповна розплачувався за свої необачні лестощі. Якщо раніше сеньйора Еулалія була схожа на фурію помсти, то тепер кожним своїм словом вона намагалася виявити до мене симпатію. Дізнавшись, що моє справжнє ім’я — Карл, вона спершу назвала мене «сеньйором Карлосом», а далі нагородила ще й титулом «дон Карлос», а коли Бернард розповів історію наших невдач, я відразу втратив усі свої титули і став просто «любим Карлосом». Коли ми вставали з-за столу, вона розпитувала «свого любого Карлоса», що він збирається привезти з подорожі додому, своїй нареченій. Я, звичайно ж, зрозумів, що за цими хитрощами криється намагання довідатися, чи я, бува, не одружений, тож чесно відповів їй, що нічого нікому не збираюся везти з подорожі, бо я чоловік самотній. Щоб не заважати їй виконувати численні домашні обов’язки, я сказав, що піду надвір, подивлюся, як там справується Боб біля наших коней.

Боб лежав на животі й безпорадно водив по землі руками і ногами, видаючи такі страшні звуки, ніби грав на якомусь екзотичному інструменті музику Ваґнера.

— Бобе! — покликав я, і він підняв голову.

— О маса, маса!

— Що з тобою?

— О, маса! Боб з’їсти все, і тепер вогонь у живіт. Боб — як пічка. Маса помогти Боб, бо Боб померти!

Це були наслідки надмірно перченого, приправленого цибулею й часником обіду. Боб випив усю настоянку, яку йому дали. Слід було допомогти йому чимшвидше, бо він мав такий вигляд, ніби от-от помре.

— Ти мусиш чогось такого випити, що полегшить твій біль, а як ні, то буде ще гірше, мій бідний Бобе! Що тобі здається кращим: молоко, вода чи базилікова настоянка?

Він подивився на мене вдячним поглядом.

— Маса, молоко і вода не допомогти. Хіба настоянка. О, бідний Боб!

— Тоді біжи до донни Еулалії і скажи їй, що ти помреш, якщо вона не дасть тобі ще настоянки!

Він помчав, куди було сказано, і справді через деякий час повернувся, тримаючи в руках півпляшки настоянки. Отже, йому віддали всі запаси. Це мене здивувало.

— Міс Еулалія не хотіти давати настоянка, але Боб сказав, що маса Чарлі його послав, тоді міс Еулалія дати вся настоянка!

— Ну то пий, це тобі допоможе!

Вечеряли знову в «кімнаті». Сеньйора сиділа біля мене. Під час розмови вона шепнула мені на вухо:

— Доне Карлосе, мені конче треба поговорити з вами віч-на-віч.

— Я до ваших послуг, сеньйоро.

— Я мушу розповісти вам одну таємницю.

— Яку?

— Тільки не тут. Після вечері приходьте до трьох платанів, які ростуть за огорожею.

Отже, мені призначили побачення! Звичайно, я міг би відмовитися під будь-яким слушним приводом, але з цікавості прийняв запрошення. І не пошкодував.

Під час вечері коней загнали у двір, і ворота були ще відчинені, коли я виходив. Я підійшов до платана і ліг на траву. Але незабаром мені довелося знову підвестися, бо з’явилася донна Еулалія.

— Дякую вам від усього серця, доне Карлосе, — почала вона, — за те, що ви погодилися приділити мені трохи уваги. Мені треба розповісти вам одну таємницю. Напевно, я могла б сказати про це й вашим товаришам, але обрала вас, тому що…

— Тому що вам легше відкритися саме мені. Чи не так? Ми сиділи поруч за столом, і ви відчули до мене довіру.

— Саме так. Сеньйор Бернард розповів про грабіжників, яких ви переслідуєте. Здається, вони були в нас на ранчо.

— Коли?

— Вони поїхали від нас позавчора вранці.

— А куди?

— За їхніми словами, до Сан-Франциско. Вони назвалися друзями сеньйора Аллана, і я пояснила їм, де його знайти.

Це було дуже цінне повідомлення, і я відразу збагнув, як усе відбувалося. Сеньйора з кожним говорить про Аллана, тож згадала про нього і в присутності Морґанів. Тоді вони вирішили, що для них це чудова нагода помститися Бернардові, а заодно пограбувати його брата.

— А ви не помиляєтеся, донно Еулаліє? Це справді були вони?

— Звичайно, вони назвалися вигаданими іменами, але описи збігаються.

— Вони дуже детально розпитували про вашу сестру і сеньйора Аллана?

— Так, я навіть дала їм із собою доказ, що вони побували тут.

— Який доказ?

— Лист, який написав мені колись чоловік моєї сестри у Сан-Хосе.

— Він ще живий?

— Так, він власник готелю у Вальядоліді на вулиці Суттер, його звати Енріке Ґонсалес.

— Як давно сеньйорита Альма втекла від нього?

— Три місяці тому.

— Опишіть мені обох якомога детальніше.

Все, що розповіла мені сеньйора, було для нас надзвичайно цінною інформацією. Тепер ми знали, де шукати Морґанів, але водночас довідалися, що над братом Бернарда нависла смертельна небезпека.

Вона описала, і я пересвідчився, що це справді були Морґани. Ясна річ, вона могла розповісти все це й за столом, але я розумів, що таким чином вона організувала собі невеличку приємність — прогулянку зі мною. Тож я щиро подякував їй і попрощався, бо ми саме повернулися назад, до воріт.

Коли я зайшов до кімнати, де ми збиралися ночувати, на мене вже чекали. Мої товариші вкладалися спати, і слід було розподілити нічні чергування. Ми не збиралися відмовлятися від цього навіть тут, на ранчо. І коли все було залагоджено, ми повлягалися.

Щоб зрозуміти, як виглядає ранчо, треба хоч раз побувати там. Зазвичай цю споруду лише умовно можна назвати будинком у тому розумінні, у якому це слово вживається в Європі. У такому будинку зазвичай буває щонайбільше дві кімнати. Одну з них сеньйора Еулалія власне й назвала «кімнатою», і там розмістилися ми. Там спали всі мешканці будинку, а також гості. Внизу було все, що належало до господарства: корови, коні, кози, свині, кури, пси і коти. Глиняну підлогу вкривав сухий мох і сіно, зверху накидали пончо, і постіль була готова. По підлозі повзали скорпіони, павуки та інша нечисть.

Дон Фернандо де Венанґо, сеньйорита Альма, стара негритянка, пастухи і ми учотирьох лежали у тісняві, одне біля одного, як у німецькій нічліжці, де за три пфеніґи[29] можна переночувати на соломі, прихилившись на спинку стільця. Я би з більшою радістю вмостився надворі, але не міг наважитися на таку зневагу господарської гостинності, бо це би точно образило власників ранчо.

Вранці нас провели в дорогу, і навіть похмурий пастух, якому напередодні дісталося від мого кулака, на вимогу донни Еулалії, пробурчав щось, що можна було зрозуміти як побажання доброго шляху. Донна Еулалія шмигнула носом, а розчулена сеньйорита Альма навіть заплакала.

Дон Фернандо де Венанґо відпроваджував нас верхи і розпрощався з нами аж опівдні. Судячи з усього, «місіонери» сподобалися йому, попри з’їдену корову й випиту настоянку. Завдяки тому, що розказала сеньйора Еулалія, ми могли змінити наш попередній план і того ж дня попрямували до озера Моно, але не спинялися там, а поспішили до перевалів Сьєрра-Невади. Ми не зупинилися на відпочинок і в Стоктоні: до Сан-Франциско було недалеко, і ми поспішали туди.

Місто це розташоване на краю довгого півострова. Із заходу його омиває океан, а зі сходу — прекрасна затока з глибоким і зручним портом. Гавань така велика, що могла б умістити весь флот світу. Порт живе своїм особливим життям, де повно законних і не дуже угод, торгівлі та контрабанди. Тут можна зустріти представників усіх рас і народів. Індіанці торгують з європейцями й отримують справедливу ціну за хутра та шкіри. Розкішно вбраний мексиканець сидить поруч зі скромно одягненим німцем. Флегматичний англієць розмовляє з темпераментним французом. Темношкірий індус скаржиться на життя бідному польському євреєві. Денді прогулюється поряд із неохайним вестменом. Тірольський торговець щось випитує в зарослого бородою золотошукача. Тут бувають монголи з азіатських пустель, перси з Малої Азії, індуси з берегів Гангу і китайці з берегів Янцзи.

Сини Піднебесної, тобто китайці, і становлять більшість іноземців у місті. Всі вони схожі між собою: з маленькими носами, косими очима, випнутими вилицями й однаковим жовтим кольором шкіри. У них один і той самий вираз обличчя, який можна було б назвати відсутністю виразу на тих лицях, якби всі вони не виражали одне і те ж — запопадливість. Старанні і працьовиті китайці беруться до роботи, яка вимагає великого терпіння і надзвичайної спритності. Вони чудові різьбярі по дереву, слоновій кістці, каменю і неперевершені ювеліри. Вони шиють, тчуть, малюють і плетуть витончені речі, на які завжди знайдеться покупець.

Слід додати, що вони дуже скромні та невибагливі й задовольняються наймізернішим прибутком. Спочатку можуть загнути дуже високу ціну, але зараз же готові знизити удвічі, а то й утричі. Цим користуються і платять їм зовсім небагато. На будівництві китайці отримують мало не в десять разів менше за білих робітників, але й ці нікчемні заробітки суттєво вищі за те, що вони мали в себе на батьківщині. А оскільки вони ощадливі, то живуть, принаймні на перший погляд, нітрохи не гірше за інших. Китайці захопили в місті всі дрібні ремісничі майстерні, і майже всюди можна побачити китаянок: служниць або покоївок.

Але не тільки китайці такі активні в цьому місті. Всі його мешканці прагнуть заробити якомога більше. Час — це гроші, кажуть вони, і той, хто затримує іншого, втрачає й сам, тож слід дати дорогу іншому, щоб він, своєю чергою, не затримував тебе. Дотримуючись цього золотого правила, всі крутяться, бігають, роблять свої справи, але без метушні, крику та лайки.

Так живуть люди в будинках і в палацах, і так само тече життя на площах, вулицях і в конторах. Бліда худенька американка, гордовита чорноока іспанка, огрядна світловолоса німкеня, елегантна француженка, чорношкірі кухарки і служниці-китаянки діловито снують по місту. Банкір у фраку і в циліндрі тримає в одній руці копчений свинячий окіст, а в другій — кошик з овочами. Ранчеро тягне на спині сітку з десятком великих рибин, які він придбав для сімейного свята. Офіцер воює з півнем, що намагається вирватися й утекти. Протестантський пастор загорнув у полу сюртука пару великих омарів. Усі ці люди спритно обходять один одного, ніхто нікому не заважає.

Ми без перешкод в’їхали в столицю «золотого» краю й відшукали на Саттер-стріт готель із вивіскою «Вальядолід». Це був типовий для Каліфорнії готель — довга вузька двоповерхова дерев’яна будівля. У Європі такий вигляд мають будки з пивом, які споруджують на центральних площах міст до святкових днів.

Ми передали своїх коней служникові, який відразу відвів їх до стайні, і пройшли в зал, де було так багато відвідувачів, що нам ледве вдалося відшукати вільний стіл. Ми зробили замовлення, офіціант поставив перед нами кухлі з пивом та їжу і збирався вже піти, але я затримав його.

— Сеньйор Енріке Ґонсалес удома?

— Удома. Ви хочете бачити його?

— Так.

Через деякий час до нашого столу наблизився високий насуплений іспанець і назвався сеньйором Енріке.

— Я хотів би дізнатися, чи проживає у вашому готелі сеньйор на ім’я Аллан Маршалл, — звернувся я до нього.

— На жаль, не можу сказати. Я не цікавлюся іменами пожильців. Реєстрацію веде моя дружина.

— Чи можу я поговорити з сеньйорою?

— Не знаю, треба запитати дівчат, — відрізав він, а потім повернувся й пішов геть.

_{Ґорґонія, шаман апачів-мескалеро, зі шкурою ведмедя. Нью-Мексико, прибл. 1886 рік. Фото А. Френка Рандала з Гантінґтонської публічної бібліотеки.}

Здається, його стосунки з дружиною були схожими на те, що ми бачили на ранчо між Фернандо де Венанґо і донною Еулалією, сестрою тутешньої господині. Тож я підвівся й рушив на пошуки, а точніше — на апетитний запах печені. Назустріч мені вибігла худенька чорнява дівчина з тарілкою в руках. Я загородив їй дорогу й запитав:

— Сеньйора на кухні, дитино?

— Осел! — розлючено кинула вона через плече французькою і вправно ухилилася від моїх рук.

«Ого!» — подумав я, здивовано проводжаючи її поглядом. Далі я зустрів ще одну дівчину в накрохмаленому фартусі.

— Мадемуазель, — звернувся я до неї якомога ввічливіше, — я хотів би бачити сеньйору.

— Я вам не мадемуазель! — обірвала вона мене й зникла між столиків.

Отже, я знову помилився. Мабуть, це була англійка або американка. Я подумав, що таким чином, перебираючи національність за національністю, я й до вечора не знайду сеньйори. Я стояв посеред залу, розгублено озирався по боках, а потім помітив дівчину, обличчя якої здалося мені знайомим. Її риси нагадали мені дитинство, рідне містечко, і я, сам не знаю чому, попрямував до неї, гарячково міркуючи, де ж я міг її вже бачити. Але не встиг я підійти ближче, як вона сама сплеснула руками, кидаючись до мене:

— Це ви, Карле? Ми ж були сусідами, а тепер вас не впізнати! З такою бородою!

— Господи! Ґусті! Невже це ви? Ґусті Еберсбах! Я теж вас ледь упізнав! Така доросла! Як ви потрапили з Німеччини до Каліфорнії?

— Мама померла незабаром після вашого від’їзду. Справи у батька йшли погано, і він піддався на вмовляння вербувальника, зібрав речі й переїхав сюди. Але й тут надії на заробітки не виправдалися, і він разом з моїми братами вирушив на копальні, кажуть, там, якщо напасти на жилу, можна швидко розбагатіти. А мене вони залишили тут. Я служу в готелі, дах над головою є, і на хліб грошей вистачає. Чекаю, коли вони повернуться.

— Ґусті, люба, у нас ще буде час поговорити, а зараз мені треба терміново знайти господиню. Я вже питав у двох твоїх колег, але вони обізвали мене ослом і нахабою.

— Ні в якому разі не називайте господиню сеньйорою. Тільки донною Ельвірою, і не інакше.

— Спасибі за пораду, Ґусті, але де мені її знайти?

— Я допоможу вам. Сідайте до столу, а я тим часом з’ясую, де вона. За яким ви столиком?

— Он там, за другим.

— Гаразд, ідіть до столу, я дамся знати, сусіде.

Це була ще одна з тих дивних і несподіваних зустрічей, яких чимало траплялося під час моїх подорожей по світу. Сімейство Еберсбахів жило по сусідству з нами. І ось тепер старий тесля з невеликого німецького містечка шукав щастя на золотих копальнях разом зі своїми синами, зі старшим з яких я бігав до школи, бавився на перервах, а іноді й бився. Коли Ґусті була ще малою, я часто носив її на руках, а вона радісно сміялася і ставила сторчма мою густу шевелюру, обіймала й цілувала мене. Хіба міг я припустити, що зустріну її, переступивши поріг першого-ліпшого готелю в Сан-Франциско?

Через кілька хвилин Ґусті повернулася й повідомила:

— Донья Ельвіра згодна прийняти вас, хоч зараз і не час для аудієнцій.

— Час для аудієнцій? — здивувався я. — У шинкарки?

Але Ґусті у відповідь тільки знизала плечима.

— Вона суворо дотримується годин прийому. Щодня з одинадцятої до дванадцятої вранці і з шостої до сьомої вечора. В інший час вона не приймає нікого, якщо тільки в людини немає хороших рекомендацій.

— Он воно як! Дуже дякую, Ґусті, — засміявся я. — Правду кажуть, що добрі сусіди — найближча родина.

— І не кажіть! Ну що ж, ходімо, я проведу вас.

Вся церемонія скидалася на візит до персони щонайменше державної ваги. Мене привели у крихітний передпокій, посадили й веліли чекати, поки за шторою не пролунає дзвіночок.

Після півгодинного очікування дзвіночок нарешті продзвенів, і я переступив поріг заставленої меблями кімнати. На стінах висіли картини в рамах, на столах, столиках і полицях лежали пошарпані віяла, чашки, кавники, сумочки, мереживні серветки, що мало означати пишність оздоблення кімнати донни Ельвіри. Господиня сиділа на канапі, спираючись рукою на підлокітник, з якого показово звисала якась карта. На її колінах лежала гітара, поряд — незакінчена вишивка. Перед нею, затуляючи світло з вікна, стояв мольберт із двома аркушами паперу, на одному з яких була зображена голова чи то жінки, чи то кішки, другий ескіз був явно на зоологічну тему, тільки зображену тварину я так і не зміг ідентифікувати.

Я низько вклонився. Однак мені здалося, що донна Ельвіра не помітила моєї появи в кімнаті. Вона замислено розглядала стелю, на якій я нічого гідного уваги не помітив, хоч і намагався. Раптом вона різко повернула голову до мене і запитала:

— Яка відстань від Землі до Місяця?

Я не дуже здивувався, бо очікував екстравагантної поведінки, тож відповів у тому ж стилі:

— П’ятдесят дві тисячі миль щопонеділка, а щосуботи всього п’ятдесят тисяч.

— Правильно, — відповіла вона.

Господиня знову втупилася у стелю, а тоді запитала:

— З чого роблять родзинки?

— З винограду.

— Знову правильно!

Ще один довгий погляд на стелю, а тоді нове питання:

— Що таке Poil de chivre[30]?

— Вовняна тканина по ескудо за п’ятнадцять ліктів, але зараз вона не в моді.

— Вітаю вас, сеньйоре, ви чудово впоралися з усіма завданнями. Авґуста рекомендувала мені вас як дуже вчену людину, яка просить про мою ласку. А оскільки я не розкидаюся своїми милостями, то спершу взяла на себе сміливість проекзаменувати вас. Я вибрала найскладніші запитання із різних галузей людського знання, і ви блискуче витримали випробування, хоч зовні ви більше схожий на ведмедя, ніж на вченого. Але Авґуста попередила, що ви вчилися в багатьох університетах і побували в багатьох країнах. Сідайте, сеньйоре.

— Дуже вдячний, донно Ельвіро, — відповів я, влаштовуючись на краєчку стільця, який заскрипів під моєю вагою.

— Ви виявили бажання зайняти апартаменти у нас?

— Саме так.

— Звичайно ж, я не проти. Я бачу, що ви ввічливий чоловік, а зовнішність не дуже важлива для чоловіка. Ви бували в Іспанії?

— Так.

— А це я намалювала карту моєї батьківщини — як вам?

Вона простягла мені не дуже ретельно скопійовану карту, накреслену олівцем на прозорому папері.

— Дуже детальна карта, донно Ельвіро де Ґонсалес!

Господиня сприйняла мою похвалу як щось само собою зрозуміле.

— Так, ми, жінки, зуміли нарешті зрівнятися у правах з чоловіками і не лише проникнути у таємниці науки, а й перевершити чоловіків у створенні мистецьких шедеврів. Подивіться уважно на ці два ескізи. Вони досконалі! Яка грандіозність зображення об’єкта, яка свобода ліній, правильне зображення світла і тіні! Я чула, що ви розумієтеся на мистецтві, тому дозвольте мені ще раз перевірити вас. Що тут зображено?

Тут я мусив би зазнати поразки, якби донна Ельвіра не дала мені підказки своїми словами про «грандіозність зображення об’єкта», тож я випалив:

— Морський змій!

— Правильно, сеньйоре. Зізнаюся, досі ще ніхто не зміг відповісти на це питання, бо ніхто ще не бачив морського змія, але якщо вчений може думкою міряти простір, то чому б художникові не проникнути у форму того, чого ніхто не бачив?

— А цей рисунок?

— Це горила.

— Правильно! Ви — найрозумніший чоловік з усіх, які приходили сюди, ще ніхто не впізнав так швидко морського змія й горилу. Ви можете здобути найвищий академічний ступінь!

Гордощі за себе після цих її слів справили на мене враження, як і переперчені, з надміром цибулі й часнику страви сеньйори Еулалії. Геніальна сестра Еулалії показала на стіл біля дверей і промовила:

— Я царюю у своєму будинку, хоча й не опускаюся до того, щоби вдаватися у грошові тонкощі ведення господарства. Ось там лежать перо, чорнило і книга. Впишіть своє ім’я туди.

Я зробив, як вона звеліла, але спершу запитав:

— Чи можу я вписати також моїх друзів?

— Хіба ви не один?

— Ні.

— А хто ваші друзі?

— Зі мною мій чорний слуга на ім’я Боб.

— Звичайно! Як же я сама не подумала, що людина, яка з першого погляду впізнає морського змія, не може подорожувати без лакея! Однак слуг зазвичай не вписують в книгу постояльців.

— Зі мною ще Віннету, вождь апачів.

Вона подивилася на мене здивовано.

— Той самий знаменитий Віннету?

— Той самий.

— Я мушу побачити його. Ви неодмінно познайомите нас. Записуйте його у книгу!

— Ще один вестмен на ім’я Священне Вухо…

— Той, кого називають приборкувачем індіанців? — перебила вона мене.

— Саме він, донно Ельвіро.

— Вписуйте і його. Я бачу, ви подорожуєте в чудовому товаристві.

— З нами ще містер Бернард Маршалл, ювелір із Луїсвілла, штат Кентуккі.

Донна Ельвіра мало не зірвалася з місця.

— Та невже ж таки? Ювелір Маршалл із Кентуккі?

— Його брат на ім’я Аллан мав щастя зупинятися у вашому готелі місяців два тому.

— Тож я правильно подумала! Записуйте і його негайно, сеньйоре! Звичайно, розкішних апартаментів у нас немає, але ви отримаєте найкращі кімнати і, сподіваюся, будете задоволені. Сьогодні запрошу вас усіх на вечерю до себе в салон!

— Дякую вам, донно Ельвіро. Запевняю, що дуже тішуся тим, як тепло ви нас зустріли. Свої подорожні нотатки я друкую в газетах, і можете не сумніватися, що всі читачі дізнаються, яке чудове місце — готель «Вальядолід».

— Буду вам дуже вдячна, хоча й не уявляю вас за письмовим столом. Якщо маєте ще якесь бажання, скажіть мені, і я намагатимуся виконати його.

— Спасибі, донно Ельвіро, я не маю більше прохань. Але дозвольте поставити вам кілька запитань.

— Питайте, — погодилася вона.

— Аллан Маршалл уже поїхав?

— Так, майже два місяці тому.

— А куди?

— На копальні в околицях Сакраменто.

— Він вам писав звідти?

— Тільки один раз. Повідомив, куди надсилати листи, які прийдуть на його ім’я.

— Ви ще пам’ятаєте адресу?

— Звичайно. Він дав адресу мого знайомого, містера Гофлі з Єллов-Вотер-Ґраунд. Він возить золотошукачам усе потрібне.

— Алланові приходили листи після його від’їзду?

— Кілька, і я відсилала їх йому при першій же нагоді. А зовсім нещодавно до мене зазирнули його знайомі, з якими він веде торговельні справи. Вони хотіли поговорити з ним, і я пояснила їм, де шукати містера Маршалла.

— Коли виїхали ці двоє знайомих?

— Стривайте… Тільки вчора вранці.

— Один з них молодий, а другий — трохи старший, але зовні вони дуже схожі між собою?

— Так, здається, батько і син. Мені рекомендувала їх моя сестра.

Я кивнув і сказав:

— Ви маєте на увазі донну Еулалію з ранчо дона Фернандо де Венанґо?

— Ви з ними знайомі?

— Ми мали честь відвідати їх. Однак я не зважився просити вашу сестру рекомендувати нас вам, донно Ельвіро.

— Як це неймовірно! Розкажіть же мені все щонайдетальніше!

Я розповів їй історію нашого знайомства з донною Еулалією, проте все ж дозволив собі пропустити деякі деталі. Господиня уважно вислухала мене, а коли я закінчив, сказала:

— Дякую вам, сеньйоре. Маю зізнатися, що ви — перший німець, який уміє поводитися у присутності іспанської донни. Буду рада бачити вас і ваших товаришів увечері. Я заздалегідь повідомлю вас про час вечері. До побачення.

Я зігнувся в шанобливому поклоні, який міг видатися кумедним, зважаючи на мій вигляд, і вийшов за портьєру. Коли я повернувся в зал, слуги позирали на мене значно ввічливіше, ніж доти, а Ґусті Еберсбах тут же підбігла:

— Сусіде, вам таки щастить, бо ви зуміли зачарувати господиню. Ще ніхто не затримувався в неї більш ніж п’ять хвилин. Напевно, ви їй дуже сподобалися!

— Навпаки, — посміхнувся я, — донна Ельвіра дозволила мені залишитися тільки за умови, що я виправлюся, і заявила, що я схожий на ведмедя.

— Тут вона трохи має рацію. Ходімо до мене в кімнату, я дам вам бритву і ножиці. Вам справді треба трохи причепуритися.

— Це зайве, Ґусті, — заперечив я. — Нам зараз дадуть кімнати.

— Не вірте, сусіде. Гостей влаштовують у кімнати тільки після восьмої години і ні на секунду раніше, саме тоді мені дають розпорядження, кого й куди селити.

— Ми маємо отримати найкращі кімнати, сказала донна. Де це?

— Під самим дахом. Там найсвіжіше повітря.

Раптом пролунав гучний дзвінок.

— Це вона кличе мене, сусіде. Я мушу бігти, бо якщо вона дзвонить у такий незвичний час, то щось серйозне.

Ґусті побігла до господині, а я підсів до моїх друзів. Всі відвідувачі зацікавлено поглядали на нас, що й не дивно: Віннету завжди привертав до себе увагу, а відсутність вух у маленького Сема свідчила про те, що ця людина пережила не одну пригоду.

— Що ти з’ясував? — запитав мене Бернард.

— Аллан виїхав два місяці тому і лише раз надіслав повідомлення з Єллов-Вотер-Ґраунд. Твої листи переправили йому туди.

— А де цей Єллов-Вотер-Ґраунд?

— Наскільки я пам’ятаю, це вузька долина поблизу Сакраменто. Там знайшли багате родовище золота, але потім жила вичерпалася, і золотошукачі подалися до верхів’я річки. Але найголовніше — Морґани пішли слідом Аллана.

— Може, Аллан щось тут залишив?

— Я про це не питав.

— А треба запитати.

— Для цього незабаром буде нагода. Вона збирається запросити нас усіх на вечерю.

— О, це дуже мило! До того ж у мене буде час відвідати банк, з яким ми вели справи, і спробувати там довідатися хоча б щось про Аллана.

Нашу бесіду перервала Ґусті, яка повернулася від господині.

— Мене покликали через вас, сусіде, — сказала вона. — Вечеря буде о дев’ятій, а вам уже зараз можна заселитися в найкращі кімнати, в яких зазвичай зупиняються тільки родичі господарів.

— Кімнати? Я думав, тут такого немає.

— Тут і справді немає, але позаду є ще добудова з кількома приміщеннями.

— Це в них жила сеньйорита Альма?

— Здається, так, принаймні мені розповідали про це, але сама я тоді ще не працювала тут.

— А чи не розповідали тобі, що приблизно тоді ж тут зупинявся такий собі містер Аллан Маршалл?

— Так, звичайно. Всі слуги досі про це пліткують. Кажуть, що сеньйорита Альма просто переслідувала його і мало не вішалася на шию, але юнак витримав облогу. Ходімо, я покажу вам ваші кімнати.

Ми підвелися й пішли слідом за нею. Обидві кімнати, які ми отримали, виглядали справді набагато краще, ніж усі інші в цьому «готелі». Одну з них отримали Віннету і Сем, а другу — я з Бернардом. Боб мав окрему кімнату.

Ґусті принесла нам бритви, ножиці, гребінці, щітки та все необхідне, щоб ми хоч трохи опорядили себе та не скидалися на голодранців. Незабаром ми вже могли вийти на вулицю, не побоюючись, що на нас показуватимуть пальцями роззяви.

Віннету вирішив залишитися в готелі, гордість не дозволяла йому виставляти себе на привселюдне оглядання. Сем теж відмовився виходити на вулицю і розлігся на ліжку в своєму брудному одязі.

— Навіщо мені йти з вами? — бурчав старий. — Ходити я навчився давно, і не мушу більше вправлятися. А людських натовпів та кам’яних будинків я побачив на своєму віку теж доволі! Ви покваптеся, щоб ми швидше вибралися звідси назад до прерії, а то в мене ще вуха виростуть від нудьги, і тоді кінець Священному Вухові!

Маленький вестмен пробув у готелі хіба зо дві години, а вже тужив за просторами прерії. Як жетоді почуваються індіанці, коли потрапляють до міста, де охоронці порядку за найменшу провину кидають їх до в’язниці? Що вони почувають, коли їх заганяють у резервації?

Ми з Бернардом вирушили до його банкіра, але дізналися лише те, що Аллан продав усі цінні папери й поїхав на копальні з великою сумою готівки, щоб на місці скуповувати золото.

Потім ми прогулялися містом і Бернард затягнув мене в магазин, де висів одяг на всякий смак — від розшитих мексиканських костюмів до простих полотняних блуз. Кожен костюм висів на окремому вішаку. Намір Бернарда був зрозумілим. Наші костюми, хоч і пошиті з дуже якісної тканини, були вже сильно обшарпані далекою дорогою і виглядали жахливо. Ми поголилися і постриглися, тож тепер слід було і вбратися по-людськи. Під час закупів я зауважив, що Бернард має хороший смак. Він вибрав для себе зручний і доладно пошитий мисливський одяг, який йому дуже личив. Тільки от ціни тут були такі ж, як у Сан-Франциско.

— Чарлі, тобі теж потрібен новий костюм, — сказав він мені. — Я допоможу тобі вибрати.

Він мав рацію, мені аж ніяк не завадило би вбратися в нове. Проте ціни були занадто високі як на мої можливості. Я не належу до тих нещасних, що на кожному кроці спотикаються об мішки з золотом або коштовностями. Навпаки, вважаю себе щасливою людиною, яка може собі дозволити заробити сьогодні рівно стільки, скільки потрібно на завтра. Тож я показав байдужість, коли Бернард заговорив про «вибір».

Бернард вибрав мені замшеву сорочку з червоною індіанською вишивкою, штани з оленячої шкіри з китицями, міцну і красиву куртку зі шкіри бізона, виробленої так, що в порівнянні з нею навіть біляча шкурка здалася б цупкою, чоботи з високими халявами зі шкіри ведмедя й підошвами з хвоста крокодила, а також боброву шапочку з підкладкою зі шкіри гримучої змії. Бернард наполіг, щоб я відразу переодягнувся, і коли я вийшов із приміряльні в обнові, він уже заплатив за все. Я спробував образитися на нього, але, правду кажучи, не зміг.

— Перестань, Чарлі, — заперечив він, коли я хотів витягти з кишені гаманець і повернути йому гроші. — Я твій вічний боржник. Дозволь і мені щось зробити для тебе.

Він хотів купити ще щось і для Сема, але я відрадив його від цього, бо знав, що маленький вестмен нізащо не відмовиться від свого одягу. Крім того, у Сема була дуже нетипова фігура, тож підібрати йому речі було б нелегко.

Найбільше зрадів з мого перевтілення Боб, коли ми повернулися до готелю.

— Маса Чарлі красивий у новій куртці, красивий, як Боб. Боб теж дістати нова куртка і шапка!

Сема в кімнаті не було. Йому, мабуть, стало нудно, і він чекав на нас у залі, потягуючи пиво. Я підсів до нього.

— Послухай, — шепнув він мені, — за сусіднім столиком говорять про дуже цікаві речі.

— Про що ж? — так само тихо запитав я.

— Ми ж їдемо на копальні, а там зараз неспокійно, з’явилося багато негідників, але не червоношкірих, а білих. Вони полюють на золотошукачів, які повертаються додому. Послухай, що розповідає чоловік, якому пощастило залишитися живим.

Я озирнувся й побачив за сусіднім столом людей, чия зовнішність свідчила про те, що вони побували в неприємних і небезпечних ситуаціях. Один з них щось розповідав, решта слухали й хитали головами. Я прислухався.

— Ви знаєте, що я прибув сюди з берегів Огайо, а це означає, що я встиг дещо пережити і на воді, і на суші. Я бував у прерії, мав справу з річковими піратами на Міссісіпі й бився з розбійниками у Вудленд. Але я навіть уявити не міг, щоб таке творилося на дорозі, та ще й серед білого дня! Просто в голові не вкладається!

— Щось тут не так, — перебив його один зі слухачів. — Вас було п’ятнадцять чоловік, а грабіжників усього вісім. Якщо все справді було так, як ви кажете, то це сором і ганьба!

— Легко бути хоробрим за столом. Спробуйте спершу самі, а вже потім судіть інших. Так, нас справді було п’ятнадцять: шестеро погоничів мулів і дев’ятеро золотошукачів. Але, по-перше, погоничі змовилися з грабіжниками, а по-друге, троє з нас знемагали від лихоманки. їх так трясло, що вони ледь сиділи в сідлі і не те що револьвер, просту палицю не змогли б утримати в руках. То самі порахуйте, скільки нас було насправді.

— Ну тоді все міняється. Але ж дорогою їздить купа людей, хіба ви не зустріли нікого, хто би вам допоміг?

— Розбійники теж не дурні і вибирають таке місце і час, щоб поблизу нікого не було.

— Якась дуже заплутана справа. Розкажіть-но все за порядком.

— Добре, якщо хочете, розкажу все спочатку. Отже, ми довго шукали на околиці озера Пірамід[31], поки не натрапили на золоту жилу. Нас було четверо, і за вісім тижнів кожен з нас намив багато золотого піску й самородків. Але потім золото закінчилося, до того ж двоє з нас підхопили страшний ревматизм. Це ж дуже шкідливо — стояти цілий день у крижаній воді і трясти важенний лоток. Довелося повертатися в Єллов-Вотер-Ґраунд, а там ми без проблем продали все золото одному янкі, який заплатив справжню ціну, не те що ці бродячі купці, які намагаються втулити вам за унцію золотого піску фунт червивого борошна і ще гіршої махорки. Того чоловіка звали Маршалл, він приїхав на Сакраменто десь із Кентуккі.

Почувши ім’я брата, Бернард швидко повернувся до оповідача і запитав:

— Він ще там?

— Не знаю і знати не хочу! Відчепіться й не заважайте розповідати. Отже, цей Маршалл купив у нас все. Якби ми були мудріші, то негайно втекли би звідти. Але ми затрималися. По-перше, нам треба було відпочити після важкої праці. По-друге, хворим слід було підлікуватися. По-третє, не знайшлося доброго транспорту, щоб відразу ж виїхати. До того ж їхати вчотирьох ми побоювалися, бо багато чули про грабіжників, нам навіть називали імена людей, які виїхали і зникли без сліду.

— Справді? — запитав хтось за сусіднім столом.

— Зараз усе почуєте! Так ми сиділи і чекали кілька тижнів. Гроші потихеньку танули, життя там дуже дороге, а ми не торгувалися, тож біля нас не бракувало різних шахраїв. Незабаром наші товариші почувалися ліпше, до нас приєдналися ще п’ятеро золотошукачів, яким набридло тинятися містом без діла. От ми спільно й найняли шістьох погоничів, озброїлися до зубів, завантажили наші пожитки й рушили в дорогу, переконані, що зможемо вистояти і проти десятьох. Спочатку все було добре, але потім почалися дощі, дорога розгасла так, що ми за день проїжджали не більше ніж вісім миль, а вночі від вологості не рятували навіть намети. Троє попутників захворіли на лихоманку, і нам доводилося прив’язувати їх до сідел, щоб вони не попадали з коней.

— Це жахливо, — втрутився хтось зі слухачів. — Я сам перехворів і знаю, як почувається людина в такому стані.

— Одного вечора, — провадив далі оповідач, — коли за спиною лишилося приблизно три чверті шляху, ми зупинилися на ніч, розвели багаття й почали ставити намети. Я був за запоною і прив’язував розтяжку до кілочка, коли пролунали перші постріли. Обережно визирнувши з намету, я побачив, що наші погоничі тікають верхи на мулах, а бандити, що засіли в кущах, стріляють у моїх товаришів. Я подумав спершу вхопитися за рушницю, але придивився уважніше й передумав. Негідники цілилися так влучно, що не встиг я оком моргнути, як переді мною вже лежало вісім трупів. Живим зостався тільки я. Що б ви робили на моєму місці?

— Прокляття! Я б кинувся на грабіжників і відповів би ударом на удар! — вигукнув один зі слухачів.

— Навіщо лізти під кулі? — заперечив другий. — Я б заліг за наметом і почав відстрілюватися.

— Чудовий план! — відповів оповідач. — Ви так тільки говорите, а на моєму місці ви зробили б те саме, що і я. Адже тільки божевільний може кинутися сам-один на сімох озброєних бандитів. Якби я почав стріляти, мене б теж убили, як і всіх інших, якщо не відразу, то наздогнали би згодом. Адже зрозуміло, що свідків таких нападів живими не залишають.

— І що ж ви зробили?

— Гроші та папери лежали в моїй кишені, мій мул стояв біля намету разом з іншими тваринами. Я прокрався до нього й відв’язав. Раптом один з грабіжників свиснув, пролунав тупіт копит, і на галявину в’їхали… Ні, вгадайте, хто в’їхав на галявину!

— Погоничі!

— Так! Погоничі. Вони змовилися з грабіжниками й повернулися по свою частку. Поки вони нишпорили в наметі, я вибрав хвилину, скочив на мула й помчав геть. Слава Богу, він був жвавим і слухняним, як це часто буває з мулами. Мене помітили, але вже стемніло, й негідники збилися зі сліду, хоча й гналися за мною дуже довго. Ось так мені і вдалося уникнути неминучої смерті.

— А потім?

— Потім я добрався до Сан-Франциско й ось тепер тішуся, що сиджу тут живий і п’ю пиво.

— Ви бачили обличчя бандитів?

— Вони були в чорних масках. Лише один з них, перш ніж свиснути й покликати погоничів, відкрив обличчя. Я впізнáю його й через десять років. Це був мулат зі шрамом від ножа на щоці.

— А погоничі?

— Я чудово пам’ятаю їх усіх, але нізáщо не повернуся туди, щоб помститися їм. Сам сатана придумав золото, щоб вабити й губити навіки людські душі.

— А як звали погоничів?

— Їхній ватажок називав себе Санчесом, але я думаю, що насправді всі їхні імена змінюються частіше, ніж погода восени. Зараз поліція Сан-Франциско взялася до міських розбійників, псів, як їх тут називають, ось вони й тікають цілими зграями на копальні, де їх ще ніхто не чіпає. Оце й уся історія.

— Дозвольте поставити вам ще одне питання, — звернувся до нього Бернард. — Річ у тому, що містер Маршалл, про якого ви згадали, — мій брат.

— Ваш брат? Справді, ви схожі. Ну то що хочете дізнатися?

— Все, що вам про нього відомо. Коли ви його бачили востаннє?

— П’ять тижнів тому.

— Як ви думаєте, він досі сидить у Єллов-Вотер-Ґраунд?

— Не знаю. На копальнях, якщо хочеш заробити, не можна сидіти на одному місці.

— Я просто не розумію, чому він жодного разу не написав мені, адже він отримав мої листи.

— А ось цього вам ніхто точно не скаже. Може, і не отримав. Подумайте над тим, що я розповідав. Ви зупиняєтеся в таверні, а господар вночі відчиняє двері і впускає до вас убивць. Ви заходите в магазин, а продавець напускає на ваш слід грабіжників. Ви сідаєте грати в карти, а ваші партнери — бандити. Ви працюєте з кимось на пару, а він зламає вам шию в глухому місці й забере все ваше золото. Там всюди бандити, вони запросто можуть бути й на пошті. Бувають дуже цікаві листи, на яких можна без особливих зусиль розбагатіти, іноді можна заробити й на листах, які не доходять до адресата. Ви їдете до брата?

— Так.

— Тоді дозвольте дати вам пораду. Звідси на копальні ведуть дві дороги: одна на південь, через перевал Нью-Альмаден[32], а друга — на північ. Вона потім повертає до Сакраменто[33]. Ви знаєте, де саме Єллов-Вотер-Ґраунд?

— Мені лише відомо, що це вузька долина в околицях Сакраменто.

— Дорога туди пролягає уздовж затоки, а потім через Ріо-Сан-Хоакін до долини Сакраменто. Там кожен вам скаже, де шукати копальню. Без багажу ви за п’ять днів доберетеся туди. Але не раджу вам їхати цією дорогою.

— Чому?

— По-перше, тому, що це, хоч і зручна, але далеко не найкоротша дорога. По-друге, і найважливіше — вона небезпечна, бо там повно грабіжників. Щоправда, вони частіше нападають на тих, хто повертається з копалень, а не на тих, хто тільки їде туди, але буває по-різному. По-третє, ця дорога вимощена доларами, добутими з кишень подорожніх. У кнайпі вас обслужать як слід і навіть дадуть рахунок на папері, але його легше прочитати, ніж оплатити. А буває й так: з вас вимагають долар за кімнату, а спати кладуть на сіннику в дворі, беруть долар за свічку, а світить вам місяць, ще долар за послуги, а все доводиться робити самому, долар за миску з гарячою водою, а миєтеся ви в річці, долар за рушник, а витиратися доведеться рукавом сорочки. І навіть за те, що вам виписують рахунок, з вас вимагають долар. Але тут уже без обману — рахунок ви отримаєте, ха-ха-ха! Як вам таке, містере Маршалле?

— Непогано.

— От і я так думаю. Тому раджу інший шлях, і якщо у вас добрі коні, то потрапите в Єллов-Вотер-Ґраунд через чотири дні. Переправтеся через затоку на паромі, а звідти їдьте на Сент-Джон. Там повертайте на схід і, коли дістанетеся до Сакраменто, вважайте, що вже на місці. Водойм при дорозі чимало.

— Дуже дякую, сер. Я так і зроблю.

— Немає за що. А якщо зустрінете там мулата зі шрамом від ножа, то почастуйте його кулею або ударом ножа. Запевняю, ви зробите добре діло.

Тим часом до нас підійшла Ґусті й нагадала, що наближається час вечері. Вона провела нас в окрему кімнату, де на нас чекав стіл, накритий так, немов у готель завітали іспанські ґранди. Донна Ельвіра вже була за столом, але сама, без чоловіка. Вона прийняла нас із величним та гордовитим виразом на обличчі. Здавалося, коронована особа приймає своїх підданих.

Їй дуже хотілося вразити нас своєю вченістю, тому спочатку розмова велася тільки про науки і високе мистецтво. Однак незабаром їй здалося, що вона вже досить сказала розумних слів і справила на нас належне враження, тому почала розпитувати про життя у прерії. Після вечері донна Ельвіра заявила:

— Сподіваюся, сеньйори, ви вже зрозуміли, що я вирізняю вас з-поміж інших гостей. Смію думати, що ви оціните моє до вас ставлення і залишитеся під моїм дахом хоча б на кілька днів.

— Донно Ельвіро, ми дуже вдячні вам за доброту, — відповів я. — Ми охоче пробули б у вашому гостинному домі якомога довше, але не зараз, бо нам треба вже завтра вранці їхати далі.

— Куди, сеньйоре?

— До Сакраменто, щоб знайти Аллана, якого ми привеземо сюди.

— Гаразд, сеньйори. Якщо вам щось знадобиться в дорогу, зверніться до Авґусти. Розрахуємося ми з вами згодом. Сподіваюся, ви попрощаєтеся зі мною, перш ніж покинути мій дім.

І вона пішла, а її шовкові спідниці тихо зашаруділи.

Наступного ранку ми вже пливли на паромі через затоку. Ми зробили так, як радив випадковий знайомий з готелю, і до вечора третього дня подорожі дісталися до Сент-Джона, а до полудня четвертого дня вже їхали долиною Сакраменто, де на кожному кроці траплялися сліди пошуків золотого піску, який задурманює голови людям.

Про згубність цієї людської пристрасті вже написано дуже багато, однак мушу визнати, що золота лихоманка охоплює навіть найбільш раціональних людей, варто їм лише потрапити в ці місця й опинитися в товаристві виснажених золотошукачів з запалими щоками, які жертвують здоров’ям задля швидкого збагачення, а якщо їм щастить, вони розтринькують багатство так само швидко, як і набули його. Місяцями вони працюють понад людські сили і в нелюдських умовах, та ще й без результату. Над ними висить прокляття, тож урешті їх охоплює відчай, і вони вже готові кинути марні пошуки. Але раптом до них доходить звістка про чийсь успіх, і тоді вони знову, як одержимі, хапаються за лоток для промивання золота, опановані прагненням наживи. Вони безнадійні.

Увечері ми прибули до Єллов-Вотер-Ґраунд. Довга вузька долина, вздовж якої тече струмок, що впадає в Сакраменто, була вся перекопана. Тонни породи були вивернуті з землі і перемиті в пошуках золота. Безрадісну картину трохи оживляли намети й хати, але одного погляду було достатньо, аби зрозуміти, що час розквіту копальні минув.

Посеред долини стояла низька, збита з дощок будова, схожа на сарай, а на ній була вивіска «Магазин і трактир у Єллов-Вотер-Ґраунд». Мабуть, щонайліпше було розпитати про все саме господаря цього закладу, в якому мешканці долини можуть переночувати, а також придбати товари, їжу та напої. Тож ми спíшилися, залишили коней на Боба й увійшли всередину.

За брудними столами сиділи обшарпані відвідувачі зі скривленими від гніву обличчями. Вони зацікавлено витріщилися на нас.

— Нові золотошукачі! — засміявся один. — Може, вони знайдуть більше, ніж ми. Йди-но сюди, червонопикий, і випий зі мною!

Віннету вдав, ніби не почув. Тоді пияк підвівся зі свого місця, взяв чарку з горілкою і з хамовитою впертістю пішов просто на Віннету.

— Придурку, ти не знаєш, що для золотошукача то найбільша образа, коли з ним відмовляються випити? Я ще раз питаю, чи ти вип’єш зі мною і чи поставиш потім мені чарку?

— Червоношкірий воїн не п’є вогняної води і нікого не збирався ображати!

— Тоді йди до чорта!

Золотошукач пожбурив чарку разом зі вмістом в лице Віннету, вихопив ножа і скочив, щоб вцілити індіанцю просто в серце. Але тут же захитався, голосно скрикнув, захрипів і повалився на підлогу. В апача також був ніж, і він ще тримав його у руці. Клинок був чистий, він лише на долю секунди занурився у тіло нападника, але той уже лежав на підлозі з проколотим серцем.

Миттю підвелися інші. У кулаках зблиснули ножі. Але й наші рушниці моментально націлилися у відповідь, і навіть Боб, який випадково зазирнув до шинку, вже стояв з рушницею напоготові біля нас.

— Зупиніться! — вигукнув шинкар. — Посідайте на місця, люди. Вас усіх це не стосується, це була справа Джима та індіанця, і вона вирішена. Нелле, забери звідси мерця!

Золотошукачі повсідалися на свої місця, наші загрозливі пози, здається, справили на них не менше враження, ніж слова шинкаря. З-за шинквасу вийшов бармен, взяв мерця попід пахви і витягнув надвір, там він скинув його в яму і притрусив землею. Цей Джим також прийшов сюди, щоб знайти золото, а знайшов смерть, та ще й з власної провини. Доки ж повторюватиметься така доля золотоловів?

Ми сіли за столи трохи збоку від інших.

— Що панове бажають пити? — запитав нас шинкар.

— Пиво, — відповів Бернард.

— Портер чи ель?

— А що краще?

— Пропоную ель. Справжній ель із Бартона в Стаффордширі[34].

Я мовчки здивувався. Бартон у Стаффордширі прославився на весь світ саме своїм елем. Але яким чином цей чудовий напій привезли аж з Англії на береги Сакраменто? Поки я дивувався, господар приніс п’ять пляшок без наклейок. Я відніс одну з них Бобу, який знемагав від спраги, і той одним махом спорожнив її. Але щойно негр відірвався від пляшки, його очі полізли з орбіт, рот відкрився, нижня щелепа затремтіла, і він дико закричав. Бідолаха був схожий на людину, яка тоне й востаннє намагається ковтнути повітря.

— Що з тобою? — занепокоївся я, бо подумав, що він порізався об край пляшки.

— Маса Чарлі! Боб помирати! Навіщо маса принести Боб отрута?

— Отрута? Це справжній англійський ель!

— Ель? Ні, не ель, Боб пити ель, Боб знати смак ель. Тепер у шлунок Боб вовча ягода і полин.

Старий добряк негр не був особливо вибагливим до їжі й питва. Яке ж враження мав би справити «ель» на справжнього гурмана?

Коли я повернувся до шинку, господар стояв біля нашого столу.

— Ви можете заплатити за пиво, панове? — запитав він у Бернарда.

Бернард, який звик завжди платити за рахунками, засунув руку в кишеню по гаманець, але Сем зупинив його.

— Стривайте, дозвольте цього разу розщедритися мені. Скільки коштує ваше пиво, господарю?

— Три долари за пляшку, разом — п’ятнадцять.

— Це не так уже й дорого, шановний, особливо, якщо пляшку можна забрати з собою. Можна?

— Так.

— Але ми залишимо пляшки тут. Бо люди, які займаються золотом, можуть собі дозволити не дбати про якийсь шматок скла. Принесіть вагу.

— Будете платити золотом?

— Так.

Сем відкрив патронташ і дістав звідти кілька великих самородків завбільшки з голубине яйце.

— Чорт! — здивовано вигукнув господар. — Де ви їх знайшли?

— Десь в Америці, — глузливо відповів Сем.

— А де саме?

— Вибачте, старий, але я не дуже добре знаю географію, та й пам’ять у мене дірява. Зазвичай згадую про такі місця лише тоді, коли мені конче потрібні гроші.

Господар замовк, але очі його горіли жадібним вогнем, поки він зважував самородки і давав решту в доларах. Він купив золото за найнижчою ціною, а про його вагу краще промовчати. Однак Священне Вухо запхав гроші в кишеню з таким виглядом, ніби йому не розходиться на кількох унціях золота. Навіть я, хоча й провів стільки часу разом із ним, не здогадувався, що він возить у патронташі стільки золота. Аж тепер я згадав його слова про те, що він бере в горах стільки золота, скільки йому потрібно, і завжди готовий допомогти другові заробити капітал.

Ми спробували пиво. Якби ми прибули сюди просто з прерії, можливо, воно й здалося б нам божественним напоєм, але ми встигли погостювати в донни Ельвіри. Кажуть, до хорошого швидко звикаєш. Нам вистачило одного дня, щоб звикнути до густого, з запахом солоду пива в готелі «Вальядолід», і тепер ми не могли зробити більш ніж ковток. Нам було цілком очевидно, що господар виготовляє своє вариво самотужки, з якихось складників і приправ, а продає по три долари за пляшку. Це один з багатьох прикладів того, що в копальнях золото знаходять не лише золотошукачі.

Господар ніяк не хотів задовольнитися відповіддю Сема, тож підсів до нашого столу й розпитував далі.

— А як далеко звідси те місце, де ви знайшли золото, сер?

— Яке? У мене їх чотири чи п’ять.

— Чотири чи п’ять? Тоді навіщо ж ви приїхали на нашу зубожілу копальню, де вже давно нічого не знаходять? Щось мені не віриться, що ви кажете правду.

— Послухайте, чоловіче, мені здається, що вірити чи не вірити — це ваше діло, а мені до цього байдуже.

— І ви справді берете звідти стільки золота, скільки вам потрібно?

— Так.

— Боже! Яка легковажність! А якщо хтось інший знайде ваші скарби і привласнить їх?

— Такого не станеться, пане продуценте елю, — потішався маленький вестмен.

— А якщо я куплю у вас одну з ваших копалень?

— У вас не вистачить грошей. Скільки доларів можете дати за п’ятдесят чи шістдесят центнерів золота?

— Чорт! Так багато? Я знайду компаньйонів. Ех, знайти б зараз Аллана Маршалла, з ним можна було б працювати на пару. Він приїхав сюди з кількома тисячами в кишені, а вивіз цілий маєток! Ось хто вмів залагоджувати справи!

— Як це?

— У Маршалла був помічник, але він покинув його тут, бо той був злодійкуватий. Так-от, цей помічник розповів нам, що Маршалл обміняв золотий пісок у Сакраменто на готівку, а самородки заховав у наметі. А потім він зник, і ніхто не знає, куди подався.

— У нього були тварини?

— Тільки один кінь. До речі, позавчора про нього питали.

— Справді? І хто ж його шукав?

— Двоє білих і один мулат. Їх раніше тут не бачили. Але мені здається, що містер Маршалл цікавить і вас.

— Ми з ним трохи знайомі, хотіли побачитися. А ті троє вже виїхали?

— Вони довго щось шукали на тому місці, де стояв намет містера Маршалла, а потім повернулися сюди з якимись паперами. Я зазирнув у них і побачив, що це була карта або план.

— А потім?

— Потім вони запитали мене, як проїхати в долину Шорт-Рівулет, і того ж дня вирушили туди.

— Ви знаєте, де вона?

— Одного разу мені довелося побувати там.

— А ви могли б показати нам, де стояв намет містера Маршалла?

— Он там на схилі, де починаються кущі терну. Якщо підете туди, то відразу помітите слід від багаття.

— Як звати колишнього помічника містера Маршалла?

— Фред Баллер. Він тепер працює на промивці.

Я непомітно подав знак Бернардові, і ми вийшли з корчми, залишивши Сема розмовляти з балакучим господарем. Вище біля струмка двоє людей з похмурим і безнадійним виглядом занурювали у воду промивні лотки.

— Добридень, джентльмени, — звернувся до них я. — Хто з вас містер Баллер?

— Ну, я містер Баллер. У чому справа? — непривітно озвався один із них.

— Чи маєте хвилинку, щоб відповісти на кілька запитань?

— Мій час коштує грошей. Якщо ви готові заплатити, то чом би й ні.

— Скільки хочете за десять хвилин?

— Три долари.

— Тримайте, — простягнув йому гроші Бернард.

— Дякую, сер. Відразу видно щедрого пана.

— Так, ми люди не скупі й готові заплатити ще більше, якщо нам відповідатимуть правдиво.

— Питайте, сер, я розповім вам усе, що знаю.

Його маленькі оченята неспокійно бігали, що свідчило про підлість характеру. Такі люди рідко говорять правду, і щоб викликати його на відвертість, я вирішив зіграти роль такого ж негідника, яким був він сам.

— Чи не краще буде, якщо ми прогуляємося разом і дорогою поговоримо?

— З радістю, сер, — погодився він, вилазячи зі струмка. — О, яка у вас добряча зброя!

— Зброя — для ворогів, і гроші — для друзів. До вас позавчора приходили троє людей? Двоє білих і мулат?

— Так. А чому питаєте?

— Білі були син і батько?

— Так. А мулат був їхнім знайомим, але і я його знав.

Не знаю, чому мені це спало на думку, але я раптом випалив:

— Я теж їх усіх знаю. А в мулата був шрам від ножа на правій щоці?

— То ви знайомі з кап… з містером Шеллі?

— Так, у нас раніше були спільні справи, тому я хотів би знати, де його можна знайти.

— Не можу вам сказати, сер.

Було видно, що негідник не брехав.

— Що ж вони хотіли від вас? — розпитував я далі.

— Сер, здається, десять хвилин уже минуло!

— Ще ні! Але я сам скажу вам, про що вас питали ці люди. Їх цікавив ваш колишній господар — містер Маршалл. Стійте, отримаєте ще п’ять доларів, якщо продовжите розмову з нами.

Побачивши, що Бернард справді дістає з кишені гроші, Фред Баллер зупинився.

— Дякую, сер. Ви щедрі панове, не те що ці скнари Морґани і Шеллі. Тому я скажу вам більше, ніж їм. Якщо ви мали справи з Шеллі, то знаєте, що він швидше вдавиться, ніж розщедриться на кілька монет. У нього колись був компаньйон Сід…

Він раптом замовк, немов злякався слова, яке вирвалося мимоволі.

— Сідні-Ковес, не бійтеся, говоріть! Я його теж знаю.

— І з ними ви знайомі? Тоді, мабуть, розумієте, наскільки важливими іноді бувають маленькі послуги. Я не знаю, куди поїхали ці троє, але вони довго чогось шукали на місці, де стояв намет, і знайшли один документ. Якби сер Шеллі якось інакше розмовляв зі мною, він отримав би й решту документів.

— А як мені поговорити з вами, щоб отримати ці папери?

Він хитро примружився і відповів:

— Так само, як і досі.

— Отже, розмова за долари. Що це за папери?

— Листи.

— Від кого й кому?

— Сер, я боюся, що ми не домовимося.

— Назвіть ціну!

— Сто доларів.

— Чи не занадто багато, шановний? Ви крадете листи господаря, намагаєтеся їх продати капітанові розбійників, але не сходитеся з ним у ціні. А тепер думаєте, що я дам сто доларів за те, від чого відмовився Капітан? П’ятдесят, і ні на цент більше!

Я знову відгадав. Йшлося справді про листи Аллана Маршалла, і Баллер відразу пристав на мою ціну.

— Тепер бачу, сер, що у вас дійсно були спільні справи з Капітаном. З таким джентльменом, як ви, я не можу сперечатися. Згоден на п’ятдесят.

— Де папери?

— Ходімо в наш намет.

Ми повернулися до струмка й побачили «намет», тобто курінь, прикритий старою повстяною попоною. У кожному з чотирьох кутів була яма, яку, здається, використовували як сховок. Баллер розкопав землю в кутку куреня й витягнув подерту кольорову хустку, розгорнув її і простягнув мені два листи. Я хотів узяти їх, але він спритно відсмикнув руку.

— Вибачте, сер, але спершу гроші.

— Дайте мені хоча б спочатку прочитати адресу, щоб переконатися, що це саме те, що мені треба.

— Згоден. Я покажу вам конверти, але не торкайтеся до них руками.

Він тримав листи перед нами, поки ми читали. Листи були адресовані батькові Бернарда, бо Аллан не знав, що батько вже мертвий.

— Добре, — сказав я, — Бернарде, дай йому гроші.

Той послухався, хоч і не міг зрозуміти, чому він повинен викладати п’ятдесят доларів за крадені листи. Задоволений Баллер взявся загортати банкноти в ту ж хустку, як раптом щось блискуче вивалилося через дірку і впало на землю; Бернард швидко нахилився і, випередивши Баллера, схопив масивний золотий годинник.

— Навіщо вам мій годинник? — обурився Баллер. — Поверніть мені його!

— Стривайте, — відповів Бернард. — Я хочу дізнатися, котра година.

— Годинник зупинився! — Баллер намагався силою вирвати годинник з рук Бернарда. — Він зламаний!

— От і добре! — зупинив його я, з силою стискаючи йому плече. — Тоді ми дізнаємося, о котрій годині він зламався.

— Це годинник Аллана! — схвильовано скрикнув Бернард.

— Он як? Як же він до вас потрапив? Відповідайте і не викручуйтеся! — гримнув я на Баллера.

— Це вас не стосується! — грубо відрізав той.

— Ви помиляєтесь, якраз стосується. Дозвольте вам представити Бернарда Маршалла, брата містера Аллана Маршалла і сина того джентльмена, якому адресовані листи, вкрадені вами. Отже, звідки у вас годинник?

— Годинник мені подарували, — витиснув із себе Баллер.

— Брехня! — вигукнув Бернард. — Золотий годинник з рубінами за триста доларів не дарують малознайомим пройдисвітам.

— Це правда. Я притримаю джентльмена, щоб він не наробив дурниць, а ти гарненько обшукай намет.

Я міцно тримав Баллера обома руками. Він намагався вирватися, але марно.

— Хто ви такі і що ви собі дозволяєте? — кричав Баллер. — Я покличу товаришів, і вас лінчують!

— Не жартуйте так, шановний, щоб часом суддя Лінч замість нас не взявся до вас. І навіть не думайте кликати на допомогу. Щойно ви крикнете, я ще сильніше стисну вам горло, — з цими словами я так стиснув пальцями його шию, що в негідника підкосилися ноги.

— Більше нічого немає, — розчаровано вимовив Бернард, обнишпоривши всі закутки намета.

— Відпустіть мене й поверніть годинник, — зажадав Баллер.

— Не поспішайте. Дозвольте, я притримаю вас ще на кілька хвилин, поки ми не вирішимо, що з вами робити. Що ти думаєш з цього приводу, Бернарде?

— Він вкрав годинник, — відповів Бернард.

— Це очевидно!

— Тож він повинен його повернути.

— Само собою!

— А покарання?

— Ми будемо милостиві до нього. Лінчування ніяк нам не допоможе. Краще нехай поверне нам і годинник, і листи безплатно.

— Безплатно? Як це?

— Дуже просто. Крім годинника й листів, він поверне нам ще й п’ятдесят вісім доларів. Ми не звірі й обмежимося цим легким покаранням. Виверни йому кишені. Сміливіше, я його тримаю!

Хоч Баллер і пручався, ми відібрали в нього гроші, які він виманив у нас, а тоді я відпустив шахрая. Відчувши себе вільним, він прожогом вискочив з куреня і помчав до кнайпи.

Ми пішли за ним і ще здалеку почули крики і лайку. Довелося прискорити крок. Наші коні стояли біля конов’язі, але Боба ніде не було видно. Переступивши поріг, ми опинилися в гущі бою. У кутку стояв Віннету, однією рукою він стискав горло Баллера, а другою, в якій виблискувала сріблом його знаменита рушниця, утримував на чималій відстані інших золотошукачів, які насідали на нього. Поруч із ним бився Сем. Важче за всіх було Бобу: в сутичці він кинув на підлогу рушницю і тепер люто розмахував кулаками і ножем. Як з’ясувалося згодом, Баллер наказав золотошукачам взяти в полон нас із Бернардом, а Сем виступив проти цього плану. А оскільки золотолови були злі ще й за Джима, а господар зрозумів, що з Семом йому не вдасться зробити спільний бізнес, то на трьох наших друзів напали і могли би вбити, якби ми вчасно не наспіли. Віннету і Сем ще трималися, насамперед треба було допомогти Бобу.

— Не стріляй, Бернарде! Бий приклáдом! — наказав я й кинувся в саму гущу.

Через хвилину негр знову тримав у руках свою рушницю і, як випущений з клітки тигр, кинувся на ворогів. На щастя, вони не мали вогнепальної зброї.

— Чарлі! — вигукнув Сем. — Не стріляй! Бий їх томагавком!

Я послухався поради досвідченого вестмена. У повітрі блиснули наші страшні бойові сокири, кілька супротивників повільно осіли на підлогу, інші вибігли за двері. Відколи я прийшов, минуло заледве дві хвилини. У приміщенні, крім нас, залишився лише господар і Баллер.

— Ти справді вкрав у цього чоловіка годинник і гроші, Чарлі? — запитав Сем.

— Ага, — відповів я. — Це він вкрав у Бернардового брата годинник і листи, а я забрав їх у нього.

_{Вожді племен сіу. Монтана, прибл. 1905 рік. Фото Едварда Киртіса з Бібліотеки Конгресу США.}

— І після цього ти відпустив його на волю? Зрештою, це не моє діло, зате мене дуже турбує те, що він нацькував на нас тутешніх розбійників. Доведеться його покарати.

— Невже ти його вб’єш, Семе?

— Він не гідний смерті від моєї руки. Віннету, тримай його.

Апач схопив Баллера так міцно, що той не міг поворухнутися, а Сем витягнув ножа і прицілився. Потім метнув ножем, і Баллер страшенно закричав, йому відрізало кінчик носа.

— Ось так, дитино! Дуже негарно погрожувати чесним і досвідченим вестменам. Ти пхав свого носа не у свої справи, тож довелося тобі цього носа вкоротити. А де ж наш шановний господар? Ось він! Підійдіть-но ближче, ми хотіли б подивитися на вас.

Господарю явно не надто подобалося запрошення вестмена, але він послухався.

— Сподіваюся, що ви — джентльмени, — улесливо посміхнувся він, — і не відплатите невдячністю за мою гостинність.

— Гостинність? Я чогось не дочув? Ви називаєте гостинністю ціну по три долари за пляшку якоїсь гидоти?

— Я негайно поверну вам гроші!

— Залиште їх собі й перестаньте тремтіти. Хто ж буде в цій долині труїти елем золотошукачів, якщо ми вас скалічимо? Нам час іти, поки на нас знову не напали.

— Маса Сем хоче піти й не покарати господар? — раптом втрутився зазвичай сумирний негр. Мабуть, він не міг пробачити шинкареві муки, які йому заподіяв ель. — Тоді Боб сам знати, що зробити. Зараз ти будеш пити.

Він схопив одну з пляшок і простягнув її господареві.

— Пити скоро пляшка! Пити, бо Боб стріляти!

Господар був змушений випити вміст пляшки. Але щойно він допив, Боб простягнув йому наступну.

— Ще пити пляшка!

Господар випив і цю.

— Ще пляшка!

Нещасний, не приховуючи огиди, ковтав зілля власного виготовлення, але негр зглянувся над ним лише після п’ятої пляшки.

— Ха-ха-ха! — радів Боб, дивлячись на блідого господаря, якого схопила гикавка. — Тепер він носити в живіт п’ятнадцять долар отрута!

Ніщо більше не затримувало нас у долині. Віннету відпустив Баллера, який досі не міг видати ні звуку, так міцно у нього була стиснута досі горлянка, і злодій завив з усіх сил. А ми скочили на коней і поїхали геть. Біля воріт уже стояло кілька людей із рушницями, однак вони не зважилися затримати нас силою.

— А як добратися до Шорт-Рівулет? — запитав Бернард.

— Спершу ми поїдемо вгору за течією, — відповів Сем.

Незабаром ми вже були біля берегів Сакраменто, де можна було більше не боятися переслідування золотошукачів.

— Зупинімося на десять хвилин, — запропонував Бернард. — Я досі не мав часу прочитати листи Аллана.

Ми спíшилися й сіли на траву. Бернард розкрив конверти і швидко пробіг очима листа.

— Це два останніх, — сказав він. — Аллан скаржиться, що ми йому не відповідаємо, і пише, що збирається їхати. Послухайте: «…Мої справи йдуть краще, ніж я очікував. Золотий пісок і дрібні самородки я відіслав із довіреними особами в Сакраменто й Сан-Франциско, де отримав за них набагато більше, ніж заплатив сам. Таким чином я подвоїв суму, яку привіз із собою. Однак днями я збираюся покинути Єллов-Вотер-Ґраунд, тому що тут не залишилося й четвертої частини того, що видобувалося раніше, до того ж дорога стала настільки небезпечною, що я більше не наважуюся висилати золото з кур’єрами. Мої спостереження спонукають мене побоюватися, що грабіжники мають намір несподівано відвідати мене, тому я хочу зникнути звідси раптово, щоб вони не зуміли вистежити мене. Я візьму з собою усі гроші, тобто більше ніж сто фунтів золота, і поїду в долину Шорт-Рівулет, де, як кажуть, відкрили нове родовище золота. Якщо все буде так, як я планую, то там я за місяць зароблю більше, ніж тут за чотири. Звідти подамся через Лінн до Гумбольдтгафен, там я точно знайду корабель, який привезе мене назад до Сан-Франциско».

— Отже, Аллан справді вирушив до Шорт-Рівулет, — зауважив Сем. — Цікаво, як Морґани довідалися про це?

— Мабуть, у паперах, які вони знайшли у наметі Аллана, теж було щось про це.

— Можливо, але стривайте, — зупинив його Бернард. — Тут є ще кілька слів, може, вони нам щось пояснять: «…я цілком можу впоратися навіть без провідника, бо маю найновіші карти і детальний план подорожі».

— Неймовірно! — здивувався я. — Невже він настільки безтурботний і необачний, що викинув або загубив чернетку плану?

— Ще й не таке трапляється, — незворушно зауважив Сем. — Аллан — не вестмен і не знає, що часто найменша помилка може коштувати життя. І якщо навіть йому вдалося дістатися живим до мети, то ще не відомо, чи зуміє він порозумітися з тамтешніми індіанцями, чиї мисливські угіддя починаються там і простягаються до півдня Леві-Форк.

— Вони такі ж нещадні, як і команчі? — стривожився Бернард.

— Всі червоношкірі однакові — благородні з друзями та нещадні до ворогів. Але ми можемо їхати спокійно, я довго жив серед них, і кожен із них знає, хто такий Священне Вухо.

— Вождь апачів знає шошонів, — втрутився в розмову Віннету. — Вони — його брати. Сини шошонів мужні, войовничі і чесні. Вони зрадіють, коли їхні очі побачать Віннету, який не раз курив із ними люльку миру.

Отже, наше завдання трохи полегшувалося. Віннету і Сем дружили з індіанцями, в чиї володіння ми збиралися, до того ж обидва вони знали, де нам слід шукати долину Шорт-Рівулет.

Ми виїхали з негостинної копальні на річці Сакраменто й попрямували до хребта Сент-Джозеф. Ми обрали нелегку, зате найкоротшу дорогу, тож сподівалися випередити Морґанів і мулата Шеллі. Розбійники мали два дні фори, але, ймовірно, пішли простішим шляхом, інакше б ми помітили їхні сліди.

Від гір Сент-Джозеф наш загін повернув на північний схід, і через тиждень після того, як ми виїхали з Єллов-Вотер-Ґраунд, перед нашими очима постала гора, яка виступами піднімалася над іншими. Її підніжжя і схили вкривав густий ліс. На одному з гігантських виступів лежало озеро з дивною нерухомою водою, через що йому дали похмуру назву Чорне Око. Пологим схилом у нього стікає з гори струмок Шорт-Рівулет.

Звідки там взялося золото? Невеликий струмок не міг вимити його зі скель, тому, мабуть, воно має «плутонічне» походження. Коли під час чергового тектонічного зсуву ламалася кора землі і утворилася ця гора, сили землі викинули на поверхню скарби бога Плутона, володаря підземного світу. Ось чому тут замість розсипів золотого піску цілком можна було сподіватися знайти великі жили, які за багатством переважають знамениті родовища Сакраменто.

Ми піднялися по схилу і заглибилися в незайманий ліс. Навряд чи там колись ступала нога людини, і ми, допомагаючи собі сокирами та прокльонами, насилу пробиралися крізь хащі. Але що вище ми піднімалися, то рідшими ставали зарості, і врешті гущавина поступилася місцем невеликому майданчику, розташованому на гігантському виступі. До вечора ми вийшли до берегів Чорного Ока. Його глибоке й нерухоме плесо похмуро мерехтіло загадковим, як таємниця, блиском. Здавалося, ми потрапили в оселю древніх духів.

Сонце вже сідало, наставали сутінки, і ми ледь встигли оглянути берег.

— Їдемо далі? — Бернардові хотілося якнайшвидше побачитись з Алланом.

— Мої брати зупиняться тут, — коротко наказав Віннету.

— Ти слушно кажеш, — підтримав його Сем. — Тут такий м’який мох! Я вже передчуваю, як розляжуся на ньому. А для коней достатньо трави і води. Час розводити багаття й готувати вечерю. Ми можемо спекти індика, якого сьогодні підстрелив Боб. Невідомо, чи потім ще буде для цього нагода.

Того дня Боб і справді підстрелив індика, і тепер безмежна гордість розпирала його: він нарешті почувався корисним членом нашої випадкової спільноти. Нам довелося трохи пошукати, поки знайшли таке місце, яке цілком задовольнило би Сема, і врешті таки стали табором.

Через кілька хвилин уже палахкотів вогонь, а Боб скубав індика. Тим часом настала справжня ніч, у мерехтливому світлі полум’я колихалися дивні тіні, дерева простягали до нас криві гілки. Ми з’їли вишукану вечерю з печеного індика і спокійно проспали до ранку.

На світанку ми рушили вздовж берега і незабаром знайшли те місце, де в озеро впадає Шорт-Рівулет. Потічок і справді був не дуже довгий, на що вказувала його назва: Шорт-Рівулет означає в перекладі «коротка річечка». Лише нечисленні гірські рівчаки впадали в нього, тож улітку Шорт-Рівулет, мабуть, пересихав зовсім. Ми побачили вириті в землі ями, пошматовані ножами намети, на березі валялися кирки і промивні лотки. Складалося враження, що табір золотошукачів став полем запеклої битви. Однак тіла вбитих зникли.

Ми довго шукали, поки не побачили віддалік великий намет. Він теж був повністю розгромлений. Ми не знайшли жодного сліду, жодного предмета, навіть дрібнички, яка би вказала на те, кому він міг належати. Бернард був страшенно розчарований, бо сподівався знайти свого брата!

— Тут жив Аллан! — стверджував він.

Він був переконаний у цьому. Можливо, так воно й було. Ми об’їхали долину, оточену пралісом, та уважно роздивилися всі сліди.

— Аллан хотів їхати звідси до Гумбольдтсгафена[35]. Мабуть, розбійники погналися за ним, — сказав Бернард.

— Безумовно, за умови, що йому вдалося втекти, — відповів я. — Та обставина, що ми не бачимо ніяких трупів, ще не свідчить про те, що жертвам нападу вдалося втекти. Я думаю, що тіла кинули в озеро.

Глибоко під водою в озері Чорне Око лежали тепер чоловіки, які колись мріяли знайти тут щастя, багатство й насолоду. Темний демон, на ім’я золото, витягнув їх із їхніх мрій і прирік на смерть!

— І хто були ці вбивці? — похмуро запитав Маршалл.

— Мулат і обидва Морґани, яким уже стільки разів вдалося від нас утекти, — грізно вимовив Сем. — Але незабаром Сем Гаверфілд поквитається з ними.

— Вперед! За ними!

На узліссі густого лісу ми виявили сліди, що вели вниз по схилу в західному напрямку. Сліди були дуже нечіткими. Без сумніву, це були сліди розбійників, проте було неможливо визначити, переслідували вони Аллана чи поспішали просто піти з місця злочину.

— Тут пройшли шістнадцять коней і чотири нав’ючених мули, — пояснював я Бернардові. — Подивися, вони несли на собі важкий вантаж, тому їхні копита лишили чіткіші сліди. Ти запитаєш, чому я вирішив, що це мули? Зверни увагу он на ті вибоїни. Там мули вперлися і не хотіли йти вперед. Жоден кінь не поводиться так. Через них грабіжники не зможуть рухатися швидко, і в нас є надія, що ми наздоженемо їх перш, ніж вони зуміють розправитися з Алланом.

Після полудня ми виявили місце першої ночівлі грабіжників. Оглянувши його, ми відразу знову рушили в дорогу і мчали, не шкодуючи коней, поки сутінки не згустилися так, що вже не можна було бачити слідів. Щойно почало світати, як ми продовжили переслідування. Сонце ще не досягло зеніту, коли ми знайшли місце другої ночівлі, а це означало, що між нами залишилося не більш ніж день шляху.

Сліди вели до верхів’я Сакраменто, що стікає з гори Шаста, і ми мали надію на те, що наздоженемо Морґанів наступного дня. Однак там, де Сакраменто повертає і змінює напрямок, сліди розділилися. Шість коней і четвірка мулів повернули за течією річки, інші ж рухалися на захід.

— Тисяча чортів! От невдача! — вилаявся Сем. — Як це розуміти? Вони хитрують, чи в них щось сталося?

— Ні те, ні це, — відповів я.

— Але чому ж вони розділилися? — дивувався Бернард.

— Нічого загадкового тут немає, — пояснив я йому. — Мули, нав’ючені награбованим біля Чорного Ока золотом, заважають грабіжникам рухатися швидше. Тому вони відправили скарби під охороною туди, де в якомусь затишному місці розташований їхній постійний табір, а самі помчали за Алланом.

— Нехай мули з золотом ідуть під три чорти! — вигукнув Сем. — Моя розумниця Тоні вже давно лиха на мене за те, що ми повземо, як слимаки!

— Ну зі слимаками ти трохи перебільшуєш. Але тут варто поміркувати про ще дещо. Скажи мені: котрого з Морґанів ти хочеш побачити завтра, а котрого — згодом?

— Ти ще питаєш, Чарлі? Я хочу бачити їх обох одночасно!

— От, на жаль, не вдасться!

— Чому?

— Мули нав’ючені золотом. Кому Фред Морґан може довірити скарби?

— І кому?

— Зрозуміло, що нікому, крім власного сина.

— Тут ти знову маєш рацію. І що ж нам тепер робити?

— Тож котрого ти хочеш бачити першим?

— Старого!

— Гаразд, тоді їдьмо прямо!

Ми переправилися через Сакраменто, там поставили табір і заночували, а на світанку знову рушили слідом ворога. До полудня грабіжники випереджували нас лише на п’ять-шість миль. Ми ще більше пришпорили коней. Слід було так близько під’їхати до тих, кого ми переслідували, щоб ми могли прокрастися до їхнього табору вночі. Нас усіх лихоманило, бо вбивці, яких ми так довго переслідували, були вже зовсім близько від нас.

Мій кінь ніс мене на чолі нашого маленького загону, від нього не відставав мустанг Віннету. Раптом у вузькій долині ми побачили на траві безліч слідів. Траву топтали копита не менше ніж сотні коней. Всюди було видно сліди боротьби, а на листках одного куща я виявив краплі крові.

Ми уважно роздивилися сліди. Троє коней поїхали ліворуч, на рівнину, а великий натовп рушив прямо. Не було жодного сумніву, що тут побували індіанці. Якщо Аллан потрапить до них у руки, то життя його буде у ще більшій небезпеці. Тому ми, недовго думаючи, рушили слідами численного загону.

Проїхавши милі півтори, ми побачили стійбище індіанців.

— Шошони! — вигукнув Віннету.

— Так, це вони! — підтвердив Сем, прямуючи просто до стійбища.

Серед вігвамів стояло не менше ніж сотня індіанців довкола свого вождя. Побачивши нас, вони схопилися за рушниці та томагавки, проте розступилися перед Віннету і Семом.

— Ко-Ту-Хо! — голосно покликав Віннету й різко зупинив мустанга перед вождем, ще крок, і він міг розтоптати того копитами скакуна.

Жоден м’яз не здригнувся на лиці вождя, він підняв угору руку й привітав гостя:

— Віннету, великий вождь апачів! Сини шошонів раді тобі, і серце їхнього вождя радіє разом з ними, бо очі Ко-Ту-Хо давно хотіли бачити славного воїна.

— А мене — ні? — запитав Сем. — Невже вождь шошонів забув свого друга Священне Вухо?

— Ко-Ту-Хо пам’ятає всіх своїх друзів і братів. Він вітає вас у вігвамах своїх воїнів!

Несподівано звичайний ритуал обміну привітаннями перервав страшний крик. Озирнувшись, я побачив Бернарда, який стояв на колінах над кимось, хто лежав на землі. Я підбіг до нього і побачив, що людина на землі мертва. На сорочці розпливлася величезна кривава пляма. Це був білий, як дві краплі води схожий на Бернарда. Ми запізнилися!

Наші товариші підійшли ближче, але ніхто не вимовив ні слова. Схилений над тілом брата Бернард цілував його в губи, обнімав, стискав йому руки. Коли страшна правда відкрилася йому, він підвівся і запитав:

— Хто його вбив?

— Ко-Ту-Хо послав воїнів повправлятися у верховій їзді, — відповів вождь. — У долині вони побачили трьох блідолицих, за якими гналися чотирнадцять осіб. Мої воїни знають, що чотирнадцять, які нападають на трьох, не можуть бути хоробрими воїнами, це завжди злі й боягузливі люди. Тому мої воїни кинулись на допомогу тим трьом. Але раптом заговорили рушниці блідолицих, і одна з куль вбила ось цього чоловіка. Індіанські воїни взяли в полон одинадцять з тих чотирнадцяти, але трьом вдалося втекти. Супутники вбитого блідолицього зараз відпочивають у вігвамі.

— Я повинен негайно поговорити з ними! Убитий — мій брат, він син мого батька, — поправився Бернард, згадавши, що в індіанців слово «брат» має інше значення, ніж у білих.

— Мій білий брат приїхав до шошонів разом з Віннету і Священним Вухом, тому Ко-Ту-Хо виконає його бажання. Іди за мною!

Спочатку вождь провів нас у просторий вігвам, де лежали зі зв’язаними руками й ногами бранці. Серед них був і мулат зі шрамом на щоці, але Фреда Морґана, як я й думав, ми не побачили.

— Що мої брати хочуть зробити з цими блідолицими? — запитав я вождя.

— Мій білий брат знає їх?

— Це злодії і вбивці. Вони вбили багато людей.

— У такому разі хай брати судять їх.

Я обмінявся з товаришами одним лише поглядом, і ми зрозуміли один одного.

— Вони заслужили смерть, — відповів я вождю, — але ми не маємо часу їх судити. Ми віддаємо їх у руки наших червоношкірих братів.

— Мій брат чинить мудро!

— Де двоє білих, які були біля мертвого?

— Нехай мої білі брати ідуть за мною!

Нас провели до іншого вігвама, в якому спали двоє білих, судячи з їхнього одягу, це були погоничі мулів. Ми розбудили їх і з’ясували, що Аллан найняв їх тільки на один перехід. Допомогти нам вони нічим не могли, і ми повернулися до вбитого.

За останні місяці Бернард пройшов через безліч випробувань, зміцнів у поневіряннях і важких подорожах, але не занепав духом навіть після смерті батька. І ось тепер руки його тремтіли, коли він витягнув всі речі з кишень убитого, а потім довго й уважно розглядав добре знайомі предмети. Він розгорнув блокнот і прочитав записки брата, а потім притиснув до губ папір і розридався. Я стояв коло нього і теж не зміг стримати сліз.

На обличчях шошонів, які стояли поблизу, пробігла тінь презирства, але Віннету став на наш захист:

— Нехай вождь шошонів не думає, що мої засмучені брати слабкі духом, як старі скво. Син батька убитого — мужній воїн, він хоробро бився з ворогами. А про другого блідолицього досить сказати, що червоношкірі називають його Вбивча Рука.

Натовп шошонів здивовано загудів, а їхній вождь підійшов до нас, урочисто підняв руку і сказав:

— Цей день стане святом у всіх вігвамах шошонів. Ми раді, що такі славні воїни прибули до нас. Нехай мої блідолиці брати живуть у наших вігвамах, їдять наше м’ясо, курять із нами люльку миру і дивляться на ігри наших воїнів.

— Спасибі тобі, Ко-Ту-Хо, білі мужі з радістю погостюють у вігвамах шошонів, але не сьогодні. Зараз вони повинні негайно їхати навздогін за вбивцями, щоб помститися за смерть убитого.

— Так, — підтвердив Бернард, — я залишу тут тіло брата і піду слідами вбивць. Хто їде зі мною?

— Ми всі, ясна річ, — сказав я.

Віннету і Сем мовчки підійшли до своїх коней. Вождь шошонів віддав наказ своїм воїнам, і йому підвели чудового жеребця.

— Вбивство сталося на землі шошонів, тому вождь Ко-Ту-Хо їде з блідолицими. Всі речі, що належали вбитому, будуть зберігатися у вігвамі вождя, а жінки будуть оплакувати його смерть.

Отже, наш загін поповнився. Переслідування тривало. Втікачі випереджали нас на зо дві години, але наші коні, немов розуміючи почуття, які охоплювали нас, мчали кам’янистою рівниною, аж іскри снопами сипалися з-під копит. Гнідий Боба втомився більше за інших коней, але негр безперестанку підганяв його й не відставав.

— Го-го-го! — кричав він. — Біжи, лети, Боб зловити вбивць маса Аллан!

Сонце вже хилилося на захід, а нам дуже треба було наздогнати негідників до сутінків. Ми їхали вже понад три години. Потім я зійшов з коня, щоб уважніше роздивитися сліди. Відбитки були зовсім свіжі — жодна з прим’ятих травинок не встигла випростатися, а це означало, що відстань між нами скоротилася до милі. Витягнувши підзорну трубу, я вдивлявся в далечінь.

— Ось вони! — вигукнув я, показуючи товаришам на три ледве помітні цятки.

— За ними! — нетерпляче скрикнув Бернард, але я стримав його.

— Не поспішай. Ми повинні оточити їх, щоб цього разу вони не втекли. Кінь вождя шошонів і мій втомилися менше за інших. Я поїду правіше, Ко-Ту-Хо — лівіше, і через двадцять хвилин ми вже будемо попереду бандитів. Після цього ви нападете на них ззаду.

— Уфф! — схвально відгукнувся вождь шошонів і помчав ліворуч, наче випущена з лука стріла.

Я щодуху погнав праворуч і через десять хвилин уже не бачив товаришів. Попри виснажливий багатоденний шлях, мій жеребець, подарунок Ма-Рама, біг напрóчуд легко. На ньому не те що не виступила піна, він навіть не спітнів і мчав уперед величезними стрибками. Здавалося, що його натягнуте, як струна, тіло складається не з плоті й кісток, а з твердої сталі і пружної ґуми.

Ще через п’ятнадцять хвилин я повернув ліворуч, зупинився і знову подивився в підзорну трубу: бандити вже були позаду, а праворуч напереріз їм мчав вождь шошонів.

Помітивши мене і Ко-Ту-Хо, Морґан і його спільники зупинили коней. Побачивши, що ззаду теж наближається загін, вони спробували прорватися, вихопили зброю і кинулися на вождя шошонів, який перекривав їм шлях.

— Покажи, на що ти здатний! — крикнув я жеребцеві і пронизливо свиснув, таким свистом індіанці підганяють своїх коней, потім підвівся на стременах, щоб кінь легше дихав.

Так мчить вершник, коли в нього за спиною вирує пожежа.

Раптом один з бандитів, у якому я впізнав Фреда Морґана, осадив коня і підняв рушницю. Одночасно з пострілом вождь шошонів упав на землю разом із конем, немов убитий ударом блискавки. Я подумав, що куля влучила або у вождя, або в коня, і з криком кинувся йому на допомогу. На щастя, я помилився. Вже за мить Ко-Ту-Хо знову сидів на спині свого скакуна і мчав на бандитів із занесеним для удару томагавком. Я вперше став свідком чудового бойового прийому, якого індіанці роками навчають своїх коней. Жеребець вождя пройшов чудову школу і за командою господаря миттю впав на землю, так що куля пролетіла повз, не заподіявши нікому шкоди.

Вождь шошонів уже вбив одного з бандитів, коли я кинувся на Фреда Морґана, який цілився у мене. Я хотів взяти його живим і вирішив не користуватися зброєю; мене врятувало тільки те, що його кінь спіткнувся — куля пробила рукав моєї куртки.

— Це я — Вбивча Рука! — вигукнув я, кидаючи ласó.

Петля просвистіла в повітрі, мій кінь розвернувся і помчав назад. Відчувши сильний ривок, я зупинився. Вирваний із сідла Морґан лежав на землі непритомний. Тут я побачив, що Сем приєднався до бійки. Третій бандит, мабуть, вирішив дорого продати життя і цілився в Бернарда, однак, щойно він спустив курок, Сем і вождь одночасно вистрелили в негідника, і той упав мертвий.

Я зіскочив з коня. Нарешті Фред Морґан був у наших руках! Поки він не отямився після падіння, я зняв з нього моє ласó і міцно зв’язав розбійника. Тим часом до нас під’їхали інші. Боб з ножем у руці кинувся до Морґана.

— Боб зараз зарізати вбивця! Ні! Боб різати на шматочки, довго і боляче!

— Не смій! — зупинив його Сем. — Він — мій!

— А що з тими двома? — запитав я.

— Мертві, — відповів зблідлий Бернард, намагаючись зупинити кров із рани у плечі.

— Ти поранений?

— Дурниці! Подряпина!

— Це погано. Нам ще далеко їхати. Ми повинні наздогнати Морґана-молодшого, який везе золото. Що будемо робити з ним? — запитав я, показуючи на батька.

— Він мій! — уперто повторив Сем. — Я буду його судити. Бернард поранений, до того ж йому треба справити похорон брата. Тому нехай він разом з Бобом відвезе мерзотника до вігвама шошонів, і його будуть стерегти там, поки ми не повернемося. А ми і вчотирьох упораємося з шістьма розбійниками на мулах.

— Хороший план! До діла!

Морґана посадили в сідло і прив’язали до коня. Бернард і Боб стали по обидва боки від бандита і вирушили до стійбища шошонів, а ми зробили короткий привал перед тим, як продовжити переслідування, слід було дати перепочити й попастися коням.

_{Джеронімо, військовий лідер апачів. Пенсильванія, 1905 рік. Фото Едварда Киртіса з бібліотеки Північно-Західного Університету.}

— Ми не можемо затримуватися тут надовго, — сказав я. — Слід використати день, щоб проїхати вперед.

— Куди збираються мої брати? — запитав Ко-Ту-Хо.

— У долину Сакраменто, поміж горами Сент-Джон і Сент-Джозеф, — відповів Сем.

— Мої брати можуть не поспішати. Нехай коні пасуться до темряви. Вождь шошонів знає все на шляху до вод Сакраменто, тому ми зможемо їхати й поночі.

— Даремно ми так поспішно відправили цього Морґана! — зауважив Сем.

— Чому?

— Варто було б допитати його.

— Навіщо? Навіть того, що ми про нього знаємо, цілком достатньо, щоб засудити його до найбільш болісної смерті.

— Та я не про те! Ми могли вивідати в нього, де він призначив зустріч із сином.

— Семе, невже ти думаєш, що він видасть нам власного сина й награбовані скарби? Він упевнений, що його чекає смерть і ніякі визнання не врятують його, а тому мовчав би.

— Можливо, — погодився Сем.

— Мій брат Чарлі має рацію, — підтримав мене Віннету. — Наші очі досить зіркі, щоб знайти сліди мулів.

Це була правда, як і те, що ми могли б заощадити час, якби точно знали місце зустрічі.

— Кого шукають мої брати? — запитав вождь шошонів, порушивши звичай червоношкірих ніколи не виказувати цікавості перед сторонніми. Проте цього разу він опинився серед людей, яких вважав рівними собі, тому таке питання не принижувало його гідності.

— Товаришів тих убивць, яких уже схопили воїни шошонів, — відповів я.

— Скільки їх?

— Шестеро.

— Клянуся, ми знайдемо їх і приведемо у вігвами шошонів, — урочисто проголосив Ко-Ту-Хо.

Ще до сутінків наші коні відпочили, і ми рушили в дорогу. Ми й раніше ніколи не втрачали надії наздогнати негідників і розплатитися з ними сповна, але тепер, коли з нами був вождь шошонів, у нас з’явилася впевненість, що вони від нас не втечуть. Ми правильно вчинили, довірившись Ко-Ту-Хо, який, попри цілковиту темряву, вів нас уперед. Його слова про те, що він навпомацки знайде дорогу, бо знає кожен крок шляху, виявилися правдою.

Ми минули прерії і просувалися гірською стежкою, яка зміїлася між скель, а під ранок в’їхали в поросле лісом передгір’я. Під ранок ми дали коням короткий перепочинок і продовжили шлях. А коли сонце стояло вже високо, опинилися біля роздоріжжя. Там приліпився до скелі збитий із дощок та обмазаний глиною будинок. Наді входом була вивіска «Готель». Чуття не підвело господаря закладу: місце було дуже вдале, що підтверджували верхові коні біля конов’язі, мули в загоні і цілий караван фургонів. У такому людному місці заклад обертається на справжню золоту жилу. Відвідувачів було так багато, що деякі сиділи не всередині, а за столами у дворі під дашком.

— Зазирнемо туди? Може, щось вивідаємо, — запропонував Сем.

— А в тебе ще лишилися золоті злитки, щоб заплатити за справжній ель із Бартона в Стаффордширі? — пожартував я.

— Запаси ще не розійшлися, — сміючись, відповів старий вестмен.

— Тоді ходімо.

— Тільки прошу тебе, сядьмо на свіжому повітрі. Я можу звикнути до чого завгодно, але тільки не до задушливої клітки.

Прив’язавши коней, ми сіли під дашком, над яким була вивіска з гордою назвою «Тераса».

— Що бажаєте пити, панове? — запитав слуга, який ніби з-під землі виріс.

— Пиво. Скільки воно у вас коштує? — завбачливо запитав цього разу Сем.

— І портер, і ель — півдолара.

— Принесіть портер.

Слуга приніс нам чотири пляшки й пішов. Сем спершу хотів затримати його й розпитати, але раптом застиг, уважно втупившись в отвір у стіні, що заміняв вікно. Я теж глянув туди й побачив, що по кам’янистій стежці до роздоріжжя наближаються шестеро вершників, які ведуть за собою чотирьох мулів. Попереду їхав… Патрік Морґан!

Розбійники зупинилися біля корчми, прив’язали тварин і влаштувалися за столом, що стояв по другий бік тієї стіни, біля якої сиділи ми.

Але чому на мулах більше не було вантажу? Невже негідники встигли сховати золото і прибули на зустріч зі спільниками без золота?

Бандити замовили бренді. Кожне їхнє слово було нам виразно чути.

— Як думаєте, Капітан і ваш батько скоро прибудуть? — запитав один із них у Патріка.

— Сподіваюся, — відповів той. — Можливо, вони вже на місці й чекають нас. Впоратися з Маршаллом, як мені здається, було не дуже важко. З ним було всього два погоничі.

— Легковажний чоловік. Я б не наважився возити стільки грошей і золота сам.

— То краще для нас. Якби він був обережнішим і розумнішим, нізáщо не викинув би в Єллов-Вотер-Ґраунд план подорожі. Агов, стійте! А це що таке?

— Що?

— Подивіться на тих коней!

— Так, три прекрасних жеребці, але кобила схожа на опудало! Треба бути повним дебілом, щоб їздити на такій шкапі, ха-ха-ха!

— Я вам покажу шкапу! Я з вас душу вийму, дайте тільки до вас дістатися! — шипів тихенько Сем, стискаючи кулаки.

— Це справді унікальний кінь. Попри свій дивний вигляд, це один із найвідоміших коней на всьому Дикому Заході! — різко обірвав своїх супутників Патрік. — Ви знаєте, чий він?

— Чий?

— Священного Вуха!

— Тисяча чортів! Я справді якось чув, що він їздить на такому опудалі!

— Невже ви ще не зрозуміли? Якщо шкапа стоїть тут, значить, і господар тиняється десь поблизу. Допивайте і ноги на плечі! Ми колись посварилися через дрібниці, і тепер мені зовсім не хочеться з ним перестрітися.

— Хочеться чи ні, але зустрічі зі мною тобі не уникнути, — шепотів з люттю Сем.

Розбійники квапливо підійшли до конов’язі, скочили на коней і покинули двір готелю.

— Це ті люди, яких ми шукаємо, — пояснив я вождю шошонів. — Нехай мої червоношкірі брати обженуть їх, а ми з Семом підкрадемося ззаду.

— Уфф! — відповів Ко-Ту-Хо і попрямував до свого жеребця. Віннету пішов за ним.

Сем заплатив за пиво, яке виявилося дуже непоганим, і ми, не поспішаючи, рушили стежкою слідом за розбійниками, дотримуючись такої відстані, щоб нас не помітили завчасу.

Що більше ми віддалялися від готелю, то більш дикою і пустельною ставала місцевість. Врешті ми виїхали на відкритий простір, де не було кущів і каміння, за якими можна було б сховатися, і тоді пустили коней навскач, тож незабаром побачили негідників, які так і не помітили, що ми переслідуємо їх. Назустріч їм повільно рухалися Віннету і Ко-Ту-Хо.

— Доброго дня, містере Меркрофте! — привітався Священне Вухо. — Ви все ще подорожуєте на тих конях, яких вкрали в команчів?

— Чорт! — вилаявся Патрік і вихопив рушницю, але не встиг він її підняти, як ласó Віннету зі свистом обхопило його шию, і він із хрипом упав на землю.

Решта п’ятеро миттю кинулися врозтіч. Священне Вухо й вождь шошонів вистрілили одночасно, а потім вихопили томагавки і помчали навздогін.

— Стійте, нехай тікають! — закричав я. — Морґан у наших руках! Поверніться!

Але вони в запалі сутички не звертали уваги на мій заклик і зупинилися тільки тоді, коли останній з утікачів упав з розтрощеним черепом.

— Що ж ви наробили? — докоряв я Семові. — У них ми могли би дізнатися, де шукати місце, у якому вони сховали золото!

— Не біда, Морґан покаже нам дорогу туди!

— Він не покаже.

Незабаром ми переконалися, що правда була за мною: попри погрози, Патрік мовчав і не відповів на жодне запитання, а тільки люто посміхався. Золото, через яке стільки людей втратили життя, пропало безслідно.

Ми прив’язали Патріка до коня, як перед тим його батька, і рушили назад у гори, переправилися через річку Сакраменто, яка тут було глибоченькою, об’їхали стороною «Готель» і досягнули мети, так нікого й не зустрівши.

Протягом усього шляху наш бранець не вимовив ні слова, і тільки коли у стійбищі шошонів побачив Бернарда, який вийшов нам назустріч, у нього вирвалося прокляття. Я повів негідника у вігвам, де лежали зв’язані бандити, серед яких був і Морґан-старший.

— Я привів до вас вашого сина, містере Морґане, — сказав я йому. — Гадаю, ви дуже нудьгували без нього.

Старий зміряв мене гострим поглядом, але не промовив жодного звуку. Суд над розбійниками довелося відкласти до наступного ранку, бо вже стемніло. Після вечері у вігвамі вождя, який прийняв нас як довгоочікуваних гостей, ми викурили з ним люльку миру, а потім розійшлися по різних вігвамах на ночівлю.

Втомившись від важкої багатоденної подорожі, я враз заснув і спав дуже міцно, що можна дозволити собі лише тут, у таборі. У прерії ж людина спить дуже чутливо, завжди готова схопитися від найменшого шереху й гідно зустріти несподіваний напад. Однак уві сні я опинився в оточенні грабіжників і вбивць, які нападали на мене з усіх боків. Я розкидав їх, завдавав їм удар за ударом, але все нові нападники виростали переді мною, як із-під землі. Піт струменів по моєму лиці, руки наливалися свинцевою втомою, і я відчував, що ще трохи — і вороги мене здолають. Вперше в житті я відчував страх перед смертю.

Я здригнувся і прокинувся. За стінами вігвама чулися крики. Одягаючись на ходу, я вискочив назовні зі зброєю в руках. Полонені якось зуміли звільнитися від пут і спробували втекти. На щастя, вартові шошонів помітили втікачів.

З вігвамів вибігали напівголі індіанці — хто з томагавком, хто з рушницею, а хто й просто з ножем. Поруч зі мною зупинився Віннету.

— Воїни! — закричав він, перекрикуючи гамір. — Оточуйте стійбище!

Всі зараз же заспокоїлися і почали діяти організовано: шістдесят або й вісімдесят червоношкірих зникли серед вігвамів, щоб узяти в кільце стійбище, з якого тепер навіть миші було б важко вислизнути.

Судячи з усього, я міг не брати участі у цьому. Бранці не мали зброї, до того ж індіанців було набагато більше. А коли я почув голос Сема, який віддавав накази шошонам, то остаточно заспокоївся і став чекати розв’язки. Через кілька хвилин то тут, то там почали лунати передсмертні крики білих, а в світлі пригаслого багаття я побачив, як маленький Сем метнувся до Фреда Морґана і встромив йому ножа в серце.

Священне Вухо підвівся на ноги, уважно подивився в обличчя смертельного ворога, яке блідло на очах, і повільно побрів до мене.

— Чарлі! Чому тебе з нами не було? — запитав він.

— Мені здалося, що вас і без мене достатньо, — відповів я.

— Так воно й було. Уявляєш, Чарлі, якби я не ліг вартувати їх біля задньої стінки вігвама, негідникам вдалося б утекти. Я почув шурхіт і встиг попередити вартових, щоб були пильними.

— Ніхто не втік?

— Ніхто. Я перерахував тіла. Але я зовсім по-іншому уявляв собі помсту Морґанам.

Сем замовк і почав вирізати на приклáді рушниці дві зарубки. На лезі його ножа все ще виднілися сліди крові Морґанів.

— От і все, — промовив Сем, поставивши крапку в довгій історії страждань і помсти. — Я помстився за тих, кого любив, і тепер готовий зустріти смерть хоч завтра чи навіть сьогодні.

— Нехай Бог буде милостивий до вбивць!

— Чорт забирай, Чарлі, ти знову правий! Після смерті я вже не можу їх ненавидіти.

Він повільно повернувся й побрів у відведений йому вігвам. Я довго дивився йому вслід, поки він не зник за пологом, прикривши вхід.

Наступного дня відбулося сумне прощання з Алланом Маршаллом. Тіло загорнули в кілька дублених бізонових шкур і поклали в збудовану шошонами кам’яну могилу. Зверху ми поставили дерев’яний хрест. На прохання Бернарда я прочитав поминальну молитву і сказав коротку промову про покійного. Всі ми були глибоко зворушені смертю Аллана, і навіть індіанці, які оточували нас безмовним кільцем, склали руки, як до молитви.

Після похорону наші гостинні господарі зробили все, щоб не дати Бернардові поринути в сум. Увесь тиждень ми полювали, втішалися військовими іграми та іншими розвагами. Однак затримуватися довше не можна було, і ми, попрощавшись із червоношкірими друзями, вирушили назад до Сан-Франциско.

— Куріть скільки завгодно, сер, — відповів я. — Я сам покурю разом із вами. Чи не хочете спробувати одну з моїх сигар?

— Дякую, сер, але я звик курити люльку, — відмовився він. — Сигара — для мене занадто велика розкіш.

Коротка прокурена люлька з обгризеним цибухом на шнурку висіла в нього на шиї. Коли він набив її тютюном, я запропонував йому сірник, але він заперечливо похитав головою й витяг з кишені кожушка типову траперську «запальничку», в якій від тертя запалюється дерев’яна труха.

— Для прерії сірники — не вихід, — зауважив він. — Усі ці новомодні штучки нічого не варті. Не треба звикати до зручностей.

На цьому наша коротка розмова завершилася, і він не виявив ні найменшого бажання продовжити її. Коротун курив зілля з запахом радше листя волоського горіха, ніж тютюну, а всю його увагу поглинали простори за вікном вагона. Так ми доїхали до станції біля злиття річок Норд-Платт і Саут-Платт[40]. Там він вийшов, пройшов до першого вагона, в якому везли тварин, і зазирнув туди. Я зауважив там коня, який міг належати йому.

Повернувшись на своє місце навпроти мене, мій сусід мовчки просидів до обіду і тільки під вечір, коли поїзд зупинився біля підніжжя Блек-Гіллс[41], запитав:

— Ви не виходите тут, сер, щоб пересісти на потяг на Колорадо через Денвер?

— Ні, — відповів я.

— Ну що ж, у такому разі ми поїдемо далі разом.

— А ви далеко їдете? — запитав я.

— І так, і ні. Залежить від бажання і випадку. А ви?

— Я їду в Огден[42].

— О, то вам захотілося подивитися на місто мормонів?

— Спочатку подивлюся місто, а потім поїду в гори Тетон і Вінд-Рівер.

Товстун здивовано подивився на мене.

— У гори? Це мандрівка хіба що для дуже сміливого вестмена. Маєте товариство?

— Ні.

Він подивився на мене своїми крихітними оченятами й засміявся.

— Один? У гори Тетон? Туди, де бродять індіанці сіу і сірі ведмеді? А ви колись про них чули?

— Думаю, чув.

— Чи можу запитати, сер, хто ви такий?

— Письменник.

— Письменник? Тобто пишете книги?

— Так.

Він не витримав і голосно розреготався. Колись Священне Вухо точно так само реготав, почувши, що письменник збирається відвідати Скелясті гори, до того ж сам.

— Гідне заняття! — голосно сміявся мій супутник. — Мабуть, хочете написати книгу про гори Тетон?

— Можливо.

— А ви колись бачили хоч одну книгу з хорошим описом індіанця або ведмедя?

— Звичайно, — відповів я серйозно.

— І вам здається, що й ви теж так зможете?

— Думаю, що зможу.

— І у вас, напевно, є замотана у ковдру рушниця?

— Так.

— Послухайте мою добру пораду, сер. Виходьте з поїзда, поки він ще не рушив, і повертайтеся додому. Ви, щоправда, з вигляду сильний чоловік, проте я сумніваюся, що зумієте підстрелити хоча би білку, не кажучи вже про ведмедя. Книги затьмарили ваш розум. Було б шкода вашого юного життя, якби від першого ж погляду на дику кішку ви пережили серцевий напад. Ви читали Купера?

— Так.

— Так я й думав. До того ж ви, напевно, наслухалися розповідей про Віннету, Вбивчу Руку, Довгого Галлера та інших відомих вестменів.

— Так, — скромно відповів я.

Товстун відверто тішився, не підозрюючи, що мене наша бесіда веселить не менше, ніж його.

— Книги, — повчав він мене, — це страшенно небезпечна річ, бо вони надихають на легковажні вчинки. Читати їх, звичайно, приємно, можливо, приємно й писати, але не вважайте все, що там написано, правдою. Мені вас дуже шкода! Вождь апачів Віннету готовий битися з тисячею чортів, і можете бути певні, що він переможе їх. Вогняна Рука ще ніколи не промахнувся, а Вбивча Рука одним ударом кулака розтрощить голову будь-якому червоношкірому. Якщо хтось із них скаже мені, що збирається сам-один у Тетон, я здивуюся з їхньої сміливості, та все ж повірю, що вони так і зроблять. Але ви?! Де ваш кінь?

— У мене немає коня.

Тут він розреготався ще сильніше.

— Ха-ха-ха! Він зібрався в Тетон без коня! А ви часом не збожеволіли, сер?

— Думаю, ні. Якщо мені знадобиться кінь, я його куплю або зловлю.

— Де?

— Де буде зручніше.

— Ви хочете сам зловити собі коня?

— Так.

— З вами справді весело, сер. Я вже бачу, як у вас на плечі висить ласó, але б’юся об заклад, що ви ним і мухи не вб’єте, не те що мустанга не зловите.

— Чому ж?

— Чому? Тому що ви не схожі на справжнього мисливця.

— Чому ви так вирішили?

— Це ж дуже просто! Бо ви вбрані в усе новеньке й чистеньке. Ви спершу подивіться на справжнього мисливця, а потім порівняйте його з собою: ваші чоботи виблискують, як дзеркало, штани з лосиної шкіри ще не протерлися, на сорочці індіанська вишивка! Ваш капелюх коштував не менше ніж дванадцять доларів, а ніж і револьвер, напевно, ще нікому не заподіяли шкоди. Ви вмієте стріляти, сер?

— Трошки. Колись я був членом Товариства стрільців, а одного разу навіть виграв змагання, — похвалився я з серйозним виглядом, хоч сказав правду.

— Боже, ви виграли змагання! Який успіх! То ви ще й німець?

— Так.

— Отже, ви — німець, ви стріляли в дерев’яного птаха і влучили! І хоч Вбивча Рука також німець, вас я благаю — негайно повертайтеся додому, бо тут на вас чекає смерть.

— Побачимо. Ви не знаєте, де тепер цей Вбивча Рука, про якого ви згадали?

— Хто може знати, де він? Нещодавно я заїхав на Фокс-Гед і зустрів там Священне Вухо, який їхав разом із ним. Він сказав мені, що Вбивча Рука поїхав чи то в Європу, чи то в Африку, в пустелю Сахара. Кажуть, він часто їздить туди і б’ється з місцевими червоношкірими, яких там звуть арабами. Його недарма прозвали Вбивчою Рукою, одним ударом кулака він збиває з ніг будь-якого здорованя. Подивіться тепер на свої руки. Вони білі і м’які, відразу видно, що ви заробляєте на життя, забруднюючи папір, і ніколи не тримали в руках іншої зброї, крім пера. Послухайте моєї поради і повертайтеся чимшвидше додому, до своєї Німеччини. Дикий Захід не для таких джентльменів, як ви.

Цим попередженням він завершив розмову й замовк, а я не намагався продовжити діалог. Але він говорив правду — я дійсно сказав Семові, що знову збираюся в Сахару.

Поїзд минув станцію Шерман ще до настання сутінків. На світанку ми проїхали станцію Ролінс. За нею простягалося поросле полином пустельне плоскогір’я. Місце без рослинності, річок чи інших водойм і схоже на Сахару, але без жодної оази. Від одноманітного похмурого пейзажу сухої землі, прямовисних скель і страшних проваль болять очі.

Саме в такому негостинному й похмурому місці розташована залізнична станція, яку назвали Гірким Струмком, хоча ніякого струмка там немає, а воду доводиться возити в бочках за сімдесят миль. Можливо, колись і тут почнеться справжнє бурхливе життя, бо в надрах гір знайшли невичерпні запаси вугілля.

Незабаром ми минули станції Карбон і Ґрін-Рівер. Тепер від Омахи нас відділяло вісімсот п’ятдесят миль. Сумний пейзаж зостався позаду, з’явилася рослинність, а з нею і яскраві кольори. Ми саме проминули якусь мальовничу долину і виїхали на рівнину, аж раптом паротяг видав кілька частих і пронизливих гудків, якими машиніст зазвичай попереджає про наближення небезпеки. Ми схопилися й кинулися до вікон. Заскреготіли гальма, поїзд зупинився, і пасажири висипали з вагонів.

Ми побачили страшну картину. Навколо валялися обгорілі уламки вагонів, мабуть, вночі бандити зірвали рейки, і поїзд з робітниками та їжею на повній швидкості впав з високого насипу. Можна було лише здогадуватися, що саме трапилося. Всюди лежали обвуглені останки загиблих під час катастрофи або вбитих грабіжниками людей. Здається, знищили всіх свідків злочину.

На щастя, машиніст вчасно помітив небезпеку і встиг загальмувати, інакше й наш поїзд полетів би під укіс. Паротяг зупинився лише за декілька метрів від того місця, де обривалися рейки.

Перелякані страшною картиною, люди блукали між обгорілих уламків і вигукували страшні прокляття на адресу грабіжників. Спершу намагалися шукати живих у ще теплих руїнах потяга, але рятувати вже явно не було кого. Тож не залишалося нічого іншого, як звільнити проїзд. Машиніст зібрав чоловіків, і ті взялися лагодити залізничне полотно, на щастя, у кожному американському потязі є необхідні для такої роботи інструменти й матеріали. Начальник потяга обмежився тим, що повідомив про нещастя наступну станцію, сподіваючись, що там вишлють когось на пошук злочинців. Тим часом я вирішив пошукати слідів грабіжників самотужки. Місцевість була відкритою, навколо росла висока трава, подекуди виднілися чагарі. Спочатку я відійшов назад і озирнувся. Бандити могли ховатися тільки праворуч від дороги, там, де росли кущі. І справді, на відстані приблизно трьохсот кроків від місця катастрофи я виявив зім’яту траву, на якій нещодавно сиділи люди. За їхніми слідами я знайшов місце, де вони ховали коней. Це місце я оглянув дуже уважно, щоб зорієнтуватися, скільки було злочинців. Пішовши далі, я зустрів біля насипу товстуна-попутника, який робив те саме, що і я, але по лівий бік від насипу.

— Що ви тут робите, сер? — із подивом запитав він мене.

— Намагаюся наслідувати вестменів. У такій ситуації справжній вестмен завжди шукатиме сліди бандитів.

— Ви? Що ви там можете розгледіти? Це були досвідчені й небезпечні негідники, вони зуміли замести сліди так, що навіть я нічого не знайшов.

— Можливо, мої очі бачили краще за ваші, сер, — відповів я всміхнувшись. — Чому вам заманулося шукати сліди зліва від дороги? Якщо ви справді досвідчений мешканець прерії, то мали б відразу побачити, що ліворуч немає жодного куща, а отже, там не влаштуєш засідку.

Товстун подивився на мене так, наче вперше бачив, помовчав і нарешті вимовив:

— Ну що ж, мушу визнати, що й у книгописа іноді виникають тверезі думки. І як, ви помітили щось?

— Так.

— Що саме?

— Вони сиділи он у тих кущах, а коней тримали в ліщині.

— О, тоді я мушу оглянути все сам. У вас око недосвідчене, і ви не зможете порахувати коней.

— Двадцять шість.

Товстун знову здивовано подивився на мене.

— Двадцять шість? — повторив він із подивом і недовірою в голосі. — Чому ви так вирішили?

— Порахував сліди, як же ще? — засміявся я. — Восьмеро з цих коней підковані, а решта — ні. Про бандитів можна сказати, що серед них двадцять три білих і троє індіанців. Їхній білий ватажок їздить на гнідому мустангові і кульгає на праву ногу. Вождь індіанців, який супроводжував їх, походить із племені сіу-оґлала, у нього чудовий вороний жеребець.

Обличчя товстуна витягнулося, рот відкрився, він дивився на мене, як на привида.

— Тисяча чортів! — вигукнув він. — Ви все це вигадали, сер?

— Подивіться самі, — запропонував я йому.

— Але звідки ви дізналися, скільки було білих і скільки червоношкірих? Як ви могли визначити, хто на якому коні їздить і на яку ногу кульгає? Звідки дізналися, з якого племені походить індіанець?

— Спочатку подивіться самі, а потім будемо сперечатися, у кого з нас краще око.

— Так і зроблю. Гаразд! Ходімо зі мною, сер! Я не я буду, якщо ви все це не вигадали!

Він засміявся й подався до кущів, на які я йому показав.

Коли я наздогнав його, він так був заклопотаний пошуком слідів, що навіть не звернув на мене уваги. Він ще хвилин десять все роздивлявся, аж тоді нарешті випростався, повернувся до мене і сказав:

— Ви не помилилися, в загоні розбійників справді було двадцять шість чоловік. Вісім коней підковані, а інші — ні. Але все решта — суцільні вигадки! Ось тут вони сиділи в засідці, а там стояли їхні коні. Більше нічого зі слідів дізнатися не можна!

— Тоді ходіть за мною. Зараз я змушений буду дещо показати вам.

— Із радістю, — єхидно відповів він і похитав головою.

— Зверніть увагу на ось ці сліди — трьох коней тримали окремо від інших і зв’язали їм не передні ноги, а передню праву і задню ліву. Такі пута використовують індіанці, а не білі.

Товстун нахилився, виміряв відстань між відбитками копит і перестав похитувати головою. Земля була волога, і сліди було видно дуже чітко.

— Боже, це справді так! Тут стояли індіанські коні!

— Тепер ходімо далі. Зверніть увагу на цю калюжу. Біля неї червоношкірі мили обличчя і наносили бойові фарби. Бачите круглі заглиблення в землі? Тут стояли мисочки з фарбами, що, як відомо, виготовлені на ведмежому жирі. На сонці жир розтанув, і кілька крапель впали у траву. Придивіться: чорна, червона і дві блакитних крапельки. А хіба чорний, червоний і блакитний — це не бойові кольори оґлала?

Товстун кивнув на знак згоди. На його здивованому лиці легко читалося те, про що мовчали губи.

— Ходімо далі, — продовжував я. — Судячи зі слідів, коли бандити приїхали сюди, вони зупинилися он біля того болітця. Коні стояли там довго, відбитки копит глибокі, і вода заповнила їх. Двоє проїхали вперед оглянути місцевість, і це могли бути тільки вождь індіанців і ватажок зграї. Природно, що кінь білого був підкований, а індіанця — ні. До того ж ви, мабуть, знаєте, що червоношкірі і білі по-різному сидять на коні? Індіанці сидять майже на шиї коня, тому жеребець вождя ступав важче передніми ногами, а жеребець ватажка — задніми.

— Мушу визнати, що все це правда, але як…

— Не поспішайте, — перебив його я. — А тепер увага! Ось тут жеребці почали кусати один одного. Те, що це були жеребці, поза всяким сумнівом, бо кобили сумирніші й не будуть битися після тривалого виснажливого скакання. Зрозуміло?

— Але як ви дізналися, що жеребці покусали один одного?

— Придивіться до слідів. Тут кінь індіанця стрибнув на коня білого. Сподіваюся, з цим ви погодитеся? На траві залишилися каштанові волосини — вони з гриви. А ось там лежить чорне волосся з хвоста. Сліди кажуть, що тут жеребець вождя вчепився зубами в гриву коня білого. Господар осадив його й погнав уперед, і тоді ображений гнідий вчепився йому в хвіст, ось чому каштанові й чорні волосини лежать за кілька кроків одна від одної. Тепер кожному ясно, що кінь індіанця вороний, а білого — гнідий. Ходімо далі. Біля насипу вони спíшилися. На м’якому піску сліди видно дуже добре. Придивіться. У білого одна нога залишає глибший відбиток, з чого можна зробити висновок, що він кульгає. Мушу визнати, що бандити поводилися вкрай необережно і навіть не спробували замести сліди. Це означає, що вони почувалися в безпеці, а це можна пояснити двома причинами.

— Якими?

— Перша: вони збиралися того ж дня виїхати, заїхати подалі й утекти від погоні. Проте їхні коні втомилися, і я думаю, що ймовірнішою є друга причина: десь поблизу є великий загін, до якого вони завжди можуть приєднатися. До того ж троє індіанців ніколи не довірилися б понад двом десяткам блідолицих грабіжників, тому я готовий битися об заклад, що на північ звідси розгулює загін індіанців племені оґлала, які вийшли на стежку війни. Там і слід шукати усіх залізничних грабіжників.

Товстун здивовано дивився на мене.

— Боже! — простогнав він. — Хто ж ви такий насправді?

— Я вам уже сказав.

— Е ні, дозвольте вам не повірити. Ви не ґрінгорн і не писака. Ви такий чистий і охайний, що могли б зіграти роль вестмена в опереті. Начищені до блиску чоботи й новенька зброя бувають тільки у ґрінгорнів, але я не знаю жодного вестмена, який би вмів так добре читати сліди. Боже мій, а досі я думав, що теж дещо вмію, але виявляється, що до вас мені ще дуже далеко!

— Однак я й справді письменник. Щоправда, мені доводилося не раз подорожувати по прерії, і дечого я навчився.

— А тепер ви дійсно збираєтеся в гори Вінд-Рівер?

— Ну звичайно!

— Але для цього недостатньо вміти читати сліди. Думаю, що для такої подорожі вам дечого не вистачає.

— Чого ж?

— Я б на вашому місці насамперед спробував знайти собі коня, а вже потім вирушав у невідомість.

— Я знайду його.

— Де?

— Спершу я куплю шкапу на станції, а потім виберу в дикому табуні найкращого мустанга і зловлю його.

— Ви такий хороший наїзник, що можете об’їздити мустанга? І звідки ви знаєте, що на Вінд-Рівер будуть табуни диких коней?

— Хіба ви не знаєте, що в цей час стада бізонів і мустангів перекочовують на північ?

— Отже, ви й вершник неабиякий. А як стріляєте?

— Хочете влаштувати мені іспит? — засміявся я.

— Щось на зразок іспиту, — підтвердив він із серйозним обличчям. — Я роблю це з певною метою.

— Можу я дізнатися, з якою?

— Трохи пізніше. Спочатку ви покажете мені, як стріляєте. Принесіть вашу рушницю.

Звичайно, я міг відразу ж сказати йому, що я — Вбивча Рука, і поставити його на місце, але він мене дуже тішив, тому я мовчки підкорився, піднявся у вагон і взяв свої загорнуті в ковдри рушниці. Пасажири, які здалеку спостерігали за нами, тієї ж миті підійшли й оточили нас. Американець, особливо із заходу, ніколи не втратить нагоди подивитися на змагання зі стрільби.

Коли я розгорнув ковдру, товстун здивовано вигукнув:

— Тисяча чортів і одна відьма! Та це справжній штуцер майстра Генрі! Скільки в ньому зарядів?

— Двадцять п’ять.

— Ого! Я про таке й не чув! Боже, як я заздрю на вашу зброю!

— Але мені більше подобається флінт, — відповів я, розгортаючи другий згорток.

— Відразу видно, що ви нічого не тямите в зброї, якщо віддаєте перевагу новенькій, блискучій від мастила рушниці, — глузливо промовив товстун. — Я сам волію старі, іржаві й перевірені.

— Чи не хочете ви подивитися на клеймо майстра, сер? — зупинив його я, простягаючи йому карабін.

Він кинув погляд на висічене клеймо і підстрибнув з подиву.

— Вибачте, сер, — вимовив він розгублено, — це зовсім інша річ. Флінти з таким клеймом можна перерахувати на пальцях. Мені навіть казали, що сам Вбивча Рука має такий. Але як до вас потрапив цей шедевр зброярської майстерності? А може, клеймо підроблене? Напевно, так і є, бо не дуже схоже, щоб ваша рушниця часто стріляла.

— Ну то випробуймо її. Куди мені стріляти, сер?

— Спершу зарядіть!

— Немає потреби. Вона заряджена!

— Ну тоді стріляйте он у того птаха на кущі.

— Він занадто далеко! — зауважив хтось із пасажирів.

— Подивимося, — відповів я.

Коли я витягнув з кишені окуляри й поволі, дуже обережно одягнув їх на ніс, обличчя товстуна розпливлося у широкій посмішці.

— Ха-ха-ха! Німецький продуцент книг збирається подорожувати в окулярах?

Інші теж засміялися, а я цілком серйозно запитав:

— Чому вам так смішно, панове? У людини, яка тридцять років просиділа над книгами, ясна річ, псується зір. Але краще стріляти влучно в окулярах, ніж промазувати без них.

— Все абсолютно правильно, сер. Але я хотів би подивитися на вас, коли ви зіткнетеся з червоношкірими! Поки ви будете протирати й одягати окуляри, з вас десять разів встигнуть зняти скальп. Дивіться, ви навіть птаха не встигли застрелити, він уже полетів!

— То пошукаймо якусь іншу ціль! — заявив я так само незворушно, як і перед тим.

Птах, про якого була мова, сів на кущ за кроків двісті від нас, влучити в нього міг би навіть не дуже вмілий стрілець. Аж тут високо в небі я почув спів жайворонка.

— Ви бачите жайворонка, джентльмени? — запитав я, задираючи голову. — Я спробую опустити його на землю.

— Ну, побачимо! — сказав мій співрозмовник, а після мого пострілу продовжив: — Ви тільки налякали птаха, і він утік.

— Зараз ви побачите, навіщо мені окуляри, — відповів я, відкладаючи флінт убік. — Жайворонок лежить за вісімдесят кроків від нас просто на рейках.

Пасажири юрбою побігли туди, куди я показав рукою, і через кілька хвилин принесли птаха. Товстун довго переводив погляд з мене на мертвого жайворонка, а тоді вигукнув:

— Чорт, ви справді влучили в нього, і не дробом, а кулею.

— Ви хотіли, щоб я стріляв дробом на таку висоту? А мені казали, що вестмени не опускаються до стрільби дробом, для них це дитячі ігри.

— Оце був постріл, я ще ніколи такого не бачив. А може, ви поцілили випадково? — і він хитро подивився на мене.

— Дайте мені ще якусь ціль!

— Не варто. Я вірю вам, сер. Напевно, ви хотіли пожартувати з мене, тож прикинулися ґрінгорном. Ну що ж, смійтеся на здоров’я. Ану-бо відійдемо вбік.

Він потягнув мене за собою, до того місця, де ми оглядали сліди розбійників. Там він дістав з кишені аркуш паперу і приклав до одного з відбитків копит гнідого жеребця ватажка.

— Все сходиться, — замислено промовив він. — Сер, скажіть мені чесно: ви маєте трохи часу чи повинні негайно їхати? Я просив би вас допомогти мені в одній справі.

— Я — вільна людина й можу робити все, що мені заманеться.

— Чудово. Вам колись доводилося чути про Фреда Волкера?

— Так, кажуть, що він досвідчений вестмен і хороший слідопит, до того ж знає кілька індіанських діалектів.

— Це — я, сер.

— Так я й думав. Ось вам моя рука. Радий з вами познайомитися, сер.

— Сподіваюся, що скоро ми познайомимося ближче. Річ у тому, що я маю вагомі підстави шукати зустрічі з таким собі Галлером. Його сумління й раніше було нечистим, а тепер він очолив зграю злочинців, які наробили чимало зла у прерії. Зараз він зі своєю бандою подався далі на захід, а я переслідую їх. На цьому папері ви бачите відбиток копит його коня, він такий самісінький, як і ті, що я знайшов раніше. А оскільки Галлер кульгає на праву ногу, я цілком певен: тут побував він, не хто інший.

— Галлер? — перепитав я. — Ви знаєте його ім’я?

— Його справжнє ім’я Сем, але він користується різними іменами.

— Самюель Галлер? Здається, я чув про нього. Чи не він служив бухгалтером у нафтового короля Реллоу? Кажуть, він утік від господаря і вкрав цілу купу грошей.

— Так, це він. Мерзотник умовив касира відімкнути сейф і тікати разом з ним, а потім пристрелив його, щоб не ділитися. Навздогін за ним рушили двоє поліціянтів, але він убив їх. Його схопили в Новому Орлеані, коли він сідав на корабель до Мексики. Але Галлерові й там пощастило — напередодні суду він задушив тюремного сторожа й утік. Він подався на Дикий Захід, бо нічого іншого йому не залишалося, адже награбоване в нього забрали. Відтоді він далі собі грабує й убиває. Час показати йому, що закон має довгі руки.

— Ви хочете зловити його?

— Він буде мій, живий чи мертвий.

— У вас із ним особисті порахунки?

Товстун Волкер якийсь час мовчки дивився в землю, а потім сказав:

— Я б не хотів розкривати всі карти, сер. Принаймні зараз, коли ми ще так мало знаємо один одного. Згодом я, мабуть, розповім вам усе. Бо дуже сподіваюся, що ми таки зазнайомимося ближче. Це просто неймовірне везіння, що я їхав у цьому поїзді, бо я би ще довго шукав Галлера, якби ви не звернули уваги на його сліди. Без вас я б не здогадався, що ватажок зграї їздить на гнідому жеребці та кульгає. Тому я негайно зійду з поїзда і кинуся навздогін за Галлером. Чи не погодитеся ви, сер, скласти мені компанію?

_{Золотошукачі за роботою. Роквілль, Південна Дакота, 1889 рік. Колекція Джона Ґребла з Бібліотеки Конгресу США.}

— Але ж я ґрінгорн! — засміявся я.

— Ну що ви, сер! Я не хотів вас образити! Не зважайте на мої слова. Мене ввів в оману ваш вигляд, ви зовні більше схожі на того, хто щовечора ходить по світських салонах, а не ночує у прерії. Ніколи в житті ще не бачив, аби людина в окулярах влучила у птаха в небі. Тож прошу вже мені вибачити. Отже, ви згодні поїхати разом зі мною?

— А чи не краще буде приєднатися до людей, які незабаром прибудуть сюди з сусідньої станції, щоб рушити навздогін за бандитами?

— І не кажіть мені про це! Від них буде мало користі. Один вестмен вартий більше, ніж цілий натовп цих нездар. Я мушу чесно сказати, що справа це небезпечна, і ви ризикуватимете життям, але думаю, що ви — людина, яка любить пригоди, а гострі відчуття я вам гарантую.

— Я люблю гострі відчуття, — відповів я, — але мені не подобається пхати носа в чужі справи. Я нічого не маю проти Галлера, до того ж не впевнений, що буду для вас добрим товаришем.

Фред Волкер хитро примружився, його маленькі очиці зблиснули, і він сказав:

— Ви говорите одне, а думаєте зовсім інше: чи підійду я вам? Хіба не так? То вже говорімо відверто. Товстун Волкер не поспішає знайомитися зі всіма підряд. Я волію подорожувати сам, але якщо вже беру когось до себе в попутники, то ця людина повинна заслужити мою довіру. Ви мене розумієте?

— Тут я цілком із вами згоден. Вибирати собі супутника треба вкрай обережно. Адже буває так, що зустрінешся з приємною на перший погляд людиною, ляжеш спати ввечері, а вранці ти — холодний труп, а товариш подався геть із твоїм майном.

— Господи! Невже ви думаєте, що я здатний на таку підступність?

— Ні, не думаю, — відповів я, — ви схожі на чесну людину. До того ж, наскільки я знаю, ви — поліціянт, а серед них негідників майже не буває.

Товстун почервонів і вигукнув:

— Про що ви, сер?

— Спокійно, містере Волкере. Зовні ви не схожі на поліціянта, саме тому, напевно, ви — хороший детектив. Ви вважали мене новачком, але я вас розкусив. Надалі будьте обережніші! Щойно у прерії довідаються, що Товстун Волкер їздить туди-сюди, щоб вистежити кількох утікачів від правосуддя, його пригоди на Дикому Заході закінчаться раз і назавжди.

— Ви помиляєтеся, сер! — намагався переконати мене коротун.

— Не турбуйтеся, я приймаю ваше запрошення й охоче покараю злочинців. Небезпеки мене не лякають, тому що у прерії їх доводиться долати мало не щомиті. Однак мене насторожує те, що ви приховували від мене свої наміри. Якщо я погоджуюся взяти участь у такій справі, то я маю знати, хто буде моїм товаришем.

Фред Волкер замислено дивився в землю, потім підняв очі догори, нарешті перевів погляд на мене і сказав:

— Добре, сер, я відкриюся вам. Попри ваш вигляд, щось спонукає мене, старого вестмена, повірити вам. Я спостерігав за вами у вагоні, і ви мені сподобалися. Зазвичай я уникаю знайомств, я — відлюдник, але цього разу мені хочеться, щоб ви були поруч, тому буду відвертий з вами. Я справді працюю на приватне розшукове агентство доктора Самтера зі Сент-Луїса. Мені доручили вистежувати злочинців, які тікають у прерію. Ви ж розумієте, справа ця не найлегша, але я віддаю цій роботі всі мої сили й уміння. Потім, коли в нас буде більше часу, я розповім вам, чому мені довелося стати детективом. Повірте, це сумна історія. А зараз я запитую вас ще раз: ви поїдете зі мною?

— Так. Ось вам моя рука. Я готовий долати разом з вами всі труднощі й небезпеки.

Він радісно потиснув мені руку.

— Ви — чесна людина, сер, і я вам вірю. Дякую. Сподіваюся, ми станемо друзями. Тільки, будь ласка, не звертайтеся до мене «містере Волкере», називайте мене просто Фредом, це коротко і ясно, тоді я точно знаю, що кличуть мене. Дозвольте дізнатися, як звати вас.

Я назвався справжнім ім’ям та прізвищем і додав:

— Кличте мене просто Чарлі. Однак дивіться, рейки вже полагодили. Скоро поїзд вирушить у дорогу.

— Тоді нам слід поспішати, я повинен ще вивести з вагона мого Вікторі. Коли ви його побачите, будь ласка, не лякайтеся. Він має не найкращий вигляд, зате носить мене вже років дванадцять, і я не проміняю його на найпрудкішого жеребця. У вас залишилося щось у вагоні?

— Ні. Але, Фреде, як думаєте, може, нам варто сказати пасажирам, що ми маємо намір робити?

— Ні. Що менше людей знає про нас, то краще.

Товстун Волкер підійшов до вагона з тваринами і наказав відчинити двері. Поїзд стояв на високому насипі, дерев’яних містків не було, тож мені було цікаво, як він виведе коня. Але я й уявити собі не міг, як усе відбудеться.

— Вікторі, до мене! — покликав Фред.

Почувши своє ім’я, старий кінь визирнув, оглянув усе довкола, зіщулив вуха й одним стрибком подолав відстань від дверей вагона до землі. Всі, хто бачив його стрибок, заплескали в долоні, а кінь, немов розуміючи, що справді заслужив оплески, махнув хвостом і заіржав.

Ім’я Вікторі, тобто Перемога, йому зовсім не пасувало. Цьому худому тонконогому гнідому коневі було щонайменше двадцять років. Грива його вилізла, замість хвоста стирчало кілька волосин, зате довжині його вух міг би позаздрити навіть кролик. Я відразу зрозумів, що, попри свій непоказний вигляд, цей кінь чимало вартує. А коли один із глядачів простягнув руку, щоб погладити його, він кинувся убік і спробував укусити нахабу. Як читач уже, мабуть, помітив, Вікторі був дуже схожим на стару Тоні мого друга Священного Вуха. Він був осідланий і загнузданий, тому Фред сів на нього і спокійнісінько, ні на кого не звертаючи уваги, попрямував геть від поїзда. Я пішов за ним. Ніхто не намагався зупинити нас або хоч розпитати, чому ми не їдемо далі потягом і куди збираємося. Ми нікого не цікавили.

Коли ми трохи відійшли від поїзда, Товстун Волкер зупинився, чекаючи на мене.

— Тепер, Чарлі, — сказав він, — не завадило б і вам роздобути коня.

— Скоро я його матиму. На вашому красені Вікторі я швидко зловлю мустанга.

— На Вікторі? І не думайте! Він не дозволить вам сісти в сідло. Доведеться мені ловити мустанга.

— Побачимо!

— Запевняю, так воно й буде. Ми могли б зараз їхати по черзі, щоб ви не дуже втомилися, але Вікторі неодмінно скине вас. Тож доведеться вам іти пішки, поки ми не натрапимо на стадо мустангів, хоча через це ми і втратимо багато часу. Дивіться, пасажири сідають у потяг, він зараз поїде геть.

Усе було так, як він казав, потяг рушив далі на захід. Через кілька хвилин він зник із поля зору.

— Ви можете повісити важку рушницю на моє сідло, — запропонував Фред.

— Дякую, але я вважаю, що вестмен не повинен розлучатися зі зброєю ні на мить.

— Я їхатиму повільно, Чарлі.

— Можете їхати швидше. Я швидко ходжу.

— Тоді вперед!

Я закинув ковдру собі на плече, зверху на неї повісив рушницю і рушив навздогін за залізничними грабіжниками.

Їхні сліди вели на північ, і їх було так добре видно на траві, що нам зовсім нескладно було рухатися за ними. Близько полудня ми зупинилися, щоб дати відпочинок старому Вікторі, а самі вирішили перекусити. Ми пообідали тим, що в нас було, а було небагато. Ми так квапилися, що не додумалися поповнити свої запаси в потязі. Але мисливцеві, що має рушницю, не загрожує смерть від голоду в прерії. Патронів я прихопив із собою дуже багато, тож про їжу можна було не турбуватися.

Ми їхали горбистою місцевістю, порослою високою травою і лісом. Слід петляв уздовж річечки з порослими травою піщаними берегами. Кінські копита залишали на землі глибокі сліди. До вечора мені пощастило підстрелити жирного єнота, і коли стемніло, ми знайшли глибокий яр з кам’янистими схилами, де можна було розвести багаття, не побоюючись, що хтось помітить вогонь. Місце здалося нам таким надійним, що ми навіть вирішили не стояти на варті і спокійнісінько вляглися спати.

На світанку ми продовжили переслідування і пополудні натрапили на місце, де бандити зробили привал. Судячи з того, що вночі вони розвели кілька багать просто на рівнині, негідники почувалися у цілковитій безпеці. Оскільки вони випереджали нас на день шляху, ми теж не боялися несподіваної зустрічі з ними, хоч їхні сліди якось несподівано зникли. Ми далі рухалися уздовж річки й зупинилися на повороті, за яким починалася галявина. Ми вже збиралися повернути, але раптом обоє зупинилися як укопані, а наступної миті Фред уже кинувся на землю, сховавшись за Вікторі, а я зі штуцером у руках помчав до найближчого дерева. Просто попереду нас із-за дерев виїхав на вороному жеребці індіанець. Він вів за собою другого коня, навантаженого мішками.

Щойно індіанець помітив нас, він блискавично зістрибнув із коня, сховався за ним, як за живим щитом, і націлив на нас свою рушницю. Його рухи були настільки швидкі, що я навіть не встиг роздивитися ні його обличчя, ні постаті.

Фред так само миттю зістрибнув із коня і став за дерево. Ледве я встиг сховатися за товстим стовбуром, як у нього влучила куля. Якби я спізнився на секунду, ця куля дісталася б мені. Червоношкірий інтуїтивно відчув, що я для нього небезпечніший, ніж Фред, бо я міг обійти його ззаду і вистрілити.

Почувши постріл, я опустив штуцер. Чому? Досвідчений вестмен знає, що кожна рушниця має свій власний неповторний звук. Для звичайної людини надзвичайно важко відрізнити постріли двох різних рушниць, однак життя у прерії загострює слух до такої міри, що звук знайомої зброї неможливо сплутати навіть серед стрілянини численних гвинтівок. Бувають випадки, коли трапери, які роками не бачилися, впізнають один одного за звуком пострілів.

Так сталося і зі мною. Я ніколи не забуду звук пострілу тієї рушниці і ніколи не сплутаю його з жодним іншим. Я давно не чув цього звуку, але відразу його впізнав. Це була знаменита дубельтівка вождя апачів Віннету з оббитим срібними цвяхами приклáдом. Того самого Віннету, про якого згадував вчора Волкер біля потяга. Але в чиїх руках була ця рушниця? Невже нею заволодів хтось інший?

— Не стріляй! — крикнув я мовою апачів. — Я — твій друг!

— Я не знаю, хто ти! — прозвучало у відповідь. — Покажися!

— Ти Віннету, вождь апачів? — запитав я.

— Це я!

Я миттю вийшов з-за дерева і рушив до нього.

— Чарлі! — вигукнув він радісно, і ми обнялися. — Чарлі! Друже мій, брате мій! — схвильовано повторював він. — Мої очі — твої очі, моє серце — твоє серце!

Ця несподівана зустріч схвилювала й мене, на очі мені навернулися сльози радості. Віннету довго дивився на мене з любов’ю і притискав до грудей, поки нарешті не згадав, що ми не одні.

— Хто це? — запитав він, показуючи на здивованого Фреда.

— Хороша людина і мій друг. Сподіваюся, він стане і твоїм другом, — відповів я.

— Як його звати? — прозвучало нове питання.

— Товстун Волкер, — представив я Фреда, навмисне називаючи вестменське ім’я, яке було добре відоме в прерії.

Апач, який перейняв багато звичаїв білих, простягнув Фредові руку.

— Друг мого брата — мій друг! — сказав він. — Ми мало не вбили одне одного, але Чарлі впізнав голос моєї рушниці, як і я впізнав би голос його рушниці. Але що привело вас сюди?

— Ми переслідуємо ворогів. Ти бачив сліди у траві?

— Так. Побачив кілька хвилин тому. Я приїхав сюди зі сходу. Які фарби на обличчях людей, чиїм слідом ви йдете?

— Це блідолиці й оґлала.

Після цих слів Віннету грізно насупив брови і твердо поклав руку на руків’я томагавка, який ховався за поясом.

— Сини оґлала схожі на кротів, вони боягузливо ховаються у своїх норах, але якщо вони вийдуть назовні, я розчавлю їх! Можу я піти з моїм братом Чарлі?

Ніщо не прозвучало б для мене солодше за це запитання. Якщо вождь апачів приєднається до нас, то це те саме, що два десятки вестменів. Ясна річ, я припускав, що він не відразу піде геть, бо ж ми зустрілися після такої тривалої розлуки, але те, що він сам запропонував своє товариство, свідчило, що справа його зацікавила. Тому я відповів:

— Великий вождь апачів з’явився перед нами, наче промінь сонця зимового ранку. Нехай його томагавк стане нашим!

— Моя рука — ваша рука, моє життя — ваше життя. Хуґ! Я все сказав!

Вираз обличчя Фреда Волкера недвозначно свідчив про те, що апач справив на нього незабутнє враження. Це й не дивно, адже Віннету справді був особливим, і його вигляд здивував не одного вестмена. Він був середнього зросту, широкоплечий і дуже вузький у стегнах, що вигідно підкреслювало його мужню поставу. Його тіло зовсім не було масивним, навпаки, гнучким і радше тендітним, а його рвучкі рухи зачаровували. Він був убраний і озброєний, як і під час нашої останньої зустрічі на Ріо-Пекос. Він відрізнявся від багатьох червоношкірих охайністю і ввічливістю. От і зараз Фред Волкер не міг відірвати погляду від його білосніжного індіанського костюма з тонкої замші з візерунками з голок дикобраза, на якому не було видно жодної плями. Маленькі очиці коротуна здивовано перебігали з Віннету на мене, він порівнював нас і, здається, починав соромитися своїх міркувань про те, яким має бути костюм вестмена.

— Нехай мої брати викурять зі мною люльку миру, — запропонував апач.

І він сів у траву просто там, де стояв, витягнув із-за пояса суміш трав, яку індіанці використовують для люльки миру, витягнув і свою прикрашену різьбленням люльку. Ми сіли поряд. Ця церемонія є обов’язковою, вона скріплює домовленості, тож, поки ми не докурили, Віннету не сказав ні слова про подальші плани.

А коли запалив люльку, підвівся, випустив дим до неба, потім до землі і в усі чотири сторони світу. Потім знову сів і сказав:

— Великий Дух почув мою клятву, мої брати такі ж, як і я, а я такий же, як і вони, ми — друзі!

Я взяв люльку, підвівся, зробив те саме, що й він, а потім вимовив:

— Великий Маніту, якому ми поклоняємося, править землею і небом. Він — мій батько і твій батько, о Віннету, ми — брати, і будемо захищати одне одного від небезпеки. Люлька миру оновила нашу дружбу.

Я передав люльку Волкерові, він також випустив дим в усі чотири сторони світу, до землі й до неба, а потім сказав:

— Я бачу перед собою великого Віннету, найкращого вождя мескалеро, мімбреньо й апачів, я вдихаю дим його люльки миру, і я — його брат. Його друзі — мої друзі, а його вороги — мої вороги, і так буде завжди!

Він сів на своє місце і віддав Віннету люльку, яку той курив далі. Тепер обряд було завершено, ми могли поговорити про наші справи.

— Нехай тепер мій брат Чарлі розкаже Віннету, що він робив після того, як ми розлучилися, — звернувся до мене вождь апачів.

Мені вистачило десяти хвилин, щоб детально розповісти про подорож на батьківщину, про полювання в долині Міссурі та подію на залізниці. Закінчивши розповідь, я теж запитав Віннету:

— Можливо, і мій брат Віннету розповість мені, що він пережив відтоді, як ми розлучилися. Що змусило його покинути землі батьків та вігвами синів апачів і так далеко заглибитися у володіння ворожих сіу?

Віннету не поспішав відповідати, немов роздумуючи. Він видихнув дим і сказав:

— Дощі ллють воду на землю, але сонце знову піднімає її в небо. Так само живе й людина. Дні минають за днями. Навіщо Віннету довго розповідати про те, що вже минуло? Вождь сіу образив мене. Я пішов його слідом і взяв його скальп. Мій брат може побачити його волосся на поясі Віннету. Воїни сіу шукали мене, але я заховав свої сліди, повернувся до їхніх вігвамів, де не залишилося чоловіків, і забрав у них знаки перемог над іншими племенами, навантажив їх на найкращого коня мертвого вождя і поїхав. Ти можеш побачити жеребця вождя сіу біля мого.

Так, кількома словами, він розповів про подвиг, який інші на його місці описували би годинами. Але такий уже він був. Він подолав відстань від Ріо-Ґранде на півдні до Мілк-Рівер на півночі, він місяцями кружляв преріями й лісами, блукав землями ворожих племен, він наздогнав ворога й переміг його в чесному поєдинку. А потім повернувся, пробрався до стійбища сіу й викрав у них найдорожче — знаки колишніх перемог!

Ніхто, крім нього, не був спроможним на таке. А як скромно він про це розповідав! Віннету провадив далі:

— Мої брати, — мовив він, поки ми захопливо дивилися на нього, — пішли слідом білих розбійників та індіанців оґлала. Ви не зможете наздогнати їх без хороших коней. Чи погодиться мій брат Чарлі, щоб я подарував йому жеребця, який належав вождеві сіу? Він добре об’їжджений, а мій брат чудово знає, як слід поводитися з індіанськими кіньми, тому йому не буде складно приручити цього коня.

Уже двічі Віннету дарував мені чудових коней зі свого табуна, тому я спробував відмовитися:

— Нехай мій брат дозволить мені самому зловити дикого мустанга, який буде носити мене на своїй спині. Жеребець вождя сіу повинен нести здобич Віннету.

Апач похитав головою, заперечуючи:

— Чому мій брат хоче забути, що все, що належить Віннету, належить і моєму братові? Чому мій брат хоче марнувати час? Щоб це полювання видало нас індіанцям оґлала? Невже мій брат не розуміє, що вождь апачів не буде возити за собою здобич під час переслідування сіу? Він сховає її в землі та звільнить спину жеребця для свого блідолицього брата.

Я більше не міг відмовлятися й узяв коня. Зрештою, я вже давно захоплено придивлявся до нього. Міцний, широкогрудий, прудкий, витривалий, цей кінь був просто чудовий. Під гладкою оксамитовою шкірою проступало кожне сухожилля і кожен м’яз. Густа грива звисала на груди, а пишний хвіст майже торкався землі. Ніздрі зсередини відсвічували червоним кольором, що в індіанців вважається ознакою породи. Його очі горіли, а це означало, що йому можна довірити своє життя.

— Але він без сідла! — зауважив Фред Волкер. — Ви ж не поїдете просто на попоні?

— А чому б і ні? — відповів я. — Невже ви не бачили, як червоношкірі використовують попону замість сідла? До того ж досвідчений мисливець легко може зробити сідло з ребер і шкури вовка або койота. Завтра у мене буде таке сідло, що всі мені заздритимуть.

Апач кивнув на знак згоди і додав:

— Якщо мій брат погодиться, ми негайно підемо слідом великого койота, чиї сліди Віннету бачив біля води. Ще до настання сутінків у Чарлі буде нове сідло. Чи достатньо у моїх братів м’яса на вечерю, щоб не втрачати часу на полювання?

— На сьогодні цілком достатньо.

— Тоді нехай мій брат Чарлі їде за мною. Дорогою ми підшукаємо місце, де можна сховати в землі ті знаки перемоги, які Віннету забрав у сіу. На світанку ми поїдемо слідом блідолицих, які спалили вогняного коня й убили своїх братів. Великий Дух відвернув від них свої очі й віддасть негідників у наші руки, щоб ми покарали їх.

Ми покинули місце, на якому відбулася ця дивна, випадкова й водночас щаслива зустріч з Віннету, а вже незабаром моя куля наздогнала великого койота. Ми знайшли затишний куточок у яру, де можна було не боятися нападу ворога, і влаштувалися на ніч, а поки мої товариші спали, піднімаючи голову на кожен звук, я майстрував при світлі багаття сідло. Вранці ми закопали там здобич Віннету, яка складалася з примітивної індіанської зброї, талісманів і скальпів, позначили схованку і продовжили переслідування. Без сумніву, якби бандити дізналися, що їх переслідують усього троє людей, вони сміялися б. Але, як відомо, добре сміється той, хто сміється останнім.

— Ви мене заінтригували.

— Гаразд. Як думаєте, куди саме персонал потяга повідомив про напад?

— На найближчу станцію.

— Можемо припустити, що звідти вишлють загін навздогін за грабіжниками?

— Найпевніше, так і буде.

— І тоді станція та селище залишаться без захисту.

— Тисяча чортів! Ви маєте рацію!

— Правда? А станції тут наразі тимчасові. Тепер лишилося з’ясувати, на якій станції є достатньо чоловіків, щоб сформувати загін. На мою думку, це буде Ехо-Каньйон.

— Чарлі, ви, мабуть, таки маєте рацію. Саме туди й подадуться оґлала та білі розбійники. Бо вони, як і ми, знатимуть, що там не зосталося нікого для захисту.

— Слід зважати й на те, що індіанці мають бойові фарби на обличчях, а це означає, що їхні наміри ворожі. Але дивіться, ось річка, вона різко спускається в долину, тож немає більше часу на балачки!

Тим часом ми виїхали на стежку, яка підіймалася крутим схилом. Їхати тут було складно, тож слід було максимально зосередитися. Сліди вели вздовж струмка і ставали все чіткішими, очевидно, тут вони зробили обідню перерву, а потім подалися на північ. Ми проїхали кілька невеличких долин, кілька печер і щомиті очікували зустрічі з розбійниками. Але аж надвечір на вершині одного з пагорбів Віннету різко натягнув вуздечку і приглушено сказав, показуючи рукою донизу:

— Уфф! Вони тут!

Ми зупинилися й подивилися туди, куди він показував. Праворуч від нас простягалася рівнина, яку можна було об’їхати приблизно за годину. Вона була відкрита й поросла травою. Там стояли вігвами і вирувало життя. Коні паслися, а люди займалися своїми справами, заготовляли м’ясо. За вігвамами лежало кілька скелетів бізонів, а поруч на натягнутих ременях висіло на сонці м’ясо.

— Оґлала, — сказав Фред.

— Тепер ви пересвідчилися, що я мав рацію? — спитав я.

— Тридцять два намети! — порахував Фред.

Віннету уважно подивився донизу і сказав:

— Двісті воїнів!

— А з ними ще й білі, — зауважив я. — Треба порахувати коней. Так буде надійніше.

Нам було видно всю долину, і невдовзі ми нарахували двісті п’ять коней. Якби індіанці вийшли на полювання, то вони би запасали більше м’яса, до того ж у цій долині точно не водилося надто багато бізонів, отже, червоношкірі вийшли у військовий похід. Це підтверджували і щити біля стін вігвамів. На полюванні щит тільки заважає. Один намет стояв трохи збоку від решти, а пір’я орла на ньому свідчило, що це намет вождя.

— Як думає мій брат, скільки часу оґлала ще пробудуть тут? — запитав мене Віннету.

— Недовго.

— Звідки ви знаєте, Чарлі? — здивувався Фред. — Індіанці самі сказали вам?

— Мені про це сказали скелети бізонів.

— Скелети бізонів?

— Кістки вже побіліли, отже, вони лежать на сонці чотири-п’ять днів, і м’ясо вже підсохло. Ви не згідні зі мною?

— Та ні, ваша правда.

— Отже, тепер червоношкірі можуть вирушати, чи ви вважаєте, що вони ще лишаться, щоб зіграти кілька партій у шахи?

— Не варто іронізувати, сер, я тільки хотів дізнатися вашу думку. Дивіться, хтось вийшов із вігвама вождя!

Апач спокійно витягнув із кишені куртки невелику підзорну трубу, що страшенно здивувало Товстуна Волкера: він ніколи не бачив індіанця, який би вмів користуватися таким предметом. Але Віннету побував у містах на сході і купив собі там трубу. Віннету розклав трубу і підніс її до ока, а на його обличчі з’явився гнівний вираз.

— Це Коі-Це, брехун і зрадник! — вигукнув він, простягаючи підзорну трубу мені. — Віннету відбере в нього життя разом зі скальпом.

Я з цікавістю роздивлявся вождя оґлала. Коі-Це мовою індіанців означає «Вогняні Вуста». Він справді славився серед одноплемінників як безстрашний і зухвалий воїн, що вміє своїми промовами викликати ворожнечу до блідолицих. Зустріч із ним не провіщала нічого доброго, і нам слід було поводитися вкрай обережно.

Я передав підзорну трубу Волкерові й запропонував:

— Треба знайти хорошу схованку, щоб нас не помітили. Ми бачимо більше коней, ніж людей, і навіть якщо більшість із вершників лежить у наметах, ми не можемо бути впевненими, що околицями не блукають розвідники червоношкірих.

— Нехай мої брати почекають на мене тут, — відгукнувся апач. — Віннету сам знайде місце, де ми будемо в безпеці.

Він надовго зник за деревами, а коли повернувся, то повів нас уздовж пагорба в саму гущавину колючих заростей. Ми насилу протислися між кущами, ведучи за собою коней. Раптом перед нами розгорнулася велика галявина, де вистачило місця для всіх нас. Поки ми прив’язували коней, Віннету повернувся назад, щоб знищити сліди.

До сутінків ми лежали в густій запашній траві, готові зірватися на ноги від найменшого шереху і затиснути ніздрі коням, щоб не чути було їхнього пирхання. Коли стемніло, Віннету пішов на розвідку і незабаром повернувся зі звісткою, що оґлала та білі все ще в таборі й навіть розпалили вогнища.

— Вони впевнені у своїй безпеці, — зауважив Фред. — Якби вони знали, що ми так близько…

— Вони аж ніяк не дурні і здогадуються, що за ними вишлють когось навздогін, — відповів я. — Але сьогодні їм нема за що хвилюватися, бо вони знають, що люди зі станції ще далеко. Тож я роблю висновок, що вони рушать у дорогу завтра. А сьогодні варто спробувати дізнатися, що вони задумали.

— Віннету підкрадеться до них, — відгукнувся апач.

— Ми зробимо це удвох. А Фред нехай залишиться біля коней. Рушниці не беремо, нам вистачить і томагавків. У крайньому разі скористаємося револьверами.

Наш товстий друг не заперечував. Він був достатньо сміливим, інакше не кинувся б за бандитами, але він явно волів без особливої потреби не наражатися на небезпеку. А йти донизу підслуховувати індіанців таки було небезпечно. Якщо вони побачать і зловлять, то точно стратять.

Через два або три дні на небі мав з’явитися молодий місяць, хмари ховали його вузький серп і поодинокі зорі. Погода була просто ідеальна для нашого задуму.

— Віннету піде направо, а мій брат — наліво, — прошепотів апач і зник у темряві.

Я послухався поради друга й поповз схилом ліворуч, безшумно пробрався крізь кущі й опинився у нижній частині долини. Попереду горіли вогнища. Вігвам вождя стояв за двісті кроків від мене, але мені знадобилося півгодини, щоб подолати цю відстань, я повільно повз уперед у траві, тримаючи в зубах ніж. Вітер дув у мій бік, і я міг не турбуватися, що коні відчують чужинця і попередять господарів про мою присутність. У цьому сенсі Віннету було важче, ніж мені.

Тінь від вігвама, біля входу до якого горіло багаття, надійно ховала мене. Обережно визирнувши, я побачив біля вогню п’ятьох білих і трьох індіанців. Вони говорили по-англійськи.

Індіанці поводилися спокійно і стримано. Біля вогнища тільки білі розмовляють голосно, а от обережні індіанці воліють обмежуватися знаками. Вогнище теж було занадто яскравим як на індіанські звичаї.

Один з білих був високим широкоплечим чоловіком з густою бородою і шрамом від ножового поранення на лобі. Судячи з того, як шанобливо зверталися до нього інші, він і був ватажком зграї. Я лежав за десять футів від них і чув кожне слово.

— Як далеко звідси до Ехо-Каньйона? — запитав один із білих.

— Миль сто, — відповів другий. — Три дні шляху.

— А якщо ми помиляємося і за нами не будуть гнатися? Адже тоді в селищі залишиться занадто багато народу!

Ватажок презирливо зареготав і відповів:

— Нісенітниця! Вони кинуться за нами. Ми лишили їм такий гарний слід! Подумай сам: ми вбили в поїзді чоловік тридцять, ще й забрали немало здобичі. Таке нам не пробачать і спробують зловити нас.

— Ну, коли так, то справа повинна вигоріти. Скільки людей зараз живе в Ехо-Каньйоні, Роллінсе?

— Приблизно півтори сотні, усі озброєні. А ще там є купа переповнених товаром магазинів і барів, тож буде чим поживитися. А головне — там є каса залізниці. Мені казали, що з неї платять робітникам на всій ділянці від Ґрін-Рівер до Промонторі завдовжки понад двісті тридцять миль. Думаю, кілька тисяч готівкою нам гарантовані.

— Чудово, Роллінсе! І ти переконаний, що так ми зіб’ємо тих, хто женеться за нами, із нашого сліду?

— Точно, — впевнено відповів ватажок, якого, як я щойно почув, звали Роллінсом. — За моїми розрахунками, вони мають підійти сюди завтра до полудня. А ми поїдемо на світанку, до того ж розділимося на кілька загонів, щоб заплутати їх. Потім кожен загін замете сліди, і всі разом зберемося аж у Ґрін-Форк. Звідти ми підемо потаємними стежками і через чотири дні будемо в Ехо-Каньйоні.

— Треба б когось послати на розвідку, Роллінсе.

— Не хвилюйся, пошлемо. Розвідники завтра ж підуть просто в Каньйон і чекатимуть на нас у Пейнтер-Гілл. Я вже все продумав. Навіть якщо ніхто за нами не гнатиметься і всі робітники залишаться в селищі, перевага однаково буде на нашому боці. Не встигнуть вони схопитися за зброю, як половина з них уже буде мертва.

Мені пощастило. Я підкрався до них у найбільш слушний момент, навіть не сподіваючись почути аж так багато. Час було зникнути, щоб якась випадковість не видала мене. Я почав повільно відповзати назад, ретельно замітаючи сліди. У темряві відбитків не було видно, і мені доводилося навпомацки розгладжувати кожну травинку, що зайняло багато часу. Тільки через годину я нарешті дістався до узлісся й відчув себе в безпеці.

Я, склавши долоні, притулив їх до губ і заквакав жабою. Це був знак Віннету. Я був переконаний, що апач почує мій голос і поверне назад. Я не боявся, що індіанці щось запідозрять, оскільки саме ввечері жаби полюють на комах у високій мокрій траві і часто влаштовують свої концерти.

Чому я покликав Віннету назад? Тому що апач підбирався до стійбища з того боку, звідки дув вітер, і його могли виявити. До того ж я дізнався достатньо про плани розбійників, мета нашої вилазки досягнута, і тепер він просто марно наражався би на небезпеку. Мені й далі доводилося ховати власні сліди, тож я дуже втішився, коли нарешті дістався до нашого табору.

— Вам вдалося щось довідатися? — запитав Фред, коли я пробрався через колючий чагарник на галявину.

— Так, але краще почекати на Віннету.

— Навіщо? Я аж палаю з цікавості!

— Ну й палайте собі, — не дуже ввічливо обірвав я його. — Я не люблю повторювати двічі одне й те ж, тому дочекаюся апача, щоб він теж знав, що мені вдалося підслухати.

Товстунові нічого не залишалося, хіба вгамувати наразі свою цікавість і чекати на повернення Віннету. Нарешті ми почули шелестіння в кущах, а потім Віннету опустився біля мене.

— Мій брат Чарлі подав мені знак? — запитав він.

— Так. Що дізнався мій брат Віннету?

— Сьогодні Великий Дух відвернувся від Віннету. Йому довелося довго обходити коней, а коли він наблизився до першого багаття, то почув голос жаби й повернув назад. Що бачив і чув мій брат?

— Я почув усе, що нам треба знати.

— Моєму братові завжди щастить підслухати ворога. Нехай мій брат розповідає!

Коли я закінчив говорити, Фред задумливо протягнув:

— Отже, ваші передбачення справдилися.

— Про це нескладно було здогадатися.

— Який на вигляд той здоровань? Ви не помітили у нього шраму на чолі?

— Помітив.

— А густу чорну бороду? '

— Так.

— Це він, хоч раніше бороди в нього не було. Удар ножем він дістав під час нападу на ферму в околицях Лівенворт. А як до нього зверталися спільники?

— Його називали Роллінсом.

— Треба запам’ятати. Це вже четверте фальшиве його ім’я, яке я знаю. Що ж нам робити? Сьогодні зловити негідника не вдасться.

— Це точно, Фреде. Але чому вас турбує лише Галлер? Решта анітрохи не кращі за свого ватажка і теж повинні дістати своє. Зізнаюся вам, я намагаюся не вбивати людей і йду на це тільки в крайніх випадках, бо людська кров — це занадто цінна рідина, її треба берегти. Тому я волію знешкодити ворога, зберігши йому життя.

— Ви мені нагадуєте Вбивчу Руку, — перебив мене Товстун Волкер. — Кажуть, він теж убиває червоношкірих тільки задля порятунку власного життя. Він може прострелити ворогові руку або ногу, а частіше б’є кулаком по голові, і той потім ще кілька годин лежить непритомний.

— Уфф! — не стримав вигуку здивування Віннету, який тільки зараз дізнався, що Волкер не здогадується, хто я такий насправді.

— Та попри все, — продовжував я, — мені зовсім не хочеться відпускати додому негідника й убивцю, а тим більше всю зграю. Сьогодні я міг застрелити Галлера, але я не найманий вбивця, до того ж він не заслуговує на швидку смерть. Думаю, найкраще буде, якщо ми дозволимо їм потрапити до Ехо-Каньйону й закриємо пастку.

— Але як?

— Тут немає над чим думати! Ми приїдемо туди швидше за них і попередимо людей, на яких вони збираються напасти.

— Блискуча думка! Дорого я дав би, щоб узяти негідників живими. Але чи не занадто їх багато?

— Ми не побоялися йти за ними втрьох, то чого нам боятися в Каньйоні, де можна сподіватися на допомогу робітників.

— Їх там буде небагато, бо більшість вирушила навздогін за грабіжниками.

— А ми спробуємо попередити їх про задуми зграї, і тоді вони негайно повернуться.

— Але як?

— Я напишу їм записку і причеплю її до дерева на видному місці біля слідів грабіжників.

— Вони вам не повірять. Аж надто все це схоже на пастку.

— Їм доведеться повірити. Вони вже знають, що на місці нападу двоє пасажирів зійшли з поїзда, й обов’язково побачать наші сліди. Я попрошу їх обійти стороною Ґрін-Форк, де можуть бути індіанці сіу, і Пейнтер-Гілл, куди бандити вишлють своїх розвідників.

— Уфф! — втрутився у нашу розмову Віннету. — Нехай мої брати збираються в дорогу.

— Зараз? — здивувався Волкер.

— Коли зійде сонце, воно повинно побачити нас далеко звідси.

— А якщо зранку індіанці виявлять наші сліди?

— Собаки оґлала не будуть повертатися назад, на північ. Їхній шлях лежить на південь. Хуґ!

Апач підвівся й пішов до свого коня, щоб зняти з нього пута. Ми зробили те саме й незабаром, вивівши коней із хащі, рушили назад тим же шляхом, який привів нас сюди. Спати не було коли.

Вночі, коли все приховане темрявою, тільки дуже досвідчений вестмен наважиться їхати через густий ліс, ще й відстежувати водночас чийсь слід. Європеєць пішов би пішки, а коня вів би за собою, але мешканець Дикого Заходу знає, що у тварин зір гостріший, тому ми просувалися верхи. На чолі нашого маленького загону їхав Віннету і вів нас уперед через струмки і скелі, легко вибираючи у непроглядній темряві потрібний напрямок. Мій жеребець поводився чудово, а старий Вікторі часом невдоволено пофоркував, але не відставав ні на крок.

Коли почало світати, ми вже були за дев’ять миль від стійбища оґлала. Тепер можна було зупинитися. Я видер із записника аркуш паперу й написав на ньому коротеньке послання людям із Каньйона та прибив папірець кілочком до стовбура великого дерева так, щоб людина, яка їде з півдня, зауважила білий папір. На відпочинок часу не було, тому ми відразу сіли на коней і повернули на захід.

Опівдні ми переправилися через Ґрін-Форк нижче від того місця, де, як ми знали, мали б об’єднатися загони оґлала. Індіанці боялися передчасно видати себе, тому намагалися уникати відкритого простору й ховалися в лісі, ми ж могли обрати найкоротший шлях. Сонце вже хилилося до обрію, тож нам час було подумати про нічліг і відпочинок коням, які зранку проїхали вже понад сорок миль. Тож нічого дивного, що вони, а насамперед Вікторі, рухалися все повільніше. Праворуч і ліворуч від нас височіли дві невеликі кам’яні кряжі, і саме тут ми вирішили підшукати місце для табору, аж раптом за пагорбами перед нами розіслалася вузька долина. Через долину протікав перекритий греблею струмок, а посередині долини блищав золотом у променях західного сонця ставок. Побачивши ставок, ми здивувалися й зупинили коней. Але наше здивування викликала аж ніяк не водойма, а те, яке видовище постало перед нами на протилежному схилі: ліс там був викорчуваний, а земля розорана. На лузі паслися коні, корови, вівці й кози, біля підніжжя пагорба стояли селянські хати. Це скидалося на село десь у Німеччині. А на горі, на самому вершечку, стояла крихітна церква з дерев’яним хрестом на бані. Здавалося, що навіть у повітрі тут розлито спокій і благодать.

Неподалік від будинків стояло кілька людей. Вони всі дивилися на захід, просто на сонце, і, здається, не зауважили нашої появи. Величезна вогненна куля сонця опускалася дедалі нижче, і коли вона, здавалося, торкнулася поверхні води, зверху почувся дзвін. Це було неймовірно — тут, глибоко на Дикому Заході, раптом хрест і лик Ісуса, а посеред воєнних стежок індіанців раптом — церква! Я зняв капелюха й почав молитися, але індіанець перебив мене.

— Що це? — запитав вражений вождь апачів.

— Якесь селище, — здивовано знизав плечима Волкер.

— Уфф! Віннету бачить селище. Він хоче знати, що це за звук.

— Це заклик до молитви «Ангел Господній», — відповів я тремтячим від хвилювання голосом. Дзвін пробудив у мені милі серцю дитячі спогади. — А тепер видзвонюють «Аве Марія».

— Уфф! — дивувався апач. — А що таке «Ангел Господній» та «Аве Марія»?

— Слухай, і сам зрозумієш.

Коли затих останній удар дзвону, хор на чотири голоси заспівав гімн Богородиці. Я напружено ловив кожен звук, а коли спів втих, зірвав із плеча рушницю, вистрілив із обох стволів, пришпорив коня і галопом кинувся в долину. Я мчав навпростець, через річку і вгору по гірському хребту, прямуючи до будинків. Я навіть не озирнувся, чи товариші їдуть слідом за мною.

Постріли розбудили в долині не тільки відлуння, але й життя. У дверях з’явилися перелякані стріляниною люди, проте, побачивши білу людину, всі заспокоїлися й вийшли мені назустріч. Біля крайньої хати стояла охайно вбрана старенька з білосніжним волоссям і безтурботним обличчям. Весь її вигляд свідчив про те, що вона провела своє життя у тяжкій праці.

— Добрий вечір, матінко, — звернувся я до неї шанобливо. — Прошу вас, не лякайтеся, ми чесні люди. Не дозволите нам зупинитися на ніч у вашому селищі?

Вона кивнула на знак згоди і з привітною посмішкою сказала:

— Ми раді вам, пане. Чесна людина приносить радість у дім. А ось і мій старий Гільман, і син Віллі, вони допоможуть вам.

Мої постріли привернули увагу хористів, і тепер вони спустилися до нас із гори. До нас прямував один зовсім старий, але ще бадьорий і міцний чоловік, за ним — вродливий юнак, і ще шість чоловіків різного віку. Всі були вбрані в добротний одяг, який носять переселенці на Заході.

Люди, яких я бачив поблизу інших будинків, теж підійшли до нас. Старий простягнув мені руку і привітався:

— Радий бачити вас, пане, в селищі Гелльдорф. Гість у дім — щастя в дім.

— Дякую, — сказав я, зістрибуючи з коня. — Нема в житті нічого кращого за те, щоб побачити нарешті дружні людські обличчя. Чи не дасте ви притулок на ніч трьом утомленим подорожнім?

— Із радістю, пане. Зробіть нам честь своїм візитом.

До того моменту ми розмовляли англійською, але тут раптом до нас підійшов один з юнаків, уважно придивляючись до мене, він сказав:

— Батьку, можете говорити з цим чоловіком німецькою. Нам справді неймовірно пощастило. Вгадайте, хто це!

Старий Гіллман здивовано подивився на мене і спитав:

— Хтось із наших земляків? Ти його знаєш?

— Так, але спершу я мушу отямитися від радості. Сер, правда ж, це ви написали слова до «Аве Марія», яку ми щойно співали?

Тепер настала моя черга дивуватися.

— Так, — відповів я. — Але звідки ви мене знаєте?

— З Чикаго[43]. Я був у хорі директора Балдінґа і співав там цю пісню. Ви ще пам’ятаєте концерт, на якому вона звучала вперше? Я тоді був другим тенором, а тепер я — перший бас. Мій голос став нижчим.

— Німець, знайомий Віллі, поет, написав нашу «Аве Марія»!

Такими словами перекидалися люди довкола мене, чоловіки і жінки, хлопчики і дівчатка, численні руки простяглися до мене, і численні голоси вітали мене.

Це був момент радості, яка трапляється у житті нечасто.

Тим часом під’їхали й Віннету з Волкером. Побачивши червоношкірого, поселенці захвилювалися, але я заспокоїв їх:

— Я подорожую з друзями, мисливцем Фредом Волкером і вождем апачів Віннету. Вам нема чого боятися, вони люди чесні й благородні.

— Сам Віннету? Невже це правда? Ми так багато чули про нього! Яка приємна несподіванка! У прерії вождя апачів люблять більше, ніж королів у Європі! — сказав Гіллман, а потім зірвав шапку з сивої голови, простягнув індіанцеві руку й вимовив:

— Я завжди до ваших послуг, сер.

Вимушений зізнатися, що таке надмірно куртуазне звертання до суворого червоношкірого воїна викликало в мене посмішку, однак воно було щирим. Віннету дуже добре говорив англійською. Він привітно кивнув, стиснув руку старого й відповів:

— Віннету — ваш друг. Він не чинить зла нікому з блідолицих і червоношкірих, якщо вони чесні люди.

Потім поселенці почали сперечатися, хто матиме право прийняти гостей у своєму будинку, проте останнє слово було за старим Гіллманом, який заявив:

— Подорожні зупинилися біля порогу мого дому і будуть моїми гістьми. Але щоб іншим не було прикро, я запрошую всіх до себе на вечерю. А тепер припинімо суперечку і дамо людям відпочити з дороги.

Сусіди послухали старого Гіллмана. Наших коней поставили в стійло й дали їм їжу, а нас провели в будинок, де вже поралася біля печі молода красуня — дружина Віллі. Накрили на стіл, і поки нас пригощали домашнім пивом, очікуючи інших поселенців і початку святкової учти, ми з’ясували, хто вони і звідки.

Всі вони переїхали до Америки з Баварії, що, як відомо, славиться своїми ювелірами. Спочатку вони працювали на будівництві в Чикаго й зуміли заощадити достатньо грошей, щоб перебратися на Захід і вибудувати там ферму. Але коли дійшло до вибору місця, на якому вони оселяться, все виявилося не так просто. Якось ще в Чикаго один старий вестмен розповів їм про скарби гір Тетон. Він клявся, що сам бачив численні розсипані під ногами халцедони, агати й опали. Гіллман, теж ювелір, захопився розповідями про багатство тих місць, умовив своїх товаришів, і вони спільно подалися на нове місце. Але вони були достатньо обачними, тож не сподівалися одним махом розбагатіти на коштовних каменях, а для початку викорчували ліс, розорали землю і поставили будинки. Тепер вони вже живуть у долині третій рік і цілком задоволені своєю долею.

— А як же камені? — запитав я. — Ви ходили в гори Тетон?

— Мій Віллі і Руді Мейнерт, з яким ви познайомилися в Чикаго, намагалися пройти туди минулої осені, але дісталися тільки до озера Джона Ґрея. Далі місця пішли такі дикі й непрохідні, що їм довелося повернути назад.

— Так, — зауважив я, — туди можуть пройти тільки справжні вестмени.

— Ну а ми хто? — обурився Віллі. — Ми три роки живемо тут і стали справжніми вестменами!

_{Джек Стілвел (праворуч) зі скаутом Джеймсом Джонсом. Оклахома, прибл. 1874 рік. Автор невідомий.}

— Не гнівайтесь на мене, юначе, але трьох років життя в лісі недостатньо, щоб поселенець перетворився на вестмена. Ви хотіли проникнути в гори Тетон навпростець, а кожен вестмен знає, що пряма дорога — найдовша. Ви не потрапите туди навпростець і через сто років. Вам доведеться прокладати собі шлях через непролазні хащі, які кишать ведмедями й вовками, через провалля й ущелини, де ноги ніде поставити і де за кожним каменем може ховатися ворог. Вам слід було спробувати дістатися звідси до Джон-Ґрей-Рівер або до Солт-Рівер. Вони обидві впадають у Снейк-Рівер, і якщо ви підете вздовж неї вгору за течією, то зліва від вас залишаться Зміїні гори, потім ви потрапите на перевал Тетон, за яким і починаються гори Тетон. Це всього три хребти завдовжки близько п’ятдесяти миль. Однак вирушати удвох у таку далеку й небезпечну дорогу — чисте божевілля. Ви знайшли якісь камені?

— Лише кілька агатів, більше нічого.

— Покажіть їх нам. Віннету знає все в цих горах, і я попрошу його сказати, звідки ваші камені.

Я прекрасно знав, що апач воліє не говорити про золото та інші скарби, заховані в землях червоношкірих, тому звернувся до нього з питанням його рідною мовою, щоб відмова не образила гостинних господарів.

— Мій брат Чарлі хоче знайти золото й каміння? — запитав мене Віннету, пильно дивлячись мені в очі.

А коли я пояснив йому, що камені потрібні не мені, а цим добрим і працьовитим людям, він довго дивився кудись далеко поперед себе, немов зважуючи, погоджуватися чи ні, потім його чорні очі уважно оглянули поселенців, і врешті він вимовив:

— Чи готові ці люди виконати моє бажання?

— Яке?

— Нехай вони ще раз заспівають ту пісню, що її Віннету чув, коли ми в’їхали в долину. Тоді він покаже їм, де шукати такі камені.

Я був надзвичайно здивований. Невже церковний гімн справив таке глибоке враження на індіанця, що він готовий був відмовитися від своїх непорушних правил і відкрити таємниці скарбів?

— Заспівають, — запевнив його я.

— Нехай шукають у горах Вентр. Там вони знайдуть золоті самородки, а в долині річки Бівер-Дам, що впадає в озеро Єлловстоун із півдня, багато таких каменів.

Поки я перекладав господарям, як знайти скарби, в дім стали надходити інші поселенці. Подали частування, й почалося застілля, таке веселе, доброзичливе й безжурне, що я, як не намагався, не міг пригадати іншого такого на Дикому Заході. Так поводяться тільки люди з чистим сумлінням і чистою душею, які нічого не бояться.

Вони прекрасно пам’ятали пісні своєї батьківщини та охоче співали їх для мене. Навіть старий Гіллман доволі гарним басом співав знайомі мені з дитинства пісні.

Віннету довго прислухався до нашої веселої бесіди, а потім зупинив нас питанням:

— Коли ці люди дотримають свого слова?

Я спохопився нагадати Гіллманові обіцянку, яку він дав Віннету, і вони заспівали «Аве Марія». Однак щойно прозвучали перші ноти, як апач затряс головою і вигукнув:

— У приміщенні пісня звучить не так. Віннету хоче слухати її в горах.

— Він слушно каже, — погодився з ним Біля Мейнерт. — Цю пісню справді треба співати просто неба. Ходімо на схил долини.

Маленький хор піднявся на пагорб, і зверху попливли вниз, у долину, прекрасні звуки. Здавалося, саме повітря віддає хвалу Богородиці. Віннету якийсь час стояв поруч зі мною, вслухаючись у гімн, а потім раптом кудись зник. Ми слухали мовчки, сповнені відчуття незвичності того, що відбувається. Темрява накривала співаків і місце, де вони стояли. Здавалося, пісня лине з самого неба. Я не застосовував ніяких спеціальних ефектів, мелодія була проста, як у всіх церковних піснях, але саме ця простота й природність додавали звучанню глибини, якій не могли опиратися наші серця.

Пісня вже відзвучала, а ми все ще стояли на тому ж місці, поки хористи, які спустилися з пагорба, не нагадали нам, що час повертатися в дім. За дружньою бесідою минуло ще півгодини, година, а Віннету все не з’являвся. З усіх боків селище було оточене дикими лісами, і я стривожився за друга і брата. Взявши зброю, я вийшов з дому, попередивши, щоб ніхто не йшов за мною, а кидатися на допомогу треба тільки в тому випадку, якщо раптом пролунає постріл. Однак я передчував, що стріляти мені в той вечір не доведеться, оскільки здогадувався, чому вождь апачів волів просто усамітнитися.

Я пішов у той бік, куди зник Віннету. Біля ставка, над темною водою, височіла величезна кам’яна брила. На ній я і знайшов нерухомого, як статуя, Віннету. Я безшумно наблизився до нього й сів поруч, намагаючись ні звуком не порушити урочистого мовчання.

Минав час, а Віннету сидів мовчки й нерухомо. Нарешті він повільно підняв руку, показав на воду і, немов одкровення, вимовив:

— Це озеро — як моє серце.

Я розгубився, не знаючи, що відповісти, а він знову поринув у свої думки і перервав мовчання тільки через добрих десять хвилин.

— Маніту добрий і великий, тому Віннету любить його.

Ці слова змусили мене засмутитися, хоча вони й давали мені новий доказ того, як добре ставиться до мене апач, але я відповів йому:

— Мій брат Віннету володіє усім моїм серцем, його душа живе в моїх вчинках, але я не побачу свого друга, якщо ми потрапимо на різні небеса.

— А де небо мого брата? — запитав він.

— А де Країна вічного полювання мого друга? — запитав я.

— Маніту належить увесь світ і всі зорі! — пояснив він.

— Чому Великий Маніту залишив своїм червоношкірим дітям таку крихітну частинку світу, а своїм блідолицим дітям усе решту? Чого варта Країна полювання індіанців супроти безкінечного щастя, у якому опиняться християни в раю? Хіба Маніту менше любить червоношкірих? Але це неправда! Мої червоношкірі братú вірять у велику і страшну брехню. Віра білої людини каже: «Великий Маніту — це батько всіх своїх дітей у небі і на землі». Віра червоношкірих людей каже: «Маніту — це володар усіх червоношкірих, він велить убивати всіх білих». Мій брат Віннету справедливий і мудрий, нехай подумає сам! Хіба в білих і червоношкірих той самий Маніту? Тоді чому він зраджує своїх червоношкірих синів? Чому він дозволяє знищити їх і дає можливість білим завоювати землю і збільшити свою чисельність до мільйонів? Чи в білих і червоношкірих різні Маніту? Тоді Маніту білих сильніший і добріший, а також має більше влади, ніж Маніту червоношкірих! Маніту блідолицих дає їм усю землю й тисячі приємностей та розваг, а потім дозволяє їм опинитися в раю та відчути вічне щастя. Маніту червоношкірих дає своїм дітям тільки дику прерію і гори, лісових тварин, змушує постійно вбивати, а після смерті запроваджує їх у темну Країну вічного полювання, де знову починається вбивство. Червоні воїни вірять своїм мудрецям, які кажуть, що у Країні вічного полювання індіанці знищать усі душі блідолицих. А якщо мій брат у цих кривавих місцях зустріне свого друга Чарлі, він його вб’є?

— Уфф! — голосно і збуджено вигукнув апач. — Віннету захищатиме душу свого доброго брата від усіх червоношкірих!

— Тоді нехай мій брат подумає над тим, чи не обманюють червоношкірих їхні мудреці!

Я не вимовив більше ні звуку, щоб не зруйнувати ефект своїх слів. Ми були знайомі багато років, ділили одне з одним горе й радощі, небезпеку і труднощі, проявляли мужність і жертовність. Але ми ніколи не говорили про релігію, я ніколи не намагався зруйнувати його віру. І я знав, що він дуже цінує це, тому моя теперішня промова мала справити на нього тим більше враження. Після паузи він знову заговорив:

— Чому не всі білі мужі такі, як мій брат Чарлі? Якби вони були такими, я б охоче повірив вашим священикам.

— А чому не всі червоношкірі мужі такі ж, як мій брат Віннету? — відповів я запитанням на запитання. — Серед людей, незалежно від кольору шкіри, є добрі і злі. Щоб обійти всю землю вздовж і впоперек, не вистачить і тисячі днів шляху, а мій брат бачив лише її невеличку частину. Білі люди правлять світом, але саме тут, у дикій прерії, де живе мій брат, злі блідолиці ховаються від закону добрих людей. Тому мій брат думає, що всі блідолиці такі, але в інших місцях панують мир і любов. Мій брат сам-один подорожує горами, у нього немає товаришів, з якими він полював би на бізонів і боровся з ворогами. Що тішить мого брата? Хіба смерть не підстерігає його за кожним кущем? Хіба має він у житті когось, кому може цілковито довіряти й подарувати всю свою любов? Хіба не пройшло все його життя у тяжкій праці й небезпеках, у страхові й розчаруваннях? Хіба не мріяв він примирити червоношкірих і блідолицих? Але чому ж не знайшла його змучена і втомлена душа спокою? Хіба принесли йому розраду численні скальпи ворогів, якими прикрашений його вігвам? Бог білих людей каже: «Прийдіть всі до мене, бо ви втомлені і нещасні, я дам вам розраду!» Я повірив у це і знайшов душевний спокій. Чому мій брат не хоче зробити те саме?

— Віннету не знає вашого Бога! — відповів він.

— Розповісти моєму другові про нього?

Вождь апачів нахилив голову і довго мовчав, перш ніж відповісти:

— Мій брат Чарлі каже правду. Віннету любить свого брата більше за всіх. Віннету нікому так не довіряв, як своєму братові, блідолицьому і християнинові. Мій брат побував у всіх закутках світу, бачив, які люди там живуть, він прочитав усі книги блідолицих, він відважний у бою, але поблажливий до ворогів і дає мудрі поради. Він любить червоношкірих мужів і бажає їм добра. Він ні разу не розчарував Віннету і сьогодні теж скаже йому тільки правду. Слово мого брата важить більше, ніж слова наших чарівників чи слова блідолицих вчителів. Червоношкірі мужі кричать і галасують, а в білих є така музика, яка спускається з неба і звучить далі в серці апача. Нехай мій брат розповість мені, про що була ця пісня!

Я почав з перекладу тексту «Аве Марія» і пояснення його. Розповів йому про віру блідолицих, я намагався показати поведінку білих щодо червоношкірих у якомога більш дружньому світлі, і робив це не шляхом повторення вивчених колись догм і софізмів, а розповідав простими, без зайвих прикрас словами, я промовляв до Віннету спокійним переконливим голосом, який пробивається до самого серця і завойовує симпатію слухача. Слухач вважає, що він самостійно робить усі висновки, і ніхто його ні до чого не змушує.

Віннету мовчки слухав. Я з любов’ю закидав сітку за його душею, бо ця душа варта була того, щоб врятувати її з полону темряви. Коли я завершив свою розповідь, він ще довго сидів на своєму місці, поринувши у глибоку задуму. Я жодним звуком не порушив ефекту своїх слів, аж поки він сам не підвівся поволі і не простягнув мені свою руку.

— Мій брат Чарлі сказав слова, які не помруть, — промовив він, важко дихаючи. — Віннету не забуде великого і доброго Маніту білих людей, сина Творця, який помер на хресті, і непорочну Діву, яка живе в небі і чує спів тутешніх поселенців. Віра червоношкірих мужів вчить їх ненависті і смерті, віра блідолицих — любові й життя. Віннету буде думати, що йому вибрати: життя чи смерть. Дякую моєму братові. Хуґ!

Ми повернулися в будинок, де всі вже хвилювалися через нашу тривалу відсутність. Розмова йшла про оґлала і білих грабіжників. Я зробив зауваження цим добрим людям, що вони мали б уже давно укріпити своє поселення, розташоване так далеко від усіх інших. Вони погодилися й вирішили якнайшвидше надолужити втрачене. Було зрозуміло, що червоношкірі не дісталися сюди досі лише через те, що селище було так добре заховане у затишній долині. Однак якщо сюди потрапить хоч один червоношкірий, нікому з баварців врятуватися не вдасться. Хоч вони мали рушниці і достатній запас патронів, а жінки й діти теж були готові боротися не на життя, а на смерть, та хіба могли вони протистояти сотням диких і жорстоких індіанців? На місці цих людей я зводив би будинки не на тому місці, де вони стояли зараз, відкриті, на підвищенні, а на березі озера, щоб не можна було напасти на них непомітно.

Щоправда, бандити збиралися пройти осторонь від селища, проте слід було остерігатися, і я порадив поселенцям спорудити довкола селища міцний паркан і виставити вартового біля входу в долину.

Вже була пізня ніч, коли гості розійшлися, і ми вляглися спати. Вперше за багато днів дороги у нас з’явилася можливість відпочити на м’яких перинах, які дали нам Гіллмани. Вранці ми попрощалися з ними, подякували за теплий прийом і хотіли вже рушити в дорогу, коли раптом прийшли сусіди і запропонували ще раз заспівати для вождя апачів «Аве Марія».

Віннету був глибоко зворушений і, коли спів скінчився, потиснув усім руки зі словами:

— Я ніколи не забуду пісню моїх білих братів. Віннету присягається, що більше не візьме жодного скальпа блідолицього, бо всі ми сини Великого Маніту, який однаково любить своїх дітей, незалежно від кольору шкіри.

Ці його слова явно стали наслідком нашої вчорашньої розмови, тож я ще раз переконався, що таки вплинув на свого друга. Слово Боже — це зернятко, яке проростає невидимо під землею, але щойно проб’ється крізь твердий ґрунт, то дуже швидко тягнеться вгору до сонячного світла.

Коні відпочили за ніч і бадьоро бігли вперед. Свою назву селище Гелльдорф отримало від місцевості в Баварії, звідки прибули переселенці, які часто їздили в Еко-Каньйон на закупи і вказали нам найкоротший шлях, тож ми сподівалися до вечора того ж дня туди добратися.

Віннету їхав мовчки. Час від часу він випереджав нас на сотню кроків і, думаючи, що ми нічого не чуємо, намагався наспівувати мелодію «Аве Марія». Його спроби здивували мене, бо індіанці зазвичай позбавлені музичного слуху.

Після полудня обриси гір попереду стали чіткішими, більшими й величнішими. Незабаром ми вже їхали лабіринтом вузьких ущелин, а до вечора з-над урвища побачили мету нашої подорожі — Еко-Каньйон, на дні якого розташувалося селище, яке треба було вберегти від пограбування.

— Не побачать. Я виїду на розвідку, назустріч індіанцям, і встигну попередити вас про їхнє наближення. На мій знак робітники сховаються в будівлях, щоб індіанці повірили, ніби в селищі майже нікого не залишилося. Ще сьогодні ми повстромляємо з внутрішнього боку загорожі палиці в землю і поприбиваємо до них дошки. Так у нас будуть лавки, з яких наші люди зможуть стріляти за паркан під час нападу. Якщо не помиляюся, то полковник Радж буде тут ще до полудня, і тоді в нас разом з робітниками з Промонторі буде двісті сорок чоловік. Можете не сумніватися: після першого ж нашого густострíлу червоношкірі втечуть, бо зрозуміють, що ми стріляємо з-за прикриття, а вони — на відкритій території, тож у них немає шансів.

— І тоді ми кинемося за ними! — радісно вигукнув касир, немов ворог уже втік, а він мчить за ним і трощить усе наліво і направо.

— Це буде видно. А наразі, сер, зосередьтеся на термінових завданнях. Їх у вас три: зміцнити паркан, організувати для нас їжу й дати телеграму до Промонторі.

— Все буде виконано негайно, сер! Хіба можуть білі тікати від якоїсь сотні червоношкірих дикунів? Через кілька хвилин ви отримаєте вечерю і, сподіваюся, будете задоволені. Я сам колись був кухарем, — додав він.

Все відбулося за планом. Наші коні отримали хорошу траву, а ми — чудову вечерю. Здається, містер Олерс справді краще орудував кухарською ложкою, ніж зброєю. Люди біля стіни працювали, як велетні, не зупиняючись ні на мить. Вранці я здивувався, побачивши, що за ніч стіна виросла мало не вдвічі.

Вночі через каньйон до Промонторі їхав поїзд, і містер Олерс, крім телеграфного повідомлення, передав поїздом усне прохання про допомогу. Не знаю, що саме подіяло швидше, але вранці до нас прибули сто чоловік зі зброєю, боєприпасами та провіантом.

Ці люди також відразу взялися до роботи, і спільними зусиллями до полудня стіну було закінчено. Я подав ідею наповнити водою всі наявні посудини і поставити їх із внутрішнього боку стіни. Вода була потрібна для великої кількості людей, а до того ж невідомо було, чи не доведеться нам витримувати облогу або гасити пожежу. Ми передали на сусідні станції повідомлення, щоб потяги курсували за звичним розкладом, аби не викликати підозри в розбійників. Після обіду ми з Віннету і Волкером вийшли з табору, щоб податися назустріч індіанським розвідникам. Ми воліли зробити це самостійно, аби мати певність, та й ніхто з залізничників не виявив бажання взяти участь у небезпечному поході. Ми домовилися, що той, хто першим помітить розвідників, подасть іншим знак петардою. Ми очікували індіанців з півночі, тому нам довелося розділитися, щоб не залишити без спостереження жодної стежки. Я взяв на себе західний бік, Віннету — середину, а Волкер — схід, той напрямок, звідки прийшли ми самі.

Видершись угору прямовисною скелею, я опинився на кам’янистому плато, порослому густим лісом. Я просувався уперед краєм ущелини, по якому мали проїхати розвідники індіанців, і приблизно хвилин через сорок п’ять набрів на ідеальне для втілення мого плану місце. Я побачив велетенський дуб, а біля нього — тендітну ялицю. По товстому, абсолютно гладкому знизу стовбурі дуба неможливо було вилізти на дерево, але я виліз на ялицю і знайшов на ній міцну дубову гілку. Незабаром я вже сидів на розлогій верхівці дуба, притулившись до стовбура, а листя повністю затуляло мене. Зате переді мною ліс лежав як на долоні; я добре розрізняв світлі, порослі травою галявини і темне море верхівок дерев. Я влаштувався щонайзручніше і приготувався чекати.

Так я просидів кілька годин, нічого не відбувалося, але не можна було втрачати пильності. Нарешті я помітив на північ від себе зграю ворон, яка сполохано кружляла над деревами. Це могло бути просто так: адже буває, що птахи самі по собі перелітають із місця на місце, проте, придивившись, я побачив, що птахи кружляють над верховіттям і не наважуються сісти на гнізда. Мабуть, хтось злякав їх.

Незабаром та сама гра повторилася ще кілька разів. Тепер я був абсолютно впевнений, що лісом крадуться оґлала і пройдуть вони повз мій дуб. Я спустився на землю, похапцем знищив сліди і виліз назад.

Минуло зовсім небагато часу, поки я знайшов густі зарості букового лісу, куди і сховався. Там я ліг на землю і чекав. Зовсім скоро поряд з моєю схованкою безшумно, немов привиди, пройшли шестеро індіанців. Жодна гілка не хруснула під їхніми ногами, ніби вони пливли повітрям, не торкаючись землі.

Це були розвідники. Їхні обличчя були вкриті бойовими фарбами.

Щойно вони пройшли повз мене, я вибрався з хащів і чимдуж кинувся до селища. Мені треба було випередити їх, а це не було складно, бо вони ховалися, зупиняючись і озираючись, я ж міг іти відкрито. Через годину я вже підходив до селища.

Там панувало пожвавлення. З’явилися нові люди. Спускаючись із насипу, я здивувався, побачивши, що мені назустріч іде Віннету.

— Мій індіанський брат уже повернувся? — запитав я, коли він підійшов до мене. — Що він побачив?

— Віннету повернувся, — відповів апач, — бо мій брат Чарлі зумів вистежити розвідників.

— Як Віннету дізнався про це? — здивувався я.

— Віннету сидів на дереві і дивився у підзорну трубу, далеко на заході він побачив, що на високому дереві сидить ще хтось. Віннету знає, що його брат мудрий, тому здогадався, що це Чарлі. Ще трохи пізніше я помітив, що в небі з’явилося багато чорних крапок. Це були птахи, яких наполохали розвідники, і мені стало ясно, що мій брат зумів вистежити ворогів. Тоді вождь апачів повернувся у селище.

Кмітливість Віннету вкотре здивувала мене.

Біля входу до селища нам назустріч вийшов чоловік із розумним і вольовим обличчям. Раніше ми не бачили його.

— Ви вже повертаєтеся, сер? — запитав він. — Мої люди помітили, як ви спускалися зі скелі в ущелину. Я — полковник Радж. Мені хотілося б подякувати вам.

— Для подяки ми знайдемо інший час, сер, — відповів я. — Насамперед треба петардою подати знак нашому товаришеві. Накажіть також усім сховатися й не виходити на вулицю. Через п’ятнадцять хвилин розвідники червоношкірих спостерігатимуть за селищем із вершини скелі. Вони повинні думати, що тут майже нікого не лишилося.

— Не турбуйтеся, сер, все буде виконано. Проходьте в селище, а я негайно віддам розпорядження.

Через хвилину пролунав постріл. Він був такий сильний, що Товстун Волкер не міг не почути його. Робітники сховалися, селище спорожніло, і лише кілька людей працювали на будівництві залізничного полотна.

Незабаром Радж знайшов нас у коморі з продуктами.

— Що вам вдалося побачити, сер? — запитав він.

— Шістьох розвідників. Це сіу-оґлала.

— Чудово. Ми не будемо заважати їм. Скажіть, як нам віддячити вам за допомогу і порятунок?

— Я знаю тільки один прийнятний спосіб: припинити розмови на цю тему. Ви знайшли мою записку?

— Так.

— І зробили все, як там було написано?

— Звичайно. Інакше нас би тут не було. І мені здається, що ми повернулися вчасно. Коли, на вашу думку, з’являться бандити й решта червоношкірих?

— Думаю, вони підуть на штурм цієї ночі.

— Гаразд. Тоді маємо час познайомитися ближче, — привітно посміхнувся Радж. — Я запрошую вас і вашого червоношкірого друга до мене додому. Будьте моїми гостями.

Його невеликий, але зручний будинок стояв поруч. Полковник Радж був міцної статури і мав вигляд людини, що не злякається індіанців. Ми дуже швидко відчули довіру одне до одного, навіть Віннету, здається, не сумнівався у дружніх намірах полковника. А полковник, ясна річ, багато чув про Віннету.

— Заходьте, джентльмени. Пропоную скрутити шию пляшці, оскільки наразі нам не вдасться зробити це з червоношкірими. Коли повернеться ваш друг, Волкер, його приведуть до нас.

Тепер уже не було жодних сумнівів, що за нами стежили шпигуни, і ми поводилися так, щоб ввести їх в оману. Незабаром повернувся Товстун Волкер, який нічого не побачив під час своєї прогулянки, але почув наш умовний знак. Наразі, поки не настала ніч, ми були вільні, але не нудилися. Полковник Радж багато пережив і був хорошим оповідачем, тож час до вечора минув швидко. Потім минула ніч і ще один день. На небі світив молодий місяць. Сутінки густішали повільно, морок наповзав на ущелину, приховуючи селище від ворожих очей. Робітники озброїлися, хто чим міг: револьверами, рушницями чи просто ножами — і зачаїлися хто у траві, а хто — на дерев’яних лавках. Індіанці мають звичай нападати після півночі, ближче до світанку. Було зовсім тихо, і навіть вітерець не шарудів листям, але це була оманлива тиша.

У небі тьмяно мерехтіли зірки, в їхньому непевному світлі можна було бачити не більше ніж десять кроків попереду. Після півночі всі в селищі підвелися зі своїх місць і почали прислухатися. Ми з Віннету стали біля воріт. Я тримав у руках свій штуцер роботи майстра Генрі. Ми розподілили всіх двісті десять чоловік рівномірно, щоб спостерігати за всією територією, а тридцятеро наших людей сховалися в долині й охороняли там коней.

Здавалося, час зупинився. Напевно, дехто з підлеглих полковника Раджа уже думав, що знаменитий Віннету, відомий усім Товстун Волкер і нікому не відомий Чарлі щось наплутали, і ніхто й не збирається нападати на селище. Але раптом почувся приглушений звук, немов невеликий камінчик вдарився об рейку, і зараз же моє вухо вловило ледь чутний шерех, більше схожий на подих вітерцю.

— Приготуватися, — шепнув я на вухо сусідові, а він передав наказ далі.

Ледь помітні в темряві тіні, схожі швидше на привидів, ніж на живих людей, безшумно перетинали полотно залізниці, прослизали вздовж укріплених стін. Незабаром вони оточили селище. Тіні все наближалися і вже перебували на відстані лише п’ятнадцяти-дванадцяти-десяти-восьми-шести кроків від стін селища.

Але щойно розбійники пішли вперед на штурм, з темряви назустріч їм пролунав гучний вигук:

— Смерть собакам-оґлала! Тут стоїть Віннету, верховний вождь апачів.

І Віннету прицілився зі своєї прикрашеної сріблом рушниці та вистрілив. Водночас гримнув випал із двох сотень рушниць — і все навколо освітилося вогнем. Робітники стріляли, не шкодуючи патронів, напевно, тільки я вдивлявся в темряву й не стріляв. Мені було цікаво побачити, як зреагують на наш густострíл індіанці, бо ж для них такий опір мав бути як грім із ясного неба. Протягом однієї довгої хвилини панувала глибока тиша, а потім почулося моторошне пронизливе виття, від якого холодний піт котився по спині. Наш випал таки став повною несподіванкою для оґлала, але червоношкірі швидко отямилися і, покладаючись на свою кількісну перевагу, кинулися вперед.

— Вогонь! — наказав полковник Радж, чий гучний голос перекричав виття ворогів.

Гримнув другий випал.

— Вперед! У рукопашний бій! — пролунав наступний наказ Раджа.

Тієї ж миті робітники, всі як один, вилізли на стіну й почали стрибати донизу. Навіть несміливі відчули приплив сил і лев’ячу відвагу. Збентежені червоношкірі не чекали такого опору й повернули назад.

Я далі стояв біля воріт. Біля стіни розгоралася жорстока битва, однак розв’язка мала настати через кілька хвилин. Ряди супротивників танули на очах, а єдиним засобом врятуватися для них була втеча. Тіні, які вже перестали здаватися зловісними і жахливими, одна за одною зникали з поля бою і ховалися в темряві.

Тільки тепер мені знадобився штуцер, який мав ту перевагу, що з нього можна було вистрілити двадцять п’ять разів підряд не перезаряджаючи. Я послав услід утікачам вісім куль, а коли прицілився вдев’яте, то не побачив перед собою цілі: індіанці встигли сховатися, а ті, в кого я влучив, лежали на землі і намагалися відповзти подалі. Але їх незабаром помітили й оточили робітники.

Біля стіни розвели багаття, щоб освітити поле бою. Я не люблю кривавих видовищ, тому відвернувся й побрів до будинку полковника. Не встиг я зайти й сісти, як з’явився Віннету. Я здивовано глянув на нього.

— Мій індіанський брат повернувся без скальпів. Невже жоден з індіанців не загинув від руки Віннету? — здивовано запитав я його.

— Віннету не зніматиме більше скальпів. Відтоді, як він почув спів у горах, вождь апачів вирішив, що вбиватиме ворогів, але залишатиме волосся на їхніх головах.

— А скільки ворогів убив апач?

— Віннету не рахує голів. Та й навіщо, адже мій білий брат сьогодні не вбив нікого.

— Звідки ти знаєш?

— Якщо я помиляюся, то чому тоді рушниця мого брата Чарлі мовчала, коли білі воїни тікали повз нього? І чому він стріляв їм тільки по ногах? Віннету порахував лише цих воїнів. Їх було вісім. Вони лежать надворі, їх захопили в полон, бо вони не можуть утекти.

Цифра була правильна, отже, я влучив у тих, у кого стріляв, і досягнув своєї мети схопити кількох розбійників. Можливо, серед них був і Галлер. Решту я не хочу бачити, бо я — людина і християнин!

Незабаром прийшов Волкер.

— Чарлі, Віннету, виходьте надвір! Ми його схопили! — вигукнув він.

— Кого? — запитав я.

— Галлера.

— О! А хто його зловив?

— Ніхто. Він був поранений і не зміг утекти. Це чудово! Поранено було вісім розбійників і всіх в одне й те ж місце, у стегно, тож вони впали й не змогли рухатися далі.

— Справді дивно, Фреде.

— Уявіть собі, ні один з поранених індіанців не захотів здатися живим, а ці вісім негідників благали не вбивати їх.

— Їхні рани небезпечні?

— Ще невідомо. У нас не було часу оглянути їх. Але чому ви сидите тут? Ходімо! Мені здається, ми дечого навчили червоношкірих. Втекли не більше ніж вісімдесят людей із двохсот.

— Чому ж ви радієте, Фреде? Сто з гаком убитих — це жахливо!

— Жахливо. Але ж вони самі винні. Сподіваюся, їхнє плем’я тепер схаменеться. Цієї ночі вони пережили таке, про що довго ще розповідатимуть.

Коли вранці я побачив гори складених один на одного трупів, мені довелося відвернутися від жаху. Я мимоволі подумав про слова одного вченого про те, що людина — це найбільший хижак у світі.

Опівдні потягом прибув лікар, який оглянув і перев’язав поранених. Рана Галлера розпухла, почалося зараження крові. Дізнавшись про те, що надії на одужання немає, він навіть не намагався удавано розкаятися, щоб пом’якшити покарання. Волкер, який був там, поки лікар оглядав Галлера, влетів до мене в кімнату, як куля.

— Чарлі, вставайте! У дорогу! — гукнув він. На обличчі читалася тривога.

— Куди?

— У Гелльдорф.

Його слова налякали мене.

— Навіщо?

— Оґлала хочуть напасти на поселенців.

— О Боже! Звідки ви знаєте?

— Від Галлера. Я розмовляв при ньому з полковником і коротко розповів йому про чудовий вечір у Гелльдорфі. І тоді Галлер зареготав і почав викрикувати, що більше нам так не пощастить. Коли я стривожився і став допитуватися, він сказав, що червоношкірі нападуть на селище.

— В дорогу, Фреде! Розшукайте Віннету й ведіть сюди наших коней, а я тим часом поговорю з Галлером сам.

Увійшовши до будинку, де лежали поранені, я побачив біля Галлера полковника. Смертельно блідий ватажок зграї лежав на закривавленій ковдрі. Його важкий погляд виблискував ненавистю і презирством до всіх.

— Яке ваше справжнє ім’я: Роббінс чи Галлер?

— Вас це не стосується!

— Це стосується мене більше, ніж ви можете подумати, — відповів я.

Чесно кажучи, я був упевнений, що він не захоче говорити зі мною, тому слід було обрати іншу тактику: спробувати роздратувати його.

— Забирайтеся геть звідси! — крикнув він.

— Я маю достатньо підстав поговорити з вами, — твердо відповів я, витримуючи його погляд. — Це я випустив кулю, яка стала для вас фатальною.

Очі його широко розкрилися, здавалося, ще трохи, і вони вискочать з орбіт. Смертельно бліде обличчя почервоніло від припливу крові, старий шрам на лобі набряк.

— Ти брешеш! — розлючено гаркнув він і почав сипати настільки брудними лайками, що я не беруся відтворити їх.

— Я не хотів убивати вас, — відповів я, ледь зберігаючи спокій. — Дізнавшись потім, що ваша рана смертельна, я відчув докори сумління і пошкодував вас. Але тепер бачу, що ви негідник, тому я навіть радий, що звільнив світ від такого, як ви. Моє сумління чисте. Ні ви, ні ваші спільники-індіанці не зможете більше нікому нашкодити.

— Ти певен у цьому? — запитав він і злорадно посміхнувся. — Тоді відвідай своїх друзів у Гелльдорфі і потішся за них.

— Дурниці! Селище надійно захищене.

— Надійно захищене? Та там не залишиться каменя на камені. Тепер я шкодую, що вирішив спочатку напасти на Еко-Каньйон і тільки потім взятися до Гелльдорфа. Нічого, тут нам не пощастило, зате там усе буде гаразд. Поселенці заплатять за всіх тих індіанців і білих, що ви тут убили.

— Це все, що я хотів дізнатися від вас. Ви не просто негідник, містере Галлере, ви — дурний негідник. Ми негайно вирушаємо в Гелльдорф, щоб врятувати все, що можна. А навіть якщо вже пізно й індіанці взяли поселенців у полон, ми звільнимо їх. Тільки завдяки тому, що ви не вмієте тримати язик за зубами, ми врятуємо чесних людей.

— Чорта ви врятуєте, а не чесних людей! — закричав він.

Його спільник, що лежав неподалік, весь час уважно стежив за мною. Після останніх слів Галлера він підняв голову і вимовив:

— Віриш ти йому чи ні, Роббінсе, а він їх справді звільнить. Я його знаю, йому й не таке вдавалося. Це — Вбивча Рука.

— Вбивча Рука? — вигукнув розбійник. — Тисяча чортів! То ось чому вісім куль потрапили в нас! Щоб тобі горіти в пеклі! Щоб ти…

Я не став слухати його прокляття, повернувся й вийшов надвір. Полковник Радж вийшов слідом за мною і здивовано запитав:

— То ви — Вбивча Рука?

— Так. Він не помилився. Я колись стрічався з цією людиною в прерії, але тоді він ще не був розбійником, а звичайним мисливцем. Однак я повинен поспішати. Прошу вас, дайте мені людей. Я мушу допомогти мешканцям Гелльдорфа.

— Вибачте, сер, але це неможливо. Я й сам пішов би з вами, але, на жаль, я лише службовець компанії, і мої обов’язки змушують мене залишатися тут.

— Ви хочете сказати, що нещасні поселенці повинні загинути? Але ж їх кров упаде на вашу голову! Як же ви виправдаєтеся в очах людей і в очах Господа?

— Не панікуйте й вислухайте мене, сер. Мені суворо заборонено залишати Еко-Каньйон без крайньої потреби. Я також не можу наказати робітникам іти з вами. Однак я дозволю вам поговорити з моїми людьми. Добровольці, які виявлять бажання, зможуть залишити на певний час свою роботу і отримати від мене коней і зброю.

— Дякую вам! Розумію, що більше ви не можете зробити, і прошу не сердитися на мене за те, що я відриваю ваших людей від роботи. Я дуже поспішаю, тому на цьому закінчимо.

Через дві години я вже скакав на чолі загону з сорока добре озброєних людей. Віннету їхав поруч зі мною. Він не вимовив ні слова, але вогонь, що горів в його очах, був промовистішим за всякі слова. Якщо індіанці справді напали на Гелльдорф, їм доведеться нелегко!

Ми їхали знайомою дорогою, тому не зупинялися навіть на ніч. За всю дорогу ми не промовили одне до одного й кількох слів. Опівдні наступного дня наші втомлені коні привезли нас до перевалу, за яким було поселення. Вистачило одного погляду, щоб переконатися, що цього разу Галлер не збрехав. Ми запізнилися.

— Уфф! — скрикнув Віннету, показуючи на дим, який піднімався над селищем. — Я розірву цих собак на шматки!

Я глянув туди: червоношкірі спалили і зруйнували каплицю, а хрест скинули в урвище.

Ми з Віннету й Товстуном Волкером уважно оглянули обгорілі руїни будинків, але ніде не знайшли мертвих. Я покликав своїх людей, щоб вони допомогли мені розібрати руїни. Те, що серед руїн не було людських жертв, дуже мене втішило.

Віннету зійшов з коня й піднявся угору до попелища каплиці. Незабаром він повернувся, а в руках обережно ніс невеликий дзвін.

— Вождь апачів знайшов голос гір, — сказав він, — і закопає його тут до того часу, доки не повернеться переможцем.

Тоді ми знову скочили в сідла й помчали вперед. На чолі загону їхав апач, він не відривав погляду від сліду ворогів. Здавалося, навіть сама смерть не зможе зупинити його на шляху помсти. Нас було сорок проти вісімдесятьох, але в такій ситуації ніхто не зважає на кількісну перевагу ворога.

До сутінків залишалося близько трьох годин, і за цей час ми жодного разу не зупинилися і проїхали велику відстань, тож могли пишатися витривалістю наших коней. Коли стемніло, ми зупинилися на ночівлю.

Наступного дня сліди показали, що індіанці випереджають нас більш ніж на півдня і що вони не зупинялися всю ніч. Вони дуже поспішали, і причина такого поспіху була очевидна: під час нічного нападу в Каньйоні Віннету вигукнув своє ім’я, і тепер вони знали, що їх переслідуватимуть.

Наші коні вже зробили майже неможливе, і ми знали, що годі примушувати їх бігти ще швидше. Тому протягом першого й другого дня переслідування ми не наздогнали ворогів.

— Час іде, — сказав мені Товстун Волкер, — ми можемо запізнитися.

— Не запізнимося, — впевнено відповів я. — Полонені повинні померти біля стовпа тортур, а для цього індіанцям треба насамперед дістатися до своїх поселень.

— А де саме їхні поселення?

— У Квакінґасп-Рідж, — відповів Віннету. — Але ми наздоженемо їх раніше.

На третій день перед нами несподівано виникла суттєва перешкода — сліди розходилися. Одна, більша, частина загону повернула на північ, інша — на захід. Перша була важливіша.

— Індіанці хочуть нас затримати! — захвилювався Фред.

— Нехай мої білі друзі зупиняться, — наказав Віннету, — щоб коні не затоптали слідів.

Він подав мені знак рукою, і я зрозумів його без слів: Віннету поїхав роздивлятися сліди, що ведуть на захід, а я вирушив слідом, що тягнувся на північ. Всі інші чекали нас біля роздоріжжя.

Я їхав хвилин п’ятнадцять. Було непросто порахувати, скільки коней пройшло там, бо вершники їхали один за одним. Глибина відбитків та їхня форма підказували мені, що їх було не більше ніж двадцять. Я вдивлявся в землю і раптом помітив кілька маленьких темних круглих цяток на піску, а трохи далі пісок виглядав так, ніби по ньому протягли мішок.

Я негайно повернувся назад. Віннету вже чекав мене біля місця, де сліди розходилися.

— Що бачив мій брат? — запитав я його.

— Нічого, тільки сліди вершників.

— Вперед! — наказав я своєму загону, розвернув коня і попрямував на північ.

— Уфф! — видихнув Віннету. Він не дивувався моїй рішучості і вірив, що я, напевно, знайшов потрібний напрямок.

Коли ми доїхали до того місця, де крихітні плями на піску привернули мою увагу, я зупинив коня і звернувся до Фреда.

— Фреде, я знаю, що ви — хороший вестмен. Погляньте на ці сліди і скажіть, що все це означає!

— Які сліди? — не зрозумів мене той. — Де?

— Ось тут!

— Та тут просто вітром здуло пісок.

— Чудово, мабуть, це трапляється тут доволі часто. Думаю, що Віннету прочитає ці ледве помітні сліди так само, як і я. Нехай мій індіанський брат уважніше придивиться до сліду.

Апач зістрибнув з мустанга, нахилився і швидко, нічого не пропускаючи, роздивився вказане місце.

— Мій брат Чарлі вибрав правильний шлях. Бранці проїхали тут.

— Чому ви так вирішили? — здивувався Фред, який почувався трохи по-дурному, а трохи і злим, що не зміг побачити те, що побачили ми.

— Нехай мій брат придивиться, — почав пояснювати йому Віннету. — Маленькі плями — це краплі крові, а тут, де, як сказав мій брат, вітром здуло пісок, лежали руки дитини, а он там було її тіло.

— Дитина впала з коня, — додав я, — до того ж так невдало, що розбила собі ніс. Індіанці підняли її і знову посадили на коня.

— Справді, дивно, що я сам не здогадався! — усміхнувся Волкер.

— Це тільки початок, Фреде. Скоро нам доведеться відгадувати складніші загадки. Вперед!

Так воно й було. Через хвилин десять замість кам’янистої стежки під нашими ногами був пісок, і сліди зникли. Знову довелося зупинятися, щоб не затоптати слідів, і повзати серед каміння і трави, щоб знайти хоч щось, що вказувало б напрямок.

Раптом Віннету з радісним вигуком простягнув мені знайдену серед каміння товсту нитку.

— Що скажете про це, Фреде? — запитав я вестмена.

_{Ткаля. Арізона, 1913 рік. Фото Роланда Ріда.}

— Гм, нічого особливо. Звичайна нитка з ковдри.

— Саме так. Однак зверніть увагу, які в неї кінці. Індіанці розрізали ковдру на смуги і обмотали ними копита коней, щоб ті не залишали слідів.

Нам довелося ще більше напружитися і ще уважніше роздивлятися сліди. І справді, трохи далі відбиток індіанського мокасина в траві вказав нам потрібний напрямок. Проте пошуки ледве помітних слідів забирали надто багато часу, і ми просувалися вперед украй повільно, а індіанці все більше віддалялися від нас. Через деякий час сліди знову стали чіткішими. Мабуть, із кінських копит зняли шматки тканини. І аж урешті ми зовсім чітко побачили сліди індіанських ніг поряд із кінськими слідами. Це було дивно, і я замислився, що це могло означати. У цей момент Віннету зупинив свого коня і став вдивлятися у далечінь, ніби намагаючись щось пригадати.

— Уфф! — вигукнув він. — Печера в горі, яку білі люди називають Генкок.

— Чому ти згадав про неї? — запитав я.

— Віннету тепер усе розуміє. У цій печері племена сіу приносять людські жертви Великому Духові. Мій брат пам’ятає, що індіанці розділилися на два загони, і більший вирушив до стійбища, щоб скликати все плем’я на свято жертвопринесення, а менший попрямував на північ, до гори Генкок. Тому на кожного коня посадили по кілька бранців, а індіанці йдуть поряд із кіньми пішки. Віннету впевнений, що бранців ведуть до печери крові.

— Чи далеко звідси до тієї гори?

— Ми будемо там до вечора.

— Це неможливо. Вона надто далеко звідси, — сказав Фред.

— Мій брат мусить пам’ятати, що існує дві таких гори.

— А Віннету знає, котра з них та, що нам потрібна?

— Так.

— І побував у цій печері?

— Так. Віннету знає шлях, тому що саме там він домовлявся з батьком вождя Коі-Це, який потім зрадив Віннету, і Віннету взяв його скальп. Нехай мої брати більше не шукають слідів, а довіряться Віннету.

І він пришпорив коня, а ми подалися за ним. Ми довго їхали поміж ущелин, поки нарешті гори раптово не розступилися. Перед нами лежала величезна зелена рівнина. Навколо неї височіли похмурі скелі.

— Мовою дакота ця прерія називається Долиною Крові, — пояснив Віннету, пришпорюючи коня.

То от яка ця моторошна долина, де пролилося стільки крові і про яку вестмени розповідали так багато легенд! Саме сюди червоношкірі з племен дакота приводили приречених на смерть полонених, випускали і гнали по прерії, аж поки не заганяли на смерть. Тисячі невинних людей загинули тут болісною смертю біля стовпа тортур — їх спалювали живцем, вбивали ударами ножа або томагавка, закопували в землю. Ні білі, ні індіанці не наважувалися добровільно проникнути в цю долину. Тільки Віннету був здатний на такий сміливий вчинок, тож ми тоді їхали цією страшною долиною, ніби через найбезпечніше місце на землі.

Потроху наші коні почали виснажуватися від цієї шаленої гонитви. Раптом перед нами з’явилася відокремлена від решти гора, яка більше нагадувала безладне нагромадження зсунутих невідомою силою велетенських каменів. Біля її підніжжя починався ліс. Тут Віннету наказав нам зупинитися і дати спочинок коням.

— Ось і гора Генкок, — сказав Віннету.

— А де ж печера? — запитав я.

— Вхід до неї з іншого боку. Нехай мій брат іде за мною, і через годину ми будемо біля входу.

— Ти береш з собою тільки мене?

— Так, тільки тебе. У цих місцях панує смерть, протистояти якій може тільки дуже сильний. Нехай наші брати знайдуть у лісі схованку для себе і для коней та чекають нашого повернення.

Гора, біля підніжжя якої ми зупинилися, була вулканічного походження. Обійти її можна було щонайменше хвилин за сорок. Я залишив флінт і штуцер біля сідла мого коня й вирушив за Віннету, який уже дерся по західному схилу до вершини.

Дорога була надзвичайно небезпечна. Я ніколи не бачив вождя апачів таким обережним і обачним. Здавалося, що він очікує стріли або удару томагавка з-за кожного куща, з-за кожного каменя. Минула ціла година, поки ми нарешті добралися до вершини.

— Нехай мій брат не видасть себе жодним звуком! — прошепотів він, ліг на землю й поповз у зарості. Я поповз за ним, але майже відразу мало не відсахнувся від несподіванки: я висунув голову з кущів і виявив перед собою безодню, край якої міг намацати рукою. Глибина безодні була не менш ніж сто п’ятдесят футів. Майже прямовисні схили поросли рідким чагарником, а в самому низу, на майданчику завбільшки приблизно сорок футів, лежали зі зв’язаними руками й ногами мешканці селища Гелльдорф. Я впорався зі своїм здивуванням і порахував бранців: тут були всі мешканці Гелльдорфа. Їх охороняло чимало озброєних червоношкірих.

Я уважно оглянув схили, щоб з’ясувати, чи можна спуститися вниз, і зрозумів, що так, але потрібна була міцна мотузка і спосіб якось позбутися варти. На скелі було багато виступів, за які можна було б зачепитися. Віннету поповз назад, а я — за ним.

— Це і є та знаменита печера?

— Так.

— А де вхід?

— На східному схилі, але увійти туди не вдасться нікому.

— Тоді треба спуститися звідси. У нас достатньо ременів і ласó, за допомогою яких ми спустимося донизу.

Віннету кивнув, і ми поповзли донизу. Однак було дивно, що індіанці не стерегли західний схил гори. Якби вони виставили охорону ще й там, ми нізащо не змогли б підібратися до краю прірви непомітно.

Сонце вже ховалося за обрій, коли ми повернулися до нашого загону і стали готуватися до бою. Зібравши всі ласó, ми сплели з них товстий і міцний канат. Віннету відібрав двадцять найспритніших із наших супутників, а решта отримали наказ стерегти коней. Двоє з тих, хто залишався, повинні були через сорок хвилин після нашого відходу сісти на коней, об’їхати гору зі сходу й розпалити далеко в прерії кілька багать, а потім відразу повернутися до загону. Це було потрібно, щоб відвернути увагу індіанців, яким доведеться з’ясовувати, хто наважився зупинитися на ночівлю в їхніх володіннях. За цей час ми встигнемо дістатися до прірви.

Сонце сховалось за горами і розмалювало пурпуром західну частину неба. Багрянець повільно розтікався, бліднув і зникав у сутінках. Віннету довго сидів на траві, дивлячись у вечірнє небо. Раптом підвівся і, не сказавши нікому ні слова, покинув наш табір. Останні кілька годин він поводився, як мені здавалося, доволі дивно. У ньому щось змінилося, і я ніяк не міг зрозуміти, що ж саме. Його очі гарячково блищали, на зазвичай гладкому чолі з’явилися зморшки, які свідчать про тривожні думки. Він явно втратив душевну рівновагу, щось гнітило його. Я вирішив, що маю право запитати, що трапилося.

Знайти Віннету було нескладно — він стояв на узліссі, притулившись до дерева, і вдивлявся у відблиск призахідного сонця на небі, яке швидко темніло й на якому пливли одна за одною поодинокі хмари, осяяні золотими променями сонця. Я йшов безшумно, але Віннету, попри свої роздуми, не тільки почув, але й упізнав, хто до нього наближається. Не обертаючись, він сказав:

— Мій брат Чарлі шукає мене. І це правильно. Нам треба побути разом, бо незабаром ми розлучимося назавжди.

Я поклав руку йому на плече.

— Які тіні затьмарили душу мого брата Віннету? Прошу тебе, жени геть злі думки.

У відповідь він підняв руку і показав на захід зі словами:

— Там горів вогонь життя, тепер усе зникло і настає морок. Хіба ти можеш відігнати тіні, які опускаються там на землю?

— Ні, але вранці світло повернеться й настане новий день.

— Для Віннету вже не буде нового дня. Сонце його згасне, як згас сьогодні день, і ніколи більше не зійде. Наступний схід сонця він зустріне уже в потойбічні.

— Мій улюблений брат Віннету не повинен брати близько до серця важкі передчуття. Цієї ночі нас чекає дуже небезпечна сутичка, але згадай, як часто дивилися ми в очі смерті і як вона простягала до нас руки, але завжди відступала. Не піддавайся смутку! Твоє тіло й душа втомилися за останні дні.

— Віннету ніколи не втомлюється, і труднощі його не лякають. Мій брат знає це. Я завжди прагнув пити з джерела знань. Ти показав мені це джерело і тамував мою спрагу. Я багато навчився в тебе, але залишився червоношкірим. Білі люди схожі на домашніх тварин, які забули голос природи. Індіанець ближчий до дикого звіра, якого ніколи не обманює передчуття, тому що він відчуває душею. Дикий звір дізнається про наближення смерті й намагається сховатися в лісовій гущавині, щоб померти на самоті. Я відчуваю те саме, повір мені, Чарлі! Голос смерті кличе мене, а він ніколи не обманює.

Я обійняв його.

— Твоє передчуття оманливе, брате мій. Хіба в тебе не бувало раніше чогось подібного?

— Ні. Сьогодні — вперше.

— Тоді звідки ти знаєш, що це передчуття смерті? Адже ти ніколи ще такого не відчував?

— Це занадто чітко звучить у мені й говорить, що Віннету загине від кулі, яка влучить у його груди. Голос смерті говорить правду: тільки куля може вбити мене. Вождь апачів не боїться ні ножа, ні томагавка і здатний відбити будь-який удар. Нехай мій брат повірить мені — сьогодні я піду до Країни вічного…

Він запнувся і не договорив останнього слова. За віруваннями індіанців мертві йдуть до Країни вічного полювання. Що ж завадило йому договорити останнє слово? Я знав, що саме: під час спілкування зі мною він поволі перетворився на християнина, хоч наразі й боявся висловити це вголос. Він обійняв мене, помовчав, а потім продовжив:

— Сьогодні я піду туди, куди пішов син доброго Маніту, щоб приготувати для нас дім Отця нашого, і куди за мною прийде колись мій брат Вбивча Рука. Там ми знову зустрінемося, коли не буде більше відмінностей між білими й червоношкірими синами Отця, який однаково любить усіх своїх дітей. Там буде панувати вічний мир, там не буде вбивств, не будуть гнобити червоношкірих, які прийняли білих як своїх братів. Добрий Маніту зважить на терезах справедливості вчинки своїх дітей, а Віннету постане перед ним і проситиме помилувати вбивць свого народу.

Він притиснув мене до грудей і замовк. Його слова зворушили мене до глибини душі. Якийсь внутрішній голос підказав мені, що Віннету мучать справжні, а не оманливі передчуття, тим більше, що його інстинкти й раніше завжди виявлялися правдивими. Однак я сказав:

— Мій брат Віннету вважає себе сильнішим, ніж він є насправді. Він — найсміливіший воїн свого племені, але він — лише людина. Я ніколи не бачив його втомленим, але останні дні виснажили всіх нас. Мій брат втратив багато сил, втома гнітить його душу і позбавляє віри в себе. Але щойно людина відпочине, зникають і похмурі думки. Ходімо, брате мій. Наші супутники чекають нас біля підніжжя гори, ляж поруч із ними й відпочинь.

Вождь апачів вперто похитав головою.

— Мій брат Чарлі не може серйозно пропонувати мені те, що він каже.

— Але чому? Я бачив печеру і знаю, що робити. Я сам поведу людей.

— Чому ти не хочеш, щоб я там був? — запитав Віннету, і його очі дивно блиснули.

— Ти зробив дуже багато, і тобі час відпочити.

— А хіба ти не зробив багато? Більше за мене і більше за інших? Я не залишуся.

— Навіть якщо я попрошу тебе? Навіть якщо я вимагатиму?

— Ні! Ти хочеш, щоб потім мені говорили в очі, що вождь апачів Віннету злякався смерті?

— Ніхто не посміє сказати тобі таке.

— Навіть якщо всі будуть мовчати і ніхто не посміє назвати мене боягузом, залишиться одна людина, чиї докори змусять червоніти від сорому моє обличчя.

— Хто ж це?

— Я сам! Якщо Віннету віддасть перевагу відпочинку перед боєм, якщо Віннету кине свого брата Чарлі в небезпеці, то я перший кричатиму йому у вухо, що він недостойний називати себе воїном і бути вождем сміливого народу. Хіба мій брат хоче вважати мене койотом? Хіба Віннету повинен зневажати самого себе? Ні, краще загинути воїном, ніж жити боягузом!

Я мовчав. Не знав, що маю відповісти на ці гарячі слова. Цей мужній воїн ніколи не пробачив би собі навіть хвилини страху, він не міг дозволити собі зберегти життя, ухилившись від бою. Він не пережив би такої ганьби. Тим часом Віннету продовжував:

— Ми стільки разів стояли лицем до лиця зі смертю. Ти завжди був готовий померти і навіть записав на папері, що я повинен зробити в разі твоєї загибелі. Блідолиці називають це заповітом. Віннету вміє писати, він теж написав заповіт. Смерть кличе мене, тому сьогодні я скажу тобі, де він лежить, і попрошу тебе виконати мою останню волю. Ти готовий до цього?

— Так, хоча найбільше я хочу, щоб твої передчуття не справдилися і щоб ти ще багато сонць зустрічав на землі. Однак якщо тобі судилося померти першим, моїм обов’язком буде виконати твою останню волю.

— Навіть якщо доведеться наражатися на небезпеку, а може, і померти?

— Віннету сумнівається у словах свого брата? Пошли мене на неминучу загибель, і я піду!

— Я знаю, Чарлі, що за мене ти готовий віддати життя. Тільки ти можеш зробити те, про що я тебе прошу. Чи пам’ятаєш ти, як багато зим тому ми говорили з тобою про багатство? Це було так давно! У той час я ще не знав тебе так добре, як сьогодні.

— Пам’ятаю.

— Я слухав тебе тоді й думав, що ти говориш не зовсім те, що думаєш. У той час золото ще мало для тебе певну вартість, чи не так?

— Ти не помилився.

— А тепер? Скажи мені правду!

— Усі білі люди цінують золото, але мені не потрібні мертві скарби і швидкоплинні задоволення. Радість, яку дає золото, недовговічна і примарна, справжнє щастя слід шукати не в багатстві, а в душі людини.

— Я знав, що сьогодні ти скажеш саме так. Я ніколи не приховував від тебе, що знаю безліч місць, де самородки лежать під ногами. Достатньо було б назвати тобі одне з них, і я міг би зробити тебе дуже багатим, але не зміг би зробити тебе щасливим. Добрий Маніту не створив тебе для ледачого й ситого життя, твоє сильне тіло і велика душа призначені для важливіших справ. Тому я не звірив тобі таємниці жодного родовища золота. Ти не ображаєшся на мене за це?

— Ні, — не вагаючись, відповів я. Я стояв перед другом і братом, який, передчуваючи смерть, просив мене виконати його останнє бажання. Хіба міг я в таку хвилину думати про золото й багатство?

— Твої очі побачать багато золота, дуже багато, — продовжував Віннету. — Але воно не стане твоїм. Після моєї смерті відшукай могилу мого батька Інчу-Чуни. Ти знаєш, де вона. Біля її підніжжя, із західного боку, я поховав у землі заповіт. Прочитай його й виконай мою останню волю.

— Присягаюся тобі, я зроблю все, про що ти просиш! — запевнив я вождя апачів. Мій голос тремтів, а в очах були сльози. — Немає у світі такої небезпеки, яка стала б мені на заваді!

— Дякую тобі. Нам час іти. Треба нападати. Я знаю, що не доживу до кінця бою, тому хочу попрощатися з тобою, мій брате. Нехай Добрий Маніту винагородить тебе за все, що ти зробив для мене. Серце моє переповнене словами, які не можуть висловити вуста. Поховай мене в Скелястих горах на березі річки Метсур[44], на коні, з моєю срібною рушницею. Вона не повинна потрапити в чужі руки! А коли ти потім повернешся до людей, то переконаєшся, що ніхто з них не любить тебе так, як любив я. Згадуй іноді про свого друга і брата Віннету.

Суворий вождь апачів ледь стримався, щоб не розридатися, я притиснув його до грудей, і сльози потекли у мене з очей.

— Віннету, брате мій, це всього лише передчуття, яке не справдиться, тінь, яка розсіється. Ти повинен залишитися тут!

— Я іду, — відповів він тихо, але твердо й рішуче, вивільнився з моїх обіймів і покрокував туди, де нас чекали товариші.

Я брів за ним, марно намагаючись знайти аргументи, які зуміли б переконати його відмовитися від участі в битві. Я й сьогодні віддав би все за це. Але, мабуть, таких причин не існувало.

І хоч вождь апачів умів володіти собою як ніхто інший, голос його затремтів, коли він наказав:

— Уже стемніло. Час іти в наступ. Нехай мої брати ідуть за мною.

Один за одним довгим ланцюгом ми піднімалися вгору схилом, тим же шляхом, яким сьогодні вів мене Віннету. Рухатися безшумно в повній темряві набагато важче, ніж удень, і минуло не менш ніж дві години, поки ми нарешті досягли прірви, на дні якої перебували полонені. Внизу горіло яскраве багаття, і в його мерехтливому світлі ми бачили, як мовчазно ходять навколо зв’язаних людей вартові.

Поки ми обв’язували канат навколо величезного валуна, у прерії на схід від гори замерехтіли вогні багать. Відразу з печери на дно кратера вийшов індіанець і щось сказав вартовим; ті пішли за ним. Наш задум виявився вдалим.

Настала вирішальна мить. Я схопився обома руками за канат, щоб першим спуститися вниз, але Віннету твердо відсторонив мене.

— Загін поведе вождь апачів. Нехай мій брат іде за мною.

Наказавши іншим спускатися так, щоб на канаті одночасно було не більше ніж четверо чоловік, Віннету зіслизнув донизу. Я вичекав трохи й теж узявся за канат, за мною пішов Фред.

Неможливо спуститися вниз із висоти ста п’ятдесяти футів і не зачепити жодного каменя. Як на зло, один із камінців упав на дитину, і вона заплакала, а з печери негайно вибіг індіанець. Почувши шум зверху, він підняв голову і тієї ж миті закричав, скликаючи інших воїнів.

— Швидше, Віннету! — вигукнув я. — Швидше, інакше все пропало!

Віннету спустився донизу так швидко, ніби впав. Я теж ледве торкався руками каната, сплетені в товстий джгут ремені пекли мені долоні, наші товариші нагорі побачили, що відбувається, і поспішали, як могли. Через кілька секунд Віннету вже стояв на землі, і відразу ж поруч із ним приземлився я.

Не встигли ми зробити й кроку, як із печери плюнули вогнем дві рушниці, і Віннету впав на землю, як підкошений. Від жаху я застиг на місці.

— Брате мій, Віннету! — покликав я. — Ти поранений?

— Віннету помирає, — ослабленим голосом відгукнувся апач.

Мене охопила дика лють, яку я не міг, та й не збирався стримувати. Тієї ж миті за моєю спиною з’явився Волкер.

— Віннету помирає, — сказав я. — Вперед! Бий їх!

До нас уже бігли п’ятеро індіанців, серед яких я впізнав вождя. Не гаючи часу на те, щоб вихопити ніж або револьвер, я накинувся на них із голими руками.

— Коі-Це! Помри, собако! — закричав я і щосили вдарив його кулаком у скроню.

Вождь індіанців звалився на землю мертвим. Індіанець коло нього, побачивши у світлі багаття моє перекошене обличчя й тіло вождя на землі, опустив занесений для удару томагавк.

— Вбивча Рука! — пробелькотів він.

— Так, це я! Помри й ти!

Я сам себе не впізнавав. Від удару кулака звалився мертвим і другий індіанець.

— Вбивча Рука! — повторювали перелякані червоношкірі.

— Вбивча Рука? То це ви, Чарлі? — здивовано закричав Волкер. — Нарешті я все зрозумів! Зараз ми їм покажемо! Вперед!

Хтось із червоношкірих вдарив мене ножем у плече, але я не відчув болю і наступним ударом повалив додолу свого супротивника. Ще двоє індіанців загинули від куль Фреда. Тим часом зверху спускалися інші наші товариші, вони довели справу до кінця, а я тим часом побіг до Віннету і опустився коло нього на коліна.

— Куди влучила куля? — запитав я.

— Сюди, — прошепотів він, затискаючи лівою рукою рану справа на грудях.

Я дістав ніж і розрізав сорочку. Куля прострелила йому легеню. Пекучий біль, якого я досі ніколи в житті не відчував, пронизав мене.

— Ще є надія, брате мій, — намагався я втішити його.

— Підніми мене, щоб я міг бачити бій, — попросив Віннету.

Я виконав його прохання. Він лежав у мене на колінах і дивився, як із печери вибігали індіанці, а наші люди нещадно вбивали їх. Звільнені від пут бранці з радісними криками схопили з землі зброю мертвих індіанців і теж кинулися в бій. Але я ні на що не звертав уваги: я дивився на обличчя вмирущого друга. Кров перестала текти з рани на грудях, а це означало, що почалася внутрішня кровотеча.

— Що я можу зробити для мого брата? — насилу змусив я себе поставити запитання.

Віннету заплющив очі й нічого не відповів. Не сміючи поворухнутися, я тримав його голову в себе на колінах. Весь забризканий кров’ю, Волкер підійшов до мене і повідомив:

— Бій завершено. Вони всі загинули.

— Він теж помирає! — не витримав я. — Чого вони всі варті у порівнянні з ним.

Вождь апачів лежав нерухомо. Робітники, які ризикували життям для порятунку поселенців, і самі недавні бранці, які мало не стали жертвами індіанців, обступили нас. Нарешті Віннету розплющив очі.

— Що я можу зробити для мого брата? — повторив я.

Він кивнув і тихо сказав:

— Нехай мій брат Чарлі проведе цих людей до річки Метсур, туди, де буде моя могила. Там багато дорогоцінних каменів. Вони їх заслужили.

— Що ще, брате мій?

— Не забувай свого червоношкірого брата і молися за нього доброму Маніту. Чи зможуть поселенці піднятися на схил?

Я зрозумів, чого він хоче, і ствердно кивнув головою, хоч і знав, що руки й ноги бранців покалічені путами.

— Віннету просить заспівати для нього!

Поселенці почули його слова, не чекаючи мого прохання, старий Гіллман подав їм знак, і всі стали підніматися на скельний виступ, що навис над головою Віннету. Очі вождя апачів проводжали поселенців і знесилено заплющилися лише тоді, коли вони стали на виступі.

Почали співати «Аве Марія». Вмирущий Віннету вслухався, тримаючи мене за обидві руки. Коли зазвучала друга строфа, він повільно розплющив очі і подивився в небо спокійним ясним поглядом. Спів лунав. Потім Віннету поклав мої руки на свої закривавлені груди і прошепотів:

— Чарлі, зараз будуть слова про смерть, правда?

Я не міг сказати ні слова. Я плакав. Почалася третя строфа.

_{Велика Дорога, делегат від оґлала на нараді вождів племен сіу з керівником Департаменту внутрішніх справ. Вашингтон, 1891 рік. Фото з колекції студії Чарльза Белла.}

Коли голоси затихли, він притиснув мої руки до своїх грудей, хотів ще щось сказати, але йому не вистачило сил. Я нахилився, приклав вухо до його губ і почув, як він з останнім подихом вимовив:

— Прощай, мій брате… Тепер Віннету став християнином…

Передсмертне тремтіння пробігло його тілом, кров хлинула з рота. Віннету востаннє стиснув мої руки, і раптом його пальці заклякли і розтиснулися. Мій друг помер.

Що я ще можу сказати про це? Справжню глибоку печаль неможливо передати словами. Мені хотілося в ту мить тільки одного: щоб якомога швидше настав час, коли такі криваві історії назавжди залишаться в минулому.

Ми обоє не раз дивилися в очі смерті. Будь-який мешканець Дикого Заходу, не має значення, білий чи індіанець, завжди готовий зустріти смерть. Проте того дня загинув мій найкращий друг, і біль розривав моє серце на шматки. Я досі не можу знайти слів, щоб описати свої відчуття. Цей незвичайний чоловік і мужній воїн загинув так раптово! Він помер, і тепер згасне все його плем’я, всі червоношкірі!

Всю ніч я не стулив очей, не вимовив ні слова і не зронив ні сльози. Мої очі нестерпно пекли, але вони залишалися сухими. Передчуття смерті мучило Віннету недаремно. Я з радістю провів би з ним решту свого життя, але він лежав на моїх колінах мертвий, як колись лежали перед ним його батько й сестра.

Вранці ми рушили геть із гори Генкок. Німецькі каменотеси охоче погодилися супроводжувати мене до місця поховання Віннету, бо сподівалися знайти там дорогоцінні камені. І це полегшило моє завдання. Треба було поспішати, бо індіанці могли напасти в будь-яку мить. Тіло вождя апачів загорнули в ковдру і прив’язали до коня. Від долини річки Метсур нас відділяло всього два дні шляху. Замітаючи сліди, ми вирушили туди, де Віннету призначив місце свого поховання.

Наступного вечора ми вже були у долині цієї невеликої гірської річки. Тут ми поховали Віннету з усіма належними великому вождеві почестями. Він сидить верхи на своєму мустангу всередині кам’яного кургану в повному озброєнні червоношкірого воїна і зі срібного рушницею. Тільки не тремтять на вітрі над його могилою скальпи вбитих ворогів: за християнським звичаєм ми спорудили на ній хрест.

У долині поселенці знайшли не тільки обіцяні камені, але й золотий пісок, який відшкодував робітникам залізниці втрати, яких вони зазнали через те, що кинули роботу і вирушили навздогін за індіанцями. Багато з них залишилося там разом зі старим Гіллманом та його друзями і заснувало нове селище під колишньою назвою — Гелльдорф. Решта повернулася в Еко-Каньйон, де дізналася, що ватажок зграї грабіжників Галлер помер від ран. Схоплених разом із ним бандитів віддали під суд.

Дзвін зі старої дзвіниці, що його врятував Віннету в колишньому поселенні, привезли сюди і встановили на новій каплиці. Тепер щоразу, коли дзвонять у цей дзвін і співають «Аве Марія», поселенці згадують хороброго вождя апачів.

— Як на мене, це одне й те ж.

— Для нього і для вбитих ним апачів — одне й те ж, але для нас — ні.

— Чому?

— Як думаєте, чи багато золота заховано в горах?

— Дитині ясно, що дуже багато. Не знаю чому, але мені здається, що там його сила-силенна.

— Ви не знаєте чому, а я знаю.

— Ви? — здивовано подивився він на мене.

— Я. Подумайте самі. Навіть людина, яка ніколи не бувала в Маґворт-Гіллз, здогадається, що там не може бути природного золотого родовища. Звідки воно там візьметься? А коли воно там і є, то все дуже просто: апачі сховали в горах свої скарби, влаштували там щось на зразок золотого запасу племені. Мабуть, мали на те свої причини. А якщо вже вони взялися до такої непростої справи, то напевно не для того, щоб віднести туди кілька злитків.

— Це правда.

— Отже, там дуже багато золота. А те, що взяли звідти Віннету і його батько, — було лише незначною частиною незліченних скарбів.

— Згоден.

— Містер Сантер міг знайти величезне багатство, але він зазіхнув на жалюгідні два-три десятки злитків.

— Це з одного боку правда, але з другого — краще синиця в руці, ніж журавель у небі.

— Невже не розумієте, що я намагаюся вам пояснити? Придивіться до того, як містер Сантер звик діяти. Його звички в майбутньому можуть бути для нас дуже небезпечними.

— Небезпечними? Нісенітниця!

— Уявіть собі, що ми вирушаємо в Маґворт-Гіллз, знаходимо там скарби, а потім…

— Ділимо їх між собою, — скоромовкою вставив містер Ґейтс.

— Ділимо, але як? Скільки, на вашу думку, повинен отримати кожен із нас?

— Звідки можна це знати? Для цього спершу треба побачити, що там лежить.

— Але й тоді ви не будете знати, скільки отримає кожен, бо я впевнений, що містер Сантер забере собі левову частку, а нам виділить стільки, скільки сам захоче.

— Ні. Цього він не зробить. Тут ви помиляєтеся!

— Не думаю.

— А я думаю. Ділити будемо порівну, ніхто не отримає більше, ніж інші! — твердо вимовив містер Ґейтс.

— Навіть Сантер?

— Навіть він.

— Це він вам так сказав?

— Не лише сказав, а й дав слово честі, а потім ми потиснули одне одному руки.

— І він в ту мить, мабуть, мав благородний вигляд?

— Звичайно. Це найблагородніша людина з усіх, кого я зустрічав.

— А ви — трійця найлегковірніших дітей з усіх, кого я зустрічав.

— Чому?

— Бо ви вірите в такі обіцянки.

— А чому б не вірити?

— Мені справді пояснити вам, чи ви вже самі зрозуміли?

— Поясніть.

— Якщо людина здатна вбити за кілька злитків золота, то значить, що вона дуже жадібна. Тож навряд чи така людина схоче ділитися з вами.

— Але ж то були червоношкірі!

— Але вони нічого поганого йому не зробили! І навіть якби вони були білі, він теж не вагався би й убив їх!

— Гм! — недовірливо сказав Ґейтс.

— Мало того, я припускаю, що Сантер пообіцяв вам таку ж частку, яку збирається взяти й собі…

— І він дотримає свого слова, — перебив мене Ґейтс.

— Звичайно, дотримає, але тільки тому, що й так дістане все назад.

— Ви хочете сказати, що він потім нас пограбує?

— Так. Частка кожного з нас буде в сотні разів більшою за ті жалюгідні кільканадцять самородків, які несли з собою індіанці. І якщо він пристрелив їх через таку дрібницю, то б’юся об заклад, що, як тільки ми доберемося до золота, наше життя буде під загрозою. Принаймні, на мою думку.

— Зачекайте, містере Джонсе! Але ж є різниця, в кого стріляти: у білого чи в червоношкірого?

— Для людини, охопленої жагою золота, немає ніякої різниці.

— Не можу погодитися. Можливо, в іншому ви й маєте рацію. Але коли ви побачите містера Сантера, то зразу зрозумієте, що він заслуговує на повну довіру.

— Дуже сподіваюся, що так і буде.

— Самі побачите!

— Чудово! Я з нетерпінням очікую тієї миті, коли нарешті зможу подивитися йому в очі.

— У вас стільки сумнівів і підозрілості, скільки жаб і п’явок у болоті. Але ви можете легко уникнути небезпеки.

— Як? Не йти з вами?

— Саме так. Вас ніхто не змушує, і ви ще можете відмовитися від нашої пропозиції. Я й сам не знаю, як поставиться до вашої присутності містер Сантер. Я думав, що зроблю вам послугу, запропонувавши поїхати з нами до Маґворт-Гіллз.

У його голосі зазвучала образа. Він розгнівався на те, що я не виявив захоплення ні містером Сантером, ні блискучою нагодою нажити багатство, пограбувавши апачів. Тому я відповів йому:

— Ну що ви, ваша пропозиція і справді велика честь для мене. Дякую вам, — примирливо забурмотів я.

— Тоді спробуйте виявити свою подяку якось по-іншому і не поливайте брудом джентльмена, якого ще навіть не бачили. Припинімо цю марну суперечку, майбутнє нас розсудить.

Ми перевели розмову на інше, і мені поволі вдалося подолати недовіру, яка виникла між нами. Я не сумнівався, що, якби я назвався своїм вестменським іменем, вони відразу погодилися б зі мною. Однак ризикувати не можна було. Недосвідчені й довірливі, вони швидше могли нашкодити мені, ніж допомогти.

Вже зовсім стемніло, і час було лягати спати. Місце для ночівлі вони вибрали вдало, але я про всяк випадок уважно оглянув околиці. Не зауваживши нічого підозрілого, я спокійно ліг. Мої випадкові супутники, які назвалися вестменами, навіть не спромоглися виставити вартового.

Наступного ранку ми продовжили подорож до Маґворт-Гіллз, мої супутники, звісно, навіть не здогадувалися, що я теж туди збирався. Весь день я провів у сідлі, до болю в очах вдивляючись у траву, де сподівався знайти сліди червоношкірих. Мені було дуже неспокійно. Ґейтс і його товариші поводилися безтурботно, впевнені, що саме ім’я Сантера захистить їх від індіанців. Я не перечив, щоб не викликати підозр, але не сумнівався, що, якби ми перестрілися з кайова, вони одразу впізнали б мене. На щастя, за цілий день ми не зустріли жодної людини.

Увечері ми розмістилися на ніч у відкритій прерії. Безтурботні мисливці за чужим золотом хотіли розвести багаття, але, на щастя, не знайшли хмизу. На мою думку, не було жодної потреби палити вогонь — ніч була теплою, а смажити нам не було що. Вранці ми доїли залишки в’яленого м’яса і продовжили шлях. Далі ми мусили здобувати собі їжу полюванням.

— Можливо, ви хороший трапер, але чи вмієте полювати, містере Джонсе? Влучите у зайця з відстані ста кроків?

— Сто кроків, кажете? — перепитав я. — Далеко.

— Так я й думав! Ви не влучите, — жартував Ґейтс. — Даремно тягнете з собою свою стару гармату. З неї можна стріляти по дзвіниці, але не в дрібного звіра. Але не турбуйтеся, ми про вас подбаємо.

— Хочете сказати, що стріляєте краще, ніж я?

— Саме це я й хочу сказати. Ми — мисливці, справжні вестмени.

— Ну, цього замало, щоб роздобути собі обід.

— Що ж іще треба?

— Дичина. Ви можете бути чудовим стрільцем, але якщо ми не побачимо звіра, то, попри всю вашу влучність, нам доведеться голодувати.

— Не турбуйтеся, ми знайдемо на що полювати.

— У прерії? У цю пору року тут можна зустріти тільки антилоп, а вони не підпустять вас на відстань пострілу.

— Так, дещо ви таки знаєте, але не все. У Маґворт-Гіллз вистачає лісів, тож голодувати ми там не будемо. Містер Сантер сказав нам, що в тих місцях багато дичини.

— Коли ж ми туди доберемося?

— До полудня, якщо ми не збилися зі шляху, — відповів мені Ґейтс, вдивляючись у далечінь.

Я краще за них знав, що ми рухалися правильно і що ще до полудня побачимо гори Наґґет-Ціль. Їм здавалося, що вони самі вибирають дорогу, але насправді я вів їх через прерію найкоротшим шляхом.

Сонце ще не досягло зеніту, коли далеко на півдні рівнину змінили порослі лісом гори.

— Це і є Маґворт-Гіллз? — запитав Клай.

— Так, — відповів йому Ґейтс. — Містер Сантер докладно описав мені, як вони виглядають. Все сходиться. Через півгодини будемо на місці.

— Боюся, що ні, — заперечив Клай.

— Чому?

— Ти забув, що гори з півночі недоступні для вершників.

— Я нічого не забуваю, друже. Я хотів сказати, що через півгодини ми будемо біля підніжжя гір, а потім об’їдемо їх і з півдня потрапимо в долину, яка розділяє гори на дві частини.

Я втрутився в їхню бесіду, щоб потихеньку з’ясувати, наскільки добре описав їм Сантер місцевість, з цього можна було б зробити висновок, наскільки він був відвертий із ними.

— Напевно, в цій долині ми й зустрінемося з містером Сантером?

— Ні, ми будемо чекати його в горах.

— А ми проїдемо туди на конях?

— Так.

— Там є дорога?

— Дороги немає, але є висохле русло річки. Проїхати там годі, але можна пройти пішки і провести коней за собою.

— А навіщо? Навіщо нам лізти в гори? Чи не краще залишитися внизу?

— Не краще. Апачі сховали золото десь на вершині.

— Ну тоді хоча б коней можна залишити внизу.

— Дурниці. Зразу видно, що ви — простий трапер. Поки ми знайдемо те, що шукаємо, можуть минути тижні. Коні не зможуть так довго стояти внизу в долині, за ними ж мусить хтось доглядати. А нагорі вони просто пастимуться біля нас. Невже це не зрозуміло?

— Зрозуміло, але той, хто не знає місцевості, може запитати, хіба ні?

— До речі, там, на горі, цікаво. Я не казав вам, що там стоять могили вождя і його дочки?

— І ми станемо табором просто біля могил?

— Так.

— І будемо там ночувати?

Я поставив це питання навмисно: мені треба було знайти заповіт Віннету, а для цього доведеться розрити підніжжя могили Інчу-Чуни. І ось саме там їм заманулося ставити табір! Щоб позбутися свідків, я спробував викликати в них забобонний страх перед мерцями, який змусив би їх влаштуватися подалі від могил. Хоч і це мене не влаштовувало, бо в нічній темряві я легко міг помилитися, та й важко було б сховати яму в могилі так, щоб її не було помітно вранці.

— Чому ви питаєте, де ми будемо ночувати? — запитав Ґейтс.

— Та як сказати. Якось не дуже добре спати поблизу могил, — відповів я.

— Ви боїтеся?

— Ні.

— Боїтеся! Саммере, Клаю, ви чули? Містер Джонс боїться небіжчиків! Він думає, що червоношкірі вийдуть вночі з могили і стрибнуть йому на спину! Ха-ха-ха!

Він голосно сміявся, а з ним і його друзі. Я мовчав, бо мене більше влаштовувало, щоб мене вважали боягузом, а не почали дошукуватися справжньої причини моїх питань. Ґейтс з удавано заспокійливим тоном розпитував далі:

— Ви й справді такий забобонний, містере Джонсе? Невже вірите в дурні вигадки? Небіжчики не воскресають, і ці двоє теж ніколи не покинуть свою Країну вічного полювання, де їм так добре живеться. Але якщо вони з’являться перед вами, кличте нас на поміч, ми з ними впораємося.

— Я й сам впораюся з ними, містере Ґейтсе. Я нічого не боюся, але вважаю, що ставити табір біля могил недобре. Можна ж вибрати інше місце.

Тим часом ми наблизилися до гір. Біля підніжжя нам довелося повернути на захід, щоб об’їхати їх. Потім ми потрапили в долину, що розділяла гори, видерлися уздовж русла на вершину, спустилися з неї й опинилися серед порослої лісом улоговини. Ґейтс час від часу зупинявся, пригадуючи опис шляху, який дав йому Сантер. Потім він обирав правильну дорогу, що свідчило про його добру пам’ять. Я йшов останнім, ясна річ, зумисне. Нарешті ми почали підніматися і йшли крізь ліс. Тут Ґейтс зупинився і вигукнув:

— Чудово! Ось ми й на місці. Погляньте на ті кургани! Тепер залишається дочекатися містера Сантера.

То була правда. Перед нами височіли знайомі мені могили Інчу-Чуни і Ншо-Чі.

Усередині складеного з каменів кургану сидів на своєму коні батько Віннету в повному бойовому спорядженні індіанців. Поряд стояла піраміда зі скельних уламків, з якої тягнулася до сонця верхівка дерева. Всередині, притулена до стовбура, спала вічним сном прекрасна Ншо-Чі.

Я підійшов до могил, і серце моє стислося від болю. Я кілька разів бував тут разом з Віннету, щоб ушанувати пам’ять загиблих. Він також не раз приїжджав сюди без мене, і я не знаю, про що він думав і що почував, поки я був десь далеко, в інших країнах. А тепер я стояв тут один, без друга і брата, який також покинув мене назавжди. Раптово туга в моїй душі змінилася жагою помсти. Сантер і помста! Колись усі думки Віннету так чи інакше поверталися до цієї людини. Молодому вождеві апачів, попри всі старання, не вдалося зловити вбивцю й помститися. Тепер я стояв тут, біля дорогих мені могил, і чекав, коли з’явиться Сантер. Хіба не міг я виконати останню волю Віннету? Хіба не став я спадкоємцем його помсти? Якщо я не вб’ю Сантера, це буде не благородством, не християнською чеснотою, а зрадою усіх його жертв.

Раптом я почув невідомо звідки голос: «Віннету став християнином». Тієї ж миті за моєю спиною пролунав інший голос, голос Ґейтса:

— Що ви розглядаєте в цій купі каменів? Чи вам уже ввижаються привиди померлих червоношкірих? Якщо так боїтеся серед білого дня, то що ж буде вночі?

Я нічого не відповів йому, відвів коня на галявину, стриножив і пустив пастися, а сам пішов оглянути околиці.

Повернувшись, я побачив, що троє моїх товаришів уже влаштувалися. Вони сиділи біля могили вождя, саме там, де мені слід було копати, щоб дістати заповіт Віннету.

— Куди ви ходили? — грубо запитав Ґейтс. — Шукали золото? Навіть не думайте робити щось сам, ми разом приїхали сюди і разом почнемо пошуки, щоб ніхто ні від кого не міг приховати місця, де лежать скарби.

Мені дуже не сподобалися його слова. Хоч вони й не знали, хто я такий, однак не можна було допускати, щоб зі мною розмовляли таким тоном. Слід було дати відсіч, але й не переборщити, щоб не образити Ґейтса, на якого мені потрібно було вважати, принаймні наразі.

— Чи не занадто ви допитливі, містере Ґейтсе, а може, вам здається, що можете наказувати мені. Зважте, що я давно виріс з коротких штанців і зумію за себе постояти.

— Постояти за себе? Містере Джонсе, на що натякаєте?

— Я не натякаю, містере Ґейтсе, я кажу відверто: я нікому не підкоряюся.

— Отут ви помиляєтеся. Коли ви приєдналися до нас, то стали частиною товариства, а в таких справах завжди має бути людина, чиї накази інші виконують беззаперечно.

— І ви вважаєте, що віддавати накази найкраще вдасться вам?

— Так.

— А ось тут помиляєтеся ви. Якщо хтось тут і буде командувати, то це буде Сантер.

— А поки його немає, я — його заступник.

— Але не в тому, що стосується мене. Не забувайте, що Сантер мене ще не взяв до вашої групи, отже, я ще не член товариства.

— Тоді тим більше припиніть нишпорити всюди! Якщо ви ще не член нашого товариства, то не маєте на це права.

— Припинімо цю суперечку, сер. Я ходитиму, куди захочу й коли захочу. Я не збираюся сваритися з вами й охоче дам вам пояснення. Я ходив, щоб перевірити, чи немає довкола підозрілих слідів. Якщо вже ви такий досвідчений вестмен, то мали б знати, що не можна ставати табором у лісі, не переконавшись, чи немає поблизу ворогів. Ви забули про це правило, тому я зробив усе за вас. Мені здається, я заслуговую на подяку, а не на докори.

— То ви шукали слідів?

— Так.

— А ви вмієте їх відшукувати?

— Ну звичайно.

— А я подумав, що ви шукаєте золото, — глузливо промовив Ґейтс.

— Я не цікавлюся такими дурницями.

— Ви сказали «дурниці». Чому?

— Де його шукати, знає тільки Сантер, якщо тільки золото все ще тут, у чому я глибоко сумніваюся.

— У вас надто багато сумнівів. Я відчуваю, що ви не довіряєте нам. Мабуть, не варто було запрошувати вас їхати з нами.

— Може, й так. Але боюся, що золота нам тут не знайти ні з містером Сантером, ні без нього. Його тут більше немає.

— Звідки ви знаєте? Хто вам сказав?

— Здоровий глузд. І мені дуже дивно, що ви видаєте себе за досвідчених вестменів, а самі досі ні про що не здогадалися.

— Досить говорити загадками. Відкрийте свої карти. Тут було золото?

— Я впевнений, що було.

— Тоді хто його забрав звідси?

— Віннету.

— Чому ви так вирішили?

— Ліпше запитати, чому ви до цього не додумалися. З того, що я чув про Віннету, він був не просто мужнім воїном, але й найрозумнішим та найхитрішим серед індіанських вождів.

— Про це знаєте не тільки ви, але кожна дитина на Дикому Заході.

— От і подумайте: Віннету прийшов сюди по золото, але на нього напав Сантер. Звичайно, вождь апачів припустив, що вбивця повернеться у Маґворт-Гіллз, щоб знайти скарби. Що зробили б ви на його місці, містере Ґейтсе? Невже лишили б золото тут?

— Тисяча чортів! — вибухнув він.

— То що? — запитав я. — Відповідайте!

— Схоже на правду, але я вам не вірю. Це якась дурнувата думка!

— Якщо вважаєте Віннету дурним дикуном, можете шукати золото, але не звинувачуйте мене в тому, що я полюю за ним за вашою спиною. Я не дозволю вважати себе дурнем.

— То ви переконані, що ми нічого не знайдемо?

— Цілком певний.

— То навіщо ви приїхали з нами?

Я не міг сказати йому правду, тому відповів:

— Мені це спало на думку тільки зараз.

— А досі ви нічого й не підозрювали? Однак у ваших словах не все так логічно, як здається.

— Наприклад?

— По-перше. Напевно, Віннету сховав свої скарби так добре, що не боявся, що їх хтось знайде. Як думаєте, таке можливо?

— Цілком.

— Я міг би висунути ще багато аргументів, але не буду з вами сперечатися. Почекаємо містера Сантера, послухаємо, що він скаже.

— Коли він має приїхати?

— Сьогодні він навряд чи приїде, але завтра точно вже буде тут.

— Завтра? Я думаю, це неможливо. Мені якось довелося побувати на Солт-Форк, куди він вирушив. Навіть якщо він буде гнати коня, то опиниться тут не раніше ніж увечері післязавтра. Що будемо тим часом робити, поки він не приїде?

— Полювати. Нам треба м’яса.

— Мені доведеться полювати разом з вами?

Я навмисне поставив це питання, сподіваючись, що всі троє підуть на полювання, а я нарешті залишуся сам. На жаль, мої надії не справдилися.

— Боюся, що ви розполохаєте дичину. Ми впораємося й без вас. Я піду з Клаєм, а ви залишайтеся тут із Саммером стерегти коней.

Піднявши рушниці на плечі, вони пішли в ліс. Я запідозрив, що Ґейтс у глибині душі не довіряв мені, тож вирішив не лишати мене без нагляду. Але в такому разі він мав би вважати мене хитруном і пройдисвітом, а до таких людей ставляться з повагою, до мене ж він виявляв зневагу. Судячи з усього, він був людиною зарозумілою й недосвідченою. Слово «трапер» вимовляв з презирством, хоча для того, щоб вирушити на полювання за хутром звіра, треба бути чудовим стрільцем і володіти неабиякою сміливістю.

Ґейтс із Клаєм допізна блукали лісом, але принесли не дуже багато здобичі: худе зайченя, м’яса якого мало вистачити на вечерю для чотирьох здорових чоловіків. Вранці Ґейтс знову зібрався на полювання, цього разу із Саммером. До обіду вони роздобули кількох диких голубів, таких старих і жилавих, що наші зуби насилу розгризали їхнє м’ясо.

— Чорт! — виправдовувався Ґейтс, поглядаючи на мене. — Це ж треба, щоб так не щастило! Куди могла подітися дичина? Таке враження, ніби червоношкірі небіжчики, біля чиїх могил ми сидимо, розполохали її по всій околиці.

— Так, якби ваше невезіння можна було засмажити і з’їсти, ми б наїлися досхочу. А ці пташки дивом вижили з часу потопу. Як шкода, що їм довелося померти такими юними!

— Ви смієтеся з мене, сер?

— Ну що ви! Моєму шлунку так само не смішно, як і вашому.

— Спочатку самі принесіть щось їстівне, а потім смійтеся на здоров’я.

— Добре. Тепер моя черга добувати печеню.

— Точніше — нічого не знайти!

— Зайця або допотопного птаха я точно вполюю.

Я підвівся, узяв обидві рушниці й попрямував до лісу. За моєю спиною чувся сміх.

— Ви тільки гляньте, як він крокує зі своїми гарматами! У дерево з них ще можна влучити, але не в пернатих!

Більше я нічого не чув. Якби я спинився тоді й підслухав, що вони говорять, усе склалося б інакше. Пізніше з’ясувалося, що вони і справді були впевнені, що я нічого не вполюю, тому всі троє відразу теж пішли на полювання, аби ще раз пошукати щастя і принести багатшу здобич, ніж я. Таким чином, біля могил нікого не було, і я міг би спокійнісінько викопати заповіт Віннету, замести сліди моїх пошуків, а потім встигнути роздобути щось на вечерю. Але вийшло інакше.

Два дні вони ходили на полювання у той бік, звідки ми приїхали. Я розумів, що там вони вже розполохали всю дичину, тож пішов на північ, до долини, куди ми колись заманили кайова й зачинили за ними пастку в тісній ущелині. Наближався полудень, і час був невідповідний для полювання, тому я обмежився тим, що підстрелив двох жирних індиків, і повернувся в табір.

Біля могил нікого не було. Підозрюючи, що супутники вирішили пожартувати з мене й пішли моїм слідом, я знайшов їхні сліди, уважно роздивився їх і зрозумів, що вони теж вирушили на полювання. Я покликав їх, але нічого не почув у відповідь.

Як багато я дав би, щоб вони якомога довше не поверталися! Тепер треба було діяти чимшвидше.

Я вирізав із західного боку могили великий шматок дерну, зняв його й поклав на ковдру. Туди ж я зсипав викопану землю, щоб не залишити в траві слідів. Я дуже поспішав, гарячково довбав ножем тверду кам’янисту землю, час від часу піднімаючи голову і вслухаючись у довколишні звуки: чи не пролунають кроки або голоси моїх попутників.

Раптово мій ніж вдарився об камінь, я розчистив його і вийняв, під ним виявився ще один, а під ним була сама схованка, в якій лежав загорнутий у шматок шкіри заповіт мого друга і брата. Ясна річ, що в тому стані збудження й поспіху, в якому я перебував, я на мить міг втратити звичну пильність.

Я хутчій запхав шматок шкіри в кишеню й почав засипати яму, намагаючись не залишити на траві ні піщинки. Поклавши зверху вирізаний мною шматок дерну, я окинув поглядом місце розкопок і був задоволений — ніхто не міг помітити, що я щось там шукав.

Слава Богу! Мені пощастило, принаймні тоді мені так здавалося. Я знову прислухався й не почув жодного підозрілого звуку або шереху. Неслухняними від хвилювання пальцями я розгорнув шкіряний згорток, знайдений у схованці, і виявив усередині конверт із замші, стягнутий по швах оленячими сухожиллями.

_{Понема з племені оджібве. Міннесота, 1908 рік. Фото Роланда Ріда.}

Я замислився: заховати заповіт чи прочитати його негайно? Мені здавалося, що ховатися від моїх випадкових супутників безглуздо, люди вони були дуже недосвідчені. Навіть якщо й побачать мене за читанням, то нічого не запідозрять. Звідки їм знати, що я читаю? Старий лист від рідних? Переглядаю рахунки, які доведеться сплатити після повернення до міста? Вони не мають права питати мене, що я читаю. А як навіть і запитають, то я знайду, що їм відповісти.

Так подумки міркував я, не в змозі відірвати очей від заповіту Віннету, який, здавалося, зачарував мене. Я розглядав його, потім витягнув з конверта листки і глянув на них. Клекі-Петра навчив Віннету грамоти. Я добре знав його почерк, трохи незграбний і дитячий, бо його звичні до зброї руки насилу тримали перо. Так міг би писати чотирнадцятирічний хлопчак, якби дуже старався виводити каліграфічні літери. Сумнівів не було: ті аркуші паперу, які я тримав у руках, були списані його рукою.

Нарешті я зважився і в нетерпінні розклав на колінах аркуші. Скільки ж часу йому знадобилося на те, щоб записати своє останнє послання до мене? Сльози застилали мені очі. Я витер їх і почав читати:

«Мій улюблений і добрий брате!

Ти живий, а Віннету, який так тебе любив, уже мертвий, але його душа завжди з тобою. Зараз ти тримаєш її в руці, бо вся вона в цьому заповіті. Нехай вона назавжди збережеться в твоєму серці.

Дізнайся ж про останнє бажання твого червоношкірого брата й ніколи не забувай його. Віннету залишив ще один заповіт, він зберігається в його червоношкірих братів у пуебло на Ріо-Пекос. Те, що ти тримаєш у руці, призначене тільки для тебе.

Твої очі побачать золото, дуже багато золота, і ти вчиниш із ним так, як велить тобі мій дух. Воно лежало в Наґґет-Ціль, але вбивця Сантер кружляв навколо нього, тому Віннету відвіз самородки в Декліл-То, де ми колись бували з тобою. Ти проїдеш через гори і доберешся до Тсе-Шош, де зі скель падає вода. Там зійдеш з коня і видряпаєшся…»

Поки я згадував, що Декліл-То мовою апачів означає Темна Вода, а Тсе-Шош — Ведмежа Скеля, за моєю спиною пролунав голос, який змусив мене здригнутися:

— Доброго дня, містере Вбивча Рука. Ви вирішили повправлятися у читанні?

Я обернувся і зрозумів, що зробив найбільшу в житті помилку — моя зброя лежала коло вбитих птахів за десять кроків від мене, а я сидів, притулившись до могили Інчу-Чуни, спиною до дороги, що веде з долини до курганів. Через нетерплячку дізнатися останню волю Віннету, я втратив пильність. Спогади про близьку мені людину, її останні слова, звернені до мене, настільки захопили мене, що я й не помітив, як хтось безшумно підкрався до мене.

Я миттю озирнувся і побачив… Сантера!

Наступної миті обидві мої руки машинально метнулися до револьверів. На жаль! Пояс разом із ножем та зброєю я зняв, щоб він не заважав мені рити яму біля могили вождя. Я проявив страшенну необачність, і тепер револьвер і ніж лежали далеко від мене.

Сантер стояв між мною і моєю зброєю і цілився в мене зі свого карабіна! Помітивши мій рух, він презирливо розреготався.

— Один рух — і я стріляю! Ти мене знаєш, я жартів не люблю!

Лютий блиск його очей свідчив про те, що він справді готовий вистрілити в мене. Він застав мене зненацька, але я швидко отямився і стояв нерухомо, оглядаючи його холодним поглядом з ніг до голови.

— Нарешті ти в моїй владі, — провадив своє Сантер. — Глянь сюди, бачиш мій палець на курку? Варто мені легенько натиснути, і я застрелю тебе. З якою насолодою я це зроблю! Тож не рухайся, бо потрапиш просто в пекло! Ти не чекав мене сьогодні, чи не так?

— Ні, — відповів я спокійно.

— Ти правильно розрахував, що я буду тут тільки завтра до вечора, але обставини змінилися.

Якщо він знав, коли я сподівався на зустріч з ним, значить, він уже встиг перемовитися з Ґейтсом і його друзями. Я скосив очі, намагаючись побачити супутників. Сантер не міг убити мене в їхній присутності, бо ж він мусив грати роль благородної людини і джентльмена, поки золото не було знайдено.

— Я збирався поїхати на Солт-Форк, — розповідав Сантер із палахкими з ненависті очима, — щоб повідомити Танґуа, що собака-апач нарешті загинув. Але дорогою мені зустрівся загін кайова, тому я й приїхав сюди раніше, ніж ти сподівався. Біля підніжжя гори я побачив Ґейтса, який там саме полював. Він мені і сказав, що привів сюди якогось містера Джонса. Містера Джонса! Ха-ха-ха! Придуркуватого трапера з двома рушницями! Я відразу запідозрив щось не те й піднявся нагору, щоб подивитися на містера Джонса, коли він буде повертатися з полювання. Але ти вже був тут і рив яму біля могили. Що це за папір?

— Рахунок від кравця.

— Собако, не думай жартувати зі мною! Що це таке?

— Рахунок від кравця. Підійдіть і переконайтеся самі.

— Спочатку я зв’яжу тебе. Що ти робиш в Маґворт-Гіллз?

— Шукаю золото.

— Так я й думав.

— Але знаходжу тільки рахунки від кравця.

— Ну на них я ще подивлюся уважніше. Але від кого б не були ці рахунки, ти заплатиш за них повну ціну. Чорт носить тебе там, де тебе найменше чекають, але цього разу ти опинився там, де треба. Тепер ти від мене не втечеш. Нарешті я розправлюся з тобою!

— Або я з тобою, бо один з нас мусить померти, це правда!

— Тільки собака гарчить і щирить зуби за мить до смерті. Але тобі це не допоможе. Я повторюю: ти вже мертвий. А що ти тут шукав? Намагався знайти золоті кістки? Ми їх візьмемо собі!

— Тільки не зламайте об них зуби.

— Ти сказав правду, що тут немає золота, але папірець у твоїй руці допоможе нам його знайти.

— Тоді спробуйте забрати цей папірець у мене.

— Так, я заберу його собі, навіть не сумнівайся. Слухай мене уважно. І не рухайся, інакше я натисну на курок. Якби на твоєму місці був хтось інший, я, може, і не виконав би погрози, але ти найнебезпечніший з усіх негідників, яких мені доводилося бачити, тому можеш бути певен, що рука в мене не здригнеться.

— Я добре знаю це!

— Чудово! Гей! Ідіть сюди і зв’яжіть його! — ці слова він промовив десь убік.

Ґейтс, Клай і Саммер вийшли з-за дерев, звідки спостерігали за нами, і несміливо та повільно наблизилися до мене. Ґейтс витягнув з кишені вузький довгий ремінь і спробував вибачитися переді мною:

— Вибачте, сер, але нам не лишається нічого іншого, ніж зв’язати вас. Чому ви відразу не сказали нам, що ви — Вбивча Рука? Вам заманулося бавитися з нами в кота й мишку, і ви програли. Не думайте чинити опору, бо містер Сантер уб’є вас!

— До чого всі ці розмови? — обірвав його Сантер і наказав мені: — Кинь папір на землю і простягни йому руки!

Негідник не сумнівався, що я вже цілковито перебуваю у його владі. Однак він зробив помилку, і мені, щоб вийти переможцем із сутички, залишалося тільки швидко й уміло скористатися ситуацією.

— Швидше! — квапив він мене, не підозрюючи про те, що мало статися за мить. — Давай, а то в мене вже палець тремтить на курку від бажання пустити в тебе кулю! Руки!

Я покірно випустив папір і витягнув руки вперед, з таким розрахунком, щоб простак Ґейтс, зв’язуючи їх, опинився між мною і Сантером.

— Відійди! Геть! — крикнув Сантер. — Я ж не зможу вистрелити…

Він не встиг закінчити, бо я вхопив Ґейтса за пояс і з силою жбурнув його в Сантера. Сантер спробував ухилитися, але не зміг. Двісті фунтів живої ваги, обвішані важкими чобітьми, шпорами, патронташами й револьверами, впали на нього, і він покотився по землі, випустивши з рук рушницю. Тієї ж миті, не даючи йому отямитися, я кинувся на нього і вдарив кулаком по голові. Тоді я так само швидко підвівся, вхопив револьвер Сантера і наказав трійці:

— Тепер ви вже знаєте, що я Вбивча Рука? Не хапайтеся за зброю, джентльмени. Ви не встигнете підняти її, як опинитеся на тому світі, тому краще киньте рушниці на землю.

У «справжніх» вестменів не знайшлося заперечень, і вони кинули свої рушниці в траву.

— А тепер сідайте он там, біля могили дочки вождя. Поводьтеся чемно, і з вами нічого не станеться. Але всяка спроба втечі коштуватиме вам життя! Швидше!

Вони чемно виконали те, що я їм наказав.

— Це було жахливо, просто жахливо! — бурмотів Ґейтс, обмацуючи свої руки й ноги. — Я летів, немов м’яч. Здається, ви переламали мені всі кістки.

— Самі винні, наступного разу думайте добре, перш ніж зв’язуватися з такими негідниками, як Сантер. Звідки ви взяли ремінь?

— Мені його дав містер Сантер.

— А більше у вас немає?

— Є.

— Давайте сюди.

Ґейтс витягнув ремені з кишені і простягнув мені. Я швидко зв’язав Сантерові ноги, а потім вивернув йому руки і зв’язав їх за спиною.

— Цей тепер вже не нашкодить, — вимовив я, з посмішкою дивлячись на Ґейтса і його товаришів. — Може, мені і вас краще зв’язати?

— Не треба, сер! Ми ні в що не втручаємося, — запевнив Ґейтс. — З мене досить. Цілковито досить. Я готовий сидіти тут і не рухатися з місця стільки часу, скільки вам знадобиться.

— Ви поводитеся дуже розумно. Напевно, ви вже переконалися, що я не люблю жартувати?

— Які вже тут жарти! Як я міг так помилятися й повірити, що ви — трапер?

— Це тому, що ви ніколи не бачили справжнього трапера. До речі, як там ваше полювання? Щось підстрелили?

— Ні, нам знову не пощастило.

— Тоді прошу вас подивитися на цих двох пташок, яких роздобув я. Якщо ви пообіцяєте мені не робити дурниць, ми засмажимо їх і я дозволю вам теж поїсти. Сподіваюся, незабаром ви переконаєтеся, що Сантер тільки здається чесною людиною і джентльменом. Сам я вважаю, що більшого негідника важко знайти у Сполучених Штатах.

Тим часом Сантер отямився, розплющив очі і поворухнувся. Він побачив мене з револьвером у руці і трьох своїх спільників, які покірно сиділи біля могили Ншо-Чі, і очі його округлилися.

— Що таке? Я… мене зв’язали?

— Так, я вас зв’язав, — кивнув я. — Обставини змінилися. Сподіваюся, ви не маєте нічого проти?

— Собака! — люто заскреготів він зубами.

— Заспокойтеся і не погіршуйте свого становища. Воно й так не дуже добре.

— Йди під три чорти!

— Я востаннє вас попереджаю. Досі розум підказував мені, що слід миритися з тим, як ви звертаєтеся до мене на «ти». Але тепер раджу вам стати ввічливішим.

Сантер пропустив моє зауваження повз вуха й уважно подивився на трьох вестменів.

— Ви йому вже все виклали?

— Ні! — поспішно запевнив Ґейтс.

— Раджу тримати язик за зубами! — грізно вимовив Сантер.

— Що ж вони могли мені викласти? — запитав я.

— Нічого!

— Говоріть, бо інакше мені доведеться силою відкрити вам рот!

— Золото, — неохоче процідив крізь зуби Сантер.

— Що це означає?

— Де лежить золото. Я поділився з ними своїми припущеннями й боявся, що вони все сказали вам.

— Це правда? — звернувся я до Ґейтса.

— Так, — підтвердив той.

— Сантер справді ні про що інше не говорив вам?

— Ні.

— Не раджу дурити мене! Брехнею ви насамперед нашкодите собі!

Ґейтс мить повагався і сказав, як мені здалося, щиро:

— Повірте, сер, я не брешу. Він справді говорив з нами тільки про золото.

— Я дуже добре знаю Сантера, щоб вірити йому. У ваших інтересах сказати мені правду. Чи не говорив він вам про кайова, коли ви зустрілися з ним у долині?

— Казав.

— Він був там один?

— Так.

— Він був на Солт-Форк?

— Ні. Дорогою туди він зустрівся з загоном червоношкірих.

— Скільки воїнів було в загоні?

— Близько шести десятків.

— Хто їх вів?

— Піда, син вождя Танґуа.

— Де вони тепер?

— Повернулися до свого стійбища.

— А ви не брешете?

— Ні, Богом присягаюся, сер!

— Пам’ятаєте, містере Ґейтсе, що людина може чинити, як схоче, але від цього залежить, чи стане її перебування на землі раєм чи пеклом. Якщо обманюєте мене, то потім вам доведеться гірко пошкодувати про це. Що стосується золота, то ви даремно сюди приїхали. Його тут немає.

Тільки тепер я підняв із землі заповіт Віннету, запхав його в замшевий конверт і сховав до кишені.

— Мені здається, що містерові Сантерові більше відомо про це, — з невдоволенням у голосі промовив Ґейтс.

— Нічого йому не відомо.

— А ви знаєте, де те золото? Скажіть нам!

— Я не можу зробити цього.

— Ось бачите, сер, ви хочете нам нашкодити, а не допомогти.

— Це золото належить не мені.

— Але воно буде нашим. Містер Сантер покаже нам, де лежать скарби, і поділиться з нами.

— Але він мій бранець!

— Вам рано чи пізно доведеться відпустити його на свободу.

— Навряд. Сантер повинен померти. Тільки так він може розплатитися за всі свої злочини.

Нашу розмову перервав гучний сміх Сантера. Я повернувся до нього.

— Скоро вам буде не до сміху. Як думаєте, що я зроблю з вами?

— Нічого ви зі мною не зробите, — відповів він зневажливо.

— Хто мені завадить застрелити вас?

— Ха-ха-ха! Всі знають, що Вбивча Рука боїться вбивати людей.

— Так, це правда, я не вбивця. Ви заслужили навіть не одну смерть, і ще кілька тижнів тому я без вагань пристрелив би вас на місці, як скажену собаку. Але Віннету помер, помер християнином, і я разом з його тілом поховав і його помсту.

— Ваше красномовство недоречне. Ви не вб’єте мене, і все тут!

Він поводився нечувано зухвало, але я вирішив, що причиною цього є лють, і спокійно продовжив:

— Не намагайтеся вивести мене з рівноваги. Я вже сказав, що моя жага помсти лягла в могилу разом із Віннету. Але є велика різниця між помстою і покаранням. Християни не знають помсти, але вимагають покарання за кожну провину. Усі злочини треба спокутувати, тож я не буду вам мститися, проте покарання вам не уникнути.

— Мені начхати, як ви це назвете — помстою чи покаранням. Вбивство завжди залишається вбивством, і нема чого хвалитися своєю справедливістю і приплітати сюди християнство.

— Ви помиляєтеся. Я не вб’ю вас, а відведу в найближчий форт і віддам у руки правосуддя.

— Ви справді збираєтеся зробити це?

— Так.

— І як саме?

— Це вас не стосується.

— А я думаю, що стосується, адже без мене це не обійдеться. А може статися так, що це я вас відпроваджу туди, а не навпаки. А я далеко не такий смиренний християнин, як ви, тож від помсти не відмовлюся. А вона вже близька! Вона вже тут!

Він вигукнув це голосно і радісно і, як з’ясувалося, мав на те вагомі підстави. Тієї ж миті з усіх боків пролунало жахливе виття, і на галявину висипали червоношкірі. М’язисті воїни кайова з бойовими фарбами на обличчях обступили мене тісним кільцем.

Отже, Ґейтс обдурив мене! Сантер привів індіанців із племені кайова до Наґґет-Ціль!

Дізнавшись від Сантера про загибель Віннету, смертельні вороги апачів вирішили урочисто відзначити радісну для них подію на могилі його батька і сестри. Такі урочистості були звичайним явищем серед червоношкірих. Поява ж кайова у Маґворт-Гіллз була вигідна Сантерові, тому він і поводився так самовпевнено й зухвало.

Індіанці застали мене зненацька, але я не розгубився і спершу вихопив із-за пояса револьвер, але, побачивши щільне кільце з півсотні воїнів, запхав його назад. Опиратися було марно, про втечу годі було й думати. Я відштовхнув тих, хто стояв до мене ближче за інших, і голосно вигукнув:

— Воїни кайова, зупиніться! Чи ваш молодий вождь із вами? Я — Вбивча Рука. І я здамся добровільно, але тільки вашому вождеві.

Індіанці відступили на кілька кроків і стали озиратися в пошуках Піди, який не брав участі в нападі. Молодий вождь стояв неподалік, притулившись до дерева.

— Добровільно? — крикнув Сантер, якого кайова вже встигли звільнити. — Про яку добру волю сміє говорити негідник, який називає себе Вбивчою Рукою! Він змушений здатися, інакше загине. Взяти його!

Сам він не посмів кинутися на мене. Кайова послухалися його наказу і знову підступили до мене, але без зброї, вони спробували взяти мене голіруч. Я захищався з усіх сил, і вже кілька людей лежало переді мною, які впали від удару мого кулака, але довго боронитися я б не зміг. Але тут з’явився Піда і наказав своїм воїнам:

— Стійте, відійдіть від нього! Він хоче здатися мені.

Вони відійшли від мене, і тут Сантер розлючено закричав:

— Не шкодуйте його, бийте! Бийте, поки він не випустить дух. Нехай кожен воїн вдарить його! Я наказую!

Молодий вождь підійшов до розлюченого Сантера, зупинив його зневажливим жестом і запитав, дивлячись упритул:

— Хто дав тобі право наказувати моїм воїнам? Хіба ти не знаєш, хто їхній вождь?

— Ти.

— А ти хто такий?

— Я — друг кайова, і вони повинні зважати на мене!

— Хто тобі сказав, що ти — друг кайова?

— Твій батько.

— Брехня! Мій батько ніколи не називав тебе словом «друг». Ти — блідолиций, чию присутність ми терпимо.

Я озирнувся: всі воїни кайова дивилися на Піду й Сантера. Можна було спробувати скористатися цією невеликою затримкою і прокласти собі шлях через натовп червоношкірих, але тоді мені довелося б залишити у їхніх руках свої рушниці, а я цього не хотів. Поки я роздумував, Піда відвернувся від Сантера й підійшов до мене. Він заговорив зі мною, називаючи мене моїм індіанським прізвиськом:

— Вбивча Рука хоче стати моїм полоненим. Чи віддасть він добровільно все, що у нього є при собі?

— Так, — відповів я.

— І дозволить зв’язати себе?

— Так.

— Тоді віддай мені свою зброю! — у глибині душі я радів із того, як він до мене звертається. Його тон і слова свідчили про повагу до мене, і я вручив йому ніж і револьвери. Сантер потихеньку спробував підняти із землі мої рушниці і забрати їх собі, та й це не сховалося від очей Піди.

— Чому ти береш рушниці Вбивчої Руки? Він здався мені, і його зброя стала моєю!

— Ні, моєю!

— Моєю!

— А кому ти повинен дякувати за те, що він потрапив у твої руки? Тільки мені! Коли ви прийшли, він уже був моїм полоненим, тож і Вбивча Рука, і його рушниці належать мені!

Піда загрозливо підняв руку і наказав:

— Поклади їх на місце! Негайно!

— Ні!

— Відберіть у нього рушниці!

— Ви збираєтеся кинутися на мене? — запитав Сантер і зайняв оборонну позицію.

— Заберіть! — повторив Піда.

Безліч рук простягнулося до Сантера, і він, вивергаючи прокляття, кинув мою зброю на землю.

— Я віддаю її тобі, але вона обов’язково повернеться до мене! Вождь Танґуа розсудить нас! Я все скажу йому!

— Кажи! — зневажливо промовив Піда.

Йому віднесли обидві мої рушниці. А я простягнув руки молодому вождю, щоб він власноручно зв’язав їх, та в цей час до мене підскочив Сантер і спробував витягти у мене з кишені заповіт Віннету.

— Бери його самого, беріть його зброю, але все, що лежить у його кишенях, буде моїм! Особливо це! — і він простягнув руку до моєї кишені.

— Забирайся геть! — крикнув я.

Він відсахнувся, переляканий моїм криком, але швидко оволодів собою і розлючено посміхнувся.

— Тисяча чортів, от негідник! Тобі кінець, ти бранець і вже майже мертвий, а ти ще відгавкуєшся! Я хочу знати, що ти викопав і що там читав. Як не пручайся, золото стане моїм.

— Тільки спробуй забрати це в мене!

— Спробую, не сумнівайся! Хоч і розумію, що ти не зрадієш, коли таке трапиться.

Він знову наблизився до мене і спробував влізти в мою кишеню. Мої руки ще не були повністю пов’язані, тільки на одній висіла ремінна петля, тому я швидким рухом вхопив його правою рукою за горло, а лівою вдарив у скроню. Негідник звалився на землю, як підкошений.

— Уфф! Уфф! — пролунало навколо.

— Тепер в’яжи мене, — промовив я спокійно, простягаючи свої руки вождю.

— Вбивча Рука заслужив своє ім’я, — з повагою подивився на мене молодий вождь. — Що Сантер хотів дістати з твоєї кишені?

— Папір із письменами, — відповів я, не вдаючись у подробиці, щоб приховати справжнє значення того, що лежало в мене в кишені.

— Він щось казав про золото.

— Звідки він може знати, про що говорять письмена? Скажи мені краще, чий я бранець: твій чи його?

— Мій.

— Тоді чому ти дозволяєш йому грабувати мене?

— Індіанські воїни хочуть отримати твою зброю, все решта їх не цікавить.

— Хіба з цієї причини все інше має стати власністю цього негідника? Хіба Вбивча Рука — хлопчисько, по чиїх кишенях може лазити хто завгодно? Я здався тобі і цим зробив тобі честь як воїнові і як вождеві. Чому ж ти забуваєш, що і я — воїн і вождь, тож із такими, як Сантер, можу говорити тільки як із собаками? Досить одного стусана, і пес перестане гавкати.

Індіанець поважає сміливість і гордість, навіть у свого найгіршого ворога. Кайова знали мене, знали мої правила і не могли забути, що в ті часи, коли я, рятуючи Сема Гоукенса, захопив у полон Піду, поводився з ним шанобливо. Тож тепер я сподівався на повагу і з його боку. І він відповів мені доволі доброзичливо:

— Вбивча Рука — найхоробріший з білих воїнів, а той, кого він звалив з ніг ударом, відомий серед нас як людина з двома язиками і двома обличчями. Кожен його язик говорить інше, а обличчя постійно міняються. Я забороню йому торкатися до тебе і пхати свої руки у твої кишені.

— Дякую тобі. Ти — сміливий вождь і колись станеш найвідомішим воїном серед кайова, а твоє плем’я буде пишатися твоїм ім’ям. Шляхетний воїн убиває ворога, але не принижує його гідності.

Піда гордо випростався, мої слова вселяли в юнака впевненість і підносили у власних очах. Він відповів мені, і в його голосі майже прозвучав жаль про те, що мало статися:

— Так, Піда вбиває ворога. Вбивча Рука помре, але смерть його буде не принизлива, а почесна. Він помре біля стовпа тортур.

— Ви не почуєте від мене жодного стогону чи благання про порятунок. Єдине, про що прошу вас, тримайте подалі від мене цього негідника.

Мені зв’язали руки, потім повалили на землю і сплутали ноги в щиколотках, щоб я не міг ходити. Тим часом Сантер опритомнів, він підвівся на ноги, похитуючись, підійшов до мене і штовхнув мене ногою.

— Ти підняв на мене руку, собако! — заверещав він. — Ти заплатиш мені за це життям!

І він спробував учепитися руками мені в горло.

— Не смій! — зупинив його Піда. — Я забороняю тобі торкатися до бранця!

— Ти не можеш заборонити мені нічого! — та, попри лють, Сантер зупинився й боязко подивився на молодого вождя. — Він — мій смертельний ворог! Він ударив мене! Зараз він на власній шкурі випробує…

Але він не встиг доторкнутися до мене, як я з такою силою штовхнув його в груди ногами, що негідник відлетів далеко назад і впав на землю. Він хотів відразу підвестися, але йому це не вдалося. Розлючений, як поранений звір, він повільно встав і з криками та прокльонами вихопив револьвер.

— Іди в пекло, собако, там чорт уже приготував тобі місце!

Індіанець, який стояв біля Сантера, за знаком Піди різко вдарив його по руці. Куля полетіла в небо.

— Чому ти мені заважаєш? — накинувся на червоношкірого Сантер. — Він мене вдарив! Він штовхнув мене ногою! Я вб’ю його.

— Ти не вб’єш його! — заявив Піда, підійшовши до Сантера і стискаючи його плече рукою. — Вбивча Рука належить мені, і ніхто не сміє зачепити його пальцем. Ніхто, крім мене, не може розпоряджатися його життям.

— Я присягнувся помститися йому!

— Твої клятви мене не обходять. Ти зробив певні послуги моєму батькові, і він дозволяє тобі жити в нас. Однак не сподівайся на більше! Вбивча Рука належить мені, і якщо ти його зачепиш, то я сам уб’ю тебе!

_{Воїни з племені апачів під час служби в Армії США. Арізона, прибл. 1880 рік. Фото Каміліуса Флая.}

— А що ви будете з ним робити?

— Ми вирішимо потім.

— Що там вирішувати? Невже не ясно, що треба з ним зробити.

— Що?

— Вбити.

— Ми так і зробимо.

— Але коли? Ви прийшли сюди, щоб відсвяткувати смерть Віннету, вашого найбільшого ворога. Поставте його найкращого друга Вбивчу Руку до стовпа тортур просто тут, біля могил апачів, і влаштуйте свято з приводу смерті Віннету!

— Так не можна.

— Чому?

— Бо не можна. Ми відведемо його в стійбище.

— У стійбище? Навіщо?

— Щоб віддати в руки моєму батькові. Він сам вирішить, яких тортур слід завдати блідолицьому воїнові.

— Дурниці! Навіщо вести його в стійбище?

— Замовкни! Піда — молодий вождь, але він не робить дурниць.

— Згоден, досі не робив. Але зараз ти збираєшся зробити дурницю, знаєш чому?

— Ні.

— Хіба ти не знаєш, скільки разів Вбивча Рука побував у полоні? Сам диявол допомагав йому, і завжди йому вдавалося втекти! Якщо ви не вб’єте його тут, він знову втече!

— Йому не вдасться втекти. Ми будемо поводитися з ним як із найславетнішим воїном із племені блідолицих, але й стерегти будемо, як нікого досі не стерегли.

— Чорт забирай! Ви ще хочете поводитися з ним як зі славним воїном? Можливо, накажете подарувати йому квіти і прикрасити груди орденами та медалями?

— Піда не знає, що таке ордени й медалі, і не розуміє, навіщо квіти. Однак молодий вождь кайова переконаний, що з Вбивчою Рукою він буде поводитися зовсім не так, як поводився би з тобою, якби ти став нашим полоненим.

— Ну, добре. Ти ще пошкодуєш, що не дослухався до моїх слів. Я теж маю права на його життя. Без мене вам ніколи не вдалося б його зловити, а тепер без мене він точно втече від вас, тому я поїду з вами до стійбища. Я сам буду стерегти його й подбаю про те, щоб негідник дістав заслужену кару за все зло, яке він заподіяв мені та іншим.

— Я не можу заборонити тобі їхати з нами до стійбища, але не забувай, що я сказав: якщо ти торкнешся бранця, я вб’ю тебе. А тепер я повинен порадитися з іншими воїнами, як вчинити далі.

— Що тут радитися? Я й так тобі скажу, що треба робити.

— Мене не цікавить, що ти можеш сказати. Ти не маєш права сидіти в раді вождів і старійшин.

Молодий вождь відвернувся від Сантера, покликав до себе сивого воїна з безліччю рубців від ран на тілі, і вони сіли радитися. Піда чинив мудро, намагаючись не приймати поспішних рішень і питаючи думки старших. Решта червоношкірих стояли навколо мене. Багато з них ніколи раніше не бачили мене, і тепер зацікавлено та з повагою розглядали Вбивчу Руку. Вони пишалися, що саме їм вдалося схопити мене, і тепер їхнє плем’я матиме честь замучити мене на смерть біля стовпа тортур. І саме їм заздритимуть всі інші племена.

Я вдавав, ніби не помічаю їх, але сам потай спостерігав за ними. Я не побачив на їхніх обличчях жорстокості та непохитної спраги помсти. У той час, коли я ще не був таким відомим, я важко поранив їхнього вождя і скалічив його на все життя. Тоді їхня лють і злість до мене були безмежні, проте відтоді минуло багато років, і вогонь ненависті перестав палити їхні серця. Про мене розповідали легенди в стійбищах багатьох племен, і я своїми вчинками підтвердив, що ціную людське життя незалежно від кольору шкіри. Звичайно, Танґуа ненавидів мене так само сильно, як і раніше, і від нього не можна було чекати помилування. Але причиною цього було каліцтво, якого я завдав йому, хоч він сам був винен у тому, що сталося між нами.

Те, що я колись взяв у полон Піду і, попри ворожнечу, поводився з ним дуже шанобливо, мабуть, тепер допоможе мені. Зараз я для них — не стільки блідолиций, який був змушений прострелити ноги їхньому вождеві, скільки легендарний воїн Вбивча Рука.

Саме це я читав у всіх спрямованих на мене поглядах, які були майже сповненими поваги. Але я прекрасно розумів, що, попри це, сподіватися на поблажливість не слід. Як би вони мене не поважали, це не допоможе мені уникнути покарання. Я знав звичаї червоношкірих. Жодному з них і на думку не спало б відпустити мене на свободу. Мало того, вони звільнили б кого завгодно, але тільки не мене, адже моя страта принесе їм вічну славу. Ось чому я повинен був померти мученицькою смертю біля стовпа тортур. Білі люди ходять у театр, щоб подивитися на гру великого актора й послухати творіння великого драматурга чи поета, а червоношкірі так само зацікавлено спостерігають за тим, як витримуватиме муки нова жертва. І ось тепер у головній ролі — великий воїн Вбивча Рука. На жаль, ця роль стане останньою в моєму житті, і зіграти її, попри муки, доведеться гідно.

Я не почував страху, і не надто переймався майбутніми випробуваннями. Скільки небезпек я вже пережив, і завжди мені вдавалося чудом врятуватися і знайти вихід з найбезнадійнішої ситуації. Можливо, не все ще втрачено. Не можна зневірюватися до останнього подиху, треба сподіватися на краще. Якщо в людини опускаються руки, вона гине.

Сантер сів збоку разом зі своїми товаришами і тихо, але емоційно почав щось їм пояснювати. Неважко було здогадатися, про що вони говорили. Ті троє, мабуть, чули про Вбивчу Руку і знали, що він не негідник, тому те, що зробив Сантер, напевно їм не сподобалося. Вони послухалися його, дали привабити себе блиском золота, обдурили мене й віддали в руки червоношкірих. Можливо, їх і не мучило сумління, але люди вони були ще не до кінця зіпсовані, і якесь почуття провини не давало їм спокою. Сантерові ж треба було терміново відновити довіру до себе й подати те, що відбувається, у вигідному для себе світлі.

Нарада тривала недовго. Незабаром Піда і старий воїн підвелися.

— Воїни кайова не залишаться тут, — оголосив своє рішення молодий вождь. — Після вечері ми їдемо назад до стійбища. Нехай усі готуються в дорогу.

Я здогадувався, що Піда скаже саме це. Але Сантер, вочевидь, не знав так добре звичаїв червоношкірих, тому таке рішення було для нього повною несподіванкою. Він схопився на ноги й підійшов до Піди.

— Ви збираєтеся повертатися? Але ж ви хотіли відсвяткувати тут звістку про смерть Віннету?

— Те, чого хоче людина, не завжди вдається здійснити. Ми відсвяткуємо смерть нашого ворога, але не сьогодні.

— А коли?

— День призначить Танґуа.

— Чому ви так раптово міняєте рішення?

— Я не зобов’язаний давати тобі пояснення, але нас слухає Вбивча Рука, тому я скажу.

Молодий вождь повернувся до мене і промовив:

— Ми прибули сюди, щоб порадіти, що загинув Віннету, вождь собак-апачів. Але ми не думали, що зловимо біля могил Вбивчу Руку. Така важлива подія подвоює нашу радість. Віннету був нашим ворогом, але він був червоношкірим. Вбивча Рука теж наш ворог, але ворог блідолиций. Сини й дочки кайова зустрінуть його смерть ще з більшою радістю, ніж смерть Віннету, і після цього ми урочисто відзначимо загибель двох найсміливіших і найвідоміших ворогів свого народу. Зі мною тут тільки невелика частина воїнів, а я занадто молодий, щоб вирішувати, якою смертю помиратиме Вбивча Рука. У стійбищі буде скликана рада старійшин племені, і Танґуа, верховний вождь кайова, сам оголосить про тортури, які чекають на Вбивчу Руку. Тому ми не можемо затримуватися тут і поспішаємо додому, щоб наші брати й сестри швидше почули радісну звістку.

— Але ж вам не вдасться знайти кращого місця для того, щоб стратити Вбивчу Руку. Нехай він загине біля могил тих, через кого став вашим запеклим ворогом.

— Це правда, але хто сказав, що він помре в іншому місці? Ми завжди можемо повернутися сюди.

— Не зможете, бо Танґуа захоче бути присутнім під час страти, а він не може їхати на коні.

— Його привезуть сюди двоє коней. У всякому разі, Танґуа буде вирішувати, де помре Вбивча Рука. Але в одному ти маєш рацію: Вбивча Рука буде похований тут.

— Навіть якщо він помре на Солт-Форк?

— Так.

— І його потім привезуть сюди?

— Так.

— Хто це зробить?

— Я.

— Неймовірно! Червоношкірий воїн не може знайти собі кращого заняття, ніж везти смердючий труп із Солт-Форк сюди!

— Я пояснив тобі все, щоб ти більше довідався про молодого вождя кайова і щоб Вбивча Рука чув, як я збираюся віддячити йому за те, що він колись не вбив мене, а обміняв на іншого білого.

Піда знову повернувся до мене.

— Вбивча Рука — благородний ворог, на Ріо-Пекос він міг застрелити Танґуа, але зберіг йому життя і тільки роздробив коліна. І так він чинив завжди. Червоношкірі мужі поважають його за це. Вбивча Рука повинен померти, але смерть його буде смертю героя, і він доведе нам свою мужність тим, що витримає без стогону такі муки, яких ще ніхто й ніколи не відчував. А коли він помре, ми не кинемо його тіло на поживу річковим рибам або койотам у прерії. Вбивча Рука — вождь, і в нього має бути могила, це буде честю і для нас, його переможців. Але де саме має бути ця могила? Мені розповідали, що колись Ншо-Чі, прекрасна дочка апачів, подарувала Вбивчій Руці свою душу, тому тіло його буде поховане біля неї, щоб їхні душі з’єдналися в Країні вічного полювання. Так Піда віддячить тому, хто подарував йому життя. Мої червоношкірі брати чули мої слова. Вони згодні виконати моє бажання?

Він вдивлявся в обличчя своїх воїнів.

— Хуґ! Хуґ! — схвально кричали кайова.

Справді, їхній молодий вождь був людиною незвичайною. Обіцянка жахливої болісної смерті, як це не дивно, свідчила про величезну повагу до мене, і я, за поняттями червоношкірих, мав відчуватися вдячним Піді. А те, що він хотів поховати мене біля Ншо-Чі, свідчило про душевну витонченість, що вкрай рідко трапляється серед червоношкірих.

Коли вляглися вигуки схвалення, Сантер знущально посміхнувся і крикнув мені:

— Вітаю, сер, із нагоди одруження з прекрасною індіанкою у Країні вічного полювання. Не кожному так щастить! Чи отримаю я запрошення на весілля?

Я мав би стриматися і не робити йому честі, вступаючи з ним у розмови, але все-таки відповів:

— Запрошення тобі не знадобиться, ти будеш там раніше за мене.

— То ти сподіваєшся втекти? Це добре. Але я тобі заважатиму, можеш мені повірити.

Індіанці вирушили в дорогу, до коней, яких вони покинули в долині. З моїх ніг зняли пута, щоб я міг іти, але прив’язали ременями до двох воїнів величезного зросту. Піда взяв на плече мої рушниці і повів свій загін вниз по схилу. Один з кайова тримав за вуздечку мого коня. Сантер і його товариші йшли останніми.

Табір поставили біля підніжжя Наґґет-Ціль. Індіанці розвели вогонь і почали смажити м’ясо. Мені теж дали величезний шматок, і я з насолодою з’їв усе до останнього шматочка. Під час вечері мені звільнили руки, але шестеро червоношкірих із грізною зовнішністю стояли навколо і не спускали з мене очей. Про втечу годі було й думати.

Мене прив’язали до коня, і ми рушили в дорогу. Я повернувся вбік і дивився на могили Інчу-Чуни і Ншо-Чі, поки вони не зникли з очей. Хтозна, чи доведеться мені колись ще раз побачити їх? А те, що кайова обіцяли поховати мене поруч із ними, було для мене невеликою втіхою.

Дорога до Солт-Форк була мені добре знайома, і поки ми їхали, нічого вартого уваги не відбулося. Індіанці не полишали мене ні на мить без нагляду, та навіть якби вони послабили пильність, то Сантер нізащо не дозволив би мені втекти. Він винаходив усілякі способи, щоб зробити для мене подорож якомога важчою, чимось образити мене й перетворити моє існування на тортури, але не досягнув успіху. Я не відповідав на його зухвалі слова та образи, і жодного разу йому не вдалося роздратувати мене. Якщо ж він намагався підібратися до мене ближче, Піда грізним криком зупиняв негідника, і той, підібгавши хвіст, повертався на своє місце в кінці загону.

На Ґейтса, Клая і Саммера індіанці не звертали уваги, наче їх і не існувало. Але самі троє блідолицих, які подорожували з Сантером, були не проти перемовитися зі мною, судячи з того, як вони на мене поглядали. Думаю, що й Піда, мабуть, не заважав би їм. Однак їм доводилося слухатися Сантера. Вони влипли в недобру історію і не знали, як з неї виплутатися. А Сантер не дозволяв їм наблизитися до мене, бо в його інтересах було не дати товаришам поговорити зі мною. Він зовсім не ставився до них як до друзів, а просто узяв з собою на пошуки скарбів, але як тільки золото опинилося б у їхніх руках, негідник не зупинився б навіть перед убивством, аби тільки ні з ким не ділитися.

Але обставини змінилися. Я попередив Ґейтса з товаришами про те, що Віннету переніс золото в інше місце, а вони, мабуть, сказали про це Сантерові. Папери, які вони бачили в моїх руках, тільки підтверджували мою правоту, а коли вже шукати більше не було чого, то Ґейтс, Клай і Саммер стали для Сантера тягарем, і він радо позбувся б їх. Але як? Він не міг просто відіслати їх назад, а мусив узяти з собою, щоб уже згодом якось позбутися за першої ж нагоди. Я мав усі підстави думати, що тепер вони докладуть усіх зусиль, щоб якось роздобути папери з моєї кишені. Він не міг забрати їх у мене силою, бо Піда заборонив йому наближатися до мене. У нього залишалося тільки дві можливості: вкрасти їх у мене під час сну або вмовити Танґуа віддати папери йому. Не так уже й важко було би здійснити задумане одним із цих способів. Папери лежали в тій самій кишені, що й раніше. Куди б я міг ще їх заховати? В іншу кишеню? Для цього мені слід було би залишитися на самоті, але я постійно був під охороною, до того ж мене зв’язали.

Свого часу Сантер зробив вождеві кайова кілька послуг і сподівався, що той на знак подяки виконуватиме всі бажання Сантера. Це турбувало мене зараз більше, ніж власна доля. Стійбище кайова було на тому ж місці, що й раніше, там, де Солт-Форк впадає у Ред-Рівер. Ми перейшли річку вбрід, і коли до стійбища залишалося ще дві години дороги, Піда вислав уперед двох гінців зі звісткою, що він повертається. Можна тільки уявити, яке враження справило повідомлення про те, що Піда взяв у полон самого Вбивчу Руку!

Ми ще були у відкритій прерії, досить далеко від лісу, який вузькою смугою тягнувся вздовж берегів Солт-Форк, коли побачили вершників, які мчали нам назустріч. Це були воїни кайова, що хотіли першими побачити Вбивчу Руку.

Вони зустрічали нас гучними пронизливими криками, кидали на мене швидкі погляди і приєднувалися до нашого загону. Мене не розглядали, не витріщалися, як робили б це у цивілізованому світі. Гордість не дозволяє індіанцям проявляти цікавість і бурхливі почуття.

Таким чином наш загін збільшувався з кожною хвилиною. Коли ми нарешті дісталися до лісу, назустріч нам виїхало близько чотирьохсот воїнів, з чого я зробив висновок, що плем’я Танґуа збільшилося.

Під деревами стояли вігвами, в яких не зосталося жодного червоношкірого — все живе вибігло зустрічати мене. Там були старі та молоді жінки, підлітки, діти. Жінки й діти могли дозволити собі менше стриманості, ніж дорослі воїни, і користувалися своєю свободою так голосно, що якби мої руки не були зв’язані, я б заткнув собі вуха. Вони верещали, пищали, кричали, сміялися, і я міг добре відчути, якою великою подією став для них мій приїзд.

Але раптом Піда, який очолював загін, махнув рукою, закликаючи до тиші. Галас негайно вщух. Після наступного жесту молодого вождя вершники утворили півколо, в центрі якого стояв я. Поруч став Піда і ще двоє воїнів, чиїм єдиним завданням було не відступати від мене ні на крок. Сантер спробував пробитися крізь стрій ближче до мене, але його відтіснили. Піда вдав, що не помітив зусиль Сантера.

Мене завезли до великого вігвама, прикрашеного пучками пір’я. Біля входу напівлежав Танґуа. Він постарів і так схуд, що нагадував обтягнутий шкірою скелет. У глибоких очницях мерехтіли гострі, як ножі, чорні зіниці. Його погляд був нещадний, яким міг бути лише погляд вождя Танґуа. Довге волосся його геть посивіло.

Піда зістрибнув із коня, воїни зробили те саме і щільним кільцем оточили нас. Кожен хотів почути слова, якими зустріне мене верховний вождь. Мені розв’язали ноги і зняли з коня. Я стояв перед лежачим на шкурах старим і чекав, що ж мені скаже мій смертельний ворог. Проте чекати мені довелося недовго.

Танґуа мовчки розглядав мене. Оглянув зверху донизу, а потім знизу догори, і так кілька разів підряд. Це був страшний погляд, який міг налякати кого завгодно. Потім він заплющив очі. Ніхто не промовив жодного звуку, навкруги панувала глибока тиша, яку лише іноді порушував стукіт кінських копит. Мені стало неприємно, і я вже зібрався заговорити першим, коли старий вождь урочисто промовив, не розплющуючи очей:

— Квітка чекає на росу, але роса не падає, і квітка хилить голову і в’яне. А коли нарешті роса падає, квітку вже не врятуєш.

Він помовчав і продовжив:

— Бізон розгрібає сніг копитом, але не знаходить трави, він реве від голоду, кличе весну, але весна пішла далеко. Бізон худне, горб його зникає, сили покидають його; він от-от помре. Раптом дме теплий вітер, і бізон перед смертю встигає побачити весну.

Танґуа знову замовк.

Яка дивна й загадкова істота людина! Цей індіанець ненавидів мене так, як ніхто інший, він переслідував мене, намагаючись убити, а як я відімстив йому? Помилував. Замість того, щоб пристрелити його на місці, як скажену собаку, роздробив йому кулею коліна, та й то лише тоді, коли в мене не лишилося іншого виходу. Тепер переді мною лежав немічний каліка, старий з пергаментною шкірою, яка обтягувала крихкі кістки, зі слабким глухим голосом, який долинав немов із могили. Я відчув жаль до нього, хоча знав, що він прагне помсти і що очі його заплющені від радості, яка охопила його від передчуття, що він нарешті вгамує свою спрагу за моєю кров’ю. Дивна істота людина! А ще дивніші істоти — німці.

Безкровні губи Танґуа знову заворушилися.

— Танґуа був такою квіткою і таким голодним бізоном. Він тужив і ревів від бажання помсти, а помста не приходила. Танґуа слабшав, минали місяці, роки. І тепер, коли Танґуа вже бачив смерть, помста з’явилася!

Раптом він широко розплющив очі, весь напружився, підвівся, наскільки йому дозволяли покалічені ноги, і простягнув до мене кістляві руки.

— Нарешті помста з’явилася! — надривно вигукнув він. — Вона тут! Я бачу її поруч зі мною! Ти помреш у страшних муках, собако!

Знесилений страшною напругою, він знову опустився на шкури й заплющив очі. Ніхто не смів порушити тишу, навіть його син Піда мовчав. Минав час. Нарешті старий знову розклепив повіки й запитав:

— Як вам вдалося зловити цю отруйну змію? Відповідайте!

Сантер негайно скористався можливістю і поспіхом заговорив. Не чекаючи, поки відповість Піда, він вигукнув:

— Я знаю про це найкраще, розповісти?

— Кажи.

Як і слід було очікувати, він представив усе так, немов саме він зловив мене. Піда був занадто гордим, щоб втручатися і викривати його брехню, а мені було начхати на те, що скаже негідник.

— Танґуа, я сподіваюся, вождь розуміє, що тільки завдяки мені він може помститися Вбивчій Руці, — продовжував брехати Сантер. — І я хочу на знак подяки отримати від Танґуа подарунок. Чи ти зробиш його мені?

— Якщо зможу, — відповів вождь.

— Ти можеш.

— Чого ж ти хочеш?

— У Вбивчої Руки в кишені лежать письмена, які можуть говорити. Я хочу, щоб вони стали моїми.

— Він забрав їх у тебе?

— Ні.

— Кому належать ці письмена?

— Не йому, він їх знайшов. Я їздив до Маґворт-Гіллз, щоб відшукати їх, але Вбивча Рука випередив мене.

— Нехай письмена будуть твоїми. Забери їх.

Радісний Сантер поспішив до мене. Я мовчав, не зрадив себе жодним рухом, а тільки грізно дивився йому в обличчя. Що ближче він підходив до мене, то повільнішими і невпевненішими ставали його рухи.

— Ви чули, що сказав вождь, сер? — прошипів він, цього разу звертаючись до мене на «ви».

Я мовчав. Тому він додав:

— Краще не чинити опору, містере Вбивча Рука, бо буде тільки гірше. Підкоріться, вам уже нічого не допоможе. Стійте спокійно, а я дістану письмена з вашої кишені.

З цими словами він підійшов до мене впритул і простягнув руки до моєї кишені. І тут зв’язаними руками я завдав йому різкого удару знизу в підборіддя. Сантер буквально злетів у повітря і гепнувся об землю.

— Уфф! — пролунали схвальні вигуки.

Однак Танґуа думав інакше.

— Цю собаку зв’язали, а вона ще намагається кусатися. Стягніть його ременями так, щоб він не міг поворухнутися і витягніть із кишені письмена!

І тут нарешті втрутився син вождя Піда.

— Мій батько, великий вождь кайова, мудрий і справедливий. Він вислухає свого сина.

Досі старий говорив так, ніби його душа літала десь далеко, а сам він перебував у якомусь запамороченні. Однак коли його погляд зупинився на синові, очі заблищали, а голос зазвучав ясно і спокійно.

— Чому мій син вимовляє такі слова? Хіба блідолиций на ім’я Сантер вимагає те, що йому не належить?

— Так.

— Чому?

— Невже мудрий вождь кайова повірить, що блідолиций на ім’я Сантер зумів би взяти в полон Вбивчу Руку? Коли ми прийшли до Наґґет-Ціль, Сантер лежав зв’язаний. Ми оточили Вбивчу Руку, і він не захищався, не поранив нікого з нас, а добровільно здався мені. Скажи, чий він бранець?

— Твій.

— Кому належить його кінь, зброя і все, що в нього було?

— Тобі.

— Я отримав велику здобич! Яке право має Сантер вимагати письмена?

— Тому що вони належать йому.

— Чи зможе він довести своє право на них?

— Він каже, що поїхав до Наґґет-Ціль, щоб відшукати там ці письмена. Але Вбивча Рука випередив його.

— Якщо він шукав письмена, то повинен знати, про що там написано. Нехай мій батько скаже, чи це так.

— Це так, мій сину.

— Нехай Сантер скаже нам, які слова є в письменах.

— Так, — погодився вождь. — Нехай скаже. Якщо він зможе це зробити, він отримає письмена.

Новий поворот збентежив Сантера. Він розгублено поглядав то на мене, то на старого й молодого вождів. Звичайно, можна було здогадатися, що письмена стосуються золота, захованого в Наґґет-Ціль, проте він боявся, що коли заповіт почнуть читати, то таємниця, якою він прагнув заволодіти, перестане бути таємницею. Тому він вирішив перехитрувати індіанців.

— Якби я знав, про що говорять письмена, я не шукав би їх. Вбивча Рука ж знає, про що там йдеться тільки тому, що випадково знайшов їх раніше за мене. Хіба те, що я поїхав по письмена до Маґворт-Гіллз, не підтверджує моєї правоти?

— Він каже розумно, — підтримав Сантера Танґуа. — Хай забирає письмена.

Однак я не збирався здаватися і вирішив втрутитися, бо на обличчі Піди було написано, що він готовий поступитися.

— Він каже розумно, — заговорив я. — Але це розумна брехня. Він зовсім не по це приїхав до Маґворт-Гіллз.

Старий вождь здригнувся, почувши звук мого голосу, немов людина, до якої долинув голос із пекла.

— Блідолиций собака знову почав гавкати, — прошипів він, — але це йому не допоможе!

— Піда, молодий вождь кайова, сказав, що Танґуа мудрий і справедливий, — продовжував я, не звертаючи уваги на шипіння старого. — Піда помилився, бо інакше б Танґуа розсудив нас справедливо.

— Піда не помилився.

— Тоді скажи, ти підозрюєш мене у брехні?

— Ні. Вбивча Рука — найнебезпечніший серед блідолицих і мій смертельний ворог, але він ніколи не говорить двома язиками, — мусив визнати Танґуа.

— Тоді вислухай мене. Ніхто, крім мене, не міг знати про існування цих письмен. Я, а не він, приїхав до Наґґет-Ціль, щоб знайти їх. Я, а не він, дістав їх зі схованки, він же тільки підглядав за мною. Сподіваюся, ти мені віриш.

— Танґуа думає, що Вбивча Рука говорить правду, але Сантер теж стверджує, що говорить правду. Як мені вчинити, щоб розсудити вас справедливо?

— Правильно робить той, хто поєднує справедливість із мудрістю. Сантер часто їздив до Наґґет-Ціль, щоб шукати там золото. Танґуа сам дозволив йому бувати в тих горах. Я кажу, що й цього разу Сантер поїхав туди шукати золото.

— Це брехня! — викрикнув Сантер.

— Це правда, — сказав я. — Нехай Танґуа запитає у тих трьох блідолицих, Сантер привів їх, щоб вони допомогли йому шукати золото.

_{Джеронімо і генерал Джордж Крук під час мирних переговорів у С’єра-Мадре. Арізона, 1886 рік. Фото Каміліуса Флая з Денверської публічної бібліотеки.}

За знаком вождя Ґейтс, Клай і Саммер підійшли до вождя і підтвердили, що Сантер привів їх у володіння кайова, щоб шукати золото.

І тут Сантер зробив ще одну відчайдушну спробу заволодіти заповітом.

— Ну і що? Я їхав туди по письмена, а заодно прихопив з собою товаришів, щоб пошукати скарби. Про письмена я нічого не говорив, тому що вони стосуються тільки мене.

Слова Сантера знову вивели з рівноваги старого вождя, і він вимовив:

— Він знову каже правильно, і що мені робити?

— Виявити мудрість, — сказав я. — Нехай Сантер скаже, чи письмена мають для нього цінність.

— Звичайно, мають, — відповів Сантер. — Навіть дуже велику. Інакше я б їх так не домагався.

І тут я пустив у діло свій останній козир:

— Добре! Це тільки один листок чи більше?

— Більше, — відповів Сантер, мабуть, бачив, коли я читав заповіт.

— Скільки? Два-три-чотири-п’ять?

Сантер мовчав, адже якщо він не вгадає, то йому кінець.

— Бачите, він мовчить! — сказав я. — Він не знає.

— Я забув. Хто таке тримає у голові?

— Якщо ці письмена такі важливі для нього, він повинен точно знати, які вони і скільки їх. І навіть якби він раніше знав, а потім забув, то він точно знатиме принаймні те, чим саме написані письмена — чорнилом чи олівцем? Але я припускаю, що він і цього не скаже.

Останні слова я навмисне сказав знущальним тоном, щоб спровокувати Сантера до необдуманої відповіді. Я сподівався, що він не вгадає, бо на Дикому Заході чорнило можна було знайти лише у фортах, тож було би значно логічніше припустити, що хтось написав листа олівцем. Це припущення виявилося правильним, бо Сантер відповів на моє іронічне зауваження:

— Звичайно, я знаю це, бо таке не забувається. Письмена написані олівцем.

— Це точно? — запитав я ще раз про всяк випадок.

— Точно. Це олівець, а не чорнило!

— Добре! Хто з присутніх воїнів бачив письмена, які говорять, і вміє відрізнити написані чорнилом від написаних олівцем?

Знайшлося кілька воїнів, які наважилися провести таку експертизу. А крім того, були ще Ґейтс, Клай і Саммер. Тож я звернувся до Піди:

— Нехай юний вождь кайова витягне письмена з моєї кишені і віддасть їх на перевірку, але не показує Сантерові.

Так він і зробив, а я потурбувався про те, щоб троє білих могли побачити написане, але не прочитати. Вони оголосили, що письмена написано чорнилом, а Танґуа і Піда підтвердили це, хоча й не дуже розумілися на таких речах.

— Ви — придурки! — крикнув Сантер. — І навіщо я тільки з вами зв’язався! Ви навіть не можете відрізнити чорнило від олівця!

— Ну ми не аж такі дурні, як ви стверджуєте, — відповів йому Ґейтс. — Це було і є чорнило.

— Так, і ви по вуха застрягли у цьому чорнилі, тож не виберетеся з нього так просто!

Він не наважився сказати напряму, що вони мали би збрехати. Тоді Піда запхав заповіт назад у шкіряний футляр і звернувся до свого батька:

— Вбивча Рука переміг свого ворога. Мій батько тепер знає, чи має Сантер якісь права на ці письмена.

— Ці письмена належать не йому, а Вбивчій Руці, — відповів старий.

— Отже, вони належать мені, бо Вбивча Рука — мій полонений. Оскільки ці двоє чоловіків так сваряться за ці письмена, то вони мають бути справді важливими. Я буду добре стерегти їх і покладу до своїх ліків.

Він повільно склав заповіт і сховав його в мішечок, що висів у нього на шиї. Я перехитрував Сантера, але нічого від цього не виграв. Тепер, навіть якби мені вдалося втекти, я не зможу отримати заповіт Віннету назад. Індіанці ніколи добровільно не розлучаються зі своїми талісманами, бережуть їх як зіницю ока, а викрадача переслідують усе життя. Однак є в цьому і добрий знак: тепер і Сантер не зможе дістати заповіт, хоч його цінність в очах Сантера значно зросла. Якби заповіт залишався в мене, Сантер, мабуть, рано чи пізно таки викрав би його, поки я спав, або забрав силою, я ж був зв’язаний і не міг чинити належного опору. Тож, мабуть, зараз було краще, що заповіт опинився в юного вождя, де до нього точно не дістанеться Сантер. Сантер вдав, ніби все це перестало його цікавити, і сказав байдужим голосом:

— Ну то тримай ці письмена, якщо так хочеш! Вони тобі нічим не допоможуть, бо ж ти не вмієш читати. Для мене ці письмена були справді важливими, і я би хотів їх мати, але можу пережити це, бо знаю напам’ять, що там написано. Ходімо, друзі, нам більше нема чого тут шукати і нам слід подбати про те, де ми сьогодні заночуємо!

Сантер пішов геть. Ґейтс, Клай і Саммер слухняно пішли за ним. Ніхто не затримував їх. Справу з заповітом вирішили, тож тепер я чекав, що візьмуться до мене. Але перед тим вождь запитав свого сина:

— Вбивча Рука тримав при собі письмена, — сказав він. — Ви досі не спорожнили його кишені?

— Ні, — відповів Піда. — Він — великий воїн. Ми його вб’ємо, бо він заслужив смерть, але ми не хотіли ображати його. Ми відібрали в нього зброю, поки що цього достатньо. Після його смерті все інше й так стане моїм.

Мені здавалося, що старий не погодиться з сином і дорікне йому за надто м’яке поводження зі мною, але я помилився. Танґуа подивився на Піду і сказав:

— Молодий вождь кайова — благородний воїн, у його серці немає страху перед найнебезпечнішими ворогами, він убиває їх, але не ображає. Із часом його ім’я стане відомішим, ніж ім’я Віннету. Як нагороду за його сміливість і шляхетність я дозволю йому встромити ніж у серце Вбивчої Руки, коли блідолиций воїн втомиться від катувань і життя почне покидати його. Сини кайова будуть пишатися тим, що від руки їхнього молодого вождя упав найславетніший і мужній блідолиций воїн. А тепер зберіть раду старійшин! Нам треба вирішити, якою смертю помре білий пес. Нехай його прив’яжуть до дерева смерті.

Мене підвели до товстої ялини, біля якої були вбиті в землю стовпи, по чотири з кожного боку дерева. Про їхнє призначення я дізнався тільки ввечері. Ялину називали деревом смерті, бо до неї прив’язували засуджених на тортури. Мене прив’язали до стовбура ременями, а праворуч і ліворуч від мене сіли чотири воїни. Тим часом у вігвамі вождя старійшини племені розташувалися півколом і почали вирішувати мою долю, а простіше кажучи, добирати для мене найбільш вибагливі тортури — щоб муки були якомога тяжчими, а смерть не наставала якомога довше. Ще до початку ради до мене підійшов Піда й перевірив, чи сильно стягують мене ремені. Він вирішив, що вузли занадто тугі, послабив їх і наказав вартовим:

— Стежте за ним дуже пильно, але не мучте його. Великий вождь білих воїнів ніколи не завдавав тортур червоношкірим мужам.

І він пішов, щоб узяти участь у нараді.

В індіанському стійбищі є два найпочесніших місця: вігвам вождя і, як не дивно, стовп тортур. Мабуть, стояти біля стовпа тортур почесніше, ніж гостювати у вождя, бо таку честь ще треба заслужити. Саме тому жінки та дівчата зграйками приходили подивитися на мене. Дорослі воїни, юнаки і навіть хлопчики були занадто горді, щоб зрадити свою цікавість, і трималися віддалік. На жодному обличчі я не помітив ненависті, на них читалася тільки повага. Їм хотілося подивитися на білого, про якого вони стільки чули і чия смерть мала стати незабутнім та солодким видовищем, про яке тільки може мріяти індіанець.

Несподівано мою увагу привернула молоденька індіанка, яка, як мені здалося, ще не стала нічиєю скво. Піймавши на собі мій погляд, вона зніяковіла, вибралася з натовпу товаришок, відійшла вбік і стояла там зовсім одна, нишком поглядаючи на мене, немов соромлячись того, що опинилася серед допитливих роззяв. Вона не була красунею, але м’які риси обличчя й величезні чорні очі робили її привабливою. Її очі нагадали мені Ншо-Чі. Я кивнув їй. Вона залилася рум’янцем, відвернулася й подалась геть. Підійшовши до одного з найбільших і найбагатших вігвамів, дівчина зупинилася, ще раз глянула на мене і зникла за пологом, що закривав вхід.

— Хто ця молода дочка племені кайова? — запитав я моїх сторожів.

Їм не було заборонено розмовляти зі мною, тож один з них відповів:

— Какхо-Ото, дочка Сус-Хомаші, який ще хлопчиком отримав право носити у волоссі орлине перо. Вона тобі подобається?

— Так, — зізнався я, хоча розумів, що така розмова в моєму становищі вкрай безглузда.

— Її сестра стала скво нашого молодого вождя, — пояснив мені балакучий стражник.

— Скво Піди?

— Так.

— То вона тепер родичка Піди?

— Так. Воїн із великим пером у волоссі, якого ти побачиш на раді, — її батько.

Так і закінчилася наша дивна коротка розмова, наслідків якої я тоді не зміг би передбачити.

Нарада тривала понад дві години, потім мене відв’язали і знову привели до вігвама вождя, щоб оголосити вирок. Мені довелося вислухати довгі промови, суть яких зводилася до звинувачень за двома основними пунктами: по-перше, мене звинувачували в усіх злочинах, які колись вчинили білі проти червоношкірих, тобто в усіх смертних гріхах людства, і хотіли, щоб я один заплатив за загальним рахунком; по-друге, мені ставили за провину давню ворожнечу з Танґуа, його каліцтво, полон Піди і звільнення Сема Гоукенса.

Словом, я був смертельним ворогом, про помилування якого не могло бути й мови. Ще більше часу пішло на перелік катувань, на які мене прирекли. Я міг би пишатися ними, бо їхня кількість і добірність свідчили про те, що червоношкірі ставляться до мене мало не з забобонним трепетом. Єдиною втіхою для мене стало те, що ці милі люди не збиралися поспішати з виконанням вироку: до стійбища не повернувся ще один загін воїнів, які виїхали на полювання, тож вирішили відкласти урочистий обряд кари, щоб нікого не позбавляти нагоди побачити смерть Вбивчої Руки.

Я поводився так, як мала би поводитися людина, яка не боїться смерті, і зробив свою промову настільки лаконічною, наскільки зміг, але намагався не сказати нічого образливого для індіанців. Це суперечило традиції, бо індіанці, яких судить ворог, намагаються своїми промовами якомога сильніше розізлити мучителів, це вважається доказом відваги. Я ж був білим, до того ж знаменитим у прерії, а отже, міг не боятися, що мене можуть визнати боягузом, тому й не став знущатися з ради вождів і старійшин, а відповідав їм з гідністю, але не зухвало. До того ж кайова прийняли мене значно краще, ніж я міг очікувати, зважаючи на їхню тривалу ворожнечу з апачами. Вже й не кажу про те, що їхній молодий вождь поставився до мене великодушно, і я не відчував до них ворожнечі та ненависті.

Мої вартові отримали наказ знову прив’язати мене до дерева смерті й повели повз вігвам Сус-Хомаші. Біля входу стояла його донька Какхо-Ото. Я зупинився й запитав:

— Моя молода червоношкіра сестра теж радіє, що воїни її племені нарешті зловили злого блідолицього?

Вона знову почервоніла й відповіла:

— Вбивча Рука не злий.

— Звідки ти знаєш?

— Це всі знають.

— Чому ж ви хочете мене вбити?

— Бо ти скалічив Танґуа, а до того ж ти — вождь апачів, а не блідолиций.

— Я — блідолиций, і повік залишуся ним.

— Хіба Інчу-Чуна не зробив тебе вождем свого племені? Хіба ти не пив кров Віннету, а він твою?

— Це так, але хіба я зняв хоч один скальп із синів кайова? Хіба я сам напав на Танґуа? Мене змусили захищатися. Нехай Какхо-Ото не забуває про це.

— Вбивча Рука знає моє ім’я?

— Я дізнався, що ти — донька великого і славного воїна, тому запитав, як тебе звати. Нехай у твоєму житті буде багато зим і сонць, набагато більше, ніж годин, які мені лишилося прожити.

Я пішов до дерева. Мої вартові не заважали мені розмовляти з дівчиною, хоч іншому полоненому навряд чи дозволили б таке. Причиною такої доброзичливості була не тільки поведінка Піди і його ставлення до мене, а й те, як змінився старий вождь Танґуа, змінився не лише з віком, а й під впливом власного сина. Молоді пагони надали старому дереву нової сили, наповнили його новими соками.

Коли мене знову прив’язали до дерева, мені ніхто не набридав — не тільки воїни, але й жінки та діти трималися віддалік. Мабуть, вожді дали наказ не наближатися до мене, і я був задоволений з цього. Думаю, нікому не подобається відчувати себе виставленою на показ дичиною.

Потім я побачив Какхо-Ото. Вона вийшла з вігвама з глиняною мискою в руках і підійшла до мене.

— Мій батько дозволив мені принести тобі їжу. Ти приймеш мій подарунок?

— З радістю, — відповів я. — Але я не можу їсти: у мене зв’язані руки.

— Я погодую тебе.

Вона взяла ножа й почала наколювати на його вістря дрібно нарізане печене м’ясо бізона і шматок за шматком підносити його мені до рота. Молоденька індіанка годувала Вбивчу Руку, як дитину! Попри всю безглуздість мого становища, я ледь стримувався, щоб не розреготатися. Хоча дівчині, яка так милосердно поставилася до мене, годувати засудженого до смерті не здавалося чимось особливим.

Мої стражники з серйозним виглядом спостерігали за нами. Коли я проковтнув останній шматок м’яса, один з них вирішив сказати дівчині щось приємне і промовив:

— Какхо-Ото подобається Вбивчій Руці.

Дівчина глянула на мене своїми темними глибокими очима, і я відчув, що червонію точно так само, як раніше вона. Не сказавши ні слова, вона відвернулася й пішла геть, але через кілька кроків зупинилася й запитала:

— Воїн кайова сказав правду?

— Він запитав мене, чи подобаєшся ти мені, і я відповів, що так, — не став відпиратися я.

Вона пішла, і я взявся дорікати моєму балакучому стражникові, що, втім, було йому цілком байдуже.

Після обіду я побачив між вігвамами Ґейтса.

— Чи можу я поговорити з тим блідолицим? — звернувся я до вартового.

— Так, але якщо заговорите про втечу, я прожену його геть, — відповів воїн.

— Нехай мій брат не тривожиться.

Я покликав Ґейтса, і він повільно рушив до мене, озираючись по боках, немов людина, яка робить щось недозволене.

— Ближче! Підійдіть ближче! — попросив я його. — Чи вам заборонили говорити зі мною?

— Боюся, щоб містер Сантер нас не побачив, — зізнався Ґейтс. — Він не хоче, щоб ми розмовляли.

— Він так сказав?

— Так.

— Зрозуміло. Він побоюється, що я відкрию вам очі на його справжнє обличчя.

— Ви й далі помиляєтеся щодо нього, містере Вбивча Рука.

— Не я, а ви!

— Він — джентльмен!

— Ви цього не можете довести, а от я дуже легко можу засвідчити протилежне.

— Я не хочу нічого чути. У вас із ним давні порахунки, тому й ставитеся до нього вороже.

— Це правда. Настільки вороже, що він має всі підстави мене боятися.

— Боятися вас? Не ображайтеся на мене, сер, але мені здається, що вас уже можна не боятися.

— Тільки тому, що мене засудили до смерті?

— Так.

— Хто як не я добре знає, що між вироком і фактом є вагома різниця і не менш вагома відстань у часі. Я вже стільки разів мав померти, а, як бачите, все ще живий. Скажіть мені краще, ви й справді вірите, що Вбивча Рука такий негідник, яким його уявляє Сантер?

— Я можу вірити тільки одному з вас. Ви — вороги, а хто з вас правий, мене мало хвилює.

— То не треба було бодай обманювати мене!

— Коли ж я обдурив вас?

— У Маґворт-Гіллз, коли приховали від мене, що кайова їдуть до могил. Якби ви були чесною людиною, я б не стояв тут.

— Але ви перший збрехали нам!

— Як і коли?

— Ви назвалися ім’ям Джонс!

— І це ви називаєте обманом?

— Так.

— Брехня переслідує єдину мету — отримання вигоди, я ж від вигаданого імені нічого не виграв. Це була навіть не хитрість, а звичайна обережність. Сантер убив не одну людину. Він — зухвалий і небезпечний злочинець, який намагався мене вбити. Ви ж були його товаришами. Судіть самі, чи міг я тоді відкритися вам?

— А все ж ви не повинні були нічого від нас приховувати. Ми не заслужили вашої недовіри.

— А довіри — тим більше! Ви — люди недосвідчені, принаймні у порівнянні з таким вестменом, як я. Я знав, що вас найняв Сантер, тому мені мимоволі довелося приховати від вас правду і придивитися до вас. Як же я міг відкрито назвати своє ім’я, якщо ви на всі лади розхвалювали мого найлютішого ворога?

— Гм, — пробурмотів він.

— Гм? Не сердьтеся, але якщо ви досі сумніваєтеся у правдивості моїх слів, то мені годі вас зрозуміти.

— Але якби ви тоді представилися своїм справжнім ім’ям, ми б повірили вам і стали б на ваш бік.

— Ви — дуже недосвідчені люди, це правда. Принаймні на думку справжнього вестмена, такого, як я. А до того ж вас найняв Сантер, якого ви захвалювали до небес, то як я міг назвати вам своє справжнє ім’я?

— Але якби ви його назвали, ми б вам повірили!

— Ні!

— Так!

— Ні! І я можу довести це.

— Чим?

— Тепер ви знаєте, що я — Вбивча Рука. Повірте мені і станьте на мій бік.

— Пізно, сер, ви самі винні в тому, що сталося, бо обдурили нас.

— Не намагайтеся викрутитися. Невже ви не переконалися в тому, що Сантер аж палає бажанням убити мене?

— Він не бажає вам зла.

— Хто це сказав?

— Він сам сказав це.

— Коли?

— От недавно він знову повторив це.

— Як я не намагаюся довести вам, що в Сантера нечесні наміри, ви мені не вірите, хоча будь-який вестмен на вашому місці вже давно вважав би своїм прямим обов’язком покинути його й допомогти мені, полоненому, якому загрожує небезпека.

— Сантер сказав, що хоче врятувати вас.

— Брехня! Сантер заворожив вас, і ви прозрієте занадто пізно.

— Вам нема чого турбуватися через нас. І ми нічого поганого не зробили Сантерові, не вистежували його й не намагалися вбити, тому нам нема чого боятися.

— Ви все ще сподіваєтеся знайти золото?

— Так.

— То майте на увазі — у Маґворт-Гіллз його більше немає.

— Зате є в іншому місці.

— В якому?

— Ми ще не знаємо, але рано чи пізно дізнаємося.

— Від кого?

— Нам скаже про це Сантер.

— Але досі ні словом, ні знаком він не натякнув вам, де збирається шукати золото?

— Ні.

— Вам потрібні ще докази, що він вас за дурнів має?

— Але ж не може він сказати нам те, чого й сам ще не знає!

— Він знає, і навіть дуже добре знає, як відшукати місце, де тепер заховане золото.

— Якщо ви так говорите, це означає, що й ви знаєте це місце.

— Звичайно, знаю!

— То скажіть мені!

— На жаль, ніяк не можу.

— Ось вона, ваша чесність. Як же ми можемо стати на ваш бік?

— Буду з вами відвертий. Ви самі бачите, що ми не довіряємо одне одному, тому ви не маєте чим мені дорікнути. Ви самі змушуєте мене зберігати таємницю. Де ви оселилися?

— Ми живемо вчотирьох в одному вігвамі, який вибрав для нас Сантер.

— І Сантер живе з вами?

— Так.

— А де саме розташований ваш вігвам?

— Біля вігвама Піди.

— Дивно! Сантер сам вибрав його?

— Так. Танґуа дозволив йому жити, де він захоче.

— І він оселився коло молодого вождя, який ставиться до нього не надто привітно? Бережіться! Якщо Сантер раптом зникне зі стійбища і кине вас тут, я за ваші скальпи і ламаного шеляга не дам.

— Але чому?

— Зараз вони якось миряться з вашою присутністю, але потім можуть вважати вас ворогами, і якщо вас захочуть поставити до стовпа тортур поруч зі мною, навіть мені буде важко врятувати вас.

— Вам… нас… врятувати? — здивувався він. — Містере Вбивча Рука, ви говорите так, ніби добровільно прийшли сюди.

— У мене є на те вагомі причини, повірте…

— Чорт забирай! — перебив він мене. — Зараз він побачить, що я балакаю з вами.

І справді, з-поміж вігвамів вийшов Сантер, побачив Ґейтса коло мене і швидким кроком попрямував до нас. Його обличчя палало люттю.

— Е-е-е, та ви його боїтеся, хоча й намагаєтеся переконати мене, що між вами дружба й повна довіра, — зауважив я.

— Нікого я не боюся, просто містер Сантер не хоче, щоб ми розмовляли з вами, — виправдовувався Ґейтс.

— Поспішайте, містере Ґейтсе, біжіть йому назустріч і вибачтеся за свій непослух.

— Чого вам тут треба, Ґейтсе? — накинувся Сантер на свого товариша. — Хто дозволив вам заводити розмову з Вбивчою Рукою?

— Я випадково тут проходив, і він покликав мене, — мляво захищався Ґейтс.

— Випадково? Зарубайте собі на носі — я ненавиджу випадковості! Ідіть зі мною!

— Але, містере Сантере, я ж не дитина…

— Замовкніть! Ідіть за мною!

Він ухопив Ґейтса за руку і потягнув за собою. Цей негідник умів брехати як ніхто, і йому вдалося так задурити голову цим людям, що вони в усьому слухалися його і покірно виконували усякі його накази. Але найгірше, що вони навіть не намагалися чинити опір.

Мої стражники трохи розуміли англійську. Вони прислухалися до моєї бесіди з Ґейтсом, й один із них, той, хто охоче відповідав на мої запитання, сказав:

— Якщо вівці йдуть за вовком, то він з’їсть їх, коли зголодніє. Чому вони не вірять застереженням Вбивчої Руки, який бажає їм добра?

Незабаром з’явився Піда, щоб перевірити надійність ременів і дізнатися, чи немає у мене прохань.

— Напевно, Вбивча Рука вже втомився стояти. На ніч його покладуть між цими стовпами, — сказав він, показуючи на вкопані в землю стовпи, про які я вже згадував. — А може, він хоче лягти просто зараз?

— Ні, я ще можу стояти, — відповів я. — У мене є одне прохання.

— Скажи мені, і якщо я зможу, то охоче виконаю його.

— Прошу тебе: стережися Сантера.

— Сантера? Він — хробак і слимак. Так вважає Піда, син вождя Танґуа.

— Я згоден з тобою, але сусідство з хробаками може бути небезпечним навіть для могутнього дуба. Я чув, що він оселився поряд з тобою.

— Так, сусідній вігвам був вільний.

— Остерігайся, щоб він не зайшов у твій.

— Я вижену його, як пса.

— Ти проженеш його, якщо він прийде до тебе відкрито, а якщо він прокрадеться потай?

— Йому не вдасться увійти непоміченим.

— А якщо тебе не буде у вігвамі?

— У ньому завжди сидить моя скво. Вона прожене Сантера.

— Він хоче отримати письмена.

— Він їх не отримає.

— Я знаю, що ти не віддаси їх добровільно, але чи зможеш ти перешкодити йому викрасти письмена?

— Навіть якщо Сантерові вдасться таємно проникнути в мій вігвам, він нічого не знайде.

— Сподіваюся, що так воно й буде. Ти дозволиш мені ще раз поглянути на ці письмена?

— Ти вже прочитав їх.

— Я не встиг, мені завадив Сантер.

— Уже темніє. Я принесу їх тобі завтра, щойно розвидниться, і буду тримати перед твоїми очима, скільки знадобиться.

— Дякую тобі. Ще я хотів попередити, що Сантер постарається викрасти у тебе мою зброю. Сховай її надійно.

— Твоя зброя знаменита, тож не дивно, що він хоче мати її. Але навіть якби йому вдалося проникнути у мій вігвам удень, він не побачить зброї. Твої рушниці загорнуті в ковдри й лежать під моїм ложем. Вони мої. Я буду твоїм спадкоємцем, і до мене перейде слава Вбивчої Руки, тому що він виконає моє прохання.

— Охоче, якщо тільки зможу.

— Я роздивився твої рушниці і зрозумів, що вмію стріляти тільки з однієї. Чи погодишся ти перед смертю навчити мене, як користуватися твоїм штуцером?

— Добре.

— Вбивча Рука — шляхетний воїн. Дякую тобі. Ти міг відмовитися виконати моє прохання, але ти погодився. За все, що ти зробив для мене, я докладу всіх зусиль, щоб ти мав усе, чого захочеш, до того моменту, поки не почнуться твої муки.

Він пішов, навіть не підозрюючи, що вселив надію в моє серце.

А коли сказати по щирості, то досі я сподівався скористатися тим, що Ґейтс, Клай і Саммер були вільними у стійбищі кайова. Навіть якщо вони не були моїми друзями, то були білими. Якби я зауважив з їхнього боку хоч найменшу готовність допомогти мені, я б примудрився звільнити руки від пут, і тоді ніхто не зміг би перешкодити мені втекти. На жаль, від цієї думки довелося відмовитися. Після розмови з Ґейтсом мені стало ясно, що покладатися на нього та його товаришів не варт.

Отже, я міг сподіватися лише на себе. Але точно, постановив я собі, не здаватися. Я не сумнівався, що так чи інакше мені вдасться уникнути тяжкої смерті. Для порятунку мені бракувало дрібниці: звільнити одну руку і добути ніж! Невже мені, Вбивчій Руці, це не вдасться? Це не здавалося нездійсненним завданням, і навіть не надто важким. Я згадав про червоношкіру дівчину. Вона явно співчувала мені, а я знав, що багатьом, дуже багатьом білим пощастило скористатися симпатією індіанських жінок і втекти з полону. У кожному разі я не міг дозволити собі покірно чекати смерті й був готовий на все.

І ось тоді, коли я весь поринув у думки про втечу, до мене звернувся Піда з проханням навчити його стріляти зі штуцера. Кращого збігу обставин годі було й уявити. Молодому вождеві доведеться розв’язати мені руки, щоб я показав йому, як треба заряджати рушницю. Одним рухом я вихоплю ніж з-за його пояса, розріжу ремені, що стягують ноги, і буду вільний. До того ж у мене в руках буде мій чудовий штуцер на двадцять п’ять набоїв. Надія, правда, була невелика, але ж доведеться просто ризикнути життям, а воно, як подумати, уже й так мені не належало.

Звичайно, набагато краще було б утекти потай, не підставляючи себе під кулі червоношкірих. Але як це зробити? Я гарячково шукав вихід, але наразі нічого путнього на думку не спадало. Я вирішив не поспішати з рішенням, часу я ще трохи мав.

Я згадав про те, що вночі вже зможу лежати! Довкола дерева вбили в землю шістнадцять кілків, по чотири з кожного боку. Цих кілків було би достатньо для чотирьох полонених, і з порядку їхнього розташування я побачив, як саме до них прив’язували людей. Якщо полоненого прив’язують лежачи, то ноги й руки йому доводиться тримати широко розкинутими, це доволі незручне положення, і навряд чи так вдасться заснути. Зате індіанці матимуть певність, що бранець не втече.

Тим часом зовсім стемніло і біля вігвамів почали розпалювати багаття. Індіанки готували вечерю. Моя нова знайома знову принесла мені їсти. І цього разу їй довелося умовляти батька, щоб той отримав згоду старого вождя. Ми майже не розмовляли, я тільки подякував їй за доброту, і вона відразу пішла. Незабаром мої стражники теж покинули мене, а на їхнє місце заступили двоє інших. Я запитав, коли зможу лягти, і вони відповіли, що чекають на Піду, який хоче особисто перевірити надійність вузлів та ременів.

Однак раніше за молодого вождя до мене прийшов чоловік, якого я не чекав, — Одне Перо, батько Какхо-Ото. Він довго мовчки дивився на мене, а потім наказав стражникам:

— Нехай мої брати залишать нас наодинці, поки я не покличу їх.

Мої вартові миттю виконали наказ, а я зробив висновок, що старий мав велику владу й повагу одноплемінників, хоч і не був вождем. Коли вони пішли, Одне Перо сів переді мною навпочіпки і знову мовчки розглядав мене. Нарешті він урочисто промовив:

— Блідолиці живуть по той бік Великої Солоної Води, і хоч у них було багато землі, вони припливли до нас у величезних човнах, щоб заволодіти нашими горами й долинами.

Він знову замовк. Правила індіанського красномовства вимагають, щоб кожна важлива розмова з білою людиною починалася з розлогого вступу, у якому слід перелічити всі гріхи блідолицих. Я терпляче чекав, коли він закінчить звинувачувати білих і перейде до суті. Я майже здогадувався, що саме він хотів сказати мені, і це давало мені надію. А тим часом він провадив далі:

— Індіанські мужі зустріли білих привітно, як братів, але отримали у відповідь чорну невдячність, грабунок і вбивства.

Він знову замовк. Я теж мовчав.

— І сьогодні вони думають тільки про те, як обдурити нас і зігнати нас із земель, якими завжди володіли наші предки. Якщо їм не вдається домогтися свого хитрістю, вони застосовують силу.

Чергова пауза.

— Якщо червоношкірий чоловік зустрічає білого, він може бути цілком певен у тому, що перед ним — його смертельний ворог. Хіба є серед блідолицих люди, які не бажали б нам зла?

Тепер я здогадався, про що йшлося старому. Річ була в мені. Коли я й цього разу не відповів йому, він запитав мене прямо:

— Вбивча Рука не бажає говорити зі мною? Хіба я не кажу правду про блідолицих?

— Так, Одне Перо каже правду.

— Блідолиці — наші вороги?

— Так.

— Хіба не всі блідолиці бажають нам зла?

— Ні, не всі, — сказав я.

— Нехай Вбивча Рука назве хоч одного з них.

— Я міг би назвати багато імен, але не зроблю цього. Якщо ти ширше розплющиш очі, то неодмінно побачиш одного з них.

— Я бачу лише Вбивчу Руку.

— Його я й мав на увазі.

— Ти хочеш сказати, що Вбивча Рука ставиться до нас не так вороже, як інші блідолиці?

— Не так.

— Справді? — здивовано запитав він, бо моя відповідь зруйнувала всю його промову.

— Мій червоношкірий брат використав слова, які неправильно називають речі.

— Які це слова?

— Що я ставлюся до індіанців не так вороже, як інші блідолиці. А я взагалі не ставлюся до вас вороже.

— Хіба ти не вбив і не поранив жодного червоношкірого?

— Так, але лише тоді, коли мені доводилося захищати своє життя. Я давно довів, що не бажаю зла червоношкірим. Я зовсім не ворог, а, навпаки, — друг. І я не раз довів це. Я безліч разів допомагав вам у боротьбі проти білих! Якщо ти справедливий, то маєш погодитися зі мною.

— Сус-Хомаші — справедливий.

— Згадай про Віннету. Ми були з ним братами. Хіба Віннету не був червоношкірим воїном?

— Він був великим червоношкірим воїном, хоча й нашим ворогом.

— Він не хотів бути вашим ворогом, але ви змусили його стати ним. Він любив усіх індіанців і намагався жити в мирі з усіма, але ви хотіли воювати між собою. Скільки разів він намагався примирити племена, які стали на стежку війни! Все, що ми з ним робили, робили з любові до червоношкірих.

Я навмисне говорив так само повільно й урочисто, як Одне Перо. Коли я замовк, він нахилив голову й кілька хвилин мовчав. Потім став переді мною на весь зріст і відповів:

— Вбивча Рука не збрехав. Сус-Хомаші — справедливий і погоджується навіть з ворогом, якщо той каже правду. Якби всі індіанці були схожі на Віннету, а білі — на Вбивчу Руку, ми жили б, як брати, і любили б один одного, а на землі вистачило б місця для всіх наших синів і дочок. Але подавати приклад, який ніхто не наслідує, — небезпечно. Віннету загинув від кулі, а Вбивча Рука помре біля стовпа тортур.

Тільки тепер Одне Перо вирішив, що час закінчувати вступ і переходити до справи. Я не квапив його й мовчав.

— Вбивча Рука прославив своє ім’я, тому йому доведеться пройти через страшні муки, перш ніж він потрапить до Країни вічного полювання. Хіба дозволить він своїм ворогам побачити його слабкість?

— Ні. Якщо мені судилося померти, я зустріну смерть як воїн, якому спорудять могилу слави.

— Ти кажеш «якщо мені судилося померти»! Невже ти думаєш, що можеш уникнути смерті?

— Так.

— Ти говориш дуже правдиво!

— Ти хочеш, щоб я брехав тобі?

— Ні, але ти не приховуєш, що хочеш утекти?

— Я завжди кажу правду.

— Висловити таку правду — велика відвага!

— Я ніколи не був боягузом.

Моя відвертість здивувала його.

— Уфф! Уфф! — вигукнув він, звівши руки до неба. — Сини кайова досі ставилися до тебе поблажливо, але тепер я бачу, що з тобою треба поводитися суворо!

— Я не боюся суворості й пишаюся тим, що сказав тобі правду. Ніхто інший не наважився б говорити з тобою так відверто.

— Вбивча Рука каже правду. Нікому не вистачило би сміливості зізнатися, що він збирається утекти. Вбивча Рука не просто сміливий, він зухвалий!

— Ні. Людина буває зухвалою від відчаю, коли їй нічого втрачати. Моя відвертість має інші причини.

— Які?

— Я не можу тобі сказати, ти маєш сам здогадатися.

Одне Перо хотів врятувати мене, запропонувавши власну дочку за дружину. Якби я став чоловіком індіанки, я отримав би свободу, але був би змушений стати кайова. Про це не могло бути й мови, тому я змушений був відхилити пропозицію Одного Пера, але так, щоб індіанець не образився. Це й було головною причиною моєї відвертості. Я натякав йому на те, що здатен сам врятувати своє життя, не вдаючись до шлюбу з індіанкою.

Однак Одне Перо не здогадався про справжній зміст моїх слів і зверхньо провадив своє:

— Вбивча Рука просто хоче змусити нас хвилюватися, бо знає, що втекти йому не вдасться. Напевно, гордість воїна не дозволяє йому зізнатися, що в нього немає шансів. Однак ти не зможеш перехитрувати мене.

— Я певен, що втечу!

— Ні. Ти помреш тут, біля стовпа тортур!

— Я втечу!

— Якби я вважав, що в тебе є можливість втекти, я сам день і ніч сидів би поруч з тобою й охороняв би тебе. Але ти таки можеш уникнути смерті.

— Яким чином? — запитав я, розуміючи, що вже не можу перешкодити Одному Перу виконати його намір.

— З моєю допомогою.

— Я не потребую нічиєї допомоги!

— Хіба можна відмовлятися від допомоги, якщо йдеться про життя і смерть? Твоя гордість ще більша, ніж я думав, вона настільки велика, що ти навіть не думаєш про подяку. Але я й не вимагаю, щоб ти дякував мені. Я тільки хочу, щоб ти став вільним. Моя дочка Темні Коси дуже жаліє тебе.

— Ти хочеш сказати, що я не мужній воїн, а гідна співчуття людина? Співчуття ображає!

Я говорив навмисно грубо, щоб востаннє спробувати зупинити його, але мені не вдалося. Індіанець м’яко відповів:

— Ні я, ні моя донька не хотіли образити тебе. Вона багато чула про тебе і знає, що Вбивча Рука — найсміливіший воїн серед своїх білих побратимів. Вона хоче врятувати тебе.

— У неї добре серце, але їй не вистачить сил врятувати мене.

— Це не так важко, як ти думаєш.

— Ти помиляєшся.

— Ти знаєш багато звичаїв червоношкірих людей, але цей тобі запевне невідомий. Ми розповімо тобі про нього, і ти погодишся на це. Адже ти сказав, що Темні Коси тобі подобається.

— Ти знову помиляєшся. Я нічого їй не говорив.

— Вона сама мені зізналася. А моя донька ніколи не каже неправди.

— Тут якась помилка. Вона носила мені їсти, і охоронець запитав мене, чи вона мені подобається. Я сказав, що так. От і все.

— Цього достатньо. Вона тобі сподобалася. За законом червоношкірих, той, хто візьме за дружину доньку червоношкірого, стає сином племені.

— Я знаю цей закон.

— Він стає сином племені, навіть якщо раніше був ворогом або полоненим. Йому прощають провину і дарують життя.

— Це я теж знаю.

— Йому пробачають усі провини і дарують життя.

— І це я знаю.

— Тоді ти розумієш, що я хочу сказати.

— Так, я тебе розумію.

— Ти сказав, що моя дочка подобається тобі. Ти подобаєшся їй. Чи згоден ти, щоб вона стала твоєю скво?

— Ні.

Залягла гнітюча тиша. Червоношкірий не чекав від мене такої відповіді. Він ніяк не міг втямити, чому засуджений на смерть відкидає одну з найвродливіших дівчат племені, дочку шановного воїна.

— Чому? — коротко запитав Одне Перо після довгого мовчання.

Невже я міг відкрити йому справжні причини моєї відмови?! Прямо сказати, що освічений європеєць ніколи не зважиться перекреслити все своє майбутнє задля простої червоношкірої дівчини, що шлюб з нею не принесе щастя ні мені, ні їй? Я не хотів йому пояснювати, що Вбивча Рука не належить до тих блідолицих, які одружуються з червоношкірими скво, щоб незабаром кинути їх, і що дуже часто вони мають таку дружину майже в кожному племені. Слід було знайти зрозумілий для нього і благородний в його очах привід для відмови.

— Мій індіанський брат сказав, — почав я здалеку, — що вважає мене великим воїном. Мені здається, що він сказав неправду.

— Ти справді великий воїн.

— Але ти ж хочеш, щоб я отримав життя в подарунок від жінки! Хіба ти погодився б на таке?

— Уфф! — вигукнув він і замовк. Очевидність моєї причини вразила його.

Потім він запитав:

— Ти хочеш стати моїм другом?

— Я буду пишатися дружбою з тобою.

— А що ти думаєш про мою молодшу дочку Темні Коси?

— Вона найкрасивіша квітка серед дочок кайова.

— Чи заслуговує вона того, щоб одружитися з нею?

— Кожен воїн, якому ти дозволиш стати її чоловіком, буде щасливий привести її у свій вігвам.

— Отже, ти відмовив їй не через зневагу?

— Звичайно, що ні. Твоя дочка — красуня. Вона подобається мені, але Вбивча Рука повинен сам захищати своє життя і боротися за нього, а не отримати його з рук жінки.

— Уфф! — із повагою повторив Одне Перо, а я говорив далі:

— Невже ти думаєш, що Вбивча Рука погодиться на це, щоб потім з нього насміхалися? Щоб біля кожного вогнища у прерії розповідали про те, якою ціною він купив свободу?

— Ні.

— Ти вважаєш, що Вбивча Рука може дозволити, щоб про нього говорили, що він утік від обіймів смерті в обійми молодої і красивої скво?

— Ні.

— Хіба не повинен я підтримувати славу свого імені і берегти честь навіть ціною власного життя?

— Ти зобов’язаний вчинити так.

— Тепер ти розумієш, чому я сказав тобі «ні»? Я вдячний тобі і твоїй прекрасній дочці за вашу доброту і хотів би віддячитися не лише словами.

— Уфф! Уфф! Вбивча Рука — справжній воїн. Мені дуже шкода, що він повинен померти. Я підказав йому єдиноможливий шлях до порятунку, але тепер бачу, що справді мужній чоловік не може піти цим шляхом, не втративши честі. Коли я передам його слова своїй доньці, вона теж не образиться на Вбивчу Руку.

— Так, розкажи їй усе! Я не хотів би, щоб вона подумала, ніби я відмовився взяти її в мій вігвам з інших причин.

— Темні Коси ще більше покохає тебе. Коли ти будеш терпіти смертельні муки й усі інші будуть дивитися на тебе й радіти, вона сяде в темному кутку вігвама і закриє своє обличчя. Хуґ! Я все сказав.

Одне Перо підвівся й пішов. Відразу з’явилися охоронці й поставали на свої місця довкола мене.

Слава Богу, один бій я виграв! Це був невидимий для мореплавця підводний камінь, який пробиває днище корабля і руйнує всі надії на щасливий кінець плавання. Якби Одне Перо почувався ображеним, якби моя відмова розпалила в ньому почуття помсти, я став би його особистим ворогом. Червоношкірий був би здатний виконати свою погрозу і стерегти мене як зіницю ока вдень і вночі.

Незабаром прийшов Піда, і мене «поклали» спати. Мене розтягнули між чотирма стовпами, прив’язали до них руки й ноги, а під голову підсунули згорнуту ковдру.

Щойно Піда пішов геть, мене відвідав новий гість, якому я дуже зрадів. Цей був мій кінь, який щипав травичку неподалік від мене. Він відмовився йти в табун і весь час блукав поблизу. Обнюхавши мене з ніг до голови, мустанг ліг поруч. Стражники не прогнали його.

Відданість коня втішила мене. Якщо мені справді вдасться звільнитися, то не доведеться витрачати часу на пошуки коня, до того ж мій кінь був швидшим навіть за коня Піди.

Як я й думав, заснути було неможливо. Розтягнуті руки й ноги заніміли, почали нити суглоби. Час від часу я занурювався в сон, наче провалювався в чорну діру, але майже відразу прокидався. На світанку мене знову прив’язали до дерева, і мені здалося, що я воскрес. Якщо так триватиме кілька ночей поспіль, то я почуватимуся дуже знесиленим, але я не міг дозволити собі поскаржитися, бо славному воїнові не годиться нарікати на таку дрібницю, як безсоння.

Я з цікавістю чекав, хто ж мені принесе їжу. Темні Коси? Навряд. Я відмовив їй і її батькові. Напевно, вона образилася на мене і більше не прийде.

Але вона прийшла і знову нагодувала мене зі своїх рук. Дівчина не вимовила ні слова і тільки дивилася на мене своїми темними сумними очима, в яких читалися жаль і захоплення.

Слідом за нею з’явився Піда, щоб подивитися, як я почуваюся, й розповісти, що разом з іншими воїнами їде на полювання і повернеться аж по обіді. Незабаром після цього я побачив, як воїни вирушили до прерії.

Минуло кілька годин, і я побачив між деревами Сантера, він ішов з рушницею на плечі й з осідланим конем, якого вів за вуздечку. Він зупинився переді мною й почав розглядати мене зі зверхньою посмішкою.

— Як бачиш, я теж зібрався на полювання і вважаю за свій обов’язок повідомити тебе про це. Мабуть, дорогою я зустріну Піду, який так добре ставиться до тебе й так погано — до мене.

Він замовк, чекаючи моєї відповіді, а я прикинувся, що не бачу й не чую його.

— Ти що, глухий?

Я мовчав.

— Повір, я страшно засмучений тим, що сталося, і не так через тебе, як через себе.

І він знущально погладив мене по плечу.

— Геть звідси, негіднику! — гаркнув я.

— О, а я вже думав, що ти відівчився не лише слухати, а й говорити. Це дуже добре, тому що мені хотілося розпитати тебе про одну річ.

Він розглядав мене зі зверхньою міною. На його обличчі з’явилося щось диявольське, і я раптом зрозумів, що він задумав чергову підлість.

— Я хотів тебе дещо запитати і думаю, що ти охоче відповіси мені. Ха-ха-ха!

Він вичікувально подивився на мене, але я знову промовчав. Тоді він ще раз засміявся:

— Мені подобається ця картинка: знаменитий мисливець Вбивча Рука стоїть біля дерева смерті, а негідник Сантер гуляє на волі! Але буде ще цікавіше, повір мені. Ти часом не знаєш такого місця, ялинового лісу чи чогось на зразок, під назвою Індельче-Чіль?

Якби моє тіло не було туго сповите ременями, я би здригнувся. Це слово було згадане в заповіті Віннету. Я вдивлявся у Сантера.

— Ну чого ти так на мене дивишся, немов у тебе замість очей наконечники стріл? — він знову розреготався. — Я знаю, що це означає Темна Вода, але не знаю, де це.

— Як ти про це довідався?! — вигукнув я.

— Не варто ставити питання. Краще відповідай на мої. Там неподалік ще є Тсе-Шош.

— Тисяча чортів! Я…

— Зачекай, не кричи так голосно, — обірвав мене він. — Ти мені тільки шепни на вухо, де це місце, а про решту я сам подбаю. І ще одне місце Декліл-То, здається.

— Негідник! — закричав я, немов поранений ведмідь. — Лист!

— Так-так, лист! Він у мене! — знущально засміявся Сантер.

— Ти обікрав Піду!

— Обікрав? Ну що ти! Я лише взяв своє. Лист тепер у мене разом з усім рештою, — і він поплескав себе по кишенях.

— Тримайте його! — крикнув я моїм стражникам.

— Мене? — засміявся Сантер, скочивши на коня. — Спробуйте.

— Хапайте його! — шаленів я. — Він обікрав молодого вождя! Не дайте йому піти! Він…

Ремінь на моїй шиї стиснувся, і слова застрягли у мене в горлі. Я рвався уперед нелюдським зусиллям, але пута надійно тримали мене. Сантер швидко віддалявся. Стражники схопилися на ноги, але тільки безглуздо витріщалися на нас, не розуміючи, що ж відбувається.

Заповіт Віннету! Сантер викрав його! Злодій тікав у прерію, а ніхто й не думав переслідувати його! Як же я тепер дізнаюся останню волю мого брата?!

Божевільна лють охопила мене. Останнім зусиллям я напружив руки й відчув, що ось-ось мої м’язи розірвуться від напруги. Але розірвався ремінь, і я несподівано впав обличчям на землю.

— Уфф! Уфф! — хором вигукнули стражники. — Він розірвав ремені! — і кинулися до мене.

— Пустіть мене! — кричав я. — Я не збираюся тікати, я хочу зловити Сантера, він обікрав Піду!

Мої крики перелякали все стійбище. З усіх боків до мене бігли чоловіки, і кожен вважав своїм обов’язком схопити мене і стримати, що не було складно, оскільки мої ноги все ще були зв’язані. Безліч рук простягнулося до мене, мене підняли і знову притулили до дерева. Від люті я роздавав удари направо і наліво, кілька червоношкірих впало на землю непритомними, але врешті мене знову зв’язали.

Індіанці стояли навколо, потираючи забиті місця, і з подивом розглядали мене. Вони не злилися на мене за удари, а, навпаки, були сповнені здивування, як же мені вдалося розірвати пута, вони розглядали шматочки й передавали з рук у руки.

— Уфф! Уфф! Він розірвав ремінь. Бізон не зміг би зірватися з такого.

Моя лють минала, і я почав відчувати біль: перш ніж розірватися, ремінь розрізав мені м’язи мало не до кістки.

— Чому ви стоїте тут? — намагався я перекричати гул голосів. — Хіба ви не зрозуміли, що я сказав? Сантер обікрав Піду! Швидше сідайте на коней і доженіть його!

Як і слід було очікувати, ніхто з них не послухався мене. Нарешті з’явилася людина розумніша за інших — Одне Перо. Перед ним розступилися, він підійшов до мене й запитав, що сталося. Я розповів.

— Ти стверджуєш, що Сантер викрав письмена? — перепитував він, не розуміючи причини мого хвилювання.

— Так! Ти ж сам чув, як старий вождь наказав Піді зберігати письмена!

— Так. І ти переконаний, що Сантер викрав письмена, утік і не збирається повертатися?

— Упевнений.

— У такому разі ми повинні запитати Танґуа, що нам робити. Він вождь, і йому вирішувати.

— Питайте! Тільки швидше!

Але Одне Перо не поспішав. Він усе ще вагався, розглядав розірваний мною ремінь, похитував головою і примовляв:

— Уфф! йому недарма дали ім’я Вбивча Рука. І такий воїн повинен померти! Чому він не індіанець, чому він не кайова, а блідолиций!

Потім він нарешті пішов, забравши з собою шматки ременя. Всі, крім моїх охоронців, пішли за ним.

З величезним нетерпінням і занепокоєнням я чекав, коли червоношкірі помчать за злодієм. Але, на жаль, не бачив жодних приготувань. Життя стійбища незабаром повернулося у своє звичне, спокійне і розмірене русло. Я був неймовірно розлючений і попросив охоронців дізнатися, що ж відбувається. Оскільки вони не могли відійти від мене ні на мить, то покликали воїна, який проходив неподалік, і попросили запитати. Той повернувся з повідомленням, що Танґуа не віддав наказу переслідувати Сантера. Оскільки Піда не вміє читати, то письмена, на думку вождя, не дуже йому потрібні.

Від люті я так скреготав зубами, що вартові злякано поглядали на мене. Цілком можливо, що мені знову вдалося б розірвати ремені, попри біль у порізаних руках, але навіщо? Хіба я міг виправити те, що трапилося? Слід було змиритися з долею, і врешті-решт я заспокоївся, якщо не внутрішньо, то бодай зовні. Однак у мені визріло рішення використати найменшу нагоду для втечі, навіть якщо вона буде пов’язана з неймовірними труднощами та небезпеками.

Так минуло зо три години, аж раптом до мене долетів пронизливий жіночий крик. Я подивився туди, звідки почув його, і побачив Какхо-Ото, яка біжить до батькового вігвама. Вона зникла за пологом, але за хвилину знову вибігла назовні, тепер у супроводі Одного Пера. Всі, хто опинився поруч, побігли за ними. Сталося щось надзвичайне.

Через п’ять хвилин знову з’явився Одне Перо й побіг просто до мене. Він зупинився й навіть не подбав про те, щоб стати в імпозантну позу, як робив зазвичай, а з наскоку, не в змозі стримувати свої почуття, вигукнув:

— Вбивча Рука вміє все! Чи може він вилікувати людину?

— Так, — відповів я, сподіваючись, що мене відпровадять до хворого і хоч на якийсь час знімуть пута.

— Чи можеш ти воскресити померлого?

— Хто помер?

— Моя донька.

— Твоя донька? Темні Коси? — перепитав я злякано і здивовано, бо кілька хвилин тому бачив, як вона бігла повз мене.

— Ні, її сестра, скво молодого вождя Піди. Вона лежить на землі зв’язана й не рухається. Наш шаман каже, що вона померла. Її убив Сантер. Вбивча Рука піде зі мною, щоб повернути їй життя?

— Ведіть мене до неї.

_{Данина мертвим. Монтана, прибл. 1912 рік. Фото Роланда Ріда.}

Мене відв’язали від дерева і зняли пута з ніг, проте не повністю — а лише так, щоб я міг іти дрібними кроками, і повели через стійбище до вігвама Піди. Я подумки радів зі вдалого збігу обставин — мене вели до вігвама Піди, в якому зберігалася моя зброя. Біля входу юрмилися червоношкірі. Вони шанобливо розступилися, даючи мені пройти.

Одне Перо ввів мене до вігвама. На ковдрах лежала молода жінка, біля неї сиділи Какхо-Ото і потворний старигань. Це був шаман племені.

Побачивши нас, шаман і Темні Коси підвелися. Я оглянув вігвам. Зліва від входу лежало моє сідло і попона, на одній із жердин висіли мої револьвери і ніж. Читач може собі уявити, як мені хотілося дістатися до власної зброї.

— Нехай Вбивча Рука подивиться на померлу і скаже, чи може він її оживити, — вимагав і водночас просив Одне Перо.

Опустившись на коліна поруч із тілом жінки, я спробував зв’язаними руками знайти пульс, мені це вдалося не відразу, але, зрештою, я відчув, як під моїми пальцями рівно б’ється слабенька жилка. Жінка була непритомна і могла справді померти, якщо не привести її до тями. Батько й сестра не зводили з мене очей.

— Вона померла, і ніхто не може воскресити її, — глухим упевненим голосом заявив шаман.

— Я зроблю це, — відповів я.

— Ти повернеш їй життя? Справді? — запитав Одне Перо з надією в голосі.

— Розбуди її, розбуди! — благала мене Какхо-Ото, від хвилювання забувши про правила поведінки індіанської жінки і вчепившись у мою руку.

— Якщо хочете, щоб я повернув їй життя, — сказав я, — вийдіть і залиште мене наодинці з померлою.

— Уфф! Ти розумієш, чого ти від нас вимагаєш? — запитав батько.

— Чого? — перепитав я, хоча чудово розумів, що він має на увазі.

— Тут лежить твоя зброя, якщо вона потрапить до тебе в руки, ти спробуєш звільнитися. Обіцяй мені, що ти не доторкнешся до неї!

Можна уявити собі, як складно було мені знайти правильну відповідь. Ніж, револьвери і штуцер! Мені вистачило б хвилини, щоб розрізати ремені, і хотів би я подивитися на сміливця, який наважився б зупинити мене! Однак хапатися за зброю було по-дурному. Індіанці теж схопилися б за рушниці, полилася б кров. Крім того, мені здалося, що негідно Вбивчій Руці користатися непритомністю жінки, аби досягти своєї мети.

У кутку на розстеленій шкурі я помітив розкидані предмети жіночого рукоділля: голки, шила, бісер, шкіряні ремінці, голки дикобраза та інші дрібниці. Там же були два крихітні ножички з гострими, як бритва, лезами, якими індіанки ріжуть шкіру на тонкі вузькі смужки. Цими смужками вони зшивають замість ниток частини одягу.

— Я обіцяю тобі, — промовив я. — А якщо ви не довіряєте мені, можете винести звідси мою зброю.

— Ми знаємо, що Вбивча Рука ніколи не бреше, тому залишимо зброю тут. Але це ще не все, що ти нам обіцяєш.

— Що ви ще вимагаєте від мене?

— Ми відв’язали тебе від дерева, і ти міг би спробувати втекти й без зброї. Обіцяй мені, що зараз ти не втечеш, повернешся до дерева й дозволиш прив’язати себе знову.

— Слово Вбивчої Руки.

— Нехай усі вийдуть. У нього тверде слово, йому можна вірити. Він — не Сантер.

Одне Перо звільнив мене від ременів і залишив самого. Щойно він зник за пологом, я швидко сховав ножик для рукоділля за манжет сорочки і заходився коло дружини Піди.

Відколи Сантер, скориставшись відсутністю молодого вождя, проник у вігвам і напав на жінку, минуло чимало часу. Чому ж вона так і не отямилася? Найімовірніше, негідник оглушив її. Я обережно обмацав череп і виявив на потилиці величезну ґулю. Я натиснув сильніше на це місце, намагаючись визначити, чи цілі кістки. Жінка застогнала від болю й розплющила очі. Спочатку її погляд був абсолютно безтямний, проте незабаром вона прошепотіла моє ім’я.

— Ти впізнаєш мене? — запитав я.

— Так.

— Розкажи мені, що сталося, і постарайся не зомліти, бо помреш.

Мої слова подіяли на неї, індіанка струсонула головою і, скривившись від болю, сіла, притискаючи руку до потилиці.

— Я була одна, коли увійшов блідолиций і зажадав віддати йому мішечок із «ліками». Я не погодилася, і він мене вдарив.

— Де був мішечок? його вкрали?

Вона подивилася вгору на одну з жердин і вигукнула переляканим голосом:

— Уфф! його немає! Блідолиций украв «ліки»!

То ось що мав на увазі Сантер, коли хвалився, що в нього письмена разом з усім рештою! Він забрав не тільки заповіт Віннету, але й усі талісмани молодого вождя! Тепер Танґуа змушений буде вислати за ним воїнів.

— У тебе вистачить сил сидіти чи ти відчуваєш, що можеш знову знепритомніти? — запитав я.

— Ні, ні! Я більше не впаду, — поспішно запевнила вона мене. — Ти повернув мені життя. Дякую тобі!

Я підвівся і відкинув завісу, яка закривала вхід у вігвам. Батько й сестра стояли поруч, інші жителі стійбища зібралися трохи далі.

— Заходьте! — покликав я Одне Перо і Темні Коси. — Вона ожила.

Думаю, читач розуміє, як пораділи батько й сестра колишньої «небіжчиці». І вони, і всі інші кайова були переконані, що я зробив чудо, я ж не збирався позбавляти їх ілюзій. Я наказав прикладати хворій на потилицю холодні примочки і показав, як це робиться.

Настільки ж сильною, як і радість, була лють червоношкірих, які дізналися, що Сантер викрав усі талісмани молодого вождя. Танґуа негайно вислав загін воїнів слідом за злодієм і відрядив гінців до молодого вождя. Одне Перо знову провів мене до дерева смерті і власноруч прив’язав до нього, засипаючи компліментами, які здалися б погрозами людині, яка не знає звичаїв червоношкірих:

— Ми завдамо тобі ще страшніших мук біля стовпа тортур, ніж вирішили були раніше. Ніхто ще досі не відчував того, через що доведеться пройти тобі. Ми зробимо так, щоб у Країні вічного полювання ти став найзнатнішим з усіх блідолицих, яким буде дозволено потрапити туди після смерті.

Я не вважав за потрібне дякувати йому за честь і промовив:

— Якби ви зробили, як я казав, і відразу поїхали слідом за Сантером, він уже був би у ваших руках. А тепер, найімовірніше, йому вдасться сховатися.

— Він не втече від нас. Його сліди буде видно в прерії ще кілька днів.

— Ох, якби я міг поїхати слідом за ним!

— Ти зможеш!

— Але як? Я ж зв’язаний!

— Якщо ти обіцяєш нам повернутися, щоб ми могли поставити тебе до стовпа тортур, ми дозволимо тобі приєднатися до погоні.

— Ні. Якщо вже мені судилося померти, то нехай цей день настане скоріше. Я не можу його дочекатися.

— Так, ти справжній герой, бо тільки герой здатний вимовити такі слова. Ми всі шкодуємо, що ти блідолиций, а не кайова.

Він пішов, а я промовчав і з увічливості не сказав, що його співчуття не зворушило мого серця. Ба більше, я не міг дочекатися, коли нарешті зможу покинути тих, хто так дбайливо намагався влаштувати моє загробне життя. І покинути їх я збирався тієї ж ночі, навіть не попрощавшись.

Піду знайшли швидко. Він примчав до стійбища на змиленому коні, відразу ж попрямував до свого вігвама, потім відвідав батька і врешті підійшов до мене. Його обличчя було незворушне, але я здогадувався, скількох зусиль це йому коштувало.

— Вбивча Рука врятував від смерті мою скво, яку я люблю, — сказав він. — Піда дякує тобі за це.

— Пусте. Як почувається твоя дружина?

— У неї болить голова, але холодна вода і примочки знімають біль. Скоро вона буде здорова. Однак моя душа хвора й не вилікується доти, поки я не наздожену Сантера й не поверну собі мішечок з «ліками».

— Я ж попереджав тебе, що Сантера треба остерігатися.

— Вбивча Рука завжди правий. Якби наші воїни послухалися його сьогодні й відразу кинулися навздогін за злодієм, він би вже стояв тут, прив’язаний до дерева.

— Піда буде переслідувати Сантера?

— Так, я дуже поспішаю і прийшов до тебе тільки для того, щоб попрощатися. Твою кару доведеться відкласти, хоч ти й бажаєш померти скоріш — так говорить Одне Перо. Але ти маєш бути терплячим і чекати, поки я не повернуся.

— Гаразд.

Він зрозумів мої слова по-своєму і почав мене втішати:

— Довге очікування смерті виснажує душу, тому я наказав, щоб за тобою доглядали якнайкраще, але час мине швидше, якщо ти погодишся виконати моє прохання.

— Яке?

— Ти хотів би поїхати зі мною?

— Звісно, що так.

— Уфф! Я дуже радий. Разом ми точно схопимо злодія. Я розв’яжу тебе й дам тобі твою зброю.

— Стривай! Є одна умова…

— Слухаю тебе.

— Я можу поїхати з тобою тільки вільною людиною.

— Уфф! Це неможливо!

— У такому разі я залишаюся!

— Ти будеш вільний, поки ми не повернемося назад, а потім знову станеш нашим полоненим. Ми вимагаємо від тебе тільки обіцянки не втекти дорогою.

— Отже, ви хочете взяти мене з собою тільки тому, що жоден слід не сховається від мого ока? Вбивча Рука — не пес, якого беруть з собою на полювання, а потім знову садять на ланцюг!

— Ти не зміниш свого рішення?

— Ні!

— Нехай Вбивча Рука подумає про те, що буде, якщо ми не зловимо Сантера!

— Я повторюю — ні! Я міг би піти з вами і зловити Сантера. Але тепер хай кожен сам турбується про те, як повернути викрадене.

Піда не зрозумів мого натяку на те, що я самостійно збираюся вирушити слідом злодія і відібрати те, що він украв у мене.

— Я взяв би тебе з собою, — виправдовувався він, — щоб віддячити тобі за те, що ти повернув життя моїй скво. Мені дуже шкода, що ти відмовляєшся, але моєї провини в тому немає.

— Якщо ти справді хочеш мені віддячити, виконай одне моє бажання.

— Яке?

— Мене турбує доля тих трьох блідолицих, які прибули сюди разом із Сантером. Де вони тепер?

— У своєму вігвамі.

— Вони вільні?

— Ні. Друзі моїх ворогів стають нашими ворогами, тому їх зв’язали.

— Вони невинні. Хіба можуть вони відповідати за вчинки Сантера?

— Вони говорять так само, але наш звичай велить помститися і їм. Вони будуть прив’язані до дерева смерті і помруть разом із тобою.

— Запевняю тебе, вони не були спільниками Сантера!

— Для нас це не має значення. Ти застерігав їх, і вони не захотіли послухатися твоєї поради. Тепер вони кров’ю заплатять за дружбу з нашим ворогом.

— Нехай молодий і благородний вождь кайова вислухає мене. Я знаю, що маю померти мученицькою смертю. Тому прошу не за себе, а за них. Поверни їм свободу!

— Ти просиш відпустити їх з кіньми і зі зброєю? Це немислимо!

— Відпусти їх на знак подяки за порятунок твоєї скво, яку ти любиш.

Він відвернувся від мене, щоб я не побачив на його лиці відбитку тої боротьби, що відбувалася в його душі. За мить він зумів упоратися з почуттями, подивився на мене і промовив:

— Вбивча Рука не такий, як усі інші блідолиці. Він не схожий і на червоношкірих мужів. Його не можна зрозуміти! Якби ти просив за себе, можливо, я знайшов би спосіб урятувати тебе. Ми дозволили б тобі боротися за своє життя з найсильнішими і найбільш мужніми нашими воїнами. Але ти просиш не за себе, а за інших! Ти навіть життя гребуєш отримувати з чужих рук!

— Говори ще!

— Тепер ми тобі нічого не винні, зовсім нічого. Ми розрахувалися з тобою за те, що ти врятував мою скво, і ти не маєш права нічого вимагати!

— Я й раніше не мав права нічого вимагати!

— Вони — вільні. Хуґ! Я все сказав!

Він пішов до батька, щоб повідомити йому про свою обіцянку. Через деякий час він вийшов з вігвама старого вождя і зник між деревами. Незабаром він з’явився знову в супроводі трьох вестменів, сказав їм щось, вказуючи рукою на мене, і пішов.

Ґейтс, Клай і Саммер явно були в розпачі. Вони були схожі на засуджених на смерть, яких помилували в останню хвилину.

— Містере Вбивча Рука, — звернувся до мене Ґейтс, — ми нічого не розуміємо. Може, ви нам поясните, чому червоношкірі здійняли такий галас навколо старого потертого мішечка з «ліками»?

— Ви ще раз підтвердили, що зовсім не знаєте Дикого Заходу. Немає нічого страшнішого для індіанського воїна, ніж втрата «ліків».

— То ось чому Піда так розізлився, що навіть наказав зв’язати нас. Не заздрю я Сантерові, якщо кайова наздоженуть його!

— Він на це заслужив. А ви хоч тепер бачите, що він збирався вас зрадити?

— Нас? Але до чого тут ми?

— Невже ви досі не зрозуміли? У цьому мішечку лежав заповіт Віннету, до якого Сантерові так хотілося добратися.

— А який стосунок цей заповіт має до нас?

— Там детально описано місце, де заховані скарби апачів.

— Чорт забирай! Ви впевнені?

— Звичайно. Я ж сам читав.

— То ви теж знаєте, де шукати золото?

— Знаю.

— Скажіть нам! Скажіть! — голос Ґейтса здригнувся, очі його зблиснули. — Ми поїдемо за Сантером і викрадемо золото в нього з-під носа!

— По-перше, ви не заслужили на золото, оскільки досі були на боці Сантера й не погодилися допомогти мені. По-друге, вам просто не вдасться перехитрувати Сантера. Він зуміє обвести вас круг пальця. Він найняв вас як землекопів, як робочу худобину, щоб потім убити й заволодіти всім скарбом. Я попереджав вас, але ви мені не повірили. Тепер ви стали йому непотрібні, тому він дуже спритно позбувся вас — обікрав Піду, а вас залишив, щоб кайова мали на кому зігнати злість.

— Невже індіанці вбили б нас через Сантера? Ми ж нічого у них не крали! — до Ґейтса повернувся страх за своє життя.

— Досить було й того, що ви — друзі злодія і їхнього ворога. Вас мали стратити біля стовпа тортур разом зі мною.

— Справді, Піда сказав, що ми повинні дякувати вам. За що?

— Я просив за вас.

— Ви? І Піда вас послухався?! Неймовірно! А що ж буде з вами?

— Те, що й запланували раніше.

— Смерть від тортур.

— Так.

— Нам дуже шкода вас, сер. Чим ми могли би вам допомогти?

— Пізно, містере Ґейтсе. Вчора я просив вас про допомогу, але ви відмовили мені, віддавши перевагу товариству негідника Сантера. Їдьте з Богом, а коли доберетеся до селищ білих людей, розкажіть усім, що Вбивча Рука загинув, закатований індіанцями племені кайова.

— Дуже сумна звістка, сер. Мені б хотілося повідомити людям щось утішніше.

— Винні в цьому саме ви. Ви обдурили мене в Маґворт-Гіллз і передали в руки кайова. Ви відмовилися допомогти мені. Блиск золота затьмарив ваш розум. Тож саме через вас моя смерть буде жорстокою і страшною. Я знаю, що ви не посмієте повідомити про це людям, але нехай ваше сумління не дає вам спати ночами. А тепер забирайтеся звідси!

Ґейтс розгубився й не знав, що відповісти. Усі троє мовчки пішли геть, так і не здобувшись на слово подяки за врятоване життя. Згорблені спини горе-золотошукачів свідчили про те, що вони засвоїли мій урок.

Не встигли вони сховатися за горизонтом, як зі стійбища виїхав Піда і щодуху помчав за загоном, що його батько вислав слідом за Сантером. Піда навіть не глянув на мене: він розрахувався зі мною. Тепер він сподівався, що наступна наша зустріч неодмінно станеться через кілька днів біля того ж дерева смерті, а от я був цілковито певен, що ми побачимося з ним на Ріо-Пекос або ще далі, в Сьєрра-Ріта, куди нас приведуть сліди Сантера. Майбутнє мало розсудити, хто з нас помилявся, а хто — ні.

Коли опівдні Какхо-Ото принесла мені їжу, я запитав її про здоров’я сестри. Вона відповіла, що тій уже краще, голова більше не болить, але молода скво ще не може ходити. Вона подавала мені на кінчику ножа шматочки м’яса й дивилася на мене вологими від сліз очима — щось турбувало її, але вона боялася заговорити з чоловіком першою.

— Моя молода сестра хоче щось мені сказати, — почав я, щоб допомогти їй. — Нехай каже, що сталося і чому її душа неспокійна.

— Вбивча Рука вчинив неправильно, — відповіла вона після хвилинного вагання.

— Чому? — я здивувався, що жінка дозволяє собі засуджувати дії чоловіків.

— Ти дарма відмовився їхати з Підою.

— Я не мав жодних підстав їхати з ним.

— Тобі слід було поїхати. Померти біля стовпа тортур без стогону болю — велика честь, але Темні Коси вважає, що життя — це краще.

— Але мені довелося б повернутися в полон, щоб померти.

— Піда змушений був взяти з тебе обіцянку повернутися, він не міг сказати інакше. Можливо, коли б ви зловили Сантера, він дозволив би Вбивчій Руці стати своїм другом і викурив би з ним люльку миру.

— А друга і брата не вбивають біля стовпа тортур, чи не так?

— Так.

— Це правда, але і я зробив правильно. Ти хотіла б, аби я лишився живий?

— Так, — відповіла вона. — Адже ти повернув життя моїй сестрі!

— Хай тебе не турбує моя доля. Вбивча Рука знає, що робить.

Вона замислено подивилася десь удалечінь, потім зиркнула на охоронців і нетерпляче махнула рукою. Я зрозумів, що їй хотілося поговорити зі мною про втечу, але вона боялася навіть вимовити це слово, побоюючись, що охоронці запідозрять недобре. Коли вона знову підняла очі на мене, я з посмішкою сказав:

— Погляд моєї сестри чистий і прозорий, через нього Вбивча Рука бачить її серце і читає думки. Задумане моєю сестрою здійсниться.

— Коли? — злякано здригнулася вона.

— Дуже скоро.

— Нехай твої слова стануть правдою. Какхо-Ото буде рада!

Наша коротка бесіда повернула дівчині душевний спокій і мужність. Коли настав час вечері, вона дозволила собі ще більшу відвертість. Біля вігвамів уже горіли вогнища, наближався вечір, і під кронами дерев було темно. Подаючи мені новий шматок м’яса, вона раптом стала мені на ногу, щоб привернути мою увагу:

— Вбивча Рука вже майже все з’їв, але, напевно, ще голодний. Може, принести ще? Темні Коси принесе все, чого захоче Вбивча Рука.

Охоронці не звернули на її слова уваги, але я зрозумів, що вона пропонує свою допомогу і готова передати мені все необхідне для втечі.

— У моєї сестри дуже добре серце, — відповів я, — і я вдячний їй за все. Але я ситий, і мені більше нічого не треба. Як почувається скво молодого вождя кайова?

— Вона ще слабка, і ми робимо їй примочки, як ти нас навчив.

— Вона потребує догляду. Хто доглядає її?

— Я.

— Сьогодні ввечері ти теж будеш із нею?

— Так.

— Але ж і вночі хтось повинен сидіти біля її ложа.

— Я залишуся з нею до ранку, — голос індіанки здригнувся: вона зрозуміла мене.

— До самого ранку? Тоді до побачення.

— До побачення, Вбивча Рука.

Вона пішла. Охоронці провели її очима, так і не зрозумівши двозначності нашої бесіди.

А річ же була в тім, що я не міг, звільнившись, не піти у вігвам Піди, де лежала моя зброя. Вечірня розмова з дівчиною заспокоїла мене тільки частково: якщо я візьму зброю у присутності сестер, вранці їм дорікнуть у тому, що вони допомогли мені. Як дочки кайова, вони мусили б здійняти крик, щоб воїни завадили мені втекти; з другого боку, вони не хотіли посилати на смерть людину, яка врятувала життя однієї з них. Який же вихід можна було знайти? Напевно, дівчата дозволять мені зв’язати їх. Коли я піду, вони можуть кричати скільки завгодно, а потім розповісти, що я раптово з’явився у вігвамі, збив їх із ніг і зв’язав. Кайова повірять у це, бо я робив так не раз.

Мій штуцер, мабуть, досі лежить у вігвамі Піди. Звичайно, молодий вождь міг взяти його з собою, хоча так і не навчився стріляти з нього. Від того, де тепер була моя зброя, залежали мої подальші дії. Якщо Піда взяв штуцер із собою, то мені доведеться спочатку наздогнати його і за всяку ціну повернути зброю.

Тим часом помінялися мої охоронці, прийшов Одне Перо, щоб особисто перевірити, як мене прив’яжуть до стовпів на ніч. Він сам зв’язав мене, щоб не зачепити рани на зап’ястях, не довіряючи цю болісну процедуру іншим. Коли мене відв’язали й повели до місця ночівлі, я обережним рухом витрусив ножик з рукава в долоню, а коли на руку накинули петлю, я прикинувся, що заледве терплю біль у м’язах, і міцно стиснув кулаки, ховаючи в одному з них крихітний шматочок сталі, який мав відкрити мені шлях до свободи. Потім я вдав, що біль надзвичайно сильний, і швидким та непомітним рухом перекинув ніж до рота і водночас майже повністю перерізав ремені на правому зап’ясті.

— Обережніше! Не торкайтеся до його ран! — гримнув на стражників Одне Перо. — Його будуть катувати, але згодом, не зараз.

У цей момент я випустив ніж на землю і добре запам’ятав місце, де він лежить і де я згодом зможу дотягнутися до нього лівою рукою. Індіанці прив’язали й мою праву руку, а потім обидві ноги, далі принесли мені дві ковдри й підсунули одну під голову, а другою накрили. Ретельно перевіривши вузли, Одне Перо задоволено сказав:

— Сьогодні Вбивча Рука не втече. Ці ремені йому не вдасться порвати, тим більше з такими пораненими зап’ястями.

І він пішов, а обидва охоронці сіли навпочіпки біля моїх ніг.

Багато людей хвилюється у моменти, що передують важливим подіям, вони не можуть опанувати себе від хвилювання, тремтять, їм уривається терпець, і через це в них нічого не виходить. Я ж, навпаки, стаю абсолютно спокійним, ще спокійнішим, ніж зазвичай, у мене вселяється непохитна впевненість, що все вдасться.

Я лежав нерухомо. Минула година, наступна, багаття у стійбищах погасли, хоч одне все ще горіло біля входу до вігвама вождя. Стало холоднішати, мої охоронці підібгали коліна до животів і лягли на землю, намагаючись зігрітися. Але їм було незручно, тож вони простяглися на землі, повернувши голови до мене. Настав час діяти.

Повільно розтиснувши ліву долоню, я поворушив пальцями, відновлюючи кровообіг, а потім зробив різкий рух, остаточно розриваючи ремінь на лівій руці. Ліва рука вивільнилася. Я потягнув її до себе і намацав на землі ножа. Тоді простягнув ліву руку під ковдрою до правої і перерізав ремені на правій. У мене були розв’язані обидві руки! Я почувався майже вільним!

Тепер слід було взятися до ніг. Але як? Щоб дотягнутися руками до ніг, мені довелося би зігнутися, не привертаючи уваги охоронців, чиї голови майже торкалися моїх ніг. Я для проби ворухнувся кілька разів під ковдрою, щоб перевірити, наскільки глибоко вони сплять. Вони не рухалися і не звертали на мене уваги.

Я вирішив ризикнути і діяти блискавично. Відкинув ковдру і сів. Охоронці справді спали! Два швидких надрізи — і я був вільний. Потім два таких самих швидких удари по головах охоронців — і вони були знешкоджені. Я зв’язав їхні руки і ноги тими ж ременями, які хвилину тому стягували моє тіло, відрізав від ковдри два шматки, позапихав вартовим у роти кляпи і озирнувся в пошуках мого вірного жеребця. Кінь, як і минулої ночі, був поблизу.

Я встав і потягнувся. Це було справжнє блаженство — розім’яти бодай кількома рухами застигле тіло, розігнати кров по жилах! Коли я відчув, що сили повертаються до мене, то знову ліг на землю і поповз від вігвама до вігвама. У стійбищі було тихо, і я без перешкод дістався до оселі молодого вождя, але щойно простягнув руку до пологу над входом, як зліва від мене почувся легкий шурхіт. Я відсмикнув руку і прислухався. Шерех перейшов у звук кроків, хтось зупинився навпроти мене біля входу, не помічаючи моєї присутності.

— Темні Коси! — тихо прошепотів я.

_{Птах-Ha-Землі і Роздвоєне Залізо, сповісники племені кроу. Монтана, прибл. 1908 рік. Фото Едварда Киртіса з Бібліотеки Конгресу США.}

— Вбивча Рука! — відгукнулася вона.

Я підвівся.

— Чому ти не у вігвамі? — запитав я.

— Вігвам порожній. Я не хочу, щоб потім мене чи сестру звинуватили в тому, що ми допомогли тобі втекти. Моя сестра хвора, і за нею потрібен догляд, тому я взяла її до батькового вігвама.

Її жіноча хитрість вразила мене.

— Моя зброя там?

— Так. На тому ж місці, що й удень.

— А де лежать рушниці?

— Під ложем Піди. У Вбивчої Руки є кінь?

— Мій жеребець чекає мене біля дерева смерті. Ти була до мене дуже добра, і тепер я тобі завдячую свободою. Дякую.

— Вбивча Рука добрий до всіх людей, мені хотілося б, щоб усі були такими ж, як ти. Ти колись повернешся до нас?

— Думаю, що так. Я повернуся разом із Підою, який стане моїм другом і братом.

— Ти їдеш за ним? Не говори йому нічого про мене. Про те, що я зробила, не повинен знати ніхто, крім моєї сестри.

— Ти зробила для мене дуже багато. Дякую тобі, — сказав я, взявши її за руку.

— Нехай твоя втеча буде вдалою. Мені час іти.

Дівчина зникла у темряві. Я стояв нерухомо, прислухаючись до її кроків. Червоношкіра жінка з добрим серцем! Я увійшов до вігвама, в якому, як я вже знав, нікого не було, навпомацки знайшов ложе Піди, а під ним — загорнуті у ковдри рушниці. Револьвери, ніж і сідло були там, де я бачив їх удень. Не минуло й п’яти хвилин, як я вже знову стояв під деревом смерті і сідлав мого коня. Коли все було готове, я схилився над стражниками і помітив, що вони вже отямилися.

— Щастя відвернулося від воїнів кайова. Їм ніколи не бачити Вбивчу Руку біля свого стовпа тортур, — сказав я тихо. — Я їду слідом за Підою, щоб допомогти йому схопити Сантера. Може, я повернуся до вас разом із ним. Передайте старому вождеві, що він може не турбуватися за сина: я буду захищати його й поводитися з ним як із другом і братом. Сини й дочки кайова були добрі до мене, подякуйте їм і скажіть, що я назавжди збережу їх у своєму серці. Хуґ! Я все сказав!

Я взяв коня за вуздечку і повів за собою. Я не наважився стрибнути йому на спину там же, у стійбищі, побоюючись, що тупіт розбудить когось із індіанців. Лише за кількасот кроків від стійбища я із задоволенням сів у сідло, котре, як самовпевнено стверджували кайова, ніколи більше не мало служити мені.

Мій шлях вів на південь. У темряві я не міг розрізнити слідів Сантера й кайова, але вони мені й не були потрібні. Мені не треба було йти за ними слідом, бо я знав, що Сантер їхав на Ріо-Пекос.

Звідки ж мені стало відомо, що він їде саме туди?

Із заповіту Віннету.

Я не встиг дочитати його до кінця, але там згадувалися географічні назви мовою апачів. Жодна з них нічого не говорила Сантерові. Навіть якщо він і зрозумів, що Декліл-То означає Темна Вода, а Тсе-Шош — Ведмежа Скеля, він однаково не знав, де їх шукати. А були вони дуже далеко, у Сьєрра-Ріта, де я разом із Віннету побував тільки один раз. Саме ми дали назву скелі й озеру, і ніхто, крім нас і ще двох апачів, які були тоді з нами, не міг знати про це. Щоб з’ясувати, де саме шукати зазначені в заповіті Віннету місця, Сантерові доведеться їхати в пуебло на Ріо-Пекос.

Але звідки він знав, що йому слід їхати саме туди? Кожен апач, до якого він звернувся би з розпитуваннями про Декліл-То й Тсе-Шош, порадив би йому їхати в пуебло і там знайти двох людей похилого віку, які колись супроводжували нас у подорожі. Все плем’я знало ці назви, наші з Віннету пригоди в тих місцях, а також імена тих двох старих воїнів, які пройшли з нами через всі небезпеки тої мандрівки.

Але серед апачів були й ті, хто знав Сантера як смертельного ворога Віннету, вбивцю Інчу-Чуни і Ншо-Чі. Невже він наважиться вирушити в пуебло?

А чому б і ні? Він належить до тих людей, які завжди готові ризикувати власного шкурою задля жмені золота. Крім того, сам заповіт служив йому охоронною грамотою, бо на шкіряному конверті був майстерно вирізаний тотем Віннету. Мені слід було випередити Сантера й доїхати до пуебло раніше за нього, попередити воїнів і схопити вбивцю. Це було неважко, тим більше, що мій кінь був дуже бадьорий. Але найголовніше полягало в тому, що цей план врятував мене від потреби йти слідами втікача, повторювати весь його шлях і втрачати час на розгадування головоломок, які так часто трапляються під час погоні.

На жаль, уже наступного дня мій жеребець почав кульгати. Я довго не міг знайти причину, і тільки через два дні виявив, що він мав довгу і гостру скалку у правій передній нозі. Скалку я, звичайно, витягнув, але час було безповоротно втрачено.

Я ще не добрався до берегів Пекос, а їхав порослою рідкою травою прерією. І тут попереду з’явилися два вершники, які мчали мені назустріч. Це були індіанці. Побачивши, що я один, вони не стали ховатися і їхали просто на мене. Коли відстань між нами скоротилася, один з них підняв угору рушницю і голосно вигукнув моє ім’я.

Це був Ято-Ка, знайомий воїн із племені апачів. Другого я не знав. Ми привітали один одного зі звичайними в індіанців побажаннями доброго полювання і багатьох сонць життя. Потім я запитав:

— Мої брати не стали на стежку війни і не виїхали на полювання. Куди ж вони їдуть?

— На північ. У долину річки Метсур, щоб відвідати могилу нашого вождя Віннету, — відповів Ято-Ка. — Ми дізналися сумну новину кілька днів тому, і великий плач пронісся по наших горах і долинах.

— Чи відомо моїм братам, що я був поряд з Віннету в його останню мить?

— Так. Вбивча Рука розповість нам про останні дні життя славного вождя апачів і сам поведе наш загін, щоб помститися за його смерть.

— Про це ми поговоримо згодом. Але чому ви лише удвох зважилися на такий далекий і небезпечний шлях на північ?

— Ні, ми просто виїхали вперед, бо собаки-команчі знову відкопали сокиру війни і вийшли в похід проти нас. Решта воїнів із племені апачів їдуть слідом.

— Скільки воїнів йде за вами?

— П’ять разів по десять.

— Хто їх веде?

— Тілл-Лата.

— Я знаю його. Він зуміє провести загін у долину річки Метсур. Вам не зустрілися дорогою незнайомі вершники?

— Вчора нам зустрівся блідолиций.

— Один?

— Так.

— Він запитав нас про Тсе-Шош. Ми порадили йому поїхати в пуебло до старого Інта.

— Я шукаю цього чоловіка. Він — убивця Інчу-Чуни і Ншо-Чі.

— Уфф! Уфф! — одночасно простогнали обидва апачі. — Убивця?! Ми не знали, хто він, і тільки тому не схопили його!

— Нічого. Досить того, що ми знаємо, куди він вирушив. Зараз вам не можна їхати далі. Доведеться повернутися в пуебло і схопити убивцю. Потім я сам поведу вас у долину річки Метсур.

Я смикнув за вуздечку, і мій кінь рушив уперед.

— Так, ми повертаємося, — погодився зі мною Ято-Ка. — Ми повинні зловити вбивцю!

Кілька годин потому ми вже були на берегах Пекос, переправилися через неї вбрід і поїхали далі. Дорогою я розповідав апачам про зустріч у Наґґет-Ціль і про те, що трапилося зі мною у стійбищі кайова.

— Молодий вождь Піда теж переслідує вбивцю? — запитав Ято-Ка.

— Так.

— Сам?

— Він поїхав слідом за воїнами, яких раніше послав його батько. Мабуть, Піда вже наздогнав їх.

— Чи знаєш ти, скільки їх?

— Я бачив, як вони виїздили зі стійбища. Їх було десять чоловік, разом із Підою буде одинадцять.

— Так мало?

— Занадто багато, щоб зловити одного втікача.

— Уфф! Сини апачів виконають танець перемоги, коли впіймають Піду і його воїнів та прив’яжуть їх до стовпа тортур.

— Ні! — обірвав я його.

— Ні?! — здивувався апач. — Ти думаєш, їм вдасться втекти від нас? Вбивця Інчу-Чуни поїхав у пуебло, і вони поїдуть за ним, тож самі потраплять нам у руки.

— Я не сумніваюся, що вони підуть у пуебло за Сантером і схопити їх буде дуже легко. Я хочу сказати, що вони не загинуть біля стовпа тортур.

— Ні? Але ж вони наші вороги! Вони засудили тебе до смерті!

— Вони поставилися до мене з повагою, а Піда став моїм другом, попри те, що на раді теж подав свій голос за смертний вирок.

— Уфф! — вигукнув здивований Ято-Ка. — Вбивча Рука зовсім не змінився. Він — мужній воїн, але він шкодує своїх ворогів! Тілл-Лата може не погодитися з його рішенням.

— Думаю, що він погодиться.

— Його ім’я — Тілл-Лата, Кривава Рука, на його поясі висять скальпи ворогів, а тепер він став вождем. Він не може принизити свою гідність, проявляючи співчуття до ворога.

— А хіба я не вождь апачів?

— Так. Вбивча Рука — вождь апачів.

— Хіба не став я вождем раніше за нього?

— На багато сонць раніше.

— Тому він повинен підкоритися мені. Якщо кайова потраплять до нього в полон, йому доведеться відпустити їх на волю, бо я так хочу.

Можливо, Ято-Ка ще намагався б переконувати мене, але нашу увагу привернув слід, що вів до річки, а потім — на правий берег Ріо-Пекос. Ми зупинилися і спíшилися, щоб роздивитися сліди. Коні йшли один за одним, а так завжди чинять вершники, які прагнуть приховати кількість людей у загоні. Мабуть, ці люди їхали ворожою територією, з чого я зробив висновок, що це має бути загін Піди.

Незабаром ми під’їхали до місця, де вершники зупинилися на відпочинок і де можна було порахувати коней. Їх виявилося одинадцять! Це справді були кайова.

— Воїни апачів ідуть сюди з верхів’я річки? — звернувся я до Ято-Ка.

— Так! П’ять разів по десять апачів зустрінуться з десятьма й одним кайова.

— Чи далеко звідси апачі?

— Коли ми зустріли тебе, їм залишалося проїхати ще півдня.

— Судячи зі слідів, кайова випереджають нас на півгодини. Треба поспішати, щоб наздогнати їх до того, як вони зустрінуться з апачами.

Я пустив коня галопом, бо зустріч двох загонів ворожих племен могла статися будь-якої миті. Піда заслужив, щоб я став на його захист.

Через чверть години ми під’їхали до повороту річки. Кайова явно добре знали місцевість, тому що не поїхали уздовж берега, а переправилися через річку, скоротивши відстань.

Ми зробили те саме і незабаром побачили кайова. Вони їхали один за одним і не помітили нас.

Раптом вершники зупинилися і різко повернули назад. Тільки тепер вони побачили, що ми йдемо за ними, на мить знову зупинилися, а потім прожогом помчали до нас, намагаючись триматися ближче до річки.

— Чому вони повертаються? — запитав Ято-Ка.

— Вони побачили апачів, потім нас і зрозуміли, що оскільки нас усього троє, то ми не зможемо стримати їх.

На горизонті справді було видно великий загін апачів, які мчали слідом за кайова.

— Їдьте назустріч і скажіть Кривавій Руці, щоб він зупинився й чекав на мене, — наказав я своїм супутникам.

— Чому ти не їдеш з нами?

— Я повинен поговорити з Підою. Вперед, швидше!

Вони послухалися, а я повернув коня у той бік, куди попрямували кайова. Вони були занадто далеко, щоб упізнати мене. Я мчав навперейми. Коли Піда розгледів, що за самотній вершник намагається затримати загін, з його грудей вирвався крик жаху, і він почав ще завзятіше підганяти коня. Однак я вже перегородив йому шлях і голосно крикнув:

— Нехай Піда зупиниться, я не віддам його апачам.

Попри страх, молодий вождь кайова, схоже, довіряв мені, тому різко зупинив коня. Його воїни скорилися жесту вождя і теж зупинилися. Червоношкірий воїн навіть у найважчу хвилину мусить зберігати незворушність, проте я помітив, що Піді та його супутникам з великими труднощами вдається приховати враження, яке на них справила моя раптова поява на Ріо-Пекос.

— Вбивча Рука! — вигукнув Піда. — Вбивча Рука на волі! Хто відпустив тебе?

— Ніхто, — відповів я. — Я зумів утекти.

— Уфф! Це неможливо!

— Не для мене. Я ні на мить не сумнівався, що зумію повернути собі свободу. Пам’ятаєш, я відмовився їхати з тобою і сказав, що кожен повинен сам дбати про те, як повернути викрадене? Не бійся мене, я — твій друг, і зроблю так, що апачі не будуть переслідувати тебе.

— Ти справді зробиш так?

— Даю тобі слово.

— Я вірю твоєму слову.

— Я хочу, щоб ти довіряв мені. Подивися назад: апачі, до яких я послав своїх супутників, зупинилися. Вони чекають, коли ми до них під’їдемо. Ви бачили слід Сантера?

— Так, але наздогнати його ще не встигли.

— Він поїхав до пуебло апачів.

— Так ми й думали, побачивши напрямок, у якому вели його сліди, тож поїхали за ним.

— Це було сміливо! Адже кожна зустріч з апачами може стати смертельною для вас.

— Ми знаємо це. Але Піда готовий їхати куди завгодно, щоб повернути свої «ліки». Ми збиралися влаштувати засідку біля пуебло.

— Тепер вам не загрожує небезпека, апачі не чіпатимуть вас. Але щоб я захистив тебе, ти повинен стати моїм другом і братом. Тож викурімо люльку миру.

— Уфф! Великий воїн Вбивча Рука, який зумів втекти з полону, вважає Піду гідним своєї дружби?

— Піда стане великим вождем кайова, і я не принижу себе, якщо стану його братом. Поквапся, ми не повинні змушувати воїнів апачів довго чекати.

Ми спíшилися й викурили люльку миру, ретельно дотримуючись ритуалу. Потім я наказав Піді залишатися на місці й чекати мого знаку, а сам знову скочив на мустанга та поїхав до апачів, які тим часом розпитували Ято-Ка про те, де і як він мене зустрів. Тримаючи коней за вуздечку, апачі розташувалися великим колом, в середині якого стояв Кривава Рука.

Я добре знав нового вождя, Тілл-Лата, знав ще з його юних літ. Він був сміливий і честолюбний, але до мене завжди ставився доброзичливо, і я міг сподіватися, що він виконає мої вимоги й не вбиватиме Піду. Привітавши його, я відразу сказав:

— Я прибув до вас один, без вождя апачів Віннету. Мої червоношкірі брати хочуть дізнатися, як загинув великий воїн, і я їм все розповім. Однак зараз я бажаю говорити з ними про кайова, яких ви бачите там, біля річки.

— Ято-Ка передав нам бажання Вбивчої Руки, — відповів Кривава Рука. — Ти — вождь апачів, і ми підкоряємося твоїй волі. Нехай ці десять воїнів негайно повертаються до свого стійбища, ми не будемо переслідувати їх.

— А їхнього молодого вождя Піду?

— Я бачив, що Вбивча Рука курив з ним люльку миру.

— І що ти на це скажеш?

— Нехай він їде з нами і буде нашим гостем стільки часу, скільки сам забажає, але потім він знову стане нашим ворогом.

— Дякую тобі. Тепер воїни апачів поїдуть зі мною навздогін за вбивцею Інчу-Чуни і його дочки. Коли наша помста здійсниться, я сам поведу їх на могилу вождя Віннету.

— Хуґ! — відповів Тілл-Лата, торкаючись своєю рукою до моєї.

Я подав знак Піді, він з острахом під’їхав до нас, вислухав умови апачів і відіслав своїх воїнів додому, а ми продовжили шлях уздовж берегів Ріо-Пекос униз за течією. Увечері ми стали табором на нічліг.

Ми перебували у володіннях апачів і не остерігалися нападу ворогів, тому розпалили багаття. Сидячи навколо вогню, ми неквапливо жували м’ясо, а я розповідав про загибель Віннету. Коли я закінчив говорити, апачі довго мовчали, вражені мужністю свого вождя, а потім почалися спогади. Воїни перебирали всі військові походи з Віннету, всі небезпечні сутички, з яких він незмінно виходив переможцем, називали поіменно численних ворогів, чиї скальпи він носив на поясі. А мені здавалося, що мій друг і брат, мій улюблений Віннету, знову лежить у мене на колінах і спливає кров’ю.

Потім мені наснився сон. На краю бездонної прірви лежали купи золота, вони блищали на сонці, а Сантер із диявольським реготом скидав їх донизу. Я хотів зупинити Сантера і врятувати скарби, кинувся з голими руками на негідника, але він не піддавався, ставав усе сильнішим, і я ніяк не міг його здолати. Раптом земля розступилася під нами, я чудом устиг відскочити вбік і втриматися на краю. Земля ходором ходила у мене під ногами, я бачив, як Сантер разом із золотом летить у глибоченну порожнечу.

Мене аж холодний піт пройняв, і я прокинувся. Весь наступний день я не міг позбутися відчуття, що бачив віщий сон.

На світанку ми знову рушили в дорогу й зупинилися на короткий відпочинок тільки близько полудня. Ми поспішали чимшвидше дістатися до пуебло, впевнені в тому, що Сантер там довго не затримається.

Сонце хилилося до заходу, коли ми нарешті дісталися до пуебло. Праворуч, на вершині пагорба, виднівся хрест на могилі Клекі-Петри. Трохи нижче за течією річки я впізнав те місце, де колись боровся за своє життя, змагаючись у плаванні з Інчу-Чуною. Скільки разів разом з Віннету ми сиділи на цьому березі, розмовляючи про давно минулі дні.

За поворотом долини перед нами розгорнулося пуебло апачів — величезна пірамідальна споруда з кількох ярусів, що слугує і житлом, і фортецею. Дим, що курився з різних поверхів, підказував нам, що жінки вже почали готувати вечерю. Нас помітили. Тілл-Лата приклав долоню до губ і крикнув:

— Вбивча Рука! До нас прибув Вбивча Рука! Воїни, поспішайте назустріч йому!

Індіанці заметушилися, як потривожений мурашник, звідусіль лунали голосні вигуки, з’явилися сходи, а коли ми спíшилися й почали підніматися нагору, з усіх боків потягнулися маленькі й великі руки, щоб дотиком привітати нас. На жаль, зустріч не була радісною. Я вперше повертався в пуебло без Віннету, якому вже не судилося побачити свій рідний дім.

Я вже згадував, що в пуебло мешкала лише частина апачів, найближчі друзі Віннету, решта жила в розкиданих по околицях стійбищах. Мене засипали питаннями, але ми поспішали знайти Сантера, тож насамперед я запитав:

— Де Інта? Я повинен негайно бачити його.

— Він у себе, — відповіли мені. — Зараз ми його покличемо.

— Інта старий і слабкий, я сам піду до нього.

Мене провели до видовбаної у скелі невеликої келії.

Старий зрадів мені й почав довгу вітальну промову.

— Тут був хтось із блідолицих? — обірвав я його.

— Так, — здивовано відповів Інта.

— Коли?

— Вчора.

— Він назвав своє ім’я?

— Ні. Він сказав, що Віннету заборонив йому називати себе.

— Де він зараз?

— Він уже пішов.

— Чи довго він був у пуебло?

— Цей час блідолиці називають годиною.

— Він сам прийшов до тебе?

— Він знайшов мене, показав тотем Віннету, вирізаний на шкірі, і сказав, що повинен виконати останню волю вождя апачів.

— Що він вимагав від тебе?

— Він хотів, щоб я описав озеро, яке ви назвали Декліл-То. Я описав, бо так хотів Віннету.

— Що ти сказав йому?

— Я описав дорогу до озера, скелю й водоспад.

— І дорогу до каменя, який нависає над стежкою?

— Так. Він легко знайде це місце. Я був дуже радий, що можу поговорити з ним про місця, які колись відвідав з Віннету й Вбивчою Рукою. Віннету покинув нас назавжди і пішов в Країну вічного полювання, але незабаром я знову побачу його.

Старого не можна було звинуватити ні в чому. Сантер показав йому тотем вождя, й Інта послухався. Але мені треба було дізнатися більше деталей, і я розпитував його далі:

— Кінь блідолицього був утомлений?

— Коли він виїжджав з пуебло, кінь біг жваво, немов після гарного відпочинку.

— Він їв тут?

— Так, але небагато, він не мав часу на це.

— Блідолиций просив щось у синів апачів?

— Він питав, чи немає в нас запального шнура.

— І ви дали йому шнур?

— Так.

— Він не сказав, навіщо йому шнур?

— Ні, але попросив ще пороху.

— Для рушниці?

— Ні, щоб підривати скелі.

— Мій брат бачив, куди він сховав тотем?

— У мішечок з «ліками». Я дуже здивувався, бо знаю, що блідолиці не носять «ліків».

— Уфф! — голосно вигукнув Піда, який стояв поруч зі мною. — Мішечок ще в нього! Це мої «ліки», він вкрав їх у мене!

— Вкрав? — здивувався Інта. — Хіба блідолиций — злодій?

— Він гірший за злодія.

— Але ж у нього був тотем Віннету!

— Його він теж украв. Це був Сантер, убивця Інчу-Чуни і Ншо-Чі.

Старому відняло мову, і він аж закам’янів від жаху. Ми мовчки вийшли з його житла.

Отже, нам не вдалося наздогнати Сантера! Ми навіть не зуміли скоротити відстань між нами. Розлючений невдачею Тілл-Лата запропонував:

— Воїни апачів проведуть ніч у дорозі. Якщо ми не будемо гаяти часу, то зуміємо наздогнати Сантера ще до того, як він приїде до Темної Води.

— Ти гадаєш, ми можемо їхати далі, не відпочивши?

— Воїни апачів не потребують відпочинку!

— А як вважає Піда? — звернувся я до молодого вождя кайова.

— Піда не відчує втоми і не відпочиватиме, доки не отримає назад свої «ліки».

— Чудово! Виїжджаємо зразу після вечері. Нехай Тілл-Лата накаже поміняти коней на найкращих, які знайдуться в табуні. Нам треба поспішати — Сантер узяв з собою порох і шнур. Якщо він зуміє першим дістатися до Темної Води, всі наші зусилля будуть марними.

Жителі пуебло просили нас залишитися, але, дізнавшись, куди ми прямуємо й кого переслідуємо, перестали наполягати і взялися допомагати нам рихтуватися в дорогу. Через дві години ми знову мчали на свіжих конях, а в наших перекидних сумках лежало досить м’яса, щоб у дорозі не марнувати часу на полювання. За Сантером виїхали я, Тілл-Лата, Піда і двадцять апачів. Кривава Рука сам відібрав воїнів, і, хоч аж такий численний загін нам був непотрібний, я не перечив. Наш шлях лежав через володіння індіанців мімбреньо, дружніх апачам, тож від них небезпека нам не загрожувала. Від пуебло нам треба було проїхати шістсот миль. Якщо врахувати, що вершник на хорошому коні може зробити п’ятдесят миль за день, на нас чекала дванадцятиденна подорож.

Ми не гаяли дорогоцінного часу на пошуки слідів Сантера, а вибрали шлях, який я колись проїздив із Віннету. Можна було припустити, що тією ж дорогою їхав і Сантер — старий Інта не міг описати йому іншого шляху, крім того, який знав сам.

Подорож проходила монотонно й буденно: рівнина змінювалася пагорбами, пагорби — рівниною, і нічого не відбувалося. На десятий день шляху нам зустрілися двоє червоношкірих, батько й син. Вони були з племені мімбреньо, і одного з них я знав — колись він допоміг нам роздобути м’яса.

Він також упізнав мене й радісно вигукнув:

— Вбивча Рука! Ти живий!

— Хіба до вас дійшли чутки, що я помер? — здивувався я, що мене вже вважали небіжчиком.

— Мені сказали, що ти загинув від кулі сіу.

І тут я здогадався, що старий мімбреньо зустрівся з Сантером.

— Хто тобі сказав, що мене вбили сіу?

— До нас приїхав блідолиций, імені якого я не знаю, і розповів нам, як загинули Вбивча Рука і славний Віннету. Як я міг не повірити йому, якщо в нього був тотем Віннету і його «ліки»?

— Ні тотем, ні «ліки» не вміють говорити. Говорять люди, але вони дуже часто брешуть. Як бачиш, я живий.

— Значить, живий і Віннету?

— На жаль, Віннету мертвий. Де ти зустрів цього блідолицього?

— Два дні тому він заїхав до нашого стійбища, щоб змінити виснаженого важкою дорогою коня і попросити провідника до Темної Води. Ми не відразу зрозуміли, про що він говорить, у нас це озеро називають Шиш-Ту. Він запропонував мені натомість мішечок із «ліками» Віннету, і я погодився, дав йому доброго коня, і ми разом із сином відвели його на Шиш-Ту.

— Блідолиций обдурив тебе. Ти можеш показати нам той мішечок із «ліками»?

— Так, ось він.

Здивований індіанець дістав мішечок з торби, яка висіла біля сідла. Піда радісно скрикнув і потягнувся до своїх талісманів, але мімбреньо відштовхнув його руку. Назрівала сварка, яка в найгіршому разі могла завершитися чиєюсь смертю, а в найкращому — затримала б нас.

_{Апачі виконують танець Духа Гір. Арізона, прибл. 1906 рік. Фото Едварда Киртіса з Бібліотеки Конгресу США.}

— Зупиніться, брати, — наказав їм я. — Чи хочете ви, щоб я розсудив вас?

— Так! — хором відповіли мені.

— Ці талісмани належать молодому вождеві кайова. Віннету ніколи не тримав їх у руках.

— Ти помиляєшся! — заперечив мімбреньо. — Адже задля цього мішечка з «ліками» я проїхав далеку дорогу з блідолицим і віддав йому доброго коня.

— Той блідолиций був ворогом Віннету, мішечок з «ліками» він украв у молодого вождя кайова, а тотем Віннету — у мене. Він знав, що ми йдемо його слідом, тому поміняв коня й обдурив тебе.

— Я вірю тобі, Вбивча Рука. Чи повинен я віддати мішечок з «ліками»?

— Так.

— Гаразд. Але я поїду з вами й заберу у брехуна життя!

— Приєднуйся! Нам теж потрібне його життя!

Таким чином наш загін збільшився ще на двох розгніваних на Сантера червоношкірих. Старий мімбреньо, дізнавшись, що допоміг убивці Інчу-Чуни та його дочки, аж посірів. Він скакав поряд з апачами, і блиск його очей не віщував нічого доброго для Сантера.

Піда, отримавши свої «ліки», був щасливий, але тільки наполовину. Він палав бажанням помститися за образу.

Наступного дня увечері ми під’їхали до озера. Ми не знали, де саме зупинився Сантер, тож навіть не шукали його в темряві, а розташувалися на ночівлю під гіллястими деревами. Старий мімбреньо теж не знав, де отаборився Сантер — той позбувся провідника й випровадив його ще до того, як поставив табір.

Наш шлях від Ріо-Пекос вів на південний схід Нью-Мексико і далі, до Арізони, де проходить межа між землями ґіленьо і мімбреньо. Племена ґіленьо та апачів живуть у мирі. Місця там пустельні й сумні. Там немає нічого, крім каміння. Але там, де є хоч трохи води, одноманітний пейзаж пожвавлюють вузькі смуги рослинності на берегах джерел.

Проте в тому місці, куди ми потрапили, природа немов зробила виняток. Ми стояли в долині, зрошуваній із кількох джерел, вода з яких збиралася в струмки, що наповнювали озеро. З озера витікала маленька річечка. Порослі густим лісом схили долини стрімко здіймалися вгору, від чого вода в озері набувала похмурого кольору, саме це й дало озеру назву Темна Вода, мімбреньо називали його Чорним озером, Шиш-Ту. Північний схил був найвищим і більше скидався на кам’яну стіну, увінчану голою скелею у формі стовпа, в якій вода пробивала шлях, а звідти падала в озеро. Це й була та сама «Падуча Вода», про яку згадував Віннету у своєму заповіті. Трохи вище водоспаду виднілася печера, в яку ми з Віннету намагалися пробратися ще під час нашої першої подорожі, але не знайшли дороги. Мабуть, вождь апачів пізніше таки відшукав хід туди. Наді входом до печери нависала найвища частина скелі, і було дивно, як вона ще тримається — адже за всіма законами фізики вона мала б уже давно звалитися в прірву.

Праворуч від першої скелі, немов притулившись до неї, височіла друга, трохи менша, — там ми з Віннету вбили сірого ведмедя, тому й дали їй назву Тсе-Шош, що означає Ведмежа.

Наближався час помсти. Всю ніч я не стулив очей. Ледве почало світати, ми пішли на пошуки слідів Сантера, але нічого не знайшли. Тоді я вирішив піднятися на північний схил. Зі мною пішли Тілл-Лата і Піда. Стежка привела нас до Ведмежої Скелі. Я пам’ятав слова, написані Віннету в заповіті: «Там зійдеш з коня і вилізеш…» — далі я не встиг прочитати.

Куди я мав лізти? На скелю? Хоча схил був дуже стрімкий, ми піднімалися по ньому все вище й вище, поки не опинилися на самій вершині. Однак дороги до печери звідси не було. Якщо й існувала якась можливість потрапити до скарбниці Віннету від Ведмежої Скелі, то ми не знали, як це зробити — адже заповіт був у руках негідника Сантера. Проклинаючи його в душі, я вже зібрався повернутися назад. Тут раптом пролунав постріл, і куля влучила у камінь поруч зі мною. Зверху почувся знайомий мені голос:

— Собака! Ти знову на волі! А я сподівався, що за мною женуться лише кайова! Іди в пекло, там чорти тебе вже зачекалися!

Пролунав другий постріл, і знову куля просвистіла повз мене. Задерши догори голови, ми побачили Сантера на виступі біля входу в печеру.

— Ти теж прийшов по золото? — знущався він, впевнений у своїй недосяжності. — Ха-ха-ха! Тому, хто запізнився, залишаються самі кості! Я вже тут, і в мене все готово. Ґніт уже горить! Усе, що тобі заповідав Віннету, стане моїм, моїм!

Його обличчя спотворилося дивною посмішкою, більше схожою на вовчий вискал.

— Ти зібрався забрати заповіт апача і знайти скарб? — правив своєї він. — Але ти запізнився. Я вже підпалив ґніт. Ти не дістанеш нічого, нічогісінько, я все заберу собі! — він на мить замовк, а потім говорив далі: — Ти, як бачу, не знаєш дороги сюди! Отже, тобі невідомий і другий шлях, через вершину. Цим шляхом я й утечу разом із золотом, а ви будете скрипіти зубами й кусати лікті, але перешкодити мені не зможете! Проїхати шістсот миль, щоб побачити своїми очима, як я добрався до скарбів Віннету! Ти заслужив на це, присягаюся Богом! Ха-ха-ха!

Що я мав робити? Він стояв нагорі, біля скарбів, а ми не знали, як туди потрапити. Можливо, після довгих пошуків ми врешті знайшли б дорогу до печери, але ні Сантера, ні золота там би вже не було. Зволікати не можна було, тож я спустився трохи нижче, до виступу у скелі, — звідти було зручніше стріляти. Я звів курок і підняв штуцер.

— Ха-ха-ха! Він хоче вбити мене! — шаленів Сантер. — Гаразд, зроблю тобі послугу і стану вигідніше.

Він зник і незабаром з’явився на кам’яному козирку, що нависав над печерою. Став над самим урвищем і махнув рукою. У його кулаці було затиснуте щось біле. У мене раптом запаморочилася голова, до горла підступив клубок.

— Дивіться! — кричав він. — Ось він, заповіт Віннету! Я вивчив його напам’ять, і мені він більше не знадобиться. А вам не дістанеться ніколи!

Він рвав папір на дрібні шматочки і кидав у повітря; повільно кружляючи, вони опускалися на воду. Слова «гнів» або «лють» ніщо в порівнянні з тим, що я тоді відчув.

— Підлий негідник! — крикнув я. — Послухай мене!

— З великою радістю, — почулося зверху.

— Інчу-Чуна і Ншо-Чі шлють тобі вітання!

— Дуже вдячний!

— Та прошу дуже! Від імені Віннету я посилаю тобі цю кулю!

Я знову підняв рушницю, цілком певен, що точно не промахнуся. Зазвичай мені вистачало однієї миті, щоб прицілитися, але раптом я побачив, що мушка танцює. Невже здригнулася моя рука? А може, поворухнувся Сантер? Або здригнулася скеля?

Боже мій! На наших очах скеля хитнулася, почувся важкий глухий звук вибуху, з печери повалили клуби диму. Здавалося, що невидимий велетень штовхнув могутньою рукою верхню нахилену частину скелі, і вона повільно поповзла вниз. Сантер, відчувши, що втрачає опору, закричав. Наступної миті гігантська кам’яна брила з жахливим гуркотом упала в озеро, тягнучи за собою й негідника! Зверху, над нерівним краєм скелі, вилися маленькі хмарки диму.

Я стояв як громом прибитий, нездатний і слова вимовити.

— Уфф! — вигукнув Піда, здіймаючи руки до неба. — Великий Дух сам покарав його й перекинув під ним скелю.

Тілл-Лата, помітно блідий, попри бронзовий відтінок шкіри, вказав рукою на води озера, що нагадували величезний киплячий котел, і сказав:

— Злий Дух кинув його у воду й не поверне, поки не настане кінець цього світу. Він був проклятий.

Я мовчав. Мій сон! Мій віщий сон! Прірва поглинула золото! Прірва поглинула Сантера! В останню мить Бог затримав мою руку і замінив суд людський своїм судом, а вирок Сантер виконав сам: він підпалив ґніт і стратив сам себе.

Внизу до скелі бігли наші воїни. Обидва вожді швидко спускалися до води, щоб перевірити, чи не лишився часом Сантер живим. Але ні! Уламки скелі поховали його на дні озера.

Раптом я, людина сильна, яку досі ніщо не могло вивести з рівноваги, відчув неймовірну слабкість. Ноги мої затремтіли, мені довелося присісти. У голові паморочилось, я заплющив очі, але ясно бачив перед собою скелю, яка хитається, а в моїх вухах все звучав несамовитий крик Сантера.

Чому ж так сталося? Мабуть, Віннету передбачив, що заповіт може випадково потрапити в руки ворога, і влаштував тайник таким чином, що тільки я міг без ризику для життя дістатися до золота. Напевно, якби я прочитав у заповіті зашифрований для мене опис шляху до скарбів, я зрозумів би, де захована пастка. Але де ж золото? Залишилося воно в скелі чи разом з уламками звалилося у води озера?

Я не шкодував про золото. Якщо воно опинилося на дні озера, нехай там і лежить хоч цілу вічність. Непоправною втратою здавалося мені лише те, що назавжди втрачено заповіт мого червоношкірого брата. Але тут я згадав про шматочки паперу, які падали в воду, і відразу відчув приплив сил. Схопившись на ноги, я швидко спустився вниз, щоб зібрати й зберегти те, що ще могло залишитися від останньої волі Віннету. Посеред озера щось біліло. Роздягнувшись, я стрибнув у воду. Це справді був клаптик паперу.

Я довго плавав по озеру в усіх напрямках і відшукав ще три клаптики. Коли вони висохли на сонці, я спробував прочитати розмазані літери. Але мені так і не вдалося встановити зв’язки між окремими словами, які ще можна було розібрати: «… половину отримає…», «… бідність…», «… під скелею…», «… розділити…», «… християнин…», «… не мстити…».

Це було все, що залишилося від заповіту. Я досі зберігаю ці шматки паперу, як святу реліквію.

Коли ж я остаточно отямився від потрясіння, ми почали ретельно обстежувати околиці. Частина апачів вирушила шукати коня Сантера. Ясно, що тварина була десь неподалік, прив’язана до дерева або стриножена, і, якби ми її не знайшли, вона загинула б від голоду. Решта знову пішла зі мною на вершину гори, щоб спробувати знайти дорогу в печеру, якої більше не існувало.

Ми довго лазили по горі, намагаючись підступитися до неприступної скелі. У мене в мозку несподівано спливла остання фраза з заповіту: «… там зійдеш з коня і вилізеш…» Раптом мені сяйнула думка: хіба ми вилазимо тільки на гори? А якщо Віннету говорив про дерево? Біля самісінької скелі справді росла величезна ялина. Я виліз на неї, і під одним із сучків побачив зручний виступ завширшки приблизно три фути, за яким можна було легко зайти до печери, тобто до нинішнього краю скелі. Великі й маленькі уламки каміння вкривали колишнє дно печери. Я стояв посеред цієї купи каміння й чітко бачив, де саме було дно знищеної печери. Якщо золото було сховане не внизу, а в стінах або й у стелі цієї печери, то тепер воно опинилося у воді.

Я покликав апачів, щоб вони допомогли мені шукати. Ми оглянули кожен найменший камінчик, але нічого не знайшли, жодного натяку, жодного сліду. Усі шукачі були навчені звертати увагу на найменші дрібниці й уміти зробити з цього правильні висновки, але тут усе було марно, ми нічого не могли знайти. До вечора ми спустилися на берег озера, щоб переночувати там. Апачі, яких я відрядив на пошуки коня Сантера, знайшли його та привели до місця стоянки. Я витрусив усе з торбів, проте не виявив нічого цікавого.

Ми провели біля Темної Води чотири дні, з ранку до вечора намагаючись знайти слід, що веде до золота, але пошуки наші були марні. Я цілковито впевнений, що якби золото було сховане в скелі, ми неодмінно дісталися б до нього. Але воно лежало на дні озера поряд з тим, хто за нього загинув. Так ми й повернулися на Ріо-Пекос без убивці Інчу-Чуни і Ншо-Чі, але задоволені тим, що нарешті помстилися за них.

…Ось так і загинув назавжди заповіт вождя апачів, як загинув він сам, як незабаром загине все плем’я червоношкірих. І хоч воно обдароване від природи, йому не судилося піднестися до високої мети й виконати своє призначення — немов уривки заповіту вождя, які летять у повітрі, поневіряються по землі червоношкірі воїни без твердої опори. Поневіряються далекими рівнинами, які їм колись належали.

Однак настане час, і кожен, хто побуває в долині річки Метсур, зупиниться біля могили вождя апачів і скаже: «Тут спочиває Віннету, великий червоношкірий воїн!» А коли посеред зеленої прерії зітліють рештки останнього з індіанців, нове покоління, що з’явиться на рівнинах Дикого Заходу й буде значно благороднішим за попереднє, вигукне: «Тут спочиває плем’я червоношкірих. Воно могло б стати великим, але історія, на жаль, не дала йому досягти величі!»