Володимир Рафєєнко Мондеґрін (пісні про смерть і любов)

Хто ти, Господи?

Савл

Стукотить-грюкотить кобиляча голова…

«Кобиляча голова»

Я не такий молодий, сер, щоб закохатись у жінку за її співи, і не такий старий, щоб полюбити її не знати за що, — мені йде сорок дев’ятий рік.

Вільям Шекспір «Король Лір»

про суть Поглянув я на ягнята — Не мої ягнята! Обернувся я на хати — Нема в мене хати!

Тарас Шевченко

Яка в цьому всьому може бути суть, пане господарю? Габа дихав крижаним повітрям Києва і думав про те, що осінь і так цього року випала тепла, але все ж холод прийшов так раптово, так зненацька, що йомайо. Ну яка в цьому всьому може бути суть? І що таке українська суть, якщо її порівнювати, скажімо, з російською? Звичайно, українська суть, якщо вона наша національна, повинна відрізнятися від суто суті, мовити б, ворога. Чи ні? Чи все ж таки є певні філософські координати, де зникає національне і вступає на свій важкий і беззмістовний шлях суто людське? Чи можемо ми припустити, що росіяни не люди? Українці, приміром, люди, а росіяни — навпаки (навпаки — прекрасне слово; пакибытие? час відтворення? Иисус же сказал им: истинно говорю вам, что вы, последовавшие за Мною, — в пакибитии, когда сядет Син Человеческий на престоле славы Своей, сядете и вы на двенадцати престолах судить двенадцать колен Израилевых)[1]. А якщо ми вже це припустили, то французи чи загалом європейці — що тоді таке? Як із ними бути? Усі ці Сартри, Камю і Леві — вони хто за біологічною ознакою? Дельоз, Дерріда, Барт. А особливо Дарвін (Charles Robert Darwin)? Що за такий, сука, богослов цікавий? Не знайшлося порядної людини йому кістки битою переламати, щоб не міг писати ту дурню, ніби у людини та мавпи спільні родичі. От скажи мені, пане богослове, одну річ. Воно тебе гребе, з ким там у людини розумної спільні родичі?

Та ні, все ясно. Homo sapiens, чи то пак Homo sapiens sapiens, сумний та нетверезий, з ким ти тільки не спав, нещасний, особливо у важкі дев’яності. Що вже казати про двотисячні чи десяті, заповнені вогнем по самі вінця.

Знаєте, бува, все так докупи складається, що просто край. Душу рве відчуття, що життя закінчується і біжить від тебе, як нічна електричка в Публієве-Неронове (те ж саме, що Клавдієве-Тарасове, селище міського типу Бородянського району Київської області. Засноване в 1903 році, розташоване за 2318,6 км від Парижа. На развилке держитесь правее, продолжая движение по А4/Е25/Е50; следуйте по знакам на Paris/Luxembourg/Thionville), і світиться примарними вогниками. Притому духовна зрілість ніяк не надходить. Дивишся в минулі дні, а вони порожні, і замість високого сенсу, що бринить у сяйві повноти буття, ти маєш тільки несмачний бетонний пляцок провінційного перону. Порожні пачки з-під сигарет, лузга насіння, недопита пляшка світлого чернігівського, на лавці якийсь безхатченко читає Конана Дойла. Вітер носить жовтий пил. І, стоячи по вуха в цьому пилу, ти розумієш, що нічого доброго таки у своєму житті не зробив (екзистенція просто кров’ю сходе, вдивляється в тебе сумними очима мертвих родичів та персонажів народних казок).

І от у такому стані суне лісом sapiens sapiens. У такому от, значить, стані. А тут мавпа спить. Уявіть, співвітчизники. У нього екзистенція, а вона спить, курва. У нього смуток яйця сріблом викриває, а вона шампанського напилася і розкинулася під горіхом. Бодхісатви України. Ясно, що траплялося по-різному. Ось звідсіля й родичі.

Краще б запитав, з ким мама його спала, цей Дарвін. Богослов. Мавпи, бачиш, йому завадили. Стільки тварин у нашому суспільстві, що мавпи — це навіть не півправди. Тільки чверть біди. Цікаво, чому він нічого не написав про кабанів, ворон, їжачків, щурів, метеликів, бабок, собак та вовків, ведмедів, гадюк, щирих та відвертих гієн і поодиноких безвинних дятлів у нашому політикумі? Жабокряківка, а не парламент, їй-бо.

— Але чому я наїхав саме на Дарвіна? — Габа раптом розгубився.

Чому не на Мартіна Лютера (Martin Luther)? І те, що він німець, нічого не значить. Німці, зрештою, такі ж самі, тільки більше люблять порядок. Якщо вже ти порушив правило якесь, ну, приміром, вирішив посцяти в самісінькому отворі Бранденбурзької брами, то твій товариш-бурш, з яким ти щойно у барі пиво дудлив, здасть тебе поліції, навіть не переживай. Незважаючи на те, що ти, скажімо, носій ідеї анархо-радикалізму.

— Так до чого саме все це провадить?

А хто ж його знає, пане господарю, до чого, Габа стенув плечима, вивчаю мову. Така мова співуча й балакуча. Так і тягне на всілякі чудові нісенітниці, різнокольорові дурниці, закликає до березневого безглуздя, до святої нікчемниці листопада. Цією мовою можна сто тисяч років без упину бубоніти курзу-верзу, молотити своїм недосконалим переселенським язиком харків-макогоників (Харков? мак? гонимо зайця зі срібними яйцями).

Тут Габа подумав, що в нього, мабуть, починається синдром поліглота. Доки розмовляв із собою рідною російською, був собі людина людиною. А як другу заходився вивчати, усіляке казна-що на ум почало спадати. Від многія знанія многія і печалі.

— Така вона, доля сучасного інтелектуала, — сказав він собі, важко зітхнув, із повільним сумом втягуючи у сивувату голову бадьоре повітря довічного вигнання, перехрестився і почимчикував далі Оболонським проспектом.

Фулі поробиш, осінь. Така осінь. Що таке є осінь? Це початок зламу. Кров’ю плаче небо під ногами. І в калюжах бігають довбані ворони. Київські ворони, курва мама.

— От власне, — сердито промурмотів Габа, — чому ви нам, пане Пушкін, нічого, млять, не сказали? Нібито й непогана ви були людина. Талановита. Як тільки бачили де жида, так і казали йому: жид по мотузочці біжить. Як бачили бабу, то й казали: абабагаламага. І хап її за сідницю. Ану йди сюди, дщерь порока. У свій куток затягнув її, руки заламав, посадив на стільця зв’язаною й каже їй чистою німецькою мовою: я твій Захер Мазох, май дарлінґ. Привіз тебе аж до самого міста Лева. Стану тобі казки казати, панночкою звати, будеш сексуально задоволеною кобітою. Галичанкою станеш такою, яких світ не бачив. А вона йому каже: та пішов ти на хер, кінь педальний, шляк би тебе трафив! Ніяка я тобі не галичанка, а французький романіст і драматург Оноре де Бальзак. Серія романів «Людська комедія», яка зображає панораму післянаполеонової Франції, вважається моїм головним твором. А таке довге кучеряве волосся маю, тому що накручую, значить, волосся на величезні розжарені в металургійному цеху цвяхи і так засинаю після вживання марсали з драпом. Уранці прокидаюсь — така вже красуня стаю, що печаті нема де ставити. Можу й тобі позичити цього щастя.

***

Габа зайшов до станції метро, приклав картку до квадратного незбагненного припасу. Той йому моментально відписав, мовляв, прохід вільний. Але зауважив, що Габі буде дозволено скористатися спуском до нутрощів Києва ще тільки три рази. Дуже строго у Києві з проходом пересічного переселенця до станцій метрополітену.

Габа посунув сходинками донизу. В підземеллі на страшній глибині, осяяній примарною електрикою, овіяною вітрами близького пекла, що хвилями чортових вентиляторів розносить по людських душах, бігають поїзди. Народу вечорами тут завше тьма-тьмуща. Усі бажають кудись їхати. І старі, й малі, й російськомовні, й україномовні. Татари, французи, євреї, англійці, китайці, в’єтнамці, росіяни, роми, румуни, молдавани. Дівчата і хлопчики. Читачі Андрія Анатолійовича Кокотюхи та James Augustine Aloysius Joyce. Прихильники інноваційного сексу і традиційного. Цілий Бабілон пересувається кудись під землею, і сенсу в цьому переміщенні людських потоків немає аж ніякого. Київ — місто божевільне, це ясно. Він же міст руських матір, причому вже старенька, трішечки не при тямі. І це відчувається. А київське метро — квінтесенція цього божевілля. Ну якщо, звісно, в українській мові є таке слово — «квінтесенція».

У цьому якраз Габа був невпевнений, тому посмутнів, відчуваючи, що київська осінь із самої поверхні сюди до нього докотилася. Як клята кобиляча голова. Щоб якось себе підтримати, він знову почав мугикати по суті примітивні, по суті страшенно банальні, енергійно сентиментальні рядки про осінь.

Осінь. Спалені вщент кораблі. Тра-та-та-ра та від землі. Тра-та-та, отож-бо, що тра-та-та. Тільки почнеш перекладати щось по-справжньому енергійне та сентиментальне, як перекладацьке натхнення тебе залишає, і стоїш ти голий та сумний у самісінькому (до речі, корінь — сямісен (sic!), традиційний музичний інструмент Японії, батьківщина Китай, переселенець по суті) центрі культури, як рожева мавпа на естраді. Неприємне відчуття.

Габа роздивився натовп, що запакувався з ним у вагон поїзда, а потім знайшов мапу і заспокоївся. Пан Пушкін нічого не сказав. Це точно. Але, панове, якщо вже комусь пред’являти, то Нестору-літописцю. А насправді ще до нього купі всяких прекрасних людей. Скажімо, Йоан Богослов. Ну дійсно, старенький, якщо ти вже бачив уві сні цих коней вогненних, які прилетіли бомбити Сирію, то чому прямо так не написав? Мовляв, люди добрі, що я можу вам сказати стосовно Армагедону. Ви читали моє «Одкровеннє» чи як там, «Об’явлення» (поїзд далі не піде, зупинка Героїв Дніпра, молоко, молозиво, м’ясо, сало, яйко, синє небо над головою кожної святої неділі, ей, матко, моя матко, виховуй мє гладко, від неділі до неділі, як червоне ябко).

Раптом Габа усвідомив, що, по-перше, заснув на кілька хвилин, а по-друге, що всі ці кілька хвилин знову їхав не в той бік, що потрібно. Втома, вона така, жіночка підступна й працьовита, ніколи не припиняє обробляти твій мозок. Габа позіхнув, озирнувся на спини останніх пасажирів і вийшов із потяга. Постояв кілька секунд, відчуваючи, що минуле п’ятихвилинне забуття щось у ньому змінило, пересмикнув плечима (якась лиха сила пересмикнула всім тужавим тілом, перегнула його, скрутила болюче поранені кості) і перейшов на протилежний бік платформи.

Так про що я, власне? Ага, так. Пане Йоане. «Одкровеннє», звісно, відпрацьовано суто метафорично, так нібито мовити, в постмодерні, можливо, подекуди в сюрреалізмі, біблійному символізмі тощо. З погляду вежі зі слонових кісток. Але міг би він звернутися і чесно, незважаючи на століття майбутнього (минулого) простору, сказати прямо: ви, українці, знайте, як ото російський каганат почне бомбардування Месопотамії, значить, вселенський капут біля вас уже маячить. Буквально не за лісами, не за горами, а за «барбаканом» та «купідоном».

І знову їхав він під землею, підглядаючи іноді у мапу на темному вікні, за яким вгадувалася безкінечна темрява довгих вологих тунелів, насичених відбитками людей, які назавжди залишили їх тут. Образи, натхнення, обличчя, думки, життя і смуток, теплі, наглі, та все ж таки не остаточні смерті sapiens sapiens, приречені на вічні часи зоставатися в цьому натовпі, в цих сутінках, у цій луні, що ходить підземеллям метрополітену від самого початку часів. У свій час поточна доба сходить нанівець, двері зачиняються, наступна станція — вічність, і до самого ранку тіні продовжують рухатися між стінами тунелю. Тіні забутих предків. Думають, що вони люди, що хтось їх чекає на тому кінці їхньої безнадійної подорожі.

Метро вбирає в себе людське, акумулює, перетворює на потойбічне. Три хвилини у цьому потязі — і людина більше собі не належить, ніколи себе не побачить, хоча, само собою, і не забуде ніколи. Минатимуть миті, складатимуться у хвилини й години, підійдеш до свічада і скажеш йому: я твоє чадо. А воно сколихнеться темною водою і відповість: ніяке ти не чадо, а звичайнісінький вилупок, просте віддзеркалення, бро.

Коротше кажучи, навіть віслюкові ясно: слідкуєш ти за мапою чи ні — рух поїздів метрополітену від цього не залежить. Як і твоє життя загалом. Це смішно, звичайно, постійно вдивлятися в червону, зелену та синю лінії. Це маячня. Навіть якщо твої підозри справедливі, і ці лінії, як і все в цьому прекрасному місті, кожної хвилини змінюються на щось протилежне («зрада-перемога», суто українська форма дуалізму «тіло-дух»), ти ж нічого з цим зробити не можеш. Так що кинь, друже, кинь усю цю фігню, не стеж ти за лініями уявної мапи, вона примарна, як, зрештою, і всі ті, хто з тобою поруч. Немає нікого. Ти сам у цьому місті — нікому не потрібна й дурнувата крихітка світла, мікрон тепла, сірий мозок, чорні очі, жовті пасхальні яйця, вічно незадоволений жезл любові, печінка, що жадає «Боржомі», сонце, що світиться червоною зірочкою десь у грудях, карколомна і підступна штука, яка називається «я». Зрештою, її теж немає, хоча вона за всіма ознаками має право на цілих три поїздки цим метрополітеном.

Але що б Габа собі не казав, як би не вмовляв себе, все одно, якщо не бачив мапу, починав нервувати. Провінціял хєров.

***

Габа опинився в цьому місті не так давно. Приблизно стільки-то років тому на початку такого-то століття. Не має значення, коли саме він поїхав з окупованого дому. Взяв манатки та перебрався в місто сакральної укро-сили. Тут багато чого його чекало доброго. Наприклад, відсутність іділу, гарячки ебола та російських відпускників. Але в бутті раптово з’явилось і багато несподіваного. Воно вискочило з небуття, як пилип із конопель, і змушувало до себе якось ставитися. Несподіванки траплялися приємні й неприємні. Були й такі, що спочатку не виявляли ні позитивного заряду, ні негативного, хоча поглинали більшу частину духовного здоров’я переселенця. Як-от, скажімо, метрополітен чи жінки Оболоні.

Але найприголомшливішою новиною стала українська мова. Співуча та прекрасна. З одного боку, цією мовою до маленького Габи в дитинстві говорили соловей, миша, півень і чудесний хробачок. Уже не кажучи про кобилячу голову. З іншого, річ у тому й полягала, що з ним, із цим хробаком, тепер потрібно було регулярно спілкуватися.

От як це пояснити? Важкувато, але діватися нема куди.

Ну дивіться. Габа українською читав майже із самого дитинства. Любив читати українською, хоча, звичайно, російською читати було незрівнянно легше. Але розмовляти українською він не вмів зовсім. Бо в рідному місті розмовляти мовою йому не було з ким. У дорослому віці він заприятелював із кількома розумними та хорошими українськомовними хлопцями, однак ті спілкувалися українською тільки між собою, мабуть, зберігаючи таким чином вірність касті українофілів. Кілька разів просив їх Габа говорити з ним саме українською, прийняти у своє коло втаємничених та національно освічених людей. Ясно, що він нікому не сказав би про це і тримав би в таємниці до самої смерті (у Донбасі українською говорили самі патріоти, а українськомовна інтелігенція з-за Дніпра майже ніколи сюди не приїздила). Посміхалися на це прекрасні мольфари Донбасу. Варувалися, мило соромилися. Та, придбавши горілку і заїдки, сівши за спільний стіл, все одно переходили на російську. Так їм було простіше.

Габа розумів цей феномен. Асимілюватися — цілком зрозуміле бажання в місті, де, починаючи з палеоліту, місцеві мешканці просили Путіна ввести війська (очманілі Mammuthus тусять навколо, проросійські транспаранти тріпотять біля ОДА).

Але в поведінці цих хлопців відчувалося і дещо інше. Наприклад, що вони з великою любов’ю ставилися до своєї мови. І от у глибині душі їм здавалося, що говорити цією мовою з мешканцями Донбасу немає жодного сенсу. Все одно, що перли перед свиньми розсипати. Ну sorry, може, не так категорично, не перед свиньми, а, скажімо, перед їжачками, хробачками, білочками. Вайлуватими й недолугими бобрами та єнотами. Але яка до біса різниця? Соромилися ці хлопці своєї мови й одночасно самих себе соромилися перед цією мовою. І меншовартість, і велика, справжня ірландська гордість кипіли в узварі їхньої блискавично-провінційної свідомості, і ради на те не було ніякої. Тому в ті роки, малята, і не мала Україна шансів на порозуміння між різними прошарками інтелектуальних еліт і утворення єдиної нації салоїдів і москалененависників. Нікому не боліло формування спільного культурного простору. Вже не кажучи про космічні польоти чи розумні врівноважені індивідуальні мовні квоти. Принаймні в межах Донбасу. Але зараз-зараз Україна наша єдина — лялька, а не країна! (Вчителька дивиться замислено на клас. Клас (замислено) — на вчительку. Святе сяйво відходить від учнів. Алілуя, звучить за вікнами. Алілуя, хором кажуть діти. Школа підіймається у небо і зникає за хмарами.)

Так от. Ясно, що сенсу щось промовляти самому до себе українською не було взагалі. Могли застосувати примусове лікування. І тоді зворотного шляху в Габи взагалі б не було. То який сенс було розмовляти? Ніякого. Мова повинна бути живою й важливою. Це їй так потрібно, не нам.

Останній поцілунок жінки твоєї долі, подорожі Марко Поло, блаженні сновидіння дитинства, літургія в сільській церкві, де присутні тільки ти і старенький священик, Божа Матір Кирилівська, ангели, написані Врубелем із пацієнтів психіатричної лікарні (Павловська психоневрологічна лікарня № 1, ці ангели мешкають там і досі), кухоль цикути з рук приємної людини, розмови досхочу з померлими друзями, а передовсім — майбутнє кохання, що стоїть просто сонця на тонких, як скло, передчуттях, — усе це мова. Щось таке, що народжується з мови, мовою тримається і мовою стає. Мова — це багато чого. Але вона повинна бути потрібною. Тоді ти її вживаєш, а вона тебе будує. Працює цей механізм за зразком причастя. Приймаєш її тіло, запиваєш холодним квасом із родзинками і літаєш по небу з ранку до вечора.

Хай там як, але те, що до війни Габа сприймав доволі спокійно, після її початку ставало дедалі незручнішим. Не говорити державною мовою, та ще й проживаючи у Києві під час війни, було якось невдобно. Якщо ви розумієте, про що йдеться.

Коли Габінський приїхав у Київ, то побачив, що місто переважно розмовляє саме прекрасною, хоча й не дуже чистою, мовою ворога. Хунта позиціонувалася як українська, а мова в столиці панувала російська. Славнозвісний парадокс Шредінґера в тому й полягав, що Україна є, але її не видно. Вона водночас і мертва, і жива, як, скажімо, наша матір-природа чи власне українська державність.

Але Габа не розгубився і наміру свого не облишив. Українську вивчав самотужки. А щоби йшло швидше, з певного часу розмовляв із собою тільки нею. Звідкіля ще, казав він собі, прийде до Києва автентична українська культура, як не з Донецька?

Що за маячня, здивуєтеся ви, хіба ж може бути з Назарета щось добре? Суто, так би мовити, в генетичному, тобто науково-національному сенсі? В цій Галілеї — бачите, панове, — язичниці та шахтарі. Там так непевно і різноманітно кров змішана з вугіллям та степовими сірими хмарами, що ми майже не маємо генетичних сподівань на щось файне. Генетика та вегетаріанство, як усім відомо, — це наше всьо. Чи все ж таки не всьо?

Пилип усміхнеться, перевірить рівень кисню в забої і скаже: «Прийдіть та побачте на власні очі, мої солоденькі, прийдіть та побачте!» І, може, ви наважитеся колись, але не зараз, ні, ніяк не зараз.

Ще в потязі «Донецьк-Z — Матінко-Київ Пасажирський» Габа Габінський вирішив зробити все можливе і неможливе, щоб опанувати співучу бодай за кілька років. Бодай на рівні Метерлінка чи, скажімо, Герберта Веллса. Чому б, власне, ні? Але от тут і виявилося, що у випадку з мовою, хто ким оволодіває — не так уже й очевидно.

***

У житті, починаючи із самого нашого народження, нас постійно підстерігають несподіванки. Їх можна ще називати неочікуванками чи нежданчиками. Хоча це й суржикувато звучить, але що поробиш. Так от, після двох-трьох місяців старанних занять виявилося, що, вивчаючи в дорослому віці українську, людина-переселенець наражається на ментальну небезпеку. Чесні зусилля особистості, яка цілком і повністю бажає переселитися (а це ж не тільки географічне поняття), щоб оселитися в оселі (осаджуватися, осадитися, сідати, (о)сідати(ся), осісти(ся) на чому, пооселюватися, посідати, поосідати(ся), сідати, сісти осадою), та віковий простір мови зустрічаються і втілюються в персонажів народних казок, різноманітних міфологічних істот, народжують нищівні протуберанці пам’яті. І це, людоньки, справді страшно.

Перш ніж з’являться ці персонажі, людину до сліз налякає саме її нова жахлива і незбагненна мовна пам’ять. Одного дня вона приходить до тебе просто у мозок — hello my fluffy kitten, — і після цього приходу людина-переселенець не може зрозуміти, що саме реально прожила у своєму житті, а чого в жодному разі не могла. Тим більше в Донецьку. Тим більше в тому, якого вже немає і ніколи не буде. А чи був він, зрештою? Може, й не було. До речі, ніякий не жарт.

Через спогади про неіснуюче минуле, через казки та сновидіння людина-переселенець, а саме його рідкісний підвид — переселенець-поліглот — зустрічається нарешті з буттям. Із тим самим, яке за Парменідом є тільки тепер, ніколи в майбутньому, співвітчизники, ніколи в минулому. Мова входить у такого поліглота цілком непозбувною, надмірною та перенасиченою, як бентега після доброго коїтусу, травень у лютому, думки після смерті чи сині кола на мертвій воді.

І вже потім надмірність мови, ясна річ, віднаходить дуже конкретні, хоч і не завжди комфортні та зрозумілі образи. От, наприклад, із перших же місяців навчання української мови до киянина-початківця доволі регулярно почала приходити кобиляча голова (або КБ[2]). І хоч хробак, соловей та чорно-білий півень з’являлися значно рідше, мусимо зізнатися, весь цей процес, м’яко кажучи, не покращив психічного стану двомовного українця.

Але не нам нарікати. Не нам витрачати час на марні жалощі. Годі, як писала одна поетка, ні скарг, ані плачу. Краще наблизитися до суті й поговорити про кобилячу голову. От що це, дійсно, за феномен — кобиляча голова? Попри всю складність питання, перше наближення до нього дуже просте. Якщо ви добре знаєте кобилу, то про кобилячу голову ви потенційно знаєте все. Треба тільки уявити величезну голову кобили, але без самої кобили. Тобто голову з шиєю — об’єкт загальним діаметром у три-чотири метри. На цій голові намалюйте пропорційно сумні очі, ніс. Великі жовті прокурені зуби у кобилячому роті хай стоять трішечки проріджено, як сталеві кістки у роті кашалота. Ви скажете, що у роті кашалота немає сталевих кісток, але будете не праві: вони там є. На шиї у КБ прекрасна чорна грива. А поверх гриви намалюйте військовий кашкет часів Першої світової. Такий за часів Австро-Угорської імперії носив колись пан Йозеф Швейк.

Голова кобили — для Габи персонаж знайомий. Цю народну казку йому незліченну кількість разів розказувала в страшні часи дитинства бабуся, для якої українська у вигляді східного суржику була рідною. Про КБ маленький Габа багато мав роздумів, коли йому виповнилося три-чотири роки. Та й потім, якщо добре пригадати, із року в рік, незважаючи на процес дорослішання, Габа не забував ні соловейка, ні шахтарського підступного хробачка, що в одній із казок (як тепер згадувалося) приходив до ледащих дітей і їв їхні вуха.

Уявіть, дитина засинає в ліжку, дивиться на ліхтарики за вікном (вони мерехтять і тихенько дзеленчать, як платонівські сфери), на зірочки, усміхається рожевому котику, що їсть вареники з білесенькою сметанкою на синьому місяці (по суті, у всьому винний Гоголь), слухає вітер. А вже опівночі, з останнім гудком металюрґійного (він же гамарний) заводу, дитяча кімнатка стає осередком болю і неймовірного жахіття.

Не хлоп’ячий крик, а звірине важке виття стоїть у кімнаті. І вітер уже не співає, а гуде за вікном, як чортова фуґа, хуґа, завія чи хуртеча (кому яка лексема в цей час ближча). Літають і плачуть тіні. П’ятикутне старовинне дзеркало бринить у власній рамі. Не здатне більше відображати реальність, воно почорніло і вкрилося металевими зморшками.

Хробак із довгими вусами (зазвичай звуть Лаврентієм) у старомодних важких окулярах на синіх печальних очах, з димучою сигареткою, затиснутою в пінцеті, сидить на грудях у хлопчика і задумливо жує дитячі вуха, періодично спльовує світлою кров’ю на підлогу, затягується димом, знову жує. Іноді кусає. Тоді кривавий струмінь з яремної вени б’є у стелю. Кришталева жирандоля над ліжком, уся волога і рожева, дзенькотить, дзеленькає, тенькає, теленькає. Брязкуча тварина. Вона, ця люстра, буцімто не знає, що тут діється. Хоча марення маленького хлопчика починається саме з неї. Закривавлені батько й мати не розуміють, що їм робити, як бути.

— Це ти винна, — кричить батько. — Ти йому дозволяла дивитися радянські мультики після дев’ятої години замість того, щоб ся вчити українського альфабету.

— Заклинаю тебе, — молить мати, тримаючи перед собою кулаки, — заклинаю, отче, нумо рятувати дитину, сваритися будемо потім.

Батько знімає зі стіни гітару, в дві секунди підстроює її.

— Три, чотири, — хрипко командує він і починає, не зважаючи на виття улюбленого нащадка. — Yesterday all ту troubles seemed so far away.

— Now it looks as though they’re here to stay, — підхоплює мати.

— Oh, I believe in yesterday, — вони намагаються не прискорюватися. Мати плаче і співає, батько білий, як стіна, тримає ритм і гітару. Так, усі ці неприємності прийшли, зійшлися разом, і тільки віра у вчорашній день дає можливість триматися.

Хробак, почувши перші акорди, перестає смоктати хлоп’ячі вуха, прислуховується. Закриває очі, усміхається. Хлопчик припиняє вити, ще кілька хвилин скиглить, ниє, але що далі співають батьки, то більше заспокоюється і врешті-решт забувається. Починаючи з другого куплета, тихий синій м’ятний прохолодний дощик, що ллє просто зі стелі, поступово змиває сліди минулого жаху. Хробачок позіхає, засинає, зникає.

***

Звичайно, з усіх примар дитинства єдиною незабутньою залишалася тільки КБ. Через неї, до речі, Габа не дуже добре давав раду з жінками, як на початку статевого життя, так і протягом усього його продовження. Здавалося йому, що в кожній жінці сидить така сама казкова істота та тільки й чекає, щоб Габа замислився на хвилинку і втратив пильність. І що характерно, Габа цю ж таки пильність неминуче втрачав, як останній Ланцелот, тобто Lancelot of the Lake. Він впадав у любов до прекрасних та підступних Гвіневр не в найслушніші моменти свого життя. І без суттєвих втрат вигрібатися з цих історій йому не вдавалося. Кожна з них мала ознаки побутової загадковості, некорисної тупості, прекрасної неухильності та реальної незворотності наслідків. Ідіотичність, яскравість та потойбічність — ось три метелики, на яких завжди базувалася його любов до жінок. Тверда основа, чудовий ґрунт. Як і ота КБ, що століттями котиться Європою, вперто полюючи за привидом комунізму.

Але не можна сказати, що КБ дуже лякала Габу в пубертатному періоді. Нічого особливого в цей проміжок часу не відбувалося. Період як період. Гортаєш сторінки енциклопедій і антологій, вивчаєш особливості єгипетської, давньогрецької, месопотамської художньої культури. Ти пам’ятаєш, хлопче, всіх тих жінок? Усіх тих прекрасних ню, продукт творчості сумнозвісного sapiens sapiens? Їх доволі в мистецьких атласах, різноманітних антологіях, усіляких підручниках з історії образотворчих мистецтв. Індія як тобі заходила, друже, в тринадцять років? Бароко? Ренесанс? Образ жінки в мистецтві Пітера Пауля Рубенса — це окрема епоха. Певною мірою в Рубенсі втілилася сама сутність пубертату. Гори голого жиру та м’яса, для проформи прикритого міфологічними сюжетами, — це і є пубертат у чистому вигляді, не затьмарений релігійною рефлексією.

Жінка як проблема перетворення — цей кут зору супроводжував Габінського постійно. У шкільні роки повсякденне і повсякчасне напруження цього дискурсу заважало жити та дихати. Жінки означали радість неймовірного, тугу нездоланного і щастя неможливого. Він мав би мати їх усіх, усіх жінок світу, спочатку всіх разом, а потім кожну окремо. Жінок минулого, теперішнього й майбутнього. У любові та в шлюбі. У довготривалих стосунках і поза межами їх. В електричках і метро, в парках Берліна і Відня, Києва і Вроцлава. У затишних хостелах і гламурних готелях, у львівських трамваях і шведських баржах, українських Карпатах та італійських Альпах. У струмені горя та в джакузі нестерпної радості. Мав би мати. Та не мав, не мав-таки, на жаль чи на щастя. Але не в тому, звичайно, сенсі й не з тих причин, про які ви зараз собі подумали.

Якщо вже бажаєте знати, в ліжку, коли врешті-решт так-сяк до цього дійшло, Габа виявився просто несамовитим. Як лящ, якого піймали за його блискуче лібідо. Як заєць, хоробрий, непереборний та у своєму любовному натхненні неосяжний. Він і тепер може займатися любов’ю сім років поспіль із кожною жінкою, яка приходить до нього уві сні та в яві. І тільки на восьмий рік зрання він трішечки сором’язливо всміхнеться і попросить горнятко кави та шматочок сиру.

— Слухай, — скаже він, — дитинко, ну ж бо, зроби мені кави.

Ти, грайлива крихітко, молода і вже котре століття незаймана, мляво усміхнешся йому, розкинеш руки, почнеш вовтузитися, гратися, сміятися, лоскотати його. (Все йде в одно місце: взялось із персти й усе вернесь у порох. Еккл.) Потім нібито ненавмисно торкнешся внутрішньої сторони його стегон давно зотлілим язиком (все йде в одно місце, пам’ятай це сім тисяч років). Проведеш, починаючи від колін, до самої калитки. І там затримаєшся на кільканадцять секунд. Ну, типу ненавмисно, буцімто ти слухняна дівчинка, хороша та пристойна. Тільки от на шляху до кави вирішила перевірити, який він на смак, твій непереборний заєць, твій боєць та смаколик, твій шахтарський ліхтарик жіночого щастя.

Ясно, що в таких умовах який може бути пармезан (майте на увазі, Пармезан — це кіт), чеддер чи, не дай Боже, моцарела? Габа потьмянішає, зітхне, покладе свої довгі руки тобі на голову, але не витримає солодкого страждання більше хвилини, підійме і кине тебе на ліжко під себе. І на тому все. Перерва закінчиться. І знову сім років, день буквально у день твій аленделон гадки не буде мати ні про одеколон, ні про вивчення української мови. Бо він у ліжку майже не спілкується. Про спроби літературних перекладів зі споріднених мов годі й говорити. Просто нема коли, сонечко моє, зрозумій, просто нема коли.

Але ще через сім років, май на увазі, він уже до кави з брі й тарталеткою може попросити сигаретку. Ну, тут уже сама думай, як і що. Хлопець він не вибагливий, хай вже затягнеться кілька разів синім полум’ям долі, хай погляне вниз на київські сутінки, згадає про те, що, крім гарячого потойбічного лона, у всесвіті існують ще зірки, імператив який-не-який, хай вже й не досить категоричний, та Дніпро благословенний, хоч і брудний, як твої помисли, курво.

Жезло Габиної любові, його патериця, булава, його бунчук та пірнач, той чудесний інструмент, який Бог дав людині чоловічої статі, щоб вона шукала собі щастя та проблем, працював у Габи, як швейцарський годинник, хоча іноді радше як ножик. Проблеми з жінками були в нього зовсім інші, але про них далі.

Так от, повертаючись до КБ. Вона надзвичайно, завжди і передусім цікавила Габу Габінського як особистість. Уже в роки університетського навчання Габа ніяк не міг збагнути, звідкіля український народ узяв цей образ. Чому голова? Чому кобиляча? Чому і як сталося, що вона, самотня та зажурена, котиться Європою. І до яких часів вона докотиться? І що потім стане робити? Тільки задумайся — і перед тобою, юначе, встане тяжких питань безодня невимовна. Тоскно і млосно зайдеться серце. Ти зрозумієш, що дарма гаяв час свого дурного і зайвого у цьому всесвіті життя.

красиве і корисне

Все мені можна, та не все корисне.

Все мені можна, та я не дам нічому заволодіти надо мною.

Перше послання апостола Павла до Корінтян

Габу ніхто не знав, ніхто не чекав, але ж ніхто і не виганяв із Києва, що, власне, він сприйняв як знак добрий. Переселенців тут не те щоб боялися, але вважали за чужинців, ставилися зневажливо. У газетах саме в той час, коли він сюди прибув, з’являлося багато переконливих статей, автори яких докладно та з голими фактами в руках доводили, що кожен переселенець — це таємне, приховане, але цілком сформоване зло, придатне тільки для того, щоби з ним боротися, виявляючи таким чином міцність українського духу та святе прагнення нації до волі й свободи. Переселенець із Донбасу міг бути сепаратистом, росіянином, дебілом, крадієм, кишеньковим злодієм, торбохватом, вікнолазом, котолюбом, котолупом, а може, й котохватом. У нього могли виявитися рідні у Москві, алкоголізм, лишаї та пристрасть до чеховської драматургії. Ясно, що континентальна, природно добра та ясноока Україна повинна була захищати себе від цієї навали, від так званої та вельми сумнівної різноманітності власного культурного простору. І захищала, як могла.

Квартиру й роботу знайти було важко. Але Габі підфартило. Спочатку, поки залишалися заощадження, він відпрацьовував свій переселенський хліб у газетах і часописах міста. А коли гроші вийшли і стало ясно, що суцільною філософією в цьому місті не прогодуватися, знайшлася робота у супермаркеті «Красиве і Корисне». Кандидат наук був призначений підсобним у двох відділах — солодощів та овочевому. Тобто мав професійно спостерігати за картоплею, капустою, цибулею, огірками і томатами, цукровим буряком, цукровою пудрою, цукровим діабетом, шоколадом, лікерними цукерками та повсякчасним і побутовим рошеном українського народу. Зранку, по обіді та ввечері він повинен був регулярно доправляти возиком овочі й цукор до відділів, викладати їх і відповідати за те, щоб вони там завжди малися в достатній кількості.

Супермаркет був високий, як Свята Софія Константинопольська. Його висота дорівнювала шістдесяти метрам, а діаметр центрального купола, що у сонячні дні кидав свій хрест прямо у відділ овочів та фруктів, становив майже двадцять п’ять. Робота була не дуже оплачувана, але іноді дозволялося взяти додому пакет чи навіть два не дуже свіжих овочів та трішки солодкого цукру, змоченого сльозами невидимого в Києві українського народу.

Головний менеджер усілякої бакалії та рослинного світу, колишній капітан-афганець Петров Пеця Петрович був людиною дуже розвинутою в метафізичному сенсі. Постійно злегка нетверезий, але добре одягнутий, увічливий і україномовний, він став для Габи взірцем європейської коректності й одночасно громадянського спротиву системі. Найприємнішою рисою в цьому чоловікові була його природна релігійність, не затьмарена конфесійними забобонами. Саме вона допомогла працівникам супермаркету обрати вірний шлях до перемоги, коли в овочевому відділі та бакалії були знайдені ознаки життєдіяльності синантропних видів Rattus та Erinaceus europaeus, представників Sus domestica, як без них, прекрасних, Felis silvestris catus, Canis lupus familiaris та всіляких інших тварин.

Але спочатку був помічений Rattus. Власне, саме його сліди змусили Габу та Пецю Петровича бити тривогу. Які то були сліди? Ясно, що не послід. Звідкіля з’явитися посліду в пристойному супермаркеті? Вони ж будуються так, що жодне живе створіння не зможе безкарно пролізти туди, щоб похарчуватися досхочу і провести кілька днів у святій релаксації та зануренні у власний всесвіт. Тому сліди, що їх спочатку знайшов Пейрулино, а потім і Габа, були цілком метафізичні, а такі, певна річ, просто за визначенням побачити може не всяка людина. І, звісно, не кожна зможе обрати правильний напрямок руху в цій ситуації.

Що таке Rattus? Загалом нічого особливо страшного. Про це вам кожен біолог скаже. Домен — Еукаріоти, Царство — Тварини, Тип — Хордові, Клас — Ссавці, Загін — Гризуни. Але ті щури, що почали заходити в «Красиве і Корисне», зовні майже нічим не відрізнялися від пересічних українських громадян. Такі ж самі люди, тільки щури. Вирізняли їх, може, лише підвищена холеричність у поведінці, іноді старанно прихована, а проте очевидна агресивність і невибагливість у засобах передавання інформації. Щоб побачити щура в людині, треба уважно придивитися до його відображення у дзеркалі, коли він не знає, що ти на нього дивишся. Але, якщо говорити серйозно, іноді цілком вистачає просто перекинутися з ним словом-двома, зайти на його сторінку у фейсбуці, торкнутися мовного питання чи запитати, чий Крим.

Габа в той час, коли до нього почала приходити КБ, став бачити справжню сутність людей, просто проходячи зі своїм візочком важкий духовний шлях між Сциллою та Харибдою, між цукром і картоплею. Йому не заважав їхній надзвичайний інтелект або, скажімо, автівки останніх моделей та триповерхові квартири в клубних будинках із терасами, з яких відкривався приголомшливий вид на центр Києва. Він їх бачив, ну, як ми з вами зараз один одного, — внутрішнім тихим оком. І посміхався тихенько, розуміючи, що не тільки задля вивчення мови послав його Всесвіт у столицю України, а ще й для боротьби та, ясна річ, майбутньої перемоги.

Першою думкою двох товаришів по спротиву — невгомонного Петра Петракіса та Габи — було сповістити керівництво про щурів, але як ти розкажеш директорові про них.

— Ось, — скажеш, — зайшла родина. На перший погляд, нормальні люди, але між собою говорили вони дивною мовою, що більше нагадувала щурячу.

Директор подивиться на тебе уважно й запитає:

— А як ти, Петрусьо, знаєш, що це була саме щуряча мова? Чому не теляча? Не собача чи котяча? І загалом, звідкіля в тобі таке глибоке занурення у тваринний всесвіт? Чи, може, — зауважить він, — ви з Габою два великі пророки: ти, Пеця, скажімо, Дауд, а він, твій протеже, Сулейман?

***

Пьотрек трішечки розгубився, потер долонями скроні, подивився на спохмурнілого Габу.

— Ні, а до чого взагалі тут Дауд і Сулейман?

— А до того, — запалив сигаретку директор, налив у склянку трішечки віскі й простягнув Петру Петровичу (похмелися, мій хороший), — що саме до Сулеймана чи, якщо бажаєш, Соломона, воїни були скликані з числа джинів, людей і птахів. Та потім були розділені на бойові порядки.

— Справді, — трішечки здивувався Габа, — люди й птахи?

— І джини, — завірив директор. — Річ у тому, малята, що тваринам, тим більше таким прекрасним, як птахи, притаманні й почуття, і певні трудові навички. На жаль, — зітхнув він, — вони не настільки розвинені, щоб змусити їх дотримуватися законів шаріату.

— Дійсно, шкода, — замислився Піт і одним ковтком випив півсклянки віскі.

— Думаю, змусити можна було б, — додав Габа, — але якщо це християнський ворон, то хай уже він буде греко-католиком, католиком чи про біду православним? Він може бути, зрештою, прихожанином вірменської чи англіканської церкви (Ой ворони чорненькі, чого ви крячете? Складне питання, між іншим), іудеєм чи протестантом. Чом би й ні? (Крумкнув ворон невермор.) Київ — це ж Єршалаїм Європи чи не Єршалаїм?

— Єршалаїм, хай буде, — дозволив директор, — але про білочок, мавп чи там щурів, які користуються елітними банківськими картками, ви мені, хлопці, більше нічого не кажіть, бо підете шукати собі інше місце роботи. Домовилися?

Коли вони вийшли з офісу директора, Габа висловився в тому дусі, що, схоже, вони в цій битві будуть лише удвох із Петровичем.

— І ніхто нам не допоможе, ні дирекція, ні штатні працівники, не кажучи вже про позаштатних.

— Нічого, — тихо промовив Періас, — немає краще тієї смерті, що ти готовий прийняти за кістки пращурів своїх, за храм своїх богів.

— Натюрліх, — погодився Габа, — слава Україні та серцю її красивому і корисному.

Він звик довіряти капітанові Петренку. Адже саме цей тихий чоловік, коли Габа перебував у розпачі (бо гроші вже закінчилися, а обсяг боргу за квартиру став просто незрозумілим), узяв його на роботу. Саме він невдовзі познайомить переселенця зі своєю племінницею (племінником?) Олею-Лукойєю. Саме Петрос якось уночі запросить до супермаркету старого доброго слюсаря та винахідника Василя, щоб той висвятив бакалію та овочевий. І саме завдяки тому ж таки Ферусові Габа зуміє вийти живим із національно-езотеричних змагань з кобилячою головою, які повинні початися десь на подальших сторінках цього роману.

***

З іншого боку, ніхто не може напевно знати, що відбудеться далі. Тим більше — в цьому недолугому тексті. Життя — це суцільна імпровізація. Саме тому солодкий сум так стискає горло, коли вдивляєшся в київське небо, в безодню, що стоїть просто над Оболонню. Вони такі швидкі, ці хмари, змінюються так невпинно, ніби бояться завершитися, виповнитися цілком. Так жінка боїться, що коханець припинить рух, що не дійде до м’ятного синього вибуху наприкінці довгої, майже п’ятихвилинної жовто-зеленої рапсодії. Так птах чи, скажімо, мавпа на дереві боїться, проводжаючи сонце, що завтра ніколи не настане. Але завтра завжди настає. І цей негідник, що від утоми і сп’яніння працює синкопами, все швидше і швидше, нарешті кінчає. І о-о-о-о! І а-а-а-а!

Коротше, щастя.

От і хмари Оболоні кричать зверху про щастя бути і радіти, і пливти над українським світом, повним важких димів війни, невеселих новин, запахів Макдональдсу, найближчого до станції метро, криків сірих ворон (Corvus cornix — володарі Оболоні, популяція стара, середній вік дорослих птахів стільки-то років, розмах крил — до метра, іноді — двох, нахабність підвищена, лідер популяції — Казимир Узагальнений), таємничого гуркоту поїздів метрополітену, які котяться хвилями під землею, нагадуючи денному Києву про вічну темряву історії, що виповнюється на наших із вами очах і притому майже ніколи не стає змістом буденних переживань, ранкових оргазмів, мінливих спогадів, повсякчасних дедлайнів, нових новел і малюків, що, слава Богу, народжуються на цій землі безупинно.

***

— Її звуть Оле-Лукойє, — сказав Пеця Петрович, коли вони випили ще по одному кухлю чорного пива. — Їй, на мою думку, років так сімнадцять-дев’ятнадцять, і ти вже, будь ласка, стався до неї більш-менш лагідно. Бо вона, може, там чогось і не знає, але дівчинка хороша. Крім того, мати в неї пішла з життя, коли їй виповнилося десять. Батька вона й не знала. Я в неї єдиний захисник і молитвеник.

— Слухай, капітан, — прокашлявся Габа, — мені здається, це не найкраща твоя ідея.

Пьотрек з’їв кілька шматочків копчених свинячих вух і шумно відригнув.

— Проблеми? Тобі мало того, що я тебе попросив як вірного товариша по боротьбі?

— Та ну, про що ти кажеш! — Габа мляво посміхнувся. — Цього цілком достатньо.

— Ну так у чому тоді річ?

Габінський подумав, відпив трішечки пива. У вікні котилося київське сонце, і за ним розпливався у просторі київський-таки природно не суцільний час. Простір миготів, бубонів щось іграшковими губенятами, розгортався у довжелезні рядки вузлуватого тексту, що пливли в небі над містом чистими темними строфами. Проміння сонця розплавляли текст, і деякі літери частково стікали у Дніпро, частково падали на узбережжя, на мости, хати і дебаркадери, на ресторани, гідропарк, на святу Київську лавру, на Поділ, на Михайлівську площу.

— Ти заснув чи що? — Петро підсунув до Габінського тарілку із заїдками. — Їж-бо давай, з обіду п’ємо.

— Річ у тому, капітан, — прокашлявся Габа, — що з жінками в мене не дуже добре складається. — Зробивши великий ковток пива, він знову запалив і тільки тоді заглянув у сині очі Петра.

— І що з того?

— Та як що з того, — пересмикнув плечима Габінський, — краще б тобі Олю-свою-Лукойє віддати якомусь іншому переселенцю, щоб він підготував її до великої й марної зустрічі з науковим світом, з астролябіями й ацетометрами, аеросанями та аерофонами, бактометрами та балансирами, залізними довбнями та жильниковими навіями.

— Жильниковими навіями, — роздумливо повторив Петро Петрович.

— Так, — кивнув Габа, — хай би хтось інший привів її у світ барельєфів та бароскопів, модуляцій і стагнацій, розказав би, як будується монастирське склепіння, чим арочний міст відрізняється від луково-трямового, статуйний мармур від скалистого та, скажімо, породне золото від того, яким у Києві криють церкви. Бо кажу тобі вже, доки ще не запізно: коли я починаю пізнавати людину, якщо вона жінка чи, хай буде, дівчина, не має значення по суті, в металевому каркасі моєї шахтарської натури виникає якесь електрозаворушення, і нічого доброго з того ще жодного разу не вийшло. Кажу тобі, краще не експериментувати. Принаймні попередні кілька разів, наскільки я пам’ятаю, все виходило занадто оригінально, м’яко кажучи, своєрідно. Ледь живий залишився. Не хочу, друже, попри той упертий факт, що мені таки конче треба соціалізуватись, набути певних знайомств у цьому дивному, прекрасному й потойбічному — з огляду на мій бекґраунд — світі київського метаукраїнського позаіснування. Це ж неприродно в моєму віці — крім тебе, мати в друзях тільки пані Картоплю, пана Цибулю, пані Пасту та пана Цукерберґа? В цьому є щось зле.

Пеця хлебеснув пива й усміхнувся Габі.

— Уперта коза вовкові здобич.

— Ти про що власне?

— Навіть не думай, — пояснив капітан. — Оля-Лукойє не така дівчинка, щоб її можна було звабити чи ще щось таке. От побачиш. — Пьотрек запалив, утягнув у себе дим і повільно видихнув його, уважно вдивляючись у самісінький вогник, що палав на кінці сигаретки. — Оля — янгол. Напевно не скажу, але, можливо, навіть смерті. Так що, чесно кажучи, я тобі не заздрю, якщо ти дійсно щось таке надумав. Зрозумій, вона сирота, а тому із самого дитинства, щоб якось боронитися від злих людей, мусила займатися різноманітними карате, цюй юанями, бусідо, ван веєм, бусоном, арівара наріхіра, сун ююєм, лі хоучжу, су ширьоканом, тайгу, бун'яно ясухіде, тайцзіцюанем тощо. І зауваж до того: я перелічив тільки те, що пам’ятаю після п’ятого кухля.

— Капєц, — щиросердечно визнав Габінський і пригубив пива.

— Не капець треба казати, а кацап, — повчально позіхнув капітан і знову затягнувся, видихнув угору й поплескав Габу по плечу. — А втім, навіть якщо між вами щось і спалахне, я буду зовсім не проти. Ми хоч донедавна ще не знали один одного, але тепер уже як родичі. Так що в кожному разі не переймайся. Вільно спілкуйся, вільно почувайся, знімай зайве метафізичне напруження, відчувай себе легким і вільним, будь як вітер у соснових гілках заповідних лісів Публієвого-Неронового, як вільний добрий птах, як національно свідомий заєць, розумний та непереможний.

— Заєць зайцем, а до чого ти мені оце сказав стосовно спілкування?

— А ні до чого, — моментально відповів Пеця і допив свій бокал. — Ти до психіатра ходиш?

— Постійно, — кивнув Габа і глибокодумно замовчав.

Дим солодкий та мрійливий плив над їхніми головами, обираючи несподівані форми. Принаймні Габа побачив прямо на стелі кухні, де вони сиділи, розписи, подібні до тих, що робив ще у 1508–1512 роках Мікеланджело.

— У тебе не кухня, а Сікстинська капела, — зауважив Габінський, вказуючи папіроскою на цикл фресок, що й донині у всьому світі вважається одним із визнаних шедеврів мистецтва Високого Відродження. Вони світилися над їхніми головами, повільно кружляли і, здається, навіть звучали привітною тихою музикою. Перучо засміявся.

— Який же ти все ж таки у нас смішний та хороший. Як божевільний горобець.

— Чому я смішний, — знизав плечима Габа, — зовсім не смішний, а навпаки, дорослий чоловік у кульмінації особистого дзену.

— Ти мені будеш про дзен розказувати? — капітан з’їв шматок вуха і посміхнувся до Габи лагідно й тихо. — Ти ні про що не турбуйся. Себе, головне, бережи. І зроби так, щоб моя дівчинка нарешті отримала свою частку, причому мені не цікаво, на якому саме шляху. Важливіше, щоб вона стала на цю путь і пішла. А куди вона її виведе, то вже не моя справа. Головне в житті — йти обраною стежинкою туди, куди вона тебе веде, і не дуже перейматися тим, куди саме. Урешті-решт, не твоє собаче діло. Ти тільки рухайся, не міняй напрямок, дивися вперед, дихай ритмічно, до обіду не вживай алкогольних напоїв, читай Біблію чи принаймні хоча б щось, лови життя за цицьки, кусай їх, жуй, кричи від болю та щастя, працюй над наголосом, суфіксами і закінченнями. Рефлексуй. Роби дихальні вправи. Віруй у вирій. (Бідна ж моя головонько, Що ж рано з виря вийшов, Що по горах сніги лежать, По долинах води стоять). От коротка програма початківця. Алгоритм, якщо бажаєш, дорослішання. Далі — буде.

Габа замислився.

— А що таке вирій? Вибач, я українську тільки опановую.

— Рай, ирій, вирій лежить за морем або посеред моря на острові. Найімовірніше, посеред Дніпра. На цей, значить, острів приходить Сонце, відбувши свою денну подорож понад Андріївським узвозом. Ти не повіриш, але отут поблизу святої Лаври царює вічне літо.

— Розказуй, — посміхнувся Габа.

— Точно кажу. Ясна річ, там усе зелене, красиве і напрочуд корисне. І от коли починається у Києві люта зима чи приходить на Банкову реакційна антиукраїнська влада, саме сюди на цей час ховається життя природи: прилітають птахи, переховується всіляке насіння, козаки і кобзарі, чотири воли і вісім слонів, на яких тримається український всесвіт, сиві зайці нашого розуму і володар підсвідомості Гермес Трисмегіст. Тут перебуває віртуальна матриця предків і душі людей, ще не народжених в Україні. Але котрі мусять. Хоча, може, й не дуже хочуть.

— Душі ненароджених. Дивна річ. Але до чого лежить душа твоєї племінниці?

— Та хтозна, кажу тобі, — похитав головою капітан. — Якби знав, уже давно б кудись прилаштував. У тому і полягає твоє головне завдання — з’ясувати, хто вона та яка у неї путь. Але читати — любить.

— А що саме читає? — зацікавлено запитав Габа.

— Само собою, книжки, — стенув плечима капітан.

— Так, — хитнув головою Габа, — розумію, спочатку треба зустрітися з Олею, а потім уже складати учбові плани.

— Точно! Ти бач, як швидко все схоплюєш! — капітан із задоволенням плеснув долонею по столі. — Переселенець, одне слово! У нас люди більш роздумливі, помірковані, повільні, мовби вгамовані старовинним простором і часом. А ти, — Пєтраня підвівся з-за столу, глянув на великий годинник над дверми, — зовсім інший. Наче тільки на світ з’явився. Швидкий і легкий на підйом. Як тінь на морозі. Все. Майстер освячувань буде біля супермаркету за півгодини. Пора і нам вирушати.

— А охорона не стане на заваді? — Габа намацав на столі сигарети й запальничку і поклав у кишеню.

— Совість — наша охорона, мон шері, — суворо промовив П’єр. — Ідемо скоріше.

— Чому скоріше?

— Щоб не встигнути забажати. Все ж таки пиво то є пиво, а не, скажімо, керосин.

— Ти гадаєш, — уточнив Габа, коли вони вже вийшли в осінній київський простір, — ми таки освятимо «Красиве і Корисне»?

— Про все на світі корисне і красиве не скажу, — зупинився біля дверей Петруньо, — бо ми працю любимо, що у творчість перейшла, але стосовно овочевого та бакалії навіть не сумніваюсь. А там — як піде. Ми з Василем гадаємо, що це тільки початок нашої боротьби з тими, про кого ми не можемо тут говорити.

— Так, бо стрьомно, — кивнув Габа.

— А цього Василя, що до мене в гості приїхав, — додав Петро Петрович, — я знаю з дитинства. Він з мого села, молодець, не нам з тобою рівня. Винахідник, прочанин, патріот. Ви неодмінно станете друзями. От побачиш. Він сказав, удень до своєї знайомої монахині під’їде за благословенням — стара коханка, святе діло, — але потім увечері обов’язково завітає до магазину. Скажу так: якщо Василь вирішив щось освятити, то освятить. Наполеглива вдача в нього. І Бог йому допоможе. Бог не теля, бачить звідтіля. Пішли, вже час.

***

Неясно наразі, як вивести КБ в ролі центральної постаті цієї повісті, бо ми багато вже говорили про неї, але вона все ще десь там, попереду цього несерйозного та невмілого наративу. І незрозуміло, як нам бути далі. А краще нічого й не розуміти (ми, зрештою, ніякі не Декарти), а просто завітати до Габи в один із вихідних днів, які вже відбулися на момент нашої оповіді або, навпаки, ще тільки мають надійти. З цим київським часом ніколи не знаєш, який саме день живуть люди. Чи той, що вже минув, і тоді ми маємо відчувати себе трішки вільніше. Чи той, що тільки чекає на нас десь попереду безмежного і вічного життя.

Але, менше з тим, Габінський лежить собі на підлозі й дивиться у вікно. Йому снилися сни — дивні, довготривалі, сюжетні, тонкі. Він бачив своє минуле. Це непросте випробування, бо, як і кожне минуле, минуле, що наснилося Габі, потребує негайних відповідей на питання, які воно ставить. У цьому ж разі все ускладняється ще й тим, що минулого, яке бачив Габа, ніколи не було. Чи все ж таки воно мало місце?

Він лежить на підлозі. Вітер і небо. Можливо, навіть плаче, так принаймні може здатися на перший погляд. Це не волога катарсису чи, скажімо, довгого нескінченного болю. Це волога божевілля, бо тільки воно дає вихід тому, чого не було, відтворює те, що ти пам’ятати не можеш. Так що ж стоїть в очах, спрямованих на небо та хмари? Про що думає м’який, кривавий, розхристаний, як триденна троянда, й солений від сліз сорокадев’ятирічний київській заєць Габа Габінський?

Може, про те, що жили собі колись на сході країни дві прекрасні дівчинки. Одну, наприклад, звали Снавдулія, а другу — Сосіпатра. На цю мить Габа вже не пам’ятає, яку з них кохав, та чи кохав узагалі. Чи це дві особи, чи єдина жінка, універсальна, як смерть. Бог його знає. Такі речі пам’ять не дуже зберігає. Бо що саме зберігати, їй не завжди ясно. Розвинуті особистості, що вільно подорожують текстом буття, прекрасно розуміють: пам’яті як місця, де на полицях міститься щось подібне до архівної документації, немає. Наше життя цілком і повністю — всього лише полум’я серця — і цілковито базується на фантазії та перевтіленні. На мові, якщо вже мислити точно. Тому минуле, як ти про нього згадуєш, завжди монтується нашвидкуруч.

От потрібно, наприклад, згадати перший коїтус.

Добре, друже, як скажеш. Із підсобки головного мозку вискакує не вельми тверезий монтажер — братчик Гермес Трисмегіст, — сідає до монтажного пульта і в три мілісекунди монтує твої спогади як вони є.

На екрані обличчя прекрасної замріяної вчительки хімії, її спідниця. Стегна, сідниці, груди. Волосся підсвічується на сонці й перетворюється на жовте полум’я. Вузькі долоні. Рожеві довгі пальці тремтять, зачиняючи лаборантську кімнату, де ви залишаєтеся віч-на-віч із долею, з теплим, хоч і вщент витертим поколіннями школярів килимом на підлозі, з запахами марганцю і йоду, лакмусу і кисню, сухого спирту і потасової селітри, карбонату калію, дезоксирибонуклеїнової і рибонуклеїнової любові тощо.

І от врешті-решт починають гудіти й танцювати бджоли і хмари, пробірки і хімічні склянки. Металургійні підприємства в радіусі ста кілометрів та різнокольорові колби випромінюють солодку й задушливу смерть. Газовідвідні трубки світяться. Скляні палички й трубочки повільно піднімаються зі своїх місць і рушають на захід, утворюючи в процесі руху жіночі портрети Амедео Модільяні. Апарат Кіппа перетворюється на коштовний кальян, а за віконцем тягне раптовим дощем, і вітер шумить у кипучих тополях.

Спиртівка, електрична баня зі штативом для пробірок, електрична плита та газові пальники декламують таблицю Менделєєва, металева ложечка для спалювання речовин сама вкладається тобі в руку, і ти завдяки їй розводиш вогонь. Вогке гаряче полум’я виїдає очі. Тримач для пробірок виконує подобу статевого акту з тигельними щипцями. Азбестова сітка розпускається до розмірів галактики Мессьє. І ти знаєш, о як же добре ти її знаєш, цю спіральну галактику в сузір’ї Великої Ведмедиці. Її кутовий діаметр становить стільки-то кутових хвилин, а візуальна величина — стільки-то. Між піхвою вчительки хімії та цією безмірною величчю відстань у сорок п’ять мільйонів світлових років. Мамо люба, що за відстані, що за щастя! Кожна дитина в цій лаборантській кімнаті розуміє, що спостерігати за нею (не за піхвою, звичайно, а за галактикою) можна протягом усієї весни. Це так прекрасно, це так доречно і так зрозуміло кожній людині, яка знає, що її координати такі: стільки-то градусів — нахилу; стільки-то годин стільки-то хвилин — пряме входження.

О! Стосовно прямого і непрямого входження ти тепер знаєш усе. І входження, і виходження, і ще безліч різноманітних рухів.

Твоя коханка чи то сміється, чи плаче, а чи ніжно стогне, як вітер у гілках акації восени, коли останні холодні вересневі дощі приводять за руку смішливого й прозорого жовтня. В таких жовтнях і народжується приречена на вічність шкільна іграшкова любов. Саме це жовте листя, ці кочівні п’яні каштани прямо на твоїх очах змушують тендітну сором’язливу жіночку тридцяти років якось узяти за руку свого власного учня і повести його у святеє святих світової хімії.

Хто він такий? Типовий Ніхто. Просто хлопчик. Тихий, завжди сам у собі, тонесенький. Любить співи вітру в осінніх деревах, кислі яблука, жовтий місяць і зелені зірки. Загалом дуже соромиться уваги до себе, а на перший урок приходить за тридцять-сорок хвилин саме тому, що мешкає десь на околиці міста. Завжди боїться запізнитися, а крім того, не любить своїх співучнів та цю цегляну коробку, в якій минає його маленьке життя.

Бракує простору в цих стінах. У цих жилах. У шкільному повітрі замало кисню. Може, через брак кисню, що дивним чином є проявом непідконтрольного шкільному розкладу бажання дихати і жити, вона й бере його за руку. Веде і думає, що цьому маленькому Авоґадро Амедео, цьому солодкому Арреніусу Сванте Авґусту, цьому неперевершеному Ґей-Люссаку розкаже все-все, всю правду. І навіть покаже її.

Він і вона одне проти одного. Кадр не чіткий. Кольори вповільнені, притишені. Багато жовтогарячого та чорного. Рамка — бронза й латунь. Ніхто не чує, ніхто не дивиться, не усвідомлює та врешті-решт і не говорить. Учителька торкається довгими рожевими пальцями обличчя юнака-дослідника, погладжує його шию, руки, коліна. Ніби показує юнакові, як саме побудований організм людини, які частини в ньому є найважливішими і чому саме доросле життя жодним чином не передбачає щастя. Ця мовчазна лекція не може бути довготривалою, бо на них, як ви розумієте, чекає шлях пошуку спеціального каменю, від якого виплоджуються золото, мідь, сльоза та вогонь.

У жовтні починається, триває до весни. Потім настає жахливий період літа. Склодовська-Кюрі змушена з чоловіком їхати відпочивати до Трускавця. У неї проблеми з нирками, і їй потрібно вживати воду, насичену чимось корисним, хоча й не дуже прекрасним. (Truskavets mineral waters — the best not only in Ukraine, but also all over the world. Правда, деякі з них мають одну специфічну особливість — запах сперми і нафти, гіркуватий смак смерті й мигдалю.)

Через певний час це таки її вб’є. Елементарна операція з видалення філософського каменю з нирок зробить мертвою молоду тендітну викладачку хімічної любові та любовної хімії на тридцять другому році життя. На цвинтар невтішний Габа наважиться прийти тільки через три місяці після поховання: з пляшкою солодкого бридкого вина, яке питиме «з горла», і букетом білесеньких та синіх квіточок, які зірве на пустирі біля старої церкви. Це буде перше в його житті вино (яке ж, млять, несмачне) і перша (власна) смерть.

Плівка, що її розкручує Гермес Трисмегіст, торохтить, цокає чорним язиком, проговорює, виспівує (язиче, язиче, лихо тебе кличе). Вдивляєшся в епізоди, перемотуєш, дивуєшся. Гермесе, що ти робиш. Ти сказився. Примара й омана. Не могло бути в мене такої коханки. Та ще так рано. Нам із Габою тут ніяк не більше дванадцяти-тринадцяти років. Балкон відкритий, як прірва в небо. Кричать діти і птахи. Вітер ходить кімнатами.

Пам’ять — загадкова і смішна штука, яка кожного разу належить іншій людині, що мешкала в якомусь небаченому світі. І особи цієї більше нема, і життя, і світу такого ніколи не буде та, відверто кажучи, ніколи й не було. А що ж тоді було? Все ж таки щось відбувалося з нами протягом таких-то і таких-то років. Може, не тільки з тобою, зі мною, з нами і, напевно, не тільки в цьому житті. Але все ж таки щось мало місце, і саме місце теж мало певні координати. Чи ні?

У житті як у житі: легко втрачати миті. Легко забувати, які саме піпетки, бюретки, колби, циліндри, мензурки, тиглі, чашки для випаровування, а також ступки з товкачиками полюбляла твоя перша коханка. Особливо, звичайно, це стосується товкачиків. Бо в товкачиках вона розумілася як ніхто. Як ніхто і ніколи. О ці товкачики, о ці ступки. Це одвічне бажання змішувати і товкти.

***

Габінський нарешті піднявся на поверхню на Золотих Воротах. Двадцять дев’ята станція Київського метрополітену. Дощить, але народу біля метро багато. Тут завжди так. Сирецько-Печерська лінія. У небі повзуть темно-сині брили. Сформувалися над Балтикою і припливли сюди, на станцію, яка працює з тридцять першого грудня вісімдесят дев’ятого року минулого століття, щоби псувати людям настрій. Відчуття вологості вбиває впевненість у собі. І тільки круглі колони, візантійські капітелі й мозаїчні панно, тільки вічний темно-сірий граніт якось підтримує волю до руху, якщо вже не до праці. За версією The Daily Telegraph, одна з двадцяти двох найгарніших станцій Європи. Кий, Щек, Хорив, Либідь, Дір, Аскольд, Ігор Рюрикович, вельмишановна княгиня Ольга, ну і далі, до самого Данила Романовича. Тобто всі наші тут, всі на місці, можна так не перейматися. Все одно твоє божевілля тебе знайде. Ось тут тобі Софійський собор, а там тоді Десятинна церква, туточки Ірининська, а там отою Михайлівський собор. Кирилівська, Богородиця на Пирогощі, Спас на Берестові, Успенський. Дехто каже, що православ’я принесло тільки горя київським людям. Та щось не схоже на те. Принаймні грифони вийшли дуже добре. Такі класнющі, що йомайо.

Ви тільки подивіться на них. Один Галібей, інший Баблюк. Дехто вважає, що їх звуть Бегма і Бедзик, але то маячня. Вони окликаються тільки на Галібея і Баблюка. Щоправда, інколи Баблюк вважає, що він Галібей, а Галібей вперто асоціює себе тільки з Баблюком. Ти йому — Галібей, сонечко, йди на ручки. А він — ні. Морду крутить. Зажерлося, падло середньовічне.

Габа любив цих звірів, тому що грифони, вочевидь, є цілком міфічними істотами: кожен з них і орел, і лев. Як і всі переселенці світу, ці звірі цілком безвідповідальні, а в такі вечори, як цей, ще й безпорадні. Що з нього візьмеш, із цього грифона, як утішиш? Хвіст довгий, прекрасний. У даному випадку чомусь трикутний. Характер грайливий, примхливий. Ось тобі й весь грифон. Баблюк впевнений, що уособлює своєю статтю Сонце, силу і пильність розуму. Галібей відповідає за швидкість покарання і відплати. У перші місяці перебування в Києві Габа подовгу бавився з ними, підгодовував бідолашних пиріжками з маком, які купував у «Ярославні», і врешті-решт вони почали його впізнавати.

Зустріч була призначена на Ярославовому Валу в саме тій «Ярославні», де пиріжечки і кава, вино, коньяк і узвар. Ліхтарі мерехтіли. Люди поспішали. Навколо пливли усміхнені обличчя. Балтійські хмари давали затишок і повільний нудний дрібненький дощ. Молоді та старенькі, українськомовні та англомовні — всі чомусь раділи. Безперечно, серед них були й читачі James Augustine Aloysius Joyce. І це трішки дивувало. Як їм це вдається, дійсно, читати такі розумні книжки, коли у світі, маємо на увазі український світ, триває війна, чи, як то кажуть, продовжується АТО.

Габа так ніколи й не зрозумів, що воно означає, це АТО. Можливо, це перекладається як «аутентичні типи обсервування». Але до чого тут війна на Сході? До чого та нещадна смерть, що збирає свій врожай на цих теренах? До чого розпач, що жевріє в серці й не зникає навіть уві сні? У свідомих сновидіннях Габінський все частіше опинявся у дивному місті, тому самому, з яким познайомився ще в останні донецькі місяці. Там на рівних правах мешкали люди і ляльки. Суцільний жах, але жодним чином ніяке не АТО. А все ж, якщо річ в обсервуванні, то до чого цей постійний біль, що виїдає нутрощі й вичавлює з мозку не тільки раба і рибу, грака і рака, а й реальність як таку?

Та нє, все зрозуміло. Українська влада напрацьовує навички селекції і схематизації натурних спостережень. Кожен пристойний Леонардо да Вінчі мусить оволодіти цією навичкою спрощувати натуру, щоби втиснути її у свою талановиту особистість. Ці методи відомі з давніх часів. Майже з доісторичних. Ще Шиллер зауважив, що естетичне і творче прагнення непомітно будує посеред страшного світу веселе царство гри і безпеки. Воно, так би мовити, звільняє людей від усього, що тисне на них як у фізичному, так і в психологічному розумінні цього слова. От звідсіля й АТО. Узагальнення та схематизація — ось два стовпчики, на яких нас із тобою повісили, брате. І ми з тобою там теліпаємося, метляємося, мотаємося, а іноді навіть хилитаємося там, приблизно як два веселі опудала в кукурудзі. Намальовані обличчя, чорне від дощів та вітрів манаття, замість сердець, з’їдених окупантами, — тополиний кийок. Дражнять страшилу птахи, манять його дороги, тільки куди він піде, убогий та одноногий. Та ще, млять, і російськомовний. Вибачте, шановні, що не в риму.

Окинувши оком приміщення, Габа не побачив людини, що призначила йому зустріч. З іншого боку, словесний портрет, який намалював Петро Петренко, може і не відповідати життєвій правді. Та це ніяка не проблема. Принаймні Габа на своїй сторінці фейсбуку виглядав так само, як і в житті: похмуро й ніяково.

— Забажає знайти — знайде, — сказав він собі, взяв узвару, коньяку і булочку з маком, повісив свою шкуратянку на спинку стільця, ще раз оглянувся. «Ярославна» тихенько погойдувалася на хвилях часу. Люди плинули повз неї. Мимо великих вікон пропливала вулиця, протилежні будинки, зірки, автівки, жіночі посмішки, минуле життя, і навколо всього цього кружляла, як Юпітер навколо Сонця, зона АТО.

— Щоб наша ляля нас не цуралась, — сказав Габа, підніс коньяк, понюхав, відчув солодкуватий аромат справжнього Закарпаття і зробив ковточок. Рідина виявилася настільки приємною, що він не втримався і випив усе, що купив. Подумав і придбав ще порцію густого запашного бурштину.

— А я, здається, вас розшукую, — продзеленчав веселий молодий дзвоник над правим вухом.

Габа вдихнув повітря, яке ще зберігало аромат коньяку, і обережно повернув голову. Невеличка молода жіночка у світло-сірому комбінезоні й зеленому плащі. На вибранця свого надів плащ своєї любові, подумав Габа, встав і вклонився.

— Габінський!

— Оле-Лукойє, — відрекомендувалося дівча і сіло на стілець напроти Габи.

— Що бажаєте? — галантно усміхнувся Габінський. — Кава, узвар, чай зелений-чорний, пляцок, булочка, чоколяд?

— Коньяку мені теж візьміть, будь ласка, — кивнула Оле, — і чорного чаю велике горнятко.

— Добре, ваша воля, — знизав плечима Габа, — а дядько Петрусьо нічого не скаже?

— О, цим не переймайтесь, — засміялася дівчина, — все ж таки мені не двадцять років, маю іноді право на солодке.

Габа замовляв собі й дівчинці коньяк та булочку з маком, чекав, поки наллють окріп у горнятко, і думав про те, що Оле виявилася зовсім не такою, якою він собі її уявляв. Щось Петрусьо переплутав. Після розмови з приятелем Габа чекав на тендітну сором’язливу, хоча й дуже серйозну дівчинку вісімнадцяти років. А тут двадцять, люди добрі, а може, якщо подумати, всі двадцять два чи навіть двадцять три! (двадцять п'ять?) І ніяка вона не сором’язлива. Молода приваблива жіночка. Оченята помірно веселі, фігурка струнка, дотепний комбінезон, плащик дитячого крою, рожева парасоля. І до того ж п’є коньяк. Ну чого, подумав Габа, я її можу навчити, Боже, скажи мені?

— Давайте вип’ємо за знайомство, — запропонувала дівчина. — Вуйко мій мені багато про вас розповідав. Казав, ви людина серйозна, чесна, дуже освічена, україномовна. Відрізняєте банош від зупи і загалом кандидат таких-то наук.

— Справді? — Габа знітився. — Чесно кажучи, ваш дядько перебільшує. Ще банош я туди-сюди, а от із зупою поки що не так гаразд, як би хотілося. Важкувато без навички.

— Але ви ж учений?

— Учений перевчений, — усміхнувся Габа. — Чесно кажучи, я погодився познайомитися з вами виключно тому, що Пеця Петрович за ці кілька місяців (днів? років?), які ми працюємо разом, став для мене майже рідною людиною. А так, то я не дуже тямлю, в якому контексті можуть розвиватися наші майбутні стосунки, якщо їм справді судилося розвиватись.

— Розумію, — засміялася Оле. — Може, невеличкий курс із естетики словесної художньої творчості? Здається, ви спеціаліст?

— А навіщо це жінці вашого віку? — Габа щиро здивувався.

Оле знову засміялася.

— Пробачте, — збентежився він, — я не до того, що молодим жінкам це не потрібно, а радше…

— Не напружуйтесь, — порадила Лукойє і підняла келих із коньяком. — За знайомство?

— За знайомство, — погодився Габінський.

Випив, вдихнув повітря, насичене навколишнім гомоном і запахами буфету, поглянув за вікна «Ярославни». На протилежному боці над хаотичним та різнокольоровим натовпом здіймався силует КБ. Очі в неї були сумні й тривожні. Курила вона, як і завжди, папіроску, і по її очах було видно, що почувається вона не дуже добре. Не звикла до людей, подумав Габа з жалістю, постійно на самоті, крім мене, знайомих у місті немає, та ще травматичний досвід автентичного обсервування. Потрібно якось врешті-решт щось із цим робити.

— Куди ви дивитеся? — поцікавилася Оле і почала їсти булочку з маком.

— Та так, — знизав плечима Габа і відвів очі від вікна, — знайома постать промайнула. То ви кажете, що бажаєте стати студенткою? Який напрям вас більше цікавить? Я так розумію, що технічні вузи — це трішечки не для вас? І це на щастя, бо я і техніка — речі несумісні…

— Річ у тому, — Оле поклала недоїдену булочку на тарілку, — що я вже два роки як аспірантка педагогічного факультету Чернівецького національного університету. Наступного року маю надію захистити кандидатську.

Габа подумав хвилинку. Знову глянув за вікно. Кобиляча Голова зникла. Вітер розгулявся, але балтійські брили нікуди не поділися. Вони чорніли, синіли і кружляли над містом, ставало ясно, що дощ не вщухне до ранку.

— Чесно кажучи, тепер я вже зовсім нічого не розумію. А навіщо тоді я? В чому сенс?

— Він у тому, — весело пояснила Лукойє, — що дядечко Петро вважає, ніби його племінниця вже достатньо розумна, і настав час ставати щасливою.

— У матримоніальному сенсі цього слова?

— Авжеж, — кивнула вона і щиро засміялася. — Та ви не лякайтеся. Це так вважає дядечко, не я.

— Не бажаєте стати щасливою? — серйозно зацікавився Габа.

— Я щаслива, і в мене все гаразд.

— То що ж ми в такому разі будемо з вами робити? — розвів руками Габінський. — Навіщо ми з вами зустрілися, навіщо п’ємо цей коньяк? У часи війни гуманітаріям потрібно мати чітке розуміння власних мотивів, наслідків та їхніх причин.

— Знаєте, — засміялася Оле, — дядько постійно намагається мене з кимось познайомити, але ж я не з усіма познайомитися бажаю. Та коли він розказав про те, як ви освящали бакалію, це мене дійсно вразило. А крім того, вечір у мене вільний, ось і вирішила, що нічого поганого в тому не буде.

Лукойє замовкла, кілька секунд вивчала літню пару за сусіднім столиком, відпила чаю, відкусила пляцок.

— Що скажете?

Габа спочатку нічого не сказав, тільки з’їв невеличкий шматочок булочки, а потім зауважив:

— Я так розумію, він попросив мене, щоб я типу навчав вас, хоча вас навчати нема вже чого, а вам сказав, що я божевільний і мені потрібне спілкування? Так? От за що я не люблю Петра, так за це постійне піклування про мене. Чого не відняти у киян, так це абсолютної неповаги до внутрішнього крихкого світу переміщеної особи.

— Ви не зрозуміли…

— Я казав йому вже, — Габінський відчув, як у нетрях його багатоокого «я» підіймає голову Бджола Великого Гніву, — що не божевільний, більш того, ходжу регулярно до психіатра, тому в мене наразі все гаразд. Тільки іноді голова болить. Зрештою, це нікого не повинно обходити…

Габа спітнів (хробак — личинка комахи), йому засяяла усмішка та сріблясті окуляри Лаврентія. Схопившись за голову (яка живе в землі), він докладав страшенних зусиль, щоб стриматися. Проклятий досвід. Проклята війна. (Миколай від хробаків Порохном узявся. Сам спаситель на вратах Поздовж перепався.)

— Але як я сміялася! — глянувши просто в очі Габінського і торкнувшись його вологої долоні, додала Лукойє, чим моментально відігнала нав’язливу неприємну реальність. — Це так добре, що ви приятелюєте з дядечком Петром, їй-бо, пане Габінський, свята цибуля та укріп, це мене просто вразило!

— Справді? — Габа усміхнувся своєму коньяку, зробив великий ковток (ніхто не стане падати на підлогу та кричати) і, намагаючись діяти якомога тихіше, забрав руки зі стола й заходився таємно терти долоні об штанята.

— Нє, ну це ж комедія, їй-бо! — щиро засміялася Оле. — Куди тому Мольєру чи Бомарше. Троє дорослих розумних чоловіків у нетверезому стані освячують бакалію. Це просто прекрасно, як на мене.

— Ага, — кивнув Габа, — Елевсінські містерії.

***

«Красиве і Корисне» — частина торговельно-розважального центру «Карматаун». Величезне, мовчазне і живе приміщення зустріло Петра Петракіса та Габу запахами вимитої підлоги, парфумів, що продавалися вдень біля входу і досі були присутні у повітрі, смачної гарячої кукурудзи, що годину-дві тому ще смажилася прямо тут, біля кас «Красивого і Корисного», легкими й романтичними, як перша любов, запахами цибулі, капусти, картоплі, бананів, ківі, свіжих, але трішечки недостиглих мандаринів. Царина м’якого притишеного світла.

Удень — насправді — в цьому величезному, як Собор Святого Петра у Римі, приміщенні працює, мабуть, двісті сорок чи радше три тисячі триста тридцять два різноманітні заклади. Тридцять чотири з них або, напевно, п’ятдесят вісім — це ресторани, бари, кафе, маленькі прозорі забігайлівки, де можна нашвидкуруч з’їсти гарячу собаку чи інший фастфуд. П’ятсот сорок — магазини одягу та ювелірних прикрас. Сімдесят три — сувеніри та побутова техніка. Вісімнадцять — банківські офіси. Десять — магазини іграшок, зокрема й для дорослих. П’ять — крамниці європейського сиру та вина. Другий та третій поверхи присвячені відпочинку.

— Ти ж у мене тут перший раз, Василю? О, я тобі зараз розкажу, — Петро розважливо усміхнувся. — Загалом центр займає стільки-то тисяч квадратних метрів, або сто п’ять квадратних кілометрів. Що, до речі, абсолютно збігається із загальною площею такого міста, як Париж.

— Достатньо, коротше, — поважно кивнув Василь.

— Вистачає. Крім «Красивого і Корисного», маємо боулінґ-шмоулінґ, басейн з дельфіном, теніс з ракетками, — Петро налив мовчазному Габі та доброму Василю, — ковзанку, щоб, значить, відчути холод буття, маленький приватний зоопарк, три кінотеатри з кінофільмами, театр на воді, кабаре, чотирнадцять модерново обладнаних бізнес-центрів та безліч чудово облаштованих залів для актів. Інакше кажучи, актових залів.

— Ти диви, як зручно. — Василь випив чарочку горілки і з’їв огірок.

— Та да, — погодився Петро. — Можна за один захід придбати пилосос, сфотографуватися з мавпою, випити віскі, викупатися у басейні, випити віскі, застрахувати власне життя, зіграти кілька партій у теніс, випити віскі, а потім уже, як людина, піти на ковзанку і вбитися нахуй.

— Дуже-дуже зручно, — кивнув Габа, — цьому закладу тільки похоронного бюро не вистачає.

— Загалом, я думаю, — продовжив Петро, — що нам тут конче потрібен відкритий пологовий павільйон.

— Пологовий павільйон «Quasimodo», похоронне бюро «Nie ma sprawy», крематорій «Prometheus» і телерадіостанція імені Нестора Махна, — уточнив Габа.

— Так, — погодився Петруньо, — і ми невпинно рухаємося в цьому напрямку.

Друзі замовкли і, якось не зговорюючись, задивилися у той бік, де крізь дзеркальні величезні двері заввишки метрів зо п’ять можна було бачити проспект, яким бігли автомобілі, зупиняючись на світлофорах, великі будівлі новітніх житлових районів, що якраз запалали веселими вогниками родинного щастя та комфорту, спостерігати безкінечне життя великого дивного міста, столиці воюючої країни.

«Красиве і Корисне» займає менше двадцятої частини першого поверху. Вночі можна сісти на підлогу, от як зараз, і слухати, як живуть усі ці речі, що наповнюють собою оболонський Париж. Чуєш, турецьке золото розмовляє з китайським барахлом, хтось невидимий стукає кулькою на порожніх тенісних столах, зелені спини яких простягнулися до самого обрію, де, втомившись від марноти життя, плаває у великому темному басейні, освітленому вогнями Оболоні, сумна косатка Феміда, яку власники цього атракціону вже два роки поспіль видають за дельфіна Толю. А вона, ця Феміда, ні разу не Толя, тим більше — не дельфін. Вона косатка, Orcinus orca, належить до однієї з тих популяцій Норвезького моря, що спеціалізуються саме на оселедці й щоосені мігрують слідом за ним до узбережжя Норвегії. Саме тому, що їй до вподоби оселедці, а не ці крикливі тупі створіння, які кожного дня приходять у «Карматаун», Феміда й досі нікого з них не з’їла. Вона плаває і відчуває все це місто, що живе, і танцює, і вмирає, і плаче, і сміється навколо неї. І вона не любить його, бо не розуміє, як так можна жити. Як врешті-решт можна їсти сто років тому заморожений оселедець, яким торгують у рибному відділі «Красивого і Корисного», та ще й під дешеву польську горілку.

І під усім цим дрібним мотлохом, під Фемідою, «Красивим і Корисним», під хлопцями, що сіли на підлозі біля стелажів і говорять про життя, до ночі пульсує метро. Цей пульс відчувається постійно. Але вже незабаром настане година, коли підземний світ зачинить двері. Звіру-метрополітену потрібен час, щоб перетравити сьогоденні враження і живі тіні необачливих людей, їхні посмішки й пам’ять, образи й рухи, що назавжди залишилися в далеких і безкінечних підземеллях.

Габа думав про все це, а Василь розказував, як колись навчався в духовній семінарії, як зустрів свою першу жінку, кинув попівство і пішов працювати на завод. Став талановитим начальником дільниці, великим слюсарем, мрійником з великої літери «D», потім закінчив інститут, зробився конструктором конструктів, бізнесменом, мав навіть патенти, хай би що це значило. Та не облишив свої юнацькі вподобання. Любив читати Біблію, думати про майбутню зустріч з Христом. Кілька разів їздив у Єрусалим до Гробу Господня, щоб побачити на власні очі, що там і як відбувалося. Плакав, як дитина, дивлячись на Гетсиманський сад (Тоді з ними приходить Ісус до місцевості, званої Гетсиманія, і промовляє до учнів). А в буденному житті завжди знаходив час, щоб наставляти та лікувати світлими напученнями робочі серця пролетаріату та менеджерів цього світу.

— Ну що, хлопці, будемо починати? — сказав він нарешті, і Пітер разом із Габою мовби прокинулися від довгого сну.

— Вмієш ти, Василю мій, розказувати, — похитав головою Петруньо і поглянув на годинник над входом, — все ж таки треба було тобі йти на священика. Може, давно би вже Рай на землі був.

— Вимолив би у Бога Україну, — кивнув Габа, — і переніс її трішечки лівіше.

— Куди це лівіше? — не зрозумів Василь.

— Хоча б за Польщу. Хай би поляки самі з росіянами тут розбиралися. От тоді ми б подивилися, чиє місто Львів і як виглядає автентична національна пам’ять. А ще краще — навіть за Німеччину. Хай би в нас був кордон із країнами Бенілюксу. Причому з усіма одночасно.

Помовчали.

— Добре, — нарешті сказав Василь.

Усі втрьох підвелися. Подумали. Петро обтер бороду, кивнув Василеві.

— Починай!

Той дістав із сумки те, що приніс зі собою, розклав усе на стільці, перехрестився.

— В Ім’я Отця і Сина і Святого Духа! — сказав він буденним голосом і прокашлявся. — Потім вичитав кілька псалмів, молитов до Бога Отця, до Святого Духа і Матері Божої. — Освящаємо бакалію «Красивого і Корисного», — нарешті заявив він, суворо глядячи кудись у потойбічний простір, — і в її лиці — всю царину рослинного світу України, споживчих товарів для душі та тіла, білого цукру та міцної цибулі, гречки, рису таїландського, духу громадянського, всієї нашої солі та соди з олією. А з ними шоколаду, какао-бобів, горіхів, насіння різноманітного, сала та горілки. Хай кава не буде гіркою, а чай, перець та імбир садовий, аптечний, або лікарський, Zingiber officinale, будуть. Амінь.

— До чого тут це? — невдоволено зауважив Габінський. — Немає нашої волі освящати горілку й м’ясо. Ми бажаємо тільки бакалію.

— Облиш, — Пьотрек смикнув Габу за рукав светра, — він сам знає, що йому казати. Хай каже. Добре ж виходить, ні? Май на увазі, Гітлер таки був чахликом непитущим і вегетаріанцем.

— Хай не торкнеться, — продовжив Василь, — цих святих продуктів ненажерлива лапа злого звіра, а значить, його кіготь, драпець, пазур та шпоня. Хай інопланетний закордонний розум та наше місцеве метафізичне зло не попсують святого й корисного задуму Божого зробити все, що є довкола нас, прекрасним і чудовим. Хай ці сухі й корисні родзинки, вишня, чорнослив, фініки, груші, яблука, інжир та урюк…

— Родзинки з кісточками та курага, — підказав Габа.

— Родзинки з кісточками та курага, — підхопив Василь, — сушені гриби та сухе молоко, варення, джем, повидло і яєчний порошок освятяться, побільшаться та примножаться.

Габа підійшов до стелажа, де стояла непочата пляшка горілки, взяв її, уважно роздивився, сів на підлогу, зробив кілька ковточків.

— І ще хай нарешті закінчиться ця війна, — сказав він тихо.

— Василю, хай закінчиться ця війна! — попросив Петро.

— Милосердний Боже! — крикнув Василь, і на очах його мимоволі виступили сльози. — Най вже нам закінчиться ця війна, від якої немає душі ні спокою, ні покою! Прости нас, Боже, змилуйся над нами!

Сказавши так, він дістав свічечки, які привіз минулого року із самої Святої Землі, з Храму Воскресіння Христового, підпалив їх і встромив одну чи дві у картоплю, кілька в апельсини й ківі, сім штук пішло на сухофрукти, цибулю, крупи та хліб. Налив у чашку святої водички, придбаної сьогодні зранку в церкві Святого Миколая, прийняв з рук хмурого Габи великі мохнаті пензлі для білування, які, зі свого боку, надибали на Героїв Дніпра Габа Габінський і Пьотрек Петравський, вмочив їх у святу воду і приснув навколо.

Бризки полетіли далеко, до крайніх стелажів, оминули їх, впали частково на вітрини з кулінарією, полежали так кілька секунд, піднялися й рушили далі. Закрутилися біля прозорих дверей і пройшли їх наскрізь. Вилетівши надвір, вони на мить затрималися, ніби розглядаючи Київ та роздумуючи, що з цим усім робити, а потім піднялися вгору. Наступної миті у світлі ліхтарів, автівок, вогнів реклами на Київ сильною суцільною зеленою хвилею впав рясний прозорий дощ.

— І хай, Василю, згинуть наші вороженьки, — сказав Пітер, сів поруч із Габою, прийняв з його рук пляшку, глянув на дощ за прозорими стінами будівлі й теж зробив ковток.

— Даруй нам, Боже, перемогу! — попросив слюсар тихо, майже жалісно. — Хоча б невелику, та нашу. І дай нам мир у нашій країні, світло, злагоду і надію.

— І хай моя мама, отче, хоча б іноді згадує про мене, — прошепотів Габа і схилив голову, — бо ніхто з нас не знає, де загине.

— І мама Габінського, Боже Святий, — суворо промовив Василь, — хай вона знає, що цей хлоп її любить і думає про неї кожного дня.

— І батько, — тихо промовив Габінський і заплакав.

— І батькові Габінського хай буде здоров’я, хліба на стіл та хоча б іноді спокій.

— У нього з пам’яттю проблеми, зі шлунком, із серцем. Їм страшно і холодно в місті Z, та вони, отче святий, ніколи звідтіля не поїдуть.

— Ангела-охоронця родинам нашим, Боже, дай, — сильно попросив Василь, замовк на хвилинку, а тоді з молитвою та святою водою пішов уздовж стелажів.

сосіпатра

Метаморфоза: 1) різке перетворення форми і структури, яке зустрічається у комах;

2) перетворення особистості.

Психологічна енциклопедія

Якщо вже говорити про Сосіпатру, то молодша від Габи на стільки-то повноцінних років кобіта любовного досвіду не мала й на цей вік. Коханці, звичайно, були присутні в її житті — такі ж самі, як вона. Мав місце навіть чоловік. Чолов’яга працював на шахті разом з її батьком. Але ті жалюгідні копирсання, вовтуження, некорисне і некрасиве збудження, в якому вона брала участь від шістнадцятої до двадцять першої своєї весни, рідкий гарячий піт, мляві поцілунки, небездоганний кунілінгус та нещиросердий мінет сексом назвати було важко.

Іноді люди й, до речі, не тільки на Донбасі просто намагаються подорослішати, хоча б і ціною безглуздих вправ, більша частина яких копіюється з німецького класичного порно, якщо ви розумієте, про що йдеться, чи з посібників, які до війни у Донецьку продавалися на місцевому ринку російськомовної літератури і позиціонувалися як «продовження Камасутри», індійського еротичного трактату, написаного лікарем Ватсьяяною, який, що загальновідомо, надихався скульптурними зображеннями храму «Чорна пагода». Тобто спочатку все ж таки архітектура, а потім уже секс. Це варто усвідомлювати. Але хай там що, на Донбасі, чесно кажучи, індійські традиції не було кому продовжувати, крім штатних та позаштатних упорядників місцевих видавництв.

***

В офісі тихо, але не спокійно. Вже тиждень як треба здати до друку нове одкровення, але Директор проглянув те лайно, що йому наверстали, і м’яко, хоча й у жорсткій формі, висловився в тому дусі, що потрібно оновлювати тренди.

— Ти дивись, — каже Головний редактор, — вони отак робили. А чи зможеш ти допрацювати якось цю позу, щоб вийшло щось цілком нове? Директор загалом має рацію, ми ж не можемо копіювати, бо це порушення авторських прав, а якщо і не порушення, то якого біса видавати те, що вже так чи інакше присутнє на ринку? Значить, у цьому напрямку слід рухатися далі, працювати на межі загальновідомого і незбагненного. Потрібен творчий підхід.

Упорядник дивиться на фігурки з «Чорної пагоди», що світяться на моніторі. Замислюється.

— Звичайно, ми можемо додати сюди хлопця чи, скажімо, пару ось сюди і сюди, — він вказує пальцем на монітор, — щоб вони робили з цією дівчинкою отаке і таке. Як ви гадаєте, це пройде?

— Отаке і таке, — повторює Головний, — з нами потім начальник відділу маркетингу зробить.

— Ні, я розумію, а що ви ще від мене хочете при цих розкладах?

— Зажди, — знервовано робить ковток кави Головний, — а чому не таке й отаке? Так би більш пасувало до останніх політичних і культурних тенденцій.

— Ви гадаєте? — Упорядник чеше макітру.

— Впевнений, — каже Головний. — І потім, збільшувати чи зменшувати кількість людей, одночасно зайнятих у сексі, це, розумієш, як би це пояснити, шлях простий, я би сказав, екстенсивний, а нам потрібно щось інтенсивне, цілком нове.

— А ми до мінету додамо вправи з диханням і зосередженням на Свадхістхані та Муладхарі. Вийде цілком автентично.

— Облиш це для власної жінки, — каже редактор, — зосереджуватися слід не на чакрах, а на продажах. І потім, як ти можеш на чомусь зосереджуватися, коли робиш комусь мінета?

— Це не в мене треба питати, — обережно зауважує Упорядник.

Деякий час вони з Головним мовчки дивляться один на одного.

— Ага, — нарешті каже Головний, — зрозумів, хай не в тебе. Але ж, голуба, якщо у цієї фігні, що ми малюємо, будуть малі продажі, видавництво припинить з тобою працювати.

— Боронь Боже, — каже Упорядник і витирає піт з обличчя. — Щось у вас тут з кондиціонерами. Цієї весни така спека, а вони ледь охолоджують.

— Лєна! — кричить Головний. — Дай нам пива.

Лєна заносить дві відкорковані пляшечки. З них власне все починається. Після третьої Лєну залишають у кабінеті, бо розмова вже набула жвавості, а Лєна як ніхто здатна підтримувати саме такі розмови. Біля півночі, після доставки Головного під поріг його будинку, Лєна й Упорядник їдуть у таксі, невимушено розмовляють про щось цілком прекрасне і раптом починають цілуватися.

О першій годині вже не молодий і дуже втомлений Упорядник виходить на балкон подихати. Звичайно, Лєна виходить з ним, він дивиться на її молоді стегна, груди, сідниці, які виблискують у світлі чародійних ліхтарів Донбасу, і йому раптом стає ясно, що він би зміг допрацювати роботу пана Ватсьяяна. Але ж народився не в тому столітті, не в тій країні та й не в тій родині. Не ту жінку взяв у дружини та не з тієї причини, яка потрібна для такої роботи. А Лєна, що ж Лєна. Вона б за нього ніколи й не вийшла. Навіть якби він був молодший на двадцять років.

Упорядник сумує, п’є коньяк з лимоном до самого ранку і що далі, то більше тверезіє. Лєна спить, як янгол, і не прокинеться, коли він зачинить за собою двері. Тільки не заважайте, благаю, їй потрібно відпочити. Бачите, як сопе? У неї ввечері побачення з майбутнім чоловіком.

А ранкові вулиці, якими поїде додому Упорядник, дивляться іронічно та відсторонено. Небо не те щоб сіре, але дійсно вже давно непране, тисячі три, мабуть, років. Він повернеться додому, відкриє пошту, прочитає листа від дружини, яка з дітьми відпочиває в Москві у батьків. Помиється під холодним душем. Дійде до холодильника, вип’є банку світлого пива, а потім під яєчню ще півпляшки горілки. У ліжку завернеться в ковдру і буде довго та некрасиво плакати вголос, аж допоки на нього не зійде сон.

***

Тож велич і, зрештою, величезна проблема Габінського полягала в тому, що він, на свою радість та біду, зміг угледіти в Сосіпатрі надзвичайну жіночу натуру, спрямовану на цілком метафізичне ставлення до всього на світі, зокрема й на стосунки між статями. А це не так просто зробити в колективі осіб жіночого роду, що зазвичай приходять до стін університету, просто щоб не нудити у кав’ярнях міста. Та, між нами, хай би краще він цього не робив, бо що то за натура, що була за істота! Чи вона тільки частка його, чи він тільки подих її, чи це тільки їм обом примарилося — він ніколи цього достеменно не знав.

Так чи інакше, Габа перевіряв у підсобці студентські роботи, коли вона зайшла туди якось навесні. І тут перед нами як перед допитливими дослідниками культури постає проблема архетипу підсобки, лаборантської кімнати у сексуальному побуті східних слов’ян.

Але спочатку треба зрозуміти, що таке весна у Донбасі, а саме у місті Z. Це суцільна краса. І, по-перше, це абрикоса, цариця всіх плодових дерев Східної України, що весняними днями крокує вулицями великих міст і невеличких селищ, заливає піною гіркого та солодкого весь Всесвіт аж до самого поясу Оріона. Із садиб і вулиць міста абрикоса пірнає у лісостани, кружляє берегами ставків, виставляє обабіч шляхів свій караул, зазирає в кожне вікно, розчиняється в грудях та очах старих і малих, стає їхнім диханням і вірою.

По-друге, ясна річ, це вугілля, промислова хімія і металургія, що роблять свою важку та потрібну справу, додаючи до аромату абрикоси присмак смерті та безвиході. Саме і тільки навесні хімія не викликала у народу щирої ненависті, а сприймалася як цілком органічний додаток до свята відродження природи. Бо вона, ця природа, звичайно, є, як мертва, так і жива. І, власне, вона мертва й жива одночасно. Як, зрозуміло, Україна чи, скажімо, ти, мій безсмертний читачу, чи дівчинка, що колись відкликалася на ім’я Сосіпатра.

О ці губи, стегна, великі хороші стопи сорок шостого розміру. Як у маленького велетня. О легкість і невимушеність, з якою вона скидала із себе одяг!

О незграбність цих поцілунків, чудовий несмак її прикрас. Усе це щастя ввійшло у життя Габінського, коли сонце вже почало заходити в степ, а степ нарешті переборов місто і почав запускати в нього льодяні й грайливі струмки старовинного смутку. Квітень, а точніше, сам початок травня такого-то року по Різдву Христовому на віки вічні увійшов у життя Габи і перетворив його на когось іншого.

***

Сосіпатра привертала до себе увагу Габінського й раніше, але зовсім не в тому сенсі, про який ідеться. По-перше, вона була мала, як комаха. По-друге, нестерпно смішна. І одяг у неї був смішний, і макіяж, і посмішка, і рухи. Миловидна, навіть дуже красива дівчинка, струнка, хороша, але чому ж ти така смішна, млять, думав Габа кожного разу, коли її бачив. По-третє, її голос. Він був ляльковий, ніби несправжній. Але при цьому не огидний. Просто чудернацько смішний. Складалося враження, що Творець, коли реалізовував свій задум стосовно неї, так і не визначився, що він, власне, бажає на виході: чи велику ляльку, веселу і смішну, а чи людину, смішну, але одночасно абсолютно трагічну. Було в ній якесь суттєве перебільшення, розбіжність між формою та її власним сенсом.

Після сміху, звичайно, до кожної нормальної істоти чоловічої статі приходило здивування. Потім наставала черга важкої і довгої задуми. Саме після нього, цього непростого етапу критичних роздумів, ляльковість Сосіпатри починала викликати у Габи щось на кшталт підсвідомого неконтрольованого жаху, якимось дивним чином поєднаного з бажанням ним, цим жахом, оволодіти.

Щоразу, коли він бачив в університетських коридорах Сосіпатру, Габінський намагався щезнути, зникнути, зійти з траєкторії її пересування, бо вона, Сосіпатра, коли зустрічала Габу, обов’язково вигадувала причину, щоб підійти, про щось запитати, поговорити. Якийсь час йому це вдавалося: він не був штатним викладачем, приходив тільки на власні спецкурси і, звичайно, заходив на кафедру, тільки коли це було потрібно. Але згодом Сосіпатра вивчила напам’ять розклад його лекцій і практичних, а також нескладну архітектуру будинку філологічного факультету, і шансів у нього майже не залишилося.

— Габрієль Богданович, — звертається до Габи Сосіпатра саме в ту мить, коли він уже вирішив, що обійшлося. — А я тут на вас чекаю.

— О, Сосіпатра! Яка приємність! — Габа ставить на підвіконня шкіряний портфель і дивиться на годинник. Як не крути, а до лекції ще двадцять хвилин. Ніякої змоги уникнути розмови немає.

— Я прочитала книгу, яку ви мені порадили минулого разу, — каже вона таким голосом і з таким виразом обличчя, що Габа мимоволі починає холонути зсередини, — така цікава! Така цікава!

— Вам сподобалося?

— Ще б пак! — вона неусвідомлено починає, як це завжди робить, пританцьовувати на місці, що виходить у неї неймовірно кумедно. Габа відчуває, як здаля-здалека до нього на всіх парах наближаються пароксизми сміху. Нестерпні, безсоромні, породжені радше люттю буття, а не радістю. — Цей ідіот у Достоєвського такий гарний, просто дуже, тільки несповна розуму, як загалом усі росіяни.

— Я б сказав, це суперечлива теза, ми не можемо дозволити собі так говорити про всіх росіян…

— Ви знаєте, — перебиває вона його, — а мене в дитинстві Шевченком звали.

Це у боксі називається аперкот. Габінський моментально червоніє і починає до крові кусати губу.

— Вас Шевченком? Чому Шевченком? — дихання перехоплює, на очах виступають неконтрольовані сльози.

— Навіть не пам’ятаю, — киває Сосіпатра, замислюється, складає губи зірочкою й остаточно перетворюється на ляльку, — може, тому, що єдина з усього класу «Кобзаря» прочитала, а може, тому, що я на нього дуже схожа.

— На кого?

— На Тараса Шевченка, — сумно дивиться дівчинка і починає мимовіль гойдатися з боку в бік, знову киває головою, — у молодості тобто, він такий гарнесенький був, — і швидко додає, — я, до речі, хотіла запитати.

— Запитуйте.

— Габрієль Богданович, у вас немає дружини?

— Немає. — Але терпіти все це більше неможливо. — Добре, Сосіпатра, був дуже радий побачитися, але в мене зараз лекція.

— Ви обіцяли ще книжку порадити, — каже лялька і кілька разів підплигує на місці.

Це настільки смішно, що ось за таке вже треба вбивати, Габа червоніє, як мак, та несвідомо і безгучно починає молитися (Боже, змилуйся наді мною, Боже, змилуйся наді мною).

— А в мене є чоловік, але я його не люблю і навіть боюся, — продовжує вона.

— Чому боїтеся? — запитує Габа цілком машинально, бо треба якось дати раду важкому гомеричному сміхові, що вже готовий вичавитися з Габиних грудей і покотитися кам’яними брилами по напівпорожніх поверхах факультету.

— Як сказати, — замислюється вона. — Точніше, навіть не боюся, просто мені його дуже шкода. Він волосатий, незграбний, злий і книжок не читає, — Сосіпатра відповідає повільно, смішно розтягуючи голосні. — Розумієте, так вийшло, що я дуже рано вийшла заміж, сама навіть не зрозуміла, як це сталося. От намагаюся пригадати, як це сталося, і не можу. З вами таке случається?

— Габрієль, — бере Габінського під лікоть знайомий лінгвіст із кафедри загального мовознавства, — тебе можна на кілька хвилин?

— Так! — каже Габа з несамовитою готовністю. — Вибачте, Сосіпатра, в мене справи!

— Добре, — дівчинка одночасно складає брови хаткою і ставить ноги носочками одну до одної, — а книжка?

— Почитайте казки Андерсена, вам сподобається, — каже Габінський, хапає Фердинанда де Соссюра за лікоть і біжить з ним на кафедру. На кафедрі, порожній і наповненій вуличним гомоном, що ллється з розчиненого вікна, він починає сміятися. Довго, страшно, до сліз. Соссюр із відстороненою науковою цікавістю дивиться на нього, запалює, підходить до вікна. Курить, посміхається і спостерігає, як Габінський помирає від сміху, як його корчить і кидає. За хвилину напад минає. Габа стихає, витирає сльози, хитає головою. Важкий смуток починає розливатися по грудях, скроні ломить, нападають позіхи.

— Вибач, — каже він, прикриває рота рукою. — Нервове щось. У мене таке буває.

— У всіх таке буває, — обережно зауважує Фердинанд.

Удома після восьмої Габінський готує собі вечерю, згадує Сосіпатру. Думає про те, що ця жахлива істота — може, найцікавіше, що сталося у його житті за останні кілька років. Наступного дня він засяде працювати у підсобці, ключі від якої візьме у Фердинанда. Сонце почне заходити за обрій, буде йти дощ, гіркий, щасливий та сумний запах литиметься у вікно. Хтозна як Сосіпатра довідається, де саме перевіряє роботи студентів Габінський. Мабуть, вона знала це завжди.

***

Мине трохи, зовсім небагато часу, і він скаже:

— Сосі, ти кумедне жахіття мого життя.

— Я знаю, — маленьке смішне створіння підплигує, метляє грудьми, обціловує його вуста, руки, плечі й щонайшвидше біжить до ванної. Бо лекції. Це вранці. Увечері все інакше.

— Ти неймовірна, — каже він увечері, — ти — Патра, — радісно сміється, миючи жовтою мачулою маленькі коліна, стегна, трішечки волохаті, смішні й завеликі для такої мініатюрної жіночки вуха, великий з горбинкою ніс, прекрасні тихі груди, що розкриваються в його долонях, як пуп’янки, звичайно, троянд, та бруньки, безумовно, беріз, і все, що знаходить проміж її ногами.

— Патре ти моє патране, — говорив він і забувався у проваленому радянському фотелі, перенасиченому запахами тютюну й кави, відчуваючи, як під його руками коливається то вгору, то вниз дівоча потилиця, що пахне гречаним медом і дешевим китайським шампунем.

Фотель і все, що вони в ньому виконували в перші дні, — тільки смішний початок шляху незворотних змін. Смішний, тихий, незграбний, як дитина, що тільки вчиться ходити, чи як молода війна, що тільки-тільки робить перші кроки і сама ще невпевнена в собі. Але вже за кілька тижнів вони навчаться таких речей, які ніколи не висвітлить Упорядник у посібнику російськомовних продовжувачів Камасутри (бо Лєна не така жінка, щоб це стало можливо, вона ж незабаром одружується (вже одружилася). До речі, хто його знає навіщо. І вже після того, як почнеться війна (почалася та триває), а її чоловік піде в «ополчєніє» (гроші невеликі, але ж, але ж), вона якось увечері раптом згадає Упорядника. Сумні сірі очі, смішна звичка кожного разу запитувати, чи вона кінчила, чи ні, його смерть (минула, майбутня). Десь недалеко від центру міста після проукраїнської ходи навесні 2014 року його сильно поб’ють молоді люди в балаклавах. Самотужки дістанеться додому, але після того проживе лише тиждень. Від Упорядника у Лєни залишилися тільки спогади та посібник із сексу, який він встиг закінчити перед самою війною. Зараз вечір. Тиша, але при цьому відчутно, як десь за містом стріляють. Вона роздивляється схеми розташування сексуальних партнерів одне відносно одного. Читає, плаче. Це цінна річ — Камасутра під час війни), про ці речі ніколи не думають кіноактори, їх не уявляє більшість студенток благословенного Універсуму. Сивий і втомлений життям Габа занурився у світ тихих дотиків, безкінечного ідіотського сміху, кумедної ніжності та безумовної приреченості, що майоріла попереду так ясно і просто, як сині дитячого розміру трусики та величезні, порівняно з трусиками, жовті шкарпеточки Сосіпатри. Є в житті речі, здатні одночасно викликати сльози і сміх.

***

Але ж спочатку була лаборантська, чи то пак підсобка. Великий старий стіл, що пам’ятає смерть Сталіна. Збляклі шпалери, які наклеювали на ці стіни, мабуть, ще в холодне літо п’ятдесят третього. Грудою під стіною лежать папки з документами. Час, зупинений у паперах. Старі й нікому не потрібні дипломні та курсові роботи людей, які вже й не пам’ятають про свою alma mater. Для кого все це писалося? Навіщо? Мільйони втрачених митей, марнота сподівань, молодість, що пішла порохом петром олексійовичем.

Нереалізовані примірники підручників, які роками видавали викладачі гуманітарних кафедр. «Поетичні доробки міньйонів Генріха III», «До питання про прикметники на слов’янських весіллях», «Проблеми мовознавства та промислове виробництво Надволжя», «Матірні займенники Ворошиловграда», «Хіба ревуть воли як гамлетівське питання», «Тичина як Тютчев».

У шафі дзеленчать між собою бокали, тарілки, цинові солдати, стопки, порцелянові балерини, спижеві бюсти Фердинанда де Соссюра та Бодуена де Куртене. Останні обговорюють кафедральну пиятику, що гуділа тут минулого тижня. Пахне пилом, папером, дешевою кавою, залишками обіднього гот-доґа, дешевим тютюном, мокрим асфальтом Університетської вулиці, дорожнім рухом, сірим дощовим небом, в якому іноді проглядає весняне сонце, та липами, що вдивляються в університетське життя п’яте десятиріччя поспіль.

Приблизно о п’ятій вечора вона тихенько відкрила двері підсобки і засунула в утворену щілину голову. Побачила Габу — щось читає. Задоволено всміхнулася, витягнула себе з кімнати, оглянула порожній коридор, знову занурила обличчя в підсобку, подумала. Потім відчинила двері ширше і тихесенько ввійшла. Причинивши двері, на мить знову задумалася. Потім зачинила їх на великий, замазаний зеленою фарбою гачок і стала прямо перед Габінським, як лист перед травою.

— Добрий вечір, Габрієлю Богдановичу, — вимовила вона трішечки навіть печально, — а це от я. Такі справи.

Габінський повільно підняв очі. Постать під дверима не була постаттю людини. Істота, що дивилася на нього, ніколи, власне, й не належала до роду sapiens sapiens. Воно було щось інше. Але, незважаючи на маленький зріст, велике та могутнє. Щось таке, від чого по шкірі Габінського пробіг чи то мороз, а чи то жар.

— Хто ти? — запитав він, сам не усвідомлюючи, що каже, почервонів, хотів якось виправитися, але дівча зовсім не образилося.

— Ой, — підплигнула вона, — Бог з вами! Це ж я, Сосіпатра, студентка такого-то факультету, університету імені Стуса. Андерсена почитала, письменник непоганий, але жахливий, плутаний і сумний. Мені його в дитинстві давали читали. Дуже лячно і незрозуміло все в нього відбувається. — Вона замовкла, для чогось зробила кніксен і без запрошення присіла на стос папок у закутку біля шафи. — Хоча, з іншого боку, він же для дітей писав. Для дітей так і треба.

— Чому це? — зацікавився Габа.

— Їх потрібно лякати, аж доки з них люди не вийдуть, — пояснила Сосіпатра. — А можна я зроблю нам кави?

— Кави? — Габа глянув у вікно, з якого потужно потягнуло цвітом абрикоси та смородом із заводу. Сонце проступило з-за хмар, як великий металургійний Prunus armeniaca. Хотілося схопити його і вичавити жовтий сік із м’якоттю, щоб він потік вулицями й пагорбами міста, залив річку та ставки, а вночі застиг, густий і жовтий, на свіжо-зеленому вбранні травня. Габінський підвівся, причинив вікно.

— Я сама! — воно побігло до чайника, перевірило рівень води, увімкнуло, підплигнуло кілька разів на місці й засміялося.

Габінський сів на стару продавлену канапу, що пахла чи то блошицями, чи коньяком, і закурив.

— Сьогодні, пане Габрієлю, як шалена бігала я по магазинах, — повідомила Сосіпатра і помотала вухами, — це називається шопінґ. Ви знали? — Тричі гойднула сідницями вправо і вліво та запитливо глянула на Габу, чи помітив він цей фортель, чи ні, зауважила, що не помітив, коротенько позіхнула. — Не люблю вчитися навесні. Вам подобаються мої панчохи? — вона насипала в чашки кави й цукру, обернулася до Габи і підняла спідницю. Габінський мовчки роздивлявся стрункі ноги, божевільні цяточки в очах, зачароване смішне і неймовірно красиве обличчя (кумедне й прекрасне — категорії несумісні, але не в цьому випадку). З піднятою спідничкою вона простояла не менше хвилини, дивлячись в очі Габінському.

— Вже можна опускати, — нарешті кивнув він, — я все роздивився як слід.

— І що можете сказати? — спідниця повільно опустилася. — Це коштувало мені стільки-то грошей. Ви знаєте, для чого я їх придбала?

— Для чого?

— Хотіла вам сподобатися. Я вам подобаюся? — Сосіпатра взялася руками в боки і покрутилася на місці. — Бачите, яка маленька, бачите? Хороша, так? А от тут, бачите, в мене є живіт, маленький, але він є. Пахне імбиром і сонцем. Бачите?

— Бачу, — засміявся Габінський, кров била в скроні так, що він майже нічого не чув.

— У мене дуже-дуже гарні груди, можна я вам покажу?

— Сосіпатра, — Габінський повільно рухав гумовими зледенілими губами, — ви заміжня жінка. А я — ваш викладач.

— Так! Дійсно! Все так чудово складається. Я про це весь час думаю.

— Що саме в цьому чудового?

— Ви мешкаєте біля університету, я могла б приходити до вас кожного ранку, обіду, кожного вечора, якби ви мені дозволили. Це було б весело, ні? Ви б мені давали читати книжки, я б їх читала і з кожною хвилиною ставала розумнішою. А ось і кава! (Чайник з відбитим пиптиком плюється окропом, запах кави, промені б’ють у стелю — захід донбаської абрикоси за незворотно європейський обрій.)

Габа піднявся і підійшов до Сосіпатри, поклав долоні їй на голову, повільно опустив на плечі. Почув тепло маленького мозку, м’якість розкішної сьогоденної зачіски, запах дешевих парфумів. Дівчинка застигла німа, тільки тремтіла під руками. Він притиснув її до себе, відчув тріпотливе гаряче тіло і водночас неймовірну ніжність. Сльози, як сукровиця, з тихим болем вийшли з очей і покотилися по неголених щоках.

— Поцілуйте мене в потилицю, пане Габрієлю, бо зараз почну гикати, — жалісно попросила вона. — У мене іноді случається нервове.

— У всіх таке случається, — Габа обережно поцілував рожеву ляльку. Так обережно, наче вона могла розтанути, залишивши після себе гіркий гаряче-жовтий абрикосовий сміх.

***

Сосіпатра виросла в простій родині. Батько — шахтар і комуніст. Мати працювала в облвно секретарем — тими шляхами, власне, дівчинка й потрапила до університету. Чоловік Сосіпатри — тихий, кремезний, загалом добрий. Після кожної зміни п’є горілку з колегами. Після торішньої аварії на шахті втратив здібності до сексу, має звичку навмисно робити боляче у ліжку (завалило у забої, провів на самоті три з половиною доби). Вона кричить упівголоса, щоб не почули батьки, які дивляться телевізор за стіною, а він сміється (бо серце його плаче). Йому тепер, власне, іншого сексу не треба, тільки б щоб Сосіпатра пошепки кричала й плакала (вона жива, його жінка, це зразу стає зрозуміло). Бо хто ще в усьому винний у цій країні? Діти, жінки і старенькі. Зранку кається, вибачається, йде на роботу.

Решта — все як у людей, нічого особливого. Тьмяний побут. Їдкий дим із димарів і териконів. Крики півнів, верещання свиней, калюжі та багнюка. Бачиш, діти пішли до школи. Жили далеко у селі, що має шанс стати передмістям, може, за три-чотири десятиріччя (якщо, звичайно, Донбас повернеться в Україну). То Сосі доволі часто залишалася на ніч у колежанок у гуртожитку, і родина до того звикла.

Цієї весни в дощові вечори, коли небо спалахувало від червоних та рожевих свастик, що паленіли над містом Z, вони гралися з Габою в різноманітні ігри. Потім важкий темно-зелений дощ повною груддю впадав на розбурхане весною місто, Сосіпатра притулялася до Габінського і засинала. Уночі дощ посилювався, удари грому ставали загрозливішими, ніж ранкові новини, і коханка, як немовля у пелюшки, щільно загорталася в коханця, поволі знімала з нього шкіру, накручувала її на себе. Природно він був більший за неї, тому Сосіпатрі його шкіри цілком вистачало, щоб зберегти власне тепло. Але зранку на кандидатові наук шкіри не залишалося ніякої. Він опинявся голішим, ніж у мить народження: самі суглоби, м’язи та кістки і невпевнені залишки внутрішнього культурологічного жиру.

— Що ти зі мною зробила, — тихо говорив він, ставлячи каву на низенький стілець біля ліжка. — У мене немає більше шкіри. Як я піду в люди?

Вона просиналася, сміялася, перебирала довгими пальцями струни його м’язів, пила каву, кришила печиво, плигала та скакала. Коли йшла до туалету, навстіж відчиняла двері. Любила, щоб він дивився на неї, коли вона пісяє. Попісявши досхочу, йшла на пари в університет. Сосіпатра не була жінкою в точному сенсі цього слова. Не могла, не вміла, народилася не для цього. Для чогось іншого (тим більше жінкою Донбасу). І сама розуміла це, тому, може, й ніколи не нарікала на життя. У таких, як вона, воно ніколи легким не буває.

Провівши рожеву ляльку до дверей, Габа нарешті кутався в сорочку, завертав себе у власні штани, одягав шкарпетки й краватку, натягував на голову кашкета, прикриваючи абсолютну відсутність скальпа, вдивлявся в зелені й чорні калюжі, в білий цвіт, що його побило вітром і важкою нічною водою, біг на кафедру.

Там йому чомусь було ніяково дивитися на колег, але, на щастя, на цій кафедрі працювали самі лише глухі та сліпі. Вони не бачили його оголеності, його безшкірності та беззахисності. Вони розмовляли між собою. Їм було діло до семестру, який закінчився, до екзаменів з літературознавства, порівняльної лінгвістики і культурології, до курсових, до захисту все тих-таки дипломів, які вже в серпні стануть порохом і попелом університетського життя. Тільки старенька вахтерка баба Галя щоразу хрестилася, коли бачила Габу, який іноді ходив на вулицю за повітрям, тютюном та гот-доґами, тобто гарячими собаками. Вони в травні особливо корисні викладачам естетики, які постійно недосипають, не встигають нарощувати шкіру, а тому поволі вмирають, скляніють і відлітають із сухим тихим дзвоном кудись у ті краї, де на таких, як вони, очікує естетично безкомпромісний Рай скляних двоповерхових будинків, повітря, насичене алое, амброзією, вітрами скелястого узбережжя, чорним чаєм, гірко-солоним дощем.

Зрозуміло, що за кілька місяців до передмістя докотилися свіжі новини. Сам Габінський про це нічого не знав. Вона просто якось тиждень не ходила до університету. А потім повернулася до Габи, роздяглася — і він побачив. Лялечка сміялася, коли розказувала, а Габа саме тоді вперше подумав, що колись мусить убити одного хорошого хлопця з передмістя, зрештою, прекрасного сім’янина, прихильника примусового болю.

До речі, цього більше не повторювалося, не було більше ні темних брунатних із червоним слідів на тілі, ні розповідей про побиття. Але щось там відбувалося, в цьому передмісті, таке, від чого Сосіпатра старанно захищала Габінського. І що сильніше вона його захищала, то смішніше у неї виходило жити. Габа змушував себе запитувати, як там і що, але правди вона йому не казала. Гірш за все, що в глибині душі він знати нічого не бажав, бо, зрештою, що б міг змінити, бодай би й захотів? Тому навіть думки про те, чого саме їй вартують стосунки з ним, Габа старанно гнав від себе весь той передвоєнний рік, що вони були разом. Тому й часу, коли Сосіпатра почала перетворюватися на бабку звичайну, тобто типову українську Одонату, Габінський не помітив.

***

Власне, новин Габінський останні десятиріччя намагався не знати ані хороших, ані поганих (уникати думок про життя Сосіпатри в передмісті). Телебачення не дивився останні років п’ятнадцять, газет не читав, тим більше місцевих. Напрацьована стратегія герметичного життя довгі роки допомагала йому виживати у світі.

Він навчився не думати про стосунки з батьками, що вже за рік до війни чимось нагадували теплі взаємини Лютера і католицької церкви. Не знати — це врешті-решт іноді єдиний засіб не мучитися, не вбиватися жалем і тугою, не кричати уві сні, не пити повільну багатоденну горілку, не хапатися за газовий краник, за лезо ножа, не колоти зіниці совісті гілками строкатого ненажерливого родинного простору, що кожним дотиком своїм утворює неможливість бачити, дихати та розуміти. Це ясно.

Але не знати, притому дуже чітко розуміючи, що конкретно ти не знаєш (може, вони б’ють Сосіпатру вдвох, чоловік та її власний батько, б’ють так, щоб не залишалося слідів), мати чіткий затверджений вищою інстанцією Канон незнання, відпрацьований, майже вимолений, — це вже справжнє мистецтво. І цього Габінський вчився цілу вічність. І в цьому сенсі деяких вершин таки досяг. У 2014 році він залишався, може, єдиною людиною в місті, для якої найсвіжіша європейська новина полягала в тому, що країни Європи вирішили об’єднатися в Європейський Союз.

Катехізис блаженного незнання формувався в його житті повільно. У дитинстві треба було не знати все, що ти знаєш про тих людей, які тебе оточують. Бо, по-перше, кожен із них мав власний Канон незнання, а по-друге, вони хороші, але не розуміють, що роблять. Не знати про країну та місто, про друзів і подруг, про жінок і чоловіків, про їхніх дітей та бажання, про світло й темряву, батька й матір, братів і сестер, про бабусю й дідусів, про їхнє минуле, про своє майбутнє.

Доля дідусів по лінії мами — ось чого в радянські часи, та й, чесно кажучи, після закінчення тих часів, не знати було вкрай важливо. Батька й матір його дідусів — рідного Олексія Єгоровича та, відповідно, двоюрідного Івана Єгоровича — на початку двадцятих років більшовики розстріляли на очах у дітей, коли старшій їхній дитині виповнилося всього шість років.

***

Тільки іноді уві сні Габа бачив велике красиве село Кущі, де його пращури прожили все своє життя, де мали велике хазяйство — млин і стайні, двоповерховий старовинний дім, піаніно (зібрання європейських наукових часописів за кілька десятків років, старовинні фоліанти величезної бібліотеки, бронзові люстри, меблі з Варшави, краватки з Парижа; жеребців, що їх вирощував прапрадід, купували німці й турки). У тих снах завжди стояв важкий і завеликий для таких малих і таких коханих дітей місяць лютий з його небом, палаючим (новорічною кулькою) холодною і синьою темрявою.

Сновиддя завжди починалося із сумних і суворих облич селян, яких зігнали до цієї двоповерхової садиби селянських багатіїв ще по обіді (уві сні Габа постійно думав про те, чому прадід та прабаба не поїхали з країни). Люди повинні бачити, яка може бути доля ворогів радянської влади (ну як вороги, рідний брат прадіда після війни став адміралом радянського флоту).

Але розстріл відбувся тільки о четвертій пополудні, коли нарешті впоралися з майном, що грузилося на підводи і тяглося аж до самої контори. То всі вже страшенно померзли й тихо кляли і багатіїв, і більшовиків, і зиму, і місяць лютий. Мороз видався невеличкий, але сніг хрумтів так, ніби під ногами більшовиків гризли антрацит великі чорні зайці. Стовпи димів із димарів ритмічно вкручувалися в низьке, сіре з темним, небо. Вкручувалися і викручувалися. Дим нікуди не йшов, немає місця для людського диму на небі, він мерехтів поміж небом і землею сіро-чорними смерчами, домальовував зиму, допрацьовував загальний ритм сновидіння.

Кричали велетенські круки. Казимир Узагальнений робив великі кола над маєтком. Темними теплими хвилями докочувався до місця подій пульсуючий ритм київського метрополітену, хоча не було йому звідкіля взятися у тисяча дев’ятсот двадцять другому році по Різдву Христовому, за сімсот кілометрів від Хрещатого Яру. Пориви вітру приносили запах Макдональдсу і близького глибокого Дніпра.

З оселі нарешті вивели родину. Дітей відділили від батьків, і вони обстали старезну тополю, що росла метрах у двадцяти від будинку зразу за низеньким зеленуватим парканом. Батьки поставали до західної стіни великого дому майже впритул.

Прадід Єгор стояв тихо і дивився просто. За лікоть лівої руки підтримував дружину. Прабаба Олександра, що втратила розум ще під час учорашніх допитів (питали про золото та ювелірні прикраси), тихо всміхалася, не відчувала вже ані тривоги за дітей, які залишалися у світі самі, ані щастя, що життя нарешті закінчується. Обоє стояли босі на снігу, але холоду, звичайно, не чули.

Діточок вони народили п’ятеро. Старшій Ліді виповнилося в травні шість років (у п'ятдесяті роки двадцятого століття опиниться на Далекому Сході, стане матір’ю великої українсько-корейської родини). Близнюкам Мар’яні та Лесі — п’ять (перша зникне по Великім Переході Дітей до Києва, друга торгуватиме сріблом та золотом у Румунії, в дев’яностих поїде в Штати, де її сліди втрачаються). Два брати — Олексій та Іван (до самої смерті залишалися разом, Іван так і не зміг ся відділити від брата, а свою долю — від його долі) — стояли трішечки окремо. Трирічний Іван учепився в Олексія і вже не плакав, лиш тихо скиглив (кілька разів обмочився від жаху, від нього йшов чутний запах сечі та солодкої дитячої блювоти). Олексію дуже хотілося вголос заридати, та він боявся ще більше злякати малого, тому стримувався, а коли почали стріляти батьків, укусив себе за ліву руку (ушкодив жилу, рука, особливо на холодну погоду, боліла до самої смерті), щоб не кричати.

За кілька днів самі сусіди закинуть задубілих обгорілих мерців на порожню підводу і відвезуть геть. До тіл прив’яжуть важкі кам’яні брили і скинуть у річку, в прямокутну ополонку біля правого берега, де в несамовитій глибині водяться соми та спить народна правда (над ополонкою мільйони років звисає змерзле зеленувате пагілля прадавніх верб).

Після того, як змерзлій юрбі було сказано кілька проникливих революційних слів, усім дозволили розійтися. Люди розходилися по домівках і не дивилися на дітей, що так і залишалися стояти біля паркану. Останні з тих, хто від’їжджав, п’яні від горілки та відчуття святої безкарності, підпалили хазяйський дім з чотирьох боків.

Піднявся вітер, Казимир востаннє закричав і полетів на захід, заходило на ніч, запалали численні прибудови, і чорний дим пішов кружляти над невеликими пагорбами, над дорогою та полем, що відділяли маєток від села, над застиглою річкою та степом, що починався зразу за перелісками Тихої Слободи — трьох чи чотирьох напівзруйнованих ще у вісімнадцятому році домівок великої німецької родини (у двадцять другому в одній з них доживав свій вік Маркус Прочанин).

Ось на цьому моменті трагедія завжди закінчувалася.

На мить усе застигало, а потім мертві й закривавлені прадід і прабаба підіймалися з належаних місць (так зазвичай роблять після закінчення п'ятого акту Ґертруда, Антігона, Гамлет, Полінік, Етеокл, Клавдій та Лаерт). Підходили до дітей, обіймали їх. Діти раділи раптовій зміні обставин і майже не дивувалися їй (насправді вони очікували, що все страшне і моторошне обернеться сновидінням). Кров повільно стікала з чола прабаби Олександри, та це не робило її менш привабливою. Веселим, теплим, чистим, осмисленим божевіллям світилося її усміхнене обличчя. За кілька хвилин починали повертатися селяни, втомлена зимою біднота з прапорами й транспарантами. Останніми приходили п’яні зніяковілі комісари. Порожній віз, запряжений старим конем на прізвисько Алеко, прибував останнім. Ним ніхто не правив, тож кінь щоразу повертався у сновидіння винятково за покликом духу.

Всі вітали одне одного з прем’єрою, цілувалися, щиро винилися перед розстріляними, а ті вибачали їм і також перепрошували за якісь давні й незрозумілі образи. Прадід Єгор від радості хапав на руки трирічного діда Івана і починав танцювати з ним стрімкий, хоча й меланхолійний вальс. Олександра дивилася на них і сміялася.

Синій сніг валив з неба великими пухнастими кавалками, дуже схожими на солодку вату, яку Габа якось купував Сосіпатрі у міському парку біля каруселей. Небо вкривалося чорним і золотавим кольорами. Здавалося, що хтось міняє декорації перед наступною виставою. В оркестровій ямі буття поодиноко звучали гобої та валторни. Іноді хтось сміявся й кашляв. Перша скрипка часом брала кілька високих нот і змовкала, знову брала й обривала спів. От тільки глядачів ніде не було видно. Як, зрештою, і музикантів.

Гобої домовилися про щось із валторнами, і почалася увертюра. Вона звучала м’яко, але притому вельми бентежливо. Кликала та обіцяла щось поза межами цієї сцени (поза межами двадцятих років двадцятого століття). З палаючого дому виходили нарешті мати й тато Габінського (вони народилися через цілу епоху після цих подій і ніколи не знали чи не бажали про цей розстріл знати). Поруч із ними йшли старенький дід Іван (ліворуч батька, з патефоном у руках) і дід Олексій (праворуч батька, ніс кілька грамофонних платівок). Старий, сивий та й уже давно померлий Олексій усміхався самому собі, тільки маленькому, в обіймах своєї мами, яка виглядала втричі молодшою за нього.

— От так усе й було приблизно, — казав дід, плескаючи по плечу батька Габінського. — А ти, синку, все життя казав «партія, комунізм». От так насправді все й було, хлопче, в моєму житті, саме от така партія і такий комунізм.

— Та я ж не знав, шановний Олексію Єгоровичу, — розводив руками батько. — Якби ж то я знав, я б ніколи, їй-бо…

— Я в курсі дєла, дорогенький, — поблажливо всміхався дідусь.

— Та й ви винні в тому, що жодного разу про все це не розповідали.

— Коли б ти про все це знав у сімдесяті, як би ти потім вижив? — запитував дід Олексій.

— Як би ми всі жили? — зауважувала мама.

Сніг сипав дедалі густіше. До скрипок і гобоїв додалися важкі барабани (вибивають душечки свої дрібушечки). Батько Габінського не витримував і кричав в оркестрову яму: припиніть, будь ласка, це знущання. Спочатку гобої, потім скрипки і валторни, а вже після них навіть барабани, і ті повільно замовкали. Музики кашляли, невдоволено переговорювалися. Але, мабуть, розуміли: з батьком Габінського краще не сперечатися. Усміхаючись народу, Олексій Єгорович заводив патефон, Іван Єгорович ставив платівку. І ось нарешті Mahalia Jackson починала співати «I’m On Му Way».

Вона співала, а Габа віддалявся від цих людей, від села Кущі, від двадцятих років якогось незрозумілого століття, одного з безкінечних та кривавих століть, прожитих його батьківщиною, від своїх батьків та їхніх батьків, та батьків їхніх батьків. Від синього неба й жовтогарячого полум’я. Від вічної страшної зими й ванільного снігу, трішки солонуватого в тих місцях, де на нього впала свіжа людська кров.

Прокидався від холоду і смутку. За вікном темно. Пів на четверту. Обличчя — важке від сліз, голова — від болю. Важко дихаючи, підіймався, йшов до ванної. Пив воду, бачив у дзеркалі Гермеса Трисмегіста.

Май на увазі, маленька нещасна людино, у скрутні години життя можна покластися тільки на власне відображення у дзеркалі — двійника з цинамоновими очима. Сповнений сил чи хворий, п’яний, веселий, бадьорий, молодий, старий, розумний, дурнуватий, тверезий до болю — той, кого немає, — він завжди з тобою. Той, кого не можна знати, але не тому, що заборонено, а просто тому, що його не існує, коли ти на самоті, бо побачити нас може тільки інший. I’m on my way to Canaan Land, I’m on my way oh to Canaan Land On my way Canaan Land On my way glory hallelujah I’m on my way.

***

Мабуть, саме в той час, коли проффесор-президент (підвид професора розумного) неочікувано виїхав на постійне місце проживання до Росії, Габа вдруге за рік захворів на бронхіт. Незважаючи на це, він багато працював: викладав у трьох вузах одночасно та ще підробляв репетиторством по суботах і неділях. Бігав як шалений по місту, хапав ротом холодний зимовий подих сірих, як селянські миші, днів, та все рахував, чи зможе зібрати достатньо грошей, щоб вони з його маленькою дівчинкою поїхали кудись у серпні чи, скажімо, у вересні хоча б на тиждень (плани людини, що не бажає знати нічого). Якщо, звичайно, ці благословенні місяці колись настануть.

Закінчувався лютий, починався березень, наближалася війна, починалася остання весна старого життя. Габа міряв температуру, відчував, що здихає, іноді крайчиком свідомості сприймав розмови колег про те, що Америка в Україні починає війну з Росією, що масони ЄС повністю збожеволіли, що настала пора змін, і не дай нам Боже жити в таку пору, але, судячи з усього, Він таки дав.

Габінський бачив мітинги біля облдержадміністрації, зупинявся кілька разів, прислухався хвилину (накочувалося щось на кшталт млості) і біг далі. Місто мінялося настільки стрімко, що встигнути за його перетвореннями не було ніякої можливості. Від сьогодні до завтра випростовувалася така відстань, яку не подолати, хоч пересувайся гелікоптерами Леонардо да Вінчі. Процес набував такої швидкості, що Габінський боявся одного разу не впізнати самого себе, ввійти у забуття, в якому немає орієнтирів.

На той час він уже не міг собі уявити життя без неї. Без своєї Сосі. Смішної патлатої Патри. Без ляльки, в яку входив, заповзав, влітав, впадав, як в єресь, западав, як у меланхолію, падав, як у дитинство. Тільки задля неї вивчав латину, прав речі, писав вірші, годував птахів і співав духовні гімни. У церквах різноманітних конфесій молився за неї, купував іграшки та білизну. У свідомих сновидіннях фарбував у світлі тони майбутнього жовтня волосся на голові та свої сиві волохаті яйця, бо Сосіпатра полюбляла жовтень і кальвадос. Зі самокиші, смородини, полуниці, церковних свічок і суботніх молебнів готував йогурти, кунілінгуси та лекції з філософії мистецтва. У самої Гекати брав уроки гри на самісінькому сямісені великої й нескінченної чоловічої самотності.

Але війна вже почалася. Війна небуття з буттям. І перетворення міста врешті-решт торкнулося й Сосіпатри. На початку лютого раптом померла її мати. А ще за місяць батько й чоловік пішли з шахти і засіли в ОДА разом з іншим незрозумілим народом. Дівча раптом відчуло свободу, якої ніколи не мало, і волю, якої ніколи не просило. І, звичайно, вже в березні у Сосіпатри почали з’являтися інші коханці. Чому, власне, ні? Від смішного до великого, що не кажи, тільки фа діез. Причому її чоловік (Габа його бачив кілька разів: приземкуватий, кремезний, зі стійким перегаром та червоно-жовтим неочікувано стильним кепі на сивій голові) почав дивитися на її «прогулянки» абсолютно толерантно (Габу чомусь саме це злякало найбільше з того, що тоді з шаленою швидкістю відбувалося у міському житті).

Тепер, з погляду оболонського простору й часу, Габа бачив, що Сосіпатра просто закохалася тоді у страшне синьо-чорне дихання прийдешніх часів, у чорні хвилі тотальних змін, тому й відмовлялася навіть обговорювати переїзд (та припини, смішно витягує дудочкою губи, сміється).

Так-так, казав собі Габа, так-так, нічого зберегти неможливо. У травні чи не кожного дня він мав розмови із Сосіпатрою, в яких раз за разом з’ясовував, що лялька своє місто ніколи не покине. Не бажали їхати з міста і батьки Габінського (ты рассуждаешь, как нерусский человек).

Дивно, але чомусь у житті Габінського доволі часто відбувалося саме так. Люди, які ніколи не знали і не бачили одне одного, саме в його присутності відчували і говорили абсолютно однакові речі. Ніби через них до нього промовляв хтось зовсім інший.

***

У своєму щоденнику Габа писав: «З певного часу її мисливська активність припадає саме на вечір. Вона їсть метеликів, акторів місцевого драмтеатру, бізнесменів середньої руки, консервованих у власному соку хрущів, великих і маленьких бджіл, мурашиних і старих левів, кандидатів філологічних наук, проросійськи налаштованих самців богомолів. Причому продовжує жити зі мною, хоч я напевно знаю, їй уже пропонували інші варіанти. Але вона все одно майже кожного дня повертається до мене. Навіщо? Який у цьому сенс? Уночі приходить і мовчки лягає спати. Зрання, ледь торкнувшись їжі, запиває її кавою, курить, усміхається, мовчить. Потім ми займаємося сексом, бо саме у денні години Сосіпатра воліє демонструвати поведінку, пов’язану з розмноженням.

У неї з’явилися довгі зелені крила з густою мережею жилок. Короткі малопомітні вусики. Її очі тепер складаються з десятків тисяч фасеток. Верхні вікна її душі розрізняють форму тіла, нижні — кольори. Парується зі мною виключно у повітрі. Руки її зміцніли, стали схожими на великі чужі й чорні придатки до цілком комашиного тіла».

Вона здіймала Габу в повітря, тримала перед собою, кружляла між кухнею та великим вікном, що виходило у старий радянський двір, і повільно вбирала коханця у свою велику жадібну піхву. Вільними в нього залишалися тільки руки, голова та частково грудна клітка. Не можна сказати, що це Габі подобалося, але й вибору в нього вже не було, якщо ви розумієте, про що йдеться. Він гойдався в теплому вологому втулищі й думав про безцінність простих природних стосунків, не затьмарених метаморфозами воєнного часу.

У кватирку влітали звуки нормального життя, в якому, на перший погляд, не йшлося про страшні й остаточні перетворення, але це була омана. Кожної миті Габа відчував, що там, за вікном, ситуація значно гірша, ніж та, в якій він перебуває тут. У нього принаймні хоча б руки і голова залишалися вільними. Чого не можна було сказати про місто Z як живий урбаністичний організм. Разом із його коханою воно перетворювалося на щось інше.

Чужі люди, чужі розмови. Вітер страху, нерозуміння та розпачу хвилями котився від центру міста до периферій і повертався від них посилений у сотні разів. Земля під ногами колихалася і пливла серед дня. А протягом ночі, довгої неспокійної ночі, зникали цілі райони, і рано-вранці на їхньому місці виникали зовсім нові, небачені, населені якимись іншими істотами. Іноді старі знову поверталися на своє місце, але при цьому нові нікуди не щезали. В шахтарських дистриктах у березні чотирнадцятого року на тому самому місці перебувало водночас два-три різних варіанти тих чи інших вулиць. Вони сперечалися один з одним, нашаровувалися, виштовхували один одного в небуття, взаємознищувалися, поєднувалися, вели безкінечну війну.

Від цих метаморфоз десь у глибині мозку виникав довгий пронизливий звук, що дрижав і падав, змушуючи очі лити навіть не сльози, а зелену воду прийдешнього тотального забуття. У сновидіння цих днів проникало безліч монохроматичних створінь, вони вели довгі бесіди поза межами головного сюжету, штовхалися, сміялися, тягали Габу за вуха, за волосся, викручували пальці, залізали кострубатими думками у рот і розхитували йому зуби.

Та, як не дивно, ці сновидіння переважно були теплими й затишними. Габа вештався довгими вуличками дитинства з невисокими жовтими та світло-зеленими будівлями, грів обличчя під невеличким темно-гарячим сонцем. Прощався з сухим жовтим пилом маленької батьківщини, сонячним вітром дитинства, вертлявими вічними смерчами обабіч невеличких доріг, жінками з великими і сумними очима.

Після теплих снів метаморфози, які відбувалися з його містом, відчувалися ще гостріше. Кілька разів він у яві опинявся на околиці міста, де виріс. Дивився і нічого не впізнавав, притому, що все начебто залишилося таким, як було. Ось тут, казав він собі, ти мешкав перші роки свого життя. Ці вулички, закуті в дерев’яні старі паркани, бачили, як ти ставав людиною. Ти прожив з цими людьми поруч десятки років. Але чи дійсно це вони, а не інші? Бо інші — вони такі ж самі, тільки в середині їхніх тіл б’ються інші серця. Як відрізнити одних від інших? Чим справжнє минуле відрізняється від того, що тут виникало тепер?

***

Думаючи про це, Габінський мляво всміхався в обличчя своєї дорогоцінної Одонати і повільно рухав ногами, тобто хлюпав ними, щоб не застоюватися, тобто не залежуватися. Фасеткові очі коханої дивилися одночасно й на нього, і на весь інший світ. Вусики настовбурчилися. Крила цокотали. Вона отримувала задоволення. Кажуть, чоловіки не здатні симулювати задоволення. То майте на увазі: це неправда.

Повернувши голову трішечки вліво, Габа бачив, як у зеленому чотирикутнику двору сидять на своїх лавках діди і баби, обговорюють наступ Правого сектору на їхнє нещасливе життя, сміються на дитячому майданчику діти, молоді п’янички з числа студентів дудлять пиво, розмовляють про Сартра і «русскій мір», сваряться сороки, веселиться гайвороння, тхне димом з металургійного заводу. Синє небо жбурляло снопи золотих іскор, покривалося мілкими тріщинами та сипалося донизу, вкриваючи бронзуватим попелом землю.

Вона, по суті, вже пішла від нього, тільки ще про це нічого не знала. Мабуть, боялася зізнатися навіть собі, що відтепер її приваблює зовсім інший світ, той, що за останні місяці виник там, за вікнами його квартири. У ньому багато різних форм життя. Зокрема — й споріднених їй самців одонатофауни.

Він гадав, чи змінилося б щось, якби вона пішла від чоловіка та, скажімо, народила дитину. Відповідь прийшла за кілька днів. У спеціалізованому довідникові Габа прочитав невеличку роз’яснювальну статтю. Якийсь природознавець докладно описав саме те, що Сосіпатра змушувала його робити останнім часом. Виявилося, бабки зазвичай спаровуються на льоту, це, уявіть собі, цілком нормальне явище. Але головне, що копулятивний апарат самців бабок відзначається надзвичайно високою спеціалізацією. Настільки високою, що не має аналогів серед комах. Навіть цар природи sapiens sapiens — і той не додумався до такого. Самець бабки під час парування здатен видаляти сперму попередника (проблема «попередників» в українській політичній системі (sic!) — суто біологічний аспект), перед тим як уважно і обережно залишити власну. От же ж, курва, засмутився Габа. Не мав я жодного шансу. Коли твоя кохана прагне сексу з комахами, ти не здатен нічого зробити. Тільки зрозуміти і відпустити.

У квітні вони поверталися із супермаркету з покупками до дня її народження. Вона так хотіла свята. Мріяла запросити багато гостей, одягнути улюблену чорну сукню, бути красивою, смішною, привабливою. Дуже любила свій день народження, як, зрештою, і всі освячені народною традицією свята. Габа витратив купу грошей на напої та наїдки.

Вони саме їхали від супермаркету «Метро». Одоната заснула. Габа дивився на неї і переживав черговий напад тяжких сумнівів. Десь на Київському проспекті, в десяти хвилинах від дому, Сосі раптом прокинулася, почала здригатися, стогнати, а потім пронизливо заверещала. Габа трішки перелякався, ледь не зомлів прямо за кермом, але якась його частина уважно й холодно спостерігала за всім, що відбувалося. Видовище було, чесно кажучи, неприємне. У нормальному житті імаго ніколи не перетворюється на наяду, це нонсенс. Кожен притомний природознавець вам скаже, що для появи наяд потрібні яйця. Як не крути, яйця — необхідний момент життя (ми знаємо це з тобою, братчику Гермесе).

Але-але, життя таке, яке воно є. Якщо комусь потрібні були наразі чиїсь яйця, то ніяк не Сосіпатрі. Їй вистачило салону старої автівки і сигареток, які одну за одною прикурював для коханої Габа, поки з неї вилізала ця штука. На задньому сидінні Габиного старенького авто, оминувши стадію яйця, його дівчинка зразу перетворилася на наяду.

Мертва оболонка рідної Сосі застигла на задньому сидінні авто, тримаючи порожніми руками тліючу сигарету. Вирячила очі (очі дівочі) — абсолютно порожні, офсетові, безтямні. А поруч із нею лягла жива товстенька наяда. У загальному малюнку її морди безпомилково упізнавалося обличчя Сосіпатри. Але все ж таки це була зовсім інша істота.

Місто змін змінило його коханку. Слід було вивозити її звідсіля раніше, спала Габі на гадку запізніла думка, бодай півроку тому, може, вона б і залишилася людиною. Порожня оболонка на крутому повороті хитнулася, вдарилася об двері, зламалася в деяких місцях і повільно посипалася на підлогу.

Габінський відвіз наяду на берег річки Кальміус. Дістав з автівки і поклав біля води. Жовто-червоний вітер — одночасно і прохолодний, і теплий. На протилежному березі не вгавали проросійські мітинги, і сюди долітали уривки блискавичних гасел і гарячих промов.

Біля облдержадміністрації працювали великі чорні колонки. Хулі зробиш, браття, настала лиха година… танки йдуть на Донбас, піндоси і бандерівці пішли у наступ, вигнали з країни проффесора-проффесора… об’єднаємося з іншими sapiens sapiens нашого типу мислення… дати відсіч жидо-бандерівський навалі…

Сентенції долітали уривками чи навіть радше уламками. Гудів гучномовець. Читали вірші, які саме, не завжди було зрозуміло, але безумовно римовані. Десь на самісінькому, як сямісен, денці своєї свідомості Габінський відмітив, що жоден патріотизм не любить верлібру. Далі пішла «Катюша». Після неї знову хтось щось закричав у мікрофон.

Сосіпатра підсохла трішечки й оговталася. Виринула із заростів чистотілу й молочаю, попросила сигаретку. Голос її, відчутно змінений, все ж таки можна було впізнати. Мляво посміхнулася, жадібно затягнулася «Мальборо». Вітер посилився, і від ОДА понесло через Кальміус: «И поёт мне в землянке гармонь про улыбку твою и глаза…»

Сосіпатра досмоктала сигаретку до самого фільтру, задумливо подивилася на Габу, пограла жовнами, викинула нижню губу, спіймала невеличке жабеня, яке необережно вибралося на берег, і проковтнула. Глянула на Габу трішечки ніяково, похитала головою і раптом загула: «Ой козаче, що робить будем? Ой, ой, ой, ой, ой! Ой треба ж нам та колисочки, ой ти душка мой! Од Києва до Ростова, сюда-рита, й рита, й том, Колисочка берестова, гоп-тіра, ром-бом-бом!» — і поповзла до води.

— Я хочу, чтоб услышала ты, — відказав Габа, — как тоскует мой голос живой.

— Нічого, перемелеться, — відізвалася Сосіпатра.

Вода була сірою уздовж берега і чорніла на середині. Вітер знову посилився, нагнав хмар, ударив у землю великими зеленими хвилями. Залітало гайвороння, закричало весело і металево. Габа натягнув на голову каптура. Дерева тріщали, старі тогорічні сухі гілки сипались донизу. А Сосіпатра все повзла й повзла, залишаючи по собі темний і слизький слід.

— Чи побачимося ще хоч раз? — крикнув він, коли наяда торкнулася тілом води.

— Навіть не сумнівайся, одного разу побачимося.

— Мені більшого й не треба.

— Та чи сподобається це тобі, хто знає.

— Коли саме?

— Коли Кобиляча Голова дійде до якісних та відносних прикметників, — відповіла наяда, загриміла, як дитячий барабан, і скотилась у воду. За секунду від Сосіпатри на поверхні не залишилося навіть кіл.

— Хай тебе Бог береже, кохана, — пересмикнув плечима Габа. (Згадай мої гріхи, наяда, ти в своїй молитві. В твоих молитвах, нимфа, все, чем я грешен, помяни.) Він підібрав запальничку, що залишила на березі Сосіпатра, кілька разів підкинув її на долоні, а потім жбурнув у Кальміус. Вдивляючись у чорно-синє небо понад танцюючими деревами, попрямував до авто. Це не має, врешті-решт, жодного стосунку ні до революцій, ні до еволюцій, подумалося йому. Це просто такі метаморфози, кардинальні перетворення. Слід звикнути і не ставити зайвих запитань. Блискавка засліпила очі одночасно з новим пароксизмом: «Пусть ярость благородная вскипает, как волна…»

Габа сів за кермо, поклав голову на руки і безголосо заплакав. У дах автівки з гуркотом вдарили струмені води. Нарешті почалася злива.

кондицюналіс

Отак міркуючи, пройшов Санчо, як йому здавалось, із півмилі чи й більше, і тут йому замріло щось іспереду, ніби світло денне, що добувалось крізь якусь відтулину — отже, той шлях, що ввижався йому дорогою у позасвіття, мав його вивести нарешті на білий світ.

Сервантес, «Премудрий гідальго Дон Кіхот з Ламанчі»

У природі існує Мінський базар, а є ще базар на Героїв Дніпра, і їх потрібно відрізняти. Другий розташований кілометри зо два від дому, але краще все ж таки ходити саме до нього. Там завжди можна дешево придбати у людей сальця та іншої домашньої радості, що її привозять із сіл та містечок Київщини. Наприклад, доброго, ще теплого молока, молозива, гречаного меду. Грошей у Габи ніколи не було стільки, щоб купити все, чого хотілось, але він привчив себе до послідовності.

Купив шматочок сала в цю суботу, значить, на ту можна потішити себе кільцем ковбаски і головкою часнику. А у п’ятницю молочка купуй, бач, воно ще гаряче.

— Корова в мене не просто корова, а чарівниця, — каже старий жовтий дід (такий вигляд мусив би мати вчитель Zhuangzi), жестом просить у Габи сигаретку, підкурює, з великим задоволенням випускає дим у повітря. — Бабку цієї корови, що зараз у мене, звали Матильда фон д’Єсте. Вона, розказували люди, була в прямих родинних зв’язках із Габсбурґами. (Одного разу я, Чжуан Чжоу, побачив себе уві сні метеликом — щасливим метеликом, який літав серед квіток собі на втіху і зовсім не розумів, що…) Багато зробила хорошого для нашої сім’ї ця корова. Ми, якшо шо, мешкаємо у Публієвому-Нероновому. Це майже шістдесят кілометрів від Києва. Але річ не в тому. Матильда виявилася настільки розумною, що двадцять років поспіль працювала секретаркою місцевого відділення комуністичної партії, завідувала бібліотекою, кілька років виконувала обов’язки керівника місцевого лісного господарства. А що ти хочеш, гени, блакитна кров завжди дасться взнаки.

— Корова працювала секретаркою місцевого відділення партії, — Габа серйозно замислився. — У Публієвому-Нейроновому?

— По-перше, не треба казати «нейронове», бо це нагадує нейрони, а нам вони тут ні до чого. Ніяких нейронів, друже, у світі немає. Це фікція, штучний термін. Не кажи про нейрони нікому й ніколи. Тебе на Київщині просто не зрозуміють.

— А як тре казати?

— Публієве-Неронове. Та ви, мабуть, знаєте, був такий поет — Публій Овідій Назон (Publius Ovidius Naso).

— Чув про такого, — кивнув Габа. — А Нерон, невже той самий?

— Так, Нерон Клавдій Цезар Авґуст Ґерманік (Nero Claudius Caesar Augustus Gertnanicus), при народженні — Луцій Доміцій Агенобарб, від 50 до 54 року — Нерон Клавдій Цезар Друз Ґерманік. Ну а у нас-то (на Київщині) його зазвичай просто Нероном звали. Нерон — він і є Нерон, римський імператор, останній з династії Юліїв-Клавдіїв.

— На мапі такого містечка немає, — задумливо промовив Габінський, дивлячись у смартфон.

— Так я ж кажу, на мапі воно зветься по-новітньому — Клавдієве-Тарасове. А так, то всі знають старовинну автентичну назву — Публієве-Неронове.

— А чому раптом перейменували?

— Ну так декомунізація ж у нас. Вирішили, що це якось занадто по-імперськи звучить. Правда, згадку про Нерона все ж таки залишили. Оце ж тобі Клавдієве тому, бо династія Юліїв-Клавдіїв. А Публія, як місцеві старожитці не билися, прибрали. Кажуть, у нас свій є поет, ніяк не гірший.

— Ви маєте на увазі…

— Так ясно ж, кого ще нам мати тут на увазі. Ось воно й вийшло трішечки дивно. Але всі місцеві так і продовжують звати своє містечко Публієве-Неронове.

— Треба якось завітати, подивитися, що там у вас і як.

— Скільки тобі, хлопче? Два, три літри? — питає дід з надією.

— Давай три.

Сонце сяє чисто і впевнено. Габінський розраховується.

— Ну добре. А все ж таки, як корова могла працювати секретарем парторганізації, хай навіть і в Нероновому, хай навіть і за радянських часів? (Сунському царю Юаню одного разу вночі наснилася людина зі скуйовдженим волоссям, яка вийшла з бокових дверей залу і сказала…)

— Так отож-бо, — дід двічі перерахував гроші й засунув їх у засмальцьований полотняний гаманець, — усі дивувалися. Навіть із Москви люди приїздили, щоб побачити нашу Матильду, коли її обрали депутатом XX з’їзду КПРС. Ну добре, ти приходь наступного разу. А мені вже треба звідси забиратися.

— Добре, — закивав Габа, — мені теж треба йти. (Я — чиновник бога річки Хебо і прибув за його повелінням із безодні Цзайлу, але мене зловив рибалка Юй.) Бачите, я переселенець. І саме тому в усе, що люди мені розказують, я вірю. Бо сам деякий досвід маю. Можу і вам дещо розказати.

— Що саме? — підозріло дивиться дід.

— Оце згадав, коли вас слухав. У далекому дитинстві, знаєте, рано-вранці, пташки ще не прокинулися, а корова (покійної бабці моєї, Марфи Олександрівни) на ім’я Гайда, бувало, вийде в сад у білій льолі й тонесеньким голоском співає арії Доніцетті. Так прекрасно в неї виходило, що мертві шахтарі вилазили з-під землі на поверхню і слухали годинами. Слухають і плачуть. От що значить мистецтво.

У повітрі застигла неприємна важка пауза.

— Так ти, мабуть, з Донецька?

— А звідкіля ж іще (прокинувшись, цар Юань велів розгадати сенс цього сну. У ворожінні йшлося: «це божественна черепаха»).

— То я й бачу. — Дід узяв торбину і, не попрощавшись, швидесенько попрямував до автобусної зупинки.

Так завжди случається. Самотність — ось що найважче у цьому прекрасному місті. Людина, народжена в Донбасі, несе її в собі десь у plexus coeliacus, чи, скоріше, навіть у шлунку, як кока-колу з горілкою в пропорції один до двох. Ця людина, по суті, і є та сама божественна черепаха, яка сама не знає, чи вона китайський філософ, чи український метелик.

Сонечко сяяло, вітерець задував у млявий мозок. Габа ніс молоко додому. Згадувалася вчорашня (що тільки має відбутися) зустріч з Оле.

***

Неквапливо пили коньяк, сміялися, спілкувалися легко й невимушено. Велика різниця у віці, думав він, у політичних і філософських уподобаннях жодним чином нам не заважає. Її оченята блищать, українська мова так і ллється з маленького кругленького рота, зубенята біліють, кожен рух, кожна посмішка здаються витонченими, вивіреними (ти думаєш, козаченьку, що я умираю, а я в тебе, молодого, ума вивіряю). Давно, піднесено думав Габа, ой як давно не щастило мені на таке красиве і корисне спілкування.

Габінський був щасливим доволі довго. Може, дві години, а може, навіть усі три. Уже було ясно, що зустріч ця не випадкова, як і цей довгий вечір з його балтійськими хмарами, дощем, що не думав припинятися, і холодним та пронизливим увечері вітром. Ні, дівчина ця не випадкова істота на моєму життєвому шляху, піднесено думав Габа. І все з’їдене та випите теж спожито нами обома не випадково і саме в тій мірі, яка й потрібна для того, щоб повільно, але притому стрімголов чи, як то іноді кажуть, трішечки стовбула рухатися вірним, теплим і багатообіцяльним напрямком. Уперше за стільки часу Габінський відчував, що по-справжньому чогось бажає в якомусь дуже конкретному сенсі. А хто б не забажав на його місці? І ось саме в ту мить, коли Габінський все вирішив для себе остаточно, стілець поруч із ним зайняла Кобиляча Голова.

— Між іншим, — сказала вона, знявши мокрого кашкета, — на дворі вже прохолодно. Втомилася я, хлопче, на тебе чекати, як собі хочеш.

Габінський вдав, ніби нічого не чує.

— А ти, бачу, хлоп не ввічливий, — зауважила КБ, — але що поробиш, — вона спритно схопила з його тарілки бутерброд з ковбасою і почала плямкати (чвакати, жвякати) та періодично дуже по-жіночому кокетливо цямкати. — У нас із тобою запланований урок з української. А мова — це у твоєму житті головне. Хочеш чи не хочеш, а знати її ти в мене будеш. За кілька років такого словника собі напрацюєш, що покійний Лукаш позаздрить. От побачиш.

Габа заграв широкими вилицями, стиснув губи та міцно заплющив очі. Якби Оле подобалася йому трішечки менше, він би просто вже встав, розпрощався та пішов. Але залишалася надія, що КБ відчепиться, якщо не приділяти їй багато уваги.

— Ну що ж, почнемо, — мрійливо прогуділа ненажерлива гриваста наволоч і підцупила тістечко з маком. — Отже, ми з тобою вже встановили, що дієслово — самостійна частина мови, яка вказує на дію або стан та відповідає на питання. На які питання? Та, зрештою, на які завгодно…

— Я тебе благаю, йди звідси, — попросив Габінський, намагаючись розмовляти якомога спокійніше. — Вдома зустрінемося, обговоримо все. І дієслова, і прикметники, і займенники, і Сосюру з Семенком, і Драча з Франком. Йди, будь ласка, від мене, радосте моя блаженна.

— Прошу? — підняла брови Лукойє.

— Вибачте, — пересмикнув плечима Габінський, — я не вам.

— А кому?

— Порівняно з праслов’янською і давньоукраїнською, — продовжила КБ, — сучасна українська має просту дієслівну систему… Слухай, візьми мені пляцок з вишнею, щось під цей коньяк солодкого дуже хочеться…

— Вибачте, варто було попередити, але я сподівався, що нас мине ця чаша. — Габа дістав хустинку і обтер спітніле обличчя. — Річ у тому, що вона поруч з нами. Вона, як то кажуть, серед нас.

— Хто, Габрієлю Богдановичу? — спохмурніла Оле й уважно роззирнулася довкола.

— Тільки вислухайте мене спочатку, а потім уже підете назавжди, добре? — запитав Габінський. — Тільки вислухайте. Мені більшого вже й не потрібно (и поёт мне в землянке гармонь).

— Добре-добре, нема чого панікувати, — Оле ще раз озирнулася, — якісь ваші давні знайомі?

— Типу того, — кивнув Габінський.

— Давайте просто підемо? Додому ще ранувато, я вважаю. Але поблизу багато є місць, де можна сісти і продовжити спілкування. Чи не так?

Кобиляча Голова між тим не замовкала ні на секунду, м’яким приємним підбаском продовжувала начитувати лекцію. Іноді тільки зупинялася, коли сьорбала коньяк із Габиного бокала:

— …тобто закінчення утворилося з давнішого -si (через -хі). А все, розумієш, хлопче, перша палаталізація. Ну і, коротше кажучи, залишилися плюсквамперфект і перфект. Ідемо далі. Дієприкметники відмінюються так само, як прикметники твердої групи…

— Річ у тому, — Габа щосили намагався зосередитися, — що від цієї тварюки втекти неможливо.

— Це якась жінка? — здогадалася Оле.

— У певному сенсі так, — погодився він, скоса глянувши на густу гриву КБ.

— Тоді все більш-менш зрозуміло, — майже полегшено зітхнула дівчина.

— …кондиціоналіс, латинське — modus conditionalis, від conditio, що значить «умова», — вид граматичного способу, який виражає дії, бажані або можливі за певних умов.

— За будь-яких умов я вважав би за краще тебе більше ніколи не бачити! — вдарив по столу Габінський. — Благаю тебе, йди звідси, дай мені перепочити!

Стакан перекинувся на блюдце. Чай потік по столу і почав литися на підлогу. Їхній столик привернув до себе увагу всіх присутніх. Габінський відчував, що остаточно втратив рівновагу.

— Добре, — після драматичної паузи погодилася Кобиляча Голова, — йди. Будемо вважати, що в тебе зараз мовна практика. Але ж я піду разом з вами. Хтось-бо повинен за тобою доглядати.

— Дійсно треба йти, — підвівся Габа, — якщо ви не проти, звичайно. Поспілкуємося десь в іншому місці.

— Можемо іншим разом поспілкуватися, якщо у вас аж такі справи, — з неприємним здивуванням промовила Оле і поглянула на годинника.

— Я вас прошу, — він майже мимоволі взяв у руки її маленьку теплу долоню, благально дивлячись в очі, — давайте продовжимо. Про Галичину, про Чернівці, про ляльки-мотанки чи про щось таке ж високе, небесне та піднесене. Ви так добре розказували. Навіть захотілося там пожити хоча б скількись, хоча б з кимось. У мене інколи, знаєте, виникало бажання приїхати на Західну Україну кудись навмання і пожити там деякий час проміж людей. Як мертвий серед живих, — він помовчав хвилинку, — а іноді, може, навпаки. Так, може бути, що й навпаки.

Габа розрахувався, вони одягнулися і вийшли на Ярославів Вал. Розкрили парасольки, неспішно покрокували до метро.

— Ваша знайома, я так розумію, залишилася в «Ярославні»? Чому ж ви такий сумний?

— Річ у тому, — сказав Габінський, — що мені зоря сіяла нині вранці, устромлена в вікно. І благодать — така ясна лягла мені на душу сумиренну, що я збагнув блаженно: ота зоря — то тільки скалок болю, що вічністю протятий, мов огнем.

— От за що я тебе люблю, — лагідно промугикала КБ з-за плеча, — за велику та дурну твою пам’ять.

— Вибачте мені, Оле, в мене таке складне, знаєте, і незатишне життя. Мені дуже прикро за те, що відбулося в «Ярославні».

— Не сумуйте, — несподівано ніжно глянула на нього Оле, — все в житті буває.

— Знаєте, вже майже таку-то сотню (тисячу?) днів поспіль котиться моя доля то на гору, то під гору. Скільки місяців уже проминуло, як я кинув своє місто, переїхав сюди, та все одно ніяк до тями не прийду. І знаєте, — Габа відчув приречену піднесеність свого стану і мало не заплакав, — насправді я розумію: більша частина того, що бачу кожного дня, майже кожної хвилини, відбувається тільки в моїй голові. Більшість цих емоцій, слів, які я говорю, цих зусиль — надлишкові, зайві, нікому не потрібні, смішні, мізерні. Зі мною тому з інтелігентних людей ніхто і спілкуватися не бажає, що я постійно не те кажу, що треба, не так, не в тому емоційному стані. Та й не про те завше. Про якісь речі, нікому насправді не цікаві. От сиджу з людиною поруч. І мені так хочеться сказати їй щось хороше, красиве, корисне, виказати, перелити в прості та ясні речення свою любов, дати зрозуміти, як для мене важливо, що вона, ця непересічна особистість — зараз зі мною. Мені здається, це так правильно — говорити людям, що ти радий перебувати у бутті разом з ними…

— Дуже добре, що ви це відчуваєте!

— Ви гадаєте? — Габа зітхнув. — Але ж замість того, щоб усе це сказати, я кажу щось зовсім інше. Починаю розводитися про феноменальну схожість таких ментальних утворень, як «я», «число» та «пряма лінія», всує згадую всіляких філософів (яким, до речі, давно вже треба дати спокій, не вони цю війну розв’язали). Говорю все це і думаю: «Габрієлю, друже, схаменись, що ти робиш!»

— І що Габріель? — усміхнулась Оле.

— Та що, — звів плечі Габінський, — завжди те ж саме. Виглядаю то дурним, то неадекватним, іноді, мабуть, фальшивим. Кожного разу надмірним та несповна розуму. Але-але… Проблема в тому, що я ніяк не можу контролювати цей процес. Тобто ні. Коли я повністю мовчу, то можу. А от тільки почну говорити — і на нормальному спілкуванні можна ставити хрест. Здається, мені справді потрібно звернутися до психіатра…

— Так ви ж казали, що ходите?

— Я збрехав, — моментально визнав свою провину Габінський.

— Навіщо? — засміялася Оле.

— І Петру Петровичу неодноразово про це брехав, — покаявся Габа. — Бо знаю, він дійсно турбується. І я його дуже добре розумію. Кожен почне хвилюватися, особливо коли твій підлеглий серед білої днини бачить у новітньому супермаркеті лисиць і мавп, які купують алкогольні напої, мийні засоби, апельсини, волохаті фрукти з півдня планети, свиней та їжачків, яким до вподоби цукерки, рис і картопля… — Він замислився, помовчав секунду. — Коні бувають. Алеко, скажімо.

— Хто такий Алеко?

— Ну, то таке, — не знайшов, що відповісти, Габінський. — Але, не знаю, чомусь тільки подумаю про візит до лікарні, мені навіть дихання відбирає…

***

Ти, хлопче, дійсно до психіатра завітай, порадив Габі якось сусід Льоня, що мешкав на другому поверсі разом зі старою матір’ю і кицькою на ім’я Кицька. Габінський іноді звертався до Льоні. Той міг полагодити кран, світло, встановити унітаз чи бойлер, замінити бачок, відремонтувати двері шафи і багато чого іншого. Таких людей Провидіння посилає переселенцям усіх часів, щоб ті могли якось існувати. Льоня був молодець, але оплату приймав тільки коштовним алкоголем. Та ще любив, щоб пляшуньку розпили з ним разом. Ну і ділився з ним Габа, звичайно, всім, що згадувалося йому протягом довгих, як сновидіння, київських днів.

— Нікому, крім мене, — постійно повторював Льоня після цих посиденьок, — про своє минуле (майбутнє?) більше не розказуй, спаси тебе Боже! От я, бачиш, людина проста, розумію, що до чого. Ти ж особистість освічена. Крім того, з Донбасу. Подвійна зона ризику. Я все це враховую, тому ставлюся до тебе спокійно і відповідально. Інші так до тебе ставитися не будуть. Тільки, може, психіатр. Сходив би ти, Габо? В нас така добра поліклініка. Там Павло Павлович працює. Як він уміє людям допомогти, так нам ніхто в житті ніколи не допомагав. Коли погано стає, я завжди до нього на прийом записуюся. Буквально дві-три розмови — і місяць можу не пити. Не лікар, а просто апостол Павло, я тобі кажу.

У кабінеті тихо. На підвіконні стоїть переповнена попільничка. Доктор — лисий, вусатий, кремезний дядько — щось пише у журналі. Пахне чи то хлоркою, чи то карболкою, чи, може, одночасно і тим, і тим. І ще трішечки електричним струмом та озоном. Мовби у цій кімнаті розряди блискавки били ще за хвилину перед тим, як сюди зайшов Габа. Десь у кабінетах по коридору далі кричать і плачуть пацієнти. За стіною хтось надривно молиться святому Севастіанові.

— Що там відбувається? — киває на стінку Габа.

— А, — посміхається доктор, — урядові дантисти працюють із переселенцями. Не звертай уваги. Давайте помовчимо і зосередимося.

— А на чому? — жваво перепитує трішечки знервований Габінський. Не дуже часто йому доводилося користуватися послугами психіатрів, то він і не знає, як правильно поводитися. Павло Павлович нехтує цим запитанням, тихо кладе ручку на стіл. Мовчить. Дивиться на Габу суворо, проникливо, зосереджено. Потім, у ту саму мить, коли Габа, не витримавши нервової напруги, починає засинати, тихо запитує:

— А що тобі, хлопче, власне, від мене треба?

— Так мені, — відповідає Габінський, гостро відчуваючи власну нікчемність, а також суху слину, що раптом починає дерти горлянку, — порадив підійти до вас Льоня. Льоня-майстер з району. Він сказав, що ви, як ніхто інший, розумієтесь на справах головного і не головного мозку людини, знаєте, скільки йому потрібно субстантивів, допамінів, ендорфінів, фобій та прокрастинацій. Знаєтеся на тому, чим реально відрізняється кватроченто нормального українця від його же ресентименту…

— Зажди, — підіймає важку руку Павло. — Не поспішай. Для першого візиту забагато. Непроста, бачу, в тебе етіологія захворювання. Треба розбиратися. І будемо це робити тихо, але рішуче. Згоден ти, що рішучість і тиша — наші головні друзі?

— Принаймні у цьому кабінеті, — обережно відповідає Габа, підбираючи слова, і сором’язливо дивиться у вікно.

В оболонському небі нашвидкуруч із хмар формується Хрест Господній. Навколо нього з’являється кілька десятків українських Ангелів із сумними, але лагідними національними обличчями та невеличкими, хоча і яскравими, жовто-блакитними крилами. Вони якось дуже по-доброму кивають головами. Мовляв, слухай доктора, він свята людина, що скаже, те й роби. «Я загалом простий християнин, — хотів відказати Габа Ангелам, — тільки дуже стурбований останніми подіями у підконтрольному вам українському всесвіті. Крім того, людина вже не молода, і що мені, врешті-решт, лишається. Вибору в мене небагато, хоча, любі мої Ангели, в стінах цієї лікарні люди так кричать, що волосся дибки стає. Свята оболонська інквізиція, жах суцільний». — Але все ж таки не сказав. Замість цього про всяк випадок вирішив підлизатися до вищих інстанцій і прошепотів: «Слава Україні!» — «Героям слава!» — не чутним, але могутнім хором відповіли Ангели Господні й утворили в небі величезний тризуб.

Габа зі страхом відвернув голову від вікна і знову зустрівся очима з Павлом Павловичем.

Той допитливо вивчав фізіономію Габи. Після хвилинки непростих роздумів доктор зауважив:

— Значить, по порядку. Субстантивними можуть бути займенники. По-перше, це всі особові займенники: я, ми, ти, ви, він, вона, воно, вони. По-друге, зворотний займенник: себе, та питально-відносні займенники хто і що. Далі слід вказати на неозначені займенники — як-от хтось, щось, дехто, дещо, хто-небудь, що-небудь, і в нас залишаться тільки заперечні займенники: ніхто, ніщо, нікого, нічого. Ось так приблизно, — Павло Павлович посміхається і закурює. — Про атрибутивні й кількісні казати чи ти сам знаєш?

— Та знаю, — стискає плечима Габа, — а чи можна і мені запалити?

— А чого ж, почувайся як удома, — доктор присунув на край столу пачку.

Габінський встромив тремтячими пальцями сигарету в рота і разів зо п’ять чиркнув запальничкою. Нарешті затягнувся.

— Як ви розібралися з ними круто, — вирішив підлеститися він, спрямовуючи синій струмінь диму перпендикулярно стелі.

— Із займенниками?

— Ага, з ними. Особливо мене вразили «хтось, щось, дехто, дещо, хто-небудь, що-небудь». Я б так не зміг реально.

— Так, хлопче, давній і важкий досвід роботи з різними пацієнтами. З ресентиментом трішечки складніше, про нього скажу згодом, а почну я краще з Quattrocento. Загалом, це щось таке, що й досі триває. Вже й Високе Відродження вичерпало себе, і Просвітництво перейшло в постіндустріальну революцію. Вже й Бога кілька разів ховали і знову зустрічали на цих теренах, а перспектива — найважливіше відкриття кватроченто — так і залишається єдиним адекватним інструментом мислення людини простої переселеної. Знаєш, що таке перспектива?

— Ну як знаю, уявляю, здається, — обережно відповів Габа.

— Справді, у кого я питаю про перспективу, — сумно похитав головою доктор. — Які там у тебе перспективи, небораче? Жодних, братчику, жодних. (Насилу сотника збудили та розказали: так і так! Перехрестився неборак, коня найкращого сідлає і скаче в Київ.) Так і ти, бідний. Поскакав і прискакав. Розумію, перспектив жодних, таке життя. Але ти все ж таки май на увазі, що характер зображення предметів, обумовлений ступенем віддаленості їх від глядача — це, по суті, і є перспектива. У нашій лікарні вважають, що першим відкрив її Амброджо Лоренцетті, за що йому від нас із тобою велика подяка. І, хай там як, але ніякої іншої перспективи в мене для тебе немає.

— Зрозумів, — кивнув Габа.

— А от із ресентиментом потрібно поводитись уважно. Бо ця штука підступна, як ціни в «Карматауні». Ходиш до нашого торгово-розважального центру за покупками, хлопче?

— Іноді буває таке, — промовив Габінський. — Але стараюся радше до Героїв Дніпра. Там все якось простіше: сало, яйця, метелики Чжуан-цзи, Матильда фон д’Єсте, добрі хороші люди. А нейронів на Київщині немає, принаймні думати про них не треба, якщо хочеш, щоб тебе розуміли. Я й стараюсь не говорити про них і навіть не мати нічого такого на увазі…

— Старайся-старайся, — схвально кивнув головою Павло Павлович. — Бо це обурення, злопам’ятність, злість, що супроводжують людину, яка рухається із залишками останніх грошей у жмені між пекельною ковзанкою та дельфіном Толею, — вони нам не потрібні. Ось узяти, скажімо, братчика Гермеса Трисмегіста: хто він такий, як не вірна ознака твого ресентименту?

— А до чого тут Гермес, — образився Габа, — нормальна він людина.

— От бачиш. Ти ще скажи, що я нормальна людина.

— Ну, ясна річ, поки не доказано іншого, я вважаю, що ви людина добра.

— Та не людина я взагалі, хлопче, — зітхає Павло Павлович, починає тьмяніти і розпливатися перед очима. — Хоча й на жаль, на превеликий жаль, мені дуже-дуже шкода…

***

— Не треба вам нікуди йти, — тихо сказала Оле, — вам просто бракує нормального спілкування на постійній основі… Ви вже вдруге озирнулися. Щось не так?

— Усе так, але вона й досі тут, — зізнався Габа, — йде позаду мене і, може, вже ніколи й не відчепиться.

— Там нікого немає, — спокійно сказала Оле. — Ви навмисне вигадуєте, — проникливо зазирнула йому в очі Лукойє, — щоб цей вечір нічим конкретним не завершився? Боїтеся дядька мого? Не бійтеся, він не буде проти, навіть якщо що. Чи, може, ви мене боїтеся? Чи вже шкодуєте, що запросили мене до себе? Ви скажіть, я все зрозумію.

У Габи на мить стався синдром ЗЗ (забагато запитань), але він утримав рівновагу, хоча й знервовано позіхнув (я її запросив, нічого собі).

— Дурнесеньке дівча, — поставила діагноз КБ, що чимчикувала позаду.

— Кобиляча Голова, — Габінський вирішив бути до кінця відвертим, — знаєте про таку?

— Чула, — посміхнулася Оле.

— Так ось, саме вона йде поруч з нами, буквально в кількох кроках.

— Метафорично? — Оле щиро засміялася. — Ніяк не звикну до вашого почуття гумору! Все ж таки ви унікальна людина.

— Так які там вже метафори, — Габа приречено поглянув на небо. Хмари так і не розійшлися. Вітер бився у будинки, жбурляв жменями листя та маленькими різнокольоровими зірками у світлі й темні вікна міста. Хороший темний вітер, вітер Guinness Draught.

— Добре, їдьте собі, — нарешті вирішила КБ, — але, знаєш, Гамлете, ніякої наяди, тим більше німфи не було.

***

Сосіпатра просто знайшла собі, умовно кажучи, Гільденстерна, викладача гри на сямісені, доброго спеціаліста з маркшейдерської справи, до речі, професіонального лінгвіста. Сталося це з причини її молодості і твоєї перманентної дурості. Вона деякий час ще приходила до тебе за старою пам’яттю, але в неї вже формувалася нова пам’ять та яскраві нові вподобання.

Втім, через місяць після того, як вона все ж таки від тебе пішла, хтось задушив її шаликом — її власним шаликом — на півдорозі між автобусною зупинкою і твоїм будинком. Убивцю так і не знайшли, та ніхто, власне, й не шукав. У цей час бандити вже патрулювали місто. Кому було діло до смерті маленького смішного дівчати? Ти задовбався ходити до слідчого Півня…

— Півня? — наморщив лоба Габінський.

— Так, майор Півень і старший лейтенант Хробаченко. Етнічні українці, до речі. Прекрасні люди. Саме з цими двома працівниками міського УМВС ти намагався порозумітися. У дослідницькому, слідчому, правопорушному та життя-людей-охоронному сенсі. Тобі було треба конче знати, хто вбив твою дівчинку і чому саме тим легким, як нічний бриз, шаликом, що ти подарував їй на початку весни? І якщо вже потрібно було вбивати, навіщо це було робити в кількох кроках від твого будинку? Чому після того, як убили, її не поклали на одну з тих прекрасних лав, якими так багатий бульвар імені пана Пушкіна, а кинули напризволяще між клумбою з жоржиною, барбатусом, гренадином та шабо і великими кущами бузку? Чи випадковою була та поза, в якій її залишили після смерті? Які були її останні слова, думки, побажання?

Коротше кажучи, в тебе з’явилася велика кількість запитань, і всі вони довбали твій маленький провінційний мозок. Ти плакав, коли залишався на самоті, дивився на розкидані по всій квартирі її смішні різнокольорові речі. Ти нюхав її трусики, ти занурювався в них, як старезний напівмертвий кит в останній раз занурюється в знайомі глибини Тихого океану, відчуваючи, що відходить назавжди. Ти вдихав її запах і переставав відчувати навколишній світ. Через серце до твоїх вологих очей підіймався запах її поту та дезодоранту. Стрекотання її крил, дзюрчання її сечі. Перед цим фа-мінорна прелюдія Баха — ніщо. Великі вуха і ступні ніг, маленькі груди і малесенькі смішні рученята. Жовті трусики, сині шкарпеточки, сині трусики, жовта шкарпетка.

Один із них попросив у тебе тисячу доларів, сказав, що знає винного. Сказав, що все вирішить так, як треба, і відповість на всі питання. Ти віддав гроші. За два тижні знову побажав зустрітися з працівниками закону і правопорядку, але тебе до них просто не пустили. Ти чекав біля входу у відділок. Увечері дочекався, але краще би вже не робив цього. Тобі дісталося добряче, але живий залишився.

Далі ти намагався щось з’ясувати самотужки. Подруги Сосіпатри в день її смерті по обіді біля корпусів університету начебто бачили помаранчеве кепі, що штовхалося у натовпі позаду легкої маленької смішної фігури твоєї колишньої коханки. Чи мало тих кепі, чи мало тих чоловіків, говорив ти собі, тим більше у такі часи, як наші. Кожен третій — клоун.

Але настав травень. Вона трішечки не дожила до річниці ваших стосунків. Наприкінці місяця ти придбав квитки на потяг до Києва і зібрався.

Напередодні від’їзду ввечері на білій святковій маршрутці приїхав на її виселок. Не вагаючись, рушив у бік дому покійної. Так, вибрав без вагань напрямок, хоча раніше ніколи тут не бував (її сліди приречені вічно мерехтіти на цих стежинках, аромат китайських парфумів може знищити тільки хімічна зброя, ненав’язливі тіні чужих спогадів, тихий жіночій сміх), і пішов. Просто на розі біля сільського магазину раптом зустрів її колишнього чоловіка.

Ти впізнав його відразу. Він ішов у сарафані, в кокошнику, надягненому на помаранчеве кепі, в автентичних російських лаптях і з величезним червоним чувалом у сильних чоловічих руках, повним самоварів та православних ікон. За спиною бовтався старенький АК.

«Мы любим плоть — и вкус её, и цвет, — співав він. — И душный-душный, смертный плоти запах. Виновны ль ми, коль хрустнет ваш скелет в тяжелых, нежных, русских наших лапах?» Ці прекрасні слова, що йшли з глибин серця, він мугикав на мотив загальновідомої міської (по русифікованих містах) балади (а ты опять сегодня не пришла). Ти щиро всміхнувся йому і вбив двома ударами в серце (початківцям завжди щастить). Причому закривавлений ніж (ти ним чистив фрукти для Сосіпатри) і один із залитих кров’ю тульських самоварів (Тульський мідний в робочому стані на дровах Баташева 1896 рік, зверху на кришці 21 медаль, біля краника 8) хтозна для чого привіз додому і до самого ранку не наважувався ні вимити їх, ні викинути. Прийняв душ і майже до третьої, загорнувшись у простирадло, сидів на кухні, дивився на безсумнівні докази свого вчинку, пив крижане сухе вино і сумував.

КБ задумалася:

— Не мені тебе засуджувати, братчику, бачить Бог, не мені. Хоча, хлопче, зараз я думаю, може таке бути, що життя Сосі обірвав не її чоловік, а, скажімо, батько. Між нами, ще той пацієнт.

— Батько? — ледь чутно перепитав Габа.

— Але зрештою, зрештою, яка нам з тобою різниця? Головне — ти помстився. І цій родині, і цьому русскому міру. Хіба воно того не варте?

— Варте? — повторив сухими губами Габа.

— Ну, не знаю, — КБ замислено поплямкала губами. — То тобі видніше. Хай там як, а ти став убивцею, друже мій, ти порушив заповідь Божу. З чим тебе і вітаю. І чекає на тебе полум’я пекельне або, як варіант, заглиблені у всесвіт — як нинішній, так і майбутній — нескінченні тунелі київського міського метрополітену.

— Кобиляча голова? — між тим повторила Оле і засміялася вголос. — Ви дійсно незвичайна людина. Стільки вигадки у вас, що на трьох кандидатів наук вистачить!

— І на сімох докторів ще залишиться, — додала КБ і тихо розчинилася в повітрі.

— Отже, пані Оле, — Габа наступив на горлянку власній зневіреності й закрив парасольку, — їдемо до мене?

***

Але ж, звичайно, ми забігли трішечки вперед. Чи, може, хто його знає, назад. Дуже часто людина забігає назад. Забіжить, значить, і сміється, як мавпа. Бо їй здається, що вона випередила всіх. І не розуміє, солоденька, що її духовний фронтир (щільність населення менше двох осіб на квадратну милю) розташований у дупі. Але ми не про це. Безумовно, заняття з української мови переселенця-поліглота не могли початися раніше, ніж відбулася довгоочікувана в цьому романі зустріч. І тепер нам потрібно якось її уявити. Тим більше, що уявити ми можемо тільки ті речі, що вже відбулися. Уява взагалі, на жаль, не працює з тим, чого не бувало чи наразі немає.

Так от. Трішки звикнувши до нового місця, якось напередодні шабату, поставивши у церкві свічок перед Божою Матір’ю і святим Миколаєм, Габа зрозумів, що за відповідних умов бажаною є маленька вечірка. Така собі домашня, тиха, з хмарами за вікном, із сигареткою та певною кількістю напоїв, з невеличкою вечерею, з тихою журбою й одинадцятитомним «Словником української мови» (або СУМ-11), що його було видано у 1970–1980 роках. Значить, СУМ, напої, вечеря, музика якоїсь джазової хвилі. Запрошувати, панове, на неї не було кого і не було для чого. Льоня якраз перебував у тижневому запої, з квартири не виходив, дверей не відчиняв, то його до уваги можна було не брати.

Субота випала дощовою. Зрання гриміло і гуркотіло, десь били блискавки, Дніпро, ясна річ, не стогнав, навіщо йому це. Лише щось мурчав (як граєш у карти чи з чарки вино п’єш, о друже мій, в гарячці з туманом тяжким замороки одруженій, бач, щоб за хвилину цю не заплатив ти задорого, коли тебе тінь твій (Алеко?) покине й твоїм стане ворогом) задумливе і філософічне. Тут вступають хроматична сопілка на десять отворів та тріо врівноважених контрабасів.

Про тінь — це дуже влучно, бо саме у цю суботу Гермес Трисмегіст у дзеркалі не бажав дивитися Габі в очі, відвертав пику. О сьомій ранку, коли Габінський голився, той тільки перші кілька секунд старанно вдавав слухняне відображення, а потім присів на крайчик ванни і запалив сигаретку, сумно дивлячись у вікно (з одинадцятим), яке, власне, у дзеркалі не відображалося. Але ж Габа знав, що там, де сидить Гермес, таке ж саме вікно, як і в нього. Що ти, нечиста сило, в сторону дивишся. Чи тобі мого обличчя вже замало?

Птахи та риби знервовані перепадами тиску, повідомив Гермес, струшуючи попіл у ванну. Молоді мамуні з другого, сьомого і дев’ятого під’їзду, що завжди разом вигулювали свої дитячі візочки, вже починаючи з восьмої ранку, так і не наважаться сьогодні вийти надвір. Та бачу, сказав Габа, але що з того? Голова Кобиляча вже десь поблизу, хлопче, Гермес піднявся, ополоснув поголене обличчя і показав Габі язика. Не лякай, відказав Габінський, обтерся рушником і пішов у кімнату. Старанно прикрив за собою двері. На хвилинку задумався і кілька разів перехрестив їх, зібравши правицю в щупку. З ванної долинув тихий сміх. Власну дупу перехрести (в гарячці з туманом тяжким замороки одруженій), ледь чутно порадив Трисмегіст, і стало тихо. Тільки вітер за вікном. Тільки запахи Дніпра та Макдональдсу з балкона.

Дві з половиною години робив вечерю, наспівував «Стоїть гора високая». Коли співав про «три верби», його уявлення, хоч як він намагався бути коректним, усе одно завжди малювало дві. І навіть не верби як верби, а радше, братчику, два справжні осокори. Такі собі Populus nigra, триста тридцять п’ять метрів заввишки, крона широка, товстий стовбур, густа темно-сіра тріщинувата кора. Бруньки містять смолу, камедь, мінеральні речовини, ефірну олію, яблучну й галову кислоти. От у такому стані, в якому перебував останні місяці Габа, саме ці бруньки йому слід би було вживати кожного дня. О протизапальна чорна тополя! Антимікробна, болезаспокійлива й кровоспинна. Про що ти думаєш, коли стоїш край берега у затишку, де прив’язані човни? За чим сумуєш? За чим тобі реально сумувати, радосте моя, ти й так уже корисна і красива, на відміну від людини, що співає про тепле літечко, якого ніколи вже не буде у житті, та, може, ніколи й не було. Скільки ран, порізів, виразок, забитих місць ти вилікувала, Populus nigra. Скільки душ людських провела на той берег темної річки, цієї теплої темної Лети, що котить і котить свої хвилі, обертаючись Дунаєм, Дніпром, Бугом, Збручем, Кальміусом, Прутом та Дністром?

Риба ледь не згоріла, але ж таки не згоріла. Салат удався смачним і корисним, хоча й не дуже красивим. Скажімо, картини Пітера Брейґеля значно красивіші, а тому набагато сильніші за своїм ефектом. Але сідати о четвертій за стіл, та ще й за порожній, куди нікого, крім Габи, не запрошено, було якось моторошно. Пішов тоді Габінський до балкона, розчинив його навстіж і сказав, дивлячись на вітер і хмари: прийди до мене кожен, хто чує та знає, хто сам себе забуває. Прийди вітром, водою, півднем і північчю, самотнім птахом, синьою хмарою, людиною чи принаймні її спогадами про себе.

Повернувшись до залу, маленький Габрієль (цілком передбачувано) на старій витертій канапі побачив Кобилячу Голову. Тварюка якраз поклала собі на тарілку величезний шматок риби. Побачивши Габу, миттєво дожувала шмат, обтерла губи серветкою, рвучко підвелася і зняла кашкета з голови. Габінський відчув щось на кшталт запаморочення, взявся рукою за стілець, щоб не впасти. Як це повелося ще в дитинстві, КБ виявилася десь метри на три вища за нього. Від неї йшов добрячий кінський дух, густо перемішаний з якимось іншим стійким та приємним запахом (олія-спрей для постійного використання, не містить лугу, нейтральна до пластику, дерева, пофарбованих і лакованих поверхонь, вороніння).

— Здрастуй, Кобиляча Голово, — просто сказав він і зробив крок назустріч.

— Мій ти любчику, — схвильовано промовила КБ і схопила його в обійми (заметляв ногами в повітрі). — Мій ти хороший (зарився обличчям у густу довгу гриву). — Мій ти дурний.

Тут Габа подумав, а чи не заплакати йому раптом (під одинадцятий).

— Припини, — суворо промовила Голова, — навіть не думай! Згадай, молодий стрільцю, обличчя свого батька.

— А таблицю Брадіса не пригадати? — мляво почав пручатися в залізних обіймах Габінський. — Дай я злізу, тварюко, сяду в крісло.

— Добре масло, кажу, тут у вас, у Києві, — КБ впала у продавлений фотель, почала вибирати з риби кістки та з насолодою обсмоктувати кожну з них.

— За маслом на Героїв Дніпра треба йти, — порадив Габінський і розлив по чарках.

— Для чищення та змащування, — пояснила КБ, — забезпечує легку чистку зброї.

— А я все думав, чим від тебе тхне.

— Що поробиш, війна.

— Я не вмію вбивати.

— Розкажи мені ще, — зауважила КБ, — любиш ти чи ні. А я послухаю.

Габінський відчув тривогу. Темні, як ніч, кобилячі очі дивилися пронизливо й іронічно.

— Слухай, давай вип’ємо, — запропонував Габінський.

— Обов’язково, вип’ємо та ще наллємо, — погодилася КБ, — бо ця казка в нас до ранку.

— Про що ти?

— Як це про що, — КБ вихилила чарочку і запалила, ядучий зеленуватий дим кільцями висів над столом, — про дітей.

— Про яких ще дітей? Що ти верзеш?

— Ну як, про яких. Старшій Ліді — шість років. Близнюкам Мар’яні та Лесі — п’ять. Два брати — Олексій та Іван — так до кінця життя і залишилися разом.

***

Зірки різнокольорові висипали на небо. Цвірінькали і дивились, як діти гріються білим та жовтим полум’ям. Димом вилося і звивалося їхнє прожите невеличке життя навколо того, що ще вранці було батьківським домом (ой у Лубнях крутоярих у високім замку). Вони сиділи біля догораючих балок колишнього ґанку (з протилежного боку лежали згорілі тіла їхніх батьків), коли з темряви від надрічних засніжених горбів до палаючих руїн садиби піднявся Маркус Прочанин (сидить пишний князь Ярума на тисовім ґанку). Старий дід. Блищав маленькими очима, втопленими в череп, щільно обтягнутий брунатною шкірою (сто двадцять літ живе чернець мовчущий), вітер розвівав навіть не білу, а вже майже зелену бороду.

Постояв тихо хвилинку віддалік, роздивляючись, і тільки потім підійшов до дітей. Мовчки обійняв старшу Ліду. Мар’яна та Леся самі вчепилися в нього.

— Біднесенькі! Змерзли, мабуть.

— Ой змерзли, — заплакав Іван. — Там, — вказав він пальцем, — там наші батьки лежать…

— Нема вже там ваших батьків, і нікого-нікого там уже нема! Не плач, хлопче, натщесерце, не треба, — Маркус узяв Івана на руки. — От з’їси кашки, вип’єш молочка, в мене ще десь півлітра буде, зігрієшся, а потім уже обнімемося і поплачемо разом. Пішли, діти, до мене. Тільки тихо, спочатку понад рікою, а потім по кризі. До перехідки нам шляху немає. Не хочу, щоб нас хтось побачив із села.

І вони пішли (і звуть його Мовчальником спасенним). Снігами, малесенькими стежинками, відблисками зоряного світла, що клубочилося і мерехтіло темно-синіми та жовтими візерунками просто під ногами. Річка, хоч і стала ще на Покрову, під ногами відчувалася як жива, могутня, вічна, бездонна. Там, де мало починатися в неї дно, насправді починалося зоряне небо. І над головами, і під ногами кружляли колами своїх мелодій далекі зірки та планети і співали, що Божий світ, як Великдень, а Україна — вулик (і люди, як люди).

Діти йшли, і до них підпливали, і крізь товщу льоду вдивлялися просто їм в очі задумливі русалоньки, великі грайливі риби, синьоокі підводні птахи, червоні черепахи, смарагдові водяні півні, жовто-зелені та мармурові леви. А між ними можна було побачити тата й маму. Вони усміхалися дітям, утішали, розказували та показували щось приємне, хоч і не дуже зрозуміле. Маленький Іван поклав голову на плече Маркуса, заплющив очі, уважно прислухаючись до татових слів (Київ — велике, нестерпно прекрасне, хоча й занехаяне українське місто). А потім розплющив їх, бо йому справді стало цікаво (тато розказував малому історію Святошинсько-Броварської лінії), як і навіщо метрополітен функціонує. Далі вони полетіли над Київщиною. Іван Єгорович побачив і Колонщину, і Гавронщину, і хутір Пороскотень (літературна Мекка місцевих лісів), Близькі й Далекі Дачі. Потім, майже засинаючи, сміявся, дивлячись, як п’яні в зюзю слюсар Василь і пан Петракіс шукають у колекції мисливської зброї пана Петруччо (ще позавчора отутечки висіла) Remington 870 «Wingmaster» і ніяк не можуть знайти. Потім заспокоїлися, знову випили і поснули.

Ліда в льодових відблисках увійшла до великої, мов панський палац, крамниці й ніяк не могла зрозуміти, як так може бути, щоб велетенський кит (і пробув Йона в животі у дельфіна Толі три дні і три ночі) плавав під дахом. Олексію чарівний гелікоптер, чорна бджола народного гніву, напророчив довгі літа, а Мар’яні та Лесі дав по червонцю на чорний день і по сто мільйонів сирійських фунтів на білий.

Незчулися, як прокинулись у маленькій низенькій хаті з величезною пічкою. На грубі цього монструозного, але теплого витвору людської уяви вони провели наступні півроку до самого червня. Жили по-всякому, слава Богу, не померли. У старого виявилося вдосталь жовто-сірого пшона (як є їда, то ще півбіди біда), та раз на два тижні велика голова кобили привозила домашній хліб і молоко. Олексій і дівчата хотіли якось порозмовляти з нею заради ввічливості. Вона сплюнула на сніг, зняла кашкета і закричала так, що більше ніхто з них не намагався з тою головою налагодити відносин.

Удень діти з хати не виходили, бо кілька днів поспіль після розстрілу (шукання за чим, шуканина, шуканка) їх намагалися знайти ті самі добрі сусіди, що кинули перед тим на вірну смерть. І, найімовірніше, не для того, щоб вибачитися. Увечері, коли сутінки та безнастанний, повсякчасний і невсипущий сніг закривали від чужинців проходи на слободу, діти виходили під зоряний світ і бігли до невеличкої притоки річки (там три верби схилилися), де в Маркуса стояли плетені з вербового пруття пастки на рибу. Вони перевіряли ці пастки і гралися між вербами.

До весни старий пошив кожному з дітей по торбі.

— Навіщо ти їх шиєш? — питав малий Іван.

— Вам же й шию, — відповідав Прочанин, — у мене більше нікого немає.

— Не хоцю толбу, вона для мене завелика, — відповідав малий. — Віддай її Олексію. Хай в нього дві будуть.

— Йому вистачить своєї, — усміхався дід і обережно клав грубу, зашкарублу й дуже теплу долоню на посивілу голівку малечі (крива сива пляма від потилиці до лоба залишилася до самої смерті). — Підете влітку до Києва. По дорозі прошеним хлібом будете жити. То вам ці торби стануть у пригоді.

— А нам будуть подавати? — як слід подумавши, запитував хлопець.

— Хтось дасть, хтось не дасть, але ви всім дякуйте однаково та йдіть собі далі.

— Ти з нами підеш, діду?

— Ні, на жаль.

— Тоді я теж нікуди не піду. Хай старші йдуть, а я в тебе залишуся. У тебе пшоно, молочко, ти казки знаєш. Від щастя щастя не шукають.

Іван ліз на грубу, де вони вп’ятьох із братами й сестрами спали. Дід усміхався і продовжував шити. Наприкінці травня в один із довгих теплих вечорів, коли всі інші діти позасинали, Маркус наказував старшій Ліді й Олексію:

— На шлях виведу, дасть Бог сил, покажу, куди йти. Підете самі. Нікому ніколи не кажіть правду про батьків. І малих навчіть. Померли, кажіть, батьки, від хвороби, а ми йдемо до Києва до рідного дядька. І прізвище своє назавжди забудьте, якщо ще не забули.

— Якого ще дядька? — сумно перепитав Олексій. — Немає в нас там нікого.

— Дам вам адресу, вивчите її напам’ять, на перший час вас пригріють. А там Бог дасть.

— Нащо ти нас женеш? Ми хороші, допомагаємо по хазяйству, далі будемо більше піклуватися про тебе. Я кожного дня підлогу мию і посуд, прати вмію і співати.

— Ми дуже-дуже хороші. Не виганяй нас, — попросив Олексій.

— По-перше, — похитав головою дід, — вас у селі шукали, я вам казав. Знайдуть тут, а це обов’язково так і станеться, якщо не підете, — хтозна, що зроблять. По-друге, Бог дає сил мені тільки до червня. Тільки на те, щоб я вас догодував, пошив торби і вивів на шлях.

— А потім що з тобою буде? — запитала Ліда.

— Потім помолюся, ляжу отут на ліжечку та помру, — просто відповів Маркус.

— Не помирай, діду! — заплакав Олексій.

— Пішли краще з нами до Києва, нє? — обняла дідову правицю Ліда і поклала свою голову йому на коліна.

— Кажу вам, — лагідно всміхнувся старий, — мав померти ще до березня. Бог втримав мене тільки заради вас. Бо взимку ви би не здужали такої дороги. А тепер нічого, до жовтня-листопада, в найгіршому разі до Різдва дістанетеся до Києва. Бог вас доведе, він любить мандрівничих і переселенців усіх століть та прочан усіх релігій.

— І дітей, що мандрують Україною пішки?

— Звичайно, їх він любить особливо. Давайте я пісеньку вам заспіваю, лягайте отут на моєму ліжку.

— А ти, діду? — сонно промовила Ліда.

— Мені ще молитися до ранку. Лягай і ти, Олексію, заплющуйте очі, — дід накрив дітей своїм кожухом і перехрестив.

— Як ми там будемо самі у тому Києві? — ледь чутно запитала Ліда і разом з Олексієм провалилася в сон. Узявшись за руки, вони полетіли понад полями й лісами, все швидше і швидше. Великий чорно-помаранчевий Ведмідь кружляв над ними і кричав: «Україна — то вулик-вулик».

— Спіть, хороші мої, — Маркус дивився крізь маленьке віконце на світле зоряне сяйво, що мерехтіло над безкраїм степом. — У Києві на початку осені добре. Листя падає, в ярах прохолодно і затишно. А поганих людей у нас немає, бо Україна — вулик, а бджоли не крадуть, тільки приносять. Хоча, звичайно, люди — то люди. Інколи треба їх учити. І кожен новий президент кращий за попереднього. І кожен день несе нас до зустрічі з Богом. І українці вмирають та народжуються по обидва береги Дніпра.

У теплі дні листопада на Оболонській набережній ще якось гулятимуть ліниві й моторошно прекрасні кияни, і ніхто-ніхто з них не буде змушений думати про війну.

на Свенову сторону, або swan lake На бал зійшлися маленькі лялі, Гарні в них сукні, гарні коралі. А найкраща ляля — рожева: Цілого балу королева!

Софія Андрухович, «Фелікс Австрія»

Every Night and every Morn Some to Misery are born. Every Morn and every Night Some are born to Sweet Delight, Some are born to Endless Night.

William Blake

Габінський ішов з базару, що на Героїв Дніпра, і три літри домашнього молока гріли його розбурхану спогадами душу. Сонечко світило ясно, не було жодного бажання лізти у метро. Він ішов і згадував. Ту казку любові й щирості, що сталася вчора. О, дійсно, що це був за вечір, так. Не кожному випадає відчути аж таку піднесеність і довірливість у стосунках. Насолода, яку йому подарувала вчора Оле-Лукойє, і досі плескалася десь під пупком та кружляла тонесеньким світло-гарячим полум’ям по хребтовому стовпу. Єдине, що напружувало: десь о третій Габа заснув, а коли за півтори години прокинувся, то ніякої Оле поруч з ним не було. За вікнами кричали працівники «Карматауну», які вивозили сміття. Надсадно сигналила чиясь автівка. Крізь балконні двері ледь видно було, як хитаються верхівки дерев. Швидкі хмари Оболоні неслися понад Києвом, але от їх годі було розгледіти. У кімнаті стояв чутний дух алкоголю, сигаретного попелу і вчорашньої підгорілої кави. На малесенькому столику біля ліжка тулилися майже чиста попільничка з двома чи трьома недопалками, половина апельсина і пачка дитячого печива. Помацавши поруч із собою, нікого не знайшов. Ліжко було холодне і трішечки вологе (бо Дніпро поряд, тут навіть у великий мороз на сходинках метрополітену лежить біла кучерява наморозь). Відчув, горло стало сухим. Кинувся до вішалки — жіночого одягу на ній не виявилося.

— Оле? — крикнув він. Босоніж почовгав до кухні, відчинив двері. КБ та Оле сиділи за столом, пили чай і сміялися. Коли вони обидві озирнулися і він зустрів їхній погляд (іронічний та розумний), світ в очах Габи почав меркнути, підлога й стіни помешкання попливли і провалилися в темряву разом зі станцією метро та шматком дніпровського узбережжя.

От власне цей момент трішечки дошкуляв головному та й не головному мозку кандидата наук своєю очевидною незрозумілістю. Бо ясно, Оле жодним чином не могла бачити КБ, адже Оле — це щось реальне, а КБ навпаки, а Габінський — все ж таки притомна людина і відрізняє одне від іншого. Але ж сьогодні зрання єдиним підтвердженням того, що вчора йому не наснилося свято кохання, була малесенька сріблява шпилечка (увіходить Йоганна, на голові штучний убір з золотих обручів, шпильок, гребінців і сітки), що він знайшов її біля дзеркала у ванній кімнаті. Що ж воно було, думав Габа, усміхаючись сонячному сяйву, яке заливало очі абрикосовим теплом, і як таке може бути? Якщо вона пішла, то навіщо залишила цей прекрасний предмет для заколювання волосся в зачісці у формі двозубчастої вилочки? Ага, зрозуміло. Габа засміявся. Мабуть, щоб показати мені, що обов’язково повернеться!

— Вона повернеться! — він знову засміявся від щастя і відчув, як повертається до життя. До справжнього життя. У ньому, може, й не буде жодних перспектив, та чи це найважливіше в бутті? Якщо, скажімо, її не було, якщо, скажімо, вона мені тільки примарилася, тоді знову ж таки, звідкіля ця шпилечка? Габінський хитро посміхнувся сонцю і вітру. Ніхто не обдурить людину, якщо вона сама себе не введе в оману! Цей сріблястий предмет є безумовним доказом реальності любові. От тільки чому Лукойє все ж таки пішла, не попрощавшись. Та ще так рано.

Учора він був несамовитим у коханні. Справжній Бахус. Він же ж Вакх (Караваджо, близько 1596). Любив її до нестями. До солодкого гуду в нічному вишневому просторі крові. Отже, щось не сходилося, але Габа не переймався цим. У житті переселенців усесвіту багато загадкових речей.

Побачивши сакральну будівлю «Карматауну», Габа усміхнувся їй, як живій істоті. І раптом йому захотілося завітати на роботу. Забігти буквально на хвилиночку до «Красивого і Корисного», вдихнути запах ніжної делікатної цибульки, торкнутися сухих і чистих коренеплодів вимитої моркви, побачити цукор у хрустких пакетах, макаронні вироби, горіхи та гіркий шоколад. Почути неквапні музичні композиції, що їх постійно транслювали у залах маркету. Такі беззмістовні, такі дурні, вони (може, саме тому) до краю насичені теплом свіжої випічки, ароматом різноманітних страв, що готуються кулінарами «Красивого і Корисного» та продаються просто тут у залі, ці мелодії дуже пасують до гіркого й стійкого аромату крафтового пива, що з ранку до вечора розливається у «Красивому і Корисному», до стишеного гомону покупців і продавчинь, їхніх посмішок, неквапних балачок, облич, осяяних світлом осмисленого вибору, який, може, вперше в житті робить тут кожна людина.

Чи те тістечко придбати, чи інше, чи ковбаски, чи, може, сметанки. Горілочки? Коньячку? Риби червоної? Кав’яру? Дуже-дуже непросто зробити вибір. А з іншого боку, якщо ти вже відчув різницю між «К’янті» та «Сонцедаром», то здатен рухатися далі, у бік Свана чи, краще, Свена.

Хто такий Свен, раптом задумався Габа. Пам’ять підводила все сильніше. Чи не той турецький німець, що на Оболоні продає справжні сири? Ні, радше це олень із мультфільму «Холодне серце». А ще були Свен Перший Вилобородий, Свен Годвінсон, Свен Крамер, Свен Ірвінд, Свен Дюре. Багато у світі було різних Свенів. Урешті-решт, Габінський завжди бажав мати друге ім’я. І якби воно в нього вже було, хай би тоді люди його звали Свеном. Це дуже проста, дуже хороша назва для простої людини. Тим більше для її підвиду «людина проста переселена».

Заходить, скажімо, до «Красивого і Корисного» Томас Вінтерберґ і каже: «А хто там між рядами йде з візочком цукру й картоплі? За рухами бачу, людина інтелігентна, освічена, проста, переселена, але ж у неї є власне ім’я?» — «А, — відповідають хором працівники «Карматауна» і всміхаються, — це ж наш Свен — північний олень, холодне серце, льодяні яйця, син Снігової Бджоли, коханки Рене Декарта, і Короля Першого Шубіна, старовинного вугільного монстра на прізвисько Добрий».

О, каже Вінтерберґ, yes, I see, тільки перекажіть йому, що рушницю, яку він сховав на пляжі у лісочку біля води, обов’язково хтось знайде, і з цього виникнуть великі проблеми. Люди Європи скажуть йому, що він терорист, і тоді краще було б йому вже стати котолупом та чехознавцем.

Свен Габінський тихо всміхається, під’їжджає на своєму візочку ближче до данського режисера і каже: я простий переселенець із візочком, але ось що я вам скажу, пане Вінтерберґ. Мене тут дехто запевняє, нібито я вбив чоловіка своєї колишньої коханки. А хтось, як-от мій власний розум, із цього сміється (і плаче), бо ясно, що такого не було, тому що ніколи не могло статися. Я не здатен убити не те що людину, а навіть пам’ять про неї. Про ті чували з самоварами й лаптями, про гармонь і матрьошки, про шахтарський кріпкий дух і фалос, що перестав стояти в забої, повному важкої чорної пилюки та безвихідності, про страхи й любов до синьоокої дівчинки, смішної і страшної водночас, можу сказати тільки одне: все це вигадала моя дивна нова проукраїнська пам'ять, а точніше, Гермес ібн Трисмегіст, старий кобзар, мудак і п’яниця. Краще нам усім буде забути про нього, вдати, що його не існує у всесвіті. Бо нічим іншим його до тями привести не можна.

Вінтерберґ бере в руки пляшку віскі прямо з поличок, що простягнулися у безкінечність від станції метро Мінська до станції метро Cardinal Lemoin, відкручує її, протягує Свену. Пий, хлопче, каже, вже весна, вже красна, із стріх вода капле. Молодому козакові мандрівочка пахне, погоджується Свен і робить довгий ковток, чистий, як сльоза. Потім мовчить хвилинку, роздивляється світло, що тече крізь великі вікна. Знову сміється.

А може, я й убив. Навіщо мені сперечатися. Може, і так, хоча я цього не пам’ятаю. З іншого боку, я ж не пам’ятаю не тільки це, а, скажімо, і битву Давида з Голіафом необрізаним. Та це, звичайно, не значить, що вона, ця велика битва, не відбулася. Вся історія людства, ця картопля і прекрасний цукор, ці родзинки і запашні апельсини, які кожному притомному переселенцю так нагадують абрикоси, свідки того, що він, цей великий двобій, відбувся насправді. Ну ясно ж, бо якби Ізраїль не переміг тоді, зараз у нас не залишилося б жодного шансу.

Чому ти так вважаєш, цікавиться Вінтерберґ. Та ясно чому. Вся справа в аналогіях. Голіаф, із роду велетнів-рефаїмів, мав майже три метри зросту. Справжній сибіряк, спецназ, важка піхота. А проти нього вийшов маленький такий Давид. Гречкосій і волопас. П’ять тисяч мір міді висіло на філістимському велетні, а Давид був одягнутий у щось таке, що йому побратими зібрали на власний кошт перед відправкою в зону дій, не визнаних війною. Саул, добрий полковник, мабуть, теж колишній афганець і майданівець, накинув на Давида американську броню, та вона виявилася занадто важкою для нашого хлопчика. Потягнула його до землі. Сів він на землю і каже: та ну його в сраку все. Візьму я дідівську пращу, мамину ляльку-мотанку і батьківський парабелум. Перед змаганням подивлюся кілька улюблених фільмів Федеріко Фелліні, почитаю Умберто Еко та вип’ю горнятко кави. І пішов він, і прийшов. І побачив Голіаф Давида, і засміявся. Каже, хто ти такий, з чим це ти вийшов проти мене? З тривіальною каменюкою та своїм смішним недолугим гнівом?

Ти йдеш на мене з мечем і списом та щитом, каже тоді Давид і дістає ляльку-мотанку з пазухи, а я йду на тебе в ім’я Господа Саваофа, Бога військ Ізраїлевих. Сьогодні віддасть тебе Господь у руку мою (лялька-мотанка перетворюється на звіра чудесного з трьома очима та шістьма крилами), і я поб’ю тебе, і зніму з тебе голову твою, і віддам труп твій, падло розбещене, птаству небесному і земній звірині. Хай дізнається вся земля, що є Бог і є правда! Хай взнає громада Європейська, що не мечем та списом рятує Господь, бо це війна Господа! І Він віддасть вас у нашу руку.

Томас теж ковтає алкоголь, сідає на підлогу між кулінарним відділом та пабом поруч із Габою і замислюється. Усе це добре, друже, каже він, але як усе це пов’язано з рушницею на пляжі?

А так, відказує Габінський, що регулярно тут на третьому поверсі в ресторанах і забігайлівках, різноманітних крамницях і залах для актів, у невеличкому смішному зоопарку, біля тенісних столів і біля басейну з Фемідою постійно бачу я нібито вбитого мною хлопця разом з його теж давно неживими друзями. І хоча немає моєї Сосі, я бачу і її. Багатьох бачу тих, що їх уже немає поруч із нами. Не повинно бути. Але вони всі тут, усі поруч, усі в «Карматауні» небесному. Перебувають з нами. Їх багато, і вони веселі. Вони якось усі вижили, пане Вінтерберґ, ба більше, приїхали сюди, до мене, Свена Габрієля Габінського, людини чесної та обрізаної (хоч і не з власної волі), у це, бачить Бог, святе місто. А цього не може бути, бо це неправильно. Бо не для того вироблялися ці віскі й сири, домашній хліб і прекрасне іспанське вино, не для того будувалася оболонська ковзанка, щоб по ній ковзав той, хто повинен спокійно й зосереджено лежати у землі разом зі своїми самоварами.

Звичайно, до супермаркету заходить багато мертвих і багато живих, погоджується Вінтерберґ, зустрічаються тварини з обличчями людей і люди з обличчями тварин, але що поробиш. Такі часи. Згоден, киває Свен, такі часи. Але ж треба зайти до Петра Петракіса, розказати йому про зустріч з Олею. О, це добра ідея, усміхається Вінтерберґ. Доречно запитати у Петра номер її телефону, підказує він, чомусь учора це нікому з нас на думку не спало.

Так-так, радіє Свен. Після прекрасної ночі, проведеної з жінкою, кожен порядний хлопець, тим більше той, що бажає знайти (заснувати, відкрити, розпочати, розірвати, скасувати, вилікуватися, психіатр, апостол Павло, Шауль із Тарса) у Києві нарешті власне коло спілкування, повинен першим зателефонувати коханій. Відчуваючи вдячність і радість, висловити їй найщирішу повагу і глибоку закоханість, сказати інші хороші й справедливі слова. Рекомендується натякнути на наявність вічної любові, кохання як онтологічного простору. Вказати на світло в глибині грудної клітки, яке шириться, на кістки черепа, які рухаються, співають і танцюють під шкірою, на майбутнє, що лежить перед закоханими всіх часів і народів смарагдовим чумацьким шляхом, який починається над «Карматауном» і тягнеться у самісінький вирій. Треба попередити дівчину стосовно КБ. Якщо навіть остання і здається комусь реальною сутністю, її немає, бо вона, по суті, тільки випадкове і примарне відтворення тієї голови кобили, яка котиться шляхами Європи і несе в собі великий і вічний український світ.

***

Охоронці на вході впізнали Габу і привіталися. Касирки теж усміхнулися, провели поглядом і почали жваво щось обговорювати, сміючись вголос. Ну, то таке, хай дівчата посміються. Вхід службовий. Другий поверх. Ось і кабінет Петра Петровича. Габінський постукав і зазирнув. Петрович сидів за своїм величезним столом, за ним на стіні в замкнених прозорих боксах висіли рушниці, давня пристрасть Петра. Якщо ти військовий, то ти любиш знаряддя для вбивства до самої смерті. Чи воно любить тебе. А навпроти нього сиділо якесь дівчатко і приємно усміхалося.

— Вибачте, — сказав Габа, вдивляючись сухими очима в знайому постать, — я за дверима постою трохи, почекаю.

— Нічого-нічого! — крикнув Петро Петрович. — Заходь, Габінський, ми з Мартою Олександрівною вже закінчили. Тим більше, що в мене до тебе розмова.

— Дякую, пане Петре, — Марта Олександрівна усміхнулася Петровичу, — сподіваюсь, що до мене з вашого боку не буде жодних нарікань, — скоса глянула на Габу, презирливо скривила губи і вийшла з кабінету.

— Це хто? — сказав Габа, коли за нею причинилися двері.

— О Господи, Габінський, — похитав головою Петрович, — це Марта, наша нова співробітниця з кулінарного відділу, ти її вже тиждень знаєш. Що з тобою? Знову голова?

— Ага, — визнав Габа, — нова співробітниця. — І подивився на власні тремтячі пальці. Вони були задовгі як для пана, що кожного дня возить металевим візочком цукор і картоплю.

— Що там твій психіатр каже? Які в тебе перспективи?

— Незвичайні, — кивнув Габінський, — тобто хороші, дякую.

— Я от хотів тебе запитати, чому ти з племінником моїм ніяк не зв’яжешся? Чи, може, краще він тобі зателефонує?

— Племінник? — підняв брови Свен.

— Йой, друже, — Петро Петрович підвівся з місця, відкрив шафу, налив собі трішечки віскі, підійшов до Габінського і поплескав його по спині. — Ти мене дивуєш. Я тебе просив допомогти Колі Лукіну, племіннику моєму, з іспитом із філософії. Вони з Криму переїхали сюди жити, і хлопець нервується. Аспірантура для нього дуже важлива річ, і вчиться він добре, але от філософію треба складати саме українською. Розумієш, у чому річ? Ти вже третій тиждень поспіль тільки обіцяєш йому зателефонувати…

— Коля Лукін? — повторив Габа.

— Так, саме, — Петрович сьорбнув віскі й подивився на годинник.

— Значить, Оле-Лукойє — це може бути просто Коля Лукін?

— Друже, — терпляче усміхнувся Петрович, — не в курсі, про яку Олю йдеться, але племінник у мене один, і я йому як батько. Розумієш?

— Так, пам’ятаю, він сирота, тому з самого дитинства, щоб якось боронитися від злих людей, мав займатися томасом де торквемадою і мікеланджело антоніоні.

— Про торквемаду не знаю нічого, — спохмурнів Петрович. — Але повторюю, в нього просто на носі аспірантський іспит, і ти пообіцяв його підготувати. Українська ж у тебе за останній рік поліпшилася просто реально страшно наскільки. Ти вже говориш, як справжня людина, як бісів Anatomically modern humans, як неперевершений Homo sapiens sapiens. А філософія, наскільки я розумію, твоєму мозку заміняє нейрони. Андестенд?

— Розумію-розумію, — кивнув Габа, — добре, я не проти, можна починати коли завгодно. Можна сьогодні, можна завтра, але краще вчора. Вчорашній день більш пасує для філософських штудій. Якось природніше почувають себе як викладач, так і студент, коли все вже прожите, нових сенсів не виникає та й виникнути не може. Ви сідаєте на балконі, п’єте віскі й неквапливо з’ясовуєте, що там і до чого.

— От і добре, він тобі зателефонує сьогодні. То вже почніть нарешті.

— Добре, — сказав Габінський, підвівся і, як завжди, став роздивлятися рушниці, що висіли в прозорих замкнених стелажах на стінах.

Ніколи до переїзду в Київ його не приваблювала зброя, а от опинившись у цьому прекрасному місті, він, бувало, не міг одвести очей від доброї рушниці, якщо, звичайно, вона потрапляла йому на очі. Габа не пам’ятав, коли це сталося точно, але так чи сяк, а Петрович помітив увагу й зацікавленість Габінського і почав заохочувати його їздити разом до тиру, розташованого поза містом. Почав розказувати та показувати, як і що робиться з кулею, коли вона вилітає з дула і летить, наповнена сяйвом та світлом, у ціль, яку обрала для себе. А коли Петракіс і Габа вже по-справжньому заприятелювали, вони майже кожного тижня виїздили далеко за Київ і стріляли просто в лісі по різноманітних повітряних кулях — синіх, червоних, золотавих. Василь-винахідник надував їх і випускав на волю. Кулі повільно злітали вгору, тріпотіли, пронизані сонячним сяйвом, і летіли, летіли, летіли. Кандидат наук виявився завзятим стрільцем. Як помітив, до слова, пан Василь, йому навіть пасувало, що він завжди замружувався, коли стріляв. Це підкреслювало його беззахисність та відчайдушну інтелігентську вдачу.

— Це добре, що ти не дивишся, куди саме стріляєш, — казав пан Василь, — так і треба.

— Але ж мені здавалося, що треба цілитися і тільки потім стріляти? — соромився Габа.

— Стріляти, дивлячись, куди стріляєш, може кожна тварина, а влучити в ціль, навіть не уявляючи, яка вона, — це завдання для справжнього стрільця.

Габінський поклав долоні на скло вітража. Воно було холодне.

— До речі, — Петрович теж підвівся, — у мене на дачі пропала рушниця після того разу, як ми з тобою і Василем туди їздили. Пам’ятаєш? Це було саме у твій день народження. Ще у листопаді. Тобто я не знаю, коли точно це сталося, нічого не хочу сказати, але, здається мені, що саме відтоді я її не брав у руки. — Петро помовчав, подумав. — А тут, розумієш, тиждень тому кинувся, а її немає. І згадав, що ми вже з Василем якось її шукали. Ти повинен пам’ятати. Ми втрьох, мабуть, добу пили у Києві, а потім на таксі туди поїхали. Пам’ятаєш дачу?

— Яку дачу? — наморщив лоба Свен.

— У Публієвому-Нероновому, — терпляче повторив Петрович. — Ти раптом не знаєш, куди вона могла подітися? Тобто не дача, а рушниця. Вже шукав-шукав… А потім згадав, що ти перший встав, каву нам з Василем робив, похмелятися відмовився і поїхав додому. От власне тому і запитую. Не тому, що я тебе в чомусь підозрюю, але все ж таки, що ти мені можеш на це сказати?

— Remington 870? — кивнув Свен. — Помпова рушниця з підствольним трубчастим магазином?

— Так, — сказав Перович.

— Замикання бойовою личинкою, розташованою в затворі, ствольна коробка сталева, магазин трубчастий на вісім патронів, розташований під стволом?

— Саме, — підтвердив Петро.

Свен подумав, помовчав.

— Ні, — нарешті відказав він, — сто років уже не бачив, вибач.

— Але ж ми стріляли з неї напередодні. Пам’ятаєш? Вона тобі ще дуже сподобалася. Ти казав, що вона така хороша, як рожева лялечка. Що це не рушниця, а дівчинка.

— Знаєш, Петре, — Габінський розгублено розвів руками, — у мене не дуже добре з головою. Сьогодні мені подобається дівчина, а вже завтра, скажімо, раптом виявляється, що вона не дівчина, а, несподівано, студент з Криму, якого я, на щастя своє чи на горе, ніколи в житті не бачив (радше на щастя). І це дивно, бо, як ти добре знаєш, у мене все життя одна-єдина орієнтація — метафізика Арістотеля. І вона зводиться врешті-решт до того…

— Річ у тому, — перебив Петрович, підійшов до дверей, відчинив їх і уважно подивився ліворуч та праворуч, — що саме з такої рушниці, наскільки я знаю, три тижні тому вбили Півня і Хробака. Чув про таких? Бойовики з того боку. Колишні міліціянти. Гучна справа. Про це писали на всіх сайтах новин. Читав, нє?

— Ти жартуєш? — усміхнувся Габінський. — Я і сайти новин? Слухай, Петре, може, краще розказати тобі про чергову зустріч із Кобилячою Головою?

— Повторюю, це ваші хлопці, зі Сходу, — прискіпливо вдивлявся в очі Габінського Петрович, — були на тому боці, потім переїхали сюди і тут, як це буває часто-густо, моментально знайшли собі працевлаштування і допомогу. І от їх поклали обох. Кажуть, якийсь українськомовний хлопчик років сорока зайшов по обіді до майже порожнього бару, де полюбляли сидіти ці диваки, і почав уголос читати Шевченка. Кажуть, читав із натхненням.

— Клоун якийсь, — сказав Габа, — мабуть, поезію любить. Петре, про що ми з тобою? Такі часи, що кожен третій — клоун. Давай, друже, краще я тобі про Ромео і Джульєтту щось нове розкажу, ти такого ще не чув.

— А потім цей хлопчик, — уперто продовжував Петракіс, — дістав рушницю з-під своєї шкуратяночки і пристрелив обох. Бамц і бамц. Уяви собі.

— Ага, ось що, — знудженим голосом промовив Габа, — грьобана українська тарантіна, я її впізнав. Не читай новин, Петре, читай Бодлера, я скільки разів тобі вже радив.

Петрович знову налив віскі, підійшов до Габи і знову вдивився в густі цинамонові очі, де не виднілося жодної емоції, крім великої, майже надлюдської втоми. Похитав головою і повернувся у фотель.

— Розумієш, заяву про втрату рушниці я вже подав, буквально, до речі, за тиждень до останнього вбивства. Все оформлено, запротокольовано. Мої руки чисті. І друзів у поліції маю. Так що мене все це не дуже обходить. А ти подумай, добре? Тим більше, що вчора десь на Ярославовому Валу, кажуть, ще одного тамтешнього застрелили. Притому, що характерно, з тієї ж рушниці. І в нього теж така сумна життєва історія, як і в цих попередніх. Воював на тому боці. Ну що ж, буває. Кожен іноді помиляється. Потім просочився сюди, і все в нього було нормально. Навіть прапорець у своїй автівці повісив жовто-блакитний, як вірну ознаку душевних трансформацій чи метаморфоз, що з ним раптом відбулися. І от така неприємна історія.

— А я завжди казав, що в Києві не люблять переселенців, — Габінський передумав іти, присів на стілець навпроти столу. — Може, й мені віскі наллєш? Будь ласка, Петре Петровичу, на півпальця, вип’ю та піду. В мене на сьогодні ще великі плани. Хотів «Дон Кіхота» в перекладі Лукаша перечитати на ніч. Таке задоволення для справжнього поліглота, ти собі уявити просто не можеш.

— Добре, — погодився Петрович, — як скажеш. Тільки на півпальця і все.

— Ну так, коли я пив більше.

Вони посиділи ще хвилин п’ятнадцять. Говорили про абсолютну необхідність, з одного боку, але й, з іншого, очевидну необачність надмірного вживання алкоголю. Про ранню весну, що впала на місто. Про особливості лікування весняних застуд. Габа весь час думав про те, що після віскі молоко, на жаль, не пасує. Потім вони розпрощалися, і свій слоїк з молоком він залишив у кабінеті Петровича. Пий, друже, сказав він, пий і набувайся здоров’я. Напослідку Петро Петрович протягнув Габінському білий конверт, той кивнув, мовчки запхав його собі в кишеню, розвернувся і пішов собі. Петрович зачинив свій кабінет, вийшов на вулицю і там хвилинки зо три курив, дивився кудись у простір. Потім набрав номер і сказав:

— Колю, зателефонуй йому ще сьогодні, бо він завжди все плутає і забуває. А завтра заїжджай. Буде тобі й філософія, й естетика, і Гегель з Кобилячою Головою.

Відкривши білий конверт, Габа побачив стільки-то зелених грошей і фото чоловіка, якого він у житті ніколи не знав. Життя таке маленьке, знаєте, таке швидке, всіх людей у світі ніколи не взнаєш. А бачитися — бачилися, звичайно, може, навіть занадто часто. Майже щодня. Ось, наприклад, коли Габа голив бороду зрання, чистив зуби чи пив уночі воду з-під крана, вдивляючись при цьому з жалем і надією в темне важке дзеркало.

***

Ніч випала безсонна. Замість перечитувати Сервантеса, Габінський весь вечір пив каву на балконі, курив і чомусь (уся ця історія закінчується) безнастанно думав ось про що. Як Петракіс знає, що саме зі вкраденої в нього рушниці застрелили тих переселенців, нещасних східняків, ні в чому не винних жертв воєнних метаморфоз, якщо самої рушниці в нього тепер немає? Щось тут не сходилося. Як у тому ж випадку з Оле-Лукойє, що шпильку залишила як аспірантка педагогічного факультету Чернівецького університету, а вже наступного дня виявилася незнайомим хлопчиком із Криму (до речі, ніхто не дасть і ламаної гривні, що назавтра він не перетвориться на божественну черепаху чи метелика свіжого лимонного кольору). Вже не кажучи, панове, про те, що ще вчора (і в цьому не може бути сумнівів), коли Габінський пив коньяк з Олею-Лукойєю, стояла прекрасна довга київська осінь, а сьогодні в цьому ж таки місті спостерігається така потужна весна, що перед нами постає (не може не постати) питання зими, яка кудись зникла, провалилася в щілини між світами чи, може, тільки чекає на нас попереду, скажімо, відразу за весною. Так чи сяк, панове, спробуймо використати мозок.

Якщо куля вилітає і кудись летить, а потім прилітає і кудись падає, то звідки ти знаєш, що вона випущена саме з тієї рушниці, якої у тебе вже немає? І взагалі ні у кого немає. Може ж рушниця канути в умовне небуття? Запросто. Якщо в тебе немає зброї, з якої зроблено постріл, то в тебе немає нічого. І говорити нема про що. Ти просто багато уваги приділяєш речам неіснуючим. Та не переймайся, зараз розберемося. Хай, братчику, в нас із тобою є два чи навіть три трупи (а весна прийшла відразу за осінню, з чого можна зробити висновок, що насправді тепер зима). І це факт. Але ще Арістотель помітив, що у фактах сенсу немає. Зрозуміти факти з них самих неможливо, треба побачити, розпізнати та вербалізувати змістову структуру події.

Габінський не розумівся на криміналістиці, просто міркував, намагаючись триматися здорового глузду. Зрештою, якщо вже розбиратися достеменно, як ти можеш бути впевненим, що куля взагалі вилітала? Ці павуки, що прибули в матір міст руських під покровом глупої ночі чи не менш глупого дня, могли від народження носити в собі ці кулі. Їм ці кулі їхня матінка передала через пуповину (якщо батько — через фалос). По-чесному, саме цей варіант із наукового погляду видавався Габі найбільш зваженим і зрозумілим.

Як і той впертий факт, що його, людину просту переселену (це виявилося тільки сьогодні), весь цей час використовували. Це дуже і дуже печально. З ним гралися його найкращі друзі, ці підступні кияни, хитрі та всемогутні, як кішка грається з пташиною, що впала з дерева (ні батька, ні неньки). І крила всі в неї переламані, і серце в неї болить. І в цьому, власне, ніхто не винен. Зрештою, так було завжди в житті: головна проблема Габінського — це сам Габінський.

Але ж як тонко вигадано! Використовувати як найманого вбивцю людину, яка нічого не пам’ятає, все плутає, ні в чому не впевнена і нізащо не з’ясує, стріляла вона, читаючи Шевченка, кулями такого-то калібру чи не стріляла.

А було б доречно. Тече вода в синє море, бамц, бамц, бамц, Та не витікає, бамц (ця нарешті в голову), Шука козак свою долю, бамц, бамц бамц, А долі немає (тіло сповзає на підлогу). Печальний бармен дивиться на вбитих, на калюжі крові, що збираються на підлозі, на втомленого, але при цьому й натхненного стрільця, і тихесенько шаленіє.

Але тут раптом до вбитих надходить підмога. Габа підривається зі стільця, летить у повітрі й кричить: «Минають дні, минають ночі, Минає літо, шелестить!» Вони починають стріляти тільки в ту мить, коли Габінському вдається сховатися за величезне механічне піаніно, велику металеву потвору, яку в народі називають піанолою. Наш стрілець наразі не стріляє у відповідь, не може собі дозволити цього, бо пацифіст і неврастенік. Він мусить пересвідчитися, що все можливе та неможливе для налагодження миру й добросусідських взаємовідносин зроблено.

Я вас не чіпав, кричить він, я простий донбаський кобзар, сліпий і понівечений долею, згадайте обличчя своїх батьків (таблицю Брадіса) та йдіть з Богом! І тут, звичайно, ті троє, що залягли у підсобці, починають шмалити з револьверів. Габінський розуміє, що виходу іншого немає, треба переходити до ескалації конфлікту (хто до нас із мечем прийде). А щоб якось додати у процес культурологічного змісту, згадує Мандельштама. Йой, руно золоте, бамц, бамц, бамц, три кулі — і всі у серце, де ж ти є, золотаве руно? Бамц, бамц, бамц. Ще двоє впали.

Очі зажмурені, бо інакше стріляти Габінський просто не може, руки тремтять. Дивлячись на нього, кожен притомний слідчий розуміє: якщо й стріляла ця людина в Півня і Хробака (Лаврентій з пінцетом, жирандоля гуде та дзенькає), про яких не пам’ятає тепер нічого, то лише маючи на увазі щось зовсім інше. А кулі свистять (ты меня ждешь и у детской кроватки не спишь).

Піанолу зачепила остання черга з кулемета. Вона починає грати танок маленьких лебедів. Пожовкле листя, гаснуть очі, бамц, бамцуг, бамцань, бамцень, бамцунг, заснули думи, серце спить, цугцванг — пішло рикошетом. Габа стріляє, не розплющуючи очей, і йому врешті-решт починає снитися сон. Але крізь це сновидіння, наповнене брунатними, жовтими та помаранчевими кольорами, кольорами буряка, свіжої картоплі та єгипетських апельсинів, він продовжує вмолочувати у своїх ворогів нищівні за своєю правдивістю рядки. І все заснуло, і не знаю, чи я живу, чи доживаю, чи так по світу волочусь, бо вже не плачу й не сміюсь… Бамцвень, бамцаринг, бамцюдой, бамдзен. Супротивники валяться, але їх не меншає. Піанола гримить, лебеді вже навіть не танцюють (єбать, хлопці, пищить один із них, що за нахуй), а метляються по сцені й моторошно гикають (продовжений ефект сосіпатри-габінського) від страху та втоми.

Влучно вибравши момент, Габінський перекочується з-за піаноли й опиняється за дубовою стійкою. Нападники лізуть у вікна. Габа перевіряє набої, їх залишається обмаль. Але ж до кожного пістона можна додати слово, перенасичене метафоричною і вбивчою силою. Габі вже нема чого втрачати. Все ясно, чого там. Загинув капітан Петренко. Лежить убитий між Подолом та Оболонню майор Василь, і крізь його мозолисті пальці проростають сторінки цього роману. Не залишилося більше нікого.

І Габрієль підіймається на повен зріст. Закінчений концерт, буран-дада-дада, лиш відгомін — омана. Кінець усього — смерть, буду-буду-будень, таємна і незнана. Вороги засипають недолугими тілами підлогу закладу, Габінський зі своєю рожевою лялечкою (з підствольним трубчастим магазином) виходить на вулицю. Останні набої — солодші за останню любов.

І радісне й сумне — о все це, все це, все — минає, мов примара. Чотири снайпери одночасно влучають Герою України Габрієлю Богдановичу Габінському в груди. Вже Бог кладе мене, — ті-і-і-інь, ті-і-і-інь, ті-і-і-інь, — мов скрипку, до футляра.

Він повільно й красиво припадає на одне коліно. Якийсь час стоїть так, витримуючи паузу. Кров розтікається по грудях, проступає крізь одяг, починає крапати на підлогу. Габа прикладає руку до вологої сорочки, дивиться на руку, мудро і печально усміхається заляканим до діареї голубам, тобто лебедям, а також заплаканим глядачам (жіночої статі) у партері життя.

Прощайте, каже він, дівчата. Дівчата-потерчата. Зробив усе, що зміг. Хай ті, хто прийде після мене, приберуть після себе. Лягає на сцену, складає руки на грудях. Хвилинку думає. Потім промовляє у світле-світле синьо-жовте небо над головою. Я знаю, спати мені не можна. Знаю, що зранку все почнеться знову. Почнеться знову таке, про що я наразі не маю жодного уявлення. Здається, ніколи-ніколи в житті не вийти мені з цього лабіринту. Десь я чув приказку. Назад дороги немає, а попереду ми вже були. Це про мене. Габінський сміється, плаче, знову сміється, заплющує очі й нарешті дозволяє собі насолодитися сном.

***

— Ей, хлопче, ти довго ще плануєш тут сидіти? Фільм давно вже скінчився. Треба йти додому. — Габінський прокинувся, побачив невиразну низькувату й темнувату постать перед собою.

— Так-так, — сказав він, підвівся, окинув поглядом зал, дійсно, порожній. — А котра година? — запитав він.

— Одинадцята.

— Нічого собі, — пробурмотів Габа, — дякую, — і пішов на вихід.

— Вихід не в той бік, — терпляче зауважив працівник. — Ось тудою і ліворуч.

— Добре, дякую, — Габа пішов, як йому підказали. Вийшов на вулицю. Волохатий сніг ліниво сипле з неба. Вітер сильний. Ліхтарі погойдуються. Машини, проїжджаючи, засліплюють очі фарами. Перейшов через дорогу. За спиною залишився зелений корабель великого торговельного центру, з тим кінотеатром, до якого в такі дні завжди втікає від життя Габрієль. І вже котрий рік поспіль ніяк не може запам’ятати його назву.

Десь тут будинок, де він винаймає квартиру разом із дружиною. Заждіть. Здається, тут. Один поворот, другий. Під’їзд. Ліфт повільно рухається вгору. Чорний ґудзик дзвінка. Мелодії майже не чутно, а може, не чутно взагалі. Здається, дзвінок не працює і ніколи не працював, але дружина завжди відкриває двері, коли він тисне на цю холодну чорну кнопку. То не має значення, працює дзвінок чи ні. Двері відчиняє втомлена Снавдулія, усміхається Габі.

— Нагулявся? — каже, допомагає зняти куртку. — У кіно був?

Габа киває і проходить до кухні. Там бачить Фердинанда, який сьорбає чай. На столі дитяче печиво, цукерки, в креманці солодкі горішки. Побачивши Габину постать, приятель підводиться.

— Ось вирішив вас провідати, годину сиджу, а тебе все немає і немає, — усміхається він. — Як ся маєш? Тут для нашого часопису треба зробити кілька інтерв’ю з видатними людьми. Зробиш? Хотів з тобою обміркувати загальну стратегію цих матеріалів. Крім того, головний би хотів, щоб ти подумав про цикл есеїв. Добре платять, — Фердинанд із теплою посмішкою дивиться на Габінського, Габінський без жодного виразу дивиться на Фердинанда. — І ти ж пам’ятаєш, — продовжує той, — у неділю ми чекаємо на вас? Тільки заради Бога, приходьте до шостої, до приходу інших, добре? Хоча б поспілкуємося трішечки. Сто років уже не сиділи по-людськи.

Габа нічого не відповідає, виходить із кухні, проходить до кімнати, знімає одяг і голий лізе під ковдру. Ліжко старе і скрипить під ним. Простирадло холодне. Подушка крижана.

— Ти краще йди, Фердинанде, — чує Габінський слова дружини, — він у такі дні не дуже добре себе почуває.

Що саме відповідає Фердинанд, не чутно. Траскають двері, це він пішов. Зі шпарин з-під вікна дує вітер. Треба якось їх залатати. Снавдулія заносить чай.

— Що дивився?

— Не пам’ятаю, — каже Габа, сідає у ліжку, бере чай із рук дружини. — Мабуть, щось голлівудське, не важливо.

Дружина сідає поруч, гладить його по голові.

— Заєць мій нещасний, — каже, — бідолашна моя голівонька.

— Я не заєць, — каже Габінський, — я — лев.

— Лев’ячий заєць, — продовжує гладити голову Габінського дружина.

— Скажи мені чесно, — питає Габа, — я хороша людина?

— Хороша ти людина, — цілує дружина Габине плече, — дуже хороша.

— А війна коли-небудь закінчиться?

— Обов’язково закінчиться.

— А коли-небудь я буду здоровий?

— Ти й тепер майже здоровий, тільки іноді, бачиш, у тебе рецидиви. То нічого. Професор казав, що все минеться. Треба було нам раніше з міста виїжджати. Раніше б виїхали, не було б у тебе такого. Ніхто нам не винний. Але все буде добре. Все минеться.

— Все минеться, — задумливо повторює Габа, робить кілька ковточків. — А ось що мені скажи. Я коли-небудь працював у торговельному центрі в овочевому і бакалії? Не було такого, щоб я возив там цукор, овочі й таке інше? Може, не в цьому році, може, в минулому? Може, ще до війни? Подумай.

— Ти краще лягай, — лагідно усміхається дружина, — лягай, мій хороший. Ніколи ти овочі не возив, у торговельних центрах не працював. Усе буде добре. Зараз я вимкну світло, а ти закриєш оченята і будеш спати.

— А ти що будеш робити?

— Як що? — усміхається Снавдулія і починає роздягатися. — Ляжу поруч із тобою, буду співати тобі пісеньки.

— І все минеться?

— Так, мій хороший, все минеться.

Габа заплющує очі.

— Ти обіцяла заспівати щось, — нагадує він.

— Так, — каже вона, — зараз. А яку пісеньку ти бажаєш?

— Лілі Марлен, — відповідає Габа.

— Добре, — каже дружина, — добре. — І кілька хвилин мовчить. До її мовчання чомусь дуже пасує спів вітру за вікном, разом вони народжують спокій.

— Починай, — каже Габінський, — зразу з приспіву.

— Добре, — дружина знову мовчить якийсь час.

Вітер виє (зима, братчику мій, така зима).

— Біля «Карматауну», — починає нарешті дружина, — в світлі ліхтаря, — голос у неї не великий, але дуже ніжний, лагідний, — з вечора кружляє зграя вороння. Це Казимир, це сямісен, це наш фронтир, це Swan, це Swen, — Габа починає засинати, відривається від ліжка і летить кудись у просторі й часі, — моя Лілі Марлен, моя, — повторює Снавдулія (цілує Габу у скроню), — Лілі Марлен.

***

Він прокинувся вночі. Дружина спала поруч, вітер гудів, і було дуже холодно у кімнаті, але не це змусило його розплющити очі: дзвонив той дзвіночок, який ніколи не працював. Він дзвонив так тихенько, що у всьому світі міг чути його тільки Габа. Габінський глянув на обличчя дружини. Вона спала так солодко і міцно, як сплять тільки діти. Обережно, щоб не розбудити, він піднявся і вийшов у передпокій. Дзвіночок співав і співав тонесеньку тихесеньку пісеньку. Стоїть гора високая, — співав він, — попід горою гай.

Габінський підійшов до дверей. Відчуваючи, що, відчинивши, він більше ніколи не засне, а не відчинивши, ніколи не прокинеться. Перевів подих, заплющив очі. Відкрив двері — і ледь не розплакався. На порозі стояли п’ятеро малесеньких діточок (спи, Ісусе, спи).

Кінець, серпень 2018 року