Я вивів корабель на орбіту в точно визначений час і зробив кілька обертів, щоб роззирнутися.

Патруля не було. Почасти це втішало. Минулого разу мені явно пощастило — реакція патрульного була трохи гіршою від моєї, і я встиг вискочити у гіперпростір. Якби сталося інакше, то навіть одного пострілу з його квазіентропійного прискорювача було б досить, аби я досяг нірвани у Великій Порожнечі. Слава Будді.

З іншого боку відсутність патруля наводила на думку про відсутність об’єкта охорони, що, безумовно, ускладнило б моє завдання. Я кинув оком на оглядовий екран. Два поділених океаном континенти мали цілком мирний вигляд, що підтверджувалося й звітом бортового нейрокомп’ютера: ефір чистий (тільки білий шум та розряди), ніяких слідів цивілізації в атмосфері, океані, на поверхні та під нею. Планета починала мені подобатися, і я зважився посадити корабель.

Своєму II я довіряю безмежно. Проте він тільки машина, він має право помилятися, а я — ні. Ризик для мене передусім — нездатність передбачити вплив усіх чинників. Ви здатні передбачити усі чинники? От і я не здатний, тому завжди готовий до несподіванок…

Я вибрав траєкторію входу в атмосферу максимально наближену до метеоритної — чомусь здавалося, що крупні метеорити тут — явище звичне. Точку посадки вибрав у океані. Певна річ, це була звичайна пересторога: зенітні лазери не змогли б пробити моє силове поле, а присутність генераторів антиматерії мій II засік би ще на орбіті з субелементарного фону. Але безпека — передусім.

Компенсатори перевантаження працювали бездоганно, я навіть не відчув, як корабель ударився об воду. Автоматично визначався курс — до північного континенту. Ефект корабля силового поля захисту притягнув безліч морських мешканців. Навкруг корабля закружляли шалені вихори від цілеспрямованого руху малих і великих тіл — ближче до джерела. Я виключив захист.

Недалеко від узбережжя, коли глибина та нескінченні коралові рифи позбавили важкий корабель маневру, я відпустив його на дно, щоб прямувати далі гравітаком. Я вихопився над поверхнею океану й, подолавши звуковий бар’єр, на невеликій висоті помчав углиб континенту. Вже за годину я прибув на місце.

Люк за плечима з тихим шипінням зачинився. Я стояв на невеликій височині. Мрячило. По хмарному небу перебігали невиразні тіні. Повітря було сповнене звуками: дзижчання, шелест, потріскування. Сотні метеликів та бабок, не зважаючи на погоду, кружляли у чудернацькому танку. У болоті величезні звірі ловили своїх менш успішних дрібних побратимів. З-поза лісу лунало страшенне виття. Ліс навіть здалеку вражав розмірами дерев. Мені здалося, що я бачу кипариси, та легка імла заважала розгледіти їх краще.

Якщо я правильно розрахував координати, пошуки не мали бути занадто довгими. Години дві, максимум три. Я перевірив набої обох бластерів, зробив прив’язку системи навігації до корабля й гравітака, встановив хронометр на зворотний відлік і рушив. Піша прогулянка трохи не відповідала системі безпеки, але зараз мені захотілося романтики — відчути себе первісним мисливцем чи навіть розвідником. Зрештою, нейрошолом передавав відбиток з моєї сітчатки до II, і я завжди міг сподіватися на вогневу підтримки гравітака.

На жаль, той-таки шолом дуже звужував поле огляду, а мембранний респіратор перешкоджав диханню, тому я пізно зауважив птахоподібне страховисько, що на величезних шкірястих крилах спікірувало звідкілясь збоку. Сильний удар у плече збив мене на землю. Я встиг згрупуватися й уже через секунду після падіння одним пострілом знешкодив цього демона. Видовище було варте уваги, але я більше не мав часу на романтичні пригоди, тому увімкнув панорамний відеосенсор, що передавав безпосередньо до мого зорового центру картинку навіть того, що відбувалося за спиною, та пішов далі до лісу. Десь там була річка. Глибока стародавня річка, яка широкими і розлогими звивами текла до океану, але не впадала у нього, — величезні болота повністю вбирали її, до останньої краплі.

Я дістався до річки без пригод, лише раз у лісі мені довелося поступитися дорогою істоті розміром з гіпопотама, але подібній на жабу. В лісі справді росло кілька кипарисів, ну, майже кипарисів. Я пішов берегом проти течії сам не дуже розуміючи, що сподіваюся відшукати. Зрозуміло, що не побачив ніякого промислового устаткування, жодних труб або насосних станцій. Власне, я знав, що нічого цього тут не буде — просто мені хотілося нарешті сісти на цю планету. Мабуть, десь у глибині підсвідомості просто було бажання прогулятися берегом цієї річки та обдумати свої дії надалі…

Я побачив її на піщаній мілині. Вона лежала на блакитному піску жовто-оранжевим пузом догори. Та це ж… Повільно, ще не вірячи в удачу, підійшов до неї та підняв. Не зважаючи на численні рівці та подряпини, текст можна було розрізнити. Ось «О», «В», іще «О». Далі вгадувалася «L»…

Я подивився на річку. Мільйони тонн чистої, свіжої води. Без домішок та радіоактивного мулу. Мільйони тонн. Так, Вони завжди говорили правду. Вони не приховували. Вони кричали про це — їх ніхто не чув. Вони писали на кожній бляшанці, що беруть воду з Юрського горизонту. І Вони вже триста років беруть воду з Юрського горизонту. Є тільки один нюанс: Вони беруть воду просто з Юрського горизонту, безпосередньо у Юрському періоді.

Я сховав порожню бляшанку з-під «Оболонь — преміум» у кишеню та викликав свій хронокорабель. Шукати місце безпосереднього забору води не було жодної потреби. Пора повертатися.

Я кинув останній погляд на ліс, жалкуючи, що в моїй сучасності немає такої розкішної папороті, бронтозвірів, фантастичних метеликів — усього того, чим сповнений такий молодий світ.

Вже сидячи у кабіні корабля, я ще раз роздивився бляшанку. Мою увагу привернули грифони. Як символ єдності. Так, символ єдності води, хмелю та солоду… Грифони — здається, їх ще називали собаками Зевса. Я відкинувся на бильце крісла та беззвучно засміявся. Здається, я здогадався, де Вони беруть хміль…

— Ой, далебі мені не добре є, — мовив студент Озипринш до мене й фікуса. Братця, мовив достоту навпаки.

Та як упаде повз ліжко! Фікусові все одно, бо він дерево. А я ж таки людина. Тож коли сусіда о п’ять хвилин на першу ранку з’являється, лякаючи ручних мишенят та давлячи ретельно зібраний за півсеместру кістяк мієлозаврус рекс — мало й придушити такого сусіду! Бач, не є йому добре! Пити треба більше… самої води… та менше на власній особі експериментувати. Як от, три дні тому спало йому на думку нюхати клей — мультиків забажалося, тож роздобув десь клей шпалеровий, порох, мало ніздрі не посклеював, ледве відкараскали дурня…

Тож піднявся я, бурмочучи мантру безкрайнього спокою, підтягнув нічну сорочку, аби цей дурник не замастив чимось, склав пальці у знак підсилення фізичних дій…

А воно ж не працює!

Та до дідька, я ж не малюк-першокласник… не злічу, скільки разів уже його підіймати доводилося, з дерев стягував, якось навіть дістав з димаря. Пальці ж самі мусять знати справу, нумо — ще раз!

Та нічогісінько! Нулліус фігіус.

Світло запалити… та що ж воно коїться, справді! Світла нема… Абендабот його забери! Але ж у Самадхі Бра, що його вікно навпроти, — є. У Мішеля Папагаструса є, у Ньянкі… Хіба що хтось дрота відкусив… знайдуться в нас такі, з шляхетних, у кого кров блакитна — їм міді не вистачає… А все’дно, прощавай, мана!

Лише тоді я почав розуміти щось — як замість яскравої вогняної сфери запалив тільки бліде зелене сяйвочко — це не світла немає, це не вистачає енергії. Хтось усю витягнув на себе — та невже ж Озі, він же п’яний, а сп’янілих сила залишає умить…

Ближче схилився — ой, лишенько! Не те, щоб алкоголем — узагалі нічим від мого приятеля не тхнуло, він наче й не дихав — обличчя мав зеленкувате, а з порізаного вказівного пальця на лівиці чорна у пітьмі кров так і капотить…

Відверто кажучи, мусив я негайно викликати чергового містика. Але це ще як подивитись: коли трапиться дядько що треба, то ректорові не доповість, тож Озі самою єпитимією відбудеться. А як з тих… що ото надто вже праведні — тоді не лишень Озі потурять геть, але й мене, та ще й сусідів з обох боків — за мовчазне пособництво. Траплялися вже такі історії.

Тому я залишив Озі самого — нічого йому за кілька хвилин не вдіється, — прослизнув у коридор та проказав слово-запит. Відгук був: «Лузіяда», і що найгірше — за чергового був нині отець Карраско, а той уже праведник з праведників. Тож повернувся до келії — а там Озипринш на підлозі простягнений, непритомний та безпам’ятний. Оце вже втрапило! Та що ж робити — гаразд, скиглити буду потім… а зараз нічого не лишалося мені, як викликати людину надійну, зі своїх, та ще й родича — Пепе Гаруту.

Не надто вже охоче я його викликав, ніяковів добряче — Пепе був на шість років старший за мене, досяг другого кола пізнання, самих офіційних сільф мав три, а скількох ще привабив та звабив! Натуру мав не легку, язика — гострого та ядучого, тож не дивно, що я його побоювався. Коли ще сам таким буду!

Стиха стукнуло у вікно. Я рвучко підняв шибку. Крилатою тінню висів назовні Пепе. Від нього пахло стрімкою водою та альбанською табакою.

— Ну, малий, що в тебе? — пошепки нетерпляче запитав Гарута. — Там Сільфа Ліда, ти дуже не до речі.

— Пепе, вибач… Світлом присягаюся, це не я, Озько щось вчудив, я сам не впораюся.

Пепе скривився, плюнув у Місяць і змахнув шовковистою перетинкою крила, показавши гладенькі п’яти. Мовляв, дурник ти, Гай Ворон! Аж кортить мені твоїми приятелями опікуватись…

Та й зависнув догори ногами, зачепившись за каміння стіни. Втягнув повітря, майнув — і ось уже склав крила, схилився над Озькою.

— Ліда зачекає, — мовив суворо, — де ж ти, малюче, отак ся утрапив?

Моєму братові Ігорю, великому шанувальникові пива «Оболонь» у день його двадцятишестиріччя.

— Хмм… Оболонь? — з сумнівом повторив Командор і погладив лівий підлокітник крісла. Потім посунувся праворуч і погладив правий підлокітник. Неможливість виконати обидві ці елементарні дії одночасно трохи дратувала.

— Так, «оболонь» чи «оболоня», — підтвердив ксенолінгвіст. — Місцева морфологія допускає обидва варіанти написання.

— Хмм… Шкода, що ми не уточнили правильний ще при першому аудіовізуальному контакті. Ще місяць тому я нізащо б… — Командор зітхнув. — Правду кажуть, що досвід полишає нас із віком. І що ж являє собою ця сама «оболоня»?

— Поки неясно. Але Ерік Очі-й-Вуха з хвилини на хвилину має завершити сканування планетарної ноосфери у пошуках інформації. А ось, до речі, й він.

Двері командорської каюти безшумно ковзнули убік, і на порозі з’явився Ерік. Він провів долонею по збуджених очах; обережно, немов боячись обпектися, поторкав мочки палаючих вух — і пояснив зніяковіло:

— Це варварська планета, мій принце! Схоже, тут не чули про вікові цензи на інформацію. Все, що завгодно, — у вільному користуванні. Навіть… Навіть… — губи його затремтіли.

— Заспокойтеся, мій друже, — мовив Командор. — Я розумію глибину вашого потрясіння. Що поробиш, у нашому становищі вибирати ні з чого. Хто б не простягнув нам руку допомоги, ми повинні прийняти її з вдячністю. Навіть від варварів. Але скажіть, Еріку, чи вдалося вам пролити світло на проблему, яка нас цікавить? Що таке «оболоня» і з чим її їдять?

— Оболонь, — виправив Ерік і знайшов у собі сили прямо глянути в очі принца, світло-блакитні, в обрамленні дрібних напівпрозорих війок. — Та її не їдять, а п’ють. Наскільки мені вдалося з’ясувати, так називається сорт пива.

— Пива? — здивовано повторив Командор. — Що таке «пива»?

Інформаційний суперсенсор на прізвисько Очі-й-Вуха зам’явся.

— Це не так просто пояснити. За одними джерелами пиво є алкогольним напоєм. За іншими воно не підпадає під чинність закону про рекламу алкогольної продукції і придбати його може хто завгодно. Навіть… Навіть… — він опустив голову на груди, і плечі його дрібно затряслися.

— Ну, — поквапив Командор. — Будь ласка, візьміть себе в руки.

Ерік стиснув пальці в кулак, зробив глибокий вдих і випалив у пориві запеклої рішучості:

— Особи, які не досягли вісімнадцяти років, — потім підняв голову й додав у виправдання: — Не подумайте, мій принце, що я спотворюю факти. Конкретно це місце я просканував разів десять!

— НЕ досягли? — неголосно ойкнув ксенолінгвіст. — Не «ті, що досягли», а ті, що «НЕ досягли»? Свята Короно, це справді варварська планета!

Командор не взяв до уваги його голосіння. Він почухав кінчик носа і спробував наморщити чоло, але, звичайно ж, не зміг цього зробити з цілком зрозумілих фізіологічних причин.

— Алкогольний напій? — промурмотав він. — Закон про рекламу?

— Я ж казав, що це непросто пояснити, — нагадав Ерік, ледь не плачучи.

— А втім… Немає часу розбиратися. Хвилина зволікання може коштувати життя! Але чи вдалося вам з’ясувати основне? Де знаходиться ця загадкова «оболонь»?

— Так, мій принце. Вдалося. Ось вона.

Ерік зробив крок до голографічного зображення планети, що висіло посеред каюти, м’яко крутонув переливчату кулю у долонях і впевнено тикнув пальцем у якусь точку на її поверхні.

— Тоді вперед! — віддав наказ Командор. — До речі, хто-небудь… зніміть мене з цього крісла.

«А може, не мудрувати? Взяти й написати: «Оболонь — Експортне»?» — без поспіху міркував Максим, розвалившись у незвично м’якому кріслі свого начальника, яке цього ранку пустувало… тобто, вже ні. З незручним стільчиком, що обертався, на якому Максим за звичкою відсиджував свій, скажімо так, робочий час, крісло Валерія Олександровича не йшло ні в яке порівняння. Розважатися у такому було одне задоволення, а працювати… Працювати, як не дивно, як і раніше, не хотілося. Особливо коли з усього відділу ти залишився один, ніхто не зиркає через прес-пап’є, не гарчить людським голосом: «Ти, Широбоков, той — кінчай мені дисципліну розхитувати. Уночі позіхати будеш».

Ні, «Експортне» не піде, вирішив Максим після кількох позіхів. Хоч воно і призначене здебільшого на експорт, але ж не можна так уже — у лоба. Імпортери на назву навряд чи купляться, а свої, навпаки, ще образяться, не стануть брати.

Він знову взяв зі столу дволітрову баклажку з дослідним зразком і задумливо поколихав на долонях.

Ти ба, важкенька! Може, так і назвати — «Золоте»? Хоча ні, було вже — «Клінське». Тоді «Платинове»? Теж ні, «Тінькофф» раніш нас похопився. А може…

Закінчити думку Максимові не дали двері кабінету, що відлетіли убік і з гуркотом встряли у стіну. «Все одно нічого путнього на думку не спадає», — за інерцією додумав він, машинально щулячись у начальницькому кріслі і через пап’є в усі очі розглядаючи дивних гостей. На щастя, вони не були схожі ні на групу захоплення, ні на виконавчих приставів від податкової, що наскочили з раптовою інспекцією у штаб-квартиру процвітаючої пивоварної компанії. Чесно кажучи, вони взагалі ні на кого не були схожими.

Першим у кімнату, прихилившись, ступнув громило двометрового зросту, від могутньої шиї до п’ят затягнутий у чорну шкіру, щедро присмачену заклепками, шпичаками й обручами з якогось тьмяного металу. Постояв, заповнюючи пройму дверей, оглянувся й ступив крок убік. Того, хто увійшов слідом, Максим роздивився не відразу. Перешкодила інертність мислення і пап’є у вигляді виконаного з димчастого кришталю космічного човна, що відсотків на сімдесят загороджував поле зору. Тільки обережно виглянувши зі свого укриття, Широбоков розглядів ледь виступаючу над столом маківку, прикрашену рідкою порослю світло — золотавого волосся й короною з того ж тьмяного металу, щоправда, надягнутою чомусь зубцями донизу. Услід за коротуном у короні в кабінет одночасно ввійшли два хлопчики років дев’яти, одягнені в яскраві камзольчики різних кольорів. Той, що в синьому, був надзвичайно окатим і капловухим. Зелений камзол іншого, немов студентська шпаргалка, був поцяцькований різноманітними позначками, ієрогліфами й рунами.

Обвівши кімнату поглядом, зелений розгублено обернувся до синього.

— Знову нікого! — сказав він. — Очі-й-Вуха, невже цього разу тебе все ж таки підвів нюх?

— Не може бути, — відмахнувся синій і, немов радарна антена, повів головою з боку на бік, придивляючись і прислухаючись. — Тут хтось є, але ми його просто не бачимо.

Максим у сотий раз вилаяв себе за те, що з’явився на роботі у вихідний день, плекаючи в душі боязку надію на оплату понаднормових; пожалкував, що не може злитися з навколишнім середовищем, як хамелеон, і спробував у міру скромних можливостей стати ще непомітнішим. Однак спроба його провалилася з тріском, хрускотом і скрипом. Тобто, навпаки: спершу під Максимом по-зрадницьки скрипнуло крісло, потім захрумтів під підошвою кинутий мимо кошика паперовий листок, і, нарешті, тріснуло у двох місцях випадково зачеплене ліктем пап’є.

Зрозумівши, що його помітили, Максим підібрав космічний човен з килима, товщина і ворсистість якого мало посприяли м’якій посадці. Похитав головою, розглядаючи кучеряву тріщину між житловим модулем і ходовою рубкою, встановив човен на попереднє місце і знову заклопотано гулькнув під стіл. Крекнувши, дотягся до зім’ятого папірця, акуратно розправив його на колінах і з глибокодумним виглядом прочитав власноручно зроблений запис: «Оболонь — Максолітове? Ні!».

— Ось же він! — в один голос вигукнули пацани, що начебто відбилися від новорічної маскарадної процесії. «Рівно на місяць», — подумав Широбоков, ковзнувши поглядом по аркушу перекидного календаря з написом «1 лютого».

— Хто тут? — здригнувшись — треба сказати, дуже реалістично, — запитав він.

Шкіряний велетень у два величезні кроки перетнув кабінет, навис над Максимом, який при його наближенні відразу втиснувся в крісло, і поманив працівника схожим на руків’я меча пальцем.

— Ви… до мене? — уточнив Максим, обачливо дивлячись на плечі велетня, що, усупереч законам перспективи, ставали чим вище, тим ширшими.

— Ги-и… — вишкірився гігант, а десь із-за столу, з того місця, де маячив притоплений поплавець коронованої маківки, зненацька пролунало:

— Це залежить від того, ким ви є. Нам потрібен головний по «Оболоні». Це ви?

Запитання було поставлене дитячим голоском, але таким тоном, що Максим, мабуть, не посмів би промовчати у відповідь навіть без присутності велетня, який висів над душею. Він лише трохи забарився, збираючись із думками.

Головний по «Оболоні»? Це як подивитися. З одного боку, працює він тут без року другий місяць, зарплату дотепер іспитову отримує. Випробовують на ньому, отже, чи довго проживе молодий фахівець на таких грошиках. З іншого боку, напередодні ввечері, вирушаючи у Франкфурт на пивний ярмарок, Валерій Олександрович підкреслив — і словесно, і владним порухом брів, — що залишає Максима за старшого. Правда, тільки у своєму відділі і тільки до понеділка… Але хто його знає, чи не озвіріє ця клепана туша, не заставши на робочому місці потрібної їй людини? Але й брехати в такій компанії здавалося небезпечним. Раптом той капловухий окастик може на слух відрізнити правду від брехні?

Промучившись хвилину, Максим вибрав із безлічі у принципі правдивих відповідей єдину інтуїтивно правильну.

— У даний час — так, — обережно сказав він.

— Дуже добре! — почувся бадьорий писк із-за столу. — У такому разі… Грюелю, будь ласка, постав мене о-ось туди!

Велетень слухняно нахилився і з обачністю, яку в ньому важко було запідозрити, поставив на сидіння стільця для відвідувачів свого маленького пана. Як і слід було очікувати, ним виявилася дитина, майже немовля, на вигляд не більше двох років від народження. Крім корони, вона була одягнена у м’які чобітки і блискучий білосніжний плащ, схожий на складені за спиною ангельські крильця. При погляді на Максима на пухленькому личку маляти з’явилася недитяча недовіра.

— Хмм… А ви впевнені, що саме ви тут найголовніший?

— Ну-у… Якщо взяти до уваги, що, крім мене, зараз у всьому будинку лише кілька прибиральниць і охоронець… До речі, як вам вдалося оминути охорону?

— Про що це він, Карле? — немовля нетерпляче обернулося до дитини, яка виглядала старшою у зеленому камзолі з літерами.

— Мені здається, що його турбує доля тієї кумедної людини, що намагалася перешкодити нам увійти, — зробивши крок уперед, шанобливо вклонився той.

— Ах, ось воно як. Так, нам довелося його нейтралізувати.

— Е-е-е… — сказав Максим і покосував на схрещені на грудях велетня руки, що товщиною більше нагадували ноги.

— Не хвилюйтеся, з ним усе добре. Ми тільки-но скористалися симпатайзером. Якщо хочете, можете глянути на свого товариша.

До цього моменту Максим був радий скористатися будь-яким приводом, аби відстрочити продовження небезпечної бесіди. Не без проблем розминувшись із велетнем, він на ватяних ногах дістався до дверей кабінету і, міцно схопившись за косяк, виглянув у коридор.

З того місця, де стояв Максим, пост охорони було видно чудово. Два столи, складені буквою «Т», стілець і Сергійович, який сидів на ньому. Зростом і шириною плечей він тільки трохи програвав шкіряному гігантові. На дозвіллі охоронець розважався жонглюванням двопудовими гирями і плетінням японських журавликів із восьмидюймових цвяхів, а зараз сидів упівоберта до Максима і з запалом милувався яскравою червоною кулькою на своїй широкій, немов млинець від штанги, долоні. Не помічаючи нічого навкруги, Сергійович то віддаляв руку з кулькою і захоплено цокав язиком, то підносив до самого обличчя і витягував губи трубочкою, начебто збирався поцілувати яскраво-червону іскринку. Останній раз подібну екзальтацію на обличчі охоронця порядку Максим спостерігав із місяць тому, коли Сергійович рядком уклав уздовж плінтуса чотирьох підпилих дембелів, які завітали до офісу погрітися. Тепер здається, він навіть нашіптував кульці ніжні слова!

Повернувшись на своє місце — правильніше сказати, на місце Валерія Олександровича, окуповане незаконно і, отже, на лихо, — Максим помітив, що більше не боїться. Замість страху і нервової напруженості відчував апатію і повну байдужість до своєї подальшої долі. Зокрема, він зовсім не образився, коли нахабний карапуз у кріслі навпроти, свердлячи Максима допитливими очицями, пролепетав:

— І все ж мені б хотілося бути впевненим на сто відсотків. Скажіть, чи немає когось у вашому оточенні, хто нехай не такий головний, але… молодший?

— Ні, — буркнув Максим і опустив лікті на стільницю, притиснувши зверху важкою головою. Справді, куди вже молодше? «Молодший маркетолог» — ось що напишуть у його трудовій, якщо він успішно завершить іспитовий період. Тобто, принаймні, доживе до його закінчення.

— Що ж… — по обличчю карапуза було видно, що він на щось зважився. — У такому разі нам, очевидно, доведеться мати справу з вами. Сподіваюся, вас не занадто зачепила моя, дозволю собі зауважити, цілком природна недовіра?

— Аж ні як, — у тон нахабі відповів Широбоков.

— От і славно. У якості вибачення можу відзначити, що незважаючи на ваш похилий вік, я не спостерігаю на вашому обличчі явних ознак виродження, — продовжував знущатися недомірок у короні. — У вас поміркований погляд і зв’язна мова. Повинен визнати, що для своїх років ви чудово збереглися!

Таких, як ви, у нас називають вундер… вундер… — Малюсінькі пальчики незграбно клацнули.

— Вундеральте, мій принце, — негайно прийшов на допомогу зелений камзол.

«Похилий вік! — поморщився Максим. Та ж йому тільки у березні стукне вісімнадцять!»

Якщо, звичайно, одоробало з ковадлами замість кулаків не стукне його до того.

— У кого це «у вас»? — байдуже запитав Широбоков. — Звідкіля ви узагалі взялися?

— О, це довга історія! — попередив зелений камзол, а синій закотив величезні очі до стелі, начебто відшукуючи на ній мікроскопічні тріщинки.

— Нічого, — заспокоїв Максим, згадавши Сергійовича і його нову любов, яскраву і, схоже, взаємну. — Думаю, що до завтрашнього ранку нас ніхто не шукатиме. Валяйте, розповідайте.

І йому розповіли.

Механік натиснув кнопку, і машина на підйомнику повільно опустилася. Сонце крізь широкі вікна майстерні засяяло на її лакованому кузові. Механік підняв капот, щось перевірив і закрив. Потім акуратно витер руки ганчіркою, сів за кермо. Мотор м’яко забуркотів, машина повільно викотилася у двір і зайняла місце серед інших. Механік вийняв ключі запалювання, пішов назад у майстерню, озирнувшись на машину ще раз.

У конторі майстерні двоє механіків пили каву з паперових стаканчиків, розташувавшись неподалік від автомата. Прибулий глянув на них, звично змахнувши рукою на знак вітання і, насвистуючи, почав заповнювати бланк. Коли механік закінчив писати, він задоволено хмикнув, підійшов до скляних дверей і постукав.

— Заходь, — почулось через них. Механік штовхнув двері.

— Усе готове, шефе. Нехай забирає машину.

— Молодець! Можеш сьогодні бути вільним.

— Спасибі, шефе.

Двоє механіків запитально вирячились на усміхнену пику товариша, який вийшов із кімнати шефа.

— З чого це така радість?

— Невже премію тобі відвалив?

— Премію не премію, а я сьогодні вже вільний, а вам бажаю добре потрудитися до кінця дня.

— Щастить же декому…

— Зробив колимагу одному важняку. Шеф і розщедрився.

— Підеш до своєї рудої?

— А хіба вона руда? Я позавчора зустрів його з чорною.

— Хіба це має значення, хлопці? Була б вона, а вже якого кольору…

До кінця робочого дня лишалося години зо три, і механік із задоволенням хлюпався під тугими струменями води. Комбінезон і ковбойка полетіли у шафку, на заміну їм з’явилися сині джинси, елегантна сорочка і світла модна куртка. Дзеркало відбило молоде, з правильними, навіть надто правильними, рисами обличчя, і те, як хлопець розчісує чорне мокре волосся…

Вулиця була не настільки велелюдною, як у години пік, однак машини йшли досить щільним потоком. Хлопець перебіг вулицю і сів за кермо жигуля. Світло-блакитна машина влилася до потоку і покотилась по шосе.

Хлопець знову взявся насвистувати, поглядаючи на себе в дзеркало заднього виду. Машина звернула убік від шосе і далі котилася тихими, малолюдними вулицями. Поворот, іще, ще…

За поворотом на тротуарі двоє людей убивали третього. Вони наче ляльку перекидали його одне одному могутніми ударами кулаків. Людина, з обличчям, залитим кров’ю. Нарешті вона впала.

Хлопець за кермом, як бовван, завмер, перелякано дивлячись на те, що відбувалося перед очима.

Людина на землі не рухалася. Тільки губи ще намагалися щось вимовити, мабуть, марне прохання про милосердя. Один з нападників дістав ножа і якось дуже буденно вдарив лежачого.

Бандит витер ніж об одяг убитого, сховав до кишені. Озирнувся, побачив за кілька метрів від себе світло-блакитну машину і попрямував до неї. Він уже майже просунув голову у відчинене вікно, щоб роздивитися, хто сидить за кермом, коли хлопець натиснув на газ, і машина рвонула з місця. Бандит зареготав і щось прокричав услід. Хлопець запекло крутив кермо побілілими руками, намагаючись від’їхати якомога далі від місця трагедії.

— Не жени, розіб’єшся. Ти і так уже далеко від’їхав.

Голос пролунав десь поруч, у машині. Хлопець ударив по гальмах. Зі скреготом машина пішла юзом, розвернулася на дорозі, ледь не перекинувшись, і застигла, упершись бампером у сміттєвий бак.

— Я ж казав, не поспішай. Тепер поспішати немає куди.

— Господи! Хто ви? Що вам потрібно? Ви теж із їхньої зграї?

— Що ви! Я просто вісник.

— Вісник? Нічого собі жарти… Ну ж бо, вимітайся звідси. Теж мені, вісник якийсь. Йди і вістуй комусь іншому. Забирайся!

— Із задоволенням. Однак я маю вам повідомити дещо.

— Мені? Від кого?

— Як вам сказати… Може, з минулого, а, можливо, з майбутнього. Не знаю, та це, зрештою, і не входить до моїх обов’язків.

— Тоді кажи і забирайся!

— Ви — свідок.

— Я — хто? Ще раз…

— Ви — свідок. Відтепер і навіки це ваше призначення.

— І це все, що ти хотів мені сказати? Цю муру про призначення?

— Цього досить. Прощавайте.

Незнайомець виліз із машини і почимчикував тротуаром. Хлопець висунувся з вікна і спостерігав за ним, поки той не сховався за рогом.

Жигуль рушив із місця і дуже повільно покотився вниз по вулиці. Хлопець трохи розслабився. Блідість уже не заливала його обличчя і руки, однак пальці помітно тремтіли, коли він прикурював сигарету.

Дивна штука — студентська дружба! Майор міліції Іван Іванов їхав на зустріч зі своїм колишнім однокурсником-радіофізиком, сповнений неоднозначних почуттів. З одного боку, він радів цій зустрічі. Ще б пак, він їхав до друга, свого тезки, причому «подвійного», оскільки прізвище у нього було, як той сам казав, «майже російське, але українське» — Іваненко. Вони дружили з першого курсу. І, як часто це буває між чоловіками, почалася дружба з банальної бійки. А причиною бійки став спочатку жартівливий аналіз закінчень їхніх прізвищ, що переріс в аналіз подій трьохсотрічної історії. Згодом якось непомітно замість слів «росіянин» та «українець» стали використовуватися їхні синоніми, що не подобалися обом, а потім… Іванов уже не пам’ятає, як почалася бійка. Але дуже добре запам’яталася сцена примирення. Це було так зворушливо! У нього навіть зараз підступив клубок до горла. Бо тоді він зрозумів, що знайшов справжнього друга назавжди. У будь-який час доби, якщо треба, вони могли звернутися один до одного за допомогою.

Власне, зараз майор Іванов і мав допомогти своєму старому другові. Учора, ледь не опівночі, Іваненко зателефонував і сказав, що треба вирішити одну проблему з даішниками. От «майже однофамілець» і їхав до друга з радісним почуттям своєї потрібності. Іншим почуттям була якась незрозуміла провина перед другом. Вони не бачилися… Скільки ж років минуло? Недавно було двадцять років після закінчення університету. Іванов не зміг прибути на зустріч випускників — служба, «…и опасна и трудна, и на первый взгляд, как будто, не…»— мимоволі зазвучали в голові слова призабутої пісні. Іванов не пам’ятав, як було в оригіналі — чи то «не видна», чи то «не нужна». Не міг він згадати і коли бачився востаннє з Іваненком. Саме це і викликало в ньому почуття провини. Жити в одному місті і не бачитися стільки років. Раніше хоч з днем народження вітали. А зараз? Телефон домашній, телефон робочий, телефон мобільний, автовідповідач на роботі і вдома, факс на роботі і вдома, пейджер, електронна пошта, звичайна пошта. І — тиша!

Попри довгу перерву у стосунках з однокурсником, не було відчуття, як би це сказати, забутості, чи що. Іванов зараз їхав до нього так, начебто вони попрощалися минулого тижня після семінару з політекономії. Чомусь цей предмет особливо запам’ятався.

Можливо, тому, що на початку вісімдесятих, у розквіт застою, на семінарах з політекономії молоді технарі, нітрохи не бентежачись, цікавилися, чи не прийшов час ввести в СРСР двопартійність. Пропонувалася компартія «а» і компартія «б». От нехай вони, мовляв, змагаються, у кого програма краща. Про демократів, лібералів, консерваторів тоді ще не знали.

Спогади молодості перервав мобільник. На екрані світилося «Іванко». Чи то скорочене від «Іваненко», чи то пестливе від «Іван».

— Слухаю, — сказав у рурку Іванов.

— Ти скоро? — пролунало в слухавці.

— Я вже біля під’їзду.

— Піднімайся! Код вхідних дверей 666.

— Здуріти можна…

Іванов не йняв віри, що його друг міг погодитися на три шістки у коді замка. Життя склалося так, що випускник радіофізичного факультету Іван Іваненко став священиком православної церкви. Служив у невеликому храмі у містечку за сорок кілометрів від столиці. А Іванова доля привела в міліцію. З цього приводу друзі теж жартували. Мовляв, служимо. Тільки один служить Богові, а другий… Слова пісні про небезпечну і важку службу знову зазвучали в голові. Наскільки Іванов знав свого друга як щирого християнина, той мав перешкодити клятим шісткам при вході у власне житло, тож зустріч із другом, який завжди любив пофілософствувати, без дискусій не обійдеться, і вже приготував своє перше запитання про «число звіра».

— Закладаємось, що я знаю, яке буде перше твоє запитання? — без звичайних вітань зустрів Івана його старий друг.

— Ну?

— Ти запитаєш, яка проблема виникла з ДАІ.

Від несподіванки Іванов знітився.

— Правильно? Чи ти будеш цікавитися дурницями типу трьох шісток?

— Ну, ти гад… — тільки і видавив із себе Іванов, а собі подумав, що справді забув, що його запросили допомогти вирішити проблему з даішниками. А він захопився спогадами…

— Я не можу бути гадом за визначенням, — спокійно і з гідністю відповів другий Іван. — Я священик. А, відповідаючи на твоє запитання, скажу: Бог шісток не боїться. А я, як його слуга, це сполучення просто ігнорую.

— Ростеш, Іване! Ну, ми теж щось можемо… Не хвилюйся! Допоможемо. О! Вірші. Річ у тім, що для нас ДАІ — не проблема. Тому я і не хвилювався. Навіть зрадів, що можу поспілкуватися зі старим другом.

— От і добре! Давай швиденько продемонструй свої можливості, а потім пива поп’ємо.

— Таж піст, батюшко! — зраділо закричав Іванов, вирішивши, що зміг підловити друга-священика на порушенні.

— Ай-я-яй! — вдавано почав журитися «викритий» порушник. — Як же це я? Забув, що почався різдв’яний піст. Алкоголь хотів ужити. Ганьба!

Потім він підійшов до холодильника і дістав пляшку пива. Ніби з жалем, що не доведеться поласувати улюбленим напоєм, подивився на неї, а потім, різко змінивши інтонацію, промовив:

— Хоча… — і весело подивився на друга.

— Ну! Не тягни! Що «хоча»?

— Читай! — Іваненко підніс до очей Іванова пляшку.

— «Оболонь». Ну?

— Далі читай!

— «Преміум бір»…

— Далі!

— «Хай кволиті продакт»…

— Ну, ти справжній мент. Головне читай! Великими буквами написано!

— Безалкогольне… А-а-а!

— Нарешті! Ти забув анекдоти про міліціонерів? Пиво безалкогольне, тобто не містить алкоголю. Це мені Фляк презентував як священнослужителю. Він зараз працює на «Оболоні». Можна пити й у піст. Був цілий ящик! Ще дві пляшки залишилися. До речі, «Оболонь» позиціонує його як продукт, який можна випити і сісти за кермо. Це ваш брат даішник повинен знати. До речі, повернімося до ваших баранів!

— Я осоромлений. Готовий виконати будь-яке ваше завдання. Що там у тебе?

— У Крим відправився автобус із прочанами. У Криму, щоб ти знав, починалося християнство, яке потім поширилося далі на північ. У Херсонесі збереглися залишки катакомбних церков, які віруючі споруджували під будинками. У Херсонесі були десятки храмів. Коротше, поїхала група пенсіонерів, парафіян мого храму, за свої гроші, а їх не пускають.

— Як це не пускають?

— Ось так! Нарвалися на якогось ідіо… нехорошого даішника, який заявляє, що траса закрита на ремонт, тому їхати не можна.

— Може, і справді ремонт. Я пам’ятаю, там таки збиралися ремонтувати чималий відрізок дороги.

— Ага! Збираються. Але ще не почали, я з’ясовував. Поки почнуть, вони вже назад повернуться. Якщо ти допоможеш, звичайно. Автоінспекція просто перестраховується. А може, пива хоче. Безалкогольного.

— Розберемося! Який автобус? Номер?

— Ось шпаргалка! Тут усе написано.

Іванов дістав записник, відразу перетворився зі студентського товариша на вимогливого майора міліції, набрав номер на мобілці і насупив брови.

— Здравія бажаю! — привітав він когось. — А скажи-но мені, сержанте, що там пенсіонери в автобусі? Не бунтують?

Якийсь час він мовчав, слухаючи пояснення, потім кашлянув і сказав:

— Ясно. Цих пропустити!

Напевно, той, кому призначався наказ, щось заперечував, тому що Іван різко і жорстко запитав:

— Ти українську мову розумієш? Пропу-сти-ти!

Обличчя майора випромінювало самовдоволення. Він весело подивився на друга і потягнувся.

— От і все. А де сім’я?

— Не знаю. Дружина до когось у гості збиралася. А за сином я вже не встигаю стежити. Щодня з якоюсь новою дівчиною.

— Весь у тата?

— Якщо мати на увазі татка зразка двадцятилітньої давності, то так.

— А зараз ти — інший?

— Точно! Не дражни гріхами юності! Почекаємо сім хвилин.

— Чому сім? Щасливе число, так? — ущіпливо запитав Іван.

— Щасливе число, так! — передражнив Іваненко. — Знаєш, якось Альберт Ейнштейн прибив на дверях підкову. Його гості поцікавились: навіщо? «Як? — відповів учений. — Хіба ви не знаєте, що підкова приносить щастя?» — «І ви, великий учений, вірите в це», — здивувалися гості. — «Ні, я не вірю. Але, кажуть, вона приносить щастя, незалежно від того, віриш чи ні».

— До чого це? — здвигнув плечима Іванов.

— Та так. Насправді, я прихильник теорії, що кожний отримує по своїй вірі. У що віриш, те й маєш.

— Так, я пам’ятаю. Ти ще на п’ятому курсі мене в цьому переконував. Слухай! А пам’ятаєш, ти мені давав фантастичне оповідання читати. Там учений потрапляє на якийсь невідомий острів. Аборигени вважають, що земля в центрі, а сонце, місяць і зірки — це невеликі кульки, які кружляють навколо землі. А вчений зробив прилад, подібний до телескопу, щоб довести помилковість їхніх поглядів. І раптом виявив, що прилад підтверджує те, про що говорили аборигени. А мораль сій байці така: світом керують не фізичні закони, а переконання.

— Я теж пам’ятаю. А ти чого згадав?

— Просто я раптом змакітрив, що це ти сам оповідання написав. Так?

— Не даремно, друже, в міліцію потрапив. Через двадцять років до тебе дійшло. Через двадцять років, дивись, і підполковника одержиш.

— Ты, Вань, на грубость нарываешься, все, Вань, обидеть норовишь, — хриплуватим голосом «під Висоцького» продекламував Іванов. — Сам же вчив, що реагувати на життя треба радісно. От і порадів би за друга, який щось зрозумів, а ти насміхаєшся…

— Вибач, Ваню! Твоя правда…

— А ще священик!

— Ну, прости, Іване! — зрозумівши, що друг образився серйозно, Іван підійшов до нього і поклав руку на плече. — Я священик, але я не святий. Ти знаєш, у мене недавно, з півроку тому, випадок був. Проїхав я на червоне світло. Дурниця, звичайно, не дочекався секунди-дві, поки загориться зелене. Поспішав. І, як на зло, ваш брат даішник. Штраф. Слухай, така жаба мене задавила! Так платити не хотілося. І розумію, що сам винен. І формально винен, тому що порушив правила. І порушую принципи, які сам же проповідую, а жаба давить. Навіть хотів тобі дзвонити, щоб ти слово замовив.

— Чому ж не подзвонив?

— Переміг себе. Хоча досада ще довго залишалася. Я ж бо думав, що я шляхетний. А жаба давила. Не святий я, Ваню, даруй мені. Нас характеризують не наші помилки, а те, як ми їх виправляємо. Ти ж добре пам’ятаєш: «Місце зустрічі змінити не можна»?

— Авжеж? Сто разів дивився.

— Коли взяли Ручечника із шубою англійця, і колеги побоювалися, що будуть непотрібні розмови, твій улюблений Жеглов заявив: «Правопорядок в стране характеризуется не наличием воров, а умением властей их обезвреживать». Давай знешкодимо нашого злодія, який хотів украсти наш гарний настрій!

Заграв мобільник. Іваненко взяв рурку:

— Ну що, Миколо Петровичу? От і добре. З Богом!

— Усе нормально?

— Так. Подзвонив старший групи, повідомив, що пропустили. Спасибі тобі!

— Нема за що. Звертайтеся, отець Іван, коли потреба, — Іванов був задоволений, що не осоромився перед товаришем, що тема ментів була зам’ята, і вирішив перевести розмову в іншу площину. — Слухай, а як правильно — отець Іван, чи отче Іван?

— Правильно «отче Іване». Слово «отче» використовується при звертанні. Це кличний відмінок. В українській мові він використовується дотепер, а в російській вийшов з ужитку. От у церкві при звертанні до священика кажуть «отче» і ще при звертанні до Бога — «Боже», а в інших випадках росіяни використовують називний відмінок. А у нас: Іван-Іване, мама-мамо, друг-друже, пан-пане…

— Усе ти знаєш!

— Багато чого забув уже. Закон Гей-Люссака з законом Бойля-Маріотта вже плутаю.

— Слухай, ти на двадцятиріччі випуску був?

— Так. А ти навіть не подзвонив…

— Служба. ДТП. Я навіть забув. Мені староста дзвонив, поздоровив… А багато наших було? Бєлий був? Я знаю, він крутий підприємець… А Монч, знаєш, куди сина учитися направив? На радіофак! Клас! Учиться по тих же книгах, що і батько. А Фляк був?

— Ні. Він саме з «Океном Ельзи» був у турі по Україні.

— Ти ж казав, він на «Оболоні».

— От «Оболонь» і спонсорувала. А він типу представник фірми. Мені Бабич розповідав. Вони дружать. Тобі подобається «Океан Ельзи»?

— Так. Особливо ця: «Ти машина, і я машина…»

— Улюблена пісня даішників?

Іван не відповів, замислився.

— Да-а-а, — задумливо вимовив він по якійсь хвилі. — А я ніяк зрозуміти не можу, як ти став священиком. Учився добре. Фантастикою захоплювався.

— Я і тепер захоплююся.

— А як же православ’я? Не суперечить?

— Ти, Іване, хочеш за сім хвилин осягнути ази православ’я? Це — як курс фізики за ніч перед іспитом.

— Ну-у, я трохи підкований. Читав Євангеліє. Знаю Символ Віри. Знаю, що християн два мільярди. З них православних щось трохи більше десяти відсотків, а католиків — майже половина. Мені, до речі, католицька церква теж більше подобається. Там якось затишніше. Сісти можна, коли у нас стояти треба.

— Гм-м. Ти, все-таки, сказав «у нас».

— А ще мене дратує старий стиль. Що наша церква собі думає? Плутанина! Я зо два роки тому хотів поститися. Пам’ятаєш, ти мене переконував, як це корисно для душі і тіла… Ну і що? Новий рік, усі п’ють, гуляють, веселяться, столи їдлом заставлені, а наші святенники суворо так пальчиком — ніззя! А католики — молодці. Усе по-людськи. Ось ти можеш це пояснити?

— Можу. Католики хочуть, щоб людині було краще, а православні — щоб людина була кращою. Це важча задача. Католицька церква ближча до людей, а православна — до Бога. Тому нас і менше. Хоча, якби було якесь голосування, якийсь православний референдум, проголосував би за перехід на старий стиль, звичайно. А поки що православній людині пропонують вибір: жити за світськими законами чи за церковними. І кожен має право вибору.

— Ні, мене інше цікавить! От дивись! Різдво: коли воно правильно настає — у католиків чи у нас?

— Баню, ну ти ж технар, хоч і колишній! У кожного своя система координат.

— Не те! От дивись! Пам’ятаєш, хтось нам говорив, що на Водохреще, коли воду святять… У цей день, 19 січня, водохресна вода змінює свої фізичні властивості, поляризацію, чи щось у цьому роді. Пам’ятаєш?

— Ну?

— Так от, якщо перейти на старий стиль, то, виходить, що вода буде змінювати свої фізичні властивості не 19-го, а 6-го. А в чому ж тоді буде свято? Чи ти хочеш сказати, що і поляризація почнеться на 13 днів раніше? Це ж нонсенс!

— Я можу тільки повторити те, що говорив раніше, — трохи сумно вимовив священик. — Світом керують не фізичні закони, а переконання.

— Дістав ти! — обурився міліціонер. — Ми ж у реальному світі живемо, а не у фантастичному. Бань, ну ти ж технар, хоч і колишній! Ну? При нагріванні тіло розши-и-ирюється. Молекули в ньому є такі, пам’ятаєш? Коли людина вип’є, молекули спирту потрапляють у кров. Змінюється її біохімія. Кров потрапляє в мозок, людина стає п’яною. Ну? Усе через молекули спирту. До чого тут переконання?

— Та до того, що рішення пити чи не пити — це результат морального вибору, а не фізичного закону.

— Добре, а якщо… — майор замовк.

— Що, якщо?

— Нічого! — Іван Іванов розсердився. — Давай перервемо наш диспут! Давай пиво пити! Ти обіцяв.

— Давай. Тільки слухай, ти ж на машині. Спочатку підкинь мене в одне місце. Тут недалеко, а потім поп’ємо, поговоримо спокійно.

— Ти ж казав, це пиво можна пити за кермом.

— Ну не в прямому ж сенсі.

Сівши в машину, майор, уставив ключ запалювання і рвонув з місця. Було видно, що він ще збуджений.

— У тебе бензин на нулі! — глянувши на панель, несміливо попередив Іваненко.

— То й що? Буду думати, що в мене повний бак. Кожний одержує по своїй вірі! Так?

— Ти ж не віриш.

— Вірю!

— Невже?

— Вірю! Я залив сьогодні повний бак. Просто індикатор поламаний, не показує, — настрій міліціонера покращився.

Обидва Івани приїхали до якоїсь старенької бабусі. Священик про щось поговорив із нею, потім підійшов до друга і попросив:

— Іване, я гроші забув. Хотів допомогти трохи. З’їзди до мене додому! Там у письмовому столі внизу. Усі забери!

Повернувся Іванов чомусь надто веселим.

— Ти так пишаєшся своїм приколом з бензином? — зауваживши його збудження, запитав Іваненко. — І чому так довго? Пів на сьому вже.

— Код замка забув, — пожартував міліціонер. — Поїхали додому?

Усю дорогу Іванов мовчав, тільки насвистував, щось із репертуару «Океану Ельзи», періодично повертаючись до теми «Як же так? Як же так?»

Удома він, немов господар, підійшов до холодильника.

— Давай-но спробуємо твоєї «Оболоні»!

— Давай!

Майор уважно оглянув пляшки, ніби вибираючи, у якій більше пива. Потім одну простягнув хазяїнові.

— Ти наливай мені, а я — тобі! Будемо так послуговуватися. На знак поваги.

Він налив повний кухоль пива і простягнув Іванові. Той зробив те ж саме.

— Будьмо!

— Гей! — підтримав майор. І цокнувся з другом.

— Добре, що ти не цураєшся нашої мови, — надпивши з кухоля й облизавши губи, благодушно сказав Іваненко. — А то кожний вважає своїм обов’язком поприколюваться. Ну, як пиво? Правда, клас? Як справжній «Преміум». Фляк казав, що на заводі це пиво варять як справжнє, а потім за допомогою спеціальної мембрани видаляють з нього спирт. Тож у ньому є все, що має бути в пиві, крім градусів. Хоча…

Він знову пригубив з келиха, ніби пробуючи пиво на вміст алкоголю.

— Що «хоча»? — насторожився Іванов.

— Хоча ефект такий, начебто п’єш звичайне пиво. Сам розслаблюєшся, «життя стає світлішим», дружина привітнішою, діти слухнянішими, друзі, як ось ти, добрішими.

— А я що, злий хіба?

— У тебе спочатку було таке обличчя, ніби ти мені отрути підсипав.

— Не поняв! — закричав міліціонер.

— Тепер я жартую. Просто я згадав, звідки пішов звичай цокатися склянками. Знаєш?

— Не задумувався.

— Правильно, за тебе ж начальство думає… Стоп-стоп-стоп!!! Я жартую. Слухай про звичай! У середні віки, коли було модно підсипати отруту у вино, для того, щоб продемонструвати довіру один до одного, за столом переливали вино з келиха в келих. При цьому келихи вдарялися. Пізніше, коли мода на отруту минула, звичай переливати з келиха в келих, як символ поваги, залишився. Тільки трансформувався в просте цокання.

— Клас! Буду тепер усім розповідати. А пиво і правда діє як звичайне. Може, тут таки є алкоголь? Мені здається, що моє «життя стає світлішим» теж.

— Не бійся, майоре! Менше половини відсотка! Допустимо.

— І даішники не причепляться?

— Перевірено.

— Точно?

— Чого ти прискіпався? «Точно-точно?»

— Та тому, що ти захмелів уже, отче Іване!

— Баран ти, твоє благородіє. Я ж тобі пояснював, що пиво без спирту. Це чисто психологічний стан.

— Невже?!

— Ох, стомив ти мене, старий друже. Може, дійсно, тебе звичайним «Преміумом» почастувати? Тобі ж можна. Хоча, ні. Ти ж за кермом.

Іванов підхопився, поправив піджак і несподівано заявив:

— Поїхали!

— По «Преміум»?

— За премією! Переможцю диспуту… Поїхали! Щось покажу.

— «Ладно, я буду покорным…», — хриплуватим голосом «під Висоцького» погодився Іваненко.

У машині, що летіла зі швидкістю понад сто кілометрів на годину, Іванов знову почав наспівувати «Як же так?»

— Я не зрозумів, що це за гра слів: «Преміум» — премія? — запитав Іваненко.

— Почекай!

Вони саме під’їхали до посту ДАІ.

— Посидь! — скомандував майор і побіг до будки.

За хвилину він повернувся з трубкою.

— Ану дихни!

— Ти згадав, що у тебе в дипломі записано «інженер-дослідник» і вирішив перевірити дію безалкогольного пива? Будь ласка!

Іван смиренно взяв трубку і сильно почав дути.

— Ну, досить-досить! Відмінник… — майор узяв трубку в руки і підніс до очей. — Не поня-яв… А ну ще раз! Ти не сачкуєш?

— Та будь ласка! — Іван, зробив страшні очі, надув щоки і з усієї сили почав знову випускати повітря з легенів.

Трубка колір не змінила.

— Чорт! — крикнув майор.

— Не чортихайся! — осмикнув Іван.

— Блін, невже я пляшки переплутав?

Іванов сам почав дути в трубку.

Трубка колір не змінила.

— Чорт! — знову сказав майор.

— Ізиди! — чи жартуючи, чи серйозно скомандував священик.

Майор не поспішаючи пішов до будки, несучи безбарвну трубку. А коли повернувся, то якось відсторонено сів за кермо і тихенько рушив з місця.

— Що трапилось? — запитав Іваненко. — Ти поводишся неадекватно. Тебе так вразило, що безалкогольне пиво дійсно виявилося безалкогольним? «Оболонь» — фірма чесна. Фляк казав…

— Набрид ти зі своїм Фляком! — різко урвав міліціонер.

— Ва-аню! — голосом, яким мама попереджає дитину, що поставить у куток, промовив священик.

— Вибач! — Іван розслабився. — Річ у тому, що хотілося мені тебе сьогодні покарати. Каюся, отче! Заздрю я тобі. Є в тебе своя філософія. Легко тобі з нею. А я хотів приколотися. Коротше, дістав ти мене, вибач, своїми моральними принципами. Тому… Коли ти послав мене до себе додому за грошима для бабусі…

Іван замовк. Мабуть, вирішував, продовжувати чи приховати якусь свою таємницю.

— Коли ти послав мене до себе додому за грошима для бабусі, — усе ж продовжив він, — я по дорозі заїхав до магазину і купив пляшку «Оболонь-Преміум». Удома я випив твоє безалкогольне, а в порожню пляшку налив свій «Преміум». Там п’ять відсотків спирту. Акуратно закупорив. Коли ми приїхали, я налив його тобі замість безалкогольного, щоб потім довести пріоритет фізичних законів. Трубка повинна була показати, що у твоїй крові є молекули спирту. Нічого не розумію. Трубка справна була.

— Звідки знаєш?

— Перевірив! Дав там одному сержантові дихнуть. Та він тільки в руки її взяв, вона вже посиніла. Як таких у ДАІ тримають?

На сім хвилин запала мовчанка. Потім Іванов зітхнув і сказав:

— Вибач за експерименти! Я ще трошки залишився фізиком.

— Фізик-радіофізик… — Іван був трохи приголомшений витівкою старого друга.

— А ти фантастичні оповідання ще пишеш? — раптом запитав Іванов.

— Так… Раз на п’ятирічку. І тільки за мотивами християнства. А що?

— Ось тобі якраз ідея для оповіданнячка. Зіткнення віри і безвір’я. Що скажеш? Чи пиво, що не підкоряється законам фізики. Чи пиво поза законом. Красиво? Пиши! Якраз у самвидаві проходить конкурс на краще оповідання про пиво. Гонорар на двох.

— Подумаю… Може, краще — «Пиво в законі»?

Удома Іваненко застав дружину і сина. Побачивши чоловіка, дружина, запитала:

— Їсти будеш?

— Так.

— А пиво?

— Так. А що є?

— Твоє безалкогольне.

Вона пішла до холодильника, відчинила дверцята й заглянула в середину. За хвилину вона гукнула:

— Андрійку! Синку! Я тебе просила татові пива безалкогольного купити.

— Я купив дві пляшки, як ти просила, — долетіло з кімнати.

— І де воно?

— У холодильнику!

Дружина Іваненка тільки стенула плечима:

— Не вір очам своїм…

— Що таке? — поцікавився Іван.

— Пива немає.

— Якого?

— Твого. У холодильнику.

— І де воно, по-твоєму?

— Не знаю. Я сьогодні затрималася. Прибігла додому вже на початку сьомої, узяла детектив Платової. Оксані обіцяла. Вона детективи любить. Дай, думаю, захоплю пива холодного з холодильника. Вона ще безалкогольного не куштувала. Андрія попросила зганяти в магазин купити натомість. Думаю, поки ти прийдеш, воно якраз холодне буде… А зараз його немає.

— Коли, ти кажеш, удома була? На початку сьомої?

— Так.

— Синку! А ти коли за пивом ходив?

— Як тільки мама сказала. Я ж слухняний.

— Молодець! Тепер мені все зрозуміло.

— Що тобі ясно? — запитала дружина. — Ти поясни! А то я боялася, що пиво пропало.

— Не хвилюйся! — спокійно відповів Іван. — Усе гаразд. Просто… Вважай, що воно не підкоряється законам фізики. Це пиво поза законом.

Він пішов у кабінет і взяв слухавку:

— Алло, Іване? Я подумав і вирішив написати оповідання. Сюжет у мене вже є, а назва нехай буде твоя — «Пиво поза законом». Гонорар на трьох: на тебе, мене і Фляка.

На кухню зайшов син Андрій. Він підійшов до холодильника, відчинив дверцята й заглянув у середину. За хвилину він крикнув:

— Що ви чудуєте? Пиво є! Ось дві пляшки на верхній полиці.

«Боже, невже вдалося? Невже я обдурив їх? Ну а Ти, Господи, сподіваюся, не будеш заперечувати?»

Голос, з яким, напевно, Бог головує у Чистилищі, ввірвався у мозок людини: Назвіть своє ім’я, рік народження, громадянство.

— Борис Іванович Сергієнко, 2278 рік народження, громадянин Об’єднаної Росії.

Я прокинувся раніше, ніж звичайно. Навіть уві сні мене не полишало відчуття тривоги і нервовості. Сьогодні ми з Рілітом повинні з’явитися до Штаб-квартири Міжгалактичної Співдружності, а з власного досвіду я знав: нічого хорошого цей візит не обіцяє.

З моменту утворення Співдружності, а це майже тисяча років тому, Голова і Вища Палата організації тільки й займалися розробкою військових операцій з приєднання до Співдружності нових планет-держав. Нам же, військовим льотчикам, яких жителі Співдружності прозвали зоряними катами, доводилося впроваджувати у життя найбожевільніші рішення влади. На жаль, чиновники з Вищої Палати займалися виключно теоретичною роботою. Усі брудні процедури звалювалися на плечі простих хлопців. Наприклад, таких, як я.

Зруйнувавши слизьку оболонку кокону, я поплентався у ванну кімнату. Як же стомлювала мене ця щоденна процедура! Я заздрив представникам інших біологічних видів, що населяють простір Співдружності. Вони ніжилися в розкішних постелях, і весь ранковий туалет полягав, як правило, у чищенні кісткових виростів у ротовій порожнині, які звуться зубами. Звичайно ж, навіть найкращі ліжка не зрівняються затишком з нашими захисними коконами, та, на жаль, шкіра, що виробляє таку кількість слизу, потребує ретельного догляду.

Колись, на світанку об’єднання сусідніх галактик, тодішній Союзний Уряд запровадив закон про «розпорядок дня», намагаючись таким чином зв’язати представників різних форм життя у щось цілісне, створити новий народ. Але, оскільки через об’єктивні причини цей закон не виконувався, Уряд затвердив директиву «Про рівнозначність фізіології усіх громадянин Співдружності». Спочатку це вигадливе розпорядження здавалося юридичною формальністю — не більше. Та незабаром міжпланетна і міжгалактична міграція призвели до повного змішання живих істот у Всесвіті. От тоді і почався безлад. Наприклад, велісігли з Напто-5 сімдесят відсотків часу сплять. Тому вони завжди мають проблеми з працевлаштуванням. Ніхто не хоче бачити у своєму штаті співробітника, який безперервно спить. А шалколоїди із сузір’я Самоцвіту настільки малі, що залишаються невидимими для більшості повноправних громадян Співдружності. Не минути праведного суду, якщо, необережно ступивши, знищив колонію мікроскопічних шалколоїдів. Але найбільше турбот доставляли альтрамти, які населяли периферійні планети міжгалактичного об’єднання. Під час шлюбних ігор вони так огидно пахли, що членам Вищої палати довелося виділити спеціальні ділянки для розмноження цих незвичайних істот…

Я прийняв душ, змазав неофітовим гелем зелену шкіру і якусь мить розглядав своє відображення у кристалічному дзеркалі. Я належу до рідкісного виду сцефодів, корінної раси матінки Наєри. Колись ми були єдиними розумними жителями цієї системи, але зі вступом до Співдружності наша планета геть змінилася. На рідну Наєру прибувало все більше молодих інородців-фахівців, які одержували тут роботу. Мої ж земляки, зачарувавшись рекламою космотуристичних компаній, поспішали побачити інші світи.

Тепер, прилітаючи на Наєру, я відчуваю, як мене досліджують зацікавлені погляди нинішніх жителів моєї Батьківщини. А колись тут нікого не дивувала зелена людина із трикутною головою і величезними фасетними очима. Так з аборигенів ми перетворилися на гостей своєї рідної планети. Що вдієш — часи змінюються, а, отже, змінюється і Всесвіт.

Не бажаючи піддаватися смуткові, я підморгнув своєму двійникові, який вирячувався на мене з дзеркальної поверхні. «Життя не така вже й погана штуковина», подумав я і посміхнувся безгубим ротом.

Ледь завершивши ранковий ритуал, я вже приймав гостя. До мене зайшов Ріліт. Удвох ми складали бойовий дует винищувача «Лиходій».

— Здоров, друже, — прогарчав Ріліт кострубатою міжгалактичною і попрямував на кухню.

Я привітно помахав трипалою кінцівкою і подріботів услід.

— Сирого м’яса не знайдеться? — Ріліт із надією подивився на мене.

Мій напарник належав до унікального виду розумних котячих з планети Фелія і мав вигляд плямистого леопарда. У процесі еволюції лапи фелійців набули здатність виконувати хапальні рухи, а їхня хода стала прямовисною. Правда, голосові зв’язки так і не здолали високих звуків, тому, реагуючи на щось неприємне, Ріліт ніколи не ліз за словом у кишеню, обмежуючись первісним риком. Але п’ятирічний досвід роботи не минув дарма. Ми непогано розумілися, звичайно, наскільки це можливо між леопардом, який ходить на задніх лапах, і земноводним-переростком.

— Ні, Ріліте, — я безпомічно розвів руками. — Чесно кажучи, я не знав, що ти надумаєш мене відвідати. Але, сподіваюся, не відмовишся від овочевого рагу?

Ріліт зневажливо скривився і пішов до вітальні.

— Поквапся, — гарикнув він. — На нас чекають у Штабі.

— Що вони надумали? — я вирішив відкласти сніданок і теж залишив кухню. — Невже знову проти Стейса вводять санкції?

— Не знаю, — знизав плечима Ріліт. — Аби тільки не змусили знову гасити черговий заколот.

— Точно.

— Ти готовий? — Ріліт, поза сумнівом, також хвилювався перед майбутньою зустріччю, про що свідчила ця буйна поквапливість.

Я кивнув. Хоча ми пропрацювали у парі не один рік, Ріліт міг тільки здогадуватися про стан моєї готовності. Для нас, холоднокровних громадян Співдружності, була видана спеціальна директива, що дозволяє не носити одягу. З цього приводу точилися довгі дебати у Вищій Палаті. Традиціоналісти стверджували, що спільне проживання вимагає певних жертв, але запрошені на засідання вчені запевнили законодавців, що прохання сцефодів продиктоване зовсім не примхою, а життєвою необхідністю. Зрештою, супротивники реформи поступилися. Пізніше дехто з них зізнавався, що головним фактором при голосуванні стала доповідь біологів, які доводили відсутність явних статевих ознак в анатомії сцефодів. Члени Вищої Палати зітхнули з полегшенням: ніхто не дорікне їм у посяганні на цноту.

— То ти готовий чи ні? — ошкірився Ріліт.

Я простояв кілька секунд із заплющеними очима. Температура мого тіла залежала від навколишнього середовища, але корегувалася і нейро-розумово. Я спробував розслабитися, потім, запобігаючи стресу від зустрічі з Головою, мобілізував свій організм — адже сцефоди погано переносять перевантаження і контакт з іншими формами розумного життя.

— Усе гаразд, — вимовив я, розплющивши очі.

— Ніяк не можу звикнути до твоєї медитації, — нервував Ріліт. — Добре було б, якби ваші тендітні тіла працювали, як у нас, ссавців. Постійна температура і жодних проблем! Ех ви… відсталі ланки еволюції…

— І хто це патякає про еволюцію? Кіт, який ледве навчився говорити! — між нами часто виникають жартівливі сварки, які ніколи не переростають у лайку й взаємні приниження.

— Добре, — поступився Ріліт. — Поквапимося. Сам знаєш про сто п’ятнадцяту директиву — запізнення на зустріч із членом Вищої Палати загрожує каторгою…

— Але сто сімнадцята директива передбачає штраф у випадку явки раніше за призначений час, — нагадав у свою чергу я.

— Краще вже позбутися місячного окладу, ніж кілька років гнути спину на алмазних копальнях.

— Теж правильно.

Ми увійшли до телепортаційної камери.

— Сподіваюся, робота не буде марудною — я налаштував телепорт на Штаб-квартиру і натиснув «пуск».

Після відкриття гіпер- і гіпопростору військові відомства Співдружності засекретили всю інформацію про розробки. Сотні років населення міжгалактичного братства дивувалося швидкостям, з якими наші космічні кораблі долали нечувані відстані. І лише витік інформації ні Штабу дозволив цивільному населенню одержати достатні знання про багатопространність простору і насолодитися усіма принадами телепортаційної камери, яка стала єдиним пристроєм, що увійшов у користування усіх громадян.

Кілька років тому я розжився на таку камеру. Вона складалася з двох кабін: вихідної і вхідної. Вихідна служила своєрідними дверима, що відкривали доступ в усі заклади, які мають телепортаційні камери. Завдяки вхідній кабіні, я завжди мав можливість повернутися додому.

Внутрішнє хвилювання наростало. Взагалі я хлопець міцний і побував не в одній колотнечі. Щоправда, усі попередні завдання ми з Рі літом отримували від нашого безпосереднього командира Сот’о. Але сьогодні нас хотів бачити особисто Голова Вищої Палати Співдружності Громонган Раф. Зовсім не знаючи, як поводитися з першою особою міжгалактичної спілки, я намагався пригадати всі директиви, що стосуються спілкування з представниками влади. Так і не знайшовши в коморах свого мозку потрібних знань, звернувся за допомогою до Ріліта.

— Директива двісті двадцять сім, — озвався напарник. — При зустрічі з членом Вищої Палати варто мовчати доти, доки до тебе не звернуться з запитанням.

— Спасибі, друже.

Схоже, Ріліт непогано підготувався до побачення з Головою.

Кілька сотень років тому уряд вирішив прийняти Конституцію, але населення неосяжної держави було настільки різноманітним, що хоч створюй окремі кодекси для кожного з народів Співдружності. Тоді й народилася ідея про директиви, що містять керівні вказівки з поводження громадян ледь не в усіх життєвих випадках. Вивчати всі директиви не було сенсу, але знання основних положень вважалося обов’язковим.

Металеві стулки вихідної кабіни плавно роз’їхалися, і ми одразу опинилися в кабінеті, де вже був наш командир Сот’о — чистокровний пунтанець. Хоча представники цього виду були невисокі на зріст (удвічі нижчі від сцефодів), вони відрізнялися великою працездатністю і мали справді неймовірну спроможність пролазити на керівні посади.

— А ось і мої хлопці, — сказав наш командир.

Ріліт і я вклонилися.

— Здоровенькі були, добродії, — ці слова належали восьминогоподібній істоті, яка развалилася у кріслі. Перед нами був Голова Співдружності Громонгаг Раф класною персоною.

Ми знову вклонилися.

— Відразу перейдемо до справи, — Голова залишив сидіння і, плавно перебираючи мацаками, попростував до нас. — Генерал Сот’о запевнив мене, що ви найкращі у нашому флоті і, переглянувши ваші особисті справи, не маю підстав сумніватися у цьому.

Я не поспішав висловлювати вдячність, оскільки причина нашого виклику до Голови поки що залишалася незрозумілою.

— Кілька років тому наші розвідники відкрили нову планету, — продовжував Громонган Раф. — Нічого особливо, окрім того, що вона, на відміну від більшості планет Співдружності, особливо багата на воду.

Я не одразу збагнув, яку планету мав на увазі Голова: наші патрулі ледь не щодня відкривають нові планети. Але при згадці про воду, зрозумів, що йдеться про ДО-741 — невелике космічне тіло, розташоване десь на задвірках Всесвіту.

— Отже, — голос Громонгана Рафа посуворішав. — Торік одностайним рішенням Вищої Палати цю планету було приєднано до Співдружності. Ми вирішили, що несправедливо позбавляти тубільців усіх досягнень нашої цивілізації. Самі знаєте формулювання п’ятої директиви, відповідно до якої неприпустима перевага одного виду розумних істот над іншим. Але існує і двадцять перша директива, що зобов’язує уряд планети, приєднаної до Співдружності, привести своє законодавство у відповідність до юриспруденції Співдружності…

Оскільки цього так і не сталося, ми не маємо права вступати з місцевими жителями у контакт.

Я ледь стримався від запитання.

Зрештою, я служив у військовому флоті і прекрасно був поінформований про розвідку ДО-741. Ця планета, іменована місцевими жителями «Земля», у порівнянні зі Співдружністю була, м’яко кажучи, відсталою.

Офіційна термінологія передбачає визначення «планета, що розвивається». Але це суті не змінює. Наскільки мені було відомо, космічні досягнення ДО-741 вичерпувалися польотами на орбіту. І, звичайно, вони не мали жодної можливості відвідати засідання Вищої Палати та дізнатися про приєднання своєї планети до Міжгалактичної Співдружності.

— Ми чекали, — зі смутком зітхнув Голова. — Але марно Невиконання вимог Вищої Палати, як вам відомо, вважається злочином.

Вища Палата дійшла висновку про необхідність ліквідації населення цієї планети.

Якийсь час усі мовчали.

— Я, звичайно, не збираюся заперечувати рішення вельмишановної Вищої Палати, — я порушив мовчанку. — Але навряд чи тубільцям відомо про однобічне рішення… Я чув, що далі свого природного супутника вони не літали. Вони просто фізично не здатні виконувати наші вимоги…

— Ви забуваєте дев’яносто дев’яту директиву, шановний, — урвав мене Громонган Раф. — Незнання законів не звільняє від відповідальності.

Помовчавши, Голова додав:

— Все уже вирішено, хлопці. Справа за вами!

«Та як жив під Києвом богатир Добриня Микитович. Та по всьому Києву слава про нього йшла: і привітний, і спритний, і у миру пригожий, і у бою завзятий. Дужий, всемогутній богатир Добриня, а характеру спокійного і лагідного — нікого даремно не скривдить.

У день спекотний, літній та сонячний захотілося Добрині викупатися в Пучай-річці. А про ріку ту слава недобра йде, погана: з першого струмка вогонь січе, з другого струмка іскри сиплються, з третього струмка дим стовпом валує.

Зняв богатир одяг дорожній, зброю на березі склав, у ріку кинувся. Пливе Добриня Пучай-річкою, дивується: «Даремно люди наговорюють. Не люта Пучай-річка. Тиха, немов калюжа дощова». Не встиг Добриня сказати — насупилося небо, хмар нема, але грім гримить та вогонь блискає. Що за дивина?

Підняв голову Добриня і бачить, що летить до нього Змій Горинич, страшний змій з трьома головами. Із ніздрів полум’я б’є, з вух дим димить, мідні пазурі на лапах блищать..»

— Ну, діду, й майстер ти казки розповідати! — у курилці дружно засміялися.

— Це не казка — билина, — чемно виправив дідусь, обличчя якого — добрі короткозорі очі, окуляри на кінчику носа й акуратна гостра борідка — говорило про уроджену інтелігентність, а поношений, але бездоганно чистий костюм у руду клітинку і старомодна краватка свідчили про скрутні життєві обставини.

— Казка, билина — яка різниця! Користі від них — ніякої! — заперечив скептик, який ховався у клубах диму.

— Ти, взагалі, звідкіля тут узявся, розповідачу казок? — грізно поцікавився охоронець, який зазирнув на сміх.

— Я до начальника відділу реклами йшов. У мене до нього ділова пропозиція, а секретарка не пустила. Сказала, що Василь Федорович зайнятий.

— Ділова пропозиція?

— Звичайно, — ображено заморгав старий. — Не годиться ж турбувати дрібницями зайняту людину. Я хочу запропонувати використати Змія Горинича з рекламною метою.

— Дідусю, — скептично посміхнувся найближчий курець. — Ви, напевно, не дивитеся телевізора. Змій Горинич давно рекламує пиво «Три богатирі».

— Дивлюся я телевізор, чому ж не дивитися. Тільки Змій у них несправжній. Намальований, — дідок ласкаво подивився на співрозмовника, як на студента, що плете нісенітницю на іспиті.

— Невже ви можете запропонувати іншого? — єхидно поцікавився «студент».

— Можу! У тому то й річ, що можу! — схвильований, дідок піднявся навшпиньки і змахнув руками. — Справжнього Змія Горинича! Того самого, про якого говориться у билинах! — патетично оголосив він. — Я знаю, де його можна знайти! Тому мені потрібні гроші! — переможним поглядом старий обвів слухачів.

Димові хмари здригнулися від реготу. Охоронець навіть закашлявся, утираючи сльози.

Кілька секунд дідусь, нерозуміюче крутив головою, не в силі збагнути, чому така цікава пропозиція може викликати настільки неадекватну реакцію. Його очі згасли. Похнюплений він стояв посеред кімнати, притиснувши руки до грудей. Сивий чубчик на маківці додавав йому зворушливо-беззахисного вигляду.

— Дідусю, йшов би ти додому, — порадили йому. — Навряд чи Василь Федорович стане слухати твої казки.

Охоронець узяв засмученого старого за руку і повів коридором до ліфта, утішаючи дорогою.

— Тут серйозна, солідна фірма, дядьку, а ти зі своїми казками. Та не ображайся. Ми не з лихого серця, це дійсно смішно. На вулиці XXI століття — комп’ютери, технології просунуті, а ти — казки про Змія Горинича.

— Ой, юначе, — дідок повернувся до нього. — Зачинилися від світу люди у своїх кабінетах, відгородилися від природи технологіями. А казка — ось вона, поруч зовсім — тільки руку простягни.

— Ну так, — з іронією підморгнув охоронець, — а в протягненій руці «зелені» затиснуть.

— Що зелене? Листя?

Ну ти, дідусю, як з дуба упав! Гроші. Вакси. Долари — «зелені». Ти ж за ними приходив?

— Проблема нашого суспільства, хлопчику, в тому, що воно стрімко «позеленіло». Усе вимірюється грошима, — старий ступив у відчинені двері ліфта. — А я хочу врятувати унікальну тварину.

— Яку?

— Змія Горинича, — долинуло з ліфта, що уже рушив.

— Ну, діду, мабуть, клепок у голові не вистачає, — промурмотав під ніс охоронець. — Теж мені, знайшов дитину!

— Треба, треба змінювати концепцію! — начальник відділу реклами ЗАТ «Оболонь» Василь Федорович нервово ходив уздовж кабінету від стіни до стіни.

Співробітники, які сиділи за довгим полірованим столом для нарад, невідривно стежили за його пересуванням. Управо — вліво. Як глядачі за тенісним м’ячиком на корті. Вліво — вправо.

— Наймоднішою і найприбутковішою тенденцією сьогодні є використання у рекламі тварин, комах та іншої зоології. Торгова марка «Будвайзер» за рік злетіла на вершину світового рейтингу, випустивши рекламний ролик із жабами! — начальник, клацнувши пультом, вивів на проекційний екран зображення.

Жирні жаби, сидячи в болоті, бадьоро проквакали: «БУД! ВАЙ! ЗЕР!»

— Можна тільки позаздрити роботі маркетологів цієї фірми! — начальник зробив драматичну паузу. — А ось їхній другий ролик!

Товста жаба витала у хмарах, наче повітряний змій на мотузці, приклеївшись довгим язиком до вантажівки з написом «Будвайзер», що проїжджала повз болото.

— Нещодавно з’явилося повідомлення, що світовий лідер пивоваріння шотландський концерн «Scottish & Newcastle» намірився використовувати для своєї реклами Лох-Несське чудовисько. Ви уявляєте, що це може їм дати? Якщо жаби змогли витягнути фірму на рекламний Олімп, то Нессі просто поховає всіх інших виробників! — начальник різко вимкнув екран. — У нас ще є час, щоб зробити рішучі кроки й утримати «Оболонь» у лідерах. За кілька місяців шотландці обіцяють показати Нессі усьому світові. — Василь Федорович гострим поглядом обвів кожного співробітника.

— Як дивно, — зважився вставити слово Сергій, наймолодший із присутніх.

— Що дивно? — начальник стрімко обернувся до нього, мов хижак, що зачув жертву.

— Та дід один сьогодні приходив, теж про чудовисько розповідав.

— Який дід? Яке чудовисько?

— Дивний такий дід. На психа ніби не схожий, а все про змія балакав.

— Казав, що має ділову пропозицію.

— Стверджував, що знає, де знайти живого Змія Горинича! — перебиваючи один одного, заговорили співробітники.

— І де зараз цей дідусь? — відкарбував кожну літеру начальник.

Тиша була красномовною відповіддю.

Василь Федорович повільно пройшов до свого столу, сів у крісло. Прикрив очі долонею:

— Якщо за дві години ця людина не буде стояти переді мною — можете всі вважати себе звільненими. Час пішов.

— Радий вас бачити, шановний… — зустрічаючи у дверях гостя, начальник зам’явся, очікуючи, поки співрозмовник підкаже йому своє ім’я.

— Олексій Гаврилович Перинкин, археолог, до ваших послуг, — старий манірно вклонився.

— Радий познайомитися, Олексію Гавриловичу! У дитинстві я хотів стати археологом, — задумливо вимовив Василь Федорович. — Мріяв ворушити пил століть, розкривати секрети забутих цивілізацій. Вибачте, за недавній інцидент, мої співробітники повелися легковажно, — він указав рукою на крісло, запрошуючи сідати та продовжити розмову. Сам примостився навпроти.

Секретарка, яка нечемно повелась зі старим під час його першого візиту, привітно посміхаючись, принесла каву.

— Мені повідомили, що у вас до мене ділова пропозиція, — начальник терпляче почекав, поки Перинкин випив чашечку кави, і вирішив прискорити перемовини. — Не могли б ви коротенько викласти її суть?

— Якщо коротенько, — Олексій Гаврилович ненадовго задумався підбираючи слова. — Безліч билин і літописів свідчать про існування Змія Горинича. Його резиденція розташовувалася в Сорочинських горах. Дотепер вчені не прийшли до спільної думки, що це були за гори і де вони знаходились. Але! Достеменно відомо, що окупована змієм територія тягнулася рівнинами до самої Пучай-ріки, так у билинах іменується ріка Почайна. Вона текла з Оболоні на Поділ. Одного разу Добриня Микитович вирішив звільнити стольний град Київ від Змія, що розоряв людей та викрадав дівчат-красунь. А можливо, він вирішив звільнити Забаву Путятивну, племінницю князя Володимира Красне Сонечко, яку викрав Змій. Утім, інші літописи стверджують, що богатир просто випив зайвого на князівському бенкеті і вирішив остудити буйну голову в Пучай-річці, — старий археолог перевів подих, зняв окуляри, неквапливо протер скельця, короткозоро прищулився на начальника, який уважно слухав, і продовжив: — Переплив Добриня ріку. А оскільки сили богатирської у Добрині було без міри, то міг доплисти він і вийти хоч біля нинішнього метро, хоч біля сьогоднішньої райадміністрації, але, ймовірніше, зринув богатир там, де зараз перетинаються вулиці Добрининська і Богатирська. Ну не даремно ж їх так назвали? — дідок хитро посміхнувся. — І налетів тут на Добриню Змій Горинич. Вогнем дихає, крилами вітер піднімає. Бився з ним богатир не на життя, а на смерть, убив чудовисько, повитоптував усе зміїне кодло і назавжди звільнив Київ та Оболонь від Змієвого роду. Хоча, інші билини стверджують, що, ніби, уклав Добриня зі змієм договір і відпустив із миром. Крім того, є дані, що не був Змій таким уже й поганим та гидким, а жив мирно, допомагав людям по господарству, навіть у плуг його запрягали й орали землю.

— Усе це красиві казки!

— Билини, — поправив археолог.

— Нехай будуть билини, — погодився Василь Федорович, подумавши, що не бачить особливої різниці. — Але ми так і не дійшли до суті. Що ви хочете мені запропонувати?

— Як, хіба ви дотепер не зрозуміли? — Перинкин щиро здивувався. — Я знаю, де знайти Змія Горинича!

— Невже? Звідкіля у вас такі відомості?

— Під час ремонту Соловецького монастиря був знайдений невідомий досі літопис, замурований у стіні. Мені пощастило працювати з ним. Це зовсім несподівана версія билини про бій Добрині зі Змієм. У ній говориться, що не убив Добриня чудовисько, а загнав у печеру — темну і холодну, де той і заснув. Заснув і спить дотепер.

— Спить? Тисячу років?

— Мені зрозумілий ваш скепсис, Василю Федоровичу, але рептилії наділені здатністю впадати у сплячку при низьких температурах і таким чином зберігатися дуже довгий час. Природний анабіоз.

— Так, — начальник глибоко замислився. Підвівся, пройшовся по кабінету. Закурив. — Так… Ви стверджуєте, що знаєте, де спить цей оболоньський дракон?

— Не дракон, а Змій Горинич.

— Яка різниця?

— Дракон має одну голову. Змій Горинич, згідно з легендами, був триголовим.

— Три голови? Це добре… Наскільки він небезпечний?

— Як і будь-який хижак великого розміру. Дуже великого розміру. Вогнеликий хижак.

— Вогнеликий? Він розумний?

— Я думаю, так.

— Триголовий, вогнеликий, розумний дракон. Це вже не реклама — це набагато більше! Маючи такого дракона можна… — начальник запалив сигарету і замовк, поринувши у роздуми.

— Ви подумаєте над моєю пропозицією? — зважився потривожити його археолог.

— Розкрутити образ триголового ящера, зробити його брендом, — не чуючи відвідувача, озвучив свої думки Василь Федорович. — Новий сорт пива, безалкогольні напої, м’які іграшки, фільми. Кафе-бари з інтер’єрами а-ля Стародавня Русь. Єдиний у світі живий розумний ДРАКОН, і він — наш! Увесь світ приїде на нього подивитися!

— Я вам допоможу. Я вірю в удачу, — Василь Федорович підхопився, простягнув руку Перинкину. — Дам грошей і організую помічників. Одному вам не впоратися.

— І це Змій Горинич? — голос Василя Федоровича застряг у горлі, він закашлявся. Нервово налив собі води, намагаючись заспокоїтися. Випив. З гучним стукотом поставив склянку, відкинувся на спинку крісла і люто втупився у людей, які були перед ним.

Напроти столу, поруч із дідком-археологом стояв парубок дуже невиразної зовнішності. Кремезний, жилавий, кругловидий, зі скуйовдженим бурим волоссям. Начальнику не вдалося розгледітити колір його очей, тому що незнайомець постійно тер їх кулаками. Тільки зуби у хлопця були відмінні: білі, великі, хижо загострені. Він безперервно демонстрував їх, позіхаючи на весь рот, усім своїм виглядом виражаючи нездоланну сонливість.

— Ви просто з глузду з’їхали! Намагаєтеся підсунути мені невідомо кого, заморочивши голову байками!

— Не байками, а билинами, — боязко поправив Олексій Гаврилович.

Сонний незнайомець знову позіхнув.

— Ви витратили безліч грошей! — почав закипати начальник. — Тільки оренда двох екскаваторів протягом місяця обійшлася нам у кругленьку суму! — він перейшов на крик. — Не кажучи вже про те, скільком довелося заплатити, щоб дозволили розкопки в археологічному заповіднику! — у його голосі з’явилися загрозливі нотки. — І замість дракона приводите до мене якогось бомжа?

— Не дракона. Змія Горинича, — ще боязкіше заперечив старий.

— Князь гнівається? — раптово втрутився у розмову «предмет суперечки».

Його запитання пролунало тихо із присвистом: «Княззсссь гніваєтьсссяя», наче змія засичала.

Від несподіванки Василь Федорович зупинився на півслові.

— Так, гнівається, — підтвердив археолог. — Хоча він і не князь. Не вірить ця людина, що ти, друже, і є той самий легендарний Змій.

— Не княззссс не віритьссс? — прошипів незнайомець, хижо посміхаючись.

Від цієї посмішки, від пильного погляду жовтих очей, що раптово широко розкрилися, начальник, який зіщулився у кріслі, нервово намагався зметикувати, де знаходиться кнопка виклику охорони.

— Сссмачний госсстинецьссс! — вертикальні зіниці жовтих очей здригнулися, розширилися, вбираючи в себе сонячне світло.

Повітря у кабінеті згустилося, пішло хвилями, зметнулося різнобарвними сполохами, закрутилося як смерч, змело дорогою документи зі столів, підкинуло і перекинуло кошик для сміття, карафу з водою і, розчахнувши вікна, вирвалося на вулицю.

— Що за чортовиння? — вилаявся Василь Федорович, обтрушуючи з штанів розлиту воду. — Звідкіля цей сморід? — він гидливо зморщив ніс і підвів погляд.

Напроти його столу, серед аркушів паперу, що плавно кружляли у повітрі, стояв триголовий дракон.

— Ти хто?

Безглуздість цього запитання була настільки очевидною, що чудовисько посміхнулося трьома пащами і підморгнуло правими очима всіх голів.

— Ззздогадайссся!!! — прошипіла середня голова, опускаючись від стелі і розгойдуючись перед обличчям Василя Федоровича.

Ліва голова жадно облизала товсті губи. Права повернулася до дідка, який стояв поруч і погладжував шкірясте крило Змія Горинича.

— Лоссскотнооо!!!

Змій спробував привітно махнути хвостом і розніс на тріски дубовий стіл для нарад. Папір, що снігом покривав паркет, знову злетів у повітря.

— Красень, — прошепотів археолог, проводячи рукою по переливчастій лусці Змія. — Це надзвичайне диво! — у блаженнім захваті Олексій Гаврилович обернувся до начальника.

Той застиг, наче невдалий монумент: вирячені очі, перекошена фізія, рука, яку він підняв для хресного знамення і зупинив на півдорозі під єхидним поглядом жовтих очей чудовиська.

— Ну-ну, припини балуватись, Гориновичу! — дідусь підійшов до середньої голови, став навшпиньки і поплескав по шиї.

Голова нахилилася, довгий роздвоєний язик ковзнув з пащі й обережно торкнувся людської руки:

— Жжжартую!!!

Звільнившись від гіпнотичного примусу Змія, Василь Федорович здригнувся, поспішно перехрестився і обережно запитав:

— Він кусається?

— Дужжже кусссаєтьсссяя!!! — Змій повернув усі голови до начальника й облизнувся трьома язиками.

Раптом підлога під ногами здригнулась. Дідусь ледь утримався на ногах, спершись на бік Горинича. На столі начальника бренькнув телефон — зіскочила трубка. Задеренчало скло у шафах. Задзвеніли пляшки в барі. Низький гул заповнив приміщення, немов у череві Змія включився могутній двигун. Він ніяково переступив з лапи на лапу, зім’явши при цьому парочку крісел:

— Зззмій куссаєтьссяя, осссобливо коли їсссти хххоччче.

Двигун запрацював голосніше. Змій почухав черево лапою, ледь не втративши рівновагу, похитнувся і, розправивши крила, вимів у вікна залишки офісних меблів. Ригнув полум’ям, пояснюючи:

— Ссснідати хххочче зззмій!!!

Стіл начальника задимівся, папір спалахнув і полетів чорними пластівцями, згортаючись у польоті. Заверещала протипожежна система. Змій нервово закрутив головами.

— Боггатире, ссутичччка, битиссся?

— Заспокойся, заспокойся! Нічого страшного, — намагаючись перекричати сигналізацію, заспокоював змія археолог.

Нерви начальника не витримали, він вискочив з-поза палаючого столу, протиснувся між стіною і крилом Горинича й кинувся до рятівних дверей. Перечепившись об хвіст Змія, решту шляху проліз рачки. Зі стелі заюшила вода — то спрацювала система пожежогасіння.

Змій тішився струменям води, підставляючи то один, то інший бік, розводячи крила і здригаючись кінчиком хвоста:

— Дощщщ… чччудово…

Мокрий як хлющ дідусь звернувся до задоволеної рептилії:

— Любий друже, чи не міг би ти перекинутися людиною. Зараз набіжить натовп, ще приб’ють ненароком.

— Мене прибииити? — здивувався Змій.

— Зброя у них сили великої. Не звикли вони зі Зміями спілкуватися. Полохливі дуже. Ти ж не хочеш так швидко померти після тисячолітнього сну?

— Зззмій не бажжжає вмирати! — голови Горинича переглянулися. — Зззгоден, зззроблю як хххазззяїн бажжжає.

— Та не хазяїн я тобі! — відмахнувся старий.

— Хххто жжж ти мені будешшш? — здивувалася рептилія.

— Другом я тобі буду. Сподіваюся, що буду другом, — виправився старий.

— Друг? Що це озззначччає?

— Друг — це людина, яка тебе любить і дорожить тобою.

— Друг-людина любить Зззміяяя? Чччому? — задумливо вимовили голови Горинича хором. — Люди зззавжди казззали — зззмій чччудовисссько погане!

— Ти не чудовисько. Ти справжнє чудо! — запально заперечив йому старий. — Я буду щасливий вважати себе твоїм другом!

— Змій та людина — друзі навіки, — підбив підсумок Горинич вже в людському образі.

— Ох! Як же швидко ти вигляд змінюєш! — здивувався дідусь. — А чому сичати перестав?

— Навіщо сичати, лякати тут нема кого! — усміхнувся юнак. Оглянувши розгромлений кабінет, він розсміявся. — Лякати людей я добре вмію!

Несподівано двері вивалилися — до кабінету ввірвалися автоматники у бронежилетах та касках. Миттєво вони розосередилися по периметру і взяли на приціл старого і Змія. На порозі з’явилася фігура Василя Федоровича, теж у бронежилеті. Із-за його спини злякано визирали співробітники.

— Я радий вітати довгоочікуваного гостя, — звернувся він до Змія, — і запросити на бенкет.

— Бенкет? — здивувався Змій.

— Бенкет на твою честь, — пояснив археолог.

— Бенкет! — зрадів Горинич. — А друг піде?

Василь Федорович покосував на старого Перинкина:

— Як я розумію — ви тепер офіційний представник цього… — він зам’явся, намагаючись знайти правильне слово, — суб’єкта переговорів.

— Так, — підтвердив старий. — Я допоможу Змієві адаптуватися у нашому житті.

Простір набубнявів і виплюнув із себе космічний корабель. І тієї ж миті чотири торсіон-датчики, вкриті броньовими ковпаками, в унісон повідомили Центральному Бортовому Комп’ютерові, що корабель класу S2 «Гермес» знаходиться у стандартному тривимірному просторі Ейнштейна-Рімана. Гіперпоріг успішно перейдено. За невловимий для людської свідомості проміжок часу, після одержання цього сигналу, ЦБК знайшов потрібний файл і запустив програму перевірки корабля. Електронні імпульси заметушилися по відсіках, просочуючись у найпотаємніші куточки. І звідусіль назад поверталася стандартна відповідь, висловлена безпристрасною електронною мовою: «Норма»; силова установка — «Норма»; енергоустановка — «Норма»; система життєзабезпечення — «Норма»… По всіх 1278 параметрах — «Норма». «Гермес» успішно здійснив стрибок у 237 світлових років.

Ще за кілька мілісекунд електронні блоки ЦБК, неухильно підкоряючись закладеному в них алгоритмові, згенерували програму А001. Через десять тактів стотеррагерцевого процесора комп’ютер знайшов означення цієї команди.

Короткі, точні імпульси стали запускати одні механізми і контролювати інші. Команди дублювалися п’ятнадцять разів — вищий ступінь надійності, прийнятий на гіперпросторових кораблях. Програма А001 виводила з анабіозу людей, які лежали у своїх біокапсулах усередині корабля.

«Гермес», що значився в Центральному Диспетчерському розкладі Космічних перевезень як рейс AQ543H швидкий, наближався до своєї мети — планети Аріадна, зоряної системи Золоте руно.

23 години 56 хвилин до розрахункового часу прибуття «Гермеса» у космопорт «Незалежний», планета Аріадна.

«За три дні ми на Аріадні. От і закінчилися мої польоти за драконівськими правилами, що забороняють уживати навіть пиво. Та дарма. Незабаром на Аріадні поп’ємо пивця досхочу!.. А потім почесні проводи на пенсію, затишний будиночок на березі Темзи… І ніякого тобі поту на чолі, коли натискаєш кнопку «ГІПЕРПЕРЕХІД», щоб опинитися за виворотом Всесвіту, ніякого тобі серцебиття, коли побачиш червоне світло тривоги на незліченних індикаторах і табло пульту керування космічним кораблем. І більше не доведеться стрімголов вискакувати з каюти, часом тільки в трусах, і мчати до рубки керування під приголомшливе ревіння сирен тривоги», — космічний вовк, сімдесятип’ятирічний капітан 1-го рангу Космічного Флоту, кавалер орденів Мужності і Далекого Космосу Шерлок Холмс сидів у кріслі пілота і звично контролював показники численних приладів. — Дяка Баскервилю. Призначив на спокійний маршрут. Один прямий стрибок, без жодних поправок на кривизну простору, нерівномірність часу та інших викрутасів Великого Космосу. Що не кажи, догодив старому».

…У каюті першого класу А2 нестерпним для очей світлом зблиснув промінь бластера, і на «Гермесі» однією людиною стало менше.

Ви хочете почути мою історію? Зрозуміло, саме тому я тут, чи не так?.. Маленьке прохання — будь ласка, вимкніть це світло. Воно дуже мерехтить. Не можете? Тоді зробіть його хоча б не таким яскравим… Дякую.

Давайте я розпочну з початку. Ну, в усякому разі, мені здається, що це він. Я і Макс були пілотами компанії «Трансстаранлімітед». Та ще собі робота, але… Пробачте, відволікаюсь. Ми пілотували вантажний корабель під назвою «Орхідея». Зрозуміло, не зовсім відповідна назва, з квітами він не мав нічого спільного, але ж не найгірший варіант. Я пілотував і… Вибачте, вже повертаюся до суті. Взагалі, ми були найняті, щоб перевозити вантаж із однієї прикордонної планети. Уклали дуже вигідний контракт. Власне, це мав бути наш перший рейс. Планета називалася «Оболонь» — це слово відтепер я пам’ятатиму вічно! Вона знаменита своїм пивом, яке поставляється у всі закутки, освоєні людством. Якби ви бували на ній… Не доводилось? Ну, не так уже й багато втратили, як на мій погляд. Населення — щось близько десяти мільйонів чоловік, зайняте, в основному, виробництвом саме цього пива. Вікові традиції якості й усе таке… Це не реклама, просто хотів… Вибачте…

Так ось, про що я? Ми мали забрати вантаж. Зрозуміло, це були контейнери з пивом «Оболонь» — за назвою планети, так собі гадаю.

Ми навантажились по саму зав’язку і очікували тільки на команду диспетчера, щоб закрити шлюз і стартувати. Власне, команда мала надійти з хвилини на хвилину. Макс сидів і дегустував пиво. Скільки його пам’ятаю з попередніх контрактів, він завжди казав, що необхідно ретельно оглянути вантаж, який везеш. Ось Макс його і «оглядав». Я в ті часи пива зовсім не пив, тому просто сидів і дивився в наш багатофункціональний дисплей. Однак, там не було нічого особливого. Охорона байдикувала і пила пиво, яке мала охороняти. А нам що? На подібний випадок компанією були заплановані деякі витрати, а я сам… Трохи терпіння, я вже майже приступив до найголовнішого.

Охоронців було двоє. А нащо більше? Оболонь — позаштатна планетка, на таких ніколи й нічого не відбувається. Власне кажучи, це захист швидше від дітлахів, які мріють утекти з планети на першому-ліпшому кораблі. Звісно, два — це замало. Але ж компанії все одно — тільки б зекономити трохи грошей. Проте, я її розумію і не виню… Вибачте, не хотів даремно гаяти ваш час.

Так ось, коли один із охоронців упав, я подумав, що він просто нализався в зюзю. Видно, його приятель теж так подумав, бо, сміючись, підійшов до напарника. Кажу вам, я навіть уявити такого не міг: монітор дуже точно передав, як голова охоронця-веселуна розірвалася. Я не фахівець, але про плазмову зброю чув. Хоча, брехати не буду, у дії до цього не бачив. І краще не треба, якщо відверто — я її і так упізнав. Складно було б не впізнати, коли смажений мозок хлопця розкидало по всьому трапу… А потім просто по залишках бідолахи до корабля вбіг якийсь чоловік.

Я одразу викликав контрольну вежу і сказав, що «Орхідея» зазнала нападу. На будь-якій іншій планеті диспетчери одразу викликають охорону, яка штурмом кораблі визволяє. В окраїнних світах такий випадок — найкращий привід розвіяти нудьгу в контрольній вежі, що накопичилась там у чеканні хоч якого-небудь міжпланетного човна. Але це був знаменитий пивний світ… Вибачте, але, на мій погляд, це важливо!..

Так ось, коли ввімкнувся екран, я навіть встиг помітити пляшку «Оболоні», яку миттєво прибрала з поля зору чиясь рука. Точно — не диспетчера. Як би там не було, але контролери сприйняли мої слова як жарт. Здається, поза камерою навіть зі сміхом почали сперечатися, скільки я вже встиг випити. Та самі можете це все перевірити, вам не важко — я знаю.

Отже, диспетчер, дивлячись на мою кислу фізіономію, зайшовся таким сміхом, що впав зі стільця. Просто взяв і впав. Але мені було не до сміху. Макс так різко поставив банку з пивом, що воно залило половину клавіатури. Між іншим, я його не звинувачую. Не кожного дня тобі в лице наставляють плазмовий пістолет, з якого буквально кілька хвилин тому вбили двох людей. Особисто мені було б психологічно простіше, якби погрожував чоловік бандитського вигляду, а то якийсь дідусь…

Але ми все одно точно виконали всі його накази… Чому? А що тут незрозумілого? Хто б не погрожував, а зброя — вона зброя і є. І байдуже, хто натисне на гачок — громило чи миршавий дідусь — результат той самий.

Отже, коли диспетчер виліз з-під пульту в зону видимості камери, ми бадьоро доповіли, що з жартами покінчено, а потім помітили, що давно пора стартувати. Все ще посміхаючись, цей п’яниця дав дозвіл на виліт, яким ми негайно скористалися. Ну, а що б ви вчинили на нашому місці?.. Пробачте, не збирався випробовувати ваше терпіння.

Так ось, як тільки вийшли за межі атмосфери, дідок розкрив свої карти. Ну, це такий давній вислів. До чого ж ви… Ой, пробачте. Отже… Ну, вибачте, я хвилююсь, все ж не кожного дня говориш з… Так, зараз… До діла…

Наші кораблі мандрують від зірки до зірки за допомогою гіперпростору. Ну, я не фізик… Ви краще маєте знати… Чому краще? Ну, я так гадаю… Ну, якщо відверто, пілотом я став по блату — батько відвалив… Так, розумію, не цікавить…

Ось, цей дідуган, виявляється, якийсь видатний професор. У нього якась невиліковна хвороба відкрилась… Він за тиждень мав померти… Та звідки я знаю, яка саме? Ось тому він і захопив перший-ліпший корабель із гіпердрайвом. Мовляв, він зробив надзвичайно важливе для людства відкриття, а його ніхто не розуміє і не хоче допомогти. Ось він і вирішив все зробити сам… Не второпаю, як він спромігся дістатися з центру у цю глушину… Певно, від Оболоні було найближче… Пробачте, трохи забіг наперед… Добре, постараюся припинити вибачатися і… Кажу-кажу вже…

Професор цей відкрив якусь незвичайну область у тому самому гіперпросторі… Ну, таку область, де відбувається щось дивне. Не уявляю, з чого професор це взяв, але він запевняв, що в цій області живе сам Господь… Ну, Бог… Чули, так? Пробачте…

Отже, під дулом плазмового пістолета ми здійснили цей злощасний стрибок і домчали до тієї області. Усього за тиждень. Так, я знаю, що вантажник не призначений до таких далеких стрибків… Сам не знаю, як вистачило енергії… Тим більше, Макс цілий політ пив, але все одно допомагав вести корабель — розраховував курс. Тільки між нами — ніколи не бачив такої кривої траєкторії. Навіть комп відмовився його запам’ятати, Максу довелося вводити його вручну. Як би там не було, нам усе вдалося…

Як це виглядало? Та не можу я так «докладно» розповісти. Ні, я бачив, бачив. Але… Словами не висловити. Взагалі, все таке світле. Якось легше на душі стало. Ми з професором увійшли туди… Як не сказав? Ну, там ворота якісь. Ось дідок запевняв, що за ними — Бог. І ми удвох… Ні, Макс просто був не в змозі йти — він переборщив із «Оболонню», на ногах не тримався. А нести його до Бога нам здалося… Я теж гадав, що не важливо, але ж ви самі…

Саме так, ми знайшли цього… Ну, не знаю, як описати Бога. А ви хіба самі не знаєте? Давно, кажете, було? Смішно… Ну так ось.

Дідок, значить, підійшов до цього Бога… Ну, не знаю, може і є інший. Ви у що вірите? Більше не буду…

Розмова? Пам’ятаю, звісно. Ну не до деталей — зарозумно якось вони розмовляли, але своїми словами…

Дідок, задихаючись, запитує: «Боже?». Ну, може, це було не запитання. Можливо, здивування, не можу сказати точніше.

— Допустимо. Ну і чого ж тобі від мене треба, — відповів… ну, я не буду називати його Богом, яка різниця? Отже, Бог відповів.

— Я прожив довге життя, але і досі у мене залишилися запитання. Мені б хотілося пізнати істину, — промовив професор. Ну, я розумію, що шибанутий. Але усе-таки кудись же він нас завів…

— Істину? І що ж ти під цим розумієш?

— Ну, дай мені відповіді на запитання.

— З якої це радості я мушу на них відповідати?

— Ну, ти ж — всемогутній!

— Варто декілька тисяч років тому зробити одну маленьку помилку — і ось маєш подарунок. І що ж у тебе за запитання?

— Навіщо ми живемо? Що буде після смерті? Чи є душа? — задихаючись, з останніх сил професор ставив запитання у такому дусі хвилин десять.

— Ось, значить, як… Замість того, щоб думати самому — просто взяти, прийти й отримати готові відповіді… Як же ви мені набридли. Нікчемні потвори, які пишаються своїм розумом, називають себе вінцем природи, а самі не спроможні розв’язати найпростіші…

Ось після цих слів ноги у професора підігнулися, і він упав, знепритомнівши. Більше до тями він так і не прийшов, між іншим… А Бог тим часом звернувся до мене й спитав, що потрібно мені.

А що мені може бути потрібно? Тут така справа вийшла — курс розраховував Макс. Машина його не зберегла, а сам Макс не те що курсу, як звуть його пригадати не міг… Зовсім спився. Отже, без професора дорогу назад було не знайти. А той уже майже труп. От я Богу чесно й відповів: повернутися додому. Ну не просити ж цього кілера до тями приводити, правильно?

Що зробив Бог? Я перед вами, невже складно збагнути? Зрозуміло, це він підказав дорогу, інакше ми б не знайшли. Ну, телепортнув нас на корабель і визначив курс. Точно вам кажу — так і було! Ну так, я п’яний. А ви після такого що б робили? Неділя польоту на автопілоті і згадки про розмову… Ми з Максом уже майже повністю спустошили один контейнер «Оболоні». Хіба ви не знаєте, навіщо я тут? Дивно. Ну я ж вам усе розповів. Чого я хочу? Я… Та, розумієте, треба набратись зухвалості. Пиво допомагає, звісно. Навіщо, по-вашому, я його стільки пив? Не знаєте? Готувався! Будь ласка, беріть усе — корабель, пиво, якщо бажаєте, візьміть душу професора, пане Сата… Мефі.. Пане дияволе… Тільки поверніть нас назад, на планету Оболонь!!!

1 січня 20… року. Цього ранку, скориставшись безпорадністю землян після новорічного розслабленсу, марсіяни завдали першого удару.

Між нами, землянами, кажучи, напад марсіян не був уже зовсім несподіваним.

Диво бере, коли згадаєш, як легковажно ми ставилися до зникнення однієї за одною дослідницьких станцій, що летіли до Марса. Просто вражає наївність учених, які вважали військові орбітальні станції марсіян за звичайні шматки космічного сміття! Якщо земляни не розуміються на марсіянському дизайні — це ще не привід для програми «Фобос», агресивної й авантюрної за своєю суттю. Як, по-вашому, мали сприйняти марсіяни ці два потворні агрегати, що з маніакальною завзятістю перлися через космос з єдиною метою — взяти зразки новітнього марсіанського захисного покриття?!

Залишається дивуватися терпцю марсіян, які дозволяли американським супутникам-шпигунам фотографувати свої військові об’єкти. А те, що земляни вважали ці споруди горами та западинами — погодьтеся, їхня, тобто наша власна проблема. Важливий сам факт нахабного і безпардонного розглядання.

А той факт, що одного дня поверхнею їхньої планети взявся раптом плазувати американський робот-розвідник, став приводом для сімейного скандалу і розлучення Генерального секретаря і Генералісимуса Північної півкулі Червоної планети.

Південна ж півкуля намагалася протидіяти. Однак мирні засоби виявилися не ефективними. Розповсюджуваний через подвійних агентів на Землі скептицизм і невіра у можливість життя на Марсі, навіть громадське обурення, отруйний сарказм і гоніння на фантастів не дали належних результатів.

І коли розвідка ознайомилася з науково-популярною літературою землян з підлими натяками на можливу колонізацію їхньої батьківщини, терпець марсіян урвався.

…Отже, перший удар був страшним, і насамперед, завдяки своїй марсіанській непередбачуваності. Особливо постраждала від нього Росія.

Зранку 1 січня в жодній ятці, у жодному супермаркеті, на жодному складі на Землі не виявилося пива.

Планета завила від болю. І, зрозуміло, від похмілля.

У великих містах почалася паніка. Це тільки здається дрібницею — немає пива! А коли його немає НІДЕ?! Оце справжній жах!

2 січня. 20… р. Терміново скликано Генеральну асамблею ООН. Американці вкотре обнародували факти, від яких ціпеніла душа.

Виявилося, що Саддам Хусейн був одним із найнебезпечніших марсіянських резидентів на нашій маленькій голубій планеті. У цьому він зізнався під час допиту. На продемонстрованих усьому світові кадрах кінохроніки Саддам поводився як щирий марсіанин — рухи його губ ніколи не збігалися з словами, які чули глядачі.

А у таємних бункерах президентського палацу в Багдаді було знайдено компоненти страшної хімічної зброї для знищення всього пива на планеті.

Насамкінець американці зізналися, що головного марсіанського резидента — Бін Ладена — вони упустили, і тепер той ховається десь у горах рідної планети… До нашої наступної спецоперації, скромно зауважили американці.

Об’єднані нації перебували в пригніченому стані. Навіть африканські лідери, певні до сьогодні, що Марс — це швидше шоколадний батончик, добре знали, що таке пиво. І як це тепер без нього усім буде.

З січня 20… р. Виявилося, що абсолютно загублено всю рецептуру виготовлення цього прекрасного, а після зникнення — прекраснішого вдвічі — напою. Усіх до одного фахівців броварної справи було розщеплено ворогами на молекули.

4 січня 20… р. Велика вісімка, що негайно злетілася на Бермуди, сидячи за круглим столом, сумно потягувала «Хенесі». Пива хотілося страшно.

Англійський прем’єр, людина прагматична, задав цілком резонне запитання: а чому, власне, пиво? Чому, скажімо, не ядерний удар? Канцлер Німеччини порахував на калькуляторі і підтвердив, що ядерний удар дешевший. І надійніший, радо посміхнувся російський президент.

Замислилися. Президент усіх янкі запропонував покликати експертів. «Тільки не американських!» — хором вигукнули всі інші лідери і зніяковіли. Деякі навіть почервоніли. Американець коректно вдав, що нічого не помітив. І покликав експертів. Зрозуміло, що американських.

Невдовзі експерти видали дивовижний висновок.

Виявляється, для марсіян пиво — найстрашніша у світі річ. У тому сенсі, що дуже воно їм до вподоби. І це ще півбіди. Випивши пива, марсіанин припиняє бути лояльним до Марса! Навіть більше — він може навіть зжерти у всіх на очах батончик «Марс» (за це відповідно до Сімейно-карного кодексу Північної півкулі він заслуговував на примусову зміну статі — на будь-яку з чотирьох альтернативних, у Південній півкулі — розчленування на запчастини).

Випивши пива, марсіянин вимагав на додачу тарані і чіпсів, надмірно цікавився ступенем поваги до себе у мирних громадян і взагалі поводився, неначе дембель у День ВДВ.

Загалом, випивши пива, марсіянин ставав землянином.

На пиві погоріли свого часу сотні марсіянських агентів, які тепер були цілком добропорядними землянами, і саме вони тепер без пива страждали втричі. Вони навіть зголосилися виступити в ролі камікадзе проти своєї колишньої батьківщини, за умови, що їм перед вильотом наллють по кухлю «Оболоні».

Так на історичній сцені з’являється це велике і рятівне слово — «Оболонь».

1 лютого 20… р. Очікуючи на другий, значно страшніший напад марсіян і масований викид ворожих агентів на знепивлений простір планети Земля, військові готували підступний удар у відповідь.

План був простий, як усе геніальне: розпилити в атмосфері Марса величезну кількість пива. Це мало стати для марсіан першим шоком. Після цього поверхня Марса повинна була бомбардуватися пляшками з пивом, яке з дев’яносто дев’яти відсотковою ймовірністю буде розпите вже пивозалежними марсіянами.

Але залишалося головне невирішене питання: де ж те пиво взяти?

1 березня 20… р. У місті К. на території України в обстановці підвищеної секретності із випадково знайденого на місці розкладення на молекули нігтя був клонований броварник Микола. Вийшов він не зовсім схожим на оригінал, дещо непоказний і шишкуватий, але часу на естетику не залишалося.

Головне, що у його мозку вдалося відтворити загублений рецепт пива «Оболонь», при згадуванні якого колишні марсіяни починали стогнати, як коти напровесні, і дряпати нігтями стіни.

10 березня 20.. р. На підземній базі у штаті Невада українськими фахівцями, перевезеними таємно в опечатаних товарних вагонах було негайно організоване виробництво «Оболоні» у планетарних масштабах. І тут-таки виробництво завмерло майже на тиждень: знуджені фахівці дегустували цю новітню зброю масового… ні, не знищення — швидше, насолодження, вибачте за вульгарність…

15 березня 20… р. Вдалося знову налагодити виробництво «Оболоні». Виявлені новітні марсіянські агенти були відразу нею напоєні і нагодовані таранею. Агентурна мережа Марса знову зазнала фіаско.

20 березня 20… р. Стратегічні ракети терміново позбувалися ядерної начинки і заряджалися самоскерованими касетами із пляшками «Оболоні». Так паралельно і зовсім безболісно була вирішена проблема ядерного роззброєння.

1 квітня 20… р. Ракетами типу «Сатурн» у бік Марса було запущено сто залізничних цистерн із «Оболонню». Навздогін стартувало кілька тисяч балістичних ракет із пляшками.

25 грудня 20… р. Цистерни досягли марсіанської орбіти. «Фобос» і «Деймос» відкрили безладний вогонь з усіх видів марсіанської зброї. П’ятдесят цистерн земляни втратили, але замерзлі хмари «Оболоні» прорвалися в атмосферу і додали їй приємного, з легкою гіркуватістю від гальмування запаху. Вцілілі ж цистерни розірвалися там, де й планували фахівці Росавіакосмосу і НАСА — над мирними містами і військовими базами агресорів.

Не встигли марсіяни принюхатися до незнайомого, але хвилюючого аромату, як їм на голови на гальмівних парашутах опустилися мільйони пляшок «Оболоні».

Дарма найбільш стійкі військові закликали підлеглих і населення не доторкатися до підступних пляшок. Де там! На Марсі давно вже ходили чутки про цей чарівний напій.

За годину все було скінчено. Генеральний секретар Північної півкулі, побачивши, як Генералісимус цмуляє «Оболонь» з горлечка, розклав себе на молекули. Лідери Південної півкулі пили пиво мовчки: смакували.

31 грудня 20… р. Земля одержала послання з Марса: «Ми добровільно приєднуємося до Землі. Телетайпуйте рецепт «Оболоні». З вашим Новим роком!»

Так, це був видатний день! Це був день перемоги пива над інопланетним розумом!

І ніколи ще людство не зустрічало 1 січня з такою радістю!

Бо цей ранок нової ери воно зустрічало зі своїм улюбленим пивом «Оболонь»!

— Оболонь! Оболоню, друже, ти де пропав? — з вентиляційних ґрат висунулася кошлата голова Михася. Борода войовничо здиблена, брови суворо насуплені, ніздрі роздуті. Йой, які ми грізні! Гнівно зиркнув по сторонах, замурмотав щось мало зрозуміле і поліз назад у вентиляцію.

— Та тут я, тут, — крикнув йому вслід. Якщо можна це назвати «криком». Швидше, «голосним шепотом». — Тихіше, Михасю! Давай скоренько до мене!

— Овва! Що ж ти, нехай тебе Мара забере, досі прохолоджуєшся у своїй вотчині! — Михась нечутно стрибнув на підлогу і відразу Другим стрибком опинився поруч зі мною. — Наші вже майже всі зібралися, чекають на голову, а він від підопічних ніяк не відірветься. Кидай усе до чор… еее… сарайників укупі з клунниками й летімо! Цигель, цигель, ай-лю-лю! Вони тебе ніколи не відпустять, їх же тут мільйон!

Ну, не мільйон, звичайно, але сто сорок душ буде. А якщо живність їхню хатню взяти (тарганів і мурах не рахувати!), то і всі дві сотні набереться. І за кожним простеж, то павутину у візерунки заплети, то коляску з дитиною малою поколихай, то конфорку під чайником забутим вимкни, то сварку втихомир. І що взамін? Склянка молока й окраєць хліба? І то лише одиниці пам’ятають. Мені ці «кисломолочні продукти» і «хлібобулочні вироби» якось байдужі, увага і пошана важливіші. А все ж не кинеш. Бо свої, рідненькі.

Ой, хіба я не відрекомендувався? Вибачення уклінно прошу, шановні. Оболонь. Домовик.

Так, домовик. А що тут такого? Між іншим, захисник, і зовсім не капосник. Ну, іноді, щоправда, проводимо укупі (як це по-вашому) «сеанси групової терапії». Тобто, коли зовсім уже родина розвалюватися починає, і не допомагають наші домовленості, тоді ми галасуємо. Ну, обурюємося просто. Голосно. Явно. І — допомагає! А ви нас за це… як там… Поттер Гейтсами обзиваєте. І неправда. Ніякі ми не Поттери. Це у закордонних домовиків такі клички. Може, ви «Портер» кажете, а ми не розбираємо? Коли «Портер», тоді добре, тоді обзивайтеся. «Портер» ми любимо. Тутешній. Оболоньський. А за Гейтса ще відповісте! Чужинськими прізвиськами та по своїх — некультурно. «Ви ще не відчули щастя групової терапії домовиків? Тоді ми йдемо до вас!» Хе-хе!

Так ось, пощастило мені з будинком. Привалило щастячком. В інших господа, як господа — одноповерхові домівки, з підпіллям і горищем. Одна-дві родини, усе чинно-шляхетно. На додачу — та ж клуня, сарайчик. Коли пощастить, то віла перелітна у гості занадиться. А тут!.. Одне слово — новолад. Мою домівку уже більше трьох десятків років як знесли, а на її місці побудували цю от… крихітку… І замість однієї родини я отримав тридцять. Мої побратими по нещастю розбіглися по околицях — у Теремки, на Червоний Хутір, у звичні їм будиночки. А я залишився на свою голову. Щороку кажу собі: «Досить! Набридло! Я не витримаю!» І щороку відкладаю термін ще на рік. Куди ж я від рідненьких моїх дінусь?

Та ще й Головою усіх київських домовиків обрали. «Ти, — кажуть, — на Оболоні живеш, ти на пиві найкраще знаєшся, отже — бути тобі пивочерпієм». Тобто на зборах наших я пивом завідую. «Оболонню», звичайно. Головний розливаючий. Посада, скажу я вам, знатна. Головне — смачна, хе-хе.

От і зараз Михась, домовик з Подолу, квапив мене на збори. Новий Рік у нас, ось як. Це у вас, у людей він Старим-Новим називається, а у нас просто — Новий Рік. Без Голови ніяк. А без пива тим більше.

— Оболоню, ну полетіли! — Ага, виходить, відьма на деркачі привезла. Таланить. Бо якщо самотужки до урочища Чорторий добиратися, то поки умовиш ворон відвезти Михася на острів Муромець, голос зірвеш. Не тягнути ж подільця на своєму горбі. А ворони ще й на свято напросяться. Вони ж — галасливі, «городські», що з них візьмеш? — Тебе вже всі заждалися! Шубін зі Сходу підземними штреками уже дістався. У нього бочка свого пива, каже, що в нього краще! Це ж треба — у нього — і краще! Це ж образа нашої «Оболоні»! І Чернець із Заходу на хмаринці прилетів. Вгадай, що в нього із собою?

— Пиво?

— Приз у студію! Вгадай, що він каже?

— Що його пиво краще? — я, мабуть, виявляв чудеса магічної кмітливості, бо Михась знову сплеснув руками.

— Два призи в студію! І огірочок! Навіть північні сусіди прилетіли!

Я присвиснув. Давно вже зі стольного граду на далекій Півночі не заїжджали гості. Мабуть, прознали, що пиво наше смачніше і живіше від їхнього зіпсованого банкового сурогату, ось і примчали на своєму Змієві. Так, Новий Рік буде, що треба. Тільки…

— Михасю, почекай. Не можу я зараз.

— Та чому?

— Та прислухайся ти, Нафаню (найстрашніша наша лайка).

— Хм… кішка. У неї ожиріння, і вона думає, щоб іще…

— Не те! — перебив я його. — В іншій кімнаті.

— Дитина. Маленька. Хлопчик. Один. Один? А чому він один?

— У тому й річ, Михасю! Батьки залишили його на гувернантку, а самі пішли в гості. Гувернантка вислизнула до парубка свого. Батьки прийдуть лише за дві години, а дівчина, яка за ним наглядати має, — за годину. І всі вони впевнені, що дитятко спить. І не хвилюються. Я спробував до них дошепотітись, але сам розумієш, як нині важко з цим.

— Розумію. А не спить він чому?

— Теребенька ця… як її… телехвон задзвенів. Батьки забули виключити, він і озвався. А я тоді далеко був, не зміг вушка маляткові прикрити.

— Ах, невдача. А не приспав чому? Чи кваліхвікацію втратив?

— Ой, Михасю, не запитуй. Він бачить нас.

— Та йди ти!

— От щоб мені ні в жисть «Оболоні» більше не попити! (Страшна клятва, чесно!)

— Отже, не лише Пахомич. Ой, погано ж як. (Пахомич — старенький п’яничка, який живе в підвалі. Ми частенько приходимо до нього погостювати. Пивцем почастуємо, у шахи зіграємо. Він нас чомусь «зеленими» називає і «чортенятами». Намагався іншим людям про нас розповідати, але, звичайно, йому не вірять. На його день народження ми влаштували котячий концерт із хором, піснями і танцями. Так, веселитися ми вміємо, хе-хе). Уявляєш, якщо вони УСІ!..

— Щоб ти в язик укусився!

Михась злякано закрив рот, та пізно. Знатиме, як говорити дурниці. Тепер з півгодини ранка на язиці ятрітиме.

— Овово, ню Овово!.. — шепелявив Михась.

Я коротко махнув рукою.

І ми обидва схопилися за голови.

Це для власної зручності ми бігаємо по стінах і лазимо по вентиляційних ґратах такими маленькими, в’юнкими, бородатими дідками. Майже всі з нашої братії зовсім нелюдське обличчя мають. Хто — кішка велетенська, хто — мрець із головою під пахвою, а хто й маленька пухнаста хмарина. Про себе я взагалі мовчу. І тут я збагнув.

— Чекай, Михасю, ти ж такий і є!

— Який «такий»? — але, видно, здогадався вже: очі забігали, ручки засовались, борода сторчма…

— Миха-а-асю, — я витяг з-за пазухи ту саму Бочку. — Ну, виручи, Михасю. Першому тобі наллю по вінця. До Нового три години залишилось!

Домовик засопів, наприндився. Він то кидав погляди на Бочку, то на двері кімнати, за якими один у темряві плакав від страху та самотності малюк Славко. А коли плачуть діти, нам, домовикам, боляче. І коли ви, люди, сваритеся, нам теж дуже зле. Боляче не тільки мені, «реєстровому» домовикові, який зрісся з цим домом усім своїм єством — боляче всім нашим, хто у цей час поблизу. Тільки слова людські колють, не у шкіру, а у душу. Вам добре, ви швидко забуваєте. А нам як, тим, хто загоює рани від слів на поранених душах? Адже це ми вас лікуємо. Своєю добротою і словом правильним. А ви ще й молока з хлібом… невдячні!

— Ну добре, спробую, — Михась облизнувся в передчутті свята (адже пиво до початку свята пити не можна в жодному разі — традиція!) і, заламавши картуза, пішов прямо крізь стіну до дитячої кімнати. Я тихенько прокрався за ним. Але визирати не зважився — раптом помітить мене Славко? Нагостривши вуха, я зачаївся біля самої стіни. Спочатку було чути тільки плач, потім він миттєво обірвався, залишилися лише схлипи. Та ще бурмотіння подільського домовика.

— Ну що ж ти, хлопе, розрюмався? Чи ти не козак?

«Дурень! — прошепотів я йому. — Цьому козакові лише півтора року, він як слід і розмовляти ще не вміє!»

«Сам дурень! — прошепотів у відповідь Михась. — Справжнісінький козак! Йому просто сумно. Він уже виспався, йому гратись хочеться!»

— Ось виростеш, Славку, сядеш на коня, та як поскачеш у степ широкий, та як наздоженеш вітер! Чіпляйся за мене… так… тримайся міцніше… Н-но!

І погуркотіло! По підлозі, по стіні, по стелі. Сопіння й «іржання» Михася розбавлялися захопленими «ух!» і «гук!» Славка. І сміхом. Радісним, веселим сміхом, що солодкою патокою розливався по душі. Запам’ятайте, люди: погані слова нам роблять боляче, а сміх — від ваших образ лікує.

Що вони там роблять?

Я обережно виглянув із стіни. Михась посадив собі на карк малюка і ганявся щосили по кімнаті. Славко вчепився за бороду домовика й аж скавучав від захвату. У слабкому світлі нічника це сприймалося як фантастика. Цікаво, Михась зі своїми «підлеглими» теж так грається? Відчувається досвід, ох, як відчувається.

«Михасю, а з тебе виходить прегарний коняк», — сміявся я пошепки.

«Ой, Оболоню, мовчи! Розповіси комусь — ображусь. Ти краще придумуй своє щось, бо відчуваю — надовго мене не вистачить. Славко тільки розійшовся! А до Нового вже менше ніж три години».

«Михасю, ми всі тобі будемо вдячні. Тож викручуйся сам, а я з нашими поспілкуюся».

«Вдячні», — передражнив Михась. — «Оболонню» розплатишся!»

«Та щоб мені сала з часником більше не нюхати!» (Теж дуже страшна клятва, правда-правда).

І я, вилетівши просто до відьми на деркачі, що привезла Михася, крикнув їй:

— Радо, бери у помічники вітер і лети до нашого урочища. Гукни: «усі враз» — вони зрозуміють! І швидше, Радо!

— Ой, Голово, моргнути не встигнеш! — відьмочка, зойкнувши, зробила крутий віраж і помчала до Дніпра.

Моргнув я, щоправда, разів зо три. І відразу помітив, що летить до урочища кавалькада відьом, і у кожної на мітлі сидить по два-три домовики. Добиралися хто як. Ось Змій з північними гостями, ось на хмаринці ціла делегація циганських домовиків з піснями і бубнами, ось і Шубін примостився — дим від його цигарки, наче із труби паровоза. І віли тут, і русалки весело лускатими ніжками бовтають, і самотній Упир ікла відьмочкам демонструє. Ох і свято ж буде! Давно стільки гостей не збиралося.

— Агов, Голово. Здрав будь, Оболоню! Многая літа! Спокійного дому! — кожен, хто підлітав, кричав вітання. Я відповідав кожному. Майже всі прибули. І печерські тут, і дніпровські, і з Подолу, і з Троєщини. Та що говорити, прибули навіть з Пущі Водиці та Лісного.

Я, як міг швидко, пояснив ситуацію. Домовики, русалки, чугайстри, відьми відразу включилися в обговорення.

І от що ми придумали.

— Дивись які красиві бульбашки, — Михась утворював з повітря барвисті мильні кульки. Славко плескав у долоні, сміявся і намагався ці кульки ловити. Від найменшого дотику кульки лопались, і по кімнаті розтікався запах то полуниці, то ромашки, то липи. Маля і не думало стомлюватися. Стільки цікавого! Дідусь такий маленький, бородатий і зовсім не страшний. А ось домовик уже притомився.

І ось тут!.. Почулися звуки бубонів і гармоній, зі стіни, кружляючи у танці, вийшли цигани. Справжні маленькі домовики-цигани. «Ай-не-не-не, ай-не-не!» Малюк думав було злякатися, але не встиг, бо за мить уже плескав у долоньки і аж підстрибував на своїх сідницях. Було так цікаво і незвичайно! Звідкілясь прискакали пухнасті м’які кролики, дражнили довгими вухами і не хотіли ловитися. Красиві тітоньки з довгим чорним волоссям (відьми) закрутили довкола малого маленький смерч з різнобарвного листя. Воно кружляло, м’яко торкалося вушок, носика, щічок малюка, ніби цілувало. А потім маленька хмарина підхопила його і, огорнувши собою, пронесла просто крізь стіну. На вулиці було не холодно і зовсім не страшно, бо Славко ще не знав страху висоти. Хмарина піднесла його до великого-великого птаха. Ні, звіра. Ні, птахо… птахозвіра. Піднесла і посадила на м’яке пухнасте пір’я просто на шиї. Птахозвір змахнув крилами — і вони полетіли до зірок.

— Онце! — сказав Славко, коли вони проткнули пухнасті хмари і побачили велике червоне Сонце, що заходило за обрій.

Та на цьому передсвяткові дива не скінчилися.

— Ух! — сказало маля, коли тітоньки-відьми на мітлах прилетіли з ним у печеру, стіни і стеля якої сяяли самоцвітами.

— Ох! — зітхнуло воно, коли дівчата-русалки з зеленим волоссям, взявши його за руки, водили по воді, а вода прудко вгиналася і не мочила ніг.

— Ороз! — гукнуло, показуючи на Дідуся Мороза і його оленячу запряжку. Новорічна піч для них клопітна. Повертаючись додому на дідморозових санчатах, маля відчуло себе щасливим. «Ау» — позіхнуло воно і заплющило очі.

— Фу-у-у-ух! — зітхнули ми всі, коли переконалися, що Славко міцно спить у своєму ліжечку, приспаний колисковою у сотню голосів, що виконувалася тихо й акапельно.

Чого тільки не зробиш заради дітей, правда, мами?

Чого тільки не зробиш заради того, щоб швидше попити пива, правда, хлопці?

— З Новим Роком! — кричали ми, коли над далекою Лисою горою, де святкували відьми, магічні салюти злетіли в повітря.

— З Новим Роком! — і домовики цокалися пивом з вілами, чугайстри вже цілували русалок, Упир розповідав страшні історії домов’ятам, а феї співали пісні клунникам і сарайникам.

Я, Оболонь-домовик і грифон в одній особі, Голова цього веселого зібрання, щедро розливав пиво у кухлі, що підставлялися. І не було йому кінця в бездонній бочці. Шубін, жителі півночі і Чернець теж відкрили свої бочки, так що бенкет розгорався. Ось у чому наша особливість — ми п’ємо пиво і кожен новий кухоль, як перший. Добре!

Перший кухоль, звичайно, я налив Михасю. І ми з ним цокнулись за щасливий Новий рік.

І ось уже… Я полетів.

Утім, це зовсім інша історія.

І ще одне. Люди, майте совість, не сваріться у будинку, де живе домовик. Це боляче.

Краще залишайте іноді у куточку пива. Якого? Напевне, ви вже самі здогадалися, що мені — «Оболонь»!

— Та немає там ніяких мавок!

— А я кажу, є!

— Ти їх бачив, чи як?

— Не бачив, а правду кажу, що є!

Сперечалися завсідники корчми завзято, поблискували очима та гримали кухлями по стільниці. П’яненький дядько, який сидів біля гадзинського столу, підпираючи щетинувату щоку кулаком, сонно і зацікавлено моргав. Інколи щока зісковзала з кулака, дядько здригався, і на мить його хмільний погляд прояснявся — тоді він, здається, прислухався до суперечки з особливою увагою.

— Якщо ні, то куди народ зникає? Хто б не пішов — як у воду впав! Що ж іще, як не мавки?

— Та хто ж його знає! Може, лісовик а чи василіск — усе один чорт!

— Так відкіля тобі лісовик на оболоні? Оболонь — це ж парафія мавок та русалок з водяниками.

— Ну, тоді русалки чи водяники. Що ти затявся — мавки та мавки?

— Та всі ж знають! І чого б це туди люд занадився, якби не мавки? З водяником, хіба, під місяцем воркотіти?

П’януватий дядько з розумінням реготнув і знову його щока ковзнула з кулака. Сперечальники на мить замовкли, перезирнулися, потім продовжили суперечку.

— Як тебе послухати, то всі мужики тільки і мріють, щоб з мавкою кущі пом’яти.

— А ти начебто не мрієш.

— Тьху на тебе! Нащо вона мені здалася?

— Тебе мавка навіть близько не підпустить. Вони знаєш які… Їй треба, щоб любий був.

— Багато ти знаєш!

— А знаю!

— Та звідки, якщо з оболоні не повернувся ніхто?!

— Що, справді не повертаються? — нарешті втрутився Лаврін. П’яненький дядько ображено вирячився, начебто щиро вірив, що вистава триває для нього одного. Сперечальники ж, навпаки, зацікавлено обернулися до відвідувача, який досі мовчав.

— Так, — упевнено сказав старший з корчмарів і виразно стукнув кухлем об стіл. — Жоден. Хто пішов убік оболоні — не чули про них більше. Один чоловік ніби повернувся, та й той, кажуть, з глузду з’їхав.

— Щира правда, — жваво додав корчмар. — Мавка ж, як причарує, сонну хворобу напускає. Прокинеться зранку хлопець — а пам’ять геть відбило. Що сталося, як трапилось? Про корчму нашу не згадає, це вже точно. Ну і про інше теж, бо підуть розмови… А мавки — вони ж… потаємні, — він підморгнув Лавріну.

— Звідки ж відомо, що мавки люблять чоловіків, якщо ніхто потім нічого не пам’ятає? — запитав Лаврін.

Запала мовчанка, бо на це питання відповіді ніхто не знав. П’януватий дядько, нічого не розуміючи, перелякано переводив погляд з одного на другого, а тоді на третього.

— У корінь дивитеся, вельмишановний пане, — з повагою сказав корчмар. — Певно, учений будете?

— Літописець, — анітрохи не хизуючись, відповів Лаврін. — Ходжу по світу, збираю казки та легенди.

— А правда-матінка вас не цікавить?

— Правда — її кожний по-своєму бачить.

— Істинно говорите, — кивнув корчмар. — А я вам от що скажу: даремно говорити не стануть. Хоча отут дехто, — гострий корчмарський лікоть врізав у худі ребра молодшого товариша, від чого той охнув, захлинувся пивом і погрозив побратимові кулаком, — наклеп зводить. Тільки бувають люди, які навіть проти чар нечистих устояти можуть. Вірити їм, чи не вірити… але хіба перевіриш?

— І перевіриш! — загаласував раптом п’януватий дядько, жваво підхоплюючись із насидженого місця. — Ще й як перевіриш! Ось я піду і подивлюся! На мавок ваших! І всю правду скажу… як є!

— Скажеш, — посміхнувся корчмар. — На оболоні пикою в твань — хлямс! Так і скажеш.

— Не варто, вельмишановний пане. Щоб там не було, а справді з оболоні ніхто майже не повернувся, — похитав головою старший сперечальник. — А той, хто повернувся, з глузду з’їхав. Все бігав та кричав: «Милість мавчина, мавчина милість!», аж поки його До дурки не забрали. Місцеві жителі не ходять туди. Мавки — не мавки, а згубне місце.

— Піду, — вперся дядько.

Лаврін дивився на нього з сумішшю зацікавлення і жалю, бо справедливості слів корчмаря заперечувати не міг — упаде бідолаха обличчям у трясовину, й справді задихнеться. Але дядько не на жарт розійшовся — підхопився, став шукати капелюха, хоча надворі вже сутеніло.

— Пивця хоч ковтни на доріжку, — зітхнув корчмар, підсовуючи кухоль ближче. — Добре в мене пиво… Їй’бо! Не раз, бувало, п’ють-п’ють та ще й добавки просять…

Дядько на мить зупинилася, потім затято махнув рукою:

— Часу нема, корчмарю! Мавка на мене чекає!

— Ну то йди, — перекинувшись поглядом із приятелями, мовив корчмар. І щойно двеpi рипнули на петлях, повернувся до Лавріна: — Може, ви пивця бажаєте?

— Дякую, не п’ю, — твердо відповів той.

— Зобов’яжете, — причепився корчмар, — сам варив, усю душу вкладав. На тисячу верст навкруги такого пива не знайти! Хоч скуштуйте!

— Не п’ю, — зовсім уже холодно повторив Лаврін. — Молока випив би.

Лаврін звик до такого прийому: як же ж це — щоб здоровий чоловік та не пив? Але ясність розуму і твердість руки — гарантія його працездатності. У глибині душі Лаврін підозрював, що своєю появою в народних переказах мавки та інша поганьська братія завдячують саме тим записувачам і оповідачам, які у корчмі зайвого хильнули…

Посидів він ще, теплого молока попив, і вже зовсім темно стало, коли двері навстіж розчинилися, і в корчму ввалився той самий дядько — тільки тепер розшарпаний, розчервонілий, комір розв’язаний, а очі божевільні.

— Корчмарю! — заволав він з порога. — Корчма-арю! Пива!!!

Повторювати не довелося. Заметушилися, забігали. Підсунули лаву, але мужик не присів — вихопив із протягнених рук повний кухоль, випив одним духом.

— Чудове пиво в тебе… чудове! — промовив він і, похитуючись, почалапав назад.

— Агов, пане! — крикнув йому вслід корчмар. — То що, був ти на оболоні? Мавку бачив?

Мужик зупинився в дверях, обернувся через плече, так, що видно було лише одне хитре око, хихотнув. І — зник за дверима.

Усі красномовно помовчали. Лаврін чухав потилицю.

— Отакої…

Лаврін кинув погляд за вікно. Пітьма почала розвіюватись — десь там, за оболонню, сходив місяць.

— А що, далеко до оболоні? — запитав нарешті.

— На захід зо дві версти.

Лаврін промовчав. Спокуса була сильною. Принаймні він на власні очі бачив, що з оболоні таки дійсно повертаються. Хоча, де свідчення, що той п’яничка до неї добрався? Може, весь цей час пролежав десь під корчмою.

Лаврін підвівся навмисне рішуче, щоб самому не передумати.

— Пивця, — відразу запропонував корчмар. Лаврін відмахнувся.

— А нічка сьогодні місячна, — багатозначно проговорив старший з корчмаревих гостей.

— Бачу, — сказав Лаврін і вийшов.

Нічка видалася не тільки місячною, але і дуже прохолодною. Йшло до осені, жвавий вітерець гнав по небу дрібні чубаті хмари, гнув верхівки дерев. А ще — тягнув із заходу тухлуватий запах боліт. Зараз оце тільки з мавками знайомитися…

Дорога на захід була широка і безлюдна. Лаврін крокував швидко, щось насвистуючи. Навколо ані душі, навіть звірі нічні сиділи тихо — ще не настала їхня пора. Кроки Лавріна шаруділи по сухій землі.

Пройшовши кроків двісті, Лаврін зупинився і закурив люльку. Повернути назад було ще не пізно. Втім, траплялося йому і не в таких місцях ночами гуляти. Коли про ходячих мерців збирався написати, довелося переночувати на цвинтарі, біля свіжих могил. І правда, ходили там, репетували дурними голосами, усе, як в народі кажуть. Тільки потім виявилося, що це місцеві селяни, перепивши на чийомусь весіллі від загальної юрби. А був би тоді Лаврін п’яним — мабуть, і справді написав: істинно, бачив ходячих мерців.

Він викурив люльку, потім ще одну. Місяць піднявся вище. Посвітлішало. Десь у лісі обізвався пугач. Ну, годі, вирішив Лаврін і пішов далі.

Оболонь. Гостро пахло болотистою вологою. Над недалекою річкою стояв низький, сивий туман. Лаврін спробував землю перед собою, потупав чоботом, боячись загрузнути. Начебто твердо. Місяць, раптом вигулькнувши з-за лісу, повис над оболонню, облив, немов холодною водою Лаврінові рішучість і вагання. Лаврін зіщулився і тієї ж миті почув тихе, низьке завивання.

«Вона», — подумав Лаврін. Завивання повторилося — повільно, тужливо, немовби запитально, не сказати що зовсім вже неприємно — ніби сумну колискову вела невидима жінка, колискову без слів. Тільки дитинча нечисте і колискова бісівська.

Лаврін звернув погляд у бік пісні і тоді побачив її. Побачив — і не пошкодував, що поперся вночі на оболонь.

Мавка стояла в осоці, як є гола, у траві по стегна. Довге, перевите водоростями волосся обліплювало мокре тіло, утім, не дуже це саме тіло вкриваючи. Груди налиті, талія — тоненька, ніби голочка, сама дівка струнка як тополя, личко — ясне сонечко, від посмішки серце пече. Дивовижжя, словом.

Мавка увірвала спів і посміхнулася заклично: — А хто оце заблукав на моїй Оболоні, га-а-а?

«Зараз гребінець попросить, волосся чесати, — перелякано пригадав перекази Лаврін. — Треба їй гребінець віддати. Дам — і тікати. Усе, бачив. Легенду напишу. Або навіть цілу повість! Зараз попросить і…»

— А йди-но до мене, славний парубче, — посміюючись, сказала мавка і простягнула до Лавріна білі руки, — Славний парубок розгубився — гребінець дівку явно не цікавив.

— Та це… — як усі літописці, Лаврін, особливо у відповідальні моменти, був дещо недорікуватий. — Та я ж…

— А йди-но до мене і потіш дівчинку, — проспівала мавка і рушила ближче. Лаврін тікав би, але ноги наче в землю вросли, а мороз шкіру здирав живцем. Мавка пливла до нього над осокою, здається, не торкаючись ногами грішної землі, і була гарна, і так посміхалася Лавріну, що йому майже перехотілося тікати від неї за тридев’ять земель, хоча він знав, що треба.

— Згинь, — прошипів він. — Цур тобі, нечиста, згинь… пішла… хочеш гребінець?

— У-у, — проспівала мавка. — Ой, розв’яжи зав’язочки на штанцях та покажи ж мені свій гребінець, люби-ий…

Білі руки торкнулися лаврінових плечей, і пропасти б отут літописцю Лаврінові навіки, якби мавка раптом не змінилася на красивому обличчі і не відскочила назад, якось незграбно для нечистої сили.

— Ай! — заверещала вона — верещати, виявляється, уміла не гірше, ніж вити. — Це що?!

— Де? — розважливо запитав Лаврін, отямлюючись.

— Ти! Ти хто такий?!

— Я?.. Лаврін-літописець… легенди збираю… прийшов глянути на мавку…

— Я питаю — ти хто такий?! Чиїх рук творіння?!

— Божих, — зовсім уже розгубився Лаврін.

— Брешеш! — зойкнула мавка. — Не людина ти! Людського духу від тебе не чую! Кажи, хто такий!

— Як не людина?! — сторопів літописець. — А хто ж я, по-твоєму?!

— Звідки мені знати? Може, погань якась!

— Сама ти погань! — образився Лаврін. — Чого ти мене боїшся, ти ж сама від чорта?

— А раптом ти опир якийсь! Ай! Не підходь! — мавка шмигнула назад в осоку і присіла, тільки злякані очі блищали серед трави. Лавріну стало ніяково — невід чим налякав дівчину.

— Та живий я, — заспокійливо сказав він.

— Як це живий, коли духу людського немає? Не буду я любитися з поганню!

— Що значить — духу людського немає?

— А немає! Усі хлопці, які до мене приходять, однаково пахнуть. Пряно так, духмяно, хмільно… А ти ні! Ти невідомо як пахнеш. Не підходь!

— Та я ж… — Лаврін ледь не плакав. Гарна ж дівка як маківка, і гребінець не просила, і любити хотіла — бач, запах їй не сподобався! Панночка яка!

Хоча… щось кольнуло Лавріна зсередини — так завжди бувало, коли спадала особливо гарна думка.

— Чекай! — ойкнув він. — Дух, кажеш, людський та від всіх однаковий? Пряний та хмільний?

— Кисло-солодкий, — жалісно уточнила мавка з осоки.

— Та це ж пиво! — ляснув себе по чолу Лаврін. — Вони ж усі надудлюються для сміливості, перш ніж до мавок тягтися! А ти, бідолахо, мабуть далі своєї оболоні ніде і не бувала?

— Не бувала, — сором’язливо підтвердила мавка.

Лаврін запитав, зітхнувши:

— Ну а якби запахло від мене людським духом, узяла б мій гребінець?

Мавка зовсім збентежилася, навіть оченятка опустила — блищати перестали. Мовила тихенько:

— Узяла б… тільки ти ж погань… цур тобі…

— Сама погань, — радісно повторив Лаврін. — Чекай на мене, дівчино, незабаром повернуся.

І, насвистуючи, бадьоро попрошкував до корчми.

І що ви собі гадаєте? Цей божевільний схопив банку недопитого пива з такою силою, що затріщала під стиснутими пальцями жерсть, — і догори дном перекинув на шинквас. Засичав, розливаючись, напій і двома струмочками потік на підлогу. Олександр про всяк випадок відсунувся далі. Ніколи не знаєш, чого можна чекати від затурканої військкоматом молоді. Такі й заріжуть, дарма що від армії косують. Куди там командос до цих міцно збитих тінейджерів, що під час гоління плекають думку про світове панування…

— І потім я, виходить, перевер-р-ртаю баночку з дитячим харчуванням, яку вже виїв… Нагору денцем перевертаю, подаю мамі консервний ніж та кажу: «Відкрий!» Уявляєте? Яка не по-дитячому конструкторська думка!

— Конструктивна, — машинально виправив Олександр. І поставив безглузде, але дуже доречне в даній ситуації питання: — Ну і навіщо ви її перевертали?

Хлопчина-здоровань сторопів. Він мотнув головою, немов проганяючи очманіння, і старанно тренуючись у міміці, проговорив:

— Ну як же! Мені, мабуть, здавалося, що з якої сторони банку не відкривай, там скрізь буде… е-е-е… вміст.

— Певна річ, — невдоволено підтвердив Олександр. — А навіщо з двох боків одночасно?

І, треба сказати, відразу ж згадав про те, як у дитинстві присмоктував з банки згущенку. Тоді теж доводилося робити дві дірки — через другу поступало повітря. Лежав шестирічний Сашко перед телевізором з банкою згущеного молока біля рота і думав, що непогано б стати директором заводу молокопродуктів.

Став Олександр, щоправда, посадовою особою трохи скромнішою — менеджером, і не на молочному, а на пивоварному заводі «Оболонь». І сидів він тепер у представницькому барі, і присмоктував банкове пиво, і вислуховував не телевізор, а якогось здорованя з максималістськими замашками.

Телевізор, щоправда, теж був. Апарат, плаский і широкоекранний, висів над стійкою бару, кутом обернутий до зали. Голос диктора тихо віщав:

«…повне місячне затемнення сьогодні, 16 лютого, краще буде видно в Харківській і Донецькій областях. Однак і в інших районах країни можна буде спостерігати рідкісне астрономічне явище у проміжку між…»

— Ну, ви не розумієте… Якщо я відкрив з однієї сторони й усе виїв, то треба і з іншої сторони відкрити — і з іншої виїсти!

«Так, ти в дитинстві добре харчувався, — подумав Олександр. — Паштетики… Не те, що я — згущенку біля телевізора…»

— І вдавалося?

— Ну як же воно вдасться? — хрюкав хлопець. — Це ж проти законів фізики! Закон збереження маси та інше… Об’єм у банці один, і якщо я його спустошив, то відкривай хоч збоку, хоч знизу, нічого, крім клятої порожнечі, не побачиш…

Перша твереза думка докучливого гостя зацікавила Олександра. Він зосередився на веснянкуватому переніссі молодого співрозмовника і запитав:

— І що ж ви вчинили?

— Я? Нічого! А що тут можна вчинити? Тим більше, дитячий паштет я вже не їм…

Олександр скрипнув зубами. Він не помилився — перед ним сидів ще тільки початківець, але вже екстерном закінчений псих. І часу на розмови з ним було шкода, і відвертітися не вдавалося.

— Точніше, — поспішив виправитися хлопець, побачивши, що повів розмову не в те річище, — почав не я, а інститут фізики. Вони там щось придумали… Із часом, простором… Загалом, вийшло чудово, тільки в обмежених… е-е-е… межах і тільки з рідиною. Доробити ніхто не може. Чомусь…

Олександр пригнічено зітхнув.

— Hi, будь ласка, вислухайте! — заскиглив хлопець так зворушливо, як може скиглити вовкодав, якому не дали задушити схопленого вовка. — Мені дуже потрібна ваша допомога, мені дуже потрібні ваші гроші… Лише триста п’ятдесят доларів, щоб відкупитися від армії! А цей винахід принесе вам більше! Мільйони! Мене через нього з кафедри поперли, а вас воно зробить багатієм! Повірте!

У їхній бік уже косували зацікавлені працівники заводу, особливо ті, що стояли біля холодильників із продукцією фірм-конкурентів. Шукаючи підтримки, Олександр глянув на бармена.

Бармен, людина, яка знала свою справу і звикла до складнощів з відвідувачами, здається, цього разу розгубився. Точніше, він завмер, як сфотографований, не відводячи очей від перекинутої догори дном банки пива. З банки двома струмочками-змійками, бурштиновими на лакованому дереві, спливав шляхетний напій…

Отут Олександр зрозумів, що напій уже хвилин п’ять як витікав, а до цього його півгодини з успіхом цідив студент-невдаха.

Олександр підхопився й згріб зі столу бляшанку. Густий переливчастий у приглушеному світлі стрижень рідини, як змій-розвідувач з «Безодні» Камерона, заструмів з отвору вертикально вниз і обірвався, не дійшовши до підлоги. Олександр потрусив банкою, і струмочок, немов прив’язаний, покірно задзижчав слідом.

— Неймовірно, — прошепотів він.

— Ну а я що казав?! За це і поперли! — жалібно проголосив хлопець. — За застосування загальнолюдських знань до власних ницих потреб…

І заломив за банку таку ціну, що за неї можна було півлітрову виливати з золота і по всьому периметру інкрустувати діамантами. Куди там цим доларам…

Я прокинувся удосвіта. У голові мутнілося, а в очах — темніло. Перше, що я побачив, це недопиту пляшку пива, підвішену на тоненькій ниточці до увімкненої люстри. Телевізор невдоволено шипів, нічого не показуючи, «відик» ледь не матюкався, японською вимагаючи вставити нову касету, а на всіяному крихтами і пляшками святковому столі мирно паслися кішки, доїдаючи найсмачніше.

Я спробував підвестися і почув дзеленчання: у своїй парадній «трійці» я спав, привалений порожніми пляшками. Одна моя нога (не пам’ятаю яка) сильно затерпла, я спав на чиїйсь руці (бідна чиясь рука). Добре, що ми не розстилали білосніжного простирадла. Воно валялося на підлозі під тахтою.

Я поволі підвівся, струшуючи спочатку головою, потім ногою, що затерпла. Краєм ока я помітив, що одна половина розсувного святкового столу ледь тримається: його опора сильно підкосилася. Один поштовх лапою котячою — і вона звалиться до бісів собачих. Але секунду опісля це одкровення вже вилетіло з моєї голови. Під столом хтось мирно сопів, уткнувшись в диванну подушечку. Хтось дуже знайомий… Хто? Убийте, не пам’ятаю. Він був виряджений у костюм чарівника. А в кріслі поряд із тахтою, ніжно обіймаючи бутель самогону, хропів якийсь козак. Він мені теж когось дуже нагадував.

Оскільки до пива на люстрі мені зараз було не добратися, я вирішив спробувати пошукати кухню, де є, звісно, холодильник, а в ньому щось придатне, щоб похмелитися.

Підлога в залі теж була вельми живописною. Порожні пляшки і склянки, клапті паперу, фрагменти пюре, торта й іншої їжі, а також хроплячі тіла лицарів, магів, козаків, якихось дівчат, політиків (в тому значенні політиків, що вони були одягнені в колись акуратні костюми). То що тут було, врешті-решт!? І взагалі, де я? Не пам’ятаю…

Похитуючись, але намагаючись не потривожити цей хаос, я пробрався до виходу. В коридорі спіткнувся об когось ще, але він цього навіть не помітив. Підходячи до кухні, я відчув якусь підозрілу свіжість, І лише ступивши босою ногою на легкий' сніжок, що присипав кухню, усвідомив, що тут навстіж відчинено теплозвуконепроникне євровікно. Відшукавши холодильник (насилу, але відшукавши!), я зміг там знайти єдине, придатне мені зараз — бутель огіркового розсолу. Осушивши мало не половину посудини, я взявся старанно міркувати (про вікно я вже забув). То що ж тут усе-таки було? Так, треба б умитися. Де тут ванна?

Я вже порівняно швидко знайшов ванну кімнату і одночасно почав смутно усвідомлювати, що це начебто моя квартира. І начебто як на Землі. У ванні я знайшов повний басейн води, що прихопилася тонкою скориночкою льоду, і застиглий в ньому рушник (не інакше, як хтось колись збирався купатися). Нічого не відчуваючи, я хлюпнув в обличчя студеної води з ополонки біля крану, а потім і зовсім занурив в басейн голову, пробивши нею тонку крижину.

І тут я почув страшенний гуркіт, що долетів з кімнати, напевно спрацював «механізм» легкого поштовху котячою лапою по викривленій опорі столу. За ним пролунав приглушений стогін і лаконічний літературний мат. Цієї миті мене немов осяяло, моєї амнезії як не було. Я пригадав усе. Ну, майже все.

Таке буває раз на рік. Море гостей, бенкет, музика, відик, маскарад, астрономічні спостереження через ручну трубку підпросторового порталу, парашутні стрибки у вікно, яке потім забувають закрити, навіть єдиноборство в «невагомості» під зав’язку (ось звідки пляшка, підвішена до люстри)… Загалом, щорічний кваліфікаційний захід Конфедерації Рівноваги — Поєдинок Категорій, який закінчився традиційно — всі надудлилися вщент.

Козак у кріслі — головний представник чорних, координатор Суспензії, маг Громовурр. По підлозі розстелився колектив театру бойових дій — і білі, і чорні, — а також окремо запрошені гості-політики — сильні, як вони про себе думають, світу цього… того. Не важливо, загалом. Ну, а той знайомий чарівник під столом, на якого цей стіл тільки-но звалився, — генсек Ліги Світла, маг Спектран. І їм усім сьогодні на роботу.

А ніжку столу, здається, я вчора викривив. Щоб не проспати.

От голова!

Проте хто ж переміг? Я почав реанімувати пам’ять, оглядаючи в дзеркало свою пом’яту фізіономію. Так, Афганістан… Ірак… Корея… курячий грип… ракета не злетіла… аквапарк… ліки… пиво… О!

О! О! О! Вигук «О!» поступово набував все чіткіших контурів: О! О! О! «Оболонь»! «Оболонь».

Я повернувся в свою вітальню. Страшний гуркіт столу, що рухнув, породив ще більший розгардіяш, але так нікого і не розбудив. Побурчали маги з політиками незадоволено крізь сон — і знову децибелове хропіння. Локальна невагомість, настройка вектора гравітації, і я зависаю біля люстри, поряд із рятівною пляшкою оболоньського пива.

Мені вартувало відомих зусиль волі відірватися від напою.

Ну ось, тепер все стало на свої місця — я пригадав головне. Відповідальний Централь-Арбітр Конфедерації до ваших послуг! Я, тобто. Маг. Формально, сірий. І, схоже, у хлопців, які хропуть унизу, знову нічия. І знову вони після пробудження не зможуть чи не захочуть пригадати цей факт, згадуючи тільки приємне. Для себе. І прибіжать до мене на розборки.

А це означає, що через рік знову відбудеться Поєдинок. П’ять мільярдів дев’ятсот шістдесят другий. Набридли.

Сьогодні ж продовжу контракт із «Оболонню».

1. Інтелігент

— Привіт, — посміхнулася йому дівчинка-підліток, довірливо простягаючи праву руку. На зап’ясті дівчини Едик помітив сліди майже свіжих порізів і поспішно відвернувся, вдаючи, що чистить гвинтівку.

— Привіт! — наполегливо повторила дівчинка і обережно потягнула його за рукав.

Едик зацьковано подивився на неї, просячи Бога лише про те, щоб ніхто цієї миті не зайшов до кімнати.

Дівчинка була досить милою — ясні, без темних вкраплень, блакитні очі, довге, густе, золотаве волосся, витончений, трошки кирпатий носик — вона дуже нагадувала його власну дочку.

Дуже сильно…

Якщо не зважати на хворобливо-бліду шкіру і суворе чорне вбрання, заляпане, кров’ю — перед ним стояло звичайне тринадцятирічне дівчатко.

— Іди звідси, — самими губами прошепотів Едик.

Йому раптом здалося, що недалік скрипнула мостина.

— У мене проблема, — серйозно сказала дівчинка. — Я знайшла свою косметичку, але не можу нафарбуватися.

— Чому? — машинально запитав Едик.

— Я не бачу себе в дзеркалі, — відповіла дівчинка і відвернулася. Едику здалося, що вона зараз заплаче.

Він простягнув руку і погладив дівчину по голові.

— Заспокойся, — прошепотів Едик. — Незабаром це минеться.

— Справді? — тихо запитало дівчисько, сандаликом длубаючись у розтрощеному паркеті. — Я… я нічого не пам’ятаю… Час так швидко летить, що я просто не встигаю нічого запам’ятати. Я дурна, так?

При нагадуванні про час Едик швидко глянув на зап’ястя.

Годинник показував 0:35 ДЗ.

Остання цифра блимнула і перетворилася на четвірку.

— Я дурна? — знову запитала дівчинка, допитливо вдивляючись у обличчя Едика.

Тепер скрипіння почулося цілком чітко.

— Іди геть! — прошипів Едик. Дівчисько здригнулося, кинуло на нього розгублений погляд і поспішило до коридору, поступово розчиняючись у пітьмі.

Двері відчинилися, до кімнати увійшов Рой. У нього був втомлений, трохи відсторонений вигляд.

— Як прохід? — запитав він, сідаючи на розхитаний стілець.

— Усе тихо, — відповів Едик, знову беручись за гвинтівку.

— Я чув якийсь галас, — задумливо промовив Рой.

Едик здригнувся.

— Здалось, — промовив він якомога байдужіше.

— Напевно, — охоче погодився Рой. — Тут завжди хто-небудь виє або репетує як навіжений. З глузду з’їхати можна!

— Як хлопці? — запитав Едик.

— Усе ще розважаються, — позіхнув Рой. — Поквап їх, а я почергую.

Хлопці методично били худенького, інтелігентного чоловіка. Той раз у раз поправляв розбиті окуляри, що з’їжджали на ніс, болісно мружився, коли йому потрапляли між ніг чи по голові, і зрідка робив слабкі спроби піднятися — тоді доводилося попрацювати прикладові. Він нічим не був схожий на ту дівчинку-підлітка, хіба що кольором шкіри.

Коли до кімнати увійшов Едик, чоловік повернувся до нього і докірливо захитав головою:

— Ну навіщо ж так, молоді люди? Адже я тільки хотів дізнатись… Хотів узнати, що тут відбувається…

Ібрагім втоптав обличчя інтелігента в підлогу важким десантним чоботом і якийсь час задумливо спостерігав, як той мукає щось безглуздо-нерозбірливе. Сергій нервово засміявся, лагідно погладжуючи мертву сталь свого карабіна.

— Досить! — наказав Едик. Ібрагім негайно прибрав ногу з лиця блідошкірого.

— Де ви його впіймали? — запитав Едик Сергія.

Сергій гигикнув, оголивши жовті, знівечені карієсом зуби:

— Сам прийшов. З південного коридору. Напевно, у якійсь підсобці ховався.

— Запитував, як вибратися звідси, — незворушно додав Ібрагім.

Едик повернувся до нещасного, той тер добряче постраждале перенісся.

— Як тебе звуть? — запитав він.

Блідошкірий злегка вклонився:

— Здрастуйте. Мене зовуть… — обличчя його раптом стало схвильованим. Він набурмосився, немовби міркуючи і, нарешті, тихо вимовив:

— Я… я не пам’ятаю.

— Ти знаєш, де ти перебуваєш? — поцікавився Едик.

— Саме це я хотів запитати у ваших товаришів, — розгублено сказав інтелігент. Знову спробував піднятися, і знову Ібрагим поклав його на підлогу.

— Ти знаєш, що ти нелюдь? — запитав Едик, вмощуючись навпочіпки.

Блідошкірий недовірливо посміхнувся:

— Ви жартуєте?

— Ні, — серйозно відповів Едик. — Пиво!

Сергій з готовністю витяг з ящика в кутку дві пляшки. Едик узяв одну, задоволено подивився на етикетку.

— Чудове пиво, — посміхнувся він. — Світле, з легкою гірчинкою, мій улюблений сорт. Ти любиш пиво? — це вже до блідошкірого.

— Я не п’ю, — сумніваючись, відповів той.

Едик незворушно відкоркував пляшку, зробив кілька ковтків, потім хлюпнув трохи пінної рідини на ногу інтелігентові.

Той закричав нелюдським голосом, в корчах хапаючись за ногу і намагаючись втримати сповзаючу лахміттями шкіру.

— Вампіри, — похитав головою Едик, — удень ви — зовсім невинні створіння, не пам’ятаєте минулого, не нападаєте на людей… І ще вас дуже складно вбити — принаймні, звичайною зброєю. Адже ви невмирущі тварюки, приятелю! Однак, слава Богу, ви зовсім не переносите алкоголь. У будь-яких кількостях. Але пиво найкорисніше — якщо правильно його застосовувати, воно примушує вас говорити.

— Я нічого не пам’ятаю! — застогнав вампір, розмазуючи сльози, що котилися по щоках. Окуляри упали і тепер він підсліпувато мружився та крутив навсебіч головою, намагаючись роздивитися кривдників.

Сергій криво посміхнувся і затих, з сумнівом поглядаючи на Едика.

— Ти все згадаєш, — сказав той. — Подивись на годинник. Він на стіні, ліворуч від тебе.

Вампір повернувся (останній шматок шкіри відвалився від коліна й засичав, пропалюючи паркет наскрізь) і прошепотів:

— Я… я не бачу.

— 0:14 ДЗ, — охоче допоміг йому Едик. — Колись дуже давно час міряли інакше. Добу ділили на двадцять чотири години. Тепер годинник показує час, що залишився ДЗ — до заходу, або ДС — до світанку. Однак, навіть зараз легше вижити, якщо не дивитися на годинника. Ти мене розумієш?

— Де ми?.. — промурмотів вампір.

— Це Труба, — сказав Едик. — Коли ваша братія захопила владу на усій планеті, люди навчилися будувати міста під пластиковими укриттями — банями. Найближчі з них з’єднані Трубами — довгими тунелями із пластику. Так вже вийшло, що тиждень тому в одному такому тунелі зазнала краху монорейка. Труба не витримала — розкололася, й у щілину, що утворилася, заюшили вампіри. Нас надіслали усунути пошкодження. І заодно — усунути вас.

— Це мерзотно… — видихнув вампір. — Це… це настільки мерзотно…

Едик знову приклався до пляшки:

— Холодненьке, — сказав він, витираючи губи. — Правда, потішно, що для нас алкоголь — ледь не основа життя, а для вас — вірна смерть?

— Ви — вилупки! — з ненавистю видихнув вампір.

— Потішно, — повторив Едик. — Коли тебе били, ти мовчав. Що змінилося?

— Ісус сказав: «Підстав другу щоку…» — зашепотів вампір. — Але він нічого не говорив про те, щоб пройти повз ближніх… котрих б’ють по щоках… А ви збираєтеся вбити… вбити ні в чому не винних…

— Ти — християнин? — зацікавився Едик.

— Я… — обличчя інтелігента раптом прийняло осмислений вираз. — Я… Мене звати… Я називаюся Герман…

Годинник ледве чутно пискнув: 0:00 ДЗ.

10:43 ДС.

Сергій виплюснув вміст другої пляшки в обличчя вампірові.

— Добре пиво, — сказав Ібрагім, коли крики нелюдя стихли. — Не занадто слабке, щоб дати вампірові шанс, і не занадто міцне, щоб він мучився.

2. Монорейка

Едик дізнався про трагедію у Трубі три дні тому. Тоді йому подзвонив сам полковник Тетеря.

— Співчуваю, — ніяково промурмотів він. — Едику, я знаю, що у цьому поїзді була Інга. Я… я зрозумію, якщо ти відмовишся брати участь в операції…

— Я згоден, — відповів він сухо.

Вагон монорейки врізався у стіну Труби й прорвав її по усій висоті, вивалившись наполовину назовні. У чорний отвір, облямований розплавленим пластиком і горілими дротами упереміш з ізоляцією, було видно зірки.

— Крізь баню на них дивитися веселіше, — сказав чомусь Рой, потираючи перенісся. — Вони… вони якісь яскравіші…

Едик кивнув, хоча ніколи не любив дивитися на зірки. Вони не створювали йому проблем, це залишалося прерогативою людей.

Сергій тим часом вовтузився з біошукачєм, длубався у кожному закутку вагона, перевертав сидіння, заглядав під купи понівечених тіл. Робив він свою роботу не кваплячись, але все одно було помітно, що нервує.

Занадто багато життів забрала ця клята аварія.

Ібрагіму, схоже, було однаково. Він, немов тінь, ішов за Сергієм з гвинтівкою напоготові й іноді допомагав відтягувати трупи.

Едик сидів на ящику з пивом, у якому не вистачало приблизно половини вмісту, і курив, пускаючи димові кільця у стінний провал.

— Як там? — крикнув він Сергію.

— Глухо! — відгукнувся той. — Живих не залишилося. Якщо й були — вони вже нелюди.

Серце на мить завмерло, немов сумніваючись, чи варто йому стукати далі, а потім застукало, як скажене.

Адже він розумів, що все марно. Тому й відтягував час. Вони могли з’явитися на місці катастрофи ще удень.

— Що ти скажеш? — запитав Едик у Роя.

Той знизав плечима:

— Погано. Технікам тут копирсатися тиждень. До того ж ще треба забезпечити постійне прикриття… Назовні навіть руку страшно висунути — вмить відітнуть.

Едик кивнув і вистрілив у пітьму — мутно-сіра голова промайнула у щілині поміж вагоном та стіною і вибухнула гейзером липкої коричнюватої рідини.

— По пляшці? — запитав Едик, дістаючи з ящика «Оболонь».

— Стратегічні запаси пропиваємо? — спробував віджартуватись Рой.

Едик серйозно кивнув:

— Ти поки телеграфуй до центру. Розкажи, так, мовляв, і так, робота чекає серйозна. Живих нікого не залишилося.

Швидка тінь лише на мить блимнула, розрізавши вагон на дві частини і зникла, розчинилася в інших тінях, неживих і нерухомих.

Рой цього не помітив, він захоплено тицяв у клавіші радіотелефону, намагаючись зв’язатися з містом.

— Краще скажи… — прошепотів Едик піднімаючись, — щоб вони заварили вихід і сюди не сунулися…

Рой завмер із трубкою у руці.

Вигляду нього був досить жалюгідний.

Тіней стало вже набагато більше, і він їх побачив.

Люди, які щойно суцільним килимом устеляли підлогу вагону, піднімалися на ноги і з надзвичайною спритністю атакували їх.

Майже відразу не пощастило Сергієві — хлопчину миттєво накрила купа одноманітно блідих тіл із надзвичайно живими очима.

Ібрагім ще якийсь час відстрілювався, а коли зрозумів, що шансів нема, запхав дуло пістолета до рота і вистрілив.

Його схопили за ноги й відтягли до глибини вагона. Едику примарилось, що він чує плямкання. Хоча навряд чи — відстань була занадто велика.

Едик з Роєм стояли спиною до спини поруч із ящиком і вицілювали сірі тіні, що кружляли навколо у божевільному танку, але жодного разу не влучили — вампіри не збиралися лізти напролом, наче у якому-небудь стародавньому фільмі жахів.

— Гей! — крикнув хтось із блідошкірих. — Здавайтеся по-доброму! Ваш друг уже з нами!

Спочатку було тихо…

— Хлопці, це чудово! — крикнув Сергій, який, утім, не спішив виходити на світло. — Забудьте про те, що вам говорили раніше! Все це туфта! Я… я ніколи не почував себе так добре, так легко, так вільно… адже ви так само можете зробитися невмирущими, хлопці!

Куля верескливо ковзнула по металу і «пішла» кудись у морок. Рой тремтячою рукою вставив у гвинтівку новий магазин.

— Хлопці, ми легко можемо повернути цю кулю! — весело промовив Сергій. — Але ми хочемо дати вам шанс! Едику, Рою, нащо повторювати долю Ібрагіма? Ідіть до нас…

— Я хочу бачити свою дочку, — тихо, дуже тихо вимовив Едик.

Але вампіри його почули.

3. Інга

Це сталося тиждень тому.

Пізніше він скаже товаришам, що відчув щось лиховісне, моторошно неправильне, коли ключ сухо клацнув у замку, і двері з легким скрипом відчинилися.

Насправді було не так. Того вечора йому було добре, надзвичайно добре, такого не траплялося вже кілька років по смерті дружини. Сьогодні на роботі він раптом зрозумів, що у житті ще не все втрачено. У нього є сім’я і чудова донька.

Едик увійшов до вітальні, стягнув з ніг черевики і тільки тоді крикнув:

— Інго! Я вдома!

Квартира озвалася тишею і клацанням стародавнього годинника. Однак, це не було тишею порожньої кімнати. Едик відчував, що у квартирі хтось є.

Він замовк, прислухався, розгублено погладжуючи праву кишеню штанів, у якій тримав годинника, подарованого дружиною у день весілля. Нечутно крокуючи, пройшов по коридору, зазирнув до зали. Пішов далі, до ванної кімнати.

На підлозі перед міцними дубовими дверима валялася грубенька книжечка у дешевій обкладинці зі шкірозамінника — альбом з фотографіями.

І тільки зараз Едик відчув, що сталося щось моторошно неправильне, лиховісне…

Рухаючись автоматично, він підняв фотоальбом з підлоги і постукав у двері ванни.

— Облиш мене… — тихо відповіла Інга.

— Донечко, мила… — прошепотів він. — Відкрий…

— Не намагайся виламати двері, — сказала вона. — У мене твій ніж, батьку…

— Я… — почав було Едик, але замовк, не в змозі вимовити хоч що-небудь.

— Я знала, що у тебе є альбом, у якому зберігаються ваші з матір’ю фотографії, — прошепотіла Інга. — Я бачила ці фотографії — весілля, моє народження, ваші щасливі посмішки… Господи, як я тоді любила тебе, тату… за те, що після матері в тебе не було жодної жінки… за те, що ти продовжував кохати її… Я і не підозрювала, що є ще один альбом.

— Але…

— Чому ти не сказав мені, від чого вона померла? — запитала Інга.

Едик безсило прихилився холодним чолом до одвірка.

— Відкрий першу сторінку альбома, татку.

Він не відкрив її — він і так чудово знав, що там буде.

Сирий каземат, решітка з товстих залізних прутів, бліда дівчина у синьому, вицвілому вечірньому платті. І лише очі — яскраво зелені, без чорних цяток, що, взагалі, не характерно для вампірів.

— Лера дуже боялася смерті, — тихо сказав Едик. — Тому вона сама підставила шию під укус. Бог свідок, я не хотів цього…

— Перегорни сторінку, тату…

Тут були дві великі некольорові фотографії, знімав близький друг Едика, Рой. Він же проявляв плівку й друкував знімки. Едик нізащо не наважився б довірити це приватній фотомайстерні.

Підвал. Зв’язана по руках і ногах дівчина, яка нерухомо лежить на брудній підлозі. Поруч — упаковка пива. Улюбленого пива Едика — «Оболоні».

На іншій фотографії диспозиція ледве змінилася. У кадрі з’явився Едик з пляшкою напоготові.

— Я завжди вважала тебе простим менеджером пивоварної компанії, — тихенько засміялася Інга. — Але звідки у простого менеджера візьмуться такі пристрасті? І знання — навички професійного вбивці.

Він змовчав.

— Ще раз перегорни сторінку… — знову попрохала Інга.

— Досить! — владно наказав Едик і кинув фотоальбом на підлогу. — Вона сама зробила свій вибір, Інго.

— Вона хотіла жити, тату…

— Вона хотіла вкусити тебе!

— Яка тепер різниця… прощавай, батьку…

І тоді Едик урізався плечем у двері, з м’ясом вириваючи клямку з одвірка.

Того дня йому вдалося врятувати доччине життя.

Вона ввійшла у коло світла обережною котячою ходою, готова при найменшій небезпеці вдатися до втечі.

— Привіт, Інго, — привітався Едик.

— Здрастуй, татку, — посміхнулася дівчинка, оголивши гострі, білі зуби.

— Ти все-таки наклала на себе руки, — тихо вимовив Едик.

— Ні, тату, відтепер я набагато живіша від тебе, — майже ласкаво відповіла дівчина, погладжуючи невидимі порізи на лівому зап’ясті. — І зараз… зараз ніч, і я тебе пам’ятаю. Правда, чудово?

— Живіша від мене? — він раптом болісно засміявся, зриваючись на хрипкий кашель. — Адже у тебе відтепер ніколи не буде дітей, Інго…

— У тебе були… — посміхнулася вона. — Ти був щасливий?

— Так, — кивнув Едик.

Вона промовчала, продовжуючи з розумінням посміхатися.

— Едику, збоку трохи вампірів повзе, — прошепотів Рой. — Скажи своєму дівчиськові, щоб вони забиралися, інакше ніяких переговорів не буде…

— Пробач, Рою, — сказав Едик.

Хлопець, немов німий клоун, підстрибнув на місці і почав завалюватися навзнак — у його грудях зяяла величезна кривава рана.

Гвинтівка була гарячою, пахло розпеченим металом і смаленою плоттю — Рой відкинув зброю.

Інга насупилась і подивилася на нього.

— Я хочу, щоб це зробила ти, — попросив Едик.

Його дочка охоче оголила ікла.

Світ змінився майже миттєво.

Залишилося тільки два відчуття: легкий, майже непомітний голод і спокій.

Майже світовий спокій, який, кажуть, зазвичай спадає на відомих філософів, котрі все життя тільки те і робили, що шукали сенс життя.

Його ж спокій, утім, був пов’язаний трохи з іншим — Едик знав, що відтепер ніколи не вмре.

І саме це найбільше злякало його людське «Я», що не встигло ще повністю розчинитися у новій сутності.

Едик зробив крок назад, з жахом дивлячись на сірі обличчя, яка з’являлися з темряви — Сергій, його дочка, дядечко, дуже схожий на недавнього інтелігента… Усі вони бадьоро посміхалися Едику.

— Ну як, тату? — запитала Інга.

— Це чудово, — повторив Едик слова доньки, спостерігаючи, як знебарвлюється його шкіра.

Він подивився в очі своєї дівчинки і не побачив відображення.

— І це жахливо, — сказав Едик хрипко — його зв’язки мінялися, у горлі щипало — організм перебудовувався остаточно.

Інга завмерла здивована:

— Але чому?

— Адже я пішов на це лише для того, щоб страждати, — тихо відповів Едик, вдихаючи хвилюючий аромат крові Роя. — Щоб зрозуміти, як страждала вона… моя… Лерочка… А це… це занадто добре.

Погляд Едика впав на так і не відкорковану пляшку пива «Оболонь».

— Моє улюблене, — сказав він, піднімаючи крижану пляшку.

Вампіри відсахнулися, тільки Інга залишилася на місці з жахом спостерігала за батьком.

На диво смачне й живе пиво змило в стравохід пилюку сьогоднішнього дня і приємною прохолодою шубовснуло у шлунок, який іще не був проти таких напоїв.

За пивом у шлунок полилася шипляча, немов погашена оцтом сода, кров, розплавлені, начебто пластилінові, зуби і залишки пива.

На якусь мить Едик відчув себе вільним, вільним від усього цього проклятого світу.

А потім навіть відчуття розчинилися в напої, звареному з хмелю й солоду.

4. Фінал

— Татку… Я люблю тебе, татусю…

Тихо, так тихо, що чутно, як б’ється серце. Чи то годинник? Так немає ж, він електронний…

— Тату, не мовчи… Будь ласка, батьку…

Він розплющив очі і подивився вгору.

Та ж сама сіра Труба, той таки сморід горілого і плавлений пластик. А він сподівався, що все це наснилося…

Над ним схилилося лице доньки. Вона плакала.

— Що зі мною? — прохрипів Едик, відчуваючи жахливий біль у горлі. — Чому я… вижив?

Вона не відповіла, лише продовжувала тихенько плакати, не відводячи від нього своїх великих сірих очей.

Він простягнув руку і легенько змахнув з її щоки сльози.

— Яка ти гарна, — прошепотів Едик. — Моя донечка…

Інга кивнула, розгублено посміхаючись. Потім подивилася на його годинник і прошепотіла:

— Він розбився, тату… І показує зараз одну хвилину до світанку. Коли я тебе вкусила, залишалося всього кілька хвилин до сходу сонця. Тому не вистачило часу… на повну трансформацію… а зараз розвиднілося і… і ти залишився людиною, батьку.

Едик кивнув, немов і не сумнівався у тому.

— Тоді чому ти мене дотепер пам’ятаєш? — запитав він тихо.

— Я не знаю… — прошепотіла вона.

— У тебе колір шкіри став темнішим… — сказав він. — Але однаково дуже блідий… треба буде з’їздити на південь, там в них чудові солярії…

— Добре, батьку, — промовила вона. І додала ледве чутно: — Пробач мені, тату.

Інга допомогла Едику підвестися, і вони разом покрокували по Трубі повз вампірів, які здивовано кліпали очами, і розгублено посміхалися одне одному.

Вони мали лише один день, щоб повернутися до міста.

Але вони вірили, що встигнуть до заходу.