У травні 1820 року всі віденські газети рясніли обуреними статтями про неналежний прийом Франца Ксавера Моцарта на його сольному концерті. Минуло понад дванадцять років, як зовсім юний піаніст і композитор покинув сім’ю та вирушив на пошуки щастя в Галичині. І от він з єдиним концертом заїхав до рідного Відня. «Пан Моцарт — син безсмертного Творця музики, сам також віртуоз фортепіано та композитор — у рамках свого творчого турне даватиме у малому редутному залі великий інструментально-вокальний концерт... Ми вірили, що обізнані та закохані в мистецтво віденці ще пам’ятають ту честь, яка через великі мистецькі заслуги увічнила Моцарта, що кожен метикуватий мешканець цього міста захоче заслужено підтримати сина, долучивши його до великого успіху батька, що люди юрмитимуться, щоби побачити, почути, віддати свою пошану і цим ще раз висловити свою любов до великого померлого. Та ні; і без того невеликий зал був ледь заповнений, багато місць залишилися порожніми, і лише численні митці нашої столиці, пожертвувавши своїм цінним часом, з’явилися, щоби засвідчити свою повагу та любов до великого батька в його молодому паростку. Та тих, хто до цієї професії не належав, було заледве сто, і це при населенні двісті п’ятдесят тисяч осіб!.. Як гастролер Франц Ксавер Моцарт не отримав жодних привілеїв, ніхто не вважав за честь та гордість йому допомогти, він навіть сам був змушений оплатити оркестр, хоча ще раніше всі газети описували його бурхливий прийом у Празі та справді гідний вчинок празького оркестру, який виступив на почесних умовах... То що ж нам зараз думати про мистецький Відень?..»

...Вивчаючи все більше матеріалів про життя та творчість родини Моцартів, я подумала: в такому непривабливому образі міста, що швидко забуває своїх видатних мешканців, не може бути Львів. Життя дітей геніїв — важке випробування, непростим воно було і в нашого героя. Занадто рано втративши батька (Францу Ксаверу було всього чотири місяці, коли помер Вольфганг Амадей), він назавжди позбувся мистецької підтримки, орієнтиру для розвитку свого вродженого таланту. Я часто уявляю, як юний учень Франц розшукував батьківських порад серед нотних лінійок його численних партитур, як він намагався почути його голос, вслуховуючись у звучання його опер, які виконувались всюди — і навіть у Львівському міському театрі, у такій далекій від Відня незнайомій чужині, і як він намагався роздивитися рідні і водночас незнайомі риси батьківського обличчя в тих численних портретах — таких несхожих, різних — у їхньому віденському помешканні.

З тих п’ятдесяти трьох років свого земного життя Франц Ксавер Моцарт майже тридцять прожив у Галичині, в основному у Львові. Це місто стало його другою батьківщиною, батьківщиною за вибором. І, напевне, можна сказати, що тут він справді був щасливим. У місті тоді вирувало суспільне життя, Моцарт-син був активно задіяний і як капельмейстер місцевого міського театру, і як педагог численних учнів, і як авторитетний керівник заснованої ним за німецьким зразком хорової спілки святої Цецилії, і як відомий піаніст та композитор. Не без гордості він писав до Відня, що у Львові йому не потрібна адреса, бо кожен мешканець міста зазвичай знає, де живе Моцарт. Але чи знає зараз кожен львів’янин, що тут жив Моцарт?

Франц Ксавер Моцарт, як і його старший брат Карл Томас Моцарт, не мав рідних спадкоємців. Жінка, заради якої він добровільно відрікся від великого світу і свого кар’єрного успіху, не могла піти від чоловіка, не могла полишити двох доньок, не сміла зневажити своїми обов’язками перед родиною. Проте Жозефіна фон Кавалькабо стала його Музою і натхненням у творчий період життя та опорою в останні роки, які були пригнічені тягарем розчарувань та недуги. Ставши єдиною офіційною спадкоємицею Франца Ксавера, вона доклала всіх зусиль до збереження пам’яті про нього, а по смерті передала всі безцінні архіви останнього Моцарта-композитора до Зальцбурга. Таким чином коло Зальцбург-Відень-Львів замкнулося. Та не замкнулася, не замовкла його музика, життя якої триває в нас. Свою творчість Франц Ксавер Моцарт назавжди залишив цьому місту, його вулицям і мурам, кам’яницям і храмам.

Ця захоплива книжка молодого українського автора пригодницьких бестселерів Богдана Коломійчука заново познайомить нас з тим, хто тут творив, мріяв, кохав. Взявши за основу історичну біографію Франца Ксавера, автор вміло переплітає реальне та вигадане, емоційно загострюючи події та з перших сторінок втягуючи нас у світ переживань молодого невідомого композитора з надто гучним ім’ям. Історичні персонажі межують з вигаданими, висвітлюється наповнене інтригами мистецьке життя Європи. Та найголовніше: з цим романом львівський Моцарт повертається до нас, до тих, хто його більше ніколи не забуде, до тих, хто пізнаватиме його творчість не лише у Львові, де звучатиме його музика. Адже він приніс до нас вогонь Генія.

Більшість віденських газет 20 квітня 1805 року вийшли під схожими заголовками, що повідомляли про надзвичайну подію, яка от-от мала відбутися у «Theater an der Wien»[1]. Квитки розкупилися за один день, і ті, кому їх не вистачило, писали обурливі й благальні листи директору театру з вимогами й проханнями про додаткові місця. Таких листів спочатку було кілька десятків, але незабаром дійшло до сотні, і на них більше ніхто не відповідав.

Під велетенською театральною тумбою щовечора збирався чималий натовп людей, які жваво обговорювали афішу, що й спричинила такий ажіотаж:

Із настанням серпня літня спека почала відступати. Мешканці Відня, ті, що втекли з розпеченої столиці куди-небудь у прохолодні гірські околиці Граца чи Інсбрука, поволі поверталися до свого міста, і вулиці його знову стали галасливими та багатолюдними.

Вікно будинку на Міхаелерпляц було відчинене, і звідти долинала весела фортеп’янна мелодія. Дехто з перехожих зупинявся, щоб прислухатись, а тоді мимоволі, з насолодою заплющивши очі, починав легко поводити в повітрі рукою, виконуючи якісь капельмейстерські напіврухи.

— «Rondo Alla Turca»[3], — промовив один із таких випадкових слухачів, перш ніж його відволік аромат з сусідньої Bäckerei[4].

Цю мелодію у Відні добре знали. Зрештою, не лише у Відні...

Чоловік за фортеп’яно виконував цей твір із не меншим задоволенням, аніж слухали на вулиці. Його довгі, тонкі, майже жіночі пальці жваво бігали по клавішах, а обличчя розтяглося в широкій нерухомій усмішці. Ця усмішка не зникла навіть тоді, коли зазвучав останній акорд — і пальці його завмерли над інструментом. Здавалося, все його єство вловлює звук, що танув у просторі кімнати. Коли ця солодка мить смакування останніх крапель музики минула, збоку почулися одинокі, проте гарячі оплески. Музикант звернув до них обличчя і напівжартома вклонився, не встаючи з-за інструмента.

— Браво, браво, дорогий Карле! — захоплено вигукнув той, хто аплодував.

— Облиш, Франце, — відмахнувся музикант, обережно опускаючи кришку, — я знаю, що грав сяк-так. Однак, визнаю, не без задоволення.

— Ти грав чудово, братику! — заперечив Франц, беручи того за плечі. — Повір мені! Я вже два роки навчаю музики й добре знаю, як грають сяк-так.

— Коли так, то дякую, — він усміхнувся ще ширше, ніж тоді, коли сидів за фортеп’яно.

Брати були приблизно однакового середнього зросту. Хіба що старший Карл виглядав дещо статечнішим і міцнішим супроти молодшого на сім років Франца. Обличчя Карла було рум’яним, з вустами м’якими і виразними. Обличчя його брата було подовгастим, блідим, з тонкими, міцно стиснутими вустами.

Єдине, що беззаперечно подібне в них, — це глибокі очі, успадковані від батька — великого Моцарта.

Карл перевів погляд на великий годинник у кутку кімнати. Над циферблатом була фігурка Аполлона, античного покровителя музики. Тримаючи в руках ліру, він задумливо дивився кудись у вікно, де виднівся фасад будинку навпроти.

— Мабуть, сьогодні я вже нікого не дочекаюся, — трохи роздратовано мовив старший брат.

— У нашої матері віднедавна дуже багато клопотів, — сказав Франц, — весільних клопотів...

— Так, але ж і я задля неї приїхав з Мілана й маю не так багато часу. Зрештою, писав про свій приїзд ще два місяці тому...

— Два місяці тому не йшлося про жодне весілля, Карле, — обірвав Франц і також спохмурнів.

— Ну, гаразд,— дещо бадьорішим голосом сказав старший брат, — так чи інакше, мені вже час.

— Карле... — з благанням у голосі промовив Франц, намагаючись його затримати, щойно той рушив до виходу.

— Я ще зайду, братику, — усміхнувся він, — а втім... О п’ятій у мене ділова зустріч неподалік Карлскірхе. Може, проведеш мене туди? Тоді матимемо майже півгодини, щоб потеревенити по дорозі.

— Як добре, Карле! — зрадів Франц. — Звісно! Я не баритимуся... Зачекаєш?

— Гаразд, я буду внизу.

Молодший брат дотримав слова: не минуло й кількох хвилин, як він знову збіг сходами у вітальню. Тепер Франц був одягнений у світло-синій сюртук, а на шиї мав темну елегантну краватку. Руки юнака, в яких той тримав тростину й циліндр, були обтягнуті білими рукавичками.

Карл не зміг стримати усмішки.

— А ти, братику, чепурун, — доброзичливо сказав він.

Франц завмер на місці й густо почервонів.

— Я по-дурному виглядаю? — перепитав серйозно.

— Ні, що ти! — Карл розсміявся ще більше і, розкривши обійми, рушив до нього. — Я пишаюся тобою! За той час, доки ми не бачилися, ти став істинним паном. Мабуть, дівчата на вулиці мліють, еге ж?

— Та яке там... — Франц дістав із кишені хустинку й витер вологе чоло. — Це все матінка... Змушує мене ось так наряджатися. Мовляв, я часто буваю вдома у впливових людей, бо навчаю музиці, а отже, й виглядати треба... як слід.

— Бо в будинках впливових людей, як рибки у ставку, плавають найкращі наречені, Франце, — прицмокнувши, сказав Карл. — Зрозумій нарешті нашу любу матусю!

— О, так! Віднедавна в голові у пані Моцарт і справді лише самі весілля... — спохмурнівши, сказав молодший брат. — Гаразд, йдемо вже.

Та щойно вони рушили до виходу, як двері вітальні прочинилися — і на порозі з’явилася Констанція. Позаду неї стояла служниця, тримаючи в руках два чималі кошики. Певно, жінки щойно повернулися з крамниці або з ринку. Побачивши Карла, Констанція радісно сплеснула в долоні:

— Карле, мій любий! Ти вже тут!..

— Зір вас не підводить, дорога матусю.

— Яка ж я щаслива тебе бачити, — промовила жінка, не зауваживши його тону.

— Настільки, що навіть забули про мій приїзд? — не витримав той.

— Я? Забула? — щиро здивувалася Констанція. — Аж ніяк, я весь час пам’ятала.

— Даруйте, матінко, — усміхнувся раптом Карл, — мабуть, це я щось наплутав, бо був переконаний, що отримав ваше запрошення прийти о третій.

— О третій?.. Так, справді, — Констанція раптом зніяковіла. — А котра зараз?

— Майже пів на п’яту.

— Он як...

— Гаразд, матінко, — вже зовсім лагідно промовив Карл, — щиро прошу вас вибачити мою неґречність.

Він ступив два кроки вперед і, повільно схилившись, шанобливо поцілував їй руку. Констанція не стримала сльози.

— Стільки подій, стільки подій... — мовила вона, — ні, я в жодному разі не забула, я...

Карл підійшов ще на крок і обійняв її.

— Тепер я собі не пробачу свої дурні слова, — зі щирим болем у голосі мовив він.

В руках Констанції з’явилася шовкова хустинка, яка поспіхом пурхнула до її очей і зібрала там раптові материнські сльози.

— Залишишся на вечерю, Карле?

— Я б охоче, матінко, — відповів той, озираючись на Франца, який мовчки спостерігав за цим дійством, — але, на жаль, мушу йти. Мій любий брат, якщо ви дозволите, супроводить мене.

— Звісно, — промовила Констанція, намагаючись усміхнутися. — Франц також за тобою скучив, тож вам буде про що поговорити... Ще раз прошу мені пробачити, любий Карле. Зможеш навідати свою непутящу матір, скажімо, завтра?

— Мою найкращу і найчарівнішу у світі матір, — виправив її Карл, — з приємністю!

— Ах, ти завжди був підлабузником, мій хлопчику! — розсміялася Констанція, жартома вдаряючи його по щоці, при цьому ледве торкнувшись обличчя. — Гаразд, не буду вас затримувати. Гарної прогулянки!

У відповідь брати шанобливо їй вклонилися і попрямували до виходу.

Опинившись на вулиці, вони певний час ішли мовчки. Лише на Краммерґассе, минаючи міський парк, Франц дещо сповільнив крок, мовби для того, щоб розгледіти над спеченими кронами міських дерев купол храму святого Петра. Карл озирнувся і здивовано глянув на брата.

— Що сталося? — з подивом запитав він.

— Як гадаєш, Карле, наша матір має право так чинити? — зненацька мовив Франц, зупинившись.

— Про що ти? — спантеличено перепитав той.

Молодший брат знову перевів погляд на храм.

— Про її шлюб, — сказав він, — про її... другий шлюб.

Він важко зітхнув чи радше набрав у легені повітря й продовжив:

— Як сміла вона зрадити пам’ять батька? Хіба це по-Божому?

— Франце, власне, тільки Бог суддя кожному з нас, тому...

— Змалку я чув від неї лише одне, — перебив він, — «ти маєш стати таким, як твій батько! Не посором його!» І що тепер? «Яке нудне, огидне та безглузде усе навколо, все, увесь цей світ...»[5]

Юнак на мить замовк і гірко посміхнувся.

— Як же доречно спало мені на думку, — додав він.

— Ти, мабуть, помітив, брате, що я також не вельми радий цій прийдешній події, — по короткій мовчанці сказав Карл, — однак ми мусимо зрозуміти пані Моцарт. Самотній вдові доволі скрутно в нашому хижацькому світі. Крім того, батько помер не вчора...

— Хіба має значення час для того, хто шанує пам’ять? — вигукнув Франц. — Особливо якщо йдеться про великого Моцарта!.. А про скруту не кажи мені, Карле. Я покинув навчатися, щоб давати приватні уроки. І майже весь мій заробіток залишається в нашому домі. Я зовсім не вимагаю від матері стати черницею, а помешкання перетворити на монастир, проте кинутися в обійми цього данця, як на мене, цинічно.

— Я певен, що йдеться про сильні почуття, і пан Ніссен щиро кохає нашу матір, — твердо заперечив Карл. — І повторюю тобі: вона відповідальна лише перед Богом.

— От про Ніссена! Гадаю, йдеться не лише про кохання. У нього з’явилася чудова нагода вписати своє ім’я в історію, зайнявшись біографією нашого батька. Рукописи, щоденники, архів генія... Все це тепер доступне і майже належить йому. Вдовольнити своє марнославство — ось справжня мета цього чоловіка!

Останні слова він вигукнув надто голосно — і випадкові перехожі почали здивовано озиратися на юнака. Обличчя того з блідого стало червоним, він заточився і мусив ухопитися рукою за вуличний ліхтар.

Карл занепокоєно рушив до нього, але Франц жестом його стримав.

— Все гаразд, брате... Мені просто забракло повітря.

— Тобі не слід так нервуватися.

— Не слід... До того ж... Я, мабуть, забагато собі дозволяю. Якщо не можу бути добрим сином мертвому батькові, то слід бути таким хоча би живій матері. Хай навіть не у всьому з нею погоджуюся.

Карл приязно усміхнувся і, взявши його під руку, повів далі по хіднику. Йому хотілося продовжити розмову, проте попереду них, сховавшись від сонця під білими парасольками, неквапно прогулювались дві панянки в супроводі старшої пані. Він потягнув брата за лікоть, і вони, шанобливо піднявши на головах циліндри, обігнали їх, вдаючи, що неабияк поспішають. Франц не втримався й озирнувся. Обпікшись двома чарівними усмішками, почервонів ще більше.

— Бачу, тобі вже покращало, — пожартував тихо Карл.

— Я... мимоволі, — спробував виправдатися Франц, — щоправда, вийшло досить неґречно...

— Облиш, — мовив старший брат і безжально розсміявся. — Коли тобі сімнадцять, природно кидати на панянок неґречні погляди. Як і гаряче обурюватися чимось, а вже за мить червоніти за це.

— Добре, що я не був настільки дурний, аби сказати все матері в очі.

— Тут ти маєш рацію, братику, — погодився Карл.

— Як гадаєш, після весілля ці «молодята» переїдуть на батьківщину Ніссена чи залишаться у Відні?

— Я чув, що в Данії кепський клімат. А в пані Моцарт, як ти знаєш, слабке здоров’я. Навіть якщо вони й залишать Австрію, то матір там довго не витримає і захоче повернутися, — промовив Карл, — окрім того, в тому далекому краю вона не зможе займатися батьковою спадщиною. А всі ці публікації про великого Моцарта, за якими так хижо полюють різноманітні видання, для неї надзвичайно важливі...

Тим часом вони вийшли на Штефанпляц й обоє мимоволі ковзнули поглядом по високих шпилях собору святого Стефана, що гострими голками проколювали блакитне віденське небо. Час від часу між них з’являлися тіні птахів і неспокійно миготіли над площею. Могло навіть здатися, що насправді це не голуби, а якась невидима сила оживила кам’яних ангеликів, що оздоблювали фасад цієї споруди.

— Зайдемо ненадовго? — попросив Франц.

Його брат дістав із кишені свого срібного годинника.

— У мене не так багато часу...

— На хвилинку, — благально мовив той.

— Ну, гаразд.

Вони звернули вбік і рушили до головного порталу собору, але по дорозі мусили минути чималу вирву, яку залишив просто посеред площі французький снаряд. Один із тих, які впали на столицю всього лишень два місяці тому, коли ерцгерцог Карл так і не дочекався свого брата Йоана на березі Дунаю.[6] За кілька кроків від братів стояли троє французьких солдатів і курили смердючий тютюн. Французи насмішкувато глянули в їхній бік. Вони дивилися так на кожного австрійського чоловіка, бо всі австрійські чоловіки порівну поділили поразку. Навіть такі, як Франц, у чиїй зовнішності жодна риса не виказувала вояка, а отже — і їхнього супротивника.

— Йдете молитися? — вигукнув хтось із французів. — Ідіть, ідіть... Все, що вам зараз лишається. Як і вашим очільникам... Попросіть у Бога тямущих полководців для своєї країни...

Після цієї репліки солдати зайшлися реготом.

— Не зважай на них, — тихо мовив Карл.

— Чого вони до нас учепилися? — перепитав менший брат.

— Мало коли переможцям вистачає однієї великої перемоги, Франце, — відповів той, — вона залишає їх голодними... По-справжньому насититися вони можуть лише дрібними тріумфами. Як-от такими... Ходімо, не зважай на них.

Всередині собору також виднілися сліди від французьких снарядів. На стінах, стелі і колонах можна було побачити величезні діри й тріщини, відкриті, наче рани на тілі, з яких, здавалось, от-от почне сочитися кров. Наймоторошніше виглядав єпископський портал. Снаряд, який влучив у нього, позносив голови надзвичайно гарним фігурам з композиції Святого Сімейства. Тепер Марія, Йосип та маленький Ісус, здавалося, з останніх сил тримаються одне за одного, аби не впасти.

Франц опустився на коліна поруч вівтаря і гаряче помолився. Карл тільки ліниво перехрестився і важко сів на лаву.

— Ось де справжня прохолода, — видихнув він і підняв очі догори. Втім, чоловік не шукав там Бога, а радше хотів пересвідчитися, чи не пошкоджено над ним стелю, аби не впав на голову шматок тиньку.

Закінчивши свою молитву, Франц сів поруч з братом. Той знову на мить звів погляд вгору, всерйоз, видно, переймаючись їхньою безпекою.

— Хочу тобі дещо розповісти, Карле.

Голос його був незвично рівний і глибший, аніж завжди. Храм і молитва дивно вплинули на нього. Не відповівши, Карл мимоволі затамував подих.

— Іноді я бачу його, — продовжив Франц.

— Кого — його? — перепитав брат, відчувши раптом, що горло його пересохло, наче папір.

— Нашого батька...

Мабуть, якби добрячий шматок тиньку впав усе-таки Карлові на голову, це не вразило б його так сильно, як слова брата.

— Про що ти кажеш, Франце? Наш батько помер.

— Так, я це знаю... — від упевненості наймолодшого Моцарта не залишилося й сліду.

Він замовк і відвернув погляд до вівтаря, де щойно молився, набираючись сміливості.

— Гаразд... — дещо лагідніше озвався Карл. — Розкажи, як саме ти його бачиш? У своїх снах?

— Жодного разу він мені не снився.

— Тоді як?

— Іноді я бачу його, мов живого. Вперше це сталося в дитинстві, коли я грав свій дебютний концерт... Тоді батько керував хором.

Від почутого Карл здригнувся.

— Але ж... ім’я того капельмейстера добре відоме, — промовив він.

— Звісно.

Молодший брат опустив очі.

— Гаразд, забудь, прошу, все, що я тобі тут наплів, — сказав Франц після мовчанки. — Найпевніше, все це лише моя уява. Не більше...

Карл поклав йому руку на плече й промовив якомога лагідніше:

— Ти дуже вразливий, братику. Втім, це звична річ у твоєму віці. Крім того...

Він задумався на якусь мить. Його погляд вкотре зметнувся вбік і, ковзнувши по зранених стінах собору, знову зупинився на братові.

— Крім того, всі ми так чи інакше приречені жити з тінню нашого батька. І вона буде переслідувати не лише нас, але й наших дітей та внуків. З цим слід змиритися... Зрештою, таке нікому не нашкодить.

— Доки виконуємо її волю, то ні... — вимовив Франц.

— Що ти маєш на увазі? — не зрозумів його брат.

— Мені здається, що тінь батька прихильна до мене тільки тому, що я не покинув музики. Якби я вирішив, скажімо, як і ти, зайнятися правом, вона одразу би мені за це помстилася.

— Не кажи дурниць, Франце. Тіні, особливо тіні померлих, не можуть ані завдати живим шкоди, ані принести їм користі. Це ж просто тіні тих, кого вже з нами немає. Та й, врешті-решт, хіба ти збираєшся займатися чимось іншим, а не музикою?

— Ні, звісно.

— От бачиш? Тому заспокойся і просто твори своє мистецтво. Мистецтво, яке тобі до душі.

— А надто до душі нашій матері та майбутньому вітчимові, — додав той.

Карл зітхнув.

— Гаразд, мушу поспішати.

Із цими слова він підвівся й знову глянув на стелю. Здавалося, Карл навіть тішився з того, що мусив звідси йти. Йому так і не вдалося позбутися відчуття небезпеки в храмі, який дивом витримав французький артобстріл.

Опинившись знову на площі, Карл відчув неабияке полегшення, хоча в храмі було значно прохолодніше. Французькі солдати також забралися геть, що теж поліпшувало настрій.

Певний час брати йшли мовчки. Кожен з них, очевидно, згадував їхню розмову в храмі. Карла мучило сумління. Він добре розумів, що мав би бути терплячіший з молодшим братом, знаючи, що той виростав під невпинною опікою матері, яка пильнувала кожен його крок. Водночас, Констанція дбала про те, щоб у її сина були найкращі та найзнаменитіші вчителі. Бо як інакше, без доброї освіти, Франц зможе стати таким самим знаменитим, як його великий батько? Звісно ж, у тому, що її син буде новим генієм, матір анітрохи не сумнівалася. Навіть тоді, коли йому довелося покинути навчання і самому давати уроки музики, аби утримувати дім, вона була в цьому переконана.

Карлові також подумалося, що, перш ніж він знову зиркне на годинника, після чого, найімовірніше, попрощається з братом, добре було б сказати Францу щось хороше. Щось лагідне, аби хоча б на дещицю покращити йому настрій. Він вже навіть зупинився, одночасно притримавши Франца за лікоть, і відкрив рот, збираючись розповісти про один кумедний випадок, коли замість свого голосу почув чужий.

— Пане Моцарте! — пролунало в них за спиною.

Брати озирнулися.

Перед ними стояв невисокий бородань із червоними, як у склодува, щоками і живими блискучими очима. Знявши капелюх, він підставив віденському сонцю свою гладеньку лисину, що сяяла на ньому, мов спіле яблуко. Одяг на чоловікові був добряче зношений і запилений. Здавалося, що він пішки прийшов до Відня щонайменше з Риму або якогось іншого міста, яке, втім, аж ніяк не ближче.

— Чим можу служити? — здивовано запитав Карл.

Незнайомець заперечливо мотнув головою.

— Я до пана маестро, якщо дозволите, — тут він вказав на Франца.

— Звісно...

Карл добре розчув слов’янський акцент бороданя, — і цікавість усередині нього спалахнула живим полум’ям.

Однак Франц несподівано ступив два широкі кроки назад.

— Добродію, я гадав, ми з вами порозумілися минулого разу, — сказав він.

— Ради Бога, пане Моцарте! — благально промовив незнайомець, ступивши два кроки до нього. — Я лише...

— Стривайте, шановний пане, — Карл загородив йому дорогу, — якщо мій брат не бажає з вами спілкуватися, значить має підстави. Що вам потрібно?

— Ісус і Марія мені за свідків, я не бажаю нічого лихого маестро, — сказав незнайомець, зводячи очі вгору. — Я тільки посланець.

— Посланець? Маєте доручення?

— Так, Святі Небеса!

— Стривай, Франце, — повертаючись, сказав Карл, — а може, вислухаємо, що...

Та він не договорив. Франца поруч із ним уже не було. Молодший брат щодуху мчав до стоянки фіакрів з іншого боку площі.

— Франце! Стривай!

Карл побіг услід за ним.

— Господи милосердний, за що мені це?! — розпачливо вигукнув незнайомець, знову здіймаючи погляд до неба.

Старший брат наздогнав утікача якраз тієї миті, коли той, застрибнувши у фіакр, швидко наказував щось візникові.

— Що за чортівня, Франце? — роздратовано перебив їхню розмову Карл.

— Залізай сюди, — сказав йому той.

— Гаразд, — погодився він і всівся поруч із братом на лаві, — а тепер чекаю на пояснення...

— Хутко на Міхаелерпляц! — гукнув молодший Моцарт візникові. — Хоча ні... Той страшний незнайомець знає, де я живу. Боже мій, куди від нього подітися?

— Просив би шановного пана визначитися з адресою, — буркнув візник, який спершу хльоснув коня, а потім його зупинив.

— Хай тобі чорт, Франце, я запізнююся на зустріч! — не витримав Карл. — За кілька хвилин я маю бути біля Карлскірхе!

— Гаразд, тоді туди!.. Туди, будь ласка, — наказав він візникові.

— Куди «туди»? — не зрозумів візник. — Що це за адреса така?

— До Карлскірхе! — випалив старший Моцарт. — Ви ж чули! До Карлскірхе!

— Не маю звички надміру вслухатися в панські балачки, — буркнув чоловік і вдруге змахнув батогом.

Фіакр рушив якраз вчасно, бо незнайомець, розкинувши руки, як біблійний мученик, біг до них, готовий, очевидно, навіть хапати коня за копита...

— А тепер, молодий чоловіче, будьте ласкаві, поясніть свою дивну поведінку, — видихнув Карл.

— Атож, — гаркнув візник.

— Ви ж начебто не слухаєте «панських балачок», добродію! — вигукнув Карл.

— Якщо тільки панство не волає на пів-Відня! — відповів той.

— Краще їдьте якнайшвидше!

— Швидше, ніж біжить моя шкапа, не поїдемо!

Карл сердито закрив фіранку, яка відділяла візника й пасажирів, і глянув на брата.

— Отже, що сталося, Франце? — запитав він його.

— Цей чоловік мене лякає, — зізнався той.

— Але чому? Що в ньому такого? Звичайний собі волоцюга.

— Він мене переслідує. Вже, здається, втретє намагається зі мною заговорити.

— То, можливо, варто його врешті-решт вислухати?

— Що путнього мені може сказати чоловік з таким дивним акцентом?

— На Бога, Франце, до чого тут акцент?

Розмова почала наповнюватися нісенітницями, тому брати замовкли й мовчали, аж поки фіакр не зупинився біля Карлскірхе. Тут вони вийшли і, заплативши візникові, рушили до невеличкої кав’ярні «Orient», де Карл попросив брата почекати його за вільним столиком:

— Я повернуся не пізніше ніж за годину, — сказав він, — побудь тут. Коли прийду, ми матимемо вдосталь часу, щоб закінчити нашу бесіду. Гаразд?

Той замість відповіді лише кивнув. Коли Карл вийшов на вулицю, Франц роззирнувся довкола. Кав’ярня була типовою для Відня: з десяток невеликих столиків, частина з яких були призначені для гри у шахи, бридж або тарок, решта — власне для посиденьок за кавою. До кави тут подавали свіжу випічку з сусідньої пекарні і різнобарвні східні солодощі. Всім охочим господар і його кельнери пропонували також найновіший номер «Wiener Nachrichten» або «Österreichische Zeitung», в яких віднедавна половина сторінок виходили французькою на вимогу й на догоду Наполеону та його генералам і солдатам. Хоча, чесно кажучи, солдати читали тільки написи на пляшках із вином і пивом, перш ніж їх спорожнити та наповнити вулиці нічного Відня п’яними піснями, лайкою та бійками з ветеранами Карлової армії[7].

Віденські газети були змушені публікувати також останні новини з Франції, проте жоден віденець їх не читав навіть з цікавості, потайки благаючи Господа наблизити той день, коли вони зникнуть зовсім зі шпальт або їх залишиться стільки, скільки було колись — не більше абзаца на останній сторінці.

Одну з таких віденських газет запропонував Францові кельнер в ошатному східному вбранні, пообіцявши також за чверть години принести гостеві «найсмачнішу в столиці та всіх околицях каву. Настільки вишукану, що пив би її й смакував сам Аллах». Юнак не відмовився ні від першого, ні від другого, попередньо перевіривши, чи не забув удома гроші. Гаманець виявився на місці, і, зручно всівшись, молодий Моцарт розгорнув газету. Руки юнака досі тремтіли від недавнього переживання, а дихання все ще було прискореним після втечі від незнайомця, проте затишок і запах солодощів, що панували в кав’ярні, поволі його заспокоювали.

Як і більшість віденців, байдуже перегорнувши дві сторінки французькою, Франц одразу прикипів очима до першого ж заголовка, написаного німецькою: «Четвертий місяць без найдобрішого Генія...». Йшлося про Йозефа Гайдна, який помер наприкінці весни[8]. Молодий Моцарт добре пам’ятав цього високого на зріст, завжди усміхненого чоловіка, який повсякчас із теплом відгукувався про його батька. Перший концерт Франца, який він зіграв у «Theater an der Wien», був присвячений саме Гайдну.

Великий композитор на час облоги Відня мав уже понад сімдесят років. Можливо, через наївність, яка часто притаманна однаково як дітям, так і літнім людям, Гайдн не вірив до останнього, що співвітчизники Куперена і Рамо[9] здатні завдати будь-якої шкоди місту та його мешканцям. Не вірив, аж доки неподалік його дому не пролунав вибух. Налякана челядь запанікувала. Слуги вже збиралися кинутися врозтіч, коли ж композитор зупинив їх, лагідно, наскільки міг, промовивши: «Не бійтеся, діти мої! Нічого не бійтеся... Бо там, де Гайдн, нічого поганого не станеться». Дім і справді уцілів та ніхто не постраждав від обстрілу. Проте, за злою іронією долі, того дня не пережив сам господар. Одразу після цих слів він відчув сильний біль у грудях. Поволі пішов до свого кабінету, важко опустився в улюблене крісло і з нього вже не підвівся. У газеті писали саме про цей трагічний для Відня, Австрії та всієї Європи день. Та найперше він був трагічним для Франца.

...Щойно стихли наполеонівські гармати, як його мати та Георг Ніссен оголосили про своє рішення побратися вже цієї осені. Саме тоді нестерпне обурення заполонило молодого Моцарта. Як вона могла? Після того, як стільки говорила, що назавжди лишається свідком дружби двох великих австрійців, двох геніїв, а він, Франц Ксавер, якого в музичних салонах, щоправда, знали переважно за іншими, першими його іменами — Вольфганг Амадей, — мав стати достойним спадкоємцем та послідовником їхньої справи? Як вона могла зрадити пам’ять батька того ж року, коли помер його друг?

Руки Франца знову затремтіли, а на обличчі вкотре за сьогодні виступив піт. Коли він витирав лице ще вологою від попереднього разу хустинкою, над ним знову виріс кельнер у східному вбранні. Він приніс гостеві каву і, уважно придивившись до його обличчя, запитав, чи не бажає той ще чогось.

— Ні, дякую, — поспішив відмовитися Франц.

Утім, після відмови, кельнер залишився на місці, а не пішов геть, як і належало.

Гість із подивом звів на нього очі. Чоловік у східному одязі широко й приязно всміхався.

— Виглядаєте кепсько, — співчутливо зауважив кельнер.

— Що, даруйте? — не второпав той.

— Дозволив собі зауважити, що маєте поганий вигляд, — обережно пояснив чоловік. — Мабуть, у вас щось сталося.

— Так, маєте рацію. Останні події не сприяли моєму доброму виглядові, — зітхнув гість і спробував узяти філіжанку з кавою. Фарфор зрадливо задзеленчав.

— Я маю дещо, від чого вам стане значно краще, а головне, спокійніше, — трохи помовчавши, продовжив кельнер. — У наші дні спокій — річ безцінна. Не відмовляйтеся.

Франц звів на нього очі.

— Довіртеся мені, дорогий паничу, — мовив чоловік у східному і відійшов від здивованого Франца, але вже за кілька хвилин повернувся, несучи в руках зґрабний східний келішок, наповнений рідиною смарагдового кольору. Все ще приязно усміхаючись, він поставив його перед гостем.

— Що це? — запитав Франц.

— Напій, яким не погребував би й сам Аллах.

— Те саме ви казали про каву, — зауважив молодий Моцарт, якому ця гра несподівано почала подобатися.

— А ви спробуйте і те, і те, паничу.

Тепер вже усміхнувся Франц. З його обличчя поволі почала зникати блідість, а на щоках з’явився рум’янець. Йому нарешті вдалося опанувати себе, і він підніс каву до вуст. Напій був гарячий, і перше його відчуття — біль від легкого опіку. Облизавши обпечені вуста, юнак ковтнув.

— Чудово, — похвалив його кельнер, — а тепер спробуйте те, що я приніс.

Він вказав поглядом на келішок.

Франц слухняно поставив філіжанку на блюдце. Вже за мить він вдихав запах, який сочився від смарагдової рідини. Той був приємний, злегка солодкавий і навіював йому спогади про улюблені східні казки, які пам’ятав із дитинства. Більше не вагаючись ані хвилини, він випив усе, що було в келішку.

Рідина, легенько вщипнувши язика і горло, теплою хвилею розпливлася всередині. За хвилину тепло дісталося назовні, а тому Францові здалося, ніби хтось ніжно й тепло обійняв його. Слідом за теплом прийшов обіцяний спокій.

— Як ви почуваєтесь? — запитав кельнер.

Замість відповіді Франц тільки вдячно глянув на нього і несподівано для себе попросив ще цього напою.

— Звісно, я не відмовлю, — граційно по-східному вклонившись, сказав чоловік, — однак раджу вам не поспішати. Зачекайте кілька хвилин. Нехай відчуття, які ви переживаєте зараз, опанують вами цілковито.

Молодий Моцарт відхилився на спинку стільця і дослухався, як його тіло огортає солодка млість. Утім, мозок його прояснів і спрагло захотів роботи. Франц пожалкував, що не має під рукою нотного паперу, проте за кілька кроків від нього, під стіною, стояло фортеп’яно.

— Ви дозволите? — запитав він у кельнера, який досі спостерігав за ним.

Простеживши за його поглядом, той ствердно кивнув.

— Аякже, паничу...

Франц із несподіваною легкістю підвівся з-за столика і рушив до інструмента. Ще мить — і він сторожко торкнувся клавіш. Не завадило би трішки налаштувати... Слух різонули фальшиві ноти. Але нічого...

Пальці ожили так, як оживають спраглі мандрівці, щойно їм вдається припасти до жаданого струмка. Розбудивши клавіші фортеп’яно, вони певний час блукали по них, а потім застигли. Далі зазвучав перший акорд, потім другий, третій, разом зі звуками, наповнюючи все єство музиканта несподіваною радістю.

Раптом хтось стримав його пальці — і мелодія обірвалася. Точніше, притихла на мить, бо їх лише направили так, аби звучання було точнішим... Музикант повернувся до гри, і цього разу все зазвучало інакше: глибше, майстерніше, наспівніше...

Франц перевів погляд убік, щоб побачити, хто його виправив, і зразу ж занімів. Жодного разу батько не з’являвся перед ним близько настільки, щоб він міг розгледіти кожну рису його обличчя. А тепер стояв, все ще тримаючи долоню над інструментом і над його руками, яким щойно подарував точний акорд.

— Запиши це, коли матимеш можливість, — раптом промовив великий Моцарт, — не знехтуй.

Не в силі вимовити і слова, Франц лише кивнув. Ніколи ще він виразно не чув батькового голосу, і той подіяв на нього магнетично. Йому запрагнулося чимало сказати, чимало запитати, але всі слова зупинилися десь там, де в людини народжується дихання. Їх неможливо було дістати з цього нутра, як і стало неможливо дихати.

— Не забудь, — удруге повторив батько, — напиши це. Я чекатиму.

Франц судомно вдихнув повітря. Йому раптом захотілося поговорити з батьком не про музику, не про творчість, а про те, що кипіло всередині нього. Вирувало вулканом і доводило до божевілля.

— Чи знаєте ви... — долаючи хвилювання вимовив Франц, — чи знаєте, як... Негідно повелася моя матір, а ваша дружина?

— Не слід вам її осуджувати, молодий чоловіче, — несподівано відповів Моцарт. — Я безмежно її кохав і що завгодно міг пробачити їй за життя. То ж невже думаєте, ніби вчиню інакше після смерті? Хіба вона у чомусь винна? Хіба лиш у тому, що звичайна смертна жінка...

Його співрозмовник заговорив раптом по-світськи піднесено, мовби вони спілкувалися десь у музичному класі чи віденському салоні, а не у звичайній кав’ярні.

— Вона не мала права так чинити! — не вгавав юнак. — Констанція мала б свято берегти пам’ять про вас, як і тисячі тих, кого ви зачарували своєю музикою.

— Дурниці, — усміхнувся батько, — годі вигадати більше безумство, ніж жертвувати життям задля пам’яті мертвих. Мусите зрозуміти цю жінку, як зрозумів її я, і змиритися з її вчинками. Облиште свій надмірний юнацький ідеалізм, дорогий сину, він ще нікого не довів до добра.

Францові раптом стало легше від його слів. Так ніби батько зняв із його плечей непосильний тягар. Дозволив не перейматися плітками й перешіптуваннями, що, як здавалося молодому Моцарту, ширилися довкола їхньої сім’ї. Це полегшення юнак відчув попри те, що розум його ще не встиг погодитися з батьковими словами. Та й навряд чи погодиться. Все-таки юнацький ідеалізм межує радше з упертістю, ніж із розумом. Тому не піддається на жодні доводи чи вмовляння, а тільки дорослішає разом зі своїм власником.

Серед емоцій, породжених з’явою батька, навіть не знайшлося місця здивуванню, що цього разу великий Моцарт — це не просто тінь, яку Франц бачив час од часу й лише здогадувався, що вона належить йому, а живий образ, який промовляє до нього. Наставляє, докоряє... Здивування з’явилося тільки тоді, коли батько зник. Франц, здавалося, лише на мить відвів од нього погляд, аби ще раз глянути на його руки. Чи досі вони над клавішами? Чи досі вони над його руками? Втім, рук, які виправили його акорд, вже не було. Юнак злякано звів очі, але побачив перед собою тільки стіну кав’ярні й столик, за яким сидів кілька хвилин тому.

Та після полегшення й здивування виникло відчуття порожнечі... Здавалося, вона розрослася всередині його єства настільки, що втягнула в себе, мов ненажерлива потвора, усі інші його переживання. Молодий Моцарт тепер увесь складався з цієї порожнечі. Від усвідомлення цього, а також від розпуки й болю юнак заплакав. Чи була ще туга за батьком? Радше ні. Радше жаль від того, що тепер слід знову завдати собі на плечі весь той неспокій, яким він жив раніше: бути гідним пам’яті великого Моцарта, осуджувати матір, давати собі раду з кожним прийдешнім днем.

Він згорбився над фортеп’яно, а плечі його здригалися, коли його хтось обережно торкнувся. Це був Карл, який повернувся сюди, як і обіцяв, після своєї ділової зустрічі.

— Що сталося, Франце? — з тривогою запитав він.

Однак молодший брат не зумів відповісти.

— Ти хотів зіграти щось? — знову мовив Карл, кинувши погляд на інструмент. — Тобі зле?

Той кивнув.

— Трохи.

— Давай сядемо.

Із цими словами він легенько потягнув брата за столик з його недопитою кавою й порожнім келішком з-під смарагдової рідини.

— Ти пив щось? — здивувався Карл.

— Хотів заспокоїтися, — відповів молодший брат.

Він з тривогою роззирнувся по кав’ярні, намагаючись зрозуміти, чи багато свідків його дивної поведінки, проте, на щастя, всім іншим відвідувачам було до нього байдуже. Принаймні так здавалося. Всі були зайняті розмовами, читанням газет та грою в тарок.

— До речі, мені знову трапився той дивак, що нас переслідував сьогодні, — раптом усміхнувся Карл.

Франц здригнувся.

— Він заговорив зі мною. І я його вислухав. Нічого поганого цей чоловік не мав на думці. Іноді людей треба просто вислухати, любий братику... До того ж цей прибув з самісінької Галіції. Ти знаєш, де це?

— І що ж він хотів? — замість відповіді запитав у нього Франц.

— Передати тобі лист.

— Який лист?

— Звичайний лист, дбайливо запечатаний у конверт...

— Але від кого?

— Сам прочитай.

Карл дістав і поклав перед Францом дещо зім’яте послання.

— Бідоласі наказали передати його тобі особисто в руки, але ж він не знав, що ти тікатимеш від нього, як чорт від ладану, тому погодився, щоб я допоміг у цьому.

— «Граф Баворовський, Галіція, Підкамінь», — прочитав Франц, — Підкамінь... Дивна назва.

— Це польські території, — розтлумачив йому Карл, — звідси й такий дивний акцент у нашого посланця. Думаю, тебе туди запрошують навчати музиці.

Юнак акуратно надірвав конверт й кілька хвилин уважно читав лист.

— Так і є, — спантеличено сказав він, — але звідки цей граф дізнався про мене?

— Музичне товариство тільки видимо велике й складається з незнайомців, а насправді там всі один одного добре знають, як в старій італійській родині, — іронічно зауважив Карл. — Хтось, вочевидь, дав тобі рекомендацію. Аж так далеко, в Галіцію з Відня доходять здебільшого тільки брудні плітки. Але цього разу, бачиш, дійшло і добре слово.

— Я ніколи не виїжджав далі Угорщини, — промовив Франц, втретє перечитуючи послання, в якому, здавалося, дивом або волею незрозумілої випадковості опинилося його ім’я.

— Чудово, — усміхнувся Карл, — от і трапилась тобі можливість побачити світ — не можна ж усе життя скніти в столиці... Вони пишуть, яку винагороду тобі пропонують?

— Так, йдеться про тисячу флоринів на рік.

Його брат аж підскочив із несподіванки.

— Тисячу? — перепитав він. — Мені не почулося?

Франц ще раз пірнув поглядом у рядки листа, після чого ствердно кивнув.

«Можемо запропонувати шановному маестро скромну винагороду — тисячу флоринів. Утім, якщо така сума видасться вашій милості замалою, то обіцяємо її збільшити...», — процитував він.

— Я ніколи не був у цій Галіції, але, здається, край цей дивовижний, — сказав оторопілий Карл, — тамтешня шляхта, схоже, просто таки купається в золоті. Тобі слід негайно відповісти й починати готуватися до від’їзду.

— Але навіщо? — не зрозумів Франц.

— Як це навіщо? Зараз серпень. Якщо вирушиш за тиждень-два, залагодивши тут усі свої справи, то будеш в Галіції ще до осінніх холодів.

— Але у Відні я обіцяв уже чотирьом сім’ям, що вчитиму музиці їхніх дітей. Я не можу просто так відмовити. Та й чому я маю їхати невідомо куди?

Франц несподівано розчервонівся і відчув, як у нього почав заплітатися язик. Він скосив оком на порожній келішок, і йому запраглося ще бодай ковтка того смарагдового напою.

— Тому, що там ти зароблятимеш за місяць стільки, скільки тут за півроку. Сам знаєш, які скнари ці віденські замовники. А в Галіції матимеш винагороду, яка по-справжньому достойна сина Моцарта!

На цих словах, які Карл вимовив з особливою піднесеністю, до їхнього столу непомітно підкрався усміхнений кельнер і поглянув на гостей своїми чорними, відданими, як у пса, очима. Найбільше він зосередився поглядом на молодшому з братів, і той несміливо йому кивнув.

— Чи не бажаєте чогось, ласкавий пане? — запитав кельнер у старшого.

— Ні, — відмахнувся той, — нам вже час...

— Зачекай хвильку, — мовив Франц.

— Чому? Ти замовив щось?

— Так.

Невдовзі смарагдовий напій знову опинився перед ним, і він із приємністю випив його одним ковтком.

— Що це? — здивовано запитав Карл.

Франц стенув плечима. Цей рух виглядав дещо кумедним, так, мовби плечі погано слухалися свого господаря. Той і сам розсміявся якимось надмірно веселим, неприродним сміхом. Карл гукнув кельнера.

— Що ви подали моєму братові? — суворо запитав він.

— О, дорогий пане, це напій, який пив й сам Аллах...

— Чорти би вас узяли! — вилаявся той. — Цей молодий чоловік зроду не пив нічого міцнішого за розбавлене вино.

— О, мені прикро...

— Ходімо, Франце!

Той, все ще усміхаючись, посварив брата пальцем.

— Не лайся, Карле!.. — вимовив він. — Цьому чоловікові сьогодні вдалося мене заспокоїти. І навіть більше...

— Підводься, — не слухаючи, наказав йому старший брат і підхопив попід руки, — нам пора йти.

— ...і навіть більше, кажу тобі, — Франц спробував опиратися, проте марно. — Знаєш, я знову бачив батька.

— Помовч! — Карл потягнув його до виходу.

Тепер уже всі у кав’ярні справді полишили свої справи і втупилися очима в них.

— Я вперше бачив його так близько, що міг роздивитися... його... його... старомодну перуку і смішний розшитий камзол... Смішна була мода, їй-богу, смішна...

Щойно вони опинилися на вулиці, Карл зітхнув з полегшенням і став виглядати фіакра. Франц геть не тримався на ногах і вже цілковито висів на братові, як осінній плащ чи пальто, яке той закинув собі на плече. Нарешті фіакр знайшовся, і Карл затягнув свій тягар усередину екіпажа.

— Він мені наказав... — бурмотів Франц, потроху засинаючи від монотонної їзди, — наказав, щоб я написав...

— Хто наказав? — роздратовано перепитав той.

Карл назвав візникові адресу їхнього отчого дому, куди хотів завести брата, хоч повторні відвідини матері зовсім не входили в його плани.

— Мені наказав батько... — відповів Франц, — батько... наш великий Моцарт.

Фіакр минув Хофбург і завернув на Міхаелерпляц. Біля будинку Моцартів він зупинився, і пасажири вийшли. Точніше, з екіпажа вийшов Карл, несучи на собі молодшого брата. Дотягнувши того до дверей, він гучно й нетерпляче постукав. На щастя, йому відчинили доволі швидко, і служниця, яка з’явилася на порозі, побіліла зі страху.

— Господи милосердний, пане Моцарте! Що з нашим Францом?

— Нічого, не хвилюйся. Йому трохи зле... Хутчій допоможи мені відвести його нагору.

— Так, звісно!

— Моя мати вдома?

— Так, пані Моцарт у себе...

— Дідько!

— Що, пробачте?

— Нічого... Візьми його руку собі на плечі. Отак...

Зі своєю ношею Карл та служниця дому доволі швидко перетнули вітальню, адже Франц був легким, як пір’їна, проте біля сходів їм довелося зупинитися. Згори сходила пані Моцарт і, побачивши цю трійцю, завмерла.

— Що сталося? — спантеличено запитала Констанція.

— Нічого, мамо... — розгублено промовив Карл, — нічого лихого.

— Як це нічого? Що з Францом? — чи то зі страхом, чи то з погрозою перепитала вона.

— З ним усе гаразд, мамо, — якомога спокійніше промовив старший брат, — йому просто треба добре виспатися.

Тим часом Франц вирівнявся й навіть спробував стати на рівні ноги. Високо підвівши підборіддя, він голосно продекламував:

Язик майже не слухався бідолашного юнака, тому ця коротка вистава радше уподібнилася полудневому блеянню вівці, ніж цитуванню поважної класики.

Констанція врешті зрозуміла, в чому тут річ, і вуста її затремтіли від обурення.

— Молодий чоловіче, — вимовила вона, і голос її, наче холодний молот, кував кожне слово, — гадаю, ви знаєте, що цей дім ще зроду-віку не бачив жодного свого мешканця в такому ганебному стані, як ваш.

— Мамо, ради Бога... — спробував урвати її Карл.

— Ви зганьбили не лише поважне товариство, до якого належите, — перебила його Констанція, — не лише своє та моє ім’я... Ім’я свого старшого брата... А й ім’я свого батька! Цієї миті мені соромно, що ви також Моцарт!

Відступивши вбік, вона додала:

— Геть до своєї кімнати! І хай змилується над нами Бог...

Карл та служниця, самі ледве тримаючись на ногах від такого сплеску гніву пані Моцарт, потягнули Франца вгору сходами до його спальні, де вклали, навіть не роздягнувши, в ліжко.

Коли Карл вже спускався вниз до вітальні, Констанція все ще була там, очевидно чекаючи на нього.

— Як він почувається? — вже лагідніше перепитала мати.

— Спить, отже, добре, — відповів той, — вранці, звісна річ, йому буде кепсько.

— Але здоров’я його не постраждає, як гадаєш?

— Думаю, ні, матінко. Так рано чи пізно трапляється з кожним чоловіком.

Карл спробував усміхнутися.

— Але таке не повинно було трапитися з ним. Це низько... Це... примітивно... Як це сталося?

— Не знаю, мамо.

— Хіба ти не був з ним?

— Був, але на якийсь час залишив його самого в кав’ярні. Він щось собі замовив і випив за цей час.

— Це було вкрай необачно з твого боку, Карле.

— На Бога, мамо! Франц вже дорослий!

— Ти не розумієш, його треба оберігати. Він особливий, як і його батько. А таке його руйнує.

— Від «такого» його не вберегти. Зрозумійте це, пані Моцарт, — кинув Карл і попрямував до виходу.

— Стривай, — зупинила його Констанція, — чи можу я попросити тебе залишитися?.. Вранці в мене буде важка розмова з ним. Боюся, сама не дам ради. Хочу, аби ти був присутній.

Хвилину подумавши, чоловік кивнув.

— Гаразд, я залишуся...

Він, важко зітхнувши, сів на софу біля годинника.

— Дякую, — відповіла матір, — піду дам розпорядження, щоб тобі приготували кімнату.

Ранок настав для Франца мало не ополудні. Було вже по одинадцятій, однак ніхто його не розбудив. Зрозумівши, що година досить пізня, він рвучко схопився з ліжка, проте біль у голові пришпилив його назад до постелі. Зойкнувши, він ухопився руками за гарячі скроні й кілька хвилин прислухався, як десь усередині мозку бушує безмежний океан його свідомості. Наступна його спроба підвестися була вже обережнішою, і Францові навіть вдалося сісти на ліжку, намацавши ногами підлогу. Він з подивом утямив, що на ньому його вчорашній прогулянковий одяг. Услід за цим почали пригадуватись і події минулої доби.

— Боже милосердний, — простогнав раптом Франц, усвідомивши, в якому стані з’явився учора перед матір’ю. — Який сором... Який сором!..

Йому раптом захотілося вмерти. Зараз же! Цієї ж миті!

У двері легенько постукали, проте він не відповів. За дві-три хвилини хтось їх обережно прочинив і зайшов досередини. Це Карл. Він був одягнений для виходу і мав, очевидно, не надто багато часу.

— Підводься, пиячку, — упівголоса пожартував старший брат.

Франц звів на нього свої спухлі очі.

— Як таке могло трапитися? — промовив молодший Моцарт, з подивом прислухаючись до свого хриплого, як у старого солдата, голосу.

— Не картай себе, таке з усіма трапляється.

— Я хочу вмерти, Карле.

— Дурниці.

— Як глянути в очі матері?

— Гадаю, матір знайде сили тобі пробачити. Зараз тобі принесуть води, щоб ти вмився, як слід.

Франц замовк, але не тому, що в нього закінчились його розпачливі слова. А тому, що кожне речення відлунювало в його голові новою хвилею болю.

— Допомогти тобі з гардеробом чи перевдягнешся сам? — запитав Карл.

— Дам раду... — майже пошепки відповів молодший брат.

— Гаразд. Тоді ми з матір’ю чекатимемо внизу.

Прийти до тями Францові вдалося лише за годину, коли замість сніданку у вітальні вже був накритий обідній стіл. Карл спробував підбадьорити його усмішкою, проте юнак ховав очі. Констанція мовчала і навіть не привіталася зі сином. За стіл всі троє сіли також мовчки. Лише після першої страви Франц несміливо промовив:

— Люба матінко... Пані Моцарт, прошу вас милосердно мені пробачити за... За вчорашнє... Богом присягаю, такого більше... Не трапиться...

Констанція глянула на сина, але той знову сховав погляд у тарілку зі супом, який остигав перед ним.

— Маю надію, ви кажете щиро, Франце, — сухо відповіла матір.

— З усією щирістю запевняю вас, що переживаю зараз неймовірний сором... — підтвердив молодший Моцарт, — і понад усе хотів би заслужити ваше прощення.

На очі йому набігли сльози, проте він зумів стримати їх.

— Найперше, як порядному католикові, вам слід просити прощення у Бога, — не змінюючи тону, сказала Констанція. — Сьогодні ж ідіть до храму на сповідь.

— Як у дитинстві, еге ж? — сміючись, втрутився Карл. — А після покути отримаєш кілька солодких пряників...

— Ваші жарти недоречні, Карле, — перебила його Констанція, — це не дитячі забавки.

Той перестав усміхатися і перевів погляд кудись у куток.

— Матір має рацію, — згодився Франц, — мій вчинок огидний, і все це серйозно.

— Гаразд. Даруйте мені обоє, — мовив Карл.

Запала мовчанка, під час якої служниця принесла другу страву.

— Зрештою, найголовніше, чи бачив вас учора хтось із учнів, чи ще гірше — хтось із їхніх батьків, наших замовників. Якщо так, то поголосу не вдасться уникнути. Коли ж ні, то цей прикрий випадок залишиться тільки в стінах нашого дому, — підсумувала Констанція. — До речі, у вас на сьогодні заплановано кілька уроків. Чи не так, Франце?

— Так... Напишу... Вибачуся... Попрошу про інший час. Надто зле почуваюся.

— Не дивно.

Франц глибоко вдихнув повітря.

— Дорога матінко...

Констанція уважно глянула на сина.

— Мій вчинок, звісно, негідний. І не пасує тому, хто має щастя належати до дому Моцартів, а проте я виявив усього лише слабкість. Людську слабкість... У моєму вчинкові не було ні підступу, ні... зради, — промовив той, нарешті також піднявши очі.

— Що ви маєте на увазі, Франце? — запитала матір.

— Те, що мою вчорашню поведінку випадково могли спостерігати одиниці не конче знайомих зі мною людей, тоді як... Як про ваші заручини з добродієм Ніссеном було оголошено на пів-Відня...

— Франце, помовчи, — застеріг його Карл, проте було вже пізно. Молодший брат вирішив договорити до кінця. Зрештою, втрачати тому було вже нічого. Так низько, як учора, він ще не падав в очах матері, тож і більшого презирства в неї вже не викличе.

— Як довго жила пам’ять за батьком, якого ви змалку веліли мені наслідувати? Сімнадцять років? Чи не замалий це час для пам’яті генія Моцарта? Адже такі, як він, народжуються раз на сто, а то й двісті, триста років?..

Обличчя Констанції стало блідим, наче в покійниці.

— Як смієте ви?.. — промовила вона тихо, але виразно настільки, що її, либонь, почули би навіть на вулиці. — Хто дав вам право?.. І як... Як зможете ви надалі залишатися в цьому домі після своїх слів?

— Я й не залишаюся, — несподівано сказав Франц. — Менше ніж за два тижні, щойно вдасться залагодити всі справи у Відні, я вирушаю в Галіцію.

Раптовий грім посеред ясного серпневого дня не приголомшив би Констанцію більше, аніж ця новина.

— Я, здається, недочула, — проказала вона, — або ж зрозуміла вас неправильно.

— Переконаний все ж, що нам вдалося порозумітися, матінко.

— Залишити Відень — це ваше остаточне рішення, Франце?

— Так, — відповів той, відчуваючи, як до горла йому підкочується гіркий болючий клубок.

— Що ж...

Констанція підвелася з-за столу, і сини її також шанобливо посхоплювалися на ноги.

— Що ж, — повторила вона вже начебто не так суворо, — сподіваюся, ви все зважили... Адже так?

Франц опустив очі. Ще вчора він категорично відмовлявся від цього запрошення — як здавалося йому — на край світу, але вже наступного дня емоційно погодився. Про жодну зваженість тут, ясна річ, не йшлося.

— Зичу вам гарного дня, молоді панове, — не дочекавшись відповіді, сказала матір і, перш ніж хтось із них відповів, рушила з вітальні до своєї кімнати.

— Отакої, — протягнув Карл, знову сідаючи на стілець, — отакої...

— У чім річ? — здавленим голосом мовив Франц. — Хіба ти сам не радив мені скористатися тим запрошенням?

— Так, я радив, але... Хай йому чорт, братику. Звідки ж мені було знати, що ти приймеш це рішення за таких обставин?

Із цими словами Карл дістав з кишені кисет з тютюном і люльку. Трохи повозившись, він за кілька хвилин із задоволенням закурив, наповнивши вітальню ароматним димом.

— Отже, зараз ти змінив свою думку? — з тривогою перепитав Франц.

У цьому рішенні старший брат був для нього опорою. І втратити його підтримку здавалося йому тим самим, що лишитися наодинці серед розбурханого моря.

Карл видихнув дим і простежив, як той, піднявшись ледь не до самої стелі, поволі розтанув у полудневому кімнатному просторі.

— У жодному разі, — відповів Карл. — У музи є крила. Отже, залишатися на місці вона не повинна.

Він підвівся з місця і, підійшовши до нього, міцно обійняв.

— Щасливої дороги, братику...

Спогади про зруйновану Трою розпікали бідолашного Одіссея гарячим залізом. Ніколи не думав він, що звитяга і його, і славних воїнів викликатиме згодом такі докори сумління. Безкрає море, що гойдало їхній корабель на хвилях, не заспокоювало. Можливо, тому що море це не завжди було лагідним. А часто жбурляло їх, наче тріску, мовби прагнучи вбити. Поховати у царстві Посейдона, як звичайних рибалок, що попри всі заборони надто вже захопилися гарним виловом і жадібно безугавно закидали сіті...

Одіссей шкодував, що не зумів зберегти вірності своїй Пенелопі, спокушений то в ложах смаглявих смертних жінок, то розраджений обіймами прекрасної німфи Каліпсо. І тепер, якщо довга його подорож закінчиться вдало, як поглянути йому в очі дружині? Що сказати при цьому? Збрехати? Та чи повірить вона?

Швидше б дістатись Ітаки... Швидше б дістатись... Швидше б...

Море нестерпно гойдало. Навіть у нього, бувалого мандрівця й моряка, це почало викликати нудоту...

— Зупиніть корабель! — вигукнув хтось із його моряків.

«Що за дурня? — подумалось Одіссеєві. — Як можна зупинити корабель у відкритому морі?»

— Зупиніть екіпаж! — Франц раптом почув чийсь голос просто біля свого вуха.

Тієї ж миті сон його розвіявся, і молодий Моцарт зрозумів, що нудить насправді не Одіссея, а його самого. Голова його лежала на чийомусь плечі, а сам він намагався стримати неоднозначні потуги свого шлунка.

— Агов, добродію, — звернулися до Франца, — вам украй потрібно вийти на свіже повітря, доки не сталося дечого непристойного. Чуєте мене?

Франц звів очі на того, хто говорив. Це був молодий чоловік років двадцяти двох, який, либонь, підсів до диліжанса тоді, коли сам він спав. Незнайомець мав виразне обличчя з глибокими карими очима, прямим благородним носом, під яким акуратною смужкою тягнулися елегантні вусики.

— Доки ви вві сні декламували Гомера, мій друже, я не мав нічого проти перебування вашої голови на моєму рамені, — додав він, — але якщо вас знудить, то це вже... даруйте, дещо інший... епос.

Двоє інших пасажирів, літнє подружжя, що сиділи навпроти, вочевидь погодилися з такою думкою.

— Та зупиніться ж, дідько б вас узяв! — знову вигукнув незнайомець, бачачи, що Францові стає дедалі гірше.

Цього разу репліка таки дісталася вух візника, і він стримав коней.

Бідолашний Франц прочинив дверцята й кинувся назовні, але, невдало ставши на підніжку, розпластався у придорожній траві. Одіссея врешті знудило...

За кілька хвилин він все ж спромігся стати на рівні ноги і, відійшовши кілька кроків від місця свого падіння, роззирнувся довкола. Диліжанс, в який він сів у Відні чотири чи п’ять днів тому, стояв посеред пожовклого, нагрітого сонцем поля. Час від часу з трави сполохано зривалися дрібні куріпки і за мить танули десь у прозорому безкрайньому небі. У густій пожовклій траві сюрчали останні коники, яким лишалося ще тиждень або два тішитися цим бабиним літом. Осінь невдовзі мала взяти своє.

Франц із насолодою вдихнув настояне на травах повітря, в якому вже вчувалася вечірня прохолода. Була четверта чи п’ята по полудні. Хтось легенько торкнувся його плеча й простягнув йому хустинку. Він озирнувся. Перед ним стояв той самий незнайомець, який зупинив екіпаж.

Франц подякував і, взявши хустинку, витер вуста й підборіддя.

— Готовий побитися об заклад, ви нечасто мандруєте, — сказав його супутник.

Він говорив чудовою німецькою з ледь чутним акцентом. Голос його був рівний та приємний на слух.

— Уперше в житті, і так далеко від дому, — визнав Франц, — і маю зараз таке враження, що востаннє...

У відповідь той засміявся.

— Гадаю, вам щонайменше доведеться повернутися додому. Якщо тільки їдете в Галіцію не назавжди.

— Боронь Боже...

— Ви з Відня, так?

— Так.

— Зрозумів це з вашого вбрання.

Франц уважно оглянув свій одяг: запилені черевики, посірілі панталони, тісний жилет, з-під якого виднілася шовкова сорочка.

— Я кілька днів у дорозі. Тому вбрання таке неохайне...

Йому раптом стало до сліз соромно й захотілося по-дитячому заховатися куди-небудь в іншу кімнату, де його ніхто не побачить.

— Облиште, мій друже... Я мав на увазі, що воно у вас гарне, але не для подорожі, — поспішив сказати незнайомець, відчуваючи, що ненароком образив молодшого подорожнього. І, щоб змінити тему, представився:

— Мене звати Адам Краєвський. Я підсів до вас у Катовіце, доки ви спали.

— Маю приємність, — відповів той, — мене звати Франц Ксавер...

— А далі? — посміхнувся Адам.

— Далі?..

— Так, адже і Франц, і Ксавер — це два імені.

— Моцарт, — тихо відповів він.

— Даруйте?

— Я сказав: Моцарт.

— Не може бути, — дещо безцеремонно вигукнув його співрозмовник.

— Як скажете, — Франц дещо навіть почервонів від цієї розмови. — Гадаю, ми можемо повертатися до екіпажа й продовжувати нашу подорож.

— Стривайте... — зупинив його Адам, — річ у тім, що я знаю тільки одного Моцарта. Як, зрештою, і ціла Європа... Але ж Вольфганг Амадей Моцарт уже помер.

— А ви не припускали, що в померлого генія могли бути діти? — дещо роздратовано запитав Франц.

— Ах, ну звісно... — Адам ляснув себе по чолі, — звісно... Отже, ви, дорогий Франце...

— Я його син.

— Ради Бога, прошу вибачити. Знаєте, моє ремесло дещо відмінне від музики, хоча має багато з нею спільного, — промовив Адам. — Я вчитель фехтування...

Франц усміхнувся. Він сам не розумів, чому раптом так захотілося приховати свою родову належність. Можливо, тому що свого батька звик згадувати у віденських салонах, театрах або ж на офіційних прийомах... А тут, посеред поля, трав і куріпок він остерігався, що воно може зазвучати фальшиво. Принаймні зазвучати інакше.

— Куди ж ви прямуєте, пане Моцарте? — допитувався Адам.

— Спочатку до Лемберга, — відповів той, — а далі мене повинні звідти відвезти... Кудись далі. Не пам’ятаю, щиро кажучи, назву маєтку.

— До Лемберга? — знову радісно перепитав Адам. — Чудово, отже, нам по дорозі. Їдете викладати музику?

— Так, мене запросив граф Баворовський...

— Баворовський?! — цього разу від здивування Адам сплеснув у долоні. — Та ви, мабуть, жартуєте?

— Зовсім ні. У нього дві доньки, вони хочуть навчатися музики.

— О, небеса! Хіба бувають такі збіги? А уроки фехтування потрібні йому самому.

— Це означає...

— Що ми з вами їдемо до одного маєтку, пане Моцарте, і навіть з однією метою!

Франц, попри те, що за звичкою стримував свої емоції, насправді також зрадів цьому несподіваному товариству. Він уважніше придивився до Адама. Той був міцної, проте граційної тілобудови. Довге чорне волосся спадало йому на плечі й гарно контрастувало з його блідим обличчям. Одягнутий чоловік був у легку сорочку без сюртука, темні панталони і зручні шкіряні чоботи. Решту одягу, очевидно, тримав у своїй дорожній скрині. На поясі мав шпагу. Вся його постать дихала добротою і спокоєм, на противагу його власній знервованій меланхолії.

— Чи не знаєте, де ми зараз, пане Краєвський?

Той стенув плечима і, примруживши око, глянув кудись удалечінь.

— Десь біля Кракова.

— Отже, невдовзі мали би зупинитися на ніч.

— Так, але гадаю, наш австрійський візник охочіше б їхав до ранку замість ночівлі.

— Чому?

— Подейкують, кілька днів тому Краків зайняли французи й війська Варшавського Герцогства[11].

Раптом дверцята екіпажа прочинились, і літній пан, який досі терпляче чекав усередині, знервовано вигукнув:

— Панове, нам час їхати! Якщо вам так сподобалась ця глушина, то можете лишатись і провадити далі свої розмови.

— Він має рацію, — погодився Адам, — треба повертатися. Вам краще, пане Моцарте?

— Значно.

— Тоді ходімо досередини.

Вони знову вмостилися на своїх місцях, і диліжанс рушив із місця.

Літній добродій, який гукав до них з екіпажа, певний час сидів мовчки, спираючись на тростину, відриваючись від неї тільки для того, щоб погладити свою розкішну бороду або торкнутися руки своєї дружини. Проте, за якусь милю чи дві, озвався до них знову:

— Чи чули новини, панове? Кажуть, Речі Посполитій бути.

Франц не зрозумів ані слова, оскільки той говорив польською, проте з інтонації збагнув, що йдеться знову про наполеонівських солдатів у Кракові.

— Чутки розходяться швидко.

— Це не чутки, — заперечив старий, — це правда. І я ще сподіваюся дожити до того часу, коли нашому Фрідріхові пощастить більше, ніж легіонам Домбровського[12]. Ви поляк, молодий чоловіче?

Адам кивнув.

— А ваш друг?

— Австріяк.

— Отже, він не зрозумів ані слова з того, що я сказав?

— Саме так.

— Що ж... Йому ж краще.

Адам торкнувся своїх вусів, мовби хотів їх хвацько підкрутити, проте в його рухові радше виказувалася звичка, ніж необхідність.

— Юнак, що праворуч від мене — музикант, — мовив він, — не думаю, що його взагалі таке цікавить.

— Найперше, він — австріяк, — вибухнув бородань, і очі його сердито округлились, — а вже потім — музикант, штукар чи хто там ще... Його нація десятиліттями гнобила нашу бідолашну Польщу! А тепер, коли Наполеон розправив крила, нехай начуваються!..

Він замовк на хвилину, щоб трохи заспокоїтися. Втім, щойно його дихання вирівнялося, заговорив знову.

— А ви? Вам не болить доля вітчизни? Де ви були, коли вирішувалася доля Польщі й поляків?

— У легіонах Домбровського, — сухо відповів Адам, — в Ломбардії.

Після цього чоловіки припинили свою розмову і дивилися в запилюжені віконця кожен зі свого боку. Туди, де, якщо добре вгледітися, можна було побачити безкрайній польський, проте захоплений австрійцями ландшафт.

— Про що ви говорили? — запитав Адама Франц, намагаючись подолати дрімоту, яка знову потроху брала його в полон.

— Про сподівання... на добру подорож.

— Ваші слова Богові у вуха, — пробурмотів він і безсило опустив голову на груди.

Десь за дві години, з першими сутінками, диліжанс зупинився на черговій поштовій станції. Для мандрівників це означало, що настав час для вечері та сну, і загальний гумор в екіпажі значно поліпшився.

Житло для подорожніх — одразу поряд зі стайнею, від чого всередині стояв міцний запах сіна й кінського поту. Втім, ніхто не зважав на цю обставину. Вимученим дорогою мандрівникам такі покої здавалися вавилонським палацом, бо все ж, на противагу душному екіпажу на розбитих галицьких дорогах, віщували їм солодкий, хоч і нетривалий сон.

Вечеряти подорожнім довелося у сусідній корчмі. Страви тут були прості, однак поживні. Адам з приємністю ум’яв цілу тарілку смажених річкових линів і попросив принести йому кухоль місцевого пива. Франц же ледве торкнувся своєї каші. Бажання їсти зникло в нього разом із бажанням ще будь-коли вирушати в таку далеку дорогу.

Уже не раз він пожалкував про свою гарячковість у розмові з матір’ю. Скільки разів, трясучись в екіпажі дорогами Богемії, а тепер Польщі, він картав себе за те, що не стримав тоді язика й оголосив про свій від’їзд із Відня. Слід було виявити більше покірності, більше синівської поваги.

Всього п’ять днів тому він виїхав з Відня, але тепер, у цій Богом забутій місцині, в дешевій корчмі при поштовій станції, молодому Моцартові здавалось, що відтоді минула ціла вічність.

...У день його від’їзду небо захмарилось, і важке густе повітря провіщало грозу. Матір проводжала його, стоячи посеред вітальні у своїй улюбленій темно-синій сукні. Прийшов також і її наречений, Георг Ніссен. Можливо, його присутність вплинула на Констанцію, і вона не піддалася емоціям, а лише поцілувала сина й благословила в дорогу. Франц зазирав у її очі й ніби бачив там затаєне прохання залишитися, проте вголос жінка не сказала про це ні слова. Самого його також душили сльози, але природна впертість не дозволила в останній момент піддатися почуттям. «Ти — Моцарт», — неодноразово в дитинстві казала йому Констанція. Так, я — Моцарт... І я вирушаю до Галіції...

Зненацька в корчмі почувся голос скрипки. Звук цього інструмента вивів Франца з задуми і змусив вертіти головою, шукаючи очима музиканта. Ним виявився худорлявий усміхнений дідок у крислатому капелюсі. Невдовзі поруч з ним з’явився ще один музикант із бубнами, схожий на скрипаля, як близнюк. Очевидно, ці двоє готувалися забавляти музикою гостей корчми.

— Хто це? — спантеличено запитав Франц Адама, який допивав уже другий кухоль пива, його питання розвеселило.

— Хіба не видно? — засміявся він. — Музики.

— Що вони роблять?

— Лаштуються зіграти нам щось веселеньке.

— Але ж так не можна поводитися зі скрипкою. Він тримає її, наче ведмідь. Боюся навіть подумати, що з цим інструментом станеться далі...

У відповідь Адам нахилився до нього і, уважно глянувши, промовив:

— Франце, буде добре, якщо ви бодай час від часу забуватимете про свій Відень. Ці люди — селяни. Вони не вчилися музиці там, де, приміром, ви. Однак, гадаю, якщо ви зараз дозволите своїм витонченим вухам трохи послухати чогось невідомого, то вони від того не стануть продовгуватими, як в осла.

Сказано це було жартівливо і без жодного зла, і молодий Моцарт ствердно кивнув.

А музики взялися до гри. Спершу вони зіграли мелодію якогось народного танцю, аж уся публіка навколо заплескала в долоні, а дехто навіть не всидів на місці і затупотів ногами посеред корчми. Трохи перевівши подих, музиканти взялися грати вдруге, а потім втретє. І тільки по четвертій мелодії присіли за стіл випити квасу.

Адам глянув на юного віденця, який за весь цей час, здавалося, навіть не ворухнувся.

— Ну як тобі? — запитав він у нього.

— Досить... незвичайно, — вимовив той, не звернувши жодної уваги, що Адам дозволив собі перейти з ним на «ти». — Ніколи такого не чув...

— Справді?

— Так. Я знаю, що Гайдн надихався колись такою простою музикою... Цікаво, дуже цікаво...

Обличчя Франца посвітліло, мовби в один момент його втома і сонливість кудись зникли. В очах зблиснув допитливий, майже азартний вогник, а пальці жваво зарухалися, ніби прагнучи опинитись на клавішах фортеп’яно замість брудної дерев’яної стільниці.

— Дуже цікаво... — повторив Франц і глянув убік шинквасу. — Як гадаєте, Адаме, у корчмаря знайдеться олівець і аркуш паперу? Все моє письмове начиння лишилося у саквояжі.

— Я тобі дістану, — пообіцяв той і по-дружньому поплескав його по плечі.

Францеві була не надто до душі ця фамільярність, яку почав несподівано виявляти його захмелілий товариш. Тим більше, що на плечі тепер, без сумніву, залишиться синець, проте він змовчав і стримано усміхнувся.

Адам повернувся за кілька хвилин, тримаючи в руках клапоть сірого паперу й огризок олівця.

— Ось, маестро! Як і обіцяв, — тріумфально виголосив він.

Франц подякував і швидко провів на листкові кілька паралельних ліній. Після того взявся виводити на них ноти.

— Неймовірно, — видихнув зачудований Адам.

— Що ж тут неймовірного? — не відриваючись від роботи, перепитав молодий Моцарт.

— Ти записуєш музику...

— Саме так. Боюся, що інакше забуду.

— Але ж ти всього раз її почув.

— Мені цього досить.

— Якби я й навіть сумнівався, що ти син свого батька, то сьогодні би всі мої сумніви розвіялися, — мовив Адам.

Франц раптом припинив записувати і відклав олівець. Гірко всміхнувшись, він відповів:

— На жаль, я лише тінь свого батька...

— Чому ти так кажеш?

— Ти знаєш, що мій батько колись удостоївся найвищої папської нагороди? — Франц непомітно для себе також перейшов з Адамом на «ти». — Він став кавалером Ордена Золотої Шпори. Климент[13] вручив йому нагороду особисто.

— Ні, не чув про це.

— Насправді важливо навіть не те, що він її отримав. Хоч нагорода, без сумніву, почесна, — продовжив Франц, — а те, за що він її отримав.

— І за що ж?

Адам поміж ділом встиг замовити собі ще один кухоль і з насолодою вихилив одразу половину його вмісту. Спостерігаючи за ним, віденець трохи помовчав. Здавалося, він роздумував, чи варта його оповідь такого місця і такого слухача. Врешті, він таки продовжив:

— Коли моєму батькові було всього чотирнадцять років, він якось опинився у Ватикані і відвідав передвеликодню месу в Сікстинській капелі. Там уперше почув неперевершений хоровий твір «Miserere» Аллеґрі. Його виконують одразу два хори. Один на чотири, інший на п’ять голосів. Партитуру «Miserere» Ватикан беріг як зіницю ока. Тож, попри те, що батько був зачарований, у нього не було жодного шансу дістати ноти... Тоді він просто запам’ятав цей твір на слух і записав його після меси...

Адам був вражений.

— Тобто він учинив так, як оце зараз ти? — запитав він.

— Дурниці! Хіба можна таке порівнювати?

Подальшу їхню розмову заглушили музики, які після відпочинку знову взялися до праці. Франц знаком показав, що втомлений і вже йде до своєї кімнати. У відповідь Адам тільки розчаровано розвів руками.

Вийшовши з корчми, Франц, ледве переставляючи ноги, побрів до нічліжки. Відшукавши свою кімнату, він упав на ліжко й майже одразу заснув, вимовляючи пошепки:

— So eine lange Reise... Die endlose Reise[14].

На вечірню молитву сил вже не вистачило.

Йому наснився спочатку Відень, а потім Рим. У Ватикані він заходить до Сікстинської капели і чує, як два хори починають виконувати «Miserere». «Треба запам’ятати», — спадає йому на думку, і Франц старанно напружує слух. «Я мушу бути як батько... Я — Моцарт. Я — також Моцарт».

«Miserere mei, Deus: secundum magnam misericordiam tuam...»[15] — чується навколо.

«Господи, Господи, Господи, — виривається в нього, — надто швидко... Занадто...»

«Et secundum multitudinem miserationum tuarum, dele iniquitatem meam...»[16] — не вгавав хор.

Раптом, коли Франц уже був сповнений рішучості й упевненості, що зможе записати кожну ноту цього шедевра, в простір капели увірвалися грубі звуки польської народної музики з придорожньої корчми. Услід за цим перед його очима з’явилося розчароване обличчя матері, яка говорила щось про честь і сором...

Франц прокинувся від того, що чиясь рука обережно, але настирливо тормосила його за плече. Він злякано сіпнувся і поспіхом протер очі. Над ним нависла чиясь темна фігура.

— Це я, — почув він голос Адама, — не хотів тебе турбувати, але врешті мусив.

— Що сталося? — не зрозумів віденець. — Вже ранок і час рушати?

— Ні, до світанку ще довго.

— Тоді в чому річ?

Адам відповів якимось притишеним азартним голосом:

— Тут неподалік гуляють дівчата. Я маю вино... Ходімо до них?

— Що?

— Дівчата кажу... Місцеві.

Франц відчув, як від обурення йому сперло дух.

— Адаме, ти... Ти...

— Що я?

— Забирайся геть! Це низько... Це...

— Гаразд, друзяко, — примирливо сказав той у відповідь і поволі рушив до виходу. — Я ж хотів по-дружньому, як і пасує...

— Я тобі не друзяка! Ти ниций, брудний розпусник! — не вгавав Франц. — Як ти міг подумати, що я пристану на таке?

Адам зник за дверима, проте молодий Моцарт до самого світанку не міг заснути.

Вранці подорожні довго чекали на вчителя фехтування. Тому виїхали на годину пізніше. Франц жодним словом не озвався до свого сусіда, від якого добряче тхнуло перегаром. Зрештою, Адам також не мав ані сил, ані бажання спілкуватися. Голова його була наповнена пекучим болем, як це часто трапляється після гульбищ, а нерівна дорога перетворювала й так нелегку подорож на справжнє пекло.

Усі наступні їхні зупинки минали спокійно. Щойно вийшовши з екіпажа, мандрівники прямували до корчми, де замовляли собі нехитру вечерю з місцевих страв, і, повечерявши, прощалися до ранку та йшли спати.

Краків був останнім містом, назву якого Франц зміг вимовити, а запам’ятати й поготів. Міста Жешув і Перемишль через свої назви здавалися йому населеними радше казковими істотами з незрозумілою мовою, ніж людьми.

— Як ці міста називають ті, хто говорить німецькою, як я? — запитав він якось у корчмаря.

Той зморщив лоба, намагаючись пригадати. За хвилину йому це таки вдалося.

— Реше — вимовив він і засміявся, — Ре-еше-е... А Пшемишль — Перемишль...

Сміх корчмаря переріс у регіт, і його підтримали всі присутні, крім, звісно, Франца, який не міг збагнути, що смішного в цих назвах на німецький лад. Адже так вони звучали мелодійніше. Опустивши голову, він вийшов з корчми.

— Lemberg, — вимовив він, засинаючи, — гарно звучить...

Завтра ця довга виснажлива подорож має врешті скінчитись. І Франц цьому тішився. Було навіть байдуже, яким виявиться цей невідомий Лемберг: найжахливішим містом на світі чи казковим Вавилоном.

Під вечір наступного дня, як і сподівалися подорожні, вони опинилися на міській околиці. Передмістя Лемберга нічим не відрізнялося від інших міст Галіції: низькі хати, оточені густими садами, пишні церкви, а за ними рівні смуги полів, на яких бовваніли копиці соломи. Вдалині виднілися обриси декількох гір.

— Кажуть, до Карпат звідси також недалеко, — озвався Адам, визираючи у невелике віконце на дверях.

Франц все ще засуджував його за той випадок у заїжджому дворі під Краковом, але вже дозволяв собі з ним спілкуватися.

— Найголовніше — аби було недалеко до чистої постелі.

— Маєш рацію, — погодився Адам, — думаю, лишилося не більше години.

Нарешті диліжанс в’їхав у місто і зупинився на одній з незнайомих мандрівникам вулиць.

— Лемберг! — врочисто оголосив візник, стомлено простягаючись на своїй лавці, аби дати короткий відпочинок своїй зболеній спині. — Лемберг, трясця його матері...

— Тепер мені потрібен заїжджий двір «Unter den drei Hacken», — промовив Франц, з приємністю стаючи на бруковану вулицю й озираючись навколо, — післязавтра мене звідти забере граф Баворовський.

— «Під трьома гаками»? — радісно перепитав Адам. — Як не дивно, але граф наказав мені чекати там само. Отже, доля всерйоз вирішила звести нас разом, пане Моцарте.

— Вочевидь, — погодився той.

Подумки він навіть зрадів такому збігові обставин. У незнайомому місті двом чужинцям краще триматися разом.

— Що ж, тоді ходімо шукати це місце з такою чарівною назвою, — усміхнувся Адам, — заодно й прогуляємося. Щиро кажучи, мені кортить переконатися, що мої ноги не перетворилися на дві дерев’яні колоди, як це здавалося в останні дні нашої мандрівки.

Франц цілковито поділяв його бажання, тому, попрощавшись з літньою парою, яку довгий час були змушені споглядати перед собою в екіпажі, вони швидкою ходою рушили в обійми невідомого міста.

Вулиця найперше вивела їх до велетенської напівзруйнованої стіни, що лишилася, мабуть, ще з давніх часів. Стіна ця була колись могутньою і навіть зараз, в жалюгідному стані, неабияк вражала. Попід стіною ще виднілися залишки чималого рову, а за ним вгадувався вал. Схоже, що Лемберг був старовинним містом.

Одразу за стіною вони побачили гарний бароковий костел, до якого прилягали монастирські келії.

— Уявляю, який там орган і як він звучить, — мрійливо промовив Франц.

— «Soli Deo honor et gloria»[17], — прочитав Адам великий напис угорі над порталом, також зачарований величною спорудою. — Місто, в якому хвалять Бога, має бути прекрасним.

— Схоже, воно таким і є, — мовив Франц.

Йому дуже хотілося зайти досередини, проте надто швидко спадали вечірні сутінки, приховуючи, як велетенська вуаль, інші куточки міста.

— Здається, одразу за нами Hauptplatz[18], — сказав Адам, смикнувши Франца за рукав.

Той кивнув, і вони подалися на площу, посеред якої виднілася чимала ратуша.

Тут було гамірно, бо розтягнулося чимале торговисько, яке, на щастя, потроху згорталося, зважаючи на пізню годину. Поміж ятками ще походжали поодинокі покупці. Франц почав приглядатися до них, намагаючись зрозуміти, як виглядає пересічний мешканець цього міста. Хто він? Випещений шляхтич, дещо гордовитий і зверхній? Спрацьований ремісник із грубими руками й стомленим обличчям? Галасливий жид з довгими пейсами? Вірменин у яскравому одязі? Нахабний циганчук, жебрак, волоцюга?.. Але місто було багатоликим, миготливим і навіть меланхолійним.

Якою мовою тут розмовляють? Франц із приємністю почув багато німецької і вже добре знайому польську. А ще звучала ця незбагненна і мелодійна русинська, що однаково добре годилася і для пісні, і для дитячої дражнилки, і для прокльонів. Чимало чулося єврейського говору. І навіть італійська мова! Господи милосердний, звідки тут італійська?

«Вавилон, — подумалось йому, — отак і виглядав Вавилон».

Минувши площу, Франц і Адам вийшли на берег невеликої річки. Вона була мутною і стрімкою, несла на своїх водах поодиноких качок і якесь дрібне вуличне сміття.

Утім, уздовж берега тягнулася затишна молода липова алея. Попід деревами стояли зручні лавки, більшість з яких були зайняті. Хтось тут читав газету, хтось просто відпочивав, пахкаючи люлькою, а хтось азартно грав у шахи.

Трохи нижче за течією, посеред річки, прибулі побачили невеличкий доглянутий острівець, на якому стояла білосніжна статуя Божої Матері. З обидвох берегів до острівця були перекинуті зґрабні містки, по яких до неї міг дістатися кожен охочий. Якраз неподалік цього місця подорожні й відшукали заїжджий двір «Unter den drei Hacken», де мали зупинитися на дві доби, очікуючи на приїзд графа Баворовського.

Стоячи в брамі, Франц з жалем поглянув на набережну, де ліхтарники почали запалювати ліхтарі на ніч.

— Шкода, що вже так пізно, — промовив він до Адама, — я хотів би довше погуляти по цьому місту. Сподіваюся, завтра буде добра погода й ми матимемо таку можливість.

— Завтра в нас буде для цього весь Божий день, — відповів йому той, з подивом помітивши, як несподівано змінився Франц.

Із буркотливого і примхливого аристократа він перетворився на жагучого дослідника, якого нове незнане місто в одну мить змусило забути про втому і про всю десятиденну дорогу у задушливому екіпажі.

«Направду, ніщо так не впливає на нас, як мандрівка, — подумалось йому, — і що довша вона, то дужчий цей вплив...»

Обоє заснули швидко. У своїй кімнаті Франц міг розчути, як у ріці плюскоче вода, а десь далеко кумкають жаби. Проте ці звуки зовсім йому не заважали. Вони радше заколисували молодого Моцарта, як якась незнайома галицька колискова.

Вранці його розбудив веселий голос Адама. Розплющивши очі, Франц із подивом побачив його перед собою одягненого, як для прогулянки, і щасливого. Той стояв над його ліжком, весело промовляючи:

— Прокидайся! Прокидайся! Ти не уявляєш, що я знайшов!

Франц звівся на лікті й роззирнувся. Його кімната з невибагливим інтер’єром була залита вранішнім світлом. Здавалося, постояльцеві знадобилось трохи часу, аби пригадати, з якого дива він тут і що збирається робити.

Коли солодкий дурман сну остаточно минув, він звісив ноги з ліжка і потягнувся.

— Ти не уявляєш, що я знайшов у цьому Лемберзі, — повторив Адам.

— Невже Святий Грааль? — пожартував Франц.

— О, мій віденський вельможа в доброму гуморі! Це тішить!

— На свій сором, мушу визнати, що перебування так далеко від рідного дому наповнює мене якимось ганебним щастям... — юнак потягнувся ще раз. — То що ти знайшов?

— Ти не повіриш! За кілька хвилин ходу звідси є «Віденська кав’ярня»! — урочисто сказав Адам.

— У Лемберзі, мій друже, може бути тільки «лемберзька» кав’ярня, — засміявся Франц. — Звідки тут взятися «віденській»?

— Маєш рацію, — весело погодився той, — я й сам так подумав. Але така її назва: «Віденська кав’ярня». Кельнери там розмовляють чудовою німецькою і, крім того, подають справжній австрійський сніданок.

— О, так... Звучить дуже спокусливо. Здається, вперше в житті я голодний, як вовк.

— То підводься, ледащо! — сказав Адам, виходячи за двері. — Всі кості собі відлежиш.

За чверть години ці двоє, весело перемовляючись, вийшли з брами заїжджого двору «Unter den drei Hacken» і попрямували знову вздовж річки. Настрій у них був настільки радісний, що перехожі їм усміхалися, а молоді пані й панночки кидали на них зацікавлені погляди.

— ...а ще там готують штрудель. Штрудель! Уявляєш? — не вгавав Адам.

— Звісно, уявляю. Відень настільки маленький, що всі кухарі в ньому не вміщаються. А тому розбігаються по всій імперії, як миші, — відповів Франц.

— Як і віденські музиканти?

— Атож!

— Гаразд. Я буду примхливим і погоджуся з’їсти свій віденський сніданок лише під звучання придворного менуету.

Із цими словами Адам несподівано почав танцювати просто посеред вулиці.

— Припини! — засміявся Франц.

— Один-два-три... Один-два-три... — не зважав на нього той.

— Як добре, що нас не знають у цьому місті.

— Це легко виправити, мій друже. Один-два-три...

Франц зітхнув з неабияким полегшенням, коли вони зупинилися біля «Віденської кав’ярні» і витівки Адама нарешті припинилися.

Впорядкувавши одяг, вони зайшли досередини. Там молодому Моцарту й справді здалося, що він якимось дивом перенісся назад до столиці. Тут, як і у віденських кав’ярнях, були високі вікна з акуратно відгорнутими шторами, витончені делікатні столики і така сама делікатна публіка за ними... За присутніми з портрета на стіні уважно, хоч і поблажливо, спостерігав імператор. Можливо, тому кельнери всі, як один, рівно тримали спини, що надавало їм дещо зверхнього вигляду.

— Що я казав? — вдоволено глянувши на Франца, мовив Адам. — Як бачиш, тут із усіх сил рівняються на столицю.

— Мабуть, що далі взірець, то більше він приваблює, — іронічно зауважив той.

— Облиш. Ваш Відень і справді розкішний.

— Рівнятися слід не на розкіш, а на...

— Дивися, — перебив його Адам, вказуючи кудись углибину зали.

Франц глянув у той самий бік, і серце його радісно затремтіло. Біля стіни стояв старий клавір.

— Guten Morgen, meine Herren![19] — почулося біля них.

Худорлявий кельнер легенько їм уклонився.

— Brauchen Sie den Tisch für zwei Personen?[20] — запитав він.

— Ja, bitte[21], — відповів Адам. — Können wir in der Nähe von dieses Klaviers sitzen?[22]

— Selbstverständlich![23] — усміхнувся той і провів їх до столика.

Сівши, вони замовили сніданок, і Франц знову глянув на клавір. Йому пригадався такий самий у Відні, біля якого востаннє з’явилася батькова тінь. Від спогаду серце його почало битися сильніше і, не в силі стриматися, він підвівся й рушив до інструмента.

— ...загалом, віденський сніданок тут можна з’їсти в безпечніших умовах, ніж у самому Відні, — говорив Адам, не підозрюючи, що його співрозмовник не слухає, — бо в столиці є ймовірність, що твій штрудель доїсть французький солдат, в Лемберзі ж...

Він замовк, побачивши, що той сів за клавір і підняв кришку, оголивши клавіші. Узяв акорд, потім другий. Інструмент був чудово налаштований. Франц пригадав мелодію, яку розпочав творити у Відні, але не закінчив. Раптом він відчув, що знає, як саме вона повинна звучати від початку до самого кінця. Цю музику, яка так довго народжувалася всередині нього, вже було годі стримати. Вона здавалася великим птахом, що раптово виріс у своїй клітці й готовий розтрощити її, щоб лиш вирватися на волю.

Звісно ж Франц не помітив того самого кельнера, який, принісши їм сніданок, обережно підійшов до нього, аби повідомити, що музика заважає декому із гостей цього локалю. Не помітив і не почув. Замість нього відповів Адам:

— Чим саме може заважати музика? — запитав він у кельнера.

— Один дуже... поважний пан сказав, що хоче поснідати в тиші, — відповів той.

— Передайте йому, що ми також тут снідаємо. І нам дуже прикро, що бажання наші не збігаються...

Кельнер розгублено вклонився і відійшов. Адам простежив, як той наблизився до столика біля вікна навпроти і передав його слова статечному добродієві, який сидів там у товаристві молодої вродливої жінки. Видно було, як цей пан почервонів і сердито кинув на стіл серветку.

Франц, все ще нічого не помічаючи, продовжував захоплено творити, подекуди кілька разів повертаючись до того самого фрагмента, щоб вивірити як слід ту чи іншу ноту. Трохи позволікавши, розгніваний добродій підвівся з-за столу і рушив до клавіру. Видно було, як жінка намагалася його стримати, прагнучи не допустити скандалу, проте їй не вдалось.

Чоловік зупинився за кілька кроків від Франца.

— Прошу мене пробачити, — буркнув він грубим владним голосом.

Юнак врешті відірвався від клавіш.

— Прошу мене пробачити, — повторив той, — але хочу звернути вашу увагу на те, що в цьому локалі ви не самі.

Франц розгублено глянув на нього, не розуміючи ні слова.

— Мій друг не розуміє польської, — мовив Адам, підходячи до них.

— Он як? То перекладіть йому.

— Перекласти що, даруйте?

— Що його вправи на клавірі декому заважають.

— Ви себе називаєте «деким»?

Така відповідь не на жарт розсердила й без того обуреного гостя кав’ярні. Очі його вирячились, а ніздрі роздулися, як у дикого звіра. А що був він кремезнішим і вищим за Адама майже на голову, то здавалося, що от-от зітре того на порох.

— Послухайте, — видихнув він, — бачу ви тут чужинці, отже, не знаєте, з ким маєте справу, але я радив би вам...

— Це ви послухайте, — спокійно відповів йому Адам, — чужинець — це прихована карта. Ніколи невідомо, чим вона вам загрожує...

Франц, який врешті зрозумів, що відбувається, схопився з-за інструмента й став поміж ними.

— Шановний пане, — звернувся він до розгніваного незнайомця, — прошу нам вибачити. Я більше не торкнуся клавіш.

Той випрямився і знову зміряв розлюченим поглядом Адама. Після цього кивнув і, гордо несучи свою майже лису голову, повернувся за свій столик.

— Не слід було... — сказав Франц Адамові.

Той усміхнувся.

— Це йому не слід було.

— Ходімо звідси... Я не хочу їсти.

— Гаразд, як скажеш.

Підвівшись, вони мовчки вийшли з кав’ярні, так і не дочекавшись свого сніданку. Пройшовши кілька кроків, зупинилися на площі поруч з величною готичною катедрою.

— Я хотів би побути на самоті, — тихо промовив Франц.

Адам розвів руками.

— Як бажаєш.

— Не сердься на мене, прошу. І дякую, що захистив.

— Завжди до твоїх послуг.

Фехтувальник вклонився і рушив кудись вузькою вуличкою.

Франц якусь мить дивився йому вслід, проте насправді прислухався до відчуття порожнечі. Воно виникло раптово і навіть не через суперечку в кав’ярні, а раніше, щойно він створив за клавіром той невеликий музичний фрагмент, який ще з Відня жив у його голові.

Ця порожнеча прийшла на зміну піднесенню. Певно, кожен, хто творить, насправді спустошує душу. І тепер, порожня та квола, вона прагнула поживи, як голодний і спраглий мандрівець. Тому Франц жадібно вбирав очима кожну лінію та форму довколишніх будівель. Химерний «діамантовий руст»[24], що оздоблював стіни кам’яниць, різьблені фігури й статуї на фронтонах та в нішах. Зображення левів, античних німф, біблійних святих, латинські написи, заповіді, повчання, епітафії...

Звісно, цього не бракувало йому у Відні, але Відень Франц змушений був ділити з іншими. З матір’ю, вчителями, учнями, знайомими... Столиця йому не належала. А це місто належить. Лемберг — його власний таємний Відень.

У задумі Франц не почув, як хтось гукає його. Чиясь рука торкнулася його ліктя, і він стрепенувся від несподіванки.

— Даруйте... — мовила чорнява жінка, і від такої реакції на свій дотик злякано відступила на крок.

Та юнак не відповідав, мовби слова загубилися в тій самій внутрішній порожнечі, яку він намагався заповнити.

Хоч може причина була в іншому: раптово, після споглядання архітектури, Франц побачив перед собою інший витвір мистецтва. Струнку вродливу жінку в легкій смарагдовій сукні з накинутим на плечі модним темним боа.

Кожна лінія її граційних рук, довгої шиї, ніжних плечей, кожна риса обличчя, здавалося, були списані з античних картин. З тих, де натхненні художники зображали німф і богинь. Вона мала гладеньке високе чоло, рівний ніс, стиснуті тонкі вуста і великі сірі очі.

Погляд жінки був наповнений зараз сум’яттям і розгубленістю. Вона продовжувала чекати, що він бодай слово промовить у відповідь, але Франц, здавалося, навіть забув, як дихати. Не те, що говорити.

Він упізнав її. Це вона була у «Віденській кав’ярні» поруч з тим грубіяном, який вимагав від нього припинити грати на клавірі. Спогад, здавалось, отямив його. Він вирівнявся й уклонився їй, як і належало.

— Це ви пробачте мені, шановна пані, — сказав юнак, — я дещо незґрабний у новому для себе місті...

Жінка з полегшенням усміхнулась. Їй, мабуть, хотілося сказати щось на кшталт: «О, ви вмієте розмовляти! Бо я вже подумала, що переді мною ходяча статуя», але вона промовила інше:

— Дозвольте мені перепросити за таку вкрай негідну поведінку мого чоловіка. Там... у кав’ярні...

— Вашого чоловіка?..

— Так. Того пана, який вимагав від вас припинити музикувати.

«Мого чоловіка» — ці два слова чомусь боляче зачепили Франца. У неї є чоловік... Вона належить тому зухвалому ведмедеві, з яким посперечався через нього Адам.

— О, пусте... Повірте.

— Насправді він дуже добра людина. І навіть любить музику...

— І навіть любить музику, — повторив юнак з несподіваною для себе іронією. — Ваш чоловік, мабуть, справжній аристократ.

Невідомо чому, Францові захотілося якось вколоти цю жінку. Так, мовби він мав право звинувачувати її в тому, що вона вийшла заміж за вульгарного і пихатого телепня. Незнайомка опустила очі.

— Так, він дуже поважна людина в Лемберзі. Його звати Людвіг фон Кавалькабо.

— Мене більше цікавить, як звати його дружину, — видихнув раптом Франц, сам дивуючись своїй нахабності.

Жінка знову глянула на нього і, здається, вперше також уважно вдивилася в обличчя свого співрозмовника.

— Моє ім’я Жозефіна, — промовила вона.

— Пані Жозефіна фон Кавалькабо, — повторив Франц, з якоюсь потаємною насолодою смакуючи кожну літеру.

Його віденська вимова трохи розсмішила жінку.

— А ви, незнайомцю? — запитала вона. — Ви назветеся? Чи так і волієте залишитися таємничим гостем «Віденської кав’ярні»?

— Мене звати Франц, — відповів він.

Запала коротка пауза.

— І звідки ж ви, пане Франце? — вона говорила з ним легким грайливим тоном, навмисне наголосивши на останніх двох словах.

— З Відня, — відповів той.

— О, чудово. Колись я там була. А чи дозволите запитати, чим ви займаєтеся у Лемберзі? Хоча, здається, я здогадуюсь... Ви музикант?

— Вчитель музики.

— Он як?

— Так, навчаю грі на клавірі.

Раптова думка спалахнула в голові чорнявки, і вона навіть підійшла до нього ближче на той самий крок, на який перед тим відступила.

— Знаєте, а я саме шукаю вчителя музики. Хтозна, можливо, нас із вами звела доля? — вдруге засміявшись, запитала вона.

— На жаль, ця сама доля розпорядилася дещо інакше, — промовив Франц, — мене вже чекають в іншому місці.

— Шкода... Чи не таємниця, де саме?

— У маєтку графа Баворовського.

— О, я знаю цю родину. Але ж маєток їхній не в Лемберзі.

— Так, десь на околиці.

— Гм, боюся, та околиця неблизько... Вам доведеться набратися терпцю, аби дістатися туди.

— Їдучи сюди з Відня, я зрозумів, що терпець мій безмежний, дорога пані.

— Що ж, тоді хай щастить, — сказала вона і якось по-особливому глянула на нього на прощання.

Хоч, може, в погляді й не було нічого особливого. Але цю теплу безмежну хвилю сірих очей, що огорнула його тієї миті, молодому Моцартові вже не судилося забути ніколи.

Вони попрощались, і Жозефіна зникла в одному з пасажів, що вів із площі кудись углибину цього незнаного для нього міста. Вірменські купці розкладали там свої товари для продажу — барвисті тканини та килими, а тому здалося, ніби ця жінка насправді розтанула в східній казці. Так само несподівано, як і з’явилася.

Франц довго не міг зрушити з місця, аж поки якась перекупка випадково не штовхнула його. Та так, що йому ледве вдалося встояти на ногах. Якісь замурзані хлопчиська неподалік дружно зареготали, тицяючи в нього пальцем, але юнак не відчув жодної образи чи роздратування.

Йому й самому раптом стало смішно зі свого вміння потрапляти в халепи.

«Що ж, це добре, що я звеселив когось, — подумалось йому, — хтось сміється, а отже, радіє. Хіба не для радощів замислені ми, створіння Божі? Хіба не для втіхи?»

Франц пришвидшеним кроком рушив знову вбік річки, а потім, перейшовши міст, довго блукав затишним вологим парком, що тягнувся від Середмістя кудись на околицю. Франц знову прислухався до своєї душі, як до звучання якогось дивного невідомого інструмента. І звучання це було геть іншим, ніж навіть годину тому. Щось змінилося після знайомства з тією жінкою. Змінилося настільки, що якби цей парк був лісом, то, здавалося, він блукав би по ньому, як неспокійний Пан[25], а не випадковий мандрівник.

Ще за годину, вкрай виснажений, юнак повернувся до заїжджого двору, де, ледь діставшись своєї кімнати, проспав до самого надвечір’я.

Прокинувшись, він найперше визирнув у вікно. Сутінки ще не встигли заполонити місто, тож, вийшовши просто зараз, можна було встигнути ще раз пройтися вулицями. Францові зовсім не хотілося втрачати таку можливість, адже завтра їм з Адамом доведеться вирушити до Підкаменя. І невідомо, коли пощастить знову тут побувати. Тому, одягнувшись, юнак поспіхом вийшов на вулицю.

Цього разу його поманив до себе величний бароковий собор на чималій горі, який здіймався над усім містом. Щоб розгледіти споруду ще при доброму освітленні, Франц пришвидшив крок. Пройшовши вже знайому йому набережну і парк, в якому він прогулювався вранці, юнак почав підійматися зарослою стежкою догори. Підйом був досить стрімким і незручним, тому швидко втомив його. Зупинившись, аби перепочити, Франц подумав, що знову потрапив у смішне становище. Адже ця стежка безперечно не була головною дорогою до храму. Втім, здавалося, саме тому він і мусив її вибрати. Наче дотримуючись біблійної настанови про те, що християнину завжди пасує шлях вузький і тернистий.

Уже другий день юнака заполоняло і дурманило відчуття свободи. Хоч що б він робив правильно або помиляючись, це були тільки його вчинки, наслідки яких також належали тільки йому Ціле його життя відтепер має лише одного власника — його самого.

Стежка, зрештою, вивела його на головну дорогу до храму. Церковні ворота було прочинено, і Франц зайшов до просторого двору. Минувши кілька менших, проте доволі вишуканих прибудов, юнак підійшов до сходів, що вели до головного входу. Над порталом виднілися прегарно виконані скульптури. А надто заворожував Юрій Змієборець. Висічений з каменю, здавався, однак, живим. І Францові знадобилося чимало зусиль, аби відірвати від нього погляд.

Та зненацька юнак стрепенувся і вже тепер напружив не зір, а слух. З напіввідчинених дверей собору почувся хоровий спів. Звісна річ, у цьому не було нічого незвичайного, але Франц одразу упізнав твір, який розучували хористи. Це був «Реквієм» його батька... Точніше уривок із нього — «Agnus Dei»...

Він щодуху кинувся сходами угору. Подолавши їх, прочинив двері й забіг досередини.

Поява незнайомця була настільки раптовою, що хор, який стояв навпроти престолу, замовк, а капельмейстер обурено озирнувся й зміряв захеканого юнака гнівним поглядом. На мить все стихло.

Франц, зрештою, прийшов до тями і, вклонившись, сів на лавку праворуч від них.

— Продовжуємо, — сказав капельмейстер і звів руки догори.

Навряд чи він був радий появі слухача, проте щось його стримало від докору.

Хор виконав «Agnus Dei», як можна було зрозуміти, вже вкотре. Після цього капельмейстер оголосив завершення репетиції.

Хористи швидко розійшлися, аби якнайшвидше скористатися вільним залишком вечора. Франц не зрушив з місця й невдовзі вони з капельмейстером лишилися в храмі сам на сам.

Той здивовано глянув на юнака з-під своїх кущуватих сивих брів. Такою самою сивою була його акуратно підстрижена борода і пряме рівне волосся, що спадало на гострі сутулі плечі.

— У вас талановиті хористи, маестро, — не втримався Франц, — чудове виконання.

Старий усміхнувся.

— Дякую на доброму слові, юначе. Боюся, ви дещо їх перехвалюєте. Хоча загалом співають непогано. Як для Лемберга...

Він акуратно сховав ноти і взяв їх під пахву.

— Я часто думаю, що сказав би про їхнє виконання сам великий Моцарт, — додав капельмейстер, збираючись уже йти до виходу. — Гадаю, не зміг би вислухати жодного такту... Йому би не сподобалось.

— Сумніваюся, — відповів Франц.

— Чому? Ви гадаєте, Моцарт не був суворим критиком?

— Батько не встиг дописати «Реквієм». За нього це зробив інший... Отже, не судив би прискіпливо.

— Що ж. Можливо, ви й маєте рацію.

Капельмейстер вклонився і вже рушив до виходу, коли раптом спинився, як вкопаний, і пильно глянув на незнайомця.

— Даруйте... Як ви сказали? «Батько»?

Франц кивнув.

— А ви... Вас звати...

— Франц Ксавер Моцарт, — тихо відповів юнак.

— Господи милосердний...

Ноти випали з його рук на кам’яну підлогу. Нахилившись, Франц зібрав їх і простягнув капельмейстеру. Той, однак, не поспішав їх узяти.

— Як ви потрапили до Лемберга? — запитав він.

— Як і всі віденські вчителі музики...

— Якщо ви його син, то замість мене керувати хором мали би ви, — промовив старий.

— Облиште. Я не зробив би це краще за вас, — усміхнувся Франц.

— Але чи могли би ви принаймні спробувати?

— На жаль, вранці я вирушаю з міста. І невідомо, коли повернуся сюди знову.

Старий на хвилину замовк, проте не зводив очей зі співрозмовника. Здавалося, він навіть почав думати, чи цей юнак, бува, не самозванець. Але якщо так, то для чого це йому? Яка з цього користь?

Водночас Франц дивувався сам собі, чому зараз не приховав свого імені, як у розмові з Жозефіною. Мабуть, тому що, почувши батьків твір, не зумів після цього збрехати.

— Чи можу я принаймні бути чимось корисним для вас? — запитав капельмейстер. — Чи потребуєте чогось?

— Спасибі, — вдячно усміхнувся Франц, — наразі не потребую нічого. А вранці переходжу на службу й віддаюся під опіку графа Баворовського.

— Що ж, тоді плекатиму надію невдовзі знову вас побачити. Мене звати Зеновій Русанович. Завжди зможете знайти мене в цьому храмі, бо я тут опікуюсь не лише хористами, а й маю чимало інших обов’язків. Можете розраховувати на мене за потреби.

Розчулений юнак сердечно подякував, і вони попрощались. Уже в сутінках Франц повернувся до заїжджого двору й одразу рушив до кімнати Адама. Йому хотілося не лише поділитися з ним сьогоднішніми своїми переживаннями, а й спланувати завтрашній день, який буде вкрай важливий для них обох. Проте його товариш досі не повернувся з міста.

Дещо розчарований Франц пішов до своїх покоїв. Він вирішив почекати трохи на нього, дослухаючись до кроків у коридорі, але близько полуночі, коли Адам так і не повернувся, задмухнув свічку і, не повечерявши, ліг спати.

Вранці Адам прийшов до нього сам. Він виглядав утомленим, як людина, для якої сон — це радше виняток, аніж щоденне правило. Здавалося, за цю ніч він ще більше схуд, і одяг безладно висів на ньому, мов на вішаку. Привітавшись з Францом, Адам кволо усміхнувся.

— Зійшла над Лембергом Еос розоперста[26], — додав він за мить, перефразовуючи Гомера.

— Що з тобою сталося? — запитав у нього Франц.

— Хіба я схожий на людину, в якої щось сталося? — з удаваною веселістю перепитав Адам.

— Гаразд. Тоді йдемо снідати.

— Я маю лише одне прохання, — сказав той, — чи міг би ти позичити мені грошей?

Франц зі здивуванням глянув на нього.

— Грошей? Хіба в тебе немає?

— Бачиш... Вчора ввечері я долучився до одного тутешнього товариства... Гравців у карти. Спершу мені щастило, але під ранок моя фортуна, мабуть, заснула. Тому зараз у мене ані крейцера... Обіцяю, поверну тобі, щойно отримаю перший прибуток.

— Але грати на гроші — це... низько! Це не по-шляхетськи! — вимовив Франц.

Адам кинув на нього роздратований погляд і рушив до дверей.

— Я не вагався, коли тобі була потрібна моя допомога, — сказав він на ходу, — але, мабуть, дружба має значення тільки для мене...

— Стривай, — зупинив його Франц.

Той завмер.

— Вибач, це справді невдячно. Звісно, я дам тобі грошей. У мене їх небагато, проте нам вистачить.

— Дякую, — відповів той майже пошепки, — я почекаю на тебе в передпокої.

З цими словами він вийшов, а Франц почав одягатися.

Снідали вони мовчки. Здавалося, будь-що сказане може нагадати їм про вранішню розмову і те, що один із них тепер позичальник, а інший — боржник.

Ближче до полудня біля воріт заїжджого двору зупинився дорогий екіпаж. Візник зіскочив із лави й шанобливо відкрив дверцята. З екіпажа вийшов статечний пан у рединготі й одразу рушив до входу, де його вже чекав господар.

— Добродії Моцарт і Краевський, — одразу ж вимовив прибулий.

Той вклонився.

— Чекають на вас, пане графе.

— О, чудово! Як же мені кортить їх побачити!

— Мабуть, не менше, аніж нам побачити вас! — улесливо вигукнув Адам, коли вони з Францом вийшли йому назустріч.

— А-а-а-а, мої дорогі вчителі! — Баворовський потиснув руку кожному по черзі, і обидва зрозуміли, що перед ними чоловік неабиякої фізичної сили. — Надзвичайно радий врешті вас бачити! Надзвичайно!

— Для нас честь, що ви особисто вирішили нас зустріти тут, у Лемберзі, — додав Адам.

— Була б моя воля, то зустрів би вас ще раніше. Десь у Перемишлі або навіть і в Кракові, — мовив Баворовський, — але ж купа справ! Ціла купа справ!

Тим часом Франц придивився до нього. На вигляд графу було щонайбільше років п’ятдесят. Середнього зросту, міцної статури, червонощокий, із енергійними чорними очима. Погляд мав веселий іскристий, як у дитини. Чоло порізане зморшками, що збігали вгору до гладенької лисої голови. Портрет його доповнювали розкішні вуса, якими граф, очевидно, пишався, бо не втрачав нагоди погладити їх, слухаючи співрозмовника або приглядаючись до чогось.

— То чи готові ви, мої панове, до останньої частини своєї подорожі? — запитав у них Баворовський. — Якщо вирушимо зараз, то до вечора будемо в моєму маєтку.

— Так би мовити, останній акорд, — Адам підморгнув Францові, який досі, крім привітання, не промовив ані слова, хоч граф говорив досить доброю німецькою.

— Саме так! Останній акорд! — весело повторив Баворовський, наче запрошував їх до веселого бенкету, а не нудної цілоденної подорожі в тісному, хоч і доброму екіпажі. — Обіцяю: по прибутті ви відпочините в мене, як слід. А кожен в Галіції знає, що свого слова я завжди дотримую...

Візник відчинив перед ними дверцята. За хвилину вони рушили, і Франц вгледівся в шибу, намагаючись надивитися наостанок на це місто, яке несподівано стало йому дорогим.

Після концерту публіка не поспішала залишати театр. Люди продовжували обмінюватися враженнями, сидячи на своїх місцях в залі, прогулюючись у театральному фойє, хоча більша частина слухачів усе ж таки вийшла назовні й згромадилася на площі перед Баварською Оперою. Вечір був приємний: призахідне сонце спадало на будівлі й міські дерева м’яким лагідним світлом, а прохолодний осінній вітерець, що прогулювався вулицями, не давав можливості надміру нагріти їх.

У театрі щойно закінчився фортеп’янний концерт Моцарта із Лемберга, як називала Франца тутешня преса. Щоправда, не лише тутешня. За останні роки він чимало виступав у Берліні, Варшаві, Данціґу, Парижі та навіть у російських містах, і всюди газетярі й критики писали, що Галіція може пишатися, адже не кожному краю пощастило гостити в себе нащадка генія. Франц також тішився. У кожному місті до його послуг були найкращі музичні зали, куди приходила найвишуканіша публіка. Фредерік Альтман не збрехав... Раз на півроку Франц отримував від нього листа, в якому той чітко розписував, де й коли той мусить відіграти концерти. Альтман навіть резервував для нього покої в готелях і додавав до свого листа квитки на диліжанси. Все, що залишалося Моцартові з Лемберга, — це зосередитися на музиці та якнайкраще виконувати її перед своєю щоразу новою публікою.

Щоправда, критики доволі стримано писали про його композиторський хист. Віддаючи належне його майстерності як піаніста (Франц часто виконував твори Моцарта-батька, фортеп’янні речиталі Сальєрі чи, наприклад, рондо маестро Йоганна Гуммеля), вони зазначали, що публіка чекає дещо більшого від сина неперевершеного генія. Як писала французька «Le Figaro», «...цьому, без сумніву, талановитому галицькому віденцю мало бути просто добрим піаністом чи цікавим композитором. Йому слід бути щонайменше Богом музики, який змусить публіку йому поклонятися. Так, як свого часу поклонялися великому Моцарту...»

Франц не зважав на ці ущипливі зауваження критиків. По-перше, тому, що не вважав це справедливою оцінкою своєї творчості. Хто вони, ті писаки? Що вони тямлять у музиці? Чи хтось із них створив бодай одну мелодію?.. По-друге, хвилювання впливали на нього, як недуга: тремтіли руки, думки розліталися і він довго не міг зосередитися за інструментом. Тому Франц просто перебігав очима газетні публікації, не заглиблюючись у зміст.

Та зовсім уникнути хвилювання не вдавалося. І причиною неспокою були листи від Жозефіни. Він отримував їх коли-не-коли в різних містах і, прочитавши, виходив з дому й подовгу блукав вулицями. Минуло багато часу, відколи вони бачились востаннє, а листи цієї жінки до нього досі були наповнені теплом та ніжністю: «Щовечора, любий Франце, я молюся за тебе. Молюся й пригадую водночас, які на дотик твої руки, як звучить твій голос і сміх. Я прошу Бога, аби ти якнайшвидше повернувся живим та здоровим до Лемберга. Де на тебе чекає принаймні одне любляче серце...» Та іноді в листах пані Кавалькабо прочитувався розпач: «Я знаю, що винна перед тобою, мій найдорожчий Моцарте. Винна в тому, що не зуміла стримати свого почуття до тебе. Хтозна, як усе б склалося, якби ти ніколи не дізнався про нього. Можливо, ти б забув про мене й віднайшов щастя з іншою жінкою, достойною тебе, а найголовніше — вільною...»

Кожна така прогулянка закінчувалася тим, що Франц рішуче збирався вирушати до Галіції вже наступного дня. Проте, повернувшись до готелю, вкотре все як слід зважував. Повертатися, можливо, і є до кого, але нікуди. Відкладених грошей не вистачить на те, щоб придбати помешкання в Лемберзі. Та й належної слави він не здобув. Тієї, яка була б гідна імені Моцарта, і тієї, яка була б гідна Жозефіни... Франц сподівався, що всього от-от вдасться досягнути і продовжував гастролі.

Після сьогоднішнього концерту йому страшенно захотілося прогулятися Англійським садом[32]. Тому, якомога швидше залагодивши з конферансьє всі ділові питання, він вийшов з театру через чорний хід і, лишившись непоміченим для публіки, швидким кроком попрямував уперед.

За брамою саду опинився на алеї, що тягнулася уздовж Айсбаху[33]. На його трав’янистих берегах цього затишного вечора було доволі людно. Дітлахи пускали за течією іграшкові кораблики, а дорослі, вмостившись на простирадлах, гостились вином та наїдками. Спостерігаючи за першими і за другими, Франц не стримав усмішки. Йому й самому хотілося всістися десь поміж них і, ковтнувши вина, спостерігати за хвилями Айсбаху. Втома потроху розливалася по його тілу. Однак це була не та отруйна втома, від якої аж судомило. Це була радісна втома, що огортає млосним теплом і передує міцному глибокому сну.

Зненацька хтось його гукнув:

— Пане Моцарте!..

Стрепенувшись усім тілом, Франц озирнувся.

До нього наближалося двоє чоловіків. Один був високий і худорлявий, вбраний у дорогий редингот, інший — нижчого зросту, міцної тілобудови, одягнений скромніше. Високий доброзичливо усміхався, а його товариш був насупленим і підозріло дивився перед собою. Франц намагався уявити, що цим людям від нього потрібно.

— Пане Моцарте, — повторив високий чоловік і, знявши рукавичку, простягнув йому руку для привітання.

Той механічно її потиснув.

— Я князь Нікола Естергазі, — назвався незнайомець, — а це мій друг, детектив з Франції, мсьє Ежен Відок...

Франц стрепенувся вдруге. З ким йому точно не хотілося говорити після концерту в Мюнхені, то це з поліцейським...

І високий чоловік, який назвався Естергазі, продовжив:

— Даруйте, що перериваємо вашу прогулянку, пане Моцарте. Проте смію вас запевнити, що справа надзвичайно важлива...

Моцарт щосили намагався пригадати, де вже чув його ім’я. Нікола Естергазі... Раптова згадка його обпекла. Аякже! Як він міг забути!

Згадка, однак, стосувалася не самого чоловіка, а його племінниці — Каролін. Перед очима Франца постав образ сімнадцятилітньої чорнявки, що незмінно відвідувала його концерти всюди, куди тільки могла дістатися. Точніше, всюди, куди лиш могла переконати вирушити батьків, друзів або, вочевидь, свого дядька. Чи слухала вона його сьогодні в Баварській Опері? Навряд. Інакше підійшла б до нього, як завжди, після концерту і, безцеремонно ухопивши за руку, зазирнула би в очі й промовила щось на зразок «Magnifique! C’était magnifique!..».[34] Хоча Францові було добре відомо, що Каролін насправді нудилась під час концертів. Вона хоч і була дівчиною освіченою, не надто розуміла його музику. Однак, на превеликий подив Франца, Каролін вподобала його самого.

Моцарт довгий час не міг збагнути, чому одна з найбагатших наречених Баварії та Австрії вибрала його. Ззовні він був непоказним, музику його постійно критикували, порівнюючи з батьковою, гроші він мав, проте жодних великих статків не накопичив. А втім, Каролін не полишала відчайдушних спроб заволодіти його серцем. У своїх гримерках Франц знаходив коштовні подарунки та листівки з її палкими освідченнями, часом навіть віршованими. І дівчина зовсім не зважала, що про неї шепочуться у вищих колах і от-от насмішки стануть зовсім відвертими.

Що ж до самого Моцарта, то він бачив перед собою лише вередливе дівчисько, молодше за нього на цілих десять років. Він добре знав, що з таким самим завзяттям, як вона домагається його взаємності, Каролін випрошує в батька коштовності, в матері — нові вбрання, і в них обох — дозволу виїхати на кілька тижнів до Парижа чи Берліна. Тому Франц і почувався лише забаганкою, не доступнішою, ніж яка-небудь золота прикраса, що тільки посилювало дівочий азарт.

Зрештою, він здогадувався, чому Каролін не з’явилася на його концерт у Мюнхені. Попереднього разу, у Бреслау, вона дізналася адресу його готелю. Франц ледве зайшов до своїх покоїв, як хтось легенько постукав у двері. Він вже встиг зняти сюртука й розв’язував хустинку на шиї, тож мусив поспіхом приводити себе знову до ладу.

Постукали знову. Моцарт, не зважаючи на свій вигляд, швидко рушив до дверей і роздратовано їх прочинив. На порозі стояла Каролін. Її вбрання було мокрим від дощу, а бліді губи дрібно тремтіли. Певно, дівчина йшла сюди пішки й добряче змерзла.

— Ви? — здивувався Франц. — На Бога, чого ви тут?

— Дозвольте зайти, — тремтячим голосом попросила Каролін, — мені дуже зимно.

— Це буде непристойно, адже ви... — пробурмотів Моцарт, проте все-таки відступив убік.

— Дякую, — перебила його дівчина, заходячи в покої.

Францові не лишалося нічого іншого, як зачинити за нею двері, попередньо перевіривши, чи з коридору за ними не спостерігає покоївка. На щастя, в коридорі нікого не було.

Каролін зняла мокру накидку, капелюшок і стягла з себе липкі рукавички. Широко розплющеними очима вона дивилася на Франца, мовби вичікуючи. Губи її все ще тремтіли, тому найперше він узяв теплу вовняну ковдру й накинув їй на плечі. Дівчина вдячно усміхнулась і спробувала до нього притулитися, проте Франц її стримав.

— Вам не можна тут перебувати, — сказав він. — Що про нас подумають?

— Мені байдуже, — видихнула вона.

— Це легковажно, Каролін. Я, зрештою, також ціную свою репутацію...

Дівчину ці слова, схоже, боляче вразили. Вона трохи відступила від нього, проте погляду не зводила. Франц також дивився просто на неї. Дощ ніби змив з її обличчя всю дитячу примхливість. Натомість воно набуло щирості й жіночності.

— Хіба... я... не подобаюся вам? — запитала Каролін.

— Ради Бога! Звісно, що подобаєтеся. Ви така красуня!

Сказавши це, Франц не збрехав. Каролін мала прекрасні риси: акуратні щічки, карі очі, над якими тягнулися рівненькі темні брови, зґрабний носик і повні чутливі вуста. Тіло її також було прегарним: струнке, тонкостанне, з високими округлими персами.

— То чому ви мене відштовхуєте? — зі сльозами мовила вона. — Хіба ви не хотіли б... такої нареченої?

Дівчина затулила обличчя руками.

— Каролін, це жорстоко, але я... Я не кохаю вас.

Вона відвернулася.

— Моє серце не вільне, — продовжив він.

— То чому вона не поряд із вами? — різко повернувшись до нього, скрикнула дівчина. — Чому не супроводжує вас у подорожах?

— Бо не все так просто.

— Вона вам відмовила?

— Ні.

— Ага, здається, я розумію... — на вустах дівчини з’явилася іронічна посмішка. — Вона заміжня, так?

Моцарт не відповів.

— Вона заміжня і ваша любов гріховна! — закричала Каролін. — І ви смієте говорити мені про пристойність, Франце?

Той скипів:

— Смію нагадати, дорога панно, що це не я, а ви переслідуєте мене по всій Європі! Це ви щойно увірвалися в мою кімнату і влаштували тут цю виставу...

— Виставу? — зойкнула дівчина. — Я кохаю вас!

Моцарту забракло повітря. Скориставшись його мовчанкою, Каролін продовжила:

— Та, якій ви віддали своє серце і яка не схотіла пожертвувати ради вас усім, далеко... Вона ніколи не буде вашою! Вона належить і належатиме своєму чоловікові. А я тут, поруч... — в голосі її почулося схлипування. — Я поруч і належу вам цілковито.

— Ради Бога, — видавив з себе Моцарт, — припиніть це.

— Припинити що?

— Те, що ви... що ви... зараз робите! Мені цього не потрібно.

Обличчя Каролін запалало.

— Не потрібно? — пошепки повторила вона. — Я прийшла сюди, щоб віддати вам все, що маю, а вам цього не потрібно?..

— Каролін, я сказав вам правду. Лише пояснив... — Франц спробував її заспокоїти, проте марно.

— То йдіть до біса! — несподівано закричала дівчина і, здерши з плечей ковдру, якою той її накрив, пожбурила в нього з такою силою, що Франц з несподіванки гепнувся на підлогу, кумедно задерши ноги.

Дівчина вибігла з кімнати. Кілька секунд, все ще лежачи, Моцарт дослухався, як вона збігає донизу готельними сходами, а тоді підвівся й прочинив вікно. Крізь сіру дощову мжичку він побачив, як Каролін пробігла площею і зникла в алеях міського парку...

— ...саме тому ми й знайшли вас, — до свідомості Франца долинув голос Естергазі, який щойно завершив свою розповідь, — то що скажете?

Моцарт тільки тепер збагнув, що зовсім його не слухав.

— Скажу про що? — безпорадно перепитав Франц.

Двоє чоловіків навпроти нього здивовано перезирнулися.

— Прошу вибачення, панове, — поспіхом промовив Моцарт, — чи могли б ви все повторити?

— Гаразд, — кивнув Естергазі, — але давайте знайдемо інше місце. Яку-небудь затишну кнайпу. Зізнатися, я не проти був би перехилити кухоль доброго пива... Ми з паном Відоком вас запрошуємо.

Детектив ствердно кивнув, так і не зронивши за цей час ані слова.

Франц не мав жодного бажання сидіти в кнайпі, проте погодився. Він подумав, що так навіть краще, оскільки будь-якої миті зможе встати з-за столу й відкланятися, залишивши цих двох і далі пити своє пиво.

Вони вийшли з парку й подалися на Марієнпляц. Франц відчув легке роздратування від того, що зі спокійного Англійського саду мусив повернутися в гамірний центр Мюнхена. Його втома все більше давалася взнаки, і Францові понад усе хотілося без жодних пояснень повернутися й піти в інший бік, залишивши Естергазі й детектива самих.

Мовби відчувши його настрій, князь обережно взяв Моцарта під руку й люб’язним тоном промовив, вказуючи на дубові присадкуваті двері на розі Дінерштрассе:

— Ось ми й прийшли, дорогий друже.

Над дверима висіла вивіска з назвою кнайпи — «Moosburger Hof». Усім чоловікам, навіть невисокому Францові, довелося добряче нагнути голови, щоб зайти досередини.

Відвідувачів тут виявилось небагато, і це неабияк потішило Естергазі та Відока. Вони одразу рушили до найдальшого стола, під стіною, де їх точно ніхто не міг підслухати. Моцарт пішов за ними, на ходу розглядаючись довкола.

Через два вузьких вікна світла сюди потрапляло небагато, тому на засмальцьованих столах перед відвідувачами горіли товсті лоєві свічки. Від цього, а також від густого тютюнового диму повітря тут було важким і, здавалося, прилипало до легень. На стіні на чільному місці висіло масивне дерев’яне розп’яття. Вони вмостилися за столом навпроти шинквасу; з-за нього з’явився кремезний господар кнайпи. Цей здоровань був одягнений у типовий баварський одяг: короткі ледергозе[35], сірі панчохи, застебнутий на животі жилет та сорочку з довгими широкими рукавами.

— Grüß Gott![36] — коротко привітався господар. — Чого бажаєте?

За мовчазної згоди Франца й детектива Відока, Естергазі замовив три кухлі пшеничного пива і три великі шніцелі з кислою капустою.

Господар кивнув і повернувся за свій шинквас.

— Що ж, нарешті можемо поговорити, — вперше обізвався Відок.

Франц звів на нього здивований погляд. Здавалося, він вже почав думати, що поліцейський насправді німий.

— Маєте рацію, — погодився Естергазі, зиркнувши вбік гурту чоловіків неподалік розп’яття, які азартно грали в карти. На думку мимоволі спадав біблійний сюжет, коли римські вояки на Голгофі розігрували одяг і речі Христа, якого перед тим розіп’яли. На щастя, ці були добрими католиками і грали на випивку та дрібні монети.

— Як ви, мабуть, знаєте, пане Моцарте, моя заможна родина в Австрії й Угорщині досить знана, — посерйознішавши, почав князь. Голос його тепер був стишеним, від чого став злегка хриплуватим.

Франц кивнув. Перед очима знову постала Каролін, яка не раз йому говорила, що має посаг, достойний принцеси.

— Мій покійний батько, князь Міклош Естергазі, був одним з найбільших поціновувачів мистецтва та меценатів у Європі. При його дворі гуртувалося чимало художників, поетів, музикантів і композиторів. Зокрема, капельмейстером у нього до останніх своїх днів служив великий Йозеф Гайдн...

Господар кнайпи приніс у своїх могутніх ручиськах три великі кухлі пива. Естергазі замовк, а проте не зводив з Франца очей. Він зауважив, що ім’я Гайдна його вразило. Моцарт і справді з болем пригадав день, коли про смерть композитора дізналися у переповненому французькими солдатами Відні. Той був близьким другом його батька, тож вони з матір’ю пережили це, як родинну втрату.

— Гайдна, як ви знаєте, поховали в столиці, — продовжив князь, коли господар пішов, — хоча сам він у своєму заповіті просив поховати його в Айзенштадті... Часи були непевні, тож, як ви розумієте, виконати останню його волю було нікому...

Естергазі добре ковтнув зі свого кухля і витер губи хустинкою. Його приклад наслідував Відок, з тією лише різницею, що одним духом випив майже все своє пиво. Франц лише мовчки за ними спостерігав. Пити йому не хотілося.

— І ось тепер, більше ніж через десять років після смерті маестро, я вирішив виконати його заповіт, — видихнувши, сказав Естергазі.

— Чий? — не зрозумів Франц.

— Йозефа Гайдна, пане Моцарте.

— Але як?

— Найочевидніше: викопати з могили його рештки й перевезти їх туди, де їм і належить бути — в родинному гробівці в Айзенштадті.

Франц дивився на співрозмовника з неприхованим подивом. Здавалося, він не вірив у те, що почув.

— Годі вам лякатися, як малолітня гімназистка, пане Моцарте, — не витримав Відок. — Дістали кістки з могили й поховали їх вдруге. Нічого незвичайного в цьому немає...

— Для мене є, — різко відповів той.

Здавалося, Францові нарешті випала нагода висловити все своє невдоволення, пов’язане з цією розмовою і з їхньою присутністю. Він згадав, що збирався покинути цих двох так само раптово, як і вони зустріли його в парку. Моцарт вже сперся на руки, щоб підвестися, коли князь легко й мовби примирливо його стримав.

— Панове, заспокойтеся. Зрештою, річ не в цьому.

— Так, річ в іншому, — згодився Відок.

Франц вкотре окинув їх підозрілим поглядом. Князь знаком показав, що збирається промовити щось дуже важливе. На кілька секунд зависла пауза.

— Так от, коли гробарі дісталися до тіла Гайдна. Точніше, до того, що нам залишили від нього хробаки... А залишили вони, по-щирості, не так багато.

— Прошу вас, пане Естергазі... — простогнав Моцарт.

— Словом, відкривши напівзогнилу труну, ми побачили в ній перуку.

— Яку перуку?

— Перуку маестро Гайдна, звісна річ. Тобто збереглася не тільки перука. Майже весь одяг, в якому його поховали, практично не зітлів...

— То в чому річ? — Франц починав утрачати терпець і найбільше з того дивувався сам.

— У тому, що під перукою не було голови... Точніше, черепа, — спокійно відповів Естергазі.

Господар кнайпи приніс тарілки зі шніцелями. Чоловіки завмерли над ними, не сміючи цієї миті торкнутися їжі.

— А куди зникла голова маестро? — запитав Франц.

— Ось це я й намагаюся з’ясувати, — знову озвався Відок.

Він першим взяв ножа й виделку і, відкраявши собі кусень шніцеля, з апетитом його проковтнув.

— Спершу мені здавалося, що це справа рук масонів. Адже маестро Гайдн входив до якоїсь таємної ложі. Втім, цю версію довелося швидко відкинути, оскільки ложа припинила своє існування ще до 1809 року, тобто до його смерті, — Відок говорив з набитим ротом, ніби разом з їжею смакував і сказане. — Далі мені вдалося натрапити на слід такого собі Франсуа Галля, доктора медицини, який часто подорожував Європою, читаючи в університетах доволі дивні лекції...

Тут він знову підніс до рота кухоль, випивши з нього все до останньої краплі.

— Що ж було дивного в його лекціях? — поцікавився Франц.

Відок неквапно витер губи рукавом сорочки. Всім своїм виглядом цей чоловік демонстрував те, що нікуди не поспішає і не збирається нікуди поспішати. Здавалося, час цілковито належав йому.

— Дивним було те, мій друже, що доктор Галль стверджував, ніби всі генії мають однакову структуру черепа, — пояснив він. — На задній частині голови, ближче до шиї в кожного з них начебто є невелика опуклість, яку цей чоловік називав «пагорбом Бога». І щоб довести свою теорію, він збирав черепи усіх, кого суспільство визнавало надміру обдарованим. Подейкують, у його колекції також голови Галілея, Канта, а з композиторів Вівальді та Генделя...

Відок на мить перестав жувати, мовби для того, щоб краще роздивитися, яке враження його слова справили на Франца. Той зблід, і детектив, схоже, лишився задоволеним.

— Але... як... Як цей... чоловік... — пробелькотів Моцарт.

— Діставав черепи? — допоміг йому Відок.

— Так...

— Насправді, в нього є для цього два способи: викрасти голову мертвого генія до того моменту, як опуститься віко труни... Як ви розумієте, він мусив її буквально відітнути, наче м’ясник, — пояснив поліцейський.— Або ж розкопати могилу. За якийсь час тіло в землі стає ламким, як печиво, і зусиль потрібно значно менше... О Господи!

Детектив скрикнув, побачивши, як очі Франца закотилися, а сам він безвольно сповзає по кам’яній стіні під лавку. Вони з князем кинулися до нього, проте той, на щастя, швидко прийшов до тями.

— Даруйте... — слабким голосом проказав Моцарт, — просто все, що ви розповідаєте...

— Не вкладається в голові? — перепитав Відок.

— Атож.

— Випийте пива. І випийте побільше... Бо насправді це ще не все, і на тверезу голову усвідомити всього не вдасться.

Франц слухняно припав до кухля. Холодне баварське «Weizenbier» справді принесло полегшення, проте шлунок тривожно забуркотів. У голові трохи запаморочилось, як буває тоді, коли піднімаєшся надто високо й дивишся донизу. Втім, такий стан дозволив Францові сприйняти подальші слова детектива притомніше.

— Власне, тепер у нас є підозра, що цей ненормальний Галль дістався також і до вашого батька, — мовив Відок.

— Що? — стрепенувся Франц.

— Цей мисливець за черепами міг розкопати могилу Вольфганга Амадея Моцарта, — уточнив Естергазі, — власне тому ми з паном Відоком і почали розшукувати вас.

— Але для чого я вам?

— З двох причин, — продовжив князь. — По-перше, нам потрібна ваша згода, аби ми могли відкрито переконатися, що голова маестро Моцарта на місці. Ускладнює справи ще одна обставина: декілька років тому цвинтар святого Марка, так би мовити, оновили... Тобто замість старих могил почали з’являтися нові. А отже, й місце поховання вашого батька доведеться відшукати заново. Віденський магістрат тільки тоді погодиться на ці пошуки, коли матиме ваш письмовий дозвіл. Ваш або вашої матері, однак пані Констанція зараз далеко, в Данії, тому ми звернулися до вас.

Франц змовчав, тому Естергазі продовжив:

— А по-друге, наш обов’язок вас попередити... Ми маємо свідчення, що Галль та його ватага полюють не тільки за мертвими.

— Що це означає? — перепитав Моцарт.

— Що для того, аби проводити свої диявольські дослідження, вони не чекатимуть, доки геній помре, — пояснив Відок. — Ці мерзотники не зупиняться навіть перед убивством, щоб отримати потрібну голову. Тому будьте обачним.

Минула майже хвилина, доки Франц усвідомив, що насправді йдеться про нього. Від страху по його тілу пробігли крижані мурашки. Та, він змусив себе посміхнутися:

— Знаєте, я не геній, — сказав він.

— Ви, може, так вважаєте, — промовив князь дещо іншим м’якшим і спокійнішим тоном, — але сьогодні я слухав вашу музику. Повірте мені, вона надзвичайна.

— Щодо мене, то, я не такий тонкий цінитель музичного мистецтва, але добре знаюся на всіляких негідниках, пане Моцарте, — втрутився Відок, — тому закликаю вас нам допомогти. Що швидше ви надумаєте з вашим дозволом, то краще.

— Гаразд, — кивнув Франц, — я подумаю.

— Чудово. Ми чекатимемо на ваше рішення, — врочисто сказав Естергазі.

Моцарт підвівся з-за столу й упевнившись, що добре стоїть на ногах, мовив, що йому вже час іти.

— Ледь не забув, — майже вслід йому гукнув Естергазі.

Моцарт озирнувся й запитально глянув на князя.

— Найщиріші вітання від моєї небоги Каролін. Бідолаха застудилася під час прогулянки, тому не змогла сьогодні бути на вашому концерті.

Франц на мить завмер.

— Передайте фроляйн моє шанування та побажання якнайшвидшого одужання, — вимовив він врешті та поспішним кроком вийшов із кнайпи.

На місто вже налягали сутінки, і на вулицях де-не-де встигли спалахнути ліхтарі. Вечір став прохолодним, проте після задушливого локалю ця прохолода була приємною. Франц повернувся на Марієнпляц. Людей тут поменшало, й на площі стало тихіше. Видно, одні розбрелися по кнайпах, інші — по своїх помешканнях. Лише інколи зринали звідкись людські голоси, що належали сірим постатям, або цокотів копитами кінь, несучи на собі вершника.

Перш ніж податися до свого готелю, Франц вирішив зайти до Фрауенкірхе[37]. Храм був відчинений. Зсередини війнуло вологою й запахом ладану. Ступивши кілька кроків, Моцарт сів на лаву і вгледівся убік напівтемного вівтаря.

Йому пригадалось, як десять років тому вони з братом так само зайшли до собору у Відні... Тоді він уперше зізнався Карлу, що часом бачить батька. Той сприйняв це за дивацтво і, здається, навіть неохоче повірив у його розповіді... Але чи може Франц вірити самому собі? Якщо це просто гра уяви? «Або ж... — раптова думка вколола його розпеченою голкою. — Можливо, Естергазі й Відок справді мають рацію, і до останків батька дісталися нечестивці? І вони їх осквернили, забравши звідти голову для своїх диявольських досліджень? А батько, з’являючись перед ним, просить повернути йому спокій?..»

Франц опустився на коліна й гаряче прошепотів молитву. В цю мить він пригадав, як у Лемберзі, в соборі святого Юра, випадково почув фрагмент із «Реквієму». Тамтешній хормейстер просив його про допомогу, однак він за весь час свого перебування в Галіції жодного разу не прийшов ані на месу, ані на репетицію. А все тому, що думки його були зайняті тією жінкою... Жозефіною.

— Misere mei, Deus[38], — прошепотів Моцарт і відчув, як від цих спогадів по його щоках потекли гарячі сльози.

Жозефіна! Ця жінка народилася, щоб він утратив через неї розум. Щоб здобути її, він вже стільки років мандрує світом, наче Одіссей! Тоді, як вона — утіха й розрада для іншого! Чи досі любить він її, чи вже радше ненавидить?.. Любить чи ненавидить?

Франц схопився з місця й кинувся геть із храму. Йому хотілося якнайшвидше дістатися до свого готелю на Кайзерштрассе, увірватися в покої, впасти на ліжко і щосили кричати в подушку. Так бувало не раз — і від цього трохи легшало...

Готельний портьє, побачивши його, усміхнувся, але постоялець минув його, не кажучи й слова. Потім піднявся вгору, де на третьому поверсі був його номер. До кімнати слід було пройти продовгуватим, тьмяно освітленим коридором. Килим на підлозі м’яко поглинав його поспішні, нервові кроки, тому могло видатися, що Франц іде, мов привид.

Зненацька двері однієї з бічних кімнат прочинились, і чиясь рука, міцно вхопивши Моцарта за комір сюртука, швидко втягла його всередину. Тієї ж миті хтось рукою затулив йому рот. Франц не встиг навіть зойкнути.

У кімнаті, куди його втягли, було темно, хоч в око встрель. Раптом знайомий голос тихо промовив:

— Тихо, пане Моцарте. Не панікуйте.

Це був детектив Відок. Переконавшись, що той не збирається пручатися, француз поволі прибрав руку від його рота, однак продовжував притримувати за одяг.

— Що відбувається? — обурено прошепотів Франц Ксавер.

— Пробачте, мені довелося піти на таке, — знову озвався детектив. — Не можна було, щоб ви дісталися до своєї кімнати.

— Але чому?

— Зараз усе побачите.

— Але тут темно!

— Цитьте, чорт забирай! Потерпіть!

Він потягнув його через темний простір кімнати, як виявилось, до вікна, що було затягнуте чорною портьєрою. Тут він зупинився і обережно відхилив невеликий край завіси.

— Зазирніть, — пошепки наказав Відок.

Франц слухняно глянув у темну шибку.

— Нічого не бачу, — одразу ж відповів він.

— Почекайте трохи. Нехай звикнуть очі...

За хвилину Моцарт і справді почав розрізняти з того боку таке ж саме вікно.

— Здається, ми якраз навпроти іншої кімнати, — сказав він детективові.

— Саме так. Що ви ще бачите?

— Всередині на столі підсвічник. Три свічки запалені...

— Чудово. Придивіться ще уважніше. Покої не здаються вам знайомими? — запитав Відок.

— Ні... Хоча. Заждіть... Це ж моя кімната! Там мої книги. Видно навіть мої папери.

— Браво, пане Моцарте. Демонструєте просто чудеса спостережливості, — іронічно похвалив його детектив.

— Припиніть знущатися, — відірвавшись від вікна, сказав Франц, — що за гру ви затіяли? Що все це означає?

— Тихше-тихше, — заспокоїв його Відок, — зараз самі все побачите.

— Поясніть, хто запалив світло в моїй кімнаті?

— Портьє. Я попросив його.

— Але навіщо?

— Ви бачили колись театр, в якому не горить світло? — питанням на питання відповів француз. — Навряд чи, бо тоді глядачам не буде видно акторів.

— Отже, це вистава?

— Ще й яка, пане Моцарте...

І вже іншим тоном несподівано промовив:

— А ось і головний лицедій. Дивіться уважно, мій друже, щоб не пропустити жодної мізансцени.

Франц не зводив погляду з вікна. У його покоях навпроти і справді з’явилася чиясь тінь. Вона рухалась обережно, скрадаючись.

— Хто це? — злякано запитав Франц.

— Тсс, дивіться.

Тінь обережно пройшла біля підсвічника, від чого полум’я свічок ледь помітно замиготіло. Тоді в руках у незнайомця зблиснуло продовгувате лезо.

— О Боже, — застогнав Моцарт, — що там відбувається?

Замість відповіді Відок голосно й пронизливо засвистів. Певно, для когось це було сигналом. До кімнати навпроти увірвалися інші тіні й там одразу ж зав’язалася боротьба.

— Попався, сучий сину! Попався! — радісно вигукнув поліцейський, але, як виявилось, тріумфувати було ще зарано.

Вікно покоїв, у яких поселився Франц, розлетілося на друзки, і звідти швидко виліз незнайомець у темному довгому плащі. Трохи затримавшись на підвіконні, він, все ще стискаючи в руках своїй довжелезний ніж, відчайдушно стрибнув униз — і наступної миті почувся глухий звук удару тіла об похилий дах сусідньої прибудови.

— Ах ти, виродку! — стискаючи кулаки, закричав Відок і кинувся з кімнати у коридор.

— За ним! За ним! Тримайте це стерво! — чувся його голос вже з іншого крила поверху.

Франц також визирнув за двері, проте далі йти не наважився. І лише почекавши так добрих чверть години, він вийшов у коридор, відтак обережно рушив до свого покою. Побачене там його вжахнуло: усе було заповнено пір’ям і пухом, які вибились із розірваних подушок. Вітер, що вривався у кімнату з розбитого вікна, підіймав їх, мов хвилі білого моря, м’якого, проте німого й моторошного. Підсвічник, який вже побував на підлозі, залишивши на ній великі воскові плями й блідо-жовті уламки свічок, стояв на шафі й сяяв усього одним вогником. Його світло боязко торкалося розгніваного Відока, що, мов лютий звір, від якого щойно втекла жертва, нишпорив по кімнаті, вишукуючи бодай щось, що міг залишити втікач. Детектив побачив Франца — і його вуста розтягнися в якійсь дивній злій посмішці.

— Ааа, мсьє Моцарт... І як вам така картина? Прегарно, еге ж? Мабуть, так виглядали Помпеї у свій останній день...

Він широко розвів руками, наче актор дешевої трагедії. Жест вдався дещо незграбним.

— Що тут відбулося? — розгублено запитав Франц, шукаючи поглядом свої речі.

— Що відбулося? — перепитав Відок, трохи наблизившись до нього. — Я вам поясню, що відбулося...

Детектив кілька разів марно спробував виплюнути з рота пір’їну, після чого сердито встромив туди пальця і врешті її видобув.

— Вас убили, мсьє Моцарте, ось що відбулося! — голос поліцейського пролунав, як грім. — Убили безжально, доки ви спали. І все для того, щоб отримати голову.

— Чию голову?

— Вашу, чорт забирай!

— Але... Я живий.

— Справді? Ну що ж, можете мені не дякувати... Мабуть, допомогло те, що замість вас під ковдрою було кілька подушок. Все виглядало так, ніби ви спите. Тому вбивця й понівечив їх, випустивши на світ Божий все це диявольське пір’я...

Приголомшений Франц сперся на стіну Свідомість відмовлялася вірити у ці слова, а проте розгардіяш у кімнаті, розбите вікно, а надто спогад про людську постать із довжелезним ножем переконували, що слова детектива були страшною правдою.

Помовчавши, Відок важко зітхнув.

— Прошу вибачення за свій тон, пане Моцарте, — сказав він вже значно спокійніше, — мені здавалося, що той негідник вже попався, але він виявився збіса відчайдушним...

Відок подивився на темну діру замість вікна.

— Відчайдушним щасливчиком, — повторив детектив. — Мої люди погналися за ним, але не думаю, що їм удасться його спіймати. Сьогодні фортуна повернулась до нас дупою...

Раптом він завмер, помітивши на підлозі сіро-жовтий, складений вчетверо клаптик паперу. Під шаром пір’я той спочатку не впав йому в око. Відок підняв свою знахідку і, розгорнувши її, підніс ближче до свічки. Тієї ж миті він розчаровано вилаявся.

— Це, мабуть, ваше, мсьє... — сказав поліцейський і простягнув папір Моцарту.

Той взяв його в руки й також роздивився. То був нотний аркуш з фрагментом якогось твору. Франц заперечливо хитнув головою.

— Ні, це не моє, — відповів він.

— Не ваше? — з подивом перепитав Відок. — Але це ж ноти... І тільки ви тут музикант.

— Так, але... Це не мій почерк. До того ж це схоже на фрагмент з симфонії...

Франц продовжував з цікавістю розглядати ноти й також підійшов ближче до світла.

Хвилину поспостерігавши за ним, детектив раптом запитав:

— А чи є імовірність, пане Моцарте, що це уривок якогось відомого музичного твору?

— І дуже велика, — кивнув той, — я, звісно, можу помилятися... Але, здасться, це фрагмент з п’ятої симфонії... Людвіга ван Бетховена... Безперечно! Так, це вона.

З тріумфом в очах він повернув папір поліцейському.

— Бетховен, — задумливо повторив він, — я щось чув про нього...

Моцарт скептично посміхнувся у відповідь.

— Чорт забирай, — скипів детектив, — буде краще, якщо ви обійдетеся без цих своїх посмішок... Бетховен — це той глухуватий маестро з Відня. Так?

— Так.

— Але на біса Галлю фрагмент його симфонії?

Франц облизав пересохлі губи.

— Ви сказали, що той чоловік полює на геніїв, — промовив він, вказавши на вибите вікно.

— Сказав...

— Дехто вважає Бетховена генієм.

— Ах, чорт забирай... Маєте рацію.

Відок дивився на нього вже зовсім інакше. Здавалося, в одну мить він неабияк заповажав свого співрозмовника.

— Якщо автор симфонії може стати жертвою того негідника, то ваш обов’язок не допустити цього, — не надто впевнено вимовив Моцарт.

Детектив скривився.

— Мої обв’язки визначає для мене князь Естергазі... Як він вирішить, так і буде, — кинув він.

Франц вже збирався щось заперечити, але з-за дверей долинули звуки шарпанини. Хтось когось тягнув, брудно лаючись і завдаючи глухих ударів.

— О, здається, мої хорти його все-таки спіймали! — радісно вигукнув Відок.

Тієї ж миті двоє поліцейських заволокли до кімнати чоловіка із закривавленим обличчям. Той пручався, проте видно було, що сил у нього лишилося вже небагато.

— Дідько, це не він! — розчаровано буркнув детектив.

— Цей стояв на чатах, пане Відок, — пояснив один із поліцейських, — а потім допоміг Галлю перебратися через стіну.

Сказавши це, він разом зі своїм товаришем заходився щосили гамселити схопленого.

— Годі, годі! — зупинив їх детектив. — Хай сам щось скаже.

Поліцейські слухняно припинили екзекуцію, але все ще тримали його під руки. Чоловік геть знесилів і майже не тримався на ногах. Сказати щось, як того хотів Відок, він наразі не міг. Тоді детектив дістав з кишені невелику пляшку з бурштиновою рідиною і, відкоркувавши її, підніс йому до рота. Відчувши запах випивки, чоловік жадібно ковтнув слину і розтулив губи. Детектив обережно влив у нього трохи алкоголю. Видно було, що це додало йому трохи сил.

— Відпустіть його, — наказав Відок.

Поліцейські одночасно звернули на детектива сповнені сумніву погляди.

— Я сказав, відпустіть, — повторив той, — ви постаралися, тому втекти він зможе хіба навкарачки.

«Хорти» вдоволено гмикнули, як майстри, для яких добре зроблена робота — понад усе, і, посадивши схопленого на стілець, відступили. Один став біля розбитого вікна, інший — біля дверей.

Відок простягнув йому пляшку. Той з недовірою подивився на нього, вперше звівши на детектива очі. Водночас розбите обличчя чоловіка побачив і Франц.

— Беріть, — підтвердив поліцейський, — мої люди трохи вас потовкли, тож оговтуйтеся.

— Я знаю цього чоловіка! — несподівано вигукнув Моцарт, щойно той взяв у руки пляшку.

В одну мить усі погляди в кімнаті спрямувалися на Франца.

— Знаєте? — повільно перепитав Відок. Очі його знову по-хижацьки загорілися.

— Так... Його ім’я Адам! Адам Краєвський. Він учитель фехтування і мій друг, тому я готовий поручитися за нього...

— Цікаво-цікаво, — усміхнувся детектив, — ще хвилину тому ви тремтіли перед страхом смерті від руки психопата, а тепер готові поручитися за його спільника.

Він глянув на схопленого.

— Що ж, пане...

— Краєвський, — вперше озвався той, — моє ім’я справді Адам Краєвський. Хай благословить тебе Господь, дорогий Франце... Ти зміг мене впізнати через стільки років і в такому вигляді...

Він замовк і приклався до пляшки. Одним духом Адам випив майже все, що в ній було.

Світло від єдиної свічки на шафі було скупим, проте Франц побачив, як сильно змінився Краєвський відтоді, коли вони бачилися востаннє. Адам став огряднішим і полисів. Хоча руки лишилися такими самими витонченими. Ці руки фехтувальника та гравця в карти, які з успіхом могли би бути руками музиканта. Спостерігаючи за цим чоловіком, Моцарт вірив і тієї ж миті сумнівався, що перед ним саме той, з ким він чимало зимових вечорів заповнював щирими розмовами в маєтку Баворовського і чиїм секундантом був під час його кривавої дуелі.

— Що ж, пане Краєвський, — повторив детектив. Це прізвище виявилось доволі складним для його вимови, в якій домінував французький акцент. — Будьте тепер ласкаві повідомити нам, куди зник добродій Франсуа Галль, в якого ви, як я розумію, перебуваєте на службі.

— Я не знаю, — хитнув той головою.

— Гм, вихилили майже увесь мій бренді й після цього мені брешете? — іронічно зауважив детектив. — Ви безчесна людина, пане Краєвський, ось що я вам скажу.

Він різким рухом вирвав в Адама пляшку. Після цього звернувся до Франца:

— Вам краще вийти, мсьє Моцарте. Методи, якими ми добуваємо правду, можуть здатися вам не надто естетичними.

Двоє поліцейських біля вікна і дверей реготнули й почали розминати кулаки.

— Стривайте, — зупинив його Франц, — не смійте з нього знущатися!

Відок з подивом зупинився.

— Даруйте?

— Я сказав, досить його бити.

— До вашого відома, мсьє Моцарте, ми намагаємося знайти того, хто міг би проткнути вас так, як оці подушки, — детектив тицьнув пальцем на ліжко.

— Ви так заповзялися, бо вас найняв князь Естергазі. Не вдавайте, що справді про мене піклуєтеся.

Відок розреготався.

— Звісна річ, мені на вас начхати, добродію! Я вам не мамуся і просто роблю свою брудну роботу. Тому не заважайте.

Коли регіт його затих, Моцарт спробував підійти до справи інакше:

— Ось що, — гарячково, але вже тихіше сказав він, — пригадую вам потрібна моя згода, еге ж? Для... дечого.

Відок кілька секунд подумав, а тоді ствердно кивнув.

— Потрібна.

— Ви її матимете, якщо дасте спокій панові Краєвському.

— Але ми не можемо його відпустити, мсьє.

— Я і не прошу. Але припиніть його калічити і дайте слово честі, що й без мене з ним також нічого не станеться.

Детектив закусив губу.

— Ну, гаразд.

— Цього мало...

— Даю слово честі, дідько з вами!

Франц підійшов до Адама, який нерухомо і без слів за всім спостерігав. Краєвський міцно стиснув його руку й тихо промовив:

— Я не знав, що ти тут, присягаю. Я б ніколи... Це все мої борги...

— Де Анна? — перебив його той.

— Анна? З нею все гаразд...

— Я можу її побачити?

— Ну, звісно... Дай мені олівець і папір, я напишу тобі адресу.

Франц понишпорив у шухляді столу і знайшов те, що він просив. Переконавшись, що поліцейські не підглядають, Краєвський вивів на папері назву вулиці та номер будинку і передав аркуш Францові. Той, не читаючи, швидко заховав папір до кишені.

— Що ж, нам час, — озвався Відок.

Його люди знову підхопили Адама й вивели за двері. За мить Франц лишився у понівеченому готельному номері сам. Невдовзі він мусив спуститися донизу й попросити портьє знайти йому іншу кімнату. Той погодився і, взявши ключ, провів гостя до нових покоїв. Франц ледве добрів до ліжка, відчуваючи важку втому, хоч заснути йому не вдалося до самого ранку. Вдруге за своє життя він гостро відчував присутність смерті. Вперше це сталося ще в Підкамені, в переддень Адамової дуелі. Тільки тоді подих смерті був спрямований не на нього. Тепер же йому здавалося, що смертю пахне в кімнаті, в цілому готелі й навіть за вікном, де панував передсвітанковий морок, в якому сховався вбивця на ім’я Франсуа Галль, що полював за його головою.

Ледве на вулиці посвітлішало, він схопився з ліжка й поквапно одягнувся. Потім спустився донизу й, не помічаючи сердитих і одночасно переляканих поглядів прислуги, вийшов із готелю. Мине ще багато часу, доки всі ці покоївки, портьє та носії забудуть про страхітливу нічну пригоду за його участі, тож він подумав, що найкраще буде виїхати звідси.

Ставши посеред хідника, Франц дістав з кишені папірець, на якому Краєвський вчора написав адресу.

— Ріндермаркт, 12, — упівголоса промовив він.

Кілька хвилин він морщив чоло, намагаючись пригадати, де ця вулиця. А тоді, врешті пригадавши, — поспішним кроком подався вперед. Йому подумалось, що вранці Анна буде вдома. Хоч, звісно, певності в цьому не було.

Ранішній Мюнхен прокидався від нічного сну, мов сірий кам’яний велетень. Люди, які сновигали вулицями, здавалися його кров’ю, що з настанням ранку почала жваво струменіти. Ратуша, де на вежі годинник якраз пробивав сьому годину, могла слугувати головою, Фрауенкірхе — серцем, а чималі торговиська, на яких від самої зорі бауери розкладали на ятках товари, — його ненажерливим шлунком.

Франц минув церкву святого Петра, де з-за прочинених дверей до нього долинали звуки ранішньої меси, і трохи сповільнив крок. Ріндермаркт починалася десь тут... Зненацька, біля церковної стіни, за декілька метрів він побачив нерухому чоловічу постать у сірому. Незнайомець, здавалося, також за ним спостерігав і, можливо, припустив, що на тлі кам’яної стіни його не помітять. Проте Францові все ж вдалося його розгледіти... Тієї ж миті Моцартові пригадалися пережиті нічні жахіття, і за комір сорочки ніби просочилося крижане передчуття небезпеки. Чи цей чоловік не сам Франсуа Галль, що від самої ночі чекав, доки він вийде з готелю? Адже він вислизнув із рук поліції і тепер, можливо, прагнув завершити свою криваву справу! Якщо так, то слід негайно забиратися звідси...

Франц спочатку позадкував, не зводячи очей з незнайомця, а тоді повернувся й швидким кроком рушив у той самий бік, звідки щойно прийшов. Принаймні йому так здавалося, бо за хвилину, роззирнувшись, не впізнав довколишніх будинків.

— Що за чортівня? — вирвалось у нього.

Чоловіка в сірому також не було видно, проте той міг ховатися де завгодно. Якщо йому вистачило спритності прошмигнути в готель і проникнути в його кімнату, а потім ще й пошити в дурні поліцейських, які на нього накинулися, то він завиграшки може притаїтися в людному місці й непомітно спостерігати за своєю жертвою. «Треба тікати звідси», — блиснула думка. Він кинувся тепер в інший бік, шукаючи поглядом знайомі будинки, а передовсім церкву святого Петра, яка могла б слугувати йому орієнтиром, коли відчув, що необачно когось штовхнув. За крок від нього жінка у світло-зеленій сукні, нахилившись, поспіхом збирала розсипані овочі, які, вочевидь, ще секунду тому були в її кошику.

— Oh! Verzeihung![39] — вигукнув Моцарт і, забувши про свого невидимого переслідувача, кинувся їй допомагати.

— Ви могли бути уважнішим, шановний пане, — не піднімаючи голови, сказала жінка, — на вулиці є інші люди, окрім вас.

— Ваша правда, я незграба, — відповів Франц, аби залагодити цю прикрість.

Він якраз підняв з хідника капустину, коли жінка на нього глянула. Погляд її несподівано завмер від подиву.

— Ви?.. — промовила вона так, ніби хтось стис їй горло.

Франц також не одразу прийшов до тями, а тоді видихнув з легень добре знайоме ім’я:

— Анна!

Перед ним і справді була донька-втікачка графа Баворовського. За роки вона змінилася, проте не втратила вроди. Витончене обличчя Анни належало красивій жінці, а не милій дівчині, яку він пам’ятав. От тільки було тепер стомлене... Проста баварська сукня їй неабияк личила, хоч була вже добре зношеною.

— Що... що ви тут робите? — запитала жінка, потроху отямлюючись від несподіванки.

— Шукаю вас.

— Мене? Але як... Звідки ви дізналися?..

Франц раптом пригадав, що за ним стежать, і відчуття їдкого страху знову до нього повернулося.

— Ми можемо зайти до вашого дому? — запитав він пошепки. — Ви ж бо мешкаєте десь неподалік, так?

— Так, але... Господи, звідки ви й це знаєте?

— Адам розповів мені.

— Адам? — викрикнула Анна. — Я вже тиждень його не бачила! Де він?

— Я все розповім, — спробував заспокоїти її Моцарт, — ходімо, прошу вас.

Обличчям жінки покотилися сльози, але вона одним рішучим рухом стерла їх і звелася на ноги. Франц сторожко роззирнувся.

— Ви на когось чекаєте? — запитала Анна.

— Якраз навпаки: побоююсь, що хтось вичікує мене, — відповів той.

— Віддайте капусту, — сказала жінка.

— Що? — не зрозумів Моцарт.

— Ви тримаєте капусту, Франце. Поверніть її мені в кошик. Вашим рукам більше пасують нотні зошити, — мовила вона, — адже ви не залишили музику?

— Ні.

«А ви?» — хотів перепитати Франц, проте не наважився. Певно, в Анниному житті сталося багато змін. І хтозна, чи серед них лишилося місце музиці.

Вона рушила, повернула у провулок, і він поспіхом пішов за нею. Пройшовши з десяток кроків між брудними стінами, Анна зупинилась перед важкою потрісканою брамою.

— Нам сюди, пане Моцарте, — тихо промовила жінка і налягла всім тілом на дерев’яну стулку.

Брама піддалася. Кам’яними сходами піднялися на другий поверх, де було кілька майже однакових дверей. Одні з них Анна прочинила й запросила Франца увійти.

Всередині помешкання виявилось невелике, проте чисте й затишне. Передпокій та вітальня були обставлені скромно: лише необхідні непоказні меблі, сяке-таке срібло та вигорілі штори на вікнах.

— Я ходжу на ринок сама, — пояснила чомусь Анна, ставлячи на підлогу кошик з овочами, — моя служниця приходить до мене тільки двічі на тиждень. Допомагає на кухні...

Анна зняла з плечей накидку і поклала її на софу, даючи зрозуміти гостеві, що капелюха й рукавиць у нього ніхто не прийме. Він усміхнувся. Жінка все ще ховала очі. Спитати вона хотіла багато, але, схоже було, що не наважувалась почати першою. Якусь мить тривала мовчанка.

— Анно, — першим озвався Франц, — я такий щасливий вас бачити.

Жінка раптом схлипнула. Потім ще раз. І в наступну мить зі сльозами кинулась до нього в обійми.

— Франце, милий Франце! — ридала вона. — Якби ви знали... як я... скучила... Господи, як хочеться повернути... минулі часи!

Моцарт спершу розгубився, а тоді почав гладити Анну по волоссі. Минулі часи і йому тепер здавалися дорогими серцю, але втраченими назавжди.

Та зрештою вона заспокоїлася, відійшла від нього й піднесла до обличчя хустинку, а тоді, ступивши кілька кроків, сіла на софу біля вікна.

— Я постаріла, так? — тремтячим голосом запитала жінка.

— Ви подорослішали, Анно. Адже я знав вас ще зовсім юною, — відповів Франц, — і ви надзвичайно гарна.

Вона вперше всміхнулася. Хоч невідомо було, чи це зблиснула усмішка радості, чи гіркоти.

— Ви також змінилися, пане Моцарте, — раптом сказала вона, — у вас з’явилося більше впевненості й чогось такого, що... викликає довіру.

— Отже, раніше ви мені не довіряли? — пожартував Франц.

— Раніше я б не плакала у вас на плечі, — сказала вона, — зрештою, я також знала вас юним. А тепер переді мною гарний дорослий чоловік.

Франц зашарівся й не зміг знайти жодного слова для відповіді. Щоб якось виправдати мовчанку, він вдав, ніби мусить прокашлятися.

— То що з Адамом? — запитала Анна. — Що цього разу?

— Він... у поліції, — трохи повагавшись, сказав Моцарт, — але ви не лякайтеся, Анно. Я подбаю, щоб він невдовзі повернувся до вас.

— Він і вас у щось втягнув?

— Ні, це радше моя провина... Не провина, а... Вибачте, боюся, я не зможу вам усього пояснити.

— Гаразд, не намагайтесь, — жінка стомлено піднесла долоню до чола, — я не почую нічого нового... Боже мій, ви досі стоїте, Франце? Сідайте...

Вона вказала йому на стілець, що був навпроти її софи.

Франц подякував і, сівши, побачив просто перед собою, за силуетом Анни, вікно. Це нагадало йому про пережитий на вулиці страх, проте зараз, у помешканні, він відчував себе в безпеці.

— Перед тим, як Адама забрали поліцейські, він устиг написати мені вашу адресу, — пояснив Моцарт, — це сталося вночі, а вранці я вирушив шукати вас.

— Як все незвично, — вимовила жінка, — як ви зустрілися з ним?

— Власне... цього я також не можу вам пояснити. Скажу тільки, що обставини були не надто приємними ні для мене, ні для нього.

— Не сумніваюся, Адам вміє їх знаходити, — з гіркотою мовила Анна.

— У тій ситуації лише частина його вини, — поспішив завірити її Франц, — до того ж Адам пояснив мені, що все сталося через його борги...

— О, так! — перебила Анна. — Його борги! Його нескінченні борги... Гляньте на моє помешкання, любий Франце. Чи пасує воно дочці графа Баворовського? Ви добре знаєте, що ні!.. Хоча, Боже милосердний, мені нікого звинувачувати в цьому, крім себе самої. Якби тоді хтось спинив мене... Якби хтось спинив, стримав за руку, коли я, забувши про все на світі, побігла за ним. За Краєвським... Щоправда, не завжди була скрута. З Підкаменя ми вирушили до Катовіце, де Адам отримав посаду вчителя фехтування при офіцерському клубі. Ми навіть могли дозволити собі жити так, як раніше у моїх батьків. І я була щасливою. Звісно, шкодувала, що стосунки з родиною були зіпсовані, але це здавалося необхідною жертвою, аби мати право на власне життя, таке, як хотілося мені, а не батькові...

— Граф і графиня довго розшукували вас, — сказав Франц.

— Так, я знаю. Чутки до мене доходили, — зітхнула Анна. — Я зрештою написала додому листа, в якому просила пробачити мені й дати спокій... Хоча б на деякий час.

— Відповідь отримали?

— Ні, я не зазначила зворотної адреси... Хоч розумію, що це було жорстоко й несправедливо. Зрештою, ні батько, ні матір вже б нічого не вдіяли. Адам став моїм законним чоловіком — ми обвінчалися ще в дорозі, в маленькій капличці на перехресті. Свідками були випадкові перехожі, а священика наш візник знайшов у сільській корчмі. Ледве стоячи на ногах, той повінчав нас, а тоді знову поплентався пиячити. Я не так уявляла свій шлюб, але було байдуже. Коли поруч коханий чоловік, все, про що мріялось раніше, здається смішним і несуттєвим. Нові мрії народжуються поруч із ним. І головна з них — щоб він ніколи не залишив і не розлюбив... Адам був дбайливим чоловіком. А коли в нас народився первісток, то став і чудовим батьком... Все змінилося, мовби в одну мить. Якось він повернувся пізно й добряче напідпитку. Коли я запитала, де він був, коротко пояснив, що засидівся в клубі з офіцерами. Нічого незвичайного в цьому не було, і вже наступного ранку я про це навіть не згадала. Однак відтоді мій чоловік повертався додому все пізніше і все менше тримався на ногах. Врешті я не витримала і сказала, що більше цього не терпітиму, і якщо це не припиниться, то повернуся з сином до Підкаменя. На Адама це, здавалось, подіяло. Майже на тиждень він став таким, як раніше: знову бував багато часу з нами, влаштовував захопливі прогулянки, маленькі сімейні свята... Все ніби налагодилося, але одного дня... Одного дня... Адам, як і перед тим, повертався пізно, а інколи й під ранок, щоразу п’яний, а тепер ще й дратівливий. Вимагав, аби я дала йому спокій та займалася дитиною. Я нагадала йому про свою погрозу, проте він мовби не почув... Проігнорував мої слова. А за кілька днів раптом увірвався в дім і почав вимагати, щоб я з сином збиралася в дорогу. Куди? Навіщо? «У Баварію. Так треба!» — вигукнув спересердя.

Якраз за кілька днів до того я зрозуміла, що вагітна знову. Йому не сказала ні слова, все сподіваючись на слушну мить. Дорога стала для мене мукою. Він здивовано дивився на мене, коли я просила зупинити диліжанс ледь не кожної години, а тоді все збагнув сам. Адам розчулився, обійняв мене й нарешті у всьому зізнався: що знову грає в карти і, не виплативши остаточно старих боргів, набув нові. Від цих його боргів, а точніше, від людей, яким він був винен, ми й тікали.

Спершу оселилися в Інсбруку, де й народився наш другий син, тоді в Нюрнберзі, а тепер ось вже два роки живемо в Мюнхені. Дітей змушені були віддати батькам Адама в Краків, бо до тепер ледве вдавалося зводити кінці з кінцями. Пан і пані Краєвські мене недолюблюють, але погодилися допомогти, прихистивши на якийсь час наших хлопчиків. Боже, як я сумую за ними...

Анна знову розплакалась, але змогла швидко заспокоїтися. Вибачившись, вона вкотре піднесла хустинку до обличчя. У кімнаті знову запанувала гнітюча тиша.

— Ах, я все про себе та й про себе! — з удаваними веселощами в голосі вигукнула раптом жінка. — А як ви, мій друже? Як життя склалося у вас?

Франц по-хлопчачому стенув плечима. Йому подумалось, що розповісти про себе, насправді, нічого, крім хіба свого музичного турне... Погляд його мимоволі зупинився на прочинених дверях до сусіднього покою: там видно було край чорного фортеп’яно...

— Ви ще музикуєте, Анно? — напівсерйозним тоном учителя запитав він у господині.

— Я?.. Іноді. Дуже рідко, — відповіла вона.

— Пам’ятаєте, як ми грали колись у чотири руки?

— Пам’ятаю...

Раптом вона підвелася й, узявши Франца за руку, повела до інструмента. Весело, майже з дитячою пустотливістю, вони разом підняли кришку й оголили чорно-білі клавіші. Вмостившись за ними, обережно взяли перші акорди.

Анна стрепенулася всім тілом, наче музичні звуки торкнулися її оголених нервів. На запиленому, не надто добре налаштованому фортеп’яно, вони з Францом почали грати «Сонату ля-мажор» Скарлатті...

Один-два-три... Ретельно приховані у її свідомості спогади раптом звільняються й вириваються назовні.

Чотири-п’ять-шість... Вона, маленька дівчинка, щодуху біжить через весняний парк у Підкамені до вусатого татуся. Граф Баворовський ще молодий, майже без сивини, легко підхоплює її на руки. Цілує в щічку, а вона заливається сміхом, бо батькові вуса лоскочуть їй личко.

Сім-вісім-дев’ять... Вона доросліша. У зимовій вітальні вся родина Баворовських бавиться в загадки. Хтось мусить заплющити очі, а всі решта домовляються, про коротеньку пантоміму. Очі заплющила мама, а вони з батьком та молодшою сестричкою домовляються зобразити її подруг-пліткарок. Виходить кумедно, графиня одразу вгадує.

Десять-одинадцять-дванадцять... Її дім, оточений осінніми деревами. Листя з них поволі спадає на прохолодну землю. Усе віддаляється від неї. Чи то пак, віддаляється від усього вона.

Не закінчивши сонати, Анна обійняла Франца і притулилася головою до його плеча.

Моцарт вийшов із помешкання на Ріндермаркт за півтори години, проте залишив його через інші двері. Та він сподівався, що той, хто стежить за ним, його не помітить. Швидким кроком Франц повернувся до свого готелю. Було вже пів на десяту, і тут щойно закінчили подавати сніданок. У просторому фойє, біля рецепції постояльці допивали свою каву, й — хто ліниво неквапно, а хто поспіхом — переглядали свіжі газети. Перших було більше. Всі, що мали справи, вже вийшли в місто, а лишились тільки ті, кому поспішати було нікуди.

Худорлявий вусань, побачивши Моцарта, радісно його гукнув. Це був князь Естергазі. Францові не надто хотілося зараз із ним розмовляти, проте він добре розумів, що їхня зустріч неминуча. Кивнувши йому у відповідь, він рушив до нього.

— Я вже вас зачекався, — промовив князь, простягаючи йому руку, — сідайте. Замовите щось? У них тут просто чудові Käseküchen[40].

— Дякую, не маю апетиту, — відмовився Франц.

— Воно й не дивно, — співчутливо кивнув Естергазі, — після такої ночі... Навіть не питатиму, як вам спалося. Можу передбачити відповідь.

— Сьогодні звідси виїду...

— Власне, тому я й тут, пане Моцарте, — перейшов до справи князь. — Думаю, ви переїдете не просто в інший готель, а в інше місто. А саме — до Відня. Годину тому я бачився з паном Відоком. Він повідомив мені, що ви про все домовилися...

— Так, але, чесно кажучи, мене турбує доля чоловіка, якого схопили цієї ночі. З паном детективом ми домовилися лише, що його не скалічать. Але що з ним буде далі?

— Ви про цього Краєвського, якого Франсуа Галль найняв, щоб він допоміг йому вбити вас? — перепитав князь.

Франц облизав губи, які чомусь несподівано пересохли.

— Так, про нього.

— Воістину, доброта ваша не має меж, — гмикнув Естергазі.

— І все ж мені залежить, щоб...

— Гаразд, гаразд! — нетерпляче перебив його той. — Ми його відпустимо. Однаково він нічим нам не допоможе. Найпевніше, Галль вже виїхав з Мюнхена, тож користі з цього Краєвського не буде жодної.

Франц вже хотів розповісти йому, що бачив когось, хто начебто за ним стежив, але стримався. Надто багато довелося б пояснювати.

Князь трохи помовчав, дивлячись кудись повз свого співрозмовника. Настрій його помітно змінився. Від попередньої привітності не лишилося й сліду.

— Чи знайомі ви особисто з Людвігом ван Бетховеном? — запитав він у Франца після мовчанки.

Той ствердно кивнув.

— Побоююсь за його життя... Відок розповів мені, що ваш нападник мав при собі фрагмент з його симфонії.

— Тоді не будемо гаяти часу, — сказав Франц, якому хотілося якнайшвидше опинитися якнайдалі звідси.

— Маєте рацію, — підводячись мовив Естергазі, — вирушаємо вдосвіта...

Франц вже майже півгодини вдивлявся у нерухому чоловічу постать навпроти сірого вікна. Вікно було без фіранок і сіре від бруду. Скло вже давно не знало вологої ганчірки у чиїх-небудь метких руках.

Чоловік не дивився на Моцарта. Погляд його був спрямований кудись у простір доволі великої кімнати, але такої ж занедбаної, як і вікно. Центральне місце цього простору займав клавір зі стосами нотного паперу, кілька масивних альбомів і підсвічник із трьома куцими недопалками свічок. На закритій кришці інструмента лежала тонка тростина. Вона була занадто тонкою, аби на неї спиратися при ході, й здавалася надто крихкою, щоб власник зміг захиститися від нападу на вулиці. Франц не одразу зрозумів, навіщо вона маестро Бетховену... Аж тільки придивившись уважно, помітив, що з одного боку вона гладенька й приплюснута, як мундштук кларнета. Ні для кого не було таємницею, що в маестро останнім часом значно погіршився слух. Мабуть, ця тростина слугувала йому помічним засобом: затиснувши її з одного боку в зубах, він притискав інший бік до інструмента. У такий спосіб звукові коливання, тобто мелодії, що народжувалися під клавішами в інструменті, передавалися одразу до голови маестро, обходячи хворі вуха.

— Я не пам’ятаю тебе, — раптом промовив Бетховен, повертаючи обличчя до Франца.

Він мав глибокі сині очі, крупний ніс і акуратні, схожі на жіночі, губи. Чоло було вкрите глибокими зморшками. Довге сиве волосся важко лягало йому на плечі. Бетховену було п’ятдесят, але виглядав він уже, як старець.

— Не пам’ятаю тебе, — повторив маестро, — однак добре пам’ятаю твого батька... Він був генієм. Істинним генієм.

«Як і ви», — хотів сказати Франц, але слова застрягли йому в горлі.

Погляд Бетховена його заворожував, відбирав мову і не дозволяв навіть ворухнутися. Голос маестро був надміру гучним: так говорять люди, яким важко розчути власні слова.

— Мені було шістнадцять, коли я вперше зустрівся з ним... Я прибув сюди з Бонна, був сповнений сил та мрій. І найбільшою моєю мрією було навчатися музики у великого Моцарта. Пам’ятаю, як одного ранку прийшов до нього додому й довго-довго сидів на порозі, не сміючи постукати в двері. Коли ж врешті наважився, мені відчинила його дружина... Маестро того дня був не в гуморі й відмовився приймати будь-кого. Пані Моцарт нагодувала мене обідом і запропонувала почекати в передпокої. Бувало, що гумор в її чоловіка поліпшувався, і тоді він запитував, чи не просив хто аудієнції. На моє щастя, того дня саме так і сталося. Близько шостої маестро сам вийшов зі своєї кімнати і, побачивши мене, запитав, хто я і чого мені треба. Я назвався й відповів, що понад усе прагну бути його учнем. Він голосно засміявся, а тоді вказав рукою на клавір...

— Зіграй що-небудь! — наказав мені Моцарт.

Я завзято сів за інструмент, прагнучи вразити його, продемонструвати найкраще, що вмію, але зрозумів: руки мої тремтять... Уявляєш? — на цих словах Бетховен знову виразно глянув на Франца й, піднісши руки десь на рівень підборіддя, дрібно ними затрусив. — Ось так... Ледве дав їм раду й почав грати його концерт для фортеп’яно до-мінор...

— Досить! — несподівано перебив мене маестро. — Це може зіграти кожен!..

Я злякано завмер і не смів підняти на нього очі. Здавалося, Моцарт от-от вхопить мене за комір і викине зі свого дому, як паршиве кошеня. Я навіть здивувався, коли цього не сталося.

— Це мій твір, — сказав він вже спокійніше, — зіграй щось своє...

Тоді я вирішив, що втрачати мені вже нічого і, заспокоївшись, почав виконувати те, що написав колись удома. Маестро дослухав до кінця, а тоді схопився на ноги й загукав до своєї дружини: «Констанціє! Констанціє! Ти тільки глянь на цього малого! Коли-небудь світ про нього заговорить...».

Моцарт погодився вчити мене й велів приходити наступного тижня. Чи можеш ти уявити, яким я був щасливим?.. Утім, на біду, отримав лист від батька. Старий писав, що моя матір помирає і мені слід негайно повертатися до Бонна, щоб встигнути з нею попрощатися. Звісно, я не став зволікати. Лише домовився з маестро, що почну брати в нього уроки пізніше...

Втрата матері зламала мене. І все ж, за якийсь час, я знову подався до Відня, де найперше помчав до будинку Моцарта. Проте не встиг — смерть, як виявилось, побувала й тут. Твій батько на той час також відійшов. І, по щирості, ця втрата була для мене не меншою...

— Ви прирівнюєте смерть рідної матері до смерті... Моцарта? — не втримавшись, запитав Франц.

— Повтори, — попросив Бетховен, — я не почув.

Однак той вигукнув зовсім інше:

— Іноді я бачу свого батька! Він, наче тінь, ходить за мною...

— Генії не знають спокою, ні на цьому світі, ні в потойбічні. — відповів композитор, — Твій батько багато не встиг. Він помер надто рано. Можливо, йому хочеться, щоб ти встиг це за нього. Але... Я досі нічого не чув про тебе. Як таке може бути?

Франц не відповів, а тільки мовчки дивився у тягучу безодню синіх очей Бетховена, в яких, як йому здавалося, таїлися одночасно насмішка й цікавість. Аякже, перед ним був син його кумира, син, якому не вдалося досягнути й десятої частини того успіху, який мав колись батько...

— Чи знаєте ви чоловіка на ім’я Франсуа Галль?! — запитав урешті Франц підкреслено гучним тоном.

— Не треба так волати! — відсахнувся від нього Бетховен. — Я не цілковито глухий, чорт забирай!.. Так, я знаю пана Галля. Приємний вихований чоловік. Один з небагатьох, хто навідує мене в моїй самотній норі. Він мій палкий шанувальник і... А чому ти запитуєш мене, пане... Моцарте?

Не чекаючи на відповідь, композитор зареготав. Схоже, смішним йому здалося звертання, яке він використав — «пане Моцарте»... Бетховен довго не міг вгамуватись, як дитина, в якої смішне слово звучить у вухах, коли дорослі вже про нього й забули.

«Я знав лише одного Моцарта! — вчувалося Францові у його реготі. — Ніхто інший не достойний такого звертання...».

«Славетний Людвіг ван Бетховен — звичайний старигань, який потроху втрачає глузд», — подумалось йому.

Гість ще кілька хвилин поспостерігав, як той витирає хустинкою сльози, що виступили в нього на очах від надривного сміху, а тоді шанобливо вклонився і вийшов з помешкання. Намагаючись не згадувати, як повівся з ним Бетховен, Франц швидко закрокував вулицею. Найважливіше він дізнався — безумний Франсуа Галль таки справді втерся до композитора в довіру, а отже, йому загрожує смертельна небезпека. Слід було якнайшвидше дістатися будинку князя Естергазі й повідомити йому цю новину. Далі за справу мав би взятися детектив Відок.

На вулиці вже сутеніло. Ліхтарники ліниво плелися від стовпа до стовпа й, мов неохоче, запалювали гас у ліхтарях, тому світло сяяло тільки де-не-де. Попри свій поспіх, Моцарт мусив уважно дивитися під ноги, щоб не перечепитися за край бруківки або й звичайний камінь, якими візники підпирали колеса своїх фіакрів, аби ті стояли на місці.

Душу переповнювало гнітюче відчуття. І не тому, що розмова з Бетховеном не лишила приємних спогадів. Точніше, не лише тому... Йому згадалося, як сьогодні вранці він зайшов до родинного дому на Міхаеллер-пляц. Він був порожній і непривітний, мовби в ньому не збереглося жодних прикмет його дитинства, мовби не в ньому жили його батьки, мовби не за цим місцем він сумував усюди, де опинявся.

На щастя, всі чоловікові речі Констанція звідти забрала. Дещо лишила собі, дещо вислала Карлові, дещо молодшому синові, тобто йому...

Франц тріпнув головою, наче намагаючись відігнати від себе думки, й підняв очі. Від несподіванки він закляк на місці. Довкола були сірі будинки, яких він раніше не бачив. Заглибившись у свої роздуми й опустивши погляд, він — як виявилося — забрів на незнайому вулицю і тепер гадки не мав, як звідси вибратися. На додачу, швидко темніло, а ліхтарів тут катма.

«Як це на мене схоже», — роздратовано подумав він.

Разом з роздратуванням його охопив відчай. Адже сьогодні вкрай необхідно було потрапити до князя Естергазі! Стояти на місці — безглуздо, і він навмання подався вперед. Вулиця далі вужчала, а будинки, у вікнах яких можна було тільки де-не-де розгледіти самотню свічу, ставали дедалі нижчими й незграбнішими. Моцарт зрозумів, що йде кудись геть за місто, і вже вирішив повертати назад, коли за спиною почулися чиїсь скрадливі кроки, які навряд би розчув хтось інший. Проте його тонкий загострений слух їх вловив. Франц зупинився, і кроки тієї ж миті стихли. Він озирнувся, але нікого позаду нього не було. Втім, щойно Франц знову рушив, невідомий і невидимий переслідувач подався за ним.

— Хто там ховається? — не витримавши, закричав Моцарт.

Власний голос видався йому чужим, мовби лунав десь збоку поза його горлом.

— Чого вам треба? — повторив він кудись у сіру вуличну порожнечу. — Галль, це ви?

Зненацька хтось міцно вхопив його за шию і звалив на землю. Тієї ж миті йому затулили рот.

— Так, це я, пане Моцарте, — почув Франц просто біля вуха, — наша зустріч нарешті відбулася.

Рука, що була на шиї, ковзнула вище, й крижані пальці нападника занурились у його густе волосся. Франц відчув, як Галль обмацує його голову. Рухи його були розпачливими, як у людини, яка ніяк не може знайти потрібну річ.

— Дідько, — вилаявся Галль, — я не міг помилитися...

Раптом світ навколо наповнився криками і яскравими вогнями. Франц відчув, як хтось стягнув з нього нападника й кинув поряд на землю. Одразу після цього почулися глухі удари й стогін, подібний до гарчання звіра.

— Досить, досить! — почув він знайомий голос із виразним французьким акцентом. — Якщо ви перетворите його на шніцель, ніхто не повірить, що ми схопили саме Галля!

Удари стихли. Відок допоміг Францові підвестися. Той випростався й побачив перед собою численний загін озброєних до зубів поліцейських. Здавалось, ті зібралися ловити цілу зграю розбійників. Галль лежав у них під ногами, скоцюрбившись, наче побитий пес.

— Дідько, чи ви не перестарались, бовдури? — стривожено сказав детектив, нахиляючись над ним. — Кличте негайно лікаря!

Хтось негайно побіг виконувати його наказ. Відок нарешті звернувся до Франца:

— Як ви почуваєтесь, мсьє? Ви не поранені?

— Здається, ні... — розгублено відповів той.

— Чудово. Щиро дякую вам за допомогу!

— Про що ви, пане Відок? — не зрозумів Франц.

— Про те, що ви добряче допомогли поліції, мсьє, ось про що! Цей божевільний, за яким ми з князем Естергазі ганялися по цілій Європі, — він тицьнув пальцем убік лежачого, — йшов за вами назирці... А ми пішли назирці за ним!

— Он як? — Моцарту перехопило подих. — А якби ви не встигли? Якби він убив мене?

— На Бога, мсьє, — відмахнувся Відок, — ви цілий-цілісінький. На відміну від нього...

Тут детектив знову тривожно схилився над своєю здобиччю.

— Чорт забирай! Ви таки перестаралися, телепні, — гримнув він на поліцейських. — Хто поцілив йому чоботом у лоба?

Відок розчаровано розвів руками, і з цієї миті вже не згадував про Франца. Двоє поліцейських провели Моцарта до його помешкання. Там він ліг у постіль і заснув тривожним, отруєним денними подіями сном.

Прокинувшись вранці, Моцарт найперше сів до письмового столу. Поклавши перед собою чистий аркуш паперу, він задумався на кілька хвилин, а тоді, вмокнувши перо в чорнильницю, вивів кілька коротких речень:

Пасажири диліжанса, що прямував із Відня до Лемберга й зупинився на поштовій станції неподалік Жешува, добряче нервували. Ще півгодини тому екіпаж мав вирушити далі, проте один із подорожніх, який пішов на прогулянку, досі не повернувся, хоч пообіцяв бути за десять хвилин.

— Що він собі думає? — тихо бурмотів підстаркуватий полковник. — Всі ми тут мусимо чекати на нього одного!

Решта — дві гарні, проте сердиті жінки, мовчки захитали головами на знак згоди.

— Нечувано! — сказав вояка, роздуваючи свої щоки. — Цей молодик, вочевидь, ніколи не служив в армії. Там його хутко би привчили до дисципліни! Через десять хвилин, то через десять хвилин!.. Дідько б його ухопив!

Цілковитою протилежністю йому був візник, що, сидячи на своїй лаві, флегматично розгризав висушену солону рибину.

— Не нервуйтеся, он він іде... — повідомив той, виплюнувши кістку.

Чоловік махнув твердим, наче камінь, річковим окунем вбік одинокої постаті, що була за кілька сотень метрів від них, серед квітучого весняного поля.

— Пане Моцарте! — висунувши голову з екіпажа, заволав полковник. — Пане М-о-о-о-царт-е-е-е!!! Чи як вас там у біса звати...

— Він не чує, — спокійно зауважив візник, — надто далеко.

І відламавши від окуня хвостик, по-філософськи додав:

— Надто далеко від нас усіх, панове. Хто б не кричав... Не марнуйте сил.

Франц і справді не чув нікого й нічого, крім радісної травневої днини. Замруживши очі, він підставив обличчя сонцю і жадібно вдихав ароматне весняне повітря. «Якщо думаєш, що я тебе забула, то ти несправедливий, Франце, — наче музика виринав із пам’яті лист від Жозефіни. — Попри те, що минуло багато років, впродовж яких ти писав мені доволі рідко, я однаково пам’ятаю тебе так, мовби бачила тільки вчора... Ох, знав би ти, як часто згадую я нашу першу зустріч. І як знову стискається моє серце...

Знаєш, дивина, але, як і тоді, мені потрібен добрий вчитель музики. Юлія, моя донечка, виявляє неабиякий талант. Капельмейстер із собору святого Юра (пан Зеновій Русанович, ти мав би його пам’ятати) вихваляє її голос. Проте, мені здається, що найбільше її маленьке серденько лежить до клавіру...

Любий, якщо не вдасться мені впрохати тебе повернутися до Лемберга ради мене, то, може, вдасться привабити діловою пропозицією? Чи згодився би ти бути вчителем для Юлії? Ти тільки не гнівайся! То я напівжартома. Хоча й сподіваюся...

І ще хочу, аби ти знав. Знав і пам’ятав будь-якої важкої миті. У Лемберзі, в моєму домі, ти зможеш заховатися від усього світу...».

— ...Мо-о-о-ца-а-арт-е-е-е!.. — долетів до нього голос полковника.

Франц стрепенувся. Боже милосердний, він геть забув про те, що на нього чекають! Чекають, щоб уже завтра вранці чи навіть сьогодні вночі він міг опинитися в Лемберзі. У місті, звідки їхав сповнений надій і сподівань, а повертається, немов побитий пес...

— Де вас чорти носять? — завівся знервований полковник, щойно Моцарт сів навпроти нього, і диліжанс уже нарешті виїхав. — Гадаєте, порядок — це не для вас?..

Франц пробурмотів якесь вибачення й відвернув погляд до вузького вікна, за яким все ще тягнулося поле. «Як побитий пес», — повторив він подумки.

У Відні залишатися він більше не міг. Ніхто не потребував його послуг, не цікавився його музикою. Зрештою, він сам від усього відмовився...

За два тижні після листа, якого він написав Альтману, Моцарт отримав доволі дивну відповідь: «Ви можете відмовитись від концертів, але не від угоди. Те, що ваше — лишається Вашим. Що моє — тепер навічно належить мені...»

— ...і от, якби такі, як ви, молодий чоловіче, протистояли Наполеонові під Лейпцигом або, ще гірше, під Ватерлоо[43], французький чобіт досі би топтав усе від Відня до Лемберга... — не вгавав полковник. — Порядок і дисципліна мусять бути!..

Франц пригадав свій останній день перед від’їздом. Точніше останню ніч. Його порожній будинок здавався йому тепер лиховісним. Сповненим чужих звуків і навіть чужої присутності... Економку довелося звільнити. Відколи він відмовився від концертів, грошей заледве вистачало йому самому. Помешкання було брудним, недоглянутим.

Почалася гроза, і Франц, як завжди, швидко втратив будь-яке сподівання заснути. Обхопивши себе руками за плечі, він, мов дитина, здригався від гримотіння. Цієї миті він знову згадав історію Луки Саркочевіча. Одного ранку 1789 року його знайшли мертвим у рідному Дубровніку. Композитор, якого мучила меланхолія і переслідувало безліч страхів, наклав на себе руки, вистрибнувши з вікна свого помешкання. А що, коли одного ранку 1822 року у Відні знайдуть мертвим і його? І що, коли цей ранок буде завтра? Моцарт з жахом зрозумів, що ця думка має над ним силу. Якась невидима сила змусила його підвестись і підійти до вікна. Франц тремтів зі страху й холоду, проте став на підвіконня, мовби порівнявшись з негодою. «Це звільнення від усього, — подумалось йому, — від усіх невдач і розчарувань. Один рух, потім один крок, і я буду вільним...». Він прочинив вікно і крижаний холод пройняв його до кісток. «Пересилити себе, — подумав він, — наважитись на крок, після якого вже ніщо від мене не залежатиме».

Зненацька хтось ухопив його за руку й стягнув на підлогу. Вікно захряснулося. Кілька хвилин Моцарт лежав, не сміючи навіть дихати.

— Там, куди ти зібрався, темно й самотньо, — почув він голос батька.

— Але там спокій...

— Брехня! — відлуння цього слова рознеслося по цілому будинку, відбилося від кожного дзеркала й скляними кульками закотилося в кожен закуток.

— Там біль ще гостріший, ніж тут... — мовила тінь. — Доки живий, сприймай те, що належить живим. Бо того, що належить мертвим, ти й так не уникнеш.

Це було останнє, що він почув від батька. Гроза стихла. Було чути тільки, як ринвами тече дощова вода. Франц заснув на підлозі, а вранці почав збиратися в дорогу до Лемберга...

— Ви, здається, мене не слухаєте! — гучний бас полковника знову повернув його до тями.

Моцарт звів на старого на диво спокійний погляд.

— Я достатньо вас слухав, добродію, — коротко мовив він, — з мене досить.

Полковник обурено засопів, однак більше не зачіпав до самого Лемберга.

Франц був здивований, що місто анітрохи не змінилося. Він впізнавав ті самі містки через Полтву, ті самі будинки і навіть ті самі кав’ярні. Історія міст здебільшого плине повільніше за людське життя. Для них те, що ми називаємо роками й десятиліттями — то лише коротка мить.

Ледве ступивши на поріг дому Кавалькабо, Моцарт зрозумів, що на нього тут чекали. Слуги одразу подбали про його валізу і повідомили гостеві, що його кімната вже готова.

— Як почувається господиня? — розгублено запитував він у них, і йому відповідали, що пані Кавалькабо перебуває в доброму здоров’ї, гарному гуморі й наказала готувати сьогодні святковий обід. Шкода лише, що пан Кавалькабо поїхав у справах, тому не може особисто засвідчити йому свого шанування.

— Не шкода, не шкода, — бурмотів Франц, звісна річ, дбаючи, щоб його ніхто не почув.

Жозефіну він побачив за годину в музичній кімнаті, де й досі стояло те саме фортеп’яно. Він дивився на неї, милувався її усмішкою й не міг повірити, що вони нарешті зустрілися. Франц намагався вловити зміни в її обличчі, проте пані Кавалькабо, як і це місто, хіба що погарнішала. Здавалося, вони обоє, Жозефіна і Лемберг вступили в якусь загадкову змову проти часу, і він утратив над ними владу.

Жінка провадила з Францом звичайний світський діалог, який пасував такому випадкові. Проте одночасно спілкувалися і їхні очі.

— Як добре, що ти повернувся, — казала вона.

«Якби ти затримався бодай на день, я б цього не витримала», — промовляв її погляд.

— Твій лист поклав край усім моїм ваганням, — відповів Моцарт.

«Я боявся повертатися... Я нічого не здобув і навіть утратив те, що мав», — казали очі.

— Якби я знала, що мої послання мають над тобою таку владу, то писала б значно частіше.

«Насправді, ти здобув усе, Франце. Просто, залишайся тут назавжди...»

На обід були запрошені також Кароль Ліпінський і Зеновій Русанович. Кароль щойно також повернувся з турне по Європі, тому не змовкав ні на хвилину. Цьому енергійному чоловікові, який з роками лише трохи погладшав, вдавалося ставити запитання й одразу на них відповідати:

— А як тобі Балтійська Опера в Данцігу, Франце?.. Скажу чесно, я не в захваті. Квитків на мій концерт продали мало. Заледве вистачило на дорогу звідти до Гамбурга... А як тобі Гамбург? Боже мій, що за клімат там! Знаєте, друзі, я промерз до кісток... Трапилося так, що мій пароплав до Стокгольма запізнився, і довелося...

— Каролю, мій друже, — перебила його Жозефіна.

— Так, дорога пані Кавалькабо, — він одним вправним рухом витер хустинкою губи, а іншим підніс до своїх губ її руку.

— Ви нічого не їсте, — усміхнулася господиня, — я починаю хвилюватися, що ви залишитеся голодним у моєму домі. А для галицької господині — це такий сором!

— На Бога, люба пані, — мовив Кароль, підводячись із-за столу і жартівливо демонструючи своє чимале черевце, — гляньте на мене! Чи не корисно мені буде дещо стриматися від наїдків?.. Хоча ці фруктові тістечка так і промовляють до мене: «Каролю, з’їж нас! Ми смачні, неначе амброзія, що її куштували боги на Олімпі!»... Ну, гаразд, любі тістечка, я так і зроблю!

З цими словами він узяв одне з них і демонстративно відправив собі до рота.

— Боже! — приглушено мовив скрипаль. — Тістечка не брехали, пані Кавалькабо. Вони й справді смачнющі!..

За столом пролунав дружній сміх.

— Я вас обожнюю, Каролю! — втираючи з очей сльози, вимовила Жозефіна.

— А чи пан Фредерік Альтман досі директор тутешнього театру? — раптом запитав Моцарт.

Присутні за столом з подивом подивилися на Франца.

— Хто? — перепитав Кароль вже цілковито серйозним тоном.

— Фредерік Альтман, — повторив той, — він був директором театру, коли я від’їжджав.

— Ти щось плутаєш, — промовила Жозефіна, — там не було директора з таким іменем.

— Підтверджую, — сказав Кароль, — я ж сам керував нашим чудовим театром певний час... Ти, справді, помиляєшся, Франце.

— Не може бути, — Моцарт приголомшено дивився на присутніх, — я добре його пам’ятаю... Він...

Утім, продовжувати Франц не став.

Звівшись з-за столу, він сказав, що погано почувається: дорога була важкою. Русанович трохи притримав його за лікоть.

— Чи пам’ятаєте ви нашу зустріч, маестро?

Моцарт кивнув.

— Я все ніяк не дам ради «Реквієму». Багато хористів змінилося, але з жодним складом не вдалося вивчити цей твір цілковито. Ви колись дали мені обіцянку...

Франц хвилину помовчав.

— Я прийду завтра, — видихнув він врешті, — почнемо репетиції.

Доктор Майєр вийшов на просторий дерев’яний ґанок невеликої зґрабної садиби і, глибоко вдихнувши настояне курортне повітря, одразу ж закурив. Відставивши вбік свій ціпок, він обережно вмостився в широке плетене крісло. Стояти вже немолодому лікарю було важко. Майєр глибоко затягнувся тютюновим димом з гарної різьбленої люльки і неквапно його видихнув. На мить, зеленуваті сонячні пагорби перед ним, з яких вдалині стриміли мальовничі замкові руїни затягло синюватою пеленою. Щойно вона розвіялась, позаду доктора почулися чиїсь легкі кроки. Майєр озирнувся.

— А, це ви, Каролін... — промовив доктор. — Я чекав на вас.

Він спробував підвестись, але жінка м’яко стримала його, поклавши руку в світлій рукавичці йому на плече.

— Не вставайте.

Майєр вдячно всміхнувся і знову підніс до рота люльку.

— Як Франц? — запитала Каролін, перевівши погляд на дерев’яну стіну, за якою була найпросторіша кімната цього будинку.

— Щойно від нього, — відповів доктор випускаючи новий струмінь диму, — без суттєвих змін. Навіть боюся уявити, на що перетворився його бідолашний шлунок... Я дав йому знеболювальне. На жаль, це все, чим може зарадити медицина. Хвороба роз’їдає сердешного Моцарта зсередини... Однак, знаєте... За своє життя я чимало бачив хворих у подібному стані, але мало хто з них був таким спокійним. Умиротвореним, я б сказав. Франц просто лежить і дивиться у вікно. Кудись у ці просторі богемські небеса...

Доктор сам перевів погляд угору, де синіло чисте, без жодної хмаринки небо.

— Він чекає, — вимовила Каролін і на її вустах виникла гіркувата усмішка. В кутиках з роками з’явилися тонкі павутинки зморшок. Але вуста не потьмяніли — вони були такими ж яскравим.

— Чекає... на когось? — перепитав Майєр.

— Так, пане докторе. Ось-ось має прибути пані Кавалькабо... Я попросила чоловіка і свого дядька допомогти їй дістатися сюди.

— Що ж... Якщо від цього йому бодай трохи полегшає, то побільше би таких візитів, — сказав доктор. — До речі, Каролін, я розповідав вам, як уперше зустрівся з паном Моцартом? Це сталося багато років тому в Галіції. Ми обоє були залучені до поєдинку честі між тамтешнім шляхтичем і одним шибайголовою фехтмейстером, який попросив Франца бути його секундантом... Їй-богу, веселі були часи, веселі!.. До речі, фехтмейстер той, як я чув, загинув на дуелі десь у Баварії, а його вдова з дітьми мусила повертатися до батьківського дому. Так от, діло було восени. А клімат, знаєте, в тій Галіції...

Каролін більше не слухала співрозмовника. Вона мала свої спогади. Після їхньої нічної зустрічі у Відні вони ще часто бачились. Хоч уже за інших обставин. Каролін намагалася потрапляти на його концерти, а йому тепер була важлива її думка. Це тривало навіть тоді, коли дівчина вийшла заміж. Франц часто навідувався до неї, як загублений мандрівець. Чи радше розгублений...

І якщо Жозефіна була для нього бурхливим морем, сповненим штормів нездійснених прагнень, то вона — затишною гаванню, розрадою, втіхою.

Пані Кавалькабо прибула за годину, і Каролін несподівано для себе збагнула, що відчуває до колишньої суперниці лише якусь незрозумілу ніжність. Коли Жозефіна попросила відвести її до Франца, вона сама, взявши гостю за руку, провела до дверей. Перш ніж пані Кавалькабо зайшла досередини, Каролін мовчки обійняла її.

Франц і справді лежав навпроти вікна, непорушно дивлячись у небо. Обличчя його було страшенно схудлим, очі глибоко запали, а шкіра набула блідо-землистого кольору.

— Бідолашний мій... — щойно зайшовши, промовила Жозефіна.

Обличчя Моцарта ожило. Він глянув на неї і ледь помітно усміхнувся.

— Не плач, — сказав Франц, — дай мені руку... Ти така сама чарівна, як і раніше, моя люба.

Доклавши чималих зусиль, пані Кавалькабо врешті стримала сльози.

— Або біль, або слава... Так мені говорив Альтман, — продовжив Моцарт, — я вибрав перше. Можливо, все було б інакше, якби не розірвав угоду... Тепер вже пізно. Та й терпіти лишилося вже небагато. Зовсім трохи...

Він стиснув її руку й знову глянув у небо, що відкривалося за вікном.

— Подивись, Жозефіно... Як вільно там угорі... Як легко...

Богдан Коломійчук (нар. 1984 р.) — український письменник-белетрист, автор історико-авантюрних та детективних романів. Мешкає у Львові. Новий роман «Моцарт із Лемберга» оповідає про Франца Ксавера, сина геніального творця музики.

В основі оповіді — історична біографія Франца Ксавера Моцарта. Автор філігранно переплітає реальне та вигадане, з перших сторінок захоплює читача у вир переживань молодого композитора.

«Theater an der Wien» — дослівно «Театр над Віднем». Музичний театр у Відні, збудований 1801 року над однойменною річкою, яку тепер заховано під землю.

Йдеться про австрійського композитора Франца Ксавера Зюсмайра (1766-1803) — учня Моцарта, який похований на тому самому цвинтарі, що і його вчитель.

«Турецький марш» — твір В. А. Моцарта.

Пекарня (нім.).

Цитата з «Гамлета» В. Шекспіра (пер. Ю. Андруховича).

Йдеться про битву під Ваграмом 5-6 липня 1809 року між військами Наполеона І та австрійською армією під командуванням ерцгерцога Карла. Карл, сподіваючись на підтримку 13-тисячного загону свого брата Йоана, занадто швидко віддав наказ до атаки. Йоан запізнився. Австрійці програли, і війська Наполеона невдовзі захопили Відень.

Йдеться про солдатів австрійської армії під командуванням ерцгерцога Карла.

Точніше, 31 травня 1809 року.

Видатні французькі композитори XVIII ст.

Цитата з «Гамлета» В. Шекспіра (пер. Ю. Андруховича).

Варшавське Герцогство — держава, що існувала з 1807 до 1815 року. Союзник Франції.

Легіони Домбровського — польські добровольчі легіони, що діяли на територіях інших держав у XVIII-XIX ст. Зокрема в Ломбардії, на боці Наполеона, про що згадується в тексті далі.

Йдеться про папу Римського Климента XIV.

Така довга подорож... Нескінченна подорож (нім.).

«Помилуй мене, Боже, з великої милості Твоєї...» (лат.).

«І з великого милосердя Свого загладь беззаконня мої...» (лат.).

«Єдиному Богові честь і хвала» (лат.).

Головна площа (нім.).

Доброго ранку, мої панове! (нім.).

Вам столик на двох? (нім.).

Так, будь ласка (нім.).

Чи можемо ми сісти біля клавіру? (нім.).

Звісна річ! (нім.).

Кам’яне оздоблення фасаду, що має вигляд багатогранника.

Давньогрецький бог. Вважалося, що Пан мешкає серед диких лісів і гір.

Еос — давньогрецька богиня світанку.

Зовсім самотній (нім.).

Мій друже (фр.).

Йдеться про прем’єру симфонії № 5 Бетховена, яка відбулася 22 грудня 1808 року. Публіка й критики сприйняли її досить холодно. По-справжньому цей геніальний твір оцінили значно пізніше.

14 жовтня 1809 року в Шенбруннському палаці між Австрією та Францією було укладено вкрай невигідний для Австрії мир.

Цитата з «Божественної комедії» Данте (пер. Є. Дроб’язка). Таким був напис на брамі пекла.

Англійський сад (нім. Englischer Garten) — міський парк у Мюнхені. Один з найдавніших і найгарніших в Європі.

Айсбах (нім. Eisbach) — один з найдовших і найширших струмків, що течуть в Англійському саду.

«Прекрасно! Це було прекрасно!..» (фр.).

Lederhose (нім.) — баварські шкіряні штани, що доходять до колін або трохи нижче.

Традиційне баварське вітання. На зразок «Слава Ісусу Христу!».

Frauenkirche (нім.) — Собор святої Богородиці, центральний собор Мюнхена.

«Мука моя, Господи» (лат.).

«О! Пробачте!» (нім.).

Сирні тістечка (нім.).

«Не було прекраснішої тіні».

Арія з опери «Ксеркс» Георга Фрідріха Генделя.

Битва під Лейпцигом, або ж «Битва народів», відбулася в жовтні 1813 року між військами Наполеона і союзними арміями Польщі, Австрії, Пруссії та Швеції й завершилась поразкою Франції, внаслідок чого Наполеон зрікся престолу.

У битві під Ватерлоо (червень 1815 року) Наполеон, який перед тим зумів повернутися до влади, знову зазнав поразки від союзників. Зрікся престолу вдруге й віддався на милість англійцям.