Струменіли з вікон-бійниць вузькі смуги червоного вогню, дахи шпурляли у вечірнє небо снопи іскор, тріскалось розпечене каміння. У довгасті тріщини стін лавою сунули біляві воїни в оздоблених мідяною лускою панцерах і шоломах. Посічений мечами нечисленний гурт захисників замку даремно чинив опір: пронизані стрілами, настромлені на довгі важкі списи оборонці падали один за одним. Відбивалися мовчки, з відчуженими, майже байдужими обличчями. Попереду верещали, бряжчали зброєю шереги ворогів, а позад них височіла уціліла найбільша й найміцніша вежа фортеці.

За її кам’яними мурами у напівмороці великого овального приміщення чаклувала над палаючим жертовником вродлива чорнява жінка в темній сукні з коштовними низками сяючих прикрас, що оперізували її стан. Швидко шепотіла заклинання, схрещувала й розводила руки над лимонно-жовтим полум’ям. Від жару діаманти на браслетах стікали долі важкими краплинами, випаровувалися росою, а руки не відчували дотиків вогню — зміїлися, сплітались та роз’єднувалися — ніжні, білі, з довгими тонкими пальцями та блискучими нігтиками.

У жовтому вогні кипіла, пінилася бурштинова краплина, розбухала, насичувалася таємною силою, дедалі більшала — була уже з горішок — набувала форми кульки, оберталася, підкоряючись рухам досвідчених рук чарівниці.

І ніколи не спромоглися б воїни напівдикого степовика Стратомира вдертися до її замку, якби не привів їх сюди темноволосий чоловік з хижим профілем шуліки, маг і чародій. Його невиразний обрис зловісно бовванів на узвишші перед фортецею — у чорному вбранні на вороному коні, на тлі розпеченого пурпуру: позад нього палахкотіла вечірня заграва, а попереду сичали криваві язики пожарища. Вітер розметав пасма довгого волосся, обличчя геть не було видно, стирчав лише великий горбуватий ніс.

— Кіло! — мовив коротко і рухом голови підкликав хлопця з невеликого гурту, що покірно стояв за горбочком. Убрані в чорне, ці люди скидалися на зграю воронів, які звіддалік спокійно стежили за ходом битви.

Кіла зіскочив з коня й прудко збіг на пагорб.

— Під’їдь-но до Стратомира й скажи, щоб перестав рубати всіх підряд. Тих, що залишилися, легко можна взяти живими, — мовив чаклун, спостерігаючи за густими клубами диму над фортецею. — Зрозумів?

— Авжеж.

— Візьми смолоскип.

Кіла крутнувся на місці й прожогом побіг униз, глухо тупочучи ногами.

У цей час за товстими мурами замку, в глибині круглої вежі востаннє спалахнуло яскраве жовте полум’я на жертовнику — і враз згасло, лише червоні жаринки спроквола зблискували в темряві.

Чорнява красуня підхопила ще гарячу бурштинову краплину й закріпила на срібному ланцюжку. Важко, стомлено зітхнула й швидко попрямувала спадистими східцями до великої нижньої зали, освітленої кількома смолоскипами та червоними відблисками пожежі. Тут її чекали схожі на неї хлопчик років шести і зовсім маленька дівчинка, обоє перелякані й принишклі.

— Пора виходити, Коріелю, — чаклунка схилилась над дівчатком, почепила на її шийку ще теплу бурштинову прикрасу та звернулась до сина:

— Коли дістанетеся степу, ідіть не зупиняючись. Уже темно, не загуби Віланду, тримай за руку.

— А як же ти, мамо? — хлопчик схопився за розширену донизу спідницю, здивовано поглянув на дві маленькі живі тіні за її спиною.

— Я наздожену вас пізніше. Якщо зможу, — обережно, але рішуче забрала його руку з сукні. — Камінець на шиї Віланди вказуватиме вам дорогу. І запам’ятай: Огнеславі скажеш, що я — полонянка… замку, — потому додала, стишивши голос: — Хай стережеться нічних духів.

Вона обдивилась дітей, ніби хотіла ще щось сказати, але промовчала, рішуче попрямувала до стіни й смикнула за важке металеве кільце — у кам’яній підлозі безшумно, мов двері передпокою, розчинилась ляда.

Підштовхнула дітей до отвору:

— Хутчій!

Малюки квапливо побігли крутими східцями вниз. Коли вони повністю зникли в темряві, чаклунка почула голос хлопця:

— Тут нічого не видно.

Вона схопила зі стіни смолоскип — ураз зблиснули діаманти браслета на її руці — і суворо наказала:

— Загасиш його ще на виході, у степ із вогнем не виходь.

— Гаразд, не забуду, — гукнув хлопчик у відповідь.

Люк беззвучно закрив отвір, сам, вона навіть не торкнулася кільця. Взяла ще один смолоскип, повільно й урочисто рушила до протилежної стіни. Простягла вперед вільну руку, неприродно розчепіривши пальці, та низько, гортанно мовила заклинання.

Відлуння його повторило — і щелепи кам’яної стіни розсунулися. Відкрилися двері ще однієї овальної зали. Без вікон, зовсім порожньої, з нерівно обтесаними стінами та глибоким широченним колодязем посередині.

Жінка нерішуче ввійшла, ступила кілька кроків і зупинилася біля самісінького провалля. Тіней позад неї побільшало, вони підходили беззвучно й зупинялись — маленькі, тендітні, невагомі. Ущільнившись до відчутної навіть на відстані громади, нависли ззаду суцільною стіною. Якийсь час вона стояла нерухомо, ніби вагаючись, потім кинула смолоскип у чорну безодню. Звідти здійнявся вгору страшний гуркіт. Потому зблиснув огняний стовп. Від яскравого світла засяяли навіть сірі стіни.

Чаклунка відступила назад, уперлася спиною у твердий камінь муру.

— Це пастка! — прошепотіла й затулила обличчя долонями. Діаманти на браслетах потекли сяючими краплинками вниз.

— Ось як вони перемагають! Завжди! Тільки…

Страшний гуркіт не дав закінчити: захиталися стіни, підлога вигнулася, мов хребет величезного звіра.

Тієї миті хлопчик, який уже вийшов з підземелля, випустив руку сестрички: він озирнувся на замок, що казково спалахнув у пітьмі. Там ще й досі метушилися й кричали люди.

Несподівано вибухнула і враз розсипалася на дрізки могутня вежа.

Малий кинувся у той бік, де стався вибух, простягнуті вперед руки шукали в повітрі опори, неслухняні губи намагалися покликати маму. Раптом він згадав її суворий наказ — закляк і довго стояв, не розуміючи, що сталося та як тепер бути.

Таємний хід закінчувався на такій відстані від замку, що легко можна було зникнути непоміченим: ніч, яка насувалася зі степу, усе огортала мороком, обминала лише тліючі рештки фортеці, що зловісно мерехтіли в темряві.

Повагавшись кілька хвилин, Коріель вирішив іти уперед, озирнувся — і не побачив Віланди. Вона не могла відійти далеко, бо була занадто маленька. Хлопчик це розумів. Він погукав її. Але марно.

Коріель повернувся до пащі підземного ходу, однак сестрички там не застав. Він відійшов осторонь, безсило опустився на землю. Не знав, що робити, але ж не міг сидіти склавши руки, і тому підвівся й навмання продовжив пошук.

Усю ніч хлопчик блукав навколо згарища, ховаючись за горбочками та кущами, шукав сестричку, стиха гукав її, спотикався й падав, він замерз, подряпав обличчя й дуже поранив руку. Високі трави хапали за ноги, глузливо мерехтіли між пасмами димів далекі зорі. Чорна стіна ночі ніби штовхала його у спину, і він пробивався углиб руїн.

Там його і схопили воїни у високих лискучих шоломах.

Темрява почала розступатися, повітря вже несміливо світилося білим холодним промінням, а небо — сірим сяйвом ранкової паморозі. Химерно громадилися страшні гранітні брили; розламані, спотворені, бридкі, вони ще пашіли жаром нещодавньої пожежі. Кружляв серед каміння легкий вітерець, забивав ніздрі задушливим смородом горілого, занапащеного, знищеного. Уривчасто перегукувалися переможці: нишпорили скрізь, намагаючись знайти серед руїн щось цінне.

— Це син тієї відьми! — кремезний степовик штовхнув малюка вперед, і той мало не впав.

— Бачу, — зичним голосом відповів маг, що зморено сидів на теплому камені, укутавшись накидкою, яка надавала всій його постаті ще більшої хижості та зловісності. Проте коли він дивився прямо, бліде обличчя не видавалося грізним та потворним. Він повернувся до малого, і той повільно ступив кілька кроків уперед. Обоє — і хлопець і маг — належали до одного племені й мали довге, надзвичайно темне волосся та чорні очі, через те дуже відрізнялися від людей, які стояли поруч і дивилися боязко й водночас вороже.

— Не бійся, Коріелю, — пещеною рукою з довгими тонкими пальцями чаклун, не поспішаючи, повагом погладив дитяче личко — і подряпини та синці на ньому враз зникли, залишився тільки бруд.

— Я не боюся.

Маленький Коріель зірко вдивлявся в чорноту страшних очей і не рухався. А чародій обома долонями стиснув його закривавлену ручку, за якусь хвилину відпустив, і натовп, що їх оточував, враз зойкнув — від рани не лишилось і сліду.

Ватажок Стратомир, немолодий кремезний чолов’яга, припорошений пилом і пропахлий кіптявою та потом, проковтнув слину й подав знак воїнам. Ті розійшлися. Як усі степовики, Стратомир носив шкіряні штани та куртку, обшиті мідними й бронзовими бляшками, але оскільки був ватажком, до високого шолома причепив пишний хвіст рудої лисиці, а шию прикрасив важкою золотою пектораллю. На його приналежність до верхівки вказували й золоті персні майже на кожному пальці обох рук.

— Незрівнянний Вельфе, — ватаг схилився перед чаклуном, пектораль сколихнулась на його шиї, — якби ти допоміг кільком моїм дружинникам…

— Ні, — хижо повернув свій пташиний профіль чарівник. — Я зробив усе, про що ми домовлялися, Стратомире, а одержав тільки половину обіцяного.

— Дівчинки немає… Ніде… — Стратомир скрушно розвів руками. — Може, візьмеш замість неї…

— Ні, — різко перебив його чаклун Вельф. — Золота мені не потрібно. А твого мотлоху — й поготів.

— А коней… — благально почав ватаг, але Вельф рвучко підвівся — чорний плащ майнув, мов пташине крило в польоті, — і пішов геть, тримаючи за плече Коріеля, що байдуже дивився у далечінь, як зачарований.

— До побачення, незрівнянний Вель… — знову почав було Стратомир, та чародій замість прощання суворо кинув через рамено:

— Пам’ятай про борг. А краще негайно знайди дівчинку.

Ватажок закашлявся: забагато літало в повітрі диму й гару. Копнув ногою сірий уламок каменя й хижо погрозив невідомо кому: «Хребта переломлю!»

А поблизу вже не мечі дзвеніли — люто хрипіли роздратовані голоси: степовики ділили здобич, якої було замало. Її завжди замало. Багато трупів та калік. Стратомир звик до цього, тому не виявляв ніякої цікавості до трофеїв. Свою частку він одержить обов’язково, і чималеньку. Зморено сів на уламок стіни. Відкашлявся й витер тильним боком долоні довгі вуса, які звисали нижче підборіддя. Камінь був ще приємно теплим, але швидко стигнув на холодному ранковому повітрі.

А крайнеба вже світився химерною жовтою смугою. Звичайні світанки такими не бувають.

Обрій оповили темні важкі хмари, світ заполонила синя печаль імли. Похмурі сумні хатини, що незграбно й безпорадно мерзли серед голих дерев, потонули в сірому тумані околиць. Чорна смуга дороги, яка звивалася змією навколо каламутних калюж, губилася серед невисоких пагорбів.

Цим сльотавим путівцем простувала зовсім маленька дівчинка, обідрана і брудна. Багно дратівливо чвакало та плямкало, коли його торкалися босі ноженята. Вітер дедалі дужчав, налітав то спереду, то ззаду, шарпав благеньку одежину, але дівча уперто дрібцювало лише йому відомим шляхом, стискаючи біля шиї задубілими пальчиками кінці великої латаної хустини, яку вчора подарувала пригнічена горем сухорлява жінка з бідного хутора, де убогі повітки, обліплені чорними лискучими мухами, пахли сіном і теплим димком. Єдиний раз за всю мандрівку малечу впустили до оселі й нагодували гарячою юшкою з щербатої глиняної миски. Висока худесенька селяночка, накидаючи на її тендітні плечики поруділу шаль, пояснювала могутньому клишоногому вусаневі:

— Хіба ти не бачиш, що їй пороблено? Дивись, які очі! Хай іде, куди знає. Хіба їх, чаклунів, зрозумієш чи зупиниш?

Але дівчинка не знала, куди йти. Вона ще не мала ані волі, ані розуму, вела її сила набагато могутніша за людську — тягла вперед усе владніше, і коли в степу запанувала непроглядна пітьма, без жодного вогника чи іскорки, маля, не зупиняючись, ішло, немов уві сні, вдивляючись у темряву широко розплющеними очима, страшними від безтямності.

А вітер скавучав між зарослими пагорбами, шаленів, рвучись у височінь. Нарешті розігнав-таки хмари — і стих. На небі спалахнули крижані зірки, вигулькнув з безодні вузький ріжечок місяця. Дедалі холоднішало, босі ноженята судомно трощили тонку кригу, що засклила поверхні калюж.

З-за невисокого горбка донеслося пронизливе виття. Дівча не стрепенулося, не стривожилось, тільки глипнуло очима позад себе, однак не помітило зграю хижих вовків, що назирці йшли за нею.

Один із них майже наздогнав маленьку безпомічну жертву. Озирнувшись, вона побачила зовсім поруч жовті очі, здоровенні гострі ікла, зволожені слиною. Ухопилася задерев’янілими від холоду пальцями за амулет, що висів на шиї, і тихо зойкнула.

Вовчисько відразу відсахнувся, протяжно завив, глипнув очима й сів на задні лапи. Невдовзі докупи зібралась уся зграя, хижаки оточили дівчинку півколом.

Вона стояла перед ними й оглядала їх по черзі, потому підійшла до широкогрудого вожака й без будь-якого страху скуйовдила йому вовну на голові. Вовк засопів і ще більше висолопив червоного язика.

Дівчинка зітхнула, обернулася й потупцювала темним шляхом далі. Звірі неспішно пішли слідом, але поводились дивно: то підходили майже впритул, то зникали за пагорбами й рикали звіддаля. Нарешті зникли зовсім.

А пара маленьких ніжок невтомно дріботіла задубілою стежкою, яку вдосвіта вже не потрібно було шукати: на тлі сріблястої від інею трави її було видно як на долоні.

Раптом дівчинка зупинилася, повела очима: відчула знайомий запах каменю. Прискорила ходу. І коли з-за обрію несміливо визирнула ранкова зоря, розганяючи синювату холодну темряву, вона вже стояла перед мурами величезного замку, грізні вежі якого здіймалися майже до неба, а їхні гострі зубці зухвало упиралися в хмари. Глибокі чорні бійниці навіювали жах.

Раптом заскреготали грубезні залізні ланцюги, опустився важкий дерев’яний міст, і на нього зійшла ставна рудоволоса жінка в чорній оксамитовій сукні.

— Віландо! — вигукнула здивовано. — Ти сама, дитинко? А де ж мама? Як ти тут опинилася?

Маленька Віланда зазирнула в зелені очі, оглянула разки діамантів, що звисали з пояса й гойдалися на стегнах, обома ручками зняла з шиї ланцюжок і здійняла його над головою. Бурштинова кулька кілька разів хитнулась й опустилася в простягнуту назустріч долоню, відтак, як тільки її торкнулися перші ранкові промені, спалахнула золотим полум’ям і запалила розкішне хвилясте волосся рудої жінки.

Бурштин у її руці розм’як, потік воском по долоні, потому закипів і випарувався, тільки довгі пальці з матовими нігтями потяглися за янтарною хмариночкою, що поступово зникала у вишині.

— Промінь Тровіка! У моїх руках… — прошепотіла жінка, ледь рухаючи губами, і звернулась до дівчинки: — А де твоя мама, Віландо?

— Мами ма, — мала безпорадно розвела рученята, піднявши блискучі чорні очі.

— А де Коріель?

— Ма… — маля зітнуло плечики і знову розвело рученята.

Руда красуня якийсь час у задумі дивилась, як перші промені золотили верхівку найбільшої вежі. Сонце ще не зійшло, воно тільки почало виринати з-за обрію.

Жінка присіла, обхопила малу обома руками за плечики, зазирнула в очі:

— Згадаймо разом, що сталося? Ти добре все пам’ятаєш. Що наказувала тобі мама? Де це було? — очі Віланди застигли, зіниці поволі розширились, розчинились у зеленому погляді. Раптом обидві: і дівчинка і рудоволоса — здригнулися, ніби хтось невидимий постав поміж них, сколихнулося повітря, жінка відсахнулась та підняла вгору руки — приготувалася для оборони. Дівчинка розплакалася й почала кликати маму.

— Не плач, Віландо. Найстрашніше — позаду, — жінка взяла дівчинку на руки. — Тут безпечно.

Та витерла брудними рученятами сльози. Заплющила очі, схилила набік голівку. І одразу заснула.

Жінка не притискала дівчинку до себе, як зазвичай роблять матері, а просто приклала свої руки до її животика та спинки і, не торкаючись сукнею брудного лахміття, понесла до замку.

З-за рогу вигулькнув величезний, схожий на ведмедя собака, він повільно пішов слідом, велично похитуючи темно-брунатними завитками доглянутої шерсті.

Стиха поскрипуючи, піднявся підвісний міст, і фортеця заніміла.

Лежав на схід від могутнього гірського пасма, що оточило його величезним півколом. А з протилежного боку гір протікала надзвичайно широка ріка, до неї зусібіч стікалися невеликі ручаї та струмочки.

На півночі, між горами й рікою, розмістилися густі предковічні ліси. В їхніх хащах ховалися хатки спокійних розважливих орачів; цей численний народ складався з кількох племен: ті, що жили ближче до Великої ріки, називалися порічковиками, ті що біля лісу, — полісянами, були ще й поляни та підгоряни. Усі вони обробляли землю, майстрували необхідне начиння, шили одяг, щедро прикрашали його орнаментами та візерунками. Приносили жертви Сонцю, Дощу та Вогню і сплачували данину своїм південним сусідам — кочовикам-степовикам, які, ворогуючи між собою, часто-густо робили наскоки й на поселення землеробів-орачів, грабували, вбивали. Іноді навіть під час перемир’я забирали в полон необачних, які наважувалися відійти від осель на чималу відстань, і примушували виконувати найважчу та найбруднішу роботу. Через те звичайним землеробам доводилося опановувати ще й воїнське ремесло.

Зовні дуже схожі, орачі та степовики різнилися вдачею. Високі, світловолосі та світлоокі, щоправда серед орачів було більше рудих, а поміж степовиків — білявих. Борід не носив ніхто, однак старші чоловіки поважно відпускали вуса.

Кочовики так само поклонялися Сонцю, Вогню, але ще — Вітру. В орачів усім заправляли старійшини та жерці, а кочові племена мали вождів, які ніколи не могли дійти згоди, між ними не вщухали чвари. Вони відбирали одне в одного табуни коней, отари овець, одяг, казани, зброю, золоті бляшки-прикраси. І бранців. Здебільшого — своїх же степовиків. Іноді — орачів. Мов неприпнуті коні, носилися по степу, низько, по самі очі насунувши шкіряні шоломи. Не турбувалися про прийдешній день та ніколи подовгу не затримувалися на одному місці.

Степовички, які звикли їздити верхи, носили однаковий з чоловіками одяг, схожі прикраси, тільки волосся мали довше. Орачі ж вважали таке вбрання непристойним для жінки та засуджували степовичок за те, що ті народжували дітей не в освячених поколіннями предків хатах, а в нашвидкуруч напнутих повстяних наметах.

Стосунки між кочовиками й орачами завжди були напружені, в будь-яку мить могли перерости у відкриту війну, але під час обміну товару ворогуючі племена виявляли стриманість і дотримувалися усталених звичаїв. Гончарні вироби, збіжжя міняли на шкури тварин та зброю. Найбільше цінувалося золото. Добували його поблизу небезпечних гірських річок, проте орачі, так уже повелося, не витрачали цінний метал, зберігали про запас, степовики ж виготовляли з нього прикраси для себе, своїх дружин, дітей і навіть коней, часто-густо втрачаючи почуття міри.

Мови обох народів були дуже схожими, і хоч кожне плем’я розмовляло своєю говіркою, порозумітися при бажанні завжди вдавалося.

А землі та дичини вистачало на всіх. І тепла від Сонця — верховного бога, коло якого вважалося священним символом, і навіть зображувати його дозволяли тільки в капищах, обсаджених ритуальними соснами. Жерці дбали, щоб росли там дерева різного віку: старі, високі, з гладкими золотистими стовбурами, і молоді, схожі на розлогі кущики. Так повелося від початку віків. Усі знали: коритись законам і звичаям треба обов’язково, порушників карали, найчастіше — вигнанням, і ті, що опинялися поза межами своїх племен, ставали бродниками. Об’єднували таких не походження, не мова, а доля, вона примушувала гуртуватися приречених на загибель одинаків. Утікачі та ізгої маленькими, але досить небезпечними ватагами грабували окраїни земель орачів, підстерігали в засідках нечисленні гуртики степовиків, проте найчастіше просто полювали в горах та поблизу річок і непролазних боліт.

І було б у цьому підсонячному світі все простим та зрозумілим, якби не залишилися в безкраїх степових просторах останні замки кількох чаклунів — страшні, несхожі на житло, наче сірі скелі, стояли вони непорушно й грізно.

Ще тисячоліття тому прийшли вони із заходу, з-за гір. Невисокі на зріст, темноволосі й чорноокі чародії легко й невимушено розмовляли обома місцевими говірками, а от їхньої мови не розумів ніхто. А найголовніше — могли будь-кого зачарувати. Розповідали про них різне: ніби розуміють мову тварин, читають думки людей і навіть уміють укладати угоди зі страшними нічними духами, які переправляють душі померлих через західні гори до країни вічного сну. Тому й живуть набагато довше за звичайних людей і не старіють. Ходили чутки, що були вони настільки зарозумілими, що наважилися зневажати… Сонце, поклонялися тільки Вогню. Через те, хоч і розумними були, не могли вжитися між собою: постійно билися, ворогували, доки не знищили одне одного. Уціліти вдалося лише кільком.

Заносило землею страшні й величні руїни кам’яних фортець. Удень там кричали ворони, а вночі страхітливо ухали сови й шелестіли кажани. І наближатися до цих місць мало хто наважувався, хіба що розбишаки-бродники, покидьки різних племен, вільні й безтурботні — ті нишпорили де хотіли.

Люди боялися останніх чаклунів, хоча іноді зверталися до них за допомогою, бо ті були досить-таки удатними цілителями, майже мертвих приводили до тями. А траплялося — і мертвих з того світу повертали. Але ціну за здоров’я призначали самі чародії, і ніхто не міг знати наперед, чого вони забажають: кількох шкурок, глеків чи самої людини. Ті, кого забирали до замків, ставали невільниками, їх не можна було викупити, а найстрашніше — вони самі не хотіли повертатися до звичайного життя, ставали відлюдькуватими, осібними і дуже скидалися на чаклунів.

Тому орачі трималися подалі від кам’яних замків — так безпечніше.

Щоправда, Диводанова прабабця любила поточити ляси про чаклунів.

От і зараз вона сиділа на лаві з прядивом у руці, а навколо неї — тітки та сестри, рідні й двоюрідні, також з роботою в руках.

— Чому ж чаклуни ворогують між собою? — запитала одна з дівчат. — За владу б’ються?

Диводан мишеням прослизнув на піч, де затишно пахло сухою травою, і настовбурчив вушка, хутенько стягнув з голови шапку — щоб краще було чути.

— Не знаю, — сива бабуся старанно сотала довгу нитку покрученими кострубатими пальцями. — Мабуть, занадто войовничими були, от і почали один з одним змагатися. Вважали себе розумнішими й сильнішими за богів, через те й були покарані.

— А ти колись чаклуна бачила?

— Ні.

— А ось люди кажуть, ніби…

— Люди всяке казатимуть, бо сестра моя Огнася колись сама до чародіїв утекла.

Диводан зліз із печі, перевернув пусте дерев’яне цеберко й сів на нього. Спер лікті на коліна, підборіддя — на долоні, тільки бірюзові очі вогниками світилися.

— Кажуть вона красунею була? — не могла вгамуватися сестра.

— Ще й якою! Ні до неї, ні після неї такої не бачили. Висока, струнка, вправна… як Диводан зранку.

— Хіба тільки зранку? Я й увечері прудкий! — хлопчик аж підскочив, а дівчата засміялися.

— Я пожартувала, — старенька усміхнулась куточками зморшкуватих губ. — А ще в Огнеслави було руде, як вогонь, живе волосся, що постійно тріпотіло — чи то од вітру, чи то від її нестримності. І мінливі, іскристі зелені очі. Дзвінкі очі.

— Голос дзвінкий?

— Ні, очі.

— Хіба таке буває?

— Буває… Якось пасла вона отару овець за пагорбом, біля великого струмка. Там і зустріла чаклуна. Навесні це сталося. Мабуть, він причарував її, бо додому повернулась Огнася скаламучена, на себе не схожа. Дивилась у далечінь, ніби там щось бачила. І весь час поривалася втекти до чаклунів. Розуміла, що потрапити до них гірше, ніж до диких степовиків, але нічого зробити з собою не могла. І посеред літа таки втекла. Я дуже сумувала за нею. Їй тільки п’ятнадцять виповнилося, і не було хлопця, щоб про неї не мріяв.

— І не злякалася! — Диводан підскочив аж під стелю. Відерце, на якому він був умостився, весело грюкнуло, перевернувшись. Але не покотилося, бо мало приплюснуту форму — щоб не дай боже не скидалося на коло. А малий ледь і сам не грюкнувся на чисто виметену земляну підлогу. Це знову насмішило дівчат, і він зухвало вигукнув:

— А хлопці кажуть: у степовиків чаклуна бачили!

— Нумо, розкажи.

Диводан сів на лавку, підібгав під себе ноги:

— Люди з Заріччя їздили до степовиків міняти товар. Там знову колотнеча — Стратомир зі своїми замок на сході в облогу взяв, а з ними — чаклун! Він той замок зруйнував! Кажуть, Стратомир скарбів без ліку набрав і хоче підкорити собі всіх степовиків.

— Погано… — стара відклала прядиво.

— Чому?

— Ми спокійно живемо, бо степовики між собою не миряться — де їм нас чіпати. А якщо об’єднаються… А які ж скарби Стратомир у замку взяв? У вже зруйнованому?

— Золото ж, мабуть. А то й срібло! — знову підскочив Диводан.

— Срібло тільки в чаклунів буває, — не згодилася старша сестра.

Хлопчик повернувся до неї:

— Хочу його побачити.

— А вечеряти не хочеш, Данчику?

— Я багато чого хочу! — Диводан пішов з покою. Дівчата вслід усміхнулися, і бабуся теж.

Залишилися за спиною тепло та затишок низької хатини, тріпотливі вогники каганців, ніжні запахи хліба, льону та вовни.

А надворі — тиша, віхола ущухла, з чорної латочки між хмарами виглядають великі блискучі зорі. Срібні чи що?

Диводан намацав за пазухою сопілку, та заграти на ній не наважився — ще сміятимуться. Взагалі-то кпинів не боявся, бо вдачу мав веселу й часто кепкував із себе сам. Але щоб хтось глузував з його музики — не хотілося.

А в голові наспівувала весела мелодія. Чи чув десь, чи сам вигадав?

Цей звук було чути, бо коні ступали тихо, не іржали, а вершники їхали мовчки й нічим не порушували тиші. Попереду — суворий похмурий Вельф. Ясного дня його суворе непорушне обличчя здавався навіть трохи замріяним.

Серед слуг чародія не було жодного старого, гладкого чи кульгавого, всі, як на підбір: молоді та дужі, ясноокі, з коротенькими світлими вусами. Проте їхня холоднокровна незворушність справляла враження якоїсь дивної хвороби, душевної немочі чи глибокого потрясіння.

Неозора степова рівнина дихала весняним пробудженням і дзюрчала безліччю струмочків. Здалеку вже вимальовувалася висока кам’яна фортеця, до якої й прямували мовчазні вершники.

Під’їхавши впритул, вони побачили, що міст через рівчак перекинуто, а брама гостинно відчинена. Як тільки кінь Вельфа ступив на колоду містка, в прорізі брами з’явилася Огнеслава. Взялася рукою за коване мереживо залізних ґрат, немов підкреслюючи хазяйським жестом своє право на цю твердиню.

Висока й струнка, в чорній оксамитовій сукні, яка щільно облягала стан і ширшала до низу, з розкішним поясом, увішаним разками діамантів, вона була б зовсім схожою на прекрасних чаклунок, якими пишалась легендарна країна Авілар, якби не довге вогняне волосся й зелені-зелені очі.

— Зупинися, Вельфе! — суворо наказала вона непроханому гостеві. — Не наближайся до замку Тровіка!

Він не ворухнувся, не змінив виразу обличчя, але його кінь став, ледь пролунав перший звук її голосу. Задзвеніли стремена й вуздечки — то слуги Вельфа осаджували і своїх огирів.

Якийсь час усі мовчали. Погляди схрещувались, немов мечі, очі випромінювали люту ненависть, що дзвеніла у прохолодному повітрі, немов крижана криця.

— Як ти тут опинилася? — процідив крізь зуби чаклун.

— Невже не можеш здогадатися, Вельфе? — зухвало посміхнулась Огнеслава. Вона й піша здавалась вищою за вершника.

Вельф потер прикрашений наруччям зап’ясток, скривив презирливо губи:

— Морельда передала тобі промінь Тровіка.

— Здогадався, — Огнеслава спогорда глянула на Вельфа. — А сюди чого припхався?

— Приїхав за Віландою.

— Звідки знаєш, що вона тут?

— Відгадай і ти.

Огнеслава враз змінилася на лиці, почервоніла, її маленькі ніздрі вмить розширилися:

— Ти схопив Коріеля!

Тепер переможно посміхнувся він.

— Морельда навіть з того світу прокляне тебе! — від дзвінкого Огнеславиного голосу затремтіли ланцюги підвісного мосту.

— Я боюся її, як і тебе.

— Проте Віланди ти не візьмеш.

— Побачимо. У мене є час. Ти все одно не зможеш зробити її чаклункою.

— Чого ж ти не привіз Коріеля? Не встиг скалічити його?

Вельф натягнув повіддя, розвернув коня й недбало кинув на прощання:

— Твоя біда, Огнасю, в тому, що ти вважаєш себе чаклункою. Але ти звичайна дівчина, яка навчилася трохи чаклувати.

І швидко поїхав геть, челядники ледь устигали за ним.

Чародії ніколи не називали одне одного скороченими іменами, тим паче не вживали пестливих форм, у звертанні «Огнасю» звучало неприховане глузування. Оскільки вона не відповідала на цей закид, чаклун озирнувся. Огнеслава стояла величава й горда, окутана сяйвом сонячної міді свого волосся, і пильно дивилась услід вершникам у чорному.

Вона помітила, як Вельф озирнувся. Він обпік її поглядом та вдарив коня стременом, чого зазвичай ніколи не робив. Огнеслава різко крутнулась і зникла в отворі брами.

Зарипіли завіси, зачинилися ворота, повільно поплив угору важкий підйомний міст.

Повільно, тихим, слабким голосом, але з упертістю людини, яка відчуває необхідність передати хоча б частку того, що знає, комусь із своїх нащадків.

— Колись світ був нескінченно великим. Ніхто не знав, де він починається і де закінчується. І нічого не можна було передбачити: ні погоду, ні врожаю, ні пори року. Слідом за літом іноді одразу починалась зима, а осінь ніби пропадала.

І життя було непевне. Ніхто не розумів — до чого воно йде. Але люди призвичаїлися до несподіванок та й жили собі, ніби так воно й має бути.

Рипливий бабусин голос лунав, немов стародавня зношена пісня. Як відлуння відшумілих вітрів, як шелест таємничих кроків нічних духів. Це нагадувало шерех глини на гончарному столику. Проте візерунок був древнім, напівстертим і від того ще цікавішим:

— І коли нагрянули чародії, вони не злякалися. А чорноволосі чаклуни взялися за руки, обхопили землю і стисли її. І здригнулася земля, і зіщулилась, і застигла навік у межах своїх, які ніхто ніколи не порушить, бо втратили чаклуни свою силу, та й лишилося їх небагато. І ті скоро згинуть, а світ стоятиме. Такий, як є, бо цього хоче Сонце.

Старенька трохи помовчала, ковзнувши напівсліпим поглядом на туманну імлу за вікном. Сонце вже зайшло, але вони не запалювали каганця. Біля печі було тепло та затишно. І спокійно лилися тисячі раз повторені різними людьми слова:

— Світ — коло священне.

Сонце — коло, і ходить воно по колу. І світ — коло, і життя в ньому має йти по колу. Так є і так буде завжди. Коло — священне. Навіть безтілесні нічні духи це розуміють. Тільки чаклуни виявляють спротив, тому і прокляті вони, тому й приречені зникнути без сліду. Рано чи пізно змеле їх священне Коло на порох, і вітер розвіє. А світ стоятиме.

Диводан слухав і тішився: до чого ж бабуся мудра!

Сонце, спускаючись усе нижче, почало набирати відтінків вечірнього полум’я. Повітря також змінилося, стало чарівно-тремтливим, кришталевим, неначе келих, з якого вилилися останні краплини золотого денного світла, а чорний трунок ночі ще не встиг наповнити його.

Степ німував, лише внизу, у глибокому рові під мурами замку дзюрчала вода.

Вельф самотньо стояв, схрещеними руками щільно притискаючи до грудей чорний плащ, і думав про одвічну приреченість: свою, Авілара… і про нічних духів.

Авіларом його земляки називали свою країну. А себе — авіларцями.

Колись то був могутній численний народ. А тепер залишилося троє — він та двійко його племінників. Віланди ніколи не бачив: Огнеслава примудрилася сховати її в замку тисячолітнього Тровіка, наймогутнішого з магів. Вічного, мов ті скелі, серед яких таївся. Напророкував Авілару неминучу загибель і терпляче чекає розв’язки. Незбагненний, страшніший за будь-яких духів, нічних чи пекельних.

Найголовнішою своєю чеснотою авіларці вважали абсолютну відразу до будь-якої неправди. На їхню думку, лише дикуни могли принижуватися до ганебної брехні, але не горді чародії. Ось найголовніше кредо, якому навчали дітей, тільки-но ті починали спинатися на ноги. Ніколи не лукавити. І сховати свої думки від сторонніх. Не дозволяти чужим читати їх.

Хоча таких умільців уже майже не залишилося.

Вельф згадував ті давні часи, коли їх також було тільки троє — він зі старшим братом Чарою та Морельда. Вони знайшли сили переступити через фатальну ворожнечу й простягнути одне одному руки.

Разом вони шукали причини згубних непорозумінь серед загиблих родичів. Наче хтось невідомий, але сильніший за них, штовхав непокірливих авіларців знищувати свій рід. До ноги. Уперто й методично.

Найбільша підозра падала на давно приборканих нічних духів. Але її відразу зі сміхом відкидали: цього не може бути. Тому, що не може бути ніколи! Хай їх остерігаються жалюгідні дикуни, а не чаклуни, звиклі тримати в своїх руках усе, до чого могли дотягнутися, навіть в уяві.

Вельф обожнював Чару. І як міг не любити його коханої дружини Морельди? Вони були іронічні, любили жартувати й не хотіли вірити ні в злу волю близьких, ні в старовинні пророцтва. Здавалось: усі чвари й ненависть позаду. А в майбутньому — повільне, але обов’язкове відродження.

Руда Огнеслава розколола їхню ідилію на друзки. Вони занадто вірили в себе, а вийшло, що світом керує сила незрівнянно могутніша за всіх чаклунів.

І Вельф збунтувався.

І програв. Спочатку життя Чари…

Повторював напам’ять старовинні віщування — і все всередині переверталося. Боявся пророцтв: і тих, що повинні справдитися, і тих, що можуть залишитися нездійсненими. Коли зрозумів, що саме він приречений їх виконувати, злякався ще більше.

Його родичі так і не встигли збагнути: як завжди готові до послуг тих, хто вміє цим скористатися, духи зла підкорюють свідомість своїх володарів. В чому їхня сила? В умінні обдурювати?

…Вечірню тишу порушив Коріель. Підбори його міцних чобіт лунко цокали довкруж, але Вельф навіть не повернув голови. І коли хлопчик порівнявся з ним, ніби між іншим запитав:

— Чого тобі?

Вітатися тут було не прийнято, тому Коріель одразу вдався до пояснень, чітко і дзвінко вимовляючи кожне слово:

— Хочу, щоб скеля, помічена блискавицею, пала ницьма!

Чаклун зацікавлено подивився на хлопця:

— Навіщо?

Той зблиснув чорними, як смола, очима:

— Щоб ніхто не зміг побачити сліду від блискавки та зрушити такого великого каменя з місця!

Вельф якийсь час мовчки дивився на хлопчика, потому на його вустах з’явилась погордлива посмішка, і він запитав:

— Ту скелю видно з муру замку?

— Ні, тільки з вежі.

Неквапом вони піднялися на вежу. Гвинтові сходи скупо освітлювалися вузенькими вікнами. З найвищого майданчика, який не мав даху, було видно геть усе довкола. На сході — плаский степ з поодинокими валунами, на заході — стрімчасті чорні скелі й червоне палаюче сонце над ними.

— Слід блискавиця залишила з протилежного боку… — задумливо мовив чаклун.

— Так.

— Ти запримітив його, коли їздив у гори?

— Спочатку мені про нього розповів Кіла.

— Якщо скеля впаде, то залишиться легенда… І ніхто не побачить знаку…

— Ти звалиш скелю, Вельфе?

— Це зробиш ти. Якщо захочеш.

— Я не зможу.

— Зможеш, — з притиском мовив чаклун, і Коріель одразу збагнув, куди той хилить. Напружився, мов струна, і боязко запитав:

— Час вже настав?

Замість відповіді почув запитання:

— Боїшся?

— Нітрохи! Я давно вже хочу чаклувати.

Крутими сходами вони зійшли вниз, потім довго мовчки простували численними напівтемними коридорами й переходами, поки не опинились у просторій кімнаті з гранчастою стелею. Горорізьблені стіни з вузькими гострокутними вікнами, розкішні дерев’яні меблі й старовинні гобелени чванливо бундючилися, не вдоволені полум’яним блиском променів вечірнього сонця.

Вельф злегка торкнувся шафи, що займала майже півстіни, — і міцні дерев’яні дверцята без жодного звуку м’яко розсунулися. Узяв з полиці невелику, але важку скриньку, прикрашену зображенням химерних крилатих звірів. Його губи заворушилися: стиха він виголосив заклинання. Коли скінчив, повернувся до хлопчика. Дивлячись у його застиглі чорні очі, однією рукою розстебнув чорну сорочку Коріеля, оголив йому груди й підніс до них витягнуту зі скриньки велику металеву осу, яка дуже скидалася на живу, і різким рухом увігнав її жало прямо в серце хлопчика.

Коріель сіпнувся, умить зблід, в очах застиг німий крик — і повільно потонув у трутизні Вельфових очей, розчинився в спокійній глибині.

Поривчастим рухом Вельф висмикнув жало, тільки на білій шкірі на грудях хлопчика лишилася малесенька краплинка крові.

— Що відчуваєш? — запитав чаклун, важко дихаючи.

— Кров кипить… Уся, скільки в мені її є… Але вона холодна… Холодна, як ніколи… А ще відчуваю дивну… силу… — Коріель говорив повільно, мов зачарований.

— Боляче?

— Ні.

— Добре, — чародій посміхнувся впевнено й гордовито. — Ходімо.

Вони довго блукали темними переходами, і коли опинилися на верхньому майданчику вежі, сонця вже не було видно, тільки широка рожева смуга тьмяніла над обрієм. А у високості сяяв місяць уповні, блідий, окутаний туманною імлою.

— Бачиш скелю? — різко спитав Вельф.

— Дуже добре, — спокійно відповів хлопчик, хоча був блідий, як крейда.

— Випростай руки й дотягнися долонями скелі.

Коріель виконав наказ, раптом зненацька відстобурчив пальці, ніби торкнувся невидимої перепони в повітрі, й вигукнув радісно:

— Я дістав її! Руками!

— Тепер роби з нею, що хочеш.

Коріель видихнув — важка скеля захиталась і впала. Гуркіт від її падіння долинув до хлопчика лише тоді, коли він опустив руки й переможно подивився на підкорений світ.

— Золотого сліду блискавиці більше немає, — мовив урочистим, дещо притишеним голосом Вельф, ніби звертався виключно до себе.

Довго ще стояли вони в мовчанні. Місяць струменів холодним срібним світлом. Тріпотіли на фіолетовому оксамиті неба великі мерехтливі зорі.

Раптом Коріель повернувся до чаклуна і схвильовано мовив:

— Я вже не відчуваю тієї сили, що допомогла мені. І кров заспокоїлась.

— Так і має бути.

— Але ж мені кортить зробити… ще одну справу…

— Цього треба навчитись.

— Хіба я не став уже чаклуном?

Вельф зареготав, уривчасто, гучно. Коріеля аж пересмикнуло, його кинуло вдріж, і він швидко почав застібати сорочку.

Вельф накинув на нього ззаду чорний широченний плащ, точнісінько такий самий, як у нього. Хлопчик не виявив ані найменшого здивування, хоча не знав, звідки той плащ узявся, і вправно пришпилив його на плечі срібною фібулою.

— Запам’ятай: відтепер жодної прикраси на шиї чи пальцях. Навіть не приміряй.

— Я не забуду, — Коріель зчепив пальці і плавно випростав руки, злегка потріскуючи суглобами. — Ніколи.

Не зронивши більше жодного слова, чаклун попрямував униз вузькими сходами. Всередині вежі, тихенько потріскуючи, вже палали встановлені в держаки смолоскипи, химерні візерунки зі світла й тіней ковзали по стінах.

Раптом за своєю спиною Вельф почув стоголосе сичання. Чародій рвучко обернувся й побачив, як хлопчик шпарко витягнув руку із полум’я низько прикріпленого смолоскипа. Шкіра на його кисті миттєво взялася пухирцями.

Вельф неспішно наблизився, взяв спотворену руку вище неушкодженого зап’ястка й зацікавлено оглянув.

— Ти прагнув саме цього?

— Ні, — простогнав Коріель, — гадав, що тепер зможу…

— Ти занадто квапишся.

— Допоможи мені, Вельфе! Страшенно пече!

— Спочатку спробуй вгамувати біль сам. Згадай, як я вчив.

Коріель заплющив очі, стиснув зуби. За хвилину поглянув усміхнено:

— Уже не болить, тільки… кров сильно пульсує, — він важко вдихав і тримав перед собою розчепірені, вкриті пухирями пальці.

— Молодець. — Вельф повернув хлопчика спиною до себе, взяв ззаду обпечену руку, накрив долонею маленьку кисть і повільно занурив її у вогонь смолоскипа. Язички полум’я засичали, облизуючи сплетені пальці. Коріель міцно притулився до чаклуна спиною, але не видав жодного звуку. Коли Вельф вийняв руки з вогню, — і велику, і маленьку — на них не було ніяких пошкоджень.

— Здоровісінька! Абсолютно! — задоволено заплескав у долоні хлопчик і погладив зцілені пальці.

Чаклун потер чоло й, не дивлячись на малого, тихо, немов сам до себе мовив:

— Ти у скруті зараз: тобі здається, ніби можеш багато, а насправді це не так. Не грайся з вогнем, бо покалічишся так, що навіть я нічим не зможу допомогти.

— Гаразд, — відповів Коріель зраділо. — Обіцяю: наступні п’ять років нічого не робитиму без твого дозволу.

— Ого! Цілих п’ять років! — несподівано приязно усміхнувся чародій. — Важко ж тобі доведеться.

Коріель дивився зверхньо й погордливо, — точнісінько, як Вельф під час розмови зі степовиками. Правильно, справжній авіларець повинен робити тільки те, чого хоче сам, без найменшого тиску, бо інакше звикне коритись обставинам, чиїмсь бажанням… нічним духам… пророцтвам…

Неминучість своєї загибелі Вельф відчував як тільки-но побачив Огнеславу. З першої хвилини він закохався у неї до нестями й зрозумів, що колись йому таки забракне сили боротися з неминучістю. І боявся цієї миті, і підсвідомо хотів наблизити її.

Найпростіше було б піти назустріч тому, що неодмінно мало статися… дихало передчуттям короткої миті блаженства… Але усвідомлення невідворотності щасливого кінця породжувало бажання діяти за власним розсудом, незважаючи на пророкування. Одвічне прагнення свободи. Свободи від Тровікових пророцтв чи від… кохання? І взагалі хіба може людина бути вільною, чи це — тільки вигадка, облуда, міф?

А якщо відкинути сумніви й визнати поневолення за необхідність… Тоді щокроку ставатиме легше бути собою, звільняти з кайданів замерзлі до німоти почуття… І пророцтво поглинатиме їх. Так легко!

Легко — на втіху Тровіку, що віддавна цього чекає. Хай почекає ще…

Вплела в сітку останні тугі волосинки. Не дотрималась обіцянки, даної колись Морельді, вирішила скористатися допомогою нічних духів. Усвідомлювала згубність такого вчинку, але бажання, щоб усе сталося саме так, як вона того хоче, перемогло розважливість.

Сітка була сплетена з сотні грив різномастих коней. Будь-яка чаклунка, що вважає себе майстринею, посоромилася б її пістрявості, але Огнеслава не потребувала визнання, тому зневажила правила, яких здавна дотримувалися у цьому світі.

Огнеслава розчахнула вікно, закинула сітку в густу нічну прохолоду, витягла звідти кілька жмутків мороку — зовсім нестрашних на вигляд, — накинула край незвичного невода на голову, покрила руде волосся, здригнулася від холодного дотику клаптиків темряви. «Пам’ятай, не можна нічого чіпляти на голову і шию, ніколи». Не забула перестороги, однак начепила. «Нічого, вранці вимиюсь у росах».

Занурила пальці в порцелянову чашу з водою, струсила краплини в полум’я над столиком-жертовником — вони засяяли, віддзеркалюючи ефемерні, але відчутні на дотик промінчики. Сплела з них тонке павутиння чарівного сну. Воно ледь чутно задзвеніло, народжуючи приємну мелодію. Коли сплетіння заповнило кімнату, заклубочилось, мов сріблястий туман, пірнула у нього й надала йому обрисів перлистої хмарки. Потім повільно вийшла з неї, сяючи красою і юністю, незайманістю й чистотою, в довгій білій мережаній сорочці. Заплетена в тугий жмут коса поважно лежала на грудях, а її кінчик безтурботно звисав нижче пояса. Сітка зі знесиленими дітьми мороку впала десь позаду, непотрібна, забута. Потаємний шепіт непомітно досяг підсвідомості, але не розуму.

Тепла хвиля м’яко напливла спереду — він бачив її, вона увійшла в його сон.

Усміхнулась щасливо й почала розплітати косу, неквапом, пасмо за пасмом. Ішла до нього, сповнена бажань і сподівань, між пальцями струменіло червоне золото волосся. Розплела косу повністю й струснула головою — шовкова накидка рудого волосся окутала плечі. Музика зазвучала виразніше, побачила його — ніби збоку, у промені білого місячного світла, розрізнила прекрасний гордий профіль, почула нерівне дихання.

Для кого робила все це? Для себе чи для нього?

Розв’язала пояс і кинула позад себе. Лівою рукою трохи спустила сорочку з правого плеча та ще стишила повільні кроки. Пливла, немов у тихій воді, а правиця оголювала друге плече, і сорочка сповзала вже сама, зблиснули білі груди і… Тепла хвиля відлинула й пропала.

Він прокинувся.

Огнеслава завмерла. Сорочка впала на підлогу, дівчина стояла голісінька, а навколо неї мерехтіли ледь помітні промінчики, що стиха шурхотіли зіткнувшись між собою. Музики вже не було, холод наповзав з усіх боків. Мерзлякувато обхопила руками плечі, зловтішно посміхнулась: він пам’ятатиме цей сон. Довго.

Через ноги натягла сорочину, руки не одразу знайшли рукави. Повернулась, щоб іти назад, і наступила на колючу сітку. Куди ж ділися нічні духи? Зробили свою справу — і зникли? Так легко? Морельда попереджала, що під їхню владу підпадають непомітно… Вона ще раз скористається їхніми послугами й більше не вдаватиметься до них. Ще тільки один раз… Потойбіччя лячне і принадне — наче стежка біля провалля. Коли-небудь запаморочиться в голові…

Ну й нехай, вона давно вже на стежці, з якої немає вороття…

Бридливо, пальчиками, підняла з підлоги пістряву сітку та вкинула до каміна — по кінському волоссі одразу побігли звивисті язички полум’я.

За вікном світлішало. Ще не ранок, тільки його бентежне наближення.

Причаївся за кущем у густій торішній траві. Мов мисливець за здобиччю, спостерігав, як Зориця йшла до річки. У Студениці найчистіша, найпрозоріша вода, жінки часто тут перуть та полощуть білизну. Дівчина ступала неспішно, притискаючи до стегна великий плетений кошик з рушниками та сорочками, усміхалась сонцю й мружила очі. Намиста-обереги прикрашали груди, візерунчасті рукави рясніли квітками — дочка першої ткалі й вишивальниці на всю околицю та й сама уміла майстриня, хоч і молода.

Пройшла повз Диводана, не помітила. Той звівся на рівні й дивився услід, милуючись ходою дівчини, її густою пшеничною косою із уплетеними жовтими кульбабками.

Вона дійшла до містка, поставила важкий кошик і аж тоді озирнулася й побачила хлопця.

— Здоров був, Диводане! Знову без діла тиняєшся?

— Чого це без діла? Пісню складаю. Для тебе…

— Вона мені ні до чого.

Диводан скривився, аж веснянки на обличчі поряснішали:

— Даремно ти за село одна ходиш. Небезпечно.

— Чого б це?

— А як степовики наскочать?

— Та нібито останнім часом усе тихо, — Зориця схилилась над кошиком, коса впала на руки. — Іди собі.

— Поговорити треба, Зорюнько. — Швидко збіг до містка і прикипів поглядом до її обличчя. — Завтра свято Буйноцвіття, Політко тебе свататиме.

— Я знаю, — закинула важку косу за спину.

— Не йди за нього, зачекай ще рік.

— Диводане, я за тебе не піду, — потяглася за рушником, а коса знову впала на груди. Відкинула її вже з серцем.

— А що ти мені малою обіцяла?

— То були іграшки, — зачерпнула долонями воду й обмила дощечки містка.

— Ти ж знаєш: я тільки тобою живу.

— Складай свої пісні для іншої, — вона не зводила на нього очей і все воювала з косою, кінчик якої уже намочився у воді.

— Я ж найкращий гончар і стрілець! А таких хліборобів, як твій Політко, — хоч греблю гати!

Зориця випросталась і обкрутила косу кругом голови, але так і не глянула на Диводана.

— Я надійності хочу. І спокою.

— Хіба ти не помітила, що я змінився?

— Вітер змінює напрямок, але ніколи не зупиняється.

— Це не твої слова!

— Авжеж… Не мої…

— Я для тебе — вітер?

Дівчина відвернулась.

Диводан заворушив щелепами, важко задихав. М’язи на руках напружилися, наче перед бійкою.

— Знаєш, що я тепер зроблю? — вичавив нарешті глухо.

— Не лякай, — вона випросталась, глянула з докором. — Не кривдь, іди.

— Тоді прощавай! Відтепер молитимусь вітру степовому, мені одна дорога — в бродники! — вишкірив зуби, крутнувся на місці — й побіг вузькою піщаною стежкою вздовж берега. Вже здалеку закричав, на мить зупинившись:

— Правду кажеш: такі, як я, не змінюються!

У відповідь почувся несподіваний вибух реготу. З-за густих кущів вигулькнули дівчата — подружки Зориці.

— Ой, бродник іде! Ховайтеся! — заверещала одна з удаваним переляком, і Диводан раптом зрозумів: пообіцяв страшне, таке, що виконати — загибель, а не виконати…

Люто глипнув на дівчат і мовчки пішов геть. Під важкими чобітьми зарипів, застогнав прибережний пісок. Йшов не озираючись, навіть голови жодного разу не повернув.

Зориця дивилася вслід. Сльози котилися по щоках.

Раптом, мов сновида, почала, наспівуючи, проказувати урочисті слова священного гімну:

Не доспівала кінця — розплакалася.

А весняне проміння гралося водяними брижами, сплітало на поверхні річки химерну блискучу сітку.

Бридкий, холодний, затяжний. Годі було сподіватися знайти суху трісочку, тому Диводан ніяк не міг викресати вогню. Вологий трут не хотів навіть тліти.

У кущах зашаруділо. Хлопець підняв голову, насторожився. Потер руки, намагаючись зігріти пальці, потому знову взявся за кресало. Стиха замугикав простеньку мелодію. Іскри посипалися рясніше, і він заспівав голосніше. Вже не почувався самотнім та нещасним. Не шкодував, що покинув несподівано навіть для самого себе рідний край, бо коли від’їхав за околицю, відчув раптом, що світ безмежний. П’янке почуття волі забило дух. Позаду лишилися приземкуваті хати, низькі деревця — близькі, привітні й лагідні, хоча серед них він завжди почувався самотнім.

Супротивна Балка межувала з Порубіжною Криницею та Сухим Лугом, але оскільки попереду села лежав степ, жителі ніколи не почувалися в безпеці, завжди були готові дати відсіч зухвалим нападникам. Вони змалку вчили дітей, не тільки хлопців, а й дівчат захищати себе. Змагалися часто, найбільш у вправності метання стріл з лука й киданні списа. Однак володінням зброєю ніхто не хизувався. Тільки Диводан з дитинства прагнув перемагати. Усіх і в усьому. З якою насолодою він тренувався зі зброєю, вистежував дичину на ловах, гасав верхи зі списом у руці! А як грав на сопілці й співав! А от звична для орачів робота на землі й гончарство ставали для нього дедалі нуднішим обов’язком, йому бракувало терпіння, стриманості й виваженості…

— Чи в тебе руки з іншого боку ростуть?! — щиро дивувався батько.

Торік померла прабабуся, яка лише одна в цілім світі любила його й не намагалась переробити. Усі ж інші вважали хлопця безголовим та ледачим блазнем і зовсім не сприймали. Навіть Зориця, яку кохав з дитинства і вважав судженою… Ніби й любила, але йшла за іншого, бо понад усе прагла спокою та усталеного життя. «Пісень багато, — завчено повторювала набридлі істини, — навіщо тобі нові? І старих вистачить». А йому завжди всього було мало… Ось і кинувся в широкий степ, як в ополонку. Хоча знав, що одинака чекає неминуча загибель.

Перша зустріч з незнайомцями приголомшила Диводана. Він потрапив у засідку й навіть не встиг спам’ятатися, як його кінь упав, скошений списом, самого ж, дякувати Сонцю, стріла лише черкнула по рукаві. П’ятьох нападників він навіть не встиг розгледіти. З вишкіреними зубами, обсмаленими сонцем та вітрами пиками, з криком вони кинулися на нього. Ось коли йому прислужилися сильні ноги — мчав як вітер, ламав кущі, падав у байраки — і втік-таки. Без коня, без припасів. Добре, що лук та сагайдак звик носити за плечима, а кресало та ніж — на поясі.

Отак він і опинився у цій благенькій халабуді, яку нашвидкуруч змайстрував з гілок. Жаль було вбитого коня. Безіменного друга… Зазвичай орачі не давали кличок тваринам. Називали своїх коней вороними, кульгавими, швидкими, але це були не імена, а звичайні прикметники, які найкраще характеризували чотириногих друзів. Його коня називали «кінь Диводана».

Яскрава соковита рослинність довкола Диводанової халупки вказувала на те, що поблизу має бути ріка. Велика ріка, про яку він стільки чув і сподівався побачити. Незважаючи на те, що в повітрі витав дух небезпеки, й хлопець усвідомлював, що рано чи пізно стане чиєюсь здобиччю, мріяв хоча б разок глянути на Велику ріку…

Пригадав, як перед втечею з дому ходив до капища. Заніс в дар богам розписаний глек, повний молока, довго стояв під священною сосною. Пальці пестили шорстку кору товстого стовбура, а серце стискалося…

Зненацька почув тріскіт гілля — схопив лук і прожогом вискочив з куреня, вибіг на пагорб. Шугнув у густі колючі кущі, сподівався сховатися, але не встиг — його запримітили.

З півдня прямо на нього скакали п’ятеро вершників. Вони дуже нагадували розбишак, від яких він нещодавно накивав п’ятами. Такі самі брудні, несамовиті, дикі пики. Попереду мчав гладкий вусань з червоним, обсмаленим степовими багаттями обличчям. Супротивники, відчуваючи свою перевагу, навіть не вийняли з піхов зброї, зловтішно вишкірили зуби і мчали просто на Диводана.

Не усвідомлюючи своїх рухів, він вихопив стрілу, приставив до лука, якусь мить повагався і щосили натягнув тятиву. Випустив стрілу — вона засвистіла, мов батіг. Червонопикий несамовито закричав, ухопився обома руками за райдужно розфарбовану пір’їну на стрілі, намагаючись висмикнути її — та влучила йому прямо в око — пальці вмить порожевіли, з них тоненькими цівками стікала кров, і повільно звалився з коня, упав навзнак.

Диводан метнув ще одну стрілу — добре припасований наконечник увіп’явся в шию довговидого молодика.

Ураз несподівано, хрипко застогнавши, з коней гепнулися один за одним наступні двоє.

Диводан сторопів. На його нападників ззаду наскочив кремезний вершник у куртці, яка щільно облягала його тонкий стан, — сміливо кинувся зі списом на останнього, дерев’яним держаком відбив удар короткого меча й точним сильним рухом простромив груди супротивника — той сторчма впав до копит наполоханого коня.

Незнайомець і Диводан зупинилися, хижо глянули один на одного. Обидва сопіли, але розпочати розмову не наважувалися. Невідомий хлопець був майже одного віку з Диводаном. Мав приємне засмагле обличчя. Його міцні руки судомно стискали списа, з бронзового наконечника якого капала на вбитого кров. Холола під срібним павутинням дощу…

Диводанові стало моторошно: вперше від його рук загинули люди. В дичину стріляв часто, подумки цілився і в людей. Коли хизувався перед хлопцями, метав стріли із зав’язаними очима… Але свійську тварину й ту шкода буває…

Та вони ж самі винні: напали вп’ятьох, з переможними радісними вигуками переслідували одного! А цей степовик, не вагаючись, став на бік слабшого.

— Ти хто? — Диводан сховав стрілу, закинув за спину лук.

— Гайнелій, — не одразу відповів хлопець і повільно опустив спис.

— А на цих чого напав?

— Я за ними давно полюю.

Диводан несподівано розсміявся:

— Сам?! — він дрижав від холоду й вогкості, сміх звучав уривчасто та непривітно.

Гайнелій зиркнув спідлоба, вороже, з викликом, ніби кажучи: «А тобі що до того?»

Ще до того, як з уст злетіли перші слова, обоє зрозуміли, хто є хто. Говірки в орачів і степовиків схожі, але вимова — різна. Диводан точно знав, що на сагайдак Гайнелій скаже — тула, на шию — вия, а білку вервицею назве. Це не біда. Прикро те, що народи-сусіди — ворогують між собою.

— Ти мені життя врятував, — Диводан звично закріпив за плечима лук, рішуче підійшов до Гайнелія. — Я цього не забуду, — намагався говорити піднесено, а про себе безрадісно зауважив, що орачі чомусь завжди були данниками степовиків, ось і він сьогодні живим залишився завдяки Гайнелієвій ласці.

Проте його рятівник, сидячи верхи, не спішив розставатися зі списом. Підозріло оглядав Диводана:

— Як ти тут опинився? Орачі далеко… А ти сам…

— Не вжився зі своїми, — щиро зізнався Диводан. — Захотілося простору, свободи…

— Сам пішов чи вигнали?

Диводан образився:

— Сам.

— Орачі так не поводяться.

— Звідки знаєш наші звичаї? Ти ж із нами не жив?

Гайнелій лише стенув плечима, ще раз оглянув доскіпливо молодого орача, відтак приторочив свій спис до сідла. Диводан зовсім осмілів:

— То за що тебе вигнали?

Гайнелій гордо звів голову, але нічого не відповів.

— А чи варто нам сваритися? — Диводан підійшов ближче, погладив шию Гайнелієвого коня. — Ти мандруєш одинаком, і я. Згинемо поодинці — і квит. А удвох веселіше. Ти мене врятував сьогодні, може, і я колись зможу тобі віддячити. Заприсягаюсь: лиха не заподію. Шкода, що Сонце за хмарами, і я не можу скласти йому присягу.

Степовик пружно зіскочив на землю, мовчки оглянув мокре обличчя Диводана, усіяне ластовинням, і його лице проясніло. Він не міг з упевненістю сказати, що переконало — слова чи бірюзовий дитячий погляд.

— Гляди не підведи, ти поклявся, — голос Гайнелій мав дужий, густий, і слова його звучали переконливо.

— Не підведу! — Диводан зрадів, переможно змахнув перед собою кулаком. — Розведімо багаття. Зранку голодний, дрижаки ловлю. Але спершу позбираймо стріли. Негоже, щоб добро пропадало.

Нахилився до вбитого:

— Глянь, який меч!

— Спершу б годилося зловити коней… — мовив Гайнелій, і Диводан підтримав його:

— Це діло! Коні в них справні, від таких неможливо втекти. Коли впіймаємо, розповім, як я свого втратив.

Ловити наполоханих тварин за суцільною завісою дощу було нелегко. Тішило те, що дощовиця мала ущухнути: цієї пори зливи кількаденними не бувають.

Хлопці розкошували вдвох у шкіряному наметику, який знайшли в сумці одного з убитих. Отаборилися затишно, мов у хаті.

Серед несподіваної здобичі виявили й харчі. Коли Диводан розкрив сідельну сумку й удихнув аромат хліба та овечої бринзи, рот одразу наповнився слиною. Хлопці відрізали по скибці — хліб був трохи черствуватий, але смачний, — а решту, а також бринзу і копчені шматочки м’яса залишили на чорний день.

Звиклий до мандрівного життя Гайнелій хутенько розпалив багаття. В очереті вполювали кількох дрібних качок, попатрали, зварили в невеликому похідному казані.

Диводан помітив, що його веселість та балакучість дивують спокійного неговіркого степовика, але самому орачеві відлюдкувата вдача Гайнелія дуже подобалась: «Мовчить — і добре, мені вільніше теревенити». Він не помітив, як розповів незнайомцеві майже все про себе. Хотів навіть на сопілці заграти, але та залишилась у притороченій до сідла сумці, яку вранці поцупили розбійники.

— І куди ж ти тепер? — запитав у нього Гайнелій, одягнутий у затісний шкіряний одяг. У нього було приємне обличчя, мужнє й відкрите. І лоб зовсім без зморшок, яких доволі мають навіть молоді кочовики.

— Сам не знаю. Хотів було до бродників пристати, — запримітивши осуд в очах співрозмовника, обурився: — Степ широкий, та самотужки не вижити: будь-хто сильніший вважатиме тебе своєю здобиччю. А ти сам хоч знаєш, куди мандруєш?

— Аякже.

— Тоді чого мовчиш? Не крийся!

— Шукаю чаклунку.

— Ти з глузду з’їхав?

— Ні.

— Хто ж це з власної волі до чаклунів ходить?

— Твоя тітка колись пішла.

— І не повернулася! — Диводан прикусив губу, сердячись на себе: ніхто ж за язик не тягнув, а він усе вибовкав! — Ти теж у них за прислужника хочеш бути?

— Ні.

— Тоді навіщо вони тобі?

— Хочу піти війною на Стратомира.

— Сам?

— Зберу людей.

— Хто ж тебе підтримає? Проти сильного ватажка? Не роби з себе посміховисько!

— Якщо чаклунка допоможе, люди підуть за мною.

— А якій їй зиск тобі допомагати?

Гайнелій тільки плечима зітнув.

— Немає іншої ради. Уся надія на неї… — з розумінням мовив Диводан. — А як же ти її знайти хочеш?

— Тут недалеко замок.

— І що ти їй скажеш? Ще не придумав? Га? А чого ти на Стратомира такий злий? Він же степовик, як і ти.

— Стратомир забрав мою наречену… Талку… Для свого сина… Силою забрав. А наші не дали мені боронити, злякалися.

Гайнелій не зронив більше жодного слова, але очі та вираз обличчя передали всю трагічність того дня: жіночий плач, безпорадні благання, несамовиту злість і навік укарбовані в душу прокльони.

— От сволота! — обурився Диводан й мотнув кучерями, рудими, як багаття осені. — А вона, Талка твоя, красива? — запитав задля годиться, а сам уявив стрункий стан та пшеничну косу Зориці. — Не хочеш — не кажи, я розумію тебе. Якщо не перечитимеш, — орач поривчасто шарпнувся до Гайнелія, — я допомагатиму тобі. Згода? Однак я кочую, як те перекотиполе, без мети, — він простягнув руку.

Гайнелій сторопів: не чекав такого, між орачами та степовиками ніколи не було злагоди. Пробурмотав собі щось під ніс, ніби й хотів важливе сказати, але так і не наважився, мовчки потис Диводанову руку. А в того весело спалахнули очі:

— Ну й таланистий ти, злодіяко! І як це ти просто на мене сьогодні виїхав? Га? А якби в інший бік поскакав? Дісталися б ми поодинці тим бродникам!

— Ти ж до них сам ішов.

— Ішов, та не дійшов, — зареготав Диводан. Та так заразливо, що й надміру серйозний Гайнелій усміхнувся.

Вночі дощ ущух. Уже зранку хлопці були готові їхати на пошуки замку, але Диводанові закортіло побачити Велику ріку. Бути поруч — і обминути?

— А ти її бачив?

Гайнелій кивнув.

— І перепливти намагався?

Степовик лише хмикнув. Диводан трохи розсердився, брови вигнулися сміливими дугами:

— Я знаю, що до протилежного берега дістатись неможливо, а спробувати хочу. Ну, не зітхай, ми хутенько, туди — й назад.

Невдовзі побачили ріку. Дивились з високого урвища на величезні сизо-блакитні хвилі. За далеким берегом синів безлюдний степ, літали чайки. Зарічна далечінь вабила й манила. Безшабашні вітри, що прилітали звідти, будили в душі щось зухвале, веселе. А внизу на піску самотньо темнів старенький човник.

Диводан прожогом збіг з високої кручі.

— Гайнелію! — крикнув знизу. — Ти чого стоїш?

— За кіньми подивлюся.

— Гаразд, — Диводан швидко дістався човна й зіпхнув його у воду, навіть не перевірив, чи ціле у нього днище. Проворно скочив, аж благенькі дощечки зарипіли, й почав гребти тріснутим веслом, яке знайшов на дні, під лавкою. Вже здалеку помахав рукою Гайнелію, той спостерігав з узвишшя.

Диводан весело орудував веслом, мружив від сонця очі і співав від захвату — аж раптом помітив, що гребе до того берега, від якого відплив. Здивувався, розвернувся, щосили завеслував у протилежному напрямку — і знову опинився обличчям до берега, де бовваніла маленька постать Гайнелія.

Ще кілька разів спробував розвернутися, але щоразу незрозуміло як човен змінював напрямок. Ураз хлопець помітив, що намокли ноги, бо крізь щілини в човен набралося чимало води. Зітхнув і попрямував до берега, де його чекав Гайнелій.

Причаливши, розбурханий та спантеличений, ступив на рипучий пісок і тільки тепер помітив, що берегове урвище вкрите однаковими круглими отворами, з яких вилітали легкокрилі ластівки, кружляли, сновигали — і поверталися назад до домівки. Зробилося сумно. Подерся на гору, вимазав руки спершу жовтою глиною, а потому — чорним ґрунтом. Був готовий до кпинів Гайнелія, але той і не думав кепкувати.

— Ти бачив? — Диводан ніяк не міг прийти до тями. — Смішно, мабуть, було зверху спостерігати?

— Та ні. Човен допливав до середини ріки, а відтак розвертався.

— Це якесь чаклунство!

— Не дарма, певно, кажуть: заказана межа.

— І нічого не можна вдіяти?

— Заборонено.

— Ким?

— Не знаю. Їдьмо, пора.

— Має бути розгадка…

— Не переймайся ти так.

Диводан потупцював, обхопивши обома руками грубий шкіряний черес, тупнув ногою і таки погодився з Гайнелієм:

— Хай їм грець, цим загадкам! Їдьмо!

Обидва прудко скочили на коней і помчали назустріч сонячному вітру.

Навколо лопотіли крилами птахи, гули невтомні бджоли. Веселий Диводан щасливо реготав та час від часу дзвінко вигукував: «Уперед! Уперед!» — і Гайнелій ледь помітно всміхався.

Темна, безмісячна. Мерехтіли над степом далекі зорі, прислухались до шелестіння трав і вдихали тужливий запах диму й полину.

Біля маленького, несміливого вогнища темніли дві постаті. Хлопці розташувались у неглибокій улоговині, щоб їх було не так видно здалеку. Час від часу Диводан ворушив паличкою веселе полум’я, і тоді іскри розсипалися довкруж, святковим феєрверком злітали вгору, і хмиз приємно потріскував. Неподалік тихо фиркали коні, подзвонюючи збруєю. І хоча між хлопцями виникло незначне непорозуміння, воно тануло, мов дим. Диводан, не подумавши, бовкнув, що степ схожий на тарілку, не оздоблену візерунками, бо немає у ньому жодної незмінної стежини, на що Гайнелій різко заперечив:

— Це вам, орачам, бракує шляхів. А для нас степ — суцільний шлях.

— Коли доріг забагато, жодної не вибереш! — спалахнув Диводан.

Тепер він спокійніше роздумував про це і погоджувався з кочовиком. Але поки лише подумки.

Насупившись, вони поринули в роздуми. Кожен думав про своє.

Новий звук одразу привернув увагу. Обидва враз насторожилися.

— Якийсь одинак скаче сюди, — прошепотів Диводан, витріщивши очі. — І не боїться о такій порі їздити сам!

— Тш-ш-ш, — Гайнелій застережливо приклав палець до губ, з місця не зрушив, але непомітним рухом присунув спис ближче до себе. Диводан і собі поправив на поясі меч — першу бойову здобич — і тихенько витягнув із сагайдака стрілу.

Глухий стукіт копит наближався. Хлопці схопилися на ноги, прямо на них їхав чорнявий вершник з дуже довгим волоссям. Порівнявшись з хлопцями, він прудко зіскочив з коня.

Юнаки здивувалися ще більше: перед ними постала струнка дівчина в шкіряному чоловічому вбранні степовиків! Але без шапки. Усміхнена, з іскорками в чорних очах. Сказала ввічливо, погладжуючи білу гриву свого скакуна:

— Чолом вам, відважні мандрівники. Чи дозволите погрітися біля вогнища?

Хлопці зачудовано мовчали. Чорнявка засміялася:

— Я не примара! Звичайна дівчина. Дочекаюсь світанку й поїду своєю дорогою.

— Звичайні дівчата самі в степу поночі не блукають, — Диводан опустив стрілу. — І волосся в них не чорне.

— То я через колір свого волосся маю мерзнути й вити з вовками серед ночі?

По ній не було видно, що б змерзла чи злякалась, перестрашений вигляд мали хлопці. Диводан глипнув на Гайнелія, той злегка кивнув головою. Тоді орач враз посміливішав, гостинно розвів руки:

— Просимо до нашого куреня… Чи то… до багаття! Зараз підкину хмизу, а то зовсім згасло. От біда — поїли всю дичину, яку вполювали сьогодні!

— Багато ж ви їсте. Чи вполювали замало? — насмішкувато мовила дівчина й сіла біля вогню. Безтурботно відпустила коня, не стриножила.

Диводан також обережно присів і потягнувся до торбини:

— Можемо хлібом пригостити. На жаль, черствий трохи. І бринза є, і м’ясо.

— Дякую, я не голодна. Оселя моя недалеко.

— Такі дівчата, як ти, повинні жити в замках, — Диводан відклав торбу.

— А я і живу в замку, — спокійно мовила незнайомка.

— То ти чаклунка?

— А ти як гадаєш?

Диводан вже було звівся на ноги, але Гайнелій притримав його за руку і не дав устати. Проте неспокійний орач струснув буйними кучерями й випалив:

— А можеш прямо зараз зробити щось… таке? Незвичайне?

Вона усміхнулась, показавши рожеві у відблисках вогню зубки:

— Просто-таки зараз?

— Авжеж!

— А не боїтесь?

— Ні!

— Не спішіть, — розтягуючи слова густим низьким голосом мовив Гайнелій, — може, це небезпечно?

Дівчина подивилась серйозніше:

— Небезпечно сидіти отак удвох глупої ночі, коли поруч нишпорять воїни Стратомира, і палити багаття, щоб привернути до себе увагу.

— За два дні ми й слідів їхніх не бачили, — обурився Диводан.

— А коли хмари затуляють небо, і ти не бачиш зірок, невже вони тоді не світять?

— Я ніколи не чув, щоб ватага степовиків обминула двох подорожніх.

— Небагато ж ти чув.

— А бачив іще менше! Дива зроду не бачив. І чаклунів також. Кажуть, чародії всі повивелись. Може, і ти лише нахваляєшся?

Гайнелій тільки видихнув від такого зухвальства, а чорнявка встала. Поблизу тривожно загукав пугач, дівчина махнула рукою — і крик стих. Відійшла вбік, кинула погляд на багаття — й воно запалало так, наче туди підкинули цілий оберемок сушняку. Диводан з Гайнелієм відсахнулись од вогню, а дівчина струснула незаплетеним волоссям — і враз злетіла вгору й повисла в повітрі, посовавшись трохи, зручненько вмостилась, підібгавши під себе ноги. Неквапно взяла в долоні одну із зірок, ту, що була найближче, поклала на коліна, потому дістала ще одну, ще й іще. Збирала їх, як вишні в саду. Хлопці затамували подих, а чорнявка й не думала зупинятись. Невдовзі поблизу неї не залишилося жодної зірки, яку могла, сидячи, схопити. Тоді вона почала кидати їх жменями врізнобіч. Сяюча курява засліпила очі, довелося їх примружити, і коли хлопці розтулили повіки, зорі були вже на своїх місцях, тільки блищали трохи яскравіше, ніж завжди, а дівчина спустилася вниз, обережно ставлячи ноги на щаблі невидимої драбини. І перетворилася на справжню чаклунку: чорна сукня шаруділа м’яким сріблястим лиском, а на стегнах колихались діаманти, що рясними разками звисали з пояса. Ступила на траву за якийсь крок від вогнища.

Хлопці самі не помітили, як звелися на ноги й стали так, щоб їх та чародійку розділяло полум’я. Дівчина спокійно простягла руку долонею догори — за її спиною хрипко закричав пугач. Вона злегка кивнула головою — і птах замовк. Усміхнувшись, чаклунка запитала насмішкувато:

— Хто ж із вас більше злякався? Ти, Гайнелію? Чи ти, Диводане?

— Звідки знаєш наші імена? — дзвінко вигукнув останній.

— Пташка процвірінькала.

— А що вона проспівала ще?

— Що ви не без мети тут блукаєте, а шукаєте замок.

— Отакої!

— Ходімо, беріть коней.

Хлопці хапливо позбирали свої речі і, бачачи, що чаклунка не поспішає сідати верхи, взяли за вуздечки своїх вороних.

Багаття враз згасло, само, мов і не горіло, а попереду заблимало кілька факелів! Хлопці угледіли величезну споруду — з Диводанової голови мало шапка не злетіла, коли глянув угору. Прошепотів здивовано:

— Увечері замку тут не було!

Всі фортеці чародіїв розташовувалися в степах. Орачі знали про них від степовиків.

Гайнелій схопив Диводана за лікоть, даючи знак, щоб мовчав. Чаклунка дзвінко розсміялася й озирнулась, гнучко вигнувши сяючий намистинами стан.

За кілька кроків від неї почулися рипіння і дзвін. Враз до її ніг упав дерев’яний міст. Його міцний настил освітлював вогонь смолоскипа, якого тримав служник у темному вбранні та чорній шапці.

Вона привітно запитала у нього:

— Як справи, Маю?

— Все гаразд, пречудова Віландо.

— То тебе звуть Віландою? — чомусь зрадів Диводан.

Озирнулась погордливо:

— Негарно вимовляти ім’я чаклунки без шанобливих слів.

— Яких саме?

— Гарних. Незрівнянна, чарівна, всесильна, або хоча б — о.

— Як це — о?

Дівчина багатозначно поглянула на служника, і той, злегка вклонившись, мовив:

— Не гнівайся, о Віландо, він ще навчиться.

Диводан від несподіванки упустив повіддя, а поки піднімав, Гайнелій обігнав його, обережно ведучи коней по дерев’яних колодах мосту. Через овальні ворота зайшли в середину надбрамної вежі. Ззаду грюкнули, падаючи, масивні важкі ґрати, а попереду розчинилися стулки величезних дверей, оббитих залізом. Двоє прислужників, ні слова не кажучи, забрали у хлопців коней.

Пройшовши невеличке подвір’я, до якого, мов у глибоку криницю, зазирало лише кілька зірок, опинилися спочатку у вузькому коридорчику, а потім — у залі, що вражала грізною величчю: смолоскипи освітлювали тільки людей, а стіни та стеля потопали в мороці, немов їх і не було.

Двері сюди Віланда відчинила, не торкаючись їх жодним пальчиком, лише махнувши рукою. Тут не тхнуло холодом каміння, а пахло полином, сильніше, ніж у лузі чи в степу. Запах цей здавався несправжнім, штучним. Бентежив, п’янив, лякав.

За звичаєм хлопці познімали шапки, Диводан засунув свою за пояс, а Гайнелій тримав у руці, бо та, обшита мідними бляшками, не гнулася. Вони здогадалися, що Віланда привела їх до старшої хазяйки.

Біля протилежної стіни зали у великому дерев’яному кріслі з високою різьбленою спинкою сиділа розкішна рудоволоса красуня в чорній зі сріблястими брижами сукні. Вона сперлася руками на підлокітники і гладила свої пещені пальці. Браслети поверх довгих рукавів сяяли, розсипаючи снопи іскор. Важко було зрозуміти, скільки їй років — свіже обличчя, молоде гнучке тіло, золоті лелітки в очах, і тільки дивний погляд, повний смутку й трутизни, порушував гармонію квітучої юності.

За спинкою крісла, з правого боку, підсліпувато вирячував очі пістрявий пугач.

Закоханий у все красиве, Диводан милувався вишуканими меблями, що півколом виструнчилися позаду господині. М’які лінії, ніжні візерунки інкрустацій — нічого зайвого, надміру яскравого. Химерна, сувора, абсолютно незвична краса і насторожувала, і приваблювала.

Віланда плавно підійшла до крісла, граційно вмостилася на поручні. Поклала руку на плече рудої красуні, і та одразу втратила неприступність. Перезирнувшись, вони зрозуміли одна одну без слів. Враз Віланда, усміхаючись, заговорила мовою орачів:

— У тебе із Диводаном однакове волосся, ти помітила, Огнеславо?

Диводан прикипів поглядом до водоспаду чарівних кіс, що світилися всіма відтінками полум’я, кучерявилися, мов живі.

— Огнеслава! — гучно вигукнув хлопець, і луна десятки разів повторила цей радісний вигук.

— О, як голосно, — усміхнулася красуня Огнеслава і плавною ходою підійшла до Диводана. — Ти завжди здіймаєш стільки галасу?

— Не завжди, але досить часто, — відповіла за нього Віланда, сидячи на підлокітнику крісла.

— Не бійся, — сказала Огнеслава в обличчя Диводанові й міцно обхопила обома руками його голову. «Я не боюся», — хотів відповісти хлопець, але, зазирнувши у величезні зелені очі, що уважно дивилися на нього, побачив у мареві смарагдових вод своє село, рідних, Зорицю, сиву прабабусю. Ніяково закліпав очима, а Огнеслава весело мовила:

— То ти, виявляється, ще й родич мені? — опустила руки й повернулася до Гайнелія.

Заговорила, розтягуючи слова мовою степовиків:

— А ти звідки будеш? Чий?

— Мені потрібно відповідати, чи ти, незрівнянна Огнеславо, сама довідаєшся про все? — високий, кремезний Гайнелій стояв, гордо здійнявши голову, Диводан позаздрив його упевненості. Він уперше побачив степовика без шапки, замилувався його хвилястим волоссям, трішечки світлішим за коси Зориці.

Огнеслава задумливо оглянула Гайнелія й запитала:

— Ким ти доводишся покійному цареві Чаргару?

— Племінником.

— Його синів убили, то спадкоємиць — ти?

— Спадкоємець, позбавлений влади? Я — данник Стратомира.

— Стратомир не вічний.

— Йому чаклун Вельф допомагає.

— Правда. Допомагав. Раніше.

— А тепер?

— Доки Віланда тут — ні.

— О всесильна Огнеславо, ти…

— На жаль, я не всесильна. Але дещо зробити можу. Ти просиш допомоги проти Стратомира?

— І готовий заплатити життям.

— Чиїм?

— А чиє тобі потрібне? — Гайнелій глипнув на Диводана, і той похолов.

Огнеслава посміхнулась:

— Ти багатьма життями розпоряджаєшся?

Хлопець знітився:

— Ні. Але збираюсь…

Диводан тільки переводив погляд з Огнеслави на Гайнелія, а відтак на таємничооку Віланду й покусував губи. Провів чимало часу зі степовиком, а і досі про нього майже нічого не знає. А що він знає про Огнеславу? Вдома вважали: згинула без сліду. Дуже давно. А вона виявляється жива.

Молода, упевнена, сяє красою.

Непомітно просунув руку під куртку, намацав керамічне намисто — родинний оберіг, який завжди носив на шиї. Відчув тепло намистинок. Але ж обереги від духів захищають, а не від чаклунства.

Спершу йшли заплутаними переходами: спускалися й піднімалися крутими кам’яними сходами, оминаючи холодні приміщення, де навіть сонячного дня по кутках ворушилися клаптики прохолодної оксамитової темряви. Потім довгим високим коридором з гранітних стін, що нагадував глибоке видовжене озеро.

Диводан крутив головою й роззирався на всі боки, чорноока Віланда лукаво посміхнулась:

— Цікаво?

— Дуже. Це чаклунські обереги? — тицьнув пальцем на стіну, помережану незвичайними візерунками.

— Ні.

— Про це не можна говорити? Таємниця чародіїв?

— Ніяка не таємниця. Це старовинні письмена, ось, бачиш, — вона вказала довгими пальцями на значок, схожий на павука, — цей символ означає життя. Давній напис — звернення давно померлих до своїх нащадків.

Обидва хлопці зіщулились, ніби хотіли сховатись од вітру. А Огнеслава збентежила ще більше:

— Ми покажемо й розповімо вам те, чого не знає ніхто, крім чаклунів.

— Навіщо? — тихо спитав Гайнелій.

— Дізнаєшся пізніше, — владно мовила Огнеслава.

Враз дорогу нам перетнув великий пес; кучерявий, дуже схожий на ведмедя, він покрутився під ногами, принюхуючись та важко дихаючи, і зник так само непомітно, як і з’явився. Нечисленні собаки степовиків скидалися скоріше на вовків…

Минули невелику білу колонаду й потрапили до маленької жовтостінної зали, де безладно висіли в повітрі й світилися білі ні до чого не прип’яті кулі, а шафи, полиці й столи були заставлені химерним чаклунським приладдям.

Тут пахло м’ятою.

Подорожні вмостилися в крісла. Віланда байдужо відштовхнула рукою кульку, поблизу якої вмостилася. Та беззвучно перемістилася й застигла на новому місці, ніби там завжди і висіла.

— Отже, — поважно почала Огнеслава, — ви вирішили підняти степовиків проти Стратомира, свавілля якого перейшло усі межі. Якщо Віланда поїде з вами, покаже кілька фокусів — люди підуть проти нього не роздумуючи.

Cлово «фокус» було з лексикону чаклунів, але хлопці чомусь зрозуміли його значення.

— І чиє життя ти хочеш навзамін, о Огнеславо? — блиск бірюзово-синіх очей Диводана підсилювало біле світло.

— Не життя. Нам потрібна тільки допомога. Я хочу послати вас до Тровіка, але спершу маю вкласти у ваші голови кілька нових думок.

— А як вкладають у голови нові думки?

— За допомогою слів, — розсміялася Віланда, почувши невдале Диводанове запитання. — А як же ще?

— Чарами!

— Можна і так, тільки це не цікаво.

— Нецікаво чаклувати?!

— Та що ти знаєш про магію? Це досить копітка робота, як і будь-яка інша.

Диводан уперше почув слово «магія», але не розгубився:

— Важко її виконувати?

— Коли як.

— А коли легко? — Хлопець кидав питання, наче обережно штрикав списом невідому істоту, не знаючи, чого від неї чекати, а Віланда відбивала ці випади весело, проте досить зверхньо й зневажливо:

— Коли трапляється такий наївний хлопчина, як ти.

Огнеслава злегка постукала нігтем по дерев’яній ручці крісла, даючи знак припинити словесну перестрілку.

— Отже, потрібно дістатися печери Тровіка, наймогутнішого чародія. Цей замок, — повела рукою довкола себе, — належить йому. Тровік — охоронець найбільших таємниць світу, він ще тисячоліття тому виголосив пророцтва — ще не було такого, щоб якесь із них не збулося, — а сам упокоївся в неприступній печері серед гір. Події останнього часу свідчать про наближення великої біди, про це знаємо з пророцтв. Віланда поїде до Тровіка по допомогу, їй потрібен супровід. Вам доведеться поїхати з нею. Хочу застерегти: біда насувається на весь наш світ, тільки про це ніхто не здогадується.

— Це та печера, що знаходиться за Райдужною Брамою? — спитав Гайнелій, який досі насторожено мовчав.

— Ти вгадав.

— З неї ще ніхто не виходив, — Диводан намагався говорити спокійно, але голос його тремтів, а йому так хотілося в очах Віланди бути якомога розважливішим. — Кажуть, ніби в печері живе якесь страховисько. Кровожерливе, ненаситне. Це і є Тровік?

— Я ніколи не бачила Тровіка. Швидше за все, це старезний сивий дід, адже живе він з початку створення країни Авілар. А як пройти крізь Райдужну Браму, Віланда знає.

Раптом дівчина заговорила невідомою обом хлопцям мовою, красивою, енергійною й абсолютно незрозумілою. Якийсь час чаклунки розмовляли між собою, не звертаючи уваги на здивованих слухачів, немов були самі, потім Огнеслава знову перейшла на просту говірку степовиків:

— Ми живемо в країні, яку могутні маги-чаклуни відділили від усього світу, вибудували такий кордон, який ніхто не в змозі подолати, і зупинили звичний плин часу. Вони зневажили закони Всесвіту. Призвали на поміч духів ночі. І вирішили, що пануватимуть вічно, але розсварились між собою. І майже всі вимерли. Ще на початку заснування Авілара прозорливий Тровік попереджав усіх про лихо, яке може статися. Його пророцтва ви бачили викарбувані на стінах галереї, якою ми йшли сюди. А тепер, згідно з пророцтвом, настала переломна мить. І схоже, тільки сам Тровік зможе зарадити лиху. Насмілимось його потурбувати. Інакше всім доведеться загинути.

Зеленоока красуня змовкла, обвела поглядом присутніх і далі вже байдуже дивилась на променисті переливи браслета на своєму зап’ястку.

Диводан знову отямився першим:

— Як це — час зупинився?! Він іде!

Огнеслава силувано посміхнулась, оглядаючи свою руку:

— Ти можеш це довести?

Орач кивнув головою:

— Запросто! Час іде, бо осінь змінює літо, а за нею приходить зима…

— Люди народжуються й помирають… — схвильовано додав Гайнелій.

— Саме так! — піднесено підхопив Диводан. — Сонце сходить і заходить, дерева ростуть, вода тече…

— Вода тече, а час — ні, — Віланда глянула на хлопців із мстивим задоволенням. — Рухається лише його частина, яка завше повертається у початкове положення.

— Але ж так і повинно бути?

— Час має рухатися по спіралі, виток за витком, підійматися вище і вище, як гадюка забирається на дерево. А він ходить колами, і все повторюється майже без змін, — Огнеславі набридло пояснювати й вона замовкла.

— Я бачив, як лісовий полоз обкручувався навколо стовбура. Колись час рухався саме так?

— Він зараз рухається по спіралі в усьому світі, крім нашого закутка.

— Авілара?

— Авілара уже немає, на його місці розпростерся дикий степ.

— А є інші країни? Інші світи?

— Є. І багато.

— Де?

— За межею.

— Чому ж ми про них не знаємо?

— Бо туди майже неможливо потрапити.

— Оце так! — Диводан до того розхвилювався, що вдарив кулаком об коліно. — Я пробував перепливти річку, та мені не вдалося. Але чому ти кажеш «майже», «майже неможливо», прекрасна Огнеславо? Хтось-таки зміг?

— Зможе, якщо захоче.

— Хто?

— Той, кому написано на роду.

— То, може, він ще й не народився?

— Схоже, що вже народився. І давно. І він про це знає, — з серцем мовила чаклунка, зловісно посміхаючись, тож хлопець навіть не наважився запитати, про кого йдеться.

Між тим у розмову втрутився Гайнелій.

— А чому чарівна Віланда не може поїхати до печери зі своїми прислужниками? — неспішно поцікавився він.

Диводан підскочив:

— Справді! Чому?

Віланда зітхнула:

— Наші прислужники — чудові виконавці наказів. І не більше. Самі зроду ні до чого не додумаються. За Райдужною Брамою на нас чекатимуть несподіванки. Та й дорога туди дуже небезпечна.

— Небезпечна? Для тебе? Хіба ти чогось боїшся?

— Боюсь, що мені можуть зашкодити два дуже вправні чаклуни. Бо одному з них не до вподоби Тровікові пророцтва.

— А що станеться, якщо вони здійсняться?

— Життя стане іншим.

— Кращим?

— Не знаю. Просто іншим.

— А раптом стане гірше?

— Гірше не буде, — суворо мовила Огнеслава. — Ми живемо наче в льосі. Погляньте, що діється: віками нічого не змінюється. Навіть погода щороку однакова. Ви живете точнісінько так, як ваші діди та прадіди.

— Мабуть, цього хоче Бог-Сонце, — Диводан заговорив якось невпевнено і сам здивувався — чому?

Огнеслава помітила його вагання й посміхнулась.

Віланда встала. Зайшла за крісло, зупинилась і сперлася руками на його спинку.

— Час, знищуючи себе, дає життя всьому живому. Своїм життям Сонце також має завдячувати йому, — мовила вона, карбуючи кожне слово.

Від такого богохульства Диводана пересмикнуло, він скоса глипнув на Огнеславу, але та й оком не змигнула. Лише злегка розтягнула кутики уст.

Хлопець важко зітхнув, неспокійно засовався у кріслі. Спина затерпла від довгого сидіння, але підвестися, як Віланда, не наважувався.

Гайнелій знову спрямував розмову в потрібне йому русло:

— Одного з чаклунів, що виступає проти Тровіка, звати Вельф, він свого часу допомагав Стратомирові?

— Саме він.

— У такому разі ви допоможете мені підняти народ проти Стратомира, і я піду з вами до печер з віковічними страховиськами. А ти як, Диводане?

У відповідь рудий хлопець лише зітнув плечима:

— А що мені залишається робити?

Віланда заплескала в долоні, і в усіх куточках зали полинув сріблястий дзвін, зазвучала журлива мелодія, яку, Диводан був певен цьому, тисячоліття тому вважали веселою…

Уночі він довго не міг заснути, згадував давні розмови з бабусею:

— А чи правду кажуть, що ще одна дівчина з нашого роду колись дуже давно втекла, як і Огнеслава?..

— Давно… Ніхто цього вже не пам’ятає. Згинула без сліду.

— І Огнеслава про це знала?

— Знала, пояснювали ж їй, що на чаклуна й поглянути небезпечно…

— А вона?

— Затуляла обличчя руками й не сперечалась.

Диводан намагався уявити, як затуляє обличчя упевнена в собі, сяюча й прекрасна, мов далека зоря, Огнеслава, — і не міг, вона здавалася йому надто величною.

Згадав, як спитав у бабусі, чи схожий він на Огнеславу. Стара довго дивилася кудись повз нього. Мовчала.

— Ну хоч трохи? — перепитав нетерпляче.

— Волосся у неї таке, як і в тебе, — тихо мовила старенька. — Вона така ж метка й весела була. Але ви зовсім несхожі.

Від цих спогадів стало ще сумніше.

З боків наче стискали важкі камінні стіни — і повітря тяжко лягало на груди.

Диводан зітхнув. У животі забурчало. Нагодували їх добряче. А коли немолода кирпатенька служниця подавала на керамічних тарелях (Диводан і сам умів такі робити) смажене м’ясо та овочі, розчаровано запитав у неї:

— А які пундики чаклуни їдять?

— Звичайні, — прислуга показала великі рідкі зуби. — Тільки спершу їх зачаровують.

— Навіщо?

— Вони ж живуть в іншому часі.

— О Сонце! Ви ніби всі зговорилися. Усе про час та про час! У мене вже вуха болять і голова пухне.

— А ти не думай про це, то й голова не болітиме, — доброзичливо мовила служка.

А як про таке не думати? Перевернувся кілька разів. Прислухався. Гайнелій, лежачи під стіною з протилежного боку, тихенько посапував.

Знадвору долинув тихий спів. Хлопець нечутно підвівся й підійшов до невеличкого шестикутного віконця, обплетеного мереживом рослин. Тоненький ріжечок місяця тьмяно світив угорі, проте постаті чотирьох служниць було добре видно на тлі височенного муру. Троє з них сиділо на масивних зубцях, а одна стояла. Вони співали дивну пісню, її Диводан знав, вона була про кохання, але мелодія… Дуже нагадувала передзвони, що їх чув у чаклунській світлиці. Причім кожна з жінок співала її по-своєму, вони немов плели одну сорочку з ниток різних барв. Голоси розходилися, розпадалися, а в кінці зливалися воєдино. Наче кілька сопілок грали одну мелодію, але кожна на свій кшталт. Уявив, як звучала б вона у нього… Та якби ще додати ріжок, на якому грають степовики…

Відчув, ніби в руках тримає свою сопілку. Перебрав пальцями в повітрі — зітхнув за втратою та вирішив обов’язково зробити нову…

Раптом до жінок підійшло двоє хлопців, пісня урвалася, почулася тиха розмова.

Диводан ще довго стояв біля вікна, все чекав, що співатимуть. Але челядь справляла посиденьки й не думала грати нових пісень. А йому вже марилась нова музика — спліталась з кількох мелодій, пульсувала, завмираючи. Як кров, що застигає, холоне в жилах людини, яка втрачає останні сили. Чомусь йому здалося, що це не так уже є й страшно, а навіть красиво й захопливо…

Струмочок весело звивався між гладенькими камінчиками і блищав на сонці усіма кольорами райдуги.

Хіба міг утриматися Диводан, щоб не занурити в нього руки й не зачерпнути у пригорщі води?

Ненароком кілька краплин упало на руку Віланди. Хлопець рвучко відсахнувся. Боявся розгнівати її, тому весь час поводився скуто. Чаклунка помітила це, посміхнулась зверхньо, задоволено, проте в очах замерехтіли лукаві бісики. До струмка зійшла просто, невимушено, як це роблять звичайні дівчата. Пружна, гнучка, вона була напрочуд привабливою, але чорне, як ніч, розпущене волосся, чорні шати — відлякували… До того ж навколо неї витав ледь вловимий тонкий і небезпечний запах таїни…

Віланда схилилась над струмком, побовтала у воді рукою. Чорне волосся затулило обличчя. Браслети сповзли із зап’ястка і наче розчинились — зникли. А струмок задзвенів сріблясто, ніжно — полилася тиха мелодія, яку чув у покоях замку. Кілька білих, жовтих і синеньких метеликів закружляли над хвилями, немов у танці.

— А хочеш зі мною наввипередки? — дівчина рвучко повернулась до Диводана.

— Як це? — ошелешено запитав хлопець. А коли збагнув уже, не мав часу на відповідь.

— Та ти однак не здоженеш… — Віланда випросталась і бігцем попрямувала до свого баского коня, чорного з білою гривою. Меткий прислужник мовчки притримав стремено. У всіх коней, яких досі доводилося бачити Диводанові, очі були сумними, а в коня Віланди — дивовижно веселі.

Гайнелій сидів верхи і бундючно дивився в далечінь.

Диводан неохоче побрів слідом за вершниками, відганяючи двох нахабних прозорокрилих бабок, що кружляли над ним.

— Чи є щось таке, що я вмію робити краще за тебе, прекрасна Віландо?

— Звичайно, — дівчина зручно вмостилась у сідлі. Сіла боком, спідниця заважала верховій їзді. — Нумо розкажи, як ти виготовляєш шкіряний посуд.

— Про це краще спитай у Гайнелія. А я знаюся на глині.

— А це? — Віланда показала очима на невелику баклажку, приторочену до сідла Диводанового коня.

— Ця дісталась мені випадково, — хлопець розгублено смикнув повід, замугикав під ніс простеньку мелодію і тут же змовк, бо за спиною почув:

— Гайнелію, а ти вмієш виготовляти такі?

— Авжеж, прекрасна Віландо.

— Розкажи, як ти це робиш.

Гайнелій під’їхав до неї ближче, Диводан і десяток убраних в чорне прислужників лишилися позаду.

— Беремо шкіру, вичиняємо, ріжемо, потім зшиваємо її сухожиллям, — Гайнелій поправив масивну золоту пектораль, що віднедавна прикрашала його шию, погладив її пальцями, відчув пучками візерунок вигадливого орнаменту. Він поволі звикав до цієї розкішної ознаки влади. — Відтак набиваємо глиною, надаємо форми. Коли закам’яніє, тупим ножем наносимо малюнок. Опісля витрушуємо глину, миємо виріб, сушимо його, а насамкінець обробляємо жиром — щоб вода не витікала.

— Дякую, ти дохідливо все пояснив.

— А ти, о Віландо, на знак прихильності можеш розповісти, хто і як шиє такі шати, як на тобі.

— Запам’ятай, Гайнелію, — обличчя молодої чаклунки враз скам’янілою. — Якщо ти хочеш плати за свої послуги, то попереджай одразу, бо можемо не зійтися в ціні. І ти, Диводане, пам'ятай!

Гайнелій винувато схилив голову.

— Щодо моєї сукні, то я сама її начаклувала. Взяла трохи темряви в ночі, м’якої, свіжої, прохолодної. В її чорноті є прозорість і синювате світіння. Для накидки відкраяла мороку з льоху, без жодної домішки промінчиків. В ній затишно і… прохолодно в спекотні дні. Вона має деякі магічні властивості, як і сукня…

— І в Огнеслави такий самий одяг? — утрутився Диводан, який уже наблизився до чаклунки і їхав тепер поруч, зліва.

— Звичайно.

— А коли ми зустрілися вперше, ти була в простому, шкіряному…

— Сьогодні я маю виглядати не забродою. Тож маю носити достойний одяг.

Гайнелій кинув головою на знак згоди, смикнув повіддя. Майже на кожному його пальці тьмяно вилискували масивні персні зі звичайного, не дуже чистого золота, яке так цінували степовики. Таких скарбів мав цілий мішок — Огнеслава наділила ними, виряджаючи в небезпечну подорож. Поруч із Диводаном, який мав тільки обереги на шиї, Гайнелій і справді здавався мало не царем.

Диводан вгадав його думки:

— А прикраси? Ці сяючи намистинки? Звідки вони?

Віланда випростала руку й покрутила браслети:

— Це відблиски ранкової роси, нанизані на срібні ниточки. Іноді з роси збирають віддзеркалення місячних променів. Із сонячного або місячного світла їх робити не можна — будуть занадто яскравими.

— Ти сказала: на срібні нитки? — перепитав Диводан.

— Саме так.

— Зі справжнього срібла?

— Авжеж, як і всі прикраси.

— А чому чаклуни не люблять золота?

— Срібло красивіше, має магічні властивості. І крім нас, його ніхто не вміє добувати.

Диводан пригадав, з якою пошаною, мов дорогоцінну реліквію, в його родині зберігали маленький цвяшок з невідомого білого металу. Бабуся казала, що він нібито срібний і допомагає відганяти злих духів. Звідки та коли той гвіздок з’явився в хаті — ніхто не знав. Але він був одним з оберегів, без яких господарі почувалися б незатишно й невпевнено.

— У стародавньому Авіларі воювали за срібло? — запитав Гайнелій, відганяючи від свого обличчя кількох метеликів. Комахи йому вже добряче набридли, пурхали чомусь біля самісіньких очей.

— Ні. Кожен із чаклунів мав його задосить. Воювали за владу.

— Як і ми.

— Ні, не так. Вам влада дає достаток, золото, коней, рабів, а чаклуни хотіли самої влади. Ніхто ніколи не грабував переможених.

— У це важко повірити й важко зрозуміти.

— Чому ж, — не згодився Диводан, — зовсім як наші жерці. Їм теж лише влада потрібна…

— Тихо! — Віланда рвучко здійняла руку і вказала очима вперед. — Сюди їдуть вершники. Їх близько десятка. Їдьмо назустріч.

Розважливий Гайнелій не квапився виконувати наказ:

— А якщо це один із загонів Стратомира?

— Мої люди впораються з ними, — Віланда упевнено ляснула коня по шиї.

Повернули на захід — за сонцем, що вже сідало, ставало дедалі червонішим, — назустріч невідомій небезпеці.

Кількість метеликів та бабок між тим усе збільшувалася. Зелений весняний степ, що й без того милував око пістрявим розмаїттям перших квітів, зарухався, замиготів, зашелестів, мов живий. Здавалося: це вітер позносив сюди безліч розкішнокрилих комах і шпурляв ними, як минулорічним листям. А вони несподівано скупчилися у величезне коло, живе, рухливе, тріпотливе, заструменіли кільцем навколо чаклунки, відділяючи її від решти супутників.

— Оце так дива! — захоплено мовив Диводан. — Виявляється, це ти їх прикликала, прекрасна Віландо?

Чаклунка подивилася зверхньо, навіть не удостоїла хлопця відповіді, але він і не думав сердитися, весело шкірив блискучі білі зуби.

Непомітно вони під’їхали до глибокого байраку, зарослого густим чагарником. У його улоговині побачили десятьох озброєних для полювання чоловіків, які намагались сховатися. Вони позлізали з коней і тримали їх за повіддя.

Віланда пронизливо свиснула, різко, коротко — і коні кинулися нагору, потягли за собою господарів. Кілька мисливців упали, один навіть м’яко скотився униз і залишився лежати там нерухомо.

Жоден не схопився за зброю. Покірно вийшли зі схову, заспокоювали коней, але самі тремтіли. Раптом кремезний старий з низько насуненим на лоба шоломом вигукнув:

— Гайнелію! Це ти?

— Тишко? — засяяло обличчя Гайнелія.

— Я. Власною персоною… А що це на тобі? — погляд старого степовика увіп’явся в золоті прикраси.

Гайнелій заговорив тихо, але так, що всі принишкли, а в Диводана від подиву аж ластовиння поповзло до брів:

— Прийшов час відвойовувати владу. Покійний дядько… звелів мені повстати проти Стратомира, — хлопець погордливо глянув на Віланду, немов хотів засвідчити правдивість сказаного.

Усі глянули в її бік.

Чаклунка безмовно сиділа на коні, навколо неї пурхали різнобарвні метелики, мов жива поляна квітів. Чорне волосся тріпотіло на вітрі. Кінь обережно грав копитами. Позаду неї незворушно стояла мовчазна хмара вершників у чорному. Довго на таке важко дивитись.

Раптом усі прикипіли поглядом до шиї Гайнелія — червонясті промені вечірнього сонця освітили пектораль. Очі степовиків хижо зблиснули.

Невисокий, осадкуватий Тишко ступив наперед:

— Я вірно служив Чаргару, — він статечно зняв шапку, пригладив сиві кучері. — Прийшов час послужити його нащадкові. Досить уже нашим кочовикам полювати й пасти табуни для ненаситного Стратомира, а нам — блукати по степах бродниками! — Мовив і впав на коліна перед копитами Гайнелієвого коня.

Хлопець глипнув на Віланду. Підтриманий блискучим поглядом чорних очей, спішився, підійшов до вкляклого Тишка й поклав йому на рамена обидві руки.

Віланда злегка махнула рукою в себе за спиною, тієї ж миті один з її прислужників прудко зіскочив з коня й підбіг до Гайнелія. Той узяв з його рук золоту гривну та начепив її на обпалену сонцем шию старого Тишка.

— Мені потрібні… твоя вірність і твої поради. Під моєю опікою не нарікатимете на долю, — пильно глянув на схилену голову й перевів погляд на інших мисливців, ті як один упали на коліна. Обійшов їх усіх, кожного потримав за плечі. Коли ж зупинився, чаклунка ляснула в долоні — високо в повітря знялися тисячі метеликів.

— Тут струмок неподалік, — звичним тоном мовила Віланда, — зупинимося на ночівлю.

Найближчий з її служників пружно зістрибнув на землю й подав руку, допомагаючи злізти з коня, а інші вже витягали й напинали чорно-сріблястий намет.

Диводан переступав з ноги на ногу. Незграбний здоровило злісно бив кресалом — і все марно. Хоча дощу не було! Хлопець мовчки поглядав на Віланду, та підходила до свого намету, злегка погойдувала стегнами. Пропливла, ніби пава, ні на кого не глянула, стиха клацнула пальцями — і враз хмиз запалав, затріскотіло велике багаття, чоловіки злякано відсахнулися. Заніміло дивилися їй услід, а ж поки струнка постать дівчини не сховалася за м'якою запоною високого намету.

Ззаду, нечутно, до орача підійшов Гайнелій:

— Це вона запалила?

— Хто ж іще? — невдоволено відповів Диводан.

— Як?

— Не встиг навіть і помітити. Воно якось само загорілося. Для неї це, мабуть, розвага.

Гайнелій промовчав, нічого не сказав. Обидва непомітно відійшли від вогнища. Кочовик поправив свою царську пектораль, оглянув персні.

— Ти не ображайся… — почав повільно.

— Твої степовики дивуються, чого я такий бідний при тобі, майбутній володарю? Вгадав, га? Хай у мене спитають, я поясню їм, що декому власних оберегів вистачає. Ми до чужих не звикли.

— В степу свої звичаї.

— Може, колись пристану й до них. Але не сьогодні. Цей день уже згас. Більше не повториться, — Диводан змовк і задумався.

На заході догоряла вузька пурпурова смужка. Кочовики ставили на триногу над вогнем великий казан, поруч тихо переступали та фиркали коні.

— Чуєш? — раптом запитав Диводан. — Цвіркун! Малим я так любив його сюрчання! Тоді світ здавався простим і… зрозумілим… А тепер я заплутався. Що я тут роблю, в степу?.. Може, й мені пороблено, як Огнеславі? Тобі не страшно, Гайнелію? Не страшно — проти течії? — Диводан запустив усі пальці обох рук у свої кошлаті кучері та ще більше розкуйовдив їх. На відповідь не чекав, але Гайнелій серйозно відказав:

— Страшно.

Погляди зустрілись, і вони зрозуміли, що в обох зараз за спинами мурашки повзають, але яскраві Диводанові очі не вміли довго утримувати якийсь один вираз, і з них зненацька вихлюпнувся бірюзовий сміх:

— А вдвох завжди веселіше, правда ж? Та нас уже і не двоє. Це добре, але щось-таки… не так… У світі все змінюється, я не можу збагнути, як це: час — і стоїть… Ви ж, степовики, повсюдно жертви приносите, і не тільки в капищах. Заріжмо завтра на світанку коня — для Сонця. А то щось страшно. — І розсміявся, помітивши, як з острахом позирнув на них високий худий молодик, що, по-ведмежому перевалюючись, ішов від коней до багаття.

— Я нічого не боюся, — сказав Гайнелій дуже голосно, і степовики повернули голови в його бік, — але завтра жертву принести треба — велику справу починаємо, — додав уже тихіше, але так, щоб усі почули. Диводан помітив це, здивовано крутнув головою, потому зітхнув і спробував клацнути пальцями, як чаклунка. Не вийшло, і він спересердя плюнув.

Від багаття війнуло теплом, затишком, запахло димом. Молодик засвітив тоненьким серпиком — доволі-таки високо. Нещасливий менший брат Бога-Сонця. Щось дуже сумний сьогодні…

Диводан підморгнув місяцю — і сам цього злякався.

Сонце пекло нещадно. Ці скажені верхогони тривали занадто довго. Ззаду мчало кілька десятків добре озброєних степовиків, тому тікати було не соромно, а розумно. І відстань між ними все збільшувалася, ще трохи — і вдасться відірватися.

Попереду замаячили густі чагарники, зелені, досить густі й високі.

Диводан осадив коня:

— Нас навмисно женуть до цього байрака!

— Твоя правда, — відгукнулася Віланда, стишуючи біг, — але ми не можемо нічого зробити, вони сунуть півколом.

Дихала дівчина уривчасто, але зляканою зовсім не здавалася.

— Ти ж непоганий стрілець, Диводане?

— Атож, — він сприйняв ці слова як команду, витяг свій лук.

Віланда уважно оглянула цю звичайну для орачів зброю:

— З турячого рога?

Хлопець кивнув.

— Хто тобі його зробив?

— Я сам собі лучник.

— Навчи мене метати стріли.

— Добре. Я також хочу тебе щось попросити. Можна?

— Авжеж.

— Прекрасна Віландо, навчи мене запалювати багаття пальцями.

Вона величаво повернула голову:

— Ти хоч розумієш, чого просиш?

— Хочу добувати вогонь без кресала.

— Ні, ти просиш навчити тебе чаклувати!

— Зовсім ні, тільки вогонь добувати. Більшого мені не треба!

— Щоб цього навчитися, спочатку треба оволодіти багатьма магічними прийомами — уявляєш, скільки часу це забере!

— Влучно стріляти також враз не навчишся.

— Навряд чи ти витримаєш.

— Огнеслава ж змогла.

— Вона знала заради чого це робить.

Диводан замовк, усвідомив усю безглуздість їхньої розмови під час втечі, помацав пальцем загострений наконечник стріли і похмуро поглянув на небо. Сонячні промені ясними лініями визирали з-за темно-сірої хмари. Озирнувся на переслідувачів і спитав нерішуче:

— Ти розумієш мову тварин, прекрасна Віландо?

— Як ти здогадався?

— Тобі ж пугач наші імена сказав?

Юна чаклунка вдоволено усміхнулась.

— Перед тим, як під’їхати до вашого багаття, я довго спостерігала за вами крадькома. Почула все, що хотіла. Пугач — розумний птах, але… не настільки, щоб…

Тепер вони сміялися вдвох.

Несподівано Віланда різко змовкла і застережливо підняла руку:

— Про це — пізніше.

— Ти щось відчуваєш?

— В чагарнику нас піджидають степовики. Їх небагато. Їдьмо вперед, може, впораємось.

До заростей наближались швидко, але сторожко.

Степовики вискочили із засідки з диким вереском, їх було не більше десятка, піших.

Перший відразу ж упав, збитий Диводановою стрілою. Ще двоє затанцювали на місці, затуляючи обличчя долонями.

Швидкі руки, вкриті ластовинням, вже вихопили із сагайдака наступну стрілу й лаштували до тятиви, але кинуті з обох боків аркани міцно стисли плечі Диводана. За мить він уже борсався в густій траві, марно намагаючись звільнитися.

Віланда зіскочила з коня, різко змахнула обома руками й випрямила їх над головою, розчепіривши пальці. Кілька нападників заскиглили, мружачи очі, але кінців аркану не випустили. В руці чаклунки зблиснув маленький кинджал — щосили вдарила ним по вірьовці. Ніж відскочив. Різонула повільніше — зісковзнуло лезо. Тоді вона швидко заворушила губами, але серед галасу та іржання годі було почути заклинання, враз підняту з ножем руку перехопив юнак у чорному, що непомітно підійшов ззаду.

— Годі, сестричко, — заговорив незрозумілою для тих, хто стояв поруч, мовою країни Авілар. Віланда рвучко повернулася, пасма волосся злетіли догори й упали зів’ялими пелюстками на плечі.

Зітнулись майже лицем до лиця, а темноволосий хлопець і не думав випускати її руку.

— Коріелю! — у її вигуку вчувалися і здивування, і обурення, і радість.

Він відпустив руку, і ніж беззвучно впав додолу.

— Це твої люди? — дівчина визивно випрямила стан.

— Ні.

— Чому ж ти з ними?

— Щоб не заподіяли тобі лиха.

Вона злісно розсміялась:

— Степовики? Мені? Хіба якщо нападуть усією ордою. А хто заговорив їхні аркани? Часом не ти, братику?

— Я, — він дивився спокійно, навіть байдуже, красиве обличчя — бліде, непорушне — лякало відчуженістю, і Віланда розгубилась. Спитала ледве чутно:

— Чого тобі від мене треба?

— Поїдеш зі мною.

— До замку Вельфа? А якщо не схочу?

— Вирішила позмагатися зі мною?

Ці слова пролунали вже у відносній тиші, бо крик поволі вщухав, лише зі степу наповзало тупотіння великого загону вершників.

Дівчина завагалася. Глянула на Диводана, якому степовики скрутили руки. Але у відповідь не встигла нічого сказати: під’їхали переслідувачі. Поруч Віланди й Коріеля зіскочив на землю кремезний круглолиций хлопчина. З усього було видно, що це ватажок. Він недбало кинув повіддя супутникові, який супроводжував його.

— Це вона? Чаклунка? — гукнув вдоволено здоровань і несподівано погладив шкарубкою м’язистою рукою чорно-шовкове прохолодне волосся Віланди. Раптом сіпнувся, обличчя перекосила гримаса болю. Він навіть незчувся, як Коріель міцно стиснув його шию однією рукою, похитнувся — і впав, уже мертвий.

— Алдане, Данчику! — несамовито заревів, підскочивши збоку, Стратомир.

Але було вже запізно, хлопець не дихав. Стоячи на колінах біля тіла, Стратомир люто лупнув на Коріеля засліпленими горем очима:

— Що ти зробив?! Ти вбив мого сина!

— Ти сам винен, Стратомире, бо не навчив його шанувати чаклунок, — суворо відрубав Коріель.

— Стратомир? — Віланда прикипіла поглядом до старого ватажка і враз стала схожою на свого старшого брата, в її голосі звучало стільки холоду, жорстокості й погрози, що дехто з переслідувачів навіть здригнувся. Чаклунка ж з викликом мовила Коріелю:

— Гаразд. Поїду з тобою. Тільки не подумай, що я злякалася тебе чи ще когось… Схоже, прийшов час познайомитися з Вельфом. Їдьмо хутчій.

— Ти подобаєшся мені, сестро, — мовив Коріель. Але навіть ці теплі слова не зняли тавра відчуженості з його обличчя.

Дівчина глянула на нього гордовито й зацікавлено — ластівкою злетіла в сідло, готова знову мчати назустріч сонцю та вітру. Роззирнулася. Побачила, як кілька воїнів потягли кудись Диводана. Той загубив шапку, і його руді кучері палахкотіли на сонці, що раптово визирнуло з-за хмари.

Решта степовиків разом зі старим ватажком обережно, як дорогоцінну поклажу, примостили на спині сірого коня важке тіло Алдана. Один з них випадково зачепив руків’я Стратомирового меча й отримав стусана в спину.

Коріель і Віланда їхали попереду, помітна відстань відділяла їх від загону степовиків. Обоє мовчали, тільки зрідка переглядалися.

…Коли побачили високі вежі, Віланда нарешті озвалася до брата:

— Чому Вельф так уперто переслідує мене?

— Твоє місце в його замку, — обличчя Коріеля, як завжди, було блідим і незворушним, а голос — рівним.

— А твоє — де?

— Поки тут.

— А потім?

— Поговоримо про це пізніше.

— Ти зазіхатимеш на замок Тровіка?

— Огнеслава не має на нього жодного права.

— А заповіт Тровіка?

— Тровік не знав, що наша мати передасть промінь жінці з іншого племені.

— Вона хотіла виконати пророцтво.

— А навіщо його виконувати?

Віланда пильно подивилася йому в очі:

— Вельф убив нашу матір.

— Це вигадки Огнеслави.

— Ти переконаний? — здивувалася дівчина.

— Не маю жодного сумніву. Вона залишалася сама, точніше, з нічними. Вони настільки посмілішали, що з’являлися навіть при світлі. Вельф був за межами замку.

— А не міг він дещо змінити твою пам’ять?

— Я був уже досить великим, і прекрасно розумів, що відбувається довкола. Я не помітив нічого такого. А ти не пробувала пригадати минуле?

— Ні. Боялася.

— Правди?

— Думала, що найголовніше знаю.

— Як бачиш, ні.

— Але хто ж її згубив? Стратомир зі своєю ордою?

— Морельда загинула у своїй фортеці. Там нікого не було. Крім нічних духів. Я добре пам’ятаю.

— І Вельф із військом не стояв біля замку? І не перетворив його на руїни?

— Він навіть не збирався руйнувати замок. Хотів захопити його, але не руйнувати.

— Чудово! Йому стало тісно у своєму, — Віланда все більше дратувалася, але брат не звертав на це ніякої уваги й говорив зовсім відчужено:

— Морельда втратила всі права, порушивши давні звичаї.

Дівчина люто примружила очі:

— То ти називаєш матір Морельдою?

Коріель спитав спокійно:

— Хіба її звали інакше?

Якийсь час Віланда дивилась на нього, важко дихаючи, а потім сумно зітхнула:

— Бідний мій братику! Що він з тобою зробив? — повернулася, наскільки дозволяло сідло, кинула вуздечку і поклала обидві долоні на зап’ястки його рук. Але відчула тільки холодну твердість широких срібних браслетів. Пальці її зісковзнули на долоні — їх захищали міцні шкіряні рукавички-пальчатка. Мовила печально:

— Ти весь закований у броню — і зовні, і зсередини.

— Ні, — озвався Коріель, — обличчя відкрите.

Віланда погладила його щоку, але брат ніби й не відчув її доторку.

— Я боюся Вельфа, — стиха зронила вона.

— Тобі він не заподіє лихого.

— А тобі?

— Вельф ніколи нічого зі мною не робив проти моєї волі.

— А мене можна силувати?

— Ти мусиш бути з нами, і сама це прекрасно розумієш.

Віланда нічого не відповіла.

Загін наблизився до замку. Його брама була безтурботно відчинена, а міст — опущений. Чорним круком вийшов назустріч подорожнім його непривітний господар. Зміряв дівчину в шкіряному вбранні урочистим поглядом.

Нечемно було вершниці розмовляти з пішим, і Віланда зіскочила з коня, чекала на привітання. Але Вельф навіть не розтулив міцно стиснутих губ. Мовчав і Коріель, ніби закляк у сідлі. Збоку могло здатися, що ці троє розмовляють тільки їм одним зрозумілою потаємною чаклунською мовою, і степовики з острахом принишкли.

Наперед вийшов немолодий, але досить кремезний Стратомир і догідливо заговорив, шморгаючи носом:

— Ти обіцяв, незрівнянний Вельфе, що коли приведу чаклунку…

— Ти свій борг сплатив, — недбало кинув Вельф.

— А чи не можу я…

— Ти чогось хочеш? — грізно підняв брови чародій.

Стратомир знітився, ковтнув слину, але коли заговорив, голос його дрижав від злості:

— Що робити з цим бродником? — показав на зв’язаного Диводана, той важко дихав, бо був припнутий до коня і змушений за ним бігти.

— Це твій бранець, роби з ним що хочеш. Мені байдуже.

— А мені — ні, — Віланда впритул підійшла до Стратомира і уп’ялася очима в його мідно-коричневе обличчя. — Ти, Стратомире, топчеш цю землю лише з ласки Огнеслави. Бо це вона вмовила пощадити твій нікчемний рід і тебе. Але якщо з Диводаном щось станеться, ти відповіси не лише за нього, а й за осаду замку моєї матері. Стережися! Дуже скоро ми зустрінемося знову. Дуже скоро. Пам’ятай про це, — повернула розгніване обличчя до чаклуна: — Ти не запросиш до замку мого супутника?

Замість відповіді Вельф накинув на плечі дівчини свого широкого плаща і, не торкаючись, на відстані, обвів її силует розчепіреними пальцями. Вона не поворухнулася. Різким помахом Вельф зірвав плащ — на Віланді було чорно-сяюче вбрання.

— Ти станеш справжньою чаклункою, Віландо, — запросив її рукою до замкової брами. — Твій почет буде з тобою, — він злегка підняв руку, із замку вибігло двоє служників і кинулися до рудоволосого хлопця.

— Вельфе! — у відчаї заволав Стратомир. — Це мій бранець, ти ж сам казав.

— Що ти хочеш за нього? — зневажливо мовив чаклун.

— Коріель убив мого сина!

— Яке мені діло до цього? Я спитав: чого ти хочеш?

— Я хочу, щоб він жив! Ти можеш повернути йому життя! — ватажок упав на коліна.

Вельф підійшов до тіла, яке поклали на траву, схилився й торкнувся рукою шиї Алдана, легенько посунувши шкіряну смужку, обшиту залізною лускою.

— Його душа вже відлетіла далеко. Але я можу вдихнути в нього життя іншої людини. Кого запропонуєш?

— Вибирай будь-кого! — Стратомир по-хазяйськи розвів руками. Його воїни відсахнулись, злякано блимнувши очима.

— Ні. Вибереш сам. І горлянку переріжеш теж сам, — Вельф говорив повільно, карбуючи кожне слово.

Ватажок оскаженіло кинувся до млявого сіролицього молодика.

Зблиснуло лезо довгого ножа — почувся протяжний крик. Ще мить — і біля ніг чаклуна лежало вже два мертвих тіла. Майнула накидка, руки Вельфа упевнено лягли на ще теплі плечі щойно забитого юнака, стиснули їх.

За спиною чародія заколивалася чорна чарівна накидка… час ніби й справді зупинив свій плин. Раптом Вельф різко випростався, поставив забитого хлопця на ноги, відпустив і неспішно зробив два кроки назад. Підняті руки тримав перед собою, ніби хотів підтримати нещасного небіжчика. А той хилитався, мов билина од вітру, але не падав. Витріщив мертві скляні очі — і неприродно, не згинаючи ніг, підійшов до Алдана, впав на нього, придавив, обхопивши неживими кінцівками.

Обличчю Вельфа завжди бракувало засмаги, а тепер воно зблідло ще дужче, стало майже білим, таким же страшним, як у мерця. Віланда стежила за його діями зацікавлено, Коріель — байдуже. Степовики ж заклякли від жаху.

Раптом Алдан заворушився, скинув з себе нерухомий труп. Його груди були вимащені кров’ю убитого, а руки конвульсивно сіпалися. Проте невдовзі він заспокоївся, розплющив очі й повільно підвів голову, кліпаючи прозорими риб’ячими очима. Поруч на землі холонув труп молодого степовика, але Алдан навіть не глянув на нього, пововтузився трохи й незграбно зіп’явся на рівні ноги.

— Данчику! Синку! Живий! — кинувся до нього Стратомир. Той крутнув головою і незворушно глянув на батька.

Тим часом чаклунові прислужники звільнили Диводана й попід руки повели до замкової брами. Весь мокрий від поту, з прилиплими до лоба потемнілими кучерями, він важко дихав і постійно озирався.

Вельф насмішкувато глянув на Стратомира:

— Шкода, твоєму синові бракуватиме жвавості — ти забрав життя в занадто кволого хлопця.

Чаклун розвернувся й пішов геть, ні на кого більше не звертаючи уваги.

Коріель зліз з коня й подав Віланді руку.

— І довго зможе удавати живого цей бідолашний мрець? — заговорила Віланда авіларською.

Брат зловтішно посміхнувся:

— А нам що до того? Головне — зараз він ніби живий, а ти одержала, кого хотіла. Хіба твій прислужник не вартий такої ціни?

— Але це… справжнісінький обман!

— Зовсім ні. Для Стратомира жити — означає ходити, розмовляти, їсти, вбивати. Алдан усе це робитиме. Він і раніше був таким. Жодного обману.

— Схоже, ми витлумачуємо по-різному одні й ті самі слова, я думаю інакше, — Віланда забрала руку й пішла вперед, до отвору широкої брами.

Коріель наздогнав сестру, майже силою схопив її долоню у свою. Білі пальці обхопили гладеньку шкіряну рукавичку, несподівано чаклун накрив їх другою рукою і злегка стиснув.

— Я радий, що ти тут, — спішно мовив він, хоча його обличчя й надалі залишилося застиглою маскою, щоправда в очах замерехтіло марево талих крижинок.

Зорі поблякли. Тьмянішим став і тонкий серпик місяця. Нічне небо посвітлішало.

Віланда повільно піднімалася кам’яними сходами замку і прислухалась, як тихенько дзвенять, торкаючись один одного, срібні ланцюжки на поясі. Ні, це були не звуки, а ледь чутні відлуння звуків, здавалося, що десь далеко, так, що годі й уявити, падали на вологе листя крихітні краплинки. І ніхто, крім Віланди, не міг цього почути…

Зупинилася біля провалля бійниці, вдивляючись у чорну порожнечу степу, — жодного вогника, жодного поруху…

Ззаду долинули кроки, хтось ішов слідом, звично й обережно наступаючи на лункі кам’яні сходи. Дівчина не озирнулась, але зрозуміла, що це Вельф.

Він наздогнав її, підійшов і став поруч, темніший за нічний морок, але осяяний казковим мерехтінням, схожим на зоряний пил, ніжним і ледь помітним.

— Місяць ще замалий… — мовив м’яким глибоким голосом.

Віланда не відповіла, і вони деякий час стояли мовчки.

— Чому ти бродиш тут сама?

— Мені здалося: до кімнати проник запах степового вітру… Але помилилась…

— Скоро задме, — промовив байдужо Вельф, і Віланда відчула перший повів суховію у холодному нічному повітрі. Вітру ще й не було, це десь далеко стривожилося бадилля. Віланда відчувала, як усередині неї теж сколихнула буря. І вирішила наблизити її.

— На світанку я волію виїхати звідси.

Вельф кинув у відповідь лише коротке:

— Ні.

— Хочеш діждатися повного місяця й зачарувати мене? Не вдасться!

Він дивився удалечінь і одказав ніби не їй, а блідим гаснучим зорям:

— Нас троє залишилося на всім світі. Коріель — твій брат…

Її вії затріпотіли:

— Я ніколи не стану твоєю дружиною! Ні за що!

— Дурниці. Зараз ти нікого не кохаєш, але вже готова покохати, — його слова байдуже відлітали в порожнечу разом зі щойно народженим вітерцем.

— І ти єдиний, кого мені кохати безпечно. І, схоже, єдиний, кого варто покохати в цьому проклятому світі… От тільки ти мене ніколи не любитимеш!

— Нехай це тебе не хвилює, — чародій повернув до дівчини спокійне й сумне обличчя, а вона, ніби не чуючи останніх слів, випалила:

— Бо ти кохаєш іншу!

Він обпік її поглядом, наче хотів спопелити:

— Це Огнеслава тобі сказала?

— Я й сама не сліпа! — струснула нічним волоссям. Вітер, що дедалі дужчав, розметав його пасма в різні боки.

— Ти ніколи не зможеш цього довести, — його погляд згас. Страшною стала безодня порожніх очей.

Віланда злякалась, ступила крок назад, відчула, як холодний дрож пройняв спину: вітер приніс із собою крижаний холод. Обличчя чаклуна затулили пучки скуйовдженого вітром волосся.

— Виявляється, — злостиво прошепотіли губи дівчини. — І ти не всесильний, великий Вельфе!

— Всесильний тільки Бог.

— То, може, вже час скоритися його волі?

Недобрий усміх перекосив бліде обличчя чаклуна:

— А це вже я сам вирішуватиму, володарко комах.

— Глузуєш?

— Ні, намагаюсь розважити. Щось довго не повертається твій веселий супутник, недоладний бродник Диводан.

— А це вже мені вирішувати — коли йому повертатись і чи повертатися взагалі.

— Я це зрозумів.

— Хочеш наздогнати?

— За ним уже поїхав Коріель.

— Ти всі неподобства чиниш його руками?

— Повернеться — розпитаєш.

— Я боюся тебе, Вельфе.

Чаклун взяв довгий жмут її волосся й повільно пропустив між пальцями тонким чорним струмочком.

— Ми дуже схожі, Віландо. Останні скалки колишньої могутності Авілара. І ти теж тут нічим не зарадиш.

— Чому ж? Начаклую собі руде волосся!

Він скривився глузливо:

— Спробуй. Ранок наближається, ви ж з Огнеславою майстрині чаклувати на світанку, — повернувся до масивних, кованих залізом дверей, але Віланда спритно заступила дорогу й поклала долоню на його груди.

— Твоє серце завжди так сильно б’ється? — вп’ялася поглядом у морок притемнених віями очей і, не дочекавшись відповіді, задумливо мовила: — Ти міг би зробити його холодним… Але не хочеш. Чому?

Вельф взяв її руку, притиснувши до зап’ястка гострі грані діамантового браслета, опустив байдуже, мов неживий предмет:

— Ти хотіла чаклувати — слушна пора, — сказав і пірнув у непроглядну темряву кам’яної вежі.

Віланда ж лишилася на захищеній міцними зубцями стіні, одна посеред криваво-червоного неба. Вітер лютішав, її волосся й сукня тріпотіли чорно-сяючим маревом.

Дівчина змахнула руками, ніби крилами, здавалося: ще трохи — і злетить, потому обхопила свої замерзлі плечі й пішла вздовж стіни шукати інших дверей до приміщення. Нізащо не хотіла скористатися тими, у пащі яких розчинився Вельф.

Сліпило очі, тому Диводан приклав до лоба руку, щоб краще бачити. І одразу зрозумів: добре зробив, що видряпався на це височенне дерево, яке самотньо стовбичило посеред степу. З півдня чорним вихором нісся гурт вершників — чаклун з прислужниками. По його душу, ясна річ.

Диводан ніколи не бачив, щоб хтось із чародійських челядників хоча б доторкнувся до своєї зброї. Схоже, цих кремезних хлопаків тримали при собі тільки задля величання та дрібних послуг…

На півночі також помітив силу-силенну кіннотників. Їх було дуже, дуже багато. На їхніх списах тріпотіли вовчі хвости. Люди Гайнелія!

Ламаючи віття, стрімголов кинувся вниз, та так прудко, що злякав свого коня. Чимдуж поскакав назустріч степовикам. Мчав разом з хвилями сильного попутного вітру. Вояки помітили його й загелкотіли, радо здіймаючи руки.

На чолі загону поважно похитувався в сідлі вбраний у розкішний одяг Тишко. За степовим звичаєм, привіталися, сидячи верхи, — скинули шапки й помахали ними, піднявши над головами.

— Куди це ти запропастився, Диводане? — ущипливо спитав Тишко. — Гайнелій уже відправив людей на пошук тебе та Віланди.

— То ви їдете за нами?

— Ні, ми тут Стратомира вистежуємо.

— А де Гайнелій?

— У своєму стані.

— Мені терміново потрібно його побачити.

— А де чарівниця Віланда? — наморщив лоба Тишко.

Диводан скоса подивився на зацікавлених їхньою розмовою степовиків і сердито буркнув:

— Скоро повернеться.

— Гляньте-но, хто скаче? — несподівано дзвінко вигукнув зовсім молоденький хлопчина, що обома руками тримав списа із сірим вовчим хвостом.

Усі глянули туди, звідки хмарою летів загін вбраних у чорне вершників. Повернув погляд й Диводан. Сідло під ним жалібно рипнуло. Пропав, майнуло в голові. Клятий чаклун наздогнав-таки. Але по тілу пробігла пружна хвиля веселого шаленства, коли траплялися такі напади, відчував себе безсмертним — здавалося, що його сотворили Сонце і пружний Вітер.

Коріель, залишивши свій почет стояти трохи осторонь, попрямував до них, летів, мов стріла, пущена вмілою рукою. Не встигла ця думка майнути в нерозважливій рудій голові, як усипані веснянками руки вже самі вихопили стрілу й натягли тятиву.

— Що ти робиш?! Зупинися! — несамовито закричав Тишко. Він стояв найближче, тож смикнув за рукав, та марно — стріла вже дзвеніла в повітрі.

Ніхто не встиг помітити, що зробив Коріель, схоже, просто змахнув рукою, але стріла застигла та безсило впала на землю біля копит його вороного коня. Яскрава, помітна (Диводан завжди старанно розфарбовував пір’їни), вона одразу привернула увагу всіх присутніх.

А чаклун, ніби нічого й не сталося, спокійно під’їхав майже впритул до хлопця, так, що можна було розгледіти найдрібніші деталі філігранного візерунка срібної застібки на плечі. Навіть у таку спеку він не зняв чорної накидки.

— Твоя прогулянка затягнулася, Диводане. Пора повертатися, — мовив неголосно, не вітаючись.

— Саме це я й роблю, — Диводан намагався говорити якомога спокійніше, але голос зрадливо тремтів.

— Поїдеш до замку.

— Ні, до своїх.

— Замок Вельфа не можна залишати без дозволу, доведеться поїхати назад, — мовив Коріель тоном, з якого усі зрозуміли, що він не потерпить спротиву, проте Диводан уперто дивився на блискучу срібну застібку чаклуна, боячись зустрітися зі страшним поглядом чорних очей. Спитав зухвало:

— Для чого?

— Щоб спитати дозволу.

— Знущаєшся?

Тишко сіпнув іззаду:

— Не сперечайся з ним, хлопче, накличеш біду на всіх нас.

— Заспокойтеся, не ви йому потрібні, — жваво повернувся до старого Диводан. — Він за мною полює. І я знаю — чому. Ну, чорна ґаво, — несподівано для себе так розвеселився, що аж обсипав Коріеля яскраво-бірюзовим сяйвом відчайдушного погляду. — На мишу мене перетвориш? Чи так зачаруєш, у своїй подобі? Добровільно я назад не поїду, — і, озирнувшись на закам’янілих кочовиків, схопив правицею руків’я меча.

Уперше на обличчі Коріеля з’явився людський вираз — він був здивований, навіть трохи спантеличений, мовчки розглядав Диводана, який клекотів, мов кип’яток: вогняні кучері вибилися з-під шкіряної шапки, на грудях ритмічно піднімалася нашита на куртці металева луска. Гострим полум’яним язиком блиснуло на сонці лезо вихопленого ним меча.

— Пожалій себе, хлопче — мовив юний чаклун спокійно, але Диводана не можна було зупинити.

— Чого чекаєш? Виймай зброю! — і кінь під хлопцем танцював, нервово стукаючи копитами.

— Хочеш чесного герцю? Я переможу, навіть якщо битимусь один з вами усіма.

— Ти настільки певен у своїй силі?

Замість відповіді Коріель розстібнув і скинув з плечей накидку. Зовні могло здатися, що він зовсім не готовий до бою — голова непокрита, комір сорочки розстібнутий. Проте дивної роботи меч, що невідомо як з’явився в його обтягнутій шкіряною пальчаткою руці, змусив усіх присутніх змінити думку.

Степовики похапцем подалися назад, створюючи живе півколо. Попіднімавшись над сідлами, захоплено стежили за тим, що відбувалося.

Леза супротивників схрестилися. І зненацька сильний подув вітру закинув сухий листочок просто в око Диводанові. Коріель опустив зброю та трішки від’їхав, даючи супротивнику можливість оговтатись і ніби натякаючи на те, що листок — то не його чаклунських рук справа. Диводан розлютився від цього ще більше.

За хвилину гострі клинки схрестилися знову, бризнули іскрами, і Диводана пройняв жах. Він не був досвідченим воїном, але одразу зрозумів, що не має жодного шансу — через метал відчув нелюдську міць свого ворога. А ще помітив незбагненну, дивну приреченість на суворому, наче вирубленому з каменя обличчі. Чаклун не нападав — лише спокійно одбивав злі, відчайдушні удари, уста непомітно кривились у презирливо-веселій посмішці. Лезо Диводанового меча щоразу ніби само сприсало вниз, зустрівшись із зачарованою зброєю.

Хлопець рвався вперед усе несамовитіше, намагаючись хапати ротом шматки гарячого повітря — йому зовсім забило дихання. Вислизало з пальців руків’я обважнілого меча. Від звичайної нерозсудливості не залишилося й сліду, несподівано для себе став зібраним та зосередженим, пильно стежив за чаклуном — а той майже не рухався. Орудуючи мечем, задихаючись, Диводан раптом збагнув, що смерть підійшла до нього впритул. Похололи кінчики пальців… Ще кілька хвилин — і він попрощається зі світом… «Ну що ж, хоч загину красиво — від рук чаклуна». Вклав в останній удар всю силу — й приголомшено побачив, як меч, дзенькнувши, переломився навпіл.

Коріель сховав свою неушкоджену зброю в піхви, але Диводан вигукнув, вимахуючи уламком:

— Начувайся! Я й половинкою битимусь! — обсипав супротивника бірюзово-рудим приском шалених очей і зупинився, не зміг напасти на нерухомого й беззбройного.

Коріель різко випростав праву руку, розправив міцно стулені пальці — Диводан заточився, здалося, ніби якесь невидиме лезо розчахнуло йому груди, хруснули ребра, і хлопець упав додолу, ослаблі руки судомно сіпнулися, ніби щось хотіли витягнути з серця. А з грудей гарячими цівками хлинула яскраво-червона кров.

Кілька десятків добре озброєних, відважних чоловіків німотно дивились, як молодий чаклун, зневажливо поглянувши на поваленого супротивника, звернувся до Тишка, безпомилково визначивши старшого:

— Тепер можете везти його до красуні Огнеслави — нехай покаже, на що здатна.

Вискочив на коня й швидко помчав до своїх чорностроєвих служників, на ходу прикріпивши срібну фібулу до накидки, яка чомусь не впала з крупу його коня. Він не озирнувся жодного разу.

Тишко важко зліз на землю та схилився над Диводаном, який лежав нерухомо. Обличчя орача було сіре, скрючені пальці — липкі від крові, а рана на грудях — страшна і глибока. Легенько струснув за плечі — прошита металевими пластинками шапка сповзла в траву з неприродно вигнутої назад голови, але хлопець не розплющив очей, здавався мертвим. Проте руки були теплими, пальці тремтіли, вії злегка тріпотіли.

— Він живий, — чужим голосом мовив старий. — Робіть волокушу, повеземо до стану.

Проте його наказ виконали не відразу — з ненавистю й розпукою довго дивились услід Коріелю. Вітер того дня був дуже сильний, і плащ чаклуна летів за ним, як крила зловісного птаха.

А лискучі трав’яні хвилі весело грали під сліпучими променями. У чародіїв свої, нічні боги, то чому ж вони зовсім не бояться Сонця?

Ледь помітно, уривчасто, так, що кожен видих здавався останнім. Високе кам’яне ложе, куди його поклали прислужники Огнеслави, скидалося на смертний одр.

— Отак уже третій день, — обережно мовив Гайнелій, наморщивши лоба, — не може ані до тями прийти, ані вмерти.

Огнеслава дивилася вбік: прислухалась, як за міцними стінами фортеці стогнав вітер. Нарешті повернулася до степовика:

— Отже, він сказав, що я маю показати свою майстерність?

— Ну… Я сам не чув, так Тишко розповідав.

— Добре.

Механічно, у задумі провела рукою по своїх пишних кучерях і вийшла із зали.

Гайнелій провів її поглядом: раніше й не підозрював, що жінка може бути такою загрозливо красивою. Величезні очі з темними віями повиті безліччю таємниць, дивитись у них і страшно, і цікаво, і п’янко. Сяйво сонячного волосся робило яскравішим будь-яке освітлення. Ось і зараз без неї ніби померкли маленькі вогнища смолоскипів…

«Скільки ж їй років?» — вкотре подумав Гайнелій. Вона не народилася чаклункою, звичайна дівчина з орачів… Як усе заплутано! Як він стомився!

Огнеслава повернулася зі срібним обручем у руці. Підійшла до ліжка, неспішно одягла обруч на голову, поправила волосся. Над лобом зазміївся вигадливий горорізьблений візерунок.

— Диводану доведеться заплатити за життя, — мовила голосно й виразно. — Шкода, але я нічого не можу зробити без його власного вогню.

— З ним буде… щось жахливе? — Гайнелій зрозумів, що зараз саме йому доведеться вирішувати Диводанову долю.

— Ні, це зовсім не страшно. Вогню в ньому було забагато… для звичайної людини.

Гайнелій ствердно кивнув: таки правда, Диводан завжди палав, а не жив.

— А тепер — ані слова, доки не закінчу.

Спочатку вона просто стояла біля ложа, довго розглядала бліде, змучене обличчя хлопця, потім легенько провела рукою по його щоках, немов хотіла струсити з них ластовиння, нарешті глибоко занурила пальці в розпатлані буйні кучері — його волосся затріпотіло, ожило. А її — почало підніматися догори хвилястими пасмами — як у сонця на зображенні у капищі. По стінах забігали швидкі промінчики від полум’я численних факелів. Похмуре приміщення ожило. І враз запахло степовим полином.

Хлопець важко задихав, як після довгого бігу. Огнеслава підійшла до ліжка з іншого боку, поклала руки на Диводанові груди і з силою натисла на них.

Враз стрепенулися — і завмерли язички полум’я, все навкруги застигло, лише губи чаклунки ворушилися й мерехтіли діаманти на її стегнах. Гайнелій затулив рота рукою, не дихав, уся шкіра стужавіла. Німо холонув жах в очах, що бачили, як на смертельно блідому обличчі Диводана зникали, танули, мов сніжинки, цяточки ластовиння. А ще щось змінювалося за тремтінням вій і повік… Втрачало забарвлення волосся, розпрямлялися тугі кучерики.

Скільки це тривало — кілька довгих годин чи лише мить?

Зненацька сильний подув вітру збудив завмерлі смолоскипи — вони спалахнули весело та яскраво, забігали по кутках рухливі тіні. Огнеслава випросталась, і волосся опустилося на плечі. Неквапно відійшла від ліжка.

Диводан, наче прокинувшись, із заплющеними очима обмацав долонями спочатку свою голову, потім груди. Сперся руками, поволі сів, не спускаючи з ліжка ніг. Нарешті підняв повіки й поглянув на Гайнелія, який стояв поруч. Подивився сірими, як небо в похмурий день, очима — і не всміхнувся. Пряме біляве волосся сягало плечей. Обличчя без ластовиння здавалося суворим, а правильні риси — надміру витонченими.

Мовчав, думав, наче намагався згадати щось важливе. Потім швидко, але обережно зіскочив на підлогу, м’яко стукнули об камінь шкіряні чобітки. Деякий час постояв, важко було збагнути: чи то він злегка похитувався, чи гойдалися поруч тіні та відблиски. Лице поступово порожевіло, а лляна сорочка так і залишилася закаляною темними згустками крові.

— Огнеславо? — озирнувся й нарешті помітив її. — Тобі я завдячую спасінням?

Голос його змінився також: не бризкав дзвінко й зухвало навсібіч, а звучав глухо, став низьким і приємно спокійним.

— Сюди тебе привіз Гайнелій, — відповіла руда чаклунка, знімаючи з голови різьблено-срібний обруч.

— Добре. Дякую… Я маю звістку од Віланди.

— Схоже, вона потрапила у пастку?

— Вельф не випускає її з замку.

— Потрібна моя допомога?

— Так.

— Я знаю, що робити. Чому ти так дивишся?

— Ти дуже змінилася.

— А Гайнелій?

Диводан повернувся до принишклого, зачудованого Гайнелія. По довгій хвилі спитав:

— Що сталося?

Той зам’явся.

— Щось негаразд… зі мною?

Огнеслава мовчки взяла його за руку й повела до великого дзеркала, що прикрашало стіну між вузькими вікнами.

Диводан байдуже поглянув на своє віддзеркалення.

— Навіщо Коріель… змінив мене?

— Це зробила я. Інакше не могла врятувати.

Запанувала мовчанка.

— Диводане! — не витримав Гайнелій. — Як ти почуваєшся?

— Дуже добре. Справді. Дякую, мила Огнеславо. Що маю робити тепер?

— Чекатимеш тут на Віланду. А я поїду з Гайнелієм. Схоже, завтра — вирішальна битва. Боїшся, славний ватагу? — вона усміхнулась степовику, іронічно підбадьорюючи його.

— Важко буде під час такого вітру…

— Завтра він стихне. Це ж звичайний для цієї пори вітер.

— Щось занадто сильний… Може, його хтось наслав?

— Не знаю. Але нам він на заваді не стане. Збирайся, зараз і вирушимо, — мовила занадто різко й швидко вийшла, прошелестівши рясною пеленою спідниці.

Незнайомий, чужий Диводан дивився у вікно й до чогось уважно прислухався. Гайнелій же не чув інших звуків, крім тихих стогонів вітру, і було йому страшно і тоскно, і хотілося стати маленьким, непомітним, зіщулитися в куточку благенького намету й ні про що не думати, а надто про те, що скачуть зараз степом вершники, яких підбурив він. Він. Страшний, безжалісний ватаг. І нікому не можна показати своєї невпевненості, хіба лише Диводанові…

Протяг холодив спину, ворушив волосся. Похмуро і страшно було у великій кам’яній фортеці, майже порожній.

Нечисленні загони, що їх поспіхом зібрав молодий і зовсім недосвідчений Гайнелій, розгромили велику Стратомирову орду. Налетіли зненацька, разом з вітром та курявою, билися з таким нечуваним завзяттям, що враз зім’яли супротивників та довго переслідували розпорошених без надії й відваги воїнів.

Увечері вони вже поверталися до табору обтяжені здобутими обладунками та зброєю, кожен вів за собою кількох коней. Проте бранців було небагато: в мисливському азарті степовики вбивали майже всіх підряд.

Уже смеркалося, коли кілька запорошених хлопців приволокли й кинули до ніг Гайнелія пораненого Стратомира.

Молодий ватаг від несподіванки навіть не зміг набути грізного вигляду. Розгубився, мовчав, тільки міцно стискав руків’я меча й поцяцькований золотом черес.

Переможений ворог стояв навкарачки, гарчав, намагаючись звестися — брудний, жалюгідний, без шапки й розкішної пекторалі, яка вже виблискувала на одному з його мучителів. Нарешті досить виклично випростався, стоячи на колінах і хапаючись розчепіреними пальцями за прим’яті, затоптані ногами й копитами пучки трави.

Гайнелій учепився нещасному в горло:

— Де твій син, злодюго?

— Помер, — прохрипів Стратомир, і Гайнелій знеможено послабив пальці, руки впали на плечі бранця — він добре, дуже добре знав страшні степові звичаї щодо коханих дружин знатних кочовиків.

— Помер? І вже поховали?

Старий лише кивнув.

— А Талка?

— І її…

— Брешеш! Сховав десь, боїшся, що шукатиму! І знайду!

— Шукай, — вишкірив зуби Стратомир і сів на п’яти. — Шукай. Можу й допомогти. Його знайти легко — надмогильний насип чималенький.

Гайнелій стиснув зуби, хвилясті зморшки розсікли чоло. Облишив старого, відійшов на кілька кроків. Раптом наче скипів, підбіг до коня, вихопив аркан та влучно накинув на Стратомирову шию, скочив у сідло й помчав, тягнучи, мов непотрібний мішок, свого ворога, який зумів таки послабити руками зашморг, але не настільки, щоб звільнитися.

Несамовито поганяючи коня, Гайнелій скакав навмання й не обертався, допоки не стихли крики та хрипи, лише потому покинув знівечене тіло колишнього ватажка разом з арканом і навіть не глянув, чи той ще живий.

Нагасавшись у розпеченому сонцем степу, знеможений, знесилений, неспішно під’їхав до табору, де вже варили в казанах м’ясну юшку. Солодкий запах диму та їжі заспокоював, лоскотав ніздрі й очі, на які мимоволі наверталися сльози. Зліз з коня, зійшов на крутий пагорб і сів нагорі, обхопивши коліна, дивився на скупчення наметів, людей та коней, чиї тіні рухались у відблисках численних вогнищ.

Ззаду несміливо підійшов худий сутулий чолов’яга. Сонце зайшло, стемніло, і обличчя подорожнього, опаленого сонцем та вітрами, майже не було видно в темряві. Він нерішуче кашлянув.

Гайнелій повернув голову:

— Чого тобі?

— Я не знаю напевно… Але Талка, може, ще й жива… Її живою поклали до могили.

Гайнелій неприродно сіпнув головою:

— Звідки знаєш?

— Я закопував вихід.

— Чому її не вбили?

— Дуже кричала, що хоче жити… Закопали живою.

— Могилу знайдеш? Зараз, уночі?

— Та воно можна спробувати…

Гайнелія наче буря підхопила, сам не встиг опам’ятатися, як збіг з крутого схилу, взяв із собою кількох молодиків і, шаленіючи від розпачу й надії, що колючками сплелися в душі, вскочив до затишного намету, де сиділа без прикрас, в довгій білій сорочці з вишивками, які зазвичай носили жінки орачів, Огнеслава. А біля її ніг лежав величезний пес, схожий на ведмедя.

Стисло розповів усе про Талку.

— Їдьмо, — підвелася дівчина, — тільки запам’ятай: якщо вона мертва, я нічим зарадити на зможу. Мертвих я не воскрешаю. Зачекай біля намету.

Місячна ніч розлилася над степом. Зоряна баня вкрила прохолодним шатром спраглу від спеки шурхотливу рослинність. Немов повільно віддаляючись, поступово стихав табірний гамір.

Прошелестівши запоною, вийшла Огнеслава, вже вбрана в чорне, вона сяяла, мов місячна ніч. Запитала в степовика, який розповів про Талку:

— Від чого помер Алдан?

Той здригнувся, але відповів статечно:

— З коня впав. Дуже невдало, оком на дрючок. Пробив усю голову.

— Одразу вмер?

— Ага.

— Їдьмо мерщій.

Свіже поховання знайшли на світанку. Курган виявився не таким уже й великим для сина могутнього ватажка. Похмуро чорнів серед прим'ятої трави, ледь освітлений вузькою багряною смугою, на яку зверху давили важкі нерухомі хмари.

Копати пухку землю було неважко.

Коли заступи провалилися в темну яму й хлопці розширили вхід, Огнеслава взяла смолоскип і, не згинаючи стану, ввійшла до могили. Гайнелій нерішуче потоптався по свіжорозритій землі — і поліз-таки за нею. Стрепенувся від липкого доторку перестоялого повітря, повагався, озираючись усередині склепу.

Талка лежала по ліву руку від Алдана. Огнеслава зупинилась поруч, укривши її зв’язані ноги подолом широкої спідниці, низько опустила смолоскип.

Гайнелій став на одне коліно, швидко обмацав обличчя, груди і руки дівчини. Вигукнув у відчаї:

— Вже холодна!

— Тихо! — владно наказала чаклунка. — Її душа ще поруч і швидко повернеться. Стань обличчям до стіни, не дивись і не рухайся.

Гайнелій повернувся й закляк, пальці затремтіли, а волосся злиплося від поту. Моторошно потріскувало полум’я, на земляній стіні метушилися полохливі тіні.

— Підійди, — голосно мовила Огнеслава, — тебе вона має побачити першим, — і додала, помітивши в його очах жах: — Заспокойся, а то злякаєш її.

Гайнелій розв’язав вірьовки на потеплілих Талчиних руках. Вона розплющила очі й тихенько застогнала.

— Талко! Говори до мене! — скрикнув Гайнелій.

— Де я?

— Ти зі мною, — обхопив її всю, пригорнув до себе.

— Швидко забирайтеся звідси, — наказала Огнеслава. — Нагодуй її та найближчим часом не залишай саму.

— А ти?..

— Хто це? — запитала Талка. Два запитання прозвучали одночасно, але Огнеслава відповіла лише на перше:

— Мені ще потрібно задобрити духів. Приїду пізніше.

Хлопець взяв на руки здивовану й перелякану Талку і пішов до виходу, з якого сірів несміливий світанок, а Огнеслава, залишившись наодинці з мерцем, нахилила факел і підпалила підстелений під покійником повстяний килимок.

Мовила урочисто:

— Ти не мав права тягти за собою одразу двох.

Жовті язички полум’я охопили небіжчика з усіх боків, і він заворушився на ложі. Вогонь враз спав.

— Добре, — прошепотіла Огнеслава, — я сама навік запечатаю твою могилу, — кинула смолоскип посеред земляного склепу та вийшла. Вогонь ще довго потріскував, згасав і спалахував знову — останній живий у царстві мертвих.

За кілька днів наніс на стіни замку багато дрібного бруду: уламків, корінців, піску — все це понабивалося в тріщинки та шпаринки і надало будівлі ще похмурішого вигляду.

Віланда неспішно прогулювалася вздовж міцного оборонного муру, оглядала згори далекий виднокрай. Де-не-де сонячні промені вже почали пробиватися крізь сувору завісу хмар. Юна чаклунка дбайливо струсила суху бадилинку з подолу своєї спідниці, задумалась. Побачила на підвіконні зелений листок тополі, склала конвертиком. Зосереджено дивлячись на свої пальці, почала потроху відгинати краї, з кожним рухом листочок розростався, відтак став завбільшки з велику хустину, м’які соковиті краї звисали вже до дерев’яного настилу широкого балкону, але вона уперто продовжувала працювати. Нарешті оглянула неприродно великий, з нерівними краями листок, покрила цією накидкою свої плечі, закуталася, витягла наверх довге чорне волосся. Зелень щільно облягла стан і враз змінила колір, покоричневіла, перетворилася на звичайне чоловіче вбрання, яке носили степовики, з нефарбованої брунатно-жовтуватої шкіри. Без жодних ознак зелені.

— Ти ж знаєш, що я цього не люблю, — почула позад себе невдоволений голос Вельфа.

Рвучко повернулася в його бік:

— А я не люблю, коли за мною стежать.

— Іноді це корисно. Можна дізнатися щось нове. Мої люди донесли, наприклад, що сюди прибігав собацюра Огнеслави. То що він приніс?

Замість відповіді Віланда зухвало спитала:

— Скільки тобі років, Вельфе?

— Дивні розмови ти заводиш!

— Зізнайся: ти вже досить-таки немолодий. Статечний кочовик у такому віці давно вже відпустив би вуса.

— Хіба в Авіларі чоловіки коли-небудь відпускали вуса чи бороди?

— Авілар, Авілар… Казкова країна… — задумливо проспівала Віланда й несподівано спритно, мов рись, видерлась на високий зубець кам’яного муру. На долоні в неї з’явився бурштиновий напівпрозорий камінчик. Простягла руку вниз, відхилила вбік — з середини камінця заструменів, потік у далечінь яскравий жовтий промінь. Спритно застрибнула на нього й пішла, мов по канату, обережно перебираючи ногами.

Вельф запізно кинувся за нею, не встиг і зупинився на краю кам’яного виступу стіни. Вихопив меч, рубонув відрізок променя, скільки зміг дістати. Відломився шматок завбільшки з руку — і впав у рів, що оточував замок. На дні зашипіла вода — хмаринка пари злетіла вгору.

Віланда озирнулася, розсміялась:

— З Тровіком не позмагаєшся!

І попрямувала в затінену хмарами неяскраву небесну блакить, тільки нічне волосся ще довго розрізнялося вдалині темною плямою. Нескінченний промінь муляв очі.

З низького отвору чотирикутної вежі, трохи схиливши голову, вийшов Коріель, здивовано здійняв чорні брови:

— Знову витівки Огнеслави! Шкода, не встигли зловити її кудлатого песика. Наші лакузи тільки біля казана спритні й кмітливі… А в цієї «вірьовки» є ще один кінець. Обрубати б його! Та не встигнемо…

Вельф похмуро мовчав. Потім повернувся й побіг униз, швидко зацокотіли його підбори по кам’яних сходах. Відповів аж ізнизу, роздратовано підвищивши голос:

— Облиш це! Здолати Тровіка нам не під силу! — і зник у нетрях кам’яних мурів, дубових брам і залізних ґрат.

— Крім Тровіка, є ще орачка Огнася, — буркнув собі під ніс Коріель. Окинув поглядом рівнину й призахідні гори, дивився байдуже, ніби не помічав дивовижного променя, що тягнувся через усе небо, освітлюючи довкілля м’яким жовтуватим сяйвом.

А от кілька степовиків злякано зупинились, побачивши це диво. Позадирали голови й мружили очі.

— Такого ще не бувало, — ледь рухаючи губами, прошепотів один.

Молоденький парубійко, замурзаний і поранений, розпачливо простогнав:

— Це чаклуни перетнули дорогу. Хай їм грець! І вертатись нікуди…

— Ви як собі хочете, — мовив міднолиций кривоногий чолов’яга, — а я першим не піду під цим…

— Що воно таке?

— Може, веселка?

— Ніколи веселки ще такими не бували.

— Раніше й наші ватаги з чаклунами не зналися, — сміливо й роздратовано мовив найміцніший з їхнього гурту. Він один тримав напоготові зброю. — Годі ґав ловити, їдьмо мерщій, доки весь стан не пограбували Гайнелієві нахаби. Казали же Стратомирові не чіпати їхніх жінок! Та він готовий все до свого писку запхати!

Товариші не підтримали його обурення, зморені й голодні, вони не мали сил навіть для гніву, та й рюмсати вже стомилися. Посідали просто на землю й чекали, коли диво зникне.

А Віланда без пригод дісталася замку, в якому мешкала останні роки. Промінь обривався якраз біля вхідної брами. Дівчина зіскочила на дерев’яний настил і притулила бурштин до кінчика прямої лінії, що тяглася до горизонту — промінчик беззвучно сховався в ньому.

Піднялися важкі ґрати воріт, Віланда зробила крок уперед, але ззаду неї залопотів крилами великий ворон. Вона озирнулась і закрила лице вивернутими догори долонями. Ворон розвернувся, грізно клацнув дзьобом і полетів назад, рідко змахуючи крилами.

— Це був не простий птах? — назустріч вийшов білявий хлопець.

— Тут ми недосяжні для нього, — заспокоїла Віланда. І лише потому впізнала Диводана.

Сяяла полудневими жмурками, відлунювала сонячну сліпучість. Тиха затока маленької річечки сховалася між розложистими вербами та очеретом.

Огнеслава вийшла з води, стала на березі на мокрому піску. Закинула руки за голову, підняла розкішне волосся, важке, вологе. Примружила очі, млосно всміхнулася, злегка вигнулась. Вогкі піщинки терлися одна об одну, тихо порипували під пальцями ніг.

Зашелестів очерет. Цей звук нагадував набагато тихіший, але грізний шурхіт сітки, якою ловили нічних духів.

Якби він схотів побачити її… Зараз. Саме зараз. Негайно.

Потяглась, поволі ступила кілька кроків назад, підняла з трави білу полотняну сорочку. Довгу, вишиту візерунком із соснових гілочок, таку, як носила в юності. Підперезалася поясом із семи шнурів і аж тоді, розплющивши очі, занадто пізно помітила, що з усіх боків оточена сріблястим туманом, який клубочився й нестримно та швидко наповзав на неї.

Огнеслава шпарко кинулась до коня: в сідельній сумці залишила чаклунські обереги, але наштовхнулась на щільну стіну туману й завмерла, закам’яніла в його крижаному холоді.

У шурхоті прибережних трав почулися легкі впевнені кроки, із сіро-білої імли вийшов неквапний Коріель, як завжди закутаний у довгу накидку. Наблизився, обережно розв’язав її пасок, кілька разів намотав на свою долоню, розпустив і діловито зв’язав ним руки закляклої Огнеслави. Марево просякло до самісіньких її кісток і не давало ворухнутись.

— Тепер ти вже не втечеш, — мовив чаклун майже привітно.

Туман миттєво порідшав і розчинився в гарячому сяючому повітрі. За кільканадцять кроків постали темнострої хлопці, неподалік від них пасся табунець коней. Один з прислужників тримав за повід і вороного Огнеслави. Кінь нервово сіпнув гордою шиєю, задзвенів збруєю, але не вирвався, не побіг.

Дівчина труснула головою — змогла нарешті, — зашелестіло по раменах вологе мідяне волосся.

Порушила правила, вже вкотре… Цього разу мусить заплатити за все. Сама винна: невчасно опинилась занадто далеко від своїх чаклунських амулетів, обереги-намиста орачів їй носити не можна, а вишиті на сорочці — не захист від такого мага, як Коріель.

Тепер, стоячи поруч з юним чародієм, ясно відчувала: до нього й на кидок стріли наближатися небезпечно. Він, перевершував силою всіх чаклунів, з якими їй доводилося стикатися. Вельф отруїв-таки його кров, використав останній спадок Авілара на безталанного сина чудової Морельди.

Коріель тим часом підійшов до гурту своїх лакуз, підхопив з-за спини край накидки, мов крило, і накрив спину Огнеславиного коня. Там, у сумці, лежали її сукня й талісмани-прикраси.

— Перестрахувався про всяк випадок? — спитала насмішкувато.

Повернувся і зміряв її холодними чорними очима:

— Я думав, ти краще засвоїла уроки Морельди.

— Які? Заскочити когось зненацька?

— І не дати захопити себе.

— Довгенько ж вам з Вельфом не вдавалося когось заскочити. Нарешті ти йому догодиш, уколошкавши мене, — Огнеслава навмисне вдалася до брутальної степової говірки, яку терпіти не могли чаклуни, але на Коріеля це не справило ніякого враження.

— Вельф тут ні до чого. Твоя присутність в Авіларі заважає мені. А життя тобі вкоротять інші, не я.

— Хай тобі грець! — розлютилася Огнеслава. — Де ти бачив той Авілар?! Його вже сто років немає! Тисячу! Руїни вітер розвіяв і пісок розніс! Навіть сам світ утомився від вас і прокляв!

— Оце прокляття й бісить тебе найбільше. Скаженієш, бо ніколи не зможеш обняти авіларця й лишитися живою.

— І ти не можеш обняти степовичку або орачку — і не вмерти, — вона вже не кричала, а шипіла.

— Я, на відміну від тебе, цього й не прагну.

— А чого ви можете прагнути? Маги й чародії! Останні жалюгідні тіні колишньої величі.

Чаклун наблизився до неї, подивився в жовті від гніву очі — очі дикої рисі.

— Ти також тінь тієї величі. Не така вже й жалюгідна. Ти красиво помреш, Огнеславо. Горітимеш, як твоє розкішне волосся. Про таке довго згадуватимуть, обіцяю. Не менше ста років. А то й тисячу. Авілар матиме дуже довгі тіні. Дуже. А тепер ще трохи поверещи, бо перед степовиками доведеться мовчати, — і звернувся до прислужників: — Посадіть її на коня й укрийте голову так, щоб і порошинка не неї впала.

У залишки розбурханого Стратомирового стану Огнеславу доставили незапорошену й чисту, величну й мовчазну.

Коріель за дві хвилини підмовив кількох дужих чоловіків розправитися з рудою відьмою, яка подарувала розбишакам Гайнелія незаслужену перемогу, — задля власного порятунку.

Степовики хутко назбирали купу хмизу, по пояс людині, обклали ним високий кілок, призначений для будування намету. Поставили на сушняк зв’язану Огнеславу, прив’язали шорсткою волосяною мотузкою — і підпалили.

Кругом багаття зібралася чималенька юрба переляканих жінок, замурзаних дітей, зігнутих і немічних стариганів. Коріель спостерігав за всім, що відбувається, стоячи осторонь. Час від часу він зупиняв погляд на великих зелених очах, що дивилися вдалечінь і темнішали, темнішали…

Полум’я розгорялося все дужче, язички жваво підбиралися до ніг Огнеслави, затлів-задимів вишиваний поділ її довгої сорочки.

Тієї ж миті щось змінилося — аж повітря навкруг здригнулось. Огнеслава уп’ялася поглядом кудись далеко, вище голови Коріеля, і раптом так пополотніла, що він також повернувся, щоб глянути в той бік, куди дивилась дівчина.

Стрімголов до них мчав вершник. Увесь у чорному, на вороному коні. Він, ніби лезом меча розділив натовп навпіл. Люди кинулись врозтіч, даючи йому дорогу.

Вельф просто з коня стрибнув на палаючий хмиз, вмить розв’язав мотузки й разом з Огнеславою стрибнув униз — вогонь за їхніми спинами піднявся ревучою стіною. Натовп кинувся навтьоки.

Коріель зблід, побачивши, як Вельф став на одне коліно й загасив тліючий поділ Огнеславиної сорочки, різко б’ючи по ньому правицею в чорній шкіряній рукавичці. Юний чаклун замислено спостерігав за його рухами, потому рвучко випростав руку в бік вогнища — полум’я враз згасло, ніби його запалили водою, залишився лише попіл.

— Нарешті здогадався, — весело промовив, підводячись, Вельф. — Братимеш викуп за свою полонянку?

Коріель зміряв поглядом Огнеславу, потому — й самого Вельфа:

— Твої рукавички, — легенько торкнув коліном коня за бік — жеребець повагом рушив уперед.

Повернувши правицю долонею догори, Вельф подивився на пропалені у пальчатці дірки, обережно здер її, потім з лівої руки зняв цілу й обидві подав Коріелю, що якраз наблизився до нього. Хлопець, навіть не глянувши, кинув їх позад себе. Сидячи верхи, Коріель темним птахом нависнув над невисоким чаклуном, а той, не зважаючи на нього, спокійною ходою попрямував до свого коня.

— Щось я не доберу, Вельфе, — дзвінко, лунко, на всю околицю окликнула його Огнеслава всім зрозумілою мовою орачів, — я тепер твоя наречена чи бранка?

Він засміявся, повертаючись на підборах, із викликом оглянув її. Усю, з ніг до голови. Зняв з рук зав’язаний Коріелем пасок.

— А ти як гадаєш, прекрасна Огнеславо? — підкреслено поштиво спитав авіларською.

— Гадаю, трясовина вже позаду… — відповіла й вона мовою чаклунів.

— …а попереду — прірва, — закінчив Вельф, зачаровано дивлячись їй у вічі.

— Байдуже, — Огнеслава трусонула головою, і її волосся ожило, заструменіло на плечах новим багаттям.

— А прокляття? — Чаклун ступив крок убік від неї.

Вона виклично випросталась:

— Що мені до того, якщо я хочу бути з тобою — зараз. І завжди. Мені однаково — можливо це чи ні.

Лице Вельфа разюче змінилося — немов злізла з нього шкаралупа відчуженості, і під нею з’явилося обличчя митця в нестримному злеті творчості.

— Там, де ти, неможливе стає неминучим, — мовив стиха, неначе обережно розсуваючи непотрібну завісу між ними — і в повітрі завирувало, замерехтіло яскраве сонце, вивільнене нарешті з-за хмар.

Наче з іншого, темного світу, прозвучав напружений голос Коріеля:

— То ти… вирішив померти?!

Вельф відповів ніби жартома:

— Схоже, я ніколи не мав вибору. Тровік усе спланував за тисячу років до мого народження.

— І ти так ганебно здасися?

— Хіба хтось з авіларців коли-небудь хвалився щасливим завершенням хоч однієї справи? Бажаю тобі стати першим.

Коріель якось розгублено і сердито зиркнув на Огнеславу. На її лиці не залишилося й сліду від утоми: обличчя пашіло, зеленющі очі світилися. Дівчина обдарувала Коріеля щасливою усмішкою, а він глузливо запитав у Вельфа:

— Огнася здається тобі таким скарбом, що ти за її обійми готовий заплатити життям?

Чаклун поблажливо всміхнувся:

— Останнім часом ти забагато спілкувався зі степовиками, це у них на все чітко визначені ціни, — перезирнувся з Огнеславою й додав: — Твоя витівка примусила мене нарешті діяти. Дякую, мудрий Коріелю.

— І з вдячності ти хочеш кинути мене просто неба?

— Без даху над головою ти не залишишся, — співуче проказала усміхнена Огнеслава. — І не пропадеш. Тільки подбай про сестру, будь ласка.

— Дістанься до неї якомога швидше, — додав Вельф. — До ночі ми доберемося до Тровікової печери. Думаю, землетрус станеться десь на світанку — встигнеш попередити Віланду, щоб залишила замок.

Страшний підтекст цієї розмови усвідомлювали тільки троє, що говорили між собою мовою вже не існуючої країни Авілар. Коріель зверхньо оглянув принишклих степовиків і своїх мовчазних прислужників — усіх тих, хто не розумів, що відбувається. Погордлива посмішка пробігла по тонких устах.

— Гаразд, я поїду. Але й у вас попереду неблизький шлях. Прекрасна Огнеславо, я віддам тобі твого коня, але ти мусиш одягнутися так, як буде завгодно мені.

Вона лише нахилила голову, і Коріель кивнув пальцем хлопцеві, той миттєво підвів вороного, зачекав, доки дівчина сіла верхи, злегка опершись на Вельфову руку, — і розмашистим рухом накинув на її плечі свого просторого плаща. За мить зірвав: задоволена собою Огнеслава була вже в чорній чарівній сукні.

— У красивому помирати приємніше, — мовив юнак-чародій глузливо, але вона не образилась і, усміхаючись, розкуйовдила обома руками своє й без того пишне волосся:

— Помру я в обіймах коханого…

Вельф різко скочив на коня й пришпорив його.

Вже звіддалік озирнувся й кивнув, піймавши очима погляд Коріеля.

Огнеслава засміялась і помчала слідом за Вельфом. Глухий стукіт копит швидко стих між густими травами.

Молодий чаклун провів поглядом пару вершників й велично звернувся до степовиків:

— Ви старанно збирали хмиз для багаття, я віддячу за це — візьму вас усіх під свій захист. Поїдете разом з моїми слугами… Якщо схочете. Коли ж волієте стати рабами Гайнелія — не боронитиму. Але визначитися маєте, допоки горітиме вогнище, — нахилився з сідла й підняв рукавички Вельфа — одна з них була пропалена — жбурнув на недогорілу купу сушняку — звідти враз полетіли іскри.

Люди в натовпі лише переглядались. Безпорадно читали на обличчях одне в одного свій вирок. Подальша доля жахала невідворотністю.

Мружився в рожевуватих променях призахідного сонця, і обличчя здавалося рожевим, а не блідим.

— Зізнайся, — лагідно мовила Огнеслава, — ти ж увесь час кохав мене?

Він похитав головою й зітхнув:

— Ні. Часом навіть ненавидів.

— Шкода, що ти не вмієш брехати.

— Правда красивіша від будь-якої олжі. Коли побачив тебе в полі, ти була — мов свіжий вітер, сонячний промінчик… і весела — як райдуга… А потім — полізла у темряву… Уявляю, як воно відбувалося. Ти прибігла до Морельди, розповіла про нашу зустріч. Та зраділа: є кому виконувати пророцтва. Потому вирішила, що Вельф ніколи не схилить колін перед дикункою, тому треба навчити тебе магії. Поспіхом дечого і справді навчила. Аби вистачило для урочистої зустрічі. Я вгадав?

— Усе майже так і було. Але я відпочатку хотіла тільки одного — бути вартою твого кохання. Хто ж міг передбачити, що ти так розлютишся?

— Магічна сукня красива, але чорна, вночі не буває райдуги. Ти згасла, тільки вітер залишився… в шелестінні волосся. Щоправда, я шаленів і від згадки про нього.

Огнеслава опустила довгі шовкові вії, потім глянула на нього потемнілими очима:

— Ми з Морельдою припустилися страшної помилки: я не повинна була виходити до тебе згори!

— Чому?

— Я ж вища за тебе.

— Хіба це має якесь значення?

Вона мало не заплакала:

— Я думала — це важливо для тебе!

Чаклун поблажливо усміхнувся:

— Ударом було те, що ви з Морельдою об’єдналися проти мене. І Чару переманили.

— Морельда вважала, що по-іншому тебе переконати не можна. Вона так старалась пишно обставити моє з’явлення! І все марно!

— Я поводився жахливо. І винен у всьому. А найголовніше: не мав права показувати, що помітив тебе там, на пасовиську. Проїхав би собі мимо, ніби…

— І збрехав би й мені, й собі! — вона злякалася навіть за минуле.

— Огнасю, ти — диво, коли така безпосередня. Велич тобі не до лиця.

Тепер вона не ображалась на пестливу форму свого імені й почувалася тією простолюдинкою, якою була тоді, коли вони випадково зустрілися вперше. Випадково?

— Справді? — спитала наївно, але звабливо прищуливши очі.

Вельф і собі весело примружився:

— Сумніваєшся в моїх словах?

— Я не хотіла образити… Але чому ти зразу й поїхав? Не сказавши ані слова?

Він повернувся, на скільки зміг у сідлі:

— Я мав тоді ж і вкоротити тобі віку? Зовсім юній? Скільки тобі було? П’ятнадцять?

— Ну то й що? Хлопці вже залицялися. А я весь час думала, що ти зневажаєш мене, бо орачка, дикунка…

— Не переймайся дрібничками. Ми всі помилялися. Чого вартий був отой наш із Чарою задум відновлення Авілара! Від початку нездійсненний.

— Але красивий. Визнаю це, хоча ми з Морельдою й протидіяли йому, як тільки могли.

— Через це вона й убила свого чоловіка?

— Хіба не ти його вбив?

— Що?! Рідного брата?! Я не чудовисько.

— Стій, — вона потягла повід і зупинила коня.

Вельф проїхав кілька кроків, потім також повернув назад. Став майже навпроти:

— Що трапилося?

— Якщо ні ти не вбивав, ні Морельда… Тоді хто… Тровік?!

Чаклун став дуже серйозним:

— Сподіваюся, йому немає діла до наших чвар.

— Невже Стратомир?

— У жодному разі! Чара був могутнім магом, з убивцями наших батьків, братами Морельди, він розправився сам, без моєї допомоги. Тобі не казали, що їх було п’ятеро?

— Ти мене лякаєш. Тут задіяний ще хтось, кого я не знаю?

— Знаєш.

— Кого?

— Нічних духів.

— То небезпека від них набагато серйозніша, ніж звикли вважати?

— Я достеменно знаю, що смерть Морельди — їхня робота.

— І зроблено її твоїми руками!

— Я хотів лише захопити замок і саму Морельду, але не мав наміру вбивати. Сподівався й тебе там побачити, навіть гадки не мав, що хтось насмілиться оселитися в Тровіковій фортеці.

— То не ти винен у смерті Морельди? — від хвилювання Огнеслава перейшла на рідну говірку. І Вельф відповів її мовою:

— Я її ані пальцем, ані думкою не торкнувся. Можливо, об’єднавшись зі Стратомиром, підштовхнув до прірви, а наші «друзі» з пекла скористалися…

— Навіщо їм це?

— Не знаю. Можу зробити лише припущення: знищивши всіх магів, вони стануть володарями цього відрізаного від світу кутка. Пануватимуть без перешкод. Уявляю — як.

— Їдьмо хутчій до Тровіка! — Огнеслава пришпорила вороного. — А то ще перестрінуть.

— Ми зробили свій вибір, тепер над нами має владу лише він, — мінливі інтонації Вельфа зісковзували з піднесеної урочистості до легкої іронії. — Зізнаюсь, Тровіка я люблю не більше, ніж цих жахливих нічних створінь. До речі, ти часто вдавалася до їхніх послуг?

— Лише кілька разів. Ти теж?

— Звичайно. А хто з авіларців цього не робив? Хіба Коріель… ще не встиг.

— Поясни мені: нічні духи — породження магів чи, навпаки, вони дали Авілару могутність.

— Не знаю. Але звертаючись до них, ми щоразу кували зброю проти себе. Тільки не розуміли цього… А тепер вогонь, викресаний нами, нас і спалив.

— А часове провалля довкола нас?

— Виплід спільних зусиль.

— А руйнувати його доведеться тобі самому?

— Гадаєш, я прагну врятувати наш пропащий світ?

— А хіба ні?

— Ці жалюгідні племена? Які не змогли народити ні героїв, ні мудреців, ні справжніх митців? Тисячоліття — мов сон без пробудження. Темні голови зі світлим волоссям!

Огнеслава пустила вскач свого коня, обігнала Вельфа і лише потому, зверхньо глянувши через плече, мовила:

— Ти зневажаєш їх за те, в чому винні якраз чаклуни!

Він відповів неголосно, наче прислухаючись до рясного тупотіння копит:

— Ми багато в чому винні, але й твої орачі анічогісінько не зробили, аби змінити хоч щось у своєму житті. Навіть не намагалися. Немічними бути просто, а сила накладає численні обов’язки.

Вона велично випросталась, мовила злісно й зарозуміло:

— Отже, треба притиснути їм горлянки — і влада ваша? Що ж ви упустили таку нагоду?

Вельф усміхнувся:

— Навіщо ми сперечаємось? Після того, як я схилився перед орачкою на очах у цілого натовпу кочовиків! А тепер прагну використати найменший шанс, щоб бути з тобою. Хоча б і в іншому світі.

Огнеслава прикусила губу.

— Вельфе, чому ти не віриш — я справді стала чаклункою.

— Ти хочеш сказати — торкалася потоку уповільненого часу? Звичайно, інакше б ти так довго не залишалася молодою.

— Я стала такою, як ти!

Він зітхнув і похитав головою:

— Ні, Огнасю. Невже Морельда не пояснила? Твій внутрішній час іде краплинками. Ти вже не орачка, але й не чаклунка.

— О Сонце! Ти хочеш сказати, що для мене смертельні не лише твої обійми, а й геть усіх людей?!

— Дивно, що Морельда про це не сказала.

— Мабуть, не встигла. Але натякала.

Огнеслава знову поскакала попереду, бо дорога вужчала, тепер доводилося їхати не поруч, а одне за одним.

Вони мчали так швидко, що за розмовою не помітили, як наблизилися до узгір’я. Степові простори змінилися пагорбами, місцевість давно вже стала нерівною, ледь помітна стежка — звивистою, обабіч неї все частіше з’являлися блискучо-зернисті валуни.

Нарешті опинились у глибокій ущелині. Попереду побачили Райдужну Браму — заборонене місце, про яке і орачі, і степовики твердо знали: під цим кам’яним мостом проходити не можна. Звідти не повертаються. І ніхто не знає — чому.

За два кроки від Брами Огнеслава зупинила коня, безтурботно спитала:

— Чому вона зветься Райдужною? Звичайнісіньке каміння.

— Мабуть, тому, що вигинається, наче веселка, — Вельф проїхав під камінною аркою першим.

Скелі нависали над проваллям з обох боків, стискаючи над головами вузьку смужку вечірнього неба. Попереду бриніла вода — за найближчим бескидом струменів потужний водоспад, іскрився, сяяв усіма барвами веселки, мінився у світлі, що падало з широкого отвору печери, яку ніхто не охороняв.

Огнеслава зраділа:

— Бачиш. Хтось-таки тут був — і повернувся.

Вельф лише глибоко зітхнув — як перед стрибком у холодну воду.

Вона зазирнула в його іскристі очі:

— Боїшся?

— Ще б пак! — усміхнувся — і відвів погляд, ніби соромлячись своєї веселості. — Я все життя боровся з його пророцтвами, відкрито демонстрував ненависть до нього. А тепер приповз на колінах.

— Приїхав верхи.

— Не це важливо.

— То вертайся назад.

— Хіба ти цього хочеш?

— Чого я хочу, ти добре знаєш.

Він спішився й тримав за вуздечку коня Огнеслави, доки вона не зістрибнула на нерівне каміння. Срібні ланцюжки, прикраси вуздечки, дрібно хитались і тихо дзвеніли.

Огнеслава схвильовано дивилась, як Вельф зчепив пальці рук у замок, і вони перестали тремтіти.

— Я кохаю тебе, — мовила з придихом.

— Саме тому я й наважуся постукати в цю браму, — відповів чаклун. Він вже зовсім заспокоївся й рішуче попрямував до дивно освітленої печери, у глибинах якої лискуче бовваніли білі металеві ворота.

— Зачекай, — сказала Огнеслава, — я хочу бути поруч.

Сама. Без жодного звуку й шелесту.

Тільки-но вони ступили на поріг, у залі спалахнуло яскраве біле світло. Світилися стіни — рівні, напівпрозорі — пронизували дивовижно чисте, як після грози, повітря. Замість меблів інтер’єр прикрашали кілька великих відполірованих каменів вишуканих сірих відтінків, що не привертали зайвої уваги.

Назустріч швидко йшов високий золотоволосий юнак у сріблястому одязі без жодної прикраси.

— Вітаю вас! — голос пролунав привітно й водночас дзвінко.

— Ми прийшли до Тровіка, — гордо сказала Огнеслава. Вельф зупинив її ледь помітним рухом:

— Це він.

Вона полегшено засміялась:

— Вибач! Я мала здогадатися, такий великий чарівник — та щоб не був вічно юним! Просто звикла уявляти тебе старезним дідуганом з довгою сивою бородою.

— Хочеш, щоб набув такого вигляду? Величного старця з урочистою ходою?

— Не треба, — Огнеслава похитала головою. — Молодим краще. Наймогутніший з чародіїв не повинен старіти ніколи.

— Ні, — м’яко заперечив Тровік, — я не чародій, я лише виконую волю Того, Хто над нами.

Він на мить глянув угору, і його гості теж мимовільно подивилися на високу світлу стелю печери. Але тільки на безтурботно-прекрасному обличчі Тровіка з'явилося відлуння Вічності. Наче побачив Всевишнього й одержав від Нього підтвердження своїх слів.

Вельф і Огнеслава перезирнулися, дівчина була в захваті, на обличчі чаклуна відбилося гірке розчарування.

Усі троє стояли під високим склепінням печери одне навпроти одного, мов на вершинах трикутника.

— Отже, ти вирішив нарешті скористався моєю допомогою… — почав юний Тровік.

Вельф зневажливо зблиснув очима:

— Ціна мені відома. Я готовий платити.

— Годі, — тихо зронила Огнеслава, — досі він ніколи нічого не просив за допомогу.

— Бо допомагав вам проти мене!

Тровік мовив дружелюбно:

— Якщо ми хочемо дійти згоди, забудьмо минуле. Ти хочеш бути з Огнеславою, а оскільки за теперішніх умов це неможливо, згоден перенестися в інше місце.

— А ти бажаєш, щоб я, відлітаючи, зрушив з місця плин часу в нашому зачарованому світ.

Тровік кивнув і звернувся до Огнеслави:

— Ти усвідомлюєш, що на вас чекає?

— Смерть, — відповіла вона серйозно, — тільки мене дивує, чому, обнявши Вельфа, я маю померти: він же звичайний чоловік. Морельда навчила мене жити в уповільненому часі. Я нічим не відрізняюся від авіларців. Хіба що кольором волосся та очей.

— Не віриш пророцтвам?

— Вірю. Але не розумію. Як часове поле може замкнутися мертвим колом? І чому?

— Це прокляття Тровіка, — похмуро мовив Вельф.

— Ні, прокляття наклали на себе самі авіларці, разом з нічними духами. А це лише спосіб зняти його вашими ж руками. Я тільки допоможу, а потім доправлю вас в інше місце. У інший світ та інший час. Чи знаєте, що буде там?

— Нове життя, — Огнеслава трималася напрочуд упевнено й дивилася на чоловіків досить зверхньо.

— В іншому тілі. Чужому. Для більшості людей вживлення в свідомість ще однієї істоти — божевілля. Ті, в кого ввійдете ви, — вкрай нещасливі створіння і не мають власної сили щось змінити в своєму житті. Навряд чи вам вдасться зберегти там чаклунські навички. Насправді це будете вже не ви — переселення душ неможливе — це буде лише ваша пам'ять, тонесенький зліпок знань та досвіду, який із часом розчиниться в душі іншої особи. Станете звичайними людьми, а ви до цього не звикли. А найгірше в тому, що ви житимете в місті, де за день бачитимете людей стільки, скільки тут за все життя. Ви матимете інші імена і зовнішність. Я не можу обіцяти, що ви зустрінетесь і впізнаєте одне одного.

Огнеслава запитально подивилась на Вельфа.

— Іншого виходу немає. Це єдина можливість, — відказав чаклун м’яко. — Спробуємо домовитися. Місто — це величезне поселення. Там життя зовсім не таке, як у нас? — звернувся він до Тровіка.

— Зовсім, — хитнув той головою.

— Проте є щось, що нагадує наше?

— Є місця людні й не дуже.

— А яких менше?

— Велелюдних.

— Отже, Огнасю, я намагатимуся бувати в людних місцях. А одяг? Я можу обрати… якийсь колір, наприклад, щоб одразу впадати в око?

— Там не віддають перевагу чомусь одному і стиль одягу весь час змінюється. — Печальне співчуття забриніло в голосі Тровіка.

— То ради немає?

— Є надія.

— Мені досить і цього, Вельфе, — Огнеслава труснула головою, і руді кучері весело зблиснули в променях білого світла.

— Гаразд. Почнемо? — Вельф став ще серйознішим, урочисто розстебнув фібулу, зняв із плечей плащ і поклав на відполірований камінь. — Де сісти? Наскільки я розумію, на ногах мені не втриматись.

Тровік не зробив ані найменшого руху, проте стіна розсунулась двома стулками — за нею відкрилося невелике напівтемне приміщення, посеред якого стояло сіре крісло з високою спинкою. Першим ступив туди Тровік, відразу за ним пішов Вельф, а потім, трохи повагавшись, — Огнеслава. У переливах багряного світла її волосся здавалося вишневим, а обличчя — старшим і мудрішим.

Вельф зняв з себе всі прикраси: пояс, широкі браслети — і склав на білій шестигранній поверхні маленького столика. Розстібнув комір сорочки. Меланхолійно, але рішуче закотив рукави, майже до ліктів оголивши дуже білі руки.

— Ти добре знаєш, що робити, — прокоментував його дії Тровік.

— Ретельно вивчив твоє пророцтво, у ньому описано все до дрібничок. Я мав досить часу для цього, — він зручно вмостився в кріслі, мов для відпочинку.

— Незрінянна Огнеславо, подай, будь ласка, келих із шафи позад тебе, — звернувся Тровік до дівчини, яка скромно стояла осторонь.

Вона взяла високу чашу, повну криваво-червоного напою, простягла Тровікові. Той усміхнувся:

— Не мені.

Вельф привстав і обережно взяв келих.

— З твоїх рук я випив би й отруту, — мовив, дивлячись в її очі.

Огнеслава опустила вії, у тьмяному світлі вони здавалися чорними. Змахнула ними — блиснула прозорими вологими смарагдами, темнішими, ніж звичайно. Повільно, не дихаючи, взяла спорожнілий келих.

— Що ви збираєтесь робити? — спитала стурбовано, спостерігаючи, як Вельф зіперся головою на спинку крісла, високо задер підборіддя, а Тровік підійшов до нього ззаду.

Чаклун трохи підвівся й охоче пояснив:

— Тровік прив’яже до мене підніжжя гір, витоки струмків, підземні глибини, залишиться тільки натягнути й сіпнути як слід.

Він заплющив очі. Дихав глибоко й уповільнено.

Золотоволосий юнак провів долонями над його обличчям. Обидва напружено мовчали.

— Так не можна, — раптом сказав Тровік і опустив руки. — Я ніколи не повірю, що чаклун не може зосередитись.

Вельф вперше подивився на нього доброзичливо:

— Не прикидайся, що не знаєш моїх думок, я відчув, як ти обнишпорив мозок.

Це зауваження анітрохи не збентежено Тровіка.

— Твоя правда, — мовив він і звернувся до дівчини: — Огнеславо, будь ласка, візьми його за руку.

Тихий приємний сміх здивував дівчину — вона вперше почула таке від Вельфа. Звела брови, однією рукою взяла його холодну долоню.

Вельф іронічно мовив, дивлячись у стелю:

— Гадаєш, тепер не думатиму про неї?

— Принаймні, знатимеш, що стоїть поруч і не переживатимеш, — Тровік знову провів руками над його головою, і Вельф змовк. Із заплющеними очима він здавався сплячим. Запанувала абсолютна тиша, Вельф задихав ще повільніше.

Повітря під пальцями юнака-чародія тонко загуділо, задзвеніло бджолиним лугом, наповнилося сіточкою крихітних блискотливих кристаликів, між якими засяяли, відбиваючись один в одному, світлові промінчики. Тровік відступив назад — прозоре марево відсунулося разом із його руками.

Вельф не рухався, але кисть, якою тримався за руку Огнеслави, напружено здригнулася, чоло вкрилося рясними краплинами поту. Міцно стискаючи долоню чаклуна, вільною рукою дівчина підняла поділ сукні, потому передумала, опустила — і витерла його спітнілий лоб густим пасмом свого волосся.

Вельф напружився ще більше, а Тровік обдарував дівчину таким поглядом, що вона прожогом забрала свої руді кучері з блідого, враз змарнілого обличчя.

Нарешті сітка мерехтливих камінчиків згасла й розтанула. Вельф звично сів, неспішно підняв повіки, здивовано вивільнив свою руку з її вологої долоні, ніби міг не розуміти — як сталося, що вони сплелися.

Тровік дістав з шафи ще один келих, наповнений каламутно-білою, як молоко, рідиною, передав Огнеславі, а та — Вельфові. Він мовчки взяв, подивився так, ніби знову хотів сказати: «З твоїх рук я випив би й отруту». За хвилину повернув порожній келих і витягнувся всім тілом, заклавши руки за голову. Темні очі глузливо заіскрилися, коли мовив до Тровіка:

— Не боїшся, що дав мені таку владу?

— Ти використаєш її правильно.

Вельф підвівся й несподівано сумно подивися в спокійні блакитні — як чисте небо влітку — очі:

— Ну, от ти і переміг нарешті, великий Тровіку.

— Хіба ти вважаєш себе переможеним?

— Ні. Чомусь — ні.

— Невже ти ще не зрозумів, що боровся не зі мною, а з самим собою? І кохання перемогло надмірну гордість. Чорна історія Авілара закінчилася, бо тепер і у ваш маленький світ прийшла любов.

Юнак пішов до виходу, ніби показуючи дорогу. Огнеслава рушила була за ним, але затрималась, чекаючи, поки Вельф одягне свої прикраси.

Вони перезирнулися за спиною господаря печери, очима усміхнулись одне одному.

Вже біля брами Тровік сказав:

— Відійдіть подалі від гір. Щоб Пальчастий Шпиль здавався не більшим за долоню.

— Спробуємо, — за звичкою чаклун не прощався, а Огнеслава привітно всміхнулася й низько вклонилась, тримаючи руку на серці:

— Щасти тобі, великий Тровіку. Дякую за все.

Великий Тровік у відповідь мовчки схилив голову.

Вийшли за поріг, зашаруділо під ногами каміння.

У печері всі кроки здавалися беззвучними…

Ущелина потонула в мороці — була вже ніч.

Тровік не зачиняв брами, з якої лилося яскраве біле світло, і наче сам світився в цьому прозорому сяйві.

Наостанок Вельф ще раз повернув до нього свій гострий пташиний профіль:

— А ти не людина, Тровіку.

— Не людина, — спокійно погодився юнак. Він стояв посеред брами, поки Вельф і Огнеслава не зникли за кам’яним бескидом. Світла усміхненість його прекрасних очей пом’якшувала неприродно правильне обличчя і всю величаво-сріблясту постать.

Молочне світло розливалося навкруги, заливало долину, що здавалась до щему безмежною.

Огнеслава подивилась на Вельфа блискучими росянистими очима:

— Твоє обличчя ніби випромінює сріблясте сяйво… Морельда розповідала про чаклунів, якими вони були в часи могутності Авілара. Ти схожий на них.

— Чим?

— Вони були прекрасними, розумними й добрими.

— Навряд. Добрими — ні. Прекрасними й розумними — може…

Потомлені коні ступали неспішно, і розмова між вершником і вершницею точилася поволі, час від часу обоє прислухалися до сюрчання коників у траві, шелесту листя на деревах.

— Я завжди заздрила чаклунам — у племені, що має за плечима тисячолітню славну історію, повинна бути особлива гордість…

— Твоя правда. Гордість понад усе… Вона перемогла і любов, і доброту… Залишилися тільки гординя і прагнення забороненого чорного знання. Їх попереджали про смертельну небезпеку, але вони не слухали — і загинули… Всі. І я змирився зі згасанням Авілара. Тільки хотілося, щоб воно тривало довше… Довгі сутінки магів… — він гмикнув.

Димчаста хмарка наповзла на місяць, одразу стало темніше, прохолодніше.

Вельф зіскочив з коня й повів його за вуздечку.

— Подай мені руку, — сказала Огнеслава, — я теж хочу йти пішки.

Він простягнув правицю, намагаючись триматися якомога далі. І не дарма: по-хижацькому вхопивши за долоню, Огнеслава стрибнула на нього. Чаклун миттєво ступнув назад, дівчина заточилась, але не впала — і різко висмикнула руку.

— Боїшся? — Огнеслава хльоснула свого коня по спині, і він ображено понісся вперед, глухо тупочучи копитами по густій траві.

Вельф озирнувся:

— Пальчастий Шпиль ще близько.

— А я? Ще ближче?

— Не жартуй так.

Огнеслава повернулася, обійшла його вороного. Глянула звисока:

— Ходімо так. Згода?

Вельф кивнув. Огнеслава задерикувато спитала:

— Отже. шкодуєш, що зустрів мене, коли пасла вівці?

— Трохи не так. Я казав: шкодую, що не приховав свого захоплення.

— Від твоєї поведінки нічого не залежало, мені одна дорога була — до замку.

Він нічого не відповів.

Край неба попереду посвітлішав. Стало тихо-тихо. Огнеслава майже зовсім не дихала, але поруч зітхнуло повітря. Вельф повернув бліде обличчя до неї, і стало ясно, що він зрозумів усе.

Далі йшли мовчки.

За їхніми спинами хижо скрадались зловісні тіні, не від гір, дерев чи тварин — то вийшли з глибин мороку наполохані духи ночі й шелестіли, мов крила кажанів, тремтіли, відчуваючи невідворотність невідомого.

Зарожевів низ небесної бані, помітнішими стали хмари над головами.

— Ти не ображаєшся за сни, які я насилала?

— Сни? — Вельф здивовано подивився поверх кінської гриви. — Які сни? Про що?

— Про мене, звичайно!

— І часто ти їх насилала?

— Двічі.

— За весь час?

Вона кивнула, і дивна усмішка освітила Вельфове обличчя:

— Я їх не розпізнав. Ти й так снилася мені щоночі.

— О сонце і вітер! — Огнеслава змахнула долонями до гори, і обличчя її засвітилося в рожевих відблисках зорі. — І… без одягу бачив?

— Дуже часто.

— І що відчував?

— А ти не здогадуєшся? Одного разу ти з’явилася зовсім гола, окутана лише своїм сяючим волоссям. Я підійшов ззаду, відгорнув важкі довгі пасма… Торкнувся твоїх плечей… Пальці ковзали по шкірі і пучками я відчував… тебе… А ти сказала: «Твої пальці… цілують мене…»

— Перестань! — раптом вигукнула Огнеслава.

Вони оговтались — очі навпроти очей, уривчасто дихали видих у видих, мов одна людина. І кінська грива між ними коливалась, мов трава от вітру.

Відвернувши рум’яне обличчя, Огнеслава поправила своє розкішне волосся:

— Може, не поспішатимемо? У мене зараз дивне відчуття, ніби все навколо — і зорі, і небо, і повітря, і трава під ногами — моя рідня… Ніби ми розуміємо одне одного. Всі. Колись у дитинстві було щось подібне.

— І в тебе також? А я гадав, що в мене таке від ланцюгів, якими припнув до землі Тровік.

— Ланцюгів? Це ланцюги?

— Або мотуззя. Досить-таки міцне.

— А не може статися, що вони втримають тебе тут? Коли я… Коли мене вже не буде?

— У мене вистачить сили розірвати їх.

— Силою кохання?

Він з лукавою усмішкою приклав до губ палець:

— Про це не говорять.

— А я орачка. І завжди порушувала всі закони та звичаї.

— Я знаю, — відповів він таким тоном, що Огнеслава зрозуміла цю коротку фразу як ще одне освідчення в коханні.

Знову йшли мовчки, тільки тремтіли руки, які з обох боків тримали вуздечку. А небо попереду переливалося казковими барвами… І промені вже креслили чіткі лінії, що розтікалися врізнобіч…

Сонце викотилося з-за обрію. І завмерло. Зверху насувалися хмари. За яскравим ранком мав прийти похмурий день.

— Пора, — Вельф зупинився.

Огнеслава стрепенулась і глянула, як розгублене дівчисько, що благає допомоги:

— Мені страшно.

Вельф ступив уперед, назустріч сонцю.

Вона простягла до нього руки:

— Іди сюди. Тільки спочатку скажи: все станеться дуже-дуже швидко?

Він повернувся, оглянув її всю і взяв за обидві кисті трохи вище від долонь, усе ще тримаючись на відстані:

— Миттєво.

— І ми не встигнемо… хоча б щось відчути?

— Хіба ти ще… не… — він задихнувся, намагаючись втримати конвульсивне тремтіння рук.

— У тебе обличчя зараз… як тоді, вперше… — прошепотіла вона.

— Ти перемогла… Нехай же постане новий світ.

Вони одночасно прилинули одне до одного, спраглі руки торкнулися плечей, обнялися, губи зустрілись…

І Вельф відчув, як вона віддаляється, сповзає вниз, холоне в його обіймах. Наповзла морозяна хвиля жаху й заціпеніння. Намагався втримати — не її, тільки тіло — але коліна підгиналися, руки не слухались… Несподівано опинився над землею, яка піднялася, потяглася вгору, вся, потому опустилася, здригнувшись.

Цієї миті змінювалося те, що вважалося незмінним: тріскалися скелі, осипаючись камінним градом, річки повертали в нові річища, незнаний досі вихор позривав зі звичайних місць зорі, хитнулося й саме небесне склепіння.

Звірі кинулися тікати, хто куди. Птахи злетіли в повітря всі разом і закружляли у вирі гучного повітря.

Перелякані люди ловили оскаженілих тварин і це допомагало не вмерти зі страху.

Налетів шалений вітер, знялася курява. Змішалися тіні від хмар і пташиних крил.

— Бог-Сонце покинув нас… — стогнали люди, вклякнувши на колінах, вони сподівались вимолити пощаду в сонця, якого не було видно, сотні голосів злилися, але ніхто не чув один одного.

І майже ніхто не розумів, що відбувається.

Замок захитався — й осів, розсипався.

Величезні брили, падаючи, загуркотіли так, що заглушили кінське іржання та зойки.

Падаючи, Диводан устиг схопитися за вуздечку і тепер намагався втримати й заспокоїти свого огира, який з переляку ставав на диби. Хлопець поздирав шкіру на пальцях, проте вдержав-таки коня, погладив йому голову й шию, спантеличено озираючись на руїни замку.

— Не можу повірити! — крикнула Віланда до Коріеля. — Вони таки… зробили це! — Кінь гарцював під нею, крутився, вона тупцювала довкола брата. — Ти вчасно… попередив нас! А я не вірила… Не могла повірити…

Але юний чаклун дивився не на неї, а туди, де щойно височіла фортеця, а тепер здіймалась лише безладна купа каміння.

— Тобі це нічого не нагадує? — спитав байдуже, але за удаваним спокоєм відчувалася прихована лють.

Віланда зупинила коня.

— Нагадує… Жахливо.

Її лице стало суворим, як у крейдяного ідола. А можливо, шкіра чаклунів лише здавалась такою білою — через контраст з їхнім чорним волоссям?

З-за руїн прибіг великий пес, схожий на ведмедя, на його спину м'яко сіла сова, склала крила, затихла.

Несподіваний вітер приніс з собою куряву, зів’яле листя, гілочки, травинки — він завивав, скиглив серед свіжих руїн, зі стогоном терлися об каміння підняті в повітря піщинки.

Віланда раптом пожвавішала, ніби щось придумала. Енергійно повернулася до брата, притримуючи рукою пасма волосся, що вперто шмагали обличчя:

— Годі стояти, збирай своїх людей!

— Куди поспішати? — відповів він тепер уже й справді безбарвним тоном, дивлячись у далечінь.

— Знайдемо.

— Не хочеться шукати.

Віланда під’їхала ближче, зупинилась — очі навпроти очей — поклала руку на плечову застібку його плаща.

— Коріелю! Що ти кажеш?

— Я відчуваю себе стрілою, що пролетіла повз ціль. Це кінець.

— Стріли використовують не один раз.

— Ти слушно кажеш: використовують. Щоразу хтось повинен натягати тятиву.

— Хіба не ти сам це завжди робив?

— Схоже, що ні.

— Невже Вельф?

Він лише презирливо скривив губи. Сестра здивовано струснула головою.

— Мені здавалося: ти його зовсім не слухав. Навіть робив усе наперекір.

— Мені теж так здавалось…

— А якщо… — Віланда дихала уривчасто, весь час ловлячи руками тріпотливе волосся, що било її по лицю, бо вітер дув іззаду. — А якщо… я спробую?.. Натягти?

— Спробуй, — ледве чутно мовив брат, але вона почула.

— Ти не опиратимешся? Чому? — питання потонуло в темряві його розширених зіниць, розчинилося повільно й лагідно.

Розгублена Віланда ще раз уривчасто зітхнула й облизала губи. Прошепотіла з надією:

— То ти мене любиш? Справді?

Коріель досить довго прислухався до скавучання вітру й вигуків спішених прислужників, що допомагали один одному ловити наполоханих коней.

— Якщо хочеш, можеш називати це й так.

Віланда дивилась на нього і вже не поправляла з обличчя пружні пасма волосся. Очі налилися слізьми, але вона закинула голову — і вони не стекли вниз по щоках, а закипіли й висохли, тільки повіки злегка почервоніли.

А брат почав говорити безбарвно й монотонно — згадував вивчене колись напам’ять:

— Те, чого не зуміли здолати завойовники, зробила природа. Велика ріка раптом змінила своє річище й відступила від стін міста на два дні шляху на схід. Не можна було прожити без води в розпеченій пустелі. Довелось залишити виплекане тисячоліттями місце, і горда фортеця за кілька десятиліть перетворилась на скупчення безликих пагорбів піщаних сіро-жовтих відтінків… Буря гніву Господнього знищила країну Авілар…

— Що це? — тон Віланди був незадоволений, але сумний речитатив заспокоїв її.

— Уривок з літопису про загибель Авілара — «Довгі сутінки магів».

Дівчина довго мовчки розглядала його — ніби бачила вперше. Вітер стих, став майже помірним. Тепер лише величезна безформна купа каміння нагадувала про недавню трагедію.

— Я зберу людей, — сказав Коріель просто й буденно і помчав у степові простори. Його кінь красиво вигнув шию, радо перебираючи стрункими ногами.

Диводан постійно був поруч. Він не зрозумів ані слова з розмови на авіларському наріччі, але здогадався про її зміст і сам здивувався своїй несподіваній спостережливості. І коли Віланда звернула на нього увагу й байдуже кинула: «Ти тут…» — відповів, тихо, проте чітко вимовляючи кожне слово:

— Хтось повинен бути поблизу… — і подумки додав: «У такі хвилини» — і, впіймавши вдячний погляд, помітив, що вона зрозуміла.

Недосвідчена, зовсім юна дівчина з розкуйовдженим волоссям і вологими очима. На ній немає того крижаного карбу відшумілих віків, що помітний у кожному русі її гордовитого брата.

Подумки назвав її не чаклункою, а дівчиною. Дивно. Схопив уздечку ближче до гриви і легенько вдарив коня по шиї — рушив навздогін Віланді, замріяно поглядаючи на мерехтіння діамантових разків, що легко ковзали по шовковистій спині її коня.

Згадав Зорицю й уперше спокійно, без відчаю й роздратування подумав, що з Політком їй буде добре. Навіть і в такий страшний час, коли світ стає дибки. Політко — хлопець спокійний і розумний, надійний чоловік.

Вітер слабшав, зашелестіла під копитами вигоріла від жагучих степових променів ковила, почувся звичний запах диму. Від бадьорого життєрадісного вогнища.

Фортеці розсипалися, а вітри, сонце, трави — залишилися. Як і вічний щем невиразної надії. Надії на що?

…Вона не відразу зрозуміла, що сталося. Торжество коханих очей навпроти — і раптом холодна порожнеча, чорне тло космосу зі срібними прикрасами зірок. Ще відчувала силу й тепло його рук, а в голові вже паморочилося від крутого спуску крізь вир райдужного мерехтіння.

Незбагненним калейдоскопом прошелестіли повз неї невідомі царства й планети, народи й епохи — все таке скороминуще й ефемерне порівняно з вічністю. Тільки наприкінці повільніше пропливли, даючи хоч трохи розгледіти себе, нічні втаємничені лани, повні лагідного шепотіння лісочки й нечисленні миготливі вогники поселень.

У передранковій застиглості стогнали вві сні переповнені мешканцями величезні будинки, втомлено зітхали бетонні балки, а двері й підлоги лише зрідка порипували — стиха, майже нечутно.

Усе довкілля пронизували напружені нерви електричних дротів, небезпечних живих та лячно нелюдських.

Огнеслава не зачепила жодного з них, блискавично шурхнула крізь кватирку — ззаду загрозливо загарчав холодильник — і потрапила в мозок жінки, що лежала на канапі під легкою ковдрою. Зіщулилась у затишному куточку сплячої свідомості. Розслабилася, вмостилась — зручно, вільно — назавжди.

Тепер це і її тіло.

Надовго. До самої смерті.

Спробувала увійти в думки хазяйки, в її свідомість.

Вдалося.

Зараз їй нічого не снилося, але уривки вражень, спостережень і досвіду тихо коливались поруч, готові спалахнути в пам’яті будь-якої миті.

Злегка ворухнулась — обережно, не прокидаючись, — відчула тіло. Спочатку воно здалося їй занадто великим, проте швидко призвичаїлась, розсудливіше оцінила розміри — звичайні, нормальні.

О, звідкіля це дивне слово — «нормальні»?

Її.

Вони розмовляють інакше.

Обережно понишпорила в пам’яті. Скільки тут усякої всячини! Шукала найголовніше…

Її звуть Софією…

Софія… Красиве ім’я.

Виринули з напівзабутих закутків мозку спогади про дитинство — напрочуд схоже! — давні думки, сподівання — такі зрозумілі! — але їх затемнювали безпросвітні відчай та безнадія теперішнього. Нещасна, залякана, вкрай виснажена постійними конфліктами, ця безпорадна жінка боялася і жити, й померти. Розуміла, що не живе, а лише існує — і не мала сили, волі, відваги боротись.

Цікаве визначення — існування. Снувати. Животіти. Скніти. Деякі слова, що незчислимими низками гніздилися в комірках пам’яті Софії, дивовижно нагадували приємну мову орачів, інші були схожі на різкуваті вислови степовиків, і лише від небагатьох віяло ароматом вишуканих понять чудової країни Авілар.

Де зараз той, для кого ця мова завжди була рідною?

Саме цієї миті він теж згадав про неї. І злякався, бо потрапив у темне провалля, з якого неможливо — ні, не годиться так думати! — з якого дуже важко вибратись.

Порпаючись у клаптях уривчастої пам’яті, намагався збагнути закони пекла, що в нього потрапив. Викривлені, беззмістовні, примітивні — варварські, як не глянь.

Нескінченне, буденне, звичне отруєння, руйнування себе… Повільне, але безперестанне звуження свідомості, непереборний потяг до спиртного, яке називав ліками, — душа, придавлена отруєним тілом. Вкрай безвідповідальна, скерована єдиним бажанням — будь-якою ціною розслабитись, забутись, не думати. І — вічний тоскний страх, поступова втрата зв’язків не тільки з тими, хто поруч, але навіть із залишками власної свідомості…

Нестерпно: руки тремтять, калатає серце, голову стискає залізним обручем. А вони не дають ліків! Що за нелюди?!

У цій каламуті Вельф, який завжди вважав себе сильним і розумним, не міг дати собі ради.

А що зараз відбувається з Огнасею? Тендітна й самотня у незнайомому, ворожому, жахливому світі. А допомогти…

Спочатку потрібно виборсатися самому. Вкрай необхідно. Якнайшвидше. Понад усе.

Раптом зблиснуло осяяння: викривлений не світ, а уявлення про нього саме цієї людини, в свідомість якої йому судилося вжитись. Цей здогад трохи заспокоїв і надав сили нарешті зосередитись. У гарненьку місцинку запхав його милий та добросердий Тровік! Однак нема чого ремствувати, він не людина і, можливо, навіть неспроможний зловтішатися.

До ранку, перебираючи крихкі уламки пам’яті, Вельф шукав спосіб знайти зв’язки зі світом усупереч бажанням господаря тіла й вирішив, що це може бути тільки мова: оволодіти словниковим запасом цього бовдура та обережно, поступово, майже навпомацки, а дедалі частіше діяти самому. Підкорити слабку волю буде неважко.

Отже, прокидайся, чоловіче, тепер ти в світі не сам!

— О-о-о! Що це? Що? — Усе гаразд. Що ти розплющив? — Очі. — Так, усе співпадає, це називається очима. Що зробив? Навіщо? — Га? Я… вдихнув ось це… повітря… Я здурів? — Ні. Все добре. Що це? — Світло. Вікно. Промінь. Сонячний! Та це просто ранок! Ранок! — Спокійніше, все чудово. — Дивлюся. Бачу. Кімнату. Вікно. Я. Я. Я — людина. — Молодець, далі. Невдовзі доберемося й до головного.

Несамовитий жах пройняв усе єство.

— Допився! Каюк! — Яскравий вираз, цікавий, але кричати не треба.

Затулив неслухняного рота руками — незграбними, негнучкими.

Так не можна: після мозку руки — найголовніше знаряддя чаклу… людини. Вони мають бути розумними й умілими.

Довго розглядав ці зашкарублі клешні з розчепіреними пальцями, спробував розім’яти. Важко, але вдається: всі суглоби згинаються. Добре. І чого цей дивак скиглить?

— Я більше не можу! — Не треба цього казати вголос. — Не мо-о-жу… — Візьмемо себе в руки, не такі вони вже й слабкі. — Не можу… Не хочу… Досить. Це нестерпно! — Рабом трунку бути краще?

— …!!!

Вельф не витримав експресії останнього триповерхового вислову й сильно вдарив по щоці. Його й себе, одночасно.

Тоді він просто розплакався, мов дитина, гірко й безпорадно. Голова обважніла, повіки горіли розпеченим свинцем, а думки ніяк не хотіли стулитися докупи, хоч як не старався цей аспид.

Надзвичайно важко зосередитись у таких умовах… І так ганебно зірватися… Якби хтось побачив… Жах!

Спокійно. Виліземо з прірви й без вірьовки.

Одначе ж і смішні у вас вирази! Значить, це називається просто: алкоголік. Алкоголік нещасний!

Усміхнувся й відчув, що неслухняні м’язи обличчя жалюгідно скривилися.

Нічого…

Тридцять п’ята усмішка вийшла цілком задовільною.

…Що нагло пробився крізь шпаринку в завісах. Боса, в нічній сорочці підійшла до вікна, ривком розсунула м’яку шовковисту тканину — і сонячний ранок нахлинув свіжим дзвінким океаном.

Стояла навпроти розчахненого в цей прегарний світ вікна, заплющивши очі, вбираючи шкірою й ніздрями його незрівнянне сяйво.

Це — щастя? Якось дивно, ніби все — вперше і все — можливо.

Вночі сталося… щось… незвідане, нечуване… Несподівано вона стала іншою.

Що змінилося? Звідки ця радісна спрага життя?

Подумки перебрала вчорашні події: все, як завжди, навіть гірше. Нічого не могло перемінитися. Невже… це вона змінилась? Невже Господь почув?

Раптом виникло непереборне бажання подивитися на себе. Десь у косметичці було маленьке люстерко… Ні, є велике — в сусідній кімнаті, на стіні.

Швидко накинула халат і пішла до дзеркала.

З люстра несміливо визирало обличчя. Її. Чому — її?

Затулила очі долонями.

Сон. Вночі наснилося…

Чудова казка, в якій була прекрасною дикункою, що закохалася в… Боже, хто то був? Чаклун, інопланетянин, страховисько? Чому всі його боялися? Чому вона — ні?

Вершники в шкіряному одязі. Тугий посвист стріл. Залиті молочним світлом непрозорих куль покої. Темні прохолодні коридори кам’яної фортеці. Полум’я смолоскипів. Багаття… Запах диму й полину…

Сни не бувають такими яскравими.

…Відчайдушно-щасливе останнє побачення. Піднімалося сонце. Вони йшли на схід. З неба падали різнобарвні зірки — музика неба й кольорів. Навіть спогад про це переповнював її щастям по вінця.

Невже проміння чорних очей може бути таким яскравим? Почуття таким сильним?

Легкий дрож пробіг по плечах: шкіра пам’ятала тепло його рук. То можна любити спогад про згаслий промінчик? Тремтіти від щастя, згадавши швидкоплинний доторк сильних і ніжних пальців. Його пальців. Їй тоді було так добре, як ніколи в житті… Але треба повертатись до реальності.

Із дзеркала, оправленого в дерев’яну раму, визирала навік перелякана мордочка зацькованої тваринки.

Уважно, ніби вперше, подивилась на своє відбиття.

Своє.

Було дивне відчуття, що разом з нею дивиться ще хтось. І тому вдвох вони бачили більше, розуміли глибше.

Підняла руки — хотіла торкнутись обличчя — й завмерла, милуючись ними: вишукано-красиві, з довгими сильними й гнучкими пальцями, акуратними матовими нігтиками.

Простенька золота обручка чомусь здалася зайвою — зняла її й завагалась. У пам’яті промайнули ціна, обставини придбання, біла сукня, фата, обряд, чоловік, залежність, туга.

Стоп, про це не зараз!

Сховала каблучку в саморобну бірюзову косметичку і знову повернулася до дзеркала. Пальцями обережно розгладила зморшку між бровами — вони стали не такими надломленими. Добре, це тільки перший крок.

Уважніше придивилась до кожної рисочки. Всі правильні, проте невиразні, звичайні. Очі, якщо придивитися, загадкові. Їх можна вважати сірими, але в цьому кольорі просвічує і щось синювате, і зеленкувате, і золотаво-жовте. Але якщо придивитись — тільки тоді. А на перший погляд — звичайні, сірі. Вії занадто світлі, потребують фарби. Хутенько підфарбувала їх тушшю. Тепер краще.

Волосся. Русяве, поблякле, осіннє. Занадто м’яке і якесь безбарвне.

Зібрала в ріденький жмутик, скрутила й заколола на потилиці шпилькою. Зовнішністю ніколи не пишалась, а волоссям і поготів.

— Прокинулась? Вітаю! У вікно ще не дивилась? Поглянь-но у двір! — це зайшла кума Тамара.

Невисока, кремезна, ступала важкувато. Пістрявий ситцевий халатик замалий, щільно облягає великі груди; голі руки дебелі й міцні, як у чоловіка. Чорнява, смаглява, від м’язистого носа кривиться різкий кут ранніх глибоких зморщок. Голос низький і простуджений:

— Наші від учора з перепою так і хропуть просто неба.

Пішла за нею на ґанок. Учора цілий вечір просиділи тут на сходах, гомоніли про життя. Опівночі кинулись: а де ж чоловіки? На веранді — засохлі на тарілках залишки бенкету на двох осіб, а в домі — тільки Данько малий спить, навіть злякались, але невдовзі знайшли своїх благовірних у садку — лежали на землі, мов побиті, в таких незручних позах, що тверезому годі й уявити.

Софійка намагалась розбудити Федора, хвилин зо п’ять термосила — марно. Лише промимрив, на два метри дихаючи перегаром:

— Відчепись. Не з-зава-жай… спати.

— Захворієш!

— Не твоє ді-ло! С-со-ба-че… — очі заплющилися, як у пластмасової ляльки.

Попросила Тамару допомогти перенести п’яних до хати, але та розплакалась і пішла спати, лаючи пиятику, чоловіка й усе на світі. Машинально попленталась за нею — в голові гуло, все тіло нило, і нічого не хотілося, тільки впасти — і не прокидатися. Як усе це набридло! Заснула, ледь голова торкнулась подушки.

Блискавично згадала все це, спускаючись до занедбаного палісадника.

Федір та Юрко лежали на землі в тих самих позах, що і вночі, сопіли, роззявляючи роти.

Поглянула на них байдуже, як на чужих. Оцей, що так огидно задер догори вгодовану пику серед жовтих нагідок — її Федір? Її? Це йому вона роками дозволяла знущатися з себе? Помилуй, Боже, далі з ним жити не можна. Адже зовсім нічого спільного вони не мають…

Зовсім нічого?

Отже, те, що вчора здавалося найміцнішими ланцюгами, сьогодні вже не варте уваги.

Щось трапилося…

— А бодай би ви й не прокидалися, п’янюги! — Тамара, широко розставивши ноги, нахилилась до Юрка, почала торсати за плечі.

— Облиш, сам встане, — ніби вперше почула свій грудний голос. Приємний.

Починався новий день, сонце зігрівало обличчя, запалювало щоки, а плечі все пам’ятали дотик теплих рук з довгими пальцями, міцними і ніжними.

Вона рухалась, мов у сні. Збирала в сумку речі, свої та Федькові, заливала в бак машини пахучий до запаморочення бензин, допомагала Тамарі готувати сніданок, навіть жартувала з малим, чорним, як жук, Даньком, але бачила все, наче на екрані — старий, багато разів бачений фільм про чиєсь чуже життя, не її.

Іноді раптом привертали несподівану увагу знайомі плями на старих шпалерах, брудна раковина в кухні, завжди повна немитого посуду. Зі співчуттям думала, що Томка не від природи така неохайна, просто звикла до вічного безладдя, справ завжди стільки, що переробити всі неможливо, грошей ніколи не вистачає…

Але переймаючись рутинними справами, не переставала бачити захоплені сяючі очі. Темні, нічні, прощальні. І пізнавала в їхньому виразі закоханість першої зустрічі.

Уві сні згадувала попередній сон, який наснився раніше? Вибухово-бентежний, коли стояла серед сонячного лугу — в самісінькому його серці — і небо сліпучо-синім шатром загиналося з обох боків — і не могла поворухнутись, тільки очима стежила за дивним вершником, що тричі об’їхав кругом неї. І не сказав ані слова.

— Огнеславо! Огнасю! — покликала ззаду, з-за блакитного виднокола сестра. І чорний чаклун, у якого тільки обличчя було білим, дуже білим, усміхнувся, відірвав нарешті свій погляд від неї, злегка ворухнув поводом і помчав геть на вороному коні. А за ним, чвалом, — вершники в чорному.

І тому що останній його погляд на світанку був дивовижно схожий на перший, в серці буяла надія на майбутнє щастя.

Так не буває.

Але було…

За сніданком чоловіки ліниво копирсалися в яєчні, з кислими мінами виколупували з неї шматочки смаженого сала.

— Ну що, куме, на доріжку? — масно всміхнувся Федір.

— Та ти ж за кермом… — скривився Юрко, але трохи оживився, очі засвітилися від бажання перехилити чарку.

— Софійка поведе, не вперше!

— Ну, тоді дозволимо собі по маленькій, — полегшено згодився Юрко й заметушився, дістаючи з шафи гарну пляшку з-під імпортного бренді, наповнену мутнуватою рідиною з гидким запахом.

Чоловіки «цокнулися», випили, крякнули й набагато жвавіше заходилися біля яєчні.

Софія з подивом помітила, що їжа їй смакує, настрій усе ще гарний, і, підморгнувши, весело кивнула малому Данькові. Дитина відповіла чудовою щирою усмішкою.

— Годі чужим дітям підморгувати, — рикнув сп’янілим голосом Федір, — своїх треба заводити!

— Ще встигнете, цього добра можна й не спішити купувати, — спробувала втихомирити його Томка.

— Завжди ти її захищаєш! — розізлився Федір. — А вона, може, гнила всередині, от і не вагітніє. Стільки років живемо…

«Ні, — подумки сказала собі Софія, — сьогодні він не зіпсує мені настрою. Це залежить тільки від мене», — і мовчки поклала собі в тарілку ще маринованих огірочків — у куми Тамари вони завжди смачні виходять. А щодо дітей… Не хотіла від нього — ото й усе. Жінки таке відчувають безпомилково…

Кому це вона пояснювала? Собі? Дивно…

Юрко між тим запропонував тост:

— Щоб у нас усього було вдосталь!

— Чого вам найбільше кортить, те завжди маєте, — похмуро мовила Тамара, підносячи й свою чарку, — цього зілля ніколи не бракує.

Федір уривчасто зареготав. Останнім часом він почав занадто швидко п’яніти, вже від другої склянки. Раніше тримався довше…

Ніяк не забувався сон… Вони удвох ішли назустріч сонцю. Ніч минула. Але з кожним кроком міцніла надія на майбутнє щастя.

Чомусь вона його добре знала — невисокого чорнявого чоловіка з дуже білою шкірою. Іноді могла передбачити якийсь характерний жест, стрімкі, але не метушливі рухи. Скільки разів бачила його? Здається, лише кілька. Але на серці теплішало, коли згадувала сяюче від зоряного пилу обличчя з горбатим носом.

…З-за столу вийшла першою, щоб вивести з двору машину. Її не цікавило, скільки вони там ще наллють та вип’ють.

Прощаючись, кума спитала:

— Ти як почуваєшся? Добре? Якась дивна сьогодні, — обличчя розчервонілося. Навіщо пила з ними?

— Не турбуйся, доїду. І «скарб» свій додому доправлю.

Кума покусала губи, зиркнула спідлоба:

— Що це за іскри?

— Іскри? Які?

— У тебе в очах.

Здивувалась, але за мить уже опанувала себе:

— Заспокойся, Томко, це просто відблиски сонця, день сьогодні сонячний!

Упевнено сіла за кермо, звичним рухом скинула затісні туфлі — заважали як слід відчувати педалі — і сільською вуличкою скерувала автомобіль до траси. Звернувши, перемкнула швидкість — і вперше відчула, що всередині неї оселилася… істота.

Жінка. Яка під час несподіваного для неї прискорення раптом продемонструвала Софії таке захоплення, такий екстаз, вискочила зі схованки в свідомість — і злякала.

Це божевілля? Роздвоєння особистості?

Ні, ні, все гаразд. Треба заспокоїтись — і все минеться.

Біля мосту — знак, знизити швидкість. Уповільнити дихання. Це просто дівчина зі сну.

Незбагненне створіння! Її звали… Огнеславою? Огнеслава, яке незвичне ім’я… Ні, звичне, звичайне, майже своє… Зовсім своє, власне, таке ж, як і Софія. Софія-Огнеслава, одна людина — дві пам’яті.

Софійка не в лісі росла, читала про генетичну пам’ять. Нічого страшного, просто спадкові спогади прокинулися в свідомості цієї ночі. І добре, стало легше жити. Разом з ними з’явилося те, чого завжди марно прагла: упевненість, що й вона має право на радість. І зможе досягти свого. Бо варта цього. Як і кожна людина в цьому світі.

Долаючи стрімкі кілометри асфальту, все збільшувала й збільшувала швидкість.

Мчала на схід. До міста своєї долі.

Сонце попереду. Світить в очі.

Пам’ять Огнеслави заповнювала мозок, минуле спліталося з минулим, сподівання з розчаруваннями — ставали нерозривними, як світло і тінь.

Щось ззаду тихо. Поглянула в люстерко: Федір спить, повалився на бік. Загальмувавши, замкнула дверцята, щоб не випав ненароком. Бридливо здригнулась, доторкнувшись до нього.

Нічого, про це потурбуємось пізніше. Забагато проблем… Одразу всі не вирішити. Зосередимось на якійсь одній.

Поїхала далі. Нога знову сильніше натиснула на педаль газу. Опустила бокове скло — її засліпило буяння барв, чисте, ясне, прозоре; світ співав свіжим весняним леготом, зустрічав досі не відомими пахощами асфальту й бузку. Огнеслава повністю віддалася захопливому, новому чаклунству — керувати дивовижною швидкістю. Мчали на неї й відступали вбік дерева, будинки, чорно-білі стовпчики, автомобілі, люди! Стрімко летів назустріч крейдяний пунктир розділової смуги.

Обігнала маленьку вантажівочку — її високий тент похмурого болотяного кольору затуляв усю красу асфальтової стрічки попереду. Потім — незграбний жовтий автобус, опуклобокий та повільний, мов черепаха. Ввійшла в азарт, залишила позаду кілька легковиків, один з них тягнув за собою причіп зі смішним номером 22–44.

Стоп. Міліціонера помітила запізно. Він махнув жезлом. Молоденький, високий, стрункий.

Чого злякалася? Він не зробить нічого поганого.

Загальмувала, зупинилась. Далекувато, та це байдуже.

Вийшла. Швидко, але не занадто кваплячись, попрямувала назад, до нього. Незвична хода (привабливо-жіночна, розкута й водночас велична) розвеселила її саму, тому спитала на диво безтурботно:

— Щось трапилось?

— Ви їхали занадто швидко, дамочко.

Такий молодий, а вже суворий.

У відповідь засміялась:

— Ви мене порадували!

Сторопів:

— Чим це?

— Невже з нашої купи металобрухту можна вичавити хоч якусь швидкість? Тим паче недозволену!

Окинув поглядом старенькі запилені «Жигулі». Мовив привітніше:

— І гума у вас щось… не теє…

— Ой! Маєте рацію! У всьому! — її очі сипонули сузір’ям веселих леліток. — Життя безжалісне: зношуються і покришки, і люди. Люди навіть швидше.

Даїшник усміхнувся:

— Ви дивіться… Обережніше, шановна. З такою гумою небезпечно…

— Обіцяю: сьогодні ж увечері покину і стару машину, і чоловіка разом з нею!

— Жартівниця!

Але вона не жартувала. Просто прийняла рішення. Сіла за кермо, обличчя палахкотіло.

— Що там? — забуркотів ззаду сонний Федір.

— Нічого, — відповіла недбало, зосереджуючи увагу на педалях і дзеркалі заднього огляду.

Огнеслава вже одного разу зробила себе. Такою, як схотіла. Свавільною чаклункою, неймовірно красивою і…

Невже нещасливою?

Які нещастя? Про це й думати не смій, голубонько. Ми обидві створені для щастя. І не боятимемось боротися.

За своє.

Щастя.

Старий автомобіль мчав по широкому шосе. Летів, проколюючи щільне тріпотливе повітря.

На північний схід, до великого міста.

На порозі з’явився дужий рудий молодик, убраний в білий халат.

Підморгнув іронічно:

— Гайда до шефа, треба залагодити деякі формальності.

Хто це? Що за один? — Максим. — Хто він? — Працює тут. — Що саме робить? Чого від нього чекати? — Не знаю. Добрий, веселий. — Мені знову самому порпатися в твоїй пам’яті? — Ні! Ні. Спробую згадати… Зараз, я сам… Він… співробітник лабораторії.

Так, ця казенна на вигляд кімнатка із заґратованим вікном — лікарняна палата, а не тюремна камера.

Механічно, з відчуженим обличчям, Юлій пішов за чоловіком, який міг бути санітаром… або лікарем, або… Раніше його це не дуже цікавило… Ноги пересувалися, мов не свої. Мов? Справді вже не свої. Кілька годин жахливого роздвоєння зовсім вимучили, знесилили. Голова розколювалася, спина боліла, руки трусилися. Зосередитися не міг, ледве розрізняв попереду спину в білому халаті. Тримався на ногах, тільки скоряючись командам того чудовиська, що ні сіло, ні впало з’явилося всередині й тероризувало без перестану. І не втекти від цього страхіття, ні поскаржитись: як таке пояснити?

За весь час викурив лише одну сигарету, та й ту не дав допалити, йому, бач, не сподобалося. Зате примушував уминати всю їжу, яку приносила неговірка поважна й тілиста медсестра.

Що це? Біла гарячка? Шиза?

Схопився обома руками за голову й тільки-но збирався застогнати, як із середини себе почув наказ: «Не смій!» — і поринув у темряву підсвідомості, майже небуття, куди, мов у глибокий колодязь, ледь долинали звуки та образи реального світу. А огидний голос додав: «Я попереджав. А якщо і далі заважатимеш — зовсім присплю».

У кабінеті на нього чекали двоє: знайомий жвавий стариган, схожий на ящірку, та лисуватий товстун з буряковим обличчям, єдиний у цьому сумнівному закладі, кого він побачив у звичайному костюмі, а не в халаті.

— Добридень. Як спалося? — рухливий маленький чоловічок своїм худим, туго обтягненим коричневою пергаментною шкірою обличчям, лисим черепом й опуклими круглими оченятами таки справді дуже скидався на ящірку. — Щось вигляд сьогодні не дуже здоровий. Нерви? Безсоння? Сідайте, — потер пещені долоньки, турботливо зазираючи в лице і, не чекаючи відповіді, мовив далі: — Результати обстежень досить задовільні. Навіть дивно, як такий спосіб життя не зруйнував організм повністю.

Повів рукою в бік червонопикого товстуна:

— Це представник юридичного відділу… — далі посипалися незрозумілі слова.

Юлій напружився, а очі його враз помутнішали.

— Ще раз уточнімо дані для довідки, — чоловік-ящірка взяв зі столу папірець і почепив на гострий носик окуляри в металевій оправі. — Юлій Іванович Шульга, народився в місті Харкові тисяча дев’ятсот…

Прізвище ящірки — Вуселко, він відомий професор, академік якихось там психічних наук. — Що означає — психічних? — Щось у голові. — Добре, далі…

— Все правильно?

Юлій розгублено потер скроні:

— Вибачте, я… задумався. Можна ще раз?

Ящірка-професор терпляче почав знову, поблискуючи скельцями незадоволених окулярів:

— Ваше ім’я — Юлій, по батькові — Іванович. Так?

Пауза.

— Так.

— Прізвище — Шульга. Правильно?

Пауза.

— Правильно.

— Народилися в Харкові? — читав він аркуша, а відповіді надходили не відразу, немов після консультації з кимось невидимим.

Вуселко швидко закінчив недовгу низку питань і зняв окуляри. Передав папірець товстуну, взяв зі столу інший.

— Ви добровільно, без примусу погодилися на експериментальне лікування від алкоголізму та наркоманії. Після успішного закінчення одержуєте громадянський паспорт і свободу. Кримінальну справу буде закрито. Якщо все правильно, підпишіть цей документ, — різким рухом поклав на стіл папірець, усіяний друкованими літерами.

Той, кого називали Юлієм Шульгою, вагався. Нерішуче взяв синю пластмасову ручку, задумався. Маленькі букви стрибали перед очима.

Підписати — означає написати своє прізвище? І все? — Ні, це можу зробити тільки я. — Чому? — Ну, це… механічний рух, завчений. — Якщо так…

Професор Вуселко похапливо тикнув у документ пальцем:

— Ось тут. Підпис.

Ніготь на його пальці був акуратно, коротко підрізаний.

Підпис з’явився, і чоловік-ящірка одразу зрадів, полегшено зітхнув.

— От і добре, тепер усе інше — наша справа, — мовив, погладжуючи папірець пальцями, ніби якусь коштовність.

— Чому ви не прочитали документ перед тим, як підписати? — несподівано спитав товстун. Густий низький голос прозвучав солідно, по-начальницькому.

— То пусте, — безшабашно махнув рукою Шульга й дурнувато посміхнувся.

Але товстун не вгамовувався:

— Ви розумієте, про яке саме лікування йдеться? Що таке імплантація? Не боїтесь негативних наслідків?

— Чого мені боятись? Мене вже кодували… і гіпнозом якось раз… та все марно… Реци-дивіст… я.

— Вас попередили, що експеримент полягає у вживленні в вашу свідомість ще однієї? Такої, що, можливо, зможе замінити, витіснити вашу?

— Звичайно, ми все пояснили, і він погодився, — втрутився Вуселко. — Йому немає чого втрачати, а надбанням може стати, пробачте за каламбур, цілий світ.

— Заждіть, — погляд Шульги зробився осмисленішим. — Ви хочете запхати мені в голову, тобто в мозок ще одну людину… її свідомість, так?

— Якщо висловлюватись так примітивно… — почав чоловік-ящірка, але товстун перебив:

— Ви правильно зрозуміли суть.

Юлій, важко дихаючи, подивився на нього, потім на Вуселка й несподівано блискавичним рухом вихопив з рук щойно підписаний документ та порвав на дрібні клаптики.

— Ти здурів?! — чоловік-ящірка кинувся до нього, але було пізно. — Це напад, я попереджав, у нього не все гаразд із психікою, — він пояснював товстунові, метушливо збираючи обривки. — Хвороба перейшла в третю стадію. Емоції нестійкі, лють і роздратування виникають іноді без жодної причини. Ви звернули увагу на апатію, коли починали розмову? На цій стадії активність спрямовується тільки на здобування алкоголю… Заждіть кілька хвилин, ми все владнаємо, заспокоїмо його. Лише кілька хвилин! — ухопивши за лікоть залізною рукою — такий хирлявий, а лещата ніби з криці, — потяг Шульгу з кабінету.

За кільканадцять кроків брутально штовхнув у крісло в маленькому холі, упав сам у глибокий фотель навпроти.

— Ми ж про все домовилися! Що це за вибрик? Хочеш відповідати перед судом за наркотики, крадіжки та жебракування? Чи не з’явився в тебе, часом, паспорт? І що зміниться після тюрми? Знову бурлакуватимеш? Тобі запропонували шанс, який буває раз у житті! Це краще за виграш у будь-яку лотерею! Чого мовчиш? Що сталося?

— Я передумав.

— То ти навчився думати! Нарешті! Вітаю! Дуже радий за тебе! Зможеш навести аргументи?

— Аргументи?

— Ну… пояснити своє рішення.

— Мені вже підселили одного… у свідомість. Досить. Утрьох там буде затісно.

— Що ти верзеш? Кого «підселили»? Коли?

— Минулої ночі.

Професор Вуселко потарабанив пальцями по дерев’яній ручці крісла, потім гукнув через увесь коридор:

— Катерино! Катерино! Хутчій іди сюди! Хто тут чергував минулої ночі?

— Я, — ще здалеку злякано відповіла дівчина в білому накрохмаленому халатику і такій же чепурній шапочці. — Тому що Валя… Вона не смогла…

— І що сталося?

— Коли?

— Вночі!

— Нічого, — вона підвелася з-за письмового столика з телефоном і лампою та задріботіла каблучками назустріч професоровому роздратуванню, відводячи очі від скляного погляду його окулярів. — Нічого, зовсім нічого. Все було тихо, я не спускала очей. Не відходила навіть, коли Андрію Андрійовичу погіршало…

Вуселко підніс міцно стиснений кулак до рота, покусав його зубами, злісно дивлячись на Шульгу, який сидів незвично прямо, не торкаючись спинки крісла.

— Я довго йшов до своєї мети, — мовив професор загрозливо, — і не зупинюся через якісь дрібниці… Катю, — звернувся до дівчини, — поклич-но сюди хлопців з качалкою, а потім затримай у моєму кабінеті пана з міністерства. Розваж, принеси кави, постарайся.

Молоденька наполохана Катерина побігла виконувати наказ, Шульга спитав, повільно добираючи слова:

— Що ви збираєтеся… робити?

Професор зняв окуляри і, стомлено стуливши повіки, потер перенісся. Співчутливо оглянув Юлія і звернувся ніби до себе, а не до нього:

— Я вже не в тому віці, коли можна без кінця починати все спочатку…

— Ви хочете… присилувати мене? — Шульга підвівся. — А як же той… пан з міністерства? — швидко попрямував до кабінету, але за два кроки до дверей його перехопили четверо здорованів у білих халатах.

Кілька хвилин боротьби — і міцно припнутого до ліжка на колесах Шульгу покотили подалі від професорського кабінету. Працювали майстерно, майже без шуму, лише тихенько перемовлялися.

Вуселко підняв з підлоги затоптану білу шапочку, вдарив нею об стегно, дбайливо обтрусив, узявся за дверну ручку, але передумав і пішов за гевалами, по-старечому буркочучи собі під ніс:

— Він підпише. Опісля… Якщо все вдасться. Якщо…

У лабораторії, великій, але затісній від надмірної кількості приладів, інші моторні хлопці, габаритами трохи менші за перших, вже приклеювали до голови прив’язаного до каталки Шульги тонкі кольорові дротики та гумові мацаки.

Поруч, на точнісінько такій самій качалці лежав худий, страшенно виснажений чоловік у сіро-зеленій піжамі. Щупальця та дротики повністю обплели його лоб, скроні ж затуляло рідке мишасте волосся.

Молодики, що з усіх боків пообліплювали дивну навіть на вигляд техніку, непогано справлялися з роботою. Уривчасто лунали фрази, в яких переважали незнайомі слова, як-от: томограф, імплантація, мозкова матриця, ядерно-магнітний резонанс. Вельфа дратувало, що Шульга не розуміє змісту правильно побудованих речень на своїй рідній мові.

Чоловік у піжамі трохи підвівся, сперся на лікоть, — отже, його не прив’язали, — такий висохлий, що навіть куценький лікарняний одяг здавався на ньому завеликим. Цього бідолаху Юлій тут уже зустрічав: упізнав спотворене гримасою болю обличчя, метушливі нервові пальці. Хворий намагався зазирнути в очі Шульги, але той метушливо переводив погляд з одного предмета на інший, як людина, що розпачливо шукає порятунку.

Збоку підійшов Вуселко, кумедно-урочисто взяв хворого за руку, змусив лягти:

— Усе готове, Андрію Андрійовичу. Почнемо. З Богом!

Андрій Андрійович кивнув головою в бік Юлія:

— Чому він мовчить?

— Перепрошую? — професор глянув на Шульгу, і той іронічно запитав, підкреслено чітко вимовляючи кожне слово:

— Кричати в моєму становищі пристойніше?

Чоловік-ящірка люто зиркнув у той бік, звідкіля долинув сміх одного з помічників, і крижаним тоном наказав:

— Починайте.

Обидва ліжка одночасно спрямували до широкої прямокутної шафи з металу і пластику.

Коли голова Юлія опинилась якраз під низеньким овальним склепінням приладу-шафи, Вельф зрозумів, що ця «арка» смертельно небезпечна. Саме від неї тягнулися до нього жорсткі хвилі пружних джгутиків — чужих думок, відірваних від тіла. Скеровані нелюдською силою, лізли в голову, уперто намагались знайти місце й закріпитися там, але, потрапляючи на вже зайняті ділянки, розбивали їх на друзки жахливого безладу.

Тільки тепер Вельф збагнув, яку ювелірну роботу виконав Тровік — його особистість під час вживлення до Юлія не зруйнувала мозку, не порушила крихких зв’язків, а ці «розумники» в білих халатах ніби навпіл розрубали голову бойовими сокирами.

Якийсь час чаклунові вдавалося протидіяти розпаду, неймовірними зусиллями він утримував рештки свідомості, що розсипалися, звужуючись до кількох чудом уцілілих клаптиків.

«Зроблять-таки з мене повного ідіота…» — крихітною крижинкою розтанула остання думка Юлія.

Чародій сподівався протриматися довше, але тільки встиг зауважити: «Тепер Тровік може…» — як темрява все поглинула.

Повністю.

Великий, схожий на ведмедя собака невдовзі привів їх до того місця неподалік узгір’я, де майже непомітно в густій траві лежали два тіла. Хижі звірі й птахи ще не встигли понівечити їх. Мертвих облич торкалися тільки шелестливі стебла. Пахло полином.

Дівчина наказала не торкатися небіжчиків, щоб не порушити їхніх обіймів.

Служники насипáли зверху на них шарами землю й каміння, яке доводилося тягати волоком з далекого передгір’я. Курган вищав щодня, але Віланді здавався все ще замалим.

Коріель не втручався. Його люди понапинали поблизу великі шатра й клопоталися біля них: виготовляли хатнє начиння та готували їжу для всього табору. Кілька наймолодших та найспритніших разом з Диводаном щодня зникали в далеких просторах степу — полювали, щоб прогодувати таку кількість людей, більшість з яких не звикли до кочового життя.

Віланду тішило, як швидко вони з Коріелем порозумілися: в хвилину розпачу вона склала план подальших дій, а брат робив усе для його виконання. Однак її непокоїло, чи залишиться за нею й надалі право приймати рішення. Це лякало, хотілося розділити відповідальність за майбутнє — таке невизначене, непередбачуване. Як степ: куди не повернеш, там і стежка.

З такими думками йшла до табору, відчуваючи під ногами пружність стебел і коріння пожовклих трав. Звіддалік спостерігала за мирною розмовою брата з Диводаном та раптом помітила, які вони схожі — немов близнюки, білий і чорний.

— Це не просто скупчення птахів біля води, — розважливо пояснював Диводан, — вони одночасно злітають, кружляють, відтак усі до одного сідають. Таке враження, наче їх хтось пасе. Мов отару.

— Раніше ти й не чув про таке? — мова орачів звучала в устах Коріеля так само природно, як і в Диводанових.

— Здивовані всі, не лише я.

Хлопці помітили Віланду й обидва разом повернули голови в її бік. Наче відбиття у дзеркалі, тільки в одного — чорне волосся й темні очі, у другого — волосся майже біле, а очі — прозоро-безбарвні.

— Перелітні птахи перетнули межу, — сповістив Коріель авіларською. — Пророчі легенди збуваються до найменших дрібниць.

Почувши незрозумілу мову, Диводан без жодного зайвого жесту відійшов убік.

Дівчина незадоволено спитала брата:

— Ти навмисно зробив його схожим на себе?

Коріель відповів байдуже:

— Це зробила Огнеслава.

— А спланував усе ти.

Він замислився на кілька хвилин, потому мовив:

— Раніше цей хлопець був занадто схожий на Огнеславу. Мені це не подобалось.

— Тепер подобається?

— Так. А тебе дратує його розважливість?

— Ні. Мені бракує його життєрадісності та життєлюбства. Особливо тепер.

— Зморилась?

Віланда лише усміхнулась, а Коріель ніби між іншим додав:

— Робити курган ще вищим немає сенсу. Всі й так дивуються. А найбільше з того, що поховано їх за степовим звичаєм.

— Ми тут у степу, — відрубала вона й одразу полагоднішала: — Ти мене також іноді дивуєш.

— Чим?

— Невже спалив би Огнеславу?

— Не знаю. Якраз вирішував, що з нею робити, коли Вельф налетів.

— Вона розповідала, як гралася з тобою маленьким. Коли ще мама була живою…

— Я пам’ятаю. Тоді з нею було весело.

Віланда помовчала.

— А Вельф, — знову почала розпитування. — Ти навіть не намагався його зупинити?

— Навіщо? Він був щасливий. Уперше в житті бачив його таким.

— Може, просто злякався, що він виявиться сильнішим за тебе? — Віланда розпелехатила своє розпущене волосся, їй не подобалося, що Коріель стоїть непорушно, наче бовван якийсь.

— На той час? Ні за що! Вельф не мав права чаклувати, бо збирався до Тровіка.

— Чому не мав права?

— Тровік наклав заборону на тих, хто йтиме до нього.

— Ти хочеш сказати, що Тровік — ворог магів? Не вірю! Він допомагав нам. Хоча сам ніколи не з’являвся на очі…

— Тобі краще знати. Але звіддавна достеменно відомо, що він — ворог нічних духів.

— Ти їх також не любиш? Чи боїшся?

— Не бояться їх лише дурні й невігласи. Таких у степу вистачає.

Вона уважно оглянула свій шкіряний одяг.

— Гаразд. Щодо кургану — твоя правда, він уже досить високий. А що робити далі?

— Виконувати останнє пророцтво.

— Хіба вони не всі справдились?

— Добре ж тебе навчила Огнася!

— Кажи прямо.

— Хтось із нас має заснувати нову династію правителів цього краю.

— Гайнелія вважають найсильнішим ватажком. Його дядько колись проголосив себе царем, тому сміливо можна говорити про створення династії. Отже, сильна влада є, принаймні у степовиків.

— Ці варвари уявлення не мають, що таке сильна влада. Вважають: якщо він обвішався золотом і скаче попереду війська, то вже й цар.

— Хіба ж ні?

— Міцна влада передається у спадок. І тільки так. Піддані й думки не повинні припускати, що її може захопити хтось інший. А степовики призвичаїлись до нескінченних заколотів проти своїх ватажків. Нові правителі мусять бути не такими, — подивився в бік свіжонасипаного кургану. — Тепер прокляття знято, і нам обом можна одружуватись будь з ким. То треба поквапитись заснувати по-справжньому могутню династію.

— То засновуй.

— Хто з нас прагнув виконувати ті пророцтва?

Віланда розсміялась:

— Уже ж не я!

Одначе Коріель продовжував незворушно:

— Всі значні зміни в Авіларі найчастіше розпочинали саме жінки.

— А чоловікам це подобалось?

— Не думаю. Але жінки-чародійки зазвичай хитріші й підліші за чоловіків. Жінки швидше підпадали під владу темних сил.

— Отже, краще тримати їх подалі від влади, як це роблять степовики та орачі?

— Навпаки, надати можливість верховодити. Але утримувати від надмірностей.

Віланда довго мовчки дивилась на брата, потім подала служникові знак, і їй привели коня. Нарешті відповіла, вже сидячи верхи:

— Гаразд. Диводан — не найгірший варіант для здійснення пророцтва. Воїн і співець. Здається, вже закохався в мене, але боїться зізнатися в цьому навіть собі. Натякни йому, як поводитися за таких обставин.

Коріель кивнув. Його незворушна серйозність цього разу сподобалась сестрі, тому вона вже не поспішала їхати.

— З кочовиками воювати важко, — обвела поглядом розімлілий від спеки степ: ні хмаринки над головою, ні тінистого дерева. — Ці племена легко знімаються з місця й кидаються навтьоки від тих, хто дужчий. Дрібні сутички можуть тривати без кінця.

— Скористаймося допомогою бога Вогню. Вони до смерті бояться його прапорів, а ми підемо пропаленим слідом, — молодий чаклун злостиво усміхнувся. — Важче відновити замки. Вони повинні бути ще величнішими, ще прекраснішими, ніж раніше.

— Красиво ти вмієш говорити! — розсердилася Віланда.

— Я і працюю красиво, — Коріель пішов до наметів, не звертаючи уваги на невдоволення сестри. Коли озирнувся, вона була вже далеко.

Він витяг з кишені свиток пергаменту. Повагався лише мить — скручена сторінка, вкрита таємничими рунами, спалахнула і швидко згоріла на його долоні, обтягненій рукавичкою, шкіра якої залишилась цілою й блискучою. Вітер несміливо заворушив сіру луску попелу та здмухнув порошинку за порошинкою з простягненої назустріч йому нерухомої руки.

Голова палала від пульсуючого болю, проте з круговерті віртуальних відлунь викристалізувалося: це спогади різних людей. Калейдоскоп. Візерунками в калейдоскопі неможливо керувати…

Потрібно, вкрай необхідно.

Навіщо?

Поміркувати над цим не встиг — мозок затопили нові й нові картинки.

Сонячний промінь ласкаво гріє скроню та щоку, пробивається крізь заплющені повіки яскраво-червоним сяйвом. Хочеться зосередитись на цьому приємному відчутті, але в голові безупинно снують спалахи чітких образів, переплутуються, заважають один одному з’єднатися в якусь логічну послідовність, і череп тріщіть од внутрішнього тиску. А от тіло вже не тремтить, і в глибині свідомості несподівано визріває досить смутна думка, що найгірше — позаду, пам’ять стабілізується, здатність мислити поступово відроджується. Невдовзі він зможе-таки опанувати себе. Зможе.

Першим усвідомив це Вельф і відразу почав розкладати «по поличках» мішанину в голові. Спогади нарешті вдається відокремити один від одного, розрізнити — де чиї. Добре. Пізніше вони систематизуються й тоді… Звідки це слово — систематизувати? Камінський. Теж починає думати й заважає.

Забагато думок одночасно.

Теплі пальці м’яко лягли на чоло, погладили обличчя.

— Ви мене чуєте, правда ж? Можете розплющити очі?

Катерина. В уяві промайнула її акуратна зграбна постать. Невисока, міцненька, темні глянцеві кучерики вислизають з-під білої накрохмаленої шапочки. Її пальці та її голос — поруч, не в спогадах. Але зараз вона перебуває за межами ірреального океану картин минулого, з якого потужним струменем вибило на поверхню ще один.

— Спробуйте розплющити очі, ви ж мене чуєте, я знаю, — голос Катерини бив по голові, відлунював у напружених від тиску очах. Він зібрав усі сили, щоб відповісти:

— Не зараз… Будь ласка, дайте мені спокій…

— Слава Богу! — трохи не в самісіньке вухо закричав відомий безбожник Вуселко. — Реагує!

Проте далі він реагував лише на óбрази, що спалахували в мозку.

Спогад був болісним, переживати це знову не хотілося, але в голові вже замерехтів (він знав, як це виглядає на екрані) аналітичний центр і змушував згадати все.

— Чому ти не хотів зватися Юлієм? Красиве ім’я. — Не хочу про це!

А пам’ять-зрадниця послужливо підкидала ще одну картинку.

…Адекватна реакція, як сказав би наш вельмишановний професор. Цей жест, звичайно, не назвеш вишуканим та елегантним, але зрозуміти його можна. — А вчительку? В якої в кожному класі повно таких бовдурів, а перевірки — одна за одною, всі звинувачують лише її, бо вона зобов’язана навчити всіх за будь-яку ціну. Ще й чотири пачки зошитів перевірити за вечір. А за класне керівництво їй платять дві копійки на місяць!

Це вже Камінський. Мати-вчителька. Маленька, худенька, розтріпана, завжди перелякана. Була математиком «від Бога», відчувала музику формул, дивовижно вміла їх пояснити. І занапастила свій талант у школі, серед рутини та безглуздої метушні, коли прибирання класу, збирання металобрухту й боротьба за однакову форму одягу виявлялися головним у житті. Одна ростила сина. А згодом піклувалася ще й про невістку-мальвіну та онуку Ірочку. Померла раптово, від інфаркту, на людній вулиці, по дорозі з роботи. За півмісяця до його захисту. Не побачила сина кандидатом наук, про що мріяла все життя.

А невдовзі після її смерті його маленька родина розпалася. Виявилось, трималися купи тільки завдяки такту й витримці його матері. Без неї все пішло шкереберть… Ох, ці нескінченні сварки останнього року!

Успадкував від матері здатність мислити абстрактно, мав холодний аналітичний розум, а поліз у психіатрію! Без найменших здібностей до спілкування та емпатії, навіть до нормальної соціалізації… — нахапався термінів, чаклун авіларський! А сам? Ти вмів жити з людьми? Навіть з найближчими?

Сів у ліжкові, обхопив голову руками.

— Вам погано? Голова болить?

Знову Катерина.

Розплющив очі. Все довкола розпливалося. Нудило. Зосередився.

— Я б випив чогось… Кави абощо…

Подала склянку з жовтуватою напівпрозорою рідиною.

«З твоїх рук я випив би й отруту». Не з цих.

Пальці погано слухались, мов чужі. Незграбно взяв гранчасту склянку, одпив. Приємний прохолодний напій. Смак лимона. Нагадує «Фанту».

У кімнаті був ще хтось, окрім Катерини. Неясні силуети біля приладів. Роздивлятися їх не було сили.

Чи вмів він поводитися з людьми? За мірками цього світу?

Сьорбав потихеньку й думав про Коріеля. Схоже, хлопчику велося в нього непогано, він виріс розумним, умілим, упевненим у собі. Але виховував його чоловік, що роками перебував у стані душевної напруги, для якого придумали ці кумедні слова: стрес, депресія, фрустрація. Звичайно, він ніколи не зривав злості на дитині, умів приховувати поганий настрій, але… Не навчив Коріеля бути щасливим. Те, що у нього було тільки маскою, стало справжнім обличчям хлопця.

Швидко перебирав у пам’яті епізоди з минулого життя, намагаючись зрозуміти, що відчував Коріель маленьким, і раптом помітив, як уважно стежать за його спогадами і Шульга, і Камінський.

Це нормально. Всі вони колись повинні стати однією особистістю. Нехай і з трьома пам’ятями. Що це за форма множини?.. Множина — це коли багато. Людно. Багатолюдно. Людні місця… Занадто людні… Занадто… Знову запаморочення?

Обережно поставив порожню склянку на низеньку лікарняну тумбочку. Білу.

Усе гаразд.

Спустив ноги з ліжка. Перед очима майнула спина в білому халаті — Катя підсунула капці. Через силу підвівся. Відчуваючи твердість непохитної підлоги, підійшов до вікна. Тілом керував таки він, Вельф, найзугарніший з усіх трьох. Саме він і має зібрати докупи все: думки, почуття, пам’ять. І прагнення. Погано, що різні.

Не треба спішити… Відверто звернувся до них: терпіння, хлопці, — і почув мовлені в унісон обурливі вигуки:

— Щоб ти згорів!

— Мені й своїх проблем вистачало!

Маєте рацію, ваших проблем нам надовго вистачить.

Дивився вниз, на скупчення дахів, на бані старої церкви, що стояла в ажурному риштуванні. Чимось усе це нагадувало знайомі обриси замку. Ззаду совалися, шаруділи, перешіптувалися до нудоти набридлі люди. Не хотілося ані бачити їх, ані чути.

По небу, розділеному ґратками на квадратики, прокреслив білу лінію реактивний літак. Вельф бачив таке вперше, і Юлія це потішило, а Камінського роздратувало.

Довкола переважали білі, блакитні та зелені кольори.

А ти звик до чорного й сірого? Ні, блакить є скрізь. І вогнисто-руде сонце. Мідно-сяюче, як кучерява копиця веселого волосся… А копиці бувають тільки в полі…

Знову накотилася хвиля запаморочення, похитнувся — почув за спиною дружні голосні зойки. Усміхнувся: впасти йому не дадуть. Але ніхто й не збирається падати, заберіть, будь ласка, руки. Здається, треба сказати це вголос. Зосередьмося. Фраза в голові вже готова, залишилося тільки її вимовити…

Носився з невеликим загоном по всіх степових станах, од великих і багатих до найменших — шукав Талку.

Ззаду зловісним димом віялася суха курява. От іще чудасія! За три дні до свята Сонцестояння дощі повинні лити як з відра. Відтоді, як заворушилася земля, все переплуталось: і погода, і поведінка птахів, та й люди змінилися… Металися, нудьгували, самі не знаючи чого.

Відправив хвору Талку до родичів, а коли приїхав за нею, дізнався, що вагітна. Грім без блискавки! Раніше ніхто про це й не здогадувався: важку, її не поклали б до могили.

Звичайно, зганьбив її привселюдно, вигнав. А потім родичі почали намовляти, щоб повернув: народить десь таємно Алданова вилупка, Стратомирове сім’я, всім на погибель. Краще б дитинча з’явилося на очах, а там вирішили б, що з ним робити.

Тепер шукав пропалу Талку, а вона наче крізь землю провалилася. А чого дивуватись, коли й гори хитаються? Чаклуни прокляті, зв’язався з ними… Але Талки без їхньої допомоги не знайти. Чим доведеться платити за це чорноокій веселій Віланді? Диводан собі вже не належить, думки Гайнелія також чомусь постійно кружляють навколо чаклунки… Незбагненна, таємничоока… Це її зміїний чар? Солодкий, пекучий, шалений… То кого він шукає: Талку чи…

Почув позад себе злякане гелготіння. Озирнувся: всі дивилися вперед.

Задумавшись, він не помітив чужаків.

Неподалік шлях неспішно перетнули п’ятеро коней. Тягли за собою вози з поклажею. Поруч них ішло кілька незвично одягнених людей. А під кожним возом крутилося по кілька… священних зображень бога-Сонця! Не волоком тягли!

Вони їхали степом, підмостивши під своє майно лики Сонця! А бог дивився з синього неба тихо і лагідно.

Невже не тільки сузір’я на небі стали іншими, а й боги змінилися?

Попереду стомлено ступав високий чолов’яга, немолодий, зігнутий. Довгий ніс, сиве волосся, довга витягнена вперед шия. Одяг прикрашений атрибутами як орачів, так і кочовиків. Він здивовано озирнувся.

Приголомшений Гайнелій підняв руку й махнув своїм, щоб повертали назад. А сам трохи забарився. Спостеріг, як вийняли зброю невідомі люди, почув попереджувальні вигуки, і лише тоді помчав геть.

Навздогін неслися знайомий вітер, що враз став гарячим та задушливим, і скрегіт досвідчених у мандрах коліс.

З узвишшя за всім цим спостерігали ще дві пари очей: чорні й безбарвно-сірі.

— Вони теж сполошилися, — сказав Коріель.

Диводан кивнув і додав:

— Мечі якісь криві, з такими незручно…

— Як ти можеш знати про це, не тримавши їх у руках?

Диводан, стенув плечем, глянув ще раз услід незвичайному обозові й пішов за Коріелем, який уже спускався вниз, по зарослому кущами яру. Коли майже дісталися коней, що спокійно чекали на них в улоговині, чаклун раптом насторожено озирнувся й вигукнув:

— Стережися, Диводане!

Але запізно — важкий метальний ніж уже поцілив у беззахисну спину орача. Проте не наніс смертельного удару, а лише ковзнув по шкіряній куртці та впав додолу.

Диводан рвучко повернувся.

Супротивник був занадто немічним. Він вклав усю силу в кидок і впав долілиць. Диводан підійшов до нього, перевернув обличчям догори — Стратомир. Жалюгідний, скрючений. Під розбитим носом — лише один злиплий від засохлого бруду вус. Замість другого — глибока кривава рана. Але згасаючі очі востаннє непокірно зблиснули, рот скривився в злостивій посмішці:

— Будьте ви… прокляті… всі… — особливо ти… Корі…

Диводан випростався:

— Йому можна допомогти?

— Хіба він просив допомоги? — холодно спитав Коріель і перекинув Стратомира легким доторком чобітка. — Міцний чолов’яга, — з тих, які й мертвими тягнуть за собою живих. Їхні прокльони можуть мати велику силу. Якщо не боронитись.

Спина Стратомира нерухомо визирала з трави. Ледь прикрита вишмаруваним землею лахміттям — а колись то був багатий одяг. На скрючених пальцях, між якими заплуталися сухі та зелені стебла, блищало кілька коштовних перснів.

— Навіть золота не познімали, — іронічно промовив Коріель і відійшов.

Уже не вперше Диводанові здалося, що чаклун знає його думки.

— Це звірі його так скалічили?

— Ні, хтось із людей. Щоправда, не знаю, хто.

Диводан постояв біля розпростертого тіла ще хвильку, потім підтягнув високі халяви ловецьких чобіт і наздогнав Коріеля, який уже вперся ногою в стремено:

— А чому чаклуни не носять перснів? І шапок…

Коріель скочив у сідло й натяг повіддя і лише потому відповів:

— Магія потребує вільних рук та непокритої голови. А готовим до роботи потрібно бути завжди.

— Робота? Чому ви вважаєте магію роботою?

— Тому що це просто навички, набуті в незвичний спосіб.

— Віланда казала, щоб навчитися чаклувати потрібні роки…

— Здебільшого. Раніше в нас було багато часу. Його руйнівна дія за певних умов уповільнювалася.

— Тому чаклуни так довго живуть?

— Тепер уже — ні. Тепер час для всіх однаковий.

— Ти теж вчився кілька десятиліть?

— Чому ти такої думки?

— Багато знаєш і вмієш.

— У мене була можливість пришвидшити навчання. І я її використав, — як завжди, Коріель говорив рівним тоном, хоча Диводан запримітив, що його тембр змінився. З’явилось нове, незвичне забарвлення.

Коні швидко понесли їх уперед. Сонце світило в спини, попереду розкинулась яскрава рівнина з поодинокими низькими кущиками. Зненацька майже з-під копит знялася в повітря зграйка наполоханих горобців.

Коріель осадив коня:

— А ти знаєш, як освідчуються в коханні чаклункам?

— Ні. Звідки?

— Не кажучи жодного слова, потрібно стати на одне коліно й торкнутися рукою подолу її сукні.

— А що має робити вона?

— То вже її клопіт, — чаклун потягнув коня за повід, пришвидшив рух. Відтак озирнувся й голосніше, ніж звичайно, сказав:

— Віланду не часто побачиш у сукні. Не проґав нагоди.

Диводан повільно зупинив коня. Шалено калатало серце, обличчя палало. З ним такого не було відтоді, як побіліло руде волосся та зникли веснянки. Проте, коли наздогнав Коріеля, виглядав зовні спокійним, і вони більше ані словом не перекинулися до самого табору. Чаклун прислухався до пісень, що лунали в Диводановій уяві, але хлопець, звісно, не здогадувався про це й пірнув у них з головою.

Щось популярне, але не сучасне, в стилі ретро. Шульга та баба Клава сиділи поруч на його акуратно застеленому ліжку і плели шкарпетки: він — синю, вона — червону з тоненькими білими смужечками.

Давно досягнувши пенсійного віку, санітарка продовжувала працювати — куди подінешся, коли маєш внука-студента й безробітного зятя? Юлій помітив, як важко нахилятися старенькій з її кульшовим та колінним артритом, і спочатку допомагав прибирати, майстерно уникаючи небезпеки потрапити при цьому на очі начальству, яке забороняло піддослідним виконувати господарську роботу, натомість пропонувало гуляти в надійно огородженому дворику та читати книжки. Найкумеднішим було те, що ініціатором такого порядку колись виступив саме Андрій Андрійович Камінський, і це заняття Шульги, за яким, звичайно ж, непомітно спостерігали, викликало жваві обговорення серед його колег. Чи колег Камінського? Таки його. Відтепер.

Пізніше Юлій, потайки, звісно, позбавив бабу Клаву від її хвороби, яку ще не навчилися лікувати сучасні медики. Попросив нікому не розповідати про його уміння зцілювати руками.

Добрі стосунки з літньою прибиральницею мали користь: ледь він натякнув, що хотів би навчитись плести, як розчулена баба Клава почала давати уроки, дивуючись, чому її учень одразу взявся за дуже складну річ — на п’яти спицях. За справою охоче розповідала новини:

— Не стало спокою останнім часом — професор на всіх зизим оком дивиться, таким духом дихає, що не приведи, Господи!

— І часто з ним таке трапляється? — Шульга обережно підтягнув клубок за нитку.

— Правду кажучи, не часто. Та щось не заладилося в них з роботою, ото всі й бігають, як чорти.

— Не заладилося?

— Працював тут Андрій Андрійович Камінський, хоч і лікар, та сам дуже хворий. Недавно помер. Рак у нього був. І шлунку, і легень, і ще чогось. Курив же стільки! З цигаркою майже не розлучався, навіть коли лікарі заборонили, смоктав незапалену. Отакий був упертий! А як помер, то його поховали, та так тихенько, без ушанування, ні вінків тобі підходящих, ні оркестру… Видатних людей так не ховають. Вкинули до могили — і все, прости мене, Господи, грішну. А насправді, — вона стишила голос, — подейкують, що він наче живий, але пропав. Шукали, та знайти — не можуть!

Юлій на мить перервав роботу:

— Справді?

— Говорили… Ти нічого не чув, бо якраз хворів, коли ця веремія закрутилася. Зараз попритихали, а тоді що коїлося! Лаялися, кричали. І все через того Камінського… А ще я чула, — баба Клава знову по-змовницьки зашепотіла, — що душу Андрія Андрійовича хотіли вживити у твою голову…

Шульга лише усміхнувся, а вона продовжувала далі:

— Таки вони щось з тобою зробили?

— Помітно?

— Ще б пак. Ти після хвороби занадто почав задумуватися.

— Думати корисно, Клавдіє Михайлівно, особливо таким пропащим фруктам, як я, — Юлій говорив весело, не соромлячись, але стара заходилась заспокоювати:

— Не переживай, сонечко, головне, що пиячити кинув, а твоє від тебе не втече… Будуть і з тебе люди.

У відповідь колишній алкоголік глянув так, ніби хотів усміхнутись, однак схилив голову й мовчки продовжував плести шкарпетку.

Нарешті минули моторошні дні, коли він годинами не підводився з ліжка або куняв у траві маленького інститутського садочка, спантеличено дивився на всіх, хто до нього звертався, й подовгу думав перед тим, як відповісти на простісіньке запитання. Пам’ять і мислення поступово нормалізувалися, очі дивились уважно й розумно, він ставав дедалі енергійнішим, життєрадіснішим, почав шукати товариства й спілкування. Така активна поведінка не була притаманна Шульзі — то млявому, то безглуздо-метушливому, і аж ніяк не нагадувала дратівливого Камінського, чиї сухий діловий тон та недовірливо стулений рот відвертали від нього навіть найдоброзичливіших співрозмовників.

Вельф навів-таки лад у своєму значно збагаченому мозкові. Щоправда, емоції, несподівані думки та бажання остаточно приборкати все ще не вдавалося. Не так-то просто примусити людей стати частинами сильнішого, енергійнішого індивіда. А як заважають невитравні стереотипи, що вибухають у підсвідомості в ті моменти, коли найменше цього чекаєш! Проте він нарешті відважився й на тестування. Результати інтелектуальних тестів виявилися навіть кращі, ніж раніше в Камінського, а особистісні методики дали такі чудові показники, що Вуселко запідозрив його в нещирості, бо для професіонала, яким був Андрій Андрійович, обійти рифи коректурної шкали — заввиграшки. Одначе на екрані томографа все мерехтіло в межах «доброї норми».

Отже, «розтроєність» пам’яті аж ніяк не заважала успішній діяльності. Клопотався іншим — потрібно виробити нарешті стратегію єдиної особистості, яку доведеться «зліпити» з різних прагнень, різних світоглядів, різних культурних настанов. Вельф не бажав відмовлятися від жодної з індивідуальностей, вбачаючи в кожній щось потрібне для себе, хоча й жахався, як ці люди могли так існувати — не люблячи по-справжньому ні себе, ні навколишніх. Один шукав забуття в горілці, інший, не звертаючи ні на що уваги, гнався за успіхом у науці, яка стала idee fixe. Кодекс поведінки авіларців вимагав суворої стриманості у стосунках, особливо з чужинцями, і Вельф завжди страждав від самотності. А ці двоє самі відгороджувалися від людей через страх та невміння зрозуміти тих, хто поруч. Елементарна емоційна нерозвиненість.

Ну от, він знову образив їх обох. Не хотів, справді. Він, схоже, найгірший у цій шизофренічній компанії.

Шульга зітхнув і показав бабі Клаві шкарпетку:

— Може, вже починати п’ятку?

Санітарка уважно оглянула його роботу й компетентно порадила:

— Не полінуйся пров’язати ще кілька рядочків. Хай краще довші будуть, аніж закороткі.

— А п’ятку плетуть і виворітними теж?

Проте замість відповіді почув швидкі кроки, двері рвучко відчинилися.

Професор Вуселко, ледь увійшовши, просвердлив бабу Клаву колючим їдким поглядом, якого завжди лякалися його підлеглі. Прибиральниця звелася на ноги, хапливо намагаючись сховати плетення, але упустила клубок.

Юлій підхопив його однією рукою, другою зграбно тримав недов’язану шкарпетку, розчепірену на п’яти спицях.

— Від таких різких рухів у мене можуть попадати петлі, — сказав з осудом і тут же додав зовсім м’яко: — Куди ж ви, Клавдіє Михайлівно? Без вас я п’яточку не вив’яжу.

Та невпевнено покосилася на Вуселка:

— Може, іншим разом, Юлечку?

— Авжеж, — роздратовано підтвердив професор, — залиште забавки на вільний час.

Баба Клава забрала свій клубок та плетиво і вмить зникла.

А Шульга став уважно прислухатись до радіо. Звучала стара знайомо-невпізнавана пісня:

співав чарівливий жіночий голос, –

Останні слова заглушили позивні радіостанції.

Вуселко вимкнув радіо і сів, підсунувши стільця ближче до ліжка.

— Що це за пісня?

— Яка? — не зрозумів професор.

— Щойно звучала по радіо.

— Я не слухав.

— Вибачте, я на хвилинку, — Юлій виглянув у коридор, тримаючи плетиво в руках. — Катерино, ти слухаєш радіо?

Юна медсестра стрепенулась і почервоніла. З репродуктора над її столом доносились ледь чутні голоси.

— Я? Ні. Тобто, так… Юлію Івановичу, я тільки на хвилинку ввімкнула, щоб перевірити годинник, — вона швидко крутнула коліщатко — стало тихо.

— Хто щойно співав? Що за пісня?

Вона злякалась несподіваного питання, мов студентка на екзамені:

— Це… Перед новинами? Був концерт…

— Остання пісня. Її не встигли закінчити.

— Остання… Хто співав — не знаю. Це з кінофільму… Я потім пригадаю назву… На слова Рабіндраната Тагора.

— Щось таке чув. Якийсь поет?

— Поет. Індійський. Лауреат Нобелівської премії, — збентежено мовила Катя, широко відкриті очі небезпечно заблищали, але він не припинив цього незрозумілого допиту:

— Це не псевдонім?

— Здається, ні.

— Сучасний поет?

— Ні, жив ще на початку минулого століття.

— Звідки ти це все знаєш?

— У школі вивчали, і вчителька приносила запис.

— Дякую. Ти просто молодець.

Вона остаточно знітилась, а Шульга повернувся в палату і сів на ліжко. Перебираючи спицями, непомітно спостерігав, як нервово совався Вуселко. Ну, справжня тобі ящірка. Найбільшої схожості набув, коли спитав з ворожою підозрою:

— Чим вас так зацікавила та пісня?

— Нагадала одну жінку.

— Яку?

— Це особисте.

— Так… — чоловік-ящірка трохи повагався і знову вдався до прокурорського тону:

— Що це за нове хобі?

— Ви про плетіння? Робить пальці гнучкішими.

— Звичайних вправ уже не вистачає?

Юлій усміхнувся й відклав недоплетену шкарпетку зі спицями, що стирчали, як голки в їжака:

— Ви останнім часом дуже змарніли, Валерію Миколайовичу.

Вуселко зняв окуляри, протер, недобре зиркнув, і знову почепив їх на носа.

— Ви чули про нову теорію вашого приятеля Дмитренка?

— Про котру? У нього ж їх кілька. Ви маєте на увазі інформаційну взаємодію через колективне несвідоме?

Академік лише невдоволено пирхнув.

— А-а… Значить, про особливий досвід та паранормальні здібності?

— Ой-йой-йой! — нервово сіпнувся Вуселко. — Тільки не згадуйте при мені екстрасенсів, зомбі та нечисту силу! Це одного поля ягоди.

— Чому ж, — наполегливо-спокійно відповів Шульга, — я десь читав: усі ті, що пережили стан клінічної смерті і хоч трохи пам’ятають себе «там», набувають… трансформованої свідомості.

Ящірка випростався, поклав руки на коліна й пробуравив Юлія поглядом. Останнім часом він досить дивно реагував на будь-яке зауваження свого піддослідного.

А почалося з того, що хтось запримітив, як Шульга зовсім перестав горбитись, а сутулість була однією з характерних рис Камінського також. Професор зажадав роз’яснень, згадав фразу справжнього Шульги, що трьом особистостям буде затісно в одному мозку. До того ж, одна з медсестер чула, як піддослідний марив невідомою мовою, щоправда, ніхто не поквапився записати те бурмотіння на магнітофон.

Вельф опинився в скруті. Він був вихідцем з народу, який брехню вважав найганебнішим злочином, а новонадбаний досвід переконував, що, сказавши правду, можеш до кінця життя не вибратися з халепи. Тому навідріз відмовився нести відповідальність за слова та вчинки «доекспериментального» Юлія. Коментувати їх також не збирався. Останнє сприйняли майже як саботаж.

А тут іще темперамент вченого та кипучий характер Камінського підбурили його спробувати хоч якийсь з авіларських трюків. Зазирнув до чужих думок, переклав цю дію мовою термінів як безконтактне здобування інформації за допомогою еріксонівського гіпнозу. Похизувався перед молодшим науковим співробітником Олегом Дмитренком, той був у захваті та, звісно, розповів колегам. Для скандалу не вистачало тільки з'явлення хворих родичів доброї баби Клави, які дізналися про дива нового цілителя-біоенергетика.

Вельф зрозумів, що так ризикувати не можна. Спочатку треба чітко визначити межі припустимого в цьому світі. Присутність нічних він відчував і тут. Вони чекали на необережний крок, щоби ввійти в довіру. І непомітно оволодіти душею. Можливо, й тілом… Вельф чудово розумів свою вразливість. І вирішив, що прекрасно обійдеться й без магії, адже навіть звичайні здібності, помножені на три, могли дати гарний результат. У двох вони були дуже непоганими, ці здібності. А в Юлії він несподівано знайшов досі приспаний талант до емпатії, до рідкісного по силі творчого співпереживання.

І він почав життя звичайної, уважної та доброзичливої людини, хоча весь час доводилося долати напруженість у стосунках. Тому, не звертаючи уваги на мовчазні демонстрації протесту з боку співрозмовника, він спокійно продовжував:

— Камінський пережив стан смерті. Клінічної чи справжньої — не в тому річ. Фактично через цей стан пройшли дві особистості…

Професор сплеснув руками:

— Життєві функції організму реципієнта не переривалися ні на мить. Усе зафіксовано. Про які дві — підкреслюю: дві — особистості йдеться, Андр… тобто, колего? — він ніяк не міг звикнути називати Камінського новим іменем.

— Я так відчуваю, ну, згадую, — піднесено, але дещо втомлено почав роз’яснювати Юлій. Так учитель повторює цікаву теорему тупуватим учням. — Смерть свідомості. Про тілесні почуття нічого не можу сказати — не пам’ятаю.

— То почнімо вже розбиратися разом… У хащах вашої свідомості.

— Ви пропонуєте мені повернутися до роботи? — Шульга дуже хотів, щоб саме професор заговорив про це першим. І дочекався.

— А що — не горите бажанням?

— Звичайно, на санаторному режимі в’язати шкарпетки спокійніше, але, пригадую, десь там у мене закінчена дисертація пилом припадає, пора б її захистити. До речі, квартира покійного Камінського згідно заповіту переходить його доньці. Мені обіцяли службове помешкання, чи не так? Не на вокзалі ж селитися за звичкою Шульги?

Але Вуселко був не в гуморі та рвучко підвівся:

— Юридичними питаннями, як вам відомо, займається Хабарін. З ним усе й з’ясовуйте. Між іншим, Шульга досі не дав письмової згоди на експеримент…

— Якщо це проблема, вважайте її вирішеною, — Юлій пішов слідом за професором.

— І це буде справжній підпис Шульги? Без підробок? — по-старечому схилив голову набік ящірка.

— Гарантую. Я і є Шульга.

— А якщо знадобиться підпис Камінського?

Юлій білозубо усміхнувся — мов голлівудський кіногерой:

— Зможемо. Без підробок. Невже ви забули, яким відповідальним працівником був незабутній Андрій Андрійович?

Вуселко почухав перенісся. Кивнув задоволено:

— В ролі підлеглого ви мені більше подобаєтесь, ніж як піддослідний.

За пару тижнів Шульга досить гармонійно вписався у звичайне коло обов’язків «покійного» Камінського.

Взаємини з людьми налагоджувалися важче, він розумів, що довго ще залишатиметься для них об’єктом досліджень. З найближчим приятелем (друзів у нього не було ніколи) Ігорем Моцаком їх поєднували колись нескінченні спільні перекури. Але тепер Юлій не палив, отже, вирішив запросити товариша на каву. Спочатку розмова не клеїлась: теревенили про дрібнички. Нарешті Шульга відчув, що його співрозмовник зібрався-таки заговорити про те, що насправді його хвилювало.

Ігор працював інженером з обслуговування обладнання, був неабияким спеціалістом та напрочуд інтелігентною людиною. Хоча Моцак вважав себе українцем з діда-прадіда, в його обличчі виразно помічалися неєвропейські риси — широкі вилиці, випуклі губи, а розумний погляд крізь окуляри, яких ніколи не знімав, надавав йому вигляду занадто серйозного хлопчика-відмінника.

— Ну, і хто ж переміг? — спитав він, одкинувшись на спинку крісла.

— Про що ти? — ніби не зрозумів Шульга.

— Згадай, як там у Шеклі: це була безмовна війна… Полем бою був його мозок, а нагородою за перемогу мусило стати його тіло…

— Я не читав Шеклі.

— Тоді скажу прямо: не можу повірити, що це ти. Ну, ця постійна готовність до усмішки, вона настільки не властива тобі, що… Не знаю… На жаль, я замало бачив раніше того хлопця, Шульгу, можливо, це його манера…

— Я б не сказав.

— А його звички, ну, тілесно-фізіологічні, я маю на увазі, відчуваються? — Ігор затнувся, побачивши здивування співрозмовника, але наполіг-таки на своєму питанні: — Випити не тягне?

Шульга недоброзичливо примружив очі:

— Наскільки я зрозумів, шановному колезі хотілося б обговорити проблему рефлексів тіла реципієнта?

— Браво! — нарешті усміхнувся Моцак. — Ось тепер вірю, що це справді ти.

— Хоч ти не починай цих примітивних провокацій, набридло.

— Як, наш Вуселко вдається до провокацій? Та ще й примітивних?

— Не він, так його ординарці. Уяви, підсовують мені дві пачки сигарет — улюблені Камінського, сам знаєш які, й дешевенькі, що їх завжди палив Шульга. І спостерігають.

— Ну, ти і…

— Звичайно. Подякував, взяв улюблені й заявив, що Юлій завжди мріяв саме про такі.

— І не став палити?

— Точно. На їхніх очах і викинув.

— Отже, всіх заплутаю, а Нобелівку візьму собі.

Шульга елегантно звів брови:

— Хіба є чутки про розсекречування нашої роботи?

— Ні.

— То немає чого й мріяти про Нобеля, — сказав і замислився.

Ігоря запросив не просто так, а заради розв’язання ще однієї проблеми.

Вельф і не сподівався, що так швидко поглине особистість Юлія, але той пішов назустріч сам. Відчув це вперше в метро, коли несподівано по-тваринному злякався його велелюдності. Розпачливо подумав, що зустріти тут когось випадково — неможливо. Кінець ілюзіям. Цієї миті почув з глибини підсвідомості несміливий голос: «Мені здається… ну… що ти звик робити… неможливе». Хвилю вдячних емоцій навіть не намагався виразити словами — вони розуміли одне одного і так. Подумав лише, що полюбити Юлія — означає полюбити себе.

За допомогою Юлієвих спостережень в уяві вони вдвох сконструювали сучасно-ідеальний образ коханої: сонячноволоса красуня, аж ніяк не мальвіна, в яскраво-зеленій кофточці, з різнобарвними повітряними кульками над головою — погідного дня, усміхаючись, спускається по Сумській, мимо театру, до метро. Просто посередині вулиці.

І… веде за ручку маленьку чорнооку дівчинку з бантиком у кучерявих косах і в білих мережаних гольфах.

Іринку.

Дочку Камінського.

А поруч з нею завжди манячить силует Раїси — обмеженої, агресивної міщаночки, найтрагічнішої мальвіни його життя. Звичайно ж, як це завжди буває, такий образ колишньої дружини був зовсім неадекватним. Навіть після поверхового аналізу спогадів, вона виявилася турботливою матір’ю та нормальною жінкою, що стомилася від нестерпного норову свого амбітного чоловіка.

Вельф не спішив позбутися щему цього невдалого кохання, хоч Камінський і сам прагнув звільнення від нього і вже відчував болісний мисливський азарт: що з того вийде? Ще один чаклунський прийомчик? Проте чародій удався до найпростішого засобу, що про нього добре знав і сам Андрій Андрійович: стирання образів. Спогади линяли в його уяві, втрачали яскравість і соковитість, ставали застиглими, нерухомими, збляклими, як старі фотознімки, вкривалися мілкою сіточкою тріщинок. За алгоритмом далі в думках мало відбутися їхнє спалення, але Вельф зупинився на цьому.

— Раїса від’їжджає сьогодні увечері. Потягом. Десь після десятої вечора.

Моцак здивовано втупився в нього:

— Ти хочеш піти? Провести?

— Разом з тобою. Скажеш, що я був найщирішим другом її покійного чоловіка. Відрекомендуєш.

Ігор довго мовчав. Дістав сигарету, крутив її жовтуватими пальцями.

— Не хочеш сказати їй правду?

— Ні.

— Я розумію, ви були розлучені, коли це сталося. І вона покинула тебе хворого, на краю могили…

— Не драматизуй, вона не знала, наскільки хвороба була серйозною.

— Тоді… Я міг би їй все пояснити.

— Ні, — Юлій устав і підійшов до дверей, де на стіні висіло велике дзеркало. Подивився на себе. Замордований хворобою Камінський, якому нічого було втрачати, недарма перед експериментом так завзято відстоював кандидатуру Шульги. Підозрював: саме такий тип чоловіків їй подобається. Високий красень, мрія кожної мальвіни. Наскільки все це морально, ніхто й не думав.

Поправив комірець. Вид, звичайно, ще трохи прим’ятий, зате волосся вже доглянуте, а нігті навіть випещені — він поступово перетворюється на досить пристойного добродія, недарма ж Катерина щоразу обдаровує таким ніжним поглядом, що й сама соромиться після того.

— Може, краще я один піду? — невпевнено спитав Ігор.

Повернувся до нього:

— Це єдина можливість побачити Іринку. Востаннє.

— Ти ризикуєш.

— Не переймайся… Раїса мене не впізнає.

— А ти? Як почуватимешся ти?

— Це я й збираюсь дослідити.

Проте занадто цікавого матеріалу для спостережень не виявилося. Всі родичі колишньої дружини Камінського відбули на батьківщину предків раніше, провести нагодились тільки дві манірні подружки, тому чоловіків одразу ж підрядили переносити численні валізи та яскраві щільно напхані сумки. Лише біля під’їзду він мав нагоду надивитись на Іринку. Вона підросла, схудла. В дорожніх штанцях виглядала старшою й серйознішою. А великі ягідки чорних очей ніби про щось просили.

Юлій намагався розсмішити малу й почув-таки її веселе щебетання.

Нарешті дісталися вокзалу. Неприємно вразили неохайна людність і різкий запах задимлених поїздів. Колись Юлій жив тут тижнями. Але змінився він — перемінилося і все довкола.

Іронічно дивився, як Раїса прикладала носову хусточку (як годиться, чистеньку й вишукану) до сухих очей, розмовляючи з приятелями покійного чоловіка. Називала себе вдовою. Нещасною. І при цьому відверто пускала бісики в бік Шульги:

— Чому він ніколи не казав про вас? Що? А вам про мене — багато? Отакої! Хочете взяти на руки Ірочку? Ірусю, ходи-но сюди!

Він посадив дівчинку на плечі, притримуючи за довірливі рученята:

— Не боїшся?

— Чого?

— Упасти.

— Ні, мені подобається. Я вища за всіх!

— Утечемо від мами?

— Ага. Тільки не дуже далеко.

На той час пасажири вже позаносили свої багажі до вагонів, і на пероні стало вільніше — знайшлося місце, щоб покрутити Іринку, використовуючи замість гойдалки руки. Мала аж захлиналася від сміху.

Нарешті поставив її на ніжки. Присів і зазирнув у личко:

— Ти вже й котів не боїшся?

— Звідки ти знаєш, що я боялася? — чорні очка віддзеркалювали промінчики вокзальних ліхтарів.

— Я про тебе знаю все.

— Тобі тато розповідав!

— Так. І наказав, щоб ти обов’язково надіслала мені листа, коли навчишся писати.

— А я вже можу написати своє ім’я!

— Невже?

— Не віриш? Дивись! — і маленький вказівний пальчик упевнено намалював на його розчепіреній долоні печатними літерами: «Іра».

— Геніально! — він швидко накрив долоню пальцями. — За хвилину твої буковки приклеяться, і їх уже ніхто не зможе витерти. У мене буде подарунок від тебе назавжди.

Іринка стала на диво серйозною:

— Ти бачиш ті невидимі букви?

— Бачу, — відповів він так само серйозно.

— А хочеш, я тобі листа намалюю?

— Геніальна ідея. Дуже хочу.

— А знаєш, це тато дуже любив казати: геніально, коли я навчалась чогось нового.

— Знаю.

— Іра! Ірино! — погукала Раїса. — Де ти ходиш? Потяг відправляється!

Вони побігли до дверей вагона, взявшись за руки.

— А ти мені подаруй… — поспішно почала Іринка.

— Не кажи! Я знаю, чого ти хочеш.

— Тобі тато казав?

— Так.

— І адресу нашу знаєш?

— Аякже!

Прощаючись, Іринка поцілувала Юлія в щоку і з вікна вагона махала саме йому.

Ніжно світилися вогники у вечірньому присмерку перону.

Гомін, гучні повідомлення.

Спокійна впевненість: він ні про що не шкодуватиме. Ніколи.

Наступного дня Шульга купив великого блакитного зайця й відправив цю іграшку поштою за кордон, сподіваючись, що дитина одержить її відразу по приїзді.

Блакитного зайця Іринка бачила в дитячому садочку й хотіла саме такого, але батькам завжди було не до неї: розлучення, хвороба, похорон, переїзд. Найкращі подарунки вона, мабуть, і надалі отримуватиме від чужого дядька, який був другом її тата. Найкращим. І якщо знадобиться допомога, вона згадає саме його. Як найвірнішого, найнеобхіднішого друга, що іноді називає дрібнички геніальними.

Як тато колись.

Сиділа на піску, обхопивши коліна руками, й дивилась, як мерехтіли водяні жмурки. Думала.

Хто б міг передбачити, що Гайнелій так зміниться? Його жорстокість перейшла всі межі, а хіба ж вона в чомусь винна? Споконвіку коси обрізали дівчатам-повіям, а Талка була заміжня. Люди несміливо намагались нагадати про звичай, але Гайнелій, тримаючи її за волосся так, що шия болісно вигиналась, вихопив меч. Лице перекошене, очі божевільні. Злякалась, що зараз уб’є, несамовито закричала. Відрубав тільки косу — і кинув в обличчя.

І одвернувся, й пішов… Весь у золоті, навіть кінь розцяцькований, де тільки можна, почувався великим свавільним царем, і гонор переміг усі інші почуття. І кохання теж.

Не схотів і розмовляти, волоком витяг з намету — на ганьбу, на осуд…

Після того в неї усередині все закам’яніло. Залишила зрізану косу поблизу капища, повісила на соснову гілку — під золоте зображення Сонця покласти побоялась. Бог і звіддалік помітить.

Цього разу кочовики отаборилися неподалік поселення орачів, відтіснивши їх від багатого пасовиська. Ті не опиралися, заклопотані відновленням своїх хатин, які зруйнував землетрус.

У селі співали півні. Сіла верхи, натягла узду… Помчала, не думаючи — куди. Аби подалі…

Біля ріки запізно осадила коня й упала разом з ним з високого урвища. Кінь зламав шию, а вона тільки трохи забилась. Звільнила придавлену ногу, підвелася, обтрусила від мілкого річного піску одяг, чомусь дивуючись, що він цілий, не порвався.

Всередині ворухнулось. Думала, що втратить дитя, але воно втрималося, затихло.

Побрела вздовж берега.

Таємнича Велика ріка… Вічний кордон. Межа. Ось вона й дійшла межі… Краю…

Сіла під крутосхилом, утиканим дірками — домівками порічкових ластівок. Пташки снували туди-сюди, носили поживу пташенятам. Повела поглядом, спостерігаючи за однією, швидкою, мов блискавка, й помітила засипаний землею човник.

Спочатку відгрібала його руками, потім викопала надтріснуте весло — працювати стало легше. Пісок важкий, вогкий.

Нарешті підтягла те негодяще коритце до води і спустила.

Велику ріку все одно не можна перепливти… Не можна. Отут і кінець.

До середини течії гребла, не поспішаючи. Помітивши в човні воду, швидше запрацювала веслом. Від шершавого дерева заболіли долоні. Здивувалась лише тоді, як наблизилася до недоступного пологого берега. Чому? Чому вона досягла його? Так не повинно бути!

Вутлий човен пішов-таки на дно, та до землі було недалеко, дісталась і без нього.

Вийшла на зелену траву… Ось тобі й заборона! Невже доля цьому дитинчаті — врятуватися будь-що?

Зняла одяг, викрутила. Зуби цокотіли від холоду, тіло проймав дрож.

Удалині, за вербами побачила невеличкий курінь з гілок. Побігла до нього, трохи зігрілась й одержала несподівану нагороду: вогнище, залишене невідомо-ким, ще тліло. Плачучи від їдкого диму, роздмухала останню іскорку — й затріскотіли, поповзли сухими очеретинками гарячі язички.

Разом з вогнем спалахнула надія. Вона виростить малого, не дасть нікому на поталу. Він буде сильним, як дід, нахабним, як батько, розумним, кмітливим — і сам розбереться, хто в цьому світі заслуговує на помсту. Вона викохає, поставить його на ноги сама, навчить, навіть, якщо доведеться й разом з вовками вити. Ватаги в степу часто змінюються, дивись, дійде й до нього черга володарювати.

Зігрілась, обсушилась і обшукала халабудку. Схоже, це тимчасовий притулок бідних рибалок. У траві поблизу — луска, риб’ячі голови, між гілками заховані гострі дерев’яні ості. Можна впіймати рибу. Доведеться снувати, як тій ластівці, — годувати себе та дитину.

Посиділа ще трохи, відпочила й побрела до води, озброївшись загостреною палицею. Колись, малою, полювала так на мілку рибку, і досить-таки вдало.

Переслідувачі так і не дісталися ріки. Густий туман, що зранку не зупинив-таки їх, усе ніяк не розвіювався. Гайнелій з Тишком відірвалися від загону, довго блукали самі в молочному мареві, нарешті почули дзвін металу.

Добре, що поїхали на звук тихо, не подаючи голосу, бо натрапили на п’ятьох добре озброєних бродників. Налетіли зненацька. Вільні волоцюги розташувалися відпочити, мабуть, набридло шукати шляхів у нескінченній світлій імлі. Розслабилися, не сподівались, що хтось іще мандрує навпомацки.

Гайнелій кинув списа звіддалік. Щосили замахнувся — пришпилив до трави дебелого червонопикого чолов’ягу, який приліг горічерева й ліниво мружив маленькі оченята. Той, що був поруч, чомусь не оголив меча, а з натугою почав витягати товстий спис із живота свого товариша. Обидва страшно закричали.

Троє інших, швидко скочивши на рівні, спочатку безпомічно озиралися, потім схопились-таки за зброю, але запізно — Гайнелій налетів яструбом й одним махом зніс голову найближчому. Тих, що стояли подалі, врятувало тільки те, що кінь на великій швидкості промчав повз них, а допоки вершник розвернувся, вони встигли підготуватися — стали спина до спини, один навіть схопив дебеленький казанок і захищав ним свій живіт.

Гайнелій та Тишко підступили з різних боків. У вогкому повітрі залізні мечі не задзвеніли, а огидно заскреготали.

Тим часом бродник, що витяг зі свого мертвого друзяки спис, замахнувся ним на Гайнелія ззаду.

— Стережися, володарю! — закричав Тишко, його супротивник скосив погляд — лише на півмиті, але старому вистачило й цього, щоб знайти шпаринку між казаном та озброєною рукою і вразити його мечем. Гайнелій же крутнувся на місці, лівицею перехопив спис, що летів просто на нього, і блискавичним ударом заколов ним кочовика. Повернувся до останнього, який побілів і впав ниць.

— Не вбивайте! — заволав, по-собачому піднімаючи голову. — Рабом вашим буду! Довіку! Ми ж нічого вам не зробили… поганого!

— А й справді, — несподівано охолов Гайнелій. — Чого ми їх…

Повільно зліз з коня. Спішився і його старий супровідник.

— Ми не знали, чого від них чекати, — миролюбно мовив Тишко і раптом устромив клинок у спину того, що волав, намагаючись схопити Гайнелія за ноги, — спритно, уміло.

— Навіщо? — поморщився молодий ватаг.

— Ми самі в тумані. Невідомо, кого ще зустрінемо, — Тишко витяг з рук нещасного, що здригався в останній конвульсії, меч з простим руків’ям.

— Ти, як завжди, мудрий та передбачливий. І мені життя врятував. Чи знайду когось, вірнішого за тебе? — Гайнелій важко зітхнув і повернувся до коня. Неясні шерехи в тумані тривожили його, хотів скоріше забратися звідси.

— Я радий тобі прислужитися, — хрипко мовив Тишко.

І спритним, умілим рухом увігнав щойно піднятий меч у спину свого ватажка.

Гайнелій не скрикнув, не застогнав — лише здивовано повернув голову з наморщеним чолом. Удар був майстерним…

Невдовзі загін степовиків розшукав їх у поріділому тумані, і всі повірили щирій розповіді Тишка про те, як загинув славний небіж царя Гайнелій від руки невідомого бродника, в запеклій битві, як, помираючи, передав йому, Тишкові, царську пектораль і заповів правити в підкорених степах.

Влада знову перейшла до інших рук. Цього разу ціною життів лише кількох нікчемних бродників.

І Гайнелія.

Про те, яку силу мав Коріель у створеному ним тумані, знала лише Віланда. Яка завжди недолюблювала слизького Тишка і аж ніяк не хотіла бачити його володарем цього краю.

В цей час людський потіку метро стає найщільнішим. Обличчя пасажирів, виштовхнутих ескалатором нагору, зливаються в рясне миготіння — мов жмурки на воді. Тровік казав правду, за кілька хвилин мимо проходить стільки народу, скільки Огнеслава не бачила за все своє попереднє життя. Двигтіння тисяч ніг, механічний гуркіт східців, одночасний гомін багатьох розмов зливаються в неясний, ніби віддалений від свідомості гул.

І неможливо як слід розгледіти когось у цьому натовпі, залишається сподіватись, що він сам її впізнає.

Використавши досягнення сучасної науки, Софія перетворила своє волосся спокійного відтінку осіннього степу на сяйво сонячної міді, хімічна завивка зробила його пишним та кучерявим, кілька штрихів косметики надали погляду смарагдової глибини. Очі перехожих тепер часто мимоволі зупинялись на її яскравому обличчі.

Розлучення та розмін квартири тяглися майже рік. Приятельки й сусідки спочатку беззастережно були на її боці, співчували, підтримували, але, не одержавши навзамін підсвідомого задоволення від спостерігання чужого нещастя, почали дратуватися. Що, крім підозри, може викликати жінка, подружній корабель якої зазнав катастрофи, а вона після цього розквітає, мов осіння хризантема — ароматно й надовго? Всі чоловіки п’ють, це не причина для розлучення.

Обрубити стійкий шлейф пліток та наклепів удалося, лише переїхавши в інший мікрорайон та змінивши місце роботи. За посадою бухгалтера житлово-комунальної контори вона, звісно, не тужила, а ось «квадратно-гніздовий» масив однакових будинків дратував дедалі дужче. Найогиднішими здавалися численні телевізійні антени на дахах, які нахабно хапали з повітря своїми павучими лапами тремтливі химерні хвилі…

Коли нескінченна юрба порідшала, пішла з нею до виходу. Сухий гумовий вітер метро підганяв у спину. Шизофренічне мерехтіння реклам відволікало від головного — облич. У які вона безсоромно вдивлялася, сподіваючись знайти в одних очах той самий вираз. Який вона впізнає одразу. Безпомилково.

Передвечірньою центральною вулицею прямувала вниз, до майдану. Приваблювали його багатолюдність і вишукана архітектура позаминулого століття.

Останнім часом зацікавилась історією. Наполегливо шукала в наукових монографіях, солідних і не дуже, згадку про країну Авілар. Марно. Її наче ніколи й не існувало. Або щезла без сліду. Орачів та степовиків сподівалася впізнати і в кіммерійцях, і в скіфах, і в безлічі інших народів, проте, коли вчитувалась уважніше, помічала багато розбіжностей. Особливо, коли йшлося про колесо. Це було найстрашніше табу. Лик бога-Сонця — священний. На це зважали навіть чаклуни, які у своїх замках потай використовували колеса й коліщатка, але до відкритого блюзнірства не опускалися… Про щити й не чули. Билися мечами та списами.

Дивні племена! Чи були вони всі мешканцями іншої планети чи іншого виміру? Можливо. Схоже, було там щось не так, не правильно. Не зациклений-уповільнений плин часу, — за Ейнштейном, це зовсім не порушення світового устрою, — а щось важливіше. Відсутність справжньої любові? Відірваність не лише від інших світів, а й від головного, що рухає всі світи. Бога Любові, Бога Світла. Він був недосяжний для відокремлених зачарованим кордоном язичників…

Хто про це думав, хто відчував — Софія чи Огнеслава?

Вони стали єдиним цілим, гармонійно сплелися в одну особистість. Софію приваблювали музика й поезія — і Огнеслава полюбила їх ритм та чарівливість. Огнеслава любила вбиратися в чорне й прикрашатися сріблом — Софія залюбки купувала цей «одяг для жалоби», жартома називаючи себе солом’яною вдовицею. А пізно ввечері вишивала візерунками-оберегами нічні сорочки та білизну. Вельф мав рацію: Огнася залишилась орачкою в оболонці чаклунських атрибутів, і це також ріднило її з укоріненою в провінційній ментальності Софійкою. Народжена з їхнього об’єднання Софія-Огнеслава все частіше думала про те, що не можна до скону лишатись у полоні поганських вірувань та забобонів. Проте, всім серцем пориваючись до Бога, вона боялась церков. Поспішно приліпивши свічечку, швидко йшла геть. Щось тримало її в полоні, щось заважало, і вона хотіла й не наважувалась перебороти це.

…Вогники нечисленних машин ставали помітнішими, повітря наповнювалося синюватою імлою. Ішла неспішно, розглядаючи зустрічних, іноді різко повертала голову, й тоді вогненно-руде волосся стріпувалось, мов живе.

Обидві вони любили спогад про сяючий степ та неймовірно гарного вершника. Пам’ятали, як повітря дзвеніло ароматом сонячного проміння, коли він об’їжджав її, і вона, викупана в його погляді, знала, що пахне літнім дощем і вільним хвилюванням трав. «Твоєї присутності було досить, щоб примиритися з цим гинучим світом…» Тоді, саме тоді світ здригнувся, час змішався з прачасом, і простір сповнився безмежністю. Саме тоді все змінилося, але зрозуміла це тільки вона. Яким далеким був той день… Але губи приємно заворушились, усмішка, з’явившись сама по собі, зігріла міцно стулені вуста.

Уже в сутінках дісталася до великої книгарні. Швидко пройшлася анфіладою яскраво освітлених залів. У книжках відчувалося щось магічне, але то була зовсім інша магія, ніж та, до якої призвичаїлась колись…

Вийшла в темну прохолоду вулиці, перетнула її й невдовзі спустилась у гулкий підземний перехід до метро. Тепер, коли людей поменшало, кожна поодинока постать стала помітнішою.

Уявила Вельфа біля цих турнікетів. Довге пряме волосся, хижий профіль, великі срібні браслети на зап’ястках. Чорні краї широкої накидки зачіпають блискучі нікельовані труби огорожі. Це було би видовище!

Голосно засміялась. Люди почали озиратися, але Софія не знітилась, стала на ескалатор і попливла вниз, у пащу тунелю, освітленого тремтінням електричних ліхтарів. Вона трішечки побоювалась їх, це приємно збуджувало.

Платформою снувала суєтна вечірня юрба. Брела між людьми. Гриміли один за одним поїзди, шелестіли тисячі підборів. Обличчя, обличчя, обличчя… Римується з — відчай. Обличчя. Заклопотані, відчужені, кожне зі своїм виразом. Теплі, відкриті, багато приємних, є напрочуд прекрасні… Відчай? Просто їх забагато — ось у чому річ. Забагато. День за днем, місяць за місяцем. Забагато.

Чи потрібна вона Вельфові тут?

А якщо його осторога була не марною й усі пречудові почуття — тільки результат Тровікових навіювань? І випарилися в цьому світі, мов ранкова роса. І зараз уже далеко не ранок… Невже він мав рацію того жахливого дня, коли вперше побачив її в магічній сукні? О, як він розгнівався на Чару й Морельду — стримано, шляхетно, удавано іронічно: «Не сподівався такого від вас. Вирішили посприяти невдасі Тровікові? Допомогти зробити мене іграшкою в його кістлявих лапах? Огнася — орачка, де їй зрозуміти, до якої прірви нас штовхає ця пристрасть..» Що підказало їй ті фатальні слова, після яких він розлютився-таки й урочисто, наче присягу, прогуркотів їй у вічі: «Скоріше ти підеш за моїм конем полонянкою, ніж я визнаю тебе за рівню!»

Боже, невже все це було з нею?

Колись, вбираючи життя з уповільненого потоку, навчилась фізично відчувати час. Тепер він плинув крізь пальці стрімким джерелом, наче підштовхуваний пружними хвилями спресованого потягами затхлого повітря. Під низькими склепіннями станцій метро щемливо ностальгійними ставали спогади про величний степовий небосхил — бірюзовий удень, бузковий зранку.

Зупинилась у кінці залу й привернула увагу двох дівчаток, розмальованих під юних повій:

— Поглянь, яке руде волосся. Класна зачіска. Цікаво, чим вона фарбується?

— Підійди та спитай.

— Ще чого! Я просто згадала, як оте чудило трохи не рік обліплювало всі переходи й метро оголошеннями.

— А, пам’ятаю! «Огнеславо, зателефонуй мені. В.» Шкода, номер вже забула.

— От я і подумала: та Огнеслава могла мати таке волосся.

— А я тоді подзвонила.

— Ну?!

— Кажу: я Огнеслава. А він: а мене як звуть? Я: Віктор. Каже: ні, вибачайте.

— Коротше, не вгадала.

— Може, ще спробувати?

— Він оголошень більше не клеїть, мабуть, знайшов.

— Дзуськи! Тепер друкує в газетах.

— А ти хіба газети читаєш?

Засміялися.

— Чому всі думають, ніби «Ве» — то чоловік? — відновила тему перша, коротко підстрижена повненька брюнетка. — Може, то дві лесбійки призначали побачення? Тоді «В» — це Віта.

— Ні-і, — скривила нафарбовані губки її подруга, — коли я дзвонила, відповідав чоловік.

— Нецікаво. А ця руденька схожа-таки на лесбіянку.

— Га?

— Щось у ній таке є… Незвичне.

Софія помітила, що дві юнки, відверто розглядаючи, обговорюють саме її, але слів не почула.

Вона ніколи не мала звички звертати увагу на оголошення й рекламу — ні в метро, ні на вулицях, ані в пресі. Якось обійшли її вуха й сповнені гумору обговорення цих оголошень, що досить-таки набридали своєю нахабною чисельністю. У Софіїних приятелів інших тем вистачало.

Наступної суботи поїхала на дачу до старої подружки й почувалася зрадницею: не провела вихідних, тиняючись велелюдними місцями.

А ще через тиждень захворіла на вірусний гепатит двоюрідна сестра, Софії довелося взяти до себе маленьких племінниць-близнючок, батько яких зник з очей ще до їхнього народження. Сподівалась, що зможе допомогти хворій своїм нетрадиційним з погляду медичної науки способом, але до інфекційного відділення відвідувачів не допускали, тож купувала березовий сік, возила разом з іншими дозволеними дієтою продуктами до віддаленої лікарні, потім поспішала забрати з дитсадка дівчаток і могла тільки мріяти про вільний час.

Між тим В. знову змінив тактику. Тепер його оголошення з’являлися в популярних жіночих журналах, які Софія ніколи не читала уважно. Переглядала вибірково деякі сторінки, переважно присвячені моді й кулінарії. Поживи для роздумів шукала в інших, серйозніших виданнях.

…Великі рясні краплі барабанили по парасольці, і Софія вирішила зайти до невеличкої кав’ярні без назви, розташованої в напівпідвальчику. Бувала там, коли ще навчалась на курсах, подруги називали її «Синьою» за темно-фіолетові канапи й такі ж драпіровки, що зовсім затуляли вікна.

Вхід не з вулиці, а з боку будинку, кілька сходинок униз, оранжеві світильники підвішені низько, над самими столиками, і освітлюють лише стільниці. Та сама опасиста, але напрочуд зграбна барменша за шинквасом, та сама ніжна мелодія з магнітофона.

Струсила з парасольки воду. Тут приємно бути самій.

Коли влаштувалася в куточку з горнятком кави й очі звикли до півтемряви, за сусіднім столиком упізнала офіцера, що заходив разом з нею до бібліотеки. Чорнявий, акуратний, вродливий. А перед тим, оглядаючи себе у великому люстрі на платформі в метро — уперше наділа новий плащ дивного зеленого відтінку, якого не буває в природі — бачила й відбиття цього чоловіка. Він ззаду дивився на неї. Чи на її плащ…

Витягла з сумки товстий журнал і почала читати. Вона вміла будь-де, хоч і в переповненому транспорті, занурюватися в поетичні твори й отримувати від цього незбагненну насолоду. Проте сьогодні похолола від рядків:

Що це? Про кого?

Парасолька впала на підлогу, цей звук змусив її відволіктися від жовтуватої сторінки.

Тиша. Мабуть, вимкнули магнітофон. Задзвенів касовий апарат. Потягло неприємним запахом тютюну… А раніше тут не дозволяли палити…

Читала вірш далі:

І справді — ким? Вже ж не сяючою Огнеславою, що в минулому житті топтала ніколи не ораний степ. Що тепер там? Пустка? Пустеля? Спалена, розвіяна вітрами?

Що це ти, золотко? Неначе занепадаєш духом?

Згорнула й сховала журнал. Надворі шумів дощ. Якщо він зараз у місті, то також чує цей лагідний шурхіт.

З-за стійки полинула знайома мелодія, звивиста й ніжна. У немолодої повненької барменші чудовий смак. Усміхнулась і помітила, що офіцер за сусіднім столиком вирішив, що ця усмішка призначалася йому, — і зніяковів.

Світським тоном звернулася до нього:

— Не схоже, щоб цей дощ скоро вщухнув. Ви, часом, не слухали прогнозу?

— Я? — він не одразу зметикував. — Ні, не чув.

Якийсь час посидів нерухомо, дивлячись на неї, і пересів за її столик. Однією рукою переніс і свою порожню чашечку. Cказав просто:

— Я давно йду за вами.

— Я помітила.

— І що подумали?

— Що привернула вашу увагу.

Пом’якшені жовтогарячим світлом мужні риси його обличчя здавалися дуже симпатичними. Красиві карі очі — відверто захоплені й ніжно-печальні.

— Чомусь ви здалися мені жінкою з іншого світу.

О!

— Я і є з іншого світу, — зробила довгу-довгу паузу. Вираз його захоплених очей не змінився, і Софія додала, зітхнувши: — З маленького райцентру на Полтавщині.

— Інший світ? — у нього чудова білозуба усмішка.

— Звичайно. Інші погляди, мораль, звичаї. Навіть мова — інша.

— І де вони кращі?

— Як на чий смак. Мені більше подобається там.

— Яким же вітром вас занесло до Харкова?

— Примха долі.

— А мене направили сюди до військової академії. Другий місяць тут — і ніяк не звикну.

Софія зиркнула на його погони: досить великі зірочки. На військовій ієрархії вона не розумілась, але, схоже, чин немаленький, а надто — для такого віку. Він перехопив цей погляд і знову сонячно всміхнувся:

— Майже полковник. Молодий і неодружений.

— Ви знахідка для самотньої жінки.

— Навіщо ж стільки іронії?

— Це чистісінька правда.

— І ви підете за мене заміж?

На якусь мить Софія розгубилась, потім весело засміялася.

Він посмутнішав:

— Я не жартую.

— Та ви навіть не знаєте, як мене звати!

— Як вас звати?

— Навіщо це вам?

— Ви знову сміятиметесь, але я думаю, що, мабуть, не зможу без вас жити.

Софія відчула, що ноги у вологих туфлях трохи змерзли, і пішла до барної стійки — взяти ще чашечку кави. Чомусь сподівалась: коли повернеться, за столиком вже нікого не буде.

Але він сидів на тому ж місці й уважно розглядав простеньку філіжаночку, тримаючи за тендітну ручку двома пальцями. Міцними, звиклими до важкої роботи.

— Чому ви не попросили мене? — підняв на неї скорботні карі очі з довгими чорними віями.

— Я повинна у вас щось просити?

— Вибачте, я мусив сам здогадатись.

Вона підперла голову рукою, сперлася ліктем на стіл:

— Ми нічого не винні одне одному. Просто ховаємось від дощу під одним дахом. Тимчасово. Ви прийняли мене за іншу жінку, мені на якусь мить здалося, що ви — той, кого шукаю я. Але ми вийдемо звідси — і розійдемось назавжди. От і все.

— Хіба? Я відчуваю, що ви — жінка, яка може за одну мить змінити все життя людини.

— Невже?

— Не смійтеся. Це помітно, у вас магічні іскристі очі.

— Тримайтеся від таких подалі. Я приношу тільки нещастя.

— Схоже, досі більше завдавали прикрощів вам.

Усміхнулась загадково:

— Сьогодні не найкращий день у моєму житті.

Софія потроху відсьорбувала каву, а він мовчав. Нарешті рішуче поклав руки на пластмасовий столик:

— Що ви прочитали в тому журналі? Обличчя було таке, наче побачили привида.

— Я побачила привида.

— Справді?

— Це важко пояснити. Існують люди, чия доля запрограмована за тисячі років до їхнього народження.

— І ви — з таких?

Вона зітхнула й усміхнулась одночасно.

— Одному чоловікові я вже змінила і, схоже, скалічила життя. Досить.

— Інакше кажучи: відчепись.

— Я розумію, — відсунула чашечку й поклала долоню на його руку. — Просто так ви не одчепитесь.

Він з надією подивився їй в очі. Погляди зустрілися — й завмерли.

Боже, навіщо? Вона ж обрала Світло — назавжди! Останнім часом ніколи не використовувала штук, яким навчилася колись від Морельди. Чому ж сьогодні настрій спонукав до майже забутих дій?

Якусь мить Софія вагалась — і закінчила таки навіювання.

Через півхвилини різко відкинула голову назад, затулила обличчя руками.

— Вам недобре?

Повільно опустила руки:

— Ні, все гаразд. А з вами?

Чорнявий офіцер задумався, намагаючись щось пригадати:

— Дивний сьогодні день… Я нібито не сюди збирався.

— Це дощ. Він руйнує наші плани.

— Дощ? Так… До речі, він, схоже, перестав.

— Так.

— Час іти, — усміхнувся, підвівся. — Дякую за приємне товариство.

Вона лише злегка нахилила голову. І довго дивилася вслід згаслими очима.

Дощ і справді скінчився, вітер швидко відганяв з клаптиків неба, що виднілися між дахами, клубочінь сірих хмар, наполоханих, порваних. Мокре жовте листя прикрашало асфальт веселими аплікаціями. Поодинокі несміливі промінчики вже підсвічували останні блискучі краплини, що розчинялись у повітрі водяним порохом. Виходили зі схованок зраділі перехожі, а колеса машин вичавлювали з калюж низенькі дзюркотливі фонтанчики.

Софія була збентежена й незадоволена собою.

Стало страшно, що необов’язкове й непотрібне чаклунство зробить неможливим те єдине диво, на яке вона чекала все життя. Чекала і сподівалась. Невже все марно?

Згадала, що неподалік колись бачила красивий старовинний храм, і звернула в бічну вуличку. Швидко проминула два безлюдні перехрестя й на сходах готичного собору зіткнулася з високим худорлявим священиком. Саме такого й хотіла зустріти.

— Отче, я хочу покаятись! Негайно!

Співчутливо усміхнувся:

— Це так терміново?

— Так! Я відчуваю, що — так!

Його уста усміхались, але очі палали бентежним сірим вогнем.

— Ви хрещені? Католичка? — він казав з ледь помітним акцентом, і Софії сподобалась ця ознака обнадійливої нетутешності.

— Мати казала, що хрещена. Вона православна. Для вас це має значення?

— Це має значення для вас.

— Для мене важливе тільки одне: щоб ви повірили й не вважали мене божевільною.

Він подивився серйозно й уважно:

— Я вас вислухаю.

Вони зайшли до собору, присіли збоку на лавочці. Софія й сама здивувалась, як змогла так коротко, кількома фразами розповісти про себе найголовніше. Він не перебивав і не дивувався. Тільки тер скроню довгими пальцями лівої руки. І сказав лише: «Сподівайтесь на Бога», — але вона вилетіла, як на крилах, у вологе після дощу місто. Велелюдне і прекрасне.

Сподівалась.

І відчувала близькість дива.

Сьогодні вперше відчула його можливість так виразно.

Щось насувалося з усіх боків.

Витягла з сумки, що висіла на довгому ремінці через плече, тоненьку книжечку в твердій бордовій обкладинці. Франсуа Війон, «Великий тестамент» — з чотирьох слів знайомим та звичним було тільки «великий». На ходу розгорнула й почала читати із середини. Туфельки на високих каблучках вели звичним маршрутом, а в голові звивалося, спліталося мереживо химерних рядків:

Не помітила, як ноги мимохіть перемістили її з тротуару на дорогу, напереріз легковому автомобілю, що мчав просто на неї.

Завищали гальма. Той, хто сидів за кермом, зробив справжнє диво: так швидко зупинити машину на мокрому асфальті було просто неможливо.

Автомобіль ударив-таки в бік, хоч і не дуже сильно, руду жінку в зеленому плащі. Вона впала на одну руку, другою міцно тримала темно-червону книжечку.

Фонтан діамантових краплин, розбризканих колесами, ще не встиг торкнутися землі, а водій уже вискочив й опинився поруч, допомагаючи підвестися.

— Ви живі? Слава Богу! — і вже спокійніше докорив: — Хіба можна так вискакувати на червоне світло? Не дивлячись? Література понад життя? — нахилився, щоб допомогти їй обтруситись — і завмер.

Він дуже змінився, постарів. Чорна шкіряна куртка та джинси зробили його постать звичайною й типовою. На засмаглому обличчі — легенька сіточка мілких зморщок, у темному, коротко підстриженому волоссі — срібні нитки сивини. І світло-карі очі. Але вона впізнала б їх погляд і в тисячному натовпі — так він дивився тоді, коли тричі об’їжджав її в степу.

Мовчки стояли, дивилися одне на одного й не рухались.

А поруч скреготіли гальма — ззаду не могли проїхати, а зустрічні зупинялись, аби з’ясувати, що сталося.

Вони стояли, оточені машинами. Якийсь нетерплячий водій почав сигналити. Уїдливо дзвенів трамвай.

Юлій спитав ледь чутно:

— Ти не побоїшся спробувати ще раз?

Софія кинулася в його обійми й задихнулась, відчувши ці пальці на своїх плечах. Тепер він був набагато вищим, і їй ніяк не вдавалося дотягтися до його губ.

Несподіваний вітер наповнив міське повітря пахощами степових трав, з денного неба посипалися різнобарвні зірки, але це помітили тільки двоє.

— Ці круті виробляють на дорогах, що хочуть! — голосно коментувала пригоду енергійна бабуся, рум’яніша за свій яскраво-рожевий берет. — Правила не для них! Порушать — і відкупляться!

Життєрадісний кругловидий вусань звісився з високої кабіни КамАЗу та хляпнув по обтягнутій чорною шкірянкою спині:

— Вітаю, колего! Тільки весілля раджу справляти не на проїжджій частині!

Але винуватець ДТП лише здивовано повернув у його бік притрушене зоряним пилом обличчя і ще міцніше пригорнув до себе руду жінку в зеленому плащі.

На перехресті Пушкінської та Гіршмана скупчилася величезна кількість машин.

З кабіни КамАЗу голосно лунала пісня:

Веселий водій пальцями барабанив по керму в такт мелодії, його не цікавило, який-такий індійський поет і в якому столітті написав слова. Міркував, що застряг надовго. Цей затор загрожував перетворитися на чималенький корок… Не біда, хай там, у магазині, почекають на свою «Мівіну», якою завантажили повний кузов, не горить. Він по-доброму заздрив цим двом, що так виклично обнімалися серед дороги.

Сонце, нарешті, повністю вислизнуло з-за хмар, і мокрі вулиці святково засяяли для всіх мешканців великого міста. Над входом у метро повітря прикрасила скромна половинка райдуги.

Була приблизно четверта пополудні.

Рання осінь.

Р. Тагор, переклад О. Ксенофонтова.

Ірина Жиленко. Любов // Вітчизна, 1992, № 9, с. 98.

Ірина Жиленко. Любов // Вітчизна, 1992, № 9.

Франсуа Війон. Балада… Переклад Л. Первомайського.

Р. Тагор. Переклад О. Ксенофонтова.