Земля не сліпа, вона свої очі навіть на ніч не заплющує. Дивиться величезними зіницями — океанами, морями й озерами — в темряву, в небо! Все бачить і все віддзеркалює. І тільки ніхто не знає, мабуть, чи зберігає вона побачене в пам’яті. Й якщо береже, то як? І де її пам’ять криється? Можливо, через ось такі безмовні запитання людина часто вважає себе очима землі і намагається зберегти побачене, переказати його, занотувати та сховати в архіви. І так людина намагається писати історію землі, хоча насправді пише лише історію, побачену власними очима.

Людина звикла довіряти своїм очам, своїм вухам, своїй па­м’яті.

Але одна річ — людський погляд, а зовсім інша — погляд землі, бездонний і нескінченний. У ньому легко потонути і думками, і тілом. У ньому — в цих океанах, морях та озерах — уже потонули мільйони людей. І тих, хто намагався писати історію землі, насправді нотуючи лише свою власну історію, і тих, хто не намагався.

Є одна велика різниця між поглядом землі та поглядом людини. Земля завжди дивиться вгору, в небо, а людина — навколо себе, іноді вдалину, іноді в небо, коли відчуває на собі чийсь погляд, що вигулькує звідти. Земля дивиться в небо завжди. Землі байдуже все, крім того, що нагорі, над нею. А над нею завжди воно — то синє, то чорне, то сіре. А ще іноді сонце, іноді хмари, іноді миготливий вогник авіалайнера чи блискуча точка засланого людьми, зробленого ними ж із блискучого металу космічного шпигуна з узагальнюючою назвою «Супутник», що рухається поміж зір. Ці «супутники» — єдина спроба людства розгорнути свій погляд униз, на землю. Мабуть, перші вчені мріяли, щоб погляд землі та «погляд» супутника колись зустрілися. І щоб супутник сфотографував реакцію землі на цей жарт розумних людей. Перші вчені вже померли. А наступні забули або не знали про задум перших. Вони намагалися за допомогою супутників розгледіти всі стежки в лісах і всі кораблі, особливо військові, на морях. І не було для них серйознішої перешкоди в своєму спогляданні землі, ніж важкі, навантажені снігом хмари, що поспішають укрити землю білосніжною шубою, щоб могла вона перезимувати в теплі.

Ось і цього разу супутнику, що пролітав над Cхідною Литвою, нічого не вдалося розгледіти. Він навіть не помітив, як гарно на землю, вже місяць, як укриту снігом, падає новий.

20 грудня 2007 року, близько опівночі, хмари, звільнившись від снігового вантажу, очистили небо над лісом біля містечка Анік­щяй. Полетіли на «дозаправку». І ліс, обтяжений новим снігом на лапах ялинок і кронах сосен, перестав шуміти, затих і прислухався. Над засніженими кронами високих струнких сосен на єдиному в цьому лісі пагорбі блимав червоний вогник маяка. Таким же червоним мерехтінням згори, з-під насупленого грудневого неба, йому відповідав літак у небі. Чужий літак, який не з цієї землі злетів і не на цю землю сяде.

Земля, що підживлювала коріння цього лісу, була не настільки мала, щоб не знайшлося місця для злітної смуги. Але і не настільки велика, щоб завантажити власними жителями свої ж літаки. Не можна ж зобов’язати кожного литовця раз на місяць купувати собі авіаквитки і кудись летіти. Не можна і небезпечно. Та й навіщо, якщо є море, річки, озера, якщо є човни та кораблі?! І навіть високий маяк із червоним вогником посеред Анікщяйського лісу за триста кілометрів від морського узбережжя! Є і залізниця, і навіть вузькоколійка є, якою з Анікщяя до Паневежиса можна доїхати. Є все, щоб почуватися вільним і через це почуття відмовитися від поспіху. Вільні люди нікуди не квапляться. Тому і спізнитися не можуть. Не поспішають і частіше дивляться собі під ноги. Тому й спотикаються рідше.

20 грудня 2007 року за чверть до опівночі до шлагбауму біля села Шештокай, що загубилося десь поміж Кальварією та Лаздияєм на самому краєчку литовської землі, далеко від Анікщяйського лісу, без поспіху підійшов якийсь старий. Підійшов упевненою, але по-особливому хиткою ходою. Підійшов і зупинився кроків за п’ять, прямо на дорозі, яку цей шлагбаум своєю смугастою стрілою перегороджував.

У будиночку, пофарбованому в зелене, що стояв ліворуч, світилося два вікна. Домашнє, трохи приглушене світло падало з них на засніжену дорогу. І навіть смугастий шлагбаум виблискував, хапаючи на собі рикошет віконного світла, що вдаряється спочатку об сніг, а відтак розкидає свої жовті бризки найближчими до вікон околицями.

Двері рипнули. Вийшов на дерев’яний поріг прикордонник без шинелі. Задер голову догори, поглянув на лампочку, що висіла під дашком. Потягнувся до неї двома руками. «Мабуть, замерзла!» — подумав він. І, схопившись лівою рукою за патрон, а правою — за лампочку, повертів її туди-сюди. І спалахнула лампочка, розбуджена руками прикордонника. А той, задоволений своїм досягненням, усміхнувся, вдихнув морозне повітря та видихнув його парою. З півхвилини він старанно робив вигляд, що не помічає старого, котрого раптове світло лампочки примусило примружитися й озирнутися. Але потім прикордоннику стало незручно і він звернув на стороннього свій погляд, кивнув. Старий, котрий спостерігав за прикордонником, кивнув у відповідь і, витягнувши з кишені короткого сірого пальта з піднятим коміром старомодний кишеньковий годинник, відкинув накривку циферблата. Вісім хвилин до півночі.

— Може, зайдете? — спитав ввічливо прикордонник.

— Може, й зайду, — відказав старий, але з місця не зрушив.

— Та заходьте вже, — повторив своє запрошення військовий. — У нас і чай є, і дещо міцніше!

— Що ж це таке? — здивувався вголос старий. — Ви всіх без винятку готові до себе запрошувати? Та й хіба дозволено пити на кордоні?

— Сьогодні можна, — зітхнув прикордонник. — Сьогодні такий день, що можна.

І він відчинив двері, зайшов у будиночок й огледівся. Стариган піднявся трьома сходинками, акуратно заносячи над кожною праву ногу, що не гнулася в коліні і закінчувалася не важким черевиком, як ліва, а гумовим підбором, прибитим до дерев’яної щиколотки.

У великій кімнаті прикордонної застави пахло корицею та гвоздикою. На маленькій електроплитці пускав із носика пару синій емальований чайник. На підвіконні між двох вазонів зі старими алое стояла приземкувата, не вища за самі вазони, пляшка «Жальгіріса». Поруч — маленькі чарки. А на стіні над письмовим столом висів портрет президента Адамкуса.

Старий перевів погляд із президента на трьох прикордонників. Похитав головою.

— Хто ж так кордон охороняє? — здивовано спитав він.

— Ми закриваємося, — сумним, безбарвним голосом пояснив незнайомий офіцер і розвів руками, показуючи, що більше він нічого вдіяти не може.

— Кордон закриваєте? — перепитав старий.

— Навпаки. Відчиняємо. А от прикордонний пункт більше не потрібен, — сказав інший прикордонник.

— І куди вас переводять?

— Кого куди, — зітхнув третій. — А я, вочевидь, поїду за нього, за кордон, — він кинув не дуже радісний погляд у вікно.

— Либонь, є ж такі країни, в яких бракує прикордонників, — задумливо промовив старий знову після недовгої паузи. — Але ці країни або хворі, або великі... Або і те й інше!

Дід Йонас, зайшовши в будинок із двома цеберками, повними чистого оксамитового снігу, зупинився на гумовому килимку.

Світло коридорної лампочки відсвічувало в калюжах, що розповзлися довкола виставлених під стіною у вільному напівпорядку черевиків і чобітків. З пари чоловічих коричневих черевиків стирчали все ще стиснені судомою морозу шнурівки.

Опустив старий Йонас відра перед собою. Підняв мітлу, що лежала тут же, біля дверей, обмів нею сніжок зі своїх чобіт і відразу ж перевзувся в сірі фетрові капці більшого, ніж треба, розміру. У них можна було човгати підлогою, не підіймаючи ноги. І дід Йонас, підхопивши цеберка зі снігом, «прослизнув» коридором до перших дверей зліва, дерев’яних і безліч разів фарбованих у різний колір, через що в усіх гостей цього затишного хутірського будиночка з’являлося враження, що такі двері можуть провадити тільки в інший, паралельний світ. Якщо придивитися до них, то зшкрябана фарба в різних місцях видавала їхнє червоне, біле і навіть синє минуле. Хоча якось дід зафарбував їх благородною зеленою фарбою, не яскравою, матовою. Все інше в коридорі було «оновленим» на вимогу внучки Ренати, котра жила на власній половині господи, за зовсім звичайними, але також добротними, не фарбованими дерев’яними дверима праворуч у коридорі. За її дверима дзвенів сміх, чулися молодечі голоси.

Дід Йонас повернувся в коридор зі шваброю. Витер підлогу навкруги. Посміхнувся, збагнувши по взуттю, що за овальним столом у вітальні Ренати зібралося цього вечора шестеро, якщо рахувати й її саму. Зібралися три пари. Отже, будуть мріяти. Що вони там святкують?! До Нового року ще десять днів! Могли б і зачекати.

За дві хвилини до півночі на робочому столі під портретом президента Адамкуса задзеленчав телефон.

Старший за рангом офіцер прикордонної служби зняв трубку, назвався. Вислухав співрозмовника, мабуть, ще старшого за чином, стоячи та шанобливо, а потім якось зовсім спокійно та розслаблено зітхнув і вимовив:

— Gerai![3]

— Наказано підняти шлагбаум, — сумно промовив він і кинув задумливий і трохи скептичний погляд на фотографічного Адамкуса.

І старий, і двоє інших прикордонників також пересунули погляди на портрет президента.

А старший за рангом уже дивився на монітор комп’ютера, де шість квадратів видавали зображення з камер спостереження. Чорно-біла хуртовина робила всі квадрати однаковими. Тільки на одному з них зрідка проривалася краще освітлена картинка з прикордонним шлагбаумом.

Офіцер, прикипівши поглядом саме до цього зображення, потягнувся рукою до установки дистанційного керування та натиснув велику, розміром із кришечку від пивної пляшки, зелену кнопку. Однак на моніторі нічого не сталося. Ще раз натиснув. Вилаявся.

— Гайда підіймати! — скомандував він іншим, вставши з-за столу.

Густий сніг нового дня, що валив із неба, трохи відступив від дверей, які розчахнулися.

— Ого, як мете! — вирвалося в одного з тих, хто вийшов на поріг.

Скрипнули східці під ногами. Троє прикордонників і старий наблизилися до шлагбауму. Старший за чином нахилився до шлагбаумної тумби, відчинив дверцята механічного блоку. Розблокувавши механізм, покликав колег, і вони втрьох вручну підняли довгу смугасту стрілу.

— Дякую! — сказав їм старий і пішов по більше не перекритій шлагбаумом дорозі.

— У вас хоч паспорт є? — гукнув його один із прикордон­ників.

— Є, — озирнувся той на ходу, — звичайно є!

— А звати вас як?

— Кукутіс! — відповів старий.

— Це ім’я чи прізвище?

— І те й інше! — гукнув Кукутіс і перейшов межу видимості. Простір від шлагбаума, що збільшувався з кожним його кроком, і далі заметіль заповнювала живим снігом.

Прикордонники квапливо повернулися в службовий будиночок, позбавлений майбутнього.

— Занотуй, — скомандував старший прикордонник своєму колезі. — Першим без пред’явлення документів кордон перейшов Кукутіс Кукутіс! І як йому тільки живеться з таким ім’ям?!

Колега, всміхнувшись, кивнув, і погляд його швидко знайшов ручку, що лежала на підвіконні.

— Паспорт! — глузливо шепотів сам собі старий Кукутіс, хвацько закидаючи вперед при кожному другому кроці свою негнучку праву ногу. — У мене їх шість штук, цих паспортів! І всі вони — мої!!!

Кав’ярня на Німецькій явно нудьгувала за відвідувачами. Тільки Барбора та парочка літніх туристів, котрі сіли за столик біля вікна, щоб випити кави і дивитися на таке неспішне зимове життя. І більше нікого!

Барбора з цікавістю спостерігала за жіночкою, з рум’яного обличчя якої вік уже давно стер молодість. Її синя дублянка і «дута» чорна куртка її супутника, чоловіка з молодечою спортивною фігурою й утомленими очима, висіли поруч на одноногому дерев’яному вішаку. Жінка пила каву в рукавичках, у синіх шкіряних рукавичках, явно куплених під колір дублянки. Горнятко з кавою вона тримала як піалу, в долонях, складених човником. Тримала в повітрі перед обличчям. Немов для того, щоб насолоджуватися ароматом кави.

А по Німецькій вулиці проїжджали машини, проходили люди.

— Даруй, Барбі, спізнився! — Чоловік років сорока повісив на спинку сусіднього крісла шкіряну куртку і сам опустився поруч. — Я звик, що ти запізнюєшся! Гадав, що все одно прийду першим!..

— Уже не прийдеш, Борисе, — обернулася до нього Барбора, відвернувшись від дами в синіх рукавичках та її супутника.

— А що, ти вирішила стати пунктуальною?

Барбора не відповіла.

— Коньячку для зігріву? — спитав Борис.

Дівчина заперечно похитала головою.

— Ти чого? — здивувався чоловік. — Вирішила зрадити свої звички?

Барбора кивнула.

— Так. І не тільки звички.

— А кого ще? — грайливо поцікавився парубок.

— Всіх. І тебе також.

Вираз обличчя Бориса змінився. Погляд став холодним.

— Може, поясниш? — неголосно, але наполегливо зажадав він.

— А що тут пояснювати?! — Барбора зазирнула в його сірі очі. — Це ти не змінюєшся! Все такий же! Сім’я — робота — фітнес-клуб і молода коханка. Але хтось же має змінюватися, щоб життя минало правильно та цікаво. Ось я і вирішила змінитися. І життя своє змінити. Сподіваюся, на краще! До речі, я вирішила заміж вийти.

— Коли?! За кого? За того рудого клоуна?! — зневажливо засипав її запитаннями Борис, зовсім не здивувавшись почутій новині.

— Ага, за нього! Ми через тиждень їдемо до Парижа.

— Новий рік святкувати?

— Ні, в нове життя.

— То ти що, останнім часом одночасно і з ним, і зі мною?!..

— Ти мені, до речі, колись також Париж обіцяв...

— Не все відразу...

— І не всім одразу! — захихотіла Барбора. — З дружиною ж ти нещодавно туди злітав? І ваше подвійне селфі на Ейфелевій я у тебе на сторінці в фейсбуці лайкнула. Ти помітив? А він, мій рудий клоун, без усіляких обіцянок заробив гроші і купив два квитки на автобус.

— Автобусом у Париж?! — Губи Бориса розпливлися в єхидній усмішці.

Барбора помітила на бульварі якийсь дивний рух. Відволіклася від співрозмовника. Побачила, як п’ять червоних двометрових пляшок кока-коли стомлено чвалають по бульвару. Витягнула з торбинки мобільник і немов забула про Бориса.

— Андрюсе, привіт! Я тебе бачу, тільки не знаю, в якій ти пляшці? — звеселілим голосом заговорили вона в телефон.

Борис ошелешено дивився на дівчину.

— Не скажу! Ти мене все одно не побачиш! Тільки вас п’ятеро! Ану зупинись!

Одна червона «пляшка» спинилася на бульварі і крутонулася навколо своєї осі, розмахуючи руками врізнобіч. Інші чотири пішли далі.

— Тепер зрозуміло! Спасибі! Цілую! До вечора!

Барбора сховала мобільник назад у торбинку.

Борис доволі голосно зітхнув, немов захотів привернути до себе її увагу.

Барбора кинула на супутника показово байдужий погляд і знову втупилася на бульвар. Рекламна процесія кока-коли вже зник­ла. Інші пішоходи яскравістю барви одягу не виділялися.

— І ти думаєш, що ось цим він зможе вам заробити на життя в Парижі?! — Борис піднявся, одягнув шкіряну куртку. — Буде зле — телефонуй! Пришлю грошей на зворотний квиток. Теж на автобус! Але тільки тобі!..

Борис різкою ходою вийшов із кав’ярні і, немов зумисне, пройшов тротуаром близько-близько до вікон, за якими пила каву літня парочка іноземців і Барбора.

— Ще щось бажаєте? — спитав офіціант.

— Ні, — видихнула дівчина і піднялася з-за столика.

Однокласник Клаудіюса Марюс зустрів їх прямо на платформі автовокзалу «Вікторія». Поки Інґрида роззиралася, Марюс допоміг Клаудіюсу закинути рюкзак на плечі, а потім закинув собі на спину і рюкзак Інґриди. Так що перші кроки по лондонській землі далися їй особливо легко.

— На квартирі нас чекають через три години. А поки можемо погуляти, посидіти в кафе, — повідомив Марюс.

— Так давайте речі в камері схову залишимо! — запропонувала Інґрида і кинула погляд на важке, свинцеве небо над головою.

— По три фунти за місце, — сказав Марюс і заперечно похитав головою. — Краще ці фунти в кафе проїсти!

— Та в нас є п’ятсот фунтів, — похвалилася дівчина, все ще розглядаючи небо над Лондоном і думаючи, що не так уже воно й відрізняється від зимового литовського неба.

— На двох? І все?! — здивувався Марюс. І тут же вирішив змінити тему, зауваживши в очах Інґриди неспокій. — Ходімо! Тут поруч є одна симпатична кав’ярня з майже литовськими цінами!

І Марюс повів прибульців за собою по Воксгол-роуд. Хвилин через десять вони звернули на бічну вуличку і побачили цілий ряд маленьких крамничок.

Присіли в дальньому та темному кутку італійської тратторії, не обтяженої дизайном та особливими меблями. На стінці висіло меню з переліком десятка видів піци. Праворуч від бару — холодильник зі скляними дверима, в ньому — пляшки з колою та фантою.

— Я пригощаю, — оголосив Марюс.

Дві піци на трьох і пляшка коли з трьома склянками. Легкий столик із червоного пластику похитувався на нерівній підлозі, покритій коричневою керамічною плиткою. Інґрида згорнула вже не потрібний автобусний квиток і підсунула під одну з ніжок стола.

Клаудіюс нахилився до наплічника Інґриди, витягнув звідти пляшку бальзаму «Три дев’ятки». По-змовницьки зиркнув на Марюса. Той кивнув.

Клаудіюс розлив по третині склянки та сховав назад.

— Тут загалом класно, — «Три дев’ятки» розслабили Марюса, і його обличчя немов округлилося через посмішку. — Головне — знайти роботу. А далі: калькулятор у руки й усе можна прорахувати. Можна і на три фунти в день харчуватися, можна на п’ять. Якщо велосипед купувати, то краще вживаний і поганий на вигляд, щоб не вкрали. Зате економія величезна.

— А ти сам де влаштувався? — жуючи шматок піци, поцікавився Клаудіюс.

— Я зараз одного серба підміняю на заправці. Ночами. Він на батьківщину поїхав, а мені за ніч по тридцять фунтів платять. Чистими. Господар заправки — араб. Нормальний чолов’яга. З ним жодних проблем.

— Тридцять фунтів за ніч? — задумливо повторила Інґрида. — Це непогано...

Квартирка, в яку Марюс привів друзів, містилася в підвальному поверсі вузького чотириповерхового таунгауза за два квартали від метро «Іслінґтон». На віконці — решітка з товстої арматури.

Двері відчинила коротко обстрижена молода жінка в джинсах і довгому светрі синього кольору. Побачила Марюса, кивнула і пропустила гостей усередину. Відразу ж провела Інґриду та Клаудіюса в маленьку кімнатку з полуторним ліжком і віконцем.

— Тут можете розташовуватися, — сказала вона. — Марюс вам усе розповів?

Інґрида, опустивши рюкзак біля ліжка, обернулася на лондонського однокласника Клаудіюса, який зупинився в дверях.

— Ні, Таню, ще не встиг. Зараз усе розповім.

— Ходімо на кухню, там затишніше!

Таня завела їх на маленьку кухню зі старою газовою плитою, умивальником, холодильником і квадратним столиком, за яким ледь могли б розміститися четверо. Однак цього разу їм це вдалося.

Насамперед Таня увімкнула електрочайник, що стояв на холодильнику. Сіли на табуретки.

— За тиждень сто двадцять фунтів, — сказала вона доброзичливо. — Тільки водою й електрикою користуйтеся економно. Тут ще дві пари живуть, і вам треба буде з ними домовитися про час: хто коли користується кухнею. Влаштовує?

Інґрида кинула розгублений погляд на Марюса. Клаудіюс також глипнув запитально на однокласника.

— Це найнормальніші умови, — сказав той неголосно. — Особливо для вашого бюджету. Коли знайдете роботу, самі вирішите: залишатися чи щось інше шукати! Але дешевше в Лондоні нічого не знайдете! Ще спасибі Тані скажете, — він глянув на господиню з удячністю.

Клаудіюс також дивився на неї, на її волосся, по якому неможливо було визначити його натуральний колір. Світло на кухню потрапляло з вікна, але позаяк вікно виходило на вузький бетонний колодязь і на залізну драбину, що спускалася з рівня вулиці до вхідних дверей, то і розгледіти саме приміщення в його подробицях без увімкненої під стелею лампочки ніхто б не зміг. Ось і волосся Тані здавалося Клаудіюсу то червоним, то темним, то русявим, і не міг він збагнути: чи це гра його зору, ослабленого півмороком кухні, чи ж справді дівчина так часто міняла колір свого волосся, що воно стало пістрявим і відмовилося «слухатися» нової фарби.

— Гаразд, — видихнула Інґрида.

— Ви, будь ласка, зараз заплатіть, і я вам дам ключі, — наполегливо мовила Таня.

Отримавши гроші, вона піднялася до чайника, що закипів на холодильнику.

— Тільки ви їх не загубіть! — Кільце з чотирма ключами, дзенькнувши, опустилося на стіл. — І нікому не відчиняйте! В усіх, хто тут живе, є свої ключі!

Інґрида кивнула.

Тані зателефонували на мобільний, і вона вийшла, попросивши Марюса дочекатися її.

— Ось бачите, навіть без застави, — сказав він із гордістю.

— А вона господиня? Вона що, росіянка? — зацікавився Клаудіюс.

— Ні, господарі — араби, вони десь за кордоном, у Туреччині. А вона у них орендує та перездає. Іноді і сама тут ночує.

— Де ночує? — здивувалася Інґрида. — Тут же всього три кімнати, й усі вони зайняті!

— Не знаю, може, на кухні. Але вона нормальна! Не турбуйтесь!

Через півгодини повернулася Таня.

— Пощастило вам, — сказала. — Тут ще одна пара хотіла вашу кімнату винайняти. Але я їх в іншому місці поселила. У зна­йомих.

Скільки там тієї Європи?! Він її вже пройшов із кінця в кінець десятки разів! І до своєї дерев’яної ноги, і з нею. Найбільше йому подобалася колись Пруссія, Східна Пруссія. Вона була майже рідною, як двоюрідна сестра. Знав її якщо не з народження, то вже явно з молодих років і до того дивного моменту, коли вона розчинилася в історії. Цей момент тривав достатньо довго, кілька років Кукутіса не відпускало відчуття, що десь поруч вариться зупа з квашеної капусти та гороху. У великому казані, що висить на гаку над багаттям. Запах цієї зупи наздоганяв Кукутіса то на одній дорозі, то на іншій. А той єдиний раз, коли він потрапив у Кеніґсберґ, ноги занесли його в самісіньке черево Східної Пруссії — ресторан «Блутгеріхт» у погребі королівського замку. І він, напившись пива і наївшись перцевих клопсів[5], ніяк не міг і не хотів іти звідтіля. Сидів і все милувався люстрами та підвішеними вітрильниками, і торцями великих бочок із родинними гербами східно-прусських баронів і зображеннями їхніх замків. І пішов тільки, коли над ним у стійці фельдфебеля завмер насуплений і вусатий офіціант, вимовивши лише одне слово «Zeit!», яке прозвучало, як слово «Ordnung»[6]. І тоді, розуміючи, де він перебуває й як тут ставляться до коротких слів, Кукутіс устав і насилу піднявся крутими східцями з підвалу-ресторану з дивною назвою «Кривавий суд» на поверхню Східної Пруссії. Минали роки, і він знову і знову заходив у прусські села та містечка, бачив їх, чув їх, хапав носом запахи їхніх кухонь. І раптом, у якийсь момент, щось змінилося. Вони зникли. Звіялися пруссаки, немов в один момент зібрали свої манатки та запахи і пішли. Ось так жили собі століттями, зустрічалися на шляху, всміхалися своїми особливими дрібними посмішками. Першими і голосніше за всіх на всю Європу відсвяткували винахід барона Карла Фрідріха Крістіана Людвіга Драйз фон Зауерброна — механічну м’ясорубку. Здавалося б, ну все, прощавайте муки з подрібненням ножами м’яса для клопсів, здрастуй, нове, комфортне життя! Але ні, недовго вони раділи появі механічної м’ясорубки! Й ось, мабуть, завис хтось над ними в стійці фельдфебеля, насуплений і вусатий або навпаки — хитро усміхаючись, безвусий. Встав і сказав: «Es ist Zeit».

І вони пропали. Зникли безвісти. Коли Кукутіс уперше задумався про це, проходячи через колишні прусські землі, і спитав у зустрічного поляка, куди поділися прусси, той відповів: «Їх убили литовці!» Поляк, мабуть, литовців не любив і в Кукутісі також литовця визнав. Тому так і сказав. А Кукутіс спочатку повірив. Він згадав, що йому казали про пруссів литовські селяни. А торочили вони, що прусси не вміють любити і тому в них майже не буває дітей. І справді, жодного разу раніше, проходячи через прусські села та містечка, він не бачив дітей, не чув дитячих голосів і сміху. «Вимерли?» — перепитав він. І кивнув. А якщо вимерли прусси, то зрозуміло, чому й сама Пруссія зникла. Розтягнули її по шматках поляки та росіяни. Ну, литовцям також шматочок дістався — Мемельланд, але він і так був литовським. Хоча до литовців був він і шведським, і тевтонським, і лівонським. Однак коли Мемельланд став литовським і повернув собі назву Клайпедського краю, не було в ньому пруссів. Німці були, поляки були, навіть ці дивні мемельландери, котрі розмовляли литовською, але литовцями себе не вважали, також були. А от пруссів не було! Отже, збрехав поляк, той, хто сказав, що пруссів литовці вбили. Історія ж свідчить, що якщо один народ убиває іншого, то земля убитого народу відразу ж переходить до народу-вбивці, але й недобиті залишки вбитого народу продовжують собі тихенько жити на околицях. Але ж немає на околицях Литви жодних пруссів. І землі у Литви більше не стало.

Її як було мало, так і залишилося мало. Хоча в старі часи, багато століть тому, Велике князівство Литовське було найбільшим панством Європи, в яке, до речі, й усі прусські землі входили. І було тоді Європі в цьому князівстві затишно. І полякам, і пруссам, і тим малим народам, які ще не вигадали, як себе називати.

За спиною Кукутіса несподівано зафиркав кінь, це відвернуло його від піших роздумів, і ступив він злякано вбік, поступаючись тварині дорогою.

— Пру! — гукнув до коняки чолов’яга і потягнув віжки на себе, відхилившись назад. Відсахнулися від його розкритого рота сніжинки, що летіли вниз.

— Siadaj![7] — Чоловік заклично вказав Кукутісу рукою на віз.

Старий підійшов, незграбно підстрибнув, відштовхнувшись здоровою ногою і відвівши трохи вбік дерев’яну. Сів боком, обернувся до візника, кивнув на подяку.

Візник стьобнув рябу коняку коротким батогом, і віз знову рушив у дорогу. Рушив безгучно, що само по собі насторожило Кукутіса. Вже зустрічалися йому в житті безгучні вози, що везли підібраних випадкових попутників у вічність, з якої немає вороття. Траплялися 1918-го, коли війни вже майже не було, але не було й їжі. І тоді села вибирали візника, змащували добре колеса воза, щоб не скрипіли, і відправляли на найближчу путь, аби візник підібрав якогось мандрівника молоденького, вбив, голову відрізав і викинув, а тіло в село на їжу привіз. Тіло без голови й обробляти легше. Голова ж відволікає, змушує вдивлятися, замислюватися: звідки людина прийшла, якого роду, якого кольору очі?

Кукутіс нахилився вперед, щоб на колеса зазирнути, та мало не злетів з воза на вибоїні. Однак встиг помітити, що колеса під возом були від автомашини.

Небо попереду світлішало. Снігові хмари вичерпалися, весь свій запас розгубивши. І хоч дорога була ще вкрита снігом, але він на ній не затримувався, раз по раз оголював гострі, вичавлені ще восени іншими колесами краї колії, заморожені зимовим повітрям.

— Тобі куди треба? — спитав, не обертаючись, візник.

— Прямо, — відповів Кукутіс. — У Париж.

Візник озирнувся. На губах з’явилася посмішка.

— Це ж далеко, за Варшавою! А навіщо тобі туди?

— На похорон.

— Спізнишся!

— Ні. Він ще не вмер.

— Хто?

— Покійник. Небіжчик ще живий...

Візник стенув плечима й обернув свій погляд на рябого коника, що тягнув віз не надто прудко. Стьобнув його коротким батогом, і той побіг швидше, через що і віз затрясло веселіше на мерзлому ґрунті, і Кукутіса кілька разів підкинуло, та так, що він мало спиною на солому не беркицьнувся.

«Хоче, щоб я не спізнився?!» — подумав про візника Кукутіс, сильніше вхопившись руками за бік воза, на якому сидів.

Шоста ранку ще не настала, коли автобус причалив до паризького тротуару в Порт Майо. Відразу ж навпроти кав’ярні, перед якою смаглявий магрибинець підмітав вулицю. Водій увімкнув світло в салоні, та злежала за ніч маса пасажирів заворушилася, стала розпадатися на людські одиниці, що лиш прокидалися.

Андрюс розплющив очі. Кинув погляд на Барбору. Та ще дивилася сни. Будити її не хотілося. Хоча мрія дівчини — прокинутися в Парижі — тепер була за кілька миттєвостей від реальності. Й усе ж Андрюс тягнув ці миті, розтягував їх на секунди та десятки секунд, бачачи, як неспішно і, слава богу, неголосно, підіймалися зі своїх місць інші пасажири.

Він озирнувся, намагаючись побачити кілька знайомих облич, тих, хто сідав разом із ними у Вільнюсі в цей автобус. Але, дивна річ, пасажири виходили та входили дорогою в різних містах Польщі та Німеччини. І, мабуть, із литовців, котрі сіли в автобус у Вільнюсі, тільки вони удвох із Барборою й доїхали до Парижа. Решта зійшли раніше, а їхні місця зайняли поляки, словаки та німці. Тепер вони стояли під автобусом і чекали на свої наплічники та саквояжі, заховані в багажному відсіку. А водій не поспішав. Він усе ще сидів за кермом, споглядаючи в дзеркало на салон, і намагався додзвонитися комусь по мобільному.

— Доброго ранку, — прошепотів Андрюс у вушко Барборі.

І та розплющила повіки.

— Париж тебе вітає! — сказав він їй і показав поглядом за вікно автобуса.

А за вікном у цей час повзли вгору по вітрині кав’ярні захисні залізні жалюзі. Всередині вже горіло світло, і в міру підняття цих жалюзі вулиця під вітриною ставала все світлішою та світлішою.

— Для нас відкрили кав’ярню! — прошепотів Андрюс. — Гайда?

Вона кивнула.

Забравши два наплічники, мандрівники зайшли всередину. Забилися в затишний закуток.

Магрибинець, що тепер стояв за барною стійкою, запитально зиркав на Андрюса.

— Кава і круасан. Два! — замовив юнак.

Магрибинець кивнув і вийшов із кав’ярні. Вони залишилися самі, провівши його здивованим поглядом.

— Куди це він? — здивувався Андрюс.

— Яка різниця! Зате ми прокинулися в Парижі, — промовила Барбора. — І тепер будемо тут прокидатися завжди!

Магрибинець повернувся з паперовим пакетом у руці. Пакет ледь помітно парував. Бармен висипав на тацю на барній стійці гарячі круасани. І підійшов до блискучої нікельованої кавоварки.

Автобус, що привіз їх у Париж, повільно рушив із місця і поїхав, відкривши для Андрюса та Барбори протилежний бік вулиці. Там уже світилися вітрини булочної та маленької продуктової крамнички.

Бармен подав каву та круасани.

— Мерсі! — подякував йому Андрюс.

Бармен відповів довгою та незрозумілою фразою.

Андрюс і Барбора перезирнулися.

— Як гадаєш, що він сказав? — спитала дівчина.

— Мабуть, що у мене дуже гарна супутниця.

— Ні, він же до мене звертався, — не погодилася Барбора. — Гаразд, треба буде вчити французьку! Чому ми з тобою раніше цього не зробили?

— У нас було мало часу, — Андрюс ковтнув кави. — А коли він був, займалися коханням, а не французькою...

— Ну, тепер треба буде займатися французькою. А кохання може й зачекати!..

— З якого це дива? — жартома обурився Андрюс.

Містечко здалося Ренаті цього разу навіть меншим, ніж зазвичай. Немов від морозу зіщулилося. Свій маленький, майже іграшковий «фіат» вона залишила біля цукерні.

Пройшлася до костелу Святого Матаса. Перехрестилася перед брамою. Помилувалася його двома симетричними загостреними вежами, що стриміють у небо. Дивно, кому це спало на думку саме в їхньому маленькому Анікщяї збудувати найвищий костел у Литві? Чому в Анікщяї? Але спитати вже нема в кого, всі, хто загадав і збудував, давно янголи і давно там, на небі!

Рената перенесла погляд зі шпилів башточок костелу на веселе, не затьмарене ні хмарами, ні сніговими хмарами зимове небо.

І тут радісний спокій порушив дзвінок мобільника.

— Вітаю! — пролунав бадьорий голос Вітаса, немов він тільки-но вистрибнув з-під холодного душу. — Даруй, я сьогодні не приїду. Ще не все залагодив. Зате знайшов наймачів на квартиру! Ти вже речі зібрала?

— Ні, не зібрала.

— А з дідом побалакала?

— Увечері побалакаю.

— Ти чимось заклопотана?

— Так, — зізналася Рената. — Мені не дуже й хочеться їхати!

— Але ми ж вирішили! — вигукнув Вітас. — Твоя машина, мій бензин, наше майбутнє!

— Гарно, — спокійно відреагувала на пишномовність Вітаса Рената. — Ти б міг стати спічрайтером у президента!

— Може, й буду! Тільки не у нашого! Вранці зателефоную, а завтра до вечора приїду. О’кей?

Потім у маленькій затишній кав’ярні на вулиці Баранаускаса вона пила м’ятний чай. Пила і дивилася у вікно. Споглядала на майже безлюдну вулицю, що вихиляє будинками, не визнає прямих ліній і прямих кутів, таку типову для маленького містечка Анікщяй, біля якого вона виросла під наглядом дідуся Йонаса та бабусі Северюте. Згадала себе шестирічною. Тоді дідусь був молодший і не такий замислений, як зараз. Тоді у нього був кінь і візок, на якому він їздив у місто. Тоді він був поступливий, бо вдома командувала бабуся Северюте. Вона командувала, а він хитро посміхався. Й іноді робив те, що вона казала. Северюте пишалася чистотою в оселі, яку сама і наводила. Через цю чистоту дід Йонас улітку залишав черевики на порозі та заходив у господу в шкарпетках або босоніж. Бабуся якось вирішила, що Рената любить пиріжки з яблуками і пекла їх щотижня в суботу. Пиріжки були смачні, але дідові вони подобалися більше, ніж Ренаті. І він намагався з’їсти їх більше, ніж онука. А бабуся Северюте, знаючи про цю його слабкість, витягнувши гарячі пиріжки та закликавши Ренату на кухню, не відходила від столу, поки внучка не з’їсть стільки, скільки може. І тільки після того, як дитина вимовляла жалібним голосом: «Більше не можу!», тільки тоді Северюте кликала діда, але наодинці з рештою пиріжків його не залишала. Зате витягала пляшку наливки власного виготовлення та стару срібну чарочку. Адже колись вона вирішила, що дід Йонас любить наливку, і стала робити її з вишень, слив і малини. І дід Йонас справді полюбив бабусину наливку, полюбив так само сильно, як її ж пиріжки з яблуками. Ну а запивати ковтком холодної, з льоху, наливки теплий пиріжок — більшого задоволення для Йонаса й не існувало.

А коли Северюте не повернулася з лікарні, все в їхньому житті з дідом змінилося. Час пиріжків із яблуками минув і більше не повертався. Щоправда, в погребі ще стояло кілька бутлів із наливками, і дід щовечора навідувався туди зі скляночкою, маленькою, гранованою стограмовою скляночкою. Стара срібна чарочка кудись згинула, і скільки не намагався дід Йонас, а знайти її так і не зміг. У льох він відніс стілець, щоб не підіймати бутель в будинок. І ось, бувало, спуститься, наповнить собі скляночку, посидить, поміркує.

Якось Рената перелякалася, коли раптом помітила, що час наближався до півночі, а діда ще вдома немає. У льох він пішов близько сьомої! Тринадцятирічна на той момент дівчинка перелякалася на смерть, не знаючи, що робити. Спочатку подумала, що дідусь помер, і від жаху ввімкнула по всьому будинку світло та забилася в закуток кухні. Але потім раптом подумала, що він міг впасти зі сходів і вдаритися або зламати ногу. І так лежить і чекає, коли ж онучка прийде йому на допомогу!

Нелегко було Ренаті змусити себе здійнятися на ноги, але, врешті-решт, озброївшись ліхтариком і взувши ґумові чоботи, вона таки вийшла з оселі. На порозі зупинилася і прислухалася. Дзенькнув поруч ланцюг: їхній пес Барсас визирнув із будки.

«Якщо не гавкає, отже, чужих немає!» — подумала Рената і пішла сміливіше до льоху, підсвічуючи собі шлях.

Спустилася, зазирнула в цю завжди холодну кімнату з полицями обабіч стін і нішею для картоплі й інших овочів у кінці приміщення.

Дід сидів на стільці прямо під палаючої лампочкою спиною до Ренати. Сидів нерухомо, через що дівчинка подумала, що він мертвий. Затамувавши подих, вона обійшла його і присіла перед Йонасом навпочіпки, вдивляючись в опущене обличчя.

— Діду, ти помер? — спитала переляканим голосом.

Голова Йонаса сіпнулася, підвелася. Він розплющив очі і тут же з його руки випала на підлогу льоху порожня гранована скляночка. Випала й покотилася, цокаючи гранями по твердій, затоптаній до блиску підлозі.

— Що? — вирвалося у діда Йонаса.

— Ти не помер? — прошепотіла внучка.

— Я не помер, — захитав головою дід. — Йонаси не вмирають. Я просто заснув... Вибач!

Вона взяла його за руку і повела до сходів.

Дід потім ще кілька разів вибачався.

Пояснив, що того вечора випив останню скляночку бабусиної наливки і так йому сумно стало, немов знову і цього разу вже, певно, назавжди попрощався зі своєю Северюте. Вирішив сидіти в льосі, поки не прийде смерть, забувши про внучку. А замість смерті прийшов сон, а потім прийшла й онучка, перелякана та бліда.

— А у вас є пиріжки з яблуками? — спитала, обернувшись до офіціантки, Рената.

— Є з журавлиною та чорницею, — відповіла білява дівчина-офіціантка. — Будете брати?

Рената заперечно похитала головою.

Миготів по обидва боки дороги зимовий ліс. Високі сосни стояли, впершись кронами в небо, й їхні стовбури здавалися напруженими струнами величезної арфи. Торкнися, й одразу задзвенять!

Поруч на пасажирському сидінні — пакет із продуктами з супермаркету. На підлозі під сидінням — ще один. Запас на дві кухні.

Звернула з асфальту на мерзлу вкочену гравійку. Тут уже маленький червоний «фіат» зменшив швидкість. Залишилося позаду старовинне кладовище за дерев’яним парканом. Сніг перед його ворітьми і хвірткою лежав незайманий. Ніхто після того, як він випав, до давно померлих не навідувався.

Далі два нові дерев’яні будинки, збудовані на місці старих хутірських. На тому ж фундаменті. Так тут заведено. Потім лісок і ще один хутір, тільки той уже сучасніший, ціла ферма! Там і корівник, і свинарник, і два трактори.

Мерзла укочена бічна доріжка з гравію повернула до цієї ферми, а Рената поїхала далі. По її особистій доріжці, по коліях, витиснених у снігу, що осів під колесами її маленької машинки. Ще п’ять кілометрів, і вона буде вдома. Вдома у себе, й удома в діда Йонаса. Їхніх двох «домів» під одним дахом. Просто один дивиться вікнами на північ, а другий — на південь.

Пес Барсас вискочив із будки і заметляв хвостом, побачивши знайому машину. Маленький червоний «фіат» спинився біля комори.

Рената занесла пакети в коридор. Роззулася. Один пакет залишила біля зелених фарбованих-перефарбованих дверей діда. Другий занесла до себе.

«Треба буде щось смачне на вечерю приготувати і діда покликати!» — вирішила вона.

Повернулася в коридор, постукала в зелені двері, штовхнула їх. Ті відчинилися.

— О! Приїхала! — зрадів Йонас. — Які в світі є новини?

— А що, треба було газети купити? — спитала Рената, намагаючись згадати, чи просив її про це дідусь.

— Ні, навіщо мені газети! Що там у місті? Може, щось нове бачила? Може, збудували щось?

— Ні, — на ходу відповіла Рената. Занесла пакет із їжею на кухню, розклала покупки на столі. Частину в холодильник сховала, частину — в шафку біля плити.

— Все по-старому. Нічого нового! Згадувала там бабусині пиріжки з яблуками...

— Так, — дід кивнув. — Пиріжки... Завези мене якось туди, в місто. Давненько не був.

— Звісно! Ти сьогодні ввечері у мене повечеряєш?

— О! А я думав тебе до себе кликати! — зізнався дід.

— Ну тоді давай я вечерю приготую, а їсти будемо у тебе! Гаразд? — запропонувала Рената.

— Тобі треба в політику йти, — посміхнувся дід. — Згоден. А що приготуєш?

— Ще не знаю, але спробую щось смачне! — пообіцяла Ре­ната.

Повернулася до себе.

Задумалася про Вітаса. Згадала нещодавню «Шенґенську ніч», згадала гостей і веселу атмосферу очікування від опівночі дива. Інґрида та Клаудіюс уже в Лондоні, Барбора й Андрюс — у Парижі. Вітас сказав, що вони йому вже телефонували. Вони в захваті. У них все чудово!

Може, якби Вітас приніс їй квитки на потяг чи на літак і стояв би над нею, поки дівчина не збере речі, тоді б і вони вже були зараз десь в Італії. Але Вітас — практичний, він усе ж ветеринар. Вирішив, що вони поїдуть її автівкою. А їхати треба через усю Європу. Машина маленька, слабенька. Довезе? Але навіть не це головне! Навіщо? Що робити їм, литовцям, в Італії? Подивитися на Рим і Венецію? Авжеж. А потім?

Уся ця історія з «Шенґенською ніччю» зараз здавалася Ренаті продовженням фестивалю «Be2gether», де вони всі й познайомилися наприкінці серпня. Драйв, який захопив їх у вир музики та спілкування, був занадто сильним, щоб йому чинити опір. Та й не було причини чинити опір. А потім жартівливе одруження! Хтось же вигадав усе це. Хтось придумав, а вони з радістю взяли участь і після цього, як після справжнього одруження, влаштували в окремому наметі потрійне весілля без гостей. Кожен був одночасно і нареченим, і гостем на весіллі своїх друзів. А потім, коли прощалися, домовилися відсвяткувати разом «Шенґенську ніч». Ця ідея, здається, спала на гадку Барборі. Вітас зрадів, але сказав, що у нього в Каунасі не можна: занадто маленьке помешкання, хоч і своє власне — подарунок від батьків на честь закінчення ветеринарної академії. До Інґриди, яка живе в Пренаї, далеченько. Клаудіюс та Андрюс своїм мовчанням дали зрозуміти, що також не зможуть стати гостинними господарями. І тільки у Ренати виявилося достатньо місця, щоб влаштувати це свято. Вона жила на хуторі Пієнаґаліс, на цьому литовському хуторі, на своїй землі, вкритій снігом. І їздила вона в Анікщяй двічі, зустрічаючи з автобуса друзів і відвозячи їх у будинок. А наступного дня після «шенґенської забави», коли всі відіспалися та пообідали, відвезла їх назад на Анікщяйський автовокзал. Відвезла за один раз, здивувавшись, що в її маленькому «фіаті» на задньому сидінні вмістилося аж четверо пасажирів! А вони не тільки вмістилися, а ще й реготали всю дорогу. Дуже вже їх назва хутора розсмішила. Пієнаґаліс — коріння молока. «У тебе ж жодної корови!» — реготав Клаудіюс. «А яке в молока може бути коріння?» — питала теж із посмішкою на обличчі Інґрида. Рената кермувала машиною і на їхні запитання тільки стенала плечима. І сама при цьому думала про «коріння молока». Адже й її колись ця назва — Пієнаґаліс — здивувала. Коли була зовсім маленькою. «Все має коріння, — відповідала тоді на її цікавість бабуся Северюте. — У каміння, в істо­рій, у трави й у молока. Коріння молока дуже схоже на коріння трави! Якщо молоко на траву пролити, то піде воно в землю по корінням трави...»

Голос бабусі Северюте пролунав у пам’яті Ренати дзвінкіше, ніж зазвичай.

Тепер чотири пасажири зі заднього сидіння роз’їхалися по двоє в дві країни, а ті, хто сидів на передніх, залишилися наразі вдома, в Литві.

— То що ж приготувати? — спитала себе Рената.

Дід Йонас зізнався, що про вечерю почав думати з обіду, якого вирішив не їсти. Апетит уже не той, що раніше. Зовсім не той. По два апетити на день не навідується! Тому вирішив зберегти той єдиний, що ще з’являвся у нього в думках і бажаннях, на вечір.

На кухонному столі по центру — дерев’яне кружальце: підставка для каструлі чи казанка, дві тарілки, виделки, ножі. І дві чарочки. Строго, по-прусському. Нічого зайвого.

Коли Рената внесла на його половину чавунний казанок, терпкий запах заповнив усю кімнату. Дід звеселів, вловивши простий і знайомий аромат тушкованих свинячих реберець із картоплею.

— Ти ж зі мною вип’єш трохи? — спитав він, уже сівши, дивлячись на онуку, котра накладала гаряче в його тарілку.

Не чекаючи відповіді, налив собі й їй гіркого бальзаму.

— Діду, — Рената сіла за стіл, — ну давай, смачного!

Йонас вхопив міцними пальцями свиняче реберце, підніс до рота.

— Чим простіша їжа, тим смачніша, — вимовив він перед тим, як зняти з кісточки зубами м’ясо.

— Не поспішай, гаряче! — попередила Рената.

— Це не я поспішаю, а мій голод! Не дарма я його з ранку накопичував! Гарний светрик! — Дід кинув уважний погляд на онуку. — Під колір машини купувала?

— Майже! Я ж спочатку машину купувала під колір старого улюбленого светра. Ти його вже не пам’ятаєш... Майже такий же червоний... А потім новий светр — під колір машини.

— Чому ж не пам’ятаю, пам’ятаю! Він у тебе ще, як гольф, на шиї манжетою закручувався! А що з роботою?

— Звільнилася.

— Це я вже помітив. А нову знайшла?

— Ще ні. Треба вирішити, що хочу робити.

— Ну так, продавщицею, мабуть, нудно...

— Ні, не нудно. Можна багато книжок прочитати... Покупців зараз в Анікщяї стало менше. Всі, у кого машина є, в Паневежис за покупками їздять. Там вибір більший! Тобі, діду, також, до речі, треба щось купити. А то носиш усе старе!

— Старі носять старе, а нові — нове! Я ж не винен, що раніше так шили, що двадцять років носити можна!

— Винен, — засміялася Рената. — Певна річ, винен! Сам же ж шив!

— Шив, маю гріх, — закивав головою старий. — То куди тепер працювати підеш?

— Поки що не знаю... Ми з друзями вирішили пошукати роботу в Європі...

Дід Йонас завмер. Очі на мить зробилися скляні.

— В Європі? А ми тут де? — після паузи перепитав він. — Це ти з Вітасом вирішила?

— Це ми вшістьох вирішили. Наші друзі вже поїхали і влаштовуються, а ми наразі ще тут...

— А ти з Вітасом давно знайома?

— З серпня. Він хороший. Ветеринарну академію закінчив. Уже працює.

— Справді? Нехай він нашого Барсаса подивиться!

Йонас важко зітхнув, подивився на свою чарочку, наповнену бальзамом, підняв руку та тут же опустив знову на стільницю.

— Чорна діра — ця Велика Європа, — промовив він. — З неї не повертаються, не відгукуються...

Рената замовкла. Вона і до вечері знала, до чого призведе ця розмова. Але що було вдіяти? Казати щось треба!

— Як звали твою матір, мою доньку? — Йонас перейшов на шепіт.

— Юрате, — відповіла також пошепки Рената.

— А твого батька?

— Римас.

— Ти їх пам’ятаєш?

Рената мовчала. Вона заплющила очі. Не хотіла, щоб дід бачив сльози.

— Кого ти пам’ятаєш? — продовжував шепотіти запитання дід Йонас. — Бабусю Северюте пам’ятаєш?

Онучка кивнула.

— Моя Юрате та Римас залишили тебе з нами, коли тобі ще й шести не виповнилося. Поїхали на півроку в Англію на заробітки... І де вони? Де їхні зароблені фунти? Куди вони зникли? Що з ними ця Європа зробила? Вона їх просто вбила!

Рената піднялася з-за столу, розмазала сльози долонями по щоках.

— Я зараз, вибач, діду! — сказала і вийшла.

Повернулася через кілька хвилин, умита.

Якийсь час їли мовчки. На кухні у діда було тепліше та затишніше, ніж у Ренати. Вона раз по раз зиркала на всі боки. Здавалося, все тут із дитинства знала, кожен вбитий у стінку і загнутий цвях, на якому висіла то каструля, то друшляк. І все одно оглядатися тут було цікаво. Думки легко підпорядковувалися цікавості, лишаючи в спокою теми важкі, що викликають смуток й іноді — сльози.

— Одягнися, підемо на зірки подивимося! — запропонував дід Йонас, коли чай уже допили.

Вони вийшли на поріг. Дід у накинутому на плечі старому сірому драповому пальті, внучка —- в китайському пуховику.

Зірки палали яскраво на темно-синьому небі. Здавалося, що вони віддзеркалюються на білій скатертині снігу.

— Он там і там років із десять тому по вечорах світилися вікна, — дід показав рукою в бік занедбаних сусідніх хуторів. — Цей помер, — він затримав витягнуту руку, потім повів її далі, — цей потонув, цей спився, ці поїхали на заробітки... Я тут останній... Якщо ти поїдеш...

— Я ще не знаю, — зізналася Рената.

— Хочеш, я тобі пальто пошию? У мене десь сувій драпу лежить, сіро-блакитний, йому зносу не буде! — запропонував раптом старий.

— Ти вже років десять голку в пальцях не тримав!

— Вічний «Зінгер» працює, та й пальці ще міцні... Пальто, природно, до кольору машини не підійде, — він усміхнувся. — Під нього доведеться купувати ще одну машину, антикварну...

— Згода, — Рената кивнула. — Тільки потім пришиєш під петлю лейбик «Зроблено в Китаї».

— Ні, — дід захитав головою. — Пришию: «Зроблено в Литві. Фабрика Йонаса»!

М’яка лондонська зима спочатку втішила Клаудіюса. Все місто святкувало Різдво, гамірно та весело. По Оксфорд-стрит вешталися юрби туристів. Суцільна молодь. У лівому вусі дзвеніла іспанська мова, в правому — польська. А Клаудіюс стояв на розі Оксфорд-стрит і Бервік-стрит, встромивши свою жердину з рекламним щитом в асфальт тротуару. Напис на жердині справді привертав увагу перехожих: «Буфет за 5.99, їси, скільки заманеться!» І стрілка, що вказувала на бічну вуличку, де розмістилася та сама китайська забігайлівка, яка забезпечила його першим лондонським заробітком. У першу годину Клаудіюс навіть лічив, скільки людей його щит звернув із дороги і відправив підкріпитися до китайців, але потім перестав.

Інґрида волочилася крамницями, час від часу навідуючись до свого коханого. Раз принесла каву в паперовому горнятку з пластиковою накривкою. Другий раз — ситний пиріжок із картоплею.

— Може, підемо посидимо в кав’ярні? — запропонувала вона, підійшовши до Клаудіюса вже десь о четвертій. — Я всі магазини в окрузі обійшла! Більше нічого робити!

— До восьмої не можу, — втомлено видихнув хлопець. — «Дов­гий» сказав, що якщо прийде і мене не застане, то за день не заплатить!

— Цікаво, а тут можна отримати роботу напряму?! — пирхнула Інґрида. — Так, щоб не за когось працювати, а за себе?

— Треба шукати, — впевнено промовив Клаудіюс. — Ще кілька днів тут простою, а більше — ні! Вже ноги гудуть!

— А мені що робити? — спитала розгублено Інґрида.

— Піди в національну галерею! Вона безкоштовна та велика!

— Гаразд, — дівчина покірно кивнула. — Піду закохуватися в світові шедеври!

«Довгий» з’явився тільки о чверть на дев’яту, коли Клаудіюс, опустивши щит-покажчик догори дриґом, притулив його до стіни кутової крамниці одягу між вітринами, а сам сидів навпочіпки, спираючись спиною об ту ж стінку. Настрій був гидкий. Він уже думав, що його просто кинули, як якогось розтелеху.

Інґриді ж настрій приятеля не просто передався, а передався в обтяженому варіанті. Вона стояла на розі біля входу в магазин, скляні двері якого раз по раз роз’їжджалися та з’їжджалися, щоразу при цьому викидаючи на вулицю потік теплого повітря. Інґриді було холодно та нудно, але найбільше їй було прикро за Клаудіюса.

Однак «Довгий» усе ж з’явився. Відлічив Клаудіюсу тридцять фунтів — по три за кожну годину роботи, і підказав, що тепер він може віднести щит-покажчик у китайський ресторанчик і його там безкоштовно погодують.

— А її? — поцікавився Клаудіюс, показавши рукою на Інґриду, котра стояла трохи віддалік.

— Її? Нехай на вулиці зачекає! А ти візьми це, — він передав хлопцеві маленький пластиковий пакет. — Поклади його в кишеню куртки і потихеньку накидай туди всього. Краще шматочки свинини та курки!

Китайці — юнак і дівчина, що прибирали з вільних столиків посуд, — побачивши рекламний щит-покажчик у руках Клаудіюса, привітно закивали. Кинули погляд на Інґриду, котра зайшла з ним. Старший китаєць забрав із його рук щит, відніс у підсобку. Потім показав рукою на буфетний прилавок, на якому під склом у металевих прямокутних контейнерах ще залишалася всіляка їжа. З кожного стирчала ручка великої ложки.

Клаудіюс показав китайцеві пальцем на Інґриду. Той зрозумів безсловесне запитання і, чемно всміхнувшись, кивнув.

Вони взяли по тарілці, наповнили її кисло-солодкою свининою, овочами, куркою, підсмаженою з ананасами і горіхами кеш’ю. Сіли за чистий столик і почали наминати смачну, екзотичну вечерю.

Коли захотілося пити, Клаудіюс підійшов до холодильника зі скляними дверцятами. Але тут знову з’явився китаєць і пояснив, що за фанти і кóли треба платити. Клаудіюс повернувся на місце, і тут же їм принесли літрову фігурну пляшку з водою та дві склянки.

— Ну що, ми тут виживемо? — спитав роблено бадьорим голосом Клаудіюс.

Інґрида подивилася на нього сумно.

— Мусимо вижити, — сказала вона. — Треба тільки знайти нормальну роботу! І знайти її самим!

До Іслінґтона їхали на другому поверсі автобуса, на передніх сидіннях. Вечірнє місто, що пропливало повз із висоти «даблдеккера», діяло як заспокійливі ліки. У Клаудіюса трохи паморочилося в голові. Язик ще відчував кисло-солодкий соус. Ноги продовжували гудіти, але водночас настало умиротворення і навіть десь поруч із його думками ховалася радість від того, що через хвилин двадцять вони повернуться в свою кімнатку, де буде майже тепло та затишно і де вони зможуть відпочити й, якщо залишаться сили, потеревенити, поміркувати вголос про наступні кроки з пошуку власного місця, власного життєвого простору в цьому величезному та дуже зайнятому самим собою місті.

Сходинки, що спускалися до дверей, були освітлені кухонним вікном. За столиком хтось сидів.

— Добре, що ми вже поїли, — промовив Клаудіюс, витягаючи ключі з кишені.

У кімнатці вони зняли куртки, роззулися, прилягли на ліжко, накрите старим пледом.

— Чимось пахне, — Інґрида підняла голову.

Клаудіюс принюхався.

— Сусіди на кухні курять, — сказав він. Нахилився, зазирнув під ліжко і раптом зареготав.

— Ти чого? — здивувалася Інґрида.

— Минулі мешканці свій антикваріат забули! — Він підняв із підлоги червону гумову грілку, наповнену холодною водою.

— Може, залити окропом? — спитав весело в Інґриди.

— Не треба, — відмахнулася вона й усміхнулася. — Ти будеш моєю грілкою!

Рю де Бельвіль котилася вниз у напрямку площі Републік, як м’ячик по схилу пагорба. Крокувалося весело, та й небо, синє та легке, як ситець, що проглядає через тонку павутину хмар, бадьорило та додавало оптимізму.

Барбора й Андрюс йшли, тримаючись за руки, але раз по раз відпускали один одного, щоб обійти жінку з візочком, котра йшла назустріч, або пенсіонера з продуктовою торбою-візком.

Все у них вийшло напрочуд швидко та безболісно. Нехай торочать, що інтернету довіряти не можна. А ось вони ще до від’їзду познайомилися у фейсбуці з литовцем, котрий уже десять років живе в Парижі. Він їх через соцмережу познайомив із поляком, а той підшукав для молодої симпатичної пари маленьку однокімнатну квартирку поруч із метро «Жардан», на вируючій життям вуличці з десятками крамничок, цукерень і дешевих перемовних пунктів. Половина привезених грошей пішла на заставу й аванс за цю «кавалерувку», як називав її поляк, зате квартирка була чистенька, а кухня, хоч і мікроскопічна, вміщала в себе все необхідне для нормального життя. На низькорослому холодильнику стояла мікрохвильовка, на ній — електрочайник. Праворуч від холодильника — мийка. Власне, ось і вся кухня — метра зо два завширшки і стільки ж — углибину. Довжини тут не було. Зате не було і дверей, просто кухонна ніша, в яку заходиш безпосередньо з кімнатки з одним вікном, одним столиком під цим же вікном, широким ліжком під стінкою і дивною шафкою в закутку. Дивовижа її полягала в тому, що шафка застібалася на блискавку і зроблена була з білої тканини, натягнутої на прямокутний металевий каркас. Практично й сучасно.

А над ліжком висів аматорський портрет кучерявої африканки з білозубою посмішкою, намальований гуашшю і навіть нерозбірливо підписаний художником. Картонка висіла без рами. Квартирку здавала їм звичайна молода француженка, худенька, коротко обстрижена, котра ледь розмовляла англійською. Отже, портрет африканки, що висів над ліжком, явно не був її родинною реліквією.

Між крамницею арабського різника з вивіскою «HALAL»[8] над вітриною і турецької кебабною був затиснутий звичайний паризький бар.

Вони зайшли в його двері так само впевнено, як заходили в бари та кав’ярні Вільнюса.

— Deux cafés![9] — чітко, з гордістю вимовив Андрюс одну з перших вивчених французькою фраз.

Вони стояли з Барборою біля барної стійки та насолоджувалися «паризьким моментом», ритуалом, про який вони і раніше знали. Кава біля барної стійки — найдешевша. Один євро. Варто сісти за столик поруч, й її ціна підскочить до двох. А якщо ще вийти на вуличну терасу, то там той же еспресо буде коштувати два п’ятдесят. Але тут тераси не було, а пити каву стоячи біля барної стійки додавало особливого задоволення. Вони почувалися парижанами. І почувалися б парижанами до останньої краплі кави в горнятку, якби бармен, худий гостроносий француз, не ввімкнув раптом пультом телевізор, що висів на кронштейні під стелею, і не спитав їх про щось французькою, киваючи на телеекран. Тут уже довелося Андрюсові розвести руками.

— Pas FranÇais, English, — сказав Андрюс.

— Pas English, FranÇais[10], — відповів бармен, але вимовив це з посмішкою цілком привітно, так, немов вони мирно домовилися не розмовляти через відсутність спільної мови.

А на рю Бельвіль випали вслід за зграєю хмар, що пролетіли, промені сонця. Вулицею застрибали сонячні зайчики від скляних дверей магазинчиків і ресторанів, що прочинялися та зачинялися то тут, то там.

Андрюс витягнув із кишені куртки пухнастий червоний клоунський ніс на ґумці, почепив його.

Малюк, якого назустріч вела молода мама-китаянка, залементував щось китайською. Його мама також глянула на клоунський носик і заусміхалася.

На розі біля китайського супермаркету Андрюс зупинився й озирнувся. Тут було людно, але люд не був французьким: араби, китайці, африканці, магрибинці. Хоч настрій і спонукав Андрюса до веселої вуличної клоунади, але ця публіка не вселяла впевненості, що його перший паризький сольний номер виявиться успішним. І вони рушили далі.

Тепер це була вже інша вулиця, рівна, не така яскрава, але ще жвавіша та залюднена. По обидва боки тягнулися нескінченні магазини одягу та взуття, іноді розбавлені крамницею з валізами, перед якою на тротуарі, «скуті одним ланцюгом», щоб не вкрали, стояли цілі валізні родини: від маленьких несесерів, які дозволялося брати зі собою в літак як ручну поклажу, до скринь, в яких могла б поміститися й людина середньої статури.

Повз промайнули ще дві паризькі кав’ярні, за барними стійками яких звичайні парижани, французи, пили повільно свій еспресо за євро, зануривши погляд у газети, що лежали поруч.

А попереду вигулькнула карусель, і вона крутилася! Очі Андрюса спалахнули азартом. Він прискорив крок, Барбора ледве встигала за ним. Зупинилися біля каруселі посеред площі Репуб­лік. На карусельних кониках кружляли діти, а мами та няні стояли поруч і махали їм руками.

Барбора кинула погляд на Андрюса. Потім озирнулася навколо, намагаючись здогадатися: куди він зараз встане, щоб привернути до себе увагу. Між бровкою дорожньої розв’язки та каруселлю місця було замало, хоча саме тут якраз і проходили люди, котрі перетинали площу. За каруселлю відкривався вільний майданчик, а далі стояв пам’ятник. «Мабуть, під пам’ятником!» — вирішила Барбора.

І помилилася.

Андрюс зробив два кроки вперед і, жестом попросивши її не підходити, закрутився на місці, як турецький дервіш. Мами та няні озирнулися на нього здивовано, але його червоний клоунський ніс ніби виправдовував таку поведінку. Й їхні напружені спочатку погляди заспокоїлися.

А Андрюс зупинився, скорчив здивовану фізію і став махати дітям, що кружляли на каруселі, які також його помітили і тепер, як тільки клоун з’являвся в їхньому кругозорі, розглядали його жадібно та з цікавістю.

А коли карусель сповільнила своє обертання та зупинилася, і мами з нянями познімали своїх малюків із конячок, дітлахи самі потягнули дорослих ближче до чоловіка з червоним клоунським носом.

Тут уже Андрюс розійшовся не на жарт. Барбора споглядала на нього і не могла збагнути, чим, крім носа, він привертає увагу цих діточок. Може, рудою шевелюрою? Адже клоуни часто руді. А він до того ж рудий від народження! Андрюс просто нахилявся, махав руками, робив вигляд, що втрачає рівновагу й ось-ось впаде. Опускався різко навпочіпки і заглядався по-собачому в небо. Коротко кажучи, пустував від душі. Діти сміялися, мами з нянями всміхалися, перемовляючись між собою.

«Цікаво, на скільки його вистачить?» — спитала себе Бар­бора.

Хвилини через три клоун сповільнив свої рухи і немов поплив, захитався, не зводячи з дітей погляду. Потім схопився руками за голову і ніби став її руками нахиляти. І сів знову навпочіпки.

Висока струнка мулатка відпустила руку білого малюка, щоб витягти з гаманця монетку. Підійшла, поглядом шукаючи, куди б її опустити.

Андрюс зніяковів на мить, мабуть, допетрав, що бракує горнятка або тарілки для гонорару. Тому просто простягнув свою долоню. І монетка лягла в неї, заманливо блиснувши на сонці. Ще три жінки потішили його своєю щедрістю, а решта, забравши дітей, пішли.

— Ну от, Барбі, можемо ще кави випити! Тут досить! — зраділо повідомив Андрюс.

— Я більше кави не хочу! — твердо заявила вона. — А ось перекусити було б незле.

Андрюс озирнувся вусібіч. Зупинив погляд на новій групі мам-няньок із дітьми, котрі з’юрмилися біля каруселі.

— Ну, тоді зачекай ще трохи, а я попрацюю! Щоб на щось смачненьке вистачило! — запропонував він.

— Природа Різдво не святкує, тільки людина! — сказав старий Йонас у відповідь на пропозицію Ренати прикрасити не тільки ялинку в будинку на половині діда, а й ялинку, що виросла за коморою ближче до лісу.

Рената сперечатися не стала. Тим більше, що сама сумнівалася, чи вистачить у них прикрас аж на дві ялинки. Коробки з ялинковими іграшками — старі та різних розмірів — дід приніс із комори. Пригадати, де вони там лежали, внучці Йонаса так і не вдалося, та й не було часу.

Дід Йонас сам приніс із лісу ялинку, вже підрубав нижні гілки, щоб глибше запхнути її у відро.

У картонці, яка ще зберегла приклеєний ярличок із написом «Годинник настінний», лежали, загорнутими в газетний папір, із півтора десятка прикрас. Рената звільнила їх від паперу і виклала, щоб легше було вирішити: яку кульку або яку святкову фігурку на яку ялинкову гілку повісити. Перед нею тепер лежали два старовинних прусських Діда Мороза розміром із долоню кожен. Один — одягнений у червону м’яку шубку з ґудзиками-перлинками, на голові — червона шапка, а другий — у білій шубі та коричневій шапці і з яскраво-червоними плямами рум’янцю на ляльковому веселому личку. Поруч із ними — дві снігуроньки, одягнені так, що здогадатися, котрому з Дідів Морозів кожна становила різдвяну пару, нікому б важко не було.

Після підвішування снігуроньок та їхніх білобородих дідів Рената прикрасила ялинку кульками радянського часу та різнобарвними янголятами — новими і дуже старими.

Дід Йонас тим часом заніс у кімнату дві набиті полотняні торбини. Прибрав усе зі свого підвіконного круглого столика, розв’язав торби. З однієї витягнув пучок сіна і став акуратно розкладати його на стільниці. Дістав ще пучок, покрив стільницю так, що й дерево її перестало крізь сіно прозирати. Потім розв’язав другу торбину і витягнув звідти сухі польові квіти. Розклав їх поверх сіна, від чого стільниця стала схожою на галявину в глибоку осінь — поверх жовтого сіна висхлі сині зірочки квітів, як зорі розсипані.

Відійшов Йонас на два кроки від столу, помилувався своєю роботою. Потім повернувся і став руками сіно з квітами притискати, особливо в тих місцях, де вони вгору стирчати намагались.

Після цього попросив Ренату допомогти білосніжну лляну скатертину поверх сіна і квітів постелити. Опустили вони її з двох боків акуратно.

— Гайда тепер до тебе, твій стіл прикрасимо! — скомандував дід, підхопивши обидві вже легкі торби.

Рената пішла за ним на свою половину. Її стіл був більший, овальний. За ним могло поміститися до дванадцяти гостей. На її стіл, як їй зараз здалося, сіна та висушених польових квіточок може й забракнути.

Та насправді вистачило. Дід Йонас, здавалося, встеляв її стільницю сіном і квітами набагато старанніше, ніж свій власний круг­лий столик. Коли рівняв сині висхлі квіточки, в очах його крізь товсті лінзи окулярів блиснули сльози. І він зняв окуляри, витер очі тильним боком великої долоні, після чого знову начепив окуляри на ніс і продовжив, намагаючись зробити так, аби квіточки по сіну були розсіяні більш-менш рівномірно.

«Навіщо? — думала, спостерігаючи за ним, Рената. — Все одно ж згори ляже лляна скатертина, і тільки ті, хто готував різдвяний стіл, знатимуть, що між традиційною дюжиною страв і стільницею, на якій вони, ці страви, начебто стоять, лежить вис­хле поле минулого літа».

Старовинна лляна скатертина з ледь помітним білим по білому візерунками лягла на великий овальний стіл. Дід Йонас завмер на мить, озирнувся, немов давно не заходив на половину внучки.

— Ну, гаразд, підемо, займемося нашим столом. А їхній стіл, — він подивився на тільки-но покрите лляною скатертиною овальне поле минулого літа, — їхній стіл встигнемо приготувати!

Повернулися на половину Йонаса. Тут усе було інакше, немов під одним дахом сусідило дві різних оселі: стара й нова. У діда в кімнаті стояв запах часу, минулого часу, запах майже ста років, спресованих в один гербарій із сотнею різних листочків — у кожного року, як у дерева, свій власний листочок. У Ренати на її половині якщо й з’являлися іноді запахи, то тільки на кухні або коли гарячу їжу заносила в кімнату й її аромати ненадовго затримувалися там. На її половині повітря було чистим і майже стерильним, воно не відволікало якимись особливими відтінками чи нагадуваннями. Лише іноді ставало солодким, коли на столі з’являлися квіти — частіше зрізані на дворі під будинком самої Ренати, ніж подаровані гостями.

Дід поставив у центрі круглого столика стару дерев’яну фігурку Рупінтоєліса[11]. Трохи поправив її, щоб обличчям Рупінтоєліс був обернений до дверей у коридор, назустріч тим, хто міг би прийти, але не прийде. Зітхнув важко старий Йонас, відірвав погляд від прочинених дверей у коридор, подивився на внучку.

— Ну що, накривай уже тут, а я на твій стіл піду його по­ставлю!

Рената побачила в його руці ще одну дерев’яну фігурку Ісуса, котрий сумно сидить.

— Діду, а чому у нас Ісуса називають Рупінтоєлісом? — спитала вона.

Йонас підняв фігурку на долоні до обличчя, глянув на неї задумливо. Стенув плечима.

— Ісус — він завжди на хресті розп’ятий, а Рупінтоєліс завжди сидить, підперши голову рукою. Сидить і про нас думає, переживає.

— Про нас — про литовців чи про всіх людей?

— Ім’я ж литовське — Рупінтоєліс, інші народи його так не називають. Отже, про литовців, бідолашний, весь час думає!

Рената стримувала посмішку, поки дід не вийшов із кімнати. Та й потім, спочатку до вікна і столу обернулася, а потім уже розсміялася беззвучно. Настрій став світлим і теплим, ніби рання весна настала. Стала носити дівчина з кухоньки діда приготовані вже страви на стіл: облатки, привезені з костелу, квашену капусту з кмином, журавлиний кисіль, огірки та гриби солоні, салати з буряка і з морквини з часником, шлижикай[12], а до нього макове молочко, картоплю варену зі сушеним кропом, щедро политу соняшниковою олією, коропа, тушкованого зі селерою, і запеченого лосося. Потім уже додала на стіл кілька яблук зі старої яблуні, які в льосі до весни завжди зберігаються, і квадрат чорного ароматного литовського хліба. Поправила страви так, аби м’яко їм і рівно на столі стоялося і щоб виглядали вони гарно, як годиться в такий день. Поки стіл накривала — забулася і про діда забула. А як важкий квадрат литовського хліба на дошці на скатертину поклала, так і згадала про нього, про те, що вже хвилин зо п’ять, як він на її половину пішов Рупінтоєліса ставити, пішов і не повернувся.

Миттєвим дитячим спогадом промайнула картинка, як вона його в льосі на кріслі знайшла, того дня, коли допив він останню скляночку наливки, зробленої покійною дружиною. Але тоді Рената перелякана була і боялася, що дід помер. А тепер він був поруч. Міг просто сісти і забутися, як вона тільки-но забулася!

Зайшовши до своєї кімнати, Рената відразу побачила діда — той сидів у на стільці, відсунутому від столу на добрі два метри. Сидів і дивився на Рупінтоєліса.

Вона підійшла і застигла, також звернула свій погляд на дере­в’яну фігурку замисленого Ісуса. Сидячи на пеньку чи камені, підставивши під щоку напіврозкриту долоню, Рупінтоєліс дивився на дві знімки в рамочках, поставлені перед ним, — фотографії її батька Римаса й її матері Юрате. Рената раптом згадала, що раніше це була одна світлина, на якій її батьки сиділи на двох стільцях разом, поруч.

— Діду, а навіщо ти світлину розрізав? — здивувалася.

— Щоб Рупінтоєлісу було зручніше за ними плакати, за кожним окремо, — не дивлячись на внучку, відповів старий Йонас.

— Сюди вже можна нести? — спитала вона, вирішивши більше не продовжувати розмову про її давно зниклих батьків — крім болю ця розмова нічого їй ніколи не приносила, а сьогодні в світі найсвітліше свято, то навіщо його затьмарювати?

— Неси! — кивнув дід.

Незабаром дівчина стояла на порозі, накинувши дідів кожух поверх светра. Стояла, послана дідом вивідати на небі першу зірку. Стояла, дивилася на небо, бачила вже три зірки, але назад у будинок не поспішала. Дивилася на ці зірки та шепотіла собі: «Ну, ще одна, і піду!» Але коли поруч із трьома спалахнула четверта, так і залишилася стояти і про майбутнє мріяти. І тільки коли відчула, що лічити зорі, які прокинулися на небі, вже сенсу немає, повернулася в коридор і збагнула, що, незважаючи на теплий дідів кожух, вона трохи змерзла.

Дід її повернення в кімнату зрозумів правильно і налив одразу собі й їй різдвяного пива з Утени. Пригубили. Помовчали. Поглядами зустрілися і поглядами ж привітали одне одного зі Святим Різдвом. І за трапезу взялися.

Близько півночі перейшли на половину Ренати та посиділи за овальним столом. Теж мовчки, тільки задумливіше і без тихої радості, яку відчувала в собі Рената за круглим столиком дідуся. Фотографії батька та матері, які стоять перед Рупінтоєлісом, навіяли смуток, все в них говорило про безповоротне минуле — і рамки, і старий кольоровий фотопапір, що спотворює колір облич, і самі обличчя, застиглі з неприродним, позуючим і напруженим виразом. Вони, Римас і Юрате, молоді та вродливі, немов не хотіли фотографуватися, соромилися об’єктива фотографа і чекали, коли він уже нарешті клацне своїм апаратом. В їхніх поглядах і обличчях не відчувалося любові. Зараз ці дві світлини легко сприймалися, як портрети двох незнайомих одне із одним людей. Якщо б Рената не бачила цю світлину раніше, вона ніколи б, мабуть, не здогадалася, що перед нею і Рупінтоєлісом стоять дві половинки одного знимка.

— А вони кохали одне одного? — Рената зазирнула дідові в вічі.

— Тут — так, — сказав він. — А там — не знаю.

Уранці, коли Рената везла діда в Анікщяйський костел Святого Матаса на Різдвяну службу, в її голові шуміло випите минулого вечора пиво. Шуміло неголосно. Поки їхали по сніжній колії до асфальтової дороги, діда Йонаса заколисало і він задрімав, опустивши голову на плече. Рената зменшила швидкість, боячись розбудити його. Чомусь захотілося довезти його в дрімоті прямо до воріт костелу і тільки там розбудити.

Думками Рената забігла вперед та побачила, що буде далі цим святковим днем. Побачила овальний стіл уже без світлин батьків і круглий столик — також. Побачила діда, котрий нарізає до сніданку товсті скибки копченого окосту і скибки чорного литовського хліба, побачила великі святкові чайні горнятка: червоні у великий білий горошок. Дід любив їх витягати «з особливої нагоди», і цей випадок наступав тільки один раз на рік, на Різдво. У думках Рената намагалася забігти ще далі, в післязавтра, коли обіцяв приїхати Вітас. Але туди Рената їх уже не відпустила, щоб не відволікатися від дороги і думати про сьогоднішній день, такий світлий і тихий, даруючи спокій і внутрішню радість, яку хотілося зберігати в собі довше і ділитися нею тільки зі найближчими. Ближчого за діда Йонаса у Ренати нікого не було. І вона на ходу кинула турбот­ливий погляд на старого, котрий, гойдаючись у своїй дрімоті та в машині, як на човні, виплив на середину Тракайського озера, потрапивши під вітер, що дме з боку Вільнюса. Вітер завжди або майже завжди дме з боку столиці.

Рената всміхнулася своїм думкам, зрадівши тому, що відволіклися вони від найближчого майбутнього і просто пірнули в фантазії, що нагадують дитинство, її дитинство.

— Ну, тут я повертаю, — обернувся візник-поляк до Кукутіса, призупинивши коня окриком. — Якщо хочеш, можеш у мене переночувати. Адже скоро стемніє!

Кукутіс озирнувся назад. Побачив позашляховик із увімкненими фарами, що наганяв їх. Джип, не зменшуючи швидкості, об’їхав віз, що стояв на його шляху, і помчав далі. А праворуч за засніженим полем лежало село, посеред якого гордо стояв і виблискував сріблястим хрестом великий костел.

— Ні, дякую, — Кукутіс зістрибнув на дорогу. — Піду я ще трохи вперед. Та й тобі краще буде!

— Чому мені краще буде? — здивувався візник-поляк.

— Я в чужих оселях легко приживаюся! Давно за собою такий гріх помітив. Де переночую, там, буває, й залишаюся...

— Що, поки не виженуть? — поляк зацікавлено дивився в очі Кукутісу.

— Ні-і, мене не виганяють... Просто перестають помічати. Я до будь-якого обійстя характером підходжу. Характер у мене — те, що треба. Я — скрізь у світі вдома. А потім, прижившись, сам іду. Я ж бо знаю, що в гостях добре, а в дорозі — краще!

— Так, — закивав поляк. — В дорозі краще, ніж у гостях! Але дорога все одно веде або додому, або в гості... Ну, нехай щастить!

Він перевів погляд з Кукутіса, що стояв на дорозі, на конячку.

— Но-но, пішла! — і його короткий батіг несильно торкнувся кінського крупа.

Кукутіс стояв і проводжав поглядом підводу, що звернула на польову стежку. Потім знову озирнувся назад — зимове повітря загусало, каламутніло.

Провів Кукутіс тильною стороною долоні по щоках. Огрубіла шкіра пройшлася по щетині. Він немов прислухався до волосся шкірою кисті. По довжині волосків безпомилково визначив час, адже голився рівно о дев’ятій ранку, отже, зараз десь пів на третю. Можна було б перевірити, витягнувши з кишені короткого плащика годинника, але навіщо? Навіщо йому точний час, якщо він не спізнюється на потяг і не спізнюється на літак? Певна річ, що так чи інакше він усе одно запізниться, однак відбудеться це не зовсім із його вини. Він уже стільки разів в житті спізнювався прийти на допомогу, тому що передбачити, коли і де знадобиться його поміч, за допомогою точного часу було аж ніяк неможливо. Точний час діє тільки там, де є розклад. Та й то не скрізь. А який розклад може бути у нещасного випадку чи недуги? Або в смерті? Га? Чужий біль він відчував серцем і дуже здалеку. І серце в цей момент ставало глобусом болю, на якому, як і на звичайному шкільному глобусі, вписані були країни та континенти, точками жирними були позначені столиці великих держав. І ось кольне у нього серце ліворуч і внизу, і розуміє він, що комусь із литовців в Іспанії чи Португалії погано стало. Але щоб збагнути, де знайти цього нещасного, треба набагато ближче до Іспанії або Португалії опинитися. Вже точно не в Польщі, а десь ну хоча б на половині дороги між Варшавою та Мадридом!

«Атож!» — погодився зі своїми думками Кукутіс і кивнув.

І продовжив свій шлях. За наступну годину його обігнали дві вантажівки й автобус, а назустріч — жодної машини. Небо в сутінках стало опускатися швидше. Попереду вогники села замаячіли. І додав Кукутіс кроку, спритно закидаючи свою дерев’яну ногу поперед здорової. Час від часу озирався назад, аби вчасно з дороги зійти в разі появи транспорту. Однак із боку Литви дорога була порожня, та й у бік Литви ніхто не їхав.

Холод посилився і став поколювати щоки. Дійшовши до повороту до манливих вогнів із вікон будиночків, Кукутіс звернув і відчув полегшення.

Як і годиться, крайній будиночок цього села був кособокий і не фарбований, і всім своїм виглядом волав про допомогу.

Кукутіс зайшов у прочинену хвіртку. Піднявся на дерев’яний поріжок, від чого дошки під ногами заскрипіли жалібно. Постукав у дерев’яні двері, оббиті грубою сірою повстю, з якої в Росії валянки катають.

Хвилини зо три минуло, перш ніж двері відчинилися, і в проймі з’явилася жінка років шістдесяти в теплій синій хустці, синій кофті і чорній грубій спідниці аж до підлоги.

— Dobry wieczór![13] — привітав її Кукутіс польською. — Я з Литви до Парижа йду. Пустіть переночувати?

— З Литви? До Парижа? — Жінка придивилася до обличчя мандрівника, потім опустила погляд нижче і коли побачила дерев’яну ногу Кукутіса, то відразу ж крок назад зробила. — А як пана звати?

І втямив Кукутіс, що його впускають на ніч. Інакше навіщо ім’я питати?

— Кукутіс, — повідомив він.

— А я — Ельжбета.

Слідом за господинею зайшов гість у кімнату, ледь освітлену слабкою лампочкою, світло якої ще більше притлумлювала зелена тканина абажура. На білих стінах — безліч світлин в однакових рамках. Під віконцем ліворуч — овальний стіл і три віденських стільці. Праворуч — застелене ліжко з пірамідкою трьох подушок, біля неї — тумбочка. На ній — карафка з водою, склянка та коробочка ліків.

Сівши на стілець, Кукутіс озирнувся й обернув свій погляд до Ельжбети, котра присіла поруч.

— Добре, що ви пам’ять про рідних зберігаєте! — сказав він у задумі, кивнувши на фотографії, що висіли на стінах.

Жінка відмахнулася, в її очах, попри тьмяне світло, гість помітив веселий вогник.

— Це я колись із кіножурналів повирізала! Тут і актори, і співаки наші... З ними якось затишніше. То до одного підійдеш, то до іншого. Погомониш, і на душі легше стає!..

— Байдуже, отже, рідні! — кивнув Кукутіс. — З чужими ж про те, що хвилює, не радяться!

Ельжбета глянула в обличчя гостя, і в її очах з’явилася стурбованість.

— Що це я вас забалакую, коли ви з дороги! І втомилися ж, мабуть!

— Втомився, — зізнався Кукутіс.

— А худий який, — сплеснула долонями господиня, все ще не зводячи очей із обличчя гостя. — Я зараз! — вона підхопилася на ноги. — Я зараз вам у кухні постелю. Там добре, тільки мишки іноді пищать.

Хвилин за п’ятнадцять жінка провела Кукутіса на маленьку затишну кухоньку. Показала поглядом на лавку, край якої, дере­в’яний, фарбований у коричневе, визирав з-під старого смуга­с­того матраца, накритого, своєю чергою, простирадлом і червоною ватяною ковдрою.

— Подушку я зараз принесу!

— Не треба, — зупинив її гість. — Мені без подушки іноді краще спиться!

— Гаразд! Тоді — на добраніч! Я сплю міцно, тому не бійтеся галасувати, якщо треба! — сказала вона і вийшла.

Кукутіс, залишившись наодинці, витягнув із кишені пальта годинник, відкинув накривку і поклав його на столик, відсунутий під суміжну стіну. Потім зняв верхній одяг і накинув його на спинку крісла. Роздягнувся. Відстебнув на ніч дерев’яну ногу, подивився, чи не зносилися ще ремінці, якими кріпилася вона до культі. Ремінці добрячі, зі свинячої шкіри. Їм уже років тридцять, а то й більше! Трохи потерлися, але їм ще служити і служити! Опустив важку ногу акуратно під столик — щось у ній дзенькнуло раптом металом, щось у її нутрі. Кукутіс вимкнув у кухні світло і заліз під ватяну ковдру.

Лежав, думав про господиню, слова її в пам’яті перебирав, як вервицю. На холодильник зиркав під іншою стінкою, поруч із плитою, біля якої стояв невеликий газовий балон.

«Та й нема де більше мене покласти тут! — подумав. — Будиночок однокімнатний, й як їй тут живеться з її трьома десятками акторів і співаків!»

Усмішка розімкнула губи.

— Ви такий худий, я вам у кухні постелю! — прошепотіли губи Кукутіса раніше почуті слова.

Він прислухався. На столику цокав його годинник, а в холодильнику щось дзюркотіло.

«Може, вона чекає, коли я дверима холодильника трасну? — подумав Кукутіс. — Добрі жінки люблять годувати мандрівників, а вона, Ельжбета, добра! Я таких багато зустрічав!»

Полежавши з півгодини, та так і не заснувши, піднявся Кукутіс на одну ногу. Тримаючись руками за стільницю, вміло однією ногою в бік холодильника просунувся, то п’яту вперед викручуючи, то носок стопи. Відкрив дверцята, й одразу на дерев’яну брунатну підлогу вилилася, як сирий жовток, пляма світла.

У холодильнику лоток яєць стояв, пляшка молока поруч, банка з бринзою в мутнуватому росолі, півпалки ковбаси. У дверцятах — відкрита пляшка «Зубрівки» і коробочка з ліками.

А у вітальні тим часом світло згасло, і збагнув Кукутіс, що лягла господиня. Лягла, але, можливо, ще не спить, а про життя міркує. Про життя, і про нього, про Кукутіса. Намагається, мабуть, утямити, чи сам Кукутіс до неї зайшов, чи його Бог до неї послав. Звісно, варто лиш жінці в такій ситуації відповідь на це запитання знайти, і світ її відразу перевернеться. Це якщо вона допетрає, що мандрівника до неї Бог послав. Але ж і її світ не такий уже й поганий! Навіщо його перевертати?!

Узяв Кукутіс із полиці шмат ковбаси. Відкусив. У роті розлився милий із дитинства смак часнику та в’яленого м’яса. Зараз би чорного житнього хліба погризти!

Кукутіс хліб поглядом знайшов, але далеко він лежав — на підвіконні в дерев’яній мисці.

Потягнувся Кукутіс рукою за пляшкою «Зубрівки», відкрив і шийку до носа підніс. Запах горілки оживив ніздрі.

Зітхнув мандрівник, знову закрив пляшку корком і на місце поставив. Замість горілки взяв у руки сире яйце, нігтем великого пальця шкаралупу знизу і згори пробив та й висмоктав яєчко.

Знову грюкнули неголосно дверцята холодильника, і стало в кухні темно. Усміхнулася, почувши цей гамір із кухні, Ельжбета. Усміхнулася, заплющила очі та заснула.

Вранці за вікном сніг валив, густий і лапчастий.

Снідали чаєм і бринзою. До бринзи поставила Ельжбета на стіл чорного хліба, а до чаю — меду.

— Може, зачекаєте? — спитала вона, споглядаючи у кухонне вікно.

— Зачекаю, — кивнув гість.

І сиділи вони за чаєм довго. То мовчки, то обережними словами обмінюючись. Ельжбета очей із Кукутіса не зводила, і так довго на нього дивилася, що став він їй таким же рідним, як і вирізані з кіножурналів портрети акторів і співаків.

— Я в одному журналі читала, — озвалася господиня після чергової паузи, — що одружені чоловіки довше за неодружених живуть.

— Так, і помирають рідше, — з готовністю погодився Кукутіс. — Так воно й є! А ще одружені рідше під потяг або під машину потрапляють. І тонуть не так часто. Може, якби я одружився вчасно, тупотів би зараз по землі двома власними ногами, а не однією власною, а другою дерев’яною! Але мудрість приходить занадто пізно...

— А чому ж не одружилися? — вже сміливіше поцікавилася Ельжбета, сприйнявши балакучість Кукутіса як готовність про своє життя розповісти.

Кукутіс ковтнув чаю, помилувався на чорну у червоних трояндах кофту на господині, одягнену явно на його честь. Спідниця на Ельжбеті цього ранку коротша була, трохи нижче колін, але теж чорна та тепла.

— Я б одружився, тільки батько нареченої проти був, — сказав гість і зітхнув. — Давно це було.

Кукутіс озирнувся до вікна, на сніг, що валив суцільним білим пухом, задивився. Так задивився, що забув, на що дивиться. Біле воно й є біле, навіть якщо згори вниз летить.

— Як же його звали? — прошепотів Кукутіс.

— Кого? — перепитала господиня.

— Мірошника. Батька нареченої моєї. Її Рамуте звали.

— Гарна була?

— Дуже. Очі зелені. Носик, як у лисички, тоненький.

— Струнка була?

Кукутіс похитав головою.

— Горбатенька.

Ельжбета чомусь втомилася дивитися на профіль гостя, котрий втупився у віконце. Теж на сніг погляд свій пересунула.

А Кукутіс, навпаки, обернувся й їй в обличчя зазирнув. Погляди їхні зустрілися, і здалися йому очі господині такими ж, як у Рамуте.

— І батько не віддав за вас горбату доньку? — В голосі Ельжбети прозвучав щирий подив.

— Не віддав, — Кукутіс зітхнув. — Не віддав горбату за одноногого! Гадав, що я з нею через млин одружуся. А ще думав, мабуть, що який із мене, одноногого, помічник на млині?! Мішки з борошном носити я не міг, лопаті лагодити — також. Так і не склалося у нас щастя.

— Шкодуєте?

— Як не шкодувати?! — Кукутіс провів долонею по щоці, згадавши, що вранці не поголився. Не витягнув із таємної шухлядки своєю дерев’яної ноги небезпечну, добре нагострену бритву.

І раптом спинився за вікном снігопад, і світліше стало.

«Не Бог його послав», — подумала Ельжбета.

А Кукутіс попросив господиню води нагріти. Поголився. Перевірив, чи добре дерев’яну ногу на місце прилаштував.

Дала Кукутісу господиня в дорогу недоїдену ним уночі ковбасу і шматок бринзи зі скибкою хліба.

— Зараз такі гарні нові ноги роблять, — сказала вона наостанок, коли чоловік уже в плащі на порозі стояв. — Я по телевізору бачила! Люди з такими ногами навіть в Олімпіаді беруть участь!

— Я дуже старий для нової ноги, — спокійно відказав на це гість. — Та й до старої звик, вона в мене особлива! Зараз таких уже не роблять!

Ельжбета кивнула. І погоджуючись із мандрівником, і прощаючись з ним одночасно.

Під ногами сніг хрустів. Ішов Кукутіс узбіччям ліворуч від свіжих слідів автомобіля, що проїхав нещодавно. Попереду з’явилася інша дорога, та, з якої він минулого вечора звернув. За нею їхали вантажівки й автобуси. Їхали, в основному, праворуч, у бік Німеччини. Ну а там, навколо Німеччини, й уся інша Європа скупчилася. Праворуч — данці з норвежцями, прямо — голландці, ліворуч — французи з італійцями. Головне до правильної розвилки дістатися!

Три ночі поспіль на вулиці Лондона лягав сніг. Тонким шаром вкривав тротуари та дороги. На дорогах він танув швидше, і вже години до восьмої ранку завдяки машинам і автобусам від нього нічого, крім мокрого асфальту, не залишалося. На тротуарах він затримувався довше, немов хотів показати, з яких будинків і куди виходили люди, котрі залишали на снігу сліди від свого взуття.

Інґрида та Клаудіюс цього ранку вийшли першими з дверей свого підвального помешкання. Першими на сходинках і сліди залишили.

На вечерю їх запросив у гості Марюс, однокласник Клаудіюса, той самий, котрий зустрічав їх у Лондоні на автовокзалі. Але до вечері далеко. Болгарка Таня, у котрої вони винаймали кімнатку, запропонувала Клаудіюсу «теплу» роботу на кілька днів. Але відразу ж попередила, що робота хоч і легка, але відповідальна, що він буде удвох із напарником, за котрим треба стежити, щоб той нічого не взяв.

— А робити що треба? — спитав він врешті-решт нетерп­ляче.

— Біля багаття сидіти, — відповіла Таня. — Папірці різні спалювати.

Клаудіюс здивувався пропозиції, але п’ятдесят фунтів за день сидіння біля багаття його цілком влаштовували.

Й ось сходили Інґрида та Клаудіюс з самого ранку по свіжому снігу в найближчий міні-маркет, купили дві сім-картки, якими замінили в мобільниках литовські номери на англійські, купили два йогурти та повернулися до себе. Кухня була вільна, й її тіснота виявилася ідеальною для сніданку вдвох. У квартирі було напрочуд тихо. Навіть не вірилося, що за стінами сплять ще дві пари, з якими Інґрида та Клаудіюс наразі навіть не познайомилися.

— Я, як звільнюся, тебе наберу, — пообіцяв Клаудіюс. — Мене сюди назад привезуть.

— А до Марюса на котру годину?

— На восьму!

Над вікном кухоньки заторохкотів мотоцикл. Сходами до дверей в їхню підвальну квартиру спустився чоловік років сорока в чорному комбінезоні зі штучної шкіри. Постукав.

Уже провівши поглядом Клаудіюса та незнайомця, котрий заїхав за ним, перечекавши торохтіння мотоциклетного двигуна, що віддалявся, дівчина кинула собі в горнятко новий пакетик чаю і залила його окропом.

Тиша в квартирі стояла ідеальна, стерильна. Інґриді здалося, що від цієї тиші віє холодом. Помацала батарею під віконцем. Та не гріла. Обвела кухоньку шукаючим поглядом і раптом, до своєї несподіваної радості, помітила маленький радіоприймач у кутку на кухонній тумбочці. Дротик, що тягнувся від неї до розетки, немов підтверджував, що приймач працює. Інґрида натиснула згори на приймачі червону кнопку, що пихато стирчала, і приємний, трохи вкрадливий голос ведучого став розповідати їй про благодійний концерт на допомогу дітям-сиротам із Румунії. Інґрида заслухалася, захоплена тим, що практично кожне слово, вимовлене цим диктором, було їй зрозуміле. «Невже я так добре знаю англійську?!» — зраділа Інґрида.

І стало їй трохи тепліше.

Згадалося минулорічне Різдво. Мама, тато, молодша сестричка та паперові сніжинки, наліплені на вікна. Торік сніжинки вирізала з паперу сестричка. А раніше вони вирізали їх утрьох із сестричкою та матінкою. Мама, у котрої ножиці в руках завжди були спритнішими, ніж у доньок, вирізала й янголят із крильцями. І колись різдвяні витинанки на вікнах їхньої квартири в Пренаї були дуже багатими. Внизу, відразу над ширшим підвіконням — білі янголи. Деякі з них дивляться вгору, на небо, хоча ніхто їм не домалював очі. Та й не потрібні їм були очі! Мама так добре вирізала фігурки, що голівка янгола, задерта догори, зазираючи невидимими очима в небо, здавалася природнішою, ніж розфарбовані, яскраві та з виряченими очима янголи та серафими в костелі. А згори над янголами по склу були розклеєні ажурні сніжинки: великі внизу, а чим вище, тим дрібніші! Адже те, що далі, здається меншим, ніж те, що ближче!

З радіоприймача полилася музика Дебюссі, пізнавана, легка, така легка та ніжна, що її можна спіймати та перенести на кінчику мізинця ближче до вуха. І залишити там.

Спогади викликали в Інґриди теплий, добрий смуток.

І знову з’явилися перед очима вікна їхнього помешкання, високі вікна просторої кухні, на які вони клейстером наклеїли з мамою та сестрою янголів і сніжинки. Наклеїли вдень, коли за вікнами було ще світло. А коли стемніло, і білі фігурки янголів, й ажурні сніжинки немов засяяли в темряві. І виникло дивне, чарівне відчуття свята. Світ зменшився, в їхньому маленькому світі залишилися тільки вони з мамою, татом і сестрою, і ці янголи, яких ось-ось вкриє паперовий сніг.

Інґрида глянула у вікно, підняла погляд, і він вибрався з бетонного колодязя, перейшов у сіре зимове небо.

Потім придивилася до скла. Його давно не мили.

Знову зазвучав вкрадливий, добрий голос радіоведучого.

І раптом згори вниз, в завіконний колодязь впала тінь. Хтось спускався до дверей.

Інґрида відтиснула червоний ґудзик на радіоприймачі, і той замовк.

Болгарка Таня опустила важку торбу на поріг, витягнула з кишені білої пухової куртки ключі та відчинила вхідні двері.

Паризький сніг схожий на хлопчиська, який дражнить песика. Свисне, почекає, поки його песик помітить, і забіжить за ріг. І крутить бідне собаченя мордочкою навсібіч, не второпавши, куди подівся той, хто його кликав.

В останні дні сніг немов зумисне починав падати годині о шостій ранку, щоб до полудня від нього і сліду не залишилося. Але в шостій-сьомій ранку, коли правильні парижани вибігають у свої кафе, він падав. Падав і на місто, і на городян.

Андрюс намагався пройти ці сто метрів до булочної швидше, ніж зазвичай, але насправді сенсу в цьому не було. Все одно черга за багетами та круасанами в булочній не поміщалася. Але рухалася вона швидко і вже через мить-другу він опинився всередині, змахуючи долонею з потилиці сніжинки, які ще не розтанули.

— У нас залишилося триста сімдесят два євро, — спокійно оголосила йому Барбора за сніданком. Оголосила і, не дочекавшись відповіді, відламала ще шматочок багета і, вмочивши його краєчок у слоїк зі сливовим джемом, відправила до рота.

— Усе буде гаразд, — запевнив її Андрюс. — Давай домовимося, що про гроші будемо розмовляти не раніше обіду! Щоб не псувати ранок!

Він перевів погляд на вікно, за яким усе ще падали сніжинки, але тепер їх було набагато менше.

— Ранок грошима не зіпсуєш! — відповіла з усмішкою Барбора. — Це я так, щоб ти пам’ятав!

На площі Републік знову кружляла карусель. Коники та віслючки підіймали й опускали діточок, які захопленими поглядами проводжали машини та будинки, що проїздили повз. Поруч знову стояли мами та няні. Інші мами та няні чекали черги повозити своїх малюків, жадібним поглядом стежили за запаморочливим кружлянням-обертанням цієї величезної, чарівної й яскравої «дзиґи».

Як тільки Андрюс одягнув червоний ніс, хлопчисько-китаєць, обернувшись, закричав: «Сяочао!» і заплескав у долоні.

Інші діти, а за ними вже й мами з нянями, відволіклися від каруселі, й Андрюс негайно сів навпочіпки і пішов по колу смішною качиної ходою, похитуючись із боку на бік і лише якимось дивом не падаючи на мокрий від талого снігу асфальт.

П’ятнадцять хвилин клоунади принесли Андрюсові майже сім євро і трохи втоми.

Хлопчисько-китаєць у надутій жовтій куртці, той самий, що перший упізнав Андрюса і закричав «Сяочао», підбіг і, задерши голівку та простягнувши руку, спробував дотягнутися пальчиками до червоного клоунського носа. Андрюс нахилився нижче, щоб плани малюка здійснилися. Шибеник помацав ніс, і посмішка його стала ще ширшою, а оченята ще звузилися. Він знову радісно вигукнув «Сяочао!» Андрюс запитально подивився на вродливу китаянку, котра стояла за малюком.

— Льо клуні! — витлумачила вона французькою.

— А так, клоун! — закивав Андрюс. Потім підстрибнув смішно, чим знову привів у захват присутніх навколо нього малюків, зняв перед ними невидимого капелюха, вклонився і подався в бік рю Рене Буланжер, на ходу кілька разів обернувшись і помахавши рукою.

— Після бульйону — прогулянка околицями! — заявила Барбора. — Будемо шукати нові місця!

— Для моєї клоунади? — спитав Андрюс.

— Ні, для моєї полуденної кави!

До бульйону дуже добре підійшли вчорашні круасани, щедро намазані всередині паштетом. Паштет сподобався Барборі своєю ціною та намальованою на етикетці качкою. Уявити собі качку, утрамбовану в маленький скляний слоїчок вартістю сімдесят євроцентів, зміг би тільки письменник-фантаст, але, мабуть, Барборі також це вдалося. І вона з неприхованим задоволенням вмочала круасан із паштетом в горнятко з бульйоном і відправляла в рот. Смак курячого бульйону змішувався з уявним смаком уявної качки з паштету та викликав у Барборі, котра раніше не переживала «буддистські» емоції, — спокійну та радісну байдужість до навколишнього світу.

— Про що задумалася? — поцікавився Андрюс.

— Я? — спохопилася Барбі. — Та ні про що! Тут поруч є гарний парк із йогами. Я, либонь, про йогів задумалася...

— Хочеш зайнятися йогою?

Дівчина стенула плечима.

— Років через двадцять. Там, у парку, молодих йогів не було.

— А ці йоги в парку — індуси?

Барбі на мить заплющила очі, немов намагаючись відновити в уяві картинку раніше побаченого, і заперечливо похитала головою.

— Ні, французи та китайці. І тренер у них — китаянка. Їй років... — Барбі кинула погляд вгору на лампочку, що звисала зі стелі. — Навіть і не скажеш, скільки їй років... Це, мабуть, тому, що вона йогою займається. Може, їй вже років сто!

— Це тому, що вона китаянка! — Андрюс дожував хвостик круасана. — Тільки китаєць може здогадатися, скільки років іншому китайцеві! Мене сьогодні один маленький китаєць впізнав, а за ним китаянка стояла. Чи мама, чи бабуся — важко сказати! До речі, знаєш, як буде клоун китайською?

— Як?

— Сяочао!

— То ти, виявляється, мій улюблений сяочао! — Барбора всміх­нулася.

Через півгодини, пройшовшись балакучою рю де Бельвіль, вони звернули в незнайомий безлюдний провулок. Ішли як туристи, раз по раз задираючи голови та розглядаючи будинки, пересічні й одноманітні. Андрюса дивували розчахнуті вікна. Все ж не так уже й спекотно на вулиці. Та й опалення грошей коштує! А вони мало не висовуються з вікна з цигаркою чи кавою! Щоправда, ці «вони» не завжди були схожі на справжніх французів. Може, справжні французи взимку вікна не відчи­няють?!

— Поглянь! — радісно вигукнула Барбора.

Вони зупинилися на тротуарі біля двох сходинок, що підіймалися до коричневих вхідних дерев’яних дверей. Безпосередньо перед сходами, залишивши, може, півметра для перехожих, хтось склав непотрібне домашнє начиння і меблі: мікрохвильовку, старий кубик-монітор від комп’ютера, два стільці, дитяче ліжечко і кілька картонних коробок з-під бананів.

— Перевіримо? — запропонував Андрюс.

Барбора скривила губки.

— Мікрохвильовка у нас є, а по картонках ритися нам ще зарано — ми ж не бездомні!

— Тоді чому ти так зраділа, побачивши цю купу? — здивувався Андрюс.

— Тому, що це — типовий Париж! Я б також так хотіла жити! Виносиш із дому те, що тобі не треба, і купуєш нове!

— Тебе іноді не збагнути! — по-доброму промовив Андрюс.

— Зате ти мені завжди зрозумілий, сяочао! — Барбі взяла Андрюса за руку і потягнула далі провулком. — Гайда шукати паризьку кав’ярню!!!

Маленький червоний «фіат» ледь не влетів у зад автобусу «Каунас—Анікщяй», що повертав на автовокзал. Дикий вереск гальм налякав і перехожих, і пасажирів автобуса, котрі відразу ж прилипли до вікон, і водія маленької машинки Ренати, котра так стиснула кермо в своїх долонях, наче воно було рятівним колом, а навколо вирував океан. Машина вже зупинилася, проїхавшись по підмерзлому, слизькому асфальті. Позаду засигналили. Рената, все ще перелякана, натиснула на педаль газу, і «фіат» рушив із місця, але тут же «причалив» до бровки і застиг із увімкненою аварійкою біля невисокої гірки снігу, явно зсунутої на тротуар трактором або грейдером. Рената відпустила кермо. Глянула через вікно пасажирських дверцят на автовокзал. З автобуса якраз виходили пасажири. Водій підняв кришку бічного багажного відсіку, і кілька чоловіків стали вивантажувати звідти квадратні картонні коробки. Дівчина так захопилася нагляданням за ними, що не відразу помітила Вітаса, котрий уже наближався до її «фіата».

Двері, через які дівчина дивилася на автобус, відчинилися, і Вітас опустився на пасажирське сидіння поруч. Сів спочатку спиною до Ренати і постукав черевиком об черевик, збиваючи налип­лий сніг.

— Привіт! — сказав він, розвернувшись і сівши зручніше. — Ти чого така бліда?

— Знаєш, я трохи в твій автобус не врізалася! — зізналася Рената.

— То це ти гальмувала? — Вітас широко вибалушив очі, спов­нені подиву.

Рената кивнула.

— Уперше таке, — сказала вона неголосно. — Замислилась і про дорогу забула... А тут ще й слизько... Зима!

— А про що задумалася?

На обличчі дівчини з’явився сумнів, буцімто вона не могла вирішити відразу: казати йому, чи ні?

— Про тебе задумалася, — зізналася нарешті. — Точніше — про нас і про Італію...

Вітас усміхнувся. Слово «Італія» ніби підняло його над сидінням машини.

— І що ти про нас і про Італію подумала? — продовжив допитуватися він.

Рената зітхнула.

— Потім скажу!

Асфальтова стрічка дороги бігла вперед спочатку рівною смугою, а потім, після повороту, коли «фіат» з’їхав із головної дороги на бічну, то другорядна заметляла, як собака хвостом — то ліворуч, то праворуч, залишаючи позаду то горбочок зі старим кладовищем і кількома дерев’яними хрестами, то гайочок, за яким сховався самотній занедбаний хутір. Ще два горбки з хрестами залишилися позаду, отже, до хутора Йонаса залишилося хвилин із п’ять по насипній, вже не асфальтовій дорожній стрічці, покритій втоптаним снігом, що виблискує на холодному зимовому сонці, якому, здавалося, в цей післяобідній час також не дуже гаряче на сірому, наче навіть промерзлому безхмарному небі.

Дуже скоро від насипної, покритої втоптаним снігом гравійки відокремилася особиста колія Ренати і вона акуратно спрямувала свій маленький «фіат» далі, до будинку. І зупинила машину в самому кінці колії, де вона не уривалася, а просто зупинялася перед вкритим мерзлою кіркою рівним снігом. На тлі темно-сірої торцевої стіни великої комори червона машинка виглядала так яскраво та несподівано, як виглядав би комп’ютер, поставлений згори на старовинну буржуйку.

Перед дерев’яним поріжком обійстя Вітас забарився. Почав старанно збивати сніг із черевиків, хоча снігу на них уже не було.

— Ти що, діда Йонаса боїшся? — всміхаючись, спитала Рената.

— Ні, що ти! — Вітас відволікся від черевиків. — Але він якось дивно дивився на мене тоді, «Шенгенської ночі»!

— Не дивно, а пильно! — виправила його Рената. — Він на всіх так дивиться, бо має зір поганий. Та й очі його всім здаються занадто великими і невдоволеними, це — через лінзи окулярів! Гайда!

У коридорі ближніми до виходу стояли чоботи діда Йонаса і біля них виблискувала калюжка талого снігу. Отже, виходив на двір, поки внучки вдома не було.

Роззувшись, обоє пішли на половину Ренати. Вітас тільки озирнувся на багато разів перефарбовані двері, що провадять до діда Йонаса, в його життєвий простір.

— Щось у нього тихо! — підозріло виголосив Вітас, сівши на тапчан.

— А чому у нього має бути голосно? — здивувалася Рената. — Він рок не слухає, телевізор не дивиться! Люди похилого віку взагалі намагаються жити непомітно для оточуючих!

— Авжеж, — погодився Вітас, але по його погляду Ренаті стало зрозуміло, що думає він уже про щось інше. — То через які думки ти мало в мій автобус не врізалася? — спитав він після короткої паузи.

Рената присіла поруч, закинула руку Вітасові на плече, поцілувала в щічку. Він хотів уже було обійняти кохану і поцілувати по-справжньому, але тут вона його зупинила.

— Ти хочеш цілуватися чи дізнатися, про що я думала?

— Дізнатися, звісно! — закивав той і трохи відсунувся.

— Я думала, що нам ще зарано кудись їхати, — серйозним тоном промовила вона і глянула йому в вічі, чекаючи на реакцію.

— Чому? — щиро перейнявся Вітас.

— Скільки часу ми знайомі? — спитала молода господиня половини хутірського будиночка.

— Ну, майже п’ять місяців або навіть трохи більше!

— А скільки днів провели разом? — продовжила вона важливий допит.

Вітас задумався.

— Сім? — невпевнено спитав він.

— Шість, — підказала дівчина правильну відповідь. — А скільки ночей ми провели разом?

— Три.

— Чотири, — виправила вона його знову. — Чи ти «Шенґенську ніч» до уваги не береш?

— Не беру, ми ж були з іншими.

— Бачиш, — дівчина знову всміхнулася. — Для тебе ніч — це секс, а для мене — бути разом! Але це нічого, це, мабуть, у всіх так... Але річ у тім, що якщо я поїду, то дід залишиться сам-один. І якщо він занедужає або щось трапиться, то нікого поруч не буде! Я з ним уже кілька разів про Італію балакала, і про тебе... Йому вже багато років і просто страшно залишатися самому. Я це відчуваю.

— Зараз самотність перестала бути страшною, — Вітас стенув плечима. — Є мобільник, є інтернет, є, врешті-решт, «скайп», яким можна з усіма в світі контактувати.

— Знаєш, у нас тут іноді зникає електрика. Три тижні тому вітер звалив гілку сосни на дроти і ми два дні жили при свічках. Самотність «скайп» не лікує!

— То ти хочеш сказати, що в Італію зі мною не поїдеш? — Вітас нарешті наважився поставити запитання руба, бо воно вже кілька хвилин просилося на язик.

Рената заперечно похитала головою.

— А як же ми? Як же наші плани? — поцікавився він.

— Я поки що звідси виїхати не можу. Якщо хочеш, аби ми були разом, переїжджай до мене! — З голосу Ренати стало зрозуміло, що вона хвилюється. Її очі зволожилися.

— А давай я з ним побалакаю, — запропонував раптом Вітас. — По-чоловічому потеревеню! Він мене зрозуміє! Його старість не має заважати нашій молодості!

Рената явно не очікувала таких слів і негайно нічого відповісти не змогла.

— Точно, — осмілів Вітас. Піднявся з дивана. — Я піду і побалакаю з ним! А ти тут посидь! Можеш обідом зайнятися.

І, немов боячись, що Рената зараз же стане його зупиняти, поспішив до виходу в коридор.

Зупинився перед зеленими, багато разів фарбованими дверима. Постукав. Не почувши відповіді, взявся за ручку, потягнув на себе. Двері подалися, прочинилися, і Вітас зазирнув у щілину. Побачив у лівому кутку кухню з маленьким віконцем, столиком і висячими на стіні пательнями і кришками для каструль. Побачив вікно кімнати — більше за кухонне. Стіл під ним. Чайне горнятко і закриту книжку. Праворуч від столика і стільців — прикрашена іграшками ялинка.

Прочинив двері ширше і зазирнув у правий бік кімнати. Там, на старій канапі, на боці спиною до стінки й обличчям до вікна дрімав дід Йонас, трохи підібгавши ноги.

Вітас ступив у кімнату та зупинився. Тут, на цій половині будинку, йому в ніс вдарив інший, незнайомий запах. На половині Ренати повітря здавалося стерильним, очищеним від будь-яких ароматів і запахів. Тут же запах був присутній, і чим більше Вітас намагався збагнути його, тим складнішим і багатопричиннішим він здавався. Коли Вітас дивився на сплячого діда Йонаса, то в запаху з’являлися відтінки старої шкіри — тапчан, на якому лежав дід, був оббитий коричневою шкірою. На ближньому до дверей кутку шкіра була протерта до дірки. Коли Вітас перевів погляд знову на кухоньку, то відчув у запаху нотки старого сиру та запах комори, в якій живуть миші. Але коли зупинив погляд на вікні, то запахи зникли, немов у якійсь дуже розумній комп’ютерній грі, немов запах був підказкою віку чи призначення предмета, на який падав погляд.

Вітас хитнув головою. Захотілося вийти звідси. Цей світ був йому чужим, занадто старим, напівмертвим. Але все ж він зайшов сюди сміливо і з конкретною метою — погомоніти з дідом, сказати йому, що він не може і не має права вирішувати за внучку, що їй робити, а що — ні!

Вітас наблизився до канапи. Під його ногами рипнула дошка підлоги, і дід Йонас розплющив очі.

Глянув на Вітаса невдоволено та здивовано. Повільно, крекчучи, сів на тапчані.

— Добридень, — поспішив сказати Вітас. — Ви мене пам’я­тайте? Я до Ренати приїжджав.

— Так, так, — дід кивнув. — А що, знову треба щось із кухні?

— Ні, я хотів тільки спитати...

— Ти ж Вітас, ветеринар! — допетрав дід Йонас. — Спасибі, що зайшов! Отже, Рената тобі сказала!

— Що сказала? — не втямив хлопець.

— Ну, здоров’я Барсаса перевірити, мого собаки! Він якийсь сумний останнім часом!

Дід Йонас звівся на ноги і сонною ходою підійшов до вікна. Поглянув на сніг, на яблуню, що росла метрів за три від будинку. На стіну комори, що виднілася ліворуч, і червону машину Ренати, що стояла під нею.

— Він там, — показав дід Йонас рукою у вікно. — Будка за коморою, її звідси через машину не видно!

Вітас підійшов, також у вікно визирнув. Уся його рішучість кудись зникла. Натомість яскравіше відчув він у цьому місці запах кухні, до якого додалися відтінки спаленого молока. Він кинув погляд ліворуч і побачив на плиті черпак із довгою металевою ручкою, і подумав, що молоко втекло саме з цього ковша. Розмовляти з дідом Йонасом про Італію та Ренату зараз не мало сенсу.

— Так, я подивлюся на нього, на Барсаса, — пообіцяв Вітас. — Зараз, ми перекусимо тільки, й я вийду!

— Ну, дякую! — втішився Йонас. — А я по лісу пройдуся. Сніг під ногами послухаю! Кірка у нього зараз, мабуть, тверда! Вітер її шліфував, добряче вітер дув в останні дні.

— Ну що, побалакав? — спитала Рената Вітаса, коли той повернувся на її половину.

— Ні. Він одразу попросив його собаку оглянути! Якось уже було недоречно про Італію...

Рената зітхнула з полегшенням.

— Ну й добре, — сказала. — Зараз подивишся, чи спочатку поїмо?

— Давай спочатку поїмо, — попросив Вітас. — Я до тебе шість годин їхав!

Їли мовчки.

— Не треба з ним балакати, — рішуче порадила Рената вже за чаєм. — Я все одно не поїду звідси, поки він живий. А потім, — вона озирнулася на двері, що вели в коридор, — потім — байдуже куди. Можна в Італію, можна в Іспанію...

— А скільки дідові років? — поцікавився Вітас і тут же засоромився запитанням, що прозвучало так, ніби він спитав: «А коли ж цей старий помре нарешті?»

— Багато, — відповіла Рената. — Дуже багато. Майже дев’я­носто.

Вони чули, як дід вийшов у коридор, як нахилявся, взував чоботи і брав цинкові цебра для снігу. Чули, як грюкнули двері.

До Барсаса вийшли вдвох. Той лежав у будці і тільки його коричневий ніс стирчав назовні.

— Ну що, песику? — спитала, присівши навпочіпки, Рената.

Барсас піднявся і вибрався неспішно на сніг.

— Це Вітас, — показала вівчуру рукою Рената на хлопця в джинсах і синій куртці, котрий стояв метри за два від них. — Він уміє лікувати собак і кішок. Він свій! Підійди! — останню команду вона віддала Вітасу.

І той сів навпочіпки поруч, підсунув долоню під ніс Барсаса, щоб вівчур «записав» його запах у список запахів «своїх».

— То що тебе хвилює, дідусю? — спитав по-дружньому Вітас, погладивши вівчура по загривку. — Тобі скільки років?

— Йому тринадцять, — відповіла за собаку Рената. — Й останнім часом він майже нічого не їсть.

— Ха! — вирвалося у Вітаса. — Та це вже граничний вік! Що ж тут дивитися?

Однак усупереч своїм словам, Вітас простягнув руку і м’яко штовхнув лежачого на животі Барсаса на бік. Вівчур повалився, лапи вбік простягнув, потім стиснув. Вітас взявся обмацувати пальцями живіт собаки, натискаючи на нього в різних місцях.

Барсас раптом заскиглив, і Вітас відвів руку, почекав із півхвилини і знову натиснув на те ж місце. І знову собака заскиглив і спробував зіп’ястися на лапи.

— Лежи, лежи! Більше не буду, — заспокоїв тварину Вітас.

Обернувся до Ренати.

— Знаєш, цьому собаці стільки ж років, скільки й твоєму дідові! Лікувати його, навіть якщо це не просто старість і слабкий кишечник, не має жодного сенсу! Якщо б ми були зараз у Каунасі, то можна було б зробити рентген, але ми ж за сто кілометрів від будь-якої цивілізації...

— То що ти скажеш дідові з приводу Барсаса? — спитала Рената.

Вітас зітхнув.

— Скажу, що вашому Барсасу, як будь-якому старому, треба давати їсти тільки м’яку та теплу їжу і жодних кісток! От і все!

Вітас піднявся на ноги і помітив ліворуч трохи віддалік шість повздовжніх горбочків із частково визираючими з-під снігу табличками.

— А це що у вас тут за кладовище? — здивувався він.

— Там собаки дідусеві поховані, — пояснила Рената, також піднявшись на ноги і провівши поглядом Барсаса, що повернувся всередину будки. — Шість собак у нього було від народження. Барсас — сьомий.

— Сьомий? — перепитав Вітас. — Сім собачих життів — це й є одне людське. Гаразд. Я тобі напишу ліки для пса, замовиш по інтернету, й апетит до нього повернеться.

— Ти тільки діда заспокой зараз, скажи, що у собаки проблеми від віку, а не від хвороб! — попросила Рената. — Він це зрозуміє!

До вечора на хутір діда Йонаса та його внучки посипався сніг. Все стало білим, навіть червона машинка Ренати повністю зникла під снігом. І падав він якось незвично гамірно, немов великі сніжинки терлися одна об одну, поки летіли чи розмовляли.

Рената і Вітас, утомившись від взаємної ніжності та відпочивши від неї потім, піднялися і голими стояли в темній кімнаті перед вікном, за яким темна ніч продовжувала вкриватися білим снігом. У теплу кімнату звідкілясь просочувалося холодне зимове повітря і час від часу його тонкі потоки наче торкалися кінчиками голки то руки Вітаса, то щоки Ренати. І вони, намагаючись захиститися від цих невидимих протягів, стали до них спинами, обійнялися, що було сили, втиснулася один в одного так, що якби хтось побачив їхні обриси в темряві, то подумав би, що стоїть у кімнаті один чоловік більший за середнього, або одна жінка, котру також худенькою не назвеш.

— Ти на завтра залишишся? — шепіт Ренати зігрів вухо Вітаса.

— Ні, мені треба назад! — прошепотів той у відповідь. — Якщо ми не їдемо до Італії, отже, треба щось скасувати... І багато чого обміркувати.

На словах «ми не їдемо до Італії» Рената ще сильніше притиснула до себе Вітаса. Її губи торкнулися мочки його вуха.

Клаудіюс втомився вертіти головою, намагаючись вихопити поглядом то гарну церквицю, то старовинний особняк. Поки мотоцикл їхав нешвидко, раз по раз зупиняючись на світлофорах, роздивляння лондонських визначних пам’яток, що пропливали повз них, навіть додавало задоволення. І це незважаючи на явну незручність, адже сидів парубок за спиною мотоцикліста, обхопивши останнього спереду, на животі, руками. Руки терлися об штучну шкіру комбінезона, і це тертя приємним назвати ніхто б не наважився. Найменш приємним, проте, для Клаудіюса було те, що він зовсім не пам’ятав обличчя мотоцикліста. А зараз на голові у того був шолом. Клаудіюс пам’ятав, що волосся — русяве, й обличчя худе, витягнуте. З тих кількох фраз, які почув, стало ясно, що хлопець розмовляє англійською зі слов’янським акцентом. Але зараз, коли центральний Лондон залишився позаду, а з боків потягнулися індустріальні майданчики, склади, паркани, в думках у Клаудіюса з’явився неспокій.

Їхали вони хвилин із сорок—п’ятдесят. Нарешті мотоцикліст скинув швидкість і став триматися поглядом правого боку. За черговим довгим парканом промайнув пустир із руїнами не надто старої будови, далі за новим парканом із металевої сітки стояли нескінченні ряди мобільних будинків-караванів. На майданчик для торгівлі це місце схоже не було, та й каравани були старенькими, брудними, запорошеними. Клаудіюс із цікавістю розглядав ці брудні вагончики на колесах, і раптом помітив, як в одному з них відчинилися дверцята і назовні вигулькнув нечесаний, голий по пояс стариган. Почув, як там же, десь поруч із старим, загавкав собака. Побачив димок, що підіймається звідкілясь з-за будиночків-караванів. Клаудіюса взяла цікавість.

— Це також Лондон? — спитав він англійською мотоцикліста, нахилившись уперед і майже вклавши своє запитання в праве, затулене шоломом вухо.

Та мотоцикліст почув.

— Так, це ще Лондон, — підтвердив він.

Коли поле, зайняте містечком мобільних будинків, залишилося позаду, мотоцикліст пригальмував та обережно в’їхав у відкриті ворота наступної обгородженої території. Зупинився біля складених у три поверхи один на одного морських контейнерів.

Клаудіюс зістрибнув із мотоцикла і розім’яв ноги.

Водій, не знімаючи шолома, притулив свій двоколісний транспорт до контейнера, потім жестом закликав Клаудіюса за собою.

Вони пройшли метрів із п’ятдесят, після чого мотоцикліст зупинився, стягнув із голови шолом і обернувся до Клаудіюса.

— Ми зарано, доведеться чекати, — сказав він.

— А як тебе звати? — спитав литовець.

— Адам, — неохоче відповів хлопець.

Через хвилин п’ятнадцять на територію заїхала крита вантажівка. Чорношкірий водій доїхав до крайніх синіх контейнерів із написом «Maersk». Там зупинився, вийшов із кабіни. Побачивши двох чоловіків, котрі наближаються до нього, привітно махнув рукою.

Вони втрьох скинули з вантажівки на вкриту сніжком землю кілька десятків чорних сміттєвих мішків, щільно зав’язаних і не дуже важких. Машина поїхала. Адам розв’язав пластиковий мішок, клацнув витягнутою з кишені комбінезона запальничкою та засунув її палаючу всередину мішка. У повітрі запахло паленим папером.

— Це все нам треба спалити? — спитав Клаудіюс, дивлячись на звалені на землю мішки.

— Ага.

— То краще висипати все в купу і...

— Якщо висипати, то частина згорить, а частина полетить за вітром, — спокійно пояснив Адам. — А наше завдання — щоб усе згоріло.

— А що це? — поцікавився Клаудіюс.

— Бухгалтерія, — Адам стенув плечима. — Цифри, літери, печатки...

— Ага, — кивнув Клаудіюс. — А я думав, що тепер уся бухгалтерія в комп’ютері зберігається!

— Зазвичай так. Тобто «біла» — в комп’ютері, а «чорна» ось так, на папірцях.

— «Чорна»? — здивувався Клаудіюс. — В Англії?!

— А яка різниця: в Англії чи Угорщині?! — усміхнувся білявий Адам. — Глобалізація — штука серйозна! Я в Будапешті барменом працював, то у нас по «чорній» бухгалтерії в тридцять разів більше грошей проходило, ніж по «білій»! Але «чорну» після всіх розрахунків і ділення знищують, а «білу» зберігають. По цих папірцях, вочевидь, уже все поділили! Хоча я собі пакетик такого сміття забрав би, — Адам запитально зазирнув у вічі Клаудіюсу. — Часу вільного вистачає. Можна вивчити, розуму набратися! «Чорний бухгалтер» — класна професія!.. Ти ж мовчатимеш, якщо я один мішечок візьму собі?

Клаудіюс завмер. Він згадав напуття Тані.

— Мені сказали, щоб я за тобою стежив, — зізнався він. — Щоб ти нічого звідси, — він кивнув на чорні мішки, — не взяв...

— А мені сказали: стежити за тобою, щоб ти нічого не взяв, — розвів руками Адам. — Та мені байдуже! Якщо хочеш, можеш узяти!

У розмові зависла пауза. Адам, зачекавши ще з хвилину на відповідь Клаудіюса і не дочекавшись, розв’язав другий мішок, витягнув звідти кілька аркушів паперу, пробіг поглядом. Потім підпалив один із них запальничкою і підніс вогонь до документів, що стирчали з горловини чорного пластикового мішка.

— А ти ким у себе вдома працював? — знову обернувся він до напарника.

— Діджеєм, вантажником на пивзаводі. Батькові допомагав — у нього автомайстерня. На курси масажистів хотів піти...

— О-о! А навіщо тоді поїхав?

— У нас, у Литві, жодної перспективи...

— Що, масаж робити нікому?! — Адам реготнув. — Перспектива, вона для тих, хто залишається. А їдуть за мрією! Зазвичай — за безперспективною.

Поки сичав полум’ям другий лантух, перший здувся, пластикова шкіра на ньому розплавилася і розповзлася, а наостанок ще й спалахнула синім полум’ям. Зотлілий і згорілий папір ще димів.

Адам зі знанням справи взявся за ті мішки, щоразу, перед тим, як запустити всередину вогонь, витягуючи з них і переглядаючи швидким поглядом ближні до горловини документи. Передостанній мішок своїми папірцями викликав у нього неприхований інтерес. Перші ж витягнуті документи після короткого ознайомлення він закрутив у рурку і засунув за пазуху комбінезона. Туди ж він засунув через кілька хвилин ще одну паку паперів, вже не скручуючи їх, позаяк стосик виявився ґрунтовнішим. Відсунувши розкритий мішок убік, узявся за останній. Сунув усередину палаючу запальничку. А передостанній мішок після цього зав’язав, підняв, ніби приміряючись до його ваги, поплескав по боках, ніби підрівнюючи і утрамбовуючи вміст.

На Клаудіюса він більше уваги не звертав. Та й сам Клаудіюс раптом збагнув досконалу необов’язковість своєї присутності. Навіщо йому підкинули цей заробіток? Із гуманізму? Адже білявий Адам і сам би міг впоратися зі знищенням мішків із непотрібними папірцями.

Спантеличений, він стежив за вилітаючим із відкритої горловини мішка димом. Вітер, що набирав до вечора потуги, розривав цей легкий димок на шматки, змішував із повітрям. І ось уже смак диму осідав на язик, лоскотав ніздрі Клаудіюса. Цей же вітер став розсипати по мерзлій землі паперовий попіл, і не було вже поруч білого снігового покрову, що знайшов їх тут. Ранні зимові сутінки додали непривітної похмурості в барви, якими були пофарбовані контейнери. Клаудіюсу захотілося виїхати звідси якнайшвидше. Занепокоєння, яке виникло в душі, навіть не намагалося пояснити причину своєї появи. Необов’язковість своєї присутності в думках Клаудіюса поступово трансформувалася у відчуття повної своєї недоречності тут, у цьому дивному безлюдному місці.

— Послухай! — голос Адама змусив Клаудіюса сіпнутися. — Я все одно старший. Адже це я тобі маю заплатити!

Й Адам простягнув напарнику кілька банкнот.

— Ось, п’ятдесят фунтів за роботу, — продовжував він повільно. — А ось це — десять фунтів на дорогу додому. Утрьох із мішком ми на байку не помістимося. Ти пройдеш до містечка знедолених, а там навпроти в’їзду по інший бік дороги є зупинка. Автобус ходить щогодини, довезе до метро. Там уже розберешся!

— «Містечко знедолених?» — перепитав Клаудіюс.

— Білі «каравани» за парканом...

Клаудіюс згадав, кивнув.

Адам зміцнив стягуючими ременями чорний сміттєвий мішок на задній частині сидіння. Натягнув на голову шолом, одягнув рукавички і махнув напарнику рукою.

Червоний задній вогник мотоцикла хитнувся ліворуч і зник за крайніми, збудованими в три поверхи контейнерами. Звук двигуна також зник. А вітер став ще сильнішим, і вже щоками та носом Клаудіюс відчув неприємний, вологий холод зимової лондонської ночі, що наблизився вже впритул.

Озирнувся навсібіч, відійшов під контейнерну «стіну», ховаючись від цього вітру. Поглянув угору, на небо, яке не видавало себе ні зірками, ні місяцем. Просто сіре повітряне напинало, важке, готове впасти вниз, де все, що не було чорним, також здавалося сірим.

Маленький чорний предмет, що визирав із висоти горішнього контейнера, привернув на мить увагу Клаудіюса. Придивившись, він збагнув, що це — камера CCTV[14].

Відійшов убік, розглядаючи її. Втямив, що об’єктив спрямований якраз на той майданчик, де вони палили чиюсь «чорну» бухгалтерію. Подивився під ноги, він якраз на ньому стояв. Попіл ледь чутно шелестів під ногами.

По-хлоп’ячому Клаудіюс вдарив по гірці найближчого попелу носком черевика. Запах гару відчувся сильніше.

— Англія! — саркастично гмикнув Клаудіюс і, кинувши прощальний погляд на відеокамеру, прикручену до горішнього контейнера, попрямував до кутка контейнерної «стіни», за якою хвилин із десять тому зник червоний задній вогник мотоцикла білявого Адама.

Бавилася снігом зима, то засипаючи польські дороги і села, то оголошуючи в своїй холодній виставі антракт і дозволяючи людям-глядачам зими лопатами помахати, та свої звичні шляхи-стежки прочистити. Знову виходив Кукутіс на узбіччя шосе, по краях якого нескінченні снігові вали тягнулися, знову озирався в бік, звідки йшов, в очікуванні хоч якогось транспорту, готового його підібрати та відвезти далі в європейську глибинку, туди, де мови змішуються.

Вчора підкинув його вперед кілометрів на сто латиш-далеко­бійник. З латишами Кукутісу завжди було легше — як-не-як, а мови у них родинні, хоча загальних чи схожих слів у литовській і латиській усе ж бракує, щоб бесіду підтримувати. Балакали вони тому спочатку німецькою, а коли втомилися — мовчали кожен на своїй.

Юрґіс-латиш насамперед поцікавився у Кукутіса, чи бував то у Біржаї.

— Природно, бував! — відповів йому Кукутіс. — Бував і не раз!

— Там моя сестра живе, Айва! Може, стрічали?

— Може, й стрічав! Але всіх зустрінутих не згадаєш!

Юрґіс віз цілий контейнер «Ризького бальзаму». У кабіні в бардачку навпроти сидіння Кукутіса також лежала знайома своєю формою керамічна пляшечка. Водій ввічливо запропонував супутнику сьорбнути. Мандрівник пригубив. У роті тепліше стало.

— Гарна штука! — похвалив бальзам Кукутіс. — Скільки років живу, а його смак не змінюється!

Юрґіс кивнув. Запропонував пасажирові ще випити.

— Я краще з собою візьму! — Кукутіс сунув пляшку в кишеню сірого пальта. — Будь-що взимку трапитися може!

— Атож, — погодився водій. — Взимку треба до всього бути готовим!

А потім бігли уздовж дороги снігові поля та навалені бульдозерами по узбіччях замети. Бігли, миготіли, мерехтіли під їхнє обопільне мовчання ще годинки зо дві, поки не загальмував Юрґіс на розвилці.

— Мені на Ґданськ! — сказав він. — А вам треба прямо!

Подякував мандрівник далекобійнику. Сказав йому кілька добрих слів, відпровадив поглядом звернувшую праворуч фуру і знову пригубив бальзаму. Озирнувся, огледівся. Годинника з кишені витягнув і час перевірив. Час у годиннику, на жаль, зупинився. Підкрутив його Кукутіс, і знову зацокав він, показуючи тепер уже свій власний час, що зі загальним часом нічого спільного, крім стрілок, не має. Ранній зимовий вечір наближався і навіював думки про нічліг, змушуючи Кукутіса уважніше в краєвиди вдивлятися. Ще трохи, і потемніють, наблизяться горизонти, спалахнуть лампочки у вікнах будинків, які зараз зі сніговими полями змішалися і наразі невидимі.

Але поки сталося це, як трапляється кожного сніжного дня року, встиг Кукутіс уздовж дороги не один кілометр прочалапати, а може, й усі три! Й як тільки молочні сутінки опускатися стали на білу землю, від шосе, узбіччям якого йшов Кукутіс, відшарувалася вузька асфальтована доріжка і подалася праворуч до вогників невідомого мандрівникові селища. Й як тільки ступив Кукутіс на цю дорогу, зупинився поруч «малюх» — стара італійська мікролітражка, і відчинив водій перед одноногим старим дверцята.

— До Бжежніци? — спитав.

Мандрівник не знав, як це селище називається, але в машину сів, хоч і довелося пововтузитися з негнучкою дерев’яною ногою перш, ніж дверцята з його, Кукутіса, боку зачинитися змогли.

Їхали вони хвилин із сім, і за ці миті встиг Кукутіс зігрітися і про себе трохи розповісти. Хотів було навіть на нічліг до доброго водія — старіючого ґазди років шістдесяти — напроситися, та не зробив цього. Ось якщо б вони довше їхали! А так, сім хвилин знайомства — не привід на нічліг проситися!

Біля першого ж будинку селища попросив Кукутіс зупинити машину. Вийшов. А «малюх» далі поїхав і звернув на якусь іншу, невидиму вже дорогу, що втікала праворуч від селища.

Будиночки тут були кам’яні та двоповерхові. Це Кукутіса засмутило відразу. Ті люди, що живуть у цегляних будинках, зазвичай не такі гостинні, як ті, що живуть у дерев’яних!

Вікна ближньої садиби світилися однаковим рівним жовтим світлом, немов за кожним таким вікном однакові люди жили, і все в кімнатах їхніх також було однаковим, таким само, як і в інших кімнатах цього будинку.

Пройшов Кукутіс трохи далі стежкою і побачив, що з вікон першого поверху третього в ряду будинку на сніг більше світла падає, ніж із вікон ближніх обійсть. Наблизився і побачив яскраву вітрину кав’ярні. Всередину зайшов, озирнувся. Всі столики зайняті: де двоє, де троє чолов’яг сидять і пиво цмулять. І тільки за одним столиком із келихом білого вина — молода жінка в джинсах і синьому светрі з незвично сплетеною русявою кіскою волосся. Косичка, в яку було зібране волосся з самої маківки, опускалася, затуляючи ліве вухо, майже до самого плеча. Поруч із нею — малюк років чотирьох від народження. Хлопченя на аркуші паперу кольоровими олівцями кола малює. Захоплено та зосереджено.

— Можна біля вас? — спитав Кукутіс, із цікавістю розглядаючи її незвичайну зачіску.

Жінка підняла погляд на гостя. Кивнула, не сказавши й ­слова.

Присів Кукутіс за стіл, озирнувся на прилавок, за яким бородатий поляк із веселими очима стояв у кухарській білій куртці. За його спиною на прикріпленому до стіни телевізорі показували без звуку футбольний матч в якійсь теплій країні. Футболісти бігали по зеленому полю, але ніхто в кав’ярні не звертав на них жодної уваги.

— Тут самому треба замовляти, — сказала жінка Кукутісу, вирішивши, що той офіціанта чекає.

— Ага, — мандрівник кивнув. — Відпочину трохи і піду замовлю!

П’ять хвилин насолоджувався Кукутіс теплом і домашнім легким гамором, сплетеним із розмов за іншими столиками, шелестінням олівців по паперу, цоканням кухлів, горняток і ложечок, які час від часу збирав бармен зі столів і складав у мийку. Але потім піднявся, підійшов до стійки. Простягнув бармену розкриту долоню зі жменею монет.

— Тут, може, є й ваші злоті? Подивіться, а раптом на горнятко чаю вистачить?

Опустив бородатий бармен погляд на монети Кукутіса. Серед старовинних англійських шилінгів і фартингів, серед панських російських гривеників і болгарських левів побачив срібний польський гріш Зиґмунта Першого. Виловив його двома пальцями зі жмені. Подивився таємниче на одноногого клієнта, немов здогадався про щось загадкове.

— Є тут польські, — прошепотів радісно. — Навіть на вечерю вистачить, не тільки на чай! Зачекайте з півгодинки, вам моя дружина приготує!..

«Що таке півгодини в житті людини, котра не вміє вмирати?!» — подумав Кукутіс і всміхнувся.

Повернувся за стіл. Покосував поглядом на молоду жінку з незвичайною кіскою, на її малюка, що тримав у руці товстий кольоровий олівець, як досвідчені бандити тримають ножа — вістрям донизу, міцно стиснувши руків’я в долоні. Малюк продовжував наповнювати аркуш паперу грубими кольоровими колами, час від часу змінюючи кольорові олівці, але не змінюючи спосіб малювання.

— А ти спробуй квадрат намалювати, — неголосно запропонував Кукутіс хлопчикові польською.

Мама малюка обернулася. Шибеник завмер, олівець вертикально спинився на папері.

— А як це? — не збагнув малюк.

— Можна? — Кукутіс узяв коричневий олівець точно так само, як тримав його хлопчик, намалював у вільному кутку аркуша квадрат і втомлено зітхнув.

— Важко, — сказав він. — Давай я спробую інакше! — Він узяв олівець пальцями, як ручку, і легко кілька разів обвів квадрат, а опісля, помінявши кілька разів олівці, зробив його різнобарвним.

Малюк із цікавістю спостерігав за пальцями старого. Потім спробував сам узяти так олівець. Було видно, що він боїться його впустити — пальці хлопчика виявилися не привченими до тримання.

— Ви, мабуть, із Білорусі? — поцікавилася молода жінка.

— Чому ви так подумали? — здивувався Кукутіс.

— У нашого сільського старости домогосподарка з Мінська, вона також усім показує, як треба правильно робити. Довго і таємно намагалася їхнього сина з шульги на правшу перевчити, поки її не змусили книгу прочитати про те, що шульга має більше шансів стати президентом Польщі, ніж правша. Тільки тоді заспокоїлася, але досі за всіма наглядає, де б не опинилася, і поради дає!

Промовляла це все жінка з кіскою цілком привітно, без жодного натяку на невдоволення.

— Ви майже вгадали, — посміхнувся Кукутіс. — Я з Литви, а Білорусь колись також була Литвою.

— Помилилася, — видихнула молодиця. — Литовці інші, вони порад не дають і нікого перевчити не намагаються.

— А ви звідки так багато про литовців і білорусів знаєте?

Жінка замислилася. Подивилася на сина — той знову водив олівцем, як ножем, по папері, намагаючись не вискакувати лінією з уже багаторазово наведених кіл із грубими різнокольоровими краями.

Молоду жінку з кіскою звали Аґнешкою. Жила вона прямо над кав’ярнею на другому поверсі, і тому майже щодня спускалася сюди посидіти і послухати гамір життя. Після недовгої паузи зізналася, що про литовців тільки чула, але нічого точного про них не знає, позаяк в їхньому селі литовців немає і раніше не було. Чула тільки, що колись давно два литовці десь недалеко звідси з неба на землю впали та розбилися на смерть. Було це якоїсь ночі минулого століття. А ось білорусів бачила чимало, бачила і росіян із українцями, і навіть одного іспанця, у котрого машина якраз поруч із їхнім селом поламалася і тому довелося йому три дні у них жити.

Сіпнувся Кукутіс, почувши про двох литовців, котрі впали з неба. Згадав ту ніч, коли вони до Каунаса не долетіли. Згадав, як сам із десятками тисяч інших чекав їх із ранку на Каунаському летовищі. Але більше згадувати не став. Відволікся.

Дружина бармена зайшла в кав’ярню в синій довгій сукні зі зав’язаним поверх сукні білим фартухом. У руках несла тацю з великою глиняною мискою, над якою здіймалася пара. Галас розмов у кав’ярні стих, всі на неї гляділи, як вона до Кукутіса підходила, як перед ним миску ставила і ніж із виделкою, загорнуті в паперову серветку, клала. На круглому обличчі молодиці світилася така свіжа посмішка, яку Кукутіс раніше на старовинних рекламних листівках різних готелів бачив.

— Смачного! — видихнула оксамитово дружина бармена і тут же відійшла, не обертаючись до гостя спиною, до дверей.

Приголомшливо соковитий запах свіжозапеченої рульки наполегливо кликав Кукутіса опустити погляд вниз, на миску. Але він витримав випробування запахом свинячої ніжки й опустив свій погляд на їжу, тільки коли дружина господаря кнайпи кивнула на прощання та вийшла.

Свиняча ніжка з рум’яною скоринкою лежала на боці в оточенні печеної картоплі та печеного пастернаку, додаючи солодкості і в так багатий аромат цієї панської страви.

Кукутіс зазвичай не звертав особливої уваги на їжу, та цього разу пожвавився, підбадьорився в очікуванні трапези. Краєм вуха почув, як малюк за столом перестав водити олівцем по папері. Краєм ока помітив, що вся увага малюка тепер була прикута до свинячої ніжки, над якою здіймалася ароматна пара. Немов дітвак готувався намалювати цю ніжку. Мама хлопчика також заворожено дивилася на глиняну миску Кукутіса.

Мандрівник розгорнув серветку, взяв у руки виделку та ніж, відрізав шматочок м’яса і відправив собі до рота. Скільки разів він уже в житті ласував запеченої рулькою, але щоразу нова рулька здавалася йому найсмачнішою з усіх раніше з’їдених. Ось і зараз це відчуття мало не налякало його: адже найсмачніше людина ­зазвичай їсть перед смертю. Після смерті вже нічого смачного бути не може. Але думки Кукутіса про смерть і їжу хоч і з’являлися в голові час від часу, але ніколи не змушували його похмурніти чи лякатися. Кукутіс уже поховав тисячі знайомих і незнайомих людей, звикся з особливістю свого життя, що іноді викликала досаду — зі своїм тимчасовим чи постійним безсмертям. Він просто не вмів умирати. Ні батьки його, ні сусіди батьків, ні саме життя його цьому не навчили. Інші навколо вміли вмирати. Надходив час, і вони лягали на тапчан або в ліжко, кликали до себе друзів і рідних попрощатися, промовляли настанови та побажання з поділу їхнього майна, якщо таке у них було, а потім спокійно заплющували очі й помирали. Дехто, звісно, помирав не в ліжку і без прощальних слів, як ті двоє, Дарюс і Гіренас, котрі впали на землю теперішньої Польщі в часи, коли господарювали там німці, замість того, щоб приземлитися в Литві, де на них чекала вся країна, що зібралася ще з вечора і до ранку марно виглядала вогники літака в чорному небі.

Нерухомість малюка, що не зводив з рульки маленьких своїх оченят, відвернула Кукутіса й оживила його думки, змусивши забути про смерть і вмирання. Мандрівник відрізав шматочок свинячої ніжки і, наштрикнувши на виделку, простягнув хлопчикові. Той узяв пальчиками шматочок м’яса і підніс до рота, але одразу їсти не став. Мабуть, йому сподобався теплий запах свинини. А Кукутісу сподобалося, як хлопчисько акуратно затиснув подушечками трьох пальчиків шматочок м’яса — саме так, як треба тримати олівець чи ручку.

— Молодець, — сказав малюкові Кукутіс. — Добре м’ясо тримаєш!

Малий сам придивився до своїх пальців. Потім поводив довгим шматочком м’яса над папером, уявляючи, що тримає в руках олівець, а потім не втримався і відправив свинину до рота.

Запропонував Кукутіс шматочок свинини і його мамі, але та, всупереч своєму погляду, що показував до м’ясної смакоти найкращі почуття, відмовилася від частування. Правда, після цього так глянула на свого сина, що допетрав Кукутіс: відмовляється вона від м’яса на користь хлопчика. І тоді відрізав мандрівник ще шматок свинини та простягнув на виделці малюкові.

— Ви не знаєте, де тут у вас переночувати можна? — спитав Кукутіс Аґнешку, закінчивши трапезу, розділену з малюком, ім’я якого він і досі не знав.

— Гадаю, що Марек із Ядвігою, — вона кивнула на власника генделика, — вас поселять на ніч. А якщо бажаєте, можете у нас переночувати. У нас просторіше. А вони з двома дітьми живуть. До того ж у дальньому під’їзді.

— Тоді я краще у вас, — кивнув вдячно Кукутіс.

Уранці, коли Кукутіс прокинувся на вузькій канапі в досить просторій кухні, за вікном ще панувала темрява. У квартирі було тихо, хоча перед тим, як розклепити повіки, крізь знесилений під ранок сон, чув мандрівник кроки, поскрипування дверей і брязкіт посуду. Цікавість до точного часу Кукутіс вважав забавою молодих і смертних. Тому навіть неточний час його не цікавив, тому кишеньковий годинник, циферблат якого захищала кругла накривка з вензелями і написом німецькою «Повертайся з перемогою!», так і залишився у кишені пальта, що висів у коридорі.

Сівши на тапчані, Кукутіс дістав з-під нього свою дерев’яну ногу з причіпними ремінцями. Прикріпив її надійно до культі, після чого натягнув холошу спочатку на дерев’яну ногу, а потім і здорову в ліву штанину просунув. Пововтузився звично, підтягуючи штани вгору, застебнув всі ґудзики на них і зав’язав мотузяний пояс. Тільки після цього озирнувся і помітив у темряві на кухонному столику, що під віконцем стояв, два банячки і білий прямокутник паперу, придавлений круглою скляною сільничкою.

«На роботу пішла, чи що?!» — подумав про господиню.

Ввімкнув світло, пересів на стілець, взяв у руки записку.

«Даруйте, що так вийшло, — писала господиня квартири акуратним шкільним почерком. — Я подумала, що вам усе одно добре б відпочити з дороги, тому залишаю вас у квартирі зі Сташеком до вечора. Мені давно треба було в місто з’їздити за покупками — одяг синові купити, та й мені також. Від нас до міста — дві години, і назад дві години. Раніше вечері не повернуся, але на вечерю привезу щось. Не сердьтеся! Відпочивайте. Сташеку і вам я на сніданок млинці в банячку залишила. На обід у холодильнику журек є і вінегрет. Аґнешка».

— Підступні в Польщі жінки! — прошепотів, усміхнувшись, мандрівник. — Не встигнеш у неї заночувати, а на ранок тебе вже відповідальним за дитину роблять! Гаразд!..

Вийшов із кухні, зазирнув за наступні двері — там, у кімнаті трохи більшого розміру, ніж кухня, на тапчані спав, сопучи уві сні застудженим носом, хлопчисько. Ліворуч — застелене залізне ліжко, праворуч під вікном — письмовий стіл.

«Сташек, отже», — подумав Кукутіс, акуратно замикаючи за собою двері перед тим, як повернутися до кухні.

За вікном уже світлішало, коли двері в кухню відчинилися і сонний хлопчик у піжамі звично пройшов до столу і сів на табуретку.

— Ну, привіт, — сказав йому польською Кукутіс. — Будемо снідати?

Сташек, не здивувавшись присутності гостя, кивнув.

Кукутіс поклав на тарілку хлопчика круглий млинець, полив його полуничним варенням. Сташек провів пальчиком по краю тарілки, немов перевіряючи її на круглість — на обличчі у нього з’явилася посмішка. Ранкова сонливість полишила хлопчика. Зіскочивши з табуретки, він проляскотів голими п’ятами по лінолеуму підлоги до кухонної тумбочки, витягнув зі шухляди два ножі та дві виделки і повернувся за стіл. Однак взявши в руки ніж і виделку, завмер нерішуче, не зводячи очей із червоної плями варення.

— Знаєш що, — звернувся до нього Кукутіс. — Я тобі відкрию одну таємницю, яка потім у житті не раз допоможе! Хочеш?

Сташек кивнув.

— Усе, що можна скрутити в рульку, треба обов’язково скручувати! І їжу, й одяг. Їжа так легше в рот проходить, а одяг так легше із собою возити. Ось дивись!

І він, розмазавши варення по всьому своєму млинцю, скрутив його в «сигару», взяв у руку і відкусив кінчик.

Сташек опустив виделку і ніж на стіл і почав зосереджено скручувати в рурку свій млинець.

— Молодець! — похвалив його мандрівник. — У тебе з першого разу вийшло!!!

Якщо заткнути вуха музикою й увімкнути в смартфоні пісеньку про парасольку Ріанни, то жодних неприємних відчуттів легкий зимовий паризький дощик не дасть. Парасолька не потрібна. Адже її треба нести над собою. А у Барбі і так руки зайняті — однією рукою штовхати візочок із чужою дитиною не зручно. До того ж до поручня візочка прив’язаний повідець із сенбернаром. Кличка у собаки зовсім людська і, до того ж, аж надто французька — Франсуа. І господарі — французи. Сюзанн і Режис. Правда, Режиса Барбора бачила тільки раз. Коли його дружина Сюзанн завела Барбору в коридор їхнього помешкання на рю де ля Вілетт. Завела й одразу ж познайомила і з чоловіком, і з їхнім собакою. Сказала, що Франсуа — спокійний і нікуди її під час прогулянок тягти не буде. І боятися його не треба, хоч він і великий.

— А чому ви оголошення англійською написали? Я думала, що ви також іноземці! — здивувалася тоді Барбі, втямивши, що перед нею справжні французи, хоч і чудово розмовляють англійською.

Сюзанн всміхнулася, почувши запитання.

— Ми писали французькою, і до нас одна за одною на це оголошення припленталися три бабусі, котрі живуть по сусідству. Балакучі та самотні, й у кожної вдома свій маленький песик. Франсуа на них справив відчутне враження. Одна, побачивши сенбернара, навіть за серце хапалася! Добре, що хоч лікаря не довелося викликати. Тому вирішили найняти когось із мігрантів. Мігранти завжди молодші і роботи не бояться!

Авжеж, Сюзанн саме так і сказала тоді про мігрантів. Барбора, пригадавши ту розмову, всміхнулася і трохи сповільнила крок. Зупинилася біля галявинки, на якій уже кілька разів бачила групу, що займається йогою під керівництвом мініатюрної китаянки. Цього разу йогів у парку Бут-Шомон не було. Мабуть, через дощ. Однак погода явно не заважала десяткам, якщо не сотням дідусів і бабусь вештатися алеями з собаками і без. Погода не заважала і десяткам молодих матусь штовхати поперед себе візочки з дитинчатами точно так само, як штовхала свій Барбора.

«Може, і вони ніякі не матусі?!» — подумала вона.

І продовжила свій шлях. Побачила ліворуч від алеї явно штучну гору над штучним озером. А на його поверхні — море качок.

Сенбернар статечно йшов праворуч, немов охороняв візочок із сплячою дитиною. Пес виявився настільки слухняним і тямущим, що в якийсь момент Барбора і сама уявила себе господинею такого же великого та поступливого собаки, тільки в майбутньому, коли у них буде своя квартира і свій власний малюк!

Дощик посилився, і дівчина мимоволі пришвидшила крок. Попрямувала до виходу з парку. Вже вийшовши за металеву огорожу, зупинилася. Будинки, що виходили до парку, вже засвітили свої очі-вікна. Вуличні ліхтарі віддзеркалювалися в мокрому асфальті тротуарів. І скляні двері кав’ярні на розі, відчиняючись і зачиняючись, бавилися зі світлом найближчого ліхтаря. До повернення малюка батькам залишалося близько години. До повернення собаки господарям — трохи менше. Можна буде спочатку віддати собаку, а потім і дитину. Малюк зараз прокинеться і зарюмсає. На цей випадок його вже чекає пляшечка з молочною сумішшю.

Зайшовши до кав’ярні, Барбора відразу ж подалася до столика біля вікна. Відсунула дерев’яний вішак із червоним плащем, що перепинив їй шлях, аби втиснути між ним і столом візочок. Сенбернар спокійно ліг на підлогу. Бармен вийшов з-за стійки.

— Мадам? — спитав він.

Дівчина витягла з вух навушники і засунула їх у кишеню куртки до смартфона. Попросила коньяку і дуже вчасно кашлянула. Бармен схвально кивнув.

Малюк запхинькав. Немов відчув, що зараз його точно по­чують.

Довелося підняти дитину акуратно з візочка. Теплий синій комбінезончик, застебнутий на блискавку, приховував її майже повністю. Дівчина вийняла хлопчика з комбінезона. Зазирнула в сонне розпашіле личко.

— Ну що, Валіде? Їсти хочеш? — спитала, вкладаючи його на колінах так, аби головка лягла на внутрішній вигин ліктя. Дала йому пляшечку із сумішшю.

Пригубила коньяку, принесеного барменом, і перший маленький ковточок ніби повернув її, Барбору, собі самій. Думки й уривки минулих розмов відсунулися на другий план. А на першому залишилася вона сама в теплій і затишній кав’ярні. Але ж тільки-но їй було холодно та вогко. Тільки-но вона відсувала вішак із червоним плащем, що належить, мабуть, жінці з короткою старомодною зачіскою, котра сидить через столик від неї. Перед жінкою — келих вина і попільничка. У руці — цигарка. А хіба в європейських кав’ярнях можна диміти?! Барбора усміхнулася, відчуваючи, як розслабилася від зовсім дещиці коньяку. На жінці — червоний светр. А волосся, здається, пофарбоване. Сиве, пофарбоване в такий попелястий колір, який немов підказує, що воно під фарбою все одно сиве.

Бармен вибрався з-за стійки до дверей, відчинив, впускаючи всередину ще один візочок! Його штовхала худенька кучерява чорнявка у фіолетовій утепленій куртці з каптуром. Разом із візочком і брюнеткою в кав’ярню забігла брунатна такса, також одягнена в фіолетову тілогрійку на блискавці. Тілогрійка була з того ж матеріалу, що і куртка господині. Чорнявка озирнулася на всі боки, зупинивши свій гостренький погляд на Барборі, а потім, відсунувши з дороги два стільця, підкотила свій візочок до сусіднього з Барборою столика. Кивнула усміхнено новій сусідці, зняла курточку і, переступивши через сенбернара, повісила її на дерев’яний ріг вішака. Залишилася у синій вовняній кофтині, застебнутій на великі ґудзики.

— Il fait froid[15], — сказала вона, ще раз усміхнувшись.

— Pas FranÇais, — Барбора розвела руками. — English!

— Холодно, — молода жінка легко перейшла на англійську. — Тут завжди взимку гидко, і дощ щодня!

Литовка кивнула.

Брюнетка весело гукнула щось бармену і той за хвилину приніс їй горнятко кави і склянку мінералки з м’ятним сиропом. М’ятний аромат дотягнувся до носика Барбори і вона, немов захищаючись від нього, інстинктивно підняла до рота келих із коньяком.

— Ви з Англії? — спитала брюнетка, знову обернувшись до Барбори.

— Ні. З Литви. А ви?

— Я звідси, з Бельвіля. Народилася в Алжирі, але виросла тут!

Брюнетку звали Айша і вона раз по раз споглядала на лежачу біля своїх ніг таксу в фіолетовій тілогрійці. Песик махав хвостиком, не зводячи очей із сенбернара. А той, розлігшись перед візочком Валіда, також дивився на таксу, але якось ледаче та байдуже.

Порожня пластмасова пляшка з-під молочної суміші випала з рученят малюка, грюкнулася об дерев’яну підлогу і покотилася до морди сенбернара. Валід знову заснув, і Барбора поклала його у візочок.

— Скільки йому? — спитала Айша.

— Сім місяців.

— Моєму тільки чотири, — вона з любов’ю озирнулася на свій візочок. — Ви сюди з чоловіком приїхали?

Барбора кивнула.

— Він роботу знайшов?

— Він — клоун, — на обличчі Барбори сама по собі виникла іронічна посмішка.

— Мій також клоун! — критично вимовила брюнетка. — Пропонували йому хорошу роботу в універмазі, а він у таксисти поліз. Тепер його ні вдень удома немає, ні вночі!

— Ні, мій справдешній клоун, — Барбора поквапилася виправити двозначність. — Актор-аматор. Він у Вільнюсі в рекламних акціях працював, а тут наразі тільки на вулиці... А на вулиці багато не збереш. Ось якби він французьку вивчив!

— Справжній клоун? — Кругленькі очі Айши спалахнули щирим зацікавленням. — Він ходить на «Марші де клуні»?

— Куди? — перепитала Барбора. — На ринок клоунів?

— Ну, так, — закивала Айша. — Мені розповідали, що коли їх багато, вони дуже смішні!

— А де цей ринок?

— Десь на рю де Севр, біля університетської лікарні!

— Рю де Севр, — повторила Барбі, намагаючись запам’ятати назву вулиці.

Озирнулася на бармена, попросила кави.

За вікнами кав’ярні звідкілясь засяяло сонце. Неяскраве і, мабуть, потомлене від повсякденної боротьби із хмарами, які не давали йому досвічувати до землі та людей.

Вони обидві — Айша та Барбі — обернулися, помітивши проміння, що потрапило всередину кав’ярні. Айша витягла жменю дріб’язку та виклала дрібними монетами біля горнятка оплату за каву.

— Даруйте, а це ваша дитина? — обережно запитала Барбі, кивнувши на візочок.

— Ага, — на ходу кинула Айша, знімаючи з вішака свою фіолетову куртку.

— І пес ваш?

— Звісно, — кучерява брюнетка засміялася. — А це що, не ваш собака? — кивнула вона на сенбернара.

Барбі заперечно похитала головою.

— Ще побачимося, — привітно промовила Айша і, розвернувши візочок із малюком, що проспав усю їхню з Барборою балачку, посунула її до дверей. Такса побігла вслід, проводжаючи трохи здивованим поглядом сенбернара, що все ще лежав на підлозі й опустив велику та лагідну морду повз лапи на правий бік.

— Рю де Севр, — ще раз повторила Барбора і собі почала лічити витягнутий із кишені куртки дріб’язок.

Дивна ця штука — чад від згорілих паперів. Точніше його запах. Чому він так в’їдається в одяг, у волосся? Чому його неможливо змити з першого разу?

Клаудіюс не спав уже півночі. Хоча Інґрида, котра скаржилася на запах чаду, який він приніс із собою, вже давно заснула.

Звісно, шкода, що вони так і не доїхали минулого вечора до Марюса. Але попереду — життя. І не просто життя, а життя лондонське. В якому треба бути «flexible», тобто гнучким. Настільки гнучким, аби при появі можливості заробітку легко скасовувати плани. Адже які плани без заробітку?!

Інґрида спала, обернувшись обличчям до вікна. Її голова лежала рівно посередині маленької подушки. Клаудіюс помилувався спокоєм її обличчя. Обережно зліз із ліжка. Вийшов на кухню.

Тут бурчав холодильник, цокав годинник, щось ледь чутно дзижчало. Цю кухню навіть найзапекліший романтик ніколи б не зміг назвати затишною. Але іншої кухні наразі не було. Та й ця була, за великим рахунком, не їхня кухня, а кухня англійської комуналки. Її треба було просто пережити. Але для цього знову ж таки потрібен заробіток. Бажано постійний. І тоді можна буде спочатку оплачувати маленький затишок, а потім, якщо все буде гаразд, то і більший!

Клаудіюс ще раз помив голову, намагаючись отямитися від неприємного запаху чаду. Згадав запах батьківської автомайстерні і запах батька, котрий перекочував із майстерні в їхню квартиру і прижився в ній. Мама іноді скаржилася на цей «аромат» бензину і мастила для двигунів. Іноді відправляла його в душ. Але запах нікуди не зникав, і найчастіше вона його просто не помічала. Точніше — помічала його тільки, коли хотіла зауважити, коли треба було знайти причину для свого невдоволення. Певна річ, зі своєї роботи жодних яскравих запахів вона принести не могла. Які запахи в лікарні, де вона працювала старшою медсестрою? Запах накрохмаленого білого халата? Запах валер’янки? Запах ліків і нашатирного спирту? Ні, вона всі ці аромати залишала на робочому місці. Як їй це вдавалося, Клаудіюс досі не міг збагнути. Хіба буває робота, яка не передає працівникам свої запахи? А якщо б йому довелося спалювати папери щодня? І за це дуже добре платили? Щоб тоді сказала Інґрида?!

Клаудіюс зітхнув і окинув сумним поглядом кухоньку. Тут для них, природно, бракувало місця. Їхній простір вимірювався кроками, і жодна лінія їхнього простору не перевищувала трьох-чотирьох кроків. Чотири кроки — це довжина їхньої кімнати. Хоча, якщо захотіти, то можна розтягнути ці два з половиною метри на кроків вісім. Але навіщо? Реальність йому відома. Ця реальність — некомфортна та й тимчасова, але термін її тимчасовості залежить тільки від нього самого! Треба менше спати та старанніше шукати нормальну роботу! Але ж він і зараз не спить. І думає саме про це! Клаудіюс заспокоївся. Ні, він не ледачий, він не гальмо, він думає про майбутнє, поки кохана спить і, можливо, бачить це прекрасне майбутнє в кольоровому англійському сні?!

У коридорі рипнули двері. Потім кроки. Потім тиша, немов хтось вийшов і прислухався. Клаудіюс завмер. Знову крок чи два порушили відносне нічне затишшя. І Клаудіюс збагнув, що зі своєї кімнати вийшли сусіди.

Клацнув замок дверей до помешкання. Та Клаудіюс нахилив голову. Адже з тих дверей ти натикаєшся відразу на колодязь перед їхнім напівпідвалом. І далі вже підіймаєшся залізними сходами якраз повз кухонне віконце вгору, на рівень тротуару.

Ще одне клацання вхідних дверей, і за кухонним вікном пропливли два силуети. У хлопця на плечах рюкзак, а в дівчини у руці — спортивна торба. Вони підіймалися сходами майже безгучно. Клаудіюс заворожено провадив їх поглядом. Куди вони? Навіщо?

Кілька хвилин після цього і собі вийшов із кухоньки в коридор. Зупинився перед дверима в кімнату сусідів. Побачив залишений у замковій щілині ключ. Потягнув двері на себе — вони піддалися.

Кімнатка за дверима нагадувала їхню тимчасову спальню. Теж одне ліжко, два стільці, невеликий квадрат дзеркала на стіні. На ковроліні підлоги — порожні бляшанки з-під пива. І поруч упаковка чотирьох повних бляшанок пива, скованих пластиком.

«Отже, повернуться», — Клаудіюс усміхнувся, згадавши, як вирішив, проводжаючи їх поглядом, що вони таємно полишають своє житло.

Коли Клаудіюс прокинувся, в ніс йому вдарив запах кави. Він спав на краєчку ліжка і голова його майже звисала з краю подушки. Може, саме тому Інґрида поставила кухлик кави прямо на підлогу коло узголів’я.

Він спробував ковтнути кави не підіймаючи голови, і тут же обпік губи. Лайнувся від душі. В кімнату на його голос повернулася Інґрида в домашньому халатику.

— О! Щось нове! — здивувався він.

— Ага, — кивнула Інґрида. — Тут поруч є крамничка, в якій можна за кілька фунтів із ніг до голови одягнутися!

— Секонд-хенд із Європи?!

— Доброчинність із Англії. До речі, халатик був новенький, з биркою! За півтора фунти!

— Покажеш крамничку після сніданку, — Клаудіюс піднявся, натягнув джинси і светр. — Я саме учора гроші заробив.

— Тоді готуй сніданок! Наші яйця праворуч, а сусідські — ліворуч! — скомандувала дівчина.

Коли наминали яєчню, сидячи за кухонним столиком, залізними сходами за вікном спустилася Таня.

— Ви мені зараз сто двадцять фунтів за наступний тиждень можете дати? — спитала вона, зазирнувши на кухню.

Клаудіюс похитав головою. Таня перевела погляд на Інґриду, але Інґрида ніби й не звернула на неї уваги. Виделкою вона обскубувала правильної сонячної форми жовток, звільняючи його від білка.

— За кілька днів, — пообіцяв Клаудіюс.

Тетяна зітхнула і зачинила за собою двері. Але через хвилину знову з’явилася на кухні.

— А ці, сусіди ваші? Ви їх не бачили? — поцікавилася дещо заклопотано.

— Буцімто вночі галасували, — відповів Клаудіюс.

— Вони мені за тиждень заборгували, — промовила вона.

— Та прийдуть вони, он і продукти їхні в холодильнику, і пиво у них є, — вже не підіймаючи голови, вимовив Клаудіюс.

Таня зазирнула в холодильник.

— Їхня їжа ліворуч, — підказала Інґрида.

— Та тут самі яйця! — видихнула задумливо Тетяна.

Велика чорна торба на блискавці важила, мабуть, кілограмів із тридцять, а то й більше. Ще в Анікщяї Рената здивувалася, як важко було Вітасу її нести від автобуса до машини й як хитнувся її маленький «фіат», коли Вітас майже впустив її в багажник.

Поки їхали, Рената перебрала в голові всі можливі подарунки, здатні стільки важити, але жодної притомної підказки від своєї уяви не отримала. Найважчим подарунком в її думках могла бути тільки якась китайська ваза, але, з іншого боку, вази ж роблять із порцеляни, а порцеляна легка. Тобто ваза цілком могла бути великою, але щоб такою важкою? Це навряд. Кухонна техніка? Комбайн із електричною м’ясорубкою? Теж не міг бути аж таким важким, та й не був Вітас настільки сільським хлопцем, щоб дарувати своїй коханій на Різдво кухонне приладдя!

Цікавість пришвидшувала ритм серця, і Рената на ходу споглядала на Вітаса, чекаючи, що він усе ж розкриє таємницю подарунка до того, як відсуне замок-блискавку на торбі.

Але Вітас тільки посміхався хитро і мовчав, зиркаючи на засніжене полотно землі по обидва боки дороги, яку взяв у лещата зимовий ліс.

На засніженій гравійці Рената зменшила швидкість, і машина плавно захиталася.

Знову, як кораблик до пристані, повільно приткнувся червоний «фіат» передніми колесами до кінця колії, зупинившись під бічною дерев’яною стіною комори.

Стежка вела прямо від машини на поріг будинку. Протоптана не машиною, звісно, а тому, що цією стежкою човгав щодня по кілька разів Йонас до Барсаса або в комору, чи в льох, що містився за коморою.

Дошки порога жалібно скрипнули, коли Вітас опустив на них важку торбу. Удвох занесли вони вантаж на половину Ренати.

— Таких важких подарунків я ніколи в житті не отримувала! — зізналася Рената, подивившись на долоню лівої руки з червоною смугою від ручки торби. — Це що, будматеріали?

— Ні, дещо оригінальніше! Але якщо тобі не сподобається, то подаруємо твоєму дідові! Йому точно підійде! Хоча я для нього пляшку «Жальгіріса» привіз... Загалом, вибирай, що хочеш? Кота в лантуху чи пляшку «Жальгіріса»?

— Кота в лантуху, — Рената розвела руками.

— Тоді тримай! — Він нахилився, бжикнув блискавкою замка, розкриваючи торбу, відтягнув її край, аби Рената могла зазирнути всередину.

— Що це? — здивувалася дівчина, розглядаючи дивний прилад військово-зеленого кольору, розміром зі швейну машинку.

— Це «чорна скринька», — пояснив нарешті Вітас. — Для літаків.

На обличчі Ренати застиг подив. Вона зазирнула у вічі Вітасу дивним, розчарованим поглядом.

— Звідки вона у тебе? — спитала дівчина після паузи.

— В дев’яностому батькові на радіозаводі замість зарплати за рік сім штук дали, обіцяли потім назад викупити, але Союз розвалився, і вони залишилися у нас... Я думав, тобі буде цікаво! Адже вона новісінька!

Рената раптом зареготала, не зводячи очей із Вітаса. Спочатку тихо, потім голосніше.

— Ти чого? — Вітас, здавалося, образився.

— У мене немає літака, — крізь сміх викрикнула вона. — Й у діда також немає!

У кімнаті, заповненій дзвінким сміхом Ренати, Вітас раптом відчув себе дурнем, повним дурнем.

Відчинилися двері з коридору і в проймі з’явилося здивоване обличчя діда Йонаса.

— Що це тут у вас? — спитав він. — Так регочете, ніби телевізор дивитесь!

— Це вона сміється, а не я! — взявся виправдовуватися Вітас. — Добридень, з Новим роком!

І тут же метушливо хлопець поліз у відкриту торбу і витягнув картонну коробку з бальзамом «Жальгіріс». Підійшов із нею до старого, вручив.

— О-о! — закивав дід Йонас, теж посміхаючись привітно і зраділо. — Хороша річ! Шкода тільки, що мені його тільки краплями приймати можна! Але нічого, буду собі в чай крапати! Так надовго вистачить!

Рената нарешті вгамувалася, але тінь нещодавніх веселощів на її обличчі залишилася.

— То це він тебе розсмішив? — звернув на неї свій погляд дід Йонас.

— Ага, подарунком! — пирснула дівчина. — Подивися, може, краще його тобі віддати? — вона кивнула на торбу, що стояла на підлозі.

Йонас підійшов, нахилився над відкритою торбою.

— Щось військове? — уточнив і обернувся до Вітаса.

— Ну, майже, — неохоче став пояснювати юнак. — «Чорна скринька» для літаків, мій батько їх на каунаському радіозаводі за радянських часів робив. Але її можна по-різному використовувати! Там магнітофон дуже якісний, тепер таких не роблять! І акумулятор потужний!

— Це він мені на Різдво подарував, — сказала Рената і знову захихотіла.

— Оригінальний, — закивав дід Йонас. — Це що, той завод, що «Шилялиси» випускав?

— Атож. І телевізори, і радіоприймачі!

— Дивні все ж люди в Каунасі живуть, — промовив немов до себе Йонас, не подивившись на Вітаса. — Якось у них у голові все інакше влаштовано!

— Нічого не інакше! — вперто заявив Вітас.

— Гаразд, — Йонас махнув рукою, немов запропонував до своїх власних слів серйозно не ставитися. — Ходімо до мене, я вам «Жальгіріса» в чай накрапаю. І собі також! — запропонував він.

Коли перейшли на дідову половину будинку, Рената стала серйозною, як камінь. Немов уся веселість на її половині залишилася, разом із відкритою торбою, в якій залишився лежати незвичний різдвяний подарунок.

Сіли Вітас і старий за круглий столик. А внучка Йонаса зайнялася чаєм.

До чаю дід попросив сягнути з горішньої шафки старовинного креденса великі червоні в білий горошок горнятка — ті самі, з яких вони на Різдво чай пили.

Йонас щедро налив у чай Вітасу бальзаму, собі трохи, та й Ренаті тільки кілька крапель.

— Ось ти скажи, ти ж у Каунасі народився? — прискіпувався старий до Вітаса.

— Авжеж, — відповів той.

— А знаєш, як раніше казали: «У Вільнюсі добрі люди живуть, а в Каунасі — злі»?

— Чув, — зізнався Вітас. — Але це ж у Вільнюсі так казали, а не в Каунасі.

— Мабуть, — дід закивав і пригубив чаю. — А чому у вас так чортів люблять?

— Чому люблять? — не втямив Вітас.

— Ну, єдиний Музей чортів на всю Литву чомусь у Каунасі, а єдиний Музей янголів на всю Литву чомусь у нас, в Анікщяї? — хитро промовив Йонас і перевів погляд на Ренату, немов вона і була одним із янголів.

Вітас стенув плечима.

— Це, ймовірно, комуністи за радянських часів музей чортів заснували зумисне, щоб люди про Каунас погано думали, — припустив Вітас і подивився винувато в очі Йонасу. Хлопець був явно збентежений і не второпав, до чого старий хилить.

— Ну, ти й загнув, — Йонас усміхнувся. — Комуністи чортів вигадали?! Треба ж таке сказати?! Нечисті на кілька тисяч років давніші за комуністів! А литовські біси давніші за інших чортів!

— Тоді не знаю, — зізнався Вітас. — Я чортами не цікавився і до церкви не ходжу... До речі, мій тато на радіозаводі в церкві працював, — згадав він і очі його спалахнули. — Там у них найсекретніший цех у недобудованому костелі був, тому і підприємство називали «Святим радіозаводом».

— Он як! — щиро здивувався дід Йонас. — Цікаво! Може, даремно я ніколи в житті в Каунас не їздив?

— Може, й даремно, у нас гарно! — переконливо закивав Вітас.

А Рената з усмішкою на вустах тільки і переводила погляд то з діда на Вітаса, то з Вітаса на діда, слухаючи їхню розмову і намагаючись вгадати, до чого Йонас хилить. Спочатку було злякалася, що дідусь хоче якось принизити чи образити Вітаса, але швидко збагнула, що думки Йонаса в іншому напрямку працюють. Та й у почутті гумору старому ніхто відмовити не зміг би, тому залишалося Ренаті тільки слухати, куди і до чого призведе розмова двох чоловіків за вдвічі міцнішим чаєм.

— У нас також гарно, — закивав дід і знову кинув погляд на внучку. — А ти йому наші краєвиди показувала? До Пунтукаса возила? На Маяк Щастя?

— Не було часу, — зізналася Рената. — Він же завжди... — кинула погляд на Вітаса. — Тільки на день приїжджає!

— Ну, це ваша справа, як ви своїм часом розпоряджаєтесь! — Старий махнув рукою й обернувся обличчям до вікна.

— Діду, а може, забереш до себе цей військовий презент? — запропонувала раптом Рената.

— Ні, нехай наразі в тебе побуде! Я тут ні з ким не балакаю, тільки мовчу і думаю. А моє мовчання і думки він не запише!

— Ну, тоді можна в комору віднести! Вона у вас велика! — невдоволеним голосом запропонував Вітас.

— В комору не треба, — твердо сказав Йонас. — Там і так стільки всього лежить! Коли не зайду, обов’язково об щось спіткнуся!

Вітас пильно подивився на діда.

— А ви не будете проти, якщо я до Ренати переїду? — випалив він на одному подиху.

Дід розгубився.

— Знаєш, — сказав після паузи, зазираючи Вітасу в очі, — ви — дорослі люди. Подобається вам бути разом — будьте разом! Якщо Рената тебе покличе сюди, переїжджай!..

Він ще раз глипнув на Ренату, котра раптом стала серйозною та трохи стурбованою.

— ...А якщо не покличе, то сам розумієш, — закінчив дід. — Та якщо переїдеш, то й мені буде з ким про «чорні скриньки» і про Каунас потеревенити! Жінкам такі теми не цікаві!

— Ти що, з глузду з’їхав? — пошепки накинулася на Вітаса Рената, коли вони повернулися на її половину будинку. — Може, спочатку треба у мене дозволу питати?

Вітас опустив голову і мовчав, як п’яниця під докорами дружини.

— Чи у вас там у Каунасі справді всі божевільні? — продовжувала збуджено шепотіти Рената. — Ти ж не до діда переїжджати зібрався?!

— Даруй, — Вітас відірвав погляд від підлоги. Глянув у вічі Ренаті. — Це все через цю бісову «чорну скриньку»! Може, і правда, що у нас не так, як скрізь... Недаремно лиш один Каунас «чорні скриньки» на весь Радянський Союз робив!

— Перестань нісенітницю торочити! — Рената важко зітхнула, зробила крок до Вітаса, обійняла його. — Поїхали, я тобі наших янголів покажу! Може, вони твою голову від дурниць почистять!

Вітас пригорнув Ренату. Притиснув до себе і, утнувшись носом в її скроню, прошепотів:

— Вибач! Я сьогодні — дурень.

— Гаразд, вибачаю! — прошепотіла у відповідь Рената. — А тепер — до янголів!

Коли потяг шостої лінії метро виїхав на міст Бір-Хакейм, ліворуч наче нізвідки виросла Ейфелева вежа, й Андрюс, котрий уперше опинився в вагоні цієї лінії, провів її поглядом, поки та не сховалася за житловими мансардними дахами паризьких будинків. Потяг метро, здавалося, забув, що він має бути підземним. Навпаки, він піднявся на віадук і вихилявся, як змія хвостом, повторюючи всі вигини спочатку широкого бульвару де Гренель, а потім і його продовження — бульвару Ґарібальді.

Вийшовши на станції «Севр-Лекурб», Андрюс спустився залізними сходами вниз. Озирнувся назад, немов хотів ще раз упевнитися, що платформи цієї станції перебувають над, а не під землею. Тільки потім роззирнувся обабіч у пошуках ринку. Але на відкритому та зайнятому тільки машинами та моторолерами майданному просторі на перетині бульвару з авеню Суфрен жодного гендлярського життя не спостерігалося. Тільки нижні поверхи будівель як на бульварі, так і на авеню, майоріли фасадами та віт­ринами крамничок, неоновою зеленню аптечних вивісок і хрестів, звичними логотипами міні-маркетів і банківських відділень.

— Ринок клоунів?! — прошепотів собі Андрюс і стенув плечима. — «Мабуть, ця паризька алжирка просто пожартувала над Барбі, — подумав він. — Або це назва якогось особливого бюро працевлаштування для клоунів та акторів?»

На паризькому небі все ще сяяло сонце, яке вирішило цього дня компенсувати людям майже тиждень вогкості та сірості. Їхати назад у Бельвіль або навіть просто до площі Републік не хотілося. Та й він може з годинку, що залишалася до сутінків, покривлятися біля базарної каруселі та назбирати кілька євро, може, навіть десять, але все одно Барбора принесе більше і з гордістю буде порівнювати свій заробіток із його дріб’язком. Ні, вона, звісно, все це робить без задньої думки, без бажання показати, хто в домі господар. Вона, мабуть, просто жартівливо провокує Андрюса, підштовхуючи його до пошуку роботи серйознішої та надійнішої. Сама ж сказала днями: «Ти б у якусь акторську агенцію сходив! Тут же сотні фільмів знімають, їм, мабуть, актори потрібні, хоча б для масовки!» «Але я ж французькою ні бум-бум, як і ти!» — такою була його відповідь. «А навіщо французька для мовчазної ролі?» «А щоб розуміти команду: куди дивитися, куди йти!»...

Так, вона погодилася з його аргументами. Та й суперечкою цю розмову не можна було назвати. Так, потеревенили та й годі. Побалакали і замовкли. Кожен про своє замовк. Він не знав, про що задумалася Барбора. А вона так і не дізналася, що він згадав шматочок дитинства, дивний і кумедний шматочок — «голий пляж» у Паланзі, заповнений голими жінками. І мама його — тоді ще молода і також гола, водить його, трирічного малюка, за руку по жовтому піску пляжу від однієї підстилки до іншої. І на кожній підстилці сидить господиня, а поруч із нею на тій же підстилці або на розстеленій газетці чи цераті лежать товари: одяг, прикраси із золота, червоні шкіряні рукавички. Чому вони так запам’яталися йому — червоні шкіряні рукавички? Цей пляж-базар, куди не могли потрапити міліціонери, щоб завадити «забороненій і незаконній» торгівлі, запам’ятався Андрюсові в деталях і особах. Ніхто туди не міг потрапити одягнений — пляжні жінки-гендлярки відразу здіймали такий ґвалт, що й перетинки могли тріснути. Ну а що може зробити голий міліціонер на такому пляжі-ринку, навіть якщо у нього в руках папір і ручка для складання протоколів?! Нічого не може! Голі жінки непереможні! Андрюс був там, на цьому пляжі, десятки разів, поки не виріс і поки мама не перестала брати його з собою. Майже все, що носила мама, купувалося там. Мірялося та купувалося. Міряють всі на пляжі швидко і на голе тіло. То праворуч раптом на звичному тлі жовтого піску і такого ж кольору оголених жінок з’являлася фігура в червоній сукні, то ліворуч раптом насилу і зі заздрісним завзяттям натягувалися на товсті ноги джинси, забарвлюючи жінку, точніше нижню її половину, в синій колір. Це був дивний світ, до якого не підійшла б жодна музика. Тільки пісочний шепіт Балтійського моря. А ось йому мама там нічого не купила і, мабуть, купити не могла — голі жінки продавали тільки жіночий одяг і всілякі жіночі дрібнички та аксесуари: торбинки, хустки, рукавички... Ні, здається, там продавалися і дитячі речі, але тільки для дівчаток. І знову Андрюс повернувся думками до пари червоних шкіряних рукавичок, що лежали прямо на піску поряд із коричневою торбинкою, прикрашеною великою металевою пряжкою-застібкою. Вони, ці рукавички, так сподобалися мамі! Вона їх міряла по кілька разів. Питала ціну. Відходила в інший кінець пляжу, заходила по щиколотки в прохолодну балтійську воду і знову вела його до гладкої жінки з великими цицьками і круглим добрим обличчям. Андрюс пам’ятав, як мама знову і знову міряла рукавички й, одягнувши їх, ворушила пальчиками, повертаючи долоню перед своїм обличчям то тильним боком, то внутрішнім. Вона їх міряла і балакала з голою гендляркою. Розмова про абсолютно сторонні речі, про те, що не було продано на пляжі — про смак місцевого молока, яке щоранку приносила до дерев’яного будиночка їхнього пансіонату молода червонощока білявка-селянка; про те, де можна знайти бурштинове намисто дешевше; про те, що путівки в пансіонати та будинки відпочинку Паланги скоро знову здорожчають. Вона їх так і не купила, ці рукавички. Але наміряла їх на кілька років наперед!

Андрюс пройшовся кілька кварталів бульваром Ґарібальді назад у бік бульвару де Гренель, потім повернувся до спуску зі станції метро і повернув на рю Лекурб. Знову ліворуч зелена неонова вивіска аптеки і зелений хрест, в центрі якого миготів електрон­ними крапками точний час — 15 година 40 хвилин.

Андрюс зупинився під аптекою. Задумався. «Ринок на рю де Севр!» — знову згадав він слова Барбори.

Повернувся на рю де Севр. Пройшов квартал авеню, що виходила на вулицю, засаджену двома рядами високих дерев. Тут не було жодних слідів ринку. Хоча в цьому місці можна було собі уявити тимчасові ряди продавців зелені, сиру, вина. Але нічого цього не було. Навпроти авеню, що під косим кутом виходила на рю де Севр, по інший бік вулиці стояли невисокі будівлі лікарняного кварталу. Андрюс пішов далі. Промайнув табличку з номером будинку — «136».

— О, то ця вулиця не з коротких, — збагнув Андрюс і хотів уже було крокувати по ній до самого її початку, але тут погляд його впав на брунатну господарську торбу в руках у чорношкірого хлопця, котрий неспішно йшов назустріч. Зі саквояжа стирчали загнутими носками вгору яскраво-жовті клоунські мешти величезного розміру. Андрюс зупинився. Хлопець проминув його прогулянковою ходою. Дійшов до авеню і звернув на неї.

— Цікаво, — прошепотів Андрюс і подався за ним слідом.

Дійшовши до рогу авеню, засадженої високими деревами, він мало не зіткнувся з цим же хлопцем ніс до носа — той саме знову виходив на рю де Севр і йшов тепер у зворотному напрямку. У джинсах і джинсовій куртці з піднятим коміром, в твідовій кепці, в білих кросівках цей чорношкірий хлопець найменше, здавалося, пасував на роль клоуна. Але визираючий назовні вміст саквояжа його видавав. Тепер Андрюс розгледів там і зім’ятий або нашвидкуруч засунутий у торбу клоунський костюм із атласної тканини веселих, ріжучих очей барв: яскраво-салатової, жовтої й яскраво-червоної.

— Цікаво, — прошепотів Андрюс і, зачекавши, поки чорно­шкірий хлопець пройде метрів із десять, рушив такою же прогулянковою ходою за ним. Парубок зупинився на розі біля кав’ярні з червоним фасадом і завмер, вдивляючись в арку, немов вбудовану між двома однаковими одноповерховими будиночками старовинної споруди.

— «Госпіталь “Нектар”», — прочитав Андрюс напис угорі арки.

Ліворуч над входом висіла велика буква «H». З арки вийшла, жваво патякаючи щось на ходу, група молодих хлопців і дівчат, мабуть, студентів. За ними слідом — літня жінка зі заплаканим обличчям і складеною парасолькою в руці. Двоє чоловіків зупинилися на вулиці біля арки, потиснули один одному руки. Один увійшов, інший подався в бік метро.

Андрюс скосив погляд на хлопця в джинсах і джинсовій куртці. Той балакав по мобільнику, не зводячи очей з арки-входу на територію шпиталю. Закінчивши розмову, зайшов у кав’ярню.

Спостерігаючи за аркою кілька хвилин, Андрюс також пірнув у кав’ярню. Зупинився біля барної стійки, замовив еспресо. Дочекався кави і, сівши на високу табуретку, напівобернувся й роззирнувся. Непоказна обстановка, великий телемонітор на стіні, на якому показували без звуку футбольний матч, все це ніяк не створювало відчуття затишку. Та й на телеекран ніхто з відвідувачів не дивився. «Джинсовий» чорношкірий юнак сидів із келихом пива сам-один за столиком. За іншим столиком сиділи двоє білих, але смаглявих хлопців. Біля вікна — жінка років сорока зі скуйовдженою рудою копицею волосся. На спинці стільця поруч висіла її жовта куртка з білим коміром зі штучного хутра. Андрюс уявив її в куртці і мало не зареготав — така вийшла в його уяві картинка: руда копиця волосся, явно фарбованого, маленьке личко, худеньке, наче здуте, як здута кулька, і білий пух коміра.

У двері кав’ярні зазирнув, а потім, звернувши увагу на клієнтів, зайшов високий чоловік у коричневому пальті і коричневих штанях. У руці, в напівпрозорому пластиковому пакеті — плюшевий ведмедик. Він кинув погляд і на Андрюса і, як здалося Андрюсові, огледів його з ніг до голови, після чого пройшов у залу і підсів за столик до «джинсового» хлопця. Вони балакали неголос­но, але навіть якби б вони і говорили голосніше, Андрюс нічого б не втямив.

Бармен — чоловік років п’ятдесяти з черевцем, добре прихованим під мішкуватим чорним светром, — підійшов до них. Але чоловік явно не збирався тут залишатися — він і присів прямо в пальті, навіть не розстебнувши його. Підняв погляд на бармена і похитав головою.

Поки Андрюс проводив поглядом бармена назад до стійки, чоловік у коричневому плащі вже пересів до рудоволосої жінки. Він промовляв, вона кивала. Розмова тривала не більше двох хвилин. Після цього вони вдвох вийшли: в його руці плюшевий ведмедик, в її — синя, щільно набита спортивна торба-сосиска.

Дивно, але білий комір куртки все ж не зробив цю жінку надто смішною чи безглуздою. Андрюс кинув погляд на «джинсового» — той виглядав роздратованим. Зробив ковток пива, опустив погляд на свою торбу, що стояла на підлозі. З неї, як і раніше, стирчали клоунські аксесуари. Хлопець підняв її і поставив прямо на сидіння сусіднього стільця.

«Аби було краще видно!» — здогадався Андрюс.

Він розплатився за каву і вийшов на вулицю. Побачив, як чоловік у коричневому плащі з плюшевим ведмедиком у пакеті разом із рудоволосою жінкою заходять в арку лікарняного комплексу.

Андрюсові здалося, що він починає розуміти побачене. Хоча «картинка» була ще не чіткою, їй, як епізоду, вирваному з фільму, бракувало субтитрів або діалогів.

Юнак перебіг дорогу і також увійшов в арку. Не криючись і вже не боячись бути поміченим, він попрямував за дивною парою, витримуючи ввічливу дистанцію.

Дивна пара привела його до чотириповерхового будинку. Тут біля входу він помітив дві сім’ї з маленькими дітьми і ще одну старшу дитину — в інвалідному візку. Поруч із візочком — добре одягнена чорношкіра жінка. Не мати, адже дитина була білою.

Чоловік і рудоволоса зайшли всередину. Андрюс залишився зовні. Поки стояв біля подвійних скляних дверей, усередину зайшов і «джинсовий хлопець» із торбою, з якої стирчали загнуті носаки величезних клоунських черевиків. Пішов слідом за молодою жінкою в чорних шкіряних штанях і такій же шкіряній куртці, котра несла у лівій руці мотоциклетний шолом, а в правій — пакет із супермаркету «Франпрі».

Сутінки вже опустилися на Париж, на його п’ятнадцятий квартал, на рю де Севр і на госпіталь «Нектар». У всіх вікнах чотириповерхового корпусу світилося. Все більше людей заходило в подвійні скляні двері і виходило з них. І Андрюс перестав стежити за вхідними та вихідними. Але тут його увагу відволікла вже бачена раніше пара — чоловік у коричневому пальті та рудоволоса маленька жіночка в білій куртці і з синьою спортивною торбою-сосискою на плечі. Вони вийшли і зупинилися поруч із ним, дружньо теревенячи французькою. Жінка натягнула на руки білі шкіряні рукавички. Потім обоє витягнули свої мобільники, вона продиктувала чоловікові в коричневому свій номер, той тут же набрав і з її мобільного полилася мелодія пісні Don’t worry, be happy![16]

Андрюс усміхнувся.

Музика стихла, мобілки повернулися в кишені господарів. Чоловік і жінка обмінялися ще кількома фразами, після чого в руках чоловіка з’явився гаманець. Він вийняв із нього двадцять євро і простягнув їй. Кивнув на прощання і попрямував до арки, що виходила на вулицю. Жінка залишилася. Озирнулася на всі боки й Андрюс раптом відчув, як вона зупинила на ньому свій погляд. Хлопець стояв за три кроки.

Вона підійшла і спитала щось французькою.

— Pas FranÇais, — завчено повторив Андрюс свою універсальну відповідь на будь-яке питання, поставлене йому французькою.

Вона показала жестом, що просить цигарку.

Він похитав головою.

До кордону з Німеччиною залишалося двадцять два кілометри. На машині — хвилин двадцять, не більше. Яскраве блакитне небо завдяки особливій, кришталевій прозорості промерзлого повітря відбивалося в снігу, як у люстерку.

Затишний дерев’яний зруб автобусної зупинки захищав від холодного вітру. Кукутіса сюди підвіз місцевий лісник, старий добродій, на доглянутому зеленому «полонезі». Спочатку він хотів висадити мандрівника біля повороту до свого лісництва, але вже в дорозі сказав: «Ні, висаджу тебе за лісом!» І провіз Кукутіса зайвий десяток кілометрів. Ближче до німців. Туди, де замість лісу починалося нескінченне засніжене поле.

Сонце тільки-тільки піднялося в зеніт. Кукутіс дивився на його біле холодне кружальце. Дивився і подумки прощався з Польщею, такою зрозумілою та знайомою! Ось вийде він зараз до дороги, стане на узбіччі і, може, відразу, а може, через півгодини, підбере його якась машина і повезе далі. Відвезе туди, де вже не так легко знайти випадковий нічліг, туди, де люди менше зітхають про минуле та менше розповідають про себе, про свої біди та радощі.

А до вечора ще далеко було. До сутінків — години з чотири, а до теперішнього вечора, який позіхати змушує, й усі сім-вісім. Може, тому Кукутіс і не квапився, сховавшись від холодного вітру в дерев’яному зрубі автобусної зупинки.

Дорогою повз зруб-зупинку поїхали в бік Німеччини відразу десять фур із однаковим коричневим ведмедем, намальованим на борту у кожної. Поїхали, піднявши за собою снігову поземку, яка шлейфом за останньою машиною навздогін помчала. І настала тиша і нерухомість. Тривала вона кілька хвилин і змусила Кукутіса вийти зі свого сховку і на дорогу в бік Литви поглянути. А там — порожня дорога. Подивився тоді Кукутіс у бік Німеччини: і там порожньо! Здивувався і подумав про рівновагу. Про рівновагу руху машин і людей. Коли ця рівновага існує, то все в світі гаразд. Приїжджають сто машин із Німеччини до Польщі і сто машин із Польщі до Німеччини, приходить литовський Кукутіс у польське село, а якийсь польський Кукутіс опиняється випадково на литовському хуторі. Так має бути і так, мабуть, відбувається, тільки ніхто всього цього руху не бачить, бо ніхто не може так уважно дивитися згори вниз на землю. Ніхто, крім того, хто може! Але чи існує той, хто може так дивитися, невтямки наразі Кукутісу. Може, й існує. А може, й ні. Він, Кукутіс, існує. Це Кукутіс точно знає. Він існує і постійно відчуває, що існують інші литовці, литовці, розкидані по хуторах Литви, та литовці, розкидані по світу, і кожен із них мріє збудувати свій хутір у чужій країні. Й ось вартує тільки з кимось із них якійсь біді трапитися, як починає в Кукутіса серце боліти. Починає поколювати. Й якщо в самому низу серце поколює, отже, це якийсь литовець у біду в Південній Африці потрапив. Тоді перечікує просто Кукутіс цей біль, розуміючи, що ніяк він до Південної Африки зараз не дістанеться. Він і в Європі ніколи не встигає на допомогу, але завжди поспішає. В Європі легше квапитись. Європа маленька і вона найчастіше у Кукутіса в серці болить. Хоча і займає тільки малу частину серцевої поверхні. Зате «європейський» біль свого серця відчуває Кукутіс докладніше, ніж будь-який інший. Відчуває так точно, що відразу визначити може: з Парижа він долинає чи з Тулузи! З Парижа литовський біль, звісно, долинає набагато частіше. Він уже й не пам’ятав точно, скільки разів йому цей шлях проробляти доводилося — то від Маріамполя до Парижа, то від Сартая до французької столиці. А колись давно, дуже давно, либонь, ще до закінчення Першої світової, на якій він свою праву ногу втратив, бачив Кукутіс заграву дивовижну на горизонті. Бачив її, визираючи зі шанців. І сказав йому тоді товариш, що це Париж горить. Був тоді Кукутіс трохи молодший і сперечатися любив. І сказав він приятелю, що Париж далеко, й Європа величезна, отже, горить десь ближче, може, навіть у сусідньому бельгійському містечку. Товариш на те негативно головою в касці хитнув, і сказав одну фразу, яку пам’ять Кукутіса зберегла краще, ніж обличчя товариша. Замість обличчя від товариша в пам’яті тільки каска залишилася. І кілька секунд голосу, який сказав: «Під час війни Європа стає маленькою». Так, це точно. А в мирний час вона розправляє свої поля та ліси і знову перетворюється в майже неосяжний простір, порізаний нескінченними дорогами, якими для рівноваги однакова кількість машин і людей переміщаються в протилежних напрямках.

Мороз, що проліз за піднятий комір сірого зимового пальта, поквапив Кукутіса. Знову вийшов він до дороги, придивився у бік Польщі і, побачивши кілька пар жовтих автомобільних очей-фар, що повільно до нього наближаються, всміхнувся. Хоч і було йому жаль залишати Польщу, та не покинувши її, до Парижа не дістанешся!

Сусіди більше не з’являлися. Виявилося, що вони втекли, не заплативши за два тижні. Таня не дуже й засмутилася. Кілька хвилин лаялася, проклинала їх і свою доброту. А потім швиденько навела в кімнатці лад. Решту їхніх яєць дозволила з’їсти Клаудіюсу й Інґриді, а пиво забрала собі. І вже наступного дня привела в квартиру нових пожильців — і також молоду пару, що приїхала з Будапешта. Вони навіть не назвалися, але при зустрічі в коридорі або на кухні привітно всміхалися.

Клаудіюс у перший момент з досадою поскаржився Інґриді на дивну поведінку нових сусідів.

— А навіщо їм називатися? — дівчина стенула плечима. — Ти думаєш, ми будемо довго з ними пліч-о-пліч жити? Завтра вони втечуть, або ми післязавтра злиняємо, і що — тримати їхні імена в пам’яті?!

Клаудіюс раптом збагнув, що Інґрида має рацію. Все навколо мінливе та швидкоплинне. За останні кілька днів йому вдалося трохи підзаробити і щоразу в новому місці. І в кожному новому місці він із кимось балакав, когось слухав і ні у кого імені не питав. На оптовому ринку риби з третьої години ранку тягав пластикові лотки від продавців до машин рестораторів і власників кафе, котрі скуповувалися на день. У скверику біля кладовища вигулював вагітну самку спанієля похилого іранця, знайомого Тетяни. Іранець, ім’я котрого Клаудіюсу так і залишилося невідомим, видав йому на порозі своєї квартири двадцять фунтів за дві години вигулу і, не попрощавшись, хряснув перед носом двері. Але найважчим, хоча і найприбутковішим, виявився попередній день, коли, знову ж таки завдяки Тетяні, Клаудіюсу довелося допомагати молодому безіменному поляку розрізати болгаркою у дворі покинутого складу металеві конструкції будівельного риштовання. Вони удвох знімали з автомобільного причепа трубу з привареними кріпленнями, ставили її на збиті ними ж з підручного дерева козли і спочатку відпилювали від рури все зайве, а потім і саму чотириметрову трубу розпилювали навпіл. Поляк виявився спритним, його чіпкі довгі пальці відразу привернули увагу Клаудіюса. Вони б підійшли і піаністу, і кишеньковому злодію, але дісталися, як виявилося, фахівцеві в царині сантехніки. Після кількох годин наполегливої праці він запропонував Клаудіюсу викурити по цигарці, а після цигарки зробив абсолютно несподівану пропозицію: розплатитися за працю саме цигарками. Клаудіюс відмовився, пояснивши, що йому потрібні гроші, позаяк дружина вагітна. Поляк без зайвих слів вручив йому тридцять фунтів.

Дорогою додому Клаудіюс зупинився у жалюгідній на вигляд кав’ярні. Одне віконце, одні двері. Праворуч у дверях на дошці крейдою цінник, де першим пунктом стояла кава за сімдесят пенсів.

— Заслужив! — Клаудіюс рішуче зайшов, сів за хисткий столик.

Поки грів долоні об гаряче горнятко, міркував, як легко йому вдалося сьогодні переконати поляка заплатити грішми. Тільки й того: узяв і збрехав, що дружина вагітна. А Інґрида не тільки не вагітна, але й не дружина. Хоча яка різниця? Живуть вони разом і цілком щасливо. Може, якось занадто спокійно? Без пристрасті, якою супроводжувалися їхні перші ночі на прикордонному з Білоруссю фестивалі та наступні рідкісні побачення. Так, пристрасть сховалася, злякавшись чи то лондонського клімату, то чи хиткості місцевого життя, де хиткість столика в дешевій кав’ярні виявлялася найменшим подразником, що не заслуговує навіть на прикрощі. А ось хиткість життя — штука, що відволікає від усього. Думаєш про завтра: яким воно буде? А потім знову думаєш про наступне завтра, а потім про наступне... І немає часу думати про щось інше або відчувати. Немає часу і сил для пристрасті...

Клаудіюсу згадалися слова Інґриди про те, що і вони можуть утекти з квартири так само легко та непомітно, як колишні сусіди. А куди втекти?!

Господар кав’ярні, смаглявий, схожий на турка або тунісця, підійшов, запропонував повечеряти. Курка з картоплею за три дев’яносто дев’ять. Клаудіюс ввічливо відмовився. У цей час дуже до речі в заклад зайшли кілька будівельників у синіх забруднених фарбою комбінезонах. Господар заметушився коло них.

Удома Клаудіюс розповів Інґриді про поляка, про те, як переконливо збрехав йому про її вагітність. Дівчина усміхнулася якось недобре, неприємно.

— А може, ти справді вагітна? — обережно спитав він.

— Я? І не сподівайся! Ось купиш будинок або квартиру, роботу постійну знайдеш, тоді можна буде і помріяти!

Останні слова вона вимовила майже ніжно, чим заспокоїла Клаудіюса.

Правда, мрії про купівлю будинку і постійну роботу тут же занурили його в роздуми. А Інґрида тим часом витягла з кишені джинсів п’ятдесят фунтів і помахала банкнотою в повітрі.

— Звідкіля? — здивувався Клаудіюс.

— Я сьогодні фотомоделлю працювала.

— Таня?

Інґрида кивнула.

— Не бійся, не роздягалася! Перукарню рекламувала.

Клаудіюс зі сумнівом підняв погляд на її волосся. Ніякої зачіски, нічого нового — просто волосся до плечей, та й усе. Все, як завжди.

— Навпаки, — пояснила Інґрида. — Мене фотографували кудлатою, а завтра зроблять зачіску і знову сфотографують. Ну, щоб дві фотографії на вітрині: до і після.

— Це добре, — абстрактно і сумно промовив Клаудіюс. — Так вони і жили...

— А що тебе не влаштовує? — здивувалася Інґрида.

— Відсутність родинного затишку, — зізнався він.

— Мене також це не влаштовує. Але все — в твоїх руках!

— Давай вип’ємо чаю! — запропонував Клаудіюс.

— Давай! — погодилася Інґрида.

Вони тільки зібралися вийти з кімнати, як відчинилися двері сусідів, і парочка, розмовляючи на ходу угорською, зайшла на кухню.

— Хто не встиг, той запізнився, — засмучено промовила Інґрида.

— Може, вони швидко? — Клаудіюс кинув на подругу підбадьорливий погляд. — Давай зачекаємо!

— Давай, — Інґрида кивнула.

До полудня радіо в машині пообіцяло снігопад, але ця обіцянка викликала в Ренати лише посмішку. Небо над Анікщяєм світилося дивовижною блакиттю, дерева підступали до дороги і стояли нерухомо. Сніг виблискував так, що хотілося залишити машину на узбіччі та пробігтися по ньому, дослухаючись, як хрумтить його підмерзла і обвітрена нижніми вітрами кірка. А ще краще було б пробігтися по снігу удвох із Вітасом, узявшись за руки. Пробігтися і відчути на щоках колючий і бадьорливий морозець! Але Вітас приїде тільки за кілька днів. У нього залишилися в Каунасі незавершені справи, та й квартирантів він знайшов примхливих. Вони йому цілий список написали, що він має ще в квартиру купити, щоб їм у нього вдома комфортно жилося!

Попереду з’явилися околиці Анікщяя. Рената зменшила швидкість.

Два шпилі костелу Святого Матаса визирнули з-за будинків і дерев і знову зникли. Але сьогодні в плани Ренати відвідини храму не входили. Вона залишила машину на парковці крамниць будматеріалів, з-поміж яких дивним чином затесалася ветеринарна аптека.

— Доброго дня! — гукнула Рената, оглядаючись в цьому порожньому дивному квадратику, який так не був схожий на звичайну аптеку, хоча і касовий апарат, і засклені вітрини тут були.

Жінка років сорока, кучерява та круглолиця, в зеленому робочому халаті вийшла з підсобки. Вийшла і, не приховуючи подиву, витріщилася на відвідувачку.

Рената сама також на себе глянула — на куртку, на джинси, на чоботи, намагаючись збагнути здивування на обличчі працівниці ветеринарної аптеки.

— Вас, мабуть, дідусь послав? — спитала жінка і немов зраділа власному припущенню, що змінив вираз її обличчя на спокійний та умиротворений.

— Ви знаєте мого дідуся? — здивувалася Рената. — А! Може, він щось для собаки купував?

— У нас для собак нічого немає, тільки для бджіл! — заперечила жінка в зеленому халаті.

— Бджіл у нас уже років із десять немає! — відвідувачка стенула плечима. — Я хотіла у вас дещо спитати. До мене з Каунаса наречений переїжджає, він дипломований ветеринар і вже працював там у ветлікарні. Ви не знаєте, де він може у нас роботу пошукати?

— До вас із Каунаса переїжджає? В Анікщяй? — Очі кучерявої дами широко округлилися від подиву.

— А що? — не втямила її реакції Рената. — То ви не підкажете?

— Даруйте, бо зазвичай всі звідси виїхати намагаються! Кому пощастить, той у Гамбург, а кому не дуже — то в Каунас! Але щоб сюди?! А ветлікарні у нас немає, найближча — в Паневежисі. Можете там дізнатися!

— Та це далеко! — засмучено видихнула Рената.

— Набагато ближче, ніж Каунас, у будь-якому випадку. Менше шістдесяти кілометрів!

Попрощалася Рената, вийшла на морозець.

«Сюрприз не вдається, — подумала вона. — А добре було б йому роботу підшукати! От би він зрадів!»

Проїхалася в центр містечка на Баранаускаса, зайшла в кав’яр­ню, замовила чаю з обліпихою. Згадала, як показувала Вітасу Музей янголів і як він спочатку сміявся над усіма цими стоячими та підвішеними окриленими фігурками, поки не зупинився перед янголом-мандрівником — дерев’яною статуеткою з двома валізками в руках. Чимось цей янгол-мандрівник зачепив його. Після цього він уже й на інших янголів дивився не так саркастично та поблажливо. А після музею вони прийшли сюди, в це кафе. І вона пила такий же обліпиховий чай, а Вітас узяв кави. І пообіцяв показати їй Каунас і Музей чортів. «Каунас подивлюся, а до дідька не хочу!» — регочучи, сказала йому тоді Рената. Столик, за яким вони сиділи та розмовляли про Каунас, зараз зайняла пара пенсіонерів. «Я теж ніколи туди не хотів, але знаю, що чортів там більше, ніж у вас янголів! Навіть твій дід про це знає!» — знову пролунав в пам’яті Ренати веселий голос Вітаса. Гарно вони тоді погуляли і побалакали тут, в Анікщяї! І зараз їй тут добре, хоча сьогодні вона сама. Зате наступного разу вони приїдуть сюди удвох! Адже добре мати улюблену кав’ярню, улюблену кондитерську, улюблений хлібний магазинчик, що завгодно, але улюблене. Щоб можна було тримати в пам’яті ніби живу мапу рідного містечка та знати, де, на якій вулиці і в якому будинку для тебе завжди привітно сяють вікна, хоча ти там і не живеш!

«А може, з’їздити в Паневежис, знайти там ветлікарню і дізнатися, чи є для Вітаса робота ветеринара? — подумала раптом Рената. — Автобусом туди годину їхати, не більше! Якщо б його взяли, я б відвозила його на автобус, а потім забирала з автобуса додому! Все одно рано чи пізно в Анікщяї для мене робота знайдеться! І тоді буду щовечора приїжджати сюди і пити обліпиховий чай, поки його автобус не під’їде до автовокзалу!»

Дівчина замріяно поглянула у вікно і побачила, як летять униз сніжинки — великі, пухнасті, легкі. Здалося, що на вулиці стало темніше.

Посиділа ще з півгодини, допила помаранчевий ароматний чай. Вийшовши на поріг, зупинилася й зойкнула — з неба повалив справжній снігопад! Не повірила своїм очам, шморгнула кілька разів, накинула каптур на голову. Підійшла до машини, а вона вже не червона, а біла від снігу. Хитнула здивовано головою і в кав’ярню повернулася перечекати. Їхати під таким снігопадом не хотілося! У неї ж таки не снігохід, а машинка на чотирьох маленьких коліщатах!

Повернулася за свій столик і заради різноманітності попросила чорний чай із медом. За вікном продовжував валити сніг, й іноді Ренаті здавалося, що його хтось прямо над вікном лопатою вниз скидає. Бо деякі сніжинки немов збиралися разом і падали швидше за інших через свою «дружню» важкість.

Паризьке метро заколисує ніжно. У його звуках відсутній метал, відсутній нестерпний гул. Колеса у метро — ґумові. Потяг повертає м’яко, майже грайливо. То ліворуч, то праворуч. Немов постійно об’їжджає якісь підземні перешкоди. І тільки деякі відтинки підземки, немов зумисне для здивованого пробудження пасажирів, котрі закуняли, зроблені прямими. Ось і відрізок одинадцятої лінії від станції «Бельвіль» і далі в бік бульвару Периферік прямий, як натягнута між двома стовпами линва для канатохідця. Але задрімалого Андрюса пряма підземна колія пробудила. Залишилася позаду його станція «Жардан», залишилися позаду й наступні станції, і тільки на кінцевій — «Мері де Ліла» — він розплющив очі, здивувавшись, що потяг довго стоїть на місці. Втома — і фізична, й емоційна — не дозволила йому навіть на себе розсердитися. Він опустив погляд униз — саквояж, затиснутий між ніг, був на місці. Торба, в якій лежала його маленька «інвестиція» у професію, нікуди не поділася. Ніхто її не вкрав, хоча він уже не раз чув про те, як крадуть у метро речі у поснулих або п’яних пасажирів.

Вийшов на платформу нетвердим кроком моряка, котрий ступив із корабля на берег. Озирнувся. На протилежній платформі в такий же зелений потяг сідали пасажири. Перейшов туди підземно-надрельсовим переходом. Устиг зайти в потяг і поставити саквояж на підлогу, як двері вагона синхронно зачинилися.

«Годилося б сьогодні випити», — подумав.

Мобільник показав час — пів на дев’яту.

— Цікаво, а Барбі вже повечеряла, чи чекає на мене?

Потяг нарешті рушив. Андрюс дивився вгору на лінійну схему одинадцятої лінії. Ще чотири станції, і він удома!

Вологий прохолодний вітерець прочесав його волосся, провів невидимою мокрою долонькою по обличчю. Легко став рідним Бельвіль, тішив то тут, то там яскравими вивісками китайською й арабською мовами. Всі вітрини світилися, хоча більшість крамничок уже були зачинені. Біля інтернет-кафе, з яких можна було задешево телефонувати по всьому світу, стояли представники паризького інтернаціоналу: індуси, африканці, араби, в’єтнамці. Вони зазвичай займали весь тротуар, але, бачачи перехожих, завжди тиснулися до вітрини, звільняючи шлях.

«Цікаво, кому вони телефонують? — подумав на ходу Андрюс, проходячи повз чергове інтернет-кафе.

І раптом зупинився, глянув на вітрину, на приклеєні до неї розцінки телефонних розмов. Знайшов у довгому списку країн рідну Литву — двадцять центів за хвилину!

— Зателефонувати можна? — спитав англійською.

— Ок, номер три! — Хлопець-араб за прилавком, під склом якого були викладені беушні мобільники та новенькі зарядні пристрої, кивнув на ряд телефонних кабінок, схожих на старомодні шафки для одягу.

Андрюс витягнув п’ять євро, простягнув хлопцеві.

— After[17], — сказав хлопець і махнув рукою в бік кабінок.

Довгі гудки, що долинали з трубки чорного стаціонарного телефону, здалися Андрюсові чарівною музикою. Він знав, що кожен довгий гудок відповідає довгому дзвінку телефонного апарата, що стоїть у його будинку, в будинку його батьків. Навіть якщо там нікого немає, це не страшно. Головне, що він зміг потривожити з відстані двох-трьох тисяч кілометрів тишу його домівки, зміг нагадати про себе речам і меблям, серед яких він ще недавно жив.

Довгі гудки тривали, й Андрюс уже було намірився покласти трубку на місце, як раптом знайомий до болю, захеканий голос крикнув йому у саме вухо: «Алло! Алло!»

— Мамо, привіт! — видихнув здивовано Андрюс. — Як ти?

— Андрюсе! Ріднесенький! Привіт! Я тільки-тільки зайшла! Ще й сніг із чобіт не струсила. Чула крізь двері, як телефон дзеленчить, а ключ, як на зло, в сумці загубився! У мене все гаразд! Ти краще скажи, як у вас?

— Чудово! Заробив сьогодні сорок євро!

— Це в день?

— Так!

— Молодець! То це що, ти тисячу в місяць отримуєш?

— Ні, менше, — Андрюс посміхнувся. — У мене поки що не щодня такий заробіток.

— Головне, що ти влаштувався! Як Барбора? Що вона робить?

— Нянею працює. Більше за мене отримує.

— Ну, слава богу, що у вас все добре!!! Я так переживала!

— Ні, у нас все чудово! Я нещодавно згадував, як ти мене в Паланзі на «голий пляж» водила!

— Знайшов, що згадувати! — засміялася мама. — Всі про той час забули, а ти вирішив згадати!

— Як у тебе з грішми?

— Достатньо, не турбуйся! На пенсію, звісно, не розгуляєшся, але я підробіток знайшла! Двічі на тиждень консьєржкою в новому будинку. У мене є своя кімнатка, телевізор!

— Ти телевізор довго не дивись! Для очей шкідливо! — жартома порадив Андрюс. — Вибач, мені час. Барбора вдома чекає!

— Привіт їй передай! Поцілуй від мене! — попросила мама.

— Обов’язково!

Спонтанна телефонна розмова з мамою і розбудила Андрюса остаточно, і зігріла. Втома минулася. Залишилося відчуття якоїсь душевної незручності, але воно так просто не розвіється. Його треба виговорити. Якщо Барбі ще не вечеряла, то він їй усе за вечерею і розповість. Більше ж йому тут нема з ким потеревенити!

Барбора лежала одягнена на ліжку поверх зеленої ковдри і дивилася в стелю. Вона навіть не обернула голови, коли Андрюс увійшов у квартиру.

Він роззувся, підійшов, задивився на усміхнений портрет кучерявої африканки на стіні.

— Ти втомилася?

— Ага, — видихнула вона.

— А я думав, ми вийдемо повечеряти. У китайців чи у в’єт­намців. Або навіть у французів? — Він показав дві сині двадцятиєврові банкноти і помахав ними над її обличчям, швидше намагаючись оживити погляд дівчини, «приліплений» до стелі, ніж здивувати своїм сьогоднішнім заробітком.

— Ого! — вона зиркнула на Андрюса. — Це ж скільки ти годин кривлявся біля каруселі?

— Не біля каруселі, — відповів він спокійно. — Пам’ятаєш, ти мені казала про «ринок клоунів» на рю де Севр? Хтось тобі про цей ринок розповів. Так ось, ніякого ринку там, певна річ, немає. Але є велика лікарня і кав’ярня навпроти, в якій сидять клоуни. Сидять і чекають, поки за ними не прийдуть батьки якоїсь хворої дитини. І ті приходять і наймають клоуна! Якщо у батьків є гроші і хворій дитині клоун сподобався, то у клоуна буде постійний заробіток. Якщо не пощастить, то одноразовий.

— Ну і як? Тобі пощастило? — Барбора сіла на ліжку, обійнявши свої зігнуті коліна.

— Здається, так! Мене найняв один африканський дипломат. З Камеруна. У нього там син лікується. Звати Поль. Йому років тринадцять.

— А чим він хворіє?

Андрюс стенув плечима.

— Я не питав. Якось незручно. Я тільки годинку в нього пробув. Сміється, як здоровий. Англійською шпарить, як рідною. Татко теж. Сказав, що зайде за мною в кав’ярню завтра о п’ятій!

— Сорок євро за годину?! — здивовано видихнула Барбора і сумно похитала головою.

— Ні, двадцять за годину. А що тут поганого? — не допетрав Андрюс.

— Поганого нічого! Просто не віриться. А скажи, — вона пильно дивилася йому в очі. — У цій кав’ярні сидять тільки клоуни? — задумливий смуток на її обличчі змінився веселою цікавістю. — З носами, в яскравих костюмах і з надувними куль­ками?

— Ні, вони одягнені, як звичайні люди, але у кожного із собою сумка з костюмом і різним причандаллям. То що, підемо вечеряти? — знову спитав Андрюс.

Барбора піднялася з ліжка.

Рю де ля Вілетт завжди тягнула за собою вниз, у бік площі Републік. Ось і цього разу Андрюс і Барбора, вийшовши з чотириповерхового будинку, в якому винаймали помешкання, повернули праворуч і рушили вниз вулицею. Вологий прохолодний вітерець дув їм в обличчя, він немов здіймався вгору цією вуличкою, освіжаючи своїм дотиком усіх, хто йшов йому назустріч.

— Може, сюди? — Барбора спинилася, дивлячись на відкритий ліванський ресторанчик на іншому боці вулиці.

— Давай! — охоче погодився Андрюс.

— Ну що? Пішли? — прошепотіла Інґрида, вслухаючись.

Клаудіюс кинув погляд на темні плями двох наплічників, що лежали на підлозі під ногами.

— Ти все перевірила? — перепитав він, озирнувшись на віконце, за яким темніла лондонська ніч. — Давай на секунду ввімкнемо світло!

— Не треба. Я все перевірила. У холодильнику у нас масло, сосиски. Гадаю, до вечора вона не здогадається, що ми втекли...

Вони крадькома покинули помешкання, піднялися залізною драбиною на рівень вулиці й упевнено покрокували в бік Ессекс-роуд. Коли вийшли на неї, повернули ліворуч. Побачивши скверик, сповільнили крок і присіли на мокру лавку спочити.

— Я й не думала, що ти такий ревнивий! — Інґрида кинула на Клаудіюса допитливий погляд. — У Литві ти таким не був!

— В Литві не було причин.

— Як це не було причин?! Побачення раз на два тижні! А ти не питав себе: з ким я можу в проміжки між нашими побаченнями зустрічатися? Адже я могла і жити із кимось разом, втікаючи двічі на місяць до тебе, а йому брехати, що їду до батьків...

— Ну ти ж порядна... Ти б так не вчинила!

— А навіщо тоді ти поперся стежити за мною в перукарню? — Інґрида здивовано похитала головою.

— Ну не платять просто так за дві фотографії п’ятдесят фунтів, — видихнув Клаудіюс. — Я за тебе боявся. Цей придурок явно на тебе оком накинув!

— Не придурок, а Карстен, перукар! А чоловіки-перукарі завжди тонко відчувають красу. До речі, половина з них — голубі! Так що даремно хвилювався!

— Бач, ти навіть його ім’я знаєш, хоча раніше казала, що не треба ні з ким тут знайомитися... А що я мав думати?! Він тебе стриг і фотографував... А потім повів годувати обідом. Це нормально?

— Нормально, — Інґрида усміхнулася. — Він же не додому до себе повів, а в кафе! Та заспокойся ти! Теж мені — чистий і порядний! А хто щойно з квартири дременув, не заплативши за тиждень?

— Ну, ти даєш! — Клаудіюс обернувся до подруги. — Це ж твоя ідея!

— Ідея моя, але ти ж погодився! Якби ти був чистий і порядний, ти би твердо сказав: «Ні, ми так робити не будемо! Ми чесні!» І ми зараз би спокійно спали під теплою ковдрою...

— ...у холодній кімнаті, — додав Клаудіюс.

— Ось бачиш! Тепер у нас обох синдром гастарбайтера! Розбагатіємо, тоді й згадаємо про мораль і чесність! До речі, там, куди ми сьогодні поїдемо, нам нікого не треба буде дурити! Там усе по-чесному! І навіть інтернет безкоштовний.

— Так, інтернет — це найважливіше! — гмикнув Клаудіюс. — Ти тільки не сказала, куди ми їдемо, що там будемо робити і де будемо жити?

— Маєш помучитися! — голосок Інґриди став награно жалісливим. — Я це місце знайшла, я й вирішу, коли тобі все розповісти! Хоча я краще тобі покажу. Коли приїдемо! Нам там треба бути до десятої ранку!

Спалахнув монітор мобільника й висвітлив бліде обличчя Клаудіюса.

— А зараз майже друга година ночі, — зітхнув він.

— Тому ми так повільно й ідемо! — теплі пальчики Інґриди провели по неголеній щоці Клаудіюса. — До десятої ранку у тебе виросте справжня щетина! Але це нестрашно!

До шостої ранку вони дочвалали, втомлені, до вокзалу Ватерлоо. Купили два квитки до Ішера і сіли в перший приміський потяг, що йшов на Гілфорд. Залізні колеса гриміли, перериваючись на короткі зупинки. Повз них мелькали таблички з назвами станцій: «Клепхем Джанкшн», «Вімблдон», «Сербітон». І ось, нарешті, після півгодинної дороги вони вийшли на мокру платформу станції «Ішер». Вийшли й огледілися.

— А тепер? — спитав позіхаючи Клаудіюс, виглядаючи місце, куди можна було б покласти наплічник.

— Туди йти ще зарано. Треба зачекати.

Кімнату очікування на першій платформі відкрив індус-заліз­ничник, якраз коли вони підходили до дверей. Усміхнувся. Побажав гарного дня.

— Ох, якби всі були такими! — вже опустивши наплічник на підлогу і впавши в залізне крісло, мовив у спину залізничнику Клаудіюс.

— Ти хочеш, щоб усі в Англії були індусами? — всміхнулася Інґрида.

— Угу, — Клаудіюс кивнув. — Хочу, щоб усі в Англії були ввічливими індусами-залізничниками. Мене така Англія цілком влаштує!

— Але тоді й тобі доведеться стати індусом-залізничником!

— Згоден!

— І що, додому потім ти також індусом повернешся? — фантазія виганяла з голови Інґриди втому.

— Ми ж із тобою обоє повернемося: я — індусом, а ти — індускою!.. Спати хочеться...

— Ну спи, а я постережу твій сон, — пожаліла бойфренда Інґрида і глянула на нього ласкаво. — У тебе і наплічник важчий! Давай подрімай! Я потім тебе розбуджу!

І Клаудіюс, пригорнувшись головою до її плеча, провалився в дрімоту. Провалюючись, він чув її подих, чув биття її серця, що долинало крізь плоть, крізь шкіру, крізь футболку, зелений светр і пухову китайську куртку.

Ритм ударів її серця був неспішним і рівним. І навіть якщо це було не її серце, а його власне, то все одно цей ритм присипляв краще за будь-яку піґулку.

Десь поруч зупинялися поїзди, бжикали автоматичні двері вагонів, відчиняючись, і тут же гучно зсувалися, вдаряючись твердими ґумовими кантами. Дрібний стукіт квапливих підошов. Усе це не турбувало, не відволікало, не будило. Тільки коли водномить усе стихло, Клаудіюс розліпив повіки, немов перевіряючи: чи не провалився він часом в інший, безмовний і неживий світ? Теплий запах волосся Інґриди його заспокоїв. Вона також дрімала, сховавши чоло в його скроню. Акуратно, зберігаючи нерухомість, Клаудіюс витягнув із кишені куртки мобільний. Чверть на десяту. Незабаром зустріч із кимось, незабаром таємниця, яку так радісно і врочисто зберігала Інґрида, піддражнюючи його, розкриється. І він збагне, куди і навіщо вони приїхали. Але спочатку треба її розбудити, потім шукати дорогу, вулицю, будинок чи офіс...

— А ми в касі спитаємо, як туди пройти, — запропонувала Інґрида, коли вони покидали затишну кімнату очікування.

Біля каси станції нікого не виявилося. Віконце було зачинене.

Тому дорогу до записаної в Інґриди адреси питали на за­правці.

— Ви пішки? — здивувався китаєць-заправник.

Клаудіюс кивнув. Китаєць пояснив дорогу, при цьому кілька разів повторивши, що там легко заблукати, і що йти туди потрібно буде не менше, ніж півгодини.

Узбіччям автодороги вони йшли одне за одним, відчуваючи і посилену важкість наплічників, і накопичену з минулої ночі втому. Повз них шипіли шинами по мокрому асфальту малолітражки. На розвилці зупинилися, пригадали маршрут, описаний китайцем. Повернули ліворуч. Хвилин через п’ять опинилися ще на одній розвилці. Праворуч і вгору на пагорб тягнулася вузька, в ширину однієї машини, дорога, прикрашена табличкою «Grosvenor Drive».

— Ну от і наша вулиця! — зраділа Інґрида. — Тепер треба знайти будинок номер три, і ми на місці!

Ближче до вершини пагорба дорога роздвоїлася.

— «One Grosvenor Drive», — прочитав Клаудіюс на синій таб­личці, прикріпленій до двох приземкуватих стовпчиків на краю правого відгалуження дороги.

— Чого це вони цифри літерами пишуть? — здивувався він уголос. Потім озирнувся вусібіч. — Тиха вулиця!

Звернувши на третій розвилці на бічну доріжку, Інґрида та Клаудіюс дійшли до зачинених залізних воріт, за якими праворуч стояв симпатичний двоповерховий будиночок із червоної цегли з черепичним дахом, порослим плямами зеленого моху.

Інґрида, скинувши наплічник, оглянула ворота та хвіртку. Знайшла перемовний пристрій. Кілька разів безрезультатно натиснула на кнопку. Озирнулася розгублено.

— Здається, нас не чекають, — зауважив Клаудіюс.

Вони сіли під ворітьми на рюкзаки.

— А хто нас тут має зустрічати? — обережно порушив мовчанку він.

— Може, ми просто зарано прийшли, — Інґрида знизала плечима. — Треба зачекати. Поспішати все одно нікуди.

— Це точно! — закивав Клаудіюс.

В її голосі він відчув нервові нотки й вирішив більше нічого не питати. Вона все спланувала, привезла його сюди. Нехай сама щось і пропонує!

Він озирнувся на засипану листям алею за ворітьми. Алея, обсаджена туями, повертала праворуч. Обабіч росли чагарники й інші дерева, і в цьому вгадувався колишній парковий лад. Тільки тепер цей парк здавався напівдиким, покинутим. Та й «алейні» туї стояли не струнко. Деякі з них відхилялися від загального ряду, інші, навпаки, нахилялися вперед, зависали над доріжкою.

— У тебе є план «Б»? — після півгодинного мовчання стиха поцікавився Клаудіюс.

Інґрида заперечно похитала головою. В її очах зблиснули сльози.

І тут вона здригнулася, спрямувала погляд на доріжку, якою вони сюди прийшли, в бік, звідки долинав усе голосніше й голосніше звук автомобільного двигуна.

Старенька, незвичного вигляду малолітражка-універсал виринула з-за дерев і, під’їхавши до воріт, зупинилася.

З машини вибрався східної зовнішності чоловік у довгому сірому плащі. Не дивлячись на Інґриду з Клаудіюсом, обійшов машину, відчинив одне з двох задніх дверцят, узяв звідти чорну шкіряну течку і парасольку. Звук цей видався Клаудіюсу схожим на ляскіт звичайних квартирних дверей. Він придивився й обімлів: задня половина кузова була дерев’яною... І вікна заднього ряду нагадували звичайні віконечка старого литовського будиночка.

«Саморобка?» — подумав Клаудіюс.

А водій незвичайної машини зупинився перед ними.

— Ви — Інґрида? — спитав він із аристократичною англійською вимовою, що так не пасувала до його східного обличчя.

Інґрида піднялася з наплічника.

— Моє ім’я Ахмед, ви зі мною домовлялися телефоном, — продовжив він.

З чорного портфеля Ахмед витягнув маленьку сумочку, а з неї — низку ключів. Спробувавши три з них, він із четвертої спроби відчинив замок хвіртки праворуч від воріт і жестом поманив Клаудіюса й Інґриду зайти.

Двері в двоповерховий будиночок із червоної цегли йому вдалося відкрити з другої спроби. Вже у вузькому холі-коридорчику Клаудіюса щось насторожило. Застояне вологе повітря викликало бажання чхнути, але він затиснув собі пальцями ніс і зачекав, поки це бажання щезло.

На підлозі прямо по центру коридорчика стояли майже нові чоловічі капці. Ахмед їх відсунув ногою під ліву стіну й пішов уперед. Залишивши наплічники під вішаком, Інґрида та Клаудіюс пішли за Ахмедом і опинилися в маленькій кухні, де акуратний дерев’яний столик був встановлений під таким же акуратним віконцем. Дерев’яна лакована рама навернула думки Клаудіюса до машини, якою приїхав Ахмед.

А той витер столик губкою, взятою з краєчка мийки. Поклав на стіл свій портфель і витягнув звідти синю пластикову коробку для документів. Потім витягнув тонкий ноутбук.

— Сідайте! — кивнув він молодій парі на стільці.

Клаудіюс напружився. Адже він досі не мав уявлення, куди вони приїхали і що їх тут чекало. Про що Інґрида за його спиною домовилася з цим Ахмедом? Що за документи лежать у синій пластиковій коробці? Навіщо тут комп’ютер?

Ахмед же розклав ноут на столі, ввімкнув. І зупинив свій погляд на Клаудіюсові.

— Я не знаю, який у вас досвід роботи, — сказав він.

— Я... — почав було щось белькотіти Клаудіюс, захоплений зненацька.

— Гаразд! Розповісте господареві! Хвилиночку! — зупинив хлопця водій незвичайної машини. І втупився в монітор свого сріблястого «Apple».

Над столиком зависла тиша, що тривала кілька хвилин. Клаудіюс краєчком ока спостерігав, як Ахмед намагався з кимось з’єднатися по скайпу. Нарешті довгі тягучі гудки зазвучали в маленькій кухні. І кухня під «музику» скайпа здалася Клаудіюсу затишною та живою. Втомлені очі Інґриди також ожили. Вона підвела погляд на горішні полиці над масивною, зробленою під старовину, плитою. На них стояли старовинні чайники та кавники зі старого мутного металу, мабуть, олова. Трохи нижче на іншій полиці — три мідні пательні з довгими держаками.

— Пане Кравець, ви мене чуєте? — вишуканою англійською спитав когось Ахмед.

— Yes, yes, — відповів якийсь Кравець.

— Ми вже у вас. Чи бажаєте побалакати з економкою та садівником, як я від вашого імені підпишу з ними контракт?

— З випробувальним терміном? — уточнив із сильним акцентом якийсь Кравець.

— Природно, пане Кравець.

— Гаразд, давайте їх сюди.

Ахмед розгорнув «Apple» екраном до молодої пари. Перед ними виникло кругле обличчя бородатого чоловіка. Погляд втомлених очей пробігся по обличчях Інґриди та Клаудіюса. Синюваті мішки під очима цього Кравеця свідчили або про безсонну ніч або про безсонне життя. Він підніс до рота сигарету, затягнувся і повільно випустив дим убік.

— Російську розумієте? — він уже перейшов на російську.

— Ну, трохи, — відповів Клаудіюс.

— А багато й не треба! — заспокоїв Кравець. — Ви точно з Литви? Покажіть паспорти!

Інґрида витягнула обидва паспорти, розгорнула, по черзі показала скайповому співрозмовнику.

— Чудово, — сказав він. — Мене недавно парочка білорусів намагалася розвести — теж видавали себе за литовців. А я принципово слов’ян на роботу не наймаю! Зрозуміло?

Обоє кивнули.

— Деталі вам пакистанець розповість. Зв’язок зі мною будете тримати по скайпу. Цей комп’ютер залишається у вас. Виходити на зв’язок будете щовечора о двадцять другій нуль-нуль. Якщо я не відповів — нічого страшного! Але якщо ви не дзвоните — це привід для розриву контракту. Хто з вас буде старшим?

Клаудіюс із Інґридою здивовано перезирнулися.

— В якому сенсі? — обережно спитав хлопець.

— У сенсі відповідальності.

— Я, — рішуче заявила Інґрида.

Клаудіюс із полегшенням кивнув.

— Як звуть?

— Інґрида.

— Можна, я тебе буду називати Інгою, будемо економити букви та час. Отже, так. Головне: ви живете в цьому будиночку і відповідаєте за всю територію та за садибу. Хоча все це пакистанець вам розповість. Він може приїжджати в будь-який час, щоби вас контролювати. Я за це йому гроші плачу. Всі обов’язки — в конт­ракті. Радий знайомству. Бувайте!

Пакистанець Ахмед розгорнув ноут екраном до себе. Відімкнув. Закрив. Витягнув із коробки файлик із паперами.

— Ось контракт, — сказав він, простягнувши його Інґриді. — Можете прочитати, можете просто підписати, а я все усно розповім. Так краще запам’ятається.

— Розкажіть, будь ласка, — попросила Інґрида.

Клаудіюс застиг. Його англійська була слабшою, ніж у Інґриди, але Ахмед промовляв так чітко й ясно, що Клаудіюсу здалося, ніби його знання мови миттєво покращилося до приголомшливого рівня.

Пакистанець пообіцяв показати основний будинок і пояснити, як його утримувати в чистоті та порядку. Як користуватися кредиткою, яку він також витягнув і вручив Інґриді разом із конвертиком, в якому був папірець із пін-кодом. Коли мова зайшла про догляд за садом, він перевів погляд на Клаудіюса. Розповідь Ахмеда тривала хвилин із двадцять, після чого Інґрида підписалася під двома примірниками контракту, а вже під її підписом поставив свій і Клаудіюс, помітивши, однак, що в контракті його ім’я та прізвище були відсутні.

Вони пройшлися алеєю до великого триповерхового особняка. Піднялися мармуровими сходами до головного входу, прикритого портиком, що стояв на чотирьох колонах. Тут Ахмед відчинив двері з першої спроби — ключ від них був більшим за інші. Насамперед показав комору з усіляким начинням для прибирання будинку. Потім провів усіма поверхами. На третьому містилися до десятка просторих спалень, кожна — зі своїм особливим інтер’єром. На другому поверсі — зала з каміном, бібліотека, поєднана з більярдною, їдальня з подовженим овальним столом осіб на тридцять і також із великим каміном. На всіх стінах їдальні висіли портрети статечних чоловіків у старовинних строях.

— А хто цей Кравець? — поцікавився Клаудіюс.

— Власник садиби, — відповів пакистанець.

— А чим він займається?

— Бізнесом, — холодно відрубав Ахмед, даючи зрозуміти, що йому не подобається цікавість щойно прийнятого на роботу садівника. — Я маю ще дати вам ключі від службової машини та показати господарські будівлі...

— А яка машина? — пожвавилася Інґрида.

— Зараз побачите! — спокійно охолодив її цікавість пакистанець.

Звернувши за особняк і пройшовши алеєю, висадженою хвилястою лінією, всі троє вийшли до викладеного бетонними квадратними плитками майданчика, на який виходили вікна, двері і двоє в’їзних воріт одноповерхового цегляного будинку, збудованого літерою «Г». Ліворуч трохи далі виднілася вже знайома огорожа садиби і ще одні ворота.

В руках у Ахмеда знову задзвеніли ключі. Він відчинив двері, і вони зайшли всередину.

— Отам, — показав він праворуч на блискучі сталеві двері, набагато солідніші, ніж вхідні, — вхід у льох і морозильники. А нам — сюди!

Двері з лівого боку відчинилися з легким скрипом, і вони увійшли в гараж, де Клаудіюс на свій подив побачив таку ж вінтажну машину, як і та, якою приїхав Ахмед. Відрізнялася вона тільки кольором — приємним світло-бірюзовим. Може, саме через колір дерев’яні деталі кузова здалися Клаудіюсу темнішими, ніж на машині пакистанця.

— А вона їздить? — спитала Інґрида.

Ахмеду іронія в голосі дівчини явно не сподобалася. На якусь мить його погляд став презирливим, але презирство тут же зникло, залишивши місце відстороненій байдужості, з якою він проводив цю «екскурсію» з самого початку.

— Їздить, і буде їздити, якщо ви не зламаєте. А якщо зламаєте — доведеться оплачувати ремонт, — холодно мовив він.

— А як вона називається? — зацікавився Клаудіюс.

— «Морріс Майнор Тревел».

— У вас теж така? — доброзичливо уточнив хлопець.

На смаглявому обличчі Ахмеда з’явилася ледь помітна посмішка.

— Так, — видихнув він. — Це одна з найкращих британських машин! Класика! Позаминулий господар садиби знався на автомобілях. Останні двоє просто купували все, навіть не знаючи, що вони купують...

Ахмед витягнув із портфеля прозорий пластиковий конверт із ключами від машини і простягнув Клаудіюсу.

— Він не вміє, це я кермую! — Інґрида простягнула руку й узяла конверт.

Ахмед трохи розчаровано глянув на хлопця.

Перед тим як їхати, Ахмед показав молодій парі навісну шафку з усіма ключами — вона висіла у коморі їхнього нового службового помешкання з гучною назвою «Gate House». Також Ахмед залишив свою візитівку і копію підписаного контракту.

Зачиняти хвіртку за пакистанцем вони вийшли вдвох. «Морріс Майнор Тревел» Ахмеда голосно забурчав двигуном, рушив із місця і плавно в’їхав у ліс, сховавшись за деревами за звертаючою праворуч асфальтною доріжкою.

— Круто! — видихнув Клаудіюс, озираючись на всі боки й оглядаючи доступну поглядові територію, на якій їм тепер треба було жити. Зупинив погляд на Інґриді. — Ну ти даєш! З тобою точно не пропадеш!

— Зі мною — ні, — усміхнулася Інґрида. — А ось із тобою — можна!

— У нас дуже хороші дороги, — з жалем казав Кукутісу кучерявий молодцюватий німець, котрий встиг уже розповісти підібраному по дорозі одноногому мандрівникові про те, що торік добровільно пішов на пенсію, щоб насолодитися плодами своєї аптекарської праці.

Німець був із тих людей, котрі беруть попутників для спілкування і при цьому жодних питань пасажирам не задають. Голов­не — розповісти попутникові про себе і про свої проблеми, якщо такі існують. У Карла, схоже, проблем не було. І Кукутіс слухав його уважно, вдячний за те, що той зупинився і запропонував підвезти.

Спідометр на BMW Карла показував 170 км на годину. І попереду, і позаду їхали машини приблизно з такою ж швидкістю. Автобан раз по раз повертав то ліворуч, то праворуч.

— Коли в країні багато хороших доріг, люди рідко зупиняються, щоб роззирнутися довкола, — продовжив Карл після короткої паузи. — Всім просто хочеться якнайшвидше кудись доїхати...

— Угу, — кивнув Кукутіс. — Але ж автобан зовсім не прямий! Та й машини у вас, у Німеччині, добрячі. Майже не ламаються! А це, мабуть, призводить до безробіття серед автомеханіків!

Карл відірвав на мить погляд від дороги і зиркнув на пасажира дещо спантеличено. Помовчав із хвилину, потім знову кинув погляд на Кукутіса, але цього разу вже з посмішкою на обличчі.

— Ні, автомеханіки у нас всі при ділі! У нас же цими дорогами не тільки німецькі машини їздять! І французьких повно, і корейських... А декотрі німці зумисне російські «Лади» купують!

— Навіщо? — здивувався Кукутіс.

Німець стенув плечима.

— Мабуть, вирізнятися хочуть, — припустив він. І знову скосив цікавий погляд на мандрівника. — А ви, мабуть, не німець! Або не зовсім німець! Німецька мова у вас якась цікава!

— Так, — кивнув Кукутіс. — Я не зовсім німець. Я із Же­майтії.

— Жемайтія? — повторив Карл, прислухаючись до незнайомого слова. — Це країна?

— Це земля. Поряд зі Східною Пруссією.

— Східна Пруссія?! А хіба вона ще існує?

— Це як подивитися! — відповів Кукутіс. — Жемайтія також ніби й є, а ніби й немає. Але для мене, для жемайтійця, звісно ж, є. Гадаю, що і Східна Пруссія для східних пруссів існує, а для інших, може, й немає її більше! А ви, часом, не східний прусс? Хоча навряд чи... Тоді б ви не сумнівалися в її існуванні!

— Я? Я німець, — промовив замислено Карл.

— Німець — це за документами, як я — литовець! А глибше, під німцем у вас хто?

— Під німцем у мене шваб. По матері. А по батькові... Батько з Балтії був, Штральзунд, Пенемюнде, потім у Ростоці рибу ловив.

Кукутіс замовк, задумався. Опустив потилицю на підголівник зручного крісла. Захотілося подрімати.

Водій, кинувши на пасажира-попутника швидкий погляд, увімкнув радіо. У дорожній шум додалася класична музика. Скрипки невидимого оркестру заспівали, як зграйка солов’їв.

У Кукутіса кольнуло в серці. Десь у районі Парижа. Але кольнуло слабко. Раз кольнуло і заспокоїлося.

Отож думки Кукутіса не перейнялися сьогочасною географією болю. Думки Кукутіса натомість стали малювати йому сон.

— Йонасе! — гукнула хлопчика мама.

— Вітаутасе! — гукнула того ж хлопчика інша мама.

— Роландасе! — гукнула його третя.

А він, трирічний, стояв розгублено, переводячи погляд маленьких блакитних оченят із однієї мами на іншу, і раптом за їхніми спинами побачив ще одну маму, котра ще тільки збиралася вигукнути його ім’я. Розгубленість змінилася страхом, і хлопчик заплющив очі, повторюючи вголос, як заклинання: «Я не ваш, я свій власний! Я не Йонас, я не Роландас, я — Кукутіс!»

На губах дрімливого попутника водій помітив посмішку. І сам усміхнувся, заздрячи пасажиру.

На автовокзал Анікщяя Рената приїхала за півгодини до прибуття автобуса з Каунаса. Виїхала з хутора заздалегідь, аби не поспішати на засніженій дорозі. Але «фіатик» подолав зимову гравійку легше, ніж дівчина очікувала. Сам намацав колію під снігом і доплуганився до асфальту, по якому уже не один десяток машин ізранку проїхало, утрамбувавши сніг і позначивши край дороги. Далі вона їхала з тією ж черепашачою швидкістю, але набагато впевненіше. А коли припаркувалася, чай із малинового листя в термосі все ще був гарячим. І дівчина сиділа в машині, пила чай із металевої накривки термоса і дивилася на автобус, що набирав охочих їхати в Утену, ближнє містечко, що подекуди було більше схоже на справжнє місто, ніж сам Анікщяй, пишаючись найвищим у Литві костелом. Але якщо залізти на одну з його двох веж, то і дивитися особливо не було на що, крім звивистої «святої» річки Швентої.

Нарешті автобус на Утену поїхав, і після п’ятихвилинного затишшя на автовокзалі та його платформах замість звичних маленьких автобусиків до приземкуватого одноповерхового комплексу під’їхав білий «Неоплан».

Вітас вийшов одним із перших, а потім, коли водій відчинив нижнє багажне відділення, витягнув звідти дві чималі валізи і наплічник.

Рената вже бігла до нього. Вони поцілувалися і тільки потім привіталися.

— Поміститься в твоєму малюкові? — спитав прибулець, кивнувши поглядом на багаж.

— Якщо всередині не «чорні скриньки», то якось прилаштуємо!

Валізи виявилися неважкими. Рюкзак також особливо не тиснув на плечі Ренаті, котра зголосилася допомогти донести його до машини. Саме наплічник і помістився в багажник, зайнявши там майже все місце. Валізи не без зусиль Рената з Вітасом запхнули на заднє сидіння.

— Це все? — перепитав, визирнувши на шум у коридорі, дід Йонас.

— Ні, звісно, ні! — заперечив Вітас. — Це тільки одяг і комп’ю­тер. Меблі я квартирантам залишив, а решту своїх речей мамі відвіз. Вона на дачі сама живе, а там місця досить!

— Отже, з переїздом! — Йонас закивав цілком привітно. — Відзначати будемо?

Вітас запитально глянув на Ренату і тут же поліз у кишеню куртки, витягнув купюри — двісті літів, простягнув дідові.

— Це мій внесок на утримання будинку! — сказав.

Старий Йонас усміхнувся. Гроші взяв.

— Я думав, ти ще зеленець! — промовив. — А тепер бачу — дорослий і відповідальний! Ну, якщо будете святкувати — кличте! У вас стіл більший за мій!

Роззувшись і повісивши куртки в коридорі на вішаку, Рената і Вітас занесли речі в кімнату.

— Я тобі півшафи звільнила, — вона кивнула на відчинену шафу з десятком вільних дерев’яних «плічок», що висіли на перекладині.

Розібравшись із одягом, Вітас став шукати місце для свого ноутбука.

— Можеш поки обідній стіл використовувати, — підказала Рената.

— Я згодом нормальний робочий столик куплю, — пообіцяв Вітас, залишивши комп’ютер на кухні. — Святкову вечерю будемо влаштовувати? Твій дід начебто не проти!

— Певна річ, я приготую! — пообіцяла Рената.

Поки вона поралась біля плити, Вітас увімкнув комп’ютер і через модем заліз в інтернет.

— Щось у тебе мережа погано ловиться! Повільно! — поскаржився він.

— Тут треба мати терпіння, — Рената обернулася. — Тут усе погано «ловиться»! Я оце днями хотіла для тебе роботу знайти, але у нас є тільки одна ветеринарна аптека, та й та для бджолярів. А ветлікарні немає. Найближча в Паневежисі. Може, поїдемо дізнаємося?

— Що дізнаємося? — здивувався Вітас. — А хто тобі сказав, що я хочу працювати у ветлікарні?

— Але ж працювати треба! — сказала дівчина ніжно, щоб не міг він відповісти на її слова різко. — Я ось собі також роботу шукаю.

— Не варто перейматися, — попросив її Вітас. — Якщо буде нормальний інтернет, я собі і так роботу знайду. А їздити в інше місто і сидіти там із хворими собаками та кішками з дев’ятої до шостої я не хочу!

Вечеряти зібралися за овальним столом. До вареної картоплі Рената нарізала шинки, поставила соління, на дошці — початий квадрат чорного литовського хліба, що не втратив ні свіжості, ні аромату зі Святвечора. Налила в склянки компоту.

— А щось міцніше є? — спитав Вітас сідаючи.

— У діда є, піди запроси його, заодно і попроси, щоб він бальзам прихопив!

Вітас повернувся зі старим Йонасом і з пляшкою подарованого старому минулого разу «Жальгіріса». Рената поглянула на діда весело — він зайшов у своєму улюбленому сірому костюмі, в старій, але випрасуваній зеленій сорочці з вертикальними синіми смужками, з темно-червоною краваткою. Строкатість сорочки та краватки порівняно зі сірістю костюма немов підказували, що все всередині Йонаса радіє, хоч він і намагається свою внутрішню радість утримати в рамках певних консервативних правил.

— Ти чого так вирядився? — не втрималася внучка.

— Ну, як же? Твій наречений у наш будинок переїхав! Хіба це не свято? До весілля вашого я можу й не дожити, зараз роками разом живуть і не вінчаються. А для мене це все одно, що на весілля прийти! Якщо ви не проти!

— Я не проти, — заявив Вітас. — Тоді й я причепурюся!

Він узяв із шафи свій костюм, сорочку і вийшов у спальню. Повернувся звідти вже зовсім інший — схожий на успішного адвоката — все з голочки і підкреслено дороге.

Рената ковзнула розгубленим поглядом по чоловіках, тоді підійшла до шафи, вийняла найкращу сукню — темно-синю з червоними квітами, черевички на високих підборах.

Картопля трохи охолола, але тепер вони сиділи справді як на весіллі. Тільки без гостей. Вітас розлив у чарочки бальзам. Дід Йонас витягнув і поклав поруч із виделкою праворуч від своєї глиняної миски окуляри з грубими лінзами.

— Ну що, злагода та любов? — спитав він, піднявши чарку.

Ренаті стало жарко. Якось дивно вона почувалася, ніби щось не так було цього вечора, ніби щось важливе вона пропустила, не зробила. Дівчина обернулася до Вітаса, ніби чекаючи на допомогу, підтримку чи підказку. Вітас не помітив у її погляді неспокою. Дивився на її вуста, що обернулися до нього. Нахилився до неї, поцілував. Підняв чарку, цокнувся з дідом і простягнув її Ренаті.

Весільна атмосфера, яку дід Йонас ще кілька разів спробував створити навколо вечері, не втримувалася. Вона вислизала, пропадала, як вода крізь сито. І звичайної бесіди підтримувати їм не вдалося, бо, здавалося, кожен про щось своє думав, і це «своє» не ставало спільним. Дід Йонас, коли скінчив говорити про весілля, згадав, що Барсас знову дуже млявим став, не їсть майже нічого. Вітас пообіцяв уранці обдивитися собаку. Рената вже вкотре про костел Святого Матаса згадала і сказала, що з однієї з його веж весь Анікщяй побачити можна. Сказала, а потім уявила собі вираз обличчя Вітаса, якщо він нічого цікавого з висоти вежі в їхньому містечку не побачить. Тільки Вітас, здавалося, був усім задоволений, на його щоках п’яний рум’янець від бальзаму запашів. Сам він тільки підтакував або показував свій інтерес до слів діда чи Ренати. Їв, пив. Може, і думав про щось, але ділитися думками не поспішав. Тільки за чаєм раптом згадав, що в його дідуся на хуторі завжди мед був. Дід був пасічником. Старий Йонас, почувши це, ожив, очі спалахнули.

— У мене також була пасіка, два десятки вуликів. Від мого батька Вітаса дісталася. Тільки згинули бджоли! Моя Северюте вмирала, і я не міг за ними доглядати, а в окрузі тоді саме бджолина хвороба завелася...

— Так, бджоли — це клопітно, — підтакнув Вітас. — А вашого батька, отже, також Вітасом звали?

— Так, як і тебе, — дід усміхнувся, забувши про давно загиблих бджіл. — Я син Вітаса, і ваші діти будуть дітьми Вітаса! Це добре!

У цей момент Вітас зауважив, що очі у Ренати зовсім не веселі і не радісні.

— Ти втомилася? — стурбувався він.

Дівчина кивнула.

— Ну, дякую! — старий Йонас піднявся з-за столу, взяв свої окуляри. — Я також втомився, піду відпочину!

Ліжко Ренати — старе, доволі широке — здалося Вітасу вузьким і тісним.

— Треба буде нове купити, — прошепотів він, притулившись до її теплого тіла.

— Ось заробиш і купиш! — прошепотіла вона у відповідь.

— Зароблю і куплю! — пообіцяв Вітас і припав до її вуст.

Теплий запах чужого тепла проник у ніздрі Ренати. Поцілунок, в який її «завів» Вітас, видався нескінченним і прагнув бути нескінченним. І запах Вітаса став раптом солодким, своїм, рідним.

«Моє «я» закінчилося», — пояснила раптом Рената чітку, вчасно вихоплену, думку.

Але проникнути глибше в мозок простій думці не вдалося: дівчина вже полинула в світ інших, безсловесних відчуттів і прагнень, що відключають мозок, — у світ, де слова стають музикою і втрачають своє словникове значення.

Якби йшов дощ, вона б точно нізащо не погодилася йти до Пер-Лашез у вечірніх сутінках. Не тому, що боїться цвинтарів, а просто дивно і нерозумно гуляти з малюком у візочку не в просторому парку Бут Шомон неподалік від будинку, а тісними тротуарами у вуличному гаморі машин, які розвозять парижан по домівках після закінчення робочого дня. У цю пору року робочий день закінчується найтемнішого вечора.

Ґумові шини коліс візочка по-особливому шиплять на мокрому асфальті. Дощ ішов уночі й уранці, а вже вдень хмари покинули небо над містом, поступившись своїм місцем хмарам і розривам між ними, крізь які проглядала звична й яскрава небесна блакить.

Барбора зупинилася на пішохідному переході. Дочекалася зеленого сигналу. Пішла далі. Малюк у візочку спав. Він, мабуть, проспить усю дорогу до кладовища і назад. Ось уже і поворот на бульвар де Бельвіль, звідси до Пер-Лашез хвилин із п’ят­надцять.

«Якщо Андрюс буде щодня заробляти хоча б по тридцять євро, я залишу собі тільки прогулянки з собакою», — подумала вона.

Мама малюка Лейла вже вдруге напружила Барбору. Вперше, тиждень тому, попросила пройтися з візочком в інший бік, до каналу Сан-Мартан, аби передати її родичці пакет зі спеціями. До них, мовляв, приїхала бабуся з Бейрута і привезла купу гостинців. Так вона сказала.

Тепер ситуація повторилася, тільки якийсь далекий родич батьків Валіда мав чекати Барбору біля правого краю кладовища при кав’ярні з дивною назвою «Добедодо».

Нескінченна вервечка машин і моторолерів із увімкненими фарами повзла бульваром. Моторолери поспішали до своєї мети, об’їжджали застряглі в пробці автомобілі ліворуч і праворуч, протискуючись між машинами, зачіпаючи дзеркала заднього огляду і отримуючи взамін у спину добірну французьку лайку. Година пік будила в повітрі Парижа атмосферу агресії. Агресії швидше театральної, буфонадної, ніж тієї, від якої треба ховатися. Але все одно цей рейвах діяв на нерви. Настрій у Барбори і так був не святковий.

Ліворуч з’явилася цвинтарна стіна, й одразу ж відкрилася увігнута дуга-арка з воротами центрального входу, вже зачиненого. Барбора вже якось була тут, але без візочка. Вони з Андрюсом опинилися біля кладовища в той момент, коли з машини, припаркованої безпосередньо біля входу, добродії в білих кухарських куртках почали годувати голодних і бездомних. Черга цих нещасних здавалася нескінченною, і також, як змія, тільки змія тиха і терпляча, вона своїм кінцем майже сягала правого краю кладовища. Саме там, за словами Лейли, і була ця кав’ярня, на рю де Репо, тобто на вуличці Спокою, що тягнеться ліворуч угору, на вуличці, де з одного боку стояли житлові будинки, а з іншого — цегляна стіна міста мертвих.

Перед кав’ярнею, на другому й третьому поверхах якої розташувався однойменний готель, ніхто Барбору не чекав. Тиша, що майже раптом настала навколо, здивувала її. Густий потік машин і моторолерів продовжував свій рух бульваром, але тут — усього за якихось сорок метрів — жодного настирливого гомону. Немов близькість стін цвинтаря відштовхувала всі непотрібні та чужі для тих, хто залишив цей світ звуки. Від цієї майже-тиші Барборі стало легше. Її роздратування, пов’язане з вимушеною прогулянкою, минулося. Згадався дощовий ранок. Згадалася прогулянка з сенбернаром. Прогулянка в тому чудовому парку, в якому вона зазвичай гуляє алеями, котячи візочок із Валідом. Тільки цього ранку після того, як пес поробив усі свої справи, вона завела його в помешкання. Собі зробила чай, а собаці, що ліг біля дверей, дала кусник ковбаси. Сенбернар, коли зайшли, кинувся в їхню кімнатку і залишив на підлозі багато мокрих слідів. Андрюса вже не було, він поїхав одразу після сніданку. У «клоунське кафе» на рю де Севр. Може, він уже вдома?

— Ви Барбі? — спитав чоловічий голос з-за спини.

Барбора обернулася. Перед нею стояв хлопець років двадцяти в куртці з каптуром. Розгледіти його обличчя їй не вдалося. Козирок від каптура затуляв очі.

— Для мене Лейла передала два пакети, — нагадав він.

— Он один, — Барбора кинула погляд на візочок, закритий прозорою пластиковою накидкою від дощу.

Вона відсунула накидку і витягла легкий пакетик, що лежав у ніжках малюка. Передала його хлопцеві.

— Там має бути ще один, — недовірливо промовив він і сам нахилився над візочком і поліз туди рукою. — Ось! Ось він! — радісно вигукнув юнак, витягнувши з протилежного боку візочка — з узголів’я — пакет вдвічі більший за попередній.

— Дякую! — сказав він і пішов у бік бульвару, в бік гамору і рухомого світла фар.

Барбора поправила пластикову накидку від дощу. Зітхнула і, розвернувши візочок, рушила дорогою назад.

Лейла чекала її біля булочної. Вони завжди зустрічалися тут, на рю де ля Вілетт. За п’ять хвилин ходьби від їхньої квартирки.

— Завтра можете відпочити, моя мама з ним погуляє, — повідомила Лейла, вручаючи Барборі тридцять євро. — А післязавтра вранці я зателефоную!

Андрюса ще не було вдома, і Барбора насамперед витерла на підлозі висхлі відбитки лап сенбернара. Ввімкнула електрочайник. Присіла за стіл. Взяла з дерев’яної миски-хлібниці ранковий круасан, вмочила його кінчик у відкритий слоїчок із шоколадним кремом і відкусила. Приємна солодкавість у роті не змогла відвернути її від обтяжливої прогулянки до кладовища, не змогла відвернути її від неприємного присмаку цього вечора. І тридцять євро, отримані за послуги няні-кур’єра, також не тішили. Думати про це не хотілося, але і не думати Барбора не могла. Єдине, що вона точно могла — це залишити оті думки і сумніви собі, щоб не обтяжувати Андрюса, коли той повернеться додому. А він, якщо день виявився вдалим, обов’язково буде нав’язувати свою радість їй, не звертаючи уваги на настрій коханої. Нав’язуватиме й обов’язково нав’яже. І вона йому не буде суперечити і знову піде з ним у в’єтнамську або китайську забігайлівку, які тут гордо іменують «ресторанами».

Барбора зітхнула. Спробувала відвернути себе від цього неприємного стану. Згадала про друзів, котрі перебувають тепер далеко. Про Клаудіюса й Інґриду, до котрих звідси набагато ближче, ніж до Ренати та Вітаса. Вони наразі так і не доїхали з Анікщяя до своєї Італії! Цікаво, як у них там справи? Чи справді сидять на хуторі Ренати? Це ж, мабуть, така нудьга! А Інґрида востаннє по скайпу показала розкішний особняк, за яким вони тепер доглядають і в якому влаштовують собі вечері й обіди. У них усе чудово. Є і гроші, і машина. Хоч комусь із їхньої гарної «шенгенської» компанії пощастило!

На обличчі Барбори з’явилася сумна усмішка. Ні, і тут також не все так кепсько! Навіть навпаки! Тут усе чудово, просто вони ще не звикли, ще не пристосувалися до цього паризького легкого життя. Просто не вдається заробити! Хоча ні, на прожиток вони сяк-так заробляють, а ось на спокій — ні. Але процес іде. Й Андрюс, здається, в цьому процесі обганяє її, Барбору. Хоча це вона йому розповіла про «ринок клоунів» на рю де Севр. І хоча жодного реального ринку там не виявилося, але він його знайшов! Бо не дурень!

Усмішка Барбори перестала бути сумною.

І дуже вчасно. За вхідними дверима дзенькнули ключі. Два замки по черзі клацнули, і двері відчинилися.

Барбора піднялася йому назустріч. Поцілувала.

— Ти, мабуть, хочеш піти кудись повечеряти? — поцікавилася вона.

— А що, у нас нічого немає? — розгубився Андрюс. — Я якось втомився сьогодні. Гадав, що вдома повечеряємо.

Барбора з полегшенням зітхнула.

— Я також втомилася, — зізналася вона. — Можемо і тут перекусити.

Уже за столиком, поїдаючи круасан, перетворений на канапку з сиром, Андрюс трохи ожив, став безпричинно хихотіти і підсміюватися, чим викликав у Барбори цікавість.

— Ти чого? — не витримала вона.

— Татко цього хворого хлопчика, його звуть Ганнібал, — пояснив Андрюс. — Я таких диваків ще не бачив! Заплатив мені тільки двадцять євро сьогодні. Сказав, що всі гроші у нього пішли на дорогий італійський костюм. А сам і так прийшов у костюмі від «Г’юґо Босса».

— А ти хіба тямиш в одязі? — здивувалася Барбора.

— Ні, але на рукаві піджака у нього пришита лейбочка з фірмою! Сорочка також крута! Але нормальний чолов’яга цю лейбочку з піджака зрізав би! А він до того ж ще й дипломат! І їздить на крутому «мерседесі»!

Барбора стенула плечима.

— Африка, — видихнула вона з таким виразом, що це слово було ніби універсальним поясненням усього, що здивувало Андрюса. — А як хлопчик?

— Нічого! Сміявся. У нього, виявляється, хвороба кісток. Але у Франції цю недугу лікують. У Камеруні медицини практично не існує. Ганнібал сказав. Правда, хлопчику доведеться лежати в лікарні кілька місяців.

— Це добре, — Барбі закивала.

— Чому добре? — Андрюс подивився на неї спантеличено.

— Для тебе добре, — пояснила Барбора з нотками провини в голосі. — Поки він хворіє, у тебе є регулярна робота.

— Так, — погодився Андрюс. — Тільки спочатку він мені платив по сорок євро, а тепер — двадцять.

— Будь удячний і за це! Ти ж можеш там ще когось знайти для того, щоб розсмішити?!

— Клоун не зобов’язаний смішити, — Андрюс дожував кінчик круасана і глянув у забарвлене вечірніми сутінками вікно, що виходило у двір. — Я, звісно, сиджу там, у кафе. І це справді схоже на «ринок клоунів». Заходить чоловік, розглядає нас, вибирає когось і веде... Найчастіше беруть Джека, він чорношкірий, іммігрант. Каже, що з Нігерії. Є два хлопці-албанці, Сесіль сказала, що вони рідні брати, сидять завжди похмурі, зовсім не смішні, приходять іноді ще й інші клоуни. Сесіль завжди сидить за столиком біля вікна.

— А Сесіль це хто? — з підозрою спитала Барбора.

— Француженка. Руда, маленька, їй, може, вже й п’ятдесят виповнилося! Вона іноді ходить у дитячу онкологію безкоштовно дітей смішити. Ну і кілька разів на день її беруть батьки до своїх хворих дітей за гроші. Вона симпатична, але англійською не дуже.

У куртці Андрюса, залишеній на настінному вішаку біля дверей, зателенькав мобільний. Він витягнув телефон.

— Так, так, привіт, Поле! — сказав у трубку. — Гаразд. О котрій? Як сьогодні? Домовилися. На добраніч!

Повернувся за столик і поклав телефон на вузьке підвіконня.

— Це хто? Той хлопчик із лікарні? — поцікавилася Барбора.

— Так, сказав, що тато за мною в кафе завтра не зайде. Попросив, щоб я сам до нього піднявся.

— Добре, коли клієнти самі телефонують, — Барбора схвально всміхнулася і раптом завмерла, зникла.

Ні, вона, як і раніше, сиділа навпроти за столиком, перед блюдцем із крихтами від круасана, перед порожнім чайним горнятком, перед відкритим слоїком «Нутелли», що стояв якраз посередині столу. Але вона більше не дивилася на Андрюса. Дівчина взагалі нікуди не дивилася, хоча очі її залишалися розплющеними. Може, вона дивилася всередину себе, в пам’ять сьогоднішнього дня. Дивилася на те, що від сьогоднішнього дня залишилося в її почуттях і переживаннях. Вдивлялася у високі цегляні стіни кладовища «Пер-Лашез», на вивіску готельчика з дивною назвою «Добедодо», з фасадних вікон другого поверху якого, мабуть, добре видно могили та пам’ятники. Вона дивилася на кафе «Пер-Лашез» із веселою і грайливою, що сяяла червоним неоновим кольором, вивіскою над входом по інший бік бульвару Менільмонтан. Вона бачила себе, як штовхає візочок по мокрому асфальту вгору вулицею Бельвіль. І бачила маму Валіда, непоказну молоду арабку, обличчя котрої вона ніколи б не змогла описати так, аби хтось зміг відтворити його в своїй уяві, користуючись тільки описом Барбори.

— А в тебе як день минув? — поцікавився Андрюс.

— Га? День? — перепитала, «повертаючись» за стіл, Барбора. — Добре. Як зазвичай. До обіду — собака, після обіду — дитина.

— І хто тобі з них більше подобається? — жартома поцікавився він.

— Собака, — відразу ж відповіла Барбора. — І дитина також, — додала після ледь помітної паузи. — Але собака більше... Його не треба возити!..

Андрюс засміявся.

Обідня зала особняка пана Кравеця ніби зникла, коли Клаудіюс запалив на трьох шестирогих срібних підсвічниках всі свічки й установив їх прямою лінією на витягнутому овалі трапезного столу. Над кожним підсвічником затріпотіла неяскрава хмарка світла. Здавалося, що воно трохи розповзається, розчиняється. І справді: лакована стільниця неначе не відразу віддзеркалювала це світло, а немов зачекала кілька миттєвостей.

Клаудіюс обійшов стіл, ще раз підрівняв крайні свічники. Підсунув їх трохи ближче до центру. Підрівняв і крісла, чи то справді старовинні, чи зроблені під старовину, з високими підлокітниками і витонченими спинками.

Клаудіюс на мить завмер, прислухався. Цілковита тиша, як не дивно, не лякала його. Не лякало його і те, що з поля зору зникли темні дерев’яні панелі стін, що підіймалися від паркетної підлоги на півтораметрову висоту, і старовинні портрети у важких рельєфних рамах. Усе це щезло, коли він «перемкнув» освітлення з електричного на свічкове.

У кишені джинсів завібрував мобільник.

— Усе готово, ти скоро? — уточнив Клаудіюс.

— Десять хвилин, — відповіла Інґрида.

Вона виїхала на їхньому службовому «Морріс Майнор Тревел» майже годину тому, щоб купити на винос гарячу ресторанну вечерю, що пасувала до нагоди. А нагодою святкової вечері було їхнє дивовижне переселення з чужої кімнатки на винайм у напівпідвальному Лондоні в окремий двоповерховий цегляний будинок із можливістю користуватися справжнім англійським маєтком і справжнім англійським автомобілем. Звісно, переселенням їхніх душ і тіл командувала Інґрида, й автомобілем кермувала Інґрида, і відповідальною на довіреній їм приватній території також призначили її. Але Клаудіюс легко подолав у своїй душі осад якоїсь власної «вторинності» та «другорядності». Так, він чоловік! Так, він вважає себе розумним і фізично міцним. Але жінкам притаманна хитрість і гнучкість розуму. І без отієї хитрості та гнучкості розуму Інґриди вони б так і сиділи в крихітній холодній кімнатці в Іслінґтоні, стикаючись ніс до носа з безіменними сусідами, котрі поспішають першими зайняти кухню чи душову або туалет.

Вікна їдальні будинку виходили на головний під’їзд. Клаудіюс ще півгодини тому акуратно, спеціальним гачком на довгій полірованій палиці, схожій на більярдний кий, щільно засунув штори. Але тепер він виглянув за штору і припав поглядом до темряви за вікном. Темрява тривала хвилин із п’ять, поки світло фар автомобіля не розсіяло її перед тим, як в’їхати в доступний погляду Клаудіюса «кадр» вікна і зупинитися відразу перед сходами помпезного входу.

Клаудіюс заквапився назустріч Інґриді. Вона легко піднялася мармуровими сходами на другий поверх, несучи в руках картон­ну коробку, над якою ледь помітно здіймалася пара. Запах східних спецій обганяв дівчину. Клаудіюс відчинив перед нею обидві стулки високих дверей. Вона впурхнула в обідню залу й поставила коробку на стіл біля центрального свічника.

Виклала на темну, поліровану стільницю, що м’яко віддзеркалювала запалені свічки, пластикові контейнери з їжею. Зняла кришечки, і тут же, немов у контейнерах був кисень чи горючий газ, свічки, як здалося Клаудіюсу, спалахнули яскравіше, і в залі стало трохи світліше. І повітря наповнилося апетитним коктейлем східних ароматів. Кисле, солодке, гостре — підігріті запахи змішалися, залоскотали в носі Клаудіюса.

Він відкоркував пляшку вина. Пройшов до правого краю столу і налив келих Інґриди так граційно, немов тренувався для виконання в якомусь фільмі ролі слуги лорда. Коли вирівняв спину, відчув потилицею чийсь погляд. Озирнувся. Над ним на стіні висів старовинний портрет англійського аристократа в білій перуці та суддівській мантії. Задумливо-мружний погляд шляхтича прикипів до іншого кінця зали, туди, де ось-ось сяде сам Клаудіюс.

Інґрида раптом схаменулася, злякалася за стільницю. Підклала під контейнери паперові серветки.

Коли все розклали по тарілках, вона прибрала пластикові контейнери в картонну коробку й опустила її під стіл.

Незважаючи на піднесеність і якесь особливе відчуття неповторності та важливості цієї миті, Клаудіюс час від часу неспокійно озирався на зачинені подвійні двері, за якими в коридорі другого поверху палали яскраві світильники. Головні двері були зачинені зсередини. Службовий вихід із кухні до вузької доріжки, що провадить до комор і гаражів, також був зачинений. Але невідповідність їхнього з Інґридою маленького людського щастя з цим урочисто-чужим простором раз по раз змушувала здригатися або з острахом обертатися й перевіряти, чи не підглядає за ними хтось.

Інґриді ж, навпаки, все подобалося. Клаудіюс через довжину столу, через палаючі над рівнем їхніх поглядів свічки вдивлявся в її обличчя, яке через теплу непрозорість повітря втратило «фотографічні» риси та набуло рис «портрету олією». Погляд його не міг не підійматися час від часу на портреті судді в мантії та білій перуці. Інґрида здавалася спадкоємицею цього незнайомця. Не обличчям, не поглядом, а вільною, незалежною поставою. Вона також, як здавалося Клаудіюсу, вдивлялася в його, Клаудіюса, обличчя і також мружилася. І тоді ледь помітний нахил її голови і погляд ніби повторювали такий же нахил голови і погляд чоловіка, зображеного на портреті за її спиною.

— Ідо, я тебе кохаю! — прошепотів Клаудіюс, ледь нахилившись уперед.

І відчув, як вимовлені пошепки слова відірвалися від його губ і зі швидкістю метелика полетіли над столом до Інґриди. Вона їх упіймала своїми вустами й у відповідь відправила Клаудіюсу поцілунок.

Він підвівся, пройшов до її краю з пляшкою вина, наповнив знову келих коханої. Нахилився, торкнувся своїми губами її щоки, вушка.

— Дякую! — прошепотів. — Ти збудувала для нас замок!

Повернувшись на свій край, Клаудіюс урочисто підняв келих із вином. Вона підняла свій. Вони пили вино повільно, так повільно, як хворим переливають кров. Відчували, що земля під ногами стала твердішою, надійнішою. Що боги на небі не зводять із них очей. Що тепер усе буде інакше, бо у них з’явився власний світ. Він, певна річ, збігається з чиїмось чужим світом, який вони мають охороняти й тримати в красі та порядку. Але у господаря чужого світу, мабуть, занадто багато інших світів, і він не всюдисущий, не може бути скрізь. Він навіть не може бути тут. Отже, поки його немає, портрет судді на стіні цілком може сприймати Інґриду та Клаудіюса як нових господарів цього старовинного особняка.

За чверть десяту мобільник завібрував у кишені Клаудіюса, попереджаючи, що через п’ятнадцять хвилин у них щоденна «скайп-доповідь» панові Кравецю про справи в його англійському маєтку. Останні три дні він на зв’язок не виходив. Але пам’ятаючи жорсткі правила, прописані в контракті, вони все одно мають сидіти біля монітора комп’ютера і чекати до чверті на одинадцяту, після чого можна з почуттям виконаного обов’язку забути про пана Кравеця до наступного, завтрашнього вечора.

Недільні плани поїхати в Паневежис довелося відкласти. Сухий морозний день, який обіцяв приємну автомобільну прогулянку під зимовим сонцем, несподівано почався з сумної новини: помер Барсас.

Рената та Вітас уже взувалися в коридорі, коли двері з вулиці прочинилися, і в проймі зупинився, дивлячись на них відчужено, дід Йонас із баняком, в якому він завжди варив їжу для собаки. Над баняком ще здіймалася пара. У коридорі запахло сумішшю вареної картоплі, пшона і кісткового бульйона.

— Мій пес здох, — видихнув Йонас розгублено.

Потім опустив погляд на баняк, який тримав за вушка двома руками в теплих рукавицях. Позадкував, вийшов на поріг і поставив його там. Повернувся в коридор, уже зачинивши за собою двері.

— А ви куди? — спитав, дивлячись на Ренату.

— Я ж тобі казала, в Паневежис. Вітасу показати та закупитися. Там крамниць більше.

— Так, — Йонас кивнув. — Ну, їдьте! А я його закопаю.

Рената та Вітас перезирнулися.

— Та ми можемо й іншим разом поїхати, — невпевнено сказав Вітас.

— Авжеж, — підхопила Рената. — У будній день навіть буде краще! Може, і ветлікарню там подивимося! — Вона кинула погляд на Вітаса.

Хлопець засмучено похитав головою.

— Далася тобі ця ветлікарня! — зронив він неголосно.

— А хіба тобі нецікаво? Ти ж ветеринар! — зашепотіла Рената і тут же зніяковіла, помітивши на собі дивний замислений погляд діда.

— Ви так балакаєте, ніби вже сто років разом живете і набридли одне одному, — сказав він без злості. — Можете їхати, я впораюся!

— Ні, — рішучіше сказав Вітас. — Я допоможу. Земля ж мерзла.

Біля шести поздовжніх могильних горбочків, у продовження цього сумного білого ряду застукали дві лопати рискалями по мерзлій землі. Лопата Йонаса стукала нечасто, він зупинявся, робив паузи, а потім із силою опускав її у землю, і лопата дзвеніла у відповідь, ударившись і відбивши від вже очищеної від снігу поверхні кілька земляних крижинок. Лопата Вітаса стукала по землі частіше. І саме лопата Вітаса пробила перший земний лід і увійшла під його холодний панцир у м’яку, завмерлу на зиму землю. Промерзлий шар не перевищував кількох сантиметрів. Далі копати було легко, і майбутня могила Барсаса поглиблювалася на очах.

Дід Йонас втомився, зупинився, встромив рискаль лопати в лід під ногами і обіперся на її держак.

— Бачиш, мій останній собака мене покинув, — сказав він, спостерігаючи за Вітасом, котрий продовжував працювати.

Парубок кивнув. Кинув на старого повний співчуття погляд.

— Годі! Не людина ж! — зупинив його через кілька хвилин Йонас. — Стривай, я зараз!

Він зайшов у будинок. Повернувся звідти зі шматком теплої шинельної тканини.

— Допоможи! — попросив, зупинившись біля Барсаса, що лежав на снігу перед будкою.

Переклали вони на розстелений шматок тканини мертвого собаку. Йонас закутав його.

— Тепер не замерзне, — промовив дідуган із сумом у голосі. Здійняв погляд на Вітаса. Той усе збагнув.

Узявшись удвох за краї згортка, чоловіки підняли загорнутого в шинельну шмату Барсаса й опустили на дно неглибокої могилки. Потім засипали її.

— Треба буде додати землі, коли потеплішає, — сказав Вітас.

Дід кивнув.

— Пішли, пом’янемо! — скомандував він.

Перед тим як зайти на половину діда Йонаса, Вітас зазирнув до себе і застав Ренату за пранням — у ванній кімнаті щодуху гула пральна машина.

— Ну все, закопали! — доповів Ренаті Вітас. — Я піду у нього посиджу трохи!

Посидіти у Йонаса Вітасу особливо і не вдалося — старий налив собі і хлопцю по чарці зубрівки, випили, а потім дід вирішив лягти відпочити.

Вітасу не хотілося йти від діда, але довелося. У коридорі він одягнув куртку і черевики і знову вийшов надвір. Постояв біля порожньої собачої буди, підійшов до комори — двері були зачинені. Прогулявся до ближнього лісу, вслухаючись, як потріскує під ногами снігова кірка.

На небі сяяло сонце. Світило легко, прохолодно та байдуже.

Вітас задер голову і дивився на світило кілька хвилин, дивуючись, що зовсім воно не яскраве й очам від цього перегляду нітрохи не боляче. Сонце немов також було вкрите крижаною кіркою, що не пропускала сонячне тепло вниз до людей.

Утомившись дивитися вгору, Вітас вирішив пройтися до найближчого покинутого хутора. Але коли дійшов до будинку та комори, то допетрав, що покинутим це господарство називати не слід. Усі двері були зачинені на новенькі навісні замки. І хоча жодних слідів на снігу подвір’я та навколо дверей Вітас не побачив, але з поваги до людей, котрі навісили замки, подався геть від чужої землі.

Коли сутінки почали фарбувати відступаючий день, Вітас відчув голод і повернувся в будинок.

— Нудно тут у вас... — вирвалося у юнака, коли зайшов до кімнати.

— Може, й так, — відповіла Рената. — Але нудно буває тільки тоді, коли нема чого робити!

Ці слова прозвучали, як докір. Адже Рената саме розкладала на постеленій поверх столу цераті випрані сорочки Вітаса.

— Це я так, — пішов він назад. — Просто пройшовся. Дід твій саме відпочити приліг.

Зайшов Вітас на кухню, відрізав кусень чорного хліба і змайстрував бутерброд із шинкою.

Рената поставила в правому кутку дошку для прасування, витягнула праску. Хотіла було увіткнути виделку праски в розетку, але побачила, що та зайнята. З неї стирчала стара виделка, від якої дивний грубий дріт тягнувся до «чорної скриньки», що стояла під стіною в сумці.

— Можна твою «чорну скриньку» вимкнути? — В голосі Ренати прозвучали нотки роздратування.

— Взагалі-то вона твоя, — відповів із кухні Вітас і тут же вигулькнув звідти. — Ну, або наша! — виправився він.

Рената нахилилася, висмикнула за шнур виделку з розетки. Ввімкнула праску.

— Чим ти думав, коли її сюди віз? — спитала спересердя.

— Не гнівайся, — попросив Вітас. — А то вона все записує! Це все ж магнітофон!

Рената невдоволено похитала головою й промовчала. Взялася за прасування.

Вітас вийшов із кухні.

— Може, хочеш сам попрасувати? — спитала вона, не витримавши його погляду, який здався їй поблажливим і співчутливим одночасно.

— У мене так не вийде, — м’яко відповів Вітас.

Годині о сьомій вона зварила вермішель і відправила Вітаса покликати дідуся на вечерю.

— Він не відчиняє, — повідомив Вітас, повернувшись із коридора.

Рената сама вирішила покликати старого Йонаса. Гупала з хвилину в двері і, не дочекавшись відповіді, зайшла. Старого в оселі не було. Вона взулась і накинула куртку. Вийшла в морозну темряву. Пройшлася до комори і побачила діда, котрий сидів на винесеному з дому стільці біля могили Барсаса. Дід сидів нерухомо, комір кожуха був піднятий і закривав його сиву голову майже до тімені.

— Ти замерзнеш! — гукнула Рената.

Підбігла до нього, присіла навпочіпки, зазирнула в обличчя.

— Не замерзну! — вперто промовив старий Йонас.

— Слава Богу! — видихнула з полегшенням внучка. — Я злякалася, що ти вже замерз!

— Та я тільки п’ять хвилин, як вийшов, — зізнався дід. — Захотілося відчути, як воно — бути собакою взимку і на холоді...

— Я вечерю спорядила, прийдеш?

Дід похитав головою.

— Посиджу поки тут. Їсти все одно не хочеться.

Повечеряли вони вдвох, а потім Рената попросила Вітаса скласти дідові компанію у дворі.

— Візьми бальзам і чарки, побалакай із ним, а потім заведи у будинок! — попросила вона.

— Ну, ти з мене якогось соціального працівника робиш! — без злості виголосив Вітас, піднявшись з-за столу.

Одягнувся, вийшов із стільцем надвір. Сів поруч із Йонасом, налив дві чарки «Жальгіріса». Одну дідові простягнув.

— Для зігріву! — сказав.

Старий чарку взяв. Випив одним ковтком, крякнув і повернув. Недовго думаючи, Вітас наповнив її ще раз, а свою також одним ковтком осушив.

— Ви тут усе життя прожили? — спитав, простягаючи другу чарку.

Дід кивнув. Узяв чарку, але до рота не доніс. Затримав у руці.

— Так, — сказав старий. — Від початку й до кінця.

— І як? Як тут жилося? — Вітас намагався розговорити діда.

— Жилося, — відповів той. — Спочатку добре, потім гірше, а потім, коли дружина померла, тоскно було, та Рената сумувати не давала.

— А її батьки? — обережно спитав Вітас. — Вона про них згадувати не любить...

— А що вона може про них сказати, якщо їх і не пам’ятає майже! Тільки по світлинах... Вони поїхали за кордон, коли їй років із шість було. Сказали, що на три місяці. Грошей заробити. Батько її там і похований, за кордоном. А мати, — дід Йонас зробив паузу, випив чарку бальзаму і простягнув порожню Вітасу, — а мати згинула. Також, мабуть, померла.

Вітас випив свій бальзам і знову наповнив чарки.

— І що, ви її не шукали? — здивувався хлопець.

Старий Йонас заперечливо похитав головою.

Помивши посуд, Рената занепокоїлася. Одяглася. Знову вийшла надвір.

— Ви тут ночувати зібралися? — спитала сердито у двох підпилих чоловіків.

— Забирай його додому, — запропонував Йонас.

— Ні, ви обидва підете, — твердо сказала вона.

Так твердо, що і дід, і Вітас заворушилися, піднялися зі стільців, аж захрумтіла сніжна кірка під їхніми ногами. Позаду, слідом за ними, несла на поріг будинку два стільці Рената: один старий і легкий, з кухні — Йонаса, а другий важчий і новіший — зі своєї кімнати.

— Я пляшку й чарки там забув! — зупинився раптом Вітас.

— Ніхто за ніч не вип’є, — викрикнула неголосно Рената. Нотки роздратування прозвучали в її голосі вже явно.

І Вітас слухняно продовжив путь. Короткий зимовий путь до порога будинку, в якому тепер жив.

Якби Бог, котрий сотворив землю, був німцем, то і земля була б квадратна. Всі кути були б прямими, і було б набагато легше та зрозуміліше нею пересуватися.

Якби Бог, котрий сотворив землю, був німцем, то в землі було б набагато більше залізної руди та вугілля. Й усі ці мінеральні багатства лежали б на зручній глибині та біля дороги, якою до них можна було б під’їхати. Якби Бог, котрий сотворив землю, був німцем, то і всі люди, що заселили землю, також були б німцями. Бог-німець не став би заселяти землю французами чи греками. Навіщо воно йому?!

Якби Бог, котрий сотворив землю, був литовцем, він би створив німця та доручив би йому підготувати креслення майбутньої землі з докладним описом усієї необхідної для існування землі інфраструктури. Якби Бог, котрий сотворив землю, був литовцем, він би попросив свого заступника-німця для створення Литви виділити половину якогось зручного для проживання континенту, де жилося б не спекотно, і не холодно, де земля охоче годувала би своїми корисними солями всіляку їстівну рослинність, де тварин і птахів було б набагато більше, ніж людей, де не було б гір, але чергувалися б ліси із річками та озерами.

Якби Бог, котрий сотворив землю, був литовцем, він би обов’язково створив французів і попросив їх займатися виноробством, створив би поляків і попросив би їх робити найсмачнішу горілку та найсмачнішу ковбасу в світі, створив би чехів і попросив би їх обмотати весь світ своїми звукопередавальними дротами, аби всі в світі мали доступ до музики та до радіоновин. Якби Бог, котрий сотворив землю, був литовцем, він би ніколи не зміг вирішити: кому можна довірити писати новини для такого всесвітнього дротового радіо.

Але Бог, котрий сотворив землю, не був ні німцем, ні литовцем, не був ні французом, ні голландцем. І тому Бог створив литовців, німців, французів і голландців і сказав їм, аби вони самі свої країни облаштовували з його найвищого веління.

І подалися вони будувати свої королівства, відволікаючись іноді на розмноження, а іноді, після епідемії чуми чи холери, після кожної з яких знову доводилося відволікатися на розмноження, щоб було кому ці королівства будувати.

Повз лавку, на якій сидів, оповитий дивними думками, мандрівник із дерев’яною ногою, прочимчикувала гладка білявка, штовхаючи поперед себе візочок із дитиною. Невідомий Кукутісу малюк муркотів, а мама дивилася на дорогу попереду візочка, споглядала строго та монотонно. Її погляд відбивав своєю нерухомістю нерухомість її думки. Нерухомість думки робить рухи людини ритмічно одноманітними та правильними в геометричному сенсі. Це Кукутісу було відомо давно, ще з часів війни. Тоді ті, хто постійно думав, частіше висували голову з шанців і тому й вмирали частіше. А ті, у кого думка виявлялася нерухомою, так і сиділи нерухомо і з ровів не визирали. Тому і вижило їх більше, хоча багато хто й стали каліками.

Алея в цьому парку була ретельно очищена від снігу. І лавки вздовж алеї також. Але тільки одна жінка гуляла по парку зі своєю дитиною, і тільки лише він, Кукутіс, сидів на лаві. Винна, звісно, зима. Або, може, винні газети?! Кукутіс кинув погляд на газету, що лежала поруч на лавці, яку щойно читав. На німецьку газету, в якій перші кілька сторінок були присвячені добрим або трохи дивним новинам про них, німців, а наступні дві — дивним або недобрим новинам про інших: про страйк французів, про невдоволених греків, про кровожерливих ісламістів і про те, як в Америці акула відкусила руку студентові Гарварду.

Кукутіс ще встиг подумки пожаліти цього однорукого студента, але жалість якось аж надто миттєво перетворилася в упевненість, що цей студент обов’язково стане видатним ученим, адже чим менше у людини кінцівок, тим більше вона метикує головою! Та й найвидатніші вчені, котрі найкраще тямлять світобудову, вони ж узагалі паралізовані і живуть в інвалідних візочках. Тут Кукутісу і його власна нога згадалася. Та нога, з якою він уже багато літ тому попрощався. Згадалося, як довго він звикав без неї жити, а тоді довго звикав до дерев’яної ноги, й як багато тоді міркував. Про все думав: про світ, про війну, про Європу та смерть, про Литву та любов. І як тільки став на одну ногу коротшим, одразу ж думки його стали незмірно довшими, чіткішими, просто бери їх гамузом і в книжку записуй!

Кукутіс ніколи в житті не брав у руки газету зумисне. Щоразу газета потрапляла йому в руки випадково, і щоразу він потім досадував, що почав це читати чи переглядати. Вперше пережив таке, коли якась газетка — до речі, також німецькою — залетіла до нього в рів завдяки вітру. Вітер, мабуть, вирвав її з рук якогось офіцера і поніс обвугленою війною землею над вирвами, траншеями та бліндажами.

У тій газеті писалося про подвиги і про близьку перемогу. Але писалося німецькою, а поруч із Кукутісом у шанцях сиділи канадські солдати. Хтось курив, хтось писав листа на коліні, підклавши військовий планшет. А Кукутіс читав німецьку газету і дійшов до сторінки солдатських анекдотів. Спочатку навіть зрадів, подумавши, що зараз витлумачить канадцям німецькі солдатські анекдоти і вони разом посміються. Але німецький солдатський гумор не викликав навіть найменшої посмішки. І тоді наслинив Кукутіс пальця і висунув його з рову, щоб перевірити напрямок і силу вітру. Вітер дув у тил. «Гаразд, — подумав Кукутіс, — нехай там читають!» І підкинув газетку догори. Вітер її підхопив і відразу ж підняв на кілька метрів над землею. Тут же пролунав постріл, і газета сіпнулася, вражена кулею, але що їй, газетці, від кулі?! Нічого. Сіпнулася і далі за вітром полетіла. А німці їй навздогін ще кілька куль послали. А потім бабахнули з гармати.

Обірвав свої спогади Кукутіс. Не любив він про цей гарматний постріл згадувати. Все намагався виманити зі своєї пам’яті щось раніше, щось довоєнне, з дитинства. Але дитинство, якщо і згадувалося Кукутісу, то здавалося чужим, а не його власним. Може, тому, що не збереглося в Кукутіса своєї дитячої фотографії. Не збереглося, але й не було ніколи. Не збереглося і світлини батьків, що коли задуматися, було чимось незбагненним. Адже і самих батьків Кукутіс не пам’ятав, а тому іноді виникав у його думках сумнів: а чи були у нього взагалі батьки? І тоді на допомогу приходила пам’ять, витягала з далекого минулого голос матері, котра кличе батька вечеряти: «Марцеліусе, де ти? Іди за стіл!»

— Марцеліус... — ніжно прошепотів Кукутіс, зрадівши несподівано теплим спогадам.

— Можна? — спитав раптом у Кукутіса безхатченко, котрий невідомо звідки взявся перед ним. Спитав німецькою з балканським акцентом і вказав поглядом на газету.

Кукутіс кивнув. Волоцюга взяв газету і потупцяв очищеною від снігу алеєю парку. Дійшов до наступної лавки, постелив на неї кілька сторінок газети, сів згори і, розгорнувши сторінки, що залишилися в руках, заглибився із серйозним виглядом у читання.

Коли Клаудіюс прокинувся, вікно спальні із зовнішнього боку все ще було затулене нічною темрявою. А прокинувся він через холод. Присунувся до Інґриди, обійняв і відразу ж відчув її ніжне тепло. Але насолодитися ним не встиг, позаяк раптом, крізь сон, вона щось невдоволено буркнула і відсунулася на свій краєчок ліжка.

Клаудіюс підвівся, одягнув важкий махровий халат, знайдений тут же, в спальні, першого ж дня. Ступнями вліз у пухнасті зсередини капці. Спустився на перший поверх і відразу ж подався на кухоньку, до монетоприймача-вмикача опалення. Під стіною, на залізній коробці вмикача, викладені стовпчиком, лежало кілька однофунтових монет. Клаудіюс кинув в отвір одну, другу. Другий фунт «відмовився» падати всередину. Своїм ребром він визирав із щілини. І звичного клацання, що зазвичай супроводжувало монети, які опускаються (це сигналізувало про відновлення опалювального процесу), Клаудіюс не почув. Узяв виделку, спробував просунути монету всередину. Не вдалося. Тоді Клаудіюс нетерпляче вдарив п’ястуком по всій залізній коробці і фунт нарешті провалився в нутрощі апарата. Почулося клацання, що заспокоїло Клаудіюса. Він повернувся в спальню, заліз із головою під важку ковдру. Задрімав.

— Цей Артур набагато приємніший за самого господаря, — сказав Клаудіюс за сніданком, згадуючи вчорашній вечір.

Уже три вечори поспіль на зв’язок по скайпу з ними виходив не пан Кравець, загальмований і завжди грубувато-зарозумілий, а молодик років тридцяти, схожий на неформала: із сережкою у вусі та з підкрученими догори кінчиками акуратних вусів. Його звали Артур. Він усміхався під час розмови. Питав, яка погода. Просив сфотографувати чагарники й алеї з різних точок, але особливо з боку головного в’їзду на територію. Казав, що пан Кравець хотів показати знімки ландшафтному дизайнеру. Питав, чи бували вони з Інґридою в Москві. Жартував. І головне: він опинявся на зв’язку відразу, як тільки вони запускали скайп. Рівно о десятій вечора.

— Мабуть, син, — припустила Інґрида, намазуючи на трохи підгорілий тост арахісове масло.

Клаудіюс нахилився до лічильника опалення та спробував опустити в монетоприймач ще один фунт. Монета не ввійшла. Погляд Клаудіюса опустився на наклейку збоку металевої коробки.

— О! Тут є телефон фірми обслуговування! — з полегшенням промовив він і повернувся за столик.

Фірма, яка обслуговувала лічильник, відгукнулася швидко, і вже за кілька годин із білого «форда-фієсти», що зупинився перед ворітьми, виліз хлопець років двадцяти в синьому комбінезоні з пластиковою валізкою.

— А чого у вас так жарко? — здивувався він, увійшовши в будиночок.

Одразу ж завернув на кухню, сів до коробки лічильника, виклав інструменти та маленький ключик.

Здивований Клаудіюс подивився на кімнатний градусник, що висів на кухонній стіні, — 20 градусів за Цельсієм. Піднявся нагору.

— Уявляєш, він заявив, що у нас спекотно! — сказав він Інґриді, котра застеляла ліжко.

— Це, мабуть, порівняно з вулицею, — дівчина кинула погляд на вікно, за яким сяяло сонце. На продив сухий день немов кликав на прогулянку.

Клаудіюс повернувся на кухню. Бічна стінка коробки лічильника була знята. На підлозі біля ніг майстра стояла коробка-скарб­ничка, і окремо на підлозі валявся з десяток однофунтових монет. А майстер тим часом вставляв всередину лічильника іншу, порожню скарбничку.

— Забилася! — зауважив він, озирнувшись на Клаудіюса.

Потім п’ять монет із підлоги сховав у кишеню комбінезона, а решту поклав стовпчиком на кришку апарата.

— Даруйте, як вас звати? — спитав Клаудіюс.

— Хосе, — назвався хлопець.

— Хосе, а чому ви сказали, що у нас занадто жарко?

— Ну, у них, в англійців, звичайна температура в будинку взимку градусів 15—16. Вони ж завжди економлять. Заодно й загартовуються!

— І що, значна економія? — поцікавився Клаудіюс.

— Ну, в такому будиночку, — хлопець озирнувся, провів поглядом по стінах, — якщо опустити температуру до 15 градусів, то фунтів п’ятдесят за місяць збережете!

Надворі сяяло сонце. Термометр із зовнішнього боку дверей показував плюс вісім. Безхмарне небо годувало погляд радістю.

— Чого смієшся? — по-доброму спитала Інґрида, глипнувши на Клаудіюса, котрий мружився на сонці.

— Я щасливий! — відповів він. — І зима тут сонячна, і палац ти організувала! Усе класно! Дякую, люба!

Він обійняв Інґриду, поцілував у вуста, в носик.

— Обережно, фотоапарат зламаєш! Забув, що нам треба алеї відзняти?!

І рушили вони гуляти по ввіреній їм території. Садівник і економка, молоді та вродливі. Фотографували й один одне на тлі особ­няка, і маленький будиночок із червоної цегли, в якому мешкали, фотографували алеї та сліди колишніх клумб, фотографували недоглянутий і «подірявлений» подекуди чагарниковий лабіринт, за яким, як здалося Інґриді, не доглядали вже років із десять.

— Ти знаєш, як тільки ми пошлемо ці фотки Артуру, нас звільнять! Через тебе! — цілком серйозно заявила Інґрида, коли вони, повернувшись у будиночок, сіли на кухні пити чай.

— Чому?

— Тебе десять днів тому взяли сюди садівником! За світлинами видно, що ти всі ці дні байдикував!

— А сміття? — запротестував Клаудіюс. — Ти бачила, скільки я його вигріб?!

Інґрида задумалася.

— Знаєш, треба буде інші світлини зробити! Візьми лопату та фотоапарат, піди обкопай кілька дерев і сфотографуй так, аби й лопату було видно! Просто увіткни її поруч! Кілька клумб перекопай, тільки так, аби було зрозуміло, що там буде!

— А ти допоможеш? — спитав хлопець.

— Ні, через двадцять хвилин я буду по скайпу з Барборою балакати! Цікаво, як вони там?! Перейшли на жаб і равликів, чи ще тримаються?

Як тільки Клаудіюс узяв до рук садову лопату, то відразу відчув себе маленьким гномиком у величезному парку. Сонце, як і раніше, сяяло на безхмарному небі. Легкий вітерець ворушив тонкими гілками алейних туй. У кишені куртки лежала камера.

А він думав про інше: про дорогий фотоапарат, знайдений ним у коморі в валізі. Під фотоапаратом там лежав одяг — джинси та чисті сорочки. Чийсь одяг лежав просто на полицях комори. Може, того ж господаря валізи з фотоапаратом? А може, когось іншого?

Земля по краях клумби виявилася м’якою та піддатливою. Клаудіюс заганяв лопату на піврискаля і перевертав вивернуте з поверхні земляне груддя догори дриґом.

«Дивно, — думав він, знову згадуючи про валізу та чужі речі. — Якщо тут до нас уже жив якийсь садівник, то чому все таке занедбане?! Чи він просто сидів у будинку і нічого не робив, поки його не вигнали? І виганяли так, що навіть зібрати речі не дали? Дуже навіть може бути! Цей Ахмед — що йому накаже господар, те і зробить! Отож треба трудитися!»

І Клаудіюс запрацював лопатою спритніше та швидше, тільки заганяв тепер лопату на третину рискаля, щоб швидше клумбу перекопати.

— А ти загалом не зовсім клоун, — задумливо мовив Поль. — Якщо хочеш, можеш зняти свій ніс!

— А якщо не хочу? — Андрюс широко витріщив очі і схилив голову набік. — Ніс — не капелюх, його знімати не обов’язково!

Хлопчик не відреагував на жарт. Цього дня він був сумніший, ніж учора. Сумніший чи серйозніший. Він напівсидів на короткуватому підлітковому ліжечку, спиною упершись у дві поставлені сторчма пухкі подушки, що впиралися своєю чергою в невисоку металеву спинку. Андрюс вдивлявся в обличчя Поля, намагаючись збагнути, як той себе почуває. Чорна шкіра не видавала хворобливості чи втоми. Тільки очі були занадто червоні. Поль сміявся, коли перші кілька разів Андрюс смішив його в присутності татка. Татусь також сміявся, коли Андрюс із однією тільки символічною ознакою клоуна — пухнастим червоним носом на ґумці, схожим на зменшений помпон на лижній шапочці, показував, як проявляють свій настрій домашні тварини: поросята, кішки та собаки, як ходить качка, як півень стрибає на конкурента по курнику. Але цього вечора Полю або не хотілося сміятися, або взагалі нічого не хотілося.

Його двомісна палата здавалася просторішою через ретельно застелене друге ліжко.

— Ти тепер сам? — спитав Андрюс.

— Його забрали в іншу лікарню, — відповів Поль і зітхнув.

— Я його жодного разу не бачив, — сказав Андрюс задумливо. — Як його звали?

— Бенуа. Його вранці вивозили на процедури, а ввечері привозили. Він мені тільки раз прошепотів «Привіт!» А давай у шашки пограємо?

— Згода, — погодився Андрюс.

— Дістань їх, вони отам у тумбочці.

Велика біла тумбочка із однією полицею праворуч від ліжка була заповнена книжками та іграми.

Андрюс витягнув шашки, підкотив до ліжка легкий столик на коліщатках, розставив шашки на дошці.

— Ти білими, — сказав гість.

— Ні, ти — білими, ти ж білий. А я — чорними.

— Тоді я ходжу, — кивнув Андрюс, розгорнув дошку й опустив погляд на свою шашкову армію.

— Ні, мій хід перший! — із ноткою впертості, немов із ним хтось сперечався, заявив Поль.

— Гаразд, тоді сьогодні чорні ходять першими! Ходи!

— Зроби хід за мене. Підсунь уперед ось ту, першу з правого краю.

Андрюс посунув чорну шашку. Потім пішов своєю білою їй назустріч і звів погляд на Поля.

— Я ходжу тією ж шашкою вперед, — упевнено заявив хлопчик.

Андрюс знову зробив хід за Поля.

Хлопчик задумався, уважно дивлячись на дошку.

— Ну походи за мене ще раз, так, аби я виграв! — попросив він.

Андрюс зняв клоунський носик і почухав кінчик свого власного носа.

— Ну, знаєш, — сказав він, — шашки — не така серйозна гра, щоб грати до перемоги!

— Тоді здавайся!

— Здаюсь, — погодився клоун. — Ще одну партію?

Поль похитав головою.

— Ні, руки болять.

Андрюс мало не засміявся.

— Чого вони у тебе болять, якщо я за тебе весь час ходив? — Він подивився на руки Поля, але не побачив їх. Плечі та руки хлопчика приховував картатий зелено-коричневий плед.

— Якщо хочеш — можеш поглянути, — сказав хлопчик і опустив погляд на горішній край пледа.

Андрюс акуратно підняв його. Синя фланелева піжамна сорочка Поля була прикрашена повторюваними зображеннями героїв книжки Сент-Екзюпері «Маленький принц». На обох руках, зігнутих у ліктях, що лежали долонями на животі, виблискували металеві конструкції-тубуси, водночас вони немов захищали заховані усередині руки та фіксували їхнє положення. Тільки долоні, що лежали на животі, були вільні від металевих кілець.

— Перелом? — зі співчуттям уточнив Андрюс.

— Я ж тобі казав, — Поль подивився на відвідувача, як на нетямущого. — У мене кісточки болять. Хвороба така. Легко ламаються... А ці штучки, це як брекети для зубів. Коли все буде гаразд, їх знімуть!

У палату зайшла мулатка-медсестра. Звернулася французькою до Андрюса. Той перевів запитальний погляд на Поля.

— Мене зараз на півгодини заберуть, зачекаєш? — чи то переклав сказане медсестрою, чи від себе попросив Поль.

— А як ти хочеш?

— Зачекай! Я ж тобі винен.

Андрюс відкотив столик із незакінченою партією в шашки до вільного ліжка. А сам піднявся і відсунув свій стілець убік. Медсестра з посмішкою підтягла пледа під саму шию Поля, потім нахилилася і натиснула на педаль унизу ліжка. Після цього відчинила двері в коридор і вивезла хлопчика прямо на ліжку з палати.

За віконцем темніло. Андрюс зачинив двері палати і залишився всередині, в цій лікарняній тиші, зовсім сам. Чомусь стало холодно, і він зняв зі спинки стільця свою куртку, одягнув. Відчуття холоду залишилося, але перестало бути фізичним. Холод немов перебрався з повітря в тіло Андрюса, всередину, в груди. І ця тиша починала здаватися холодною та похмурою. Чогось дуже бракувало юнакові. Чогось, що зробило б цю лікарню і цю палату знайомішою та зрозумілішою.

Андрюс склепив повіки. І відчув, що тепер холод проймає його наскрізь. Не просто холод, а два різних холоди: один тисне зсередини, а другий ззовні дме йому в обличчя, дме на голу потилицю, на пальці рук.

— Це просто зима, — прошепотів собі Андрюс, знову розплющивши очі та намагаючись пояснити свій стан раціонально. — Треба купити шалик, рукавички. Це просто вогка паризька зима.

За дверима палати в коридорі хтось закашлявся. І холод, що охопив Андрюса, відразу ж розвіявся. А на обличчі разом із виразом полегшення з’явилася усмішка, бо згадалося — і не випадково — його єдине перебування в лікарні, в дитячій лікарні, куди його привезли з двостороннім запаленням легенів. Згадалася палата на шість хворих, кашляючих чоловічків. Добра старенька медсестра чи нянечка з марлевою пов’язкою під очима, прикрашеними зморшками.

— Андрюкасе, вип’єш другий кухлик гарячого киселю? — її голос прозвучав у пам’яті так само чітко, як щойно у вухах звучав голос Поля, його запитання: «Зачекаєш?»

Звісно, він зачекає. І не тому, що Поль, а точніше, його тато, дещо Андрюсові винен. Він чекатиме, бо інакше Полю, котрий повернеться в порожню палату, з якої відвезли його товариша по нещастю, буде сумно. Адже Полю ні з ким буде побалакати перед вечерею або перед сном. А коли у людини скуті руки — практично в прямому сенсі, коли у людини немає свободи руху, то єдине, що може принести радість чи хоча б відволікти, це розмова.

Півгодини промайнули дуже швидко. І та ж медсестра привезла ліжечко на коліщатках назад у палату разом із його «пасажиром». Припаркувала на колишнє місце і знову натиснула на педаль фіксації коліс, — своєрідне ручне гальмо ліжка.

— Ну як там процедури? — спитав привітно Андрюс.

— Я не на процедурах був, — Поль ледь помітно хитнув головою. — Мене наскрізь оглядали через якийсь апарат. Щось заміряли.

Андрюс розуміюче закивав.

— Я вже втомився, тому можеш іти, — додав Поль і позіхнув упіврота.

Андрюс підвівся зі стільця, зробив крок до дверей і зупинився. Озирнувся. Поль дивився на нього напівсонним поглядом. Раптом його погляд ожив.

— Ой, вибач! Там, у тумбочці, відчини! На другій полиці.

Андрюс сів навпочіпки перед білою тумбочкою. Побачив на стосі книжок конверт. Узяв його до рук. Розгорнув. Усередині лежали дві банкноти по двадцять євро.

— Татко сказав, щоб ти сьогодні взяв двадцять, а другі два­дцять — завтра, — пролунав поряд сонний голос Поля.

Сховавши двадцять євро в кишеню куртки, Андрюс кивнув хлопчикові, котрий вже заплющив очі, і тихенько вийшов із палати.

Повертатися додому з двадцятьма євро заробітку в кишені не хотілося. Тим більше, що післязавтра треба платити господині квартири за місяць. Гроші на квартиру із самого початку відкладала та контролювала Барбора. Якби передбачалися проблеми з оплатою, вона б йому сказала. Але все одно чоловік має заробляти більше за дружину. Принаймні так Андрюсові думалося. Вона точно заробила сьогодні не менше сорока євро: двадцять за собаку і двадцять — за арабську дитину. А він — тільки двадцять, і тільки за дитину. Може, треба і йому пошукати песика? Лише десь учетверо меншого, але з такою ж погодинною оплатою за вигулювання!

Андрюс усміхнувся, уявивши себе з таксою на повідку.

Ноги самі привели його до вхідної арки. Навпроти, через дорогу, червонів фасад кафе «Ле Севр», підсвічений трьома настінними ліхтарями, в обох його вікнах, що виходили на вхідну арку шпиталю, світилося. Інший бік вулиці дивував тишею та безлюдністю, в той час як повз Андрюса, котрий зупинився, не дійшовши двох метрів до «зебри» пішохідного переходу, безперервно ходили люди. І йшли вони, в основному, до арки. Парижани йшли навіду­вати своїх близьких хворих після закінчення робочого дня. Хтось із квітами, хтось із гостинцями в пакетах.

«Посиджу ще», — вирішив, недовго думаючи, Андрюс і, перейшовши вулицю, пірнув у кафе.

Той же пошарпаний життям бармен і знову в мішкуватому светрі, тільки цього разу — темно-синього кольору, за стійкою наповнював комусь келих розливним пивом. Озирнувшись на прибульця, кивнув йому, як старому знайомому.

— Un café[18], — на ходу зронив йому французькою Андрюс і підійшов до вільного столика під стіною справа.

Поки йшов, відчув на собі напружені погляди двох братів-албанців, котрі сиділи так, аби їх та їхній поставлений перед столом на підлозі прочинений саквояж із виставленими назирці клоунськими аксесуарами було видно кожному, хто входить. Інших відвідувачів Андрюс в обличчя не впізнавав. Хоча щонайменше один із них також сподівався заробити гроші, відволікаючи тимчасових мешканців госпіталю «Нектар» від їхніх недуг. Хлопець із застиглим презирством на обличчі сидів за столиком праворуч, обличчям до входу. На стільці поруч, також трохи розвернутому в бік вхідних дверей, лежали три дерев’яні, яскраво розфарбовані булави для жонглювання, а під кріслом — закрита, чимось заповнена спортивна сумка. «Новачок! — подумав про нього Андрюс. — Хто ж йому дозволить жонглювати в лікарняній палаті?!»

Столик, за яким зазвичай сиділа рудоволоса Сесіль, був вільний, але на ньому стояла табличка «Réservé».

Бармен приніс замовлений еспресо.

У кафе зайшли хлопець із дівчиною, юнка підняла погляд на телеекран, що безгучно показував черговий футбольний матч, і тут же потягла хлопця за рукав шкіряної куртки на вулицю. Як тільки вони зникли, в кафе зайшли дві елегантні француженки бальзаківського віку. Одна в довгому, нижче колін, синьому пальті й такого ж кольору капелюшку, інша в сірій шубці зі штучного хутра. Дама в пальті балакала з барменом, а друга почала розглядати відвідувачів.

Помітивши у неї в руці букет і паперовий пакет із кондитерської, в якому, ймовірно, ховався торт або картонка з тістечками, Андрюс схаменувся. Йому здалося, що ці жінки вибирають клоуна. Рука сама прошмигнула в ліву кишеню куртки і дістала червоний носик на ґумці. Одягнувши пухнастий «носик», він помітив, як дама відразу звернула на нього увагу. І брати-албанці обернулися, кинувши на нього недобрий погляд.

Андрюс посунув ближче до себе блюдце з горнятком, кинув у каву кубик цукру, став розмішувати. Відпиваючи каву з горнятка, зауважив, що жінка в шубці йде до нього.

Вона присіла поруч і спитала щось французькою.

На обличчі Андрюса з’явилася гірка усмішка.

— Pas FranÇais, — дуже м’яко, прохально вимовив він. — English!

Дама, на його радість, перейшла на англійську.

— Скільки коштують ваші послуги? — спитала вона.

— Двадцять євро.

— Гаразд, ходімо! Тут поруч, — сказала і піднялася з-за столика.

Андрюс швидко зняв клоунський пухнастий «носик» і залишив біля горнятка плату за каву.

Проходячи повз албанців, почув незрозуміле шипляче колюче, коротке слово, явно кинуте йому в спину. Озирнувся, і з виразу облич споглядаючих на нього братів збагнув, що не помилився.

— У вас немає костюма? — спитала на ходу жінка в шубці, коли вони вже зайшли в арку шпиталю. Дама в пальто та капелюшку мовчки йшла поруч.

— Ні.

— У нашої мами сьогодні день народження — вісімдесят п’ять років, — сказала вона. — Ви зайдете в палату першим, з квітами та тістечками. Розвеселіть її, а ми з сестрою зайдемо пізніше! Мама, до речі, знає англійську! Вона її все життя викладала!

Вони йшли до якогось іншого корпусу лікарні. Андрюса скував страх, він гарячково міркував, як можна розсмішити літню людину? Кривлятися перед хворою старенькою? Ходити качечкою або зображати голодне поросятко? Все це здавалося зовсім недоречним. «Гаразд, хай буде, що буде!» — вирішив Андрюс.

Зупинилися втрьох перед дверима до палати.

— Її звати Івонн. Скажете, що вас прислали з Лондона, — прошепотіла йому леді в шубці, передаючи букет і пакет із кондитерської. — І одягніть свій носик!

Андрюс натягнув «носик», зібрався з духом. У правій руці букет квітів і пакет, на обличчі перебільшена клоунська посмішка. Зайшов і завмер розгублено: перед ним на двох металевих ліжках, що стояли під стінами, лежали й явно спали чи дрімали дві жінки. Він навшпиньках пройшов уперед, нахилився легко над узголів’ям лівого ліжка — жінці, котра там лежала, до вісімдесяти п’яти було явно далеко. Підійшов навшпиньки до правого ліжка. Почув ритмічне дихання сплячої. Озирнувся на стілець, що стояв між двома білими тумбочками, такими ж, як і в дитячому корпусі. Присів. Іменинниця ворухнулася, немов відчула присутність стороннього в палаті. Клоун схопився, відсунувши стілець. Зробив крок до ліжка. Старенька іменинниця, котра лежала під ковдрою обличчям до стіни, обернулася тепер до нього, але очі її ще були заплющені.

Андрюс став на одне коліно в позу лицаря, котрий зізнається дамі серця в коханні. Виставив уперед букет тюльпанів. І тихо заспівав: «Happy birthday to you, Happy birthday to you...»

Іменинниця розклепила повіки і спантеличено подивилася на молодика з червоним клоунським носом.

Але коли почула «Happy birthday, dear Yvonne, Happy birthday to you!» — обличчя іменинниці, що не видавало її справжнього віку, розквітло усмішкою.

— Хто послав вас, молодий чоловіче? — спитала вона англійською, відірвавши голову від подушки й узявши в руки букет.

— З Лондона, — гордо сказав Андрюс і тут же пошепки додав: — Ваші доньки!

— Вони в Лондоні? — засмутилася іменинниця Івонн.

Андрюс заперечливо похитав головою і показав поглядом на двері. Потім, озирнувшись на все ще сплячу сусідку Івонн по палаті, зашепотів:

— Даруйте, я не знаю, як вас розсмішити... Я завжди смішу тільки дітей!

Прошепотів і тут же про це пошкодував, позаяк погляд іменинниці миттєво став серйозним і вимогливим.

— А як ви смішите дітей? — пошепки спитала вона, підперши рукою голову та встромивши лікоть у подушку.

— Ну, показую їм різне.

— А ви хіба не знаєте, що коли людині виповнюється вісімдесят, то її емоційне сприйняття світу відповідає сприйняттю світу п’ятирічної дитини? Що ви показуєте п’ятирічним? — спитала вона і знову всміхнулася.

Андрюс розслабився. З почуттям гумору в іменинниці явно було все гаразд.

Він присів навпочіпки, нахилив голову, підніс тремтливі кулачки до рота і затремтів усім тілом.

— Наляканий їжачок? — спробувала вгадати іменинниця.

Андрюс кивнув.

Івонн залилася безгучним сміхом. Потім попросила покликати своїх доньок.

Андрюс із полегшенням прочинив двері в палату. Жінки зайшли.

— Зачекайте в коридорі, — дружньо попросила його дама в шубці.

Вона вийшла до нього через кілька хвилин.

— Дуже дякую, — сказала і простягла двадцять євро. — У неї чудовий настрій!

— А чим вона хворіє? — з ввічливості запитав Андрюс, ховаючи гроші в кишеню куртки.

— Рак, — не прибираючи посмішки з обличчя, відповіла дама. — Але вчасно помітили! Тому все буде добре!

Вона кивнула Андрюсові ще раз, тепер уже прощаючись. І повернулася в палату.

Вийшовши з арки, юнак знову вперся поглядом у червоний, освітлений трьома настінними ліхтарями фасад кафе. Але вулицю переходити не став. Повернув ліворуч і пішов до метро.

— Немає нічого дурнішого, ніж сидіти і чекати смерті! — Рената важко зітхнула, повернувшись на свою половину від діда Йонаса.

Ось уже майже тиждень минув від дня смерті пса Барсаса. Старий Йонас за цей тиждень постарів, як за цілий рік. Його рухи стали млявими і непевними. Плечі з прямих і могутніх перетворилися на похилі, з’явилася сутулість, він став при ходьбі нахилятися вперед, немов ніс на спині важкий мішок із борошном.

— Ти ж сам казав, що Йонаси не вмирають! — із розпачем заявила йому прямо в очі внучка, котра зайшла перевірити, снідав він чи ні.

А той знову не снідав і тільки під контролем Ренати з’їв варене яйце і зажував його рештками різдвяного чорного хліба.

Вітас, умившись і напившись кави, сів за ноутбук і щось там шукав у мережах, раз по раз бурмочучи, що інтернет тут на хуторі не просто слабкий, а уривчастий і «мерехтливий», як недоступна неозброєному оку зірка. Про зірку він, правда, сказав, коли помітив Ренату, котра зупинилася за його спиною. І вона сприйняла цю «зірку» на свою адресу. А потім приставила до «зірки» слово «мерехтлива» і замислилася.

Певна річ, було б добре, якби Вітас хоч словом узяв участь у її боротьбі з депресією діда. Але Вітас сказав, що працює, і що дід розуміє лише мову чарки, а цією «мовою» Вітас може з ним балакати лише вечорами.

«Це неправда! — подумала у відповідь на слова Вітаса Рената. — Дід ніколи не пив багато! Він навіть бабусину наливку розтягнув на кілька місяців! «Мова чарки»! Треба ж таке сказати! Треба шукати іншу мову, яка йому підніме настрій і розправить його плечі!»

Але ніякі рятівні думки на гадку Ренаті не спадали. І вона сердилася на себе, відчуваючи свою безпорадність і водночас безвихідь. Хотілося втекти, але просто втекти від проблем — це все одно, що визнати власну слабкість. Ось якби піти кудись, бо треба! Якби була робота, і вона їздила туди щоранку, а ввечері поверталася і стикалася із занепадницьким настроєм діда, то могла б і гримнути на нього! Мовляв, цілий день працювала, втомилася, повернулася, а вдома — похоронна атмосфера, хоч самій лягай і вмирай! Ось тоді б він почувався винним і облишив клеїти дурня!

Дівчина знову підійшла до Вітаса, поклала руки йому на плечі. Відчула через светр тепло його тіла.

— Вибач, що відриваю від роботи, — сказала вона двозначно, ніби й не дуже вірила, що він працює.

— Нічого, — він обернувся, підняв на неї погляд.

— І багато ти заробиш на комп’ютері? — раптом спитала вона, помітивши на моніторі ноутбука відкритий сайт онлайн-аукціону.

— Якщо пощастить — то багато! — впевнено відповів хлопець.

— Щось продаєш?

Він кивнув.

— Ну, продавай, — Рената зітхнула, зняла долоні з його плечей і відійшла. — А коли закінчиш — можеш до нього зайти? Відволікти?

— Гаразд, — пообіцяв Вітас. — Тільки ти поїдь і купи щось, а то ми з твоїм дідом його запаси вже випили!

Більше не відволікаючись від комп’ютера, він витягнув із кишені штанів двадцять літів і простягнув, не дивлячись, Ренаті.

Новий сніг, що випав, знову став старим. Мабуть, тепло від сонця, що визирало іноді крізь хмари, трохи розтопило його і змусило додатися у вигляді нового шару до старої сніжної кірки.

Для того, щоб купити пляшку «Три дев’ятки», їхати в Анікщяй або навіть у ближнє містечко Трошкунай, було необов’язково. Дорога до крамнички, куди вже давно протоптав стежку крізь ліс пияк Борис із сусідніх хуторів, не займала більше півгодини, заледве — хвилин сорок.

Рената зупинилася перед своїм червоним «фіатом». Витягла з кишені куртки ключі від машини, потримала в руках і сунула назад.

«Ні, — подумала дівчина. — Навіщо поспішати?»

І попрямувала до лісу, слухаючи долинаючий зі землі хрускіт сніжної кірки. Вона ходила іноді цією стежкою до Андріонішкіса. І навіть ходила, коли стежка тяглася безпосередньо від ближнього до них краю лісу. Тоді це була їхня особиста стежка, якою любила прошкувати до кладовища бабуся Северюте. Вона навіть в Андріонішкіс не заходила, а лише на цвинтар, де лежала вся їхня родина, всі пращури, крім прапрадіда, котрий загинув на Першій світовій десь далеко в Бельгії чи Голландії. Про нього іноді згадувала Северюте, коли Рената ще під стіл могла зайти, не пригнувши голівку. Бабуся казала, що Рената на свого прапрадіда схожа, але не казала, чим. Мабуть, обличчям. Чим ще Рената могла нагадувати далекого предка, котрий загинув молодим?

«Треба знайти його світлину, адже вона десь була! Знайти і поглянути зараз, чи схожі вони з прапрадідом сьогодні?» — міркувала Рената.

Вона вже йшла лісом. Лісовий запах, приправлений морозцем, лоскотав ніздрі. Тієї старої стежки, либонь, давно вже немає. А якщо й залишилися від неї якимось дивом сліди, то сховані вони зараз під снігом.

Спробувала згадати: коли востаннє Бориса з сусідніх хуторів бачила? Обличчя його — опухле, з синюватими мішками під очима — згадала. Згадала, як заходив він раніше до діда то гроші позичити, то про політику погомоніти. Але навіть якщо заходив побалакати, то під кінець розмови все одно просив грошей. А потім дід його прогнав. Навіть на поріг не пустив. Що його так розлютило — не пам’ятала. Чи то дід вирішив, що Борис щось у них із двору вкрав, чи щось інше зробив. Але відтоді Бориса вже не бачила. А скільки років минуло? Може, три чи чотири.

Ноги знали цю невидиму дорогу з дитинства. У лівій долоні щось кольнуло, і Рената всміхнулася: це її долоня згадала, як тримала вона руку бабусі, а бабуся вела її, маленьку Ренату, в Андріонішкіс. Спочатку на цвинтар, де бабуся всі могили родичів до ладу приводила та наново прикрашала, а потім далі, в центр містечка, де ціла вулиця грюкала дверима маленьких магазинчиків і крамниць. І вже там Северюте, міцна та жвава, незважаючи на вік, заповнювала звільнені від квіткової розсади торби печивом і всілякими смаколиками, щоб не повертатися додому з порожніми руками.

Тепло стало Ренаті від спогадів. Вона і про дорогу забула, і про ліс, що навколо неї стояв. І тільки два старих дуби, що росли, як брати — поруч, привернули до себе її погляд і думки. Адже саме тут, перед дубами, їхня стежка вливалася в стежку пияка Бориса.

Зупинилася Рената, оглянула сніг, що вкривав землю. Жодного людського сліду, навіть найменшого натяку на стежку.

Вона дивилась на сніг, на його кірочку — білу, посипану негусто останнім, опалим уже взимку сухим дубовим листям і сосновими голками, занесеними вітром під дуби. Їй здавалося, що проглядає стара стежка з-під снігу, з-під листя та голок. Але проглядала вона з її пам’яті. І повернула Рената ліворуч, туди, куди раніше ця стежка вела. Попрямувала далі вже невидимою доріжкою, залишаючи за собою неглибокі сліди чобітків і не думаючи, що саме зараз оживляє вона цю стежину, цю ниточку, «простягнуту» між їхнім будинком і селом на десяток коротких вуличок і з однією, але дуже гарною церквою Петра і Павла.

«Цікаво, скільки в селі має бути вулиць, аби його називали не містечком, а саме селом?» — подумала і знову всміхнулася.

Ні, Андріонішкіс їй подобався, особливо навесні й улітку, коли декотрі місцеві жителі (а відбувалося це завжди після десятого числа будь-якого теплого місяця, після отримання допомог і пенсій) купували фарбу й оновлювали колір дерев’яної «шкіри» своїх затишних будиночків. І тоді вже на її очах блакитне ставало синім, салатове — зеленим, рожеве — червоним. І містечко оживало, і здавалося іноді навіть яскравішим і веселішим за Анікщяй, де жителі не так турбувалися про яскравість стін своїх обійсть, та й цегляних будинків там давно стало набагато більше, ніж дерев’яних.

Попереду ліворуч з’явилися стрункі стовбури сосен, під якими розляглося кладовище Андріонішкіса. Зараз воно здавалося частиною лісу. І хрести на могилах були схожі на молоді дерева.

Знову згадалася Северюте і це ж кладовище, схоже на людський мурашник. Тільки не весняний, розбуджений сонцем, а осінньо-зимовий, прохолодний і малорухливий, неквапливий. Таким це кладовище завжди ставало другого листопада, в День пам’яті всіх померлих. І тоді біля кожної могили вовтузилося по кілька людей, зазвичай — тільки жінки. І того дня людей на кладовищі бувало точно більше, ніж жителів у всьому Андріонішкісі. Бо із сусідніх сіл і хуторів ховали тут своїх небіжчиків, а отже, до всіх померлих родичі приходили, як у лікарню, якщо у хворого день народження. Приходили, прибирали та прикрашали могилки, немов у конкурсі на найчепурнішу могилку участь брали. А потім запалювали під хрестом або пам’ятником свічки. Цікаве осіннє небо схилялося над кладовищем, опускало вечір, щоб свічки гарніше в сутінках і в навколишній темряві палали. І тоді завмирали на місці родичі померлих, дивилися на сотні вогників свічок, споглядали заворожено, ніби не вірили, що це вони самі таку красу сотворили, таку яскраву та казкову красу, якою, мабуть, і сам Бог згори в цей момент милувався. Милувався і зволікав відправляти на Литву сніг, поки не прикрасять цвинтарі по всьому Литовському краю, поки не догорять на них свічки Велінеса, поки не залишаться литовці задоволені чистотою та чепурністю своїх отчих могил. І тоді вже, немов для того, щоб зберегти цю красу і лад, накривав Бог землю снігом, як білим полотном, так, як накривають господарі, котрі виїжджають із дому надовго, свої меблі білими простирадлами, щоб, повернувшись, зняти їх і виявити під ними столи і крісла чистими та вільними від пилу і мертвих мух.

Кладовище, вкрите білосніжним полотном, знову залишилося позаду, а пам’ять усе ще малювала образки Велінеса — Дня пам’яті всіх померлих. Пам’ять немов навмисно хотіла примусити Ренату почуватися винною, адже на минулий Велінес вона на кладовище не ходила, взагалі про це не думала. І дід ані слова не сказав і теж не пішов. Звісно, в Литві це жіноча справа — за могилами доглядати. Але у Ренати ще не було на цьому цвинтарі дуже близьких і дорогих небіжчиків. Якщо не брати до уваги Северюте. От якби там лежали її батьки, вона б обов’язково ходила туди і другого листопада, і в інші дні. Але що вона знає про своїх батьків? Тільки те, що каже іноді дід Йонас. А згадує він завжди про них неохоче, ухильно і зі слабко прихованою образою. Дивно, адже її матінка Юрате — його донька! Ну, гаразд — батько йому просто зять, але мама? Хоча б про неї міг би Ренаті більше розповісти — якою вона була перед тим як поїхала? Якою була в дитинстві?

Зупинилася біля продуктового магазинчика, зайшла.

Хлопець років двадцяти відволікся від свого мобільника — мабуть, грав у комп’ютерну гру, бо відразу пролунали іграшкові електронні постріли.

— «Три дев’ятки», — попросила Рената, простягаючи гроші.

Отримавши пляшку і решту, дівчина вже обернулася до дверей, щоб вийти, але раптом забарилася і звернула свій погляд на парубка.

— Даруйте, а коли до вас востаннє заходив Борис? — спи­тала.

— Хто? — не втямив хлопець. — Який Борис?

— Ну, такий — із довгим волоссям, опухлий, із хуторів за лісом. Він сюди за горілкою ходив.

Юнак похитав головою.

— Такий не ходить, — пояснив він. — Я вже другий рік тут працюю. Всіх алкоінтелектуалів знаю!

Вона кивнула і вийшла.

Біля цвинтарної хвіртки зупинилася на мить.

«Може, зайти? На могилу Северюте глянути?» — подумала.

Але ноги пішли далі, повели її від хвіртки і паркана соснового міста мертвих.

Сутінки в лісі опускалися швидше, ніж у полі або містечку. Небо потьмяніло, а в лісі ще темніше стало. І Рената пришвидшила крок, заспішила, намагаючись ні про що не міркувати, щоб ніякі думки — ні добрі, ні сумні — не могли відволікти її від дороги, від дороги додому.

Сонце кілька разів змінювалося дощем, а дощ знову і знову поступався небом сонцю. Зграї подертих хмар чергувалися зі зграями пухнастих нешкідливих хмаринок. І найдивнішим Клаудіюсу здавалося те, що день за днем ці зграї летіли в одному і тому ж напрямку, перетинаючи їхнє з Інґридою небо. Летіли в бік Лондона, а потім, мабуть, летіли далі, за Ла-Манш. Може, навіть і в Литву. Хоча європейський прогноз погоди, за яким уранці стежив Клаудіюс по телевізору, незмінно повідомляв, що «країни Балтії» надійно скуті морозом і щільно вкриті зимовим снігом. Один раз, але вже не по Бі-бі-сі, а по «Євроньюз», він побачив у прогнозі погоди засніжений Вільнюс. Показали ранкову Ратушну площу, нечисленних, тепло одягнених перехожих, машини, що повільно їдуть повз готель «Асторія», деякі — із солідними «шапками» снігу на дахах. Здалося, що Литва десь зовсім поруч. Варто тільки виїхати з воріт садиби і повернути праворуч. Десь там!

Клаудіюс задумався: звідкіля виник цей уявний закрут «праворуч»?! Утім, цілком логічно, адже саме туди летіли хмари і хмаринки, туди, на Лондон і далі.

Близько одинадцятої зателефонував Ахмед. Попросив Клаудіюса нікуди не йти.

За годину до воріт під’їхав меблевий фургон, а за ним слідом і «Морріс Майнор Тревелер» самого пакистанця.

— Пан Кравець замовив нові меблі для зали, — повідомив він Клаудіюсу, відкриваючи для фургона ворота. — Потрібна буде ваша допомога!

— І Інґриди? — уточнив Клаудіюс.

Ахмед похитав головою.

Фургон проїхав на територію й зупинився біля головного входу в маєток.

Водій і вантажник — обидва чорношкірі та кремезні — відчинили задні дверцята кузова-контейнера і залізли всередину. Ахмед жестом підкликав Клаудіюса.

Вони удвох взяли з борту щось несподівано важке, замотане в багатошаровий захисний пластик.

— Обережно! — попередив Ахмед.

Водій і вантажник зістрибнули. Вчотирьох вони занесли таємничий меблевий предмет на другий поверх у залу й повернулися до машини.

Клаудіюс спочатку намагався полічити, скільки разів вони з меблями підіймалися нагору, але раптом збився. Заболіла спина, занили зап’ястки рук.

Спустившись учергове до машини, він, на свою радість, побачив у глибині контейнера останній, запакований у м’яку плівку предмет, схожий на настінне люстро.

«Дзеркало» виявилося картиною, яку Ахмед попросив повісити замість старовинного портрета судді.

Пакистанець після півгодини фізичної роботи виглядав пригніченим і втомленим. Важко дихав.

Унизу перед будинком грюкнули, зачиняючись, металеві дверцята фургона. Машина поїхала.

— Старі крісла треба віднести в гараж, а на їхнє місце — ці нові, — Ахмед показав пальцем на привезені меблі. — Розпакуєте, розставите... А стільці в ту ж плівку загорнете, щоб не пошкодити. Самі впораєтеся?

Клаудіюс кивнув. Із новим зацікавленням зиркнув на запаковані меблі.

— Крісла? — із сумнівом перепитав він.

— Так, крісла, — вже спокійно відповів, віддихавшись Ахмед. — До побачення!

Залишившись сам, Клаудіюс двома руками спробував зрушити найближче до нього крісло. Через силу, але йому це вдалося.

Сходив у будиночок за ножем.

— Ідо, а як тобі панська вечеря при свічках? — спитав Інґриду. — На нових кріслах і з новим портретом на стіні?

— А чий портрет? — поцікавилася вона.

— Не знаю, ще не розпакував! Та й без твоєї допомоги я його не почеплю — великий. Треба ще старий зі стіни зняти...

— Гаразд, — Інґрида всміхнулася. — Повечеряємо! Індійську кухню чи китайську?

— А може, англійську? — припустив Клаудіюс.

— Англійська — це індійська, — твердо заявила вона. — Чи ти хочеш «фіш енд чіпс»?

— Ні! Нехай буде індійська!

Перше ж звільнене від упаковки крісло вразило Клаудіюса своєю формою. Щось у ньому було космічне. Височезна спинка з боковинами, повернутими вперед таким чином, що людину можна було побачити в кріслі, тільки якщо стати до неї обличчям. Шляхетна бордова оббивка надавала кріслу якоїсь особливої функціональності, немов воно було частиною професійного костюма чи ритуалу. Погляд Клаудіюса сам звівся на старовинний портрет судді в перуці, який сьогодні він також мав замінити, як і ці зручні, м’які та негроміздкі крісла навколо столу.

Шелест плівки, що він її знімав, налаштовував на фізичну роботу. І втома Клаудіюса розвіялася. Він акуратно здирав м’яку, з пухирцями, плівку з крісел і тут же замотував в неї старі меблі, склеюючи краї міцним коричневим скотчем. Вага нових крісел і раніше змушувала його напружувати всі м’язи, коли він виставляв їх одне за одним уздовж столу. Але більше, ніж вага, його дивувало, як завдяки цій меблевій заміні змінюється сама атмосфера зали, як з-за високих спинок крісел стіл немов скорочується в розмірах.

За великими вікнами тим часом замрячив дощ, і Клаудіюс увімкнув люстри. Старі крісла відніс по одному на перший поверх до «кухонного» виходу з дому. Повернувся з драбиною, поставив її біля правої стіни під портретом судді в перуці. Ось зараз він усе підготує й покличе Інґриду підстрахувати. Все ж таки портрети великі, рамки масивні. Не дай Боже впустити!

Нову привезену картину розпаковували вже вдвох. Зняли кілька шарів гофрованої плівки, але до самого полотна так і не дісталися. Вирішили спочатку звільнити місце на стіні для нової картини. «Суддя в перуці» виявився зовсім неважким. Винесли удвох портрет у коридор. І знову — за нову картину. Ще три шари плівки довелося акуратно зняти, перш ніж витвір мистецтва відкрився їхнім поглядам. У рамці під старовину на полотні був зображений чоловік років сорока п’яти, котрий сидів у шкіряному кріслі в дорогому костюмі з синьою краваткою на червоній сорочці. Ліктями він упирався у високі підлокітники. Між вказівним і середнім пальцями правої руки — сигара. На обличчі — ледь помітна посмішка, немов художник намагався відтворити загадковість виразу обличчя Джоконди.

— Хто це? — спитала Інґрида, придивляючись до портрета.

— Пан Кравець? — припустив Клаудіюс.

— Точно! Він! — закивала молода жінка. — Тільки тут він гарніший! Пам’ятаєш, яка у нього важка нижня губа, коли він розмовляє?!

— Ага, — підтвердив Клаудіюс, пригадуючи обличчя власника у віконці скайпу.

Картина виявилася точно такого ж розміру, як і колишня, що висіла на цьому місці. І рамка відповідала стилю рамок інших картин-портретів, що висіли в залі.

Підрівнявши портрет пана Кравеця, Клаудіюс спустився з драбини, відніс її до дверей і обернувся на щойно почеплений портрет звіддалік, з відстані десяти—п’ятнадцяти кроків.

— Суддя сюди пасував краще, — констатував Клаудіюс.

Витягнув мобільник, зиркнув на монітор.

— Вже можна їхати за вечерею! — повідомив Інґриді. — А я тут усе сервірую! Витягну «королівську порцеляну»...

Інґрида глянула на оновлену залу.

— Давай краще в нашому будиночку, — сказала вона. — Тут тепер якась дивна аура...

— А може, все-таки... — не вгамовувався Клаудіюс. — При трьох свічниках, як минулого разу! Нічого ж, крім столу і нас, видно не буде!..

Інґрида не відповіла.

— Ну, ти подумай! Я тут зачекаю. Якщо вирішиш, що в нашому будинку краще, — підемо туди!..

Рипнула за Інґридою ліва половинка подвійних дверей. Клаудіюс сів у крісло. Розслабився. Позіхнув. Непомітно для себе задрімав, але в останній момент, коли вже майже провалився у невагомість сну, стиснув п’ястуки, вирячив очі, втримався на плаву відносної бадьорості. Піднявся на ноги, подумки зіпхнувши провину за сонний стан на спокусливу м’якість крісла.

Обійшов крісло ззаду, відсунув його далі від столу і розвернув до портрета пана Кравеця. І знову відчув, як напружилися м’язи рук. Обмацав руками спинку крісла, спрямовані вперед боковини. Опустився на коліна і побачив захований у складці тканини фірмовий ярличок. Виловив його за кінчик, нахилився. «Armed Arm-chairs. Bullet-pruff furniture. Made in Colchester, UK». Від подиву похитав головою. Нічого собі! Куленепробивне крісло! Воно що, з броні? І тому таке важке?

Він обмацав пальцями задню частину спинки, боковини. Все здавалося комфортним і м’яким. Жодних ознак товстого листа заліза. Тільки вага могла підказати, що без броні при виробниц­тві цих м’яких меблів не обійшлося! «Добре хоч, що не “Made in China!”» — подумав він.

Гмикнувши, сів у крісло обличчям до нещодавно почепленого на стіну портрета. І знову відчув, як почали його тягнути вниз сили, тяжіння сну. Не дав собі позіхнути. Вибалушив очі. Втупився, що було сили на пана Кравеця. І раптом здалося, що сіпнулася в його пальцях сигара. І погляд його ожив. Ожив і спалахнув страхом. Погляд його зупинився над головою Клаудіюса. Ні, він дивився за його спину! Клаудіюс обернувся і вперся поглядом у спинку крісла, що підіймалося ще сантиметрів на тридцять над його головою. Праворуч і ліворуч затуляли його м’які, вигнуті вперед боковини крісла. Вони, мабуть, також куленепробивні...

І тут щось тихенько скрипнуло й прошелестіло. Клаудіюсу привиділося, ніби пан Кравець від жаху втиснувся спиною в своє брунатне шкіряне крісло. А погляд його прикипів до чогось, що перебувало за спиною Клаудіюса, і залишався нерухомим.

І шурхіт знову почувся Клаудіюсу. Шурхіт за спиною його крісла.

Сам Клаудіюс також втиснувся в спинку, відірвав ступні від паркетної підлоги, завмер, застиг.

Ліворуч немов викарбувала крок через бордову боковину Інґрида.

Від переляканого удару серця кров Клаудіюсу шугонула в голову.

— Ти з глузду з’їхала! — видихнув він. — Так лякати!

— Я тебе не лякала! — спокійно промовила вона. — Підемо в будинок, поки все гаряче! Мені тут якось не подобається.

Він піднявся з крісла.

— Мені також! — сказав він.

— Знаєш, — продовжив він, коли вони вже чалапали мокрою від недавнього дощу алеєю до свого будиночка з червоної цегли. — Ці крісла — куленепробивні! І все зроблено в Англії!

— Ти знаєш, що це означає? — перепитала Інґрида.

Клаудіюс стенув плечима.

— Він має намір сюди приїхати, — продовжила дівчина свою думку. — Приїхати або переїхати...

— Навіщо? І без нього тут непогано, — прошепотів, уже повністю відійшовши від переляку, Клаудіюс.

Нахилився Кукутіс до правої ноги, штанину широку підкотив і зі своєї дерев’яної витягнув залізну фляжечку з вензелем Вітаса, подивився на вензель, кивнув йому шанобливо: «Спасибі, Вітасе!» — сказав і ковток зробив. Полилося бренді з густим смаком, що ніжно щипав горло, вниз, у ті частини тіла, через які алкоголь в кров потрапляє.

І на губах залишився густий приємний смак темно-коричневої барви. Бо у кожного яскравого смаку яскравий колір є. Іноді він збігається з кольором напою або їжі, а іноді ні.

«Ось у морквини смак сріблясто-білий, а сама вона руда, — міркував неспішно Кукутіс, все ще смакуючи бренді на язику. — А у чорної редьки, якщо її добре через тертку протерти, смак сердито-жовтий, нахабний. А ось у шампанського чомусь смак зовсім безбарвний». Мабуть, тому Кукутіс шампанське не любив. Не те що хороший французький коньяк! Особливо той, як його... У пляшці, схожій на карафку...

— Was wollen Sie Herr?[19] — як команда офіцера, прозвучала німецька мова над головою Кукутіса. Й усі думки та спогади, що тільки-но розважали Кукутіса, сховалися. Ніби злякалися.

Підняв Кукутіс голову, подивився на суворого літнього офіціанта, на його офіцерську виправку, що читалася в плечах і в тому, як він свій костюм носив і голову тримав.

— Чого я хочу? — сам собі витлумачив Кукутіс питання литовською.

Озирнувся на всі боки. Збагнув, що в пивну кнайпу зайшов і за крайній столик у кутку біля величезного каміна сів. Побачив, що інші клієнти пиво п’ють і сосиски з гарячою квашеною капустою їдять. Зупинив погляд на губах найближчого до нього німецького бюргера, пристойно одягненого, що забув змінити вираз обличчя на «неробочий».

— Sauerkraut[20], — чітко вимовив Кукутіс, теж зробивши надміру серйозне обличчя. — Und Bier![21]

— Und Wuersthen?[22] — дещо ображено перепитав офіціант.

— Ja, ja, — закивав Кукутіс. — Zwei oder drei! Mit Senf![23]

Літній офіціант солідно всміхнувся.

— Jawoll, — сказав. — Naturlich, mit Senf![24]

Та й пішов собі.

Ситим вийшов Кукутіс із німецької пивної кнайпи. Вийшов і на вулиці зупинився, озирнувся на двері, з яких вийшов, на вивіску над ними. Дивно, що зайшов сюди, а тепер не міг згадати, як? Тобто вийшов, як увійшов. Тільки ж людина спочатку бачить, куди її тягне, а потім заходить. А тут зовсім навпаки сталося. Вийшов і тільки озирнувшись, допетрав, звідки. Над зеленими дверима, більшу частину яких займав квадрат затемненого скла, важкими чорними літерами, явно через трафарет поверх блідо-салатового фону, було намазане слово «Leipzig», а вище на такому ж тлі, також під трафарет на два рядки, розмістилася назва кнайпи — «Tatort»[25]. І праворуч від неї кількома чорними лініями загадкове чоловіче обличчя в капелюсі.

— Місце злочину? — задумався вголос Кукутіс і став дуже серйозним. Він оглянув цей зрізаний кут чотириповерхового масивного сірого будинку, еркер другого поверху, що зависав над порогом і дверима кнайпи, під яким легко сховатися від дощу, навіть якщо заклад зачинено!

Спробував Кукутіс пригадати знамениті вбивства, які на історію Європи вплинули. Першим перед очима принц Фердинанд, як живий, виник. У Сараєво. Прямо на вулиці Франца Йосифа, де його й убив один студент! Другим — російський міністр Столипін, розстріляний в оперному театрі іншим студентом. Третім — імперський протектор Богемії та Моравії Ріхард Гейдріх, убитий у Празі 1942 року чехом і словаком. «Ось чому виникла після війни на якийсь час Чехословаччина! — промайнула у Кукутіса думка-одкровення. — Чехам і словакам ворогів легше спільно вбивати!»

— Лейпциг, Лейпциг, — повторив він неголосно, виловлюючи зі своєї пам’яті на цю назву, як на гачок, якесь знамените вбивство, що тут сталося. Але нічого з пам’яті не виринало.

Кукутіс облизав губи, підняв комір свого сірого плаща і повернувся в кнайпу.

Всередині він одразу ж упіймав на собі погляд суворого літнього офіціанта та попрямував до нього досить рішучою ходою. Негнучка дерев’яна нога надавала цій ході вигляду загрози або атаки.

— Was wollen Sie? — пролунало знову знайоме вже Кукутісу запитання.

— Ich will wissen, — твердо заявив Кукутіс. — Wer war hier umgebracht?[26]

Непохитний офіціант опустив погляд на дерев’яну ногу, що визирала з-під правої штанини, потім підняв очі і втупився в дивного відвідувача.

— Тут знімали кіно про вбивство, — сказав він із дивним жалем у голосі. — Про серіал «Tatort» чули?

Кукутіс похитав головою.

Обличчя офіціанта змінилося. Він усміхнувся і простягнув одноногому старому руку.

— Уперше зустрічаю людину, яка не знає цей серіал, — несподіване захоплення, почуте Кукутісом у голосі офіціанта, цілком змінило його уявлення про цю людину з військовою виправкою. — Отже, ви сюди випадково зайшли!

— Авжеж, якщо я кудись заходжу, то найчастіше випадково, — підтвердив Кукутіс здогад офіціанта.

— Сідайте на ваше місце, — офіціант чемно вказав жестом руки на столик, за яким Кукутіс нещодавно пив пиво й їв сосиски з гарячою квашеною капустою. — Я вас пригощу іншими сосисками! Й іншим пивом!

Кукутіс повернувся до «свого» столика біля величезного каміна, зняв зимове пальто і накинув його на спинку сусіднього стільця.

Офіціант поставив перед ним скляну гальбу пива, що заграла бурштиновим кольором. Рідкий бурштин пива загіпнотизував Кукутіса. Про батьківщину нагадав. Немов усе навколо стало раптом бурштиновим, все навколо стало Литвою.

«Як добре не знати чогось зайвого, але відомого всім», — подумав Кукутіс і зауважив, як крізь уявний бурштиновий туман до нього з тацею в руках йде стрункий, майже військовий офіціант із обличчям людини, на яку зійшли блискавкою добрі новини. Над тацею здіймалася пара.

— Нам знову треба починати все спочатку! — Барбора спробувала видати своє роздратування за діловитість, але Андрюса повільна чіткість і незвична розміреність її мови не обдурили. Та й чого б то їй, котра любила теревенити швидко й сперечатися, раптом підкреслено балакати в протилежній, холодній манері.

— Що трапилося? — спитав він схвильовано, знімаючи куртку.

— Я заплатила за квартиру, й у нас залишилося тринадцять євро, — видихнула дівчина вже зі знайомішою інтонацією. — Так жити неправильно.

— У нас сімдесят три євро, — Андрюс показав їй зароблені сьогодні банкноти. — Тому не бачу приводу для песимізму. Може, підемо до в’єтнамців?

Барбора заперечно похитала головою. Глянула на нього із жалем. Опустила погляд на підлогу.

— Ми все одно якось неправильно живемо, — промовила вже зовсім звичайним голосом. — Треба якось інакше...

Її розгублений погляд знову торкнувся його очей.

— Ми все проїдаємо. Я заплатила за квартиру, й у нас майже нічого не залишилося. А ще прийдуть рахунки за воду, за електрику...

— Але тут, мабуть, так і живуть. І працюють, аби просто жити.

— Це як життя на лезі ножа, — в її голосі почулися сльози. — Ми нічого не відклали на майбутнє. Все проїли по твоїх китайських і в’єтнамських забігайлівках!

Андрюс зніяковів. Йому здавалося, що Барбі дивиться на нього з любов’ю, але її слова розходилися з інтонацією погляду. Слова були сповнені роздратуванням.

— Ти хочеш економити? Давай! — з готовністю мовив Андрюс. — Я буду варити! Я ж умію!

— Вибач! Я просто злякалася, коли віддала господині гроші. Вона така мила прийшла з коробкою печива, — Барбора обернулася і кинула погляд на столик, на якому й лежала згадана коробка. — Але я боюся. А ще... Мені здається, що я вагітна.

Андрюс здригнувся від несподіваної новини, але тут же зробив крок до Барбори й обійняв її.

— Не турбуйся... — прошепотів їй. — Ми не пропадемо! Я вже тут, у Парижі, як удома. Знаю, як заробити, знаю, в яких супермаркетах продукти дешевші. Ти просто нервуєш! Не треба.

Барбора також пригорнулася до нього.

— Добре, що ти у мене є, — прошепотіла. — Я більше не буду. Це щось найшло. Мабуть, утома. Втома, вогкість... Цей візочок...

— Відмовся від візочка, вигулюй тільки собаку! Тобі ж собака подобається?

— Ні, — прошепотіла Барбора. — Тоді у нас забракне грошей на квартиру.

— Не забракне! Я буду старатися! Куплю собі справжній клоунський костюм, тоді точно стану більше заробляти.

— А скільки він коштує?

— По інтернету такі за п’ятдесят євро продають, і черевики клоунські — ще п’ятдесят...

— Це дорого.

— Ні, я не зараз куплю. Потім, коли зароблю більше... Ти голодна?

Вона кивнула.

— Я зараз щось приготую!

— У нас нічого немає! Тільки масло, молоко й яйця.

— Це на сніданок! Зроблю омлет. Я зараз, тільки в «Франпрі» збігаю, і назад! Вечеря буде — пальчики оближеш!

Андрюс накинув куртку і заквапився у сусідній супермаркет.

У п’ятницю ввечері дід Йонас покинув пити до наступного Різдва. Так і сказав: «Все, це остання чарка!»

Вони сиділи за його круглим столиком утрьох. Вітас якраз відкоркував нову пляшку бальзаму. Рената пила чай. Сама вона цього вечора присіла до них, аби чоловіки не захоплювалися. Вітас напередодні засидівся у дідугана до першої години ночі. Рената кілька разів підходила до дідових дверей, прислухалася, гадаючи, що вони балакають. Але за зеленими, багато разів фарбованими дверима панувала тиша. Отже, вони просто сиділи і час від часу випивали по чарці.

— Діду, — сказала дівчина. — У тебе риси обличчя згладжуються.

— Як це? — здивувався Йонас.

— Мабуть, тому, що п’єш! Ти ж раніше майже не пив!

Старий Йонас піднявся з-за столу, підійшов до дзеркальних дверцят старої шафи, поглянув на себе.

— Так, справді... — сказав він повернувшись. — Треба щось робити. З таким обличчям і в труні буде якось незручно лежати!

— Знову ти за своє! — не витримала Рената. — Ще раз про труну згадаєш, я тобі дві привезу на вибір, і нехай у тебе посеред кімнати стоять, щоб ти спотикався!

Вітас обернувся, витріщився злякано на Ренату. Навіть на нього вона так ще жодного разу не нападала!

— Ну, вибач! — заговорив Йонас неголосно. — Мені вже не так погано, як тиждень тому! Це правда! Спасибі Вітасу, — він кинув на хлопця вдячний погляд. — Відволікав, як міг!

— І чим міг! — додала Рената, але голос її вже не звучав так сердито. — А пам’ятаєш, як ти мені в дитинстві повторював: «Йонаси не вмирають! Йонаси не вмирають!»

Дід закивав.

— Так, не вмирають, — сказав він, але якось не дуже впевнено, задумливо.

Взяв у руку наповнену Вітасом чарку.

— Усе! Ця ось — остання! До Різдва більше ні краплі! — пообіцяв і пригубив.

Вони просиділи ще години з півтори. Майже без розмов. І так за столом у цій тиші затишно було. Дід «розтягував» свою останню чарку. Бальзаму в ній, здавалося, після кожного пригублення менше не ставало. Вітас наливав собі по половинці та випивав одним ковтком.

Коли повернулися на свою половину, Вітас тут же за комп’ютер сів, а Рената в спальню подалася. Як тільки лягла, так одразу і заснула, наче також пила «Три дев’ятки». Через півгодини і Вітас заліз під ковдру. Заліз, хотів було розбудити Ренату і щось розказати їй, але побачивши, як солодко вона спить, утримався. Довго лежав на спині, втупившись у стелю й іноді косуючи поглядом на обличчя коханої, перевіряв, чи не прокинулася вона часом.

— Гарні новини! — сказав він хвалькувато за вранішньою кавою. — Я хотів тобі ще вчора сказати, але ти вже заснула!!!

— І які? — спитала Рената уїдливо.

— Ти мене всерйоз не сприймаєш! — поскаржився Вітас. — А вчора ще й на діда свого нагримала! Пам’ятаєш?

— Авжеж, пам’ятаю! А як із вами ще балакати, щоб ви поводилися нормально? То які новини?

— Я дещо продав — на двадцять тисяч доларів! Через інтернет! — радісно заявив він і втупився в очі Ренаті, очікуючи побачити її реакцію.

— Дещо? — перепитала вона. — Квартиру чи що?

— Ти що, схибнулася? — випалив він на одному подиху. — У квартирі вже квартиранти живуть! Ні. «Чорні скриньки»! У нас же ще сім штук у Каунасі від батька залишилося.

Рената дивилася на Вітаса і навіть не знала, як реагувати.

— Ти що, невдоволена? — обережно поцікавився Вітас.

— Чому? Ні! Задоволена, — сказала Рената. — А хто у тебе їх купив?

— Ще не купив, але купить! Один американець! Він написав, що тільки-но купив у Пренаї сім літаків! І «скриньки» також забере.

— А що, в Пренаї є летовище? — із сумнівом у голосі запитала Рената.

— Аеродром, точніше, аероклуб. Ну, там маленькі літаки точно є, я по інтернету перевірив! Але тепер мені треба в Каунас їхати, щоб віддати йому «скриньки» і забрати гроші! Ми тепер багаті!!!

Слово «багаті» нарешті спровокувало Ренату на посмішку, і Вітас заспокоївся.

— Може, ти йому і нашу «чорну скриньку» спровадиш? — вона кивнула на торбу під стінкою ліворуч від шафи, від якої тягнувся до розетки старий кабель із бавовняною опліткою.

— Ні, я тільки сім виставляв в інтернет, ті, що вдома!

— Жаль, — видихнула Рената.

Під вечір відвезла Вітаса на автовокзал. Перед тим, як додому повертатися, закупила продукти. І, повернувшись, зварила спаґетті, розмішала із зеленим італійським песто і без попередження принесла готову вечерю дідові. Той — хоч-не-хоч — пригощення прийняв. І сиділи вони вдвох, їли неспішно.

— А чого ти так пізно в місто їздила? — спитав Йонас.

Розповіла Рената дідові новини про одного схибленого американця, котрий по Литві старі літаки скуповує і «чорні скриньки» до них на онлайн-аукціонах шукає.

Захитав головою старий Йонас, дуже здивувався.

— З цим Каунасом точно щось негаразд! Вітас мені розповів, що у батька в цеху були такі високі премії за перевиконання плану, що вони цих скриньок на десять років наперед зібрали. Тому й залишилося їх стільки, коли Союз розпався.

— А може, це не Каунасу, а Литві їх робити довірили? Бо у нас до смерті ставлення особливе, не таке, як у інших! — жартівливо припустила внучка.

— Ну от, тепер ти сама про смерть згадала! — всміхнувся дід.

— Ой, вибач! Більше не буду!

Повернувшись на свою половину, Рената помітила, що ноутбук Вітас залишив увімкненим. Присіла до нього, натиснула на «ентер», аби заставку прибрати. На моніторі з’явилася знайома вже сторінка онлайн-аукціону з фотографіями якихось приладів. Розглянула дівчина незрозумілі прилади, підняла погляд нагору сторінки і побачила віконце пошуку товарів. Навела курсор, клікнула. Руки самі до клавіатури потягнулися. Вдарили пальцями по літерах на кнопках, й у віконці пошуку товарів з’явився напис «Цуцик вівчура. Анікщяй».

Секунд через двадцять на екрані з’явився вертикальний ряд із фотографіями симпатичних цуценят. Під кожною — назва породи й адреса продавця. Один цуцик продавався в самому центрі Анікщяя, майже навпроти костелу Святого Матаса. Ренаті навіть здалося, що знає вона цей будинок, в якому цуценя вівчура продають. Клацнула на цуцика — фотографія збільшилася, і поряд стартова ціна з’явилася — 400 літів!

«Недешево!» — подумала і тут же всміхнулася, згадавши, за скільки у Вітаса його «чорні скриньки» купують. За двадцять тисяч доларів!

Згадала Рената й усе, що знала про аукціони, але всі ці спогади виявилися епізодами з художніх фільмів. Сама вона ніколи на жодному аукціоні не бувала. Зате знала за фільмами, що додавати треба потроху. І написала у віконці під стартовою ціною — чотириста п’ять літів. А нижче заповнила анкетку, вставивши в неї і своє ім’я, й електронку, і номер мобільного. Потім натиснула на віртуальну кнопочку з написом «Готово», й анкетка зникла, а фотографія цуценяти залишилася.

— Ну, тепер подивимося, що буде далі! — прошепотіла сама собі, лягаючи спати.

А наступного ранку, годині о дев’ятій, задзеленчав мобільник. І жіночий голос, дзвінкий і свіжий, поцікавився у Ренати, чи це вона хоче купити цуценя?

— Так, я! — відповіла Рената позіхаючи.

— Можете сьогодні приїхати, я весь день удома буду, — повідомила власниця песика.

Опустила Рената телефон на стіл і втямила, що грошей у неї на цуценятко не вистачить. Пішла до діда.

— Ти мені можеш триста літів позичити? — спитала, відчинивши двері, але не заходячи в кімнату.

Дід спочатку здригнувся, немов онучка його зненацька застала. Опустив на столик списаний ручкою аркуш паперу, зняв окуляри.

— Так, певна річ! Я тобі зараз занесу! — сказав він і став складати аркуш, а потім засунув його в поштовий конверт.

Рената причинила за собою двері і зупинилася в коридорі. Захотілося повернутися до діда і спитати: чий це лист він тільки-но читав? Листоноша до них нещодавно приїжджав на своєму помаранчевому велосипеді — десятого січня він Йонасу пенсію привіз. Може, і не тільки пенсію?

Впоралася Рената зі своєю цікавістю і не стала більше діда турбувати. А хвилин через десять він і сам постукав у її двері, приніс триста літів.

Над Анікщяєм сяяло сонце, яскраве та холодне. Будинок, у якому продавали цуценят вівчура, Рената знайшла швидко.

Власницю дзвінкого голосу звали Сауле. Струнка білявка років тридцяти, котра зустріла Ренату в спортивному костюмі, відразу ж повела гостю в обійстя, залишила її на кілька хвилин у просторій кухні, а потім повернулася з цуциком, несучи його майже на витягнутих руках, позаяк песик тягнувся своїми лапами і довгим язиком до її обличчя.

— Ось, погляньте! Правда він милий? — радісно сказала господиня будинку.

Рената взяла цуценя на руки. З його холодної шерсті збагнула, що воно тільки-но пустувало на вулиці, ймовірно, у дворі.

— А як його звати? — підняла вона погляд на господиню будинку.

— Ґуґлас.

— Ґуґлас? — Рената всміхнулася. — Це на честь Google?

— Так, — закивала Сауле. — У нього нюх бездоганний! Я йому дала днями шкарпетку чоловіка понюхати, а потім її в багажнику машини зачинила. Так він спочатку будинок обшукав, а потім надвір вискочив і як почав на машину гавкати! Якраз із боку багажника! Все, що схочете, знайти може!!! Як Google!

— Ґуґлас, Ґуґласик, — зашепотіла ніжно Рената, піднявши цуценя вище і підтягнувши його до обличчя.

Ґуґлас вивернувся, і Рената відчула на своєму носику мокре тепло його язика.

— От хитрун! — вигукнула вона.

Розплатилася з господинею. Погодилася взяти від неї на якийсь час теплий кошик із накривкою — для перевезення цуценят.

— Коли будете знову в Анікщяї — завезете! — сказала на прощання Сауле.

Дід Йонас, отримавши на руки живий подарунок, втратив дар мови. Сів на стілець, поклав цуценя на коліна, почав гладити.

— Ач, який верткий! — нарешті вимовив і всміхнувся.

І раптом погляд його сумним став, підняв очі на внучку, котра стояла поруч.

— Я вже його не переживу, — вимовив зовсім іншим, похмурим тоном. — Та й не хотілося б. А що з ним потім? З ким він залишиться?

— Ти про це не думай! — попросила діда Рената. — Самого його тут ніхто не залишить!

Старий Йонас начебто заспокоївся, але очі його залишилися сумними та задумливими. Знову став цуценя гладити.

— Ґуґлас, — повторив стариган. — Такого імені я ще не чув!

Рената хотіла було пояснити дідові, звідки ця кличка взялася, та не стала. Як пояснити про Google людині, котра ніколи перед комп’ютером не сиділа? Та ніяк!

Несподіваний нічний снігопад подарував Інґриді та Клаудіюсу казковий ранок. З віконця затишної маленької спальні вони не могли намилуватися білим сніжним полотном, що іскрило на сонці, і на тлі якого підстрижена та підправлена Клаудіюсом туєва алея, що тяглася до будинку, була схожа на дві шеренги струнких солдатів у зелених шинелях і високих білих смушкових шапках.

— Очманіти! Жаль, що сьогодні не Різдво! — вирвалося у Клаудіюса.

— Шкода, що сьогодні не неділя! — Інґрида всміхнулася.

Ввімкнувши електрочайник, Клаудіюс зиркнув на термометр. Уже кілька днів температура в будиночку не підіймалася вище сімнадцяти градусів тепла — і нічого! Інґрида на холод не скаржилася. Та й йому самому тепер уранці прокидалося легше.

Він присів за столик. Втупився поглядом у скляну вазу, в якій акуратними кульками лежали стиглі турецькі гранати. Інґрида вчора їздила за покупками. Вона, звісно, має рацію! Якби сьогодні була неділя, можна було б весь день просидіти в будиночку, приготувати щось смачненьке та влаштувати в сутінках вечерю при свічках. Але до неділі ще чотири дні! Чи долежить до неї сніг? Навряд! Та й наступна неділя буде, мабуть, метушливою та гамірною. А сьогодні вівторок. Сьогодні треба почати готувати маєток до приїзду гостей, про яких Артур попередив минулого вечора по скайпу. П’ятеро людей, друзі пана Кравеця, приїдуть у п’ятницю і пробудуть до понеділка. У четвер заїде кейтеринґова фірма, продукти вони привезуть із собою. І це добре. Але Інґриді та Клаудіюсу треба навести в оселі повний лад, підготувати кімнату для прислуги на першому поверсі біля кухні та п’ять кімнат для гостей на третьому поверсі, провітрити їх, застелити ліжка. Роботи багато, але такого ранку поспішати не хочеться...

Клаудіюс відкрив навстіж вікно і один за одним викинув на сніг всі п’ять турецьких гранатів. Червоними кульками вони прикрасили снігову ковдру.

Закипів чайник.

— Поглянь у вікно! — попросив Клаудіюс Інґриду, піднявшись на другий поверх.

До полудня сонце перемогло сніг. Турецькі гранати знову прикрашали стіл. А Інґрида з Клаудіюсом викотили з комори на першому поверсі будинку жовту бочку гігантського пилососа і почали наводити в домі пана Кравеця чистоту. Переконавшись, що Клаудіюс у змозі самостійно впоратися з «бойовою» пилозбірною машиною, Інґрида подалася на третій поверх, щоб оглянути спальні.

Вона вже кілька разів підіймалася цими скрипливими витонченими дерев’яними сходами з різьбленими поручнями. Темне, з легким натяком на сховану під матовим лаком червоність, старовинне дерево викликало зараз у Інґриди тихе захоплення. А спочатку їй здалося дивним, що в будинку, де від головного холу на другий поверх підіймаються помпезні мармурові сходи, де висота стель і першого, і другого поверхів змушує задирати голову, щоб краще розгледіти ліпнину навколо старовинних масивних люстр, сходи на третій поверх зроблені з дерева і при цьому стоять у дивному місці, не є продовженням мармурових сходів від головного холу, та й стеля третього поверху зовсім не така висока. Ні, звісно, в цьому є логіка! Якщо на третьому поверсі розташовані спальні, отже, там має бути затишно. А затишок і помпезність — речі несумісні. Ніхто ще, либонь, не бачив у своєму житті того, що можна було б назвати «помпезним затишком»! Інґрида всміхнулася від цієї думки. Вона стояла на передостанній сходинці дерев’яних сходів, тримаючись лівою рукою за перила і немов відчуваючи тепло цього дерева. Вона дивилася на старовинні мапи, що висіли в рамках із правого боку, на стіні над дерев’яними панелями з такого ж темного дерева, як і самі сходи. Старовинні мапи неначе також «підіймалися» вгору цими скрипливими сходами. І на всіх мапах то окремо, то в складі Європи була зображена Велика Британія — країна, в яку їм із Клаудіюсом так хотілося і так легко вдалося в’їхати, в якій вони мріяли прижитися і стати щасливими.

Солідність особняка, цих сходів: і мармурових, і дерев’яних, цих важких дубових дверей, що безгучно відчиняються, ніби підкреслювали ґрунтовність і надійність самого життя. Це відчуття подобалося Інґриді. Настільки подобалося, що, переживаючи та затримуючи його в своїх думках, вона починала почуватися тут господинею. Але лише вона. Клаудіюс немов з’явився тут пізніше і тільки за її бажанням і з її дозволу. Клаудіюс з’явився як садівник, садівником і залишався.

Кожна спальня на цьому поверсі мала свій колір і свій стиль. Їх ріднили тільки однакові двері, через які можна було легко переплутати спальні, якби не бронзові таблички з жіночими іменами: «Елізабет», «Корнелія», «Марґо», «Жаклін», «Розмарі», «Анна»...

Дівчина пройшла вздовж коридора, читаючи імена на табличках і сподіваючись дійти до таблички з іменем «Інґрида». Але остання спальня мала інше ім’я — «Беатріс». Навпроти останньої спальні за маленькими дверцятами в просторій коморі лежала чиста постільна білизна. Нічого білого. Простирадла та підковдри смарагдового, бордового, синього й усіх інших можливих барв та їхніх відтінків. Приємні, ніжні на дотик.

У спальні «Елізабет» — зелена оббивка стін над дерев’яними панелями і такі ж зелені штори. Інґрида витягла з відкритої шафи комплект білизни смарагдового кольору. Повернулася до «Елізабет». Поклавши білизну на ліжко, сама присіла до витонченого туалетного столика й глянула в люстро. Знову відчула себе тут господинею. Не спальні, а всього маєтку. Ця спальня призначена для гостей, а не для господині. Спальню господарів вона бачила. Вона там — єдина по інший від сходів бік коридора. Велика, з ліжком, накритим балдахіном, з двома столиками для сніданків із червоного дерева, що лежать, як їм і належиться, на ліжку по центру.

Інґрида уявила себе на тому ліжку. Під спиною — дві великі подушки, щоб зручно було напівсидіти, на ногах поверх ковдри — отой маленький прямокутний столик-таця, до нижньої частини якого прилаштований невеликий, нещільно набитий чимось, схожим на горох, мішечок. І завдяки цій «подушці» тацю дуже легко вирівнювати. А на ній кавник зі срібла, така ж цукерничка, тарілка з гарячими булочками, порцелянове кавове горнятко на блюдці. І запах кави...

Інґрида застеляла спальню «Розмарі», коли з коридора її гукнув Клаудіюс.

— А чи не занадто довго ми працюємо? — спитав він, хитрувато всміхаючись.

Потім зазирнув досередини.

— Нічого собі! — вирвалося у Клаудіюса. — Живуть же люди!

— Не живуть, — заспокоїла його захоплення Інґрида. — Колись жили! А тепер, бачиш, уся ця краса належить випадковій людині. А користуватися нею будуть його друзі!..

— Ну, користуватися нею можуть не тільки його друзі! — заперечив Клаудіюс. Обійняв Інґриду і поцілував її в уста. — Ми також маємо право!

— І хто нам дав таке право? — єхидно поцікавилася Інґрида.

— Ну, наприклад, я!

— Ну, якщо ти такий добрий... — Інґрида також обійняла коханого й поцілувала його.

— А яка спальня тобі найбільше сподобалася?

— «Беатріс», — відповіла дівчина.

— Покажи!

Вони зайшли в останню спальню, що нагадувала величезну темно-синю шкатулку. Навіть стеля тут була пофарбована в блакитний колір і на ній особливою оранжево-жовтою фарбою в правильному небесному порядку були зображені планети та зірки.

— Я його ще не застелила, — Інґрида кивнула на ліжко з балдахіновою надбудовою, по краях якого вниз, але не до самого ліжка, опускалися атласні сині крила, що звужували світ сплячих, також, як і стеля, прикрашені зірками та планетами.

— Давай допоможу! — запропонував Клаудіюс.

Вони застелили ліжко удвох. Легко і швидко. На синє в зірках простирадло поклали ковдру в синій у зірках підковдрі. Дві великі та напрочуд м’які подушки зайняли місце в узголів’ї широкого ліжка.

— Ось, — сказала Інґрида, зробивши крок до вікна, милуючись цим ліжком із балдахіном, як незвичайним витвором мистецтва.

— Давай ти сьогодні будеш Беатріс, а я... — Клаудіюс замовк, обірвав свою думку, задумався.

— А тебе не буде, — Інґрида усміхнулася. — Якщо я Беатріс, то це просто моя спальня. Моя і тільки моя. Там, на дверях, немає іншого імені...

— І що, жодного чоловічого імені? — із сумнівом спитав розгублений почутим Клаудіюс.

— Жодного! Спальні передаються тільки по жіночій лінії, — пожартувала Інґрида, пом’якшивши й підсолодивши голос. — І тільки господині спалень вирішують, кого в них впускати, а кого — ні.

— Але Беатріс мене впустить? — Клаудіюс знову пожва­вився.

— Якщо ти її добре попросиш!

— А як їй подобається, щоб її просили?

— Зазвичай, хто просить, має стати на коліна, з любов’ю подивитися на Беатріс і десять хвилин гарячим шепотом зізнаватися їй у щирих почуттях.

Клаудіюс опустився на коліна і звернув до Інґриди свій погляд, наповнений, правда, більше проханням пожаліти, ніж коханням.

— Ну, — дівчина і собі перейшла на шепіт. — Шепочи голос­ніше!

— Десять хвилин?

— Закохані часу не помічають, — відповіла Інґрида, опустилася на підлогу, сіла навпроти Клаудіюса в позі людини, готової перетворитися на слух.

Клаудіюс присунувся до коханої, обійняв, увіткнувся носом в її скроню і зашепотів прямо в маленьке округле вушко, раз по раз торкаючись вустами срібного кульчика з маленьким ромбиком аметиста. Зашепотів: «Мила, кохана, ніжна, сувора...»

— Піди заштор вікна! — наслухавшись теплого шепоту, ніжно промовила Інґрида.

Клаудіюс кинув погляд на вікна спальні. За ними вже згас день, надвечірня сірість готувалася стати темрявою.

— Там уже вечір, — прошепотів він.

— Все одно завішуй! Не хочу, щоб чужий вечір зазирав у наш!

Клаудіюс неохоче піднявся з колін.

Їхня ніч із вівторка на середу виявилася навдивовижу тривалою та ніжною. Тільки раз близько десятої вечора він зайшов у їхній маленький будиночок із червоної цегли за чаєм та гранатами. І слухняно посидів у скайпі, поки заварювався чай. Але ні Артурові, ні самому панові Кравецю цього вечора спілкуватися з ними не забаглося. Ніби відчували, що можуть виявитися «третіми зайвими».

Сонце цього ранку приємно сліпило очі. І повітря здавалося по-весняному прогрітим, незважаючи на те, що зима ще тривала. Останні дні своєю сірістю тільки додавали неспокою у думки Андрюса, хоча щоразу ці думки починалися начебто радісно — з роздумів про майбутню дитину, чия поява десь через сім-сім із половиною місяців радикально змінить їхнє життя. Через сім місяців уже настане осінь. Осінь — час збирання плодів, збору врожаю. Франція святкуватиме Божоле, а їх із Барбі захопить, накриє з головою турбота про інший врожай, від якого також буде п’янити — п’янити від безсонних ночей і приємної, але реальної втоми. Дивно, що Андрюсова уява так легко і конкретно малювала майбутню осінь!

Він стояв під Ейфелевою вежею, спостерігаючи за поодинокими туристами і доволі численними циганами й африканцями. Африканці носили в руках величезні низки брелоків — маленьких Ейфелевих веж, час від часу то зумисне, то випадково струшуючи їх, від чого виникало майже магічне багатоголосе дзеленькання. Коли один такий гендляр сувенірами пройшов повз, озираючись у пошуках покупців, Андрюсові він видався шаманом із бубном у пошуках: з кого б це вигнати злого духа?

Ліворуч від протилежної величезної залізної лапи вежі двоє африканців із магнітолою розстеляли на світло-сірому асфальті підстилку для брейк-дансу.

Що він тут зможе зібрати зі своїм червоним носом? Андрюс погодився з песимізмом власної думки і знову обернувся до сонця. Примружив очі під силою його теплого проміння. Тут усе одно цікаво і гарно. Чому вони з Барбі сюди ще жодного разу не приходили? Мабуть, тому, що вони не туристи, й у них немає зайвих грошей, за які можна було б піднятися на саму гору вежі та звідтіля оглядати це чарівне місто, занадто бадьоре завдяки мільйонам горняток еспресо, випитих тут щодня. Певна річ, якщо місто п’є стільки кави, то і сон у нього короткий!

До Андрюса підійшла молода пухкенька циганка з нотатником і ручкою. Щось спитала французькою.

— Pas FranÇais, English, — автоматично відповів він.

Циганка підсунула йому майже під ніс розгорнутий блокнот і простягнула ручку.

— Підпишіть петицію проти наркотиків! — продовжила вона англійською.

— Навіщо? — Андрюс відчув у цьому проханні підступ.

— Ну ви ж проти наркотиків? — занадто чітко вимовила циганка.

— Не знаю, — Андрюс стенув плечима. — Ще не знаю. Не пробував.

— Не пробували? — циганка виказала на обличчі подив. На таку відповідь вона явно не розраховувала.

Андрюс скористався її легким збентеженням і відійшов на кілька кроків убік. Повернувся думками до мети свого ранкового приїзду сюди. Ні, він їхав на рю де Севр, але щоразу, коли потяг метро виїжджав на міст Бір-Хакейм, ліворуч вигулькувала Ейфелева вежа. Виникала і, як корабельний маяк, приковувала до себе погляд Андрюса. І утримувала його погляд до того моменту, поки будинки бульвару Гренель не приховували її верхівку від сторонніх очей, поки потяг метро не мчав Андрюса далі надземним, надбульварним віадуком. А цього разу, піднявшись раненько через бажання збільшити свій щоденний заробіток, Андрюс просто вийшов із метро раніше, ніж вона зникла з поля зору. І вирішив перевірити: чи знайдеться біля вежі закуток для його скромної клоунади? Тепер йому вже було втямки, що навіть намагання тут когось розсмішити, привертаючи до себе увагу тільки червоним носом на ґумці та клоунською пантомімою, — не мало жодного сенсу. Та й дітей тут майже не було. Хіба що циганчата, матері яких були зайняті серйозною справою одурення іноземних туристів різними відомими і ще не відомими широкому загалу способами.

— Good day, sir![27] — прозвучало з-за спини, й Андрюс обернувся.

Перед ним стояв ще один африканець, тільки у цього в руках нічого не було.

— Я чув, вас цікавить порошок? — продовжив він напівпошепки. — Або, може, тільки травичка?

— Ні, дякую! Ви помилилися! — злякано замахав руками Андрюс, розвернувся і рвонув із місця спортивним кроком.

— Не бійтеся, сер! Можете мені довіритись! — устиг він почути той самий голос, перш ніж стукіт власних кроків відігнав геть від його вух усі інші звуки.

Старий у потертому синьому пальті стояв біля барної стійки між двома високими стільчиками і читав газетку «Le Parisien»[28]. Перед ним — горнятко кави на блюдці. Більше в кав’ярні Андрюс нікого не побачив.

— Bonjour[29]! — привітав його з-за стійки молодий хлопець із доглянутими, закрученими кінчиками догори вусиками.

— Bonjour! — відповів Андрюс. — Un café!

Хлопець елегантно і без слів поцікавився, де він буде пити каву, показавши пальцем на стійку, а потім на столики, і поставивши своїм поглядом наприкінці цього речення м’який знак питання.

Андрюс відповів також без слів. Просто пройшов у глиб зали і влаштувався на своєму звичному місці, позаду столика, за яким зазвичай сиділи брати-албанці. З цими братами він досі не познайомився. Утім, вони майже завжди кивали у відповідь на його вітальний кивок, але при цьому ні у них, ні у нього не виникало бажання потиснути руки та дізнатися імена один одного.

Андрюс уже навчився пити каву повільно. Давалося йому це нелегко, адже і кави в горнятку вистачало тільки на кілька ковтків, отже, Андрюсові потрібно було спочатку стримувати бажання спустошити горнятко за пару хвилин. Он і той старий біля стійки буде пити своє горнятко кави мало не годину! Для нього, для старого, як і для багатьох парижан, горнятко кави — це як квиток у метро. Купив і отримав право на самоту зі своїми думками в приємному, неметушливому місці, або навпаки, — на спілкування з барменом чи іншими відвідувачами.

У «Ле Севр» зазирнула чорношкіра, стильно одягнена жінка в бордовому пальті. В руках сумочка і важкий паперовий пакет, який вона тримала не за паперові ручки, а знизу. По тому, як вона не глянула в бік барної стійки, Андрюс одразу збагнув мету її скороминущих відвідин. Він швидко начепив на ніс червоний помпон і втупився їй в очі якнайпривітніше. Відвідувачка кивнула так, ніби вони вже зустрічалися раніше. Присіла поруч.

— Only English[30], — одразу попередив її Андрюс.

Англійську вона знала. Через хвилину вони вийшли з кав’ярні і своєю появою на пішохідній зебрі зупинили «кур’єрський» моторолер, що віз у залізній скриньці за спиною водія комусь зголоднілому або просто ледачому гарячу піцу.

Андрюс повернувся в кав’ярню з червоним фасадом через годину в дивовижно світлому настрої. Здавалося, що кучерява чорношкіра дівчинка років п’яти з ніжкою в гіпсі, закріпленій у трохи підвішеному стані на кронштейні над металевим ліжком, більше підняла настрій йому своєю клоунадою, ніж він їй. Ні, спочатку все йшло, як зазвичай. І червоний пухнастий помпон на його носі привернув увагу всіх шести маленьких пацієнтів палати. Він їм влаштовував одна за одною шарадні пантоміми, показуючи різних звірят, а вони навперебій кричали, вгадуючи або тільки намагаючись вгадати. Його найуживаніша фраза французькою «Pas FranÇais» потихеньку втрачала сенс. Яке ж «Pas FranÇais», якщо Андрюс уже знав, що кіт — це chat, їжачок — це herisson, хом’ячок — hamster.

Мама дівчинки також, здавалося, раділа тому, що розвага, замовлена для її доньки, стала розвагою для всієї палати, по маленьких пацієнтах якої можна було судити про великий паризький інтернаціонал жителів: крім малої з поламаною ногою тут тимчасово оселилися пухкенька біла дівчинка в окулярах, дві китаяночки або кореяночки — одній років п’ять, а друга вдвічі старша, коротко обстрижена дівчинка-мулатка з шийним гіпсом-корсетом, яка, не будучи в змозі обертати голову, компенсувала це можливістю все бачити та сміятися дзвінкіше од інших. Півгодини клоунади трохи втомили Андрюса, але чорношкіра дівчинка вчасно простягнула руку і щось гукнула. Мама витлумачила її прохання: дівча хотіло поміряти носик на ґумці. Клоун із легкістю віддав їй свій основний професійний аксесуар, і мала, одягнувши його на кінчик носа, стала так весело кривлятися і розмахувати руками, що Андрюс зі страхом зиркнув на кронштейн, що утримував її загіпсовану ніжку в підвішеному стані. Здалося, що той хитається. А регіт у палаті продовжував стояти такий, ніби Андрюс усе ще показував свої шаради. У палату навіть зазирнула медсестра в строгому білому халаті. Її погляд безпомилково впав на дівчинку з червоним клоунським носом, як на першопричину незвичних для лікарні веселощів. Але й вона посміхнулася і зникла, акуратно причинивши за собою двері.

Ще тривав ранок, хоча час потихеньку підкрадався до полудня. У кав’ярні вже сиділи брати-албанці зі своїм саквояжем, виставленим на підлозі так, що не помітити його було неможливо. Андрюс привітно кивнув їм, прямуючи до свого столика, але тільки один із них ледь кивнув у відповідь, але якось відсторонено, навіть не глянувши Андрюсові в вічі.

— Капучино! — голосно замовив Андрюс, обернувши голову в бік барної стійки.

Звідти йому кивнув знайомий бармен із черевцем, у якого, здавалося, на кожен день тижня був окремий мішкуватий светр однакового фасону, але різних кольорів. Сьогоднішній коричневий светр найбільше не пасував ні до його обличчя, ні до темного волосся. Зате він робив непомітним його пивне черевце.

Брати-албанці про щось заторохтіли сухими, дряпаючими голосами відразу після того, як він замовив каву. Знайоме слово «капучино» також прозвучало в їхній незрозумілій розмові.

Поки Андрюс розтягував до безконечності пиття капучино, в «Ле Севр» зайшла Сесіль із копицею рудого волосся, немов зумисне так зафіксованого лаком, аби здавалося, ніби її волосся стало дибки через побачений жах. Вона помахала рукою бармену. Проходячи повз Андрюса, привітно кивнула і по-дружньому торкнулася рукою до плеча. Андрюс тут же підхопив блюдце з горнятком і пересів до неї за столик.

— Привіт, як справи? — спитав він.

— Дуже добре, — відповіла вона англійською з чарівним французьким акцентом, стягуючи з себе куртку з пухнастим білим коміром.

Бармен приніс їй еспресо і, мабуть, сказав комплімент, позаяк у відповідь Сесіль перебільшено заойкала і заусміхалася і, несподівано піднявшись, поцілувала його в неголену щоку. Той виглядав таким щасливим, що Андрюс було подумав, що бармен зараз сяде третім за столик, і вони із Сесіль почнуть базікати французькою, забувши про нього. Але цього не сталося.

— А як у тебе? — спитала Сесіль.

— Чудово! — похизувався він. — Я вже годинку попрацював, — він кивнув поглядом у бік госпіталю «Нектар». — Може, ще пару разів сьогодні пощастить!

— Ти ж із Сербії? — поцікавилася Сесіль.

— Ні, з Литви.

— Литва, Литва... — сама собі повторила Сесіль. — Це десь у Європі, на півночі?

— На півночі і навіть у Європейському союзі! — повідомив їй Андрюс.

— Але ти живеш у Парижі?

— Атож, уже третій місяць! — відповів Андрюс і відчув у своєму голосі нотки гордощів.

— З родиною?

— З дружиною. Ну, ми не одружені, але живемо разом. Чекаємо дитину!

— Молодці, — Сесіль закивала.

У кав’ярню увійшли двоє непоказно одягнених чоловіків, зупинилися біля стійки, замовили каву. Один із них забалакав із барменом, другий обернувся, ковзнувши байдужим поглядом по братах-албанцях, котрі вже мовчки пили пиво, і затримав на мить свій погляд на Андрюсові та Сесіль.

— Ти паспорт із собою носиш? — спитала раптом Сесіль.

Андрюс, здивований несподіваним запитанням, похитав головою.

— Краще носити, — сказала задумливо Сесіль, відпила з горнятка кави та звела до очей ліву кисть, перевірила час на золотому годиннику на зап’ястку.

Через пару хвилин в кафе зазирнула висока літня жінка в пальті, схожому на військову шинель, і з об’ємною торбою в руці. Знайшовши поглядом Сесіль, усміхнулася їй і кивнула. Сесіль похапцем допила каву й, одягнувши куртку і прихопивши з підлоги свою спортивну сумку-«сосиску», поквапилася до виходу.

Андрюс повернувся з недопитим капучино за свій столик. Сонце, як і раніше, тішило місто, і тепер його проміння гріло столик, за яким вони тільки-но сиділи із Сесіль. Бармен також вділив трохи своєї уваги на цей столик, поставивши на ньому табличку «Réservé».

Хвилин через двадцять у кав’ярню зайшла і розгублено зупинилася біля стійки молода пара: чоловік у розстебнутому пальті, під яким виднівся бездоганний діловий костюм і біла сорочка із синьою краваткою, і жінка років двадцяти п’яти в джинсах, що визирали з-під сірого приталеного плаща, затягнутого на талії поясом. Вони затіяли бесіду з барменом. Він розвів руками. Потім вказав поглядом на братів-албанців, а після цього кивнув прибульцям у його бік, після чого і сам глянув на Андрюса.

Молода жінка раптом підійшла і підсіла до Андрюса.

— Мій чоловік не розмовляє англійською, — сказала вона натомість хорошою англійською. — У нас тут поряд син у лікарні. Йому зробили операцію — апендицит. Ми хотіли його якось розвеселити...

— Після операції на апендицит не можна сміятися, — з інтонацією лікаря виголосив Андрюс, згадавши, як саме цю фразу казав його мамі лікар, коли п’ятнадцятирічного Андрюса забирали після операції додому.

Жінка всміхнулася.

— А якщо розвеселити не до реготу, а так, до усмішки? — поцікавилася вона. — Тільки не англійською — наш Бертран ні слова по-англійськи не тямить.

— У мене все без слів, — заспокоїв її Андрюс.

— А скільки це задоволення коштує?

— Двадцять євро за годину.

— Нам і півгодинки вистачить. За десять. Погоджуєтеся?

Андрюс кивнув.

— Зараз? — спитав він.

— Так, ходімо! — м’яко поквапила його жінка.

Вона рішуче попрямувала до виходу. Андрюс поспішно висипав із кишені на стіл дріб’язок, відлічив за капучино, додав три­дцять центів на чай і бадьорим кроком пішов слідом за нею. За спиною грюкнули стільці. Він кивнув бармену перед тим, як зробити крок із дверей кав’ярні на заповнену сонячним світлом вулицю. Вийшов, побачив цю пару на пішохідній зебрі і не встиг зробити наступного кроку. Його ноги злетіли над тротуаром, вулиця втратила рівновагу, захиталася, а потім упала, грохнулася щосили його ж головою об асфальт. Сонячне світло зникло, але щось важке почало падати згори і збоку на Андрюса, котрий лежав на тротуарі. Очі не розплющувалися, і сам він втратив контроль над тілом, над руками та ногами. А якесь важке каміння продовжувало на нього сипатися, деяке падало на голову, а деяке — на ребра. Ця навала тривала і була схожа на град. І раптом десь поруч пролунав зойк. Французькою. Він пролунав поруч, але між цим «поруч» і слухом Андрюса, що втратив прямий зв’язок із його мозком, простяглися кілометри обірваних дротів, кілометри обірваних нервів. Він уже не чув, як зацокотіли по асфальту підбори братів-албанців, що втікали за ріг та за котрими насправді ніхто і не збирався гнатися. Він не почув і переляканого вигуку жінки в сірому плащі, затягнутому поясом на талії.

— Ці іммігранти просто тварюки! — зойкнула вона, стоячи по інший бік пішохідного переходу. — Вони готові вбити один одного!

Чоловік у розстебнутому пальті потягнув її за руку в арку госпіталя «Нектар».

Дуже швидко навколо Андрюса стало тихо. Він усе ще лежав на тротуарі — на спині, із синцями на обличчі, з опухлими та посинілими повіками, із затуленими цими повіками очима, з кровоточивим садном на лівій скроні. Тому він не міг бачити бармена в мішкуватому светрі, не міг бачити, як той визирнув з-за дверей кав’ярні, втупився у побитого братами-албанцями хлопця і, хитнувши прикро головою, повернувся всередину. Він не міг бачити, як пішоходи переступали через його ноги, адже він перекривав своїм тілом весь тротуар. Не бачив, як чоловік-велосипедист, котрий чомусь їхав по тротуару, різко загальмував, ледь не наїхавши на тіло, роздратовано зістрибнув із велосипеда і щосили підтягнув двома руками безвольне тіло під стінку кав’ярні.

Поступово почуття стали повертатися, і насамперед Андрюс відчув біль у правій нозі. Сильний і різкий, що навіть змусив його сіпнутися, коли велосипедист, перед тим, як продовжити свій шлях, відсунув обидві ноги лежачого убік, під стіну будинку.

Час зупинився. Андрюс не знав і навіть не думав про те, що сталося. Такої слабкості він ще жодного разу в житті не відчував. Він не міг і не хотів підняти голову або поворушити пальцями. Тільки сонячне проміння своїм теплом проникало йому під напухлі повіки. Але, може, це було не проміння, а гаряча кров із розбитих носаками черевиків братів-албанців кровоносних судин повік?!

Час зупинився, але звуки наблизилися, й Андрюс уже чув, як проїжджали повз нього машини і моторолери, і навіть кроки людей, котрі оминали його, також долинали своїм відлунням до його слуху. Але ніг таки не відчував. Ні ніг, ні рук. І раптом немов укол у ліву ногу біля коліна. Потім ще один — трохи вище. Андрюс напружився. Щось тепле лягло на його ліву руку, але тут же зникло і лягло на ліве плече, і знову зникло. І тут оте тепле торкнулося обличчя Андрюса, і він збагнув, що це долоня. Чиясь долоня торкнулася чола і пройшлася ніжно, ледь торкаючись розбитої, в крові, губи і підборіддя.

— Tu es vivant?[31] — почувся голос хлопчика.

— Pas FranÇais, English! — насилу вичавив із себе Андрюс.

— Are you OK? — знову пролунав той же голос.

— No, — Андрюс спробував розплющити очі.

Ліве око трохи відкрилося, і він побачив підлітка, котрий дивився кудись перед собою. Він сидів навпочіпки і тримав ліву руку, вимазану кров’ю від його, Андрюса, розбитої губи, долонею догори. У його правій руці Андрюс побачив довгу телескопічну палицю для сліпих. Білої барви.

— Тут поруч є шпиталь, — промовив хлопчик.

— Я знаю, — прошепотів Андрюс.

— Вас збила машина?

— Ні.

За спиною хлопчика до них наближався чоловік років сорока. У синій водонепроникній куртці і в темно-зеленій кепці. Він дивився вперед, точно так само, як цей сліпий хлопчик, що сів навпочіпки біля Андрюса. Він ніби не бачив їх на своєму шляху. Хлопчик напружився. Він почув кроки, що наближаються, і виставив на шляху чоловіка в кепці ціпок. Чоловік зупинився і кинув обурений і здивований погляд на хлопчика. І тут же його обличчя змінилося. В очах проявилася доброта. Він зауважив, що його зупинила сліпа дитина.

— Викличте лікаря, звідти! — підліток показав рукою на шпиталь по інший бік вулиці. — Терміново!

— Так-так! Я хутко! — відповів чоловік і тут же перебіг дорогу. Зник у арці.

Андрюсові здалося, що він став розуміти французьку.

— Зараз прийде лікар! Не турбуйтесь! — промовив хлопчик англійською.

— Дякую! — видихнув Андрюс.

Минуло не більше двох хвилин, як із арки вибігли двійко санітарів із ношами. Вони підняли Андрюса з асфальту, і він відчув невагомість. Немов кудись полетів. Знову із заплющеними очима. Знову в безгучному просторі.

Все навколо щезло. Зник сліпий хлопчик із білою телескопічною палицею і теплою долонею руки. Щезла кав’ярня. Зникло відчуття важкості свого тіла.

Найкращий спосіб вижити в чужому краю — це почати годувати людей, серед яких опинився, їжею, своєю їжею. Їжа, вона як пісня. Чужа їжа, як чужа пісня. Змушує прислухатися, принюхуватися, куштувати. Тих, хто годує, не бояться і не виганяють. Їх терплять, а іноді навіть друзями роблять. Адже добре мати приятеля, котрий завжди нагодує. Іноді за гроші, іноді просто так, за дружбу.

Зупинився Кукутіс перед кафе на околиці Єни. Вечір вже настав, затемнивши засніжену дорогу, зробивши світло вікон і вітрин яскравішим і перетворивши яскраву неонову вивіску над кнайпою у веселий атракціон для очей.

— «Yenibosna», — прочитав Кукутіс вголос, і губи його всміхнулися.

За скляними дверима і двома вікнами, за простенькими прямокутними столиками, яких нарахував Кукутіс шість штук, сиділо кілька молодиків — смаглявих, східної зовнішності. Ліворуч від столиків за стійкою закладу стояв вусатий чорнявий чоловік, старший віком від відвідувачів, але молодший за Кукутіса. Стояв і замислено дивився на своїх клієнтів, котрі більше балакали, судячи з міміки і жестів, ніж їли, судячи з усе ще повних картоплі-фрі та м’ясної тирси кебабів тарілках.

За спиною у кухаря оберталося повільно у вертикальному газовому грилі смажене у червоно-блакитному полум’ї кебабне м’ясо.

— Єнібосна, — прошепотів Кукутіс, намагаючись розкусити це знайоме слово.

А воно не розкушувалося, не ставало зрозумілим, хоча явно зустрічалося вже в Кукутісовому житті.

— Еге! — ожили раптом його очі, віддзеркалюючи думку-підказку, що вибралася з глибин старечої пам’яті. — Босна — це ж Боснія! Сараєво! Так, півслова вже зрозуміло! — кивнув він сам собі. — Єні... Єні, де ж я ці півслова чув?

Повз тротуар, де затримався перед кнайпою Кукутіс, проїхав вулицею низенький просторий автобус, наповнений світлом і пасажирами, як акваріум водою та рибками.

— Єні, — повторив Кукутіс, озирнувшись услід автобусу, що рушив. І в роті цього разу якийсь смак далекий з’явився, немов у язика, без допомоги якого жодне слово не вимовиш, своя пам’ять була.

Облизав Кукутіс пересохлі губи, кінчиком язика до морозного повітря торкнувся. Але повітря не було занадто морозним.

— Єні, — ще раз прошепотів Кукутіс, і смак далекий наблизився, немов пам’ять язика сама цей смак вгору виштовхувала, на язик заганяла. — Аніс! — Упізнав нарешті смак Кукутіс. — Точно, аніс! «Єні Ракі» — негайно задзвеніло в голові колись давно почуте словосполучення, що позначало турецьку анісову ракію. І язик, немов зрадівши разом із Кукутісом і водночас окремо від нього тому, що згадалися старому ці півслова, попросив безсловесно повернути той самий смак, який вони позначали, на той самий, хоч і постарілий язик.

«От шалапут! — подумав про свій язик Кукутіс. — Ти ба, що вигадав, мною командувати!»

Але права дерев’яна нога немов сама до порога кафе зробила крок. Лівій, живій, залишалося тільки другий крок зробити.

Зайшов Кукутіс усередину, і ніхто на нього й не глипнув, ніби він прозорим і невидимим став.

Зупинився відвідувач перед кухарем. А кухар — весь у білому, в білій куртці кухарській із такою вишитою на правій нагрудній кишені назвою кафе, як і на вивісці — «Yenibosna». Кудись уперед перед собою задумливо споглядає, а відвідувача не бачить.

— Guten Abend![32] — сказав йому Кукутіс німецькою, хоч і бачив, що не німець перед ним. Однак навколо — Німеччина, якою ж ще тут балакати?

— Guten Abend, — здригнувшись, відповів кухар, прокинувшись від своїх думок.

— А чому ваше кафе «Анісовою Боснією» називається? — спитав його Кукутіс німецькою.

Смаглявий кухар округлив свої оливкові темні очі.

— Ні, — спростував він, розглядаючи відвідувача. — Кафе називається «Yenibosna», тобто Нова Боснія. Так район у Стамбулі називається. Я там виріс.

— Я там був, — згадав Кукутіс.

— В Єнібосні?

— Ні, у Стамбулі. Давно. Намагався одного моряка врятувати, — Кукутіс дивився прямо в оливкові очі кухаря, чув за спиною тиху, але дуже жваву і незбагненну розмову інших відвідувачів, чув турецьку мову.

— А я думав, що Єнібосна — це як Єніракі! — зізнався після паузи Кукутіс.

Кухар обернувся, рукою вказав на пляшки ракії, що стояли на полиці за його спиною.

— Хочете? — спитав.

Кукутіс кивнув.

— Сідайте! — кухар вказав одноногому відвідувачеві на вільний столик у самому кутку кафе, поруч із шафою-холодильником, в якому пиво і лимонад пластиковими та бляшаними рядами стояли.

Кукутіс сів. Поставив кухар перед ним карафку з водою і маленьку пляшечку ракії — відкриту, без корка. Сильний п’янкий запах анісу тут же в ніс ударив.

— Їсти? — спитав кухар німецькою.

— А старими турецькими лірами заплатити можна? — поцікавився Кукутіс, згадавши, що десь у нозі сховані турецькі срібні монетки, що залишилися у нього від останньої мандрівки до Стамбула. «Коли ж це було?» — замислився він.

— Звісно, можна, — відповів кухар. — Дюрум-кебаб підійде?

— Авжеж! — Кукутіс рішуче кивнув.

Вітас вийшов із міжміського автобуса щасливий і радісний. Обійняв Ренату, котра чекала його на платформі автовокзалу, притиснув міцно до грудей, поцілував у щоку.

— Все, тепер точно можна сказати, що батько мій недаремно життя прожив! — сказав він із гордістю. — Стартовий капітал є! Цю справу треба відзначити! І перший тост — за божевільну Америку!

— Відзначимо! — Строго і з любов’ю у погляді відповіла Рената, звільняючись потихеньку від його обіймів. — Але тільки чаєм! Поїхали в кафе! І солодкого до чаю візьмемо!

Вітас слухняно відпустив її.

— Іноді мені здається, що ти за мене років на десять старша! — зауважив він, не прибираючи з обличчя все ще радісну посмішку.

Погляд Ренати, гострий, як голка, вколов Вітаса прямо в вічі.

— Я погано виглядаю? — поцікавилася вона напружено.

— Ні, — Вітас відмахнувся від її слів і погляду рукою. — Просто ти розмовляєш зі мною іноді так, як старша сестра з братом або мати з сином!

Рената все одно витягла з сумочки кругле люстерко, глянула.

— Не бреши, у мене синці під очима. Мабуть, не виспалася!

У кав’ярні на Баранаускаса неголосно грав джаз. Їхній столик виявився вільним, і Вітас спішно підійшов до нього та повісив куртку на спинку стільця. Озирнувся на прилавок, помітив за спиною дівчини пляшки з лікером і вином.

— Ти чай чи каву? — спитала Рената.

— Ага, — він кивнув. — Американо. І коньячку трішечки! Щоб зігрітися!

Рената сперечатися не стала, але сама від коньяку відмовилася. Тому Вітасу цокатися після повторення тосту «За божевільну Америку» не було з ким. Але він знайшов вихід і ніжно цокнувся з носиком Ренати, перш ніж та розгадала його задум.

— Давай міркувати, — прошепотів він. — Дивись, ми з такими грішми навіть крамничку можемо тут відкрити! Головне — придумати, чим торгувати. Ти ж продавчинею працювала?

— Так! — Рената раптом зраділа.

Згадала, як легко і спокійно їй працювалося в затишному магазинчику одягу, згадала, скільки книг там прочитала! Згадала, як рідко до них заходили покупці, і задумалася. А потім ще пригадалося, що останнього разу, коли вона повз цей магазинчик проїжджала автівкою, він уже стояв зачинений із великою паперовою наліпкою «Продається» на вітрині.

Зітхнула.

— Може, краще в Паневежисі щось відкрити? — подумала вголос. — Там і людей більше, і грошей!

— Не турбуйся! Я про ведення бізнесу вже книжок із п’ять прочитав! Ми свою нішу знайдемо! — поспішив підняти її пригнічений настрій Вітас.

Сніг знову посипався з неба. Разом із сутінками. Точніше — сутінки опускатися почали, а за ними слідом полетів униз сніг, немов підстелитися під них хотів. Щоб м’яко було їм, сутінкам, на землю лягати.

«Двірники» збивали сніжинки з лобового скла «фіата», але за відкинутими врізнобіч сніжинками летіли тисячі інших, і фари, що забарвлювали біле в жовте, ледве вихоплювали в цьому повітряному біло-жовтому морі дорогу. І це при тому, що їхали вони наразі по асфальту!

На порозі будинку Вітас затримався, збиваючи мітлою налип­лий до боків черевиків сніг. Занесли наплічник і торбу в кімнату. Вітас дві пачки стодоларових банкнот із гордістю на стіл поклав: підкинув трохи вгору, і впали вони на поліровану стільницю, наче з неба, як подарунок!

— Ну що, — його голос зазвучав рішуче та бадьоро. — У нас є ринок у тисяч п’ятнадцять потенційних клієнтів! Треба відгадати, що ми можемо їм запропонувати?

— Давай вигадуй! А я поки що вечерею займуся! — сказала Рената.

— О! — вигукнув він весело. — Може, й їм вечерю запропонувати?

Вітас залишився в кімнаті сам-один. Узяв зі столу дві пачки доларів, потримав у долонях, знову опустив, але тепер одну поверх іншої поклав. Обличчя стало задумливим.

У коридорі скрипнули двері. Почулися кроки Йонаса і ще якийсь живий галас, схожий на попискування.

Вітас визирнув у коридор. Дід якраз чоботи натягав, а біля його ніг крутилося цуценя вівчура.

— Вау! — вирвалося у Вітаса. — Звідки він у вас?

— Онучка подарувала! — Йонас обернувся. — У мене мало серце не зупинилося вчора! Заходить і простягає мені цього Ґуґласа! А він такий непосидючий!

— Ґуґласа? — вражено повторив Вітас.

— Еге, я також здивувався! Треба ж таке вигадати — собаку комп’ютером назвати!

— Ні, — поспішив заспокоїти діда Вітас. — Це не назва ком­п’ютера! Так пошукова платформа називається, де всі щось шукають!

— Нишпорка по-старому?

— Авжеж!

— Отже, могли й просто «шукачем» або «нишпоркою» назвати? — розважливо виголосив дід.

— Ні, Ґуґлас краще! — не погодився Вітас. — Шукач — це якось старомодно. А Нишпорка — це взагалі незрозуміло!

— Ну, гаразд, пішли, Ґуґласе, надвір! Будеш свою територію вивчати! — старий Йонас відчинив двері на поріг і озирнувся, підганяючи цуценя поглядом.

Песик викотився на поріг, як футбольний м’ячик. Викотився і зупинився, задерши мордочку догори.

— А ти чим думала, коли дідові цуценя купувала? — спитав Вітас Ренату за вечерею.

Рената глянула на нього здивовано.

— Серцем думала, — сказала.

— А слід було б головою, — видихнув Вітас.

Вона хотіла було заступитися за своє рішення, рота розтулила, щоб пояснити йому зрозуміло і докладно, що таке собака для діда Йонаса, котрий уже пережив своїх сімох псів і очікує смерті. Але що він збагне, якщо у нього самого досі жодної собаки не було?

Їли мовчки. Вітас жував і зиркав обережно на похмуру Ренату, котра уникала його погляду.

— Даруй, але що нам потім із ним робити? — пошепки спитав він.

— З ким? Із Ґуґласом? — вона нарешті глянула в очі Вітасу. — А що з ним треба робити? Годувати та стежити, щоб він здоровий був! Те ж саме, що треба робити з чоловіком, навіть коли він чимось невдоволений!

Вітас гмикнув, і мовчання знову запанувало над овальним столом. Дві пачки стодоларових банкнот лежали тепер на підвіконні і, здавалося, нікого більше не тішили і не цікавили.

Фургон кейтеринґової компанії посигналив перед зачиненими воротами в четвер рівно о дев’ятій нуль-нуль.

Клаудіюс розплющив очі і відірвав голову від подушки, Інґриди поруч не було. За вікном ще тягнувся світлий сухий ранок. До того ж, у цей момент він був безхмарним і тихим. Сонце, невидиме у вікні, додавало дню приємної жовтизни. А найменший вітер, якби він був, викликав би дивний гул: мабуть, коли встановлювали вікна в спальні, десь із зовнішнього боку біля рами залишилася незашпакльована щілина або заглибина, і ця пастка або перешкода ставала при найменшому подиху вітерцю майже природним «духовим інструментом», таким самим, як ото листя дерев, на яких вітрові грати звичніше та природніше.

З фургона, коли він за вказівкою Клаудіюса під’їхав до заднього, «кухонного» в’їзду в садибу, два китайці довго виносили коробки з келихами, тарілками, упаковки паперових рушників і серветок.

Клаудіюс, котрий стежив за перенесенням усього цього добра на кухню, поцікавився, чим буде пригощати гостей кейтеринґова компанія. Він якось одразу вирішив, що китайці будуть годувати китайською їжею. Працівники компанії спокійно відповіли, що вже замовлено італійську вечерю, французький сніданок, німецький обід та іспанську паелью на вечерю суботи.

— А сніданок у неділю? — уточнив Клаудіюс.

— Ми згортаємося в суботу ввечері. Але можете бути впевнені, що їжі залишиться із запасом! — відповів один із китайців.

Вони поїхали, повідомивши, що приїдуть наступного ранку до десятої.

Після пізнього сніданку Клаудіюс із Інґридою повернулися в особняк, протерли вологими ганчірками поручні та бортики дерев’яних настінних панелей. Обійшли всі коридори. Не можна сказати, що після їхнього прибирання будинок змінився на краще, ожив. Він і так перебував у хорошому стані. Мабуть, їхній попередник більше і старанніше займався чистотою в будинку, ніж порядкував у саду.

Й ось уже наступного дня, в п’ятницю, коли на кухні особняка було чути робочий гамір, а чоловічі та жіночі голоси жваво і, як здавалося, весело перегукувалися китайською, до воріт під’їхали два однакових чорних «ленд-ровери». Клаудіюс відчинив ворота, і машини, немов їхні водії бували тут уже не раз, попливли під’їзною доріжкою прямо до головного входу в особняк.

— Do you speak Russian?[33] — спитав літній чолов’яга з фігурою спортсмена та головою диригента оркестру, коли до нього підбіг Клаудіюс.

Останнє враження диктувалося, звісно, густою сивою шевелюрою, зачесаною назад. Разом із тим м’які та дрібні риси обличчя не гармоніювали ні з підтягнутою фігурою, ні з дикою, «рішучою» зачіскою.

— Розмовляю, — підтвердив Клаудіюс.

— О! Наша людина! — зрадів сивий і озирнувся на трьох молодших чоловіків і брюнетку середніх років у високих коричневих чобітках із декоративними шпорами, в джинсах і шубці лисячого кольору, котрі вийшли з «ленд-роверів».

— Ну, гаразд, показуй! Веди в будинок! — по-приятельськи поплескав сивий Клаудіюса по плечу.

Прибулі чоловіки витягли з багажників дорожні сумки. Всі, як на підбір, шкіряні. Брюнетка бадьорим кроком підійшла до багажника другої машини. Тут у Клаудіюсові прокинувся джентльмен і він кинувся до задніх дверей «ленд-ровера», що відчинилися, ввічливо перехопив із рук жінки її сумку — досить об’ємну, але не шкіряну, а зі щільної тканини, що чимось нагадувала облагороджений хіба що брезент.

Вона легко відпустила ручки торби, передоручаючи її Клаудіюсу, яскраво, по-американськи всміхнулася.

— Дякую! — видихнула і кинулася до головного входу слідом за привітним носієм.

Він ще підіймався першими мармуровими сходами, чув захоплення гостей, але краєм ока бачив, як вони жадібно озираються на всі боки, «пожирають» очима картини на стінах, ніші з вазами та статуетками, світильники та люстри.

— Ось тут спальні, в кожній є ванна, — Клаудіюс зупинився біля перших дверей із написом «Елізабет».

— Це моя! — радісно заявив сивий. — Мою першу дружину якраз звали Єлизавета!!! Зустрічаємося внизу за годину!

Двері за найстаршим і, мабуть, найколоритнішим із гостей, зачинилися.

— А яка спальня найкраща? — пошепки спитала Клаудіюса брюнетка, вклавши свої слова прямо йому в вухо. До слів додався аромат дорогих парфумів.

— Остання, «Беатріс», — прошепотів їй у відповідь Клаудіюс і тут же зауважив, як троє чоловіків, котрі стоять поруч, дивляться на нього з усмішками.

— Давайте спочатку поселимо дівчину! — обернулася до них брюнетка.

Клаудіюс відпровадив її до синьої, в зірках і планетах, спальні, заніс сумку. Коли повернувся в коридор, збагнув, що інші гості самі дали собі раду, де й кому ночувати. Коридор був порожній.

Клаудіюс знову зазирнув у спальню «Беатріс».

— Я буду в саду за будинком працювати, — вкрадливо повідомив він. — Якщо щось треба, то питайте, не соромтеся!

— А ким ви будете там працювати? — так само вкрадливо, з посмішкою спитала брюнетка.

— Садівником.

— Гаразд, працюйте! — дозволила гостя.

Небо, що вранці тішило своєю чистою, не від світу цього блакиттю, під третю годину пополудні вкрилося білими цятками хмар, які підганяв горішній вітер, і пливли вони в бік Лондона, на схід. Унизу, в саду, вітру не було. Клаудіюс клацав садовими ножицями, відсікаючи з кущів лабіринту зайву бічну порость. Гілочки, хоч і здавалися тонкими, але чинили опір ножицям, як могли. Садівник-новачок швидко відчув утому в руках. Опустивши інструмент на землю, пройшовся сам усередині лабіринту, розглядаючи його залисини. Попрацювавши ще з півгодини, повернувся в будиночок, де, на свій подив, застав Інґриду за ноутбуком.

— Тобі привіт від Ренати та Вітаса! — вона обернулася. — Їх замело снігом! Сидять на своєму хуторі!

— Передавай і їм привіт! Чай будеш?

— Буду! — погодилася Інґрида. — Я їм фотки нашого маєтку послала. І саду, й особняка, і нашого будиночка! Нехай заздрять, домосіди!

— Як гості? Оселилися? — спитала Інґрида за чаєм.

— Так, четверо чоловіків і жінка!

— Якось незвично, що ми тут не самі, — зітхнула вона.

— Вони ж до неділі! А потім усе по-старому!

— Все по-старому? — задумливо повторила Інґрида. — Ага.

Думки про Ренату та Вітаса, занесених снігом у себе на хуторі в Анікщяйському лісі, якимось дивним чином підняли настрій. І робота у Клаудіюса пішла легше, і не здавалася тепер фізично важкою. Хоча гілочки вічнозеленого чагарнику і раніше чинили опір садовим ножицям, але потроху живим стінкам лабіринту поверталася правильна геометрична форма. Нехай наразі лише з одного боку. Але коли перша «стінка» стане рівною, садівник візьметься і за другу.

Клаудіюс кинув погляд на вікна особняка. Раптом подумалося, що хтось із гостей може зараз за ним спостерігати. І він вирівняв спину, рухи рук стали точнішими, професійнішими. Клацання ножиць набуло ритму.

Хвилин через двадцять робочий запал знову вивітрився. Клаудіюс опустив масивні ножиці на землю. Перевірив час на моніторі мобільника — п’ята година. Слід би зазирнути до гостей! Дізнатися, чи все гаразд?

Немов відгукнувшись на його думки, з-за рогу будинку вийшла і попрямувала до нього садовою доріжкою брюнетка в шубці лисячого кольору.

— Здається, вас китайці шукали! — повідомила вона.

— Зараз піду дізнаюся! — заметушився Клаудіюс.

— Не поспішайте! Зачекають! — вона відмахнулася від згаданих китайців театральним жестом. — До речі, мене звати Анжела. Краще покажіть мені сад! А то мої чоловіки сіли про справи балакати, а до мене їм чомусь діла немає!

Удвох вони пройшлися алеями і доріжками, вийшли до голов­них воріт, де брюнетка зацікавлено розглядала двоповерховий цегляний будиночок.

— Такий миленький і маленький! — сплеснула вона долонями розчулено. Поглянула на будиночок ласкаво, як на кошеня.

— Так, ми тут живемо! — відповів Клаудіюс і помітив у вікні першого поверху Інґриду, котра визирала надвір.

— А це ваша дружина? — спитала Анжела.

— Так.

— Як звуть?

— Інґрида, або просто Іда.

— Симпатична! А ви самі звідкіля?

— З Литви.

— А, з Прибалтики! Добре вам! Країни у вас маленькі, людей мало, імена гарні... Що ж вам удома не сидиться? — в голосі Анжели щиро прозвучала задумлива стурбованість.

— Ну, нам же візи не потрібні. А поки молодий — хочеться поїздити, заробити.

— Щастя не за горами, як написано на набережній у Пермі, — зітхнула вона. — Воно швидше за бугром!!!

Анжела помахала рукою Інґриді. Та кивнула.

— Ходімо, не будемо вашу дружину нервувати! — брюнетка взяла Клаудіюса під руку і кивнула в бік особняка. — Ви її кохаєте?

— Звісно.

— Це добре. Мені подобаються люди, здатні на любов! А тут завжди такий вітер?

Клаудіюс озирнувся вусібіч, зупинив погляд на нерухомих вершечках алейних туй.

— Ні, там, — Анжела показала рукою на небо — там, як і раніше, на схід, у бік Лондона, летіли білі плями хмар.

— Ще б пак, часто, — закивав молодий садівник. — Але він частіше високо над землею дме, ніж тут, унизу!

Перед вечерею гості вирішили проїхатися околицями.

— А ви не заблукаєте? — захвилювався Клаудіюс, дивлячись на сивоволосого, коли той сідав за кермо джипа. — Вечерю аж о восьмій подадуть!

— Не бійся, — заспокоїв його сивий. — Ми це місце в Джі-Пі-Ес забили!

Зачинивши за машинами ворота, Клаудіюс пройшов темною туєвою алеєю до особняка. Зазирнув на кухню. Четверо китайців — двоє чоловіків і дві жінки — працювали злагоджено та зосереджено. Чотири страви з «antipasti» вже очікували на підсобному столику виносу з кухні. Один китаєць чаклував над зеленим салатом. Праворуч від дошки, над якою він руками рвав маленькі листочки, стояли в ряд кілька пляшок із оливковою олією й оцтом.

У якийсь момент він підняв запитальний погляд на Клауді­юса.

— Даруйте, — заговорив садівник. — Я просто хотів спитати... Мені сказали тільки одну кімнату для слуг приготувати, а вас четверо...

— А ми тут не ночуємо, — відповів гарною англійською китайський фахівець із салатів. — Ми тут поруч живемо, в Волтоні. Приїжджаємо, працюємо й їдемо.

Клаудіюс піднявся на другий поверх, у трапезну, де Інґрида ще раз витирала пилюку зеленою ганчірочкою.

— Китайці тут не ночують, — повідомив він. — Тоді кому потрібна ця кімната для слуг?

Інґрида дістала мобільник, набрала номер пакистанця Ахмеда й простягнула телефон Клаудіюсу.

— Спитай його!

— А я що, не сказав?! — здивувався пакистанець. — Значить, забув! Даруйте! Це для вас. Коли гості в домі, ви маєте ночувати там же. Про всяк випадок. Раптом їм щось забажається вночі!

— Для нас? — перепитала Інґрида й гмикнула. — Там же тільки ліжко і тумбочка!

Клаудіюс раптом допетрав, що він ще не бачив цю кімнату для слуг. Але бажання побачити її не виникло. Настрій трохи зіпсувався від розуміння того, що на час перебування в особняку гостей вони з Інґридою мають грати роль слуг. Але тут же в голові вишикувався ряд однокорінних зі «слугами» слів: послуга, обслуга, заслуга... І дурнувата посмішка, викликана цією лексичною грою, звернула на себе увагу Інґриди.

— Ти про що міркуєш? — спитала вона.

— Так так, якийсь дивний настрій, — зізнався Клаудіюс. — Прислуговувати нікому — гості цілком нормальні! А в такому будинку справді потрібні слуги або, як мінімум, дворецький!

Він озирнувся зусібіч, одночасно дивуючись, як природно виглядають розставлені навколо довгого столу куленепробивні крісла. Так само природно виглядав портрет пана Кравеця, що замінив суддю в білій перуці.

— Знаєш, що мене найбільше дивує? — Інґрида також озирнулася. — Тут немає жодного телевізора! Ти помітив, що в спальнях взагалі нічого немає! Навіть електрочайника!

— А навіщо тут телевізор, якщо його немає кому дивитися?! — Клаудіюс стенув плечима.

На третій день перебування в лікарні голова Андрюса перестала боліти. Він лежав на металевому ліжку із загіпсованою лівою ногою, закріпленою тросом на кронштейні в підвішеному стані.

У цій палаті лежали тільки загіпсовані. Найближчий сусіда праворуч, бородатий і кудлатий, раз по раз кашляв і вертів головою, але не для того, щоб озирнутися, а немов намагаючись вивільнити шию з надто тісного коміра. Його постійні рухи і звуки дратували Андрюса. Придивившись, він, однак, справді побачив, що і горішня частина грудей, яка визирає з-під сірої ковдри, і частково шия були немов скуті гіпсовою конструкцією.

Перед обідом у палату зайшла із маленькою валізкою худенька струнка мулатка у форменій блакитній сорочці і таких же випрасуваних штанях. Присунула стілець до ліжка бородатого сусіди. Відкрила на колінах валізку. Витягнула легку зелену накидку, підіткнула її прямо під підборіддя пацієнта, горішні краї накидки підтягла вгору. І почала обстригати бороду.

Це видовище розважило та відволікло Андрюса. Він забув про поламану ногу, про головний біль, від якого ніколи раніше в своєму житті не страждав. Він дивився, як ця моторна та швидкорука дівчина, закінчивши з бородою, взялася за безлад на голові у сусіда праворуч. Його волосся здавалося помитим, але розчесати його повністю мулатці в блакитній лікарняній уніформі ніяк не вдавалося. І вона просто обстригала кожну гульку, в яку упирався її великий довгозубий гребінець.

— Ну як ви? — з іншого боку ліжка Андрюса прозвучало запитання англійською.

Андрюс обернувся. Поруч із ним, також на стільці, сидів чоловік-лікар у сніжно-білому халаті. В руках тримав ручку та пластиковий планшет із кліпсою згори, що утримувала на планшеті якийсь формуляр. «Як це я його не помітив?» — здивувався хворий.

— Вам, сподіваюся, вже краще? — спитав медик.

Андрюс скривив губи в якусь подобу гіркої усмішки. Він знав, як виглядає, знав, що синці ще вкривають обличчя, що зашита верхня губа спухла ще більше і випирає так, немов хоче перекрити ніздрі. Знав, що садно на скроні стало синювато-багряним. Знав, що будь-яка спроба напружити м’язи в правій нозі закінчувалася різким болем вище коліна. І, знаючи це, він губився в пошуках правильної відповіді на запитання лікаря. Але очі медика майже світилися добротою. Засмучувати його правдивою відповіддю не хотілося.

— Так собі, — після паузи сказав Андрюс.

— Зрозуміло, — закивав лікар. — Все ж таки це більше, ніж просто стрес організму. Струс мозку, забої обличчя, забиття грудної клітини, ребер, тріщина великої гомілкової кістки... Але все це лікується! А тепер давайте до формальностей, — він вказав поглядом на планшет із формуляром. — Як вас звати?

— Андрюс Янушавічюс.

Медик записав ім’я, показав його хворому.

— Там «йот» після «р».

Лікар виправив. Попросив повторити прізвище і, почувши його знову, засмучено похитав головою.

— Ви самі можете написати? — запропонував він.

Передав ручку, підніс планшет так, щоб Андрюсові було зручно. Показав, куди вписувати прізвище.

— А ось тут — адресу, — вказав пальцем наступну графу.

— В Литві чи в Парижі?

— А де ви живете?

— Зараз у Парижі.

— Пишіть паризьку. Далі — рік народження.

— Тисяча дев’ятсот вісімдесят п’ятий, — прошепотів про себе литовською Андрюс, заповнюючи формуляр далі.

— У вас є якась медична страховка?

— Жодної, — відповів пацієнт.

— Ага, — закивав задумливо медик. Помовчав секунд із два­дцять, міркуючи. — Гаразд, тоді я вам не задавав це запитання, а ви мені на нього не відповідали. Може, записати вас безхатченком? Таким, як ваш товариш по палаті? — він кивнув на вже підстриженого сусіду, котрий мирно сопів уві сні.

Андрюс стенув плечима. Розгубленість на його побитому обличчі виглядала як глибока скорбота.

— Не переживайте, — промовив лікар. — Хтось зможе вас забрати додому на таксі?

— Коли?

— Можна завтра.

— Так скоро?

— Все, що треба було, ми зробили. Тепер тільки питання часу, коли зійдуть синці, коли садна перестануть боліти. Ну, і на ногу два тижні не варто ступати. Милицю для пересування помешканням можете купити в будь-якій аптеці.

— Гаразд, — видихнув Андрюс, не знаючи, радіти цій несподіваній новині чи навпаки.

Медик пішов, і Андрюс одразу ж витягнув із тумбочки мобільник. І побачив кілька пропущених дзвінків від Поля й один — від Барбори. Набрав Барбору. Домовилися, що вона приїде завтра до обіду, і вони звідси візьмуть таксі на Бельвіль. Потім набрав Поля.

— Ти чому не приходиш? І на дзвінки не відповідаєш! — спитав хлопчик замість вітання.

— Тому, що тепер я хворий! — відповів Андрюс. — У тій же лікарні, тільки у відділенні для дорослих.

— А що з тобою трапилося?

— Побили.

— Сильно?

— Не знаю. Вперше в житті побили. Нема з чим порівнювати. Мабуть, сильно. Адже ногами били!

— А хто тебе бив?

— Клоуни, — видихнув Андрюс, гірко всміхнувся й одразу ж відчув, як заболів шов на верхній губі.

Згадалися обличчя братів-албанців, сірі обличчя з сірим виразом. Жодного разу він не пам’ятав, щоб вони всміхалися, і жодного разу не бачив, щоб їх хтось забирав із кафе на роботу. «Хто їм взагалі сказав, що вони клоуни?» — подумки обурився він.

— А у мене зараз тато. Давай він тебе провідає! Ти в якій палаті?

Ганнібал зайшов у палату з бананом у руці. Банан поклав на тумбочку біля ліжка Андрюса.

— Тут у лікарні хороше кафе, і недороге, — сказав він. — Але вибір фруктів — ніякий!

Андрюс кивнув, розглядаючи його елегантне, без будь-якого сумніву, дороге пальто. Погляд його привернула лейбочка з італійською назвою фірми, пришита до правого рукава. Він згадав костюм від Г’юґо Босса зі схожою невідрізаною лейбочкою, і також на рукаві. І згадав, як розповідав про це Барбі, і вона відповіла на його подив одним словом: «Африка!»

— Хто це тебе так? — татко Поля виглядав справді стривоженим. Нахилившись ближче до лежачого, він розглядав його побите обличчя.

— Албанці. Також клоуни з кав’ярні, — Андрюс кивнув у бік вікна, немов саме там була згадана кав’ярня. — Мабуть, через конкуренцію...

— От суки іммігрантські! Fuck them! — вилаявся голосно елегантний відвідувач.

На сусідньому ліжку закашлявся підстрижений волоцюга. Його погляд, сповнений чи то подиву, чи то обурення, був прикутий до дипломата з Камеруну. Татко Поля це помітив.

— Do you speak English? — Ганнібал обережно зробив крок до підстриженого пацієнта.

— Ні, він не розмовляє, — відповів за бездомного Андрюс. — Я вже питав. Я, до речі, також іммігрант...

— Ні, — Ганнібал хитро посміхнувся. — Ти у себе вдома, в Європі. Я в інтернеті подивився про Литву... Симпатична країна. Шкода, що у вас немає посольства Камеруну! От якби було, то міг би потрапити в ваш Вільняс.

— Вільнюс, — виправив його Андрюс.

— Хочеш, цим албанцям ноги поламають? — спитав раптом тато Поля, подивившись на підвішену загіпсовану ногу лежа­чого.

Запитання застало Андрюса зненацька. Він не знав, що й сказати. В голові ніяк не вкладався дипломатичний статус Ганнібала, його дорогий одяг і пропозиція поламати албанцям ноги.

— Безкоштовно, природно, — додав він. — Це справа честі. Через них страждає мій син, через них він не має змоги з тобою спілкуватися. Поль плакав, коли ти зник.

— Не треба, — повільно та мляво промовив нарешті Андрюс, але інтонація видала його невпевненість у сказаному.

— У нас тут дружна камерунська діаспора, і коли одного з наших білі... — Ганнібал не доказав. Помовчав. Поміняв тему. — Ти ж, коли на ноги встанеш, до Поля ходитимеш?

— Певна річ! — видихнув Андрюс із полегшенням, зрадівши, що брати-албанці перестали бути темою їхньої розмови.

Після хвилинної паузи Ганнібал підвівся. Пообіцяв зайти завтра.

— Завтра мене вже випишуть, — повідомив Андрюс. — Але я спробую приїхати до Поля якнайшвидше. А поки що буду йому телефонувати. Можу й кілька разів на день.

— Візьми! — Ганнібал простягнув йому двадцять євро. — За дзвінки! Хороша ідея. Поль любить по телефону базікати! Медсестра, звісно, скаржиться. Каже, що руки втомлюються телефон біля його вуха тримати!

У палаті після його відвідин настала тиша. Заспокійлива, стерильна. Але тривала вона недовго.

— Bloody hell! — прохрипів раптом англійською підстрижений безхатченко.

Андрюс сіпнувся. Обернувся.

— То ви балакаєте англійською? — вирвалося у нього.

— Так, хай йому грець, балакаю! Чому я не маю балакати, якщо я із Шотландії?!

Сусіда по палаті зціпив зуби і неголосно завив, трохи схиляючи голову то до правого плеча, то до лівого. Він знову намагався вивільнити шию з коміра гіпсового корсета.

— А як ви сюди потрапили? — поцікавився Андрюс і тут же схаменувся, розуміючи, що питання вийшло двозначним. — У Париж, — уточнив він.

— Утік, — прохрипів волоцюга, переставши рухати головою. — Я фермером був. Узяв кредит. Розплатитися не зміг. Ферму забрав банк та на аукціон виставив. Якийсь ісландець за безцінь її купив. У мене ще було близько тисячі фунтів. Я сюди. Фунти зникли через два місяці. Роботи не було. Тут дуже легко стати безхатченком, — він важко зітхнув і знову зціпив зуби, тільки цього разу безгучно. Мабуть, гіпсовий корсет не дозволяв безболісно вдихнути на повні груди. — Зате лікують безкоштовно, — додав після паузи.

Як тільки сніг перестав сипатися з неба, старий Йонас одягнув кожуха, підняв комір, що майже повністю захищав голову від бокового та заднього вітру, взувся в чоботи і, взявши на руки Ґуґласа, вийшов на поріг.

— Ну й намело! — похитав він головою.

Опустив цуценя, і Ґуґлас побіг, як покотився, трьома східцями і, провалившись по живіт у сніг, зупинився й озирнувся на господаря.

— Не бійся, не потонеш! — Йонас усміхнувся і спустився з порога. — Пішли, я тобі твою будку покажу!

Йонас зробив кілька кроків, озирнувся і побачив, що цуценя застрягло в снігу, як криголам у льодах. Повернувся і знову підняв його на руки. Доніс до будки, там потупцяв чобітьми перед входом, ступив убік від щойно створеного твердого майданчика і знову опустив Ґуґласа вниз. Не просто на засніжену землю, а прямо в будку, та так, щоб мордочкою до отвору.

— Ну, як тобі тут? — спитав, спостерігаючи за здивованим песиком.

Ґуґлас висунув мордочку назовні, підняв очиці на діда, потім знову всередині сховався. Стариган присів навпочіпки, зазирнув усередину будки. Цуцик якраз сіно на підлозі будки обнюхував.

— Давай, давай! — підбадьорив песика Йонас. — Тут до тебе Барсас жив! Хороший був пес! Гавкав дзвінко — як на трубі грав! Нюхай, нюхай! Запах попередників треба знати! Ходімо, я тобі покажу, де він тепер!

Руки Йонаса вийняли цуценя назовні.

Біля засніженої могилки Барсаса старий Йонас знову, крекчучи, присів навпочіпки.

— Ось тут наш Барсас тепер! — сказав, дивлячись на поздовжній горбок. — Зовсім поруч! А ось там, — він пересунув погляд на ряд наступних горбочків, що впирався в стару яблуню. — Там його попередники: Саргіс, Рексас, Арас, Партизанас, Мікіс і Брюселіс! Брюселіса я пам’ятаю — він рудий був! Зовсім безпородний, але веселий! Він зі мною в один рік народився. А помер, коли мені чотирнадцять виповнилося. Я батька питав: ти чого йому ім’я міста дав? Та ще й чужого? А він мені у відповідь: «Щоб не забути, звідки брат останнього листа надіслав!» А потім ще сказав, що, за чутками, Брюссель — місто веселе та безглузде, таке ж, яким рудий Брюселіс і виявився!

Ґуґлас слухав старого господаря уважно, але не слова, а голос та інтонації. І весь час намагався морду підняти, щоб язиком до дідового обличчя дотягнутися.

— Та припини ти підлещуватися! — ухилився дід від чергової спроби цуцика дістатися до його підборіддя. — Ти навколо дивись і звикай! Тепер це твоє господарство буде! Тепер тобі його охороняти та вартувати, щоб ніхто тут нічого не вкрав: ні машину Ренати, ні нашу комору, ні мітлу з порога будинку! Ну, давай, принюхуйся до свого нового життя!

Дід Йонас відпустив цуценя з рук біля могилки Барсаса. Ґуґлас відбіг на метр, покрутив мордою навсібіч і повернувся до старого, смішно підстрибуючи.

Подув холодний вітерець, подув із боку лісу, і цуцик негайно повернув мордочку назустріч вітру. Став придивлятися. Може, вирішив, що вітер — це дихання, і тепер намагався побачити того, хто дихає таким холодом.

— Гайда до будки! — закликав дід Йонас і, озираючись на песика, пройшовся до дерев’яного будиночка, мешканцем якого безмаль півтора десятка років був добрий та іноді занадто мовчазний Барсас.

Ґуґлас наздогнав господаря, підбіг до входу в будку й озирнувся на Йонаса, немов хотів спитати: що йому робити далі? Лізти в будку чи залишитися назовні?

А Йонас раптом згадав маленьку п’ятирічну Юрате. Згадав, як вона носила розмочений у молоці хліб Рексасу. Рексасу тоді також було років зо п’ять, але в собачому вимірі. У людському вимірі він їй годився в батьки, в зрілі батьки! Рексас, мабуть, був найдурнішою собакою серед семи, яких пережив Йонас. Може, так і не можна було думати про собак, але Йонас думав. Перш за все тому, що кілька разів знаходив біля будки то дохлу куницю, то білку. Ясно було, що спочатку ці звірята здохли десь неподалік, а потім пес, оббігаючи свої володіння, знаходив їх і приносив до будки, де намагався з’їсти. Може, він тільки грався, але наслідки завжди виявлялися для нього сумними. То він душився вовною і потім два тижні відкашлював її, то мучився шлунком. Йонас, звісно, стежив за ним, і раз чи два навіть викликав знайомого ветеринара, котрий краще тямив у коровах і конях, ніж у собаках. Ветеринар цей першим і сказав, що цей пес — дурний, і краще його з прив’язі не спускати. Але Йонасу, хоч він і визнав Рексаса дурнем, шкода було собаку, і вечорами він розстібав нашийник і давав йому волю до ранку. Адже для того, щоб добре охороняти територію, свобода собаці ой як потрібна! А Юрате вирішила, що Рексас слабеньким народився, і йому потрібна допомога. І замінив цей пес їй ляльку, став живою і водночас іграшковою дитинкою для маленької дівчинки. І той до неї прикипів так сильно, як дитина, що іще не знає світу, прив’язується до своєї матері. Чекав її, стрибав на ланцюгу так, що задні лапи тварини злітали біля будки вище за морду, бо морду вище ланцюг не пускав. Їв розмочений у молоці хліб і їв із таким апетитом, ніби думав, що це м’ясо! Адже м’ясо таке ж важке, як литовський чорний хліб! Їв із таким апетитом, що Юрате стояла перед ним, як загіпнотизована, і бігла потім із порожньою мискою у будинок за новим хлібом із таким виразом обличчя, ніби вона рятує песика від голодної смерті!

— Ет, дурня, — видихнув Йонас, дивлячись на Ґуґласа. Але видихнув ніжно та сумно. І збагнути збоку, про кого він зараз думав: про Ґуґласа, Рексаса чи про свою недолугу доньку Юрате, було неможливо.

Ґуґлас застрибнув животиком на край входу в будку і смішно заметиляв задніми лапками. Заліз усередину, зник там і через мить знову носа назовні висунув.

— Давай звикай! — прошепотів Йонас. І тут же зашепотів свої думки, які цуцика не стосувалися. — І навіщо їй та Італія? Юрате так само про Англію торочила! Казала, мріяла, розповідала! І поїхали вони туди з Римасом, щоби більше ніколи не повернутися... Яблуко від яблуні... Юрате — в Англію, Рената — в Італію...

Спекотно стало Йонасу. Гаряче і незатишно в теплому кожусі з піднятим великим коміром, що закривав шию та голову до верхніх кінчиків вух. Захотілося зняти кожуха, захотілося трохи охолонути, прохолоду відчути.

— Ну, що, Ґуґласе, підемо назад? — звернув Йонас свій погляд знову на цуцика. — За кілька тижнів будеш уже в будці ночувати! Підростеш, застрибувати всередину навчишся, гавкати, господаря вітати! А наразі пішли в будинок! Тобі треба зігрітися, а мені, навпаки, охолонути!

Люблять же люди всіляке про сусідів вигадувати! Ось і поляки скільки за його життя поганого про німців понабазікували. І в гості вони майже нікого не кличуть, якщо покличуть, то рівно одну котлету на гостя зроблять і добавки не запропонують, і що чужого на поріг не пустять, а якщо чужий удруге в двері постукає, то відразу в поліцію телефонують! І що поліція у них зла і гладка, як російські жандарми, і відразу кийком б’є, а тільки потім питає: в чому річ?

І так, пам’ятав Кукутіс, як колись давно після першої війни і перед другою справді дали йому за німецьким столом тільки одну котлету! Але ж і самі також тільки по одній з’їли! Час був важкий, на язиці щодня замість післясмаку їжі смак голоду залишався. Щоб змити цей смак голоду, доводилося по кілька чарок шнапсу перед сном випивати. Шнапсу німці йому, Кукутісу, ніколи не шкодували. І собі не шкодували. Шнапс у них був. І добре ж змивав цей шнапс смак голоду з язика! Так добре, що спав потім Кукутіс глибоко і без снів. Спав так, як може спати тільки той, хто переїв і перепив.

Ось і зараз лежав він у чистому ліжку у незнайомих німців у давно знайомій Тюринґії в акуратному цегляному будиночку на два поверхи, в кімнатці, де збереглися сліди чужого дитинства. Поруч ще три таких спаленьки, і в одній — якраз у сусідній — також дитячій, тільки не колишній дитячій, як ця, з блакитними шпалерами, по яких білі хмарки і такі ж білі аероплани літають, спить зараз хлопчисько років дванадцяти, пустотливий, як литовець, допитливий, як норвежець, веснянкуватий, як фін. Але він усе одно німець, і звати його Вольфґанґ, як Моцарта. Й ось лежить він за стіною і спить, а години зо дві тому за вечерею, сидячи за столом разом зі своїми гостинними дідусем і бабусею, він розповідав Кукутісу, як машину для шиття валіз вигадав! І дідусь із бабусею його слухали уважно, але з посмішками на обличчях і гордістю за онука в мудрих, примружених прожитими літами очах.

«Для цієї машини треба тільки, щоб електрика була постійна», — продзвенів у пам’яті Кукутіса голосок Вольфґанґа.

«Треба, щоб усе було постійним», — долетів із пам’яті тут же голос його дідуся.

«І чого мені не спиться?» — подумав дещо засмучено Ку­кутіс.

«Тому, що ти про добрих німців думаєш!» — підказала спокійна, трохи сонна думка.

«А про кого мені думати?» — спитав її Кукутіс.

«А ні про кого не думай!» — порадила вона.

Послухав її Кукутіс і тут же заснув.

А на ранок у дверцята колишньої дитячої постукали.

— Frühstück![34] — привітно повідомив старий господар будинку.

— От тобі й на! — здивувався Кукутіс, підіймаючись із ліжка. — Уже й поснідати без мене не можуть!

Той же Вольфґанґ уже сидів за квадратним столом у чистій їдальні. Сива господиня тарілку сиру та ковбаси на стіл поставила, булочки — білі та темні — вже лежали хлібними яблуками в плетеному кошику. Маслянка відкрита, а в ній — квадрат апетитного жовтого вершкового масла.

Вольфґанґ вихопив із миски, накритої стьобаною іграшковою ковдрою, варене яйце, взявся його чистити.

— Він нам стільки радощів додає! Шкода, що завтра йому вже додому! Два тижні пролетіли як два дні, — теревенила господиня, хоч і сивоволоса, але не стара жінка, явно на років десять молодша за свого чоловіка.

— Так, син його забере. Час уже і в школу! — додав господар. І тут же інакше якось усміхнувся, винуватою посмішкою. — Даруйте, мало не забув! Сусіда сьогодні після обіду в Фульду їде, він вас туди підвезе!

— А це по дорозі на Париж? — уточнив Кукутіс.

— Ну, так. Може, і не зовсім пряма дорога, але точно в бік Парижа!

Після сніданку Вольфґанґ покликав Кукутіса в свою кімнату. Там на письмовому столику лежало велике — на всю стільницю — креслення машини для шиття валіз. З пластикової чорної скляночки стирчали гостро наточені олівці. Праворуч — три технічних довідники, складна обчислювальна лінійка.

— А я думав, що тепер усе це на комп’ютерах роблять! — здивувався Кукутіс.

— І я вдома все на комп’ютері роблю, а тут дідусь заборонив. Він мені навіть смартфон брати із собою заборонив, але я взяв! — по секрету повідомив підліток і витягнув мобільник з-під подушки на своєму ліжку. — Тут стільки всього напхано! Й забавки, і програми різні! Нам у музеї перші телефони показували, так вони взагалі нічого не вміли!

— Ну, — зауважив із посмішкою старий Кукутіс, — перші телефони тільки для телефонних дзвінків вигадали!

— Але все одно раніше все було простим і нецікавим, а тепер — навпаки! — впевнено заявив хлопчик.

Кукутіс насупився.

— Як ти думаєш, що це таке? — спитав він, піднявши над своєю дерев’яною ногою широку штанину.

— Старий протез! — бадьоро відповів Вольфґанґ.

— І як ти гадаєш, для чого він? — продовжив Кукутіс.

— Щоб по землі ходити.

— Ну так, — закивав Кукутіс, і на його обличчі з’явилася хитра посмішка. — А тепер дивись! Я ось тут сяду, — він сів за стіл. Нахилився до дерев’яної ноги, відстебнув її й акуратно опустив поверх креслення машини для шиття валіз. — Що ти бачиш?

— Деревина! — недбало вимовив підліток.

— Правильно, — рука Кукутіса потягнулася до ледь помітного колечка. Два пальці висмикнули з допомогою колечка круглячок дерев’яної поверхні, а під ним виникла вузька, сантиметрів два в діаметрі, кругла ніша. Кукутіс нахилив ногу до себе, ніша нахилилася своїм отвором униз, і з неї висипалися два наперстки, десяток тонких швейних голок, стягнутих ґумкою, і дві великі циганські голки.

— Ого! — здивовано видихнув хлопчик. — А ці для чого?

Він узяв двома пальчиками масивну циганську голку.

— Можна валізи шити або лагодити, можна відірвану підошву до черевика назад пришити, — пояснив старий.

— А там ще потайні місця є? — зацікавився Вольфґанґ.

— Звісно, є! Ось скринька для документів, ось для фляжки, тут для грошей, тут для печива або бубликів! — Кукутіс не відсував, але просто водив пальцем по нозі, затримуючи палець біля чергового, ледь помітного срібного колечка, за яке, певна річ, можна було б легко потягнути.

Хлопчик захоплено провів по дерев’яній нозі долонькою.

— І де це такі роблять? У Кореї? — спитав він.

Кукутіс перевернув ногу на інший бік і показав хлопчику акуратненько найдрібнішими срібними цвяшками прибиту до горішньої частини ноги бронзову пластинку, на якій красувався барельєфний напис: «Made in Lituania».

— Літуанія! — заворожено повторив Вольфґанґ. — А можна, я сам різні скриньки у вашій нозі відчиню, подивлюся?

— Дивись, — дозволив Кукутіс. — Тільки все на місце поклади! Щоб я потім не переплутав. Особливо, якщо ліки витягнеш!

Хлопчик спочатку лічив срібні колечка, за які можна було потягнути. Нарахував їх більше тридцяти. Потім став то одну шухлядку висувати, то другу, то круглу кришку витягати і під неї зазирати.

Кукутісу сподобалася цікавість хлопчиська. Він спочатку спостерігав за ним, а потім у свої власні думки пірнув. Сидів, опустивши погляд, і про минуле думав.

Думав довго, поки двері в спальню хлопчика не були відчинені і дідусь Вольфґанґа не повідомив Кукутісу, що сусіда вже готовий виїжджати і машина на вулиці.

Тут уже і підліток начебто відразу ж збагнув, що настав час залишити дерев’яну ногу в спокої. Подякував Кукутісу. Поспостерігав, як швидко й уміло старий свою штучну ногу на місце ременями пристебнув, руку йому на прощання по-дорослому потиснув і залишився в кімнаті над кресленням машини для шиття валіз працювати.

Сусіда — молодечий, коротко обстрижений чолов’яга в костюмі з краваткою, що визирала з-під чорної пухової куртки, повів Кукутіса до свого старенького, але доглянутого бронзового «мерседеса».

— А речей у вас немає? — здивувався він, озирнувшись на пасажира.

— Є, все, що треба, у мене з собою! — запевнив його Кукутіс.

— То ви туди ненадовго, — здогадався господар «мерседеса».

— Ні, ненадовго, — підтвердив одноногий старий. — Мені взагалі не туди, мені далі!

Господар коричневого «мерседеса» дещо спантеличено зирк­нув на Кукутіса, але тут же змінив вираз обличчя і погляд на ввічливо-байдужий. Відкрив свої дверцята, кивнув старигану-пасажирові на дверцята з іншого боку.

Дід хлопчика Вольфґанґа помахав рукою від’їжджаючому сусідові та гостю, котрого по доброті душевній і завдяки своїй особ­ливій інтуїції, що безпомилково розділяла незнайомців на доброякісних і злоякісних, ще в місцевій пивничці примітив і після двох келихів пива і сорока хвилин розмови до себе запросив.

Машина залишила затишне, як старовинний образочок, взяте взимку в снігову рамку містечко. Водій дивився вперед і з пасажиром не балакав. Пасажира стало хилити в сон — надто вже рівною знову здалася очищена від снігу дорога.

— А їхати довго? — спитав, позіхаючи, Кукутіс.

Водій відірвав праву руку від керма і простягнув її до квадратного апарата, причепленого на липучці з внутрішнього боку лобового скла. Натиснув на ньому кнопку.

— Час у дорозі дві години тринадцять хвилин, — повідомив механічний жіночий голос. — Температура зовні мінус два. Вологість сорок шість відсотків.

— Спасибі, — сказав Кукутіс і засумнівався, чи варто було дякувати? Може, десь перед його сидінням на панелі «мерседеса» є кнопка, після натискання на яку інший механічний голос, швидше за все — чоловічий, сам каже: «Дуже дякую»?

Усміхнувся Кукутіс власній фантазії. Ще поміркував, що людина так довго звільняла собі руки, вигадуючи різні верстати та машини, роботів та інші самостійні механізми для заміни людського докладання зусиль, а тепер ось узялася за те, щоб звільнити собі ще й рота! Але навіщо? Для того, щоб мовчати? Щоб у природі менше гамору було?

Заплющив Кукутіс очі, щоб картинки за склом машини увагу не відволікали. Повернувся з посмішкою на губах до роздумів про надлишки людського галасу. Подумалося раптом, що й справді все менше і менше голосів людських у природі чутно. Раніше, бувало, йдеш з одного боку вулиці, а по іншій і в інший бік твій старий знайомий суне. Гукнув його, перебалакали гучно через вулицю, дорогу не перейшли, і кожен свій шлях продовжив. А тепер же обов’язково хтось дорогу перейде, і погомонять вони майже пошепки, ніби й вулиця чужа, і тротуар чужий. Пошепки й попрощаються. А ще, подумалося Кукутісу, люди співати перестали. І хорів у містах та селах не чутно, і просто пісень. Як заборонив хто! Може, дійсно якийсь європейський закон прийняли про заборону зайвого людського шуму. Тоді зрозуміло, що під заборону і розмови гучні потрапили, і спів, і крики радощі, і зойки горя.

Так від цієї думки і задрімав Кукутіс на рівній дорозі. Встиг тільки ще подумати про те, що двигуна мерседеса йому не чутно. Майже безгучно машина котиться, немов і машинам особливим указом заборонили голосно їздити!

А «мерседес» покотив заснулого одноногого подорожнього далі, і не бачив він гарних кірх і кнайп у маленьких придорожніх селах, не бачив високих ярмаркових стовпів-щогл, на які весною забави заради будуть чоботи й інші призи підвішувати, щоб у чоловіків навесні життєвий азарт прокидався. Не бачив усього цього і водій, котрому правила водіння давно приписали тільки на дорогу дивитися і на знаки над нею та по її узбіччях. Так і їхав нерухомо і правильно, не порушуючи встановленого ладу та відчуваючи в цьому непорушну основу стабільності свого й узагалі життя.

І раптом далеким знайомим напівдзвоном заторохтів десь поруч із Кукутісом будильник. Може, навіть у кишені штанів. Він ще очі не протер, як уже руками кишені обмацав. Не було там будильника, хоча колись давно, дуже давно, носив Кукутіс у кишені маленький німецький.

А напівдзвін тривав. Розплющив Кукутіс очі. Тут же на собі косий погляд водія спіймав, невдоволений погляд.

— Вам телефонують, відповідайте! — строго сказав він.

— У мене немає телефону, — промовив розгублено Кукутіс, продовжуючи слухати дивний механічний звук десь поруч, немов під собою. — Може, це ваш телефон під моє сидіння закотився?

— Мій телефон так не дзвонить, — спокійно відповів водій. — Мій телефон голосом дружини каже: «Візьми трубку!»

Нахилився Кукутіс вперед і трохи ліворуч, до живої ноги. Спробував руку під сидіння просунути та помацати там. Пройшлися пальці по ворсистій підлозі «мерседеса», ні на що не натрапили. А напівдзвін тривав.

Водій зуби зціпив і став пильніше вперед вдивлятися.

«Що він там побачити хоче? І так же все видно!» — роздратовано подумав Кукутіс.

А водій тим часом швидкість скинув та, доїхавши до заправки, на неї звернув. Тільки не до бензоколонок, а на парковку. Двигун вимкнув, з машини вийшов, обійшов її і дверцята з боку Кукутіса відчинив. Холодний вітерець дихнув в обличчя старому.

— Нумо, виходьте! — попросив господар «мерседеса».

Вибрався Кукутіс назовні і збагнув, що дивне напівдзвінке торохтіння разом із ним вийшло. Зробив три кроки в бік від машини — і звук цей разом із ним відійшов.

Водій також до пасажира впритул наблизився, прислухався, потім навпочіпки сів, повільно опустився, так, немов на ходу перевіряючи: з якої частини тіла у Кукутіса дзвін лунає.

— Це у вас у нозі, — здивовано промовив він нарешті. І кісточкою зігнутого вказівного пальця правої руки по дерев’яній нозі Кукутіса стукнув.

— Що за чортівня! — нахилився й Кукутіс до своєї ноги.

Підняв штанину, торкнувся долонею до гладкого полірованого дерева. Зачепив кілька маленьких срібних кілець. Відчув вібрацію, що збігалася з ритмом дивного телефонного дзвінка. Знайшов місце, де вібрація здалася сильнішою. Потягнув у тому місці за колечко, витягнув прямокутну кришечку, під якою колись давно дві плитки шоколаду ховав. І тут же напівдзвін голоснішим став. Поставив Кукутіс дерев’яну ногу так, аби отвір цієї ніші вниз до землі нахилився. Трусонув важкою ногою. І в підставлену під нішу долоню випав мобільний телефон — той самий, який хлопчисько Вольфґанґ йому показував. Спочатку захотілося його відразу кудись викинути, як болотного гада. Неприємно ж у руці щось тремтяче і неживе тримати!

— Візьміть! — простягнув Кукутіс водієві телефон на долоні. — Не знаю, як його вимкнути!

Господар «мерседеса» підняв мобільник до очей і прицільно правим пальцем натиснув одну з кнопок. У світ навколо двох чоловіків, котрі стояли на парковці, повернулася гармонія, повернулася тиша. Поруч із дорогою шипіли шинами машини.

— От бешкетник! — усміхнувся Кукутіс. — Це він мені навмисне свій телефон в ногу заховав! Подумав, що я — ворог прогресу! Та який же я ворог? У мене просто для прогресу місця немає в кишенях! І в нозі вільного місця немає... Хоча ні, він же знайшов! Це тому, що я, коли шоколадки з’їв, нові не купив!

Водій дивився на Кукутіса дивним, трохи роздратованим поглядом. Він, імовірно, вже й не радий був, що погодився сусідського гостя до Фульди довезти!

— Ви його Вольфґанґу поверніть, — попросив, кивнувши на телефон у руці водія, Кукутіс.

— Звісно, — відповів той і пішов до своїх дверцят.

Кукутіс також сів у машину. Майже нечутно завівся двигун, і бронзовий «мерседес» знову на дорогу виїхав.

Зітхнув одноногий мандрівник із полегшенням і спіймав себе на думці про те, що і йому зараз тиша подобається, що і йому зараз хочеться, щоб тиша тривала, щоб водій мовчки вів машину і щоб жоден новий настирливий дзвін чи галас поруч не ви­никав.

Суботній ранок вразив Клаудіюса своєю дивовижною тишею. Розплющивши очі, він нерухомо дивився на білу стелю та жовтий абажур. За вікном розливалося сліпуче сонячне світло. Хотілося опинитися там, надворі, у парку, під сонцем, але неприємна розбитість, фізична втома утримували Клаудіюса на широкому, м’якому ліжку.

Він повернувся набік до вікна, і в голові зашуміло. Зашуміло, як учора на кухні, коли китайці розкладали їжу по тарілках.

Гості минулого вечора зажадали, щоб обов’язки офіціантів взяли на себе Інґрида з Клаудіюсом. Китайцям ця ідея сподобалася. Вони навіть пригостили молоду пару тим, що подавалося для гостей: «спаґетті дель маре» зі смачними, хрумкими на зубах восьминіжками та креветками.

Й ось коли вечеря неспішно підійшла до кінця, сивий Роман попросив Клаудіюса залишитися і посидіти з ними у «вузькому чоловічому колі». Анжела пішла спати. На столі з’явилися кілька різних пляшок віскі. Клаудіюс приніс квадратні склянки з товстого скла. Зголосився сходити на кухню за льодом.

— Взимку? Не треба, — зупинили його гості.

Сивий Роман розставив пляшки в певному порядку. Потім пояснив: «Будемо плисти вгору! Від острівного віскі до високогірного!»

Наливав він дещицю. Сам пив смакуючи, як на дегустації. Троє молодиків намагалися копіювати його, навіть склянки до рота підносили також повільно, але на їхніх обличчях, на відміну від обличчя їхнього старшого приятеля, не читалося задоволення, тільки цікавість.

— А ви добре знаєте пана Кравеця? — спитав через якийсь час Клаудіюс, відчувши, як випите віскі з кожною хвилиною додає йому сміливості.

— Ні, — хитнув головою Роман. — Я з ним тільки по скайпу спілкувався. Але начебто чолов’яга нормальний. За роботу розплачується вчасно. А сюди нас покликав — це ніби як бонус!

— А що ви для нього робите? — поцікавився молодий литовець.

— Різне, — Роман відмахнувся. — Приглядаємо за його бізнесами. А ти як сюди потрапив?

— Дружина. Вона десь оголошення про вакансії прочитала!

— Так, вона у тебе жвава! — закивав сивий. — Такій увага потрібна! — і він підморгнув Клаудіюсу.

Бажання продовжувати спілкування у Клаудіюса зникло, але й піти з-за столу було нечемно. І він просто пив віскі, повільно пригублюючи й смакуючи, очікуючи, коли ж гості самі вирішать розійтися.

Однак замість того, щоб розійтися, вони попросили Клаудіюса піднятися нагору, розбудити їхню супутницю Анжелу та переконати її спуститися до них у залу. Двері в спальню «Беатріс» виявилися відчиненими. Анжела спала на тому ж ліжку, на якому кілька ночей тому вони з Інґридою солодко втішалися одне одним. Спогад про це зіграв із Клаудіюсом злий жарт, або виною все ж було випите віскі, але коли він намагався розбудити брюнетку, погладжуючи її по голому плічку, вона зупинила його долоню своєю, опустила його долоню до своїх грудей, і тут юнак обм’як, піддався, і вже за кілька хвилин обпікся жаром її тіла під теплою пуховою ковдрою. Електрони, молекули, бозна-що це було, що штовхнули його в спину, але тільки енергія, що виникла несподівано в тілі Клаудіюса, вирвалася назовні з такою пристрастю, що Анжела жалібно застогнала, також притискаючись усім тілом до несподіваного нічного коханця, охоплюючи його руками та ногами. Ця енергія, як цунамі, накрила його з головою, зупинила думки. І тільки через півгодини, зужита, вона розвіялася, зникла, залишивши Клаудіюса в стані солодкої знемоги. І думки повернулися. Разом із острахом, що зараз ось-ось хтось із гостей може зайти в незамкнені двері спальні «Беатріс». Зайти і спитати, чому вони з Анжелою не зійшли вниз?

Клаудіюс ще обіймав Анжелу, а думки вже відсували його від неї, думки лякали, просили, вимагали. І він їм поступився. Добре, що обійми Анжели ослабли. Вона чи то спала, чи то перебувала в стані тієї самої солодкої втоми, яка, якби не думки, ще довго могла б додавати Клаудіюсу задоволення.

Спускався він дерев’яними сходами навшпиньках, намагаючись не видати жодного скрипу, жодного шереху. На другому поверсі біля зачинених дверей у залу завмер і прислухався. Спокійна чоловіча розмова, яка звучала за дверима, переконала Клаудіюса, що про нього забули. Він також вирішив забути, забути про цей вечір, про гарячі долоні Анжели. Двері в кімнату для слуг також були відчинені. Клаудіюс замкнув їх за собою на засув. Постояв кілька хвилин над ліжком, звичайним двоспальним ліжком, не таким «закличним», як інше, в спальні «Беатріс». Постояв, втупившись заспокійливим і стверезілим поглядом у нерухому Інґриду. Постояв і, роздягнувшись, поліз до неї під ковдру.

Парк Бут Шомон, зелена родзинка Бельвіля, під неяскравим зимовим сонцем миттєво наповнювався життям, виманюючи на свої алеї десятки неприкаяних пенсіонерів, матусь і няньок із візочками, дам із песиками. І вони прогулювалися алеями до ставка, на міст над ставком, що вів до штучної, насипаної сто років тому гірки-скелі, на вершечку якої біліла романтична альтанка. До альтанки пенсіонери та мами-няньки не підіймалися, милувалися нею знизу. Вона здавалася їм далекою та недосяжною, як перший поцілунок. До альтанки звивистою, але короткою стежкою прямували завжди закохані та просто молодь.

Барбі якось залізла туди із сенбернаром. І вирішила більше до альтанки не підійматися. З її висоти було видно весь парк і його межі, було видно, що парк невеликий і затиснутий «стіною» зі звичайних паризьких шести-семиповерхових будинків із маленькими квартирками і маленькими вікнами.

Зате коли прогулюєшся алеями, то Парижа не видно взагалі. Не видно і не чутно. І можна забутися та думати, що ти десь в іншому місці, в іншому парку. В якомусь будинку у Вільнюсі.

Барбора щоразу сердилася на себе після того, як згадувала Вільнюс. Навіть не через сам Вільнюс, а через те, що в цих спогадах, куди б вона не швендяла улюбленим містом дитинства, а опинялася обов’язково на Німецькій вулиці біля вікна кав’ярні «Coffee Inn». Приходила туди, стояла і зазирала всередину, де за вік­ном сидів Борис. Сидів і чекав її. А дівчина загадувала: ось якщо він найближчої миті відірве погляд від свого айфона і помітить її, то вона зайде. А якщо ні, то ні. Але він завжди відривав погляд і встигав навіть усміхнутися до закінчення цієї миті, якій Барбора вручала долю свого дня.

Ні, вона більше ніколи туди не прийде! Вона це знає точно. У неї є куди піти у Вільнюсі, коли вона туди повернеться чи просто заїде на тиждень.

Сенбернар Франсуа, що слухняно та ледачкувато чвалав поруч із Барбі і ніколи не натягував повідець, раптом зупинився. Барбора також зупинилася, озирнулася. Собака дивився на іншого сенбернара на паралельній алеї.

Другий сенбернар слухняно йшов поруч зі своїм господарем, не натягуючи повідець. Він тільки кілька разів озирнувся на ходу, немов відчувши погляд Франсуа.

«А якщо ми приїдемо до Вільнюса вдвох, то тим більше ніколи не підемо в цю кав’ярню, — Барбі повернулася до своїх думок. — Або навпаки — підемо саме вдвох! Аби він бачив!»

— Повернись у Париж! — сердито прошепотіла собі Бар­бора.

І думки заспокоїлися. Спогади зникли. Залишився тільки парк, залишилося сонце над ним і мініатюрна кучерява мама з візочком, котра мимохідь всміхнулася і дзвінко, але не голосно гукнула їй:

— Salut! Ça va?[35]

Пройшовши метрів із десять, Барбора згадала її, пригадала кав’ярню біля Пер-Лашез. Озирнулася.

«Ще зустрінемося, — подумала і зиркнула на собаку. — Обов’язково зустрінемося після обіду, коли й я буду з візочком, а не з тобою!»

Вдома на Барбору чекав гарячий обід і Андрюс на алюмінієвій милиці.

— Ще тиждень, і гіпс можна знімати! — повідомив він, розливаючи в тарілки курячу юшку з вермішеллю. — Як песик?

— Не хворіє, — пожартувала Барбора і придивилася до його обличчя. — Синців уже не видно! Нічого не болить?

— Ребра трохи. І нога, якщо на неї ставати. А так — порядок! Завтра збираюся до Поля!

О другій годині, коли Барбі вийшла до кафе на рю де Бельвіль, аби прийняти від Лейли візочок із Валідом, сонце на паризькому небі затулили хмари.

Лейла, замість того, щоб просто передати візочок і показати, де пляшечка з молоком, стала торочити про якогось троюрідного брата Рашида, котрий зустріне Барбору о третій годині на розі рю Клавель і рю Фессар і забере з візочка гостинець від родичів із Бейрута.

Настрій у Барбори впав. Вона мріяла про спокійні алеї парку Бут Шомон, а не вузькі тротуари вуличок Бельвіля і галас проїжджаючих машин і автобусів.

— У вас занадто багато родичів, — сказала вона роздратовано і тут же спіймала на собі сердитий погляд Лейли.

— В усіх, хто із Бейрута, дуже великі сім’ї! Ви просто нічого не знаєте про Бейрут! І знати не хочете! — заторохтіла англійською Лейла. В її очах блиснула злість.

Однак дуже швидко маленька арабка взяла себе в руки. Витягла з яскравого китайського гаманця, що ховався в торбинці, тридцять євро і простягнула Барборі.

— Відвезіть, а потім гуляйте по парку до п’ятої!

Вигляд трьох червоних десятиєврових банкнот не те що заспокоїв Барбору, але швидше змусив її взяти себе в руки і промовчати у відповідь на «бейрутський» випад Лейли, спрямований явно не проти Барбори особисто, а проти всіх, хто не з Бейрута. Пальці стислися в кулачки, але тільки на мить. Молода жінка взяла гроші, кивнула відчужено і повезла візочок униз по рю де Бельвіль.

Вулиця гула, гарчала моторолерами, нервувала водіями легковиків, котрі нетерпляче сигналили автофургонам, що зупинилися на мить перед ними для доставки товару. Назустріч підіймався живий потік містян, але всі вони легко та звично відсторонювалися, пропускаючи молоду жінку з візочком. Дехто навіть сходив на проїжджу частину, щоб Барбора могла спускатися безперешкодно і без зупинок. І по той бік вулиці рух пішоходів здавався таким же метушливим і жвавим. Тут, на відміну від алей парку Бут Шомон, усі поспішали в міру свого віку. Навіть літні жінки з високими чотириколісними сумками, більше схожими на урну для сміття, тягнули ці торби в бік улюблених супермаркетів так цілеспрямовано, ніби почувалися набагато молодшими за свій вік.

Бічним зором Барбора помітила, як із тротуару протилежного боку рю де Бельвіль на неї кілька разів на ходу обернувся високий хлопець, мабуть, справжній француз, а не просто житель Парижа. Темне коротке пальто, випрасувані штани. Акуратна зачіска, відповідна до його худого обличчя. В руках — нічого. Це «нічого» дивним чином здивувало Барбору. Молодик ішов трохи швидше і також униз вулицею. І знову озирнувся й явно поглянув на неї. Може, вони навіть зустрілися поглядами, але Барбора не була впевнена. Адже він негайно відвернувся, як тільки втямив, що вона його бачить. І пришвидшив крок.

Барбора стенула плечима. Навіщо молодику задивлятися на жінку з дитиною, нехай навіть молоду та вродливу? Вона всміхнулася і навіть захихотіла. Адже він думає, що це її дитина!

Настрій покращився. Забулася неприємна розмова з Лейлою. Забулася мета цієї прогулянки і пакет із гостинцями з Бейрута, що лежить всередині візочка поруч зі сплячим Валідом. І що стало причиною такого вибуху сміхотливих радощів, виштовхнувши геть із голови неприємні думки та неспокій? Проста чоловіча цікавість до незнайомої вродливої жінки, проявлена пильним і водночас напівтаємним розгляданням її обличчя?

Барборі знову стало смішно. Ні, Париж кращий за Вільнюс. Не тільки більший і гарніший, але й кращий! У Вільнюсі їй ніколи не доводилося переживати таку різку та швидку зміну емоцій, як тут. У Вільнюсі вона не переживала за найближче майбутнє, там почувалася захищеною, як дитина в утробі матері. А тут... Тут вона вже народилася і мала сама навчитися ходити та спілкуватися.

Жінка повернула праворуч на рю Клавель. До зазначеного Лейлою рогу, де її зустріне троюрідний брат Лейли Рашид, залишалося йти хвилин із десять.

Снилася Ренаті віхола. Швидше за все, через нещодавній снігопад і через пов’язане з цим снігопадом занепокоєння, адже вранці треба було відвозити Вітаса на автовокзал в Анікщяй. Він записався на семінар для бізнесменів-початківців у рідному Каунасі. Участь у семінарі коштувала недешево, триста літів, але провадив його «гуру підприємництва зі США», котрий відкрив, якщо вірити рекламі, десятки фірм по всій Європі та став партнером сотень молодих підприємців по всій Східній Європі та Південній Азії.

— А що він може знати про бізнес у Литві? — здивувалася Рената, коли днів п’ять тому вперше почула про нього від Вітаса. — Цивілізований бізнес — скрізь однаковий, — відповів їй Вітас. — А нецивілізований — скрізь різний, але нецивілізованому бізнесу семінарами не зарадиш!

Рената від бізнесу була така далека, як Земля від Місяця, або Литва від Кореї. А у Вітаса — навпаки: ділова жилка виявилася такою цупкою, як линва! І чим більше про це Рената міркувала, тим більше помічала практичність свого обранця. Спочатку вона пов’язувала цю практичність із тим, що Вітас, на відміну від неї, виріс у великому місті. Але не кожному, хто виріс у місті, до снаги продати сім новеньких і одночасно старих радянських «чорних скриньок» за суму, на яку можна у них в Утенському краї, в Анік­щяйському лісі два-три роки жити!

Завірюха уві сні несамовитіла, завивала. І чувся в ній ще якийсь страшний, тонкий звук, схожий на плач немовляти. Рената накрила була голову подушкою, потім відсунула подушку набік, на край ліжка, потім знову під голову її уві сні засунула. А хуртовина все не влягалася, і це ридання, що проривалося крізь завивання вітру, ставало все надривнішим. І все страшніше ставало уві сні Ренаті, і піднялася вона — перед очима сніг замерехтів, заблищав, у вуха холодний вітер ударив — побігла босоніж по холодній, колючій від сніжної кірки, що провалювалася під ногами, землі на дитячий плач, гадаючи, що хтось залишив під відкритим небом візочок із дитиною, що ось-ось замерзне на смерть. Побігла, зупинилася і збагнути не могла: звідки вона цей плач, цей звук чує? Він то з-за спини долітав, то збоку.

Від страху стало їй задушливо, і навіть піт на чолі виступив. Чи це на гарячому чолі сніжинки розтанули?

Прокинулася. Розплющила повіки — стихла хуртовина. В голові також рейвах влігся. Розступилася трохи темрява перед її поглядом. Побачила дівчина потилицю Вітаса. Той спав на боці, обернувшись до неї спиною. Лежав нерухомо. Спробувала вона до його дихання дослухатися, і несподівано знову плач або звук, на плач схожий, долетів до її вух. Завмерла. Так, не вчулося!

Обережно, щоб не розбудити Вітаса, вона спустилася з ліжка п’ятами на холодну підлогу, підійшла до дверей у коридор.

«Ой, та це ж Ґуґлас!!! — втямила вона, знову почувши скигління цуценяти. — Що з ним?»

Вийшла в коридор, увімкнула світло і тут же заплющила очі.

Ґуґлас сидів перед багаторазово фарбованими зеленими дверима діда Йонаса.

— Це він тебе витурив? — усміхнулася Рената. — Правильно, ти ж не кімнатна болонка! Дякуй, що він тебе відразу в будку не засунув!

Опустилася навпочіпки перед цуциком, погладила. Той лизнув у відповідь руку Ренати і знову заскиглив, обернувшись до замкнених дверей.

— Погано, Ґуґласе! — погрозила йому Рената пальчиком. — Господар спить, а ти його посеред ночі розбудити хочеш! Так справжні собаки не роблять!

Вона вимкнула світло. Щеня замовкло, лягло відразу ж під зеленими дверима.

Рената повернулася до себе. Здалося їй, що Ґуґлас знову заскиг­лив, але вже тихіше.

Лягла в ліжко, залізла під теплу ковдру. І затягнув її сон на таку глибину, де ніякі звуки з поверхні життя не були чутні. Затягнув швидко, майже миттєво. Тільки дзвінок мобільника зміг її звідти витягнути, та й то не відразу.

— Ренато! Вставай! — додався до дзвінка шепіт Вітаса. — У мене автобус через годину!

Усе ще сонна, Рената вмилася холодною водою та поквапилася на кухню. Ввімкнула кавомолку і під її розсипчастий гул прокинулася остаточно.

Випили кави, з’їли по канапці та вийшли в коридор. Цуцик лежав під дверима діда Йонаса, лежав майже нерухомо.

— Подивися! — Вітас звернув увагу Ренати на подряпаний кігтями край дверей унизу, на здерту зелену фарбу і темно-синю, що визирала на місці останнього фарбування. — Мабуть, намагався відчинити двері лапою, от дурне!

Рената постукала в двері діда. Не дочекавшись реакції, смиконула на себе, відчинила. На половині діда панувала тиша.

Дівчина зазирнула в кімнату, зайшла в спальню, двері до якої старий Йонас ніколи не зачиняв.

Дід Йонас лежав на ліжку потилицею на подушці. Його розплющені очі нерухомо дивилися в стелю. Руки лежали поверх ковдри вздовж тіла. Рот був відкритий, немов завмер на півслові: півслова вилетіло, а півслова в роті залишилося.

— Діду! Не лякай! — прошепотіла Рената, зупинившись над ним. — Ти що, помер?.. Ти ж казав, що Йонаси не вмирають?!

— Ренато, поїхали! — долинув голос Вітаса.

Рената заперечно похитала головою. Хотіла крикнути щось у відповідь, але не змогла. В очах зібралися сльози.

— Де ти? — голос Вітаса пролунав ближче, і кроки його прозвучали поруч. — Що тут?

— Дідусь помер... — прошепотіла Рената, не обертаючись до Вітаса, не відриваючи погляду від застиглого обличчя старого Йонаса.

Вітас опустив на підлогу наплічник, зібраний у дорогу.

— Приїхали, — сумно зітхнув він. — Треба телефонувати в поліцію, — додав тут же.

— Навіщо? — спитала Рената відчужено.

— Ну, смерть же... Кудись треба телефонувати!

— Може, в «швидку»?

— Навіщо в «швидку»? — здивувався Вітас.

Дівчина стенула плечима.

— Гаразд, я сам зателефоную в «швидку», — сказав раптом хлопець і, залишивши на підлозі свій наплічник, покинув кімнату.

Через півгодини вони сиділи і пили чай за маленьким круглим столиком діда. Пили мовчки. Двері в спальню старого Йонаса була зачинені. Рената їх сама зачинила. Відчинять, коли приїде лікар. У коридорі знову скиглив Ґуґлас.

— Він, мабуть, голодний! — сіпнулася раптом Рената.

Але залишилася сидіти.

— Треба його віддати комусь, — запропонував Вітас. — Добре, що він ще маленький і не встиг до старого прив’язатися!

Рената зиркнула на Вітаса, але нічого не сказала.

За віконцем біля червоного «фіатика» Ренати зупинилася карета «швидкої допомоги».

Лікар постукав підошвами черевиків на порозі, збиваючи сніг. Зайшов у спальню до діда, залишивши за собою двері прочиненими. Повернувся в кімнату.

— Ну ви й забралися! Ми до вас ледве доїхали! — поскаржився він. — Я вам довідку випишу, а забирати ми його не будемо. Зателефонуйте в ритуальне бюро, вони заберуть!

Рената кивнула.

— Вам цуценя вівчура не потрібне? — спитав медика Вітас.

Лікар — чоловік років сорока в окулярах на тонкому носі і в довгому пальті, одягненому на білий халат, поглянув на хлопця здивовано.

— Ні, дякую! У мене алергія на собачу вовну! — повідомив він.

Поки чекали машину з ритуального бюро, Рената та Вітас вийшли постояти на морозі. Рената зробила кілька кроків до будки, прислухаючись до хрускоту снігу під ногами. Всміхнулася, пригадавши, як багато років тому дід учив її варити компот зі снігу та варення. Десь тут же на подвір’ї вони запалили багаття, поставили над ним триногу, а в казанок стариган насипав прямо із землі найчистішого свіжого снігу, який полив вишневим варенням — спустошив у цей сніг літровий слоїк!

На поріг будинку вискочило цуценя. Двері були ледь причинені, і песик зміг їх виштовхнути навстіж. Обтрусився, озирнувся навсібіч, затримавши погляд на Вітасові та Ренаті, і побіг до будки. Застрибнув усередину.

— Я піду знайду йому щось попоїсти! — сказала Рената.

Чорний мікроавтобус із гарним і траурним білим логотипом ритуального бюро на боках приїхав години через півтори. Жінка в довгому чорному пальті, зайшовши в будинок, відмовилася від запропонованого чаю. Витягнула формуляр і ручку. Записала ім’я та прізвище покійника, рік народження, точну адресу. Забрала довідку про смерть, залишену лікарем.

Рената раз по раз зазирала у віконце, за яким перед будинком стояли та курили двоє працівників ритуального закладу, котрі приїхали з нею. Одягнені в усе чорне, вони виглядали як чиновники або політики.

— Ви одяг підібрали? — спитала раптом жінка.

— Одяг? — Рената подивилася на неї розгублено.

— Ну, так, — жінка в пальті кивнула. — Той, у якому він вирушить від вас востаннє, — ця фраза прозвучала, як рядок із вірша, та й вимовила вона її співуче, з почуттям.

— Треба його одягнути? — в голосі Ренати почувся переляк.

— Ні, ми самі! Ви тільки виберіть і нам передайте!

Рената розсунула стулки дідової шафи. Завмерла на мить, помітивши, що половину плічок в шафі займають сукні та сарафани покійної бабусі Северюте. Нарешті, відвернувшись від них, дівчина провела рукою по костюмах і піджаках старого Йонаса. Згадала, що його улюбленим був сірий. Витягнула. На тих же плічках під піджаком висіла майже біла, але все ж трохи салатова сорочка, і зав’язана, схожа на зашморг блякло-синя краватка.

Коли мікроавтобус виїхав, тиша в будинку задзвеніла. Рената затулила долонями вуха, зайшла в спорожнілу дідову спальню. Побачила книжку на тумбочці, а на ній — окуляри. Рука сама потягнулася до шухляди, взялася за дерев’яний круглячок ручки. Шухляда відсунулася.

Рената занурила досередини свій погляд, зовсім не цікавий, а втомлений і наляканий смертю. У куточку ліворуч побачила кілька купюр по двадцять літів і розсип монеток, поруч паспорт і пенсійне посвідчення, праворуч — записник і ручка, трохи глибше — невелика посріблена рамочка з фотографією молодої Северюте. Витягла нотатник. Погортала. На деяких сторінках непевним почерком написано було кілька слів, на інших — кілька рядків. Відкрила останній запис, якраз за кілька аркушів до закінчення книжки.

«Якщо стану попелом, то вистачить його на те, щоб усі могилки моїх песиків посипати», — прочитала дівчина.

Сліз у Ренати більше не було. Вони скінчилися, як гроші у бідака. Згадала дівчина минулу ніч і попискування Ґуґласа. «Значить, песик відчував, що господар умирає! Рвався до нього попрощатися, а я його не пустила...»

— Знаєш, він хотів, аби його кремували, — сказала Рената Вітасу за пізнім обідом.

— Тоді треба кремувати, — кивнув хлопець.

Він зателефонував у ритуальне бюро, побалакав, вочевидь, із тією ж жінкою в чорному, котра приїжджала до них близько полудня. Потім знайшов Ренату — та неспішно і зосереджено мила посуд на кухні.

— Уявляєш, у Литві немає жодного крематорію! — сказав він.

— А де ж вони кремують мерців? — здивувалася Рената.

— Ніде або за кордоном. Один крематорій будується в Кедайняї. Найближчий працює в Ризі.

— У Латвії? — Рената задумалася. — Тоді що?

— Нічого страшного. Вони сказали, що можуть його відвезти в ризький крематорій, це, звісно, коштує грошей, але у нас же є! Тільки якщо вони повезуть, то треба буде знайти його паспорт! Про всяк випадок.

— Паспорт у тумбочці, в його спальні, — сказала Рената і з острахом зиркнула на стелю. Їй здалося, що вона захиталася. Однак люстра, що висіла на короткому чорному дроті, не руха­лася.

Ренаті захотілося на вулицю. Вперше за все життя їй було незатишно та холодно у власному будинку.

— Нумо поїдемо в місто! — попросила вона Вітаса.

— Певна річ. Нам і так туди треба! Візьми паспорт дідуся, відвеземо!

Зимові сутінки оповили Анікщяй вуаллю, через яку освітлені вікна та віконця виглядали ще гарнішими, ніж зазвичай, виглядали казково.

Насамперед вони заїхали в ритуальне бюро. Пані в чорному виявилася метким похоронним менеджером: тут же зателефонувала в Ригу, записала старого Йонаса на кремацію на післязавтрашній ранок, на одинадцяту. Паспорт старого додала в папку з іншими супровідними папірцями.

— Вам із нами їхати не треба! — порадила функціонерка. — Час від часу ми туди наших покійників возимо. А прах вони нам кур’єрською поштою надсилають. Ми вам зателефонуємо, коли прийде. З оплатою — ось банківські реквізити, — простягнула папірець. — Можете або через банк, або інтернетом сплатити!

— Інтернетом, — твердо вирішив Вітас.

Їхній столик у кав’ярні на вулиці Баранаускаса виявився вільним, і вони згаяли за ним не менше двох годин, випивши спочатку кави, потім чаю, з’ївши по два тістечка, які не додали солодощів у настрій Ренати.

— Вам песик не потрібен? — уже виходячи, спитав Вітас у молоденької офіціантки. — Вівчур, породистий, ніжний!

— Він жартує! — сердито вставила Рената, кинувши на Вітаса невдоволений, гострий погляд і спантеличивши дівчину-білявку в чепурному фартушку.

— Я — спадкоємиця хутора і собаки, — додала вона тим самим тоном вже в машині. — І я й буду вирішувати, що робити з цуценям і з хутором!

Вітас промовчав до самого будинку. А вдома настрій Ренати повернувся до норми, вона принесла з дідового креденса недопитий бальзам і дві чарочки.

— Дідусю, за тебе! — сказала, споглядаючи на двері в коридор. — Хоч ти і не любив закордон, а все одно довелося після смерті в Латвію їхати...

Вітас мовчки пригубив бальзам.

— Ґуґлас залишиться тут, — твердо промовила Рената після паузи.

— Отже, і ми залишимося? — невпевнено перепитав Вітас.

— І ми, — Рената кивнула. — Принаймні я!

— Гаразд, — примирливий погляд Вітаса торкнувся її очей. — Залишимося... Я ж не проти.

Усю суботу Клаудіюс намагався уникати Анжели. Двічі ходив пити чай у їхній будиночок біля в’їзних воріт. Кілька разів зачинявся в кімнаті для слуг, що стала їхньою тимчасовою спальнею. Він умовив Інґриду обслуговувати гостей за обідом без його допомоги. Й Інґрида погодилася. Поки вона носила страви в залу, китайці нагодували Клаудіюса їжею, приготованою для себе: «лакованими» свинячими вушками і рисом із чорними грибами.

Клаудіюсу стало незручно, коли Інґрида, поставивши на столик біля великої посудомийки брудні тарілки, підійшла і прошепотіла ніжно в саме вухо: «Чоловіки хочуть, щоб ти з ними потім посидів!»

Клаудіюс мало не похлинувся. Правда, слово «чоловіки» його потішило. Адже вона не сказала «гості». Та й слово «потім» означало, що на той час Анжела піде. Або погуляти, або в свою спальню. На прогулянку, швидше за все, вона не піде. На вулиці весь день було вогко, накрапав дощик і тільки під вечір начебто перестав.

— Ну, де ж ти пропадаєш? — зустрів його запитанням сивий Роман.

Клаудіюс кивнув усім чотирьом, присів за стіл.

— У нас проблема, — цілком серйозно заявив коротко стрижений блондин Діма. — Ти можеш з’їздити в супермаркет і купити віскі? Ти ж англійською вільно шпариш!

— У мене немає прав... та й, якщо чесно, я взагалі не вмію кермувати машиною.

— А як же ти тут живеш? — здивувався Діма. — Пішки в магазин ходиш?

— Ні, дружина привозить.

— Гаразд, тоді поїдеш із нами, допоможеш із перекладом.

Вони виїхали на джипі втрьох. Сеня і Валик залишилися сидіти за столом обідньої зали.

До Вейбриджа доїхали хвилин за десять.

Праворуч вуличка, з якої ніби й починалося з цього боку містечко Вейбридж, немов зробила кілька кроків назад і оголила п’ять невеликих комерційних закладів, серед яких продуктова крамничка виділялася винесеними назовні ящиками з овочами та фруктами.

Роман припаркував машину. У продуктовій крамничці — магазином називати цей заклад можна було тільки з великою натяжкою — відразу ж за вхідними дверима ліворуч сидів бородатий індус.

— Спитай, чи є у них віскі? — він подивився на Клаудіюса.

Клаудіюс обернувся до індуса, але спитати не встиг. Слово «віскі» явно виявилося знайомим продавцю, і він показав жестом на полиці над своєю головою, де в ряд стояли на висоті, доступні тільки йому, пляшки з міцними напоями. Роман також зауважив їх. Підійшов ближче. Придивився на етикетки.

— Не дуже, — зітхнув він.

— Можна в «Вейтроуз» поїхати, там вибір великий! — запропонував Клаудіюс.

Роман відмахнувся. Він став повільно, диригуючи продавцеві-індусу правою рукою, показувати на вибрані пляшки віскі, водночас читаючи їхні назви по складах.

— «Джейм-сон», «Ка-на-ді-ан клаб», «Ла-га-ву-лін», «Ла-фройг».

Індус слухав клієнта, роззявивши рота, і після кожної назви знімав із горішньої полиці замовлену пляшку. На «Ла-фройг» він, щоправда, завмер.

— No «Lafroig»! — сказав він зі співчуттям у голосі. — Maybe «Balvenie»?[36]

— Ну, давай своє «Балвені»! — погодився Роман.

За годину Клаудіюс уже намагався відрізнити «Балвені» від «Джеймсона». У принципі, це виявилося легше, ніж він гадав. Ще легше було відрізнити «Лагавулін» від трьох інших сортів віскі. А ось великої різниці між «Джеймсоном» і «Канадіан клаб» Клаудіюс відчути не зміг, хоч і намагався кілька разів. Роман уже втомився йому повторювати, на які відтінки смаку та післясмаку треба звертати увагу. Роман на той час уже втомився, його погляд блукав невпевнено по обличчях своїх молодих друзів, намагаючись знайти підтвердження, що процес дегустації віскі додає їм задоволення. Але насправді лише Клаудіюс виявляв цікавість до віскі, тому очі Романа частіше зупинялися на молодому литовцеві, ніж на супутниках-співвітчизниках, котрі тепер уже пили віскі, як горілку чи ром.

— Щось мені холодно! — раптом заявив сивий Роман. — Ти тут за господаря, — звернувся він до Клаудіюса. — Давай розпали камін!

Погляд Романа вперся в чорну й велику — два метри на півтора — нішу каміна під портретом пана Кравеця.

Присів навпочіпки, поставив кілька полінець «хатинкою», всередину «куреня» засунув велику сіру пігулку для розпалювання, чиркнув камінним сірником, схожим на паличку для їжі з китайського ресторану. Піґулка закуталась у блакитне полум’я. Полум’я потихеньку розгорялося і за кілька хвилин стало тягнути свій вогняний язик до дров.

— Еге, для такого каміна на вечір кубометр дров знадобиться! — протягнув Роман.

— Та тут у саду дерев повно, — вставив і свої «п’ять копійок» Діма. — Якщо треба, можна і нарубати!

Слава Богу, ідея «дроворуба» Діми зависла в повітрі й розчинилася. Ніхто цю тему не продовжив. А Роман долив собі в склянку віскі й підійшов ближче до каміна. Задивився на палаючі дрова.

У неділю вдень гості поїхали. І в маєтку враз стало якось по-особливому незатишно. Може, через раптово виниклу тишу?!

Інґрида поскаржилася на головний біль і попросила Клаудіюса самому навести в оселі лад. А Клаудіюс вирішив нікуди не поспішати — все ж таки неділя. І вони сиділи на кухні у своєму будиночку з червоної цегли. Сиділи, пили чай і мовчали. Інґрида раптом хитро всміхнулася і витягла з кишені джинсів п’ять стодоларових купюр. Склала їх віялом, помахала перед обличчям.

— Ось, — вимовила мало не з гордістю. — Чайові з Пермі!

Клаудіюс поклав на кухонний столик свої дві сотні доларів.

— Мої чайові менші, — сказав він.

— Не дивно! — Інґрида стенула плечима. — Вони ж бачили, хто тут насправді працював, а хто — ні!

— А мені не за роботу... Мені за компанію. Хоча і перекладачем я у них був, коли їздили за віскі. Та вони і без мене спільну мову з продавцем знайшли!

— А віскі залишилося? — поцікавилася Інґрида.

— Залишилося! — закивав Клаудіюс. — Принести?

Дівчина заперечно похитала головою.

— Можеш сам випити, коли все прибереш!

Нагадування про роботу цього разу змусило Клаудіюса піднятися з-за столу.

Повітря в їдальні просяклося задимленою вогкістю. Вночі, коли камін горів, теплий запах багаття здавався бонусною добавкою до смаку віскі. Вікна були зачинені. Опалення автоматично відімкнулося о другій годині і знову ввімкнулося о восьмій ранку. За цей час і температура в приміщенні опустилася, і вогке нічне повітря проникло в залу через димохід, пролізло й «увійшло» через камінну нішу.

Клаудіюсу на мить стало зимно, і погляд сам знайшов на столі чотири пляшки віскі з різними етикетками: дві порожні та дві недопиті.

Легко здолавши спокусу, він поставив у каміні «хатинкою» останні невикористані дрова, запалив.

У коморі знайшов велюрові ганчірочки для меблів і, прибравши зі столу пляшки та склянки, поклав їх на підлогу біля каміна, взявся за благородну інкрустовану стільницю.

У якийсь момент в їдальню зазирнула Інґрида.

— Я з’їжджу у Вейбридж! — сказала вона і зникла.

Коли Клаудіюс повернувся в будиночок із червоної цегли, на кухонному столику так само лежали стодоларові банкноти.

Годинник показував пів на восьму. Інґриди ще не було.

Готової вечері також. Клаудіюс відчинив холодильник. Не знайшовши в ньому нічого втішливого на свій голод, заварив чай.

У завіконній темряві помітив якийсь рух. Вимкнув на кухні світло і збагнув, що на вулиці знову пішов сніг — його великі повільні пластівці гарно опускалися вниз на невидиму зараз землю. Зробив ковток чаю в темряві. Темрява немов зробила його міцнішим.

«Де ж Інґрида? — подумав він. — Треба їй зателефонувати!»

Подумав, але не зробив. Вирішив чекати.

Гарячий чай розбудив у роті смак допитого сьогодні «Лагавуліна». Після закінчення прибирання, коли вже і пляшки, і склянки, і піалки з-під горішків та оливок були перенесені в кухню та складені в посудомийку, Клаудіюс дозволив собі трохи розслабитися. Кухня особняка була набагато просторішою за їхню маленьку кухоньку в будиночку біля в’їзних воріт. Обробний дубовий стіл в її центрі легко дозволив би обробити на ньому свинячу тушу. Але цього разу він був вільний від дощок, ножів та іншого кухонного начиння. Його можна було б сприйняти за трапезний стіл для челяді, для слуг. І він, Клаудіюс, сидів за ним сам-один, поставивши перед собою пляшку віскі, склянку та тарілку, в яку витрусив із пластикового контейнера, знайденого у величезному дводверному холодильнику, шматочки смаженого бекону. «Цікаво, це китайці не доїли чи гості? — подумав Клаудіюс. — У будь-якому разі — дякую!». Він прислухався до хрускоту холодного смаженого бекону на зубах.

Випивши та закусивши «по-англійськи», знову занепокоївся про Інґриду. Вийшов на поріг будинку, вслухаючись у лютневу темряву. Нічого.

— Який довгий вікенд, — прошепотів сам собі.

Захотілося спати. Зайшов до їхнього будиночка з червоної цегли. Піднявся в спальню і приліг, не роздягаючись, поверх ковдри. Задрімав, але десь хвилин через сорок злякано розплющив очі, увімкнув світло.

— Інґридо! — гукнув він. — Ти тут?

Ніякої відповіді.

Клаудіюс спустився на кухню. Годинник показував пів на одинадцяту.

— Щось трапилося? Аварія? На вулиці дощ, а вранці падав сніг. А вона на машині! Тут, в Англії, весь рік на літній ґумі їздять! На літній ґумі по снігу?!

Клаудіюс занервував, зателефонував Інґриді на мобільник. У відповідь — нескінченні довгі гудки.

«Треба щось робити!» — сказав він собі.

Натягнув куртку, вліз ногами в черевики, вийшов.

Тепер замість дощу на землю падав мокрий сніг. Через цей сніг нічого навколо видно не було. І чутно нічого не було — звичайна глуха нічна тиша, крізь яку, тільки якщо сильно дослухатися, можна розібрати окремі далекі звуки — дзижчання віддаленого звідси на кілька миль «моторвея»; потяг, що «в’їжджає» у тишу і «виїжджає» з неї, іноді летючий експрес, а іноді той, що повзе із усіма зупинками до станції Гілфорд; гул літаків, що знижуються для посадки в аеропорту Хітроу; десятки і сотні інших звуків, об’єднаних саме своєю віддаленістю звідси і своєю непевністю.

Клаудіюс нервово подався до гаража. Ця дія здавалася йому зараз найлогічнішою. Інґрида поїхала на машині, отже, і шукати їх треба разом — її й машину. Вони мають бути укупі.

Підошви черевиків залишали на снігу темний, мокрий слід. Клаудіюс відчував, як сніг пом’якшував кожен крок, не давав йому відчути під ногами відштовхуючу твердь. Обійшов особняк праворуч — так шлях до гаража був коротшим.

Задні ворота — звичайні, металеві, пофарбовані в чорне, — були зачинені. Але на засніженій доріжці від воріт і до гаража виднілися дві темні смуги — сліди від коліс машини.

«Сніг же ще не йшов, коли вона поїхала!» — пригадав Клаудіюс, підходячи до зачинених гаражних воріт. Постоявши перед ними і ще раз переконавшись, що сліди машини «впираються» в гараж, він спантеличено відійшов на кілька кроків і задумався. Озирнувся, уважніше оглядаючи засніжену землю. Якщо вона повернулася і не зачинилася в гаражі, то мала би піти звідси в будинок. А отже, десь тут мають бути й її сліди!

Двічі вдарив п’ястуком по металу воріт. Метал загудів.

— Ідо! Ти тут? — гукнув юнак.

Знову відійшов і сів навпочіпки, розглядаючи землю. Йому здалося, що він знайшов один слід, уже засипаний свіжим снігом.

Витягнув мобільник і знову набрав її номер. У вухо вдарили довгі гудки, але одночасно він почув ще якийсь звук, схожий на приглушений телефонний дзвінок. Опустив руку з мобільником, і віддалений дзвінок пролунав чіткіше — він долинав із гаража, крізь зачинені металеві ворота.

— Ідо! — знову гукнув Клаудіюс і ще раз стукнув п’ястуком вільної руки по металу.

Відповіді не було. Зовсім розгублений, він спробував пригадати: а чи є в їхньому будиночку дублікат ключів від гаража?

Немає чи є, а перевірити треба. Треба взяти всі ключі, які є в будинку, і перевірити: раптом хтось підійде і відчинить ці ворота! Може, у неї нервовий зрив, і вона сидить у гаражі в машині, навмисне зачинилася від нього. Настрій у неї було не дуже, це Клаудіюс бачив! Дівчина сказала, що болить голова, але при цьому сіла в машину і поїхала у Вейбридж?!

Клаудіюс рішуче попрямував назад до будинку, обходячи цього разу особняк з іншого боку. Вийшовши на ріг, озирнувся на задні ворота, які звідсіля ледь виднілися. Адже вони також замикаються на ключ. А чи був ключ від воріт в одній зв’язці з ключами від гаража? Та й у гаража ж, крім двох воріт, є ще й двері, і всі на замках!

Проходячи повз головний вхід в особняк, Клаудіюс кинув погляд на східці, вкриті снігом меншою мірою, ніж земля. Далебі, снігу просто було складніше втриматися на гладкому камінні.

Клаудіюс зупинився. Придивився уважніше — здалося, що він бачить сліди. Підняв погляд на фасад будівлі. І раптом ошелешено втупився в крайнє ліве вікно третього поверху. У вікні світилося. Ні, не яскраво. Світло немов пробивався через нещільно запнуті штори. Але світло в кімнаті було.

«Беатріс» — згадав Клаудіюс назву цієї спальні.

Хутко піднявся сходами на поріг головного входу, потягнув на себе ручку важких дверей. Двері виявилися незамкненими. Непроглядна темрява зустріла Клаудіюса всередині. Він увімкнув світло і побіг мармуровими сходами на другий поверх, потім дерев’яними сходами на третій, до спалень.

— Ти чого? — викрикнув він, коли, прочинивши двері в спальню «Беатріс», побачив Інґриду, котра нерухомо сиділа за столиком трюмо перед дзеркалом.

Дівчина поглянула на нього здивовано й утомлено.

— Іди відпочивай! — сказала вона. — Я сьогодні тут залишуся. До ранку.

Клаудіюс розтулив було рота, але так нічого й не сказав. Тільки продовжував глипати на неї.

— Ти зле виглядаєш, іди лягай спати! Мабуть, також втомився, — ці слова Інґрида вимовила ніжніше та м’якше.

І Клаудіюс вийшов зі спальні «Беатріс». Вийшов мовчки та зачинив за собою двері.

— Мабуть, також втомився... — повторив собі кілька разів пошепки, спускаючись сходами до виходу назовні.

Уже в будиночку з червоної цегли, в їхній спальні, в ліжку під ковдрою йому стало холодно. Він лежав і мерз, лежав, поки не заснув попри цей холод, усупереч своїй сьогоднішній душевній невлаштованості, що виникла завдяки Інґриді. Просто втома, підігріта віскі, перемогла.

А вранці Інґрида, немов нічого не сталося, смажила яєчню з беконом і гукнула Клаудіюса снідати.

— Мені там дуже сподобалося, в «Беатріс». Хотіла перевірити, чи зможу я сама заснути в такому великому будинку!

— І як? — спитав сонний Клаудіюс.

— Змогла! — Інґрида кивнула і гордо всміхнулася, вочевидь, дуже задоволена собою.

Час завжди летить зі швидкістю часу. Набагато повільніше за літак чи навіть автомобіль. Швидкість — шістдесят секунд за хвилину. Тобто хвилина в хвилину. Швидкість руху часу завжди збігається зі швидкістю часу — шістдесят хвилин на годину. Тому навіщо поспішати?

Кукутіс стенув плечима і попросив у дівчини за стійкою ще чаю. За вікнами падав мокрий сніг. Саме цей сніг і змусив Кукутіса в найближчу кав’ярню зайти.

«А що, коли в чай трохи бренді додати?» — подумав Кукутіс.

І тут же схвалив цю думку дією. Витягнув із ноги фляжечку срібну, відкрутив накривку і налив трохи в порожнє горнятко. Незабаром дівчина новий чайник із чаєм клієнту принесла. Розвів Кукутіс бренді чаєм і ковток зробив.

— О! Це інша справа, — прошепотів вдоволено.

У дівчини раптом мобільний музикою зазвучав. Здригнувся єдиний клієнт кафе, злякано на свою дерев’яну ногу зиркнув — чи не вона це знову пожартувати над ним вирішила?

Але мелодія дзвінка вже обірвалася і замість неї неголосно та мелодійно зазвучав голос дівчини.

Усміхнувся Кукутіс. Згадав хлопчиська Вольфґанґа та його витівку зі своїм телефоном, засунутим потай у його, Кукутіса, улюблену дерев’яну ногу.

«Еге, — раптом настрій його змінився. — Але ж так потайки що завгодно в мою ногу підкласти можна! Навіть гранату! Треба б, як у радянські часи, «інвентаризацію» провести! Може, і справді щось іще підклали? Або навпаки — витягли! Тільки ось де цю інвентаризацію провести? Не тут же за столом!»

Він озирнувся навсібіч і засмучено похитав головою.

— Вам щось іще? — спитала, відвернувшись від телефону, дів­чина.

— Ні-ні, дякую! — заспокоїв її Кукутіс.

Знову чаю з бренді ковтнув. Знову недавній телефонний напів­дзвін-напівторохтіння з пам’яті зринув. І та ж пам’ять з-під пла­стів збережених із минулого звуків і запахів виштовхнула нагору ще один дзвін — дзеленчання справжнього будильника, який із ним, із Кукутісом, майже всю Першу світову пройшов. Той будильничок розміром не перевищував кишеньковий годинник на ланцюжку, але, звісно, був товстіший і з блискучим дзвіночком на обідку. Солдат Кукутіс носив його по черзі то в лівій кишені штанів, то в правій. Було це незручно, але які на війні зручності? Головне, що так він завжди знав, де його будильник. Навіть коли спав, не роздягаючись, і лежав на тому боці, кишеня якого спорожніла, все одно відчував присутність будильника в іншій кишені. Однополчани спочатку сміялися над ним: ну треба ж, інші, убивши ворогів, забирали собі як трофей кишеньковий годинник, а йому, котрий проштрикнув багнетом в атаці якогось нещасного коротуна, дістався будильник з кишені вбитого. Але не залишати ж будильник мертвому! Мертвого вже ніхто не розбудить! І ось після цього тижнями ходив Кукутіс в атаку або просто з шанців стріляв і задовольнявся будильником, час перевіряючи, або наставляючи його, щоб о шостій ранку задзеленчав, якщо йому фельдфебель о четвертій ранку дозволив ще дві години поспати. Але потім під час чергової атаки знову прошив він багнетом бідолаху-ворога, і вже у того в кишені срібний кишеньковий годинник знайшов зі срібною накривкою, що захищає скло циферблата від подряпин. Усередині накривки — гравірування з вензелями убитого і написом «Komm als Sieger zurück!»[37]

«Повернуся, повернуся!» — шепотів собі тоді молодий солдат Кукутіс, перекладаючи срібний трофей, що цокав, у кишеню, вільну від будильника. Відтоді став Кукутіс власником двох типів часу: того, що тільки себе показує, і того, що в потрібний момент розбудити тебе може. І перестали однополчани над ним сміятися і жартувати, але кривилися завжди, коли його будильник дзвенів — не подобалися їм на війні мирні звуки. Так Кукутіс для себе вирішив. Але стишити дзвін будильника ніяк не міг.

А коли вибухнув біля нього снаряд, і відірвало цим вибухом у Кукутіса праву ногу разом зі штаниною, в кишені тієї штанини відірвало і будильник. І відтоді не мав Кукутіс будильника, а тільки кишеньковий годинник — срібний, зі срібною накривкою, що захищає скло циферблата від подряпин і з написом на внутрішньому боці «Повертайся з перемогою». Шкода, що під цим вигравіруваним під вензелем невідомого солдата побажанням не було адреси. Так сталося, що вибух снаряда, відірвавши ногу, подарував Кукутісу натомість контузію з вибірковою втратою пам’яті. Будинок він свій відтоді згадати не міг, а ось млин, де його кохана жила, пам’ятав. І одразу після поневіряння по госпіталях подався до неї, точніше, до її батька-мірошника — руки горбатої красуні просити! Насамперед він, звісно, поїхав на тимчасовій дерев’яній нозі постійну ногу шукати. У Меммелі, коли виписали Кукутіса з останнього його шпиталю, проводжати його вийшов тільки госпітальний столяр — молодий кирпатий курляндець. Вийшов, аби подивитися, чи зможе одноногий солдат на творінні його, столяра, рук перші кілька кроків ступити. Ту важку та незручну підпірку Кукутіс так ніколи ногою і не називав. Ні тоді, ні потім. Але образи на кирпатого курляндця він не тримав — столяр при шпиталі був один, а одноногих і безногих солдатів — сотні. Безногим робили візок на колесах і давали в руки палиці, щоб від дороги, як на лижах, відштовхуватися. А одноногим — колоду, на простому верстаку виготовлену з цупкої гілки або стовбура середнього дерева. Зовні у колоди виїмка була вирубана для кукси — нерівна і шорстка. Така, що коли спершу куксу в онучу не замотати, то відразу десять скалок в замучений огризок ноги заженеш! Той кирпатий столяр Кукутісу кращу підпірку-колоду підібрав. І навіть рукою помахав на прощання, відразу збагнувши, що той на дерев’яній підпірці замість нормальної ноги дійде туди, куди схоче! Й ось там же, в Меммелі, години через дві побачив Кукутіс на лавці під осіннім сонцем двох добре одягнених чоловіків. У одного з-під штанини гарна полірована дерев’яна нога з ґумовим підбором визирала. Чоловіки про щось балакали, і раптом одноногий жестом попросив співрозмовника зачекати і, нахилившись і підкотивши штанину, висунув із дерев’яної ноги шухлядку, витягнув із неї нотатник, стягнутий ґумкою, порожню шухлядку назад засунув і штанину опустив.

Як заворожений, стежив за ними, влаштувавшись на лавці навпроти, Кукутіс. І коли вони вже піднялися, щоб піти, зіп’явся він, підійшов до них швидко і незграбно, так незграбно, що вони дивилися на нього зі співчутливими посмішками.

— Це ви в Німеччині зробили? — спитав Кукутіс, киваючи на поліровану ногу, що з-під штанини визирала.

— Ні, що ви! Такі тільки в Литві роблять! — відповів той привітно.

— А де в Литві?

— В Пієнаґалісі, в меблевій майстерні у Вітаса.

— Пієнаґаліс, — повторив Кукутіс, запам’ятовуючи назву.

А чоловік із доладною ногою подумав, що одноногому солдату ця назва нічого не скаже.

— Біля Анікщяя, неподалік від Утени, — підказав він. — Тільки штука ця дорога! За такі гроші і скрипку купити можна!

— Скрипку? — здивувався Кукутіс. — Скрипка — це для тих, хто любить грати, а я люблю ходити!

І подався молодий та одноногий Кукутіс із Меммеля через Ковно і Вільно в бік Утени. Де пішки йшов, де на фірі підвозили, де на дрезині під керуванням двох молодих і здорових працівників залізниці, врятованих своєю професією або особливим випадком від мобілізації на Першу світову бійню. Дістався менше ніж за місяць, і за цей час так до своєї підпірки дерев’яної звик, що навіть іноді помічати її перестав. Однак коли до Пієнаґаліса дійшов, і старий, що зустрівся йому на стежці серед трьох невисоких пагорбів, прикрашених соснами та цвинтарними хрестами, хутір Вітаса біля самого узлісся показав, знову став Кукутіс погано про свою підпірку думати. Став натертості та мозолі на своїй бідній культі лічити, не думаючи, що сам у цьому винен тим, що онучу ущільнену погано на куксу намотував і ступав скаліченою ногою іноді занадто завзято, бо поспішав тимчасову підпірку на таку дерев’яну ногу поміняти, яка як скрипка коштує й як скрипка гарна!

Вітас — молодий, міцний, із чіпким, точним, як артилерійський далекомір, поглядом — зустрів його насторожено. Але як тільки розбалакалися вони надворі між будинком і великою коморою, так одразу Вітас спочатку гостя в будинок на чай запросив, а потім і в комору, де його меблева майстерня містилася, і де взагалі жодного сільського інструменту Кукутіс не побачив — тільки столярний. Показав стільці своєї роботи, креденс, а потім в окрему комірчину завів, де на верстаті в лещатах із ґумовими «губами» недороблена дерев’яна нога затиснута була.

— Я її знайомому крамареві з Анікщяя робив, та він за нею не зайшов. Помер. Зросту в ньому було стільки ж, скільки і в тобі, — сказав Вітас Кукутісу, змірявши його поглядом від підлоги до тімені. — Може, і підійде! Тим більше, що оплачена вже!

Гарантії дам тобі рік, ну і дрібні поламки, якщо поруч будеш жити, завжди «за так» полагоджу! — додав господар майстерні після коротких роздумів.

У Кукутіса від щедрості Вітаса дух перехопило. Став він жадібно повітря в коморі вдихати, а повітря там усе одно сільське, комірне, колюче через солом’яний пил. Закашлявся він, зігнувся в три погибелі. У підлогу дерев’яну, всю в тирсі, втупився. Вже і кашляти перестав, а випростатися соромився. Занадто свій кашель Кукутісу негарним здався. Але випростався врешті-решт.

— Я такий вдячний, такий вдячний... — загомонів він, судомно шукаючи, як би ще свою вдячність Вітасу висловити. — Такий вдячний, що коли у вас донька народиться і, не дай Боже, ніхто її заміж взяти не захоче, то я візьму! Ні на що не зважатиму!..

— Син у мене, — відповів йому здивований Вітас. — Два місяці йому. Дружина готове трюмо на підводі в Анікщяй замовнику повезла. Взяла його із собою, щоб годувати в дорозі.

— Ну, слава Богу, — видихнув Кукутіс, вже шкодуючи, що про доньку сказав. Подивився на Вітаса винувато. — Контузія у мене була. Іноді кажу, а сам не тямлю що! Ну просто як політик!

Усміхнувся Вітас.

— Я тобі тут, у коморі, постелю. Тут поки не холодно. Поживеш, поки ногу закінчу. Днів зо два, та потім ще два, поки лак підсохне. А сам звідкіля?

— З Жемайтії.

— О, так далеко мої ноги ще не доходили! — всміхнувся Вітас.

— Доходили, доходили, — не погодився з господарем хутора Кукутіс. — Я вашу ногу в Східній Пруссії бачив, в Меммелі! В одного поважного пана під штаниною. Він на лавці сидів.

— Справді? — здивувався Вітас. — Це добре! Але давай спочатку тобі закуток для нічлігу виберемо! А розкладачка військова у мене є, нею зі мною селянин із сусіднього хутора за три табуретки розплатився!..

— Може, все ж поїсте? — пролунав над головою німецькою жіночий голос. — Уже три години чай п’єте на порожній шлунок. Якщо грошей немає — я вам можу горохового супу задарма налити!

Здригнувся Кукутіс, підняв голову. Допетрав, що він усе в тому ж кафе сидить, і та ж дівчина, яка чай приносила, стоїть поруч, і чайник уже знов порожній.

— Так, звісно, горохової юшки було б незле, — благально вимовив він.

«Господи, куди це мене думки затягли! — здивувався сам собі. — На саме дно моєї пам’яті! А починалося так легко — з будильника, з часу!»

Витягнув із кишені пальта годинник на ланцюжку, який ні до чого причеплений не був, а просто так, для краси бовтався. Відкинув накривку, що скло циферблата від подряпин захищає, поглянув на вигравіруваний німецькою напис: «Повертайся з перемогою!», потім на час.

«Ось доїм юшку і піду вже!» — вирішив і зиркнув нетерпляче в бік барної стійки, за якою дівчина йому в глиняну миску горохову юшку наливала.

— Дай поглянути, — попросив Поль, дивлячись на алюмінієву милицю Андрюса.

З обличчя хлопчика не зникала радісна усмішка, що з’явилася хвилин із десять тому, як тільки Андрюс увійшов до нього в палату.

Андрюс, що сидів на стільці поруч із ліжком, підняв легку милицю та простягнув Полю. Вичікувально подивився на його руки, накриті пледом. Здригнувся, згадавши ці руки, зафіксовані на животі блискучими металевими конструкціями. Підвівся, підніс милицю ближче до очей хлопчика. Поль навіть спробував нахилитися трохи вперед, але, мабуть, його поза — напівсидячи з двома підпорками-подушками за спиною — не дозволила йому цього зробити.

— Це алюміній? — зацікавився він.

Андрюс кивнув.

— У нас у Камеруні алюмінію багато! Ми його експортуємо. Може, ця милиця також із камерунського алюмінію!

— Справді? — здивувався Андрюс.

— Еге ж! Франція у нас алюміній купує. Й Італія також! — в голосі Поля зазвучала гордість за свою країну. — А ти що, також думаєш, що ми тільки банани експортуємо?

— Чому також?

— Ну, тут у, Європі, всі думають, що Африка — це тільки банани!

— Ні, я точно так не думаю! — запевнив Поля Андрюс. — Але про алюміній не знав!

— У шашки зіграємо? — запропонував хлопчик.

Андрюс підкотив столик на коліщатках, витягнув шашки, розставив їх.

— Ти знову чорними? — спитав.

Поль кивнув.

— Тоді ходи перший!

Уже вийшовши з дитячого корпусу, Андрюс поглянув на будівлю, в якій нещодавно сам пролежав кілька днів. Згадав лікаря, згадав і сусіду по палаті — шотландського фермера, який став паризьким волоцюгою. Що він там сказав наостанок? Що в Парижі дуже легко стати безхатченком?

Андрюс хотів було зайти, знайти лікаря і сказати йому спасибі, але годинник на мобільнику показував пів на першу, а отже, і пацієнти, і лікарі зараз обідають і відволікати їх навіть заради висловлення щирої вдячності було б неправильно.

Наближаючись до арки, Андрюс дивився на червоний фасад кав’ярні, в якій не був десять днів. Їхати додому з двадцятьма євро, взятими з конверта в білій тумбочці біля ліжка Поля, не хотілося. Не їхати, здавалося, також немає сенсу: хто його з милицею запросить розважати хворих дітей? І навіть якщо запросять, як він може когось розважити, якщо ні сісти навпочіпки, ні підстрибнути наразі не може?! Але думки і сумніви не змусили його змінити звичний маршрут. І він перетнув рю де Севр по пішохідній зебрі і зупинився біля входу в кав’ярню. Завмер, подумавши: а раптом там сидять ці брати-албанці, які позбавили його можливості заробляти гроші? Відчинив двері. Увійшов. І знову завмер, зустрівшись із ними поглядом. Брати сиділи на своєму звичному місці. І саквояж, із якого визирали клоунські черевики й яскравий жовтий рукав клоунського костюма, також стояв на підлозі. За ними ліворуч біля вікна виднілася руда копиця волосся Сесіль. Ось із ким хотілося б потеревенити, але для цього треба, щоб дракон пропустив Андрюса до неї. А роль страшного та кровожерливого двоголового дракона тут якраз ці албанці й виконували.

Андрюс мав намір зробити крок назад і висунутись з кав’ярні назовні. Він не міг дозволити собі повернутися до них спиною після того, що сталося десять днів тому.

І раптом спочатку один, а потім і другий албанець кивнули йому замість привітання. Без усмішки і без злості в очах. Байдуже. Й Андрюс, замість того, щоб висунутись, зробив крок уперед і навіть кивнув їм у відповідь, проходячи повз.

Сесіль зраділа, помітивши його.

— Як ти? Де віявся? Щось трапилося? — вона опустила погляд на милицю.

Андрюс кивнув у бік шпиталю.

— Лікувався. Ці двоє мене побили. Ногами.

Посмішка зникла з її обличчя.

— А тепер сидять, ніби нічого й не сталося, — з гіркотою продовжив Андрюс. — Навіть привіталися! Як так можна? Не розумію!

— Ми живемо в світі, де вовки обідають за одним столом із зайцями, поки і тим, й іншим вистачає їжі, — промовила Сесіль, кинула погляд у вікно і знову обернулася до Андрюса.

— Це що: я заєць, а вони — вовки?

— Виходить, що так. Ти не ображайся, треба просто навчитися відчувати небезпеку. Зайці добре відчувають небезпеку, бо їм треба виживати, а вовки не відчувають. Тому іноді й потрапляють у колотнечу. Кави хочеш?

Андрюс кивнув.

— Deux cafés, — крикнула Сесіль бармену.

Той підійшов за хвилину з двома горнятками, в темному мішкуватому светрі, який Андрюс бачив на ньому вже багато разів. Поглянув сумно на милицю, з милиці перевів погляд на Сесіль.

— Pauvre gars![38] — бармен зітхнув і відійшов до стійки.

Однак незабаром повернувся і поставив перед Андрюсом чарку з коньяком.

— Offert par la maison[39], — промовив, дивлячись на Сесіль. — A votre santé![40]

— Це тобі для зміцнення здоров’я! — витлумачила вона Андрюсові. — Він пригощає!

Андрюс привітно всміхнувся бармену. Відпив коньяку. У роті приємно защипало.

У кав’ярню зайшла пара: чорношкірий чоловік і дружина-мулатка з пакетом із крамниці дитячих іграшок. З пакета випирали кути коробки.

Сесіль випрямила плечі і, здавалося, витягнула голову, щоб її краще було видно.

Чоловік справді поглянув у їхній бік, але не на Сесіль, а на Андрюса. Потім перевів погляд на албанців. Підійшов до них. Дружина-мулатка залишилася біля барної стійки, бармен уже поставив перед нею горнятко еспресо.

За кілька хвилин албанці, прихопивши сумку, покинули кафе слідом за цією парою, залишивши позаду здивовану Сесіль і занімілого Андрюса.

— Ну, ніяк не можу собі їх уявити як клоунів! Завжди такі похмурі та мовчазні, — промовила Сесіль і стенула плечима.

— Я зараз також почуваюся похмурим і мовчазним, — зізнався Андрюс. — Десять днів без заробітку... Боюся, що і за квартиру платити буде нічим...

Сесіль напружилася, ніби тепер чекала, що він попросить у борг. Але Андрюс, гірко гмукнувши у відповідь на власні думки та побоювання, знову пригубив коньяк.

Дві ночі не могла заснути Рената після смерті старого Йонаса. Підіймалася, ходила в коридор, зазирала в спорожнілу половину будинку. Там, за зеленими дверима, все залишалося непорушним, навіть запах. Все виглядало, як завжди, тільки господар пішов.

Вітас, який постійно прокидався через безcоння коханої, першої ночі не сказав ні слова, а після другої неспокійної ночі порадив Ренаті випити снодійного.

— Розумію, як тобі важко, — сказав він, вийшовши з ванної кімнати, де довго та безуспішно намагався відмити холодною водою своє обличчя від слідів безсоння. — Але ж йому стільки років було! І сам він постійно про смерть говорив. Удень можна поплакати, посумувати, але вночі треба спати!

Дівчина хотіла було відповісти йому різко, але, глипнувши в його червоні очі, змовчала.

Погодувала Ґуґласа біля будки. Потім повернулася в будинок і підійшла до Вітаса.

— Мені здається, що на дідовій половині ночами хтось ходить, — прошепотіла вона. — Мені його кроки вчуваються!

— Там же є замок, на його дверях! — сказав у відповідь Вітас. — Я знайду ключ, він, здається, висів у нього на цвяшку. Обійдемо всі закутки його половини, засунемо всі вікна і зачинимо двері! Тоді ти точно будеш знати, що там нікого немає! І зможеш спокійно спати ночами!

Рената погодилася. Ключ від старого дверного замка справді висів на цвяшку на дідовій кухні. Він був важкий і довгий, не те що нові ключики! Вітасу довелося кілька разів вдарити по дверях, щоб вони увійшли якнайщільніше в дверну коробку і щоб сталевий язичок замка зміг ковзнути в паз.

Третя ніч минула спокійніше. Вітас, нарешті, виспався. Він і не знав, що Рената півночі дивилася в стелю та слухала тишу, одночасно і боячись, і сподіваючись почути далекі, приглушені дверима та стінами кроки діда.

Вранці її опухлі очі викликали у Вітаса ніжне співчуття. Він обіймав кохану кілька хвилин, пригортаючи до себе і заспокоюючи, обіцяв, що ось-ось із Риги привезуть прах Йонаса, і вони його разом розсиплють на могилки собак, як того і хотів старий Йонас, і тоді вона точно буде спати спокійніше та краще.

Однак після того, як вони з’їздили в Анікщяй і забрали звідтіля темно-зелену, під малахіт, вазу з попелом старого, закриту такою ж керамічною круглою накривкою, «приклеєною» до шийки вази скотчем, Рената рішуче заявила, що розсипати дідуся поверх снігу не буде.

— Роби, як знаєш! Це ж твій дідусь! — зауважив Вітас. Але в думках із нею погодився, уявивши собі, як на білий сніг падає сірий попіл.

Вазу з попелом дідуся поставили на тумбочку біля його ліжка і знову зачинили половину Йонаса на замок.

Коли Рената не думала про дідуся, вона думала про Вітаса. Здалося їй, що він, Вітас, останнім часом якось змарнів. Очі перестали блищати. Навіть перед монітором комп’ютера він не міг довго всидіти. Погортає свої віртуальні сторінки на різних сайтах і встане з-за столу.

«Не подобається йому тут, — міркувала Рената. — Адже він думав, що дід помре, і тоді мене тут нічого не втримає! Але як це все покинути? І будинок, і Ґуґласа?»

Ні, навіть ці думки підкочували клубок до горла, заважали нормально дихати.

Рената віднесла Вітасу горнятко чаю — він якраз знову за комп’ютер засів. А сама вийшла на поріг. Морозець ослаб, зима вже на спад пішла, втомившись напружуватися. Тут же Ґуґлас загавкав — дзвінко та весело. Рената всміхнулася. Крикнула: «Молодець!»

Підійшла до будки, присіла навпочіпки. Цуцик вискочив, став руки облизувати.

— Ну, годі, досить! — підняла вона долоні вище над песиком. — Ти ж не кімнатний песик!

Коли повернулася, Вітас, як і раніше, сидів перед комп’ютером, тільки цього разу очі його палали, він переписував щось із монітора в блокнот.

— Ще один семінар для бізнесменів-початківців знайшов! Якраз завтра починається! — повідомив їй із ентузіазмом у голосі. — Тут у вас, у провінції, без чужих ідей не обійтися!

— А де семінар? У Каунасі? — поцікавилася Рената.

— Ні, у Вільнюсі. І дешевший за той, що я пропустив! Правда, проводить не американець, а якийсь поляк. Як гадаєш? — його запитальний погляд зустрівся зі спокійним поглядом Ренати.

— Мабуть, треба їхати, — заявила вона.

— Зараз, я його «проґуґлю»! — Вітас застукав подушечками пальців по клавіатурі. — Нічого! Начебто не шахрай! Треба ще відгуки з минулих семінарів почитати!

Уранці наступного дня Рената відвезла Вітаса в Анікщяй на автовокзал. Помахала рукою, коли автобус від’їхав. Потім переїхала на червоному «фіатику» на вулицю Баранаускаса і присіла в кав’ярні. Пила чай і міркувала: чи не пошукати їй знову роботу? З винзаводу не зателефонували, отже, не потрібна вона їм. А де потрібна? Кому потрібна?

Стало на душі сумно. Задумалася Рената. Згадала, як Вітас цього ж ранку на їхній будинок озирнувся, коли від’їжджали вони. Озирнувся, як на минуле, від якого хочеться якнайшвидше втекти. Може, треба стіни пофарбувати, щоб він гарнішим виглядав? Чи тільки віконні рами? Тут, в Анікщяї, є такі будинки, і вони їй подобаються: стіни дерев’яні, не фарбовані, а квадрати вікон — блакитні або жовті!

«Ні, — перебила її роздуми думка-дисидентка. — Фарбуй не фарбуй, а якщо хлопець у Каунасі виріс, то як би він не намагався прикидатися, що йому на Анікщяйському хуторі подобається, а рано чи пізно його прорве. І чим пізніше, тим сильніше!» Це вона себе не стримує, й якщо щось не так — то відразу голос на нього підіймає. Так звикла. А він наразі мовчить. Мовчить-мовчить, та й піде, якщо набридне йому і хутір, і те, як іноді вона, Рената, з ним розмовляє!

Злякалася раптом Рената, втупилася, переживаючи, у вікно на свою машину, залишену на узбіччі. Спробувала ні про що не думати, а просто на машину дивитися. Здалося, що вдається. Але тут же інша думка настрій зіпсувала: «Чоловіка, щоб він поруч залишався, треба регулярно дивувати та тішити! А ти чим його втішаєш і дивуєш?»

«Що за дурня! — обурилася Рената. — Де це я таке чула?»

І згадала де. У перукарні кілька місяців тому. Перукарка Віола з дивовижно довгими пальцями і дуже гострими накладними нігтями підрізала їй чубок і про свого бойфренда розповідала. Про те, як вона яскраві різнокольорові трусики та ліфчики купувала, як татуювання смішне на сідниці зробила, як нігті фосфорним лаком вкривала, щоб уночі в ліжку світилися. Ну, молоді перукарки — це народ особливий, зухвалий. Рената не така. Вона спокійна. У неї інша сміливість, хутірська. Їй не страшно одній через ліс стежкою йти, їй не страшно до ста тридцяти кілометрів на годину машину розганяти. Їй, мабуть, і багато іншого не страшно. А ось одягатися помітно, татуювання робити — це просто не її. Вона ніколи не любила привертати до себе увагу. Але, може, треба про це поміркувати? Ну щоб звертати на себе увагу Вітаса?

Повернувшись у Пієнаґаліс, Рената нагодувала Ґуґласа. Поставила йому миску в коридорі. Затрималася перед зачиненими зеленими дверима, поглянула на подряпини, залишені в їхньому нижньому лівому кутку кігтиками цуценяти. Якби вона тоді відчинила двері, Ґуґлас забіг би всередину, а вона поспішила б за ним. Ґуґлас би, швидше за все, привів її до ліжка дідуся, коли той іще був живий. Може, вона встигла б викликати «швидку», і лікарі б його врятували?

Здивувало Ренату, як легко їй фантазувати на тему тієї ночі, коли помер дід Йонас. І почуття провини через ці фантазії у неї не виникало. Вона згадувала останні розмови з дідусем, згадувала його втомлену посмішку та сумні очі. Поступово прийшло до неї розуміння, що помер він не від хвороби, а від старості й утоми. Навіть коли повторював, що «Йонаси не вмирають», в його голосі звучала скарга! Немов він хотів померти, але знав, що не вдасться, що не можна! Тому смерть його тепер раптом здалася Ренаті здійсненням його мрії. Ніби він багато разів намагався щось зробити, і не вдавалося, а потім, урешті-решт, зміг, і востаннє всміхнувся, задоволений собою. Чи була у нього на обличчі посмішка, коли вона його вранці побачила мертвим? Рот був розтулений, немов не скінчив щось, але обличчя не було ні похмурим, ні серйозним, а отже, не добалакав він щось не дуже важливе. І в очах його не було ні страху, ні болю.

Уже на своїй половині почула вона несподіваний і дивний звук. Немов поруч зітхнув хтось величезний. Дівчина озирнулася. Так зітхнути міг слон або лось, або хтось навіть більшого розміру з величезними легенями, в які поміщається достатньо повітря для невеликого вітру. Вона прислухалася, але навколо вже відновилася тиша.

«Може, це будинок зітхнув?» — подумала Рената.

І підняла погляд на люстру. Та ледь помітно гойдалася.

«Це будинок, — вирішила молода господиня, і стало їй сумно. — Я ж одна тут, у будинку. Крім нас двох, тут нікого немає! Тільки я і дім».

Захотілося спати. Позіхнула. Прислухалася до себе, перевіряючи, чи не буде їй страшно ночувати в будинку самій? Коли вона наодинці тут ночувала? Та ніколи! Це ж уперше!

Але жодного переляку, жодного страху. Так, будинок для неї однієї завеликий, але половина Йонаса замкнена на ключ, а її половина будинку вдвічі менша за сам будинок. Рівно вдвічі менша. На те вона й половина!

Вимкнула світло. Лягла.

— На добраніч, будинку, — прошепотіла і незабаром за­снула.

— До китайців чи до індусів? — спитала Інґрида, озирнувшись на Клаудіюса, який стояв поруч.

— Ясно, що до індусів! Ти індійську кухню більше любиш! — відповів він і озирнувся на тільки-но припарковану машину.

Як би йому хотілося самому кермувати цим чудовим, немов із «Аліси в Країні чудес», «Морріс Майнор Тревелером» із його лакованими дерев’яними рамами віконець! Ні, звісно, бути пасажиром також непогано, але бути пасажиром, коли за кермом машини Інґрида, — задоволення сумнівне. Жінка за кермом хороша, коли вона сама в машині. Або з дітьми. Чоловік як пасажир жінки за кермом — це вже щось, що викликає почуття власної неповноцінності.

Вивіска ресторану «Bombay Palace» сяяла яскравою синьою барвою. За вікнами ресторану відчувалося життя. У сусідньому китайському ресторанчику життя ще не почалося.

— Замовляй, я пригощаю! — оголосила Інґрида, підсунувши Клаудіюсу, що сидів навпроти, меню в шкіряній палітурці.

— А чому це ти пригощаєш? — жартома обурився він.

— Ну хтось же має когось пригощати?! Хтось має когось запрошувати в ресторан! Якщо ти цього не робиш — отже, запрошувати маю я. Це ж я тобі запропонувала повечеряти? Отже, я і пригощаю!

Клаудіюс заглибився в читання меню. Вони вже були тут двічі й обидва рази залишилися задоволеними. Правда, раніше питання «хто кого пригощає» не підіймалося. Все ж таки спільне життя, спільне ліжко, спільні гроші.

— Ви вже вибрали, чи вам допомогти? — спитав гарною англійською молодий хлопець-індус.

— Вибрали, — Інґрида підняла на нього погляд. — Два нани, два роти, пакора, «чикен-тікка».

Клаудіюс замовив гостру баранину в горіховому соусі та рис.

— Ти помітив, що у них у меню є яловичина? — зашепотіла здивовано Інґрида, коли офіціант відійшов.

— Ну і що? — стенув плечима Клаудіюс.

— Як що? В Індії корови — священні тварини. Їх не можна вбивати, їх навіть машини на вулицях об’їжджають!

— То це в Індії, — всміхнувся Клаудіюс. — Там індійські корови, а тут — англійські! Індійські корови — священні, а англійські — їстівні!

Інґрида ще раз розгорнула меню, погортала. Зупинила погляд на одній сторінці. Клаудіюс прочитав на її обличчі подив.

— Що ти там ще знайшла? — поцікавився він.

— Ти не повіриш! — видихнула вона і здивовано похитала головою. — Точно не повіриш!

— Повірю, — пообіцяв Клаудіюс.

— Справді?! Тоді слухай: країни — джерела продуктів. Курка — Велика Британія, баранина — Нова Зеландія, яловичина — Литва!

Клаудіюс справді не повірив власним вухам. Розгорнув своє меню, відшукав цю сторінку, прочитав.

— Ось куди всі наші корови поділися! — сказав він і похмуро гмикнув. — Ось чому на хуторах порожньо: ні птиці, ні худоби...

— Ти що — серйозно? — Інґрида глянула на нього саркастично. — А я навпаки, зраділа! Литва торгує з Англією! Отже, не так уже все й зле... Прочитала б раніше, замовила б собі литовської яловичини!

— Атож, треба підтримувати вітчизняного виробника, — всміхнувся Клаудіюс. — Наступного разу обоє замовимо каррі з литовської корови!

— Та годі тобі, — відмахнулася Інґрида.

Офіціант приніс два келихи пива та індійський хліб.

Настрій у Клаудіюса вирівнювався.

Всю дорогу від Ішера до маєтку пана Кравеця вони їхали мовчки. Тому було добре чути, як під колесами машини «чавкає» талий сніг.

— Я сьогодні в «Беатріс» переночую, — повідомила Інґрида, замикаючи гаражні ворота на ключ.

— Можна, я з тобою? — попросився Клаудіюс.

— Ні, у тебе через півгодини скайп із господарем, тому хтось має в сторожовому будиночку ночувати! Не ображайся!

Він відпровадив її до головного входу в особняк. Постояв, слухаючи, як вона зачиняє двері будинку зсередини. Думав ще почекати, щоб побачити, як спалахне світло в спальні «Беатріс», але ноги самі повели його до будиночка з червоної цегли, у відносний затишок і таке ж відносне тепло.

А дорогою він із подивом втямив, що не ображається на Інґриду. Зовсім не ображається.

У роті все ще тримався смак шоколадного крему, в який вони з Барбі вмочали круасани за сніданком. Вона подалася в клініку. Сесіль учора пояснила Андрюсові, що з європейським паспортом візьмуть безкоштовно, і жодних проблем не буде. Він одразу ж передав цю новину Барбі, і та перестала турбуватися. Може, і спати буде краще наступної ночі?!

Синє небо в дрібний горошок розірваних хмаринок здавалося веселим і весняним. Сонце дарувало місту теплу жовтизну проміння і робило лінію кордону між своїм світлом і тінню чіткішою. Ось і рю де Бельвіль, якою Андрюс спускався, вміло переставляючи легку алюмінієву милицю, була розділена цією межею між сонячним світлом і тінню майже посередині проїжджої частини. Завжди жвава, вона й сьогодні бадьорила Андрюса своєю метушнею, рухом і людей, і машин.

Він міг би ще залишитися вдома. Полежати чи посидіти. Повизирати у вікно, що виглядало на подвір’я. Випити ще пару горняток чаю або заварити каву. Але через два тижні треба платити за квартиру, а потім і за воду з електрикою. І хоча з власного досвіду Андрюс знав, що шанси бути запрошеним розважати когось до обіду були мізерні, але все одно вийшов із дому і подався на рю де Севр. Адже Сесіль зазвичай приходить у кав’ярню вже об одинадцятій, а албанці сидять там, здається, з самого відкриття. Дивно, що зник «джинсовий» Джек! Може, знайшов іншу лікарню, де конкуренції серед клоунів менше або взагалі немає?!

Спустившись на станцію «Бельвіль», Андрюс на мить зупинився, вирішуючи, яким маршрутом скористатися сьогодні. Пряма дорога через Монпарнас передбачала дві пересадки та забирала не набагато менше часу, ніж маршрут через Шарль де Голль — Етуаль. Зате довший маршрут, усього з однією пересадкою з другої лінії на шосту, дозволяв знову побачити Сену, Ейфелеву вежу та проїхатися надбульварним віадуком. І тоді з вікна вагона можна кілька хвилин споглядати паризьке життя зверхньо, розглядати його в кумедних деталях, летіти над ним у безгучному потязі метро.

Вибравши вже вкотре довгий маршрут, Андрюс вирушив у свою маленьку щоденну подорож. Потяг метро зупинявся щохви­лини-півтори. І на кожній платформі сиділи або лежали безхатченки. Вони, мабуть, і жили на цих станціях метро. Їх ніхто не проганяв, ніхто не чіпав. І ніхто з ними не балакав.

Андрюс згадав шотландського фермера. Цікаво, а де він мешкав до лікарні?

Думки про волоцюг зникли самі по собі, як тільки потяг метро виїхав на міст Бір-Хакейм. У вагоні стало дивовижно світло. Сонце старалося. Проїхала мимо Ейфелева вежа і сховалася за житловими дахами паризьких будинків. І погляд Андрюса опустився вниз, на наземне життя бульвару, на його нечисленних у цей час доби перехожих.

У кав’ярні він виявився першим серед своїх колег по клоунському цеху. На стіні, як зазвичай, безгучно працював телевізор, але цього ранку він замість звичного футболу показував змагання зі стрибків із трампліна. І цього ранку його дивилися вдячні глядачі, зумисне розвернувшись за столом до екрану: двоє чоловіків і три жінки. Французи з провінції. Поруч зі столом — вертикальна валіза на коліщатках із ручкою, прикрашеною паперовим хвостом багажної бирки, яка доводить, що цей багаж зовсім нещодавно подорожував літаком. Чоловіки пили пиво, жінки — лимонад зеленого кольору. Вони просто гаяли час або когось чекали. Сиділи за спиною Андрюса.

Столик Сесіль був знову дбайливо «зарезервований» барменом. Сам бармен неголосно балакав із хлопцем, який пив каву біля стійки. Маленький світ паризької кав’ярні можна було легко розділити на окремі мікросвіти. І сам Андрюс раптом відчув себе також окремим мікросвітом, пов’язаним із безліччю інших мікроскопічних всесвітів, — видимих і невидимих. В одному з таких мікровсесвітів напівсидить або лежить на своєму металевому ліжку хлопчик Поль із Камеруну. В іншій існує лікар, котрий безкоштовно наклав гіпс на ногу Андрюса та зареєстрував його в лікарні безхатченком.

Андрюс опустив погляд на гіпс і трохи нахилився до ноги. Поруч гулко впала алюмінієва милиця, і компанія, що стежила за стрибками з трампліна, обернулася на галас.

Нога не боліла. Треба вже піти і зняти цей гіпс!

Думки Андрюса перервав своєю появою бармен. Він поставив на стіл перед ним горнятко кави. Всміхнувся і відійшов.

«Я ж іще не замовляв, — подумав Андрюс. — Але все одно б замовив. Він знає!»

Андрюс одягнув клоунський носик і зробив ковток.

Цього горнятка йому легко вистачить на годину, але холодна кава не дає жодних радощів. Бармен — нормальний чолов’яга. Не вижене його звідсіля, навіть якщо перед ним дві години стоятиме порожнє горнятко!

У кав’ярню зазирнув сірий пудель на повідку. За ним слідом увійшла й бабуся в картатому вовняному зеленому пальті, що дуже нагадувало своїм візерунком ковдру. Здалося, що саме пудель затягнув свою літню господиню всередину. Вона забалакала про щось із барменом. У якийсь момент Андрюс спостерігав за тим, що відбувається біля барної стійки, і спіймав на собі їхні погляди. Немов вони балакали саме про нього. Старенька раптом пройшла повз стіл, за яким зазвичай сиділи албанці, та зупинилася, з сумнівом дивлячись на алюмінієву милицю, пахвову подушку якої Андрюс притискав тілом до спинки крісла. Вона заговорила з ним французькою, але тут же замовкла, почувши від Андрюса його традиційне «Pas FranÇais». Замовкла, але залишилася на місці. Андрюсові стало якось незручно. Адже насправді ця його завчена фраза вже не відповідала правді. Багато разів почуті слова та фрази він не тільки вже розумів, але і міг повторити. Ось і зараз вона щось сказала про свій будинок — «la maison». І сказала «pouvez-vous», що означає «чи можете ви». Але все одно окремі знайомі слова не допомагали збагнути причину звернення до нього цієї літньої парижанки.

Однак та явно не здавалася. Вона раптом перейшла на мову жестів, і Андрюс утямив, що бабуся його кудись кличе. «Може, в шпиталь? До однієї зі своїх хворих подруг?» — подумав він і зіп’явся на ноги. Вийшов за нею слідом із кафе. Але вона повела його не до переходу через вулицю, а ліворуч, уздовж вулиці. Потім вони повернули ще раз ліворуч і, набравши код, старенька відчинила перед ним двері під’їзду. Старенька шафка-ліфт із дзеркалом підняла їх трьох із сірим пуделем на шостий поверх.

Старенька жила в мансардній квартирці. Юнак зупинився на порозі, не знаючи, чи знімати черевики. Але жіночка, сама не роззуваючись і не знімаючи пальта, озирнулася і кивком голови покликала йти за нею.

Маленька кімнатка зі скошеною з боку вікна стелею зустріла Андрюса незвичним терпким запахом і дивною, немов із минулого століття витягнутою палітрою шпалер. На бежевих паперових шпалерах, що відклеїлися в кількох місцях згори біля лінії стику зі стелею, слонячі голови з піднятими догори хоботами чергувалися з головами африканців в коркових шоломах з натягнутим під підборіддям ремінцем. Слонячі голови та коркові шоломи були кольору «айворі» — слонової кістки. Незвичне поєднання бежевого, чорного й айворі розширювало простір цієї кімнатки, він ніби відсувався від спостерігача.

Шпалерами були заклеєні навіть стіни мансардного алькова з вікном — єдиного місця, де стеля не опускалася до краю даху, і звідти можна було дивитися вниз на вулицю не пригинаючись. Круглий столик, вкритий білою мереживною скатертиною, майже повністю займав цю нішу і свідчив про те, що господиня помешкання навряд чи дивилася з вікна вниз. Ні, вона, судячи з усього, любить сидіти за цим столом на віденському стільці, на лакованому фанерному сидінні якого лежала подушечка — також кольору айворі. А сидячи, могла бачити у вікні тільки таке ж мансардне вікно будинку навпроти.

— Monsieur, monsieur! — відволік Андрюса від віконного алькова голос господині. — Ici![41]

Він озирнувся. Старенька стояла перед шафою для одягу кольору вишні, також вихідцем із минулого, а може, навіть із позаминулого століття. На шафі згори лежала валіза, вкрита ­пилом.

Господиня пуделя жестом попросила зняти її. Андрюс зітхнув. Здавалося, не могло з’явитися зараз для нього недоречнішого і несвоєчаснішого прохання, ніж це. Хіба бармен, який явно відправив стареньку до нього, не бачив гіпс і милицю?

Але думки думками, а погляд Андрюса пробігся знову по кімнаті в пошуках меблів, за допомогою яких можна було б стягнути згори валізу. Шафа була дуже висока, щоб впоратися без підставки або крісла. Віденський стілець біля круглого столика в віконному алькові виглядав надто хистким.

Андрюс показав старенькій — також жестом, — що йому треба на щось встати. Вона принесла кухонну табуретку і ще один міні-ослінчик заввишки сантиметрів у двадцять, більше схожий на приставний поріжок чи сходинку.

Валіза виявилася легкою. Старенька, відкривши її замочок маленьким ключиком, витягла назовні пухку теку з червоними потріпаними тасьмами.

— Сertificat de naissance[42], — пояснила вона. Після цього знову замкнула валізу на ключик і поглядом попросила гостя повернути її на місце.

Спустившись із табуретки, Андрюс зітхнув із полегшенням. Не тому, що валіза виявилася легкою, а через те, що права загіпсована нога ніяк не відреагувала болем на непередбачені фізичні вправи.

Андрюс зібрався було відразу піти, але господиня зупинила його і попросила сісти за столик, накритий мереживною скатертиною.

— Quel dommage que vous ne parlez pas français![43] — промовила вона, й Андрюс зрозумів, що цю фразу вона повторювала вже разів п’ять.

Поки пив чай, запропонований старенькою, Андрюс дивився у вікно мансардного помешкання навпроти. У якийсь момент половинка вікна квартирки відчинилася і звідтіля визирнув літній чоловік. Він точно дивився на нього, на Андрюса. Дивився здивовано та запитально, дивився так, ніби Андрюс у нього щось украв.

Андрюса втішило його здивування.

Вийшовши з під’їзду, хлопець, вправно орудуючи милицею, звернув праворуч і подався назад у кав’ярню. Коли підходив до перехрестя з рю де Севр, побачив хлопчика, котрий переходив дорогу з довгою телескопічною палицею в правій руці і з пласкою чорною сумкою в лівій. Андрюс зупинився. Перед очима сплив, хоч і досить неясно, той день, коли на вулиці перед кав’ярнею його збили з ніг і майже затоптали брати-албанці, коли він лежав, не відчуваючи ні рук, ні ніг, коли перше, що відчув, поступово повертаючись до тями, був дивний м’який укол у бік, а потім чужа рука і, нарешті, чужа долоня на його обличчі. Це був той самий підліток, який зупинився і попросив когось викликати зі шпиталю лікаря для побитого Андрюса. Це справді був він!

Андрюс схопився з місця і поспішив слідом за сліпим хлопчиком, закидаючи милицю занадто далеко вперед і через це мало не спотикаючись. Наздогнав його біля кафе «Ле Севр». Гукнув англійською: «Sorry, can I speak to you?»[44]

Хлопчик зупинився.

— To me?[45] — перепитав той, і Андрюс упізнав його голос.

— Так, — продовжив він англійською. — Ти мені допоміг три тижні тому. Я тут лежав, якраз праворуч від дверей! — нагадав йому Андрюс, дивлячись на те саме місце.

— А! — вигукнув підліток, дивлячись одночасно і на Андрюса, і крізь нього. — Пам’ятаю! Як ви?

— Уже нічогенько! Навіть бігаю! — відповів Андрюс, сам дивуючись своєму бадьорому самопочуттю. — Можна тебе пригостити кавою?

— Я каву не люблю, — сказав хлопчик. — Мені більше подобається чай із канеллями.

— З чим?

— З канеллями з Бордо. Але зараз я не можу. У мене заняття з учителем.

— А потім ти будеш цією ж дорогою повертатися? — поцікавився Андрюс.

— Так, через годину двадцять.

— Я тебе тут зустріну! Гаразд? Тоді й вип’ємо чаю з цими канеллями.

— Гаразд, — погодився хлопчик і всміхнувся. — Я прийду сюди.

— А як тебе звати? — уточнив Андрюс.

— Філіп!

Через півтори години вони сиділи в кафе «Ле Севр» за столиком Андрюса і пили чай зі звичайними французькими тістечками.

— Тут канеллів немає і в кондитерській поруч їх також не ­роблять, — із жалем повідомив Філіпу Андрюс. — Я навіть не знаю, які вони, як виглядають.

— Кексики з корицею, — пояснив Філіп. — Їх у Бордо вигадали. Але це тістечко також смачне, тільки забагато крему.

У кав’ярню тим часом зайшла, кивнувши Андрюсові, Сесіль і майже відразу вийшла слідом за замовницею, котра покликала її. Потім з’явилися брати-албанці, теревенячи своєю незрозумілою для Андрюса мовою. Теж кивнули. Один із них, здається, навіть усміхнувся ледь помітно, затримавши погляд на сліпому хлопчику з тістечком у руці.

— А ти тут поруч працюєш? — спитав Філіп.

— Так, іноді прямо тут, у кав’ярні, іноді через дорогу, в лі­карні.

— І що ти там робиш?

— Пацієнтів смішу. В основному, дітей. Я ж клоун.

— А мене насмішити можеш?

Андрюс задумався і похитав головою. Потім збагнув, що його відповідь залишилася непоміченою для Філіпа.

— Навряд чи! — сказав він.

— Мене якось кішка розсмішила, — згадав Філіп.

— Як? — здивувався Андрюс.

— Вона така кругла була! Я її хвилин десять мацав, гладив, сміявся. Я такої товстої кішки ніколи в житті не мацав!

Обличчя Філіпа раптом змінилося, стало серйозним. Він витягнув із кишені куртки незвичайний важкий мобільник, поклав на стіл і, пройшовшись подушечками пальців по клавіатурі згори вниз, зупинив руку і натиснув якусь комбінацію кнопок.

Жіночий голос чітко вимовив кілька слів французькою.

— Мені час, — сказав Філіп. — Уже пів на третю, а о третій у нас у ліцеї репетиція.

— Репетиція чого?

— Ансамблю. Я тут поруч живу і вчуся, на бульварі Інвалідів. У ліцеї для сліпих дітей. У нас там ансамбль. Я на клавішних граю. А коли виросту, буду настроювачем піаніно. Або буду батькам допомагати! Ще не вирішив.

— Давай телефонами обміняємося! — запропонував Андрюс, дивлячись на незвичайний мобільник хлопчика.

— Давай, — зрадів Філіп. — Продиктуй мені свій! Тільки по дві цифри!

Піднісши свій мобільник до рота, Філіп повторював продиктовані Андрюсом цифри французькою прямо в телефон. Потім швидко і завчено натиснув на телефоні тонкими музикальними пальчиками комбінацію кнопок і завмер із посмішкою на худорлявому обличчі. З кишені куртки Андрюса, що висіла на спинці крісла, долинув дзвінок мобільного телефону.

— Це я, — радісно повідомив Філіп. — Запиши мій номер! Тільки краще телефонуй після четвертої дня, коли заняття вже закінчені!

Повторна зустріч зі сліпим хлопчиком явно принесла Андрюсові удачу. Ще до побачення з Полем Андрюса двічі запросили в дитячий корпус лікарні «Нектар» розважити маленьких пацієнтів. Тож до Поля він прийшов у чудовому настрої, і вони протеревенили цілу годину! Тільки вийшовши від хлопчика, Андрюс збагнув, що давно вже перестав бути для Поля клоуном. Втямив, що не тільки давно вже не намагався його розсмішити, але навіть і ніс свій червоний із кишені в його палаті не витягав. Вони просто балакали про все і ні про що. Поль розповідав про бабусю, котра вміє краще за всіх приготувати суп фу-фу, смак якого Андрюс, як не тужився, а уявити собі не міг, адже, крім баранини, баклажанів, квасолі та томатів, у нім варилися горіхи та банани. Втім, точно так само поставився Поль і до розповіді Андрюса про солодку литовську юшку з чорносливу та кориці з галушками. Але тут, можливо, в кулінарній дивовижі Поля був винен сам Андрюс, для котрого витлумачити слово «галушки» англійською виявилося непідйомним завданням. Їхня бесіда цього дня могла тривати ще довго, але закінчилася саме національними супами через прихід медсестри, котра вже не раз переривала їхнє спілкування для того, щоб відвезти Поля на процедури.

— Завтра прийдеш? — спитав хлопчик.

— Звісно, — пообіцяв Андрюс.

Узяв із конверта в тумбочці належні йому двадцять євро і, махнувши рукою на прощання, підхопив алюмінієву милицю та вийшов у коридор, просто несучи її в руці. У коридорі сунув подушку милиці під пахву, щоб іти далі. Нога не боліла й узагалі ніяк не відреагувала на ті кілька кроків, які він щойно зробив без будь-якої механічної допомоги. Спустився ліфтом униз і, вийшовши із дитячого корпусу, звернув до будівлі, в якій нещодавно провів кілька днів.

Лікар, що зареєстрував його безхатченком, відвів Андрюса до маніпуляційної, і за п’ять хвилин гіпс був знятий.

— Я б на вашому місці поки не бігав, — сказав медик. — Милиця вам уже точно не потрібна. Можете залишити, подарую якомусь волоцюзі-інваліду. А вам варто тиждень-два походити з ціпком, аби навантаження на кістки не було різке! Ходімо, виберете собі замість милиці!

І лікар відвів Андрюса в підсобку, в якій із високої фанерної коробки стирчало десятків зо два ціпків і коротких милиць з пластмасовими підплічниками для опори.

Андрюс одразу ж виділив поглядом дерев’яну паличку з гарним різьбленим руків’ям. Витягнув і розглянув.

— Поміряйте до зросту, обіпріться! — порадив лікар.

Паличка підійшла ідеально, й Андрюс, дуже задоволений обміном громіздкої, хоч і легкої милиці на елегантний ціпок, подякував медику та пішов.

На вулиці сутеніло. Біло-зелений потяг паризького метро віз Андрюса віадуком над бульваром Ґарібальді. Ще хвилин п’ять, і праворуч вирине Ейфелева вежа, вся у вогниках, як збільшена в тисячі разів новорічна ялинка на Кафедральній площі Вільнюса торік, коли він і подумати ще не міг, що трохи більше ніж через рік опиниться в Парижі!

Він стояв біля дверей вагона, лівою рукою тримаючись за спинку крісла, а правою стискаючи руків’я ціпка, що впирався в гладенький і водночас зовсім не слизький лінолеумний настил вагонної підлоги.

Хтось торкнувся його плеча, й Андрюс обернувся. Молода жінка показала рукою на вільне сидіння. Андрюс із удячністю кивнув і пішов до вільного місця, трохи надміру спираючись на ціпок. Поки йшов, подумав, що з паличкою можна було б вигадати чимало смішного для клоунади. Й одразу ж йому згадався Чарлі Чаплін.

Холодно стало Кукутісу. Вже і гарячий суп, нещодавно з’їдений, охолов у його шлунку, і погляд його, що вдивлявся в фари на дорозі, які наближалися, але не уповільнювали свій хід, тремтів і все на сніг під ногами сповзав від утоми голови та шиї. Все хилило Кукутіса до землі — і холод, і втома, і темрява, яку підніжний сніг тільки своєю білизною від землі і відштовхував ледь-ледь. Не було б під ногами снігу, нічого б Кукутіс там, унизу, не побачив би, і ще більше б його вниз хилило через ілюзії своєї зайвої відірваності від землі. Але завдяки снігу не відчував він цієї відірваності, а якщо все ж якось і відчував зрідка, то тільки ту, що від рідної литовської землі його відривала.

Десь у правому вусі колискова з далекого дитинства раптом зазвучала: «Спи, моя квасолинко! Міцно-міцно спи!» Злякався Кукутіс, збагнув, що не дочекається він цього вечора продовження свого шляху. Подивився вперед по дорозі, яка на південь вела. Знову на бензоколонці, що світилася вогнями, погляд затримав. Зітхнув і почовгав до неї узбіччям.

Чим ближче підходив, тим тепліше йому ставало, немов до сонця наближався.

Заправка, незважаючи на всі свої вабливі вогні, виявилася маленькою та провінційною. Як і дорога, біля якої стояла. Дві колонки зі шлангами-пістолетами, маленький будиночок, в якому на прилавку каса і гриль для хот-доґів. А за спиною у жінки, котра позіхала за касою і грилем, засклена навісна шафка з сигаретами.

Зайшов Кукутіс, жінці кивнув. Вона, затуливши свій новий позіх долонькою, у віконце за спиною Кукутіса глянула. Втямила, що гість не машиною прибув.

— Погрітися у вас можна? — спитав Кукутіс, опускаючи комір сірого пальта, щоб шию теплим повітрям, яке йшло з кондиціонера, що над дверима всередині будиночка висів, погріти.

— Стілець дати чи постоїте? — спитала жінка і раптом дерев’я­ну ногу під штаниною помітила.

Винесла старому стілець на залізних ніжках. Кукутіс сів. І запізніло у відповідь на позіхання жінки, й собі позіхнув.

Жінка раптом пірнула в кутові вузенькі двері. І майже тихо стало. Тільки потік теплого повітря продовжував дути над головою, прибираючи із сивого волосся старого залишки вуличного холоду.

Захотілося Кукутісу від затишку, що заповнював душу та тіло, повіки склепити. Аж тут кутові вузенькі дверцята знову рипнули, і вийшла звідти та сама жінка, тільки ніби ранкова, а не вечірня. Немов жвавішою стала.

«Та вона просто губи помадою навела!» — допетрав Кукутіс причину змін у круглому її обличчі.

А жінка повернулася на своє місце за прилавком, і посмішка її світилася тепер привітніше.

— Заблукали, мабуть? — співчутливо поцікавилася вона. — Моєму батькові вісімдесят сім, він іноді у крамницю за хлібом чи молоком піде, а потім попросить там стілець і каже: «Даруйте, я заблукав!» А насправді, просто дорогу додому забуває! Вік! Добре, що в нашому містечку всі знають, де він живе, і мені відразу телефонують, щоб за ним прийшла або сина прислала.

— Ні, не заблукав, — пояснив Кукутіс. — Я на південь їду. Коли підвозять. А коли не підвозять, то йду.

— У Штутґарт?

— Ні, далі, в Париж.

— У вас там, либонь, діти живуть? Інакше навіщо їхати? — припустила вона. — А до нас іноді французи заправитися заїжджають! Якщо пощастить, може, хтось із них вас звідси прямо до Франції й довезе?

— А скільки чекати треба? — спитав Кукутіс і хитруватою усмішкою немов підкреслив, що серйозної, точної відповіді й не очікує.

— Може, день, а може, й тиждень, — повідомила вона у відповідь.

— А ви всю ніч працюєте? — обличчя одноногого подорожнього стало раптом серйозним.

— Так. До восьмої.

— І якщо я раптом засну, ви мене будити і на мороз виштовхувати не будете?

— Звісно ж, ні! — здивувалася словам одноногого мандрівника жінка. — Як ви могли таке подумати! Спіть на здоров’я!

Кукутіс немов саме цих слів і чекав. Повіки його тут же опустилися.

Жінка вийшла з-за прилавка, зупинилася біля старого. Поторсала за плечі.

— Ну що там? — сонно і невдоволено пробурмотів Кукутіс.

— Можете спати! Чуєте? — сказала вона голосніше.

Кукутіс закивав. І після останнього кивка голову так і не підняв. Знову заснув.

Жінка постояла ще хвилинку, споглядаючи сплячого і міркуючи, як би йому сон зручнішим зробити. Адже хіба це сон — сидячи і без подушки? Від такого сну і на підлогу звалитися можна!

Сходила вона ще раз у підсобку, принесла звідти подушечку невелику й опустила йому на ліве коліно, поверх неї руки його безвольні поклала. І збагнувши, що більше вона нічого такого, що сон старого зміцнить або зручнішим зробить, вигадати не зможе, повернулася на своє місце за прилавок. Сіла на зручний м’який стілець, засумувала.

Хвилин через двадцять заїхала на заправку машина. Два хлопці німецькою з французьким акцентом купили цигарок, заправилися. І поїхали.

— А може, і не треба йому в Париж? Може, все ж заблукав і соромиться зізнатися? — прошепотіла жінка, дбайливо поглянувши на старого.

Після цього ввімкнула гриль для хот-доґів і опустила на нього довгу яскраво-рожеву сосиску.

Уранці над Анікщяйським лісом сонце так розгулялося своїм промінням, що Ренаті на хвильку здалося, ніби за вікном будинку почалася весна. Яскраве жовте світло вдерлося через вікно в кімнату, і поки вона ще лежала в ліжку, спостерігаючи з подушки за геометрією сонця на підлозі, неправильної форми фігура з сонячного світла підповзла ближче.

Рената, прокинувшись, зраділа не тільки сонцю. Після обіду «вільнюський» автобус привезе Вітаса, і вони відразу ж поїдуть у кав’ярню на Баранаускаса. Він буде їй розповідати про свій семінар і різні бізнес-ідеї, а вона буде перевіряти їх на слух.

Три дні прожила Рената сама в будинку і за цей час втямила остаточно, що не створена для самотності. Три дні тиші і розмов із цуценям Ґуґласом. Певна річ, ніяке це не випробування. Могла б і чотири дні так згаяти, тільки удвох із Вітасом набагато веселіше!

Вона зиркнула на моніторчик мобільника. До прибуття автобуса ще п’ять годин. Сидіти ці п’ять годин удома не хотілося.

«Поїду в місто, — вирішила дівчина. — А раптом щось нове побачу? Або роботу пошукаю!»

Біля машини зупинилася, кинула погляд на будку, з якої визирав Ґуґлас.

— Тебе на прогулянку взяти? — спитала вголос Рената. І тут же заперечно похитала головою. — Ні, — сказала. — Ти ж не прогулянкова собака, а сторожова! Маєш будинок стерегти!

Рената приспустила скло дверцят, щоб рипіння снігу під колесами чути. Так і слухала, поки колією їхала. А коли вже на асфальт машина вибралася, підняла скло та грубку ввімкнула. Щоб не застудитися.

Заїхавши в місто, повернула до винзаводу, проїхала мимо. Кинула погляд на головний корпус і на фірмовий магазин, зітхнула. Проїхала ще двома вуличками, спостерігаючи, чи не збудували там щось новеньке: крамницю або майстерню з ремонту одягу. Але ні, лише житлові будинки та продуктова крамничка. Зупинилася на Баранаускаса. Залишила машину на узбіччі, а сама в кав’ярню зайшла. Взяла капучино, сіла за столик біля вікна. Зателефонувала Вітасу — він щойно прокинувся і навіть ще не думав на автовокзал збиратися. Природно: йому ще рано! Уявила собі Рената, скільки доведеться його чекати, і засмутилася. Але чекати — це також заняття. Можна було б, звісно, чекати й удома, але там без нього було б ще сумніше. Тут хоч погуляти є де! Можна до річки і до костелу сходити, можна в іншу кав’ярню зайти, хоча вона їй і не подобається. Можна тут залишитися і через вікно на залиту сонцем вулицю позирати!

І дівчина пила капучино та задивлялася у вікно. Думки самі собою летіли у весну, до якої було ще не близько. Не близько, але не так уже й далеко. Сонце сьогодні он як старається. Навіть невидиму з вікна бурульку розтоплює, бо краплі одна за одною донизу падають. Чи це сніг тане на даху кав’ярні під сонячним промінням?

Рената задумалася про найближчі вихідні. Треба буде все ж у Паневежис поїхати! Прогулятися. Може, вузькоколійка вже працює? От було б гарно старовинним неспішним потягом через поля та ліси! Вітасу точно сподобається!

За вікном раптом немов ще яскравіше стало. Рената спочатку заплющила очі, а потім втямила, що сонце у вікно не б’є — воно вище! Отже, щось інше блиснуло. Може, миттєвий зайчик від автомашини, що проїздила повз?

Розплющила очі і витріщила їх тут же ще ширше — на тротуарі стояла дівчина з яскраво-жовтим, точніше аж жовто-золотавим волоссям. Стояла і з кимось балакала по мобільному. Мобільний також виблискував на сонці жовтим металевим корпусом.

— Оце так! — видихнула Рената захоплено. У захваті від сміливості цієї дівчинки. — Молодець!

Два хлопці, котрі проходили повз золотоволоску, призупинилися, витріщившись на дівчину ошелешено, але й захоплено і з цікавістю. Один їй щось сказав, привітно всміхаючись, а та махнула вільною рукою, мовляв, не затримуйтесь, відвернулася від них і, стоячи тепер прямо обличчям до вікна, за яким Рената пила каву, продовжила розмову телефоном.

«Із якого боку вона прийшла? — задумалася Рената. — Здається, з правого... Таки звідти».

Це відкриття навернуло її думки до Віоли, молодої перукарки, котра працювала якраз у салоні краси десь там, праворуч, за рогом. Може, дівчина з жовто-золотавим волоссям зараз безпосередньо із салону? Може, це її Віола так пофарбувала?

— Ні, — Рената засумнівалася. — Навряд чи так гарно могли в Анікщяї пофарбувати... Мабуть, у Вільнюсі.

Але рука сама обернула мобільник, що лежав на столі, монітором догори і натиснула на кнопку, змусивши телефон прокинутися і показати точний час. До приїзду Вітаса залишалося майже чотири години.

— Гаразд, піду побалакаю з нею, — вирішила Рената. — Може, вона мені гривку поправить?

У перукарському салоні Ренаті довелося чекати, але чекати комфортно, в глибокому та м’якому кріслі з оббивкою зі штучної шкіри. Більше того — від шуби, що висіла поруч на вішаку, тягнувся м’ятно-солодкий аромат, немов її господиня — жінка років п’ятдесяти, навколо якої зараз «танцювала» з ножицями в руці Віола, — зумисне бризкала особливими парфумами свої хутра щоразу, коли виходила з будинку. Жінка, що сиділа в перукарському кріслі, накрита бордовим пончо, мала череп ідеальної форми — волосся на її голові майже не було. Потилиця була підстрижена під машинку, скроні також. Тільки біля високого чубчика Віола ще клацала ножицями.

Рената придивилася до люстра перед перукарським кріслом. Збагнула, нарешті, яку зачіску майструє своїй клієнтці Віола — а-ля Тінтін, з піднятим чубчиком.

— Трошки сивини на кінчики! — попросила клієнтка.

Віола кивнула, натягла паперову рукавичку на ліву руку, в праву взяла балончик-пульверизатор. Лівою затулила чоло під чубчиком русявого, нечіткої барви волосся. Балончик зашипів. Віола нахилилася до кінчиків волосся клієнтки, переглянула їх уважно, пройшлася гребінцем.

Незабаром клієнтка прибрала з-під носа Ренати м’ятно-солод­кий запах — зняла з вішака й одягла руду шубку, далебі, лисячу.

— Уявляєш, у неї був рак грудей! — заторохтіла Віола, коли вони залишилися вдвох, і Рената зайняла крісло перед дзеркалом. — І вилікували! Поки опромінювали — втратила волосся! Брала у мене перуку напрокат. А тепер уже не треба! Своє повернулося!

— Перуку напрокат?

— Ну так, а чого ж? Краще, ніж голомозою ходити! Тобі освіжити цю зачіску чи вигадаємо нову? — поцікавилася Віола.

Рената не відповіла, вона дивилася на диплом, що висів у рамці праворуч від дзеркала. «Диплом виданий Віолі Вірускайте, як підтвердження успішно завершеного курсу з фарбування волосся матеріалами фірми “Небулло”».

— То що робити будемо? — знову спитала Віола.

— А навіщо люди волосся фарбують? — Рената підняла погляд на молоду перукарку.

— Ну як навіщо? — здивувалася майстриня запитанню. — Набридло бути шатенкою, стала білявкою! Не можна ж, аби до тебе постійно однакової звикали! Якщо звикають, то перестають помічати! Я тому й підбори високі купила: захочу — буду вищою за свого бойфренда, захочу — буду нижчою. Знаєш, як його це дратує і лякає, спостерігати так смішно, що, врешті-решт, він і сам починає реготати. З одягом те ж саме! Волосся фарбувати — це, певна річ, радикальніше, але і в очі кидається дужче!

— Ну, а якщо волосся в ненатуральний колір пофарбувати? — обережно поцікавилася Рената.

— А що тут такого? Нормально! У мене одна бабуся вже два роки в фіолетове фарбується! Вона, звісно, для себе. Бо сама живе. А інші фарбуються, щоб своїх чоловіків шокувати або просто всіх чоловіків без винятку. Вони ж, коли червоне або зелене волосся бачать — стоять, як ошпарені! І втямити не можуть, і очей відвести не хочуть!

Рената всміхнулася. Заплющила очі. Уявила себе із зеленим волоссям. Вийшло цікаво, але якось не дуже привабливо.

— А я годину тому дівчину бачила, — згадала Рената. — З волоссям яскраво-жовтого кольору. Це ти її пофарбувала?

Віола заперечно похитала головою.

— Ні, в жовтий я ще не фарбувала! Жовтий тюбик у мене ще не розпечатаний, — вона присіла навпочіпки і зазирнула під робочий стіл, де на полиці стояли товсті й яскраві різнокольорові пластикові тюбики.

— А які кольори в тебе є?

Віола обернулася, не підводячись з карачок.

— Та будь-які! Сім відтінків зеленого, п’ять синього, два жовтого і ще три різних рудих кольори!

— А червоний?

— Червоного також п’ять чи шість відтінків. А що, ти хочеш у червоний?

Рената зволікала з відповіддю. Згадувала свій червоний светр. Пожалкувала, що не приїхала сьогодні в ньому. Але ж він, светр, такого ж кольору, як її «фіатик»!

— Можна було б, — промовила нарешті Рената. — Тільки якщо є такий же колір, як у моєї машини.

— А де машина?

Клієнтка кивнула на двері.

— Давай поглянемо, — запропонувала Віола.

Вона виставила на підлогу шість тюбиків, один із яких був швидше цегляної, ніж червоної барви.

— Цей можеш відразу відкинути, — кивнула на нього Рената.

Прихопивши інші п’ять товстих тюбиків, вони вийшли до машини.

— Ось цей найближчий, — сказала Віола, приклавши один із них до капота. — Так, практично, той самий колір!

— А він надовго залишиться? Змиватися не буде?

— Ну, якщо все будеш робити за правилами, то гарантія на три місяці, а потім треба оновлювати. Або трохи змінювати відтінок! За три місяці до тебе з червоним волоссям уже звикнуть, а ти тут їм — бах! — і помаранчева!

— Ну, гаразд, — Рената рішуче кивнула. — Давай у цей червоний!

Автобус із Вільнюса спізнився на півгодини, і Вітас вийшов із нього похмурий. Однак варто було їхнім поглядам зустрітися, як похмурість зникла з його обличчя.

— Привіт! — він обійняв Ренату, поцілував у вушко. — Звідки беретик?

— Годину тому купила, — зізналася Рената. — Хотіла червоний, але у них був тільки бордовий.

Берет здавався дівчині величезним. Вона вела машину подвійно обережно по заледенілій сніжній колії гравійки. Боялася, що берет сповзе на очі. Однак він тримався, сховавши під собою її волосся, яке тепер, після зміни кольору, здавалося їй чужим. Дівчині й самій ще треба було до нього звикнути.

— Як семінар? — спитала Рената, швидко поправивши лівою рукою берет.

Вітас стенув плечима.

— Цікавого було багато, але більше для тих, хто живе в Нью-Йорку та Варшаві. Розумієш, за кількістю мешканців у нас у районі тут не ринок, а мікроринок. А отже, можна займатися тільки мікробізнесом. А на мікробізнесі не розбагатієш! Ну, на їжу й електрику вистачить. Перспектива похмура. Ми з цим бізнес-тренером півгодини удвох над нашим районом сиділи. Найкраще, він сказав, сфера туризму. Міні-готель або зелений туризм на основі хутора. Інший варіант — постачання їжі по району. Але це — нудно! Ще нудніше, ніж міні-готель. Але я буду шукати! Щось обов’язково вигадаю! — пообіцяв раптом Вітас, помітивши в погляді Ренати стурбованість.

Поки парубок метушився у коридорі, розв’язуючи довгі шнурівки своїх черевиків, Рената зайшла в спальню й одягла червоний светр. Повернула на голову берет.

— Тобі зимно? — здивувався Вітас, зайшовши у вітальню.

Вона всміхнулася і зняла незвичний головний убір обома руками, відкривши його погляду яскраво-червоне волосся, що відбивало світло висячої на стелі люстри.

Вітас завмер. Рената швиденько зиркнула на плече, перевіряючи, чи збігається колір волосся з кольором светра. Залишилася вдоволена.

— Ти не дурепа? — якось дивно вимовив Вітас, і тут же його обличчя виказало переляк, немов він власних слів злякався.

— Що? — очі Ренати сердито зблиснули.

— Ні, ти не дурепа, — захитав він примирливо головою. — Тільки ти могла таке вигадати... Волосся пофарбувати під колір светра!!!

— І машини! — додала вона ображено, намагаючись знову всміхнутися та відчуваючи, як чинять опір губи нав’язуваній їм усмішці. Вона все ще сердилася на першу реакцію Вітаса.

— Гаразд, — він махнув рукою. — Даруй! Просто не очікував! Що у нас на вечерю?

Вночі, коли Рената вже спала, Вітас підняв голову, підперся ліктем і довго дивився на її волосся. Його червоний колір виднівся і в темряві. Нахилився вперед, торкнувся волосся кінчиком носа. Потім посунувся вперед всім тілом, обійняв сплячу Ренату, притулив до себе. І заснув.

У сон настирливіше, ніж писк комара, проникло несподіване гурчання автомобільного двигуна. Клаудіюс розплющив очі. Гурчання долинало з ледь прочиненого вікна.

Боліла голова, адже поспати йому вдалося лише кілька годин. Майже всю ніч крутився, обертаючись то на правий бік, то на лівий, раз по раз закидаючи ногу на ту половину ліжка, де зазвичай спала Інґрида. Ще трохи, і він звикне до цього ідіотського ритму: одну ніч із Інґридою, одну — без. Вона знову в спальні «Беатріс», знову «сама у великому будинку і дивовижно щаслива!» А він один в маленькому будиночку з червоної цегли, де йому жахливо незатишно. І він не може без неї заснути, немов вона — його єдине снодійне. І він не може збагнути: чому її немає з ним щодругої ночі? І чому в її очах, коли на нього дивиться, останнім часом зауважує все більше глузів й усе менше ніжності?

Опустив ноги на підлогу. Торкнувся ступнями звичної прохолоди дерева. Почув клацання, що позначило вимкнення опалювальної системи. Клацання точного часу — восьма ранку!

І знову звернув увагу на гурчання. Явно якась машина стояла з увімкненим двигуном перед ворітьми. Але чому водій не сигналить, щоби він, як йому і належиться, не вийшов із «gate house»[46] і не перевірив: хто це і навіщо?

— Ну й нехай, — пробурчав він. — Зачекає!

Ідеально було б, якби водій чекав, поки аж з голови Клаудіюса не випарується отой туман, що з’являється через недосипання, туман, що плутає думки та сповільнює реакцію.

Одягнувшись, Клаудіюс вийшов на поріг і за звичкою підняв погляд до неба. Звичайний англійський ранок, звичайне яскраво-блакитне небо, по якому легкі клапті розірваних над океаном хмар летять у бік Лондона. Чому завжди туди? Бо Лондон — столиця? І всі завжди прагнуть у столицю? Адже і вони з Інґридою сюди мчали, до Лондона, у столицю, до щастя. Яке щастя? Хіба вони не були щасливі там, у Литві? Навіщо треба було кудись іще? І чому вони думали, що Лондон зробить їх щасливішими?! Адже Лондона, як і Парижа, і Нью-Йорка, на всіх охочих бути щасливими не вистачить!

Цього разу Клаудіюсу не хотілося відривати погляд від неба. Рух дрібних подертих хмар заворожував.

Ні, вони сюди їхали не за щастям, а за тим, що канцелярсько-журналістською мовою називається «впевненість у завтрашньому дні».

— Завтрашній день... — Клаудіюс повторив пошепки уривок своєї думки.

І подумав про те, що завтра, якщо не настане кінець світу, — все буде, як учора. Тихо і спокійно, дзижчання шосе, літаки, що знижуються для посадки в Хітроу, Інґрида, яка залишається на ніч із ним у будиночку з червоної цегли, щоб наступної ночі знову залишити його на самоті й увімкнути світло в своїй улюбленій спальні «Беатріс».

Щось раптом відволікло Клаудіюса від неба. Ні, він ще дивився туди, вгору, все ще бачив цю дивовижну — в Литві такої не буває — синь неба, навіть побачив літак, що перетнув його небо і полетів далі й униз, до землі. І почув цей літак, і перестав його чути через кілька миттєвостей. І в цій тиші збагнув, що зникло гурчання автомобільного двигуна, яке, як здавалося Клаудіюсу, тривало вже з годину. Ні, звісно ж, не годину, менше.

Клаудіюс вийшов до воріт. За ворітьми — нікого, ні машин, ні людей. Вона поїхала, ця машина. Сніг давно розтанув, дощ останні кілька днів також не крапав. Тому від машини, що гуркотіла тут своїм двигуном зовсім нещодавно, жодного сліду.

«Ну й нехай! — подумав Клаудіюс і вже хотів повернутися в будиночок. І раптом, розвернувшись, допетрав: щось змінилося, щось за ворітьми було не так, щось мимоволі немов дряпонуло його погляд, порушило стабільність, увімкнуло червоний сигнальний вогник тривоги.

Він ще раз озирнувся на ворота і остовпів, намагаючись збагнути, що змінилося в цьому звичному зображенні. І побачив якусь табличку на високій палиці, вбитій у землю праворуч від воріт.

Вийняв ключ, вийшов за ворота.

— «For Sale»[47], — прочитав на табличці. Далі стояло чиєсь ім’я, імейл, телефон.

— Ні хріна собі... — тільки й зміг видихнути Клаудіюс.

Йому стало важко дихати, і він інстинктивно зробив кілька кроків назад, подалі від цієї таблички, немов саме вона отруювала його повітря своїм ядучим написом.

— Як це? — прошепотів він, все ще не зводячи очей із таблички. — Як це «For sale»?!

Над головою пролетів ще один літак, який прямував на посадку в Хітроу, але гул його турбін Клаудіюс, паралізований страхом перед «завтрашнім днем», що раптово накрив його, не почув.

Холодний душ цього ранку виявився подвійно корисним. Він змив із Клаудіюса рештки безсонної ночі і, хоча це тривало дещо довше, змив він і невидиму, але раніше явно присутню у відчуттях життя рожеву оболонку уявного добробуту. Після всіх його дрібних і одноразових лондонських заробітків стабільність, що з’явилася з моменту поселення в цій садибі, стала якоюсь константою, чимось само собою зрозумілим, досягненням необхідного рівня спокою та комфорту. Адже варто було їм тут опинитися, і все хистке забулося: і Лондон, і Литва. І от казка, яку навряд чи можна було б назвати чарівною, скінчилася. І як кожна традиційна казка, вона закінчувалася мораллю для тих, хто в неї повірив. Цього разу мораль казки можна було б висловити кількома словами: «Не будь наївним і не вір у казки!»

— Я проспала сніданок? — спитала Інґрида, зайшовши в будиночок і повісивши свою куртку на гачок вішака. — Чи це мій вірний слуга проспав? — вона грайливо зазирнула Клаудіюсу в очі.

— Я ще й сам не снідав, — зізнався Клаудіюс. Озирнувся на електрочайник. — І спав погано, а потім ще й машина розбудила. Продавці приїжджали...

— Продавці чого? — ледаче поцікавилася Інґрида, набираючи в електрочайник води.

— Продавці маєтку. Я їх, власне, не бачив. Але тепер усе це, — він окинув поглядом кухню їхнього будиночка з червоної цегли, — продається. Усе «for sale».

Інґрида завмерла. Дзюрчала вода, вже переливаючись із чайника в раковину.

— Вийди за ворота, й усе збагнеш! — порадив Клаудіюс.

Вона справді вийшла. Накинула куртку на плечі й пройшла за вікном кухоньки в бік воріт.

— Ну й як? — саркастично спитав він Інґриду, як тільки вона повернулася.

Розгубленість панувала тепер на обличчі Інґриди. Вона на мить закусила нижню губу, кинула погляд у вікно, повернулася до чайника. Здавалося, що дівчина уникає поглядом Клаудіюса.

— Ні, — раптом прошепотіла вона і тут же додала абсолютно нормальним голосом, досить голосно: — Все буде добре! Один Кравець продасть, інший Кравець купить! Це ж не будинок для життя, а інвестиція! Хтось має тут жити й утримувати все в порядку. Перший Кравець дасть нам рекомендацію для нових господарів...

— Перший Кравець нам навіть не повідомив, що будинок продається, — зауважив Клаудіюс, виймаючи з навісної шафки два кухлики для чаю. — Яєчню будеш?

Інґрида кивнула. Сіла за столик, на своє місце. На поки що «своє» місце.

— А вчора ти розмовляв із ними по скайпу?

— Намагався, але на тому кінці нікого не було.

— Спробуємо сьогодні. Хтось же має там бути, може, Артем?.. Ахмед, Ахмед має все знати! — раптом спохопилася вона. — Треба зателефонувати Ахмеду та покликати його до нас на віскі! Ні, він же мусульманин! На чай!

Ахмед приїхав близько восьмої вечора. Від чаю не відмовився, а вечерю йому не запропонували — молоді садівник та економка вже повечеряли раніше.

— У вас такий англійський спокій, — не витримала Інґрида, швидко втомившись від однозначних і однослівних відповідей Ахмеда. «Ви знали, що будинок продається?» — «Так». — «А вас турбує ваше майбутнє?» — «Ні».

— У мене пакистанський спокій, — відповів Ахмед чистісінькою англійською. — Все буде так, як угодно Аллаху. Захочеться йому, щоб ви залишилися тут і при нових господарях — залишитесь! Вам не варто турбуватися! Все завжди буде так, як угодно Аллаху. Буде йому вгодно, щоб я також залишився тут, — і я залишуся!

Клаудіюс поклав перед собою на кухонний столик мобільний і став подеколи пробуджувати монітор, перевіряючи час.

О десятій вечора, через півгодини після відвідин Ахмеда, Клаудіюс та Інґрида, сівши пліч-о-пліч перед ноутбуком, увімкнули скайп і відправили пану Кравецю запит на розмову. Довгі гудки лунали в напруженій тиші більше хвилини, і раптом у віконці на екрані комп’ютера з’явилося обличчя Артема, помічника пана Кравеця.

— Добрий вечір! — привітався він. — Як у вас? Усе гаразд?

— Так, — Клаудіюс кивнув. — Усе добре...

— Добрий вечір, — нетерпляче вступила в розмову Інґрида. — Ви нам не сказали, що будинок продається... Ми тут...

— Продається? — перепитав Артем. — Зачекайте, ви звідки телефонуєте? Ви...

— Будинок в Англії, біля Ішера, — підказав Клаудіюс. — Ви нас узяли на роботу два місяці тому.

— Менше, — Інґрида кинула невдоволений погляд на Клаудіюса. — Двох місяців ще не минуло.

— А! — закивав Артем. — Так-так! Зрозумів! Цей маєток продається!

— А що нам робити? — поцікавилася Інґрида, обурена байдужим виразом обличчя помічника Кравеця.

Артем стенув плечима.

— Поки будинок не проданий, можете залишатися! Зарплату будете отримувати до зміни власника. Як у контракті написано — так і буде! Ми ж цивілізовані люди!

— А ви не могли б дати нам рекомендацію для нових власників, ну що б вони нас залишили при будинку? — попросив Клаудіюс.

Артем забарився з відповіддю, мабуть, прохання застало його зненацька.

— Зрозумійте, яка рекомендація, якщо ви працювали менше двох місяців?! У вас, мабуть, і випробувальний термін ще не закінчився! Та й узагалі ми ніколи нікому рекомендацій ще не давали!..

— Може, почнете? — У голосі у Інґриди забриніли сльози. — Може, якраз із нас і почнете?

Артем зітхнув і перевів стомлений погляд із дівчини на хлопця.

— На добраніч! — сухо сказав він. І вимкнувся.

— Як тобі мій ціпок? — Андрюс обернувся до Барбі, котра взялася заварювати чай у кухонному закапелку їхнього мініатюрного помешкання.

Палиця, перетворена ним зі звичайної дерев’яної опори для ходьби в блискучий і ваблячий погляд цирковий аксесуар, явно тішила його. Декоративну золоту фольгу він знайшов у китайській крамниці «все за один євро». Фольга також, либонь, була китайського виробництва, адже «золотий» колір у китайців трохи червонуватий і набагато яскравіший, ніж приглушене європейське «золото». Певна річ, йому довелося майже дві години поморочитися, щоб підрізати та приклеїти фольгу до дерев’яної основи ціпка так, аби не було видно стиків. Зробити золотим дерев’яне руків’я ціпка не вдалося через його фігурний вигин, і цю затію Андрюс облишив після першої ж спроби.

— І де ти будеш нею махати? — всміхнувся Барбора. — Під каруселлю?

— Ні, «карусельну» фазу я вже проминув і пішов на підвищення! — не без самовпевненості заявив він, присунувши ціпок до стінки. — Я тепер «лікарняний» клоун із зарплатою двадцять євро на годину...

— І двома робочими годинами на день! — додала Барбора уїдливо. — А тепер уяви собі: спитають у нашої дитини в школі: «А хто твій тато?», а вона сором’язливо і тихенько відповість: «Клоун».

— Ну, поки нашу дитину спитають, — Андрюс з любов’ю опустив погляд на живіт Барбі, живіт, затягнутий у джинси і схований під зеленим светром, живіт, що навіть не натякав на вагітність своєї господині, — наше життя стане зовсім іншим! Ми будемо жити в просторому двоповерховому будинку із садочком навколо. Я... Я буду працювати в цирку — пам’ятаєш ми проходили повз цирк, коли до Бастилії ходили? Твоя агенція нянь і компаньйонок для вигулювання поодиноких собак стане такою популярною, що доведеться відкривати філії в Марселі та Каннах!

Через годину, коли Барбора вже прогулювалася з сенбернаром Франсуа під прохолодним цього дня паризьким сонцем алеями парку Бут Шомон, на мобільний зателефонувала Лейла і попередила, що сьогоднішня прогулянка з Валідом переноситься з другої на п’яту годину пополудні, і що їй, Барборі, знову доведеться пройтися не парком, а вулицями, бо треба «дещо декому передати».

Розмовляючи з Лейлою, Барбі зупинилася. Зупинився і пес, і сів на алеї, обернувшись до неї мордою. Він очікувально дивився на молоду жінку, а та, вже повернувши мобільник у кишеню, стояла розгублена та невдоволена. Стояла і відчувала, як усере­дині закипає роздратування, як усе помітніше тремтять пальці у вовняних рукавичках. Тремтять не через вогкість, яка сьогодні явно перемагає в протиборстві зі слабким сонячним промінням, а через нерви, через відчуття, що і сама Барбі, як і сьогоднішнє сонячне проміння, занадто слабка, щоб протистояти цьому поки що не усвідомленому повністю і не зрозумілому повністю злу, яке раніше тільки трохи прозирало зі східних, немов особливим зволожуючим кремом або олією змащених очей мами Валіда, а тепер вчувалося набагато чіткіше в її голосі, у владних інтонаціях. «Тобі треба буде піти на рю де Мальт! Це недалеко!» — Ці слова Лейли прозвучали так, немов Барбі мала беззастережно йти, куди накажуть, а не дихати свіжим повітрям із малюком у ві­зочку по парку, як вони домовлялися спочатку. Скільки вже разів Барбі вирушала з візочком замість парку на гучні вулиці Бельвіля і навіть за межі Бельвіля на зустріч із невідомими «родичами» Лейли, щоб вони забрали з візочка якісь пакети! І що в цих пакетах? Чому сама Лейла, вільна від необхідності гуляти з власною дитиною, не віднесе «гостинці з Бейрута» своїй численній паризькій рідні? Барбі не наймалася кур’єром! А що, коли в цих пакетах наркотики?!

Барборі стало страшно від самого напрямку своїх думок. Вона знову дістала мобільник.

— Андрюсе! Ти коли повернешся? — спитала, притискаючи телефон до вуха.

— Щось трапилося? — злякався Андрюс.

— Ні-ні! — промовила вона нервово, через що і сам Андрюс занервував.

— А коли треба? Можу хоч зараз! Ти погано почуваєшся?

— Ні, нормально. Зараз не треба! Я просто так. Хотіла почути твій голос! До вечора! Цілую! — Барбора поспіхом обірвала розмову натисканням кнопки, але затримала мобільник у долоні, немов думала: «Кому б іще зателефонувати?» Врешті-решт, сховала його в кишеню.

Як не дивно, але ця коротка розмова з Андрюсом трохи заспокоїла Барбору. Вона поглянула з ніжністю на терплячого сенбернара, що вже лежав на алеї, опустивши велику морду на лапи, і сумирно чекав продовження прогулянки.

— Пішли, пішли! Вибач! — прошепотіла Барбі собаці, і той, збагнувши, що й до чого, ледачкувато піднявся.

«Золотий» ціпок із дерев’яним руків’ям викликав у бармена кав’ярні дитинну радість. Він жестом попрохав узяти його до рук, розглядав, щось весело бурмочучи собі під вуса французькою.

— Un café? — спитав привітно, повертаючи ціпок.

Андрюс кивнув.

Зайнявши своє «робоче» місце, він бічним зором помітив на столі Сесіль звичну табличку «Rеservе», яка немов повідомляла, що рудоволоса парижанка ось-ось прийде. Албанців ще не було. Вони прийдуть пізніше, але бармен не турбувався про те, що хтось може зайняти їхній столик. До них він явно жодних теплих або інших почуттів не мав. Лише суцільна байдужість, але при цьому він залишався до них досить толерантним і дозволяв іноді сидіти годинами, нічого не замовивши.

Андрюс зачепив ціпок руків’ям за стільницю так, щоб він завис, не торкаючись підлоги, і був помітний будь-кому, хто входив у кав’ярню. Поруч поклав свій клоунський носик. І згадав про телефонний дзвінок Барбори. Може, їй недобре через вагітність?

Задзеленчав мобільний.

— Філіп? — зрадів у трубку Андрюс. — Як справи?

— Ти в кав’ярні? — спитав сліпий хлопчик.

— Так, щойно прийшов!

— Можна, я зайду? Я тут поруч. У нас сьогодні двох уроків немає.

Філіп з’явився в дверях хвилин через десять. Андрюс схопився і підвів його до столика.

— Що будеш? — спитав, поки хлопчик вміло складав свою телескопічну палицю.

— Diabolo menthe, — сказав він. — Лимонад із м’ятним сиропом, — витлумачив тут же англійською.

— А я й так зрозумів, — посміхнувся Андрюс. — Диявольська м’ята!

— Мене на вихідні тато додому забере, — повідомив Філіп, дочекавшись свого напою. — Я так за домівкою скучив!

Андрюс поглянув на хлопчика запитально.

— І що ти будеш вдома робити? — обережно поцікавився він.

— За грибами піду, — видихнув хлопчик і всміхнувся, немов уже уявив собі цей грибний похід.

— У вас там що, ліс поруч? І багато грибів?

— А ми в лісі й живемо, — повідомив Філіп і потягнув із трубочки свій зелений лимонад. — У нашому лісі найдорожчий гриб росте, він нас і годує!

— Трюфель? — здогадався Андрюс.

— Ага, національний гриб Франції! — з гордістю продовжив хлопчик. — А який національний гриб Литви?

— Не знаю, — Андрюс звів плечима. — Я не грибник.

— А гайда до нас на вихідні? — несподівано запропонував Філіп. — Підемо по гриби разом. Тобі сподобається. Ти хоч колись трюфель куштував?

— Ні.

— Тим більше!

Андрюс задумався. Насправді вирватися з Парижа було б чудово, якщо він зможе вирватися разом із Барбі.

— А можна, ми удвох до тебе поїдемо? З моєю подругою?

— Звісно, батьки точно не будуть проти! Ви ж мої друзі!

Вони б ще довго теревенили про гриби, але тут Андрюс згадав, що йому вже час до Поля.

— Тобі допомогти вийти на вулицю? — обернувся він до Філіпа, відраховуючи дріб’язок.

— Не треба, — Філіп усміхнувся. — Я тут усе бачу! Ще один стіл, а потім три метри, і двері!

Він пройшов досить упевненою ходою і, зупинившись в дверях, озирнувся і махнув Андрюсові вільною рукою...

— О! — зрадів Поль, побачивши Андрюса, й одразу опустив погляд на «золотий» ціпок. — А я тебе чекав пізніше! А навіщо тобі це? — спитав. — Ти щось можеш із ним робити?

Андрюс відійшов до дверей і закрутив ціпок на пальці.

— Ух ти! — вирвалося у Поля. — Блищить! Як сонце!

— Це поки що все, — зізнався Андрюс, перехопивши ціпок, що обертався на пальці, іншою рукою. Присів на стілець.

— Шашки? — спитав.

— Ні, давай пограємося в таємниці! — пошепки запропонував Поль. — Мене Бенуа навчив, мій новий сусіда, — хлопчик показав на розстелене ліжко поруч. — Ти мені розповідаєш свою таємницю, а я тобі — свою! Ти починаєш!

Андрюс задумався.

— Ну, гаразд, — сказав він через хвилину. — Спробую! Якось темної зимової ночі будиночок мого дідуся повністю занесло снігом...

— Ти не зрозумів, — перервав його розповідь Поль. — Я ж не сказав обмінюватися казками! Я сказав — таємницями. Справжніми!

Андрюс стенув плечима.

— Ну от Бенуа, наприклад, розповів, як він підглядав за своєю старшою сестрою, коли вона милася в душі! — продовжив Поль. — У нього в помешканні під стелею є віконце з кухні у ванну кімнату, він підставив драбину і підглядав. А коли в кухню зайшла мама і втямила, чим він займається, то штовхнула драбину, і він упав і зламав руку! Тому він тут, — Поль подивився на ліжко сусіда по палаті. — Його повели на рентген!

— Але хіба це таємниця? — не погодився Андрюс. — Тут немає нічого таємничого!

— Таємниця — це секрет, який соромно розповідати! Второпав? Розповідати справжню таємницю має бути боляче, а якщо не боляче — то це не таємниця!

Спантеличений Андрюс розгублено подивився на Поля. Хлопчик був сьогодні явно в дивному настрої. Мабуть, спричинила це поява нового сусіда по палаті, цього Бенуа з поламаною рукою?

— Ну то що? Будеш розповідати таємницю?

Андрюс важко зітхнув. Уперше він почувався дуже незатишно в цій лікарняній палаті.

— Ну гаразд, давай я почну, а ти потім! — запропонував Поль. — Я тобі про татуся розповім! Справжню таємницю! Про це ніхто у Франції, крім мене і нього, не знає! Тільки ти її також нікому не розповідай!

Андрюс кивнув.

— Мій дядько в Камеруні торгує алюмінієм! Це він татка в посольство прилаштував, щоб тато міг мене сюди привезти та вилікувати. У нас лікарів майже немає! А тут, якщо мене вилікують, то я все життя проживу. До самої смерті! Батькові тут дуже подобається! Він ніколи раніше «мерседесами» не кермував, а тепер щодня це робить! Уже третій місяць! А раніше він на вантажівці в порту їздив. Порт у нас у Дуалі величезний, як половина Парижа!

— Він що, працював водієм і на дипломата вчився? — зацікавився Андрюс.

— Ні, він зовсім не дипломат! Він — водій у посольстві.

Андрюс роззявив рота, але слова немов застрягли, немов відмовлялися вимовлятися.

— А як же?.. — нарешті вичавив із себе вражений Андрюс. — Звідки тоді костюм «Г’юго Босс» і все інше? Чи водіям також багато платять у посольстві?

Поль посміхнувся так тепло, ніби подумав зараз про батька.

— Il est sapeur[48], — сказав він, несподівано перейшовши на французьку.

Андрюс запитально глянув у вічі хлопчикові.

— Я не знаю, як це англійською, — Поль повернувся до загальнозрозумілої мови. — Ну, ніби як викаблучується! Він же член «La société des ambianceurs et des personnes élégantes»[49]. А вони всі гроші витрачають на дорогий одяг. Для них одяг важливіший, ніж їжа.

— І тому вони не зрізують із нього бирки?

— Так, щоб було видно, що він не тільки дорогий, але й новий, а не з дорогого секонд-хенду.

— Зрозуміло, — закивав Андрюс, ошелешений сімейною «таємницею» Поля. — І що, твоя мама дозволяє йому стільки витрачати на одяг?

— У мене немає мами, — спокійно відповів Поль і попросив підтягнути вище зелений плед, що трохи зліз униз із плечей.

Андрюс нахилився, дбайливо поправивши плед.

— А що з нею сталося, з мамою? — спитав.

— Це інша таємниця, — серйозно сказав Поль. — А тепер твоя черга!

— Гаразд, — Андрюс замислено кивнув.

Думки самі заскочили в минуле, в дитинство, в літню Палангу. І він побачив у пам’яті молоду маму з новенькою зачіскою: її русяве волосся опускалося на голі плечі й їхні кінчики немов були загнуті догори. Цю зачіску вона зробила, щоб бути схожою на героїню якогось знаменитого тоді фільму. Згадав себе, голенького, що йде за ручку поруч із голою мамою «голим пляжем», де засмагали під неспекотним балтійським сонцем оголені продавчині модних речей, джинсів і торбинок. Мама в іншій руці також завжди несла сумку. Сумку із гаманцем і знятим на піщаному пагорбі серед сосен над пляжем одягом — своїм сарафаном і його шортами та майкою.

Андрюс і сам не помітив, як його думки-спогади перейшли в розповідь про цей пляж-базар, на який з’їжджалися жінки з усієї Литви, про море, про викладені гарно на піску джинси та про те, як він іноді між розкладеним для продажу одягом помічав і збирав у піску шматочки бурштину.

Поль слухав мов заворожений.

— І що, там справді і продавці, і покупці були зовсім голі? У вас так спекотно? — перебив він Андрюса тільки раз.

І Андрюс, сміючись, пояснив, що в старі часи люди не мали права продавати нові речі. Це право мали тільки магазини. І тоді хтось вигадав цей «голий» пляж-базар, на який міліція боялася прийти. Мабуть, тому, що міліція боялася голих жінок. Крім цього, ймовірно, голі жінки, навіть якщо б їх спробували заарештувати, могли сказати, що розкладений одяг на піску — їхній, який вони випрали в морі і тепер сушать на сонці. На балтійському сонці сушити можна довго.

Закінчивши розповідь, Андрюс замовк. Витягнув мобільник і перевірив час.

— Тобі сподобалося гратися в «таємницю»? — спитав Поль, відчуваючи, що клоун зараз буде прощатися.

— Так, цікаво! — Андрюс закивав. — Якщо згадається ще якась таємниця, то розкажу.

На рю де Севр накрапав дощик. Вікна кав’ярні навпроти входу до лікарняної арки світилися яскраво та манливо, але Андрюс, усе ще думаючи про почуту від Поля «таємницю» про його батька, повернув ліворуч і пішов у бік метро.

— Знаєш, а із синім светром твоє волосся ще гарніше! — заявив Вітас уранці, вийшовши з ванної кімнати з рушником у руках. — Ти мене сьогодні до міста відвезеш?

— Як учора? Відвезти і залишити на кілька годин? — з підозрілою усмішкою на вустах поцікавилася Рената.

— Атож, — Вітас простодушно кивнув. — Я тобі потім зателефоную, і ти мене забереш додому!

Слово «додому» прозвучало з вуст Вітаса так дзвінко та позитивно, що Рената на мить завмерла.

— Гаразд, — сказала вона.

І подумала раптом, що Вітас таємно шукає роботу в Анікщяї. Мабуть, збагнув, що ніякого бізнесу йому тут не відкрити! Хоча чому таємно? Адже він просить привезти його туди, а потім забрати! Хоча ні, все одно таємно, адже він не хоче, щоб вона веш­талася містом із ним, і залишається там сам!

— Може, я також залишуся в місті? — спитала Рената. — Теж про роботу попитаю?

Вона ще до відповіді Вітаса, з його погляду втямила, що ідея йому не сподобалася.

— Ні, я окремо буду! — додала Рената.

— Анікщяй такий маленький, що ми з тобою все одно зіткнемося на якомусь перехресті, — сказав він.

— Ну і що в цьому поганого? — здивувалася Рената.

— Я просто хотів побути сам... — сказав він якось не дуже впевнено.

— Ну добре! — махнула вона рукою та пішла на кухню.

Там спочатку зиркнула в маленьке люстерко, поправила волосся.

Поки заварювала каву, думала з удячністю про Віолу, молоду перукарку, без якої вона б не набралася сміливості, щоб пофарбуватися в червоний колір! Дивно, що сміливість буває такою різною! Віола, мабуть, боялася б швендяти сама зимовим лісом, а Ренаті це навіть подобалося. Але Віола не боялася керувати своєю зовнішністю і навіть своїм зростом, а в Ренати навіть раніше від однієї думки про те, що можна пофарбуватися в білявку, холонула кров у венах. Але це раніше. Тепер вона не боялася ні чужих поглядів, ні нової барви свого волосся.

З кімнати долинув дзвінок мобільного Вітаса. Коли вона занесла у вітальню два горнятка кави, він балакав із кимось. Розмовляв по-діловому, домовлявся про зустріч.

— До костелу? — спитала Рената, коли вони вже в’їхали в Анікщяй.

— Так, туди! — погодився він.

Ренаті не хотілося повертатися додому. Вітас уже п’ять хвилин як пішов, а вона все ще сиділа в машині. Щоб хоч чимось себе зайняти, витягла з торбинки маленьке дзеркальце. Зняла берет, поправила волосся. Підняла погляд угору, туди, звідки на неї, можливо, зараз дивився Бог...

«Цікаво, а йому подобається мій новий колір волосся?» — подумала грайливо і тут же зніяковіла, немов її застали за якимось двозначним заняттям. Неначе як у далекому дитинстві, коли вона заради цікавості залізла в мамину сумочку і витягла звідти пачку сигарет, а в цей час до кімнати зайшов тато, якому мама обіцяла кинути курити.

Рената задумалася. Цей спогад здався їй дивним і не зовсім правдоподібним. Дівчина спробувала пригадати обличчя батька та матері — не ті, які вона звикла бачити на світлинах на Різдво, а живі. Фотографічні обличчя батьків не пасували до цих спогадів, і раптом вона збагнула, що це — кадри з фільму, побаченого по телевізору років із десять тому в будинку когось із однокласників. Тоді їй дуже подобалися фільми, де у героїв була маленька донька. Тоді вона частіше думала про зниклих без сліду батьків, які виїхали. Мабуть, тому, що про них постійно питали однокласники й учителі. Бо батьки ніколи не приходили на батьківські збори. Тільки дід Йонас іноді туди ходив, а коли повертався, присягався, що це востаннє! Але, пропустивши їх три або чотири рази, він усе ж таки знову збирався і вирушав через ліс в Андріонішкіс, у школу.

Їй захотілося гарячого імбирного чаю та тепла. Там, у кав’ярні на Баранаускаса, вона точно знайде і те, і те!

Залишивши машину під цегляним парканом костелу, почимчикувала тротуаром. Згадала, що перукарський салон, у якому Віола фарбувала їй волосся, якраз по дорозі.

«Зайду на хвилинку, побалакаємо, якщо вона не зайнята клієнтами!» — подумала дівчина.

Уже піднявшись на передостанню сходинку до дверей перукарні, Рената завмерла, злякавшись. Віола сиділа в перукарському кріслі, розвернувшись спиною до дзеркала і туалетного столика. Вона сиділа і жваво розмовляла з Вітасом! Точніше, він їй щось розповідав, а вона всміхалася й кивала.

Рената тут же опустилася на сходинку нижче, щоб її не було видно. Прислухалася, але нічого з їхньої бесіди не почула. Та й машини, що проїжджали вулицею за спиною, здавалося, зараз жахливо гуркотіли і діяли на нерви.

— Ви заходите чи ні? — несподівано пролунав за спиною різкий жіночий голос.

Рената відсторонилася, пропускаючи до дверей повненьку даму в довгому синьому пальті і в синьому ж капелюшку. Відсторонилася й одразу ж спустилася вниз, щоб її не побачили Вітас і Віола, коли жінка відчинить двері в салон.

«Він зараз вийде! — подумала напружено Рената. — А я тут... Ні, нічого страшного! Я просто гуляла...»

Вона нервово дивилася на двері салону. Але вони не відчинялися. Вітас не виходив.

«Дивно, — міркувала Рената. — Невже він буде чекати, поки Віола підстриже клієнтку, щоб продовжити балачку? Про що вони теревенять? Чому він тут узагалі? Він же з нею не знайомий! Не знайомий? Знайомий! Вони ж балакали! Вона його слухала з таким захопленням і з таким палахким поглядом! Звідки вони знають одне одного?! Піду і зараз же спитаю! — вона рішуче піднялася на першу сходинку і так само рішуче зупинилася. На обличчі — розгубленість. — Ні, я його потім спитаю! І якщо він скаже неправду — все буде зрозуміло!»

У кав’ярні на Баранаускаса цього дня було людно, і всі столики — всі чотири столики! — були зайняті. Рената підсіла до літньої жінки — та не противилася. Замовила імбирний чай і після паузи попросила коньяку.

Зняла куртку і берет. Поправила волосся, що впало на плечі, на червоний светр.

Жінка, що сиділа поруч, відволіклася від роздумів і від капучино. Поглянула на дівчину «всю в червоному», яка сиділа поруч. Усміхнулася.

«Вона оцінила!» — втямила Рената, і настрій у неї покра­щився.

Вітас зателефонував через годину.

— Приїжджай! Я закінчив! — повідомив він у мобільник.

— А я і не їхала! Я в кав’ярні, — сказала Рената. — Звідки тебе забрати?

— Я сам підійду хвилин через п’ять!

Відстань між перукарнею та кафе на Баранаускаса легко вкладалася в п’ять хвилин пішої ходи.

Правда, у кав’ярню він зайшов хвилин через десять. Замовив собі кави, присів поруч на місце літньої жінки, яка сиділа тут щойно.

— А машина де? — спитав здивовано.

— Там же, біля костелу.

Коли вони йшли до машини, з неба посипався дрібний сніг. Сніг летів униз вертикально, його пробивало наскрізь косе сонячне проміння. Сонце вже хилилося до раннього зимового заходу. Вітру не було, і тому холод не відчувався.

— Як погуляв? — обережно поцікавилася Рената.

— Нормально.

Вітас явно не поспішав розповідати їй про дві години, проведені в Анікщяї.

— Роботу шукав? — Рената спробувала ще раз поставити пряміше запитання.

Вітас кинув на неї дивний, трохи здивований погляд.

— Роботу шукають ті, хто хоче гарувати «на дядечка». А я хочу гарувати на себе — на нас. Я шукаю ідею.

— Ну і як?

— Майже знайшов! Коли буду на сто відсотків упевнений, що знайшов, — відразу тобі повідомлю! — незвично твердо заявив Вітас, даючи зрозуміти, що більше нічого не розкаже.

«Може, він хоче купити у Віоли перукарню?» — злякалася Рената.

— У тебе немає алергії на кішок? — несподівано спитав Вітас.

— Мабуть, ні, — відповіла Рената, дивлячись на засипану снігом свою машину під парканом костелу.

Чим більша машина, тим добріший водій. Саме так подумав Кукутіс, коли поруч із ним одразу і згори, і знизу пролунав потужний звук — важкий і металевий.

Висота та розміри машини, що зупинилася, змусили його задерти голову вгору. Білий величезний автолайнер, кабіна водія заввишки в два людські зрости, на ній нагорі на горизонтальній хромованій дузі кілька потужних фар-прожекторів. За кабіною — критий довгий кузов. Під задньою частиною кузова — три пари коліс, під передньою — дві, а ще одна пара — під кабіною водія.

Кукутіс зробив кілька кроків від дороги, щоб зазирнути в кабіну. І побачив за лобовим склом молодого хлопця (аж занадто молодого для такої величезної машини). Правда, у нього були доволі густі русяві вуса і такого ж кольору волосся. Вуса він явно носив для солідності. Зараз заклично махав рукою Кукутісу, запрошуючи піднятися до нього. Махав і ніби всміхався, але всміхався «у вуса», бо самої посмішки видно не було, тільки в очах вона читалася.

Кукутіс кивнув, підійшов до кабіни з боку дороги і завмер, побачивши в білій металевій стіні вздовж двох вертикальних хромованих поручнів отвори для ніг, щоб можна було піднятися в кабіну, як сходами.

— Ні! — Кукутіс хитнув головою. — З моєю дерев’яною туди не залізти!

Знову відійшов метрів на п’ять убік, привернув увагу водія і показав йому рукою вперед, на дорогу. Мовляв, їдь!

Водій здивувався. А Кукутіс, уже ніби й попрощавшись із ним подумки, став чекати, коли цей автолайнер поїде і звільнить дорогу, щоб можна було знову інші машини виглядати, машини, в які людина сідає легко, тільки дверцята відкриє — і вже на сидінні!

Згори клацнули металевим звуком двері. Через кабіну з боку дороги водій вийшов. Невисокий. На тлі кабіни схожий на доброго гномика.

— Вам куди? — спитав він.

— У Францію, — відповів Кукутіс.

— Так вам пощастило! Сідайте! Я якраз в Іспанію через Францію їду!

— Я б сів, — спокійно промовив старий. — Але мені туди, — він показав вгору на дверцята кабіни, — з моєю дерев’яною не дістатися!

— А я вас підсаджу! — запропонував хлопець.

Через кілька хвилин Кукутіс справді сидів у кабіні — просторій і наповненій різними блискучими штучками, як кабінет стоматолога. Згадався страх, який Кукутіс відчував у тому кабінеті. Згадався страх і усміхнений вусатий дантист. Тільки вуса у лікаря були сиві, та й сам він був сивий. А ось тепер, у цій кабіні, що викликала з пам’яті кабінет стоматолога, Кукутіс відчував зовсім не страх, а сором. Хоча хлопець уже вмостився на своє водійське місце і переглядав розгорнуту, як газету, мапу автомобільних доріг.

— І що, коли я виходити буду, ви теж мені під мою стару сідницю плечі і голову підставите, щоб я, не дай Бог, не беркицьнувся? — спитав напівжартома-напівображено Кукутіс — дуже вже йому хотілося цього неприємного відчуття якнайшвидше позбутися. Інакше й справді можна себе немічним відчути і хрест на собі поставити!

— Та вниз легше буде, — відволікся від мапи парубок. — Руки ж у вас міцні?

Кукутіс кивнув.

— То ви руками за поручні вхопитесь, а ліву ногу в черевику будете з дірки в дірку переставляти.

Старий уявив собі такий спосіб спускатись на землю, і здався він йому дуже навіть прийнятним і безболісним.

— Ну що, поїхали! — радісно сам собі скомандував вусатий хлопець. Потім обернувся. — Мене Йоахім звати!

— Кукутіс, — назвався старий і відчув, як величезна машина, в кабіні якої він зараз сидів, поїхала. Поїхала якось відірвано від землі.

Нахилився він уперед, щоб на дорогу глянути. А до дороги — метрів три! І вона, дорога, до того ж ніби якось ще нижче опускається.

Відсахнувся Кукутіс, притулився до м’якої спинки сидіння. Відчув, як під пальтом і під светром, і під сорочкою картатою, і під майкою вниз по хребту до попереку крапля холодного поту попливла.

— Спекотно! — прошепотів Кукутіс злякано.

— Справді? — здивувався Йоахім. — Зараз охолодимо! Перегрів, мабуть!

— Ні, це мені жарко! — Кукутіс став розстібати ґудзики на сірому пальті. Комір опустив. — У вас тут як у літаку!

— Авжеж. — В очах водія, що кинув погляд на пасажира, промайнула гордість.

— А я літаків боюсь! — зізнався Кукутіс і не відчув жодної краплі сорому.

Боятися — не соромно, якщо є причина. А якщо причини немає, то спочатку треба з цим до лікаря. У Кукутіса причина боятися літаків була. Навіть кілька. Якось, у далеких тридцятих, простояв він на одній живій, а одній дерев’яній усю ніч із тисячами інших, котрі з’їхалися на Каунаське летовище. Вся країна тоді завмерла і дочекатися не могла, коли один маленький літак із Америки без посадки до них долетить. Неначе цей літак мав майбутнє для Литви доправити. І так багато майбутнього, щоб кожному литовцю до кінця його днів вистачило. Не доправив. Під ранок, коли більшість очікуючих покинули летовище, повідомив хтось, що впав літак із литовським майбутнім десь у Пруссії. Навіть до Польщі не долетів. А потім сказали, що з майбутнім все буде гаразд, а в літаку тому національна гордість литовська з Америки не долетіла. І отримала країна Кукутіса наступного дня національний траур замість національних гордощів. А потім, через кілька місяців, привезли в Каунас уламки літака, і пішли на них люди дивитися, як на небіжчика. Льотчиків загиблих також привезли, але раніше. І поховали як героїв.

Зітхнув важко Кукутіс і знову боязко вперед нахилився, на дорогу перед машиною погляд кинув.

— Неприродно залізяці в небі літати, — сказав він раптом. — Я ось ніколи б не полетів!

— А ви літали? — спитав молодий водій.

— Ні.

— А я літав. Кілька разів пасажиром і один раз — фельд­шером.

— А що, фельдшери якось інакше літають, ніж пасажири? — зацікавився Кукутіс.

— Ну, певно, — Йоахім посміхнувся, і вуса його на мить стали довшими. — Пасажири прилетіли і вийшли, а фельдшер має і туди летіти, і назад. Це ж санітарна авіація! Літачок маленький, як карета «швидкої допомоги»! Тільки без мигалки та сирени. Місяців зо два я політав і вирішив: не моє це! Адже ми тільки в екстрених випадках вилітали. Коли життя людини на волосині висіло. І ось сидиш усередині такого літачка, а біля тебе на ношах живий або мертвий лежить. І перевірити боїшся, щоб потім постійно про смерть не думати!

— Он як! — вирвалося у Кукутіса, й очі від подиву круглими стали. — І багатьох ви на цьому літаку врятували?

Йоахім задумався. Згадувати став.

— Є трохи, — сказав він нарешті. — Може, десь п’ятеро за ті два місяці. Але не впевнений. Знаю тільки, що п’ятьох у лікарню я живими доправив, а що з ними потім було, мені не повідом­ляли.

— Гарна ця справа — людей рятувати, — Кукутіс закивав. А потім зітхнув важко: — Тільки якось неправильно порятунок людей організовано! Ось ви, мабуть, тільки німців рятували?

— Ні, тільки чехів, — відповів Йоахім.

— Чому чехів?

— Я ж чех, і санітарна авіація також чеською була, ось чехів і рятували. А що тут неправильного?

— Але рятували по всій Європі? — уточнив Кукутіс схвильовано.

— Ні, тільки в Чехії. Європа чехів має сама рятувати, адже ми в Європейський союз недаремно вступали!

Обличчя Кукутіса засмутилося.

— Тоді Європа має і литовців рятувати, — промовив він неголосно. — А не рятує! І вона не рятує, і я все ніяк не встигаю...

— А ви з Литви? — голос Йоахіма ожив. — А я думав, що ви німець! У вас пальто таке німецьке!

— Литовське, — підправив його Кукутіс. — Тільки дуже старе. Я, до речі, також думав, що ви — німець! А чому двигуна не чутно? І колеса по дорозі не торохтять! Наче по воді пливемо!

— Та двигун же далеко внизу, а колеса ще нижче! — пояснив водій. — Тут звукоізоляція така, що можна в повній тиші їхати! А ви морем плавати не боїтеся?

— Ні, морем не страшно! Хоча раз я таки тонув, — зізнався Кукутіс. — Але мене нога дерев’яна врятувала. Адже вона не тоне і мене на поверхні втримала, поки не підсів араб-египтянин і мене в човен не затягнув. А живу ногу тоді зсудомило. Було б дві живих ноги, я би з вами зараз не їхав!

Йоахім відірвав погляд від дороги, на свої коліна зиркнув. Стенув плечима.

— Таки правда, — сказав він раптом. — Були б у вас дві нормальних ноги — не зупинився б і я, мабуть! А так бачу, стоїть інвалід, рукою махає, а всі його оминають... Дай, думаю, пожалію його! Вам, либонь, не подобається, коли жаліють?

— Чому не подобається? — всміхнувся Кукутіс. — Подобається! Особливо коли в дім на ніч пускають і вечерею годують!

— А ви що, зголодніли? — спитав раптом Йоахім. — Години за дві заправка буде, де я завжди бак поповнюю. Там хороші хот-доґи роблять! Я вам куплю!

Кукутіс уже слухав водія упіввуха і в скло дверцят на другі поверхи будинків і дахи задивлявся. В’їхали вони в невелике містечко. Ось зараз знову зменшить Йоахім швидкість, і на круглих клумбах-розв’язках гойднеться машина разом із кабіною, як корабель під час невеликого хвилювання моря. Захитається, і захочеться Кукутісу подрімати. Хоч ненадовго, поки не підійде час для смачного хот-доґа, купленого йому молодим чехом із жалю, з ввічливості, з усього доброго, що людина в такій ситуації всередині себе знайти може.

Кілька днів минули в напрузі, адже щовечора вони обоє — Інґрида та Клаудіюс — сідали перед комп’ютером і слухали довгі-довгі, до безконечності, булькання скайпу, які підтверджували, що там, на іншому кінці віртуальної лінії, з ними балакати не хочуть. Інґрида тепер ночувала в спальні «Беатріс». Свій мобільний вона залишала на ніч на столику в кухні їхнього будиночка з червоної цегли, щоб Клаудіюс бачив його і чув щоразу, коли йому посеред ночі спадало на гадку їй зателефонувати. Він, власне, спробував це тільки раз, першої ночі після розмови з Артемом, помічником Кравеця. Зателефонував справді запізно, або, якщо точніш, то зарано — близько третьої. Заснути тієї ночі юнак так і не зміг. Покрутився зо дві години на ліжку, спустився вниз, витягнув із вбудованої шафки в холі відкорковану кимось із попередників пляшку «Беллз». Там, у вбудованій шафі на самій нижній полиці, куди зазирнути можна було тільки стоячи на колінах або сівши на підлогу, стояли півтора десятка різних початих пляшок. Клаудіюс тільки нещодавно виявив цей склад недопитого алкоголю, хоча в шафку зазирав і раніше. Ось і тієї ночі, коли наливав собі в склянку віскі, йому згадалися гості пана Кравеця на чолі із сивим Романом, котрі також залишили йому на коротку пам’ять чотири чи п’ять недопитих пляшок. Хлопець випив усього півсклянки цього віскі, аж тут його якоюсь пронизливою лихоманкою пройняла самотність. І тоді він звернувся до Інґриди. Зателефонував, розбудив її своїм дзвінком і почув від неї багато такого, через що його шанси заснути тієї ночі впали до нуля.

На ранок дівчина вибачилася за свої слова, але пообіцяла їх повторити, якщо він ще раз спробує її розбудити дзвінком у настільки невизначений час. Однак, більше оберігаючи свій сон, аніж нерви Клаудіюса, вона вигадала дієвіший спосіб гарантувати собі нічний спокій, і вже наступного вечора, перед тим як піти в особняк, демонстративно поклала на кухонний стіл свій мобільник.

Дні минали, і нічого не змінювалося на краще чи гірше, крім календаря. Починалася англійська весна. Повітря під промінням уривчастого березневого сонця прогрівалося іноді до п’ятнадцяти градусів за Цельсієм. Трава, що зберігала свій зелений колір навіть під короткочасними снігами, підвелася, ожила. Дощик, що раз по раз лився з неба, здавався тепер значно теплішим і приємнішим за зимовий дощисько. І навіть на обшарпаних кущах недопідстриженого лабіринту вилізли фіолетові пуп’янки. Деякі бруньки вже були такими набряклими, що ще ледь-ледь і вирветься з них таке ж фіолетове листя.

Клаудіюс у зелених ґумових чоботях із чужої, більшої ноги, пройшовся із садовими ножицями в руках уздовж лисуватого чагарникового лабіринту. Пройшовся знічев’я, обрізаючи гілки, що стирчали поверх старої «стрижки» з набряклими пуп’янками. Ранок ніяк не починався, хоча на дивовижно чистому небі сяяло сонце, і час від часу поряд над головою шарудів хор пташиних крил — зграя дрібних пташок перелітала з дерева на дерево.

Ранок у Клаудіюса не починався, поки не з’являлася Інґрида. Іноді вона з’являлася о дев’ятій, іноді о десятій. І тоді вони, наче нічого й не було, снідали і пили каву, і починали балачку з якоїсь нісенітниці, з погоди чи спогадів про минуле литовське життя.

Двері будинку скрипнули і відчинилися. Клаудіюс обернувся й автоматично витягнув із кишені куртки мобільник. «Десята сорок чотири ранку», — відзначив він час.

Інґрида зупинилася на високому порозі і перед тим, як спускатися сходами між двох колон головного входу, помахала рукою. Він кивнув у відповідь, розвернувся і пішов до будиночка з червоної цегли.

— Знаєш, мені приснилося, що ми тут святкуємо наступний Новий рік! — сказала вона, сівши за столик. — О! Вітаю! — її погляд зупинився на порожній пляшці з-під «Беллз».

— Снодійне, — спокійно відреагував Клаудіюс, витягаючи з холодильника яйця та бекон. — На п’ять днів вистачило! По півскляночки перед сном!.. Може, глянути, що там ще залиши­лося?

— Ні, дякую! Увечері подивишся! Може, нам справді є за що випити?!

— А за що? — зацікавився Клаудіюс.

— Ну як, уже тиждень, як особняк продається, а нас усе ще не витурили!

Цей ранковий діалог, сповнений гіркої іронії, отримав несподіване продовження ввечері, коли Інґриді справді захотілося розвіятися. О десятій вечора вони тричі спробували контактувати скайпом із паном Кравецем або його помічником, але там зацікавлення до їхнього дзвінка знову не виявили. Розмова знову не відбулася, але цього разу відсутність у Кравеця і його людей бажання спілкуватися з економкою та садівником маєтку на пагорбі Святого Ґеорґа не особливо засмутило обох. Та й справді: хто вони такі, ця пара литовців, аби з ними патякати?! Ситуація зрозуміла. Їхні долі нікого, крім них самих, не цікавлять. Вони — дві гральні кості, підкинуті дуже високо. Ними грає доля, але й вони спробують пограти з долею, як із гральними костями!

— Годі! Поїхали, — сказала вона Клаудіюсу й опустила накрив­ку-монітор лептопа. — Вип’ємо за удачу! Я пригощаю!

— Ні! — несподівано різко відповів він. — Я поїду, тільки якщо я пригощаю! — різкість тону зовсім не відповідала виразу обличчя Клаудіюса, котрий несподівано засяяв від радощів, немов здійснив або пережив диво.

— Гаразд, дідько з тобою! — Інґрида махнула рукою.

— Чорти — в Каунасі, а зі мною — янгол!

— Янголи в Анікщяї, а з тобою — я, яка також янгол! Поки ще янгол! Але дуже швидко можу стати чортиком, якщо ти...

— Якщо я — що? — перепитав Клаудіюс.

— Продовжимо балачку за барною стійкою! — твердо поставила крапку подруга.

До Ішера вони доїхали хвилин за десять, але тут бойовий дух Інґриди, котра прагнула розслабитися, дещо вгомонився.

Індійський ресторан «Бомбей палас» уже згортав свою кулінарну діяльність.

— Кухня зачинена, тільки десерти! — ввічливо повідомив молодий індус Клаудіюсу, як тільки той зайшов.

— Ні, я хотів спитати: чи є тут поруч якийсь бар?

Співробітник ресторану задумався.

— «Rocksalt» на Черч-стрит! — згадав він радісно. — Але там гамірно!

— А де не так гамірно?

— У пабі! Але паби також скоро зачиняються, — він зиркнув на свій годинник. — Зазвичай вони до одинадцятої! В Іст Молзі є паб при готелі, він до півночі, але туди їхати з півгодини...

Клаудіюс розгубився.

— Я думав, тут бари всю ніч працюють! — промовив він.

— У Лондоні такі є, але не всю ніч, а до другої ранку! Їдьте в «Беар інн», тут за рогом! Принаймні півгодини у вас є!

«Беар інн» також виявився пабом-готелем, розташованим у довгій двоповерховій будівлі ХІХ століття з одним входом, хоч і обрамленим портиком із двома колонами, але все ж занадто дрібним для такого витягнутого фасаду. Напис на портику свідчив: «Eat, drink, sleep»[50]. Замість крапки слоган закінчувався відбитком ведмежої лапи.

Вони сіли за столик біля вікна, за яким у нічній темряві пробігали жовті плями автомобільних фар.

— То що ти хотіла сказати? — Клаудіюс відновив обірвану розмову на кухні.

— Я? — Інґрида пригубила темне пиво, вкрите коричневою піною. — Я хотіла сказати, що тобі час змінюватися!

Вона дивилася цілком привітно, але все ж занадто твердим поглядом в очі Клаудіюсу, котрий сидів навпроти.

— Ти був і лишився добрим тюхтієм.

— А що ж тут поганого?

— Якби ти залишився в Литві — то нічого! Нічого поганого. Там тюхтії вижити можуть! А тут, — вона озирнулася на всі боки просторої зали. — Тут треба ставати іншим! Треба шукати своє місце!

— Тобі це краще вдається, — зізнався Клаудіюс.

— А що у тебе виходить краще? — Інґрида уїдливо втупилася йому в очі.

Клаудіюс мовчав. Добре, що перед ним стояв келих із пивом, і він міг час від часу підіймати пиво до рота, робити ковток-другий.

— Гаразд, із тобою все зрозуміло! — махнула рукою Інґрида через кілька хвилин, мабуть, утомившись від тиші, що виникла за столом. — Розберуся я спочатку з собою! Але і це не зараз, а коли стане відомо: залишаємося ми в будинку чи ні!

— Ну, так, — тільки й зміг вимовити Клаудіюс і знову ковтнув «Ґіннесса».

З боку барної стійки дзенькнув доволі голосно дзвіночок, більше схожий на яхтовий дзвін.

— Last orders![51] — вигукнув у залу бармен — бородатий чоловік років п’ятдесяти в червоному жилеті поверх темно-зеленої сорочки.

На мокрому асфальті тротуару розмитою яскравою плямою відбивалася вітрина булочної. Дощик як почав крапати дві години тому, коли ще було ясно, так і продовжував монотонно і розмірено тарабанити по відкритих парасольках перехожих. Барбора вийшла з дому без парасольки. Який сенс у парасольці, якщо руки будуть штовхати дитячий візочок?

Лейла вже стояла біля свого під’їзду праворуч від булочної. У вухах — навушники, білий шнурочок від яких ховався у внутрішній кишені темно-синьої вітрівки. Помітивши Барбору, вона звільнила вуха від музики, відчинила двері в під’їзд і легко перенесла через поріг на вулицю накритий пластиковою накидкою візочок.

— Угору по рю де Бельвіль, — пояснила Лейла, показуючи рукою праворуч. — Весь час прямо до мерії Ліла, а потім бульваром де ля Ліберте до ресторану «Ґімназ». Там на розі біля ресторану о шостій вас Рашид зустріне, ви його вже бачили! Іти півгодини, не більше!

Лейла простягнула Барборі тридцять євро і, більше ні слова не кажучи, зникла в дверях, зачинивши їх за собою.

Барбора перевела погляд із дверей на візочок. Повторила собі для пам’яті: «Бульвар де ля Ліберте. Ресторан “Ґімназ”» і вирушила вгору по рю де Бельвіль, наїжджаючи колесами візочка на каламутні відображення магазинних вітрин на мокрому асфальті тротуару.

До зустрічі з Рашидом залишалася година. Дороги до місця зустрічі — з півгодини. А отже, можна буде зайти хвилин на двадцять у якусь кав’ярню і зігрітися. Думка про кав’ярню сама по собі зігріла Барбору. Вона вирішила пройти половину шляху, щоб потім одним махом дійти до місця зустрічі, передати Рашидові черговий «гостинець» із Бейрута, чи що там іще Лейла підклала до вічно сплячого Валіда всередину візочка, й одразу ж назад. Правда, залишиться ще півгодини до сьомої вечора, коли Лейла вигулькне зі свого під’їзду, щоб забрати Валіда з візочком додому. Але й тоді можна буде посидіти в кав’ярні. В іншій кав’ярні. Посидіти й подумати про щось гарне, про недалеке майбутнє, яке обов’язково буде іншим, буде наповненим приємними турботами про власного малюка, для якого Барбора не буде наймати няньок чи помічниць. Своєю дитиною вона буде займатися тільки сама! Залишилося тільки зачекати сім місяців, а може, й менше!

Рю де Бельвіль виявилася набагато довшою, ніж Барбора могла собі уявити. Уже залишилися позаду двохсоті номери будинків і почалися трьохсоті. Кілька разів то з одного боку, то з іншого з’являлися цегляні огорожі та мляві дво-триповерхові будівлі, затулені будівельним риштованням або великими рекламними щитами. На таких неживих відтинках вулиці Барборі ставало лячно і вона пришвидшувала крок, знову повертаючись до нормального прогулянкового ритму лише біля будинків з вікнами, що світились.

Рю де Бельвіль вивела її на простору площу, яку раптом, освітивши веселим карусельним світлом зі своїх віконець, перетнув довгий трамвай. Барбора зупинилася. Праворуч на пішохідному острівці виднілася біла одноповерхова споруда станції метро «Порт де Ліла», а далі, за широким бульваром, по центру якого відбивали ліхтарне світло сталеві трамвайні рейки, манила погляд яскраво-жовтим світлом вітрин велика кав’ярня на розі.

При наближенні кафе з червоним фасадом виявилося цукер­нею-кондитерською, що сподобалося Барборі ще більше. Під склом прилавків лежали рядами круасани та кілька десятків тістечок: від звичайних «равликів» із родзинками і корицею до багатошарових тортиків, прикрашених кремовими квітами та крихтами білого шоколаду. Під правою стінкою кондитерської, перед довгою цільною стільницею на всю довжину цієї стінки стояли високі барні стільці. Довго на таких не всидиш. Але Барбора затягнула візочок у куток між вітриною кав’ярні і першим від вітрини стільчиком і підійшла до прилавка. Взяла м’ятного чаю і тістечко з чорносливом. Вилізла на табурет. Поглянула з цього солодкого акваріума, просякнутого запахом ванілі та свіжого хліба, на вуличну мряку. Поглянула і відчула себе щасливою. Але це відчуття виявилося таким короткочасним, що вже через півхвилини Барбора про нього не пам’ятала, опустивши погляд на вкритий накидкою від дощу візочок. Вона ж навіть не спитала Лейлу, чи поклала та у візочок пляшечку з молоком на випадок, якщо малюк прокинеться?

Барбі підняла накидку і закинула її на козирок над головою дитини. І серце її мало не спинилося. Дихання зупинилося точно, коли замість дитини, замість Валіда в теплому комбінезончику синього чи сірого кольору вона побачила прямокутні пакети! У неї затремтіли пальці, вона кинула переляканий погляд назад, на прилавок, на продавщицю, зайняту обслуговуванням бабусі з болонкою на повідку. Обернула погляд на ці пакети і судомно зірвала з козирка візочка пластикову накидку, знову накрила візочок, але погляд її так і залишився завмерлим, заціпенілим.

У грудях закололо, і немов гаряча кров ударила в голову. Барборі стало гаряче і вона розстебнула куртку. Витягнула мобільник, набрала Андрюса.

— Ти можеш терміново приїхати? — спитала тремтячим голосом.

— Так, — злякано відповів він. — Куди? Де ти?

Коли Андрюс через півгодини забіг у кондитерську, молода жінка немов від сну прокинулася. Обернулася, глянула на нього мокрими від сліз очима.

— Що трапилося? — неголосно спитав він її. — Що з тобою?

Барбора мовчки нахилилася до візочка і відсмикнула пластикову накидку.

— Що це? — не зрозумів Андрюс, дивлячись на пакети.

Барбора стенула плечима.

— А де дитина?

Вона знову стенула плечима й обернулася до стіни, до вже холодного чаю.

— А куди ти йшла?

Барбора пересилила своє бажання заридати й розповіла про Лейлу і про те, що матір малюка вже не раз просила її щось комусь відвезти у візочку. Але завжди у візочку був малюк, а поруч із ним маленькі пакети або згортки. Але тепер малюка немає! І вона не знає, що в цих пакетах! А відвезти їх треба до ресторану на бульварі де ля Ліберте — тут неподалік.

Андрюс нахилився над візочком і обмацав пакети, підняв горішній.

— Схоже на пачки з папером, — прошепотів він. — Я гляну!

Зашелестіла паперова упаковка.

— Що там? — спитала пошепки Барбора.

— Якісь квитки, нерозрізані... Може, на футбол?! Нічого страшного. Слава Богу, не наркотики! — промовив він стиха. — Я візьму кілька аркушів — удома роздивимося!

Андрюс згорнув двадцять—тридцять аркушів із пачки в рурку і засунув у внутрішню кишеню куртки. Потім загорнув пачку, що залишилася, в той же обгортковий папір. Накрив накидкою.

— Пішли, віддаси, й повернемося додому!

Дощ дрібно і трохи частіше стукотів по натягнутій пластиковій накидці над візочком. Вони йшли мовчки спорожнілою вулицею — продовженням рю де Бельвіль. Але ця вулиця немов уже вийшла за межі знайомого Барборі Парижа, за межі Бельвіля. І будинки тут були інші — новіші й якісь сірі. Фасади маленьких кав’ярень також здавалися більш бляклими і не такими привабливими для очей.

Барбора зосереджено дивилася вперед і йшла так упевнено, як людина, котра йде додому знайомою з дитинства дорогою. І візочок вона не штовхала, а наче супроводжувала. Андрюс подумав раптом, що всі ці прогулянки з дитиною, насправді, були дуже доречні для Барбори, адже цього року у них з’явиться власна дитина, і вони обов’язково куплять їй зручний візочок, мабуть, схожий на цей, або навіть і кращий. І будуть разом походжати з візочком по парку. Гуляти і мовчати, обмінюючись поглядами і боячись розбудити сплячу дитину.

— Я сама туди підійду, — обернулася до супутника Барбора, коли вони звернули на бульвар де ля Ліберте, про що повідомила їм табличка на фасаді наріжного будинку. — Це вже десь поруч. Ти можеш по іншому боці йти і просто зачекаєш, поки я звільнюся!

— Гаразд, — погодився Андрюс. — Чекатиму! — І перейшов на інший бік бульвару. Він ішов повільніше за Барбору, не випускаючи її з поля зору. Побачив, як вона зупинилася біля дверей ресторанчика.

Андрюс також зупинився, завмер між деревом і застиглим у паркувальній «кишені» брудним сірим мінівеном.

Він побачив, як біля ресторану зупинилася машина, і з неї вийшов хлопець у шкіряній куртці. Він кивнув Барборі, підштовхнув візочок до багажника, перевантажив туди пакети.

Провівши цю машину поглядом, Андрюс хотів було перейти на інший бік вулиці до Барбори, але щось його зупинило. Це був звук, схожий на човгання підошов по мокрому асфальту. Андрюс озирнувся і помітив чоловіка, котрий причаївся від нього метрів за десять і також під деревом. Праворуч від нього стояли нерухомо в ряд кілька моторолерів із синіми термосними коробками-багажниками для доставки піци. На кур’єра з доставки піци він схожий не був. І дивився явно на двері ресторану, на Барбору.

А дівчина, озирнувшись і не побачивши Андрюса, розвернула візочок і неспішно потягла його назад у бік Бельвіля.

Андрюс набрав Барбі по мобільному.

— Іди додому, я дорогою до тебе приєднаюся! — заявив він.

— Ти вже пішов? — голос Барбори виявив її подив.

— Атож. Я тобі потім поясню! Просто йди додому тією ж дорогою!

Барбі зітхнула й продовжила свій шлях. Штовхати зовсім легкий і порожній візочок їй було незвично й неприємно.

Андрюс, проводжаючи Барбору поглядом, зауважив неподалік, на його боці вулиці, автобусну зупинку. Пішов до неї, намагаючись бути непомітним, по бровці тротуару і повз припаркованих машин. Зупинився під пластиковим козирком. Зробив вигляд, що нетерпляче виглядає автобус.

Чоловік, котрий пройшов повз, не звернув на Андрюса жодної уваги. Зате Андрюсові вдалося розгледіти його профіль. Перше, що кинулося в очі — це ніс із горбинкою і хитрий, примружений погляд, який він не зводив із Барбори, котра чимчикувала по інший бік бульвару.

Барбора дорогою ще кілька разів зупинялася і озиралася. Дивно, що вона не звертала увагу на жевжика, що стежив за нею. Андрюсові здавалося, що той більше не ховається і йде за нею відкрито, хоч і по інший бік вулиці. Андрюс також, не криючись, пішов услід за ним, дотримуючись дистанції метрів у тридцять.

За півгодини вони проминули тихі та напівмертві квартали рю де Бельвіль і немов занурились у звичайний міський гамір. Магазинчики та кав’ярні затоплювали своїми вогнями тротуар. По мокрому асфальту снували численні перехожі. Андрюс раптом збагнув, що ще не так і пізно! І спробував утямити, чому там, біля ресторану, вулиця була такою пустельною? Та й ресторан сам був зачинений! «Мабуть, спальний район! — міркував він. — Його жителі ще вештаються тут або тільки повертаються з роботи!» Користуючись жвавістю вулиці, Андрюс наздогнав чоловіка, котрий стежив за Барборою, і навіть кілька разів майже порівнявся з ним. Але щоразу вчасно сповільнював крок, аби не потрапити йому на очі. До портрета цього підозрілого незнайомця додалася сережка в правому вусі, що ще більше спантеличило Андрюса. Хто він такий? Що йому треба від Барбори?

Допетравши, що ще кілька хвилин, і вони дійдуть до свого кварталу, Андрюс знову зателефонував Барборі.

— Поверни візочок і відразу ж іди додому! Я скоро буду! — сказав він і дав відбій.

Барбора знову на ходу озирнулася, наче відчувала, що Андрюс десь поруч. Її розгублений погляд викликав у нього жалість.

Біля булочної Барбору під прозорою парасолькою чекала Лейла. Вона забрала візочок, штовхнула його в під’їзд, а потім знову обернулася до своєї робітниці. Лейла з Барборою про щось сперечалися. Ліванка кілька разів агресивно змахнула рукою. І раптом різко розвернулася і зайшла в під’їзд, голосно грюкнувши за собою дверима.

Чоловік із сережкою у вусі також спостерігав за конфліктом двох молодих жінок. А коли Лейла зникла за дверима, він зосередив свою увагу на Барборі. А та перейшла вулицю і піднялася на квартал вище. Відчинила ключем під’їзд і увійшла в бу­динок.

Чоловік стояв навпроти будинку, в якому вони жили, і дивився на двері, де щойно зникла подруга Андрюса. Потім він задер голову і став розглядати фасад чотириповерхового будинку. І раптом на останньому поверсі засвітилися одночасно два вікна. І на обличчі чоловіка з’явилася усмішка. Він сам собі кивнув. Набрав когось по мобільному. Розмова тривала не довше хвилини. А ще через хвилину біля чоловіка зупинився білий «рено», він сів поруч із водієм, і машина поїхала.

«Ага, — всміхнувся трохи по-дитячому Андрюс, також закинувши погляд на два щойно освітлених вікна на четвертому поверсі. — Так ми там і живемо! — єхидно подумав він. — Ні, братику з сережкою, наше єдине вікно — поверхом нижче, і виходить воно на подвір’я!!!»

Під ранок Рената прокинулася через дивне відчуття прохолоди та порожнечі. Немов хтось підняв над нею ковдру, і вона, хоч і залишалася десь зовсім поруч, але більше вже не гріла. Ні, їй не було холодно, але звичного та затишного «тісного» тепла все ж бракувало. Лежачи на спині з усе ще заплющеними очима, дівчина дотяглася рукою до лівого краю ліжка й збагнула, що Вітаса поруч немає. Розплющила очі, прислухалася. Подумала, що він зараз на кухні готує сніданок-сюрприз. «Сюрпризом» вона подумки назвала цей сніданок тому, що Вітас узагалі не вмів готувати.

У будинку було тихо. За вікном тільки-но зароджувався пізній зимовий світанок.

Здивована, вона підвелася. Зазирнула на кухню, потім у коридор. Тиша і безлюддя. Занервувала.

«Невже втік? Може, через те, що волосся пофарбувала? Подумав, що я — сільська дурепа?! — задзвеніли в голові зовсім божевільні думки. І вона тут же на них цитьнула. — Точно дурепа, що у тебе в голові!!! Чому він має втікати, якщо нам так добре тут удвох? Чи це тільки мені тут добре вдвох?! А може, він утік до Віоли, перукарки? Він же чомусь до неї в салон заходив? Заходив і не підстригся!»

Рената рішуче струснула головою. Про що вона думає? Він же машиною не кермує, а пішки далеко б не зайшов. Усе ж він — «кімнатний чоловік», а не той, хто постійно рветься в дорогу!

Але занепокоєння не полишало дівчину. Вона одяглася, накинула куртку, влізла ногами у великі дідові чоботи, що так і залишилися стояти в коридорі під стіною разом із рештою їхнього взуття.

Відчинила двері і на порозі будинку спинилася. Легкий шум вітру долинав від ближніх дерев, а з-за машини, що стояла між будкою Ґуґласа і будинком, почувся хрускіт снігової кірки.

— Вітасе! Ти там? — гукнула Рената.

— Так, біля будки, — Вітас визирнув з-за машини. — Ми тут із Ґуґласом граємося!

— Ідіот! — вирвалося у Ренати, і вона заридала. Голосно й нестримно.

— Ти чого? — Вітас підбіг, піднявся на поріжок, обійняв тремтячу Ренату. — Що з тобою? Жахіття наснилося?

— Я злякалася! — зізналася Рената. — І жахіття також снилося. Прокинулася, а тебе немає!

— Так я тільки півгодини, як вийшов! Вирішив із Ґуґласом розважитися. Йому, бідолашному, тут невесело!

— Ти ж був проти Ґуґласа, а тепер погратися з ним захотів! Просто як дитина примхлива! — заторохтіла стиха прямо йому в вухо Рената, заспокоюючись.

Вона витерла сльози об його щоку. А той пригорнув її сильніше до себе. Потім завів у будинок.

За сніданком Вітас усе ще почувався винним.

— Знаєш, я з ним, із псом, налагоджував стосунки, — зізнався він, поїдаючи яєчню. — Мені сьогодні буде потрібна його допомога!

— Допомога Ґуґласа? — не стримала подиву Рената.

— Ага, його. І твоя також! Якщо забажаєш! Треба одну бізнес-ідею перевірити.

— А я чим можу допомогти?

— Як зазвичай. Допомога таксиста! — всміхнувся. — Треба буде відвезти нас із Ґуґласом у місто. Увечері, годину під восьму.

— А додому забирати вас коли? — уточнила Рената.

— Можеш із нами залишитися. Я б на твоєму місці зали­шився!

— Чому?

— Ну, по-перше, тому, що ми до твоєї знайомої поїдемо! Вона буде рада тебе побачити!

— До моєї знайомої? — Рената напружилася, пригадуючи своїх знайомих в Анікщяї.

Близьких знайомих, до яких можна було б просто так у гості навідатися, у неї в місті не було. Хіба що парочка однокласників зі школи в Андріонішкісі, котрі згодом переїхали в Анікщяй. Але і з ними вона після закінчення школи якщо й зустрічалася, то завжди випадково і на вулиці.

— Гаразд, не терзайся! — зупинив її роздуми Вітас. — До Віоли поїдемо! У твою перукарню!

— До Віоли? О восьмій вечора? З Ґуґласом? А ти її звідки знаєш? — запитання сипалися від Ренати автоматною чергою.

— Завдяки тобі й познайомився! Скільки в Анікщяї перукарень? Півтори! І серед них тільки одна, в якій тобі пофарбували волосся. Ось я її і знайшов. Щоб нас із тобою один і той же майстер фарбував!

На обличчі Вітаса засяяла двозначна посмішка.

Рената глянула на Вітаса з недовірою, не тямлячи, жартує він чи знущається.

— Ти що, справді хочеш пофарбуватися? — нарешті спитала вона.

— Ну, так, я хочу підстригтися та пофарбуватися! — повідомив Вітас. — Під тебе! Щоб усе в цьому будинку відповідало твоєму улюбленому червоному кольору!

— Мій улюблений — не червоний! Пора вже знати! Мій улюблений — зелений!

— Машина червона, улюблений светр — червоний! — Вітас кивнув на згаданий светр, в який Рената і зараз була одягнена, переможним поглядом.

— Светр — так, а колір — ні, — пояснила вона. — Машин зеленого кольору майже не продають. Та ти мене взагалі не розумієш!

— А що тут розуміти? — стенув він плечима. — Розумна, вродлива, креативна, незбагненна, «що хочу, те й роблю», сперечатися любиш більше, ніж цілуватися... Що, не так?

— Жартуєш! — зронила Рената, награно образившись.

Увесь день Вітас згаяв за комп’ютером, продовжуючи щось виписувати в зошит із відкритих веб-сторінок. Проходячи повз, Рената не втрималася і зазирнула у розгорнутий зошит тільки для того, щоб побачити там десятка півтора номерів телефонів із позначками. А ввечері, коли вже стемніло, хлопець нагадав Ренаті про поїздку в Анікщяй.

Ґуґлас, опинившись на задньому сидінні «фіатика», збуджено крутився і намагався перелізти наперед, на коліна до Вітаса.

Рената, яка не звикла їздити в темряві, нервово вдивлялася в снігову колію у жовтому світлі фар. Машина гойдалася, як човен у лісовому озері на слабкій хвилі.

Коли виїхали на асфальт, Рената зітхнула з полегшенням. Кинула погляд на Вітаса, на його темне, розпатлане волосся.

«Так, підстригтися б йому не завадило, — подумала. — Тільки навіщо собаку із собою брати?»

Вона кинула погляд на дзеркальце над лобовим склом, але Ґуґласа в ньому не побачила. Швидко озирнулася — песик спокійно лежав за спинкою її сидіння.

У салоні-перукарні яскраво палало світло.

Перше, на що звернула увагу Рената, увійшовши досередини, була дитяча пластикова ванночка кольору слонової кістки. Вона лежала на підлозі під вішаком. Віола, привітно кивнувши Ренаті, набагато більше, як здалося Ренаті, зраділа появі в салоні Вітаса.

— Цуцик у машині, — насамперед повідомив Вітас Віолі. — Ну що, як домовлялися?

Віола кивнула. В очах молодої перукарки Рената, котра пильно спостерігала за нею, помітила сумнів і невпевненість, але водночас жодної краплі незручності або сором’язливості від її, Ренати, присутності.

Віола відсунула крісло на коліщатках у куток салону, попросила Вітаса допомогти поставити перед дзеркалом і туалетним столиком тумбу з шухлядами, в яких лежали перукарські інструменти. Потім на тумбу підняли дитячу ванночку.

Вітас приніс Ґуґласа. Песик у його руках закрутив мордочкою, розглядаючи яскраву, всю в дзеркалах, кімнату салону.

Вітас опустив його у ванночку і став гладити по загривку. Ґуґлас лизав долоню Вітаса і з цікавістю поглядав на своє відображення в найближчому дзеркалі на стіні. Зрештою відображення так його захопило, що він забув про руку, що гладила його.

— Він що, себе в дзеркалі ніколи не бачив? — усміхнувся Вітас.

— Звісно, не бачив, — видихнула Рената. — Хіба у нього в будці є люстро?

Віола обійшла навколо ванночки, придивляючись до пса професійним поглядом.

— Ну, гаразд, тільки ти його все одно притримуй! — попросила вона Вітаса і відійшла до умивальника, ввімкнула воду.

Ґуґлас завмер, нагострив вуха в бік води, що ллється. Загарчав.

— Ти що, дурнику! — Вітас кілька разів торкнувся пальцем його холодного носа. — Тут гарчати і гавкати не можна!

А Віола тим часом притисла важіль змішувача, і вода замовкла. Після цього простягнула Вітасу головку душу з ручкою на гнучкому шлангу.

— Тримай над ним, а я зараз тихцем теплу воду ввімкну.

Ґуґлас сіпнувся від подиву, коли на нього полилася згори вода. Підняв морду назустріч бризкам, підставив язика, скуштував. Опиратися струменю він явно наміру не мав.

— Гарненько його намочи, — попросила Віола.

У руках у неї з’явився шампунь. Вона вичавила собі на долоню густу зелену рідину.

— Ну, з Богом, — прошепотіла і рішуче підійшла до ванни, поклала долоню з шампунем униз на мокру спину Ґуґласа. Стала водити долонею від хвоста до голови і назад. На обличчі з’явилася напружена посмішка.

— Уперше псові голову мию! — прошепотіла вона і пирснула від сміху.

— Ти не відволікайся! — попросив її Вітас і засміявся. — Та й не голову ти йому миєш! Поглянь!

Віола опустила погляд і також зареготала. Її руки саме намилювали хвіст і зад Ґуґласа.

Рената навіть не всміхнулася. Вона намагалася збагнути, чому Віола, замість того, щоб стригти Вітаса, миє шампунем Ґуґласа? Він і так був чистий і по-собачому гарний!

Нашампунений, весь у піні Ґуґлас один раз вискнув — мабуть, шампунь потрапив йому в очі.

Коли шампунь був змитий, Віола ввімкнула фен і почала сушити вовну цуценяти, водночас прочісуючи її густою щіткою для волосся.

Вітас стояв поруч і час від часу гладив Ґуґласа по спинці.

«І заради цього треба було його везти сюди? — думала Рената, дивлячись на песика, який тепер їй здавався засмученим і втомленим від перукарняних процедур. — Хіба я сама не могла його помити вдома під душем?»

— Тепер — найскладніше, — Віола вимкнула фен і опустила його на туалетний столик. — Давайте я вам пончо пов’яжу, щоб не забризкати!

Дістала легкі цератові накидки, якими закривала клієнтів під час стрижки від шиї та нижче. Пов’язала одну Вітасу. Ренаті здалося, що вона занадто довго підрівнювала паперовий комірець, який захищав шию Вітаса від грубуватих країв накидки. Однак потім рівно стільки ж часу витратила Віола і на Ренату. Після цього дістала з полиці під столиком тюбик із червоною фарбою для волосся — тією самою, якою вона фарбувала її, Ренати, волосся. Одягла еластичні сині рукавички. Вичавила фарбу на долоню і рішуче підійшла до Ґуґласа.

— Зачекайте! — зойкнула Рената. — А навіщо ви це? Навіщо ви його фарбуєте? Та ще й у мій колір?

— Він попросив, — Віола кивнула на Вітаса. Перукарка виглядала розгубленою.

Погляди Ренати та Вітаса зустрілися.

— Навіщо? Ти що, посміятися з мене вирішив? Через те, що я волосся пофарбувала? — Рената мало не плакала. Вона відвернулася до дзеркала і втупилася у своє відображення.

— Ти з глузду з’їхала? — Вітас перелякався. — Звісно ж, ні! Ні­хто з тебе сміятися не збирається! Ти мені просто подарувала одну ідею! Якщо вона буде виправдана, у нас ніколи не буде проблем із грішми! І тоді ми зможемо спокійно жити на твоєму улюбленому хуторі й іноді літати у відпустку на Ма­йорку!!!

У салоні запанувала тиша. Рената мовчки дивилася в очі Вітасу. Немов його слова проникали в її слух не повністю, а по складах, і тільки в голові, повільно та старанно, дівчина складала ці окремі склади знов у слова і їх прослуховувала. «Ти з глузду з’їхала?» — склалося в її голові колись почуте од Вітаса. І тут же, немов луною, пролунало в пам’яті недавнє: «Ти що, дурепа?» В її очах заблищали сльози.

— Ну, ви самі розбирайтеся — фарбувати вашого собаку чи ні! — буркнула Віола роздратовано. Подивилася пильно на Вітаса. — Тільки, незалежно від ваших розборок, ти мені винен сто літів! Годину свого особистого життя я тобі безкоштовно дарувати не збираюся!

— Так, певна річ, — пообіцяв той. — Хвилиночку зачекай! Я зараз!

Він узяв Ренату за руку, вивів на морозець.

«Зараз у мене сльози в очах замерзнуть», — встигла подумати вона, відчувши себе безвольною та беззахисною.

— Ренаточко, послухай мене! — Вітас обійняв її і прошепотів у вухо гарячим шепотом: — Повір мені! Якщо я буду тобі про всі свої ідеї та плани розповідати, ти мене засмієш! У тебе інше мислення, бо ти в іншому місці виросла! Тому просто повір! Якщо у мене нічого не вийде — скажеш, що я дурень, що я — божевільний! Але поки що давай зробимо те, що я задумав! Завтра-післязавтра я тобі все поясню й покажу! І тоді ти або разом зі мною розбагатієш, або пошлеш мене до дідька додому, в Каунас.

— Чому я маю тебе посилати до дідька? — Рената зашепотіла і заплакала водночас.

— Тому, що ти дитина! Тому, що будеш думати, що я тебе ображаю! Але повір! Те, що я вигадав, може спрацювати! Ти ж над моїми «чорними скриньками» сміялася, а я їх продав! Продав іншому божевільному, американському шаленцю! Бачиш, вони скрізь є, навіть в Америці!

— А те, що ти зараз вигадав, це також для тих, хто не сповна розуму? — поцікавилася вона.

— Ні, не зовсім. І ти не бійся: ми Ґуґласа тільки тимчасово пофарбуємо. Він потім усе одно злиняє до свого звичайного кольору.

Рената закивала. Вона тямила, що те, що відбувається в голові у Вітаса, залишається для неї такою ж таємницею, як і те, що всередині «чорної скриньки». Але скринька нічого про себе пояснити не може, а Вітас може, хоча навіть не намагається. І зараз не пояснює. Тільки обіцяє. Може, справді тому, що вона сміялася над його «чорними скриньками»?

Вони повернулися в салон. Віола сиділа на відсунутому від дзеркала перукарському кріслі і пила каву з маленького порцелянового горнятка.

— Може, і вам кави? — спитала вона роздратовано та непривітно.

— Можна, — Вітас кивнув. — Але потім, коли закінчимо!

— Клієнт утомився стояти на лапах, — Віола кивнула на Ґуґласа, що тепер лежав на дні дитячої ванночки.

Додому вони повернулися за північ — втомлені і, здавалося, пригнічені. Пофарбований і висушений феном Ґуґлас лежав на задньому сидінні на цератовій підстилці, позиченій у Віоли. Він дрімав, полишений і господинею, і господарем.

Тільки коли машина зупинилася біля комори, Рената ввімкнула лампочку на стелі салону й обернулася до пса. Вовна Ґуґласа справді була точно такого ж кольору, як її волосся, як її светр, як її машина.

— Ну й цирк! — Рената зітхнула і клацнула вимикачем салонного освітлення.

Вітер ще ніколи з такою силою не бив у вікно їхньої спальні, як цієї березневої ночі. Клаудіюс тільки нещодавно заснув, нагрів ліжко ґумовою грілкою, заповненою окропом із чайника. Ця грілка, що лежала без діла під їхнім ліжком, звернула на себе увагу Клаудіюса, коли Інґрида стала щовечора ховатися на нічліг у спальню «Беатріс».

Клаудіюсу згадалося, як він розсміявся, знайшовши випадково таку ж грілку під ліжком в їхній кімнатці в напівпідвальній лондонській квартирі зі спільною кухнею і чергою в душ. У його дитинстві грілкою користувалася бабуся, та й то тільки останні кілька років свого життя. Їй повсякчас було холодно, їй бракувало тепла і вдень, і вночі. І вона постійно гріла чайник на газовій плиті, зливала із синьої ґумової грілки холодну воду і заливала окріп. І знову прикладала грілку до себе, брала її на коліна, як кішку, або притискала до живота. І вночі брала її з собою в ліжко. Відтоді грілка для Клаудіюса залишалася кумедним предметом із минулого, як-от грамофон або дротове радіо. І ось настав момент, коли і йому довелося визнати корисність цього давнього винаходу. Корисність та економність. Адже ввечері для тіла що головне? Заснути в теплі! А прокидатися вже можна і від холоду, але бажано вранці, а не посеред ночі.

Коли вітер цієї ночі забився, як птах, у віконце спальні, грілка ще не почала вистигати, а Клаудіюс тільки налаштовувався на сон. Але вітер виявився сильнішим за його сон.

Невдоволений гамірним пробудженням, Клаудіюс спустився на кухню, увімкнув електрочайник і всівся в темряві за столик.

«Мабуть, і вона не спить», — подумав про Інґриду, зупинивши погляд на її мобільникові, як завжди, залишеному на стільниці.

Вийшов у коридор, прочинив двері назовні. Порив вітру вдарив у обличчя, увірвався в будинок, зашурхотів фіранками. Вітер видався Клаудіюсу теплим. «Може, з Африки, — подумав він. — Повітряний «Гольфстрім”!»

Засунув голі ноги в черевики і, не зав’язуючи шнурівки, в трусах і в майці вийшов у нічну темряву, причинивши за собою двері, але не зачинивши їх на ключ. Кого тут боятися, якщо всі ворота та хвіртки замкнені?!

Пройшов до особняка, відчуваючи всім тілом метушливий і нервовий рух теплого повітря. Зупинився за двадцять—тридцять кроків від головного входу, в саду, який він, як садівник, так і не привів до ладу. У темряві будинок здавався набагато масивнішим і загадковішим. Його погляд перебіг на крайнє ліве вікно третього поверху. За цим вікном спить Інґрида. Невже вона може спати при такому вітрі?!

І, немов у відповідь на його думки, у вікні спалахнуло світло. Ні, не яскраво, а по краях, там, де завіса нещільно прикривала вікно.

«Може, вона залишила двері відчиненими?!» — Клаудіюс перевів погляд на колони головного входу.

Піднявся сходами, потягнув на себе ручку важких дверей, але ті не піддалися.

Повернувшись до себе, знову сів за столик біля вікна, озирнувся на гарячий чайник, намагаючись вирішити: хоче він чаю, чи ні. Зітхнув і забув про чай. Думки знову погнали його до Інґриди. Їм було тут так добре разом! Ще донедавна! Але тепер Інґрида з кожним днем відсувалася від нього все далі і далі. Таж не було у неї більше нікого, до кого б вона вирішила піти від Клаудіюса. Тут узагалі нікого, крім них двох, не було! Отже, це він, Клаудіюс, її чимось не влаштовував. Отже, це його проблема. Вона ж недарма сказала нещодавно: «Якщо ти не...» Це була погроза! Вона сказала і не закінчила. Але і так все зрозуміло. Вона піде, якщо він не зміниться! Якщо він не змінить своє ставлення до життя... Куди піде? Коли? Зараз вона і так іде від нього на ніч! А якщо піде взагалі?

Клаудіюс злякався своїх думок. Сходив нагору за грілкою. Поміняв у ній воду і знову піднявся в спальню.

— Я всю ніч не спав, — поскаржився він Інґриді за сніданком. — Такого вітру тут іще не було!

— А я спала як убита, — всміхнулася Інґрида, обкушуючи боковинкою виделки білок від яскравого-оранжевого жовтка яєчні. — Зате зараз так тихо та сонячно! — вона кинула погляд за вікно.

Спокійний і сонячний ранок цього дня, що змінив бурхливу і вітряну ніч, порушив своїм приїздом Ахмед. Він приїхав не сам, а з підтягнутим юнаком-арабом.

— Фотограф, — репрезентував його пакистанець, не згадавши імені гостя.

Фотограф кивнув, опустивши на землю біля ніг чорний шкіряний кофр.

— Потенційний покупець дав йому завдання пофотографувати садибу, — пояснив Ахмед.

— А покупець звідкіля? — поцікавився Клаудіюс. — Не з Москви?

— З Катару.

Клаудіюс та Інґрида мовчки перезирнулися.

— Я візьму ключі від усіх приміщень, — сказав Ахмед і рішуче попрямував у бік їхнього будиночка.

Хлопець-фотограф витягнув із кофра фотоапарат і почав свою роботу. Спочатку відклацав їхній будиночок ззовні, потім зайшов усередину. Ахмед, побрязкуючи в руці зв’язкою ключів, вийшов надвір і терпляче чекав фахівця. Інґрида та Клаудіюс, не змовляючись, відчули себе сторонніми. Мабуть, саме це почуття змусило його підійти до Інґрід і узяти її за руку. Вони стояли перед будиночком із червоної цегли, як перед лікарняним ліжечком, на якому лежала їхня дитина.

— Ми вам там не потрібні? — спитав Клаудіюс, коли хлопець-фотограф також вийшов у двір будиночка і подався слідом за Ахмедом до особняка.

— Поки що ні, — відказав обернувшись, пакистанець.

— Ми їм і тут не потрібні, — прошепотіла Інґрида.

— Слухай, а ми ж тут жодного разу не сфотографувалися! — Клаудіюс зазирнув у сумні очі Інґриди. — Давай влаштуємо фотосесію! На згадку!

— Дешевим мобільником? — єхидно уточнила Інґрида.

— Ні, в домі є нормальний «Олімпус», у валізі! Я перевіряв — він працює!

— В якій валізі?

— У коморі. Внизу. Та неважливо — потім покажу! Принести?

Імпровізована фотосесія трохи відвернула Інґриду та покращила їй настрій. З очей зник смуток, на губах з’явилася посмішка. Клаудіюс фотографував її всередині все ще обчухраного лабіринту, на сходинках при головному вході, перед їхнім будиночком із червоної цегли.

Коли Ахмед і хлопець із кофром вийшли з особняка, Клаудіюс попросив хлопця сфотографувати їх удвох з Інґридою.

— Гарна камера! — сказав фотограф, повертаючи Клаудіюсу «Олімпус».

— Ні, я її ніколи не забуду! — сердився Кукутіс, вийшовши з аптеки. — Дідько її ухопив би!

Він озирнувся навсібіч. Містечко як містечко. І назва у нього як назва — Оффенбурґ! Таких містечок із такою назвою по всій Німеччині десятки, якщо не сотні! Але це — найближче до Франції, переїхав через Рейн і вже в Страсбурзі.

Тут його чех Йоахім зі свого вантажного автолайнера висадив, а сам далі поїхав. Сказав, що йому більше подобається німецькими дорогами їздити, аніж французькими. Хоча по той бік кордону начебто точнісінько така ж дорога вздовж Рейну тягнулася!

Навпроти аптеки побачив Кукутіс традиційну німецьку пивничку, непримітну, яка не намагається вивіскою або фасадом стати головною установою на цій вулиці. На скляній вставці вхідних дверей — сріблястий чоловічий профіль із мефістофельською борідкою і в капелюсі. І рука з гальбою пива. І вивіска над дверима з таким самим профілем і гальбою і з назвою закладу «Zum Teufel»[52].

Усміхнувся Кукутіс, тут же забувши про аптекарку, котра розсердила його.

«У чорта» чи «За чорта»?» — задумався він про назву.

А ноги — і жива, і дерев’яна — самі його до дверей підвели.

Всередині тепло, не те що на вулиці. Це тому, що тепла важка куліса за дверима вуличний холод зупиняла і далі в приміщення не пускала. А людей із холоду впускала. Хоча холоду ніби вже й вгамуватися час! Березень уже! Весна!

Темні масивні столи, важкі лави та стільці. Кілька відвідувачів — всі чолов’яги, всі з пивом, але не всі з їжею. Світло приглушене. На Кукутіса і голови ніхто не обернув.

Сів Кукутіс за вільний столик. У шлунку забурчало. В горлі почало дерти.

«Вчасно зайшов! — подумав він. — Треба б останній зауеркраут[53] з сосискою з’їсти, адже на тому боці, за мостом, Франція, там і їжа французька! А французи сосисок не люблять! У них інші кулінарні цінності!»

— Was wollen Sie? — пролунав над головою приємний і привіт­ний жіночий голос.

Офіціантка років тридцяти в білому фартусі і в грайливому народному одязі, які зазвичай на танці одягають, намагалася показати відвідувачеві всі свої білі та рівні зубки.

Хотів було і Кукутіс так само у відповідь усміхнутися, але вчасно схаменувся. У негласному змаганні «У кого більше зубів?» він уже дочасно програвав.

Замовив те, про що подумав: квашену тушковану капусту з франкфуртськими сосисками і гальбу пива. І відразу про назву спитав.

— Сто років тому на вимогу жінок Оффенбурґа перейменували. Раніше Zur Quelle[54] називалася. А тоді жінки з пияцтвом чоловіків боролися. Так назвали, щоб легше було відповідати на запитання: «А чоловік твій де?», коли його не було вдома!

«Отже, “У чорта”», — допетрав Кукутіс.

Зауеркраут цього разу виявився ще смачнішим, ніж минулого. І сосиски також. Дивувався Кукутіс, як чітко його язик — старий і від їжі втомлений, радів цій трапезі і свою радість у мозок старого передавав, де вона в гарний настрій перетворювалася.

«Ось уже й справді не хоче мене Німеччина відпускати! — вирішив Кукутіс і молодого чеха Йоахіма згадав. — Далебі, того дороги німецькі «тримають», змушують переїзд через кордон до останньої можливої точки перетину відкладати, а мене — тушкована квашена капуста з сосисками утримати в Німеччині намагається! Може, теж почекати з переходом до Франції? Може, нижче по Рейну перейти?»

І тут же похитав головою Кукутіс, оцінивши свої власні думки, як шалапутну грайливість перед смачною їжею. Їжа їжею, а йому і так до Парижа далеко ще. А там чоловік у біді! Або ось-ось у біді опиниться! Ні. Треба йти. Тільки не відразу, а після того, як доїсть зауеркраут із сосисками, пиво доп’є і заплатить! Правда, з такою молодою офіціанткою можливі й труднощі! Адже вона не знає вартості срібних монет! Навряд чи знає вона, що все, що він зараз з’їсть і вип’є, не більше десяти ще старих російських копійок коштує! Але все одно, вона ж тільки офіціантка, отже, коли що — відразу побіжить за господарем або кимось, хто за неї найголов­ніший. А головний і старший — майже одне і те саме. Людина ж чим старша, тим мудріша. А мудра людина візьме в руки монетку й одразу все втямить: і з чого вона зроблена, і скільки ще можна Кукутісу пива налити, щоб зі здачею не морочитися. Адже зі ­срібла раніше решту міддю давали, а тепер у пивницях і булочних розмінну мідь не тримають!

І раптом знову аптекарка з аптеки навпроти згадалася і прибрала згадка з обличчя Кукутіса задумливу посмішку.

— Ну й дурепа, — видихнув Кукутіс і тут же голову нижче опустив, як переляканий індик. Злякався, що почують його.

Однак не почули.

«Ну і як із такими розмовляти? — продовжив він згадувати неприємну пригоду, тільки тепер уже подумки, із закритим ротом. — Я їй кажу: дайте мені ліки проти пам’яті, а вона мені підсовує таблетки для боротьби зі склерозом! Я їй кажу, що мене моя пам’ять тривожить, заважає вперед іти, занадто багато та занадто добре пам’ятає і те, що вісімдесят років тому сталося, і те, що вчора. Пояснюю, що хочу все забути або хоча б половину! А вона дивиться на мене, як на божевільного, і каже, що мені спочатку до психолога треба, а тільки потім в аптеку! Але ж є такі таблетки! Снодійні для пам’яті, але не для тіла! Коробочка синя з червоною смугою, назва «Меморин». Востаннє він їх років десять тому у Польщі купував. Треба було більше купити! А може, десь у нозі ще є пластинка? Аспірин же у нозі лежить, в одній із шухлядок, і валеріана також!

Нахилився Кукутіс до ноги, штанину задрав, на маленькі срібні колечка, за які шухлядки висунути можна було або нішу відкрити, задивився. Витяг одну — там монетки в тканину загорнуті. Витяг іншу — там коробка сірників і польські поштові марки. Витягнув третю, горішню, а в ній губна гармошка з латунною кришечкою. А на ній барельєфна назва — «Liebling»[55]. Узяв Кукутіс губну гармошку в руки, і вони самі її до рота піднесли. Губи засвербіли у Кукутіса. Дмухнув він у гармошку і почув звук — далекий і рідний водночас. Відвів гармошку від рота. А звук не зник, тільки затихати став повільно.

Обернулися інші відвідувачі на Кукутіса. Й офіціантка, яка збирала на тацю брудний посуд із сусіднього столика, обернулася. Кинула на Кукутіса напружений, стурбований погляд.

А він не зміг довго гармошку далеко від рота тримати. Знову торкнулися її губи Кукутіса.

Полилася пивничкою мелодія — сумна і грайлива водночас, як жарт, розказаний смертельно пораненим.

Квапливо, немов перекреслюючи мелодію губної гармошки, застукотіла підборами офіціантка в білому фартусі з тацею в руках у бік кухні. Перед тим як зайти в кухню, озирнулася ще раз. Залишила там тацю з посудом, повернулася за барну стійку. Підняла до вуха слухавку настільного телефону. Натиснула на апараті три кнопки.

— Polizei? Bitte schnell «Zum Teufel»![56]

— Alles verstanden, in drei Minuten![57], — відповів по-військовому чіткий чоловічий голос.

Вона опустила слухавку на апарат. Сумна й одночасно грайлива мелодія, як жарт, розказаний перед смертю важкопораненим бійцем, продовжувала звучати в пивничці. Відвідувачі, всі, крім старого з дерев’яною ногою, завмерли, перестали і їсти, й пити пиво. Немов чекали, коли в закладі знову стане тихо.

За вікном під гучні крики птахів насувався паризький похмурий ранок. Андрюс розсунув фіранки, щоб не вмикати світло і не будити все ще сплячу Барбору.

Знову сів за столик і взяв у руки один аркуш із витягнутих учора з пачки, захованої у візочку. Розглядав надруковані на ньому чеки чи квитки. Вони були однаковими: на рожево-блакитному тлі напис «Ticket restaurante» і поруч сума — 7.50 євро. Згори праворуч — рік: 2008. У самому низу майже на всю довжину цього чека чи квитка — нескінченний ряд цифр, а праворуч — вертикальний штрихкод.

— Квитки в ресторан? — здогадався Андрюс. — Це ж скільки їх там було в пачках?

На аркуші містилося десять штук — два ряди по п’ять. Андрюс перелічив свою несподівану вчорашню здобич. Двадцять два аркуші! Двісті двадцять квитків у ресторан! А скільки ж їх там було всього? Мабуть, тисячі або й десятки тисяч! І якщо на кожному чекові стоїть його ціна — сім із половиною євро, то і мова йде про десятки тисяч євро!

— Ти вже встав? — Барбора відірвала голову від подушки й поглянула на нього сонним поглядом. — А куди ти вчора ввечері зник?

— Я ж тобі пояснював, а ти не слухала! Відразу в плач! Чай чи каву?

— Чай! — попросила Барбора. Вибралася з-під ковдри. Намацала п’ятами капці, накинула халатик.

Електрочайник закипав під музику душу.

— Ти уявляєш, — озвалася знову плутано й нервово Барбора, присівши за столик та опустивши рушник на коліна. — Я їй кажу: «У вас у візочку дитини не було!», а вона мені: «Валід застудився. Я його вдома залишила! А ви де швендяли? Рашид вас півгодини чекав!» Я просто не знала, що їй відповісти! У мене не було слів! Я більше туди не піду!

— Звісно, певна річ, — заспокійливим тоном мовив Андрюс. — Ти не нервуйся! Тобі не можна! Ти ж сама казала, що тобі із собакою приємніше гуляти, ніж із цим малюком! Тому забудемо про них! Бачиш, що нам дісталося? — він показав Барборі аркуш із ресторанними квитками.

— А що це? — зацікавилася вона.

— Щось на кшталт ваучерів до ресторану! Твоя Лейла, мабуть, ними торгує. Якби знати — я більше би витягнув!

— А як це — «ваучери для ресторану»? — замислилася вголос Барбі.

— Я сам не дуже доберу! Але розберемося! Ти ж сьогодні собаку в парк поведеш? Я відріжу один, а ти його господині сенбернара покажеш і спитаєш! Вона ж місцева — мабуть, знає!

Барбора кивнула.

— Нам через три дні за квартиру платити, — нагадала вона. — Бракує ще сорок євро!

— Не турбуйся, сьогодні заробимо! — Андрюс озирнувся на двері, де, притулений до стіни, стояв його «золотий» ціпок. — Я через півгодини вже поїду. А раптом сьогодні пощастить, як три дні тому? Пам’ятаєш, як я за день вісімдесят євро привіз? — в очах Андрюса майнула гордість.

На вулицю Андрюс вийшов із ціпком, загорнутим у газету. Ніс його, як парасольку. Щоб не привертати до її шафту, обклеєному золотою фольгою, непотрібної уваги. Зробивши кроків десять у бік метро, зупинився. Щось змусило його обернутися. Андрюс обернувся і тут же прискореним кроком відійшов ще кроків на десять-п’ятнадцять від будинку, перейшов вулицю і тільки там, відчувши себе захищеним десятками перехожих, котрі сновигали у своїх справах, зупинився й обережно, під стінами будинків, вирушив назад, проти людської течії, що цілеспрямовано рухалася до підземного входу в станцію метро «Жардан».

За мить він второпав, що не помилився: навпроти їхнього будинку, навпроти їхніх вхідних дверей, на іншому боці вулиці стояв і курив, не зводячи очей з цих дверей, той самий чоловік із гачкуватим носом і сережкою у вусі. У тій же чорній куртці і чорних джинсах. Тільки шию його цього ранку оповивав легкий темно-синій шалик, якого вчора ввечері начебто не було.

Андрюс пройшов за його спиною. Пірнув у відкриті двері кав’ярні, з вікна якої також було видно їхній чотириповерховий будинок і сині двері входу в під’їзд. Біля стійки замовив собі горнятко кави і, поки бармен спокійно стежив за тонкою коричневою цівкою, що спадає в горнятко, витягнув мобільник.

— Барбі, — забелькотів у телефон Андрюс, намагаючись конт­ролювати голос, щоб не видати інтонацією неспокій. — Барбі! Ти чуєш? Залишайся наразі вдома! Не виходь нікуди!

— Чому? — здивувалася Барбора.

— Потім поясню! Ще зателефоную!

Прибравши мобільник у кишеню куртки, Андрюс спіймав на собі цікавий погляд бармена.

— Quelle langue vous avez parlé?[58] — спитав він привітно.

— Pas FranÇais, Anglais s’il vous plait![59] — завчено і також привітно сказав Андрюс у відповідь.

— Якою мовою ви щойно балакали? — Бармен повторив своє запитання англійською із сильним французьким акцентом.

— Литовською, — зізнався Андрюс, пригубивши кави.

— Цікава мова, — закивав хлопець. — Ніколи не чув!

Андрюс ввічливо всміхнувся. Зробив крок до дверей і визирнув на вулицю. Чоловік із сережкою у вусі все ще стовбичив перед їхнім будинком.

«Мені це не подобається, мені це дуже не подобається», — думав Андрюс, повернувшись до стійки і до свого недопитого еспресо.

— То ви з Литви? — поцікавився бармен.

Андрюс кивнув. Але очі його висловлювали занепокоєння.

За кілька хвилин він допив каву і неквапливо попрямував до метро. Чоловік із сережкою у вусі кудись зник. Андрюс на ходу уважно розглядав людей: і на своєму шляху, і на тротуарі по інший бік рю де Бельвіль. Його ніде не було.

Знову зателефонував Барборі, повідомив їй, що все гаразд, і що вона може йти у своїх справах. І тільки вже зайшовши в метро, збагнув, що нічого про підозрілого, котрий слідкував за нею, себто про індивіда з горбатим носом і сережкою у вусі, їй не сказав ні вчора ввечері, ні сьогодні вранці. Ну, вчора ввечері щось казати їй було марно. Сльози заважають слухати і чути. А сьогодні вранці вивчення «квитків у ресторан» так захопило Андрюса, що він забув про нього, про цього підозрілого жевжика. Забув, поки той сам про себе не нагадав, як тільки Андрюс опинився на вулиці.

Потяг метро шостої лінії вже виїхав на міст Бір-Хакейм над Сеною, і по лівий бік знову здійнялася Ейфелева вежа, укотре захоплюючи погляд Андрюса.

А у Барбори, яка саме збиралася виходити за сенбернаром, задзеленчав мобільник. Телефонний моніторчик повідомив, що це Лейла.

— Нам треба терміново поговорити! — увірвався у вухо Барбори неприємний, злий голос мами Валіда. — Зараз же!

— Ні, — видихнула в трубку Барбора.

— Що ні? Ти злодійка! Через п’ять хвилин чекаю тебе коло булочної!

— Ні, — повторила Барбора і, піднісши мобільний до очей, натиснула на кнопку відбою.

Увечері, перш ніж увійти до будинку, Андрюс кілька хвилин розглядав перехожих, стоячи біля кав’ярні, де цього ранку пив каву і стежив за хлопцем із сережкою у вусі. Цього разу його точно не було. Принаймні він не стояв на тротуарі і не дивився на сині двері їхнього під’їзду.

Барбора пригнічено сиділа за столиком біля вікна. Перед нею лежали три стосики банкнотів: по двадцять євро, по десять і по п’ять. Мабуть, незадовго до приходу Андрюса вона знову перелічила гроші, відкладені на оплату квартири.

— Ти вечеряла? — спитав її Андрюс.

Вона заперечно похитала головою.

— Ходімо?

Вона знову похитала головою, навіть не глянувши у його бік.

— Спробуємо заплатити цими ресторанними ваучерами! — продовжив Андрюс, кивнувши на підвіконня і міркуючи, що її відмова від вечері продиктована бажанням заощадити гроші.

Барбі нарешті підняла на нього погляд.

— Це талони тільки на обід, увечері їх ресторани не приймають, — сказала вона. — Мені все пояснили!

— Шкода, — видихнув Андрюс і біля трьох стосиків банкнот поклав ще п’ятдесят євро. — А я хотів тобі дещо розповісти...

— Я також хотіла тобі дещо розповісти, — зізналася Барбора. Голос її не віщував нічого доброго.

— Тоді, може, все ж таки підемо? — знову запропонував він.

Унизу Андрюс першим визирнув з-за дверей і, переконавшись, що навпроти будинку не маячить знову той тип із сережкою у вусі, ступив на тротуар. Узяв за руку Барбору, котра вийшла услід за ним, і вони подалися у бік метро «Жардан», але, не доходячи, знову завернули праворуч у вузеньку тиху вуличку. Там, наприкінці цієї вулички, знайшли затишне бістро.

— Знаєш, за тобою вчора стежив один хлопець. Прямо від ресторану на бульварі де ля Ліберте до самого будинку. І сьогодні вранці я його знову побачив навпроти нашого будинку.

Барбора ковтнула чаю. Зітхнула.

— Я нічого не розумію, — зізналася втомленим голосом. — Сьогодні вранці мені Лейла зателефонувала, репетувала! Хотіла терміново зустрітися. Я відмовилася. Вона назвала мене «злодійкою»!

— Ага, — вирвалося у Андрюса, і він гірко всміхнувся. Подивився на свій келих пива. — Значить, вони полічили аркуші... Тоді це я злодій, а не ти злодійка! — він поглянув ніжно Барборі в очі. — Не турбуйся! В математиці два мінуси дають плюс! Украдене у злодіїв або шахраїв перестає бути вкраденим. А вони точно або злодії, або шахраї, — інакше навіщо тебе примушувати таємно перевозити все це в дитячому візочку?

— Мабуть, — Барбора задумалася. Стенула плечима.

— Я боюся, — прошепотіла вона. — Лейла знає, де ми живемо. Вона приходила якось подивитися. Сказала, що не може довіряти дитину, не знаючи адреси няні.

— Тоді цей тип із сережкою не від Лейли! — Андрюс також перейшов на шепіт, хоча навряд чи хтось поруч розумів литовську.

— Гадаєш, із поліції? — в очах Барбора майнув страх.

— Не знаю, — прошепотів Андрюс і відчув, як страх, що зблиснув у очах Барбори, проник і в його думки. — Не знаю, — повторив він відчужено. — Треба поміркувати...

Вони довго сиділи і довго мовчали. Думали. І чай, і пиво були випиті. Незвична тиша в бістро починала тиснути на психіку. Відчуття затишного куточка зникло. Заплативши, вони вийшли на вулицю.

— Стій! — прошепотів Барборі Андрюс, коли до їхнього будинку залишалося метрів із тридцять. — Он він стоїть!

Вони повернулися назад і зупинилися біля підземного входу в метро.

— Що нам робити? — спитала вона нервово.

— Треба переїхати, — обережно запропонував Андрюс.

— Куди? Коли? — Барбора поглянула на нього, а в очах — страх.

— Куди? Не знаю... — промовив Андрюс похмуро й стишено. — Коли? Краще сьогодні...

Наступного дня Вітас із самого ранку виглядав збудженим і заклопотаним. Після сніданку кілька разів виходив із дому надвір. Рената бачила, як його думки було видно з жестів, по ході, на обличчі. Вона крадькома спостерігала за ним з вікна на дідовій половині будинку. Почала вже було переживати: а раптом він зараз про неї думає і намагається прийняти якесь рішення, яке щось змінить в їхніх стосунках? Може, він усе ж таки хоче, щоб вони звідси поїхали? «Авжеж, — міркувала вона. — Звісно, хоче! Він же не звик у такій глушині жити!»

Поки думала, зітхала важко. Повернулася потім на свою половину. Побачила на овальному столі його відкритий увімкнений ноутбук. Згадала, що він перед тим, як надвір вийти, за комп’ютером сидів. Підійшла, у монітор глянула. А там сайт притулку для покинутих домашніх тварин, світлини кішечок і песиків, адреса на околиці Анікщяя, навіть уже за околицею — вона знала цю дорогу, що починалася як вулиця на околиці і дуже швидко ставала просторою автотрасою. Там за покажчиком назви міста ще п’ять чи шість хуторів. А якщо точніше, то хуторів два, і вони трохи в глибині, а решта — просто садиби із заїздами на подвір’я прямо з дороги.

Згадалося Ренаті, що не так давно Вітас питав: чи немає у неї алергії на кішок. Невже він справді хоче сюди ще й кішок привезти? Навіщо? Скільки?

Рената стенула плечима. І раптом гострою голкою з пам’яті її вколола колись почута фраза: «У шизофреніків навесні починається загострення хвороби!»

— Господи! — прошепотіла Рената. — Адже справді весна вже. Правда, ще не надворі, а тільки в календарі... Невже він і справді ненормальний?

— Гайда сьогодні в місто! — запропонував Вітас, коли повернувся в оселю. — Спочатку заїдемо до притулку для тварин.

— І візьмемо там котів? — спитала Рената, спрямувавши на Вітаса пильний і не дуже привітний погляд.

— Одного — біленького! І відвеземо його Віолі.

Те, що кіт із притулку поїде до Віоли, Ренату трохи заспо­коїло.

— Гаразд, — видихнула вона. Помовчала. А потім додала: — Їдемо!

Сонце цього дня гріло трохи сильніше, ніж зазвичай. Може, тому Ренаті здавалося, що їхня польова «одноколійна» дорога почала танути. Ні, сніг і крижана кірка так само хрустіли та шипіли під колесами «фіата», як і раніше. Але одночасно на дні і правої, і лівої колії в сонячному світлі поблискувала вода.

— Тут навесні так гарно! — озвалася Рената і зиркнула на Вітаса. — Коли яблуні зацвітуть, поля зазеленіють...

— Поживемо — перевіримо, — закивав той. — Хоч би весна швидше настала!

— Я хочу город засадити, — зізналася дівчина. — Ти допоможеш? Щоб своя картопля, огірки, кріп...

Вітас поглянув на Ренату здивовано.

— А квіти? — єхидно запитав він. — Сільські жінки дуже ­люблять квіти перед будинком висаджувати!

— І квіти також, — спохопилася вона, не звернувши увагу на інтонацію Вітаса. — Але квіти — навколо будинку, а городик я хочу з боку лісу...

За півгодини доїхали до притулку, що розташувався у дворі старого будинку вже за межами Анікщяя. Вона залишилася в машині. Вітас вийшов. Хвилин із десять його не було, а потім з’явився, у правій руці пластикова клітка для перевезення дрібних домашніх тварин. Біля хвіртки попрощався з жінкою — худою, блідою, зі стривоженим нервовим поглядом.

— Ну хоч покажи! — попросила Рената, коли він знову сів поруч, поставивши клітку-кошик на коліна.

— Біленький, — відповів Вітас, підіймаючи кошик, аби супутниці було краще видно.

— То це ти для Віоли взяв? У подарунок? — спитала Рената, коли вони вже під’їхали до перукарського салону.

— Не зовсім, — ухильно відповів хлопець. — Зачекай хвилинку, я піду занесу!

Він піднявся сходами в перукарський салон. Хвилин через п’ять повернувся без кошика, відчинив дверцята, але на сидіння не сів.

— Ренаточко, давай я тут залишуся! Ми хочемо з Віолою цього котика перефарбувати, але вона поки що зайнята! Там ще дві клієнтки!

— І коли ж за тобою приїхати? — спитала дівчина, намагаючись, щоб її голос звучав зовсім байдуже.

— Я тобі зателефоную!

— А Віолу не хочеш перефарбувати? — вирвалося все ж таки у Ренати, і вона тут же простягнула руку до відчинених дверцят, захряснула їх і, більше не глянувши на Вітаса, натиснула на педаль газу.

Розвернулася біля костелу Святого Матаса. Проїхала по Баранаускаса, гадаючи, що, можливо, нога сама натисне на гальмо біля улюбленої кав’ярні. Але нога не захотіла відпускати педаль газу, і дуже скоро Рената виїхала з міста.

Коли вийшла з машини, що утнулася колесами в кінець колії, Ґуґлас покликав її гавкотом. Усе ще пригнічена, Рената підійшла до будки, присіла навпочіпки, погладила смішну червону мордочку фарбованого песика.

— Ти щось не линяєш? — промовила сумно й водночас грайливо. — Ми тепер із тобою як родичі, як із однієї сім’ї... А чому «як»? — спитала раптом сама себе. — Ми справді з однієї сім’ї. Бачиш, і волосся у нас однакове! Мабуть, через весняне загострення... Тільки ти тут ні до чого! Ти — нормальний! — Рената потріпала Ґуґласа по загривку і підвелася на ноги.

У будинку стояла гнітюча тиша. Був би у Ренати настрій кращий, вона б цю тишу не почула. Просто не помітила б, адже тут тиша — дуже звична «музика». Але думки її зараз постійно поверталися до Віоли і до Вітаса. І не грала поруч музика, здатна її відволікти. Не шумів вітер або дощ. Дівчина раптом збагнула, що перші дві букви їхніх імен збігаються! Сказала, чітко промовляючи кожну букву: «Вітас і Віола». Прислухалася. Потім також розбірливо і чітко промовила в тишу: «Вітас і Рената». Прислухалася до власного голосу, зітхнула. Здалося їй, що «Вітас і Рената» звучить краще, гармонійніше. А от «Вітас і Віола» більше нагадує назву якогось музичного дуету, одного з тих, що співали під фонограму на фестивалі минулого літа.

Час уповільнився. Немов тиша, що панувала в домі, заважала йому рухатися. Стало нестерпно тоскно Ренаті. Витягла свій мобільник, увімкнула музику — французьку співачку, чиє ім’я ніяк не могла запам’ятати. Час зрушився трохи швидше, і раптом Рената помітила темінь за вікном. Занервувала. Бо їздити в темряві вона не любила, а Вітас усе не телефонував, та до того ж вона знала, де він, і це знання не тішило, а швидше засмучувало. Засмучувало ще й те, що, здається, вперше усвідомила Рената, що таке ревнощі. Усвідомила й злякалася. Втямила, що ревнує Вітаса до молодої перукарки, і готова влаштувати йому добру прочуханку, якщо він дасть привід. Слово «привід» зачепило її увагу і дівчина задумалася про «привід». Адже він уже дав їй привід, вона бачила його крізь двері в перукарському салоні, бачила, як Віола не зводила з нього очей! Хіба не привід?

Після короткої паузи вона заперечно похитала головою.

— Це не привід, — сказала собі, хоча й сама так і не повірила.

Те, що Віола і Вітас удвох фарбували Ґуґласа, також приводом не здавалося, але дуже дратувало. Адже тільки чоловік і дружина — законні чи цивільні, яка різниця? — можуть робити щось удвох, разом! А зараз Вітас уже чотири години у Віоли! Ні, певна річ, не вдома у неї! Вона сама казала, що вдома у неї чоловік-коротун. Але все одно! Вони разом, нехай навіть і при свідках-клієнтах! І кіт із ними!

«А може, він узяв кота їй у подарунок? Може, вона справді шаленіє від котів і кішечок?» — подумала Рената і сумно похитала головою, все ближче і ближче навертаючись до думки про те, що треба просто їхати й стояти, чекати його під салоном-перукарнею. Якщо вона не хоче його втратити! Чи все ж зателефонувати? Спитати, коли приїхати? Він тоді відразу второпає, що вона про нього думає, нервує, може, навіть ревнує? А чи хоче вона, щоб він усе це збагнув?

Рената зайшла у ванну кімнату, стала перед умивальником — у дзеркалі навісної шафки її сумні очі на сумному обличчі.

— Ну, і що ти будеш робити? — спитала своє відображення.

Відображення мовчало.

Зате з кімнати долинув телефонний дзвінок. Дзвінок на тлі симпатичної, легкої, тихої пісні французькою мовою, яку вона не розуміла і про яку тільки й знала, що це — мова кохання.

— Ренато! Знаєш, не треба приїжджати! Віола погодилася мене сама відвезти! — повідомив Вітас.

Рената проковтнула слину, зціпила зуби.

— Ну, гаразд, — через мить відповіла вона. — І коли вона тебе привезе?

— Через годинку. У нас є з чого вечерю зготувати?

— Є.

— А чи не могла б ти щось смачненьке приготувати? Посидимо втрьох.

— Утрьох? — Рената не повірила власним вухам. — Ти впевнений?

— А що? Вона ж тобі волосся фарбувала, та й раніше стільки разів тебе стригла! Все ж таки не чужа людина!

В очах Ренати блиснув переляк, якого він, слава Богу, помітити не міг.

«Не чужа людина?» — повторила подумки. Здивовано похитала головою.

— Гаразд, я приготую! — пообіцяла в слухавку і натиснула на «відбій».

На душі зашкребли кішки. Захотілося відволіктися.

«Ні, я спочатку Ґуґласа погодую!» — вирішила вона.

Поставила на плиту перловку варитися, кинула в неї свинячу кістку із шматком м’яса. Сіла поруч на табуретку і заспокоїлася. Так заспокоїлася, що сама собі здивувалася. Помішувала кашу дерев’яною лопаткою, сіль підсипала. І поки клопоталася вечерею для Ґуґласа, забула і про Вітаса, і про Віолу.

Коли перловка розповзлася, стала м’якою і в’язкою, розірвала Рената двома виделками м’ясо від свинячої кісточки, змішала з кашею і винесла каструлю, яку тільки для цуцика і використовувала, надвір. Поставила прямо на сніг біля машини. Дивилася, як гаряча каструля занурювалася в трохи талий сніг. Чула, як радісно повискує Ґуґлас поруч. Мабуть, чуйний собачий ніс вловив у холодному, але не дуже вже й морозяному повітрі пахощі вечері.

— Потерпи! Потерпи! — попросила його ласкаво.

Хвилин через п’ятнадцять піднесла каструлю до будки, висипала їжу у велику миску.

— Дивись не обпечись! — попередила Ґуґласа, а той у відповідь пильно глянув їй у вічі. До миски не підскочив, як зазвичай, а підійшов обережно. Принюхався, ткнув носом у кашу, що загу­стівала та холонула. Не обпікся. Нахилив мордочку боком і правим краєчком пащеки ухопив шматок м’яса з перловкою.

Здалеку долинув звук машини. Рената обернулася в бік гравійки, що йшла в темряву полів і горбочків. Здалося, що на тому боці, звідки долинав шум машини, стало світліше.

Хвилин через п’ять справді з невидимого в темряві горизонту випірнули фари дальнього світла, як два яскравих сонця.

— Ой! — схаменувся Рената, згадавши про обіцяну Вітасу вечерю.

Кинулася до хати. На кухні поставила банячок води на газ. Потім стала міркувати, що в цю воду кинути, коли закипить. Якби вона жила на половині діда, то уже бачила б добре освітлений фарами «смарта» Віоли вечірній зимовий двір. Але з її вікон половини двору видно не було. Тільки коли двері з вулиці відчинилися, збагнула Рената, що вони приїхали: Вітас і його гостя.

Поки роззувалися-роздягалися, господиня встигла ще раз у ванну зайти і в люстро зиркнути. Була вона цього вечора знову в червоному светрі. Волосся, опускаючись на плечі, зливалося з ним своїм кольором. І джинси вкупі з червоним светром виглядали непогано.

— Ну просто кінозірка! — пожартувала над своїм відображенням Рената.

— Привіт! — гукнув, увійшовши з коридора в кімнату з кліткою-кошиком у руці, Вітас. За ним слідом, із цікавістю розглядаючи все, що потрапляло на очі, зайшла Віола. Одягнена вона була сьогодні якось по-простому: білий светрик і чорна спідниця до колін, на ногах теплі чорні колготки.

— Заплющ очі! — попросив він Ренату.

Вона, хоч і не була в грайливому настрої, але очі заплющила. Вітас тим часом витягнув із клітки-кошика свіжопофарбованого в той самий червоний колір кота. Але в руках не втримав. Кіт зістрибнув на підлогу.

— Усе, розплющуй! — скомандував він.

В очах Ренати, яка побачила червоного кота, спалахнуло здивування. Кіт сидів на підлозі і, здавалося, дуже обурено дивився на власний червоний хвіст.

Рената звела погляд на Віолу, що виглядала втомленою.

— Ну і навіщо? — видихнула вона і перевела погляд на Ві­таса.

— Ну ти ж із якоюсь метою пофарбувалася? — досить самовпевнено відповів чоловік.

— Я пофарбувалася, щоб ти помітив! — сміливо, несподівано навіть для самої себе, заявила Рената. — А навіщо треба було фарбувати Ґуґласа і це нещасне створіння? Вони про це про­сили?

— Я тобі за вечерею все розкажу! — пообіцяв Вітас і глянув на Віолу, немов очікував від неї підтримки. — Але спочатку Віола нас сфотографує!

— Нас із тобою? — уточнила Рената.

— Нас із тобою, Ґуґласом і котом! Я зараз Ґуґласа принесу!

Фотосесія, яка завдала Ренаті більше клопотів, ніж цікавості, тривала майже півгодини. Фотографувалися на дивані в обнімку з червоною кішкою на колінах у Ренати і червоним вівчуром біля її ніг. Потім вийшли надвір і там у світлі фар «смарта» Віоли фотографувалися на тлі темної дерев’яної торцевої стіни комори.

— Ну і навіщо все це? — знову поцікавилася Рената.

— Потерпи хвилиночку! Як тільки наллємо по чарці, про все дізнаєшся! Дізнаєшся, збагнеш і схвалиш! — пообіцяв Вітас.

Віола їла спаґетті без апетиту — це було намальовано на її обличчі. Рената також жувала їх без особливої радості, але всередині у неї щось раділо цьому сумному факту — браку в холодильнику кетчупу для нормального соусу.

Лише Вітас не сумував. Відкоркував привезені з Анікщяя «Три дев’ятки» і стежив, щоб і Віола, і Рената час від часу робили хоча б по ковтку з маленьких гранованих чарок.

Схоже, бальзам і прибрав, врешті-решт, невдоволення з обличчя Віоли і зловтіху з думок Ренати. І тоді Рената згадала знову про свої запитання, на які Вітас обіцяв відповісти за вечерею.

— Загалом, так, — озвався він нарешті. — Я, здається, придумав непоганий бізнес. Завдяки тобі. Він навіть тут, у вашій глушині, має запрацювати! Будемо фарбувати домашніх вихованців! Віола мені все показала, навчила. Бачиш, як добре ми удвох кота пофарбували! — він опустив погляд на підлогу.

— А як його звати? — Рената слідом за Вітасом глянула на кота.

— Меркель!

— Ти що? — вирвалося у Ренати. — Це ж хлопчик!

— Ну вони його так у притулку назвали. Отримали в Німеччині на притулок непоганий грант, ось і вирішили німцям віддячити! Можемо й перейменувати! До речі, Меркель — це прізвище, а не ім’я, так можна і кота, і кішку називати! До речі, його окремо також треба сфотографувати!

Вітас обернувся до Віоли. Перукарка кивнула.

— Він так не хотів фарбуватися! Відразу видно, що самець! — додав Вітас після паузи, знову кинувши погляд на Меркеля, що мляво лежав на підлозі. — До кінця відстоював свій природний колір вовни! Руки мені подряпав, сволота! Але нічого, заради спільної справи має потерпіти!

Коли допили «Три дев’ятки», Вітас знайшов пляшку анікщяйського ягідного вина. Рената пила неохоче, вже хотілося спати. Віола також позіхала, тільки Вітас виглядав бадьорим, лише почервоніле обличчя видавало його реальний стан.

— Я додому не поїду! — заявила Віола, допивши чарку вина.

— Звичайно! Куди тобі за кермо! Тут місця вистачить — у нас півбудинку порожніє! — сказав Вітас, навіть не глянувши на Ренату — господиню обійстя.

— Атож, — Рената закивала, піймавши на собі напружений, трохи схвильований погляд перукарки. — Я зараз постелю! Посидьте хвилинку!

Відімкнула ключем замок зелених дверей, взялася двома руками за ручку, потягла на себе що було сил. Двері, жалібно рипнувши, відчинилися.

Маленький круглий столик із Рупінтоєлісом по центру — свідком останнього з дідом Йонасом Різдва — м’яко відбив світло люстри, що засвітилася під стелю. Рената зайшла в спальню. Зупинилася перед застеленим ліжком дідуся. Вона його перестелила після смерті Йонаса, поміняла наволочки двох подушок, простирадло, підковдру. Немов передчувала, що все одно на нього, на це старовинне дерев’яне ліжко, що прослужило її дідові десятки років, хтось та й ляже. Звісно, вона й подумати не могла, що в ньому буде ночувати Віола! Але вона два тижні тому й уявити собі не могла, що Віола опиниться в її будинку, що буде з ними вечеряти, пити бальзам і вино!

— Гаразд! — сказала собі Рената, проганяючи дратівливі думки, які намагалися її обурити присутністю цієї молодої жінки, в чомусь сміливої, а в чомусь вульгарної та простої.

Залишила світло ввімкненим. Сходила за гостею. Привела її, показала вимикачі, щоб та могла самостійно облаштуватися в кімнаті, роздягнутися й загасити світло. Вітас на мить зазирнув на дідову половину. Гукнув незвичним, розв’язним, п’яно-веселим голосом: «На добраніч!»

Віола, здавалося, зраділа, що буде спати на окремій половині будинку, не поруч із ними, господарями.

— Ну що вона? — спитав Вітас вже в іншій кімнаті. Він лежав під ковдрою, коли Рената повернулася.

— Уже лягає, — відповіла Рената і загасила світло. Не хотіла роздягатися перед чоловіком. Вона завжди так робила, вважаючи, що роздягатися треба для себе, а не для когось. Вітас через кілька хвилин засопів, заснувши.

«А куди її, напідпитку, було дівати?» — встигла подумати Рената, перед тим як зімкнути очі. Вранці поїде, і вони знову залишаться вдвох!

О третій годині ночі сон Ренати та Вітаса був розбитий, як ялинкова іграшка з тонкого скла. Приглушений стінами та дверима, але все ж гучний і дзвінкий зойк змусив їх розплющити очі. Вітас підскочив у ліжку, звівся на ліктях.

— Що там? — спитав напружено.

Безладний лемент, схожий на гучне ридання, наближався. Грюкнули двері з коридора на половину Ренати.

В їхню спальню вбігла Віола. У нічній пітьмі з незавішеного вікна проявилася її оголена фігура — гарна, правильна, як ваза для однієї-єдиної троянди.

— Я боюся! — тепер її голос тремтів. Здавалося, що у неї більше немає сил верещати. — Я там боюся!

Вітас піднявся, взяв з крісла покривало і накинув їй на плечі. Наче не хотів, щоб Рената побачила Віолу голою. Рената залишилася під ковдрою.

— Що трапилося? — спитала вона.

— Там хтось є! Він шепоче...

— Там нікого немає, — твердо сказав Вітас. — Ми просто випили зайвого!

— Там точно хтось є! І не сам! Один шепочеться, а другий відповідає — я чула!!! Я туди не повернуся! — перукарка озирнулася на відчинені двері у вітальню Ренати.

«Ще чого! — подумала Рената. — Вона що, хоче з нами ­спати?»

Ситуація вимагала від неї дій. Дівчина опустила ноги на підлогу, піднялася і швидко вдяглася. Потім увімкнула світло.

— Я піду подивлюся, — сказала Віолі.

— Я все одно туди не повернуся! — вперто заявила та. Здавалося, вона вже трохи заспокоїлася.

Рената сходила на половину діда. Підійшла до ліжка. Погляд її впав на вазу з прахом старого Йонаса, що стояла на тумбочці біля ліжка.

«Добре ще, що вона не зіштовхнула вазу випадково на підлогу, коли схопилася і зарепетувала! — подумала Рената. — Треба буде її переставити!»

Вона погладила вазу, вимкнула світло і повернулася до себе.

У спальні світилося, Вітас у халаті сидів на їхньому ліжку, закутаний в атласне зелене покривало Віоли. Ренаті здалося, що він обіймає її, але це виявилося швидше острахом, ніж реальністю. Насправді його права рука просто впиралася долонею в ліжко за спиною Віоли.

— Гаразд, — твердо сказала Рената. — Я постелю тобі на дивані у вітальні, двері ми все одно не зачиняємо.

Віола закивала.

— Ну у тебе й уява, — додала господиня трохи роздратовано.

Гостя промовчала. Її почервонілі очі раптом викликали у Ренати жалість.

Уранці Рената почувалася розбитою, але у відображенні дзеркала цієї розбитості не виявила. Віола ж виглядала нещасною та пом’ятою і, либонь, почувалася відповідно.

— Даруйте, може, справді здалося! — виправдовувалася вона слабким голосом із інтонацією винної дитини. — Я, мабуть, тільки вдома можу добре спати! А на чужих ліжках мені завжди погано спиться. Але такого жаху, як минулої ночі, я ще не переживала...

Рената з Вітасом вийшли надвір. Проводжали Віолу, котра сідала в свій жовтий «смарт» якось незграбно та невпевнено. Але як тільки завела двигун, немов завела і себе — обличчя стало зосередженішим, рухи упевненішими. Розвернула машину і знову заїхала в зимову колію гравійки, якою здебільшого тільки «фіат» Ренати й їздив. Вигулькнула на хвилинку з салону. Попрощалася з господинею хутора і з Вітасом. Кинула «до зустрічі!» і сіла за кермо набагато впевненіше, ніж спершу.

— Це ти винен, — промовила, не дивлячись на Вітаса, Рената. — Навіщо стільки наливати?

Він мовчав. Жовтий «смарт» повільно рухався по білому засніженому полю. Колії видно не було, а незабаром і машина зникла з виднокраю, звернувши за найближчий до них соснячок.

Жовта машина кур’єрської служби DHL, поблискуючи на яскравому березневому сонці, заїхала аж до сходинок головного входу в особняк.

Артем, котрий раптово відповів учора на вечірній виклик по скайпу, попередив Клаудіюса про те, що до одинадцятої ранку приїде кур’єр і забере з їдальні портрет пана Кравеця. Попередив, що служба сама цей портрет запакує і відправить. Правда, не сказав куди.

І от привітний китаєць у фірмовій помаранчевій куртці з логотипом із трьох букв на спині бадьоро піднявся разом із Клаудіюсом мармуровими сходами на другий поверх. Згори, з третього поверху, саме спускалася дерев’яними сходами Інґрида. У джинсах і ворсистому синьому светрі. Скрипіння дерев’яних сходів змусило кур’єра обернутися.

— Доброго ранку, леді! — сказав він, трохи вклонившись.

При слові «леді» у Клаудіюса мимоволі намалювалася на обличчі швидкоплинна усмішка. Намалювалася і тут же зникла з обличчя, але Інґрида її помітила. Клаудіюс хотів було їй щось сказати, щось добре, але вона вже спускалася мармуровими сходами до виходу.

Портрет пана Кравеця у важкій масивній рамі довелося чоловікам знімати удвох.

Коли він уже стояв на підлозі, притулений до дерев’яної настінної панелі, китаєць-кур’єр витягнув із кишені куртки електрон­ний планшет, увімкнув.

Клаудіюс спостерігав краєм ока, як китаєць переглядав іконки файлів, поки не відкрив один із них. На моніторі планшета вигульк­нула світлина цієї ж картини. Кур’єр задоволено кивнув і сховав планшет назад у бічну кишеню помаранчевої куртки.

— І куди його треба буде відправити? — поцікавився Клаудіюс.

— В Монтенегро, — пояснив китаєць. — Це десь біля Албанії!

Провівши поглядом машину, що відвозила портрет, Клаудіюс повернувся в трапезну з каміном. Озирнувся. Зупинив погляд на тому місці, звідки ще цього ранку дивився на довгий стіл, обставлений куленепробивними кріслами, намальований олією пан Кравець. Згадав, як до Кравеця там висів портрет судді. Тепер цей великий вертикальний прямокутник на стіні здавався діркою.

«Треба повернути сюди портрет судді», — подумав Клаудіюс, і раптом його увагу відвернула думка, що раптово з’яви­лася.

— Точно! — прошепотів він і, не стримуючи своєї радості, засміявся. — Так і зробимо!

Сміх легко поширився залою і Клаудіюсу вперше довелося почути своє власне дзвінке відлуння. Задер голову на високу стелю, на люстри, подивився на стіни та вікна. Він, Клаудіюс, був занадто малий для цього простору. Мабуть, тому відлуння власного сміху налякало його, змусило завмерти та нетерпляче чекати повернення тиші, яку він так легковажно і недбало порушив.

Однак як тільки тиша повернулася, в очах у Клаудіюса знову спалахнув радісний вогник, і він обійшов навколо столу, зупинився перед «діркою» на стіні, постояв у задумі кілька миттєвостей і бадьорою ходою попрямував до виходу.

Через півгодини він уже був у Ішері й переглядав разом зі співробітником копішопу фотографії з картки пам’яті «Олімпусу».

— Ось цю! — сказав він, коли на екрані комп’ютерного монітора з’явився їхній із Інґридою портрет на тлі обійстя.

— Який розмір? — спитав із помітним польським акцентом молодий хлопець, до сорочки якого був прикріплений бейджик із іменем «Адам».

— А який може бути найбільший?

— У нас плоттер із шириною до півтора метра!

— Ні, це занадто! А вісімдесят на метр?

— Гаразд, — кивнув співробітник копішопу. — Вам на зараз чи на завтра?

— Зараз.

Заплативши вісімнадцять фунтів, Клаудіюс вийшов пройтися, щоб через півгодинки зайти і забрати готову світлину розміром із рекламний плакат. Настрій покращувався разом із погодою. А погода ніжила сонцем. Вітер пустотливо ганяв якісь аж надто дрібні хмари по гладенькій синяві неба. Тут, унизу, на вулиці було безвітряно та спокійно. І навіть метушливе дзижчання машин не відволікало Клаудіюса від думок і планів, легких і радісних, надто легких, аби вплинути на майбутнє. Може, те, що він вигадав для сьогоднішнього вечора, викличе й у Інґриди добрі почуття. І якщо викличе, то всі ці добрі почуття дістануться йому, Клаудіюсу. Адже більше нікого цього вечора поряд з Інґридою не буде!

Назад до маєтку його привіз той же таксист, котрий і забирав його годину тому від воріт садиби. Смаглявий і вусатий таксист, чи то грек, чи то турок, не був балакучий. Коли Клаудіюс залишав машину, акуратно тримаючи в руках тубус зі скрученим фотоплакатом, таксист простягнув йому візитівку.

— Дякую, у мене ж є ваш номер!

— Ні, ви телефонували на фірму, а це мій особистий номер! Наступного разу телефонуйте прямо мені! Ціна буде такою ж!

Інґрида ідею влаштувати ще одну вечерю при свічках в особняку схвалила. Цього разу вибрали китайців, тим більше, що вони, на відміну від індусів, не тільки доставляди їжу, але і додавали до неї пляшку червоного вина в подарунок при замовленні більш ніж на п’ятдесят фунтів.

Вони дружно прочитали меню китайського ресторанчика, позначивши зірочками страви, що викликали зацікавлення. Потім зателефонували на вказаний у меню номер телефону, Клаудіюс продиктував номери обраних страв та адресу.

За годину він уже підіймав на другий поверх особняка гарячу картонну коробку. Інґрида несла пляшку дешевого вина — подарунок від китайського ресторану на винос.

Опущена на масивний довгий стіл, сервірований, як для панської вечері, картонна коробка виглядала настільки чужорідною, що Клаудіюс квапливо витягнув із неї пластикові контейнери з їжею. Поряд виклав чотири пари дерев’яних паличок.

«Виявляється, я замовив на чотирьох?!» — збагнув він хід думок китайця, коли той приймав замовлення.

Доволі швидко розклавши їжу по тарілках і розливши вино по келихах, Клаудіюс запалив свічки і вимкнув люстри. І їдальня відразу стала маленькою та затишною. Навіть крісла з гігантськими спинками та захисними бічними стінками не виглядали страхітливо. Темрява «вибудувала» світлонепроникну стінку якраз по спинках крісел.

Над столом здіймалася кисло-гостра пара. Вогники свічок на свічниках тремтіли від пари, як від раптового вітру.

— Ну що, залишимося тут чи ні? — спитав Клаудіюс Інґриду.

— Чесно? — її сумний погляд замінив словесну відповідь.

Клаудіюс кивнув. Він також так думав. Але ж це не поминки, не поминки за їхніми більш-менш спокійними тижнями, прожиті на пагорбах Святого Ґеорґа в маєтку пана Кравеця, який так тут і не побував! Це свято замислювалося Клаудіюсом зовсім з іншою метою. Аби прибрати цей смуток із очей і думок Інґриди! І все для цього готове, тільки от свічки обмежили видимий простір!

Вони відпили по ковтку вина.

— Я на хвильку ввімкну світло! — попередив Клаудіюс.

— Не треба, — попросила Інґрида. — Потім. Тут так добре при свічках!

Клаудіюс, який уже було відірвався від крісла, знову сів.

Вони їли без поспіху в затишній, огортаючій тиші. Тиша, що освітлювалася трьома свічниками, немов просила берегти її, не турбувати словами. І Клаудіюс насолоджувався дивним відчуттям співучасті в романтичній картині, намальованій цього ранку його уявою, що до вечора стала реальністю. Реальністю, що ще не до кінця містила в собі задумане вранці. У картину їхньої почасти середньовічної вечері через обмеженість освітлення не потрапляла одна дуже важлива деталь. Але для цієї деталі ще настане зручний момент! У цьому Клаудіюс був упевнений.

Момент, правда, довго не наближався. Кілька разів хотів Клаудіюс увімкнути світло, але Інґрида його зупиняла, немов хотіла, щоб цей вечір при свічках тривав вічно.

Нарешті, о пів на десяту Клаудіюс занервував. Через півгодини треба вмикати скайп. Вино допите. Доїсти їжу виявилося справою не реальною, хоча все — і курка, і креветки, і качка по-пекінськи — танули в роті.

І ось нарешті Інґрида дозволила Клаудіюсу ввімкнути світло. Коли люстра спалахнула, дівчина замружилася.

— Підійди сюди! — попросив він, зупинившись між столом і подвійними дверима в коридор.

Інґрида підійшла.

— Ти нічого не помічаєш?

Вона швидко знайшла очима те, що мав на увазі Клаудіюс. Підійшла ближче до каміна, зупинилася перед величезною світлиною, що висіла на тім місці, звідки ще вчора дивився на внутрішній світ цієї зали намальований олією пан Кравець.

— Це було б непогано... — прошепотіла вона. — Але цього не буде...

— Чого не буде? — не збагнув Клаудіюс.

— Ми ніколи не будемо господарями цієї садиби.

— Не будемо цієї, але господарями якогось будиночка з червоної цегли колись станемо. Головне — вірити!

Інґрида помовчала. Тільки гмукнула з гіркою посмішкою на обличчі, немов відганяла неприємну думку. Потім підійшла до Клаудіюса, поклала йому руки на плечі, пригорнула до себе, поцілувала.

— Ти, звісно, милий! Дякую! Тільки що ми з цією фотографією робити будемо? Вона ж порветься під час переїздів!

— Наш портрет залишиться тут, — хитро сказав Клаудіюс. — Може, нам удасться колись сюди повернутися?!

Інґрида засміялася, зробила крок назад.

— Якщо ти його не знімеш, його зірве зі стіни Ахмед і викине на смітник! — зауважила вона.

Клаудіюс мовчки вийшов із їдальні і тут же повернувся, тримаючи в руках портрет чоловіка в білій перуці, той самий портрет, який уже висів у цій кімнаті на місці знятого і відвезеного портрета пана Кравеця.

— Поглянь! — він загадково всміхнувся.

Підійшов до стіни і акуратно повісив на гак картину, яку для себе іменував «портретом судді». Повернувшись на своє колишнє місце, картина повністю приховала під собою фотографію Інґриди та Клаудіюса на тлі маєтку.

— Колись наш портрет виявлять і подумають, що ми також були господарями садиби! — весело і з гордістю промовив Клаудіюс.

— Ти знаєш, котра година? — прошепотіла вона йому в вухо.

— Котра?

— Чверть на одинадцяту.

Клаудіюс сіпнувся, згадавши про скайп.

— Не бійся! Ми їм все одно не потрібні. Зате ти мені поки що потрібен. Не можу збагнути для чого, але потрібен! Без тебе мій світ якийсь сірий... Пішли!

— Куди? — не втямив Клаудіюс.

— До мене у спальню! — прошепотіла вона. — Згода, впущу тебе один раз!

Ні Андрюсові, ні Барборі ще ніколи в житті не доводилося ночувати в книжковій крамниці. І не тільки ночувати, а й снідати. Вони сиділи втрьох на чорній шкіряній канапі перед квадратним журнальним столиком, звільненим від кількох десятків фотоальбомів, присвячених краєвидам Росії. Сиділи втрьох із господарем магазину Франсуа, молодцюватим, коротко обстриженим французом-русофілом, котрий вільно говорив російською і, либонь, саме через любов до російської культури тягнув на собі всі тяготи цього ризикованого бізнесу — торгувати в центрі Парижа біля площі Бастилії російськомовними книжками й їхніми французькими перекладами.

— Беріть ще, — Франсуа вказав поглядом на тарілку з дюжиною круасанів.

Барбора відкинулася на м’яку спинку канапи, на якій і ночувала сьогодні. Цю ніч їй уже хотілося забути. Але все, зокрема й кава з круасанами на сніданок, і спина, що нила, не звикла до сну на не розкладеному здутому дивані, все це не давало їй відволіктися. Відволіктися і від ночі, і від вечора, що передував цій ночі, за яким, насправді, могла бути й ще страшніша ніч.

Барбора спробувала всміхнутися, але їй не вдалося. Вона знову вирівняла спину, простягнула руку за третім круасаном. Поглянула на Франсуа. Хотілося сказати йому щось приємне, не просто сухе «спасибі». Але щоб притомно балакати, Барборі бракувало душевного спокою. А коли він повернеться, можна було тільки мріяти! Андрюс, який спав на підлозі, підстеливши собі отриману від Франсуа ковдру і нею ж накрившись, виглядав набагато бадьорішим. І базікав тепер жваво з господарем книгарні. Барбору нудило, вона не хотіла слухати їхню розмову, і це їй вдавалося, але не через особливий талант не помічати те, що відбувається поруч, а через головний біль. Цей біль то посилювався, викликаючи у вухах неприємний глухий дзвін, то щезав на кілька хвилин, аби знову повернутися.

Дівчина знову спробувала відволіктися спогадами про вчорашній вечір. Заплющила очі. Побачила, як вони з Андрюсом пройшлися до вже зачинених воріт парку Бут Шомон, звідти повернулися на рю де Бельвіль, зупинилися біля дверей будинку, в якому жив сенбернар зі своїми молодими та напрочуд заклопотаними господарями. А вже потім, близько опівночі повернулися до свого дому і, переконавшись у тому, що за синіми дверима їхнього під’їзду ніхто не стежить, увійшли. А потім мовчки з похоронним настроєм збирали речі в наплічник і саквояж. І коли Андрюс уже стояв на порозі, готуючись вийти, вона втратила рівновагу. Стала писати листа господині квартири. «Ходімо! Навіщо тобі цей лист? — Андрюс підійшов і завис над душею, намагаючись прочитати її акуратний почерк. — Поглянь, ти ж їй, француженці, пишеш литовською. Хто їй витлумачить! Навіщо вибачаєшся?» «Я не можу інакше!» — відповіла вона йому і продовжила писати. І написала, що почувається дуже винною, що може залишити тільки сто євро. Написала, що колись поверне решту, і попросила не судити їх суворо! Просто обставини виявилися сильнішими за чесність і моральність.

І потім, уже опівночі, вони посунули пішки вниз. У тому ж похоронному настрої. Мовчки. Йшли по рю де Бельвіль, а потім по Фобур де Тампль до площі Републік. І там якось ноги самі потягли їх уже знайомим маршрутом у бік Бастилії. І не дійшовши до площі кілька кварталів, вони зупинилися біля вже баченого ними раніше магазину російської книги «Ґлоб». І тут почався дощ, несильний. Закрапали згори вниз небесні сльози. І вони з Андрюсом заховалися в телефонній будці навпроти книгарні. У цій будці вже хтось раніше ховався. Може, навіть ночував! Далебі, такий же нещасний і неприкаяний, як вони. Адже на підлозі лежав скручений спальний мішок, і запах від нього долинав неприємний. Андрюс скинув із плечей наплічник і запхнув його під телефонний апарат згори спальника, що погано пахнув. Барбора втомлено сіла, Андрюс же залишився стояти з сумкою в руці. На підлозі кабінки вже не залишалося вільного місця.

Барбора згадала, як її стало хилити в сон, і тільки запах від чужого спальника утримував її в напівбадьорому стані. І щоб відволіктися від запаху, вона стала дивитись крізь мокре скло кабінки на великий самовар у вітрині книгарні. Дивилася і раптом помітила в крамниці якийсь порух. Хтось, незважаючи на пізню годину, тупцяв по магазину. І тоді вона попросила Андрюса піти й постукати у двері. Найдивовижніше, що той, хто був усередині, відчинив і впустив їх обох, здивований і трохи спантеличений.

— Нам довелося залишити квартиру. Сподівалися, що встигнемо хостел знайти, щоб переночувати, — пояснив Андрюс господареві книгарні. — А чому ви вирішили, що ми розмовляємо російською?

Франсуа справді першим озвався до Андрюса, відчинивши йому двері. Запитав російською: «Звідки ви?» і, почувши, що з Литви, не здивувався й пропустив усередину.

— У мого знайомого був магазинчик польської книги, — сказав він, уже зачинивши за двома несподіваними гостями двері. — Тож до нього завжди стукали поляки, котрі потрапляли в біду. Ну а сюди зазвичай стукають росіяни. Або ті, хто російську знає.

Він їм і вночі запропонував випити чаю, але вони прагнули тільки одного — спати. Тому насамперед поклали на диван, що стояв у віддаленому від вхідних дверей кутку, Барбору, а вже потім спустилися вниз, і там, у просторій підвальній залі, Франсуа постелив Андрюсові ковдру, а сам ліг на розкладачці.

Прокинулися всі троє рано і майже одночасно. Барбора і Андрюс через спільні незручності, а Франсуа за звичкою. Він завжди вставав близько шостої — о пів на сьому. Ночував у крамниці часто. Зазвичай, після того, як засиджувався за північ за бухгалтерією й опрацюванням замовлень.

— Я піду попрацюю, а ви відпочивайте! До відкриття магазину ще дві години! — сказав Франсуа і подався у підвал, де, крім просторої зали, містився і його маленький кабінет.

— Що будемо робити? — спитала Барбора, коли вони залишилися удвох.

— Поки що не знаю, — зізнався Андрюс. — Гадаю, ти можеш посидіти в книгарні. Тут тепло. А я поїду на рю де Севр. Побачити Поля. Може, ще когось розвеселю на двадцять—тридцять євро.

Барбора засмучено похитала головою.

— А що потім? Ти думаєш, він нам дозволить тепер жити в своєму книжковому магазині?

— Сьогодні вівторок, — Андрюс кинув погляд на стелю, немов на ходу міркував уголос. — Нам головне — перечекати до п’ятниці. А далі усе буде гаразд!

— До п’ятниці? — повторила Барбора. В її погляді змішалися сумна іронія та недовіра. Андрюс прочитав її думки.

— Я обіцяю, — сказав він твердо. — Усе буде добре! Повір!

— А кому мені ще вірити? — зітхнула Барбора.

Франсуа сам запропонував їм віднести наплічник і саквояж у підвальний кабінет. І сказав, що вони можуть хоч весь день сидіти в магазині.

— Нехай Барбі посидить, — Андрюс підхопив думку господаря книгарні. — А я піду і години до шостої повернуся!

Барбора, за яку все було вирішено двома ледве знайомими один із одним чоловіками, зняла з полиці подарункове видання Гоголя з ілюстраціями, влаштувалася на дивані і почала сердито гортати книгу, затримуючи погляд на ілюстраціях.

Андрюс попросив у Франсуа ножиці і перед тим як піти, акуратно розрізав вкрадені аркуші на окремі ресторанні ваучери.

Цього ранку, заходячи в кафе «Ле Севр», Андрюс уперше звернув увагу на значок із червоним кружальцем, схожим на апельсин, і написом «Ticket Restaurant», приклеєний до скла вхідних дверей. Побачив і автоматично ляснув себе по грудях, немов перевіряв, чи на місці гаманець. Гаманець, цього разу пухкіший, ніж зазвичай, лежав у внутрішній кишені куртки.

На своєму місці, точніше — за своїм столом сиділа і Сесіль, попиваючи каву. І ще кілька випадкових відвідувачів, котрі явно не мали стосунку до лікарняного корпусу навпроти, пили капучино, влаштувавшись за столом братів-албанців.

Андрюс, підвісивши за ручку до стільниці «свого» столу ціпок, що вилискував «золотом», і залишивши куртку на спинці стільця, підсів до Сесіль.

— Як у тебе? — Сесіль зраділа, схилилася до нього, щоб традиційно поцілувати в щічку.

— Нормально, — Андрюс кивнув.

Він справді почувався нормально, немов залишив за дверима кав’ярні всі неприємності та неспокій, зокрема й незвичну німоту в спині через ніч, проведену на підлозі.

— Месьє? — пролунав над головою баритон бармена, котрий нахилився над їхнім столом із горнятком еспресо на блюдці. Андрюс підняв очі і втямив, що господар закладу знову передбачив його замовлення.

Бармен поглядом спитав, на який із двох столів ставити каву: на той, де на спинці крісла висіла куртка Андрюса, чи на той, за яким він зараз сидів.

Андрюс поклав долоню на стільницю поруч із кавою Сесіль, і бармен усе збагнув.

— Et un cognac[60], — додав Андрюс французькою.

— Учора албанців заарештували, — повідомила Сесіль через хвилину. — Поліція облаву проводила на нелегалів. Ти паспорт носиш із собою?

В її погляді Андрюс прочитав щире занепокоєння. Кивнув.

Розмова потихеньку вичерпалася. Андрюс, усміхнувшись, подався за свій столик і вже там торкався до губ поперемінно то коньяком, то кавою. Мізкував про сьогоднішній вечір. До Андрюса повернувся неспокій. Він залишився наодинці із собою, а отже, наодинці із усіма своїми проблемами. У кав’ярню ніхто не зазирав, ніхто не шукав клоуна, ніхто не прагнув відволікти своїх близьких, котрі замешкали в цьому «лікувальному» місці, від хвороб і травм.

Захотілося зателефонувати Філіпу, але відразу згадалося прохання сліпого хлопчика не робити цього до четвертої години дня. Зараз він сидить за партою і слухає якийсь урок.

Знову заболіла спина. Андрюс відвів плечі назад, зробив щось на кшталт вправи, але неприємні відчуття нікуди не зникли. Захотілося пройтися, і він, відрахувавши дріб’язок із чайовими і залишивши гроші на столі, накинув куртку, взяв у руку ціпок і вийшов, на ходу кивнувши бармену та показавши жестом, що виходить ненадовго.

Сіре небо не вселяло оптимізму, але й не обіцяло дощу. Рю де Севр здавалася безлюднішою, ніж зазвичай. Перехожих майже не було. Андрюс перестав дивитися обабіч і йшов тепер, відштовхуючись ґумовим наконечником ціпка від асфальту при кожному кроці правою. Йшов, зиркаючи собі під ноги і думаючи про Барбору. Отямився від думок, зупинившись на перехресті. Зазирнув у вуличку, що відходила ліворуч. Помітив кілька магазинчиків і бістро і подався до цього комерційного оазису. На дверях китайського фаст-фуду його увагу привернув уже баче­ний значок, який повідомляв про те, що тут приймають до оплати ресторанні ваучери. Зайшов. Витягнув із гаманця один, показав китайцеві, котрий стояв за прилавком. Той кивнув. Андрюс, розгледівши під склом прилавка пропоновані страви, вибрав курку в кисло-солодкому соусі та рис. Китаєць нахилився над рядами металевих контейнерів із готовою їжею. Набрав на тарілку рису та курки. Зважив разом із тарілкою і засунув у мікрохвильовку.

Повернувшись у «Ле Севр», Андрюс здивовано завмер перед своїм столиком. Погляд його був прикутий до таблички «Réservé», яку він не раз бачив на столику Сесіль за її відсутності. Сесіль і зараз була відсутня, і така ж табличка охороняла спокій її столика. Але для кого був зарезервований столик Андрюса?!

— Oh, seigneur est de retour![61] — долинув з-за спини голос бармена.

Бармен вийшов у залу, витираючи мокрі долоні об чорний мішкуватий светр, зняв зі столу табличку і жестом запросив Андрюса сідати на своє місце.

— Un café? — спитав привітно.

Андрюс кивнув, зачепив блискучий ціпок руків’ям за стільницю.

Через півгодини білявка років тридцяти в зеленому плащі й такого ж кольору непромокальному, легко виблискуючому цератовому береті забрала його в дитячий корпус до свого сина — рудоволосого товстуна, мабуть, із тисячею веснянок на носі та пухких щічках. Хлопчисько, якому було років із п’ять, так захопився появою рудоволосого клоуна, що очей не зводив із його червоного пухнастого носа на ґумці, майже не помічаючи всі інші зусилля клоуна. Тільки за допомогою «золотого» ціпка Андрюсові вдалося «відчепити» дитячий погляд від носа. І тут же малюк із захопленням задивився на обертання в руці у клоуна ціпка, що раз по раз перетворявся в кругле золоте сонце.

Закінчивши клоунаду в палаті у рудого шибеника й отримавши свій гонорар від удячної матусі, Андрюс піднявся поверхом вище до Поля.

— Ти знову завчасно! — зрадів Поль, піднявши голову з подушки.

— Краще раніше, ніж пізніше! — відповів Андрюс сідаючи.

— Що, Бенуа вже виписали? — спитав, озирнувшись на акуратно застелене сусіднє ліжко.

Поль кивнув.

— У що пограємо? — поцікавився Андрюс. — Може, знову в таємниці? У мене якраз з’явилася нова...

Поль насторожився.

— Ти зробив щось дуже погане? — пошепки спитав він.

— Ні, — Андрюс хитнув головою. — Я став бездомним. Ми з Барбі стали бездомними волоцюгами. Довелося залишити квартиру...

— Але це ж тимчасово, — спробував заспокоїти його Поль.

— Звісно, — підтримав думку Поля Андрюс. — Певна річ, тимчасово. Але зі мною таке вперше. І знаєш, це страшне відчуття. Ніби ти втратив усе! Неначе вийшов із трамвая в пустелі. І опинився сам. І ні трамвая більше, ні рейок, ні дороги... Треба кудись іти, а навколо лише пісок!

Поль замислено всміхнувся.

— Париж — не пустеля, — сказав він. — Тут так багато людей! Хтось обов’язково допоможе!

— Ну, це я образно, — Андрюс закивав. — Звичайно, багато людей. І вже допомогли! Знаєш, де ми минулої ночі ночували? У книгарні! Я на підлозі спав. Тепер спина болить.

— У книгарні спав? — очі Поля спалахнули. — Там цікаво?

— Авжеж, — погодився Андрюс. — Цікаво...

А сам подумав: «Навіщо я навантажую дитину? Йому все одно цього не збагнути!»

— Хочеш, у шашки пограємо? — запропонував Андрюс.

— Хочу! — погодився Поль.

Вони зіграли три партії, й усі три партії Поль виграв, навіть не ворухнувши й пальцем. Може, він і не міг ним ворухнути. Андрюс цього не знав, поглядаючи іноді на плед, під яким вгадувалися «закуті» в металеву конструкцію нерухомі руки хлопчика. Звісно, Андрюс піддавався. Йому подобався блиск в очах Поля, коли його шашка проходила в дамки і відправляла білі шашки Андрюса за край дошки, на тимчасовий «цвинтар» для переможених.

Перед тим як піти, Андрюс, як зазвичай, відчинив тумбочку і витягнув із конверта, що лежав там, двадцять євро.

— Візьми більше, — сказав йому Поль. — Візьми все, там, мабуть, сто! Просто наступного разу не будеш брати! Тобі зараз треба перестати бути бездомним!

Андрюс завмер. Почувався незатишно. Але руки самі знову взяли конверт і витягли звідти всі гроші.

— Ось, візьми! — простягнув Андрюс Полю свій «золотий» ціпок. — Це тобі в дарунок. Стане в нагоді!

— Дякую! — білозуба посмішка на чорному обличчі хлопчика змусила і самого Андрюса всміхнутися. — Постав тут, — Поль вказав поглядом на простір між узголів’ям ліжка і білою тумбочкою. — Щоб я бачив.

— Може, поки ти тут, я його буду у тебе позичати на годинку? — продовжив Андрюс, приставивши ціпок до бічної стінки тумбочки. — Ну щоб розвеселити когось із інших дітей! ­Гаразд?

— Певна річ, — погодився Поль.

Вийшовши до лікарняної арки, Андрюс зателефонував Філіпу. Захотілося побачитися і з ним.

— Я сьогодні на додаткових заняттях, — із сумом в голосі пояснив хлопчик. — Давай завтра!

— Гаразд. А на вихідні у тебе плани залишилися незмінними? — обережно перепитав Андрюс.

— Ні, все, як домовлялися. Ти ж із нами поїдеш?

— Так, звісно. Ми з Барбі дуже хочемо до тебе поїхати!

— Чудово! Звідки вас забирати в п’ятницю? Мама на машині буде.

— Від кав’ярні «Ле Севр».

— Гаразд. Тоді в п’ятницю після обіду в кав’ярні!

— А завтра? — спитав Андрюс. — Завтра у тебе буде час на чай і тістечка?

— Так, завтра буде! — впевнено сказав Філіп. — Завтра я з другої години вільний!

Андрюс сховав мобільник у кишеню куртки і вийшов із арки на вулицю. Легка втома немов підказала йому, що робочий день скінчився і можна їхати додому. У дім, якого немає. Зробивши кілька кроків у бік станції метро, Андрюс спинився. Виникло відчуття, що він щось забув або втратив. Очі самі опустилися на праву руку. Всміхнувся. Збагнув, що рука, яка так швидко звикла до ціпка, «поскаржилася» на його відсутність.

У книжковій крамниці він дізнався від Франсуа, що Барбора пішла кудись близько одинадцятої ранку і ще не поверталася. Андрюс не здивувався. Зателефонував їй.

— Ти де?

— У Бельвілі, — відповів її голос, сумний і спокійний.

— А що ти там робиш?

— Гуляла з собакою, а потім шукала в парку одну знайому.

— Я не знав, що в тебе там є знайомі, — загальмовано промовив Андрюс, ніби не знаючи, як реагувати на її слова. — І ти її знайшла?

— Атож.

— Ну а тепер що робиш? Адже вже темно! — Андрюс пом’якшив інтонацію, йому хотілося, щоб Барбі відчувала, що він про неї турбується.

— Тепер? — перепитала вона. — Сиджу в кав’ярні навпроти нашого будинку.

— Нашого колишнього будинку, — поправив її Андрюс.

— Не можу звикнути, що він «колишній», — сказала вона з гіркотою.

— Треба звикати, — повчально сказав Андрюс і тут же продовжив, але вже без твердої впевненості в голосі, швидше прохально: — Треба швидше звикати. Та й їздити тобі туди не треба. Вона тебе побачить!

— Вона?! — якось байдуже промовила Барбора. — Ну то й що?

— Ти можеш зараз приїхати сюди, у книгарню? — продовження цієї розмови здалося Андрюсові марною справою. — Я чекаю!

— Гаразд, я пішки пройдуся. Я ж дорогу пам’ятаю.

— Ні, прошу тебе! Сядь у метро! Адже це лише одна пере­садка.

— Згода, — здалася вона. — На якій станції виходити?

— Яка тут станція метро? — Андрюс гукнув господаря книгарні, який стояв за касою, спиною до вітрини.

— «Шеман вер», — повідомив Франсуа. — У перекладі «Зелена дорога». Восьма лінія метро від площі Републік в бік Бастилії!

Андрюс слово в слово повторив Барборі інструкцію. І пообіцяв зустріти її на виході з метро.

Франсуа цього вечора ночувати в магазині наміру не мав. Барбора не обдурила і приїхала на метро якраз перед закриттям книгарні. Втомлена та небагатослівна. Тільки спитала Андрюса:

— Ти щось придумав?

— Поки що ні, — зізнався він.

Цю ніч їм спалося краще. У темряві та тиші підвальної зали, де Барбі лягла на похідній розкладачці Франсуа, а Андрюс — знову на підлозі, але тепер поруч із нею.

О шостій ранку згори долинув телефонний дзвінок. Він проник у сон Андрюса, як сигнал розумного будильника, який не заспокоїться, поки не доб’ється свого — змусити сплячого не тільки прокинутися, але й піднятися. Дзвінок долинав із торгової зали.

Андрюс поспішив нагору, прагнучи, щоб знову настала тиша, ніж бажаючи відповісти тому, хто дзвонив. Однак тільки-но він підбіг до каси, біля якої стояв телефон, знову стало тихо.

Голий, у спідньому, серед книжкових стелажів і полиць, він почувався інопланетянином, що потрапив у чужий світ. Тут справді було прохолодніше. І армія книг, що визирала з мороку, вже доступна своїми одноманітними та сірими в темряві корінцями й обкладинками його погляду, що прокинувся і почав звикати до малої прозорості неосвітленого повітря, змусила його завмерти, застигнути на місці, ще глибше відчути незручність і недоречність свого перебування тут.

Андрюс завважив на стіні біля сходів, що ведуть у підвал, вмикач. Натиснув на його клавішу.

Безпосередньо над головою засвітилися дві лампочки, освітивши частину залу від вхідних дверей до маленького закутка з кавоваркою і нерозпечатаними пачками книжок. Натиснув на інші дві клавіші вмикача, і в усій залі спалахнуло світло. Озирнувся на всі боки. Зараз залиті світлом корінці й обкладинки книг не здавалися йому одноманітною та безликою недружньою армією. Все стало на свої місця, і нехай навіть напівголий, у самих трусах, Андрюс відчув себе на мить на своєму місці.

Ця мить, однак, тривала недовго. Його злякав триразовий стукіт по склу вхідних дверей.

«Може, Франсуа?» — подумав Андрюс, підходячи до входу в магазин. Але за дверима стояла жінка в поношеному пальті та потоптаних, явно чоловічих черевиках. На асфальті біля її ніг лежали два об’ємисті, чимось наповнені пластикові пакети. Її губи ворушилися, немов вона щось казала. Але Андрюс нічого не чув. Вона ще раз стукнула кісточкою зігнутого вказівного пальця правої руки по товстому склу, а потім просто подивилася прямо в очі Андрюса обуреним і водночас благальним поглядом.

Андрюс сторопів. Злякався. Побіг до сходів, що вели вниз, і вимкнув світло. Зала книгарні повернулася в темряву, в досвітній морок. І знову пролунав той же стукіт по склу, але тепер Андрюс не бачив відвідувачки. Не бачив нічого. А отже, і вона його більше бачити не могла.

Найдошкульніше відчуваючи п’ятами холод, він спустився сходами і знову ліг у свій «конверт» із ковдри на підлозі.

Господар крамниці прийшов близько дев’ятої. Андрюс чув його кроки, чув, як той зупинився внизу і, мабуть, побачивши, що гості ще сплять, знову піднявся.

Коли вони удвох із Барборою вибралися нагору, Франсуа сидів на канапі і переглядав якісь документи. Перед ним на журнальному столику лежала пачка листів і стояло порожнє кавове горнятко. Поруч — паперовий пакет із булочної з круасанами.

— А! Доброго ранку! — помітив їх Франсуа. — Підіть умийтеся! За дверима чорного ходу прямо і праворуч — туалет і умивальник!

— Ви ж зараз не підете? — спитав Франсуа, коли вони, вже втрьох, сіли за звільнений від листів столик. — За годину підійде мій приятель, який хоче вам допомогти! Він француз, актор. І також російською розмовляє!

— А чому у вас так багато людей російською розмовляють? — здивувався Андрюс.

— Не можна сказати, що багато, але достатньо! — закивав Франсуа. — Спільна історія. Предки багатьох французів ходили з Наполеоном на Москву. А потім, після російської революції, половина московської аристократії працювала в Парижі таксистами. Був час, щоб одне до одного придивитися... То ви нікуди зараз не поспішаєте?

— Ні, — відповів за двох Андрюс.

— Чудово, тоді посидимо, зачекаємо. Круасанів вистачить!

Приятель Франсуа Мішель з’явився через півгодини. Він виклав на стіл свіжий, що пахнув ранковою випічкою, багет, три бляшанки марокканських сардин із червоним перцем і пляшку французької горілки.

— То це ви влипли в історію? — спитав він дивним, майже веселим голосом, потискуючи руку Андрюса та дивлячись на Барбору.

— В яку історію? — розгубився Андрюс.

— Ну, це вас вигнали з квартири? — повторив Мішель, підсунувши ближче до столика шкіряний чорний пуф.

— Ну так, — Андрюс кинув погляд на Франсуа. — Ми залишилися без житла.

— А ви давно в Парижі? Що робите? — не сумував, засипаючи нових знайомих запитаннями, Мішель.

— Я клоун, а Барбі нянею працювала.

— Клоун? Клас! Колеги! Я — актор! Французькою — «comedien»! Гоголя обожнюю! У «Ревізорі» грав!

— Ми не з Росії, — обережно зауважив Андрюс. — Ми з ­Литви.

— Ну, так, — Мішель кивнув. — Мені Франсуа сказав! Але я про Литву нічого не знаю, окрім того, що ви раніше були з Росією. Тобто в Союзі. А у вас як там із театром?

Андрюс обернувся до Барбі. Та стенула плечима.

— Гаразд, — Мішель бадьоро махнув рукою і звернувся до Франсуа: — Чарки і виделки принеси!

Господар крамнички приніс пластикові одноразові стаканчики. Мішель відкрив горілку і сардини з перцем.

Франсуа та Барбі пити не захотіли. Тільки Андрюс кивнув у відповідь на запитальний погляд Мішеля.

— У мене тут поруч яхта стоїть, — провадив Мішель після другої чарки. — Невелика, але затишна. Від батька залишилася! Можете пожити там якийсь час. У каюті. Поки не знайдете щось нормальне. Звісно, безкоштовно. Я, коли від дружини пішов, два роки на цій яхті жив!

Барбора уперше за два дні всміхнулася. Андрюс до неї обернувся, і йому самому захотілося підстрибнути від радощів, від несподіваної своєю широкою добротою пропозиції! Пожити під вітрилами в каюті яхти? Та про це Андрюс навіть мріяти не наважився б!

— Ну, щасти! — напучував їх трьох Франсуа, притримуючи вхідні двері, поки Барбора й Андрюс із речами і Мішель із пакетом, в який «повернулися» половинка багета, на дві третини заповнена пляшка горілки і одна бляшанка із сардинами, покидали книгарню.

Їхні підошви хлюпали по мокрому асфальту бульвару Бомарше. Поруч шипіли шинами машини та моторолери. У хмарах над Парижем закінчувалася вода, і краплі падали все рідше та рідше. Якась із них скоро мала стати останньою...

— Ой, мені ж треба зателефонувати господарям сенбернара! — згадала Барбора і зупинилася. — Я ж сьогодні спізнюся!

— А ви між собою не російською балакаєте? — здивувався Мішель.

— Ні, — перейшов на російську Андрюс. — Литовською.

Мішель озирнувся на Барбору, котра втупилася в моніторчик свого мобільника.

Андрюс несподівано відібрав у Барбори її телефон, відкрив задню стінку, витягнув сім-карту і тільки після цього засунув стінку і повернув телефон дівчині.

— Даруй, — сказав він. — Тобі не треба більше їздити в Бельвіль. Я куплю тобі іншу сімку, і ти знайдеш собі іншу собаку для вигулювання, десь поруч із Бастилією.

Погляд Барбори застиг. Такою нервовою та відстороненою Андрюс її ще ніколи не бачив.

— Ходімо, — поквапив їх Мішель. — Мені сьогодні ще на репетицію!

До каналу Бастилії вони дійшли мовчки, але коли спустилися до містків, біля яких стояли в ряд пришвартовані яхти, вираз обличчя Барбори розтанув, в очах спалахнула цікавість. Вона розглядала кораблики — дуже різні: великі, середні й маленькі, пофарбовані то в синє, то в жовте, з назвами, в більшості яких вгадувалися жіночі імена.

Андрюс також споглядав ряд яхт і корабликів, здалеку відзначаючи найкрасивіші та найбільші, сподіваючись, що саме одна з таких яхт і стане їхнім тимчасовим притулком. Але великі яхти залишилися позаду. Залишилися позаду і два вантажних прогулянкових катери, на яких, мабуть, ще років із два­дцять тому возили по Сені туристів. Захоплене передчуття дива стало потроху згасати, і розвіялося зовсім, коли вони кілька хвилин по тому зупинилися біля маленького човника з іменем «Nadezhda».

— Ну от і прийшли! — радісно проголосив Мішель. Ступив на корму — коротка линва, що утримувала «Надію» біля залізного містка, натягнулася.

Мішель зняв із невеликих дверцят навісний замок і озирнувся на своїх супутників.

— Ласкаво прошу! — театрально вимовив він.

Спустившись трьома сходинками, вони опинилися в єдиній каюті цієї яхточки. Ліворуч на кухонному столику стояла маленька мікрохвильовка, а поруч — електрочайник. Праворуч під круглим ілюмінатором — умивальник. По центру — дерев’яний столик, а по обидва боки — лавки, дві лавки завширшки близько півметра кожна.

— У принципі, можете спати на лавах, але отам зручніше, і матрац м’якший, — він показав у бік носа яхти, на нішу, що звужувалася в кінці.

— Праворуч — туалет і душ, — показав рукою Мішель. — Номер мого мобільника на папірці на дверцятах мікрохвильовки. А це вам, коли зголоднієте або захочете зігрітися, — він поклав принесений пакет на мікрохвильовку. — Влаштовуйтеся! Я вам удень ще й електроковдру принесу!

Залишивши ключ від навісного замка на столику, Мішель попрощався і пішов.

Андрюс подивився на наплічник і саквояж, що лежали біля сходів. Підняв погляд на Барбору, котра все ще стояла й якось загальмовано втупилася на круглий ілюмінатор.

— А мені подобається, — на одному видиху промовив Андрюс, намагаючись підбадьорити подругу. — Французи — класні! Бачиш, готові навіть незнайомим допомагати!

Барбора кивнула. Сіла на лавку.

— Мені все ж треба поїхати, — вперто сказала вона. — А нову сім-карту я сама куплю.

Андрюс зітхнув.

— А хто візьме ключ? — спитав він.

— Краще ти! — сказала дівчина спокійно. — Я до шостої повернуся. Ти ж уже будеш тут?

Той кивнув.

— Ви громадянин Німеччини? — строго, але ввічливо спитав у Кукутіса поліцейський, що доправив його у відділок.

— Ні, — відповів старий.

— А чий ви громадянин?

— Європи.

— Європи? — всміхнувся правоохоронець. — Ну тоді покажіть ваш європейський паспорт!

Кукутіс, котрий стояв перед робочим столом поліцейського, покосував на стілець під вікном.

— Стоячи я вам нічого не зможу показати, — сухо промовив він.

— Ах, так, даруйте! Сідайте! — спохопився господар кабі­нету.

Кукутіс, роздратований і пригнічений тим, що сталося з ним цього дня, всім, від неприємної та дурної аптекарки і до того моменту, коли в пивничку ввалилися два поліцейських зі службовим псом і вирвали у нього з рук губну гармошку, скинув на підлогу своє сіре зимове пальто, сів, підкотив широку штанину, оголивши дерев’яну ногу повністю, взявся за дві ремінні пряжки, що тримали ногу на кульші, відстебнув. Для цього ремінь треба було ще більше натягнути, а він і так намертво сидів, тому дерев’яну ногу Кукутіс відчував, як невід’ємну частину тіла.

Поліцейський піднявся над столом, примружився, спостерігаючи за маніпуляціями затриманого.

— Допомогти? — спитав він ввічливо.

— Не треба! — буркнув Кукутіс. — Раніше треба було допомагати!

— Коли раніше? — здивувався поліцейський.

Кукутіс промовчав. Йому нарешті вдалося відтягнути ремінь достатньо, щоб вивільнити хромований язичок пряжки із ремінної дірки. Після цього вивільнив Кукутіс кульшу з «чашечки» дерев’яної ноги. Ремені на кульші червоні смуги залишили. Підняв Кукутіс не без зусиль зняту з кульші ногу. Подивився на стіл правоохоронця, паперами завалений. І, подавшись усім тілом вперед, поклав ногу поверх поліційної документації.

— І що це ви робите? — Господар кабінету вражено витріщився на дерев’яну ногу — гарну і дивну, поліровану, як старовинні меблі, і прикрашену виблискуючими особливим матовим кольором срібними кільцями, сенс яких на нозі поліцаю був не зрозумілий.

— Паспорта дістаю, — буркнув Кукутіс сердито.

Живою ногою та притиснутою до стільця сідницею він присунувся з стільцем до столу ближче. Потім повернув ногу «чашечкою» для кульші до себе, а ґумовим підбором до поліцейського, від чого той водномить на своєму кріслі на коліщатках відсунувся, спинкою крісла в стіну вперся. Поліз рукою в «чашечку», витягнув звідти прямокутну фанерку довжиною з півдолоні. Знову в «чашечку» рукою поліз. Обличчя його виказувало і напруженість, і відчай. Щось він намагався витягти звідти, але воно не витягувалося.

Зрештою підняв Кукутіс ногу ґумовим підбором до стелі, а «чашечкою» вниз. Став її трусити. Кілька разів об стіл гепнув. І тут, один за одним, на поліційні папери кілька старих паспортів випали.

Три з твердими обкладинками (як книжечки, різних кольорів) і три простих, як картонки, вдвічі складені.

Правоохоронець насупився, простягнув руку різко, як робот, і схопив паспорти. Підніс до очей.

— То ви росіянин? — здивувався він уголос, дивлячись на незрозумілу кирилицю на обкладинці верхнього документа.

— Двічі мене хотіли росіянином зробити, та не вдалося, — відповів на це Кукутіс. — Є країни, які так тобі нав’язують свій паспорт, що просто спасу немає! І завжди так: нав’яжуть, а потім на війну посилають! Цю паспортну книжку Російської імперії мені ще до Першої світової нав’язали! Так і сказали: або береш російський паспорт, або у в’язницю за бродяжництво! І плювати їм було на те, що у мене вже два паспорти були — Чорногорії та Прусського королівства!

Поліцай відірвав погляд від сірої потертої книжечки, глянув недовірливо на старого. Потім, кинувши паспортну книжку на стіл, занурив погляд і думки на тиснені потьмянілим золотом герб і літери на другому документі. Згори два леви, що стояли на задніх лапах, мордами один до одного, тримали герб, на якому один над одним два хрести зображені були, а над ними — корона. А під гербом — вказана держава, що документ видала: «Вільне місто Данціґ».

— Ви що — смієтеся наді мною? — знову зиркнув правоохоронець підозріло на одноногого затриманого. — Що це ще за «Freie Stadt Danzig»? Не було такої держави!

— Ви так гадаєте? — всміхнувся Кукутіс. — Так, освіта тепер в Європі нікудишня, не те що раніше!

Витягнув із ноги скриньку із загорнутими в носовичок монетками. Розгорнув, узяв одну, простягнув поліцейському.

— Що це? — спитав той.

— Данціґський гульден! — пояснив старий.

Хвилини зо три розглядав той монету. Потім повернув її Кукутісу.

— То це все ваші паспорти? — поцікавився правоохоронець, розіклавши документи перед собою в ряд. — А який останній?

— Ось, — Кукутіс ткнув пальцем у паспорт Литовської Републік, що виглядав, може, трохи й новішим за інші, але так само старим і потертим.

Поліцейський розгорнув литовський паспорт, глянув на чорно-білу фотографію власника, потім на самого власника, котрий навпроти сидів.

— Він же виданий 1938 року! — вигукнув господар кабі­нету.

— Ну той що? Там же в графі «придатний до» прочерк стоїть. Отже, безстроковий! — пояснив Кукутіс.

У двері кабінету постукав, а потім і увійшов другий поліцейський, той, що в кафе зі службовою собакою на повідку забіг. Увійшов і начальнику заперечно головою хитнув.

Поліцейський за столом кивнув колезі, і той знову за дверима зник.

— Немає нічого на вас у системі, — звернув він знову свій погляд на Кукутіса. — І відбитки пальців у вас «чисті»...

— Ну то відпускайте мене! — видихнув стомлено Кукутіс. — Мені у Францію треба!

— Наразі не можу! За процедурою вас має ще психіатр опитати!

— І де він, ваш психіатр? — Погляд Кукутіса видав його роздратування більше, ніж голос.

— Тут, зараз зайде! — пообіцяв правоохоронець.

Жінка в білому халаті із жорстким, немов витесаним із граніту обличчям, увійшла і тут же попросила поліцейського вийти.

Зайнявши його місце за столом, вона кілька хвилин пильно дивилася Кукутісу в вічі, час від часу кидаючи погляд на його руки, немов перевіряючи, чи не тремтять.

— Може, побалакаємо? — запропонував нарешті одноногий стариган.

— Згода, — вона різко кивнула. — Тільки питати буду я, а ви маєте швидко і точно відповідати. Отже, запитання перше. Як називається кошеня собаки?

— Щеня, — чітко відповів Кукутіс.

— А щеня кішки як називається?

— Кошеня.

— Ви вірите у світову банківську систему?

— Ні.

— А у що ви вірите? — Голос жінки був зовсім позбавлений інтонації.

— У Бога, в добро і в те, що метою будь-яких мандрів є порятунок людини, котра потрапила в біду.

Жорстке обличчя жінки-психіатра висловило розгубленість, а потім нудьгу.

— Гансе! — гукнула вона, і в кабінет негайно повернувся знайомий Кукутісу поліцейський.

— Ну що він? — чоловік кивнув на затриманого.

— Відхилення є, але вони розумового, а не психічного характеру, — сказала вона, підіймаючись. — Років із двадцять тому його б забрали лікувати, але тепер ця форма шизофренії вважається рідкісним різновидом норми.

Жінка вийшла, нікому не сказавши «до побачення».

— Це все? — витримавши ввічливу паузу, спитав Кукутіс.

— Ідіть, — буркнув у відповідь поліцейський, не приховуючи свого поганого настрою.

— Ні, тепер я так просто від вас не піду! — несподівано заявив старий. — Дайте довідку, що у вас до мене немає претензій. З підписом і печаткою!

Кисла міна, що з’явилася на обличчі правоохоронця, змусила Кукутіса всміхнутися.

— Ви коли невдоволені, мені одного старого знайомого поляка нагадуєте!

Поліцейський, котрому на вигляд було років із тридцять, немов злякавшись, миттєво вираз на обличчі підправив.

— Зачекайте хвилинку, — сказав він і вийшов.

Поки його не було, зібрав Кукутіс усі документи в пачку і засунув їх знов у нішу, вирізану всередині «чашечки» дерев’яної ноги. А коли поліцейський із довідкою в руці повернувся, кілька хвилин Кукутіс на мокру синю печатку дмухав, щоб висохла. Тільки потім склав аркуш довідки вчетверо і туди ж, до паспортів, засунув.

— Якщо вам до Франції, — порадив поліцейський, котрий вийшов із Кукутісом надвір, — то краще ліворуч до перехрестя і потім знову ліворуч і прямо, до моста. Далі, за мостом, Франція!

— Дякую! — Кукутіс поглянув на молодика без будь-якої образи, навіть якось співчутливо.

— І ще, — додав німецький правоохоронець. — Пораду хочу вам дати! Не грайте в Німеччині в громадських місцях на губній гармошці! Вона у декотрих громадян нехороші спогади викликає!

— Це я вже збагнув, — Кукутіс кивнув.

Потупцяв кілька разів дерев’яною ногою по викладеному плиткою тротуару, перевіряючи: чи добре її з кульшею двома короткими ременями та пряжками доєднав. Нога знову здалася йому невід’ємною. І попрямував він указаним йому шляхом у бік перехрестя, де треба було ліворуч повернути, щоб до Франції дійти.

Найсмішніше виявилося вибрати нове ім’я для червоного кота. Рената провела не менше півгодини за великим овальним столом — на її половині столу, вільній від комп’ютера і паперів Вітаса, у вітальні з горнятком ароматного фруктового чаю, аркушем паперу та кульковою ручкою. Після кожних двох-трьох ковтків, спочатку обережних і маленьких, щоб не обпектися, на аркуш паперу лягало одне, а іноді й два котячих імені. Перші виявилися занадто традиційними: Міцюс, Пукас, Райніс. І сама ж Рената їх викреслила зі списку — здалися дуже банальними. «А може, Тульпіте?» — прошепотіла вона, приміряючи кличку до червоного кота, що швендяв по кімнаті і час від часу жалібно нявкав.

— Tulpyte, — повторила впевненіше, гадаючи, що знайшла те, що шукала.

— Ми вчасно Ґуґласа сфотографували! — повідомив їй Вітас, що повернувся знадвору. — Здається, він почав линяти!

— А я нашому котику ім’я знайшла! Щоб він почувався впевненіше!

— І яке? — поцікавився Вітас.

— Tulpyte! — з гордістю повідомила господиня будинку.

Вітаса запропонована кличка не вразила.

— Ну і який же він тюльпанчик? — спитав він із сумнівом. — Поглянь на нього!

— Червоний тюльпанчик! — пояснила Рената.

Вітас похитав головою.

— Ану гукни: «Тюльпанчик»! — попросив він.

Рената промовила ніжно, майже співуче.

— А тепер уяви, що він утік, і ти ходиш навколо будинку і кличеш його до безконечності! Стільки зайвих складів! Твої губи втомляться раніше, ніж ти його знайдеш! Та й якось надто солодко! У нього морда хулігана, очі хулігана! Який він, в біса, «тюльпанчик»? Треба щось коротше та сучасніше! Тим більше, що сьогодні ввечері його чекають пригоди!

Рената зиркнула на Вітаса підозріло.

— Які пригоди?

— Не знаю, — Вітас стенув плечима. — Може, веселі, а може, й не дуже! Але завтра він має стати знаменитістю, інакше наш бізнес-проект виявиться млявим, як хронічний нежить!

Тепер уже Рената здивовано захитала головою.

— Ти мені ніколи нічого не розповідаєш! Чому? — поцікавилася вона, зазираючи Вітасу в очі.

— Боюся, — відкрито і чесно зізнався хлопець. — Боюся, що тобі видасться, ніби я ідіот! Якби я вмів гарно розповідати все, що думаю, тоді — інша річ! Але у мене в голові постійно класні думки, а коли я їх переказую, виходить щось не дуже чітке і незбагненне... Показувати іноді краще, ніж розповідати!

— Ну тоді покажи мені щось, щоб я все збагнула! — твердо й вимогливо попросила Рената.

— Чудова думка! — погодився Вітас. — Тільки спочатку давай йому нове ім’я підберемо! Яке запам’ятовується!... Здається, у мене є! — його погляд спалахнув. — Ґуґлас у нас уже є! А чого найбільше не любить «Ґуґл»?

— Ґуґлас чи «Ґуґл»? — уточнила Рената.

— Ну, якщо Ґуґлас названий на честь «Ґуґла», то кота треба назвати на честь того, чого не любить «Ґуґл». Адже собаки котів ненавидять!

Рената важко зітхнула. Вона не тямила, до чого хилить Вітас, але тепер знала, що в думках у нього все гаразд, це з поясненнями своїх задумів — проблеми.

— «Ґуґл» не любить комп’ютерних вірусів? — припустила Рената. — Ти хочеш назвати його Вірус?

— Ґуґл найбільше не любить спаму! — Вітас глянув на неї поблажливо, наче вона провалила зовсім легкий іспит. — Давай котика назвемо Спамас!

— Але ж це собаче ім’я! — запротестувала Рената. — Так називають собак, які довго і без приводу гавкають!

— А ти поглянь на це інакше! Уяви картинку — собака ганяється за кішкою! Ґуґлас ганяється за Спамасом! Логічно?

Ренаті справді стало смішно.

— Називай його, як хочеш! Це ж твій кіт! — махнула вона рукою. — Ґуґлас — мій пес, а Спамас — твій кіт. Ти й сам як спам іноді!

— Не треба перебільшувати! — Вітас грайливо покивав пальцем Ренаті. Після цього підійшов і поцілував. — Тепер, коли у кота є ім’я, я займуся справою!

— А показати? — заскиглила Рената.

— Дай мені годинку! Мені треба зробити макетик папірця, а потім я роздрукую та покажу.

Він приніс зі спальні нещодавно куплений кольоровий ксерокс, під’єднав до ноутбука і застукотів пальцями по клавіатурі.

Незабаром загудів і принтер, і став випльовувати один за одним аркуші білого паперу. Цікавість змусила Ренату взяти один.

— Ой! — скрикнула вона. Таких оголошень вона бачила у своєму житті багато, і щоразу у неї виривалося то зітхання, то жалісне «ой».

У центрі аркуша «А4», як яскрава мішень, містилася червона пика кота. Згори великими літерами: «Допоможіть! Зник кіт». Під фотографією також великими літерами: «Звати Спамас. Дуже просимо повернути за винагороду 200 літів». Далі — номер мобільного Вітаса.

— А коли він устиг зникнути? — розгублено, по-дитячому спитала Рената, озираючись на всі боки в пошуках нещодавно перейменованого кота.

— Ну ти й наївна! — Вітас хихикнув. — Він ще не зник! Але зникне сьогодні ввечері!

— А чому він зникне? — не допетрала Рената.

— Бо так треба. Він зникне, ми розклеїмо по всьому місту оголошення. Люди почнуть шукати червоного кота, щоб отримати двісті літів — двісті літів на дорозі не валяються! І коли ми післязавтра повісимо в інтернеті оголошення про фарбування домашніх тварин, ніхто не здивується, бо вже будуть знати про існування червоного кота! Бачиш? — закінчив Вітас із гор­дістю.

Цього разу Рената збагнула задум Вітаса.

— Ну ти й вигадав! Мені б таке і на гадку не спало!

— Ти ж не росла в Каунасі! — хвалькувато заявив він.

Увечері годині о восьмій кота Спамаса насильно засунули в клітку-кошик і він опинився на задньому сидінні «фіатика». Тварина ніби відчувала, що його чекають неприємності: нявкала все гучніше та голосніше.

— Не турбуйся, — обернувся до нього Вітас. — Мужик без біографії — порожнє місце! Ми тобі зробимо таку біографію, що до Вікіпедії потрапиш!

Вечірній Анікщяй зустрів їх сонними безлюдними вулицями та безліччю освітлених вікон. На небі вперше за кілька днів палали холодні зірки. Вузький серп місяця висів над костелом Святого Матаса. Висів так низько, немов намагався своїм загнутим кінцем підчепити хрест.

— Ми його висадимо біля винзаводу! — скомандував Вітас.

Рената повернула до винзаводу. Зупинилася перед головною будівлею.

— Ні, ти що! Тут охоронці! Давай трохи далі, там, де житлові будинки!

На вулиці віяв неприємний колючий вітер. Через нього здавалося, що температура опустилася вниз градусів на п’ять—десять.

— Він не замерзне? — занепокоїлася Рената.

— Коти не замерзають! — запевнив її Вітас.

Поставив клітку-кошик на землю, відчинив пластикові дверцята.

— Ну, Спамасе, ти вільний! Виходь! — промовив Вітас, випроставшись на увесь зріст.

Кіт сидів у клітці-кошику і не виявляв ані найменшого бажання вибиратися назовні.

— Ти що, знущаєшся? — Вітас розсердився. Йому хотілося якнайшвидше повернутися в машину, сховатися від холодного вітру.

Він засунув руку в клітку, маючи намір витягти кота назовні за загривок.

— От сволота! — зойкнув він раптом і висмикнув подряпану до крові руку з клітки-кошика. Обернувся до машини. — Твій «тюльпанчик» мені мало кисть не відірвав!

Вітас схопив клітку-кошик, підняв її, перевернув відкритими дверцятами до землі і став енергійно витрушувати кота назовні. В слизькій пластиковій клітці Спамасу не було за що зачепитися пазурами і, врешті-решт, він вивалився на холодний асфальт. Вивалився, обтрусився і завмер, запитально та невдоволено зиркаючи на Вітаса.

— Ану, геть звідси! — наказав йому хлопець.

Але кіт сидів на холодному асфальті і нікуди тікати не збирався. Це було зрозуміло і самому Вітасу, і Ренаті, котра вийшла з машини.

— Ну тоді ми звідси підемо! Поїхали! — невдоволено, з тією ж інтонацією, з якою він щойно розмовляв із котом, вимовив Вітас, обернувшись до Ренати.

Коли машина від’їхала, Рената не поспішала тиснути на педаль газу. Їй здалося, що Спамас зараз побіжить за ними. Може, їй хотілося, щоб він побіг. Але той залишився. І вийшло, що втекли від кота вони — люди. А кіт залишився там, де його «зрадили». Принаймні саме це слово раптом прозвучало в її думках.

— Стій! — скомандував Вітас.

Вона зупинила «фіат», кинула погляд на пачку оголошень про зникнення кота в його руках і на рулончик скотчу.

Більше години вони їздили по Анікщяю, зупиняючись через кожні двісті метрів, аби Вітас міг вийти і прикріпити клейкою стрічкою яскраве кольорове оголошення до стовпа або приклеїти до стіни будинку. Коли знайшлося місце для останнього оголошення (і не де-небудь, а праворуч від входу в перукарський салон Віоли), Рената полегшено зітхнула. Їй давно хотілося додому. І не просто хотілося додому, а повернутися разом зі Спамасом. Їй здавалося, що вона його кілька разів бачила в світлі фар, хоча все це, звісно, фантазії. Жодної собаки, жодної кішки не траплялося їй на очі на вулицях дрімливого, згорнутого калачиком навколо костелу Святого Матаса і біля берега річки Швентої містечка. Анікщяй здавався їй у вечірній темряві таким же беззахисним і гордим, яким виглядав пофарбований кіт Спамас, покинутий на морозному асфальті тими, хто його забрав із притулку і пофарбував, тобто — приручив!

Вона сумно посміхнулася вслід своїм дивним думкам.

А дорога вже вела до виїзду з міста. Будинки залишалися позаду, освітлених вікон ставало все менше і менше, і, врешті-решт, попереду тільки фари їхнього «фіата» бачили дорогу і нічого більше. Всі, хто хотів, уже повернулися до міста, всі, хто хотів, уже виїхали з нього. І вони удвох із Вітасом, мабуть, були останніми з тих, хто виїхав.

— Вечеряти не будемо? — не наполягаючи, спитав Вітас, коли Рената ввімкнула світло у вітальні.

— Північ уже! — сказала вона. — Пізно!

Вітас, як тільки його голова торкнулася подушки, заплющив очі і завмер. Сон втягнув його в свої тенета, як трясовина втягує коняку, що потрапила в неї.

Ренаті після такого неспокійного вечора спати не хотілося. У темряві кімнати, «освітленій» із вікна другої не такою щільною темрявою, вона дивилася на його ніс, прямий і правильний, на його чоло, на його коротке волосся.

У Ренати раптом прокинулася цікавість до зовнішності коханого чоловіка. Й остаточно перехотілося спати. Ні, втома нікуди не поділася. Але втома не заколисувала. Рената, погладивши Вітаса поглядом і торкнувшись подушечками пальців до кінчика носа, чола і скронь, відняла руку, боячись розбудити його своїми дотиками. Відняла руку і відвела очі, залізла під ковдру так, аби відчувати тепло його тіла, але не торкатися його тілом своїм. Знову ж таки, щоб, не дай боже, не розбудити.

Лежала на спині, дивилася на невидиму у темряві стелю. Однак бачила люстру, бачила, але не розглядала. Просто знала, де вона, знала, яка вона. А думала вже про інше, і погляд її, хоч і спрямований угору, на стелю, споглядав зовсім не туди. Він заглядав у її власні думки.

А думки, відштовхнувшись від Вітаса, перестрибнули до Віоли, не викликаючи жодних особливих емоцій. Навіть дивно стало Ренаті, що вона була така роздратована нічним зойком Віоли, наляканої неспокійним сном-жахіттям або чимось іще.

«Щось їще», мабуть, також десь поруч! Рената склепила повіки, щоб думати було легше, і щоб очі випадково не виявили думки. Адже очі часто видають, про що людина міркує, кого любить, а кого ні.

Віола не покидала Ренату. Рената немов знову пережила ту ніч, коли Вітас із Віолою привезли пофарбованого в червоний колір (в її, Ренати, червоний колір) кота Меркеля. Нерозумно якось називати кота кличкою кішки! На обличчі Ренати знову з’явилася посмішка, яку ніхто не побачив. Але очі її залишалися заплющеними. Вона знову побачила не очима, а пам’яттю оголену Віолу в темряві своєї спальні. Почула її переляканий голос, що переходить у шепіт.

«Шепіт! — згадала Рената. — Вона казала, що чула шепіт і ще щось або когось! Чула там, де нікого немає! Нікого немає, крім праху дідуся Йонаса, що стоїть у вазі на тумбочці біля ліжка, його ж ліжка».

Рената закусила губу. Їй подобався хід власних думок.

«А що, як піти зараз у спальню дідуся Йонаса і лягти на його ліжко? І уявити себе Віолою, вродливою, сміливою, котра раптом, ночуючи в чужому домі, так перелякалася!»

Рената потихеньку піднялася, озирнулася на сплячого Вітаса і вийшла через відчинені двері до вітальні. Голяка визирнула в коридор — там було набагато холодніше, ніж у кімнаті. Увімкнула світло, відімкнула замок зелених дверей. Звично взялася двома руками за металеву старомодну ручку і ривком потягнула на себе. Зі знайомим скрипом двері вирвалися зі своєї тісної рами. І в обличчя Ренаті повіяло дитинством, запахом дитинства. Спочатку їй хотілося ввімкнути світло, але дуже швидко вона збагнула, що цього робити не варто. Світло проганяє янголів, не будь-яке світло, а раптове. І не важливо: є янголи насправді, чи ні. Щоб повернути вітальню Йонаса в її звичний нічний світ, вона причинила двері в коридор, де залишилося панувати неяскраве, спокійне світло.

Ступні ніг слухали холод підлоги. Вуха Ренати слухали тишу цієї спорожнілої половини її будинку. Тепер будинок був насправді її, але вона не могла його назвати «мій». Вона так звикла його ділити навпіл із Йонасом... Тепер могла б його ділити з Вітасом, але для цього треба більше зжитися, більше звикнути, стати набагато ближчими одне до одного, ближче, ніж коли вони кохаються.

Постоявши в чарівній тиші, що немов долинала з минулого, дівчина зайшла в дідову спальню. Ліжко було застелене — вона чомусь вирішила не прати простирадло, підковдру та наволочки після того, як на них двічі за одну ніч поспала Віола — в спальні дідуся і на дивані у вітальні на половині Ренати. Господиня просто зняла з дивана постільну білизну і повернула її на ліжко діда.

Тепер Ренаті здавалося дурнуватим, що після дідуся Йонаса в його ліжку спала стороння жінка. Ліжко зберігає пам’ять про тих, хто на ньому спав. Якщо це — не випадкові люди. Віола була випадковою тому, що саме випадково у них залишилася на ніч. Невипадковою тут є тільки вона сама — Рената! І тільки вона сама має право тут спати, на простирадлі та під ковдрою, які ще пам’ятають діда, на подушках, яких торкалися голови Йонаса та Северюте.

«Може, це ліжко її налякало? — подумала раптом Рената. — Ліжко відчуло, що це — хтось чужий! Справді, саме ліжко може зробити сон неспокійним і незручним. Так ліжка позбуваються тих сплячих, котрі їм не подобаються або займають чуже місце!»

Рената присіла на дідове ліжко, відкинула край ковдри і залізла під неї. Простирадло обпекло її холодом, ковдра також видалася холодною. Навіть подушки, здавалося, хотіли відштовхнути голову Ренати.

А вона завмерла і лежала нерухомо, слухаючи ліжко всім тілом і намагаючись втямити: чи не стає їй тепліше? Насправді ж її власне тепло накопичувалося під ковдрою, воно не могло змішатися з повітрям. І дівчині поступово ставало тепліше та затишніше. Хвилин із п’ятнадцять по тому вона позіхнула і зраділа, що її хилить у сон. Темна стеля опустилася нижче — можна дістати рукою. Склепила повіки.

Сон зупиняє час. Вона не знала, скільки їй вдалося поспати, аж раптом біля вуха почувся невиразний дивний шепіт, якийсь не людський, більше схожий на пересипання піску, пересування тисяч піщаних кристаликів. При цьому рухалися вони не монотонно, а з прискоренням і уповільненням, через що у цього «пісочного» шепоту з’являлася власна музика, власний ритм, яким він нагадував віддалений людський шепіт, потривожений вітром та іншими шумами, а тому чутний, як звук, а не як поєднання акуратно видихнутих слів.

Дівчина гадала, що їй цей звук сниться. Він їй подобався і викликав у пам’яті лежання на піску, на пляжі, викликав у пам’яті прохолодний смак Балтійського моря на губах, викликав у пам’яті очей жовті цяточки бурштинових крихт у блідо-жовтому піску.

І раптом — знову Віола. Точніше, її зойк тієї ночі. Вона вперше закричала тут, потім схопилася і виштовхнула від страху двері в коридор, а потім розчахнула їхні двері, і весь цей час, здається, репетувала. А потім сказала: «Я боюся!» Так? І щось про шепіт і про те, що хтось цьому шепоту відповідає.

Чим більше Рената думала про Віолу, тим більше усвідомлювала, що вже не спить. Надто вже складні думки виникали в її голові.

Шепіт затих. Вона розплющила очі й дивилася на стелю, що знову піднялася. Тепер до неї рукою було не дотягтися.

«Треба йти на свою половину», — подумала Рената.

Хотіла піднятися, аж тут знову зазвучав дивний «піщаний» шепіт. І вона заціпеніла. Тепер шепіт викликав у дівчини жах. А жах не давав їй змоги ворухнутися, зрушити з місця. Дівчина не могла обернути голову праворуч, у бік шепоту. Вона могла тільки дивитися в стелю та слухати. Слухати свій власний внутрішній страх. І слухати шепіт.

Кілька хвилин по тому в кімнаті стало тихо. Рената зібрала всю свою волю, стиснула під ковдрою п’ястуки. І раптом десь поруч, може, під ліжком, щось жалібно і дуже тихо задзижчало. Якби це був писк, вона би знала — в кімнаті з’явилася миша. Але цей звук не був писком, як «шепіт», що звучав п’ятьма хвилинами раніше, пошепки.

Захотілося залементувати й утекти. Вона ще сильніше стиснула п’ястуки і притиснула їх до матраца, щоб не скинути з себе ковдру. Ковдра дідуся тепер здавалася їй її останньою бронею.

«Треба дочекатися тиші та вибігти!» — наказала вона собі.

І тут же злякалася власної думки. У ній не було логіки. Те, що видає звуки, може мовчати, а може їх видавати. Якщо звук затих, це ще не означає, що джерело звуку зникло!

«Ні, я не можу лежати і нічого не робити!» — подумала Рената. Пересилила страх, розтулила кулачки, взялася за верхні краї ковдри біля шиї, підвела голову й озирнулася.

І знову почула «піщаний» шепіт — цього разу короткий, із двох фраз-пересипань. А потім — нове дзижчання.

Дівчина схопилася з ліжка і підбігла до відчинених дверей у вітальню. Рука потягнулася до вмикача. Клац — у спальні діда спалахнуло світло, а Рената присіла гола навпочіпки й зазирнула під ліжко. Там нічого не було. Слухаючи, як часто б’ється в грудях її серце, вона озирнулася. Зупинила погляд на вазі з прахом діда. І раптом знову почула дзижчання. Погляд її впав на «чорну скриньку», що стояла на підлозі в кутку спальні, ліворуч від ліжка і за півтора метри від тумбочки.

Рената підійшла до неї, прислухалася. Вона була більш ніж упевнена, що дзижчання долинало саме звідти.

І раптом стало тихо. А погляд Ренати вже «мандрував» по чорному дроті в полотняній оплітці, що тягнувся від «чорної скриньки» до розетки. І виделка дроту стирчала в розетці!

— Жах! — видихнула Рената.

Вона підскочила до стіни, висмикнула виделку з розетки і злякано озирнулася на «чорну скриньку», немов перевіряючи, як вона відреагує?

З дзижчанням їй все стало зрозуміло. А ось із «шепотом»? Невже і він — не фікція уяви чи сну? Знову озирнулася та зупинила свій погляд на вазі з прахом дідуся.

— Дідько! — видихнула дівчина вражено. — А може...

Взяла вазу в руки — долоням здалося, що вона тепла. Підняла до обличчя, нахилила повільно, одночасно прислухаючись. І той же «піщаний» шепіт зазвучав поруч.

Заболіла голова, захотілося ридати. Господиня повернула вазу на місце. Слово «місце» якось стало впоперек її думки, як клубок у горлі.

«Це не її місце, — збагнула Рената. — Дідусеві Йонасу тут не подобається! Його попіл скаржився... Не можна залишати померлих удома!.. Але ж я тільки до весни, поки сніг не розтане! А він уже тане потихеньку...»

З боку «чорної скриньки» знову долинуло дзижчання, але воно обірвалося якимось іншим, хворобливим звуком, наче десь за стіною порвалася найтонша струна гітари.

Рената вимкнула світло і зачинила (вперше за кілька тижнів) двері з вітальні діда в його ж спальню, зачинила діда Йонаса, його прах і попіл, в спальні разом із цією «чорною» зеленою скринькою, яка має літати в літаку і записувати все, що з ним відбувається, зокрема катастрофу, і не повинна лежати на підлозі в звичайному будинку і дзижчати, записуючи невідь-що!

«Морріс Майнор Тревелер» виїхав через задні ворота садиби і зупинився.

— Зачини! — попросила Інґрида.

Клаудіюс вийшов із машини. Засунув половинки залізних воріт, клацнув ключем і завмер, зупинивши погляд на зв’язці ключів у долоні. Вони сюди не повернуться. Принаймні найближчим часом. Отже, ці ключі немає сенсу брати із собою.

Прицілився і кинув зв’язку так, аби вона впала на краю під’їзної доріжки. Щоб її врешті-решт знайшли.

— Ти чого такий похмурий? — Інґрида кинула на Клаудіюса швидкоплинний погляд, намагаючись не відволікатися від звивистої, шириною в одну машину, дороги. Фари «Морріса Майнора» постійно висвітлювали ліс, «зісковзуючи» з асфальтного полотна на кожному повороті. Чорний ліс здавався Клаудіюсу страшним і несправжнім, немов намальованим. І ніч ця Клаудіюсу не подобалася. Темне небо нависало занадто низько, повітря було переповнене вогкістю, через неї дерло в горлі, хотілося кашляти.

— Чого мовчиш? — Інґрида кинула на нього ще один миттєвий погляд.

— Мені якось не по собі, — зізнався він. — Не подобається мені ця наша втеча...

— Переїзд, — виправила його досить жорстко Інґрида.

— Втеча, — повторив Клаудіюс. — Нас ніхто не виганяв, нам сказали, що, як мінімум, ще два тижні можемо там пожити!

— Неминучі неприємності немає сенсу відкладати на майбутнє, — сказала Інґрида й зітхнула з полегшенням: звивиста доріжка-змія нарешті закінчилася, і машина виїхала на пряму вулицю, по обидва боки якої стояли майже однакові, принаймні в темряві, двоповерхові будинки.

— Ми вкрали машину, — почав було Клаудіюс і сам себе обірвав.

— Ми взяли машину. Доїдемо і залишимо її десь. А ти, до речі, взяв чужу валізу!

— Я взяв нічийну валізу із нічийними речами.

На обличчі Інґриди з’явилася і тут же зникла натягнута саркастична посмішка.

— Твоя мила наївність безмежна!

— У чому моя наївність? — поцікавився він.

— Пам’ятаєш, коли ми раніше жили в сторожовому будиночку, то постійно знаходили залишені кимось речі? Спочатку капці, халат, потім радіо, недопиті пляшки віскі та рому. Потім ти знайшов валізу з одягом і з дорогим фотоапаратом. І ти ніколи не замислювався: а з якого дива людина, котра працювала в садибі і жила в будиночку до нас, усе це там залишила? Га?

Клаудіюс стенув плечима.

— Всіляке буває. Може, хтось переїжджав деінде, квапився, а може, він, як і ми, також тихо поїхав уночі, залишивши все, щоб Ахмед не здогадався відразу про його втечу? Пам’ятаєш у Лондоні ту пару, яка втекла з нашої квартири вночі, залишивши в холодильнику яйця та пиво?

— Яйця і пиво — це не дорогий фотоапарат і одяг!

— Гаразд, а що з ним тоді могло трапитися?

— Ось ти сам усе й сказав! З ним щось трапилося! Зараз я в цьому майже впевнена. Може, нещасний випадок? Може, щось інше?

— Нещасний випадок?! — повторив Клаудіюс. Скривив губи. Йому не хотілося продовжувати цю бесіду.

— Його могли вбити! — додала раптом Інґрида. — Вбити і закопати прямо в садибі! Десь під парканом або під лабіринтом!

— Ти з глузду з’їхала! — видихнув Клаудіюс. — Ось що означає — втікати вночі!

— Ми не втікаємо, — вперто сказала дівчина. — Ми переїжджаємо до нового роботодавця! Це звичайна справа на Заході. Тут людина переїжджає від однієї роботи до іншої, поки не знайде постійну, біля якої можна оселитися надовго.

— Ти мені нічого не казала про нову роботу! — Клаудіюс обернувся до Інґриди.

— У цьому весь ти! Якби я не сказала зараз про роботу, ти б, мабуть, і не спитав, куди ми їдемо?

Обабіч дороги тепер промайнули поля, темні поля. Попереду світилися вогники наступного англійського містечка.

— А куди ми їдемо? — не витримав він.

— У Кент, графство Кент. Сад Англії!

— У сад?! Садівниками?

— Ага! — Інґрида несподівано розсміялася. — Це графство називають Садом Англії! Там найкращий клімат і всюди квіти!

— Отже, ми будемо не садівниками, а квіткарями?! — Клаудіюс спробував зобразити на обличчі усмішку, але не вдалося. До мінорного настрою додалася втома.

— Ти все дізнаєшся вранці! — В голосі дівчини несподівано прозвучала материнська ніжність, немов вона розмовляла з допитливою дитиною. — Зараз ти все одно ніякий. Заплющ очі і спи! А я тебе довезу, куди треба.

Клаудіюс слухняно склепив повіки і монотонна музика двигуна зазвучала в його голові гучніше. Зазвучала і заколисала його.

Яхта наче й не гойдалася. Тільки коли Андрюс вибрався з-під легкої електричної ковдри, намагаючись не розбудити Барбору, і його п’яти торкнулися підлоги каюти, кораблик разочок хитнуло.

В ілюмінаторі було темно. У каюті — зимно. Він одягнувся і присів на лавку перед столиком. Однак тепліше не стало. Простягнув руку до ліжка, торкнувся краю ковдри. Так, йому не здалося — гаряча ковдра була волога.

Захотілося випити чаю або кави, але, боячись розбудити Барбору випадковим шумом, Андрюс сидів нерухомо перед столом. Він уже розрізняв у темряві неприбрані вчора звечора зі столу контейнери з фольги, в яких приніс їхню вечерю з китайського ресторанчика.

Сирий холод врешті-решт змусив його одягти куртку. А ще хвилин через двадцять Андрюс усе ж зробив собі чаю і піднявся з горнятком у руці сходами, вибрався на корму. Різниці температури всередині яхти і зовні він не помітив. Навіть здалося, що зовні, над водою, не було так вогко, як у каюті. За пірсом, до якого були пришвартовані яхти, метрів на сім підіймалася бетонна стіна, що закінчувалася металевим парканчиком. Зате по інший бік каналу було видно будинки, і в деяких вікнах уже світилося. Світло було і в ілюмінаторі великої яхти з іншого боку каналу. Чорна вода каналу Бастилії неохоче віддзеркалювала поодинокі вогні нового дня, що падали на неї.

Андрюсові стало сумно. Він згадав свою обіцянку «щось вигадати». «Щось» не вигадувалося. Попереду обнадійливим вогником маячила п’ятниця з обіцяною поїздкою в гості до Філіпа. Але що потім? Навіть якщо ці вихідні промайнуть безтурботно, за ними настане понеділок! Скільки вони зможуть залишатися жити на човні Мішеля? Тиждень? Два? А для того, щоб винайняти нову квартиру, треба заробити більше тисячі євро, адже при заселенні платиш за два місяці! Захотілося відволіктися. Й Андрюсові згадався Вільнюс, згадалося помешкання в старому будинку старого міста. Згадалася тепла кухня й емальований чайник, що стоїть на газовій плиті. Згадалася мама.

Андрюс відпив ковток чаю — вже трохи вистиглого на нічному повітрі Парижа.

«Треба повертатися, — подумав він, із сумом озирнувшись на дверцята в каюту, за якими спала Барбора. — Треба повертатися. Тільки як їй про це сказати?»

Зітхнув. Сіпнувся від холодного вітру, що раптом налетів. Торкнувся пальцями щоки. Вона була вологою.

— Можна не вмиватися, — Андрюс гірко всміхнувся і повернувся в каюту.

Барбора прокинулася від власного кашлю. Ранкове світло з ілюмінаторів яхти «Надія» залило всю каюту, не залишивши жодного похмурого закутка. Барбора спросоння спробувала прийняти душ, забувши, що в яхті немає гарячої води. Андрюс кілька хвилин розтирав її після цього рушником, після чого змусив випити ковток горілки, залишеної Мішелем, і напоїв чаєм.

— Тут так вогко, — тремтячим голосом белькотіла Барбора, гріючи долоні об горнятко з чаєм. — Електрика є, а опалення немає!

— Я зателефоную Мішелю і спитаю! — пообіцяв Андрюс, кинувши погляд на папірець із телефонами на дверцятах мікрохвильовки.

— Ходімо в кав’ярню, погріємося! — попросила Барбора.

Вона натягнула два светри — один поверх іншого, витягла з торби вовняний шалик, який ще жодного разу не носила в Парижі.

У кав’ярні на площі Бастилії вони справді зігрілися швидко — столик біля високої старовинної настінної батареї, пофарбованої в соковитий червоний колір, виявився вільним. І обоє вони, поки пили каву, притулилися, не знімаючи курток, плечима до темних чавунних батарейних ребер. Андрюс правим плечем, а Барбора — лівим.

— Післязавтра поїдемо на вікенд у гості, там відіспимося! — пообіцяв Андрюс.

— Куди?

— Сюрприз! — усміхнувся юнак у відповідь.

Барбора не наполягала. Може, їй зараз саме сюрпризів і бракувало. Хороших, добрих сюрпризів.

До десятої ранку вона занервувала. Згадала про сенбернара Франсуа, що чекає прогулянки по парку Бут Шомон. І вони, вийшовши з кафе і пройшовши десять метрів, пірнули в метро. Разом доїхали до площі Републік, а далі їхні шляхи розійшлися: Барбора, не зважаючи на слабкі протести Андрюса, подалася в Бельвіль, а він — на рю де Севр.

Табличка з написом «Réservé», що стояла на його столику, підняла Андрюсу настрій. Він відчув, що справді прийшов на роботу, на справжню роботу. За хвилину бармен у смарагдового кольору мішкуватому светрі забрав табличку і поставив замість неї перед Андрюсом філіжанку еспресо.

— Ça va?[62] — спитав привітно.

— Bien[63], — не замислюючись відповів Андрюс. — Et vous?[64]

Бармен стенув плечима, всміхнувся.

— Ça va, mais on a connu mieux[65], — сказав і відійшов до ­стійки.

Андрюс відчув занепокоєння, подумав, що він мав щось зробити, але не зробив. Збагнув: він не повісив по інший бік столу свій «золотий» ціпок. Усміхнувся і замість цього виклав із кишені куртки червоний пухнастий клоунський носик на ґумці. Все. Тепер він точно на роботі. Той, хто шукає клоуна, відразу його побачить. Помітить і винайме. Візьме на погодинний прокат, як велосипед або човен на Тракайському озері.

Андрюс прогнав сумні думки. Спробував налаштуватися на позитив. Ні, удача явно на їхньому боці. Просто вона не встигає приділяти їм більше уваги! Але принаймні вчасно з’являється щоразу, коли вони ось-ось впадуть. З’являється і підстеляє солому, щоб падати було м’якше!

Через наполовину засклені двері кав’ярні всередину зазирнуло сонце. За ним услід зайшла незграбно одягнена леді років п’ятдесяти. У джинсах і плащі кольору кави з молоком, із зеленою цератовою сумкою в руці.

— I do not speak French, only English![66] — повідомила вона Андрюсові, рішуче сідаючи на сусіднє крісло.

Андрюс мало не зареготав, почувши свою улюблену фразу в чужому виконанні.

Леді виявилася англійкою і спитала, чи може він із її чоловіком, котрий лежить у кардіології, грати в бридж? На жаль, цей потенційний заробіток пролетів повз Адрюса. У карти він не грав. Зате трохи пізніше поклав у кишеню сорок євро за дві клоунади в дитячому корпусі лікарні. І після цього зайшов до Поля.

— О! — зрадів хлопчик. — Візьми мій телефон і набери тата! — попросив він, кивнувши на мобільник, який лежав на тумбочці. — Там в останніх дзвінках написано французькою «papa»!

Андрюс набрав і підніс телефон до вуха Поля. Розмова французькою тривала кілька хвилин.

— Тепер ти з ним побалакай! — вказав підліток, глянувши на Андрюса.

Той підніс слухавку до скроні.

— Алло? Ганнібале?

— Я скоро під’їду! До зустрічі! — повідомив англійською татусь Поля.

Андрюс поклав телефон на місце.

— Що він сказав? — поцікавився малий.

— Що скоро приїде.

— І не вибачився? — здивувався хлопчик.

— А за що він має переді мною вибачатися? — погляд Андрюса висловив здивування.

— Він сказав, що ти більше не прийдеш! Ну, через те, що я тобі всі гроші з конверта віддав. Сказав, що коли людина втрачає домівку, то разом із житлом втрачає совість і перестає бути чесною!

Андрюс присів на крісло поруч із ліжком. Утомлено зітхнув.

— Ти що, розказав йому? — спитав він. — Він знає, що ми тепер бездомні?

Поль кивнув.

— Але ж це була таємниця!

— Даруй! Я забув! Татко вчора ввечері спитав про гроші з конверта. Я йому пояснив. А він із мене посміявся. «Ти його більше не побачиш! Хіба що на якійсь станції метро або під мостом!» — сказав.

Розгублена посмішка на обличчі Андрюса змінилася задумою.

— Ні, ми на дно не збираємося, — сказав він і сам здивувався ноткам металу, що несподівано прозвучали в його голосі. — Поки що у знайомого на яхті живемо, на каналі Бастилії. Але скоро знайдемо нову квартиру.

Очі хлопчиська округлилися.

— Оце так! — захоплено видихнув він. — На яхті?!

Андрюс кинув погляд на свій «золотий» ціпок, подарований Полю. Він так і стояв між тумбочкою і ліжком.

Хлопчик теж повернувся до нього.

— Татові він також сподобався, — сказав хлопчик, завваживши, куди дивиться Андрюс.

Ганнібал прийшов через півгодини, коли вони з Полем догравали третю партію в шашки. Традиційно вигравав підліток. Вони вже звикли грати по три партії, і реакція Поля на свої перемоги завжди розчулювала Андрюса. Перша перемога викликала бурхливу радість, друга — також радість, але вже набагато спокійнішу, а третя — якесь дивне розчарування. Так ніби він завжди після третьої гри починав здогадуватися, що Андрюс йому піддається.

Ганнібал повісив на вішак новеньке приталене пальто мишачого кольору. На правому рукаві — бирка з вишитим золотими нитками логотипом. Залишився в чорних, ледь помітно поблискуючих вузьких штанях і в сірому вовняному светрі з великими фіолетовими ґудзиками.

— Welcome back![67] — бадьоро привітав він Андрюса.

«Нічого собі! — обурився, але тільки подумки, Андрюс. — Можна подумати, я кудись утікав!»

Татко Поля поставив другий стілець поруч із ліжком сина і сів поруч із клоуном.

— Андрюсе, скажи йому, де ти тепер живеш! — попросив дзвінким голосом Поль.

— А навіщо? — Андрюс стенув плечима.

— Тоді я скажу! Адже це — не таємниця! — Поль втупився в очі Андрюса. Потім перевів погляд на батька. — Він тепер живе у знайомого на яхті прямо на Бастилії! — випалив на одному диханні.

Ганнібал багатозначно похитав головою і промовчав.

— Я сьогодні ненадовго, — сказав він після паузи. — У нас важлива зустріч у Міністерстві торгівлі Франції.

— Тоді я піду, — Андрюс підвівся, бажаючи залишити батька і сина вдвох.

На яхту Андрюс повернувся, коли сутеніло. Легкий вітерець гойдав «Надію». У кухонному закутку каютного простору, освітленого єдиною не надто яскравою лампочкою над мийкою, стояла коробка з розібраною лампою-обігрівачем. Мішель заходив сюди вдень і крім обігрівача залишив два слоїки із зеленим горошком і пакет із вермішеллю.

Андрюс насамперед, не знімаючи куртки, зібрав і ввімкнув лампу-обігрівач, а потім зробив собі чаю. Так і сидів, встановивши обігрівальну лампу ліворуч, майже над столом, щоб «світила» вона своїм теплом униз, безпосередньо на нього.

У вогкуватому прохолодному повітрі з’явився запах тепла, трохи дивний і лікарняний. Цей «теплий» запах нагадав дитинство, кабінет поліклініки, в якому стояли невеликі та смішні на вигляд апарати для лікування нежитю. Вони одночасно були формою схожі і на маленький пилосос, і на товстого іграшкового робота. Металеві, з особливою лампою всередині і з конусоподібною трубкою, що нагадувала слонячий хобот, звужувалася на кінці і дозволяла дотягнути світло від цієї лікувальної лампи до ніздрів.

«З цією штукою вночі точно не замерзнеш!» — подумав Андрюс.

Ніколи раніше в своєму спокійному житті не переживала Рената стільки суєти та стресу, як у чотири дні, шо прослідували за «пропажею» кота Спамаса.

Мобільний Вітаса дзеленчав безперервно, щокілька хвилин. З першими абонентами Вітас був ввічливий і говіркий. Прислухаючись до балачок, Рената збагнула, що телефонували цікаві, випитували, чому кіт червоний; зверталися відповідальні жителі Анікщяя, щоб повідомити, на якій вулиці вони його бачили, але ніхто не дзвонив, щоб запропонувати повернути кота за винагороду. Це дивувало Вітаса, але анітрохи не дивувало Ренату. Жителі Аукштайтії, цього лісового краю Литви, в якому однією з перлин біля синіх вод річки Швентої стояло містечко Анікщяй, не мали ні звички, ні бажання бігати. Тим більше — за котом. Ось якби кіт сам зайшов до когось на подвір’я і — більше того — попросився своїм виглядом на нічліг, тоді б вони зателефонували, запропонували приїхати та забрати.

На моніторі ноутбука була відкрита сторінка місцевої інтернет-газети. Час від часу Вітас зазирав на неї, потім знову відходив і телефонував сам. Якимось робітникам, в якісь фірми. Здивована Рената слухала його запитання, які задавалися невидимим співрозмовникам, і з кожним новим запитанням, відповідь на яке вона чути не могла, дівчина все більше і більше впадала в паніку. «Ви зробили? Все готово? Коли привезете? Чому тільки до повороту? Тут хороша дорога!»

— Що відбувається? — нарешті набралася вона сміливості.

— Усе гаразд, можемо братися за справу, про яку я тобі, здається, вже казав! — заспокоїв її Вітас. — Будемо фарбувати домашніх тварин.

— А кому ти весь час телефонуєш? Що нам привезуть?

— Обладнання, фарби, інтер’єр салону. Ну, всіляке таке. І ще — все це будуть монтувати двоє хлопців із Каунаса. Кілька днів. Вони будуть жити у нас, поки працюватимуть. Ти ж не проти?

— А ти мене спитав? — засмутилася Рената, знову відчувши, що Вітас її має за дурепу, з якою не треба ні про що домовлятися.

— Я ж тобі казав, що мені легше показати, ніж розповісти! — юнак також спохмурнів. — Два-три дні потерпіти, і все буде готово! Я все це заради нас роблю! Ти ж не хочеш звідси їхати! Отже, я маю придумати, як заробляти гроші саме тут!

Вітас пильно зазирнув в очі Ренати.

Черговий телефонний дзвінок відволік його.

— Так, я вивісив оголошення! — казав він комусь роздратовано. — Де бачили? Біля аптеки? Дякую! Велике спасибі! Я зараз під’їду, може, він іще там!

— Ти не турбуйся! — Голос Вітаса став трохи добрішим, привітнішим. Погляд повернувся до Ренати. — Трохи метушні, але через три дні, щонайбільше — чотири, все буде зроблено! Хлопці приїжджають сьогодні під третю, каунаським автобусом. Треба зустріти!

Рената кивнула. Накинула куртку, вийшла надвір.

— Ну як ти? — спитала, зупинившись біля собачої буди.

Ґуґлас вискочив на сніг, заметляв хвостом.

Вона ніжно погладила собаку по загривку.

— Через півгодинки принесу тобі поїсти, — пообіцяла, взявши морду собаки в долоні й обернувши до себе. Ґуґлас віддано дивився їй у вічі. — Сьогодні у нас з’являться чужі, — сказала вона зосереджено. — Ти не хвилюйся! Вони ненадовго!

За обідом Вітас нарешті поділився своїми планами докладніше. Рената дізналася, що «салон краси» для фарбування домашніх тварин буде розташовуватися в коморі. Інтер’єр буде сучасним, із дзеркалами і ламінатом на підлозі, з освітленням та умивальником, з електропідігрівом проточної води, яку він знає як провести від свердловини з помпою до комори.

— А дрова? — спитала раптом Рената, згадавши, що в коморі зберігається чималий запас дров, заготовлений ще Йонасом.

— А що дрова? Там повно місця! Я вже трохи їх відсунув!

Уже з горнятком чаю в руці Вітас укотре зазирнув у монітор ноутбука і радісно вигукнув:

— Ура! Спрацювало!

— Що спрацювало? — спитала Рената, втомлена дивуватися.

Він поманив її жестом руки.

На місцевому новинному сайті з’явилася новина: «Загадковий червоний кіт помічений на околиці Анікщяя».

— Це початок! — самовдоволено прокоментував Вітас. — Ще кілька днів, і про нас дізнається весь район!

Рената хотіла було тут же поставити йому кілька каверзних, іронічних запитань, але стрималася. Згадала, що через годину треба їхати зустрічати автобус із Каунаса, забирати додому робітників, котрі будуть перетворювати дідову комору на щось, вигадане Вітасом.

Хлопцям, котрі приїхали в Пієнаґаліс на дводенні заробітки, довелося тримати свої важкі наплічники на колінах. У багажник помістилися тільки два саквояжі з інструментами. Гострі коліна одного з них упиралися в спинку сидіння Ренати.

— У нас будинок із двох половин, ви будете спати на порожній, — пояснював їм дорогою Вітас.

Рената кинула на нього невдоволений погляд. Знову він не порадився з нею, не попросив дозволу! Це ж її будинок, і та половина, яку він назвав порожньою, також її, її і діда Йонаса!

Коли доїхали, господиня поміняла на ліжку діда білизну, постелила чисту.

Хлопці курили біля «фіата», не звертаючи увагу на Ґуґласа, що мовчки спостерігав за ними з будки. Курили та розглядали будинок, розглядали його, примружившись, і обмінювалися репліками, які Рената, зазирнувши у двір через вікно на половині діда, чути не могла. Але вона помітила в їхніх жестах і поглядах якусь зверхність, іронію.

«Навіщо було їх кликати з Каунаса? Що у нас, в Анікщяї, своїх будівельників немає?» — обурилася вона.

Раптове роздратування змусило її різко відвернутися від вікна. Погляд помандрував у дідову спальню з щойно застеленим ліжком. Вона повернулася туди. Зупинилася перед вазою з прахом Йонаса. Згадала, що хотіла її прибрати кудись. Зиркнула на завузьке підвіконня одного з вікон спальні, захованого за щільною завісою, що майже не пропускала денне світло. Там уже стояв старий дідів будильник. «Стояв» у всіх сенсах. Будильник був механічний, і дідові, мабуть, просто набридло його накручувати. Тому він його туди, за фіранку, й засунув. Або, може, будильник зламався? У будь-якому випадку, на підвіконня його заховав дідусь, і рухати його з місця, обраного Йонасом, вона б не посміла. А ставити вазу поруч із зупиненим колись будильником також здалося якось неправильно.

— Гаразд, нехай поки що стоїть тут! — вирішила Рената, знову озирнувшись на тумбочку біля ліжка.

Але руки свербіли. Хотілося щось зробити, щось тут змінити. Навіщо? Та для цих двох хлопців із «міста чортів», аби вони не сміялися над її будинком!

Погляд упав на підлогу. Зелена «чорна скринька» в кутку спальні зі старим дротом, що лежав поруч, і такою ж старою виделкою, цього разу не викликала у Ренати негативних емоцій. Скринька мовчала, як і належиться будь-якій звичайній скриньці.

— Ну що, ти їм постелила? — почула дівчина голос Вітаса, котрий зазирнув із коридора у вітальню діда.

— Уже! — відповіла вона і швидко присіла навпочіпки, схопила чорну пластикову виделку і засунула її в розетку.

Після цього хитро всміхнулася. І покинула половину діда Йонаса, щільно зачинивши за собою зелені двері.

Вітас знову теревенив по телефону. Промовляв нервово, підвищував голос.

— Поїдемо зустріти фургон, він не місцевий і не знає, як до нас заїхати! — попросив Вітас.

Залишивши хлопців на піклування Ґуґласа, Рената з Вітасом під’їхали до асфальтової дороги. Вона на прохання Вітаса ввімкнула аварійку. Хвилин через десять біля них зупинився великий вантажний мікроавтобус. Далі червоний «фіатик» виконував роль катера-лоцмана, що заводить великий корабель у порт. «Фіатик», гойдаючись, неспішно їхав наїждженою в снігу колією в бік хутора, а за ним незграбно і також неквапливо повз мікроавтобус, чиї колеса в колії не вміщалися і тому їхав він кособоко, лівими колесами в колії, а правими — по узбіччю.

Коли хлопці з Каунаса розвантажили фургон, на дворі виросли дві купи добре запакованих будматеріалів.

Увечері Рената нагодувала вермішеллю з сиром трьох чоловіків і швидко відправила хлопців на половину діда.

— Як спалося? — спитала Рената робітників за сніданком (в її очах блиснув іронічний вогник).

Передчувала, як вони будуть скаржитися на поганий сон і одночасно намагатимуться бути ввічливими, адже ночувати тут більше немає де!

— Добре! Спали як убиті! — відповів один за двох.

Господиня здивувалася, але тут же прибрала подив з обличчя. Змінила на посмішку.

Хлопці справді виглядали свіжими, було видно, що вони не лукавлять і що вони непогано виспалися, хоча спали на одному ліжку — діда Йонаса. Рената нарешті розгледіла їх уважніше і цього разу вони їй здалися простими та симпатичними. Балакали дуже ввічливо, нічого не питали, постійно дякували та хвалили яєчню, хоча за що її хвалити, цю яєчню? За те, що кожному з чоловіків дісталося по три яйця?

Після сніданку праця закипіла. Вітас раз по раз просив її заварити чай і сам носив кухлі з чаєм у комору, звідки безперервно долинав будівельний гамір.

До обіду довелося Ренаті знову сідати за кермо, щоб зустріти та провести до свого двору ще одну машину — цього разу вантажний пікап із Паневежиса. Привезене обладнання для салону, мийку для перукарні та інше причандалля вивантажували вони вдвох. Вітас не хотів відволікати робітників від справи. Потім Вітас знову підсів до ноутбука.

— Я сподівався, що вони його будуть усім містом ловити! — сказав він розчаровано, обернувшись до Ренати. — А вони тільки повідомляють, в якій частині міста бачили кота! Бідний Спамас! Мабуть, виголоднів, бо ніхто в Анікщяї не хоче заробити двісті літів!

«Цікаво, це ж скільки кілометрів треба від Рейну від’їхати, щоб французи німецьку розуміти перестали?» — задумався Кукутіс.

За мостом, де почалася Франція, підібрав його довговолосий хлопець на мікроавтобусі. Почувши, що старому в Париж треба, сказав німецькою, що спочатку в бік Парижа їде, а потім звертає. На тому повороті, де одна дорога на Париж ішла, а друга на південь, висадив він Кукутіса. Навколо чи то містечко, чи село. Назви вулиць — німецькі, вивіски ніби також німецькі, а ось прапорці у вікнах — французькі.

— А де тут поїсти можна? — спитав Кукутіс німецькою у бабусі з торбою на коліщатках, наповненою тільки-но купленими харчами.

— Там, — вона махнула рукою вздовж вулиці і, не зупинившись, далі свою торбу-візок потягнула.

Як перейшов Кукутіс міст із Німеччини до Франції, так відразу йому й здалося, що він на десять кілограмів схуд. А якщо схуд (нехай і в уяві), то й голод відчув. І вже зібрався було відразу ж за мостом шукати, де свій голод втамувати, але тут трапився той хлопець на мікроавтобусі, по якому навіть здалеку видно було, що якщо попросити, зупинить. Підняв Кукутіс руку і замість того, щоб десь попоїсти, далі поїхав.

Але тепер уже точно настав час щось поїсти. І поспішив мандрівник туди, куди старенька рукою махнула. Уздовж вулиці однакових двоповерхових будиночків, таких по-німецьки акуратних і чистеньких, що можна було подумати, ніби й не покидав він Німеччину, а просто з одного німецького берега Рейну на інший німецький берег перебрався.

— Was wollen sie?[68] — привітно спитав Кукутіса офіціант у кав’ярні, що нічим особливим від німецької кнайпи не відрізнялася.

— Щось французьке, тільки велике! — попросив Кукутіс, згадуючи, як одного разу, дуже давно, йому три салати на одній тарілці замість трьох тарілок салату в паризькому ресторанчику принесли.

— Шукрут? — спитав-запропонував офіціант.

Назва страви викликала довіру.

— І пива! — попросив Кукутіс.

Коли на стіл перед ним опустився великий таріль зі справжньою горою гарячої квашеної капусти, з-поміж якої визирали шматки різного м’яса — і реберця свинячі, і товста рожева сарделька, і ще щось, радість так заграла в Кукутісі, що він офіціанта вдячним поглядом обдарував.

Нахилився, понюхав гарячий кислий аромат.

— А тут точно не Німеччина? — спитав, звівши погляд на офіціанта, котрий чомусь не наважувався відійти від столу захопленого клієнта.

— Альзас, Франція, — відповів той люб’язно.

— А це хіба не німецький зауеркраут? — знову запитав старий.

Офіціант заперечно головою хитнув.

— У німців просто капуста з сосискою, — пояснив він. — А у нас, французів, зі свининою, ковбасою, яловичиною і навіть, — він узяв виделку і, розсунувши клубки біло-золотистої капусти, показав на шматочок темно-червоного м’яса, — навіть із копченим філе качки! Бачите різницю?

З кафе Кукутіс вийшов немов на десять років молодшим. Розплатився срібною шведською кроною. Сказав, що теперішнім грошам не довіряє. Мовляв, ненадійні вони. Офіціант узяв і підтакнув чи то щиро, чи щоб старому приємне зробити. Додав, що французькі франки були кращі за брюссельські євро!

Офіціант такою приємною людиною виявився, що Кукутіс не проти був би і залишитися на кілька днів у цьому містечку, щоб ще раз чи двічі зайти попоїсти і навіть про життя з офіціантом потеревенити, не тільки про їжу та гроші! Але серце-глобус кололо там, де Париж був. Кололо, нагадувало, що в Парижі комусь допомога Кукутіса потрібна. Де потрібна? Кому потрібна? Ясна річ, що литовцям. Ну а де — серце підкаже, коли він у Парижі опиниться!

Сонце немов зумисне визирнуло з-за хмар рано-вранці в неділю. Двоє угорців ще спали. Один тихо, а другий — із не дуже гучним, але якимось чавкотливим хропінням.

Клаудіюс підійшов до вікна, поглянув на море, на шматок порожнього піщаного пляжу. Подумав про те, що через кілька місяців, коли почнеться літо, можна буде вранці вибігати з цього колишнього готелю, перетвореного на дешевий гуртожиток, у плавках, спускатися до води і плавати перед тим, як їхати на роботу. А по неділях можна буде просто залишатися на пляжі та лежати під сонцем скільки душі заманеться. Сонце, звісно, тут не африканське, але йому особливо спекотного сонця і не треба. Він звик до литовського сонця — воно також таке, що навіть улітку не завжди в змозі нагріти пісок на пляжі в Паланзі.

Спустився на поверх нижче, постукав у кімнату, де жила Інґрида.

Двері відчинила Міра в рожевому спортивному костюмі, русява чешка, котра також працювала з ними в майстерні з виготовлення кліток. Майстерня чомусь називалася «фабрикою», та й не просто фабрикою, а «Royal Rabbit Cage Factory Limited». Ця назва досить точно відображала характер та амбіції Пйотра, її власника-поляка. На роботу він приїжджав на старому «мерседесі» коричневого кольору і в костюмі з краваткою. Худий, невисокий, трохи сутулий. Його коротке русяве волосся завжди блищало, немов його окропили лаком. Кінчики таких же русявих вусів були підкручені догори. Клаудіюс після першої ж зустрічі вигадав йому псевдо — Шляхтич. Під час першої зустрічі Клаудіюсу здалося, що цей (на вигляд тридцятирічний) поляк рветься щодуху, щоб допомогти їм із Інґридою. Він балакав відразу і про роботу, і про те, що жити вони будуть у розкішному колишньому готелі прямо на березі моря, в чудовому за своєю красою улюбленому місті-курорті королеви Вікторії Марґейте. Що їздити на роботу будуть автобусом. Що за житло з їхньої зарплати буде вираховуватися зовсім дрібничка. Що жодні контракти підписувати не треба — таким чином вони заощадять на податках. Ту зустріч, що відбулася в кабінеті у Пйотра, логічно було б закінчити келихом шампанського. Але Пйотр шампанського їм не запропонував, а замість цього попросив Міру, котра працювала у нього бухгалтером, показати їм «фабрику». Фабрика була розташована в двох просторих цегляних корівниках старої ферми, а кабінет Шляхтича — в маленькому будиночку поруч. Мабуть, раніше там містився офіс ферми. Там же у сусідній кімнаті сиділа Міра — білявка з тоненьким носиком і ледь помітним розсипом веснянок на носі та щоках.

У першому корівнику господарював похмурий літній румун, котрий відповідав за прийом і складування готової продукції. Там же у нього був свій робочий закуток, де він у час, вільний від складських турбот, збирав-майстрував невеликі клітки для морських свинок. Клаудіюс влився у мовчазний трудовий колектив другого корівника. Два молодих угорці — Тиберій і Ласло, та ще кремезний, років п’ятдесяти, болгарин Ґеорґій — ось і весь «пролетаріат» цієї фабрики. Але, як виявилося, Клаудіюс приїхав на зміну Ґеорґію. Останньому треба було повертатися додому за сімейними обставинами. Назад в Англію він найближчим часом не збирався. Але виїхати просто так також не міг. Шляхтич дав йому два дні на те, щоб перетворити Клаудіюса з підмайстра у майстра. Робота виявилася не складною, але стомливою та колючою. Угорці збирали дерев’яні каркаси трьох типів кліток для кроликів: подвійні на ніжках, подвійні без ніжок і двоповерхові без ніжок. Вони ж просвердлювали в дерев’яних ребрах кліток десятки дірочок, в які Клаудіюс мав встромляти пружні залізні спиці. У Ґеорґія, чию фізичну силу можна було прочитати безпосередньо на грубуватому, побитому віспою обличчі, ці спиці гнулися в пальцях, залазячи кінчиками в дерев’яні пази, як м’який дріт. Клаудіюсу вдавалося без проблем вставити тільки один кінець спиці. Щоб вставити другий, доводилося напружуватися всім тілом. «Не переживай, навчишся!» — заспокоював його Ґеорґій першого дня, коли, здавалося, всі подушечки пальців правої руки Клаудіюса були поколоті до крові.

Ґеорґій уже майже два тижні, як у себе вдома, в Болгарії. А Клаудіюс так і не призвичаївся швидко і легко «решетити» дерев’яні каркаси кліток. Він працював повільно, але, слава Богу, його ніхто не підганяв. Єдине, що трохи дратувало іноді, — одноманітність роботи: одна і та ж операція, яку доводилося повторювати тисячі разів на день: себто засунути залізну спицю з пружного дроту одним кінцем у дірочку в ребрі клітки, потім, утримуючи другий кінець пальцями, підводити його до дірочки на протилежному дерев’яному ребрі.

— Привіт, Мак Клауде! — всміхнулася Міра.

— Інґриду поклич! — попросив Клаудіюс.

— Вона в душі! — відповіла чешка і тут же обернулася всередину кімнати. — Беа, ти скоро?

— П’ять хвилин! — долинув голос Інґриди.

— Як ти її назвала? — здивувався Клаудіюс.

— Беа, Беатріс, — вона попросила її так називати, — сказала Міра і стенула плечима.

— То ти тепер Беатріс? — уїдливо запитав Клаудіюс Інґриду, коли вони вийшли прогулятися вздовж моря.

— Атож, — ніби нічого не сталося, відповіла вона. — Ти теж мене можеш так називати!

— А якщо не захочу?

— Тоді в якийсь момент я перестану відгукуватися на Ін­ґриду!

Клаудіюс вирішив змінити тему бесіди. Вони йшли у бік центру Марґейта, у бік занедбаного парку атракціонів. Там, у будиночку біля самого моря, було віконце з вивіскою «Фіш енд чіпс», із якого за якісь два з половиною фунти можна отримати паперовий пакет із гарячою смаженою картоплею і філе тріски в жирному клярі.

Сонце світило, але не гріло. Вони сиділи на сухому піску пляжу, їли пластиковими виделками картоплю та рибу і мовчали. Місто за їхніми спинами був напрочуд тихе, спало ще. Тільки море попереду, метрів за двадцять від їхніх ніг, легко шуміло, накочуючись на пісок обережною хвилею і тут же повертаючись назад.

— Тобі тут подобається? — порушив нарешті мовчанку Клаудіюс.

— Авжеж. Не так, як там, але також непогано. Більше руху, більше людей, велике місто...

— У якому, — продовжив Клаудіюс, — половина вітрин магазинів на центральній вулиці заліплена навхрест смужками паперу. Як у фільмах про війну!

— А тобі що, тут не подобається? — Інґрида грайливо штовхнула його плечем. Немов хотіла підбадьорити.

— Пальці болять, а загалом нічого, — миролюбно відповів той.

— Пальчики твої загрубіють і більше хворіти не будуть. Підемо пограємо в «Crazy golf»?[69]

Підняті над морем пагорби Кліфтонвіля залишилися позаду. Вони пройшлися кілька кілометрів у бік Вестбрук Бей, а потім, награвшись у «шалений гольф», сіли в автобус і, купивши одноденні проїзні, вирушили спочатку провідати «Морріс Майнор Тревелер», залишений на парковці навпроти супермаркету «Моррісонс» у містечку Герн Бей.

«Морріс Майнор» стояв на своєму місці, вкритий пилом, приліпленим до вікон минулими дощами.

— Який він брудний! — зітхнув Клаудіюс.

Вони стояли метрів за двадцять від машини, немов боялися підійти ближче.

— Знаєш, треба його помити, — кивнула Інґрида. — Щоб не виглядав, як покинутий!

«Морріс Майнор» стояв між чистеньким темно-синім «ленд-ровером» і таким же чистеньким бордовим «ягуаром» і через це сусідство виглядав ще бруднішим, ніж був насправді.

— Я щось зараз придумаю! Зачекай тут! — рішуче сказав Клаудіюс і вирушив спортивним кроком через дорогу в супермаркет.

Вийшов звідти з новеньким пластиковим відром, щіткою для миття машин і п’ятилітровим балоном із мінеральною водою. Вилив воду у відро, додав туди вміст маленької пляшечки з гелем для душу й узявся за справу. Літня пара в’єтнамців, що з’явилася в цей момент біля «ленд-ровера» з візком, повним покупок, зупинилася на мить, помітивши Клаудіюса, котрий мив машину, що стояла поруч із їхнім джипом. Вони перезирнулися і тут же, ніби нічого не трапилося, завантажили покупки в «ленд-ровер» і поїхали.

— Ну як? — спитав Клаудіюс, закінчивши роботу.

— Це інша справа! — дівчина всміхнулася і кивнула на відро в його руці. — А що ти з цим добром робити будеш?

— В хазяйстві знадобиться. Куди поїдемо?

— Давай у Кентербері! — запропонувала Інґрида.

— Гайда! Як гадаєш, мене в собор із відром пустять?

Інґріда вдала, що задумалася.

— Там на вході малюночками позначено, — заговорила вона, — що не можна заходити в шортах, заїжджати на роликах і балакати всередині по мобілці. А про відра там нічого немає!

— Тоді вони сьогодні до вечора повісять ще один малюночок — перекресленого червоною лінією чоловічка з відром у руці!

Автобус прийшов точно за розкладом — хвилина в хвилину. Клаудіюс та Інґрида виявилися в ньому єдиними пасажирами. Мабуть, тому негр-водій, котрий впустив їх через передні двері, так заусміхався і тут же виголосив класичну англійську фразу, яку Клаудіюс пам’ятав ще зі школи:

— Is not the weather wonderful today?[70]

— Yes, it is![71] — дуетом відповіли Клаудіюс та Інґрида на ходу і обоє, не змовляючись, зареготали.

О четвертій годині дня на розі рю де Севр навпроти арочного входу в госпіталь «Нектар» зупинився сріблястий «пежо». Жінка-водій — худа шатенка років сорока, одягнена по-спортивному в білий лижний комбінезон із червоними лампасами, ввімкнула аварійку та зазирнула в кав’ярню.

— Андрес? — сказала вона голосно, оглядаючи відвідувачів і чекаючи, що один із них відреагує на її поклик.

— Андрюс! — поправив Андрюс, котрий сидів на своєму звичному місці, але цього разу разом із Барборою.

— Ви сідайте попереду, — вказала вона на місце поруч із собою, потім обернулася до Барбори. — А ви поруч із Філіпом!

Хлопчик сидів позаду. Він привітався й, обернувшись до Барбори, хоч і не бачачи її, попросив пристебнутися.

Дівчина закашлялася.

Мама Філіпа, вже звернувши з рю де Севр на рю де генерал Бертран, кинула запитальний погляд на пасажирку, котра сиділа поруч із сином. Але швидко оглянула його з внутрішньосалонного дзеркальця заднього виду на дорогу і загальмувала перед перехрестям.

— Мене звати Сюзанн, — сказала вона англійською.

— Мою дружину звуть Барбі, а мене правильно — Андрюс! — Юнак подивився на гарний правильний профіль мами Філіпа. І подумав, що в цьому профілі мало жіночності, мало м’якості та привабливості.

— Барбі, — промовила вголос, швидше за все, для себе, для запам’ятовування, Сюзанн. — І Андрюс. Андрюс... Цікаве ім’я. До нас заїжджав улітку один угорець, Андраш... Угорці якось пов’язані з литовцями?

Андрюс спіймав на собі її миттєвий погляд і вловив у ньому щиру цікавість. «Все ж таки вона намагається бути привітною, — подумав хлопець. — А як би я почувався на її місці, везучи до себе додому незнайомих і занадто дорослих друзів свого малолітнього сліпого сина?»

— Ні, угорці якось пов’язані з естонцями та фінами, це також біля нас, біля Литви.

Сюзанн закивала, не відволікаючись від дороги.

Барбора знову закашлялась. І знову вже більш схвильований і серйозний погляд мами Філіпа упіймав обличчя пасажирки у внутрішньосалонному дзеркальці.

— У вас не грип? — спитала Сюзанн.

— Ні, що ви! — поспішив відповісти за Барбору Андрюс. — Ми зараз живемо на яхті наших друзів на каналі Бастилії. Там дуже вогко. Тільки вчора ввечері поставили обігрівач.

— На яхті? — Занепокоєння в голосі Сюзанн змінилося цікавістю. — На яхті добре влітку жити. А якщо взимку, то біля Марселя або в Кот д’Азюр.

— Ми там тимчасово, — продовжив Андрюс. — Поки нову квартиру не знайдемо. Ми жили в Бельвілі, але поїхали.

— Як ви там могли жити? — здивувалася мама Філіпа. — Там же майже немає французів! Одні китайці й араби!

— У нас три китайці в школі, — долучився до розмови підліток. — Хороші хлопці! Один після школи збирається вести прогноз погоди на телебаченні.

— Я не кажу, що вони погані, — Сюзанн всміхнулася. — Я кажу, що вони — не французи, і живучи поруч із ними, не відчуєш і не збагнеш Франції! Вони ж усюди свій світ створюють, вивіски у них китайською. Та й хто твого приятеля-однокласника на телебачення візьме? Це він казочки розповідає!

— До нас приходили з телебачення, — знову озвався Філіп. — Розповідали про роботу для тих, хто погано бачить або не бачить взагалі. Там багато роботи! І у них є один такий диктор у ранковому ефірі!

— Ну й слава Богу, — Сюзанн зітхнула. — А ви по Франції вже їздили? — на мить жінка обернулася до Андрюса.

— Ні, ми тільки Париж знаємо.

— Тоді вам у нас сподобається. У нас справжня Франція, без дешевих пасток для туристів!

У міру віддалення від центру Париж повільно нижчав поверхами. Останніми залишилися позаду двоповерхові передмістя, і нарешті сріблястий «пежо» влився в автомагістраль А-6 і полинув її течією в напрямку півдня. Після п’ятихвилинної тиші, що змінила необов’язкові, немов пробні розмови пасажирів і водійки машини, Сюзанн ввімкнула радіо. Не дуже гучно, але достатньо для того, щоб трохи відтіснити від вух ревіння машин, що їх обганяли.

Небо опускалося на землю, наближаючи вечір. Повз них миготіли покажчики, які попереджали про чергову нагоду покинути автомагістраль та опинитися на нормальній дорозі і в’їхати або в Іврі, або в Мелен, або ще в якийсь французький не-Париж, де все інакше, і де прості французи просто живуть і працюють. Правда, фантазії Андрюса забракло, щоб оживити незнайомі і нічого не промовляючі йому назви містечок і населених пунктів, повз які вони їхали, і наповнити їх зрозумілою та кольоровою картинкою життя. Але нічого страшного. Адже і назва місця, куди він їде, йому також не знайома. Ось приїде і дізнається, куди приїхав. Усе побачить, все втямить, і мабуть, одразу побачить і відчує різницю між Парижем і Францією...

Думки, неголосна музика, що переривалася приємним голосом радіоведучої, рівність дороги і плавність руху машини — все це занурило Андрюса в дрімоту, з якої він випірнув тільки тому, що машина з’їхала з магістралі та повернула ліворуч. Він ще не розплющив очей, а вже збагнув, що їхати залишилося недовго.

Машина фарами ковзала стовбурами дерев. Обабіч від дороги ріс ліс. Попереду — суцільна темрява, як і позаду. І жодних машин — ні попутних, ні зустрічних.

Сюзанн раптом пригальмувала і, залишивши дорогу, з’їхала праворуч, на ще вужчу смужку асфальту. Попереду в світлі фар заблищали ворота. Від воріт в обидва боки — кований металевий паркан.

Мама Філіпа спрямувала пульт-брелок уперед, на лобове скло, і ворота почали повільно роз’їжджатися. Машина знову рушила і за хвильку зупинилася на парковці між двома тьмяно освітленими будиночками. У вікнах лівого світилося. Другий будиночок, трохи менший за перший, ознак внутрішнього життя не подавав.

— Ласкаво просимо в Бурґундію! А тепер миємо руки і за стіл! — скомандувала Сюзанн, зачинивши за собою дверцята машини.

Філіп, вилізши назовні, розкрутив свою телескопічну паличку. Зробив два кроки до порога сходів і, торкнувшись першої сходинки, підняв ціпок і вже без його допомоги піднявся до дверей. Його музикальні пальці точно зачепили важку мідну ручку, потягнули її на себе. Слідом за ним зайшли в будинок Андрюс та Барбора.

Сюзанн насамперед відвела їх на другий поверх у гостьову спальню. Попросила спуститися хвилин за десять.

Спальня приголомшила молоду пару мисливськими трофеями на темних стінах, що виглядали трохи зловісно тільки в напівтемряві. А коли засвітилася під стелею люстра, зроблена під старовину, дві кабанячі голови з іклами, голова вовка та голова косулі, до яких можна було легко дотягнутися руками, здалися Андрюсові зробленими з пап’є-маше.

Барбора зайшлася кашлем.

— Я попрошу у них чаю з медом, — пообіцяв Андрюс.

У непропорційно великому для цієї їдальні каміні потріскували дрова. Довгий дерев’яний стіл із грубо збитою, але старанно вкритою темним лаком стільницею, сервірований був багато, але по-селянськи. Важкі келихи з товстого скла вдало пасували до глиняних коричневих тарілок. Глечик із такої ж глини стояв по центру. У повітрі витав кислуватий запах вина і до нього домішувався, немов долинаючи звідкілясь неподалік, аромат запеченого м’яса.

З арки праворуч від каміна з’явився кругловидий чоловік у кухарському фартусі поверх джинсів і картатій синьо-зеленій сорочці.

— Bonsoir, bonsoir![72] — він усміхався на ходу. Опустив керамічний таріль зі шматком м’яса, перетягнутим товстою ниткою, на дерев’яну підставку. Зняв товсті кухонні рукавички-прихватки і простягнув долоню Андрюсові.

— Charles, père de Philippe![73]

Андрюс репрезентував себе і Барбору англійською, і Шарль, тато Філіпа, також перейшов на англійську.

— А як ви познайомилися з Філіпом? — спитав він.

Андрюс коротко розповів Шарлю, як його побили на рю де Севр, і як Філіп змусив перехожих викликати лікаря зі шпиталю навпроти. Поки розповідав, подумав, що батько Філіпа не міг не знати цю історію. Адже вони з Сюзанн, мабуть, розпитували сина про гостей, котрих Філіп вирішив покликати до себе додому на вікенд. Інакше просто не могло бути! Але, певна річ, батько хотів почути цю історію ще раз.

Над м’ясом здіймалася ароматна пара із запахом розмарину. Запах м’яса викликав у Андрюса відчуття голоду.

— Ви не вегетаріанка? — поцікавився у Барбі татко Філіпа.

— Ні, що ви! У нас дуже люблять м’ясо! — якось дивно відповіла вона, немов продовжуючи раніше почату розмову.

— У вас? — перепитав Шарль.

— У Литві! У нас дуже люблять м’ясо і картоплю.

— У нас також, — Шарль кивнув і окинув поглядом сервірований стіл.

У кімнату увійшли Сюзанн та Філіп.

Вечеря здалася Андрюсові нескінченною і навіть коли, здавалося, вже ніхто нічого більше не міг їсти, Шарль продовжував наповнювати вином із глечика товстостінні важкі келихи із зеленкуватого скла та розпитував Філіпа про життя й навчання в Парижі, а Андрюса — про полювання на диких тварин у Литві, про риболовлю і про рівень злочинності. Жінок, які сиділи за столом, він не те щоб не помічав, але запитаннями та розмовами не набридав. Хоча коли розповідав щось сам — також про полювання, про сусіда-винороба, у якого купує вино, — то очі його раз по раз зупинялися на Барборі, що вже кілька разів позіхнула і кілька разів встигла зупинити, запивши вином чи водою свій кашель.

— Ну, як вам кабан? — з гордістю спитав Шарль гостей, коли вони, нарешті, вже піднялися з-за важкого дерев’яного столу. — Це, звісно, не я. Приятель підстрелив! Але я приготував! Люблю куховарити!

Похваливши м’ясо цілком щиро і справедливо, Андрюс і Барбора піднялися сходами вгору.

— Відсипайтесь! Сніданок о десятій тридцять! Bon nuit![74] — долетів до них знизу голос Сюзанн.

На масивному старовинному ліжку, що стояло на вирізаних із дерева ведмежих лапах, вони заснули як убиті.

Андрюс прокинувся першим. Прокинувся і лежав, затамувавши подих і намагаючись почути крізь щільну завісу ранкової тиші хоч якісь ознаки життя в будинку. Не почув.

Суботній сніданок остаточно переконав Андрюса, що Париж і Франція живуть по-різному. А снідають особливо по-різному. На столі, над яким у повітрі ще витав аромат запеченого з розмарином окосту кабана, великий чайник сусідив із кавником, а по центру тішив око круглий лимонний торт.

— У нас сьогодні важливі клієнти, — повідомила Сюзанн, знову одягнена в спортивний костюмчик, але цього разу не лижний, а для бігу. — Але Філіп вами займеться! Правда ж, Філіпе?

Хлопчик, який сидів трохи задумавшись, безпомилково повернувся до матері і кивнув.

— Авжеж! У нас сьогодні полювання! Ти ж нам Ашку даси? — спитав він.

— Природно. Тільки не особливо захоплюйся! І повертайтеся завидна! Я приготую вам із собою канапки. Зустрінемося за вечерею. — Слово «вечеря» вона вимовила так багатозначно, немов воно мало писатися не просто з великої літери, а тільки великими літерами.

— Так, — бадьоро скомандував гостям Шарль, підіймаючись з-за столу. — Тепер збирайтеся з духом, і підемо озброюва­тися!

В однакових зелених ґумових чоботях, в однакових жорстких рукавицях, з одним маленьким, майже іграшковим кошиком і двома садовими совочками в руках Андрюс і Барбора вийшли у двір, подивилися одне на одного і мало не зареготали. Із головного будинку почувся гавкіт собак і голос Шарля, який промовляв уже французькою. Йому, перекрикуючи собачий гавкіт, відповідав Філіп. Андрюс, а за ним і Барбора пішли на голоси.

Шарль і Філіп стояли перед відчиненою хвірткою в собачий вольєр. Там, за парканчиком із металевої сітки, стояли — кожна в своєму відсіку — чотири собачих буди. Чотири собаки — два тер’єри, ретривер і німецька вівчарка — напружено дивилися на господаря і його сина. Вони немов знали, що зараз удача чекає тільки одну з них. І поводилися нетерпляче. А Шарль, одягнений у зелену мисливську куртку і на противагу цій куртці взутий у майже домашні мокасини, навіть не дивився в їхній бік.

— Ашко, Ашко! — покликав Філіп, стоячи перед хвірткою.

Вівчарка тут же підскочила і загавкала.

Шарль випустив Ашку, яка, хоч і вистрибнула зі свого відсіку вольєра кулею, але тут же зупинилася і присіла перед батьком хлопчика, віддано і вичікувально зиркаючи на нього.

Господар пристебнув до її нашийника витяжний повідець.

— Тримай, — простягнув напівкруглу ручку-рулетку повідця Філіпу. — Канапки і воду не забув?

Філіп торкнувся рукою наплічника на спині.

— Ну все, вдалого полювання! — побажав їм Шарль.

Філіп нахилився до вівчарки, що вже збагнула, хто сьогодні старший, і погладив її жорстку вовну.

— Vas, vas Achka, en avant![75] — скомандував він собаці.

Тварина різко піднялася і кинулася до стежки, що вела далі, від будинку. Витягла з ручки-рулетки метри зо три повідця, спинилася на мить, озирнулася і знову нетерпляче потягнула за собою повідець.

Філіп упевнено і швидко, до того ж без звичного телескопічного ціпка в руці, крокував за Ашкою. Андрюс і Барбора з кошиком у руці — за ним. Стежка вивела їх до хвіртки в кованому паркані та потягла далі в ліс, в якому могутні старі дуби перемежовувалися ліщиною і молодими буками та грабами. Вогкуватий, але теплий зустрічний вітерець дмухав у дитяче обличчя і немов пропонував їм провести дегустацію лісових запахів. Пахло в лісі вільгістю та вапном, вогкою дубовою корою. Андрюсові навіть здалося, що вітер розносив лісом і запах хвої, хоча жодної сосни або ялинки навколо себе не бачив.

Хвилин через п’ятнадцять Філіп зупинився.

— Achka, ici! — cкомандував він собаці, і та підбігла до хлопчика, вичікувально споглядаючи на нього.

— Piste![76] — пролунала наступна команда.

І вівчарка підняла морду, нібито принюхуючись. А може, вона й справді принюхувалася, адже майже відразу потягнула повідець у бік від стежки і повела їх куди жвавішим кроком за собою.

Андрюс, котрий намагався не відставати від Філіпа, не переставав дивуватися, як легко і швидко рухається сліпий хлопчик, тримаючись лише за повідець вівчарки. І йде ж уже не по рівній стежці, а по траві й опалому листю!

Увагу Андрюса відвернула білка, що пробігла по галявинці між двома деревами та швидко видерлася на стовбур бука. Від цієї білки повіяло чимось таким рідним і далеким!

— Ти бачила? — він обернувся до Барбори, показуючи на дерево, по якому щойно втекла вгору вертка руда тваринка.

— Ні, — відповіла Барбі, виринувши зі своїх думок.

— Тут як у Литві! Такий же ліс, — Андрюс ще раз озирнувся на могутні дерева, що росли на величезній відстані одне від одного.

— Ні, — Барбі похитала головою незгідливо. Але і всміхнулася відразу: — Ти просто сумуєш за домівкою!

— А ти — ні?

— Я? Я не сумую за минулим, я думаю про майбутнє!

Андрюс завважив, що вони метрів на двадцять відстали від Філіпа. Прискорив ходу і побачив, що Ашка дужче, ніж раніше, натягнула повідець і, здавалося, ледве стримувала себе, щоб не рвонути щодуху вперед. Філіп також крокував швидше, але йшов, трохи нахилившись уперед і не так упевнено, як хвилину тому.

Злякавшись, що хлопчик впаде, Андрюс підбіг.

— Я тут, я поруч! — сказав Філіпу.

— Ашка — молодець! — похвалив собаку хлопчик, не обертаючись на голос Андрюса.

А вівчарка тим часом ще раз рвонула, витягнувши повідець на всю довжину, і різко зупинилася за метр від дуба, тицьнувши ніс у м’яку, виткану з опалого листя та жолудів «ковдру» землі.

Філіп, швидким кроком дійшовши до собаки і торкнувшись до її загривка вільною рукою, опустився на коліна і, упершись у землю п’ястуком із затиснутою в ньому ручкою-рулеткою повідця, нахилився і, здавалося, також носом торкнувся вогкого опалого дубового листя. Озирнувся назад.

— Ідіть сюди! — гукнув. — Понюхайте!

Андрюс, який сів навпочіпки, з дивним почуттям спостерігав за схожою поведінкою хлопчика та собаки. Філіп повторював:

— Bon garcon, bon garcon![77]

Він відсунув Ашку, що корилася хлопчині неохоче, і став руками розгрібати ямку в листі, зроблену носом вівчарки. Оголивши шмат землі, Філіп ще раз нахилився і принюхався.

— О! Тепер добре чутно! — сказав він.

— Гарно пахне? Чують же звуки, а не запахи! — Андрюс спробував виправити англійську Філіпа.

— Ні, чути! — вперто повторив Філіп. — Звуки чують вухами, а запахи — носом!

Андрюс також нахилився і принюхався. Дивний солодкуватий запах справді дав про себе знати і змусив його зосередитися в пошуках слів для його опису.

— Принюхайся, — попросив він Барбору. — Мені це щось нагадує, але не згадаю — що!

— У мене ж нежить, — тихо мовила вона. — Я нічого не відчую!

— Ну спробуй! — ще раз попросив Андрюс.

Барбі неохоче вперлася джинсовими колінами в м’який земляний покрив, обережно нахилилася.

— Справді, — здивувалася вона. — Цікавий запах!

— Вночі він набагато сильніший, — долучився до розмови Філіп.

— Невже? — не повірив Андрюс. — А ти що, ходив збирати трюфелі вночі?

— Ходив! — підтвердив хлопчик. — Уночі цікавіше.

— Даруй, але ж для тебе і зараз ніч, — вирвалося у Андрюса. — Не хочу тебе образити, звісно! — додав він, уже шкодуючи про сказане.

— Я не ображаюся, — Філіп стенув плечима. — Для тебе ніч — коли темно. А для мене — ні! Вночі темрява — не головне. Головне — тиша і зовсім інші звуки. Інші звуки й інші запахи. Половина денних лісових запахів уночі зникає. А запах трюфеля — ні. Він залишається і навіть стає сильнішим!

Філіп ще раз нахилився до очищеного шматка землі.

— Потримай, — простягнув він ручку-рулетку Барборі.

А сам узявся тонкими пальцями розгрібати верхній шар ґрунту. Ямка під його руками поглибилася швидко, сантиметрів на десять, і тут він зупинився і знову обернувся.

— Хто з вас хоче його витягти? — спитав підліток.

— Барбора, — відповів Андрюс.

— Лівою рукою намацуєте, а правою, лопаткою, підважуєте! — підказав Філіп.

Барбора зняла з лівої руки рукавичку. З острахом засунула долоню в ямку, пальці торкнулися прохолодної, незвично м’якої землі. Торкнулися і посунулись углиб на кілька сантиметрів, наткнувшись на щось круглясте та шорстке.

— Це він? — Барбора з подивом розглядала витягнутий зі землі округлий живий камінчик.

— Він, — кивнув Філіп, трохи нахилившись уперед. — Понюхайте самі!

Запах витягнутого із землі трюфеля виявився настільки сильним, що Андрюсові навіть не знадобилося нахилятися над долонею Барбори.

— О, мені подобається! Мені цей запах подобається! — вона піднесла гриб до обличчя і мало не торкнулася його кінчиком носа. Її обличчя виказувало подив і щастя, а очі світилися радістю.

«От би вона завжди такою була!» — подумав Андрюс.

Перший знайдений трюфель запалив не лише Барбору енергією азарту. Філіп також пожвавився. Попросив потримати трюфель. Ніжно покрутив його в пальцях. Потім повернув Барборі. Ашка вже розривала листяний покрив землі метрів за два від них.

— Вони завжди сімейкою ростуть, — пояснив Філіп. — Ще штучки три-чотири можемо тут знайти!

З чотирма невеликими чорними трюфелями в кошику вони влаштували собі пікнік і з’їли по бутерброду з качиним паштетом. Після цього вівчарка знову отримала від господаря команду «Шукати!» і повела їх далі лісом. Андрюс поглядав на небо, намагаючись вгадати, як довго ще буде в лісі світло. Якийсь великий птах шугнув над головою крильми, але Андрюс так і не зміг відшукати його поглядом. Крони дерев над головами були густими та широкими.

Ашка йшла спокійно, час від часу зупиняючись і підіймаючи морду — принюхувалася. Десь хвилин через сорок вона знову пожвавилася і змусила всіх трьох мисливців за трюфелями прискорити крок. І знову Ашка розгребла носом листя, а потім неохоче поступилася місцем Філіпу, котрий обережно розгріб листя та жолуді, очищаючи від них вказане Ашкою місце. Честь витягнути із землі наступний трюфель випала Андрюсові, і він пережив справжнє захоплення, нюхаючи запах їстівного гриба. У якийсь момент йому здалося, що його радісне збудження мало чим відрізняється від поведінки вівчарки Ашки в момент, коли та відчула той самий запах.

— Це перигорські трюфелі, — розповідав Філіп на ходу, коли вони, знайшовши під тим же дубом ще три маленьких грибочки, продовжили свій шлях. — У нас тут раніше тільки білі росли. Вони і ростуть десь, але у них запах слабший. А чорні мої батьки посадили років із десять тому.

— Як посадили? — зацікавилася Барбора.

— Ну, вони тут не росли, — пояснив хлопчик. — Вони в Перигорі, на півдні ростуть. А батьки поїхали туди машиною й привезли кілька мішків землі з-під різних дубів, разом із жолудями і листям. І підсипали тут, у нашому лісі. У чорних перигорських трюфелів і запах сильніший, і смак! І вони нас годують!

— Ви їх щодня їсте? — знову поцікавилася Барбора.

— Ні, не щодня. Ми ж їх продаємо! І туристів багато приїжджає, беруть напрокат наших собак і шукають трюфелі!

— Клас! — вигукнула Барбора. — Оце бізнес! Смачний бізнес!

— Дуже смачний, — погодився Філіп. — Сьогодні на вечері спробуєте!

Прогулянка від другого «трюфельного» дуба до третього зайняла не менше години. І коли маленький, майже іграшковий кошик наповнився вже дюжиною грибів, Андрюс зауважив, що повітря стало втрачати свою прозорість. Наближався вечір.

— А ми далеко від твого дому? — спитав він хлопчика.

— Мабуть, кілометрів три-чотири. Ашка зазвичай всіх по колу водить! — пояснив Філіп. — А що, вже темніє?

Він машинально задер голову, одночасно дістаючи з кишені куртки мобільник. Запитав щось у трубку французькою, й у відповідь всі почули чіткий механічний жіночий голос.

— За чверть п’ята, — витлумачив Філіп англійською і знову спитав щось по телефону.

Витягнув руку із затиснутим у ній телефоном уперед і став повільно повертатися праворуч.

— Cette orientation est correcte[78], — повідомив той же механічний голос.

— Au pied![79] — скомандував хлопчик собаці, і вона тут же сіла поруч.

Рука Філіпа торкнулася зашийка вівчарки.

— Nous rentron a la maison![80] — сказав він собаці. — Vas, en avant![81]

Ашка, здавалося, не відразу збагнула, що полювання на трюфелі завершилося. Вона продовжувала принюхуватися, але Філіп чітко тримав напрямок, вказаний мобільним телефоном, і, врешті-решт, Ашка перестала крутити головою і задирати морду, і сама вже вела їх у потрібному напрямку, немов перемкнувшись із запаху грибів на запах будинку.

Через півгодини, коли вони вже вийшли на стежку, в Андрюса в кишені куртки задзеленчав мобільник.

— Не можу додзвонитися до Барбори, а мені треба з нею побалакати! — долинув схвильований голос Інґриди.

— Це тебе! — Андрюс простягнув телефон своїй подрузі.

— Ні, у мене тепер інший номер! — пролунала за спиною Андрюса рідна литовська мова. — Ми в гостях, тут приголомшливо! Замок на одну сім’ю. У Бурґундії. Все старовинне! Оце ходили весь день збирати трюфелі зі спеціально навченою собакою. Запах у них — запаморочливий! Знайшли більше десятка. Увечері будемо їсти! Тут господар так смачно готує!

Барбі захлинаючись ділилася своїм захопленням з Інґридою, Андрюс ішов попереду та прислухався. Йому стало водночас і радісно, і тривожно. Радісно від тривалого захопленого стану Барбі, а тривожно від розуміння, що післязавтра вони знову опиняться в Парижі, і вона знову його запитає: «Ти щось придумав?» І що він їй відповість? Може, треба цієї ночі не спати, а щось вигадувати? Знаходити хоча б подумки варіанти подальшого паризького життя! Ось би він знав французьку, було б набагато легше! Чому він про це раніше, в Литві, не потурбувався? Бо думав, що в Європі досить англійської?

Тривога стала витісняти радість і Андрюс зупинив свої думки. Швидко й рішуче. Просто поставив крапку наприкінці останньої: «До понеділка я обов’язково щось придумаю!» І все.

— Візьми! — Барбі повернула Андрюсові телефон.

— Що вона розповіла? — поцікавився Андрюс. — Як там у них?

— Нічого. Тільки слухала.

— Але ж вона сказала, що їй треба з тобою про щось побалакати?

— Ні, — повторила Барбора. — Вона послухала, а потім сказала, що їй треба кудись іти, і попрощалася.

— Ви мало не спізнилися! — зустрів їх у будинку Шарль.

Зав’язаний на ньому фартух ніби пояснював, куди мало не спізнилися Андрюс, Барбора і Філіп, які повернулися з лісу.

— Так, це я беру в роботу! — він забрав у Барбори кошик із чорними трюфелями. — А ви хутко перевдягайтеся, мийте руки і до столу!

Цього вечора останньою до вечері вийшла Сюзанн, але вийшла ошатна і дуже задоволена. Андрюс, який бачив її тільки в двох різних спортивних костюмах, спочатку було подумав, що перед ним якась інша жінка, тільки трохи схожа на матір Філіпа, може, її сестра? Елегантна темно-синя сукня з візерунком перламутрової барви, з неглибоким декольте. Бурштиновий кулончик у золотій оправі на золотому ланцюжку. Сукня вміло приховувала спортивність фігури Сюзанни і робила її більш жіночною та привабливою. Чи то класична, чи старомодна її зачіска, що відкрила мочки вушок, прикрашених бурштиновими кульчиками, трошки змінила овал обличчя, що також привернуло увагу Андрюса.

— Щось негаразд? — насторожено спитала Сюзанн у гостя, впіймавши на собі його трохи здивований погляд.

— Я вас не впізнав! — зізнався Андрюс. — У вас сьогодні день народження?

— Ні, що ви! — вона всміхнулася. — Просто вдалий день! Зараз для туристів не сезон, тому не в кожні вихідні можна заробити! А сьогодні і туристи, і один клієнт із Діжона відразу півкілограма трюфелів купив! — вона знову засяяла посмішкою. — Оптом, для місцевих ресторанів. Тисяча євро на дорозі не валяються! Вони ростуть під нашими дубами та буками. Ну ви тепер уже й самі знаєте, де їх треба шукати!

У величезній пащеці старовинного каміна потріскували ­дрова.

На столі замість глечика з вином стояла і «дихала» вже відкоркована пляшка. Але келихи праворуч від керамічних мисок стояли ті ж самі — важкі, з товстого зеленого скла.

З боку арки праворуч від каміна, через яку Шарль минулого вечора вносив запечений з розмарином окіст кабана, почулися кроки.

— Так, — Шарль, який з’явився звідти, багатозначно обвів поглядом присутніх. — Насамперед розкладемо феттучіні, а потім...

З керамічного баняка Шарль витягав спеціальною рогатою ложкою клубки сплетених смужок італійської пасти й накладав у миски. Над столом стала здійматися пара. Андрюс нахилився вперед, намагаючись вловити запах.

А Шарль відніс порожній баняк назад у кухню і повернувся з тарілочкою, на якій лежали чотири трюфелі, заманливо виблискуючи своєю чорною зернистою поверхнею. Вони здалися Андрюсові схожими на метеорити. Принаймні саме такими він завжди уявляв собі кам’яних «космічних прибульців».

У правій руці Шарля з’явився гострий ніж із коротким лезом. Він очистив один гриб від чорної шкірки. Потім витягнув слайсер для трюфелів. Узяв у руку очищений трюфель і, піднявши слайсер над мискою Сюзанни, провів по ньому грибочком кілька разів. Найтонші «пелюстки» трюфеля падали на феттучіні. І кожному трюфельному листочку Шарль навздогін ці досить голосно і мелодійно шепотів окреме слово:

— Vingt, trente, quarante![82]

За хвилину його руки зависли над мискою Барбори, й Андрюс знову почув: «Vingt, trente, quarante!»

Наступним щасливчиком, що отримав на гарячу пасту купку найтонших трюфельних «пелюсток», став Філіп. Він пожвавішав, пальці сильніше стиснули ручку виделки.

Трюфельні «листочки», що впали на феттучіні Андрюса, абсолютно нічим не нагадували гриби. Навпаки, візерунком свого перетину вони були схожі на буженину, тільки-но витягнуту з духовки. Гаряча паста своїм теплом відразу виштовхнула з трюфеля нову хвилю аромату.

— До благородної їжі — благородне вино, — заявив Шарль, узявши в руки відкорковану пляшку, що вже «надихалася».

— Це — найкращий вікенд у моєму житті! — з удячністю прошепотіла Барбора вже під ковдрою, притулившись до Андрюса.

— Не дай боже, щоб це був найкращий! — жартома прошепотів Андрюс. — Будуть і кращі! Я тобі обіцяю!

Вони швидко зігрілися під пуховою ковдрою. Тільки п’яти ще якийсь час зберігали холод кахляної підлоги ванної кімнати.

— Знаєш, — продовжила Барбі, тільки тепер вона шепотіла прямо в вухо Андрюса. — У слові «трюфель» більше запаху, ніж у справжньому трюфелі!

— У тебе ж нежить! — Андрюс усміхнувся.

— Жартую! Насправді нежить минувся! І я сьогодні жодного разу не кашляла! Це все гриби! Отже, трюфель — ліки від нежиті, і відтепер я інші ліки не приймаю! Тямиш?

Їхні вуста й очі опинилися навпроти.

— Я тебе кохаю і вийду за тебе заміж! — прошепотіла Барбі, й Андрюс навіть у темряві помітив щасливу посмішку в її очах.

— До народження малюка чи після? — спитав він.

— Звісно, після! — дівчина продовжувала всміхатися. — А то ще подумають, що ти одружився через вагітність!

Андрюс ще ніколи не засинав таким щасливим, як цієї ночі. Він засинав не через втому чи темряву, а через щастя, що переповнювало його почуттями та фантазією, що забрала його мрії в сон, у вигадку, в нереальний світ, наповнений нереальним солодким щебетом птаства, якого не існує в звичайному житті, наповнений нереальними чудовими запахами, серед яких тільки один справжній, що із землі пробився і зайняв своє майже центральне місце — запах трюфеля.

А Барбора заснула раніше. Від солодкої втоми, від надлишку радісних почуттів. Засинаючи, вона, здається, збиралася прошепотіти Андрюсові ще кілька слів, але тут повіки її склепилися. І тільки посмішка, що залишилася на вустах, підказувала Андрюсові, що саме Барбора хотіла йому сказати.

Хутір Пієнаґаліс недовго відпочивав від будівельного гамору. Робітники, котрі збудували всередині комори салон «собачої краси», як його для себе назвала Рената, поїхали задоволеними. Вони вже в машині, дорогою на автовокзал, витягали зароблені долари і лічили їх, хрустячи купюрами і відволікаючи водія від дороги. Врешті вона вирішила, що Вітас був занадто щедрим із ними: менше б заплатив, менше б вони хрустіли «зеленню». Повернувшись додому, Рената тільки було зібралася відпочити, як Вітас покликав її до комп’ютера, щоб похвалитися веб-сторінкою, створеною «крутими айтішниками» в Каунасі — також його друзями.

При першому ж погляді на монітор у Ренати похололо на ­серці.

— Навіщо ти вказав нашу адресу? — спитала вона тремтячим голосом. — Прибери її звідти!

Дівчина ще ніколи не бачила Вітаса таким ошелешеним. Навіть злякалася. Але заціпеніння на його обличчі змінилося спочатку тремтінням губ, а потім він розсміявся, спочатку тихо, а потім голосніше — просто вибухнув реготом, немов намагався весь сміх із себе витрусити.

— Ти чого? — Рената образилася, в її очах заблищали сльози.

— Ну що із тобою робити? — він розвів руками. — Може, в університет підеш? Повчишся?

— Я не дурепа! — вперто сказала Рената. — Я все про сучасну музику знаю, про моду! Ну й що з того, що ні музика, ні мода мене не хвилюють?!

— Та я не про це, — Вітас уже перестав реготати і тепер дивився на Ренату з жалем. — Зрозумій, якщо у нас фірма і вона надає послуги, то, щоб заробити, нам потрібні клієнти! А вони мають знати, куди приїжджати за послугами! Я не можу віртуально фарбувати котів і собак по інтернету!

Рената змусила себе заспокоїтися. Звернула погляд на монітор, на яскраву веб-сторінку, згори оздоблену семибарвною веселкою.

— Дай ще раз гляну! — попросила вона.

Присунула крісло, сіла.

— «Рожевий слон»? — прочитала вона найбільші літери на сторінці.

— Ну, так, — Вітас кивнув. — Ми тепер — «Рожевий слон» із Пієнаґаліса.

— А чому рожевий?

— Ну, є таке поняття! Типу — нездійсненна мрія. А ми її зробимо здійсненною!

Як дівчину, котра працювала продавщицею в магазині, Ренату відразу зацікавило слово «розцінки» і вона навела на нього курсор, клікнула.

— Хом’як, біла мишка — десять літів, — читала вона вголос. — Сіра мишка, білий щур, морська свинка — п’ятнадцять літів, кішка — сорок літів, собака — короткошерста — п’ятдесят літів, довгошерста — шістдесят. Екзотичні тварини — від сімдесяти.

— Ну як? — У голосі Вітаса вчувалося нетерпіння, він явно хотів почути її думку.

— А чому хом’яків так дешево? — спитала Рената цілком серйозно. — Це ж, мабуть, невигідно?

— Це приманка! Нікому й в голову не прийде фарбувати хом’я­ків, тим більше, що вони так мало живуть! — пояснив Вітас. — Але за правилами бізнесу треба надавати спектр послуг — від найдешевших до найдорожчих!

Рената з розумінням закивала.

— Вони ж хоч у будинок заходити не будуть? — спитала занепокоєно.

— Хто вони? Клієнти? Ні, звісно, тільки в салон! Я там два електрообігрівачі поставив, кавоварку, всі зручності! Навіть біотуалет!

— А я думаю, що ніхто не захоче змінювати колір своїх улюбленців, — вперто заявила Рената і подивилася на Вітаса поглядом, сповненим співчуття, немов заздалегідь хотіла втішити його в зв’язку з майбутнім провалом проекту.

— Треба кілька тижнів зачекати, а далі буде видно, — спокійно відреагував він. — Сайт вже в онлайні! В Анікщяї й околиці вже всі про червоного кота Спамаса чули!

— Чули, але не шукають, — саркастично зауважила Рената.

— Він просто занадто розумний і добре ховається, — пояснив Вітас і хотів було щось додати, але тут задзеленчав мобільник.

— Алло! Так! Так, це я! — сказав він. — Можна, звісно. Не раніше ніж через три дні! Гаразд, записую!

Рената напружено стежила за Вітасом, за його рукою, якою він грайливо розмахував, як диригент, і в якій не було ручки, а отже, нічого записувати він не збирається.

— Тома, на дванадцяту годину дня, в п’ятницю. Який колір? Гаразд! Карта заїзду — на сайті! До зустрічі!

Сховавши мобільник, Вітас витримав паузу, а потім щосили вдарив кулаком по столу. Так, що Рената сіпнулася.

— Ура! — вигукнув він. — Перший пішов!

— І що ця Тома хоче пофарбувати? — обережно поцікавилася Рената.

Вітас обернувся.

— Ти будеш сміятися! Трьох хом’ячків — у рожевий колір! Подарунок на триріччя доньки! Це, певна річ, копійки, а не заробіток! Але ж і прайс-лист починається з хом’ячків, а закінчується екзотичними тваринами!

— А що ти будеш робити, якщо тобі зателефонують з вільнюського цирку і попросять пофарбувати слона в рожевий колір? — пожартувала Рената.

— Будемо фарбувати! — весело відповів Вітас. — Але не тут, а з виїздом до клієнта! Але це — вже наступна фаза розвитку бізнесу!

Вітас спав. Його обличчя було таким щасливим і спокійним, яким могло бути тільки обличчя заснулого янгола. Рената дивилася на його ніс, на губи. Хотіла поцілувати, але боялася, що коханий прокинеться.

А вранці, коли вона прокинулася, Вітаса поруч уже не було. Годинник показував десяту, і за вікном сяяло сонце. Віконне скло пропускало сонячне світло неохоче, воно «входило» в спальню Ренати, немов крізь тонку густу павутину.

«Треба помити вікно, — подумала Рената. — Адже уже весна! Чи почекати, коли закінчаться дощі?»

Накинула халат. Вийшла у вітальню. Перше, що побачила, це тарілка з недоїденим бутербродом біля ноутбука. А поруч — чашка кави.

— До нас приїде телебачення! — сказав Вітас так загадково, як іноді дружина повідомляє чоловікові про те, що у них буде дитина.

— Навіщо? — здивувалася Рената.

— На Литовському національному є передача про успішних молодих бізнесменів! Хтось їм скинув лінк на наш веб-сайт!

— Але ж ти нічого ще не почав робити!

— Вони приїдуть, коли ми будемо завалені замовленнями! Через тиждень!

— Ми будемо завалені замовленнями? Через тиждень? — сторопіла Рената.

— Так. Їх уже більше двадцяти, — Вітас кивнув на монітор ноутбука. — Тепер мені потрібен секретар, аби нічого не переплутати!

— А я не підійду? — Рената злякалася, подумавши відразу, що секретар — це, звісно, секретарка, а секретарка — це ще одна жінка в їхньому затишному двокімнатному просторі, затишному — тільки коли вони вдвох.

— Підійдеш, — Вітас обійняв кохану й поцілував. — Якщо будеш ставитися до мене серйозніше, без іронії! — додав пошепки.

— Я до тебе дуже серйозно ставлюся, — також пошепки відповіла Рената. — Я просто не така ділова, як ти!

— Це точно, — він кивнув. — Хоча хватка у тебе міцна! Адже такі, як я, на вулицях Каунаса не валяються!

— Ага, — Рената всміхнулася. — Дівчата з хуторів одразу ж підбирають їх і відвозять в Анікщяйські ліси!

Раптом усмішка згасла на її обличчі. Погляд спохмурнів.

— А Спамаса так ніхто і не повернув! — зітхнула дівчина.

— Нічого, може, сам прийде, — спробував заспокоїти її Вітас. — А якщо ні, то будемо вважати, що заощадили двісті літів.

Це дивне, але дешеве кафе в самому центрі Марґейта Клаудіюс знайшов випадково і ось уже втретє зайшов сюди дорогою з роботи до свого «готельного гуртожитку». Стільці тут були старі й різнотипні, і столики також, немов господарі закладу їздили вулицями міста і підбирали викинуті, як непотріб, меблі. Тільки куточок з барною стійкою виглядав чепурнішим, чистішим. За стійкою працювали два на вигляд хлопці-хіппі — чи то серби, чи хорвати. Масивна антикварна кавоварка блищала, як новенька, та й кава з неї виходила запашною та міцною. Бутерброди з ковбасою або сиром коштували по одному фунту. Чашка кави також коштувала один фунт, а філіжанка еспресо вдвічі дешевша.

Клаудіюс узяв капучино. Засунув у кишеню куртки решту, отриману з п’ятифунтової банкноти. Сів за чавунний садовий столик.

Було б краще, певна річ, сидіти тут зараз із Інґридою. Але вона ще залишилася на роботі — в кабінеті шефа. Та й минулого разу, коли вони поверталися в Марґейт разом, і Клаудіюс привів її сюди, заходити всередину вона відмовилася. «Це ж сквот[83], а не кафе!» — сказала дівчина гидливо. Довелося шукати пристойніший заклад.

«Гаразд, — міркував Клаудіюс, розглядаючи вирізки із старих газет, наклеєні на пофарбовані в чорне стіни. — Може, це і «сквот», але кава тут справжня й атмосфера цілком, і ціни!»

Зробивши ще один ковток і поставивши чашку на стіл, Клаудіюс кинув погляд на пальці правої руки, що тільки-но стискали ручку чашки. Здивувався, як легко забувся біль поколотих колючим і пружним дротом пальців. Тепер він умів легко вставляти спиці в ребра клітки. Точно так само, як це робив його болгарський попередник. А пальці загоїлися, хоча шкіра на подушечках загрубіла, стала товстішою.

Задумався про роботу. Вона, як і раніше, здавалася йому напродив дурнуватою, адже можна було б просто купувати готову металеву сітку, розрізати за розміром кліток та прибивати до дерев’яних реберець. Він навіть висловив це як пропозицію Шляхтичу, але той у відповідь лише єхидно всміхнувся і сказав: «Тоді наші клітки нічим не будуть відрізнятися від китайських! А китайські на десять фунтів дешевші!» А ще він сказав, що в товарі має бути чітко видно ручну працю, тим більше, що на кожну клітку прибивають овальну металеву бляху з витисненим написом «Made in Britain»!

— Made in Britain! — повторив уголос Клаудіюс і всміхнувся, подумавши, що жоден англієць не торкався руками їхніх кліток, але металева бляха не бреше — все це справді зроблено в Англії!

У кафе зайшла галаслива кампанія з п’яти хлопців. Зупинилися біля стійки. Зробили замовлення незрозумілою Клаудіюсу мовою. Сіли за два зсунутих докупи пластикових столики. Бармен приніс їм кілька пляшок пива і кухлі. Один із тих, хто прийшов, витягнув із сумки принесену з собою пляшку рому. Їхня галаслива та весела розмова витіснила думки Клаудіюса в минуле. Само собою згадалося, як вони вшістьох минулого літа так само гучно й весело галасували на фестивалі, так само пили «Три дев’ятки» в кафе-наметі і запивали пивом, були такі ж безтурботні і ні на кого не звертали увагу. Правда, ці хлопці зайшли сюди гамірною компанією, а він тут сидить сам-один. А от якби тоді, двадцятого грудня, зимової снігової ночі в будиночку Барбори на її хуторі зі смішною назвою вони вирішили б поїхати кудись разом, в одну країну, в одне місто?! Може, тоді все було б набагато краще й уже точно — веселіше! Чому вони роз’їхалися? Чому кожен хотів виїхати в «свою» країну, в «своє» місто? Чому у них навіть у думках не виникло поїхати кудись усім разом? Невже тільки тому, що вони — литовці, а не серби чи боснійці? І що їм, литовцям, подобається витримувати дистанцію? Подобається самотність і незалежність? Подобається ховатися не тільки від незнайомих, але навіть від уваги друзів і рідних? Ні, мабуть, це не так! Просто так сталося! Адже вони поїхали парами!

І якби він зараз сидів тут разом із Інґридою, цих думок у нього б не виникало! Він був би щасливий і, мабуть, роздратований присутністю цієї галасливої компанії.

«А чи був би я радий, якби вони зайшли, голосно балакаючи литовською?» — спитав себе подумки Клаудіюс і завмер, не відразу знайшовши відповідь.

Ні, йому таки подобалася його «литовська» самотність, його замкнутість, дистанція, яку він підсвідомо зберігав між собою і навколишнім світом, усміхаючись цьому світу «по-англійськи» байдуже та ввічливо. Але все ж він не розраховував на повну самотність. Сам би він, без Інґриди, ніколи б сюди не приїхав. І взагалі нікуди б не поїхав. Сам без Інґриди він — як парашутист, який стрибнув без парашута. Вони повинні бути разом!

Клаудіюсу стало сумно. Він вийшов на вулицю. Вийшов у вологе і дещо прохолодне приморське повітря, вийшов у темряву вечора, що підсвічувалася вікнами в будинках Марґейта. Вийшов у притишений міський гамір. І те, що шум цей у самому центрі міста не був гучним і жвавим, тільки доводило, що Марґейт настільки ж далекий від процвітання та повноцінного життя, як Клаудіюс — від відчуття гармонії та щастя.

Через п’ять хвилин він був біля башточки «Пляжного годинника», спорудженого кілька століть тому (мабуть, для того, щоб пляжники могли постійно стежити за часом). Пів на десяту. Треба йти додому.

«Додому»? — повторив він слово, що виникло в його думках. Повторив і подумки взяв його в лапки.

Три тижні тому за цим «додому» ховався двоповерховий будиночок із червоної цегли біля в’їзних воріт у садибу. У колишню садибу пана Кравеця. Gate-house. У грудні минулого року «домом» називалася кімнатка в напівпідвальному лондонському помешканні в Іслінґтоні. Що він буде називати «домівкою» через місяць чи два? Чи зможуть вони з Інґридою знову жити разом, нехай навіть якщо це буде знову не дім і не квартира, а кімнатка? Нехай навіть кімнатка в тому ж таки колишньому готелі, але кімнатка на двох?

Він підійшов до моря. Вечірній приплив зробив смужку пляжу дуже вузькою. Завтра вранці, коли він прокинеться, підійметься і підійде до вікна, море буде далеко-далеко. Відплив відносить його на двісті—триста метрів. Приплив повертає море місту. Але все одно воно живе своїм життям, як і він, Клаудіюс, живе своїм, хоча хоче жити «їхнім» життям, їхнім спільним із Інґридою життям. Але її «несе», її відносить повсякчас геть від нього. Вона, як море — то приплив, то відплив. А він залишається на місці, як ця вежа з годинником на березі, якій байдуже до морських відпливів та припливів.

Клаудіюс прогулявся узбережжям моря на краю Кліфтонвіля. Назустріч у дивних приморських сутінках трапилися кілька жінок і чоловіків, що вигулювали своїх маленьких песиків. Сяйливі нашийники або ліхтарики-підвіски до нашийників надавали тваринкам химерності, немов були песики інопланетянами, спійманими добрими землянами, які регулярно вигулювали їх саме в темний час доби, щоб не лякати денний Марґейт.

Клаудіюс намагався на ходу розгледіти, збагнути, якої породи був той чи інший песик, але марно. Тільки вогник, тільки ліхтарик, тільки німб осяйного нашийника, що впав на собачу шию.

Випливла праворуч незабаром і химера колишнього готелю, в якому вони з Інґридою жили. Велетом п’ятиповерхова будівля здавалася тільки в темряві, та й то тільки тому, що по інший бік цієї ж вулички, що впиралася в невисоку скелю над морем, стояли двоповерхові будинки.

Клаудіюс пройшов зайві п’ятдесят метрів. Зупинився. Підняв погляд на вікна колишнього готелю. У вікні його кімнати світла не було, а ось у Інґриди поверхом нижче світилося.

Клаудіюс постукав до Інгриди. Відкрила Міра. Блакитний халатик, капці на босу ногу, розпущене русяве волосся. В руках — великий гребінець.

— Беа ще залишилася, — сказала вона, не чекаючи запитання. — Її Пйотр машиною привезе.

— Вона не Беа, а Інґрида, — виправив Клаудіюс.

Міра стенула плечима.

— Може, у неї з іменем Інґрида пов’язані неприємні спогади, — сказала задумливо.

— Навпаки! — видихнув Клаудіюс. — У неї з ім’ям Беатріс пов’язані дуже приємні спогади. Гаразд!

Він махнув рукою і піднявся до себе.

У кімнаті було накурено. Обидва угорці спали, хропучи почергово, «стерео». Їхні ліжка стояли навпроти під стінами, біля вікна. Його ліжко — біля дверей. Навпроти ліжка Клаудіюса — шафа, в якій усі троє зберігали свої речі, в якій лежала не його, але ним привезена нічийна шкіряна валіза, що зберігала чийсь чистий одяг — він ще її не відкривав, не дивився — і добротний фотоапарат «Олімпус». Згори чужих речей Клаудіюс поклав свої.

Слухаючи хропіння угорців, Клаудіюс підійшов до вікна, відсунув його і стояв, вдихаючи чисте йодисте повітря з моря. Вітерець, що заносив вологу свіжість у кімнату, завжди дув із моря.

Він здався на диво теплим, і Клаудіюс заліз під свою ковдру, не зачиняючи вікна.

Проїхавши село Флін і не доїжджаючи до Луневіля двадцять кілометрів, вперся білий маленький «пежо» у пробку. Водій, про якого Кукутіс після години спільного шляху знав, здається, все, в тому числі і про його ненависть до платних доріг, вилаявся стиха і поглянув на одноногого пасажира, котрий сидів поруч, неначе вважав, що тепер мав вилаятися саме він. Кукутіс терпляче змовчав.

Водій знову вилаявся і підсунувся обличчям під дзеркало всередині салону. Кукутіс було вже подумав, що той перевіряє, чи не заблокували йому дорогу назад машини, що під’їхали слідом. Але дуже швидко відкинув цей здогад. Водій, чоловік років сорока, з рухливою мімікою і з лискучою від лаку для волосся зачіскою, зиркнув у дзеркало, як дивляться жінки. Він торкнувся пальцем зморшок під очима, спробував шкіру вниз відтягнути, потім відпустив і важко зітхнув.

— Мабуть, аварія, — промовив він німецькою з французьким акцентом, знову кинувши погляд на машини, що стояли попереду.

— Та розмовляйте французькою, — попросив Кукутіс. — Я ж із вами французькою балакаю!

— Але ж ви не француз! — затявся водій «пежо» і зиркнув Кукутісу прямо у вічі.

— Але я й не німець, — відповів на це старий.

— Німці часто соромляться зізнатися, що вони німці! — твердо, з докором мовив водій. — Одразу вигадують собі якісь національності. Один себе баварцем називає, інший сілезцем, третій швабом! Що я, не знаю?!

— А я — литовець!

— Ага, а ось четвертий називає себе литовцем! — очі водія примружилися, і на губах з’явилася зневажлива посмішка.

Кукутіс стенув плечима.

— Ну гаразд, — сказав він суворим, трохи хрипким від зіпсутого настрою голосом. — Тоді я вам скажу правду! Насправді я — жемайтієць!

— Хто? — сторопів водій.

— Жемайтієць, з Жемайтії, — пояснив Кукутіс нетерпляче. — Але коли сідаю в пивничці за один стіл із сувалкійцем, аукштайтійцем, тутейшим і дзукійцем, то, коли вип’ємо, починаємо теревенити: «Ми, литовці, вміємо пити краще за німців, а співати — веселіше за поляків!»

— То ви не німці? — розчаровано зронив водій і невдоволено закопилив нижню губу.

— Чесно кажучи, не розумію, навіщо ви мене підібрали? — сказав після паузи Кукутіс.

— З цікавості, — зізнався водій. — Мені завжди цікаво, чому люди намагаються на автобусах і потягах економити і стоять із піднятою рукою на дорозі. Особливо люди літні, в такому віці, коли треба на «швидкій допомозі» їздити!

— Мене ще жодного разу «швидка» не підвозила, — зітхнув Кукутіс. — Я, звісно, ті «швидкі», що з мигалками та сиренами, і не намагався ніколи зупиняти, але інші, які не за викликом їхали, намагався.

Водій «пежо» реготнув. Озирнувся навсібіч. Утямив, що руху жодного не відбувається, і вимкнув двигун.

— Хочете, я вас вином пригощу? — спитав він несподівано.

— Де? Тут? — Кукутіс здивовано витріщився на водія.

— А що? Ми ж застрягли, якщо просто сидіти в машині та чекати, настрій точно зіпсується! Тим більше, що ви, виявляється, не німець!

— Ну то давайте! — погодився одноногий пасажир.

Водій вийшов із машини. Грюкнула кришка багажника. Повернувся на своє сидіння з пляшкою в руці та двома склянками в іншій. З кишені піджака штопор складаний вийняв. Шпокнув висмикнутий назовні корок.

— Це «мерло», з півдня! — пояснив водій, простягаючи наповнену склянку. — Тут тільки біле роблять, але у мене від нього печія.

Кукутіс пригубив. Вино виявилося трохи терпким, але водночас мало ніжний смак, що залишався на язику.

— Ну як? Подобається? — спитав водій після того, як два ковтки зробив.

— Так, чудове!

— Певна річ, чудове. — Водій «пежо» на мить здався Кукутісу щасливим і умиротвореним. — Якби не воно — я б уже разів двадцять в аварію потрапив!

— Без вина? — уточнив Кукутіс.

— Ну так, я, поки не вип’ю, дуже нервовий! І машиною кермую нервово, якщо не випив. Ви хіба не помітили?

— Помітив, — підтвердив Кукутіс, опустивши погляд на свою дерев’яну ногу, ґумовим підбором якої він упирався в дно ніші для пасажирських ніг. Все ще впирався, хоча вже й не треба було.

— А вас тільки вино заспокоює? — поцікавився цілком зичливо Кукутіс.

— Та чогось іншого якось і не пив, — зізнався водій. І знову обличчя до дзеркала салону наблизив, став уважно розглядати чітко окреслене підборіддя, що трохи випирало вперед. — Мені батьки з дитинства тільки вино давали. А коли вони померли, то я сам собі наливати став.

— А мене добре бренді заспокоює, — промовив Кукутіс.

— Яке бренді?

— Литовське. Не німецьке, — Кукутіс усміхнувся. — Хочете спробувати?

— А звідки ви його візьмете? — спитав водій, окинувши старого поглядом із ніг до голови. — У вас і кишені в пальті порожні, не те що у наших пияків!

Кукутіс підняв штанину над дерев’яною ногою, висмикнув за кільце овальну дерев’яну кришечку, і з ніші, що висунулася, виловив сталеву фляжечку. Відкрутив кришку, ковтнув із вузького горлечка, простягнув водієві.

Той ковтком допив вино, а потім із фляжки вилив собі бренді в скляночку, на два пальці. Понюхав, пригубив і зиркнув на Кукутіса з несподіваною підозрою.

— А мені казали, що бренді за язик щипає! — неголосно, майже пошепки поділився він. — А це не щипає!

— Це ж литовське бренді, — пояснив Кукутіс. — Воно м’яке, на двадцяти семи травах. У нас, у Литві, все м’яке!

При останній фразі піднялися брови над очима водія.

— Усе м’яке? — перепитав він хитрувато. — І жінки також?

— Ні, — Кукутіс хитнув головою. — Жінки тверді. Точніше спочатку тверді, а коли чоловік помирає, тоді м’якими стають! І починають небіжчика знову любити, тільки цього разу вже ніжно та м’яко.

— Гм, — видихнув водій. — А ви точно під німцями не були?

— Я — не був. Я навіть воював із ними, — Кукутіс вказав на свою дерев’яну ногу. — А жінки? Може, декотрі й були під німцями. Хтозна. Німці ж усюди були! І не завжди зізнавалися, що вони німці, — Кукутіс загадково всміхнувся. — Іноді себе швабами називали, іноді чехами, іноді пруссами!

— О! А я що казав! — пожвавішав водій. — Ще винця?

Після другої скляночки «мерло» водій захотів ще трохи литовського бренді і став Кукутіса так нахвалювати, що збагнув старий — треба виходити! Траплялися йому вже в житті такі темпераментні попутники, котрі спочатку примороженими здавалися, а потім так розігрівалися, що обпектися можна було.

— Мені б пройтися, — сказав ввічливо Кукутіс. — А то руки від нерухомості затікають, та й нога також. Я вперед піду, а ви, коли машини поїдуть, мене побачите і підберете!

Відчинив дверцята, кивнув водієві на вдячно і висунув назовні свою дерев’яну. Уперся нею в асфальт, та й повністю виліз.

Нахилився до відкритих дверцят, аби ще раз спасибі сказати, але, помітивши, що водій знову обличчя до дзеркала в салоні підсунув, промовчав і пішов собі узбіччям вузької дороги, обходячи машини, що стояли в пробці.

Хвилин через десять побачив він попереду натовп і поліційну машину з мигалкою. Наблизився, зупинився, споглядаючи захмеленим оком на аварію, що пробку спричинила. Поруч польська мова зазвучала.

— А що сталося? — спитав польською у жінки в пальті та домашніх капцях, немов вона з найближчого до дороги будинку на хвилинку вискочила.

— Аґата під машину кинулася! — крізь сльози відповіла молодиця. — От дурепа! Знайшла через кого кидатися!

— Жива? — поцікавився Кукутіс.

Жінка заперечно похитала головою. Відійшов Кукутіс на кілька кроків убік. Хвилин зо три схвильовані розмови юрби слухав. Чесно покійну пожалів. Потім зібрався було вже далі йти, аж раптом погляд його зупинився на старому, котрий якось окремо від інших стояв, немов такий же випадковий і сторонній тут, як і Кукутіс. Однак обличчя старого, наче скам’яніле, змусило Кукутіса затримати на ньому погляд. Такі обличчя він уже бачив. Іноді навіть у дзеркалі, коли його власне застигало, немов камінь, у розгубленому розпачі.

«А-а», — здогадався Кукутіс і підійшов.

— Спізнився? — спитав його.

Тільки очі ожили на обличчі старого. Підняв він їх на Кукутіса. А в них — сльози.

— Спізнився, — прошепотіли польською безкровні, землистого кольору губи. — Завжди спізнююся...

— Я також, — зізнався Кукутіс і тяжко зітхнув. Так тяжко, що з натовпу якась жінка в чорній хустині на голові на них озирнулася. — Ще жодного разу не встиг!

Старий придивився до дерев’яної ноги, що визирала з-під правої штанини несподіваного співрозмовника. Гірко всміхнувся.

— Іди, а то знову спізнишся! — промовив без злості.

Кивнув йому Кукутіс на прощання і поспішив далі узбіччям. Поспішав так, немов збирався на своїх двох — на живій і на дерев’яній — за лічені години до Парижа дістатися. А очі перед собою все ще цього польського старигана бачили. Не стирався він із його пам’яті, не зморгувався.

«У кожного народу свій Кукутіс, — міркував старий на ходу. — Тільки доля у них схожа! Може, хоч у швейцарців він вчасно приходить?»

Побачив Кукутіс перед собою великий дорожній покажчик, за яким відразу зрозуміло стало, що дорога ось-ось роздвоїться, і права на Луневіль і Париж потягнеться, а ліва — на Нансі.

Завмер на секунду Кукутіс, немов очима цей покажчик фотографував, і відразу ж далі подався, незграбно через поспіх праву ногу вперед закидаючи, а потім лівою її ж доганяючи.

— Вас знову на рю де Севр? — спитала Сюзанн, відвернувшись на мить від дороги та кинувши погляд на Андрюса, котрий сидів поруч.

— Ні, якщо можна, на площу Бастилії! — попросив пасажир.

До Парижа ще години три дороги. Обабіч нічого не видно — бурґундський вечір повністю вступив у свої права, сутінки настали швидко, а темряві, що змінила їх, було наплювати на бажання пасажирів у авто милуватися краєвидами.

Андрюс озирнувся на Барбору. Вона все ще перебувала в чудовому настрої і в святій упевненості, що прожила «найкращий вікенд свого життя».

Опустив погляд під ноги, де в фірмовому пакетику з написом «Maison de la truffe», лежали чотири маленькі скляні слоїчки, в кожному лежав окремо, поблискуючи чорною зернистою шкірою, перигорський трюфель. Із знайдених ними за допомогою вівчарки Ашки.

Попереду спалахнув вогнями в’їзд на платну магістраль. Сюзанн пригальмувала, знизила швидкість.

Філіп дрімав. Він і перед від’їздом, коли вони втрьох пили чай із абрикосовим тортиком, позіхав. Мабуть, не відпочив ще після вчорашнього полювання за трюфелями.

Згадалася Андрюсові недавня розмова за чаєм. Після суботньої вечері в пам’яті затримався голос Шарля, татка Філіпа, його мелодійний шепіт: «Vingt, trente, quarante» при нарізанні трюфеля на слайсері. Андрюс сам, без пояснення Філіпа, ніколи б не збагнув прихованого значення цих простих, вже давно відомих слів-чисел.

— У будиночку з крамницею у нас є трюфельний ресторан, — пояснив йому за чаєм Філіп. — Там тато готує і сам обслуговує. Іноді, якщо багато відвідувачів, то допомагає жінка зі сусіднього села. У трюфельному меню написано, що зазначена ціна страви — з однією стружкою трюфеля, а кожна додаткова стружечка, кожен «листочок» — додаткові десять євро. Ось він і звик примовляти, наскільки дорожчає страва, коли клієнти просять його додати стружки трюфелів.

Сріблястий «пежо» знову набрав швидкості. Сюзанн вела машину, трохи нахилившись уперед, немов їй бракувало огляду.

— Ну як вам у нас сподобалося? — спитала вона несподівано, зиркаючи на замисленого Андрюса.

— Дуже! Величезне спасибі! Барбі взагалі у захваті! — поспішив він із відповіддю.

— Добре, що ви з Філіпом товаришуєте, — продовжила Сюзанн. — Він, звісно, не вашого віку! Але дуже розумний і проникливий! — жінка кинула погляд у люстерко, подивилася на сплячого сина. — Я навіть подумала... Він би міг допомогти вам із французькою!..

— Гарна ідея, — Андрюс кивнув. — Без французької тут, певна річ, не дуже...

Матір Філіпа кивнула.

— Наступного разу, коли стане тепліше, я вас околицями возитиму. Біля нас є гарний замок і винне шато з чудовим вином. Ми у них і для себе, і для ресторану купуємо! — додала вона.

Слова «Наступного разу!» немов серце зігріли Андрюса. Він кинув погляд на Барбору, перевіряючи, чи почула вона? Подруга спала, опустивши голову на притулену до внутрішньої стінки салону подушечку.

— Дякую! — Андрюс звернув погляд на маму Філіпа. — Величезне спасибі!

По лобовому склу вдарили краплі дощу. Сюзанн машинально ввімкнула двірники. Наближався Париж. Його вогні ще не освітлювали темне небо, але дощ уже зустрічав тих, хто в дорозі.

На радість Андрюса, дощ «відпустив» їх перед виїздом на бульвар Периферік. Темрява французьких лісів і полів залишилася далеко позаду. Тепер по обидва боки дороги сяяли вогні Парижа, неонові вивіски кав’ярень і брассері, реклама страхових компаній і зелені освітлені хрести аптек. Покинувши Периферік, повернули ліворуч і вже спокійніше поїхали по авеню Доменіль.

На площі Бастилії мокрий асфальт віддзеркалював ліхтарі. Тут також нещодавно пройшов дощ. Сонна Барбора невпевнено ступала поруч, немов ще не зовсім усвідомила, що вони повернулися в Париж. Вони йшли, тримаючись за руки. У правій Андрюс ніс пакет, в якому цокали, злегка вдаряючись одна об одну, дбайливо одягнені в захисну пластикову сіточку баночки з трюфелями.

Вони спустилися до каналу і скоро зупинилися перед яхточкою «Надія». Андрюс зняв із дверцят навісний замочок.

— Як тут холодно! — вирвалося у Барбори, як тільки вони зайшли в каюту.

Андрюс увімкнув обігрівальну лампу на ніжці. Ввімкнув світло.

— Ти сідай! — обернувся він до Барбори. — Зараз зігріємося!

Вони намагалися зігрітися аж до самого ранку. Спочатку чаєм і лампою, потім під електроковдрою. Нарешті їм вдалося заснути, але оболонка їхнього сну цієї ночі виявилася настільки тонкою, що «рвалася» кілька разів, змушуючи Андрюса підіймати голову та перевіряти час на мобільнику, що лежав поруч. Остаточно він прокинувся через кашель Барбори.

«Треба щось придумати! Але що?» — він сидів під обігрівальною лампою й намагався знайти обнадійливу відповідь на це запитання, що десятки разів звучало в його голові.

Ні, йому вже було ясно, що залишатися надовго в човні-яхті вони не можуть. Тепер він не міг збагнути, як тут можна взагалі жити в холодну пору року? Як тут жив Мішель? Може, за допомогою горілки і ще якихось обігрівачів? Або він просто загартованіший? Може, він навіть купається взимку в Сені?

Барбора, прокинувшись, виглядала нещасною Попелюшкою. Вона продовжувала кашляти, але вже не так сильно, як уночі. Андрюс напоїв її чаєм, хлюпнув туди непомітно п’ятдесят грамів горілки. А раптом допоможе?

— Ну що, гайда! — запропонував Андрюс через півгодини.

— Куди? — Барбі підняла на нього очі. — Ти щось вигадав?

— Так, — він кивнув. — Ми підемо до Франсуа та попросимося назад. Хоча б на кілька днів. У книгарні, може, не так зручно спати, але там тепло і сухо. А за кілька днів я щось знайду!..

За останні слова йому тут же стало соромно, і він перевів погляд на ілюмінатор над лавкою по інший бік столика.

Знову з наплічником і саквояжем вони мовчки чвалали бульваром Бомарше. Мовчання ще ніколи не було таким тяжким для Андрюса. Він раз по раз поглядав на Барбору. Його губи ворушилися, намагаючись підшукати правильні слова на своє виправдання. Але ніякі слова на гадку не спадали.

Книжкова крамниця «Ґлоб» ще була зачинена, але всередині світилося, і спиною до них за монітором комп’ютера праворуч від касового апарата сидів Франсуа. Він обернувся на неголосний стукіт у скляні двері. Впустив їх, трохи розгублений.

Барбора закашлялася.

— Ми більше не можемо! — пояснив їхню появу Андрюс. — Там дуже вогко! Можна на кілька днів тут залишитися?

Франсуа задумливо кивнув, запропонував жестом зайти в дальній кут до дивана.

Андрюс і Барбора опустили на підлогу наплічник і саквояж, сіли.

Андрюс згадав дитячу настільну гру з фішками та гральними костями. Згадав, як випадкове потрапляння в чорний квадрат повертало його фішку на висхідну позицію, і доводилося починати шлях до кінцевої мети із самого початку. Ось і зараз виникло саме таке відчуття: ніби він потрапив своєю фішкою, точніше, самим собою, на чорний квадрат. І його повернули на висхідну позицію, на самісінький початок шляху.

Андрюс озирнувся на звук кроків. Франсуа ніс гарячий чайник і горнятка. Коробка з чайними пакетиками вже лежала на столику.

— Ну, гаразд, — нарешті озвався господар магазину. — Але я завтра їду на два дні до мами, в Лілль. На північ. Я скажу Світлані, що ви тут ночуєте.

— Світлані? — перепитав Андрюс.

— Ви її бачили, вона тут працює.

Литовець кивнув.

— Сьогодні я також буду весь день їздити, але до вечора повернуся, — додав Франсуа.

— Ми також до вечора, — Андрюс кинув погляд на бліду Барбору. — А Барбі, може, тут посидить? Вона застудилася.

Жінка заперечно похитала головою.

Однак дощ, що припустив через півгодини за вікнами-вітринами, залишив їх до вечора всередині книгарні.

Вони просиділи весь день на м’якому здутому шкіряному дивані, гортаючи книги й альбоми і підіймаючи голову щоразу, коли в крамницю, на ходу складаючи парасольку, заходили нечисленні покупці. Декотрі з них і покупцями не були, а просто хотіли сховатися від негоди. Світлана, котра сиділа за касою, кілька разів приносила Андрюсові та Барборі каву.

Франсуа повернувся, коли вже стемніло.

— Хочу з вами поговорити, — сказав він якось надміру серйозно.

Однак не продовжив, а відійшов до Світлани та перекинувся з нею кількома словами хвилин із п’ять, перш ніж знову звернув свою увагу на Андрюса та Барбору.

Світлана тим часом попрощалася і пішла.

— Даруйте, я мав дещо їй роз’яснити на найближчі два дні. Мене ж не буде! — пояснив Франсуа. — Ходімо повечеряємо! Я пригощаю!

Андрюс здивувався. Але тут же підвівся з дивана.

Франсуа закрив крамницю, і вони вийшли через чорний хід.

Звернувши за ріг і пройшовши метрів із триста, вони засіли в типовій паризькій кутовій кав’ярні. Офіціант, вочевидь, знав книжника як постійного клієнта, тому відразу ж поквапився до їхнього столика і, тримаючи в руках меню, але не передаючи його гостям, щось пояснив Франсуа французькою.

— Він рекомендує парментьє з качкою, — витлумачив сказане офіціантом російською власник книгарні.

— А що це? — спитала Барбора.

— Це смачно. Качине стегенце з картопляним пюре під соусом. Запікається в духовці, — пояснив він.

Барбора кивнула. Андрюс також.

— Я балакав із мамою, — Франсуа трохи нахилився вперед над столом, як тільки офіціант відійшов. — Вона погодилася прийняти вас на тиждень...

Андрюс і Барбора перезирнулися.

— Навіщо? — спитав Андрюс.

Франсуа зітхнув. Позирнув уважно спочатку в очі Барборі, потім Андрюсові.

— Послухайте мене! — попросив він. — Ви не перші і не останні, хто опиняється в такій ситуації! Я бачив багато таких, як ви! І можу відразу сказати: виживе людина в Парижі чи ні! Ви тут не виживете! Ви занадто спокійні...

По обличчю Барбори Андрюс збагнув, що їй слова Франсуа дуже неприємні. Захотілося перебити книжника, змусити його замовкнути, почати з ним сперечатися. Але сперечатися любила Барбора, а тепер вона мовчала. Мовчала, і тільки обличчя її виказувало безрадісні думки.

— Я вам не кажу: повертайтеся додому, в Литву! — продовжив Франсуа, не змінюючи серйозності інтонації та виразу обличчя. — Я кажу тільки про вас і про Париж. Лілль — також велике місто на півночі. Там теж Франція і французи, але життя в Ліллі набагато дешевше і легше, ніж тут. Може, вам вдасться влаштуватися там? І якщо ви мрієте про паризьке життя, то сюди повернетесь! За тиждень у мами у вас буде час знайти дешеву квартирку і хоча б якусь роботу, але треба братися за все, що запропонують! Мама згодна. Вона навіть рада, адже живе сама. Англійську знає, сама колись викладала її в школі. Якщо погоджуєтеся, то завтра поїдемо разом! І не треба буде витрачати грошей на потяг чи автобус. Згодні?

Над столом зависла тиша, і до їхніх вух долинув відгомін розмов із боку сусідніх столиків. Через хвилину Андрюс кивнув, а Барбора заперечно похитала головою.

— Справа ваша, — зітхнув Франсуа. — Думайте! Скажете завтра, коли я заїду. Я їду не вранці, а о дванадцятій.

Офіціант із трьома мармітами на таці з’явився дуже доречно. Попередив, що марміти щойно з печі і дуже гарячі. Це Андрюс второпав і без перекладу. І згадав вчорашню думку Сюзанни про те, що Філіп може допомогти йому з французькою. Стало сумно, але з першого погляду на Барбору Андрюс втямив, що їй зараз набагато важче. Вона сиділа нерухомо, втупившись у пару, що здіймалася від марміта перед її обличчям. Сиділа і, здавалося, навіть не дихала.

Франсуа викопав ложкою в пюре із запеченою скоринкою ямку і виделкою виловив знизу качине стегенце.

Після вечері він повернувся з ними в крамницю. Знову через задній хід. І пішов, залишивши їх там, сумних, втомлених, під владою песимізму та сумнівів, але хоча б не голодних і в теплі.

Із настанням ранку, який визначити в нижній залі книгарні можливо було тільки за годинником на мобільнику, Андрюс, ще не розплющивши очей, відчув занепокоєння та ломоту в спині. Згори долинув неголосний гамір. Юнак підвівся на ліктях, обернувся до похідної розкладачки, що стояла поруч. Темрява не могла приховати від нього відсутності Барбори. Обережно зіп’явся на ноги.

Увімкнув світло, і нове відкриття налякало та спантеличило ще більше: наплічник і саквояж, які вони ввечері поставили тут, були відсутні.

А згори знову почувся галас, і Андрюс підняв голову, прислухаючись. Босими ногами по холодній підлозі, в одних трусах і майці, він пішов до сходів і, затамувавши подих, завмер. Згори вниз, йому під ноги, падали дві смужки світла від лампи.

Юнак піднявся і зазирнув у горішню залу, в цей залитий яскравим світлом всіх світильників книжковий акваріум. І побачив Барбору — одягнену, в джинсах і светрі, котра пильно і спокійно втупилася в підлогу перед нею. Дівчина нахилилася, потім присіла навпочіпки і майже зникла з поля зору за столами з книгами.

Андрюсові відлягло від серця. Сміливіше та трохи розслабленіше він пройшовся між столами з книгами до кутка з диваном, до Барбори. Забув про холодну підлогу. Бічним зором відзначив, що на вулиці ще зовсім темно, отже, його, напівроздягненого, добре видно. І машинально згорбився, ніби хотів пригнутися, стати менш помітним для когось невідомого, який сховався в темряві паризьких бульварів і вулиць.

Барбора, присівши навпочіпки, займалася чимось дивним, для нього спочатку незбагненним.

Під стінкою лежали порожні, випатрані вщент наплічник і саквояж. Поруч — звалені разом в одну купу їхні речі і два акуратні стосики вже відсортованого одягу: окремо її светрики і блузочки, й окремо його сорочки, майки та шкарпетки. Барбора розділяла речі на її та його. Повільно, дуже повільно до Андрюса дійшло, що відбувається. І він стояв поруч, заціпенівши. Тямлячи, що вона не може зараз його не бачити, але при цьому вона його, котрий стоїть поруч, не бачить і, здається, не бачить більше їх із нею удвох, разом. Інакше як пояснити те, чим вона займається зараз? А потім, усе розсортувавши, вона один стосик одягу засуне в саквояж, а другий — в наплічник, і... І віддасть його речі йому, віддасть або просто залишить, забравши все своє зі собою.

— Барборо, — прошепотів Андрюс. — Ти що робиш?

Її руки, простягнуті до купки ще не відсортованих речей, завмерли. Вона, не підіймаючи голови, опустила їх на коліна.

— Барбі! Що ти робиш? Що з тобою? — повторив Андрюс тремтячим голосом.

Жінка похитнулася, мабуть, утомилася сидіти навпочіпки. Піднялася і, не обертаючись до Андрюса, пройшла до дивана. Сіла. Нещасний, надривний вираз робив її обличчя непривабливим.

Андрюс опустився поруч.

— Ну, гаразд, — примирливо прошепотів він і розгубився, не знаючи, як продовжити.

Вона не відреагувала. Вираз її обличчя ні на йоту не змінився. Тільки очі стали ще вологішими.

— Нам треба додому, — знову зашепотів Андрюс, зібравшись із думками. — Додому, в Литву. Ми там поживемо трошки, може, з рік. Народимо дитину, вивчимо французьку, заробимо грошей. І тоді можна знову. Знову в Париж! Адже ми вже знаємо, як тут... Ми будемо досвідченіші!..

— Стули пельку! — Її раптовий шепіт видався Андрюсові занадто гучним. — Замовкни, або я не знаю...

Барбора не доказала. Сльози ринули з очей, вона затулила обличчя долонями. Він обійняв її, пригорнув до себе і тілом відчув, як вона тремтить. Її закрите долонями обличчя опинилося поруч. Вона не намагалася відвернутися від Андрюса. Вона не сторонилася його обіймів. І раптом, опустивши руки, також обійняла його, обхопивши напівголу спину коханого мокрими долонями і мокрою від сліз щокою притулившись до його щоки.

— Ти не розумієш, — зашепотіла вона. — Ти не збагнув, чому я не хочу назад. І це добре, що не втямив! Пробач, пробач! Я... я не маю права, але...

О дванадцятій, коли Франсуа зайшов у крамницю, перепакований наплічник і саквояж уже стояли біля дверей.

Франсуа все збагнув і з полегшенням зітхнув.

— Можете Мішелю передати ключ і ось це? — спитав Андрюс, простягнувши господареві книгарні скляний слоїчок із трюфелем.

— Ого! — вирвалося у Франсуа. — Нічого собі!

Він почав із подивом розглядати чорний кругленький гриб.

— А це для вас також, — простягнув йому Андрюс другий слоїк. — Спасибі за все!

— Звідки? — тільки й спитав трохи розгублено Франсуа, поклавши ключ від замка на дверцятах яхти на столик біля касового апарата.

— Були в гостях у знайомих, у них свій ліс із трюфелями, — пояснив Андрюс.

— Дякую! У мене таких знайомих немає, — всміхнувся Франсуа, повернувшись до свого звичного спокійного стану. — Ну що, поїхали?

Речі вже лежали в багажнику. Пасажири і водій зайняли свої місця, і тут Андрюс благально глянув на Франсуа.

— Ми можемо проїхати через рю де Севр? — поцікавився він.

— Це трохи не по дорозі, — Франсуа стенув плечима. — Але якщо дуже треба...

— Дуже, — Андрюс, котрий сидів на передньому пасажирському сидінні, рішуче кивнув. — І там треба буде трохи зачекати. Це дуже важливо. Для мене!

— Якщо важливо, то зачекаємо! — погодився Франсуа.

Машина від’їхала від магазину.

Дуже скоро, залишивши Барбору та Франсуа в машині на рю де генерал Бертран, Андрюс зайшов у кав’ярню і побачив Філіпа. Той сидів за столиком братів-албанців, котрі вже давно зникли, і пив лимонад із м’ятним сиропом. На столиках Андрюса і Сесіль стояли однакові таблички з написом «Réservé». Замість бармена в мішкуватому светрі за стійкою стояв інший, молодший, котрий іноді підміняв патрона. Він кивнув Андрюсові.

— Привіт! — Андрюс сів біля Філіпа. — Даруй, що запросив. Ти через мене заняття пропускаєш...

— Геометрію, — Філіп кивнув. — Та я її не дуже люблю!..

— Я хотів тобі щось важливе сказати, — Андрюс кинув погляд на вхідні двері, здалося, що хтось зазирнув усередину. Але, швидше за все, тільки здалося.

— Зайдеш зі мною? Це тут поруч, навпроти, — продовжив Андрюс.

— У лікарню?

— Атож. Я хочу тебе з одним хлопчиком познайомити...

— Він там, у лікарні? — спитав Філіп.

— Так, я тобі все поясню!

Вони вийшли під сонце нового паризького дня. Андрюс, переходячи вулицю, кинув здивований погляд на сухий асфальт. Здалося, що він давно не бачив сухого, вільного від слідів дощу асфальту.

— Він мій приятель, — розповідав Андрюс на ходу, коли вони вже увійшли в арку лікарні. — Йому тринадцять, звати Поль, він із Африки. Не може ворушити руками... І, мабуть, ногами також. Хороший хлопець. Я до нього щодня ходив — просто балакати. Йому важливо, щоби із ним товаришували. А я їду.

— Куди? Надовго? — схвильовано спитав Філіп, обернувшись до Андрюса.

— На північ, у Лілль. Може, й ненадовго. Не знаю! Але я буду телефонувати. І ти мені можеш телефонувати!

Очі Поля, побачивши Андрюса, котрий зайшов у палату, радісно спалахнули. Але вираз обличчя змінився подивом, коли він побачив сліпого хлопчика, який із тактильним ціпком у руці увійшов за старим знайомим.

— А ти з ким? — спитав Поль, розглядаючи Філіпа.

— Це мій приятель, Філіп! — відповів Андрюс. — Я тобі зараз усе поясню.

Він приставив до ліжка Поля два стільці. Допоміг сісти сліпому хлопчикові, потім сів сам.

— Знайомтесь, — запропонував він.

— Філіп, — сказав сліпий хлопчик і простягнув уперед руку.

Андрюс акуратно накрив простягнуту долоню своєю й опустив її Філіпу на коліно.

— Поль не може, — сказав він.

Філіп розуміюче кивнув.

— Ти граєш у шашки? — із сумнівом запитав Поль у Філіпа.

— Авжеж, — Філіп знову кивнув. — Тільки не дуже швидко. Коли я граю, мені подобається довго думати!

Обличчя Поля пожвавилося. Він із цікавістю споглядав на хлопчика. І раптом миттєва думка змусила Поля перевести погляд на Андрюса, і в цьому погляді Андрюс одразу ж прочитав сумнів.

— Татко не стане йому платити! — з гіркотою вимовив Поль.

— Йому не треба платити, — заспокоїв хлопчика Андрюс. — Я хотів, щоб ви просто заприятелювали! Мені треба поїхати. А Філіп учиться тут неподалік і майже щодня буває на рю де Севр.

— А ти хочеш зі мною товаришувати? — спитав Поль, втупившись в чорні окуляри Філіпа.

— Так, — сказав сліпий хлопчик.

— А як ти будеш знаходити дорогу до моєї палати?

— Перші кілька разів мені хтось допоможе, — пояснив Філіп. — А потім зможу і сам! У моїх ніг чудова пам’ять! — Філіп опустив голову, ніби й справді поглянув на свої коліна.

Вони полишили Поля разом. Поки чекали на ліфт, Філіп кілька разів повторив для запам’ятовування поверх і номер палати.

З Філіпом попрощалися біля кафе «Ле Севр». Підліток довго не відпускав долоню Андрюса.

— Ти ж мені будеш телефонувати? — спитав ще раз, перед тим як розвернутися і податися геть.

— Так-так, звісно! — пообіцяв Андрюс.

Провів його поглядом і згадав, що Франсуа та Барбі вже давно його чекають у машині за рогом. Побіг туди.

Вже сівши на своє сидіння, став вибачатися перед Франсуа.

— Не варто, — відмахнувся від його вибачень господар книжкового магазину. — Мені Барбора розповіла про цього хлопчика!.. Шкода, певна річ!

Сонце продовжувало тішити Париж і тоді, коли їхнє синє «вольво» виїхало, нарешті, за бульвар Периферік і взяло курс на Санліс.

Магістраль А1 виявилася такою ж завантаженою, як денні вулиці Парижа, тільки тут замість малолітражок і автобусів більшу частину рухомого транспорту становили довгомірні вантажівки. Вони не виїжджали на ліву смугу, тому особливих проблем не завдавали.

Андрюс і Барбора мовчали. Дівчина мовчала ззаду, Андрюс — поруч із водієм. Франсуа ввімкнув радіо і майже відразу ж вимкнув.

— Ви не переживайте, — озвався він, кинувши швидкий погляд на хлопця поруч. — Усі хочуть жити на півдні, біля моря. Десь у Ніцці або в Каннах. Я б також там жив! Але там немає роботи. Робота завжди або майже завжди на півночі, де багато хто не хоче жити, але живуть. Якби я був готовий на все й якби мені було двадцять, я б рвонув і поїхав би на південь, ризикнув... Але швидше за все, хутко повернувся б. Треба займатися тим, що любиш, і там, де живеш! Це в ідеалі...

Франсуа знайшов поглядом у салонному люстерку Барбору. Знайшов. Вона байдуже дивилася у вікно.

— Мама народилася в Ліллі і прожила там усе життя. І щаслива. Їй там подобається. Може, і вам також сподобається?

— А в Ліллі багато лікарень? — спитав, наче прокинувшись від роздумів, Андрюс.

— Звісно, є! — питання явно здивувало Франсуа. — Є великий університетський госпіталь, є приватні.

Андрюс знову провалився в свої думки. Провів поглядом черговий автопотяг із причепом, який вони обігнали. Кинув погляд на небо і помітив, що воно перестало бути безхмарним. А далеко попереду, на відстані, доступній погляду, над дорогою вже висіли важкі свинцеві хмари.

Рано-вранці Ренату розбудив гучний стукіт. Вона злякалася. Це ж як треба було грюкати, щоб грюкіт той пройшов через троє зачинених дверей і побудив людей?!

— Піди відчини! — попросила дівчина Вітаса.

Той неохоче піднявся. Натягнув джинси.

Рената накинула халат, затягнула пояс і підійшла босоніж до дверей у коридор.

Звідти, з-за дверей, долинав голос Вітаса і — тихіше — голос ще якогось чоловіка. Хотілося зазирнути і збагнути, про що вони торочать, адже, стоячи за дверима, вона слів розібрати не могла.

І раптом згадала, що сьогодні ж має приїхати телебачення з Вільнюса! Згадала і запанікувала. Адже вона збиралася прибрати в будинку, помити підлогу, витерти всюди пилюку, щоб не зганьбитися перед столичними журналістами. Невже це вони? Чому так рано?!

Двері раптом прочинилися і Вітас, щойно вийшовши з коридора у вітальню, завмер, побачивши її.

— Хто це? — спитала вона. — Телебачення?

Він похитав головою.

— Взагалі це до тебе, — сказав трохи роздратовано і сонно. — Твій знайомий!

— До мене? — здивувалася Рената.

Поправила волосся, вийшла в коридор, побачила там гостьові капці й одразу ж засунула в них ноги. Тільки потім глянула в бік прочинених дверей на вулицю. Звідти війнуло холодом.

Дівчина визирнула за поріг — чоловік років сорока п’яти в старому синьому плащі з пристебнутим коміром зі штучного хутра. Пропите обличчя здалося знайомим. Біля ніг — картонна коробка.

— Ви до мене? — поцікавилася вона.

— Ренато! Твій хлопець якийсь... той... Навіть вислухати не може! — промовив відвідувач.

— Я вас знаю?

— Сусіда ваш, Борис! — поінформував чоловік. — Я кота вам приніс! Ви ж оголошення давали.

— А де кіт? — Рената опустила погляд на його руки і помітила, що вони добряче подряпані і що подряпини свіжі.

— Там, — Борис показав пальцем униз на коробку. — Він же дикий! Як ви з ним уживаєтесь?

— Та якось... — Рената стенула плечима.

Нахилилася, підняла коробку і вже було зібралася повернутися з нею в коридор.

— А винагорода? — обурився Борис.

— Винагорода?

— Атож, двісті літів! Що я — даремно за ним ганявся по лісу?

— А в якому лісі ви його знайшли?

— Біля будинку, тут, поруч! — повідомив чоловік. — То що, обіцяна винагорода буде?

— Я зараз, — Рената повернулася в коридор, причинивши за собою двері та залишивши прибульця на порозі.

У вітальні поставила коробку на підлогу, розгорнула. Спамас — змарнілий і брудний — ліниво лежав на дні. Тільки глипнув на неї чи то зацьковано, чи то байдуже. І знову опустив морду на лапи.

— Вітасе, дай двісті літів! — попросила вона.

Вітас, котрий уже сів до комп’ютера і щось виписував зі сторінки, відволікся.

— Кому? Цьому п’яниці?

— Це наш сусіда! Я думала, він помер... Але ж ти обіцяв винагороду?

Вітас неохоче дістав гроші, простягнув Ренаті дві сотні.

Обличчя Бориса аж засяяло, коли він отримав винагороду. Й очі ожили, і голос став жвавішим.

— Дуже дякую! — заторохтів він, ховаючи гроші в кишеню плаща. — А Йонас де?

— Помер, — зітхнула Рената.

— Як помер? — сторопів сусід. — А я нічого не знав! Давно?

— Майже два місяці тому.

— І що, поминки вже були?

— Ми не робили, — Ренаті захотілося припинити цю балачку. — Якщо будемо робити, я вас покличу!

— Обов’язково покличте! Ви, якщо прийдете, гупайте мені в двері дуже голосно! Я іноді як глухий!

Коли Рената повернулася до вітальні, Вітас розмовляв по мобільнику. Просив когось приїхати не сьогодні, а завтра.

— У нас же сьогодні ЛРТ, а я за звичкою замовлень набрав! — поскаржився він у відповідь на запитальний погляд Ренати.

— А коли вони приїдуть?

— Планували до дванадцятої.

— А у тебе там у салоні чисто?

— Майже! Але Віола скоро приїде, і ми з нею швидко все до ладу приведемо. А об одинадцятій тридцять буде одна пані з кроликом, якраз гарно для телевізійної картинки.

— А вони сюди заходити будуть? — спитала Рената.

— Аякже!

Вона поспішила до ванної кімнати за шваброю.

Коли підлога в коридорі виблискувала, перейшла до вітальні. Перенесла коробку зі Спамасом у куток. Кіт ніби й не намірявся вибиратися зі свого картонного сховку.

Однак через півгодини, коли все на їхній половині будинку було прибрано й шматок старої верблюжої ковдри зеленого кольору лежав під лівим вікном вітальні, чекаючи, коли на ньому затишно облаштується кіт Спамас, коробка виявилася порожньою, а кіт зник. Рената обшукала всі закутки, зазирнула під меблі та за фіранки, але його ніде не було.

Пошуки кота обірвав Вітас, зазирнувши в коридор і гукнувши, що телебачення вже приїхало.

Господиня перевдяглася в довгу спідницю, схожу на частину народного костюма, і в светр. Потім подумала, що в такій спідниці вона буде виглядати по-сільському простакувато, і поміняла її на джинси.

Із вікна вітальні дідуся Йонаса дівчина визирнула надвір і обімліла — ніколи у їхньому дворі ще не стояло стільки різних машин! І «смарт» Віоли, і дві машини з логотипом Литовського національного телебачення ЛРТ, і зелений джип, у якому, мабуть, привезли кролика на фарбування.

Руки у Ренати затремтіли. Вона збагнула, що всіх цих гостей годилося б пригостити чаєм. А що подати до чаю? У них, крім пачки печива, нічого немає! Вона просто не подумала про це заздалегідь!

Про всяк випадок, винесла з кухні на овальний стіл десять чашок. Перевірила, скільки є в будинку чаю. Заспокоїлася — хоч чаю було досить!

Цікавість врешті притягнула її до комори, в салон «собачої краси», як вона називала цю дивну «перукарню». Зайти всередину виявилося справою нереальною — прохід перегороджувала телекамера на тринозі. Але, зазирнувши з-за спини оператора, Рената побачила Віолу з приголомшливою свіженькою зачіскою на голові, побачила жінку років п’ятдесяти, котра тримала на руках білого кролика, побачила Вітаса і телеведучого, який брав у нього інтерв’ю. Обличчя телевізійника здалося мало не рідним, настільки знайомим. Немов вона щодня його бачила. Але... звідки? У них же немає телевізора, а ті рідкісні програми, які вони дивилися в онлайні по комп’ютеру, розповідали про тварин, а не про політику.

— Ну і тоді я вирішив, що залишуся і спробую побудувати тут бізнес, який зможе залучити не тільки місцевих клієнтів, але й клієнтів із сусідніх районів, — розповідав у мікрофон Вітас.

Він намагався виглядати впевненим, але очі його бігали: то на камеру, то на ведучого, то раптом зупинялися на мікрофоні.

— А ви звідки сьогодні приїхали? — звернувся телерепортер до жінки з кроликом.

— Із Паневежиса, — сміливо відповіла вона. — Я давно хотіла сірого кролика. У мене сіра шубка, з шиншили. А ми з Ґедимінасом...

— Як його звати? — уточнив журналіст, поглядом показуючи на кролика, що мирно лежав на руках жінки.

— Я ж сказала — Ґедимінас. Так от — ми з ним часто гуляємо, особливо взимку! Виїжджаємо в поля, там гарно, сніг! І я його відпускаю! Але і сніг білий, і він білий! Дуже легко загубити!

— А чи не дешевше було б купити сірого кролика? — поцікавився медійник.

— Дешевше, — погодилася вона. — Але це був би вже інший кролик — не такий ручний, не такий ласкавий!

Рената вийшла з комори.

«Це ж треба, — подумала. — Кролика Ґедимінасом назвати!»

Вона повернулася в обійстя. Закип’ятила води і заварила чай у найбільшому керамічному чайнику.

З коридору почувся гомін — тупотіння десятка ніг. Вона напружилася. Перенесла великий чайник для заварювання у вітальню, поставила по центру овального столу.

Вітас зайшов першим, за ним слідом — ще п’ятеро, в тому числі не помічена Ренатою раніше дівчина із саквояжиком у руці. Оператор розмістив посеред кімнати триногу і поставив на неї камеру.

Рената розгубилася. Запросила всіх до столу. Взялася наливати чай.

Їй здавалося, що вони просто посидять і побалакають, думалося, що телеінтерв’ю вже закінчено. Але де там! Журналіст очей не зводив з її червоного волосся. Рената вже пошкодувала, що не накинула хустку.

— Скажіть чесно, а як до вас прийшла ця ідея? — звернувся телеведучий до Вітаса.

Той, помітивши інтерес журналіста до кольору волосся Ренати, зітхнув і всміхнувся.

— Ну... — почав він. — У моєї Ренати — червона машина і червоний светр. А потім вона пофарбувала волосся в червоний колір. Ось я й подумав, що коли у людини є улюблений колір, то він буде завжди при покупці одягу або меблів шукати товари улюбленого кольору. А якщо не знайде, то, можливо, буде фарбувати...

— Тобто це ваша дружина підкинула вам ідею? — уточнив тележурналіст.

Вітас неохоче кивнув.

— Авжеж, можна і так сказати!

— А я її фарбувала! — вставила свої «п’ять копійок» Віола, сівши за столом поруч із Вітасом.

— А можна вам задати кілька питань? — звернувся телевізійник до Ренати. Вона зауважила, як об’єктив телекамери зазирнув їй в обличчя, і зніяковіла.

— А можна, я не буду говорити? — попросила вона. — Я не звикла... Може, пізніше!

На радість Ренати, тележурналіст кивнув і звернув свій погляд та зацікавлення до Вітаса.

І раптом у центрі кімнати на дерев’яній підлозі опинився червоний пом’ятий, розкуйовджений гілками й кущами, по яких тягався в лісі, кіт Спамас.

— А це що за диво? — вирвалося у оператора, котрий стояв біля триноги.

І він тут же став знімати кота, так само, як і дівчина (котра виявилася гримеркою) вихопила свій мобільник і захоплено навела на нього камеру.

— Та він у нас бродив лісом, — озвалася Рената, але голос її прозвучав занадто тихо і не зміг відвернути гостей від розпатланого кота.

Коли гості поїхали, Рената почувалася так, немов цілий день носила мішки з борошном. Нили плечі, боліла голова.

Вітас кривив губи. Він був дуже засмучений появою в кімнаті Спамаса.

— Сподіваюся, вони його не покажуть! Це ж таки програма про успішний бізнес! — невдоволено зауважив він.

Витягнув мобільник, зателефонував телеведучому. Побалакав із ним і заспокоївся.

— Ні, вони його вставляти в програму не будуть! — повідомив Ренаті. — Їм досить кролика, спочатку білого, а потім сірого. Ну і, звісно, зняли, як ми з Віолою його фарбували! Добре, що кролик не пручався!

— Я так утомилася, — поскаржилася Рената. — Навіть не знаю чому!

— Перенервувала, — пояснив Вітас. — Я тебе розумію! Це ж на всю країну покажуть!

— А коли покажуть? — голос Ренати затремтів.

— Післязавтра ввечері, в прайм-тайм! Коли всі дивляться! Ми також подивимося, в онлайні! До речі, де цей клятий Спамас?

Рената озирнулася.

У вітальні його не було, але прочинені двері в спальню немов самі підказували відповідь.

— Там, мабуть!

— Треба його помити і причесати, — серйозно заявив Вітас. — Інакше він нам усіх клієнтів розполохає!

У суботу Шляхтич, як зазвичай, видавав кеш за тиждень. Угорці вийшли з його кабінету невдоволеними. За ними слідом зайшов Клаудіюс.

— Сідай! — запросив його поляк трохи роздратованим голосом, поправляючи краватку, що з’їхала набік.

Клаудіюс злякався, що його чекають погані новини, але, як виявилося, роздратування Пйотра було пов’язане з угорцями. Він помовчав хвильку, взяв себе в руки, заспокоївся. Глипнув на литовця, котрий сів по інший бік робочого столу, вже миролюбніше. Кинув погляд на розгорнутий зошит, що лежав перед ним. Обернув зошит до Клаудіюса, простягнув ручку і підсунув довгий білий конверт як лінійку, щоб Клаудіюс бачив, де треба розписатися.

Ставлячи підпис, Клаудіюс відсунув конверт трохи нижче, позаяк зауважив, що наступним за ним одержувачем грошей стояла Беатріс. З подивом побачив, що грошей вона за тиждень отримає майже вдвічі більше: триста п’ятдесят фунтів. Розписавшись та забравши свої сто вісімдесят, Клаудіюс уже піднявся з крісла, щоб вийти, однак Шляхтич жестом попросив його залишитися за столом.

— Ти тварин любиш? — спитав він.

— Певна річ, — здивувався запитанню Клаудіюс.

— Чудово! Тоді у тебе буде ще один обов’язок! — Пйотр простягнув йому кільце з трьома ключами. — У тебе вийде, й обличчя довіру викликає...

— А що робити? — обережно поцікавився Клаудіюс.

— У нас тут є зоомагазин. Та ти знаєш, мабуть! З кроликами і морськими свинками. Іноді клієнти приїжджають разом із дітьми купити клітку. Міра їм тоді каже, що у нас і кролики є. Діти вмовляють тата піти подивитися. І купують. До вчорашнього дня тваринок продавав Ласло, але вони знахабніли, ці угорці! Вже і бар там влаштували, і курилку. Одна клієнтка скандал влаштувала, сказала, що купила морську свинку, а від неї тютюном тхне. Тепер ти будеш цим займатися. Двадцять фунтів за тиждень я тобі додаю. Тобто все, як завжди. Тільки якщо є клієнт, то Міра тобі телефонує, і ти йдеш, відчиняєш і показуєш. І завжди намагайся продати тих, що старші та більші! Втямив?

Клаудіюс кивнув.

Поляк поглянув в очі литовцеві якось напружено, задумливо, ніби й не про кролів і морських свинок зараз думав, а про щось інше.

— Знаєш що? — Пйотр втупився в очі Клаудіюсу. — У мене приятель із Кракова в Манчестері продуктовий магазинчик відкриває. Через місяць. Шукає надійного продавця. Житло — кімнатка якраз над крамницею. Зарплата нормальна. Ти не хочеш?

— А що, я вам не підходжу? — Клаудіюс зиркнув на поляка з підозрою.

— Чому? Підходиш! Але справи йдуть так собі. Всіляке може бути!

Клаудіюс вийшов від Пйотра пригнічений. Двадцять хвилин чекав автобус на зупинці. Півгодини їхав.

Перед колишнім готелем Клаудіюс подивився на горішні поверхи. У вікні Інґриди та Міри було темно, а ось у нього в кімнаті світилося. На вулиці також було ще видно — дні ставали довшими. Довшими та теплішими.

«Може, Інґрида у себе? — подумав він. — Просто поки що немає потреби вмикати світло?»

Клаудіюс зупинився перед дверима, на яких з’явилася металева емальована табличка з іменем «Беатріс» блакитними літерами на білому тлі. Засмучено похитав головою. Постукав двічі в двері і, не дочекавшись відповіді, піднявся до себе.

Ласло і Тиберій зустріли його похмуро. Обоє сиділи за столиком біля вікна, на столику дві відкриті пляшки пива. Не привіталися.

Клаудіюс відчув себе винним перед угорцями. Перспектива жити в одній кімнаті з двома сусідами, у яких тепер є до нього претензії, його не втішила.

— Я нічого у нього не просив. Він мені сам віддав ключі від кроликів, — сказав миролюбно Клаудіюс.

Тиберій підняв погляд на прибульця, на обличчі невдоволена, гірка посмішка.

— Пішли в паб, я пригощаю! — запропонував Клаудіюс.

Ласло і Тиберій здивовано перезирнулися і звелися на ноги.

«Все ж таки вони непогані хлопці», — міркував Клаудіюс, спуска­ючись сходами та прислухаючись за спиною до їхніх кроків.

Десять хвилин, які розділяли колишній готель і найближчий до них паб, пройшли мовчки. Але вже всередині, в затишній, неяскраво освітленій залі, прикрашеній розвішеними по стінах ключками для гольфу та спортивними кубками, які стояли безконечними рядами на полицях, прибитих під самою стелею, угорці розслабилися. Взявши три пінти «Ґіннесса», майстри кролячих кліток сіли за кутовий столик. Цокнулися голосно пивом і зробили по вагомому ковтку. Балакали угорці англійською гірше за Клаудіюса, і це тільки додало йому впевненості.

Уперше за весь час спільної роботи всі троє змогли потеревенити вільно, розповісти про себе та свої проблеми.

Тиберій раніше жив у Будапешті, точніше, в Пешті, бо Буда міститься по інший бік Дунаю. Працював у китайців у забігайлівці.

— Уявляєш, скільки вони мені платили, якщо вони собі майже нічого не платять?! — збуджено питав він, нависаючи над столом із гальбою «Ґіннесса» в руці. — Двісті євро на місяць! Це при тому, що звичайна зарплата у нас — чотириста! Тут хоч до восьмисот виходить, плюс оплачене ліжко!

Ласло приїхав із села. Поскаржився тільки на те, що угорською, крім Тиберія, нема з ким поговорити.

— Може, ви погано шукали? — припустив Клаудіюс. — Тут, мабуть, є багато інших угорців.

Тиберій похитав головою.

— Угорці зазвичай за кордон не їдуть, — сказав він. — Вони залишаються вдома і п’ють. А потім вішаються від депресії! У нас перше місце в світі за самогубствами!

— Ні, перше місце у Литви! — не погодився Клаудіюс. — У нас точно перше місце! У нас про це постійно в газетах пишуть.

Ласло і Тиберій поглянули на Клаудіюса з недовірою.

— Кожна жаба своє болото хвалить, — сказав після хвилинного мовчання Тиберій.

— А чому в Угорщині стільки самогубств? — поцікавився Клаудіюс, допивши пиво.

— Люди знають, що раніше, коли ми були імперією, жилося краще. А тепер криза. Будинки в Будапешті всі сірі, у міста немає грошей на ремонт, на фарбу. Та й узагалі, на якого дідька нам ця Європа здалася?! Можна було б і так сюди гастарбайтерами їздити.

— Ні, те, що ми в Європі — добре, — долучився до розмови Ласло. — Та Європу треба годувати, а у нас, крім сільського господарства, в країні нічого не залишилося. А самогубства, гадаю, ще через те, що нас ніхто із сусідніх народів не розуміє. Усе через мову! Ніхто з іноземців угорську не вчить, а це означає, що нам доводиться вчити чужі мови, щоб нас розуміли. А мови нам не дуже даються. Хіба що німецька...

— Так, англійська у вас не дуже, — погодився Клаудіюс. — Ще по пиву?

Хлопці погодилися.

Рудий бородатий бармен налив ще три пінти. Клаудіюс поставив їх на стіл, і розмова продовжилася.

— Мова у нас не європейська, звісно, — зітхнув Ласло. — Якби її якось спростити...

— А як буде угорською «дурень»? — поцікавився Клаудіюс.

— Bolond.

— А «мудак»?

— Faszfej. А як буде литовською: «Я тебе кохаю?» — своєю чергою, спитав Ласло.

— Aš тave myliu. А як буде угорською: «Пішов на хер!»?

— Menj a picsába!

— О-о, — багатозначно протягнув Клаудіюс, і його рука сама потягнулася за пивом. — Треба буде запам’ятати!

— Добряче пиво, у нас такого не роблять, — змінив тему Ласло. — Англійці все ж таки багато чого вигадали!

— Атож, — підтвердив Тиберій. — Тільки я ще ні разу тут із англійцем не балакав, не зустрічався! Самі румуни, поляки, болгари, литовці, — при останньому слові він зиркнув на Клаудіюса і змінив серйозний вираз обличчя на посмішку.

Клаудіюс задумався і збагнув, що він також ще жодного англійця тут не зустрів. Тобто він їх, мабуть, бачив серед перехожих у Лондоні, може, за кермом машин, які проїжджали по Гай-стрит в Ішері, але щоб так — обличчям до обличчя, та ще й із розмовою! Ні, не було ще такого!

— Я теж, — сказав він. — Ми тут із грудня! І жодного англійця!

— Вони на півночі живуть, — тоном знавця заявив Ласло. — Коли з півдня сюди такі, як ми, понаїхали, то вони на північ перебралися. Точно!

Клаудіюс озирнувся навсібіч. За одним столиком сиділи і пили пиво пристойно одягнені негри, за іншим — чи то корейці, чи то японці, троє чоловіків, також пристойно одягнених. За третім — явно слов’яни, бо з їхнього боку раз по раз долинала російська лайка, але з легким акцентом, що свідчило, що вони користувалися матюками «за ліцензією», вони не були для них рідними.

Погляд Клаудіюса зупинився на барменові. Рудий чолов’яга з рудою бородою, з широким обличчям і великим носом, імовірно, був англійцем.

— О, давайте вперше побалакаємо зі справжнім англійцем, — весело запропонував Клаудіюс, показуючи на бармена рукою. — Ми ж усе таки в Англії!

Всі троє піднялися з-за столу і з пивом у руках сіли за барну стійку навпроти бородатого бармена.

— З вами можна порозмовляти? — ввічливо запитав Клаудіюс. — Ви ж англієць?

— Який я вам на хрін англієць? — обурився бармен. — Я ірландець, із Кірка! Про що хочете балакати?

Настрій спілкуватися у Клаудіюса вивітрився. Але угорці все ж були налаштовані на продовження бесіди, їм було байдуже, з ким теревенити.

— А яке ще є темне англійське пиво, крім «Ґіннесса»? — поцікавився Тиберій.

— «Ґіннесс» — ірландське пиво, — твердо заявив бармен. Але потім цілком миролюбно порадив спробувати два інших сорти ірландського темного.

Другий ранок у будинку Ніколь, матері Франсуа, був ще солодшим за перший. Не тільки тому, що цього разу до сніданку вона притарабанила два слоїки різного джему замість учорашнього одного. Маленька затишна спальня, тепла і тиха. Тиха, як сама вулиця рю П’єр Фарін, на якій стояв непоказний двоповерховий цегляний будиночок — «сіамський близнюк» такої ж споруди або кількох таких же, немов приклеєних один до одного торцевими стінами. Всі обійстя на цій вулиці здавалися однаковими. Ну, може, крім одного, що його до будинку Ніколь «приліпили» будівельники ліворуч трохи пізніше — з білим заштукатуреним фасадом і дахом, зведеним крутіше та вище.

Як тільки приїхали сюди, Андрюс сам собі прошепотів: «Це не Париж!» А потім згадав Порт де Ліла, вище Бельвіля, куди ходив разом із Барборою і з візочком без немовляти. Там він також бачив схожі двоповерхові спокійні вулиці з однаковими будинками. І це був Париж або його продовження. «Може, Лілль — це також продовження Парижа?» — подумав він.

— Чай чи каву? — спитала Ніколь, зсунувши на ніс окуляри і кинувши строгий, «учительський» погляд на Барбору, котра стояла біля вікна вітальні.

— Каву, будь ласка! — попросила Барбора.

Снідати вони сіли на кухні. У дерев’яній мисці лежав уручну поламаний на кусні свіжий багет. Ніколь узяла шматок і над своїм блюдцем щедро полила його абрикосовим варенням.

— Уранці хтось приходив? — спитав у неї Андрюс, який згадав, що його розбудив дверний дзвінок.

— Бернар, сусіда навпроти, — повідомила Ніколь. — Також на пенсії, тільки прокидається завжди занадто рано. І йде до булочної. Вона у нас далеченько, хвилин із десять пішки. І мені через день приносить, — вона кивнула на миску з багетом.

— Добре, коли є такі сусіди, — Андрюс закивав. Кинув погляд на Барбору. — Шкода, що Франсуа вже поїхав.

— Він завжди приїжджає лише на день-два, — Ніколь похитала головою. — Міг би залишитися, повозити вас містом. Звідси до центру далеченько, кілометрів із п’ять...

— Нічого страшного, — заспокоїв її Андрюс. — Ми самі походимо. Ми ж весь Париж пішки обійшли!

Барбора, хоч і виглядала ще сонною, зиркнула на Андрюса пронизливо, мало не сердито. І він розгубився.

— Так, — продовжив після короткої паузи. — Ми ж не туристи... Нам треба квартиру шукати і роботу...

Удень вони дійшли до Ґранд-пляс. Важке, готове до дощу небо висіло низько над містом. Тиснуло на психіку. Викликало занепокоєння. Із поодиноких слів і фраз розмова не клеїлася. Андрюс згадав уголос, як вони проїжджали, покидаючи Париж, повз Парк Астерікс, як при наближенні до Лілля на обрії виросли терикони давно закритих шахт, як небо опускалося все нижче і нижче в міру наближення до цих териконів. Мабуть, саме це низьке важке небо не давало Барборі відволіктися від проблем, не давало розслабитися, не дозволяло побалакати з Андрюсом про щось не важливе.

А він витягнув із кишені куртки план міста, отриманий від Ніколь. Розгорнув і, знайшовши намальований мамою Франсуа хрестик, збагнув, що вони дійшли до мети свої пішої подорожі і тепер перебувають у самому центрі столиці французької півночі. Широка площа здалася Андрюсові холодною, незважаючи на жвавий людський рух на її гладенькому забрукованому полі.

Вони стояли на краю площі біля високої білої будівлі з широкою наскрізною аркою внизу. У цій арці висотою в два поверхи зароджувалася вулиця. Вона немов проходила під будинком: з площі через арку і далі. Досить вузька, але також забрукована.

Андрюс звернув свій погляд на площу. Зітхнув, не побачивши жодної каруселі, жодного вуличного актора, котрий намагається привернути увагу перехожих.

«Мабуть, через негоду», — пояснив собі, знову глянув на небо холодного металевого кольору. Андрюсові здалося, що відтінків старого подряпаного алюмінію в небі над Ліллем більше, ніж відтінків свинцю. Чому згадався алюміній? Хлопець задумався. Пригадав стару розкладачку, розкладений каркас якої зроблений був із алюмінієвих трубок, на яких, утримуване дивними скрученими щільною спіраллю пружинами, трималося брезентове полотно, накрите вузьким матрацом. Цю розкладачку батько діставав із балкона щоразу після скандалу з мамою. Витягав і демонстративно ніс на кухню, де й влаштовувався на нічліг. Скандали з таким фіналом траплялися у батьків нечасто і закінчувалися тривалою тишею образи, порушувати яку, як тоді здавалося, ніхто не хотів: ні мати, ні батько. А сам він, Андрюс, у такі моменти також намагався не галасувати, щоб не заважати батькам мовчати. У такі дні, точніше, вечори, бо це завжди траплялося ввечері, вони лягали спати раніше і, як досі пригадувалося Андрюсові, висиплялися краще і вставали бадьорими та свіжими, ніби нічого напередодні не відбулося.

— Хочеш кави? — Андрюс спіймав погляд Барбори і спрямував його на маленьке кафе ліворуч від арки-вулиці.

Тиха та затишна атмосфера кав’ярні покращила дівчині настрій. Мабуть, тому, що важке північне небо залишилося там, над площею. А тут на стелі висіла не надто громіздка люстра, і світло від неї лилося вниз м’яке та ненав’язливе.

— Давай складемо план дій, — запропонувала Барбора.

Андрюс зрадів. Найбільше він боявся, що з її уст знову пролунає запитання, на яке він досі не знайшов відповіді.

— Я знаю, що робити, — поспішив її втішити Андрюс.

— Це добре, — дівчина всміхнулася, дивлячись на нього ніжно і з надією. — Ми ж не можемо більше тижня сидіти на шиї у Ніколь... Я попрошу у неї комп’ютер і пошукаю в інтернеті роботу няні.

— А я знайду найбільшу лікарню в Ліллі і знову почну заробляти гроші, — запевнив її Андрюс.

Ніколь, почувши від Барбори прохання використовувати її комп’ютер, винувато всміхнулася і пояснила, що у неї немає не тільки комп’ютера, але навіть мобільного телефону.

— Я люблю живі голоси, — сказала вона. — Я ж усе життя до пенсії вчила важких дітей і просто не можу балакати з людиною, не бачачи її очей. У комп’ютера очей немає. Навіть по звичайному телефону мені спілкуватися не подобається, — господиня озирнулася на столик біля вікна зі старомодним телефонним апаратом. — Але тут неподалік є бібліотека з комп’ютерами і з безкоштовним інтернетом. А я зараз піду на дві години, бо викладаю іммігрантам французьку мову на безкоштовних курсах. Може, також хочете позайматися французькою?

Андрюс сіпнувся від несподіваної пропозиції, кинув погляд на Барбору.

Барбі слухала і дивилася на Ніколь зачаровано. А він не міг збагнути, що її здивувало в словах мами Франсуа. Ну так, людина «старої школи», яких і в Литві багато серед пенсіонерів, серед таких же симпатичних, освічених колишніх учительок із акуратно зачесаним сивим волоссям, скромно вбраних, які стежать за собою і намагаються з усіх сил бути корисними суспільству. Це нормально!

— Нам треба спочатку влаштуватися, — озвався він, збагнувши, що Барбора не готова відповісти на пропозицію Ніколь. — Знайти роботу, винайняти квартиру...

— Звісно, певна річ, — Ніколь розуміюче закивала. — Але потім ви завжди можете приходити до мене на уроки. Будемо пити чай, і я вас навчу спілкуватися французькою!

— Спасибі, дуже вдячні, — Андрюс занервував, ніби боявся, що Ніколь продовжить їх зараз умовляти зайнятися французькою мовою. — А де ця бібліотека з інтернетом?

Мама Франсуа підвела їх до вікна і пояснила дорогу.

Вони вийшли з будинку разом. Барбора вирушила в бібліотеку, Андрюс до лікарні, яку сам знайшов на плані міста. Хвилин із п’ять вони йшли разом вулицею, і холодний вітер дув їм в обличчя. Далі їхні шляхи розійшлися.

Університетський лікарняний комплекс, знайдений Андрюсом на карті, також був розташований на околиці міста, як і Ламбусерт, район, у якому жила Ніколь. Півгодини знадобилося йому, щоб дійти до станції метро Рігур. Звідси до університетського лікарняного комплексу залишалося шість станцій, і до того ж без пересадки. Двовагонний міні-потяг метро Андрюса здивував, але ще більше здивувався він, коли міні-потяг рушив: водія в ньому не було. Андрюс розглядав тунель, що летів назустріч, аж тут темрява тунелю розступилася, і потяг знову вигулькнув назовні й одразу ж кинувся на бетонний віадук, чим знову перемкнув думки Андрюса. Спочатку на спогади про шосту лінію паризького метро, де після виходу з тунелю був віадук із виглядом на Ейфелеву вежу; йому передував міст Бір-Хакейм, потім згадалися терикони закритих шахт, побачені дорогою в Лілль. Тепер ці терикони немов стали кордоном між проминулим і зовсім недавнім паризьким життям і новим, ще не осмисленим і не влаштованим життям у Ліллі.

Краєвиди, що відкривалися з вікон міні-потяга метро, розчаровували. Ні веж, ні гарних будівель. Якісь фабричні споруди, однакові житлові двоповерхові будиночки, пустирі й автодороги, зайняті вантажівками. Тут ні праворуч, ні ліворуч Андрюс не міг видивитись бодай шматочок Франції — тієї Франції, до якої він звик у Парижі.

«Мама Філіпа якось казала, що Париж — це не Франція», — згадав він. Але ця «не-паризька Франція» навіювала смуток, навіть якщо не зважати погляд на алюмінієво-свинцеве низьке небо.

Роздивляючись одноманітні пейзажі за вікном, Андрюс збагнув, що їде вже вздовж лікарняного комплексу. Цей комплекс, із розкиданими на величезній території серед алей, галявин і паркових куточків десятками будинків, від невеликих двоповерхових до височенних, ребристих, із футуристичними сходинками, що пнуться вгору, Андрюс відразу назвав для себе «Містом хворих». Настрій трохи покращився. Юнак подумав, що дитячий корпус у такому комплексі має бути набагато серйозніший, ніж у лікарні «Нектар» на рю де Севр. Залишалося тільки його знайти, а потім відшукати таємний (чи явний) прилікарняний ринок клоунів-тимчасовиків. Звісно, навряд чи вони зустрінуть його з розпростертими обіймами, але він же вклинився в такий самий ринок на рю де Севр? Він же став, врешті-решт, своїм, нехай заради цього довелося витерпіти і косі погляди, і лайку, і навіть побої братів-албанців з тяжкими наслідками. Але Париж — це столиця. Там усе жорсткіше. А тут, у провінції, можливо, і не виникне якихось труднощів, і він знову займеться справою, що дає хоч трохи грошей. Улюбленою справою?

Андрюс задумався. У дитинстві він страшенно любив смішити інших, насамперед своїх однолітків. Батьки на його кривляння чи вигадки, які він вважав смішними, ніколи не сміялися. Точніше, мама раділа, всміхалася і, здавалося, завжди схвалювала його спроби бути смішним. Але батько поглядав на маленького Андрюса, котрий зображував щеня, з подивом або навіть підозрою.

Він уже зайшов за шлагбаум, що перегороджував машинам під’їзд до одного з лікарняних корпусів, аж тут у кишені задзеленчав мобільний.

— Привіт! — пролунав голос Поля. — Ми тут із татом! Він передає тобі вітання!

— І ти йому також! — Андрюс був радий дзвінку. Він зупинився. — Як ти?

— Нічого, — голос Поля зазвучав раптом сумніше. — Мені тепер і на ноги одягли захисні кільця... Сказали, що так треба... Лежати дуже незручно. А ти де?

— Я на півночі, в Ліллі, — Андрюс озирнувся обабіч, немов шукав, що б таке з побаченого описати Полю. Але, схоже, нічого гідного опису не виявив. — Тут знаєш, яке метро?

— Яке?

— Поїзди короткі, з двох маленьких вагонів, і без водія!

— Невже?

— Справді! І частина рейок покладена на естакадах над вулицею, як у Парижі на бульварі Гренель або бульварі Ґарібальді!

— Цікаво! — у голосі Поля чулася радісна зацікавленість.

— Філіп до тебе приходить?

— Так, через день! Вчора виграв у мене в шашки!

— Як? — здивувався Андрюс.

— Хтозна! — зізнався Поль. — У нього дуже потужна пам’ять. Татко також тут був і переставляв шашки, коли я робив хід, і коли він. Може, тому, що він грав чорними? Я ж також завжди вигравав у тебе, коли грав чорними!

— Ти тільки чорними і грав! І ходив першим! — нагадав Андрюс.

— Наступного разу знову буду грати чорними! — вирішив уголос хлопчик. — Татко киває, що він утомився тримати руку з телефоном біля мого рота! Я тобі скоро знову зателефоную! Бувай!

Минуло ще півгодини, перш ніж Андрюс за допомогою випадкових перехожих, котрі розуміли англійську, вийшов до дитячого корпусу. Вийшов і обімлів. Футуристична архітектура комплексу автономної дитячої лікарні, що мала зовсім іншу назву — Шпиталь Жанни Фландрійської — приголомшила його. П’ятиповерховий, сталевого кольору гострий ніс будинку-корабля, перед яким зупинився Андрюс, з висунутою, що нависала ліворуч над землею прибудовою-«бійницею», довгим суцільним вікном спрямованою у бік нездійсненного руху, в умовне «вперед», куди інші вікна будівлі просто не могли зазирнути, змусив людину, котра стоїть перед ним, роззявити в подиві рота. Цей «ніс» переходив у потужний «корабельний» корпус, який далі, здавалося, ставав нижчим і перетворювався в будівлю іншої, але також дивної, незвичної форми.

Андрюс вирішив обійти гострий ніс будівлі ліворуч. Там, ліворуч і попереду, виднівся вхід із довгим і широким козирком. Він не відразу звернув увагу, що йде по траві, по млявому газону, який утратив жвавість своєї зеленої барви через сезонний холод, іде по грузькій сирій землі.

Вибравшись на асфальт під’їзної дороги, Андрюс потупцяв черевиками, зчищаючи з підошов налиплий ґрунт.

Повз нього, до входу в шпиталь, мало не збивши Андрюса з ніг, пролетіла червона малолітражка. Загальмувала перед залізними стовпчиками, які розділяли майданчик під козирком і вузьку автомобільну алею. Вибіг водій, відчинив задні дверцята, взяв із дитячого крісла дитину і побіг із нею до скляних дверей.

Андрюс зупинився біля цієї малолітражки. Дверцята машини з боку водія виявилися не зачиненими. Він їх підштовхнув, закрив. Озирнувся на трьох лікарів у білих халатах, котрі вийшли під козирок із пластиковими стаканчиками в руках. Йому враз захотілося кави. Може, не так кави, а просто сісти десь у спокійному місці та поміркувати. Зважити все, що його тут, біля дитячого корпусу лікарняного центру, бентежить і навіть турбує. Пояснення вже майже звучало в його думках, але він немов зумисне його глушив, відсував на пізніше.

Зайшов у просторий хол. Побачив покажчик, що вказував дорогу до ліфтів. І кавовий автомат під стіною.

Кинув у автомат один євро і натиснув на кнопку «еспресо». Вийшов із пластиковим стаканчиком у руці на вулицю. І, зробивши ковток, змирився з неминучістю пояснення самому собі свого внутрішнього неспокою.

Ця лікарня здалася Андрюсові неправильною. Зовсім неправильною. Ні, вона, певна річ, вражала розмірами, надсучасною архітектурою. Й усередині, мабуть, відповідала останньому слову медичної науки. Але чому її збудували тут, далеко від міста, далеко від звичайних вулиць? Чому її винесли майже за межі Лілля, як зазвичай намагаються вивести за межі міста кладовища?

Андрюс стояв спиною до входу. Дивився на дві автомобільні алейки, розділені метровою смужкою трави, затиснутої з двох боків бордюрами: одну — під’їзну до дитячого корпусу, до лікарні Жанни Фландрійської, другу — від’їзну, що знову вливається в звичайну дорогу, якою щойно проїхав міський автобус. За дорогою — сучасний корпус університетського факультету медицини, сходинки, якими вгору-вниз сновигають студенти та студентки. Жодного житлового будинку навколо, жодного кафе, жодного турецького фаст-фуду!

«А де ж тоді сидять клоуни? — задумався Андрюс. — Де вони збираються? Куди за ними заходять батьки хворих дітей?!»

Занепокоєння змінилося спантеличенням. Кава з автомата Андрюсові не сподобалася. Він викинув недопитий напій разом зі стаканчиком в урну.

«Є два варіанти, — спробував зосередитися він. — Або йти шукати найближчі до «Міста хворих» вулиці та заходити в усі кафе і ресторанчики без винятку, або залишатися тут і чекати, поки хтось із клоунів разом із замовником не зайде в двері лікарні. А потім чекати, поки не вийде, і йти за ним слідом.

Другий варіант передбачав довге очікування, тупцяння на місці, але він усе одно сподобався Андрюсові більше, ніж перший. Мабуть, тому, що жодного житлового будинку, жодної нормальної вулиці він не помітив: не тільки коли стояв біля кінця під’їзної алеї під козирком центрального входу до лікарні, але й узагалі, поки йшов сюди від станції метро. І біля кінцевої надземної, «закинутої» на віадук станції метро також нічого такого не було: ні вулиць, ні будинків, ні кав’ярень. Можливо, все це є за «Містом хворих» з іншого боку?

Андрюс кинув погляд на важке низьке небо, і воно немов похмуро кивнуло, схвалюючи його думки.

Він стояв і чекав на клоуна. Чекав після того, як від’їхала від лікарні червона малолітражка з водієм із порожнім дитячим кріслом на задньому сидінні. Чекав під коротким, десь п’ятихвилинним дощем, здивувавшись, що на більше це свинцеве небо виявилося нездатним. Чекав після того, як із дверей лікарні вийшла заплакана жінка, низенька, як підліток, у синіх черевиках на високих підборах, і такого ж кольору вузеньких штанях і короткому, вище колін, темно-синьому пальті. Вона стояла поблизу хвилин десять, поки за нею не приїхало таксі.

Поки чекав, ще двічі заходив усередину і брав еспресо з автомата. І кава йому вже здалася приятнішою, ніж першого разу.

А вже наближався вечір. Сутінки запалили фари машин і вікна лікарні. І хол за скляними дверима засвітився яскраво й заманливо, і Андрюс знову туди зайшов. Уже не за кавою, а продовжуючи очікування. Всередині було сухо й тепло. Вогке свинцеве небо залишилося ззовні. Відкритий простір змінився замкнутим, але приємнішим. Але за весь цей час повз Андрюса не пройшов жоден клоун. Андрюс уважно обмацував усіх візитерів досвідченим поглядом. Придивлявся до торбинок у руках відвідувачів, сподіваючись помітити клоунські аксесуари, що стирчать звідти. Але марно.

Він уже збирався було йти, аж раптом у хол бадьорою ходою увійшли три клоуни з надутими кульками в руках, в яскравих костюмах із клоунськими носами — майже такими ж, як той, що лежав зараз у кишені його куртки: двоє чоловіків і жінка, трохи старша за нього. Вони відразу ж рушили до ліфта.

Дверцята ліфта зачинилися за ними, а Андрюс усе не зводив із них погляду. Тепер плани змінювалися. Точніше, тепер слід було дочекатися їх і таємно, непомітно піти слідом, дізнатися, де вони кучкуються, де п’ють каву чи пиво.

В Андрюса з’явилася надія на успіх, а разом із нею прийшов сумнів, що у таку пізню годину, відпрацювавши в палаті у хворої дитини, вони повернуться в кафе або ресторан для очікування наступного замовлення. Швидше за все, вирушать додому?!

Вони знову з’явилися в холі — так само несподівано, як зайшли. Просто роз’їхалися дверцята ліфта, й усі троє в тих же костюмах, але без надувних кульок у руках і вже без клоунських носів, вийшли і, базікаючи щось на ходу, підійшли до кавового автомата. Розмовляли вони французькою — бадьорими, майже веселими голосами. Андрюс прислухався і не тямив жодного слова. Вони пили каву, продовжуючи бесіду, а литовець хотів підійти і спитати, спитати англійською, навіть не спитати, а попросити адресу та назву кафе або бістро, звідки вони сюди приїхали. А раптом скажуть?

У клоунеси задзеленчав мобільний. Вона відійшла від колег на кілька кроків убік.

Андрюс напружено стежив за ними. Кава була допита, всі троє попрямували до виходу.

«Дивно, що у них немає із собою сумок», — подумав Андрюс.

Клоуни пішли праворуч до парковки. Спинилися біля мікроавтобуса.

Андрюс, стурбувавшись, що клоуни зараз поїдуть, поспішив до них.

— Вибачте, ви англійською говорите? — спитав він захекано.

— Так, я розмовляю, — обернувся один.

— Я ваш колега, — плутано продовжив Андрюс. — Ми з дружиною переїхали в Лілль... Я хотів спитати, де ви збираєтеся?

— В якому сенсі? — Чоловік у клоунському костюмі дивився на Андрюса спантеличено.

— Де тут клоуни збираються? — повторив своє запитання Андрюс уже іншими словами.

— У місті, у нас є маленький офіс...

— Офіс? — перепитав Андрюс. — Не кав’ярня?

— Раніше збиралися в кав’ярні, але вже півроку, як є офіс. Треба ж десь усе зберігати...

— Так, звісно, — Андрюс занервував. — А до вас туди ­можна?

Клоун обернувся до своїх колег і щось сказав французькою, кивнувши на Андрюса. Жінка всміхнулася, другий чоловік стенув плечима. Сказав щось у відповідь.

— Нас взагалі-то уже дванадцятеро, — перейшов той знову на англійську. — Я вам дам зараз проспект...

Співрозмовник Андрюса відчинив передні дверцята і витягнув із бардачка рекламну листівку. Простягнув Андрюсові. На листівці — веселий груповий портрет: дванадцять клоунів і клоунеса із різнокольоровими надувними кульками над головами.

— Там є адреса й телефон, — пояснив чоловік.

Андрюс сховав листівку в кишеню.

— А скільки тут платять за годину? — поцікавився він.

— Кому платять?

— Клоунам!

Клоун-співрозмовник похитав головою, немов йому привиділося щось дивне.

— Платять? — повторив він. — Ні, нікому не платять. Це ж доброчинність!

— Ви працюєте безкоштовно? — здивувався Андрюс.

— Природно! Ми сюди щотижня приїжджаємо в дитячу онкологію...

— А-а... — Андрюс захотів було поставити ще одне запитання й осікся. Подивився під ноги, немов шукав нитку розмови на бетон і парковки. — А інші є? Клоуни, котрі за гроші в лікарні виступають?

— Не чув про таких, — зізнався чоловік у клоунському костюмі. — Гадаю, що ні!

— Мають бути, — уперто сказав Андрюс. — У Парижі ж є!

— Ну, в Парижі багато чого є! — всміхнувся співрозмовник, але його очі, попри це, залишилися серйозними. — Париж — це не Франція.

— А Лілль — це Франція? — з ледь помітним єхидством, що виникло через роздратування, що підіймалося десь зсередини, спитав Андрюс.

— Звісно, — відповів «благодійний» клоун. — Лілль — це Франція під холодним небом! — додав він і кинув погляд угору. — Захочете, приїжджайте! — зронив на прощання.

І забув про Андрюса. Сів на сусіднє з водієм сидіння. Жінка зачинила бічні дверцята. Спалахнули фари, потіснивши темряву, і загуркотів двигун. Мікроавтобус поїхав. Андрюс залишився. Постояв на парковці. Озирнувся на лікарню Жанни Фландрійської та почимчикував автомобільною алеєю до дороги, якою раз по раз проїжджав міський автобус.

Телятина на рожні, приготована Ніколь у духовці, не викликала, на її подив, захоплення ні в Андрюса, ні у Барбори. Вони сиділи за столом із кислими мінами і, побачивши соковиті шматки м’яса, обкладеного запеченою картоплею на старовиннім тарелі, не стали веселішими.

— Погода у нас часто така, депресивна, — спробувала намацати причину їхнього поганого настрою Ніколь. — Але буває і гірше, коли дощі йдуть тиждень безупинно.

Вона все ще стояла, хоча таріль із м’ясом і картоплею вже зайняв своє місце посеред столу. Поруч із тарелем лежав ніж із довгим лезом і велика двозуба сталева виделка для карвінгу[84]. Ніколь нерішуче взяла ніж.

— Давайте я, — прокинувся Андрюс. Він спробував відігнати з обличчя сліди свого настрою. — Пахне чудово! — промовив він, озирнувшись на господиню.

М’ясо було смачним, нашпигованим чорними маслинками. Тільки після першого кусня Андрюс згадав, що сьогодні не ­обідав.

Ніколь витягла із шафи пляшку настоянки. Пояснила, що настоянка на квітах, але згадати назву цих квітів англійською не змогла. Собі не налила, але дві чарочки для гостей наповнила.

Барбора випила охоче. Поступово й її обличчя «відтануло». Вона їла і споглядала на Ніколь нишком, немов підглядала за нею, намагаючись це робити непомітно. Андрюс не міг збагнути її поведінки. Він повернувся в оселю якраз перед вечерею і навіть не встиг розповісти Барборі про свій дивний досвід. А вона ще нічого не розповіла йому.

— Як у вас минув день? — несподівано спитала Ніколь.

— Не дуже, — зізнався Андрюс. — З роботою поки що ніяк. Я ж у Парижі як клоун заробляв. У лікарні.

— Мені Франсуа розказував, — Ніколь кивнула.

— А тут якось усе інакше. Зустрів клоунів, але вони безкоштовно в дитячу лікарню приїздять!

— Я коли багато років тому з Тулузи сюди переїхала, також дивувалася, — Ніколь усміхнулася, згадавши минуле. — Люди тут добрішими були й допомагали одне одному охочіше. Соціалізм був у моді! На вулицях часто — польська й італійська! Ну, і місцевий діалект, який я тоді не розуміла!

— А Тулуза це на півдні? — Барбора перевірила свої знання французької географії.

— Так! Там у нас пальми ростуть! — Ніколь ще більше пожвавилася. — А тут... Тут зовсім інший світ. Так уже вийшло. Чоловік мене привіз...

І вона раптом замовкла, немов згадавши щось, чого розповідати не хотілося.

— А ви можете пояснити ось це? — попросила раптом Барбора, простягнувши господині будинку складений учетверо аркуш. — Я по інтернету роботу шукала, тут, певна річ, усе французькою. Але я дещо переклала, імейли написала і тільки одну відповідь отримала! А прочитати не змогла.

Ніколь розгорнула аркуш із текстом, роздрукованим на принтері. Пробігла очима, стиснула губи й задумалася.

— Що там? — спитала Барбора.

— Неввічливі люди, — Ніколь із жалем похитала головою. — Написали, що роботу треба шукати у себе вдома, а не за кордоном... Не звертайте увагу! — Вона простягла руку і ласкаво торкнулася плеча Барбори. — Завтра — моя черга працювати в «ресторані серця», це такий пункт роздачі їжі бідним і бездомним, мої приятельки прийдуть також. Я у них попитаю! Вони краще за будь-який інтернет знають те, чого в інтернеті і бути не може!..

Господиня всміхнулася, і Барбора також не змогла стримати посмішки.

— Вам же поки що будь-яка робота підійде? — вона зазирнула прямо в очі Барборі. — Прибирання квартири, допомога по дому? Еге ж?

Барбора кивнула.

Дощ не припинявся вже більше двох годин. Кукутіс сидів у турецькому кафе і надкушував, поглядаючи крізь вікно на вулицю, скручений в трубочку дюрум-кебаб. Запивав айраном. Міркував: чи не взяти ще й ракії, від якої на язику довго смак холодного анісу залишається? Але думав знічев’я, а не для того, щоб зважитись. Навіщо йому ракія в таку погоду? Це коли літо і спекотно, як колись давно, в Іспанії чи в Стамбулі, то аніс холодний на язиці — це смакота! А тепер щастям здавалися спогади про цей смак і про сонце над головою. А насправді айран, що змивав з язика часниковий соус із щедро помеленим червоним перецем, Кукутіса зараз більше ніж влаштовував. Випити не хотілося, адже було Кукутісу в кафе і так тепло і затишно! Він навіть пальто своє сіре зняв і на спинку крісла повісив.

«Хоч би швидше дощ скінчився», — подумав він.

Не хотілося чоловікові під дощем на узбіччі дороги стовбичити та попутні машини спиняти. Тим більше, що для цього треба до виїзду з міста дійти, бо самому містечку водії на підняту руку чоловіка, котрий стоїть на узбіччі, взагалі не реагують. Просто навіть припустити не можуть, що цьому чоловікові, можливо, терміново в Париж або в Марсель треба!

Знову ковток айрану, і зімкнулися міцні зуби Кукутіса, відрізавши від дюрум-кебабу ще один сантиметр.

І усмішка на обличчі з’явилася — жувальна посмішка. Бо згадався хлопчик у польському містечку, з яким його жінка до вечора у себе вдома залишала. Згадалося, як учив цього хлопчика Кукутіс усе, що можна скрутити, в рурочку скручувати, а тільки потім їсти!

«Коли це було? Якого року? — задумався старий. І тут же сам своїм запитальним думкам здивувався. — Та це ж цієї зими все було! Зовсім нещодавно! Хоча зима скінчилася, — він знову у вікно задивився. — Тепер весна. Холодні дощі стануть теплими, а потім припиняться, і стане спекотно, як у Марокко!»

«А звідки я про Марокко знаю? — тут же сам себе перебив подумки Кукутіс. — Я хіба там був?»

«Звісно, був! — сам собі відповів старий. — Ти, дурень, зовсім у своїй пам’яті заплутався. У тебе в ній і так ніколи ладу не було. Бо захаращена вона тисячами непотрібних і неважливих дрібниць!»

Хотів було Кукутіс і на ці слова сам собі щось відповісти, та махнув рукою. Скляночку з айраном до губ підніс. Набридло йому із собою сперечатися. Озирнувся навсібіч і побачив, що за спиною хлопчисько років п’ятнадцяти сидить, смаглявий, також, мабуть, турок. Обернувся до нього Кукутіс поважно, його плеча торкнувся.

— Молодий чоловіче, ви не знаєте, як можна пам’ять від непотребу очистити? — спитав литовець французькою.

Хлоп’як зрадів, що йому старий запитання задав.

— Запросто! — сказав він. — Треба все непотрібне у кошик, або стару карту пам’яті вийняти і нову запхати.

— Та в тому-то й річ, що у мене взагалі немає карти моєї пам’яті. Там усе купою навалено, то одне самохіть вилазить, то інше! — сказав Кукутіс і зітхнув.

Хлопчисько гигикнув і відвернувся. Збагнув, що вони з цим дідом різними мовами балакають.

За мокрим від дощу вікном зупинилася дорога машина. Водій — високий і стрункий чоловік у спортивних темно-синіх штанях і чорному плащі — зайшов у кафе. Взяв тарілку супу і колу, сів за вільний столик. Узявся до супу якось занадто зосереджено.

«Поспішає кудись, — міркував Кукутіс. — Отже, у дорозі! А якщо він їде, то, може, нам по дорозі?»

— Даруйте, — звернувся до нього Кукутіс. — Ви, мабуть, не місцевий? Інакше обідали б удома або в брассерії!

Чоловік здивовано на старого поглянув. Ложка із супом біля рота затрималась.

— А що? — спитав він напружено.

— Мені в Париж треба, — пояснив Кукутіс. — Терміново. Ось я й подумав: а раптом ви туди їдете?

І кивнув поглядом на вікно, за яким дорога машина стояла.

— Ні, я не в Париж, — чоловік розслабився. — Я в Сент-Дізьє. Але це по дорозі. Можу підкинути!

Як тільки вони виїхали з містечка, дощ припинився. Припинився або в містечку залишився, не захотів за ними в бік Парижа гнатися.

Чоловік виявився військовим льотчиком, але не дуже багатослівним. Мабуть, боявся військову таємницю вибовкати. Тільки сказав, що в Сент-Дізьє велика авіабаза розташована. Там він і живе, і літає звідти, коли треба.

— Я літаки не люблю, — зізнався йому Кукутіс.

— Висоти боїтесь? — припустив пілот.

— І висоти, і швидкості, — кивнув пасажир.

— Ви, мабуть, і з парашутом жодного разу не стрибали? — всміхнувся чоловік.

— А навіщо мені? — Кукутіс стенув плечима. — Я взагалі землю покидати боюся. А ось льотчиків поважаю! Особливо тих, котрі розбилися!

Водій на свого пасажира спантеличено зиркнув і замовк. А Кукутіс знову липневу ніч на Каунаському летовищі 1933 року згадав.

— Ви часом не чули про Дарюса Стяпонаса і Гіренаса Стасіса? — обернувся він несподівано до водія.

— Ні, а хто це?

— Також льотчики, литовські.

— Ні, не зустрічав, — відповів французький льотчик.

Кукутіс сумно всміхнувся і закивав.

— А скільки кілометрів від Сен-Дізьє до Парижа? — знову обернувся він до водія, відволікаючись від своїх думок.

— Двісті п’ятдесят, — чітко відповів той. — Хвилин вісім лету!.. — додав він, усміхнувшись. — Але ви не турбуйтеся. Я вас до заправки біля авіабази доправлю. Звідти до Парижа вас довезуть. Звісно, не за вісім хвилин...

Коли Вітас повідомив Ренаті, що на вечерю приїде Віола, настрій у неї геть упав. Дівчина стояла на кухні і дивилася на привезені із супермаркету продукти, на пастернак із солодкою африканською картоплею, з якої планувала зробити пюре, на баранину, на зелень для салату. Дивилася і відчувала, як зникає у неї бажання готувати цю вечерю — вечерю перед відкритим ноутбуком, по монітору якого вони збиралися святково дивитися телеефір ЛРТ із сюжетом з Пієнаґаліса, з їхнього хутора, із сюжетом, в якому покажуть їхній будинок і їх самих. Так, певна річ, покажуть там і Віолу, але вона могла б дивитися цю телепрограму набагато комфортніше: у неї і в перукарні на стіні є телевізор, і вдома, за її словами, величезний плазмовий!

Але не відмовлятися ж через її приїзд від вечері! Рената стенула плечима, зітхнула. І раптом в її очах зблиснула думка. Вона вийшла з кухні у вітальню. Вітас сидів за овальним столом і клацав по клавіатурі ноутбука, відповідав на імейли.

— А що, як вона візьме із собою чоловіка? — спитала Рената.

Вітас здригнувся. Обернувся.

— У них, здається, не все гаразд! — після короткої паузи сказав він. — Загалом, якісь дурнуваті взаємини! Живуть укупі, але нікуди разом не ходять! Мабуть, тому, що він нижчий за неї! Ну або такого ж зросту!

— Хіба це причина? — здивувалася Рената.

— Ну ти ж бачила, як вона високі каблуки любить!

— І що з того?

Вітас стенув плечима.

— Ти краще сама її спитай, вона тобі як жінці більше розкаже!

— А навіщо вона на телезйомку приїхала? — задала Рената запитання, яке вже кілька разів виринало в її думках. — Щоб на всю Литву прославитися?

— Ну, ми усе ж таки разом працюємо. Вона вміє фарбувати, а я тільки вчуся. У неї вчуся. Окрім цього, вона неначе обличчя нашої фірми...

— Чому обличчя? — ображено поцікавилася Рената. — Що, інші обличчя тобі подобаються менше?

— Знову ти мене на слові ловиш! — засмутився Вітас. — У неї ідеальне обличчя для реклами фірми — гарне і невиразне! Як у дівчат, котрі рекламують автомобілі! Спочатку привертають увагу, але врешті-решт людина не може згадати їхніх лиць, зате добре пам’ятає машини!

— А у мене що обличчя негарне? — сердито спитала Рената.

— У тебе обличчя зовсім інше! У тебе — гарне і дуже виразне! Якщо дивитися на тебе поруч із машиною, то навпаки — запам’ятаєш обличчя і особливо очі, а машину відразу забудеш!

— Чому?

— Бо ти своїм поглядом кого завгодно до стінки припреш! Особливо, коли сердишся! Ти свій погляд у дзеркалі бачила? Коли ти на мене сердито дивишся, у мене мурашки по спині бігають!

— Можна подумати, що я часто серджуся, — промовила Рената м’якше і задумалася: «А може, я справді дуже різка?»

— Нові замовлення є? — спитала вона, цього разу зовсім миролюбно.

— Повно! Я саме відповідаю на запити! Ти, до речі, обіцяла взяти на себе обов’язки секретарки!

— Звісно! Я вже веду щоденник візитів! Хочеш, можу зараз обновити, — вона кивнула на ноутбук.

— Зараз не треба, — Вітас полегшено зітхнув, зрадівши зміні настрою Ренати. — О дванадцятій приїде Віола, о пів на першу — перший клієнт, ось тоді підходь інколи до ноута і записуй нових замовників!

Рената замкнулася у ванній кімнаті і почала розглядати своє обличчя в невеликому «портретному» дзеркалі, що висіло над умивальником. Кілька разів зробила «сердитий погляд», тоді спробувала зробити «добрий». Справді, «сердитий» у неї виходив легко і з першого разу. А «добрий» був якимось сумним, невпевненим.

«Гаразд, — подумала Рената. — Бог із нею, з цією Віолою! Вітас має рацію, у неї абсолютно невиразне обличчя! А що, коли вона знову залишиться ночувати?»

Цього разу думки про те, що Віола, можливо, залишиться у них на ніч, не викликали у Ренати різкого спротиву. Але далі думати про перукарку з Анікщяя не хотілося.

Віднесла Ґуґласу попоїсти. Відкрила бляшанку котячих консервів і опустилася навпочіпки біля мисочки Спамаса. На блюдці з минулого вечора лежала не з’їдена котяча їжа.

— Спамасе, Спамасе! — гукнула дівчина кота, озираючись навсібіч. — Киць-киць! Ходи їсти!

У вітальні кота не було. У спальні також.

— Мабуть, надвір вибіг! — припустив Вітас, не відволікаючись від монітора ноутбука.

Рената стала згадувати, коли бачила кота востаннє. Вчора точно не бачила, але вчора вранці вона поклала в мисочку котячий паштет із курки, а до вечора вона знову була порожньою!

«Ну й характер у цього кота, — подумала. — Ніякий він не домашній, а по-справжньому дикий!»

Увечері котячий корм так і лежав на блюдці. Рената кілька разів визирала у двір, кликала Спамаса, поглядаючи на жовтий «смарт» Віоли, на свій червоний «фіатик» і на різні, але завжди дорогі машини клієнтів, які тепер самі легко знаходили дорогу в Пієнаґаліс за допомогою Ґуґла і за допомогою покажчиків, які Вітас розставив уздовж замерзлої ґрунтової дороги.

О шостій білий «ленд-ровер» відвіз останнього за цей день задоволеного клієнта з його біло-блакитним котом. Не пофарбованим, а «відкольорованим у бік блакитного», як сказала Віола, коли зайшла слідом за Вітасом в обійстя. Обоє виглядали втомленими, і Рената раптом їх обох подумки пожаліла. Зробила їм чаю і повернулася на кухню, щоб перевірити м’ясо.

Віола також зайшла на кухню. Запропонувала свою допомогу. Рената доручила їй очистити зварені овочі та перетовкти їх на пюре за допомогою дерев’яного товкача.

— Можна, я у вас переночую? — обережно спитала гостя.

— Так, звісно, — Рената кивнула. — Якщо тобі на дивані буде зручно!

— Буде, — запевнила Віола.

— А як твій чоловік? — поцікавилася Рената, нарізаючи огірки для салату.

З виразу обличчя гості відразу збагнула, що запитання їй не сподобалося.

— І нести важко, і кинути шкода, — видихнула гостя і кинула погляд на Ренату. — Зачекаю ще трохи — може, сам піде! — додала вона довірливо.

— У пюре треба перцю і оливкової олії, — підказала Рената, помітивши, що Віола з дорученим завданням уже практично впоралася.

Вечеряти сіли за чверть сьома. Поки жінки поралися на кухні, Вітас відсунув ноутбук на середину столу, виставив пляшку «Три дев’ятки» і наповнив чарки, які тепер разом із чітко розставленими стільцями визначали по півколу місця сидіння трьох телеглядачів.

Як тільки почалася програма, Вітас підняв тост за успіх їхньої фірми і наполіг, аби дівчата випили бальзам до дна. У першому сюжеті телеведучий розповів про успішного програміста, котрий переїхав із Вільнюса в село і став розводити рідкісних овець французької породи. Симпатичний хлопець у спортивному костюмі — той самий програміст — пройшовся разом із телеведучим від свого сучасного і великого будинку через поле до ферми і став кликати овець французькими іменами. Рената зареготала, коли вівці, почувши «Монік» або «Бернар», цілеспрямовано бігли до господаря, який стояв по інший бік дротяної загорожі.

Другий сюжет — вже про Пієнґаліс, Вітаса, Віолу і пані з кроликом — змусив усіх присутніх за вечерею напружити слух і зір. Розповідь про фірму Вітаса тривала майже десять хвилин, явно довше, ніж сюжет про програміста-вівчара. Рената всміхнулася, коли на екрані виникла стіна їхньої комори й її червоний «фіатик». Її усмішка, правда, зникла, коли камера показала чаювання в будинку і саму Ренату — збентежену і мало не перелякану.

«Це коли я попросила не задавати мені запитань», — згадала Рената.

На екрані тим часом виникла Віола, і вона, заливаючись солов’єм, щось теревенила про те, що для шерсті тварин використовуються ті ж фарби, що й для волосся, і що при бажанні повернути їхнім тваринам натуральний колір набагато легше і швидше, ніж людині, котра пофарбувала волосся.

Ренаті тепер здавалося, що сюжет якийсь занадто довгий, що час уже закінчувати, бо нескромно показувати їхній хутір, її будинок так довго на всю країну.

І тут тележурналіст, той самий, котрий приїжджав до них, а перед тим, як приїхати до них, саме побував у програміста-вівчара, повідомив, що тепер вони вирушають під Друскінінкай у гості до молодої пари, яка займається вирощуванням і експортом поштових голубів.

Вітас підвівся, дотягнувся рукою до ноутбука і опустив його монітор-накривку. У вітальні стало незвично тихо. Тихо і тривожно.

Рената озирнулася на миску з котячою їжею. Вона так і лежала неторканою.

— Спамас кудись подівся, — промовила вона.

— Ну й дідько з ним! — мимохідь відреагував Вітас.

— А я, до речі, оголошення про його зникнення ще зі стіни салону не зняла! — згадала Віола.

— А що, салон тепер не працює? — спитала Рената. — Ти ж тепер тут?

— Працює! Вранці я, а з дванадцятої — Лайма, моя учениця.

Уночі Рената кілька разів прокидалася, перевіряла рукою — чи поруч Вітас і чи міцно спить. Прислухалася до нічної тиші. Здавалося, що чує подих Віоли, котра спить на дивані у вітальні. Двері між спальнею та вітальнею Рената залишила відчиненими. Швидше для Спамаса, якщо той раптом захоче їсти. Хоча правильніше було б залишити для Спамаса всі двері прочиненими — і в коридор, і з вулиці! Адже в будинку його явно не було! Цієї ночі присутність Віоли в їхньому будинку турбувала її набагато менше, ніж зникнення кота.

Чорний кролик був найгладший чи найстаріший. Клаудіюс це збагнув відразу, як тільки його побачив. Усі інші кролики були і менші, і рухливіші. І жили інші кролики по два-три в клітці, а чорний жив сам-один.

Звісно, Пйотр забув сказати Клаудіюсу, що і клітки прибирати йому доведеться, і за харчуванням тварин стежити. Ні, все це було нескладно і навіть приносило задоволення. Все ж це краще, ніж дротові спиці в ребра кліток пхати.

Три ключі на колечку виявилися зручним приводом для короткого перепочинку. Тепер він збагнув, куди раз по раз відлучався Ласло. Іноді вони йшли і зникали на півгодини удвох із Тиберієм. Але удача не буває постійною. Тепер вона покинула угорців і всміхнулася литовцеві.

Клаудіюс згадав, як прийшов сюди вперше. Зайшов як хлоп’як. Розглядав кроликів і морських свинок, відчиняв клітки, гладив їх. Менші кролики забивалися в кут. Свинки ніби й не звертали уваги на те, що їх гладила людська рука.

Він тоді прийшов і став шукати на клітках імена тварин, що живуть тут. Але на клітках, крім овальної жерстяної бляхи з витиснутим написом «Made in Britain» жодних інших розпізнавальних знаків не було. Того дня, повернувшись в корівник-майстерню, він спитав у Ласло, як звати тварин. Ласло спочатку не втямив запитання, потім зареготав. «Нема імен, — сказав він. — Який сенс їх якось називати, якщо ті, хто їх купить, назвуть інакше?!»

Логіка в словах Ласло була — відразу відчувалася ґрунтовна людина із села, нехай навіть і з угорського.

І залишилися кролики і свинки безіменними. Клаудіюс їх годував, гладив, намагався продати (й іноді продавав).

— У нас завжди має бути в наявності не менше семи кролів і п’ятьох свинок, — сказав Пйотр, проводячи додатковий інструктаж. — Більше немає сенсу — можуть занедужати, і тоді доведеться випускати їх на волю. Не ветеринара ж викликати!

І справді, виклик ветеринара коштував п’ятдесят фунтів, один кролик — двадцять, а одна свинка — десять.

Тоді ж Шляхтич дав Клаудіюсу телефон якогось Фелікса, котрий, якщо було треба, привозив нових свинок і кроликів. І попередив, що Фелікс може спробувати продати їм тварин однієї барви: чорних або сірих. У такому випадку треба купувати у нього одного чорного й одного сірого. Не більше. «Однакові кролики не продаються! Покупець ніколи не вибере собі одного з п’яти однаково чорних! Але якщо буде один сірий і четверо чорних, він, швидше за все, вибере сірого!»

У досконалому розумінні свого маленького бізнесу Пйотрові відмовити не можна було.

Фелікс продавав кроликів по десять фунтів, а свинок — по п’ять.

Так Клаудіюс також став тямити основи бізнесу, власне, дуже дрібного бізнесу. Але бізнес цей залишався для нього хоч і цікавою справою, але чужою.

Кролики ж, навпаки, стали майже рідними. Особливо він прикипів до чорного. Мабуть, тому, що той був найбільшим і жив у клітці сам, отже, був таким же самотнім, як Клаудіюс. Хлопець якось сам себе розсмішив, подумавши, що і він, як цей кролик, живе в клітці цілком сам-один — два угорських кролики до уваги не беруться. Головне, що він сам, а його «кролиця» втекла.

— Назву я тебе Інґридою, — сказав якось, присівши навпочіпки біля клітки, Клаудіюс.

Чорний кролик ніяк не відреагував на свої «хрестини». Він також звик до молодого литовця і, побачивши його руку, що залазить через відкриті дверцята в клітку, не ховався в куток, а навпаки, робив маленький стрибок уперед, до дверцят. Може, тому, що іноді ця рука простягала кролику морквину.

— Ну що, Інґридо? — гладив Клаудіюс кролика. — Як гадаєш? Що мені тепер робити?

Кролик мовчав.

Клаудіюс гладив м’яку шерсть і продовжував свої мірку­вання.

— Ми ж поїхали вдвох. Про це всі наші друзі і батьки знають. Було б дивно повернутися додому самому... Хоча й хочеться... Але це туга за рідною домівкою, просто туга по дому. Тут усе одно краще, тут є шанси... Які шанси? А бог його знає — різні й несподівані. Я б ніколи не подумав, що стану садівником або буду майструвати клітки для таких, як ти! Я б без Інґриди, певна річ, і не став би садівником. Але тепер я без Інґриди. Хоча вона тут поруч, і ми іноді гуляємо вздовж моря. Вештаємося так, як я робив це раніше з іншими дівчатами по пляжу Паланги або на Куршській косі. Тільки тепер вона не Інґрида! Тепер вона Беатріс! Що це означає? Те, що тієї Інґриди, з якою я сюди приїхав кілька місяців тому, більше немає? Як гадаєш?

Пальці Клаудіюса погладили раптом кролика проти шерсті, і тварині це не сподобалося. Він відскочив у дальній кут клітки.

— Гаразд, вибач! — спохопився Клаудіюс, злякавшись, що так можна втратити надійного слухача, який краще за будь-яку людину вміє берегти таємницю.

Узяв морквину, простягнув кролику, але той не зрушив з місця.

Клаудіюс зітхнув, глянув на екранчик мобільного, перевіряючи час. Робочий день скінчився. Можна йти на автобус і їхати додому. Додому чи «додому»? Хлопець усміхнувся. А потім ще раз губи розтягнулися в посмішці: згадав, що завтра — неділя. А в неділю вони з Інґридою гуляють, їздять автобусом по Кенту, немов нічого в їхніх стосунках і не змінилося.

Наступного ранку близько десятої він постукав у двері з табличкою «Беатріс». Блакитні літери на білому тлі викликали тільки морські асоціації і, здавалося, жодного стосунку до Інґриди не мали.

— Беа ще валяється, — повідомила йому Міра.

— Але ж не спить! — уперто наполягав Клаудіюс.

— Ні. Беа, ти встанеш? — гукнула, обернувшись усередину кімнати, молода чешка.

— Це Мак Клауд? — долинув з-за прочинених дверей голос Інґриди. — Нехай мене гукне голосніше!

— Беатріс! — гукнув Клаудіюс, і в роті з’явилося таке відчуття, ніби він пошкодив язик. Таким неприродним здалося йому це ім’я.

— Ще раз! — попрохала Інґрида.

— Беатріс, ходімо гуляти!

— Добре, умовив! Через п’ятнадцять хвилин унизу! — прозвучало з-за спини Міри.

Чешка всміхнулася й закрила двері.

Небо віддало частину своєї недільної синяви морю. А сонце в цю синяву додало жовтого. Все здавалося тепер яскравим і радісним. Так, мабуть, і має бути в неділю, щонеділі. Так думалося Клаудіюсу, поки він стояв на кручі над піщаним пляжем, над морем, відступивши метрів сто від межі припливу.

Клаудіюс знав, що приплив уже почався, що незабаром море наблизиться до міста і залишиться на цьому місці до вечора. А потім знову почне відкочуватися назад.

Іноді, коли прокидався дуже рано, Клаудіюс виходив і гуляв оголеним узбережжям, уважно дивлячись собі під ноги. Звідти він уже назбирав чимало уламків рибальських глиняних люльок. Підняв і приніс у кімнату. Вони тепер прикрашали вузьке підвіконня. Там же, серед цих глиняних білих уламків колишнього рибальського побуту, лежала знайдена ним стара залізна виделка. Зубці її були вкриті іржею, але фігурна кістяна ручка дивувала тонким, акуратним різьбленням, що добре збереглося.

— Ну що, спочатку хочеш провідати «Морріса»? — спитала Інґрида.

Клаудіюс кивнув.

Вони доїхали на автобусі до Герн Бей. Пластикове відро і щітка для миття машини зберігалися тепер прямо в багажному відсіку позаду. Дерев’яна рама багажного відсіку «Морріса Майнора» відчинилася, як дверцята в шафі. Клаудіюс вилив половину бутля води в відро, взявся мити машину. Інґрида відійшла і непомітно сфотографувала його за цим заняттям. Вона так і стояла збоку, метрів за двадцять, поки машина не заблищала, аж поки задні дерев’яні дверцята машини не зачинилися.

— Ну все, ритуал закінчений! — сказав хлопець, озираючись на блискучу чистеньку машину.

— Із тебе вийшов би непоганий батько, — грайливо сказала Інґрида.

Клаудіюс спробував збагнути, жартує вона чи каже серйозно? І не втямив.

— Куди поїдемо? — спитав він.

— Давай у Морекомб! Кажуть, там гарна набережна!

Уже на другому поверсі даблдекера, розглядаючи карту Кента з лініями автобусних маршрутів, він задумався: наскільки ще вистачить цього Саду Англії для їхніх спільних прогулянок, для їхніх маленьких відкриттів у цьому справді чарівному напівказковому графстві Кент? Він дивився на лінію берега, на крапки містечок і сіл, і сподівався, що на цій мапі містяться далеко не всі, що можна відкрити для себе, куди можна приїхати вдвох. До Морекомба залишалося ще шістнадцять миль. Інґрида уважно дивилася у вікно. Йому захотілося привернути її увагу.

— Знаєш, як я чорного кролика назвав?

— Як? — обернулася вона.

— Інґридою.

— А що будеш робити, якщо його куплять? — усміхнувся Інґрида.

— Тоді назву Інґридою іншого кролика.

— Клонування імені — справа невдячна! — реготнула Інґрида. — Але це твоя справа. Твої кролики і твоя справа! Ти, до речі, впевнений, що чорний кролик — це вона?

Клаудіюс похитав головою.

— Яка різниця? — стенув він плечима. — Яка кролику різниця, як його назвали?

— Мабуть ти маєш рацію! — награно-серйозно промовила Інґрида.

Андрюс уже два дні не виходив на вулицю. Просто не було бажання. Перший тиждень їхнього перебування в Ліллі добігав кінця. Барбі встигла за останні два дні заробити п’ятдесят євро, але далися їй ці гроші нелегко. Ніколь, мабуть, умовила трьох своїх приятельок-пенсіонерок дати молодій дівчині підзаробити, прибираючи їхні помешкання. Три квартири двічі на тиждень по сім євро за годину. Дві абсолютно нормальні і навіть своїм внутрішнім затишком підіймають настрій. І одна — занедбана, захаращена, що входило у повну суперечність із господинею — вісімдесятирічною Анн, трохи згорбленою жінкою, котра проте стежила за собою і навіть користувалася парфумами та кремами. Повітря в помешканні Анн було таким застояним, що Барбора відразу ж пішла на кухню перевірити плиту. Подумала, що пахне газом. Плита у Анн виявилася електричною. Барбі відчинила на кухні вікно і хотіла було відразу ж піти відкрити вікна в кімнаті, але господиня миттю вікно зачинила і показала жестом, що дуже боїться протягів. Ця квартира, якщо поставити за мету привести її до ладу, очистити від пилу і від усього непотребу, забезпечила б Барбору роботою на кілька тижнів. Але ця думка Барбору не втішила.

Уранці за сніданком вона виглядала все ще втомленою, такою ж, як повернулася в квартиру Ніколь увечері напередодні.

Андрюс мовчки жував багет із вишневим джемом і запивав чаєм.

Ніколь, яка без успіху спробувала зав’язати легку розмову про погоду, занурилася потім у якісь власні думки.

Андрюс спостерігав краєм ока за господинею. Йому здалося, що Ніколь про щось непокоїлася і при цьому кілька разів поглянула на Барбору.

— Я на вечір щось смачненьке приготую, — несподівано пообіцяла господиня голосом суворої вчительки. — І ми за вечерею поспілкуємося!

Андрюс згадав, що все життя Ніколь пропрацювала в школі для важких дітей. Збагнув, звідки виринула ця її інтонація. Втямив, що господиня оселі побачила в них саме «важких дітей», із якими треба працювати. Адже вона і так уже «працює» з ними з дня від’їзду Франсуа у Париж. За ці дні він уже чув у її словах приховані мудрі поради або пояснення, які мали б його самого підштовхнути до правильного висновку. А тема бесід не змінювалася, залишалася колишньою — їхнє з Барборою майбутнє.

Барбора через півгодини вирушила в квартиру старенької Анн — продовжувати наводити там лад.

Андрюс, залишившись сам-один, засумував. Потинявшись по вітальні, знову сів за стіл, уже прибраний після сніданку. Піднявся на другий поверх в їхню тимчасову спальню, де на столику-трюмо лежала листівка з адресою офісу благодійних клоунів. Покрутив її в руках — уже вкотре.

— Чому вони тут усі на безкоштовній допомозі схиблені? — спитав сам себе розгублено і втупився в своє відображення в дзеркалі столика-трюмо. Люстро віддзеркалило його розгубленість.

Думка про те, що робити йому в Ліллі нічого, вже не викликала на губах присмаку гіркоти. Ця думка просто трансформувалася в факт. Факт, який існував ніби сам по собі, окремо від тієї людини, якої стосувався. Але ігнорувати його при цьому не вдавалося. Він ходив слідом за Андрюсом по спальні, спустився за ним слідом у вітальню і разом із Андрюсом укотре вже підійшов до вікна, за яким хоч і не йшов дощ, але нічого радісного або відволікаючого від думок — навіть людина із двохсотвідсотковим зором побачити б не змогла. Нудна вулиця, однакові будинки, однакові вікна, за одним із них живе пенсіонер Бернар — вірний приятель Ніколь, котрий схоплюється завжди із самісінького ранку і саме тому вирушає через день у булочну, до якої десять хвилин ходи. Андрюс уже знав, здавалося, все, що можна було знати про цю вулицю. Більше знати не хотілося. І виходити з дому на цю вулицю не хотілося. І залишатися в будинку бажання не було.

Він витягнув із шафи пляшку з настоянкою на невідомій квітці, налив собі чарку. Випив і розсердився на себе: це ж дурня — банально очікувати, що алкоголь покращить ситуацію або додасть бажань. Єдине бажання, принесене цією чаркою, визначалося одним словом — «закусити». І не вагаючись, Андрюс зайшов на кухню, відчинив холодильник і зазирнув усередину. У пам’яті зазвучав голос Ніколь: «У холодильнику досить їжі!» Це вона сказала перед тим, як податися у своїх справах. Так, їжі там вистачало, але вони вже майже тиждень харчувалися з чужого холодильника, вже майже тиждень жили дармоїдами, й Андрюса зупинила не совість, а страх, боязнь звикнути жити за чужий кошт.

Він усе ж таки вийшов на вулицю і пішов квапливо в бік центру, до кав’ярень і магазинчиків, туди, де вулицями їздили автобуси та машини, а тротуарами ходили пішоходи.

Хвилин через двадцять він стишив крок і розслабився. Він досяг мети — простої, зрозумілої, що ні краплі не змінювала його життя. Вийшов на людну вулицю. Відчув себе частиною цього людського потоку. Він ніби опинився на поверхні річки з неспішною, але сильною течією, річки, що тягне тебе в невідомість і не дає доплисти до берега, щоб можна було спинитися.

Кав’ярня з червоним фасадом, що виникла ліворуч, така схожа на кав’ярню «Ле Севр» у Парижі, все ж зупинила його. На скляних дверях, крім наліпки з логотипами кредитних карток, був приклеєний і значок, який вказував, що тут приймають ресторанні ваучери. Рука сама полізла у внутрішню кишеню куртки. Акуратно розрізані ще в Парижі ресторанні ваучери були на місці. Андрюс зайшов і, перш ніж сісти, показав один ресторанний квиток офіціантові. Той кивнув.

Уже гортаючи меню, Андрюс відчув, що у нього нарешті виникло справжнє бажання — гульнути! Зображення страв на сторінках меню виглядали спокусливо. Андрюс ткнув пальцем у салат і звів погляд на офіціанта. Той кивнув. Однак коли Андрюс, перегорнувши сторінку, показав пальцем на стейк із лосося, офіціант заперечливо похитав головою, провів рукою по всій сторінці страв із риби і перекреслив їх жестом. Він, природно, при цьому щось белькотів французькою, але збагнути його Андрюс не міг. Вибрав ще м’ясо з рисом і чай.

Сидів довго, їв мляво, повільно. Бажання гульнути не перетворилося на апетит, виявилося просто скороминущим азартом.

Розплатився двома ресторанними «квитками» і вирушив далі, в бік Ґранд-пляс. Ішов, поринувши в спогади про Париж, що стали раптом яскравими і до болю щемливими. І вже на головній площі Лілля — на Ґранд-пляс, на цьому помпезному кам’яному «футбольному полі», оточеному абсолютно не паризькими фасадами старовинних будинків, що своїми незвичайними ступінчастими склепіннями тягнулися в холодне небо, Андрюс відчув себе невидимим, як повітря, і непомітним, як непотріб, як волоцюга, що просить милостиню, або як п’яничка, котрий лежить під лавкою, на яку зараз сяде пристойно одягнена літня пара.

Погляд його прикувала найвища будівля площі — сірий будинок зі ступінчастим склепінням і з написом великими літерами на рівні другого чи третього поверху «Voix du Nord»[85]. Дивно, що все більше вивісок французькою Андрюс розумів із першого погляду і не замислюючись, а ось почуте усне мовлення так і залишалося загадкою, попри впізнавання окремих слів.

Маленький бар праворуч від арки в центрі сусіднього будинку, арки, з якої починалася вузенька вуличка, нагадав про їхню першу з Барборою прогулянку Ліллем, містом, яке, на відміну від Парижа, не прийняло їх легко і охоче, не зачарувало, не подарувало надію. Ось і ця площа виглядала зовсім чужою, бездушною. Паризька площа Республіки, не така примітна і святкова, не подарована пішоходам, не прикрашена арками, високою вежею-дзвіницею, що виглядала збоку за жовтою помпезною будівлею старої біржі, згадувалася з теплом і ностальгією. Там стояла і кружляла карусель на пішохідному оазисі серед нескінченного потоку машин, там гудів і шурхотів Париж, і до його дзижчання і гулу можна було легко підлаштуватися. І «дзижчати» разом із ним. А тут було тихо. Може, оця тиша й є — «Голос Півночі»?

Андрюс ще раз озирнувся навсібіч. Усміхнувся, згадавши несамохіть маленьку й затишну Ратушну площу Вільнюса. І подався назад, у бік Ламберсара, до їхнього тимчасового прихистку на рю П’єр Фарін.

Ближче до вечора Андрюсові набридло лежати на ліжку. Він ліг не роздягаючись на ковдру, як тільки повернувся в будинок. Барбори ще не було, а Ніколь у цей час теревенила з кимось по телефону, сидячи в кріслі за журнальним столиком у вітальні. Жінка кивнула йому, коли він зазирнув у кімнату, і продовжила балачку. Аби її не турбувати, він піднявся в спальню та так і залишився там. Спочатку сів на ліжко, потім ліг, відтак і задрімав. І от — за вікном спальні замість саду з високим кленом темрява. Вечір. І знизу, крізь зачинені двері спальні, просочується теплий запах із кухні.

Андрюс спустився на перший поверх. Барбора і Ніколь займалися на кухні майбутньою вечерею і теревенили. Розмовляли, як приятельки спокійно і неголосно. Для того, щоб розібрати, про що вони белькочуть, треба було причаїтися і напружити слух. В Андрюса жіночі кухонні розмови зацікавлення не викликали, він здивувався мимохідь тільки тому, що господиня допустила Барбору на кухню.

Пройшов у салон, сів у крісло, на якому вдень сиділа Ніколь. Глянув на старомодний телефонний апарат, на його важку слухавку, схожу на гантелю. Туга і відчуття власної чужорідності відпустили його. Все-таки у цьому домі він не почувався чужим, тут він перебував як гість і приятель її сина.

Незабаром сіли вечеряти. Ніколь, одягнена, як здалося Андрюсові, недоречно строго — ну, справжня тобі стара вчителька, котра попереджає вже одним лише своїм зовнішнім виглядом, що ні галасу, ні жартів вона терпіти під час занять не буде, — внесла у вітальню і поставила в центрі столу порцелянову супницю. Барбора розставила глибокі тарілки. Робила вона це з кам’яним обличчям. І погляд її видався Андрюсові ще втомленішим, ніж напередодні.

Але коли сіли за стіл, і Ніколь зняла кришку із супниці, скельця її окулярів тут же затуманилися здійнятою парою, і коли вона, опустивши кришку на вільний край столу і витерши скельця окулярів краєчком кухонного рушника, почала розливати-розкладати по тарілках приготовлений чи то суп, чи рагу із чудовою назвою пот-о-фе — «казанок на багатті», — обличчя Барбори пом’якшало і в очах з’явилося більше життя.

Кришка супниці повернулася на місце, і запах вареної селери ослаб.

— Обережно, суп дуже гарячий! — попередила Ніколь.

Андрюс уже дмухав на ложку з бульйоном, залишивши поки що м’ясо й овочі в тарілці.

— Я сьогодні пробула майже годину в службі зайнятості, — Ніколь звернула свій погляд на Андрюса, і той завмер.

— Ми з Барборою обміркували вашу ситуацію, — продовжила вона і знову якось занадто по-вчительськи зробила паузу, немов задала запитання учневі й очікувала отримати правильну відповідь.

Андрюс кивнув. Вираз обличчя показував, що слухає її він уважно.

— Жінка в службі зайнятості мені дуже хотіла допомогти, і, як мені здається, ми з нею недаремно гаяли час, — знову озвалася Ніколь, не зводячи погляду з Андрюса. — Вона по інтернету перевірила всі можливості в нашому регіоні. І знайшла... Їжте, давайте спочатку поїмо, поки гаряче, — перервала вона свій монолог.

Андрюс розслабився. Слова Ніколь викликали у нього неспокій, але це відійшло убік, сховалося, коли у виниклій за столом тиші він повернувся до супу. Доїв усе до останнього шматочка картоплі й останнього кружальця порізаної моркви.

— І що сказали в службі зайнятості? — спитав нетерпляче Андрюс, відчувши, що занепокоєння повернулося в його думки.

— Жінка знайшла місце соціального працівника близько Вімі, — Ніколь знову дивилася на нього. — Там людей мало, і не всі за таку роботу готові взятися. Але для вас у вашій ситуації, — вона перевела погляд на Барбору, й Андрюсові здалося, що дівчина їй кивнула. — Це непоганий тимчасовий варіант... Я туди телефонувала, балакала з ним, з Крістофером. Йому дев’яносто років. Він цілком адекватний, жодних забаганок. Сам устає, сам-один ходить по будинку. Треба тільки купувати продукти, прибирати та варити їжу. Може, ще якісь дрібні обов’язки. Крістофер готовий виділити вам кімнату — він живе сам у доволі великому будинку. І готовий доплачувати чотириста євро на місяць. Плюс від соціальної служби Барбора буде отримувати стільки ж. Так, і найголовніше! — Погляд Ніколь знову перейшов на Андрюса. — Він не француз, а канадець, і живе тут уже довго. Тож проблеми з мовою спілкування не виникне! Подумайте, а я наразі принесу чай!

Ніколь забрала на кухню тарілки, потім супницю. Здавалося, вона спеціально залишила їх на кілька хвилин самих. Щоб вони порадилися, дійшли якогось рішення. Але Барбора мовчала і навіть, здавалося, уникала погляду Андрюса. А той поглянув на неї кілька разів, і вона не могла цього не помітити.

— Ну, що скажете? — спитала Ніколь, вже розливаючи чай у чашки.

Барбора кивнула і тут же здивовано зиркнула на Андрюса, що заперечно мотнув головою. Нарешті їхні погляди зустрілися. Її здивований і його розгублений.

— Будемо пити чай, — Ніколь махнула рукою. — Можете подумати до сніданку. Звісно, це все ще вилами по воді писано. Крістофер хотів спочатку з вами познайомитися, поглянути на вас. І тільки після цього він прийме остаточне рішення.

Вночі, коли Барбора вже спала, Андрюс піднявся з ліжка і підійшов до вікна. Ноги відчули тепло, що линуло від батареї, од підвіконня. Сутінки в кімнаті дозволяли розглядати темряву за вікном. І Андрюс стояв, нахилившись уперед, відчуваючи носом і чолом прохолоду віконного скла і втупившись у клен, що ріс посеред невеликого прямокутного заднього дворика.

Він згадав у цій темній нічній тиші, як точно так само, тільки навпаки, відреагували вони в Парижі на пропозицію Франсуа поїхати до його мами в Лілль. Тільки тоді він кивнув, а Барбора була проти. Тепер ситуація повторилася дзеркально. З Парижа вони «скотилися» в Лілль, про який Андрюс ніколи до приїзду у Францію і не чув. І ось добрі люди, а в доброті Ніколь сумніватися було гріх, радили їхати далі. У якесь містечко Вімі, про яке, можливо, не чули навіть у самій Франції, не тільки в Литві. І що буде там, якщо дев’яностолітній стариган погодиться взяти їх у будинок? Що буде далі? Ну, гаразд, вони будуть ходити в крамницю, наводити лад, мити підлогу, варити собі і йому їжу, прати його речі. І це те, заради чого вони покинули Вільнюс? Те, заради чого переїхали в Париж?

«А гроші? — перебило раптом хід думок несподіване і зовсім не песимістичне запитання, що прозвучало в голові Андрюса. — Адже нам будуть платити! Чотириста плюс ще чотири сотні, плюс безкоштовне житло!»

Андрюс озирнувся на сплячу Барбору.

Думки повернулися до цифр, до грошей. Вісімсот євро на місяць у містечку, де, мабуть, гроші витрачати нема куди. Вісімсот євро в місяць, більшу частину з яких можна відкладати на потім, на майбутнє. Барбора має рацію. Дідуган, котрому вже дев’яносто, навряд чи проживе років десять та навіть п’ять. Або й три! Але поки він живе, вони будуть його доглядати і збирати гроші. А коли помре, то поїдуть, повернуться в Париж або Вільнюс.

Андрюс відійшов від вікна, спинився над ліжком. Знову поглянув на сплячу Барбору. Ніжно і з любов’ю. Обережно заліз під ковдру, під затишок спільного з нею тепла. Поцілував у вушко і прошепотів: «Я згоден!»

Вона не почула. Не ворухнулася. І він знову прошепотів: «Я згоден, Барбі!»

Її губи ледь помітно всміхнулися. Може, побаченому уві сні, а може, і його шепоту. Він ліг на спину, заплющив очі і захотів відчути під собою, під ліжком, стишений стукіт коліс поїзда.

Вранці їхні наплічник і саквояж лежали на підлозі біля журнального столика. Ніколь, спустившись униз у блідо-рожевому халаті та м’яких безшумних капцях, помітила зібрані в дорогу речі гостей і замислено кивнула. Визирнула у вікно, побачила сусіда Бернара, котрий прошкував до її дверей із двома багетами під пахвою — один їй, один собі, — і поквапилася в коридор, щоб відчинити йому раніше, ніж він розбудить ранкову тишу треллю дзвінка.

— Треба розширюватися, — схвильовано заявив Вітас за вранішньою кавою. — Бачиш, ми не можемо впоратися! Ми ж не можемо записувати клієнтів на три місяці наперед! Вони на той час перегорять, або ще щось трапиться...

Рената поглянула на нього задумливо. Потім перевела погляд на вікно — із зовнішнього боку скла блищали на сонці краплі води. Весна потихеньку вступала в свої права.

— Через три місяці буде літо, — промовила вона тихо. — У людей будуть інші плани. Поїдуть до моря...

— Ось і я про це, — Вітас відпив кави, також зиркнув у вікно.

— Спамас не повертався? — спитала Рената.

— Я йому не сторож. Йому подобається бомжувати — нехай! — Вітас несподівано розсердився. — Ця дурепа-гримерка з телебачення виклала відео зі Спамасом у себе на фейсбуці! Він там такий обдертий і нещасний! Ще й написала, що ми знущаємося над тваринами! Внизу такі коменти! Жах! Довелося її забанити!

Рената болісно скривила губи. Промовчала.

Об одинадцятій кур’єр на вантажному мікроавтобусі привіз три картонні коробки фарб, замовлених через інтернет.

До дванадцятої біля червоного «фіата» Ренати зупинився білий джип із логотипом розплідника для собак. Господар розплідника привіз п’ятьох цуценят тер’єра, щоб пофарбувати їх у різні кольори та сфотографувати для реклами розплідника. Роботи випадало багато. Віола спізнювалася. Вітас вирішив дочекатися її і напував клієнта — високого та широкоплечого чолов’ягу — кавою.

Рената, аби не муляти очі двом чоловікам, вирушила прибрати в салоні. Мимохідь погладила Ґуґласа, що вже підріс, його морда більше не викликала бажання засунути в пащу пальці та погратися з ним, примовляючи: «Ану спробуй вкусити!»

У салоні, дуже схожому на перукарню Віоли, прибирати особливо було нічого. Тільки хімічний запах фарб трохи дратував. Рената відчинила обоє дверей — дерев’яні двері комори та білі пластикові салону.

Ці двоє дверей знадвору виглядали дуже дивно: немов у старій коморі збудували щось суперсучасне, ракету чи машину. Відстань між дверима не перевищувала й півтора метра. Ліворуч від пластикових дверей — вузький прохід у внутрішній простір комори, до дровітні, до інструментів, якими після діда Йонаса ніхто не користувався, і ще кудись далі у темінь, де також могли бути і дрова, і вила з лопатами.

Рената відійшла від комори і поглянула на небо, на сонце.

Його проміння перестало бути декоративним. Тепер воно віддавало тепло. Сонце розморозило, підігріло зимовий запах лісу. У повітрі пахло вільгістю моху і зіпрілого дубового листя, ароматом старих жолудів.

Тепла, м’яка меланхолія опанувала настроєм дівчину. Тиша навкруги тільки допомагала зосередитися на цих дивних відчуттях, неначе сонячне проміння, оживляючи теплом повітря та землю, повертало в природу осінь. Не весну, а саме осінь.

Її, Ренату, немов тягло туди, в проминулу осінь. Спогади про неї були такими ж теплими, як промені весняного сонця.

«Дід Йонас був ще живий, — згадала Рената минулу осінь. — Спочатку чекав снігу, а потім, коли сніг випав, приносив його відрами додому, ставив цебро на плиту, щоб швидше сніг розтанув. Іноді залишав у коридорі, іноді у себе на кухні».

У пам’яті спливла могилка бабусі Северюте, і як вони із дідом ходили до неї на цвинтар на околиці Андріонішкіса. «Либонь, уже і з могилок сходить сніг! — подумала Рената. — Але він буде сходити повільніше, ніж із полів. Кладовище ж у лісі, а ліс зиму любить і довго не відпускає».

Почула шум мотора, що немов в’їжджав у тишу. Обернулася. Жовта плямка «смарта» Віоли повільно виповзла оддалік і стала наближатися.

«Ну й слава Богу», — подумала Рената, зрадівши, що тепер вона зможе побути на своїй половині сама, без сторонніх.

Зайшла у салон, увімкнула електрообігрівач. Зачинила обоє дверей. Через кілька хвилин там закипить робота. Дивна, звісно, робота, але заробити на життя можна. Робота, яку міг вигадати тільки той, хто виріс у Каунасі «серед чортів» і «чорних скриньок»!

Вона всміхнулася. Гордість за Вітаса раптом перетворилася в гордість за себе, за свій правильний вибір супутника життя.

Через десять хвилин вона вже змогла насолодитися тишею в домі. Заварила трав’яного чаю, присіла за ноутбук, прочитала кілька свіжих імейлів від замовників, записала їхні мобільники й імена у зошит замовлень, залишивши графу дати і час візиту незаповненою. Справді, їй здалося дивним зараз пропонувати замовникам приїхати через три місяці в середині червня. «Треба зачекати та порадитись із Вітасом, — вирішила дівчина. — Може, вдасться покликати їх раніше? Може, він має відмовитися до літа від вихідних? Хоча як жити без них?»

«Розширятися? — згадала вона слова Вітаса за ранковою кавою. — Комора велика, там ще повно місця. Можна, певна річ, салон зробити більшим. Але хіба зможуть Вітас із Віолою працювати за чотирьох?»

Її чутливий ніс вловив дивний запах. Озирнулася. Зупинила погляд на мисочці з кормом для Спамаса. Їжа лежала на блюдці під стіною вже кілька днів. Лежала не рушеною. Як це вона все раніше не викинула?

Зітхнула. Віднесла мисочку в кухню, помила її рідким лимонним милом. Запах зник. Зникла з настрою і тепла меланхолія. Згадався зниклий кіт.

«Йому тут просто не сподобалося, — вирішила за кота Рената. — Тут його образили, пофарбували... Ні, пофарбували його не тут! В Анікщяї у Віоли! Але тут живе той, хто його фарбував і хто його залишив на морозі!»

Після першого замовлення Рената нагодувала Віолу та Вітаса юшкою із консервованим щавлем. Віола сказала, що сьогодні їй треба раніше повернутися додому. Вітас просив не поспішати — ще чотири замовлення! Рената, слухаючи їх, уперше подумала, що могла б навчитися фарбувати тварин, і тоді у Віоли не було б приводу відриватися від своєї перукарні та приїжджати до них! Але як тільки уявила себе, як вона стоїть над нещасним переляканим кроликом або цуценям, що його міцно тримає в руках Вітас, і вичавлює з тюбика фарбу на дрібний гребінець для фарбування шерсті, як веде гребінцем по зляканій спинці кролика або цуценяти, — відразу ж бажання стати помічницею Вітаса випарувалося.

«Ні... — прошепотіла вона. — Це не для мене!»

Увечері втомлений Вітас переглядав імейли, що прийшли за день. Його не дуже здивувала нерішучість Ренати, котра вирішила без нього не призначати для нових клієнтів дату і час. Він сам перебував у такій же нерішучості.

І раптом задзеленчав мобільник. Вітас, зітхнувши, підніс телефон до вуха.

— Так, я, — сказав комусь. — Що? Ні, не треба! Його вже повертали, і я вже платив! Ну і що? Це старе оголошення! Такі оголошення не скасовують! Яка поліція, ви що, з глузду з’їхали? Та це, може, і не мій кіт! Хто підтвердив? Віола підтвердила? А ви її звідки знаєте?..

Вітас відвів руку з телефоном від правої скроні, глянув поглядом мученика на Ренату, котрій передався його стан, його неспокій. Відтак прикусив нижню губу і знову притиснув мобільник до вуха.

— Гаразд, передайте їй! Вона вам заплатить, я їй поверну! — і, не попрощавшись, натиснув кнопку відбою, поклав телефон на стіл.

— Це ідіотизм чистої води! — поскаржився він Ренаті. — Якийсь бевзь, сусіда Віоли, знайшов в Анікщяї Спамаса і хоче повернути за двісті літів.

— В Анікщяї? — здивувалася Рената.

— Атож! І каже, що оголошення скрізь висять, а значить, ми його ще шукаємо! Треба поїхати і познімати їх к бісу! Цей кіт нас розорить! Слухай, а може, він зумисне?

— Хто?

— Кіт, — погляд Вітаса свідчив про напружену роботу мозку. — А що — вирішив помститися за те, що ми його пофарбували! Тепер буде щоразу втікати, і його нам будуть щоразу повертати за двісті літів! Ні-і! — відрубав він. — Це вдруге, але й востаннє!!! Я зроблю оголошення з проханням його не повертати!

На обличчі Вітаса з’явилася хитра посмішка змовника. З’яви­лася на мить і тут же згасла.

— Двісті літів! — повторив він і обурено хитнув головою.

Блудного Спамаса Віола привезла наступного дня.

— Сволота! — буркнув Вітас, зазирнувши в картонну коробку з-під бананів.

Заніс коробку до будинку, опустив на підлогу вітальні й подався в комору готуватися до приїзду клієнтів.

Рената відірвалася від комп’ютера. Нахилилася над коробкою, подивилася з жалем на кота, такого ж поколошканого, як і раніше, тільки ще більше схудлого. Його шерсть брудна та злипла, а подекуди цегляної барви, але вже точно не тої ясно-червоної, в яку його пофарбували, свідчила про пристрасть Спамаса до бурлакування.

— Може, ти кіт-дворняга? — припустила вголос Рената. — Може, тобі треба надворі жити? У будці? Разом із Ґуґласом? Ви з ним заприятелюєте! — вона всміхнулася.

Сходила на кухню, виклала в мисочку котячий паштет із курячих тельбухів. Опустила блюдце в коробку, поставила перед мордою кота. Повернулася до ноутбука і оддалік із посмішкою на обличчі слухала, як кіт із апетитом і з бурчанням жере паштет.

Незабаром віднесла в салон «собачої краси» бутерброди з сиром і шинкою. Сьогодні Віолі та Вітасу належало працювати без перерви на обід. Вітас «ущільнив» графік прийому клієнтів і тимчасово оголосив суботу робочим днем. Після довгих міркувань він дійшов висновку, що розширювати бізнес необачно, адже тоді треба наймати і навчати нових людей, орендувати приміщення в Анікщяї, шукати меткого та відповідального менеджера. Рената в душі пораділа такому рішенню. З присутністю Віоли вона змирилася, та й сама Віола поводилася цілком адекватно, підкреслено тримала дистанцію з Вітасом. Принаймні у присутності Ренати. Але якби Віола проявляла до Вітаса інтерес, Рената все одно б це помітила. Адже вона не дурепа!

Ближче до вечора Спамас із апетитом знищив ще одну бляшанку котячого паштету. Кіт так і залишився лежати на дні коробки, немов світ за її межами його не цікавив.

Після вечері Віола поїхала додому. Вітас ще раз переглянув імейли, прочитав графік приїзду клієнтів, складений Ренатою. Похитав головою.

— Щось замовлень стало менше, — промовив замислено.

— Їх і так на два з гаком місяці наперед! — відповіла Рената. — Навіщо тобі більше?

— Для впевненості в завтрашньому дні.

— А завтрашній день у нас завжди буде пов’язаний із роботою? — поцікавилася Рената. — Ти і влітку працювати будеш?

Вітас глянув на Ренату зацікавлено.

— А у тебе є інші плани на літо?

— Можна було б кудись поїхати, — промовила вона. — Або полетіти! Ти ж хотів до Італії?

— Звісно, можна! — твердо заявив Вітас. — Треба тільки вирішити коли! А ти справді хочеш в Італію?

— Авжеж, — Рената кивнула. — Хочу Рим подивитися і Венецію!

Вітас зрадів, раптовий приплив почуттів змусив його обійняти Ренату та поцілувати в уста.

— Ти чого? — здивувалася дівчина.

— Я боявся, що ти звідси, від свого «молочного коріння», взагалі ніколи відірватися не захочеш!

— Я тобі такого не казала! — прошепотіла Рената.

Уночі їй не спалося. Дівчина, як це бувало вже не раз, лежала на боці та видивлялася на сплячого Вітаса, на його обличчя, чоло. Тільки один раз піднялася і вийшла у вітальню, щоб перевірити, як там Спамас.

Кіт лежав у коробці, поклавши морду на мисочку. Коробка все ж була для нього затісна. Рената тихенько підняла правою рукою голову кота, а лівою вийняла блюдце. Кіт розплющив очі і зиркнув на Ренату.

— Ні, ти не подумай, що я тобі зараз їсти принесу! — прошепотіла вона. — Вночі їсти шкідливо! Зачекай до ранку!

Повернулася, залізла під ковдру.

«Двоє мужиків у хаті, — подумала, знову поглядаючи на обличчя сплячого Вітаса. — Один доглянутий, інший обдертий! І один одного терпіти не можуть! Що з ними робити?»

Не знайшовши відповіді на це запитання, Рената заснула.

Чорношкірий хлопець за кермом потужного контейнеровоза, що волік за собою ще й причіп із другим контейнером, виявився набагато говіркішим за військового льотчика. Відразу ж пояснив, що народився в Конґо, а виріс у Марселі, куди його батьки приїхали всередині такого ж контейнера — при цих словах він кивнув за спину — морем припливли.

— А що у ваших контейнерах? — пожвавішав Кукутіс, збагнувши, що спілкування з цим хлопцем буде необтяжливим і передбачуваним.

— Китайське пиво. Для Англії.

— Китайське пиво?! — здивувався Кукутіс. — Ніколи не пробував! І що, англійці його п’ють?

— Якщо везу, значить, п’ють! — весело відповів хлопець. — А ви, мабуть, до дітей? Зараз таке життя, що діти самі до батьків рідко їздять! Мої ось також у Марселі ображаються! Але я коли з Марсельського порту вантаж забираю, то завжди їх навідую!

— До дітей, але не до своїх, — з легкою заминкою промовив Кукутіс. — У них там проблеми... Допомогти треба.

Чорношкірий хлопець-водій розуміюче кивнув.

— Зараз у багатьох проблеми, — погодився він. — Ціни ростуть, безробіття також. Кажуть, що світова криза буде, і тоді Америка скасує долар, стане знову англійські фунти друкувати.

— Та ви що? — вирвалося у Кукутіса. — А з якого це дива в Америці фунти з’являться?

— Ну, вона ж була колись колонією Англії, як і Конґо було колонією Франції. У нас там і тепер багато людей хочуть знов у колонію! Ну а оскільки Франція нас укупі із землею більше брати не хоче, то ми самі їдемо!..

Хлопець зареготав. Потім замовк, побачивши праворуч від дороги велике панно зі схемою майбутньої розвилки дороги.

— Я вас у Ремсі висаджу, — сказав водій. — Звідти ви легко до Парижа дістанетесь. А мені прямо до моря, в Кале.

Кукутіс задумався. Щось раптом його занепокоїло. Права рука сама за пазуху пальта полізла і на серце лягла.

«Давно я до нього не прислухався!» — збагнув Кукутіс і на себе розсердився.

Відігнав докучливі думки, встановив у голові цілковиту тишу. У тиші обійняв внутрішнім слухом своє «глобусне» серце і тут же відчув у різних його місцях біль чи поколювання, а десь тремтіння неприємне.

«Багато вас, а я один», — прорвалася в цю тишу його думка.

«Пішла геть!» — цитьнув на неї Кукутіс, і знову тихо стало.

Очі заплющив. Відчув, як пальці долоні, притиснутої до серця, затремтіли. А воно швидше забилося. І біль знайомий посилився, відштовхнувши його увагу від усіх інших серцевих відчуттів. Але серце у старого цього разу боліло не там, де Париж, а там, де Південна Англія, Кент. Париж у його серці мовчав. Тільки десь північніше, не дуже далеко від Парижа, кольнула чужа й одночасно рідна, литовська біда, до його серця своїм вістрям торкнулася. Торкнулася так, немов тримала її дуже тверда рука. Тверда та дужа. Яка, якщо натисне на голку, то по самісіньке вушко в серце Кукутіса зажене.

Страх скував Кукутіса. Страх не туди, куди треба, приїхати. Париж у його серці мовчав. Англія тривожила. Але ота голка на півночі Франції...

— А ви прямо до Англії? — спитав він несподівано у водія.

— Так, на поромі.

— Я, мабуть, із вами поїду, — не дуже рішуче попросився Кукутіс.

— До порту можна, — чорношкірий хлопець кивнув. — А далі не пустять. Там митниця і все таке... Англійці дуже строгі, сторонніх перевозити до себе забороняють, навіть якщо з нормальним паспортом!

— А там від Кале до Англії далеко? — поцікавився Кукутіс, хоча відповідь на це запитання майже все своє життя знав, ще зі школи, де стара вчителька географії любила математику і час від часу ставила всім дітям запитання: «Відстань від Паневежиса до Шауляя вдвічі більша, ніж відстань між Кале і Дувром, то яка відстань між Кале і Дувром?»

— На поромі дві години, — відповів водій. — Але там і літаки літають! Тільки не в Дувр, а далі!

— Ні, спасибі, — хитнув головою Кукутіс. — Краще вже морем!

Робочий день закінчився у Клаудіюса цього разу нервово і своїм фіналом якось навіть повторив сьогоднішню погоду — похмуру, вогку, рвійно-вітряну. Вже година минула від неприємного моменту, вже Ласло і Тиберій подалися на автобусну зупинку, щоб повертатися в Марґейт. А він усе ще сидів у комірці з кроликами і морськими свинками на старому стільці за дерев’яним верстатом, який перетворили на звичайний стіл. Сидів і час від часу поглядав на клітку з чорним кроликом, Інґридою. Поглядав і сам собі дивувався, дивувався тому, як можлива «втрата» цього кролика зіпсувала йому настрій. В принципі, нічого прикрого не відбулося. Прийшов покупець — румун років сорока, низенький, кремезний, у джинсах і чорній шкірянці. Разом із ним донька років десяти. Вибрали вони клітку і стали вибирати кролика. Дівчинка відразу пальцем на чорного показала. Клаудіюс став пояснювати батькові, що чорний кролик старий, ось-ось помре. Що краще купити сірого з іншої клітки або такого ж чорного, який разом із сірим живе. Вони ще молоді, маленькі. Їх можна гладити, їх можна легко до себе приручити. А румун англійською майже не тямить. Просто тримає в руках гроші і на доньку озирається. Слава богу, збагнув, врешті-решт, словосполучення «very old rabbit», пояснив румунською доньці, в чому річ, і пішли вони із сірим кроликом і новою кліткою, залишивши Клаудіюса в стані неабиякого нервового збудження.

«Треба випити», — подумав Клаудіюс, укотре вже перевіривши час по мобільнику.

З автобуса вийшов у центрі Марґейта, зайшов у своє улюблене «чорне» кафе з газетними вирізками на стінах. Узяв пляшку пива і спитав, чи немає у них чогось міцнішого.

Бармен кивнув і, не задаючи жодних запитань, нахилився, сховавшись за стійкою. Клаудіюс почув, як ляснув корок, витягнутий з пляшки, потім коротке булькання. На стійці перед ним з’явилася наповнена чарка.

— Що це? — поцікавився клієнт.

— Лоза, — отримав відповідь. — Граппа, — додав бармен, прочитавши на обличчі знайомого клієнта нерозуміння.

Сівши за садовий залізний столик, Клаудіюс ще раз обернувся до бармена.

«Можна було би з ним потеревенити, — подумав нерішуче. Але тут же відкинув цю думку. — Про що з ним балакати? Про те, як той приїхав сюди і влаштувався барменом? А він буде слухати про мої англійські пригоди? Навіщо воно йому треба!»

Пригубив «лозу», ковтнув пива з пляшки. Поєднання вийшло вдале.

«Добре б попоїсти», — знову озирнувся на стійку, де зазвичай на пластиковій таці лежали загорнуті в прозору плівку бутерброди по одному фунту.

Цього разу їх не було. Й їхня відсутність тільки посилила відчуття голоду. Знову в душі у Клаудіюса стало незатишно, як у будинку без даху. Повернулася нервозність пережитого нещодавно стресу. Захотілося знайти винного. Ця дівчинка-румунка на першопричину кепського настрою ніяк не тягнула, її батько — тим більше. На їхньому місці міг опинитися будь-хто, будь-яка людина, котра вирішила в силу обставин урізноманітнити своє життя кроликом або морською свинкою. Та, може, й уся історія з порятунком кролика-Інґриди тут ні до чого? Вона просто виявилася каталізатором для вихлюпу накопичених у Клаудіюса сумнівів і печалей, і якщо це справді так, то причина могла бути тільки одна — він сам. Адже «він сам» — це все, з чого складається чи не складається його теперішнє життя. Це й Інґрида зі своїми примхами і зі своєю рішучістю й упертістю. Це ж вона хотіла до Лондона, не він! Він тільки підтримував її бажання. Це ж вона перша з ним познайомилася ще до музичного фестивалю. Вона взяла його, можна сказати, за руку і зробила «своїм». Привезла його в Лондон і зробила емігрантом. Привезла його в Суррей у садибу пана Кравця і зробила садівником. А потім зробила його майстром із виготовлення кліток для кроликів. Маячня! Клаудіюс струснув головою. Допив чарку «лози» і попросив у бармена ще.

— Скільки коштує? — про всяк випадок, кивнув він на наповнену вдруге чарку.

— Один фунт, — відповів бармен. — У нас усе коштує один фунт.

Ціна Клаудіюса більше ніж влаштовувала. Вона його навіть трохи заспокоїла, і він на кілька хвилин забув про Інґриду.

Але потім, звичним маршрутом над морем дійшовши до своєї вулиці і побачивши у вікні Інґриди та Міри світло, все згадав: і нещодавні думки, і гіркоту, і роздратування.

Уперше за весь час на стукіт Клаудіюса двері відчинила сама Інґрида.

— Я вже спати зібралася, — втомлено промовила вона, навіть не привітавшись.

— Давай вийдемо хоч на десять хвилин! — вимогливо сказав Клаудіюс. — Хочу тебе про дещо спитати.

Інґрида глянула на нього із сумнівом у погляді. Стенула плечима.

— Гаразд, — сказала вона. — На десять хвилин! Не більше! Зачекай унизу.

З моря, що відступало в цей темний час доби від берега, дув вітер. Прохолодний, солоний, дивно сухий. Торкався своїми невидимими пальцями щік, чола.

Клаудіюс стояв метрів за два від урвища над піщаним пляжем. Стояв, заплющивши очі. В його уяві виник страшнуватий мульт­фільм, намальований олівцем в кутку блокнота чи книги дитячою рукою. Чиїсь пальці вже вкотре заламували стос аркушів паперу до краю і відпускали його, через що під шелестіння аркушів, що поверталися на місце, стрибала, точніше падала з урвища вниз, дівчинка з кіскою. Падала, перевертаючись у повітрі, і, врешті-решт, зливалася з лінією, що позначала землю чи берег.

Клаудіюс хитнув головою, проганяючи уявний мультфільм. Розплющив повіки. Уявив раптом, як падає з цього урвища Інґрида. Падає мовчки, із закритим ротом і виряченими очима, спов­неними жаху. Падає довго, немов висота цього урвища була не п’ятнадцять метрів, а кілометр. Падає, а він згори стежить за її падінням, проводжає поглядом. Востаннє.

У Клаудіюса закололо в серці.

«Фантомний чи справжній?» — подумав він про цей біль.

І зробив кілька кроків назад, подалі від краю урвища.

— У тебе кепський настрій? — налякав голос Інґриди, що раптово увірвався в його простір.

Це вітер, через вітер він не почув, як вона підійшла.

— Так, — Клаудіюс обернувся. — Мені тебе дуже бракувало сьогодні ввечері. І вчора також... Мені тебе взагалі постійно не вистачає! Ми живемо нарізно, працюємо разом, а додому... сюди повертаємося теж порізно. У нас немає домівки... Коли ми знову зможемо жити разом?

Інґрида мовчала. Мовчала кілька хвилин. Вітер бив Клаудіюса в спину, шарпав, ліз за комір до шиї. Темрява немов робила вітер живим звіром, хижим звіром, який може напасти на людину, а може виявитися і байдужим до нього.

— Може, вже й ніколи не будемо, — стиха промовила Інґрида.

Клаудіюс не повірив власним вухам. Подумав, що через вітер почув її слова неправильно, не повністю.

— Не будемо, — повторила Інґрида вже голосніше та рішучіше. — Ми з тобою вже ніколи не будемо жити разом.

Її очі із сумом і жалем дивилися на Клаудіюса.

— Ти що, мене більше не кохаєш? — спитав Клаудіюс і сам не почув свій голос. Через новий порив вітру, що дув із моря.

— Я ще нікого по-справжньому не кохала, — Інґрида відвела погляд убік. До урвища. Між ними і краєм безодні вітер куйовдив підрослу і ще не підстрижену траву. Вона хилиталася хвилями.

— Ти мені подобався і навіть зараз подобаєшся, — Інґрида глянула Клаудіюсу в очі і тут же опустила погляд. — Я думала, що покохаю тебе, коли краще збагну, коли ти станеш невід’ємною частиною мого життя. Але таким не став. Не зміг. Для того, щоб жити разом, любов не обов’язкова. Потрібні сумісність і терпіння. Якби у тебе був мій характер, ми б уже жили разом і у власному будинку. Але у тебе взагалі немає характеру. Лише харизма...

— Але... Інґридо!

— Якщо ти мене не будеш називати Беатріс, я з тобою більше розмовляти не буду.

Клаудіюс злякався, здався.

— Гаразд, Беатріс, — видихнув він.

— Ось бачиш! У тебе таки немає характеру!

— А що у мене є? — з гіркотою спитав Клаудіюс.

— У тебе є робота. Завдяки мені. У тебе є добре серце і поступ­ливість. Ти готовий вдовольнятися малим. Тобі майже нічого не треба. А мені треба набагато більше. Я готова змінюватися, а ти — ні! Я вже багато в чому змінилася, підлаштувалася під це життя. Ми ж більше не в Литві, де можна засісти на хуторі в Анікщяйських лісах і покірно чекати старості. Ми в Англії, ми «на війні». На війні за щасливе майбутнє. Тільки тепер я на своїй війні, а ти — на своїй!

— Я готовий... — в голосі Клаудіюса прозвучала боязкість. — Я готовий змінюватися...

— Хочеш пораду? — Інґрида торкнулася пальцями його щоки, провела по м’якій щетині, що виросла зранку. — Почни з імені! Якщо зможеш змінити ім’я та звикнути до нового, тоді ще не все втрачено. Тоді, можливо, зустрінуться ще десь двоє: Беатріс і Клод або Беатріс і Джонатан. Гарне ім’я — Джонатан!..

Вона всміхнулася по-дитячому щиро, але посмішка її була миттєвою, як блискавка.

— Але якщо у тебе під новим іменем виявиться той самий Клаудіюс, то зустрічатися з Беатріс йому не буде жодного сенсу! Вона навіть не стане з ним балакати. Утямив?

Клаудіюс усе збагнув, але не кивнув і нічого не сказав. Стояв нерухомо, дивлячись холодно в очі Інґриди.

Клаудіюс провів її поглядом до дверей під’їзду. Знову підійшов до урвища, глянув униз.

Сильний порив вітру відштовхнув його від краю. І він позадкував, злякавшись, що випадково може стати героєм того уявного мультика олівцем, намальованого дитячою рукою на кутиках книги або нотатника.

Уночі Андрюсові снилося, що він став баскетбольним м’ячем. І як м’яч, він відчував кожну пару рук, в яку потрапляв і яка намагалася його закинути в кошик. Намагалася і не могла. І якщо спочатку він впізнавав кожну пару рук, бо пам’ятав їхні дотики з минулих ігор, то в цьому сні баскетбол немов перестав бути грою, але він, Андрюс, залишився баскетбольним м’ячем. І саме як м’яч потрапив у руки Франсуа в Парижі, де ця дивна гра почалася. Франсуа біг із ним — м’ячем — в руках довго і не наважуючись кинути його в корзину, що залишалася позаду, а потім віддав м’яч у руки своїй матері Ніколь, сивоволосій, з утомленими від викладацької роботи очима, з любов’ю до тиші і до свого садочка на задньому дворі маєтку. У неї були добрі руки. Вона тримала м’яч дбайливо, але, мабуть, занадто важким він виявився для її рук і для її віку. І, засунувши його в свій старенький білий «рено-лоґан», вона відвезла «м’яч» на ім’я Андрюс сюди, на край землі, чи на край французької землі, в село Фарбус, більше схоже на литовський хутір, що розмістився поруч із більшим селом Вімі.

За вікнами великого одноповерхового будинку промчав самотній порив вітру. Або це був вітер-самітник, що тицьнувся випадково в стіну будинку, вдарився об шибки вікон і відскочив, щоб облетіти обійстя збоку або згори. Скло в спальні ледь чутно задрижало. Наяву такий струс можна і не почути, але в сон Андрюса він проник. Бо сон був неспокійний і тонкостінний, і будь-які звуки зовні могли в нього проникнути.

Андрюс розплющив очі. Темрява не зробила їм боляче. Темрява охороняла речі та стіни, даючи всьому цьому відпочити від необхідності бути видимими.

Барбора спала тихо. Андрюс чув її дихання і майже бачив її обличчя на темно-сірому тлі зазвичай білої подушки.

Підсунувся до краю широкого двоспального ліжка. Опустив ноги і ледве дістав пальцями до дерев’яної підлоги. Це ліжко немов зумисне було зроблене для господаря — високого дев’яно­столітнього старого Крістофера, котрий зустрів їх учора на порозі будинку. Зростом майже в два метри, він виглядав як персонаж із історичного роману. Тільки йому більше пасувало б зустрічати їх на порозі власного замку-фортеці з вежами та бійницями.

Так, учорашній день згадувався в найдрібніших деталях. Крістофер, зустрічаючи їх, стояв у проймі відчинених дверей, а за ним виднілося інвалідне крісло-візочок. Воно ніби й не мало до нього жодного стосунку — так міцно господар стояв на ногах, відчинивши їм двері та простягнувши Андрюсові руку. І потиск його виявився міцним. Як у чоловіка в розквіті фізичних сил.

Хоча потім, коли вони вже увійшли, господар легко опустився в крісло на колесах і, хвацько розвернувшись, поїхав у вітальню, показуючи гостям дорогу. А там так само легко, майже без зусиль, піднявся і сів за обідній стіл, запропонувавши гостям зайняти місця поруч. Він говорив вишуканою англійською, і йому, здавалося, це додавало радощів. І до англійської Андрюса та Барбори прислухався з інтересом.

— Я ще не настільки немічний, як можна подумати, — відразу ж сказав він, кивнувши на крісло на колесах. — Це я швидше вчуся, як бути немічним.

Його погляд із крісла перестрибнув на креденс, де за дверцятами, заскленими рифленим візерунчастим склом, вгадувалися ряди пляшок.

— Не дістанете віскі? — спитав він Андрюса. — Права пляшка. І дві склянки.

Андрюс відчинив верхні дверцята креденса, витягнув пляшку, прямо там, у ніші між нижньою тумбою і горішньою шафою, налив на денце у дві склянки і повернувся до столу.

Крістофер усміхнувся, немов Андрюс щойно здав свій перший іспит, пригубив віскі. Зітхнув. Повідомив, що провів у цьому будинку двадцять щасливих років і майже десять спокійних. Був щасливий, поки не померла Дженніфер, дружина. Вона не любила це сільце і дуже сумувала за Вінніпегом, де вони колись вінчалися і де прожили веселішу частину спільного життя. Хоча чого сумувати за Вінніпегом? Вінніпезькі зими і його пронизливий холодний вітер здатні будь-яку людину перетворити на ченця-відлюдника, готового стирчати до літнього тепла в тісній і темній келії! Але навіть коли Дженніфер відчула, що дні її закінчуються, вона не попросила Крістофера відвезти її додому, в Канаду. Він це зробив би, але вона не просила. І тому похована тут, поруч, на кладовищі у Вімі. І вона не перша близька йому людина, котра здобула вічний спокій у цій землі. Його старший брат також похований тут. Старший брат, якого він не пам’ятає і не міг бачити, бо народився вже після його загибелі. Народився, щоб замінити загиблого в далекій Франції брата, що його забрала із собою в історію Перша світова разом із тисячами інших канадських солдатів. Батькам уже було під сорок, коли, дізнавшись, що у них більше немає єдиного сина, вирішили зачати ще одну дитину. І ось на старості літ молодший брат вирішив перебратися ближче до старшого.

— Уявляєте, — сказав раптом Крістофер здивовано, — теоретично я можу дожити до сторіччя загибелі свого брата!

Він сумно всміхнувся. Помовчав. Знову відпив віскі.

— Може, зробите собі чаю? — перевів погляд на Барбору. — Кухня там, — показав рукою на другі двері.

Барбора слухняно вийшла з кімнати. А старий продовжив свою розповідь, але тепер усе частіше поглядав на Ніколь, котра сиділа нерухомо й уважно дивилася на його вуста, немов не слухала його, а читала по губах.

Андрюсові здавалося, що вчорашній день ніколи не скінчиться.

Барбора повернулася з двома чашками чаю. І знову всі сиділи за столом. Чоловіки з віскі, жінки з чаєм. А Крістофер усе розказував про себе і про своє життя, немов він кілька років мовчав, і йому не було з ким побалакати.

За двома широкими вікнами вітальні денне світло стало слабшати, й як тільки Крістофер попросив Андрюса увімкнути люстру, Ніколь заквапилась. Сказала, що боїться кермувати машиною в темряві і що їй уже час. І що вона хотіла би знати, як влаштуються в цьому будинку її підопічні і друзі її сина — Андрюс і Барбора. І чи влаштовує його їхня телефонна домовленість про те, що соціальні служби платитимуть Барборі як соцпрацівнику, а він доплачуватиме ще чотириста євро.

Крістофер заспокоїв і Ніколь, і молоду пару.

— Вони будуть жити в нашій із Дженніфер спальні, — сказав він. — Це найкраща кімната в будинку. Мені вона не потрібна, я вже давно сплю в кабінеті. Там затишніше, якщо ти сам. Звісно, давайте зробимо тиждень випробувального терміну. І для вас, — він подивився на Андрюса та Барбору, — і для мене. Якщо я вас влаштую як пацієнт, якому треба допомагати, і ви мене також влаштуєте, — то всім буде добре!

Він не вийшов провести Ніколь. Барбі й Андрюс попрощалися з нею біля будинку Крістофера. Андрюс подарував їй баночку з третім трюфелем, знайденим у далекому бурґундському лісі між Діжоном і Бйоном. Жінка заохала, не хотіла брати, але взяла.

Вулицею біля будинку Крістофера за весь час їхніх розмов не проїхала жодна машина! І білий «рено-лоґан» Ніколь, щойно рушивши з місця, відразу ж пропав, звернувши за вигин вулиці.

Повертаючись у будинок, Андрюс відчув, що голодний. За весь час їхньої довгої розмови старий їм так нічого і не запропонував. Може, він узагалі нічого не їсть?

При світлі люстри вітальня здалася затишнішою і водночас старомодною. Креденс із глухими нижніми дверцятами та заскленими горішніми виблискував благородним лаком. Кушетка і диван під стінами здалися новенькими, незважаючи на свій антикварний дизайн. Кілька світлин у рамках на стінах відбили в скельцях вогники люстри.

Андрюс наважився сказати старому господареві будинку, що зголоднів. Крістофер, схаменувшись, ляснув широкою долонею по чолі, засміявся гучним сміхом.

— Звісно! — вигукнув він. — Я весь час забуваю! Візьми щось у холодильнику!

Андрюс зазирнув на кухню, відчинив місткий холодильник, але в ньому побачив тільки три яйця, черствий хліб, масло і непочатий «трикутничок» сиру брі.

— А кафе чи ресторан тут поруч є? — спитав він, повернувшись до вітальні.

— Так, звісно! — закивав старий. — П’ятнадцять хвилин пішки, на рю де ля Ґар у самому центрі!

— Ви не проти, якщо ми з Барборою вийдемо на годинку? — обережно спитав Андрюс.

— Будь ласка, — Крістофер стенув плечима. — Я двері зачиняти не буду!

Вогкий прохолодний вітерець дмухав їм в обличчя. Вузька вулиця освітлювалася світлом від палаючих вікон. Будинки стояли не в «шеренгу», як на міських вулицях, а були розкидані так, аби жоден із них випадково не опинився б навпроти іншого на вулиці. За парканами та кущистим живоплотом росли високі дерева, в напівтемряві схожі на старі яблуні.

— Ну й глушина! — Андрюс не витримав мовчанки та тиші. Озирнувся на Барбору. Вона не відреагувала.

Попереду засвітилися жовті мухи вуличних ліхтарів, і Андрюс додав ходи. Будинки раптом «зібралися» і вишикувалися нормальною вулицею з двох боків. І живе світло їхніх вікон тепер виливалося щедріше на тротуар та асфальт дороги, підфарбовував вечір, робив його трохи веселішим і романтичнішим.

— Ну? — гукнув до Барбори Андрюс, знову обернувшись до неї на ходу. — Ти задоволена?

Його голос прозвучав цілком дружелюбно.

— Поки що так, — тихо мовила Барбора. — Тільки зголод­ніла.

— Я також. Зараз повечеряємо!

Попереду з’явилися ліхтарі, що вишикувалися по один бік вулиці.

Пройшли ще метрів триста, вже під світлом ліхтарів. Цегляний двоповерховий будиночок, світло вікон якого здалося Андрюсові яскравішим, привернув його увагу. Наблизившись, вони завмерли перед вивіскою «Кафе-бістро».

Всередині їх зустріла хвиля теплого повітря, яка линула з кондиціонера прямо на внутрішній бік вхідних дверей. Біля барної стійки — старий із келихом вина в руці. А перед ним — філіжанка еспресо і картата кепка. Вони подивилися на Барбору й Андрюса одночасно — цей старий і бармен, низенький, сухий, із гострим носом і п’ятиденною щетиною на щоках, акуратно підголеною згори під вилицями і на шиї.

— Bonjour! — доброзичливо сказав Андрюс.

— Bonsoir monsieur![86] — відповів бармен.

— Vous avez quelque chose à manger?[87] — спитав Андрюс, сам дивуючись, як легко у нього вийшло задати запитання французькою.

— Pas beacoup, — відповів бармен. — Une seconde, s’il vous plaît![88]

Він зник за дверима, що провадили, мабуть, на кухню. Залишив їх прочиненими, і саме через це і Барбора, і Андрюс почули металеве клацання замка-засувки холодильника. Одне клацання — відчинив дверцята, і через кілька секунд гучніше клацання — зачинив.

— Il ya un peu de saucisson et de fromage[89], — сказав, повернувшись у залу.

Андрюс кивнув.

Вони сіли за столик. Бармен знову подався на кухню. Старий біля стійки повільно цмулив вино з келиха, час від часу торкався рукою своєї картатої кепки та тер нею по полірованому дереву стійки то праворуч, то ліворуч, немов витирав пилюку.

Дерев’яний кошичок із хлібом з’явився на їхньому столику одночасно з глечиком червоного вина та двома келихами. Бармен усміхався і щось бурмотів французькою. Друга його поява прикрасила стіл тарілкою з нарізаною в’яленою ковбасою і тарілкою із сиром.

— Я не чула, щоб ти замовляв вино, — здивувалася Барбора.

— Я також не чув, — усміхнувся Андрюс. — Але, мабуть, по нас було видно, що ми хочемо.

— Ну, по мені точно! — Барбі відрізала шматок камамберу і розмазала його на кусневі багета. — Як тобі наш старий?

Андрюс стенув плечима.

— Нормальний, міцний, що можна ще сказати?

Вони просиділи в кафе близько години, іноді прислухаючись до розмови старого та бармена, що долітала до них швидше своєю течією, ніж окремими словами. Вони згадували Париж і тут же, паралельно, але подумки, а не словами, Андрюс згадував Поля та Філіпа. Вони навіть згадали ту грудневу ніч в Анікщяї у Ренати й її діда Йонаса. Згадали й обоє погодилися, що час у Франції летить у тисячу разів швидше, ніж у Литві, і що, ймовірно, зараз саме через це здається, ніби вони вже кілька років живуть тут серед французів, переїжджаючи з місця на місце в пошуках стабільності та щастя. Згадали, погодилися, і знову замовкли. Настала пауза. Вино було допите, багет, ковбаса і сир — з’їдені.

Коли вони повернулися в садибу, Крістофер у вітальні дивився телевізор. Побачивши їх, вимкнув його і відвів Барбору й Андрюса в спальню.

— Я ще посиджу, — сказав він перед тим, як залишити їх самих. — Якщо почуєте вночі кроки в коридорі, не звертайте уваги! У моєму віці сон рідко буває міцним і довготривалим.

Може, через цю фразу Крістофера, хоча, швидше за все, через нове місце, нове ліжко, Андрюс ніяк не міг заснути. А коли нарешті задрімав, то побачив у крихкому, вислизаючому сні баскетбольний м’яч, що переходить із рук у руки і ніяк не долітає до кошика. І впізнав у цьому м’ячі себе.

Прокинувшись серед ночі, він відволікся від неспокійного сну. Відволікся і від сну, і від усіх учорашніх переїздів, хвилювань і розмов. Відволікся, дивлячись на безтурботно сплячу Барбору, на свого янгола-охоронця, під серцем якої росте зараз ще один майбутній янгол.

Сонячного березневого ранку Рената розбудила Вітаса раніше, ніж зазвичай. Розбудила ніжно, підсунувши під ніс горнятко з тільки-но звареною кавою.

— Ти чого? — забуркотів він, підіймаючи голову над подушкою.

— Я ж тобі вчора казала, — Рената зазирнула йому в сонні очі. — Ми сьогодні маємо поховати дідуся Йонаса!

— А навіщо для цього раніше вставати? Собаки ж його тут, поруч!

— А ми не до собак, — повідомила Рената. — Я ж тобі вчора пояснила! Чи ти мене не слухав?

Вітас зітхнув. Піднявся в ліжку, підсунув подушку під спину і взяв із рук Ренати блюдце з горнятком кави. Обличчя його, як і раніше, виказувало сонливий подив.

— Ми його віднесемо в Андріонішкіс, на кладовище, туди, де бабуся Северюте лежить.

— А хіба він не заповідав підсипати свій прах на могилки собак? — спитав Вітас.

— Може, і заповідав, але я точно знаю, як краще! Адже він у бабусі не питав: дозволяє вона йому свій прах до праху собак підсипати, чи ні! — голос Ренати звучав на продив твердо, немов вона до цієї розмови з учорашнього дня готувалася.

— То це що, — поцікавився Вітас, зробивши ковток кави, — якщо я помру і перед смертю скажу тобі, як і де мене поховати, ти все одно зробиш по-своєму?!

— Звісно, — відповіла Рената. — Чоловіки — егоїсти. Вони ніколи не думають про інших!

— Ну, — Вітас усміхнувся. — Тоді обіцяю не вмирати і ніколи не робити тебе вдовою!

— Ти що, хочеш, щоб я померла раніше? — Очі Ренати здивовано округлилися. — Не треба такого обіцяти! Чоловік зобов’язаний померти першим, щоб його могила була найчепурнішою на кладовищі!

Вітас дивився і не міг збагнути: жартує Рената чи промовляє серйозно. А вона заусміхалася раптом, немов про щось зовсім стороннє та смішне подумала.

До кладовища в Андріонішкісі вирушили лісом пішки. Ноги провалювалися в перепріле під осілим снігом торішнє листя. Жалібно хрустіли іноді під підошвами опалі гілки, що набрали за зиму вогкості. Над головами шумів сосновий ліс, а внизу, біля землі — ані найменшого вітерцю. Рената несла металевий городній совок, а Вітас — сумку з керамічною урною. Обоє поглядали на високі крони сосен. Рената з цікавістю, Вітас — із ­острахом.

— Ой, яка вона облізла, — скрушно видихнула Рената, зупинившись біля могили бабусі Северюте.

Вітас глянув на обличчя покійної на овальній фотографії, вставленій у камінь. Перевів погляд на Ренату.

— Так, я на неї схожа, — кивнула Рената, немов прочитавши думки Вітаса. — І не тільки обличчям!

Зітхнула, присіла навпочіпки і стала металевою лопаткою залишки снігу з могильного горбочка скидати.

Вітас витягнув із торби темно-зелену вазу, поставив на розмоклий сніг.

— Відкривати? — спитав він.

— Зачекай, — зупинила його Рената, не зводячи очей із могильного довгастого горбка, вже повністю очищеного від снігу. — Де у її могилки серце? — спитала радше саму себе Рената, торкнулася вістрям лопатки «голови» горбочка, провела рукою «вниз». — Серце десь тут, — сказала і викопала маленьку ямку. — Давай!

Дівчина обернулася до Вітаса. Той відірвав прозору клейку стрічку, зняв кришку і передав їй вазу-урну.

Рената акуратно, приклавши широку «шийку» вази до краєчка ямки, висипала попіл. Ямка наповнилася сірим порохом. Рената відклала лопатку і руками загребла ямку мокрою коричневою землею. Вирівняла поверхню могили, пригладила долонею.

— Ну от і все, — сказала вона сумно. — Тепер вони знову разом! Треба буде гарні квіти тут посадити, коли тепліше стане!

— А вазу куди? — спитав Вітас.

Рената мовчки повернула кришку на місце і встановила темно-зелену, під малахіт, вазу праворуч від пам’ятника на гранітний бордюр, що оздоблював краї могили.

— Так добре? — спитала вона.

Малахітовий колір вази добре поєднувався з чорним гранітом пам’ятника. Вітас кивнув.

— Треба йти! — поквапив він Ренату.

Над головами знову шуміли крони.

Рената вишукувала слухом в їхньому шумі вереск весняних птахів. Але ті мовчали.

Коли вона вже забула про мовчазних птахів, здалеку долинув собачий гавкіт.

— Це Ґуґлас! — Вітас, котрий ішов попереду, обернувся. Його обличчя виказувало занепокоєння. Він додав ходи.

Попереду, за поріділими стовбурами сосен і дубів, засяяло поле, вкрите сонцем. Стежка повернула праворуч, уздовж лісу, до хутора Пієнаґаліса.

Гавкіт Ґуґласа тривав, і Вітас уже майже біг. Його нервозність передалася й Ренаті. Але вона за ним не встигала.

Знову прийшла субота. Будильник мобільника обірвав хропіння Тиберія та Ласло і змусив Клаудіюса розплющити очі. У вікно било сонце. Столик і підвіконня здавалися в його промінні жовтими.

Клаудіюс першим заскочив у душ. На нього полилися струмені холодної води, яка от-от почне теплішати, прогріватися. Звісно, було б комфортніше другим або навіть третім опинитися в душі. Холодна вода зійшла, стекла би на угорських братів по розуму та роботі. Але Клаудіюс не хотів чекати, він із дитинства не любив черг, а черга в туалет чи душ завжди дратувала його сильніше за будь-яку іншу.

Угорці вже піднялися і тепер вони, позіхаючи, «стояли в черзі». Певна річ, жодної реальної черги тут не було. Вони просто базікали, сидячи за столиком, і спокійно чекали, коли можна буде прийняти душ.

Те, що Тиберій і Ласло жодного разу за весь час не згадали про те, що це він, Клаудіюс, отримав відібрану у них додаткову роботу — турботу про кроликів і свинок, — змушувало молодого литовця підбирати добрі, щирі слова на їхню адресу навіть подумки. Вони, здавалося, крім скромної їжі та пива, нічого більше в житті не потребували. Принаймні ніяких інших бажань не виявляли, задовольняючись тим, що є. Це підштовхувало Клаудіюса до думки, що і сам він має рацію в тому, що до життя особливих претензій не висуває. Воно, життя, і так хороше. Правда, у нього є претензії іншого характеру — до Інґриди, з котрою він в останні кілька днів тільки кілька разів зіткнувся на роботі, та й то мимохідь. Вона завжди поспішала і, помітивши його, тільки пришвидшувала крок.

Але завтра — неділя. Завтра, можливо, вони поїдуть автобусом по Кенту, відкриють для себе ще кілька милих куточків цього «приморського» графства?

Згадалася їхня остання і доволі неприємна вечірня розмова над морем. Що вона йому тоді наговорила? Що він безвольний? Що йому треба міняти себе і почати з того, щоб вибрати собі нове ім’я? Яка дурня! Якщо позбутися імені, то як при цьому не втратити себе самого? Своїх спогадів, свого характеру, своїх почуттів, своєї батьківщини, як би помпезно це не звучало? Мабуть, він сам спровокував її на грубощі та дурощі, які так легко вилітали з її вуст. Той вітер також був грубим і настирливим. Той вітер більше наразі не повторювався.

Вони з Тиберієм і Ласло приїхали в Апстрит одним автобусом. Іноді Клаудіюсу більше подобалося приїжджати на роботу окремо. Дивитися у вікно на поля і села, що миготіли повз, не думаючи, що тебе хтось у цьому автобусі знає, і що комусь раптом забагнеться потеревенити з тобою, відволікаючи від спокійного споглядання навколишнього світу.

Через дві години Клаудіюс відчув у м’язах приємну напругу. П’ять готових кліток стояли в кутку корівника-майстерні під маленьким квадратним віконцем. Через це віконце, як вода через кран, у приміщення, яке Клаудіюс так ніколи і не дозволив собі назвати «фабрикою», вливалося сонце. Свіжі дерев’яні ребра готових кліток світилися в його промінні. Чорні матові спиці перегородок, вставлені Клаудіюсом, виглядали акуратно, як рядки з нотного зошита.

Угорці за допомогою електровикрутки, що стиха дзижчала, збирали нові каркаси. Працювали вони вдвох злагоджено. Угорська мова на тлі дзижчання електровикрутки здавалася мелодійною.

В кишені джинсів ожив мобільник. Телефонував Пйотр.

«Чого він від мене хоче?» — здивувався Клаудіюс.

Поляк-господар попросив зайти до нього.

— Кава? — спитав він хлопця.

Клаудіюс кивнув і сів у крісло для відвідувачів навпроти Шляхтича.

— Може, до кави трохи віскі? — запропонував Пйотр.

Клаудіюс забарився з відповіддю, стенув плечима.

— Литовці ніколи не проти! — промовив Пйотр і всміхнувся. І поставив на стіл пляшку «Аберлора» і дві склянки.

Міра принесла каву та цукерничку.

— Ну як тобі тут? Подобається? — Пйотр налив віскі на дно обох скляночок, десь на два пальці. Підніс свою до носа, по­нюхав.

— Добре, — Клаудіюс закивав, зробив маленький ковток.

— Так, це не Вільнюс і не Ґданськ, — співуче промовив поляк. — Ти був у Ґданську?

Клаудіюс похитав головою.

— А у Варшаві?

— Був, два дні.

У двері зазирнула Міра. Стурбовано глянула на Пйотра, потім перевела погляд на Клаудіюса.

— Там клієнти, хочуть кролика купити! — сказала вона.

— Нехай зачекають хвилинку, — спокійно відповів Пйотр. — Клаудіюс зараз доп’є і вийде. Займи їх розмовою!

— Бачиш, ти сьогодні нарозхват! — сказав він, дивлячись підлеглому в очі. — Так хотів із тобою щиро погомоніти!..

— А навіщо їм кролики? — спитав раптом Клаудіюс.

Це питання крутилося у нього в голові вже багато разів. Юнаку здавалося, що з усіх домашніх тварин в Англії найбільше люблять кроликів. Але чому? Вони ж у кращому разі просто терплять, коли їх гладять руки господарів. Коли їх кличеш на ім’я — не відгукуються. Тільки й роблять, що розмножуються і жеруть.

Ці думки, що виникали у Клаудіюса, дивним чином не стосувалися його чорного кролика Інґриди. Його чорний кролик не жер, він гриз. І гриз небагато. І розмножуватися чорний кролик не міг, бо жив у клітці сам-один.

Клаудіюс виринув зі своїх думок. Спіймав на собі запитальний погляд поляка. Здалося, що Пйотр його про щось запитав, а він не почув.

— Так, даруйте! — спохопився Клаудіюс. — Ви щось питали?

— Ні, це ти запитав, — відповів поляк. — Про кроликів. Так от кролики — це як товар подвійного призначення, типу і для мирних, і для військових цілей.

— Не зрозумів, — зізнався Клаудіюс.

— Ну і домашній вихованець для ігор, і їжа в разі фінансової скрути, — протягнув поляк і дивно, трохи напружено й очікувально всміхнувся.

Клаудіюс поглянув на нього з недовірою, не втямивши: жартує той чи говорить серйозно.

— Ну йди, тебе чекають клієнти! — погляд Пйотра вказав Клаудіюсу на двері. — Іншим разом поспілкуємося!

Недільного пізнього ранку Клаудіюса розбудило «угорське» хропіння. Тиберій і Ласло прокинуться ближче до одинадцятої. Вчора близько опівночі вони принесли в кімнату запах «Ґіннесса», і його солодкаво-кислий присмак ще витав в їхньому закритому від зовнішнього світу просторі. Клаудіюс відчинив вікно.

Знову холодна вода з «гарячого» крана піднялася під стелю і полилася на нього шпаркими струменями.

Вчорашнього вечора він також випив пива і дві чарки сербської чи хорватської граппи — «лози». Й усе-таки, звідки ці два приятелі чи брати, котрі господарюють у кафе-сквоті? Треба буде їх розпитати. Адже вони вже познайомилися. Того, хто частіше стоїть за барною стійкою, звати Мічо. Він вищий і веселіший, привітніший. Мабуть, тому він і стоїть за стійкою. У другого, Горана, відстовбурчені вуха і хронічно невдоволена лінія губ. Він постійно входить і виходить. Приносить пакети, бляшанки з пивом, хліб і сир із ковбасою, з яких вони нарізають фірмові «однофунтові» бутерброди. Тобто працює він швидше кухарем, ніж барменом.

А вода не поспішала нагріватися. Мабуть, у цьому колишньому готелі всі ще спали.

Думки Клаудіюса переметнулися з сербів-хорватів із кафе-сквота на Тиберія та Ласло.

Чому вони так легко живуть? Чому живуть одним днем? Чому не озвучують свої плани та мрії? Адже якщо вони виїхали з дому, то рішучіші за інших угорців. Тиберій кілька разів торочив, що угорці на заробітки не їздять і не емігрують, дев’яносто п’ять відсотків народу сидить удома в своїй країні і нікуди не хоче! Отже, Тиберій і Ласло хочуть більшого, ніж дев’яносто п’ять відсотків угорців?! Значить, у них є плани! Але живуть вони так спокійно, ніби всього досягли! Хоча, можливо, вони просто дуже потайні та потихеньку збирають гроші, щоб облаштуватися тут міцніше, і врешті-решт, кожен із них зміг знімати окрему квартиру, одружитися, народити дітей і колись отримати британський паспорт? «Британський паспорт?! — повторив подумки Клаудіюс і всміхнувся. — Навіщо британський, якщо у них, як і у нього, зовсім нормальні європейські документи!»

Нарешті гаряча вода, що полилася з-під стелі, змусила Клаудіюса зробити крок під стінку. Спиною він «приліпився» до мокрих білих кахлів. Перемкнув воду на холодну, і поки вона поступово охолоджувалася, змив із себе і мило, і шампунь.

Угорці все ще хропли. Клаудіюс зсунув фіранку, щоб яскраве сонце не розбудило їх раніше, ніж вони б цього хотіли.

Спустився на поверх нижче. Зупинився перед дверима Інґриди й обімлів — від таблички з іменем «Беатріс» залишилися тільки дві дірочки від цвяхів, якими вона кріпилася. Більше ні­чого.

Він постукав.

Відчинила Міра. У джинсах і в легкому темно-червоному светрику. У руці щіточка для вій. Очі вже підфарбовані.

— А Беа ще спить? — спитав Клаудіюс.

— Ти нічого не знаєш? — Міра глянула на нього співчутливо.

— Чого не знаю? — злякався гість.

— Вона ж переїхала... Вчора...

Клаудіюс розгубився.

— Куди переїхала?

— Ти справді нічого не знаєш? — повторила Міра. — Вона до шефа переїхала. До Пйотра. І табличку забрала. Може, зайдеш? Я кави зроблю. Ти такий блідий!

Клаудіюс заперечливо похитав головою. Ноги стали важкими та нерухомими, ніби вросли в підлогу або застрягли в затверділому бетоні. Ні вперед, ні назад він зробити й кроку не міг.

— Якщо хочеш, можемо піти погуляти, — запропонувала Міра, трохи нахилившись і немов намагаючись глибше зазирнути в його вічі.

Клаудіюс мовчав. Він опустив погляд на килимок перед дверима, на напис «Welcome». Відсахнувся.

Кивнув Мірі на прощання і повільно пішов коридором до сходів.

Зупинився на виступі над морем, узявшись руками за холодний бортик металевої огорожі.

«Так ось про що хотів вчора побалакати Шляхтич! — здогадався він. — Ось чому покликав його і став наливати віскі! Ну, так, вони з Інґридою вже все вирішили й обмізкували, залишалося тільки ввічливо поставити його, Клаудіюса, до відома. Щоб не втручався в їхні стосунки! Залишалося його тільки задобрити додатковим заробітком або спробувати позбутися від нього взагалі, відправивши кудись у Манчестер!»

Мабуть, і в той вечір, коли вітер, який налітав із моря, штовхав Клаудіюса в спину, коли він уперше почув від Інґриди, що «для спільного життя кохання не обов’язкове», вже тоді все було вирішено. Інґрида знала, що переїде до поляка! Але хіба можна так просто переїхати до чоловіка, з котрим ти майже не знайома? Хіба можна просто так, без побачень, без романтичних пригод і ночей, узяти й оселитися в чужому будинку?! Ах так, він забув! «Для обопільного життя кохання не обов’язкове!»

— Мене відрізали, — гірко прошепотів Клаудіюс, дивлячись на море, що відступало, відпливши від берега на сто метрів. — Мене відрізали і залишили на березі...

Дивний самогубний спокій виник у душі. І цей дивний спокій його самого налякав.

«Не тупи!» — сказав він собі.

«Та я й не туплю, — подумав у відповідь. — Просто треба взяти себе в руки і щось зробити. Грець із нею! Вона мені також непотрібна! Мені ніхто не потрібен!»

«Не бреши, — знову втрутився в розмову його другий голос. — Вона тобі потрібна! Без неї ти тут не виживеш! Ти — не герой-одинак!»

«А що ж робити?» — розгублено спитав себе Клаудіюс.

Самогубний спокій починав його залишати. Поверталися звичні сумніви.

«А може, ти зробиш те, що мав зробити раніше!»

Клаудіюсу забаглося кави. Тиждень тому о цій порі вони з Інґридою їхали автобусом в Герн Бей, він мив машину, потім вони знову сіли в автобус, показали при вході водієві одноденні проїзні і поїхали далі, удвох вибираючи маршрут. І дорогою, в незнайомому селі чи містечку в кафе з краєвидом на море пили каву. Невже ці недільні подорожі більше ніколи не повторяться?!

Кафе-сквот виявилося замкненим. Він ніколи не приходив сюди вранці або вдень. Завжди ввечері. Весняне сонце під дивно синім і безхмарним небом. Він пройшовся безлюдними вуличками Кліфтонвіля і вийшов до старовинного готелю, який, судячи з вивіски та пристойного стану фасаду, досі приймав гостей. За широким оглядовим вікном у ресторані готелю дві елегантні бабусі пили чай. Літній офіціант граційно опустив перед ними тарілки з яєчнею.

Клаудіюс стояв на вулиці навпроти вікна. Стояв і дивився туди, як на екран великого телевізора. Готель був останньою будівлею на вулиці. Як і його гуртожиток, він виходив правим боком до моря.

Важкі вхідні двері відчинилися дивовижно легко. Портьє, котрий стояв за стійкою, поглянув на Клаудіюса запитально, але привітно.

— Я туди, — Клаудіюс показав поглядом на вхід у ресторан.

— Прошу! — портьє коротко опустив погляд на ноги відві­дувача, немов перевіряв, яке на ньому взуття. — Смачного!

Клаудіюс пройшов повз двох елегантних бабусь. Сів за столик біля вікна. Сів прямо під сонячне проміння і відчув його тепло, посилене склом.

Замовив каву і занурився в свої сумніви, що прийшли на зміну самовбивчому спокою. Він уже втямив і змирився з тим, що ця квітнева неділя повністю змінить його життя. Може, не саме життя, а його очікування від життя. Бідкатися за минулим вже не праглося. Думати про майбутнє також. Зате тепер якось по-особливому хотілося жити. Просто жити.

Клаудіюсу стало гаряче. Він відпив ковток неміцної кави. Змусив себе всміхнутися. Здалося, що думки в його голові нарешті помирилися, перестали сперечатися одна з одною. Ще трохи, і підкажуть йому єдино правильний шлях.

Авжеж, якщо він придумає, як самому, саме сьогодні, щось змінити в своєму житті, все обов’язково налагодиться! Все буде гаразд! Він стане іншим, і цей інший Клаудіюс не згадуватиме недільних подорожей Кентом удвох з Інґридою, йому буде не жаль ночей у наметі на фестивалі і тієї «Шенгенської» ночі у Ренати в Анікщяї. Все це просто стане частиною минулого, як проминуло, солодке і приємне для спогадів, його дитинство!

Коли Клаудіюс повернувся в кімнату, угорці вже снідали.

— Хочеш кукурудзяних пластівців із молоком? — спитав Тиберій.

— Ні, дякую! — Клаудіюс хитнув головою. Перевів погляд на Ласло.

— А ти вмієш кермувати машиною? — спитав його.

— Ні, тільки трактором.

— Я вмію, — сказав Тиберій.

— А мене навчиш? За гроші?

— Можна, звісно. Але треба ж машину знайти!

— У мене є, — Клаудіюс витягнув з кишені куртки ключі від «Морріса Майнора». Подзеленчав ними, як дзвіночком.

Тиберій і Ласло мовчки витріщився на ключі.

— А скільки можеш заплатити? — через хвилину спитав Тиберій, котрий вже оговтався від подиву.

— Десять фунтів і пінту пива за урок, — відповів Клаудіюс. — За скільки уроків я навчуся їздити?

— Ти ж не дурень, — Тиберій стенув плечима. — Уроків десять вистачить! Ну і потім ще трохи з тобою поїжджу — для підстраховки!

— Гаразд! — Клаудіюс кивнув. — Доїдай, і поїдемо!

Вигляд «Морріса Майнора» викликав у Тиберія та Ласло неймовірний захват.

— Якби не праве кермо, це був би взагалі ульот! Крутіше за «роллс-ройс»! — видихнув Тиберій.

Машина завелася легко і рушила з місця плавно, як човен по воді. Тиберій виїхав із парковки, і вирушили вони в глиб графства, геть від моря, на пошуки тихого відтинку дороги, що годився для перших уроків кермування.

Уже ввечері, залишивши машину на стоянці супермаркету та повернувшись у Марґейт автобусом, вони посиділи в справжньому англійському пабі та випили по три келихи «Ґіннеcса». Перший урок виявився для Клаудіюса дорогуватим. Офіціантка, приносячи чергові три пінти пива, ставила ручкою на круглих картонних підставках по рисці. Англійською вона говорила з польським акцентом. Коли прийшов час платити, жінка вправно зняла з підставок порожні келихи і, полічивши рисочки, попросила в Клаудіюса двадцять сім фунтів. Але грошей йому цього дня було не шкода.

Уже біля будинку він зупинився і сказав Тиберію та Ласло, що хоче пройтися. Ті з розумінням кивнули і зайшли в під’їзд.

Клаудіюс справді пройшовся до наступної вулиці, що виходила до моря, але потім повернувся і піднявся до Міри. Постукав у двері, поглядаючи на килимок із написом «Welcome».

— Хто там? — пролунав через двері її тонкий голосок.

— Я, Клаудіюс.

— Я зараз, хвилину! Тільки вдягнуся! — поквапно промовила Міра.

Над головою все так само світило сонце і скимліли чайки. Тільки коли вони кружляють галасливо над портом, над морем і кораблями, це здається абсолютно нормальним. А якщо ти стоїш перед в’їздом в аеропорт, а над головою замість гулу авіадвигунів чутно їхні крики, виникає таємний страх. І в уяві постає дивна, що вимагає тлумачень, картинка. А на ній — люди, які заходять у цю присадкувату, нарочито скромну будівлю летовища, заходять туди з валізами та наплічниками, зникають на десять хвилин і з’являються з іншого боку будівлі вже без вантажу, і вже не людьми, а чайками, яким повідомили, що тепер вони можуть летіти туди, куди хочуть. А у них і на гадці не було ставати чайками. Й ось замість того, щоб летіти, куди заманеться, вони кружляють над аеропортом і скиглять, щоб їх повернули й їм повернули все. Щоб вони знову стали людьми-пасажирами, і щоб валізи з наплічниками зайняли місце в багажному відділенні літака.

— Дозарікався! — гірко вирвалося у Кукутіса, коли він опустив погляд із неба над головою.

— Покваптесь! — скляні двері в будівлю летовища прочинилися, і той же сутулий і високий старий англієць, котрий чемно нагримав на нього біля морського порту Кале і змусив сісти в мікроавтобус до інших людей похилого віку, заклично помахав рукою.

«Чому вони вирішили, що я з ними? — знову задумався Кукутіс, але задумався на ходу, відчиняючи двері. — Тому, що я старий і чимось схожий на цих англійських ветеранів?!»

Мікроавтобус із гарною табличкою «Royal Air-Force Memorial Flight»[90] під лобовим склом уже виїхав. Десяток людей похилого віку, котрі приїхали на ньому разом із Кукутісом, проходили паспортний контроль у молодого француза в синьому костюмі, зовсім не схожого на прикордонника чи поліціянта.

Кукутіс знайшов поглядом туалет. Поспішив. Тремтячими руками, нервуючи більше через прийдешній політ, ніж через чергову необхідність показувати свої паспорти, відстебнув ногу, витяг усі свої документи разом із довідкою, отриманою в німецькій поліції, знову пристебнув, але не дуже ретельно, і вийшов у залу.

Черга вже просунулася до рамки, де люди похилого віку, декотрі з них у старій військовій формі, викладали з кишень ключі од полишених в Англії машин та інший залізний дріб’язок.

Кукутіс поклав на високу стійку паспортного контролю всі свої паспорти, чим викликав у молодого француза захват і розчулення. Той умілим рухом картяра переклав стосик паспортів у рівний ряд, при цьому відстань між документами виявилася майже однаковою. На місці стосика залишилася тільки складена вчетверо довідка від німецького поліцейського. Саме її французький співробітник аеропорту і взяв у руки, розгорнув, прочитав і засміявся. Покликав якогось Бернара — ще одного француза в синьому костюмі, тільки старшого. У Бернара синя краватка кріпилася до білої сорочки срібним зажимом-літачком. Машинально Кукутіс кинув погляд на кисті рук Бернара. Такими ж срібними запонками-літачками виявилися застебнуті рукава сорочки.

«Ох уже ці французи!» — подумав, внутрішньо всміхнувшись, одноногий старий.

— Oh, ceux excentrique Anglais![91] — промовив Бернар і привітно глянув на Кукутіса. — Bon vol, monsieur![92]

Рамка, через яку довелося пройти Кукутісу, задзвеніла, і жінка в елегантній формі — звуженій до колін спідниці та синьому жакетику — попросила старого обернутися і зняти пальто.

Кукутіс слухняно обернувся, опустив пальто у пластикову скриньку, провів його поглядом, поки одяг не сховався за ґумовими шторками рентгенівського апарата безпеки. Знову пройшов через рамку, і знову почув дзеленчання.

Там, за рамкою в залі очікування на двох рядах зручних крісел розмістилися старі з групи ветеранів англійської військової авіації. Один із них із задумливою цікавістю поглядав у бік Кукутіса.

— Поверніться! — попросила жінка в синьому.

Кукутіс зітхнув, повернувся на висхідну позицію по інший бік рамки.

А жінка підійшла до нього, подивилась на «взуту» в ґумовий каблук дерев’яну ногу, що визирала з-під правої штанини.

— Можете її зняти? — спитала вона.

Литовець підтягнув до стегна широку штанину, відстебнув дві пряжки ременів. Нога відокремилася. Стоячи на своїй, Кукутіс поклав дерев’яну до пластикової скриньки. Повністю вона, звісно, туди не помістилася. Конвеєр завіз її за ґумові шторки апарата й зупинився.

— Oh, mon Dieu, qu’avez-vous-là? Des objets tvanchants coupants et du liquide!!! Il faut l᾿enregistrer et la mettre dans la soute![93]

— Та ви що? — обурився Кукутіс французькою. — Як це можна: ногу в багаж? А я на чому піду? Як мені в літак піднятися?

Жінка рішуче захитала головою.

На її дзвінкий голос до рамки поспішив високий сутулий старий англієць, котрий і загнав Кукутіса в мікроавтобус, а потім просив його поквапитись, коли той забарився перед входом у будівлю аеропорту.

— У чому річ? — спитав він схвильовано англійською.

Жінка також перейшла на англійську. Пояснила, що пасажир не хоче здавати в багаж свою дерев’яну ногу, а в ній заховані і рідина, і ніж, і великі ножиці.

Старий англієць перевів запитальний і невдоволений погляд на Кукутіса.

— Ми тільки вас чекаємо, пане... Як вас? Забув! Склероз! Де мій список? — збився він із думки. Витягнув із кишені старого синього військового плаща аркуш паперу з роздрукованими прізвищами. Зазирнув у нього.

— Пане Ґрейсміс?

— Я тут! — пролунав із боку зали очікування хрипкий голос іншого старого.

— Коротше, здавайте вашу ногу, якщо вони вимагають! У нас через п’ять хвилин посадка!

Кукутіс похитав головою.

— Ні, без ноги я не полечу!

— Та ж вона також полетить, тільки окремо! — Старий англієць дивився на Кукутіса, як на божевільного.

— Ні! Або з ногою, або взагалі не лечу!

— Ну, тоді самі собі замовляйте таксі в порт і повертайтеся поромом! І своїм коштом! Клуб ветеранів ваші витрати покривати не буде! Треба було раніше думати!

Сутулий старий англієць розвернувся різко, як військовий, котрий закінчив доповідати начальству, і мало не впав. Спокійнішою ходою повернувся до інших.

— Ходімо! — сказав їм, і люди похилого віку почали неспішно підійматися з крісел.

Вони виходили в інші двері із зали очікування прямо назовні, на льотне поле. Тільки один із них, низенький і худий, із їжачком сивого волосся на голові, затримався, розгублено дивлячись на старого, який стояв на одній нозі по інший бік металевої рамки. Через півхвилини він підняв руку і помахав Кукутісу. Литовець відповів тим же. Двері, за якими було льотне поле, зачинилися.

Жінка в синьому дивилася на Кукутіса з жалем.

— Мій свекор такий же упертий, як і ви! — сказала вона французькою.

— Передавайте йому привіт! — відповів сердито Кукутіс, узяв із пластикового контейнера свою дерев’яну ногу, поставив її підбором на підлогу, не соромлячись жінки, закачав праву штанину, повернув документи на місце, а потім засунув куксу в «чашечку» ноги і взявся затягувати кріпильні ремені.

Вийшовши з будівлі аеровокзалу, Кукутіс зітхнув із полегшенням. І відчув, як замість нещодавнього страху в душі виникла радість, також спочатку таємна, але така, що з кожною секундою все сильніше і сильніше рвалася назовні. Він усміхнувся. І знову підняв погляд на небо, прислухаючись до квиління чайок.

І тут почув незвичний, немов із минулого, гул літака. Він ставав усе голоснішим і голоснішим і долинав з-за приземкуватої будівлі летовища.

З-за будівлі викотився сірий військовий літак із двома двигунами на кожному крилі. До гулу двигунів додавалося особливе шипіння, з яким пропелери розрізали повітря. Літак розігнався і відірвався від землі. Він підіймався над льотним полем повільно та важко. Хвилин із п’ять Кукутіс проводжав його поглядом, але літак ніяк не міг перетворитися в крапку на небі. Врешті-решт він просто зник із очей, залетівши за самотню хмаринку.

Перший тиждень у Фарбусі тривав, здавалося, безконечно. Для Андрюса він почався поганим сном, а закінчився безсонням. Щоранку його хитало, і тільки прохолодний душ і довге витирання рушником, стоячи босоніж на кам’яній холодній підлозі, повертали його до тями. Він уже майже звик до спальні і до старого, занедбаного саду, на який виходили обидва вікна кімнати. Він уже знав усі будинки, повз які потрібно пройти дорогою до кав’ярні. Він навіть знав ім’я бармена, а бармен, Жан-Мішель, тепер був у курсі, що ніякі вони не канадські родичі Крістофера, а литовці, котрі оселилися у нього тимчасово, щоб допомагати старому. Більше того, Жан-Мішель уже знав, де знаходиться Литва. Звісно, він знав тільки приблизно, бо на точніше пояснення Андрюсові забракло знання французької мови, а політичної карти Європи або світу в кав’ярні не було. Вивчив Андрюс і автобусний маршрут до найближчого супермаркету, куди вони з Барборою двічі їздили за харчами. П’ятнадцять хвилин туди і п’ятнадцять назад. Чим більше освоювався Андрюс у Фарбусі та його найближчих околицях, тим гостріше відчував тут свою власну недоречність. І відчував її ще гостріше тому, що Барбі всі ці дні виглядала спокійною та вдоволеною. Вона вже і в будинку Крістофера почувалась як у себе вдома. Немов отримала на це право після того, як витратила кілька годин надретельного прибирання, на миття підлоги та витирання пилюки. Вона витерла пил навіть із фотографічних рамок, що висіли на стінах у вітальні. Із рамок і зі скелець, під якими зберігалися старі світлини. Вона пропонувала Крістоферу чай і мимохідь приносила кухлик із чаєм Андрюсові. Сідала за овальний стіл і слухала розповіді старого так уважно, немов це входило в її обов’язки. Знічев’я й Андрюс регулярно підсідав і ставав третім учасником їхньої бесіди, третім мовчазним слухачем.

Тільки двічі посмішка з’явилася на обличчі Андрюса за цей тиждень, й обидва рази через телефонні дзвінки. Розмова з Полем повернула його в Париж. Він слухав із цікавістю хлопчика з рю де Севр зі «скутими руками». Слухав його балачки ні про що, поки Поль не повідомив, що у його татка рука втомилася тримати мобільник. Перед тим як попрощатися, Поль передав великий привіт від татуся та запросив Андрюса на день народження, до якого залишався майже місяць. Андрюс пообіцяв приїхати. Другим парижанином, котрий не забув його, виявився Філіп. У Філіпа новин було більше — він, на відміну від Поля, не був замкнений у чотирьох стінах лікарняної палати.

Філіп повідомив про автомобільну аварію на розі біля кафе «Ле Севр». Він розповів, що батьки пообіцяли відправити його влітку на тиждень у Марокко. У Марокко, сказав він, влітку таке яскраве сонце, що побачити його можуть навіть люди, які втратили зір. Повідомив, що батьки вирішили вівчарку Ашку більше напрокат не давати — вона занадто багато трюфелів знаходить. Але якщо Андрюс із Барборою приїдуть, то їм батьки Ашку дадуть, і вони знову підуть у ліс за грибами. Розповів і багато іншого, але те, інше, висипалося з пам’яті, як зерно з подертого лантуха. Париж від цих двох розмов ожив у пам’яті, ожив і занив, як забите коліно.

— Слухай, може, я поїду в Аррас? — спитав він у неділю вранці у Барбори. — Звідси до Арраса автобус ходить. Лише п’ятнадцять кілометрів!

— Не треба сьогодні, — попросила вона. — Іншим разом.

І неділя пройшла тихо і спокійно, частково за овальним столом із Крістофером. Останній так багато розповів про себе і про околиці Фарбуса та Вімі, що Андрюс у якийсь момент захотів спати й позіхнув. Ні, звісно, в оповідках старого спливали раз по раз дивовижні речі. Те, що у сусідньому селі Вімі був власний «кордон» із Канадою, спочатку змусило Андрюса подумати, що у Крістофера проблеми з головою. Однак усе виявилося простішим. Саме через тисячі загиблих тут у Першу світову канадців французький уряд подарував частину поля битви Канаді. Канадці збудували пам’ятник. Своїх загиблих вони ховали у французькій землі на маленьких військових кладовищах. На одному з таких кладовищ лежав і старший брат Крістофера.

— Земля тут так нашпигована снарядами та бомбами Першої світової, що якщо комусь треба було копати яму під фундамент, то разом із екскаватором приїжджали сапери, — розповідав Крістофер у неділю, коли їли суп, зварений Барборою. — І досі тонни бомб і снарядів лежать у ній. Іноді на глибині, іноді прямо під корінням трави. Але ж земля жива і потихеньку виштовхує їх на поверхню. Якби у неї були руки, як у людини, вона б їх вичавила, як прищики або вугрі, але рук у неї немає. Я не знаю, як, але вона їх виштовхує нагору. Хоче повернути. Іноді старі снаряди визирають з-під землі там, де вже давно поставили і так само давно зняли таблички «Мін немає».

Будь-яка розмова рано чи пізно виводила Крістофера на тему війни, на Першу світову з її неповороткими танками, отруйними газами, снарядами та мінами. Друга світова для нього ніби й не існувала. Хоча на одній зі світлин у вітальні Андрюс упізнав молодого Крістофера у військовому однострої і зі снайперською гвинтівкою в руках.

У понеділок вранці навпроти будинку Крістофера зупинився маленький білий «сітроен». Біля дверей подзвонила непоказна, але акуратно зодягнена жінка років сорока п’яти зі шкіряною течкою в руці. Через кілька хвилин після цього вони всі вже сиділи за овальним столом, і Крістофер французькою, що лунала в його виконанні дещо грубувато, провадив із нею ділову розмову. Жінка виявилася працівницею місцевої соціальної служби. Андрюс почувався абсолютно зайвим, сидів із відсутнім виглядом і тільки ловив у розмові старого та жінки знайомі слова. Закінчилася ця зустріч маленьким офіціозом: Крістофер допоміг Барборі заповнити привезені жінкою із соціальної служби анкети.

— Ну все, тепер будете мені допомагати офіційно! — всміхнувшись, повідомив Крістофер Барборі, коли жінка пішла.

Андрюс згадав розмову про тижневий випробувальний термін і збагнув, що цей термін скінчився. Тепер Барбора — офіційний соціальний працівник при Крістоферові, а він, Андрюс, неофіційний безробітний клоун, котрому немає кого смішити! Хіба що Крістофера, але той, здавалося, настільки був поглинутий трагедією війни, що будь-яка спроба його розсмішити виглядала б недоречно.

Час спливав. Важке північне небо з кожним днем підіймалося вище, немов його підсушувало весняне сонце і воно ставало легшим. У саду за вікнами спальні вранці співали птахи. Барбора частіше всміхалася. Вона раптом перестала носити джинси і перейшла на спідниці. Андрюс здивувався, помітивши ці зміни. Весні не вдавалося покращити його настрій. Отже, він опинявся емоційно все далі й далі від Барбори. Він навіть хотів було пожартувати над Барборою припущенням, буцімто їй подобається показувати старому господареві свої гарні ніжки. Але, слава богу, Крістофер вчасно його покликав. Гукнув, щоб задати запитання, після якого бажання сміятися над Барборою зникло.

— Ви чекаєте дитину? — поцікавився старий.

— Так, — зізнався Андрюс. — Але ще нескоро...

— What a surprise![94] — видихнув Крістофер і задумався.

Потім попросив віскі і сів за стіл. Барбора прибирала в кабінеті, перетвореному старим на свою спальню.

— Ні, це дуже добре, — Крістофер підняв погляд на Андрюса, котрий присів поруч. — Я, коли став батьком, так напився! А ти хочеш дівчинку чи хлопчика?

Андрюс стенув плечима.

— І так, і так добре, — сказав він.

— Народжувати будете тут? В Аррасі є хороший шпиталь!

Розмова про вагітність Барбори оживила Крістофера.

— Треба вибратися назовні, — він озирнувся на вікно, за яким світило сонце. — Тут весна приходить завжди несподівано. Чекаєш її, чекаєш, і здається, що вона ніколи не настане. Аж раптом раз — і сонце! І відразу все оживає! Навіть я! — Крістофер усміхнувся. — Ну що, може, пройдемося?

Для прогулянки Крістофер викликав телефоном «соціальне» таксі. Машина — сріблястий високий «мінівен» — під’їхала через п’ятнадцять хвилин. Круглолиций, п’ятдесятирічний на вигляд водій привітав Крістофера як старого знайомого.

— Він тут єдиний із таксистів, хто добре балакає англійською! — повідомив старий, уже сівши поруч із водієм і обернувшись до Андрюса.

— Це тому, що я бельгієць! — таксист також обернувся до пасажира. Відразу перевів погляд на Крістофера. — У Телус?

— Так, як зазвичай, — старий кивнув.

Таксист неголосно ввімкнув радіо. Андрюс слухав голос дикто­ра-француза, як музику. Тільки з машини, під звуки цієї словесної «музики», він помітив, наскільки позеленіла трава на неораних полях. Її широкі зелені килимові доріжки немов зумисне чергувалися з чорними смугами орної землі. Іноді смуги ці впиралися в ліс або в невеличкий гайок, за яким знову визирали поля. Промайнула та залишилася позаду табличка з назвою населеного пункту — «Телус». Не зупиняючись, таксі проїхало через село, і знову обабіч дороги замиготіли дерева. Водій пригальмував, з’їхав на ґрунтівку і вже по ній під’їхав до круглого, облямованого невисокою цегляною стіною меморіалу, схожого на обгороджену, вирівняну та засіяну травою величезну вирву від вибуху. Праворуч від залізної хвіртки виднівся білий кам’яний хрест, а під ним — такі ж білі кам’яні плити з іменами загиблих.

— Це моє улюблене кладовище, — сказав Крістофер, коли вони зупинилися перед хрестом, що височів метрів на три. — Тут завжди тихо, людей не буває. Жаль, що брат не тут!

— А де? — поцікавився Андрюс.

— У Вімі. Зараз туди поїдемо!

Круглолиций водій відклав на панель розгорнуту брошурку з кросвордами, ручку засунув у нагрудну кишеню темно-зеленої картатої куртки, схожої на піджак. Може, це і був якийсь особливий піджак, що застібається на блискавку, а не на ґудзики. Андрюс раніше таких не бачив.

— Вімі?! — скоріше ствердно, ніж запитально спитав він Крістофера.

Той кивнув.

Машина повернулася на асфальт дороги. Повз вікна миготіли поля та гаї. Хвилин через десять поля зникли, дорогу щільно обступили дерева, і Андрюс відчув, що вони звернули на рівну, посипану гравієм дорогу.

— Рут де Канадьєн, — обернувся до Андрюса Крістофер. — Дорога канадців. Так і називається!

Дорога канадців позбавила їх сонячного світла. Крони дерев майже змикалися над нею.

— Пригальмуй там, — попросив Крістофер таксиста, показавши рукою кудись уперед. Потім обернувся до Андрюса. — Праворуч глянь, там шанці Першої світової.

Машина зупинилася.

— Виходити не треба, — зупинив старий Андрюса, котрий уже відчинив дверцята. — Вони старанно відреставровані... Я тобі інші покажу!

І кивнув водієві. Машина знову рушила.

На парковці неподалік від вражаючої висоти білосніжного двоколонного меморіалу вони все ж вийшли з машини.

— Ласкаво просимо до Канади, — з гіркою усмішкою вимовив Крістофер. — Оце наш головний пам’ятник. Але він занадто великий. Як і Канада. Може, тому такий і поставили... Я тобі покажу інший куточок, той, що мені рідніший!

Андрюс, котрий зібрався вже було пройти досить довгою алеєю до грандіозного монумента, з подивом побачив, що Крістофер знову сідає в машину. Цей «меморіальний марафон» почав здаватися йому дивним.

Однак наступна зупинка зламала ритм цієї поїздки. На канадському військовому кладовищі в Нойвіллі вони згаяли не менше півгодини. Крістофер стояв на могилі брата, поки Андрюс пройшовся вздовж по-військовому строгих рядів однакових білих пам’ятників із іменами загиблих і зупинився перед невеликою критою меморіальною галереєю з арками обабіч і чотирма колонами на фасаді.

Тиша, підігріта сонцем, починала дзвеніти у вухах Андрюса. Він обернувся на два розлогих клени, що росли за огорожею, зирк­нув на Крістофера, котрий стояв над білим могильним каменем. Почув із боку дерев крики птахів.

«Куди мене занесло? — подумав він. — Адже ми їхали не сюди! Ми їхали в Париж, туди, де кипить життя і де цікаво. Туди, де можна заробити та радіти. Туди, звідки нікому не хочеться їхати. А опинилися на кладовищі!»

Колони меморіальної галереї здалися йому неприродно білими. Мабуть, через яскраве сонце.

«Та чого це я, — спробував заспокоїти себе. — Це все тимчасово. Іншого виходу немає. І для Барбори в її становищі так краще».

Очікувати появу дитини треба в тиші та спокої. Уявити собі тихіше та спокійніше місце, ніж Фарбус, Андрюс зараз не міг. У Фарбусі тихо і спокійно, як на цьому цвинтарі. На кладовищах завжди спокійно.

І знову озирнувся на Крістофера. Вони зустрілися поглядами. Старий кивнув у бік машини.

— А тепер поїдемо туди, куди ніхто, крім мене, не їздить, — сказав він.

— Ля Форе?! — знову швидше зі ствердною, ніж із запитальною інтонацією вимовив таксист.

Старий кивнув.

Тепер вони їхали «дикішим» путівцем. Машину гойдало. Коріння могутніх дерев підіймало ґрунт.

— Поміняй платівку! — несподівано попросив водія Крі­стофер.

Таксист вставив у магнітолу компакт-диск і в салоні зазвучала дивна какофонія з потріскуванням і шипінням. Поступово вона стала фоном, на якому зазвучала стара пісня англійською. Андрюс не міг розібрати слова, але збагнув, що це одна з пісень тих часів, часів Першої світової.

«Стариган загнав себе в гіпноз минулого», — вирішив Андрюс.

Дивно, але хитливий обережний рух машини по лісовій ґрунтівці під цей саундтрек майже столітньої давнини справив дивну дію і на самого Андрюса. Він раптом відчув не те щоб утому, але якусь загнаність, розворохобленість від самого себе, від своїх суперечливих думок, від невпевненості в подальшому перебігу їхнього з Барборою життя. Очі заплющилися. Лісова дорога в рамці лобового скла зникла, а музика дороги залишилася. І залишилося гойдання. І він, провалюючись у дрімоту, згадав, як колись давно гойдався під ним човен на Тракайському озері. Як він сидів на веслах, а хвилі, що несподівано здійнялися, змушували розвертати човен носом до них і плисти не туди, куди він хотів. Раптом стрічка цього сну обірвалася, і під те саме хилитання, під ту ж музику столітньої давнини хтось запустив на екран його уяви зовсім іншу «кінострічку». Й опинився він у цьому сно-фільмі хлопчиськом-кучером, котрий сидить на передку воза, який лісовою нерівною дорогою ледачкувато тягне ряба кобила. І нагнав він на дорозі старого мандрівника із закинутим на плече напівпорожнім брезентовим наплічником, одягненого в сіре ратинове пальто[95]. Одна нога мандрівника не згиналася, і побачив Андрюс-хлопчисько, обганяючи його, що вона дерев’яна. Зупинив коня, запропонував підвезти. Старий кивнув і, обернувшись до воза спиною, вміло схопився руками за невисокий бортик, відштовхнувшись від землі, сів скраєчку. Потім так само вміло розвернувся обличчям до дороги, закинувши спочатку живу ногу на солому, а потім і дерев’яну. І поїхав, гойдаючись, віз далі лісом. Андрюс-візник хотів було запитати, куди старому треба. Але не наважився. «Сам скаже, коли доїде або коли збагне, що їде вже не туди», — вирішив він.

А старий нахилився до дерев’яної ноги, підчепив міцним нігтем правого вказівного пальця маленьке залізне колечко і витягнув з ноги скриньку. Витягнув звідти круглий льодяник в обгортці, на якій красувалася широко усміхнена фізія розфарбованого в жовте та червоне клоуна з рудою копицею волосся на голові. І простягнув хлопчикові, що поганяв рябу кобилу. Хлопчик роздивився обгортку і тут же її зубами стягнув з льодяника. Льодяник у рот засунув, а обгортку — в кишеню короткої синьої курточки з каптуром, з якої він зовсім несподівано виріс, адже рукави ледь тепер доходили до зап’ястків.

У роті смак льодяника підсолодив язик, і ще глибше Андрюс у сон поринув.

А коли хилитання зникло, і сон обірвався. Передні дверцята, відчинившись, розбудили Андрюса остаточно.

Машина стояла на розвилці двох лісових доріг. Крістофер зовні споглядав на Андрюса, немов квапив його поглядом. Таксист гортав брошуру з кросвордами.

Під ногами шелестіла трава і тріщали м’які, перепрілі гілки, що зірвалися з дерев, які височіли над головами. Жодної стежки або дороги.

— Це тут поруч, — заохочував Крістофер на ходу.

Він упевнено крокував уперед, Андрюс — за ним, іноді наздоганяючи, іноді відстаючи на кілька кроків.

«По квартирі він пересувається набагато повільніше, — міркував Андрюс. — А тут просто як спортсмен після допінгу!»

Крони дерев залишилися позаду, і перед ними відкрилася залита сонцем галявина. А за нею порита, нерівна земля з горбочками й ямами, з деревами, що росли трохи віддалік одне від одного, з кущами на схилах видолинків.

Увагу Андрюса привернула горизонтальна смужка, що блиснула на сонці попереду. Смужка виявилася дротом, натягнутим між залізними стовпчиками. Під горішнім натягнутим дротом тягнулися ще два ряди колючого дроту. Праворуч висіла червона табличка, а над нею — значок блискавки.

— «Danger! Mines!»[96] — прочитав Андрюс уголос і озирнувся на Крістофера, котрий саме підійшов.

— Це жарт? — спитав він.

— Ні, — спокійно відповів старий. — Це справжнє мінне поле. Точніше, мінний ліс. Тут якраз проходить межа між Францією та Канадою. За останні дев’яносто років тут загинули десятки овець.

На обличчі Андрюса Крістофер прочитав подив і поквапився пояснити.

— Там далі, — він кивнув на понівечену війною землю, — поля й овечі ферми. Після війни ліс, природно, як і всі поля, розмінували. Вівці, ховаючись від сонця, заходили під крони дерев і підривались. Ліс знову розміновували. Вівці знову заходили і знову підривалися. Кілька разів підривалися на мінах і пастухи, які приходили їх шукати. Нарешті цю ділянку лісу обнесли колючкою і пустили поверх струм. Але все одно вівці продовжують сюди залазити. І досі іноді, щоправда, набагато рідше, тут вибухають міни чи снаряди. Я казав, що земля їх виштовхує знов на поверхню. Якби вона їх не виштовхувала, нічого б цього не було!

Андрюс дивився на ями та пагорби за дротом і не вірив.

— Он там, за дубом, бачиш груддя землі по краєчку вирви? — Крістофер спрямував жестом погляд Андрюса на ледь видимий звідси край пагорба. — Там вівця підірвалася років три тому! Нахилися до землі, спробуй послухати!

Андрюс кинув на Крістофера недовірливий погляд, але слухняно опустився на коліна, а потім приліг грудьми на землю, вухом притулився до трави і відчув, як одна травинка залоскотала у вушній раковині. Притулився вухом до землі. Затамував подих. Почув згори крик якогось птаха. Заткнув пальцем друге вухо. Завмер.

І відчув ледь помітне тремтіння. Подумав, що сам затремтів від прохолоди — земля, до якої притиснув вухо, не була зігріта сонцем. Вдихнув і видихнув повітря, знову завмер. І знову здалося, що почув щось, якесь глибинне гудіння. Підняв голову, поглянув на Крістофера, котрий стежив за його реакцією.

— Ти послухай, послухай ще! — наполягав старий. — Чим довше слухаєш, тим краще чутно!

Утретє Андрюс затамував подих надовше і справді почув гудіння й якісь інші гучні звуки, що підіймалися знизу, з-під землі. Звуки, що спочатку здивували Андрюса, ставали поступово магнетичними відразу двояко: вони немов утримували Андрюса в цій позі, з вухом, притиснутим до землі, і манили до себе фізично, ніби був він магнітом, що тягнеться до схованого десь поруч шматка металу. Цікавість і особисте відчуття невідомої раніше дії закону всесвітнього тяжіння злилися разом і взяли Андрюса під свій контроль, позбавивши на короткий час власної волі.

На зворотному шляху під балакуче французьке радіо вони доїхали до Вімі, де удвох із Крістофером зазирнули ненадовго до найближчої од будинку старого кав’ярні «Ле Бістро». Випили по келиху вина і тим же таксі повернулися в Фарбус.

Те, що Спамас знову зник, цього разу здалося щиглем по носі після удару палицею по голові. «Ударом кийком», від якого вже три дні справді боліла голова й у Ренати, й у Вітаса, став намет брезентового камуфляжного зеленого кольору, встановлений між будинком і коморою, прямо посеред двору. Вони побачили його під гавкіт Ґуґласа, коли стежка, якою вони ходили на кладовище в Андріонішкіс, вивела їх на край лісу.

Рената і зараз пам’ятала, як відчула тремтіння в ногах, як не змогла не те щоб побігти, а просто піти за Вітасом, котрий схопився з місця. Стояла та дивилася, як він біжить до будинку, як зупиняється біля намету, явно не туристичного, а старого військового, як озирається навсібіч, а потім підходить до Ґуґласа, що вже загавкався до хрипіння.

Вітас додумався відстебнути ланцюг, і Ґуґлас загавкав голосніше і побіг кудись за комору.

Після цього і Вітас зник із очей. А Рената, все ще налякана, але немов захищена гавкотом собаки, зупинилася біля намету, помітила крайчик ґумової підстилки, що визирав з-під нього. Вітерець штовхнув брезентову стулку-дверцята всередину, і Рената побачила, що всередині нікого немає — тільки наплічник, скручений у рулон грубий спальник і зв’язана пачка картонок.

Дівчина трохи заспокоїлася. Подумала, що було б справді страшно побачити в наметі ніж чи пістолет! І тут, немов зумисне, її погляд упав на невеличке дерев’яне руків’я колоди, що стирчало з-під рюкзака.

«Сокира!» — здогадалася вона. І позадкувала.

Швидкими кроками піднялася на поріг будинку. Зайшла всередину і замкнула за собою двері на ключ. Роззулася. Сіла біля вікна на дідовій половині. Втупилася звідти в намет. Прислухалася. Здалося, що Ґуґлас тепер гавкав гучніше.

Із-за комори з’явився високий хлопець, тримаючись лівою рукою за праву, з якої крапала кров. Худий, із випнутим борлаком на шиї і з неприємним, немов сплюснутим із боків обличчям. За хлопцем слідом ішов розлючений Вітас, а між ними з вищиреною мордою гарчав Ґуґлас, готовий у будь-який момент за командою господаря або й без неї вчепитися чужинцеві в ногу.

Хлопець, нахилившись, заліз у намет, а Ґуґлас всівся на землю перед входом.

Вітас піднявся на поріг. Постукав.

— Вибач! — Рената відчинила двері. — Я злякалася! Хто це?

— У нас бинт і зеленка є? Цього мудака Ґуґлас за руку вхопив!

Рената забігла на кухню, витягла аптечку.

— А хто це? — знову спитала вона.

— Бісів захисник тварин, — видихнув Вітас зі злістю та зневагою. — Можна подумати, у нас тут бійня якась!

Він вийшов. Рената обернулася до вікна. Побачила, як Вітас кинув пластикову коричневу скриньку аптечки всередину намету і повернувся в будинок.

Вони обідали на половині Йонаса за дідовим круглим столом. Аби стежити за чужинцем, що увірвався в їхній особистий простір і навіть встановив там, прямо на стежці від будинку до комори, свій військово-зелений намет. Ворог сидів усередині. Вихід із намету сторожив Ґуґлас. Час від часу він гавкав, мабуть, коли чужинець наближався до виходу з намету або просто думав про це — у собак є не тільки нюх, а й інтуїція! Розумний пес може передбачити, що має намір зробити людина. А Ґуґлас був розумним, він явно відповідав своєму прізвиську.

Цей день, що почався так мирно з возз’єднання Йонаса і Северюте на кладовищі Андріонішкіса, продовжився хаосом і ніяк не хотів скінчитися. Віолу, котра приїхала після полудня, цей хаос також затягнув у свій вир. Перукарка швендяла слідом за Вітасом і повторювала одне і те саме запитання, на яке він уже й не намагався відповісти: «Як це можливо?» Вешталася, поки не приїхали на паркетному джипі «порш» клієнти. Як і зазвичай, поскаржилися на грузьку дорогу. Привезли шотландську кішечку, якій, на їхню думку, для повної відповідності породі бракувало сріблястості. Сказали, що готують її до виставки кішок. Мабуть, гамір, метушня, теревені у коморі переконали захисника тварин, що надворі стовповисько, і він зважився на свій страх і ризик вилізти з намету. Спочатку з брезентової стулки висунув картонний плакат на тонкій паличці: «Ганьба садистам! Свободу тваринам!». Слідом вибрався й сам, але Ґуґлас тут же вчепився йому в гомілку. Хлопець заволав, незграбно повернув плакат до землі і став ним бити собаку.

— Що це у вас тут? — із підозрою підступив до Вітаса водій джипа. Його перелякана дружина відскочила до їхньої машини і, здавалося, зараз застрибне всередину і зачиниться.

— Непередбачені проблеми, — пояснив Вітас. — Ви в салон заходьте! Хутко! — він вказав на відчинені двері комори.

Вітасу насилу вдалося перемкнути увагу Віоли на шотландську кішечку. Залишивши клієнтів із нею, він підійшов до намету. Біля входу гарчав Ґуґлас. Вигляд у нього був злий і рішучий.

— Не випускай цю наволоч! — наказав йому Вітас.

— Я не наволоч, це ви — сволота! — долинуло з намету.

— Поліції будеш про це розповідати!!! — гаркнув у відповідь Вітас.

— Буду, а ще про те, як ви на мене пса натравили, також розповім! І ролик на ютубі викладу, як ви свого кота замордували! Весь ваш бізнес побудований на знущанні над тваринами!

Вітас зайшов у будинок і аж кипів від гніву. Переказав Ренаті нещодавню сварку з довготелесим захисником тварин. Вилаявся від душі. Якби він мав у руці наган, то, мабуть, не роздумуючи розрядив би його зараз у брезентовий намет.

Про вечерю цього вечора навіть не згадали. Тільки Ґуґласа, що не покидав свій пост біля входу в намет, Рената погодувала. Зварила йому старої картоплі, потовкла туди бляшанку свинячої тушонки. Потім хотіла погодувати Спамаса і згадала, що той зник.

— Бідний Спамас, — вирвалося у Ренати мимоволі.

Вітас, почувши про кота, обернувся.

— Тепер, дідько б його взяв, треба чекати приходу ще одного алкоголіка з твоїм котом у картонній коробці! — буркнув він. — «Давайте двісті літів, я вашого кота знайшов!» — кривляючись, спародіював Вітас уявного пияка.

— Не лайся! — попросила Рената.

Вітас зітхнув і сів за комп’ютер.

Через півгодини, коли вже стемніло за вікном, він несподівано попросив Ренату поїхати в Анікщяй. Показав їй пачку роздрукованих оголошень.

Рената, читаючи, не могла стримати усмішки: «Знову пропав кіт брудно-червоної барви. Прохання не повертати, не наближатися — підозра на сказ, може жорстоко подряпати». І той же портрет Спамаса, тільки на портреті він ще свіжопофарбований і чистенький.

Коли Вітас приклеїв скотчем останнє оголошення до стіни кав’ярні на Баранаускаса, Рената зітхнула з полегшенням. Їй хотілося додому. Але у Вітаса були інші плани.

— Тепер їдемо в поліцію! — сказав він, стомлено бухнувшись на переднє сидіння «фіата».

Черговий поліціянт зустрів їх здивованим поглядом.

— До нас у двір увірвався божевільний захисник тварин і поставив намет, — почав Вітас пояснювати йому суть проблеми. — Ви можете його від нас забрати?

Правоохоронець детально розпитав Вітаса про інцидент, одночасно роблячи ручкою позначки в аркуші паперу і час від часу киваючи.

— Він вам погрожував?

— Звісно! — миттєво відреагував Вітас.

— Ви помітили у нього зброю?

Вітас похитав головою.

— У нього в наметі є сокира, — неголосно заявила Рената.

— Гаразд, напишіть заяву, — нарешті сказав черговий. — Тільки писати її має власник нерухомості. Це ви? — він поглянув на Вітаса.

Той обернувся до Ренати.

— Мій дідусь — господар, але він помер нещодавно. Я ще нічого на себе не переоформляла.

— Ага, — поліціянт задумався. — Гаразд. Візьміть наш номер телефону. Я вранці уточню! Зателефонуйте до обіду!

Назад їхали мовчки.

У дворі було темно, але крізь брезент намету тьмяно світилася лампочка. Ґуґлас сидів на тому ж місці. Побачивши, що під’їжджає «фіатик», він завиляв хвостом. А коли Рената з Вітасом вийшли з машини, заскиглив.

— Йому там незручно! — «витлумачила» Рената собачу скаргу. — Давай будку сюди перетягнемо, щоб він міг цього придурка зручніше стерегти!

Перенесли будку аж до входу в намет. Ґуґлас радісно застрибнув всередину, крутнувся і ліг усередині, опустив розслаблено морду на сіно.

— Ви за це відповісте! — долинуло з намету.

— Як рука? — несподівано спокійно спитав Вітас.

У відповідь мовчання.

— Не болить? — знову поцікавився Вітас.

— Болить, — буркнув голос.

— Може, допомогти зібрати речі та відвезти тебе до дороги? Ночі ще холодні! Застудишся!

— Ні, — Ренаті здалося, що голос захисника тварин затремтів, і тремтіння це свідчило або про його невпевненість, або про те, що він уже застудився.

— А ти подумай, бо собака тебе з намету не випустить! — продовжив Вітас.

— Мені не можна звідси! — заявив довготелесий. — Я грант виграв! На три місяці!

— Який грант? — здивувався Вітас.

— На боротьбу за права тварин! У німецького фонду! Мені на боротьбу з вами тисячу євро дали!

— На боротьбу з нами?

— Так, конкретно з вами! Я у фонд лінк на ютуб відправив з вашим нещасним котом і лінк на телепередачу! Якщо не зможу закрити вашу фірму за три місяці, мені грант продовжать!

— Знаєш, — розсердився Вітас (від його спокою не залишилося і сліду). — Якщо ти в мені розбудиш звіра, я тобі не заздрю! Від мене і Ґуґласа тебе жоден німецький грант не врятує!!! Грець із тобою, ночуй у холоді та вогкості! Може, запалення легенів підхопиш! А ти йому носа не давай показувати! — додав Вітас, обернувшись до пса.

Уночі на порожній дорозі Клаудіюс почувався королем. Після шести уроків водіння він набрався сміливості, щоб самому проїхатися вже знайомим маршрутом. Тиберій і Ласло вирушили в Марґейт останнім автобусом. Він залишився.

І от, проїхавши самостійно тричі маршрутом, на якому Тиберій учив його водінню, він просто повернувся на парковку перед супермаркетом «Моррісонс» і влаштувався на ніч у машині. Підібгавши ноги, лежав у куртці на задньому сидінні і чекав сну. Але замість утоми відчував у тілі збудження, збудження від першої самостійної поїздки на «Моррісі Майнорі».

У скло задніх дверцят машини світив місяць. Він світив так яскраво, що хотілося засунути на лакованій дерев’яній рамі вікон неіснуючі фіранки. Саме він змусив хлопця згадати дідусів будинок на хуторі та маленьке віконце, під яким стояло його ліжко. Літо здавалося в дитинстві нескінченним, і кожен ранок починався однаково — із заглядання сонця в маленьке віконце. А коли він прокидався від сонячних променів, що гріли заплющені повіки, то відразу розумів, що всі вже давно встали. Чув гамір із кухні, ляпання дверей, стукіт відер із водою, занесених дідусем у будинок і поставлених на дерев’яну лаву. Тепер він великий, і вікно у нього велике. Правда, це не його вікно і не його країна. Зате з вікна видно море, те, яким можна доплисти до Литви. А що іще він знає про це море? Знає, що коли морем поплисти ліворуч, то опинишся в гирлі Темзи і, врешті-решт, кілометрів через 60 потрапиш у Лондон. Якщо поплисти праворуч, то винесе тебе до Голландії чи Бельгії. А якщо вчасно полишити весла, то вітер може занести човен і до Франції. Але він би не кинув весла. Він би не довірився морю та вітру. Не довірився б і човну — занадто непередбачувана морська стихія, не те що стихія людська. Звісно, стихійна людина — це неврівноважений псих. Він як вітер. Але звичайна, нормальна людина знає правила та намагається їх дотримуватися. Щоб існувати і співіснувати якнайдовше, не наражаючись на небезпеку.

Сон уже був близький. Клаудіюс заплющив очі. Його думки стали тихішими, але все ще залишалися виразними.

Він згадав минулу неділю, той день, коли вирішив, що сам змінить своє життя. Й ось не минуло й тижня, а він уже кермує машиною. А тієї першої ночі нового життя, в ніч із неділі на понеділок, він збагнув ще одну важливу річ — різницю між коханням і сумісністю. Він раптом втямив, що Інґрида мала рацію. Вони з Мірою пройшлися безлюдним берегом, дном моря, що відступило. Вони трималися за руки, і хлопець не пам’ятав, хто кого першим узяв за руку. Але так, тримаючись за руки, вони й піднялися до неї, і до третьої ночі пили чай і розповідали одне одному про свої сумніви та про щасливе дитинство. А коли розповіли чимало, Клаудіюс збагнув, що може залишитися у неї до ранку. Вони зсунули ліжка і, вимкнувши світло, роздяглися.

Коли задзвонив будильник на мобільному Міри, Клаудіюс ледь розплющив очі. Мара була мініатюрніша за Інґриду. Легкість і піддатливість її гарячого тіла зворушувала Клаудіюса з новою силою — він почувався просто фізично дужчим, ніж раніше. Та й Інґрида ніколи не була такою піддатливою. Вона завжди, навіть у найінтимніші моменти, примудрялася зберігати дистанцію, якщо не фізичну, то вже точно психологічну, щоб він, Клаудіюс, не відчував її повністю у своїй владі, навіть стискаючи у своїх обіймах. А Міра навпаки, немов відчувала його бажання та допомагала йому перевернути себе з одного боку на інший або покласти її на себе згори. Вона була невагомою та легкою. Була щасливою. Мружилася від щастя, як від сонця. Нічне щастя дівчини було фізичним. Але точно таке саме щастя відчував і Клаудіюс. Не думаючи, не турбуючись, захлинаючись фізикою кохання.

Скільки можна згадати за десять хвилин дороги в напівпорожньому вагоні потяга, що нікуди не поспішає, який немов навмисне пригальмовує там, де з вікна раптом відкривається краєвид на симпатичну церквицю або якийсь двоповерховий будиночок із червоної цегли з червоним дахом із черепиці? Можна було згадати, як зрадів Андрюс кілька днів тому, коли випадково дізнався у Крістофера, що від Фарбуса до Арраса можна доїхати поїздом. Можна було згадати, як Барбора, котрій Андрюс знову повідомив про бажання з’їздити в Аррас, несподівано стенула плечима і сказала: «Як хочеш!» Можна було згадати, як він, Андрюс, шукав у наплічнику серед їхніх речей червоний ніс клоуна, що загубився без потреби, й як знайшов його не всередині рюкзака, а в одній із його зовнішніх кишень, що закриваються на блискавку.

Тоді, три дні тому, він, чесно кажучи, не очікував нічого від цієї поїздки, крім як можливості подихати іншим повітрям, пошвендяти містом, а не селом, роздивитися навколо і придивитися. З іншого боку, його не покидала таємна надія влаштувати на центральній площі Арраса клоунаду та перевірити, як в Аррасі дзвенить, спадаючи в маленьке у картонну коробку, дріб’язок. Він не знав три дні тому нічого про це містечко, і тільки одна «велика» деталь, про яку нещодавно згадав старий, підігрівала його очікування. Крістофер згадав лікарняний центр Арраса як місце, де Барбора могла народити майбутню дитину. Андрюс не знав, чим відрізняється лікарняний центр від лікарні, але в будь-якому випадку уявити собі лікарню, оточену десятком маленьких будиночків, не міг. Лікарня вимагала міста, яке могло б ще постачати її хворими та лікарями з медсестрами.

У цьому Андрюс, насправді, не помилився. Уже й сам вокзал Арраса — солідна сучасна споруда, при будівництві якої використовували більше скла, ніж бетону, — підняв настрій. А коли, озирнувшись на гамір новоприбулого потяга, він побачив швидкісний експрес «Thalys» і почув серед інших малозрозумілих і перекручених луною звуків вокзального оголошення слово «Амстердам», то відразу відчув себе знову в Парижі або принаймні в місті, за значенням та величиною — як столиця Франції. Адже не на кожній станції зупиняється швидкісний експрес на Амстердам!

Одного погляду на карту міста, вивішену під склом на вокзалі, було досить, аби збагнути, куди треба йти. Grand Place — велика площа — від вокзалу виявилася за кілька хвилин ходьби.

Збуджений бажанням зібрати навколо себе якнайбільше матусь із дітьми і влаштувати їм свято, Андрюс поквапився до Ґранд-пляс із такою впевненістю, ніби робив це щодня. Крамнички та кав’ярні дорогою здавалися знайомими. Щось нагадувало Париж, щось — Лілль. Один маленький білий будиночок, що промайнув і залишився позаду, нагадав навіть Вільнюс. Такі стоять у старій частині Вільнюса десь у районі вулиці Святого Ігнатія.

Знову був сонячний день і квітневе проміння сміливо било в скляні вітрини, змушуючи їх пускати зайчики та забарвлюючи тремтливим жовтим світлом виставлений за ними товар.

Площа здалася Андрюсові такою же величезною, як і в Лілі.

І такою ж «холодною».

«Я її розігрію!» — впевнено сказав собі Андрюс, помітивши поруч перехожих із дітьми. Зупинився. Одягнув клоунський носик і завмер у позі людини, нахиленої до бруківки, щоб підняти щось невидиме, і тільки очима стежив за реакцією перехожих.

Люди проходили повз, кидаючи на нього здивовані й водночас байдужі погляди.

Клоун сів навпочіпки, підстрибнув і пройшовся величезними, смішними кроками по колу, немов намагаючись окреслити кордон між своєю умовною сценою та такою ж умовною територією глядачів.

Хлопчик років п’яти, котрого вела за руку молода мама, зупинився, помітивши дивного чоловіка з клоунським носом на обличчі. Але мама не зупинилася і потягла малюка далі.

Андрюс спробував ще кілька своїх випробуваних трюків, але й вони не допомогли йому привернути увагу перехожих. Він зупинився. Озирнувся зусібіч. Гамір міста, кроки перехожих, що змішалися в єдиний фон, дзижчання проїжджаючих неподалік машин — усе це раптом здалося занадто гучним для Андрюса. Йому захотілося заткнути вуха.

І ще йому здалося, що хтось на нього дивиться. Чийсь настирливий погляд «стежив», як промінь слабкого ліхтарика, за його обличчям, його очима.

І клоун знайшов цього «спостерігача», жебрака, біля ніг якого лежали два набитих чимось пластикових пакети, а поруч із ними — паперова скляночка для збору пожертв. Бородатий волоцюга в пухкій зеленій куртці стояв, спершись спиною об стіну будинку. Він дивився на Андрюса з відстані метрів тридцяти, але все одно Андрюс відчував неприємну напругу його погляду. І раптом це відчуття зникло. Біля безхатченка спинилася жінка й передала йому трикутну упаковку з супермаркетівськими бутер­бродами. Тепер жебрак про щось ввічливо балакав із нею, вдячно кивав. Волоцюзі більше не було діла до хлопця, котрий намагався «розігріти» головну площу Арраса, площу цього бомжа.

«Тут бракує каруселі, — знайшов пояснення своєї невдачі Андрюс. — Тут, як і в Ліллі, немає дитячої каруселі».

Та не втративши надії від першої невдачі, Андрюс подався на пошуки лікарняного комплексу. Знайшов його досить швидко, але лише для того, щоб переконатися, що практика розваги хворих дітей платними клоунами сюди ще не дійшла. На прилеглих до лікарняних корпусів вуличках розташовувалися кав’ярні та бістро, але в жодному з них не очікували «лікарняного виклику» клоуни та клоунеси, викладаючи напоказ прикмети своєї професії, що стирчать із сумок або, як це робив Андрюс, лежать на столику. Він і сам просидів годинку за філіжанкою кави, сподіваючись, що хтось зазирне всередину і зверне увагу на пухнастий червоний ніс на ґумці, що лежав на столику. Люди заходили, затримувалися біля барної стійки, випиваючи найдешевший еспресо, і йшли, навіть не глянувши на нього. Вже розуміючи всю марність свого очікування, Андрюс не впав у відчай, не був засмучений, як у Ліллі. Він просто змирився з думкою про те, що північна Франція не потребує сміху як ліків. Чашечка кави, яку він уміло розтягував як хотів, вже виявилася порожньою, коли задзеленчав мобільник.

— Привіт! — сказав Поль. — Як справи? Я сумую за тобою!

— Я за тобою також сумую, — зізнався Андрюс цілком щиро. І кинув погляд на літнього француза, котрий нудьгував за барною стійкою.

— У нас сьогодні сонячно! — повідомив Поль. — Вся палата помаранчева!

Андрюс легко собі уявив палату Поля в лікарні «Нектар», залиту сонячним помаранчевим світлом. Навіть усміхнувся, немов побачив цю картинку наяву.

— У нас також є трохи сонця, — сказав хлопчикові. — Тільки вітер холодний.

— Ти про день народження пам’ятаєш?

— Пам’ятаю.

— Татко передає тобі привіт! Побалакай із ним!

— Андрюсе, доброго дня! — Їз мобільного долинув голос батька Поля. — Ти коли в Парижі будеш?

— Постараюсь на день народження!

— У тебе все гаразд? Кого там смішиш? — питання пролунало занадто весело.

— В основному, намагаюся розсмішити себе, — несподівано сумно відповів Андрюс. І тут же поквапився виправити гіркоту, що вирвалася назовні. — Тут північ і зимно. Коли потеплішає по-справжньому, може, тоді і зможу когось розсмішити!

Вже попрощавшись із Ганнібалом, Андрюс спіймав на собі уважний погляд бармена і збагнув, що спілкувався телефоном занадто голосно.

Ось і зараз у напівпорожньому вагоні, що під’їжджав неквапно до станції Фарбус, він згадав цей уважний погляд літнього бармена. Уважний і водночас ніби й байдужий. В його очах не було зацікавлення до рудоволосого клієнта, котрий виклав із кишені на столик біля свого горнятка кави якийсь червоний пухнастий клубок на ґумці. В його очах, мабуть, можна було прочитати тільки констатацію, якийсь необразливий вирок-ярлик цьому дещо дивному клієнту. Він, бармен, імовірно, подумав про Андрюса одним словом — «іноземець»! А може, це було слово «канадець»? Слово «канадець» у цих краях, як здавалося вже Андрюсові, сприймалося, як «свій іноземець» або щось таке. Принаймні присутність Канади та канадців тут не викликала запитань. А про присутність тут литовця, відірваного від Литви, ніхто ні в цьому вагоні, ні в усьому місті Аррасі навіть не здогадувався.

Барбора не приховувала своїх радощів. Вона чомусь думала, що Андрюс повернеться набагато пізніше. Коли він розповів про марність своїх спроб знайти клоунський заробіток — це у відповідь на її запитання: «Ну, як там?» — в її погляді промайнуло співчуття.

— Інґрида телефонувала, — поділилася новинами Барбі. — Знаєш, вони тепер працюють на фабриці кліток для кроликів... Сказала, що у них усе гаразд, але...

— Що «але»? — глянув їй у вічі Андрюс.

— Мені здалося, що вона чимось дуже невдоволена. Може, саме роботою?! Гадаєш, Клаудіюс мріяв виробляти клітки?

— А ти думаєш, вони будуть усе життя майструвати клітки для кроликів? — Андрюс несподівано всміхнувся, подумавши, що зараз Барбора ставить йому Клаудіюса в приклад.

— Ні, — з готовністю підхопила вона думку Андрюса. — Вони, мабуть, вже шукають щось цікавіше.

— Знаєш, — Андрюс зітхнув. — Мабуть, я також скоро почну шукати роботу. Роботу, яка мені не сподобається, буде викликати огиду, але я все одно буду вставати рано-вранці і йти на фабрику кліток для кроликів або на свинячу ферму! Аби платили, щоб заробити гроші!..

Приреченість, із якою промовив це Андрюс, змусила Барбору замовкнути. Продовжувати цю, не вчора розпочату розмову, не праглося.

— Я тобі зроблю чаю! — запропонувала Барбі.

— Не треба, — зупинив її Андрюс.

— Віскі? — запропонував, увійшовши в вітальню, Андрюс старому, перш ніж той устиг саме проханням про віскі традиційно зустріти свого мешканця.

Крістофер усміхнувся, оцінивши «гру на випередження». Кивнув.

— Хороші новини, — Крістофер підсунув хлопцеві, котрий уже сів за стіл, рекламну листівку із зображенням вродливого жіночого обличчя. — Ти ж знаєш Селін Діон?

— Так, певна річ, чув.

— Сьомого липня вона буде співати на Ґранд-пляс в Аррасі.

— На площі? — перепитав Андрюс.

— Атож, — старий кинув погляд на рекламку. — На площі!

Андрюс пригубив віскі, задумався про містечко, що його розчарувало, але в якому зупиняється експрес на Амстердам, і де на головній площі іноді співають світові зірки.

Барбора все-таки принесла всім чаю і сіла поруч. Забрала з рук Андрюса рекламну листівку.

— Ого! — вирвалося в неї. — Селін Діон? В Аррасі? Цікаво, скільки коштуватимуть квитки?

— Безкоштовно, — пояснив Крістофер.

— Ну от! — зраділа вона. — Є заради чого жити!

Андрюс поглянув на Барбі скептично, але тут же подумав: «Вона ж чекає дитину, і кажуть, що навіть розумні жінки під час вагітності мелють дурниці!» І тут йому стало соромно і за свій скептичний погляд, і за думки. Він згадав, як сам із нетерпінням менше року тому чекав поїздки на рок-фестиваль. На фестиваль, де не співали світові зірки, але з якого і почалася ця подорож в нове, «французьке» життя. Фестиваль, на якому він познайомився з Барбі і тут же провів із нею «шлюбну ніч» після жартівливого одруження. Ні, вона не була дурною, а якщо й була, то не дурніша за нього самого.

Рано вночі він прокинувся і довго лежав, дивлячись у стелю і чуючи іноді крізь двері, що вели в коридор, кроки старого, котрий страждав від безсоння. Кілька разів хотілося встати та піти побалакати з ним. Просто так, щоб йому було не так нудно і обтяжливо не спати тоді, коли всі навколо сплять. Але зупинила його думка про те, що будь-яка розмова з Крістофером, хіба що крім розмови минулого вечора про майбутній концерт Селін Діон, закінчувалася війною. Першою світовою. Говорити про війну Андрюсові не хотілося. Він і так постійно згадував дивні підземні звуки, почуті біля колючого дроту і таблички «Обережно, міни!» там, на краю «канадської» землі в лісі, понівеченої далекою війною. У лісі, який Крістофер так і називав — «Ля Форе», навіть коли розмовляв англійською.

Погода в Дюнкерку насупилась і з моря подув холодний, колючий вітер. Високий жорсткий комір старого сірого пальта, при потребі, легко ставав стіною між Кукутісом і холодом. Ось і тут, біля моря, як тільки мандрівника висадив із машини француз, котрий працював в аеропорту Блеріо і жив неподалік від Дюнкерка, Кукутіс відчув холодний подих моря й одразу підняв комір. Француз поїхав, а подорожній залишився на набережній перед піщаним безлюдним пляжем, над яким височів, як середньовічна вежа, білий маяк із чорною спіральною смугою, що здіймалася догори.

Кукутіс задер голову, поглянув на його вершечок, зачекав, поки промінь маяка укотре блимне червоним. І заплющив очі. Тут же почув шум лісу. Шум Анікщяйського лісу. Шум лісу під маяком-пам’ятником, на вершині якого також спалахував і, мабуть, загоряється й досі ночами червоний промінь, хоча до моря звідти — три сотні кілометрів. Для кого стовбичить маяк Анікщяйського лісу? Для птахів? Для літаків? Або тільки в пам’ять про поета Йонаса Білюнаса? Ті, хто не знають, що Йонаси не вмирають, вважають цей маяк пам’ятником. Кукутіс знає і тому вважає цей пам’ятник маяком. Невідомо тільки Кукутісу, для кого блимає червоний промінь лісового маяка!

«Ох уже ці ексцентричні литовці!» — жартома пролунав у пам’яті парафраз слів француза, котрий розглядав його паспорти в маленькому аеропорту біля Кале.

Кукутіс усміхнувся, не розплющуючи очей. Йому подобалося перебувати у внутрішній темряві, не пускаючи в свої очі і в свою душу світло вечірньої північної Франції. Варто розклепити повіки — і шум лісу зникне. Натомість опуститься з неба скигління чайок.

Коли він востаннє був в Анікщяйському лісі?! Скільки років тому?

«І не лічи, — зупинила його пам’ять. — Якщо не хочеш втомитися від подробиць! Адже потім будеш знову скаржитися, що чіпка пам’ять віддаляє досягнення мети, заважає в дорозі!»

«Певно, що так, — погодився Кукутіс зі своєю пам’яттю. — Не буду згадувати. Бо вже пам’ятаю. Пам’ятаю могутні дуби, камінь Пунтукас, на якому вирізали барельєфи льотчиків Дарюса та Гіренаса, котрі розбилися в Німеччині, так і не долетівши до Каунаса. Тих льотчиків, які мали стати живими героями Литовської республіки, а стали відразу «вічними».

Коли папір буде коштувати стільки ж, скільки золото, Кукутіс повірить у банкноти та носитиме у своїй нозі в окремій шухлядці пачку десятилітових банкнот із подвійним портретом загиблих льотчиків і з малюнком їхнього літака «Латуаніка» на звороті. Але поки він не вірить у папір. Його спалює вогонь і забирає вітер. Навіть паспорти і довідки легко зіпсувати або втратити. А потім якийсь чиновник скаже: «У вас тут неправильна кома! Треба міняти документи!» А монети — та що там монети! Срібло, золото, бронза! Ось що має вагу в житті і менше піддається впливу вітру, часу та дощу.

«А що, хіба час — це також частина погоди?» — перепитав сам себе Кукутіс, власне, просто слухаючи свої думки, ніж контролюючи їх.

І тут же махнув рукою. А потім розплющив очі, щоб перевірити, чи справді він махнув рукою. Перевіряти було нічого, адже не махати йому знову, щоб переконатися в тому, що він реально махнув?!

У небі квилили чайки, літали-кружляли над головою. Літали доволі високо. Неподалік попереду — метрів за двісті — втомлено та неголосно шуміло море, немов уже достатньо набурлило за день. Запах моря здався Кукутісу бурштиновим, бурштинового кольору. Ну, може, трохи-трохи світлішим за бурштин.

І тут щось кольнуло в спині, немов під лівою лопаткою хтось голочкою шпигонув. Озирнувся Кукутіс, ніби хотів перевірити: хто це йому біль заподіяв?

А там нікого, ряд двоповерхових будинків. У їхніх вікнах світиться. Високо над головою блимає червоний ліхтар маяка. Не такого, що в Анікщяйському лісі, той же чотирикутний, а цей круглий, як труба старого заводу.

Знову кольнуло під лівою лопаткою. І якось дивно защеміло в грудях. Також ліворуч.

«Серце, — збагнув Кукутіс. — Це не мій біль. Це знову комусь погано тут, недалеко, за спиною, у Франції. І комусь ще погано там, за Ла-Маншем, в Англії. Біль у грудях небезпечніший, ніж біль, який відчуваєш зі спини, — міркував мандрівник. — Але як вам обом допомогти одночасно? Вас зараз двоє, а я — один, і серце у мене одне. Це ще добре, що литовців у світі мало! Не те що поляків!»

Кукутіс згадав польського старигана, польського «Кукутіса», котрий бідкався біля дороги кілька днів тому через те, що не встиг зупинити дівчину, яка кинулася під машину.

З моря подув несподівано сильний вітер, сильний і вологий. І шум хвиль став голоснішим, і чайки, здавалося, опустилися нижче.

«Ні, я до вас доберуся! Доберуся вчасно!» — прошепотів Кукутіс, дивлячись на морський горизонт і розуміючи, що з кожною хвилиною горизонт підповзає все ближче і ближче завдяки вечірньому згущенню повітря. Ось загусне воно до повної темряви, і зникне горизонт. Зіллється з мороком, що підсвічується за спиною вікнами та вуличними ліхтарями, а попереду — вогниками кораблів. І тоді почнеться нічний «діалог» маяка з вогнями кораблів. А де буде в цей час він, Кукутіс? З ким буде вести діалог?

Оглянувся старий зусібіч. Навколо — нікого. Тільки пустельна вулиця вікнами на безлюдний пляж, і море.

Довготелесого захисника тварин звали Владас. Про це стало відомо, коли наступного дня своєї присутності він висунув із намету чергову картонку-плакат, прикріплений на довгій палиці: «Я — заручник садистів». Далі був написаний фломастером номер телефону і прохання повідомити про те, що Владаса «тримають» у Пієнаґалісі.

У двір якраз заїжджала чергова машина з клієнтами. Але Вітас встиг вихопити плакат і занести його в будинок. Уже потім, коли клієнти поїхали, він підійшов до намету, вихід із якого, як і раніше, перебував під контролем Ґуґласа.

— Гей ти, Владасе! — гукнув Вітас. — Зателефонуй краще в поліцію! Нехай вони тебе звідси заберуть!

— Не можу, — відповів голос із намету. — Мобільник розрядився.

— Давай заряджу! — жартома запропонував Вітас.

З намету почувся шурхіт. Потім через брезентові стулки-дверцята з’явилася рука з мобільником і зарядним при­строєм.

— У туалет можна? — жалібно благав Владас із намету.

— Виходь! — Вітас зробив крок назад. І тут же Ґуґлас ощирив морду і загарчав.

— А собака? — Голос захисника тварин зазвучав ще жаліб­ніше.

Вітас присів біля будки, погладив пса, а потім міцно взявся рукою за ошийник.

— Виходь!

Довготелесий визирнув. Ґуґлас рвонув було вперед, але, відчувши руку господаря, зупинився, озирнувся на Вітаса.

— Нехай іде! — сказав йому господар. Підняв погляд на Владаса. — Іди туди, за коморою побачиш!

— А що, в будинку туалету немає?

— У будинку — для запрошених гостей, а для непроханих — там!

Рената стояла у ванній кімнаті перед дзеркалом і розглядала своє волосся.

— Ні, воно вже не червоне, — прошепотіла вона засмучено. — Треба або оновити, або перефарбуватися.

Почувши, як відчинилися двері в коридор, визирнула. Побачила, як Вітас поставив мобільник на підзарядку.

— Як там замовлення? Нові є? — поцікавився він.

— Два. Якщо будуть телефонувати, поки заряджається, принести тобі?

— Це не мій, — махнув рукою Вітас. — Придурок із намету попросив зарядити! До речі, його звуть Владас. Так мого кращого друга в школі звали... Зроби нам із Віолою чаю!

Коли Рената вийшла з чайником і чашками на подвір’я, біля її «фіата» за наметом стояла срібляста «тойота» клієнтів, майже упираючись бампером у жовтий «смартик» Віоли.

Ґуґлас, відчувши господиню, вискочив з будки і заметиляв хвостом.

— Привіт! — гукнула йому Рената. Присіла навпочіпки, стала гладити.

Пес раптом насторожився та загарчав, повернувши морду до намету.

— З вами можна побалакати? — долинув з намету голос захисника тварин.

— Можна, — відповіла Рената здивовано. — Якщо пообіцяєте виїхати звідси!

— Я не можу виїхати! Я з мамою живу! Півроку був на допомозі, роботи немає! Почав пити! А тут якраз про вас по телебаченню сюжет! Ну і цей ролик із котом! Такий шанс раз у житті випадає! І все поряд, далеко їхати не треба!

— А ви звідки? — поцікавилася Рената.

— Із Молетая.

— Справді? І про що ж ви хочете зі мною побалакати?

— Мені треба світлини мого пікету в Німеччину відправити. Як доказ, що я грант відпрацьовую.

— Ну то й відправляйте, — Рената стенула плечима. — У вас же комп’ютер є.

— Комп’ютер є, але батарейки сіли. Та й світлин немає. Ви мене не сфотографуєте?

— Себто?

— Ну, я ніби намет плакатами прикрашу і сам буду з плакатом стояти перед входом у ваш салон?

Рената заперечно захитала головою.

— Гадаю, Вітасу це не сподобається! Даруйте, мені треба чай віднести!

— А мені окропу можете зробити? Я примус привіз, а балончик із газом забув.

— Може, чаю? — спитала Рената.

— У мене заварка є!

— Гаразд, зроблю окріп! — пообіцяла Рената і підхопилася на ноги.

Після вечері вона відпровадила Віолу до машини і домовилася вранці під’їхати до неї в перукарню.

— Так, із ним уже треба щось робити! — погодилася Віола, кинувши погляд на волосся Ренати.

Наступного ранку над Анікщяєм сяяло сонце. Підійшовши до перукарського салону, Рената побачила хлопця з горщиком, затиснутим між колінами, котрий сидів на сходах під дверима. У горщику росла фіалка.

— У тебе під дверима клієнт! — повідомила Рената, зайшовши всередину.

— Це мій колишній, — Віола обернулася. Вона саме закінчувала прибирання.

— Старий колишній чи новий колишній? — уточнила Ре­ната.

— Сідай! — Віола кивнула на крісло. — Останній колишній. Я його позавчора витурила. Він, бачте, від моїх підборів утомився. Так і сказав, дурень: «Вибирай — або я, або твої лабутени!» Ну, звісно, не його ж вибирати! Тепер назад проситься! Але ж чоловік має бути твердим: сказав — зробив! Ну, я вже точно тверда!

Віола накинула на Ренату накидку, закріпила її на шиї. Стала за спиною, так, аби краще відображення Ренати в дзеркалі ба­чити.

— Знаєш, він уже взагалі на моє волосся не дивиться! — поскаржилася Рената.

— То що, радикально змінимо колір?

— Ні, — після паузи видихнула Рената. — Краще повернуся до натурального. Нехай волосся відпочине. Я читала, що часто фарбуватися — шкідливо!

— Авжеж, — погодилася Віола. — Тільки це процес тривалий. Я почну зараз, а потім ти вже сама раз на тиждень чорним чаєм будеш голову промивати. Або найпростіше — постригтися наголо? Ти ж усе одно в лісі живеш! Воно й дешевше буде.

— Ні, наголо не хочу! — Рената також придивилася до свого відображення. — Давай краще змивати!

Після перукарні Рената заїхала в кафе на Баранаускаса, посиділа там із ароматним імбирним чаєм. Потім — у супермаркет, і відразу ж пошкодувала, що не зробила навпаки, не заїхала спочатку за продуктами, а потім до Віоли. Як Віола і попереджала, хімічна змивка перетворила її тьмяний червоний колір у нерівномірний світло-коричневий. Вловивши на собі скептичні жіночі погляди, Рената накинула на голову каптур куртки і прискорила крок. Так поспішала, що тільки при оплаті згадала, що не взяла масло. Побігла, зупинивши чергу. Правда, за нею в черзі якраз і стояла одна з тих жінок, що критично і з усмішкою витріщалася на її волосся. Тому на зворотному шляху Рената вже не бігла, а йшла до каси спокійною ходою. Тільки в машині згадала про прохання захисника тварин Владаса купити пальчикові батарейки.

«Наступного разу!» — подумала Рената. Подумала і злякалася, здивувавшись, як легко вона «обійшлася» з проханням Владаса. І ще здивувало її те, що думаючи про нього, вона не відчувала жодної ворожості. Немов він просто жив по сусідству, а не вторгся зі своїм наметом і протестами в їхній простір!

Віола приїхала до них близько другої, якраз перед першими клієнтами. Оглянула волосся Ренати.

— Два-три тижні, й усе буде гаразд, — сказала перукарка. — Воно в тебе міцне, тож можеш чаєм його промивати частіше, кожні три дні!

Повернувшись з двору, Вітас почув слова Віоли і тільки в цей момент збагнув, у чому річ.

— Що це у тебе? — злякано спитав, зиркаючи на її волосся.

— Набридло бути червоною, — спокійно пояснила Рената. — Тобі все одно фіолетово, якого кольору у мене волосся. Буду повертатися до натурального.

— Натуральний тобі пасує більше! — Вітас усміхнувся. — А я освоюю нову професію: тюремного наглядача! Довготелесий весь час у туалет проситься! І кашляє уже, придурок! Ще доведеться йому «швидку» викликати, а «швидка» сюди за такої погоди може і не приїхати!

— Гарний хлопець, — сказала раптом Віола, чим одразу викликала подив як на обличчі Вітаса, так і Ренати.

— А що ж ньому гарного? — Вітас саркастично усміхнувся.

— Ну, високий! Борлак великий, як у індика. Обличчя ви­разне!

— Ну, може, й так... То, може, переконаєш його вибратися звідси? — запропонував Вітас.

— Коли він знову в туалет попроситься, ти мені скажи, — усміхнулася Віола. — Я його відпроваджу!

— Ну, я його до туалету не проводжаю, лишень Ґуґласа тримаю, щоб той йому в ногу не вчепився!

Коли приїхали перші цього дня клієнти з двома кошенятами, в будинку стало тихо. Віола та Вітас пішли працювати, а Рената залишилася.

Вона дописала в зошит ще три замовлення і вийшла надвір. Вдихнула запах вільгого лісу, в якому вгадувався звичний і все одно дивовижний повітряний коктейль із присмаком дубового листя та хвої.

— Ренато? — почувся з намету голос Владаса.

— Що?

— Зробіть мені кави! Бо я вже зовсім застудився! — попросив захисник тварин.

Господиня було повернулася знову до дверей і раптом завмерла. Хитро всміхнулася.

— Через півгодини Віола звільниться, вона зробить! — сказала йому й повернулася в будинок.

Коли в перерві між клієнтами вони зібралися на кухні, щоб випити чаю та з’їсти по бутерброду, Рената повідомила перукарці про бажання застудженого Владаса випити кави. Віола тут же допила свій чай, дожувала канапку і зайнялася кавоварінням. Вітас із подивом зиркав на неї.

— Що ти задумала? — спитав він, коли Віола понесла каву «заручнику».

— Я задумала? — невинно перепитала Рената. — Нічого не задумала. Якщо вона вважає його гарним, чому б їм не спілкуватися частіше?

Увечері Рената зазирнула на половину дідуся Йонаса. Посиділа за столиком біля вікна. Побачила слабке світло в наметі Владаса. Всміхнулася. Адже це вона ставила на зарядку його акумулятор для похідної лампи. І раптом згадала, що сьогодні не годувала песика.

Швидко зварила старої картоплі, розтопила сала на пательні, полила ним картоплю і понесла Ґуґласу. На порозі зупинилася, злякавшись, що голодний пес обпече собі язика. Почекала кілька хвилин.

Потім скинула картоплю з баняка у миску.

Ґуґлас спочатку облизав їй руку і тільки потім почав їсти.

— Ренато! — покликав із намету Владас і тут же закашлявся.

Ґуґлас загарчав.

— Тихіше, тихіше! — заспокоїла його Рената.

— А Віола одружена? — спитав захисник тварин.

— Ні.

— А у неї хтось є?

— Зараз немає! Був один залицяльник, але вона його ви­гнала.

— Вона що, така сувора? — В голосі Владаса Рената одночасно почула і цікавість, і повагу, і його застуду.

— Загалом так, не любить, коли з нею сперечаються.

— Спасибі, — сказав невидимий співрозмовник. — А у вас щось від кашлю є?

— Я погляну! — пообіцяла Рената.

Дно моря, що відступило, здавалося Клаудіюсу на диво твердим. У піску, ще блискучому від води, відплив порозкидав черепашки. Подекуди в заглибинах залишилися мініатюрні озерця, в яких відбивалося яскраве, але не зігріваюче англійське сонце.

Знову Клаудіюс зауважив тонку глиняну паличку — уламок рибальської курильної люльки. За звичкою підняв, пальцями зняв налиплий пісок, поклав у кишеню куртки. У нього вже цілий пакет цих уламків! Культурний шар англійського рибальського життя! Скільки століть вони курили ці люльки, відпливаючи від берега за рибою та повертаючись із уловом або без? Чому їх так багато тут, на дні? Може, вони курили під час шторму, і шторм просто виривав у них люльки з рук? Або тонули разом із рибальськими човнами, і тоді все, що було в човнах, в тому числі і люльки, все опускалося на дно і розкидалося хвилями, припливами та відпливами по неосяжному океанському дну?

Ці думки відгороджували Клаудіюса від реальності. Та й самі ранні ранкові прогулянки пробуджували в ньому водночас дитину й астронавта. Будь-яка незвичайна черепашка викликала цікавість і бажання нагнутися, взяти її і сховати в кишеню як якусь коштовність. І при цьому місто, що розташувалося на березі, ховалося в повну невидимість, зникало. Клаудіюс був сам-один на оголеному відпливом дні Світового океану, який зберігав мільйони таємниць, зберігав сліди тисяч катастроф і трагедій, зберігав йодистий запах іншого світу, хисткого і стихійного, гарного і страшного, що лякає і вабить.

Водночас здавалося йому, що цей світ безлюдний, а він, Клаудіюс, маленький литовський хлопчик, виявився його першовідкривачем, виявився «Гагаріним морського дна».

І тут запищав будильник у мобільному телефоні. Мобільник не знав, що його господар прокинувся ще дві години тому, о пів на шосту. Прокинувся завдяки пронизливому промінню вранішнього сонця. Прокинувся і подався до моря, вирушив, як у пастку з приманкою, до тимчасово оголеного піщаного дна, що пробуджує в будь-якому чоловікові шукача скарбів, що зачаївся всередині, пробуджує в кожному чоловікові дитину, що вірить у пригоди та диво.

Клаудіюс брів по морському дну, поки ліворуч не з’явилася пляжна башточка з годинником. Там вийшов на набережну і попрямував до автобусної зупинки.

На роботу приїхав на півгодини раніше, але, помітивши у дворі «фабрики» «мерседес» Шляхтича, збагнув, що він не перший.

Зайшов у комірчину із кроликами, сів навпочіпки біля клітки з Інґридою. Відчинив дверцята й погладив.

— Ну, як? — спитав він чорного кролика. — Усе нормально?

І, зробивши паузу, немов даючи можливість тварині відповісти на запитання, продовжив:

— І в мене майже все нормально. На вулиці сонце! Тут, звісно, темнувато, — він озирнувся. — Сюди б вікна вставити! Тобі, мабуть, нудно! Ти ж один у клітці? Тобі б кролицю? Цікаво, а тобі які кролиці подобаються: чорні чи білі?!.. Мені більше білі... Не кролиці, певна річ, а жінки. Світловолосі. Хоча це не так важливо. Найважливіше — характер! В Інґриди він важкий, з нею в одній клітці важко. У Міри, здається, характеру поки що немає. Немов вона ще не знає, чого хоче! Як гадаєш, якби ми всі були кроликами, з ким би я хотів жити в одній клітці? — Клаудіюс задумався. Помовчав, опустивши погляд на посипану соломою підлогу. Знову глянув на чорного кролика. — Бачиш, у людини є вибір. Він цим не завжди користується. А в тебе вибору немає. Та, якщо по-чесному, зараз і у мене вибору немає. Хочеш морквину?

Клаудіюс витягнув із коробки, що стояла під кліткою, морквину і просунув її в дверцята, опустивши перед кроликом.

У головному корівнику «фабрики» дзижчала електровикрутка, вкручуючи чергові самонарізи в дерев’яні планки, з яких народжувався каркас майбутньої клітки. Тиберій і Ласло працювали мовчки.

У Клаудіюса робота також кипіла. На душі раптом з’явився буддистський спокій — жодних думок, ніяких почуттів. Повне злиття з природою, з весною, зі світом. Спиці гнулися дивовижно легко, і Клаудіюс навіть не відчував напруження м’язів, вставляючи їхні кінці в дерев’яні ребра кліток.

Перед півгодинною обідньою перервою Клаудіюс вийшов надвір і побачив Інґриду, котра курила на порозі цегляного будиночка, в якому розташовувався офіс поляка-господаря та кімната, в якій сиділи Міра з Інґридою.

— Ти що, вже й нікотин полюбила? — єхидно запитав Клаудіюс.

— Я давно палю, — Інґрида стенула плечима. Вона була одягнена в елегантний діловий костюм: вузька і довга — нижче колін — спідниця і приталений жакет із підкладеними плічками. Цей костюм додавав Інґриді не тільки серйозності, але й віку.

— Зі мною ти не курила, — холодно вимовив Клаудіюс.

— Атож, із тобою навіть курити не хотілося! — байдуже зронила Інґрида.

— Ні, я не проти! — Клаудіюс не був налаштований на конфлікт. — Можеш курити! Як у тебе?

— У мене все добре! — твердо і трохи роздратовано відповіла дівчина.

— У мене також, — Клаудіюс кивнув. — Хочеш на машині покататись? Пам’ятаєш, ми з тобою до Дувра не доїхали?

— Ти хочеш, щоб я відвезла тебе в Дувр?

— Я тебе сам відвезу! — з гордістю заявив він. — Я вже вожу машину!

— Ого! — Інґрида була здивована. В її очах спалахнула щира цікавість.

— То з’їздимо? — ще раз спитав він.

— А посвідчення водія ти отримав? — поцікавилася Інґрида.

— Ще ні, — зізнався він.

— Ну то спочатку отримай ліцензію, а потім я подумаю! — цікавість зникла з її погляду та голосу.

— Я отримаю, не турбуйся! — також холодно відповів Клаудіюс.

На поріг вийшов Пйотр. Клаудіюс відчув на собі невдоволений погляд поляка і, кивнувши Інґриді на прощання, розвернувся й попрямував до головного корівника.

— Клауде! — наздогнав його погук господаря фабрики.

Обернувся.

— Зайдеш до мене через дві години! — сухо повідомив ­поляк.

Клаудіюс кивнув.

Через годину зателефонувала Міра. Попросила підійти до кроликів і морських свинок, сказала, що є покупець.

Покупцем виявився високий худий старий у коричневому костюмі, років сімдесяти, якщо не вісімдесяти. На білій сорочці бовталася стара синя краватка з якоюсь емблемою.

— Ну, що у вас тут? — спитав він гарною англійською.

Клаудіюс придивився до його обличчя, намагаючись збагнути, звідки цей відвідувач? Повів його до морських свинок.

— Ні, кролики! — різко відмахнувся від морських свинок стариган у костюмі. — Покажіть кроликів!

Клаудіюс таку англійську чув тільки по телевізору.

«Мабуть, давно тут живе!» — подумав він. Традиційно зупинився біля трьох двоповерхових кліток, в яких жив різнобарвний пухнастий молодняк.

— Сірий — дуже гарний і майже ручний! — привітно сказав він старому, котрий нахилився до середньої клітки.

Відчинив дверцята, засунув усередину руку і, схопивши за вуха молоденького сірого кролика, витягнув його на світ Божий. Показав клієнту.

Дивно, але старий навіть не захотів його погладити. Просто хитнув головою, показуючи, що кролик йому не подобається. Присів навпочіпки, розглядаючи інших тваринок.

— А там що? — спитав, тицьнувши рукою на клітку, в якій мешкав чорний кролик.

— Там — старий кролик! — Клаудіюс думав, що після слова «старий» інтерес до цієї клітки в клієнта щезне.

Але дідуган підійшов, нахилився, зазирнув усередину. Сів навпочіпки, продовжуючи уважно розглядати Інґриду.

Клаудіюс занервував.

— Він, тобто вона — дуже стара, — повторив він. — Скоро помре, тому ми її сюди відселили...

Старий із розумінням закивав. Підвівся на ноги.

— Скільки коштує? — спитав він.

— Як усі, — відповів Клаудіюс. — Двадцять фунтів!

— Чому «як усі»? — стариган підняв зіщулений, недобрий погляд на продавця кроликів. — Він має коштувати менше!

У Клаудіюса з’явилася надія на вдалий результат справи.

— Ні, ціна всіх кроликів однакова! Так господар сказав.

— Ну так, — раптом погодився старий. — Старий кролик прожив більше за молодих, чому він має коштувати дешевше?.. Гаразд.

— Що гаразд? — злякався Клаудіюс.

— Купую!

Почуття відчаю охопило Клаудіюса. Охопило і паралізувало. Як це? Навіщо старому чорний кролик? Треба його відво­лікти!

— А ви звідкіля? — спитав він якомога ввічливіше.

— Я? — здивувався запитанню дідок. — Я з Вітстебля.

Це колишнє рибальське село Клаудіюс знав, автобус із Марґейта якраз перед Вітстеблем звертав на Кентербері.

— А раніше? — поцікавився Клаудіюс, намагаючись забалакати старого і змусити забути, навіщо він сюди прийшов, і готуючись розповісти відвідувачу, що сам він, Клаудіюс, із Литви, з Мажейкяя, але вже пожив і в Лондоні, і біля Ішера в графстві Суррей.

— До того? — перепитав старий. — До того я жив у Лондоні.

— А до Лондона? — не вгамовувався Клаудіюс, намагаючись докопатися до коріння цього старого, до його справжньої батьківщини. — Ви, мабуть, довго жили в Лондоні! Бо так добре говорите англійською!

Очі старого округлилися. Він подивився на Клаудіюса згори вниз, хоча зростом вони відрізнялися мало.

— Я народився в Лондоні! — заявив він голосно. — Я ан­глієць!

Клаудіюс перелякався. Йому здалося, що стариган ось-ось його вдарить!

— Я візьму цього чорного! — твердо заявив старий, кивнувши на клітку з Інґридою.

— Зачекайте хвилинку! Я зараз! — промимрив Клаудіюс і вибіг назовні.

Заскочив до будинку, постукав у двері кабінету поляка. Звідти тиша. Спробував відчинити, але вони були замкнені на ключ. З дверей сусідньої кімнатки на шум визирнула Міра.

— А де Пйотр? — спитав її Клаудіюс.

— Він пішов у справах! Через годину буде. Давай кудись увечері підемо?

— Можливо, — сказав їй у вічі Клаудіюс із надією. — Міро, там старий англієць хоче старого кролика купити!

— То продай! — не зрозуміла вона. — Чи він хоче знижку?

Клаудіюс заперечно похитав головою. Пояснювати Мірі про свої з цим кроликом взаємини йому не хотілося.

— А Беатріс де?

Міра напружилася. Показала рукою собі за спину.

— Можеш кілька хвилин не заходити? — попросив Клаудіюс.

Міра закопилила губки, але кивнула. Вийшла з пройми дверей у коридор.

Клаудіюс зустрівся поглядом із Інґридою. Вона сиділа за столом. Перед нею над чайним горнятком здіймалася пара. Праворуч — відкритий лептоп.

— Послухай, Беа, — заторохтів він. — Там старий-англієць хоче Інґриду купити! Треба щось зробити!

Інґрида зареготала.

— Ех, тобі не щастить! Вже другу втрачаєш! Що ж робити? Доведеться продавати! — вона явно знущалася над ним.

— Ти подумай, навіщо йому старий кролик? — продовжив Клаудіюс. — Цей старий сам скоро помре! Мені здається...

— Що тобі здається?

Клаудіюс тягнув час, він відчував, що його слова викличуть у Інґриди новий напад сміху.

— Мені здається, він просто хоче його з’їсти, кролика!

Інґрида справді зареготала. Голосно й дзвінко.

— Дурень ти! — кинула йому весело. — Якби він хотів його з’їсти, то не купував би клітку!

— А він що, клітку купив?

— Ага, вона вже в його машині! — Інґрида підвелася, підійшла до вікна і вказала поглядом на фіолетову «вольво».

Клаудіюс збагнув, що програв. Не прощаючись, він вийшов у коридор. На ходу кивнув Мірі, мовляв, повертайся!

Фіолетова «вольво» виїхала, везучи в багажнику клітку з чорним кроликом. Клаудіюс відпровадив машину поглядом і залишився стояти біля воріт під байдужим, яскравим і зовсім не теплим англійським квітневим сонцем. Тепер він сам собі здавався смішним, кумедним і дурним. Він уявляв собі, що тепер думає про нього Інґрида, що думає про нього цей старий англієць, навіть не здогадуючись, що він — перший англієць, із котрим за весь час свого перебування в цьому Королівстві розмовляв Клаудіюс.

«Добре, що стільки місяців вдавалося тут жити, не стикаючись з ними, з англійцями!» — подумав Клаудіюс і, обернувшись обличчям до сонця, заплющив очі.

В очах збиралися сльози образи.

Із кожним днем Андрюс помічав за Барборою все нові маленькі дивацтва і, певна річ, розумів, що причиною їхньої появи була вагітність. Він чув, що вагітні жінки дуже дратівливі та неуважні, що у них миттєво змінюється настрій, і відстань від сміху до сліз може вимірюватися секундами. Барбі тільки підтверджувала все це, але водночас залишалася колишньою собою, здатною в присутності старого бути уважною, ввічливою та жвавою. Однак час від часу жінка поверталася в спальню і довго споглядала на здичавілий, зарослий сад. Іноді зітхала, задивляючись у вікно, й Андрюс розумів, що її засмучує. Занедбаність. Вона згадувала хутір бабусі, згадувала, що там, біля Преная, де на узліссі стоїть хутір, за яким немає кому тепер доглядати, стоять поруч ще два таких же порожніх і нічийних. І якщо сусідські хутори не чинили опору наступу лісу — там кущі й ялинки виросли вже між будинками та коморами, заповнюючи собою потихеньку простір дворів, то їхній хутір ще «боровся» за право вважатися не покинутим, а «замороженим» на час. Вони з мамою останнього разу приїжджали туди восени, в жовтні. Заходили в холодний неопалений будинок. Пили чай. А потім брали сокири і рубали кущі та пагіння, що наповзали з лісу на їхню землю. Дві жінки з сокирами в руках виглядали, мабуть, дуже дивно, але за ними не було кому спостерігати, крім птахів, що сиділи на гілках ближніх до дому дерев лісу і на гілках їхніх двох старих яблунь. І, мабуть, дятел, який завжди стукотів десь з-за великого старого дуба — їхнього наймогутнішого лісового сусіди, також стежив за людьми, коли ті боролися за землю, відвойовану у природи колись давно їхніми пращурами. Так, більше вони нічого зробити, власне, не могли. Здати в оренду їхню землю з хутором або без було нікому. Приїжджати на вихідні на хутір не вдавалося, та й не дуже близький був цей шлях від квартири до хутора. Тому і бували вони там тільки двічі на рік, аби перевірити, чи не згорів він і чи не заріс лісовою поростю їхній двір.

Цього ранку, прокинувшись і накинувши халат, молода жінка також підійшла до вікна. Андрюс обійняв її.

— Якщо хочеш, можу зайнятися садом! — прошепотів він.

— Це не наш сад, — сумно сказала вона у відповідь.

— Вікно також не наше, — м’яко вимовив Андрюс. — І будинок не наш, але ми тут живемо... І мені чомусь здається, що ми тут надовго.

Вона кивнула.

— Може, цей сад колись навіть стане нашим? — обережно й напівжартома пошепки вдихнув слова в її вухо Андрюс.

Крістофер, одягнений тепліше, ніж зазвичай, сидів за овальним столом і читав книжку. Поруч стояла склянка з жовтим віскі на дні. Немов для годиться. Так подумав Андрюс, коли зайшов до вітальні. Але коли сів поруч, відчув дивний запах, який сам Крістофер описував, як «соковитий запах свіжопокладеного асфальту». Саме такий аромат, із точки зору Крістофера, мусив мати справжній віскі. Принаймні той віскі, який старий зберігав у креденсі, відповідав цій вимозі.

Барбі, все ще трохи сонна, принесла каву і повернулася на кухню робити сніданок. Їй дуже пасувала роль домогосподарки. І до Крістофера вона ставилася так уважно, ніби він насправді був дідусем Андрюса і вона намагалася бути хорошою невісткою.

— Мій дідусь любив завжди вранці читати газети, — чомусь згадав уголос Андрюс і відволік Крістофера від книжки.

— А він живий? — спитав старий.

Андрюс похитав головою.

Крістофер зосередив погляд на горняткові з кавою, ніби й не помітив, як Барбі поставила його перед ним.

— Газети бруднять пальці, — сказав Крістофер, узявши горнятко в руку. — Я так ніколи і не збагнув, чому після газет доводиться мити руки, а після книг — ні.

— А у вас діти є? — поцікавився раптом Андрюс, чим знову привернув до себе здивований погляд господаря будинку.

— Є, — він кивнув. — Син. Але ми з ним давно посварилися. Він навіть не прилетів на похорон матері. Правда, телефонував... Ні, це я телефонував!.. Пам’ять...

Андрюсові дуже хотілося розпитати Крістофера детальніше, але тут у вітальню зайшла Барбора.

— Тобі треба буде сьогодні сходити в супермаркет. Холодильник майже порожній! — сказала вона Андрюсові литовською.

Крістофер поглянув на неї допитливо, і господиня тут же повторила свої слова англійською й усміхнулася старому.

— Атож, — сказав він. — І купи кленовий сироп! Там є маленький відділ з іноземними делікатесами. — Він обернув погляд на Барбі. — А ви млинці робити вмієте?

Барбора кивнула.

— Чудово! — обличчя його виказало задоволення. — Тоді на завтра, будь ласка, канадський сніданок — млинці з кленовим сиропом!

«Господи, скільки в ньому ще є життя!» — подумав Андрюс.

І згадав свого дідуся, котрий у сімдесят був повільною, крекотливою руїною. Саме так називала його бабуся, майже силою виштовхуючи чоловіка теплого дня надвір погрітися на сонці, просто посидіти на лавці.

З порожнім наплічником узбіччям освітленої сонцем дороги Андрюс легко пройшов два кілометри, що відділяли будинок Крістофера від супермаркету у Вімі. Звісно, він міг би дочекатися автобуса або навіть поїхати на таксі, але хороша погода цього разу тільки підтримала його бажання уникати непотрібних витрат.

Уже закупившись і не забувши при цьому про кленовий сироп, Андрюс зайшов у кав’ярню. Бармен Жан-Мішель, зрадівши знайомому відвідувачеві, спитав жестом руки в бік кавоварки:

— Кава?

Андрюс кивнув і, знявши із плечей наплічник із продуктами, сів за столик.

— Ça va? — спитав Жан-Мішель, поставивши перед відвідувачем еспресо.

— Ça va, — відповів Андрюс і тут же зітхнув.

Це традиційне дружнє привітання, в якому відповідь відрізнялася від запитання тільки інтонацією, вже втратило для Андрюса свій сенс, ніби й не означало: «Все гаразд?» а просто «Привіт!» Таким же традиційним французьким привітанням для Андрюса був смак кави — абсолютно однаковий — що в Парижі на рю де Севр, що тут, що в кав’ярні Бельвіля.

Бармен узявся мити пивні гальби.

Андрюс, попиваючи каву, спостерігав за ним. Подумалося, що бармен — найгуманніша професія. Щось на кшталт лікаря. Тобто до лікарів потрапляють уже згодом. Потрапляють ті, кому не зміг допомогти бармен. Або кому він не зміг поставити діагноз, отже, не міг і підказати, як і чим лікуватися.

Жан-Мішель проявляв інтерес до всіх клієнтів. У тому числі і до нього, Андрюса. Це входило в його обов’язки. Може, цей інте­рес до клієнтів був включений у ціну кави чи пива? Хоча навряд, адже за таку ж ціну можна було знайти каву чи пиво без посмішки та без інтересу!

Андрюс задумався про Францію й одразу ж відчув себе скривдженим. Неначе Франція покликала його, а коли він приїхав — покинула.

Кава додала в його думки приємної гіркоти. На кілька хвилин до нього повернулася самовпевненість і самоіронія. Він нечутно реготнув, також над собою, над своєю наївною дитячістю, над своєю нещодавньою вірою у французьку казку. Ця казка була родом із Литви, з рідної Утени, з маленького містечка, що пишалося своїм «повстанським духом», своїм бажанням відрізнятися від решти Литви. Правда, те, чим воно відрізнялося, викликало в усій Литві таке ж хихотіння, подив і стенання плечима. У той час, як уся Литва вважала національним спортом баскетбол, в Утені збудували стадіон і почали грати в футбол. Ось і вийшло в результаті єдине «футбольне» місто в «баскетбольній» країні. До стадіону «прибудували» пивзавод, і Литва пробачила Утені її «дисидентство» за смачне пиво. От і все. В іншому Утена була одним із багатьох провінційних містечок, в якому кожен, як міг, прикрашав своє існування або власною уявою і нереальними мріями, або ремонтом у помешканні, або новою яскравою фарбою на паркані, що відгороджує його життя і територію від життя та території інших жителів. Ремонт в їхній квартирі колись зробили батьки. Паркан на їхній дачі в маленькому селі неподалік фарбувати не було сенсу, адже і паркани сусідів пофарбовані не були. А виділятися яскравим парканом у сірому селі означало псувати настрій сусідам і провокувати їх на непередбачувані витрати. Ось і залишалося Андрюсові мріяти. «Американська мрія» вже втратила на той час свою популярність — ті, хто нею хворів, виїхали з країни ще в дев’яності. Залишилися мрії простіші та ближчі — «паризька», «ірландська», «англійська». Він собі вибрав «паризьку», хоча ніколи раніше у Франції не бував. Його знайомим та зрозумілим закордоном довгі роки була Польща, куди юнак їздив із однокласниками по обміну. І от «паризька» мрія спочатку перестала бути мрією, перетворившись у реальність, а потім перестала бути і «паризькою». Так він опинився в реальності північної прохолодної Франції, в реальності Вімі та навіть ще в чомусь набагато дрібнішому і дивному — в реальності Фарбуса, — цього «присілка» при селі Вімі, яке саме могло вважатися передмістям Арраса — містечка з площею Ґранд-пляс і з жителями, котрі не зупиняються у своєму щоденному русі.

Думки знову загнали Андрюса в темний глухий кут, де розгубленість змішувалася з визнанням своєї слабкості та безпорадності, де хотілося пожаліти себе, як загублену в лісі дитину-сироту, якій, навіть якщо знайде вихід із лісу, йти нікуди.

Андрюс підійшов до стійки, і Жан-Мішель тут же відволікся від своїх справ і став, як по стійці «струнко», зазираючи вичікувально у вічі клієнтові та стримано усміхаючись йому.

— Un cognac, — попросив Андрюс. — Et encore un café[97].

Сідаючи за столик, він мало не спіткнувся об наплічник із покупками. Затримав на ньому невдоволений погляд. Але смак коньяку відразу ж відволік думки Андрюса. Точніше завернув їх у темний глухий кут, де розгубленість змішувалася з визнанням власної слабкості та безпорадності. Час зупинився, як старий настільний годинник. Як старий годинник, його можна було знову запустити, накрутивши ключик заводу, що натягує пружину механізму. Але Андрюс не хотів цього робити. Його влаштовував застиглий час. Йому не хотілося повертатися в Фарбус, у будинок старого. Йому не хотілося звідси йти. За стінами кав’ярні його точно очікувала ввічлива байдужість Франції, і він не поспішав повернутися під її вже прогріте весняним сонцем небо.

Він допивав третій коньяк, коли в кав’ярню зайшов ще один відвідувач і, влаштувавшись на високому стільчику біля барної стійки, затіяв розмову з Жан-Мішелем. Балакали вони неголосно, і тільки зрідка якийсь французький вигук типу «oh-la-la» долинав до слуху Андрюса, відволікаючи його.

В якийсь момент, навіть не дивлячись, а прислухаючись, Андрюс збагнув, що це бармен щось розповідає відвідувачеві в темно-зелений картатій куртці.

— C’est pas vrais![98] — вигукнув через якийсь час клієнт, котрий сидів на стільчику, і голос його в цей момент здався Андрюсові знайомим.

Він придивився.

«Та це ж той самий єдиний таксист в окрузі, котрий знає англійську! — втямив Андрюс. — Таксист Крістофера!»

І завмер, втупившись у бік барної стійки.

Хвилин через п’ять, коли їхня розмова стихла і таксист Крістофера задзвенів дріб’язком, аби заплатити, Андрюс підхопився і, прихопивши наплічник, також опинився біля барної стійки.

— Combien?[99] — спитав він у Жан-Мішеля.

— Дев’ять євро, — оголосив бармен.

Таксист кинув погляд на Андрюса.

— О! — він упізнав свого недавнього пасажира. — Як справи? — І, не чекаючи відповіді, зауваживши щільно набитий наплічник, продовжив. — У Фарбус? Підвезти?

Андрюс кивнув.

— Поклади рюкзак у багажник! — скомандував таксист, сідаючи за кермо високого сріблястого мінівена.

Уже коли машина рушила, Андрюс, котрий влаштувався на передньому пасажирському сидінні, занервував, закрутив головою, проводжаючи поглядом будинки, що залишалися позаду.

— Даруйте! — сказав Андрюс, упіймавши й утримавши на собі здивований погляд водія. — А можна не в Фарбус?

— А куди? — таксист пригальмував.

— Ля Форе, — невпевнено сказав пасажир.

— Ля Форе?

— Так, — трохи твердіше сказав Андрюс. — Ля Форе!

— Гаразд, — водій стенув плечима. Його обличчя і тепер виявляло подив, але нога вже відпустила педаль гальма.

Андрюс їхав із заплющеними очима. І зі склепленими повіками почув, як машина з асфальту з’їхала на горбисту, підняту по краях корінням дерев лісову ґрунтівку.

Розплющив очі, коли таксі зупинилося. У лобовому склі побачив знайому розвилку.

Таксист вимкнув двигун і взяв у руки брошуру з кросвор­дами.

— Мене не треба чекати, — стурбовано сказав Андрюс.

— Як не треба? А рюкзак?

— Відвезіть у Фарбус, передайте Крістоферу!

Таксист здивовано дивився на Андрюса, як на божевільного. І Андрюс збагнув, що поводиться більше ніж дивно.

— Я хочу побути тут сам, — пояснив він, на обличчі з’явилася винувата посмішка. — Я вас наберу по мобільному, і тоді за мною заїдете! Гаразд? А за поїздку можу зараз заплатити.

Таксист, недовірливо зиркаючи на пасажира, простягнув йому візитівку.

Сріблястий високий мінівен, гойдаючись на нерівній дорозі, віддалявся, ховався за деревами, поки не зник повністю. Тільки тоді Андрюс зітхнув із полегшенням і попрямував у бік колючого дроту і таблички, що попереджала про міни.

Над головою шумів ліс. По кронах великих дерев бив вітер. Сонце сховалося за сірі хмари. Чим небо тут, над лісом, саме по собі було сірим? Або час наближався до тієї точки невидимого циферблата, після проходження якої в денне повітря поступово додавалося повітряне чорнило сутінків, що насувалися?

Земля під ногами тяглася то вгору, то вниз. Обсипані, зарослі свіжою травою шанці й округлі вирви від давніх розривів снарядів манили, кликали Андрюса, просили спуститися. А він намагався їх обійти згори, перестрибнути. Йому треба було йти далі.

Зупинившись перед знайомою табличкою, юнак затамував подих.

І здалося, що вітер у кронах також притих. Завмер.

Опустившись навпочіпки, Андрюс поклав на землю долоні. Та відповіла на доторк холодом і ледь відчутною вібрацією.

Він ліг на живіт і, очистивши ділянку землі від гілок і злежалого листя, притулився до неї вухом.

Спочатку вухо «чуло» тільки холод. Але незабаром, звикнувши до зимноти, відчув під землею рух. Далекий і глибокий. Він супроводжувався гулом або відчуттям гулу. Такий звук іноді виникає, коли зосереджено та довго вслухаєшся в тишу. Тиша починає в такі моменти розділятися на кілька різних рівнів. І «найнижчий» із них чимось нагадує далекий гул.

Андрюс заплющив очі, і немов ніч упала на землю. Вітер угорі зупинився. Він замовк. І гілки замовкли на деревах. І птахи замовкли.

І чутнішим став цей гул, а на його тлі проявилися інші звуки, серед яких Андрюс упізнав брязкіт важкого металу. Такий звук виникає, коли вганяють лезо лопати в тверду кам’янисту землю.

Андрюсові здалося, що праве вухо втомилося і більше не хоче прислухатися до звуків, що долинають з-під землі. Він підняв голову та приклався до того ж таки місця лівим вухом. Ліве холод не «вчуло». Мабуть, він уже нагрів землю, передав їй частину свого тепла. Знову почув той самий звук поруху важкого металу.

Зі склепленими повіками Андрюс уявив собі, як старий іржавий снаряд намагається виповзти назовні. Мабуть, згадав слова Крістофера про те, що земля виштовхує із себе залізо війни.

Але дідуган казав, що вона виштовхує, а зараз Андрюсові здавалося, що це залізо війни само намагається вибратися нагору, на поверхню, повернутися до людей, котрі загнали його війною на багатометрову глибину. Підземні снаряди в його уяві перетворилися в роботів-кротів, іржавих або повільних. Роботи-кроти також були сліпими і тому в своєму русі постійно плутали напрямки і ніяк не могли знайти вихід на поверхню.

І зараз, утримуючи в уяві цю фантастичну картину, Андрюс збагнув, що чує справжні звуки, ідеально цій картинці відповідні. Підібрати іншу правдоподібну картинку до цих звуків не вдавалося.

Втома охопила його несподівано, і він підвівся, сів на старому листі, упершись долонями в землю, утримуючи себе в цьому положенні та відчуваючи, що дається йому це нелегко. В голові паморочилося і в вухах ще стояв підземний гул. Повітря потьмяніло, сутінки витісняли з нього прозорість. За кущами, за колючим дротом, голосно тріснула гілка, немов під чиїмись ногами. Над головою, в потемнілому небі, вдарив крильми в повітрі великий птах.

Ліс, який ще годину тому здавався нерухомим, як стовбури старих дубів, оживав у темряві, що насувалася. Вона опустилася, як важка театральна завіса. Земне тяжіння посилювалося, немов ніч вивільнювала йому руки. Андрюса хилило до землі, як дуже втомлену людину хилить у сон. Він знову приліг і знову приклав до неї вухо. І вперше збагнув, що все, що зараз чує, долинає не просто з-під землі, а з-під землі праворуч! З боку колючого дроту.

Він простягнув руку в бік підземних звуків і розчистив інший шматочок землі від листя та гілочок. Підповз і приклав вухо в новому місці. Той самий гул, те ж дивне відчуття важких підземних рухів. Тільки тепер нібито трохи голосніше й відчутніше.

Андрюс розчистив від листя ще один шматочок землі прямо під колючим дротом. І знову знайомі вже звуки, і також нібито ще голосніше, нехай хоч на соту частку децибела.

Він раптом відчув себе адресатом не отриманого листа, людиною, котру шукають, але не можуть знайти, людиною, котрій якийсь невідомий кур’єр, переплутавши адресу несе важливу звістку.

Юнака знову почала долати дивна втома. Либонь, через напругу слуху, через ці підземні звуки-вібрації, які, мабуть, непомітно для самого Андрюса, не тільки потрапляли в мозок через барабанну перетинку, а й проникали в тіло через клітини шкіри, якими він із землею стикався.

Він знову сів, підсунувся до залізного стовпчика, що утримував в натягнутому стані і колючий дріт, і сталевий над колючим. Оперся, відчув спиною гострий дріт. Стовпчик стояв міцно.

Андрюса охопило тремтіння, і в голові виникли думки про холод, якого він до цього моменту не відчував і, здавалося, не відчував і зараз. Тільки втома, жодного холоду! Але тремтіння, дрібне та настирне, особливо сильно відчувалося в кінчиках пальців.

З пам’яті несподівано випірнула не надто чітка картинка з дитинства — йому десь п’ять років, і він намагається цвяшком виколупати з розетки ту силу, яка нагріває мамину праску. А ця сила б’є його так, що малий відскакує від стіни і починає лементувати від переляку.

Пам’ять іноді любить робити підказки, щось пояснювати. Андрюс нахилив голову вперед, і тремтіння в пальцях зникло. Обернувся, глянув на сталевий дріт, якого торкався шиєю. Всміхнувся! Струм, пущений по ньому, щоб відлякувати овечок, виявився занадто слабким, щоб налякати Андрюса. Навіть занадто слабким, щоб відразу збагнути, що це — струм!

Відпочивши під шум ожилого темного лісу, Андрюс звівся на ноги. Подивився з висоти свого зросту на дротяну загорожу. Такий парканчик міг виявитися перешкодою тільки для овечок і дрібних тваринок, які не вміють підстрибувати. Людина, особливо висока, могла його легко переступити.

Андрюс пройшов метрів двадцять уздовж загорожі, але потім повернувся, намагаючись не зачепити сталевий дріт, переступив його і завмер.

Нічого не трапилося. Ні з ним, ні навколо. Той же ліс, та ж темінь, ті ж звуки нічного життя природи.

Він усміхнувся і, пройшовши кілька кроків у глиб «забороненої» території, присів на землю, а потім і приліг, знову припавши вухом до розчищеного долонею шматочка голої землі. Жодного відчуття холоду. Земля здавалася теплою. Теплою та живою. І звуки, що долинали з-під неї, знову здалися Андрюсові голоснішими, гучнішими, ніж по ту, дозволену частину лісу. І знову ці звуки і важкі шуми, що гуділи й доводили, що під землею, як і над нею, існують напрямки; що під землею слова «туди» і «звідти» також мають значення. Таке ж значення, як і нагорі.

Найважчий гул долинав з-під землі та збоку, немов із-під віддаленої від колючого дроту точки «забороненої» території.

Піднявшись і заглиблюючись у цей закритий для овець і людей ліс, Андрюс кілька разів мало не впав, коли його нога знову і знову провалювалася у вирву від давнього вибуху або в обсипані шанці. Тут не було і квадратного метра рівної землі. Земля під ногами то опускалася вниз, то підіймалася вгору.

Цей рух униз-угору зачарував Андрюса. Зачарував і додав утоми. Він опустився на краєчок ями, ноги вперлися в її схил. Перевів подих. Озирнувся на всі боки в пошуках рівного місця, де можна було б прилягти та прислухатися. У доступному для погляду просторі такого місця не побачив.

Пішов далі. І нарешті ліг між двома вирвами від давніх вибухів. Припав вухом до землі і набагато чіткіше почув важкий підземний гул. Гул і знову якісь порухи. На губах з’явилася посмішка першовідкривача, немов він упритул підібрався до скарбу, який багато років шукав.

Захотілося сміятися. Дивне бажання спровокувала радість, але і радість сама була дивною і немов не людською, а тваринною. Може, цей ліс, нічний ліс у ньому будив якісь інстинкти, яких люди позбулися тисячі років тому, коли перестали бути частиною природи?

Сміх, хоч він і намагався стриматися, вирвався назовні. На мить. І вибухнув звуком, зовсім не схожим на людський. Вирвався якимось пташиним звуком, що прозвучав дуже природно в нічній темряві. Навіть здалося, що якась невидима птаха на гілках найближчих дерев відповіла йому тим же звуком!

І раптом усе обрушилося. Ліс напружився і замовк, зачаївся. В кишені куртки Андрюса настирливо та неприродно голосно задзеленчав мобільник. І Андрюс злякано та швидко витягнув його, відчуваючи прилив сорому, немов мобільний задзвонив у нього в театрі в момент вистави. Він дав відбій і тільки потім глянув на монітор. Телефонувала Барбора. Монітор знову спалахнув, віщуючи новий дзвінок. І новий дзвінок здався Андрюсові ще гучнішим за перший, зазвучав на весь ліс, на всі темні, сто років тому понівечені війною околиці.

Уночі Ренаті снився дідусь Йонас. Ще більше постарілий, ніж коли помер. З паличкою. Спочатку снилося, що вона також спить, спить і уві сні або крізь сон кроки в кімнаті чує. Знайомі кроки, тільки з якимось незвичайним почовгуванням, і до кожного другого кроку додавався неголосний стукіт. Уві сні вона прокинулася і завмерла, прислухаючись. А кроки не припиняються. Дівчина очі розплющила, в темряву вирячилася і тільки темряву саму і бачить, а більше нічого. Кроки також завмерли на короткий час, мов той, хто човгав, також зупинився і прислухався. А потім кроки зазвучали знову і посунули в бік дверей, що вели до вітальні. І самі двері рипнули двічі — відчиняючись і зачиняючись, а після цього скрипіння знову тихо стало. Тільки вже більше Рената заснути уві сні не могла. І вона, торкнувшись рукою до теплого плеча Вітаса, немов перевіряючи, на місці він чи ні, піднялася, накинула халат і вийшла зі спальні. Знову і точно так само двічі рипнули двері, випускаючи її і зачиняючись за нею. А у вітальні та ж темрява. І звідти, з боку коридора, щось грюкнуло. Там, за дверима в коридор.

Не стала уві сні Рената світло у вітальні вмикати — навіщо ніч даремно турбувати. Підійшла до самих дверей, у коридор визирнула. Там також темно і тихо. Тільки тепер на половині діда Йонаса вчувся їй неясний шум — немов крісло по дерев’яній підлозі підсунули ближче до столу.

«Там же двері на замок зачинені!» — згадала Рената. Але про всяк випадок взялася за ручку, на себе потягнула. Двері цього разу з тісної для них рами легко вийшли-вивалилися. Легко і безгучно.

«Та це ж сон!» — вирішила Рената, і спокійніше стало їй на душі, не так страшно.

Зайшла вона у вітальню діда. А тут темрява зовсім інша, не така темна, як на їхній із Вітасом половині. Обернулася і стіну за спиною побачила, і дерев’яну дверну раму, колись із боку кімнати в соковитий жовтий колір пофарбовану, а тепер немов посивілу, що стала блідою, сіруватою. Тільки при яскравому світлі можна було на ній сліди колишньої сонячної жовтизни розгледіти!

Зробила кілька кроків до вікна. За ним — цілковита темрява, як уночі в замкненій коморі. Хотіла за столик сісти, але збагнула, що стілець сидінням прямо під стільницю засунутий — витягла його звідти не підіймаючи. І впізнала останній почутий звук.

«Хто ж його міг тут засунути? — озирнулася вона. — Таж тут нікого немає! Це все мені сниться. Дідусь вже з бабусею разом, нікого тепер тут не залишилося ні живого, ні мертвого».

І тут щось, немов спійманий жук у сірникововій коробці, задзижчало. Коротко й жалібно.

«Та не може цього бути!» — прошепотіла Рената і навшпиньки в спальню діда зайшла.

І знову з лівого кутка почула дзижчання, яке, може, тільки кілька секунд і тривало. Опустилася навпочіпки, простягнула руку й торкнулася «чорної скриньки», заздалегідь чекаючи відчути викликаний неприязню холод металу. Але метал виявився теплим, ледь теплим. І ще вона відчула легку, ледь вловну вібрацію. Немов десь далеко, але не надто далеко, йшов потяг і передавав стукіт своїх коліс по стиках сталевих рейок усьому навколишньому простору: землі, небу, повітрю, деревам і будинкам із їхніми мешканцями.

«Тебе, мабуть, знову Вітас увімкнув!» — здогадалася подумки Рената.

Знайшла рукою старий дріт із полотняною опліткою, пропустила його через нещільно стиснутий п’ястук, рухаючись до найближчої стіни, уткнулася кулаком у вилку, вставлену в розетку.

«Так і є!» — втямила. Але витягати вилку з мережі не стала. Тільки зітхнула й повернулася до «чорної скриньки», знову присіла поруч навпочіпки.

— А скажи, дідусь, коли сам тут був, із тобою розмовляв? Або, може, він із собою балакав, а ти все запам’ятовувала-записувала? Старі люди самотні, вони самі із собою часто теревенять, гадаючи, що вони з померлими друзями та близькими спілкуються! Цікаво, що ти від нього чула? Може, він про мою маму казав? Про Юрате? Або про Римаса, мого батька? Ні, ти не скажеш! Мені не скажеш. Тебе вигадали, щоб ти зберігала таємницю та розповіла її тільки в одному випадку, в разі катастрофи або нещастя. Так? Наприклад, якщо наш будинок згорить із усіма нами, приїдуть пожежники, будуть розгрібати згарище. Знайдуть тебе і передадуть у спеціальну лабораторію, а там уже від тебе фахівці дізнаються, чому загорівся будинок. І дізнаються багато того, що тобі дідусь торочив, або того, що ти просто сама почула та запам’ятала...

У Ренати заболіли коліна. Вона зіп’ялася, принесла стілець із вітальні і просто всілася над «чорною скринькою». Немов цієї ночі уві сні вона її вабила до себе, гіпнотизувала, не відпускала.

Дівчина заплющила повіки і бабусю Северюте згадала. Згадала, як якось п’ятирічною чи чотирирічною підглядала за нею через фіранки, як бабуся зі своєю скринькою бесідувала. Про що вона з нею балакала? Про те, про що не могла розмовляти з чоловіком, із Йонасом. Може, ділилася зі скринькою своїми таємницями? Адже людина має право на таємницю? Ось і бабуся, мабуть, довіряла свої таємниці скриньці. Скринька була старовинною, ще давнішою за бабусю. Її вирізав із цільного шматка вишні прадід Вітас — батько Йонаса. Він із дерева таке іноді сотворяв, що сусіди тільки здивовано руками розводили. Ось і ця скринька була із «секретами», її різьблена кришечка відкривала тільки горішню заглибину, в якій Северюте зберігала срібні ланцюжки з медальйончиками, кульчики з бурштином, а внизу, під ними, містилися ще дві висувні шухлядки, які необізнана людина і не помітила б ніколи. Цим шухлядкам Северюте довіряла своє золото: кілька перснів, каблучку зі смарагдом і сережки. Звісно, як же Северюте могла не довірити цій скриньці свої таємниці, якщо вона довіряла їй своє срібло і золото?

«Цікаво, а куди та скринька зникла? — раптом замислилася уві сні Рената. — Може, сама сховалася, щоб не видавати стороннім усі почуті від Северюте таємниці? Може, десь на дідовій половині лежить?»

— А ти точно вмієш зберігати таємниці? — спитала раптом Рената, дивлячись на «чорну скриньку», що лежала на підлозі. — Природно, вмієш! Ти також шкатулка, тільки спеціально зроблена для зберігання таємниць. Хоча якщо в тебе заховати золото, воно також збережеться! Адже ти залізна, як сейф для грошей!

Рената замовкла. Задумалася. Здивувалася, що з відходом із цієї кімнати Йонаса, а потім і з «відходом» звідси праху Йонаса «чорна скринька» залишилася єдиним мешканцем, що пам’ятає дідуся. Ні, звісно, тут стоїть ліжко, яке пам’ятає їх обох із Северюте, а ще тумбочка, підлога, що звикла скрипіти під його ногами. Але це просто будинок, який пам’ятає своїх минулих мешканців, пам’ятає, поки в ньому живуть люди, котрі також їх пам’ятають. А ця металева скринька, яка здавалася Ренаті до цієї ночі, до цього сну, такою бездушною та безглуздою, раптом виявилася теплою і майже живою, готовою слухати і, мабуть, запам’ятовувати розказане їй.

Як вона взагалі вночі сюди потрапила, в спальню дідуся? Рената озирнулася. Згадала: її привів сон. Сон, у якому спочатку вона почула кроки старого Йонаса. Кроки старого Йонаса, котрий допомагав собі при ходьбі ціпком. Ось звідки цей стукіт при кожному його другому кроці! Але ж у нього не було ціпка!

«Як тут тихо і мирно!» — відволіклася вона від сну з дідусем, від несподіваного ціпка в його руці.

Звернула погляд на «чорну скриньку».

— Ну, лежи, — сказала вона їй. — Лежи і все слухай, а я піду!

На мить здалося, що скринька в темряві махнула хвостом, як собака. Як Ґуґлас, що отримав команду і продемонстрував, що готовий її виконувати.

Вранці Рената піднялася раніше, ніж зазвичай. Зварила кави. Одне горнятко поставила на підлогу біля ліжка з боку Вітаса, котрий ще спав. Нехай запах кави залетить йому прямо в сон! З другим вийшла надвір. Сонце тільки-тільки підіймалося. Десь за лісом. Його промені «били» по рідкісних хмарах, освітлюючи лише один їхній бік.

— Владасе! — покликала Рената.

— Що? — долинуло з намету.

— Каву будеш?

— Каву? — здивовано перепитав захисник тварин. — Буду.

— Висунь руку!

Ґуґлас загарчав, одразу прикипівши очима до кисті руки високо під козирком намету.

— Тихо, лежи! — скомандувала йому господиня, повертаючи горнятко ручкою до пальців Владаса.

— Дякую! — сказав Владас.

— Зарядити щось треба? — спитала Рената, вже збираючись повернутися в будинок.

Через брезентові стулки-дверцята висунувся ноутбук із дротом.

— Може, ви все ж мене з плакатом сфотографуєте? Якось непомітно для Вітаса? — знову почувся голос Владаса, цього разу неприємно жалісний. І слідом за словами — кашель.

— Можливо, — відповіла Рената.

Повернувшись у коридор, підійшла до дверей на половину Йонаса. Потягнула на себе за ручку, перевіряючи, чи замкнені вони на ключ.

Двері спочатку здалися зачиненими, але коли Рената потягнула їх ще раз на себе, зі скрипом розчахнулися. Дівчина зазирнула у вітальню дідуся, погляд її впав на стілець, засунутий сидінням під стільницю. Причинила двері, притиснула їх плечем і замкнула на ключ. Полегшено зітхнула, немов насилу зачинила навколишньому світові доступ у світ власних таємниць і сумнівів.

Волога та прохолодна ніч супроводжували Кукутіса в його прогулянці вздовж моря. Піднятий комір захищав шию, але вітер задував йому прямо в ліве вухо, приносячи із собою навіть морські бризки і, певна річ, шум хвилі.

Захотілося підставити вітру праве вухо, а лівому дати перепочити та зігрітися, але для цього довелося б іти назад, аж до білого маяка зі спіральною чорною смугою, аж до безлюдного пляжу та безлюдної вулиці, у вікнах будинків якої вже, мабуть, і не світилося.

«Потерпи!» — попросив сам себе і своє вухо Кукутіс.

Ліва нога йому зараз здавалася такою ж важкою, як права, дерев’яна. І так само не гнулася. Дорога повертала правіше, геть від моря. Попереду з’явився високий бетонний паркан, чи це були стіни портових складів? Ліхтарі над дорогою світили досить яскраво, але їхнє світло падало вниз, під ноги Кукутісу, не освітлюючи околицю.

Через годину він пройшовся повз гору піску, потім ліворуч від дороги вигулькнув величезний корабель. Кукутіс зупинився помилуватися корабельною ілюмінацією.

Тиша час від часу порушувалася вантажівками, що проїжджали повз нього. Контейнеровоз, що обігнав Кукутіса, змусив згадати про нещодавню коротку подорож у кабіні схожої машини-гіганта, з якої так само важко було вилазити, як і залазити туди.

І от заквилили чайки, немов сповіщаючи своїм криком одноногому мандрівникові, що йому залишилося зовсім недалеко до світанку.

І справді, ще темрява огортала небо й усе, що лежало під ним, а місто навколо почало прокидатися. Воно кашляло, скрипіло, бурчало, наповнювало навколишній світ гамором. Машин стало більше, і серед них з’явилися звичайні малолітражки. Чайки також старалися з усіх сил, немов розуміли, що їхній новий день не прийде, якщо не перекричати Дюнкерк, що вже прокидався.

Ліворуч виросли і знову зникли, залишившись за спиною Кукутіса, кілька кораблів. Вітер став теплішим або сухішим. Кукутіс підставив йому долоню, вже не довіряючи своєму лівому вухові.

«Сухіший!» — збагнув Кукутіс і засунув долоню назад у кишеню сірого пальта.

Ноги вивели подорожнього до каналу. Вогні кількох рибальських шхун, пришвартованих до бетонного причалу, манили Кукутіса, відразу ставши нібито метою цієї нічної прогулянки. Він поквапився. Попереду два мікроавтобуси зупинилися безпосередньо на причалі. На тлі плюскоту води вчулися голоси.

Підійшовши ближче, дідуган зупинився і став спостерігати, як із шхун на бетон причалу переносили чорні пластикові ящики. До них відразу присідали навпочіпки якісь люди. Зазирали всередину, підсвічуючи собі ліхтариками.

Звук двигуна ще однієї шхуни, що наближалася до причалу, відволік одноногого старого.

Двигун раптом замовк, і зелена, з помаранчевою рульовою рубкою шхуна «мовчки» ткнулася лівим боком у зім’яті старі шини, що звисали з кнехтів. Чолов’яга в жовтому блискучому комбінезоні накинув петлю линви на ближній до носа шхуни кнехт, підтягнув канат, потім накинув другу петлю на кнехт біля корми.

— Як улов, Шарлю? — гукнув чоловік, котрий підбіг до ­шхуни.

— Чудовий! — похвалився Шарль.

Кукутіс підійшов ближче. Тепер він міг розгледіти цього рибалку, котрий тільки-но пришвартувався. Шарлю було за шістдесят. Жовтий комбінезон, що збентежив Кукутіса своїм блиском, виявився не мокрим, а проґумованим. Лямки комбінезона підтягували його горішню частину майже під саме підборіддя. Під лямками і під горішньою частиною комбінезона — чорна тепла куртка з непромокальної матерії, що також відбивала навколишні вогні, але не так сильно, як комбінезон.

Чолов’яга, котрий питав Шарля про улов, простягнув рибалці купюру.

— Давай, за право першої ночі! — весело продзвенів його голос.

— Застрибуй! — запропонував йому господар, засовуючи папірець кудись за пазуху.

Чолов’яга ступив на борт, присів біля зелених пластикових ящиків із живою рибою. Підсунув до себе порожній і став із нього перекидати відібраних спійманих мешканців морських вод.

— А що, морського вугра сьогодні немає? — обернувся він несподівано до господаря шхуни, котрий стояв за його спиною.

— Є, є! — заохотив Шарль. — В останньому поглянь!

Запах риби лоскотав ніздрі. Кукутіс чхнув і мало не пригнувся, не бажаючи привертати до себе уваги. Водночас над причалом крикнула чайка і заглушила Кукутіса. Він кинув угору вдячний погляд. Старому подобалося бути непомітним і не поміченим. Особливо вночі, особливо серед людей. Ось і зараз він стояв, усе чув і бачив, усе розумів, а вони на нього навіть не дивилися! А для Кукутіса все це, як кіно! Ось уже й чолов’яга, котрий заплатив за «право першої ночі», відніс ящик із відібраною рибою в свій мікроавтобус, потім розплатився та поїхав, а до Шарля підійшли ще двоє. Вони допомогли переставити ящики на бетон причалу. Один увімкнув ліхтарик і, тримаючи його в правій руці, лівою витягав рибини і перекидав у принесене із собою пластикове відерце, на дні якого при падінні кожної нової рибини дзвінко стукотів лід.

Залишки улову, практично не дивлячись, купив китаєць, котрий приїхав на вантажному моторолері з маленьким холодильником-шафою позаду.

— Ну як, усе продали? — спитав рибалку Кукутіс французькою.

— Та слава Богу! — відповів той благодушно.

— А далеко плавали ловити?

— Та миль за десять—дванадцять від берега!

— Це майже до самої Англії допливли? — захоплено мовив Кукутіс.

Шарль придивився до одноногого, кивнув, немов тепер вважав, що вони познайомилися, і можна продовжувати бесіду далі.

— Ні, до Англії всі вісімдесят буде!

— А-а, вісімдесят, — шанобливо повторив Кукутіс і пере­вів погляд на ніс рибальського катера. — Ви туди, мабуть, і не дійдете!..

— Чому? — здивувався Шарль і стенув плечима. — Доходив уже, і не раз! Улітку навіть туристів возив, до Сент-Марґарет-Бей. Там, правда, швартуватися не можна! Якщо швартуватися, то треба в Дувр або Іпсвіч!

Кукутіс пожвавився.

— І давно ви плаваєте? — спитав він.

— Не плаваю, а ходжу по морю! — виправив співрозмовника Шарль. — Та з дитинства! Мій батько рибалкою був, дід також. У діда шхуна більша була. Він під час війни кількох англійських солдатів врятував, на той берег переправив! — Шарль кивнув у бік моря. — Один солдат важкопоранений був!

— Та він у вас герой, ваш дід! — Кукутіс зупинився на самому краєчку пристані. Між ним і рибалкою, котрий стовбичив на палубі, було не більше двох метрів.

— Герой, звісно, герой! — погодився Шарль.

— Мені б також треба туди переплисти... — промовив Кукутіс благально. — Щоб героєм стати, як ваш дід! Там хлопця одного врятувати треба!

— Від смерті? — уточнив Шарль.

— Від глупства, від якого і до смерті недалеко. Ви б мене не могли?.. — Кукутіс не договорив, але рибалка і так второпав, бо відразу заперечно головою захитав.

— Ви що, — Шарль махнув рукою. — Туди повний бак потрібен, та й прогноз погоди на сьогодні кепський. Тільки ніч була спокійна, а вранці буде штормити. Ви краще на пором, у Кале! Пороми погоди не бояться, вони великі.

— На поромі точно не встигну, — переконливо і твердо вимовив Кукутіс. — А якби я заплатив?

— Та навіщо вам це? — Шарль розвів руками. — Пором вас за двадцять євро доправить і швидше!

— А якщо я вам золотом? — наполягав Кукутіс.

Рибак зареготав, розкотисто та дзвінко. І від його сміху немов посвітлішало на причалі, аж обернулися інші рибалки та скупники риби, і Кукутіс навіть обличчя їхні розгледіти зміг.

— Знаєте що, — все ще з веселою посмішкою на обличчі промовив Шарль, споглядаючи на співрозмовника, як на дивака. — Мені від діда золотий луїдор колись на пам’ять дістався. Я його друзям показував, хвалився. Дурнем був. І дохвалився до того, що зник він. Може, вкрали, може, сам загубив. Ось якби ви мені золотим луїдором заплатили, то, може, і погодився б!

Жартівливий тон, із яким Шарль про золоту монету теревенив, змусив і Кукутіса всміхнутися, тільки усміхнувся одноногий мандрівник хитрою, малопомітною посмішкою.

— Гаразд, — сказав Кукутіс. — Можна у вас сісти? — він кивнув на порожні, що пахли свіжою рибою пластикові ящики, повернуті з причалу на палубу.

— Сідайте!

Кукутіс перекинув ящик дном догори, сів. Закотив над дерев’я­ною ногою штанину і став долонею по нижній частині ноги мацати. Відшукав колечко однієї з шухлядок, до якої у нього давно вже руки не доходили: в самому низу, майже над підбором. Витяг за колечко скриньку, вдвічі меншу, ніж коробка для сірників.

Звідти чотири монетки, загорнуті в чорний оксамит, виловив, розгорнув. У передсвітанкових сутінках, освітлених ліхтарями пристані та машин, вогнями рибальських катерів і ліхтариками скупників риби для ресторанів, блиснули на долоні Кукутіса темним ніжним золотом монети. Одну монету Кукутіс між пальцями затис, інші знову в оксамит загорнув і назад у ногу сховав.

Після цього простягнув цю монету на долоні рибалці.

— Він? — запитав переможно.

Шарль підніс золоту монету до очей. Втупився на неї. Потім ще мобільником підсвітив, ошелешено розглядаючи обидва боки.

— Так, — видихнув через хвилину той. — Він.

Затремтіла палуба під ногами Кукутіса від роботи двигуна. Зірвав рибалка петлі канатів із причальних залізних кнехтів. Бетонний причал із його діловим гамором і розсіяним світлом віддалявся та зменшувався. А по обидва боки шхуни тяглися безлюдні береги каналу. На палубі стало темніше — ліхтарі причалу більше сюди не сягали.

У темному небі заквилили невидимі чайки. Вітер посилився.

«А де ж він?» — Кукутіс раптом помітив відсутність Шарля.

Але стривожитися не встиг, побачивши його нерухоме обличчя за склом у рульовій рубці.

Нарешті шхуна вийшла у відкрите море, і палуба разом із Кукутісом, котрий сидів на перевернутому ящику для риби, захиталася, затремтіла від хвиль.

Кукутіс завмер. Йому стало страшно. Він заплющив очі, щоб новий страх не міг через них потрапити до нього в душу.

Поступово звикнувши до рухливості палуби, старий спробував встати та постояти поруч із ящиком. Тут же майже впав униз, на ящик. Знову озирнувся на рульову рубку, в якій світилося. Нерухоме обличчя Шарля здалося блідим. Він дивився вперед, і можна було здогадатися з почергового похитування плечей, що руки його крутять штурвал, тримають обраний курс.

«Тут же має бути каюта!» — подумав Кукутіс, бо залишатися на палубі ставало все незручніше та страшніше.

Він зібрався з духом, піднявся, зазирнув у рубку, міцно тримаючись за ручку дверцят.

— А можна в каюту? — спитав.

Шарль мовчки кивнув. Навіть не обернувся.

Кукутіс побачив вхід, відчинив дерев’яну накривку-дверцята, спустився сходинками й опинився в затишній маленькій каюті з ліжком, табуреткою, газовою плиткою в бічній ніші та столом.

Ліжко було застелене коричневим картатим пледом. Він приліг поверх нього, праву ногу також на ліжко закинув. Дивився у стелю, до якої було до смішного близько. Тремтіння шхуни не викликало більше почуття небезпеки чи страху. На палубі хисткість свого перебування відчував гостріше. Тут, у закритому просторі, виникала ілюзія захищеності від морської стихії.

— Нічого, через кілька годин причалимо на тому березі! — прошепотів собі заспокійливо.

І тут його підкинуло аж до стелі, і він виставив перед обличчям руку, щоб не вдаритися. Правда, до стелі каюти він не долетів, але впав назад на ліжко і відчув, наскільки воно жорстке. Відразу занила спина, і кукса, притягнута ременями до «чашечки» дерев’яної ноги, защеміла.

— От дідько! — вирвалося у Кукутіса.

Він сів, не будучи в змозі хутко вирішити, як йому краще плисти: лежачи чи сидячи?

І тут новий удар скинув Кукутіса з ліжка, і полетів стариган в інший бік маленької каюти, на ходу намагаючись виставити вперед ноги. З дивовижною швидкістю наблизилася вертикальна залізна стійка, за яку можна було б триматися, як за поручень у трамваї. Не встиг він схопитися за неї, як побачив, що його дерев’яна нога з усієї сили вдарилася об цю стійку, і в каюті пролунав страшенний тріск, такий тріск, немов одночасно обламалися через ураганний вітер кілька гілок могутнього дуба.

Кукутіс від переляку заплющив очі та так і гепнувся на підлогу каюти. Лежав, хоча катер його розхитував то ліворуч, то праворуч. У дерев’яній нозі з’явився різкий біль, який він ну ніяк не мав був відчути. Але біль був присутній, біль дерев’яної ноги віддавався в кульші, в серці, в животі, пронизливо колов у скронях.

— Що ж воно таке? — Він знову розплющив очі і глянув на зачинену накривку-двері вгорі над дерев’яними сходами. — Треба попросити Шарля вести свою шхуну спокійніше!

Кукутіс насилу піднявся. При першому ж кроці дерев’яною ногою відчув її хиткість, знову почув хрускіт.

«Невже зламав?» — злякався старий і поліз вгору на палубу.

Хвиля збила його з ніг, як тільки вибрався назовні. Збила і кинула на лівий борт. Він ударився головою, але тут, мабуть, від страху за своє життя, відчув у руках особливу силу. І на якийсь час забув про дерев’яну ногу. Міцно тримаючись двома руками за борт і намагаючись просто всістися під ним на палубі, він зиркнув на рульову рубку. І побачив Шарля, що зціпив зуби, погляд його тепер не був спрямований в одну точку, як раніше. Він бігав очима по темному, майже чорному морю перед шхуною, немов втратив із поля зору миготливий вогник маяка. Плечі його то підіймалися, то опускалися, відображаючи рухи рук, що крутили штурвал. Він намагався вибратися з-під оскаженілих хвиль, розвернутися до них носом.

Кукутіс відчув, що шхуна от-от нахилиться на правий борт, і якщо він відпустить руки, то його самого підштовхне до рульової рубки. Може, йому якось вдасться туди застрибнути, щоб там сховатися від шторму та бути ближчим до Шарля.

Він відпустив борт і подався вперед усім своїм тілом. Рульова рубка полетіла на нього. Він навіть помітив ручку на дверцятах рубки і простягнув до неї руку, але вхопитися не встиг.

Міра вже поснідала і поїхала на роботу, а Клаудіюс усе лежав у ліжку і слухав, як по вікну тарабанять краплі косого дощу.

Дивно, що Міра його не розштовхала і не змусила піднятися. Навпаки, вона збиралася тихо, намагаючись не шуміти, думаючи, що він ще спить. Але він не спав, він просто нерухомо лежав із заплющеними очима. Лежав на колишньому ліжку Інґриди, лежав і згадував, як Міра кілька разів повторила, що купила нові простирадла та наволочки. Вона неначе переживала, боялася, що йому буде некомфортно думати про те, що він спить на тому самому ліжку! Немов ліжко нагадувало про щось!

Які дурниці! Це одномісне ліжко ні про що йому не могло нагадати. І тепер, коли воно стало частиною двоспального ліжка, тим більше жодних особливих емоцій, пов’язаних із Інґридою й їхнім спільним колишнім життям, у Клаудіюса не виникало. З’являлося лише одне неприємне відчуття і пов’язане воно було з тим, що два складені разом одинарні ліжка не стали одним подвійним. Два дерев’яних ребра посередині змушували зрештою Міру і Клаудіюса спати кожному на своїй половині. І кохалися вони на одному ліжку, частіше на колишньому ліжку Інґриди. А потім він знову залишався сам-один, бо Міра скочувалася на своє ліжко.

Перед тим, як вирушити на роботу, Клаудіюс піднявся в свою кімнату. Ліжка угорців були застелені. На столику під мокрим від дощу вікном стояли миски з недоїденими мюслями і брудні чашки. Запах кави вдарив у ніс. На електроплитці стояла новенька італійська кавоварка. Клаудіюс розкрутив її, витрусив у відро для сміття злиплу в одну мокру таблетку кавову гущу з металевого фільтра. Набрав у нижню колбу кавоварки води, у фільтр засипав меленої кави із запасів Тиберія та Ласло, накрутив зовні на колбу з фільтром горішню частину, в якій пара, що пройшла через кавовий фільтр, перетворюється в міцний ароматний напій, і ввімкнув спіраль електроплитки. Чим він гірший? Угорці вже працюють, збирають каркаси кліток. А він спочатку вип’є кави, а вже потім подасться на автобусну зупинку. У таку погоду квапитись не хочеться. Та й узагалі після зникнення чорного кролика, після майже такого ж зникнення колишньої Інґриди поспішати на роботу Клаудіюсу не праглося.

За вікном стало тихіше і на тлі цієї відносної тиші засичала кавоварка. Клаудіюс збадьорився. Приємна кавова гіркота пришвидшила пульс, а разом із ним повернула Клаудіюса в реальний час. А реальний час наближався до десятої.

Колеги-угорці зустріли його хитрими посмішками.

— Забухав? — спитав його з розумінням Тиберій.

Клаудіюс кивнув і тут же мовчки взявся за роботу.

В обід до них завітала Інґрида.

— Ти можеш спати, з ким тобі заманеться, — сказала вона неголосно з неприхованою зневагою. — Але на роботу маєш приходити вчасно, інакше опинишся під парканом, і тебе навіть у твоє улюблене сквот-кафе не пустять!

Вона вийшла, а голос її, дратівливий, як дзижчання комара, продовжував звучати у вухах Клаудіюса.

Цей маленький світ, що існує завдяки любові англійців до кліток і кроликів, ставав для нього чужим.

Але іншого світу у нього не було, отже, треба було терпіти.

Клаудіюс задумався про терпіння і про те, як довго людина може терпіти те, що їй не подобається. Десять років? Половину життя? Чи все життя?

Наступного ранку Міра ніжно розбудила його. Принесла в ліжко кухлик розчинної кави з цукром.

— Ти не йдеш? — спитала здивовано через п’ять хвилин, вже одягнена.

— Я пізніше! — відповів Клаудіюс, підіймаючись із ліжка.

Він помітив, як у її погляді промайнули нотки неспокою. Але вона пішла, акуратно причинивши за собою двері, залишивши ключ від дверей на столику під вікном.

«Теж боїться, що поляк мене звільнить і я опинюся під парканом? — подумав Клаудіюс. — Далася їм ця “стабільність”»!

Піднявся в свою кімнату. Цього ранку угорці навіть помили за собою тарілки та чашки. І, мабуть, провітрили кімнату, бо звичний запах міцної кави був відсутній.

Клаудіюс зарядив кавоварку і поставив її на електроплитку. А потім нахилився і витягнув з-під свого ліжка коричневу шкіряну валізу, що належала раніше невідомому їхньому попереднику, котрий жив у будиночку з червоної цегли на пагорбах Святого Ґеорґа біля Ішера. Цій валізі було багато років. Вона була у чудовому стані. Господар її явно беріг. Чому він її залишив там, у будиночку з червоної цегли? Забув? Чи навмисне?

Розстебнувши ремінні пряжки, що закривали валізу, Клаудіюс підняв накривку. Усередині згори лежали його светр, кілька сорочок, черевики, інші дрібниці. А під ними, на дні валізи — акуратно складені сорочки колишнього господаря. Здається, зовсім нові. Він їх ніколи не чіпав. Литовцеві подобалося, що цю валізу він уже кілька місяців наче ділив із її колишнім господарем. У цьому було щось трагічне і магічне, немов удень валіза належала Клаудіюсу, а вночі — комусь іншому, хто раніше возив її із собою.

«Цікаво буде, якщо виявиться, що ми були з ним одного розміру?» — подумав Клаудіюс, витягуючи звідти свої речі і складаючи їх поруч на підлозі.

Коли внизу з-під його речей з’явилися дві дуже акуратно складені сорочки — синя та рожева, що лежали впоперек і немов ділили простір валізи навпіл, Клаудіюс зупинився, завмер. Дивився на коміри сорочок, подумки приміряючи їх на себе.

Він ніколи до них не торкався, не витягав, не розгортав. Чому? Бо не допитливий? Але ж фотоапарат звідси взяв і цей «Олімпус» швидко став його власністю, його іграшкою.

Клаудіюс усміхнувся своїм думкам.

«Фотоапарат — штука універсальна, що легко переходить із рук у руки, — міркував він. — А одяг — це особисте. Чіпати чужий одяг все одно, що торкатися чужої шкіри, чужого особистого життя».

Але рука Клаудіюса, попри перебіг його думок, потягнулася до рожевої сорочки й торкнулася пальцями коміра. Сорочка, здається, справді була новою, вона була просто витягнута з пакувального поліетилену і лежала фабрично згорнутою поруч із такою ж фабрично згорнутою іншою сорочкою.

Погляд Клаудіюса швидко знайшов підтвердження своїм думкам — біля застебнутого горішнього ґудзика сорочки блищала кругла головка шпильки.

«Він навіть їх не одягав! — збагнув Клаудіюс. — Мабуть, купив десь на розпродажу та залишив на майбутнє!»

Витягнув і розгорнув рожеву сорочку, витягнув шпильку, розстебнув ґудзики. Збагнув, що на нього вона буде замаленька. Помітив під нею ще одну — чорну.

«Дивний запас, — усміхнувся і витягнув на світ божий другу, синю. Потім чорну. Під сорочками лежали випрасувані джинси, явно ношені.

Клаудіюс піднявся на ноги, приклав джинси до себе і втямив, що колишній господар валізи був набагато худіший за нього, худіший і, мабуть, нижчий на голову. Він був такий, як Ласло, — щуплавий і невисокий.

«Йому і віддам усі», — вирішив Клаудіюс.

Погляд його впав на дно шкіряної валізи, що оголилося перед ним уперше. Темно-брунатний шовк підкладки виглядав зім’ятим і нерівним. Він знову присів і провів долонею по дну валізи. Рука намацала якісь нерівності, кутики чи то обрізаного картону, чи фанери, якими колись зміцнювали форму валізи.

Він ще раз провів долонею, потім двома, і в думки його закралася підозра, що в цій валізі ще щось є. Підняв її, перевіряючи на вагу. Валіза здалася важкуватою, але ж вона зі шкіри, а шкіра сама по собі створює вагу!

Тоді він промацав із двох боків товщину дна, і будь-які сумніви відпали. Дно валізи щось у собі приховувало!

Клаудіюс уже кілька разів огледів і обмацав шовк підкладки, але вона здавалася цілісною. Із зовнішнього боку шматки шкіри були міцно стягнуті надійними швами.

— Ти мене не обдуриш! — сказав Клаудіюс і взяв у руки кухонний ніж.

Піднявши валізу на столик під вікном, розрізав підкладку. Під нею лежав прямокутник товстого картону, а під картоном — пачки банкнот, перехоплених паперовими стрічками з мітками банку.

— Овва! — вирвалося у Клаудіюса.

Він порахував пачки — їх було двадцять. Під ними лежав такий же прямокутник товстого картону.

Придивившись, Клаудіюс збагнув, що перед ним не євро, не фунти і не долари. Взяв у руки одну пачку, зірвав паперову банківську стрічку і витягнув верхню купюру. Покрутив у руках, розглядаючи на зелено-фіолетовому папірці з одного боку будівлю, а з іншого — романтичний портрет якогось молодика.

— «500 лей», — прочитав він. — Цікаво, скільки це?

Він дивився на випадково виявлені гроші і не бачив у них багатства, не бачив у них реальних грошей.

До Румунії далеко. Може, там це і багатство. Але тут?

Та все ж звільнену від банківської стрічки пачку Клаудіюс залишив на столі. А поверх інших знову склав свої речі. Речі невідомого і щуплавого колишнього господаря валізи він кинув згори і знову закрив валізу та засунув її під ліжко.

Дорогою до автобусної зупинки Клаудіюс помітив відділення банку. Зайшов, спитав, чи міняють вони румунські леї на ­фунти.

— Ми ні, але на Сесіль Сквер, мабуть, міняють, — сказав йому китаєць у костюмі з краваткою та бейджиком. — У нас же тут пов­но румунів!

До Сесіль Сквер Клаудіюс дійшов за п’ятнадцять хвилин. Тут, у відділенні того ж банку, румунські леї брали. Не довго думаючи, Клаудіюс сунув у віконце каси обміну всю пачку новеньких, веселої барви банкнот. Касир-індус був явно здивований їхньою кількістю. Але, погортавши пачку, акуратно вставив її у машину для перерахування грошей, і та зашелестіла, проганяючи кожну банкноту через себе з величезною, майже космічною швидкістю.

— У вас є ай-ді з фото? — спитав касир, звівши погляд на клієнта.

Клаудіюс простягнув індусові паспорт. Той одразу ж заспокоївся, на обличчя повернувся вираз звичайної діловитості. Тільки коли перевів погляд із паспорта на пачку румунських лей, що лежали тепер перед ним, у його очах промайнуло ще одне запитання без відповіді. Промайнуло, але не затрималося.

Касир зробив ксерокопію паспорта і повернув документ господареві. Потім відлучився ненадовго і, повернувшись, просунув у віконце дві банківські упаковки п’ятдесятифунтових банкнот і одну двадцятифунтових.

«Навіщо мені тепер оті клітки? — подумав Клаудіюс, ховаючи фунти у внутрішні кишені куртки тремтячими від нервового щастя руками. — Навіщо мені цей гуртожиток із двома сусідами-угорцями? У мене є машина, в мене є гроші! У мене тепер є час знайти іншу роботу і, може, навіть інше місто, щоб мої шляхи з Інґридою й її поляком більше ніколи не перетиналися!»

Вирішивши не їхати на роботу, Клаудіюс відчув себе на диво спокійно. Немов гора з плечей звалилася. «Це свобода! — збагнув він. — Свобода від того, що не хочеться робити, свобода від тих, кого не хочеться бачити!»

Ноги самі привели його до кафе-сквот, але двері закладу виявилися ще замкненими.

Клаудіюс озирнувся навсібіч. Тепер, коли він нікуди не поспішав, можна було нарешті спокійно пройтися вуличками Марґейта. Найбільш центральна — Гай-стрит — здавалася Клаудіюсу і найдивнішою — половина крамниць на ній були порожні. На їхніх дверях стурбовані активні городяни клеїли листівки зі страшною статистикою, яка демонструвала «досягнення» місцевої злочинності, кількість підліткових вагітностей і відсоток безробітних. Усе це могло налякати кого завгодно, але тільки не Клаудіюса. Так, із настанням темряви по місту мчали поліцейські машини з мигалками та сиренами, але він ні разу не чув від тих, із ким спілкувався, про страшні злочини, що кояться в Марґейті. Безробітних він також особливо не бачив або не вмів відрізняти їх від «робітних». Може, вони виходили на вулиці після того, як він уже зробив свою першу клітку? В такому разі сьогодні він їх обов’язково побачить. Адже безробітні мали просто вештатися містом і пити пиво з бляшанок! Що їм ще робити?

Сонце набирало сил, усе вище підіймаючись над Кентом. Повз Клаудіюса, весело теревенячи арабською, промайнуло троє дівчат-підлітків у хустках, потім двійко хлопців у затертих джинсах і однакових дешевих вітрівках темно-синьої барви, що на ходу пили пиво з бляшанок.

«Ось вони, безробітні!» — здогадався Клаудіюс.

— Курва! — голосно вилаявся один із них, і обоє розсмія­лися.

«Ні, це поляки», — допетрав Клаудіюс. Обличчя його на мить змінила уїдлива посмішка — він подумав про Шляхтича.

Вийшов на Гай-стрит. Вітрини колишніх магазинів, як і раніше, були заліплені рекламою, плакатами та листівками. І десь поруч обов’язково вивіска «FOR RENT». Три підряд порожні приміщення, і раптом, о радість, життя! Жива крамничка «OXFAM», так званий доброчинний магазин, в якому без зарплати працюють ентузіасти й пенсіонери, і товари також подаровані крамниці іншими ентузіастами та пенсіонерами. Й уся виручка йде на доброчинність, якимось дітям чи інвалідам. Клаудіюсу подобалися такі магазинчики. У них усе по фунту, по два або по три.

Клаудіюс зайшов усередину. За прилавком сива бабуся з милою посмішкою на обличчі. Губи напомаджені, очі трохи підфарбовані.

Біля вішаків із одягом — молода негритянка, біля полиці з взуттям — смаглявий кучерявий циганкуватий хлопець.

Клаудіюс пішов спочатку у вільний закуток із книжковими полицями. Провів пальцями по корінцях книг, придивляючись до назв. Колись, у Литві, він багато читав. Але життя уперто відучувало його від читання. І остання, недочитана ним книга, єдина взята із собою з дому, зникла в будиночку з червоної цегли чи в особняку пана Кравеця. Хтось знайде її і буде мізкувати: якою мовою вона надрукована? Буде гадати, кому належала? Хто тут жив раніше?

Знову посмішка розгладила обличчя Клаудіюса — посмішка добра, романтична. Він збагнув, що його втрачена книга може виявитися для когось такою ж цікавою загадкою, якою виявилася для Клаудіюса чиясь шкіряна валіза. Ні, звісно, валіза, точніше, її несподіваний вміст, виявився не тільки загадкою, але і приємним сюрпризом! Тепер, завдяки цій валізі, йому було начхати на клітки для кроликів, і на всіх, чиє життя від цих кліток залежало. Тепер він може якийсь час просто витрачати гроші. Не по-дурному, а обережно!

Його погляд зупинився на атласі автомобільних доріг Великої Британії. Взяв у руки, погортав. Знайшов сторінку з Марґейтом і став вести пальцем по Кентербері-роуд, потім по дорозі М2, потім по окружній М25 об’їхав поглядом Лондон і подався на наступну сторінку, з’їхав із окружної та вирушив по А1 на північ. Думки його затихли, немов не хотіли відволікати свого господаря від захоплюючої віртуальної автоподорожі.

Діставшись поглядом і пальцем до Единбурґа, оглянув околиці і прочитав назви найближчих великих міст і містечок.

Так, Велика Британія це не тільки Суррей і Кент, це величезна країна. Особливо якщо порівнювати з Литвою. І якщо південь її заселений (як запевняли його угорці Тиберій і Ласло) мігрантами з усього світу, то там, на півночі, їх просто не могло бути. Бо там — північ, бо до англійської півночі далеко. І якщо він туди дістанеться, то опиниться зовсім в іншому світі, в місці, де не буде покинутих порожніх магазинів із обклеєними паперовим сміттям вітринами, у місці, де не буде сербів, поляків, болгарів і чехів. У місці, де не буде і литовців, бо їх майже ніде немає, бо їх мало, бо ті, хто були, розчинилися в безликій європейській масі, як шматочок тканини в колбі із сірчаною кислотою. І він приїде туди, на північ, і стане там першим і єдиним литовцем, і якщо там більше жодних мігрантів не буде, він відчує себе, нарешті, в Англії. Або в Шотландії. І на нього там будуть дивитися з доброзичливою цікавістю, бо він перший представник колись великої нації, народу, який створив Велике князівство Литовське, чиї землі омивалися Балтикою на півночі і Чорним морем на півдні.

Погляд його відійшов від жирної цятки Единбурґа і «поїхав» другорядною дорогою на північний захід, доїхав до кінця дороги і зупинився в Маллейзі. Далі — тільки острови. Але й на островах — також дороги і містечка або села. І між островами та «материком» пунктирні лінії поромних переправ. Ось куди йому треба! Там уже точно все по-справжньому, там життя не змінювалося століттями, і там живуть люди, чиї предки жили на цих землях десятки століть.

В очах Клаудіюса спалахнув дитячий вогник шукача пригод. Він заплатив сивій бабусі за атлас автомобільних доріг півтора фунта. І вийшов у зовсім іншому, майже невагомому стані.

Ноги вивели його на сусідню вулицю. Біля відчинених дверей пункту дешевих телефонних розмов стояли і курили троє чорношкірих. «1 хвилина — 20 пенсів!» — прочитав він напис на вітрині, а поруч кілька десятків різних державних прапорів. Погляд швидко відшукав серед них литовський.

Клаудіюс рішуче зайшов усередину.

Чорношкірий хлопець за прилавком, на якому були викладені аксесуари для мобільників і самі мобільники, відправив його в кабіну номер три. Сказав, що платити треба після розмови.

Сівши на табуретку перед старомодним кнопковим телефоном, що стояв на кутовій поличці з ДСП, Клаудіюс набрав номер матері.

— Щось трапилося? — злякано запитала вона, почувши голос сина.

— Ні, все гаразд! — заспокоїв її Клаудіюс.

— Ти так довго не телефонував! Я знала, що у тебе все добре. Інґрида своєму батькові розповідала...

— А-а, — протягнув Клаудіюс.

— Тому я й подумала, що раз телефонуєш — значить щось трапилося!.. Ви з Інґридою ще не розписалися?

— Ще ні, — Клаудіюс скривив губи. Балакати про Інґриду або про їхні стосунки йому не хотілося. — Як там життя?

— Усе добре, — сказала мама. — Я нездужала, місяць лежала в лікарні, але тепер усе гаразд.

— Грошей тобі вистачає? — Клаудіюс раптом згадав про фунти, що лежали у внутрішній кишені куртки.

— Грошей, синку, ніколи не буває досить, — легко вимовила мама, і Клаудіюс немов побачив іронічну посмішку на її обличчі. — А ти що, став багатим?

— Так, — Клаудіюс посміхнувся. — Заробив! На клітках для кроликів. Ми з Інґридою їх робимо!

— Я знаю, — підтвердила мама.

— Це ж треба! Все ти знаєш!

— Ні, не все! Тільки те, що Інґрида своєму батькові розповідає. Він щоразу передзвонює мені. Бо знає, що ти сам ніколи не зателефонуєш!

— Але ж я зараз телефоную!

— Мабуть, щось трапилося... — в голосі мами знову прозвучали нотки неспокою.

— Тоді навіщо я тобі телефоную? — спитав трохи роздратовано Клаудіюс. — Нехай тобі краще батько Інґриди про мене розповідає!

— Не сердься! — попросила мама. — Я просто хвилююся. Хочу, щоб у тебе все було добре! Ти ж занадто далеко від дому!

— У мене все добре, — запевнив її Клаудіюс. — А буде ще краще. Я знаю!

Пообіцявши надіслати матері грошей, Клаудіюс попрощався. Дивно, що Інґрида не розповіла своєму батькові про те, що вона більше з ним, із Клаудіюсом, не живе!

Заплативши за розмову, Клаудіюс пройшов за три телефонні будки до комп’ютерних «відсіків». Сів перед монітором. Почитав новини з Литви, перевірив пошту. А потім «заґуґлив» «роботу в Шотландії». На моніторі спливли десятки посилань. Роботи в Шотландії, судячи з лінків, вистачило б на десятки тисяч охочих.

Клаудіюс розгорнув атлас на останній вивченій ним сторінці. Додав у віконце пошуковика назву прибережного містечка — Маллейґ.

Кількість посилань різко зменшилася. Клаудіюс «клікнув» на перше. Вакансія касира в супермаркеті «Кооп» його не зацікавила. Прибирати вулиці він також не хотів. Для роботи у відділенні банку була потрібна відповідна кваліфікація.

Зітхнувши, Клаудіюс стер назву прибережного містечка і вставив на його місце назву одного з островів поруч — Ейґ, міркуючи, що зараз він поставить «Ґуґлу» таке запитання, на яке той точно відповіді не знайде.

Однак «Ґуґл» упорався і виніс на монітор шість лінків, в яких згадувалася назва острова і слово «вакансії».

«Потрібен працівник на ферму “Eigglanders”», — прочитав Клаудіюс і механічно клікнув на лінк.

Лінк переніс його на веб-сайт ферми, де назва, написана гарним готичним шрифтом, висіла в повітрі на тлі приголомшливо красивого пагорбистого пейзажу.

Клаудіюсу перехопило подих. Він відкрив фотогалерею сайту. На першій світлині — міцний гарний рудоволосий чолов’яга в джинсовому комбінезоні. За його спиною — акуратний, не дуже великий трактор із червоною кабіною. На інших знімках — великий цегляний будинок, господарські будівлі, стадо корів, свинарник, гуси біля води, вівці на зеленому пагорбі, скелястий морський берег і, нарешті, двір із великими триповерховими клітками для кроликів.

Клаудіюс придивився до кліток, спробував їх збільшити, щоб збагнути: чи не його руками зроблені ці кролячі будиночки. Він розгледів залізну овальну бляху на одній із кліток. Точно таку ж, яку прибивали до кліток і вони, — з написом «Made in Britain». Зрештою Клаудіюс посміявся в душі над своїми думками: якого дідька везти клітки через усю Англію, якщо їх можна робити (і, мабуть, роблять) у будь-якому куточку країни, на будь-якому острові, скрізь! Та й ці бляхи «Made in Britain», швидше за, все привозять із Китаю для всіх майстерень, де роблять клітки!

Відкривши на сайті ферми сторінку «Контакти», Клаудіюс переписав номер телефону.

«Може, відразу ж і зателефонувати?» — подумав він.

Знову зайшов у кабінку номер три, набрав номер ферми.

— Слухаю! — відповів бадьорий чоловічий голос.

— Добридень, я за оголошенням. Вам ще потрібен працівник?

— Авжеж, потрібен! Приїжджайте, побалакаємо!

— Я далеко, — зізнався Клаудіюс. — У Кенті.

— Ви там живете? — В голосі співрозмовника прозвучало щире здивування.

— Так, але думаю переїхати.

— Розумієте, мені працівник потрібен уже зараз.

— Я готовий одразу переїхати. — Клаудіюсу сподобався голос співрозмовника — простий, трохи із хрипотою.

— Гаразд, але вам знадобиться час, аби продати будинок у ­Кенті.

— У мене немає будинку в Кенті.

— У вас цікавий акцент, — співрозмовник, здавалося, насторожився.

— Я з Литви.

— А де це?

— Біля Естонії та Латвії.

— Біля Астона? — Він повторив незнайоме слово, немов куштував його на смак.

— Біля Фінляндії, — додав Клаудіюс.

— А, Скандинавія! Гарні місця, — голос знову пом’якшав. — Ну що ж, тоді ми з вами майже родичі. Я з Ісландії!

— А у вас на фермі є де жити? — спитав Клаудіюс.

— Звісно! У вас буде кімната з туалетом і душем, там же електроплитка, холодильник і мікрохвильова піч. Я плачу не дуже багато. Сто тридцять фунтів на тиждень.

— Це не має значення, — здивував його своєю реакцією Клаудіюс. — У мене є гроші!

— Я можу вас зустріти на станції в Маллейзі, — запропонував співрозмовник.

— Не треба, я на машині. На карті показано, що до вас ходить пором.

— Так, тричі на тиждень! Але машину доведеться залишити в Маллейзі.

— Чому?

— Наш пором машини не перевозить, та й автодоріг на острові немає.

— Зрозумів, — Клаудіюс посмутнів. — А як вас звати?

— Гуннар. Про машину не турбуйтеся, можна залишити в Маллейзі на паркінгу перед поромним терміналом. Коли вас чекати?

— Гадаю, через кілька днів! Я виїду сьогодні! — пообіцяв Клаудіюс.

На вулиці, як і раніше, сяяло сонце. Клаудіюс вийшов під його промені в дивовижно світлому, спокійному настрої. Дивним чином відчув «упевненість у завтрашньому дні» і це відчуття йому сподобалося. Позаду залишилися чорношкірі, котрі курили і голосно патякали англійською. Позаду залишилася Гай-стрит Марґейта із заклеєними паперовим сміттям вітринами, позаду залишилося все ще зачинене сквот-кафе з чорними стінами, прикрашеними газетними вирізками. Позаду залишалося колишнє життя.

Повернувшись у кімнату, він перелічив отримані в банку гроші. Дванадцять тисяч! Зібрав речі в шкіряну валізу. Спустившись поверхом нижче, підсунув п’ятсот фунтів під двері Міри. І попрямував до автобусної зупинки.

Через сорок хвилин «Морріс Майнор», супроводжуваний цікавими поглядами випадкових перехожих, покинув Герн Бей і виїхав на Кентербері-роуд.

Клаудіюс уже три години як був у дорозі, коли несподівано задзеленчав мобільник.

— Що ти собі думаєш? Де ти? — увірвався в його вухо гнів Інґриди. — Ти хочеш, щоб тебе вигнали з фабрики?!

— Я вже сам себе вигнав із вашої фабрики, — спокійно відповів Клаудіюс. — Так своєму полякові й передай! І не телефонуй мені більше!

— Курва, — смачно додав Клаудіюс, уже кинувши телефон на сусіднє пасажирське сидіння. Й усміхнувся самовпевнено та сердито.

На небі з’явилися хмари. Сонце визирало з-за них тепер лише зрідка. Його обігнала й помчала вперед поліційна машина з мигалкою. Клаудіюс нервово глянув на спідометр. І заспокоївся. Він не перевищував швидкість, отже, зупиняти його нема за що. А якщо його зупинити нема за що, то ніхто й не буде його зупиняти. Ніхто не дізнається, що у нього немає водійських прав. У нього є тільки права людини. Права вільної європейської людини.

«Ти збожеволів!» — Ця фраза Барбори, котра влаштувала вночі скандал одразу після того, як вони з тим же таксистом-бельгійцем привезли його додому, безперервно віддавалася луною в голові Андрюса.

«Ти збожеволів! Тобі треба ставати дорослою людиною! Ти скоро станеш батьком! Досить дивитися на життя очима клоуна!» — Ось той потік її злості, роздратування і навіть відчаю, який вона вилила на нього тієї ночі, а потім повторила наступного ранку. Пізно вранці, адже він спав майже до полудня.

«Я не збожеволів», — спокійно відказував Андрюс. Але почувався винним. Розумів, що Барборі не можна нервувати, отже, не можна і злитися. А він дав привід!

Від тієї ночі минуло вже три дні. А минулої ночі йому знову снився ліс і снилися ті самі підземні звуки і знову чарували його, притягували до себе, кликали їх слухати. І до них далекою і настирливою механічною луною домішувався голос Барбори, посилений гучномовцем. Її голос, що гукав його в лісі, кликав його литовською. Литовська мова в нічному французькому лісі лунала дивно та неприродно. Андрюсові тоді запраглося, щоб цей посилений гучномовцем голос Барбори замовк, зник, перестав турбувати ліс і його життя. Тільки тому він піднявся із землі і пішов на її голос.

— Andriau! Greitai ateik! Ar girdi mane? Nevaidink kvailio![100]

І він ішов, щоб знайти її та вимкнути той гучномовець. Вона немов узяла весь ліс із його жителями в заручники своєї веремії, свого голосу, в заручники литовської мови, зрозумілої тут тільки їм обом. Він ішов і падав, провалюючись то лівою, то правою ногою в старі шанці й ями від вибухів. Коли підійшов до огорожі, побачив фари таксі, що пробивалися з-за дерев.

Андрюсові не вдалося акуратно переступити дротяний паркан, і на колючому дроті залишився висіти вирваний шматочок джинсової тканини від його «Левіс Страус».

Коли він зупинився перед машиною в світлі фар, Барбора, що стояла ліворуч біля відчинених дверцят мінівена, нарешті замовкла й опустила руку з гучномовцем.

Вони доїхали до Фарбуса мовчки. У будинку їх зустрів старий Крістофер у довгому халаті. Він якось дивно покивав головою, побачивши Андрюса, і пішов до вітальні, нічого не сказавши. Це вже в спальні вона влаштувала йому показовий скандал. І другий скандал пізнього ранку, також у спальні. Він лежав, протирав очі і дивився в стелю, а вона зайшла перевірити, чи не прокинувся чоловік, і, побачивши, що прокинувся, повторила ті ж слова. Слава богу, що не розбудила, а чекала, поки прокинеться.

— Через тебе Крістофер усю ніч не спав! — звинуватила Барбора Андрюса після обіду.

— Він і так уночі не спить, — спокійно відповів Андрюс і сам здивувався своєму холодному спокою.

Задумався, намагаючись збагнути свій стан. Він немов «перегорів» у своїх бажаннях. Йому здалося, що всередині у нього щось змінилося. З’явилося щось нове. І цей холодний, самовпевнений спокій також був чимось новим і відчувався, як панцир, як захист його особистого світу від світу зовнішнього.

Барбі мила посуд на кухні. А він стояв перед вікном у спальні, споглядав на занедбаний сад і міркував про себе, про свою зміну ставлення до життя. Йому не довелося довго ламати голову, щоб знайти визначення цього нового ставлення до життя, що з’явилося після ночі в «забороненому» лісі. Більше того, коли він знайшов визначення, коли втямив, що з ним сталося, то згадав, що вже відчував усе це незадовго до тієї ночі, відчував і переживав у думках. Тільки тоді усвідомлював себе жертвою ввічливої байдужості Франції або просто життя. А тепер став його частиною. Він сам став Францією чи, може, Литвою, або, швидше, просто людиною, котра усвідомила і прийняла свою власну ввічливу байдужість до навколишнього світу та його мешканців.

Він не схибнувся! Це точно! Він цілком нормальний, і навіть нормальніший за інших. І розуміє більше, ніж інші. І чує більше!

Надвечір Барбі начебто заспокоїлася. А коли лягла спати, то відразу й заснула. Андрюсові ж не спалося. Він слухав тілом її тепло. Це тепло дарувало відчуття нічного затишку, але очі не заплющувалися, хоча нічого й не бачили. За дверима спальні почулося човгання ніг. Крістофер чогось вийшов у коридор.

«Коли ж він лягає?» — задумався Андрюс.

Обережно піднявся на ноги, натягнув джинси.

З-під дверей у вітальню пробивалася неяскрава смужка світла. Андрюс потягнув дверну ручку на себе.

Старий, котрий сидів за овальним столом під засвіченим збоку торшером, обернувся. Він не читав — для цього йому забракло б світла.

— Можна? — спитав Андрюс.

Крістофер кивнув.

Андрюс присів поруч.

— Ви мене вибачте за ту ніч, — загомонів він. — Не знаю, що на мене найшло... Випив трохи...

Дідусь усміхнувся.

— А ти далеко за дріт зайшов?

— Так.

— Землю слухав?

Андрюс кивнув.

— Правда, що там вона гучніша? — Крістофер допитливо глянув у вічі Андрюса.

— Гучніша, — підтвердив Андрюс. — Набагато гучніша!

— Я там також її слухав. Давно. У перші роки після приїзду. — Старий на мить перевів погляд на вікно, за яким темніла ніч, потім знову глянув на співрозмовника.

— І потім іноді бував. Я що? — він стенув плечима. — Це твоя дружина занепокоїлася. Коли таксист продукти привіз, а тебе в машині не виявилося. Як на мене, якщо тебе туди тягне, треба їздити, поки не відчуєш, що досить. Поки не збагнеш, що нічого нового там уже не почуєш.

— А ви це збагнули? — поцікавився Андрюс.

— І так, і ні. Мене, насправді, іноді і зараз туди тягне. Та вік уже не той, щоб лягати на землю та слухати, що у неї під травою відбувається. Я і так знаю, що там відбувається.

— А я чув звуки не тільки знизу, але наче й збоку, — зізнався Андрюс.

— Все у світі дихає, — Крістофер стенув плечима. — Навіть каміння та залізо. А кожен подих — це рух. Кожен рух — це звук. Кожен снаряд, кожна міна, що потрапила на метрову глибину, рано чи пізно вибереться звідти. Не сама, природно. Її земля буде підштовхувати до поверхні. Своїм диханням. Дощами, що просочуються вглиб і змушують землю набухати і розштовхувати каміння та залізяччя, що перебувають поруч. Щось одне ворухнеться під землею — й одразу ж ланцюгова реакція, а за нею наступна... Тобі тут подобається?

— Тут? — перепитав Андрюс. — У вас удома — так. А загалом — ні.

Старий усміхнувся.

— Це тому, що тебе ніщо не пов’язує з цією землею. Мене пов’язує старший брат, а тебе нічого...

У голосі Крістофера Андрюс не почув ні осуду, ні подиву. Він ніби й сам знав, що любити ці дивні, на вигляд абсолютно не французькі місця Франції нема за що. І водночас йому, здавалося, навіть сподобалося те, що Андрюс заліз за колючий дріт «мінного» лісу та лежав там на землі, вслухаючись в її звуки.

Андрюса охопив дивовижний спокій. Він відчув симпатію до старого, відчув мало не якийсь родинний зв’язок із ним. І викреслив його тут же подумки зі списку тих, до кого він був чемно байдужий. Точніше, позаяк список цей не існував, або, якщо бути точнішим, у цей список входив практично весь світ, то старого він вніс в інший перелік — дуже короткий — тих, хто викликав у нього симпатію. У цьому другому списку вже перебували Франсуа і його мати Ніколь, Філіп і його добрі батьки і навіть вівчарка Ашка, Поль і навіть його тато-вигадник, водій посольства Камеруну, котрий вдає дипломата. У цьому списку, тільки в окремій, особливій графі, була записана Барбора, яку він кохав, жінка, що чекала від нього дитину, Барбора, котра хотіла, щоб він, Андрюс, став дорослішим, а значить — відмовився від своєї дитячої мрії.

— Віскі? — спитав-запропонував Андрюс.

Крістофер похитав головою.

— Я після першої години ночі не п’ю, — він усміхнувся й озирнувся на креденс.

— А коли ви лягаєте спати? — поцікавився Андрюс.

— Іноді о третій, іноді о четвертій, — видихнув старий. — Сьогодні ляжу раніше. — Він подивився на свій наручний годинник. — Уже пів на третю!

Під ковдрою за час відсутності Андрюса накопичилося ще більше тепла. І йому відразу стало задушливо. Він піднявся, відчинив на хвилинку вікно в занедбаний сад і впустив холодне нічне повітря. Тільки потім заснув.

А вранці Барбора знову прочитала йому «виховну» лекцію. Знову нагадала, що час дорослішати, і годі намагатися розсмішити світ. Вона так і сказала: «розсмішити світ», але ж він ніколи не намагався розсмішити світ! Він хотів розсмішити дітей. Може, й їхніх батьків. Але не світ! Цьому світу явно не до сміху!

Вона смажила млинці. На овальному столі у вітальні красувалася пляшка кленового сиропу. Крістофер уже сидів за столом і відпочивав на ній поглядом.

День знову обіцяв бути сонячним. Після сніданку Андрюс вийшов у занедбаний сад — йому захотілося зробити Барборі приємне. Двері в маленьку дерев’яну комору за будинком виявилися прочиненими. Усередині виднівся садовий інвентар — лопата, граблі, вила, сокира і навіть іржава механічна газонокосарка.

Андрюсові навіть не довелося відкривати двері ширше. Він дістав граблі рукою, вирвав їх із пут багаторічної павутини, яка заснувала всі садові інструменти.

М’язи приємно напружилися, як тільки почав він розчищати землю від залежалого листя та гілок. Купа листя росла — він згрібав її до рогу будинку так, щоб її не було видно з вікна їхньої спальні.

Раз по раз граблі натикалися на паростки дерев товщиною в палець. Вони ще не покрилися свіжим листям і тому не кидалися у вічі. Вирвати їх із землі руками не вдавалося, й Андрюс дістав із комори лопату. Квадрат «розчесаної» й очищеної землі розширювався з кожною хвилиною. Андрюс із задоволенням помахав і сокирою, розчищаючи дикий чагарник, що розрісся перед старою яблунею. Знайшов пилку і зрізав нижні мертві гілки старого дерева.

Непомітно минуло дві години. Андрюс, закінчивши, повернувся в будинок і ніби мимохідь підвів Барбору до вікна їхньої спальні.

— Ну як? — спитав він.

— Що як? — жінка поглянула на нього здивовано.

Андрюс спрямував її погляд за вікно. Барбора всміхнулася. І поцілувала його в щоку.

Десь о четвертій задзеленчав мобільник.

— Його там немає! — схвильовано повідомив знайомий напівдитячий голос.

— Кого? Хто це? Філіп?

— Так, це я! — відповів Філіп. — Я зайшов до Поля, а його немає!

— Мабуть, на процедурах, — поспішив заспокоїти схвильованого хлопчика Андрюс.

— Ні, на його ліжку інший!

— Звідки ти знаєш? — здивувався Андрюс. — Може, ти випадково потрапив у сусідню палату?

— Ні, я перепитав. Я зараз тут, можу дати слухавку цьому хлопчику!

— Не треба, я ж не зрозумію французької. А що він каже?

— Каже, що його привезли сьогодні вранці, і тут уже нікого не було!

— Дивно. Може, Поля перевели в іншу палату або навіть в іншу лікарню? — припустив Андрюс. — Не турбуйся. Гадаю, він мені зателефонує і скаже, а потім я перетелефоную тобі! Гаразд?

Минуло менше півгодини з моменту цієї телефонної розмови, коли Андрюс несподівано також відчув напад тривоги, немов стурбованість Філіпа із запізненням передалася і йому. Але ж наприкінці розмови Андрюсові, здається, вдалося заспокоїти хлопчика? А тепер навпаки — сам Андрюс занервував і мало не зателефонував Полю. Але не відважився, вирішив зачекати до вечора. Подумав, а що, коли Поль зараз на консультації у якогось поважного професора в іншій клініці? Може, його перевезли, і він освоюється на новому місці? Адже треба познайомитися з новими лікарями та медсестрами, треба якось пояснити, що він буде їх просити піднести до вуха мобільник, якщо той задзеленчить. Піднести та тримати, поки він буде балакати.

Однак Андрюсові не вдалося заспокоїтися власними фантазіями. Він раптом збагнув, що не просто турбується за Поля, а боїться отримати лихі новини.

«Які лихі новини? — міркував він, чинячи опір повзучому побоюванню. — У нього ж не рак! Тільки хвороба кісток».

І коли знову озвався мобільник, Андрюс, упевнений, що це Поль, всміхнувся дитинно, вже сміючись над своїми побоюваннями та страхами. Він навіть не глянув на екран, аби перевірити, хто телефонує. Був на сто відсотків упевнений, немов за звуком дзвінка визначив, хто це.

— Поль помер, — повідомив йому знайомий дорослий голос.

— Що? — перепитав Андрюс, не вірячи чи відмовляючись збагнути почуте.

— Поль помер, — повторив впалим голосом Ганнібал. — Учора ввечері.

Андрюс мовчав. Він заплющив очі і відчув, як у них збираються сльози. Збираються і чекають, поки він не підніме повіки.

— Похорон завтра, — після мовчанки знову озвався батько Поля. — У Нюйї-сюр-Сен, в церкві Чорної Мадонни. Твій подарунок, твій «золотий» ціпок, я покладу йому в труну...

«Колючка» з горішнім сталевим «електродротом» залишилася позаду. Відлічивши сотню кроків по нерівній лісовій поверхні, він зупинився і присів на землю, вперся в неї долонями. Старе сухе листя під вечір зібрало вологу повітря, що опустилася вниз. Ця вечірня роса ледь помітно виблискувала на тендітних купках перепрілого листя, спресованих холодом минулої зими в «ковролін» брудно-коричневої барви.

Андрюс мовчав. У ньому прокидався слух, якому він дав тепер повну волю. Слух опускав на нього звуки лісового життя, що ставало невидимим і від того чутним. Осміліли рухи нічних птахів, хилитання гілок дерев, шурхіт і писк дрібних чи великих гризунів.

«Я ж нічого не сказав Барбі!» — Андрюс прикусив губу, відволікся на мить від звуків лісу. Але тут же проковтнув слину, відчувши смак крові. Змусив себе зусиллям волі повернутися слухом і думками до лісу.

— Привіт, Полю! — прошепотів він і озирнувся врізнобіч. Оглядівся повільно, і не тому, що темрява густішала та зменшувала простір, доступний погляду. Ні. Він знав, що Поль тепер також у лісі. Може, в іншому лісі, а може, і в цьому.

Він зупинив свій погляд на стовбурі могутнього дуба, за яким уже нічого видно не було.

— Привіт, Полю! — прошепотів знову, втупившись у широкий стовбур і примружившись, немов намагаючись видивитись хлопчака, що виглядає з-за стовбура.

І тут же подумав, що темрява не дасть йому розгледіти або просто помітити Поля. Адже він чорний, він із Камеруну. І навіть яскраві білки очей і білі зуби не зроблять його помітнішим. Шукати Поля тут це як шукати чорну кішку в темній кімнаті. Шукати, знаючи, що її там немає.

Андрюс відірвав долоню від землі і разом із нею піднявся вологий, напівзотлілий дубовий листочок.

— Ні, ти не тут, — прошепотів він, відводячи погляд від стовбура старого дуба.

«Все невидиме стає чутним», — підказала раптова думка. І змусила опустити погляд на землю перед ним.

Андрюс згріб долонею листя убік, оголив землю. Знову озирнувся, немов перевіряючи, чи немає більш підходящого, рівнішого місця.

Підсунувся, щоб вухом опуститися на очищену п’ядь земної поверхні. А коли опустився, широко розплющив очі від подиву: земля під вухом виявилася сухою і зовсім не холодною.

І тут же, немов помітивши вдячного слухача, земля «озвалася», «заговорила» прямо в його вухо.

«Адже я цього разу пройшов ще далі за дріт!» — сам собі пояснив Андрюс збільшену «гучність» землі.

Усі звуки, що долинали знизу, весь цей наполегливий і постійний хор супроводжував рух. Рух, як доказ життя. Як доказ життя усього живого, що ховалося в землі, так і всього неживого, що в ній таїлося і ставало іграшкою, перепоною або будівельним матеріалом, що пересувається в темному, тісному та щільному, невидимому очам просторі. Знову глухий скрегіт металу, мабуть, іржавого, розтягнутий дивовижно малою швидкістю його пересування на невизначеній вухом глибині. Знову швидкі, як стрибки, переміщення дрібних звуків із одного невидимого місця в інше — далебі біг мишей чи ховрашків тунелями своїх нірок. Та чому тільки мишей? У лісових ямках і нірках живуть набагато більші тварини!

Знову дивний і віддалений фон-гудіння, що іноді посилюється, а іноді на мить зникає, провалюється на недосяжну для слуху глибину.

І раптом далеким дзвіночком — півслова знайомим голосом! Андрюс завмер. Затремтів від напруги, намагаючись не пропустити наступні півслова, щоб скласти ці половинки і збагнути.

І тут же усвідомлення того, що почуті півслова прийшли не з глибини. Вони виринули з пам’яті, яка також не спить і намагається звернути на себе увагу, відвернути від реальності. Дзвіночок — це голос Поля, і півслова — також його.

Андрюс притиснув вухо до землі, до болю зціпив зуби, щоб бути впевненим: жоден його власний звук не завадить йому почути щось важливе, що долинає знизу.

І знову дзвіночком далекий сміх, сміх Поля. Тепер точно з-під землі!

«Цікаво, скільки звуків може зберігати в собі земля?» — майнула ще одна раптова думка.

Андрюс піднявся. Присів, потер вухо долонею.

Згадав терикони, побачені кілька разів дорогою сюди, в Норд-Па-де-Кале. Спочатку при наближенні до Лілля, а потім уже й дорогою у Фарбус.

«Тут же копали вугілля, — подумав він. — Копали довго, може, сто років, а може, і більше! Отже, під землею порожнеча, а порожнеча посилює будь-який звук і може довго зберігати відлуння!»

Він уявив себе в шахтному тунелі, в повній темряві. Уявив собі, як вигукує слово, як вигукує не просто слово, а ім’я: «Барбі!!!» І поки звучить, багаторазово повторюючись, відлуння його крику, він чвалає темним тунелем, час від часу торкаючись руками холодних стін, тримаючи обидві руки простягнутими врізнобіч, щоб випадково не вдаритися. Йде нескінченно довго і розуміє, що луна не стає тихішою. Вона тікає вперед, у невидимий кінець тунелю і тут же повертається назад. Він кричить ще раз і розуміє, що і другий зойк відлунює і звучить одночасно з першим. А потім голосно гукає: «Поль!» — і відлуння стає ще густішим і сильнішим. І луна не прибирає, не розчиняє вигукнуті імена у звуковому шумовому фоні, що стає все дужчим, що виникає через рух і зіткнення один із одним усіх цих звуків. Через відбиття звуків від твердої породи стін і стелі, через змішування звуків із піднятим ними ж із дна тунелю вугільним пилом. Обидва імені звучать ясно та чітко!

На ходу, не опускаючи рук, простягнутих врізнобіч, він кидає погляд вгору. Насправді він кидає не погляд, адже нічого навколо не видно, а кидає думку. Думку про те, що коли хтось далеко вгорі приклав зараз до землі вухо, той «хтось», мабуть, не почує вигукнуті імена. А почує тільки шум. Шум та інші, ближчі до поверхні звуки.

Андрюсові стало гаряче. Він залишив тунель, залишив свою уяву в спокої. Заплющив очі. Сидів на землі, впершись долонями у вологе листя та зігнувши коліна, впершись підошвами черевиків у слизьку вологу поверхню. Ноги розгиналися, підошви не могли зачепитися за якусь нерівність чи корінь. Зітхнувши і, не розплющивши повік, Андрюс неохоче відпустив землю й обійняв свої коліна, нахилившись уперед. Обійняв їх, щоб утримати і втриматися.

Кілька хвилин сидів нерухомо і намагався не видати жодного звуку. Аж поки не почув автомобільний сигнал. На обличчі з’явилася гірка посмішка.

Повертався назад до колючого дроту неквапливо, намагаючись не втрапляти у вирви і старі шанці, а переступати з одного горбочка на інший, або обходити. Світло нерухомих автомобільних фар наближалося.

Таксист-бельгієць сидів за кермом у добре освітленому салоні мінівена і, потираючи очі, розв’язував черговий кросворд. На пасажирському сидінні лежав білий гучномовець. Побачивши Андрюса, водій мовчки взяв гучномовець і переклав його в багажник. Він був мовчазний. Запустив двигун, як тільки Андрюс сів на сидіння. Він хотів було вибачитися, побалакати з водієм про щось, щоб менше почуватися винним. Але не зміг.

Двері в будинок виявилися незамкненими. Тільки там він перевірив час. Не так уже й пізно, всього лиш пів на першу ночі! У вітальні світилося, Крістофер не спав. Але Андрюс вирішив до нього не заходити. Відразу ж подався у спальню. Роздягнувся і заліз під ковдру до Барбори. Вона спала або вдавала, що спить.

— Поль помер, — прошепотів їй у потилицю Андрюс, намагаючись пояснити свою відсутність.

Жінка не відповіла і не відреагувала. Може, справді спала.

— Поль помер, — ще раз прошепотів, уже сам собі, Андрюс і, обернувшись до Барбори спиною, заснув.

До обіду на хутір Пієнаґаліс полив дощ. Спочатку великими рідкими краплями затарабанив по дахах будинку та комори, задріботів по червоному «фіатові» Ренати, по будці Ґуґласа, повернутої на колишнє місце під стіною комори. Із зеленого брезентового намету вискочив переляканий Владас, на дах намету широкий квадрат шарудливої плівки почав накидати. Нарешті йому це вдалося. Пірнувши у намет, він повернувся звідти із залізними прищіпками-«крокодильчиками», защепив плівку разом із брезентом намету в чотирьох місцях, аби вітер не міг її скинути. Закашлявся і знову сховався в наметі.

— Ось тобі й весна, — сумно зітхнув Вітас, глянувши у вікно. — З таким темпом літо настане не раніше серпня!

— Ти їж, бо вистигне! — Рената кивнула на тарілку з курячим супом.

Задзеленчав телефон.

— Слухаю? — відповів Вітас. — Зрозумів. Шкода. Гаразд! Буду чекати дзвінка!

З’їв ложку супу. Гірко всміхнувся.

— Ще три таких дзвінки, і ми сьогодні вільні! — сказав він.

— Що, хтось не приїде? — здогадалася Рената.

— Так, останні клієнти, котрі на шосту вечора.

— Нічого страшного, раніше повечеряємо!

Знову озвався мобільник на столі.

— Я ж тобі сказав! — Вітас кинув багатозначний погляд на Ренату. Підніс телефон до вуха.

— Та добре! Нестрашно! — кинув комусь.

— Віола спізнюється, — відповів на запитальний погляд Ренати. — Але приїжджає! Молодець!

Великі нечасті краплі дощу перейшли в частіші та дрібніші. А потім дощ полив як із відра. Тепер уже і дах брезентового намету шумів під дощем, по пластиковому покриттю цівками жебоніла вода і, мабуть, затікала під намет.

У двір заїхав заляпаний брудом мінівен. Розвернувся і здав заднім ходом до «фіата» Ренати. З нього виліз хлопець у чорній накидці-плащі з каптуром. На ногах — високі похідні черевики. Забіг на поріг будинку, постукав у двері.

— Я трохи зарано! — вибачився хлопець перед Вітасом, котрий відкрив йому. — Ми можемо із сином у машині посидіти!

— Не треба! — Вітас запропонував господареві мінівена зайти в оселю.

Хвилин через п’ятнадцять Вітас разом із замовником і його п’ятирічним сином сиділи в салоні «собачої краси». Сиділи та грілися біля ввімкнених електронагрівачів. Зовсім близько до однієї з електробатарей стояла клітка з трьома білими мишками.

— А вони тебе не вкусять за палець? — спитав Вітаса хлопчик, показуючи поглядом на гризунів.

Той показав малюкові дві синіх рукавички з грубої ґуми.

— Такі не прокусять! — пояснив він.

— Дай поглянути! — попросив хлопчик.

Він одягнув рукавичку на праву руку і підняв її, поглядаючи з цікавістю. Рукавичка виявилася такою великою, як корабельний дзвін, а його тонка ручка стала схожою на язичок цього дзвона.

— Віола ось-ось приїде, — Вітас глянув на замовника. — Вона — першокласний фахівець із фарбування, а я — тільки менеджер і помічник!

— Та ми не поспішаємо! — заспокоїв його клієнт. — В таку погоду і поспішати нікуди!

Поки Віола приїхала і готувалася до роботи, один за одним зателефонували ще два сьогоднішніх замовники і попросили перенести їх на інший день. Вітас навіть не здивувався.

Трьом мишкам знадобилося менше двох годин, щоб поміняти свою барву на «морквяну».

— А чому в такий колір? — спитав Вітас у хлопчика.

— Вони ж домашні, але дурні, — пояснив той. — Я їх на вулицю виносив, коли сонце світило, так одна в сніг стрибнула — ледве відшукав! Вона біла і сніг білий! А ще вони моркву люблять!

— Ну, тоді зрозуміло! — усміхнено закивав Вітас.

Батько хлопчика розплатився. Вони занесли клітку в машину. Попрощалися. Вітас стояв під парасолькою, чекав, поки мінівен поїде. Але машина, крутонувши передніми колесами, загрузла, засіла у «викопані» колесами ями. Батько хлопчика спробував її розгойдати, щоб вона вистрибнула з пастки. Але загрузла ще більше. Бруд із-під коліс долетів і до «фіата» Ренати, і до «смарта» Віоли.

Вітас скривив губи. «Слава Богу, що інші не приїдуть!» — подумав він.

— Лопата є? — спитав, відчинивши дверцята, хлопець.

— Так, зараз! — Вітас повернувся в комору. Знайшов лопату, виніс.

Хлопець копнув перед колесами, зрізав шар землі та зробив плавний підйом. Встромив лопату поруч, знову сів за кермо. Мінівен загарчав і кинувся вперед тільки для того, щоб проїхати сантиметрів десять і знову загрузнути. Яма, утворена в мокрій і м’якій землі передніми колесами, перетворилася в дуже глибоку колію.

— Давайте підштовхну! — запропонував Вітас.

Він уперся долонями в задні дверцята машини, кивнув водієві, мовляв, готовий.

Однак машина ніби й не відчула, що хтось намагається їй допомогти вибратися з колії.

З намету на шум визирнув Владас. Обличчя його одночасно виказувало цікавість і невдоволення.

— Чого стоїш, помагай! — попросив Вітас.

Владас сховався в наметі, але через хвилину вийшов у чоботях і куртці. Вперся долонями в задні дверцята з іншого боку і завмер, дивлячись на Вітаса, чекаючи сигналу. Машина знову заревіла. Водій спочатку дав на мить задній хід, а потім різко перемкнув на першу передачу. Вітас і Владас що було сил штовхнули машину. Та проїхала півметра вперед, двигун загарчав ще голосніше, з-під передніх коліс на Вітаса та Владаса звалився потік грязюки. Але обом було зрозуміло, що треба штовхати далі, інакше вона загрузне вже в новому місці. Тому продовжували штовхати мінівен ще кілька метрів, поки в один момент той не рвонув уперед і не вирвався з пастки. А Вітас і Владас, подавшись за інерцією тілом услід за машиною, що вислизнула з-під їхніх рук, мало не впали.

Мінівен понісся по колії геть від будинку. Водій моргнув аварійкою замість «спасибі». Тепер його ніщо не зупинить! Так і буде, хилитаючись, їхати до гравійки.

Владас стояв, весь покритий брудом, дивився на Вітаса і реготав. В останнього навіть обличчя було забризкане коричневою багнюкою.

— Чого іржеш? — спитав Вітас без злості. — На себе поди­вися!

— У мене дзеркала немає! — відповів Владас і ступив до намету.

— Ти куди? — зупинив його Вітас. — Ти ж там усе забрудниш!

— А що мені робити? — Владас розвів руками.

— Іди до будинку, зараз Рената щось тобі винесе. Якісь ганчірки чи туалетний папір.

Рената, побачивши їх на порозі, не втрималася від сміху. Відразу ж збагнула, що треба робити. Винесла їм паперових рушників. А коли хлопці витерли бруд із рук, облич та одягу, впустила до хати.

— Ідіть у душ! — скомандувала. — А Віола де?

— Зараз прийде, вона там, у салоні, перевдягається!

Коли довготелесий Владас вийшов із ванної у вітальню, загорнутий у великий червоний рушник, із довгим мокрим волоссям, що робило його голову ще довгастішою та вужчою, а борлак ще помітнішим, Віола, котра сиділа за овальним столом в очікуванні вечері, схопилася від несподіванки зі стільця.

— Та він же на Ісуса схожий! — вирвалося в неї.

— Еге ж, — засміявся Вітас, котрий уже перевдягся і відмився від бруду. — Тільки-но з хреста зняли!

Владас зробив крок назад. На обличчі — переляк.

— Даруйте, заради Бога! — зойкнув він і побіг назад у ванну кімнату.

На гамір із кухні визирнула Рената.

— Що тут? — спитала вона.

— У тебе у ванній голий захисник тварин! — жартівливо промовила Віола, повернувшись за стіл.

— Владас? Та вони ж із Вітасом машину вашого клієнта штовхали!

— А ти бачила, які у Владаса волохаті ноги? — спитала Віола.

Очі Ренати округлилися. Вітас затулив долонею рот, аби не зареготати.

— Навіщо мені його ноги?!

— Даруй, це я так! Просто дивно, що він у вас удома!

Рената стенула плечима.

Ця вечеря виявилася найдивнішою та наймовчазнішою за дов­гий час. Владас сів за протилежний край столу, подалі від Вітаса. Стримував кашель, але, коли не міг стримати, відвертався.

— Смачна свинина, — нарешті вичавив він із себе, поїдаючи з апетитом тушковане м’ясо з картоплею. Помитий захисник тварин почувався не в своїй тарілці. Але Віола, котра сиділа поруч, явно викликала у нього особливий, теплий інтерес.

— Це кролик, — виправила Владаса Рената. — Беріть іще!

Владас із подивом поглядав на свою порожню тарілку. Мабуть, і не помітив, як швидко все з’їв. Рената сама додала йому гарячого.

— Спасибі за допомогу! — Вітас поглянув через стіл на Владаса.

— Та я з радістю, — відповів той неголосно, немов сам прислухався до свого голосу, перевіряючи, чи не чути у цих словах ноток фальші. — Ви ж розумієте! Я Ренаті вже пояснював, — захисник тварин кинув погляд на господиню, погляд прохача про підтримку. — У мене просто не було іншої можливості. Де тут іще заробити?

— А за кордон не думав їхати? — вирвалося у Вітаса, і він сам відчув, що якось не дуже ввічливо пролунало його запитання.

— Думав, — зізнався Владас. — Але я у мами один. Як її залишити? Ні, мені б там було неспокійно.

Рената розуміюче закивала.

— Я також не захотіла, — вступила в розмову вона. — Точніше, захотіла, а потім злякалася. Тоді ще дідусь Йонас живий був. Як його одного залишиш... А потім... Потім...

— А ти що, дуже тварин любиш? — втрутилася в розмову Віола.

Владас завмер. Вони сиділи поруч за столом, зазирали одне одному у вічі, і відстань між їхніми обличчями була не більша, ніж дві долоні. Вітасу здалося, що вони зараз візьмуть і поцілуються.

— Люблю, — після короткої паузи відповів Владас. — Птахів. Особливо горлицю слухати.

— Я ж випити не запропонував! — подумав уголос Вітас.

— А ви помітили, що дощ скінчився? — спитала Рената.

Владас і Віола перевели погляди на господиню. Вітас розслабився. Всміхнувся. Підвівся і приніс із кухні пляшку бальзаму та чарки.

— Я не буду! — твердо заявив Владас.

— А я буду, — повідомила Віола.

— А я теж не буду, — Рената хитнула головою.

Вітас випив із Віолою.

Владас знову відвернувся, затуляючи долонею рот. Закашлявся.

— Тобі треба лікуватися, — в голосі Віоли прозвучало щире занепокоєння. — Я тобі меду привезу!

— Мені Рената вже чай із медом давала, — зізнався Владас. — Не допомагає.

Ця розмова, дивна і розсмикана, з перестрибуванням із однієї теми на іншу, продовжилася і за чаєм.

І раптом Віола спохопилася.

— У мене ж уранці клієнтка! А я зовсім забула, думала у вас залишитися!

— Ну, я також піду, — Владас піднявся з-за столу. Озирнувся на господиню, на Вітаса.

— А як же я поїду? Я ж випила! — задалася питанням уголос Віола.

— То залишайся, зателефонуй клієнтці, перенеси її на інший день! — порадила Рената.

Віола заперечно хитнула головою. Обернулася до Владаса.

— Машиною кермуєш? — спитала вона.

— Так, — хлопець кивнув.

— Гайда! — скомандувала вона. — Заодно я тебе підлікую, у мене антибіотики є!

Слідом за Владасом і Віолою на поріг дому вийшли і Рената з Вітасом, обоє здивовані і не зовсім тямлячи, що відбувається.

Дощ скінчився. У калюжах і калабанях відбивалося світло лампочки, що висіла над порогом.

Віола сіла в свій «смарт», запустила двигун і тут же вийшла, кивнувши Владасу на водійське сидіння.

— Вони ж зараз забуксують, а я більше сьогодні машину штовхати не буду! — заявив Вітас.

На його подив, жовтий «смарт» Віоли легко зрушив із місця і поїхав невидимою з порога колією. Чи була видна колія Владасу в світлі фар, Вітас також не знав. Але в будь-якому разі, Віола дорогу знала добре.

— Смілива дівчина! — уже в спальні, залазячи під ковдру, не стрималася і сказала, що думала, Рената. — Одного викинула зі свого життя, іншого підібрала і повезла до себе! Добре, що ми його хоч попередньо відмили!

— Ну, якщо вона його звідси прибере, я їй тисячу літів подарую! — пообіцяв Вітас.

— Подаруєш їй букет квітів, цього досить! — твердо сказала йому Рената. — Може, це вона тобі за нього тисячу літів дасть!

Ще ніколи Кукутіс не відчував такого сорому, як минулої ночі. Вже краще б він справді потонув, ніж борсатися посеред Ла-Манша в повній темряві серед хвиль, які якщо і підіймали його у висоту, то не вище, ніж на кілька метрів! І з цієї висоти він щоразу бачив зелену шхуну Шарля, а іноді і його самого в жовтому комбінезоні, котрий то вискакував із рульової рубки, то знову опинявся всередині. Нерозумно було волати несамовито і литовською: «Рятуйте! Допоможіть!» Нерозумно, але він волав. І скільки часу тривало все це? Скільки часу він ковтав морську піну з присмаком нафти чи мазуту, поки згори не вдарив униз на шхуну прожектор гвинтокрила берегової служби? Мабуть, хвилин десять чи двадцять. Спочатку освітив шхуну, а потім потримав кілька хвилин у своєму жовтому яскравому промені і самого Кукутіса. Тоді полетів, але дуже скоро на зміну йому прибув гостроносий і десь удвічі більший за шхуну Шарля помаранчевий рятувальний катер. З борту катера Кукутісу кинули жовтий рятувальний буй на тонкій, але міцній мотузці. Однак підняти Кукутіса на борт катера виявилося завданням непростим. Мокре сіре пальто і тріснута дерев’яна нога, що набралася води, тягнули вниз. А двоє рятувальників у червоному тягнули Кукутіса вгору. Кукутіса підкидало на хвилях разом із цим катером. Врешті, рятувальникам вдалося витягнути бідолаху з води. Вони тут же опустили його в каюту, де повністю роздягли — тільки ногу свою дерев’яну він їм не дав відстебнути. Витерли насухо, дали випити бренді і, закутавши в теплий плед, поклали на ліжко, дуже схоже на ноші санітарів «швидкої допомоги», тільки без ручок для перенесення і на стаціонарних залізних ніжках.

Дідуган лежав, загорнутий у плед, і чув, як крапає, а іноді цівками ллється вниз на підлогу вода з його дерев’яної ноги. Йому було соромно. Так само, як згодом, коли катер завів узяту на буксир шхуну Шарля в портовий канал і вже спокійно, бо хвиль тут не було, відтягнув до причалу рятувальної служби порту.

Там Шарля вже чекала на машині сорокарічна донька, якїй зателефонував про всяк випадок знайомий рибалка, що став свідком несподіваного відплиття зеленої шхуни у відкрите море. Він також знав прогноз погоди, цей свідок, але його не спокушали золотим луїдором, і тому вирішив він, що Шарль або з’їхав із глузду, або несподівано напився. Фантазія у свідка виявилася небагатою. Але слова «ти схибнувся!», сказані на адресу Шарля його донькою, Кукутіс цього раннього ранку чув разів зо двадцять.

Дівчина вперто не хотіла садовити замотаного в плед Кукутіса в своє «вольво», але врешті-решт Шарль її таки вмовив. Не забули забрати у рятувальників і важкий чорний пластиковий мішок для сміття, в якому лежали мокре сіре пальто та інший одяг одноногої жертви шторму, що не відбулася.

— Жінок треба терпіти, — повторював собі Кукутіс в машині. — Особливо якщо ти не правий! А ти ж не правий! — шепотів він собі. — Тому жінок треба терпіти...

— Це ти якою мовою бурмочеш? — спитав Шарль, котрий сидів поруч, також замотаний у плед.

— Литовською.

— І що ти там бурмочеш? — поцікавився він слабким, без справжнього бажання отримати відповідь на своє запитання, голосом.

— Дурнем себе називаю, — сказав Кукутіс неголосно, не бажаючи, щоб донька Шарля, кермуючи машиною, його почула.

— А як буде литовською «я — дурень»?

— Aš durnius!

— Aš durnius, — повторив Шарль литовською й усміхнувся. — Aš durnius!

— Ні, — не погодився Кукутіс, але раптом задумався, ще раз подивився уважно на Шарля і кивнув. — Так, ти також дурень! — додав.

Удома донька Шарля мовчала. Тільки невдоволено зиркала, як тягнеться за Кукутісом по дерев’яній підлозі коридора і далі, в кімнату з каміном, мокрий слід.

Вона поставила навпроти каміна два крісла, а між ними — маленький журнальний столик. На столик поставила дві склянки та пляшку. Допомогла Шарлю сісти в одне крісло, а от Кукутісу допомагати не стала. Він сів сам.

Зате донька господаря шхуни швидко запалила в каміні дрова, і тепло, хвилясте, проникливе, ніжне, дотяглося до рук одноногого мандрівника.

— Ви мій одяг посушіть! — попросив її Кукутіс.

— Ти з нею обережніше, — прошепотів йому голосно, щоб вона чула, Шарль. — Вона у мене суддя!

Донька хотіла було щось сказати у відповідь, але стрималася. Тільки рухи її стали різкішими, але суть рухів Кукутісу сподобалася. Вона різко нахилилася над столиком між ними, відкоркувала пляшку і налила їм по півсклянки прозорої, трохи жовтуватої рідини.

До носа долетів теплий запах спирту з присмаком горілих липових дров.

У цей момент ніяковість на кілька хвилин облишила Кукутіса. Він розмотав ноги з пледа, відстебнув дерев’яну від кукси і тут же сунув руку в «чашечку» ноги.

— Слава богу, не промокли! — промовив він щасливо.

— Що не промокло? — обернувся до нього Шарль.

— Документи, — пояснив Кукутіс і кинув погляд на доньку Шарля, котра все ще стояла поруч. — А можна попросити у вас цеберку й якусь підставку, щоб можна було ногу підсушити біля вогню?

Він підняв незвично важку дерев’яну ногу, показуючи, що має на увазі. З неї тут же пролився на підлогу струмінь води.

Жінка важко зітхнула і вийшла. Повернулася з відром, шваброю та дерев’яною газетницею. Поставила її збоку від ка­міна.

Кукутіс нахилився, приміряв ногу до газетниці: вона якраз добре лягала між двома бортиками.

— Ідеально! — сказав він задоволено і переклав ногу підбором у відро. Зайнявся перевіркою скриньок і ніш. Щоразу, коли висував чергову шухлядку, на дно пластикового відра лилася вода. Деякі скриньки заклинило через множинні тріщини, які пройшли згори до низу.

— Далеко я на ній тепер не дойду, — з жалем промовив Кукутіс, оглядаючи тріщини.

Донька Шарля вийшла. Дрова потріскували у вогні, ставало все тепліше.

— А куди тобі тепер? — спитав закутаний у плед Шарль, обережно взявши в руку склянку.

— Додому, в Литву! — Кукутіс глянув на вогонь. — З такою ногою від мене пуття не буде!

І тут же, як тільки сказав це, відчув, як серце заболіло, і не його власним болем, а чужим, тим болем, що змушував його десятиліттями йти вперед і намагатися вберегти когось із литовців від біди, врятувати.

Шарль крякнув після першого ковтка — вдоволено.

Кукутіс також пригубив.

— Ого! — очі його округлилися. — Що це?

— «Женевер», — ласкаво пояснив він. — Такий джин, який треба пити без тоніка!

Шарль поліз рукою під плед. Витягнув золотий луїдор, отриманий від Кукутіса перед відплиттям. Простягнув одноногому литовцеві.

— Облиш! — відмахнувся Кукутіс. — Ти через мою дурість мало не потонув і шхуну ледь не втопив! А я навіть не пам’ятаю, звідки у мене ця монета! Може, справді твоя?!

Шарль підніс її до обличчя.

— Ні, у моєї інший герб на звороті був, точніше, там було два герби! Я пам’ятаю! — повільно, втомленим голосом промовив він і позіхнув.

Кукутіс також позіхнув. Помітив, як Шарль заплющив очі, схилив голову на плече, задрімав. Кукутіс простягнув руку до пляшки джина, долив собі. Після двох нових ковтків губи розтягнулися в розслабленій усмішці.

Чорний, начищений до сумного блиску похоронний лімузин зупинився біля церкви поруч із присутніми чорношкірими чоловіками та жінками. Всі вони, одягнені, як на президентський прийом, мали вигляд скорботний і водночас стриманий. Немов намагалися стримати свою скорботу.

Андрюс спостерігав за ними з глибини свого сну. Він немов був поруч, немов вирішував, коли саме підійти і стати біля батька Поля, котрий тримав у руках щось довге та загорнуте в блискучу пакувальну фольгу з різдвяними мотивами. Довгий бордовий шалик, двічі обгорнутий навколо його тонкої шиї, ворушився під поривами вітру своїми кінцями, що сягали пояса. Раз по раз відкривалася погляду Андрюса пришита до одного кінця шалика бирка зі знайомими двома літерами «D&G». Темно-синє дороге пальто сиділо на ньому ідеально, як на манекені. Напрасовані штани коричневого кольору поблискували, доводячи, що зшиті вони з вовни альпаки.

Зовні долинули кроки Крістофера, котрий вичовгав у коридор. Андрюс напружив склеплені повіки, щоб не дати собі прокинутися.

І зробив це дуже вчасно. Вже через хвилину він потиснув руку батькові Поля, і після цього вони обійнялися. Ганнібал відвів руку з довгим предметом трохи вбік, притримуючи Андрюса в обіймах вільною рукою.

Кілька гостей підійшли до машини і, коли водій, поважно та церемонно-повільно відчинив задні дверцята лімузина, вони вийняли з машини благородну, з полірованого дерева і з бронзовими ручками труну.

Слідом за ними всі присутні зайшли до церкви, де труну поставили на дві підставки перед кафедрою, за якою височів строгий вівтар — білий мармуровий куб із барельєфним вирізаним хрестом. За кубом біля напівкруглої ніші стояла і дивилася скорботно вниз, на присутніх у церкві, Чорна Мадонна Парижа. Чорношкірий священик із товстим псалтирем у руках смиренно чекав свого часу біля кафедри, на якій лежала розгорнута Біблія в шкіряній палітурці.

Четверо учасників церемонії не відходили від труни. Один із них відкрив половинку віка від голови, як вікно для лежачого всередині. Якби його відкрили на вулиці, покійник побачив би небо. Або небо зазирнуло б у його обличчя. Але тут над труною височіло внутрішнє склепіння церкви.

Голос священика лунав спочатку тихо, та поступово він дужчав і ставав чутним, гучнішим. Він служив парастас французькою, та Андрюс раптом дуже здивувався, що мова священика виявилася йому зрозумілою. Може, тому, що ті ж псалми і ті ж молитви раніше чув він литовською.

Андрюс стежив за обличчям чорношкірого священика, одягненого в усе біле. Тільки хрест на його грудях своєю блискучою жовтизною нагадував золото, але золотим бути не міг. Бо золото аж так сильно не блищить!

Служба зупинила час і винесла місце дії з реального світу, з Франції, з Парижа. Ця церква тепер була космічним кораблем, завислим між Богом і Людиною, між небом і землею. «Пілотувала» корабель Чорна Мадонна.

Коли священик скінчив молитися, вже стоячи біля останнього віконця Поля і дивлячись униз у це відчинене «вікно», Ганнібал підійшов до труни і розгорнув довгий предмет, який весь час тримав у руці. Пакувальна подарункова фольга голосно зашелестіла в церкві, і з-під неї з’явився «золотий» ціпок, подарований Андрюсом Полю, ціпок, що відразу нагадав Андрюсові про братів-албанців, про Філіпа, про лікаря, котрий записав його бездомним, і взагалі про Париж, як про далеке минуле, немов виповнилося вже Андрюсові дев’яносто, як Крістоферу, і немов із того часу більше він у своєму довгому, що прослідувало потім, житті, в Париж не повертався.

Ганнібал церемонійно-повільно згорнув фольгу багаторазово і щільний її квадратик засунув у кишеню пальта. Після цього двома руками акуратно опустив ціпок у труну, під ближню до себе стінку, по ліву руку Поля. Присутні підходили до «віконця» труни, прощалися з Полем і з батьком, котрий стояв біля його голови. На обличчі Ганнібала відбивалися занепокоєння та скорбота. Він нервово зиркав на тих, хто підходив до нього, кивав, і тут же його погляд ховався за їхні спини, втікав із церкви через відчинені дверцята церковних воріт.

Відійшли один за одним учасники церемонії від труни та зупинилися по обидва боки коридора, що йшов від воріт до вівтаря, залишивши коридор вільним для учасників жалобної церемонії. Лише Ганнібал ще стояв біля відчиненого «віконця» труни. І четверо помічників чекали команди метрів за чотири. А Ганнібал опустив погляд на підлогу, на свої блискучі гостроносі черевики, знову діткливим поглядом торкнувся церковних воріт, обернувся до гробу, зробив крок і вперся животом у його поліровану стінку. Нахилився над «віконцем», похитав головою, споглядаючи Поля, й абсолютно несподівано поліз руками всередину. Щось поправив на костюмі хлопчика.

Андрюс немов очима Ганнібала побачив Поля востаннє, з руками — звичайними руками — в рукавах новенького костюмного піджака. Жодних слідів від сталевих конструкцій, які Поль був змушений терпіти останні місяці свого життя. І зовсім нормальні, звичайного життєвого кольору кисті з тонкими пальчиками, якими він так хотів грати в шашки!

Ганнібал раптом витягнув з труни «золотий» ціпок і озирнувся на присутніх, перевіряючи їхню реакцію. Вони не висловили нічого ні жестами, ні поглядами.

Батько Поля кивнув людям, котрі стояли за чотири кроки. Ті підійшли. Один акуратно опустив передню частину віка труни. «Вікно» зачинилося. Решта крутили «лопаті» гвинтів, що кріплять віко труни до його нижньої частини.

Ганнібал, спираючись на «золотий» ціпок, повільно попрямував до виходу з церкви. Було видно, як важко йому йти. Він спирався на ціпок так, немов не міг ступити на праву ногу. За ним слідом до виходу потягнулися учасники церемонії прощання. Чорношкірий священик у білому одязі з жовтим хрестом ішов поруч із тими, хто ніс труну, поруч із Полем. Проводжав його з храму востаннє.

Сон обірвався несподівано і в повній тиші. Андрюс розплющив очі і відчув у них сльози. Перевернувся зі спини набік, і сльози крапнули на подушку.

У будинку панувала тиша. Навіть Крістофер спав. Ледь чутно дихала Барбі, спала до Андрюса спиною, обличчям до вікна. Сад за вікном уже мав не такий занедбаний вигляд, як кілька днів тому.

Андрюс тихенько встав і визирнув у вікно. Праворуч на небі світив півмісяць тією ж яскравою жовтою барвою, що й хрест на білій ризі священика в церкві Чорної Мадонни Парижа. Світ за вікном застиг. У ньому тільки півмісяць годинниковою стрілкою рухався повільно і за законами часу!

— Поль помер, — повідомив Андрюс ще раз Барборі, коли та прокинулася.

Вона підняла на нього тривожний погляд.

— Мені здається, ти вже казав!

— Так, коли ти спала.

Барбора не вимовила вранці жодного слова докору. Тільки кілька разів зітхнула. І за сніданком обійшлося без балачок. Тільки Крістофер згадав, що треба би з’їздити в Аррас у пральню самообслуговування та випрати білизну й одяг. Андрюс кивнув, сприйнявши прохання на свою адресу.

— Завтра я поїду, — пообіцяв він, залишивши цей день для роздумів і смутку, які вже захопили його думки та відпускати в найближчі години не збирались.

— Я піду в Вімі, в кав’ярню, — повідомив Андрюс Барборі після обіду.

Та тільки стенула плечима.

Сонце цього дня не дуже гріло. Йому заважав вітерець. Але птахи співали веселіше, або так тільки здавалося Андрюсові, котрий ступав узбіччям дороги до Вімі.

Ішов і думав про те, який він щасливий. Але думки ці не піднімали настрою. Проста констатація факту з присмаком почуття провини. Провини перед тими, хто не міг так думати. Провини перед померлим Полем, перед сліпим Філіпом, перед Франсуа, для якого кожен новий день був днем боротьби за порятунок і виживання його книгарні. Всі, і той Мішель, котрий привів їх з Барборою пожити на своєму човні, і тато Поля Ганнібал — вони не здавалися Андрюсові щасливими. Вони були добрими, хорошими, готовими допомогти. Але не щасливими! «Чому?» — задався Андрюс питанням і тут же відповів собі зустрічним запитанням: «А чому я так думаю? Я у них питав? Чому впевнений, що вони нещасливі? Ні, якби вони не були щасливими, то перестали б жити, перестали б боротися. Що з того, що я щасливий, якщо щасливий лише тому, що живий і не сліпий, і під чужим дахом над головою маю те, що є, і навіть щось заробляю? Ні, я якось не так думаю. Неправильно. Чи я теж нещасливий, як і вони всі?»

Але Андрюс не почувався нещасним. Він почувався винним. І його це почуття починало непокоїти.

Мимохідь він здійняв погляд на дерева, що росли обабіч дороги. І почув життєрадісний спів птахів. Відволікся. Збагнув, що тільки птахи можуть правильно радіти життю. Бо не думають, а співають! І йти йому стало легше, веселіше. Може, і не веселіше, але з посмішкою на обличчі, зі спокійною та смиренною посмішкою.

— Un café? — спитав його Жан-Мішель замість «Bonjour».

— Oui, et un cognac! — бадьоро відповів Андрюс і пішов до «свого» столика.

Смак коньяку цього разу здався різкішим. Але йому сподобався.

Андрюс заплющив очі й уявив себе в кав’ярні «Ле Севр».

— Тільки я буду чорними! — тихенько пролунав поряд голос Поля.

Андрюс напружив губи, як робив завжди перед тим, як озватися англійською.

— Гаразд, але ти ходиш першим! — почув він свій голос і відчув, як губи рухалися в такт почутому.

— Звісно, я ж чорний, — насмішкувато сказав Поль. — І ходити буду я, а рухати — ти.

Андрюс кивнув, і посмішка освітила його обличчя, як промінь, що вдарив у вічі од сонця. Він заплющив очі. Рука знайшла келишок із коньяком. Приємний, хоч і різкуватий запах, вдарив у ніс.

— Полю, за тебе! — прошепотів Андрюс, не підіймаючи повік.

Посмішка, немов окремо від Андрюса, зробила ковточок коньяку і трохи сп’яніла, стала ще світлішою.

— Третя праворуч у першому ряду. Ліворуч. Він з’їсть твою шашку! Білі програють! Будь уважнішим! — знову чув Андрюс голос Поля.

— Білі програють, — Андрюс кивнув. — А чорні вмирають занадто рано, — додав він пошепки і тут же злякано розплющив очі, глипнув навпроти, перевіряючи, чи не чув його хтось.

«Навіщо я балакаю з ним англійською? — подумав він. — Тепер я можу з ним спілкуватися і литовською. Тепер він зрозуміє, а інші — ні!»

— Poli, man tavęs gaila! Ir savęs gaila. Aš taip norėjau, kad tu mums su Barbora parodytum Kamerūną, nuvežtum prie vandenyno![101] — зашепотів Андрюс і зауважив, як на нього допитливо подивився через стійку Жан-Мішель.

— Encore un café? — спитав він звідтіля.

— Et un cognac![102] — додав Андрюс.

Він сидів і балакав із Полем, заплющивши очі та цмулячи то коньяк, то каву. Гамір і чужі голоси почнуть тут звучати ближче до вечора, після закінчення робочого дня, коли сюди зайдуть на келих вина або пива постійні клієнти дорогою додому, коли хтось із них затримається, зачепившись розмовою об іншого такого ж. Хтось буде теревенити із Жаном-Мішелем, завжди готовим бути і слухачем, і співрозмовником. Хтось втупиться поглядом у місцеві газетки, що лежать на стійці, в яких новини усього світу помістяться на одній сторінці, а новини Арраса, Ланса та Вімі розповзуться на двадцять, і саме цими новинами буде самотній читач «заїдати» свій передостанній келих пива, свій кожен новий «передостанній».

Знайомий голос відволік Андрюса від «розмови» з Полем і змусив розклепити повіки.

Біля стійки стояв чоловік у картатій темно-зеленій куртці, опустивши на стійку поруч свою кепку верхом донизу. Він уже тримав у руці келих вина і розмовляв із барменом, жестикулюючи тільки лівою, вільною рукою.

«Треба спитати, як його звуть! — подумав Андрюс, упізнавши таксиста-бельгійця. — Адже він моє ім’я знає і вже вигукував його в гучномовець!»

Андрюс згадав, як смішно і дивно звучало його ім’я з фран­цузько-бельгійським акцентом: «Андр-р-рус!»

Через півгодини водій, у котрого Андрюс так і не з’ясував ім’я, віз свого пасажира в Ля Форе.

Їхали мовчки, і тільки коли машина з’їхала на лісову дорогу та захиталася на ній, наїжджаючи на підняті корінням дерев краї, таксист кілька разів кинув на Андрюса замислений погляд.

— О котрій годині заїхати за вами? — поцікавився він, зупинивши мінівен перед знайомою розвилкою.

— Ну... Як завжди, — заговорив Андрюс плутано, розуміючи, що «як завжди» — неправильно і приносить незручність не тільки Барборі. — Ні, краще раніше. Об одинадцятій... або о пів на одинадцяту.

Водій кивнув.

— Я посигналю, коли під’їду! — сказав він.

Машина поїхала. Андрюса самі ноги тягли до колючого дроту. А думав він про Поля і про сон, що повернув його в Париж, до церкви Чорної Мадонни на парастас за хлопчиком.

Переступивши через дротяну огорожу та зачепивши при цьому горішню сталеву нитку, Андрюс відчув слабкий удар струму. Й усміхнувся, вже заходячи далі, в глиб цього забороненого лісу.

Двадцять—тридцять кроків, і під ногами немов завібрувала, задихала земля. Він зупинився, огледівся. І вирушив ще далі вглиб. Він ніколи не доходив до дротяної огорожі з іншого боку. Цікаво, як довго до неї йти?

Позаду залишився знайомий, його рукою розчищений, його вухом нещодавно зігрітий шматочок землі. Але він пішов далі.

І зупинився там, де ще не був, біля дуже глибокої — метрів зо три — вирви давнього розриву міни або снаряда. Сів навпочіпки, погладив рукою опале листя — воно було сухим. Обережно розсунув його, оголив шматок землі. Ліг, приклав вухо. Й одразу ж пірнув у звуки та шуми нижнього світу. В очах спалахнула цікавість. На губах з’явилася обережна посмішка. Але вона зникла при перших же гучних, важких і сповільнених звуках, які в його уяві малювали завжди тільки одну картинку — іржавий снаряд намагається пролізти крізь ґрунт, начинений камінням і залізними уламками, видертись нагору, спливти, як підводний човен. І на тлі цього гулу з глухими металевими нотками стали проявлятися інші, слабкіші та ближчі звуки, звуки самого підземного життя. Може, і коріння дерев, що росли поблизу, потовщуючись і просуваючись, також тіснили землю, додаючи в неї свої звуки, які Андрюс не зміг би визначити та виділити з підземного гулу.

Він слухав землю не менше ніж півгодини, аж тут задзеленчав мобільник.

«Барбора», — трохи роздратовано подумав він, сівши на листя та витягуючи телефон із кишені куртки.

Але екран підказав ім’я того, хто телефонував, і це була не вона.

— Слухаю, привіт, Ганнібале! — сказав Поль.

— Вітаю! Ми поховали Поля, — важким голосом повідомив той, хто телефонував.

— Я знаю...

— Ну от і все, що я хотів тобі сказати.

— Зачекай, — попросив Андрюс. — Можна тебе про щось спитати?

— Так.

— Перед похороном його відспівували в церкві?

— Звісно.

— І ти приніс із собою мій ціпок, той, який я подарував Полю?

— Так, — у голосі Ганнібала зазвучали нотки подиву.

— А потім ти поклав його Полю в труну?

— Звідки ти знаєш?

— Поклав, а потім вийняв і пішов із ним?

— Я думав... я залишив його собі на пам’ять. Тобі хтось розповів?

— Ні, приснилося, — спокійно пояснив Андрюс.

— Це тебе Поль навчив? — обережно поцікавився Ганнібал.

— Чому?

— Його бабуся могла бачити уві сні те, що відбувається з родичами. І навчила його. Він тобі не казав?

— Ні, не казав...

— У нього скоро день народження, — вимовив Ганнібал, зітхнув і від’єднався. Короткі гудки змусили натиснути на кнопку відбою.

Довго сидів Андрюс на листі, затиснувши в долоні мобільний. Сидів і дивився, як наступає темрява, наближується, оточує його й оточила зрештою так, що видними залишилися тільки стовбури ближніх дерев.

Коли він знову опустив вухо до землі, звуки знизу стали набагато сильнішими. І далекі, глибокі, і ближні. Він просунувся ще трохи вперед і вибрав інше місце, де з півгодини насолоджувався, вбирав у себе ці шуми та вібрації. Час минав непомітно, і раптом над кронами лісу пролунав автомобільний сигнал.

Андрюс глянув на екран мобільника — пів на одинадцяту. Час додому.

Він не поспішав, ішов повільно. До світла фар залишалося ще хвилин десять ходи.

Перед ним виникла глибока вирва, а за нею три дрібних. Він зупинився. І здалося Андрюсові, що відчув він через підошви черевиків вібрацію землі. Зробив два кроки вперед, і вібрація ослабла. Повернувся на те саме місце і прислухався. Знову вона здалася сильнішою. Опустився, оголив шматочок землі. Приліг і приклав вухо. І знову почув гул і рух, прямо під собою, немов хтось тягнувся до нього залізною рукою знизу, й якби дотягнувся, то вилізли би із землі залізні пальці прямо поруч із його, Андрюса, головою.

Слухаючи цей рух, Андрюс раптом збагнув, що земля під його вухом тепла. Підняв голову і перевірив долонею — справді тепла, м’яка та піддатлива. Андрюс копнув її пальцями, і вона піддалася, немов і не була скріплена дерном трави. Андрюс двома долонями викопав ямку, розширив її та приклав вухо. Звуки, що долинали знизу, стали голоснішими, а сама земля здалася ще теплішою. Й Андрюс поглибив ямку і розширив. Нахилив голову і ледь ді­став вухом до землі — було незручно і заболіла шия від незвичної напруги та незвичної пози. Гучність підземних шумів посилилася. Він знову опустив в ямку руки і став вигрібати долонями піддатливу, пухку землю, відчуваючи, як дрібне каміння чи шматочки заліза легко дряпають подушечки пальців.

Над кронами знову пролунав автомобільний сигнал. І Андрюс швидше запрацював руками, вже по лікоть занурившись у маленький рукотворний кратер. І раптом рука натрапила на щось тверде та тепле, пальці розчистили землю навколо перешкоди, а потім обмацали її. Гострий шорсткий кінчик мав правильну і знайому форму. Андрюс ще трохи розчистив землю навколо округлого предмета з гострим наконечником. Посвітив у яму мобільником. На дні стирчав детонатором вгору коричневий іржавий снаряд.

Андрюс усміхнувся. Згадав слова Крістофера про те, що земля виштовхує із себе міни, що не розірвалися.

«Не виштовхує, — подумав Андрюс. — Вони самі хочуть вибратися звідти! Якби виштовхувала, він би ліз стабілізатором вгору! А так він лізе носиком!»

— Давай я тобі допоможу! — прошепотів Андрюс і знову поліз руками в ямку.

...Гучний вибух збив своєю хвилею сову, що сиділа на гілці найближчого дерева, і вона, видавши дивний крик, шелеснула крилами, думаючи, що полетить. Однак упала.

Таксист-бельгієць, котрий сидів із кросвордом за кермом мінівена, здригнувся і впустив ручку. Вийшов із машини і застиг, вдивляючись туди, куди кілька годин тому пішов його рудоволосий пасажир. Коли він через кілька хвилин прийшов до тями, то рухи його стали різкими й нервовими. Він вихопив мобільник, набрав один номер, але відразу ж дав «відбій» і набрав інший номер. Притиснув телефон до скроні.

— Ну ж бо! Відповідайте! — тремтячим голосом попросив він того, хто зволікав відповісти на дзвінок.

Від одного з будинків лікарняного центру Арраса, ввімкнувши сирену, від’їхала «швидка» і, виїхавши на вулицю, помчала в бік виїзду на Вімі.

Крістофер піднявся з-за овального столу і підійшов до креденса, щоб налити собі віскі.

Вперше у своєму житті Кукутіс прокинувся свіжим після ночі, проведеної напівсидячи-напівлежачи в кріслі перед каміном. Прокинувся, почувши спочатку хриплуватий сміх Шарля, потім його нерозбірливе бурмотіння французькою.

Розплющив очі, а в каміні вогонь облизує нещодавно підкинуті поліна. На обличчі у Шарля лукава посмішка, він, мабуть, себе власними думками веселить.

— Ну як ти? — спитав його Кукутіс.

— Ноги болять, — не прибираючи посмішку, поділився Шарль. — Коліна судомить. Артрит! — І тут француз знову засміявся.

— У тебе температури немає? — обережно поцікавився Кукутіс.

— Чому ти питаєш?

— Та сміх у тебе якийсь нездоровий!

— Та це я з тебе сміявся! — зізнався Шарль і, опустивши погляд на вже висушену дерев’яну ногу, що лежала горизонтально поверх газетниці між ними та каміном, знову реготнув і тут же затиснув собі рота долонею. — Даруй! Дуже вже вона мені іспанський «хамон» нагадала! Мабуть, я просто зголоднів.

Кукутіс насупився, але скоріше для порядку, ніж від щирого серця. Не раз йому доводилося свою дерев’яну ногу захищати від прихильників прогресу, коли йому намагалися довести, що теперішні ноги-протези набагато практичніші та кращі. Однак Шарль явно не мав на увазі її «старомодність», а тільки форму, що нагадує хамон. Тільки чим нагадує? Кукутіс скинув із обличчя похмурість і всміхнувся, продовжуючи думати про ногу. Хамон це ж також нога, себто окісти, тільки свинячий та копчений.

Він із любов’ю поглянув на свою дерев’янку, подався вперед, і тут вираз його обличчя змінився. Очі видали неспокій. Здалося йому, що нога через близькість до вогню пригоріла.

— Не дай боже! — прошепотів він і подався вперед, упираючись лівою ногою в підлогу. Дотягнувся до газетниці, підсунув ближче, взяв ногу в руки, розвернув іншим боком, опустив на ліве коліно. Полегшено зітхнув.

— Що з нею? Висохла вже? — спитав Шарль.

— Висохла, так! Але трошки підкоптилася, — Кукутіс ніжно гладив трохи потемнілий бік ноги.

Вона була тепла, як жива. А срібні колечка, які стали гарячими, дарували своє благородне тепло долоні.

За спиною рипнули двері, і донька Шарля принесла старим по тарілці омлету і по виделці.

Голод збудився у Кукутісі так сильно, що він, знову опустивши ногу на газетницю, вже відсунуту від вогню на безпечну відстань, майже вихопив тарілку з її рук.

— Даруйте, — сказав він тут же. — Я без ноги стаю незграбним!

Омлет видався Кукутісу надзвичайно смачним. Він покосував на Шарля, котрий також зосередився на поїданні приготованого донькою сніданку. Сама дівчина вже вийшла з кімнати.

— Смачно! Навіть якось занадто смачно як для омлету! — Кукутіс кинув на рибалку погляд, сповнений подяки, немов це саме Шарль приготував йому сніданок.

— Певна річ! — незворушно заявив Шарль. — Рецепт покійної дружини. Все, як завжди, тільки на кожні чотири яйця п’ятдесят грамів кальвадосу.

— Вік живи — вік учись! — вражено вимовив Кукутіс і «дослухався» до язика, на якому танув найсмачніший із випробуваних одноногим литовцем за своє довге життя омлетів.

Коли пили каву та мовчали, споглядаючи на вогонь у каміні, Кукутісу стало так приємно і спокійно, немов учорашній вечір, ця ніч і ранок, що настав після неї, не були випадковістю, а навпаки, виявилися метою його мандрів. Немов він, навіть не підозрюючи про це, шукав момент тиші та миру, тепла і захищеності, і запропонувати йому все це міг би тільки щирий приятель, а друзів у нього не було. Колись були, але померли. І ось тепер рибалка з Дюнкерка, котрий мало не втратив через примхи Кукутіса свою шхуну і своє життя, подарував йому це дивовижне обопільне мовчання, цей «діалог» двох мовчань, що обволікає і зачаровує, діалог настільки багатозначний, що на переказ його звичайними словами пішло б не менше двох тижнів!

Хотілося сказати Шарлю спасибі, обійняти його і, щоб іще більше підкреслити свою вдячність, хотілося відкрити йому найпотаємнішу зі своїх таємниць, те, що не знає ніхто, крім самого Кукутіса. Але варто лиш сказати «дякую» і почати користуватися іншими словами, як мовчання зникне і Кукутіс не почує шепотіння вогню, що облизує поліна, не почує, як випрямиться його власний сивий волосок, втомлений від трьох інших волосків, що налягли на нього, не почує, як із лівого вуха, що натерпілося за останні дні від вітру, що дув із моря, вилетить і впаде на дерев’яну підлогу крупинка сірки. Але насамперед він не почує те, що взагалі неможливо передати словами — гармонію тиші зі своїми відчуттями, цією тишею підкресленими та підвищеними так, що опинилися вони поверх думок, сховали думки, заступили, закрили вербальний світ, замінивши його на світ чуттєвий.

Удень вони з Шарлем у гаражі, прибудованому до будинку, ремонтували дерев’яну ногу. Точніше, лагодив її Шарль, лагодив і коментував, а Кукутіс, сидячи на зручному м’якому стільці, спостерігав.

— Гарна, я таких не бачив! — хвалив Шарль ногу і майже так само, як це робив іноді Кукутіс, гладив її долонею.

Кукутіс був щасливий. Він спостерігав, як Шарль акуратно заповнює тріщини корабельним клеєм. Кукутіс ще ніколи не бачив, щоб клей наносили спеціальним шприцом. Шприц, хоч і не блищав, все одно наводив Кукутіса на думку про те, що Шарль — це лікар, котрий лікує його, Кукутіса, ногу. Він навіть уявив собі Шарля не в старих джинсах і ще старішому товстому светрі, в які він перевдягнувся, коли догоріли дрова в каміні, а в білому медичному халаті. Білий халат, утім, Шарлю не пасував би — занадто грубим було його обличчя. Грубим, неголеним, з різкими, трохи відразливими своєю різкістю рисами.

«Це, мабуть, море зробило його обличчя таким грубим, — подумав Кукутіс. — Якби я народився в Паланзі або в Клайпеді, може, і в мене було б таке обличчя».

Ця думка викликала у Кукутіса сумніви, і він обмацав своє обличчя долонями. Зазначив, що ніс у нього також товстий, великий, і щелепа важка й широка, й очниці занадто глибокі, хоча очі не такі вже й великі і спокійно могли б дивитися на світ із очниць меншого розміру.

Ближче до вечора донька Шарля повідомила Кукутісу, що підготувала для нього гостьову кімнату. За вікнами будинку вечір засвітив вуличні ліхтарі. Нога, всі великі та дрібні тріщини якої були заповнені корабельним клеєм, знову лежала на газетниці, присунута до каміна. В каміні горіли дрова. Кукутіс, уже у власному висушеному одязі, знову сидів у кріслі. І тут же праворуч, на спинці звичайного стільця, присунутого до каміна, висіло і досихало сіре пальто Кукутіса, з якого, здавалося, морська вода просто не хотіла виходити.

«Ну от, ще трошки, і я тут приживуся!» — подумав із неспокоєм Кукутіс.

Узяв зі столика між кріслами свою склянку, зробив ковток «Женевру», глянув на задрімалого в сусідньому кріслі Шарля.

Через годину, коли поліна догоріли, донька Шарля допомогла Кукутісу дострибати на одній нозі до гостьової кімнати. Добре, що вона виявилася поруч, також на першому поверсі.

І лежав Кукутіс у ліжку, м’якому і теплому. У тиші та темряві, яку намагалося порушити світло вуличного ліхтаря, намагалося, але не могло проникнути крізь важку завісу. Лежав і нічого не робив, а тільки слухав. Навіть не думав. Так минули дві чи три години. Сон не приходив, очі не бажали заплющуватися. Навпаки, стали раптом наростати всередині якісь неспокій і роздратування. І раптом вибухнула ця напруга різким болем у серці — ніколи раніше не переживав Кукутіс такого болю. Схопився за серце рукою, накрив його долонею, притиснув долоню до грудей, немов спробував зі свого серця цей біль витиснути, як повітря з м’яча. Але біль, що став відчайдушним, тривав і явно не збирався втихомирюватись. Якби це був біль Кукутіса, він би вже помер. Але це був не його біль, це був біль іншої людини, литовця, котрий потрапив у біду десь зовсім поруч. Далекий біль так не «ріже». А цей біль і «різав», і кликав.

Насилу підвівся Кукутіс на ліжку. Опустив ліву ногу на підлогу. Погладив праву кульшу долонею. Права кульша відпочила від дерев’яної ноги й уже не була такою натертою та мозолястою, як два дні тому.

— Треба йти! — Кукутіс зітхнув і не зрушив з місця. — Треба йти, але хіба я можу будити господаря посеред ночі? Він і так для мене багато зробив! І життя мені врятував, і ногу полагодив. Зачекаю до ранку!

Знову ліг Кукутіс на спину під ковдру. Біль, втомившись звертати на себе увагу Кукутіса, став потихеньку відпускати.

На щастя, день дощу в Пієнаґалісі не перетворився на сезон дощів. Уже на ранок небо очистилося, але вода, якою небо щедро поділилося із землею напередодні, не поспішала просочуватися вниз, назустріч підземним водам, які живлять колодязі, свердловини та річки.

Вітас прокинувся в доброму гуморі. Зварив каву і приніс горнятко Ренаті, котра все ще ніжилася в ліжку.

— Ти знаєш, так спокійно на душі, коли знаєш, що нікого, крім нас, тут зараз немає! — промовив він.

— Ти про Владаса? — Рената всміхнулася. — Так, іще години три його не буде, тож насолоджуйся! Ти бачив, яке сонце? — вона визирнула у вікно. — Може, до обіду і калюжі висохнуть?

Поки Вітас сидів за комп’ютером, Рената навідала половину дідуся Йонаса. Перевірила спальню. Поправила дві подушки на ліжку. У вітальні присіла за маленький столик біля вікна. Шкода, що це вікно разом із видом у двір не можна перенести на їхню половину. І будинок переставити так, щоб їхні вікна виходили на подвір’я, також не можна. А тут, у цьому вікні, сонце відбивалося в дрібних плямах води на чорно-коричневій землі. Подекуди, якщо придивитися, можна було побачити торішню траву, вона, як мокре сіно, мала брудно-жовтий колір, і навіть не вірилося, що в найближчі тижні вона оживе та позеленіє. Не ця, висхла, вимерзла і вимочена холодною вільгістю та дощем, а нова, яка виштовхне стару мертву траву з коріння і займе її місце під сонцем. Аби лиш сонце продовжувало світити.

У картину двору, обрамлену віконною рамою, в’їхав жовтий «смарт». В’їхав і зупинився, не доїжджаючи два метри до червоного «фіата». Віола вибралася з машини й, уважно дивлячись під ноги, попрямувала до будинку.

Рената схопилася. Зайшла на свою половину.

— Вона без Владаса приїхала! — повідомила дівчина Вітасу.

У двері постукали.

— А де наш захисник тварин? — передусім спитав Вітас, поки гостя роззувалася.

— Я його двома залишила. Він же зовсім хворий! — спокійно відповіла вона.

Вітас і Рената перезирнулися. Господиня не змогла стримати усмішку, але Віола цього не помітила.

Після від’їзду останнього клієнта перукарка відмовилася від спільної вечері та поквапилася додому.

— Як до хворої дитини, — провівши поглядом жовтий «смарт», що від’їжджав із двору, сказала Рената.

Ще два дні приїжджала Віола сама й одразу ж після роботи поспішала додому в Анікщяй. Тільки раз Вітас спитав її: «Як там хворий?», і вона відповіла: «Набагато краще!» Може, саме через це єдине запитання наступного дня Віола приїхала разом із Владасом.

На небі знову сяяло сонце, але жодних зусиль висушити калюжі, що залишилися після останнього дощу, воно не докладало. Земля під ногами чавкотіла і хлюпала. Поля навколо будинку також почорніли, хоча сніг і намагався там триматися до останнього.

Владас, вибравшись із машини, кивнув Вітасу, котрий стояв на порозі будинку, й одразу ж пірнув у намет. Вітас скептично глянув на Ґуґласа, чия морда стирчала з будки.

— Бачиш, уже й Ґуґлас його за свого приймає, — прошепотів невдоволено.

— Коли перший замовник? — спитала Віола.

— Сьогодні нікого, — Вітас засмучено розвів руками. — Були два, але попросили перенести на інший день. Тож відпочиваємо!

З намету вибрався перевзутий у важкі похідні черевики Владас. Також піднявся на поріг.

— Ти питала? — обернувся він до Віоли.

— А, ні! Забула! — вона винувато всміхнулася захиснику тварин і тут же обернулася до Вітаса. — Ти ж не проти, якщо ми зробимо кілька фотографій Владаса біля намету? Йому для грантодавців треба!

— І це вже все! Я за речами приїхав! — додав Владас.

Вітас пожвавився.

— Гаразд! — кивнув він.

— Якщо можна, то з тобою разом, такий, знаєш, громадський «екшн»!

— Який «екшн»? — перепитав Вітас.

— Ну типу ти йдеш до салону, а він тобі із плакатом в руках не дає пройти, дорогу перегороджує?

Вітас важко зітхнув.

— Ну це швидко, — додала Віола. — Я на камері спортивний режим поставлю!

— Гаразд! А коли?

— Краще зараз, поки хороше світло!

Владас збагнув, що Вітас згоден, і знову пірнув у намет. Вибравшись звідти в зім’ятому, брудному одязі, в синьому китайському дощовику, занадто короткому, щоб називатися плащем, і занадто довгому, щоб його вважали курткою.

— Віоло, тупни! — попросив він, зупинившись біля калюжі між наметом і будинком.

Та не одразу втямила, чого він від неї хоче. Але коли «бунтівник» тупнув по калюжі, і на всі боки полетіли бризки, второпала, про що мова.

Через хвилину брудні бризки долетіли навіть до обличчя Владаса.

Він витягнув із намету плакат на паличці з написом «Animals are also humans!»[103].

— Вітасе, ти йди йому назустріч і намагайся обійти! — попросила Віола.

Господар неохоче зійшов сходами вниз, зупинився перед заляпаним брудом захисником тварин, озирнувся на молоду перукарку. Віола вже цілилася в них об’єктивом камери.

— Давай, пробуй пройти! — заохочувала вона.

Вітас зробив рішучий крок до Владаса, зупинився прямо перед плакатом.

— Дай пройти! — наказав йому сердито.

Владас похитав головою.

Вітас відчув, як у ньому закипає справжня, не акторська злість.

«Стільки днів псував настрій, лякав клієнтів, і тут я йому ще маю допомагати гроші від спонсорів отримувати?!» — промайнуло в голові.

І він, буцімто в продовження цієї думки, зробив ще один крок уперед і штовхнув Владаса рукою в груди. Штовхнув добряче, так що захисник тварин, котрий не чекав цього, втратив рівновагу, спробував падаючи нахилитися вперед, але не вдалося. І він гепнувся спиною з висоти власного зросту на мокру землю, здійнявши навколо себе сотні брудних бризок. Деякі долетіли до обличчя Вітаса, і він, розсерджений, обернувся до Віоли, щоб сказати їй кілька «ласкавих» слів. Обернувся і збагнув, що вона сфотографувала все, що відбулося, в тому числі і його обличчя, забризкане падінням Владаса.

— Ну ти даєш! — видихнув він сердито і різко, піднявся сходами, обійшовши дівчину, зайшов до будинку.

Владас на ліктях підвівся із землі. Сонце падало на його обличчя, і брудні бризки виблискували в його промінні, як вкраплення кварцу в сірому граніті.

— Клас! — сказав він, дивлячись на Віолу. — Таку фотосесію й захочеш — не знімеш!

Рената, відправивши Вітаса в душ, зайшла на хвилинку на половину дідуся Йонаса та зазирнула через вікно надвір. Побачила, як Владас переносить свої речі з намету в машину Віоли.

Вітас вийшов із ванни задуманий, але вже не сердитий.

— Де вони? — спитав він.

— Там, надворі.

— Ну поклич, нехай відмиється! — сказав він.

Поки Владас мився, вони втрьох сиділи за овальним столом і пили чай. На кухні варився гороховий суп з копченою свининою. Запах його вже окупував повітря вітальні.

— Я ж вам найголовнішого не сказала! — спохопилася раптом Віола.

В очах Вітаса промайнув переляк.

— Владас справді любить тварин, і тварини це відчувають! До нас ваш білий кіт прийшов!

— Білий чи червоний? — перепитав Вітас.

— Колишній червоний. Він тепер знову майже білий. Тільки подекуди ще є плями.

— Спамас? — сплеснула руками Рената.

— Ну так, тільки ми його перейменуємо, — продовжила Віола. — Йому байдуже, адже він на клички не відгукується. Але сам зайшов за нами в квартиру, сам ліг у кутку. Довелося шматок старої ковдри йому підстелити.

— Ну, щасти! — всміхнувся Вітас.

Владас, вийшовши з ванної, відразу підійшов до решти присутніх.

Вітас пильно подивився на довготелесого, навіть за столом вищого за інших на півголови гостя.

Їли мовчки. У такій мовчазній атмосфері зазвичай їдять втомлені люди після важкого трудового дня.

— Тобі фотки скинути? — спитала раптом Віола, глянувши на Вітаса.

— А мені вони навіщо? — здивувався він.

— Ну, на пам’ять! Усе ж хоч якась подія! Тут же у тебе майже нічого не відбувається, спокій і тиша. А так, завдяки Владасу...

— Завдяки Владасу? — Вітас перевів погляд на захисника тварин, і той згорбився, опустив недонесену до рота ложку із супом у тарілку. — Ви отримали докази того, що він бореться зі мною, захищаючи від мене тварин! Йому будуть і далі посилати брюссельські євро, а він буде пити каву у тебе в Анікщяї та гладити Спамаса?!

— Вітасе, заспокойся, — попросила Рената. — Вони вже речі спакували, намет приберуть!

— Коли приберуть? — не повірив Вітас і перевів погляд на Віолу.

— Можемо сьогодні, — тихо промовив Владас. — Тільки можна його поки у вас залишити? Він у машину не влізе! А що стосується гранта... Я ж збираюся половину гранта віддавати притулку для покинутих тварин в Анікщяї. Я вже їм пообіцяв.

— Половина гранта покинутим тваринам, а половину собі?! Теж мені Робін Гуд! — в’їдливо реготнув Вітас.

— А ти думаєш, Робін Гуд собі нічого з награбованого не залишав? — спитав раптом Владас самовпевненіше. — Все віддавав бідним, а сам жебрав?

Вітас замовк. Мовчки доїдав суп. Але очі його рухалися то праворуч, то ліворуч, немов він міг бачити наскрізь і розглядав щось на підлозі під тарілкою і під стільницею. Чоло також кілька разів зморщилося гармошкою, повторюючи мімікою заблукалі в голові думки.

Він відірвав погляд від тарілки і втупився у Владаса.

— Так, мабуть, ти маєш рацію! Щодо Робін Гуда! — Вітас рішуче кивнув. Його закопилена нижня губа свідчила про те, що Вітас про щось шкодує. Може, про те, що Владас цього разу мав слушність?

Рената, котра стежила за Вітасом, занервувала.

— Мені здається, ти дуже втомився! — сказала вона ніжно. — Ми всі дуже втомилися! І Віола також! Кожен день сюди приїжджати! Одна річ по замерзлій колії, і зовсім інша — по грузькій каші!

— Ти це до чого? — насторожився Вітас.

— Дивись, скільки ти всього зробив. — Рената дивилася на Вітаса схвильованим материнським поглядом. — Ти все це вигадав, збудував салон у коморі, закупив усе, організував! Тобі треба відпочити!

— Мені? — Вітас не міг приховати подиву.

— Нам, — поправила себе Рената. — Нам усім. Погода попереду кепська, клієнти будуть переносити візити, ти будеш нервувати! Давайте влаштуємо собі відпустку — днів на десять! Самі всіх перенесемо на потім, пояснимо, що дороги майже немає!

Віолі ідея сподобалася. Вона закивала.

— І що ми будемо тут робити десять днів? — поцікавився ­Вітас.

— Не тут! Полетимо до Туреччини. Там уже тепло.

— А Ґуґлас?

— У Паневежисі є готель для собак зі СПА-процедурами, — запропонувала Рената. — Я їхній сайт знайшла. Його хлопець із Клайпеди відкрив. Чимось на Владаса схожий, там є його світлина на сайті.

Вітас хотів було щось сказати, але слова застрягли в горлі. Він перевів погляд на захисника тварин.

— Може, і тобі час щось відкрити? — промовив Вітас. — Тільки не таке, як тут! Без наметів і плакатів?

— Я йому відкрию! — заступилася за Владаса Віола. — Ти не турбуйся!

— То ти згоден на відпустку? — повернулася до теми Рената, злякавшись, що про її ідею за столом уже забули.

Вітас здався. Кивнув.

— Ти ж нам на відпустку заробив? — примружившись, намагаючись приховати свою радість, спитала Рената.

— І нам, і Ґуґласу, — відказав Вітас.

Владас, як і обіцяв, згорнув намет, і удвох із Вітасом вони віднесли його в найтемніший куток комори, поклали під стосом дров.

— Така велика комора, а всередині якось тісно! — здивувався Владас, коли вони вийшли.

— Та там ще рядів із десять дров. Просто вільного місця мало, — погодився Вітас.

Жовтий «смарт», розхлюпуючи воду з колії, виїхав із двору.

— А коли ти хочеш до Туреччини? — спитав Вітас Ренату.

Вони вже лежали під теплою ковдрою.

— Днів через три! — прошепотіла Рената. — Поки знайдемо тур, забронюємо, домовимося з готелем для собак...

— Гаразд, я вранці скасую клієнтів і пошукаю, де нам відпочити! — пообіцяв він і мрійливо всміхнувся. — Ти ж у мене розумниця! Вчасно придумала!!!

— Ну нарешті, — прошепотіла Рената. — А то майже щодня: «Ти що, дурна?», «Ти що, з глузду з’їхала?»

— Вибач, ти розумниця! Це я час від часу клепки гублю або дурнем виявляюся!!!

Він обернувся набік обличчям до Ренати, обійняв її та пригорнув до себе.

Барбора ніколи раніше не бачила старого Крістофера таким злим і нервовим, як напередодні похорону Андрюса. Вони удвох ходили в мерію Фарбуса — ошатний двоповерховий будиночок із червоної цегли, прикрашений згори і навколо трьох маленьких слухових віконець горища червоно-білою шахматкою. Там Крістофер балакав довго та сердито з дамою, котра відповідала за кладовище комуни Фарбус. Та тицяла йому пальцем в аркуш із правилами, але він піднімав праву руку з широкою долонею, немов відсовуючи цю даму від себе, заперечно хитав головою і знову наполягав, щоразу все голосніше і дратівливіше. Барбі стояла поруч, дивилася на даму в елегантному приталеному жакетику і в такій самій брунатного кольору звуженій до колін спідниці, дивилася червоними від сліз і безсонної ночі очима. Спостерігала, як та сидить і тільки нервово совається на стільці, коли змушена не говорити, а слухати високого літнього відвідувача. Дивилася, почувалася дурненькою, адже вона майже жодного слова не тямила з цієї, що вже здавалася нескінченною та безрезультатною, розмови. І раптом дама важко зітхнула, замовкла, потім витягла з шухляди столу аркуш паперу з графами для заповнення. Мовчки простягнула його Крістоферу. По його обличчю стало зрозуміло, що він у цій суперечці переміг. Але ні, посмішка переможця не з’явилася на його губах. На обличчя повернувся похмурий спокій. Він присів, і Барбі раптом збагнула, чому він із дамою розмовляв стоячи. Щоб тиснути на неї своїм зростом і своїм поглядом! Він присів і почав заповнювати анкету. Потім показав Барборі пальцем на порожню, пропущену графу, попросив вписати друкованими літерами ім’я та прізвище Андрюса.

Дівчина сіла. Взяла ручку й побачила, як вона тремтить в її руці. Спіймала на собі повний співчуття погляд дами. Помітила, що у неї, у господині цього кабінету, також червоні очі і сяк-так підведені брови.

Опустивши погляд на анкету, Барбора побачила в одній із граф два числа: «30» і «50». Число «50» Крістофер обвів ручкою.

Намагаючись тримати себе в руках і затамувавши подих, Барбора написала якнайретельніше ім’я та прізвище Андрюса.

Крістофер витягнув гаманець, передав жінці триста євро, які вона сховала в зелену металеву скриньку з маленьким ключиком, що стирчав із неї.

На вулиці сяяло сонце.

— Підемо в кав’ярню! — запропонував Крістофер і торкнувся її плеча.

Безлюдна тиха рю де ля Гар здавалася несправжньою. Як частина декорації в театрі. Відсутність вітру доповнювала це відчуття.

Жан-Мішель зустрів їх провинною посмішкою.

— Un whisky, — попросив Крістофер і запитально подивився в червоні очі Барбори.

Та кивнула.

— Encore un! — Крістофер витлумачив Жан-Мішелю її кивок французькою.

Вони сиділи за тим же столиком, за яким тут сидів Андрюс. І не знали про це.

— Ну що, — сказав Крістофер і зітхнув. — Усе гаразд. Поховаємо його завтра біля моєї Дженніфер... Ота дама мені ці правила читала, ніби я їх не знаю! Хто має право бути похований у Фарбусі! Теж мені Пер-Лашез! Черга у них із небіжчиків перед воротами цвинтаря стоїть, а їх не пускають! — він засмучено похитав головою, пригубив віскі. — Але все гаразд. Я їм присягнув, що вдочерю тебе.

Жінка підняла здивований погляд на старого.

— Інакше, сказали, що неможливо! Тільки ті, хто офіційно тут живе або хто має похованих родичів. Тепер ти маєш!

Він зазирнув у вічі Барбори, і вона відчула в його погляді стільки тепла, що на душі стало спокійніше, повернулася впевненість у власних силах, у свою здатність пережити все це.

— Ну а раз чоловік тут похований, то й ти маєш право... — заговорив старий і раптом осікся, замовк. — Вибач, тобі про це думати ще рано... Це мені вже час.

Барбора вибачливо похитала головою, мовляв, нічого страшного!

— Ми не розписані, — сказала вона.

— Це не має значення, ви жили разом. Його батьки знають?

— Ні. Я потім повідомлю. Після похорону. У нього тільки мама. У неї не буде грошей на дорогу. А що таке «50» на тій анкеті?

— Оренда могили. Можна на тридцять років, а можна на п’ят­десят.

Жан-Мішель відмовився брати гроші за віскі. Замість цього він затримав Крістофера на кілька хвилин розпитуванням.

Наступного ранку простенька машина з похоронного бюро Арраса привезла у Фарбус труну з тілом Андрюса. Свіжовикопану могилу біля білого каменя з іменем «Дженніфер» «охороняли» двійко робітників мерії в синіх комбінезонах і одягнутих поверх них однакових синіх куртках.

Вони ж і перенесли труну до могили і поставили її на дві оббиті оксамитовою тканиною підставки.

— А можна відкинути віко? — спитала Барбі у Крістофера пошепки.

У долоні вона тримала слоїчок із останнім трюфелем, захований у чорний полотняний футляр-мішечок для мобільного. Хотіла опустити цей мішечок в труну, щоб забрав Андрюс його із собою, як пам’ять про їхній найкращий у житті вікенд.

Крістофер відійшов до водія похоронної машини. Перебалакав із ним і повернувся до Барбори.

— Ні, вона вже закріплена. І без присутності лікаря не ­можна.

Барбі заплакала. Пустельне кладовище, де нікого з близьких Андрюса, крім неї. І сторонні. Зовсім сторонні: двоє в синіх комбінезонах, водій, і не зовсім сторонній Крістофер, котрий узяв на себе клопоти, пов’язані з похороном. А близькі — вони далеко! Дуже далеко!

Цього ранку Барбора зателефонувала Інґриді, повідомила їй страшну новину. І вони обидві мовчали, слухаючи подих одна одної. А потім домовилися поговорити завтра. Тільки так зателефонувати, щоб бути ближчими одна до одної. Вирішили приїхати — кожна зі свого боку — на берег Ла-Маншу. О другій годині. Вона, Барбора, приїде з Дюнкерка. А Інґрида? Барбора запам’ятала назву. Якийсь Марґарет-Бей. Але не збагнула, селище це, місто чи рибальське село?

Тиша зупиняла течію часу. Барбора не могла втямити, що й як треба робити, і хто має давати вказівки. Раніше, вдома, все було зрозуміло — чи з оркестром на кладовищі, чи без оркестру — до церкви на відспівування, а потім на кладовище. Тут, у тиші, без оркестру та церкви, збагнути послідовність і правильність виявилося для неї справою непосильною. І жінка зазирнула благально у вічі Крістоферу, котрий стояв поряд.

І раптом дзенькнула залізна хвіртка кладовища, і до них заспішив, дивно припадаючи на праву ногу, з їжачком сивого волосся на голові старий у сірому пальті.

Барбора здивовано озирнулася. Прибулець поспішав до неї.

Зупинився поруч, віддихався.

— Спізнився, — сказав він литовською, чим одразу ж змусив Барбору здригнутися, ніби до її шкіри торкнулися чимось занадто гарячим або занадто холодним. — Знову спізнився...

Його тихий, трохи хрипкий, застуджений чи втомлений голос, звучав так по-домашньому. Мабуть, тому, що вона давно ні від кого, крім Андрюса, не чула литовську мову.

— А ви хто? — поцікавилася вона литовською.

— Кукутіс.

На очі Барбори знову навернулися сльози. І потекли по щоках.

— Я завжди спізнююся, — провинно виправдовувався старий і дивився вниз, під ноги, ніби йому було соромно. — Відтоді, як став одноногим. Майже все життя. А кілька днів тому ще й дерев’яна нога тріснула.

Барбора також опустила погляд на його ноги і побачила не протез, а звичайну колодку, що звужується до землі, визирає з-під штанини.

— Якби війна, його б урятували, — сказав несподівано Кукутіс. — Зі мною так само було. На війні. Десь у цих місцях. — Він озирнувся.

— Візьміть, — Барбора простягнула йому чорний мішечок.

— Що це? — спитав він.

— Візьміть, на згадку! — попросила жінка.

Одноногий старий узяв маленький мішечок і засунув його, навіть не зазирнувши всередину, в кишеню плаща.

Крістофер здивовано поглянув на невисокого старого з їжачком сивого волосся на маківці. Перевів погляд на Барбору.

— Ну що, вже час? — уточнив він.

Барбора кивнула.

Крістофер дав знак чоловікам у синіх комбінезонах.

Труну з Андрюсом повільно й обережно опустили в могилу. І лопати, що стояли встромленими в гірку чорно-коричневої землі, повернулися в руки робітників мерії. Земля, кинута вниз, розсипалася в польоті і падала на віко труни дрібно, як град. Але її звук поступово ставав усе глухішим і глухішим. Тепер м’яка земля падала на землю.

— Я зараз додому, в Литву, — знову озвався Кукутіс. — Поїхали разом. Тобі тут більше робити нічого.

Барбора заперечно похитала головою, не відриваючи погляду від могили, наповнюваної землею.

— Ну так, — Кукутіс розуміюче кивнув. — Я так і думав. Я знав. Але у тебе все буде добре, — несподівано промовив він останню фразу зовсім іншим, менш скорботним голосом. І замовк.

Плечі Барбори затремтіли. Сльози, які вона весь цей час утримувала в очах, полилися по щоках.

Кукутіс зняв своє пальто і накинув його на плечі Барбори. Пальто, як обійми рідної людини, заспокоїло її трохи. Вона перестала тремтіти.

Водій відніс чорні підставки під труну назад у машину і поїхав. Скінчивши засипати могилу, пішли і працівники мерії, забравши із собою лопати. Один із них перед відходом передав Крістоферу ключ від хвіртки кладовища.

— Це був твій знайомий? — поцікавився Крістофер.

Барбора немов прийшла до тями. Поглянула на Крістофера, потім озирнулася навколо, але Кукутіса вже не побачила. Той пішов непомітно.

Барбора розвела руками, стенула плечима, при цьому відчувши ще раз важкість чужого пальта. Опустила руки і перевірила кишені пальта. У лівому намацала слоїчок із трюфелем, захований у чорний полотняний футляр-мішечок.

— Не знаю, — вона зітхнула. — Може, й знайомий.

Наступного дня Барбора за дві години потягом доїхала до Дюнкерка. Небо над містечком було забарвлене в колір води. Але до справжньої води Ла-Маншу Барборі потрібно були йти не менше ніж півгодини. А потім вона брела берегом уздовж моря праворуч, міркуючи, що таким чином наближається до Англії, до берегів Кента.

О другій годині мобільний задзеленчав. Вона зупинилася і сіла на зелену, підняту теплом траву, звісивши ноги з невисокого пагорба, під яким тьмяно жовтів безлюдний піщаний пляж.

— Ти де? — спитала Барбора.

— Сент-Марґарет-Бей, а ти?

— Дюнкерк.

— О, а чому так далеко?

— Хіба далеко? — здивувалася Барбора.

— Я думала, ти будеш ближче до Кале, навпроти. А так я тебе не побачу.

— Але ж ти все одно на березі і бачиш море? — спитала Барбора.

— Авжеж, — відповіла Інґрида.

— Я наступного разу приїду в Кале і, може, куплю на той час підзорну трубу, — Барбора сумно всміхнулася. — Я тепер сама, можу їздити куди захочу...

— А він тебе що, не відпускав? — здивувалася Інґрида.

— Та ні, це я дурниці кажу, — Барбора зітхнула. — Мені можна. Я ж дитину чекаю. Мій старий, котрому я допомагаю, вирішив мене вдочерити. Щоб Андрюс був похований тут легально...

— Нічого собі! — вирвалося в Інґриди. — А він заможний?

— Він? Йому майже дев’яносто. У нього будинок, а про інше не знаю.

— Будинок — це також непогано! Будинок у Франції! Ти тепер там назавжди?

— Точно на п’ятдесят років, а може, і надовше...

У Барбори раптом зникло бажання бути щирою. Вона замовкла. Подумала, що будь-яке її слово можна витлумачити двояко.

— Ти де? Ти мене чуєш? — занепокоїлася Інґрида.

— Так, чую. Як у тебе?

— Стабільно. Влаштувалася. Живу з господарем фабрики, на якій працюю. Робота не втомлює.

— А Клаудіюс?

— Тобі краще не знати! Поїхав на чужій машині. Його шукають. Фото по телевізору показували. Сказали, що він причетний до пограбування банку в Румунії і міняв у Марґейті крадені гроші на фунти. Темна історія! Навіть не знаю, що й думати!

— Оце та-а-к, — протягнула Барбора і задумалася. Подумала: а що у них з Інґридою спільного, крім їхніх веселощів на рок-фестивалі й їхнього спільного святкування «Шенгенської ночі» на хуторі Ренати?

— Нічого, — вона видихнула в слухавку.

— Що «нічого»? — не допетрала Інґрида.

— Нічого страшного, — сказала Барбора. — Мені недобре. Давай зідзвонимося завтра.

— Давай, — погодилася Інґрида. — Я розумію.

— А наступного разу я обов’язково приїду в Кале! — пообіцяла Барбора. — Для мене це ті ж дві години потягом!

Після розмови дивним чином Барбора заспокоїлася і навіть відчула себе краще. Вона так і сиділа на краю пагорба, звісивши ноги, споглядала на хвилі. Думала про квіти, які посадить на могилі Андрюса. Її думки були там, у Фарбусі. Жінка раптом задумалась: чи повернув уже Крістофер ключ від хвіртки кладовища в мерію?

Коли з боку Ла-Манша задув прохолодний вологий вітер, Барбора піднялася на ноги і подалася в зворотну дорогу. Ідучи вона впізнавала все, немов бачила вже не раз: і будинки, і кав’ярню, і кам’яну церкву.

«Дивно, що ми з Андрюсом удвох так сюди і не приїхали», — сказала вона собі, вже сідаючи в електричку.

Сірий потяг із забризканими дощами віконними квадратами повіз її додому.

Рано-вранці, коли ще тільки почав розсіюватися за вікнами нічний морок, в двері будинку постукали. Спочатку неголосно. Потім сильніше. Рената прокинулася, розплющила очі.

«Здалося?» — подумала вона.

Але тут знову хтось тричі грюкнув. І цього разу гуркіт цей долинув через троє зачинених дверей до вух Ренати, отже, той, хто стояв на порозі, справді хотів, аби йому відчинили.

Рената вирішила не будити сплячого Вітаса. Тільки позаздрила його міцному сну. Накинула халат, вийшла в коридор, зупинилася перед вхідними дверима та прислухалася.

«Чому Ґуґлас не гавкає? — дивувалася дівчина. — Отже, це хтось, кого він знає. Може, Віола? Або Владас? Адже останнім часом Ґуґлас уже й на захисника тварин не гарчав і не гавкав, вирішивши, мабуть, що той такий же «свій», як і його, Ґуґласа, господарі».

І тут знову гепнуло тричі так, що аж двері затремтіли.

Заспокоєна мовчанням Ґуґласа, Рената поспішно відкрила засув.

Перед нею на порозі стояв старий у синьому старомодному пальті з піднятим коміром. Пальто явно було з чужого плеча — сиділо на старому незграбно і здавалося занадто довгим для чоловіка. Сивий їжачок волосся на його голові нагадував нерівно обрізану щітку. Блакитні вицвілі зіниці визирали сердито із запалих глибоких очниць. Рівний ніс і тонкі губи дивним чином не збігалися з очима і немов належали іншому, молодшому старому, тому, кого ще можна було навіть називати не «старим», а літньою людиною. Ніби сердитий незнайомець, котрий стояв перед Ренатою, старів останнім часом тільки очима.

— Ви до кого? — розгублено спитала Рената.

— До Вітаса, звісно! — промовив дід. — Ви що, іще спите?

— Так, іще ж шоста ранку! — виправдовувалася Рената.

Старий поліз рукою в кишеню пальта, витягнув великий круглий годинник на ланцюжку, відкинув срібну накривку, що захищає циферблат.

— Справді, уже шоста година! — В його голосі прозвучала суміш обурення та подиву. — Він що, іще спить?

— Атож, спить, — відповіла Рената. — Ви зайдіть, зачекайте в коридорі! Я зараз його розбуджу! Він вас знає?

— Певна річ, знає! Давно знає!

Прибулець ступив усередину, і Рената замість його кроків почула поєднання: крок-грюк-крок-грюк. Опустила погляд. Побачила, що у старого одна нога — дерев’яна. І ще почула, що, крім стукоту при кроці дерев’яною ногою, чувся ще якийсь дивний звук. Але це, можливо, поскрипувала одна з дощок підлоги.

Залишивши старого в коридорі, повернулася в спальню.

— Вітасе, там до тебе якийсь дід! — зашепотіла, нахилившись над ліжком.

— Хто? — спросоння Вітас розліпив повіки.

Рената стенула плечима.

— Ніколи його не бачила. Але він до тебе! І Ґуґлас на нього не гавкав.

Вітас неохоче сів на ліжку. Зітхнув.

Вони повернулися в коридор удвох.

— Це хто? — вирвалося у старого при появі Вітаса. Він запитально подивився на Ренату, котра зупинилася за спиною Вітаса.

— Це Вітас, — сказала вона.

— Це не той Вітас, — вже тихіше промовив старий, від його недавньої сердитості на обличчі і в погляді не залишилося й сліду. — А де той?

— Котрий «той»? — спитала Рената.

Вітас спантеличено розглядав непрошеного гостя, розглядав і мовчав.

— Старий Вітас, — сказав після паузи старий.

— Старий Вітас? — перепитала Рената. — Іншого Вітаса тут немає і не було... Крім мого прадіда, але він давно помер!

— Прадіда? — тепер уже задумався старий. — Даруйте, я втомився стояти... Мені ходити легше, ніж стояти.

— Так, певна річ! Звісно! Зайдімо до нас! — Рената відчинила двері на свою половину, жестом запросила гостя увійти.

Всі троє сіли за овальний стіл.

— Може, знімете пальто? — запропонувала молода госпо­диня.

— Зніму, — старий почав вибиратися з пальта. — Воно завелике! У Польщі одна жінка подарувала. Сказала, що її покійний чоловік був вищий за мене на голову. А свій я залишив одній жінці у Франції. Їй зимно було, холодно і страшно, вона стояла і тремтіла. А ваш прадід був червонодеревником?

— Ким? — перепитала Рената.

— Він меблі майстрував? Креденси, шафи, столи? — спитав старий.

— Авжеж! — Рената кинула погляд на Вітаса, котрий сидів із похмурим і невиспаним обличчям. — І фігурки з дерева вирізав.

— У нього ще син був, Йонас, тямущий такий. Одружитися хотів.

— Це мій дідусь. Він нещодавно помер! — сказала Рената, і в очах її спалахнула цікавість. — То ви їх обох знали?

— Йонаси не вмирають, — твердо мовив старий. — А у вас щось із меблів, зроблених Вітасом, збереглося?

— Так, на половині дідуся! Ходімо, покажу! — запропонувала дівчина.

Старий байдуже глянув на Вітаса, котрий сидів мовчки, зіп’явся на ноги, спочатку на живу, а потім і на дерев’яну.

Рената завела старого на половину Йонаса. Вітас залишився за столом. Старий, помітивши старовинний креденс, ожив. І очі, як здалося Ренаті, спалахнули іншим, молодшим вогником.

— Це ж його робота? — поцікавився він, кивнувши на креденс.

— Так.

— Так, його робота! — старий підійшов і погладив креденс. — Він мені ногу робив. Дерев’яну, із секретами. У нього все з секретами виходило.

Він підняв штанину над дерев’яною ногою, нахилився, перевірив, чи стежить за його діями молода господиня будинку, і тільки переконавшись, що стежить, ухопив двома пальцями маленьке колечко на дерев’яній нозі і потягнув за нього. З ноги вилізла скринька, а в ній дерев’яна котушка з білими нитками і крізь нитки навскоси голка протягнута.

Старий усміхнувся, побачивши здивування на обличчі Ренати. Засунув скриньку, випростався, опустивши штанину. Погляд його знову впав на креденс. Оглянувши його, він простягнув руку до лівого ящика для столових приборів. Під двома заскленими дверцятами креденсової шафки, над нішею креденсової тумби визирали правильними квадратиками чотири таких шухлядки. Старий висунув шухлядку до кінця, а потім, підтримуючи її знизу, витягнув повністю. Опустив на стільницю тумби та зазирнув у квадратну дірку, що зараз відкрилася. На обличчі з’явилася посмішка. Він поліз у дірку правою рукою, витягнув спочатку вузьку планочку, а потім — прямокутну фанерку.

— Вуаля! — гість повернувся до Ренати.

Та підійшла, зазирнула в квадратну дірку й побачила на дні ніші заглибину, заповнену пачкою листів. На верхньому конверті — маленька марка з головою якоїсь королеви чи принцеси.

— Це він, Вітас! — у голосі старого прозвучала ніжність.

Гість на очах Ренати опустив згори на заглиблення прямокутну фанерку — вона легко і повністю затулила схованку. Потім згори старий опустив планочку, і тепер ніша вже нічим не видавала свою таємницю. Так само легко він засунув назад у квадратну дірку раніше витягнуту скриньку.

— У нього майстерня поруч із будинком була. Там мали би ще готові ноги зберігатися. Він про запас багато робив! — промовив прибулець.

— Майстерні не пам’ятаю! При мені не було! Хіба комора!

— Так, мабуть, майстерня там, у коморі! — припустив старий.

— Даруйте, а ви хто? — нарешті задала Рената запитання, що вже півгодини її мучило.

— Кукутіс, — назвався старий. — Приятель і клієнт вашого Вітаса! Він мені три ноги зробив! Ось і ця — його робота! — він опустив погляд униз. — Тільки я її не вберіг! Потрапив у шторм на Ла-Манші, мало не потонув. Мене на катері хвиля з палуби знесла й об рубку гепнула. Ногою. Нога й тріснула. Тому я до Вітаса й повернувся.

— Шторм на Ла-Манші? — Рената була явно вражена почутим.

— Атож, я так до Англії і не доплив, — засмучено похитав головою Кукутіс. — Умовив одного рибалку переправити мене туди з Дюнкерка, але ми мало не потонули, тому повернули нас добрі рятувальники в порт. Це вже після того, як мене об рубку садонуло.

Рипнули коридорні двері. На половину Йонаса зазирнув Вітас.

— Ренато! — покликав він. — Ти тут?

— Так, ми тут!

— Може, поснідаємо, раз уже так рано встали? — запропонував він спокійно.

— Звісно, — Рената всміхнулася і тут же обернулася до старого. — Ходімо до нас, поїмо!

Кукутіс сів за овальний стіл, озирнувся у вітальні на всі боки, нижню губу підібгав. Немов залишився задоволений побаченим.

— Ми ж із вами не познайомилися, — цілком миролюбно мовив Вітас, котрий сів поруч із гостем.

— Мене Кукутісом звати, — старий зупинив свій погляд на молодому співрозмовникові. — А ви також із цих лісів? — спитав він, кивнувши на вікно.

— Ні, я із Каунаса.

— Бував, — Кукутіс закивав і підняв погляд до стелі, немов пригадуючи щось. — Хороше містечко.

Рената принесла кавник і горнятка, розлила каву. Підсунула до чоловіків ближче цукерничку.

— Ви ж каву п’єте? — спитала старого. І тут же слідом: — Вам яєчню з двох яєць?

— Каву буду, й яєчню також, — погодився Кукутіс.

І тут же нахилився, підняв штанину над дерев’яною ногою і витягнув із неї маленьку шухлядку зі срібною сільничкою у формі наперстка. Підняв шухлядку завбільшки із півтора сірникових коробки на стіл, на очах у здивованих господарів сільничку вийняв і праворуч від кавового горнятка поклав. А шухлядку знов у ногу засунув.

— Вітаса робота, — сказав із гордістю. — Тільки він міг знати, що людині з дерев’яною ногою в дорозі знадобитися може! Навіть я всього не знаю, що в його, точніше, в моїй нозі знайти можна. Він мені найважливіше показав, а решту, сказав, сам знайду...

— Він каже, що у мого прадіда меблева майстерня у дворі була, — з майже запитальною інтонацією повідомила Рената Вітасу. — Значить, тільки в коморі...

— Якщо вона там, я місце впізнаю, у мене пам’ять дуже хороша, — промовив із гіркотою в голосі старий і знову на стелю глипнув, задумавшись або пригадуючи щось.

— Там у нас тепер... — озвався Вітас і зупинився перед тим, як вимовити слово «салон», збагнув, що людині у віці Кукутіса багато сучасних слів можуть не сподобатися. — Щось на зразок перукарні для собак, ну... для домашніх тварин, щоб їх до ладу доводити... Але вона займає тільки частину комори, праворуч, а ліворуч — там дрова й інструменти.

— Треба глянути, — видихнув Кукутіс.

— Після сніданку й подивимося, — сказав Вітас і попросив у Ренати ще кави.

Ранок переміг нічний морок до початку дев’ятої. Сонце вирішило цього дня відпочити та поступилося небом для хмар. Однак у повітрі, крім усе виразнішого запаху лісу і талої землі, все більше і помітніше відчувалося сонячне тепло минулих днів.

У коридорі Кукутіс засунув ліву ногу в черевик і попросив Вітаса зав’язати шнурівки тугіше і подвійним вузлом. Знову почула Рената знайомий із раннього ранку «діалог» живої ноги з дерев’яною: крок-грюк, крок-грюк, крок-грюк.

Вітас відімкнув ключем двері в комору. Прочинив. Праворуч виблискували другі двері в салон «собачої краси», а ліворуч — прохід у темне комірне царство, видиме тільки метрів на три в глибину.

Кукутіс зупинився на порозі. Кинув невдоволений погляд на білі двері і таку ж пластикову білу стінку-перегородку, що приховувала за собою незрозумілу для старого «перукарню для собак». Далі погляд його шугнув у комірну темряву, таку рідну та знайому, вгадувану, можна сказати, з дитинства, як темрява комор тих хуторів, на яких він зростав і бував. Якби був зараз п’ятирічним, не довелося б йому напружувати зір. Побачив би, мабуть, все або майже все в цій темряві, адже комірна темрява — не суцільна, як ніч без світил. Вона — розсіяна, змішана з повітрям, яке завжди світліше за будь-яку темряву. Було б йому зараз п’ять років, то, звісно, злякався б Кукутіс темної комори, але не настільки ж, щоби вискочити звідти з лементом або гримасою страху на обличчі. А зараз, коли йому невідомо скільки років, коли очі вже втомилися від побаченого, жодного страху виникнути в Кукутіса не могло, але і темрява, знайома йому з дитинства, комірна темрява здавалася тепер занадто суцільною і непроникною!

— А у вас свічка є? Або ліхтарик? — спитав старий, обернувшись.

— В салоні подовжувач є і настільна лампа, — швидко відреагував Вітас.

Він зайшов у пластикові двері і через хвилину-півтори вийшов звідти з увімкненою лампою в руці. За ним тягся жовтий дріт. Тримаючи настільну лампу за коротку вигнуту ніжку, він спрямував сніп світла, сформований залізним конусним плафоном, всередину «комірної» частини приміщення. Суцільна стіна складених стосом дров тепер нагадувала гігантські бджолині щільники. До них, де ближче, де далі були притулені лопати, граблі, вила.

Кукутіс зайшов метрів на три вглиб, обернувся, чекаючи, коли Вітас підтягне світло ближче.

— Тут нічого немає, — розгублено промовила Рената. — Там уже задня стіна! — вказала вона рукою вперед.

Старий дійшов до стіни, помацав її долонями, знову обличчям до дровітні став. Горішній ряд дров сягав зросту Кукутіса. Старий зняв кілька полін згори, кинув на підлогу. Потім ще зняв.

Вітас вручив лампу Ренаті, сам узявся допомагати старому.

— Ану посвіти сюди! — попросив Ренату.

Та підняла лампу й освітила отвір у дровітні, що відкрився.

— Там також дрова! — вирвалося у неї розчаровано.

— А за ними стіна! — задумливо додав Вітас.

— Яка ж це може бути стіна, якщо ззовні комора ще метрів на п’ять тягнеться? — спитав тоном роздратованого шкільного вчителя Кукутіс. — Там, мабуть, і є майстерня!

Вітас узявся розширювати пройму у першому ряду дров, але тут бічні полінця посипалися на підлогу.

— Треба двері знайти спочатку! — порадив Кукутіс, відійшов убік, щоб віддихатися. — Давайте я лампу потримаю, а ви вдвох, так швидше буде!

Рената передала лампу старому. Той підняв її. Спостерігав, як молода пара звільняє прохід у дровітні, і відчував, як німіє рука. Підняв лампу на плече і відчув важкість її металевої підставки. Але терпів, до сліз в очах вдивлявся в чорну дерев’яну стіну, що оголювалася. І раптом побачив угорі ліворуч залізну дверну петлю.

— Двері! — Кукутіс показав вільною рукою на свою знахідку.

Минуло ще хвилин десять, перш ніж прохід до дверей звільнився. Двері — широкі і невисокі, в суцільній дерев’яній стіні, виявилися зачиненими на старий навісний замок.

Але як тільки Вітас потягнув замок на себе, той вивалився з дверей разом із продітими через його дужку кільцями. Дзенькнули під ногами цвяхи, що випали з дверей і дерев’яної стіни.

Скрипнули петлі, неохоче дозволяючи дверям відчинитися. Світло від лампи провалилося всередину темного простору, як у прірву. Провалилося і розсипалося на дивні відблиски та плями.

— Там павутина! — злякалася Рената.

Вітас узяв граблі, незграбно підняв їх за держак і тицьнув уперед так, наче йшов у штикову атаку. Потім підняв граблі догори, повоював там із павутиною і опустив їх у промінь світла від лампи, щоб глянути. За граблями потягнулися назовні сотні ниток-павутинок, зачеплених залізними зубцями. Він зробив ще кілька випадів граблями в темряву. Приставив граблі до дровітні. Попросив Кукутіса підійти з лампою ближче. Світлу лампи тепер ніщо не заважало дотягнутися до стін майстерні. У цьому світлі побачили заставлений рубанками й іншими інструментами столярний стіл. Все вкрите темним пилом і обірваною павутиною. Залізна ручка лещат, що звисала вниз, була густо обплетена павутиною і немов прив’язана цим павутинням до боковини верстака. Ліворуч один на одному стояли довгі і не дуже високі ящики у два ряди (штук із двадцять, мабуть). Праворуч на кутовій стіні вгадувалися все ще вкриті павутиною та пилюкою пилки і залізні інструменти з дерев’яними руків’ями. Вони висіли, зачеплені за цвяхи, що стирчали зі стіни, просмикнутими крізь дірки в ручках мотузяними петлями.

— Який порядок! — захоплено сказав Кукутіс, зайшовши всередину слідом за Вітасом. — Як у музеї!

— Порядок? — із сумнівом повторила Рената. — Як у музеї?!

— Атож, — Кукутіс озирнувся на неї. — Старий, завмерлий у часі, але лад. Він завжди прибирав після роботи, тирсу виносив, верстак протирав мокрою ганчіркою. Готові речі, особливо цінні, складав на оксамит у футляри.

Кукутіс, згадавши про футляри, обернув голову ліворуч, зупинив погляд на довгих низеньких ящиках, що стояли один на одному.

— Це, здається, вони! Ану допоможи! — звернувся він до Вітаса. — Верхній зніми!

Вітас обережно зсунув ящик з місця, немов перевіряв, чи можна його взагалі підняти, чи не занадто важко? Потім зняв, опустив на верстак.

— Відкривай! — скомандував старий.

Вітас зауважив, що у ящику є ручка, як у валізі, і дві бічні засувки, якими його стягували замість замка. Колір ящика через запилючений шар не відчувався.

— Я зараз! — сказав Вітас і вийшов.

Десь поруч полилася вода. Повернувся хлопець із цеберком і ганчіркою. Пройшовся ганчіркою по ящику і той повернув собі брунатно-сріблясту барву.

— Та відкривай уже! — квапив хлопця Кукутіс.

Руки Вітаса потяглися до двох засувок. Пролунало металеве клацання. Кришка футляра піднялася і застигла.

Всередині, поблискуючи ніжним темним лаком, як коштовний музичний інструмент, на червоному оксамиті у відповідній формою і розміром заглибині лежала дерев’яна нога.

Очі Кукутіса радісно заблищали. Його руки потяглися до відкритого футляра. Старий схопив дерев’яну ногу за обидва її кінці і спробував вийняти. Підняв і тут же опустив на місце.

— Важка, — сказав задоволено й усміхнувся замислено.

— Важка? — Вітас нахилився до відкритого футляра. — А чого вона важка? Вона ж має бути легкою, щоб легко крокувати!

— Молодий чоловіче, ви ніколи не подорожували з дерев’яною ногою! — всміхнувся Кукутіс. — Якби старий Вітас думав так, як ви, я б не став його клієнтом! Дивіться!

Рука Кукутіса опустилася на верхню товщу частину ноги, провела по лакованій поверхні, немов ніжно погладила, а потім він підняв її й узявся двома пальцями за маленьке металеве колечко, що потемніло від часу і тому було не дуже помітне. Потягнув колечко вгору, і разом із ним із дерев’яної ноги вилізла скринька розміром з пачку цигарок. Кукутіс вийняв із неї щось важкеньке, загорнуте в тканину. Поклав на долоню, а пальцями другої руки підняв краєчок тканини й акуратно потягнув догори. Звідти висипалося кілька срібних монет, одна впала на підлогу і гулко вдарилася об дерев’яний настил, решта залишилися на долоні. Кукутіс підніс одну монетку до очей.

— Тисяча дев’ятсот п’ятнадцятого року! — сказав він і зітхнув.

— І багато там іще непотрібних старих грошей заховано? — спитав Вітас трохи зневажливо, однак із цікавістю в голосі.

— Непотрібні гроші — це паперові банкноти, а старе срібло переживе будь-які грошові реформи! У мене такі монети і в Польщі візьмуть, і в Німеччині! Але це тільки мала частина того, що має бути з собою у подорожнього. — Кукутіс акуратно загорнув монети в шматочок тканини й поклав назад у шухлядку. Попросив Вітаса відшукати монетку, що впала.

Засунувши шухлядку на місце, Кукутіс витягнув ногу з футляра і поставив її ґумовим каблуком на підлогу поруч зі своєю правою.

— Трохи закоротка! — зітхнув прибулець. — Треба інші подивитися! — Сказав і повернув ногу на місце, акуратно закрив футляр, клацнувши металевими застібками.

Вітас зняв наступний футляр, поклав його на перший.

— Ні, ця також закоротка! — похитав головою Кукутіс, зазирнувши всередину.

Третя нога викликала у старого приплив ніжності. Він немов упізнав її, як стару знайому, яку багато років не бачив. Рука потягнулася до прибитої згори до широкого краю акуратної срібної пластини з вензелем з ініціалів і написом «Made in Lithuania».

— Цю він точно для мене наперед зробив! — сказав не без гордощів Кукутіс. — Знав, що я по всій Європі його ноги хвалю. Та й як не хвалити, якщо в його ногу поміщається стільки, скільки в три несесери не влізе!

Попрохав Кукутіс Вітаса цю ногу в будинок занести, і сам вийшов зі столярної майстерні.

Надворі Рената та Кукутіс затрималися, щоб надихатися свіжим весняним повітрям. А Вітас із футляром у руці та виразом приховуваного подиву на обличчі від ваги своєї ноші піднявся на поріг і зник за дверима.

— Ви потім майстерню знову дровами закладіть, — порадив Кукутіс Ренаті. — Я повернуся нескоро, але, може, хтось з інших клієнтів зазирне?!

— А може, залишитесь? — несподівано запропонувала Рената. — Відпочинете? Півбудинку порожніє з того дня, як дідусь Йонас помер...

— Йонаси не вмирають! — строго сказав старий. Його блакитні вицвілі зіниці дивилися на дівчину так уважно, немов шукав він в її обличчі схожість із обличчям її прадіда.

— Дідусь Йонас також так казав!

— Звісно, казав! Він же син Вітаса! У такого батька не могло бути дурного сина!

— А Вітаси вмирають? — спитала Рената.

— Якщо пам’ятати, що Вітаси не вмирають, то й вони не помруть! — промовив Кукутіс і всміхнувся. — Нумо, ходімо в оселю, буду нову ногу міряти!

На прохання старого овальний обідній стіл у вітальні перетворився тимчасово на «операційний». Операцію заміни ноги проводив сам Кукутіс, ще в майстерні старого Вітаса вибравши собі в помічники Вітаса-молодшого. Довелося хлопцеві прибрати зі столу комп’ютер і все зайве, і постелити стару скатертину. Стару скатертину, як і все старе, Рената могла знайти тільки на половині дідуся. І знайшла швидко в нижній шухляді шафи.

На розстелену лляну скатертину виклав Вітас із футляра нову ногу, і при денному світлі, що лило з вікон, «заграла» дерев’яна нога своєю витонченою красою, як якийсь чарівний інструмент міг би заграти неземною, не чутною раніше музикою.

Кукутіс, всівшись на стілець, відстебнув потріскані, розтягнуті ремінці, якими притягував стару ногу до короткої кульші, передав її Вітасу і попросив опустити на стіл акуратно і з повагою. Потім, стоячи на одній лівій нозі, але стоячи впевнено та твердо, перевірив Кукутіс на старій дерев’яній, через яку майже посередині пройшла помітна хвиляста тріщина, всі шухлядки, ніші та таємні отвори, про місцезнаходження яких не кожен сторонній зміг би здогадатися. З однієї пласкої та вузької ніші вийняв Кукутіс на світ божий один за одним шість своїх паспортів. Сірі, блакитні, зелені книжечки документів лягли на льон скатертини і нагадали Вітасу шкільний похід у музей, де такі ось документи під склом від сторонніх рук ховають. Тут скла не було, і руки самі потягнулися до паспортів. Узяв Вітас у руки найбільш, здавалося, старий, затертий, але не зім’ятий. На зеленій обкладинці в центрі — червоний герб із вершником, що підняв меч над головою. Розгорнув документ.

— Passeport pour l’etrange[104], — прочитав вголос. Розгорнув.

Погляд його зупинився на чорно-білій світлині молодого Кукутіса, потім сповз на чорнильного кольору текстовий друк: «Для виїзду в усі країни, крім Польщі». Очі Вітаса округлилися.

— А чому крім Польщі? — спитав він, звівши погляд на старого.

— Та ну їх! У мене для Польщі інший паспорт є, польський! — кивнув старий на стосик паспортних книжечок. — Не відво­лікай!

І рука старого витягнула за маленьке колечко з ноги овальну кришечку, а потім за залізну кручену кришечку вивудили його пальці з ніші, що відкрилася, фляжку об’ємом у склянку. Відкрутили пальці накривку, піднесли до носа.

— Ох! — видихнув Кукутіс і простягнув її Вітасу.

— Коньяк? — Вітас принюхався.

— Бренді, — поправив його Кукутіс.

Потім у цьому ж місці на новій нозі витягнув за колечко таку ж овальну кришечку, під якою в ніші поблискувала схожа фляжка.

Нову фляжку також відкрив і понюхав. І також простягнув Вітасу під ніс.

— Цей міцніший! — оприлюднив свою думку хлопець.

— Певна річ, правильне зберігання! Лежачи і нерухомо стільки років! — зі знанням справи закивав старий.

Рената здивовано спостерігала за тим, що відбувається. Спостерігала, як вийняв Кукутіс зі старої ноги кілька згортків монет, піґулки, нитки з голками, нотатник із ручкою, пачку чорно-білих фотографій і просто шматочок іржавого заліза з нерівними ­краями.

— Це що? — спитала дівчина, торкнувшись заліза пальцем.

— Осколок на пам’ять! Його у мене зі спини вийняли, вже коли відірвана вибухом нога більше не боліла. Пощастило мені... — останні слова він додав після короткої паузи і задумався.

— Чому пощастило? — Вітас озирнувся на Кукутіса.

— Більшість тих, кому ноги в Першу світову відірвало, вижили у Другій світовій. Ось і я вижив, ходив собі, нікому не заважав, у цій нозі, — він кивнув на свою стару, тріснуту ногу, — ост-марки і нові документи нашим литовцям через лінію фронту переносив. Німці на мене не дивилися, «совєти» також. Я для них був просто «одноногий»! Цікаво було, як у кіно!.. А ще ночами поранених партизанів до Вітаса приводив, а він їх у себе під майстернею ховав і там же з ними в карти грав. Любив це діло! Цікаво, з ким він тепер у карти грає?!

Старий замріяно всміхнувся.

— Гаразд, треба все ж таки справу скінчити, — обірвав він свої роздуми та спогади й узявся перевіряти всі ніші та таємні шухлядки нової ноги. Тут усе виявилося на місцях, а там, де нічого не мало бути, нічого й не було. Саме туди Кукутіс і паспорти свої сховав, і піґулки, і світлини чорно-білі. Фляжку зі старої ноги опустив у праву кишеню пальта. Напіввикористану котушку ниток на скатертині залишив, монети зі старої ноги до лівої кишені переклав.

— А навіщо монети в тканину загорнуті? — поцікавився ­Вітас.

— А щоб при ході не дзвеніли. Це і для зручності, і для безпеки. Іноді дзенькне у тебе щось у кишені, а за спиною вже і злодії з грабіжниками стоять!

Мало не розреготався Вітас.

— Зараз злодії більше за банкнотами полюють! А за монетами тільки жебраки нахиляються! — сказав він.

Кукутіс відмахнувся.

— Зараз і злодії дурні, і час не кращий! Нумо, допоможи!

Вітас підняв нову ногу, опустив її так, щоб внутрішня виїмка горішньої частини збіглася з куксою старого. Поки її так тримав, Кукутіс умілими рухами закрутив два новеньких ремінці зі свинячої шкіри навколо кукси, підтягнув, засунув їхні кінці в особливі затискачі пряжки. Після цього звівся з крісла на обидві ноги, пройшовся кімнатою так, ніби нове взуття перевіряв: чи підходить? І з обличчям переможця повернувся до овального столу.

— І що, зовсім неважко крокувати? — спитав, із цікавістю спостерігаючи за старим, Вітас.

— А ви колись зважували свою ногу? — Кукутіс обернувся, на обличчі його заграла посмішка. — Гадаєте, вона легша за мою дерев’яну? Ви просто при ходьбі вагу своїх ніг не відчуваєте! І я не відчуваю, адже це моя вага! Навіть фляжка з бренді — це також частина мого тіла, як кров у судинах!

Вітас стенув плечима.

— Ви ж утомилися, може, полежите? — стурбовано озвалася Рената. — А я вечерею займуся!

— Що? Полежати? Це запросто й із задоволенням! — погодився старий.

— Ходімо на ту половину будинку, ви ж поживете у нас трохи?

— Поживу, чом би й ні! Я звик у чужих оселях жити, чужі будинки швидко до мене звикають і помічати перестають, що я їм чужий! А тут ніби і господа не чужа! І вас немов раніше десь зустрічав! — Кукутіс озирнувся зусібіч. — Ви мою стару ногу в футляр покладіть і назад у майстерню віднесіть. Нехай там лежить!

Рената відпровадила Кукутіса в спальню Йонаса, розстелила йому ліжко покійного дідуся.

— Одну подушку прибрати? — спитала.

— Навіщо ж? — відмовився від її пропозиції старий. — Хтозна, на який бік голова уві сні повернеться?

— І ще, — Барбора кивнула на залізну скриню на підлозі. — Тут у нас «чорна скринька» лежить. Я її давно прибрати хотіла, в комору...

— Це від літака? — пожвавішав Кукутіс.

— Так, на випадок катастрофи. Все запам’ятовує. Як диктофон.

— Запам’ятовує і записує? — перепитав він зацікавлено.

Рената кивнула.

— Нехай лежить. Може, якщо безсоння здолає, розповім йому про своє життя. Вам би не розповідав, пожалів би, а скриньці можна! — Кукутіс замислено глянув на апарат і обережно посміхнувся йому, немов цуценяті, яке чомусь не вихляє хвостом.

Увечері, коли вечеря майже готова була, і з кухні у вітальню аромати її проникли, вирушила Рената знову на половину Йонаса. Думала відразу в спальню податися, старого будити, але погляд її мимохідь на креденс у дідовій кухні впав. І зупинилася дівчина, підійшла до старовинних меблів. Поглядом на ту шухлядку висувну, під якою Кукутіс їй сховок, зроблений старим Вітасом, показав, затрималася. Конверти з іноземними марками, на яких голова королеви або принцеси зображена, згадала. Вона вже було руку до скриньки простягнула, аж за спиною двері рипнули. Обернулася. Там Кукутіс, одягнений. За ним, в проймі дверей ліжко діда Йонаса з відкинутою убік ковдрою.

— Ну от, поспав трохи! — сказав він задумливо.

— Дуже добре! І вечеря вже готова! — сказала Рената.

За столом Кукутіс сів поруч із Вітасом. Виглядав він якось інакше зараз, по-домашньому, немов справді був Ренаті близьким родичем.

— Ви якось змінилися, — не втрималася вона.

— Ну, так, — кивнув старий. — Пальто зняв, поспав, причесався.

Витягнув Кукутіс із кишені в’язаного темно-синього светра старі окуляри в кістяній оправі з круглими скельцями. Одягнув на ніс і пильно на дівчину глянув.

— Це щоб краще чути! — сказав він.

— Ой, як дідусь Йонас! Він також, коли окуляри одягав, краще чув! — вигукнула Рената.

Коли вона поклала на стіл, на стару лляну скатертину, дерев’яну дошку, а поверх неї — деко з духовки з двома зарум’яненими свинячими рульками, Кукутіс апетитно облизався.

— А як це ви мою улюблену страву вгадали? — перевів він погляд із рульок на молоду господиню.

— Та ні, це була улюблена їжа дідуся Йонаса, — розгублено промовила Рената. — І Вітас також любить! — Дівчина обернулася до коханого, котрий сидів поруч.

— Може, бальзаму для апетиту? — запропонував Вітас.

— Краще бренді, — старий поставив на стіл залізну фляжку, ту, що раніше в старій нозі зберігалася.

Вітас заснув цього вечора хутко, хоча ніби й втомлюватися йому сьогодні не було від чого! Хіба що від вражень і здивувань!

Рената прокручувала в уяві день, що минав, як коротку і захопливу кінострічку. І щоразу окремий епізод цього фільму привертав її увагу по-особливому — момент, коли одноногий Кукутіс показував їй таємну майстерність прадідуся Вітаса, ту шухлядку в креденсі. А під нею — листи з королевою на марках!

Дівчина раптом подумала, що ці листи могли прийти з Англії, адже там у них королева! І там пропали її батьки: Юрате і Римас, зникли, як у білоруському болоті згинули. Може, в тих листах якраз і написано про їхню смерть або зникнення?!

Ці думки не давали їй заснути. Врешті вона тихенько піднялася з ліжка. Накинула халат і босоніж по прохолодній дерев’яній підлозі, прислухаючись до дощок під п’ятами: чи не заскриплять? — зайшла у вітальню і щільно причинила за собою двері в спальню, відрізавши свою бадьорість від сну Вітаса.

Так само акуратно вибралася дівчина в коридор і спинилася перед дверима, що вели на половину покійного Йонаса. Двері були ледь затиснуті одвірком і тому відчинилися майже безгучно, видавши лише одну жалібну ноту. Але і ця нотка змусила Ренату здригнутися та завмерти на кілька секунд.

Вікна у вітальні дідової половини ще раз нагадали, що ніч у будинку темніша, ніж ніч надворі. Круглий столик під вікном сріблився в темряві під зоряним світлом, що лилося з неба. Також сріблилася на кухоньці дерев’яна підлога під іншим вікном, і, немов відштовхуючись чи відбиваючись від підлоги, це світіння робило помітними і навіть видимими каструлі і пательні, що висіли на стіні, і креденс, що стояв по інший бік від вікна.

Рената зупинилася перед креденсом.

Потягнула обережно шухляду з ножами-виделками на себе. Столове приладдя дзенькнуло. Вона завмерла, озирнулася. Тільки в цей момент помітила, що двері з вітальні в спальню прочинені.

Згадала, як акуратно були перекладені тканиною монети в шухлядці дерев’яної ноги! Всміхнулася. Прислухалася до цілковитої тиші. Витягла шухляду та поклала на стільницю креденсної тумби. Як не намагалася зробити це акуратно, а все одно виделки з ножами дзенькнули ще раз.

Просунула руку в нішу, намацала планку, але та сиділа мертво, як цвяхами прибита. Спробувала Рената її вперед-назад посовати, і тут планочка ковзнула з невидимого кріплення, звільнилася. За нею слідом вийняла вже без зусиль Рената і прямокутну фанерку. Опустила долоню на дно ніші і відчула паперовий шурхіт. Вийняла з ніші пачку листів. Фанерку та планку на місце опустила, а потім і шухляду — цього разу без єдиного звуку — в нішу засунула. Вийшла у вітальню і завмерла. Зі спальні через відчинені двері дивне бурмотіння почула. Підійшла навшпиньки.

Кукутіс спав на спині, але голова його лежала правою скронею на подушці, наче він перед тим, як заснути, на вікно дивився. Губи старого час від часу ворушилися. Він із кимось балакав уві сні, але розмовляв невиразно, перериваючись на вдихи та видихи.

— Я б устиг, — розібрала Рената шепіт Кукутіса уві сні. — Якби не поспішав до Англії, то точно б устиг...

Зітхнула, все ще чуючи, але не слухаючи шепіт старого. Перевела погляд на незавішене вікно, через яке те зоряне світло на підлогу падало. Опустила погляд на підлогу і здригнулася. Там лежала «чорна скринька», що колись викликала у неї своєю присутністю обурення. Лежала тихо, якось занадто тихо.

Господиня, не випускаючи листів із рук, опустилася перед скринькою навпочіпки, провела поглядом уздовж шнура в полотняній оплітці і побачила, що штепсель лежить на підлозі під розеткою. Простягнула руку, підняла штепсель і засунула в ро­зетку. Після цього відійшла до дверної пройми, і щось змусило дівчину зупинитися й обернутися.

Кукутіс все так само щось шепотів уві сні, але слів розібрати вона більше не могла. Зате, як тільки знайоме дзижчання почулося з підлоги, з боку «чорної скриньки», на обличчі її з’явилася спокійна посмішка, посмішка, що виникає у людей, котрі тямлять, що все навколо них відбувається правильно, і порядок речей і людей нічим і ніким не порушений.

Повернувшись у свою вітальню, Рената ввімкнула світло і сіла за овальний стіл. Поклала пачку листів на стару лляну скатертину.

Взяла верхній лист. Погляд сам помандрував на марку з королевою і на жирну круглу поштову печатку з датою відправлення — 21 грудня 2007 року. Круглий, але трохи тремтливий почерк. Адресат — дідусь Йонас. Витягла з конверта згорнутий списаний аркуш паперу, розгорнула. Перед очима побігли сині, написані кульковою ручкою літери.

«Любий тату, ти мені вже два місяці не відповідаєш, але я не ображаюся. Знаю, що винна, і знаю, що листи доходять. Інакше бїх пошта повертала до мене у в’язницю. На цей лист я сама прошу тебе не відповідати. Через тиждень вже вийду на волю. На три роки раніше!!! Мабуть, тому, що я з відзнакою закінчила тюремні бухгалтерські курси англійською мовою! Це, звісно, не привід пишатися. Але я дуже рада. Через тиждень повернуся в Вітбі. На перших порах мерія мені пообіцяла кімнатку в будинку для жінок — жертв сімейного насильства. Поки вони мені не підберуть соціальне житло. Того кіоску «Fish and Chips», в якому ми з Римасом працювали, більше немає. Він згорів. Але я десь влаштуюся бухгалтером. І щодня буду ходити на цвинтар до Римаса. Я зроблю його могилу найгарнішою на кладовищі. Коли приведу її до ладу, пришлю тобі світлину. Знаєш, найважчим за всі ці роки в казематі для мене була заборона мати свій власний знімок! Фотографії рідних дозволені, а власні — ні! Так я прожила тут п’ятнадцять років без ваших облич і без власного. Мабуть, як тільки приїду в Вітбі, піду сфотографуюсь! А ти мені прийшли мою стару фотографію, з весілля! Я їх обидві повішу на стіну, як тільки з’явиться постійне житло!

Колись ти мене пробачиш! Пробачиш за те, що я і тебе позбавила доньки, і себе, і тепер мені нести цей хрест до кінця своїх днів. Ти все одно, навіть якщо дуже не хочеш, але розкажи Ренаті, що сталося! І не бійся сказати, що її мама вбила тата. Вбила тому, що кохала його дужче за життя, тому, що приревнувала, тому, що він дав привід для ревнощів і хотів піти від мене, тому, що життя було нестерпно важким, і нерви були на межі. Але все одно — вбила його і, одночасно, себе, своє життя та майбутнє. Ми з тобою більше не побачимося! Я не повернуся додому — рідний дім, рідний Пієнаґаліс мене такою не прийме! Та й більше Римаса залишати не буду! І так провела багато років далеко від нього, від його могили. Тепер назавжди залишуся там, у Вітбі. Там також гарно, тільки немає лісу. Зате є море і поля, є добрі й уважні бабусі, завжди готові пригостити тебе чаєм і розповісти, що діти й онуки занадто зайняті, щоб приїжджати до них у гості частіше. До речі, ці бабусі, мої сусідки, написали мені в кілька разів більше листів, ніж ти! Зі своєї першої зарплати куплю фотоапарат і буду надсилати тобі світлини. І свою фотографію також пришлю, щоб ти побачив, що відбувається з обличчям рідної людини, коли на довгі роки опиняється під замком, втрачає свободу і поступово втрачає бажання знову стати вільною. Даруй, ці думки приходять до мене, тільки коли пишу тобі листа. Не пиши мені поки. Зачекай, коли пришлю тобі свою нову, не тюремну адресу. Поцілуй Ренату за мене. Але можеш не казати, за кого цілуєш! Може, ти мав рацію, коли сказав їй, що батьки загинули. Так, ми загинули. Але я ще жива, й, якщо дасть Бог, ми з Ренатою колись зустрінемося!

Обіймаю тебе і плачу. Плачу від радощів, бочерез тиждень повернуся в Вітбі. Повернуся назавжди!

Твоя недолуга Юрате».

Дочитавши, Рената розмазала сльози, що потекли по щоках. Акуратно склала аркуш і засунула назад у конверт. Погляд зупинився на пачці непрочитаних листів.

Рената похитала головою. Читати інші листи у неї зараз не було сил.

«Вона вже там, у тому Вітбі», — подумала дівчина й перевела погляд на вимкнений, але не закритий ноутбук.

Пересіла на сусідній стілець, якраз перед комп’ютером. Увімкнула. Тицьнула курсором у Google, потім у Google Maps. Вписала у віконце пошук села Вітбі, Велика Британія. Карта на моніторі ожила, «поїхала» вниз і праворуч, ховаючи від погляду Литву та Польщу, Данію і Норвегію. Перед очима виникла Англія. Жирна синя «закарлюка», яка позначила шукане Ренатою село, завмерла на північному сході великого острова. На самому березі моря.

Рената збільшила масштаб і побачила знайому з листа матері назву. А трохи нижче звивистою лінією морського берега — місто Скарборо.

Задумалася, зітхнула. Натиснула під картою на іконку з написом Google Earth і, як у кіно, мапа «посунула» вниз і перетворилася на вид згори, з неба. З дахами будинків, із вулицями, уздовж яких написані їхні назви, з піщаного смугою пляжу вздовж лінії моря.

Рената нахилилася до монітора, щоб ще краще все розгледіти, роздивитися, ніби це вона — величезна й усевидюща — нахилилася над іграшковим англійським селом. На протилежному від моря боці села нерівна, хвилеподібна вуличка провадила до окресленого рівними грубими межами прямокутника. Всередині прямокутника вгадувалися ряди могил. Серед них на чистому майданчику — два високі, порівняно з будинками на сусідній вуличці, дахи.

— Церква і цвинтар! — прошепотіла Рената і ще раз збільшила картинку. Збільшила до максимуму.

Могилки стали трохи більшими, але все одно залишилися занадто маленькими, щоб можна було їх розгледіти.

— Одна з них має бути найгарнішою! — прошепотіла Рената і стала водити поглядом по рядах могилок.

Але всі вони здавалися однаковими.

«Мабуть, цей знімок Google зробив ще до того, як маму випустили», — вирішила вона.

Рипнули двері, й вона підняла перелякано голову, обернулася на звук.

З пройми визирав, мружачись на світло, сонний Вітас.

— Ти чого не спиш? — спитав він.

— Я... батьків знайшла.

Він підійшов. Зупинився за її спиною, не второпавши, глипнув на монітор.

— І де вони? — спитав.

— У Англії. Тато ось тут, — вона пальцем показала на кладовище, — а мама десь поруч. Ти ще тур до Туреччини не купував?

— Сьогодні збирався.

— Не купуй, — попросила Рената. — Полетимо в Англію.

— Звісно, — погодився він. — А у тебе її адреса є?

Рената кивнула на монітор.

— Вона там, у Вітбі. Ми її застанемо біля могили батька. А якщо не застанемо, то залишимо їй на могилі записку з адресою нашого готелю. І вона сама нас знайде.

— Там є готелі? — засумнівався Вітас, не відриваючи погляду від картинки на моніторі.

— Щось знайдемо! Там же море! А біля моря завжди є готелі!

— Гаразд, — схвально промовив Вітас. — Тільки ти йди спати, бо дуже втомилася! А я залишуся і займуся квитками та готелем.

Рената піднялася зі стільця. Поцілувала Вітаса. На її обличчі з’явилася сумна усмішка.

— Про що ти думаєш? Про маму? — спитав Вітас.

Вона кивнула.

— І ще про одне, — додала вона.

— Про що?

— Кукутіс сказав, що Вітаси не вмирають... Як і Йонаси! — в її голосі прозвучало стільки ніжності, що він не втримався й обійняв кохану. Поцілував у вуста. Потім прошепотів:

— Ну, іди вже спати! Вранці я тобі все розкажу — і про час вильоту, і про готель!

Зайшовши в спальню, прикрившись дверима від яскравого світла вітальні, Рената зупинилася перед вікном і знову заплакала. Сльози текли по щоках, крапали на дерев’яну підлогу, розбивалися на дрібні бризки, і частина цих бризок потрапляла на щиколотки, на пальці ніг.

Їй плакалося дивовижно легко. Не могла збагнути, що з нею відбувається. Відчувала себе водночас нещасною і щасливою, переповненою радістю й утомою.

— Годі вже плакати! — прошепотіла дівчина і відступила на крок від вікна. — Усе буде добре.

Витерла долонею сльози зі щік.

Усмішка освітила її обличчя в напівтемряві, неначе зірка, що падала, кинула в їхнє вікно останній свій промінчик і той потрапив Ренаті на вуста.

Може, і добре, що тільки Барбора із сином змогли приїхати на десятиліття «Шенгенської ночі», яка зробила їх усіх дорослими, змінила їхні долі, підштовхнула до прийняття ризикованих, драматичних і правильних рішень. Але кожна людина сама обирає свою долю. Можливість вибору долі не самому, а удвох із чоловіком, котрий тобі подобається, не завжди вберігає від помилки. Та й що таке помилка, якщо життя людини — це завжди дорога. І спіткнутися можна всюди, де б ти не був.

Рената вийшла надвір віднести їжу Ґуґласу. Під ногами заскрипів свіжий сніг — приємно і дзвінко! І Ґуґлас одразу ж вистрибнув із будки, заметляв хвостом. Кілька днів тому жінка помітила, що пес застудився і гавкіт його став сиплим. Дивно, що Вітас цього не помітив! Але він постійно зайнятий. З того часу, як через брак клієнтів їм довелося закрити «салон собачої краси», Вітас повернувся до своєї основної професії та заснував «Швидку ветеринарну допомогу». Здав на водійські права і, можна сказати, відібрав у Ренати її синій «фольксваген-універсал». Спочатку подарував їй, змусивши продати старий червоний «фіатик», а потім наліпив на обидва боки новенької машини логотип «Швидкої ветеринарної допомоги» і сам сів за кермо. Тепер Рената міркувала, як би викупити свій старий «фіат» назад. Але це навесні, коли розтане сніг і під нестійким литовським сонцем висохне і затвердне доріжка, що тягнеться до гравійки, і сама гравійка, що веде до асфальту. А поки що можна про це просто помріяти й усміхнутися. Добре мати на майбутнє прості, зрозумілі та нескладні для виконання плани!

О десятій ранку Рената постукала в зелені, багато разів фарбовані двері.

— Іду, іду! — долинув із половини дідуся Йонаса голос Юрате.

— Не треба стукати! Просто заходь, — сказала вона, впускаючи доньку. — Це ж твій будинок!

— Це наш будинок, але тут — твоя половина! І ти маєш почуватися тут господинею! — вперто мовила Рената.

— Не можу, — зізналася Юрате і зітхнула. — Мій будинок — у Вітбі, не тут. Тут мені важко!

Рената поглядала на свою матір, яка, як їй здавалося, не старіє. Навіть навпаки — стала набагато молодшою виглядати, ніж на тій світлині, яку надіслала після звільнення з в’язниці. Рената дивилася на неї і не знала, що сказати, як зробити так, аби матір почувалася в Пієнаґалісі так само, як тут почувається Рената, — як у маленькому, особистому та затишному раю, з якого не хочеться їхати, який не хочеться покидати навіть на день.

Юрате ж вела облік днів, які залишилися до її повернення в Англію. Вона намагалася не потрапляти зайвий раз доньці та зятю на очі. Жінка мовчала за вечерею, а снідала й обідала завжди сама на своїй половині. Уже втретє прилітала до дітей на тиждень і завжди поводилася однаково, як сором’язлива гостя.

— Посидиш удень із Йонасом? — спитала Рената. — Мені треба в Анікщяй поїхати. Друзів на автовокзалі зустріти.

— Звісно! Якщо хочеш, можу з візочком надворі посидіти! Свіже повітря діткам корисне!

— Але ввечері ми тебе чекаємо на вечерю! — попередила Рената.

— Я недобре почуваюся, — спробувала відмовитися від запрошення Юрате.

— А з дитиною надвір вийти добре почуваєшся? — всміхнулася Рената. — Тебе ніхто ні про що за вечерею питати не буде! Можеш сидіти і мовчати! Але мені важлива твоя присутність! Мене вона заспокоює!

Юрате здивовано глянула на доньку. Кивнула.

— Гаразд, — сказала після паузи.

— Я візьму у дідуся з креденса Рупінтоєліса! — згадала Рената вголос другу причину, з якої стукала в зелені двері.

— Певна річ! — погодилася Юрате.

Увечері, поки Рената та Барбора накривали великий овальний стіл, а однорічний Йонас спав у ліжечку, Юрате повела дев’ятирічного Андрюса, сина Барбори, до себе.

— У Литві старий і новий світ завжди живуть під одним дахом, в одному будинку, — почула Рената слова матері. — І якщо один із двох світів зникає, то будинок починає руйнуватися...

— Це таке щастя — приїхати в Литву під Різдво, — Барбора простягнула руку і торкнулася ласкаво до голови дерев’яної фігурки, що стояла посеред столу.

— Ти там звикла? — обережно продовжила Рената бесіду, перервану п’ять хвилин тому, розставляючи тарілки на старій лляній скатертині, на якій ще можна було розгледіти казкові фігурки, вишиті «білим по білому».

— Так. Тільки ніяк не можу зважитися. Він хороший, й Андрюсові подобається...

— Не бійся! Тобі треба вийти заміж! Інакше в Андрюса не буде батька...

— А якщо вийду, у нього будуть два татусі.

— Два — краще, ніж жодного.

— Мене в селі, мабуть, вважають божевільною, — Барбора гірко всміхнулася. — Андрюс похований між Крістофером і його дружиною. Я доглядаю за всіма трьома могилами, і вони справді найгарніші на кладовищі! Андрюс гадає, що Крістофер — його дідусь.

— Нехай так думає! Це не страшно!

— Я йому намагалася пояснити, що у нього був і інший дідусь, у Литві.

— Ось бачиш, два дідусі. Отже, він збагне, що можуть бути і два татка!

— Гаразд, — Барбора вирішила скінчити цю розмову і махнула рукою. — А Вітас коли повернеться?

— Незабаром! І обіцяв більше не їхати до завтра! — відповіла Рената.

О восьмій годині вечора вони сіли за стіл. За вікнами вітальні лилося з неба місячне сяйво, сріблило заснулі на зиму дерева.

— Зовсім не так, як було тоді, — сумно промовила Барбора.

Вітас розлив по чарках бальзам. Андрюсові наповнив склянку компотом.

— Як би там не було, але ми тут зібралися! — промовив він. — Хтось загубився, хтось знайшовся, — при останніх словах він подивився ніжно на Юрате. — Давайте спочатку вип’ємо за тих, хто загубився...

Розмова за вечерею не клеїлася. Тільки один раз усі пожвавилися, коли мова зайшла про Інґриду та Клаудіюса.

— У неї ж чоловік поляк? — уточнив Вітас.

— Так, і хлопчики-близнюки, Ярек і Янек, їм по сім років, — Барбора закивала. — Живуть біля моря. У чоловіка — майстерня: робить рибалкам пастки для лобстерів. Заробляє небагато, але на життя вистачає. А Клаудіюс тепер в Ісландії. Ніхто не знає, як він туди потрапив, але своїй мамі іноді з Рейк’явіка телефонує. Також, до речі, одружився. Начебто з донькою багатого фермера. Може, я й помиляюся! Це ж як зіпсований телефон: він розповідав мамі, мама розповідала батькові Інґриди, батько переказував Інґриді...

— Et l’Islande est où?[105] — спитав Андрюс пошепки.

— Tarp Anglijos ir Amerikos[106], — пояснила мама.

Хлопчик кивнув.

У якийсь момент Барбора знову зупинила свій погляд на дерев’яній фігурці Рупінтоєліса. Підвелася, взяла його в руки.

— Дивно, — видихнула вона. — Він дуже схожий на... на одного старого. Той опинився на кладовищі, коли ми ховали Андрюса... Я ніколи не бачила!

— Що саме не бачила? — зацікавилася Рената.

— Я ніколи не бачила Рупінтоєліса з дерев’яною ногою!

Рената взяла фігурку з рук Барбори. Розглянула, і погляд її завмер, немов вона розвернула його в протилежний бік, у минуле. Це був не той Рупінтоєліс, якого вона ставила кожне Різдво на свій стіл. І не той, якого вона ставила на круглий столик старого Йонаса. Це була інша фігурка, що також сиділа на пеньку, тільки одна нога у цього Рупінтоєліса була прямою, що не згинається, і була схожа на дерев’яну ногу Кукутіса.

— Це він! — здивовано прошепотіла Рената, придивившись до обличчя фігурки. — Це Кукутіс!

— Кукутіс? — перепитала Барбора.

— Так, приятель мого прадіда. Він заходить до нас раз на три роки відпочити. Либонь, сам вирізав!

Вона поставила фігурку на її місце посеред столу.

Вітас мрійливо всміхнувся. Мабуть, також згадав дивного одноногого старого. Рената перевела погляд із чоловіка на свою матір.

Юрате сиділа, опустивши очі. Вона, здавалося, і не слухала, про що була балачка.

— Мамо, а ти пам’ятаєш колискову про квасолинку? — спитала донька.

— Звісно! — відповіла Юрате.

— А можеш піти і заспівати її Йонасу? — попросила Рената.

— Він же спить, — Юрате перейшла на шепіт і озирнулася на зачинені двері в спальню.

— Так, спить! Але все, що він чує уві сні, залишається у нього в пам’яті! Я це по собі знаю!

Залишившись учотирьох, присутні слухали ласкавий і ніжний голос Юрате, що долинав через нещільно причинені двері в спальню. Слухали та поверталися в дитинство: кожен своєю таємною стежкою, прокладеною в пам’яті повз недавні і давні радощі та смутки, повз зустрічі, що відбулися і не відбулися, повз спогади, що викликають сльози та посмішки.

— «Спи, моя квасолинко!» — співала Юрате, і вечір під її колискову перетворювався в ніч.

[1] Біржай — містечко в литовській Аукштайтії.

[2] Ведераї — литовська національна страва: круп’яні або картопляні ковбаски з м’ясом.

[3] Гаразд! (Лит.)

[4] Авґустів — місто в північно-східній Польщі, на річці Нетта.

[5] Кеніґберзькі клопси — м’ясна страва німецької кухні, що складається з кількох котлет, политих каперсовим соусом.

[6] Час (нім.). Порядок (нім.).

[7] Сідай (пол.).

[8] Halal (араб.) — вільний, все те, що дозволено та допустимо в ісламі (на протилежність хараму). Найчастіше це поняття використовується для позначення правильно приготовленої та дозволеної мусульманам їжі.

[9] Дві кави (франц.).

[10] Не розмовляю французькою, тільки англійська. (Франц.) Не розмовляю англійською, тільки французька. (Франц.)

[11] Ісус заклопотаний (лит.).

[12] Шлижикай — литовське різдвяне печиво.

[13] Добрий вечір! (Пол.)

[14] CCTV — система охоронного відеоспостереження, кілька відеокамер, зображення з яких передаються на один екран, розбитий на квадратики.

[15] Щось зимно (франц.).

[16] Не турбуйся, будь щасливим! (Англ.) Пісня американського джазового співака Боббі Мак-Ферріна.

[17] Потім (англ.).

[18] Одну каву (франц.)

[19] Чого бажаєте, пане? (Нім.)

[20] Кислу капусту (нім.)

[21] І пиво! (Нім.)

[22] А сосиски? (Нім.)

[23] Дві або три, з гірчицею! (Нім.)

[24] Саме так, звісно, з гірчицею. (Нім.)

[25] Місце злочину (нім.)

[26] Я хочу знати, кого тут убили? (Нім.)

[27] Доброго дня, сер! (Англ.)

[28] «Le Parisien» (франц.) — «Парижанин». Французька щоденна газета, що висвітлює міжнародні та національні новини, а також новини про життя Парижа і його передмість. Видається з 1944 року.

[29] Доброго дня! (Франц.)

[30] Лише англійська (англ.)

[31] Ти живий? (Франц.)

[32] Доброго вечора! (Нім.)

[33] Ви розмовляєте російською? (Англ.)

[34] Сніданок! (Нім.)

[35] Привіт! Як справи? (Франц.)

[36] «Лафройгу» немає! (Англ.) Може, «Балвені»? (Англ.)

[37] «Повертайся з перемогою!» (Нім.)

[38] Бідний хлопчина (франц.).

[39] За рахунок закладу! (Франц.)

[40] За ваше здоров’я! (Франц.)

[41] Пане, пане, тут! (Франц.)

[42] Свідоцтво про народження (франц.).

[43] Як шкода, що ви не розмовляєте французькою! (Франц.)

[44] Даруй, можна з тобою побалакати? (Англ.)

[45] Зі мною? (Англ.)

[46] «Сторожовий будиночок» (англ.).

[47] На продаж (англ.).

[48] Це понти (франц. жаргон).

[49] Товариство елегантних людей із витонченим смаком (франц.).

[50] «Їж, пий, спи» (англ.).

[51] «Останнє замовлення» (англ.).

[52] «У чорта» (нім.).

[53] Квашена капуста (нім.).

[54] «Біля джерела» (нім.).

[55] Улюблений (нім.).

[56] Поліція? Будь ласка, терміново «До чорта»! (Нім.)

[57] Усе зрозуміло, за три хвилини! (Нім.)

[58] Це якою мовою ви балакали? (Франц.)

[59] Не говорю французькою, англійською, будь ласка! (Франц.)

[60] І один коньяк (франц.).

[61] А, пан повернувся! (Франц.)

[62] Як справи? (Франц.)

[63] Добре (франц.).

[64] А у вас? (Франц.)

[65] Нормально, але бувало й краще. (Франц.)

[66] Я не розмовляю французькою, тільки англійською. (Англ.)

[67] З поверненням! (Англ.)

[68] Чого бажаєте? (Нім.)

[69] Шалений гольф. (Англ.)

[70] Ну хіба сьогодні не чудова погода? (Англ.)

[71] Авжеж, так і є. (Англ.)

[72] Добрий вечір! (Франц.)

[73] Шарль, батько Філіпа! (Франц.)

[74] На добраніч! (Франц.)

[75] Іди, іди, Ашко, вперед! (Франц.)

[76] Шукай! (Франц.)

[77] Гарний хлопчик! (Франц.)

[78] Цей напрямок правильний (франц.).

[79] До ноги! (Франц.)

[80] Ми йдемо додому! (Франц.)

[81] Йди, вперед! (Франц.)

[82] Двадцять, тридцять, сорок! (Франц.)

[83] Сквот — покинуте приміщення або будинок, зазвичай заселений без згоди власника.

[84] Карвінг (від англ. — витинання) — у кулінарії — мистецтво художнього різблення по овочах та фруктах.

[85] Voix du Nord — голос Півночі (франц.).

[86] Доброго дня, пане! (Франц.)

[87] У вас є що-небудь поїсти? (Франц.)

[88] Не дуже-то, одну секунду, будь ласка! (Франц.)

[89] Є трохи ковбаси та сиру (франц.).

[90] Меморіальний політ Королівських військово-повітряних сил (англ.)

[91] Ох уже ці ексцентричні англійці! (Франц.)

[92] Приємного польоту, пане! (Франц.)

[93] О господи, що це у вас там? І гостре, і колюче, і рідке! Це треба здати в багаж! (Франц.)

[94] Оце сюрприз! (Англ.)

[95] Ратин — вовняна тканина зі своєрідними короткими завитками густого ворсу.

[96] Небезпечно! Міни! (Франц., Англ.)

[97] Один коньяк. І ще раз кави (франц.).

[98] Це неправда! (Франц.)

[99] Скільки? (Франц.)

[100] Андрюсе! Хутко йди сюди! Ти мене чуєш? Не клей дурня! (Лит.)

[101] Полю, мені тебе шкода! І себе шкода. Я так хотів, щоб ти нам із Барборою показав Камерун і відвіз нас до океану! (Лит.)

[102] Ще одну каву? І коньяк! (Франц.)

[103] Тварини також люди! (Англ.)

[104] Паспорт для виїзду (франц.).

[105] А Ісландія — це де? (Франц.)

[106] Між Англією й Америкою (лит.).